МЕГУ · 2 УДК 33: 615: 796: 93: 80: 004: 659 ББК 65: 51.12: 75: 63: 80: 22.18: 76 З-41 Збірник студентських наукових праць. ± № 1 (1

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

МІЖНАРОДНИЙ ЕКОНОМІКО-ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ АКАДЕМІКА СТЕПАНА ДЕМ’ЯНЧУКА

ЗБІРНИК

СТУДЕНТСЬКИХ НАУКОВИХ ПРАЦЬ

ВИПУСК 1 (1)

Рівне-2014

2

УДК 33: 615: 796: 93: 80: 004: 659

ББК 65: 51.12: 75: 63: 80: 22.18: 76

З-41

Збірник студентських наукових праць. – № 1 (1). – Рівне: РВЦ МЕГУ ім. акад.

С. Дем’янчука, 2014. – 188 с.

ISBN

У збірнику подано наукові статті студентів Міжнародного економіко-

гуманітарного університету імені академіка Степана Дем’янчука з питань

розкриття ролі економіки та фінансів, фізичного виховання, спорту та здорового

способу життя, історії та філології, обчислювальних методів, математичного і

комп’ютерного моделювання та соціальних комунікацій у забезпеченні динамічного

соціально-економічного розвитку України та формуванні громадських цінностей

як основи демократичного суспільства.

Редакційна колегія:

Борейко В. І. – д.е.н., доцент, проректор з наукової роботи, професор кафедри

економіки і фінансів;

Золяк В. В. – к.соц.ком., завідувач кафедри теорії і методики журналістської

творчості;

Лещенко Г. П. – к.пед.н., доцент, професор кафедри української мови та методик

викладання;

Лотюк Ю. Г. – к.пед.н., доцент, доцент кафедри інформаційних систем та

обчислювальних методів;

Матвійчук О. В. – к.е.н., доцент кафедри економіки і фінансів;

Сотник Ж. Г. – к.фіз.вих., доцент, заступник декана факультету здоров’я, фізичного

виховання і спорту, доцент кафедри оздоровчих і спортивно-педагогічних дисциплін.

ISBN

© Міжнародний економіко-гуманітарний

університет ім. акад. С. Дем’янчука, 2014

3

ЗМІСТ

Розділ 1. ЕКОНОМІКА ТА ФІНАНСИ................................................... 5

Клімова О. Формування інноваційного середовища приватних вищих

навчальних закладів в умовах світових глобалізаційних процесів………. 5

Козловська Р. Сучасні підходи до визначення сутності грошових

потоків підприємства………………………………………………………... 12

Кравчик М. Шляхи підвищення соціального захисту населення України. 18

Макар Г. Передумови та можливі наслідки запровадження

накопичувальної пенсійної системи в Україні……………………………. 24

Онофрійчук О. Сучасні підходи до управління ризиками державного

боргу та їх роль в гарантуванні фінансової стабільності країни…………. 33

Татарин В. Теоретико-концептуальні засади кредитоспроможності

позичальника………………………………………………………………….. 41

Розділ 2. ЗДОРОВ’Я, ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА І СПОРТ………………. 47 Климук М. Методи фізичної реабілітації жінок при захворюванні на рак молочної залози………………………………………………………….. 47 Кузик Б. Діяльність Рівненського центру медико-соціальної реабілітації

дітей з органічними ураженнями нервової системи та порушенням

психіки………………………………………………………………………... 54

Шеремет Н. Фізична реабілітація при гіпертонічні хворобі……………… 60

Розділ 3. ІСТОРІЯ ТА ФІЛОЛОГІЯ…………………………………....... 66

Гряділь В. Особливості суспільно-політичного життя на Рівненщині у

післявоєнний період………………………………………………………… 66

Жовкла В. Проблема психологічного феномену «людське щастя» та

соціально-правових відносин у драмі «Украдене щастя» Івана Франка… 76

Збаровська К. «Новий порядок» на Поділлі в роки Другої світової

війни та його особливості…………………………………………………… 84

Кищун І. Ідейно-художня проблематика роману «Марія» Уласа Самчука………………………………………………………………………. 94 Медьєші Д. Степан Якимович Дем’янчук – основоположник педагогіки

миру………………………………………………………………………….. 102

Сасюк А. Ніл Антонович Хасевич – художник і політик……………….. 108

Сірук О. Змістові особливості Мюнхенської змови провідних

європейських держав та її наслідків (1938 р.)…………………………….. 116

Степанець Т. Особливості функціонування абстрактної лексики у

поетичних творах Лесі Українки………………………………………….. 124

4

Сущик К. Розвідницька діяльність Миколи Кузнецова на Західній

Україні впродовж 1941–1944 років……………………………………….. 132

Трубич В. Розвиток музичної культури Західної Європи в ХI–XIV

століттях…………………………………………………………………….. 141

Шкабаріна М. Stylistics and semantic translation peculiarities of the

lexemes with figurative meaning (the works of T. Shevchenko and their

translation in English………………………………………………………… 149

Розділ 4. КІБЕРНЕТИКА………………………………………………… 155

Карпік С. Закон розподілу похибок багатократних спостережень великих обсягів та оцінка його параметрів……………………………….. 155

Ковтунець Т. Використання технології XNA для написання гри жанру

платформер…………………………………………………………………. 164

Шах А. Моделювання фрактальних поверхонь………………………….. 170

Розділ 5. СОЦІАЛЬНІ КОМУНІКАЦІЇ………………………………… 176

Горчикова А. ЗМІ як поширювач моральних цінностей: сучасний стан

і перспективи……………………………………………………………….. 176

Чорна І. Психологія впливу і маніпуляція в рекламі…………………….. 183

5

РОЗДІЛ 1

ЕКОНОМІКА ТА ФІНАНСИ

УДК 378.6:37.018.1

Клімова Олена, ст. ІІІ курсу економічного факультету; науковий

керівник – к.е.н., доцент Матвійчук О. В. (Міжнародний економіко-

гуманітарний університет імені академіка Степана Дем’янчука, м. Рівне)

ФОРМУВАННЯ ІННОВАЦІЙНОГО СЕРЕДОВИЩА ПРИВАТНИХ

ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ В УМОВАХ СВІТОВИХ

ГЛОБАЛІЗАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Анотація. У статті досліджено сучасні тенденції інноваційного розвитку

університетів та необхідність впровадження новітніх технологій і методів

навчання студентів. Розкрито особливості інноваційного розвитку вищої

освіти у контексті світових глобалізаційних процесів. Визначено поняття

інновації у навчальному процесі та окреслено основні напрямки формування

інноваційної моделі розвитку приватного вищого навчального закладу.

Ключові слова: освітні інновації, навчальний процес, система вищої освіти,

модель інноваційного розвитку, освітні послуги, вищі навчальні заклади.

Аннотация. В статье рассмотрены современные тенденции инновационного

развития университетов и необходимость внедрения современных

технологий и методов обучения студентов. Раскрыты особенности

инновационного развития высшего образования в контексте мировых

глобализационных процессов. Определено понятие инновации в учебном

процессе и очерчены основные направления формирования инновационной

модели развития частого высшего учебного заведения.

Ключевые слова: образовательные инновации, учебный процесс, система

высшего образования, модель инновационного развития, образовательные

услуги, высшие учебные заведения.

Annotation. Modern innovative progress of universities trends and necessity of

introduction of modern technologies and methods of studies of students are

considered in the article. The exposed features of innovative development of higher

education are in the context of world globalization. The concept of innovation in

higher educational establishments and outlined basic directions of forming of

innovative model of development of private higher educational establishment are

certain.

Keywords: educational innovation, educational process, higher education,

innovation development model, educational services, universities.

6

Сучасні процеси глобалізації, що відбуваються в інформаційному

суспільстві, характеризуються тенденціями до інтеграції, зумовлюють

спрямованість діяльності вищих навчальних закладів України на інноваційний

розвиток, активізацію їх інноваційного потенціалу. Вирішення цих завдань

позначаються на конкурентоздатності вітчизняної освіти, якості підготовки

фахівців відповідно до європейських стандартів і світового досвіду.

Дослідженню різних аспектів інноваційного розвитку вищої школи,

на макро-, мезо- та мікро- рівнях приділяли увагу у своїх працях такі

зарубіжні та вітчизняні вчені: В. Андрущенко, В. Антошкіна, Х. Боуен,

О. Грішнова, І. Каленюк, К. Корсак, О. Левченко, Р. Солоу, Т. Шульц та ін.

Сучасний розвиток системи вищої освіти вимагає від науки й практики

вивчення та впровадження новітніх технологій та методів навчання студентів.

Навчальні інновації безпосередньо пов’язані із загальними глобалізаційними

та інтеграційними процесами. Інноваційна діяльність в Україні регламентується

Законом України «Про інноваційну діяльність», «Про державне регулювання

діяльності у сфері трансферу технологій», «Про пріоритетні напрями

інноваційної діяльності в Україні», «Про державні цільові програми». У цих

документах зазначається, що інноваційна політика є важелем, завдяки

якому здійснюється прогрес в економіці, підвищується ефективність

виробництва, зростає конкурентоздатність фахівців на ринку праці.

Мета статті – розкрити особливості інноваційного розвитку вітчизняної

вищої освіти в умовах світових глобалазаційних процесів.

Інновації в освіті є закономірним явищем, оскільки їх використання

дозволяє вирішити суперечності між традиційною системою і потребами в

якісно новій освіті. Ознакою сучасних інновацій є вплив на загальний

рівень професійної діяльності педагогів та розширення інноваційного поля

освітнього середовища у навчальному закладі.

Інновації в освіті – це процес творення, запровадження та поширення в

освітню практику нових ідей, засобів, педагогічних та управлінських

технологій, у результаті яких підвищуються показники (рівні) досягнення

структурних компонентів освіти, відбувається перехід системи до якісно

іншого стану. Слово «інновація» має багатомірне значення, оскільки

складається з двох форм: власне ідеї та процесу її практичної реалізації

Інновації у вищих навчальних закладах (ВНЗ) передбачають:

а) створення електронної бази даних про інновації у вищій освіті,

реалізацію науково-дослідницьких робіт за проблем професійної освіти;

б) вивчення, узагальнення та поширення кращого європейського та

світового досвіду в цій сфері;

в) організацію і проведення конференцій, семінарів і тренінгових

курсів з використанням інноваційних процесів;

г) запровадження стажування перспективних викладачів в зарубіжних

вищих навчальних закладах.

7

Особливістю нинішнього ринку освіти є те, що пропозицію освітньої

послуги формує сам споживач. Найяскравіше це відображається на ринку

послуг вищої освіти. Споживач тепер не чекає, коли йому виробник або

посередник розповість про освітні послуги, він сам, використовуючи сучасні

технології, запитує потрібну інформацію, аналізує її та приймає рішення.

Таким чином, міжнародний ринок послуг вищої освіти характеризується

тими ж тенденціями, що й ринок споживчих товарів. З розвитком процесів

глобалізації освітні послуги перетнули національні межі.

Результатом запровадження інновацій є співпраця освітніх організацій

при розробці єдиних стандартів якості надання навчальних послуг. Водночас

змінюється роль освіти: вона перетворюється на тривалий і безперервний

процес, оскільки людина постійно стикається з проблемою старіння знань,

необхідністю їх оновлення та освоєння нових професійних сфер. Зміна

ситуації на ринку освітніх послуг ознаменувалася переходом ініціативи в

руки споживача, а сучасні інформаційні технології істотно розширили

можливості вибору абітурієнтами освітніх закладів та програм навчання.

Сьогодні в Україні функціонує 185 вищих навчальних закладів приватної

форми власності, з них: 43 – університетів; 11 – академій; 73 – інститутів;

58 коледжі, технікуми та училища. Система приватних навчальних закладів

охоплює всі кваліфікаційні рівні освіти від дошкільної до післядипломної,

часто об'єднаних в комплекси. У вищих навчальних закладах приватної

форми власності навчається близько 269 тис. студентів (рис. 1).

0

100

200

300

400

500

кількість ВНЗ 111 163 202 202 196 187 188 185

тис.осіб 71 160 399 433 415 355 309 268

1995

/96

2000

/01

2005

/06

2007

/08

2008

/09

2009

/10

2010

/11

2011

/12

Рис. 1. Динаміка росту кількості приватних ВНЗ і студентів у них [2].

8

Загальна кількість основного персоналу вищих навчальних закладів

приватної форми власності становить близько 13 тисяч осіб, з них докторів

наук – 1209, кандидатів наук – 6369 [2].

Однак, сьогодні гостро постає проблема укрупнення приватних українських

ВНЗ. На наш погляд концентрація викладацького складу університетів та

студентів у кращих університетах дозволила б залучити їх до наукових

досліджень, а вчених науково дослідних інститутів до навчального процесу.

Спільне використання матеріально-технічної бази і фінансових ресурсів

дало б можливість підвищити ефективність досліджень і підготовки фахівців.

Особливо важливо це для розширення фундаментальних досліджень.

Приватна вища освіта, як жодна інша освіта та сфера економіки

потребує інноваційного розвитку. Нові комп’ютерні технології, як показує

досвід провідних університетів світу, – це основа успішності та

конкурентоспроможності вищого навчального закладу. Тільки у цьому

випадку нові технології є виправданими. Просте поповнення кількості

«новітніх» засобів не дасть очікуваного результату.

Новий підхід до навчального процесу повинен характеризуватися

використанням інтерактивних методів, які б забезпечували двонаправлений

потік інформації викладач <=> студент і студент <=> студент незалежно

від форми заняття (лекція, практичне заняття, ділова гра,…).

Нові технології навчання повинні передбачати:

1. Їх вплив на всі стадії навчального процесу (підготовку лекцій,

проведення занять, взаємодію із слухачами, та ін.).

Перш за все, нові технології повинні використовуватися для підбору

джерел інформації для підготовки курсів. До традиційних джерел, таких як

спеціалізована література, періодичні видання, семінари, необхідно додавати

нові on-line джерела інформації (рис. 2), які з’явилися завдяки бурхливому

розвитку комунікацій: Сучасні технології суттєво впливають і на підходи

до проведення занять. Одними з найбільш ефективних методів навчання є

case study та комп'ютерні стимуляції (навчальні ділові ігри, побудовані на

базі спеціального програмного забезпечення). Якщо case study – це метод

навчання на основі аналізу реальної ситуації в бізнесі, то комп’ютерні

стимуляції є фактично динамічними кейсами, у яких ситуація не

фіксується, а кожного разу моделюється викладачем.

2. Використання глобальних джерел інформації Інтернет.

Роль, яку відіграє Інтернет у навчальному процесі:

– джерело інформації;

– засіб спілкування та утворення віртуальних спільнот;

– середовище дистанційного навчання.

Постачальниками он-лайнової фінансово-економічної інформації є також

відомі інформаційні агентства, які використовують для доставки даних

споживачам свої власні глобальні мережі.

9

3. Необхідність постійного зв'язку між бізнес освітою та бізнесом.

Відсутність уявлення про реальні проблеми і потреби бізнесу може стати

критичним для навчального закладу. Консалтинговий проект на замовлення

компаній є важливою і перспективною формою навчання. Слухачі і

викладачі працюють в рамках таких проектів. Для університетів це має

бути наукова діяльність. Ефективним методом навчання є проведення

занять лекторами-теоретиками і лекторами-практиками одночасно, а також

запрошення на заняття представників бізнесу у якості лектора.

4. Постійне навчання викладачів.

Потрібні проводити постійні семінари для викладачів, які б давали їм

огляд нових технологій. Але, додатково, тренінг потрібен в питанні про те,

як інтегрувати ці «технології» в курс (програму) навчання, зробити їх

відповідними стилю та методам викладання. Семінари слід організовувати

для людей одного рівня, або для викладачів, що викладають один і той же

предмет. Тренінги повинні стосуватися також вміння викладача зламати

пасивність слухача і використовувати інтерактивні форми навчання.

5. Дистанційне навчання.

Завдяки сучасним технологіям усі форми занять (лекції, case study,

computer simulations, практичні заняття з учбовими комп'ютерними

програмами та ін.) можуть бути проведені як в аудиторії, так і дистанційно,

але за різними методиками. У багатьох країнах світу, особливо у США,

існує багато інституцій, які пропонують комбіновану або виключно

дистанційну форму навчання, і вважають, що вона дає повноцінну освіту,

при цьому є зручнішою для слухачів завдяки своїй гнучкості, оскільки

слухачі можуть навчатися у зручний для них час, повноцінно працювати

на роботі і вибирати навчальні курси з будь-якого віддаленого університету.

Маючи доступ до web-sites з матеріалами курсу у всіх зручних формах

(відео-файли, текстові матеріали, слайди,…), або отримавши ці матеріали на

аудіо - та відео-носіях, вони мають можливість багаторазово «прослуховувати»

курс і самостійно визначати ті «порції» інформації, які вони здатні сприйняти

за один раз. Але, незважаючи на всі зручності дистанційного навчання,

більшість викладачів вважають, що персональний контакт викладача з

аудиторією є дуже важливим, а при викладанні деяких предметів може

критично впливати на якість курсу і успішність його засвоєння.

6. Ефективність міжінститутських навчальних програм.

Спільні проекти часто є більш ефективними і дієвими, оскільки вони

сприяють розвитку не одного окремого інституту, а всіх учасників.

Наприклад, проведення навчальних комп’ютерних стимуляції через канали

Інтернет з учасниками з різних навчальних закладів

7. Значення підготовки якісних роздаткових матеріалів для слухачів.

Якість навчання суттєво зростає, якщо слухачі мають хороші роздаткові

матеріали. Важливим фактором є підготовка матеріалів у тому форматі,

10

який легко читається, тобто: небагато тексту; наявність чітких схем замість

деяких текстових блоків; малюнки; можливість писати у цих матеріалах.

Необхідно враховувати рекомендації психологів при розробці вимог до

родаткових матеріалів та навчати викладачів їх використовувати.

8. Важливість впровадження сучасних інформаційних технологій у

бібліотеках вищих навчальних закладів.

Бібліотека залишається найважливішим джерелом інформації. Тому,

електронна бібліотека і каталоги мають бути у кожному навчальному

закладі та виконувати функції інформаційно-ресурсного центру.

Труднощі впровадження інноваційних технологій у вищих навчальних

закладах (бар'єри):

– на сьогодні діючий стандарт у вигляді переліку дисциплін нормативної

і вибіркової частини навчального плану вищих навчальних закладів, який

розроблений науково-методичною комісією, не дає можливості університетами

активно впроваджувати нові інформаційні технології і дисципліни в

учбовий процес. Цей перелік занадто перевантажений дисциплінами, які

не влаштовують студентів;

– існує дублювання вивчення окремих дисциплін у середній школі і

вищому навчальному закладі у блоках гуманітарних і соціально-

економічних дисциплін, що також зменшує обсяг годин, які може

самостійно вибирати університет;

– відірваність навчальних закладів від реальних бізнесових проблем;

– навчальним закладам не вистачає ні навчальних ігор, ні навчальних

посібників – як друкованих, так і електронних;

– потрібні демоверсії навчальних програм. Викладачам часто не

вистачає кваліфікації на межі різних спеціальностей, наприклад,

маркетинг+ІТ+право. Потрібні семінари за «змішаною» тематикою.

Викладачів треба стимулювати дивитися навколо – на суміжні дисципліни.

Глобалізація ставить перед освітою та перед національними освітніми

системами, низку проблем, які потребують якнайшвидшої реакції не

тільки на державному рівні, а й на рівні інституцій громадянського

суспільства та на рівні самих вищих навчальних закладах. Відповідь на

них має стати реформування нашої освітньої галузі. Ключова позиція

реформування – це широкий доступ до багатоманітності освітніх,

наукових і культурних надбань інших країн, поєднання освітньої і

наукової діяльності. Для цього необхідно використовувати нову філософію

освіти і науки, нові підходи, цілі та пріоритети, тобто нову парадигму

розвитку вищої освіти. Потужна освіта може формувати духовно-

інтелектуальний потенціал нації як запоруку її науково-технологічного та

соціально-економічного розвитку.

У Національній доктрині розвитку освіти в Україні [3] наголошується

на тому, що для всіх громадян України незалежно від національності,

11

статі, соціального походження та майнового стану, віросповідання, місця

проживання та стану здоров’я забезпечується рівний доступ до якісної

освіти. Реалізація зазначеного права передбачає прозорість, наступність

системи освіти всіх рівнів, гнучке врахування демографічних, соціальних,

економічних змін. Тому мережа навчальних закладів повинна задовольняти

освітні потреби кожної людини відповідно до її інтересів, здібностей та

потреб суспільства. При цьому рівний доступ до здобуття освіти у вищій

школі повинен забезпечуватися шляхом:

– запровадження ефективної системи інформування громадськості про

можливості здобуття вищої освіти;

– створення умов для здобуття вищої освіти дітьми-сиротами, дітьми,

позбавленими батьківського піклування та дітьми інвалідами;

– забезпечення високої якості вищої освіти та професійної мобільності

випускників вищих навчальних закладів на ринку праці;

– створення умов для забезпечення навчання відповідно до потреб

особистості на ринку праці.

Отже, вищі навчальні заклади можуть вважатися інноваційними,

якщо вони являють собою науково-освітній мегаполіс та виступають як

центр науки, освіти та культури. До новітніх принципів розвитку освіти в

університетах відносяться: зв’язок науки і практики, громадянське виховання,

інтелігентність, духовність університетського життя; побудова навчально-

виховний процесу з урахуванням глобалізаційних та євроінтеграційних

процесів. При цьому вони повинні поєднувати традиційні методи навчання

із сучасними інноваціями, а навчальна робота повинна поєднуватися з

науково-дослідною, навчанням за сучасними технологіями. До того ж вищим

навчальним закладам необхідно забезпечити реальне самофінансування,

оновлення змісту з урахуванням вимог світових стандартів спрямованих на

саморозвиток вищої освіти, розроблення нового покоління підручників і

навчальних посібників, орієнтованих на потреби вітчизняної та світової

економіки і культури та сучасного демократичного суспільства.

1. Національна доктрина розвитку освіти України в ХХІ столітті // Освіта. – 2001. –

11-18 липня. 2. Основні показники ВНЗ України на початок 2011/12 навч. року.

Статистичний бюлетень. Держком. статистики України. – К., 2012. – 219 с. 3.

Національна доктрина розвитку освіти України. – К., 2002. 4. Інновацій у вищій

освіті: проблеми, досвід, перспективи: Монографія/ за ред. П. Ю. Сауха. –

Житомир: Вид-во ЖДУ ім. Івана Франка, 2011. – 444 с. 5. Входження національної

системи вищої освіти в європейський простір вищої освіти та наукового

дослідження : моніторинг. дослідж. : аналіт. звіт / Міжнарод. благод. Фонд

«Міжнарод.Фонд дослідж. освіт. політики». К. – 2012. – 56 с.

12

УДК 336.741.28

Козловська Руслана, ст. магістратури економічного факультету;

науковий керівник – ст. викладач Бойко С. Т. (Міжнародний економіко-


СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ВИЗНАЧЕННЯ СУТНОСТІ ГРОШОВИХ

ПОТОКІВ ПІДПРИЄМСТВА

Анотація. У статті розкрито сутність поняття «грошові потоки

підприємства» та проаналізовано основні підходи вітчизняних і зарубіжних

економістів до визначення їх ролі. Досліджено історичний розвиток та

зміну значення терміну «грошові потоки підприємства», розглянуто

різницю в визначеннях та можливі наслідки для їх обліку. Запропоновано

власне бачення поняття «грошові потоки підприємства».

Ключові слова: грошовий потік, грошові кошти, рух грошових потоків,

грошові ресурси.

Аннотация. В статье раскрыто сущность понятия «денежные потоки

предприятия» и проанализированы основные подходы отечественных и

зарубежных экономистов к определению их роли. Исследовано историческое

развитие и изменение значения термина «денежные потоки предприятия»,

рассмотрена разница в определениях и возможные последствия для их

учета. Предложено собственное виденье понятия «денежные потоки

предприятия».

Ключевые слова: денежный поток, денежные средства, движение

денежных потоков, денежные ресурсы.

Annotation. Essence of concept «money streams of enterprise» is certain in the

article, the basic going of home and foreign economists is analyzed near

determination of essence of money streams of enterprise. It is considered

historical development and change of value of term «money streams of enterprise»,

a difference in determinations and possible consequences are considered for an

account own vision of concept «money streams of enterprise» is offered.

Keywords: cash flow, cash flows, cash flows, financial resources.

Нинішня економіка України розвивається за економічними законами

ринку, що передбачає прояв ринкових відносин між різними суб'єктами

господарювання. Кожний з них має свої економічні інтереси, які можуть

не збігатися, тому, основою для виживання і стабільного розвитку

підприємства служить розумна організація грошових потоків, що робить

істотний вплив на кінцеві результати його господарювання.

13

В науковій та практичній літературі з економічного аналізу, фінансового

менеджменту та управління питанню визначення сутності грошових

потоків в останній час приділяється чимало уваги. Не дивлячись на те, що

поняття «грошовий потік» широко використовується в теорії та практиці

економіки, єдиного загального визначення цього поняття немає. До того ж,

відсутня єдина термінологія. Так, поряд з визначеннями, що відповідають

економічній сутності грошових потоків словосполученнями «грошові

потоки», «грошовий потік», «рух грошових коштів» для позначення

грошових потоків підприємства використовуються більш широке поняття

«фінансові потоки», український варіант англійського визначення «кеш-

фло» або «кеш-флоу» та, навіть, така тавтологія, як «рух грошових

потоків», «рух потоків грошових коштів». Така невизначеність значно

ускладнює сприйняття питань, що досліджуються, та іноді призводить до

зниження практичного значення теоретичних розробок.

Питання сутності грошових потоків та методів управління ними з

різним ступенем теоретичного та практичного висвітлення розглядали такі

зарубіжні вчені: Є. В. Бикова, В. В. Бочаров, Т. А. Бочарова, Ю. Брігхем,

Л. Гапенскі, І. А. Жученко, А. М. Кінг, В. В. Ковальов, Б. Койл,

А. М. Хіл. Лафуанте, Є. В. Нагашев, Л. Н. Павлова, Б. Д. Промислов,

Т. Райс, Дж. Ван. Хорн та їх українські колеги: І. А. Бланк, В. В. Галасюк,

А. М. Поддєрьогін, О. О. Терещенко та інші.

Аналіз фахової літератури дає змогу стверджувати, що проблема

управління грошовими потоками на сьогодні не розв’язана, оскільки

рівень теоретичного та методологічного розроблення питання формування

моделі управління рухом грошових коштів підприємства та забезпечення

його ефективності є недостатнім.

Метою статті є дослідження існуючих підходів до визначення сутності

поняття «грошові потоки» та запропонування власного визначення цієї

дефініції.

Більшість науковців пропонують аналізувати грошові потоки у процесі

оцінювання ефективності діяльності підприємства в цілому і для визначення

ефективності здійснення інвестицій. Грошові потоки розглядаються як

чинник впливу на фінансову стабільність і фінансову стійкість підприємства

та як внутрішнє джерело його фінансування. Водночас в науковій

літературі практично не приділяється увага питанням сутності грошових

потоків підприємств. Крім того, повною мірою не розглянуті особливості

грошових потоків певних сегментів ринку та механізм управління ними.

Термін «грошовий потік» – cash-flow (англ.) – з’явився в іноземній

літературі з фінансового аналізу та фінансового менеджменту наприкінці

50-х років минулого сторіччя. В першому варіанті термін використовувався

виключно у процесі визначення вартості фінансових активів і оцінювання

ефективності реальних інвестиційних проектів. Пізніше дефініція «грошові

14

потоки» набула значно ширшого значення та використання у фінансовій

практиці. Останнє було зумовлено поступовим переходом від всебічного

дослідження показників прибутковості до розгляду ліквідності,

платоспроможності та фінансової стійкості, тощо. Тобто визначальним

етапом у розвитку економічної категорії «грошовий потік» став перехід до

вирішення дилеми «ризик-прибутковість» як запобіжника ймовірного

банкрутства та фінансового краху [1].

У французькій науковій літературі термін «грошовий потік» визначається

як різниця між надходженням у касу грошових коштів і їх виплатою в

результаті або однієї, або усіх операцій [2]. Англійські дослідники Г. Бірман

та С. Шмідт зазначають, що величина грошового потоку дорівнює зміні

залишку на банківському рахунку компанії без урахування всіх боргових

та інших фінансових грошових потоків [3]. Наприклад, В. А. Арначій [4]

взагалі не виокремлює поняття «грошові потоки підприємства»,

розглядаючи лише грошові надходження підприємств та організацію

грошових розрахунків.

Р. А. Слав’юк [5] також розглядає «грошові потоки» в контексті

грошових розрахунків підприємства як їх частину, що нівелює значимість

цього поняття. Саме ж поняття «грошові потоки» розглядається як

надходження і вибуття грошових коштів підприємства. При цьому це

визначення грошових потоків підприємства є дещо обмеженим.

На відміну від більшості інших авторів, Л. Н. Павлова [6] приділяє

значно більше уваги грошовим потокам підприємства і навіть наводить

модель руху грошових ресурсів підприємства, що базується на елементах

експертної оцінки руху грошових потоків, що може стати засобом їх

прогнозування. Однак запропонований автором підхід є неповним,

оскільки модель руху грошових коштів підприємства має ґрунтуватися не

лише на елементах експертної оцінки, а й враховувати результати

попереднього всебічного аналізу грошових потоків підприємства, якому

автор не приділила уваги.

А. М. Ковальова, М. Г. Лапуста та Л. Г. Скамай [7] розглядають рух

грошових ресурсів в аспекті управління дебіторською заборгованістю та

грошовими засобами через оптимізацію платіжної дисципліни. При цьому

автори досліджують не управління грошовими потоками, а управління

грошовими засобами, що здійснюється за допомогою прогнозування

грошового потоку, тобто надходження та використання грошових засобів.

В. М. Гриньова та В. О. Корда [8] також розглядають грошові потоки

підприємства не відособлено, а передусім в аспекті грошових надходжень

підприємства (представлені виручкою від реалізації та отриманими

кредитними ресурсами). Разом з тим автори виділяють зовнішні і внутрішні

грошові потоки. З метою їх прогнозування вони обґрунтовують необхідність

складання балансу грошових надходжень і витрат. Однак, запропонований

15

алгоритм є досить загальним і також потребує уточнення в частині

інформаційної бази та інструментів прогнозування.

В. М. Суторміна [9] розділяє грошові потоки як кошти, отримані в

результаті підприємницької діяльності. При цьому грошові потоки є

складовою внутрішніх фондів грошових ресурсів. Окрім того, автор

розглядає грошові потоки в аспекті складання звіту про рух грошових

потоків корпорації за допомогою класифікації їх за видом діяльності.

А. М. Хіл Лауфанте [10] розглядає грошовий потік як процес перетворення

ресурсів підприємства у кошти та як надходження й витрачання грошових

ресурсів за визначений період. Відповідно до його підходу грошовий потік

визначається шляхом збільшення чи зменшення залишку коштів за

відповідний звітний період та розраховується через збільшення прибутку

на величину амортизаційних відрахувань та розміру запасів. Отримане ж

значення, шляхом вирахування розміру сплаченого податку та виплачених

дивідендів, дає змогу розрахувати нетто-потік грошових засобів.

П. В. Конюховський [11] вводить категорію «ресурсний потік», який

визначає швидкість зміни обсягу наявних ресурсів до тривалості часу,

необхідного для цієї зміни. У порівнянні з визначеннями інших авторів це

трактування є ширшим за трактування грошового потоку в аспекті руху

лише готівкових та безготівкових грошових засобів й спирається саме на

економічні ресурси підприємства.

Окремі автори взагалі ототожнюють грошовий потік з приростом чи

скороченням обігових коштів та поточних зобов’язань підприємства.

Зокрема, Н. В. Тарасенко [12] ототожнює грошовий потік з приростом або

скороченням оборотних засобів і поточних зобов’язань підприємства та

акцентує увагу на необхідності поєднання операційного аналізу з аналізом

грошового потоку. Однак, цей підхід не враховує можливих змін у

структурі оборотних активів і поточних зобов’язань, що можуть призвести

до появи позитивного чи негативного грошового потоку без абсолютного

приросту чи скорочення оборотних активів чи поточних зобов’язань.

Окремі автори перебільшують значення грошового потоку підприємства

як основи його менеджменту, відкидаючи інші механізми, що також є

недопустимим. Так, В. П. Савчук [13] та А. М. Кінг [14] вбачають у

грошових потоках один з елементів системи тотального управління

грошовими засобами та розглядають їх як рух грошових засобів.

Відмінність дослідження В. В. Галасюка [15] полягає в тому, що він

вводить поняття «умовний грошовий потік», який, на його думку, являє

собою потоки суб’єктів економічних відносин у певний проміжок часу в

грошовому еквіваленті і не лише в грошовій формі. Такий підхід не є

досконалим, адже умовні грошові потоки не в кожний момент часу здатні

забезпечити абсолютну ліквідність підприємства, а отже не можуть

16

розглядатися як повноцінні грошові потоки, тобто їх дослідження не

завжди є виправданим.

О. С. Олексюк визначає грошовий потік через суму готівки, що

надходить на підприємство або витрачається за певний період [16].

І. О. Бланк визначає грошовий потік як «основний показник, що

характеризує ефект інвестицій у вигляді повернених інвестору грошових

коштів. Основу грошового потоку за інвестиціями складають чистий

прибуток та амортизація матеріальних та нематеріальних активів». Також

він відмічає, що «грошовий потік підприємства представляє собою

сукупність розподілених у часі надходжень та виплат грошових коштів, які

генеруються в процесі його діяльності» [17].

Частина вчених розглядають грошовий потік з точки зору недостачі чи

надлишку грошових засобів. Так, М. Д. Білик відзначає, що грошовий

потік від поточної діяльності являється сумою надлишку (недостачі)

засобів отриманих в результаті співставлення надходжень та відрахувань

засобів в процесі операційної діяльності [18].

Інша група вчених визначають грошові потоки як різницю між

надходженнями і виплатами грошових засобів. А. М. Поддєрьогін потоки

грошових ресурсів пов’язує з конкретним періодом часу і визначає його як

різницю між усіма засобами, які поступили на підприємство і були ним

виплачені за цей період [19].

Г. В. Ситник розглядає грошові потоки підприємства як систему

розподілених у часі надходжень і витрат грошових засобів, які генеруються

його господарською діяльністю і супроводжують рух вартості, виступаючи

зовнішньою ознакою ефективності функціонування підприємства [20; 21].

Визначення грошових потоків наводиться також в Міжнародних стандартах

бухгалтерського обліку та в законодавчих актах і Положеннях (стандартах)

бухгалтерського обліку в Україні. Згідно з П(с)БО № 4 «Звіт про рух

грошових коштів» грошові потоки (рух грошових засобів) – це надходження

та вибуття грошових ресурсів та їх еквівалентів (кошти в касі та на рахунках у

банках, які можуть бути використанні для поточних операцій та

короткострокові фінансові інвестиції, які можуть бути вільно конвертовані

в певну суму коштів і мають незначний ризик щодо зміни вартості ) [21] .

Узагальнюючи результати проведеного дослідження, слід наголосити,

що існують різні підходи до визначення та трактування поняття «грошові

потоки». При цьому, аналізуючи різні підходи можна зробити висновки,

що в зарубіжній та вітчизняній економічній науці не розроблено єдиного

підходу до визначення терміну «грошові потоки».

На нашу думку, грошові потоки підприємства – це показник, який

характеризує постійний рух грошових коштів в результаті фінансової,

інвестиційної та операційної діяльності підприємства, та який пов’язаний з

надходженням і витрачанням грошових ресурсів.

17

1. Лігоненко Л. О. Управління грошовими потоками: навч. посіб. / Л. О. Лігоненко,

Г. В. Ситник. – К. : КНТЕУ, 2005. – 255 с. 2. Ясишена В. В. Сутність грошових

потоків підприємств та їх класифікація [Електронний ресурс] / В. В. Ясишина //

Економічний аналіз. – 2008. – № 2. – Режим доступу : http://archive.nbuv.gov.

ua/portal/soc_gum/ekpr/texts.html – 10.02.2011. – Назва з екрану. 3. Ясишена. В. В.

Теоретичні аспекти аналізу грошових потоків підприємств [Електронний ресурс] /

В. В. Ясишена // Економічний простір. – 2008. – № 16. – Режим доступу :

http://archive.nbuv.gov.ua/portal/soc_gum/ekpr/2008_16/yasish.pdf10.02.2010. – Назва

з екрану. 4. Арначій В. І. Фінанси підприємств : навч. посібник / В. І. Арначій. – К. :

ВД «Професіонал», 2004. – 304 с. 5. Слав’юк Р. А. Фінанси підприємств : навч.

посібник / Р. А. Слав’юк. – К. : ЦУЛ, 2002. – 460 с. 6. Павлова Л. Н. Финансы

предприятия: учебник для вузов / Л. Н. Павлова. – М. : Финансы, ЮНИТИ. 1998. –

639 с. 7. Ковальова А. М. Финансы фирмы : ученик / А. М. Ковальова, М. Г. Лапуста,

М. Г. Скамай. – М.: Инфра. 2000. – 416 с. 8. Гриньова В. М. Фінанси підприємств :

навч. підр. / В. М. Гриньова, В. О. Коюда. – К. : Знання. – Прес, 2004. – 424 с.

9. Суторміна В. М. Фінанси зарубіжних корпорацій : підручник. – К. : КНЕУ, 2004. –

566 с. 10. Хил Лауфанте А. М. Финансовый анализ в условиях неопределенности :

пер. с исп. / Под ред. Велесько Е. И., Краснопрошина В. В., Лепешинского Н. П. –

Минск : Тэхнология, 1998. – 150 с. 11. Конюховський П. В. Микроэкономическое

моделирование банковской деятельности / П. В. Конюховський. – СПб : Питер,

2001. – 224 с. 12. Тарасенко Н. В. Економічний аналіз. Навчальний посібник. – 3-тє

видання, перероблене / Н. В. Тарасенко. – Львів : Новий світ-2000, 2004. – 344 с.

13. Савчук В. Л. Финансовый менеджмент предприятий: прикладные вопросы с

анализом деловых ситуацій / В. Л. Савчук – К. : Максимум, 2011. – 600 с. 14. Кинг А. М.

Тотальное управления деньгами. Комплексная система планирования управления и

оптимизации денежных потоков : Пер. с англ. – СПб : Полигон, 1999. – 448 с.

15. Галасюк В. В. О необходимости использования понятия «условный денежный

поток» / В. В. Галасюк // Фондовый рынок. – 2000. - № 18. – С. 18. 16. Прушківський В. Г.

Теоретичні і прикладні аспекти управління грошовими потоками на підприємстві

[Текст] / В. Г. Прушківський // Формування ринкових відносин в Україні. – 2007. –

№ 3. – С. 36–40. 17.Ванхорн Дж. Основи финансового менеджмента [Текст] :

учебное пособие / Джеймс Ванхорн, Джон С. Вахович. – 12-е издание : пер. с англ. –

М. : ООО «И.Д. Вильяме», 2008. – 1232 с. 18. Єлейко Я. І. Деякі характеристики

фінансових потоків [Текст] / Я. І. Єлейко, А. А. Музичук // Фінанси України. –

2006. – № 2. – С. 138¬144. 19. Куцик. В. І. Процес бюджетування як елемент

фінансового планування на підприємстві [Текст] / В. І. Куцик, Г. П. Пилипчук,

К. А. Львівська // Науковий вісник НЛТУ України. – 2009. – № 19. – С. 210–214.

20. Ковальов, В. В. Фінансовий аналіз [Текст] : навчальний посібник / В. В. Ковальов. –

М. : Фінанси і статистика, 1998. – 512 с. 21. Вороніна А. В. Управління грошовими

потоками в умовах кризи [Електронний ресурс] / А. В. Вороніна // Економічні

наукові інтернет конференції. – Режим доступу : http://www.economy-onfer.com.ua/ –

10.04.2011. – Назва з екрану.

18

УДК 369.8

Кравчик Марія, ст. ІІ курсу економічного факультету; науковий

керівник – д.е.н., профессор Борейко В. І. (Міжнародний економіко-


ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

УКРАЇНИ

Анотація. В статті досліджено ефективність соціального захисту

населення України; обгрунтовано необхідність та сутність соціальної

політики держави; розкрито дефініцію «соціальна політика» та фунції

держави із соціального захисту населення; проведено аналіз ефективності

реалізації соціальної політики в Україні та проблем, які стримують

підвищення рівня соціального захисту населення; запропоновано шляхи

покращення роботи соціальних служб та соціального захисту населення

України.

Ключові слова: соціальна політика, соціальні служби, соціальний захист,

Пенсійний фонд України, соціальне навантаження.

Аннотация. В статье исследована эффективность социальной защиты

населения Украины; обоснована необходимость и сущность социальной

политики государства; раскрыто дефиницию «социальная политика» и

фунции государства по социальной защите населения; проведен анализ

эффективности реализации социальной политики в Украине и проблем,

которые сдерживают повышение уровня социальной защиты населения;

предложены пути улучшения работы социальных служб и социальной

защиты населения Украины.

Ключевые слова: социальная политика, социальные службы, социальная

защита, Пенсионный фонд Украины, социальная нагрузка.

Annotation. In the article the effectiveness of social protection of the population

of Ukraine is investigated; the need and the essence of social policy of state are

grounded; definition of «social policy» and functions of state with social

welfare of population are disclosed; the analysis of the effectiveness of

realization of social policy in Ukraine and the problems, that hinder the

increase of the level of social protection of population is held; the ways to

improve work of social services and social protection population of Ukraine are

offered.

Keywords: social policy, social services, social security, the Pension Fund of

Ukraine, the social burden.

19

Сучасне суспільство потребує надання соціальної допомоги багатьом

сім’ям і незахищеним верствам населення (виплати та допомоги пенсіонерам,

інвалідам, малозабезпеченим та багатодітним сім’ям, матерям одиночкам,

героям країни, людям, які постраждали в наслідок вибуху на ЧАЕС тощо).

Протягом ХХ століття у високорозвинутих країнах світу склалася цілісна

система соціального забезпечення населення. Тому, Україні важливо

використати досвіт цих країн при формуванні та розвитку власної системи

соціального захисту населення. Необхідність цього пояснюється низькими

доходами більшої частини її жителів, недосконалістю вітчизняної

соціальноправової бази, прискоренним старінням населення України,

недостатністю коштів у спеціалізованих фондах для реалізації ними своїх

функцій та низькою ефективністю діяльності соціальних фондів України.

Для повноцінного соціального забезпечення населення через недостатність

коштів у фондах соціального захисту Україна змушена надавати їм фінансову

допомогу зі свого бюджету, що відволікає кошти від фінасування інноваційних

проектів розвитку національної економіки та закладає негативні перспективи

на майбутнє. Тому вітчизняна система соціального забезпечення населення

вимагає удосконалення з тим, щоб забезпечити самофінансування всіх

соціальних фондів та підвищити рівень соціального захисту населення.

Оскільки соціальна політика відіграє важливу роль в розвитку

сучасного суспільства її дослідженню присвятили увагу багато відомих

зарубіжних і відчизняних вчених. Такі дослідники, як В. Г. Бочарова ,

С. І. Григор'єв, Л. Г. Гуслякова, Н. С. Данакін, В. І. Жуков, І. Г. Зайнишев,

І. О. Зимня, В. А. Нікітін, П. Д. Павленок, О. М. Панов, А. С. Сорвіно,

М. В. Фірсов, Є. І. Холостова, Е. Р. Ярская-Смирнова та ін. розкрили

сутність теорії соціальної діяльності як науки.

Активно працюють над дослідженням теорії, методики і методології

соціальної роботи такі вчені: І. А. Григор'єва, Л. Г. Гуслякова, В.М. Капіціна,

В. Г. Попова, Є. І. Холостова, Т. В. Шипунова та ін.

Однак рівень соціального захисту населення України залишається на

низькому рівні, що зумовило актуальність нашого дослідження.

Метою роботи є дослідження ефективності соціального захисту населення

України та розроблення заходів з його удоскогалення.

Відповідно до визначеної мети в роботі передбачено вирішити такі

завдання:

– обгрунтувати необхідність та сутність соціальної політики держави;

– дослідити ефективність реалізації соціальної політики в Україні;

– запропонувати напрями удосконалення соціальної політики України.

Соціальна політика будь-якої держави направлена на підвищення

рівня соціального захисту населення та створення передумов для його

повноцінного життя та діяльності. За визначенням Т. Кир'ян та М. Шаповал:

«Соціальна політика – це діяльність держави з управління розвитком

20

соціальної сфери суспільства, спрямована на задоволення інтересів і

потреб населення» [1, с. 51].

Серед інших визначень слід виділити дифіницію запропоновану Палієм О. М.

та Скуратівським В. А.: «Соціальна політика – це суспільний феномен, що

поєднує різноманітні багатофакторні складові: конституційно-правові,

інституціональні, управлінські регулятивні та саморегулятивні, глобальні,

національні, державні, наддержавні, громадські, гуманістичні, праксеологічні

(ціннісні), комунікативні та ін. Зазначене зумовлює багатоаспектність

засад соціальної політики як суспільного явища» [2, с.135–137] .

Заслуговує на увагу також визначення запропоноване А. Колотом:

«Соціальна політика – обґрунтування та реалізація рішень державою й

іншими соціальними інститутами (політичними партіями, профспілками,

спілками підприємців та ін.) в інтересах і з урахуванням потреб основних

верств і соціальних груп, окремої людини, їх місця в суспільстві та

взаємодії у сфері трудових відносин, надання соціальних гарантій,

здійснення соціального захисту населення» [3].

Однак, на нашу думку, найбільш вдалим і обгрунованим є визначення

Т. Кир'яна та М. Шаповала.

Головною метою соціальної політики держави у соціально орієнтованій

ринковій економіці, яку розбудовує Україна, є: забезпечення стабільного,

без заворушень і потрясінь, функціонування суспільства, досягнення суспільної

злагоди та соціальної цілісності, належного рівня життєдіяльності людей.

Це дає змогу кожному громадянину вільно розвиватися, реалізовувати свої

здібності, одержувати належний дохід та поліпшувати свій добробут.

Тому пріоритетом реалізації соціальної політики держави повинно бути:

– протидія тенденції погіршення демографічної ситуації та гострим

проявам депопуляції населення в окремих регіонах;

– запобігання масової бідності населення, особливо в слаборозвинених

і депресивних регіонах, стримування процесу майнового розшарування

між найбіднішою та найбагатшою частинами населення;

– мінімізація негативних наслідків масового безробіття, особливо в

індустріальних районах;

– цілеспрямована допомога населенню, що попало в кризове становище;

– вживання додаткових заходів стосовно населення, що потребує

додаткового соціального захисту.

При цьому важливо досягнути оптимального поєднання економічної та

соціальної політики на державному, регіональному і місцевому рівнях.

Серед універсальних для всіх трьох рівнів принципів соціальної політики

варто виділити такі:

– загальність в поєднанні з диференційованим підходом до різних груп

населення;

– активність і адресність;

21

– динамізм і гнучкість;

– соціальне партнерство;

– наукова обґрунтованість соціальних нормативів і стандартів.

Реалізація соціальної політики в соціально-орієнтованій державі

здійснюється через вплив на соціальні підсистеми, а також надання

соціальної спрямованості економіці. Соціальна політика органічно вплетена

в систему взаємозв'язків економічної політики, тому навряд чи якій-небудь

державі вдасться сформувати сильну соціальну політику при слабкій,

фрагментарній і непослідовній економічній політиці держави.

Відповідно до Конституції України в нашій країні з метою посилення

соціальної спрямованості реформ і проведення активної соціальної

політики щодо координування й комплексного здійснення соціальних

перетворень у сфері трудових відносин, зайнятості, соціального захисту та

пенсійного забезпечення населення створено Міністерство праці та

соціальної політики України.

Слід виділити основні напрями соціальної політики в Україні:

підвищення добробуту населення за рахунок особистого трудового внеску,

підприємництва та ділової активності; надання відповідної допомоги по

безробіттю, збереження робочих місць, фахова перепідготовка осіб, які

втратили роботу; проведення грунтовної пенсійної реформи, що буде

забезпечувати справедливу систему пенсійних виплат з урахуванням

трудового вкладу особи; надання адресної допомоги найнужденнішим у

грошовій та натуральній формах; сприяння всебічному державному

захисту інтелектуального потенціалу суспільства, його ефективному

використанню та примноженню; запобігання комерціалізації, забезпечення

стабільного фінансування та державної підтримки розвитку духовної

сфери, освіти, науки і культури; широка підтримка сім’ї, материнства та

дитинства; проведення активної екологічної політики.

В нинішній складній економічній ситуації Україна змушена вдатися до

підвищення цін на комунальні послуги для населення. Однак, для мінімізації

негативних наслідків такого підвищення країна впроваджує запобіжні заходи.

Так, «У зв’язку з підвищенням тарифів на газ та тепло Уряд розробив

спеціальну програму, завдяки якій сім'ї з низькими доходами (а це майже

3,5 млн. сімей) отримають право на компенсацію, що дорівнює різниці між

вартістю комунальних послуг після і до підвищення. Приблизно ще один

мільйон сімей будуть захищені програмою житлових субсидій. Таким чином,

4,5 млн. сімей отримають державну підтримку і розмір їх платежів за

комунальні послуги не зміниться», – зазначила Людмила Денісова. Міністр

підкреслила, що Уряд України зробить все можливе, аби в цій непростій

ситуації максимально мінімізувати негативні наслідки складного економічного

становища для громадян України [4, с. 1].

22

Отже, ключовим завданням соціальної політики держави є забезпечення

соціального захисту населення, який у широкому розумінні розглядають

як діяльність держави, спрямовану на забезпечення процесу формування та

розвитку повноцінної особистості, створення умов для її самовизначення й

ствердження в житті. У вузькому – соціальний захист розглядається як

сукупність економічних і правових гарантій, котрі забезпечують додержання

найважливіших соціальних прав громадян.

Тому, один із законів, що закладає правову основу здійснення

адресної матеріальної підтримки найменш соціально захищених верств

населення в умовах кризового стану економіки є Закон України про «Межу

малозабезпеченості». До інших законів, які закладають основу соціального

захисту і соціальних гарантій для населення України слід віднести Закони

України: «Про мінімальний споживчий бюджет», «Про оплату праці»,

«Про зайнятість населення», «Про охорону здоров’я» та «Про освіту».

Крім власної законодавчої бази Україна при реалізації своєї соціальної

політики використовує міжнародні правові акти, до яких слід віднести:

загальну Декларація прав людини (ООН, 1948 р.), Міжнародний Пакт про

економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.), Європейську

соціальну хартію (Рада Європи, 1961 р.), яка переглянута у (Рада Європи,

1996 р.).

Для реалізації соціальної політики в Україні створені певні інституції,

до яких слід віднести: Пенсійний фонд України, Фонд соціального

страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального

страхування від нещасних випадків на виробництві та професійного

захворювання, які спричинили втрату працездатності та Фонд страхування

на випадок безробіття.

Однак, аналіз соціальної політики України засвідчує нестабільність

видатків Державного бюджету Міністерству соціальної політики України.

Так, у 2012 році видатки держави Міністерству соціальної політики

України зменшилися порівняно з попереднім роком на 5,57 %, однак у

наступному 2013 році вони зросли на 33,75 %. На поточний 2014 рік в

бюджеті України заплановано видатки на соціальні цілі, які на 10,24 %

менші ніж у попередньому році [5; 6; 7; 8].

Аналіз структури видатків Міністерства соціальної політики України

засвідчує, що найбільш вагомими серед них є державні дотації Пенсійного

фонду України (ПФУ), які становили у 2012 р. – 92,20 % всіх видатків

міністерства. Однак, в наступному 2013 році, допомога з державного

бюджету Пенсійному фонду зросла на 136,98 %, але у 2014 році знову

спостерігається спад державних дотацій Пенсійному фонду на 10,6 %, що

пояснюється збільшенням в Україні пенсійного віку, і, відповідно,

зменшенням потреби Пенсійного фонду у фінансуванні пенсіонерів.

Отже, державі необхідно впровадити заходи для самозабезпечення ПФУ.

23

Для формування соціальної політики, яка визначила б напрям реформ,

адекватний соціально-економічним реаліям, доцільно розглянути питання

про створення координаційного органу у вигляді Ради з питань соціальної

політики. Її головною функцією повинно бути формування соціальної

політики та розроблення відповідних законодавчих і нормативних актів.

Оскільки, велика частка Державного бюджету направляється на видатки

Пенсійному фонду України, що негативно відображається на економіці

країни, то необхідно впровадити заходи, які зменшать ці видатки:

– потрібно продовжувати започатковані в Україні заходи із збільшення

віку виходу на пенсію жінок та мужчин;

– одним із способів заощадження коштів Державного бюджету повинен

стати перерозподіл пенсійних виплат, тобто, потрібно на законодавчому

рівні забезпечити однакові пенсійні видатки для усіх верств населення;

– слід також, як можна скоріше, запровадити в країні систему обов’язкового

державного персонального пенсійного страхування, тобто відмовитися від

солідарної системи пенсійного забезпечення;

– необхідно посилити громадський контроль за діяльністю Пенсійного

фонду України, сформувавши наглядові ради з представників громадськості.

Отже, проведені дослідження дозволяють зробити висновок, що

соціальна політика та соціальний захист населення є ключовим завданням

соціально-орієнтованої держави. Тому Україні для підвищення соціального

захисту своїх громадян, потрібно стабілізувати розвиток національної

економіки, підвищити ефективність діяльності Міністерства соціальної

політики України та фондів соціального страхування, а також забезпечити

справедливий перерозподіл видатків соціальних фондів між всіма

категоріями населення. В першу чергу це стосується видатків Пенсійного

фонду України, який отримує великі суми дотацій з Державного бюджету.

1. Кирян Т. Вісник економічної науки України / Т. Кирян, М. Шаповал // Україна. – 2011. –

№ 1. – С. 51. 2. Скуратівський В. А. Основи соціальної політики / В. Скуратівський,

О. Палій. – К. : МАУП. – 2002. – 370 с. 3. Колот А. Асиметрії розвитку соціально-

трудової сфери : зарубіжний досвід і вітчизняні реалії / А. Колот // Україна :

аспекти праці. – К. – 2011. – № 8. – С. 3–11. 4. Денісова Л. Підвищення тарифів на

газ та тепло.Соціальна програма : [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://economics.unian.ua/soc/906954-u-kabmini-cherez-inflyatsiyu-obitsyayut-provesti-

indeksatsiyu-pensiy.html 5. Закон України «Про Державний бюджет України на 2011

рік» / Верховна Рада України // Офіційний вісник України. – 2010. – № 99. – С. 9.

6. Закон України «Про Державний бюджет України на 2012 рік» / Верховна Рада

України // Офіційний вісник України. – 2011. – № 100. – С. 9. 7. Закон України

«Про Державний бюджет України на 2013 рік» / Верховна Рада України // Офіційний

вісник України. – 2012. – № 97. – С. 23. 8. Закон України «Про Державний бюджет

України на 2014 рік» / Верховна Рада України // Офіційний вісник України. – 2014. –

№ 8. – С. 11.

http://economics.unian.ua/soc/906954-u-kabmini-cherez-inflyatsiyu-obitsyayut-provesti-indeksatsiyu-pensiy.html%205

http://economics.unian.ua/soc/906954-u-kabmini-cherez-inflyatsiyu-obitsyayut-provesti-indeksatsiyu-pensiy.html%205

24

УДК 631:368.914.2

Макар Ганна, ст. магістратури економічного факультету; науковий

керівник – к.е.н., доцент Коваль Л. А. (Міжнародний економіко-


ПЕРЕДУМОВИ ТА МОЖЛИВІ НАСЛІДКИ ЗАПРОВАДЖЕННЯ

НАКОПИЧУВАЛЬНОЇ ПЕНСІЙНОЇ СИСТЕМИ В УКРАЇНІ

Анотація. В статті розглянуто основні передумови проведення пенсійної

реформи в Україні та наведено її загальну характеристику. Досліджено

проблему реформування існуючої пенсійної системи України, обґрунтовано

основні переваги та недоліки впровадження накопичувальної пенсійної

системи та її вплив на подальший розвиток українського суспільства.

Ключові слова: пенсійне забезпечення, пенсійна реформа, безробіття,

пенсійний вік, пенсійний фонд України.

Аннотация. В статье рассмотрены основные предпосылки проведения

пенсионной реформы в Украине и наведена ее общая характеристика.

Исследовано проблему реформирования существующей пенсионной

системы Украины, обоснованы основные преимущества и недостатки

внедрения накопительной пенсионной системы, и ее влияние на

последующее развитие украинского общества.

Ключевые слова: пенсионное обеспечение, пенсионная реформа,

безработица, пенсионный возраст, пенсионный фонд Украины.

Annotation. In the article basic pre-conditions of lead through of pension

reform are examined in Ukraine, pointed it general description. Investigational

problem of reformation of the existent pension systems in Ukraine, basic

advantages and lacks of introduction of the story pension system and its

influence are resulted on subsequent development of Ukrainian society.

Keywords: pension, pension reform, unemployment, retirement age, the pension

fund of Ukraine.

На сучасному етапі розвитку в більшості країн світу виникає необхідність

реформування систем пенсійного забезпечення, що зумовлено потребою

збалансувати постійний ріст витрат на соціальну підтримку певних верств

населення з фінансовими можливостями держави. Несприятлива

демографічна ситуація та мінливість економічного середовища призвели

до необхідності проведення пенсійної реформи і в Україні.

Як свідчить вітчизняний і зарубіжний досвід, ефективність впровадження

будь-яких реформ залежить, насамперед, від ступеня їх соціально-

25

економічної обґрунтованості. З цього випливає необхідність здійснення

постійного наукового моніторингу за прийнятими рішеннями. Зокрема, це

стосується проведення в Україні пенсійної реформи, згідно з якою

запроваджується новий для нашої держави вид пенсійного страхування

(обов’язкова накопичувальна пенсійна система), що, в свою чергу,

потребує додаткових наукових досліджень у цій сфері.

Дослідженню проблеми впровадження накопичувальної пенсійної

системи в Україні присвячено праці таких відомих вітчизняних науковців:

О. О. Волошановської [1], О. П. Коваль [2], Е. М. Лібанової [3], А. В. Федоренка

[4] та інші. Проте, питання доцільності запровадження пенсійної реформи з

економічної точки зору та оцінка ефективності її функціонування в

Україні досі залишаються актуальним.

Метою статті є дослідження основних переваг та недоліків впровадження

в Україні накопичувальної пенсійної системи та її впливу на подальший

розвиток українського суспільства.

Проблема реформування існуючих пенсійних систем – одна з

ключових для соціальної політики більшості країн світу. Найбільш

істотним фактором, який обумовлює необхідність проведення перетворень

у цій сфері, є глобальна тенденція до старіння населення.

Згідно з прогнозами Організації Об’єднаних Націй (ООН), до 2050 р. у

найбільш розвинутих країнах світу частка людей старше 65 років

становитиме 26 % усього населення, а у країнах Західної Європи зросте до

30 % до 2025 р., а до 2050 р. становитиме 35 або навіть 40 % [5]. В Україні

вже на сьогоднішній день кількість людей похилого віку становить 30 %

населення країни, при цьому, в останні роки спостерігається щорічне

зростання цього показника (табл. 1).

Крім демографічних причин, вагомими факторами необхідності

реформування пенсійної системи в Україні є несприятлива економічна

ситуація, зокрема, дефіцит Пенсійного фонду Особливістю солідарної

пенсійної системи є чітка залежність розміру пенсійних виплат від

співвідношення працюючого населення до кількості пенсіонерів. Чим

менше працюючих та більше пенсіонерів, тим меншим буде середній

розмір пенсії, або ж зростатиме дефіцит Пенсійного фонду, що характерно

для нашої держави.

Так, попри позитивні тенденції (рис. 1), сума дефіциту Пенсійного

фонду України (ПФУ) залишається досить високою. Зокрема, за

підсумками 2012 р. він становив 27,2 млрд. грн., а на 2013 р. уряд закладав

дефіцит у розмірі 21,8 млрд. грн. Така динаміка дефіциту Пенсійного

фонду може на декілька років відтермінувати остаточне впровадження

накопичувальної пенсійної системи, передбаченої Законом № 3668 [6], яка

мала б орієнтовно запрацювати з 01.01.2013 р.

26

Таблиця 1

Динаміка демографічних показників в Україні за 2010-2012 рр.

Показники

Роки Відхилення (+;-)

2010 2011 2012 2011-

2010

2012-

2011

Чисельність наявного

населення, тис. осіб

45962,9

45778,5

45633,6

-184,4

-144,9

Чисельність економічно

активного населення

працездатного віку, тис. осіб

20220,6

20247,9

20393,5

27,2

145,6

Чисельність зайнятого населення

працездатного віку, тис. осіб

18436,5

18516,5

18736,2

79,7

220,7

Чисельність безробітного

населення працездатного віку

(за методологією МОП), тис. осіб

1784,6

1731,7

1656,7

-52,4

-75,1

Чисельність пенсіонерів, тис. осіб 13721,1 13738,1 13639,7 16,9 -98,3

Частка економічно активного

населення в загальній кількості

наявного населення, %

44,0

44,2

44,7

0,2

0,5

Частка безробітного населення

в загальній кількості економічно

активного населення працездатного

віку (за методологією МОП), %

8,8

8,6

8,1

-0,2

-0,5

Частка пенсіонерів в загальній

кількості наявного населення, %

29,9

30,0

29,9

0,1

-0,1

Розраховано за даними [7].

0

10

20

30

40

2010 2011 2012

Роки

Су

ма

, м

лр

д.

грн

.

Дефіцит Пенсійногофонду України

Рис. 1. Динаміка дефіциту Пенсійного фонду України у 2010-2012 рр. [8]

27

Ще одним фактором, який негативно впливає на систему пенсійного

забезпечення, є безробіття. І хоча за офіційними даними в Україні цей

показник в 2010-2012 рр. не перевищував 1,9 % (рис. 2), масштаби

реального безробіття недооцінені, оскільки у показниках зареєстрованого

безробіття не охоплено осіб, які не були зареєстровані у Державній службі

зайнятості, але вважалися б безробітними за визнаними у світі критеріями

безробіття [9]. Якщо зіставити ці дані, то спостерігається великий розрив

між зареєстрованим та фактичним безробіттям (рис. 2).

1,6

8,8

1,9

8,6

1,8

8,1

0

1

2

3

4

5

6

7

8

9

Бе

зр

об

ітн

е н

ас

ел

ен

ня

,

%

2010 2011 2012

Роки

Рівеньзареєстрованогобезробіття, %

Рівень безробіття заметодологією МОП, %

Рис. 2. Динаміка безробіття в Україні у 2010-2012 рр. [10]

У пенсійному контексті будь-який рівень безробіття становить загрозу

пенсійній системі, оскільки означає недонадходження внесків до

пенсійного фонду. Причому рівень цієї загрози прямо пропорційний рівню

безробіття [9].

Погіршує наявну ситуацію ще і той факт, що в Україні традиційно

низький рівень заробітної плати. Наприклад, за даними Держкомстату, в

грудні 2012 р. 24,8 % працівників отримували заробітну плату в межах

1500,00 грн. [11]. При цьому, більша половина таких працівників

отримувала частину заробітної плати неофіційно. Зрозуміло, що такі

доходи не оподатковуються та на них не нараховуються страхові внески до

Пенсійного фонду України, що також є однією із причин його хронічного

дефіциту.

28

Всі ці чинники зумовили необхідність реформування пенсійної системи

України. Цей процес розпочався ще у 2003 р., коли Верховною радою було

прийнято два закони, якими з 01.01.2004 р. було впроваджено нову модель

пенсійного страхування – трирівневу. Згідно з Законом № 1058 [12],

повинні були сплачуватися пенсійні внески та було запроваджено рівні

пенсійної системи. Відповідно до Закону № 1057 [13], в Україні

передбачалося впровадити недержавне пенсійне страхування. Воно

передбачає накопичення внесків на майбутню пенсію на добровільних

засадах для кожної застрахованої особи. Після цього, в Україні почали

утворюватися недержавні пенсійні фонди [14].

Відповідно до законів № 1058 та № 1057 з 01.01.2004 р. в Україні

передбачалося формування пенсійної системи, що складається з трьох

рівнів:

1) перший – солідарна система;

2) другий – загальнообов’язкова накопичувальна система;

3) третій – добровільна недержавна система пенсійних заощаджень [14].

Перший рівень, який, фактично, дістався Україні у спадок від СРСР, і

досі є основним джерелом пенсійних виплат, третій діє в Україні з

01.01.2004 р., а другий був запроваджений Законом № 3668 з 01.10.2011 р.

Щодо запровадження другого рівня пенсійної системи в Україні, то, на

думку автора, вона повинна спрямовуватись на вирішення таких основних

завдань:

– підвищення рівня життя пенсіонерів. В Україні понад дві третини

представників цієї соціальної групи отримують пенсійні виплати до 1 тис.

грн., а мінімальна пенсія навіть не дотягує до величини прожиткового

мінімуму;

– підвищення зацікавленості громадян до сплати страхових внесків, що

сприятиме детінізації вітчизняної економіки. За оцінками експертів,

тіньовий сектор економіки у 2011 р. склав приблизно 34 % ВВП або 350

млрд. грн., з яких близько 170 млрд. грн. – неофіційна заробітна плата;

– заохочення громадян до заощадження та диверсифікації джерел

отримання доходів у старості;

– забезпечення фінансової стабільності пенсійної системи. Станом на

сьогодні, головною проблемою солідарної системи є те, що вона працює в

умовах максимального фінансового напруження. А трирівнева пенсійна

система дозволить розподілити між трьома її складовими ризики, пов’язані

зі змінами у демографічній ситуації (до яких більш чутливою є солідарна

система) і з коливанням в економіці та на ринку капіталів (які більше

позначаються на накопичувальній системі) [14].

Проте остаточне запровадження пенсійної системи ІІ рівня може стати

значним випробуванням для стабільності соціально-економічного розвитку

країни. Вплив від цього може бути як позитивний, так й негативний характер.

29

Позитивний вплив запровадження ІІ рівня пенсійної системи на

соціально-економічний стан країни полягатиме в такому:

1. Розумне та раціональне інвестування майбутніх пенсійних накопичень

здатне надати потужний поштовх вітчизняній економіці [9]. У сучасному

світовому господарстві пенсійні фонди, поряд із банками, інвестиційними

фондами та страховими компаніями, належать до найбільших інвесторів у

акції, боргові зобов’язання та інші фінансові інструменти. На накопичувальну

пенсійну систему припадає третина світового інвестиційного потенціалу

небанківських фінансових установ [4, с. 91].

Щодо накопичувальної пенсійної системи України, то на кінець 2011 р.

активи вітчизняних недержавних пенсійних фондів (НПФ) становили

1386,9 млн. грн., або лише 0,1 % ВВП. Основною причиною такого стану

НПФ є те, що ІІ рівень пенсійної системи фактично не функціонує, хоча з

його остаточним впровадженням обсяги страхових внесків неухильно

зростатимуть і до кінця шостого року функціонування системи (2018-го)

можуть сягнути 82 млрд. грн. (табл. 2) [4, с. 92].

Таблиця 2

Інвестиційний потенціал другого рівня пенсійної системи

(без інвестиційного прибутку), 2013-2018 рр. (на кінець року)

Рік Ставка

внеску, %

Кількість

учасників,

осіб

Середньомісячна

заробітна плата,

грн.

Сума внесків

за місяць,

млрд. грн.

Сума внесків

за рік, млрд.

грн.

2013 2 7031057 2500 0,352 4,2

2014 3 7411114 2675 0,595 7,1

2015 4 7791171 2862 0,892 10,7

2016 5 8076214 3063 1,236 14,8

2017 6 8361257 3277 1,643 19,7

2018 7 8656360 3506 2,124 25,5

2. Зміна ментальності майбутніх поколінь. Запровадження ІІ рівня

пенсійної системи здатне змінити психологію працівників, створивши

усвідомлення необхідності покладатись на власні сили, а не на державу у

справі забезпечення власної гідної старості [9].

Разом з тим, реформована пенсійної система за певних умов може не

лише не послабити традиційні загрози дореформеної системи, а й

підсилити їх, а також доповнити додатковими, притаманними виключно

накопичувальній пенсійній системі [15]:

1. Подальше погіршення фінансового стану Пенсійного фонду України.

Запровадження системи ІІ рівня передбачає, що джерелом її наповнення

30

стане частина пенсійних внесків (приблизно 20 %), які сьогодні в повному

обсязі спрямовуються до Пенсійного фонду України. Хоча процес

переспрямування частини внесків матиме розтягнутий у часі характер (на

момент запровадження до системи залучаються лише особи, молодші

35 років, а процент відрахування зростатиме з 2 % до 7 %, тобто щорічно на

1 % протягом 6 років), в бюджеті Пенсійного фонду України виникає

ефект так званих «випадаючих доходів». Навіть з урахуванням того, що

половина цих коштів може бути повернута через механізми державного

запозичення, фінансовий стан Пенсійного фонду України майже

гарантовано погіршиться. За таких умов завдання балансування бюджету

Пенсійного фонду України є вельми непростим для уряду. У випадку його

не вирішення покриття зростаючого дефіциту бюджету Пенсійного фонду

України знову буде покладено на державний бюджет [9].

2. Підвищення вразливості системи перед загальним станом економіки

та, зокрема, кризами. На відміну від розподільчої, накопичувальні системи

є набагато вразливішими перед кризовими явищами у вітчизняній економіці.

Однією з найсуттєвіших загроз системі ІІ рівня є знецінення пенсійних

накопичень внаслідок інфляції [9]. Хоча протягом останніх трьох років

спостерігається зниження цього показника (табл. 3), але просте накопичення

протягом 30-40 років за таких темпів інфляції є малоефективним.

Зрозуміло, що необхідною умовою збереження пенсійних накопичень від

втрат і знецінення та підтримання чистої дохідності в діяльності

пенсійного фонду є забезпечення такого рівня прибутковості пенсійних

активів, який би значно перевищував рівень інфляції в країні. З цією

метою автор пропонує порівняти темпи індексу споживчих цін і дефлятора

ВВП з дохідністю банківських депозитів та ОВДП (табл. 3).

Таблиця 3

Основні фінансово-економічні показники за 2010-2012 рр.

Показники Роки Темп росту, %

2010 2011 2012 2011/2010 2012/2011

Індекс споживчих цін, % 109,1 104,6 99,8 95,9 95,4

Дефлятор ВВП, % 113,8 114,3 108,1 100,4 94,6

Середньозважена процентна

ставки за депозитами в

національній валюті, %

10,31

8,1

13,4

78,6

165,4

Середньозважена дохідність

ОВДП розміщених на

первинному ринку, %

10,39

9,17 12,94

88,3

141,1

Розраховано за даними [10]

31

Як свідчать дані наведені в таблиці 3, ситуація із збереженням

страхових накопичень майбутніх пенсіонерів не дуже обнадійлива. В

порівнянні із зростанням загального рівня цін (динаміка дефлятора ВВП)

протягом 2010-2011 рр. спостерігається зростання збитковості інвестиційних

вкладень і лише у 2012 р. ситуація дещо покращилася (якщо у 2010-2011

рр. показник інфляції був на 3,4-6,2 % вищим за середню дохідність

інвестицій, то вже у 2012 р. темп росту відсоткових ставок перевищив

зростання загального рівня цін).

Із цією метою автор пропонує порівняти темпи індексу споживчих цін і

дефлятора ВВП з дохідністю банківських депозитів та ОВДП (табл. 3).

3. Інфляція періоду отримання пенсії. В загальному випадку довічна

пенсія (ануїтет) зі страхової компанії (так само, як й пенсія з солідарної

системи) є страхуючим чинником, який дозволить пенсіонеру отримувати

виплати протягом усього періоду дожиття.

Проте, якщо чинне законодавство передбачає індексацію пенсій з

солідарної системи на рівень інфляції, ануїтет розраховується актуарно та

залишається постійним протягом усього періоду дожиття пенсіонера. При

цьому не передбачається жодних поправок на інфляцію. У світовій

практиці ця проблема досі залишається не вирішеною [15].

Узагальнюючи результати проведеного дослідження, можна зробити

висновок, що удосконалення пенсійних систем відбувається практично у

всьому світі, і, в першу чергу, в країнах з високорозвиненими суспільними

відносинами. Насамперед, це зумовлено тенденціями старіння населення.

В Україні давно виникла необхідність реформування пенсійної системи,

але рішучий крок в цьому напрямі був здійснений тільки у 2011 р., коли був

прийнятий Закон «Про заходи щодо законодавчого забезпечення реформування

пенсійної системи». Проте стверджувати, що в Україні функціонує трирівнема

модель пенсійного страхування ще не можна, так як згідно із Законом ще

не ліквідований дефіцит Пенсійного фонду України та, відповідно, ще не

запроваджені відрахування до Державного накопичувального фонду.

До того ж, ще до остаточного впровадження пенсійної реформи в Україні,

у багатьох науковців виникають сумніви у доцільності її проведення через

значну кількість ризиків, які генеруються самою ж накопичувальною

системою. Зокрема, вчені зазначають про велику залежність ІІ рівня

пенсійного страхування від таких економічних ризиків як рівень інфляції,

ставки інвестиційного доходу та стабільність фондового ринку.

Справді, всі ці фактори мають великий вплив на можливість

запровадження накопичувальної пенсійної системи. Але це не означає, що

держава повинна відмовитись від її остаточного впровадження, оскільки,

за умови ефективної політики накопичення та управління страховими

внесками, можна створити потужний інвестиційний ресурс для вітчизняної

економіки, що сприятиме соціально-економічному розвитку країни.

32

1. Волошановська О. О. Сучасний стан та проблеми реформування системи

пенсійного страхування в Україні. [Електронний ресурс] – режим доступу :

http://www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/ Vchnu_ekon/2011_2_3/117 120.p df

2. Коваль О. П. Проблеми становлення накопичувальної складової пенсійного

забезпечення в Україні: аналіт. доп. / О. П. Коваль. – К. : НІСД, 2011. – 96 с. 3. Пенсійна

реформа в Україні : напрями реалізації (колективна монографія) / за ред.

Е. М. Лібанової. – К. : Ін-т демографії та соціальних досліджень імені М. В. Птухи

НАН України, 2010. – 270 с. 4. Федоренко А. В. Економічна складова

накопичувальної пенсійної системи / А. В. Федоренко // Фінанси України : науково-

теоретичний та інформаційно-практичний журнал. – К., 2011. – № 12. 5. Крентовська О.

Управління реформою системи пенсійного забезпечення в умовах старіння населення

України. [Електронний ресурс] – режим доступу : http://www.nbuv.gov.ua/portal/

Soc_Gum/Edu/ 2010_24/fail/Krentovska.pdf 6. Закон України «Про заходи щодо

законодавчого забезпечення реформування пенсійної системи» від 08.07.2011 р.

№ 3668-VI. [Електронний ресурс] – режим доступу : http://zakon2.rada.gov.ua/

laws/show/3668-17 7. Державний комітету статистики України. [Електронний

ресурс] – режим доступу : http://www.ukrstat.gov.ua/ 8. Дані щодо бюджетів

Пенсійного фонду України за відповідні роки. [Електронний ресурс] – режим

доступу: http://zakon3.rada.gov.ua 9. Коваль О. П. Ризики, загрози, пріоритети та

наслідки реформування пенсійної системи України: аналіт. доп. / О. П. Коваль. – К. :

НІСД, 2012. [Електронний ресурс] – режим доступу : http://www.niss.gov. ua/public/

File/2012_table/ 0516_dop.pdf 10. Дані Національного банку України. [Електронний

ресурс] – режим доступу: http://www.bank.gov.ua/ 11. Розподіл працівників за

розмірами заробітної плати. [Електронний ресурс] – режим доступу : http://www.

ukrstat.gov.ua/express/expres_u.html 12. Закон України «Про загальнообов'язкове

державне пенсійне страхування» від 09.07.2003 р. № 1058-IV. [Електронний ресурс] –

режим доступу: http://zakon2.rada.gov. ua/laws/show/1058-15/conv 13. Закон України

«Про недержавне пенсійне забезпечення» від 09.07.2003 р. № 1057-IV. [Електронний

ресурс] – режим доступу: http://zakon2.rada.gov. ua/laws/show/1057-15 14. Мойсеєнко Т.

Пенсійні зміни: 2011-2012 / Т. Мойсеєнко // Дебет-Кредит. – Київ, 2011. – № 49. –

С. 34–39. 15. Щодо ризиків та загроз запровадженню обов’язкової накопичувальної

пенсійної системи. [Електронний ресурс] – режим доступу : http://www.niss.gov.ua/

articles/729/.

http://www.nbuv.gov.ua/portal/

http://zakon2.rada.gov.ua/%20laws/show/3668-17

http://zakon2.rada.gov.ua/%20laws/show/3668-17

http://www.ukrstat.gov.ua/

http://zakon3.rada.gov.ua/

http://www.niss/

http://www.bank.gov.ua/

http://zakon2.rada.gov/

http://www.niss.gov.ua/%20articles/729/

http://www.niss.gov.ua/%20articles/729/

33

УДК 336.276(045)

Онофрійчук Олег, ст. магістратури економічного факультету;

науковий керівник – к.е.н., доцент Коваль Л. А. (Міжнародний економіко-


СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО УПРАВЛІННЯ РИЗИКАМИ

ДЕРЖАВНОГО БОРГУ ТА ЇХ РОЛЬ В ГАРАНТУВАННІ

ФІНАНСОВОЇ СТАБІЛЬНОСТІ КРАЇНИ

Анотація. В статті досліджено сучасний стан боргової безпеки України.

Розглянуто методології оцінювання ризиків державних запозичень:

Міжнародного валютного фонду, Світового банку та Міністерства

економіки України. Визначено основні проблеми та надано рекомендації

стосовно покращення ситуації з управління ризиками державного боргу.

Ключові слова: державний борг, боргова безпека країни, управління ризиками

державного боргу, методологія оцінювання боргової безпеки, Міжнародний

валютний фонд,, Світовий банк, Міністерство економіки України.

Аннотация. В статье исследовано современное состояние долговой

безопасности Украины. Рассмотрены методологии оценки рисков

государственных заимствований Международного валютного фонда,

Всемирного банка и Министерства экономики Украины. Определены

основные проблемы и даны рекомендации по улучшению ситуации по

управлению рисками государственного долга.

Ключевые слова: государственный долг, долговая безопасность страны,

управления рисками государственного долга, методология оценки

долговой безопасности, Международный валютный фонд, Всемирный

банк, Министерство экономики Украины.

Annotation. In the article the current state of the debt security of Ukraine. The

above risk assessment methodology of government borrowing: the International

Monetary Fund, the World Bank and the Ministry of Economy of Ukraine. On

the basis of these indicators of debt security identified the main problems and

made recommendations to improve the situation with risk management of

government debt.

Keywords: public debt, the debt of country security, risk management, public

debt, a debt security assessment methodology, the International Monetary Fund,

the World Bank, the Ministry of Economy of Ukraine.

Нині на міжнародному рівні активно обговорюється питання щодо

спроможності України відповідати за своїми борговими зобов’язаннями,

34

або чи спроможна України вчасно погасити свої боргові зобов’язання перед

іноземними та внутрішніми кредиторами і чи зможе Україна оминути дефолт?

Державний борг України за останні роки суттєво збільшився: якщо на

кінець 2008 року він становив 71,3 млрд. грн., то на кінець 2012 року досяг

позначки у 399,2 млрд. грн., що спричинило обговорення ефективності

боргової політики України. Тому сьогодні найбільш актуальним питанням

у забезпеченні фінансової безпеки країни є питання ефективного управління

державними боргом.

Дослідженню стану боргової безпеки України в контексті сучасної

світової економічної кризи присвячені праці багатьох науковців. Перші

наукові розробки, які зосереджувалися на питаннях економічної безпеки та

її критеріях, з’явилися наприкінці 1994 р. Найбільш ґрунтовно теоретичні

аспекти проблеми розглянули А. Архіпов, Т. Богдан А. Городецький, («Боргова

безпека та її роль в гарантування фінансової стабільності», «Регулювання

боргових процесів на новому етапі розвитку світової фінансової системи»),

Б. Михайлов («Економічна безпека: оцінки, проблеми та засоби забезпечення»),

О. Барановський, З. Варналій, О. Василик, В. Гейць, Б. Данилишин, Я. Жаліла,

Н. Зражевська та ін. Науковцями розроблено і методологічно обґрунтовано

необхідність комплексного підходу до ефективного управління державним

боргом. Однак, окремі питання потребують подальших розробок, масштабності

вивчення та удосконалення.

Метою статті є визначення сучасного стану боргової безпеки України,

оцінювання ефективності управління та визначення основних напрямів

вдосконалення підходів до управління ризиками державного боргу.

Відповідно до поставленої мети визначено такі завдання:

– розглянути сучасний стан міжнародної боргової політики;

– враховуючи рекомендації та методики Міжнародного валютного фонду

(МВФ) та Світового банку провести комплексний аналіз стану боргової

безпеки України;

– на основі проведеного аналізу розробити рекомендації щодо покращення

управління ризиками державного боргу.

Розглядаючи міжнародний рух капіталу в контексті міжнародних

запозичень, слід відмітити загальну тенденцію до збільшення боргових

зобов’язань майже всіх країн світу. Але, варто зауважити, що високий

рівень державного боргу не завжди є негативним явищем. Такі країни як

США, Федеративна Республіка Німеччина, Японія, попри великий рівень

державних запозичень є «рушіями» світової фінансової системи. Тому,

варто дуже чітко охарактеризувати проблему державного боргу, оскільки

інколи саме запозичення держави дають поштовх до розвитку її економіки.

Розглядаючи ситуації української боргової безпеки, потрібно чітко

визначити, чи не є існуючий рівень боргового навантаження критичним

35

для України і чи не призведе це до ще більшого «просідання» української

економіки та збільшення ймовірності дефолту державних фінансів.

Враховуючи вище зазначене, варто розглянути найтиповіші види загроз

економічній безпеці в умовах погашення державної заборгованості. До них

слід віднести:

– різкий спад виробництва до рівня, який не здатний забезпечити

задоволення нагальних потреб кредиторів економіки та населення;

– зниження обсягу валового внутрішнього продукту (ВВП) на душу

населення до межі, що здатна підірвати незалежне існування держави, та

спричинити соціальні катаклізми, пов’язані з бідністю населення;

– зменшення частки інвестицій в національному доході та загального

обсягу інвестицій в економіку та соціальну сферу до величини, яка

гранично стримує техніко-технологічне оновлення виробництва, освоєння

науково-технічних досягнень, розвиток освіти та науки;

– старіння основних засобів виробництва, споруд та комунікацій, що

здатне призвести до масового виникнення надзвичайних ситуацій та

техногенних катастроф;

– потрапляння значної частини економіки в тіньову сферу, масове

ухилення від сплати податків та приховування доходів;

– неприпустимо високий рівень інфляції, здатний перетворюватись на

гіперінфляцію;

– неповернення кредитів, невиконання боргових зобов’язань, неплато-

спроможність на рівні підприємств, установ, організацій, фінансових

структур, регіонів держави, бартерні розрахунки, які дезорганізують

економіку та фінансову систему держави;

– дефіцитність місцевих, регіональних та державного бюджетів на

рівні, який підриває фінансування соціально-економічних програм та

проектів бюджетної сфери;

– збільшення державної зовнішньої та внутрішньої заборгованості до

рівня, який може спричинити дефолт [1].

Тому з метою формування концептуальних підходів до удосконалення

управління ризиками державного боргу, враховуючи нестабільність

макроекономічної ситуації в Україні, необхідно оцінити основні показники

боргової безпеки країни за методологіями ключових міжнародних

фінансових організацій (табл. 1 та табл. 2).

Не здійснюючи детального аналізу кожної з цих загроз окремо, що

потенційно негативно впливають на макроекономічну ситуацію в Україні,

можна з упевненістю стверджувати, що за деяким показниками Україна

наближається до критичних їх значень і ризикує опинитися ще в

«глибшій» рецесії власної економіки.

36

Таблиця 1

Показники боргової безпеки, розроблені спеціалістами МВФ

Індикатор Роки

2008 2009 2010 2011 2012

Індикатори платоспроможності

Відношення зовнішнього державного та

гарантованого державою боргу до експорту, %

27,4

65,9

66,6

53,9

59,8

Відношення зовнішньо державного боргу до

ВВП, %

15,1

23,3

25,6

20,4

23,7

Відношення теперішньої вартості державного та

гарантованого державою боргу до експорту, %

36,32

98,6

104,0

85,31

104,8

Відношення теперішньої вартості державного та

гарантованого державою боргу до доходів

бюджету, %

81,1

151,5

179,7

150,4

148,9

Відношення платежів з обслуговування державного

та гарантованого державою боргу до експорту, %

0,69

2,8

3,7

4,11

4,3

Індикатори ліквідності

Відношення міжнародних резервів до

короткострокового боргу, %

67,9

67,3

70,3

53,5

40,2

Відношення короткострокового державного

боргу до загальної величини боргу, %

45,62

37,9

41,94

47,1

45,1

Індикатори заборгованості державного сектору

Відношення державного та гарантованого

державою борг до ВВП, %

20,0

34,8

39,9

36,3

36,6

Частка боргу номінованого в іноземній валюті у

загальній величині боргу, %

79,43

66,88

74,03

73,99

57,9


Сукупність всіх цих показників та індикаторів дають всю необхідну

інформацію про стан державного боргу країни, визначають усі недоліки в

управлінні його ризиками та показують, де саме потрібно сконцентрувати

увагу борговим менеджерам для уникнення фінансової нестабільності та

проблем державних фінансів. Але потрібно враховувати специфіку кожної

країни окремо. Як уже зазначалося вище, інколи боргове навантаження є

«двигуном» економічного зростання в країні. Тому необхідно, щоб кожна

країна мала свої критерії для оцінки власної боргової безпеки.

Якщо розглядати українське законодавство в площині боргової безпеки

України, варто зазначити, що на відміну від більшості країн світу в Україні

відсутнє законодавство, яке регламентує процеси формування та управління

державними запозиченнями, що, безумовно, ускладнює оцінку ефективності

управління державним боргом.

37

Таблиця 2

Мінімальна стандартна модель Світового банку для оцінки боргової безпеки країни

Показник Роки

2008 2009 2010 2011 2012

Відношення відсоткових платежів до експорту

товарів і послуг, %

0,7

2,8

3,7

4,11

4,3

Відношення міжнародних резервів до валового

зовнішнього боргу, %

30,9

25,5

29,5

25,2

18,1

Відношення міжнародних резервів до імпорту

товарів і послуг, %

0,04

0,06

0,06

0,04

0,03

Відношення валового зовнішнього боргу до

експорту товарів і послуг, %

118,7

190,6

169,4

142,1

150,4

Відношення короткострокового боргу до

валового зовнішнього боргу, %

45,6

37,9

41,9

47,1

45,1

Відношення боргу міжнародним організаціям до

валового зовнішнього боргу, %

8,1

14,4

15,5

14,5

7,2

Відношення валового зовнішнього боргу до ВВП, % 55,9 88,3 86,0 77,3 76,6


В умовах підвищення загальної невпевненості на міжнародних фінансових

ринках і підвищення державних запозичень Україні необхідно розробити

якісно нову боргову політику та допустимий рівень боргового навантаження.

Цілісний аналіз боргової безпеки України можна провести лише за

Методикою розрахунку рівня економічної безпеки України, затвердженою

Наказом Міністерства економіки України від 2 березня 2007 року № 60,

згідно якої до показників оцінки рівня боргової безпеки віднесено [3]:

– відношення загального обсягу державного боргу до валового

внутрішнього продукту, %;

– відношення відсоткових платежів з обслуговування зовнішнього

боргу до річного експорту товарів і послуг, %;

– відношення обсягу зовнішнього боргу до ВВП, %;

– рівень заборгованості на одну особу, доларів США;

– відношення державного зовнішнього боргу до річного експорту

товарів і послуг, %;

– відношення обсягу сукупних платежів з обслуговування зовнішнього

боргу до доходу державного бюджету, %;

– відношення внутрішнього боргу до ВВП, %;

– відношення обсягу сукупних платежів з обслуговування внутрішнього

боргу до доходів державного бюджету, %;

– відношення заборгованості уряду за державними цінними паперами

до ВВП, % (табл. 3).

38

Таблиця 3

Оцінка боргової безпеки України за методикою Міністерства економіки України

Показники

Норма-

тивне

значення

у світовій

практиці

Норма-

тивне

значення

в Україні

Роки

2008 2009 2010 2011 2012

Відношення загального обсягу

державного боргу до ВВП, %

не більше

50-60

не більше

55 20,0 34,8 39,9 36,3 36,6

Відношення загального обсягу

зовнішнього боргу до ВВП, %

–

не більше

25 15,1 23,3 25,6 20,4 23,7

Рівень зовнішньої заборгованості

на одну особу, дол. США

не більше

200

не більше

200 241 369 496 535 576

Відношення державного

зовнішнього боргу до річного

експорту товарів і послуг, %

не більше

165

не більше

70

24,7 65,9 66,6 53,9 59,8

Відношення обсягу сукупних

платежів з обслуговування

зовнішнього боргу до доходу

державного бюджету, %

не більше

20-25%

не більше

20

0,69

2,8

3,7

4,1

4,3

Відношення обсягу внутрішнього

боргу до ВВП, %

–

не більше

30 4,9 11,5 14,4 13,4 14,6

Відношення обсягу сукупних

платежів з обслуговування

внутрішнього боргу до доходів

державного бюджету, %

–

не більше

25

1,3

2,2

1,64

–

–

Відношення заборгованості уряду

за державними цінними паперами

до ВВП, %

–

не більше

30

9,8

14,0

17,9

17,5

20,7

Розраховано за даним [2; 4].

Згідно цих методик, показники боргового навантаження України не

досягають критичного значення, але є дуже близькими до нього (хоча є

ряд показників Україна вже перетнула), тому дуже важливо точно оцінити

свої можливості щодо погашення боргових зобов’язань.

Із урахуванням уроків світової фінансової кризи 2008-2010 років

спеціалістами провідних міжнародних фінансових організацій були суттєво

переглянуті базові принципи та підходи щодо управління ризиками

державного боргу та внесенні певні рекомендації щодо нових критеріїв

оцінки боргової безпеки. Вони були втілені у «Керівних принципах

управління суверенними ризиками і високим рівнем державного боргу»,

що згодом дістали назву «Стокгольмських принципів».

39

Відповідно до «Стокгольмських принципів», борговий портфель країни

повинен мати оптимальний рівень, а витрати, на обслуговування державного

боргу повинні бути мінімізовані у середньо- та довгостроковому періодах.

Це свідчить про те, що країнам, які мають певні боргові проблеми, потрібно

реструктуризувати свої короткострокові зобов’язання у більш довгостроковий

період погашення. Це зумовлено тим, що країни ще не змогли відновитися

від потрясінь світової фінансової кризи 2008-2010 років.

На відміну від традиційних підходів до управління державним боргом

більший акцент слід зробити на пом’якшення впливу макроекономічних і

фінансових ризиків, з огляду на високий ступінь вразливості боргових позицій.

Також спеціалісти МВФ зазначають, що традиційний аналіз витрат-

ризиків (англ.: CAR – cost-at-risk analusis), що широко використовувався до

фінансової кризи, може виявитися неефективним при оцінці оптимальної

структури державного боргу, та при врахування певного набору ризиків [4].

Провідні спеціалісти міжнародних боргових агенцій рекомендують

проводити звичайний аналіз CAR в поєднанні з Стрес-тестуванням.

Стрес-тести є гнучким і ефективним інструментарієм, який може

використовуватися борговими менеджерами для оцінки ризик-факторів,

включаючи матеріалізацію умовних зобов’язань уряду. Успішне поєднання

цих двох методик аналізу при оцінці боргової безпеки держави дає можливість

ефективного управління нею, зокрема, борговим навантаженням [4].

В умовах підвищення ступеня загальної невпевненості на міжнародних

фінансових ринках і підвищення державних запозичень Україні необхідно

розробити якісно нову боргову політику та допустимий рівень боргового

навантаження. Українським борговим менеджерам необхідно проводити

традиційний аналіз – CAR та Стрес-тестування своїх боргових зобов’язань

задля уникнення критичних показників боргового навантаження.

Якісно нова боргова політика України повинна включати:

– зменшення боргового навантаження в іноземній валюті шляхом

переведення його в національну валюту та залучення інвестицій від

вітчизняних резидентів;

– реструктуризацію короткострокової заборгованості в середньо- та

довгострокову, що дасть змогу уникнути проблем з дефіцитом державного

бюджету;

– приведення боргового законодавства до світового рівня, зокрема

прийняттям Закону України «Про державний борг України»;

– розміщення нових видів цінних паперів;

– зміну процедур та механізмів розміщення цінних паперів;

– проведення операцій із борговими зобов’язаннями на відкритому ринку;

Виконання зазначених рекомендацій дозволить Україні покращити

показники боргової безпеки, забезпечити стабілізацію макроекономічної

ситуації та зменшити ризики, пов’язані з невиконанням боргових зобов’язань.

40

1. Хаванов А. В. Критерії та показники економічної безпеки в умовах державної

заборгованості та їх вплив на економіку України / А. В. Хаванов // Бюлетень

Міжнародного Нобелівського економічного форуму. – 2012. – № 1 (5). – Том 2. –

С. 374–382. 2. Державний та гарантований державою борг України станом на

31.12.2007 р. 31.12.2010 р. 31.12.2011 р. 31.12.2012 р. [таблиця] // Офіційний сайт

Міністерства фінансів України [Електронний ресурс] – Режим доступу :

http://www.minfin.gov.ua/control/uk/publish/archive/main? cat_id=224493 3. Наказ

Міністерства економіки України від 02 березня 2007 р. № 60 : за станом на 01.09.2010 р. //

Офіційний сайт Міністерство економіки України. Розділ «Методичні рекомендації»

[Електроний ресурс] – Режим доступу : http://www.me.gov.ua/ 4. Богдан Т. Боргова

безпека та її роль у гарантуванні фінансової стабільності / Т. Богдан // Вісник

Національного банку України. – 2012. – № 4. – С. 8–15. 5. Богдан Т. Регулювання

Боргових процесів на новому етапі розвитку нової фінансової ситеми / Богдан Т. //

Вісник Національного банку України. – 2010. – № 8. – С. 18–24. 6. Лондар С. Л.

Підходи до систематизації й контролю ризиків, повязаних з управлінням державним

боргом в Україні / С. Л. Лондар, В. Й. Башко // Фінанси України. – 2012. – № 6. –

С. 3–14.

http://www.minfin.gov.ua/control/uk/publish/archive/main?%20cat_id=224493

http://www.me.gov.ua/

41

УДК 336.77.01

Татарин Вікторія, ст. магістратури економічного факультету; науковий

керівник – ст. викладач Синякова Л. О. (Міжнародний економіко-


ТЕОРЕТИКО-КОНЦЕПТУАЛЬНІ ЗАСАДИ

КРЕДИТОСПРОМОЖНОСТІ ПОЗИЧАЛЬНИКА

Анотація. В статті досліджено сутність поняття «кредитоспроможність»,

визначено різні підходи до трактування кредитоспроможності, проведено

аналіз значення оцінювання кредитоспроможності позичальника. Наведено

історію виникнення та використання поняття «кредитоспроможність».

Визначено відмінності в поняттях «кредитоспроможність» і

«платоспроможність» та представлено власне бачення змісту поняття

«кредитоспроможність».

Ключові слова: кредитоспроможність, платоспроможність, зобов’язання,

позичальник, кредит.

Аннотация. В статье исследована сущность понятия «кредитоспособность»,

определены разные подходы к трактовке кредитоспособности, проведен

анализ значение оценки кредитоспособности заемщика. Приведена история

возникновения и использования понятия «кредитоспособность». Определены

отличия в понятиях «кредитоспособность» и «платежеспособность»,

представлено собственное виденье содержания понятия «кредитоспособность».

Ключевые слова: кредитоспособность, платежеспособность, обязательства,

заемщик, кредит.

Annotation. Essence of concept «solvency» is certain in the article, different

approaches of interpretation of solvency are certain, the value of estimation of

solvency of borrower is analyzed. The brought history over of origin and use of

concept «solvency». Differences in concepts «solvency» and «ability to pay» are

certain, own vision of maintenance of concept «solvency» is presented.

Keywords: Solvency, ability to pay, commitment, borrower, credit.

На сьогоднішній час діяльність підприємства в системі ринкової

економіки неможлива без періодичного використання різноманітних форм

залучення кредитів. Для надання кредиту важливе значення має оцінювання

кредитоспроможності позичальника, від якої залежить успішність кредитного

процесу. Оцінювання кредитоспроможності відіграє важливу роль, як для

банківської установи, так і для самого позичальника. Метою здійснення

оцінювання кредитоспроможності позичальника для банківської установи

42

є уникнення кредитних ризиків від неповернення кредиту, для позичальника –

отримання кредиту на найбільш вигідних умовах.

Отже, від результатів здійсненого оцінювання залежить в якому обсязі

позичальнику буде наданий кредит і чи буде він наданий взагалі. Тому для

підприємств оцінювання кредитоспроможності також є важливим, оскільки

кредитоспроможне підприємство має гарну ділову репутацію як серед

кредиторів, так і серед інвесторів, контрагентів та інших зацікавлених

юридичних та фізичних осіб.

Оцінка кредитоспроможності позичальника є дуже важливою для

діючих банківських установ і тому цьому питанню приділяється багато

уваги з боку аналітиків фінансово-економічних публікацій. Значний внесок

у розробку цього питання зробили такі сучасні закордонні економісти:

Е. Брігхем, П. С. Роуз, Дж. Сінкі, В. Усоскіна, С. Хасянова, Є. Ширінська та ін.

Також дослідженню кредитоспроможності позичальників присвячено

багато праць відомих вітчизняних науковців, а саме: В. Вітлинського,

В. Галасюка, А. Мороза, О. Пернарівського, О. Терещенка, Я. Чайковського.

Заслуговують на увагу доробки російських економістів: І. В. Бочарової,

А. П. Градова, Д. А. Єндовицького, В. Н. Єдронової, Б. І. Кузина,

О. І. Лаврушина та С. Ю. Хасянової.

Аналіз робіт зазначених науковців приводить до висновку, що у науковій

літературі ще недостатньо висвітленні питання присвяченні ролі оцінювання

кредитоспроможності позичальника у зменшенні кредитних ризиків.

Національний банк України також приділяє велику увагу цьому

питанню, що знайшло своє відображення в Положенні НБУ «Про порядок

формування і використання резерву для відшкодування можливих втрат за

кредитними операціями банків».

Мета статті полягає в дослідженні підходів різних вчених до змісту

поняття «кредитоспроможність»; визначенні відмінностей у поняттях

«кредитоспроможність» і «платоспроможність» та наведенні власного

трактування поняття «кредитоспроможність».

Проблема оцінювання кредитоспроможності позичальника та термін

«кредитоспроможність» були актуальними у різні часи. Так, це питання

розглядалось ще в дореволюційний період, а також в 20-і роки ХХ століття.

Вивчається воно і сьогодні.

Проаналізувавши історичні публікації з питання використання поняття

«кредитоспроможність», можна зробити висновок, що воно з’явилося ще у

ХVІІІ столітті. Його використовували у своїх працях А. Сміт, Н. Х. Бунге,

В. П. Косинський та ін. Так, Н.Х. Бунге в роботі «Теорія кредиту» (1852 р.)

пов’язував кредитоспроможність з нерухомістю капіталу та вважав

гарантією повернення боргу вкладення коштів у нерухомість [1, c. 38].

Історія використання поняття «кредитоспроможність» свідчить про те,

що ця дефініція тісно пов’язана, насамперед, з культурою кредитування,

43

яка є відображенням розвиненості кредитних відносин у країні. Еволюція

цього поняття відбувалася під впливом економічного середовища у якому

функціонують кредитні установи, тобто залежала від ступеня розвиненості

економіки країни та її вступу у світовий ринок.

Проведений аналіз підходів відомих вчених до трактування поняття

«кредитоспроможність» показав, що вони різняться між собою. Але, це є

зрозумілим, оскільки вони фактично відображають різні етапи розвитку та

функціонування фінансового ринку.

У період НЕПу у поняття «кредитоспроможність» економісти вкладали

готовність до здійснення кредитної операції й можливість своєчасного

повернення отриманої позики [2, с. 12].

У період кредитної реформи (1930–1932 роки) в країні різко змінилися

економічні відносини, і з економічної літератури та практики практично

зникло поняття «кредитоспроможність». Це було пов’язано з запровадженням

адміністративно-планової економіки та з централізованим виділенням

підприємству необхідних матеріальних, трудових і фінансових ресурсів.

Порушення прямої залежності між формуванням фінансових ресурсів на

підприємстві та їх розподілом і використанням стало однією з причин

незацікавленості підприємства як товаровиробника в кінцевих результатах

його фінансово-господарської діяльності. Виникла тенденція задоволення

власних потреб за рахунок держави або інших підприємств.

Із середини 1980-х років перебудова господарського механізму, перехід

до ринкових методів господарювання вимагали зміни кредитної системи

країни. Створення мережі комерційних банків, перехід до дворівневої

банківської системи вимагало більш глибоких змін у підходах до оцінювання

кредитоспроможності позичальника. Це знову привернуло увагу вітчизняних

науковців до цього питання.

Зміни, що відбуваються в сучасній економіці, привернули увагу до

необхідності оцінювання кредитоспроможності підприємств. А тому перш

за все, потрібно визначитися з терміном «кредитоспроможність». Серед

учених немає єдиної думки щодо визначення сутності цього поняття.

Існують різні підходи до визначення категорії «кредитоспроможність», що

базуються на певних критеріях, які формують сутність кредитоспроможності.

До них належать такі дефініції: платоспроможність, дієздатність і

правоздатність позичальника при здійсненні кредитної операції, ділова

репутація, наявність забезпечення кредиту, здатність позичальника

генерувати грошові потоки.

Розглянемо визначення поняття «кредитоспроможності» детальніше.

Положення НБУ «Про порядок формування і використання резерву для

відшкодування можливих втрат за кредитними операціями банків» трактує

поняття «кредитоспроможність» як наявність у позичальника (контрагента)

44

банку передумов для отримання кредиту та його здатність повернути кредит і

проценти за ним у повному обсязі та в обумовлені договором строки [3].

Білоус О. С. та Вовк В. М. розглядають кредитоспроможність як такий

фінансово-господарський стан організації, який дає упевненість в

ефективному використанні позикових засобів, здатності і готовності

позичальника повернути кредит у відповідності до умов попередньо

укладеного договору [4, с. 110].

Згідно Положення Національного банку України «Про кредитування»

кредитоспроможність трактується як здатність позичальника в повному

обсязі і у визначений кредитною угодою термін розрахуватися за своїми

борговими зобов’язаннями [5].

Відомі російські професори А. П. Градов та Б. І. Кузин трактують

кредитоспроможність позичальника як спроможність повністю і в строк

розрахуватися за своїми борговими зобов’язаннями [6, c. 287]. Лаврушин О. І.

підтримує цю думку, однак запевняє, що кредитоспроможність – це здатність [7].

Аналогічне Лаврушину О. І. подають визначення В. Д. Лагутін [8, с. 183]

та Криченко О. А., за яким кредитоспроможність – це наявність у

потенційного позичальника передумов для отримання кредиту і здатність

підприємства у повному обсязі й у визначений кредитною угодою термін

розрахуватися за своїм борговим зобов’язанням [9].

Кредитоспроможність, – вважає Белих Л. П., – це спроможність

компанії або приватної особи залучати позиковий капітал і в майбутньому

належним чином обслуговувати свій борг [10, с. 533].

Таким чином, аналіз сучасних трактувань поняття «кредитоспроможність»

дозволяє зробити висновок, що погляди вчених на визначення цієї дефініції

здебільшого збігаються. Так, науковці сходяться у думці, вважаючи, що

сутнісною ознакою кредитоспроможності є розрахунок за своїми

борговими зобов’язаннями. Ми погоджуюсь з цим, оскільки під цим

розуміється і повернення кредиту, і відсотків за ним, і інших зобов’язань

позичальника. Проте, існує розбіжність у трактуваннях, оскільки одні

автори вважають, що кредитоспроможність – це спроможність, інші –

здатність та готовність, решта – можливість; система умов; наявність

передумов і т. д.

Також слід не забувати, що термін «кредитоспроможність» є похідним

від термінів «кредит» та «спроможність». Таким чином, слід констатувати,

що кредитоспроможність – це спроможність.

Деякі вчені зазначають у своїх трактуваннях, що розрахунок за своїми

борговими зобов’язаннями може здійснюватися виключно грошовими

коштами, що генеруються позичальником у ході звичайної діяльності. Але

складові поняття «кредитоспроможність» вказують на спроможність

повернути саме кредит, а не кошти, отримані у позику. Кредит –

економічна категорія, вихідним принципом якої є платність грошових

45

ресурсів, передбачає повернення не лише основної суми боргу, а й

відсотків за користування нею. Крім того, виходячи з принципів кредиту (а

саме принципу забезпеченості), потоки грошових коштів від звичайної

діяльності є первинним, але не єдиним джерелом погашення заборгованості.

Незважаючи на те, що в сучасній економічній науці зроблено безліч

пропозицій щодо методики оцінювання кредитоспроможності позичальника,

серед науковців немає єдиного погляду на відмінності між поняттями

«кредитоспроможність» та «платоспроможність». Відмінність цих понять

представлено в табл. 1.

Таблиця 1

Відмінності понять «кредитоспроможність» і «платоспроможність»

Кредитоспроможність Платоспроможність

Поняття вужче, порівняно з

поняттям «платоспроможність»

Містить у собі поняття

«кредитоспроможності»

Прогнозує платоспроможність

підприємства на строк кредиту

Фіксує неплатежі за попередній

період або на певну дату

Характеризує можливість

погашення частини загального

боргу, а саме – кредитної

заборгованості

Характеризує здатність і

можливість погасити всі види

заборгованості

Джерела погашення: виручка

від реалізації продукції, виручка

від реалізації майна, що забезпечує

кредит, гарантія іншого банку

або підприємства, страхове

відшкодування

Джерела погашення: виручка від

реалізації продукції, виручка від

реалізації майна підприємства

Складено за даними [11].

Узагальнюючи результати проведеного дослідження можна зробити

висновок що, не слід ототожнювати поняття кредитоспроможність та

платоспроможністю, або вважати одне поняття складовою іншого. До того

ж слід враховувати, що платоспроможність, при якій здійснюється

оцінювання фінансового стану клієнта на певну дату (за сукупністю

коефіцієнтів ліквідності), не може виступати достатньою підставою для

оцінювання перспектив повернення позичальником кредиту.

Оцінивши підходи вчених до трактування поняття «кредитоспроможність»

представимо власне визначення цієї дефініції: кредитоспроможність – це

спроможність позичальника залучати позиковий капітал та за визначений

кредитною угодою термін розрахуватись за своїми борговими зобов’язаннями

тільки грошовими коштами.

46

1. Бунге Н. Х. Теория кредита / Н. Х. Бунге. – М., 1852. 2. Агапова Т. Н.

Кластеризация заемщиков с многомерными характеристиками / Т. Н. Агапова //

Финансы и кредит. – 2004. – № 4 (142) – С. 12–15. 3. Про порядок формування та

використання резерву для відшкодування можливих втрат за кредитними

операціями банків: Постанова Правління НБУ // Банкiвська справа в Украïнi :

законодавчi i нормативнi акти. – 2000. – Т. 8. 4. Аналіз формування і використання

фінансових ресурсів підприємства : методичний аспект / Білоус О. С., Вовк В. М.,

Федорович Р. В. – Тернопіль : Астон, 2005. – 224 с. 5. Положення Національного

банку України «Про кредитування», затверджене Постановою Правління НБУ №

246 від 28 вересня 1995 року. 6. Стратегия и тактика антикризисного управления

фирмой / Под общ. ред. проф., д.э.н. А. П. Градова и проф., д.э.н. Б. И. Кузина. –

Санкт-Петербург : Специальная литература, 1996. – 510 с. 7. Банковское дело :

учебн. / Под ред. О. И. Лаврушина. – М. : Финансы и статистика, 1998. – 576 с.

8. Лагутін В. Д. Кредитування: теорія і практика : навч. посібн. / В. Д. Лагутін. – К. :

Знання, КОО, 2000. – 215 с. 9. Банківський менеджмент: навч. посібн. / За ред.

О. А. Кириченка. – К. : Знання-Прес, 2002. – 438 с. 10. Техника финансового анализа /

Под ред. Л. П. Белых. – М. : Аудит, ЮНИТИ, 1996. – 663 с. 11. Брітченко І.,

Перепелиця Р. Оцінка кредитоспроможності емітента корпоративних облігацій //

Вісник Національного банку України. – 2005. – № 11. – С. 52–56.

47

РОЗДІЛ 2

ЗДОРОВ’Я, ФІЗИЧНА КУЛЬТУРА І СПОРТ

УДК 615.82

Климук Марія, ст. ІV курсу факультету ЗФКС; науковий керівник –

Поташнюк І. В., д.пед.н., професор (Міжнародний економіко-гуманітарний

університет імені академіка Степана Дем’янчука, м. Рівне)

МЕТОДИ ФІЗИЧНОЇ РЕАБІЛІТАЦІЇ ЖІНОК ПРИ

ЗАХВОРЮВАННІ НА РАК МОЛОЧНОЇ ЗАЛОЗИ

Анотація. В статті досліджено методи фізичної реабілітації для хворих

жінок, що включають лікувальну гімнастику, яка сприяє ліквідації

ускладнень, що розвивалися з боку внутрішніх органів і верхньої кінцівки

на стороні оперативного втручання, та самомасаж.

Ключові слова: відновне лікування, лікувальна фізична культура, масаж,

рак молочної залози.

Аннотация. В статье исследованы методы физической реабилитации для

больных женщин, которые включают лечебную гимнастику, способствующую

ликвидации развивавшихся осложнений со стороны внутренних органов и

верхней конечности на стороне оперативного вмешательства, и самомассаж.

Ключевые слова: восстановительное лечение, лечебная физическая

культура, массаж, рак молочной железы.

Annotation. The methods of physical rehabilitation for sick women, which

included a medical gymnastics, are described in the article, co-operant

liquidations of developing complications from the side of internals and overhead

extremity on the side of operative interference, self massage

Key words: restoration treatment, medical physical culture, massage, cancer of

breast.

Рак молочної залози (РМЗ) в Україні, так само, як і в більшості країн

світу, з кожним роком розповсюджується і нині посідає перше місце в

структурі захворюваності та смертності від злоякісних новоутворень

серед жінок (25 % від усіх випадків раку). Захворюваність коливається від

2–5 (Японія, Мексика) до 50–60 на 100 тис. жіночого населення (Англія,

Данія, Нідерланди, США, Канада).

В Україні рак молочної залози є однією з основних медико-соціальних

проблем сучасної системи охорони здоров’я внаслідок значної

поширеності й високого рівня інвалідності та смертності від нього. За

48

даними Національного канцер-реєстру, на обліку в онкологічних закладах

України на початку 2012 року було зареєстровано 125,4 тисяч хворих з

цією патологією. Як і в цілому в світі, захворюваність на РМЗ в нашій

країні щороку невпинно зростає в середньому на 1–2 % за рік.

У порівнянні з пухлинами інших локалізацій рак молочної залози

зустрічається досить часто. У світі щорічно реєструється близько одного

мільйона нових випадків захворювання на рак молочної залози. В країнах

СНД ця патологія посідає перше місце у структурі смертності від онкологічних

захворювань у жінок працездатного віку. Особливу актуальність проблема

раку молочної залози має в промислово розвинених регіонах України.

Тому, перед онкологами постають завдання не тільки первинної й

уточнюючої діагностики та лікування раку молочної залози, але й

оцінювання ефективності різних методів лікування цієї патології та

своєчасного виявлення рецидивів після проведеного лікування.

У реабілітації хворих на різні захворювання широко використовуються

фізичні чинники [1; 2; 3]. Традиційно вважалося, що при онкологічних

захворюваннях абсолютно протипоказано застосування фізичних чинників;

онкологія та фізіотерапія завжди були несумісними областями медицини.

Але останніми роками різко зріс інтерес до можливостей фізіотерапії в

онкології. Перші кроки до зближення зробили онкологи, що пояснюється

їх постійним пошуком нових видів лікування злоякісних пухлин, бажанням

підвищити ефективність протипухлинного лікування та зменшити виникаючі

ускладнення продовжити життя хворих.

Останніми роками з’явилися численні роботи із застосування фізичних

чинників у онкології [4; 5; 6]. Їх можна умовно розділити на три напрями:

перевірка канцерогенної дії кожного фізичного чинника; використання

фізичних чинників у тварин і людини із злоякісними новоутвореннями для

дії на пухлину з метою її розпаду або гальмування зростання, введення

протипухлинних препаратів, посилення дії променевої та хіміотерапії;

фізіотерапія онкологічних хворих з метою ліквідації наслідків радикального

протипухлинного лікування.

Реабілітаційні заходи у хворих на рак молочної залози мають як загальні,

характерні для всіх хворих із злоякісними пухлинами риси, так і свої

особливості, пов’язані з локалізацією процесу, об’ємом оперативного

втручання, застосуванням променевої та хіміогормонотерапії [7]. Основна

мета реабілітації має бути спрямована на профілактику й усунення численних

ускладнень, які призводять до значних анатомо-функціональних порушень

і грубих косметичних дефектів.

Слід зазначити, що останнім часом число ускладнень в онкологічних

хворих після хірургічного втручання зменшилося, тому що все більше

хірургів віддають перевагу ощадним операціям, які не знижують

радикальності втручання, більш фізіологічні, краще зберігають анатомічні

49

взаємини [6; 7]. З середини 80-х років XX століття були впроваджені

методи органозберігаючого операційного лікування раку молочної залози

у жінок у початковій стадії розвитку новоутворення. Вони засновані на

видаленні пухлини та пахвових лімфатичних вузлів з наступною променевою

терапією. На підставі проведених спостережень можна стверджувати, що

після такого операційного втручання в принципі не відбувається обмеження

амплітуди рухів і втрати м’язової сили на оперованій стороні [6].

Проте видалення лімфатичних вузлів, часто спільно з опроміненням

цієї області, створюють загрозу розвитку лімфатичного набряку. Тому,

реабілітація після операції на молочній залозі має свою специфіку, яка

пов’язана з фізичним і психічним послабленням після операції [6]. Вона

складається із заходів, які допомагають відновити оптимальну психофізичну

працездатність пацієнта.

Метою роботи є дослідження шляхів профілактики і лікування раку

молочної залози за допомогою засобів фізичної реабілітації.

Завдання дослідження: проаналізувати та узагальнити на основі

наукових та методичних літературних джерел сучасний стан фізичної

реабілітації жінок хворих на рак молочної залози.

Основним методом роботи є узагальнення літературних джерел та

проведення теоретичного аналізу за досліджуваною проблемою.

Реабілітація хворих з онкопатологією молочної залози набуває

сьогодні все більшого значення у зв’язку зі збільшенням кількості

вилікуваних хворих на рак молочної залози і є однією з основних медико-

соціальних проблем, які за останні роки отримали подальший розвиток.

Це привертає увагу все більшого числа дослідників різних напрямків.

Кінцевою метою лікування раку молочної залози є надання допомоги

хворій для того, щоб вона знову змогла зайняти своє положення в сім’ї та

суспільстві. Хвора може вважати себе здоровою тільки в тому випадку,

якщо вона залишається здатною до нормального життя і роботи.

Програма реабілітації хворих із злоякісними пухлинами молочної

залози повинна бути комплексною і розпочинатися з моменту встановлення

діагнозу. Більшість дослідників виділяють шість основних принципів

реабілітації. У першу чергу – це як можна більш ранній початок і

безперервність реабілітації.

Третім критерієм вважається комплексний характер реабілітації: участь

лікарів, педагогів, психологів, соціологів, юристів, економістів, працівників

органів соціального забезпечення, фахівців з трудотерапії та лікувальної

гімнастики та ін.

Для кожної хворої розробляється індивідуальна програма реабілітації.

П’ятий принцип – здійснення реабілітації в колективі перехворівших

жінок – заснований на тому, що проведення реабілітаційних заходів у

колективі полегшує адаптацію хворої і змушує її повірити в свої сили.

50

Шостий принцип реабілітації – повернення жінки до активної

суспільно корисної праці.

Під впливом стресової ситуації в онкохворих виникають гострі

психогенні реакції. При недостатній психотерапевтичній допомозі і

порушенні онкологічної деонтології у таких хворих з’являються різні

психічні розлади, серед яких переважає депресивний синдром, тому

психологічна реабілітація полягає в подоланні негативних реакцій.

До числа ускладнень після лікування раку молочної залози відносяться:

парез плечового нервового сплетіння, контрактура плечового суглоба та

лімфостаз верхньої кінцівки.

Особливістю реабілітаційного процесу в онкологічних хворих є його

протікання за умов постійної небезпеки виникнення рецидиву чи метастазів

пухлини. Тому реабілітаційні заходи повинні тісно переплітатися з методами

комплексного лікування. Вони починаються зразу після видалення

первинної пухлини, щоб запобігти стійкій втраті працездатності [10].

У період перебування в стаціонарі хворого на РМЗ програма його

реабілітації повинна включати, насамперед, заходи, націлені на

профілактику ускладнень після хірургічного втручання та повинна

здійснюватися групою фахівців: хірургом, радіологом, хіміотерапевтом,

психологом, фізичним реабілітологом [8; 9; 10].

Лікувальна фізкультура.

Хворим на рак молочної залози рекомендується проводити лікувальну

гімнастику в перед- та післяопераційному періоді. За характером дії та

об’ємом фізичного навантаження у цих хворих виділяють 4 періоди, які

мають визначені завдання і відповідні комплекси фізичних вправ.

1. Період «Передопераційної підготовки» – з моменту госпіталізації до

дня операції.

2. Період «Післяопераційний» – протягом тижня з моменту операції. У

післяопераційному періоді розрізняються періоди: ранній (1–3 доби після

операції); віддалений (4–7 діб після операції).

3. Період «відновлення» – з 8 по 21 день після операції.

4. Період «тренування» – понад три тижні після операції.

Одним із головних завдань 1-го періоду реабілітації є психологічна

підготовка хворих. Важливим завданням передопераційної підготовки є

навчити хворих правильному диханню, прийомам відкашлювання,

поворотам тіла і сидінню у ліжку.

У післяопераційному періоді, особливо в 1–3-й дні, важливо забезпечити

профілактику виникнення пневмонії та ателектазу у легенях, а також

боротьбу з можливими гіпостатичними явищами. Діафрагмальне дихання

після мастектомії стає основним типом дихання, оскільки хворі бережуть

грудну клітку, обмежуючи її рух.

51

З 4–7 дня післяопераційного періоду хворі стають більш активні. Тому,

в цей час, необхідно продовжувати виконувати дихальні вправи і починати

підготовку до відновлення загальної рухової активності та об’єму рухів у

плечовому суглобі з оперованої сторони. Заняття у цей період, як правило,

індивідуальні. Групові заняття у залі починаються з 14–20 дня після операції.

Завданням відновлювального періоду є підготовка хворих до виписки із

стаціонару, реадаптація до життя у домашніх умовах, роботи та фізичних

навантажень. Тому у тренувальний період важливо використовувати

рухливі, більш емоційні вправи з різними предметами (наприклад,

гімнастична палка, м’яч та ін.) – з навантаженнями на всі групи м’язів та

тренуванням дихальної й серцево-судинної системи.

Не менш важливе значення для реабілітації таких хворих має лікувальна

фізкультура при лімфатичному набряку. Під впливом фізичних вправ

прискорюється крово- і лімфообіг та підвищується тонус лімфатичних судин.

Тому, під час побудови комплексу лікувальної гімнастики необхідно

приділяти увагу навантаженню на м’язи плечового поясу і спини, підвищенню

рухів хребта, поновленню у повному обсязі рухів у плечовому суглобі.

Обов’язковою умовою під час призначення і дозування лікувальної

гімнастики є індивідуальний підхід у кожному окремому випадку – з

урахуванням наявності набряку, вікових особливостей організму, супутніх

захворювань і рівня загального тренування хворої. Обсяг можливого

навантаження повинен обов’язково бути узгодженим інструктором ЛФК з

лікарем, який лікує хворого.

Догляд за рукою зі сторони оперативного втручання.

Одним з ускладнень після лікування раку молочної залози є

лімфатичний набряк верхньої кінцівки оперованої сторони. Причиною

цього є ускладнення відтоку лімфи і крові внаслідок видалення під час

операції судин і лімфатичних вузлів під пахвами, а також зміни рубців на

прооперованій ділянці. Однак, займаючись лікувальною фізкультурою,

жінка може уникнути ускладнень та повернути обсяг рухів верхньої

кінцівки до нормального рівня вже за кілька місяців після операції.

Обмеження для руки з боку операції і профілактики лімфодеми.

З метою уникнення додаткового навантаження на руку пацієнта, яка

знаходиться з боку проведеної операції, при проведенні реабілітаційних

процедур необхідно дотримуватися таких правил:

– рука не повинна довгий час знаходитися в одному и тому самому

незручному положенні або бути опущеною донизу;

– руку слід берегти від порізів, травм, опіків, укусів комах. «Брудну»

домашню роботу треба виконувати у захисних рукавичках. При ушкодженні

ранку необхідно обробити антисептиком;

– необхідно слідкувати за нігтями руки та не допускати тріщин і

задирок, для чого слід змащувати руку спеціальним кремом;

52

– не можна протягом 2-х років підіймати цією рукою більше ніж 2 кг і

більше ніж 4 кг – усе життя; навантаження на здорову руку також повинні

бути обмежені;

– не можна робити ін’єкції в руку з боку операції, здавати з неї аналізи

крові, а також міряти кров’яний тиск;

– не можна перетискати руку одягом; годинник, обручки, браслети не

повинні врізатися в шкіру;

– не допускати опалення руки в солярії та на сонці;

– не допускати перегрівання кінцівки (використання гарячих ванн,

застосування розігріваючих мазей, миття посуду, прання)

Дуже добре допомагають відновленню рухів у руці на стороні операції

заняття в басейні. Їх можна починати через 2–3 місяця після операції,

порадившись із лікарем і за умови відсутності шкіряних ушкоджень.

Масаж.

Масаж руки з боку операції з метою профілактики та лікування

лімфодеми необхідно проводити у три етапи. 1-й – енергійне розтирання і

розминання м’язів плечового поясу і довгих м’язів, що необхідно для

підвищення тонусу гіпотрофованих м’язів і кровоносних судин та

прискорення венозного відтоку. 2-й етап – легке розтирання та

поглажування плеча та області плечового суглобу у напрямі від ліктя до

плеча, потім – передпліччя і кисті в повільному темпі. 3-й етап – плоскісне

прогладжування всієї кінцівки від пальців до плечового суглобу. Слід

звертати увагу на те, що на всіх етапах масажу не допустимі глибоке

розминання, постукування та вібрація. Відтік лімфи з верхньої кінцівки

буде відновлюватися по задній поверхні плеча і лопатки. Після масажу

шкіра кінцівки не повинна бути гіперемованою.

Самомасаж.

– хвору руку треба влаштувати так, щоб вона була вище ніж плечовий

суглоб, краще за все – на спеціальній ортопедичній основі;

– необхідно виключити подразнення шкіри під час масажу. Для чого

слід використовувати дитячий чи масажний крем;

– всі рухи потрібно виконувати у напрямі до серця (згідно циркуляції

лімфи і венозної крові);

– тривалість масажу – 10 хв. (кожен рух потрібно виконувати 5–10 разів);

– виконуючи масаж з усіх боків, не рекомендується масажувати

операційний рубець та місця, які опромінені;

– після виконання всього циклу, необхідно знову промасажувати

передпліччя та руку.

Таким чином, з проведеного дослідження можна зробити висновок,

що значну роль у фізичній реабілітації пацієнтів з будь-яким видом

захворюванням, в тому числі хворих, яким зроблені онкологічні операції

та хімічне опромінювання, відіграє грамотний підбір найбільш доцільних

53

та ефективних засобів реабілітації: фізичних вправ, масажу, фізіотерапії

тощо. З їх допомогою вдається зменшити біль, покращити функціонування

систем організму, відновити втрачені рухові функції, попередити можливі

ускладнення та прискорити одужання і повернення пацієнта до колишньої

активної діяльності. За умови вчасного і ефективного проведення

реабілітаційних заходів у більшості хворих, які перенесли операцію на

молочні залозі, спостерігається відновлення функції верхньої кінцівки

майже у повному об'ємі.

1. Козырева О. В. Физическая реабилитация. Лечебная физическая культура.

Кинезитерапия : [учеб. словарь-справочник] / О. В. Козырева, А. А. Иванов. – М. :

Советский спорт, 2010. – 280 с. 2. Лечебная физическая культура : [учебное

пособие] / В. А. Епифанов. – М. : ГЭОТАР–Медиа, 2006. – С. 204–218, 226–233.

3. Милюкова И. В. Большая энциклопедия оздоровительных гимнастик / И. В. Милюкова,

Т. А. Евдокимова. – М. : АСТ; СПб. : Сова, 2007. – 991 с. 4. Грушина Т. И.

Реабилитация в онкологи : физиотерапия / Т. И. Грушина. – М. : ГЭОТАР–Медиа,

2006. – 240 с. 5. Лукомский И. В. Физиотерапия. Лечебная физкультура. Массаж :

[учебник] / И. В. Лукомский, И. С. Сикорская, В. С. Улащик. – Минск : Вышейшая

школа, 2008. – 384 с. 6. Мика А. Кристина. Реабилитация после удаления молочной

железы / Кристина А. Мика; [пер. с польского]. – М. : Мед. литература, 2008. – 144 с.

7. Медицинская реабилитация : [руководство] / под ред. акад. РАМН, проф.

В. М. Боголюбова. – Москва–Пермь : Звезда, 1998. – Т. 3. – С. 462–502. 8. Онкологія /

Ред. Білинський Б. Т. – Львів : Медицина світу, 1998. – 271 с. 9. Герасименко В. Н.

Реабилитация больных раком молочной железы / В. Н. Герасименко, Ю. В. Артюшенко //

Клиническая медицина. – 1978. – Т. 56. – № 5. – С. 56–59. 10. Герасименко В. Н.

Организация реабилитации онкологических больных / В. Н. Герасименко, Е. В. Дорогова,

Ю. В. Артюшенко // Вопросы онкологии. – 1981. – № 7, С. 9–13. 11. Реабилитация

онкологических больных // Под ред. В. Н. Герасименко. – М. : Медицина, 1988. – 272 с.

54

УДК 796.035+615.82

Кузик Богдан, ст. IV курсу факультету ЗФКС; науковий керівник –

к.б.н., доцент Поташнюк І. М. (Міжнародний економіко-гуманітарний


ДІЯЛЬНІСТЬ РІВНЕНСЬКОГО ЦЕНТРУ МЕДИКО-СОЦІАЛЬНОЇ

РЕАБІЛІТАЦІЇ ДІТЕЙ З ОРГАНІЧНИМИ УРАЖЕННЯМИ

НЕРВОВОЇ СИСТЕМИ ТА ПОРУШЕННЯМ ПСИХІКИ

Анотація. У статті досліджено діяльність лікувально-реабілітаційного

закладу, в якому проводиться комплексне лікування дітей з обмеженими

можливостями із застосування різноманітних засобів медико-соціальної

реабілітації. Доведено позитивний вплив застосування засобів фізичної

реабілітації на статокінетичний розвиток дітей.

Ключові слова: реабілітаційний заклад, діти з обмеженими можливостями,

медико-соціальна реабілітація.

Аннотация. В статье исследовано деятельность лечебно-реабилитационного

учреждения, в котором проводится комплексное лечение детей с

ограниченными возможностями с применением различных средств медико-

социальной реабилитации. Доказано положительное влияние применения

средств физической реабилитации на статокинетическое развитие детей.

Ключевые слова: реабилитационное учреждение, дети с ограниченными

возможностями, медико-социальная реабилитация.

Annotation. This article describes the treatment and rehabilitation facility,

where the integrated approach to children with disabilities with a variety of

facilities for medical and social rehabilitation. Proved the positive effect of

physical rehabilitation on statokinetychnyy development in children.

Key words: rehabilitation institution, children with disabilities, medical and

social rehabilitation.

Одним із найважливіших питань сучасного суспільства є проблема

дитячої інвалідності, з урахуванням її медичного, соціального і економічного

значення. В Україні, як і у всьому світі, спостерігається невпинне зростання

кількості дітей-інвалідів, тому проблема набуває загальнодержавного

характеру. За даними державної статистики України, у 2009 р. серед

причин інвалідності дітей віком 0–17 років 55,2 % становлять вроджені

вади розвитку, 37,9 % – хвороби нервової системи і 29,6 % – розлади

психіки та поведінки. Накопичення тяжких розладів здоров’я у дітей

зумовлюють серйозні соціальні, економічні та морально-психологічні

55

проблеми як для самої дитини, так і для її сім’ї. Соціальна ізоляція, в якій

знаходиться більшість сімей, що виховують дітей-інвалідів, посилює

психічну травму, викликану інвалідністю дитини.

Світова статистика свідчить, що кількість вроджених вад головного

мозку лише зростає. Так, в 1990 році вона складала 1,8 випадків на 1000

новонароджених. А в 2009 році – уже 6,1 випадків на 1000 осіб. В Україні

на сьогоднішній день цей показник складає 3,5 випадки [1].

Безперервне зростання кількості дітей з неврологічною патологією

зумовлює значні негативні соціальні наслідки і визначає дитячий церебральний

параліч, як серйозну медико-соціальну проблему [2; 3]. Вивчення цієї

патології привертає увагу багатьох учених не лише в нашій країні, але і за

кордоном. Впродовж багатьох років медицина багатьох країн, по суті, не

займалась організацією медичної допомоги таким хворим, оскільки більшість

з них розглядались як неперспективні для терапії, а у зв'язку з цим

спеціалізовані установи для їх лікування не створювались. Відповідно, не

готувалися кваліфіковані фахівці з цього напряму [1; 4]. І лише за останніх

10–15 років, після того, як були розроблені ефективні методи лікування та

профілактики, ставлення до дітей із такою хворобою змінилося.

Важливою проблемою в системі реабілітації дітей-інвалідів та інвалідів

з дитинства є розвиток і вдосконалення матеріально-технічної бази установ,

що здійснюють ранню діагностику не тільки основного захворювання, а й

супутньої соматичної патології, та надання своєчасної реабілітаційної

допомоги. Важливою віхою у становленні поглядів на дитячий церебральний

параліч було проведення у липні 2004 року у Меріленді (США) міжнародного

семінару, де визначено та класифіковано види церебральних паралічів, а

також опрацьовано загальні підходи до їх профілактики та лікування [3; 5].

Спостереження останніх років показали, що комплексне, систематичне

лікування та профілактика можуть значно знизити ступінь інвалідизації

дитини або навіть зовсім усунути її.

Мета статті полягає у дослідженні особливостей організації медико-

соціальної реабілітації дітей з органічними ураженнями нервової системи

та порушенням психіки в КЗ «Рівненська обласна дитяча лікарня».

Для лікування дітей з органічним ураженням нервової системи та

порушенням психіки в складі обласної дитячої лікарні десять років назад

створено Центр медико-соціальної реабілітації.

В центрі працює 2 лікаря вищої кваліфікації, 1 лікар першої категорії,

1 лікар спеціаліст, 2 лікаря стажиста, логопед, дефектолог вищої

кваліфікації, 1 психолог 1 категорії, 2-й психолог без категорії та 12 чол.

середнього і 3 молодшого медичного персоналу.

В реабілітаційний центр направляються діти, які мають такі діагнози:

1. Синдроми відновного періоду (період немовляти) внаслідок перенесеної

патології нервової системи в пре- та перинатальному періоді, а також

56

вроджені вади розвитку нервової системи, деформації та хромосомні

аномалії: рухових порушень (в'ялі і спастичні парези, паралічі, пірамідна

недостатність, гіперкінези, м'язова гіпо- та атонія, дистонія, атаксія, інші),

бульбарний, псевдобульбарний синдроми, а також затримки: статокінетичного

розвитку (до одного року життя), психічного та мовленнєвого розвитку (до

трьох років життя) та інші.

2. Дитячий церебральний параліч.

3. Моноплегія (парез, параліч) кінцівки, як наслідок пологової травми

периферичної нервової системи (акушерський параліч).

4. Епілепсія та епілептичні синдроми.

5. Наслідки запальних хвороб центральної нервової системи: бактеріальний

менінгіт, вірусний менінгіт, енцефаліт, мієліт та енцефаломієліт, вроджені

нейроінфекції TORCH-комплексу, внутрішньочерепний і внутрішньохребтовий

абсцес та гранульома, внутрішньочерепний та внутрішньохребтовий флебіт

та тромбофлебіт.

6. Наслідки перенесених постнатальних та гострих порушень мозкового

кровообігу, травматичних ушкоджень головного, спинного мозку та

периферичної нервової системи.

7. Мігрень.

8. Подовжена реабілітація після нейрохірургічного лікування, включаючи

гідроцефалію, доброякісні пухлини та інше.

9. Спадково-дегенеративні хвороби нервової системи.

10. Захворювання та вади нервової системи та опорно-рухового апарату,

які підлягають нейроортопедичній корекції.

11. Розлади психологічного розвитку загального характеру (затримка

розвитку психічних та мовленнєвих функцій), мінімальна мозкова дисфункція.

Хворі діти направляються на консультацію в Центр лікувально-

профілактичних закладів області відповідно до показів та протипоказів.

Реабілітація в центрі проводиться комплексно і триває 4 тижні,

впродовж яких діти знаходяться під постійним спостереженням неврологів,

отримують лікування у рефлексотерапевта, проходять заняття з психологом,

логопедом, дефектологом, займаються лікувальною фізкультурою. Їм

проводиться масаж та фізіотерапевтичні процедури. Одноразово проходять

курс реабілітації в середньому 35 дітей.

Лікар-невролог відповідно до потреб хворого складає індивідуальну

програму реабілітації, призначає всебічне параклінічне обстеження і при

потребі – консультації суміжних спеціалістів. Форма роботи Центру – денний

стаціонар. Пацієнти перебувають у закладі в середньому 3-4 години. За цей

час вони проходять комплексну медико-соціальну реабілітацію. В центрі

систематично проводяться виробничі наради із лікарсько-педагогічним

складом, на яких проводиться розбір діагнозів хворих із аналізом

реабілітаційних заходів, корекцією плану обстеження та реабілітації. В

57

кінці курсу визначається ефективність реабілітації. По закінченню кожного

курсу батькам надаються рекомендації, як займатися з хворими дітьми

вдома та визначаються терміни проведення повторних курсів лікування.

Матеріально-технічна база Центру реабілітації бажає покращення:

фізіотерапевтичне обладнання морально застаріле (працює з 2004 року),

відсутнє тепло-водолікування (на теплові процедури хворі скеровуються у

фізіотерапевтичне відділення лікарні), відсутні реабілітаційні тренажери,

бігові доріжки та інше сучасне обладнання. Відсутня також відеокамера

для відеомоніторингу дітей з ДЦП, руховими порушеннями, відсутні

комп’ютери для занять у психологів, логопеда, дефектолога.

З метою раннього виявлення неврологічної патології дітям першого

року життя в Центрі проводиться Войта-діагностика.

Протягом року неврологами оглянуто 312 дітей, які проходили курс

реабілітації, проведено 772 консультації. Рефлексотерапевтом оглянуто

312 дітей, із них 217 дітей пройшло курс рефлексотерапії, проведено 2141

рефлексотерапевтичних процедур. В своїй роботі рефлексотерапевт широко

застосовує корпоральну акупунктуру, скальппунктуру, електропунктуру,

точковий масаж, вакуумний масаж, прогрівання.

Ортопедом-травматологом оглянуто 95 дітей, які проходили курс

реабілітації в Центрі, проконсультовано 12 дітей.

Логопедом за цей період оглянуто 448 дитина, корекційна робота

проведена із 93 дітьми. Проведені консультації 219 дітей, які проходили

курс реабілітації, та 136 дітей амбулаторних. В своїй роботі логопед

використовує різноманітні методики, такі як формування звукової культури

мовлення та формування комунікативних вмінь, а також застосовує авторські

методики провідних вітчизняних та іноземних фахівців.

В Центрі працює дефектолог, яка проводить консультації з виховання

та навчання дітей згідно з сенситивним періодам розвитку та навчання

навичкам практичного життя за методикою М. Монтессорі дітей з вираженою

та глибокою розумовою відсталістю. Проводиться всебічне вивчення

структури дефекту при кожній формі порушення, даються рекомендації

батькам. Упродовж року дефектологом оглянуто 306 дітей, проведено 199

консультацій та з 107 (34,9 %) дітьми проведено корекційні заняття.

В Центрі надається психокорекційна допомога дітям із відхиленням у

поведінці та спілкуванні. За 12 місяців поточного року психологами

Центру оглянуто 312 дітей, із них корекційна робота проведена з 225

дітьми, проведено консультацій для 117 дітей. В своїй роботі психологи

використовують такі методики: тест Векслера, матриці Равена, таблиці

Шульте, методика Дембо-Рубінштейна, методика Забрамної, холдинг-

терапія, ерготерапія (або моторна терапія), програма «Маленькі сходинки»,

діагностика Стадненко-Ляшенко та інші. Для виявлення аутизму

використовують в роботі шкалу CARS, тест CHAT, оціночну шкалу

58

раннього дитячого аутизму. В сфері психологічної праці з аутичною

дитиною використовують терапію TEACCH, програму «Катруся»,

програму ABA та інші. З дітьми до трьох років психологи працюють за

програмою раннього втручання. Наявність позитивного ефекту від

застосування цих методик підтвердила їх дієвість в покращенні адаптації

дітей в навколишньому середовищі. Методики підбираються в залежності

від віку і можливостей дитини. Індивідуальний підхід до кожної дитини

забезпечує найбільш ефективні результати реабілітаційної роботи. Головне

завдання психолога – робота з батьками, які отримують від нього

індивідуальні сімейні програми для роботи в домашніх умовах.

В 2012 році в Центрі запроваджено метод динамічної пропріоцептивної

корекції (ДПК), який заснований на формуванні (відновленні) або

нав’язуванні нового моторного стереотипу шляхом впливу на функціональну

систему антигравітації з використанням лікувального костюма космонавтів.

На базі Центру реабілітації сумісно із неврологічним відділенням та за

участю реабілітологів із відділення «Особливої дитини» для дитячих

неврологів, реабілітологів, лікарів та інструкторів ЛФК області був

проведений науково-практичний семінар на тему «Медико-соціальна

реабілітація дітей з обмеженими можливостями здоров’я» та впровадження

на місцях методу К.О. Семенової – динамічної пропріоцептивної корекції

(ДПК) з використанням лікувального костюма Гравістат. Упродовж року

20 дітей отримали реабілітаційне лікування за цією методикою (в 2012 – 7

дітей). В 100 % дітей була відмічена позитивна динаміка в руховому розвитку.

Діти в костюмах не тільки займалися з інструкторами, а й перебували в

них на заняттях у педагогів. Це дозволило покращити поставу та збільшити

ефективність роботи на покращення дрібної моторики.

В кабінеті масажу та лікувальної фізкультури застосовувалася методика

лікувального пластичного масажу (поглажування, розтирання, розминання,

вібрація, поколочування). До 1 року масаж переважав над лікувальними

фізичними вправами. Для лікування дітей до 1 року життя широко

використовувалися елементи Бобат-терапії, які дали позитивні результати

у 80 % малюків, в яких протягом реабілітаційного процесу формувалося

від 1 до 2 рухових навичок, або відбулося поліпшення не менше двох наявних

рухових навичок таких як: самостійне сидіння, установка на чотирьох,

вертикалізація біля опори, самостійна вертикалізація, хода з опорою, самостійна

хода. Крім того, елементи Бобат-терапї використовувалися у дітей з

обмеженими можливостями, що сприяє зняттю спастики, запобіганню

утворюванню контрактур, усуненню патологічних стереотипних поз,

досягненню оптимального посторального контролю в спокої та русі. Таким

чином, в дітей з обмеженими можливостями в результаті проведення

реабілітації сформувалися нові навички та нові здатності.

59

Для дітей з атонічно-астатичною формою ДЦП використовувалася стренг-

гімнастика, запропонована Донецьким центром реабілітації. Цей вид

гімнастики подібний до вправ з навантаженням, при яких інструктор ЛФК

чинить дозований опір рухам хворого. Цей метод підходить для дітей зі

збереженим інтелектом. Для дітей до 1 року з мінімальними руховими

порушеннями використовувалися елементи Бебі-йоги.

При огляді дитини проводилася оцінка об’єму активних і пасивних

рухів, м’язового тонусу, м’язової сили, наявності безумовних рефлексів,

оцінювалася відповідність наявного моторного розвитку дитини віковому.

Вивчалися запити батьків, стан дитини, формувалася спільна мета за

участю батьків для досягнення певної рухової навички. Індивідуально

складався комплекс фізичних вправ у поєднанні з пластичним масажем.

Весь медичний персонал Центру постійно вдосконалює свою

професійну майстерність беручи участь у конгресах, конференціях, з’їздах,

які проводяться в Україні, що дозволяє покращувати якість лікування.

З проведеного дослідження можна зробити висновок, що захворювання

нервової системи частіше, ніж інша патологія, спричиняють дитячу

інвалідність. Це, передусім, дитячий церебральний параліч, епілепсія та

епілептичні синдроми, спадкові та дегенеративні хвороби нервової системи.

Однак, профілактичні заходи, рання діагностика, лікування та рання

реабілітація можуть запобігти формуванню дитячої інвалідності та сприяти

покращанню здоров`я нації. Тому, організація і практичне впровадження в

Україні сучасної системи перинатальних центрів та медико-соціальної

реабілітації дітей стає пріоритетним напрямом у вирішенні цієї проблеми.

Методика базована на комплексному підході із застосування засобів

фізичної реабілітації, є ефективною і може бути використана у практиці

роботи реабілітаційних закладів. Комплекси фізичної реабілітації можна

рекомендувати для подальшого використання в лікувальних закладах для

дітей з обмеженими можливостями.

1. Микитюк К. В. Сучасні підходи до фізичної реабілітації дітей / К. В. Микитюк //

Слобожанський науково-спортивний вісник: [наук.-теор. журн.] – Харків :

ХДАФК, 2009. – № 1. – С. 147–150. 2. Ефимов О. И. Стандартизация в

реабилитации детей с ограниченными возможностями / О. И. Ефимов // Детская и

подростковая реабилитация, 2005. – № 1 (4). – С. 52–58. 3. Семёнова К. А.

Восстановительное лечение детей с перинатальным поражением нервной системы

и с детским церебральным параличом / К. А.Семёнова. – М. : ИД «Закон и

порядок», 2007. – 231 с. 4. Шамарин Т. Г. Возможности восстановительного

лечения детских церебральных параличей / Т. Г. Шамарин, Г. И. Белова. – Калуга,

2006. – 312 с. 5. Яшна О. П. Питання соціалізації дітей засобами адаптивної

фізичної культури в умовах центрів соціальної реабілітації / О. П. Яшна //

Педагогіка, психологія та медико-біологічні проблеми фізичного виховання і

спорту. – № 1. – 2009. – С. 148–151.

60

УДК 615.82

Шеремет Наталія, ст. ІV курсу факультету ЗФКС; науковий керівник –

к.м.н., доцент Жовнір І. І. (Міжнародний економіко-гуманітарний


ФІЗИЧНА РЕАБІЛІТАЦІЯ ПРИ ГІПЕРТОНІЧНІЙ ХВОРОБІ

Анотація. В статті досліджено причини виникнення, клініку, класифікацію

та лікування гіпертонічної хвороби, а також вплив засобів фізичної

реабілітації на показники артеріального тиску у пацієнтів з гіпертонічною

хворобою І ступеню у віці від 20 до 40 років Рокитнівської центральної

районної лікарні. Показано високу ефективність комплексного лікування із

застосуванням ЛФК та дозованою лікувальною ходьбою для зниження

патологічного впливу симпато-адреналової системи на організм, економізації

серцевої діяльності, поліпшення скоротливої функції міокарду та його

структурно-геометричних показників.

Ключові слова: артеріальна гіпертензія, частота серцевих скорочень,

артеріальний тиск, дозована лікувальна ходьба, лікувальна фізкультура.

Аннотация. В статье исследованы причины возникновения, клинику,

классификацию и лечение гипертонической болезни, а также влияние

средств физической реабилитации на показатели артериального давления

у пациентов с гипертонической болезнью І степени в возрасте от 20 до 40

лет Рокитнивской центральной районной больницы. Показано

значительную эффективность комплексного лечения с использованием

ЛФК и дозированной лечебной ходьбой для снижения патологического

влияния симпато-адреналовой системы на организм, экономизации

сердечной деятельности, улучшения сократительной функции миокарда и

его структурно-геометрических показателей.

Ключевые слова: гипертония, частота сердечных сокращений,

артериальное давление, дозированная лечебная ходьба, кровообращение,

лечебная физкультура.

Annotation. This article is devoted to the study of the causes, clinical

classification and treatment of hypertension, and the impact of physical

rehabilitation on blood pressure in patients with hypertension sickness I degree

at the age of 20 to 40 years Rokytny Central Hospital. The high efficiency of

complex treatment with exercise therapy and therapeutic dosed walking to

reduce the impact of abnormal sympathetic-adrenal system on the body,

economization of cardiac activity, improved myocardial contractile function and

its structural and geometrical parameters.

61

Keywords: hypertension, heart rate, blood pressure, therapeutic dosed walking,

therapeutic exercise.

Сьогодні в Україні спостерігається посилення тенденцій до погіршення

стану здоров’я та зменшення середньої тривалості життя населення, яка в

середньому в нашій країні на 10 років менша, ніж у країнах Євросоюзу.

При цьому, гіпертонічна хвороба залишається надзвичайно актуальною

проблемою сучасності. Добре відомо, що артеріальна гіпертонія (гіпертонічна

хвороба) є одним з найпоширеніших серцево-судинних захворювань. Цією

хворобою страждає кожний п’ятий житель нашої планети, а в Україні, за

деякими даними, – кожний четвертий. Різні чинники ризику гіпертонії

виявляються майже у 60 % населення працездатного віку, з них половина

має більше двох чинників ризику одночасно. За статистикою в Україні

тільки половина хворих артеріальною гіпертонією знають про свою хворобу.

Проте, з них лише половина лікується, а серед тих, хто лікується, лише

половина (тобто всього один гіпертонік з восьми) лікується ефективно.

Підступність цієї хвороби полягає в тому, що вона може протікати

непомітно для самого хворого. Людину турбують епізодичні головні болі,

дратівливість, запаморочення, погіршується пам’ять, знижується

працездатність. Відпочивши, вона на якийсь час перестає відчувати ці

симптоми і, приймаючи їх за прояви звичайної утомленості, впродовж

тривалого періоду не звертається до лікаря. З часом хвороба розвивається.

Головні болі і запаморочення стають постійними. Можливе значне

зниження пам’яті та інтелекту, слабкість в кінцівках [1; 2].

Починаючись як порушення функцій регуляції кров'яного тиску,

гіпертонічна хвороба надалі призводить до різних захворювань внутрішніх

органів. Артеріальна гіпертонія займає лідируюче місце серед головних

причин скорочення життя, оскільки сприяє розвитку таких небезпечних

захворювань, як стенокардія, інфаркт міокарду і інсульт.

Як і будь-яке хронічне захворювання, гіпертонія піддається корекції

лише за умови постійної і грамотної терапії, а також вимагає від хворого

усвідомленої зміни способу життя. Тільки поєднання цих двох чинників

дозволяє підтримувати оптимальний артеріальний тиск, а значить зберегти

добре самопочуття і працездатність на довгі роки [3; 4].

За даними епідеміологічних досліджень, у віці 50–59 років

гіпертоніки вмирають від захворювань серця і судин в 2,3 рази частіше.

Якщо ж вони палять або страждають надмірною вагою, то смертність

зростає більш ніж в 6 разів [4; 5].

Проблема лікування і реабілітації хворих гіпертонічною хворобою має

велике медичне і соціально-економічне значення через поширеність цієї

патології, можливі важкі її ускладнення (інфаркт міокарду, мозковий

інсульт), обмеженість чи втрата працездатності.

62

Серцево-судинні захворювання лікують комплексно з включенням

медикаментозної терапії, дієтотерапії, психотерапії, відповідного рухового

режиму, фізичної реабілітації. Однак, проведений аналіз науково-

методичної та спеціальної літератури з проблеми організації фізичної

реабілітації хворих на гіпертонічну хворобу виявив, що на цей час не

належно приділяється увага фізичній реабілітації хворих на гіпертонічну

хворобу на стаціонарному етапі лікування, недостатньо висвітлені

проблеми цих хворих, дотепер залишаються поверхнево, поодиноко та

фрагментарно дослідженими питання відновного лікування із застосуванням

фізичної реабілітації [6; 7; 8].

Метою роботи визначено теоретично дослідити та практично

обґрунтувати ефективність застосування засобів фізичної реабілітації при

гіпертонічній хворобі на стаціонарному етапі лікування.

Для досягнення поставленої мети вирішувалися такі завдання:

1. Дослідити та проаналізувати літературу вітчизняних та зарубіжних

авторів за темою дослідження;

2. Розглянути причини виникнення, клініку, класифікацію та лікування

гіпертонічної хвороби;

3. Розробити реабілітаційні заходи при гіпертонічній хворобі та провести

аналіз ефективності впливу фізичної реабілітації на стан здоров’я пацієнтів.

Дослідження проводилося в терапевтичному відділенні Рокитнівської

центральної районної лікарні. У лікарні функціонують кабінет лікувальної

фізичної культури (ЛФК), масажу та фізіотерапевтичних процедур, де

пацієнти проходили фізичну реабілітацію на стаціонарному етапі лікування.

В кабінеті ЛФК проводилися спостереження за динамікою самопочуття

хворих при застосуванні ЛФК. Суть дослідження полягала в тому, щоб

визначити ефективність фізичної реабілітації при занятті хворими ЛФК і

дозованою лікувальною ходьбою (ДЛХ) на лікарняному етапі лікування.

З метою вивчення впливу ЛФК та ДЛХ на стаціонарному етапі

реабілітації у хворих з гіпертонією на клінічні прояви захворювання, на

центральну і периферичну гемодинаміку, скоротливу функцію міокарду і

функціональні резерви коронарного кровообігу проводилося спостереження

за 40 хворими із гіпертонією І ст. (у віці від 20 до 40 років). Всі пацієнти

були розділені на групи: перша група – контрольна (20 пацієнтів), яким

проводилося консервативне медикаментозне лікування; друга група –

основна (20 пацієнтів), які крім медикаментозного лікування займалися

ЛФК і проходили дозовану лікувальну ходьбу (ДЛХ).

В стаціонарі було проведено аналіз історій хвороб (статистичний

метод) 40 пацієнтів, які хворіли на гіпертонічну хворобу.

Всі групи були співставленні за віком (середній вік контрольної групи

склав 37,4±0,9 років, а основної групи – 36,5±1,2 років), статі, а також по

нозології.

63

Для оцінки функціонального стану системи кровообігу пацієнтів

проводилися ЕКС, ЕКГ та дослідження ехокардіографії.

ДЛХ для хворих з гіпертонічною хворобою виконувалася з урахуванням

загальноприйнятих для стаціонарів рухових режимів: напівпостільного і

напівпостільного розширеного. Адекватний темп ходьби визначався строго

індивідуально для кожного хворого.

Для вирішення поставлених задач було використано комплекс методик,

що включають: клінічне спостереження; аналіз історій хвороб; контроль

показників ЕКГ (ЕКГ – моніторинг); контроль артеріального тиску,

пульсу, частоти серцевих скорочень; інструментальні методи дослідження

– аналіз матеріалів, статистичний метод.

Спостереження за хворими проводилося протягом 6-ти місяців 2013–

2014 року. Хворим основної групи, які знаходилися на стаціонарному

лікуванні були запропоновані заняття ЛФК із певним комплексом

фізичних вправ та дозована лікувальна ходьба (ДЛХ).

Лікувальна фізична культура призначалася після покращення стану

хворого, зниження артеріального тиску і при відсутності скарг, що пов’язані

із загостренням захворювання та гіпертонічним кризом. Завданням ЛФК

було покращення і нормалізація процесів збудження і гальмування в

центральній нервовій системі (ЦНС), моторно-судинних рефлексів і судинного

тонусу, покращення регуляції артеріального тиску; загального зміцнення

організму і емоційного стану хворого; підвищення його працездатності.

Заняття проводилися за ощадно-тренуючим руховим режимом, який

призначався при стабілізації артеріального тиску (АТ). Тривалість заняття

досягала 30 хв. Фізичні вправи, які були направлені на зміцнення

дихальних м'язів, та ДЛХ сприяли регуляції підвищеної діяльності

дихального апарату і серцево-судинної системи, сприяли покращанню АТ.

Дозована лікувальна ходьба (ДЛХ) для хворих з гіпертонією виконувалася

з урахуванням загальноприйнятих для стаціонарів рухових режимів:

напівпостільного і напівпостільного розширеного. Адекватний темп

ходьби визначався строго індивідуально для кожного хворого.

ДЛХ проводилася з урахуванням часу доби (ходьба здійснювалася

переважно протягом першої половини дня, в другій – пацієнти виконували

не більше 25 % навантаження, що рекомендується), до їжі або через 2,5–3

години після її прийняття, застосування лікарських засобів, в адекватних

кліматичних умовах (в приміщенні з кімнатною температурою і помірною

вологістю). ДЛХ призначалася в напівпостільному режимі рухової

активності, починаючи з 15–20 кроків, з щоденним збільшенням пройденої

відстані в 1,8–2 рази. Цей режим ходьби встановлювався як орієнтовний і в

процесі поступового розширення рухового режиму хворі підлягали

обов’язковому контролю за об'єктивним статусом, даним ЕКГ і ЕКС.

64

Провівши аналіз отриманих результатів, можна зробити висновок, що

хворі основної групи, які отримували медикаментозне лікування та

застосування ЛФК, на лікарняному етапі лікування показали кращі

результати нормалізації АТ, а саме з вихідного рівня: (до лікування) 188 ±

4 /115 ± 3 до 140 ± 4 / 85 ± 3 ( після лікування).

У контрольної групи, яка отримувала лише медикаментозне лікування

без застосування ЛФК та ДЛХ спостерігалися гірші результати

нормалізації АТ з вихідного рівня: (до лікування) 185± 5/115±2 до

160±5/105±3 (після лікування).

При спостереженні динаміки показників в другій групі (основній)

обстежуваних із застосуванням медикаментозного лікування і засобів

фізичної реабілітації відмічалися чіткі позитивні зміни з боку серцево-

судинної системи: зменшення ЧСС, зокрема ЕКГ (зменшення ішемічного

зубця Т), нормалізація артеріального тиску та покращення самопочуття.

Таким чином, проведений аналіз отриманих результатів засвідчив, що

застосування комплексної відновної терапії з включенням ЛФК та дозованої

лікувальної ходьби для хворих на гіпертонічну хворобу є ефективним.


такі висновки:

1. Артеріальна гіпертонія є однією з найбільш частих причин серцево-

судинних ускладнень, інвалідизації та смертності серед популяції

населення світу.

2. Для вирішенні проблеми артеріальної гіпертонії фізична реабілітація

повинна займати провідне місце як на первинному, так і на вторинному

рівні. Причому, методами фізичної реабілітації та їх прийомами можна

впливати як на фактори, що спричинюють розвиток артеріальної

гіпертонії, так і на її наслідки.

3. Сучасна медична наука та клінічна практика визначили доцільність

поширення застосування немедикаментозних засобів лікування і

реабілітації. Це витікає із сучасних уявлень про етіопатогенез

гіпертонічної хвороби, з хронічного перебігу хвороби і необхідності

тривалого застосування лікувально-реабілітаційних засобів. До того ж

медикаментозні препарати дають різноманітні побічні ефекти. Тому,

засоби фізичної реабілітації при гіпертонічній хворобі визнають як

обов’язкові в комплексі медичної реабілітації. Комплексне лікування

хворих гіпертонією із застосуванням засобів фізичної реабілітації сприяє

нормалізації показників серцево-судинної системи. Це дозволяє значно

скоротити термін перебування хворих в стаціонарі, зменшити дози

лікарських засобів, швидше відновити працездатність хворих.

4. Основною причиною гіпертонічної хвороби є порушення функцій

вищих відділів ЦНС, розлад нейрогуморальних механізмів. До чинників,

що спричиняють підвищення артеріального тиску, відносять психоемоційні

65

перенапруження, часті стреси, надмірну розумову працю, атеросклероз,

спадковість, ожиріння, діабет, клімакс, паління тощо.

Тому, лікування хворих засобами фізичної реабілітації в поєднанні з

медикаментами має великий позитивний потенціал, про що свідчать

результати досліджень основної групи пацієнтів із гіпертонією

(покращення ЕКГ– показників та самопочуття, а також зменшення болю в

ділянці серця).

5. На підставі проведеного аналізу результатів дослідження 40 пацієнтів

із гіпертонією І ступеня доведено високу ефективність комплексного

лікування хворих із застосуванням ЛФК та дозованою лікувальною ходьбою

для зниження патологічного впливу симпато-адреналової системи на

організм, економізації серцевої діяльності, поліпшення скоротливої функції

міокарду та його структурно-геометричних показників. Покращання

клінічного стану хворих відбувалось у 93,7 % випадках.

Результати проведеного дослідження свідчать про те, що використання

засобів фізичної реабілітації безумовно повинні враховуватись як один з

ефективних комплексних методів лікування, оскільки їх застосування

забезпечує зниженням частоти серцевих скорочень, артеріального тиску та

зменшення кількості ускладнень.

1. Амосова K. M. Клінічна кардіологія / К. М. Амосов. – K. : Здоров’я, 1997. – 704 с.

2. Амосов Н. М. Физическая активность и серце / Н. М. Амосов, Я. А. Бендет. – К. :

Здоров’я, 1984. – 145 с. 3. Брегг П. Как сохранить ваше сердце здоровым :

путеводитель к предупреждению и контролю сердечных проблем : Пер. с англ. – К. :

Сьенас, 1996. – 90 с. 4. Внутрішні хвороби. Підручник / Левеченко В. A., Середюк

Н. М., Вакалюк I. П. та ін. – Л. : Світ, 1994. – 440 с. 5. Роуз Дж. Епідеміологічні

методи вивчення серцево-судинних захворювань / Дж. Роуз, Г. Блекберн,

Р. Ф. Гиллум. – Женева : ВІЗ, 1994. – 224 с. 6. Апанасенко Г. Л. Лечебная

физкультура при заболеваниях сердечно-сосудистой системы / Г. Л. Апанасенко,

Т. Л. Волков, Р. Г. Науменко. – К. : Здоровье, 1987. – 147 с. 7. Скурихина Л. А.

Физические факторы в лечении и реабилитации больных с заболеваниями

сердечно-сосудистой системы. – М. : Медицина, 1999. – 208 с. 8. Хоули Є. Т.,

Дон Френке Б. Заболевания сердца и реабилитация : Учеб. пос. / Под. общ. ред.

М. JL Поллака. – К. : Здоров’я, 2000. – 207 с.

66

РОЗДІЛ 3 ІСТОРІЯ ТА ФІЛОЛОГІЯ

УДК 94 (477) « 1945/ 1949»

Гряділь Василь, ст. IV курсу історико-філологічного факультету;

науковий керівник – к.пед.н., доцент Мисан В. О. (Міжнародний економіко-

гуманітарний університет імені академіка Степана Дем'янчука, м. Рівне)

ОСОБЛИВОСТІ СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНОГО ЖИТТЯ НА

РІВНЕНЩИНІ У ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД

Анотація. У статті висвітлено суспільно-політичне життя Рівненщини

у післявоєнний період. Проаналізовано особливості відносин між

суспільством, партійним керівництвом та національним рухом опору,

відродження та розвиток народного господарства, організацію та

проведення виборів до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад. Звернено

увагу на причини національного руху опору на території Рівненської

області, каральні акції та заходи партійного керівництва щодо його

ліквідації. Подано характеристику економічного життя як основи

соціально-політичних процесів.

Ключові слова: суспільно-політичне життя, радянізація, колективізація,

національний рух опору, політичні репресії.

Аннотация. В статье освещено общественно-политическую жизнь

Ривненщины в послевоенный период. Проанализированы особенности

отношений между обществом, партийным руководством и национальным

сопротивлением, возрождение и развитие народного хозяйства, организацию

и проведение выборов в Верховную Раду УССР и местные Советы. Обращено

внимание на причины национального сопротивления на территории

Ривненской области, карательные акции и деятельность партийного

руководства по его ликвидации. Представлено характеристику экономической

жизни как основы социально- политических процессов.

Ключевые слова: общественно-политическая жизнь, советизация,

коллективизация, национальное движение сопротивления, политические

репрессии.

Annotation. This article focuses on the problem of social and political life of Rivne

region in the post-war period. Peculiarities of relations between society and the

party leadership, the national resistance movement, the recovery and development

of the economy, the organization and conduct of elections to the Supreme Soviet,

and the election of local councils are analyzed. Particular attention is paid to

67

the causes of national resistance movement in the Rivne region, punitive actions

and activities of the party leadership for its elimination. Characteristic of

economic life as the basis of social and political processes is posted.

Keywords: social and political life, sovietization, collectivization, the national

resistance movement, political repression.

У радянській історичній науці домінувала думка про те, що у

повоєнні роки відновлення суспільно-політичного життя та відбудова

економіки були здійснені упродовж другої половини 40-их рр. ХХ ст.

Дослідження українських істориків 90-их рр. ХХ ст. спростовують цю

думку. Це зумовлено, насамперед, більш ретельним вивченням архівних

матеріалів. Дослідження повоєнного життя на регіональному рівні

дозволяє проаналізувати не лише особливості суспільно-політичного і

економічного розвитку окремо взятого краю, але й за допомогою зібраного

матеріалу відтворити загальну картину життя повоєнної України. Тому

дослідження суспільно-політичного життя Рівненщини у повоєнні роки є

актуальним і своєчасним.

В основу дослідження покладені праці як вітчизняних, так і

радянських істориків, що висвітлюють документально обґрунтовану

історію післявоєнного суспільно-політичного життя Рівненської області,

та наводять статистичні дані цього періоду.

Серед літератури радянського періоду слід виділити таку, як «Історія

міст і сіл УРСР. Ровенська область» (редакційна колегія А. Мяловицький,

С. Колтунюк, О. Молчанов та інші). Велику увагу в цій книзі приділено

аналізу статистичних даних розвитку області (відновлення народного

господарства, відбудови житла та інше), але мало інформації наведено про

суспільно-політичні відносини в краю [1]. У газеті «Червоний прапор»

розкрито особливості підготовки та проведення виборів до Верховної Ради

УРСР та місцевих Рад [2; 3; 4; 5].

Серед сучасних українських істориків слід виокремити Ю. Сороку,

який досліджує суспільно-політичні процеси західноукраїнських земель у

післявоєнний період [6]. На відміну від радянських істориків він приділяє

значну увагу відносинам, що склалися у суспільстві, характеризуючи

діяльність партійного керівництва, населення та національного руху опору.

Серед сучасних українських істориків, які досліджують суспільно-

політичне життя області в післявоєнний період, потрібно відзначити

Н. Вертелецьку, яка аналізує особливості радянізації та проведення кадрової

політики на території краю в цей період [7]. А. Жив’юк розкриває особливості

роботи партійної номенклатури, з’ясовує роль УПА як провідної сили

національного руху опору, визначає підвалини діяльності репресивно-

каральної системи на території області [8; 9]. В. Мазурок досліджує суспільно-

політичні процеси Волині на завершальному етапі Другої світової війни [10].

68

Й. Надольський навів характеристику депортаційній політиці радянської

влади як одному з методів карально-репресивної системи на території

Рівненщини [11].

Метою дослідження є розкриття особливостей суспільно-політичного

життя Рівненщини у післявоєнний період.

З початком звільнення західних областей України від нацистських

окупантів розпочалася активна робота по відновленню в них довоєнного

радянського ладу. В умовах переможного наступу Червоної армії, суворої

мілітаризації тоталітарної політичної системи СРСР йшло поновлення

функціонування розгалуженої системи партійних органів та їх репресивних

управлінь і відділів НКВС-НКДБ [12, с. 113].

Суспільно-політичне життя Рівненщини на різних етапах розвитку

тісно пов’язане з економікою краю. Область зазнала незліченних людських

втрат і величезних матеріальних збитків під час Другої світової війни. Було

знищено і пограбовано 456 промислових підприємств, зруйновано 50 %

житлового фонду. На Рівненщині було повністю знищено 176 і дуже

пошкоджено 462 населені пункти. Великих збитків зазнали села Рівненського,

Острозького, Рокитнівського, Сарненського районів. Сільське господарство

краю в роки війни майже повністю було знищене. Пограбовано 465 колгоспів,

вивезено до Німеччини близько 23 тис. коней, понад 49 тис. голів великої

рогатої худоби, більш як 40 тис. свиней. Загальна сума збитків області

становила близько 3 млрд. карбованців у повоєнних цінах. Тому першочергове

завдання радянської влади полягало у відродженні народного господарства.

Паралельно відновлювались партійні, комсомольські і радянські органи на

місцях, до роботи яких активно долучалися колишні партизани і підпільники.

Ціною людських надзусиль вже на кінець 1944 р. було відбудовано і введено

в дію 179 промислових підприємств, у тому числі 16 цегельних, 2 скляних,

9 лісопильних заводів, Моквинська паперова фабрика, 30 маслозаводів, 70

промислових артілей [5, с. 51].

Після завершення війни радянське керівництво значно прискорило

відбудову народного господарства. Мобілізуючу роль відіграла постанова

РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про заходи по відбудові та дальшому розвитку

господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Тернопільській,

Рівненській, Волинській, Чернівецькій областях на 1945 р.». Політику

економічного розвитку зафіксував «Закон про п’ятирічний план відбудови

й розвитку народного господарства СРСР». На базі цього документу

розроблялися плани виробничої діяльності колективів кожного міста й села.

Станом на 1947 р. діяли всі підприємства легкої та харчової промисловості,

запрацювало 456 підприємств [6, с. 53].

Новим ударом для населення став курс радянської влади на

колективізацію. Людей непокоїло усуспільнення засобів виробництва та

податкова політика влади. З одного боку селяни не бажали віддавати за

69

безцінь свою вирощену сільськогосподарську продукцію, з іншого –

боялися репресій зі сторони сталінського режиму та націоналістичного

підпілля. Хоча партійний та комсомольський актив спрямував

пропагандистські зусилля на популяризацію створення колективних

господарств, однак не всі одноосібники виявляли бажання об’єднуватися у

колгоспи, пам’ятаючи гіркий досвід 1939–1941 рр. [7, с. 234].

Партійна влада, розуміючи, що агітаційної роботи замало для

досягнення поставлених завдань, починає використовувати інший метод

тиску на населення. 31 березня 1944 р., Л. Берія підписав директиву НКВС

СРСР № 122 «Про виселення до віддалених районів Красноярського краю,

Іркутської, Омської та Новосибірської областей членів родин оунівців і

активних повстанців, як арештованих, так і вбитих у сутичках». Депортації

набули чітко регламентованого характеру. Виселення поширювалося на

всіх повнолітніх членів сімей названих в документі категорій населення,

майно яких відповідно до наказу НКВС СРСР № 601552 від 10 грудня

1940 р. підлягало повній конфіскації. Наказ також містив вказівки щодо

оформлення документів на виселенців [8, с. 121].

15 жовтня 1947 р. керівництво Рівненського обкому КП(б)У спільно зі

співробітниками обласного управління МДБ провело нараду для перших

секретарів райкомів і начальників райвідділів МДБ з приводу здійснення

таємної операції щодо висилання сімей учасників ОУН та УПА. 21 жовтня

1947 р. у ході операції 338 сімей не виявилось на місці, 33 відсіяні з

оперативних міркувань і 8 сімей не виселено через захворювання

інфекційними хворобами. Натомість була виселена 401 сім’я із раніше

наміченого резерву. Результат не змусив себе довго очікувати – населення

почало писати заяви в колгоспи та відмовлялися надавати інформацію про

підпільників [4, с. 54]. На початок 1949 р. в області вже налічувалося 619

колгоспів, які об’єднували 43 300 селянських господарств. До кінця

четвертої п’ятирічки колективізація на Рівненщині була майже завершена.

В області діяло 1077 колгоспів [6, с. 54]. На кінець п’ятої п’ятирічки випуск

промислової продукції в області збільшився порівняно з 1950 р. на 83,5 %.

У цей час було збудовано і здано в експлуатацію 15 нових підприємств,

серед яких Мізоцький цукровий, Дубнівський овочесушильний і цегельний

заводи, Сарненський, Гощанський, Зарічненський, Мізоцький маслозаводи.

Новий етап індустріалізації області здійснювався у 1956–1965 рр. За

цей час запрацював Рівненський льонокомбінат, розширили Костопільський

домобудівний та Здолбунівський цементно-шиферний комбінати, побудовані

Рівненські заводи високовольтної апаратури та тракторних запасних

частин, залізобетонної продукції, Клесівський каменедробильний завод,

Костопільський завод вакуумного скла та ряд інших підприємств. Таким

чином, за цей період було споруджено 150 нових промислових підприємств

і цехів, реконструйовано 43 підприємства, введено в експлуатацію понад 4

70

тис. км. ліній електропередач. Середньорічний приріст промислового

виробництва становив 12,2 % при плані 8,5 %. Високий попит був на

швидкотверднучий цемент, деревостружкові плити, високовольтну

апаратуру, яку експортували і за межі країни, та інша продукцію [4, с. 57].

У післявоєнний період гостро постала проблема житла. 21 травня 1945

року обком партії та облвиконком прийняли постанову «Про допомогу

населенню, яке потерпіло від німецької окупації та українсько-німецьких

націоналістичних банд, у відбудові житлових приміщень». Для

забудовників виділявся лісоматеріал та інші будівельні матеріали. Поряд з

будівництвом нових будинків ремонтувалися старі приміщення. В 1947 р.

на капітальний ремонт жител було виділено 2950 тис. карб. І вже в 1950 р.

в основному було відновлено увесь житловий фонд області. В Рівному,

Дубні, Сарнах будувалися багатоповерхові будинки. Загальна кількість

збудованої житлової площі в містах становила 199,3 тис. кв. метрів.

Партійне керівництво чітко усвідомлювало, що для того, щоб

утвердитися на території краю, для боротьби з «націоналізмом», самих

репресивних методів замало, слід поширювати ідеологію за допомогою

літератури та культури. Уже в липні 1945 року на Рівненщині працювало

28 районних будинків культури, 77 сільських клубів, 2 обласні, 29

районних, 35 сільських бібліотек та 278 хат-читалень. До 18 липня 1945 р.

наркомат освіти УРСР відправив для комплектування бібліотек та хат-

читалень 510263 примірники політичної, художньої, науково-популярної

літератури та інших матеріалів. До літа 1945 р. «Укркінофікація» надіслала

в регіон 112 стаціонарних кіноустановок та комплектуючих до них. У

першому кварталі 1945 р. у регіоні почало діяти 93 міські та районні

друкарні, які розпочали випуск газет [7, с. 234].

У 1946 р. в західних областях було організовано вибори до Верховної

Ради СРСР, а в 1947 р. – до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад депутатів

трудящих. Щоб досягнути потрібного результату, організатори виборів

проводили масштабну підготовчу кампанію, яка супроводжувалася

численними мітингами, зборами виборців із залученням десятків тисяч

агітаторів та пропагандистів, використанням радіо, преси та засобів

агітації [1, с.148].

6 лютого 1946 року було прийнято постанову Політбюро ЦК КП(б)У

«Про підвищення пильності і посилення боротьби з українсько-німецькими

націоналістами в західних областях УРСР у зв’язку з виборами до

Верховної Ради СРСР», у якій зобов’язано «обкоми, міськкоми і райкоми

КП(б)У всебічно посилити агітаційно-масову роботу серед населення

західних областей УРСР, звернувши увагу на посилення політичної роботи

серед мешканців населених пунктів, віддалених від районних центрів».

Згідно постанови виконавчого комітету Рівненської обласної Ради народних

депутатів трудящих «Про затвердження складу окружних виборчих

71

комісій до Верховної Ради Української РСР», було створено 12 окружних

виборчих комісій. На чисельних зборах робітників, колгоспників, селян,

службовців і інтелігенції трудящі області висунули до складу окружних

виборчих комісій своїх представників від профспілок, кооперативних,

комуністичних, партійних, комсомольських, культурних та інших

громадських організацій та товариств трудящих. Крім того, у місті Рівне

було створено 10 виборчих дільниць. Сама передвиборча процедура

проходила таким чином. За 30 днів до виборів виконавчий комітет Рад

депутатів трудящих оприлюднював списки для загального огляду, або ж

давав можливість ознайомитися з ними у приміщенні Ради чи на виборчих

дільницях [5].

Вибори депутатів Верховної Ради УРСР 9 лютого 1947 р. пройшли за

відпрацьованим сценарієм. Партійні комітети наперед визначили кандидатів

у депутати таким чином, щоб серед них були представники всіх соціальних

груп, члени ВКП(б), комсомолу, профспілок, безпартійні, люди з різним

рівнем освіти, віком, статтю тощо. Виборцям залишалося на масових

передвиборчих зборах підтримати кандидатів, а згодом шляхом «всенародного

голосування за кандидатів блоку комуністів та безпартійних» обрати

депутатами [5, с. 148].

Згідно статті, опублікованій у газеті «Червоний прапор», де йшлося

«Про підсумки виборів до Верховної Ради Української РСР і завдання

обласних партійних організацій», стало відомо, що за період виборчої

кампанії на території Рівненської області працювало 826 агітпунктів.

Проводили агітаційно-масову роботу 11253 особи і 1242 довірені особи

комуністичної партії. За час виборчої кампанії в області створено 65

комсомольських організацій та прийнято до комсомолу 1115 осіб [9]. Така

жорстка ідеологічна робота дала свої плоди, оскільки люди, побоюючись

наслідків, були змушені голосувати «правильно».

Перші повноцінні вибори депутатів обласних, районних, сільських рад

відбулися в Західній Україні 21 грудня 1947 р. Підготовка до виборів

починалася з утворення агітаційно-масових мереж. Про це можна

дізнатися з опублікованої статті у газеті «Червоний прапор» від 15 грудня

1947 р. «Про посилення агітаційно-пропагандистської і організаційної

роботи у підготовці до виборів». Тут зазначалося, що 13 грудня 1947 р. в

обкомі КП(б)У відбулася обласна нарада секретарів райкомів КП(б)У,

голів виконавчих комітетів, районних Рад депутатів трудящих,

уповноважених обкому КП(б)У і обласного партійного колективу в

питанні проведення виборів до місцевих Рад депутатів трудящих. Важливе

значення мала агітаційно-масова робота в зв’язку з виборами. До неї

залучено 13158 агітаторів. Всього на виборах працювало понад 65000

чоловік активу. Наприклад, в Дубенському і Демидівському районах на

72

одного агітатора припадало 65–85 виборців. У місті Рівне на деяких

дільницях один агітатор обслуговував 35–40 виборців [11].

Результати виборів до місцевих Рад депутатів трудящих були такими:

99,8 % виборців, що взяли участь в голосуванні, віддали свої голоси за

встановлених кандидатів до обласної Ради; 99,4 % виборців – за

кандидатів до Рівненської міської Ради»; 99,5 % виборців – за кандидатів

до міських Рад районного підпорядкування. По всіх виборчих округах до

міських Рад районного підпорядкування обрано 348 депутатів, обласного

підпорядкування 132 депутати. 99,8 % виборців проголосували за

кандидатів до районних Рад. По всіх виборчих округах до районних Рад

було обрано 975 депутатів. 99,6 % виборців проголосували за кандидатів

до сільських Рад (всього їх налічувалося 808). По всіх виборчих округах

сільських Рад обрано 9329 депутатів. 99,9 % виборців проголосували за

кандидатів до селищних Рад. По всіх виборчих округах до селищних Рад

було обрано 80 депутатів. По всіх виборчих округах до міських, районних,

сільських і селищних Рад депутатів трудящих було обрано кандидатів

блоку комуністів і безпартійних. Бюлетенів, визнаних недійсними на

підставі статті 99 «Положення про вибори до обласних, окружних, міських,

районних, сільських та селищних Рад депутатів трудящих Української

РСР», було всього чотири [12].

До цього часу принцип виборності місцевої влади не тільки не

втілювався в життя, а навіть не імітувався. Існувала повсюдна практика

затвердження партійними комітетами, а не обрання, голів і секретарів

сільських рад. Зазвичай, на посаду голови сільради призначали «вигідну»,

«свою» людину, яка не користувалася авторитетом у селі. Хоча можна

сказати, що кандидати у депутати (прихильники радянської влади) були

заздалегідь обраними партійним керівництвом, а далі вже зі своєю

роботою відмінно впоралася агітаційно-масова робота, завдяки якій і була

настільки висока «правильна» результативність голосуючих виборців.

Суспільно-політична ситуація області після війни докорінно відрізнялася

від довоєнної. Населення, відчувши на собі всі «переваги» радянського

ладу, в більшості своїй не бажало його відтворення. По суті, розпочалася

перманентна боротьба радянського режиму, що прийшов на зміну

окупаційному, з корінним населенням краю. На вістрі протистояння були,

насамперед, органи репресивно-каральної системи та ОУН–УПА [13, с.113].

Рівненщина в роки Другої Світової війни стала серцем незалежного

українського руху. Саме тут утворилася і найбільш активно діяла УПА та

її різні підрозділи. Можна назвати декілька причин, чому саме цей регіон

став місцем її народження. По-перше, це зручні географічні умови –

наявність великих лісових масивів; по-друге, сприятливий політичний

клімат – місцеве населення визначалося високим рівнем національної

73

свідомості; по-третє, радянське керівництво розглядало Волинь та Полісся

як базу для розгортання партизанського руху [2].

У післявоєнний період чітко виділяються два етапи збройної боротьби

ОУН–УПА: 1944–1946 pp. та 1947 перша половина 50-их рр. На першому

етапі характерним було намагання ОУН–УПА утримувати під своїм

контролем великі території, вести бої організованими силами із застосуванням

мінометів та артилерії. Однак, у важких боях 1944–1946 pp. УПА втратила

до половини особового складу. На другому етапі головне командування

УПА змінило тактику збройної боротьби. В 1947 р. вона розділила свої

сили на оперативні самостійні підвідділи (10–50 осіб), а частину бійців

УПА приєднали до самооборонних кущових відділів ОУН. Відтоді бойові

дії вели лише дрібні загони партизанськими методами [6, с. 374]. Весною

1944 р. організаційну структуру ОУН утворювали Бюро Центрального

проводу ОУН на рідних землях, краєві (обласні) проводи, окружні,

надрайонні, районні, кущові (підрайонні). Первинною організацією, з якої

починалося підпілля ОУН, була станична (сільська) організація. Найбільш

уживаними тактичними прийомами УПА були несподівані напади на

противника, як правило, із засідки, напади на адміністративні центри;

нищення комунікацій; диверсії; організації терористичних актів; замахи на

представників партійно-радянського апарату; пропаганда ідей ОУН

поширенням листівок, гасел, вивішуванням національних прапорів [10, с. 373].

У свою чергу партійне керівництво використовувало найрізноманітніші

методи боротьби з партизанським рухом. Згідно директив ЦК ВКП(б) та

НКВС СРСР на території Рівненської області було організовано ряд

чекістсько-військових операцій для розгрому основних угруповувань УПА

та керівного активу ОУН і УПА, проводилася підривна робота у відділах

УПА і викриття оунівської служби безпеки (СБ), знищувалася агентурним

шляхом мережа СБ, розгорнута пропагандистсько-роз’яснювальна акція на

селі з метою залучення підтримки лояльно настроєної частини населення,

здійснювалася реєстрація сільського населення у віці від 15 років і

старшого з метою виявлення нелегалів і спонукання їх до виходу з

підпілля, створена агентурна мережа серед місцевого населення для

забезпечення виходу на керівні центри українських націоналістів [4, с. 47].

Характерним явищем у той час був самосуд над захопленими в полон

учасниками ОУН та УПА чи їх прибічниками. Такі випадки були

непоодинокими. Саме у Рівненській області започатковано відпрацювання

вкрай брудного способу боротьби з ОУН та УПА шляхом застосування

провокаційних спецгруп. У кожному районі упродовж 1944 р. було

створено по кілька таких груп. Загалом їх налічувалося 49 (831 чоловік

особового складу). Окрім того, було створено 30 винищувальних

батальйонів з 2930 бійцями, 118 груп сприяння міліції, 110 груп

самооборони. Поступово у протистоянні між українським національно-

74

визвольним рухом та радянським тоталітарним режимом ініціатива почала

переходити до рук останнього [4, с. 50].

На підрив соціальної та матеріальної бази самостійницького руху

сталінське керівництво використовувало й економічні чинники. 4 травня

1944 р. було оголошено про випуск третьої військової позики. При цьому

населення залучалося (деколи примусово) до купівлі облігацій. На 7 травня

1944 р. тільки в Людвипільському районі Рівненської області робітниками

і службовцями було підписано облігацій на суму 46 975 крб., 463

селянськими господарствами – на суму 88 550 крб. З метою запобігання

поповнення особового складу УПА у березні 1944 р. радянською владою

було проведено мобілізацію в армію з території Рівненської та Волинської

областей. Передбачалося мобілізувати 71 500 новобранців. Командуючому

Київським військовим округом було дано вказівку про першочергову

мобілізацію чоловіків призовного віку до 30 років як найбільш активної

частини населення. У свою чергу націоналістичне підпілля агітувало цю

категорію населення за те, щоб воно всіляко уникало призову,

використовуючи будь-яку нагоду [7, с. 233].

Радянські агентурні підрозділи використовували у своїй діяльності

метод провокації. Таким способом було усунуто багато непересічних

людей, пов’язаних так або інакше з повстанцями. Одним з методів,

покликаним залякати населення злочинами націоналістів і жорстокими

розправами над ними, стали відкриті судові процеси, започатковані на

Рівненщині у другій половині 1949 р. Для привселюдного засудження

членів підпілля на одному з судових процесів звезли з різних районів

області 400 колгоспників і селян-одноосібників [4, с. 52].

Протистояння партизанських та агентурних підрозділів потягнуло за

собою масові смерті як військового, так і цивільного населення.

Українське підпілля організувало 14,5 тис. диверсій і терористичних акцій,

в яких загинули не менш як 30 тис. представників комуністичного режиму,

військовослужбовців, місцевих жителів. У Рівненській області за 1944-й –

першу половину 1947 р. було вбито 22082 вояків УПА і членів ОУН,

затримано − 46187. Втрати радянсько-партійного активу й працівників

МВС і МДБ складали 3217 осіб [3, с. 36].

Розглянувши особливості суспільно-політичного життя Рівненщини у

післявоєнний період, можна зробити висновок, що у повоєнні роки

радянській владі вдалося відродити народне господарство та житловий

комплекс, які були частково зруйновані у період Другої світової війни.

Водночас відновилися радянські органи влади на місцях; було організовано

проведення виборів до Верховної Ради УРСР та місцевих Рад.

Встановлено, що в досліджуваний період національний рух опору на

Рівненщині проводив найжорстокішу фазу боротьби з радянськими

агентурними підрозділами. При цьому, кожна із сторін використовувала

75

свої методи боротьби. Так, УПА використовувала несподівані напади на

противника та адміністративні центри, нищила комунікацій, здійснювала

диверсії, терористичні акти, замахи на представників партійно-радянського

апарату та пропагувала ідеї ОУН.

Радянське партійне керівництво проводило військові операції, вело

пропагандистську діяльність, здійснювало переписи та мобілізації

населення, провокації, відкриті суди, депортації та інші. У масштабному

протистоянні перевагу здобула радянська партійно-адміністративна

система. На початку 50-их рр. ХХ ст. національний рух було подавлено,

його центри ліквідовано. Загалом, суспільно-політичне життя Рівненщини

в післявоєнний період можна охарактеризувати як складне і таке, що

призвело до відновлення комуністичного режиму.

1. Затвердження складу окружних виборчих комісій на виборах до Верховної Ради

УРСР // Червоний прапор. – 1946. – № 248 (1197). – 17 грудня. 2. Мазурок В.

Суспільно-політичні процеси на Волині на завершальному етапі Другої світової

війни / В. Мазурок // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історі : зб. наук.

ст. – Рівне : Наукові записки РДГУ, 2010. – Вип. 20. – С. 232–235. 3. Посилення

агітаційно-пропагандистської і організаційної роботи у підготовці до виборів //

Червоний прапор. – 1947. – № 246 (1453). – 15 грудня. 4. Вертелецька Н. Ідеологічно-

кадрова політика на Рівненщині після Другої світової війни / Н. Вертелецька //

Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії : зб. наук. ст. – Рівне : Наукові

записки РДГУ, 2008. – Вип. 14. – С. 145–150. 5. Історія міст і сіл Української РСР.

Ровенська область. – К. : УРЕ АН УРСР, 1973. – С. 656. 6. Надольський Й. Реалізація

на Рівненщині сталінської депортаційної політики в 1944–1950 рр. / Й. Надольський //

Наук. записки Рівнен. обл. краєзнавчого музею. – Рівне : Волин. обереги, 2006. –

Вип. 4. – С. 121–125. 7. Політична історія України : посіб. для студ. ВНЗ //за ред.

В. І. Танцюри – К. : Видавничий центр «Академія», 2001. – С. 488. 8. Сорока Ю.

Західноукраїнські землі у післявоєнні роки / Ю. Сорока // Волинь моя : журнал

Міжнародного громадського об’єднання «Волинське братство» / гол. ред. М. Сорока. –

К., 2006. – Вип. 6. – С. 113–141. 9. До 70-річчя від початку діяльності на Рівненщині

УПА [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http:www. URL: libr.rv.ua/ua/virt/90/.

10. Жив’юк А. Запровадження більшовицького режиму на Рівненщині : компартійна

номенклатура проти населення області (1944 – початок 1950-х років) / А. Жив’юк //

Історичні студії Волинського національного університету ім. Лесі Українки. –

Луцьк, 2009. – Вип. 2. – С. 35–42. 11. Жив’юк А. Політичні репресії тоталітарної

доби на Рівненщині : від «Червоного терору» до боротьби з інакодумцями / А. Жив’юк,

І. Марчук // Реабілітовані історією. Рівненська область. Кн. – 1. – Рівне : ВАТ

«Рівненська друкарня», 2006. – С. 8–79. 11. Підсумки виборів до Верховної Ради

УРСР і завдання обласних партійних організацій // Червоний прапор. – 1947. –

№ 39 (1246). – 18 лютого. 12. Результати виборів у місцеві Ради депутатів трудящих //

Червоний прапор. – 1947. – № 255 (1462). – 26 грудня.

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B2%D0%B5%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0_%D0%BE%D0%B1%D0%BB%D0%B0%D1%81%D1%82%D1%8C

76

УДК 821.161.2

Жовкла Валентина, ст. IV курсу історико-філологічного факультету; науковий керівник – к.філол.н., доцент Миронюк В. М. (Міжнародний

економіко-гуманітарний університет імені академіка С. Дем’янчука, м. Рівне)

ПРОБЛЕМА ПСИХОЛОГІЧНОГО ФЕНОМЕНУ «ЛЮДСЬКЕ

ЩАСТЯ» ТА СОЦІАЛЬНО-ПРАВОВИХ ВІДНОСИН У ДРАМІ

«УКРАДЕНЕ ЩАСТЯ» ІВАНА ФРАНКА

Анотація. У статті досліджено особливості соціально-психологічного

конфлікту та морально-етичної проблематики драми «Украдене щастя».

Доведено, що ліризм, драматизм, діючий характер, динамічний розвиток

дії, увага до екстремальних ситуацій, психологічна концентрація і лаконізм – це

ті особливості творчої манери письменника, які зумовлюють психологізм його

драматургії. Зазначено, що драматургія не може існувати без національної

основи, національного колориту, національних характерів, оскільки вона

порівняно з іншими видами літератури має особливу функцію – через

театральну сцену впливати на формування духовного світу свого народу.

Ключові слова: психологізм, драма, конфлікт, проблематика.

Аннотация. В статье исследованы особенности социально-психологического

конфликта и морально-этической проблематики драмы «Украденное

счастье». Обосновано, что лиризм, драматизм, действующий характер,

динамичное развитие действия, внимание к экстремальным ситуациям,

психологическая концентрация и лаконизм – это те особенности творческой

манеры писателя, которые обусловливают психологизм его драматургии.

Отмечено, что драматургия не может существовать без национальной

основы, национального колорита, национальных характеров, поскольку она по

сравнению с другими видами литературы имеет особую функцию - через

театральную сцену влиять на формирование духовного мира своего народа.

Ключевые слова: психологизм, драма, конфликт, проблематика.

Annotation. This article analyzes the social and psychological conflict, moral

and ethical issues in drama «Stolen Happiness». Those characteristics that

provide the deep psychological basis of this drama are lyricism, dramatic

qualities, an active character, dynamic succession of events, much prominence

to extreme situations, psychological concentration and laconism. The author

notes that the drama can not exist without a national basis, national colouring,

national character, as if compared with other genres of literature drama has a

special feature to influence the spiritual world of the people through theatre stage.

Key words: psychologies, drama, conflict, problems.

77

В українському літературознавстві відчувається особливий інтерес

до літератури ХІХ – початку ХХ ст., зумовлений розмаїттям філософсько-

естетичних концепцій, теорій з історії, культурології та мистецтвознавства і,

відповідно, бурхливим сплеском літературної, переважно модерністської,

творчості на порубіжжі ХІХ – ХХ ст. Швидка зміна літературних формацій,

онтологій, морально-ціннісних вимірів суспільства вплинула на потужність

інформаційного обміну, літературної рецепції та сугестії зокрема.

Серед цього розмаїття заслуговує на увагу психологічна драма І. Франка

«Украдене щастя», в якій автор розкриває феномен дефініції «людське щастя»

та висвітлює соціально-правові відносини, які актуальні для нашого часу.

У західноєвропейській та вітчизняній філологічній науці творчість

І. Франка досить ґрунтовно вивчали такі вчені, як М. Вишневська, О. Гончар,

Т. Гундорова, В. Івченко, М. Кудрявцева, Ю. Маковська, Б. Тихолоз, С. Хороб.

Однак, попри широкий спектр дослідження творчості письменника, проблема

психологічного феномену «людське щастя» та соціально-правових відносин

у драмі «Украдене щастя» залишається ще на периферії наукових пошуків.

Метою статті є розкриття особливостей соціально-психологічного конфлікту

та морально-етичної проблематики в драмі І. Франка «Украдене щастя».

Завдання наукового дослідження – з’ясувати особливості реалізації

психологізму в драмі І. Франка «Украдене щастя» і визначити специфіку

тематичного спрямування та соціальної проблематики п'єси.

І. Франко розцінював будь-який драматичний твір не лише з позицій

письменника, а й з точки зору драматурга-постановника, охоплюючи цим

самим поняттям два види мистецтва: театр і драматургію.

У сучасному літературознавстві, коли назріла нагальна потреба

вибудовувати нові концепції для розкриття національної специфіки

української драматургії, особливої актуальності набувають теоретичні

міркування та практична діяльність І. Франка. І в теорії, і на практиці він

послідовно дотримувався основоположного принципу: драматургія

повинна опиратися на національний ґрунт. Письменник стверджував, що

«література певного часу повинна бути образом життя, праці, бесіди і думок

того часу» [1, т. 31, с. 12], який вона відображає. І. Франко наголошував,

що «розвиток драматичного мистецтва характеризує духовне життя і

культурний рівень народу більше, ніж інші галузі письменства» [1, т. 41, с. 90].

Тому він виступав проти спекуляції національним питанням. «Все, що йде

поза рами нації, – зазначав він, – се або фарисейство людей, що

інтернаціональними ідеалами раді б прикрити свої намагання до

панування однієї нації над другою, або хворобливий сентименталізм

фантомів, що раді би широкими «вселюдськими» фразами прикрити своє

відчуження від рідної нації» [1, т. 45, с. 284].

І. Франко був самостійним і незалежним митцем, він твердо відстоював

свої принципи, хоча в умовах Австро-Угорської імперії зберігати

78

незалежну позицію було непросто. Бо колективна душа народу «стає

вільною тільки тоді, коли державні кордони відокремлять його від інших

народів» [2, с. 565]. Але, незважаючи на обмежені можливості, він

постійно акцентував увагу на національній самобутності української

драматургії, яка «з природної необхідності глибоко народна, переважно

сільська і в найкращих своїх творах дозволяє нам глибоко заглянути в

душу тих верств народу, до яких тільки зрідка торкається перо

драматичних письменників Західної Європи» [1, т. 9, с. 90].

Можна твердо сказати, що в драматургії І. Франка виразно виявився

український націоналізм, який варто розглядати як форму історичної

культури. За твердженням Е. Сміта, «націоналізм не так стиль і доктрина

політики, як форма культури – ідеологія, мова, міфологія, символізм і

свідомість, – що здобула глобальний резонанс, а нація – це тип ідентичності, чиє

значення і авторитет зумовлені цією формою культури» [3, с. 99]. І. Франко

вважав, що «тільки той писатель може нині мати якесь значення, хто має і

вміє цілій освіченій людськості сказати якесь своє слово в тих великих

питаннях, що ворушать її душею, та заразом сказати те слово в такій

формі, яка б найбільше відповідала його національній вдачі» [1, т. 6, с. 34].

Драматург глибоко закорінював свою творчість у національний ґрунт,

приділяв особливу увагу цільним національним характерам, здатним

відстоювати національно-політичні ідеали, але водночас він постійно

виходив на загальнолюдські обшири і тому не бачив суперечності між

націоналізмом та інтернаціоналізмом у літературі. Зважаючи на

«інтернаціоналізацію літературних уподобань та інтересів», митець

наголошував, що в кожній поодинокій літературі «виступає чимраз

рельєфніше її питомий національний характер, її оригінальні прикмети,

основні особливості її народного гумору і народного пафосу, властивості її

вислову, літературного стилю, поетичної техніки» [1, т. 6, с. 34].

І. Франко вмотивував нерозривний зв’язок літератури з життям свого

народу. Адже «література і життя мусять стояти в якійсь тісній зв’язі. Се за

всі віки виказує фізіологія і психологія, котрі кажуть, що кожний чоловік лиш

то може робити, говорити, думати, що вперед у формі вражень дійшло до

його свідомості, в відтак тоті елементи може комбінувати, складати, ділити і

переформовувати; але щось зовсім нового, зовсім відірваного від світу

його вражень чоловік ніколи не міг і не може сотворити» [1, т. 7, с. 11].

Драматургія І. Франка розвивається у двох напрямах. Перший – це

скрупульозна обсервація народного життя, нещадне викриття і висміювання

вад національного характеру, який протягом століть був важливим чинником

непорозумінь та катастроф української нації, а другий – це створення

еталонного образу, який мав би стати зразком для націотворення. І. Франко

вірив у національне воскресіння і тому докладав чимало зусиль, щоб засобами

художнього впливу «збудити національний організм і вивести його на спасенну

79

путь оновлення» [1, т. 2, с. 378]. Проте, як зазначав О. Борщаговський,

«було б помилково думати, що драми Франка грубо тенденційні, що вони

примітивно, однобічно змальовують усю барвисту суперечливу дійсність в

ім’я тенденційності на шкоду реалізмові й художній повноті» [4, с. 4].

Далі звернемо увагу на історію створення п’єси «Украдене щастя» та її

сценічну долю. І. Сахновський-Панкеєв писав: «В основі драми лежать

фольклорні джерела. І. Франка зацікавила народна «Пісня про шанадаря»,

яку він досліджував у книзі «Жіноча неволя» у руських народних піснях

(1883): «Жінка ломить шлюб церковний і віддається шандареві відкрито,

прилюдно. Чоловік її чуючи себе зганьбленим убиває шандаря і сам гине

ганебною смертю – от і вся повість» [5, с. 21].

Знаковим часом у долі драми «Украдене щастя» є березень 1881 року,

коли крайовий відділ сейму Галичини оголосив конкурс на кращу

українську оригінальну драму. І. Франко відправив туди і свою п’єсу.

Н. Шеремета зазначає: «Комісія визначила п’єсу «Украдене щастя»

одним із кращих творів і удостоїла її третьої премії. Проте через цензурні

перешкоди, п’єса не зразу була поставлена на сцені…» [6, с. 53].

Як відомо, в основі драми І. Франка «Украдене щастя» виразно, ніби,

негативним героєм є саме шандар, зі своїм сталим сформованим характером,

що в різних ситуаціях і колізіях демонструє одну рису своєї вдачі за

одною, створюючи ланцюг злочинів. У минулому Михайло Гурман був

сільським парубком, удовиним сином, одинаком, що не знав впину своїм

примхам, бо як каже народне прислів’я: «Син одинак – як не злодій, то пияк».

Людина твердого характеру, «кам’яного серця», він з-під землі вирвав

би те, що вважав своїм по праву», – так характеризує І. Франко свого

суперечливого героя. Проте, нас вражає його сильна любов до Анни «була

одиноким найдорожчим скарбом, вона могла би була з мене зробити доброго

порядного чоловіка» [1, т. 24, с. 312]. Зважимо: «Могла би й зробити доброго

чоловіка». Але двох закоханих силоміць було розлучено, бо Анині брати:

«Михайла боялися, щоб не відірвав від них… спадщини» [1, т. 24, с. 12].

Образ Михайла, неоднозначний і цікавий [7]. Обманом відданий в

австрійську армію, Михайло познайомився з культурою у вигляді солдатської

казарми. Злий, з вистудженим серцем казармою, він повернувся у село.

Стук у вікно. До хати увійшов у мундирі, з карабіном у руках жандарм,

який з цього часу стає рушієм конфлікту і подій. Його прихід становить

початок зав’язки психологічної драми в двох сюжетних лініях, що намічені

автором вже в експозиції, – соціальній і особистій.

Михайло Гурман поводиться у хаті Задорожних зухвало, не як гість: говорить

він якимись недомовками й натяками, запідозрює Миколу у кримінальному

злочині. Та й Микола тепер ставиться до колишнього знайомого підозріло,

бо той вже не чоловік, а жандарм, який своєю поведінкою (недоречними

жартами, допитом про синці на обличчі Миколи) насторожує.

80

У відсутності Миколи Михайло намагаючись викликати колишні почуття

у Анни, справді відкриває свої хижі наміри щодо Миколи і щодо неї, чим і

викликає страх за майбутнє, за сім’ю, за честь. Повернення Миколи

перериває їхню розмову, після чого всі лягають спати і у хаті настає тиша.

Вдосвіта жандарм подався кудись, нічого не сказавши господарям.

Довідавшись, що Анна одружилася, Михайло розлютувався: «Я був би

вбив тебе, коли б ти була де близько, – заявив він при зустрічі Анні, – Я

цілими днями бігав мов одурілий, по полю і кляв тебе, просив на тебе у

Бога найтяжчої кари, найстрашнішого лиха» [1, т. 24, с. 25].

Далі, І. Франко змальовує, як до хати входить жандарм з війтом і

понятим Бабичем. Зробивши трус, жандарм заковує Миколу в кайдани.

Драматург показує зіткнення селянина з представниками влади,

адміністрації й «конституційними» порядками, які об’єднали народних

кривдників. У цій сцені сильними контрастами є сваволя адміністрації і

безправність Миколи, його беззахисність. Тут ми бачимо трагічність

становища Миколи. Через особисту долю Миколи та Анни, сутички з

жандармом, драматург показує психологічно-суспільні суперечки.

Основним конфліктом є зіткнення здорового морального погляду на

сімейну честь і зухвалої аморальності жандарма [8]. Письменник ніби

розсунувши сценічні рамки, показує Миколине нещастя як лише один

прояв у цілому ланцюзі злочину проти честі людської.

Жандарм нахабнів дедалі більше, а безтямно закохана в нього Анна,

втратила всякий контроль над своїми почуттями й діями. Вони тепер разом

(з Михайлом) безсоромно принижують гідність Миколи, топчуть його

честь, прилюдно зневажають, зрештою, вони пропащі й самі.

Жандарм – Каїн украв у Миколи щастя. Скривджений, зганьблений Микола

готовий стати на відкритий, хоч і нерівний бій. У цьому й трагічність його

становища. Логікою людей, драматург приводить Миколу до виправданого

на його переконання, завершення в соціальній та особистій боротьбі – до

вбивства жандарма. Соціальна несправедливість «конституційної» Австро-

Угорської монархії давала можливість не лише експлуатувати таких як Микола,

а ще й збиткуватися над ними та безкарно зневажати їх людську гідність.

Війт-підприємець побив, скривавив Миколу, він і не змив крові з

обличчя, бо хотів мати свідчення кривди війта над собою. Він сповнений

рішучості не подарувати цього війтові, а «на нім своєї кривди шукати»,

боронити свою людську гідність цісарським законом, судом. Але скоро

Микола погодився з жінкою, що нічого війтові не зробиш, то й не треба

«робити з себе посміховище людське» [1, т. 24, с. 75].

Тут Франко показує невідповідність між правдою Миколи і цісарським

правом. І як на глум, охоронець «права і справедливості», жандарм Михайло

Гурман разом з тим самим війтом, скориставшись з випадкового збігу

обставин, іменем цісарського закону заарештовує безневинного Миколу.

81

Ми глибоко співчуваємо закутому Миколі, який плаче і прощаючись з

Анною перед відправленням до в’язниці, просить її берегти небагате

господарство і не тратити на «адвокатів». Задорожний зовсім зневірений в

цісарському правосудді, вірить у правду небесного Бога, що той підтримує

його надію на швидке виправдання.

Сидячи у в’язниці, Микола терпів не лише муки на волі. Особливо

витончено-психологічно автор відтворює його страждання за Анною, її

долею. А дома, тим часом цісарський слуга, зруйнував його сім’ю, звів з

пуття його дружину, зневажив його честь, украв у нього сімейне щастя.

Тепер у нього і у своїй хаті нема надії і радості. До усіх перенесених

знущань, долучилось найстрашніше горе – зрада Анни.

Цю трагедію Микола переживає болючіше ніж усі інші нещастя. «Неволя

в криміналі проти нього – каже він, – видається раєм» [1, т. 24, с. 49].

Анну він любить по-давньому високим почуттям, в ім’я його не сказав їй

жодного слова докору за зраду.

Далі ми спостерігаємо загострено-психологічний поєдинок між Анною

та жандармом насильником. Анна дала Михайлові слово бути його коханою,

на що він сказав: «Пам’ятай же! Держу тебе за слово! А як і тепер одуриш,

то горе тобі! Я страшно помщуся на тобі і на нім» [1, т. 24, с. 33].

Таким чином, втративши свою волю, Анна здалася на волю Гурмана,

заплямувавши добре ім’я заміжньої жінки. Найбільш відчутно ми

відчуваємо трагізм положення Анни, коли драматург наголошує на те, що

зміни в житті Анни сталися так несподівано, що вона ніяк не могла

позбутися болісного страху перед людським поговором. Вона – не

втратила почуття сорому і совість, а тому не осмілюється показуватися в

парі із жандармом, бо «люди ззираються». Їй «стидно, лице лупається»,

вона соромиться, що про неї «шепочуть, пальцями показують» [1, т. 24, с. 41].

Їй хоч крізь землю провалитися. Витягнення Михайлом між люди на

грізний оклик Гурмана танцювати з ним вона з жахом питається: «Тут?

При всіх?». Він наказує: «Ані слова більше!» – і Анна шепочучи: «Господи,

дай мені сили!» [1, т. 24, с. 41], змушена коритися його волі.

Драматург показує в наступних актах, що усе село й Микола вже

знають про незаконне кохання Анни, а сама вона вперше признається собі

в цьому. Анна відчуває, що боїться Михайла: «І чим страшніше, чим

гостріше до мене говорить, тим здається, що тону в нім, роблюсь

частиною його і нема тоді своєї волі, ані своєї думки, ані сили, ані

застанови, нічого. Все мені тоді байдуже, все готова віддати йому,

кинутись в болото, коли він того схоче!» [1, т. 24, с. 46].

Анна не пошкодувала віддати себе на людський осуд, посміх, вона

перебуває в тому психологічному стані, що може кинути виклик суспільству,

піднестися над ним, – вона хоче жити тільки по любові і про це відкрито

заявляє навіть чоловікові. Її зовсім не обходять думки і розмови про неї

82

людей. «Та що мене обходить? Я тепер спокійна, нічого не боюся, ні про

що не думаю, нічого не знаю, тільки тебе одного» [1, т. 24, с. 47], – заявляє

вона Михайлові, сама його цілуючи.

Замість властивої їй сором’язливості в неї з’являється зухвалість: «Знаєш, –

каже вона, – давніше я здається, була б умерла зі стиду, якби була подумала

навіть, що як шлюбна жінка може так цілувати другого. А тепер любий

мій тепер ані крихточки ніякого неспокою сорому немає!» [1, т. 24, с. 47].

Хоча й Миколі неймовірно соромно за поведінку своєї дружини, він ще

знаходить сили придушити в собі голос самолюбства й образи, у ньому вистачає

людяності захищати Анну перед людьми, бо вона йому найдорожча на світі.

Йому важко збагнути дійсні причини нещастя – свого і дружини. При цьому,

Миколі здається, що «весь світ догори ногами перевертається», бо він

«втоптаний у болото, зарізаний без ножа» [1, т. 24, с. 56], він, виходить,

злодій, коли з усього зрозумілого йому й усім, що щастя украли саме у нього.

Микола у сцені вбивства виростає у вольового месника за вкрадене

сімейне щастя, за потоптану людську гідність. Вбивство шандаря,

сприймається як факт, що цілковито випливає з усього розвитку подій, як

заслужена розправа за його вчинки. Однак, щастя украдено у всіх трьох

головних персонажів – Миколи, Анни, Михайла. Зазначимо, що перші ж

вистави п’єси «Украдене щастя» були сприйняті глядачем із захопленням,

оскільки, п’єса «Украдене щастя» І. Франка – це не ідилія народу,

витворена тільки розумом, не солодка мелодрама, а річ створена на

реальному тлі трагедії життя тогочасного суспільства.

Під час опрацювання п’єси трактування образу Михайла Гурмана не

зводилось нами до прямолінійно хрестоматійно – негативно. Кульмінацією

у виставах було «воскресіння» Михайла і його повернення в рідне село,

морально скаліченою людиною. Його щире кохання до Анни трансформувалося

глядачеві як помста за вкрадене щастя. Микола Задорожній теж по-

справжньому полюбив дружину, а та до нестями кохала Михайла. Ми

акцентували увагу на зовнішньому та внутрішньому (психологічному)

конфліктах. Зовнішній конфлікт вбачаємо у протидії персонажа іншим

героям, обставинам – яскраво представлений взаєминами Анни з братами

Михайлом і Миколою. Кожен бореться за своє щастя.

Зовнішній конфлікт можна порівняти з видимою частиною айсберга,

тоді як внутрішній (боротьба героя із самим собою) – з підводною. «У

драмі «Украдене щастя» внутрішній конфлікт переживає саме Анна», –

погоджуємось з сучасним науковцем Т. Гундоровою [4, с. 4]. Вона

розривається між почуттям до Михайла та обов’язком перед Миколою.

Михайлові Анна приносила сердечну клятву: «Люблю… жити без тебе не

можу. Ви для мене все: і світ, і люди, і честь, і присяга» [1, т. 24, с. 62]. А

Миколі присягала наша героїня перед вівтарем: «В мене чоловік є

шлюбний. Я йому присягала і йому додержу віри» [1, т. 24, с. 21].

83

У драматургії І. Франка герої постійно перебувають у стані пошуків

особистого щастя. І дорога до щастя в кожного персонажа своя, і уявлення

про нього теж своє. Водночас драматург намагається поставити дійову

особу в певну систему координат – випробувати героя в різноманітних

конфліктних ситуаціях. Не тільки соціальні, моральні та духовні проблеми

свого часу, а й життя людей, їхні почуття, здібності, культурні надбання та

естетичні уподобання відтворив І. Франко в трагедії «Украдене щастя». За

глибиною відтворених національних проблем, проникненням у внутрішній

світ дійових осіб «Украдене щастя» відповідає жанровим вимогам трагедії,

оскільки тут є висока патетика, трагічний сюжет, трагічні образи-

характери, трагічний конфлікт, вибудуваний на національній основі, й

трагічна розв’язка, яка завершує твір на високому регістрі. Зображуючи

прагнення Анни, Миколи та Михайла до особистого щастя, драматург не

відступив від національних ідеалів українського народу, які застерігали від

руйнування сім’ї навіть під приводом великого кохання.

З проведеного дослідження можна зробити висновок, що драматургія

І. Франка окрема сторінка його творчості. В ній, спираючись на національну

основу, він постійно експериментував з художнім словом, прагнув використати

його як ефективний засіб вдосконалення українського суспільства. Йому

дуже хотілося, щоб українська нація пробуджувалася, розвивалася,

утверджувалася у світовому товаристві як культурна, високоінтелектуальна

спільнота. І тому він мав велику надію на драматургічне слово, яким

сподівався через театральну сцену достукатися до сердець українців,

націлюючи їх на нові звершення в ім’я власного народу.

Драма «Украдене щастя» порушує важливі проблеми в площині людських

стосунків (психологізацію): вірність і зрада, порядність і гріх, кохання і

ненависть, свобода і необхідність, права і обов’язки. Ці вічні проблеми

існували, існують і будуть існувати в суспільстві, незалежно від часу.

Проте драма І. Франка переконує в актуалізації проблеми – найсильніша і

найблагородніша мета не виправдовує аморальні засоби і досягнення.

1. Франко І. Драматичні твори / І. Франко // Зібрання у 50-томах. – т.т. 6, 9, 7, 41,

24. – К., 1989. 2. Денисюк І. Розвиток малої української прози та драми кінця ХІХ –

початку ХХ ст. / І. Денисюк. – Львів. : Академічний експрес. – 1999. – 276 с. 3.

Працьовитий В. Національна самобутність драматургії Івана Франка / В. Працьовитий. –

Львів, 2006. 4. Гундорова Т. І. Франко – не Каменяр / Т. Гундорова. – К. : Критика. –

2006. – 380 с. 5. Гундорова Т. І. Франко: «Цілий чоловік» і «аскет» / Т. Гундорова //

Українська література. – 2006. – № 8. – С. 3–5. 6.. Тихолоз Б. Моторошна магія

тексту І. Франка / Б. Тихолоз // Дивослово. – 2003. – № 4. – С. 17–20. 7. Тихолоз Б.

Філософсько-презентативні твори І. Франка / Б. Тихолоз // Укр. мова і літ. в середніх

школах, гімназіях, ліцеях. – 2006. – № 6. – С. 35–38.

84

УДК 94 (477) «1939/1945»

Збаровська Катерина, ст. IV курсу історико-філологічного факультету;

науковий керівник – к.пед.н., доцент Мисан В. О. (Міжнародний економіко-


«НОВИЙ ПОРЯДОК» НА ПОДІЛЛІ В РОКИ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ

ВІЙНИ ТА ЙОГО ОСОБЛИВОСТІ

Анотація. У статті досліджено особливості впровадження «нового

порядку» на окупованій нацистами території Поділля. Показано, в яких

масштабах проводилася реалізація планів експлуатації економічних та

людських ресурсів органами влади гітлерівської Німеччини. Розкрито

засади, на яких формувався територіально-адміністративний устрій

округи, уточнено її територію та зміни, яких вона зазнавала впродовж

окупації. Висвітлено діяльність нацистських адміністративних органів

цивільної влади і місцевих структур української допоміжної адміністрації.

Досліджено соціальне становище мешканців регіону. Проаналізовано суть

і наслідки нацистської окупаційної політики в промисловості, сільському

господарстві, освіті, культурі та церковному середовищі.

Ключові слова: Друга світова війна, окупація, «новий порядок»,

рейхскомісаріат «Україна», Поділля.

Аннотация. В статье исследованы особенности внедрения «нового

порядка» на оккупированной нацистами территории Подолья. Показано, в

каких масштабах проводилась реализация планов эксплуатации

экономических и человеческих ресурсов органами власти гитлеровской

Германии. Раскрыто основы, на которых формировалось территориально-

административное устройство округа, уточнено его территорию и

изменения, которые она испытывала в течение оккупации. Освещена

деятельность нацистских административных органов гражданской

власти и местных структур украинской вспомогательной администрации.

Исследовано социальное положение жителей региона. Проанализирована

суть и последствия нацистской оккупационной политики в промышленности,

сельском хозяйстве, образовании, культуре и церковной среде.

Ключевые слова: Вторая мировая война, оккупация, «новый порядок»,

рейхскомиссариат «Украина», Подолье.

Annotation. In the proposed article features disclosed introduction of a «new

order» in Nazi-occupied territory Podolia. On the specific facts which show the

scale of operation was carried out implementation plans of economic and

human resources authorities of Nazi Germany. Reveals the principles on which

85

formed the territorial-administrative structure of the district, clarified its territory

and the changes which it has undergone during the occupation. Displaying

mechanism of the Nazi administration of civil authorities and local structures

supporting Ukrainian administration. Investigated the social status of the

inhabitants of the region. Analysis of the nature and consequences of Nazi

occupation policy in industry, agriculture, education, culture and church circles.

Keywords: World War II, occupation, «New order», Reichskommissariat

«Ukraine», Podolia.

Події, пов’язані з Другою світовою війною, у дослідників завжди

користувалася підвищеною увагою. До початку 90-х рр. років минулого

століття в Радянському Союзі з цієї проблеми було видано понад 20 тисяч

праць. Та залишалося чимало питань, які потребують неупередженого

аналізу в умовах демократизованого суспільства, зняття табу з важливих

тем та ідеологічного тиску. У початковій фазі перебувають дослідження

такої складної і суперечливої проблематики, як особливості політики

окупаційного режиму в роки війни в окремих регіонах. Не винятком є і

Поділля. Відновлення державної самостійності України створило умови

для відтворення правдивої картини трагічних подій Другої світової війни.

Доступ до засекречених раніше архівних джерел та літератури дозволяє

оцінити їх по-новому, що дає можливість займатися дослідженнями

визначеної проблематики.

Актуальність роботи полягає у необхідності критичного аналізі тих

досліджень, що здійснювались в радянські часи, та організації пошуку на

рівні регіональних проблем, що залишилися за межами уваги вчених, які

вивчають Другу світову війну.

Друга світова війна була і залишається одним з головних об’єктів

наукових пошуків істориків усього світу. На сьогоднішній день існує

значна кількість різних підходів щодо бачення певних моментів цієї

трагічної події XX ст. Різнопланові дискусії з концептуальних проблем

Другої світової війни продовжуються.

В цьому плані заслуговує на увагу дослідження В. Ф. Шевченко.

Науковець висвітлив важливі методологічні проблеми з питань

нацистського окупаційного режиму в Україні. На думку дослідника,

окупаційний режим був системою, що здійснювала комплекс військово-

терористичних, соціально-економічних, політичних та ідеологічних

заходів, спрямованих на знищення українського народу, його економічних

і культурних надбань. В результаті Україна була відкинута на десятиріччя

у своєму розвитку, відгомін чого відчувається й зараз.

Досліджуючи аспекти національної політики сталінського й

гітлерівського режимів у період Другої світової війни, О. Є. Лисенко

провів паралелі в алгоритмі їх реалізації. Науковець акцентує увагу на

http://en.wikipedia.org/wiki/Reichskommissariat

86

спільних ознаках цих політичних курсів: прагнення до загострення

міжнаціональних протиріч та розгортання національної уніфікації.

Варто зазначити, що це питання досліджувалося окремими авторами,

зокрема, О. Д. Бойко та І. В. Рибак розкрили аспекти «нового порядку».

Н. В. Маковська, І. О. Герасимов, І. Т. Муковський та П. П. Панченко

розширили джерельну базу дослідження історії Другої світової війни на

українських землях, що відкрило нові можливості для глибшого і

детальнішого вивчення нацистської окупаційної політики та усіх сфер

життя населення на окупованій території [1; 2; 3].

Історичні джерела містять первісну інформацію про події, факти, явища.

Саме тому вони складають основу будь-якого наукового дослідження.

Доступ до архівних даних звичайно обмежений, однак їхні публікації у

різноманітних виданнях значно спрощують джерелознавчі пошуки.

Мета статті – розкрити особливості впровадження «нового порядку»

та його наслідків на окупованому нацистами Поділлі.

До завдань дослідження належать: проведення критичного аналізу

літератури з проблеми; виявлення основних засад, на яких формувався

територіально-адміністративний устрій округи; уточнення її території та

змін, яких вона зазнавала впродовж окупації; висвітлення механізму

діяльності нацистських адміністративних органів цивільної влади та

місцевих структур української допоміжної адміністрації.

Після вторгнення на територію України гітлерівці розпочали реалізацію

розроблених до початку агресії планів, згідно з якими передбачалося

впровадження тут територіального поділу, адміністративного устрою і

організації влади. Окуповані області розділилися на дві частини: зону

цивільного і зону військового управління. Українські землі, де здійснювалося

цивільне управління, були «поділені» між польським генерал-губернаторством,

Румунією та рейхскомісаріатом «Україна».

Поділля – це історико-географічна область України, що займає басейн

межиріччя Південного Бугу та лівих приток Дністра і охоплює територію

сучасних Вінницької, Хмельницької, частково Тернопільської областей, її

було включено одночасно до трьох зон. Кам’янець – Подільська (нині

Хмельницька) область та частина Вінницької області увійшли до

рейхскомісаріату «Україна». Західне Поділля, а саме частина Тернопільської

області – до дистрикту «Галичина», який було приєднано до Польського

генерал-губернаторства, південні райони Вінницької області передано під

управління румунської окупаційної адміністрації і включено у зону, яка

отримала назву «Трансністрія» [1, c. 31]. Після вторгнення на територію

Поділля гітлерівці приступили до реалізації своїх планів, згідно яких

передбачалося впровадження тут нового територіального поділу,

адміністративного устрою й організації влади, як і в інших регіонах України.

87

У більшості джерел Поділля розглядається, як єдина територія, де

«нова влада» впорядковувала все на свій розсуд. Але єдиним воно в роки

німецької окупації не було. В кожній зоні окупації були свої особливості.

Вони стосувалися функціонування структур та органів цивільної

адміністрації, воєнно-економічної політики Німеччини та Румунії на

захоплених територіях, зокрема аграрної політики окупантів та соціальних

аспектів «нового порядку» у 1941–1944 рр. Рейхскомісаріат «Україна»

було створено 20.08.1941 р. Він включав більшість окупованих німцями

українських земель, в тому числі Кам’янець-Подільську та більшу частину

Вінницької області 1941 р. [1, с. 29]

Окупаційний режим у рейхскомісаріаті передбачав використання

певних елементів, які мали надати йому національного забарвлення, а

саме: визнання української мови нарівні з німецькою як офіційної мови,

запровадження карбованця, утворення української допоміжної поліції

тощо [2, с. 342]. Насправді концепція рейхскомісаріату трактувала Україну

виключно як географічне, а не як політичне чи національне утворення.

Влада була зосереджена у руках Еріха Коха, якого було призначено

рейхскомісаром України. Адміністративна влада всіх рангів діяла у

відповідності із інструкціями Гітлера, Розенберга та інших представників

німецького керівництва [3, с. 200].

Генеральні округи ділилися на «крайзи», якими завідували «ґебітскомісари»,

вони охоплювали по 4 райони. У більших містах були штадткомісаріати.

Місцева адміністрація складалася з районних управ, глав міських управ і

сільських старост, яких затверджували і контролювали «ґебітскомісари»

[3, с. 201]. Так, українська допоміжна поліція вербувалася шефами районів

і головами управ міст, вона підпорядковувалася німецькій поліції і

цивільній владі Рейхскомісаріату України.

При міських управах діяли адміністративні відділи, що виконували

функції поліції, земельні відділи, через які нова влада впроваджувала свою

політику в галузі сільського господарства, бюро чи відділи праці, які

здійснювали примусову мобілізацію населення не тільки до Німеччини, а і

на рідній землі.

Німці співпрацювали з місцевим населенням, залучаючи його до роботи

у військово-поліцейській та адміністративно-господарській системі

органів управління. Так була створена Українська допоміжна охоронна

поліція. На кожних 500 чоловік населення на селі припадав один охоронник

(шуцман), до переліку повноважень якого входили перевірка дворів, виклик

людей для виконання державних зобов’язань, виловлювання втікачів,

проведення обшуків [4, с.1–3]. На чолі органів «місцевого самоврядування» в

округах, районах, містах стояли бургомістри, в селах – старости [5, с. 12].

На цих посадах нова влада хотіла бачити осіб, в лояльності яких не потрібно

було б сумніватися. Обирали, як правило, із тих, хто постраждав від

88

радянської влади і мав вороже до неї ставитися. Але навряд чи можна

говорити про лояльне ставлення місцевого населення до «нової влади» та

готовність співпрацювати з окупаційними органами управління. У

більшості людей, заручників обставин, іншого виходу не було.

У Рейхскомісаріаті скасовувалось кримінальне право радянської влади

і впроваджувалось німецьке. У цивільних процесах мали бути застосовані

німецькі легальні норми. Так, існувало як німецьке, так і так зване «власно-

крайове» судівництво, що вводилось для ненімецького населення навесні

1942 р. Діяли також німецькі суди, які були судами першої інстанції у

кримінальних і цивільних справах, де фігурували німецькі громадяни або

етнічні німці. Численні справи вирішував ґебітскомісар адміністративним

шляхом [6, с. 39–52]. Але нова влада не давала достатньої юридичної опіки

місцевому населенню, що проживало в Рейхскомісаріаті «Україна»,

особливо це стосувалося сільських мешканців. Так, юридичні норми були

зафіксовані, а за їхнє виконання нова влада не поспішала відповідати.

Вступаючи до міста чи села, німці зразу проводили реєстрацію місцевого

населення. Погрозою бути покараним завершувалося розпорядження

окружного комісара Еггерса, де пропонувалося всім районним старостам

провести не пізніше 6 жовтня 1941 р. реєстрацію всіх жителів у віці від 14

років. [7]. Реєстрація проводилась за двома списками. До списку «А»

потрапляли громадяни, які проживали в населеному пункті до 22 червня

1941 р., до списку «В» заносили євреїв, іноземців, а також тих, хто з’явився

вже після 22 червня 1941 р., члени Комуністичної партії та особи, звільнені з

лав Радянської Армії. Як було зазначено в наказі єврейському населенню

міста Кам’янець-Подільського від 8 серпня 1941 р., євреї мали носити на

правій руці пов’язку із жовтою зіркою та колом. Жителям інших

національностей заборонялося вітатися з євреями [8, с. 41]. Обов’язкові

перепустки передбачались для переїзду через внутрішні кордони, що

знайшло своє відображення у наказі в справах малого прикордонного руху [9].

Щодня, окрім преси, можна було побачити на стінах будинків,

телеграфних стовпах та парканах накази, розпорядження, постанови та

оголошення військового коменданта, бургомістра, міського голови. Міська

управа Вінниці, наприклад, видала розпорядження про перейменування

вулиць, площ, що носили назви, пов’язані із радянською системою. Віднині

проспект Леніна ставав Українським проспектом, вулиця Червоних партизан –

вулицею Панаса Мирного, вулиця Дзержинського – вулицею Івана Мазепи

тощо [9]. У газеті «Український голос» від 06.06.1943 р. суворо заборонялося

вживати стару назву «Кам’янець-Подільська, область», натомість мала

вживатися лише нова назва – «Проскурівська округа». Комуністичну

літературу необхідно було здати у триденний строк міській управі для

знищення. Наказом німецької комендатури м. Проскурова цивільному

89

населенню заборонялося виходити із своїх помешкань з 21 години до 5

години ранку [10]. За появу на вулицях у заборонені години – розстріл.

Без особливого дозволу місцевої влади жителі міст та сіл не мали права

ходити із одного населеного пункту до іншого. Перепустки видавалися

бургомістром, старостою або начальником поліції. З 1 вересня 1943 р. були

передбачені нові особисті посвідки особам, починаючи з 12 років життя

[10, с. 215]. Розстрілом мали бути покарані ті, хто буде помічений на

залізничних коліях. Розпорядженням гебітскомісара територія шириною в

300 м обабіч залізниці була оголошена забороненою зоною, а охороні та

поліцейським постам давалося розпорядження «стріляти без попередження

в усіх, хто буде знаходитися в забороненій зоні» [11, с. 89].

Під час окупації нова німецька влада розпочала впровадження плану

пограбування економіки Поділля задля покращення німецької економіки.

Вже у ході війни 6 вересня 1941 р. була видана директива про вивезення

сировини з окупованих східних областей, щоб використати у німецькій

військовій промисловості. «Вінницькі вісті» 17 вересня 1941 р. надрукували

обов’язкову постанову, в якій йшлося про наступне: все майно фабрик,

заводів, все, що вціліло на складах, установах і приватних квартирах,

оголошується державною власністю [10, с. 120]. На початку листопада

1941 р. нацистське керівництво остаточно накреслило «Загальні основи

економічної політики в окупованих східних областях». У перспективі

гітлерівці прагнули використовувати ці території як колонії. На цих землях

вони хотіли запровадити лише видобуток сировини та її переробку. В

умовах воєнного часу задля досягнення перемоги це було необхідно

фашистам. Легка ж промисловість та виробництво товарів широкого

вжитку не заслуговували на увагу. Єдине, на що спромоглася нова влада,

так це утворення ремісничих колективних виробництв (артілей). 7 березня

1942 р. побачило світ розпорядження про новий лад у дільниці ремесла.

Певний період водночас з рейхсмаркою в обігу перебували радянські

гроші за курсом 1 марка за 10 крб. Грошові знаки друкувалися

Центральним Емісійним Банком України в м. Рівне з березня 1942 р і були

в обігу лише на окупованій німцями території України паралельно з рейхс-

та окупаційними марками. У місцевих газетах регулярно друкувались

оголошення про обмін радянських грошових знаків.

Нові правителі обіцяли роздати селянам землю для самостійного

господарювання. У листівці зі зверненням гебітскомісара до населення

Антонінської округи говорилося: «...Будьте вдячні за те, що загинула

колгоспна система» [10, с. 281–282].

Так, на Поділлі, значна частина якого перебувала у складі Рейхскомісаріату

«Україна», запроваджувався «новий порядок» землекористування. Господарські

положення регулярно друкувалися у газеті «Український голос». З 1942 р.

земля мала перейти в одноосібне користування, а з 1943 р. – у приватну

90

власність. У зв’язку з цим в 1943 р. загальні двори мали бути ліквідовані,

проте через зміну становища на фронтах цього не відбулося. Взагалі, чим

гірше йшли справи на фронті, тим жорсткішим ставав окупаційний режим,

тим більше грабувалось населення та ресурси краю.

Присадибна ділянка в 1 га надавалася кожному двору і не підлягала

державним поставкам. Колгоспи були перетворені на громадські

господарства, колгоспне майно було оголошено німецькою власністю.

Разом з тим, «Вінницькі вісті» від 13 травня 1943 р. друкували таке: «Якщо

збір, наприклад, городини з громадського господарства був недостатнім,

поставки здійснювались з одноосібних та присадибних господарств». Всім

розкуркуленим мало повертатися житло, господарські споруди, сільсько-

господарський інвентар, земля, сади. У відповідності із положенням про

новий землеустрій, всі, хто мав інвентар та тяглову силу, мали можливість

переселятися на хутір для ведення самостійного господарства. На кожного

члена сім’ї припадало 0,35 га ниви. Але якщо родина була не в змозі її

самотужки обробити та не виконувала податкових зобов’язань, землю

забирали. Плани посівних площ і поставок для громадських господарств

затверджували райуправи [11, с. 13]. За невиконання поставок або несвоєчасне

їх виконання чекало покарання як за саботаж. Існували і плани вивозки

лісоматеріалу загальними дворами, і плани молокопоставок, за невиконання

якого можна було залишитись без корів.

Багато податків збиралося зерном, м’ясом, яйцями, сіном, соломою,

вовною, капустою, молоком тощо. 30 вересня 1941 р. вийшла постанова

«Про запровадження на території визволеної Вінницької області податків:

національного і поземельного». 3 марки або 30 крб. – одноразовий

національний податок і 5 марок або 50 крб. з 1 гектара – поземельний

податок. Про це 5 жовтня 1941 р. написала газета «Вінницькі вісті». Був

запроваджений грошовий податок з кожного працездатного, з двору. З

собаки він становив 150 крб. річно, а з кожної наступної собаки – по 300

крб. Прибутковий податок для загального двору складав 6 % і підлягав

сплаті у чотири терміни. Податок з 1 га землі складав 2 ц гречки, 11 ц

картоплі або 4 ц пшениці. Від кожної корови здавали 300 л молока, 200

яєць з двору, 32 кг м’яса з двору, гуски та двох курок. Податок з поліції та

старост розкладався на всіх жителів. Управлінські апарати утримувалися

за рахунок зібраних з населення податків. Збиралися податки під страхом

розстрілу. Розраховуючи розмір податків, нова влада спиралася на «Тимчасове

розпорядження Рейхскомісара для України» від 27.11.1941 р., в якому

говорилося, що «всі радянські постанови, розпорядження про побирання

податків мають тимчасову силу і надалі». Змінювати щось на краще для

нових громадян великої Німеччини окупаційна влада наміру не мала.

Для міських жителів була запроваджена обов’язкова трудова повинність.

У додатку до «Урядового вісника» № 12 за 15 червня 1943 р. йшлося про

91

введення обов’язкової праці в зайнятих східних теренах. Працювати мали

всі працездатні від 16 до 60 років. Біржа праці вирішувала питання

призначення на роботу, переходу з однієї роботи на іншу. Заступництво в

обов’язку праці не допускалося. За невихід на роботу робітник залишався

без трудового пайка, на нього накладався штраф або примусові роботи.

Про це йшлося у друкованому органі Кам’янець-Подільської міської

управи «Подолянин» за 3 червня 1943 р. Робочий день тривав 8 годин,

існував 54-годинний робочий тиждень з одним вихідним днем на тиждень.

Облік праці в громадських господарствах на 1942 р. залишався в таких же

нормах, що існували до 22 червня 1941 р. (оплата на 1 трудодень – не

більше 2,5 кг, для трактористів – 3 кг хліба).

Постачання міста відбувалося за картковою системою. За неправдиві

відомості при оформленні продуктових талонів громадяни несли

адміністративну відповідальність, а саме штраф у розмірі 1000 крб. У

відповідності із нормами видачі продовольства населенню в 1942 р.

непрацездатні жителі на місяць мали отримувати 4,5 кг хліба, працюючі –

6 кг. Діти до 7 років отримували додатково 1 кг манки, 300 г цукру, 1 кг

повидла, 250 г мила. Жирів, м’яса та солі непрацездатні та діти не

отримували. Як бачимо, продуктів, навіть для напівголодного існування,

було недостатньо. До того ж цих норм, як правило, не додержувались, і, як

свідчать джерела, частими були перебої через першочергове постачання

військовим частинам і робітникам підприємств, важливих в умовах війни.

На базарах дозволявся продаж продуктів у визначені дні за встановленими

цінами. Продукти на базарі були вкрай дорогими. І це при середній

заробітній платі робітників в 200–300 крб., а службовців – 250–350 крб. на

місяць [11, с. 55]. За розпорядженням рейхскомісара від 7 квітня 1943 р.

сіль, сірники, спирт, посуд, одяг, канцелярські вироби можна було

одержати без грошей, здаючи на плодоовочеві пункти як вирощену на

присадибній ділянці продукцію, мед, інші продукти харчування, так і

зібрані в лісі гриби, ягоди, яблука, груші. Грошова вартість продуктів

переводилась у пунктовартість. На кожних 10 крб. припадала певна

кількість пунктів. Для прикладу, пара шкарпеток – 120 пунктів, відро – 50,

200 г мила – 60 [10, с. 178]. Але після здійснення обов’язкових поставок і

сплати податків мало що залишалося. Зайвих продуктів у населення не

було, і надія на можливий обмін була невелика.

Санітарно-медичні послуги існували в дуже обмеженому вигляді. При

окружних гебітскомісаріатах окупаційна влада створила медичні відділи.

Для цивільного населення функціонували окружні та районні лікарні, для

амбулаторного лікування – поліклініки та медпункти. Але їхня кількість і

штат залежав від волі окружних комісарів, тобто загальних вимог і норм

не дотримувалися. Медична допомога населенню надавалася за плату.

Медична консультація коштувала 1 крб., виклик до хворого – 6 крб.,

92

медичний огляд – 3 крб. Надання безкоштовних медичних препаратів

також не передбачалося [11, с. 67].

На медичні заклади краю цивільна влада поклала завдання

профілактики захворювань населення. Особливо владу турбувала ситуація

з інфекційними захворюваннями. При потребі запроваджувався карантин.

На думку німців, збережене українцю здоров’я не дасть зірвати поставки

продовольства, не виникне проблеми із виконанням плану на заводі, не

буде загрози зараження і для самих представників нової влади.

У роки окупації активізувалось релігійне життя. Німецька влада

прагнула продемонструвати відмінність її політики від антирелігійних

кампаній радянських часів. Провідну роль у подільській частині

рейхскомісаріату «Україна» відігравали православна та римо-католицька

церкви. Німецька влада дещо толерантніше, ніж радянська, ставилася до

вірувань українців, ідучи назустріч їхнім звичаям і душевним потребам.

Але свободи церква не мала. Православні та католицькі священики

повинні були обов’язково отримувати дозвіл на відправу церковної

служби та релігійних обрядів. Про це зазначено у наказі №1 гебітскомісара

Дунаєвецької округи від 13 жовтня 1941 р.

Ще на першому етапі окупації німецька пропаганда оголошувала про

«добровільний набір» бажаючих працювати в Німеччині. За працю –

продовольство, квартири, гарна заробітна плата. Але вже в 1942 р.

«Дунаєвецькі вісті», наприклад, друкують інформацію про реєстрацію

населення Дунаєвецького гебіту, що підлягало вивезенню до Німеччини. У

протоколі рай-управи Погребищенського району Вінницької області

міститься наступна інформація: з квітня 1942 по червень 1943 р. за 299

осіб сім’ям виплачено 116 610 крб.

У розпорядженні Летичівського гебіткомісара до керівників місцевих

органів влади про надання грошової допомоги від 27 лютого 1943 р.

йшлося про те, що грошову допомогу слід надавати лише у тому випадку,

«коли члени сім’ї без неї впадали б у нужду». Тепер сама влада мала

визначити тих, кому належало допомогти. У цьому ж 1943 р. «Український

голос» (Проскурівський часопис для міста і села) після оголошення про

призов робочої сили надрукував застереження: «хто не зголоситься, буде

важко покараний» [11, с. 62].

Особливості впровадження «нового порядку», встановленого на окупованій

території Поділля, мали на меті, насамперед, широку експлуатацію

економічного потенціалу, пограбування культурних цінностей, створення

підґрунтя для реалізації гітлерівської політики. Саме цим завданням і була

підпорядкована окупаційна політика Німеччини по відношенню до

українського населення.

Отже, з проведеного дослідження можна зробити висновок, що на

окупованій території, яка входила до рейхскомісаріату «Україна», гітлерівці

93

встановили «новий порядок», головною метою якого було винищення

радянських людей. За цим «порядком» передбачалися тяжка праця,

насильство, зневага людської гідності, постійна загроза життю. Нова влада

намагалася підтримувати промисловий і сільськогосподарський сектори

захоплених земель на належному рівні. Незбалансованість напрямків

німецької політики призвела до поглиблення проблеми використання

робочої сили, що було головною перепоною на шляху реалізації соціальної

політики у рамках «нового порядку». В свою чергу, провал соціального

аспекту негативно відбився на економічному боці планів Німеччини.

1. Безсмертя. Книга пам'яті України, 1941–1945 / І. О. Герасимов, І. Т. Муковський,

П. П. Панченко [та ін.]. – К. : «Книга Пам'яті України», 2000. – 873 с. 2. Бойко О. Д.

Історія України : навч. посіб. / О. Д. Бойко. – К. : Академвидав, 2008. – 687 с.

3. Лазарович М. В. Історія України : навч. посіб. / М. В. Лазарович. – К. : Знання,

2013. – 685 с. 4. Рибак І. В. Хмельниччина від найдавнішого часу до сьогодення :

навч. посіб. / І. В. Рибак. – Кам'янець-Подільський : Абетка-НОВА, 2002. – 155 с.

5. Літопис Хмельниччини : краєзнавчий зб. / Боголюбов І. М., Єсюнін С. М.,

Кокошко Н. В. – Хмельницький : ПП Заколодний М. І., 2007. – 296 с. 6. Маковська Н. В.

Архіви окупації 1941–1944. В 2-х т. Т. 1. / Н.В. Маковська. – К. : Видавничий дім

«Києво-Могилянська академія», 2006. – 872 с. 7. Тронько П. Т. Навічно в пам'яті

народній : З історії боротьби молоді України проти німецько-фашистських загарбників

у роки Великої Вітчизняної війни / П. Т. Тронько. – К.: Академвидав., 1995. – 159 с. 8.

Обушний М. І. Історія України: джерельний літопис / М. І. Обушний, В. І. Червінський. –

К. : Дирекція ФВД, 2008. – 779 с. 9. Поділя в роки Великої Вітчизняної війни

(1941–1945 рр.) : зб. док., матер. та світлин / упоряд. : Байдич В.Г., Завальнюк О. М.,

Олійник Ю. В. та ін. – К. : Аксіома, 2013. – 492 с. 10. Завальнюк О. М. Нацистський

окупаційний режим в генеральній окрузі «Волинь-Поділля» (1941–1944 рр.) /

О. М. Завальнюк, Ю. В. Олійник – Хмельницьк : Поліграфіст–2, 2012. – 320 с.

11. Мельник А. І. Історія України : навч. посіб. / А. І. Мельник. – К. : Центр учбової

літератури, 2008. – 88 с.

94

УДК 821.161.2

Кищун Ірина, ст. магістратури історико-філологічного факультету;

науковий керівник – к.філол.н., доцент Миронюк В. М. (Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка С. Дем’янчука, м. Рівне) ІДЕЙНО-ХУДОЖНЯ ПРОБЛЕМАТИКА РОМАНУ «МАРІЯ»

УЛАСА САМЧУКА

Анотація. У статті досліджено ідейно-художню проблематику роману У. Самчука «Марія», з’ясовано жанрові особливості та домінантні ознаки твору, з поміж яких – історична достовірність, оригінальність ідіостилю; підкреслено індивідуально-авторську інтерпретацію образів головних героїв твору. Основними особливостями творчої манери письма автора визначено психологізм, лаконізм, ліризм, драматизм, динамічний розвиток дії, увага до екстремальних ситуацій. Ключові слова: голодомор, роман-хроніка, проблематика, історична достовірність, ідіостиль. Аннотация. В статье исследовано идейно-художественную проблематику романа У. Самчука «Мария», выяснено жанровые особенности и доминантные признаки произведения, из числа которых – историческая достоверность, оригинальность идиостиля; подчеркнуто индивидуально-авторскую интерпретацию образов главных героев произведения. Основными особенностями творческой манеры письма автора определено психологизм, лаконизм, лиризм, драматизм, динамичное развитие действия, внимание к экстремальным ситуациям. Ключевые слова: голодомор, роман-хроника, проблематика, историческая достоверность, идиостиль. Annotation. This article investigates the ideological and artistic perspective of U. Samchuk’s novel «Maria». Genre features and dominant characteristics of the work, among which are the historical authenticity, originality, individual style are found; the individual author's interpretation of the protagonists of the work are emphasized. The main features of writer’s creative style are defined by psychology, laconic, lyrical, dramatic, dynamic development of act, focus on extreme situations. Key words: famine, novel-chronicle, range of problems, historical accuracy, individual style.

Актуальність дослідження зумовлена потребою вивчення творів про голодомор як одну з трагічних сторінок історії України. Аналіз великої прози Уласа Самчука має важливе значення для української науки про

95

літературу. По-перше, нова проблема жанрової своєрідності романів митця. Найбільшу увагу дослідники звертають на тематику й проблематику його прози, а її жанрова організація часто залишається осторонь. По-друге, необхідно ввести ім'я У. Самчука в контекст літературного процесу XX ст. Таке повернення дозволяє по-новому поглянути на творчий доробок митця і картину літературного процесу ХХ ст.

На початку 90-х років ХХ століття були опубліковані статті українських літературознавців, в яких автори розкрили естетичний феномен У. Самчука та його художній світ, чим повернули славне ім’я митця читачеві. Першопрохідцями в дослідженні творчості У. Самчука є Р. Гром’як, А. Жив’юк, М. Жулинський, Н. Лисенко, Р. Мовчан, М. Неврлий, Д. Палій, С. Пінчук, І. Руснак, С. Павличко, О. Слоньовська, Г. Чернихівський, В. Шевчук та ін. Однак, попри такий широкий спектр дослідження творчості У. Самчука, проблеми ідейно-художньої проблематики роману «Марія» залишаються ще на периферії наукових пошуків.

Мета статті – здійснити аналіз роману У. Самчука «Марія» з метою виокремлення ідейно-художньої проблематики твору.

Завдання дослідження:

– проаналізувати твір Уласа Самчука «Марія»; – виокремити з тексту актуальні для цього періоду проблеми; – дати загальну характеристику проблемам роману, шляхом їх аналізу. Улас Самчук – видатний майстер української прози XX ст. Його

творча спадщина дає підстави стверджувати, що він підніс вітчизняну прозу на рівень світових зразків. Але ім'я письменника та його творчість були надовго вилучені з літературного процесу.

На думку В. Федоренко, «Улас Самчук володів одним з найрідкісніших талантів у нашій літературі. Він – епік широчезного віддиху, автор широчезних полотен, рідкий талант у всіх літературах, а не тільки в нашій. Щоправда, епопеї добре вдаються представникам тих поколінь, які вступають у життя на плечах подій, що можуть бути предметом епопеї» [1, с. 8]. XX ст. дало достатньо такого матеріалу, а Самчуку вдалося майстерно показати свою добу, майже ціле сторіччя проклятої долі нашого народу, показати не відірваними шматками, але масивом, суцільно зв'язаним із цілою нашою історією, створити «найвищої кляси комп'ютер, на листках-сторінках якого записано все, що торкається нашого минулого, теперішнього і прийдешнього, короткоповне психологічне обличчя нашого народу...» [2, с. 16].

Роман У. Самчука «Марія» написано в ранній період творчості митця, він є ніби підсумком усього попереднього етапу його роботи. Водночас твір є новим, якісно вищим щаблем сходження письменника до літературної майстерності, бо ним автор заявив про себе як про майстра зрілого, цілком сформованого – світоглядно, психологічно, художньо. У романі на найвищих нотах зазвучала найголовніша тема його творчості – драматична доля

96

українського народу на розгорнутих шляхах ХХ ст., намагання українського духу й інтелекту утвердити себе серед інших народів рівноправною силою.

За типом твір відносять до хроніки. Хроніка – це літературний жанр, що містить виклад історичних подій у їх часовій послідовності. У центрі хроніки час розглядається як суб'єкт історичного процесу. Організуючою силою сюжету в хроніці постає сам хід часу, якому підвладні дії та доля персонажів. Для хроніки характерний екстенсивний сюжет, що утворюється чергуванням сцен, фрагментів, картин дійсності, яка змінюється. Структура хроніки відображає темп, тривалість, порядок і ритм зображуваних подій, за точку відліку яких, як правило, приймаються моменти реально-історичного часу. Відомі різні хроніки: біблійні, романтичні, сімейні.

Жанр хроніки агіографічного характеру, свідомо обраний автором, диктує таку особливість, як документальна точність у змалюванні подій. Втіливши численні спогади про події штучного голодомору в художню форму, автор досягає посиленого емоційного впливу на читача.

Твір «Марія» розвиває класичні традиції української літератури І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Ольги Кобилянської, М. Коцюбинського. Це своєрідний роман-епопея й водночас сконденсована пекучим болем новела про трагедію українського села, про жахливий голодомор в Україні 1932–1933 рр. Крім того, це перший в нашій літературі мистецький твір, де відтворено трагедію голоду українського народу 1933 р. І написаний він того ж страшного року. Автор не був свідком того нелюдяного шаленства, що відбувалося в ті роки в Україні, але його творча уява з неймовірною правдивістю наблизила читачів до тієї безпрецедентної трагедії.

Твором, написаним в ранній період творчості митця, який став своєрідним початком художнього осмислення великої трагедії, автор заявив про себе як про майстра зрілого, цілком і повністю сформованого – світоглядно, психологічно, художньо. В романі на найвищих нотах зазвучала найголовніша тема творчості митця – драматична доля українського народу на розтерзаних шляхах XX століття. На думку літературознавців, в цьому творі вперше в діаспорній літературі «по гарячих слідах» продемонстровано протистояння українців та більшовицької орди у діаметральній протилежності й несумісності різних світоглядів, причому апогей цього – колективізація, репресії, голодомор [3, с. 12].

Цей роман, епічний за способом художнього зображення, розгортається в двох планах: з одного боку, в плані чисто людському, особистому, психологічному, Самчук зобразив людей з усіма властивими їм високими й низькими інстинктами, сильними та слабкими рисами характеру, добрими й поганими вчинками. З іншого – у плані соціальних, суспільних стосунків і подій, у колі яких людина проводить своє особисте життя. Подати в реальній мистецькій єдності ці два плани – дуже складна трудність для кожного автора. Улас Самчук, тоді ще зовсім молодий автор, успішно впорався із цим. На думку Г. Костюка, сприяли цьому три

97

мистецькі компоненти: по-перше, глибока синівська любов і пошана автора до свого народу, знання його життя, його душі, його проблем; по-друге, пристрасно-життєдайні образи українських людей та української природи; по-третє, властивий тільки Самчукові творчо виявлений стиль ліричного монологу, що, як електричний струм, проймає весь сюжет повісті й тримає читача в постійній напрузі. Ці компоненти творять високомистецьку цілісність сюжету, де людина, природа й соціальне життя виступають як органічні складники процесу [4, с. 196].

У романі «Марія» вигартувався, відшліфувався також стиль У. Самчука. Його можна назвати національно-органічним – так яскраво виявляється в художньому слові письменника менталітет українця з його простотою і врівноваженим спокоєм, глибокою внутрішньою красою, силою й могутністю. Твір цікавий для нас і важливий для літературного процесу також тим, що автор хронологічно першим показав протистояння українців більшовицькій орді, діаметральну протилежність і несумісність двох світоглядів, жорстокий апогей цього протистояння – колективізація, репресії, голодомор. Згодом цій темі будуть присвячені твори І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, Д. Гуменної, в яких автори описали страшні своєю правдивістю події цієї доби, сповнені викривального пафосу, болю і жаху української душі в тенетах людиноненависницького ладу. Але розпочав описувати ці події У. Самчук у романі «Марія».

При цьому проблема взаємин землі й людини розроблена в Самчуковому романі значно глибше, ніж у його попередників. Нові історичні реалії зумовили оригінальний авторський задум, наблизитись до розуміння якого нам допомагає підзаголовок: «Хроніка одного життя». На узагальнюючий характер образу головної героїні роману вказує й посвята: «Матерям, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932–1933».

У центрі авторської уваги прозаїка – історія української родини на рубежі епох. Це виразно простежується в самій структурі твору: перша частина «Книга про народження Марії» – своєрідна його передісторія; друга – «Книга днів Марії» – власне історія; третя – «Книга про хліб» – трагічний фінал, загибель Маріїного роду. Саме життя героїні Марії та її родини допомагають Самчукові розв'язувати у романі найрізноманітніші проблеми: батьків і дітей, любові та сімейного щастя, моралі, достатку і праці на землі, солдатчини, духовності та віри в Бога, голоду, геноциду та репресій, влади, національної свідомості та гідності, добра і зла.

Як єдине ціле перед нами постають картини, в яких розповідається про народження Марії, її сирітську долю та нещасливе перше заміжжя (14 розділів), про дні її примарного щастя (11 розділів) і – знову про безталання жінки, матері, трудівниці (12 розділів). Сягаючи глибше в змістові надра твору, ми помічаємо, як роман перестає бути хронікою життя однієї людини й набуває літописного звучання, сприймається як життєпис народу, історія щастя й горя цілої нації. Образ Марії набуває рис біблійної святині.

98

Екстремальна тема вимагала особливої художньої форми. Отож роман написаний митцем у вигляді опису земного життя Марії від першого і до останнього дня: «Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла і провела двадцять шість тисяч двісті п'ятдесят вісім днів. Стільки разів сходило для неї сонце, стільки разів переживала насолоду буття, стільки разів бачила або відчувала небо, запах сонячного тепла й землі» [5, с. 7]. Цей вдалий художній прийом додав романові невблаганно послідовного ритму. Організуючою силою сюжету в цьому романі-хроніці постає плин часу, якому підвладні дії і доля персонажів. До того ж тут є екстенсивний сюжет чергування сцен, картин дійсності, котрі впливають на темп, тривалість, порядок, ритм зображуваних подій, котрі починаються від моменту реально-історичного часу.

Натомість «з випарів фронтових мітингів» з'являється середульший Маріїн син Максим: френч, галіфе, в кишені – шестибічний наган. «...І що йому Бог Саваоф і вся небесна канцелярія?.. Звів наган, бацнув раз – і дутий київський образ розсипався на скалки...» [5, с. 165]. І здалося Марії, що то не образ, а її саму розстріляв її рідний син.

Ще не раз обіллється кров'ю розстріляне серце Марії-Матері, Марії-України, бо «бацила розкладу родини», роду, а отже й народу, натрапила на твердий ґрунт. «Ішов, ступав і перемагав жорстокий дух руїни...». Брат пише донос на рідного брата; друг убиває друга за жменю мерзлої картоплі, мати убиває власну дитину, щоб припинити її страждання, батько, врешті, убиває власного сина.

«... гасне поволі місяць, зникають поволі з голови думки, зливаються в одну чорну пляму без початку, без кінця...» [5, с. 165]. Марія – мати великого роду, знищеного «червоною Сатаною», – помирає в цілковитій самотності. Марія – трудівниця, що насіяла й вижала стільки хліба, що стало б нагодувати півсвіту, – помирає з «розчепіреними пальцями роздутих з голоду ніг...».

Якщо сприймати образ Марії як уособлений образ України, то епічне полотно, створене Уласом Самчуком, видається, на перший погляд, абсолютно похмурим і безнадійним: сплюндрована земля, знищений духовно й фізично народ, руїна й спустошення як торжество сатанизму.

Серед жаху смертей, серед духовного спустошення, коли за задумом Сатани людина, окрім голодного шлунку, ні про що інше не повинна думати, Гнат приносить до Марії своє невмируще кохання й своє гірке каяття за єдиний у житті гріх, скоєний проти неї.

Останні дні Марії осяяні сонячним світлом. – Сонце! – каже вона. – Сонце! Дивися, Гнате, яке сонце. Бачив ти коли таке сонце?.. «Гнат, – пише письменник, – мовчки сидить, і в душі його воскресають мертві з гробів, встають з домовин люди, розкидані по всій землі. Встають радісні і співають радісні пісні» [5, с. 170]. Весняне сонце, як символ незнищенності життя, супроводжує Марію до останньої краплини її свідомості.

99

Описана Самчуком страшна подія викликає власні емоції і власні реакцій. Спробуймо зрозуміти логіку дій самого Корнія, а відтак і точку зору самого письменника. Згадаймо епізоди, що передують цьому страхітливому вбивству. Довкіл мруть люди. Марія пече пляцки з корою, бо в хаті порожньо. У дворі залишився єдиний Сірко, якого також доведеться зарубати і з'їсти. Сергій Гнида за кілька мерзлих бараболь убиває друга, і труп Фіяна зникає. Письменник тактовно не уточнює, куди міг зникнути труп.

На другому кінці села вмирає з голоду донька з крихітною онучкою, якій завтра нічого буде занести, якщо не вбити вірного пса. Корній гострить сокиру, виходить у двір. В селі тиша. Лише в Максимовій хаті – який разючий контраст! – «ясно світиться», там стоїть «голосний гармидер» і «вештаються люди». Це відкладається у свідомості якось несамохіть, побіжно. Корній думає не про Максима, а про те, як заставити себе підняти сокиру на вірного пса, що стільки років вірою і правдою служив йому. Рука не піднялась. Другого дня Корній дізнається, що Христинки – маленької Надіїної донечки вже немає на світі.

Навіть самого факту смерті малого дитяти – не від пошесті, не від хвороби, а просто від голоду – старий не може сприйняти. Розповідь дружини про божевілля доньки, про те, що Надія сама задушила своє дитя, він уже слухає, «ніби йому сниться страшний сон».

Все наступне відбувається також, як у страшному сні наяву: повільно, розважно, без видимих виплесків емоцій. І лише увійшовши в хату до сина, Корній швидким кроком підійшов до ліжка «розмахнувся... і сік, сік, як малий хлопчик січе кропиву чи бур'ян, поки не втомилася рука. А тоді, отямився, зупинився, прислухався...» [5, с. 168].

Слово «отямився», вжите письменником, у якого кожне слово, як правило, лягає на точно вивірене місце, сильно спонукає нас зробити висновок, що вбивство сина здійснено Корнієм спонтанно, в стані афекту. Проте вся логіка поведінки Корнія як до, так і після вбивства, свідчить не про спалах емоцій, а, навпаки, про виваженість рішення, про приреченість старого на цей страшний і важкий акт відплати слузі червоного Сатани, зраднику й кату свого народу, своєї землі; бо все, що було зроблено з цим родом і цією землею, потребувало відплати.

Надзвичайно лаконічно, кількома уривчастими реченнями передає письменник прірву горя батька, що втративши двох синів з чужої, ворожої волі, останнього, єдиного, убив своєю власною рукою. «От вийду, може щось знайду... Може знайду синів наших... може... – голос його затремтів, утявся сам від себе, ноги відмовились тримати, і він скоро пішов до виходу» [5, с. 169].

Не можна сприймати відхід Корнія як втечу, як бажання врятуватися від покарання за вбивство, й саме вбивство виправдовують набагато легше, ніж те, що він, рятуючи власне життя, залишив помираючу Марію самотньою. Таке трактування містить два небезпечних моменти. Перший – це те,

100

що при такому розумінні Корнієвого відходу спотворюється сам його образ, знищується (хай проститься авторці деяка вичурність вислову) високий пафос його трагізму. Другий небезпечний момент полягає в надто поспішній готовності дітей прощати й виправдовувати гріх убивства, а тим паче – синовбивства. Прирікши себе на акт відплати, взявши його на себе, як подвижники брали іноді непосильно важкий добровільний хрест, Корній все ж розуміє, що вчинив те, що не належить чинити людині, а отже цим вчинком поставив себе поза межами людської спільноти.

І ще одна проблема, що порушується не тільки в романі «Марія», а й у ряді інших художніх та публіцистичних творів Уласа Самчука: проблема деформації українського національного характеру під впливом більшовицької ідеології. У кількох місцях роману зображенню більшовицького «господарювання», спрямованого на знищення народу, передує тужний рефрен: «Коли б не така земля, коли б голі скелі росли, коли б тут не було стільки сонця» [5, с. 107]. Це пояснює лише причини експансії зовнішнього ворога, а не причини поразок. Розглядаючи ті фундаментальні цінності українського народу, що значною мірою витворюють його етнопсихологічний портрет, ми зауважили безліч рис, які можуть бути окрасою будь-якої етнічної спільноти. Це, по-перше, хазяйновитість, працелюбство, що возводить працю до висот сакралізації (Марія в полі, Заруба та інші). Це – любов до землі, аж до поклоніння їй як Матері, що не тільки годує, а й виховує, облагороджує людину. (Переродження Корнія, Архипа). Це глибокі родинні почуття, усвідомлення святості родинних взаємин, що ґрунтуються не лише на обов'язку, в першу чергу, на самозреченій любові. Це, врешті-решт, глибока релігійність, що проростає не з догми, а з відчуття краси й величі світу, створеного Всевишнім Творцем. І навіть здатністю опору насиллю, якою цей народ володіє, уміє збройно піднятись на захист своєї власності.

У романі зображено буремні роки, коли вирішувалася доля України та її народу. От тільки, окрім Лавріна, ніхто з них не знає, що це не просто земля, а саме українська земля, бо й України – як Батьківщини, дарованої Богом, – не знають. Україна для них – вигадка, нікому не потрібна фантазія. «І навіщо їм історія, козацтво, Січ, коли сіяти треба» [5, с. 124].

Звернімо увагу, як багато говорить нам про національну свідомість селянина, чи вірніше, про її цілковиту відсутність, письменник, «жонглюючи» лише двома словами на означення одного й того ж поняття: «влада» і «власть». Перше (українське) вживається селянами лише в негативному значенні. Друге – з повагою. Влада – це «буржуї, що шиються під мужика», «контрреволюційна банда» [5, с. 124].

А представники української «м’якої» влади («живчики в галіфе») слухають усе це, та мовчать – «бояться порушити демократичні засади нової влади», бо ж заткнути (даруйте) пельку брехунові – то вже буде «порушенням» проголошеної свободи слова, а розігнати антидержавне збіговисько –

101

«порушенням» права на зібрання громадян. Дорого обійшлося українському народові невміння шанувати свою «м'яку» владу і байдужість до батьківщини.

Виносячи вирок антилюдській вакханалії та злочинності більшовицьких зайд, Улас Самчук словами Гната, виголошеними перед напівмертвими кістяками «з розчухраними головами й вгрузлими, безбарвними очима», але зверненими до «прийдучих віків» і, ще не народжених поколінь, виніс свій присуд і нашій національній індиферентності, нашому національному нігілізму – присуд-засторогу: «Затямте, гнані, принижені, затямте, витравлювані голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю... Кажу вам правду велику: краще буде Содому й Гоморрі в день страшного суду, ніж вам, що відреклись і плюнули на матір свою!» [5, с. 169].

«Марія» – роман, як зазначають науковці, про воістину страшні метаморфози людського буття в умовах більшовицького геноциду [6; 7; 8]. Під мертвотний прес голодомору підпадає на сімдесятому році життя й Марія, що, зрештою, з огляду на її вік не виглядало б трагедією такого великого масштабу, якби ми з кожною сторінкою твору не усвідомлювали все чіткіше, що в цій старій жінці уособлена сама Україна, несхитна в моральних своїх переконаннях, але беззахисна перед злом. І сама Марія, І її донька, внуки, її чоловік Корній, як і багато, багато – мільйони! – їх сучасників, у лиховісний 1933 р. вмирають з голоду. Отже, «Марія» – це твір трагедійно-оптимістичного жанру, твір, що гартує свідомість людей і утверджує буття нашого народу.

Узагальнюючи результати проведеного дослідження, можна зробити такі висновки: У. Самчук першим в українській літературі дослідив одну з найдраматичніших сторінок буття українського народу, застосовуючи елементи не тільки історичної правдивості, але й широкий арсенал художньо-стилістичних засобів. Письменник помістив трагедію однієї селянської родини в рамки трагедії всієї української нації.

Автор описав важливі проблеми: проблема батьків і дітей, любові й сімейного щастя, моралі й достатку, духовності та національної свідомості.

1. Федоренко В. Роман-хроніка, роман-сага, роман-спалах... / В. Федоренко //

Дивослово. – 2009. – № 11. – С. 14–20. 2. Фасоля А. Українська людина на зламі

століть двох епох / А. Фасоля // Українська література в ЗОШ. – 1999. – № 4. – С. 16–21.

3. Пінчук С. Улас Самчук / С. Пінчук // Слово і час. – 1995. – № 2. – С. 11–17. 4.

Костюк Г. Образотворець «времени лютого» / Г. Костюк // Українське слово :

хрестоматія укр. літ. та літ. критики ХХ ст. : в 4 кн. / упоряд. В. Яременко. – К.,

2001. – кн. 3. – С. 195–206. 5. Самчук У. Марія. Хроніка одного життя / У. Самчук. –

К., 1991. – 189 с. 6. Хопта С. Гомер української літератури ХХ століття. Улас

Самчук. Біографія та творчість / С. Хопта // Дніпро. – 2010. – № 2. – С. 131–133. 7.

Руснак І. Художня візія тоталітарної дійсності у прозі У. Самчука / І. Русак //

Дивослово. – 2005. – № 5. – С. 49–55. 7. Зелінська Л. «Марія» : Філософія

жертвоприношення і українська ментальність / Л. Зелінська // Волинські дороги

Уласа Самчука : збірник / упоряд. Я. Поліщук. – Рівне, 1993. – С. 46–51.

102

УДК 929: 378 (477.8)

Медьєші Діана, ст. IV курсу історико-філологічного факультету;

науковий керівник – к.і.н., доцент Жив’юк А. А. (Міжнародний економіко-


СТЕПАН ЯКИМОВИЧ ДЕМ’ЯНЧУК – ОСНОВОПОЛОЖНИК

ПЕДАГОГІКИ МИРУ

Анотація: Статтю присвячено дослідженню миролюбної діяльності

С. Я. Дем’янчука на педагогічній ниві. Проаналізовано основні ідеї

педагогіки миру видатного вченого. Визначено основні форми реалізації

миролюбних ідей Степана Дем’янчука. Особливу увагу звернено на

створення Музею Миру, керівництво лабораторією «Виховання учнівської

молоді на ідеях миру в навчально-виховному процесі школи та ВНЗ»,

організацію громадських учнівських читань «Я голосую за мир!», а також

активізацію миротворчого руху Степана Якимовича серед дітей і молоді,

не тільки Рівненщини, а й всієї України, Білорусії, Угорщини, Польщі.

Ключові слова: С. Я. Дем’янчук, миролюбна діяльність, педагогіка миру,

музей Миру, учнівські читання, бесіди про мир.

Аннотация: Статья посвящена исследованию миролюбивой деятельности

С. Я. Демьянчука на педагогической ниве. Проанализированы основные

идеи педагогики мира выдающегося ученого. Определены основные формы

реализации миролюбивых идей Степана Демьянчук. Особое внимание

обращается на создание Музея Мира, руководство лаборатории «Воспитание

учащейся молодежи на идеях мира в учебно-воспитательном процессе

школы и вуза», организацию общественных ученических чтений «Я голосую

за мир», а также активизацию миротворческого движения Степана

Якимовича среди детей и молодежи, не только Ровенщины, но и всей

Украины, Белоруссии, Венгрии, Польши.

Ключевые слова: С. Я. Демьянчук, миролюбивая деятельность, педагогика

мира, музей Мира, ученические чтения, беседы о мире.

Annotation. This article investigates the peaceful activities of S. Y. Demianchuk

in teaching field. The basic ideas of peace pedagogy of the scientist are

analyzed. The basic forms of Stephan Demianchuk peaceful ideas realization

are defined. Particular attention is paid to the creation of the Museum of Peace,

leadership of the laboratory «Educating pupils on the ideas of peace in the

educational process of schools and universities», organization of public

readings «I vote for peace» and the revitalization of the peace movement among

103

children and youth not only in Rivne region, but also throughout the Ukraine,

Belarus, Hungary and Poland.

Keywords: S. Y. Demianchuk, peaceful activities, Peace Pedagogy, Peace

Museum, public readings, talk about peace.

Дем’янчук С. Я. у своїй доповіді на Міжнародній науково-практичній

конференції стверджував думку про те, що «збереження миру – це одна з

найгостріших проблем, яка стоїть перед людством і, відповідно, виховання

в дусі миру стає особливою проблемою педагогічної науки» [1, с. 1]. На

жаль, педагогічна наука за всю історію свого існування недостатньо

досліджувала проблему виховання учнівської молоді на ідеях миру. На

кожному етапі свого розвитку світове суспільство висувало перед нею

певні завдання, особливо в розвитку теорії і практики. Однак

основоположником «Педагогіки миру» по праву можна вважати Степана

Якимовича Дем’янчука – педагога, новатора, теоретика та професора.

Окремі питання педагогіки миру досліджували А. М. Богуш, Т. Є. Колупаєва,

А. С. Макаренко, М. Г. Стельмахович, В. О. Сухомлинський, та ін.

Метою статті є дослідження миролюбних ідей Степана Дем’янчука а

також форм їх реалізації.

Степан Дем’янчук народився 30 грудня 1925 року у бідній селянській

родині в с. Орепи Новоград-Волинського району, що на Житомирщині.

Степан Якимович був п’ятою дитиною в сім’ї. Куди б не переїздила сім’я

Дем’янчуків, на яких би ділянках роботи не працював Степан Якимович –

всюди панувала творча атмосфера, натхненна праця і далекоглядні ідеї.

Директор школи у с. Токарів (Новоград-Волинського району Житомирської

області) – і перша в селі електростанція, лазня, у школі – автопарк із

автомобілів і тракторів. Директор у Яруні – школа-переможець всесоюзних

змагань на ВДНГ у Москві, захищена кандидатська дисертація.

З травня 1996 р. кандидат педагогічних наук С. Дем’янчук розпочав

працю в Рівненському педагогічному інституті: старший викладач, доцент,

професор кафедри педагогіки і психології [2, с. 72]. Простий і скромний

викладач відразу завоював авторитет у колег по роботі та серед

студентської молоді. Упродовж двадцяти п’яти років він незмінний декан

педагогічного факультету цього вищого навчального закладу. Студенти по

праву називали його батьком.

Перерахувати досягнення цієї творчої людини не вдасться, мабуть, і в

цілій книзі, – але одне із них, безперечно, на довгий час залишиться у

пам’яті тисяч людей: створення ВНЗ нового взірця – Міжнародного

економіко-гуманітарного університету, центру, де змогли реалізовуватися

миролюбні ідеї Степана Якимовича. Цим великим досягненням видатний

педагог ощасливив долі багатьох людей – як викладачів, так і студентів і,

без сумніву, залишив по собі вічну пам’ятку.

104

С. Дем’янчук був ініціатором руху «Педагоги за мир та взаєморозуміння».

Він створив свою наукову школу з проблем педагогіки миру, а розроблену

ним систему виховання учнівської та студентської молоді на ідеях миру

успішно впроваджують його вихованці, викладачі Міжнародного економіко-

гуманітарного університету імені академіка Степана Дем’янчука. Ідею

миру видатний педагог, ветеран Великої Вітчизняної війни сповідував у

своїх численних наукових працях. Він є автором 27 монографій, понад 300

наукових статей у збірниках і журналах як України, так і зарубіжжя, 600

статей у періодичній пресі. За педагогічну діяльність отримав чисельні

відзнаки, зокрема «Відмінник народної освіти УРСР», «Відмінник народної

освіти СРСР», медаль А. С. Макаренка.

Під його керівництвом упродовж останніх семи років життя плідно

працювала на громадських засадах наукова лабораторія «Виховання

учнівської молоді на ідеях миру в навчально-виховному процесі школи і

ВНЗ». Вчені лабораторії досліджують процеси виховання і навчання на

ідеях миру учнів різних вікових груп, сучасні концепції педагогіки миру,

узагальнюють досвід миротворчої діяльності, розробляють концептуальні

підходи з таких питань, як освіта і роззброєння, методи, прийоми, форми і

засоби впливу миротворчого спрямування в практику середньої загально-

освітньої школи та вузу. Співробітники цієї лабораторії підготували ряд

посібників із цієї проблеми для вчителів, вихователів, викладачів, батьків і

студентів: «Педагогіка миру», «Студентам про мир», «Батькам про мирну

політику суверенної незалежної України», «Заради миру на Землі» та інші.

В рамках роботи лабораторії на базі університету, з часу його

заснування, за участю провідних учених України, Білорусії, Угорщини,

Польщі, щорічно організовуються Всеукраїнські та Міжнародні науково-

практичні конференції, присвячені проблемі збереження миру на Землі.

Зокрема, «Педагогіка єдиного і цілісного миру: сутність, завдання і основні

напрямки наукової роботи шкіл і ВНЗ», «Педагогіка миру в навчально-

виховному процесі школи і вузу», «Школа за мир, взаєморозуміння і

соціальний розвиток» та інші. За матеріалами конференцій було видано

збірники виступів учасників конференцій.

Реалізуючи програму роботи лабораторії, під керівництвом професора

Дем’янчука С. Я. десять викладачів працювали над дисертаційними

дослідженнями по проблемі миротворчої діяльності школи і ВНЗ. Зокрема,

Петрук А. П. захистив дисертацію на тему: «Виховання старшокласників

на ідеях миру в умовах національного дитячого садка», Пагута Т. І. –

«Співробітництво вихователів дошкільних закладів з сім’єю по вихованню

дошкільників у дусі миру», Колупаєва Т. Є. – «Педагогічні умови виховання

учнів початкової школи в дусі миру у позакласній роботі», Коржова О. В. –

«Виховання підлітків на ідеях миру в позакласній роботі» та інші. Із наукової

школи видатного педагога вийшли два доктори наук та 28 кандидатів наук.

105

Лабораторія проводить значну наукову роботу зі студентами. Молодь із

ВНЗ України виступає з доповідями на науково-практичних конференціях,

публікує свої статті в наукових збірниках, отримує кваліфіковані

консультації науковців і т. д. Зокрема, було проведено цікаву міжвузівську

науково-практичну студентську конференцію на тему: «Християнське

виховання молоді на ідеях миру та милосердя», у якій брали участь

студенти Рівного, Острога, Львова, Москви, Києва та інших міст.

Підсумком цих ґрунтовних досліджень С. Я. Дем’янчука та його

послідовників є створений 29 квітня 1999 року в Міжнародному економіко-

гуманітарному університеті імені академіка Степана Дем’янчука Музей

Миру, у якому проводяться засідання лабораторії та заняття із студентами

з проблем миротворчої діяльності вчителів у сучасних умовах. Він прагнув

до того, щоб цей музей став великим науковим центром, у якому велася б

не тільки наукова робота викладачів і студентів, а й здійснювалася б

пропаганда миру і миролюбної політики України.

За тринадцять років цей унікальний, єдиний в Україні музей відвідало

дуже багато екскурсантів. У книзі відгуків почесних відвідувачів нерідко

можна зустріти такі записи: «З повагою до людини-легенди українського

Полісся – Степана Якимовича Дем’янчука – науковця і творця мирного

виховання підростаючого покоління, з вдячністю за створення центру миру і

науки»; «Вітаю створення Музею Миру. Це сприятиме миротворчій діяльності

академіка С. Я. Дем’янчука, поширенню наукових ідей педагогіки миру».

Особливе місце в процесі виховання на ідеях миру відводиться школі.

Як зазначав С. Я. Дем’янчук, саме в школі молода людина одержує певну

суму знань, формується її світогляд, її характер, воля. Педагогічне

виховання учнів на ідеях миру потрібно розуміти як цілеспрямований,

систематичний, дійовий вплив всіма прийнятими у педагогіці формами і

методами на формування свідомості в учнів з метою виховання їх в дусі

високої відданості Україні, вірності інтернаціональному обов’язку, дусі

високої організованості і дисципліни [1, с. 16–17].

Степан Якимович стверджував, що «виховання в дусі миру», – це нові

підходи до виховання в дітей почуття взаєморозуміння, довіри і дружби

між народами світу, прилучення школярів до знань, необхідних їм для

вивчення психологічних механізмів, які працюють на війну і проти війни,

аналіз ворожнечі між окремими державами [3, с. 5].

С. Я. Дем’янчук розробив і форми проведення уроків, які б виховували

учнів в дусі миру. До них належить і бесіда про мир – одна з форм виховної

роботи школи, яка організовано і планомірно проводиться вчителем з учнями

з метою поглибити і перевірити їх уявлення про окремі питання мирної

політики України, прищепити любов до своєї Батьківщини, сформувати в

них міцні переконання в правоті політики про без’ядерний статус нашої

держави [1, с. 34].

106

Ще однією із форм реалізації ідей педагогіки миру видатного вченого є

організація в 1997 року громадських учнівських читань «Я голосую за

мир!». Адже, як стверджував видатний академік, доля миру між народами

залежить не тільки від політиків та військових. У розв’язанні цих

актуальних питань дуже важливу роль відіграють школи, головним

завданням яких є виховання школярів в дусі миру, милосердя, формування

в них почуття патріотизму, довіри і дружби.

Метою учнівських громадських читань є активізація миротворчого

руху серед дітей і молоді не лише України, а й інших країн та сприяння

поширенню миролюбних ідей у контексті проголошеного ООН Десятиріччя

культури миру і ненасильства в інтересах дітей планети. Ці читання – це

не лише спроба об’єднати зусилля учнів, батьків і педагогів у боротьбі за

щасливе майбутнє без воєн і бід. Варто наголосити на тому, що такі

зустрічі за участю школярів, батьків, педагогів, студентів та громадськості,

які щороку тепер проводяться у МЕГУ, є важливою складовою системи

неперервної освіти. Тут важливо, як навчав Степан Якимович, не обійти

кожного з учасників, не обірвати ту нитку, яка міцно зв’язує різні

покоління. З кожним роком учасників громадських читань стає все більше.

У 1997 році кількість учасників склала 20 учнів із шкіл міста Рівне.

Зараз кількість доповідачів сягає понад 200 чоловік, а географія учасників

значно розширилась – окрім Рівненської області, делегують учасників із

Хмельницької, Львівської, Житомирської, Тернопільської областей. А в

2010 році в учнівських читаннях брали участь учні з автономної

республіки Крим. Учнівські громадські читання набувають статусу

Всеукраїнських. У 2011 році в учнівських читаннях брали участь учні

республіки Білорусь. Змінилась якість виступів, учасники проблему миру і

війни розуміють вже по-іншому. Справа засновника університету

продовжується, діти стали мислити більш масштабно, молодь почала

активніше виявляти свою громадську позицію.

У читаннях беруть участь учні 1–11-х класів. Ось що пишуть діти в

своїх роботах: Наталя Петрук – «Ми голосуємо за мир ясною усмішкою на

рум’яному личку, дзвінким сміхом. Ми голосуємо за мир вже самим своїм

дитинством – його безжурністю, безпосередністю перед злом. І наш голос

найчутніший, найпереконливіший за усі заклики і гасла» [4, с. 3], Шиян

Олена – «Ми народжені, щоб стати щасливими людьми. Правда у світі так

багато зла і несправедливості, що дитині самій важко подолати спокусу,

відкинути непотрібне, вибрати правильний шлях. В одному переконана,

що кожен подолає темноту і стане на світлий шлях тільки у мирному світі,

де не падають бомби, не розриваються снаряди. Найбільше, чого потребує

наше суспільство – це мир, який забезпечить вільний розвиток кожної

особистості» [5, с. 117].

107

Отже надбання і сподівання Степана Якимовича Дем’янчука живуть і

сьогодні в наших серцях, вони сповнені впевненості у завтрашньому дні.

Вони дають надію, що в цей день ми пройдемо з миром, з добром і

щирими помислами, про які так мріяв і які плекав наш Вчитель. І тому для

нас усіх, як ніколи, слова Вчителя «Я голосую за мир!» звучать по-

особливому, об’єднуючи і ведучи нас до спільної мети – утвердження

миру на всій нашій Землі.

З проведеного дослідження можна зробити висновок, що педагогіка

миру – це великий поступ у майбутнє. Виховуючи підростаюче покоління

її методами, вчителі формують нову генерацію нації, в якій переважатимуть

національні, загальнолюдські пріоритети, суперечки будуть вирішувати за

столом переговорів. Як зазначав Степан Якимович, «…будова миру

починається з підготовки суспільства до життя в умовах миру» [1, с. 52].

Лише декілька місяців не дожив Степан Якимович до свого 75-річчя.

Але життя і праця видатного вченого були недаремні. Полишені ним зерна

проросли і щедро плодоносять. Його ідеї збереження миру на Землі не

забуті, а продовжують реалізовуватись і сьогодні його учнями.

Продовжуючи себе в своїх вихованцях, Степан Якимович зумів не тільки

творити Людину, а й творити самий час.

1. Дем’янчук С. Я. Виховання молоді на ідеях миру в системі роботи школи і вузу :

спецкурс / С. Я. Дем’янчук, А. С. Дем’янчук. – Рівне : Тетіс, 1998. – 98 с. 2. Вища

педагогічна освіта і наука України : історія, сьогодення та перспективи розвитку.

Рівненська область / Ред. рада вид. : В. Г. Кремень (гол.) [та ін.]; Редкол. тому : Р.

М. Постоловський (гол.) [та ін.]. – К. : Знання України, 2010. – 383 с. 3. Дем’янчук С. Я.

Виховання старшокласників на ідеях миру в позакласній роботі : монографія /

С. Я. Дем’янчук, А. С. Дем’янчук, А. П. Петрук. – Львів, 1995. – 120 с. 4. Я голосую

за мир : матеріали Міжнародних учнівських громадських читань / Відп. за випуск

С. Я. Дем’янчук. – Рівне, 1999. – 22 с. 5. Я голосую за мир : матеріали Міжнародних

учнівських громадських читань / Відп. за випуск А. П. Петрук. – Рівне, 2010. – 196 с.

108

УДК 94 (477.8)

Сасюк Аліна, ст. ІV курсу історико-філологічного факультету;

науковий керівник – к.і.н., доцент Жив`юк А. А. (Міжнародний економіко-


НІЛ АНТОНОВИЧ ХАСЕВИЧ – ХУДОЖНИК І ПОЛІТИК

Анотація. У статті досліджено особливості життєвого шляху Ніла

Антоновича Хасевича, проаналізовано його художню творчість з погляду

історичної відповідності та мистецтвознавства певного періоду розвитку

України. Виявлено багатогранність таланту митця та організатора.

Особливу увагу звернено на діяльність художника в ОУН і УПА. Подано

обставини його смерті та особливості вшанування пам’яті. Визначено

внесок художника-патріота у розвиток українського мистецтва та історії.

Ключові слова: Н. А. Хасевич, екслібриси, дереворити, бофони, ОУН, УПА.

Аннотация. В статье исследованы особенности жизненного пути Нила

Антоновича Хасевича. Проанализировано его художественное творчество со

стороны исторического соответствия и искусствоведения разных периодов

развития Украины. Особое внимание обращается на деятельность

художника в ОУН и УПА. Представлены обстоятельства его смерти и

почтения памяти. Определен вклад художника-патриота в развитие

украинского искусства и истории.

Ключевые слова: Н. А. Хасевич, экслибрисы, деревориты, бофоны, ОУН, УПА.

Annotation. The article shows peculiarities of Nil Antonovych Hasevyche’s life

and artistic creativity. Artistic creativity in terms of history and art conformity

with a certain period of Ukraine history is analyzed. The diversity of the artist

and organizer talent is revealed. Particular attention focuses on the artistic

activities in Organization of Ukrainian Nationalists (OUN) and Ukrainian

Insurgent Army(UPA).The circumstances of his death and peculiarities of

honoring the memory are given in the article. The contribution of painter-

patriot to the development of Ukrainian art and history is defined.

Keywords. N. A. Hasevych, bookplates, woodcut, bofony, Organization of

Ukrainian Nationalists (OUN),Ukrainian Insurgent Army(UPA).

Актуальність дослідження зумовлена науковим інтересом до життєвої

та творчої діяльності майстра пензля і долота Ніла Антоновича Хасевича.

Історія життєвого і творчого шляху Ніла Антоновича Хасевича була

об’єктом дослідження багатьох українських і зарубіжних дослідників,

зокрема О. Іщук, І. Марчук, О. Мануйлик, І. Приходько, які висвітлили

109

аспекти життя та творчий потенціал Ніла Антоновича Хасевича; С. Бабій,

В. Сердюк – розкрили графіку митця в діяльності ОУН і УПА. Г. Бухало

висвітлив життєвий шлях митця у конкретно-стислому хронологічному

порядку; Ф. Вакулка – описав проекти орденів, медалей і відзнак Ніла

Антоновича Хасевича; Л. Крайлюк – висвітлила характер взаємодії Ніла

Хасевича із польською графікою 30-х років ХХ століття та розкрила

творчу спадщину художника-патріота у контексті морально-етичного та

патріотичного виховання студентської молоді та ін.

Мета дослідження – на основі аналізу художньо-мистецьких творів,

історичної літератури і преси дослідити життя і творчість Ніла Хасевича.

Відповідно до визначеної мети у статті вирішуються такі завдання:

– дослідити особливості життєвого шляху Ніла Антоновича Хасевича;

– проаналізувати творчість митця;

– визначити роль Ніла Антоновича Хасевича в діяльності ОУН і УПА;

– з’ясувати обставини смерті та вшанування пам’яті Ніла Хасевича.

Ніл Антонович Хасевич – український художник, видатний майстер

графіки та дереворитів, людина трагічної людської і творчої долі народився

12 листопада 1905 року в с. Дюксин, що на правому березі річки Горинь,

Костопільського повіту Волинської губернії в родині сільського диякона-

псаломника – Антона Івановича та його дружини Федотії Олексіївни [1, с. 8].

Сім’я Хасевичів виховувала трьох синів: Федора, Ніла та Анатолія.

Двоє братів пішли по батькових слідах і стали священиками, згодом не

уникнули «уваги» радянської влади. Ніл же, який ще з дитинства виявляв

неабиякі задатки художника, малював портрети односельців біля криниці

на обійсті [2, с. 3]. Сім’я достатку не мала. І бажання малого Ніла

малювати особливо не підтримувалося [3, с. 4].

Початкову освіту Н. Хасевич здобув вдома і в церковноприходській

школі. Потім навчався у духовній семінарії в Житомирі. Саме тут майбутній

художник навчився азам малювання у майстерні іконописця [4, с. 91].

Після закінчення семінарії він вступив до приватної Рівненської

української гімназії, де продовжив своє навчання [5, с. 81].

У 1914 році Ніл Хасевич, їдучи підводою на навчання в Рівненську

гімназію на Оржівському залізничному переїзді потрапив під поїзд і втратив

ліву ногу вище коліна. Тоді ж загинула і його мати. Для того, щоб якось

пересуватися, він змайстрував собі протез, оскільки міг вирізати з дерева

різні вироби. З тих пір Ніл залишився калікою і ходив постійно з палицею

[6, с. 11]. Тривалий проміжок часу хлопець лікувався від пережитого, а

1919 року, після лікування, пішов навчатися в майстерню Василя Леня в

Рівному. У цій майстерні Хасевич вчися та працював протягом 4-х років і

одночасно займався самоосвітою [7, с. 107].

Французька компанія, яка володіла залізницею, виплатила Нілу

компенсацію. На ці кошти він мав змогу вчитися в Академії мистецтв у

110

Варшаві на графічному факультеті, куди його у 1926 року зарахували

вільним слухачем [5, с. 81]. У 1929 році він склав екстерном екзамени за

Рівненську українську гімназію й отримав атестат з відзнакою [8, с. 7].

25 лютого 1930 року Ніл Антонович стає повноправним студентом

Варшавської академії мистецтва [1, с. 8], а у 1935 році отримує диплом про

вищу художню освіту з правом вчителювання в середніх школах Польщі.

Саме у стінах Варшавської академії художник творчо сформувався. До

1939 року він переважно проживав і творив у польській столиці [9, с. 81].

Навчаючись в академії, Хасевич вступив до організації «Українська

громада» [10, с. 5], а у 1927 році став засновником і багаторічним секретарем

Українського мистецького гуртка «Спокій» під керівництвом колишнього

петлюрівського прихильника Петра Мегика, яким опікувався митрополит

Шептицький, письменник Юрій Липа та сенатор від Волині Степан

Скрипник [1, с. 8]. До гуртка входили молоді митці, яких об’єднував потяг

до новаторства і національна своєрідність образних засобів, прагнення

піднести українське мистецтво до загальноєвропейського рівня [11, с. 144].

«Спокій» мав власну бібліотеку, де відбувалися дискусії, проводилися

конкурси, вивчали українське народне мистецтво, його історію та

ознайомлювалися з творчістю українських митців у минулому [6, с. 5].

Протягом 30-х років гурток «Спокій» організував низку художніх

виставок, участь у яких зробила Ніла Хасевича знаним майстром живопису

й графіки. Загалом з 1931-го по 1943-й роки мистецькі роботи українського

художника експонувалися на 35 виставках [1, с. 8]. Зараз деякі його роботи

знаходяться в галереях Берліна, Варшави, Лос-Анджелеса, Луцька, Львова,

Києва, Праги, Рівного, Чикаго [12, с. 84].

Шлях у мистецтво Ніла Антоновича і традиційний, і своєрідний. Як і в

багатьох українських малярів, його ранній потяг до краси шліфували

навколишня природа та твори народного мистецтва [11, с. 143].

Тривалий час майбутній художник не міг зупинитися на одному

мистецькому напрямі і прагнув охопити все можливе. Спочатку студіював

малюнок, малярство і живопис в майстерні у професорів Мілоша і Мечислава

Катарбінських, факультативно-декоративне ткацтво у професора

Чайковського, вчився мистецтву шрифту і книгознавству у професора

Бонавентури Лєнарт та графіки у професора Владислава Скочиляса [4, с. 92].

Його праця відображена в чорно-білому полотні «Прання» (1931), яке

відзначене премією «Ватикан» (присуджувалася кращим студентським

роботам року у Варшавській академії мистецтв); портреті гетьмана Івана

Мазепи, який нагороджений дипломом Варшавської академії [13, с. 11];

працях «Дівчина», «Хатка», «В лісі», «Сон» (1937), що відзначені третім

грошовим призом на міжнародній виставці гравюр по дереву у Варшаві [3, с. 4].

Ніл Антонович Хасевич захоплювався вивченням характеру букв. Щоб

зрозуміти створення букви, він від руки, гусячим пером, переписав

111

Пересопницьке Євангеліє наслідуючи Юрія Нарбута. В процесі цієї роботи

досконало вивчив слов’янський шрифт [7, с. 108–109] та створив літери

азбуки із стилізованими ілюстраціями до кожної конкретної букви («Е»,

«Ж», «О», «У», «Ш», «Х») до «Української абетки» (1930), що висвітлені в

художньому альбомі «Книжкові знаки Ніла Хасевича» (1939) [3, с. 4].

Здебільшого Ніл Хасевич працював в галузі станкової, книжкової та

документальної графіки. Займався гравюрами, а точніше – дереворитами,

рідше – ліноритами, у яких він досяг значного рівня, будуючи зображення

не тільки на поєднанні ліній різної тональності, але й конфігурації, на

використанні різної форми штрихів, крапок [11, с. 145]. До них відносяться

краєвиди, портрети (офіційні – Миколи Козака та Степана Бандери; меморіальні

– Олекси Громадюка, Осипа Дякова, Дмитра Клячківського та Романа

Шухевича; неформальні дереворити і малюнки – портрети командира сотні

«Распутіна», портрет Олесі, Жені та Олі) і жанрові сцени [13, с. 12–13].

Поряд із цим, Ніл Антонович займався виконанням екслібрисів, які

виконував, на відміну від більшості західноукраїнських митців, в трудомістких

техніках деревориту та ксилографії. Він досяг у них надзвичайної виразності,

вміння прив’язувати надпис до рисунка, шляхетної пропорційності,

застосування гострого контрастування білого з чорним, створивши таким

чином, власний напрям в українській екслібристиці.

Екслібриси митця символізують: особу власника бібліотеки, його

внутрішній світ, інтимні переживання (екслібрис Андрія Лівицького); тугу

за втраченою Батьківщиною (екслібрис О. Около-Кулака); нахили, професію

(екслібрис Є. Плюща – інженер); характер занять (екслібриси Т. Лєшнера –

зацікавлення дослідженням історії України та Антона Курча – зацікавлення

історією збройних змагань Польщі у ХVІІ столітті); захоплення (екслібриси

Джіно Сабатіні – полювання, Володимира Прокоповича – захоплення

давньою українською історією та Іванки Левицької – пристрасть до книг);

прізвища володарів бібліотек (екслібриси Норберта Жаби – жаба та В.

Васьківського – кіт Васька) які спостерігаються в художньому альбомі

«Екслібриси Ніла Хасевича» (1939) [3, с. 4; 14, с.7].

Одночасно із творчістю Ніл Хасевич займався громадською, політичною

та просвітницькою діяльністю – у воєнні часи в селі Деражному був мировим

суддею, створив в рідному селі «Просвіту» і налагодив її діяльність та був

активним учасником Української повстанської армії [7, с. 109].

У підпіллі Ніл Хасевич діяв під псевдонімом «Бей-Зот», «Старий»,

«333», «Левко», «Рибалка», «Джміль». Він був обраним до центрального і

крайового проводів Організації українських націоналістів [15, с. 14]. В

1944 році його обрали до підпільного українського парламенту – Української

головної визвольної ради – від української інтелігенції (єдиний представник

від Рівненської області) [1, с. 8]. Митець безпосередньо, входив до загону

Української повстанської армії «Північ», командиром якого був полковник

112

Дмитро Клячківський (відомий під псевдонімом «Клим Савур»), де

очолював політико-пропагандистську ланку цієї групи [12, с. 84].

Ніл Антонович був талановитим пропагандистом, керував друкарнею

повстанців, працював як художник і редактор, готуючи ілюстрації до

сатиричних журналів Української повстанської армії, оформляв листівки-

афіші, які виконували функцію політичну і соціальну та служили як засіб

комунікації з населенням, обмежувалися до легко зрозумілого умовного

зображення, короткого гасла і кількох кольорів, елементи якого зосереджені

на тому, щоб привернути увагу населення і наголосити зміст. Це листівки–

афіші з серії «Кличі Організації українських націоналістів» – «За Українську

самостійну соборну державу», «Воля народам, воля людині», «Слава

Україні! Героям слава!», «Ми стали волі на сторожі» [16, с. 175], летючки

(текст з закликами до народу, який доповнює зображення: «Як сталінські

бандити господарюють в Україні» (1947), «Звернення до всіх потерпілих

жінок») [13,с. 26–27] підпільні видання на Волині і Поліссі («До зброї»,

«Молодий Революціонер», «Хрін», «Український перець»). Хоча його

прізвище і псевдо ніде в тексті не згадуються, проте фалічні карикатури,

вміщені в журналі, відомі з інших джерел, підтверджують його авторство

[17, с. 92]. Н. Хасевич випустив альбом карикатур «Сатира і шаржі», що

висміюють і критикують комуністичний режим, гіперболічно підкреслюють

негативні риси ворога [15, с. 16].

Упродовж 1943–1949 років Ніл Хасевич запроектував і виконав цілий

ряд бофонів (скорочено від «бойовий фонд») – своєрідний вид грошей,

якими розраховувалися вояки Української повстанської армії із

населенням за одяг, харчі та інші необхідні речі [10, с. 5].

У червні 1948 року, коли Українська головна визвольна рада запровадила

відзнаки підпільникам, які заслужили їх особливою звитягою, Ніл

Антонович створив 16 проектів за власною ініціативою різних хрестів

(золоті, срібні і бронзові), медалей і відзнак УПА, в яких виявив свій

погляд на систему нагород УПА. Також митець розробляв проекти

прапорів, печаток, бланків для повстанців, започаткував виготовлення

графічних матриць з гуми, так звану «гутенбергівку», яку він широко

використовував у період підпільної діяльності [15, с. 16; 6, с. 30–36].

Незважаючи на скрутні матеріально-технічні умови і постійну загрозу

для життя, Н. Хасевичу вдалося не тільки створити високохудожні твори, а

й організувати підпільну мистецьку школу – «Ланка «Зота» або мистецька

школа «Хасевича», яка вишколила ряд учнів-послідовників, таких, як

«Артем», «Мирон» і «Свирид» та об’єднала талановиту молодь – вояків

Української повстанської армії [13, с. 10].

За особливий внесок у розгортання національно-визвольної боротьби

Організації українських націоналістів-Української повстанської армії

художник нагороджений Срібним Хрестом за заслуги [7, с. 110].

113

Окремим досягненням Ніла Хасевича підпільного періоду є серія

дереворитів «Волинь у боротьбі», яка висвітлює картини повстанського

життя на Волині і Поліссі, віддзеркалює ідейні спрямування і програму

визвольного руху для поборювання ворога і мобілізації народу до боротьби,

при цьому не відображаючи боїв, ані неймовірно тяжких обставин життя

повстанців. Її вважають винятковим документом визвольної боротьби

УПА і відображенням місця й часу цієї боротьби [13, с. 21–45]. У травні

1951 року гравюри цього альбому було роздано на одному із засідань

чергової сесії Організації Об’єднаних Націй в Нью-Йорку іноземним

делегатам, що зацікавило Міністерство Державної Безпеки [1, с. 8].

У Рівному було організовано спеціальну оперативну групу, яка мала на

меті розшукати митця. Її очолив капітан Міністерства Державної Безпеки

Борис Стекляр. Йому допомагали капітани Маркелов і Кудрицький, один

із Сумського управління Міністерства Державної Безпеки [17, с. 92].

Оперативна група кинулась шукати підпільника з ініціалами «Н» та

«Х», що у вигляді зірочки (накладені одна на одну букви), містили роботи

Хасевича. Оперативникам вдалося розшифрувати підпис на малюнках і

визначити місцезнаходження художника – замаскований бункер під хлівом

з дровами на обійсті хуторянина Лавріна Стацюка в кілометрі від села

Сухівці. Поряд з цим встановили його прикмети [11, с. 148–149].

Операцію з захоплення «Зота» капітан Стекляр призначив на 4 березня

1952 року, 12.00 годину дня. Викинувши з хліва дрова, емгебісти

запропонували Хасевичу здатися. У відповідь – мовчанка. Потім з криївки

пішов дим – то палили документи. І аж тоді пролунали три постріли.

Криївку для певності закидали гранатами. У трьох кімнатах бункеру

знаходилися – Ніл Антонович Хасевич, В’ячеслав Антонюк (псевдонім

«Матвій») та Антон Мельничук (псевдонім «Гнат»), було знайдено зброю,

ручні гранати, запас продуктів, патронів і свічок на декілька місяців,

матриці листівок, пристрої для графічних робіт [7, с. 111].

За рік перед тим, як оточений у бункері художник-борець живим не

здався, у своєму листі він писав: «Державна безпека вже знає, хто криється

на псевдо «Бей-Зот», а мої земляки – не знають… Я хочу, щоб знали вони… і

знав увесь світ. У своєму житті я, здається, втратив уже все. Але як довго

буде залишатися бодай одна краплина моєї крові, я буду битися з ворогами

свого народу. Я не можу битися з ними зброєю, але я б’юся різцем і долотом.

Я, каліка (інвалід), б’юся з ними в той час, коли багато сильних і здорових

людей у світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу,

щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються… Така

моя думка, думка рядового підпільника. Слава Україні!...» [16, с. 175]. Завдяки його діяльності та вкладу у життя країни суспільство шанує пам'ять

про легендарного художника-бійця. Роки йдуть, але пам’ять про Ніла Хасевича живе [10, с. 5]. Він боровся за волю України не тільки за свого

114

життя, а й після смерті – своїми роботами, які експонувалися в різних країнах, розповідаючи світу про Україну. Так, виставка дереворитів Ніла Хасевича «Україна – не Росія», експонована 1952 року в ООН, була одним з досвітніх вогнів нашої Незалежності [18, с. 2]; книга «Графіка в бункерах Української повстанської армії», яка була створена бойовими побратимами художника у Філадельфії, донесла до нас останні його праці [11, с. 150; 3, с. 4].

13 жовтня 1992 року за рішенням Рівненського міськвиконкому № 5243-р в місті Рівному перейменована вулиця Шпанівська на вулицю Н. Хасевича в пам'ять про художника-політика [1, с. 8–9].

У 1993 році вийшов на екрани документальний фільм кінорежисера М. П. Ткачука «Здобути або не бути», знятий на Українській студії хронікально-документальних фільмів у 1992 році. В картині розповідається про життєвий і творчий шлях Н.Хасевича, демонструються його роботи [7, с. 107].

25 листопада 1995 року з нагоди 90-річчя від дня народження Н. Хасевича на подвір’ї Дюксинської школи відкрито пам’ятний знак [19, с. 13].

3 березня 2002 року відбулося відкриття і освячення меморіальної дошки на вулиці Ніла Хасевича в Рівному [20, с. 2].

Поряд із цим, про Ніла Хасевича складено багато патріотичних пісень, в яких увіковічено діяльність художника-борця [10, с. 5].

Отже, Ніл Антонович Хасевич – яскрава, непересічна постать, одна з найфеноменальніших з’яв художньої культури ХХ століття, якій вдалося знайти власне обличчя в багатоманітності польської графіки, здобути визнання і славу. Його особистість уособлює відвічні стихії української душі з її волелюбними й творчими пориваннями. Історія життя Ніла Хасевича – це реальна метафора потенційної сили українського народу.

Ніл Хасевич не очолював збройних формувань УПА і не керував бойовими групами підпільників. Його зброєю були різець гравера і олівець художника. Твори митця підносили бойовий дух повстанців, кликали до звитяги в боротьбі за Українську самостійну соборну державу.

Як зазначав доктор Мирослав Прокоп у статті «Ідейно-політична боротьба Української Повстанської Армії під сучасну пору», «…Ніл Антонович Хасевич – людина фізично зовсім непридатна до важкого повстанського життя, зуміла своєю мистецькою працею дати в руки УПА і всього визвольного руху чи не найсильніший засіб політичного наступу на ворога…» [21, с. 4].

Н. Хасевич – це митець – патріот, що існував в умовах постійної небезпеки. Але не дивлячись на все, він не зрадив своїх товаришів, а до кінця боровся з ворогами. На жаль, життєвий шлях Ніла завершився трагічно. Де його могила – невідомо. Реабілітація не відбулася. Єдина «компенсація» – обеліски, пам’ятники, виставки, фільми, книги про героя Другої світової війни.

За своєю позицією і місцем у визвольній боротьбі Н. Хасевич є яскравою постаттю, яка підтверджує духовний світ борців того часу за самостійну Україну, справжній герой Другої світової війни, чільний представник славної когорти патріотів, які боролися за визволення України від поневолення фашистськими окупантами та більшовицьким режимом, великий патріот

115

України, який до кінця розділив її долю. Він належить до тих людей, що своїм життям довели, що патріотизм і самопожертва – це не просто слова.

1. Тищенко О. Від Сталінградської до Хасевича / О. Тищенко // VIP : Рівненське

щотижневе видання. – Рівне, 2005. – № 43 (8). – 18 листопада. – С. 8–9. 2. Мартинюк М.

Картини вояка УПА Ніла Хасевича / М. Мартинюк // Клеванський тракт : Газета

виходить за сприяння агропромислової корпорації «Зоря». – Зоря, 2011. – № 45. –

16 грудня. 3. Дем’янчук О. Боровся з ворогом силою мистецтва : До сторіччя з дня

народження Ніла Хасевича / О. Дем’янчук // Вісті Рівненщини : Газета обласної

Ради. – Рівне, 2005. – № 87. – 23 листопада. 4. Вакулка А. Ф. Здобути або не бути /

А. Ф. Вакулка // Із криниці печалі. Збірка спогадів та документів. Вип. 1. – Рівне,

1993. – С. 91–97. 5. Бабій С. О. Ніл Хасевич – художник-графік ОУН–УПА / С. О. Бабій //

Велика Волинь: минуле і сучасне: Тези ІІ регіональної науково-теоретичної

конференції 18–20 грудня 1992 року. – Рівне, 1992. – С. 81. 6. Вакулка А. Ф. Ніл

Хасевич – художник-борець / А. Ф. Вакулка. – Рівне: Волинські обереги, 2005. – 68 с.

7. Сердюк В. Ніл Хасевич – художник і воїн / В. Сердюк // Волинь моя : журнал

міжнародного громадського об’єднання «Волинське братство». – К. : Київська

правда, 2006. – Випуск 6. – С. 107–112. 8. Мовчан П. Повернений із забуття / П. Мовчан //

Слово Просвіти : орган всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка. –

Київ, 2006. – № 3. – 19–25 січня. 9. Крайлюк Л. В. Ніл Хасевич і польська графіка

30-х років ХХ століття: характер взаємодії / Л. В. Крайлюк // Українська культура :

минуле, сучасне, шляхи розвитку : Зб. наук. праць : наук. зап. Рівненського державного

гуманітарного університету. – Випуск 13. – Рівне: РДГУ, 2008. – С. 80–84. 10. Курсик Є.

Пам’яті Ніла Хасевича: перед вічністю високого неба… / Є. Курсик // Віче

Костопільщити: Костопільська районна громадсько-політична газета. – Костопіль,

2013. – № 10. – 8 березня. 11. Мануйлик О.Т. Топкими болотами Волині і Полісся /

О. Т. Мануйлик– Рівне : ВАТ «Рівненська друкарня». – 2006. – С. 141–151. 12. Вербич В.

Так було убито Ніла Хасевича / В. Вербич // Під куполом спільного неба : Есеї та

діалоги – Луцьк : ПВД «Твердиня», 2006. – С. 84–85. 8. Іщук О. Життя і творчість

Ніла Хасевича / О. Іщук, І. Марчук, Д. Даревич. – Торонто-Л. : Літопис УПА, 2011. –

432 с. 14. Карп’юк А. Екслібриси Ніла Хасевича яскраві, як і його життя / А. Карп’юк,

О. Юркова // Голос України. – Київ, 1999. – № 163. – 4 вересня. 15. Криштальський А.

Ніл Хасевич: воїн, митець, легенда / Криштальський А. упорядник. – Луцьк і Терен,

2010. – 99 с. 16. Дьомін М. Мистецтво і зброя Ніла Хасевича : до 100-річчя художника /

М. Дьомін // Вітчизна : Літературно-художній та громадсько-політичний журнал

письменників України. – Київ, 2006. – № 7/8. – С. 173–175. 17. Приходько І. Ніл

Хасевич – художник, борець / І. Приходько // Матеріали студ. наук. конф. : березень –

травень 2008 року. Випуск 3. – Рівне: НУВГП, 2008. – С. 91–92. 18. Кітова Л. Досвітній

вогонь незалежності / Кітова Л. // Волинь : Обласний народний часопис. – Рівне,

2005. – № 46. – 18 листопада. 19. Карп’юк А. Лицар Свободи. Нариси, спогади,

статті до 100-річчя з дня народження Н. А.Хасевича / А. Карп’юк. – Костопіль,

2004. – 63 с. 20. Бухало Г. Ніл Хасевич: Коротка хронологія життя / Г. Бухало //

Волинь : Обласний народний часопис. – Рівне, 2005. – № 45. – 11 листопада. 21.

Бухало Г. «Долотом проти Кремля…» До 90-річчя від дня народження українського

художника Ніла Хасевича / Г. Бухало // Волинь : Обласний народний часопис. –

Рівне, 1995. – № 45. – 10 листопада.

116

УДК 94 (477) «1938/1939»

Сірук Олександр, ст. IV курсу історико-філологічний факультет;

науковий керівник – к.пед.н., доцент Цимбалюк О. М. (Міжнародний

економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем'янчука,

м. Рівне)

ЗМІСТОВІ ОСОБЛИВОСТІ МЮНХЕНСЬКОЇ ЗМОВИ ПРОВІДНИХ

ЄВРОПЕЙСЬКИХ ДЕРЖАВ ТА ЇЇ НАСЛІДКІВ (1938 р.)

Анотація. У статті досліджено події довоєнної політичної кризи, пов’язані з

Мюнхенською конференцією 1938 року. Розкрито історичні передумови її

проведення, основні змістові положення Мюнхенської угоди та міжнародні

наслідки її підписання. Наголошено на основних чинниках, що призвели до

розпаду Чехословаччини. Особливу увагу приділено зрадницькій дипломатичній

діяльності Великобританії та Франції. Вказано на прямі порушення ними

норм міжнародного права та турботу виключно про свої інтереси.

Прослідковано зв’язок Мюнхенської конференції з Другою світовою війною.

Ключові слова: Мюнхенська конференція, Мюнхенська угода, анексія

Судетської області, політика «умиротворення» агресора, розподіл

Чехословаччини, Друга Чехословацька республіка.

Аннотация. В статье исследованы события предвоенного политического

кризиса, связанные с Мюнхенской конференцией 1938 года. Раскрыты

исторические предпосылки её проведения, основные содержательные

положения Мюнхенского соглашения и международные последствий его

подписания. Отмечены основные факторы, приведшие к распаду Чехословакии.

Особое внимание уделено предательской дипломатической деятельности

Великобритании и Франции. Указано на прямые нарушения ними норм

международного права и заботу исключительно о своих интересах.

Прослежено связь Мюнхенской конференции со Второй мировой войной.

Ключевые слова: Мюнхенская конференция, Мюнхенское соглашение,

аннексия Судетской области, политика «умиротворения» агрессора,

раздел Чехословакии, Вторая Чехословацкая республика.

Annotation. The article highlights the events of prewar political crisis relating

to the Munich Conference in 1938, namely: analysis of the historical

background on the eve of its implementation, study of main content of Munich

Agreement and international consequences of its adoption. Emphasis is made on

the major factors that led to the breakup of Czechoslovakia. Particular attention

is paid to the treacherous diplomatic activities of the United Kingdom and

France. The direct breaches of international law and disturbance exclusively for

117

their interests are indicated. A direct relationship of the Munich Conference to

World War II is observed.

Keywords: Munich Conference, Munich Agreement, annexation of the Sudetenland,

policy of aggressor’s «appeasement», division of Czechoslovakia, the Second

Czechoslovak Republic.

В історії Європи знайдеться немало жахливих і трагічних епізодів.

Майже кожна країна мала в своїй історії події, які народ хотів би назавжди

забути. Особливо це стосується народів Східної Європи, яким довелося

витерпіти найбільші біди. Однією з таких трагічних подій була Мюнхенська

змова, яка не тільки стала катастрофою для суверенної Чехословаччини,

але й призвела до Другої світової війни. Зокрема, цьому сприяла недалекоглядна

і зрадницька політика Великобританії та Франції. Оскільки, сьогодні в

Європі спостерігається повторення минулих помилок, то нам потрібно їх

ґрунтовно дослідити щоб не допустити повторення в майбутньому.

Основу дослідження складають праці вітчизняних та зарубіжних

істориків, які висвітлюють передумови підписання Мюнхенської угоди і

показують роль Великобританії та Франції, у цьому процесі. Так, роботи

В. Горохова [1], А. Н. Капітонової [2], М. Пономарьова [3] присвячені

аналізу дипломатичних відносин між європейськими країнами напередодні

Другої світової війни. Значну групу становлять праці, присвячені

передумовам, етапам та наслідкам підписання Мюнхенської угоди.

Зокрема, над цими питаннями працювали такі дослідники, як А. Борисов

[4], В. Гусєв [5], А. Кізченко [6], В. Павленко [7], О. Серапіонова [8] та інші.

Серед чехословацьких істориків можна виділити дослідження Вацлава

Крала [9; 10], який ґрунтовно висвітив тему Мюнхена у працях, які

присвячені передумовам та проведенню Мюнхенської конференції: «План

Зет» та «Дни, которые потрясли Чехословакию». Це одні з найкращих

джерел для вивчення цієї проблеми, з поправкою на ідеологію.

Метою статті є дослідження процесу підготовки та проведення

Мюнхенської конференції і реалізації зовнішньої політики країн-учасниць

Мюнхенської угоди на новому етапі суспільно-політичного розвитку.

Для реалізації цієї мети в роботі вирішуються такі завдання:

– проаналізувати передумови та процес прийняття Мюнхенської угоди;

– з’ясувати міжнародні наслідки рішень конференції;

– розкрити зрадницьку політику Великобританії та Франції щодо

Чехословаччини.

Чехословаччина була рішучим прихильником версальської системи.

У зовнішній політиці вона спиралась на відносини з Францією і на альянс

Мала Антанта, до якого ще входили Румунія та Югославія. В 30-х роках

ХХ століття Чехословаччина була одним із головних прихильників

системи колективної безпеки, що гарантувалася Лігою Націй.

118

Проте в 1933 році до влади в Німеччині прийшли нацисти, які не

приховували свого прагнення взяти реванш за поразку у Першій світовій

війні. Сусідню Німеччину приваблював економічний потенціал

Чехословаччини, який становив пряму загрозу для німців. Адже, після

поразки Австро-Угорської імперії в Першій світовій війні, Чехословаччина

отримала території, де зосереджувалося 80 % машинобудування, 80 % –

текстильної, 75 % – паперової, 92 % – скловиробництва, 92 % – цукроварної

промисловості імперії. За виробництвом найважливіших видів продукції

на душу населення вона відставала лише від США, Великобританії,

Франції, Німеччини і Бельгії [8, с. 207].

А. Гітлер вирішив розпочати приєднання чехословацьких територій з

Судетської області, де проживало близько 3,2 млн. німців, що становило

23 % населення країни. Більшість цієї діаспори знаходилася під прямим

впливом Судето-німецької партії на чолі з Конрадом Генлейном. Політика

«умиротворення» агресора з боку Великобританії і Франції підвела їх до

пошуків політичної угоди з Німеччиною. У вересні 1938 року між цими

країнами розпочалися прямі переговори [9, с. 44].

Вже 15 вересня в Берхтесгадені відбулася зустріч лідера нацистів з

прем’єр-міністром Великобританії Невіллом Чемберленом. Під час

розмови А. Гітлер фактично в ультимативній формі вимагав приєднання

Судетської області до Німеччини [10, с. 146]. Н. Чемберлен не дав чіткої

відповіді і зауважив, що йому треба проконсультуватися зі свої урядом та

урядом Франції. 18 вересня до Лондона прибув прем’єр-міністр Франції

Едуар Даладьє з міністром закордонних справ Жоржом Бонне для проведення

консультацій з британським кабінетом. Представників Чехословаччини на

цю зустріч не запросили. Наступного дня чехословацькому президенту

Бенешу передали ультиматум про передачу Судетів як «внесок у справу

збереження миру». 21 вересня Великобританія і Франція попередили

Бенеша, що вони не допомагатимуть Чехословаччині, якщо вона прийме

допомогу СРСР. Чехословацький уряд не мав іншого виходу і прийняв

ультиматум [11, с. 327].

Бездарна політика західних країн продовжилася 22 вересня, коли

Н. Чемберлен прилетів у Годесберг і повідомив фюрера про те, що він

домігся згоди на анексію Судетської області від французького та

чехословацького урядів. Прем’єр-міністр Великобританії отримав неочікувану

заяву Гітлера з вимогою негайно за 10 днів віддати Німеччині не тільки

Судети, але й райони, де німці були в меншості. А також задовольнити

територіальні претензії Польщі та Угорщини. Керівник британського

уряду вважав ці умови неприйнятними для світової громадськості і

погодився на пропозицію Німеччини скликати міжнародну конференцію 4-х

держав (без СРСР і Чехословаччини) на 29 вересня. Керівникам Франції,

Великобританії та Італії були надіслані запрошення [12, с. 24].

119

Мюнхенська конференція розпочалася 29 вересня 1938 р. о 12.45.

Першим виступив Б. Муссоліні, який наполягав на практичному вирішенні

проблеми. Його чіткі пропозиції у письмовому вигляді згодом не тільки

визначили денний порядок переговорів, а й лягли в основу Мюнхенської

угоди. Вони були заздалегідь погоджені з Гітлером, проте представники

Великобританії і Франції нічого не запідозрили і прийняли їх оплесками.

Залишалося лише уточнити деякі питання. Н. Чемберлен домігся присутності

чехів, але лише в сусідній кімнаті. Ними були два представники

Чехословаччини – доктор Войтех Маетни, посол Чехословаччини в Берліні та

доктор Хуберт Масарик з міністерства закордонних справ [13, с. 91].

О другій годині ночі 30 вересня Гітлер, Чемберлен, Муссоліні і Даладьє

(саме в такому порядку) поставили свої підписи під Мюнхенським угодою.

Вона складалася з головної частини, додатка й трьох декларацій про

«міжнародну комісію». Основний зміст угоди: а) Судетська область

відділяється від Чехословаччини й передається Німеччині з 1 по 10

жовтня; б) все майно, в тому числі зброя, укріплення, особисті речі,

худоба, меблі громадян, мають залишатися на місці; в) Чехословаччина

повинна задовольнити територіальні претензії Польщі та Угорщини. Лідер

нацистів отримав те, в чому йому було відмовлено в Годесберзі.

Повідомляти чехам про результати угоди було доручено союзникам

Чехословаччини − представникам Франції та Англії [5, с. 125].

Для «закріплення» результатів Н. Чемберлен зустрівся з А. Гітлером в

Мюнхені наступного ж дня, щоб обговорити стан справ у Європі в

майбутньому. Крім того, він мав намір зміцнити своє становище в політичному

житті Англії, для чого хотів просити фюрера про невелику поступку. Це

був текст домовленості, що містив наступне: «Ми, фюрер Німеччини і

канцлер, та англійський прем’єр-міністр, провели сьогодні ще одну зустріч

і прийшли згоди про те, що питання англо-німецьких відносин має

першорядне значення для обох сторін і для Європи. Ми розглядаємо

підписану вчора ввечері угоду і англо-німецьку морську угоду як символ

бажання наших двох народів ніколи більше не воювати один з одним. Ми

прийняли тверде рішення, що метод консультацій став методом, прийнятим

для розгляду всіх інших питань, які можуть стосуватися наших двох країн,

і ми сповнені рішучості продовжувати наші зусилля по усуненню

можливих джерел розбіжностей і таким чином сприяти забезпеченню миру

в Європі» [8, с. 46–47]. Фюрер підписав документ. Н. Чемберлен не знав

того, що на цій же зустрічі лідери фашистських держав домовилися при

необхідності боротися «пліч-о-пліч» проти Великобританії.

Текст зрадницької угоди було вручено президенту Чехословаччини

Е. Бенешу 30 вересня. Він мав надіслати до Берліну двох представників на

перше засідання «міжнародної комісії» з нагляду за виконанням угоди. О

10:00 годині ранку Чехословаччина капітулювала [6, с. 207].

120

Таким чином, можна констатувати, що, під час переговорів з Німеччиною,

Великобританія і Франція чинили тиск на Чехословаччину, яку зрадили і

кинули напризволяще. За наполяганням Берліна президент Е. Бенеш подав

у відставку 5 жовтня. Його пост тимчасово зайняв генерал Сирови. Він

став президентом того, що залишилося від Чехо-Словаччини (з цього

моменту назва держави писалася саме через дефіс) [1, с. 208].

Ті території Чехословаччини, які Н. Чемберлен і Е. Даладьє не змогли

передати Німеччині в Мюнхені, віддала їй «міжнародна комісія». До цього

спішно сформованого органу увійшли італійський, французький та

англійський посли, чеський посол у Берліні і барон фон Вайцзекер з

німецького міністерства закордонних справ. Будь-яке спірне питання про

передачу додаткових чехословацьких територій Німеччини вирішувалося

на користь останньої. 13 жовтня 1938 року комісія проголосувала за

скасування плебісциту на територіях, де він повинен був проводитися

згідно з Мюнхенською угодою [3, с. 117]. Потреба в ньому відпала.

Наслідки мюнхенських переговорів висвітлені в щоденнику військового

міністра Великобританії Хор-Беліша: «Ніхто, в більшій мірі, ніж я, не

усвідомлює наші сьогоднішні недоліки. Начальники штабів вважають, що

проти Німеччини слід здійснити наступ, але в даний час, це все одно, що

вийти полювати на тигра з незарядженою рушницею» [3, с. 26]. Насправді,

підставою говорити про Мюнхенський договір як про змову європейських

країн став нерозумний хід прем’єр-міністра Великобританії. Повернувшись з

Мюнхена, він почав розмахувати ще на трапі літака текстом Мюнхенського

договору зі словами «я привіз вам мир!» Наступного року почалася війна, і

зловтішні противники прем’єра пригадали йому ці слова.

Ніякої дискусії на Мюнхенській конференції не було. Єдиним питанням,

яке піддалося обговоренню, було питання про те, яким способом примусити

Чехословаччину прийняти мюнхенський диктат і беззастережно капітулювати

перед об’єднаним англо-франко-німецько-італійським натиском. У процесі

розгляду питання про терміни Н. Чемберлен виявив готовність повністю

задовольнити німецькі вимоги. Ще далі пішов Е. Даладьє, вказавши, що

французький уряд у жодному випадку не потерпить тяганини в цій справі з

боку чеського уряду. Так уряди Великобританії і Франції без щонайменших

коливань принесли Чехословаччину в жертву гітлерівській Німеччині.

Примушення Чехословаччини до відмови від своїх територій зусиллями

А. Гітлера і Б. Муссоліні, з одного боку, і керівниками «західних демократій»

на чолі з Н. Чемберленом і Е. Даладьє (США також підтримали мюнхенські

рішення), з другого боку, стало знаковим. В обмін Німеччина підписала з

Великобританією (30 вересня) і Францією (6 грудня) декларації, які, по

суті, були пактами про ненапад і прямо вказували на «співпрацю» між

цими країнами. «Мені від самого початку було ясно, – зізнавався А. Гітлер

своїм генералам після «мюнхенської змови», – що Судетсько-німецька

121

область мене не задовольнить. Це рішення половинчасте» [13, с. 98]. І щойно

мюнхенські «миротворці» відбули на батьківщину, фюрер почав вирішувати

цю проблему остаточно, й досяг успіху до середини березня 1939 року.

Наслідки зради були трагічними для Чехословаччини. В перших числах

жовтня 1938 року Німеччина зайняла її прикордонні райони. До 10 жовтня

була окупована територія площею 28679 кв. км., де проживало 3,59 млн.

чоловік, з них 727 тис. чехів. А це близько 1/5 території Чехословаччини й

близько 1/4 її населення. Матеріальні втрати були жахливі. Країна

позбулася 4/10 національного доходу, зокрема 66 % вугільних і 80 %

лігнітових покладів, 80 % текстильної продукції, 70 % заліза і сталі, так

само як і потужності електростанцій [4, с. 63].

Бездарна політика європейських країн призвела Чехословаччину фактично

до розпаду. Тепер вона називалась Друга Чехословацька республіка або

Чехо-Словаччина. Однак вона проіснувала недовго. Політики, що прийшли до

влади, постаралися за цей час зробити максимум можливого для пристосування

її економіки і політичного режиму до фашистської Німеччини, сподіваючись

на погодження А. Гітлера з існуванням самостійної Чехословацької

держави, «уніфікованої» за нацистським зразком [6, с. 112-114].

Польща і Угорщина увірвали й собі частину чехословацьких територій.

Денонсувавши в 1938 році договір 1924 р. про ненапад з Чехословаччиною,

підписаний під час візиту Е. Бенеша до Варшави, Польща в шестимісячний

період також отримала частину території сусідньої країни [9, с. 148–151].

Поляки звинуватили чехів в кривдженні польського населення та повністю

підтримали німецькі претензії. 19 вересня 1938 р. полковник Бек виклав

польські вимоги до уряду Чехословаччини щодо Тушина. Незважаючи на

тиск з боку СРСР (загроза денонсації пакту про ненапад 1932 р.) і Франції,

Польща стала на бік Німеччини. В додатку до Мюнхенської угоди було

сказано: «Якщо проблема польської та угорської меншин у Чехословаччині

не буде розв’язана у тримісячний період шляхом укладення угоди між

зацікавленими урядами, її буде винесено на нову зустріч присутніх

керівників урядів чотирьох великих держав» [5, с. 125]. Ображений тим,

що його не запросили до Мюнхена, Бек хотів вирішити питання Сілезії

прямими договорами. 30 вересня, як тільки стало відомо про Мюнхенську

угоду, Бек надіслав чехословацькому уряду брутальний ультиматум.

Польські територіальні вимоги мали бути прийняті до полудня 1 жовтня.

Потім термін було продовжено на годину, і Чехословаччина здалася.

Польське військо перетнуло кордон 2 жовтня і увійшло в Тушин. Кордон

остаточно визначено в обміні нотами від 1 листопада. Польща одержала

територію в 1000 км2 з 230 тис. жителів. Вона прагнула також анексувати

Закарпатську Україну, щоб водночас мати спільний кордон з Угорщиною і

знищити осередок заворушень, який впливав на українське населення

Польщі, та Німеччина тут стала на перешкоді [1, с. 208].

122

Щодо Угорщини, то прямі переговори з празьким урядом не дали

результату. Чехословаччина погодилась на італо-німецьке посередництво.

Своїм віденським арбітражем (2 листопада 1938 р.) Чіано й Ріббентроп

віддали Угорщині південні райони Словаччини і Закарпаття з територією в

12 тис. км2

з 1 млн. населення, переважно угорським [6, с. 118]. Угорщині

в цьому допомогла в основному Італія.

В березні 1939 р. у Словаччині фашистський ставленик Й. Тісо сформував

самостійний уряд і проголосив самостійність цієї частини держави. Вже 13

березня він прибув у Берлін, де одержав офіційні запевнення Гітлера у

тому, що його уряд має законний характер, а факт усунення є грубим

порушенням Конституції Чехословаччини. Фюрер завірив гостя, що

Німеччина всіма силами буде підтримувати створення «повністю вільної

Словаччини». 14 березня її парламент сповістив світову громадськість про

проголошення «незалежної» Словацької Республіки [9, с. 151].

Знищуючи державність чехо-словацького народу, лідер нацистів підписав

16 березня 1939 року указ, за яким чеські землі включалися до складу

Німеччини в якості «Протекторату Богемії і Моравії». Це нібито автономне

державне утворення повинне було керуватися «імперським протектором»,

наділеним фактично необмеженими повноваженнями. Першим протектором

було призначено барона К. фон Нейрата. Під контролем його апарату діяли

і наділений титулом «державного президента» Е. Гах, і автономний уряд

на чолі з Р. Бераном, якого незабаром замінив генерал А. Еліаш [9, с. 152].

Чехословаччина фактично стала жертвою цинічної змови Великобританії і

Франції з фашистськими державами. «Миротворчість» за чужий рахунок

ні до чого доброго не привела. Сама Чехословаччина за п’ять з половиною

місяців перестала існувати. Мюнхенська змова фактично означала поразку

політики «невтручання» й «умиротворення» фашистських агресорів.

Гітлер цинічно визнавав, що піде на будь-які угоди, щоб потім їх

порушити заради своїх інтересів. Політика «умиротворення» агресорів

через одинадцять місяців призвела до війни між самими «мюнхенцями».

Конференція за одну ніч перетворила Францію на другорядну країну,

позбавивши її союзників, Великобританії ж зазнала нищівного удару. Як

пізніше писав У. Черчілль, «Англія мусила вибирати між війною й ганьбою.

І міністри обрали ганьбу, щоб потім одержати війну» [13, с. 98]. Посол США

в Іспанії К. Бауерс у листі колишньому послу США в Німеччині У. Додду

зазначав: «Півтора століття тому за такий вчинок Чемберлена засадили б в

Тауерську в’язницю, а Даладьє стратили б на гільйотині» [11, с. 327]. В

Празі на центральній площі чехи –ветерани Першої світової війни, які

одержали ордени й медалі від французького уряду, демонстративно кидали

їх у ящик для сміття. Багатотисячні демонстрації й мітинги протесту проти

змовників пройшли у Франції, Великобританії, США та інших країнах.

Моріс Торез у Парижі на мітингу сказав: «День 29 вересня ввійде в історію

123

як день небаченої зради... Ті, хто зрадив Чехословаччину, завдали тим

самим удару по Франції» [7, с. 26]. В англійському парламенті говорили,

що «Чемберлен рятував не Чехословаччину, а Гітлера» [9, с. 152].

Підсумовуючи, варто зауважити, що Мюнхенська конференція – це

одна з найганебніших сторінок західної дипломатії. Її рішення не були

навіть обговорені з самою «жертвою» тогочасної європейської політики.

Ліга Націй не виконала своїх зобов’язань згідно Статуту та міжнародних

угод перед Чехословаччиною, яку залишили без будь-якої підтримки. Ця

держава втратила свою цілісність і розпалась на кілька частин, які собі

загарбала Німеччина, Польща та Угорщина. Великобританія та Франція у

Мюнхені підписалися під угодою і тим довели всьому світу свою бездарну

політику, адже:

1) відбулася зрада своїм домовленостям з Чехословаччиною;

2) їх політика була недалекоглядною;

3) вони дбали виключно про свої інтереси;

4) ці держави були серед тих, хто розв’язав Другу світову війну.

Як наслідок, Мюнхенська угода спричинилася до перетворення Німеччини

в найсильнішу державу Центральної Європи. Ця змова західних держав не

тільки стала прологом до Другої світової війни, вона її наблизила. В 1938

році була втрачена реальна можливість запобігти світовій катастрофі.

1. Борисов А. Ю. Мюнхенская трагедия / А. Ю. Борисов. – М. : Знания, 1988. – С. 63.

2. Вацлав К. Дни, которые потрясли Чехословакию / К. Вацлав. – М. : Прогресс,

1980. – С. 148–151. 3. Вацлав К. План Зет / К. Вацлав. – М. : Прогресс, 1978 . – С. 146.

4. Віперман В. Європейський фашизм. Порівняльний аналіз / В. Віперман. − Київ :

Дух і літера, 2008. – С. 327. 5. Горохов В. Н. История международных отношений.

1918–1939 гг. / В. Н. Горохов. − М. : Изд-во МГУ, 2004. – С. 207–208. 6. Гусєв В.

До чи після Мюнхена 15 березня 1939 р. перестала існувати Чехословаччина? /

В. Гусев // Історичний журнал: наукове громадсько-політичне видання. К., – 2000. −

С. 125. 7. Капитонова Н. К. Политика Великобритании от Мюнхенского сговора до

пакта Молотова-Риббентропа / Н. К. Капитонова // Вестник Московского

университета. − 2002. − № 5. − Серия 8. История. − С. 46–47. 8. Кізченко А. Ф. Як

була ліквідована так звана «друга» Чехословацька республіка / А.Ф. Кізченко //

Питання нової та новітньої історії. − Вип. 8. Вид-во Київського університету, 1969. –

С. 112–118. 9. Мюнхенское соглашение 1938 года (Мюнхенский сговор). − М. :

Политиздат, 1981. – С. 91–98. 10. Павленко В. Мюнхенська угода як наслідок

чехословацько-німецького протистояння / В. Павленко, Я. Кудрявська // Вісник

Київського національного університету імені Тараса Шевченка. − вип. 12. Серія

Історія. − 2010. − С. 26. 11. Пономарев М. В. История стран Европы и Америки в

Новейшее время / М. В. Пономарев. − М. : Проспект, 2010. – С. 117. 12. Рамазанов Ш. Ш.

Причини та винуватці розв’язання Другої світової війни у висвітленні сучасних

дослідників / Ш. Ш. Рамазанов, Л. Р. Ігнатова // Український історичний журнал. −

1999. − № 6. − С. 24. 13. Серапионова Е. П. Чешские земли, чехи и немецкий вопрос

(1918–1945 годы) / Е. П. Серапионова // Славяноведение – 2000. – №5 – С. 44.

124

УДК 821.161.209:81

Степанець Тетяна, ст. ІV курсу історико-філологічного факультету;

науковий керівник – к.пед.н., доцент Груба Т. Л. (Міжнародний економіко-


ОСОБЛИВОСТІ ФУНКЦІОНУВАННЯ АБСТРАКТНОЇ ЛЕКСИКИ У

ПОЕТИЧНИХ ТВОРАХ ЛЕСІ УКРАЇНКИ

Анотація. У статті досліджено особливості функціонування абстрактних

слів у поетичних текстах Лесі Українки як одного з чинників ідіостилю та

висвітлено специфіку цього лексико-граматичного розряду самостійних

частин мови, проаналізовано більше 300 лексем, виявлено роль поетеси у

розбудові української мови, описано шляхи поповнення лексичного складу

абстрактною лексикою. Основну увагу зосереджено на семантичній

трансформації, розширенні смислового обсягу слів, утворенні авторських

неологізмів та морфологічному вираженні абстрактних слів.

Ключові слова: абстрактна лексика, частини мови, неологізм, семантична

трансформація, лексеми з конкретним значенням, тематичне поле.

Аннотация. В статье исследованы особенности функционирования

абстрактной лексики в поэтических текстах Леси Украинки как одной из

составляющих индивидуального стиля, раскрыто специфику этого

лексико-грамматического класса слов, проведен анализ более 300 лексем,

выявлена роль поэтессы в развитии украинского языка, описаны пути

пополнения лексического состава языка абстрактной лексикой. Основное

внимание сосредоточено на семантической трансформации, расширении

смыслового объема слов, создании авторских неологизмов и морфологическом

выражении абстрактных слов.

Ключевые слова: абстрактная лексика, части речи, неологизм, семантическая

трансформация, лексемы с конкретным значением, тематическое поле.

Annotation. In the article the features of functioning of abstract words are

considered in poetic texts of Lesia Ukrainian as one of the factors of individual

stile and, the specific of this lexico-grammatical digit of independent parts of

speech is reflected, more than 300 lexemes are analysed, the role of poetess is

educed in development of Ukrainian language, the ways of addition to lexical

composition are described by an abstract vocabulary. Basic attention concentrated

on semantic transformation, expansion of semantic volume of words, formation

of authorial neologisms and morphological expression of abstract words.

Keywords: abstract vocabulary, parts of speech, neologism, semantic

transformation, lexemes with a concrete value, thematic.

125

За допомогою слів людина називає предмети та явища навколишньої

дійсності, їхні ознаки, дії, стан тощо. Тому основна функція слова в мові –

називна. Як зазначає О. Лурія, слово подвоює людський світ, дозволяючи

особі мисленнєво оперувати з предметами навіть у момент їхньої відсутності

[1, с. 30]. Поняття утворюються внаслідок виділення найістотніших ознак та

властивостей предметів і явищ навколишньої дійсності та їх об'єднання у ті чи

інші системи, тобто внаслідок кодування. Система ж усіх кодів призводить до

формування абстрактного мислення [1, с. 30]. Тому абстрактними назвами є

ті слова, що мають узагальнене значення якості, властивості, стану, дії. З

мовою як системою кодів, що позначають предмети, дії, властивості, людина

отримує новий вимір свідомості, у неї утворюються доступні для керування

«суб’єктивні образи об’єктивного світу, уявлення, якими вона може

маніпулювати навіть за відсутності наочних сприйнять» [2, с. 38].

Із середини ХХ століття лексика української мови досліджується

активно: вивчаються окремі лексико-семантичні групи, аналізується їх склад

із погляду походження, досліджується співвідношення іншомовних

запозичень і внутрішніх ресурсів у них та в наповненні словника української

мови взагалі, територіальне поширення лексики певного типу, еволюція їх

семантики [3, с. 19]. Спираючись на результати цих робіт, учені почали

аналізувати особливості мови художніх творів окремих письменників.

Значний внесок щодо вивчення цього питання зробив І. Білодід. Так, ним

ґрунтовно була досліджена лексична синоніміка поетичної мови І. Котляревського,

Т. Шевченка, Івана Франка, Панаса Мирного, Лесі Українки, з’ясовано, що

особливим багатством лексики вирізняється поетичне мовлення Лесі Українки.

На думку Л. Міщенко, воно вирізняється високим інтелектуальним рівнем та

різноманітними лексичними засобами [7, с. 57]. Роль Лесі Українки в розбудові

української мови, поповненні її суспільно-політичною та абстрактною лексикою

досліджували також Я. Януш [3] та Т.Панько [4].

На сьогодні досліджено наступні аспекти мовлення творів Лесі

Українки: антонімія та синонімія (І. Білодід), перифрази та їх стилістичні

функції (А. Свашенко), авторська переробка фразеологізмів у мові творів

Лесі Українки (Н. Москаленко), стилістичне використання слів із переносним

значенням (А. Івлєва), суспільно-політична лексика (Т. Панько). Починає

досліджуватися лексика з конкретним і абстрактним значенням (Я. Януш).

Актуальність дослідження зумовлена потребою продовження аналізу

словникового багатства художніх творів Лесі Українки з метою з'ясування

ролі цього митця в творенні та розвитку української літературної мови.

Мета роботи – дослідити корпус абстрактних назв, зафіксованих у

художніх творах Лесі Українки та здійснити аналіз тематичної сітки

абстрактних іменників у художніх творах письменниці.

Відповідно до визначеної мети в роботі вирішуються такі завдання:

– зафіксувати слова з абстрактним значенням у художніх творах Л. Українки;

126

– розглянути групи абстрактних іменників із суфіксами з різними

лексико-семантичними значеннями;

– з'ясувати шляхи поповнення корпусу абстрактних назв;

– дослідити тематичні поля, утворені абстрактними іменниками.

Корпус проаналізованих абстрактних назв становить 306 лексичних

одиниць (812 випадків слововживання). Слова, що означають назви

понять, що не співвідносяться з реально існуючими речами, ознаками,

діями, називаються абстрактними назвами [6, с. 10].Серед абстрактних назв,

вибраних із віршованого мовлення Лесі Українки, можна виокремити:

– іменники на позначення якостей, властивостей, дій, які людина не

сприймає безпосередньо органами чуття, наприклад: лихо [12, с. 46],

печаль [12, с. 46], фантазія [12, с. 47], щастя [12, с. 53];

– прикметники, що позначають ознаки, які є утворенням від абстрактних

іменників, наприклад: сумний [12, с. 51] – сум, байдужий [12, с. 53] –

байдужість, добрий [12, с. 46] – доброта, безталанний [12, с. 45] – талан;

– дієслова, що виражають почуття, внутрішній стан особи, наприклад:

жаліти [12, с. 49], сподіватися [12, с. 66], любити [12, с. 56];

– прикметники та дієприкметники, які набули узагальненого значення і

вживаються в українській мові у функції іменників, наприклад: будуче

(майбутнє) [12,с.54], давнє (минуле) [12, с. 46].

Найбільш чисельну групу серед абстрактних слів, зафіксованих у

творах Лесі Українки, становлять іменники. Часто в одному тексті Леся

Українка подає ряд абстрактних іменників, наприклад:

Убожеством назвали смерть голодну,

Багатством – награбовані маєтки,

Простотою – темноту безпросвітну,

Ученістю – непевнеє блукання,

Бездушну помсту звано правосуддям,

А самоволю деспотичну – правом [12, с. 57].

Наведений уривок містить 10 абстрактних іменників, серед яких

функціонують контекстуальні антоніми та оказіональні утворення, що

створює антитезу, підкреслює контрастність і суперечності навколишнього

світу. Серед словотвірних засобів заслуговують на увагу специфічні

суфікси –ств-, - от-, -ість – та інші.

Корпус абстрактних назв може поповнюватися різними шляхами. Перш

за все, Леся Українка використовувала запозичену лексику на позначення

абстрактних назв, наприклад: емпіреї [12, с. 256] – гр. «вогненний»: 1) в

уявленні давніх греків горішня частина неба, наповнена вогнем і світлом;

оселя богів; 2) переносно – висота [10, с. 305], тріумф [12, с. 190] – лат.

1) у стародавньому Римі урочистий вступ у столицю полководця-

головнокомандуючого та його армії після переможного закінчення війни;

2) видатний успіх, торжество з нагоди визначної перемоги [10, с. 847], хаос

127

[12, с. 194] – гр. 1) у давньогрецькій міфології – безодня, безмежний

простір, який існував до створення світу і який породив Гею (землю),

Ерота (любов), Ереба (морок) та Нюкту (ніч), що дали початок усьому

існуючому; 2) в давньогрецькій філософії – першоматерія або простір;

3) переносно – цілковите безладдя [12, с. 903], у текстах Лесі Українки

слова емпіреї, тріумф уживаються лише в переносному значенні, хаос – у

першому й третьому значеннях. У контексті: Темнії хмари в хаос

помішаєш [12, с. 194] – третє значення, Летимо ми геть од світу, Хто

летить в безодню чорну, Хто в сріблясті емпіреї, Хто хаос непевний

бачить [12, с. 256] – перше значення. Для того, щоб призвичаїти читачів

до нового для української мови слова, Леся Українка кілька разів

повторювала його в одному тексті, створюючи мікроконтекст.

Також Леся Українка творчо опрацьовувала неологізми інших

українських письменників, наприклад, слово мрія. Автором слова мрія є

Михайло Старицький. Як стверджує І. Вихованець, Михайло Старицький у

1873 р. написав вірш «До альбома О. П. К-ч». Через десять років, 1883 p.,

його було опубліковано у збірці «З давнього зшитку. Пісні і думи».

Михайло Старицький присвятив свій вірш матері Лесі Українки Олені

Пчілці. Згодом це слово почала популяризувати Леся Українка [2].

Слово мрія набуло в поезії Лесі Українки нових значень та відтінків. Їх

дослідив І. Вихованець [2]. По-перше, у Лесі Українки мрія вживається у

значенні «думка про щось бажане, жадане, прекрасне», наприклад: Геть

понад морем, над хвилями синіми В’ються, не спиняться чаєчки білії. Де

тебе мають шукати на безвісті, любий мій, мрії мої бистрокрилії? [12, с. 158],

Я золотим квіткам віддам всі мрії, а вітрові свою дівочу волю [12, с. 303].

По-друге, мрія в мовленні Лесі Українки вживається в значенні

«бажання», наприклад в оповіданні «Приязнь»: Юзя теж нагадувала

пташку, але приборкану, з прихованою на дні погляду мрією вирватись

кудись на волю або в ширшу клітку [7, с. 253].

По-третє, слово мрія в поетеси асоціюється із словами задума, дума,

наприклад: І знов я трачу тямок в тяжкій мрії [12, с. 374].

По-четверте, мрія в авторки творів має значення «спогад про щось

дороге, близьке», наприклад: Країно рідная! Ох, ти, далека мріє! До тебе

все летять мої думки [12, с. 177].

У художньому мовленні Лесі Українки наявний такий спосіб поповнення

абстрактного лексикону української літературної мови, як розвиток конкретними

загальновживаними словами абстрактних значень, що сприяло інтелектуалізації

й посиленню її виражальних можливостей. Тобто інколи один і той же іменник

може мати в одних випадках конкретне, а в інших – абстрактне значення.

Це буває тоді, коли відповідне слово вживається в переносному значенні.

Конкретні номінації такі, як буря, болото, пітьма, світло, день, ніч

Леся Українка використовувала для передачі абстрактних й абстрактно-

128

переносних значень. Так, слова із конкретним значенням буря, болото в

художньому мовленні цієї письменниці контекстно набули абстрактних

осмислень, наприклад: слово буря в «Осінній казці» Лесі Українки вживається

в значенні «революційна подія», «народне повстання». Конкретний

іменник болото в драмі «Руфін і Прісцілла» виступає контекстуальним

синонімом до слова погань.

Процес семантичної трансформації й розширення смислового обсягу

слів наявний у словах хист і митець. Наприклад, у драмі «Блакитна

троянда» Леся Українка, на думку дослідників, слово хист уживає у

значенні: хист – «обдарування» [9, с. 398]. У контексті: Любов …Отож, я

знаю, що треба малювати, та не знаю як, хисту бракує! [12, с. 15]. А в

драмі «У пущі» слово хист уживається в значенні «мистецтво». У

контексті: Річард. Хай згине світ, а хист хай буде. Річард. Ну так,

скульптура, музика, малярство… [12,с.19].

Слово хист із другим значенням в українській мові не закріпилося,

проте воно становить інтерес у плані використання відомих абстрактних

назв із новими значеннями. Натомість значення слів здороження [10, с. 548],

умовляння [10, с. 443] в Словнику української мови розкриваються на

прикладах із творів Лесі Українки. Це дає підставу припускати, що названі

вище слова могли бути утворені письменницею за моделями існуючих в

українській мові слів або взяті нею з якихось книжних чи інших джерел і

введені в літературний обіг. Тобто, Леся Українка створювала так звані

оказіональні слова і послуговувалася ними у своїх творах.

Специфічною рисою художнього мовлення Лесі Українки є наявність

авторських неологічних утворень абстрактних назв. Наприклад:

лицемірство [12, с. 133]; марновірство [12, с. 136]; самовладство [12, с. 133];

славолюбство [12, с. 28]. У контексті: Де ти навчився славолюбства? [12, с. 28],

То тільки так здається, самовладства ніколи в Римі не було й не буде.

[12, с. 133]. У поетичному мовленні Лесі Українки наявні практично всі

види абстрактних назв, кількісно переважають абстрактні назви-іменники.

Л. Українка поповнювала лексикон української мови абстрактними назвами:

популяризувала слова іншомовного походження та неологічні утворення

інших авторів, сама пропонувала власні неологізми, розвивала в конкретних

загальновживаних словах абстрактні значення, застосовувала процес

семантичної трансформації й розширення смислового обсягу окремих слів.

В тематичній сітці абстрактних назв, зафіксованих у творах Лесі

Українки, чітко оформленими є два тематичні поля: абстрактні назви, що

мають загальне негативне значення та абстрактні назви, що мають

загальне позитивне значення. Серед абстрактних назв, що мають загальне

негативне значення, кількісно переважають абстрактні іменники. Так,

художньому «я» автора притаманні жаль (32 випадки слововживання),

журба (29 випадків), туга (24 випадки), горе (20 випадків), самотина (18

129

випадків), страждання (13 випадків), печаль (11 випадків), жалощі (5

випадків). До цього поля зараховуємо й спільнокореневі із названими

абстрактними іменниками прикметники та дієслова: сумний, самотній,

журитися, тужити, семантично близький прикметник одинокий.

У контексті: Хто мене поставив сторожею серед руїн і смутку? [12, с. 195];

Туга палає огниста [12, с. 52]; Понесу я жалі одинокі …[12, с. 201].

Причому з експресивною метою поруч із абстрактним іменником уживається:

– синонімічний абстрактний іменник, наприклад: Чи то так у жалю, в

голосінні проминуть молодії літа? [12, с. 56]; Сховаю я тоді журбу свою І

пісні вільної жалем не отрую [12, с. 59]; Якби я була зіркою в небі, я б не

знала ні туги, ні жалю [12, с. 199]; І так наш світ повитий горем та

журбою [12, с. 226]; В його серці туга в'ється Та лютує горе [12, с. 17];

– спільнокореневий прикметник, прислівник, наприклад: Стали в саду

кипариси стіною Оберігати в оселі спокою, лаври – неначе здушила

журба, Тихо, журливо кива головою, Віттям плакучим верба, Все тут

журливе кругом сеї хати [12, с. 108–109];

– спільнокореневе дієслово, наприклад: Тужить тугою тяжкою моє

серце [12, с. 187]. Зазначимо, що таке поєднання є тавтологічним і

характерним для усної народної творчості, воно створює певний настрій у

читачів, посилює експресію усього віршованого твору;

– омонім, наприклад: І жаль мені, і думаю я з жалю: Та чи не так, як

от тепер весну, Я бачила кохання, й молодощі, І все, чим красен людський

вік убогий? [12, с. 244].

У тематичне поле художнього тексту Лесі Українки на позначення

негативних душевних переживань входять також слова з більш далекими

семантичними відношеннями. Так, спостерігаючи тяжке життя людей,

ліричний герой відчуває зневіру [12, с. 57], безсилість [12, с. 32], розпач

[12, с. 152], його палить сором [12, с. 47], мучить жах [12, с. 308]; у покращенні

становища народу він бачить можливість докладання власних зусиль.

Тематичне поле абстрактних назв, що мають загальне негативне значення,

репрезентоване переважно іменниками та спільнокореневими з ними

прикметниками, рідше Л. Українка використовує дієслова на позначення

абстрактних дій. Назви внутрішніх станів, емоцій із знаком «мінус» Леся

Українка підняла до рівня універсальних форм. Усього в художніх творах

поетеси зафіксовано 159 випадків уживання абстрактних назв, що мають

загальне негативне значення. Абстрактні назви, що мають загальне позитивне

значення, репрезентують систему цінностей ліричного героя творів Л. Українки.

На першому місці в ієрархії життєвих цінностей знаходиться тематичне поле волі.

Воля – поняття, що означає здатність людини самостійно, у відповідності з

прийнятим нею світоглядом, визначати свої вчинки, діяти на основі власного

рішення. Цей тематичний ланцюжок складається із таких компонентів:

воля (19 випадків слововживання), вільний (11 випадків слововживання),

130

вільно (7 випадків слововживання), визволення (5 випадків слововживання). У

контексті: Серце рв’яно, щиро прагне і волі, і діла [12, с. 55], Там я братерство,

рівність, волю гожу Крізь чорні хмари вгледіти бажаю [12, с. 59], Страшне

повстане скрізь землі рушення. Із громом упадуть міцні будови. Великий

буде жах, велике й визволення! [12, с. 76]. Із метою посилення експресії

Леся Українка йде перевіреним шляхом – вводить в однин текст до різних

слів означення, виражені одним і тим самим словом, наприклад: І, може,

заграє та кобза вільніше, ніж тихії струни мої. І вільнії гуки її Знайдуть

послухання у світі пильніше [12, с. 49], В честь волі нової хвалу співець заграє

На вільних струнах вільними руками [12, с. 76], а також послуговується

спільнокореневими іменниками та похідними від них прикметниками,

наприклад: Сам я вільний і ніколи не зламав чужої волі! [12, с. 58].

Другу позицію займає тематичне поле честі й гідності. Честь –

поняття моральної свідомості й категорія етики, що включає в себе

моменти усвідомлення індивідом свого суспільного значення й визнання

цього значення з боку суспільства. Категорія гідності є близькою до

категорії честі. Відмінність між ними полягає в тому, що уявлення про

гідність особи виходить із принципу рівності всіх людей у моральному

відношенні, тоді, як уявлення про честь диференційовано оцінює людей

залежно від їхньої належності до певної цільності [11, с. 160]. Цей

тематичний ланцюжок складається з наступних компонентів, ужитих

кожен у п’яти зразках слововживання: честь, чесність, одвага. На наш

погляд, до цього поля доцільно зарахувати й лексеми братерство,

рівність, правда, добрість, снага, гордий, правдивий, праведний, які мають

одиничні випадки слововживання. У контексті: Вона держала слово, і

багато великих слів у ньому поміщалось: братерство, рівність, воля,

рідний край [12, с. 188], Кому се так квітками, та вінками, Та віттям

гордеє чоло вінчають? [12, с. 21], З гордим, холодним презирством у

грудях жив він забутий, сумний [12, с. 32]. Названі цінності дають змогу

ліричному героєві вистояти у боротьбі за щастя народу.

Досить продуктивним у художньому мовленні Лесі Українки є тематичне

поле смислу життя, мрії. Абстрактний іменник мрія уживається в художньому

мовленні поетеси активно – всього нами зафіксовано 42 зразки його використання.

До нього, крім детально дослідженого із точки зору семантики слова мрія,

зарахуємо наступні компоненти: слава, щастя, радощі, кохання, любов, веселий.

Кожен із них в аналізованих текстах уживається по 9 разів. У контексті: В

тій пісні згадала і славу величну свою, красний світ, лукавих людей, і кохання,

і зраду, печаль свої літ [12, с. 67], Спи, любий синоньку! Спи, моя врода! Будеш

ти в світі щасливий [12, с. 32], Гімни любові [12, с. 49]. Отже, Леся Українка

запорукою повноцінної реалізації особи вважає перш за все волю, тому на

першому місці в ієрархії життєвих цінностей знаходиться тематичне поле волі.

Абстрактні назви, що мають загальне позитивне значення, репрезентують

131

систему цінностей ліричного героя творів Л. Українки. Усього в художньому

мовленні поетеси нами зафіксовано 147 зразків слововживання абстрактних

назв, що мають загальне позитивне значення.

Підсумовуючи результати проведеного дослідження, зазначимо, що

специфіка використання Лесею Українкою абстрактної лексики, у межах якої

є й авторські новотвори, підтверджує висловлену тезу про те, що поетеса

активно працювала над проблемою підвищення інтелектуального наповнення

української літературної мови, в посиленні її виражальних можливостей. У

поетичному мовленні Лесі Українки наявні практично всі види абстрактних

назв, кількісно переважають абстрактні назви-іменники. Леся Українка

різними шляхами поповнювала лексикон української мови абстрактними

назвами: популяризувала слова іншомовного походження та неологічні

утворення інших авторів, сама пропонувала власні неологізми, розвивала в

конкретних загальновживаних словах абстрактні значення, застосовувала

процес семантичної трансформації й розширення смислового обсягу слів.

Проведений аналіз дає підстави стверджувати, що в тематичній сітці

абстрактних назв, зафіксованих у творах Лесі Українки, чітко оформлені

два тематичні поля: абстрактні назви, що мають загальне негативне значення

та абстрактні назви, що мають загальне позитивне значення. Отже,

абстрактна лексика є важливим компонентом словника Л. Українки. Цей

шар лексики в художньому мовленні поетеси відзначається семантичним і

структурним розмаїттям. Роль Лесі Українки в посиленні інтелектуального

аспекту й виражальних можливостей української літературної мови є

важливою і потребує подальшого дослідження.

1. Лурия А. Язык и сознание / А. Лурия. – Издательство Московского ун-та, 2009. –

320 с. 2. Вихованець І. «Без мрії не можна жити» / І. Вихованець // Режим доступу :

http://www.kulturamovy.org.ua/KM/pdfs/Magazine40-1.pdf. 3. Януш Я. Роль Лесі Українки в

інтелектуалізації української літературної мови / Я. Януш // Режим доступу :

PDFcreatedwithpdfFactoryProtrialversionwww.pdffactory.com. 4. Івлєва А. Стилістичне

використання слів із переносним значенням у поезіях Лесі Українки / А. Івлєва //

Леся Українка : Матеріали ювілейної республіканської наукової конференції. – К. :

Наук. думка, 2003. – С.185–192. 5. Панько Т. Місце Лесі Українки в розвитку української

суспільно-політичної лексики / Т. Панько Леся Українка : Матеріали ювілейної

республіканської наукової конференції. – К. : Наук. думка, 2003. – С. 239–248. 6.

Горпинич В. Морфологія української мови / В.Горпинич. – К. : ВЦ «Академія», 2004. –

336с. 7. Загнітко А. Лінгвістика тексту: Теорія і практикум. Науково-навчальний

посібник /А. Загнітко. – Донецьк : ДонНУ, 2006. – 289 с. 8. Міщенко Л. Леся Українка /

Л. Міщенко. – К. : Укр.шк., 2006. – 303 с. 9. Леонова М. Сучасна українська літературна

мова : морфологія / М.Леонова. – К. : Вища шк., 2003. – 264 с. 10. Словник іншомовних

слів [за ред.О.Мельничука]. – К. : Головна редакція УРЕ, 1985. – 968с .11. Сучасна

українська літературна мова : Лексика. Фразеологія [за ред. І. Білодіда]. – К. :

Наукова думка, 1973 – 480 с.12. Українка Леся. Зібрання творів [у 12 т.] / Леся

Українка. – К. : Наук. думка, 1975–1979.

http://www.kulturamovy.org.ua/KM/pdfs/Magazine40-1.pdf.%203

http://www.pdffactory.com/

132

УДК 94(477): 378

Сущик Катерина, ст. IV курсу історико-філологічного факультету: науковий керівник – к.і.н, доцент Жив’юк А. А. (Міжнародний економіко-

гуманітарний університет імені академіка Степана Дем'янчука, м. Рівне)

РОЗВІДНИЦЬКА ДІЯЛЬНІСТЬ МИКОЛИ КУЗНЕЦОВА НА

ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ ВПРОДОВЖ 1941–1944 РОКІВ

Анотація. Статтю присвячено дослідженню діяльності радянського

розвідника-диверсанта Миколи Івановича Кузнецова. Розглянуто його

дитячі та юнацькі роки життя. Проаналізовано підготовку розвідника до

роботи в тилу. Особливу увагу звернено на його діяльність у містах Рівному

та Львові, а також визначено та висвітлено роль Миколи Кузнецова в

період Великої вітчизняної війни Радянського Союзу 1941–1944 років.

Висвітлено обставини загибелі та вшанування пам’яті Кузнецова.

Ключові слова: Микола Кузнецов, розвідник, диверсант, НКВС, СД, загін

«Переможці», УПА.

Аннотация. Статью посвящено исследованию деятельности советского

разведчика-диверсанта Николая Ивановича Кузнецова. Рассмотрены его

детские и юношеские годы жизни. Проанализировано подготовку

разведчика к работе в тылу. Особое внимание обращено на ее

деятельность в городах Ривне и Львов, а также определено и освещено

роль Николая Кузнецова в период Великой Отечественной войны

Советского Союза 1941–1944 годов. Освещены обстоятельства гибели и

почтения памяти Кузнецова.

Ключевые слова: Николай Кузнецов, разведчик, диверсант, НКВД, СД,

отряд « Победители», УПА.

Annotation. The article is devoted to Mykola Ivanovich Kuznetsov known as the

soviet secret service agent and diversionist. The author describes his childhood

and youth hood. The training of secret service agent for work behind enemy lines

was analyzed. Particular attention was focused on the activity in such towns as

Rivne and Lviv. This article determined and shows the role of Mykola Kuznetsov

during the Great Patriotic War of the Soviet Union 1941–1944. Circumstances

of Kuznetsov’s death and honoring his memory are highlighted.

Keywords: Mykola Kuznetsov, secret service agent, diversionist, People’s

Commissariat of Internal Affairs (NKVS), Security service (SD), detachment

«Winners», Ukrainian Insurgent Army (UPA).

133

Актуальність дослідження полягає в необхідності оцінити діяльність

Миколи Кузнецова у містах Рівному та Львові у 1942–1943 роках.

Життєвий шлях та особливості діяльності Миколи Івановича Кузнецова

були об’єктом дослідження багатьох авторів, зокрема В. Антонова, В. Вєдєнєєва,

Т. Гладкова, Д. Григоровича, П. Денисенка, К. Закалюка, В. Замлинського,

А. Лукіна, В. Немятого, О. Романчука, І. Тюфякова, Б. Харитонова,

І. Чорновола та інші.

Метою статті є висвітлення та критичний аналіз діяльності М. Кузнецова

в містах Львові та Рівному на основі історичних джерел і літератури.

Відповідно до визначеної мети у статті вирішуються такі завдання:

– вивчити дитячі та юнацькі роки життя Миколи Кузнецова;

– проаналізувати підготовку Миколи Кузнецова до роботи в тилу;

– з’ясувати обставини діяльності Миколи Івановича Кузнецова у містах

Рівному та Львові;

– висвітлити роль Миколи Кузнецова в історії Другої світової війни.

Микола Іванович Кузнецов – це радянський розвідник, який у роки

Великої вітчизняної війни Радянського Союзу у 1941–1944 роках

виконував терористичні акти проти керівництва вермахту й окупаційної

адміністрації. Він народився 27 липня 1911 року в селі Зирянка Талицького

району Свердловської області в селянській сім’ї Івана Павловича і Анни

Петрівни Кузнецових [1, с. 211]. Навчатися М. Кузнецов почав в рідній

Зирянці, а в 1922–1924 роках продовжував навчання в Баірській школі. Під

час навчання Микола був активним учасником всі шкільних заходів,

веселим і товариським хлопчиком. У школі виявились неабиякі його

здібності лінгвіста, він легко і швидко опановував німецьку мову.

Дізнавшись, що у Талиці мешкають колишні військовополонені німці,

які осіли на Уралі з часів першої імперіалістичної війни, Микола

познайомився з ними, часто зустрічався і розмовляли німецькою,

вдосконалюючись в живій розмовній мові [2, с. 2].

Закінчивши школу-семирічку, Микола вступив на перший курс

агрономічного відділення Тюменського сільськогосподарського технікуму.

Цей рік для юнака був знаменний тим, що його прийняли кандидатом в

члени комсомолу. В технікумі Кузнєцов почав займатися в гуртку

есперантистів (гурток з вивчення міжнародної мови) та був прийнятий в

члени Союзу есперантистів СССР. Навчатися в Тюмені М. Кузнєцову

довелось лише рік. Влітку 1927 року несподівано помер його батько. На

плечі шістнадцятирічного Миколи лягло не за віком велике навантаження.

Щоб допомагати матері вести господарство, він хотів залишитись в селі,

але за наполяганням рідних осінню 1927 року вступив у Талицький лісний,

нині лісотехнічний технікум [3, с. 451].

В технікумі, окрім лісотехнічних дисциплін, студентів навчали вмінню

читати карти і плани, орієнтуватися на місцевості, особливо в нічний час.

134

Обов’язковим предметом було мисливствознавство. На практичних

заняттях учні вели організований відстріл птиці і звірів та робили з них

опудала. В лісорозсаднику вони проходили практику посадки дерев,

збирали і готували гербарії з різних трав і квітів. Навчальним планом

підготовки студентів передбачалось також 25–30-ти кілометрові лижні

походи. На заняттях з військової справи вони вивчали матеріальну частину

зброї, навчалися влучно стріляти. Навчатися було нелегко, але цікаво [4, с. 4].

Взимку 1927 року Миколу Кузнецова з кандидатів перевели в члени

комсомолу. Життя комсомольської організації технікуму било ключем.

Комсомольці брали участь в масових компаніях з ліквідації неписемності

серед дорослого населення, проведенні хлібозаготівель, виборів в сільські

Ради, випускали стінгазети, ставили спектаклі. Використовуючи різноманітні

форми роботи, комсомол прищеплював студентам ідейну переконаність,

патріотизм, непримиренність до пережитків минулого та антигромадських

вчинків. В усіх цих політичних компаніях Микола брав найдіяльнішу участь.

В кінці 20-х років почалася індустріалізація країни, йшла перебудова

села на соціалістичний лад. Кузнецов разом з іншими комсомольцями їде в

село, де веде агітацію за вступ в колгоспи. Мати і сестра Миколи після

розмови з сином теж вступили в комуну. Збереглася довідка від 23 вересня

1929 року: «Дана Кузнецову Никонору Івановичу в тому, що він є членом

комуни «Червоний орач» з його сімейством з 13 травня 1929 року» [5, с. 17].

Згодом М. Кузнецов переїхав до Свердловська, обіймав різні службові

посади на підприємствах міста та навчався в Уральському індустріальному

інституті. В 1939 році він був переведений до Москви на посаду оперативного

уповноваженого центрального апарату Головного управління державної

безпеки НКВС СРСР (псевдонім «Пух»). В Москві Микола Іванович

продовжував вдосконалювати свої знання німецької мови. В його квартирі

була велика бібліотека на німецькій мові з різних галузей знань. Він

вивчав німецьку літературу і мистецтво, історію, філософію і економіку

країни. Знав багато німецьких віршів і пісень.

З початком Великої вітчизняної війни М. І. Кузнецов рвався на фронт.

Однак туди він не потрапив. Командування вирішило, що людину з такими

блискучими знаннями не тільки німецької мови, але і Німеччини, та ще з

типовою арійською зовнішністю використовувати в звичайному

парашутно-десантному підрозділі просто недоцільно [6, с. 18–19].

Весною 1942 року став формуватись партизанський загін «Переможці»

[7, с. 12] для проведення розвідки глибоко у тилу противника. На чолі загону

були поставлені випробувані комуністи Дмитро Миколайович Медведєв і

Сергій Трохимович Стєхов. Основне завдання, яке ставилося перед загоном –

вийти в глибокий тил противника на території Західної України. В склад

загону включили і Миколу Івановича Кузнецова, який під виглядом

німецького офіцера міг знаходитись серед окупантів, проникати в різні

135

установи і проводити розвідувальну роботу. За легендою він повинен був

діяти під іменем Пауля Зіберта, уродженця Східної Пруссії [8, с. 13]. Для

цього йому потрібно було досконало вивчити структуру і статути Німецького

вермахту, засвоїти манери і звичаї фашистів. Переодягнувшись в форму

військовослужбовця вермахту, він подовгу знаходився серед німецьких

військовополонених та спілкувався з ними [9, с. 2].

На допомогу Кузнецову у виконанні головного завдання на початку

1943 року в загін прийшла Валя Довгер, яка служила рахівником на млині.

Її батько, Констянтин Юхимович Довгер, за національністю білорус, був

лісничим і підтримував зв’язки з партизанами. Коли він на початку

березня 1943 року їхав у Сарни з дорученням загону, його по дорозі

захопили бандерівці. Після трагічної загибелі батька Валя рвалася до

активних дій, вимагала дати їй зброю [10, с. 17].

Через декілька тижнів після приходу Валі в загін Медведєв познайомив

її з Кузнецовим. Зустріч відбулась в штабній землянці. Тоді і вирішили, що

Валя, яка вільно володіла польською і трішки гірше німецькою мовами,

буде направлена в Рівне помічницею Кузнецова. На початку квітня у

супроводі Миколи Гнидюка вона відбула в місто [9, с. 4].

У Рівному розвідниці потрібно було знайти квартиру і, прописавшись,

влаштуватися на яку-небудь роботу, щоб Пауль Зіберт під виглядом

залицяння за молодою, цікавою «німецькою» пані, зміг би зустрічатися з нею.

В місті у Валі виникли труднощі з влаштуванням на службу. Щоб

отримати роботу, вимагалося посвідчення фольксдойче, тобто місцевого

жителя німецької національності, які користувались в окупованих

областях багатьма привілеями, в тому числі і при влаштуванні на роботу.

За легендою Валя рахувалася дочкою німця, який загинув від рук

партизан. Її прізвище – Довгер – відповідало легенді. Документи батька,

звичайно, не збереглись. Відновити її приналежність до фольксдойче в

Рівному міг лише сам рейхскомісар окупованої України Еріх Кох, та й то

лише за показами свідків. Цю обставину вирішив використати Кузнецов.

Справа в тому, що радянські розвідники, діючі в Рівному, в тому числі і

Кузнецов, крім інших завдань мали ще одне – ліквідувати Коха [11, с. 3].

Процедуру отримання для Валентини Довгер посвідчення фольксдойче

Кузнецов вирішив використати для проникнення в рейхкомісаріат з метою

ліквідації Коха. Було вирішено, що Микола Іванович і Валя під виглядом

нареченого і нареченої доб’ються дозволу на прийом до Коха і розстріляють

намісника у його власній резиденції [12, с. 17].

Однак, на думку багатьох відомих радянських авторів, дізнавшись від

рейхскомісара про операцію військ вермахту «Цитадель» на Курській дузі,

М. Кузнецов вирішив передати до Москви цю стратегічну інформацію.

Тому він не стріляв у Коха, оскільки не був впевнений в тому, що, вбивши

його, зможе вийти з резиденції живим. Цим самим він поставив себе під

136

загрозу звинувачення в невиконанні покладеного на нього головного

завдання. Ще одним результатом візиту до Коха було те, що Валентина

Довгер, за рекомендацією рейхскомісара, отримала роботу безпосередньо

в лігві ворога і в подальшому добувала цінну інформацію [11, с. 9].

Улітку 1943 року загін Медведєва поповнився ще двома розвідницями.

Лідія Іванівна Лісовська, молода, струнка блондинка з красивим смуглим

лицем великими сіро-голубими очима, працювала в офіцерському казино в

Рівному. У неї був великий круг знайомств, особливо серед старшого

офіцерського складу, в тому числі серед співробітників СД. Разом з Лідією

працювала її двоюрідна сестра Марія Микота, або, як її називали Лісовська

Майя. На квартирі у Лісовської, за свідченнями очевидців, часто збиралися

офіцерські компанії, серед них були офіцери, які слідували через Рівне з

фронту або на фронт. Бував тут і Пауль Зіберт. Дотепний, товариський, а

головне, щедрий на частування, Зіберт був душею компанії. Ця обставина

значною мірою обумовлювала успіх обер-лейтенанта в середовищі

фашистських офіцерів і вони самі набивались в друзі Зіберту.

Сестри запам’ятовували все, що говорили п’яні окупанти в казино і на

вечірках. Дізнавалися нічні паролі і передавали їх своїм розвідникам [13, с. 11].

В Рівне направили розвідника Валентина Семенова в формі солдата

допоміжних частин вермахту. Разом з ним в місто виїхав М. І. Кузнецов. В

місті Семенов проживав декілька днів. Весь час його підстерігала

небезпека провалу. Одного разу розвідники домовились, що вдень, в

обумовлений час, вони зустрінуться на конспіративній квартирі на

північно-східній окраїні Рівного. Шлях туди проходив через базар. Коли

Валентин йшов на визначену Кузнецовим явку, то здалеку побачив на розі

базару німецького офіцера. Він уважно дивився на перехожих, зупинив

Семенова і владно зажадав побачити документи [6, с. 83].

Німець, переглядаючи документи, ледь чутно, російською сказав: «На

Грабник не ходи, квартира провалена, там засада гестапо. Зустрінемось

увечері у Лісовської». Валентин сховав документи в кишеню, шанобливо

козирнув і покрокував в зворотній бік.

На квартирі у Лісовської Семенов дізнався, що Кузнецов, ризикуючи

накликати на себе підозри, близько години очікував його біля базару,

знаючи, що Валентин піде цією дорогою, щоб перехопити і попередити

про засідку, про яку йому стало відомо абсолютно випадково. Незабаром

Семенов повернувся в загін [14, с. 86].

У другій половині 1943 року в загоні Медведєва вирішили провести ряд

актів відплати катам українського народу, не послаблюючи при цьому

розвідувальної роботи. В той час це було необхідно, що посилити страх і

паніку серед фашистів, не дати їм спокою і в глибокому тилу. Крім цього,

акти відплати посилювали віру місцевого населення в непереможність

Червоної Армії, були призовом до ще більшого опору окупантам.

137

Проведення терористичних актів над ватажками гітлерівської військової

і цивільної адміністрації в Рівному взяв на себе Кузнецов [15, с. 99].

Для Кузнецова в Рівному партизани дістали новий автомобіль. На

хуторі перефарбували його, змінили номери. За кермо сів розвідник

Микола Струтинський, одягнений в форму німецького солдата [11, с. 11].

20 вересня 1943 року розвідники з’явились в Рівному. Кузнецов і

Струтинський повинні були здійснити акт відплати над заступником Коха

генералом Паулем Даргелем. Але сталась помилка. Убитий був не Даргель, а

міністерський радник фінансів генерал Ганс Гель і касовий референт

майор Адольф Вінтер, який тільки прибув з Берліна з надзвичайними

повноваженнями. На місці події жандарми, як свідчать дослідники,

підібрали два трупи, а на мостовій знайшли шкіряний гаманець [12, с. 17].

Гаманець, підібраний на мостовій жандармами і доставлений в гестапо,

Кузнецов загубив не випадково. Ця втрата повинна була послугувати і

послужила зав’язкою дуже цікавої комбінації, розробленої в штабі загону.

Новенький гаманець з маркою відомої берлінської галантерейної фірми,

був виявлений партизанами при обшуку у захопленого незадовго до цього

видного емісара українських націоналістів, що прибув з Німеччини. В

гаманці був паспорт з дозволом в’їзду на окуповану територію, членський

квиток берлінської організації українських націоналістів і директива

організації (у формі особистого листа) своїм відгалуженням на Західній

Україні. В ній містилось вимога гестапо посилити боротьбу з партизанами.

В загоні, за даними науковців, гаманець поповнили даними, котрі могли б

скомпрометувати націоналістів [16, с. 6].

Удар був розрахований точно. Гестапо підозріло ставилося до

націоналістичних ватажків і «потрапило на вудочку». В місцевих газетах

з’явились численні натяки, на те, що той хто робив замах і був одягнений в

німецьку форму, насправді належав до зрадників фюрера. Газети повідомляли

далі, що органи безпеки, тобто гестапо і СД, вже напали на слід злочинця.

Залишений Кузнецовим слід привів гестапівських нишпорок саме туди,

куди і розраховувало командування загону. Гітлерівці схопили тридцять

вісім видних націоналістів. І всіх їх розстріляли. А через десять днів, за даними

дослідників, розвідники на тій же машині, тільки заново перефарбованій та

з іншими номерами, знову з’явилась у місті [15, с. 100].

Коли Даргель з ад’ютантом йшов на обід, машина з партизанами

зрівнялася з ними. Кузнецов вискочив з неї і кинув гранату. Двоє фашистів

упали. Невеликий осколок гранати потрапив в ліве передпліччя Миколи

Івановича. Кузнецов швидко вскочив в машину. На цей раз їм загрожувала

велика небезпека. Розпочалась погоня. До війни Струтинський працював

водієм в Рівному, добре знав місто і в лабіринті вулиць зумів відірватися

від переслідувачів. Незабаром з’ясувалось, що Даргель був тяжко

поранений і контужений.

138

В жовтні 1943 року від рук Кузнецова знайшов смерть агент гестапо

майор Мартин Геттель, а пізніше – замісник Коха із загальних питань

генерал Герман Кнут. На черзі до знищення був і командуючий особливими

каральними загонами генерал фон Ільген. Через Лідію Лісовську, яка в той

час служила економкою у Ільгена, розвідники дізнались, що генерал обідає

вдома. Вона ж повідомила, що два його ад’ютанти поїхали в Німеччину.

Будинок охороняється одним вартовим і денщиком. Вирішено було полонити

Ільгена. Помічниками Кузнецова в цій операції були Микола Струтинський,

Ян Камінський і Мечислав Стефанський, одягнені в німецьку форму.

15 листопада 1943 року, близько 16 години, машина з розвідниками

зупинилась біля будинку № 3 на вулиці Лермонтова. Партизани вийшли із

машини і попрямували до будинку. Обеззброїли вартового і денщика. В

будинку провели ретельний обшук, забрали документи та зброю.

Незабаром прибув генерал. В передпокої його зустріли розвідники. На

пропозицію здатися в полон Ільген вчинив відчайдушний опір. З великими

труднощами його схопили і повели до машини. На вулиці Ільгену вдалось

вирватись з рук партизан. Звільнивши одну руку, він виштовхнув кляп з

рота і закричав. Партизанам вдалося знову зв’язати генерала, але крик про

допомогу був почутий. Коли Ільгена заштовхували в машину, до місця

події вже бігли три німецьких офіцери. Обстановка вкрай загострювалась,

але Кузнєцов, як завжди, знайшов дивовижно вірний хід. Він пішов на

зустріч біжучим і на питання: «Що тут відбувається?» – заявив: «Я

співробітник служби безпеки, прошу упевнитись в моїх повноваженнях».

«Ми затримали радянського терориста, переодягненого в німецьку форму, –

продовжував Кузнецов. – пред’явіть ваші документи!» Офіцери слухняно

подали свої посвідчення. Кузнецов уважно переглянув їх, даючи час

партизанам краще сховати генерала у машині. Один з офіцерів виявився

особистим водієм Коха. Звертаючись до нього, за свідченнями свідків,

Кузнецов сказав: «Ви, пане Гранау, поїдете зі мною свідком в гестапо», а

його супутникам оголосив, що вони вільні [14, с. 98].

Забравши з собою вартового і денщика, перевантажений автомобіль на

максимальній швидкості понісся вулицями Рівного. Через годину вони були

далеко за містом, на одному з хуторів, де була конспіративна квартира.

Після викрадення генерала Ільгена було вирішено стратити головного

суддю окупованої України генерала Альфреда Функа. Зробити це планувалося

в будівлі верховного суду. Кузнецов попередньо побував в будинку, де

розміщувався суд, вивчив внутрішнє планування, запам’ятав всі ходи і виходи.

16 листопада 1943 року в місті поширилась новина: в будинку верховного

суду вбитий Альфред Функ. На його смерть в газеті був надрукований

некролог «Судовий президент України убитий», підписаний Кохом.

Це був останній акт відплати в Рівному. Так, один за одним, кати

українського народу отримали розплату за свої злодіяння [7, с. 20–21].

139

Після короткого відпочинку в загоні Кузнецов переїхав до Львова і там

продовжив розвідувальну роботу. У Львові Кузнецов, залишившись без

зв’язку з загоном, змушений був діяти сам. Про це стало відомо після війни

за документами львівського гестапо, захопленими радянськими військами.

Шеф гестапо міста Львова Петер Краузе в рапорті Інституту

криміналістики і судової медицини в Кракові доповідав, що 31 січня 1944

року був вбитий підполковник Ганс Петерс. Будинок Петерсона відвідав

невідомий у формі гауптмана, був затриманий охороною будинку і

доставлений до підполковника Петерса. Під час перевірки його відрядного

посвідчення уявний гауптман, який назвав себе Паулем Зібертом, трьома

пострілами в упор застрелив підполковника Петерса і єфрейтора Зайделя і

непомітно зник. В наступному рапорті повідомлялося про замах на віце-

губернатора Бауера і доктора Шнайдера, а також наголошувалось на тому,

що два злочини були скоєні однією зброєю. Виникла підозра, що

невідомий злочинець виконав своєю зброєю багато інших замахів на

німців та інших осіб, які займали відповідальні посади [15, с. 126].

Радянські люди про акт відплати над гітлерівськими катами дізнались з

газети «Правда» за 15 лютого 1944 року, яка писала: «За повідомленням газети

«Афтенбладет», на вулиці Львова серед білого дня невідомим, одягненим в

німецьку форму, були вбиті віце-губернатор Галичини доктор Бауер і

високопоставлений чиновник Шнайдер. Вбивця не затриманий» [17, с. 3].

12 лютого 1944 року на світанку машина з розвідниками групи

Кузнєцова виїхала з міста Львова і по Винниківському шосе рушила в бік

лінії фронту. Її зупинили на контрольно-пропускному пункті в селі

Куровичі. Майор фельджандармерії Кантер зажадав показати документи.

У відповідь Кузнецов вихопив пістолет і застрелив майора. Ян Камінський

через відкрите вікно автомобіля автоматною чергою вистрілив по

солдатах, які стояли біля шлагбаума. Рушили далі, але по дорозі закінчився

бензин. Розвідникам довелось кинути машину і сховатись у лісі [3, с. 2].

В ніч на 9 березня 1944 року Микола Кузнецов, Ян Камінський та Іван

Бєлов підійшли до села Боратин, де був передбачений можливий пункт

зв’язку з загоном. Постукали в будинок. Двері відкрила господиня. Кузнецов і

Камінський зайшли в будинок. Бєлов залишився у дворі на варті.

Прихід в село розвідників був помічений упівцями, які перебували у

засідці. В короткій сутичці бійцям УПА вдалось обеззброїти захоплених

зненацька партизан. Кузнецов зрозумів, що цього разу обставини склалися

не на його користь, він підірвав себе гранатою [18, с. 6–7].

Після смерті М. Кузнецов посмертно отримав звання Героя Рядянського

Союзу (05.11.1944 р.). Також він був нагороджений двома орденами

Леніна. Розвідник похований у Львові на Холмі Слави. Пам’ятники цій

суперечливій особистості встановлені у Львові, Рівному і на батьківщині,

меморіальні дошки – на установах, де він працював.

140

Отже, Микола Іванович Кузнецов – радянський диверсант-розвідник,

агент НКВС, який під час Другої світової війни виконував терористичні

завдання радянського командування – вбивав керівників окупаційної

німецької адміністрації в Рівному та Львові. В радянські часи постать

Кузнецова ототожнювалась з образом легендарного героя-розвідника.

Сьогодні думки розділились. Нині для багатьох Кузнецов – радянський

диверсант-терорист. За вбивство ним фашиста Бауера німці стратили дві

тисячі мешканців Рівного, за смерть Геля – розстріляли усіх в’язнів

Рівненської тюрми. Таким чином, постать Миколи Івановича Кузнецова

можна розглядати по-різному, так само, як і результати його діяльності у

Львові та Рівному в 1941–1943 роках.

Перспективними є подальші дослідження діяльності М. Кузнецова та тлі

подій Великої вітчизняної війни та визвольного національного руху на

Західній Україні.

1. Немятый В. Подвигом прославленные : Герои Советского Союза – партизаны и

подпольщики Украины в годи Великой Отечественной войны / В. Немятый,

Д. Григорович, П. Денисенко, В. Замлинский. – К. : Политиздат Украины, 1985. –

382 с. 2.Лукин О. Розвідники / Червоний прапор. – 1974. – 29 липня, 2, 4, 5 ,6, 9

серпня. 3. Смолій В. Енциклопедія історії України : У 10 т. / В. Смолій та ін. – К. :

Наукова думка, 2008. – С. 451. 4. Кузьменко М. Спогади про героя – партизана /

М. Кузьменко // Червоний прапор. – 1957. – 22 вересня. 5. Шпак В. Легенди Миколи

Кузнєцова : для одних він герой, для інших – терорист, на чиїх руках залишилась не

лише ворожа кров / В. Шпак // Урядовий кур`єр. – Київ, 2011. – № 138. – 30 липня.

6. Лукин О. Николай Кузнэцов / О. Лукин, Т. Гладков. – Москва : «Молодая

гвардия», 1972. – 509 с.7. Бухало Г. Последам Героя / Г. Бухало. – Ровно, 1989. – С. 9.

8. Сидоренко В. В сердцах ровенчан – навечно : Комплект пристендовых проспектов

к экспозиции Ровен. краевед. музея / В. Сидоренко, П. Кучер. – Ровно, 1985. – 33 с.

9. Вєдєнєєв В. Микола Кузнєцов – загадка агента «Пуха» / В. Вєдєнєєв // ОГО. –

2012. – № 16. Гладков Т. Таким його не знали… / Т. Гладков // Володимирецький

вісник: Районна газета. – Володимирець, 2006. – № 22. – 5 травня. 10. Медведєв Д. Н.

Сильные духом (Это было под Ровно) / Д. Медведев. – Москва : Правда, 1989. – С. 69.

11. Дітріх З. Під чужим іменем / З. Дітріх // Зміна. – 1973. – 26, 28, 30 червня.

12. Шкадов И. Герои Советского Союза : Краткий биографический словарь в двух

томах / И. Шкадов. – Москва : Воениздат, 1987. – 911 с. 13. Намазов О. Виконавець.

Повість / О. Намазов. – Рівне, 2007. – 116 с. 14. Мартинова О. Ровенщина в роки

Великої Вітчизняної війни Радянського Союзу. 1941 – 1945 : Док. і матеріали /

О. Мартинова, Г. Сербіна, Н. Скварцова. – Львів : Каменяр,1989. – 223 с. 15. Тюфяков И.

Дорога в безссмертие / И. Тюфяков. – Москва : Планета, 1985. 16. Парфенюк В.

Початок Миколи Кузнєцова / В. Парфенюк // Клеванський трактат. – Зоря, 2011. –

№ 35. – 6 вересня. 17. Закалюк К. Обов’язок пам’яті / К. Закалюк // Червоний прапор. –

1983. – 16 вересня.18. Поліщук Я. Рівне. Мандрівка крізь віки : нариси історії міста /

Я. Поліщук. – Вид. 2-ге, доповн. – Рівне : Волинські обереги, 2009. – 300 с.

141

УДК 378.144: 92

Трубич Віра, ст. IV курсу історико-філологічного факультету; науковий

керівник – к.пед.н., доцент Цимбалюк О. М. (Міжнародний економіко-


РОЗВИТОК МУЗИЧНОЇ КУЛЬТУРИ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ В ХI–XIV

СТОЛІТТЯХ

Анотація. У статті досліджено історію функціонування музичної

культури Західної Європи у ХІ–ХІV століттях та її вплив на систему

цінностей у середньовічному соціумі. Показано середньовічну музику як

невід’ємну частину повсякденного життя людей того часу. Акцентовано

увагу на тому, що середньовічними теоретиками музика сприймалася не

як мистецтво, а, як наука про числа. Проаналізовано проблеми розвитку

народної культури у контексті інноваційних парадигм тлумачення

розвитку музичної культури середніх віків, історичну ґенезу вдосконалення

різновидів музичних інструментів та форми їх застосування

трубадурами, труверами, мінезингерами.

Ключові слова: музика, музична культура, середньовічній соціум, система

цінностей, середньовічна культура.

Аннотация. В статье исследована история функционирования музыкальной

культуры Западной Европы в XI-XIV веках и его влияния на систему

ценностей в средневековом социуме. Показана средневековая музыка как

неотъемлемая часть повседневной жизни людей того времени.

Акцентировано внимание на том, что средневековыми теоретиками

музыка воспринималась не как искусство, а как наука о числах.

Проанализированы проблемы развития народной культуры в контексте

инновационных парадигм толкования развития музыкальной культуры

средних веков, исторический генезис совершенствования разновидностей

музыкальных инструментов и формы их использования трубадурами,

труверами, миннезингерами.

Ключевые слова: музыка, музыкальная культура , средневековый социум,

система ценностей, средневековая культура.

Annotation. The article provides a historical analysis of the musical culture

functioning in Western Europe XI-XIV century and its impact on the values of

medieval society. The medieval music as an integral part of everyday life at the

time is studied. The attention is drawn to the fact that medieval theorists

perceived music not as an art but as a science of numbers. The problems of the

development of popular culture in the context of innovative paradigms of the

142

Middle Ages musical culture interpretation, the historical origins of varieties of

musical instruments improving and their application by troubadours, trouveres,

minnesingers are analyzed.

Keywords: music, musical culture, medieval society, values, medieval culture.

Музиці належить значне місце у житті людини та історії розвитку

людства. Без музики неможливо уявити сучасну людину, дізнатися про її

минуле, прогнозувати майбутнє. Нині фольклорні мотиви західного

середньовіччя ХI–XIV століть стають усе більше популярними в музичній

культурі по усьому світі. В Україні та Росії налічуються десятки колективів,

що відтворюють музичні традиції Західної Європи починаючи з XI і до

XVII ст. Групи, що намагаються відтворити у своїх творах особливу

специфіку культури середньовіччя, як в Україні, так і в усьому світі,

поділяються на два принципово різні табори. Одні ставлять своїм

завданням як можна точніше відтворити звучання й стилістику музики

Європи того часу, інші ж намагаються додати своїм доробкам відтінок

сучасності й поєднати у своїй творчості середньовічні традиції із сучасним

звучанням. У такої музики багато прихильників серед молоді, середньовіччя

стає модним та актуальним. А відтак, значно актуалізується необхідність

історичного дослідження проблеми народної культури середніх віків у

контексті інноваційних парадигм тлумачення розвитку музичної культури

Західної Європи в ХI–XIV століттях.

Характеризуючи стан дослідження цієї теми варто зазначити, що

проблема народної культури середніх віків традиційно розглядалася у

радянській науці з позицій марксистської формаційної теорії, згідно з якою

культура була надбудовою суспільства та завжди залежала від стану

розвитку економічних відносин. Яскравою ілюстрацією такого підходу

можуть служити праці Ж. Брюнель-Лобришон, К. Дюамель-Амадо [1].

Лише окремі праці радянських дослідників містили аналіз середньовічної

культури без тісного зв’язку її з економічним базисом. До них слід віднести

роботи А. Я. Гуревича, які були присвячені культурі середньовічної

«безмовної більшості» [2]. Також окремі параметри середньовічного

світогляду розглядалися у працях Ж. Бордонова і О. М. Цимбалюк [3; 4], а

робота М. М. Бахтіна, присвячена народній культурі середньовіччя,

особливо її карнавальному елементу [5].

У процесі підготовки цієї статті було також використано старі класичні

праці С. К. Боянуса [6]. Переважна кількість відомостей про матеріальний

вигляд музичних інструментів середньовіччя були нами запозичені у

класичній енциклопедії Г. Вейса [7].

Метою статті є дослідження розвитку музичної культури Західної

Європи в ХI–XIVстоліттях. Для реалізації цієї мети вирішуються такі

143

завдання: а) проведення аналізу розвитку музичної культури Західної

Європи в ХI–XIV ст. шляхом дослідження музичної світської та церковної

естетики; б) розгляд церковних та світських музично-театральних форм як

складових процесу розвитку культури Західної Європи в ХI–XIV

століттях; в) дослідження історичної ґенези вдосконалення різновидів

музичних інструментів в період західноєвропейського середньовіччя у ХI–

XIV ст. та форм їх застосування трубадурами, труверами, мінезингерами.

Середньовічними теоретиками музика сприймалася не як мистецтво,

а, передусім, як наука. Саме це обумовлює специфічні особливості

музичної естетики середньовіччя на відміну від сучасної. Характерно, що в

ті часи музика відносилася саме до сфери математичних знань і її розуміли

як науку про числа. Середньовіччя характеризувалося значним впливом

розвитку релігії на всі сфери суспільного життя. Феноменом

функціонування мистецтва, що об’єднує всі верстви суспільства, став

символізм, а його типовим проявом – діалогічне спілкування. Естетичне

виховання того часу потребувало стабільності вражень, повторів звичного,

що діяли гіпнотично. В його межах зміст та спрямованість музичного

виховання теж цілком визначалися ідеологією, пов’язаною насамперед із

поширенням та зміцненням християнства. Загальною тенденцією цього

періоду є міцний зв'язок музики із релігією, перевага одноголосся, аскетизм,

акапельний спів і переважання модальних ладів. Оскільки панівною в усіх

сферах життя в цю епоху є церква, професійне музичне мистецтво

концентрується в храмах та монастирях [8, с. 98]. В VI-VIIст. в Західній

Європі формується суворо регламентована система одноголосної духовної

музики – одноголосні церковні співи, що виконувалися хором в унісон або

солістами. Це так званий григоріанський хорал (григоріанський спів на

ім’я папи римського Григорія I, якому легенда приписує затвердження

цього співочого жанру) [5, с. 23].

Характерною особливістю для усієї середньовічної естетики є

акцентування морального значення музики. Міркування щодо морального

впливу музики – традиційний елемент більшості музичних трактатів того

часу. У них можна знайти постійні ствердження того, що музика здатна

виховувати характер, пом’якшувати вдачу, зціляти. Головне призначення

музики, згідно трактатів середньовічних авторів, – очищення від пристрасті,

за допомогою якого досягається зцілення духу та благодать душі [3, с. 100].

Відомості про середньовічну музику досліджують за її рукописами, що

збереглися до нашого часу. Створення музичних рукописів в ті часи було

дорогою справою як через дорожнечу пергаменту, так і трудомісткість

процесу переписування, тому лише найбагатші інституції могли собі

дозволити створення таких манускриптів. Переважно це були церкви і

монастирі. Цими інституціями зберігалися зразки як духовної, так і

світської музики, проте збережені рукописи не відбивають різноманіття

http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%93%D1%80%D0%B8%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D0%B0%D0%BD%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B8%D0%B9_%D1%81%D0%BF%D1%96%D0%B2

144

популярної музики того часу. Занотована музика початку епохи виглядає

одноголосною і ритмічно рівною, тобто текст співався в унісон без

інструментального супроводу.

Таким чином в середньовічні часи утверджувалося прагнення поєднати

в одне ціле настрій та християнську діяльність. Критерієм оцінки музики

проголошувався не емоційний, а безпосередній вплив на мораль і поведінку

людини. З позиції морально-дидактичного розуміння мистецтва, в ті часи

церква виступала з різким засудженням світської музики. Якщо духовна

музика, на думку церкви, здатна була впливати на характери людей, то

світська, навпаки, розбещувала норов та відкривала дорогу демонам.

Культура Середньовіччя, як і теорія виховання, обов’язково мала своїм

центром релігійний ідеал [3, с. 100]. Музиці відводилася роль допоміжного

засобу естетизації церковних обрядів та виховання релігійної моральності.

Народну і світську музику відкидали як гріховну. Найважливішим музичним

символом церковного ідеалу став унісонний, позбавлений чуттєвого

забарвлення хоровий спів налаштованих на один лад членів суспільства.

Взірцем такої простої за формою та змістом музики став григоріанський

хорал, з характерними для нього строгістю ритму та плавним рухом мелодії.

Унісонний спів хоралу створював ефект загального душевного настрою та

сприяв духовно-споглядальному стану людини під час богослужіння. В центрі

уваги була молитва, її емоційно-змістовим доповненням ставала музика. Це

обумовило первинність вокальних жанрів порівняно з інструментальними,

становлення відповідного стилю поліфонії строгого письма.

Одним із найбільш значущих реформаторів музичної освіти

Середньовіччя, був монах-бенедиктинець Гвідо д'Ареццо. Він увів

чотирьохлінійний нотний стан із буквеним позначенням висоти звуку на

кожній лінії, точне інтонування нотного запису, шестиступеневий

звукоряд (гвідонів гексахорд) з певними співвідношеннями інтервалів та

складовими позначеннями ступенів.

Отже, обмеженість культури Середньовіччя релігійним змістом не заважала

розвитку музичного мистецтва та педагогіки в цілому. Виникли перші

методи колективного навчання хорового співу. Завдяки реформі Гвідо

Аретинського було створено умови для подальшого розвитку професійної

музичної освіти на основі письмового запису музики [5, с. 209].

Зміцнення економічного і культурного значень міст, створення

університетів (на початку XIII ст. Паризького університету), де музиці

приділялася велика увага (була одним з обов’язкових предметів, входила в

квадрівіум), сприяли підвищенню ролі музики як мистецтва.

Найбільш видатні представники середньовічної естетики зруйнували

традиційну схему, що господарювала багато століть, згідно якої музика

включалася до теологічної системи світу. Однак розробити нові теоретичні

принципи класифікації музики вони були неспроможні. Нова класифікація

145

музики була вироблена лише у епоху Відродження, коли утвердилася нова

естетична свідомість, нова естетична система. Одним з перших числову

природу музики обґрунтував Августин, у трактаті якого «Про музику»

можна знайти зародки традиційного для середньовічної музичної теорії

математизму та числової символіки. Переконання у тому, що число

складає суть та природу музики, співпадає з основними положеннями

естетики Августина, з його поглядами на суть та природу краси. Згідно

Августина, число є основою краси, яку ми сприймаємо через слух та зір.

Адже краса є змістом пропорції та симетрії.

Цю числову основу музичного мистецтва Августин докладно розробив

у трактаті «Про музику». Він класифікував числа на п’ять типів: 1) ті, що

звучать (sonantes), що знаходяться у самих звуках, незалежно від того, чують

їх чи ні; 2) числа, що сприймаються слухачами (occursores); 3) числа, що

рухаються (progressores), що відтворюються в уяві тоді, коли немає ані

реальних звуків, ані слухових вражень; 4) числа, що зберігаються у пам’яті

і тоді, коли ми про них не згадуємо (numeri recordabiles); 5) числа, що судять

(judiciales) – той естетичний критерій, за допомогою якого ми несвідомо

оцінюємо усі інші числа, називаючи їх приємними чи неприємними. Усі ці

п’ять типів чисел складають основу музичного мистецтва та музичного

сприйняття. Музична теорія середньовіччя міцно засвоює розпочате

Августином математичне визначення суті музики [1, с. 47 ].

З розвитком середньовічної естетики вплив Августина значно

послабшав. Водночас змінилися й уявлення музичних теоретиків щодо

числової основи музики. Щоправда, у Х, ХІ та у ХІІ століттях ще багато

говорили про числову символіку та виділяли числові відношення, що

лежали в основі тонів.

Однак числова естетика Августина мала значний вплив на загальний

характер середньовічних поглядів на суть музики. Це відобразилося,

зокрема, на концепції музичної творчості, яка розвивалася авторами

музичних трактатів. Якщо суть музики складають числа та їх відносини, то

композитор у своїй творчості нічого не створює та нічого не винаходить.

Він лише комбінує ті елементи, які вже існують у світі, створюючи з них

музичні мелодії та наспіви. Отже, сутність музики пізнається чисто

раціональним шляхом.

Заслуговує на аналіз співвідношення середньовічних мелодії і тексту.

Найбільш важливою рисою середньовічної естетики є моральний

григоризм, підпорядкування мистецтва та музики моралі. Це проявлялося

вже у тому, що церква вимагала підпорядкування мелодії тексту, ставила

текст вище музичного виконання. У співі важливий не голос, а слово.

Однак естетика отців церкви не обмежувалася підпорядкуванням мелодії

тексту. Не лише спів, а й практичний спосіб поведінки повинен був

відповідати змісту та характеру співу.

146

Таким чином, для отців церкви було характерне прагнення поєднати в

одне ціле настрій на християнську діяльність. Критерієм оцінки музики

ними проголошувався не емоційний, а безпосередній вплив на мораль, на

поведінку людини. З позиції морально-дидактичного розуміння мистецтва

церква виступала з різким засудженням світської музики. Якщо духовна

музика усувала біль, заселяла пустелю, засновувала монастирі, вчила

сором’язливості і була здатна впливати на характери людей, то світська

музика, навпаки, розбещувала норови та відкривала дорогу демонам. Вона

винна у розпаді устоїв; вона розслаблювала душі та пробуджувала

пристрасті [6, c. 254].

Проте, у церковній музиці поступово відбувався певний переворот.

Появилися перші зразки музичного багатоголосся. Розвитку професійного

церковного багатоголосся сприяли численні школи співаків при великих

європейських монастирях. Час з середини ХІІ до середини ХІІІ століття у

історії музики прийнято називати «епохою Нотр-Дам» [2, с. 344].

Також в цей час у церковній службі вперше було застосовано такий вид

релігійного театру, як літургічна драма. Згодом вона ускладнилася, стали

різноманітними костюми «акторів», були створені «режисерські інструкції»

з точними вказівками тексту та рухів. Всім цим займалися самі священики.

Процес внутрішньої трансформації літургічної драми поступово посилювався.

Риси театрального дійства, вистави у ній неухильно росли, відштовхуючи

на задній план релігійно-догматичні та ритуальні аспекти [4, с. 99].

Так з’явилися містерії – вид релігійного театру, що досягнув розквіту у

ХІ–ХV століттях. Містерії були частиною міських пасхальних та різдвяних

святкувань та зазвичай проходили на центральній площі. Перші відомості

про явища багатоголосся у західноєвропейській музиці з’являються у

теоретичних трактатах ХІ століття, але на практиці вони існували вже у ІХ

столітті. Головний голос багатоголосся називали vox principalis (лат «голос

перший»), а другий vox organalis (лат «голос органальний» від грецького

organon – «інструмент», тому що часто цей голос доручався інструменту).

За назвою другого голосу усі композиції такого роду отримали назву

«органумів» [7, с. 342].

З кінця ХІ століття у Провансі стали з’являтися перші зразки музично-

поетичної творчості трубадурів. Мистецтво трубадурів-лицарів активно

розвивається близько двох століть. А до середини ХІІ століття уже були

відомі імена найбільш відомих труверів (від франц. Trover –

«вигадувати»), тобто поетів-музикантів що були вихідцями із міст.

У вишуканих та доволі складних піснях трубадури оспівували лицарське

кохання, героїчні подвиги під час хрестових походів. З часом провансальські

трубадури отримали численних послідовників. У вишуканих творах

мінезингери оспівували не лише прекрасних дам, але й впливових герцогів

та навіть зводили один з одним рахунки. Вони служили при дворах

147

властителів, приймали участь у численних музичних змаганнях та

мандрували Європою [7, с. 345].

Розквіт німецького мінезангу відбувся у ХІІІ столітті. Але вже у ХІV

столітті на зміну мінезингерам прийшли зв’язані цеховою організацією

мейстерзінгери (нім. Meistersinger – «майстер співу»). Це вже новий етап у

розвитку середньовічного вокального мистецтва. Він потребував нової

системи запису музики. Такою системою стала мензуральна нотація (від

лат. Mensura – «міра»). Ця нотація проіснувала до початку ХVІІ століття.

Близько 1250 року були встановлені точні співвідношення між тривалостями

окремих звуків у музиці. Основною причиною появи мензуральної нотації

став розвиток багатоголосся, яке швидко розвивалося. При ньому важливою

була не лише мелодія само по собі, а й співвідношення декількох мелодій

та їх спільне звучання. Щоб не отримувати різких, неприємних співзвуч

потрібно було точно розмірити тривалість звуків у кожному голосі [7, с.49].

Пісні трубадурів та труверів записувалися за допомогою вже сучасної

для них чотирьохлінійної нотації. Ритміка спершу не записувалася взагалі,

ритм пісень підпорядковувався ритму вірша та укладався в одну з шести

ритмічних формул – модусів (від лат modus – «міра, спосіб, правило»).

При цьому, Всі модуси мали тридольну, за розумінням того часу

«досконалу» структуру [2, с. 37].

Наприкінці ХІ століття музичне мистецтво Франції у значній мірі

завдавало тон у Західній Європі. Музично-поетична культура трубадурів,

як і важливіші етапи у розвитку багатоголосся, почасти вплинули на

музичне мистецтво інших країн. В історії музики ХІ століття отримало

назву «Ars antiqua» («старе мистецтво»). Це визначення поширилося і на

перші десятиріччя ХІV століття. Якщо змістовне ядро духовної культури

складали цінності людського духу, то музика була інтонаційним способом

існування цих цінностей.

Таким чином, узагальнюючи результати проведеного дослідження,

можна зробити висновок, що музика як частина духовної культури містить

цінності людського духу. Відповідно до класичної тріади вищих

цінностей, що визначилися в естетиці XI століття, таких як: істина, добро,

краса, можна виявити три основних групи загальнолюдських цінностей,

виражених у музиці: світоглядні, етичні, естетичні. Уявлення про те, що у

кожного великого художника або цілого художнього напряму є свій

ціннісний стрижень, дозволяє краще зрозуміти світ музики.

В середньовічній музиці відбулися розквіт григоріанського співу,

активна діяльність монастирських шкіл духовної музики та розвиток

багатоголосся, творчості мандрівних співаків та виконавців на музичних

інструментах, які переносили з замку до замку різні музичні новини. Це

забезпечувало розвиток світської музики, поетичної та вокальної лірики у

творах дворян-трубадурів та діяльність цехів музикантів-мінезингерів.

http://ua-referat.com/Музика

http://ua-referat.com/Музика

http://ua-referat.com/Відповідь

http://ua-referat.com/Краса

http://ua-referat.com/Світогляд

http://ua-referat.com/Художник

148

В ці часи відбувся перший важливий крок з «темного середньовіччя»

до епохи Відродження. Приблизно з XІ до XIV ст. в Європі склалася

музична культура нового типу – феодальна. Вона об’єднала в собі

професійне мистецтво, любительську музику і фольклор.

Оскільки в середньовічні часи церква мала пріоритет в усьому

духовному житті, то й основу професійного музичного мистецтва складала

діяльність музикантів у храмах и монастирях Але незабаром багато хто в

середовищі жонглерів і шпільманів зосередив свої творчі зусилля на якій-

небудь одній групі навичок.

1. Брюнель-Лобришон Ж. Повседневная жизнь во времена трубадуров ХІІ–ХІІІ

веков / Ж. Брюнель-Лобришон, К. Дюамель-Амадо. – М. : Молодая гвардія;

Палимпсест, 2003. – 416 с. 2. Гуревич А. Я. Средневековый мир : культура

безмолвствующего большинства / А. Я. Гуревич. – М. : Искусство, 2011. – 396 с.

3. Бордонов Ж. Повседневная жизнь тамплиеров в ХІІІ веке. / Ж. Бордонов. – М. :

Молодая гвардия. Палимпсест, 2004. – 244 с. 4. Цимбалюк О. М. Провідні

тенденції розвитку музичної естетики країн Західної Європи періоду Середньовіччя /

О. М. Цимбалюк // Науковий збірник «Слов’янський вісник». – Рівне. – 2014. – № 17. –

С. 98–101. 5. Бахтин М. М. Творчество Франсуа Рабле и народная культура

Средневековья и Ренессанса / М. М. Бахтин – М. : Искусство, 1995. – 462 с. 6. Боянус С. К.

Средневековый театр. / С. К. Боянус. – Петербург : ACADEMIA, 2013. – С. 55–104.

7. Вейс Г. История цивилизации / Г. Вейс – М. : Эксмо-Пресс, 2000. – Т. II.

Виппер Ю. Б. Драматургия : литература Западной Европы зрелого средневековья //

Фундаментальная электронная библиотека «Русская литература и фольклор».

Режим доступу: http://feb-web.ru/ 8. Холопова В. Н. Формы музыкальных

призведений : Учебное пособие. 2-е изд., испр. / В. Н. Холопова. – СПб. :

Издательство «Лань», 2001. – 496 с.

http://feb-web.ru/

149

УДК 373.678.2

Шкабаріна Маргарита, ст. ІV курсу історико-філологічного факультету;

науковий керівник – Будз І. Ф. (Міжнародний економіко-гуманітарний

університет імені академіка Степана Дем’янчука, м. Рівне.)

STYLISTICS AND SEMANTIC TRANSLATION PECULIARITIES OF

THE LEXEMES WITH FIGURATIVE MEANING (THE WORKS OF

T. SHEVCHENKO AND THEIR TRANSLATION IN ENGLISH)

Анотація. У статті досліджено проблему перекладу метафор у зв’язку з

відмінністю мовних реалій української та англійської мов, розглянуто

класифікації методів та прийомів перекладу метафоричних одиниць,

схарактеризовано трансформації, що відбулись у процесі перекладу. На

матеріалах творів Тараса Шевченка описано стилістичні та семантичні

особливості передачі метафори у мові перекладу, визначено найбільш

уживаний прийом перекладу метафори, проаналізовано специфіку збереження

стилістичних функцій різних типів метафор у поезії.

Ключові слова: метафора, переносне значення, стилістичні функції,

семантика, прийоми перекладу, індивідуальний стиль.

Аннотация. В статье исследовано проблему перевода метафор в связи с

различием языковых реалий украинского и английского языков, рассмотрена

классификация методов и приемов перевода метафорических единиц,

наведена характеристика трансформаций, произошедших в процессе

перевода. На материалах произведений Тараса Шевченко описаны

стилистические и семантические особенности передачи метафоры в

языке перевода, определен наиболее употребляемый прием перевода

метафоры, проведен анализ специфики сохранения стилистических функций

различных типов метафор в поэзии.

Ключевые слова: метафора, переносное значение, стилистические

функции, семантика, приемы перевода, индивидуальный стиль.

Annotation. In the article analyzes the problem of translation of metaphors in

connection with difference between the realities of Ukrainian and English

languages, considers classifications of methods and techniques of translation of

metaphorical units and describes transformations which have occurred in the

translation process. On the basis of Taras Shevchenko’s works describes

stylistic and semantic features of metaphor transmission in the target language,

150

identifies the most common method of translation of metaphors, analyzes the

specifics of saving stylistic features of different types of metaphors in poetry.

Keywords: metaphor, figurative meaning, stylistic features, semantics,

translation techniques, individual style.

Time lines of the research is particularity of translation the lexemes with

figurative meaning in connection with the necessity to achieve an adequate

translation and reproduction of an individual style of the author, the importance

of translation as the means of intercultural communication and modern reading

of T. Shevchenko’s heritage.

Object of the research is to investigate the stylistic and semantic features of

translation of the lexemes with figurative meaning. Realization of the goal

foresees implementation of the following tasks:

1. To analyze the scientific literature on the research topic (analyze the

problem of translation; in particular, methods of metaphor translation);

2. To characterize translation transformations that has occurred during

translation;

3. To describe stylistic and semantic features of translation of metaphors;

4. To make frequency analysis of the features of metaphors translation.

In Stylistics and Poetics the trope is defined as semantic logical two-

dimensional use of a word in which its material form implements two values of

direct and figurative meaning simultaneously. The connection of direct and

figurative meanings is based on different principles (the adjacency, similarity,

etc.), which leads to the existence of different types of tropes. The trope is the

figurative use of words in which accumulation of content and connotation

succors [1, с.451].

The most prominent stylistic unit is metaphor. Metaphor is the most

productive creative means of enrichment the language, manifestation of

language economy, semiotic regularity which is manifesting in the use of signs

of one conceptual sphere to describe another similar to it in other ways

[2, с. 327]. Metaphor infuses language with exceptional expression and emotion.

A poetic speech is a natural scope of metaphor use. Its main function is

aesthetic, but it is not communicative, its purpose is cause a representation, but

not to report the information.

Analysis of the latest investigations and publications showed that the

problems of metaphor translation in a literary text are popular among foreign

and Ukrainian scientists. Among the works which trace the problem of

translation of metaphors, we should mention the following academic papers as

«Practical basics of translation» by T. A. Kazakova; «Metaphor in language and

text» by V. N. Telіya; «Expressivity of the text and translation» by І. M. Vovk;

«The theory of metaphor» by N. D. Arutyunova etc. The foundation of

metaphor translation is actively raised at scientific conferences and in research

http://www.multitran.ru/c/m.exe?t=74656_1_2&s1=%EE%F1%EE%E1%E5%ED%ED%EE%F1%F2%FC

http://www.multitran.ru/c/m.exe?t=3689270_1_2&s1=%F6%E5%EB%FC%20%F1%F2%E0%F2%FC%E8

151

papers. Our attention attracts the works of such researchers as: A. V. Nemіrovska

(«Translation of Metaphor in literary text»); T. O. Nіkіforova («Author’s metaphor

in a literary text and its transformation in translation»); M. A. Smirnova

(«Translation of metaphors in the novels by D. H. Lawrence»); V. V. Ovsyannіkov

(«Metaphor in the English Translation»), O. O. Balabyna «Lacunars features of

artistic metaphor: comparative-typological perspective»; N. V. Vostryakova «Types

of Spanish sensory of metaphors and their translation into Ukrainian» etc. [3; 4].

It is logical to note that every nation has its own outlook. Adequate

metaphorical translation is rather difficult in connection with the difference of

linguistic realities in the global context. Consequently, the most popular

methods and techniques of the translation of metaphors were offered by P.

Newmark and T. A. Kazakova. P. Newmark’s classification of ways to translate

metaphors is based on:

1) saving an image of the target language;

2) replacement of an image of the source language by a standard image of

the target language, which is not contrary to the culture of the target language;

3) reproduction the metaphor by simile saving the image(but with possible

change of expression);

4) translation of metaphor (or simile) through simile (or, sometimes,

metaphor) with the interpretation of the meaning (that contributes to

understanding, but it can lead to lost expressiveness ); 5) descriptive reproduction of the semantics of metaphor (can be used if the

metaphor is unclear and its saving is inappropriate, although some aspects of the

statements can be lost); 6) missing metaphor if it is redundant (dispensable);

7) saving metaphor with the specification value to enhance the image [5, с. 87–91].

T. A. Kazakova, on the basis of her own observations, recommends the

following ways to translate metaphors:

1) full translation (when compatibility rules and traditions of expressing

emotional evaluation of information is coincided in a certain metaphor);

2)explication/implication;

3) replacement;

4) structural transformation;

5) traditional equivalent;

6) parallel naming of metaphoric base (structure may evolve, but proposed

image is persisted) [4, с. 245–246].

We think that these classifications of methods of the metaphor translation,

with recommendations about saving, explication or implication of metaphors are

focused on the textual level, where a translator has to take into account «Picture

of the events the author was a witness and participant» and, if it is necessary, to

«write explanatory touches which provide the readers with the tips in the text»

[6, с. 43]. So, we will use the P. Newmark’s classification of translation.

152

The artistic heritage of Ukrainian genius is admired not only by our fellow

citizens, but a wide audience of readers from other countries. Therefore hundreds

attempts of translation of Kobzar were made in all languages. The greatest works

of Shevchenko were introduced to the world readers’ community in English. Many

experienced interpreters were working to introduce the works of Shevchenko.

They are famous personalities, namely: Percy Paul Selver, Alexander Ivah, Jack

Lindsay; professors Clarence Augustus Manning, Konstiantin Henry Andrusyshen,

Watson Kirkkonel; famous writers Etel Lilian Voynich, Vira Rich; amateurs

Alexander Jardine Hunter, Candi Percival and many others.

The outstanding English-language interpreter of T. Shevchenko’s poetry in

the late twentieth century was John Weir (Ivan Fedorovych Vyviurskyi). He was

the Ukrainian activist of progressive immigration and the labor movement in

Canada. Ivan Fedorovych Vyviurskyi had been translating Shevchenko’s works

since the middle forties. He rather consistently implemented the principle of

phonetic transcription in translations as a single appropriate means of

transmitting Ukrainian semantics by English graphemes. In the research we use

the translations of Shevchenko by above mentioned author.

In the poem «Минають дні» («The days go by») is the actual reception of

saving the image of the target language:

Заснули думи, Thoughts fade a way

серце спить, and feeling sleep-

і все заснуло. all falls asleep.

In the example the interpreter made a number of transformations: explicated

phrase fade away, which means згасати, зникати, thus extended the semantics

of the image, and removed the metaphor «серце спить».The last strophe has

not been changed. The example of this metaphor belongs to one of the most

popular varieties of trope – the personification. S. Ullman called this metaphor

anthropomorphic. It is based on the principle of assimilation of inanimate

objects, events to a person. Thus, despite the transformation, semantics of

personification is saved in the target language.

John Weirfor translating the metaphor in the poem «Огні горять, музика

грає» («Lights are blazing») used the method of reproduction of the metaphor

by simile saving the image:

Алмазом добрим, Like Jewels gleaming

Дорогим сіяють in the night

Очі молодії. The eyes of youth

Are shining gaily.

In this example, it is possible to trace the transformation of the metaphor by

simile. The interpreted also added a temporal phrase (in the night) and adverb

gaily. Importantly, the preposition in (the night) is used to indicate the duration

http://www.google.com.ua/url?sa=t&rct=j&q=%D0%9F%D0%B5%D1%80%D1%81%D1%96%D0%B2%D0%B0%D0%BB%20%D0%9A%D0%B0%D0%BD%D0%B4%D1%96%20&source=web&cd=1&ved=0CCwQFjAA&url=http%3A%2F%2Fwww.essexcourt.net%2Fclerks%2F113%2Fcandi-percival&ei=x9GKU9n3Gerg4QTQ2IHYAw&usg=AFQjCNFYMTgKXhUXhi9EvlzFdlWJCdLD9Q&bvm=bv.67720277,d.bGE

153

of the action, as in English the preposition at night is traditionally used.

Consequently, in this case, his metaphor is saved by using the simile.

In the poem «Якби ви знали паничі…» («If you but knew ...») the method

of saving the metaphor with the specification value to enhance the image is used:

Лани братами оремо Went hour brothers plow the fields

І їх сльозами поливаєм and water them with brothers tears.

John Weir used the noun brothers instead of the pronoun. We think that this

metaphor is hyperbolic, so this technique helps to activate the recipient's

attention to the depicted events.

In the poem «Гайдамаки» (Haidamaki) the interpreter used the method of

translation of the metaphor through the simile with the interpretation of the

meaning:

І хлинули сльози; Then tears began to flow

Дрібні-дрібні полилися. In torrents like a summer rain

Or like a springtime flood.

Since repetition of the adjective (дрібні-дрібні) is rather rare phenomenon

in English, the interpreter added «double simile» that «decrypts» the semantics

of the image and enhances the emotional impact on the reader.

John Weir used the method of replacement an image of the source language

by the standard image of the target language for metaphors, which has the

foundation of Ukrainian oral traditions: («Якби ви знали паничі…» «If you but

knew ...»)

А он з-за гаю виглядає And from behind the pool

Ставок, неначе полотно, peeps shyly out, behind it stands

А верби геть понад ставомa row of willows washing hands,

Тихесенько собі купають зелені віти. Their branches, in the water cool.

The interpreter reproduced the metaphor and the classic comparison with

«own» metaphor, due to the fact that the simile (неначе полотно) belongs to

the folk poetic. The above mentioned deployed anthropomorphic metaphor

despite the transformation saves the semantics of the image.

Another technique of translation is a reproduction of descriptive metaphor,

when the metaphor is unclear: («Гайдамаки» «Haidamaki»)

Карай пеклом мою душу The worst of tortures ever planned

Вилий муки море In hell for sinful souls.

In this example, metaphorical structure is not saved; the interpreter only

approximates reader to the subject.

The imagery is created by the writer through a variety of linguistic

resources. Interpreter should make an effort to not deprive brightness, vividness

and individual style of the author. The differences between languages in the real

world context create the problems of transferring figurative meaning. Metaphor

154

as a concept of human consciousness reflects not only the individual style of the

writer, but also linguistic picture of the country. Therefore, the translation of

metaphorical lexicon is an important element in the reproduction and the right

perception of Taras Shevchenko by English-speaking readers.

The results of the research show, that in most cases the image of the

metaphor was saved (75 %). The most common is the method of saving

metaphors of specification value to enhance the image that provides activation

of attention of the recipient to the depicted events. Analysis of the

transformation that occurred in the process of translation shows that the

semantics of different types of metaphors (anthropomorphic, botanomorphic,

zoomorphic and hyperbolic) is saved. It is important to note that Ivan

Vyviurskyi tried to convey not only the content of the original as close as

possible , but conveyed the images of Ukrainian folk, that establishes creative

work of Kobzar in the world literary context.

1. Стилістика української мови: Підручник / Л. І. Мацько, О. М. Сидоренко,

О. М. Мацько; за ред. Л. І. Мацько. – К. : Вища шк., 2003, – 462 с. 2. Селіванова О. О.

Сучасна лінгвістика : термінологічна енциклопедія / О. О. Селіванова. – Полтава :

Довкілля. – К., 2006. – 716 с. 3. Арутюнова Н. Д. Метафора и дискурс / Теория

метафоры // Н. Д. Арутюнова. – М., 1990. – С. 5–18. 4. Казакова Т. А.

Практические основы перевода. English-Russian = Translation techniques. English-

Russian [обл. загл.] / Т. А. Казакова. – СПб.: СОЮЗ, 2000. – 319 с. – (Сер. «Изучаем

иностранные языки»). – СПб. : Союз, 2002. – 320 с. 5. Newmark Р. Approaches to

Translation / Peter Newmark. – Oxford : Pergamon Press, 1981. – 200 р. 6. Радчук В. Д.

Перевод как отражение и эстетическая задача / Теория и практика перевода :

Республиканск. межведомст. науч. сб-к. – Вып. 13 // В. Д. Радчук – К. : Вища

школа, 1986. – С. 40–50.

155

РОЗДІЛ 4 КІБЕРНЕТИКА

УДК 528.11 Карпік Сергій, ст. магістратури факультету кібернетики; науковий керівник – д.ф.-м.н., професор Джунь Й. В. (Міжнародний економіко-гуманітарний університет імені академіка Степана Дем’янчука, Рівне) ЗАКОН РОЗПОДІЛУ ПОХИБОК БАГАТОКРАТНИХ СПОСТЕРЕЖЕНЬ ВЕЛИКИХ ОБСЯГІВ ТА ОЦІНКА ЙОГО ПАРАМЕТРІВ Анотація. У статті досліджено важливу проблему прикладної математики – автоматизацію методів оцінки параметрів статистичних розподілів. Розкрито метод отримання ефективних параметрів розподілу Пірсона-Джеффріса. Показано значення та визначено математичні властивості цього універсального методу розподілу похибок спостережень великих обсягів. Для оцінки параметрів закону Пірсона-Джеффріса запропоновано сучасний програмний продукт в середовищі Borland C++ Builder 6. Запропонований продукт дає можливість за лічені секунди отримати оптимальні рішення. Ключові слова: розподіл Пірсона-Джеффріса, оцінювання параметрів. Аннотация. В статье исследовано важную проблему прикладной математики – автоматизацию методов оценки параметров статистических распределений. Раскрыто метод получения эффективных параметров распределения Пирсона-Джеффриса. Показано значение и определены математические свойства этого универсального распределения погрешностей наблюдений больших объемов. Для оценки параметров закона Пирсона-Джеффриса предложен современный программный продукт в среде Borland C + + Builder 6. Предложенный продукт дает возможность за считанные секунды получить оптимальные решения. Ключевые слова: распределение Пирсона-Джеффриса, оценка параметров. Annotation. The article is devoted to the solution of important problems in applied mathematics – automation methods estimate the parameters of statistical distributions. The theme of the research is to develop a method of obtaining effective distribution parameters of the Pearson-Jeffries. The paper shows the importance and Points mathematical properties of universal distribution of large amounts of observational errors. For estimates of the parameters of the law-Pearson Jeffries suggested the current software in the environment of Borland C + + Builder 6. Proposed product makes it possible for a few seconds to get the best solutions. Keywords: The distribution of Pearson-Jefferies, estimates of the parameters.

156

Основною особливістю сучасних наукових експериментів є великі, або

надзвичайно великі обсяги вимірювальної інформації, яка їх забезпечує.

Це обумовлено автоматизацією спостережень. Проте, математичне

моделювання і обробка цих експериментів виконується на основі застарілих

уявлень і застарілими методами. Отже, виникає проблема використання

сучасних математичних процедур при аналізі великих обсягів даних.

Метою і завданням цього дослідження є ознайомлення широкого кола

науковців з сучасними поглядами на математичну обробку інформації і з

новим фундаментальним законом похибок, який використовується при

обробці вибірок великих обсягів, а також з методами оцінки його параметрів.

Відомий англійський математик, геофізик і астроном Кембриджського

університету професор сер Г. Джеффріс ще в 1937 р. прийшов до висновку,

що класичний закон похибок Гауса виявляє свою повну теоретичну і

практичну неспроможність за умови, якщо число багатократних спостережень

n>500. Ця концепція Джеффріса з великими труднощами пробивала собі

дорогу, оскільки закон Гауса, як фундаментальний принцип математичного

моделювання, прекрасно зарекомендував себе на протязі більше ніж ста

років його практичного використання. Більшість математиків вважали, що

саме закон Гауса складає суть центральної граничної теореми теорії

ймовірностей. Тому здавалося, що пропозиція Джеффріса знаходиться в

дисонансі як з набутим досвідом математичної обробки даних, так і з

самою теорією ймовірностей.

Оскільки сер Г. Джеффріс є дуже авторитетним вченим в НАН України

в 70-х рр. минулого століття під керівництвом академіка Е. П. Федорова

була здійснена фундаментальна перевірка згаданої вище концепції. Для

такої перевірки були залучені спостереження найвищої якості починаючи з

історичних рядів Ф. В. Бесселя [1] і закінчуючи найсучаснішими рядами

космічних, астрономічних, геодезичних та інших спостережень [2–6]. На

великий подив більшості вчених згадана перевірка підтвердила

правильність концепції Джеффріса: ряди похибок з числом спостережень

n>500 на 100 % мали негаусівський характер і підкорялись розподілу:

m

VII

VII

VII

ax

m

m

mm

mxy

2

3

2

)5,0(

5,01

1

)5,0()5,0(2

)1()(

, (1)

де ma VIIVII ,, – параметри форми закону щільності імовірностей (1).

При чому, в якій би галузі науки не досліджувались похибки спостережень,

в усіх випадках вони описувались магічною формою Джеффріса (1).

157

Цікавим є походження закону (1). Джеффріс називає цей закон розподілом

Пірсона VІІ типу, який має недіагональну інформаційну матрицю, Джеффріс

перетворив його до форми (1) яка, як і закон Гауса, має незалежні параметри.

Будучи незвичайно скромною людиною Джеффріс не дав особливої назви

розподілу (1) який він створив, продовжуючи називати його розподілом

Пірсона VІІ типу. Тому багато хто з дослідників, не знаючи цих тонкощів,

ідентифікують класичну криву Пірсона VІІ типу і навіть узагальнений

розподіл Коші [7] з формою (1), хоча цього робити не можна, оскільки це

різні розподіли. Враховуючи сказане, розподіл (1) названо законом похибок

Пірсона-Джеффріса, або просто законом Пірсона-Джеффріса, подібно тому,

як у свій час був визначений закон Гауса.

Значення закону Пірсона-Джеффріса (1) для математичної обробки

інформації, полягає в тому, що він має цінні математичні властивості:

1. Є узагальненням двох найбільш важливих в теорії помилок і аналізі

даних розподілів: Гауса, у який формула перетворюється при m= , і

Стьюдента при значеннях m в (1) кратних 0,5.

2. Параметр m закону Пірсона-Джеффріса (1) і число ступенів свободи

t-розподілу пов’язані відношенням [8]:

12 m

3. Параметр m є чутливою мірою відхилення розподілу (1) від

нормального закону. Гаусова форма розподілу (1) постулює значення m

наперед відомим і рівним . Насправді ж кожен ряд похибок

характеризується своїм значенням m, яке досить далеке від і є його

найважливішою характеристикою.

4. Найбільш цінною властивістю закону Пірсона-Джеффріса є

діагональність його інформаційної матриці (як і у нормального розподілу).

Зауважимо, багато розподілів, які пропонувались для заміни закону Гауса,

наприклад, Lp- розподіл – такою властивістю не володіють.

5. Границі нерівності Рао-Крамера для закону Пірсона-Джеффріса є

такими [9]:

3

222 )1()5,0(

m

mm

n

VIIa

;

)5,0(

)1(

2

22

m

m

n

VII ; (2)

nmm

mmmn m

m

21

1

2

2

)5,0(2

1)()5,0(

. (3)

де )(m – тригама – функція.

158

Із формули (2) видно, що при m= (закон Гауса) 2a і 2

перетворюється в класичну формулу для визначення дисперсій середнього

арифметичного відхилення.

Закон Пірсона-Джеффріса в наш час широкого використовується в

провідних галузях науки. При його застосуванні необхідно визначити

ефективні оцінки його параметрів методом максимальної правдоподібності

(ММП). Визначимо функцію максимальної правдоподібності L таким чином:

n

iVIIVIIi maxyL

1

),,,( (4)

Тоді класичний метод отримання ММП-оцінки параметрів ma VIIVII ,,

в формулі (1) зводиться до сумісного розв’язання такої системи рівнянь,

запропонованої в [10]:

0)(ln 1

12

VIIjj

r

jj

VIIVII

axRnm

a

L

; (5)

0)(ln 21

13

VIIjj

r

jj

VIIVIIVII

axRnmnL

; (6)

0ln

2

11

110

VII

VIIjj

r

jjj

r

jj

axRnRnn

m

L

, (7)

де значення 10 )5,0(2)5,0()1(

mmm , )(m – псі-

функція, 42

1 )5,0)(1(5,0 mmm , jn – число спостережень в j–му

розряді гістограми; rj ,...,3,2,1 ; r – число розрядів; nnr

jj

1

; jx –

середина j–того розряду.

Систему диференційних рівнянь (3)–(5) розв’язують методом

послідовних наближень, покладаючи у перше наближення таке:

j

r

jjVII xnna

1

11; (8)

933,0933,0 21

VII ; (9)

159

n

naxn

iiVIIi

1

2

22

)(

, ; 11 4m . (10)

де 2 – другий центральний момент, обчислений для похибок

спостережень; – їх середнє квадратичне відхилення.

У позначеннях (8–10) оцінки верхній індекс вказує на номер ітерації. У

(10) значення 41 m прийнято за рекомендацією сера Г. Джеффріса [10].

В більшості випадків реальні m розподіляються навколо цього значення.

Отримання ММП-оцінки розподілу (1) шляхом розв’язування системи

рівнянь (5)–(7) зручно тим, що відразу після його розв’язання можна

отримати дисперсії цієї оцінки використовуючи такі формули:

2

2

22

2

22

2

2 ln,

ln,

ln

m

VII

a

VII m

LL

a

L

(11)

Дисперсії (11) отримують на основі похідних

Lln за параметром

чисельним диференціюванням після того, як система (5)–(7) розв’язана. З

цієї причини у рівняннях (5)–(7) не можна робити будь-які скорочення,

наприклад, скорочувати коефіцієнти перед знаком суми.

ММП-оцінки, які отримані із рівнянь (5)–(7), є асимптотично ефективними,

незалежними і незміщеними, оскільки закон Пірсона-Джеффріса є

регулярним і задовольняє всі умови необхідні для отримання таких

оцінок.Однак класичний метод оцінки параметрів закону Пірсона-

Джеффріса є досить громіздким і займає багато часу. Цей метод

розроблено в той час коли ще не було потужних обчислювальних засобів.

При наявності таких засобів ММП-оцінку закону (1) можна отримати

відразу, навіть без диференціонування функції L в (4). Для цього доцільно

скористатись логарифмом функції максимальної правдоподібності для

розподілу (1):

j

r

jj

VII

VII RnmC

nL lnlnln1

, (12)

де

k

jjnn

1

, k число інтервалів гістограми;

ширина інтервалу гістограми;

160

1)5,0()5,0(2)1(

mmmCVII ;

25,0

1

VII

VIIii

axR

;

23)5,0( mm .

Прийнявши у (12) в першому наближенні значення параметрів (8)–(10),

шукаємо максимум функції (13), змінюючи послідовно оцінки кожного з

параметрів спочатку з таким кроком:

nm

nna

6;

2

3,0;

3,0

(13)

Обчисливши оцінки відповідні максимуму функції (12) з кроками (13) за кожним із параметрів, аналогічно обчислюємо наступні наближення, зменшивши кроки (13) на третину і так далі, поки не отримаємо остаточні оцінки ma VIIVII ,, параметрів закону Пірсона-Джеффріса (1). Дисперсії цих оцінок в цьому випадку отримують, використовуючи границі нерівностей Рао-Крамера (2-3).

На основі описаного вище методу отримання ефективних оцінок

параметрів розподілу (1) створено відповідне програмне забезпечення.

Для вирішення цієї задачі обрано мову програмування С++, оскільки ця

мова є однією з найбільш актуальних у наш час. Для створення програмного

продукту обрано середовище візуальної розробки програм Borland C++

Builder 6. Це середовище розробки програм є найбільш доцільним для

досягнення мети нашого дослідження тому, що це один із найсучасніших

інструментів для створення програмних продуктів з графічним інтерфейсом і

при цьому створений програмний засіб буде зрозумілим і зручним у

використанні навіть для користувачів, які не пов’язані з програмуванням.

C++Builder – це сучасний потужний засіб для швидкої розробки додатків

(RAD – Rapid Application Development) на С++ під Windows, який підтримує

можливість програмування, що ґрунтується на компонентах. Бібліотека

візуальних компонентів VCL спрощує розробку програмних засобів завдяки

готовим компонентам при використанні яких зменшуються обсяги рутинної

роботи. Завдяки візуальному об’єктно-орієнтованому програмуванню була

створена технологія, що одержала назву швидка розробка додатків (RAD).

Ця технологія характерна для нового покоління систем програмування, до

якого відноситься й C++Builder.

За допомогою створеного програмного продукту, можна отримати

ефективні оцінки параметрів розподілу. В якості прикладу оцінок

параметрів розподілу (1) ми скористались даними лазерних спостережень

штучних супутників Землі (ШСЗ) за міжнародною програмою MERIT [11],

взяті із роботи [12] і які вказані у табл. 1.

161

Таблиця 1

Гістограма розподілу похибок «Observation-Calculation» для лазерних

спостережень ШСЗ, (розподіл 2, n=575) [3]

№ Середина

інтервалів

ix

Частоти

in



ix

Частоти

in



ix

Частоти

in

1 1,2 1 8 0,5 17 15 -0,2 40

2 1,1 0 9 0,4 22 16 -0,3 29

3 1 0 10 0,3 60 17 -0,4 14

4 0,9 1 11 0,2 81 18 -0,5 8

5 0,8 1 12 0,1 92 19 -0,6 1

6 0,7 1 13 0 109 20 -0,7 1

7 0,6 4 14 -0,1 93

Визначимо оцінки ma VIIVII ,, параметрів для розподілу (2) за

допомогою створеної програми.

Перед початком обчислень необхідно завантажити у програму вектори

ix та in , які вказані у табл. 1 і задати вхідні дані у головному вікні: число

спостережень n=575, аргумент гамма-функції m=4, ширину інтервалу

1,0 , та розмір векторів вхідних даних 20. Після введення цих даних

комп’ютер видає результат за 11–12 сек. Результати роботи програми

показані на рис. 1.

Рис. 1. Форма із результатом роботи програми

162

Для цього розподілу ми отримали такі ММП-оцінки параметрів:

0501360869,0VIIa ;

227859715,0VII ;

664879322,5m .

Порівняємо результати обчислень параметрів розподілу (1) з параметрами,

обчисленими методом Гауса (табл. 2).

Таблиця 2

Порівняння обчислень параметрів розподілу методами Гауса і Пірсона-Джеффріса

Метод Гауса Розподіл Пірсона-Джеффріса

010,0032,0 a ; 009,00501,0 VIIa ;

007,0230,0 ; 008,0228,0 VII ;

m . 95,166,5 m .

Якщо порівняти параметри a і VIIa відповідно розподілів Гауса і

Пірсона VII типу diag, то впадає в очі різниця 0,0501-0,032=0,0181, яка

вдвічі перевищує середню квадратичну похибку визначення параметру a .

По параметру не спостерігається істотної різниці, проте, найбільш

істотна різниця спостерігається для числа m . Для нормального розподілу

m . В цьому як раз і полягає основний недолік класичних процедур

обробки даних, в яких завжди допускається, що m . Насправді ж

реальні розподіли при n>500 досить сильно відхиляються від закону Гауса,

оскільки 66,5m дуже далеке від нескінченності.

Підводячи підсумки дослідження можна зробити такі висновки:

1. Якщо похибки багаторазових спостережень підкоряються розподілу

Пірсона-Джеффріса, то класичні методи обробки спостережень потрібні

лише як попередній етап обробки даних. Кінцеві рішення отримують на

основі використання вагової функції розподілу похибок «Observation-

Calculation».

2. Розроблений в МЕГУ на основі викладеного обчислювального

алгоритму програмний продукт у середовищі Borland C++ Builder дозволяє

набагато продуктивніше ніж класичним методом отримувати ММП-оцінки

закону Пірсона-Джеффріса, що необхідні для реалізації сучасних процедур

математичного моделювання.

163

1. Bessel F. W. Untersuchengen über die Wahrscheinlich keit der Beobachtung fehler /

F. W. Bessel // Astronomische Nachrichten. B. 15, 1838, z. 369. 2. Джунь Й. В.

Математическая обработка астрономической и космической информации при

негауссовых ошибках наблюдений. Автореферат дис. Доктора физ.-матем. Наук. –

К. : ГАО АНУ. 1992. – 46 с. 3. Dzhun I. V. About make use of Pearson`s Distvibution

of Type VII for the Approximation of observation’s Errors in Astrometry / I. V. Dzhun //

Measurement Techniques: Springer Science + Business Media. Inc. – 1992, vol. 35, № 3,

pp. 298–304. Dzhun I. V. Pearson`s Distribution of type VII of the Errors of Satellite

Laser Ranging Data / I. V. Dzhun // Kinematics and Physics of Celestial Bodies. – New

York : Allerton Press, Inc., 1991, vol.7, pp. 74–84. 5. Dzhun I. V. Distribution of Errors

in multiple large-volume observations / I. V. Dzhun // Measurement Techniques :

Springer Sciene + Business Media. Inc. – 2012, vol. 55, № 4, pp. 393–396. 6. Gazda V.

Normal probability Distribution in financial Theory – false Assumption and

Consequences / V. Gazda // Department of Economics, University of Economics, Faculty

of Businness Economics, Kosice, 1999, p. 5–8. 7. Хастингс Н. Справочник по

статистическим распределениям / Н. Хастингс, Дж. Пикок. – М. : Статистика, 1980. –

95 с. 8. Dzhun I. V. Comments of Use of the Type VII Pearson Law in Astromentry /

I. V. Dzhun, P. V. Novitskii // Kinematics and Physics of Celestial Bodies // Allerton

Press. Inc. / New York, 1992, vol. 8. No. 5. p. 78–81. 9. Джунь И. В. О границах

неравенства Рао-Крамера для дисперсий оценок параметров распределения

Пирсона VII типа / И. В. Джунь // Кинематика и физика небесных тел. – 1988. –

Т. 4. – № 1. – с. 85–87. 10. Jeffreys H. Theory the Probability / H. Jeffreys. – Oxford.

Clarendon Pres, 1998. – 470 p. 11. Яцків Я. С. Международный проект МЕРИТ.

Информ. бюл. Секции астрометрии Астросовета АН СССР / Я. С. Яцків. – К. :

Изд-во ГАО АН УССР, 1980. – Вып. 2. – С. 3–9. 12. Джунь Й. В. Распределение

Пирсона VII типа ошибок лазерных наблюдений ИСЗ / Й. В. Джунь // Кинематика

и физика небесных тел. – 1991. – Т. 7. – № 3. – С. 82–91.

164

УДК 007.045

Ковтунець Т., ст. IV курсу факультету кібернетики; науковий керівник –

к.пед.н., доцент Лотюк Ю. Г. (Міжнародний економіко-гуманітарний


ВИКОРИСТАННЯ ТЕХНОЛОГІЇ XNA ДЛЯ НАПИСАННЯ ГРИ

ЖАНРУ ПЛАТФОРМЕР

Анотація. В статті досліджено технологію розроблення і написання

власної гри за допомогою засобів Microsoft XNA Game Studio 4.0 Refresh та

взаємодію цієї технології з різними операційними системами. Проведено

аналіз складності написання та реалізації власного програмного продукту.

Розглянуто можливості застосування технології XNA в різних сферах та

жанрах написання комп’ютерних ігор.

Ключові слова: XNA Game Studio, технологія XNA, дослідження складності

алгоритму, написання операційних систем, комп’ютерні ігри.

Аннотация. В статье исследованы технология разработки и написания

собственной игры с помощью средств Microsoft XNA Game Studio 4.0

Refresh и взаимодействие этой технологии с различными операционными

системами. Проанализировано сложность написания и реализации

собственного программного продукта. Рассмотрено возможность

применению технологии XNA в различных сферах и жанрах написания

компьютерных игр.

Ключевые слова: XNA Game Studio, технология XNA, исследования

сложности алгоритмов, написание операционных систем, компьютерные

игры.

Annotation. This article discusses and explores technology gives the

opportunity to develop and write their own game by means of Microsoft XNA

Game Studio 4.0 Refresh, the interaction of the technology with different

operating systems. We analyze the complexity of writing and implementing your

own software product. The possibilities for the application of technology XNA in

various fields and genres of writing computer games.

Keywords: XNA Game Studio, technology, study the complexity of algorithms,

writing operating systems, and computer games. XNA Game Studio, technology,

researched, writing, operating systems, computer games.

165

На нинішній час спеціалістами розроблено багато програмних додатків

для розваг. Одним з видів таких додатків є комп'ютерні ігри (відеоігри), які

стали найбільш швидко зростаючим сегментом світової індустрії розваг.

Ймовірно жодна галузь економіки за такий короткий термін не пережила

настільки багато потрясінь і технічних революцій.

Сьогоднішні темпи комп'ютеризації перевищують темпи розвитку всіх

інших галузей. Без комп'ютерів і комп'ютерних мереж нині не обходиться

ні одна середня фірма, не кажучи вже про великі компанії. Сучасна

людина взаємодіє з комп'ютером постійно – на роботі, вдома, у машині й

навіть у літаку. Комп'ютери стрімко впроваджуються в людське життя,

займаючи своє місце в нашій свідомості. Комп'ютерний ринок постійно

наповнюється новими, досконалішими програмами, збільшується швидкість

процесорів та об'єм носіїв збереження пам'яті. У цій технологічній боротьбі

не останнє місце займає явище, яке виникло разом з комп'ютерами, а саме,

комп'ютерні ігри.

Комп'ютерні ігри відразу ж знайшли велику кількість шанувальників

серед молоді. Вони з дитячих років супроводжують підростаюче

покоління, викликаючи швидкий розвиток інтелекту, логічне мислення та

уяву людини. Комп'ютерний гравець звикає переміщатися з одного

віртуального світу в інший, швидко сприймати незнайомі ситуації й

адаптуватися до них. У наш час розвинена інтелектуальна гнучкість

людини здатна забезпечити її пристосування до нових, несподіваних

реалій. Отже, комп'ютерні ігри виконують функцію соціалізації молоді в

постіндустріальному суспільстві [1].

Розвиток і вдосконалення ігор тісно пов'язані з розвитком комп'ютерного

забезпечення та технологій. Навіть апаратні частини комп'ютерів

розробляються спеціально для ігор. Наприклад, сьогодні виробляються

дорогі відеокарти, вартість яких доходить до половини вартості

бюджетного комп'ютера для роботи в офісі. Нині ігри вражають своєю

правдоподібністю з гарним графічним і звуковим оформленням та майже

повною імітацією життя.

Сучасні комп'ютерні ігри є досить складними програмними додатками,

які включають в себе як двовимірну, так і тривимірну графіку. Ця графіка

генерується в реальному часі, програмні компоненти якої реалізують

фізичні властивості віртуальних об’єктів та роботу з різноманітними

ресурсами (звук, відео, двовимірні зображення), та безліч інших компонентів,

що складають структуру практично будь-якого ігрового додатку. В результаті

цього розроблення сучасного як двовимірного, так і тривимірного ігрового

додатку, є досить складним та довготривалим процесом [2].

Технологія Microsoft XNA надає доступ програмісту до великого

набору спеціальних системних бібліотек та інструментів, спрямованих на

166

поліпшення та спрощення процесу створення високоякісних ігрових

додатків для всіх продуктів сімейства Microsoft [3].

Спочатку XNA Game Studio була призначена для початківців, аматорів

та студентів, що дозволяло їм швидко створювати власні ігрові додатки

для Windows і Xbox 360, але в подальшому з розвитком технології ця

програма зацікавила також професійних розробників [4].

XNA є додатком до Visual Studio та реалізується об’єктно орієнтованою

мовою програмування С#. Ігри, що написані на XNA, можуть працювати

під керуванням таких операційних систем: Windows XP, Windows Vista,

Xbox 360. При написані гри розробник має широкі можливості, адже

знаючи мову програмування, він може реалізувати все, що потрібно для

гри (меню, ефекти, персонажі, 2D та 3D графіка та багато іншого).

Виходячи із вище зазначеного, можна стверджувати, що технологія XNA

цілком конкурентна та може бути застосована для розроблення складних

перспективних ігрових додатків [5].

XNA Framework ґрунтується на реалізації NET Compact Framework 2.0

для Xbox 360 розроблення і NET Framework 2.0 для Windows. Вона

включає в себе широкий набір бібліотек класів, специфічних для

розроблення ігор, та сприяє максимальному зменшенню повторного

використання коду для всіх цільових платформах. Framework виконується

на модифікації Common Language Runtime, оптимізованої для ігор, що

забезпечує кероване середовище виконання [1; 3]. Вона може працювати

під керуванням таких операційних систем: Windows XP, Windows Vista, і

Xbox 360. Так як ігри XNA пишуться для цих операційних систем, вони

можуть бути запущені на будь-якій платформі, що підтримує XNA

Framework з мінімальними змінами, або взагалі без таких. Ігри, які

працюють на Framework, технічно можуть бути написані будь-якою NET-

сумісною мовою, але офіційно вони підтримуються тільки на C # в XNA

Game Studio Express IDE і всіма версіями Visual Studio 2008 та 2010 років

(станом на XNA 4.0) [3].

XNA Framework інкапсулює низькорівневі технологічні деталі, що

беруть участь в кодуванні гри. Таким чином, Framework підтримує

різницю між платформами в тому випадку, коли ігри перенесені з однієї

платформи на іншу, і тим самим дозволяє розробникам приділяти більше

уваги смисловому та логічному вмісту гри.

XNA Framework інтегрується з кількома інструментами, такими як

крос-платформного Audio Creation Tool (XACT), щоб допомогти у

створенні контенту. XNA Framework забезпечує підтримку як 2D і 3D

створення гри і дозволяє використовувати Xbox 360 контролерів [4].

В 2013 році дослідженнями в області використання технології XNA

Game Studio 3.1 займались Н. А. Аминева, Д. Н. Цикунова та Е. Е. Янко.

Їхні дослідження полягали в розробленні навчальної комп’ютерної гри

167

життя та творчості М. Ю. Лермонтова. Тема: «Розроблення навчальних

комп'ютерних ігор для вивчення життя і творчості М. Ю. Лермонтова за

допомогою xna game studio». Гра полягала в запитаннях та відповідях, що

мав дати користувач в ігровій формі [2; 4].

В нашій статті розглянуто результати кінцевої двовимірної гри, що

реалізована на XNA Game Studio 4.0 Refresh. В роботі було використано

такі невід’ємні компоненти, які повинні перебувати в будь якому сучасному

ігровому додатку:

– меню (нова гра, продовжити гру, налаштувати та вийти);

– вибір одного з головних персонажів гри;

– декілька різних видів противників;

– логіка взаємодії;

– бали за успішне проходження;

– логічна ієрархія рівнів;

– кінцеві результати – перемога одного з головних персонажів.

Метою статі є дослідження можливості використання однієї з технологій

написання ігрових додатків (комп’ютерних ігор), а саме Microsoft XNA

Game Studio 4. 0. Дослідження полягає в написані гри з використанням

вище описаної технології та проведення аналізу отриманих результатів.

Також варто відзначити контейнер вмісту один з найбільш цікавих

можливостей XNA, що надаються. Оскільки він значно спрощує те, як гра

буде поводитися з вмістом (контентом гри). В не-XNA іграх гравець

повинен був турбуватися про те, як завантажувати ігровий вміст, такий як

звуки, графіка, моделі. Коли проект буде побудовано, вміст перетвориться

в розпізнаваний формат і переміститься у відомий каталог, щоб програма

завжди «знала», де знайти вміст і як його прочитати. Тому, включаючи

вміст, гравець використовуєте один з імпортерів вмісту. Ці імпортери

нормалізують дані вмісту, поміщаючи їх у відповідний формат. Після

обробки вмісту імпортером, обробники можуть прочитати цей вміст і

згенерувати об'єкт гри, який підтримується середовищем часу виконання.

В роботі було реалізовано двовимірний ігровий додаток, який

складається з набору взаємодіючих між собою класів, контенту, логічної

взаємодії та програмних компонентів, які можуть бути використані при

подальшому розробленні та удосконаленні ігрових технологій на базі

Microsoft XNA Game Studio.

В класах реалізована окрема логіка поведінки: Animated Volk – реалізує

логіку одного з головних персонажів гри; Animated Cowboy – іншого головного

персонажу; Animated Sprite Enum та Animated Enemy Run – противника;

Generation Next Level – генерує різні рівні гри та отримує інформацію з

бінарного файлу; Menu – реалізує логіку меню гри та багато інших класів

(25 різних). Варто виділити самий значущий та головний клас Game1, який

вміщує в собі все що стосується гри: від об’єктів класів до всього контенту [1].

168

Хоча двомірні ігри використовують багато математичних й інформаційних

концепцій, ми розглянемо тільки самі основні. Ігровий 2D додаток

засобами XNA представляє такі основні концепції, як малювання спрайтів,

переміщення їх по екрану і зіткнення спрайтів один з одним і з межами

ігрового вікна.

Також варто звернути увагу на двомірні системи координат і екранні

координати. Приклад трикутника, кожна вершина якого представлена в

двомірній системі координат, наведено на рис. 1.

Рис. 1. Трикутник в двомірній системі координат

Головна відмінність між системою координат, яка представлена на

рис. 1, і координатами, які використані при створенні двомірних ігор

(екранних координат), у тому, що в другому випадку початок координат

знаходиться не в нижньому лівому, а у верхньому лівому кутку, як це

показано на рис. 2. Зазначене розходження впливає на визначення вершин:

верхній вершині на екрані відповідає найменше значення координати Y.

Рис. 2. Трикутник з рис. 1 представлено в екранних координатах

169

Ще одна особливість запропонованої гри полягає в тому, що екранні

координати безпосередньо пов'язані з роздільною здатністю екрану. Так,

якщо монітор гравця налаштований на роздільну здатність 800×600, це

означає, що вісь X містить 800 пікселів, а вісь Y – 600 пікселів (рис. 2).

В двовимірній грі важливими компонентами є спрайти та їх поведінка

на ігровому полі, відносно інших об’єктів, одним з головних об’єктів в грі

є персонаж (спрайт). Спрайт є сукупність зображень, що представляють

собою одне повноцінне зображення.

В грі використовується велика кількість спрайтів. Для головного героя

використовується набір з трьох спрайтів, і це не обмеження. Тобто

персонаж повинен:

– стояти на місці;

– рухатись, як в праворуч, так і ліворуч;

– стрибати.

Отже, за результатами проведеного дослідження можна зробити

висновок, що проектування та розроблення ігрових додатків на базі

технології Microsoft XNA Game Studio, а також наборів класів і програмних

компонентів, які прискорюють і полегшують розроблення ігрових додатків,

в наш час має значну актуальність. Варто зауважити також, що технологія,

розглянута в цій статі, цілком вдала та призначена, перш за все, як для

студентів, так і професійних розробників ігрових додатків. Адже у

технології Microsoft XNA надаються великі можливості, та гнучкість для

написання в рамках розроблення ігрового додатку.

Перспективи подальшого дослідження полягають у нарощуванні в

ігровому додатку як графічного, так і логічного забезпечення. Це

зумовлено тим, що ігровий двовимірний додаток розроблений на базі

технології Microsoft XNA Game Studio.

1. Юрий Д. Основы разработки компьютерных игр в XNA Game Studio

[Електронний ресурс] // Режим доступу : www.intuit.ru/ 2. Горнаков С. Г.

Программирование компьютерных игр под Windows в XNA Game Studio Express

// ДМК Пресс – 2008. – 384 c. 3. Гайдуков С. Введение в XNA Studio

[Електронний ресурс] // Режим доступу : www.intuit.ru/ 4. Бенджамин Н.

Профессиональное программирование игр с XNA для Windows и Xbox 360 /

Н. Бенджамин // Wrox Press – 2007. – 504 с. [Електронний ресурс] // Режим

доступу : www.netlib.narod.ru/ 5. Александр Л. Основы программирования игр с

XNA 2.0. От новичка до профессионала / Л. Александр, Е. Бруно, Жозе Антонио

Лил де Фариас // Apress – 2008. – 456 с. [Електронний ресурс] // Режим доступу :

www.netlib.narod.ru/

http://www.intuit.ru/

http://www.intuit.ru/

http://www.netlib.narod.ru/

http://www.netlib.narod.ru/

170

УДК 004.4'275

Шах Антон, ст. ІV курсу факультету кібернетики; науковий керівник –

к.пед.н., доцент Лотюк Ю. Г. (Міжнародний економіко-гуманітарний


МОДЕЛЮВАННЯ ФРАКТАЛЬНИХ ПОВЕРХОНЬ

Анотація. В статті розглянуто методи побудови фрактальних

поверхонь, співвідношення між фрактальними кривими і поверхнями. З

використанням випадкових фрактальних поверхонь переносу, побудовано

фрактальні прибережні ландшафти і берегові лінії. Розглянуто метод

моделювання узагальненого Броунівського руху, як клас гаусовських

процесів, де показниик Херста може приймати довільні значення від 0 до

0.5, що означає антиперсистентність процесу, тобто будь-яка тенденція

намагається змінитися на протилежну .

Ключові слова: Моделювання ландшафтних поверхонь, Броунівський рух,

фрактали.

Аннотация. В статье рассмотрены методы построения фрактальных

поверхностей, соотношение между фрактальными кривыми и

поверхностями. С использованием случайных фрактальных поверхностей

переноса, построены фрактальные прибрежные ландшафты и береговые

линии. Рассмотрен метод моделирования обобщенного броуновского

движения, как класс гауссовских процессов, где показатель Хёрста

может принимать произвольные значения от 0 до 0.5, что означает

антиперсистентность процесса, то есть любая тенденция пытается

измениться на противоположную .

Ключевые слова: Моделирование ландшафтных поверхностей,

Броуновское движение, фракталы.

Annotation. In this article discusses methods for constructing fractal surfaces,

the correlation between the fractal curves and surfaces. Defining and using

random fractal surface transport, managed to build a fractal landscapes and

coastal shorelines.. Considered in detail the method of modeling a generalized

Brownian motion as a class gaussian processes where Hurst exponent can take

any value from 0 to 0.5, meaning antypersystentnist process, that any attempts

to change the trend reversed.

Keywords: Simulation of landscape surfaces, Brownian motion, fractals.

Моделювання ландшафтних поверхонь – одне з найважливіших

понять комп’ютерної трьохвимірної графіки. Побудовою ландшафтів

171

розробники комп’ютерних ігор та дизайнери цікавляться завжди, адже

передати реалізм поверхні не так вже і легко.

Перші приклади самоподібних множин з незвичайними властивостями

з'явилися в XIX столітті в результаті вивчення безперервних

недиференційованих функцій. Термін «фрактал» ввів Бенуа Мандельброт в

1975 році, а у 1977 році вийшла книга «Фрактальна геометрія природи» [1].

Особливу популярність фрактали здобули з розвитком комп'ютерних

технологій, що дозволило ефектно візуалізувати ці структури [2].

Фрактали широко застосовуються в комп'ютерній графіці для побудови

зображень природних об'єктів, таких як дерева, кущі, гірські ландшафти,

поверхні морів тощо. Існує безліч програм, призначених для генерації

фрактальних зображень [3]. Проте при кожному запуску цих програм ми

отримуємо однакові фрактальні поверхні, що обмежує їх застосування у

ігрових та картографічних додатках, тому у даній роботі для моделювання

ландшафтних поверхонь використовується рівняння узагальненого

броунівського руху, що дозволяє отримувати нові поверхні при кожному

запуску програми.

Актуальність цієї роботи обумовлена сучасними проблемами

моделювання трьохвимірних ландшафтів у комп’ютерній графіці. Тому

створення сучасного ландшафту є актуальним та має велике практичне

значення. Практичне значення статті полягає в тому, що дає змогу

побудови ландшафтів у навчальних та комерційних цілях.

Open Directory Project – Відкритий Каталог, також відомий як

багатомовний вільний каталог посилань на сайти Всесвітньої павутини, що

належить AOL [4], наводить список з майже 20 програм генерації

фракталів, проте жодна з них повною мірою не використовує рівняння

узагальненого броунівського руху для моделювання фрактальних поверхонь.

Мета дослідження полягає у розробці програмного забезпечення для

моделювання ландшафтних поверхонь з використанням рівняння

узагальненого броунівського руху.

Об’єкт дослідження: графічні можливості мов програмування та

використання фракталів для моделювання поверхонь.

Моделювання узагальненого броунівського руху.

Поняття узагальненого броунівського руху введено Мандельбротом [5]

через узагальнення випадкової функції шляхом заміни показника

у співвідношеннях:

(1)

172

та

(2)

На будь-яке дійсне число з інтервалу результат

узагальнення позначається Дійсно узагальненими є випадки, коли

, а випадок відповідає незалежним приростам і описує

броунівський рух. В цьому випадку ми будемо використовувати позначення

B(t) = В1/2(t).

Якщо у виразах (1) та (2) позначення координати точки замінити

на , то буде ясно, що узагальнений броунівський процес має

нульовий середній приріст а дисперсія приросту

має вигляд:

Отже, і для звичайного, і для узагальненого броунівського руху з часом

дисперсія зростає. Важливо зрозуміти, що узагальнений броунівський рух

має нескінченно великий час кореляції [6].

Що стосується часових рядів спостережень, то застосування методу

Херста [1] до багатьох природний явищ виявляє, що вони характеризуються

персистентністю на широкому інтервалі тимчасових масштабів, тобто,

якщо показник Херста приймає значення у межах від 0 до 0,5, то ряд, який

він описує є випадковим і у ньому не спостерігається тенденцій росту або

спадання, що генерує випадковий ландшафт. Тому, для моделювання

часових рядів, що описують подібні явища, корисно використовувати

узагальнений броунівський рух.

Розіб'ємо кожен крок по цілочисельному у часі на інтервалів і

отримаємо наступний наближений вираз:

(3)

Тут з є набір гауссових випадкових чисел з

одиничною дисперсією і нульовим середнім.

173

Рис. 1. Фрактальний шум, або приріст фрактальної броунівської

функції , розрахованої при M=700, та n=8, – звичайний броунівський

приріст при , фрактальний проріст при ; –

фрактальний проріст при

Змінивши індекс сумування і перегрупувавши члени в сумі, ми

отримаємо такий вираз для дискретних збільшень при узагальненому

броунівському русі:

(4)

За послідовністю гауссових випадкових чисел можна скласти

послідовність збільшень Вн. Зауважимо, що це наближення еквівалентне

обчисленню ковзаючого середнього, зі степеневою ваговою функцією, від

гауссового процесу.

Рис. 2. Фрактальна броунівська функція розрахована при M=700,

та n=8, – звичайний броунівський приріст при , фрактальний

проріст при ; – фрактальний приріст при

174

Рис. 3. Дисперсія приростів фрактальної броунівської функції

розрахована при M=700, та n=8, – звичайний броунівський приріст при

, фрактальний приріст при ; – фрактальний проріст

при

Побудова фрактальних поверхонь. Накладання нескінченного числа випадково орієнтованих нефрактальних

поверхонь може привести до утворення фрактальної поверхні. На практиці

зручніше накладати невелике число фрактальних поверхонь переносу,

орієнтованих випадковим чином. Якщо, до того ж, похідні поверхні переносу

випадкові, то можна отримати задовільний результат при невеликому

обсязі обчислень. Дивлячись на будь який краєвид, ми охоплюємо поглядом

лише обмежену область. Ця обставина визначає зовнішній просторовий

масштаб Lмакс. Крім того, присутній і мінімальний масштаб Lмін, який

визначається роздільною здатністю нашого ока, а в нашому випадку –

вибраної чисельної точності розрахунку координат і . Тому для

побудови рельєфу використовуються синусоідальні поверхні перенесення.

Для кожної просторової частоти ми маємо поверхню переноса виду

(5)

з амплітудою . Найменша істотна частота дорівнює Fмін ~1/Lмакс, оскільки

вплив менших частот зводиться до простого однорідного зсуву всієї

поверхні по висоті. Найбільша істотна частота визначається здатністю Fмакс

~1/Lмін, оскільки деталі меншого розміру побудувати не вдасться.

Для отримання висоти поверхні як функції координат використовують

комплексне перетворення Фур'є:

175

(6)

При обчисленні використовується звичайний алгоритм швидкого

перетворення Фур'є. Добутий профіль поверхні має такі дійсну та уявну

частини Нерегулярні флуктуації і пов'язані з

дискретністю частотного спектру, в якому присутні несумірні частоти.

Рис. 4. Пейзаж з перспективою та кривизною.

У цій роботі поверхні будуються перенесенням, користуючись

суперпозицією осцилюючих функцій.

Проведено аналітичний огляд методів побудови ландшафтних поверхонь.

На основі аналізу спроектовано та розроблено програму генерації

фрактальних ландшафтів та вибрано алгоритм броунівського руху.

У процесі проведеного дослідження в статті:

– розглянуто архітектуру програмного забезпечення;

– проаналізовано основні підходи до розробки програм даної структури;

– розроблено систему генерації ландшафту.

Отримані результати вказують на те, що моделювання фрактальних

ландшафтів це не просто цікаво та красиво, але має велике практичне

значення у професійній діяльності не тільки програмістів, а й дизайнерів.

1. Мандельброт Б. Фрактальная геометрия природы / Б. Мандельброт. – М. :

«Институт компьютерных исследований», 2002. – 685 с. 2. Шредер М. Фракталы,

хаос, степенные законы. Миниатюры из бесконечного рая / М. Шредер. – Ижевск :

«РХД», 2001. 3. Кроновер Р. М. Фракталы и хаос в динамических системах.

Основы теории / Р. М. Кроновер. – М. : Постмаркет, 2000. – 352 с. 4. Open Directory

Project // Список генераторів фракталів http://www.dmoz.org/ Science/Math/Chaos_

and_Fractals/Software 5. Федер Е. Фракталы / Е. Фредер. – М. : «Мир», 1991. – 261 с.

6. Кириллов А. А. Повесть о двух фракталах. – Летняя школа «Современная

математика» / А. А. Кирилов. – Дубна, 2007. – 425 с.

http://www.dmoz.org/

http://www.mccme.ru/dubna/2007/notes/kirillov-preprint.pdf

176

РОЗДІЛ 5

СОЦІАЛЬНІ КОМУНІКАЦІЇ УДК 179.1 Горчикова Анастасія, ст. V курсу факультету журналістики; науковий керівник – к.соц. ком., доцент Золяк В. В. (Міжнародного економіко-гуманітарного університету імені академіка Степана Дем’янчука, м. Рівне) ЗМІ ЯК ПОШИРЮВАЧ МОРАЛЬНИХ ЦІННОСТЕЙ: СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ Анотація. У статті розкрито роль засобів масової інформації у поширенні та засвоєнні суспільством моральних цінностей та можливості оптимізації цього процесу в майбутньому. Досліджено функціонування моралі як підтримки цілісності людського суспільства та, одночасно, самоцінності особистості в цьому суспільстві. Розглянуто професію журналіста не лише як інформатора соціуму, але і як ту, що впливає на світосприйняття кожної окремої людини та може негативно вплинути на подальший розвиток особистості. Ключові слова: моральні цінності, медіанасильство, журналістська етика, моральна культура, функції журналістики. Аннотация. В статье раскрыто роль средств массовой информации в распространении и усвоении обществом моральных ценностей и возможности оптимизации этого процесса в будущем. Исследовано функционирование морали как поддержания целостности человеческого общества и, одновременно, самоценности личности в этом обществе. Рассмотрено профессию журналиста не только как информатора социума, но и как влияющую на мировосприятие каждого отдельного человека и которая может негативно повлиять на дальнейшее развитие личности. Ключевые слова: моральные ценности, медианасилие, журналистская этика, моральная культура, функции журналистики. Annotation. The article deals with the role of the media in spreading, assimilation of moral values of society and opportunities to optimize this process in the future. We investigate the functioning of morality as maintaining the integrity of human society and, at the same time, the intrinsic value of the individual in this society. We consider journalism not only as an informant society, but also as one that affects the outlook of each individual and can adversely affect the further development of the individual. Keywords: moral values, media violence, journalism ethics and moral culture, the function of journalism.

177

Засоби масової інформації відграють важливу роль у житті суспільства,

формуванні громадської думки й насадженні нових ідей та моральних

норм. Величезна аудиторія ЗМІ дозволяє охопити усі верстви населення і

продукувати потрібну й зручну систему цінностей своїм глядачам.

Проводячи перед телевізорами левову частину вільного часу українці саме з

цього джерела інформації черпають системи поведінки, норми спілкування

та моральні орієнтири, яких згодом починають дотримуватися і адаптують

під власні потреби. Така широка палітра можливостей впливу та

впровадження високих моральних ідеалів у суспільство дає підґрунтя для

дослідження ЗМІ у розрізі аспектів поширення суспільної моралі. Нині

моральна культура суспільства знаходиться на дуже низькому рівні. Тому,

ЗМІ, виходячи з однієї з головних функцій журналістики – виховної,

повинні насаджувати в соціумі високі моральні ідеали і виховувати в

громадськості тягу до прекрасного. Наше дослідження допоможе фахівцям,

які вже працюють в засобах масової інформації звернути увагу на основні

проблеми морального здоров’я суспільства, що дозволить їм надалі уникати

глобальних помилок і внести у популярну нині рекреаційну функцію

журналістики нотку просвітницької діяльності.

Значення ЗМІ у поширенні моральних цінностей досліджували відомі

вітчизняні науковці. Предметом розгляду ця тематики була у працях П. Бурдьє,

В. Ворошилова, В. Здоровеги, Г. Іващенко, Л. Колберга, У. Крэйна, М. Лапіна,

Г. Лазутіної, В. Різуна, Т. Науменко. Означені науковці розглядали питання

поширення моральних цінностей з боку журналістикознавства, психології

та соціології, але ніколи не присвячували йому окремих праць, де було б

ґрунтовно опрацьовано різні грані питання і проаналізовано конкретні

приклади. Таким чином роботи вище названих науковців у комплексі

дають повну картину питання, але при розгляді однієї конкретної роботи

стає зрозумілою лише певна грань окресленої проблеми. Масштабний же

розгляд питання зустрічається дуже рідко.

Найвагомішою метою функціонування моралі є підтримка цілісності

людського суспільства та, одночасно, самоцінності особистості в цьому

суспільстві. Мораль регулює поведінку, як окремої особи, держави так і

суспільства в цілому. Суть в тому, що не одні люди контролюють життя

інших, а кожен сам будує свою позицію, орієнтуючись на моральні цінності.

Автономія етичної свідомості дозволяє нам вибрати лінію поведінки

самостійно, не посилаючись ні на авторитет, ні на закон, а в критичних

ситуаціях моральність виявляється чи не єдиною опорою людини.

Вищим, абсолютним критерієм та основою моральних цінностей є

необхідність розвитку й самоствердження вагомості людського життя,

визнання та забезпечення прав і свобод особи. Моральні орієнтири можуть

стати фактором ставлення до дійсності тільки коли реалізуються в процесі

реальної поведінки, вчинках людей. Саме у практичній діяльності, у

178

конкретних вчинках людина реалізує моральні цінності. У суспільстві

формуються й відтворюються різні ціннісні системи, що вимагає від особи

визначитись, зорієнтуватись на певні з них, ставить її у становище постійного

вибору, віддання переваг тим чи іншим благам, що відповідають її

уподобанням, інтересам, тобто подібна орієнтація є ставленням людини до

звичаїв, традицій, норм, принципів, ідеалів тощо. Ціннісне ставлення

людини до світу, до інших людей і до самої себе є основою формування

моральних орієнтацій особистості. Зріла особистість, як правило, за своє

життя напрацьовує стійку систему орієнтацій. Внаслідок цього люди

поважного віку часто повільніше адаптуються в мінливому середовищі,

навіть тоді, коли цього нагально потребують життєві обставини. Підлітку

ж, навпаки, притаманна гнучкість поглядів, потреб, поведінки. Моральні

цінності являють собою потенційні мотиви, які можуть бути інтерпретовані

особистістю і стати детермінантами поведінки. Разом з тим, вони

регулюють не «внутрішній» світ людини, а відносини між людьми.

У зв’язку зі значними суспільними змінами наприкінці ХХ – на початку

ХХІ століття, зокрема змінами в суспільній свідомості, все актуальнішим

стає питання моральних цінностей сучасного суспільства та їх формування

за допомогою журналістики. Моральні медіа, моральні обличчя в українській

журналістиці – це те, що має бути у нас. Адже не можна побудувати

державу вільну і демократичну без морально-етичних засад [1].

На перший погляд здається, що питання моралі потрібно досліджувати

перш за все в релігійних ЗМІ, оскільки там є «чим похвалитися». Проте,

духовну перебудову суспільства, слід виконувати саме через світські ЗМІ,

оскільки нині людям особливо «потрібне підбадьорливе слово, чітке

розмежування між тим, що є добре, а що – погане» [2]. Тож моральність

має бути притаманна як релігійним, так і нерелігійним ЗМІ.

Причинами, чому варто говорити про мораль стосовно журналістики, є,

по-перше, стан сьогоднішнього суспільства (падіння моралі, переважання

технологій, нівелювання людини як особистості тощо); а по-друге, стан

журналістики (засилля «білого шуму», замовних матеріалів – «джинси»,

відверта цілеспрямована дезінформація, вживання аморальних слів і

висловів як норми). Тому слід зосередитися на взаємозв’язках моралі й

журналістики в умовах сучасного суспільства.

Оцінки, що транслюються журналістикою, є духовними значеннями

спеціалізованої свідомості, трансформованими і адаптованими для

сприйняття суспільною думкою [3]. ЗМІ подають масовій свідомості готові

оцінки, призначені для некритичного сприйняття останніми. А сучасний

світ заполонили жорстокість, егоїзм, жадібність, які поступово витісняють

на другий план загальнолюдські моральні цінності. Значну роль у цьому

відіграють і ЗМК, які, тиражуючи негативні стандарти й моделі поведінки

людини, тим самим здійснюють корекцію ціннісної системи. Тому особливо

179

актуальним є дослідження ціннісного навантаження журналістського тексту,

що дозволить виявити реальну картину репрезентації моральних цінностей в

ЗМІ та виробити чіткі принципи регуляції впливу трансльованих цінностей

на морально-орієнтаційну систему людини.

Основна проблема полягає в тому, що людина втрачає ґрунт духовно-

чуттєвої впевненості, морально-естетичних цінностей в інформаційному

просторі. ЗМІ вводять в оману, грають, задовольняють «легкими»

новинами, забезпечуючи потреби низького порядку.

Акумулятивна здатність ЗМІ вбирає в себе кращі та вищі досягнення

світової культури, роблячи їх життєстійкими та життєстверджуючими.

Тому в питанні залучення мас до вершин культури, а разом з цим і

цінностей її ніщо з ними не може суперечити [4].

Але трансляція новини мільйонним аудиторіям – тільки одна з форм

впливу на соціум та культуру. Другою формою після репродуктивних

компонентів є творчі аспекти ЗМІ. І третім, мабуть, найфундаментальнішим

моментом, який визначає вплив ЗМІ на формування ціннісної орієнтації

суспільства та особистості, виступає те, що завдяки своїй технічній

природі засоби масової інформації не тільки забезпечують можливість

масового охоплення великих аудиторій, документальної фіксації та

демонстрації впливу, але й привносять в суспільство цілий ряд нових

естетичних якостей, які впливають на формування цінностей.

Цей процес збагачення культури завдяки освоєнню нових естетичних

якостей засобів масової інформації, відкритих та упроваджених в практику

шляхом їхньої технізації, суттєво впливає не тільки на аксіологічно-

креативну галузь їхньої діяльності, але й розширює обрії духовного

збагачення особистості, що в свою чергу впливає на прискорення процесів

інклюзії цінностей. В повсякденне мислення людей упроваджуються

образи, символи, знаки художніх форм, створених на базі засобів масової

інформації, що сприяє поглибленню та розширенню світосприйняття,

виробленню нових образів та способів мислення, які наближають людство

до загальнопланетарної концепції ціннісної орієнтації [5].

Розкриваючи роль ЗМІ як поширювача моральних цінностей слід

наголосити на питанні журналістської етики. Журналістика як синтетична

професія увібрала у свою професійну етику вимоги з інших професій,

наприклад, журналіст як педагог повинен усвідомлювати, що він завжди

виховує інших, тому сам повинен зразково поводитися. Як лікар журналіст

повинен пам'ятати, що слово лікує, ранить і навіть вбиває, тому його, мов

ліки, треба обережно дозувати, добре обдумавши всі наслідки впливу. Як

правозахисник журналіст повинен захищати людину і збирати вербальні,

документальні свідчення, що є найкращим доказом і аргументом у

журналістському матеріалі. Як суддя журналіст може вершити людські

долі, тому від його неправильної оцінки може постраждати невинна особа.

180

Професійна мораль журналіста – це не тільки форма свідомості, а й

моральна поведінка, її мотиви, підстави моральних оцінок у вигляді суджень у

журналістських матеріалах, моральні стосунки з людьми у фаховій діяльності,

моральний вплив на людей у міжособовому й опосередкованому спілкуванні.

Є такі основні компоненти професійної моралі журналіста: моральна

професійна свідомість, моральна професійна поведінка, моральний вплив

на реципієнтів, моральна журналістська оцінка у матеріалах [6].

Специфіка праці журналіста передбачає його високу відповідальність

перед суспільством за свою діяльність. Тому до журналістів висувають

високі моральні вимоги, що як додаткові моральні регулятори їх поведінки

є специфічним предметом професійної журналістської етики.

Мета журналістської етики – сформувати передусім високу моральну

самосвідомість і поведінку журналіста як комплекс освоєних ним професійних

стичних цінностей, норм і правил поводження, який він утілює у роботі,

самосвідомість як усвідомлення й оцінку людиною своїх дій і їх

результатів, думок, почуттів, морального обличчя й інтересів, ідеалів і

мотивів поведінки, цілісну оцінку самого себе і свого місця в житті.

Сучасні медіа акумулюють інформацію, що відображає дійсність. За

посередництвом ЗМІ аудиторія отримує відомості, що є важливими,

цікавими певній цільовій групі. Серед усіх медіа чи не найбільший вплив

на свідомість адресата має телебачення. Саме екранне зображення, тобто

одночасне сприйняття візуального, вербального та аудіального, особливо

впливає на вразливу психіку глядача. Важливим лишається питання,

наскільки насильство в медіа впливає на поведінку людей різного віку та

соціального статусу. Звісно, реагують представники різних груп на сцени

насильницького характеру по-різному, але, на підсвідомому рівні

тенденція до все глибшого проникнення медіанасильства на екрани

пагубно впливає на психологічний стан особи та її морально-ціннісні

орієнтири, якими вона послуговуватиметься в подальшому.

Термін «насильство в медіа» у сучасній комунікативістиці вживається

для позначення дедалі зростаючого числа насильницьких сцен

(документальних чи зіграних акторами), які з другої половини ХХ ст.

стали об’єктом наукового зацікавлення та причиною стурбованості

психологів, журналістів, педагогів, медиків та ін. [7].

Проблема насильства у масовій комунікації все ще залишається

об’єктом дискусій. Прихильники саморегульованих масмедіа вважають,

що спроби обмежити телевізійне насильство ставлять під загрозу принцип

свободи преси. З іншого боку, визначення відеонасильства надто широке.

Воно може міститися в комедіях, мультфільмах, документальних кадрах,

випусках новин і навіть спортивних іграх.

Комерційна привабливість насильства є подвійною в тому сенсі, що,

по-перше, воно надійно затримує увагу глядача біля екрана, а, по-друге,

181

забезпечує хоч і банальними в своїй повторюваності, проте незмінно

ефективними сюжетними й драматичними формулами. Іншими словами,

використовувати насильство – дешевше, ефективніше і комерційно

надійніше, ніж вдаватися до новаторських творчих пошуків [8].

Таким чином, медіанасильство – порівняно нова тема в медіакритиці,

яка постала у другій половині ХХ століття після того як телебачення

перетворилося на основний за впливовістю засіб масової комунікації, а

експозиція до насильницької кінематографічної продукції зросла до

кількох годин щодня. Насильницькі сюжети виявилися найефективнішими

в приваблюванні уваги широкої публіки. Незвично велика «доза» масово-

інформаційних ін’єкцій стала новим комунікаційно-психологічним

феноменом. Причому це стосується не лише екранного насильства, але й

порнографії, реклами і пропаганди [9]. Тому, керівникам мас-медій

необхідно забезпечити захист людської психіки та суспільної моралі від

інформаційного вибуху та згаданих маніпулятивних пратик.

В умовах українського суспільства ця проблема має свої характерні

особливості. Насамперед вони пов’язані з соціокультурним контекстом:

низьким рівнем життя основної маси українців, недієвістю чинника соціальної

відповідальності, слабким контролем за прокатом, продажем, показом

медіапродукції, поширеним аудіовізуальним піратством, недотриманням

системи вікових рейтингів стосовно медіа.

Розглядаючи питання формування морально-ціннісних орієнтирів у

сучасному українському суспільстві важливо також розглянути аспект

жанрової палітри телеканалів. Зауважимо, що жанрова спрямованість

проекту впливає на моральність матеріалу, що через деякий час буде

продемонстрований в ефірі. Сучасні всеукраїнські телеканали пропонують

глядачеві широкий спектр різноманітних передач, які можуть задовольнити

будь-який смак. Інформаційні, розважальні та освітні програми присутні в

програмній палітрі усіх телеканалів. Проте моралізаторську функцію

виконують лише одиниці з них. Інформаційні телепроекти перенасичені

сценами насильства і створюють враження у глядача, що навколо вирує

насильницький безлад і кожної хвилини будь-хто може стати жертвою

злочинця, не маючи змоги цьому зарадити. Розважальні програми

допомагають глядачеві відволіктися від щоденних програм і просто

відпочити перед екранами телевізорів. Однак дуже невелика кількість

таких телепередач несе в собі моральне наповнення і здатна змусити особу

переглянути свої моральні цінності і змінити моральні орієнтири. Освітні

програми найкраще ілюструють виховну функцію журналістики. В кожній

програмі присутні елементи навчань і просвітництва, що допомагають

глядачеві не лише здобути нові знання, але й зорієнтуватися в сучасному

світі без ущемлення власних моральних цінностей.

182


висновок, що головним завданням сучасного медіапростору, зокрема

телебачення, є всебічне та об’єктивне інформування глядачів із метою

свідомого та самостійного формування у них уявлень і поглядів про ті чи

інші події та тенденції сучасності. Проте, виконуючи названі соціально

важливі завдання, журналісти повинні переслідувати вищу мету і прагнути

до формування громадської думки на засадах високої моралі.

На жаль, моральний стан пересічного українського громадянина

знаходиться не на високому рівні і потребує турботи з боку ЗМІ та

впровадження морально корисних ідей у свідомість глядача. Зацикленість

на поверхневих особистих матеріальних благах не дозволяє особі звернути

увагу на вічні цінності і попіклуватися про свою внутрішню наповненість.

Тому завдання засобів масової комунікації полягає в поширенні ідеї

морального розвитку і пропагування саморозвитку. Нині більша частина

телеканалів більше уваги звертає на фінансову вигоду, аніж на психічне

здоров’я свого глядача. Якщо українське телебачення й надалі йтиме цим

шляхом, то невдовзі вмикаючи телевізор глядач наражатиме себе на

небезпеку побачити на екрані море насильства нон-стопом, згідно із

передовою тенденцією сучасного медіапростору – медіанасильством.

Запобігти цьому журналіст може, лише керуючись засадами журналістської

етики та піддаючи власні матеріали серйозній критиці.

1. Фролов П. Стан і тенденції розвитку суспільної моралі в інформаційному

суспільстві / П. Фролов // Соціальна психологія: Спеціальний випуск. – 2007. –

С. 37–43. 2. Бычков В. В. Виртуальная реальность в пространстве эстетического

опыта / В. В. Бычков, Н. Б. Маньковская // ВФ. – 2006. – № 11. 3. Лосев А. Ф.

Философия культуры / А. Ф. Лосев // Дерзание духа. – М. – 1989. 4. Мокренчук О.

Відкритий лист. Олена Мокренчук – Максиму Балаклицькому [Електронний

ресурс] / О. Мокренчук. – Режим доступу : http://www.dt.ua/3000/3050/46638/

5. Науменко Т. В. Ценности, оценки и журналистика [Електронний ресурс] /

Т. В. Науменко, О. В. Устимова. — Режим доступу : <http://credonew.ru/content/view/

206/25//> 6. Різун В. Я вітаю Асоціацію «Новомедіа» з п’ятиріччям [Електронний

ресурс] / В. Різун. – Режим доступу : <http://novomedia.org/node/1168> 7. Авраамов Д. С.

Профессиональная этика журналиста / Д. С. Авраамов. – М. : Мысль, 1991. – 158 с.

8. Потятиник Б. В. Медіа як офірний цап. / Б. В. Потятиник – [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://www.dt.ua/3000/3050/46638/ 9. Потятиник Б. В.

Медіа: ключі до розуміння / Б. В. Потятиник. – Львів : ПАІС, 2004. – 310 с.

http://www.dt.ua/3000/3050/46638/

http://www.dt.ua/3000/3050/46638/

183

УДК 659.127.3: 17.018.21

Чорна Ірина, ст. V курсу факультету журналістики; науковий керівник –

к.філол.н., доцент Мітчук О. А. (Міжнародний економіко-гуманітарний


ПСИХОЛОГІЯ ВПЛИВУ І МАНІПУЛЯЦІЯ В РЕКЛАМІ

Анотація. У статті досліджено особливості психологічного та

маніпулятивного впливу сучасної комерційної реклами на людину, а також

основні методи маніпулювання свідомістю споживачів задля формування

духовних і матеріальних цінностей суспільства. Розкрито функціональні

орієнтири реклами, та основні складові процесу формування громадської

думки.

Ключові слова: психологічний вплив, маніпуляція, методи, технології,

комерційна реклама.

Аннотация. В статье исследовано особенности психологического и

манипуляционного влияния современной коммерческой рекламы на человека,

а также основные методы манипулирования сознанием потребителей для

формирования духовных и материальных ценностей общества. Раскрыто

функциональные ориентиры рекламы, и основные составляющие процесса

формирования общественного мнения

Ключевые слова: психологическое воздействие, манипуляция, методы,

технологии, коммерческая реклама.

Annotation. The article focuses on the peculiarities of psychological

manipulation and influence contemporary commercial advertising on people, as

well as the basic methods of manipulating the consciousness of consumers for

the formation of the spiritual and material values of the society. We study the

functional orientation of advertising, and the main components of the process of

public opinion

Keywords: psychological impact, manipulation, methods, technology,

commercial advertising.

Реклама – інструмент, знаряддя, механізм, за допомогою якого

суспільство і його суб’єкти досягають поставлених цілей. Вона є джерелом

соціальних протиріч, тобто може приносити як шкоду, так і користь. Однак,

все залежить не від реклами як такої, а від цілей рекламодавців. Реклама

настільки щільно увійшла в наше життя, що уявити собі картину сучасного

світу без неї практично неможливо. Більше того, реклама як явище не

може зникнути, оскільки вона є невід'ємною функцією суспільства.

184

Реклама як предмет наукового пошуку цікавить науковців-лінгвістів,

соціологів, політологів, психологів тощо. Дослідженням психології впливу і

маніпуляції в рекламі займались вчені А. Веригін, А. Лебедєв-Любимов та

К. Мозер. Специфіку понять «маніпуляція» та «маніпуляційний прийом»

розглядали О. Бойко та О. Доценко. Д. Ольшанський спеціалізувався на

політичній рекламі та політичній психології; Н. Петров досліджував

природу самонавіювання, а Ю. Гребьонкін вивчав психологічні аспекти

впливу кольору. Проте, усі науковці загалом зорієнтовані саме на політичну

рекламу (Б. Борисов, А. Васильєв, О. Гольман, І. Крилов, О. Медведєва,

Р. Мокшанцев, В. Музикант, Є. Песоцький, В. Полукаров, О. Ромат,

Л. Рюмшина, В. Шуванов).

Метою статті є визначення основних методів психології впливу та

маніпуляції в комерційній рекламі. Головним завданням є з’ясування

особливостей рекламного впливу на сучасне суспільство та проведення

аналізу психологічних прийомів і технологій, які застосовують

рекламодавці для досягнення маніпулятивних цілей.

Сьогодні реклама тісно пов’язана з життям суспільства. Вона є

найбільш дієвим способом модифікації поведінки споживача, створення

позитивного образу підприємства, привернення увагу до товарів та послуг,

показування їх значимості та корисності. Тому, в усіх засобах масової

інформації реклама займає велику частку ефірного часу або площі

видання. І це зрозуміло, адже рекламування певної продукції чи послуг

приносить неабиякий прибуток підприємствам.

Однак варто звернути увагу на те, що така велика кількість реклами,

котра всюди нас оточує, надто негативно впливає на свідомість людини.

Доведено, що звичайних людей за допомогою суворої дисципліни і

масованого психологічного впливу можна схилити до майже дармової

праці та до масових злочинів, що сприймаються виконавцями за «благо».

У середині минулого століття було введено новий термін – «психологічна

війна», що охоплює велику кількість методів і засобів впливу на людей для

зміни їхніх психологічних характеристик [1].

Вже нині можна констатувати, що реклама поступово втрачає ознаки

інформативності і стає усе більш прагматичною та маніпулятивною. Зараз

відбувається невпинна зміна функціональних орієнтирів реклами. Вона не

просто втрачає свою первісну функцію розповсюджувача комерційної

інформації, а поступово перетворюється на могутній соціальний інститут,

який керує суспільними відносинами з позиції фінансової вигоди.

Проблема психологічних впливів реклами пов’язана і багатьма моментами

етичного характеру. Адже будь-який вплив змінює свідомість людини та

перешкоджає волі її вибору, що може зумовити неправдиві орієнтації в

суспільстві.

185

Одним із найбільш характерних засобів впливу на громадську думку є

маніпуляція. Цей термін означає вид психологічного впливу, майстерна

реалізація якого веде до прихованого збудження в іншої людини намірів,

які не збігаються з її реальними бажаннями. Для досягнення успіху

маніпуляція повинна залишатися непомітною. Успіх маніпуляції

гарантований, коли об’єктманіпулюваннявірить, ніби все, що відбувається,

природно і неминуче. Для маніпуляції потрібна фальшива дійсність, у якій

її присутність не буде відчуватися[2].

Виходячи із вищезазначеного, визначимо основні складові процесу

здійснення маніпулювання.

Об'єкт маніпулювання – свідомість людини та масова свідомість, на які

здійснюється певний вплив із метою досягнення бажаного результату.

Жертва маніпулювання – людина, група людей, суспільство (об'єкт

маніпулювання), які були використані або якимсь чином посприяли

досягненню встановленої мети.

Суб'єкт маніпулювання – людина (група людей), яка ініціювала

проведення маніпулювання свідомістю для досягнення певної мети.

Інструменти маніпулювання – ідеї, прийоми, форми, способи, методи,

використання яких дає змогу впливати на свідомість людини для

досягнення певної мети [3].

Маніпулювання передбачає конструювання певної специфічної

реальності, в яку хоче потрапити індивід, адже вона є приємною, бажаною

для нього та в ній немає пересічних проблем. В рекламі використовується

«створення раю», квитком у який є покупка певного товару. Тобто

психологічний зміст маніпуляцій полягає у тому, щоб контролювати

поведінку людей, управляти, одержувати над ними владу чи переваги за

рахунок обмеження їхньої волі, створення такої ситуації, в якій об’єкт

маніпулювання змушений поводитися вигідним способом для того, хто

маніпулює, не маючи вибору чи не усвідомлюючи його. Це робить людину

інструментом в руках того, хто маніпулює її свідомістю.

У сучасних умовах в процесах створення комерційної реклами

використовуються не просто окремі прийоми, а спеціальні маніпулятивні

технології. Всі вони, в основному, визначаються за аналогією із

промисловими технологіями, як сукупність прийомів, методів і засобів,

використовуваних для досягнення конкретних цілей. Маніпулятивні

технології формуються на основі певних сполучень цих елементів, з

урахуванням специфічних закономірностей їхньої взаємодії. Важлива

також послідовність і частота застосування прийомів маніпулювання при

їхньому використанні в конкретних інформаційно-комунікативних ситуаціях.

Розробка й здійснення технології маніпуляції реалізується поетапно.

Найбільш істотними з них є планування впливу, збір інформації про об’єкт

маніпуляції, вибір раціональних прийомів впливу, організація ситуації

186

впливу, індикація ефективності проведеного впливу, корекція впливу

(якщо він виявився неефективним) [4].

Як приклад універсальної маніпулятивної технології, яка широко й

активно використовується в рекламних повідомленнях, може бути

технологія формування й поширення образів. Суть її полягає в тому, що

залежно від цілей і конкретних завдань маніпулятором формуються й

поширюються заздалегідь «сконструйовані» образи конкретних осіб,

організацій, ідей, програм тощо, які, як правило, неадекватно відбивають їх

реальні найбільш важливі характеристики й, таким чином, дезорієнтують

людей, на яких спрямований психологічний вплив.

Сучасна реклама активно використовує NLP – особливий вид

психологічного сугестивного впливу. Маніпулюючи словами та

відеорядом, вибудовуючи їх в певному порядку, задаючи певний ритм

викладу, дозуючи інформацію в необхідних межах, творці реклами

досягають того, що мозок починає реагувати на потрібні стимули й

орієнтуватися на них [5]. Однією з NLP «формул» психологічного впливу

є DIBABA [5], яка описує шість етапів продажу рекламованого товару:

1) виникнення потреби, тобто поява в людини гострого відчуття, що їй

чогось не вистачає;

2) пошук шляхів задоволення потреби, тобто перетворення потреби на

проблему, яку терміново треба вирішити;

3) слід «підказати» аудиторії, що потрібно йти та купувати

прорекламоване, оскільки воно відповідає її потребам;

4) реалізація дії, коли варто спиратися на прогнозовані реакції аудиторії;

5) стимуляція бажання покупки;

6) створення атмосфери, сприятливої для придбання розрекламованого

товару.

Ця модель спирається на закони раціонального мислення при одночасному

визнанні важливості емоційних моментів і позитивного ставлення споживачів

до продавців, магазинів, товарів.

Виділяють також такі технології:

1) збудження інтересу (новизною, нестандартністю, інтенсивністю,

повторюваністю) задля максимальної зосередженості й концентрації уваги

на потрібній інформації;

2) досягнення стійкості уваги шляхом акцентування на важливості,

актуальності та цікавості повідомлення;

3) у разі потреби здійснення переключення уваги, тобто навмисного і

цілеспрямованого перенесення її з одного предмета на інший [6].

Сьогодні розробляються вдосконалені технології впливу на мотивацію

вчинків і поведінку людей – «ненасильницького примушення». Здійснюється

маніпулювання людьми проти їх волі, але за їхньою згодою на користь

незначної частини суспільства.

187

Важливо в рекламі зацікавити якнайширше коло споживачів та втримати

їх інтерес, щоб людина купила певний товар чи скористалася послугою.

Тому творець реклами використовує для цього найрізноманітніші засоби:

– при створенні рекламних повідомлень застосовують психологічний

прийом апеляції до наших емоцій та відчуттів, тому для такої «чуттєвої»

реклами основне значення має емоційна реакція цільової аудиторії.

Наприклад, рекламні ролики кави «Нескафе», води «Бонаква», соків

«Джаффа» та ін.;

– реклама також звертається до наших інтересів, потреб, необхідності

прогнозувати майбутнє в проблемних ситуаціях, і це є каталізатором

процесу створення на основі попереднього досвіду образів, яких ми раніше

не сприймали. Рекламне повідомлення може спонукати до створення

образу бажаного майбутнього й подальшого докладання зусиль для його

реалізації саме внаслідок використання рекламованих послуг чи товарів.

Такими є, наприклад, реклами банків «Надра», «Аваль», «АТБ»;

– в сучасній рекламі досить часто використовуються лідери громадської

думки, які не лише популяризують товар чи послугу, а сприяють їх

позитивній оцінці з боку споживача, адже відбувається перенесення

позитивного ставлення та довіри до актора (співака, ведучого й т. п.) на

товар чи послугу, яку він рекламує. Наприклад, безліч вітчизняних та

закордонних знаменитостей задіяні в рекламі косметики «Avon»,

«Oriflame» та ін., Ані Лорак в рекламі обігрівачів «Ufo», Софія Ротару в

рекламі олії «Стожар»;

– поширеним явищем є прийом блефування, тобто гіперболізація

власних можливостей. Наприклад, ціни – неправдоподібно низькі, економія

чи відчуття від шоколаду – неймовірні, аромат кави – дивовижний,

суперціна, суперзнижки тощо. Реклама нав’язливо намагається переконати,

що, купуючи ці неповторні товари, ми, навпаки, справді заощаджуємо;

– прийом «читання думок» приховано підштовхує споживача до

потрібного для рекламодавця рішення в момент, коли потенційний

споживач ще не визначився;

– телебачення як потужний комплексний засіб маніпулювання застосовує

повтор інформації як дієвий інструмент маніпулятивного впливу. Повтор

рекламного повідомлення здійснює переконливіший вплив, коли слоган

структурно так оформлений, що легко запам’ятовується, тобто базується

на грі слів чи має віршовану форму;

– велика увага приділяється кольору, звуковому супроводу [2]

Якщо ж говорити про психологічні прийоми в рекламі, то до їх видів

відносяться: гіпноз, навіювання, наслідування, зараження, переконання,

стереотип, імідж, механізм «ореола», ідентифікація, рекламні шоу,

нейролінгвістичне програмування, соціально-психологічна установка,

технологія «25-го кадру» [7]. Багато науковців та дослідників рекламної

188

галузі вважають основним методом впливу саме навіювання – прямий і

неаргументований вплив однієї людини (сугестора) на іншу (сугерента) чи

на групу. Суть навіювання полягає у впливі на почуття людини, а через

них – на її волю й розум.

Проте кожен вид психологічного впливу має свої переваги та недоліки,

тому вкрай важливо знати всі тонкощі їхньої дії, розуміти, що кожен вплив

негативно впливає на організм людини.


висновок, що при створенні рекламних повідомлень використовуються

найнесподіваніші та часто шкідливі для людського організму стратегії

впливу та контролю її свідомості. Мета подібних стратегій полягає в

маніпулюванні думками, почуттями та поведінкою потенційних покупців у

певному контексті та у потрібний час, що несе неабияку вигоду для

маніпулятора.

Техніка переконання в рекламі, застосування різних видів

психологічного впливу, яких, як ми виявили, досить багато, створює лише

ілюзію вільного вибору, нав’язуючи певні стереотипи, стандарти та

цінності. Серед негативних моментів цього впливу слід відмітити

створення штучних потреб і поширення далеко не бездоганних естетичних

смаків. Секрет дії реклами криється у використанні найтонших особливостей

людської психології. Адже найчастіше вона діє не на логічному рівні, не

на розум, а на емоції та підсвідомість. І хоч більшість людей чудово

розуміють, що те, в чому нас старанно переконує реклама, зовсім не є

істиною, все одно заворожено стежать за миготінням рекламного ролика,

повторюють не надто грамотні рекламні слогани, а в супермаркеті, не

замислюючись, обирають товари розкручених рекламою марок.

Для подальших досліджень становить інтерес глибокий аналіз видів

психологічного впливу на людину та дослідження кольору як важливого

засобу для психологічної маніпуляції.

1. Петров Н. Самовнушение в древности и сегодня / Н. Петров. – М. : Прогресс,

1986. – 289 с. 2. Доценко Е. Л. Психология манипуляции, механизмы и защита /

Е. Л. Доценко. – СПб. : Речь, 2004. – 243 с. 3. Бойко О. Анатомія політичного

маніпулювання : навч. посіб. / О. Бойко. – Ніжин : ДС Міланік, 2007. – 223 с.

4. Гребенкин Ю. Психотехнологии в рекламе : учеб. пособие / Ю. Гребенкин. –

Новосибирск : РИФ-плюс, 2000. – 214 с. 5. Потятиник Б. Медіа : ключі до розуміння /

Б. Потяник. – Л. : ПАІС, 2004. – 312 с. 6. Бутенко Н. Ю. Соціальна психологія в

рекламі : навч. посіб. / Н. Ю. Бутенко – К. : КНЕУ, 2006. — 384 с. 7. Блинкина-

Мельник М. Рекламный текст : задачник для копирайтеров / М. Блинкина-

Мельник. – М. : ОГИ, 2003. – 200 с.

189

Наукове видання

Збірник студентських наукових праць

ВИПУСК 1 (1)

Редакційно-видавничий центр

Міжнародного економіко-гуманітарного університету

імені академіка Степана Дем’янчука.

33027, м. Рівне, вул. ім. академіка Степана Дем’янчука, 4.

Наклад: 50 примірників.

Свідоцтво видавця «Гедеон Прінт»

РВ № 51 від 22.10.2009 р.

Підписано до друку 30.07.2014 р. формат 60х84 1/16

Друк офсетний. Гарнітура Times New Roman.

Ум. друк. арк. 11,72

Відруковано на потужностях

Видавництва «ГЕДЕОН ПРІНТ»

[email protected]

Documents

МЕГУ · 2 УДК 33: 615: 796: 93: 80: 004: 659 ББК 65: 51.12: 75: 63: 80: 22.18: 76 З-41 Збірник студентських наукових праць. ± № 1 (1