МІЙ ШЕВЧЕНКО - manman.gov.ua/files/49/Rozkryllya.pdf · 2015-10-06 · МІЙ ШЕВЧЕНКО ТВОРЧІСТЬ ЮНИХ ЛІТЕРАТОРІВ ТА ДОСЛІДНИКІВ

МІЙ ШЕВЧЕНКОЗБІРКА

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИНАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНИЙ ЦЕНТР «МАЛА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ»

до 200-річчявід дня

народженняТ.Г. ШЕВЧЕНКА

МІЙ ШЕВЧЕНКОТВОРЧІСТЬЮНИХ ЛІТЕРАТОРІВТА ДОСЛІДНИКІВ —ЧЛЕНІВМАЛОЇ АКАДЕМІЇ НАУК,учасниківВсеукраїнськоголітературного конкурсу«Розкрилля душі», присвяченого 200-річчювід дня народженняТараса Григоровича ШЕВЧЕНКА

ЗбiркаКИЇВ 2014

До збірки «Мій ШЕВЧЕНКО» увійшли кращі поетичні та прозові твори молодих літераторів та тези робіт юних

дослідників — членів Малої академії наук України, учасників Всеукраїнського літературного конкурсу

«Розкрилля душі» присвяченого 200-річчю від дня народження

Тараса Григоровича Шевченка.Видання підготовлене з метою популяризації творчості

обдарованої молоді та заохочення її до подальшої творчої діяльності.

РЕДАКЦІЙНА РАДА:

ДОВГИЙ СТАНІСЛАВ ОЛЕКСІЙОВИЧ,Президент Малої академії наук України,

член-кореспондент Національної академії наук України

ДУБИНА ТЕТЯНА ЙОСИПІВНА, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка;

ХРУЩАК МАРІЯ МИХАЙЛІВНА, старший науковий співробітник Національного музею Тараса Шевченка;

ПОЛІЩУК ОЛЕНА БОРИСІВНА, науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка НАН

України, кандидат філологічних наук;

БАРТКО ОЛЕКСАНДРА АНАТОЛІЇВНА, старший науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка

НАН України, кандидат філологічних наук;

СИДОРЕНКО НАТАЛІЯ МИКОЛАЇВНА, завідувач кафедри історії журналістики Київського національного

університету імені Тараса Шевченка, професор, доктор філологічних наук;

ВОЛОБУЄВА АНАСТАСІЯ МИХАЙЛІВНА, доцент кафедри історії журналістики Київського національного

університету імені Тараса Шевченка, кандидат наук із соціальних комунікацій;

КОРНІЙЧУК МАРІЯ АНТОНІВНА, завідувач відділу Державного музею книги та друкарства України;

ЛЕБЕДЬ ЄВГЕНІЯ МИХАЙЛІВНА, науковий співробітник Інституту літератури імені Т.Г.Шевченка

НАН України, кандидат філологічних наук.

Відповідальний за випуск ОКСЕН ЛІСОВИЙУпорядники ОКСАНА ПОНОМАРЕНКО, АЛЛА МАЛИШ,

МАРИНА ПАВЛЕНКО, АЛІСА ШИНКАРУКРедагування ОЛЕГ НЕЧИПОРЕНКО

Верстка та дизайн ОКСАНА БАРАТИНСЬКА

Номiнацiя«ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ»

ДИПЛОМАНТИ1

СТУПЕНЯ

7

НОМІНАЦІЯ «ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ»

В дитинстві відкриваєш материк,котрий назветься потім – Батьківщина.

Л. Костенко

Наш екскурсійний автобус весело підстрибував на вибої-нах, що траплялись на дорозі, але ми на те не зважали:

цікавий, сповнений вражень день добігав кінця. Мої одно-класники збуджено гомоніли, обмінюючись враженнями від почутого і побаченого в селі Моринцях.

Я ж відсторонено спостерігала за ними, не беручи учас-ті в розмові. Не могла зрозуміти причину своєї поведін-ки, щось не давало мені спокою, тривожило мене. Подумки знов і знов поверталася назад до Моринців, до тієї хати, де народився співець горя народного. Ловила себе на дум-ці, що мені хочеться дізнатися про нього, Кобзаря, все: як жилося йому, що він відчував, де брав сили, щоб бороти-ся, не втратити віру в справедливість власних переконань. Мимоволі усміхнулася несподіваній думці, що промайнула, мов блискавка: от якби можна було здійснити віртуальну подорож у часі, то, напевне, я б знайшла відповіді на свої запитання…

За вікном пропливали мальовничі краєвиди, чувся сміх моїх веселих однокласників, але я того не помічала. Мій по-гляд був спрямований десь туди, у далеке минуле. Мить, дру-га такої зосередженості, відсторонення від усього, самозагли-блення – і ніби піднялася завіса часу: перед моїми очима постало те, про що я так хотіла дізнатися…

ГУЛЕНКОАнна Віталіївна

учениця 10 класу Миронівської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів № 3 м. Миронівки Київської області

ОБРАНИЙ БОГОМ

8

МІЙ ШЕВЧЕНКО

Рік 1861, місяць березень, число 1, 00 годин 01 хвилина

Стояла одна з найчорніших, найглухіших ночей, коли в’язка темінь огорнула світ. Все живе поховалось подалі, щоб спокійно діждатись світанку.

На околиці села осторонь від інших стояла хата, де, як подейкували люди, збиралася непевна публіка. Загляну і я туди, щоб переконатися, що це справді так.

Зловісною тінню нависала над своїми підопічними Воло-дарка Людських Вад. Її слова, мов батоги, шмагали кожного із присутніх:

– Де результат вашої роботи? Скільки можна? Ви бачи-те, якою непримиренною є війна Добра і Зла, Світла і Темря-ви?! І щоб перемогти, нам потрібно примусити зректися своєї віри, своїх ідеалів Обраних Богом!

– Як же їх виявити? – почувся несміливий голос.– А це вже ваші проблеми! Шукайте! Залякуйте! Спо-

кушайте! Інакше…Що буде інакше, не хотів знати ніхто.

Рік 1820, місяць травень, число 15, 06 годин 50 хвилин

Маленький Тарасик прокинувся від теплого ласкавого дотику. Розплющив очі і посміхнувся: то весняне сонечко послало свій привіт – поцілунок. Настрій був чудовий, адже попереду ще один погожий день, сповнений нежданих від-криттів і пригод. А який йому сьогодні сон привидівся!

– Піду розкажу мамі, – подумав.Мить – і маленькі ноженята пролопотіли десь на вулиці.– Мамо, а який мені сон чудернацький наснився! Ніби

іду я десь полем, коли це назустріч мені дідусь сивочолий з добрими-предобрими очима.

– А що, хлопче, чи не порятуєш мене від голоду? Вже три дні крихти в роті не мав.

– Звичайно ж, порятую, – відповів я. – Тільки в мене є лише окраєць хліба. Візьміть, з’їжте, а я перебуду якось.

9


– Бачу, добра ти дитина. А куди ж це ти сам мандру-єш?

– Та хочу подивитись, де ті залізні стовпи, що небо держать. І взагалі мені цікаво: хто запалює зірки, де спить сонце, чи можна вилізти на небо, щоб згори подивитись на землю.

– Ох і допитливий же ти! – погладив мене по голівці ді-дусь, і від його дотику ніби якесь світло засяяло наді мною. – Матимеш талант незглибимий, долю незвичайну, – промовив тихо старенький.

– Не встиг я оком моргнути, як раптом дідуся не стало, - закінчив розповідь хлопчик.

Усміхнулася матуся, ніжно пригорнула до себе сина і промовила:

– Твій сон віщий: дідусь той не хто інший, як сам Господь Всемогутній. Ти, моя дитино, Обраний Богом! А це значить, що віднині ти знаходишся під його захистом. Тож і долю він тобі посилає незвичайну. Сподіваюсь, виб’єшся у люди, ста-неш вільним, заживеш іншим, кращим життям! Та ніколи не забувай якого ти роду-племені, де твоє коріння, бо що може бути страшніше, ніж відречення від святая святих – своїх батьків?!

– Не забуду, мамо! Ніколи не забуду! – серйозно промо-вив Тарасик і так гаряче притулився до неньки, ніби наперед передчував свою долю і намагався знайти захисту в найрід-нішої людини.

Рік 1861, місяць березень, число 9, 23 години 40 хвилин

За столом сиділо двоє: міцний широкоплечий чоловік се-редніх років з кругловидим обличчям, на якому привертали до себе увагу розкішні вуса та ще допитливі серйозні очі, які, здавалось, пронизували тебе наскрізь, і худорлявий, мізер-ний невиразний чоловічок, який чомусь не міг всидіти спо-кійно, а його маленькі кольору багна очі бігали туди-сюди і не могли дивитись прямо на свого співбесідника. Свічка ледь блимала.

10


– Ну що, Тарасе, – мовив чоловічок, – у тебе сьогодні день народження. А де ж твої гості, чом не вітають тебе? Сидиш в самоті, нікому не потрібний, всіма забутий. Давай вип’ємо за твоє здоров’я, – і він потягнувся до чарчини.

Тарасова рука зупинила його на півдорозі.– Ти трохи запізнився, незнайомцю, – відповів Тарас. –

Хто хотів, той уже привітав мене, і по чарці ми випили. А з невідомими не п’ю. Ти мене на оце зілля, – хитнув головою на оковиту, – не візьмеш, так що не старайся. Скажи спасибі, що впустив до хати і слухаю оце твої теревені. Кажи, чого прийшов, що тобі треба?

– Що ж, я хотів якнайкраще, думав напоїти тебе, а тоді вже говорити про мету свого приходу, тобі було б не так бо-ляче. Та, зрештою, ти сам винен. Признавайся, ти – Обраний Богом?!

– А хіба це якась велика таємниця? Я справді Обра-ний Богом. Ще маленьким я побачив віщий сон і знав про своє призначення. Бог наділив мене талантом і, до речі, не одним, а потім послав на службу людям. Та й ненька заповідала ніколи, ні за яких обставин не забувати, якого я роду і хто мої пращури. Чи міг я знехтувати її запові-том?!

– І невже ти задоволений своїм життям? Подивись, чого ти досягнув, що маєш на схилі літ? Де твоя білень-ка хатина у вишневому садочку? Де твоя дружина, яка б приголубила у тяжку хвилину? Де твої діти, батьків-ська втіха на старості літ? Де твої друзі, що підтриму-ють, підбадьорюють, втішають? Сам-один у цій сумній хатині.

– Чого досяг я? Що маю на схилі літ? Серце гаря-че, що не може мовчати, дивлячись на криваві сльози людей, яких у ярма запрягли пани лукаві. Як я можу бути щасливим у своєму тихому раю, коли чую несамови-ті крики нещасних, які просять: «Волі! Дайте волі! Хоч ковток свободи!» Дружина, серденько моє… не судилось. А діти? Дітки – це думи мої, квіти мої. Пустив їх між люди, нехай служать моїй справі, нехай чує їх Україна і встає з колін!

– Як ти говориш… Заслухатися можна… Та все ж…

11


– Слухай, чоловіче, мені набридли твої балачки. І вза-галі я не пригадую, щоб ми раніше десь зустрічалися. Ти хто?

– Я, – аж затремтів від пихи гість, – Дух Спокуси! І прийшов для того, щоб ти продав мені свою душу!

– Дух Спокуси? Яка мені честь! – Тарас гірко посміхнув-ся. – Невже ти не розумієш: не продається душа?!

– І все-таки зваж: ти мені свою душу, а я тобі – палац, жінку-красуню, грошей, слави, влади… Зречись всього, чому присвятив життя (нащо тобі ті люди зі своїми бідами?) – і будеш над панами пан!

– Який же ти мізерний! – промовив втомлено господар. – Караюсь, мучусь, але не каюсь! Адже я – Обраний Богом і виконаю свою місію до кінця!

– То я заберу в тебе життя! – в нестямі вигукнув гість. – І не коли-небудь, а зараз, сьогодні! Подивись на годинник: якраз мій час! Вибирай!

– То й що з того? Ти візьмеш життя, але душі тобі не за-брати, бо не вмирає душа наша, не вмирає воля…

– Даю ще одну хвилину. Лише одну! – аж репався зі зло-сті прибулець.

Тарас печально озирнувся навколо, подумки звернувся до тих, заради кого страждав все життя.

– От і все. Горить моє серце. Чуєте люди? Його запалила іскра палкої любові до вас. Ви навчили мене пісень своїх і плачів, добра навчили, радощів і страждань. Спасибі вам. Я не гніваюсь за свої муки, не нарікаю на долю. Ви дали мені сил Прометеєвих, терпіння народного… От і все. Я іду до вас, люди!

Потім зупинив свій погляд на іконі. І здалося йому, ніби почув він голос Божий:

– Що ж, настав твій час, Тарасе, – час вибору. Чи виста-чить у тебе сил бути вірним, бути сильним? Чи, можливо, як Іуда, зрадиш? Я зрозумію все… І прощу…

– Ну, – грізно пролунало, як удар батога. – Караюсь… мучусь… але… не каюсь, – тихо промовив

господар хатини.Це були останні слова, сказані Тарасом. За мить його не

стало. Подався ні з чим з оселі Дух Спокуси…

12


Отямилася я від того, що почула власний голос, який вторив поетові із сьогодення: «Караюсь… мучусь…, але… не каюсь». Так ось він яким був! Титан! Громовержець! Борець! Обраний Богом!

13


Благословен той день і час,Коли прослалась килимамиЗемля, яку сходив ТарасМалими босими ногами.

М. Рильський

Мало не щодня, йдучи парковою доріжкою, я ловлю себе на думці, що саме тут пролягав той Білоруський тракт,

яким колись проїжджав Т. Г. Шевченко. Можливо, саме за-раз я ступаю у слід 15-річного юнака, який супроводжував молодого пана Енгельгарда в далеку Литву в складі прислу-ги. Саме тоді, восени 1829 року, юний Шевченко міг уперше побачити блиск бань церков Козельця й Лемешів на шляху з Києва до Чернігова, адже «супроводжував пана не вмос-тившись на підводі, а пішки, привертаючи увагу тим, що був майже босий, незважаючи на осінь. На одному чоботі під-ошва відпоролась і була прив’язана мотузкою. Увесь довгий шлях хлопець рятував свою босу ногу тим, що переодягав цілий чобіт з однієї ноги на другу». Чи так було насправді, чи то чиясь вигадка – невідомо. А проте хто зна, може й на ко-зелецьку землю ступав Тарас малими босими ногами… Мимо-волі ковзаю на свої осінні черевики. Навіть страшно уявити, як о такій порі можна подорожувати напівбосим, нехай навіть і по второваній колісьми дорозі. А Тарас тоді козачком прой-шов за панською валкою Сираї – Козелець – Лемеші – Кіп-ті – Чемер – Красилівку – Красне – Количівку – Чернігів і далі білоруським трактом. Ще не раз і не два шляхи Тарасові пролягали саме через Козелець, і хоч було це переважно про-

ШИНКАРЕНКО Анна Володимирівна

учениця 9 класу Козелецької гімназії № 1 Чернігівської області

ІДУ ШЛЯХАМИ Я ТАРАСА(Козелеччина в житті і творчості Тараса Шевченка)

14


їздом, проте ми, козельчани, горді тим, що в історії нашого селища є славна сторінка, пов’язана з життям Кобзаря. Мене переповнює неприховане почуття задоволення, і я поспішаю до бібліотеки, щоби знайти відповідь на ще одне запитання.

Не раз бував Тарас в Козельці, Про це він пише у «Княгині».Зберіг собор в своєму серці,Яким милуємось ми й нині.

Зручно вмостившись у старенькому кріслі, укрившись вовняною ковдрою, розгортаю книгу, що сьогодні взяла в бібліотеці, «Тарас Шевченко. Повести». Давно хотіла пере-свідчитися, чи то й справді Шевченко писав у своїй повісті про наш Козелець та про собор Різдва Богородиці? Нарешті знаходжу: «Город Козелец, – читаю в Шевченковій “Кня-гині”, – не отличается своей физиономией от прочих собра-тий, поветовых малороссийских городов. В истории нашей он тоже не играет особенной роли, как, например, заднипрян-ские его товарищи, разве только что в 16(63) году здесь была собрана знаменитая Черная рада. Словом, городок ничем не примечательный; но проезжий, если он только не спит во вре-мя перемены лошадей или не закусывает у пана Тихоновича, то непременно полюбуется величественным храмом гранди-озной растреллиевской архитектуры, воздвигнутый Наталией Розумихою, родоначальницей дома графов Розумовских». І далі: «В городе Козельце, в величественнном храме читаєш на мраморной доске: “Сей храм спорудила графиня Наталия Розумовская в 1742 году”».

Отже, не виникає сумніву, що Тарас Григорович був у Козельці, затримувався в ньому для огляду пам’яток архі-тектури та історії, але як у розповіді про місто, як і про час спорудження собору автор припустився деяких неточностей. По-перше, Шевченко пише в «Княгині», що 18 червня 1663 року в Козельці відбулася Чорна Рада – загальна козацька рада, скликана для обрання гетьмана Лівобережної України. Проте, як відомо, Чорна Рада відбулася в Ніжині, а не в Козельці. По-друге, храм Різдва Богородиці було збудовано 1763 року, а не в 1742, як пише Шевченко. Як пояснити такі неточності? Оскільки Шевченко працював над «Княгинею»

15


на засланні, то, скоріш за все, не мав при собі ніяких нотат-ків, тому й писав, керуючись переважно спогадами, спирався лише на пам’ять, а звірити історичні факти не мав змоги. Та й хіба це так важливо? Адже твір художній, і автор має право на власне тлумачення подій і явищ. Головне, що я зна-йшла в «Княгині» те, що мене цікавило: наше містечко ві-дображено у творчості Великого Кобзаря. І не тільки про Козелець писав у «Княгині» Шевченко. У повісті читаю: «В шести верстах от г. Козельца, в селе Лемешах, в бедной хат-ке на сволоке, или балке, читаешь: “Сей дом соорудила раба божья Наталья Розумиха, 1710 року божого”». Оскільки ві-домо, що хата Розумихи згоріла в 1854 році, то можна ствер-джувати, що поет дійсно міг бачити її і написав про неї в повісті не з переказів. Замальовок хати Розумихи в каталозі творів Шевченка не значиться. Постає питання: чому Тарас Григорович, перебуваючи у складі Археологічної комісії зі змалювання історичних пам’яток, не списав хати Розумихи чи то Лемешівської церкви? Адже як і хата, так і Трьохсвяти-тельська церква мали вагоме історичне значення, пов’язане з останнім гетьманом України – Кирилом Розумовським. Поки що цей факт залишається не розгаданим. Проте можна зроби-ти припущення, що малюнки (якщо вони були) могли просто загубитися, як і чимало інших робіт Шевченка.

У тій-таки повісті «Княгиня» автор згадує, що далі шлях його пролягав убік від поштової дороги. Він і приводить до річки Трубіж, лівої притоки Дніпра, а по-місцевому – Тру-байло.

Звичайно, буквально розуміти й використовувати худож-ній твір не можна. Та все ж деякі штрихи враховувати необ-хідно. Тим більше, що Кобзар справді бував на берегах річ-ки Трубіж у селі Мостище (нині с. Петрівське Козелецького району). Ще й досі в народних спогадах жителів села живуть перекази про перебування Шевченка в Петрівському, яке ле-жить на шляху з Козельця до Марківців.

Місцеві жителі переповідають, що Кобзар зупинявся но-чувати в місцевого селянина Гриня, проте так це чи ні – до-вести дуже складно. Шевченко дійсно був у с. Мостище, про-те щоб ночувати в селянина в той час, як до Марківців було рукою подати, Шевченко навряд чи погодився б.

16


В одному з місцевих досліджень припускається версія, що Шевченко просто не міг виїхати з села, застрягши у весня-ній заболоченій місцевості. Проте з цим можна не погодитися, адже в «Княгині» Шевченко пише: «Это было в сентябре ме-сяце. С утра день был только серенький, а к вечеру стал и мо-кренький… время шло к ночи... Не доезжая до Трубежа, нам показалось на косогоре село». І далі: «На другой день поутру, пока возница мой подмазывал бричку, я сидел под хатою на призьбе и смотрел на противоположный берег Трубежа».

Отож спілкуючись з селянами, поет дізнався про страш-ну бувальщину, що трапилася в с. Мостище, змалював жін-ку-селянку, яка виховувала княже дитя, що залишилося в неї після страшної пожежі. Згодом ця історія лягла в основу повісті «Княгиня», вражаючи страхітливою реальністю. «Тут я мог поближе взглянуть на дитя и на старушку. Старушка показалась мне живой картиной Жеррар Доу, а дитя было херувим Рафаэля».

Розповідають, що родичі того таки Гриня довго ховали за образами картину, на якій зображене було подвір’я їхнього родича, на прохання якого Шевченко намалював його скром-ну садибу. У колекції творів Шевченка дійсно є картина, яка так і називається «Селянське подвір’я», датована 1846 роком. Проте однозначно стверджувати, що це подвір’я саме того Гриня, навряд чи можна.

І ще такий цікавий факт, пов’язаний із с. Мостище. Жи-телі беззаперечно стверджують, що старожили пам’ятали, як Шевченко малював краєвиди села, зокрема дуб, який назива-ли Маврійським, а згодом – Шевченковим.

Серед картин, датованих 1846 роком, знаходимо в Шев-ченка декілька зображень дубів. Котрий із них Маврій-ський – невідомо, та й чи є він серед них узагалі?

Серед друзів ТарасаЩо в Козельці жили,(Цвіт містечка й окраса)Катеринич й Момбеллі були.

А й справді, чи були на Козелеччині друзі чи принай-мні знайомі Тараса Григоровича? Адже відомо, що поет нео-дноразово зупинявся переночувати й відпочити в когось із

17


козельчан, бо, як свідчать архівні документи, поштово-нічні станції на шляху Київ–Чернігів, де була кімната для від-починку, мали занедбаний стан: «На крыше течь, рамки в окнах ветхи и требуют исправления». Щоб знайти відповідь на це питання, мені довелося чимало попрацювати. Я пере-читала купу листів, ознайомилася з роботами місцевих до-слідників. Знайшла для себе багато цікавого. Виявляється, найщирішим другом-козельчанином Т. Шевченка був Платон Тимофійович Борисполець (народився 1798 року в містечку Гоголів Остерського повіту Чернігівської губернії), з яким поет познайомився в 1838 році в Петербурзі під час навчання в Академії мистецтв. Платон Борисполець, як і Тарас Шев-ченко, був вільним учнем Академії мистецтв і також навчався в класі Карла Брюллова. У них було багато чого спільного. Платон, як і Тарас, мріяв отримати золоту медаль, щоб одер-жати за рахунок Академії відрядження за кордон для удо-сконалення малярського хисту. Одна з робіт П. Бориспольця завоювала велику золоту медаль, але статут Академії визна-чив вік кандидатів, а Борисполець був старшим належних років. Замість поїздки за кордон йому запропонували звання академіка, від якого той відмовився. Поїздку за кордон ху-дожник вирішив здійснити за власний рахунок. Одержати велику золоту медаль і відрядження за кордон, як відомо, прагнув і Т. Шевченко, але його картина «Циганка-ворожка» була відзначена лише малою срібною медаллю. Можна при-пустити, що Т. Шевченко мав надію виїхати за кордон разом із Бориспольцем. Проте їхні життєві дороги розійшлися в 1843 році: П. Борисполець нарешті зібрав певну суму грошей і виїхав за кордон, а Шевченко поїхав на Україну… Якби-то в Шевченка на той час були гроші… Якби... Він би точно тоді поїхав з Бориспольцем на навчання в Італію та Францію. А так, Борисполець 12 років жив за кордоном, став відо-мим художником, а Шевченко – 10 років відбув на засланні. Якби-то… якби… Долю, кажуть, і конем не об’їдеш.

Не менш важливу роль у житті Т. Шевченка відіграв ще один виходець із Козелеччини – Петро Андрійович Ка-теринич – поміщик з Марківців, який брав участь у викупі Тараса Шевченка з кріпацтва. (Неймовірна щедрість і бла-городство! Укласти гроші в людину, яку навіть не знаєш.

18


Цікаво, яку суму? Мабуть, не маленьку… Бо інакше було б соромно перед тими, хто жертвував гроші на викуп молодого художника. Запозичити б нам того благородства, що сто ро-ків тому було мало не звичайним явищем.) Знайомство Шев-ченка з Катериничами відбулося на початку 1846 року, коли Тарас Григорович завітав у село Марківці Козелецького по-віту (нині Бобровицький район) з метою подякувати госпо-дареві маєтку за участь у викупі з кріпацтва незнайомого ху-дожника з України. Шевченко щедро віддячив Катериничам за гостинність: виконав вісім портретів членів їхньої сім’ї. Чотири з них експонуються в Національному музеї Тараса Шевченка. Доля трьох інших портретів і те, хто на них зо-бражений, залишається таємницею. «Одначе є припущення, що на портреті невідомої в коричневому вбранні, портреті невідомої в бузковій сукні та портреті невідомої в блакитно-му вбранні, які за характером і технікою виконання близь-кі до портретів Катериничів, також зображено членів їхньої сім’ї», – зазначає С. Реп’ях. Відомо, що Шевченко малював і Петра Андрійовича Катеринича, але роком потому, 1847-го, коли Катериничі переїхали з Марківців до Козельця. Пор-трет П. Катеринича довгий час зберігався в родички Олени Вадимівни Помаранцевої. Проте на виставці творів Шевчен-ка в Києві 1911 року його не було. Розшукати портрет нікому не вдалося. І хто зна, можливо, він і досі в когось із родичів козельчанки. Можливо… можливо… Тільки б знати, де жи-вуть ті родичі і чи взагалі зберігся портрет того Катеринича?

Отож виявляється, було в кого з козельчан зупинити-ся Шевченкові на ніч, погостювати. Десь недалеко від пар-ку, переповідають, жив і Момбеллі. Той самий Олександр Борисович Момбеллі, у якого напередодні арешту, 4 квітня 1847 року, заночував поет. Шевченко ніби відчував небез-пеку, тому й не поспішав до Києва, а загостив у батька сво-го доброго знайомого Миколи Олександровича Момбеллі, з яким познайомився в Петербурзі в Євгена Гребінки. Миколи Олександровича того дня Шевченко в Козельці, звісно, не застав. Проте життя звело їх на засланні, де вони служи-ли в Окремому Оренбурзькому корпусі в той самий період. (Миколу Момбеллі за зв’язок із петрашевцями 1849 р. було засуджено на 15 років каторги.) Можливо, Шевченко й Мом-

19


беллі зустрічалися в період заслання, знали про долю один одного. Можливо… можливо…

Виявляється, що серед козельчан у Шевченка не було випад-кових знайомих. Усі вони відіграли неабияку роль у житті поета. Навіть під час арешту на переправі через Дніпро 5 квітня 1847 р. гусар-ротмістр Захарій Костянтинович Солонина, який на-магався підкупити жандармів, щоб ті не доставали з води в’язки віршів Шевченка, був родом із Козелеччини, а саме із села Са-вин. Він пропонував чималеньку суму, проте жандарми не по-годилися, очевидно, тільки тому, що при обшуку арештованого були свідки, котрі могли б донести начальству про їх дії… А якби жандарми взяли гроші й не зловили в’язки заборонених віршів, то й поплив би Шевченків «Сон» дніпровими водами. Можливо, й вирок був би не таким суворим. Можливо… можливо…

Іду шляхами я Тараса,Пряду думки свої сумні. Тут пролягала колись траса,Якою йду я день при дні.

Знову йду знайомою парковою доріжкою… Осінній віте-рець шарпає моє пальтечко, вихром здіймає опале листя. Я зі-щулююсь і відвертаюсь. Мій погляд привертає увагу невеличка капличка, як згадка про те, що «цим шляхом у травні 1861 року жителі нашого краю в глибокій скорботі проводжали до місця останнього спочину славетного сина українського народу, Вели-кого Кобзаря – Тараса Григоровича Шевченка!» Так, саме тут 5 травня 1861 року відбулося прощання козельчан з Т. Г. Шев-ченком під час перепоховання безсмертного сина народу.

Помер Шевченко, як відомо, у Петербурзі 10 березня і похований був на Смоленському кладовищі. Друзі поета звернулися до влади з проханням дати дозвіл на перевезення праху Кобзаря на Україну, до Канева, на Чернечу гору, де місцевість якнайкраще відповідала словам заповіту.

Домовину з прахом Шевченка доставили до Москви за-лізницею, а звідти повезли поштовим трактом, що проходив через Серпухів – Тулу – Орел – Глухів – Кролевець – Ба-турин – Борзну – Ніжин – Носівку – Козелець – Залісся – Київ. На всьому шляху відбувалися багатолюдні зустрічі й проводи праху поета.

20


5 травня, у другій половині дня, траурна процесія при-була до Козельця. Її зустрічали далеко за околицею міста. В архівах Козельця немає даних про конкретних осіб, але можна стверджувати, що прах Кобзаря зустрічали родина Катериничів та сім’я Момбеллі. Свідком траурної процесії була прабабуся козелецького письменника Віктора Глущен-ка – 16-річна Глафіра Рябчун. Саме вона розповіла цю неза-бутню історію своєму правнуку, який потім досить детально переповів побачене прабабусею.

Підходжу ближче до каплички, торкаюся холодного гра-ніту – і оживають переді мною далекі спогади очевидців…

Попереду траурної процесії йшло кілька козелецьких священиків. За ними дроги з домовиною, накритою черво-ною китайкою. Дроги тягнуло троє коней. Траурна процесія рухалася через Козелець трактом на Київ, який проходив тоді вулицею Журавльова. Потім греблею через річку Остер, насипом по болоту, виходячи до Київської слобідки. Тепер від цього мосту залишилося декілька горбів, а вулиця, якою несли Великого Кобзаря, названа на честь поета.

Миколаївська церква в Козельці стояла над шляхом. Біля неї, як указують деякі архівні джерела, і відбулася панахида, на яку зійшлися сотні козельчан.

Зустрічав домовину поета і житель Гарбузина Семен Глуздовський – заможний прихожанин Миколаївської церк-ви, закоханий у поезію Шевченка. Семен Глуздовський за-пропонував керівникам траурної процесії не їхати на ніч до Броварів, а зробити відпочинок, заночувавши в нього в Гар-бузині. Керівники процесії погодилися. А на ранок траурна процесія спорядилася в дорогу. Попереду чекали Бровари, чекав Київ. А вже з Києва – пароплавом до Канева на Черне-чу гору, де мріяв бути похованим Великий Кобзар.

На горі Чернечій, де Дніпро шумить, Де степи широкі і безкраї,Там Кобзар великий у землі лежить,Він минуле і теперішнє вінчає.

Іду шляхами я Тараса і думи думаю свої… Вітер дужчає й пронизує мене своїми холодними пальцями. Я поспішливо завертаю у вуличку, що в’ється вздовж парку. Неймовірно.

21


Невже це збіг обставин? Саме десь тут знаходилася садиба Момбеллі, де ночував Шевченко, а трохи далі, якраз навпро-ти собору, була «питейная» Тихоновича, де поет чекав на зміну коней, а он, за парком, видніється Миколаївська церк-ва, де правили панахиду по Кобзарю. Куди не глянь, усе на-гадує про Шевченка. І я не перестаю про нього думати. Та й не хочеться мені думати про щось інше, адже я йду дорогою, де ступала нога Великого Кобзаря. І горда я тим, що хоч і живу в маленькому містечку, ледь помітному на мапі Украї-ни, а можу мало не щодня йти шляхами Тараса Кобзаря.

22


Творчість Тараса Григоровича Шевченка не може ніко-го залишити байдужим. Хтось вважає його антигероєм

України, інші возвеличують, але ніхто не лишається осто-ронь. Тому не дивно, що вплив рядків та афоризмів автора на людей досить великий.

«Сновидіння з кавою» – лірична сповідь у прозі моло-дого українця ХХІ століття – нашого сучасника. Для читача це незнайома людина, але після прочитання він усвідомлює, що це двадцятип’ятирічний чоловік, який полюбляє україн-ський рок, а саме творчість Колоса, та є духовним патріотом своєї країни. Проживає у власній квартирі разом з кішкою. Він працює маркетологом у фірмі, яка розташована на від-стані 15–30 хвилин їзди від дому, зазвичай обідає в Макдо-нальдсі. Чоловік має два захоплення: дівчину, яка вибрала іншого, та каву, яка ніколи не зрадить. Ще з дитинства він читає твори Тараса Шевченка, які й ведуть його життям ще зі школи. Він не соромиться своїх сліз, але, виходячи з дому, віддає перевагу трошки опустити голову, а не високо піднести. У нього хворе горло та білосніжні зуби. Хлопець мріє про дитину і хоча б раз запам’ятати свої сни, адже саме там відчуває щастя.

Розповідь ведеться від першої особи без використання будь-яких імен, і таким чином читач мимовільно ставить саме себе на місце головного героя та проживає з ним цю історію.

Чоловік прокидається вранці о 6:40 і, ненавидячи свій будильник, знову мимовільно засинає, не розуміючи цього. Він бачить сон про сон уві сні і мріє це запам’ятати. У кінці твору чоловік прокидається о восьмій годині, його до життя

ВОРОНІНЄвген Олександрович

учень 11 класу середньої загальноосвітньої школи № 163 імені М. Кирпоноса м. Києва

ВПЛИВ ЖИТТЯ ТА ТВОРЧОСТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА НА СЕРЕДНЬОСТАТИСТИЧНУ ЛЮДИНУ

23


повертає саме творчість Шевченка, яка нагадала йому про святенність буття. Але, розплющивши очі, він нічого знову не пам’ятає. Сон пропав, начебто його і не було. Тільки зга-дує, як вимкнув будильник півтори години тому. Він не усві-домлює, наскільки глибокою постає його душа у вигаданому світі, наскільки філософські фантазії. Ніколи цього не дізна-ється. І буде продовжувати жити, відчуваючи сірість навко-лишнього світу, як і раніше.

Але щось у глибині душі змушує його щоранку брати в руки «Кобзаря» і перечитувати його. Може, саме завдяки творам Шевченка, чоловік має настільки глибоку приховану душу?

24



СТУПЕНЯ

Чого тобі тривожилось, Кобзарю?Ми дивимось крізь світло Його слова –Від цього наш ясніє кругозір,Бо ті ж вітри ще віють по дібровах,Те саме сонце сходить із-за гір.

Не розгубила ще калина цвіту.Вітрам гаї шепочуть про своє.І, де зірки торкають вишень віти,Дочка при матері вечерю подає.

Наворожила осінь?Таки прийшов... З очима чоловіка,Що у собі таїли надлюдське.І ми зустрілися. А хто кого покликав –Хіба це має значення яке?

Стояла тиха осінь доокола,І зупинилася щемлива мить...Він жалкував, що кров’ю пахне воля,Що словом душу можна спопелить...

І я принишкла при його тополі,Відчувши, як єство її тремтить.Верхів’я крони жевріло поволі,Гойдала думи стомлена блакить.

Ми поруч йшли в багрянім безголоссі,І віршами його спливав між нами час....Не знаю, чи усе наворожила осінь,

ДИШКОІрина Володимирівна

учениця 11 класу Волинського обласного ліцею Волинської обласної ради

25

26


Чи справді стрівся він мені, Тарас!Чого тобі тривожилось, Кобзарю?Чом між рядків спалахувала лють?Ти, певно, бачив ті страшні базари,Де наші люди душі продають.Ти ще тоді прийдешню знав історію,Від Бога був Пророк-віщун: либонь,Із жахом бачив світу крематорії, Де честь, любов скидають у вогонь.Передчував новітню яву жлобів,Як засторогу, слав у слові гнів:Страшніш за небо, що зчорнив Чорнобиль,Лиш вичорнені душі земляків.

Коли годинник знову виб’є вечірЙ пригаслий день подовжить темні тіні,Ввімкну уяву, позбираю речіЙ гайну туди, де сонячно людині.Я так не можу. Кам’яну коронуЗірву із себе і жбурну в куток.Я не міська... Мені на тлі бетонуБолять відбитки мертвих пелюсток.Додому хочу! Піджену години,Щоб заніміть між вальсами дерев.Зрікаюсь міста. Мушу. Я повинна:Мене в мені це місто роздере....А як було Йому в пісках каспійських,Куди загнала доля, як жандарм,Нахрапом вирвавши з оазів українських?Розлука ж та – найважча із покар!!!

Пора цвітіння білого латаття...Іскристим цвітом упилась Волинь.Ті лілії панянки в довгих платтяхВ зелені коси потай уплели.

27


Пірнули хвильки попід білі скалки,Розбіглись рвучко і зійшлися знов...А може, то шевченківські русалкиКомусь жадають дарувать любов?

Леліє душу видиво латаття,Як пам’ять сколихне тонке веслоДитинства, що за хмари пелехатіНавіки вже від мене попливло.

28


Є історії маленькі й великі, глибокі й прості, ті, що від-бувалися насправді, й ті, що наснилися літньої ночі,

ті, що переказано свідками подій, й ті, що виплекано часом у людській пам’яті. Проте жодна з історій не зрівняється з піснею, що співають соняшники при сході сонця. У ній вони розповідають історію одного хлопчика, у душі котрого було налагоджено сім струн.

У ноті DO чулася гармонія, єдність із Всесвітом.Rе передавала внутрішню незалежність.Мі дивувала глибокою емоційністю.Fа звучала вільно.Sol вражала гідністю.La купалася в любові.Сі передавала творчий неспокій.

DО Дотик Всесвіту

Він вибрався на високий пагорб. Тільки-тільки почина-ла з’являтися десь удалині смужка вранішнього сонця. Це мерехтливе сяйво кидало перші промінці на вологу землю і на дерева. Ще вчора тут лежав сніг, а сьогодні вже текли струмки і прокидалася перша зелена трава. Холодно. Вітер вільно гуляє по сонній землі. Проте ранкова мла поступово розсіюється, і все більше проглядається простір. Удалечи-ні все синє-синє: усі пагорби й ліси. Хлопчина стоїть лицем до сонця, а за його спиною – ще не згаслі зорі з білолицим місяцем та темно-синє небо. Хлопчик відчуває себе частин-

МЕДУХАОлеся Вікторівна

учениця 11 класу Черкаської гімназії № 9 імені О. М. Луценка

СІМ СТРУН ДУШІ

29


кою Всесвіту. Це почуття перший раз оселилося в його серці. Ніби ти не один і ніколи не залишишся без дерев, без неба, без зірок та сонця. Хоча чогось і не знаєш у цьому великому світі, але ти – його частинка, тому ніколи не будеш самотнім. Багато незвіданого лежить там далі, за сонцем. І щось три-має і тебе, і те велике дивне небо. Можливо, то якісь великі залізні стовпи, що стоять ще від початку людства. А якщо якийсь із них зламається? Треба їх знайти і пересвідчитися, чи цілі вони. Він обов’язково це зробить. У нього ще багато часу попереду. Адже шкода буде маленьких пташок, які не зможуть літати, якщо небо впаде.

Три дні тому він із батьком вирушив далеким шляхом аж у Крим разом з односельцями. Батько розповідав, що та дорога, по якій вони будуть іти, є і на небі. То Чумацький Шлях. Тому вони ніколи не заблукають, хоч і без карти. Треба тільки пильно придивлятися до неба. Хлопчина почав шукати хоча б краплинку того зоряного шляху, та вже пізно. Маленький краєчок сонця вийшов із-за пагорба й осяяв усе довкола своїм світлом. Небо залилося дивною фарбою бла-китної сині. І маленький мандрівник чомусь згадав про тих людей, що кличуть їх козаками. Вони ж теж щось шукають і не завжди знаходять. Ще кажуть, що деякі з них потрапи-ли в інші землі і мріють повернутися. Чи зустрінуться вони їм на довгому шляху? З тих історій, які розповідали в селі, він знав, що козаки захищають усю землю. Знав, що можуть дихати під водою, перетворюватися на тінь, збивати на ходу маленьку птицю одним пострілом. Захисники ті – шибайго-лови, готові на гарне діло, на подвиги, і хоч хлопчина це тільки чув, але вірив кожному слову.

Позаду скрипнули мажі, воли подали протяжний голос. Тварини повільно тягли вози по запиленій дорозі у той бік, де сходило сонце. Батько покликав сина. Хлопчина спустився з пагорба і побіг до чумаків. Все-таки приємно бути в їхньому товаристві. Чумаки розповідають довгі й цікаві історії, вони сміливі, витривалі й ніколи нічого не бояться.

Душа хлопчика розкрилася назустріч безкінечності, уві-бравши всю небесну енергію з такою легкістю, що здалося, ніби вона перетворилася на синьо-фіолетову хмаринку, яка почала свій довгий політ. Та чи легкий той шлях?

30


RЕ Реприза на вдачу

П’ять років пройшло після останньої подорожі з чумака-ми. Майже нічого не змінилося, але тепер він сирота. Батько з матір’ю хлопчини пішли у далекий світ і з нього більше не повернуться. Тож нічого не залишилося, як податися до вчи-теля малювання – дяка. Малювати поривалася душа, яка хо-тіла знайти добра у світі. Можливо, навчить його цього дяк?

І ось стоїть він перед тим убогим учителем. У печі па-лахкотить вогонь, на дерев’яному столі лежать два вишиті рушники, небагате сільське начиння стоїть на полицях. Тишу порушила груба лайка, яка посипалася на хлопчину.

Здавалося, усю злість, яка в нього була, ця жалюгідна іс-тота зганяла на своєму учневі. Ніхто не захистить, і хлопчик це знав, проте сірі очі з гідністю дивилися на розгніваного дяка, а промінь світла з маленького віконечка пестив замур-зане обличчя. Хлопчина напевно знав: дяк не може бути злі-шим, ніж його слова. Тому не треба його дуже боятися. Крім погроз та п’яних ударів, ця людина нічого більше не може. Але дуже болісно чути такі образливі слова. Через кілька хвилин учень вибіг з глиняної хати і попрямував піщаною дорогою. У старій батьковій свитині, у порваних чоботях, він залишив дяка й вже ніколи не повернеться. У кишені лежала маленька саморобна книжечка. Худа рука дістала її й почала гортати. На паперових сторінках були вимальовані квіти й написані маленькі вірші. Згадалися години, коли обережно робив цю книжечку, а потім так само обережно розписував сторінки. Проте треба далі вчитися. Можливо, в іншому селі знайде собі нового вчителя? Чому б і не спробувати? І втом-лений хлопчик пішов далі.

Через два дні дійшов до іншого села й дізнався, де живе маляр. Але й той наступний учитель був поганим, ледачим, нічого не навчив, і через місяць хлопець вирішив піти й знову спробувати знайти доброго наставника. Два дні пішли на до-рогу. Та розчарування підстерігало хлопчика.

Третім учителем був дяк-ворожбит, який нагадав малень-кому хлопчині погану долю: не вийде з нього нічого путньо-го, нічогісінько не знайде він у житті. Пішов додому малий мандрівник, не знайшовши ні добра, ні розуміння. І хоча

31


болем нестерпним упали ті слова на серце, він вирішив, що обов’язково буде малювати й учитися.

Шлях до порятунку знайдено. Він піде ним. Душі приєм-но стало від того, що з’явився на її палітрі коричневий колір, що символізує вірність, постійність. А от чи буде прихильна до нього доля? І де вона?

Мі Міст до блакитного вогню

Він сидів під високою могилою і задумливо дивився на спокійну природу.

Покрита літньою травою земля і вечірнє бузкове небо не віщували ні дощу, ні туману. У правій руці тримав кусень сухого хліба, у лівій – великий посох, адже тепер він пастух. Але кажуть, що пастух із нього ніякий, бо як задивиться ку-дись, то й вівці розбіжаться. А чом би й не дивитися на небо, на гаї і поле? Вони ж зовсім не такі, як люди. Ніколи не посваряться між собою. Усі разом живуть у дивній гармонії, тому так гарно людям існувати на всій землі. Вони разом, а він? А він – один, і навіть коли душа кричить від болю, він знову один, і нема когось, хто б трішки підбадьорив, і, на-певно, ніколи не буде. Навіть ця земля давно не його, та й сам він належить не собі, а пану.

Але треба гнати овець, доки не стемніло. І ось уже натом-лений за весь день молодий пастушок заходить у село і рап-том чує спів кобзаря. Невже до них завітала така людина? Тож не просто чоловік, який співає народні пісні. Це – коб-зар, що плекає всі надії людей і може відновити втрачені по-чуття! Хлопчина швидше пішов туди, звідки лунала музика. Перед ним сидів кобзар у постолах, на ньому був полотняний одяг, а разом із ним його вірна супутниця – бандура. Навко-ло співця стоять косарі й маленьке дівча з матір’ю. Хлопчик слухає і слухає пісню про козаків, про славне минуле. Пісня вливається в його душу, у його думки, малює перед ним кар-тини минулих століть. І все навколо слухає… А пісня нікуди не поспішає: то поволі ллється, то злітає у далеку височінь. І хочеться, щоб усі були вільними, щоб згадали, хто вони є. А ще хочеться плакати, плакати через сумну пісню та долю

32


всього світу так, як зараз плаче ця маленька дівчинка біля матері. Раптом темно-сірі очі зблиснули: він буде малювати й писати для свого народу, щоб, окрім нього, ніхто не сумував! І хай те все окрилить людей і поверне їм самих себе. Адже тепер у його дитячій душі палає блакитний вогник надії. І він донесе його й передасть через свої малюнки й вірші тим, хто цього так потребує.

Фа Фарба для волі

Петербург. Рвучкий вітер гуляє по його вулицях, які, переплітаючись між собою, то збираються у великі площі, то розпадаються дрібними провулками.

Зараз початок весни, а місто стоїть величне, не пускаю-чи до себе тепла, але й не підкоряючись вітру й дощу. Воно дивиться на світ непривітними очима будинків, які зовсім нерадо зустрічають гостей.

Він ішов безлюдною дорогою. Вітер нашіптував щось та-ємниче його душі, але все одно залишався холодним і сум-ним. І наче все на світі завмерло в очікуванні чогось: порожні вулиці, сполохані птахи, сірі будинки, навіть безпросвітні хмари на небі стояли й не рухались. А він ішов далі, туди, куди вело його серце й спрямовував розум. Перед тим, як зайти у високі різьблені двері, юнак зупинився на мить і прислухався. Стояла тиша. Молода людина зайшла у две-рі, у безмовну темряву. Піднімаючись сходами, юнак часто зупинявся, щоб послухати, чи б’ється ще серце. І ось рука відчиняє ще одні двері – й перед ним кімната зі знайомими червоними шпалерами. Одразу пригадався корисливий май-стер пензля, що примушував виконувати рутинну роботу, темне горище, де доводилося спати. Він ніколи туди більше не повернеться, нізащо. Його запрошують підійти ближче. Його друг, а тепер ще й новий учитель, вручає особливий документ – відпускну. Тільки одне слово вирвалося з трем-тячих вуст: «Воля!» – і покотилося луною у душі. Вільний, вільний, наче птах! І пісня його тепер вільна, і серце, і руки вже не такі слабкі. Все окрилилося відчуттям свободи. Кіль-ка срібних сльозинок скотилося по щоці – то сльози щастя.

33


Радісний, наче дитина, він вибіг на вулицю, де кілька хви-лин тому завмирали у своєму польоті птахи й хмари. Тепер все раділо весні і його щастю. Юнак не знав, чи може бути щось краще у світі, ніж така здійснена мрія. Душа злетіла до неба, наче легка хмаринка. Там, у високості, наповнювалося серце сонячним світлом і любов’ю, а потім стрімголов, наче ластівка, летіло до землі, до живлющої сили. І ніхто тебе не зупинить, ніхто не змусить працювати проти твоєї волі, бо ти вільний. І хай вітер грається, хай хмари сірі, але вже тут, у серці, розквітає справжня весна. Юнак побіг до свого друга. Низькі вікна будинків наче теж кудись натхненно поспіша-ли. Він залетів у кімнату свого друга, наче перша весняна пташка, щоб сповістити: «Я – вільний». Радість заполонила серця обох. Вони тішилися разом від того жаданого щастя, яке спалахнуло зеленим вогнем надії на великі зміни, адже тепер юнак може творити і сповна наділяти душі людей жи-вильною водою. Хіба то не найвеличніша можливість волі – дарувати іншим віру й любов? Його нарешті викупили, але ж не купили. Йому дали крила, а летітиме він сам. Політ буде високим. Він це знав напевно.

Sol Соловей з душі

Йому вже двадцять шість. Він – відомий поет, бо вийшов його перший «Кобзар», а ще – знаний художник, тому бе-реться за створення автопортрета. Вирішує намалювати його не аквареллю, як раніше, а олією. Це завдання нелегке, бо треба показати самого себе, свій характер, вдачу, а головне – душу, яка болить і співає одночасно.

Він ретельно добирав усі кольори, адже своєю яскравістю вони мають створити відчуття урочистості, святковості. Вони повинні заспівати, поєднавшись між собою, а таке вдається далеко не кожному художнику.

І ось на темно-зеленому фоні з’явилось округле чисте одухотворене обличчя. Воно було дещо змарніле, бо він пе-рехворів нещодавно. Різкий поворот голови, трагічний залом брів, дещо скуйовджене волосся, артистично зав’язана на шиї хустина – усі ці деталі створюють відчуття, що перед

34


нами молодий художник-романтик, окрилений мріями. Та темно-сірі очі кажуть про інше. Задумливого поета бачимо ми перед собою, за ним – його окріпачений народ, серед яко-го найрідніші люди – його сім’я. Він це добре пам’ятає, тому очі світяться не лише безмежною добротою, а й тривогою, яка посилюється переломленою лінією стулених вуст.

Погляд видає людину вдумливу, сповнену внутрішньої сили й гідності. Енергія цього погляду підсилена лінією пле-ча, а пов’язана на шиї червона хустина передає внутрішній напружений стан героя. Складається враження, що він ди-виться зверху вниз. Але це погляд не зверхньої людини, це погляд – із висоти душі. І хоч портрет не має жовтого ко-льору і не завершений, але енергія його настільки сильна, що складається враження, ніби полотно світиться, бо кольори співають так, наче хтось випустив із душі солов’я, волелюбну пташку. От тільки чи принесе та воля таке довгоочікуване щастя?

Ля Любляче серце

Кажуть, що десь у глибині людського серця є велике со-лоне озеро. Над ним навіть немає неба, оточує його лише одинокий кам’янистий берег. Душа шукає там розуміння й любові, інколи вона приходить радісна і змушує серце часті-ше битися від щастя, а іноді приходить туди змучена і плаче, а разом із нею болить і серце. Її можна почути й заспокоїти, сльози її можна витерти й зупинити, та серце й надалі буде тривожитися, а душа – тихо собі плакати. Тому часто людина закриває шлях до того озера, залишаючи там змучену душу й більше не озивається до неї. Але ж серце болить...

Чи чули ви, як плаче душа поета? Плаче, бо, люблячи людей, не зуміла знайти для них щастя. Маючи щире, спо-внене любові до людей серце, душа все одно розривається від розпачу. Він хотів донести живлющу воду на рідну землю, яку зсушили сухі вітри страждань, але вона спала, і коли тепер на серці так гірко, все одно не збудити свою країну – вона спить. Її приспали злі люди, які тільки й чекали того, щоб спалити її у вогні нерозуміння й бездуховності. Швидко,

35


без сліду. Чому ж? Чи вирок долі такий, що все на світі во-рогує між собою і чекає, щоб підступно напасти? Але якщо він встигне й допоможе людям, напоїть їх водою правди? Тоді... І тоді на світі на один промінчик сонця стане більше, і його зболена душа окрилиться й не буде плакати. А потім можна й до Бога... Але ні! Навіть якщо можна, він не піде й не залишить своїх рідних, цього світу. Адже яким би небо не було, та його серце любить цю землю. Звісно, йому іноді стає боляче через свою любов. Та навчив же його Бог усім серцем любити, тож тепер від цього почуття відмовитися не можна. Це – ліки для його заплаканої душі, які він отримує від зем-лі. Якщо раптом знову щось станеться? Тож йому багато чого треба встигнути. І він зможе, хоч зараз і засмучений трохи.

Сі Сієна1

Здавалося б, що все на світі має свій початок і кінець. Квітка виросте й зів’яне, річка впаде у море і не потече далі, після ночі прийде день, та й той скоро знову зміниться сутін-ками. Але не вдасться знайти місце, де закінчуються мрії й любов. Проте люди можуть себе цьому залюбки присвятити, адже завжди шукають щось неіснуюче.

Він довго шукав правди і для себе, і для інших, бо серце боліло, і як утамувати той біль, як не звернутися до Бога? Собі нічого не треба, тільки для наймилішої своєї землі по-просити щастя. Всевишній може все зробити, треба тільки, щоб прохання долетіло до нього. Тому він пише серцем, і кожний рядочок наповнює легкістю для того, щоб при най-меншому вітерцеві слова злетіли до неба. І тоді його душа буде пильно вдивлятися в усе довкола й чекати найменшої відповіді. Можливо, що ця вісточка крилата не сюди при-летить? А якщо вона буде падати й розіб’ється? Ні, її треба спіймати. Тому він зробив три кроки до свого краю. І кожна травинка, яка до цього жила своїм життям, дала йому трішки надії. Але потім... Він не встиг дочекатися. Його, як душу чиюсь, замкнули й не пустили більше до зірок і сонця. Наві-

____________________________1 Сієна – темно-жовта фарба

36


що ж злим людям слова отакі й звісточки, що літають по небу і кличуть усі душі злітатися до них?

Чи є краще, лучче в світі,Як укупі жити З братом добрим добро певнеПознать, не ділити...

Довго тримали його у неволі, не пускали у відкрите небо і не давали можливості писати. Через це його серце сповню-валося болем і тугою. Він хотів знову до сонця, щоб, як ко-лись у дитинстві, купатися в його сяйві. Але у тих кімнатах тепле проміння з’являлося рідко й довго не затримувалося. Проте стіни були старими і не здатними тримати ні щирі по-чуття, ні спогади, тому поет незабаром повернувся на волю. І тепер він чекатиме й писатиме нові листи до Бога, тільки б ніколи не почути дзвін і не побачити, як щось розбилося. Бо його серце ще живе, б’ється й буде битися, поки живуть дивні рядки й слова. Вони ж чекають повернення свого майстра, адже таки прилетіла відповідь Всевишнього, мов та зірочка.

І на оновленій земліВрага не буде...

37


Шевченко – це народ,І, як народ, він буде вічно жити!

Є. Доломан

Думка перша: «Возвеличу отих рабів німих! І на сторожі коло їх поставлю слово…»

Кожна країна народжувала своїх геніальних синів. Укра-їні ж було послано Шевченка – національного пророка,

великого митця, який уособив розум і талант українського народу.

Ім’я Тараса Григоровича відоме не тільки кожному україн-цеві, його знають та шанують у всьому світі, і це не перебіль-шення. Наш геніальний поет для багатьох націй є прикладом того, як треба любити свою Батьківщину і боротися за її щас-ливу долю.

Особистість Тараса Григоровича, творчість, народже-на його генієм, і через століття привертають незмінну увагу. Чому? Чому це відбувається й нині, у рік 200-річ-ної дати з дня народження митця? Адже, здавалося б, кожний написаний ним рядок уже десятки разів осмисле-ний, проаналізований, навіть літери, склади пораховано. І все ж…

Невичерпна криниця генія. Творча спадщина великого сина України, його життя – явище незбагненне й вічне. Ми, здається, уже все знаємо про Шевченка, проте це лише ілю-зія, бо нам ще віки й віки йти до нього.

КОСМАЧМарія Вадимівна

учениця 9 класу Коростишівської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів № 3 Житомирської області

ВІН ГОВОРИВ УСТАМИ НАРОДУЕсе

38


Кожне нове покоління придивляється до Кобзаря своїм пильним поглядом, зіставляє його думки, тривоги, мрії, спо-дівання з власним і, як не дивно, знаходить чимало спільно-го, співзвучного. Спалах Шевченкової зорі був таким потуж-ним та яскравим, що світло від неї й досі пульсує незгасною любов’ю до життя, до людини, пристрасним і завжди живим чуттям правди й соціального оновлення.

Тарас Шевченко – це гордий Прометеїв дух, який роз-риває кайдани насильства й лицемірства, це гарячий дух па-тріотизму й братерського єднання народів під сяйвом правди й волі.

Царські сатрапи знали, кого заковували в кайдани отим указом «строжайше запретить писать и рисовать». Вони поне-волювали Тарасове слово, проте не знали його істинної сили, не думали, що навіть там, у Мангишлаку, не зів’яне воно під палючим сонцем і грубим свавіллям царської солдафонщини, а вириватиметься з казенного сукна, розриваючи не шви сол-датського мундира, а моноліт мундира імперського. Так і не навчений «делать ружьем», він підніматиме багнети мільйо-нів, які зруйнують «темницю царську», рватимуть ланцюги насильства не лише на його континенті, а й в усьому світі.

Над указами й арміями, над багнетами й гербовими орлами вознеслося його слово, яким ніколи не втішався сам поет, якого ніколи не шкодував, як і свого серця, бо йому передбачив долю особливу.

Не ошатну славу, не лаври, не почесті довірив своєму слову великий син нашого народу. Він подарував йому те, що вважав найголовнішим, – сувору долю правдоборця, оборон-ця, заступника свого народу й усіх знедолених людей.

Його слово почули всі, бо воно віщувало волю, бо було спрямоване проти сили, проти можновладної руки, яка три-мала в рабстві українського селянина й кувала кайдани дека-бристам, руйнувала Запорізьку Січ.

Ні, Кобзаря треба читати не як випадковий спалах на сірому полі, а як глибокий наслідок роботи душі й ратних змагань усього українського народу.

У людській душі навіть у найтяжчі часи воно колосило-ся незнищенним зерном золотих часів могутньої Київської Русі, де височіли й Софійський собор, і постаті невідомого нам

39


автора «Слова о полку Ігоревім» та першого слов’янського письменника Нестора й відважного Святослава, перед яким тремтіли візантійські імператори. На тому полі зводилися вежі одного з перших у Європі університетів – Києво-Могилян-ської академії, майоріли хоругви Богдана Хмельницького, під якими український народ утверджував свою волю, долю й дер-жавність, зблискували мечі помсти Залізняка й Гонти. З цього прекрасного поля й виростає слово Тараса, по якому спадко-вим кодом влився в його особисту біографію весь життєпис рідного народу від першовитоків.

Шевченко вічно живий і вічно сучасний. У найпекучіші, у найтрагічніші й найгероїчніші часи люди зверталися до ньо-го, і він ішов попереду не в сіряку й постолах, як дехто на-магався показати нам Шевченка, а з відкритим чолом генія, з освіченістю академіка, з серцем, яке ніколи не зупинялося й не завмирало від страху. Його слово – це краса й гордість нації.

Думка друга: «Я так люблю мою Україну убогу…»

Загальновизнано, що Тарас Григорович Шевченко – ге-ніальний поет і художник. Однак було б не зайвим додати до цих слів, що він був також і великим патріотом, при тому в найвищому звучанні цього слова. Адже в чому виявляється патріотизм? У першу чергу, в любові до Батьківщини. А Шев-ченко палко любив свою рідну Україну, яка народила його, вивела на широкий життєвий шлях і зробила письменником світової слави.

Тема любові до рідної землі заслуговує на особливу ува-гу. Вона пронизує всю його творчість. Навіть тоді, коли поет залишається зі своїми думами, ми відчуваємо його тугу за Україною. Особливо згадує він свою землю в далекому орен-бурзькому степу, куди його заслали на довгі десять років. На все життя зберіг митець ненависть до того кріпосницько-го ладу, який тримався на нещадній експлуатації народу, на знущанні з передових людей свого часу. Так, гнівного Шев-ченкового слова боялися, аби воно не запалило вогонь, не закликало до бою, не призвело до зміни порядків.

40


Як часто в поетичних рядках, у щоденникових записах, у листуванні з родичами, друзями і знайомими поет згадує свою Батьківщину, при чому висловлюється він такою коло-ритною мовою і зображує такими художніми образами, що їх не можна сприймати без хвилювання, вони викликають і співчуття, і захоплення, і збагачують естетично, і несуть у собі заряд політичної думки.

Любов поета ніколи не була абстрактною, не зводилася лише до милування. Вона була завжди соціально гострою, тісно пов’язувалася з долею народу, з його боротьбою за ви-зволення. Була пронизана ненавистю й прокляттям на адресу тих, хто позбавляв простих людей права на життя й працю, хто жорстоко знущався з них.

Показовою в цьому контексті є поема «Княжна»:

Гуляє князь, гуляють гості;І покотилось на помості…А завтра знову ожива,І знову п’є, і знов гуляє;І так за днями день минає,Мужицькі душі аж пищать.Судовики благають Бога…П’яниці, знай собі, кричать:– І патріот! І брат убогих!Наш славний князь! Віват! Віват! – А патріот, убогих брат…Дочку й теличку однімаєУ мужика… І Бог не знає,А може, й знає, та мовчить.

Як справжній патріот Тарас Шевченко дорожить історією свого народу, часто звертається до неї, свої творчі та ідейні задуми зображує крізь призму народної боротьби в минуло-му. Отже, оживають правдиві сторінки минулого, прониза-ні народними думами й піснями, що завжди були надійними джерелами творчості поета.

Найвиразніше це помітно на прикладі відомої поеми «Гайдамаки», у якій відчувається історична епоха, що ся-гає апогею у виступах селян проти своїх гнобителів, у їхній запеклій боротьбі за своє визволення. Історія постає перед

41


нами в кожному з рядків таких творів, як «Тарасова ніч», «Холодний Яр», «Гамалія», у філософській поемі «Неофіти» та в інших шедеврах Кобзаря.

Шевченко боляче переживає усяке безладдя, з яким йому доводилося стикатися на рідній землі. Його патріотизм до України немислимий без любові до рідної мови. І тут Коб-зар – для всіх нас сьогодні блискучий приклад. В одному з щоденникових записів він занотовує: «Как бы я счастлив был увидеть человека, который так искренно, нелицемерно полю-бил бы мой милый, родной язык и мою прекрасную бедную родину».

Отож, перед нами людина – громадянин, патріот, бо-рець, – яка щиро вболіває за долю свого поневоленого на-роду, прагне розбудити його, показавши минулу козацьку славу, урешті-решт довести, що українці гідні кращого, вона навіть погрожує «сильним світу цього» страшним народним гнівом і нагадує про селянські війни, Гайдамаччину.

Дух Кобзаря завжди залишався вільним, як була віль-ною його думка, що весь час жила з Україною. Про що б не думалося, про що б не писалося, перед зором поета стогнав Дніпр широкий, в уяві поставав садок вишневий коло хати, а над ставами верби зеленіли.

Волі в неволі прагнуло єство митця. Волі не тільки для себе, а й для України, від якої його силоміць було відірвано, чиєю долею він увесь час журився, тому біль України – його біль:

Та не однаково мені,Як Україну злії людеПрисплять, лукаві, і в огніЇї, окраденую, збудять…Ох, неоднаково мені.

Думка третя: «Для кого я пишу? Для чого? За що я Вкраїну люблю?»

Скільки вже написано про Тараса Шевченка, що, здава-лося б, нічого нового не скажеш. Важке дитинство хлопчика-сироти, роки кріпацтва, солдатчина, яка підірвала здоров’я

42


генія, – ці факти міцно закарбувалися у свідомості мільйонів. Цей створений образ певним чином не дає можливості розгле-діти Шевченка-людину. Проте великий поет пізнав і радість щирої дружби, і печаль нерозділеного кохання, і невимовну тугу за Вкраїною. В його творах порушуються настільки важ-ливі проблеми, що, здається, написані вони нещодавно.

Ось, зокрема, твір «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм в Україні і не в Україні моє дружнєє посла-ніє». Поміркуймо над цією назвою. Вона охоплює минулий, теперішній і майбутній часи, а разом – вічність. Це стосується й нас. Саме в цій поезії Шевченко гостро ставить питання іс-торії, національної культури, порушує проблему служіння ін-телігенції своєму, і тільки своєму народові. Дуже влучно поет подає бажання українців задовольнити жадобу до знань:

І всі мовиСлов’янського люду – Всі знаєте. А своєїДастьбі…

Без знань рідного, свого, мізерніють набуті знання про чуже. Окрім того, письменник наголошує на необхідності пе-реосмислення української історії, глибоке й сумлінне вивчен-ня минулого – «прочитайте знову тую славу…» Передбачив Шевченко й ті лиха, які Україні принесуть самі ж українці. Кожен рядок послання звучить актуально.

Народ черпав силу у своїй історії й вірив, що вернуться ще й для нього добрі часи, і воскресне Україна в давній своїй славі й новім блиску.

Україна ж тоді, на жаль, не мала своєї державності, була «безталанною», «удовою», «сиротою покинутою», вона була «матір’ю-Україною», з якої діти-недолюдки знімають остан-ню «латану свитину». Такими постійними епітетами наділена Україна в Шевченка. Та поета не полишає надія, що

Розкуються незабаромЗаковані люде.Настане суд, заговорятьІ Дніпро, і гори!І потече сторікамиКров у синє море…

43


Отже, у цьому творі закладено величезний потенціал ду-ховної енергії, священних пророцтв і палкої віри митця в майбутнє своєї нації.

Думка четверта: «І мене в сім’ї великій, в сім’ї вольній, новій, не забудьте пом’янути

незлим тихим словом»

Сьогодні ми часто й справедливо говоримо про Шев-ченка як про полум’яного пророка. Так, він був пророком у біблійному значенні цього слова, тобто поборником до-бра і справедливості, голосом істини й совісті, гуманіс-тичним викривачем світового зла, як і зла соціального та національного. Однак, як справедливо зауважив академік Іван Дзюба, Шевченко був безмежно багатший і людя-ніший за пророків, бо його палання духу і нещадна ви-могливість до свого племені й роду людського, затятість на високій меті доповнювалися і просвітлювалися в нього глибоким розумінням людини, звучанням усіх струн люд-ської душі.

Вчитаймося сьогодні у твори Кобзаря. Вони не лише ві-дображення наповненої трагізмом його біографії, а й віддзер-калення цілої епохи другої чверті ХІХ століття, яка була часом грандіозних змін, що перевернули світ.

Це був період революційних подій у Франції, Німеччи-ні, Італії, Угорщині. Зріла революційна криза в імперській Росії. В Україні розпочинали сходження до літературного Олімпу Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Михайло Максимович, але зіркою першої величини все ж таки був Тарас Шевченко.

Поява Кобзаря – поета і художника, мислителя й борця, що став символом української нації, була обумовлена всім перебігом історичного й духовного розвитку України. А сам Шевченко ввібрав найхарактерніші риси українського гено-типу, силу духу свого народу.

Закінчився стражденний шлях поета-пророка у перший день сорок восьмого року його життя, але вічно жива душа Кобзаря витає над Україною.

44


Одна з найсокровенніших мрій Кобзаря збулася. Але хіба сьогодні ми можемо стверджувати, що виконали всі його заповіти? Ні. Нам ще треба довго йти до Шевченка, до вті-лення його ідеалів на своїй землі, бо вони становлять суть, серцевину української національної ідеї, яку можна вкласти в кілька простих, але дуже важливих істин.

По-перше, доля кожної людини, що живе на цій землі, нерозривно пов’язана з долею народу, а поділена, розпоро-шена нація не зможе вистояти в штормових випробуваннях бездуховності й розвіється на вітрах історії.

По-друге, державність, побудована на засадах справед-ливості та демократії, є запорукою існування та процвітання народу, і патріотизм, заснований на любові до рідної землі, до української мови та культури, є джерелом національної єдності.

По-третє, соціальна справедливість, рівність усіх перед законом, увага до потреб простої людини – це основи сус-пільної згоди. Заможні та радісні люди – багата, сильна й процвітаюча держава. Демократію неможливо побудувати в країні жебраків.

Нам іще треба виконати заповіт Шевченка й об’єднати Україну – від святої Тарасової гори до чернігівських лісів, донецьких степів, кримських виноградників та карпатських гір. Об’єднати людей різних національностей, релігій, полі-тичних поглядів, щоб ніхто не дивився один на одного, як на ворога чи конкурента.

…Губляться рукописи, тліють книги, вода й вітер сти-рають написи на камені, але слово й дума Шевченка живе й щоденно плекає нашу духовність. Прислухаймося ж до дум-ки Кобзаря, бо він говорив не від імені народу, а вустами народу.

45


Ви чули, як щебечуть солов’ї?Вы видели, как ветер мчит по полю?Як жито проросло по всій Землі?Как море опрокинулось в просторе?Ми тут живем, у нас єдиний стяг.Ти в нас велика, гарна та єдина.В полях, степях, горах и двух морях,Во всем тебя я вижу, Украина!На різних мовах ми йдемо у світ.Две разных стороны одной монеты,Але на двох ми вчили «Заповіт».И на двоих встречали мы рассветы.Лювлю її красу в твоїх очах,Зробить в країні краще намагаюсь.Два разных цвета, но единый флаг,Парит, сводным ветром развиваясь.Люблю ее я белые цветы.Кохаю я її духм’яні ночі.Люблю я осень, белые банты.И ясне сонце, що лоскоче очі.Да, были споры, и была война.В ней кто-то прав, а кто-то был не очень,Но мы забыли «Мы – одна страна!»Закриймо ж на образи хмурі очі!Запутались в значеньях и словах.Мы две речушки, но с единым руслом.Можна любить на різних язиках,Но чтоб они не заменяли чувства!

МАКАРЕНКОАртем Андрійович

учень 10 класу Ровеньківської загальноосвітньої школи № 6 I–III ступенів Луганської області

ДО ЮВІЛЕЮ ВЕЛИКОГО КОБЗАРЯ

46


Про що дбає розум людський перш за все? Про життя добре і праведне. Про людину, якою вона була, якою віна є, якою вона стане. А мене хвилює думка, як стати гарним, до-брим, розумним громадянином майбутніх днів.

Я пишаюся тим, що я – українець, нащадок таких ве-ликих митців! Нехай сьогодні я ще зовсім молодий, але я абсолютно ясно розумію своє покликання у цьому житті – я маю зробити свою Україну сильною, квітучою, абсолютно ні від кого не залежною. Я впевнений на все життя, що маючи найблискучішу перспективу, не подамся шукати кращої долі десь там, у чужій країні, серед байдужих мені людей, за не-відомими кордонами. Я залишуся тут, на своїй Батьківщині.

Моя Луганщина – моя батьківщина. Місце, де ти з’явився на світ, де пройшло твоє дитинство? Чи, може, де ти зустрі-неш старість? Ні, Батьківщина не визначається місцем про-живання та народження. Справжня Батьківщина – це місце, де людина відчуває себе частинкою великого цілого. Та краї-на, куди кожен обов’язково повернеться, незалежно від віку та обставин. Батьківщина – той куточок, який ми прагнемо зберегти, захистити, де нам добре і вільно.

Я певен, що ніде в світі немає такого падолисту восени і таких яскравих зірок на небі уночі, як у моєму місті Ровеньки. Ніде на земній кулі немає таких привітних і працьовитих лю-дей, таких родючих ланів і такого смачного і запашного свіжого хлібу, як у мене вдома. Я всім серцем і душею пишаюся тим, що я народився саме тут. Я пишаюся тим, що навесні мені співають жайворонки, тим, що влітку мене зігріває рідне сонечко.

І я ніколи не зможу розлюбити це, адже любов до Бать-ківщини я отримав із молоком матері, а такі почуття, як відо-мо, лишаються із людиною до останнього подиху. Мені зда-ється, що за чужим обрієм навіть сонце не сідає так лірично, як за батьківською хатою.

Так, ми різні: цікаві і не дуже, талановиті і трошки з лінню. Але всі ми шукаємо своє місце в житті, всі ми хочемо бути щасливими.

Адже що таке щастя? Що й казати – складне, віковічне питання.

І все ж, щастя – це дуже просто. Щастя – коли ти ділиш-ся тим, що маєш сам.

47


Тих безмолвный Канев, спит калина,Не ревет, не стонет старый Днепр.Спят поля, они без властелинаНе взрастут, их не коснется серп.200 лет мы набивали шишкиИ поют другое соловьи.Но, и как в те дни, в печатных книжкахОживают образы твои.Опустели давние мольберты,Но народ картины бережетТам, где ты один навстречу ветру,Строки те, где вишен сад цветет.Много я читал стихотворений.Мне они близки, наверняка,Вспоминаю твой великий генийИ твой хмурый взгляд через века.Много правды на твоих страницах.Много судеб на карандаше.Ты – свобода, будто в небе птица.Ты – печаль, которая в душе…

О времена, о нравы!

Живу во времени, где нет героев.Где нет великих, радостных побед.Где вся земля, умытая росою,Страдает под лавиной тяжких бед. Где юность «отдыхает» в переулках, Там воздухом прокуренным дыша, Где рыцарские смелые поступки, Пылясь, на книжных стеллажах лежат.Живу во время, где простым народом.Командует из злата булава.Понятие здесь «воля» и «свобода»Звучат как устаревшие слова.Там, где рабочим не дают зарплату,Там, где чины на весь народ плюют.Где Украину на кусочки раздирая,

48


нам власть имущие о совести «поют».Таких людей везде, повсюду валом,Но мои чувства говорить хотят:Я лучше поклонюсь не номиналам,А куполам, что на церквях горят.Живу в стране, где богачам поблажки,Но сердце мое яростно стучит.И совесть моя вовсе не в бумажках,А в том кресте, что на груди блестит.Так пусть мой стих уснувших пробуждает,Написанный в порыве и мечте,И пусть же он не гаснет, а пылаетМой манифест на тоненьком листке.

49


Вступне слово до віршів

Павло Флоренський – теолог, філософ, мудрець, речник словянсько-християнської духовності, вів мову про те,

що посередництвом поезії, пісні людина розмовляє з Богом… Якось я дивився передачу з участю великого піаніста сучаснос-ті В. Крайнєва. Його бесіда-роздум була присвячена, зокрема, і впливу мистецтва на людину. Найбільше мені сподобалась фраза, що кожному з нас для плекання духовності потрібна музика, поезія, живопис… Враження від думок цих двох ви-датних особистостей було таке відчутне і хвилююче, що я вирі-шив ще і ще раз перечитати поезію, публіцистику, щоденники Тараса Григоровича Шевченка і з’ясувати для себе, в чому суть любові і страждань поета до України, які давали йому сили йти непереможно дорогою боротьби, знести всі мислимі й немислимі утиски імперської Росії на чолі з деспотом-царем, який особисто так боявся Шевченка, що заслав його у небез-печні місця, в окремий Оренбурзький корпус рядовим, з пра-вом вислуги, під найсуворіший нагляд, заборонивши писати й малювати, і «чтобы от него, ни под каким видом, не могло выходить возмутительных и пасквильных сочинений…»

Для написання циклу віршів про Шевченка я обрав най-трагічнішу сторінку з його життя – арешти і заслання на до-вгі роки в Кос-Аральські безлюддя. Не зважаючи ні на що, поет знаходить у собі сили писати й малювати. У його мис-тецькій творчості велику роль відіграють особливі почуття – безмежна любов до свого народу, до України, до природи рідного краю. Натхнення писати у Шевченка з’являлося саме

ФЕДОРЧЕНКОВладислав Олександрович

учень 11 класу ліцею № 157 м. Києва

ЦИКЛ ВІРШІВ ПРО Т. Г. ШЕВЧЕНКА

50


на основі цих почуттів. Воно переносило поета в інший світ, розкривало очі на те, що закрите для юрби. Про такий стан Т. Шевченко пише в «Перебенді»:

То серце по волі з Богом розмовля,То серце щебече Господнюю славу,А думка край світа на хмарі гуля.Орлом сизокрилим літає, ширяє,Аж небо блакитне широкими б’є;Спочине на сонці, його запитає,Де воно ночує, як воно встає?Послухає моря, що воно говорить,Спита чорну гору: «Чого ти німа?»

Поетичний талант піднімав Шевченка над буденністю, у верховіття глобальних проблем, до духовності, мудрості, рів-новаги, любові – до всього живого у Всесвіті. У свідомості поета виникали образи, що своєю яскравістю не поступалися перед дійсністю, а іноді й перевершували її, про це читаємо у «Гайдамаках»:

…один собіУ моїй хатиніЗаспіваю, заридаю,Як мала дитина.Заспіваю – море грає,Вітер повіває,Степ чорніє, і могилаЗ вітром розмовляє.Заспіваю – розвернуласьВисока могила,Аж до моря запорожціСтеп широкий вкрили,Отамани на воронихПеред бунчукамиВигравають… а порогиМеж очеретамиРевуть, стогнуть – розсердились,Щось страшне співають.(…) А тим часомПишними рядамиВиступають отамани,

51


Сотники з панами,І гетьмани; всі в золотіУ мою хатинуПрийшли, сіли коло менеІ про УкраїнуРозмовляють, розказують…

Роблячи цей аналітичний зріз, я сам відчув, як струмені чогось просвітленого піднялись у глибинах моєї душі, і я не зміг утриматися, щоб не написати цикл віршів про великого сина українського народу Тараса Шевченка, які подаю до МАН на розгляд.

Слово Тараса

Живемо нині не за нашим часом,Шукаємо дорогу до мети.Стає нам Слово віщого ТарасаВсесяючим і пробно золотимСтає високим, сонячним, не ложним.Міцніша Правда в ньому за метал…Дай Україні вистояти, Боже,Воскреснути, прибитій до хреста.

Арешт Шевченка

Квітує все, іде весна Дніпром,Вода вирує, повниться, сміється…І стільки сил у молодому серці –На радість України, на добро.Тарас сідає у великий човен –Красивий, юний, сповнений снаги…Що і дніпровські схили, й берегиЙого не зразу упізнали: хто він…Зате жандарми вистежили все,Щоб саме тут його арештуватиІ вірші ним написані забрати,І хутко скласти «протокол-есе».Взяли малюнки, з віршами альбом,

52


«Три літа» збірку і поему «Сон»…Його ж, поета, треба одіслатиНа допити в московські каземати.Там він тримався – жартував, співав…Хіба ж його любов до України,До мови, до народу є провина?..Цар саме це провиною назвав.За квітнем – травень з вироком прийшов.Квітує як! А тут на серці туга:Наказ царя: «В степи до Оренбурга...Хай охолоне у поета кров!..»І Оренбург, і Кос-Арал з пісками,Життя одноманітне і сумне –Гнітили душу. Та поет думкамиНе занепав. Він думав про одне:Про Україну…З-під пера у тиші –Зринали вірші, наче ластівки.…«І виріс я на чужині» – напишеУ тому ж Кос-Аралі, де піски.Життя його утомлене, та серцеУ гніві до солдатчини й царя……Воно в любові до Вкраїни б’єтьсяІз кожної сторінки «Кобзаря».

Вербова гілочка Шевченка

В Кос-Аралі гілочку вербовуПосадив Шевченко – хай росте.І з такою доглядав любов’ю,Як дитя матуся золоте.Навесні під злі вітри північніЗарожевів пацурок й пустивПерше листя – про життя довічнеНіби Україну сповістив.Як радів Тарас із того дива!Перше листя! Так воно і є:В ньому бачив – буде люд щасливий –Оберіг вербовий вгору б’є!

53


Тут, в пісках, він тягнеться до сонця,Його серце тішить понад все…І стає Тарасу оборонцем,Думам тим, що в серці він несе.А вони ж – усі про Україну,Де народ не золото – алмаз!Цей народ родився бути вільним,В Кос-Арал за це пішов Тарас.Тут за це із палиці зростаєПопри бідам на піску верба…Соловей з Вкраїни прилітає,Лиш глухий не чув його хіба.І зростає віра в Україну,За цю віру – вище корогви!..…Де вербичку я тепер не стріну, –Враз Шевченко постає живий!

Захалявні вірші Шевченка

– Вірші хай поет не пише, –Цар Микола приказав, –Хай думки всі приколише,За які і постраждав!– Як це так! Це ж згірш отрути! –Бідкавсь з розпачу Тарас…І горів у серці люттюДо царя за цей указ.А коли уже так сталось –Думка сплинула в момент:І вірші, які писались,За халяву клав поет.Місяць повний серед ночіУ казарму світло лив…Зорі стежили охоче,Як Тарас словотворив.І царя ганьбив, й сваволю,Закликав до боротьбиСвій народ. За щастя й волюПонад все свій край любить:

54


«Свою Україну любіть,Любіть її…Во время люте,В останню тяжкую минутуЗа неї Господа моліть».(Тарас Шевченко)

Невольничі сни Шевченка

Вишневий сад і соловейкоОто вже кілька днів підрядУ снах з’являються Шевченку,А наяву – піски, Арал…Військова муштра у солдатаДо поту й солі, щоб знемігПоет Шевченко ні писати,Ні малювати він не смів…А ще забув про Україну,Що прагне волі, про народ,Який у власній хаті спинуГне на чужинців і заброд.Та як забуть?! Поет упертоУсе це носить при собі,Невільним бути – гірше смерті,Його ж народ – не із рабів.Апостол правди і наукиЙому потрібен для мети!Знесе поет всі муштри-муки,Щоб цих апостолів знайти.Вони покличуть за собоюВеликий праведний народ…Тому він тут стає до боюЩодня, не знаючи свобод.У ніч під світлий шлях молочнийМалює й пише крадькома…І тільки склепить свої очі –В сни Україна йде сама…


СТУПЕНЯ

56


Недарма в народі кажуть:«Життя прожить – не поле перейти».І діти твої правнукам розкажуть,Який ти слід залишив по собі.Хтось збудував палац великий,Хтось купу грошей назбирав,Хтось сироту взяв під опіку,Любов свою подарував.Всяк на землі свій слід лишає.Який той слід – залежить від душі.Один – неначе зіронька нам сяє,А інший – лише попіл залишив.Шевченка спадщина – думки сміливі,Вірші, поеми – не прості слова,Не з димом часу пролетіли,Палають й нині, як зоря.З минулого в майбутнє долетілаЛюбов Тарасова до рідної землі.І сила його слова нас навчилаНе підкорятись ворогам своїм.Як джерело цілющої води,Слова пророчі крізь століття линуть:Здобуту волю треба берегти,Не дати правді у брехні загинуть.Любіть, шануйте Україну,Коріння роду бережіть.І намагайтесь яскравішийПо собі людям слід лишить!

САКЛАКОВВладислав Валерійович

учень 9 класу гімназії № 9 м. Мелітополя Запорізької області

СВІЙ ШЛЯХ

57


Тарас Григорович Шевченко – Поет, мислитель та бунтар.Пішли літа вже ті далеко,Але чомусь на серці жаль.Вже не стукоче серце вільне,Не задзвенять нові рядки,І не побачить погляд пильнийДіла та здобутки нащадків своїх.Та не тільки смуток тихий тяжко серце крає,В ньому гордість за країну вогником палає.Знедолена, принижена, в злиднях, на колінах…Як змогла ти народити отакого сина!Оселила в його серці волю та любов,Полум’яну дала душу та бунтарську кров.Напоїла його розум світлими думками,Дала силу володіти віршами-піснями.Безмежними степами та ясними зорямиВиростила захисника собі,Борця за знедолених.Пишаюся тобою, моя Батьківщино!Хочу буть достойним синомТобі, Україно!«Все йде, все минає…» – Написав Тарас,Та вірші його лунають –Не поглинув час.Не вмира душа поета,Вона живе в його віршахІ оселяється навікиУ не байдужих до людей серцях!

Читаю Кобзаря – і в тих рядкахІсторія моєї Батьківщини.І найцінніше у його віршах – Любов до неньки-України.Кріпацтво, злидні, каземати…Та не скорити дух його!

58


Вільні думки, неначе птахи,Невпинні, як самий Дніпро,Летять. Летять, несуть на крилахЖагу свободи і любов,Щоб правду люди зрозуміли,Щоб закипіла в жилах кров:«Вставайте, люди, прокидайтесь!Пора свободу здобувать!Почуйте – стогне Україна,Її нам треба визволять!Вона для кожного єдина,Одна, як мати, як життя!Не можна жити на колінах!»І вже не буде вороття!Знайшли місце у серцяхКобзаря сміливі мрії.Розлетілись по світах,За Карпати сині.Линуть вільні думи-птахиПо всій Україні,І замислитись над цимНе завадить й нині!

59


БОГУШМарина Тарасівна

учениця 11 класу Білоцерківського навчально-виховного об’єднання «Перша Білоцерківська гімназія-школа І ступеня» Київської області

ОБЕРЕГИ НАЦІЇ

Метрична книга

В музейній тиші стоголосій,Як долі і життя пролог,Метрична книга вабить й досі –Веде безмовний монолог.

Ця книга – скорена літами, –Буденні, скошені рядкиВплелись розлогими гілкамиУ труд дяківської руки.

Та поміж тої писаниниЗасяяли святі словаПро дух великої людини –В нім непокора ожива.

То – благодатна воля Божа,Свіча надії у імлі.Шевченкова душа, мов рожа,Що проросла в сухій землі.

І той увраж1 – початок світу,А Моєсєй – Святий Тарас.Піде Вкраїна за піїтом,Як боротьби настане час.

____________________________1 Оuvrage (фр.) – витвір літературного мистецтва, праця, твір

60


Викупна (відпускна)

1838 год.25 апреля. [...] Часа в два пошеля к Брюллову. [...] Скоро пришел

Жуковский с гр[афом] Виельгорским. Пришел Шевченко, и Василий Андреевич вручил ему бумагу, заключающую в себе его свободу и обеспечение прав граждан-ства. Приятно было видеть эту сцену.

Щоденник художника А. Н. Мокрицького, с. 151.

Був квітень. Двадцять п’яте.Був тридцять восьмий рік.У сутінках кімнатиЖуковський враз прорік:«Тепер ти вільний!» Вільний…Чи є слова святіш?!З очей – сльоза повільно,А серце б’є скоріш.Папір в руках тремтячих, – Там підпис і печать.«Життя нове, юначе,Пора вже починать. – Ти не кріпак, – він чує, – Тобі ніхто не пан».Його вже не мордуєНевільницький капкан.Його єство урочоЦя викупна пече!І він схилитись хочеНа Карлове плече.

61


Рішення ради Академії Художеств про вручення срібної медалі Шевченку Т. Г.

Екзамени. Малюнок із натури2, – Чіткий, виразний пензлика мазок.Суворий, строгий погляд професури – До визнання такий нелегкий крок.

Вже рік його приймають мудрі стіни,Майстерності терпляче вчить Брюллов.Такі разючі стались переміни – Мистецький шлях почався із основ.

Було безмірно важко, складно, сумно,Та він мистецтву віддано служив.Не йшов услід за вчителем бездумно,А власним пензлем власний стиль творив.

…Під тягарем аплодисментів зливиМедалі срібло боязко тримав.Зніяковілий, вражений, щасливий,Кріпацький син між вольними стояв!

Перше видання «Кобзаря»

Ще мить – і таїнство звершиться.«Печать позволил» цензор Корсаков3.Несуть сторінки білолиціІз непокори зірваний покров.

Душа поета – струни кобзи,Чий щемний голос квилить між рядків.

____________________________2 Список по рисовальному третному экзамену, происходившему

29 апреля 1839 г. (по дежурству г. профессора Брюллова) Шевченко 2 сер[ебряная] мед[аль]

ЦДІА СРСР, ф. 789, оп. 19, спр. 723, арк. 25. зв. Оригінал3 Дозвіл на видання «Кобзаря», як зазначено на звороті титульної

сторінки книги, дано цензором П. О. Корсаковим 12 лютого 1840 р.

62


«Кобзар» – немов біблійна проза, В нім – дух свободи, ненависть і гнів.

Пора Шевченкові сказати слово,Пора словам благословить народ,Пора народові скидать оковиКріпацтва, бідування і незгод.

Дозріла доленосна днина, –Прокинься, грізна правдо, не мовчи!«Кобзар» – Тарасова кровина,Зове народ, до волі ведучи.

Солдатська сорочка Тараса Шевченка

Цей експонат мені роз’ятрив душу,Він – із заслання, з тих лихих часів,Коли Поету цар звелів байдужо,Щоб той писати й малювать не смів.Сорочка бунтаря і арештанта,Який пізнав і муштру, й хижий глум.У кожній нитці – біль його таланту,У рубчику у кожнім – тихий сум.

Пройшов усе – знущання й каземати,Духовний гніт, невільничі роки…Сорочку цю я хочу обійняти,Поцілувати давні ниточки.

Під нею – серце билося стражденне,Вразливе, непокірне, рідне нам.Тепло сорочки дістає до мене…Я це тепло онукам передам.

63


План хати зі скляним круглим ґанком

Поставлю хату і кімнату,Садок-райочок посаджу.Посиджу я і походжуВ своїй маленькій благодаті.

Т. Шевченко, 27 вересня 1860 р., Санкт-Петербург

В колючій мряці Петербургу,В туманнім мареві нічнім,Передчуваючи недугу,В полоні спогадів сумнім

Він прокладає на паперіМережку ліній залюбки… Світлиця і до кухні двері,Прозорі, сяючі шибки…

Являє олівець рішучеБа, не пейзаж і не портрет, – Оселю на Дніпровій кручі –Надії відчайдушний злет.

У дзеркалі скляного ґанку – Дніпра одвічна благодать…Собі дозволив забаганку – Робочу з дуба збудувать4.Це ж не палаци, не хороми – Хатина в рідній стороні,Рятунок від гіркої втомиІ сподівань палкі вогні.Хіба хотів він так багато,Звичайний, чесний чоловік?!Його уява зводить хату,Де можна вікувати вік.

____________________________4 План хати з круглим скляним ґанком Тарас Шевченко надіслав Вар-

фоломію Шевченку разом з листом від 18.II.1860 p.: «Посилаю тобі нашвид-ку зроблений план хати. Поміркуй і роби, як сам добре знаєш. Мені тілько треба, щоб робоча була дубова, та круглий ґанок скляний на Дніпро».

64


Послання шле Варфоломію, – «Райочка» план у тім листі.Останню виплекав надію,Благання щирі і прості:

Своє житло, оселя, хата,І щоб не сам… Якби ж знаття!А смерть змогла подаруватиЛише півроку для життя…

Автопортрет. 1861 рік

Стіна музейна ніби увігнуласьПід тягарем у рамці полотна…Палка душа поетова незчулась,Як неміч потягла її до дна.

В палітрі оселилася тривога,І тихий блиск уже в очах погас.Ще сорок сім, – а в тілі вже знемога,Вже сорок сім, – але ж іще не час…

Похмурий погляд і безсилі вуса, Бездонні очі, під очима – тінь.Прийшла, здається, попрощатись муза,Бо вже пора ступать у далечінь.

Він творить мовчки свій портрет останній:Мо’ продадуть, бо ж дітям треба книг5…А на Вкраїні, рідній і коханій, Лютневий день у відчаї застиг.

____________________________5 За свідченням В. М. Лазаревського, цей портрет призначався Шев-

ченком для лотереї на користь видання літератури для народних шкіл («полезных изданий»).

65


Реліквії безсмертні є у нас

Ми всі свої – від Заходу до Сходу,Нас об’єднав пресвітлий наш Тарас.Є обереги в нашого народу,Реліквії безсмертні є у нас.

Вони у долі нашій многотрудній, У кожнім серці, в кожному житті.Нас зігрівають у свята і будніЦі речі, що нетлінні і святі.

Нетлінні, хоч безсилі перед часом,Святі, бо можуть зцілювать серця.Ці обереги нас ріднять з Тарасом,І їх життя не матиме кінця.

Світ не втомився Кобзарю вклонятись,Ми ж до Шевченка все життя ідем,Щоб думами негрішними торкатисьДо тих речей, що в серці родять щем.

66


БОЖКОНаталія Олександрівна

учениця 11 класу комунального закладу Ульяновський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів № 2 – дошкільний навчальний заклад» Ульяновської районної ради Кіровоградської області

АВТОРСЬКІ ПОЕЗІЇ «ОСІНЬ», «ЯНГОЛ»,

«БАТЬКІВСЬКА ЗЕМЛЯ»

Батьківська земля

На глибині блакитної Синиці,Під золотою гамою проміньСховалася від галасу столиціМоя вітчизна у зелену тінь.Ульяновко! Окрасо України!Тобі багато хто писав вірші,Прийми й від мене оди солов’їні,Написані так щиро, від душі!Ульяновко, я краплями росиНа зелені смарагдових лугівСкладаю пісню величі красиЗемлі святої прадідів й батьків!Тобі, мій краю, сяють сині зорі,Тобі цвітуть волошки у степах,Для тебе хвилі не бушують в морі,Для тебе тихо плещуться в річках!Чи є на світі кращії простори,Аніж у цій прекрасній стороні?Їй не дісталися найвищі гори,Бо люди серцем тут не кам’яні!Земля завзяття, бідами полита,Носила славних прадідів людських,

67


Історія минувшиною вмита,Та ми не забуваємо про них.Цвіти у мирі, мій коханий краю,На радість людям сонцем засіяй! Натхненних поколінь тобі бажаю,Моя Ульяновко – мій український рай!

Осінь

Осінь вишиває золото світанку,Накидає шати на ліси й поля.Зорі замерзають і не сплять до ранку,Тихо засинає втомлена земля…У садах-дібровах листя багряніє,Вранішні стежини сріблом примело, Осінь невгамовна знову жовтнем віє,Нашу літню казку в небо віднесло.Вже стоять дерева, сумно похилившись,Журавлі курличуть в синіх небесах,Попрощався серпень, Богу помолившись,Залишив минуле у своїх руках.Осінь золотава підійшла до брами,Ось уже середній син її поспів,Пісню мелодійну заспівав для мамиІ у сиве небо тихо відлетів.Шепотіли верби, плакали тополі –Відчували зиму, що вже йшла до них,Догори тягнули свої віти голі – Світ заснув широкий, замовчав, затих…Щось в осінній тиші раптом обірвалось,Падали додолу золоті листи – То тепло останнє з нами попрощалось,Вирушивши далі по дорогах йти.Загриміло небо, грози увірвались,

68


Закричало море, ніби дивний птах,Листопадом брама тихо зачинялась,Залишилась осінь попелом в руках.

Янгол

Янгол тихо заснув за плечем,Зігріваючи крилами душу,Мов боявся, що злії катиЗаберуть його в тьму непорушну,У кайдани страшні закують,Зв’яжуть крила його білосніжніІ кривавим вином напують Безневинні вуста тепло-ніжні.Янгол завжди боявся гріха,Світлим вогником щастя ділився,Та настала година лиха –І від вітру мій світ закрутився.…Рясні сльози додолу лились,Умиваючи личко дитяче,Не злітає мій янгол у вись,На теренах землі сумно плаче.Чом ніхто не запалить свічі,Від холодних вітрів не врятує?Чом ці жалібні звуки плачуНе помітить ніхто, не почує?...Загубили у вихорі днівМи увагу до тих, хто навколо…Чи знайдеться хоч хтось, хто б зумівРозірвати це замкнене коло?!Пам’ятайте: на світі є ті,Чий вогонь потихеньку згасає!Якщо хтось у своєму життіЦих людей між усіх помічає,

69


Хай запалить надії свічу – Не залишить в біді доживати,Хай страшному кату не дасть Білі крила навіки зв’язати!Придивіться: на вашім плечіСвітлий янгол тихенько сміється,Бо вже знає, що навіть вночіКрізь пітьму ясно світло проллється.

70


Щоранку, коли прокидаємося зі сну, за звичкою вмикає-мо телевізор і знову чуємо вже звичні для нас новини:

«Спаплюжено пам’ятник у містечку N; десь з вини якогось мажора у ДТП загинули люди; знову бійка у стінах ВРУ». Чи це з таких, наче холодний душ, повідомлень має розпоча-тися наш день і чи це те підґрунтя, на якому виросте сильна особистість? «Звісно, ні! – скажете ви. – Я зміню цей світ на краще, щоб бути впевненим у своєму завтра».

Та, на жаль, далі цих слів справа не піде. Лише одиниці з тих, що дадуть таку відповідь, у реальному житті спробують щось змінити. І, як завжди, є сотні виправдань. Так, життя не стоїть на місці: щосекунди з’являється сила-силенна нової інформації, а людина так створена, що прагне нею оволодіти вже і зараз, не думаючи про наслідки. Процес інтеграції так закрутив нами, що розбіглися брати-українці по чужих по-лях, що не позбираєш. Живемо тепер «по-модньому». Сьо-годні усі масово захопилися вивченням звичаїв, культурою і філософією Сходу, що так і хочеться заговорити Шевченко-вими словами:

Не дуріте самі себе,Учітесь, читайте,І чужому научайтесь,Й свого не цурайтесь.

Справді, усе вже знаємо про фен-шуй, чакри почистили, а про молитву до Бога рідною українською забули, нам же ж екзотики побільше подавай. Інколи навіть здається, що ми поволі втрачаємо щось найсуттєвіше у житті, самі руйнує-

БОРИСОВАНаталія Сергіївна

студентка І курсу Міжрегіонального центру професійно-технічної освіти художнього

моделювання та дизайну м. Львова

НАВІЩО НАМ ШЕВЧЕНКО?

71


мо оті місточки, які єднають минуле з майбутнім. Ми, діти новітніх технологій і асфальтного дитинства, перебуваємо на роздоріжжі, і нам так потрібні поради людей, які своїм життям довели, що мають моральне право бути нашими на-ставниками і провідниками. Звісно, це має бути легендарна особистість, яка зуміє достукатись до нас і навіть у збайду-жілих душах запалити вогонь віри і надії. Хто ж об’єднає нас, таких розрізнених звичаями, мовами, ідеологіями, ві-рами українців? Невже існує така особа, яка відродить у нас дух лицарства, козацтва? Шукаю відповіді на ці запитання в історії України, перегортаю сторінку за сторінкою і доходжу висновку, що поєднати таких нас різних під силу лише Шев-ченкові. Аргументів для цього предостатньо. Адже тільки він зумів пройти випробування часом (200 років!) і не те, що не зникнути, а далі своїм словом об’єднувати нас, українців, до-вкола своїх державотворчих ідей, мрій і сподівань. Розмірко-вую, що саме Кобзарю встановлено найбільше пам’ятників у світі, його ім’ям названо вулиці, проспекти, площі, навчальні заклади. І цей перелік можна було б продовжувати ще довго, але зупинюсь, бо хочу зрозуміти, що це: така велика повага і шана чи фетишизм і створення чергового бренда України?

Щороку в березневі дні ми вшановуємо пам’ять про Тара-са Григоровича Шевченка. У садочках, школах, професійних закладах, вишах спочатку «традиційно» планують провести певний захід, а потім також (дуже вже «традиційно») цей за-дум втілять у життя. І так із року в рік. Ось завершує учень навчання у школі, і така оскомина у нього від шевченків-ських святкувань, нудних репетицій і завчених афоризмів, що згадує з радістю дискотеки, конкурси, де обирали кра-сунь, брейн-ринги – усе те, що робилося не з примусу, а за покликом душі й велінням серця. З Шевченка, який завжди мав свою думку, не боявся плисти проти течії, ніколи не тан-цював під дудку можновладців, зробили ідола. Можливо, це якась спецоперація, щоб ми і в ньому зневірились. А чого вартує народ без духовних керманичів? Так собі, жменька люду.

Можливо, з цією метою хтось там «нагорі» визначив ті твори Шевченка, які мають вивчатися за програмою, а це лише маленькі крихти того, що дала світу ця людина. Шана

72


і подяка тим учителям, які нам, учням, намагаються якнай-повніше висвітлити багатогранність таланту Кобзаря.

У 2014 році будемо святкувати 200-ліття від дня наро-дження Шевченка. Не треба бути оракулом, щоб передба-чити, що нас чекає. Обов’язково буде покладання квітів до пам’ятників Шевченкові у містах і селах України й далеко за її межами. А по телебаченню – схожі репортажі, однотипні заходи, патетичні слова і заїжджені афоризми, типові сцена-рії та шаблонна урочистість. А так хочеться менше пафосу, а більше щирості й простоти. Так часто у своїх виступах чи-новники, керівники, депутати закликають нас кудись, вміло використовуючи слова Шевченка. Та чи живуть вони самі за шевченківськими приписами і порадами, чи просто вико-ристовують його слова для досягнення своїх меркантильних цілей? А попроси такого оратора вірша Шевченка прочитати, то зіб’ється на другому рядочку першої строфи.

Якось спробувала провести невеличке дослідження, чи мої однолітки знають вірші Шевченка. Прикро, але більшість забула назви його творів, зовсім нічого не змогла пригадати цікавого з біографії поета, а з віршів чомусь усі читали лише «Заповіт», хоча на уроках вивчали напам’ять багато поезій. Своїми болючими роздумами я поділилася вдома. Мама за-спокоїла мене, що прийде час і мої друзі пригадають усе, чого їх вчили. І на підтвердження своїх слів прочитала де-кілька віршів Шевченка, серед них були й такі, що ми в шко-лі не вивчали. Може, й справді дорога до Кобзаря у кожного своя, і мої друзі вийдуть на неї, якщо не зараз, то зі своїми дітьми або внуками. «Мені однаково», коли кожен для себе відкриє шлях до Тараса, «та неоднаково мені», якщо цього не станеться ніколи.

Яким же був Шевченко, якщо досі не вщухають довкола нього пристрасті та емоції? Так, Тарас Григорович, можли-во, не був ідеальний. Він, як ми усі, жив із кимось на одній вулиці, був чиїмось сусідом, вітався зі знайомими, знімаючи капелюха чи кивком голови. Ходив у крамниці, готував собі їжу. Закохувався і розчаровувався. Шевченко був звичайною людиною, яка мала друзів і недоброзичливців. Напевне, при-ятелі розповіли б нам багато цікавих, кумедних, і не дуже, історій про Тараса. А недруги і заздрісники додали б свою

73


щедру ложку дьогтю в ці розповіді та бувальщини. Ми може-мо зрозуміти і не осудити сучасників Шевченка. Проте я не хочу і не буду виправдовувати письменників ХХІ століття, які не мають морального права писати пасквілі про таланови-тих та обдарованих людей. Імена цих «писак» так чи інакше згинуть у вирі історії, зате твори Шевченка я із задоволенням буду читати своїм дітям.

Мабуть, мої думки комусь видадуться старомодними і надто правильними, але я вважаю, що Шевченко нам сьогод-ні архіпотрібний. Так, нині серед наших книг, словників є томик «Кобзаря», який купили не ми, а наші бабусі й дідусі, батьки. Так, портрет Шевченка не вписується у сучасний єв-родизайн інтер’єру. Так, ми читаємо вірші Кобзаря не тому, що хочемо, а тому що треба отримати добру оцінку. Так, все це правда. Однак Шевченко тепер, як ніколи, потрібен Укра-їні, щоб повернути молоді прагнення до волі, до щасливого життя і процвітання. «І слава – заповідь моя», – писав Тарас Григорович і проповідував нам велике майбутнє.

І коли пустопорожні обіцянки набридають, і локшина з вух уся знята, ми знову і знову йдемо за порадою і правдою до Шевченка.

74


Між високими пагорбами губилася звивиста дорога, об-саджена високими вербами та осокорами. Вона то зни-

кала з-перед очей, ховаючись між могилами, то трохи далі виринала знову вже вужчою стрічкою – і все кликала попе-ред себе.

Березень 1846 року видався холодним і похмурим. Снігу навколо було багато. Він ще не втратив своєї чистоти, лише ніби посмутнішав, осів, відступаючи перед частими весняни-ми вітрами.

На дорозі було порожньо. Лише паровиця коней, запря-жена в легку карету, повільно наближалася до містечка. Ві-зник, кутаючись у теплу кирею, здається, для годиться інко-ли покрикував на вороних. Коні вже звикли до голосу свого господаря, і тому лише пряли вухами, але не прискорювали ходи. Куди їм поспішати – до вечора ще далеко.

І лише подорожньому паничу, Тарасу Григоровичу Шевченку, не терпілося скоріше дістатися до Седнева. До-рога його втомила, хотілося відпочити від монотонної тряс-ки, посидіти біля домашнього вогнища, послухати музику, зігріти серце товариською бесідою. Паничеві на той час виповнилося 32 роки. Юне його обличчя дихало молодістю і красою. Ні, не тією писаною хатньою вродою зманіжених панків, що нудили світом від неробства. Кожна риса на його виду говорила про інше: природжений розум, небай-дужість, нетерплячість, натхнення, прагнення діяти. Як багато йому треба було встигнути! Життя таке звабливе! Але витрачати хоч би хвилинку на розваги, лінощі він собі не мав права дозволити. Особливо зараз, коли вільний.

ЮРЧЕНКОДарія Петрівна

учениця 11 класу Седнівського навчально-виховного комплексу Чернігівської районної ради Чернігівської області

БЕРЕЗНЕВІ ДОРОГИЕсе

75


Вільний! Тарас відчув, як солодка хвиля розливається по його тілу, наповнюючи снагою, прагненням до дії заради народу, заради України.

До України в Шевченка було особливе, синівське став-лення. Можливо, то раннє сирітство пробудило в ньому силу нерозтраченої любові до Батьківщини-матері. А може, то сльози кріпачок-сестер проросли в чутливому його сер-ці непоборним бажанням розбудити свою нещасну окрадену країну і вивести на шлях волі і незалежності. У далекому Петербурзі він у думках линув додому, до милих його душі біленьких хат, у пісенний край.

Якось отримав листа з Чернігівщини від А. І. Лизо-губа. Андрій Іванович, познайомившись із Шевченком за-очно, через Варвару Рєпніну, запрошував молодого ху-дожника і поета до себе в гості. І стільки в тому листі було щирості й доброти, що Тарас, не вагаючись, прийняв рішення відвідати старовинне містечко над Сновом. І ось він їде…

Юнак з цікавістю спостерігав, як ніби бавлячись, придо-рожні дерева наздоганяли одне одного, як лякливо злітало з верхівок вороння чорними хмарами і з гамором осідало посе-ред поля. Аж ось його погляд вихопив із-під синяви березне-вого неба високі шпилі церковки. «Під’їжджаємо!» – радісно вирвалося з його вуст. Коні враз прискорили ходу, візник спрямував їх до маєтку.

Карета звернула вправо, і у віконці замиготіли солом’яні стріхи. Рівненькі рядки хат ніби вишикувалися в почесній варті, зустрічаючи гостя.

«Ну здрастуй, здрастуй, Седневе!» – радіючи, як рідним, кивав Тарас чепурним хатам.

Вечір уже обережно накривав своїми крилами високі за-сніжені тополі. Легенькі тіні лягали на дерева, на мережані ворота з вензелями, що широко розчинившись, впустили ка-рету в маєток.

Видно, на гостей тут чекали давно. Бо від порога поспі-шали господарі. Першим ішов невисокий панок без капелю-ха, у довгій шубі, нашвидку накинутій на плечі. «Ілля Івано-вич», – про себе відзначив Шевченко, пригадуючи розповіді Варвари Миколаївни Рєпніної.

76


Візник метушився перед дверима карети, допомагаючи «паничу Шевченку» зійти на землю. Тарас радісно вдихнув свіжість морозного повітря, по-дитячому притупнув на рипу-чій доріжці. Тут же заходився поправляти складки прим’ятого одягу. А потім випростався і став чекати, доки до нього піді-йдуть господарі.

Першим привітався старший, по-офіцерськи підтягну-тий, середнього зросту, міцної статури. «Дозвольте відреко-мендуватися, – простяг він Тарасові руку, – Ілля Іванович Лизогуб». Згодом ще поставив гостеві кілька запитань про самопочуття, про дорогу, та все це тривало якусь мить. Доки старший із братів розмовляв із Шевченком, молодший терп-ляче чекав своєї черги. Його усміхнене обличчя світилося приязню й добротою, а пухкенькі щоки з привабливими ямоч-ками, округлі форми говорили, що це була світська людина, яка не відмовляє собі ні в чому, любить спокійний, розміре-ний спосіб життя. Живий блиск його невеликий сірих очей зачаровував, магнітом притягував до себе. «Як же довго ми на Вас чекали, Тарасе Григоровичу!» – щиро обійняв гостя молодший, Андрій Іванович, і, не даючи гостеві оговтатись, продовжував своїм шовковистим сопрано: «Ну чого ж це ми тут стоїмо! До будинку ходімте, до тепла. Там наша Варка вже біля вечері клопочеться, а вона, я вам скажу, така кухар-ка, яку не знайдеш ніде в окрузі!»

І ось Тарас у супроводі господарів заходить всередину. Ще в передпокої гість відчув особливу ауру седнівського будинку. На стінах картини: пейзажні малюнки, портрети, що ніби жили, дихали в м’якому світлі канделябрів. Тараса запросили в простору залу ліворуч. Спраглий до справж-нього мистецтва, Шевченко зразу ж помітив під стіною піаніно, на ньому, напевно, недавно грали, бо на пюпітрі ще тремтіли листочки розгорнутого нотного зошита. Ліво-руч, під стіною, огрядна віолончель з нерозлучним смичком відпочивала в тиші зали. «Мабуть, тут часто бувають гос-ті», – про себе відзначив Шевченко, уважно вслухаючись в урочисту тишу цієї кімнати. У якусь мить йому здалося, що струна віолончелі затремтіла – і далекий, приглушений звук дивного концерту долетів до уважного слухача. Який це концерт, – чоловік не міг пригадати. Але точно знав, що

77


саме таку мелодію вже десь чув, що вона пов’язана з чимось приємним, рідним.

Трохи віддалік на столику розкрита книга, біля неї не-догарок свічки. «Тут поважають книгу, – подумав худож-ник. – Треба завтра спитати про їхню бібліотеку. Бо в дорогу нічого, окрім своїх рукописів, не взяв, а душа ж так просить розумного слова».

– Тарасе Григоровичу, просимо до столу, – перервав думки гостя м’який голос Андрія Івановича.

…Його поселили у флігелі – невеличкому ошатному бу-диночку. В маєтку все було облаштовано так, щоб приїжджі могли не лише насолоджуватися красою природи, а й при бажанні працювати. Поряд була майстерня, у ній усе необ-хідне для творчої праці: пензлі, папір, палітра, фарби, багато свічок.

Отож, бачачи особливо тепле ставлення господарів до своєї персони, Тарас зразу ж поринув у працю. Тут, серед розкішної природи, Шевченко відчував прилив творчих сил, енергії – і працював, працював, працював… Ідеї, образи ви-переджали думку. Не встигав закінчити одну роботу, як на-роджувався новий задум, ще кращий.

Ранковий чай, сніданок, задушевні розмови з господаря-ми про мистецтво, про новини, про минувшину. Це тривало десь із годину. А потім гість зникав на цілий день, беручись за малярство. Любив походити алеями старого парку, вули-цями Седнева, поговорити з міщанами про всякі дрібниці. Бувало, заходив далеко-далеко, аж на околицю містечка. Після галасу Петербурга ця благословенна тиша вливалася в кожну клітинку його єства, будила творчу уяву. Самотність ніяк не заважала Тарасові. Навпаки – допомагала швидше зосередитись на цікавому образі, деталі...

Але вже після першого тижня своєї гостини в Седневі молодий художник помітив дивну постать, що невідступно ходила за ним. У благенькій одежині (халат світився не од-нією діркою), він майже назирці ходив за новим знайомим Лизогубів. І все мовчав. Аж якось цей чоловік заговорив. Дивною була його мова, загадковою. Звали його, як вияви-лось, Грицем Мірошником. Доля привела його до Седнева ще зовсім дитиною. Сирота безрідний, він знайшов собі при-

78


станище спочатку у церковній дзвіниці, а згодом в однієї мі-щанки на горищі. Усі вважали його чоловіком Божим через дивну поведінку, незрозумілу мову. Це вже згодом седнівча-ни знаходили в тих словах глибоку істину, пророчий зміст. Умів Гриць передбачати лихе, заглядати в майбутнє. Та не всім відкривався таємний зміст його слів, не всі розуміли дивного чоловіка, приймали за свого. Не всіх і Гриць впускав у свою душу. Не любив Золотюсінький (так з легкої руки котроїсь із сердобольних міщанок стали прозивати Мірош-ника в містечку та в навколишніх селах) злих, дволичних. У Тарасові ж відчув одразу свого. Може, тому, що обоє були вони сиротами. А може, то розквітлий талант генія магнітом тягнув до себе.

– Що то? – було, питає Гриць Тараса, вказуючи на малю-нок пана-художника.

– То кургани, а це ось чумацька валка зупинилася на спочинок, – залюбки пояснював Тарас своєму новому при-ятелеві, вказуючи на щойно закінчені картини «Чумаки серед могил» та «Коло Седнева».

А Золотюсінький ще уважніше вдивлявся в полотна, а згодом починав щось нерозбірливо, протяжно бубоніти собі під ніс. Що саме говорив Гриць, зрозуміти було важко. Сло-ва якось не трималися купи, фрази обривалися. Але все-таки було щось у цій мові такого, що непокоїло Тараса. Якась тривога чи що? Та Тарас, окрилений працею і дружнім став-ленням Лизогубів до себе, гнав лихі передчуття якнайдалі і з головою пірнав у роботу.

Час спливав дуже швидко, а в голові роїлося стільки нових задумів. Малював пейзажі, портрети. Йому хотілося спробувати свої сили в різних техніках: в акварелі, сепії, ма-люнкові олівцем. Радів, коли виходило непогано. Часто його негомінкий супутник, Гриць, роздивляючись якусь картину, тицяв пальцем у зображення і тихо шепотів: «Краса…» Тарас не міг тоді відгадати, чого було більше в тому слові – за-хоплення чи перестороги. І хоч іноді, слухаючи юродивого, відчував внутрішній холодок, це тривало недовго, бо на ньо-го чекали невідкладні справи.

Ось у малярні стоять поряд два недавно закінчених пор-трети господарів цього гостинного маєтку – Андрія Івановича

79


та Іллі Івановича. Різна техніка виконання (олівець та олія), але однаково глибокий задум Шевченка вгадується в обох роботах. Хотілося не стільки передати зовнішню схожість Лизогубів, скільки відтворити їхнє внутрішнє багатство. До-бродушність і спокій Андрія Івановича, що так притягували молодого художника, і загадковість, чистоту душі миловид-ного гуманіста, щедрого мецената Іллі Івановича.

Шевченко любив подовгу затримуватися в малярні, пе-реглядати свої етюди, вже готові роботи. Стоячи біля стіни, уважно роздивлявся картини, – і тоді поряд з’являвся якийсь новий малюнок – доповнення або поправка до вже існуючо-го. А іноді йому хотілося сказати про побачене не пензлем, а словом, – і несподівані поезії птахом зліталися до малярні і вмощувалися біля малюнків. Щоб не розгубити їх, поет брав-ся за вуглину, крейду і записував на дверях, стіні.

…Березень у ясно-блакитному вінку, з першими підтали-нами в садках, терпкою свіжістю ранків кликав Тараса між люди: в село, на луги, за річку. О, він усвідомлював, як йому бракує розумного народного слова. Справжнього, без лукавинки, без прикрас. Бо хоч і був на той час уже відомим художником, у поезії робив лише перші кроки. Шевченко відчував у собі сили ще не реалізованого творця, якому бо-ліли народні страждання. У якого зі споду душі піднімався людський гнів, і стоголосо питався: «За віщо? Чому?» Від природи пристрасний і чутливий, юнак сприймав чуже горе, як своє.

Одного разу, блукаючи з Грицем по селу, почув від сед-нівчан хвилюючу розповідь про долю нещасної жінки із су-сіднього Бігача. Красуня-кріпачка стала іграшкою в руках пана Кейкуатова. Поета вразила до глибини душі історія жінки, у якої відібрали можливість спілкуватися з дітьми. І слово за словом лягали на папір рядки поеми. Як назвати? «Осика»!.. Це прокляте народом дерево з дитинства викли-кало в кожного відразу за зраду. Але кого ж зрадила ця не-щасна? За що її проклинають? Чому стороняться знайомі? Бо марою ходить від села до села, шукаючи доньку та сина. Бо її нещасний розум, не витримавши випробувань, вогнем палив материнське серце, краяв її душу. І пристрасне слово колишнього невільника стало на захист Лукії:

80


До кого ж ти прихилишся?Нікого немає!..До людей хились, небого,Люде привітають.

Слова поета то гнівались, то ридали над жіночою долею, за якою стояла не одна скривджена дівчина, чиясь сестра, чиясь мати. Тарас страждав разом з героями своєї ще недопи-саної поеми, став сам не свій: сторонився людей, рідко з ким і розмовляв. Лише Грицеве товариство його не обтяжувало, бо той нічого не питав, лиш мовчки похитував головою.

…Того дня за обідом Шевченко не зронив ні слова. «Чи не захворів?» – стривожився Андрій Іванович. «Тарасе Гри-горовичу, як вам наш Седнів?» –намагався вивести гостя із заціпеніння господар. Але той ніби й не розчув питання, усе мовчав, насупивши брови. І лише коли пан ще раз повторив запитання, плутаючись, відповів: «Що? А-а, село? Село кра-сиве, я зачарований його краєвидами». І знову замовк. «Та що з вами, Тарасе?» – не вгавав молодший Лизогуб, уже відкрито виявляючи свою тривогу. Поет підняв голову, ніби зважуючись на відчайдушний крок, і, пильно глянувши у вічі господаря, схвильовано заговорив: «Ось ви розумна, добра людина, Андрію Івановичу! Скажіть, хто дав право одному чоловікові знущатися над іншим? Чому скрізь брехня, сваво-ля? Коли настане цьому край?»

– Про що ви, дорогий Тарасе? Що вас так стривожило?Поет підвівся з-за столу, підійшов до розчиненого вікна,

ніби йому забракло повітря. А тоді різко повернувся і, узяв-ши зошит, густо списаний розмашистим почерком, схвильо-вано почав:

В свитині латаній дрожалаЯкась людина. На ногахІ на руках повиступалаОд стужі кров; аж струпом стала.І довгі коси в реп’яхахО поли бились в ковтунах.

Голос його тремтів від напруги, від переживання. Мовч-ки слухали поета Лизогуби. У цей момент їм здавалося, що виростали ці слова із глибини Шевченкової душі – таким ва-

81


гомим, глибоким був їх зміст. І за кожним словом – Тарасів біль, тривога, співчуття. Здавалося, що говорив не поет, а покріпачений люд. У свитках, корсетках, принижені і панами поставлені на коліна, вони стояли за спиною свого оборонця і чекали на суд вселюдський:

Що се таке? Се не мара.Моя се мати і сестра.Моя се відьма, щоб ви знали…

…Коли Тарас закінчив читати, у залі залягла тиша. Ко-жен думав про своє. Тарас ще не знав, як закінчить цю по-ему про жінку, що стала відьмою, марою серед людей. Брати Лизогуби, згадавши недавню історію з дворовою дівкою помі-щика Кейкуатова, дивувалися, звідки про це довідався їхній столичний гість.

Мимоволі рука Іллі Івановича потяглася до віолончелі. Слухняний смичок торкнувся струн – і вони заплакали, за-тужили, передаючи глибокі переживання. За вікном з даху капотіли весняні сльози, а хтось голосно схлипнув в унісон смутку. І такий той плач був розпачливий, що всіх аж моро-зом обсипало. Тарас Григорович виглянув у вікно і примітив худорляву постать свого дивного товариша, що ридма ридав під вікном.

І не знав тоді ще поет Шевченко, що наступного 1847 року доля цими самими березневими дорогами приведе його знову в маєток поміщиків Лизогубів. Що тут він допише по-ему «Відьма». Що звернеться до сучасників спопеляючим гнівним словом у передмові до другого видання «Кобзаря». Не знав, що в ІІІ відділі царської Росії буде підписано наказ про арешт активного учасника Кирило-Мефодіївського това-риства – Тараса Григоровича Шевченка. Що чатуватимуть тоді на нього на переправі через Дніпро царські посіпаки. Не знав, що означатиме той малюнок, який залишить йому на дверях малярні Григорій Золотюсінький. Не знав, що бажа-ючи попередити Тараса про арешт, його товариш намалює по-стать солдата. Не знав, які випробування вготує йому доля, на яку Голгофу доведеться нести свій хрест заради волі свого народу. Не знав, що вознесеться в народній пам’яті до звання Пророка, Генія, Духу Народного по всьому світові.

82


Але все те буде потім. А зараз він стояв біля розчиненого вікна в седнівському маєтку і заспокоював дивного чоловіка, що ридав над чужим безталанням. Над деревами шелестів мо-лодий вітер, утираючи сльози і Грицю, і березню, і все при-мовляв: «Говори, говори, Тарасе! Тобі є що сказати. Твого слова так довго чекав народ!»

83


Все йде, все минає – і краю немає. Куди ж воно ділось? Відкіля взялось? І дурень, і мудрий нічого не знає. Живе… умирає…

Тарас Шевченко. «Гайдамаки»

На морі буря, вітер куйовдить хвилі, Жене вперед печальність сірих днів, І вал гуде удаль на морські милі, Стихія гасне між грому та дощів.

Червоне сонце ховають темні хмари, Дрібні солоні бризки здіймають водоспад. Краса і лють дарують дикі чари; День, ніч і вічність тихо пливуть назад.

Світанок гасне, збирає шторм данину – І сотні трупів з уламків кораблів. Розбиті душі проклятих богів сина, Що тихо спить на дні диких морів.

Мине ще день, вгамується стихія, Лазурним зблисне спокійна моря гладь. В душі поета шторм здійме ейфорію, Для моряків він – найбільше з всіх проклять.

На морі штиль, стогнуть в печалі хвилі, Чайки камінням зриваються з небес,

МАРЧУКМагда Павлівна

учениця 11 класу загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів с. Батятичі Кам’янка-Бузького району Львівської області

РОЗДУМИ ПРО ДОЛЮ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ (ЗА ТВОРАМИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА)

84


Застигли в морі погляди безсилі, А в тумані сяє міфічний Херсонес.

***

…хто матір забуває, того Бог карає… Тарас Шевченко. «І мертвим, і живим…»

Стара хустина, і опустились руки, Печаль в душі, печаль в сизих очах… Удаль летять сотні птахів розлуки, І коси сиві серпанком на плечах.

Роки на крилах приносять тобі старість, І почорніли пістряві рушники. Діти пішли, а спогади зостались, І колискові на ніч… і казки…

І тільки біль, що гне додолу спину, Стареча неміч, сльози в рукавах. Де ти, дочко? Вже повертайся, сину… Їх вкрала тиша в обвітрених містах.

Де твої, мамо, теплі добрі очі? Слова на згадку провіщі, золоті? Ти все молися за нас в зимові ночі, А наші душі залишаться пусті.

Твоя любов ще гріє на світанках, Пшеничний колос загубиться в житах. А ми згадаємо про тебе наостанку, На смертнім одрі чи у забутих снах…

85


***

…і оживе добра слава, слава України… Тарас Шевченко. «І мертвим, і живим…»

Серпанком плечі огортає літо, Світанками загублених садів. І непримітні синьо-жовті квіти Не в’януть серед пишних королів.

Нехай вони розхристані, мов діти, Забуті всіма, кинуті на глум. Але прекрасні синьо-жовті квіти Не навівають тільки жалість й сум.

У них душа велична, чиста, світла І благородна, віддана мета. Печаль весни і теплий дотик літа Дітей своїх до серця пригорта. І сміх тривоги падає у вічність, А квіти синьо-жовті все ростуть. Вони перенесли морози в січні, Вони усе тепер переживуть.

Немає страху, тільки нерішучість; Вони ж змогли піднятися з колін! Та тільки наша безпосередня участь Їм допоможе повстати із руїн.

Тепер ми, українці, звемось гордо, Як діти волі, щастя і добра. Нащадки незнищенного народу, Пам’ять про який вічно жива.

Наша душа і пісня солов’їна Летить над світом в тисячі вогнів. Горить в серцях ще юна Україна, Її любов і гарячковість снів.

86


Мине зима, за нею прийде літо, І стогін, плач, обвітрені руїни Огорнуть пишним веселковим цвітом Синьо-жовті квіти України.

***

Свою Україну любіть, Любіть її во врем’я люте, В останню тяжкую минутуЗа неї Господа моліть.

Тарас Шевченко. «І мертвим, і живим»

І небеса сьогодні не воскресли, І тишу ранок так не розпізнав. Після зими не скоро прийдуть весни Сяйвом прекрасним посріблених октав.

Та завтра буде краще, аніж вчора, І небеса цвістимуть, як кришталь. Лебедем стане дикий чорний ворон, І з серця зникне втрачена печаль.

І нам всміхнеться світла тінь надії, Пісня крилата повстане у душі. Поки зоря ще в небесах жевріє, Ми не забудем твої святі вірші. Заклик до бою за своє майбутнє. Як шкода, батьку, що ми всі оглухли. В наших душах твоя незламна сутність Ледь животіє і з голоду пухне.

Небо воскресне і тебе почує, Ти день за днем із попелу повстанеш. Слава народу нам життя збудує, А ти на нас з Раю ласкаво глянеш.

87


Я вірю: ти – безсмертний в своїй думі Про солов’їв, про волю й Батьківщину. Почув Господь в твоїм безмежнім суміЩирі молитви за рідну Україну.

***

Поховайте та вставайте, Кайдани порвітеІ вражою злою кров’ю Волю окропіте.

Т. Шевченко. «Заповіт»

Горіло місто, ледве тліли села, Гойдалась серед трупів гільйотина. Чому твоя усмішка невесела, Голодна та замурзана дитино?

Свистіла повня, догорали зорі, А небеса купались в ріках крові. Душі степів невиліковно хворі, Роздерті коси, погляди тернові.

Крики текли у пошуках надії, А люди залишались на руїнах. Чума заклята з маскою Марії, Чи мало ти забрала в України?

Холодні руки, божевільний стогін. Усім свободи! Майже що задарма! Нам перебили після втечі ноги Й замурували в кам’яних казармах.

Попід тинами догорає воля. Боляче жити – боязко вмирати. Коли б купити можна було волю, Нам довелося б вічність працювати.

88


Горіло місто, осипалось брудом. І брат на брата за гнилу картоплю… У душах звірі, хоч і зовні – люди: Вони ґвалтують, убивають, топлять.

Та схаменіться, кляті недозвірі! Ваші серця давно перегоріли. Ще не зійшло панське клеймо на тілі, А ви вже від свободи захмеліли!

Горіли душі, ледве тліло серце, Старечі губи міряли молитви. Нові закони в дикім ритмі скерцо Народ лишали голим і розбитим.

Кати сміялись, люди животіли, Слова Пророка поростали брудом. Кості Великих в болоті захрустіли Із посмішкою чистою Іуди.

Дзвеніли грози, задрімали думи, Спали могили в неспокійний час. Торкав кобзар тихо іржаві струни, І плакав довго у кутку Тарас.

Як ми могли зневажить його пам’ять Своїм безумством, слабкістю думок? Старенькі книги тільки Шевченка славлять. А чи читаєм ми отих книжок?

Бездомні діти, сірі волоцюги. Клеймо на рабство замість панувань. Невже ми станем на коліна вдруге Після стількох років поневірянь?

Заснули ми чи, може, подуріли? Хто вчив боротись славних козаків? Та тільки села вчора догоріли… І посивіли голови батьків…

89


І варто вже писати заповіти, Як це колись робив давно Тарас. Нехай за нас виборють волю діти, Поки вогонь у їх серцях не згас.

Ви поховайте та вставайте, села! Гей, Україно, піднімись з колін! Сьогодні тепла усмішка весела Розвіяла уламки гільйотин.

90


ПЕТРЕНКОКристина Олегівна

учениця 11 класу Кілійського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І–ІІІ

ступенів-гімназія» Одеської області

ПОЕЗІЯ

Моя Україна

Я серцем лиш до тебе притулюся,Моя прекрасна, сонячна країно.З тобою я нічого не боюся,З тобою моя думка в небо лине.

О Земле, чи дозволиш розказатиЯка ти є прекрасна і незмірна,Лиш своїй волі, долі й щастю вірна,Найкраща в світі моя Земле-мати.

Твій синьо-жовтий стяг, блакитне небо,Пшеничне поле, сонце із дощем.Лиш подивлюсь навкруг, й нічого більш не треба,Й усмішка через Всесвіт б’є ключем.

Чому без тебе жити я не можу?Чому люблю тебе понад усіх?Тому що більш нема на тебе схожих.Тому що не любити тебе – гріх.

Тому що понад все на світіЛюблю твої дзвінкі пісні.Слова – твоєї мови діти,Неначе дзвони – щирі й голосні.

91


Ти суть моя, моє натхнення,Моя любов на все життя й повік.Як у дитинстві говорила неня,Люблю тебе із дня у день, із року в рік.

Я серцем лиш до тебе притулюся,Моя прекрасна, сонячна країно.Лише за тебе Богу я молюся,Лише про тебе думаю й боюсяУсе життя лише до тебе лину.Тебе люблю, моя ти Україно.

Осені

Мої найкращі вірші – лиш для тебе.Ти найпрекрасніша за все на світі:Ти маєш сірі очі, наче небо,Твої обійми затишком налиті.Я так люблю твої безкраї очі,Моя лукава і сумна розрада,В моєму місті ти малюєш ночі,Але воно тобі, чомусь, не раде.Бо місто хоче променів весняних,А ти йому даєш лиш жовте листя.Воно, по-твоєму, пастельно-тьмянеІ, як сльозинка, кришталево чисте.З усіх, кого я знаю – найщиріша.Твоя печаль для когось, як надія.У нас з тобою завжди спільні вірші,Шкода, але мій край не розуміє.Мої найкращі вірші – лиш для тебе.І маю я лише одне бажання:Твоїм очам, що сірі наче небоУзяти і зізнатися в коханні.

92


Молитва

У кожному слові молитва до небаМолитва до сонця, води і земліПодякуй за все, що в долонях у тебеПодякуй за все, що, здається, не требаЗа радощі, смутки, усмішки й жалі

І кожен світанок твій буде як першийБудь вдячний за всі свої вірші й пісніЩе безліч разів ти кожен завершишЩе безліч разів ти їх всі перевершишВони – твої власні яскраві вогні

І пісня твоя нехай буде гучноюЙ будує навколо великі мостиІ нехай вона завжди буде з тобоюХай буде твоєю живою водоюІ все буде добре – бо пісня це ти.

Молитва

Дай Боже щастя нашій Україні.І неба із волошками їй дай.Неначе її очі ніжно-сині,Що дивляться в Дніпро або Дунай.

Дай Боже Україні щиру волю.Благослови її малих дітейНа добру, світлу і щасливу долю,В країні мрій і праведних ідей.

Країна мрій і сонця – Україна.Свята земля, на вік для нас усіх.Неначе щира, молода дівчина,Від неї хочу чути тільки сміх!

93


Дай Боже, нам любові так багато,Щоб вистачило нам за все життяХоч раз так Україну обійняти,Як обіймає матінку дитя.

А ще дай Боже розуму й терпіння,Щоб жити для Вкраїни кожен день,Щоб втримати в землі її коріння,Щоб не забути правильних пісень.Щоб їх співати гучно, не ховатись,Щоб зберегти рідненьку – солов’їну,Щоб вірити, любити й сподіватись,Дай Боже Україні – Україну.

Мова

Я, начебто, не бідна на словаНіколи не була, дай Бог, не стану.Складаю вірші, і душа співа,І строфи ллються в води океану.

Я, начебто, не бідна на думки,На речі красні, все як має бути.Чому ж тоді усі оці рядкиПишу лиш мовою Дніпра-славути?

Я впевнена, що знаю безліч слів«На языке великом и могучем»,Та пишеться лиш мовою батьків,«Язык», чомусь, ввижається колючим.

І зовсім не за те, що він не мій –Він мій, бо я живу в такій країні,Де мова і «язык» в одній хатині.Здається, мій, проте такий чужий…

94


Ми з ним, здається, в вічній боротьбі.Чому так вийшло? Я й сама не знаю…Тим «языком» най іноді співаю,Хоч «іви» я не бачу у вербі.

Але я бачу свій німий народ,Й побачене у саму глиб вражає:Бо через сотні тисяч перешкодДвоюрідну за рідну він вважає.

Чому так сталося? Де дух наш зник?Та мова на «язык» не так вже й схожа,І серед тисяч звичних перехожихЧому не чуємо тихенький крик?«Згадайте, мова краща за язик!»Не чуєм, бо не хочем чи не можем?

95


Веселе й безтурботне життя сучасних школярів. Зі школи повернулася, пообідала, увімкнула телеві-

зор, щоб не проґавити чергову серію улюбленої теленовели і... все було б чудово, якби не реклама. Особливо тепер, перед виборами, вона заполонила весь телеефір. Стабіль-ність, добробут, євроінтеграція, низькі ціни, високий рі-вень життя – тільки й чуємо. А на бігбордах – доброзичли-ві посмішки під багатообіцяючими гаслами.

Аж раптом – знайоме обличчя. Хто це мені так посмі-хається?

– Невже це Ви, Тарасе Григоровичу? Чому ви тут? – запитую здивовано.

– Так, це я. А де ж мені бути: на покуті у рушниках? Ні, це не для мене. Поет повинен творити історію свого народу.

– То Ви будете балотуватися у депутати?– А чому ж це тебе дивує? Невже думаєш, що я менше

люблю Україну, ніж вони? – Тарас Григорович кивнув у бік сусіднього бігборда.

– Ні-ні, я так не думаю, але...– Отож-бо... Забула? «Не однаково мені, як Україну

злії люди присплять, лукаві, і в огні її, окраденую, збу-дять».

– Не забула, вчили напам’ять. А знаєте, я вже навіть слоган для Вас придумала: «Борітеся – поборете!» Ми сьо-годні Ваш «Кавказ» у школі вивчали.

– Слоган? Слоган – це добре. Тільки мені, дитинко, він не потрібен. Та й досить вже. Тільки й чуєш – бороть-

ЖИДЧУККатерина Михайлівна

учениця 10 класу навчально-виховного комплексу «Великобірківська загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів –

гімназія імені Степана Балея» Тернопільської області

МАЙЖЕ СОН…(не зовсім комедія)

96


ба, перемога, перевага. «Доборолась Україна до самого краю – гірше ляха свої діти її розпинають». Ще не вивча-ли мого послання? Працювати зараз треба, а не боротися. Україна – незалежна держава. Вам у ній жити, працювати для неї. Хочу бачити рідну землю квітучою, тому й слогана ніякого не потребую.

– Але чому? Хороший слоган – це ж половина успіху!– Половина, кажеш? Половина – це мало. Справжній

успіх – це вчинки, це саме життя. Досить вже половин-частості. Українцям так бракує одностайності. А я вірю, що «оживе добра слава, Слава України, і світ ясний, над-вечірній тихо засіяє». Тоді настане життя, якому зможуть позаздрити усі інші народи, тоді буде все, про що мріяли, на що сподівалися українці. Тоді навіть «люди темнії, не-зрячі, дива Господнії побачать». Батьківщина – це найдо-рожче, що є в людини, запам’ятай, дитино. Її неможливо проміняти ні на що, неможливо збути рідну мову, немож-ливо відвернутися від своєї історії, культури, бо «хто ма-тір забуває, того Бог карає, того діти цураються, в хату не пускають, чужі люди проклинають...»

– Справді. Я, наприклад, дуже люблю мандрувати. Але покинути рідну землю назавжди – це справжнісінька зрада...

– От бачиш. А ти кажеш «слоган»? Головне – не слова, а зміст, який ми в них вкладаємо... «Я ж так її, я так її люблю, мою Україну убогу...»

– Україна, Тарасе Григоровичу, вже не убога. Це бла-годатний край. Ми, молоді, розбудуємо її, Вам не буде со-ромно за нас. І балотуватися в депутати Вам не варто! Ви й так – народний обранець. Чому ж Ви так посміхаєтесь? Не вірите? Я ж щиро!

Що це? Де ж Ви? Невже сон? Насниться ж таке! Сидячи в кріслі, задрімала, навіть телевізор не ви-

мкнула. А там що? Знову гасла – масштабні, глобальні, інколи навіть щирі. Якби ж ви, шановні кандидати, ще й «Кобзар» прочитали...

97


За вікном сутеніло, темні силуети дерев з білими шапка-ми снігу чітко вирізнялися на тлі сірого зимового неба.

Сальна свічка нагоріла і чаділа, і на вицвілих шпалерах моєї маленької кімнати тремтіли неясні тіні.

– А я ж хіба бараню хадити да мене, хоть і не гаділось вам так уча...учащати? Бараню на сєбє дівітись, разгаварі-вать..., нєт, розговорювати і... баляси тачіти?..

Я стомлено зітхнула, відкладаючи черговий аркуш сце-нарію на край столу. Від безлічі незнайомих слів уже по-чинала боліти голова. А Михайло Семенович ще й казав: «Та заспокойтесь ви, Катюшо, все у вас вийде! Малоро-сійська – та ж російська, лише з невеликими відмінностя-ми...» От тобі й невеликі.

Зібравши всі аркуші зі сценарієм докупи, я сховала їх у шухляду і дмухнула на свічку. Тоненька довга цівка диму, закручуючись у спіраль, повільно розчинилася в повітрі. Ніщо більше не стримувало сутінки, і вони миттєво запо-внили мою кімнату, залишивши тільки невиразні обриси меблів і сірий чотирикутник вікна з чорними прожилками гілок. Нижня половина шибки була розмальована фантас-тичними візерунками морозу, і при гарній уяві там можна було побачити все, що завгодно: прекрасні квіти, розло-гі дерева, величні палаци, зграї ширококрилих птахів... А якщо сюди прималювати рисочку, – я провела нігтем по склу – вийде справжній людський профіль. Ще й з вусами та бородою...

Мій політ фантазії був раптово перерваний голосним дзеленчанням. Я поспіхом запалила свічку – чари зимової

ПУШКАРОлеся Ігорівна

учениця 11 класу Малоданилівського ліцею Дергачівської районної ради Харківської області

МІЙ УЧИТЕЛЬОповідання за спогадами Катерини Піунової

98


ночі одразу розчинились у яскравому палахкотінні вогни-ка – і побігла відчиняти двері, гадаючи, хто перший повер-нувся додому: тато чи мати з дітьми.

У відчинені двері ввірвався вихор дрібних сніжинок, в обличчя дмухнуло морозяною свіжістю. Батько зайшов до передпокою, обтрушуючи пальто і тупочучи чобітьми, об-ліпленими снігом аж до самих халяв. На порозі стояв іще якийсь чоловік.

– Ну що, Катерино Борисівно, вже вивчила роль? – на-півжартома спитав батько. – Дивись, якого я тобі вчителя привів.

Слідом за батьком до хати ввійшов широкоплечий неви-сокий чоловік у теплому кожусі. Знявши смушеву шапку, він струсив із неї сніг, потім провів рукою по вусах та бо-роді, які теж були припорошені білим мливом.

Я все ще стояла, не вірячи в своє щастя. Невже саме він буде моїм учителем?

– Катерино! – суворий голос батька привів мене до тями. – Ти чому з гостем не вітаєшся? Ти диви, і де ж усе виховання поділося? Стоїть собі і мовчить...

– Та то пусте, Борисе Семеновичу, – відмахнувся наш гість, ласкаво усміхаючись. – Ми з Катериною вже пере-моргнулися. Так, Катю?

– Так, Тарасе Григоровичу, – червоніючи, нарешті по-дала голос я.

– От і добре, – Шевченко скинув свій важкий кожух і залишився в елегантному модному костюмі.

– Ви проходьте, проходьте, – заметушився батько, за-прошуючи гостя до зали, невеликої, скромно умебльованої кімнати. – Нам би зараз почаювати, але матінка наша Фе-она Іванівна пішла до церкви з усіма дітьми.

– То й нічого! – бадьоро відказав Шевченко. – Зате ніхто нам не заважатиме. Будемо вчитися, і чаю не треба!

– Ой, зараз принесу сценарій, – похопилась я, але Та-рас Григорович простягнув мені невелику книжечку в твер-дій палітурці:

– Тримайте, Катю, це «Москаль-чарівник».– Дякую, Тарасе Григоровичу, тоді я побіжу візьму

свічку і...

99


– А свічку я теж приніс, – весело мовив поет, дістаючи з кишені довгастий згорток. – Так що можете нікуди не біг-ти, краще давайте почнемо наш урок.

– Так ви все продумали, – сміючись, погодилась я. – Тільки не сідайте на той стілець, він дуже скрипить.

– То під вами він скрипить, – зауважив Шевченко, за-палюючи свічку, – а піді мною він заспіває. Ну що, почне-мо спочатку?

– Добре, – я відкрила книгу і погортала передмову. – Тільки... ви не смійтеся наді мною, добре?

– Чому це я маю сміятись? – спантеличено запитав Шевченко.

– У мене така вимова... Та й слова не всі розумію, – я затнулась і зашарілась, але Тарас Григорович тільки мах-нув рукою:

– То нічого, Катю, знання здобуваються працею і досвідом. Чули б ви, як я колись починав лише росій-ською розмовляти. Усі друзі сміялися. Але бачте, життя навчило...

Так при тьмяному світлі свічки почався перший урок української мови Тараса Шевченка для мене, Катерини Пі-унової, артистки драматичного театру в Нижньому Новго-роді. Шевченко читав слова Тетяни, а я їх старанно повто-рювала. Шевченко був надзвичайно терплячим і лагідним учителем.

– Читайте ж тепер свою роль, люба моя Тетясю, вра-ховуючи всі мої попередні зауваження, – ласкаво промовив поет, пильно вдивляючись у мене.

– Ви-бо, паничу, не пустуйте, сидіть смирно, – ста-ранно читала я свою роль, – а я ж вам хіба бороню ходити до мене... на себе дивитись... лучче якби ви за-співали.

– І дійсно, чого б не заспівати, – раптом промовив Та-рас Григорович, – ця п’єса просто насичена народними піс-нями. Особливо мені подобається пісня, яку спочатку спі-ває Тетяна.

І Тарас заспівав своїм чудовим задушевним голосом: «Ой не відтіль вітер віє, відкіль мені треба, / Виглядаю миленького з-під чужого неба.../ Нехай нашу любов згада,

100


наше миловання; /Нехай має в чужій землі добре пожи-вання».

– Тарасе Григоровичу! З вами я виконаю роль Тетяни якнайкраще! От побачите!

– Я впевнений у цьому, – голос Тараса раптом затрем-тів. – Серденько Катрусю. А чи знаєш, що українська мова робить людину кращою. Коли ти заговорила моєю рідною мовою, я на тебе подивився по-іншому. Ти відразу стала мені і дорожчою, і ближчою.

Його слова розхвилювали мене, і я не знала, що відпо-вісти, тільки відчувала, що мені було дуже цікаво з цією людиною, що переді мною простирається новий незнаний світ.

– Ну що ж, на сьогодні досить, – Тарас Григорович відкинувся на стільці, згорнувши книгу. – Я б сказав, що з тебе вийде чудова українка – нюанси вимови схоплюєш просто на льоту. Думаю, закінчимо з цим ще до кінця міся-ця. Звісно, треба працювати, працювати і ще раз...

– Тарасе Григоровичу! Чи це ви?!У дверях зали стояла моя матінка, з-за її широкої спід-

ниці виглядали діти, мої молодші брати і сестри.– Це точно я, Феоно Іванівно, – сміючись, підтвердив

Тарас. – За дорученням Михайла Семеновича Щепкіна, до-чку вашу навчаю малоросійській мові, щоб успішно висту-пила на сцені. А як поживають ваші діточки?

– Ох, та все якось так. У церкві не всі поводилися чемно... До того ж Дмитрик кашляє, у Сергійка нежить, Надійка спідницю розірвала... – мати стомлено присіла на стілець, турботливо підставлений Шевченком. Дітвора скупчилась біля матері, з цікавістю розглядаючи незнайо-мого гостя.

– За одного, і то весь час переживаєш, чи не трапилось йому що. А коли їх дванадцятеро... – мати лише зітхнула.

– Вам медаль треба, – абсолютно серйозно сказав Та-рас, – за заслуги перед вітчизною.

– Ой, які там заслуги, – відмахнулася матінка. – Іва-не, Федоре, Павле! Ходіть-но сюди, познайомтеся з на-шим гостем Тарасом Григоровичем. І менших із собою приведіть.

101


Діти чемно підійшли привітати гостя, але вже через хвилину від їхньої стриманості не було й сліду – кожен хотів щось йому розповісти, перебиваючи іншого. Тарас був щасливий серед цього гармидеру, то розповідав щось цікаве, то затівав якусь гру. Дітлахи юрмилися навколо нього, сміялися, тягли кожен у свій бік, а маленький Пав-ло обхопив за шию і не хотів відпускати. Насамкінець Тарас розучив з ними кумедну пісеньку, яка закінчувалася приспівом «ах, чеберики-чок-чебери», і вони всі дружно її заспівали. Пізніше, коли б Тарас Григорович не прихо-див до нас, вони бігли до нього і кричали: «Наш чеберик прийшов!» Та ось мати покликала дітей у дитячу, і Тарас зазбирався додому:

– Що ж, до завтра, Тетясю, – він натягав кожуха. Я кинулась йому допомагати.– Не треба, не турбуйтеся, серденько, Тарас – не ди-

тина, вже давно сам вдягається, – сказав усміхаючись, – а завдання буде таке: прочитайте п’єсу до третьої з’яви так, як я навчав, вимовляючи слова м’яко. Українська мова спі-вуча й лагідна, як джерельна вода.

– Добре, – кивнула я. – Тільки ж приходьте обов’язково, Тарасе Григоровичу. Ми з матінкою пиріжків напечемо.

– Коли так, то не запізнюсь, – відповів наш гість і вий-шов з хати.

Виглядаючи в прочинені двері, я проводжала поглядом кремезну постать у кожусі, аж доки та не загубилась у сні-говій імлі.

– Катю, зачини-но двері! – гримнула мати з дитячої, – холод іде, палити і так нічим!

Повернувшись до своєї кімнати, я знову засіла за сцена-рій. Українські слова все ще не хотіли гармонійно склада-тися в речення, але моє ставлення до них зовсім змінилося. Було таке враження, ніби раніше я розглядала полотно і бачила окремі хаотичні мазки, а потім придивилася – і ви-явилося, що вони складають напрочуд гарну картину. Не-помітно для самої себе я почала наспівувати пісню Тетяни, гортаючи сценарій:

– Ой не відтіль вітер віє, відкіль мені треба,Виглядаю миленького з-під чужого неба.

102


Скажіть зірки, скажіть ясні, де він проживає?Серце хоче вість подати, та куди не знає...Я не затнулась ні на одному слові! Мова дійсно лилась,

як джерельна вода. Тепер я справді вірила в те, що зможу втілити на сцені роль Тетяни, жінки мудрої і веселої вдачі.

А за вікном все падав і падав сніг...

Номiнацiя

«ДОСЛІДЖЕННЯ»Тези робіт


СТУПЕНЯ

105

НОМІНАЦІЯ «ДОСЛІДЖЕННЯ»

ДАХНО Богдан Анатолійович

учень 10 класу Капітанівської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів Новомиргородської районної ради Кіровоградської

області

МАЛОВІДОМІ ДОСЛІДЖЕННЯ МАЛЯРСЬКОЇ СПАДЩИНИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

(МАЛЮНОК «СТІНКА»)

Актуальність роботи. «Стінка» була намальова-на Т. Г. Шевченком у дорожньому альбомі 1845 року під

час його другої подорожі Україною. Дослідники творчості митця досі не визначилися, який саме краєвид зображено на малюнку. Прийнято вважати, що це урочище (або ху-тір) Полтавської губернії.

Відомий дослідник Смілянщини Анатолій Коваленко за-пропонував гіпотезу про можливість зображення на малюнку «Стінка» місцевості між селами Ташлик та Сердюківка. До-слідження гіпотези надзвичайно важливе для з’ясування об-ставин перебування Т. Г. Шевченка на Смілянщині.

Об’єктом дослідження є малюнок Т. Г. Шевченка «Стінка».Предметом дослідження є місцезнаходження реального

об’єкта, зображеного на малюнку Кобзаря. Мета роботи: узагальнити сучасні уявлення про місця

розташування об’єкта, зображеного на малюнку «Стінка», і надати подальшого розвитку дослідженням гіпотези А. Ко-валенка про можливе зображення на малюнку урочища, роз-ташованого на території Смілянщини.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення та-ких дослідницьких завдань:

Визначити творчий задум альбому «Живописна Україна» і простежити його реалізацію під час першої та другої подо-рожей Т. Г. Шевченка Україною.

З’ясувати особливості художнього генію Т. Г. Шевченка.Розглянути й узагальнити можливі географічні місця,

які могли бути об’єктами зображення на малюнку Шевченка «Стінка».

106


Вивчити й описати факти, на яких дослідник А. Ковален-ко будує гіпотезу про можливість зображення на малюнку Шевченка краєвиду Смілянщини.

5. Провести власні дослідження гіпотези А. Коваленка і зробити висновки.

У процесі роботи над темою використовувалися конкрет-но-історичний, порівняльний, мистецько-аналітичний методи, метод спостереження й описовий метод. Комплексне застосу-вання різноманітних способів пошуку, аналізу і синтезу за-безпечило змогу оптимально використати необхідні матеріали й дослідити зазначену тему.

У результаті проведених досліджень було з’ясовано, сис-тематизовано й описано близько десяти наявних у сучасному літературознавстві версій щодо місця розташування об’єкта, зображеного на малюнку «Стінка». Було розглянуто в по-рівняльному аспекті традиційні та нетрадиційні погляди на цю проблему.

У процесі роботи ретельно опрацьовано гіпотезу сучас-ного дослідника Смілянщини А. Коваленка щодо можливого розташування шевченківської «Стінки» на території Смілян-щини (між селами Ташлик та Сердюківка). У результаті до-сліджень зазначеної гіпотези зроблено такі висновки: шлях Шевченка з Лузанівки до найближчої поштової станції Носа-чів проходив через села Сердюківка і Ташлик, між ними роз-ташоване урочище, яке за часів Шевченка мало назву Стінка.

З’ясована візуальна схожість зображення на малюнку і реального пейзажу смілянської Стінки. Це свідчить про те, що Т. Г. Шевченко міг зобразити на малюнку «Стінка» саме смілянський пейзаж.

Наукова новизна роботи. Вперше зроблено спробу уза-гальнити й систематизувати припущення про місця розта-шування пейзажу, зображеного на малюнку Т. Г. Шевченка «Стінка».

Практична цінність науково-дослідницької роботи визна-чається тим, що її результати і висновки можуть бути вико-ристані на уроках української літератури, світової культури, у краєзнавчій позакласній роботі, при написанні наукових робіт та рефератів, присвячених цій темі.

107


ПОДЕНЕЖНА Маргарита Вікторівна

учениця 9 класу Комсомольської гімназії імені В. О. Нижниченка Комсомольської міської ради Полтавської області

РОЗДУМИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА ПРО ДОЛЮ УКРАЇНИ В ЙОГО ЩОДЕННИКУ

(1857–1858 РОКІВ)

Мета роботи: проаналізувати суб’єктивні ідеї та оцінки Тараса Шевченка про долю власного народу, до яких

підводив досвід поета, які народжувалися з болю і роздумів, з потреб боротьби за кращу долю України, за її майбутнє, у контексті високого поняття про людину, людство.

Завдання роботи:

• теоретично осмислити щоденник Тараса Шевченка як специфічний жанр у документалістиці;

• виокремити місце щоденника з-поміж інших жанрів документальної літератури як форму самовираження письменника;

• проаналізувати суб’єктивні погляди й оцінки автора долі України.

Об’єкт дослідження: жанр щоденника, його специфіка і значення в контексті проблем художньої творчості.

Предмет дослідження: щоденник Тараса Шевченка, що проливає світло на особливості процесів національного само-визначення, окреслює риси українського характеру, перед-бачає долю своєї нації й Батьківщини.

Практичне значення отриманих результатів полягає в можливості їхнього використання на уроках української лі-тератури, історії та художньої культури.

108



СТУПЕНЯ

109


ГОРШКАЛЬОВА Марина Сергіївна

учениця 11 класу Новоград-Волинського колегіуму Житомирської області

ТЕМАТИЧНЕ РОЗМАЇТТЯ ПОЕЗІЙ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Творчість Тараса Григоровича Шевченка посідає особливе місце в культурі України та всього світу й відіграла зна-

чну роль у відродженні незалежної України. Водночас по-стать цього визначного українського письменника, художни-ка, громадського та політичного діяча досить неоднозначна. Сучасному літературознавцю відомі погляди як апологетів Шевченка, так і шевченкофобів. У літературних творах Шев-ченка бачимо як антирелігійну позицію, так і ортодоксальні ідеї християнства; як іронічне висміювання та критику то-гочасних порядків у царській Росії, так і заклик «чужому навчатися і свого не цуратися». Це й зумовило трактування творчості батька українського народу залежно від поставле-ної мети, «на власний смак».

Мета роботи: визначити лейтмотивні теми поетичної спад-щини Т. Шевченка.

Завдання роботи:

• проаналізувати поетичні тексти Т. Шевченка;

• визначити й виокремити тематичні «площини» поетич-ної творчості митця;

• розглянути образ Т. Шевченка-автора і його світоба-чення через призму поетичних текстів;

• з’ясувати художні засоби та ідеї, завдяки яким сугес-тія митця мала вплив на учасників національно-ви-звольних рухів.

Об’єкт дослідження: вірші Т. Шевченка («До Основ’яненка», «Сон» («У всякого своя доля..»), «Катери-

110


на», «Гайдамаки», «Кавказ», «І мертвим, і живим, і ненаро-дженим…», «Заповіт», «Мені однаково»).

Предмет дослідження: тематика віршів Т. Шевченка.Аналіз вибраних творів Т. Шевченка дав змогу виокреми-

ти такі його тематичні аспекти творчості:

• зображення героїчного історичного минулого України;

• опис сучасного письменникові суспільно-політичного становища українських земель;

• погляди Т. Шевченка на майбутнє України;

• морально-психологічна налаштованість поета, його об-раз у творах;

• погляди Т. Шевченка на фізичну та духовну смерть;

• кохання і сімейні стосунки, моральні принципи та ідейні засади, на яких ґрунтується сімейне життя;

• погляди Т. Шевченка на релігію та її роль у житті тогочасного суспільства;

• погляди поета на сутність, призначення людського життя, роздуми на вічну тему сенсу життя людини;

• зображення тогочасної політичної картини, міжнаціо-нальних стосунків;

• роздуми про складність життя на чужині;

• дискредитація влади царської Росії, викриття її не-справедливої природи і бунт проти неї, критика того-часного суспільного устрою.

У перших трьох розділах проаналізовано роздуми Шев-ченка на тему долі України в синтезі трьох часових аспек-тів – минулого, теперішнього та майбутнього. У наступних розділах досліджено образ автора у його поезіях і особливос-ті його світобачення в контексті кожної з виокремлених тем.

111


ШКОРОПАНЯК Наталія Олексіївна

учениця 11 класу Калуської гімназії Калуської міської ради Івано-Франківської області

ЩОДЕННИК Т. ШЕВЧЕНКА І ЛІТОПИС А. ГОЙДАНА ЯК ТВОРЧО-ПСИХОЛОГІЧНИЙ

ТА ЖАНРОВИЙ ФЕНОМЕН

Актуальність теми. Існує гостра потреба у створенні аналітич-них праць, які б розкрили не тільки біографічну цінність,

особливості мови, естетичне значення Щоденника Т. Шевченка, а й дослідили проблему впливу жанрової форми цього оригі-нального твору на інші твори жанру документально-художньої літератури. Незважаючи на наявність широкого спектра літера-тури, присвяченої творчості поета загалом і Щоденнику зокре-ма, проблема визначення місця цього твору в художній системі Шевченка та його духовних послідовників, свідомих представ-ників українства, залишається актуальною. Відсутність узагаль-нювальних праць із зазначеного питання, нерозробленість цієї багатогранної проблеми, розпорошеність зусиль її дослідників надто очевидні (адже досі не написано жодної монографії на цю тему).

Протягом багатьох років цей твір вивчався значною мі-рою в ідеологічному аспекті й, відповідно, його вартісність як окремого явища відходила на другий план. Ще однією причиною довготривалого «ігнорування» Щоденника є його синкретичний характер, адже він уміщує в собі художній і публіцистичний тексти, що за авторської дефініції, яка пе-редбачає певну жанрову орієнтацію, спричинює труднощі у визначенні його природи. Тож актуальність пропонованого дослідження зумовлена потребою з’ясувати ці важливі пи-тання.

Мета роботи полягає в синтетичному аналізі Щоденника Т. Шевченка з огляду на його генезу, жанрову специфіку, психологічну функцію та естетико-духовний вплив на розви-ток художньо-документальної прози в Україні і, зокрема, в

112


селі Збора Калуського району Івано-Франківської області. Тому в роботі поставлено такі ключові завдання:

• визначити теоретичні засади вивчення Щоденника Шев-ченка в системі відповідних жанрових модифікацій;

• здійснити аналіз європейської щоденникової традиції та схарактеризувати її вплив на оригінальну творчість поета;

• з’ясувати співвідношення у Щоденнику фактографіч-ного й белетристичного;

• на наратологічному рівні проаналізувати текст Що-денника та літопису Гойдана;

• дослідити психологічну функцію Щоденника і його вплив на ментальність представників бойківського краю.

Об’єктом дослідження є Щоденник Т. Г. Шевченка, епіс-толярій, літопис отця Гойдана, спогади сучасників поета й життєві ремінісценції наших сучасників – жителів села Збора Калуського району Івано-Франківської області.

Предмет дослідження: творчо-психологічний і жанровий аспекти Щоденника Шевченка як самобутнього явища укра-їнської літератури і його вплив на життєво-духовний потенці-ал представників Прикарпаття.

Методологія дослідження вироблена на основі відповід-них методів зарубіжного та вітчизняного літературознавства. Провідним є структурно-наратологічний аналіз змісту і жан-рової форми тексту. Для вивчення щоденникової традиції і, зокрема, питання належності твору Шевченка до типу кла-сичних щоденників ХІХ ст. використано порівняльно-типо-логічний метод. Задля повнішого представлення розгляду особливостей творчого світовідчуття поета застосовано істо-рико-біографічний, історико-літературний і контекстуальний методи. Фантазування Шевченка, візіонерські прояви та сни на сторінках його Журналу дали підстави застосувати психо-біографічний метод у зіставленні з фольклорно-етнографіч-ними зразками, зібраними в бойківському селі Збора. По-сутнього значення набули комунікативна теорія й рецептивна естетика.

Теоретико-методологічним підґрунтям роботи є праці з те-оретичних питань щодо проблем жанру щоденника (Л. Гінз-

113


бург, Д. Затонський, М. Соколянський). У процесі розгля-ду аспекту творчо-психологічної функціональності Журналу Шевченка задіяні класичні теорії зарубіжних дослідників психології творчості (З. Фройд, К.-Г. Юнг, К. Леві-Стросс).

Наукова новизна роботи полягає в тому, що вперше про-понується дослідження Щоденника Т. Шевченка і життєвих ремінісценцій наших краян як жанру документально-худож-ньої літератури в системі його модифікацій.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що його висновки та узагальнення слугуватимуть подальшому вивченню порушеної проблеми.

Матеріали наукової роботи можуть бути використані у проведенні спецкурсів та спецсемінарів з історії письменства рідного краю, у компаративних дослідженнях. Вони спри-ятимуть подальшому осмисленню місця і ролі Щоденника Т. Шевченка в регіональному й загальнонаціональному кон-тексті на фоні нерівноцінних у художньому плані, але гли-боко патріотичних, націєствердних літописних краєзнавчих вузькорегіональних працях, як-от «Літопис» А. Гойдана.

114


СТРІЛЕЦЬ Марія Василівна

учениця 10 класу Полтавської загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів №37 Полтавської міської ради Полтавської області

УКРАЇНА В ПУБЛІЦИСТИЦІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Актуальність цього дослідження обумовлена значущістю публіцистичної літературної спадщини Тараса Шевчен-

ка, в якій у формі роздумів та безпосередніх звернень поета до читача висвітлюються актуальні й нині проблеми націо-нального самоствердження, культурного розвитку і піднесен-ня ролі української мови, а також недостатньою вивченістю наскрізної ідеї України в публіцистичному доробку Кобзаря: передмові до історичної поеми «Гайдамаки», передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» і щоденнику під назвою «Журнал».

Мета роботи: проаналізувати тематичний спектр україн-ської проблематики в публіцистиці Тараса Шевченка.

Досягнення поставленої мети передбачає вирішення та-ких завдань:

• з’ясувати ставлення Шевченка до гайдамацького руху й особливості вираження ідеї слов’янської єдності в передмові до історичної поеми «Гайдамаки»;

• дослідити проблему національно-культурного стано-вища українського народу в передмові до нездійсне-ного видання «Кобзаря»;

• простежити значущість щоденника «Журнал» у долі Тараса Шевченка;

• охарактеризувати вияви зв’язку Кобзаря з Україною, представлені в щоденнику.

Об’єктом роботи є публіцистичні твори Т. Шевченка: пе-редмова до історичної поеми «Гайдамаки», передмова до не-здійсненого видання «Кобзаря», щоденник.

115


Предмет дослідження: складники та сутність питання України в публіцистиці Тараса Шевченка.

Методи дослідження:• біографічний – для визначення обставин, які вплину-

ли на створення та характер публіцистичних творів Т. Шевченка;

• історичний – для висвітлення історичного періоду, на тлі якого розвиваються події, описані в публіцистиці поета;

• проблемно-тематичний – для окреслення й характе-ристики тем і проблем публіцистичної спадщини Коб-заря.

Наукова новизна. У роботі проаналізовано проблемно-тематичний спектр українського питання в публіцистиці Т. Шевченка, здійснено критичну оцінку підходів поета до де-яких аспектів українського національно-культурного життя, узагальнено місце України в його публіцистичній спадщині.

Теоретичне значення роботи полягає в тому, що в ній на основі праць літературознавців і результатів власного дослі-дження інтерпретовано тему України в публіцистиці Шевчен-ка. Ґрунтовне вивчення передмови до історичної поеми «Гай-дамаки», передмови до неопублікованого видання «Кобзаря» та «Журналу» уможливило виокремлення тематично-ідейно-го розкриття проблеми України в публіцистиці Кобзаря.

Практичне значення: матеріали дослідження можна ви-користати на уроках української літератури в 9-му класі під час вивчення творчості Т. Шевченка.

116


ПІХ Дмитро Андрійович

учень 10 класу навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа І–ІІІ ступенів – гімназія» м. Горохова Волинської області

Т. Г. ШЕВЧЕНКО І ВОЛИНЬ (ПІД ЧАС КИЇВСЬКОЇ АРХЕОГРАФІЧНОЇ КОМІСІЇ)

У пропонованій роботі досліджується, коли і з якою ме-тою Т. Г. Шевченко побував на Волині.

Предметом роботи є твори Великого Кобзаря, висловлю-вання та дослідження видатних людей.

Мета роботи:• дослідити, з якої причини і з якою метою Т. Г. Шев-

ченко перебував на Волині;

• визначити, яку роль відіграли відвідані місця у твор-чості поета;

• розвинути пізнавальну самоосвітню компетентність, логічне мислення, навчально-дослідницькі вміння;

• виховувати самопізнання, самотворення.

Завдання роботи:• опрацювати методичну і наукову літературу, яка озна-

йомлює із формами, методами та прийомами організа-ції ведення дослідницької роботи в школі;

• ознайомитися з текстами творів, які будуть досліджу-ватися;

• ознайомитися з висловлюваннями вчених, які працю-вали над зазначеною темою;

• закартувати можливі шляхи перебування Т. Г. Шев-ченка на Волині;

• визначити роль і місце, які підтверджують реальність приїзду Великого Кобзаря на Волинь.

Метод проектів є одним з основних методів проекційної технології, який використовується в школі.

117


Завдяки аналізу зібраного матеріалу, формулюванню гі-потез і перевірці їх істинності реальними доказами з допо-могою порівняльно-історичного, описового, картографічного методу в роботі запропоновано переконливий ілюстративний матеріал на реальній основі. Зазначений матеріал може бути використаний на уроках історії, світової літератури, інозем-ної мови, на заняттях факультативу з краєзнавства, у поза-класній роботі для вивчення творчості Т. Г. Шевченка як ве-ликого поета українського народу, що сприятиме формуван-ню позитивних якостей школярів, поваги до видатних людей, вихованню національної культури. При потребі робота може бути основою для подальших досліджень.

118


ДМИТРУК Роксоляна-Анастасія Романівна

учениця 11 класу Сокальського навчально-виховного комплексу «Загальноосвітня школа

І–ІІІ ступенів № 4 – ліцей» Львівської області

СПЕЦИФІКА МОДЕЛІ УКРАЇНСТВА В ПУБЛІЦИСТИЦІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

(НА МАТЕРІАЛІ «ЖУРНАЛУ» Т. Г. ШЕВЧЕНКА)

Актуальність обраної теми зумовлена необхідністю аналізу публіцистики Т. Г. Шевченка з метою окреслення чинни-

ків моделі національної ідентичності.Мета дослідження полягає у визначенні моделі україн-

ської ідентичності в «Щоденнику» Тараса Шевченка.Реалізація поставленої мети передбачає вирішення таких

завдань:• надати творам Т. Г. Шевченка визначення «публіцис-

тика»;

• охарактеризувати особливості публіцистики Тараса Шевченка;

• визначити чинники ідентифікаційної моделі україн-ства.

Об’єктом дослідження обрано модель українства, створе-ну Тарасом Шевченком.

Матеріал дослідження: «Щоденник» Тараса Шевченка.Наукова новизна роботи. Вперше зроблено спробу дослі-

дити модель українства у «Щоденнику» Т. Г. Шевченка.Практичне значення роботи полягає у формуванні модер-

ної української молоді через ідентифікаційну модель укра-їнства (проведення тематичних заходів, факультативів, які б активізували становлення активної громадської позиції ді-тей).

119



СТУПЕНЯ

120


ПРИХОДЬКО Анастасія Сергіївна

учениця 9 класу Криворізької середньої школи І–ІІІ ступенів № 41 Дніпропетровської області

РОЛЬ ДРУКОВАНОГО СЛОВА В НАЦІОТВОРЕННІ (ЗА «ПЕРЕДМОВОЮ…»

Т. ШЕВЧЕНКА ДО НЕЗДІЙСНЕНОГО ВИДАННЯ «КОБЗАРЯ»)

Актуальність обраної теми двоплощинна і зумовлена неви-черпним потенціалом спадщини Т. Шевченка – з одного

боку і важливістю пошуків або відродженню засобів, які б сприяли націотворенню, – з іншого.

Мета роботи: теоретично обґрунтувавши націотворчу функцію слова, вивчити погляди Т. Шевченка в «Передмові» до нездійсненого видання «Кобзаря».

Об’єкт дослідження: «Передмова…» Т. Шевченка до не-здійсненого видання «Кобзаря».

Предметом дослідження стала націотворча роль друкова-ного слова.

Відповідно до об’єкта, предмета, мети поставлено такі за-вдання:

• дослідити й описати формування української націо-нальної ідентичності засобами друкованого слова;

• простежити роль слова в українському націотворенні в середині ХІХ ст.;

• визначити особливості слов’янської ідеї у спадщині Т. Шевченка;

• проаналізувати новий підхід до української літерату-ри – маніфест Т. Шевченка українським письменни-кам.

Теоретико-методологічну основу дослідження станов-лять положення і висновки праць П. Іванишина, І. Дзюби, Ю. Луцького щодо творчого спадку та слов’янофільських

121


ідей Т. Шевченка; Д. Донцова, С. Єрмоленко, П. Кононенка щодо ролі художнього і друкованого слова в націєтворенні.

Для реалізації мети і виконання поставлених завдань ви-користані методи вивчення художніх і публіцистичних тво-рів, зокрема «читання під мікроскопом» (метод, запропоно-ваний Г. Клочеком) та семантичний аналіз, який передбачає осмислення твору на трьох рівнях – віртуальному (значення мовних одиниць), контекстуальному (відносно завершений сенс синтагм і речень) і текстуальному (завершений автоном-ний сенс цілісного тексту).

Наукова новизна основних положень і висновків полягає в тому, що здійснено спробу сформулювати роль друкова-ного слова в націотворенні відповідно до зазначеної концеп-ції. Проаналізовано «Передмову…» Т. Шевченка до другого видання «Кобзаря», унаслідок чого виявлено й охарактери-зовано три провідні ідеї: занепокоєння стосовно відсутності друкованого слова українською мовою, а також миру й гар-монії в житті слов’янських народів; відсутність професійного ставлення до літератури інших народів; можливість світло-го майбутнього за умови діяльності письменників, творчість яких буде слугувати інтересам свого народу.

Практична цінність роботи. Основні положення і висно-вки можуть бути використані на уроках історії та української літератури.

122


СУЛТАНОВА Ольга Миколаївна

учениця 9 класу Мелітопольської спеціалізованої школи І–ІІІ ступенів № 25 Мелітопольської

міської ради Запорізької області

ЕПІТЕТИ З НАЦІОНАЛЬНОЮ КОНОТАЦІЄЮ В «ЖУРНАЛІ» ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Актуальність обраної теми дослідження визначається по-требою дослідити мовні особливості художньої мови

Т. Шевченка, зокрема мовностилістичні функції епітета як важливого текстотворчого компонента художньо-мемуарного тексту, носія та елементу стилю письменника.

Мета роботи полягає у здійсненні комплексного семанти-ко-структурного та функціонально-стилістичного аналізу епі-тетів з національною конотацією в «Журналі» Т. Шевченка.

Для реалізації поставленої мети в роботі виконано такі завдання:

• з’ясовано лінгвістичний статус епітета як компонента художньо-епістолярного тексту, носія та елементу іді-остилю письменника;

• виявлено епітети з національною конотацією в тексті «Журналу» Т. Шевченка;

• досліджено семантико-структурні особливості епітет-них одиниць;

• розкрито функціонально-стилістичне навантаження епітетів з національною конотацією у структурі ху-дожньо-епістолярного тексту.

Об’єктом дослідження є епітетні структури у «Журналі» Т. Шевченка.

Предметом дослідження є національний компонент епі-тетних структур як текстотворчий елемент та носій стилю, репрезентант національного мовомислення Т. Шевченка.

Аналіз проведено на основі текстів, отриманих шля-хом суцільної вибірки з тексту «Журналу» Т. Шевченка;

123


лексична картотека нараховує приблизно 370 епітетних структур.

У роботі застосовано методи описового, компонентного, контекстуального аналізу, елементи зіставного методу дослі-дження, метод кількісних підрахунків.

Методологічну основу роботи становлять праці О. Волко-винського, Т. Онопрієнко, Л. Підкамінної.

Наукова новизна роботи полягає у спробі здійснити комплексний аналіз семантико-структурних та функціональ-но-стилістичних особливостей епітетів з національною коно-тацією в «Журналі» Т. Шевченка.

Особистий внесок здобувача у роботу полягає у виявленні й дослідженні семантичних, структурних особливостей епіте-тів з національною конотацією в мові Т. Шевченка, розкритті мовностилістичних функцій епітета як компонента епістоляр-ного тексту.

Теоретичне і практичне значення роботи. Результати ро-боти можуть бути використані у подальшій розробці мовоз-навчих проблем з епітетології, факультативних курсах з лек-сикології, словотвору, стилістики, на уроках з поглибленим вивченням української літератури.

124


АЛІМОВА Катерина Євгенівна

учениця 10 класу Славутицького ліцею Славутицької міської ради Київської області


Мета роботи: проаналізувати роздуми Т. Г. Шевченка щодо долі України в його щоденнику 1857–1858 рр.

Досягнення поставленої мети передбачало вирішення таких завдань:

• з’ясувати історію створення щоденника;

• здійснити аналіз записів, що перегукуються з поетич-ними творами, як самобутнього явища в літературі;

• проаналізувати текст щоденника, в якому звучать пси-хологічні аспекти поета: вболівання, сум, біль, горе, прагнення.

Об’єктом дослідження є щоденник Т. Г. Шевченка, спо-гади сучасників про поета. Творча спадщина Т. Г. Шевчен-ка понад півтора століття є об’єктом пильної зацікавленості дослідників. Вибір щоденника як об’єкта дослідження обу-мовлений тим, що, незважаючи на зростання уваги до нього, визначення його ролі й місця у творчості митця, як і в історії літератури, публіцистиці, залишається проблематичним.

Предмет дослідження: роздуми поета над становищем України, вболівання за долю – психологічний аспект.

Методологія дослідження вироблена на основі відповід-них методів зарубіжного та вітчизняного літературознавства. Провідним є структурний аналіз змісту й жанрової форми тексту. Задля повнішого представлення розгляду особливос-тей творчого світовідчуття поета застосовано історико-біо-графічний, історико-літературний і контекстуальний методи. Роздуми Т. Шевченка на сторінках його щоденника дали під-стави застосовувати психобіографічний метод.

125


Результатом дослідження є систематизація матеріалів для подальшого вивчення та розвитку проблеми. Тим самим ви-значається правдивість фактів із життя поета, його роздумів.

Зв’язок роботи зі шкільною програмою. Пропонована ро-бота щільно пов’язана зі шкільною програмою тим, що життя і творчість Т. Г. Шевченка вивчаються в курсі української літератури в середніх класах, при цьому щоденник поета не розглядається.

Новизна роботи. Зроблено спробу проаналізувати публі-цистику Т. Г. Шевченка, а саме його щоденник. Окрім цього, звернено увагу на роздуми поета щодо долі України, коли він перебував на засланні (1857–1858 рр.); з’ясовано, що, де б не був Кобзар, доля рідного краю для нього є важливою. Також визначено причину, яка спонукала Т. Шевченка вести щоденникові записи.

Теоретичне та практичне значення. Робота може бути ви-користана для поглиблення знань з окресленої теми на уро-ках української літератури, художньої культури, у гуртковій роботі, може слугувати продовженням для написання науко-вої роботи літературознавцями, публіцистами, адже зазначе-на проблема у літературі вивчена недостатньо. Дослідженням можна скористатися під час підготовки до факультативних занять з літератури та спецкурсів із журналістики. Дослі-дження налаштовує на роздуми кожного пересічного грома-дянина України, для якого її доля та історія не є байдужими; дає змогу осмислити нові грані творчості митця, по-новому оцінити внесок поета в український літературний процес та буття нації.

126


ГРАБОВЕНКО Влада Володимирівна

учениця 10 класу комунального закладу «Луганський навчально-виховний комплекс спеціалізована школа

І ступеня – гімназія № 60 ім. 200-річчя м. Луганська»


(1857–1858 рр.)

Актуальність обраної теми визначається нагальною необ-хідністю розглянути щоденник Т. Шевченка як своєрід-

ний автобіографічний та літературний твір, проаналізувати роздуми поета-мислителя про долю України й українського народу, визначити значення щоденника для розуміння осо-бистості великого митця, гуманіста, патріота.

Метою дослідження є вивчення тексту щоденника в ас-пекті аналізу думок поета про долю України.

Об’єктом дослідження є щоденник Тараса Григоровича Шевченка.

Предметом дослідження є роздуми поета про долю Укра-їни й українського народу.

Гіпотеза дослідження полягає в тому, що щоденник має велике значення для розуміння особистості видатного пись-менника, розкриває тісний духовний зв’язок Т. Шевченка з Україною, з думами і сподіваннями українського народу, не-зважаючи на значну територіальну відстань.

Для реалізації поставленої мети і перевірки гіпотези окреслено такі завдання:

• охарактеризувати щоденник Т. Шевченка як своєрід-ний автобіографічний і літературний твір;

• проаналізувати щоденникові записи поета стосовно його роздумів про долю України;

• визначити історичне значення щоденника Великого Кобзаря.

Методи дослідження: загальнонаукові (аналіз літера-тури, узагальнення); загальнофілологічні (аналіз тексту, структурний); біографічний метод.

127


БЕРЕЗНЕНКО Марина Сергіївна

учениця 10 класу Малодівицької загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів Прилуцької районної

ради Чернігівської області


(1857–1858 рр.)

Актуальність обраної теми роботи зумовлена тим, що пи-тання долі українського народу завжди було й залиша-

ється відкритим. І не тільки для істориків, митців, а й для пересічного українця. А проблеми, порушені Тарасом Шев-ченком майже 200 років тому, актуальні й нині.

Мета роботи: ознайомитися із змістом «Щоденника», до-слідити, як у ньому Т. Г. Шевченко розкриває тему України, її майбутнього.

Завдання роботи:• опрацювати відомі джерела про «Журнал»;

• ознайомитися з художніми творами, написаними Т. Шевченком у період ведення «Щоденника»;

• дослідити образи батьківщини в щоденникових запи-сах;

• привернути увагу молоді до вивчення публіцистики Т. Шевченка.

Предмет дослідження: публіцистична спадщина Т. Шев-ченка.

Об’єкт дослідження: «Щоденник» Т. Шевченка.Методи дослідження: опрацювання літератури; вивчення

й аналіз змісту «Щоденника»; аналіз поетичних творів ука-заного періоду.

Теоретична й практична значущість роботи полягає в тому, що її можуть використовувати як учні, так і вчителі при вивченні творчості Шевченка періоду заслання та після заслання.

128


ПОСІДА Руслан Сергійович

учень 10 класу Білоцерківської спеціалізованої школи І–ІІІ ступенів № 13 з поглибленим вивченням

французької мови Київської області

БІБЛІЙНІ МОТИВИ У ТВОРЧОСТІ Т. Г. ШЕВЧЕНКА

Актуальність теми. Література відіграє значну роль у фор-муванні української нації. Духовне виховання – це ви-

ховання найкращих якостей душі на основі десяти заповідей Божих та інших біблійних історій. У різні часи українські письменники, як і їхні закордонні колеги, зверталися до бі-блійних мотивів, щоб викривати світ насильства і показувати шлях до щасливого майбутнього. Одним із поціновувачів Бі-блії, що використовував її неабиякий досвід і багатство сюже-тів, був Т. Шевченко. За радянських часів було не прийнято наголошувати на християнському звучанні поезій Кобзаря. Тож у пропонованій роботі подано спробу ліквідувати цей недолік.

Мета роботи: висвітлити місце біблійних сюжетів і обра-зів у творчості Тараса Шевченка.

Мета передбачає виконання таких завдань:1. Вивчити і проаналізувати наукову літературу з теми

дослідження, теоретичні засади предмету дослі-дження.

2. Довести, що Т. Шевченко був глибоко віруючою людиною, яка усі свої мрії і сподівання, роздуми і судження пов’язувала з моральними законами Бі-блії.

3. Визначити місце і роль Бога у творчості Кобзаря.4. Простежити жанр молитви у творчості Т. Шевченка.5. Дослідити образ біблійного пророка Осії у поезії

«Осія. Глава ХІV. (Подражаніє)».Предмет дослідження: біблійні мотиви у творчості Вели-

кого Українця.

129


Методи дослідження: теоретичні – вивчення й аналіз на-укової літератури з теми дослідження та емпіричні (дослід-ницькі, практичні): метод цілеспрямованого спостереження над текстами, метод аналізу, синтезу і класифікації дослі-джуваного явища, концептуальний аналіз тексту.

130


ЄМЕЛЬЯНОВ Сергій Олександрович

учень 8 класу загальноосвітньої школи І–ІІ ступенів с. Старостине Роздільнянського району Одеської області

РОЗДУМИ ТАРАСА ГРИГОРОВИЧА ШЕВЧЕНКА ПРО ДОЛЮ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ В ЙОГО

ПЕРЕДМОВІ ДО НЕЗДІЙСНЕНОГО ВИДАННЯ «КОБЗАРЯ»

Мета роботи: дослідити творчий доробок одного з найзна-менитіших поетів України – Т. Г. Шевченка.

Об’єктом дослідження є збірка поезій Т. Г. Шевченка «Кобзар», текст передмови до нездійсненого видання «Дру-гого Кобзаря» і твори видатних художників-ілюстраторів, які зробили вагомий внесок у розвиток Шевченкіани в Україні.

Предмет дослідження: етапи видання збірки «Кобзар» і еволюція його ілюстрування художниками різних часів.

Наукова новизна роботи полягає в тому, що в ній, врахо-вуючи різноманітні оцінки Шевченкові та його діяльності від різних авторів, праць про нього та його добу, читачеві надано можливість побачити незгасиму жагу митців різних часів зно-ву і знову повертатися до Шевченкових творів і самого поета як особистості.

Теоретичне значення роботи полягає в подальшому гли-бокому вивченні творчої діяльності поета та митців, які у своїх творах відображають багатогранні образи Шевченково-го слова.

Практичне значення роботи полягає у вмінні застосовува-ти набуті знання на уроках української літератури та худож-ньої культури.

131


ЛИСТОПАД Світлана Юріївна

учениця 11 класу Ладижинської загальноосвітньої школи І–ІІІ ступенів Уманської районної ради Черкаської області

РОЗДУМИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА ПРО ДОЛЮ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ В ЙОГО ПЕРЕДМОВІ

ДО НЕЗДІЙСНЕНОГО ВИДАННЯ «КОБЗАРЯ»

Актуальність дослідження зумовлена необхідністю найно-вітніших літературознавчих інтерпретацій передмови до

нездійсненого видання «Кобзаря», в якій автор роздумує про долю української нації, адже з боку російської влади було застосовано низку репресій проти української нації, мови, культури.

Передмову до нездійсненого видання «Кобзаря» мало знають в Україні (за винятком спеціалістів), що й зумовлює інтерес до цієї праці і розуміння потреби дослідити її для по-дальшої популяризації.

Кожен свідомий українець має знати не тільки поезію Т. Г. Шевченка, а також публіцистику, прозу, драма-тургію.

Мета наукової роботи: дослідити роздуми Т. Г. Шевченка про долю української нації у передмові до нездійсненого ви-дання «Кобзаря».

Мета роботи передбачає вирішення таких завдань:• дослідити передмову до нездійсненого видання «Коб-

заря»;

• за допомогою синтезу матеріалу передмови розкрити ставлення поета до проблеми української нації;

• проаналізувати літературу з зазначеної проблеми;

• розглянути вшанування пам’яті безсмертного Кобзаря на Уманщині;

• провести соціологічний експеримент (анкетування).

132


Об’єкт дослідження: творчий доробок Т. Г. Шевченка, передмова до нездійсненого видання «Кобзаря».

Предмет дослідження: проблема національного питання, яка була порушена у передмові до нездійсненого видання «Кобзаря».

Методи дослідження: описовий, соціологічний експери-мент (анкетування), статистичний.

Наукова новизна роботи. Поглиблено репрезентовано роздуми Шевченка про долю української нації в передмові до нездійсненого видання «Кобзаря». Представлено дані со-ціологічного експерименту (анкетування) щодо знання твор-чості Кобзаря серед респондентів різних вікових категорій (с. Ладижинка, Уманський район, Черкаська область). Ре-комендовано програму дій з метою поглибленого вивчення творчості Т. Шевченка в контексті долі української нації.

Практичне значення роботи полягає в можливості вико-ристання її результатів у шкільному курсі української літе-ратури, у програмі факультативів, спецкурсів. гуртків, на-писанні дослідницьких робіт.

Матеріалом для дослідження слугувала передмова до не-здійсненого видання «Кобзаря» Т. Шевченка.

Апробація дослідження. Основні положення роботи були представлені й обговорені на засіданні літературного кафе «Ладижанка», при вивченні творчості Т. Г. Шевченка в 9 класі, під час проведення тижнів української мови та літера-тури.

133


РЯБОВ Сергій Ігорович

учень 9 класу Седнівського навчально-виховного комплексу Чернігівської районної ради Чернігівської області

РОЗДУМИ Т. Г. ШЕВЧЕНКА ПРО ДОЛЮ УКРАЇНСЬКОЇ НАЦІЇ В ЙОГО ПЕРЕДМОВІ

ДО НЕЗДІЙСНЕНОГО ВИДАННЯ «КОБЗАРЯ»

Формування національної свідомості й самосвідомості, патріотичних почуттів неможливі без пристрасного публіцис-тичного слова. Зразком такого твору можна вважати перед-мову до другого, але нездійсненого видання «Кобзаря» Та-раса Григоровича Шевченка, написану 8 березня 1847 року в Седневі.

Актуальність пропонованого дослідження обумовлена тим, що саме в літературній спадщині Тараса Шевченка ми завжди знаходимо підтвердження й розвиток української на-ціональної ідеї.

Мета роботи: дослідити і проаналізувати причини, які спонукали Тараса Шевченка написати полум’яне звернення до творчої української інтелігенції і всіх свідомих українців; виокремити основні проблеми існування української нації, висвітлені в цьому посланні.

Відповідно до мети були поставлені такі завдання:• проаналізувати текст передмови;

• визначити основні проблеми твору;

• дослідити історичні умови культурно-національного відродження в Україні середини 40-х років ХІХ сто-ліття і визначити місце в ньому Тараса Шевченка;

• показати вплив інтелектуальної атмосфери Седнева середини ХІХ століття на творчість Кобзаря;

• простежити, як мовне оформлення впливає на роз-криття проблем передмови.

Об’єкт дослідження: текст передмови до нездійсненого видання «Кобзаря» Т. Г. Шевченка.

134


Предмет дослідження: роздуми письменника про долю української нації в зазначеному творі.

Методологічна основа роботи обумовлена метою і завдан-нями дослідження, ґрунтується на принципах об’єктивності, історизму, використанні загальнонаукових методів аналізу, синтезу та системного підходу.

Елементи ідейно-художнього аналізу передмови до не-здійсненого видання «Кобзаря» можна знайти в наукових працях Є. Кирилюка, П. Зайцева, С. Єфремова та ін. Однак детальної критичної оцінки цього твору немає. Тому наукова новизна роботи полягає в поглибленому аналізі передмови за-галом і звернення особливої уваги на проблему пробудження національної свідомості та самосвідомості українців зокрема, поєднанні поданого матеріалу з літературним краєзнавством.

Звертатися до об’єкта дослідження, тісно пов’язаного з історією рідного селища Седнів, куди доля двічі приводила геніального поета, художника, пророка Т. Г. Шевченка, для автора було дуже відповідально. Два пам’ятники на території колишньої садиби поміщиків-меценатів Іллі та Андрія Лизо-губів свідчать про любов седнівців до цієї великої людини.

Практичне значення роботи полягає в доцільності ви-користання матеріалів на уроках літератури, історії, краєз-навчо-туристичній роботі. Дослідження може стати в пригоді екскурсоводам та краєзнавцям.

ЗМІСТ

Номінація «ЛІТЕРАТУРНА ТВОРЧІСТЬ»

ДИПЛОМАНТИ 1 ступеня

ГУЛЕНКО АННА ВІТАЛІЇВНАОбраний Богом . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 7

ШИНКАРЕНКО АННА ВОЛОДИМИРІВНАІду шляхами я Тараса(Козелеччина в житті і творчості Тараса Шевченка). . . . . . . . . . . . . . . . . 13

ЗВАРКО КАТЕРИНА ЮРІЇВНА

А я у гай ходила (есе) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 17

ВОРОНІН ЄВГЕН ОЛЕКСАНДРОВИЧВплив життя та творчості Т. Г. Шевченкана середньостатистичну людину. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 22


ДИШКО ІРИНА ВОЛОДИМИРІВНА

Вірші . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 25

МЕДУХА ОЛЕСЯ ВІКТОРІВНАСім струн душі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 28

КОСМАЧ МАРІЯ ВАДИМІВНАВін говорив устами народу (Есе) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 37

МАКАРЕНКО АРТЕМ АНДРІЙОВИЧДо ювілею Великого Кобзаря . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 45

ФЕДОРЧЕНКО ВЛАДИСЛАВ ОЛЕКСАНДРОВИЧЦикл віршів про Т. Г. Шевченка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 49


САКЛАКОВ ВЛАДИСЛАВ ВАЛЕРІЙОВИЧСвій шлях . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56

БОГУШ МАРИНА ТАРАСІВНАОбереги нації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 59

БОЖКО НАТАЛІЯ ОЛЕКСАНДРІВНААвторські поезії «Осінь», «Янгол», «Батьківська земля» . . . . . . . . . . . . . 66

БОРИСОВА НАТАЛІЯ СЕРГІЇВНАНавіщо нам Шевченко? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 70

ЮРЧЕНКО ДАРІЯ ПЕТРІВНАБерезневі дороги (Есе) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 74

МАРЧУК МАГДА ПАВЛІВНАРоздуми про долю української нації (за творами Т. Г. Шевченка). . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 83

ПЕТРЕНКО КРИСТИНА ОЛЕГІВНАПоезія . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 90

ЖИДЧУК КАТЕРИНА МИХАЙЛІВНАМайже сон…(не зовсім комедія) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 95

ПУШКАР ОЛЕСЯ ІГОРІВНАМій учительОповідання за спогадами Катерини Піунової. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 97

Номінація «ДОСЛІДЖЕННЯ»Тези робіт


ДАХНО БОГДАН АНАТОЛІЙОВИЧМаловідомі дослідження малярської спадщини Т. Г. Шевченка (малюнок «Стінка») . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 105

ПОДЕНЕЖНА МАРГАРИТА ВІКТОРІВНАРоздуми Т. Г. Шевченка про долю України в його щоденнику (1857–1858 років) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107


ГОРШКАЛЬОВА МАРИНА СЕРГІЇВНАТематичне розмаїття поезій Тараса Шевченка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 109

ШКОРОПАНЯК НАТАЛІЯ ОЛЕКСІЇВНАЩоденник Т. Шевченка і літопис А. Гойдана як творчо-психологічний та жанровий феномен. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .111

СТРІЛЕЦЬ МАРІЯ ВАСИЛІВНАУкраїна в публіцистиці Тараса Шевченка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 114

ПІХ ДМИТРО АНДРІЙОВИЧТ. Г. Шевченко і Волинь (під час київської археографічної комісії) . . . . . 116

ДМИТРУК РОКСОЛЯНА-АНАСТАСІЯ РОМАНІВНАСпецифіка моделі українства в публіцистиці Тараса Шевченка (на матеріалі «Журналу» Т. Г. Шевченка) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 118


ПРИХОДЬКО АНАСТАСІЯ СЕРГІЇВНАРоль друкованого слова в націотворенні (за «Передмовою…» Т. Шевченка до нездійсненого видання «Кобзаря») . . . . . . . . . . . . . . . . 120

СУЛТАНОВА ОЛЬГА МИКОЛАЇВНАЕпітети з національною конотацією в «Журналі» Тараса Шевченка . . . . . 122

АЛІМОВА КАТЕРИНА ЄВГЕНІВНАРоздуми Т. Г. Шевченка про долю України в його щоденнику . . . . . . . . . 124

ГРАБОВЕНКО ВЛАДА ВОЛОДИМИРІВНАРоздуми Т. Г. Шевченка про долю України в його щоденнику (1857–1858 рр.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 126

БЕРЕЗНЕНКО МАРИНА СЕРГІЇВНАРоздуми Т. Г. Шевченка про долю України в його щоденнику (1857–1858 рр.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 127

ПОСІДА РУСЛАН СЕРГІЙОВИЧБіблійні мотиви у творчості Т. Г. Шевченка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 128

ЄМЕЛЬЯНОВ СЕРГІЙ ОЛЕКСАНДРОВИЧРоздуми Тараса Григоровича Шевченка про долю української нації в його передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 130

ЛИСТОПАД СВІТЛАНА ЮРІЇВНАРоздуми Т. Г. Шевченка про долю української нації в його передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 131

РЯБОВ СЕРГІЙ ІГОРОВИЧРоздуми Т. Г. Шевченка про долю української нації в його передмові до нездійсненого видання «Кобзаря» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .133

Національний центр «Мала академія наук України»04119, Київ, вул. Дегтярівська, 38-44

тел/факс (044) [email protected]

man.gov.ua

Documents

МІЙ ШЕВЧЕНКО - manman.gov.ua/files/49/Rozkryllya.pdf · 2015-10-06 · МІЙ ШЕВЧЕНКО ТВОРЧІСТЬ ЮНИХ ЛІТЕРАТОРІВ ТА ДОСЛІДНИКІВ