НАЦІОНАЛЬНИЙ ЮРИДИЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ЯРОСЛАВА МУДРОГО

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Кваліфікаційна наукова праця

на правах рукопису

Гоцуляк Світлана Леонідівна

УДК 340.15(477)"19":342:95

ДИСЕРТАЦІЯ

САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

В УКРАЇНІ У ХХ СТ.

12.00.01 «Теорія та історія держави і права;

історія політичних і правових учень»

Юридичні науки

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,

результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

С. Л. Гоцуляк

Науковий керівник Гончаренко Володимир Дмитрович, доктор юридичних

наук, професор

Харків – 2017

1

АНОТАЦІЯ

Гоцуляк С.Л. Санітарно-епідеміологічне законодавство в Україні у ХХ ст.

– Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук за

спеціальністю 12.00.01 «Теорія та історія держави і права; історія політичних і

правових учень». – Національний юридичний університет імені Ярослава

Мудрого, Міністерство освіти і науки України, Харків, 2017.

У дисертації наведено теоретичне узагальнення й вирішення наукового

завдання, яке полягає у історико-правовій характеристиці санітарно-

епідеміологічного законодавства, чинного на території України протягом

ХХ ст., визначенні його сутності, характеристика особливостей, значення,

динаміки чинності, а також ефективності.

Метою роботи є визначення сутності та особливостей санітарно-

епідеміологічного законодавства, чинного на території України у різні

історичні періоди ХХ ст. (до 1991 р.), а також поглиблення та розширення

наукових знань з історії права щодо цієї проблематики. Реалізація поставленої

мети зумовила зосередження уваги на вирішенні таких основних завдань:

виявити та проаналізувати історіографію та джерельну базу дослідження

санітарно-епідеміологічного законодавства, чинного на території України у

ХХ ст.; запропонувати і обґрунтувати періодизацію санітарно-

епідеміологічного законодавства, чинного на території України у ХХ ст.;

здійснити класифікацію актів санітарно-епідеміологічного законодавства, які

мали чинність на території України у ХХ ст.; з’ясувати специфіку чинності на

території України, а також особливості взаємодії між собою окремих актів

санітарно-епідеміологічного законодавства на різних історичних етапах ХХ ст.;

визначити особливості, а також відмітні ознаки актів, з яких складалося

санітарно-епідеміологічне законодавство в Україні у ХХ ст.; охарактеризувати

процес систематизації санітарно-епідеміологічного законодавства, чинного на

території України у різні історичні періоди ХХ ст.

2

В рамках даної роботи виокремлюються три історичні періоди: по-перше,

Російської імперії початку ХХ ст. (1901–1917 рр.); по-друге, відродження

української державності (1917–1921 рр.); по-третє, радянський (1917–1991 рр.).

У свою чергу, період відродження української державності розподіляється ще

на три етапи: перший – за часів Української Центральної Ради (1917–1918 рр.);

другий – за часів Гетьманату П. П. Скоропадського (1918 р.); третій – за часів

Директорії Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної

Республіки (1918–1921 рр.). Радянський період, в силу особливостей

державотворення і нормотворчості, поділяється на чотири етапи: перший –

перших років радянської влади (1917–1922 рр.); другий – після утворення СРСР

(1922–1937 рр.); третій – 1937–1970 рр.; четвертий – 1970–1991 рр.

При дослідженні санітарно-епідеміологічного законодавства початку

ХХ ст., перш за все, увага приділяється книзі другій «Статуту лікарського» (в

редакціях від 1892 і 1905 рр.) – «Статуту медичної поліції», саме у якій і

містилися норми регулювання суспільних відносин у сфері санітарно-

протиепідемічної діяльності. Після цього, досліджується масив нормативно-

правових актів (правил, інструкцій, настанов, циркулярів тощо), які

деталізували окремі положення «Статуту медичної поліції» при регулюванні

вказаних суспільних відносин. Крім того, не залишаються поза увагою

ратифіковані Російською імперією і чинні на початку ХХ ст. в українських

губерніях міжнародні санітарні конвенції, а також укладені міждержавні угоди

із питань санітарії та епідеміології.

При дослідженні періоду відродження української державності увага

зосереджується, по-перше, на постановах Ради Народних Міністрів з санітарно-

протиепідемічних питань (часів Української Центральної Ради), по-друге, на

постановах Ради Міністрів, які стосувалися санітарно-протиепідемічної

діяльності (часів Гетьманату П. П. Скоропадського), по-третє, на постановах

Директорії Української Народної Республіки, а також постановах і ухвалах

Ради (Народних) Міністрів щодо регулювання відносин у санітарно-

3

протиепідемічній сфері (часів Директорії Української Народної Республіки та

Західноукраїнської Народної Республіки).

Дослідження актів санітарно-епідеміологічного законодавства перших

років радянської влади включає у себе розгляд декретів, постанов, положень

Ради Народних Комісарів РСФРР та Ради Народних Комісарів УСРР, а також

постанов, циркулярів, наказів різних Народних комісаріатів РСФРР з питань

санітарії, боротьби з епідеміями та їх попередження. Поряд із цим увага

приділяється розпорядженням, постановам, циркулярам, наказам

Всеукраїнського революційного комітету, Народного комісаріату охорони

здоров’я УСРР, Народного комісаріату землеробства УСРР, Всеукраїнської

надзвичайної санітарної комісії тощо.

Аналіз актів санітарно-епідеміологічного законодавства після утворення

СРСР охоплює постанови Ради Народних Комісарів УСРР, постанови

Народного комісаріату охорони здоров’я УСРР, затверджені ним інструкції,

положення, а також інструкції, санітарні правила і норми, затверджені

Центральною санітарно-технічною радою УСРР. Окрема увага приділяється

міжнародно-правовим актам.

Серед актів санітарно-епідеміологічного законодавства, чинних на

території УРСР у 1937–1970 рр., досліджуються положення і постанови Ради

Народних Комісарів СРСР, Ради Народних Комісарів УРСР, Народного

комісаріату охорони здоров’я СРСР, Ради Міністрів СРСР, Ради Міністрів

УРСР, Міністерства охорони здоров’я СРСР та ін. Крім цього, пильна увага

приділяється різноманітним санітарним правилам, які затверджувалися

Головним державним санітарним лікарем СРСР.

В якості ключових актів санітарно-епідеміологічного законодавства

періоду 1970–1991 рр. розглядаються: Закон СРСР «Про затвердження Основ

законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я» (1969 р.),

Закон УРСР «Про охорону здоров’я» (1971 р.), «Положення про державний

санітарний нагляд в СРСР» (1973 р.), затверджене постановою Ради Міністрів

СРСР, а також постанова Верховної Ради Української РСР «Про стан та заходи

4

по дальшому поліпшенню медичного обслуговування населення республіки у

світлі положень Конституції СРСР і Конституції Української РСР та Закону

Української РСР Про охорону здоров’я» (1979 р.). Поряд із цим вивчаються

відповідні санітарні норми, правила, інструкції, положення, вимоги тощо, які

затверджувалися Головним державним санітарним лікарем СРСР або його

заступником.

В результаті роботи над дисертацією встановлено комплексний характер

санітарно-епідеміологічного законодавства, чинного на території України у

різні історичні періоди ХХ ст., належність до нього актів медичного,

адміністративного, іншого законодавства, а також міжнародних угод, конвенцій

тощо. При цьому звернуто увагу на галузеву трансформацію санітарно-

епідеміологічного законодавства від складової поліцейського

(адміністративного) до елемента медичного законодавства (законодавства з

охорони здоров’я). У свою чергу, доводиться належність медичного

законодавства до комплексних галузей законодавства (на стику із

адміністративним).

Одним із положень новизни даної роботи є те, що критерієм для

класифікації актів санітарно-епідеміологічного законодавства визначено

предмет регулювання, з розподіленням актів на такі, що: (1) встановлюють

систему органів контролю у сфері санітарії та епідеміології і визначають їх

компетенцію; (2) передбачають заходи боротьби з епідеміями, їх припинення та

ліквідації негативних наслідків; (3) закріплюють санітарні правила і норми,

дотримання яких спрямовано на попередження виникнення епідемій. При

цьому в рамках останньої групи виокремлюються певні підгрупи актів, залежно

від сфери встановлення санітарних правил і норм. Крім того, в роботі

висвітлюється, що систематизація санітарно-епідеміологічного законодавства у

досліджуваний період відбувалася від неофіційної до офіційної інкорпорації.

До положень новизни також належить періодизація санітарно-

епідеміологічного законодавства у радянський період, яка здійснюється з

урахуванням особливостей як державотворення, так і нормотворчості тих часів

5

за такими періодами: (1) перших років радянської влади (1917–1922 рр.);

(2) після утворення СРСР (1922–1937 рр.); (3) після перетворення УСРР на

УРСР та прийняття Конституції УРСР 1937 р. (1937–1970 рр.); (4) після

прийняття «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону

здоров’я» 1969 р. і набуття ними чинності (1970–1991 рр.).

Крім цього, в роботі доводиться, що на всіх етапах ХХ ст. формування

санітарно-епідеміологічного законодавства відбувалося під впливом або

принаймні з урахуванням тих санітарних та епідемічних обставин, які

складалися у певний проміжок часу, а також досягнень науково-технічного

прогресу тощо. До того ж підкреслюється, що участь у міжнародних санітарних

конференціях, приєднання до конвенцій, які на них приймалися, міждержавна

співпраця у сфері протиепідемічної боротьби здійснювали безпосередній вплив

на внутрішньодержавне санітарно-епідеміологічне законодавство, до якого

вносилися зміни, доповнення, нові правила.

Також в роботі обґрунтовується те, що систематизація санітарно-

епідеміологічного законодавства відбувалася від неофіційної до офіційної

інкорпорації, а через високу динамічність санітарно-епідеміологічного

законодавства, його систематизація здійснювалася періодично. Крім того,

звертається увага на те, що відмітною ознакою актів санітарно-

епідеміологічного законодавства була наявність у них техніко-юридичних

норм. Це об’єктивно зумовлювалося неможливістю інакшого належного

регулювання суспільних відносин, які складалися у сфері санітарно-

протиепідемічної діяльності.

Практичне значення роботи полягає у тому, що її положення і висновки

можуть бути використані у науково-дослідній роботі (для збагачення сучасної

історико-правової науки знаннями про розвиток санітарно-епідеміологічного

законодавства, чинного на території України у ХХ ст.), у правотворчій

діяльності (у процесі розробки та вдосконалення нормативно-правових актів

щодо регулювання санітарно-протиепідемічної діяльності), у навчальному

процесі (при підготовці навчальної та учбово-методичної літератури з

6

юридичних та медичних дисциплін; під час викладання курсів «Історія держави

і права», «Медичне право», «Санітарія та епідеміологія»), у діяльності

санітарних органів та санітарно-епідеміологічних служб, їх посадових осіб

тощо.

Ключові слова: санітарно-епідеміологічне законодавство, санітарно-

протиепідемічна діяльність, санітарія, епідеміологія, санітарно-епідемічне

благополуччя, техніко-юридичні норми, українські губернії Російської імперії,

відродження української державності, законодавство України за радянських

часів.

Список публікацій здобувача за темою дисертації

Наукові праці, в яких опубліковані основні наукові результати дисертації

1. Гоцуляк С. Л. Санітарно-епідеміологічне законодавство в українських

губерніях на початку ХХ ст. Проблеми законності. 2014. Вип. 125. С. 40–46.

2. Гоцуляк С. Л. Международные санитарные конвенции,

ратифицированные Российской империей в конце XIX – начале ХХ ст.:

историко-правовой аспект. Legea şi viaţa. 2014. № 8/2 (272). С. 41–45.

3. Гоцуляк С. Л. Організаційне забезпечення санітарної справи в Україні в

період 1917–1921 рр. Державне будівництво та місцеве самоврядування. 2014.

Вип. 27. С. 247–257.

4. Гоцуляк С. Л. Правове регулювання санітарної справи в Україні на

початку 1920-х рр. Право і суспільство. 2015. № 3. Ч. 3. С. 8–13.

5. Гоцуляк С. Л. Правовое регулирование санитарно-

эпидемиологического дела в Украине в период перестройки (1985–1991 гг.)

Teorie şi Practică. 2015. № 6 (16). С. 19–24.

6. Гоцуляк С. Л. Техніко-юридичні нормі в санітарно-епідеміологічному

законодавстві України в ХХ ст. Форум права. 2016. № 2. С. 34–42.

Накові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації

1. Гоцуляк С. Л. Санітарне законодавство в українських губерніях за часів

7

Російської імперії. Юридична осінь 2012 року: зб. тез доп. та наук. повідомл.

учасн. всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених та здобувачів (Харків, 13

листопада 2012 р.) / За заг. ред. А. П. Гетьмана. Харків: Нац. ун-т «Юрид. акад.

України імені Ярослава Мудрого», 2012. С. 36–38.

2. Гоцуляк С. Л. Забезпечення санітарної справи в Україні за

Конституцією УРСР 1978 р. Теорія та практика сучасної юриспруденції: мат. І

всеукр. наук.-теорет. конф. (Харків, 15 березня – 15 квітня 2013 р.). Харків:

Точка, 2013. С. 186–188.

3. Гоцуляк С. Л. Правові засади санітарного та епідемічного

благополуччя населення України. Здоров’я сучасної людини у духовно-

соціальному та фізичному вимірі: мат. наук.-практ. конф. з міжнар. участю

студентів, молодих вчених та викладачів (Харків, 11 квітня 2013 р.). Харків:

ХНМУ, 2013. С. 36–37.

4. Гоцуляк С. Л. Логічна структура Статуту лікарняного 1857 р. Логіка і

аргументація в праві: мат. V міжнар. наук.-практ. конф. (Харків, 24 квітня

2014 р.). Харків: ФОП Корецька Л. О., 2013. С. 11–13.

5. Гоцуляк С. Л. Розвиток санітарного законодавства в різних сферах

життєдіяльності українського народу (історико-правовий аспект). Актуальні

проблеми науки історії держави і права: мат. «круглого столу», присвяч.

пам’яті проф. А. Й. Рогожина (Харків, 5 жовтня 2013 р.) / За ред.

В. Д. Гончаренка. Харків: Право, 2013. С. 208–211.

6. Гоцуляк С. Л. Діяльність органів самоврядування в забезпеченні

санітарного благополуччя населення в Україні (кінець 1890-х рр. – початок

ХХ ст.). Теорія та практика сучасної юриспруденції: мат. ІІІ всеукр. наук.-

теорет. конф. (Харків, 15 березня – 15 квітня 2014 р.). Харків: Точка, 2014.

С. 34–35.

7. Гоцуляк С. Л. Санітарне законодавство в українських губерніях в світлі

реформ 1860-х рр. Судова реформа 1864 року в історії українського

державотворення: мат. всеукр. наук.-практ. конф. (Харків, 14 листопада

2014 р.). Харків: Друкарня Мадрид, 2014. С. 21–23.

8

8. Гоцуляк С. Л. Правове закріплення технічних норм в санітарному

законодавстві України у другій половині ХХ ст. O nouă perspectivă proceselor de

integrare europeană din Moldova și Ucraina: aspectul juridic: conferința

internațională științifico-practică (Chișinău, Republica Moldova, 25–26 martie 2016).

Chișinău: Сetatea de Sus. С. 24–27.

9. Гоцуляк С. Л. Технічні норми в контексті санітарно-епідеміологічного

законодавства в Україні в ХХ столітті. Проблема людини у соціально-

гуманітарному та медичному дискурсах: мат. міжвузівської наук.-практ. конф.

з міжнар. участю (Харків, 31 березня 2016 р.). Харків: ХНМУ, 2016. С. 56–57.

10. Гоцуляк С. Л. Вплив норм Конституції на санітарне законодавство.

Історичні, економічні, соціально-філософські та освітні аспекти розвитку

охорони здоров’я: мат. IV міжнар. наук. інтернет-конф. (м. Харків, Нац. мед. ун-

т 1–8 листопада 2016 р.). Харків: Колегіум, 2016. С. 116–118.

11. Гоцуляк С. Л. Имплементация международных медико-санитарных

норм в санитарно-эпидемиологическое законодательство Украины. Наука и

образование – 2017: сборник мат. ХІІ междунар. научн. конф. студентов и

молодых ученых (Астана, 14 апреля 2017 г.). Астана, 2017. С. 6049–6051.

ABSTRACT

Hotsulyak S. L. Sanitary legislation in Ukraine in the XXth Century. –

Qualifying scientific work. Manuscript.

The thesis for obtaining of the Candidate of Legal Science degree, specialty

12.00.01 "Theory and History of State and Law, History of Political and Legal

Studies". – Yaroslav Mudryi National Law University, Ministry of Education and

Science of Ukraine, Kharkiv, 2017.

The thesis provides the theoretical generalization and resolves academic

problem, which consists in the historical and legal characteristic of acts of sanitary-

epidemiological legislation applicable within Ukraine during the XXth century,

9

identifying their nature, characteristics, significance, interaction, dynamics of the

force and efficiency.

The purpose of the scientific work is to determine the essence and features of

sanitary and epidemiological legislation existed on the territory of Ukraine in

different historical periods of the twentieth century (til 1991), as well as to deep and

expand the scientific knowledge on the history of law science on this issue. The

realization of this goal led to focus on the following main tasks: to identify and

analyze the historiography and source base of the research on sanitary and

epidemiological legislation existed in the twentieth century in Ukraine; to propose

and substantiate the periodization of sanitary and epidemiological legislation existed

in the XXth century on the territory of Ukraine; to carry out the classification of acts

of the sanitary and epidemiological legislation of Ukraine in the twentieth century; to

find out the specifics of the validity on the territory of Ukraine, as well as the features

of its interaction at the different historical stages of the twentieth century; to identify

the features, as well as distinctions of the acts from which the sanitary-

epidemiological legislation in Ukraine in the twentieth century evolved; to

characterize the process of systematization of the sanitary and epidemiological

legislation existed on the territory of Ukraine in the different historical periods of the

twentieth century.

The research singles out three historical periods: first, Russian Empire of the

early twentieth centuries (1901–1917); second, the revival of Ukrainian statehood

(1917–1920); third, the Soviet stage (1917–1991). In turn, the period of revival of

Ukrainian state is separated into another three stages: first – during the Ukrainian

Central Council (1917–1918) second – during the Hetman P. Skoropadsky (1918);

third – the times Directorate of the Ukrainian People's Republic and the Western

Ukrainian People's Republic (1918–1920). Soviet period, due to the peculiarities of

state and law-making, is divided into four stages: the first – the early years of the

Soviet regime (1917–1922), the second – after establishing the USSR (1922–1937);

the third – 1937–1970; the fourth – 1970–1991.

10

The study of sanitary-epidemiological legislation early twentieth century

primarily focuses on the Second Book "Medical Statute" (in editions of 1892 and

1905) – "Statute of medical police" which contained rules that regulated social

relations in the field of sanitary-epidemiological activities. Then, the study examines

an array of normative legal acts (rules, instructions, guidelines, circulars, etc.) that

detailed the certain provisions of the "Statute of medical police" or played an

independent role in the regulation of these social relations. In addition, it does not

remain unnoticed the international sanitary conventions and signed intergovernmental

agreements on the sanitary issues ratified by the Russian Empire in the early XXth

century, which were elements of sanitary-epidemiological legislation in the Ukrainian

provinces (gubernias).

Within the period of revival of Ukrainian statehood the research focuses,

firstly, on the Resolution of the Council of People's Ministers of sanitary-

antiepidemic issues (times of Ukrainian Central Council), secondly, on the

Resolution Council of Ministers, concerning sanitary-epidemiological activities

(ruling of Hetman P. Skoropadsky), and thirdly, the Resolution of the Ukrainian

People Republic, as well as the Decisions and Resolutions of the Council of

(National) Ministers for the regulation relations in the sanitary-antiepidemiological

field (the Directory Ukrainian People's Republic and the Western Ukrainian People's

Republic).

The study of sanitary-epidemiological legislation of the early years of the

Soviet regime applies decrees, ordinances, regulations of the Council of People's

Commissars of the RSFSR and the Council of People's Commissars of the Ukrainian

SSR and regulations, circulars, orders of various People's Commissariat of RSFSR

for the sanitation, combating epidemics and their prevention. Along with these acts,

the research focuses on the orders, decrees, circulars of AllUkrainian Revolutionary

Committee, the People's Commissariat of Health of the USSR, the Ukrainian SSR

People's Commissariat of Agriculture, Ukrainian emergency sanitary committee, etc.

The analysis of sanitary-epidemiological legal acts, adopted after the

establishing the USSR, covers the Council of People's Commissars of the USSR, the

11

acts of People's Commissariat of the Health Care of Ukrainian SSR (guidelines,

regulations) and instructions, health rules and regulations adopted by the Central

Council of Sanitary of Ukrainian SSR. Particular attention is given to the

international legal acts.

Among the acts of sanitary-epidemiological legislation that were applicable at

the territory of the Ukrainian SSR in 1937–1970, the research examines acts of the

Council of People's Commissars of the Ukrainian SSR, the People's Commissariat of

Health, the Council of Ministers, the Council of Ministers of Ukrainian SSR, the

Ministry of health of the USSR and others. In addition, close attention is given to to

various sanitary rules, which were approved by the Chief State Sanitary Doctor of the

USSR.

As the key acts of sanitary-epidemiological legislation of 1970–1991 there

were determined: Law of the USSR "On approval of the Fundamentals of the USSR

and Soviet republics on Health Care" (1969), Law of the USSR "On health care"

(1971), "Regulation on state sanitary inspection in the USSR" (1973) approved by

Resolution of Council of Ministers USSR and Resolution of Supreme Council of the

Ukrainian SSR "On condition and measures to further improvement of medical

services of the Republic" in light of provisions of Soviet and Ukrainian Constitutions

and the Law of Ukrainian SSR "On health care" (1979). In addition to this study the

relevant sanitary rules, regulations, instructions, requirements, etc., approved by the

chief sanitary doctor of the USSR or his deputy, were indicated.

The thesis figured out the complex character of the sanitary-epidemiological

legislation in Ukraine at the certain stages of the twentieth century. There were

outlined acts of the medical, administrative, other branch of legislation and

international treaties, conventions. Thus it was drawn an attention to the sectoral

transformation of sanitary-epidemiological legislation from a component of the police

legislation (administrative) to the element of medical (health) legislation

The novelty of the thesis consists in the systematization of sanitary-

epidemiological legislation depending on the subject of regulation, namely, acts that:

(1) establish a system of bodies for the control in the field of sanitation and

12

epidemiology and determine their competence; (2) provide measures to combat

epidemics, termination and liquidation of negative consequences; (3) establish

sanitary rules and regulations, which aims at the prevention of epidemics. Within the

latter group it was singled out specific subgroups of acts, depending on the sphere of

sanitary rules and regulations. In addition, the research highlighted that the

systematization of the sanitary-epidemiological legislation in the disignated period

erased from the informal to the formal incorporation.

The elements of novelty also includes the author’s periodization of sanitary-

epidemiological legislation in the Soviet period, which was indicated due to the

distinctive features of state building and rulemaking of that time and highlights:

(1) the first years of Soviet rule (1917–1922); (2) after the formation of the USSR

(1922–1937); (3) after the transformation of the Ukrainian Socialist Soviet Republic

into the Ukrainian Soviet Socialist Republic and the adoption of the Constitution of

the Ukrainian SSR in 1937 (1937–1970); (4) after the adoption of the "Fundamentals

of the Legislation of the USSR and the Union Republics on Public Health" of 1969

and the entry into force of them (1970–1991).

In addition, it is proved that at all stages of the twentieth century the formation

of sanitary-epidemiological legislation occurred under the influence or, at least,

taking into account those sanitary and epidemiological circumstances that occurred

that time, as well as scientific and technological progress. It is emphasized that

participation in the international sanitary conferences, accession to the conventions

that were adopted there and intergovernmental cooperation in the field of anti-

epidemic struggle had a direct impact on the domestic sanitary and epidemiological

legislation, which was amended and supplemented by new norms and rules.

Thesis justified that the systematization of sanitary-epidemiological legislation

had a way from the informal to the formal incorporation, and due to the high

dynamics of sanitary-epidemiological legislation the systematization was carried out

periodically. It is emphasized that the distinctive feature of sanitary-epidemiological

legislation was the presence therein technical and legal norms. This was objectively

13

due to the impossibility of otherwise proper handling of the regulation of social

relations, which evolved in the sphere of sanitary and anti-epidemic activity.

The practical significance of the thesis consists in the fact that its provisions

and findings could be used in field of scientific research (to enrich the modern

historical and legal science with knowledge about the development of sanitary and

epidemiological legislation in force in the territory of Ukraine in the twentieth

century), in the law-making activities (in order to develop new norms to regulate

sanitary-epidemiological activity), in the educational process (in the preparation of

educational and teaching-methodical literature on legal and medical disciplines, in

teaching the courses "History of State and Law", "Medical Law", "Sanitation and

Epidemiology"), in the activities of sanitary organs and sanitary-epidemiological

services, their officials, etc.

Keywords: sanitary-epidemiological legislation, sanitary-epidemiological

activities, sanitation, epidemiology, sanitary and epidemiological welfare, technical

and legal norms, Ukrainian provinces (gubernia) of Russian Empire, the revival of

Ukrainian statehood, legislation of Ukraine in Soviet times.

List of publications on the topic of the dissertation

Scientific proceedings in which the basic scientific results were published

1. Hotsuliak S. L. Sanitarno-epidemiolohichne zakonodavstvo v ukrainskykh

huberniiakh na pochatku XX st. Problemy zakonnosti. 2014. Vyp. 125. S. 40–46.

2. Hotsulyak S. L. Mezhdunarodnye sanitarnye konvencii, ratificirovannye

Rossijskoj imperiej v konce XIX – nachale ХХ st.: istoriko-pravovoj aspekt. Legea şi

viaţa. 2014. № 8/2 (272). S. 41–45.

3. Hotsuliak S. L. Orhanizatsiine zabezpechennia sanitarnoi spravy v Ukraini v

period 1917–1921 rr. Derzhavne budivnytstvo ta mistseve samovriaduvannia. 2014.

Vyp. 27. S. 247–257.

4. Hotsuliak S. L. Pravove rehuliuvannia sanitarnoi spravy v Ukraini na

pochatku 1920-kh rr. Pravo i suspilstvo. 2015. № 3. Ch. 3. S. 8–13.

14

5. Hotsulyak S. L. Pravovoe regulirovanie sanitarno-jepidemiologicheskogo

dela v Ukraine v period perestrojki (1985–1991 gg.) Teorie şi Practică. 2015. № 6

(16). S. 19–24.

6. Hotsuliak S. L. Tekhniko-iurydychni normi v sanitarno-

epidemiolohichnomu zakonodavstvi Ukrainy v ХХ st. Forum prava. 2016. № 2.

S. 34–42.

Scientific proceedings in which the scientific results were certified

1. Hotsuliak S. L. Sanitarne zakonodavstvo v ukrainskykh huberniiakh za

chasiv Rosiiskoi imperii. Yurydychna osin 2012 roku: zb. tez dop. ta nauk. povidoml.

uchasn. vseukr. nauk.-prakt. konf. molodykh uchenykh ta zdobuvachiv (Kharkiv, 13

lystopada 2012 r.) / Za zah. red. A. P. Hetmana. Kharkiv: Nats. un-t «Iuryd. akad.

Ukrainy imeni Yaroslava Mudroho», 2012. S. 36–38.

2. Hotsuliak S. L. Zabezpechennia sanitarnoi spravy v Ukraini za

Konstytutsiieiu URSR 1978 r. Teoriia ta praktyka suchasnoi yurysprudentsii: mat. I

vseukr. nauk.-teoret. konf. (Kharkiv, 15 bereznia – 15 kvitnia 2013 r.). Kharkiv:

Tochka, 2013. S. 186–188.

3. Hotsuliak S. L. Pravovi zasady sanitarnoho ta epidemichnoho

blahopoluchchia naselennia Ukrainy. Zdorov’ia suchasnoi liudyny u dukhovno-

sotsialnomu ta fizychnomu vymiri: mat. nauk.-prakt. konf. z mizhnar. uchastiu

studentiv, molodykh vchenykh ta vykladachiv (Kharkiv, 11 kvitnia 2013 r.). Kharkiv:

KhNMU, 2013. S. 36–37.

4. Hotsuliak S. L. Lohichna struktura Statutu likarnianoho 1857 r. Lohika i

arhumentatsiia v pravi: mat. V mizhnar. nauk.-prakt. konf. (Kharkiv, 24 kvitnia

2014 r.). Kharkiv: FOP Koretska L. O., 2013. S. 11–13.

5. Hotsuliak S. L. Rozvytok sanitarnoho zakonodavstva v riznykh sferakh

zhyttiediialnosti ukrainskoho narodu (istoryko-pravovyi aspekt). Aktualni problemy

nauky istorii derzhavy i prava: mat. «kruhloho stolu», prysviach. pam’iati prof.

A. I. Rohozhyna (Kharkiv, 5 zhovtnia 2013 r.) / Za red. V. D. Honcharenka. Kharkiv:

Pravo, 2013. S. 208–211.

6. Hotsuliak S. L. Diialnist orhaniv samovriaduvannia v zabezpechenni

15

sanitarnoho blahopoluchchia naselennia v Ukraini (kinets 1890-kh rr. – pochatok

XX st.). Teoriia ta praktyka suchasnoi yurysprudentsii: mat. III vseukr. nauk.-teoret.

konf. (Kharkiv, 15 bereznia – 15 kvitnia 2014 r.). Kharkiv: Tochka, 2014. S. 34–35.

7. Hotsuliak S. L. Sanitarne zakonodavstvo v ukrainskykh huberniiakh v svitli

reform 1860-kh rr. Sudova reforma 1864 roku v istorii ukrainskoho

derzhavotvorennia: mat. vseukr. nauk.-prakt. konf. (Kharkiv, 14 lystopada 2014 r.).

Kharkiv: Drukarnia Madryd, 2014. S. 21–23.

8. Hotsuliak S. L. Pravove zakriplennia tekhnichnykh norm v sanitarnomu

zakonodavstvi Ukrainy u druhii polovyni XX st. O nouă perspectivă proceselor de

integrare europeană din Moldova și Ucraina: aspectul juridic: conferința

internațională științifico-practică (Chișinău, Republica Moldova, 25–26 martie 2016).

Chișinău: Сetatea de Sus. S. 24–27.

9. Hotsuliak S. L. Tekhnichni normy v konteksti sanitarno-epidemiolohichnoho

zakonodavstva v Ukraini v ХХ stolitti. Problema liudyny u sotsialno-humanitarnomu

ta medychnomu dyskursakh: mat. mizhvuzivskoi nauk.-prakt. konf. z mizhnar.

uchastiu (Kharkiv, 31 bereznia 2016 r.). Kharkiv: KhNMU, 2016. S. 56–57.

10. Hotsuliak S. L. Vplyv norm Konstytutsii na sanitarne zakonodavstvo.

Istorychni, ekonomichni, sotsialno-filosofski ta osvitni aspekty rozvytku okhorony

zdorov’ia: mat. IV mizhnar. nauk. internet-konf. (m. Kharkiv, Nats. med. un-t 1–8

lystopada 2016 r.). Kharkiv: Kolehium, 2016. S. 116–118.

11. Hotsulyak S. L. Implementacija mezhdunarodnyh mediko-sanitarnyh norm

v sanitarno-jepidemiologicheskoe zakonodatel'stvo Ukrainy. Nauka i obrazovanie –

2017: sbornik mat. XІІ mezhdunar. nauchn. konf. studentov i molodyh uchenyh

(Astana, 14 aprelja 2017 g.). Astana, 2017. S. 6049–6051.

2

ЗМІСТ

ВСТУП ................................................................................................................... 4

РОЗДІЛ 1. Історіографія та джерельна база дослідження

1.1. Історіографія дослідження .......................................................................... 11

1.2. Джерельна база дослідження ...................................................................... 16

Висновки до розділу 1 ....................................................................................... 24

РОЗДІЛ 2. Санітарно-епідеміологічне законодавство в

українських губерніях Російської імперії на початку ХХ ст.

(1901–1917 рр.)

2.1. «Статут лікарський» – основа санітарно-епідеміологічного

законодавства в українських губерніях Російської імперії на

початку ХХ ст. ..................................................................................................... 27

2.2. Загальна характеристика актів санітарно-епідеміологічного

законодавства, чинних на території українських губерній

Російської імперії на початку ХХ ст. ................................................................ 46

2.3. Міжнародно-правові акти з санітарно-протиепідемічних

питань, ратифіковані Російською імперією і чинні на території

її українських губерній на початку ХХ ст. ....................................................... 54

Висновки до розділу 2 ....................................................................................... 62

РОЗДІЛ 3. Санітарно-епідеміологічне законодавство в

Україні у період відродження української державності

(1917–1921 рр.)

3.1. Формування нормативно-правової бази санітарно-

протиепідемічної діяльності за часів Української Центральної

Ради (1917–1918 рр.) ........................................................................................... 64

3.2. Санітарно-епідеміологічне законодавство за часів

Гетьманату П. П. Скоропадського (1918 р.) ..................................................... 69

3

3.3. Нормативно-правове регулювання санітарно-

протиепідемічної діяльності за часів Директорії Української

Народної Республіки та Західноукраїнської Народної

Республіки (1918–1921 рр.) ................................................................................ 79

Висновки до розділу 3 ....................................................................................... 91

РОЗДІЛ 4. Санітарно-епідеміологічне законодавство чинне

на території України за радянських часів (1917–1991 рр.)

4.1. Законодавче регулювання санітарно-протиепідемічної

справи у перші роки радянської влади (1917–1922 рр.) .................................. 94

4.2. Санітарно-епідеміологічне законодавство після утворення

СРСР (1922–1937 рр.) ....................................................................................... 112

4.3. Санітарно-епідеміологічне законодавство у 1937–1970 рр. .................. 126

4.4. Санітарно-епідеміологічне законодавство у 1970–1991 рр. .................. 142

Висновки до розділу 4 ..................................................................................... 173

ВИСНОВКИ ..................................................................................................... 176

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ .................................................... 181

ДОДАТКИ ......................................................................................................... 216

4

ВСТУП

Обґрунтування вибору теми дослідження. Одним із пріоритетних

напрямів політики будь-якої сучасної держави виступає охорона здоров’я

населення, зокрема, попередження та боротьба проти заразних та епідемічних

захворювань. Ефективність здійснення цього залежить у тому числі й від

досконалості санітарно-епідеміологічного законодавства. Зважаючи на те, що в

сучасній Україні існують недоліки у правовому регулюванні санітарно-

протиепідемічної діяльності, доцільно звернутися до історико-правового

аналізу вітчизняного досвіду становлення санітарно-епідеміологічного

законодавства. Так, аналіз законодавства 1901–1991 рр. дає можливість виявити

як недоліки, що властиві вітчизняній практиці нормативно-правового

забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення, так і

зберегти здобутки у цій сфері.

У юридичній науці відсутні фундаментальні історико-правові

дослідження санітарно-епідеміологічного законодавства, чинного на території

України у ХХ ст. Історики, історики права, медики, науковці з інших галузей

знань обмежуються наведенням загальної характеристики санітарно-

епідеміологічного законодавства, без аналізу його актів, оцінки їх ефективності,

взаємодії між собою і т.п. Такий стан обумовлює доцільність проведення

ґрунтовного історико-правового дослідження законодавства, яким

регулювалося здійснення санітарно-протиепідемічної діяльності на території

України у ХХ ст.

Теоретичною базою дослідження стали наукові здобутки вітчизняних та

зарубіжних вчених з історії держави і права, загальної історії, теорії держави і

права, адміністративного права, медичного права, а також вчених-медиків,

зокрема: С. С. Алексєєва, М. М. Белявського, І. Я. Бичкова, О. А. Гінзбурга,

З. С. Гладуна, В. Д. Гончаренка, А. М. Гринзовського, В. Ф. Дерюженського,

Л. М. Жванко, О. С. Йоффе, В. В. Копєйчикова, М. М. Коркунова,

Д. В. Лебедєва, Н. І. Матузова, О. Є. Назимова, М. Я. Новомбергського,

5

О. В. Петришина, Н. І. Пристанскової, І. Ю. Робака, В. О. Румʼянцева,

І. Я. Сенюти, Б. О. Старостина, С. Г. Стеценка, В. Ю. Стеценко, Б. Й. Тищика,

І. Б. Усенка, М. Г. Фрейберга, О. М. Ціборовського, О. Ф. Черданцева,

Ю. С. Шемшученка, О. Н. Ярмиша та ін.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами,

грантами. Дисертацію виконано відповідно до плану науково-дослідних робіт

кафедри історії держави і права України та зарубіжних країн Національного

юридичного університету імені Ярослава Мудрого у межах цільової

комплексної програми Національного юридичного університету імені Ярослава

Мудрого «Актуальні питання державотворення в Україні та зарубіжних країнах

на різних етапах їх історії», номер державної реєстрації – 0111U000970.

Мета і завдання дослідження. Мета роботи полягає у визначенні

сутності та особливостей санітарно-епідеміологічного законодавства, чинного

на території України на різних історичних етапах ХХ ст. (до 1991 р.), а також у

поглибленні та розширенні наукових знань з історії права щодо цієї

проблематики.

Поставлена мета зумовила вирішення таких основних завдань:

- виявити та проаналізувати історіографію та джерельну базу дослідження

санітарно-епідеміологічного законодавства, чинного на території України у

ХХ ст.;

- запропонувати і обґрунтувати періодизацію санітарно-епідеміологічного

законодавства, чинного на території України у ХХ ст.;

- здійснити класифікацію актів санітарно-епідеміологічного

законодавства, які мали чинність на території України у ХХ ст.;

- з’ясувати специфіку чинності на території України, а також особливості

взаємодії між собою окремих актів санітарно-епідеміологічного законодавства

на різних історичних етапах ХХ ст.;

- визначити особливості, а також відмітні ознаки актів, з яких складалося

санітарно-епідеміологічне законодавство в Україні у ХХ ст.;

- охарактеризувати процес систематизації санітарно-епідеміологічного

6

законодавства, чинного на території України у різні історичні періоди ХХ ст.

Об’єктом дослідження є суспільні відносини у сфері санітарно-

протиепідемічної діяльності на території України у ХХ ст.

Предметом дослідження є санітарно-епідеміологічне законодавство, яке

було чинним на території України у XX ст.

Хронологічні межі дослідження зумовлюються поставленими завданнями

та визначаються 1901–1991 рр. Зазначений період окреслений для вивчення

правового регулювання санітарно-протиепідемічної діяльності на території

України, дозволяє розглянути розвиток вітчизняного санітарно-

епідеміологічного законодавства на різних історичних етапах ХХ ст., які

передували здобуттю Україною незалежності, початку сучасного етапу її

розвитку.

Територіальні межі дослідження охоплюють територію України у складі

Російської імперії на початку XX ст. (до 1917 р.), підвладну національним

урядам у період відродження української державності (1917–1921 рр.),

підконтрольну радянській владі (1917–1991 рр.).

Методи дослідження. Методологічну основу дисертації склала

сукупність філософських, загальнонаукових та спеціально-наукових методів

наукового пізнання, які забезпечили достовірність отриманих результатів та

висновків. Діалектичний, як ключовий філософський метод, дозволив

дослідити санітарно-епідеміологічне законодавство у його розвитку і взаємодії

з іншими галузями законодавства (підрозділи 2.1–2.3, 3.1–3.3, 4.1–4.4). З числа

загальнонаукових – структурно-системний та структурно-функціональний

методи, які слугували визначенню внутрішньої будови санітарно-

епідеміологічного законодавства, встановленню її ієрархічності, а також

з’ясуванню функціонального призначення актів, з яких складалося це

законодавство (підрозділи 2.1–2.3, 3.1–3.3, 4.1–4.4). Серед спеціально-наукових,

використання порівняльно-правового методу допомогло виявити подібні і

відмітні риси санітарно-епідеміологічного законодавства на різних історичних

етапах ХХ ст. (підрозділи 2.1–2.3, 3.1–3.3, 4.1–4.4). Історико-правовий підхід

7

став у нагоді при дослідженні історіографії та джерельної бази, розкритті

генезису і тенденцій розвитку правового регулювання санітарно-

протиепідемічної діяльності, а також обґрунтуванні періодизації санітарно-

епідеміологічного законодавства (підрозділи 1.1, 1.2, 2.1–2.3, 3.1–3.3, 4.1–4.4).

Формально-юридичний метод був використаний для дослідження положень

різних законодавчих актів і законопроектів, аналізу їх змісту, а також

класифікації (підрозділи 2.1–2.3, 3.1–3.3, 4.1–4.4). Статистичний метод слугував

визначенню ефективності санітарно-епідеміологічного законодавства у сфері

попередження і боротьби проти епідемій (підрозділи 2.3, 4.1, 4.2).

Наукова новизна отриманих результатів. Дисертація є першою у

вітчизняній історико-правовій науці комплексною працею, яку присвячено

санітарно-епідеміологічному законодавству, чинному на території України у

різні історичні періоди ХХ ст. Основні наукові положення, які виносяться на

захист:

уперше:

- здійснено класифікацію актів санітарно-епідеміологічного

законодавства залежно від предмета регулювання на такі, що закріплювали:

(а) систему санітарно-протиепідемічних органів та їх компетенцію; (б) заходи

боротьби проти епідемій (ліквідації наслідків епідемій) та порядок їх

застосування; (в) заходи попередження виникнення епідемій та порядок їх

реалізації;

- доведено, що у період відродження української державності (1917–

1921 рр.) санітарно-епідеміологічне законодавство поповнювалося переважно

нормативно-правовими актами, якими засновувалися відповідні органи і

закріплювалася їх компетенція щодо здійснення санітарно-протиепідемічної

діяльності, а види і порядок застосування санітарно-протиепідемічних заходів

регулювалися нормативно-правовими актами, які були прийняті ще за часів

Російської імперії;

- здійснено періодизацію актів санітарно-епідеміологічного законодавства

радянського періоду (1917–1991 рр.) з урахуванням особливостей

8

державотворення і нормотворчості тих часів за такими періодами: (1) перших

років радянської влади (1917–1922 рр.); (2) після утворення СРСР (1922–

1937 рр.); (3) після перетворення УСРР на УРСР та прийняття Конституції

УРСР 1937 р. (1937–1970 рр.); (4) після прийняття «Основ законодавства Союзу

РСР і союзних республік про охорону здоров’я» 1969 р. і набуття ними

чинності (1970–1991 рр.);

- доведено, що формування санітарно-епідеміологічного законодавства на

всіх етапах ХХ століття відбувалося під впливом або з урахуванням тих

санітарних та епідемічних обставин, які складалися на певний проміжок часу, а

також відповідно до досягнень науково-технічного прогресу;

- обґрунтовано висновок про поступове перетворення санітарно-

епідеміологічного законодавства зі складової адміністративного (на початку

ХХ ст. поліцейського) у складову медичного законодавства;

удосконалено:

- обґрунтування того, що систематизація санітарно-епідеміологічного

законодавства відбувалася від неофіційної до офіційної інкорпорації;

- висновок, що через високу динамічність санітарно-епідеміологічного

законодавства, його систематизація здійснювалася періодично;

- твердження про належність медичного законодавства до комплексних

галузей законодавства (на стику із адміністративним);

набули подальшого розвитку:

- положення щодо того, що відмітною ознакою актів санітарно-

епідеміологічного законодавства була наявність у них техніко-юридичних

норм, що, зокрема, об’єктивно зумовлювалося неможливістю інакшого

належного регулювання суспільних відносин, які складалися у сфері санітарно-

протиепідемічної діяльності;

- аргументи на користь того, що участь у міжнародних санітарних

конференціях, приєднання до конвенцій, які на них приймалися, міждержавна

співпраця у сфері протиепідемічної боротьби здійснювали безпосередній вплив

на внутрішньодержавне санітарно-епідеміологічне законодавство, до якого

9

вносилися зміни та доповнення;

- обґрунтування того, що прийняття урядом РСФРР у перші роки

радянської влади окремих актів санітарно-епідеміологічного законодавства,

проявлялося у закріпленні норм, які мали чинність ще за часів Російської

імперії.

Практичне значення отриманих результатів. Сформульовані у

дисертації положення і висновки можуть бути використані:

- у науково-дослідній роботі – для збагачення сучасної історико-правової

науки знаннями про розвиток санітарно-епідеміологічного законодавства,

чинного на території України у ХХ ст.;

- у правотворчій діяльності – у процесі розробки та вдосконалення

нормативно-правових актів щодо регулювання санітарно-протиепідемічної

діяльності;

- у навчальному процесі – при підготовці навчальної та учбово-методичної

літератури з юридичних та медичних дисциплін; під час викладання курсів

«Історія держави і права», «Медичне право», «Санітарія та епідеміологія»

тощо.

Апробація матеріалів дисертації. Положення та висновки даної

наукової роботи обговорені та схвалені на засіданнях кафедри історії держави і

права України та зарубіжних країн Національного юридичного університету

імені Ярослава Мудрого. Основні положення дисертації оприлюднені на

всеукраїнських та міжнародних науково-практичних конференціях: «Юридична

осінь 2012» (м. Харків, 13 листопада 2012 р.); «Теорія та практика сучасної

юриспруденції» (м. Харків, 15 березня–15 квітня 2013 р.); «Здоров’я сучасної

людини у духовно-соціальному та фізичному вимірі» (м. Харків, 11 квітня

2013 р.); «Логіка і аргументація в праві» (м. Харків, 24 квітня 2013 р.);

«Актуальні проблеми науки історії держави і права» (м. Харків, 5 жовтня

2013 р.); «Теорія та практика сучасної юриспруденції» «Теорія та практика

сучасної юриспруденції» (м. Харків, 15 березня–15 квітня 2014 р.); «Судова

реформа 1864 року в історії українського державотворення» (м. Харків, 14

10

листопада 2014 р.); «O nouă perspectivă proceselor de integrare europeană din

Moldova și Ucraina: aspectul juridic» (Chișinău, Republica Moldova, 25–26 березня

2016 р.); «Проблема людини у соціально-гуманітарному та медичному

дискурсах» (м. Харків, 31 березня 2016 р.); «Історичні, економічні, соціально-

філософські та освітні аспекти розвитку охорони здоров’я» (м. Харків, 1–8

листопада 2016 р.); «Наука и образование – 2017» (м. Астана, 14 квітня 2017 р.).

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається з анотації,

вступу, чотирьох розділів, які містять дванадцять підрозділів, висновків, а

також списку використаних джерел (320 найменувань). Загальний обсяг

дисертації становить 218 сторінок, з яких 180 – основного тексту, додаток – 3

сторінки.

11

РОЗДІЛ 1

ІСТОРІОГРАФІЯ ТА ДЖЕРЕЛЬНА БАЗА ДОСЛІДЖЕННЯ

1.1. Історіографія дослідження

Аналіз історіографії санітарно-епідеміологічного законодавства, чинного

на території України у ХХ ст., передбачає виокремлення трьох періодів: по-

перше, Російської імперії початку ХХ ст. (1901–1917 рр.); по-друге,

відродження української державності (1917–1921 рр.); по-третє, радянського

(1917–1991 рр.).

Значну роль у науковій систематизації санітарно-епідеміологічного

законодавства України початку ХХ ст. (1901–1917 рр.) відіграє робота з історії

права Н. І. Пристанскової «Правове регулювання лікарсько-санітарної

діяльності в Російській імперії (ХІХ – початок ХХ ст.)» [159]. У ній вчена

зосереджується на дослідженні процесу становлення лікарсько-санітарного

законодавства, здійснює його наукову систематизацію за певними напрямками,

вивчає систему органів охорони здоров’я, а також особливості правового

регулювання лікарсько-санітарної справи в цілому.

Також, формуванню та розвитку санітарно-епідеміологічного

законодавства, чинного на території України на початку ХХ ст. приділялася

увага у працях науковців з адміністративного права, таких як: О. Є. Назимов

«Лекції з поліцейського права» (1903 р.) [92], В. Ф. Дерюженський

«Поліцейське право» (1908 р.) [42], М. М. Белявський «Поліцейське право.

(Адміністративне право)» (1915 р.) [1] та ін. Роботи цих вчених заклали основи

для вивчення санітарно-епідеміологічного законодавства того часу, як

складової адміністративного.

Інтерес з точки зору історіографії першого періоду мають і надбання,

висвітлені в роботах вчених-істориків, наприклад: С. М. Ігумнова «Нариси

розвитку земської медицини на Україні» [67], І. Ю. Робака «Особливості

організації охорони здоров’я в Харкові в післяреформений дожовтневий

12

період» [233], а також «Організація боротьби з особливо небезпечними

інфекціями в Харкові на початку ХХ ст.» [231] тощо. У спільній праці істориків

К. Г. Васильєва і О. Є. Сегала «Історія епідемій в Росії» [4] у систематичному

вигляді наводяться матеріали з історії епідемій з часів давньої Русі (ХІ ст.) і до

перших десятиріч ХХ ст. (1918 р.).

До того ж, не можна не зазначити про наукові здобутки вчених-медиків,

скажімо: М. Я. Новомбергського «Розвиток лікарсько-санітарного

управління» [94], О. А. Гінзбурга «До перегляду лікарсько-санітарного

законодавства» [13], авторів підручника «Історія медицини» [65] та ін.

Що стосується періоду відродження української державності (1917–

1921 рр.), то він, у свою чергу, передбачає розподіл ще на три етапи, а саме:

перший – за часів Української Центральної Ради (1917–1918 рр.); другий – за

часів Гетьманату П. П. Скоропадського (1918 р.); третій – за часів Директорії

Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки

(1918–1921 рр.). При цьому показовим є те, що питанням законодавчого

регулювання санітарно-епідемічної діяльності у ці роки приділяється увага у

працях лише сучасних вчених (правознавців, істориків, медиків).

Так, вчена-правознавець О. О. Колосова у статті «Організація охорони

здоров’я та соціального забезпечення населення України в часи правління

національних урядів 1917–1921 років» [73] розглядає історико-правові аспекти

даного питання, а також ефективність діяльності відповідних органів щодо

цього на всіх трьох етапах відродження української державності.

Вивчення окремих аспектів санітарно-епідеміологічного законодавства

доби Гетьманату П. П. Скоропадського віддзеркалюється у дисертації

Л. М. Жванко «Внутрішня політика Української держави у галузі охорони

здоров’я та соціального захисту населення (квітень – грудень 1918 року)» [50].

У ній вчена-історик торкається діяльності виконавчої влади, місцевого

самоврядування, громадських спілок, спрямованої на забезпечення санітарного

благополуччя населення та боротьбу з епідемічними захворюваннями,

розкриває проблеми поширення епідемій та боротьби з ними. Окрему увагу

13

приділяє правовим нормам гетьманського уряду в галузі охорони здоров’я та

соціальної опіки населення.

О. Пшенична у статті «Внутрішня політика Кабінету Міністрів

Української Держави 1918 року (на прикладі Міністерства Народного Здоров’я

й Опікування)» [227] досліджує діяльність цього органу щодо покращення

санітарного становища країни, охопленої епідеміями холери і чуми, які

посилювалися через негативні фактори війни та великої кількості біженців, а

також висвітлює асигнування Міністерству коштів на забезпечення санітарного

благополуччя населення та захисту його від епідемій.

Г. Л. Демочко у тезах доповіді «Охорона здоров’я у добу гетьманської

держави» [41] проводить історичний екскурс у сферу охорони здоров’я цього

періоду, а також звертає увагу на знедолені верстви населення, які потерпали у

той час від інфекційних хвороб.

Складовою історіографії етапу правління Гетьманату

П. П. Скоропадського виступає і монографія вченого-медика

О. М. Ціборовського «На варті здоров’я: Історія становлення соціальної

медицини і охорони здоров’я в Україні» [317], у якій окремий розділ

присвячений санітарії та гігієні, а також наводиться перелік нормативно-

правових актів, які регулювали відносини щодо цього.

Вивченню актів санітарно-епідеміологічного законодавства часів

Директорії Української Народної Республіки приділяється увага у дисертації

вченого-правознавця Д. В. Лебедєва «Створення Міністерств народного

здоров’я та опікування Української держави, Директорії Української Народної

Республіки і їхня діяльність (1918–1921 рр.)» [80]. В ній проводиться

комплексний історико-правовий аналіз організаційно-правових засад

функціонування цих органів, здійснюється оцінка політико-правових наслідків

їхньої діяльності, а також можливості застосування цього досвіду у процесі

реформування Міністерства охорони здоров’я України.

У спільній статті вчених-медиків Р. О. Піняжка та О. В. Любінця «З

історії організації медико-санітарної служби Української Народної

14

Республіки» [142] висвітлюється проблематика формування медико-

санітарного апарату Української Народної Республіки за часів Центральної

Ради та Директорії, зокрема, виникнення крайової медико-санітарної ради та її

перетворення на медико-санітарну службу за часів Директорії.

Радянський період санітарно-епідеміологічного законодавства, в силу

особливостей як державотворення, так і нормотворчості, передбачає

виокремлення чотирьох етапів, а саме: першого – перших років радянської

влади (1917–1922 рр.); другого – після утворення СРСР (1922–1937 рр.);

третього – після перетворення УСРР на УРСР та прийняття Конституції УРСР

1937 р. (1937–1970 рр.); четвертого – після прийняття «Основ законодавства

Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я» 1969 р. і набуття ними

чинності (1970–1991 рр.), що, відповідно, впливає і на розподіл наукових

досліджень цього періоду.

Окремі аспекти формування санітарно-епідеміологічного законодавства у

1922–1937 рр. висвітлюються у монографії історика права І. Б. Усенка «Перша

кодифікація законодавства Української РСР» [299]. У ній зачіпаються деякі

проблеми охорони здоров’я в республіці у 20-х рр., а також наводиться

інформація щодо процесу підготовки проекту Кодексу з охорони здоров’я

(1924 р.), у якому вказувалося і про організацію санітарної справи.

У спільній монографії вчених-медиків І. Я. Бичкова (кандидата медичних

та юридичних наук) і С. Я. Рячковського «Санітарний нагляд, як орган

дізнання. Інструкція про порядок провадження дізнання» (1931 р.) [3]

підкреслюється важливість контролю за виконанням санітарно-епідемічних

заходів, характеризуються міри відповідальності, які могли бути застосовані

санітарними органами за їх порушення тощо.

Окремі питання законодавчого регулювання діяльності санітарних

органів у рамках третього етапу (1937–1970 рр.) розглядаються у посібнику для

державних санітарних лікарів І. Я. Бичкова «Правові основи діяльності

санітарних органів» (1954 р.) [2].

15

Розвитку радянського санітарного законодавства у межах четвертого

етапу (1970–1991 рр.) присвячена стаття вченого з екологічного права

О. К. Голиченкова «Концепція розвитку санітарного законодавства»

(1990 р.) [15], у якій акцентується увага на структурі санітарного законодавства

у вертикальній площині. У свою чергу, адміністративно-правові питання

державного санітарного нагляду в СРСР розглядалися у дисертації

З. С. Гладуна [14].

Окреме місце в історіографії займають роботи, присвячені тривалим

історичним періодам, які виходять за межі окремих періодів, виокремлених у

даному дослідженні.

Так, наскрізний характер має дисертація вченого-медика

А. М. Гринзовського «Санітарне законодавство України: генезис та тенденції

розвитку» [39]. У ній висвітлюються санітарно-гігієнічні та протиепідемічні

заходи Стародавньої Русі та Гетьманської України як первинна база

вітчизняного медико-санітарного законодавства, показується роль медичної

поліції як міждисциплінарної комплексної державної доктрини збереження

громадського здоров’я у ХVІІІ – на початку ХХ ст., характеризується

нормативно-правове забезпечення медико-санітарної допомоги населенню у

ХІХ – на початку ХХ ст., вивчається становлення вітчизняного санітарного

законодавства та адміністративно-управлінських функцій державної санітарно-

епідеміологічної служби України у ХХ ст., а також у ХХ – ХХІ ст. тощо [39,

с. 8–22].

Колективна стаття науковців з державного управління Я. Ф. Радиша,

Н. Б. Мєзєнцевої, Л. О. Буравльова «Державне регулювання суспільних

відносин у галузі охорони здоров’я України: історичні та правові аспекти»

(2009 р.), дає можливість скласти уявлення про періодизацію правового

регулювання медичної діяльності від Київської Русі до сьогодення [229]. Крім

цього, монографія Я. Ф. Радиша «Державне управління охороною здоров’я в

Україні: генезис, проблеми та шляхи реформування» присвячена висвітленню

діяльності санітарної служби у різні історичні періоди розвитку України [228].

16

Таким чином, можна зробити висновок, що дослідження санітарно-

епідеміологічного законодавства, чинного на території України у ХХ ст.,

відбивалося здебільшого у працях вчених-медиків та вчених-істориків, і в

меншій мірі в роботах істориків права, а також науковців з адміністративного

права (інколи у наукових дослідженнях вчених з державного управління,

екологічного права тощо).

При цьому увага актам санітарно-епідеміологічного законодавства

приділялася переважно у світлі наукових розробок більш широкого кола питань

(наприклад, державного регулювання охорони здоров’я, діяльності органів та

установ охорони здоров’я тощо) і лише у деяких випадках стосувалася саме

«лікарсько-санітарного» або ж «санітарного» законодавства. У той же час

сутність такої уваги полягала у переліченні або класифікації актів, які

відносилися до цього законодавства. Відповідно, комплексної картини

нормативно-правового регулювання санітарно-протиепідемічної справи в

Україні у ХХ ст. немає, чимало питань, які стосуються аналізу як окремих

актів, так і всієї системи санітарно-епідеміологічного законодавства чинного на

території України у ХХ ст. в цілому залишаються не достатньо висвітленими.

Доводиться констатувати, що на сьогодні у науковому просторі України

відсутні спеціальні роботи, присвячені саме санітарно-епідеміологічному

законодавству, чинному на території України протягом ХХ ст. Це зумовлює

необхідність здійснення спеціального історико-правового дослідження цього

питання, що дозволить поглибити історико-правові знання у цій сфері.

1.2. Джерельна база дослідження

Джерельна база дослідження складається з широкого кола різноманітних

видів і категорій джерел, зокрема: нормативно-правових актів; проектів

нормативно-правових актів; збірників нормативно-правових актів; архівних

документів; статистичних даних; періодичних видань тощо.

17

Так, при здійсненні дослідження були виявлені, вивчені та проаналізовані

нормативно-правові акти, які належали до чинного на території України у

ХХ ст. санітарно-епідеміологічного законодавства.

Перш за все була приділена увага нормативно-правовим актам Російської

імперії, чинним на території її українських губерній на початку ХХ ст. (1901–

1917 рр.). Зокрема, було детально проаналізовано положення книги другої

«Статуту лікарського» (в редакціях від 1892 і 1905 рр.), яка мала назву –

«Статут медичної поліції», і в якій містилися правила попередження і

припинення повальних і заразних серед населення і домашньої худоби хвороб.

Крім того, був досліджений масив нормативно-правових актів, які

деталізували окремі положення «Статуту медичної поліції» при регулюванні

вказаних суспільних відносин. Зокрема, було приділено увагу відповідним

правилам, інструкціям, настановам, циркулярам тощо, виданим або

затвердженим Міністерством внутрішніх справ, іншими органами виконавчої

влади, представницькими органами влади, а також Імператором.

Не залишилися поза увагою й міжнародно-правові акти з питань

санітарно-епідеміологічної справи, ратифіковані Російською імперією, а отже

чинні в її українських губерніях на початку ХХ ст. Так, були проаналізовані

міжнародні санітарні конвенції і санітарні регламенти, прийняті і затверджені

за результатами проведення міжнародних санітарних конференцій. Крім цього,

були досліджені двосторонні і багатосторонні міжнародні угоди з санітарно-

епідеміологічних питань, укладені за участю Російської імперії.

Наступну групу склали акти санітарно-епідеміологічного законодавства

періоду відродження української державності (1917–1921 рр.). Перш за все

часів Української Центральної Ради, а саме, постанови Ради Народних

Міністрів («Про медико-санітарні управи», «Про функції Головної медико-

санітарної Управи при Міністерстві внутрішніх справ і про демобілізацію

медико-санітарних установ») тощо.

У свою чергу, було виокремлено нормативно-правові акти санітарно-

епідеміологічного законодавства часів Гетьманату П. П. Скоропадського.

18

Найбільшу чисельність серед них склали постанови Ради Міністрів, зокрема,

«Про утворення Міністерства народного здоров’я і опікування», «Про перехід

Головної медико-санітарної управи і Департаменту державного опікування до

Міністерства народного здоров’я», а також низка постанов, якими

передбачалися асигнування коштів на боротьбу з холерою тощо. Були

враховані рішення, накази, а також закон Міністерства народного здоров’я і

опікування, які стосувалися регулювання санітарно-протиепідемічної

діяльності. Крім того, було приділено увагу «Тимчасовому Статуту

спостереження та боротьби з заразними хворобами», затвердженому Радою

Міністрів, а також «Статуту Ліги боротьби з епідеміологічними хворобами»,

розробленому Міністром народного здоров’я і опікування.

При дослідженні нормативно-правового регулювання санітарно-

протиепідемічної діяльності за часів Директорії Української Народної

Республіки були вивчені відповідні акти, прийняті у цей період. Зокрема, було

охоплено: закон, а також постанови Директорії Української Народної

Республіки; закон, постанови, а також ухвали Ради (Народних) Міністрів; наказ

Головного уповноваженого уряду Української Народної Республіки «Про

санітарний комітет»; «Тимчасове санітарне поучення для окружних команд»,

затверджене Державним секретаріатом військових справ та ін.

Наступну групу нормативно-правових джерел склали акти санітарно-

епідеміологічного законодавства, чинного на території України на різних

етапах радянського періоду (1917–1991 р.).

Серед актів перших років радянської влади (1917–1922 рр.) були

використані декрети, постанови, положення Ради Народних Комісарів РСФРР

(серед яких окремо варто вказати положення «Про Народний комісаріат

охорони здоров’я», декрети «Про обов’язкове віспощеплення», «Про заходи

боротьби з епідеміями», «Про санітарну охорону помешкань» та ін.), а також

Ради Народних Комісарів УСРР (зокрема, положення «Про Народний

комісаріат охорони здоров’я Української Соціалістичної Радянської

Республіки», декрети «Про права і обов’язки Народного комісаріату охорони

19

здоров’я з питань санітарної техніки», «Про обов’язкове щеплення віспи в

УСРР», «Про боротьбу з епідеміологічними занедужаннями» тощо).

Крім того, були досліджені постанови, циркуляри, накази Народних

комісаріатів РСФРР (охорони здоров’я, внутрішніх справ (та його підрозділу з

управління медичною частиною), з військових справ, праці, шляхів

сполучення), а також спільні акти Народних комісаріатів РСФРР (внутрішніх

справ, охорони здоров’я, шляхів сполучення). Поряд із цим увага була

приділена розпорядженням, постановам, циркулярам, наказам Всеукраїнського

революційного комітету, Народного комісаріату охорони здоров’я УСРР,

Народного комісаріату землеробства УСРР, Всеукраїнської надзвичайної

санітарної комісії тощо.

Аналізуючи акти санітарно-епідеміологічного законодавства періоду

після утворення СРСР (1922–1937 рр.) було приділено увагу постановам Ради

Народних Комісарів УСРР, серед яких окремо слід виділити постанову «Про

санітарні органи республіки», адже вона виступала одним із основних актів

цього періоду. Поряд із цим були проаналізовані постанови Народного

комісаріату охорони здоров’я УСРР, затверджені ним інструкції, положення.

До того ж не залишилися поза увагою інструкції, а також санітарні правила і

норми, затверджені Центральною санітарно-технічною радою УСРР. Окрема

увага була приділена «Санітарній конвенції між УСРР, РСФРР та БСРР з

одного боку та Польською Республікою з другого» від 7 лютого 1923 р. (яка

була затверджена постановою Всеукраїнського центрального виконавчого

комітету від 10 квітня 1923 р.), а також «Міжнародній санітарній конвенції»,

підписаній 21 червня 1926 р. у Парижі за участю представників СРСР.

Серед актів санітарно-епідеміологічного законодавства, чинних після

перетворення УСРР на УРСР та прийняття Конституції УРСР 1937 р. (1937–

1970 рр.) було досліджено низку положень і постанов, відповідно,

затверджених і прийнятих Радою Народних Комісарів СРСР, Радою Народних

Комісарів УРСР, Народним комісаріатом охорони здоров’я СРСР, Радою

Міністрів СРСР, Радою Міністрів УРСР, Міністерством охорони здоров’я СРСР

20

та ін. Зокрема, положення «Про Народний комісаріат охорони здоров’я СРСР»,

затверджене постановою Ради Народних Комісарів СРСР, положення «Про

районні та міські санітарно-епідеміологічні станції», затверджене Народним

комісаріатом охорони здоров’я СРСР, положення «Про районні санітарно-

епідеміологічні станції», затверджене Міністерством охорони здоров’я СРСР,

постанова «Про державного санітарного інспектора СРСР», прийнята Радою

Міністрів СРСР, положення «Про державний санітарний нагляд в СРСР»,

затверджене постановою Ради Міністрів СРСР тощо.

Крім того, специфічними актами санітарно-епідеміологічного

законодавства були державні загальносоюзні стандарти (ДЕСТи), які

затверджувалися Державним комітетом СРСР зі стандартів, а також

різноманітні санітарні правила (наприклад, «Отримання молока та догляду за

молоком на молочних фермах, радгоспах та на молокоодержуючих пунктах»,

«Вуличної торгівлі харчовими продуктами», «Розміщення, влаштування й

утримання складів збереження сильнодіючих отруйних речовин», «З

влаштування, обладнання та утримання цехів із виготовлення

ізопропилбензолу» та ін.), які затверджувалися Головним державним

санітарним лікарем СРСР.

До ключових актів санітарно-епідеміологічного законодавства періоду

після прийняття «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про

охорону здоров’я» 1969 р. і набуття ними чинності (1970–1991 рр.) слід

віднести Закон СРСР «Про затвердження Основ законодавства Союзу РСР і

союзних республік про охорону здоров’я» від 19 грудня 1969 р., Закон УРСР

«Про охорону здоров’я» від 15 липня 1971 р., «Положення про державний

санітарний нагляд в СРСР», затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від

31 травня 1973 р., а також постанову Верховної Ради Української РСР «Про

стан та заходи по дальшому поліпшенню медичного обслуговування населення

республіки у світлі положень Конституції СРСР і Конституції Української РСР

та Закону Української РСР Про охорону здоров’я» від 27 червня 1979 р.

21

Поряд із цим, найбільшу чисельність становлять відповідні санітарні

норми, правила, інструкції, положення, вимоги тощо, які затверджувалися

Головним державним санітарним лікарем СРСР або його заступником, і якими

регулювалися певні аспекти забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя

у різних сферах народного господарства, побуту населення, а також охорони

навколишнього природного середовища.

Невід’ємними елементами джерельної бази даного дослідження

виступають проекти нормативно-правових актів. Серед них, зокрема, варто

зазначити проект «Статуту Медико-санітарної Ради України» від 15 січня

1918 р., проект «Статуту Міністерства народного здоров’я і опікування» від 25

травня 1918 р., проект «Положення про Головну санітарну Раду» від 14 серпня

1918 р., проект закону «Про підлеглість лікарсько-санітарних установ Міністру

народного здоров’я» від 24 червня 1919 р., проект «Статуту санітарного

комітету» від 8 грудня 1919 р., проекти «Кодексу про охорону здоров’я УСРР»

1928, 1930, 1935 рр., проект постанови Ради Міністрів СРСР «Про державну

санітарну інспекцію Союзу РСР» 1952 р. тощо.

Наступну групу джерел складають збірники нормативно-правових актів.

Так, важливу роль серед збірників початку ХХ ст. відіграє робота лікаря

М. Г. Фрейберга «Врачебно-санитарное законодательство в России» 1913 р., в

якій містився систематизований перелік узаконень і розпоряджень уряду з

цивільної, медичної, санітарної і фармацевтичної частин, опублікованих до 1

січня 1913 р. [308].

Крім цього, серед джерел початку ХХ ст. інтерес становить «Собрание

трактатов и конвенций заключенных Россией с иностранными государствами»,

складене Ф. Ф. Мартенсом у 1907 р. [278], а також «Сборник действующих

трактатов, конвенций и других международных актов, имеющих отношение к

военному мореплаванию», складений І. О. Овчинниковим у 1901 р. [268], в

яких були закріплені тексти різноманітних міжнародно-правових актів, чинних,

у тому числі, і на території українських губерній Російської імперії.

22

Окремі акти санітарно-епідеміологічного законодавства часів

відродження української державності розташовані у двотомному збірнику

«Українська Центральна Рада. Документи і матеріали», датовані 4 березня

1917 р. – 29 квітня 1918 р. [298].

Радянському періоду була притаманна систематизація законодавства у

вигляді офіційної інкорпорації – збірників нормативно-правових актів, які

видавалися спочатку Народним комісаріатом охорони здоров’я СРСР, а згодом

Міністерством охорони здоров’я СРСР. Зокрема, акти санітарно-

епідеміологічного законодавства містилися у таких джерелах, а саме:

«Сборнике законов и распоряжений правительства Российской Республики по

врачебно-санитарному делу и непосредственно с ним соприкасающимися

отраслями государственного управления, с 7 ноября (25 октября) 1917 г. по 1

сентября 1919 г.» 1922 р. (всього 486 актів) [269]; «Сборнике действующего

законодательства по здравоохранению» 1929 р. (всього 262 акта) [265];

«Сборнике важнейших официальных материалов по организации

здравоохранения» 1940 р. (всього 131 акт) [257]; «Сборнике важнейших

официальных и справочных материалов по санитарным и

противоэпидемическим вопросам» 1941 р. (всього 256 актів) [249]; «Сборнике

важнейших официальных материалов по санитарным и противоэпидемическим

вопросам» (у двох книгах) 1949 р. (всього 389 актів) [259; 260]; «Сборнике

важнейших официальных материалов по санитарным и противоэпидемическим

вопросам» (у двох книгах) 1953 р. (всього 269 актів) [250; 251]; «Сборнике

важнейших официальных материалов по санитарным и противоэпидемическим

вопросам» 1954 р. (всього 119 актів) [258]; «Сборнике важнейших

официальных материалов по санитарным и противоэпидемическим вопросам»

1955 р. (всього 91 акт) [264]; «Сборнике важнейших официальных материалов

по вопросам гигиены труда и производственной санитарии» (у чотирьох

випусках) 1962 р. (всього 55 актів) [253; 254] і 1966 р. (всього 45 актів) [255;

256]; «Сборнике важнейших официальных материалов по санитарным и

23

противоэпидемиологическим вопросам» (у семи томах) (том 1) 1991 р. (всього

76 актів) [261; 262], (том 3) 1992 р. (всього 18 актів) [263] тощо.

Під час роботи над дисертацією були опрацьовані архівні документи з

фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та управління

України, зокрема: «Канцелярія Директорії Української Народної Республіки» (з

лютого 1919 р. – до грудня 1920 р.) (фонд 1429); «Рада народних мiнiстрiв

Української Народної Республiки» (травень – серпень 1920 р.) (фонд 1065);

«Мiнiстерство народного здоров’я i опiкування Української Держави» (фонд

1035); «Мiнiстерство народного здоров’я i опіки Української Народної

Республіки» (січень 1919 р. – серпень 1920 р.) (фонд 1604); «Рада мiнiстрiв

Української Держави» (фонд 1064); «Санітарний комітет при

Головноуповноваженому Української Народної Республіки» (фонд 1903);

«Мiнiстерство внутрiшнiх справ Української Народної Республіки» (фонд

1092); «Державний контроль Української Держави» (фонд 3325); «Генеральне

секретарство по військових справах Української Центральної Ради» (фонд

1076); «Кабінет Мiнiстрiв України» (фонд 2); «Всеукраїнський революцiйний

комітет» (фонд 2360); «Народний комiсарiат внутрiшнiх справ УРСР» (фонд 5);

«Мiнiстерство охорони здоров’я УРСР» (фонд 342) та ін. Архівні документи,

які містяться у вказаних фондах дали додаткову інформацію для поглибленого

вивчення окремих питань досліджуваної теми.

До статистичних даних, які були використані в рамках даного

дослідження належать санітарно-статистичні таблиці, звіти про діяльність

санітарних організацій, спостереження за деякими епідемічними

захворюваннями тощо, у яких міститься інформація про число захворівших

та/або померлих осіб від тієї чи іншої хвороби за певний проміжок часу на

певній території України. Цінність таких даних полягає у тому, що за їх

допомогою можна встановити ефективність санітарно-епідеміологічного

законодавства, а також уявити епідеміологічну ситуацію в країні, яка теж

впливала на формування цього законодавства.

24

З числа періодичних видань під час підготовки даної роботи було

використано: «Московскую медицинскую газету» (1875 р.); газету науково-

практичної медицини і гігієни «Врачебные ведомости» (1876, 1877 рр.);

«Журнал Министерства юстиции» (1907, 1914 рр.); щомісячний науково-

практичний журнал «Советское здравоохранение» (Міністерства охорони

здоров’я СРСР) (1976, 1978, 1979, 1980, 1984, 1985, 1986, 1987, 1989, 1990 рр.);

щомісячний науково-практичний журнал «Советская медицина» (Народних

комісаріатів охорони здоров’я СРСР і РРФСР) (1978, 1985 рр.); щомісячний

науково-практичний журнал «Гигиена и санитария» (Міністерства охорони

здоров’я СРСР, Всесоюзної наукової спілки гігієністів) (1991 р.) та ін. У цих

виданнях публікувалися статті, присвячені питанням санітарії та епідеміології,

тексти нормативно-правових актів у цій сфері, описи боротьби з інфекційними

хворобами, доповіді про епідемії та випадки інфекційних захворювань,

санітарна хроніка тощо.

Висновки до розділу 1

Дослідженню санітарно-епідеміологічного законодавства, чинного на

території України у ХХ ст. приділялася увага в працях вчених-медиків, вчених-

істориків, а також в роботах істориків права, науковців з адміністративного

права, з державного управління, з екологічного права тощо. Однак вони не

забезпечують достатній обсяг історіографічної бази, що не дає можливості

всебічно і повно дослідити всі проблемні аспекти розглядуваної теми.

Увага санітарно-епідеміологічному законодавству приділялася у

наукових працях переважно в рамках дослідження більш широкого кола питань

(наприклад, державного регулювання охорони здоров’я, діяльності органів та

установ охорони здоров’я тощо), і лише інколи стосувалася лікарсько-

санітарного або ж санітарного законодавства як такого. Однак така увага

полягала у переліченні або класифікації актів законодавства за певними

критеріями, без їх детального вивчення.

25

На сьогодні у науковому просторі України немає спеціальних робіт,

присвячених саме санітарно-епідеміологічному законодавству, чинному на

території України протягом ХХ ст. Відповідно, чимало питань, які стосуються

як окремих актів, так і всього санітарно-епідеміологічного законодавства

залишаються не висвітленими, відсутня комплексна картина нормативно-

правового регулювання санітарно-протиепідемічної справи в Україні у ХХ ст.

Така ситуація спричинює необхідність проведення спеціального історико-

правового дослідження санітарно-епідеміологічного законодавства, чинного на

території України у ХХ ст., що поглибить історико-правові знання у цій сфері.

Джерельна база дослідження є достатньо широкою і містить чимало

різних видів і категорій джерел, зокрема: нормативно-правові акти; проекти

нормативно-правових актів; збірники нормативно-правових актів; архівні

документи; статистичні дані; періодичні видання тощо. Всі вони як кількісно,

так і якісно достатні для розкриття цілей і завдань цієї роботи.

Нормативно-правові акти санітарно-епідеміологічного законодавства,

чинного на території України у різні періоди ХХ ст., вельми різноманітні –

статути, закони, декрети, постанови, положення, ухвали, настанови, циркуляри,

накази, рішення, інструкції, розпорядження, правила, норми, поучення,

міжнародні угоди, конвенції, регламенти тощо.

Для глибшого розуміння природи санітарно-епідеміологічного

законодавства важливу роль мають і проекти нормативно-правових актів,

якими передбачалося регулювати санітарно-протиепідемічну діяльність.

Важливим джерелом дослідження стала група збірників, які містили у

собі чинні закони, розпорядження, положення, накази, тексти санітарних

конвенцій та договорів між різними державами тощо.

Архівні документи дали можливість скласти уявлення про санітарно-

епідеміологічне законодавство України протягом ХХ ст. і складалися з

матеріалів фондів Центрального державного архіву вищих органів влади та

управління України.

26

Статистичні дані містять інформацію про число захворівших та/або

померлих від тієї чи іншої хвороби осіб за певний проміжок часу на території

України, і дають можливість встановити закономірності руху інфекційних

хвороб в країні та уявити епідеміологічну картину в ній.

У чималій кількості газет і журналів публікувалися статті, присвячені

питанням санітарії та епідеміології, тексти нормативно-правових актів, описи

боротьби з інфекційними хворобами, доповіді про епідемії та випадки

інфекційних захворювань, санітарна хроніка тощо.

27

РОЗДІЛ 2

САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНЕ ЗАКОНОДАВСТВО В

УКРАЇНСЬКИХ ГУБЕРНІЯХ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

НА ПОЧАТКУ ХХ СТ. (1901–1917 рр.)

2.1. «Статут лікарський» – основа санітарно-епідеміологічного

законодавства в українських губерніях Російської імперії на початку

ХХ ст.

Поява такого систематизованого законодавчого акту як «Статут лікарський»

стала результатом перетворення санітарно-епідеміологічного законодавства

Російської імперії у другій половині ХІХ ст. Так, у 1857 р. «Звід установ і статутів

лікарських з цивільної частини» 1832 р. [275] був виданий у новій редакції під назвою

– «Статут лікарський» [301]. Згодом, у 1892 р., відповідно до розпорядження

медичного департаменту Міністерства внутрішніх справ, вже «Статут

лікарський» був виданий у новій редакції [302]. Нарешті, у 1905 р. у новій і

останній редакції «Статуту лікарського» [303] були відображені зміни, що

відбулися у правовому регулюванні як системи державного управління в цілому, так і

організації лікарсько-санітарної справи зокрема. Отже, на початку ХХ ст. на

території українських губерній Російської імперії був чинним «Статут

лікарський» (з початку у редакції від 1892 р., а потім – від 1905 р.).

Структурно «Статут лікарський» (у всіх редакціях), складався з трьох книг, які

вміщували розділи, до яких входили глави, які переважно поділялися на

відділення, а наприкінці «Статуту» зазначалися додатки до окремих статей. Книга

перша «Статуту лікарського» мала назву «Лікарські установи» і була

присвячена регулюванню діяльності відповідних медичних органів і установ та

їх посадових осіб. Книга друга називалася – «Статут медичної поліції», у якій

викладалися правила охорони народного здоров’я, а також правила

попередження і припинення повальних і заразних серед населення і домашньої

худоби хвороб. Книга третя іменувалася – «Статут судової медицини», у главах

28

якої викладалися настанови зі здійснення судово-медичного дослідження з

кримінальних справ [301; 302; 303].

Тобто норми, якими регулювалася санітарно-протиепідемічна діяльність

містилися у книзі другій – «Статуті медичної поліції». До речі, вперше «Статут

медичної поліції» з’явився у результаті кодифікації законодавчих актів з питань

громадського здоров’я та медичної безпеки населення і держави, увійшовши ще

до «Статуту благочинства або поліцейського» від 8 квітня 1782 р. [39, с. 10].

Відповідно, подальшу увагу варто зосередити на нормах книги другої «Статуту

лікарського» в редакції від 1892 р. – «Статуті медичної поліції», а також на тих

змінах, які торкнулися її у редакції «Статуту лікарського» від 1905 р.

Так, у редакції «Статуту лікарського» від 1892 р., книга друга «Статут

медичної поліції» (ст.ст. 602–1315) складалася із семи розділів, які стосувалися:

загальних положень (розділ перший – ст.ст. 602–619); загальних заходів

охорони народного здоров’я (розділ другий – ст.ст. 620–730); особливих заходів

охорони народного здоров’я від повальних хвороб (розділ третій – ст.ст. 731–

862); статуту про карантини (розділ четвертий – ст.ст. 863–1111); положення

про карантинну варту (розділ п’ятий – ст.ст. 1112–1216); правил з охорони від

чумної зарази берегів та кордонів, на яких немає карантинних установ (розділ

шостий – ст.ст. 1217–1256); заходів запобігання падіння худоби (розділ сьомий

– ст.ст. 1257–1315) [302].

Розділ перший (ст.ст. 602–619) мав назву «Загальні положення» і

складався з вісімнадцяти статей. Зокрема, статтею 602 передбачалося, що у

Статуті медичної поліції викладаються правила охорони народного здоров’я від

всього, що може мати шкідливу для нього дію, особливо правила попередження

і припинення повальних і заразних серед населення хвороб, а крім того правила

запобігання домашньої худоби від падіння і хвороб. Статтею 603

встановлювався обов’язок виконувати ці правила, який покладався на всіх, кого

це могло стосуватися, під загрозою відповідальності за «Уложенням про

покарання кримінальні та виправні» 1845 р. [302].

29

У свою чергу, статтею 604 передбачалося, що головна опіка з охорони

народного здоров’я та припинення падіння худоби, в губерніях і повітах,

покладається на спеціально створені з цією метою комітети суспільного

здоров’я. Розпорядження, які стосувалися цих питань і нагляд за виконанням

викладених правил, при сприянні місцевих медичних начальників і лікарів,

відносилися до обов’язків губернаторів, губернських правлінь, міської та

земської поліції, а також іншого керівництва відомств та управлінь, яким, на

підставі їх установ, надавався взагалі нагляд з поліцейської частини. При цьому

статтями 605 і 606 участь у заходах з охорони народного здоров’я відносилася

до предмету відання земських установ, а у містах – до предмету відання

міських громадських управлінь. У свою чергу, статті 607–619 були присвячені

регулюванню діяльності комітетів суспільного здоров’я. Примітно, що

відповідно до статей 614 і 615 губернські земські збори і міська дума

наділялися правом приймати обов’язкові для місцевих жителів постанови з

санітарно-епідемічних питань [302]. Тим самим, даними нормами

встановлювалося коло уповноважених щодо здійснення санітарної та

протиепідемічної діяльності суб’єктів, визначалися у загальному вигляді їх

повноваження.

Розділ другий (ст.ст. 620–730) мав назву «Про загальні заходи з охорони

народного здоров’я» і складався з шести глав. При цьому у статті 620 містилися

загальні заходи охорони народного здоров’я, до яких відносилися: 1) охорона

чистоти повітря; 2) охорона нешкідливості життєвих припасів; 3) заборона

виготовлення і продажу шкідливих для здоров’я предметів; 4) обмеження

вживання отруйних речовин; 5) медична грошова допомога хворим і

постраждалим від нещасних випадків; 6) здійснення поховання згідно із

встановленими для цього правилами [302]. Далі розміщувалися глави, кожна із

яких присвячувалася окремому заходу охорони народного здоров’я.

Так, глава перша стосувалася охорони чистоти повітря (ст.ст. 621–630).

Глава друга містила норми щодо охорони нешкідливості життєвих припасів

(ст.ст. 631–653). Вона поділялася на три відділення: перше – «Про нагляд за

30

нешкідливістю їстівних припасів і напоїв взагалі» (ст.ст. 631–641); друге –

«Про нагляд за нешкідливістю маргарину та штучного масла зокрема»

(ст.ст. 642–650); третє – «Про нагляд за нешкідливістю сосудів, які вживаються

для приготування і зберігання життєвих припасів» (ст.ст. 651–653). Глава третя

відображала положення стосовно заборони виготовлення і продажу шкідливих

для здоров’я предметів (ст.ст. 654–662). Глава четверта регулювала продаж

отруйних і сильнодіючих речовин (ст.ст. 663–689). У главі п’ятій визначався

порядок надання медичної грошової допомоги хворим і постраждалим від

нещасних випадків (ст.ст. 690–692). Глава шоста стосувалася поховання

померлих (ст.ст. 693–730). Вона складалася з трьох відділень: першого – «Про

влаштування кладовищ» (ст.ст. 693–701); другого – «Про поховання»

(ст.ст. 702–721); третього – «Особливі правила про видачу свідоцтва на

поховання померлих і про порядок збору статистичних даних про смертність в

місті Варшаві» (ст.ст. 722–730) [302]. Отже, розділ другий містив норми,

дотримання яких фактично передбачало попередження виникнення епідемій, а

також інших негативних наслідків порушення санітарно-епідеміологічного

законодавства.

Розділ третій (ст.ст. 731–862) мав назву «Про особливі заходи з охорони

народного здоров’я від повальних хвороб» і складався з двох глав: першої –

«Про попередження та припинення повальних хвороб взагалі» (ст.ст. 731–758);

другої – «Про віспощеплення» (ст.ст. 759–862). У свою чергу, глава перша

складалася з двох відділень: першого – «Застережні заходи проти розвитку

повальних та прилипливих хвороб» (ст.ст. 731–739) і, другого – «Дії місцевих

керівництв до зупинення і припинення повальних хвороб, що з’явилися»

(ст.ст. 740–758). Глава ж друга містила п’ять відділень: перше – «Про

віспощеплення взагалі» (ст.ст. 759–781); друге – «Про віспяні комітети»

(ст.ст. 782–803); третє – «Про віспощеплення в області війська Донського»

(ст.ст. 804–819); четверте – «Про віспощеплення у внутрішній киргизькій орді»

(ст.ст. 820–823); п’яте – «Про віспощеплення в улусах калмиків, які кочують в

Астраханській і Ставропольській губерніях» (ст.ст. 824–862) [302].

31

Розділ четвертий (ст.ст. 863–1111) мав назву «Статут про карантини» і

складався з п’яти глав: першої – «Про карантинні установи» (ст.ст. 863–934);

другої – «Про карантинні заходи» (ст.ст. 935–1010); третьої – «Про обов’язки

карантинних установ з предметів, які відносяться до митної частини»

(ст.ст. 1011–1027); четвертої – «Про заходи до припинення чумної зарази при

появі її поза карантинними місцями та всередині держави» (ст.ст. 1028–1097);

п’ятої – «Про устрій і управління карантинною частиною на Кавказі і за

Кавказом» (ст.ст. 1098–1111) [302].

Глава перша розділу четвертого поділялася на два відділення: перше –

«Про розподіл та устрій карантинних установ» (ст.ст. 863–877) і, друге – «Про

карантинне управління» (ст.ст. 878–934). Відділення перше було присвячено

утворенню карантинів, а також заснуванню та діяльності карантинних установ.

Так, для охорони держави від занесення чуми, жовтої лихоманки, азіатської

холери і деяких інших, особливо небезпечних за своєю заразливістю, хвороб

передбачалося заснування постійних карантинів. Карантинні установи

поділялися на морські і сухопутні. Морські карантинні установи поділялися на

карантини і карантинні агентства, а сухопутні – на сухопутні карантини і

карантинні застави. Відділення друге стосувалося головного і місцевих

карантинних управлінь, карантинних рад, службовців карантинних установ, а

також господарства карантинних установлень [302].

Глава друга розділу четвертого також поділялася на два відділення:

перше – «Про карантинні заходи взагалі» (ст.ст. 935–963); друге – «Про

карантинні заходи зокрема» (ст.ст. 964–1010). Примітно, що у статті 937

закріплювалися карантинні заходи, які полягали у такому: 1) виданні

карантинного патенту; 2) виконанні обрядовості опитування (reconnaissance) і

дізнання (arraisonnement); 3) вжитті гігієнічних заходів; 4) обсервації і

карантині; 5) різноманітних способах карантинного очищення [302].

Глава третя розділу четвертого так само поділялася на два відділення:

перше – «Про передачу товарів і речей з карантину до митниці» (ст.ст. 1012–

1020); друге – «Про товари, які приховуються від карантину і провозяться

32

таємно» (ст.ст. 1021–1027). У відділенні першому містилися статті, які

визначали порядок передачі з карантину до митниці товарів і речей,

вивантажених з будь-яких суден і таких, що підлягали очищенню. У відділенні

другому містилися статті, які визначали порядок виявлення і передачі у

карантин товарів, які провозилися таємно і були затримані на митниці, їх

очищення і подальшої передачі до митниці [302]. Встановлення цих норм

передбачало попередження і захист від занесення у тому числі і на територію

українських губерній Російської імперії небезпечних для здоров’я і життя

людей захворювань.

Глава четверта розділу четвертого знову ж таки поділялася на два

відділення: перше – «Загальні заходи, які стосуються цілих областей»

(ст.ст. 1029–1041); друге – «Окремі заходи для керівництва в уражених

місцевостях взагалі і у містах переважно» (ст.ст. 1042–1097). Виходячи з

положень статті 1028 у главі четвертій містилися норми, які визначали порядок

вжиття особливих заходів, при появі зарази поза карантинних місць, і які, за

колом дії, поділялися на заходи загальні, які стосувалися цілих областей, і

заходи окремі, які вживалися у кожному зараженому місті або місці окремо.

При цьому статті, які містилися у другому відділенні поділялися на три групи:

першу – «Про оточення заражених місць і їх внутрішній карантин»; другу –

«Про доставляння продовольства мешканцям заражених місць»; третю – «Про

влаштування карантинів у заражених місцях» [302].

Глава п’ята розділу четвертого стосувалася устрою і управління

карантинною частиною на Кавказі і за Кавказом [302]. У ній містилися статті,

які визначали порядок здійснення карантинно-митними установленнями

охорони Кавказького краю від занесення чуми, жовтої лихоманки, азіатської

холери та деяких інших особливо небезпечних, за своєю заразливістю хвороб, а

також охорони внутрішніх губерній (у тому числі українських) від чуми, яка

відкрилася за Кавказом.

Розділ п’ятий (ст.ст. 1112–1216) мав назву «Положення про карантинну

варту» і складався з шести глав: першої – «Загальні постанови» (ст.ст. 1112–

33

1116); другої – «Про карантинну внутрішню варту» (ст.ст. 1117–1184); третьої –

«Про зовнішні караули при карантинах» (ст.ст. 1185, 1186); четвертої – «Про

морський нагляд або військові брандвахти, які знаходяться при портових

карантинах» (ст.ст. 1187–1190); п’ятої – «Про прикордонну варту» (ст.ст. 1191–

1209); шостої – «Про карантинну варту на Кавказі і за Кавказом» (ст.ст. 1210–

1216) [302].

Зокрема, виходячи із положень статті 1112 для охорони Європейських

меж держави від занесення зарази з боку Чорного моря існувала особлива

варта, яка поділялася на: 1) власне карантинну варту, всередині карантинів і на

судах, 2) зовнішні військові караули, 3) морський нагляд, 4) прикордонну варту,

5) особливу варту при карантинах у Кавказькому краї [302]. Відповідно, у

главах з другої до шостої містилися норми, які визначали порядок діяльності

кожного із різновидів такої особливої варти.

Так, глава друга розділу п’ятого поділялася на п’ять відділень: перше –

«Склад та устрій внутрішньої карантинної варти» (ст.ст. 1117–1135); друге –

«Обов’язки внутрішньої карантинної варти стосовно військового порядку»

(ст.ст. 1136–1146); третє – «Обов’язки внутрішньої карантинної варти з

карантинної частини» (ст.ст. 1147–1161); четверте – «Підвищення і нагороди»

(ст.ст. 1162–1177); п’яте – «Про карантинні брандвахти» (ст.ст. 1178–

1184) [302].

Глава третя розділу п’ятого складалася з двох статей – 1185, якою

передбачалося, що зовнішні при карантинах караули утримуються окремо від

військ, у місцях розміщення або відрядження карантинів, і 1186, у якій

зазначалося, що порядок відправляння цієї служби залишається на загальних

правилах з тими особливими доповненнями, які будуть необхідні за родом

нагляду і за місцевими обставинами [302].

Глава четверта розділу п’ятого складалася з чотирьох статей, зокрема,

статтею 1187 визначалося, що брандвахти – це військові судна, які

відряджаються від Чорноморського морського управління, на час навігації, і які

перебувають на повному утриманні морського відомства. У інших статтях

34

(1188–1190) визначалися окремі аспекти діяльності брандвахт

(підпорядкованість, порядок визначення обов’язків, порядок визначення місця

розташування тощо) [302].

Глава п’ята розділу п’ятого містила три відділення: перше – «Про склад

та устрій прикордонної варти» (ст.ст. 1191–1197); друге – «Про обов’язки

прикордонної варти з карантинної частини» (ст.ст. 1198–1207); третє – «Про

устрій прикордонної варти за надзвичайних обставин» (ст.ст. 1208–1209). Так,

згідно із статтею 1191 прикордонна варта поділялася на два розряди: 1) варту у

звичайний благополучний час; 2) варту при надзвичайних обставинах [302].

Глава шоста розділу п’ятого включала сім статей, присвячених діяльності

карантинної варти на Кавказі і за Кавказом (зокрема, призначенню карантинних

служителів, поділу їх на розряди, визначенню їх прав і переваг тощо) [302].

Розділ шостий (ст.ст. 1217–1256) мав назву «Правила про охорону від

чумної зарази берегів і кордонів, на яких немає карантинних установ» і

складався з двох глав: першої – «Правила про охорону від зарази берегів і

портів на Балтійському і Білому морях» (ст.ст. 1217–1253); другої – «Правила

про охорону від зарази Прикаспійського і Сибірського краю» (ст.ст. 1254–

1256). Глава перша поділялася на чотири відділення: перше – «Про охорону

берегів і портів на Балтійському морі» (ст.ст. 1217–1229); друге – «Про охорону

берегів і портів на Білому морі» (ст.ст. 1230–1238); третє – «Про військові

російські кораблі та інші судна» (ст.ст. 1239–1247); четверте – «Загальні

правила обережності для берегів і портів Балтійського і Білого морів»

(ст.ст. 1248–1253). Глава друга містила три статті, які передбачали заходи

охорони від занесення зарази до Прикаспійського краю (з боку Каспійського

моря) і Сибірського краю (по сухопутному Азіатському кордону) [302].

Розділ сьомий (ст.ст. 1257–1315) мав назву «Про заходи попередження

від падіння худоби» і складався з п’ят глав: першої – «Загальні правила»

(ст.ст. 1257–165); другої – «Правила пригону худоби до столиць і інших місць»

(ст.ст. 1266–1276); третьої – «Правила про заходи попередження і припинення

чуми на гуртовій рогатій худобі» (ст.ст. 1277–1289); четвертої – «Правила

35

знищення зачумлених тварин з місцевої рогатої худоби» (ст.ст. 1290–1297);

п’ятої – «Правила припинення чуми на рогатій худобі в губерніях Царства

Польського і про порядок управління справами з цієї частини» (ст.ст. 1298–

1315). При цьому глава п’ята поділялася на два відділення: перше – «Про

запобіжні заходи від чуми та винагороду за нанесені збитки» (ст.ст. 1298–1305);

друге – «Про завідування справами з припинення чуми» (ст.ст. 1306–1315).

Норми цих відділень регулювали ті ж самі питання, що й попередні чотири

глави розділу сьомого, але стосовно Варшавської, Калішської, Келецької,

Ломжинської, Люблінської, Петраковської, Плоцкої, Радомської, Сувалкської і

Седлецької губерній [302].

Таким чином, «Статут медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського»

від 1892 р. складався з сукупності норм (714 статей), за допомогою яких

здійснювалося регулювання санітарно-протиепідемічної діяльності на території

Російської імперії (у тому числі її українських губерній) [21; 29; 31; 32]. Дані

норми визначали коло суб’єктів цієї діяльності, а також їх повноваження. У

нормах «Статуту медичної поліції» закріплювалися правила, дотримання яких

мало забезпечити попередження виникнення епідемічних та інших небезпечних

для життя і здоров’я населення хвороб. При цьому визначалися і заходи, які

мали застосовуватися у разі виникнення епідемій та інших заразних серед

людей і тварин хвороб, зокрема, за для їх припинення і подолання.

У той же час «Статут медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського»

від 1892 р., по суті, був новою, але з незначними змінами редакцією «Статуту

медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від 1857 р., тобто в цілому

ніс у собі підхід до санітарно-протиепідемічної діяльності, який склався ще на

середину ХІХ ст. Звісно ж це далеко не відповідало тим умовам забезпечення

санітарного та епідемічного благополуччя, які висувалися на початку ХХ ст.

Так, Міністерство внутрішніх справ своїм циркуляром на ім’я губернаторів від

6 квітня 1902 р. поставило питання про корінну зміну усього лікарсько-санітарного

ладу. Зокрема, постановка лікувально-санітарної справи представлялася украй

ненормальною, законодавство вважалося застарілим і таким, що не відповідало

36

більше вимогам життя, а у всьому адміністративному ладі не було навіть органів,

які були б зобов’язані забезпечити населення лікарською і санітарною допомогою

(для земських і міських установ піклування про народне здоров’я становило лише

право, а не обов’язок, внаслідок чого до них важко було пред’являти вимоги про

впорядкування лікувально-санітарної частини) тощо [90, с. 1]. Отже, хоча на

початку ХХ ст. продовжував свою чинність «Статут медичної поліції» в редакції

«Статуту лікарського» від 1892 р., однак поряд із цим назріла гостра необхідність

перегляду як санітарно-епідеміологічного, так і усього медичного законодавства в

цілому.

Відносно «Статуту лікарського» зміни проявилися у оновленні як форми,

так і змісту. Зокрема, в редакції «Статуту лікарського» від 1905 р., книга друга

«Статут медичної поліції» (ст.ст. 640–1190), на відміну від редакції 1892 р.,

складалася не з семи, а з п’яти розділів, які стосувалися: так само, загальних

положень (розділ перший – ст.ст. 640–649); так само, загальних заходів охорони

народного здоров’я (розділ другий – ст.ст. 650–739); так само, особливих

заходів охорони народного здоров’я від повальних хвороб (розділ третій –

ст.ст. 740–853); установ і заходів для попередження і припинення епідемічних

захворювань і карантинної варти (розділ четвертий – ст.ст. 854–1089) (у

попередній редакції це регулювалося окремими розділами – четвертим і

п’ятим); ветеринарно-поліцейських заходів з попередження і припинення

заразних і повальних хвороб на тваринах і зі знешкодження сирих тваринних

продуктів (розділ п’ятий – ст.ст. 1090–1190) (у попередній редакції це

регулювалося розділом сьомим) [303].

Розділ перший (ст.ст. 640–649) мав назву «Загальні положення», і

складався з десяти статей (і приміток до них), які визначали належність до

компетенції тих чи інших органів участь у заходах з охорони народного

здоров’я, попередження і припинення заразних і повальних хвороб на тваринах,

розвиток засобів медичної допомоги населенню і винайдення способів

забезпечення місцевості у санітарному відношенні; порядок визначення складу

таких органів, їх взаємодії між собою, їх компетенцію у цій сфері, а також

37

порядок фінансування їх діяльності [303]. Тобто в цілому нова редакція цього

розділу не зазнала суттєвих змін.

Однак на відміну від попередньої редакції у ньому не містилося статті,

яка б визначала предмет його регулювання. У той же час в статті 640

передбачалося, що опікування про охорону народного здоров’я, своєчасне

усунення всього того, що загрожує здоров’ю, і прийняття однакових заходів до

припинення епідемічних та епізоотичних хвороб в губерніях та повітах

довіряється губернським (обласним) правлінням і управлінням та повітовим

комітетам суспільного здоров’я [303]. На відміну від цього у попередній

редакції зазначалося тільки про комітети суспільного здоров’я.

Крім цього, у тій же статті 640 містилося положення, що найближчі з цих

предметів розпорядження і нагляд за виконанням викладених нижче правил,

при сприянні місцевого медичного начальства і лікарів, належать до обов’язків

губернаторів, поліції та іншого, приналежного до різних відомств і управлінь

начальства, якому, на підставі його заснування, надається взагалі нагляд по

частині поліцейській [303]. В редакції ж «Статуту лікарського» від 1892 р. (у

статті 604) зазначалося ще й про губернські правління.

Розділ другий (ст.ст. 650–739) так само мав назву «Про загальні заходи з

охорони народного здоров’я», однак складався не з шести (як в редакції 1892

р.), а з чотирьох глав: першої – так само, «Про охорону чистоти повітря» (ст.ст.

650–657); другої – так само, «Про охорону нешкідливості життєвих припасів та

інших предметів» (ст.ст. 658–676) (в попередній редакції про «інші предмети»

не згадувалося); третьої – так само, «Про продаж отруйних і сильнодіючих

речовин» (ст.ст. 677–703) (глава четверта редакції 1892 р.); четвертої – так

само, «Про поховання померлих» (ст.ст. 704–739) (глава шоста редакції

1892 р.) [303].

Глава перша як і у попередній редакції була присвячена охороні чистоти

повітря. Глава друга так само складалася з трьох відділень: першого – «Про

нагляд за нешкідливістю води, їстівних припасів і напоїв» (ст.ст. 658–667);

другого – «Про нагляд за нешкідливістю сосудів, які вживаються для

38

приготування і зберігання життєвих припасів» (ст.ст. 668–669); третього – «Про

заборону виробництва і продажу шкідливих для здоров’я предметів»

(ст.ст. 670–676) (в редакції 1892 р. це регулювалося окремою главою третьою

також розділу другого). Глава третя так само була присвячена продажу

отруйних і сильнодіючих речовин, але не поділялася на відділення. Глава

четверта, як і глава шоста в редакції 1892 р., складалася з трьох відділень:

першого – «Про влаштування кладовищ» (ст.ст. 704–712); другого – «Про

поховання» (ст.ст. 713–730); третього – «Особливі правила про видачу свідоцтв

на поховання померлих і про порядок збору статистичних даних про смертність

в місті Варшаві» (ст.ст. 731–739) [303]. В іншому ж, порівняно із попередньою

редакцією, з розділу другого зникла глава «Про лікарські допомоги при

хворобах та нещасних випадках» (в редакції 1892 р. – глава п’ята).

Розділ третій (ст.ст. 740–853), як і в попередній редакції складався з двох

глав: першої – так само, «Про попередження та припинення повальних хвороб

взагалі» (ст.ст. 740–760); другої – так само, «Про віспощеплення» (ст.ст. 761–

853). При цьому глава перша, на відміну від попередньої редакції, складалася

не з двох, а лише з одного відділення – «Застережні заходи проти розвитку

повальних та прилипливих хвороб» (ст.ст. 740–760) [303]. Відповідно, у

редакції 1905 р. зникло відділення друге – «Дії місцевих керівництв до

зупинення і припинення повальних хвороб, які з’явилися». В той же час норми

цього другого відділення все таки увійшли до відділення першого редакції

1905 р., хоча й у значно меншій кількості.

Глава друга, на відміну від редакції 1892 р., складалася не з п’яти, а з двох

відділень: першого – так само, «Про віспощеплення взагалі» (ст.ст. 760–795);

другого – нового, «Про віспощеплення особливо» (ст.ст. 796–853) [303]. При

цьому перше відділення містило статті, якими регулювалися ті ж самі питання,

що й відділеннями першим і другим в редакції 1892 р. У свою чергу, друге

відділення регулювало порядок здійснення віспощеплення в області війська

Донського, у внутрішній киргизькій орді, в улусах калмиків, які кочують в

Астраханській та Ставропольській губерніях [303]. Всі ці питання

39

регулювалися відділеннями третім (стосовно війська Донського), четвертим

(стосовно внутрішньої киргизької орди) і п’ятим (щодо улусів калмиків) глави

другої розділу третього «Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту

лікарського» від 1892 р. [302]. Таким чином, глава друга розділу третього

змінившись за формою (об’єднавши декілька відділень в одне), залишилася за

змістом логічним продовженням попередньої редакції.

Розділ четвертий (ст.ст. 854–1089), на відміну від попередньої редакції,

мав назву «Про установи та заходи для попередження і припинення

епідемічних хвороб і про карантинну варту» і складався не з п’яти, а з шести

глав: першої – «Про морські карантинні установи на північному узбережжі

Чорного моря» (ст.ст. 855–921); другої – «Про карантинну варту» (ст.ст. 922–

1015); третьої – «Про устрій та управління карантинною частиною у

Кавказькому краї» (ст.ст. 1016–1019); четвертої – «Про карантинний патент та

про обрядовості опитування (reconnaissance) і дізнання (arraisonnement)»

(ст.ст. 1020–1037); п’ятої – «Про обов’язки карантинних установ з предметів,

які належать до митної частини» (ст.ст. 1038–1054); шостої – «Правила з

охорони від чумної зарази берегів та портів, на яких немає карантинних

установ» (ст.ст. 1055–1089) [303].

Глава перша розділу четвертого, як і в редакції 1892 р., складалася з двох

відділень: першого – так само, «Про розподіл та устрій карантинних установ»

(ст.ст. 855–863); другого – так само, «Про карантинне управління» (ст.ст. 864–

921) [303]. В цілому, глава перша була новою редакцією (з незначними

змінами) положень, які містилися в главі першій розділу четвертого «Статуту

медичної поліції» 1892 р. [302]. Відмінність редакції 1905 р. полягала у тому,

що регулювалася діяльність лише морських карантинів і заснованих тільки

вздовж північного узбережжя Чорного моря.

Глава друга розділу четвертого складалася із п’яти відділень: першого –

«Загальні постанови» (ст.ст. 922–926); другого – «Про внутрішню карантинну

варту» (ст.ст. 927–993); третього – «Про зовнішні караули при карантинах»

(ст.ст. 994–995); четвертого – «Про морський нагляд або військові брандвахти,

40

які знаходяться при портових карантинах» (ст.ст. 996–999); п’ятого – «Про

прикордонну варту» (ст.ст. 1000–1015) [303]. У «Статуті медичної поліції» в

редакції «Статуту лікарського» від 1892 р. дані питання регулювалися взагалі

іншим розділом – п’ятим [302].

Відділення перше (воно відповідало главі першій розділу п’ятого

«Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від 1892 р.), так

само передбачало для охорони європейських меж держави, наявність особливої

стражі, яка так само поділялася на: 1) власне карантинну варту, всередині

карантинів і на судах; 2) зовнішні військові караули; 3) морський нагляд;

4) прикордонну варту (стаття 922) [303].

Наступні відділення глави другої розділу четвертого були присвячені

регулюванню діяльності окремих різновидів «особливої стражі», зокрема,

внутрішньої карантинної варти (відділення друге), зовнішніх караулів при

карантинах (відділення третє), морського нагляду (військових брандвахт)

(відділення четверте), прикордонної варти (відділення п’яте) [303]. У «Статуті

медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від 1892 р. цим відділенням

відповідали, відповідно, друга, третя, четверта і п’ята глави розділу

п’ятого [302].

В цілому ж, главу другу розділу четвертого можна вважати хоча і новою

редакцією розділу п’ятого «Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту

лікарського» від 1892 р., але такою, яка не містила значних змін. Оскільки за

своїм змістом регулювання діяльності карантинної варти зосталося таким же.

Натомість дійсно новою редакцією можна вважати главу третю розділу

четвертого, оскільки вона насправді містила нові положення щодо регулювання

устрою і управління карантинною частиною у Кавказькому краї [303]. Вона

стала новою редакцією глави п’ятої розділу четвертого «Статуту медичної

поліції» в редакції «Статуту лікарського» від 1892 р. [302].

Глава четверта розділу четвертого на перший погляд не містила аналогів

у попередній редакції. Однак відповідно до статті 937 глави другої розділу

четвертого «Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від

41

1892 р., видання карантинного патенту, а також виконання обрядовості

опитування (reconnaissance) і дізнання (arraisonnement) відносилися до

різновидів карантинних заходів [302]. Відповідно, нова редакція відділення

першого глави другої розділу четвертого «Статуту медичної поліції» в редакції

«Статуту лікарського» від 1892 р. втілилася у главі четвертій розділу

четвертого «Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від

1905 р. При цьому регулювання даних питань також здійснювалося в

основному схожим чином.

Глава п’ята розділу четвертого, як і глава третя розділу четвертого

«Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від 1892 р.,

складалася з двох відділень: першого – так само, «Про передачу товарів і речей

з карантину до митниці» (ст.ст. 1039–1047); другого – так само, «Про товари,

які приховуються від карантину і провозяться таємно» (ст.ст. 1048–1054) [303].

При цьому глава п’ята розділу четвертого повністю повторювала положення

глави третьої розділу четвертого «Статуту медичної поліції» в редакції

«Статуту лікарського» від 1892 р. [302].

Глава шоста розділу четвертого, як і глава перша розділу шостого

«Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від 1892 р.,

складалася із чотирьох відділень: першого – так само, «Про охорону від зарази

берегів і портів на Балтійському морі» (ст.ст. 1055–1067); другого – так само,

«Про охорону від зарази берегів і портів на Білому морі» (ст.ст. 1068–1076);

третього – так само, «Про військові російські кораблі та інші судна»

(ст.ст. 1077–1085); четвертого – так само, «Загальні правила обережності для

берегів і портів Балтійського і Білого морів» (ст.ст. 1086–1089) [303].

Отже, у розділі четвертому не знайшли свого подальшого розвитку

положення глави другої (щодо карантинних заходів) і глави четвертої (стосовно

заходів до припинення чумної зарази при появі її поза карантинними місцями

та всередині держави) розділу четвертого, глави шостої розділу п’ятого (щодо

карантинної варти на Кавказі і за Кавказом), а також глави другої розділу

42

шостого (відносно правил охорони від зарази Прикаспійського і Сибірського

краю) «Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від 1892 р.

Розділ п’ятий (ст.ст. 1090–1190), на відміну від попередньої редакції, мав

назву «Про ветеринарно-поліцейські заходи з попередження і припинення

заразних і повальних хвороб на тваринах і зі знешкодження сирих тваринних

продуктів» і складався не з п’яти, а з семи глав: першої – «Загальні положення»

(ст.ст. 1090–1101); другої – «Про установи і осіб, які завідують ветеринарно-

поліцейськими заходами» (ст.ст. 1102–1122); третьої – «Про обов’язкові

постанови з ветеринарної частини» (ст.ст. 1123–1125); четвертої – «Про заходи

з попередження і припинення заразних і повальних хвороб» (ст.ст. 1126–1148);

п’ятої – «Про дії власників тварин і підлеглих посадових осіб і установ з

прийняття ветеринарно-поліцейських заходів» (ст.ст. 1149–1165); шостої –

«Про винагороду власників за вбитих тварин та знищенні речі» (ст.ст. 1166–

1175); сьомої – «Про кошти для покриття видатків з виконання заходів

боротьби з заразними і повальними хворобами на тваринах і взагалі з

утримання ветеринарної частини» (ст.ст. 1176–1190) [303].

Глава перша розділу п’ятого була абсолютно новою редакцією загальних

положень. Так, на відміну від попередньої редакції, в ній передбачалося, що

ветеринарно-поліцейські заходи встановлюються в залежності від призначення

тварин або ступеня небезпеки, яку вони представляють стосовно захворювання

і розповсюдження хвороби (стаття 1091). У свою чергу, за своїм призначенням

домашні тварини поділялися на: 1) гуртові або торгово-промислові і 2) місцеві

або сільськогосподарські (стаття 1092). При цьому за ступенем небезпеки, яку

вони становили стосовно захворювання і розповсюдження хвороби, тварини

поділялися на три категорії: 1) явно хворих; 2) підозрілих у захворюванні;

3) підозрілих у зараженні (стаття 1097). Крім того зазначалося, що інструкції у

розвиток правил, викладених у цьому розділі, мають видаватися Міністром

внутрішніх справ (стаття 1099) [303].

Глава друга розділу п’ятого, порівняно із попередньою редакцією, також

була нововведенням. У ній вперше визначалася система органів, на які

43

покладалося здійснення заходів попередження і припинення заразних і

повальних хвороб на тваринах і знешкодження сирих тваринних продуктів, а

також вказувалися їх повноваження щодо цього. Зокрема, вище керівництво і

головний нагляд належали Міністру внутрішніх справ (стаття 1102). Загальне,

за вказівками Міністра внутрішніх справ, завідування і керівництво в губерніях

Царства Польського зосереджувалося у ветеринарному управлінні (стаття

1103). Нагляд за виконанням в губерніях, областях і містах встановлених

законів, правил, обов’язкових постанов і розпоряджень покладався, за

приналежністю, на губернаторів, начальників областей, військових

губернаторів, градоначальників, військового наказного отамана війська

донського і наказних отаманів інших козачих військ (стаття 1104) [303].

Глава третя розділу п’ятого була ще однією новацією, порівняно із

попередньою редакцією. У ній передбачалося, що проекти обов’язкових

постанов про заходи попередження і припинення заразних і повальних хвороб

мали складатися: губернськими земськими зборами, або губернськими

комітетами зі справ земського господарства, або губернськими розпорядчими

комітетами, або губернськими чи обласними правліннями, або установами, які

їх заміщують (стаття 1123). Обов’язкові постанови не повинні були ні в чому

суперечити існуючим законам, їх видання, зміна або скасування належало до

компетенції начальників губерній і областей, або градоначальників (стаття

1124). В окремій статті (1125) містився перелік предметів, з яких могли

видаватися обов’язкові постанови [303].

Глава четверта розділу п’ятого також була цілком новою редакцією

положень щодо заходів з попередження і припинення заразних і повальних

хвороб [303]. Так, у «Статуті медичної поліції» в редакції «Статуту

лікарського» від 1892 р. дані питання регулювалися главами другою, третьою і

четвертою розділу сьомого [302]. Однак глава четверта розділу п’ятого

«Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від 1905 р. була

абсолютно новою і за формою і за змістом, в ній містилися положення, яких не

було у попередній редакції.

44

Зокрема, у главі четвертій зазначався перелік захворювань (статті 1127,

1128), а також підозр на захворювання (стаття 1129), при яких тварини

підлягали знищенню. При цьому Міністру внутрішніх справ надавалася

можливість заміняти знищення тварин обов’язковими щепленнями, однак лише

у випадках підозри на захворювання чи зараження чумою або запаленням

легенів (стаття 1132). Крім цього, встановлювався порядок утримання і

поводження з тваринами і з продуктами, отриманими від тварин, у випадках

появи заразної або повальної хвороби (статті 1135–1139, 1141–1145) тощо. До

того ж визначалися органи і посадові особи, на яких покладалося здійснення

застосування заходів, а також нагляду за правильністю їх застосування (стаття

1140). Примітно, що у дуже нагальних випадках Міністру внутрішніх справ, за

згодою з головноуправляючим землеустроєм і землеробством, надавалося

право дозволяти тимчасово, до законодавчого затвердження, застосування для

попередження і припинення заразних і повальних хвороб нових схвалених

ветеринарним комітетом заходів, не передбачених правилами цього розділу

(стаття 1148) [303].

Глава п’ята розділу п’ятого так само відрізнялася новими положеннями,

порівняно із попередньою редакцією (схожі питання регулювалися главами

першою, другою і третьою розділу сьомого «Статуту медичної поліції» в

редакції «Статуту лікарського» від 1892 р. [302]). Зокрема, передбачалося

обов’язкове сповіщення відповідних посадових осіб (ветеринарного лікаря або

посадовця поліції) про всі відомі випадки появи безсумнівних або підозрілих

захворювань тварин якою-небудь заразною або повальною хворобою (статті

1149–1153). Крім цього, регулювався порядок дій відповідних органів і

посадових осіб у випадках виявлення заразних або повальних захворювань

(статті 1154–1165) [303].

Глава шоста розділу п’ятого частково стала новою редакцією глави

четвертої розділу сьомого «Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту

лікарського» від 1892 р., а в іншому ж містила більше норм, які детальніше

регулювали порядок видачі винагороди власникам за знищені тварини та речі.

45

Зокрема, визначалися умови, розмір, особи, які мали право на отримання

винагороди тощо [303].

Глава сьома розділу п’ятого, так само, частково оновила положення глав

третьої, четвертої і п’ятої розділу сьомого «Статуту медичної поліції» в

редакції «Статуту лікарського» від 1892 р., при цьому в іншому будучи

самодостатньою і новою. Даною главою регулювалося покриття видатків на

виконання заходів боротьби з заразними і повальними хворобами тварин і з

утримання ветеринарної частини. Зокрема, це здійснювалося за рахунок:

1) відсоткового збору, який справлявся з гуртової худоби; 2) земських і міських

коштів; 3) особливого збору з місцевих домашніх тварин в губерніях Царства

Польського (стаття 1176). Крім цього, визначався розмір відсоткового збору

(стаття 1178), предмети, на які він мав витрачатися (стаття 1181) тощо [303].

Таким чином, «Статут медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського»

від 1905 р. став якісно новою редакцією «Статуту медичної поліції» в редакції

«Статуту лікарського» від 1892 р. [29; 31; 33]. Він був меншим за обсягом

(містив 551 статтю), але мав більше відмінностей і нових норм, порівняно із

редакціями 1857 і 1892 рр., які були дуже схожими між собою [24].

В цілому ж «Статут медичної поліції», фактично, являв собою санітарно-

епідеміологічне законодавство у його вузькому значенні, яким регулювалися

санітарні та протиепідемічні заходи, у тому числі, на території українських

губерній Російської імперії.

Крім того, можна зазначити, що «Статуту лікарському» (1892, 1905 рр.)

притаманний міжгалузевий характер, що зумовлюється розміщенням у ньому

норм, як медичного, так і адміністративного, фінансового та інших галузей

права. При цьому він мав важливе значення для правової регламентації санітарно-

протиепідемічної діяльності – це був систематизований законодавчий акт, який

закріплював основи правового забезпечення цієї діяльності в Російській імперії.

У свою чергу, як зазначає Н. І. Пристанскова «за велінням імператора

Миколи II-го від 16 лютого 1912 р., у червні 1912 р. була сформована Міжвідомча

комісія з перегляду лікарсько-санітарного законодавства. На початок вересня

46

1916 р. значна частина підготовлених нею законопроектів була розглянута і

схвалена Радою Міністрів. При цьому усі законопроекти, включаючи не

затверджені на той час, були видані під загальним заголовком «Статут охорони

здоров’я і установи, які відають лікарсько-санітарною справою». «Статут

лікарський», названий відповідно до його завдань «Статутом лікувально-санітарним»

був розділений не на три, а на чотири частини: 1) «Статут Санітарний»; 2) «Статут

лікувальний»; 3) «Положення про медичну освіту і про права осіб, які набули медичні

вчені ступені і медичні звання»; 4) «Статут судової і адміністративної медицини». На

жаль, через політичні події 1916–1917 рр. дані проекти, так і не були

реалізовані» [159, с. 67–69].

В той же час у 1909, 1912, 1914 рр. приймалися зміни і вносилися

доповнення до окремих статей «Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту

лікарського» від 1905 р., а деякі статті замінювалися або скасовувалися [272; 273;

274]. При цьому поряд із різними редакціями «Статуту медичної поліції»

затверджувалися і діяли різноманітні підзаконні нормативно-правові акти, які в

тій чи іншій мірі доповнювали або деталізували його положення, про що буде

йтися далі.

2.2. Загальна характеристика актів санітарно-епідеміологічного

законодавства, чинних на території українських губерній Російської

імперії на початку ХХ ст.

Основним нормативно-правовим актом, який на початку ХХ ст.

регулював санітарно-протиепідемічну діяльність на території українських

губерній Російської імперії був «Статут лікарський» (зокрема, книга друга

«Статут медичної поліції»), відповідно, спочатку у редакції від 1892 р. [302], а

згодом – 1905 р. [303]. У той же час, мали чинність й інші нормативно-правові

акти, які деталізували здійснення окремих попереджувальних санітарно-

протиепідемічних заходів, а також застосування мір боротьби проти

епідемічних захворювань [29; 31; 34].

47

Так, на початку ХХ ст. зберігали свою чинність «Правила влаштування

кладовищ» від 20 жовтня 1871 р., відповідно до яких, зокрема, кладовища

повинні були розташовуватися на відстані не менше 100 сажнів (213,36 м) від

останнього житлового будинку [308, с. 516, 517]. У свою чергу, 23 грудня

1903 р. циркуляром Міністерства внутрішніх справ було затверджено

«Інструкцію про дозвіл облаштування кладовищ в містах, селищах та інших

місцевостях на відстані, меншої ніж вказана в законі», якою передбачалося

отримання спеціального дозволу для влаштування кладовищ на відстані

меншій, ніж було вказано в правилах [308, с. 518]. Відповідно, дану інструкцію

можна пов’язати із нормами відділення першого «Про влаштування кладовищ»

глави шостої «Про поховання померлих» розділу другого «Про загальні заходи

охорони народного здоров’я» «Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту

лікарського» від 1892 р. [302].

До цього слід додати, що циркуляром Міністерства внутрішніх справ від

3 листопада 1910 р. були затверджені «Правила для дозволу перевезення

мертвих тіл», якими передбачалася дезінфекція тіл померлих від заразних

хвороб розчином хлорного вапна чи іншим знезаражуючим засобом, поміщення

тіл в металеву скриню із герметичним запаюванням, яку необхідно було

встановлювати у дерев’яну, а вільне місце між ними засипати порошковим

засобом (вугіллям, торфом і т.п.) [308, с. 522–524]. Ці правила деталізували

статті 727–730 відділення другого «Про поховання» глави четвертої «Про

поховання померлих» розділу другого «Про загальні заходи охорони народного

здоров’я» «Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від

1905 р. [303].

5 вересня 1893 р. циркуляром Міністерства внутрішніх справ були

затверджені «Правила для нагляду за збиранням, перевезенням і обробкою

ганчір’я». В них закріплювалися детальні умови транспортування і збереження

ганчір’я, вентиляції приміщень, у яких воно мало зберігатися, а також порядок

його дезінфекції [308, с. 510, 511]. Дані правила доповнювали положення

розділу другого «Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського»

48

від 1892 р. (а згодом – 1905 р.), а саме – «Про загальні заходи охорони

народного здоров’я» [302; 303].

1 квітня 1897 р. циркуляром медичної ради при Міністерстві внутрішніх

справ були затверджені «Правила обережності для попередження заносу

заразних хвороб до учбових закладів». У них встановлювалися строки ізоляції

учнів, які перебували у контакті з хворими, а також передбачалося проведення,

за можливістю, бактеріологічного дослідження таких учнів (горла та носової

порожнини) для підтвердження відсутності хвороби [308, с. 543, 544]. Ці

правила деталізували норми глави першої «Про попередження та припинення

повальних хвороб взагалі» розділу третього «Про особливі заходи охорони

народного здоров’я від повальних хвороб» «Статуту медичної поліції» в

редакції «Статуту лікарського» від 1892 р. [302], а згодом – 1905 р. [303].

11 серпня 1903 р. комісією із заходів попередження і боротьби з чумною

заразою при Міністерстві внутрішніх справ були затверджені правила «Про

вжиття заходів до припинення холери і чуми при появі їх у середині Імперії».

Згідно із ними, у кожній губернії повинні були бути організовані губернські,

повітові і міські санітарно-виконавчі комісії. На них покладалося вжиття всіх

необхідних заходів боротьби проти епідемій у повітах, губерніях і містах. Такі

комісії могли створюватися міськими думами з дозволу губернатора [308,

с. 598–600]. У даному разі деталізувалися положення глави четвертої «Про

заходи до припинення чумної зарази при появі її поза карантинними місцями та

у середині держави» розділу четвертого «Статуту медичної поліції» в редакції

«Статуту лікарського» від 1892 р. [302]. У свою чергу, у «Статуті медичної

поліції» в редакції «Статуту лікарського» від 1905 р. такі положення вже були

відсутніми. Натомість у статті 854 розділу четвертого містилася бланкетна

норма, відповідно до якої «для вжиття заходів до припинення холери і чуми

при появі їх у середині Імперії видані особливі правила» [303], маючи на увазі,

як раз правила від 11 серпня 1903 р.

19 серпня 1903 р. Міністерством внутрішніх справ були затверджені

«Правила для санітарно-виконавчих комісій з боротьби проти чуми і

49

холери» [155]. Однак, згодом вони були скасовані «Правилами для санітарно-

виконавчих комісій про заходи з попередження і боротьби проти холери і

чуми», затвердженими комісією із заходів попередження і боротьби проти

чумної зарази при Міністерстві внутрішніх справ 30 червня 1912 р. [308, с. 606–

612].

17 квітня 1904 р. Військовим міністерством була затверджена «Інструкція

про заходи проти заразних хвороб в армії» [62], яка прийшла на зміну

«Інструкції для охорони здоров’я військових чинів дієвої армії» від 2 грудня

1876 р. [61]. Інструкція 1904 р. фактично була адаптацією норм глави першої

«Про попередження та припинення повальних хвороб взагалі» розділу третього

«Про особливі заходи охорони народного здоров’я від повальних хвороб»

«Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від 1892 р. [302]

до потреб протидії заразним захворюванням в армії.

28 грудня 1904 р. циркуляром Міністерства внутрішніх справ були

затверджені «Правила для взяття і переселення об’єктів, підозрілих по чумі і

холері, які підлягають бактеріологічному дослідженню» [152]. Крім цього, 11

січня 1905 р. Міністерством внутрішніх справ було видано циркуляр «До

питання про боротьбу з холерою», у якому передбачалися відповідні способи і

заходи боротьби з епідемією [308, с. 665, 666]. Відповідно, цими правилами і

циркуляром деталізувалися положення глав першої – четвертої розділу другого

«Про загальні заходи охорони народного здоров’я», а також глави першої «Про

попередження та припинення повальних хвороб взагалі» розділу третього «Про

особливі заходи охорони народного здоров’я від повальних хвороб» «Статуту

медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від 1892 р. [302].

19 серпня 1903 р. комісією із заходів попередження і боротьби проти

чумної зарази при Міністерстві внутрішніх справ були затверджені «Правила

для попередження поширення холери і чуми залізничними шляхами» [154]. Ці

правила деталізували норми глави другої «Про карантинні заходи» і глави

третьої «Про обов’язки карантинних установ з предметів, які відносяться до

митної частини» розділу четвертого «Статуту медичної поліції» в редакції

50

«Статуту лікарського» від 1892 р. [302]. Однак, 25 березня 1908 р. параграфи

23–39 та 40–42 цих правил були скасовані, на підставі затвердження вказаною

комісією «Правил для попередження поширення холери і чуми внутрішніми

водними шляхам» [153].

Окремо слід зазначити, що 11 серпня 1908 р. Імператором Миколою ІІ

була прийнята резолюція «Про покращення санітарного стану Імперії». В ній

наголошувалося про наступне: «Звертаю найсерйознішу увагу Міністра

внутрішніх справ на безрадісний стан в Росії санітарної справи. Необхідно у що

б то не стало домогтися не тільки його покращення, але і правильної

постановки. Необхідно бути у змозі попереджати епідемії, а не лише боротися з

ними. Вимагаю, щоб невідкладно було розроблено і внесено на законодавчий

розгляд справу упорядкування в Росії санітарно-лікарської організації» [129,

с. 345, 346].

Так, 19 листопада 1908 р. правила від 19 серпня 1903 р. були скасовані в

цілому новими «Правилами для попередження поширення холери і чуми

залізничними шляхами», які 16 серпня 1912 р. також були скасовані у

результаті затвердження комісією із заходів попередження і боротьби проти

чумної зарази при Міністерстві внутрішніх справ нових «Правил для

попередження поширення холери і чуми залізничними шляхами» [308, с. 649–

654]. В них з нову ж таки деталізувалися положення розділу четвертого

«Статуту медичної поліції» однак вже в редакції «Статуту лікарського» від

1905 р. [303].

Циркуляром Міністерства внутрішніх справ від 9 липня 1910 р. були

затверджені «Санітарні правила, якими належить керуватися при вирішенні

клопотань про відкриття закладів для виробництва і торгівлі кефіром». У

відповідності із ними перед відкриттям такого закладу повинні були бути

виконані додаткові вимоги щодо влаштування, утримання й ведення

виробництва з виготовлення кефіру, а також визначався порядок огляду та

постійного нагляду за цим санітарними органами [308, с. 496]. У даному разі

деталізувалися вимоги відділення першого «Про нагляд за нешкідливістю води,

51

їстівних припасів і напоїв» і відділення другого «Про нагляд за нешкідливістю

сосудів, які вживаються для приготування і зберігання життєвих припасів»

глави другої «Про охорону нешкідливості життєвих припасів та інших

предметів» розділу другого «Про загальні заходи охорони народного здоров’я»

«Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від 1905 р. [303].

3 вересня 1910 р. комісією із заходів попередження і боротьби проти

чумної зарази при Міністерстві внутрішніх справ були затверджені «Правила

про нагляд за станом здоров’я осіб, які прибувають з неблагополучних по чумі

місцевостей» [308, с. 619]. У даному випадку деталізувалися положення розділу

четвертого «Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від

1905 р. [303].

6 квітня 1911 р. Міністерством внутрішніх справ був виданий циркуляр

«Про санітарні піклування», яким передбачалося утворення «дільничних

санітарних піклувань», основне призначення яких полягало у контролюванні

додержання й точного виконання встановлених санітарних правил, а також у

залученні населення до участі в охороні санітарного благополуччя [308, с. 381,

382]. З погляду М. Г. Діаконенка ці установи певною мірою доповнювали

земську медицину й надавали населенню єдину можливість активно брати

участь у вирішенні санітарних питань. Спочатку вони не мали зв’язків із

земством, були тимчасовими і створювалися лише під час епідемій. Однак

через деякий час виник тісний взаємозв’язок між санітарними піклуваннями і

санітарними органами міської й повітової управ, а голова піклування почав

входити до складу цих управ [44, с. 260–271]. Отже, даний циркуляр

доповнював розділ перший «Загальні положення» «Статуту медичної поліції» в

редакції «Статуту лікарського» від 1905 р. [303].

Примітно, що однією із перших норми цього циркуляру підтримала

Харківська міська дума, яка прийняла власне положення «Про санітарні

піклування». Відповідно до нього, такі піклування формувалися громадським

самоврядуванням, а їх головні завдання полягали у вивченні санітарних

52

проблем міста, санітарно-просвітницькій роботі серед населення, а також у

зборі пожертвувань на санітарний благоустрій [232, с. 66–70].

23 серпня 1911 р. комісією із заходів попередження і боротьби проти

чумної зарази при Міністерстві внутрішніх справ була затверджена «Настанова

для здійснення дезінфекції суден» [308, с. 643]. В ній деталізувалися положення

глави четвертої «Про карантинний патент та про обрядовості опитування

(reconnaissance) і дізнання (arraisonnement)» і глави шостої «Правила з охорони

від чумної зарази берегів та портів, на яких немає карантинних установ»

розділу четвертого «Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту

лікарського» від 1905 р. [303].

У свою чергу, для впровадження у життя вказаної резолюції Імператора

Миколи ІІ від 11 серпня 1908 р. на початку 1912 р. Радою Міністрів Російської

імперії була утворена міжвідомча комісія з перегляду лікарсько-санітарного

законодавства (вона діяла до 1916 р.). Так, 16 лютого 1912 р. цій комісії було

поставлено в обов’язок розробити лікарсько-санітарне законодавство й

підготувати пропозиції з облаштування установ, які відали лікарсько-

санітарною справою [140, с. 378, 389]. Як зауважує з цього приводу

Н. І. Пристанскова, «тільки у сукупності перелічених повноважень лікарсько-

санітарної частини (за висновком міжвідомчої комісії) в Імперії мала бути

належним чином забезпечена можливість швидкого, безперешкодного,

безперервного і плідного розвитку санітарної справи й, тим самим, досягнуто

зниження надзвичайної смертності й захворюваності населення» [158, с. 20, 21].

Варто звернути увагу на те, що на початку ХХ ст. акти санітарно-

епідеміологічного законодавства займали важливе місце у відповідних

збірниках законів з медицини і санітарної справи. Зокрема, вагомим внеском у

систематизацію санітарно-епідеміологічного законодавства того часу стала

праця М. Г. Фрейберга «Врачебно-санитарное законодательство в России»,

видана на допомогу земським санітарним лікарям і опублікована у 3-х

редакціях (1901, 1908 і 1913 рр.) [309; 310; 308]. При цьому у редакції 1908 р.

вперше був опублікований «Статут лікарський», а також містилися

53

розпорядження, роз’яснення та циркуляри уряду з санітарної частини [310]. У

1913 р. був виданий перероблений і удосконалений збірник, який містив зміни і

доповнення, що відбулися у законодавстві на той час [308].

Таким чином, підсумовуючи характеристику санітарно-епідеміологічного

законодавства, чинного на території українських губерній Російської імперії на

початку ХХ ст. можна зробити певні висновки. Зокрема, «Статут лікарський» (в

редакціях від 1892 і 1905 рр.) виступав законодавчим актом, а всі інші вказані

акти були – підзаконними (вони видавалися Міністерством внутрішніх справ, в

основному комісією із заходів попередження і боротьби проти чумної зарази

при Міністерстві внутрішніх справ). У сукупності вони складали санітарно-

епідеміологічне законодавство у найширшому його значенні. Відповідно,

«Статут лікарський» виступав основним законодавчим актом у сфері

нормативно-правового регулювання санітарно-протиепідемічної діяльності.

При цьому важливо зазначити, що окрім вказаних у даному підрозділі,

звісно ж, мали чинність й інші акти санітарно-епідеміологічного законодавства,

які деталізували окремі положення «Статуту медичної поліції», однак в силу

нормативного обмеження обсягу даної роботи довелося вказати лише найбільш

поширені серед них за предметом регулювання. Так, як було показано, у

переважній більшості нормативно-правові акти стосувалися попередження і

боротьби проти холери, чуми та інших заразних захворювань. Тобто, в

основному деталізувалися положення розділу третього «Про особливі заходи

охорони народного здоров’я від повальних хвороб» «Статуту медичної поліції»

в редакціях «Статуту лікарського» від 1892 і 1905 рр. [302; 303], а також

розділу четвертого «Статут про карантини» «Статуту медичної поліції» в

редакції «Статуту лікарського» від 1892 р. [302] і розділу четвертого «Про

установи та заходи для попередження і припинення епідемічних хвороб і про

карантинну варту» «Статуту медичної поліції» в редакції «Статуту

лікарського» від 1905 р. [303]. В цілому ж, як розділи «Статуту медичної

поліції», так і підзаконні акти, які видавалися у їх розвиток, залежно від

предмета регулювання можна поділити на такі, що: 1) визначали коло органів і

54

установ, а також їх компетенцію щодо забезпечення санітарно-епідемічного

благополуччя; 2) визначали заходи попередження епідемій і порядок їх вжиття;

3) встановлювали заходи боротьби проти епідемій, умови і процедури їх

застосування.

2.3. Міжнародно-правові акти з санітарно-протиепідемічних питань,

ратифіковані Російською імперією і чинні на території її українських

губерній на початку ХХ ст.

Значне розширення торговельних зв’язків, розвиток залізничного

транспорту, морського і річного судноплавства на початку ХХ ст.

супроводжувалися швидким розповсюдженням епідемічних хвороб. Чим

доступнішою транспортному сполученню була яка-небудь місцевість, тим

більшою була імовірність появи у ній епідемій. Наприклад, для поширення

холери та грипу була не так важлива відстань між містами, як людський фактор

їх переносу. В основному, епідемії поширювалися уздовж ключових торгових

шляхів. В цьому полягала їх особливість, яка зберегла своє значення при появі

нових видів транспорту. Різниця була тільки в тому, що разом із швидким

пересуванням людини, так само швидко стали пересуватися і поширюватися

хвороби (холера, чума, жовта лихоманка тощо). Занесена інфекція в яку-небудь

країну дуже швидко вражала величезні маси населення [25].

Так, наприкінці ХІХ ст. як у Європі, так і в Азії були зафіксовані часті

спалахи різноманітних епідемічних захворювань, які забирали життя значної

кількості населення. Це зумовлювалося, зокрема, тим, що мусульманські

паломники здійснювали традиційні щорічні подорожі до Святих місць (Хадж на

Схід), а в європейські порти прибувала величезна кількість торговельних суден.

Ці та інші фактори містили у собі загрозу розповсюдження заразних хвороб.

Епідемії холери і чуми, які вирували на Сході, мали велику імовірність

проникнення на території європейських держав. Для останніх це послужило

поштовхом до розробки спільних заходів, які, з одного боку, могли б сприяти

55

зменшенню існуючої небезпеки, а з іншого – не перешкоджали б міжнародним

торговим відносинам.

Вирішення даної проблеми було не простим завданням, оскільки часто

інтереси різних держав не співпадали. Наприклад, Російська імперія, в силу

свого географічного положення, основну увагу приділяла сухопутним

маршрутам, в той час як країни Європи – морським (особливо Червоного моря),

а із введенням у дію Суецького каналу – і даному новітньому шляху

сполучення з азіатськими країнами. При цьому карантинні заходи, які

застосовувалися на основних шляхах сполучення, не давали бажаних

результатів. Внаслідок цього все більшого значення набувало питання

впровадження санітарно-охоронних мір ще далі на Схід, за межі Червоного

моря, щоб по можливості перешкодити поширенню хвороб з територій,

охоплених епідеміями.

Статистичні дані свідчили, що чисельність хворих на холеру в Російській

імперії, за приблизними підрахунками на середину ХІХ ст., становила – 4 млн.

837 тис. 236 осіб, з яких померло – близько 1 млн. 984 тис. 049 осіб. Така ж

ситуація була і по іншій, не менш страшній інфекції, такій як – чума, яка була

широко поширена наприкінці ХІХ ст. в Одесі, внаслідок якої загинула майже

десята частина населення міста [4, с. 250]. Звісно ж, величезна статистика

смертності в Російській імперії від епідемічних хвороб привертала до себе

пильну увагу вітчизняних лікарів, що, у свою чергу, підштовхувало інші

держави до міжнародної співпраці. Важливими подіями для санітарно-

епідеміологічного законодавства того часу стали ратифікація Російською

імперією міжнародних санітарних конвенцій та укладення міжнародних угод.

Так, перша міжнародна санітарна конференція проходила з 23 липня до

23 вересня 1851 р. в Парижі [314, с. 3]. У ній взяли участь лікарі та дипломати з

12 країн світу, а саме: Австрії, Англії, Ватикану, Греції, Іспанії, Португалії,

Російської імперії, Сардинії, Сицилії, Тоскани, Туреччини, Франції. На цій

конференції були розроблені і прийняті – «Міжнародна санітарна конвенція»

[96, с. 13, 14] та «Санітарний регламент» [96, с. 15]. Вони встановили

56

максимальні і мінімальні карантинні періоди для таких хвороб, як віспа, чума,

холера. Крім того, уточнювали портові санітарні правила і визначали основні

функції карантинних станцій. Конвенція була ратифікована лише Португалією і

Сардинією, а іншими учасниками вона не була схвалена [314, с. 3]. В

подальшому такі конференції стали істотною і плідної формою міжнародного

співробітництва країн.

У 1859 р., з метою перероблення «Санітарного регламенту», зокрема,

надаючи країнам-учасницям більшої свободи дій, виникла необхідність

скликання другої міжнародної конференції, яка проводилася в Парижі з 9

квітня до 30 серпня [96, с. 22–24]. Але остаточна редакція Регламенту була

вироблена тільки на третій міжнародній санітарній конференції, яка проходила

з 13 лютого до 26 вересня 1866 р. у Константинополі [96, с. 26]. В результаті

участі в цій конференції, в Російській імперії був прийнятий «Статут про

карантини» [304, с. 104]. В ньому були визначені обов’язки карантинних

установ використовувати відповідні заходи проти занесення чуми, холери,

жовтої лихоманки, віспи, тифів та інших «особливо небезпечних, за своєю

заразливістю хвороб», які отримали найменування – «конвенційні» [314, с. 2].

З 1 червня до 29 липня 1874 р. відбувалася Віденська конференція,

головною метою якої було перегляд та зміна постанов конференції 1866 р. для

досягнення взаємної згоди у виробленні заходів проти холери на підставі даних

про цю хворобу, а також розгляд питання про перенесення попереджувальних

заходів проти заносу холери за межі Європи, ближче до самого місця її

походження [314, с. 4]. При цьому учасники конференції одностайно

підтвердили, що холера розповсюджується лише з Індії, і що її спалахи в інших

країнах є завжди наслідком заносу [96, с. 43].

З 5 січня до 18 лютого 1881 р. відбувалася конференція у Вашингтоні,

предметом якої були проблеми боротьби із жовтою лихоманкою [96, с. 49, 53].

На цій конференції були присутні учасники з Америки, Мексики, Індії, Китаю

та Японії, які піднімали питання боротьби із жовтою лихоманкою, але

прийняття конвенцій не відбулося [314, с. 4].

57

З 20 травня до 16 листопада 1885 р. проходила Римська конференція [96,

с. 67], на якій обговорювалися заходи боротьби проти холери, але прийняті в її

рамках документи не були ратифіковані Російською імперією [314, с. 4].

Наступний етап міжнародного протиепідемічного співробітництва припав

на 90-ті роки ХІХ ст. Одними з ключових конференцій того часу були:

Венеціанська (1892 р.), Дрезденська (1893 р.), Паризька (1894 р.), Венеціанська

(1897 р.) та ін. М. Г. Фрейберг зазначав з цього приводу, що рішення цих

конференцій стали зводом тодішніх поглядів на боротьбу з епідеміями, а також

основою санітарного режиму для багатьох країн, які до них приєдналися [314,

с. 3].

Так, на Венеціанській конференції, яка проходила з 5 до 30 січня 1892 р.,

була підписана «Конвенція відносно зміни чинної нині в Єгипті санітарної,

морської і карантинної системи» (від 18 (30) січня), положення якої

заповнювали прогалини національних законодавств країн-учасниць. Зокрема, у

ній можна було наочно побачити ефективність санітарних заходів у боротьбі з

холерою, а саме, в деталізованих постановах, де повною мірою були описані

методи дезінфекції брудної білизни, багажу, трюмної води, правила заміни не

придатною для пиття води якісною тощо [268, c. 617–656]. Ця конвенція була

ратифікована Російською імперією 11 червня 1892 р. [11].

При цьому міжнародне співробітництво тягло за собою зміни і в

національному законодавстві Російської імперії, що значною мірою сприяло

ухваленню нею деяких норм законодавств зарубіжних країн. Так, у примітці 1

до статті 863 «Статуту лікарського» в редакції 1892 р. прямо зазначалося, що

«карантинні заходи проти азіатської холери, відповідно до прийнятих в

іноземних державах з цього предмета заходів, встановлюються до подальших

вказівок лікарської науки і практики» [302].

Дрезденська конференція, яка проходила з 11 березня до 15 квітня

1893 р., була скликана за часів епідемії холери в Європі. На ній була прийнята

міжнародна санітарна конвенція від 3 (15) квітня 1893 р, положення якої мали

колосальне значення для боротьби з епідеміями. Вона покінчила з

58

традиційними карантинними заходами і сприяла впровадженню нової

санітарної політики європейських країн [268, c. 657–670]. Ратифікація цієї

конвенції Російською імперією відбулася 25 травня 1893 р. [12].

Суттєвий вплив на рішення Дрезденської конференції здійснила

російська делегація, до складу якої входив український лікар, мікробіолог та

епідеміолог – Микола Федорович Гамалія [96, с. 78]. Це стосувалося

запропонованих у санітарній конвенції нових принципів боротьби з епідеміями,

які вже знайшли своє застосування в Російській імперії. Ґрунтуючись на досвіді

пережитої епідемії холери 1892 р., Російська імперія впевнилася в

безрезультатності карантинів, жорстких масових затримань, оточення та інших

заходів, залишених середньовічною практикою. Всеросійський з’їзд лікарів,

який відбувся у грудні 1892 р., практично одноголосно відмовився від

карантинів. Вони були визнані некорисними і навіть шкідливими. Вже з

початку 1893 р. карантинна система, яка діяла в Російській імперії з 1866 р.,

стала замінюватися новим санітарним режимом [314, с. 41–45].

З 7 лютого до 3 квітня 1894 р. проводилася Паризька конференція,

активну участь у роботі якої брала і російська делегація, до складу якої входив

уродженець Харківської губернії, біолог, завідувач лабораторії в Інституті

Пастера в Парижі – Ілля Ілліч Мечников [96, с. 81]. Головне завдання цієї

конференції полягало в розробці докладного плану охорони Європи від холери

– шляхом санітарного нагляду в країнах Сходу. За результатами цієї

конференції (3 квітня 1894 р.) було прийнято міжнародну санітарну конвенцію

«Про встановлення профілактичних заходів для паломництва до Мекки та про

заснування санітарного нагляду у Персидській затоці». Вона була ратифікована

всіма країнами-учасниками. У свою чергу, 30 жовтня 1897 р. було прийнято

декларацію, в якості додатку до конвенції від 3 квітня 1894 р. [268, c. 698–702].

З 16 лютого до 19 березня 1897 р. проходила Венеціанська конференція,

причиною якої стала епідемія чуми, яка спалахнула в Індії. У зв’язку з цим

головним було обговорення можливості застосування при боротьбі проти

хвороби положень Паризької конвенції 1894 р., призначених для територій, які

59

знаходяться за межами Європи. Постанови конференції були викладені в

«Загальному санітарному регламенті для попередження заносу і поширення

чуми» [314, с. 7]. Ратифікація Російською імперією відбулася 18 лютого 1898 р.

[278, с. 464], при цьому найважливіші положення знайшли своє відображення в

урядових розпорядженнях, які стосувалися протиепідемічних заходів [138,

с. 10].

На початку XX ст. також продовжувалося активне міжнародне

співробітництво у сфері боротьби проти чуми. Так, з 10 жовтня до 3 грудня

1903 р. в Парижі проходила міжнародна санітарна конференція, на якій знову

обговорювалися заходи боротьби із холерою, чумою, жовтою лихоманкою. В її

рамках (3 грудня) була прийнята конвенція, згідно із якою кожна держава

зобов’язувалася негайно повідомляти іншим державам про перший появ на її

території доведених випадків чуми або холери, з подальшими повідомленнями

про хід епідемій тощо [310, с. 464, 465]. Дана конвенція була ратифікована

Російською імперією 15 березня 1904 р. [279].

Починаючи з 3 грудня 1907 р. у Римі проходила конференція, присвячена

створенню Міжнародного бюро суспільної гігієни, за результатами якої було

прийнято конвенцію про утворення «Міжнародного санітарного бюро» (місце

розташування – Париж), а також затверджено його статут. До кола задач бюро

було віднесено збирання і доведення до відома країн-учасниць фактів і

документів загального характеру, які стосувалися суспільного здоров’я, і

зокрема, всього того, що належить до заразних хвороб, головним чином, до

холери, чуми і жовтої лихоманки, а також і до заходів, які прийняті проти цих

захворювань [313, с. 4–6]. Циркуляром Міністерства внутрішніх справ від 22

березня 1909 р. ця конвенція була ратифікована Російською імперією, яка

також входила до країн-учасниць Міжнародного санітарного бюро [316].

Через деякий час, на міжнародному рівні виникла необхідність

узгодження положень Паризької конвенції 1903 р. з новими досягненнями

науки в сфері епідеміології екзотичних хвороб, а також обговорення ситуації з

численними епідеміями холери в Європі. Це послужило підставою проведення

60

в Парижі з 7 листопада 1911 р. до 17 січня 1912 р. нової конференції, основним

завданням якої було пом’якшення положень конвенції 1903 р. Одним із

учасників російської делегації на цій конференції виступав український

бактеріолог – Даниїл Кирилович Заболотний [308, с. 579–590; 311, с. 1, 18].

Так, відповідно до конвенції 1911 р. держави були зобов’язані

повідомляти про інфекційні хвороби тільки в тому випадку, коли це було

підтверджено бактеріологічним дослідженням, яке показувало наявність

інфекцій. Відносно людей, які знаходилися на судні, зараженому чумою, то

передбачалося скорочення термінів їх ізоляції та нагляду, а які саме заходи

застосовувати відводилося на розсуд держав, яким належав порт прибуття тощо

[308, с. 579–590; 311, с. 18]. Крім цього, М. Г. Фрейберг зазначав, що на

підставі пропозиції російської делегації до конвенції була включена стаття 41,

яка встановлювала можливість укладення сепаратних договорів між державами,

які мали вихід до одного моря, і застосування спільних санітарних заходів.

Крім цього, були виключені статті, які не змінювалися з 1894 р., і вже не

відповідали потребам часу. При цьому більшість статей конвенції 1903 р.

залишилися без змін [311, с. 19]. Паризька конвенція 1911 р. була ратифікована

Російською імперією 17 січня 1912 р. [308, с. 579].

В той же час слід зазначити, що після прийняття конвенції 1903 р., згідно

звітів лікарів Російської імперії, простежувалася динаміка зменшення кількості

заразних захворювань. Зокрема, у 1905 р. було зафіксовано – 10 тис. 545

хворих, з яких померло – 6 тис. 421 особа, тоді як у 1911 р. ці показники склали

– 3 тис 416 і 1 тис. 646 осіб, відповідно. Ці данні, на думку К. Г. Васильєва,

свідчили про ефективність заходів, які були передбачені у конвенції 1903 р. та

застосовувалися на її підставі [4, с. 278].

Поряд із розробленням і прийняттям міжнародних конвенцій відбувалося

укладення двосторонніх і багатосторонніх міжнародних угод, які мали локальне

значення. Зокрема, на підставі конвенції, укладеної між Російською імперією,

Австро-Угорщиною та Румунією 18 лютого (2 березня) 1895 р., прутською

змішаною комісією було вироблено «Положення про санітарний нагляд за

61

судноплавством по Пруту» [146]. 15 грудня 1895 р. була укладена угода між

Російською імперією і Австро-Угорщиною «Про попереджувальні заходи, які

вживаються під час епідемії холери до прикордонного оберту між Росією і

Австро-Угорщиною», яка набрала чинності з 3 (15) квітня 1896 р. [310, с. 464].

Необхідно звернути увагу на те, що Російська імперія спільно з деякими

європейськими країнами обирала спільні карантинні заходи, які передбачали

спрощений порядок допуску торгових суден в її порти. Так, в статті 1055

«Статуту лікарського» в редакції 1905 р. зазначалося, що «охорона берегів

Балтійського моря від занесення чумної зарази надається шведській

карантинній установі в Кензі (Каттегаті) на такій підставі, щоб вона в очищенні

суден, прямуючих в російські порти, їх вантажу, екіпажу і всього взагалі,

приймала ті самі запобіжні заходи, які йому наказані даним статутом для суден,

які приходять до шведських портів [303]. О. Є. Вороніна звертає увагу на те, що

дана норма ілюструє стурбованість законодавця не тільки санітарним

контролем на національному рівні, а й спрямованість на забезпечення

епідеміологічної безпеки шляхом інформованості та залучення до цієї справи

сусідніх країн [10, с. 306].

19 квітня (2 травня) 1907 р. між Російською імперією та Німецьким

урядом була укладена угода про встановлення санітарного нагляду, на випадок

появи холери в прикордонних місцевостях [123]. Зокрема, незалежно від

Дрезденської (1893 р.) і Паризької (1903 р.) санітарних конвенцій,

адміністративна влада прикордонних місцевостей Російської імперії та

Німеччини мали сповіщати одна іншу про випадки виявлення захворювань

холерою або чумою. Також угодою регулювалися питання протиепідемічних

заходів на річних та водних шляхах, які проходили через обидві держави. Ця

угода мала бути чинною доки одна з держав не відмовиться від виконання її

умов на користь більш жорстким заходам, передбаченим в конвенціях.

Таким чином, ратифіковані Російською імперією наприкінці ХІХ – на

початку ХХ ст. міжнародні санітарні конвенції, а також укладені із санітарних

питань міждержавні угоди, виступали елементами санітарно-епідеміологічного

62

законодавства в українських губерніях. Більш того, участь в міжнародних

санітарних конференціях, приєднання до конвенцій, які на них приймалися,

міждержавна співпраця у сфері протиепідемічної боротьби здійснювали

безпосередній вплив і на внутрішньодержавне санітарно-епідеміологічне

законодавство. До останнього вносилися зміни, доповнення, нові правила, тим

самим збагачуючи його більш сучасним і більш досконалим нормативним

матеріалом.

Висновки до розділу 2

«Статут лікарський» (у редакціях від 1892 та 1905 рр., з наступними

змінами та доповненнями) виступав основним систематизованим актом

медичного законодавства Російської імперії (у тому числі її українських губерній) на

початку ХХ ст. Йому був притаманний міжгалузевий характер, через

розміщення у ньому норм, як медичного, так і адміністративного, фінансового

та інших галузей права. Книга друга «Статуту лікарського» – «Статут медичної

поліції» містила норми, з яких складалася юридична основа санітарно-

протиепідемічної діяльності на території Російської імперії (у тому числі її

українських губерній) на початку ХХ ст. і, фактично, являла собою санітарно-

епідеміологічне законодавство тих часів у його вузькому розумінні. «Статут

медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від 1905 р. став не тільки

кількісно, а й якісно новою редакцією санітарно-епідеміологічного законодавства

того часу у вузькому його значенні. Він був меншим за обсягом (містив 551

статтю), але мав більше нових норм та відмінностей у правовому регулюванні

санітарно-протиепідемічної діяльності, порівняно із редакціями 1857 та

1892 рр., які у цьому аспекті були дуже схожими між собою.

Поряд із «Статутом медичної поліції» мали чинність підзаконні

нормативно-правові акти, які доповнювали та деталізували його положення.

Такі акти, видавалися Міністерством внутрішніх справ Російської імперії, а

переважно – комісією із заходів попередження і боротьби проти чумної зарази

63

при Міністерстві внутрішніх справ. У зв’язку з цим такі підзаконні нормативно-

правові акти, в основному, регулювали попередження та боротьбу проти

холери, чуми та інших заразних захворювань, а отже деталізували та

доповнювали положення розділу третього «Статуту медичної поліції» (в

редакціях «Статуту лікарського» від 1892 та 1905 рр.) – «Про особливі заходи

охорони народного здоров’я від повальних хвороб», а також розділу четвертого

– «Статут про карантини» (в редакції «Статуту лікарського» від 1892 р.) та

розділу четвертого – «Про установи та заходи для попередження і припинення

епідемічних хвороб і про карантинну варту» (в редакції «Статуту лікарського»

від 1905 р.) відповідно.

Ратифіковані Російською імперією наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

міжнародні санітарні конвенції, а також укладені нею міждержавні угоди із

санітарних питань виступали елементами санітарно-епідеміологічного

законодавства, чинного у тому числі на території її українських губерній. Участь в

міжнародних санітарних конференціях, приєднання до конвенцій, які на них

приймалися, міждержавна співпраця у сфері протиепідемічної боротьби

призводило до внесення змін (доповнень, нових правил) до

внутрішньодержавного санітарно-епідеміологічного законодавства, що

збагачувало його більш сучасним та досконалим нормативним матеріалом.

У сукупності – «Статут медичної поліції», підзаконні нормативно-правові

акти, які доповнювали та деталізували його положення, а також міжнародні

санітарні конвенції та міждержавні угоди із санітарних питань становили

санітарно-епідеміологічне законодавство у його широкому значенні. При цьому

залежно від предмета регулювання відповідні розділи «Статуту медичної

поліції», а також акти санітарно-епідеміологічного законодавства, що мали

чинність в українських губерніях Російської імперії на початку ХХ ст. (1901–

1917 рр.) можна поділити на такі, що визначали: 1) органи та установи, а також

їх компетенцію у сфері забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя;

2) заходи попередження епідемій та порядок їх вжиття; 3) заходи боротьби

проти епідемій та умови і процедури їх застосування.

64

РОЗДІЛ 3

САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНЕ ЗАКОНОДАВСТВО В УКРАЇНІ

У ПЕРІОД ВІДРОДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВНОСТІ

(1917–1921 рр.)

3.1. Формування нормативно-правової бази санітарно-

протиепідемічної діяльності за часів Української Центральної Ради (1917–

1918 рр.)

В період з березня 1917 р. до кінця квітня 1918 р. найвищим державним

органом в Україні була Українська Центральна Рада, яка здійснювала

управління на підконтрольних їй територіях [48, с. 124–126]. Нормативно-

правові документи Центральної Ради називалися універсалами, деклараціями,

постановами, рішеннями, резолюціями і приймалися на загальних зборах

(сесіях) Центральної Ради [234, с. 282], а між її сесіями законодавчі функції

виконувала Мала Рада [48, с. 124–126].

Поряд із цим 15 червня 1917 р. був утворений Генеральний Секретаріат,

на який покладалося здійснення функцій виконавчого органу [48, с. 124–126],

зокрема, завідування справами внутрішніми, фінансовими, продовольчими,

земельними, міжнаціональними та іншими в межах України, виконання всіх

постанов Центральної Ради, які торкалися цих справ [298, с. 105]. Генеральний

Секретаріат позиціонувався, як носій найвищої крайової влади Тимчасового

уряду на Україні, його склад мав представлятися на затвердження Тимчасовому

уряду [298, с. 164].

Територіальні межі дослідження в рамках цього підрозділу визначаються

тим, що після проголошення Української Народної Республіки – 7 листопада

1917 р., до її території належали землі: Київщини, Поділля, Волині,

Чернігівщини, Полтавщини, Харківщини, Катеринославщини, Херсонщини,

Таврії (без Криму) [48, с. 179–183]. При цьому залишалися всі урядові установи

65

і чиновники, призначені Тимчасовим Урядом, до майбутніх змін у

законодавстві Української Народної Республіки [48, с. 127–130].

Особливо важливим для даного дослідження є те, що на території

України зберігали свою чинність всі закони, постанови і розпорядження

Тимчасового Уряду (якщо вони не були скасовані Центральною Радою або

Генеральним секретаріатом) [48, с. 127–130]. Зокрема, відповідно до закону

Української Народної Республіки «Про право Української Народної

Республіки» від 25 листопада 1917 р. виключним і неподільним правом

видавати закони наділялася Центральна Рада, а правом видавати

розпорядження в обсязі правління і на основі законів – Генеральний

Секретаріат. Згідно із цим же законом було встановлено, що на час до

утворення Російської Федерації і майбутнього розмежування компетенції у

сфері законодавства між нею і Українською Центральною Радою, чинними на

території України (Української Народної Республіки) визнавалися всі закони

російського уряду, видані до 27 жовтня, за умови, що вони не суперечили

Універсалам Української Центральної Ради (якщо вони не були скасовані

універсалами, законами і постановами Центральної Ради і Генерального

Секретаріату) [298, с. 477; 319, с. 147, 148]. До того ж, у наукових дослідженнях

цього періоду історії України зазначається, що після проголошення Української

Народної Республіки при збереженні попередньої системи нормативно-

правових актів на перший план виступили закони, а законотворча діяльність у

більший мірі зосередилася у постійно діючому органі – Малій Раді [234, с. 282].

Отже, з наведених історичних фактів стає зрозумілим, що в Українській

Народній Республіці проводилася досить стримана політика щодо перетворення

внутрішнього наповнення як державного апарату (чиновників), так і системи

законодавства (нормативно-правових актів). Фактично ж, остання складалася із

актів Тимчасового Уряду (прийнятих до 27 жовтня), законів Центральної

(Малої) Ради, а також розпоряджень Генерального Секретаріату.

У свою чергу, 9 січня 1918 р. Українська Народна Республіка

проголосила себе «самостійною, ні від нікого незалежною, вільною,

66

суверенною державою українського народу», а Генеральний Секретаріат –

Радою Народних Міністрів [48, с. 127–130]. Відповідно, з цих пір підзаконні

акти Української Народної Республіки стали видаватися не Генеральним

Секретаріатом, а Радою Народних Міністрів.

На фоні всіх цих подій приділялася певна увага і нормативно-правовому

регулюванню санітарно-епідемічної діяльності [26; 29; 31]. Зокрема, на

території України продовжували мати чинність акти санітарно-

епідеміологічного законодавства Російської імперії, зокрема, «Статут

лікарський» в редакції від 1905 р. з наступними змінами і доповненнями, а

також інші підзаконні нормативно-правові акти.

15 жовтня 1917 р. на першому крайовому лікарському з’їзді в Києві

виступив декан медичного факультету Українського народного університету

професор О. В. Корчак-Чепурківський, який повідомив про утворення

Українською Центральною Радою «Крайової медико-санітарної Ради». Цей

орган був утворений при Генеральному секретаріаті Української Центральної

Ради [77, с. 3]. З’їзд прийняв резолюцію, в якій наголошувалося, що організація

охорони здоров’я та надання медичної допомоги хворим необхідно здійснювати

спираючись на основні базові поняття та принципи демократії, самоуправління

та земської медицини [84].

10 грудня 1917 р. був представлений проект Конституції Української

Народної Республіки, в пункті «л» статті 14 розділі ІІІ якого («Відносини

Української Республіки до федеративних органів») передбачалося, що входячи

до складу Федеративної Російської республіки, український народ разом з

іншими народами, які живуть на українській землі, передає центральним

органам Федеративної Російської Республіки – її парламентові і кабінетові,

справи нормування правил санітарних і карантинних [298, c. 6].

13 грудня 1917 р. була утворена «санітарна управа» у складі Військового

міністерства, в підрозділі, який мав назву – «Головний начальник постачання».

Санітарна управа складалася з таких відділів: загального, господарчого,

особистого складу, санітарно-гігієнічного, формаційного, евакуаційного і

67

санітарно-статистичного. Поряд із цим у складі Генерального секретарства

військових справ було утворено «військово-санітарну управу» [306].

Наприкінці березня 1918 р. до складу цієї управи входили такі відділи:

фармацевтичний, евакуаційно-демобілізаційний (з санітарно-статистичним

підвідділом), санітарно-гігієнічний, персонального складу [306].

В протоколі засідання Генерального Секретаріату № 13 від 18 грудня

1917 р. було зафіксовано телеграму Таврійського губернського комісара Біанка,

в якій зазначалося, що «з огляду на чумну епідемію, яка почала розвиватися в

Трапезунді і загрожує перекинутися на Крим і на Україну, почав свою роботу

Феодосійський карантинний комітет, а тому необхідна допомога в розмірі 50

тис. крб. В постанові за результатами цього засідання передбачалося видати

Феодосійському карантинному комітету через Крайову медико-санітарну Раду

50 тис. крб. для боротьби з чумою [166].

Враховуючи визнання Українською Центральною Радою нормативно-

правових актів Тимчасового уряду, при створенні санітарно-епідеміологічного

законодавства за основу було взято законодавство Російської імперії, яким

регулювалася санітарно-епідеміологічна справа. Зокрема, в доповіді лікаря-

санітара О. В. Корчака-Чепурківського зазначалося, що «стосовно лікарсько-

санітарного устрою в Україні при новому державному будівництві за основу

було взято земську санітарну медицину» [229, с. 27].

Разом із тим 15 січня 1918 р. лікарями був розроблений і оголошений на

з’їзді Проект статуту Медико-санітарної Ради України. В ньому зазначалося

про медико-санітарну діяльність та всі інституції на території України. На Раду

покладалося видання загальних наказів та інструкцій. Визначався склад та

порядок роботи місцевих медико-санітарних рад. Виконавчим органом було

призначено медико-санітарний відділ. Також багато уваги в проекті

присвячувалося профілактичній діяльності – створенню планів боротьби з

пошесними хворобами тощо. Було подано пропозицію щодо виділення коштів

на боротьбу з пошесними хворобами та на санітарію усім інституціям [285,

с. 28].

68

В січні 1918 р. замість Крайової медико-санітарної Ради було утворено

новий орган – Департамент охорони здоров’я, на який покладалося

розроблення змін в сфері управління санітарно-епідеміологічною справою. На 1

травня 1918 р. в департаменті працювало 17 чоловік, а на 1 вересня 1918 р.

склад департаменту налічував 32 особи [289]. Однак, ним так і не були

розроблені які-небудь зміни.

12 березня 1918 р., в протоколі засідання Ради Народних Міністрів № 104

була зафіксована доповідь народного міністра Христюка про розроблений

проект постанови «Про функції Головної медико-санітарної управи при

Міністерстві внутрішніх справ і про демобілізацію медико-санітарних установ»,

яка була прийнята Радою Народних Міністрів на тому ж засіданні [221].

Крім цього, також 12 березня 1918 р. Радою Народних Міністрів було

прийнято постанову «Про медико-санітарні управи» [186]. Згідно із цією

постановою всі питання стосовно народного здоров’я, які виникали в різних

міністерствах, повинні були розв’язуватися відповідно до загального плану

медико-санітарної політики держави, який передбачалося виробити в

найближчий час представниками громадської медицини. Також до головних

завдань медико-санітарних управ було віднесено спостереження за медико-

санітарними відділами різних міністерств. Що стосується Міністерства

військового, то воно повинно було погоджувати свою діяльність з напрямком

медико-санітарної роботи, який подавався Головною медико-санітарною

Управою [186]. Однак ця постанова носила скоріше декларативний характер,

оскільки базувалася на Статуті лікарському 1905 р. та не вносила нічого нового

в розвиток санітарно-епідеміологічної справи.

Далі, в протоколі засідання Ради Народних Міністрів № 108 від 13

березня 1918 р. було зафіксовано доклад Жуковського «Про становище

населення прифронтової полоси, яке потерпало від недостачі продовольства і

від епідемій». В цьому докладі зверталася увага на необхідність порозуміння

між Міністерством внутрішніх справ і медико-санітарним відділом

Міністерства військових справ. У зв’язку з цим, для допомоги медико-

69

санітарним установам Української Народної Республіки були намічені певні

заходи, а саме: 1) об’єднання всіх місцевих українських санітарних організацій;

2) розв’язання питання демобілізації військових сил та медичних санітарних

установ, і використання їх для мирних потреб, насамперед, для оздоровлення

населення від наслідків війни [297, c. 199–201].

Це свідчить про те, що Центральна Рада робила кроки до розробки

законодавчого регулювання санітарно-епідемічної справи, але вони базувалися

на законодавстві Російської імперії та Тимчасового уряду. В основному

приділялася увага системі санітарно-епідеміологічних органів, тоді як

регулювання самих санітарно-епідеміологічних заходів здійснювалося за

допомогою вже існуючих нормативно-правових актів, прийнятих раніше, за

часів Російської імперії. Відповідно, результатом діяльності Центральної Ради в

сфері санітарно-епідеміологічного законодавства є в значній мірі повернення

його на дореволюційний рівень.

3.2. Санітарно-епідеміологічне законодавство за часів Гетьманату

П. П. Скоропадського (1918 р.)

Після того, як Українська Центральна Рада втратила свої повноваження,

до влади прийшов генерал П. П. Скоропадський, перебування якого при владі

тривало з 29 квітня до 18 грудня 1918 р. Так, відповідно до першого

нормативного акту «Грамоті до всього українського народу» від 29 квітня

1918 р. П. П. Скоропадський самопроголошувався Гетьманом усієї України, а

управління Україною передбачалося провадити через посередництво

призначеного ним Кабінету Міністрів. Центральна і Мала Ради розпускалися,

всі міністри і товариші звільнялися, всі інші чиновники, які працювали у

державних установах, залишалися на своїх посадах і повинні були

продовжувати виконання своїх обов’язків. При цьому всі розпорядження

колишнього українського уряду, а також Тимчасового уряду Росії

скасовувалися [37]. Однак це стосувалося лише тих актів, які порушували права

70

приватної власності. В іншому ж, на території Української держави мали

чинність багато нормативно-правових актів, прийнятих за часів царизму,

Тимчасового уряду, Центральної Ради [234, с. 290].

Законодавча процедура в умовах відсутності вищих представницьких

органів була досить простою і регламентувалася спеціальним розділом Закону

про тимчасовий державний устрій України від 29 квітня 1918 р. Чіткого

розмежування між власне законами і підзаконними нормативними актами не

існувало. Більш того, доволі часто сила законів надавалася постановам,

розпорядженням і навіть незначним рішенням уряду. Всього за неповних вісім

місяців існування Гетьманату було видано близько 500 нових документів, які

вважалися законами [234, с. 289]. Все це впливало і на формування

законодавчої бази санітарно-протиепідемічної діяльності [26; 29; 31].

Так, 29 квітня 1918 р. було прийнято «Положення Ради Міністрів з

покращення санітарного стану країни», яким передбачалося, що для боротьби с

заразними хворобами видані достатні кредити, які дають можливість

покращити санітарне положення країни та убезпечити населення і війська від

розвитку епідемічних хвороб [147]. Оскільки, як слушно зазначає

Л. М. Жванко, після підписання Брестського мирного договору 27 січня (9

лютого) 1918 р. Україна стала транзитною територією руху великої кількості

людей. Вже на початку травня 1918 р. майже всі губернії були охоплені

епідеміями черевного, плямистого і зворотного тифу, віспи, кору, скарлатини та

дизентерії, існувала загроза занесення чуми з чорноморських портів [51, с. 114].

І дійсно, в газеті «Нова Рада» від 29 травня 1918 р. була опублікована стаття, в

якій зазначалося, що: «скрізь по повітах Поділля лютують пошесті, майже всі

існуючі: всі три тифи, скарлатина, короста, що є завжди ознакою погіршення

санітарно-гігієнічних умов життя населення» [49, с. 3].

24 травня 1918 р. Радою Міністрів було прийнято постанову «Про

утворення Міністерства народного здоров’я і опікування», яка була

затверджена наказом Гетьмана П. П. Скоропадського 25 травня 1918 р. [219].

Також 24 травня 1918 р. Рада Міністрів прийняла постанову, відповідно до якої

71

«головна медично-санітарна управа і департамент державного опікування

Міністерства внутрішніх справ, а також всі підлеглі їм державні інституції

переходили з під відома Міністерства внутрішніх справ до Міністерства

народного здоров’я і опікування». Ця постанова була затверджена Гетьманом

П. П. Скоропадським так само 25 травня 1918 р. [197].

Крім того, 25 травня 1918 р. був опублікований проект «Статуту

Міністерства народного здоров’я і опікування». У ньому зазначалося, що дане

міністерство «відає всіма питаннями, що торкаються санітарної

впорядкованості, медичної допомоги й опікування населення в Українській

Народній Республіці і має по цих питаннях зносини з іншими державами».

Міністерство поділялося на департаменти, а вони, у свою чергу, на відділи. Так,

санітарний департамент мав складатися із таких відділів: санітарно-

гігієнічного, санітарно-епідемічного, санітарної просвіти, фізичного розвитку,

(санітарно-технічного, фармацевтичного) [287].

У свою чергу, виникла необхідність розроблення і прийняття закону «Про

зміни в існуючих законах, які викликаються утворенням Міністерства

народного здоров’я і опікування». У ньому було зазначено, що відповідно до

підготовленого проекту Статуту, Міністерство народного здоров’я і опікування

займає місце вищого керуючого органу. До його компетенції входило

вирішення всіх справ, які відносилися до охорони народного здоров’я і

опікування у різних галузях державного та громадського управління. Всі

медико-санітарні та піклувальні, громадські та приватні інституції, відтепер

знаходилися в межах повноважень Міністерства, а всі розпорядження уряду

відносно цих інституцій без винятків мали проходити через нього [183].

30 травня 1918 р. Міністерством народного здоров’я і опікування був

складений кошторис на місяць на негайні заходи по боротьбі з пошесними

хворобами в розмірі – 3 млн. 595 тис. крб. [165]. Для обґрунтування виділення

цих коштів Міністерство народного здоров’я і опікування представило до Ради

Народних Міністрів доклад «Про асигнування на негайні заходи по боротьбі з

пошесними хворобами та утворення санітарних організацій» [165].

72

В докладі, зокрема, зверталася увага на широке розповсюдження (у

дев’яти губерніях) пошестей тифів, віспи, дизентерії, а також загрози

виникнення холери. При цьому зазначалося, що земський лікарсько-санітарний

апарат частково зіпсований, а подекуди зовсім знищений; за відсутністю коштів

по земствах та містах лікарні зовсім зачинені, лікарські частки без лікарів,

інформаційний апарат де зовсім, а де частково розпався і зник. Враховуючи

викладене становище, не виключалася можливість переросту існуючих епідемій

у пандемії. На підставі чого висловлювалося прохання про асигнування

кредиту, а також відновлення лікарсько-санітарного апарату по земствах та

містах, а за потреби, утворення там тимчасових санітарних організацій [165].

З урахуванням доповіді і кошторису Гетьманом П. П. Скоропадським був

затверджений закон «Про асигнування коштів на негайні заходи по боротьбі з

пошесними хворобами» від 30 травня 1918 р., за підписами Голови Ради

Міністрів і Міністра народного здоров’я і опікування. Розмір асигнувань

складав 3 млн. 595 тис. крб., згідно обрахунку Міністерства на місячну

потребу [165].

Також у травні 1918 р. Військовим Міністерством були направлені до

Ради Міністрів доклад і законопроект «Про асигнування щорічно 191 тис.

227 крб. 20 коп. на утримання Слов’янської лікарні для старшин і козаків

Української армії» [168]. На підставі цього, 24 червня 1918 р. Радою Міністрів

була ухвалена постанова «Про асигнування щорічно 191 тис. 227 крб. 20 коп. на

утримання Слов’янської лікарні для старшин і козаків Української армії», за

підписами заступника Голови Ради Міністрів і Військового міністра [169]. У

свою чергу, 29 червня 1918 р. дана постанова була затверджена Павлом

Скоропадським [169].

Досить складною була і ситуація з ліквідацією епідемічних захворювань в

армії. Тому 5 червня 1918 р. Міністерство народного здоров’я і опікування

утворило спеціальний орган Головну військово-санітарну управу, яка входила у

якості окремого підрозділу до Військового Міністерства [143, с. 23–32]. Крім

цього, для кращого санітарно-епідеміологічного забезпечення військових,

73

також 5 червня 1918 р. було створено військово-санітарний науковий комітет,

як дорадчий орган Головної медично-санітарної управи. Цей комітет повинен

був знаходити способи поліпшення санітарного побуту військових,

здійснювати наукове керування практичною діяльністю санітарного комітету,

видавати підручники з порадами з охорони здоров’я тощо [288].

Відповідно до наказу Міністерства народного здоров’я і опікування від 27

червня 1918 р. № 7 при Міністерстві була створена комісія з реформування

лікарського управління. На цю комісію покладався обов’язок обговорення та

розроблення проектів законодавчих актів, які були б направлені на створення

належної національної системи охорони здоров’я [216]. Так, на засіданні цієї

комісії обговорювався французький закон «Про охорону народного здоров’я»

від 15 лютого 1902 р. При цьому, наприклад, стаття 1 цього закону, яка

передбачала, що «санітарні постанови-правила є запорукою забезпечення

захисту народного здоров’я, заходами попередження та запобігання заразних

захворювань і мають передбачати заходи попередження й припинення

епідемічних хвороб», була запозичена без змін. Крім цього, була запозичена

стаття 9, яка передбачала, що має здійснюватися охорона народного здоров’я та

примусове оздоровлення міст [137], однак її положення так і не були

використані.

3 липня 1918 р. були опубліковані «Загальні положення про Міністерство

народного здоров’я і опікування», згідно із якими до кола його відання

належало: народне здоров’я; розробка лікарського та санітарного

законодавства; вище керівництво заходами боротьби з заразними хворобами;

соціальні захворювання; санітарна охорона морських та сухопутних

кордонів [52].

13 липня 1918 р. в журналі Ради Міністрів була опублікована заява

Міністра народного здоров’я і опікування про появу на території України

холерних захворювань і про необхідність прийняття екстрених протихолерних

заходів. На підставі цього Рада Міністрів постановила просити Міністра

народного здоров’я і опікування негайно вжити відповідні попереджувальні

74

заходи, і представити кошторис, необхідних для цього коштів, а також надати у

розпорядження Міністра народного здоров’я і опікування на видатки з

боротьби проти холерної епідемії авансом 2 млн. крб. [54]. У зв’язку з цим, 13

липня 1918 р. постановою Ради Міністрів у розпорядження Міністра народного

здоров’я і опікування з коштів Державної скарбниці було асигновано 2 млн.

крб. на прийняття негайних мір боротьби проти холерної пошесті на

Україні [160].

В липні 1918 р. Рада міністрів затвердила розроблений Міністерством

народного здоров’я і опікування «Тимчасовий Статут спостереження та

боротьби з заразними хворобами за 1918 р.», відповідно до якого Міністерство,

а також органи місцевого самоврядування мали організовувати боротьбу з

інфекційними хворобами та проводити протиепідемічні заходи на всій території

держави [294]. Так, Міністерством народного здоров’я і опікування було

розроблено низку заходів та першочергових завдань, які були розподілені між

відповідними центральними і місцевими органами влади. Зокрема, щоб не

допустити розповсюдження інфекційних хвороб, на санітарні служби було

покладено проведення на державному рівні широкомасштабної профілактичної

роботи. До програми профілактичних заходів було включено проведення

лекцій, читань, створення постійних музеїв, пересувних виставок, видавництво

популярної літератури тощо. Для їх кращого вирішення, по-перше, було

потрібне правове забезпечення, а по-друге – належне фінансування [307,

с. 162]. Зокрема, фінансування для боротьби з епідемічними хворобами було

виділено із бюджету у розмірі 6 млн. 695 тис. крб. і було внесено до «Розпису

державних прибутків та видатків України на 1918 р.» за статтею «надзвичайні

видатки» [6, с. 9].

13 серпня 1918 р. Міністерством народного здоров’я і опікування був

виданий наказ «Про зміни в «Устав Врачебный»» [184]. Це, зокрема,

стосувалося примітки 2 статті 854 «Статуту лікарського» від 1905 р., у якій

зазначалося, що визначення заходів попередження занесення чумної зарази у

межі Імперії, припинення можливих епідемій, а також встановлення порядку

75

приведення цих заходів до виконання і спостереження за їх виконанням

покладені на Найвище установлену особливу комісію [303]. У наказі ж, для

більш ефективного керування протиепідемічною діяльністю, пропонувалося

замість санітарно-виконавчих комісій на місцях, утворити тимчасові санітарно-

епідеміологічні ради [184]. Важливо, що тим самим підтверджується визнання

гетьманським урядом «Статуту лікарського» від 1905 р., а отже продовження

його чинності на території України на той час.

У свою чергу, санітарно-виконавчі комісії керувалися у своїй діяльності

правилами «Про вжиття заходів до припинення холери і чуми при появі їх у

середині Імперії» від 11 серпня 1903 р. [308, с. 598–600]. Слідуючи цим

правилам, Міністерство народного здоров’я і опікування: а) оголосило

небезпечними по холері Харківську, Чернігівську і Київську губернії, а також

місто Київ; б) всі інші губернії та місто Одесу визнало такими, що мають

загрозу поширення холери. Для керування протиепідемічною діяльністю

поодиноким відомствам та організаціям на місцях пропонувалося об’єднувати

свої дії [308, с. 598–601].

При цьому Міністром народного здоров’я і опікування

В. Ю. Любинським був розроблений «Статут Ліги боротьби з

епідеміологічними хворобами», як основний нормативно-правовий акт

тимчасових санітарно-епідеміологічних рад. Термін «Ліга» означав –

об’єднання відомств, установ та організацій для боротьби з епідеміологічними

хворобами. Метою Ліги було поліпшення санітарних умов України і, в першу

чергу, боротьба з епідеміологічними і заразними хворобами. Для здійснення

цієї мети Ліга мала право засновувати лікарні, амбулаторії, дезінфекційні

загони, бактеріологічні кабінети та інші заклади медичної допомоги і медико-

санітарного постачання. До її прав належало поширення (пропаганда)

санітарно-епідеміологічних знань (проведення лекцій, курсів, семінарів та ін.).

Діяльність Ліги розповсюджувалася на всю територію України, вона могла

утворювати філії і мати представників на місцях [284].

76

У цей же період Міністерством народного здоров’я і опікування було

прийнято рішення утворити Головну санітарну раду – як дорадчий орган при

Міністерстві, який був покликаний покращити санітарно-епідеміологічну

ситуацію. Її головною задачею було встановлення тісного зв’язку між

Міністерством та місцевими і земськими органами, а також нагляд за

виконанням заходів забезпечення санітарного благополуччя населення [215]. У

зв’язку з цим, Міністерством народного здоров’я і опікування, взявши за

основу доповідь директора санітарного департаменту О. В. Корчака-

Чепурківського, був розроблений проект «Положення про Головну Санітарну

Раду» від 14 серпня 1918 р. [148].

Цим проектом на Головну Санітарну Раду покладалося: а) обговорення

законодавчих пропозицій і заходів медично-санітарного характеру, що

стосувалися діяльності та інтересів місцевих самоврядних організацій;

б) розгляд і обговорення загальнодержавних кошторисів з лікувально-

санітарних заходів, пов’язаних з місцевим самоуправлінням; в) розгляд

медично-санітарного законодавства місцевих громадських організацій і

управлінь. Головна Санітарна Рада мала працювати під головуванням Міністра

народного здоров’я і опікування або його заступника, і скликатися двічі на рік.

У проміжках між її сесіями, для вирішення поточних медико-санітарних потреб

на місцях, періодично (по мірі необхідності) мали скликатися наради

представників губернських санітарних організацій [148].

В пояснюючій записці до законопроекту «Про асигнування в

розпорядження Головного Військово-санітарного управління на боротьбу з

пошесними хворобами в армії» від 20 вересня 1918 р., Головне Військово-

санітарне управління вважало за потрібне асигнувати в його розпорядження з

військового фонду на боротьбу з пошесними хворобами серед військ суму в

розмірі 50 млн. грн., без якої воно не змогло б зробите все можливе для

оздоровлення української армії [151].

20 листопада 1918 р. Міністерство народного здоров’я і опікування,

враховуючи досить складну в епідеміологічному плані ситуацію на залізницях

77

Української держави, направило до Міністерства шляхів листа з проханням

заборонити перевезення вантажів та людей для запобігання виникненню

епідемічних хвороб, оскільки залізничні шляхи були джерелом

розповсюдження холери, тифу та інших заразних хвороб [81]. Міністерство

народного здоров’я і опікування дійсно домоглося закриття руху поїздів на

деяких залізницях та утворило обсерваційні пункти для здійснення посиленого

спостереження за ввезенням й вивезенням біженців, їх багажу та вантажу з

заражених територій, а також створення карантинів для лікування хворих на

холеру та інші епідемічні захворювання. Однак наслідком цього стали затори

на залізницях і, як результат, велика скупченість людей, в тому числі, і

біженців, які хотіли повернутися додому й були носіями холерного вірусу, що

спричинило ще більший спалах інфекційних захворювань [51, с. 125].

Зважаючи на таку складну ситуацію, Рада міністрів видала постанову про

асигнування в розпорядження Міністерства народного здоров’я і опікування

500 тис. крб. на боротьбу з холерою [149]. В той же час не дивлячись на

прийняття всіх можливих заходів, хвороба продовжувала розповсюджуватися.

У зв’язку з цим 29 листопада 1918 р. Рада Міністрів ухвалила постанову, якою

передбачалося асигнування ще 1 млн. крб. на боротьбу з холерою [296, с. 360].

Таким чином, за часів гетьманату П. П. Скоропадського, на території

Української держави продовжував свою чинність «Статут лікарський» від

1905 р., що підтверджується, зокрема, внесенням Міністерством народного

здоров’я і опікування змін до примітки 2 статті 854 цього нормативно-

правового акту. Тобто «Статут лікарський», а саме книгу ІІ «Статут медичної

поліції» можна вважати основою санітарно-епідеміологічного законодавства

даного періоду, основним законодавчим актом.

У свою чергу, зміни, які передбачалися, відображали характер цілої низки

підзаконних нормативно-правових актів, прийнятих в той час стосовно

регулювання санітарно-епідеміологічної діяльності. Тут мається на увазі

проведення, так би мовити, «адміністративної реформи». Зокрема, згідно із

змінами до примітки 2 статті 854 «Статуту лікарського» від 1905 р.

78

передбачалося утворення тимчасових санітарно-епідеміологічних рад замість

санітарно-виконавчих комісій на місцях. До цієї ж категорії актів можна

віднести, наприклад, постанову Ради Міністрів від 24 травня 1918 р. «Про

утворення Міністерства народного здоров’я і опікування»; постанову Ради

Міністрів від 24 травня 1918 р. «Про перехід головної медико-санітарної управи

і департаменту державного опікування до Міністерства народного здоров’я і

опікування»; наказ Міністерства народного здоров’я і опікування від 27 червня

1918 р. № 7 «Про створення комісії по реформуванню лікарського управління»;

рішення Міністерства народного здоров’я і опікування «Про створення

Головної санітарної Ради» за 1918 р. тощо.

Природнім доповненням до цього можна вважати групу підзаконних

нормативно-правових актів, в яких визначався порядок діяльності відповідних

органів в санітарно-епідеміологічній сфері, і які також належали до санітарно-

епідеміологічного законодавства. Це, зокрема, розроблені Міністерською

комісією «Загальні положення про Міністерство народного здоров’я і

опікування» від 3 липня 1918 р.; розроблений Міністерством народного

здоров’я і опікування і затверджений Радою міністрів «Тимчасовий Статут

спостереження та боротьби з заразними хворобами за 1918 р.»; лист

Міністерства народного здоров’я і опікування до Міністерства Шляхів від 20

листопада 1918 р. з проханням заборонити перевезення вантажів та людей для

запобігання виникненню епідемічних хвороб; Статут Ліги боротьби з

епідемічними хворобами на Україні 1918 р. та ін.

Поряд із цим, суттєва увага приділялася фінансовому забезпеченню, як

взагалі діяльності санітарно-епідеміологічних органів, так і здійснення окремих

санітарно-епідеміологічних заходів. Так, можна вказати наступні нормативно-

правові акти, а саме, положення Ради Міністрів з покращення санітарного стану

країни від 29 квітня 1918 р., яким передбачалося, що для боротьби с заразними

хворобами видані достатні кредити; кошторис на місяць на негайні заходи по

боротьбі з пошесними хворобами (3 млн. 595 тис. крб.) від 30 травня 1918 р.;

закон «Про асигнування коштів на негайні заходи по боротьбі з пошесними

79

хворобами» від 30 травня 1918 р.; постанова Ради Міністрів від 24 червня

1918 р. «Про асигнування щорічно 191 тис. 227 крб. 20 коп. на утримання

Слов’янської лікарні для старшин і козаків Української армії»; постанова Ради

Міністрів від 13 липня 1918 р. «Про асигнування 2.000.000 карбованців на

боротьбу з холерною пошестю на Україні»; постанова Ради Міністрів від

листопада 1918 р. «Про асигнування коштів Міністерству народного здоров’я і

опікування на боротьбу з холерою»; постанова Ради Міністрів від 29 листопада

1918 р., якою передбачалося асигнування 1 млн. крб. на боротьбу з холерою.

В цілому, перелічені нормативно-правові акти, залежно від предмета

регулювання, були спрямовані на визначення кола санітарних органів та їх

компетенції, або на припинення і подолання епідемій, або на їх попередження.

Крім того, переважна більшість актів мала міжгалузеву природу, що

спричинювалося їх знаходженням на стику медичного і адміністративного

законодавства (наприклад, постанова Ради Міністрів від 24 травня 1918 р. «Про

утворення Міністерства народного здоров’я і опікування»; постанова Ради

Міністрів від 24 травня 1918 р. «Про перехід головної медико-санітарної управи

і департаменту державного опікування до Міністерства народного здоров’я і

опікування» та ін.). Так само міжгалузевим характером відрізнялися акти, які

перебували на межі медичного і фінансового права, і передбачали надання

асигнувань або кредитів на боротьбу з епідеміями.

3.3. Нормативно-правове регулювання санітарно-протиепідемічної

діяльності за часів Директорії Української Народної Республіки та

Західноукраїнської Народної Республіки (1918–1921 рр.)

Директорія, яка прийшла до влади у грудні 1918 р., відновила Українську

Народну Республіку. При цьому згідно із Універсалом Трудового Конгресу

України від 28 січня 1919 р. Конгрес визнавався вищим представницьким

органом, своєрідним революційним парламентом. У період між засіданнями

Конгресу верховна влада, у тому числі і право приймати поточні законодавчі

80

акти, належала Директорії. Виконавча влада належала Раді народних міністрів

– уряду, який підпорядковувався Конгресу і Директорії [234, с. 295]. До того ж,

28 січня 1919 р. Конгрес прийняв закон «Про форму української влади», з

прийняттям якого влада Директорії стала легитимною – вона стала

вищестоящим органом державної влади, отримавши від Конгресу Трудового

народу повноваження на здійснення законодавства і верховного управління у

державі [45, с. 476, 477].

Згодом, на підставі законів «Про тимчасове верховне управління і

порядок законодавства в Українській Народній Республіці» та «Про Державну

Народну Раду Української Народної Республіки» від 12 листопада 1920 р. [9]

верховна влада в УНР тимчасово, до затвердження Конституції,

організовувалася шляхом її розподілу і координації вищих державних функцій

між Дерикторією, Державною Народною Радою і Радою народних міністрів.

Центральне місце у державному механізмі займала Директорія (в особі її

Голови), якій належало право затверджувати прийняті Державною Народною

Радою закони, укладені міжнародні угоди тощо [234, с. 295]. Виконавча влада

належала Раді Народних Міністрів, яка підпорядковувалася Директорії, а також

несла відповідальність перед Державною Народною Радою [234, с. 295, 296].

Важливо, що відповідно до закону Ради Народних Міністрів «Про силу

законів, про порядок прийняття законів і про форму та порядок їх оголошення»

від 26 грудня 1918 р., а також закону «Про порядок внесення і затвердження

законів в УНР» від 12 лютого 1919 р. всі закони і постанови, які мали чинність

на території України до 14 грудня 1918 р., якщо вони не були скасовані

законами або постановами нового уряду УНР, залишалися в силі як закони і

постанови УНР [234, с. 294]. У свою чергу, 17 травня 1919 р. Голова Дерикторії

видав постанову про анулювання на території України чинності законів і

декретів Радянського Українського і Радянського Російського урядів і про

поновлення чинності законів Української Народної Республіки [234, с. 293].

У період свого існування Директорія прийняла різні за назвою

нормативно-правові акти: декларації, універсали, декрети, закони, накази,

81

постанови, розпорядження. Але за правовою силою ці документи розрізнити

важко, оскільки не було визначеної системи та ієрархії нормативно-правових

актів, а приймалися вони в основному Радою Народних Міністрів і в окремих

випадках затверджувалися Директорією [234, с. 294].

При цьому збереглася сформована при Гетьманаті система органів

охорони здоров’я, а також напрацьовані законопроекти і нормативно-правові

акти. Відповідно, основним законодавчим актом в сфері санітарно-

епідеміологічної діяльності залишався «Статут лікарський» 1905 р. (з

наступними змінами і доповненнями). В той же час, природно, відбувалася і

нова нормотворча діяльність, результатом якої було внесення змін і доповнень

до чинних актів, а також прийняття нових [26; 29; 31].

Так, 26 грудня 1918 р. було затверджено «Статут Міністерства народного

здоров’я і опікування», згідно із яким Міністерство відало всіма питаннями, які

торкалися санітарної впорядкованості, медичної допомоги й опікування

населення в Українській Народній Республіці і могло мати по цих питаннях

зносини з іншими державами. До компетенції Міністерства належало

розроблення лікарського, санітарного, судово-медичного і фармацевтичного

законодавства, а також вище керівництво в діяльності органів управління, яка

торкалася лікарської, санітарної, фармацевтичної і судово-медичної частин та

ін. [286]. До його складу входили: міністр, товариш міністра, Рада міністрів, її

члени, департаменти (до складу кожного департаменту входили: віце-директор

департаменту, начальники відділів та інші урядовці штату) [214].

29 грудня 1918 р. Директорією було прийнято постанову «Про

асигнування двох мільйонів карбованців на потреби військово-санітарних

комісій в Австро-Угорщині й Німеччині» [164]. Асигнування було направлено в

розпорядження Головного Штабу з опіки і евакуації поранених українців для

недопущення серед них інфекційних хвороб.

В журналі засідання Ради Міністрів також від 29 грудня 1918 р. у

протоколі № 12 було зафіксовано пропозицію Міністра народного здоров’я і

опікування про заборону на території України Російського товариства

82

Червоного хреста. Радою Міністрів пропозиція була ухвалена, в такому вигляді:

«всі організації російського товариства Червоного хреста припиняють свою

діяльність на території УНР, все майно (рухоме та нерухоме), склади, санітарні

й господарські установи передаються в тимчасове завідування й користування

товариства українського Червоного хреста, яке всім зазначеним майном

користується та розпоряджається на свій розсуд, до остаточного вирішення

цього питання в міжнародному масштабі» [179].

23 січня 1919 р. Міністерством народного здоров’я і опікування було

видано розпорядження санітарному департаменту «Про вжиття відповідних

заходів щодо припинення епідемії висипного тифу, випадки якого були

зареєстровані в Києві» [173].

1 червня 1919 р. Директорією був ухвалений закон «Про поліпшення

матеріального стану службовців у військових та санітарних установах і

обслуговуючих армію з медико-санітарного боку», згідно із яким службовці

санітарних установ військового відомства, які забезпечували санітарне

благополуччя та обслуговували пошесних хворих, мали отримувати – 30 грн. на

добу, а службовці санітарних установ і закладів військового відомства, які

обслуговували українську народну армію – 10 грн. добових. Гроші видавалися

після прослуженого тижня в цій установі [200].

24 червня 1919 р. Радою Міністрів було прийнято ухвалу «Про

підлеглість лікарсько-санітарних установ Міністерству народного здоров’я й

опікування». При цьому Міністр народного здоров’я і опікування вніс до Ради

Міністрів законопроекти «Про асигнування на зміцнення цієї Інституції

24 мільйони грив.» [198], але він не був затверджений. Після цього, 5 липня

1919 р. Міністром народного здоров’я і опікування знову підіймалося питання

щодо законопроекту «Про асигнування на зміцнення цієї Інституції

24 мільйони грив.». На цей раз Рада Міністрів постановила в доповнення до

ухвали від 24 червня 1919 р. видати в розпорядження Міністра асигнування в

розмірі 24 млн. грн., згідно із поданим законопроектом [163].

83

28 липня 1919 р. постановою Ради Народних Міністрів, в доповнення до

постанови від 24 червня 1919 р., було ухвалено, що «Міністерство народного

здоров’я повинно порозумітися з Міністерством Військових справ та розробити

Статут Міністерства та скласти склад і його штати, які повинні бути

затвердженні Радою Народних Міністрів» [87]. Необхідність цього

зумовлювалася забезпеченням санітарного благополуччя та захисту здоров’я

армії від заразних хвороб.

Для матеріального забезпечення санітарних установ законом Ради

Народних Міністрів «Про трудову повинність громадян Української Народної

Республіки» від 17 серпня 1919 р. встановлювалася загальна повинність

громадян для обслуговування різних потреб фронту й тилу армії, як-то:

санітарних установ, харчевень і т. ін. Такі повинності покладалися на громадян

від 18 до 45 років [217].

24 вересня 1919 р. на засіданні Ради Міністрів з доповіддю виступив

Міністр військових справ, який звернув увагу на катастрофічний стан

санітарно-епідеміологічної справи, і просив Директорію затвердити санітарний

закон, доручивши його розробку Міністру здоров’я і опікування. У свою чергу,

останній просив для виконання цього прохання, а також закупівлі медико-

санітарного майна, асигнування в розмірі 10 млн. германських марок. У зв’язку

з цим, того ж 24 вересня 1919 р., Рада Міністрів прийняла постанову «Про

виділення коштів на покращення санітарного стану країни», якою

передбачалося надання з Державної скарбниці вказаної суми коштів [175].

Крім того, для боротьби з пошесними хворобами в армії Військовий

міністр, в законопроекті від 24 вересня 1919 р., просив Раду Міністрів виділити

в його розпорядження з військового фонду 10 млн. грн. – для одноразової

грошової допомоги військовослужбовцям діючої армії у випадку захворювання

тяжкими пошесними хворобами [171]. Рада Міністрів ухвалила цей

законопроект 24 вересня 1919 р. та надала зазначену суму в розпорядження

Військового міністра. Міністр перевів ці кошти до санітарної управи, яка мала

84

розподілити їх по шпиталям для більш ефективної боротьби з пошесними

хворобами в армії.

6 жовтня 1919 р. Міністр народного здоров’я і опікування представив до

Ради Міністрів законопроект про асигнування 808 млн. 974 тис. 700 грн. на

боротьбу з пошестями. Рада Міністрів постановила видати в розпорядження

Міністра одноразово 214 млн. 993 тис. 100 грн., у тому числі: 10 млн. грн. – на

постачання білизни в лазні, 63 млн. 244 тис. 060 грн. – на утримання медико-

санітарних установ протягом жовтня місяця, і 28 млн. 987 тис. 920 грн. – на

боротьбу з пошесними хворобами серед військ й на транспортних шляхах, а

також на відповідні установи Червоного хреста на листопад і грудень місяць та

ін. Ці видатки були віднесені Радою Міністрів до надзвичайних, відповідно до

кошторису Міністерства [174].

При цьому Рада Міністрів надала місцевому та земському

самоврядуванню право встановлювати спеціальні збори для покриття видатків

на боротьбу з пошесними хворобами серед населення. Міністерство народного

здоров’я і опікування мало право користуватися цими коштами в якості

кредиту для боротьби з пошесними хворобами серед населення у відповідній

місцевості. Якщо хвороби виникали в іншій місцевості, то Міністерство могло

діяти таким же чином, збираючи збори на боротьбу з пошесними хворобами з

органів самоврядування [174].

8 грудня 1919 р. в протоколі № 1 засідання Санітарного Комітету при

Головноуповноваженому Уряду Української Народної Республіки був

зафіксований проект Статуту Санітарного Комітету. В протоколі ухвалили

прийняти проект Статуту до відома й керування. Санітарний Комітет з

боротьби з пошесними хворобами складався, головним чином, із представників

місцевого самоврядування, які брали на себе керування всіма

протиепідемічними заходами. Штат виконавчого органу комітету включав:

діловода, бухгалтера, 2-х канцеляристів і 1-у друкарницю. При цьому втілення

в життя санітарних мір боротьбі з пошестями серед громадянського населення

м. Кам’янцю згідно плану санітарного комітету покладалося на санітарне бюро

85

міської управи [225]. Поряд із цим, лікарем І. А. Ільницьким була висунута

пропозиція «Про створення «відозви» до населення про цілі й завдання

Санітарного Комітету», яка була одностайно схвалена [225]. У «відозві»

Санітарний Комітет закликав громадян сповіщати про всіх хворих на

плямистий та зворотній тиф в санітарний відділ міської управи тощо [8].

Крім того, було прийнято рішення про створення Інституту санітарних

наглядачів з функціями реєстрації інфекційних хвороб, зовнішнього

санітарного нагляду та стеження за втіленням в життя всіх постанов

Санітарного Комітету [225]. Для більш ефективної боротьби з пошесними

хворобами було організовано Центральну дезінфекцію, дезінфекційні камери

якої знаходилися в губернських лікарнях й у військових шпиталях [225]. До

того ж для здійснення боротьби з пошесними хворобами було складено

кошторис зі всіма видатками, який був направлений до Повітової Народної

Управи для затвердження [8].

11 грудня 1919 р. на засіданні головних лікарів шпиталів та лікарень

м. Кам’янця, голова Санітарного комітету доктор І. А. Ільницький, вказуючи на

цілі і задачі цього Комітету зазначив про необхідність правильної координації

діяльності медичних установ для проведення санітарних заходів боротьби з

заразними хворобами. Присутні лікарі підтримали доповідь, але зазначили, що

треба створити органи, які б координували цю діяльність [224].

Так, 15 грудня 1919 р. на засіданні Санітарного Комітету обговорювалося

питання створення дезінсекційних комісій (на які передбачалося покласти

діяльність дезінсекційних камер і формування дезінсекційних загонів), а також

санітарних доглядачів. Ці організації мали стежити за виконанням санітарних

заходів боротьби з пошесними хворобами [226]. На підставі цього, наказом

Головного уповноваженого Уряду Української Народної Республіки від 20

грудня 1919 р. при Санітарному Комітеті було утворено відділ лікарських

установ. На нього покладався догляд за лікарнями та шпиталями, а також облік

їх діяльності. На сам Комітет було покладено розроблення та втілення в життя

86

плану заходів з боротьби з пошестями, а також керування всіма без винятку

медико-санітарними установами [93].

10 січня 1920 р. на засіданні міської санітарної комісії при Кам’янець-

Подільській міській думі обговорювалося питання «про очистку міста». З

доповіддю виступив міський голова І. Кишковський «Про необхідність в

короткі строки очистити місто». Очистка повинна була проводитися під

безпосереднім спостереженням Санітарного Комітету. Всі міські управи

повинні були бути передані в повне розпорядження Комітету та утримуватися

за його рахунок [223].

30 березня 1920 р. Директорією Української Народної Республіки була

видана постанова «Про асигнування на санітарно-медичну експедицію в

Україну», яка проводилася під керівництвом Міжнародного Червоного Хреста.

Цією постановою передбачалися асигнування в розмірі 2 млн. крон

австрійською валютою на 3-місячну експедицію територією України. Після її

завершення передбачалося представлення звіту генеральному делегату на сході

Європи [167].

3 квітня 1920 р. на засіданні Ради Міністрів був представлений

законопроект, розроблений військовим міністром В. П. Сальським «Про штати

Головної санітарної управи», який був ухвалений Радою в поданій

редакції [222]. В той же час на законопроект військового міністра «Про

асигнувати 50 млн. крб. для відновлення лікарських установ українського

червоного хреста» Рада Міністрів доручила йому доповісти про організацію

санітарної справи в українській армії, а вже після цього приймати рішення про

надання відповідних коштів [161].

У травні 1920 р., під час евакуації, Міністерству військовому і

Міністерству народного здоров’я і опікування було доручено вжити заходів з

негайного вивозу місцевого населення залізницею в санітарному потязі, з

дотримання всіх санітарних норм, щоб не допустити епідемій, а також вжити

заходів щодо санітарної допомоги урядовцям [188].

87

22 липня 1920 р. на засіданні Ради Народних Міністрів у м. Таранів,

Міністр шляхів звернув увагу на погане санітарне становище помешкань для

установ і урядовців, тому для покращення санітарних умов прохав Раду

виділити необхідні асигнування. Радою це зауваження було прийнято і вона

ухвалила виділити 100 тис. крб. на поліпшення санітарного становища, з

умовою повернення цієї суми з надлишків коштів, відпущених на евакуацію [7].

Також у липні 1920 р. для організації медико-санітарної допомоги

урядовцям і громадянам Української Народної Республіки, з коштів державної

скарбниці урядом було виділено аванс в сумі 10 тис. польських марок на

медико-санітарні заходи. При цьому Міністру шляхів П. К. Пилипчику було

доручено розрахувати кошторис видатків з організації санітарно-медичної

допомоги, а також гігієнічно-господарські витрати [157].

В журналі Ради Міністрів від 20 жовтня 1920 р. опубліковано доповідь

Державного секретаря «Про асигнування 1 млн. польських марок Червоному

хресту при Дієвій українській армії на витрати по організації шпиталів, збірних

санітарних станцій». В той же час Рада Міністрів затвердила рішення про

виділення Червоному хресту на зазначені потреби тільки 500 тис. польських

марок [162].

У листопаді 1920 р. уряд Української Народної Республіки був змушений

евакуюватися в м. Кам’янець-Подільський. Міністерство народного здоров’я і

опікування евакуювали в м. Проскурів-Хмельницький, однак, там були

загублені всі документи, а робітники розійшлися без зарплатні. Через постійну

евакуацію, діяльність Міністерства народного здоров’я і опікування фактично

була призупинена. Лише 17 січня 1921 р., коли Міністерство нарешті

перебралося до м. Таранів, зібравши лікарів Лукасевича, Павіча та ін.,

розпочалося відновлення його роботи [46].

Нарешті, у лютому 1921 р. постановою Ради Міністрів, за наказом

Головного уповноваженого Уряду Української Народної Республіки було

відновлено діяльність Міністерства народного здоров’я і опікування під

керівництвом П. Білоуса. Але він пробув на цій посаді не довго, бо захворів, і

88

його замінив В. Я. Совачів. При цьому було розроблено план діяльності

Міністерства на 1921 р., зокрема: 1) відновити роботу відомств Міністерства,

медичного і санітарного департаментів, створити апарат Міністерства;

2) переглянути і розробити лікарське і санітарне законодавство; 3) розробити

проект одноманітної санітарної організації на Україні; 4) виробити план

боротьби з пошесними хворобами; 5) розробити законопроект про обов’язкове

віспощеплення. Цей план був підписаний міністром І. Липою, який прийшов на

зміну В. Я. Совачіва, у квітні 1921 р. в м. Таранів [47].

У своєму звіті від 23 квітня 1921 р. Міністерство народного здоров’я і

опікування доповідало про проведення запланованої роботи протягом тижня

16–23 квітня 1921 р. Зокрема, санітарному департаменту було доручено

провести аналіз санітарного стану на території України. У свою чергу,

департамент почав роботу з проведення санітарно-гігієнічного огляду таборів

біженців та інвалідів, а також їдалень громадського користування. По

завершенню цих заходів почалася розробка структури місцевої санітарної

організації, яка мала складатися із: а) крайових/губернських Санітарних Рад;

б) повітових Санітарних Рад та волосних Санітарних Рад. Був розроблений

план прикордонної застави: а) прикордонні санітарно-карантинні станції;

б) станичні Санітарні Ради [47].

У травні 1921 р. санітарному департаменту було доручено розробити

санітарно-медичний Статут та подати його до друку. Так, у доповіді

Міністерства народного здоров’я і опікування від 21 травня 1921 р., санітарний

департамент доповів про остаточне: а) вироблення санітарно-медичного

Статуту; б) розроблення плану організації прикордонної санітарної застави;

в) встановлення догляду за харчовими продуктами в державі [204].

При цьому в плані роботи санітарного департаменту, який складався з

трьох відділів, для кожного відділу був окремий план. Зокрема, санітарно-

гігієнічний відділ повинен був розробити: 1) основи санітарного законодавства;

2) план санітарних заходів на місцях; 3) порядок регулювання взаємовідносин

між Міністерством народного здоров’я і опікування та іншими міністерствами

89

щодо оздоровлення населення та боротьби з пошесними хворобами в державі;

4) інструкції та правила щодо чинності санітарної влади від центру до

периферії; 5) план оздоровлення населення та місцевості; 6) правила та

інструкції щодо догляду за харчовими продуктами. У свою чергу, санітарно-

епідеміологічний відділ повинен був виробити: а) план санітарно-карантинного

договору; б) правила та інструкції, направлені на боротьбу з пошесними

хворобами [199]. Санітарно-статистичний відділ повинен був ознайомитися з

методиками санітарної статистики в Західній Європі та використати отримані

знання в Українській Народній Республіці [199].

Важливо зазначити, що характеристика санітарно-епідеміологічного

законодавства часів відродження української державності була б неповною без

згадування про законодавство Західноукраїнської Народної Республіки. Як

відомо, 3 січня 1919 р. було прийнято закон «Про злиття ЗУНР і УНР» [234,

с. 298]. Після чого, в результаті Акту злуки Української Народної Республіки та

Західноукраїнської Народної Республіки від 22 січня 1919 р., а також на

підставі Універсалу Директорії Української Народної Республіки від 22 січня

1919 р. західноукраїнські землі увійшли до Української Народної Республіки,

відбулося об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської

Народної Республіки (ЗУНР) у єдину соборну державу – ЗУНР ставала

Західною областю Української Народної Республіки (ЗОУНР) [88, с. 309, 310;

234, с. 295; 281, с. 68, 69].

При цьому відповідно до закону «Про тимчасову адміністрацію областей

Західноукраїнської Народної Республіки» від 16 листопада 1918 р. залишалося

чинним попереднє, австрійське законодавство, якщо воно не суперечило

інтересам і цілям Української держави [234, с. 298; 281, с. 69; 295, с. 169].

На підставі цього до санітарно-епідеміологічного законодавства

Західноукраїнської Народної Республіки того часу можна віднести «Санітарний

статут», виданий австрійським урядом у 1770 р. (з 1773 р. його чинність

поширювалася й на Галичину), який регламентував організацію медичної

служби і боротьбу з епідеміями [281, с. 55].

90

Необхідно також зауважити, що на підставі рішення Української

Народної Ради від 9 листопада 1918 р. було сформовано уряд, названий

«Державним Секретаріатом», який складався із 14 державних секретарств,

одним із яких було секретарство суспільного здоров’я [295, с. 156]. Однак після

реорганізації уряду Західноукраїнської Народної Республіки у січні 1919 р.

Секретаріат здоров’я було ліквідовано і санітарні питання почали вирішуватися

Державним секретаріатом внутрішніх справ [247, c. 13], до структурних частин

якого належали відділ публічного здоров’я, а також санітарний відділ [295,

с. 187].

Так, відділ публічного здоров’я займався налагодженням роботи лікарень,

поліклінік, медпунктів, забезпеченням їх медичним персоналом, ліками тощо.

Дуже важливим і серйозним його обов’язком була організація боротьби з

епідеміями, пошестями тощо. Санітарний відділ керував організацією і

діяльністю медичної служби, відповідав за санітарний стан міст, як і всієї

території держави, за очищення їх від сміття і всіляких відходів, очистку питної

води, за санітарний стан продуктів харчування, особливо тих, які надходили з-

за кордону. Разом з відділом публічного здоров’я дбав про охорону здоров’я

громадян та боротьбу з епідеміями. У повітах йому підпорядковувалися

повітові санітарні лікарі, призначені ним же, які входили у штат кожного

повітового комісаріату [281, с. 70; 295, с. 188].

До цього можна додати, що окрема увага приділялася медичній та

санітарній службам Української Галицької Армії, які мали розгалужену

систему надання лікарської допомоги [281, с. 70, 71]. Зокрема, медична служба

займалася лікуванням поранених і хворих вояків у медчастинах і госпіталях.

Санітарна служба надавала першу допомогу на полі бою, транспортувала

поранених до медчастини чи госпіталю та доглядала їх, здійснювала санітарно-

профілактичні процедури, дезінфекції тощо. В умовах військових дій медична

та санітарна служба становили єдине ціле [247, c. 12].

Крім того, з метою попередження і боротьби проти заразних і

епідемічних хвороб серед військовослужбовців, розроблялися і приймалися

91

відповідні нормативно-правові акти. Так, 13 листопада 1918 р. Державним

секретаріатом військових справ було затверджене «Тимчасове санітарне

поученнє для Окружних Команд» [293], 21 червня 1919 р. Начальною

командою Галицької Армії (бувшим Державним секретаріатом військових

справ) був виданий наказ «Про заходи захисту військовиків від інфекційних

хвороб» [53, с. 458] тощо.

Таким чином, склад санітарно-епідеміологічного законодавства України

за часів Директорії зумовлювався особливостями даного історичного етапу.

Так, за браком часу для розроблення і прийняття нових актів,

використовувалися ті, що були прийняті ще за часів Російської імперії («Статут

лікарський»). При цьому створюючи нову систему санітарно-епідеміологічних

органів, приймалися акти, які регулювали їх діяльність. Поряд із цим складна

санітарно-епідеміологічна обстановка вимагала відповідних фінансових

ресурсів на боротьбу з епідеміями та на їх попередження. Це спричинювало

прийняття досить великої кількості фінансово-правових актів, які передбачали

асигнування, виділення коштів, видатки на боротьбу із хворобами, на

покращення санітарного становища тощо. В цілому всі ці акти складали

санітарно-епідеміологічне законодавство України того часу.

Висновки до розділу 3

За часів Української Центральної Ради (1917–1918 рр.) на території

України зберігали чинність акти медичного, зокрема, санітарно-

епідеміологічного законодавства Російської імперії, а також визнавалася

чинність актів, прийнятих Тимчасовим урядом. Основним актом санітарно-

епідеміологічного законодавства у його вузькому розумінні залишався «Статут

медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від 1905 р. з подальшими

змінами та доповненнями. Основна увага під час нормотворчого процесу

стосовно правового регулювання санітарно-протиепідемічної діяльності

приділялася системі санітарних органів та установ, а регулювання санітарно-

92

протиепідемічних заходів здійснювалося за допомогою чинних актів,

прийнятих або ще за часів Російської імперії, або Тимчасовим урядом.

Результатом діяльності Центральної Ради у сфері становлення санітарно-

епідеміологічного законодавства України було у значній мірі повернення цього

законодавства у дореволюційний стан.

За час перебування при владі П. П. Скоропадського (1918 р.) всі

розпорядження колишнього українського уряду, а також тимчасового

Російського уряду, у тому числі ті, що стосувалися правового регулювання

санітарно-протиепідемічної діяльності були скасовані, а замість них

приймалися нові нормативно-правові акти у цій сфері. Переважна більшість

актів мали міжгалузеву природу, знаходячись на стику медичного

законодавства та адміністративного, фінансового та ін. При цьому система

органів державної влади, у тому числі тих, які здійснювали санітарно-

протиепідемічну діяльність, створена за часів Української Центральної Ради

збереглася (зміни торкнулися лише кадрів). Прийняті за часів гетьманату

нормативно-правові акти, залежно від предмета регулювання, визначали або

систему відповідних органів та їх компетенції у сфері санітарно-

протиепідемічної діяльності, або порядок боротьби проти епідемій, чи

попередження їх виникнення.

За часів Директорії Української Народної Республіки та

Західноукраїнської Народної Республіки (1918–1921 рр.) було відновлено

чинність санітарно-епідеміологічного законодавства Російської імперії, при

цьому зберігалася чинність нормативно-правових актів, прийнятих при

Гетьманаті, а також відбувалася нова нормотворча діяльність. Основним актом

законодавчого регулювання санітарно-протиепідемічної діяльності залишався

«Статут медичної поліції» в редакції «Статуту лікарського» від 1905 р. з

наступними змінами та доповненнями. При цьому було збережено сформовану

при Гетьманаті систему органів охорони здоров’я, а також напрацьовані

законопроекти та прийняті нормативно-правові акти, які належали до

санітарно-епідеміологічного законодавства.

93

Нова нормотворча діяльність втілювалася у внесенні змін та доповнень до

чинних актів, а також прийнятті нових. У переважній більшості останні були

представлені підзаконними нормативно-правовими актами, якими

регулювалася діяльність санітарно-протиепідемічних органів, а також актами,

на підставі яких здійснювалося фінансове забезпечення санітарно-

протиепідемічної діяльності (надання асигнувань, виділення коштів, здійснення

видатків на боротьбу проти хвороб, на покращення санітарного становища і

т.п.) та ін. Здебільшого акти санітарно-епідеміологічного законодавства носили

міжгалузевий характер, вміщуючи у собі норми медичного, адміністративного,

фінансового, трудового права тощо. В цілому всі акти, прийняті і за часів

Російської імперії, і при Гетьманаті, а також нові складали санітарно-

епідеміологічне законодавство України того часу у його широкому розумінні.

До санітарно-епідеміологічного законодавства Західноукраїнської

Народної Республіки того часу належав «Санітарний статут», виданий

австрійським урядом у 1770 р., чинність якого з 1773 р. поширювалася й на

Галичину, яким регламентувалася організація медичної служби та боротьба з

епідеміями. Крім того, з метою попередження і боротьби проти заразних та

епідемічних хвороб серед військовослужбовців Української Галицької Армії

розроблялися і приймалися окремі нормативно-правові акти.

94

РОЗДІЛ 4

САНІТАРНО-ЕПІДЕМІОЛОГІЧНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ЧИННЕ НА

ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ЗА РАДЯНСЬКИХ ЧАСІВ

(1917–1991 рр.)

4.1. Законодавче регулювання санітарно-протиепідемічної справи у

перші роки радянської влади (1917–1922 рр.)

25 жовтня 1917 р. у Петрограді, в результаті революційного виступу рад,

які підтримали більшовиків, Тимчасовий уряд Росії був скинутий, а його місце

зайняла Рада народних комісарів, сформована з представників Російської

соціал-демократичної робочої партії (більшовиків). Ця подія стала доленосним

явищем і в історії українського народу, зокрема, грудень 1917 р. ознаменував

перший прихід радянської влади на Україну [320, с. 303, 304].

Так, І Всеукраїнський з’їзд Рад, який проходив у Харкові 12 грудня

1917 р., самопроголосився у якості вищого органу влади, а також прийняв

рішення визнати «Українську Республіку» федеративною частиною Російської

Республіки [291, с. 17]. У перервах між скликаннями з’їзду його повноваження

належало виконувати Центральному Виконавчому Комітету (ЦВК), а загальне

політичне і військове керування здійснювалося ЦК РКП(б) та РНК РСФРР. При

цьому на територію України розповсюджувалася чинність низки декретів та

законів РСФРР, а закони, які приймалися українським Радянським урядом,

мали у своїй основі принципи законів РСФРР [79, с. 28]. Перший

Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв рішення доручити ЦВК України негайно

поширити на територію Української республіки усі декрети і розпорядження

робітничо-селянського уряду Російської Федерації, які мали загальне для усієї

федерації значення [291, с. 16].

26 січня 1918 р. радянські війська вступили у Київ і майже вся територія

України опинилася під їх контролем [79, с. 25]. ІІ з’їзд Комуністичної партії

України, який проходив з 17 до 22 жовтня 1918 р. у Москві ще раз підтвердив

95

основну лінію на об’єднання Радянської України з Радянською Росією [64,

с. 55]. Згодом, створений у Курську 28 листопада 1918 р. Тимчасовий

робітничо-селянський уряд України проголосив курс на ліквідацію Директорії,

поступово встановлюючи свою владу на теренах України [320, с. 307]. При

цьому у маніфесті Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 29

листопада 1918 р. всі закони, накази, договори, постанови і розпорядження як

Української Центральної Ради, так і гетьмана П. П. Скоропадського

визнавалися незаконними і такими, що не підлягали виконанню [315, с. 138].

14 січня 1919 р. радянська державність на українських землях

конституювалася з новою назвою – Українська Соціалістична Радянська

Республіка (УСРР) [5, с. 751]. Починаючи з 29 січня 1919 р. уряд радянської

України став називатися Радою Народних Комісарів (РНК) УСРР [64, с. 60].

Поряд із цим, 26 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд УСРР

прийняв декларацію [64, с. 71], відповідно до якої на Україну поширювалася дія

всіх законодавчих актів РСФРР у галузі охорони праці та соціального

страхування. При цьому застосовувалося законодавство РСФРР, яким

регулювалися й інші галузі державного життя [69, с. 162].

6 березня 1919 р. у тодішній столиці радянської України Харкові почав

свою роботу ІІІ Всеукраїнський з’їзд Рад, який 10 березня 1919 р. прийняв

першу Конституцію Української Соціалістичної Радянської Республіки [291,

с. 41–47]. З її прийняттям формально визнавалося існування незалежної

радянської України [70, с. 61]. Однак вплив РСФРР на державну діяльність

УСРР залишався вельми значним. Так, у наукових дослідженнях цього питання

зазначається, що притаманний укладу більшовицької партії демократичний

централізм з акцентом на другу частину цього поняття переносився і на

державне будівництво [320, с. 308].

27 січня 1920 р. Всеукраїнський Революційний Комітет (в розвиток угоди

Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету від 1 червня 1919 р. про

об’єднання діяльності обох Республік) прийняв рішення «Про об’єднання

діяльності УСРР та РСФРР», у якому оголосив, що всі декрети та постанови

96

УСРР, що торкаються органів влади і підвідомчих установ, зв’язаних з

вищезазначеною угодою (а саме: військові, ВРНГ, шляхів сполучення, пошти і

телеграфу та фінансів), скасовуються і замінюються декретами РСФРР, які

набувають чинності і підлягають негайному виконанню [189].

28 грудня 1920 р. було укладено «Союзний робітничо-селянський договір

між РСФРР і УСРР», який узагальнив видані до того часу постанови і державну

практику, яка склалася, закріпив між РСФРР і УСРР військово-політичний союз

і послугував юридичною базою розвитку у подальшому господарського союзу.

Разом з тим цей договір юридично закріпив такі, що фактично вже склалися

форми діяльності об’єднаних наркоматів через загальноросійські з’їзди Рад і

ВЦВК, у яких приймали участь представники УСРР [79, с. 89]. Примітно, що в

організації і діяльності вищих органів управління не було поділу на гілки

влади, скажімо, навіть РНК мала право видавати закони [89, с. 267].

При цьому варто враховувати те, на що звертає увагу О. Н. Ярмиш, що у

перші роки радянської влади продовжувала зберігатися правова система,

сформована переважно протягом пореформеної історії Російської імперії

(нікому і ніколи було розробляти і вводити які-небудь кардинальні зміни) [320,

с. 301]. Відповідно, відмітною ознакою санітарно-епідеміологічного

законодавства РСФРР, чинного і на території України у перші роки радянської

влади, було його перебування у стані формування і, як наслідок, досить часте

віднесення до нього актів або окремих норм, прийнятих ще за часів Російської

імперії. Це, наприклад, підтверджується положеннями, відображеними у

«Сборнике законов и распоряжений правительства Российской Республики по

врачебно-санитарному делу и непосредственно с ним соприкасающимися

отраслями государственного управления, с 7 ноября (25 октября) 1917 г. по 1

сентября 1919 г.» [269].

Укладач цього «Збірника» – керуючий справами Народного комісаріату

охорони здоров’я РСФРР, (до речі, бувший за часів Російської імперії дійсним

статським радником), лікар за освітою М. Г. Фрейберг, зокрема, зазначав, що

«закони і правила про медичні звання і порядок їх набуття знаходяться поки що

97

у періоді перероблення і тому наводяться деякі дані з дореволюційного

законодавства» [269, с. 307]. Дане положення є показовим оскільки у ньому

прямо вказується на застосування до регулювання вказаних відносин норм

«дореволюційного законодавства», що відображає фактичну відсутність на той

час належної за кількісними і якісними показниками системи радянського

законодавства. При цьому по тексту «Збірника» досить часто наводилися статті

або посилання на статті «Статуту лікарського» у редакції від 1905 р. (з

наступними змінами і доповненнями), а також інших статутів, уложень,

циркулярів, постанов тощо дорадянського періоду, стосовно регулювання

різних питань медичної, у тому числі, санітарно-епідемічної діяльності. Тому

можна вважати, що окремі норми «Статуту лікарського» в редакції від 1905 р.

(з наступними змінами і доповненнями), зокрема, книги другої – «Статуту

медичної поліції», продовжували свою чинність у перші роки радянської влади.

Звісно, поряд із цим приймалися і нові акти, але переважно це

зумовлювалося поточними потребами боротьби з епідеміями, попередження їх

виникнення, а також здійснення контролю у сфері санітарно-епідемічного

благополуччя. На підставі цього залежно від предмета регулювання уявляється

можливим виокремлення трьох основних груп нормативно-правових актів, а

саме, таких, що: 1) встановлювали систему відповідних органів управляння і

контролю у сфері санітарно-протиепідемічної діяльності, визначали їх

компетенцію; 2) передбачали заходи боротьби з епідеміями; 3) закріплювали

заходи спрямовані на попередження епідемій.

Так, до першої групи нормативно-правових актів, якими регулювалася

діяльність системи відповідних медико-санітарних органів можна віднести

декрет Ради Народних Комісарів РСФРР «Про призначення колегії для

завідування Головним військово-санітарним управлінням» від 5 грудня 1917 р.

Це означало, що тепер діяльність лікарських колегій, які входили до складу

Народних комісаріатів внутрішніх справ, шляхів сполучення, а також

державного опікування («призрения») РСФРР, із забезпечення здоров’я та

98

санітарного благополуччя поширювалася не тільки на цивільне населення, а й

на військовослужбовців [107].

8 грудня 1917 р. Комісаріатом внутрішніх справ РСФРР був виданий

наказ «Про заснування Управління медичною частиною Комісаріату

внутрішніх справ». Згідно із ним до Управління переходили всі справи, якими

раніше завідувала лікарська колегія, окрім ветеринарних [136].

14 грудня 1917 р. Народним комісаріатом шляхів сполучення РСФРР

було видано наказ по відомству «Про створення лікарсько-санітарних рад при

медичних частинах казенних і приватних залізниць і при будівництві казенних і

приватних залізниць». Цим наказом передбачалося утворення лікарсько-

санітарних рад з числа дільничних лікарів. Такі ради обирали старшого лікаря у

центральну раду залізничного шляху. Старший лікар наділявся правами

начальника відділу та концентрував у своїх руках керування ним [124].

24 грудня 1917 р. Народний комісаріат з військових справ РСФРР видав

наказ «Про розпуск Головної військово-санітарної ради та про тимчасову

передачу її прав і функцій колегії лікарів Головного військово-санітарного

управління» [113]. Цей наказ був виданий відповідно до декрету від 5 грудня

1917 р. «Про призначення колегії для завідування Головним військово-

санітарним управлінням» [107]. У свою чергу, наказом Народного комісаріату з

військових справ РСФРР від 23 січня 1918 р., Особливий відділ колишньої

імператриці Олександри Федорівни був перетворений у Головний санітарний

відділ робочої і селянської червоної армії [111].

29 січня 1918 р. Народний комісаріат з військових справ РСФРР видав

наказ «Про заснування санітарного відділу для обслуговування лікарсько-

санітарних потреб робітничо-селянської червоної армії». Цим наказом

передбачалося, що: 1) санітарний відділ складається з добровольців медичної

служби; 2) фінансування цього відділу здійснюється з готівкових запасів

військово-санітарного відомства, Організації Червоного Хреста та місцевих

органів; 3) санітарний відділ складається з головного санітарного відділу і

місцевих відділів. Головний санітарний відділ створювався з військово-

99

санітарної секції ради лікарських колегій, а місцеві – з лікарсько-санітарних

відділів солдатських комітетів (на фронтах – полкових, армійських та

фронтових дивізій, а в тилу – лікарсько-санітарних відділів). При цьому була

передбачена тільки структура органів, але нічого не зазначалося про їх завдання

та компетенцію [134].

30 січня 1918 р. Радою Народних Комісарів РСФРР був виданий декрет

«Про Раду лікарських колегій». Згідно із ним медичні колегії відповідних

народних комісаріатів об’єднувалися у Раду лікарських колегій. Всі її

представники на засіданнях Ради Народних Комісарів РСФРР отримали право

голосу при вирішенні різного роду питань лікарсько-санітарної справи [120]. У

свою чергу, 16 лютого 1918 р. Радою Народних Комісарів РСФРР було

прийнято декрет «Про ліквідацію Центральної лікарсько-санітарної ради та

заснування Ради лікарських колегій». Відповідно до нього у якості дорадчого

органу при Раді лікарських колегій була створена Лікарсько-санітарна

рада [130]. Так, 26 червня 1918 р. на з’їзді Лікарсько-санітарної ради

обговорювалося питання створення Народного комісаріату охорони здоров’я

РСФРР, а також завдання, які він повинен буде вирішувати. З цього приводу,

зокрема, виступив заслужений діяч науки, професор гігієни О. М. Сисін з

доповіддю «Про організацію боротьби з епідеміями» [276, с. 14].

У свою чергу, 18 липня 1918 р. Радою Народних Комісарів РСФРР було

затверджено положення «Про Народний Комісаріат Охорони здоров’я», що

стало важливою подією для санітарно-епідеміологічного законодавства того

часу. Цим положенням Народний комісаріат охорони здоров’я РСФРР

визнавався центральним медичним органом, який керував усіма медико-

санітарними справами у державі. Зокрема, на нього покладалося: 1) розробка і

підготовка законодавчих норм у сфері медико-санітарної справи; 2) нагляд і

контроль за застосуванням цих норм і прийняття заходів щодо неухильного їх

виконання; 3) видання загальнообов’язкових для всіх установ та громадян

розпоряджень і постанов у сфері медико-санітарної справи; 4) створення

установ, для вирішення медико-санітарних завдань; 5) організація та

100

завідування центральними медико-санітарними установами; 6) фінансовий

контроль і фінансове забезпечення у сфері медико-санітарної діяльності

центральних і місцевих медико-санітарних установ; 7) об’єднання та

узгодження медико-санітарної діяльності місцевих рад [108].

29 серпня 1918 р. Радою Народних Комісарів РСФРР була прийнята

постанова, якою затверджувалося положення «Про злиття Військово-

санітарного управління з Народним комісаріатом охорони здоров’я». Згідно із

нею Головне військово-санітарне управління перетворювалося на військово-

санітарний відділ Народного комісаріату охорони здоров’я РСФРР, а усі відділи

Головного військово-санітарного управління, відповідно, на підвідділи. У

результаті спільної роботи Народного комісаріату охорони здоров’я РСФРР і

його військово-санітарного відділу були розроблені функції останнього, а саме:

проти-епідеміологічні, фармацевтичні, медичного постачання, санітарно-

курортні, психіатричні, санітарні, статистичні та ін. [119].

19 жовтня 1918 р. спільною постановою Народного комісаріату охорони

здоров’я РСФРР і Народного комісаріату шляхів сполучення РСФРР було

затверджено положення «Про медико-санітарний відділ шляхів сполучення при

Народному комісаріаті охорони здоров’я». У ньому передбачалося, що медико-

санітарний відділ шляхів сполучення відає всіма медико-санітарними справами

на всіх залізничних шляхах. На цей відділ покладалося: розробка та підготовка

директив та інструкцій у сфері залізничної медико-санітарної справи; нагляд за

втіленням цих норм у життя на залізничному транспорті; всіляка допомога усім

медико-санітарним радам у втіленні намічених ними завдань; створення

організацій, які допоможуть розвитку та удосконаленню медико-санітарної

справи на залізницях; фінансовий контроль за використанням кредитів на

намічену справу [105].

20 грудня 1918 р. Народним комісаріатом охорони здоров’я РСФРР було

прийнято постанову «Про трудову повинність медичного персоналу». Згідно із

нею усі медичні працівники повинні були залучатися до виконання трудової

101

повинності для створення всіх можливих умов боротьби з антисанітарним

становищем та епідемічними хворобами [121].

17 березня 1919 р. постановою Народного комісаріату праці РСФРР було

затверджене положення «Про санітарну інспекцію праці». Ця інспекція діяла

поряд з іншими інспекціями праці, але метою її створення була охорона праці з

санітарно-гігієнічного боку. Вона складалася з представників місцевих

профспілок, зокрема, до неї могли бути обрані особи, які мали вищу медичну

освіту, знання з професійної гігієни та обізнані у робітничому житті.

Розмежування її компетенції та функцій із загальними санітарними органами

знаходилося у віданні Народного комісаріату охорони здоров’я РСФРР, а

форми її взаємодії з ними встановлювалися відділом соціального забезпечення і

охорони праці разом із Народним комісаріатом охорони здоров’я РСФРР [114].

18 червня 1919 р. Рада Народних Комісарів РСФРР видала декрет «Про

санітарну охорону помешкань». Його метою було покращення житлових умов

життя населення і нагляд за санітарним станом житлових приміщень.

Запроваджувався спеціальний орган – «житлово-санітарна інспекція»

(«жилищно-санитарная инспекция»), який мав відати житлово-санітарним

наглядом, закріплювався перелік його завдань. До останніх, зокрема, належало:

обстеження умов життя, розробка заходів з його покращення; ведення житлово-

санітарної статистики; розробка планів будування міст та селищ, нових

будівель, видання висновків після огляду будівель для встановлення їх

санітарної придатності; здійснення поточного санітарного нагляду за

виконанням житлово-санітарних правил; розселення у житлових приміщеннях

незабезпечених верств населення; проведення санітарного просвітництва [117].

На основі цього декрету була розроблена і затверджена циркуляром

Народного комісаріату охорони здоров’я РСФРР від 7 серпня 1919 р.

«Інструкція для організації житлово-санітарної інспекції». В ній закріплювався

штат інспекції (завідуючий, інспектори, канцелярія), вимоги до персоналу, його

чисельності (не більше 20 тис. осіб) тощо [269, c. 602, 603].

102

Поряд із наповненням системи санітарно-епідеміологічного

законодавства РСФРР щодо регулювання діяльності медико-санітарних органів

і установ, відбувалося фактично дублювання цього процесу на рівні інших

радянських республік, зокрема, УСРР. Так, 31 січня 1919 р. Радою Народних

Комісарів УСРР було затверджено положення «Про Народний комісаріат

охорони здоров’я Української Соціалістичної Радянської Республіки» [145].

При цьому за своїм змістом воно повторювало положення «Про Народний

Комісаріат Охорони здоров’я», затверджене Радою Народних Комісарів РСФРР

18 липня 1918 р. [108]. Зокрема, Народний комісаріат охорони здоров’я УСРР

визначався центральним органом, який керував усією медико-санітарною

справою в УСРР. На нього покладалося: розробка і підготовка законодавчих

норм, розпоряджень і постанов у галузі медико-санітарної справи, нагляд і

контроль за їх застосуванням і вжиття заходів до їх неухильного дотримання;

фінансовий контроль і фінансове сприяння у галузі медико-санітарних установ;

сприяння всім установам Радянської Республіки у здійсненні медико-

санітарних завдань; об’єднання, узгодження і загальне спрямування медико-

санітарної діяльності місцевих раддепів («совдепов») тощо [145].

Характеризуючи законодавче регулювання медико-санітарної діяльності

на території УСРР у перші роки радянської влади потрібно враховувати, що ті

обставини, які складалися на той час відносно епідемічних захворювань, інколи

спричинювали необхідність утворення відповідних органів, а отже й прийняття

актів санітарно-епідеміологічного законодавства, які б регулювали їх

діяльність. Так, наприкінці 1918 на початку 1919 рр. на території УСРР

спостерігалося різке погіршення санітарного стану. Скупченість населення та

недостатнє харчування призводили до виникнення і розповсюдження тифу і, як

наслідок, смертності, яка, за приблизними підрахункам, складала – 126 тис.

756 випадків [83, с. 81]. Відповідно, боротьба з висипним тифом поставала

однією з найголовніших для розв’язання задач уряду.

У зв’язку з цим 6 лютого 1919 р. Радою Народних Комісарів УСРР було

затверджено положення «Про Надзвичайну комісію з боротьби з висипним

103

тифом». Комісія утворювалася при Народному комісаріаті охорони здоров’я

УСРР. На неї покладалося виконання обов’язкових заходів боротьби з

висипним тифом, а за необхідності вона могла долучати до своєї діяльності й

інші установи. За невиконання її вимог, винні підлягали суворій

відповідальності за законами військового часу [122]. Згодом, 9 квітня 1919 р.

Народним комісаріатом охорони здоров’я УСРР була прийнята постанова «Про

припинення діяльності Всеукраїнської надзвичайної комісії з боротьби з

висипним тифом у м. Харкові і перехід її у Київ» [110].

Знову ж таки, враховуючи санітарно-епідемічну ситуацію, яка склалася

на початку 1919 р. у певних губерніях на території УСРР, 16 квітня 1919 р.

Радою Народних Комісарів УСРР було видано декрет «Про оголошення

несприятливою з чуми рогатої худоби Таврійської губернії і загрозливими з

чуми губерній: Херсонської, Катеринославської, Харківської та Донецької і про

заснування Протичумного комітету». Так, поблизу цих губерній було

організовано охоронно-карантинну смугу задля не допуску хвороби до інших

губерній [125].

У свою чергу, у розвиток цього декрету Народний комісаріат

землеробства УСРР своєю постановою від 27 квітня 1919 р. затвердив

положення «Про заснування українського протичумного комітету». Цей

комітет створювався з метою протичумної боротьби і прийняття запобіжних

заходів проти нових заносів і розповсюдження хвороби територією УСРР. Він

працював у місцях бою тварин з підозрою на чумну заразу. Його основними

завданнями було: організація охоронно-карантинної смуги та постійний нагляд

за нею; організація дезінфекції сирої продукції; спостереження за пересуванням

чумних сільськогосподарських тварин, а також м’яса тварин у районах

небезпечних за чумою [135].

11 липня 1919 р. Радою Народних Комісарів УСРР було видано декрет

«Про права і обов’язки Народного комісаріату охорони здоров’я у питаннях

санітарної техніки». Відповідно до нього цей комісаріат призначався вищою

компетентною урядовою установою зі всіх питань санітарної техніки. До

104

останньої відносилося коло таких питань: водопостачання, каналізація,

прибирання сміття, спалювання сміття, про курорти, санаторії, планування

населених пунктів, лазні громадського користування, прально-дезінфекційні

станції, школи, притулки, бійні та ринки. Крім того, на комісаріат покладалося

прийняття техніко-санітарних постанов, а також норм і правил для всіх установ.

Для реалізації всіх цих задач, при комісаріаті було утворено санітарно-

технічний відділ, а на місцях – санітарно-технічні підвідділи [109].

30 січня 1920 р. Всеукраїнським Революційним Комітетом була видана

постанова «Про оголошення небезпечними по чумі губернії Лівобережної та

Правобережної України». В ній йшлося про створення при Всеукраїнській

земельній комісії – Українського протичумного комітету, закріплювалася його

компетенція, надавалося право відчуження та забою зачумленого товару,

передбачався аванс на боротьбу із чумою у розмірі 80 млн. руб., тощо [193].

20 червня 1920 р. уповноваженим Народного комісаріату праці УСРР

спільно із Народним комісаріатом охорони здоров’я УСРР була видана

постанова «Про санітарну інспекцію праці» [212]. В цілому вона повторювала

положення «Про санітарну інспекцію праці», затверджене постановою

Народного комісаріату праці РСФРР від 17 березня 1919 р. [114]. Зокрема,

передбачалося, що з метою охорони праці з санітарного боку, поряд з існуючою

інспекцією (загальною і технічною), утворювалася також санітарна інспекція,

яка мала працювати у тісному зв’язку із відділами охорони здоров’я

виконкомів [212].

Звісно ж, законодавчого закріплення системи медико-санітарних органів

та їх компетенції було недостатньої для забезпечення належного санітарно-

епідемічного стану, тому варто виокремити другу групу нормативно-правових

актів, які були спрямовані на боротьбу з епідеміями.

Так, 2 грудня 1917 р. колегіями із завідування медичними відділами

Народних комісаріатів внутрішніх справ, шляхів сполучення і державного

опікування («призрения») РСФРР був розроблений документ «Про боротьбу із

захворюваністю, смертністю і антисанітарними умовами життя широких верств

105

населення». У ньому зверталася увага на необхідність створення вичерпного

санітарного законодавства щодо водопостачання, каналізації, санітарного

нагляду за торгово-промисловими підприємствами, житловими приміщеннями,

щодо організації виборної серед населення санітарної інспекції з боротьби із

заразними захворюваннями і т. п. При цьому зазначалося, що виконання

поставлених задач неможливе без залучення широких верств населення і

використання у повній мірі медико-санітарних організацій при місцевому

самоуправлінні, як-то: губернських, повітових, а також центральних лікарсько-

санітарних рад [99].

8 червня 1918 р. Народним комісаріатом внутрішніх справ РСФРР з

управління медичною частиною був прийнятий циркуляр «Про організацію

справи щеплення». Головною причиною його прийняття була епідемія холери,

відповідно, були прийняті заходи щодо виготовлення і поповнення запасів

протихолерної вакцини. У особливо небезпечні з холери райони могли

направлятися загони з організації справи щеплення проти холери. У разі

необхідності мала висилатися необхідна кількість вакцини [269, с. 394].

Крім того, через холерні епідемії, 8 липня 1918 р. Народним комісаріатом

внутрішніх справ РСФРР був прийнятий циркуляр «Про хлорування питної

води». У ньому передбачалося знезараження питної води, води для

приготування їжі, а також води для інших потреб шляхом її хлорування, з

метою запобігання розповсюдженню холерного вібріону. Це здійснювалося за

допомогою використання хлорного вапна, враховуючи специфіку водогону та,

у разі необхідності, фільтрації і подальшого хлорування спущеної води. При

цьому санітарний нагляд за джерелами питної води (колодязі, ставки, річки та

водогони) покладався на лікарсько-санітарні відділи Ради робітничих і

селянських депутатів [269, c. 345–348].

17 липня 1918 р. Народним комісаріатом військових справ РСФРР був

виданий наказ «Про організацію протихолерних щеплень для тих, хто

призивається до лав Робітничо-селянської армії». Згідно із ним всі новобранці

повинні були проходити щеплення, про що мала робитися відмітка в їх

106

документах. Це робилося для того щоб не допустити розповсюдження холери.

Нагляд і втілення цього у життя покладалося на військових керівників та

комісарів військових округів [269, с. 395].

7 серпня 1918 р. Народним комісаріатом охорони здоров’я РСФРР була

прийнята постанова «Про повідомлення про випадки захворювань заразними

хворобами і смерті від них». Відповідно до неї всі лікарі повинні були протягом

24 годин повідомляти місцеву санітарну владу про випадки захворювання

чумою, холерою, черевним тифом, дизентерією, висипним тифом, зворотнім

тифом, віспою, скарлатиною, дифтерією, проказою, сибірською виразкою чи

сапом, і про кожний випадок смерті від цих хвороб [269, c. 391, 392]. Примітно,

що зміст цієї статті співпадав зі змістом статті 741 «Статуту лікарського» в

редакції від 1905 р., з тією відмінністю, що в останній не визначався строк,

протягом якого мало буди здійснено таке повідомлення [303]. Крім того,

постановою визначалося, що лікарсько-санітарні відділи при місцевих,

повітових та міських радах повинні були передавати такі повідомлення далі.

Також встановлювалася відповідальність зобов’язаних осіб за невиконання

зазначених дій [269, c. 391, 392].

19 жовтня 1918 р. Народний комісаріат охорони здоров’я РСФРР видав

циркуляр «Про боротьбу з висипним тифом». Ним передбачалася програма

організації боротьби з хворобою, зокрема, було проведено обстеження, ремонт,

очистка та дезінфекція всіх громадських будівель з масовим скупченням людей

(тюрем, казарм, нічліжних будинків, вокзалів та ін.). На міські, а також

залізнично-санітарні організації було покладено проведення очищення та

санітарний нагляд тощо [269, c. 402, 403].

27 лютого 1919 р. Народним комісаріатом охорони здоров’я УСРР було

прийнято розпорядження «Про реєстрацію захворівших висипним

тифом» [203]. Частково воно повторювало постанову Народного комісаріату

охорони здоров’я РСФРР від 7 серпня 1918 р. «Про повідомлення про випадки

захворювань заразними хворобами і смерті від них» [269, c. 391, 392]. Так,

107

згідно із розпорядженням передбачалося обов’язкове повідомлення всіма

лікарями у відповідні відділи про всі випадки висипного тифу [203].

10 квітня 1919 р. Рада Народних Комісарів РСФРР видала декрет «Про

заходи боротьби з епідеміями». У ньому передбачалося, що всі місцеві органи

влади і управління, лікарі та інший медичний персонал повинні приймати всі

заходи для боротьби з епідеміями. Це було направлено на покращення

харчування, житлових умов, а також чистоту тіла і одягу. Також

встановлювалася обов’язкова трудова повинність з надання підводів та екіпажів

для транспортування заразних хворих [269, c. 641, 642].

У свою чергу, для більш ефективної боротьби з епідеміями та

підтримання належного санітарно-епідемічного стану на території УСРР, 30

квітня 1920 р. Радою Народних Комісарів УСРР був виданий декрет «Про

боротьбу з епідеміологічними занедужаннями» [170]. Частково у ньому

дублювалися норми декрету Ради Народних Комісарів РСФРР «Про заходи

боротьби з епідеміями» від 10 квітня 1919 р. [269, c. 641, 642]. Зокрема,

передбачалося, що Волвиконкоми (Волосні виконавчі комітети) були

відповідальними за санітарний стан сіл, слобод, шкіл, помешкань, а також

влаштування та покращення джерел питної води. Вони повинні були стежити за

чистотою сіл, садиб, джерел пиття, а також поширювати серед населення

знання про гігієну і санітарію. Крім того, вони мали допомагати при розробці

заходів боротьби із заразними хворобами (щеплення проти тифу, віспи,

холери), відводити приміщення для проведення лікування заразних хворих, а

якщо була необхідність, ремонтувати їх та постачати харчі і всі види

господарських товарів тощо [170].

Наприкінці травня 1920 р. виникла нова небезпека – всією територією

УСРР почали зустрічатися поодинокі випадки холери. Для попередження

поширення епідемії 27 травня 1920 р. Всеукраїнською надзвичайною

санітарною комісією був виданий обіжник (циркуляр) «Про заходи в звязи з

грозячою пошестю холери». Відповідно до нього такі заходи поділялися на дві

групи: 1) здійснення всіма органами швидкого і термінового приведення у

108

порядок каналізаційних систем, водогонів, водопроводів, смітників;

2) приведення у порядок всіх пралень і лазень. У разі невиконання цього

передбачалася дисциплінарна відповідальність [181].

У рамках прийняття актів, спрямованих на попередження

розповсюдження епідемій, 4 червня 1920 р. Всеукраїнська надзвичайна

санітарна комісія видала постанову «Про відновлення санітарних порядків на

залізничних дорогах». Зокрема, були встановлені наступні правила: не

засмічувати шляхи, вагони, платформи та інші приміщення; не викидати сміття

та непотріб з вагонів; не користуватися вбиральнями коли поїзд стоїть, а тільки

у русі; не торгувати на платформах (овочами, фруктами чи зеленню); не

приховувати хворих на заразні хвороби. У разі невиконання цих правил винний

підлягав арешту в адміністративному порядку [176].

Крім цього, у зв’язку з розповсюдженням холери територією УСРР, 6

серпня 1920 р. Всеукраїнською надзвичайною санітарною комісією був

виданий наказ «Про обов’язкову ізоляцію холерних хворих». Так, для

виявлення хворих на холеру були задіяні всі установи і організації, за для того

щоб не допустити розповсюдження хвороби на значній території [126].

І все ж таки, не дивлячись на всі вжиті заходи, в протоколі засідання Ради

Народних Комісарів УСРР від 24 січня 1922 р. № 6 була зафіксована доповідь

М. Баранова, у якій санітарний стан України визначався «катастрофічним». Для

виправлення такої ситуації Народному комісаріату охорони здоров’я УСРР

було доручено розробити план заходів для ефективної боротьби з епідеміями,

які на той час охопили майже всю територію України [118].

Поряд із цим, природним наслідком складної санітарно-епідемічної, а

також воєнно-політичної ситуації, яка склалася у перші роки радянської влади

була велика смертність серед населення. Крім цього, боротьба з епідеміями

вимагала затрат чималих матеріальних і людських ресурсів. У зв’язку з цим

урядами РСФРР і УСРР приймалися нормативно-правові акти, які передбачали

попередження виникнення епідемій і, які становлять наступну групу.

109

Так, 7 грудня 1918 р. Рада Народних Комісарів РСФРР видала декрет

«Про кладовища і поховання». У ньому закріплювалися основні заходи та

організаційні питання поховання. При цьому Народному комісаріату

внутрішніх справ РСФРР та Народному комісаріату охорони здоров’я РСФРР

доручалося розробити і видати інструкцію із застосування загальних санітарних

правил при влаштуванні місць поховання громадян, а також визначити орган,

який буде притягати до відповідальності і звітувати зі справ поховання [104].

У розвиток і доповнення до цього декрету, 30 січня 1919 р. постановою

Народного комісаріату охорони здоров’я РСФРР були затверджені «Санітарні

правила про влаштування кладовищ та крематоріїв і про поховання померлих».

У них передбачалося, що відкриття кладовищ повинно здійснюватися лише на

підставі висновку медико-санітарного відділу про обстеження відведеної для

кладовища території. Крім цього, на місцеві медико-санітарні відділи

покладався ще й санітарний нагляд [269, c. 351–355].

Аналізуючи ці «правила» можна побачити, що вони багато у чому

збігалися із нормами глави четвертої розділу другого книги другої «Статуту

лікарського» в редакції від 1905 р. [303]. Зокрема, відповідно до статті 12

«правил» погребіння померлих при звичайних умовах мало здійснюватися не

раніше трьох днів з моменту смерті [269, c. 351–355], що відповідало

положенням статті 713 «Статуту» [303]. У статті 15 «правил» встановлювалася

заборона на поховання померлих до проведення судово-медичної експертизи

або лікарсько-поліцейського огляду, у випадках коли смерть могла бути

наслідком злочинного діяння [269, c. 351–355]. Теж саме свого часу

передбачалося і у статті 715 «Статуту» [303].

Крім цього, згідно зі статтею 17 «правил» – задоволення прохань про

дозвіл перевозити для поховання мертві тіла, які були або ще не були поховані,

з однієї губернії в іншу, а також у межах однієї губернії, надавалося

губернським Радам депутатів [269, c. 351–355], як це раніше встановлювалося

статтею 728 «Статуту» [303], звісно ж, крім назви органу. Так само, відповідно

до статті 20 «правил» у випадку привезення мертвих тіл із-за кордону для

110

поховання на території Російської Республіки, необхідно було отримання

дозволу Народного комісаріату охорони здоров’я [269, c. 351–355]. Схожим

чином дане питання регулювалося і статтею 727 «Статуту» [303], за

виключенням органів (посадових осіб), які мали давати такий дозвіл. До того ж,

як і стаття 730 «Статуту» [303], стаття 22 «правил» передбачала, що у випадку

перевезення із-за кордону, без належного на те дозволу, мертвого тіла, воно

мало бути поховане на найближчому до кордону кладовищі, а у разі відсутності

кладовища поблизу морського кордону, погребіння мало здійснюватися

шляхом опускання у воду, поза водного простору портової території [269,

c. 351–355].

Отже, з наведеного порівняльно-правового аналізу видно, що видання

начебто нового акту санітарно-епідеміологічного законодавства Народним

комісаріатом охорони здоров’я РСФРР, насправді являло собою дублювання і

пристосування норм, прийнятих раніше ще за часів Російської імперії. Звісно ж,

такі випадки були непоодинокими і фактично призводили до впровадження

актів (або окремих норм таких актів) дореволюційного законодавства (зокрема,

санітарно-епідеміологічного) у радянську систему законодавства, але вже як би

під авторством радянського уряду.

Крім цього, розуміючи важливість попередження виникнення епідемій,

10 квітня 1919 р. Рада Народних Комісарів РСФРР видала декрет «Про

обов’язкове віспощеплення». Зокрема, з метою попередження поширення

епідемії віспи та організації віспощеплення, був закріплений вичерпний перелік

осіб, які підлягали обов’язковому щепленню, а саме: новонароджені віком до

одного року; всі хто поступали до навчальних закладів, інтернатів, притулків,

лав армії і флоту; робітники на підприємствах та установах; ув’язнені у

в’язницях чи інших місцях позбавлення волі. Фінансування на віспощеплення

виділялося медико-санітарному відділу із загальнодержавних коштів. За

ухилення від обов’язкового віспощеплення встановлювалася відповідальність

перед громадським судом [127].

111

У свою чергу, згідно зі статистичними даними за січень – лютий 1920 р.,

кількість хворих на віспу на території України становила – 35 тис. 171 чол., а

померлих – 2 тис. чол. [83, с. 81]. Для запобігання розвитку епідемії 30 березня

1920 р. Радою Народних Комісарів УСРР було видано декрет «Про обов’язкове

щеплення віспи в УСРР». У ньому, так само, як і у вказаному вище декреті Ради

Народних Комісарів РСФРР від 10 квітня 1919 р. «Про обов’язкове

віспощеплення», передбачалося, що обов’язковому щепленню підлягають

робітники і службовці підприємств і установ, військовослужбовці, учні

навчальних закладів, притулків, інтернатів, особи, які перебувають у в’язницях

і місцях позбавлення волі, а також всі, хто не має щеплення. За ухилення від

щеплення передбачалася відповідальність [190].

Підсумовуючи характеристику нормативно-правового регулювання

санітарно-протиепідемічної діяльності на території УСРР у перші роки

радянської влади, можна дійти висновку, що специфіка державно-політичного

устрою тих часів призводила до застосування при цьому актів, які приймалися

як органами влади УСРР, так і РСФРР, з кількісним переважанням останніх. У

свою чергу, прийняття урядом РСФРР нових актів санітарно-епідеміологічного

законодавства часто проявлялося у перенесенні до них положень нормативно-

правових актів, прийнятих ще за часів Російської імперії. При цьому акти, які

приймалися на рівні УСРР, здебільшого дублювали положення актів прийнятих

урядом РСФРР.

Крім того, формування санітарно-епідеміологічного законодавства

залежало від санітарно-епідемічної ситуації, під впливом якої у першу чергу

приймалися акти, які були спрямовані на боротьбу з епідеміями, а вже у другу –

на їх попередження. У той же час найбільшу кількість становили акти, якими

визначалася система постійно діючих або тимчасових санітарних органів, а

також закріплювалася їх компетенція.

При цьому особливість самої санітарно-епідемічної діяльності (її

спрямованість на боротьбу проти епідемічних захворювань, на їх припинення і

попередження) спричинювала необхідність застосування при її регулюванні

112

нормативно-правових актів не лише виключно медичного характеру, а й таких,

які носили міжгалузевий характер (переважно на стику медичного і

адміністративного законодавства).

4.2. Санітарно-епідеміологічне законодавство після утворення СРСР

(1922–1937 рр.)

Початок 1920-х років в Україні ознаменувався тяжким внутрішнім

становищем, адже, військові дії, які тривали на території України протягом

декількох років спричинили значну шкоду народному господарству [16, с. 9].

Разом із цим складні політичні, економічні та соціальні обставини

обумовлювали погіршення санітарно-епідемічної ситуації, а тим більше

ускладнювали її покращення. На фоні цього територією УСРР поширювалася

чимала кількість епідемічних, більш того, смертельних захворювань, які

становили як потенційну загрозу життю і здоров’ю значної маси населення, так

і реальну причину великої кількості смертей і серйозних захворювань.

З державно-правової ж точки зору на кінець 1922 р. між РСФРР і УСРР

склалися федеративні відносини, юридичною підставою яких був «Союзний

робітничо-селянський договір між РСФРР і УСРР» від 28 грудня 1920 р. [16,

с. 182, 183]. 30 грудня 1922 р. на Х Всеросійському з’їзді Рад повноважні

делегації радянських республік (РСФРР, УСРР, ЗСФРР, БСРР) підписали

договір про утворення СРСР, в результаті чого було засновано Союз

Радянських Соціалістичних Республік. Того ж 30 грудня 1922 р. на І

Всесоюзному з’їзді Рад був затверджений договір про утворення СРСР, у

результаті чого було засновано Союз Радянських Соціалістичних Республік [79,

с. 154, 155].

6 червня 1923 р. другою сесією ЦВК Союзу РСР була прийнята і введена

у дію Конституція СРСР, яка остаточно була затверджена ІІ з’їздом Рад СРСР у

січні 1924 р. Із набуттям чинності Конституцією СРСР почав функціонувати

перший уряд Союзу – Рада Народних Комісарів СРСР [79, с. 157]. 10 травня

113

1925 р. ІХ Всеукраїнський з’їзд рад вніс зміни до тексту Конституції УСРР

1919 р., якими, зокрема, закріплювалося входження УСРР до складу СРСР [292,

с. 150].

Утворення СРСР і його конституційне оформлення у січні 1924 р.

обумовило появу загальносоюзного законодавства [300, с. 57]. На території

України почали діяти загальносоюзні законодавчі акти [19, с. 313]. При цьому

за слушною думкою В. Д. Гончаренка «централістські тенденції» у

законодавчій галузі зумовлювали підпорядковування законодавства УСРР

союзній правовій системі [17, с. 108]. У зв’язку з цим доречно згадати про

видання у той час збірників законодавства. Наприклад, для даної роботи інтерес

представляє виданий Народним комісаріатом охорони здоров’я РСФРР

«Сборник действующего законодательства по здравоохранению» 1929 р., у

якому містився нормативно-правовий матеріал за 10 років (станом на 1 січня

1929 р.) [265].

Отже, утворення СРСР, набуття УСРР статусу союзної республіки, поява

і розповсюдження на її територію союзного законодавства зумовлюють

позначення 1922 р. в якості початку наступного етапу нормативно-правового

регулювання санітарно-протиепідемічної діяльності. Звісно ж, після утворення

СРСР, на території УСРР продовжували свою чинність прийняті раніше як на

рівні РСФРР, так і на рівні УСРР акти санітарно-епідеміологічного

законодавства, однак відтепер роль актів РСФРР стали відігравати

загальносоюзні акти СРСР. При цьому ставало все більше і республіканських

актів, які приймалися на рівні УСРР [28; 29; 31]. В іншому ж збереглася

предметна спрямованість нормативно-правових актів, відповідно до якої їх

можна розподілити на три групи, а саме, ті що регулювали: 1) діяльність

системи медико-санітарних органів; 2) здійснення боротьби проти епідемічних

захворювань; 3) попереджувальні санітарно-протиепідемічні заходи.

Так, фундаментальне значення для актів, які регулювали діяльність

медико-санітарних органів мала постанова Ради Народних Комісарів УСРР

«Про санітарні органи республіки» від 1 червня 1923 р. Вона стала одним із

114

основних нормативно-правових актів у сфері регулювання санітарної справи на

території УСРР. У ній визначалася структура, порядок побудови та

територіальне розміщення санітарних органів УСРР, коло їх обов’язків,

функцій, повноважень тощо [210].

Зокрема, до складу санітарної організації Народного комісаріату охорони

здоров’я УСРР входили: а) центральні санітарні органи (санітарно-

епідеміологічний відділ Народного комісаріату охорони здоров’я, як орган

керуючий всією санітарною організацією республіки; санітарно-бактеріологічні

інститути; санітарно-технічна рада при Народному комісаріаті охорони

здоров’я); б) губернські та дорожні санітарні органи (санітарно-епідеміологічні

підвідділи губернських, водного транспорту і дорожніх відділів охорони

здоров’я; санітарно-технічні ради); в) периферійна санітарна організація

(санітарні лікарі; санітарно-житлові інспектори; віспощепники; санітарно-

бактеріологічні лабораторії; дезстанції і деззагони; пастерівські станції;

віспотелятники; епідемічні загони; щепні загони; ізоляційно-перепускні

пункти; санітарно-наглядові пункти; ізолятори та евакоприйомники; будинки

санітарної освіти та гігієнічні виставки; окружні санітарно-технічні ради;

санітарні комісії; інші санітарні установи, що функціонально допомагали

зазначеним установам) [210].

До завдань державних санітарних органів республіки належало: санітарна

охорона води, повітря й ґрунту; санітарна охорона мешкань; санітарна охорона

харчових продуктів; санітарна охорона цілющих місцевостей; участь у

санітарному впорядкуванні залюднених місцевостей; охорона здоров’я дітей;

участь у санітарному догляді за промисловими підприємствами, який

здійснювали органи управління Народного комісаріату праці, в частині щодо

усунення шкоди, заподіюваної промисловими підприємствами населенню;

організація проти-пошесних підприємств; організація боротьби з соціальними

хворобами; санітарна освіта; вивчення стану здоров’я широких верств

населення й участь у заходах щодо поліпшення фізичного стану населення

115

республіки; санітарна статистика; участь у загальній організації лікарсько-

санітарної справи [210].

У розвиток цієї постанови, 3 вересня 1923 р. Рада Народних Комісарів

УСРР прийняла постанову «Про санітарно-технічні ради». Відповідно до неї,

санітарно-технічні ради поділялися на: центральну (при Народному комісаріаті

охорони здоров’я); губернські (при губернських відділах охорони здоров’я);

окружні (при окружних відділах охорони здоров’я). На ці ради покладалося

завдання об’єднувати й координувати діяльність органів Народних комісаріатів

охорони здоров’я, внутрішніх справ, землеробства, праці та інших установ

щодо вироблення і приведення у життя практичних санітарно-технічних

заходів [211].

Так, до завдань санітарно-технічних рад належали санітарно-технічні

заходи у справах: охорони води, повітря і ґрунту; охорони мешкань; охорони

харчових продуктів; санітарного благоустрою залюднених місць; попереднього

розгляду і погодження обов’язкових постанов у справах санітарно-технічного

характеру, що пов’язані з оздоровленням залюднених місць; охорони праці

(пункт було додано на підставі постанови Ради Народних Комісарів УСРР від

26 вересня 1923 р. «Про доповнення «Положення про санітарно-технічні

ради» [178]). Крім цього, Центральна санітарно-технічна рада УСРР мала право

видавати інструкції у розвиток постанови «Про санітарно-технічні ради» [211].

9 лютого 1928 р. Народним комісаріатом охорони здоров’я СРСР було

затверджено положення «Про Центральну комісію з боротьби з епідемічними

хворобами». Відповідно до нього, дана комісія знаходилася при Народному

комісаріаті охорони здоров’я СРСР і була дорадчим органом, предметами

відання якої були питання наукового, науково-практичного і організаційного

характеру, пов’язані зі справою боротьби проти епідемічних хвороб [265, с. 25].

12 серпня 1931 р. Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом

разом із Радою Народних Комісарів УСРР було прийнято постанову «Про

надання санітарним лікарям права накладати штрафи за порушення правил

охорони здоров’я». Згідно із нею санітарні лікарі здійснювали нагляд за

116

виконанням правил охорони здоров’я, постанов та інших розпоряджень

Народного комісаріату охорони здоров’я УСРР, а також, поряд із

адміністративними органами мали право накладати штраф за їх порушення (у

розмірі 50 крб.) [187].

Не можна не відзначити, що на початку 1930-х років у СРСР в цілому і в

УСРР зокрема укорінилася командно-адміністративна система управління, яка

обумовила активну законодавчу діяльність союзних органів влади і управління.

Так, 23 грудня 1933 р. Радою Народних Комісарів СРСР, з метою покращення

справи санітарного обслуговування населення та повного охоплення

санітарним наглядом підприємств харчової промисловості і громадського

харчування, було прийнято постанову «Про організацію санітарної інспекції».

Нею передбачалося утворення у складі народних комісаріатів охорони здоров’я

союзних республік – державних санітарних інспекцій (під керівництвом

заступника народного комісару охорони здоров’я в особі головного санітарного

інспектора), а також визначалися їх повноваження [128].

26 червня 1935 р. постановою Ради Народних Комісарів СРСР було

затверджено положення «Про Всесоюзну санітарну інспекцію». Відповідно до

нього у республіках утворювалися санітарні інспекції, які повинні були

стежити за виконанням санітарних норм та правил, які затверджувалися

Всесоюзною інспекцією [100].

У той же час поряд із актами, якими регулювалася система санітарних

органів, приймалися й акти, спрямовані на боротьбу з епідемічними

захворюваннями, які становлять наступну групу.

Так, 25 серпня 1926 р. Рада Народних Комісарів УСРР прийняла

постанову «Про обов’язкову реєстрацію заразливих і гостро-епідемічних

захворювань та сповіщень про них». Нею передбачалася обов’язкова реєстрація

заразливих захворювань з метою повного їх обліку, а також подача сповіщень

про них для вчасного проведення потрібних заходів у справі боротьби проти

таких захворювань [191].

117

У свою чергу, на виконання статті 7 цієї Постанови, 26 грудня 1926 р.

Народний комісаріат охорони здоров’я УСРР затвердив «Інструкцію про

обов’язкову реєстрацію заразливих і гостро-епідемічних захворювань та

сповіщень про них». В ній закріплювався перелік заразних захворювань, для

яких встановлювалася обов’язкова реєстрація, визначалася процедура її

здійснення, а також передбачалися особливості щодо певних випадків

(нагальних і термінових сповіщень) [68].

10 січня 1931 р. Всеукраїнський центральний виконавчий комітет спільно

із Радою Народних Комісарів УСРР видав постанову «Про санітарний

мінімум». В ній розширювалося коло санітарних заходів щодо оздоровлення

умов праці та побуту населення, зокрема, передбачалося: влаштування

водопостачання; вивіз сміття; оздоровлення помешкань, громадського

харчування, промислових підприємств; підвищення санітарної культури;

протиепідемічна допомога населенню тощо [208].

28 жовтня 1931 р. Всеукраїнською центральною надзвичайною комісією з

боротьби проти епідемій була видана постанова № 6, у якій закріплювалися

підготовчі протиепідемічні заходи, необхідні для забезпечення швидкої та

своєчасної локалізації та ліквідації епідемії черевного тифу [150].

В цілому ж, враховуючи наявність достатньо сформованої системи

медико-санітарних органів, а також її належного правового врегулювання, все

більше уваги уряду УСРР стало приділятися законодавчому забезпеченню

розширення і деталізації їх повноважень. Це робилося з метою підтримання

належного санітарно-епідемічного стану і недопущення масових захворювань.

Відповідно можна виокремити групу нормативно-правових актів, спрямованих

на попередження виникнення епідемій. При цьому в її рамках бачиться

логічним виділення декількох підгруп, залежно від сфери забезпечення

санітарно-епідемічної безпеки, а саме: (1) у промисловому обігу продуктів

харчування; (2) у будівництві; (3) з охорони праці; (4) з охорони навколишнього

природного середовища (зокрема, водних об’єктів).

118

Так, до нормативно-правових актів, спрямованих на попередження

виникнення епідемій (1) у сфері промислового обігу продуктів харчування

відносилася постанова Рада Народних Комісарів УСРР «Про санітарний догляд

за виготовленням, охороною і продажем харчових продуктів, смакових речовин

і напоїв» від 12 лютого 1925 р. (прийнята у розвиток постанови Ради Народних

Комісарів УСРР «Про санітарні органи республіки» від 1 червня 1923 р., а

також «Інструкції про торгівлю» від 27 червня 1924 р.). Відповідно до неї,

санітарний догляд за масовим виготовленням, сховом, перевозкою, продажем і

виданням для громадського вжитку харчових продуктів, напоїв і смакових

речовин, а також за їдальнями громадського харчування, покладався на

санітарні органи в особі спеціальних санітарних лікарів, а там, де їх не було, на

інших лікарів за дорученням Народного комісаріату охорони здоров’я УСРР і

його місцевих органів [207].

6 квітня 1926 р. Народним комісаріатом охорони здоров’я УСРР спільно

із уповноваженим Народного комісаріату шляхів УСРР, у розвиток постанови

«Про санітарний догляд за виготовленням, охороною і продажем харчових

продуктів, смакових речовин і напоїв» від 12 лютого 1925 р., було видано

інструкцію «Про санітарний нагляд за рибою і рибними продуктами під час

навантаження та перевозки їх залізницею та водяними шляхами». У ній

містилися правила, які передбачали, що: під час навантаження риби мав вестися

попередній санітарний нагляд; продукти явно недоброякісні ні у якому разі не

могли допускатися до навантаження і відправлення; у разі виявлення в дорозі

зіпсуття рибних продуктів, які транспортувалися, санітарний нагляд мав

здійснювати санітарний огляд і вживати відповідні заходи; на станції

призначення рибні грузи, до видачі їх адресатам, мали знов підпадати

санітарному огляду та видаватися після висновків про їх доброякісність;

транспортні госпоргани не мали права приймати або видавати рибні грузи без

відповідної візи санітарної організації тощо [209].

Що стосується актів, спрямованих на забезпечення санітарно-епідемічної

безпеки (2) у сфері будівництва, то 22 червня 1926 р. Народним комісаріатом

119

охорони здоров’я УСРР були прийняті дві постанови, а саме: «Санітарні норми

для садиб і будинків трудової школи з 7-мирічним курсом навчання» [244] і

«Санітарні норми садиб і будівель трудової школи і концентру» [245]. Так, у

першій постанові встановлювалися зміни і доповнення, за винятком яких школа

з 7-річним курсом навчання у виборі місця та планування окремих будинків та

їх частин повинна була задовольняти вимогам норм, що їх було встановлено

для садиб і будинків трудової школи і концентру. У ній визначалася загальна

площа землі під школу, кількість поверхів будинку під школу, з визначенням

кількості кімнат під класи, а також характеристикою інших приміщень (залів,

фізичного кабінету, лабораторії, майстерні, бібліотеки, кімнати лікаря, кімнати

для вчителів, канцелярії, коридору, їдальні, кухні, банільні (кімнати для миття

посуду), комори, льоху, кімнати для вартового технічного персоналу,

господарчої кімнати, умивальної кімнати, ватерклозетів, роздягалень) [244]. У

свою чергу, у другій постанові визначалися характеристики місця під школу

(розташування, конфігурація і розмір земельної ділянки), розташування

шкільних будівель і норми земельних ділянок тощо [245].

До низки актів (3) з санітарної охорони праці можна віднести, наприклад,

постанову Всеукраїнського центрального виконавчого комітету і Ради

Народних Комісарів УСРР від 29 березня 1929 р. «Про матеріальну участь

промислових підприємств в боротьбі з епідеміями в промислових районах».

Відповідно до неї, приймаючи робітників на роботу і вселяючи їх у житлові

приміщення, які належали промисловим підприємствам, обов’язково мало

здійснюватися: санітарний огляд цих робітників, перепуск їх через лазню,

дезінфекція та охоронні щеплення. До проведення санітарного огляду,

робітників треба було розміщувати у спеціальних приміщеннях [185].

20 червня 1932 р., у розвиток постанови Ради Народних Комісарів УСРР

«Про санітарні органи республіки» від 1 червня 1923 р. [210], Всеукраїнський

центральний виконавчий комітет і Рада Народних Комісарів УСРР прийняли

постанову «Про заходи поліпшення санітарного обслуговування населення». В

120

ній передбачалося упорядкування санітарного стану робітничих районів та

поліпшення медико-санітарного обслуговування робітників [182].

Крім цього, 16 жовтня 1932 р. Радою Народних Комісарів УСРР було

прийнято постанову «Про санітарне обслуговування переселенців і робітників,

що переїздять на роботу до інших місцевостей». Це було зроблено для того щоб

поліпшити санітарне обслуговування переселенців і робітників, відряджуваних

на роботу до інших місцевостей та попередити поширення серед них пошесних

захворювань. Для чого господарські органи, що провадили на території УСРР

вербування робітників, а також організації, що відали справою промислового й

сільськогосподарського переселення зобов’язувалися: вимагати від таких

робітників і переселенців та членів їхніх родин, довідки про обов’язкові

віспощеплення та інші запобіжні щеплення; забезпечувати за свій рахунок

здійснення заходів для санітарної обробки (лазня, дезінфекція одягу, стриження

волосся тощо) робітників, переселенців та членів їхніх родин тощо [205].

Нарешті, до актів, які забезпечували санітарно-епідемічну безпеку (4) у

сфері охорони навколишнього природного середовища можна віднести

постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 29 червня 1925 р. «Про санітарну

охорону вод». Відповідно до неї заборонялося: забруднювати текучі й не текучі

надземні води хоч би яким способом; влаштовувати у водяних течіях, без

особливого на те дозволу, різні загороди, що спричиняли засмічення або

загнивання цих водяних течій; без попереднього дозволу влаштовувати

поглинаючі колодязі і взагалі вводити або спускати у ґрунт і під ґрунт

речовини, що спричиняли зараження, забруднення або зміну природних

властивостей ґрунтових вод, які були джерелом водопостачання [213].

У свою чергу, на підставі пункту 7 цієї постанови, 26 вересня 1925 р.

Центральна санітарно-технічна рада УСРР своєю постановою затвердила

«Норми спадних вод, що їх заборонено спускати у водоймища». Так, щоб

запобігти забрудненню річок та інших водоймищ спадними водами міст,

фабрик, заводів та інших підприємств і установ встановлювалися норми для

вод, що спадають у водоймища [97].

121

Крім цього, приділяючи особливу увагу санітарній охороні вод, 31 грудня

1925 р. Центральна санітарно-технічна рада УСРР затвердила інструкцію

«Щодо санітарної охорони джерел центрального водопостачання». Зокрема,

щоб охоронити джерела центрального водопостачання від забруднення й

зараження пропонувалося щоб у містах УСРР (з населенням більше 50 тис.

осіб, а також менше 50 тис. осіб але таких, що мали промислове значення), у

яких було або влаштовувалося центральне водопостачання, окружними

санітарно-технічними радами, для кожного водопроводу окремо, розроблявся

проект захисної зони. Відповідно, в інструкції визначався порядок складання

(розроблення) таких проектів, їх розгляду і затвердження [318].

17 вересня 1927 р. Центральна санітарно-технічна рада УСРР своєю

постановою затвердила «Санітарні правила й норми збирання, усунення та

знешкодження бруднин та покидів по не каналізованих залюднених пунктах

міського типу та не каналізованих районах міст, що мають каналізацію». У них

містилися техніко-юридичні норми із санітарно-технічними вимогами до:

1) влаштування й тримання приймачів для збирання бруднин і покидів

(влаштування, перевлаштування й тримання приймачів); 2) усунення бруднин й

покидів (асенізаційної справи) (влаштування й тримання асенізаційних дворів,

посуду для усунення бруднин і покидів (асенізаційних валок («обозов»)),

порядок експлуатації останніх, порядок реєстрації й одержання дозволів на

проведення вивозу бруднин й покидів); 3) організації й експлуатації місць

знешкодження бруднин й покидів (асенізаційних полів, асинізаційно-

агрокультурних полів тощо) (добір місць знешкодження бруднин і покидів,

влаштування й експлуатація цих місць, їх організація й відкриття, а також

нагляд за їх організацією і експлуатацією) [246].

25 листопада 1932 р. Радою Народних Комісарів УСРР було прийнято

постанову «Про охорону чистоти вод». У ній встановлювався перелік заборон

щодо забруднення водних об’єктів для охорони чистоти води, яка вживалася

для питного, господарського й технічного водопостачання, а також для

впорядкування користування водними ресурсами України [196].

122

Окремо слід зупинитися на кодифікації санітарно-епідеміологічного

законодавства в УСРР у перші роки після утворення СРСР. Дане питання

досить ретельно описується І. Б. Усенко у його роботі «Первая кодификация

законодательства Украинской ССР». Зокрема, вчений зазначає, що у серпні

1922 р. І Всеукраїнська санітарна Рада постановила «переглянути,

кодифікувати і зареєструвати існуючі законодавчі акти і розпорядження з

санітарної частини», а також створити з цією метою відповідний апарат зі

спеціалістів-юристів при Наркомздраві УСРР. Згодом ця постанова була

затверджена Народним комісаріатом охорони здоров’я УСРР. Так, у березні

1924 р. Народний комісаріат охорони здоров’я УСРР підготував схему кодексу,

який мав стати частиною Зводу чинного законодавства УСРР [299, с. 94].

У наступні роки здійснювалися підготовчі роботи до кодифікації, певним

підсумком яких стало видання у 1926 р. «Сборника действующего

законодательства по медико-санитарному и аптечному делу в УССР» [266],

групування матеріалів у якому відповідало вказаному проекту схеми

кодексу [299, с. 95].

У липні 1927 р., у зв’язку із поновленням роботи над Зводом чинного

законодавства УСРР, РНК УСРР доручила Народному комісаріату охорони

здоров’я УСРР підготувати і внести до законодавчих органів проект Кодексу

про охорону здоров’я УСРР. На виконання цього доручення Народний

комісаріат охорони здоров’я УСРР спільно із Народним комісаріатом юстиції

УСРР розробив схему майбутнього кодексу, яка 16 січня 1928 р. була

затверджена РНК УСРР. Дана схема, в основному, співпадала зі структурою

«Сборника действующего законодательства по медико-санитарному и

аптечному делу в УССР» 1926 р. На її основі був складений проект кодексу,

який був узгоджений з відділами Народного комісаріату охорони здоров’я

УСРР і затверджений нарадою при загальному відділі народного

комісаріату [299, с. 95].

13 квітня 1929 р. законопроект (який складався з 314 статей) був

надісланий для надання відгуку у Народний комісаріат юстиції УСРР та іншим

123

зацікавленим відомствам. Однак Народний комісаріат юстиції УСРР, Народний

комісаріат внутрішніх справ УСРР та інші відомства дали негативну оцінку

проекту, вказавши на слабку кодифікаційну обробку матеріалу, відсутність

положень про загальні завдання радянської медицини, погану юридичну

термінологію і стиль проекту. У відгуку Народного комісаріату внутрішніх

справ УСРР рекомендувалося видати зібраний матеріал не як кодекс, а як

систематизований збірник нормативних актів. У світлі вказаних зауважень

Народний комісаріат охорони здоров’я УСРР зайнявся доопрацюванням

проекту, а своєрідним побічним підсумком роботи став випуск у 1929 р. нового

систематизованого збірника законодавства про охорону здоров’я [299, с. 95].

На початок 1930 р. був підготовлений новий проект Кодексу про охорону

здоров’я УСРР, розділ IV якого (статті 122–186) був присвячений санітарній і

протиепідемічній діяльності Народного комісаріату охорони здоров’я УСРР та

його місцевих органів [71]. Проект було погоджено зі всіма відділами

Народного комісаріату охорони здоров’я УСРР, а потім опрацьовано

спеціальною комісією при організаційно-інструкторському відділі Народного

комісаріату охорони здоров’я УСРР. У липні 1930 р. проект був винесений на

розгляд колегії Народного комісаріату охорони здоров’я УСРР, яка зробила по

ньому зауваження і утворила спеціальну комісію для його завершального

доопрацювання, яка у вересні 1930 р. провела декілька засідань. 7 січня 1931 р.

у листі, направленому в управління справами Ради Народних Комісарів УСРР,

Народний комісаріат охорони здоров’я УСРР повідомив, що проект кодексу

розроблений і направлений на погодження з відомствами. Однак цей проект

також був відхилений, так само, як і підготований у 1935 р. новий проект

Кодексу про охорону здоров’я УСРР, який в значній мірі був продовженням

попередніх робіт [299, с. 96].

Таким чином, хоча спроба кодифікувати законодавство про охорону

здоров’я не увінчалася успіхом, тим не менш проведена робота сприяла його

систематизації та подальшому вдосконаленню. Більш того, порівнюючи вказані

проекти з «Основами законодавства Союзу РСР і союзних республік про

124

охорону здоров’я» від 19 грудня 1969 р., а також Законом УРСР «Про охорону

здоров’я» від 15 липня 1971 р., І. Б. Усенко звертав увагу на їх схожість за

колом розглядуваних питань, єдність положень принципіального порядку

і т.п. [299, с. 96].

Поряд із характеристикою санітарно-епідеміологічного законодавства

УСРР, варто відзначити і про міжнародну співпрацю у сфері його розвитку.

Так, 7 лютого 1923 р. у Варшаві була підписана «Санітарна конвенція між

УСРР, РСФРР та БСРР з одного боку і Польською Республікою з другого». У

ній говорилося про бажання держав-учасниць охороняти здоров’я суспільства

від заносу і розповсюдження пошесних хвороб. Досягнення цього передбачало:

інформування (сповіщення один одного); здійснення санітарних заходів щодо

припинення та попередження пошесних хвороб; фінансування [235]. У свою

чергу, 10 квітня 1923 р. Всеукраїнським центральним виконавчим комітетом

було прийнято постанову «Про затвердження Санітарної конвенції між УСРР,

РСФРР та БСРР з одного боку та Польською Республікою з другого», якою

передбачалося затвердити її та ратифікувати в цілому обсязі, зобов’язуючись

непорушно виконувати все, що в ній ухвалено [180].

У свою чергу, з 10 травня до 21 червня 1926 р., за ініціативою уряду

Французької Республіки, у Парижі проходила міжнародна санітарна

конференція, присвячена перегляду конвенції, підписаної у Парижі 17 січня

1912 р. За результатами проведення цієї конференції, 21 червня 1926 р. була

прийнята «Міжнародна санітарна конвенція», у якій містилися правила,

належні для дотримання державами-учасницями, з моменту появи на їх

території чуми, холери, жовтої лихоманки та деяких інших заразних

захворювань [312].

При цьому у зв’язку із ратифікацією цієї санітарної конвенції, 23 серпня

1931 р. Центральним виконавчим комітетом СРСР, а також Радою Народних

Комісарів СРСР було прийнято постанову «Про санітарну охорону державного

кордону СРСР». Нею встановлювалася санітарна охорона сухопутних та

морських кордонів СРСР з метою попередження та не допущення чуми, холери

125

та жовтої лихоманки. Для цього санітарні органи застосовували медико-

санітарні (огляд, ізоляція, бактеріологічне дослідження, обсервація,

дезінфекція, дезінсекція, дератизація) та санітарно-адміністративні (заборона

в’їзду та виїзду певним особам, заборона провезення певного багажу, закриття

деяких місцевостей для в’їзду та виїзду) заходи [116].

Таким чином, нормотворча діяльність у сфері санітарно-

епідеміологічного законодавства, чинного на території УСРР у 1922–1937 рр.

набувала більш послідовного характеру. Приймалися основні нормативно-

правові акти, на підставі і у розвиток яких згодом приймалися додаткові, які

деталізували їх положення. При цьому відбувався перехід від дублювання

положень дореволюційних актів та/або актів СРСР до розроблення і

затвердження власних актів УСРР. Відмітним ставало те, що регулювання

санітарно-протиепідемічної діяльності здійснювалося актами не лише

радянського, а й міжнародного санітарно-епідеміологічного законодавства.

Поряд із цим розширювалася і сфера відносин, які регулювалися цими актами,

зокрема, здійснювалася санітарна охорона харчових продуктів, будівництва,

водних об’єктів, державних кордонів тощо.

Крім того, уявляється необхідним враховувати санітарно-епідемічну

ситуацію, при якій відбувалося становлення санітарно-епідеміологічного

законодавства, а відображенням якої можуть слугувати статистичні дані. Так, за

1924–1925 рр. відбулося значне погіршення епідемічного стану на території

УСРР. Зокрема, було зареєстровано 12 тис. 374 випадки заразних захворювань,

що було на 5 тис. 005 випадків більше, ніж у попередньому періоді, коли їх

кількість становила – 7 тис. 369 хворих. У відсотковому співвідношенні

відбулося збільшення на 67,7%, порівняно із попереднім роком [60].

У свою чергу, віддзеркаленням ефективності боротьби з епідемічними

захворюваннями, а отже і ефективності санітарно-епідеміологічного

законодавства виступають статистичні дані щодо смертності від заразних

хвороб за 1926–1928 рр. Зокрема, у відсотковому вираженні число померлих на

100 тис. населення УСРР становило 40, с. 178:

126

Інфекції 1926–1927 рр. 1927–1928 рр.

Віспа 0,06 % 0,04 % зменшення

Дизентерія 8,4 % 6,6 % зменшення

Дифтерія 8,8 % 7,4 % зменшення

Кір 20,4 % 29,1 % збільшення

Малярія 131,6 % 98,0 % зменшення

Скарлатина 39,3 % 28,8 % зменшення

Черевний тиф 8,7 % 12,0 % збільшення

Тобто, з’явилася загальна тенденція зменшення кількісних показників

смертності від інфекційних захворювань.

Зберігалася така тенденція і далі. Так, відповідно до статистичних

показників за 1928–1929 рр. – загальна кількість епідемічних захворювань на

території УСРР значно зменшилася, порівняно із попередніми роками, і

складала – 2 тис. 087 випадків [282]. Це, в певній мірі, можна вважати

результатом вдалого нормативно-правового регулювання санітарно-

протиепідемічної діяльності.

4.3. Санітарно-епідеміологічне законодавство у 1937–1970 рр.

25 січня 1937 р. відкрився Надзвичайний ХІV з’їзд Рад УСРР, а 30 січня

1937 р. з’їзд Рад постановив затвердити проект Конституції Української

Радянської Соціалістичної Республіки [64, с. 271]. При цьому Конституція, але

вже не УСРР, а УРСР 1937 р. була повністю зорієнтована на прийняту 5 грудня

1936 р. Конституцію СРСР і відтворювала принципи і положення останньої.

Варто зауважити, що особливістю джерел права в УСРР до прийняття

Конституції УРСР 1937 р. було те, що приймати закони могли Всеукраїнський

з’їзд Рад, ВУЦВК, Президія ВУЦВК і Раднарком УСРР [69, с. 299]. Тоді як

відповідно до нової Конституції єдиним законодавчим органом УРСР

визнавалася Верховна Рада УРСР (стаття 23), яка утворювала Уряд УРСР –

127

Раду Народних Комісарів УРСР (стаття 38) [75, с. 106, 107]. Остання

визначалася найвищим виконавчим і розпорядчим органом державної влади

УРСР, вона могла видавати постанови і розпорядження на основі і на

виконання законів СРСР і УРСР, а також постанов і розпоряджень Ради

Народних Комісарів СРСР (стаття 41) [75, с. 107]. При цьому закони СРСР були

обов’язковими на території УРСР (стаття 16) [75, с. 104].

Отже, прийняття у 1937 р. нової Конституції, поява на її підставі замість

УСРР – УРСР, оновлене визначення у Конституції нормотворчих повноважень

Верховної Ради і Ради Народних Комісарів УРСР, обов’язкова чинність на

території УРСР законів СРСР, дало підставу вважати 1937-й рік початком

чергового періоду розвитку і функціонування санітарно-епідеміологічного

законодавства вже в УРСР.

При цьому не можна не зазначити про джерельну цінність для даного

дослідження збірників законодавства, які видавалися Народним комісаріатом

охорони здоров’я СРСР, а згодом Міністерством охорони здоров’я СРСР, а

саме: «Сборник важнейших официальных материалов по организации

здравоохранения» 1940 р. (станом на 15 серпня 1940 р.) [257]; «Сборник

важнейших официальных и справочных материалов по санитарным и

противоэпидемическим вопросам» 1941 р. [249]; «Сборник важнейших

официальных материалов по санитарным и противоэпидемическим вопросам»

(у двох книгах) 1949 р. [259; 260]; «Сборник важнейших официальных

материалов по санитарным и противоэпидемическим вопросам» (у двох книгах)

1953 р. [250; 251]; «Сборник важнейших официальных материалов по

санитарным и противоэпидемическим вопросам» 1954 р. [258]; «Сборник

важнейших официальных материалов по санитарным и противоэпидемическим

вопросам» 1955 р. [252]; «Сборник важнейших официальных материалов по

вопросам гигиены труда и производственной санитарии» (у чотирьох випусках)

1962 [253; 254] і 1966 рр. [255; 256] тощо.

Знову ж таки, варто зазначити про доцільність розмежування усієї

сукупності актів санітарно-епідеміологічного законодавства, чинних на

128

території УРСР у період з 1937 до 1970 рр. за трьома напрямками, залежно від

предмета регулювання, а саме: 1) щодо діяльності відповідних органів у

санітарно-протиепідемічній сфері; 2) стосовно боротьби проти епідемій;

3) щодо попередження епідемічних захворювань.

Одним із ключових загальносоюзних актів, якими визначалася і

регулювалася система органів, покликаних забезпечувати санітарно-епідемічне

благополуччя і здійснювати контроль щодо цього, було положення «Про

Народний комісаріат охорони здоров’я Союзу РСР», затверджене постановою

Ради Народних Комісарів СРСР від 3 жовтня 1938 р. [257, с. 2–4]. У свою чергу,

1 червня 1940 р. Радою Народних Комісарів СРСР було прийнято постанову

«Про організаційну структуру Народного комісаріату охорони здоров’я

СРСР» [257, с. 4–16].

24 березня 1939 р. Рада Народних Комісарів УРСР прийняла постанову

«Про утворення дезінфекційного бюро при Наркомздоров’я УРСР». На її

підставі вперше було утворено такий спеціальний орган, як – дезінфекційне

бюро. До компетенції останнього належали: дезінфекція, дезінсекція (знищення

комах і кліщів) і дератизація (знищення гризунів). Тобто боротьба із досить

суттєвими чинниками розповсюдження заразних хвороб [218].

15 серпня 1940 р. Народним комісаріатом охорони здоров’я СРСР було

затверджено положення «Про районні та міські санітарно-епідеміологічні

станції». У ньому окреслювалася територія, на яку поширювалася

попереджувальна протиепідеміологічна діяльність, а також санітарні заходи,

реалізація яких покладалася на такі станції [257, с. 226–228].

22 лютого 1941 р. постановою Ради Народних Комісарів СРСР був

затверджений «Статут Союзу Товариства Червоного Хреста і Червоного

Півмісяця Радянських Соціалістичних Республік». Примітно, що у ньому

розширювався понятійний апарат санітарно-епідеміологічного законодавства.

Звісно ж, формулювалися й основні задачі діяльності Товариства Червоного

Хреста і Червоного Півмісяця СРСР, зокрема: проведення масової санітарно-

оборонної підготовки населення; створення широкої мережі санітарних постів;

129

організація та навчання санітарних дружин; підготовка на курсах санітарних

кадрів; сприяння органам охорони здоров’я у проведенні санітарно-оздоровчих

й протиепідемічних заходів, а також у пропаганді санітарних знань; проведення

роботи з санітарно-гігієнічного виховання молоді тощо [305].

24 листопада 1942 р., у поміч санітарно-епідеміологічній службі, Радою

Народних Комісарів УРСР було затверджено положення «Про суспільного

санітарного інспектора», яким закріплювалося широке коло обов’язків із

забезпечення, проведення та контролю за виконанням санітарно-

протиепідемічних заходів. До обов’язків інспектора, зокрема, належала

співпраця з громадськими організаціями обслуговування, місцевими

санітарними комісіями, а також санітарними постами [236].

Наказом Народного комісаріату охорони здоров’я СРСР від 3 січня

1945 р. «Про заходи з укріплення санітарних кадрів» встановлювалося, що

санітарним лікарем може стати людина з вищою медичною освітою, а

призначення санітарних лікарів в СРСР покладалося на відділи охорони

здоров’я [259, с. 26–28].

27 квітня 1945 р. Народним комісаріатом шляхів сполучення СРСР було

затверджено положення «Про санітарну інспекцію залізничного транспорту».

Згідно із ним передбачалося, що головний санітарний інспектор Народного

комісаріату шляхів сполучення і санітарна служба мали такі права:

а) забороняти відправку вагонів і пасажирів при наявності епідемічних

показань для проведення санітарної та дезінфекційної обробки протягом

24 годин; б) знімати з потяга підозрілих на заразні захворювання пасажирів і

здійснювати їх перевезення до лікарні; в) вимагати ізоляції та госпіталізації

хворих на гострозаразні інфекції; г) забороняти відправку зі станції

забруднених пасажирських і товарних вагонів; д) не допускати завантаження та

розвантаження вантажу, якщо це могло зашкодити здоров’ю людей тощо [260,

с. 751].

17 листопада 1948 р. Міністерством охорони здоров’я СРСР було

затверджено положення «Про районні санітарно-епідеміологічні станції».

130

Згідно із ним на ці станції покладалося розроблення, організація та проведення

санітарно-епідеміологічних заходів у визначених районах [290, с. 28, 29]. До

того ж, було затверджено положення «Про санітарно-епідеміологічну раду при

санітарно-епідеміологічній станції». Відповідно до нього санітарно-

епідеміологічна рада визначалася, як дорадчий орган при санітарних станціях,

на який покладалося створення та обговорення планів і звітів з науково-

дослідної роботи [290, с. 28, 29].

21 листопада 1949 р. Рада Міністрів СРСР затвердила проект постанови

«Про державну санітарну інспекцію Союзу РСР». У ньому передбачалося

покращення санітарного стану населення та здійснення контролю за всіма

галузями промисловості [101].

22 грудня 1952 р., у розвиток положення «Про Всесоюзну санітарну

інспекцію», затвердженого постановою Ради Народних Комісарів СРСР від 26

червня 1935 р. [100], Радою Міністрів СРСР було видано постанову «Про

державного санітарного інспектора СРСР». Нею передбачалося запровадження

посади головного санітарного інспектора СРСР, а також посади головного

санітарного інспектора у кожній республіці. До його компетенції відносився

контроль за заходами із санітарної охорони повітря, води, ґрунту, облік дій

промислових підприємств, які своїми відходами забруднювали повітря

тощо [102].

12 червня 1958 р. Рада Міністрів УРСР прийняла постанову «Про

об’єднання районних санітарно-епідеміологічних станцій з районними

лікарнями у сільських районах УРСР». Це було зроблено, зокрема, для

максимального покращення санітарної діяльності на місцях [270, с. 112, 113].

14 січня 1960 р. Центральний Комітет КПРС разом із Радою Міністрів

СРСР прийняв постанову «Про заходи з подальшого покращення медичного

обслуговування і охорони здоров’я населення СРСР». Згідно із нею Ради

Міністрів союзних республік зобов’язувалися забезпечувати широку

вітамінізацію харчових продуктів масового вжитку (муки, сахару-рафінаду,

харчових жирів та ін.). Крім цього, схвалювалася ініціатива відповідних

131

організацій з покращення санітарного стану, благоустрою, озеленення міст, сіл і

підприємств з активною участю населення і рекомендувалося місцевим

партійним і радянським органам поширити цей опит і заохочувати

самодіяльність населення у боротьбі за здоровий побут тощо [106].

29 жовтня 1963 р. постановою Ради Міністрів СРСР було затверджено

положення «Про державний санітарний нагляд в СРСР». Згідно із ним основні

завдання санітарного нагляду полягали у: здійсненні контролю за проведенням

заходів, направлених на ліквідацію та попередження забруднення довкілля

(води, повітря, ґрунту) шкідливими промисловими відходами; оздоровленні

умов праці, навчання та побуту населення; контролі за організацією заходів,

спрямованих на попередження заразних захворювань тощо. Цим положенням

визначався правовий статус органів державного санітарного нагляду

(Головного санітарно-епідеміологічного управління, санітарно-

епідеміологічних станцій, санітарно-епідеміологічних відділів, а також

санітарно-епідеміологічних служб) [103].

Так, органи державного санітарного нагляду мали право в

адміністративному порядку накладати штрафи за порушення: санітарно-

гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил планування та забудівлі

населених міст; правил охорони атмосферного повітря, поверхневих та

підземних вод, ґрунту; правил радіаційної безпеки, проектування, будування,

експлуатації й утримання житлових домів, культурно-побутових будівель,

виробничих об’єктів промисловості, транспорту, зв’язку, гідротехнічних і

комунальних споруджень, підприємств загального харчування. Штраф

накладався головним санітарним лікарем або його заступниками у розмірі від

10 до 50 руб. [280, с. 191].

21 березня 1969 р., для налагодження ефективної роботи на місцях з

нагляду за виконанням санітарно-протиепідемічних заходів, Міністерство

охорони здоров’я СРСР прийняло постанову «Про перетворення у сільських

радах санітарно-епідеміологічних відділів центральних та районних лікарень у

єдині районні санітарно-епідеміологічні станції» [271, с. 79–81].

132

Отже, на підставі вказаних актів формувалася і діяла система

загальносоюзних (СРСР) і республіканських (УРСР) санітарно-

протиепідемічних органів і установ, визначалася їх компетенція,

підпорядкованість, здійснювалося реформування.

Що стосується актів, спрямованих на боротьбу проти епідемічних

захворювань, то в результаті реалізації широкомасштабних протиепідемічних

заходів у 1922–1937 рр., боротьба з епідеміями все більше відходила на другий

план. Звісно, це не означало повного її припинення, але все таки ця діяльність

потребувала помітно меншого нормативно-правового регулювання.

Так, стан інфекційних захворювань на території УРСР з 1 січня до

1 липня 1942 р. відображався у таких показниках: висипним тифом захворіло –

313 осіб; захворюваність черевним тифом була не високою, але в деяких

районах спостерігалися його спалахи (Лисичанськ, Харківська область). У

зв’язку з цим уряд прийняв рішення проводити протиепідемічні заходи,

зокрема, було відновлено будівництво лазень і пралень, а також дезінфекційної

справи (у Харкові налічувалося 304 дезкамери). Для втілення протиепідемічних

заходів створювалися протиепідемічні загони, які на початку своєї діяльності

відновлювали мережу санітарно-протиепідемічних установ [236].

У свою чергу, у листі Народного комісаріату охорони здоров’я УРСР до

Голови Ради Народних Комісарів УРСР від 13 квітня 1944 р. № 141

вказувалося, що «на територіях, які були звільнені від окупантів, лютують

епідемії висипного тифу, наслідком чого може стати їх поширення на

незаражені території». У цьому листі містилося прохання сприяти у

налагодженні зв’язків з військовими частинами і, у разі виявлення ними

випадків захворювання висипного тифу, обсервувати людей [82].

У зв’язку з цим 17 квітня 1944 р. Рада Народних Комісарів УРСР

затвердила положення «Про обсерваційні пункти». Відповідно до нього

головним призначенням обсерваційних пунктів було попередження та боротьба

з інфекційними захворюваннями серед населення, яке пересувалося залізницею.

До завдань обсерваційних пунктів належало виявлення хворих на заразні

133

хвороби, а також тих, хто перебував у контакті з ними, після чого –

направлення їх до обсерваційних пунктів для проходження карантину [192].

Крім цього, 17 травня 1944 р. Радою Народних Комісарів УРСР було видано

постанову «Про утворення обсерваційних пунктів на залізничних та ґрунтових

шляхах сполучення». На її підставі було утворено пункти для боротьби з

інфекційними хворобами серед населення, яке пересувалося залізничними та

ґрунтовими шляхами сполучення територією УРСР [220].

Крім того, для встановлення більш дієвих заходів збереження здоров’я та

санітарного благоустрою населення, 19 квітня 1944 р. Рада Народних Комісарів

УРСР видала постанову «Про санітарне оздоровлення міст». У ній

передбачалося здійснення очищення міст і води від можливого зараження та

створення належних санітарних умов [206].

Отже, актів, якими регулювалася боротьба проти епідемічних

захворювань ставало все менше, про що свідчать наведені дані, натомість актів,

спрямованих на попередження виникнення епідемій і підтримання належного

санітарного стану ставало все більше. При цьому із розвитком науково-

технічного прогресу ускладнювалася і система таких актів. Умовно їх можна

поділити на декілька груп, а саме, які: (1) стосувалися санітарної охорони

продуктів харчування; (2) охороняли навколишнє природне середовище;

(3) передбачали санітарний захист населених пунктів; (4) регулювали

виготовлення та обіг небезпечних і отруйних речовин; (5) торкалися

проведення щеплень; (6) забезпечували санітарну охорону кордонів;

(7) регулювали будівництво та проектування; (8) мали комплексний характер.

Так, до (1) актів, які стосувалися санітарної охорони продуктів

харчування належали «Санітарні правила отримання молока та догляду за

молоком на молочних фермах, радгоспах та на молокоотримуючих пунктах»,

затверджені Головним державним санітарним лікарем СРСР 19 серпня

1939 р. [249, с. 121].

Крім того, 29 березня 1946 р. Головним державним санітарним лікарем

СРСР були затверджені «Санітарні правила вуличної торгівлі харчовими

134

продуктами». У них містилися техніко-юридичні норми із вимогами до місць

вуличної торгівлі (баз, палаток, кіосків тощо) харчовими продуктами [259,

с. 394].

До (2) актів, що охороняли навколишнє природне середовище

відносилася постанова «Про заходи боротьби із забрудненням атмосферного

повітря та поліпшення санітарно-гігієнічних умов населених місць» прийнята

Радою Міністрів СРСР 20 травня 1949 р. [259, с. 770]. У її розвиток, 14 червня

1949 р. Міністерством охорони здоров’я СРСР було видано наказ «Про охорону

атмосферного повітря» [259, c. 770–772]. Ці акти були прийняті з метою

охорони повітря від забруднення виробничими викидами підприємств та

покращення санітарно-гігієнічних умов. Зокрема, вперше заборонялося

затвердження проектів будівництва або реконструкції промислових

підприємств, які могли забруднювати атмосферне повітря та не передбачали

санітарно-технічних заходів [259, c. 770–772].

До (3) актів, котрі передбачали санітарний захист населених пунктів

належала постанова Центрального виконавчого комітету Ради Народних

Комісарів СРСР від 17 травня 1937 р. «Про санітарну охорону водогонів та

джерел водопостачання». Згідно із нею у кожному населеному пункті на

території СРСР, у якому малися або будувалися водогони загального

користування, встановлювалося обов’язкове визначення зон санітарної охорони

відкритих і підземних джерел водопостачання, які живили такі водогони. У цих

зонах встановлювалися три пояси, у кожному із яких був свій особливий

режим. У цих поясах вводилися різного роду обмеження на будівництво,

земляні та інші роботи, влаштування жилих помешкань і підприємств

тощо [115].

9 жовтня 1941 р. Всесоюзним комітетом стандартів був затверджений

ДЕСТ 1030-41 «Польовий метод фізико-хімічного аналізу питної води», у

якому містилися вимоги до організації виїмок проб води [259, c. 231, 232].

27 липня 1942 р. Радою Народних Комісарів УРСР було прийнято

постанову «Про санітарний нагляд за водопостачанням». Нею встановлювався

135

санітарний нагляд за проведенням заходів в охоронюваних зонах

водопостачання, а також контроль за якістю питної води [236].

30 грудня 1944 р. Всесоюзним комітетом стандартів був затверджений,

внесений Всесоюзною державною санітарною інспекцією та Академією

комунального господарства при РНК РРФСР, ДЕСТ 2761-44 «Джерела

централізованого господарсько-питного водопостачання. Правила вибору та

оцінки якості», який розповсюджувався на джерела водопостачання, що

використовувалися або такі, що намічалися до використання для живлення

централізваних водопроводів. У ньому у вигляді техніко-юридичних норм

встановлювалися вимоги до вибору та оцінки якості джерела водопостачання,

відбору проб води та їх аналізу, порядоку складання заключення про

придатність джерела водопостачання тощо [259, c. 238–243].

29 квітня 1945 р. Всесоюзним комітетом стандартів був затверджений,

внесений Всесоюзною державною санітарною інспекцією та Академією

комунального господарства при РНК РРФСР, ДЕСТ 2874-45 «Вода питна.

Норми якості», який розповсюджувався на воду, що подавалася постійними

централізованими господарсько-питними та технічними водпроводами. У

ньому у вигляді техніко-юридичних норм встановлювалися вимоги до якості

води (у тому числі визначався порядок контролю якості води) [259, c. 228–231].

28 листопада 1946 р. Всесоюзним комітетом стандартів був

затверджений, внесений Міністерством охорони здоров’я СРСР, ДЕСТ 3351-46

«Вода господарсько-питна. Методи визначення фізичних якостей», у якому у

вигляді техніко-юридичних норм містилися вимоги до порядку визначення

запаху, смаку і присмаку, температури води тощо [259, 232–235].

11 лютого 1950 р. Всесоюзним комітетом стандартів був затверджений,

внесений Міністерством охорони здоров’я СРСР, ДЕСТ 5215-50 «Вода

господарсько-питного і промислового водопостачання. Методи санітарно-

бактеріологічного аналізу. Відбір, зберігання і транспортування проб», який

розповсюджувався на відбір, зберігання і транспортування проб води, які

відбиралися із джерел водопостачання та з господарсько-питних і промислових

136

водпроводів для їх санітарно-бактеріологічної оцінки. У ньому у вигляді

техніко-юридичних норм містилися вимоги до порядку підготовки і

стерилізації посуду, відбору, а також транспортування проб води [259, c. 383,

384].

14 січня 1954 р. був затверджений державний загальносоюзний стандарт

ДЕСТ 2874–54 (набув чинності 1 травня 1954 р.), який розповсюджувався на

воду, що подавалася господарсько-питними водопроводами і водопроводами,

які використовувалися як для технічних, так і для питних та господарсько-

побутових цілей. У ньому у вигляді техніко-юридичних норм визначалися

вимоги до якості води (запах, кольоровість, прозорість, вміст відповідних

хімічних сполук тощо), а також порядок контролю якості води, що подавалася

водопроводами для господарсько-питних потреб [248, c. 37–40].

Поряд із цим, 7 липня 1942 р. Радою Народних Комісарів УРСР була

видана постанова «Про приведення в порядок населених місць», якою

передбачалося здійснення прибирання й очистки накопичених нечистот і

твердих відходів [236].

6 січня 1947 р. Всесоюзна санітарна інспекція затвердила інструкцію

«Про роботу Державної санітарної інспекції з очищення населених місць». У

ній були сформульовані основні задачі з очищення міст від відходів,

забруднень ґрунту та води, а також передбачалося проведення

протиепідемічних заходів [259, с. 264–266].

До (4) актів, які регулювали виготовлення та обіг небезпечних і отруйних

речовин відносилися «Санітарні правила розміщення, влаштування й

утримання складів збереження сильнодіючих отруйних речовин», затверджені

19 вересня 1950 р. Головним державним санітарним лікарем СРСР. У них

містилися відповідні санітарно-технічні вимоги, які закріплювалися у формі

техніко-юридичних норм.

У свою чергу, 30 березня 1962 р. Головним державним санітарним

лікарем СРСР були затверджені «Санітарні правила з влаштування, обладнання

та утримання цехів із виготовлення ізопропилбензолу». У них, зокрема,

137

закріплювалися техніко-юридичні норми, якими передбачалося, що при

влаштуванні та утриманні цехів із виготовлення ізопропилбензолу,

підприємства та цехи повинні перевіряти повітря робочої зони на предмет

забруднення парогазоаерозольними сумішами, їх компонентами й продуктами

деструкції, стежити за тим, щоб у повітря не потрапляло більше ніж 0,1% таких

речовин, як: епіхлоргідрін, етиленгліколь, формальдегід, акрілнітріл, дивініл,

стирол, фенол, оскільки це могло негативно вплинути на здоров’я

населення [255, с. 199–205].

До (5) актів, що торкалися проведення щеплень належали затверджені

Управлінням протиепідеміологічних установ Народного комісаріату охорони

здоров’я СРСР 5 серпня 1940 р. «Рекомендації з організації запобіжних

щеплень». У них вказувалася плановість проведення щеплень, віковий ценз та

дози препарату на кожного, хто їх отримував [257, с. 253, 254].

2 лютого 1942 р. Державний комітет оборони СРСР видав постанову

«Про заходи із попередження епідемічних захворювань у країні та Червоній

Армії». Нею передбачалося проведення поголівної імунізації проти гострих

кишкових інфекцій населення великих міст, призовних контингентів, а також

своєчасна діагностика і швидка госпіталізація інфекційних хворих. Для цієї

мети при районних відділах охорони здоров’я передбачалося створення

пересувних епідзагонів та організація інституту суспільних санітарних

інструкторів [237; 78, с. 235].

До (6) актів, котрі забезпечували санітарну охорону кордонів відносилися

«Правила з санітарної охорони повітряних кордонів СРСР», затверджені

5 травня 1945 р. Народним комісаріатом охорони здоров’я СРСР і Головним

управлінням цивільного повітряного флоту СРСР. Вони були прийняті з метою

попередження заносу заразних хвороб із-за кордону через повітряні кораблі, їх

екіпажі, пасажирів, а також вантаж. Відповідно до них при кожному аеропорту

повинні були провадитися медико-санітарні заходи, здійснення яких

покладалося на медико-санітарні частини аеропорту. До обов’язків останніх

відносилося: а) провадження медико-санітарного огляду екіпажів, пасажирів та

138

вантажу, що прибуває до аеропорту; б) збір аналізів, а у разі потреби,

вакцинація; в) у окремих випадках здійснення санітарної обробки пасажирів,

екіпажу й персоналу аеропорту [259, с. 735, 736].

3 жовтня 1962 р. указом Президії Верховної Ради СРСР були внесені

деякі зміни до постанови Центрального виконавчого комітету Ради Народних

Комісарів СРСР «Про санітарну охорону кордонів» від 23 серпня 1931 р.

Зокрема, втрачала чинність стаття 6, яка передбачала кримінальну

відповідальність або накладення штрафу у розмірі 100 руб. за порушення

правил, встановлених цією постановою. Крім того, втрачала чинність стаття 7,

яка закріплювала, що інформування про санітарний стан СРСР та про

санітарний стан іноземних держав проводиться через загальносоюзне бюро

закордонної санітарної інформації. У статтях 12 і 23 передбачалося, що для

захисту населення від можливої загрози зараження епідемічними хворобами

речі, цінності, пошта, сільськогосподарські продукти, лісні продукти, рослини,

тварини та продукти тваринного походження підлягають окрім прикордонного,

ще й медико-санітарному, ветеринарному та фіто-санітарному контролю, який

проводиться санітарно-карантинними пунктами на прикордонних

територіях [277, c. 94, 95].

До (7) актів, які регулювали будівництво та проектування можна віднести

ДЕСТ 1309-42 «Лазні комунальні. Норми проектування», затверджений

Всесоюзним комітетом стандартів 26 вересня 1942 р., який розповсюджувався

на проектування комунальних лазень з пропускною здатністю до 250 осіб на

годину. У ньому закріплювалася класифікація лазень, а у вигляді техніко-

юридичних норм встановлювалися вимоги до ділянок, на яких вони мали

розміщуватися, визначалися основні положення і розрахункові дані (перелік

основних приміщень і кількість місць у них, норми площь та розміри основних

приміщень, їх висота), закріплювалися вимоги до санітарно-технічного

обладнання та електричного освітлення (розрахункові внутрішні температури і

норми кратності вентиляційних обмінів, загальне витрата води, електричне

освітлення) тощо [250, c. 306–310].

139

30 листопада 1942 р. Всесоюзним комітетом стандартів був затверджений

(як рекомендований) ДЕСТ 1872-42 «Колодязі бурові трубчасті. Технічні

умови», який передбачав технічні умови на влаштування трубчастих бурових

колодязів (скважин), призначених для видобутку підземних вод, що містилися у

пластах земної кори на різних глибинах, для водопостачання окремих жилих

будівель, населених пунктів та промислових підприємств. У ньому у вигляді

техніко-юридичних норм містилися технічні умови (до місця закладення

колодязів, додаткових пристроїв з томпанажу та встановлення сальників,

облаштування гірла скважини після закінчення буріння до обладнання її

водопідйомником, а також після її обладнання водопідйомником), правила

випробування колодязів тощо [259, c. 244–247].

14 квітня 1943 р. Всесоюзним комітетом стандартів був затверджений

ДЕСТ 2075-43 «Пральні. Норми проектування», який розповсюджувався на

проектування пралень з пропускною здатністю від 250 до 2000 кг білизни за 8

робочих годин. У ньому, так само, закріплювалася класифікація пралень, а у

вигляді техніко-юридичних норм встановлювалися вимоги до ділянок, на яких

вони мали розташовуватися, до споруд і приміщень (їх склад і площі, ширина

проходів), визначалися вимоги до санітарно-технічного обладнання та

електричного освітлення (розрахункові внутрішні температури і вентиляційні

обміни, витрата і температура води для прання, електричне освітлення)

тощо [250, 313–318].

31 липня 1944 р. Всесоюзним комітетом стандартів був затверджений

ДЕСТ 2602-44 «Санітарно-епідемічні станції. Норми проектування», який

розповсюджувався на проектування та устрій санітарно-епідеміологічних

станцій автономних республік, крайових, обласних, міських і районних,

водного і залізничного транспорту, а також інших відомств. У ньому у вигляді

техніко-юридичних норм визначалися вимоги до приміщень та їх розмірів,

загальні вказівки з планування приміщень, будівельні вказівки, вимоги до

освітлення та орієнтування за сторонами світу, до опалення і вентиляції, до

140

водопостачання і каналізації, до ділянки, на якій мала розташовуватися станція

тощо [250, c. 61–70].

27 квітня 1946 р. Всесоюзним комітетом стандартів був затверджений

ДЕСТ 3167-46 «Станції зливні для рідких відходів. Норми проектування», який

розповсюджувався на постійні, що розміщувалися у закритих приміщеннях

зливні станції для прийому рідких господарсько-побутових відходів, які

доставлялися автомобільним або гужевим асенізаційним транспортом з

вигребних вбиралень і помийниць, для очистки їх від твердих крупних домішок

і піску та для спуску їх у каналізаціну сітку. У ньому у вигляді техніко-

юридичних норм містилися вимоги до технічних умов (будівель і приміщень,

розбавлення рідких відходів водою, водопостачання, зовнішньої каналізації,

опалення і вентиляції), освітлення станцій тощо [259, c. 275–279].

3 липня 1947 р. Всесоюзним комітетом стандартів був затверджений,

внесений Міністерством охорони здоров’я СРСР, ДЕСТ 3743-47 «Камери

біотермічні. Норми проектування», який розповсюджувався на біотермічні

камери для знешкодження твердих відходів, що накопичувалися у жилих

будинках, лікарнях, ринках, санаторіях та інших будівлях, розташованих у

середній та південній полосах Радянського Союзу. У них у вигляді техніко-

юридичних норм містилися визначення і призначення біотермічних камер, а

також технічні умови їх експлуатації тощо [259, c. 280].

22 липня 1947 р. Радою міністрів СРСР був затверджений ДЕСТ 3825-47

«Норми штучного освітлення лампами накалювання промислових

підприємств» (набирав чинності з 1 жовтня 1947 р.), який застосовувався при

проектуванні промислових підприємств – нових, таких, що реконстроювалися і

відновлювалися. У ньому у вигляді техніко-юридичних норм містилися загальні

положення (щодо систем і видів освітлення, а також ступенів світлоти фону, на

якому розрізнялася деталь і ступенів контрастів між деталлю, що розрізняється

і фоном), правила і вимоги до встановлення внутрішнього, а також зовнішнього

освітлення (норми освітлення, обмеження осліплення, коефіцієнт запасу,

аварійне освітлення), норма постійного освітлення [259, c. 536–545].

141

9 серпня 1947 р. Радою міністрів СРСР був затверджений ДЕСТ 1324-47

«Санітарні норми і правила проектування промислових підприємств» (набирав

чинності з 1 жовтня 1947 р.), який застосовувався при проектуванні

промислових підприємств – нових, таких, що реконстроювалися і

відновлювалися. У ньому у вигляді техніко-юридичних норм містилися правила

та вимоги, які мали дотримуватися при проектуванні промислових підприємств,

при забезпеченні їх водопостачанням і каналізацією, вимоги до виробничих

будівель і приміщень, до освітлення, до адміністративно-конторських, а також

побутових приміщень, до здравпунктів тощо [259, c. 506–530].

14 квітня 1954 р. Державним комітетом Ради Міністрів СРСР зі справ

будівництва були затверджені «Норми і технічні умови проектування

споруджень малої продуктивності для біологічного очищення господарсько-

фекальних стічних вод в природних умовах». У них містилися техніко-

юридичні норми, які детально визначали вимоги до очисних споруджень [264,

с. 49–50].

До (8) актів, які мали комплексний характер можна віднести наказ

Міністерства охорони здоров’я УРСР «Про проведення заходів по профілактиці

чуми та інших небезпечних інфекцій» від 20 жовтня 1956 р. Для його

забезпечення був здійснений інструктаж медичного персоналу санітарно-

профілактичних та лікувальних установ щодо своєчасного виявлення

підозрілих на чуму і холеру хворих, профілактики інших інфекцій, а також

стосовно контролю їх можливого занесення через кордон Чорним морем та

аеропортами [202].

У зв’язку з цим варто зазначити, що відповідно до звіту Міністерства

охорони здоров’я СРСР за 1956–1957 рр. кількість інфекційних захворювань на

10 тис. населення складала: черевний тиф – 1,41%; дифтерія – 1,96%; кір –

48,18%; висипний тиф – 0,54%; малярія – 0,5% [283]. Ці данні стали свідченням

того, що після проведення санітарних та профілактичних заходів кількість

інфекційних захворювань зменшилася.

142

Окремо необхідно зазначити, що відповідно до закону Української РСР

«Про прийняття Західної України до складу Української Радянської

Соціалістичної Республіки» від 15 листопада 1939 р. Західна Україна була

включена до складу Української РСР [201]. Це означало скасування на її

території всіх раніше чинних актів польського законодавства і початок

розповсюдження на її територію загальносоюзного (СРСР) і республіканського

(УРСР) радянського санітарно-епідеміологічного законодавства.

Таким чином, у зазначений період чітко проявляється тенденція

переважання нормативно-правової бази союзного законодавства,

різноманітного за своїм призначенням.

4.4. Санітарно-епідеміологічне законодавство у 1970–1991 рр.

Варто зазначити, що у законах та інших нормативних актах СРСР і УРСР

даного періоду явно прослідковувалася суперечливість у розвитку радянського

суспільства, жорсткий централізм, адміністративно-командний стиль керування

суспільством. Законодавство УРСР та інших союзних республік розвивалося в

основному під безпосереднім впливом загальносоюзних нормативних актів.

Причому при прийнятті загальносоюзних законів законодавцям союзних

республік прямо вказувалося на необхідність вносити зміни і доповнення у

відповідне законодавство республіки. Це свідчить про існування

централістських установок у законотворчості, які суттєво обмежували права

союзних республік у галузі законотворчості. За влучним спостереженням

В. Д. Гончаренка на території республік безпосередньо діяли численні

загальносоюзні закони та інші нормативні акти у всіх галузях права [18, с. 360].

Така ситуація природно була притаманна і санітарно-епідеміологічному

законодавству [20; 22; 29; 30; 31], про що буде наглядно показано далі.

При цьому для даного дослідження актуально вказати на збірники, які

видавалися у вказаний період і у яких містилися певні акти санітарно-

епідеміологічного законодавства, наприклад: «Сборник важнейших

143

официальных материалов по санитарным и противоэпидемиологическим

вопросам» (у семи томах) (том 1) 1991 р. (станом на 1 липня 1991 р.) [261; 262],

(том 3) 1992 р. (станом на 1 липня 1991 р.) [263] та ін.

Для системи актів санітарно-епідеміологічного законодавства, чинних на

території УРСР, 1970 рік став початком нового етапу їх формування. Це

пов’язано з тим, що 19 грудня 1969 р. Верховною Радою СРСР був ухвалений

Закон «Про затвердження Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік

про охорону здоров’я». Цим законом Верховна Рада СРСР затверджувала

Основи законодавства СРСР і союзних республік про охорону здоров’я, але

визначала, що набувають чинності вони з 1 липня 1970 р. При цьому, Президії

Верховної Ради СРСР доручалося привести законодавство СРСР у

відповідність до Основ [132]. Тим самим закладався нормативно-правовий

фундамент для здійснення оновлення законодавства з охорони здоров’я, у тому

числі, і санітарно-епідеміологічного.

«Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону

здоров’я» складалися з преамбули і дев’яти розділів (55 статей), у яких

закріплювалися загальні положення (розділ 1), правила зайняття медичною і

фармацевтичною діяльністю (розділ 2), забезпечення санітарно-епідемічного

благополуччя населення (розділ 3), порядок надання лікувально-

профілактичної допомоги населенню (розділ 4), здійснення охорони

материнства і дитинства (розділ 5), вимоги щодо санаторно-курортного

лікування, організації відпочинку, туризму і фізичної культури (розділ 6),

провадження медичних експертиз (працездатності, судово-медичної, судово-

психіатричної) (розділ 7), порядок надання і забезпечення лікарської і протезної

допомоги (розділ 8), правила застосування міжнародних угод (розділ 9) [132].

При цьому 14 з 55 статей (тобто – 25,45 % загального обсягу) стосувалися

забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення (розділ 3).

Зокрема, статтею 18 передбачалося, що санітарно-епідемічне благополуччя

населення СРСР забезпечується проведенням комплексних санітарно-

гігієнічних та санітарно-протиепідемічних заходів і системою державного

144

санітарного нагляду. У свою чергу, проведення санітарно-гігієнічних та

санітарно-протиепідемічних заходів, спрямованих на оздоровлення

навколишнього середовища, покращення умов праці, побуту і відпочинку

населення, попередження і зниження захворюваності, вважалося обов’язком

всіх державних органів, підприємств і організацій, а також громадських

організацій. За порушення санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних

норм і правил передбачалося настання дисциплінарної, адміністративної або

кримінальної відповідальності відповідно до законодавства Союзу РСР та

союзних республік [132].

Державний санітарний нагляд за проведенням санітарно-

протиепідемічних заходів, дотриманням санітарно-гігієнічних і санітарно-

протиепідемічних правил і норм покладався на органи і установи санітарно-

епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я СРСР і міністерств

охорони здоров’я союзних республік, а їх повноваження мали визначатися

законодавством Союзу РСР (стаття 19) [132].

Крім того, у розділі 3 містилися загальні санітарні вимоги до планування і

забудови населених пунктів (стаття 20), очищення і знешкодження

промислових і комунально-побутових викидів, відходів і покидів (стаття 21),

заселення житлових приміщень (стаття 22), утримання виробничих приміщень,

житлових та інших будівель і територій (стаття 23), попередження і усунення

шуму (стаття 24), господарсько-питного водопостачання (стаття 25),

виготовлення, обробки, зберігання, транспортування і реалізації продуктів

харчування (стаття 27), виготовлення, застосування, зберігання і

транспортування радіоактивних, ядовитих і сильнодіючих речовин (стаття 28).

Поряд із цим передбачалося обов’язкове погодження стандартів і технічних

умов з органами охорони здоров’я (стаття 26), проходження працівниками

певних підприємств, установ і організацій обов’язкових медичних оглядів

(стаття 29), здійснення попередження і ліквідації інфекційних захворювань

(стаття 30), санітарного просвітництва населення (стаття 31) [132].

145

Окремо слід зазначити, що 7 жовтня 1977 р. Верховною Радою СРСР

було прийнято і введено у дію нову Конституцію СРСР. У ній, вперше за

радянських часів, на конституційному рівні, у частині 1 статті 42 було

закріплено право громадян СРСР на охорону здоров’я. У частині 2 статті 42

передбачалося, що це право мало забезпечуватися, поряд із іншим, розвитком і

вдосконаленням техніки безпеки та виробничої санітарії; проведенням широких

профілактичних заходів; заходами з оздоровлення навколишнього середовища;

розгортанням наукових досліджень, спрямованих на попередження та зниження

захворюваності, на забезпечення довголітнього активного життя громадян

тощо [74].

При цьому характеризуючи правові аспекти охорони здоров’я у світлі

Конституції СРСР 1977 р., В. І. Новоселов зазначав, що у її нормах про основи

охорони здоров’я були враховані раніше прийняті нормативні акти з охорони

здоров’я. Зокрема, підтверджені всі раніше проголошені права громадян в

області охорони здоров’я і гарантії цих прав, а також суттєво розвинуті як

права, так і гарантії. Так, вченим відмічалася юридична гарантованість прав і

свобод громадян СРСР у сфері охорони здоров’я, яка бачилася у чіткому

формулюванні у законодавчих та інших нормативних актах прав і свобод

громадян, що виключало можливість їх двоякого або неправильного

тлумачення і застосування. Відповідно, це вважалося властивим і статті 42

Конституції СРСР, а також нормам Основ законодавства Союзу РСР і союзних

республік про охорону здоров’я [95, с. 4, 7].

У свою чергу, В. Л. Мунтян і Ю. С. Шемшученко, аналізуючи статтю 42

Конституції СРСР через призму охорони навколишнього середовища,

зазначали, що об’єктом правової охорони природи в кінцевому рахунку є

людина – носій соціальних і природних цінностей. У зв’язку з чим вчені

вважали, що завдання охорони природи переростають у проблему охорони

особистих благ – здоров’я і життя людей. Так, ними зверталася увага на

посилення вимог до якості води, до виробництва, обробки, зберігання,

транспортування та реалізації продуктів харчування, до джерел радіоактивних

146

та іонізуючих випромінювань, отруйних і сильнодіючих речовин.

Підкреслювалося, що більш ніж для 2500 шкідливих речовин було встановлено

гранично допустимі концентрації, розроблялися природоохоронні стандарти на

обмеження шуму, вібрацій, інших видів впливу на навколишнє середовище та

людину [91, с. 46]. Всім цим підкреслювалася важливість нормативно-

правового регулювання сфери санітарного благополуччя.

Крім того, В. І. Новоселов зазначав, що за останні роки законодавство про

охорону здоров’я було суттєво оновлено, був підвищений рівень правового

регулювання відносин у сфері охорони народного здоров’я за рахунок того, що

вони стали регламентуватися не тільки постановами уряду і актами міністерств

охорони здоров’я, але перш за все законами. При цьому вченим зверталася

увага на те, що у зв’язку з прийняттям нової Конституції СРСР було

передбачено внесення змін і доповнень до Основ законодавства Союзу РСР і

союзних республік про охорону здоров’я [95, с. 4].

Так, в результаті закріплення статті 42 Конституції СРСР, Указом

Президії ВР СРСР від 18 червня 1979 р. до «Основ законодавства Союзу РСР і

союзних республік про охорону здоров’я» були внесені зміни. Зокрема, стаття 3

«Охорона здоров’я населення – обов’язок всіх державних органів, громадських

організацій» стала статтею 4, зберігши свою початкову редакцію. При цьому

стаття 3 стала називатися – «Право громадян на охорону здоров’я». У її першій

частині містилося посилання на те, що відповідно до Конституції СРСР

громадяни СРСР мали право на охорону здоров’я, а у частині другій

повторювалися конституційні положення щодо забезпечення цього права [133].

У свою чергу, стаття 4, яка у початковій редакції «Основ» була

присвячена «Забезпеченню громадян медичною допомогою», зникла.

Щоправда, її положення стосовно забезпечення громадян СРСР

загальнодоступною безоплатною і кваліфікованою медичною допомогою, яка

надавалася державними установами охорони здоров’я, фактично, стали

закріпленими у частині 2 статті 3 «Основ», у якості одного із способів

забезпечення права громадян СРСР на охорону здоров’я. Примітно, що як у

147

початковій (частина 3 статті 3), так і у новій (частина 3 статті 4) редакції

«Основ» було закріплено обов’язок громадян дбайливо ставитися до свого

здоров’я і здоров’я інших членів суспільства [132; 133].

Отже, «Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про

охорону здоров’я» встановлювали орієнтири, створювали підґрунтя для

подальшого розроблення і прийняття актів медичного (у тому числі санітарно-

епідеміологічного) законодавства, як на рівні СРСР, так і на рівні союзних

республік. У них закріплювалися принципи, вимоги і приписи, яким мали

відповідати інші акти, якими регулювалися відносини у сфері охорони

здоров’я, зокрема, у сферах санітарії та епідеміології. Враховуючи це, а також

виходячи зі змісту «Основ», їх можна умовно вважати «Конституцією СРСР з

охорони здоров’я».

Так, відповідно до статті 2 «Основ» законодавство Союзу РСР і союзних

республік про охорону здоров’я складалося з «Основ» і відповідних ним інших

актів законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я. При

цьому згідно зі статтею 7 «Основ» до відання союзної республіки в особі її

вищих органів державної влади належало прийняття актів законодавства у

галузі охорони здоров’я [132; 133].

У зв’язку з цим, доречно зазначити, що 15 липня 1971 р. Верховною

Радою УРСР був прийнятий Закон УРСР «Про охорону здоров’я» [194]. При

цьому відповідно до постанови Верховної Ради УРСР «Про введення в дію

Закону Української РСР про охорону здоров’я» цей закон набував чинності з

1 жовтня 1971 р. Крім того, Президії Верховної Ради Української РСР

доручалося привести законодавство Української РСР, а Раді Міністрів

Української РСР привести рішення Уряду Української РСР у відповідність до

Закону Української РСР «Про охорону здоров’я» [172].

Закон УРСР «Про охорону здоров’я», як і «Основи законодавства Союзу

РСР і союзних республік про охорону здоров’я», складався з преамбули і

дев’яти розділів, які теж були присвячені: загальним положенням (розділ 1),

заняттю медичною і фармацевтичною діяльністю (розділ 2), забезпеченню

148

санітарно-епідемічного благополуччя населення (розділ 3), лікувально-

профілактичній допомозі населенню (розділ 4), охороні материнства і

дитинства (розділ 5), санаторно-курортному лікуванню, організації відпочинку,

туризму і фізичної культури (розділ 6), медичним експертизам (працездатності,

судово-медичним, судово-психіатричним) (розділ 7), лікарській і протезній

допомозі (розділ 8), порядку застосування міжнародних угод (розділ 9) [194].

За обсягом Закон УРСР «Про охорону здоров’я» був більшим ніж

«Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я»

і містив 88 статей, 20 з яких (що становило – 22,72 % від загальної кількості)

регулювали забезпечення санітарно-епідемічного благополуччя населення. Так,

статтею 22, на відміну від статті 18 «Основ», передбачалося забезпечення

санітарно-епідемічного благополуччя населення тільки Української РСР, тоді

як в «Основах» – всього СРСР. В іншому ж, таке забезпечення, так само, мало

здійснюватися шляхом проведення комплексних санітарно-гігієнічних і

санітарно-протиепідемічних заходів і системою державного санітарного

нагляду. Теж саме стосувалося і інших положень статті 22, вони повністю

дублювали положення статті 18 «Основ», за виключенням того, що замість

союзних республік в ній звісно ж вказувалася Українська РСР [194].

У статті 23, так само, як і у статті 19 «Основ», здійснення державного

санітарного нагляду за проведенням санітарно-протиепідемічних заходів,

додержанням санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил та

норм покладалося на органи і заклади санітарно-епідеміологічної служби

Міністерства охорони здоров’я СРСР і, відповідно, Міністерства охорони

здоров’я Української РСР. При цьому так само встановлювалося, що

повноваження органів і закладів санітарно-епідеміологічної служби, які

здійснювали державний санітарний нагляд, мали визначатися законодавством

Союзу РСР [194].

Далі йшли норми, які:

- закріплювали санітарні вимоги, що ставилися до планування і забудови

населених пунктів (стаття 24, яка повністю дублювала статтю 20 «Основ»);

149

- передбачали забезпечення заходів для очистки і знешкодження

промислових та комунально-побутових викидів, відходів і покидьків (стаття 25,

яка повторювала частину 1 статті 21 «Основ», з вказівкою на відповідальність,

установлену законодавством Союзу РСР та, відповідно, такої союзної

республіки, як Української РСР);

- встановлювали заборону або тимчасове припинення експлуатації

об’єктів, що могли завдати шкоди здоров’ю людей шкідливими викидами,

відходами і покидьками (стаття 26, яка повністю дублювала частини 2 і 3

статті 21 «Основ»);

- регулювали санітарні вимоги до заселення жилих приміщень (стаття 27,

яка була прийнята у розвиток статті 22 «Основ», зокрема, в останній

вказувалося на встановлення таких санітарних вимог Радами Міністрів союзних

республік, а в статті 27 «Закону», відповідно, Радою Міністрів Української РСР,

частини ж другі цих статей повністю співпадали);

- закріплювали право осіб, які хворіють на тяжкі форми деяких хронічних

захворювань, на додаткову жилу площу (стаття 28, яка була прийнята у

розвиток частини 3 статті 22 «Основ», зокрема, уточнюючи, що випадки і

порядок надання такої жилої площі встановлюються законодавством Союзу

РСР і, відповідно, такої союзної республіки, як Української РСР. При цьому на

підставі указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 березня 1984 р. з частини 3

статті 22 «Основ» була виключена вказівка на встановлення таких випадків і

порядку законодавством союзних республік. У свою чергу, на підставі указу

Президії Верховної Ради Української РСР від 20 травня 1985 р. № 278-ХІ теж

саме було зроблено і стосовно статті 28 «Закону», виключивши з неї вказівку на

законодавство Української РСР);

- передбачали обов’язковість додержання санітарних правил утримання

виробничих приміщень (стаття 29, яка була повною відповідністю частин 1 і 2

статті 23 «Основ»);

150

- встановлювали порядок додержання санітарних правил утримання

жилих та інших будинків і територій, на яких вони розташовані (стаття 30, яка

повторювала частини 2 і 3 статті 23 «Основ»);

- регулювали запобігання і усунення шуму (стаття 31, яка повністю

дублювала статтю 24 «Основ»);

- закріплювали санітарні вимоги до господарсько-питного

водопостачання (стаття 32, положення якої повторювали статтю 25 «Основ»,

звісно ж з вказівкою замість законодавства союзних республік на законодавство

Української РСР);

- передбачали обов’язковість погодження стандартів і технічних умов з

органами охорони здоров’я (стаття 33, яка була точною копією статті 26

«Основ», знову ж таки визначаючи в якості союзної республіки – Українську

РСР);

- встановлювали санітарні вимоги при виробництві, обробці, зберіганні,

транспортуванні і реалізації продуктів харчування (стаття 34, яка дублювала

частину 1 статті 27 «Основ»);

- регулювали порядок застосування нових хімічних речовин, засобів та

методів для виробництва і обробки продуктів харчування (стаття 35, яка

повністю повторювала частину 2 статті 27 «Основ»);

- закріплювали вимоги щодо санітарного нагляду за виробництвом,

застосуванням, зберіганням і транспортуванням радіоактивних, отруйних і

сильнодіючих речовин (стаття 36, яка була точним відображенням статті 28

«Основ»);

- передбачали обов’язкові медичні огляди (стаття 37, частини 1 і 2 якої

повторювали частини 1 і 2 статті 29 «Основ», при цьому частиною 3 статті 37

встановлювалася відповідальність керівників підприємств, установ і організацій

за своєчасне проходження працівниками обов’язкових медичних оглядів);

- регулювали запобігання інфекційним захворюванням і їх ліквідацію

(стаття 38, яка віддзеркалювала положення частин 1 і 2 статті 30 «Основ»,

151

визначаючи в якості Ради Міністрів союзної республіки – Раду Міністрів

Української РСР);

- закріплювали порядок госпіталізації хворих на інфекційні хвороби та

оздоровлення осіб, які є бактеріоносіями інфекційних хвороб (стаття 39,

частини 1, 2 і 3 якої дублювали, відповідно, частини 3, 4 і 5 статті 30 «Основ»);

- передбачали профілактичні щеплення (стаття 40, частини 1 і 2 якої були

точним відображенням, відповідно, частин 6 і 7 статті 30 «Основ»);

- регулювали санітарну освіту населення (стаття 41, яка повторювала

положення статті 31 «Основ», з єдиною відмінністю – вказівкою на Товариство

Червоного Хреста саме Української РСР) [194].

Характеризуючи Закон УРСР «Про охорону здоров’я», не можна не

зазначити, що 20 квітня 1978 р. Верховною Радою Української РСР було

прийнято і введено у дію нову Конституцію Української РСР. У ній, в частині 1

статті 40, так само, як і у частині 1 статті 42 Конституції СРСР 1977 р.,

закріплювалося право громадян, але звісно ж не СРСР, а Української РСР на

охорону здоров’я. Відповідно ж до частини 2 статті 40, як і частини 2 статті 42

Конституції СРСР 1977 р., передбачалося, що це право, так само, повинно

забезпечуватися, у тому числі, розвитком і вдосконаленням техніки безпеки і

виробничої санітарії; проведенням широких профілактичних заходів; заходами

щодо оздоровлення навколишнього середовища; розгортанням наукових

досліджень, спрямованих на запобігання та зниження захворюваності, на

забезпечення довголітнього активного життя громадян тощо [76]. Тим самим у

статті 40 Конституції Української РСР 1978 р. були продубльовані положення

статті 42 Конституції СРСР 1977 р. щодо права громадян на охорону здоров’я.

Крім цього, закріплення на рівні Конституції Української РСР права

громадян на охорону здоров’я призвело згодом до внесення змін у Закон

Української РСР «Про охорону здоров’я» (як це було свого часу стосовно

Конституції СРСР 1977 р. і «Основ законодавства Союзу РСР і союзних

республік про охорону здоров’я» 1969 р.). Зокрема, на підставі Указу Президії

Верховної Ради Української РСР від 21 березня 1980 р. до певних норм Закону

152

Української РСР «Про охорону здоров’я» були внесені зміни і

доповнення [177].

Так, стаття 3 «Охорона здоров’я населення – обов’язок усіх державних

органів, громадських організацій» стала статтею 4, при цьому не змінивши

своєї початкової редакції. Натомість стаття 3 почала бути присвяченою праву

громадян на охорону здоров’я. Зокрема, у частині 1 статті 3 зазначалося, що

відповідно до Конституції СРСР і Конституції Української РСР громадяни

Української РСР мають право на охорону здоров’я. Відповідно, частина 2 статті

3 містила способи і заходи забезпечення цього права, і повністю повторювала

положення частини 2 статті 40 Конституції Української РСР 1978 р., частини 2

статті 42 Конституції СРСР 1977 р., а також частини 2 статті 3 «Основ

законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я» в

редакції від 18 червня 1979 р. [195].

У свою чергу, стаття 4 «Участь громадськості в діяльності органів і

закладів охорони здоров’я» стала статтею 5, а положення початкової редакції

статті 5 щодо забезпечення громадян загальнодоступною безплатною і

кваліфікованою медичною допомогою, яка мала надаватися державними

закладами охорони здоров’я, втілилися у частині 2 нової редакції статті 3, в

якості одного із способів забезпечення права громадян Української РСР на

охорону здоров’я. При цьому як у початковій (частина 3 статті 3), так і у новій

(частина 3 статті 4) редакції «Закону» за громадянами закріплювався обов’язок

дбайливо ставитись до свого здоров’я і здоров’я інших членів суспільства [194;

195].

Отже, Закон УРСР «Про охорону здоров’я» практично був копією «Основ

законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я» на

республіканському рівні. І хоча за кількістю статей розділ 3 «Закону» був

більшим, ніж розділ 3 «Основ», однак це було результатом того, що положення

однієї статті «Основ» розміщувалися у декількох статтях «Закону». Відповідно,

якщо «Основи» можна умовно вважати «Конституцією СРСР з охорони

здоров’я», то «Закон» – «Конституцією УРСР з охорони здоров’я».

153

У зв’язку з цим доцільно навести витяг з доповіді Міністра охорони

здоров’я УРСР А. Ю. Романенка «Про стан та заходи по дальшому поліпшенню

медичного обслуговування населення республіки у світлі положень Конституції

СРСР і Конституції Української РСР та Закону Української РСР Про охорону

здоров’я», яка була озвучена на засіданні Верховної Ради Української РСР 26

червня 1979 р. Зокрема, Міністр зазначив, що у новій Конституції СРСР,

Конституції Української РСР, в Основах законодавства Союзу РСР і союзних

республік про охорону здоров’я, в Законі Української РСР про охорону

здоров’я юридично закріплено державний характер радянської системи

охорони здоров’я. Після чого додав, що конституційне право громадян СРСР у

цій галузі забезпечується безплатною загальнодоступною кваліфікованою

медичною допомогою, особливим піклуванням про здоров’я підростаючого

покоління, розгортанням наукових досліджень, спрямованих на запобігання

захворюваності та її зниження, забезпечення довголітнього активного життя

громадян [43, с. 6].

Тим самим було підкреслено важливість права громадян на охорону

здоров’я (у тому числі у санітарному та епідемічному аспектах, адже вони, як

випливає зі змісту частини 2 статті 42 Конституції СРСР 1977 р., а також

частини 2 статті 40 Конституції Української РСР 1978 р., напряму пов’язані з

його гарантуванням), що підтверджувалося конституційним і законодавчим

рівнями закріплення і гарантування цього права. В цілому ж доповідь Міністра

була присвячена висвітленню досягнень і недоліків у діяльності з охорони

здоров’я.

У свою чергу, враховуючи доповідь Міністра, Верховна Рада Української

РСР у своїй постанові від 27 червня 1979 р., яка за назвою повторювала назву

доповіді Міністра, а саме: «Про стан та заходи по дальшому поліпшенню

медичного обслуговування населення республіки у світлі положень Конституції

СРСР і Конституції Української РСР та Закону Української РСР Про охорону

здоров’я», також звернула увагу на певні досягнення і недоліки у діяльності

щодо охорони здоров’я [43, с. 137–144]. Зокрема, зазначалося про широке

154

застосування в медичній практиці нових ефективних методів профілактики та

лікування. Вказувалося, що послідовне здійснення заходів по автоматизації і

механізації технологічних процесів, оздоровленню виробничої сфери,

поліпшенню умов праці та техніки безпеки сприяли зменшенню за три роки

(десятої) п’ятирічки кількості професійних захворювань більш як на третину

тощо [43, с. 138].

У той же час відмічалося недостатнє використання Міністерством

охорони здоров’я УРСР, іншими міністерствами і відомствами республіки,

виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів наявних

можливостей для удосконалення форм і методів роботи санітарно-

епідеміологічної служби. Крім того, зверталася увага на не повне використання

на окремих підприємствах, у колгоспах і радгоспах республіки можливостей

для поліпшення умов праці робітників і колгоспників, запобігання професійним

захворюванням і травматизму. Також зазначалося про неповне виконання

намічених заходів по оздоровленню навколишнього середовища Міністерством

чорної металургії УРСР, Міністерством вугільної промисловості УРСР,

Міністерством харчової промисловості УРСР, Міністерством м’ясної і

молочної промисловості УРСР та Міністерством житлово-комунального

господарства УРСР, а також виконавчими комітетами певних обласних Рад

народних депутатів тощо [43, с. 139, 140].

Враховуючи ці, а також інші вказані у преамбулі «Постанови» обставини,

виходячи з того, що охорона здоров’я людей є першочерговим соціальним

завданням, Верховна Рада Української РСР постановила:

- Міністерству охорони здоров’я Української РСР, іншим міністерствам і

відомствам республіки, обласним, Київській і Севастопольській міським Радам

народних депутатів посилити організаторську і політичну роботу по виконанню

положень Конституції СРСР і Конституції Української РСР та Закону

Української РСР «Про охорону здоров’я»;

- Міністерству охорони здоров’я Української РСР на основі широкого

впровадження в медичну практику досягнень науки і техніки, передового

155

досвіду і наукової організації праці постійно вдосконалювати роботу санітарно-

епідеміологічних закладів;

- міністерствам і відомствам республіки, Міністерству охорони здоров’я

Української РСР, виконавчим комітетам місцевих Рад народних депутатів

спільно з відповідними радами і комітетами професійних спілок посилити

контроль за виконанням підприємствами і господарськими організаціями

заходів щодо створення необхідних санітарно-гігієнічних умов праці і

відпочинку трудящих, запобігання забрудненню навколишнього середовища

викидами твердих, рідких і газоподібних сполук, додержанням норм

інтенсивності шуму на виробництві та в побуті, добиватися дальшого

поліпшення санітарно-профілактичної роботи;

- Міністерству охорони здоров’я Української РСР, Міністерству

сільського господарства Української РСР, Міністерству радгоспів Української

РСР, Міністерству м’ясної і молочної промисловості Української РСР,

Міністерству харчової промисловості Української РСР, Міністерству торгівлі

Української РСР, Міністерству автомобільного транспорту Української РСР,

Головплодвинпрому Української РСР, Укоопспілці та іншим міністерствам і

відомствам республіки, виконавчим комітетам обласних, Київської і

Севастопольської міських Рад народних депутатів забезпечити додержання

санітарних умов при виробництві, транспортуванні і реалізації продуктів

харчування всіма підприємствами та організаціями;

- виконавчим комітетам обласних, Київської і Севастопольської міських

Рад народних депутатів, Міністерству охорони здоров’я Української РСР,

Державному комітету Української РСР по телебаченню і радіомовленню,

Державному комітету Української РСР по кінематографії, Державному

комітету Української РСР у справах видавництв, поліграфії і книжкової

торгівлі, Товариству «Знання» Української РСР спільно з Українською

республіканською радою професійних спілок поліпшити санітарно-гігієнічне

виховання населення тощо [43, с. 140–144].

156

Тим самим, Верховна Рада Української РСР фактично лише

задекларувала положення, які по суті зазначалися у доповіді Міністра охорони

здоров’я Української РСР (а частково навіть повторила їх), щодо покращення

охорони здоров’я населення Української РСР, у тому числі, з санітарно-

епідемічного боку. При цьому у «Постанові» не було закріплено якихось нових

повноважень, згадуваних у ній органів, а лише деталізувалися та

розширювалися вже існуючі.

Таким чином, «Основи законодавства Союзу РСР і союзних республік

про охорону здоров’я», а також Закон Української РСР «Про охорону здоров’я»

носили загальний для санітарно-епідеміологічного законодавства Української

РСР характер. Вони сконцентрували у собі вихідні норми, основні правові

положення, як щодо охорони здоров’я взагалі, так і стосовно санітарії та

епідеміології зокрема.

У той же час, характеристика наступних актів санітарно-

епідеміологічного законодавства передбачає їх ґрунтування лише на «Основах

законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я»,

відповідність ним. Це пояснюється тим, що наступні акти мали виключно

загальносоюзний, а не республіканський характер, а тому не могли

ґрунтуватися на Законі Української РСР «Про охорону здоров’я». За предметом

регулювання їх доцільно розподілити на три групи, а саме акти про: (1) систему

санітарно-протиепідемічних органів та їх компетенцію; (2) заходи боротьби

проти негативних явищ у сфері санітарії та епідеміології; (3) заходи

попередження у сфері санітарії та епідеміології.

Перш ніж охарактеризувати акти, якими регулювалася діяльність

санітарно-протиепідемічних органів варто зазначити, що згідно із пунктом 7

частини 1 статті 6 «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про

охорону здоров’я» до відання Союзу РСР в особі його вищих органів державної

влади і органів державного управління у галузі охорони здоров’я належало

встановлення порядку здійснення державного санітарного нагляду [132; 133].

157

Так, 31 травня 1973 р. постановою Ради Міністрів СРСР було

затверджено «Положення про державний санітарний нагляд в СРСР». У ньому

визначалося основне завдання державного санітарного нагляду в СРСР;

окреслювалася система органів та установ санітарно-епідеміологічної служби,

на яких покладалося здійснення державного санітарного нагляду, їх

повноваження; повноваження Міністерства охорони здоров’я у сфері

державного санітарного нагляду; підстави, порядок накладення і розмір

штрафів за порушення санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних

правил і норм тощо. При цьому скасовувалася постанова Ради Міністрів СРСР

«Про державний санітарний нагляд в СРСР» від 29 жовтня 1963 р. [144].

Відповідно до пункту 1 «Положення» основне завдання державного

санітарного нагляду в СРСР полягало у здійсненні контролю за проведенням

санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних заходів, спрямованих на

ліквідацію і попередження забруднення навколишнього природного

середовища, на оздоровлення умов праці, навчання, побуту і відпочинку

населення, на попередження і зниження захворюваності [144].

У свою чергу, у розвиток статті 19 «Основ законодавства Союзу РСР і

союзних республік про охорону здоров’я», згідно із пунктом 2 «Положення»

державний санітарний нагляд в СРСР мав здійснюватися органами і установами

санітарно-епідеміологічної служби Міністерства охорони здоров’я СРСР і

міністерств охорони здоров’я союзних республік у формі попереджувального і

поточного санітарного нагляду за проведенням санітарно-протиепідемічних

заходів і додержанням міністерствами, відомствами, підприємствами,

установами, організаціями, посадовими особами і громадянами санітарно-

гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм [144].

Також у розвиток вказаної норми, відповідно до пункту 3 «Положення»

до системи органів та установ санітарно-епідеміологічної служби входили:

(1) Головне санітарно-епідеміологічне управління і Головне управління

карантинних інфекцій Міністерства охорони здоров’я СРСР; (2) головні

санітарно-епідеміологічні управління (санітарно-епідеміологічні управління)

158

міністерств охорони здоров’я союзних республік; (3) республіканські

санітарно-епідеміологічні станції; (4) крайові, обласні, окружні, міські і районні

санітарно-епідеміологічні станції; (5) басейнові, портові та лінійні санітарно-

епідеміологічні станції на водному транспорті [144].

Згідно ж із пунктом 4 «Положення» санітарно-епідеміологічна служба

очолювалася: (1) головним державним санітарним лікарем СРСР – заступником

Міністра охорони здоров’я СРСР; (2) головними державними санітарними

лікарями союзних і автономних республік – заступниками міністрів охорони

здоров’я союзних і автономних республік; (3) головними державними

санітарними лікарями країв, областей, округів, міст і районів – заступниками

завідуючих відповідними відділами охорони здоров’я або заступниками

головних лікарів районів; (4) головними державними санітарними лікарями

басейнів, портів та лінійних дільниць на водному транспорті [144].

При цьому відповідно до пункту 2 постанови Ради Міністрів СРСР, якою

затверджувалося «Положення», на об’єктах Міністерства шляхів сполучення,

Міністерства цивільної авіації, Комітету державної безпеки при Раді Міністрів

СРСР, Міністерства внутрішніх справ СРСР і на об’єктах, розміщених на

території військових містечок і учбових центрів Міністерства оборони СРСР,

санітарний нагляд мав здійснюватися медичними службами вказаних

міністерств і Комітету відповідно до «Положення», а також на підставі

санітарно-гігієнічних і санітарно-протиепідемічних правил і норм, інструкцій та

методичних вказівок Міністерства охорони здоров’я СРСР [144].

Крім того, згідно із пунктом 15 «Положення» державний санітарний

нагляд здійснювався органами і установами санітарно-епідеміологічної служби

з широким залученням населення, профспілкового активу, активу товариств

Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, суспільних рад при санітарно-

епідеміологічних установах, наукових медичних товариств і товариств охорони

природи [144].

Отже, «Положення про державний санітарний нагляд в СРСР»

деталізувало окремі норми «Основ законодавства Союзу РСР і союзних

159

республік про охорону здоров’я». Зокрема, це стосувалося визначення системи

органів та установ санітарно-епідеміологічної служби СРСР і союзних

республік, а також їх повноважень щодо здійснення державного санітарного

нагляду за проведенням санітарно-протиепідемічних заходів і дотриманням

санітарно-гігієнічних та санітарно-протиепідемічних правил і норм, накладення

штрафів за їх порушення тощо.

Характеризуючи акти, якими регулювалася діяльність органів і установ у

сфері державного санітарного нагляду, неможна не згадати про «Положення

про радянську міліцію», затверджене постановою Ради Міністрів СРСР від

8 червня 1973 р. [267, с. 130]. Це зумовлено тим, що відповідно до частини 4

статті 23 «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону

здоров’я» нагляд за дотриманням санітарних правил утримання вулиць, дворів

та інших територій населених пунктів мав здійснюватися міліцією та органами

санітарного нагляду [132; 133]. При цьому згідно із підпунктом «є» пункту 8

«Положення про державний санітарний нагляд в СРСР» державний санітарний

нагляд за дотриманням санітарних правил утримання вулиць, дворів та інших

територій населених пунктів, а також заміських місць відпочинку трудящих і

пляжів мав здійснюватися органами і установами санітарно-епідеміологічної

служби спільно із міліцією [144].

Так, підпунктом «ш» пункту 9 «Положення про радянську міліцію» до

обов’язків міліції відносилося здійснення спільно з органами охорони здоров’я

нагляду за дотриманням санітарних правил утримання вулиць, дворів та інших

територій населених пунктів, а також заміських місць відпочинку трудящих і

пляжів. Крім того, відповідно до підпункту «х» пункту 9 міліція повинна була

надавати сприяння органам охорони здоров’я і ветеринарного нагляду у

проведенні ними карантинних заходів при епідеміях та епізоотіях [267, с. 130].

Отже, підпункт «ш» пункту 9 «Положення про радянську міліцію» повторював

підпункт «є» пункту 8 «Положення про державний санітарний нагляд в СРСР»,

закріплюючи повноваження міліції з державного санітарного нагляду на рівні

спеціального акту регулювання діяльності міліції.

160

У свою чергу, в світлі положень постанови Верховної Ради Української

РСР «Про стан та заходи по дальшому поліпшенню медичного обслуговування

населення республіки у світлі положень Конституції СРСР і Конституції

Української РСР та Закону Української РСР Про охорону здоров’я» 1979 р., а

також ґрунтуючись на «Положенні про державний санітарний нагляд в СРСР»

1973 р., Рада Міністрів Української РСР 8 вересня 1980 р. видала постанову

«Про посилення державного санітарного нагляду в Українській РСР». У ній

містилися вказівки Міністерству охорони здоров’я УРСР, виконкомам

обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів,

Міністерству м’ясної і молочної промисловості УРСР, Міністерству харчової

промисловості УРСР, Міністерству житлово-комунального господарства УРСР,

Міністерству побутового обслуговування населення УРСР, Укоопспілці,

Міністерству торгівлі УРСР та іншим міністерствам і відомствам УРСР, які

мали управління і відділи робітничого постачання, Державному комітету УРСР

з телебачення і радіомовлення, Державному комітету УРСР зі справ

видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі щодо здійснення певних заходів,

спрямованих на посилення державного санітарного нагляду, підвищення його

рівня та ефективності [131].

Зокрема, Рада Міністрів Української РСР постановила:

- Міністерству охорони здоров’я УРСР:

активізувати роботу установ санітарно-епідеміологічної служби, науково-

дослідних інститутів і кафедр медичних інститутів з вивчення санітарного

стану населених пунктів, промислових та інших об’єктів і надати відповідним

міністерствам і відомствам конкретні, обґрунтовані пропозиції відносно його

покращення;

прискорити розробку і втілення автоматизованих систем управління

діяльністю санітарно-епідеміологічної служби; вдосконалювати роботу з

прогнозування епідемічних ситуацій;

розробити програми з гігієнічної підготовки різних професійних груп

населення, перш за все осіб, зайнятих виробництвом, транспортуванням і

161

реалізацією харчових продуктів;

підвищити вимогливість до посадових осіб санітарно-епідеміологічної

служби, які здійснюють державний санітарний нагляд, з тим, щоб забезпечити

використання ними всіх передбачених Положенням про державний санітарний

нагляд прав для наведення санітарного порядку на об’єктах, своєчасне

інформування місцевих органів влади про санітарний та епідемічний стан

адміністративної території та окремих об’єктів;

забезпечити подальше підвищення якості і ефективності роботи з

гігієнічного виховання різних груп населення, перш за все підростаючого

покоління, працівників сфери обслуговування, осіб, зайнятих на підприємствах

з виробництва, переробки і зберігання харчових продуктів тощо.

- Міністерству м’ясної і молочної промисловості УРСР, Міністерству

харчової промисловості УРСР, Міністерству житлово-комунального

господарства УРСР, Міністерству побутового обслуговування населення УРСР,

Укоопспілці:

розробити і за погодженням з Міністерством охорони здоров’я УРСР

затвердити положення про відомчу санітарну службу тощо.

- Державному комітету УРСР з телебачення і радіомовлення, Державному

комітету УРСР зі справ видавництв, поліграфії та книжкової торгівлі спільно з

Міністерством охорони здоров’я УРСР і Державним комітетом УРСР з охорони

природи:

ширше висвітлювати у телевізійній передачі «Джерела» питання

залежності здоров’я людини від стану навколишнього середовища тощо [131].

Отже, у постанові Ради Міністрів Української РСР «Про посилення

державного санітарного нагляду в Українській РСР» від 8 вересня 1980 р. були

враховані вимоги і рекомендації, які містилися у постанові Верховної Ради

Української РСР «Про стан та заходи по дальшому поліпшенню медичного

обслуговування населення республіки у світлі положень Конституції СРСР і

Конституції Української РСР та Закону Української РСР Про охорону

здоров’я» від 27 червня 1979 р. щодо покращення діяльності з охорони здоров’я

162

населення, зокрема, її санітарно-епідеміологічної складової. У той же час, ця

постанова Ради Міністрів Української РСР теж носила рекомендаційний і

декларативний характер, не закріплюючи якихось конкретних або нових

повноважень відповідних органів у сфері санітарно-протиепідемічної

діяльності.

Характеристика актів, які передбачали заходи боротьби проти епідемій

зумовлює звернення уваги на те, що вони майже не оновлювалися, а виступали

лише у якості вже чинних актів санітарно-епідеміологічного законодавства.

Водночас, наприклад, 30 січня 1976 р. Міністерством охорони здоров’я СРСР

було видано наказ «Про протиепідемічні заходи проти грипу». Зокрема, у

зв’язку із підйомом захворюваності на грип у деяких містах країни,

наказувалося дозволити Міністрам охорони здоров’я союзних республік, у

випадку високого підйому захворюваності грипом, направляти студентів VI

курсу, клінічних ординаторів та аспірантів підвідомчих учбових закладів і

науково-дослідних інститутів у лікувально-профілактичні установи для надання

медичної допомоги хворим на грип [112].

Що стосується актів, за допомогою яких регулювалася попереджувальна

діяльність і попереджувальні заходи у сфері санітарії та епідеміології, то не

дивлячись на чинність актів, прийнятих раніше, приймалися і нові акти,

особливо, інструкції, положення, численна кількість правил і норм, які

затверджувалися Головним державним санітарним лікарем СРСР або його

заступником. При цьому всі акти цієї групи умовно можна поділити на декілька

підгруп, зокрема, за такими сферами, як: (1) харчування і харчові продукти;

(2) природне середовище (вода, повітря, ґрунт тощо); (3) трудова діяльність;

(4) побут і відпочинок.

Так, до актів (1) у сфері харчування і харчових продуктів належала

інструкція «Про порядок проведення гігієнічної експертизи харчових продуктів

в установах санітарно-епідеміологічної служби» затверджена Головним

державним санітарним лікарем СРСР 30 вересня 1980 р. [63]. Експертиза

харчових продуктів була однією з головних сфер роботи санітарно-

163

епідеміологічної служби, тому що якість харчових продуктів суттєво впливала

на здоров’я населення.

29 вересня 1986 р. Начальником Головного санітарно-епідеміологічного

управління Міністерства охорони здоров’я СРСР були затверджені «Санітарні і

ветеринарні правила для молочних ферм колгоспів, радгоспів і підсобних

господарств». Ці правила були прийняті з урахуванням статті 27 «Основ

законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я» і пункту

«а» статті 7 положення Ради Міністрів СРСР «Про державний санітарний

нагляд в СРСР». Вони передбачали створення належного ветеринарно-

санітарного нагляду на фермах, з метою попередження заразних хвороб тварин

і отримання молока високої якості [238, с. 3–22].

19 березня 1991 р. Головним державним санітарним лікарем СРСР були

затверджені «Санітарні правила для підприємств громадського харчування,

включаючи кондитерські цехи і підприємства, що виробляють м’яке морозиво.

СанПіН 42–123–5777–91». Вони були затвердженні у розвиток статті 18 «Основ

законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я» і пункту

«а» статті 7 положення «Про державний санітарний нагляд в СРСР». Ці правила

розповсюджувалися на вже діючі, а також ті, що будувалися і

реконструювалися підприємства громадського харчування незалежно від

форми власності і відомчої приналежності. Ними визначалися санітарні вимоги

до територій приміщень і їх оснащення, транспортування, прийому і зберігання

харчових продуктів, обробці сировини, виробництва і реалізації продукції, а

також до умов праці і особистої гігієни персоналу підприємства [241, с. 261–

289]. При цьому за їх порушення передбачалася адміністративна

відповідальність, передбачена, зокрема, статтею 42 Кодексу про

адміністративні правопорушення УРСР від 7 грудня 1984 р. [72].

7 червня 1991 р. Заступником Головного державного санітарного лікаря

СРСР були затверджені «Санітарні правила для виноробних підприємств».

Вони були затверджені на підставі статті 23 «Основ законодавства Союзу РСР і

союзних республік про охорону здоров’я» і пункту «а» статті 7 положення

164

«Про державний санітарний нагляд в СРСР». Ці правила розповсюджувалися на

виноробні підприємства, які проектувалися, будувалися і діяли, а також на

виробництво, зберігання і транспортування отриманої продукції [240].

Перед характеристикою (2) актів у сфері охорони навколишнього

природного середовища хотілося б підкреслити, що відповідно до пункту 2

частини 1 статті 5 «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про

охорону здоров’я» охорона здоров’я в СРСР забезпечувалася системою

соціально-економічних та медико-санітарних заходів і здійснювалася шляхом

проведення заходів з оздоровлення навколишнього середовища, забезпечення

санітарної охорони водоймищ, ґрунту та атмосферного повітря [132; 133].

Так, 16 травня 1974 р. Міністерством водного господарства СРСР,

Головним державним санітарним лікарем СРСР і Міністерством рибного

господарства СРСР були затверджені «Правила охорони поверхневих вод від

забруднення стічними водами». Вони були розроблені та затверджені на

виконання пункту 25 Постанови ЦК КПРС та Ради Міністрів СРСР від 28

травня 1969 р. «Про покращення проектно-кошторисної справи». При цьому

вони були складені відповідно до «Основ законодавства Союзу РСР і союзних

республік про охорону здоров’я» та «Основ водного законодавства Союзу РСР і

союзних республік» і мали за мету попередження і усунення існуючого

забруднення стічними водами водних об’єктів: річок, струмків, водосховищ,

озер, ставків та штучних каналів, які використовувалися для господарсько-

питного водопостачання, культурно-побутових потреб населення та для

рибогосподарських цілей [156].

Зокрема, в них містилися техніко-юридичні норми, які визначали

нормативи якості води для водних об’єктів господарсько-питного і культурно-

побутового водокористування, а також водних об’єктів, які використовувалися

для рибогосподарських цілей, технічні умови відведення стічних вод у водні

об’єкти. Крім цього, ними встановлювався порядок охорони водних об’єктів від

забруднення радіоактивними речовинами; узгодження умов відведення стічних

вод у водні об’єкти; контролю ефективності очищення, знешкодження та

165

знезараження стічних вод; відповідальності за їх порушення тощо [156].

25 грудня 1980 р. був затверджений ДЕСТ СРСР 1.15.02–80 «Охорона

природи. Гідросфера. Гігієнічні вимоги до зон рекреації водних об’єктів» [141].

18 грудня 1982 р. Головним державним санітарним лікарем СРСР було

затверджено положення «Про порядок проектування та експлуатування зон

санітарної охорони джерел водопостачання та водопроводів господарсько-

питного призначення», яким регулювалася якість води [58, с. 250–271].

27 листопада 1984 р. був затверджений ДЕСТ СРСР 2761–84 «Джерела

централізованого господарсько-питного водопостачання. Гігієнічні, технічні

вимоги і правила вибору» [66].

1 липня 1985 р. Заступником Головного державного санітарного лікаря

СРСР були затверджені «Санітарні правила проектування, будівництва і

експлуатації водосховищ». Даними правилами встановлювалися загальні

вимоги до проектування і будівництва водосховищ, а також режиму їх роботи.

Ними визначалися заходи з санітарної охорони водних об’єктів у зоні впливу

водосховищ, а також вимоги до прогнозу якості води водосховищ і зон

нижнього б’єфа водосховищ [242, с. 3–23].

4 липня 1988 р. Заступником Міністра охорони здоров’я СРСР і Головним

державним санітарним лікарем СРСР були затверджені «Санітарні правила і

норми охорони поверхневих вод від забруднення». Вони набрали чинності з 1

січня 1989 р. (28 грудня 1990 р., 11 липня 1991 р. і 21 листопада 1991 р. до них

вносилися зміни і доповнення). Їх мета полягала в охороні здоров’я населення

СРСР, попередженні і усуненні існуючого забруднення водних об’єктів, яке

могло привести до розвитку інтоксикації у населення при використанні води

для господарсько-питних цілей, виникненню випадків інфекційних і

паразитарних захворювань, які розповсюджувалися водним шляхом. З набуттям

ними чинності втрачали чинність пункти і розділи «Правил охорони

поверхневих вод від забруднення» від 16 травня 1974 р. [55, с. 150–160].

6 липня 1988 р. Головним державним санітарним лікарем СРСР були

затверджені «Санітарні правила і норми охорони прибережних вод морів від

166

забруднення в місцях водокористування населення». Вони базувалися на статті

25 «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону

здоров’я» і пункті «ж» статті 7 положення «Про державний санітарний нагляд в

СРСР». Вони були спрямовані на попередження і усунення забруднення

морської води, яке могло призвести до розповсюдження інтоксикації і

зниження оздоровчого ефекту морського водокористування населення,

виникненню інфекційних і паразитарних захворювань при використанні

забрудненої морської води для рекреаційного, лікувально-оздоровчого і

господарсько-питного морського водокористування [58, с. 76–90].

15 листопада 1988 р. Головним державним санітарним лікарем СРСР

були затверджені «Санітарні правила устрою та експлуатації систем

централізованого гарячого водопостачання». Вони ґрунтувалися на статті 25

«Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я» і

пункті «ж» статті 7 положення «Про державний санітарний нагляд в СРСР». Ці

правила розповсюджувалися на підприємства і організації, які здійснювали

проектування, будівництво, реконструкцію і експлуатацію систем гарячого

водопостачання, а також на органи і установи санітарно-епідеміологічної

служби, які здійснювали державний санітарний нагляд [243, с. 3–15].

Після Чорнобильської катастрофи 26 квітня 1986 р. вкрай необхідним

стало проведення санітарного нагляду за ураженими радіацією місцевостями.

На Міністерство охорони здоров’я УРСР та підпорядковані йому установи було

покладено виконання державних програм з медико-санітарного забезпечення

атомної енергетики і промисловості. Зокрема, на санітарну службу, як підрозділ

Міністерства, покладалося забезпечення державного санітарного нагляду з

радіаційної гігієни [38, с. 79–85]. У зв’язку з цим варто пригадати, що згідно із

пунктом 7 частини 1 статті 6 «Основ законодавства Союзу РСР і союзних

республік про охорону здоров’я» до відання Союзу РСР в особі його вищих

органів державної влади та органів державного управління у галузі охорони

здоров’я належало здійснення загальносоюзних заходів із забезпечення

санітарно-епідемічного благополуччя та радіаційної безпеки [132; 133].

167

Так, 26 травня 1987 р. Головним державним санітарним лікарем СРСР

були видані у новій редакції «Норми радіаційної безпеки. НРБ-76/87». В них

уточнювалися данні про вплив іонного випромінювання на організм людини,

накопичений додатковий досвід здійснення радіаційного контролю і

проведення профілактичних заходів з охорони навколишнього середовища [98].

Враховуючи досвід здійснення контролю за поводженням з

радіоактивними речовинами, а також практику ліквідації наслідків аварії на

Чорнобильській АЕС, 26 серпня 1987 р. Головним державним санітарним

лікарем СРСР були затверджені «Основні санітарні правила роботи з

радіоактивними речовинами та іншими джерелами іонізуючих випромінювань

ОСП–72/87». Вони уточнювали статтю 28 «Основ законодавства Союзу РСР і

союзних республік про охорону здоров’я» і пункт «і» статті 7 положення «Про

державний санітарний нагляд в СРСР». При цьому вони були спрямовані на

здійснення радіаційного контролю у зовнішньому середовищі і ліквідації

наслідків аварії, які могли б відобразитися на здоров’ї населення. З їх виданням

були відмінені «Санітарні правила роботи з радіоактивними речовинами та

джерелами іонізуючих випромінювань» 1980 р. [139].

Що стосується (3) актів санітарно-епідеміологічного законодавства у

сфері трудової діяльності, то варто зазначити, що згідно із пунктом 2 частини 1

статті 5 «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону

здоров’я» охорона здоров’я в СРСР забезпечувалася системою соціально-

економічних та медико-санітарних заходів і здійснювалася шляхом створення

на виробництві належних санітарно-гігієнічних умов, усунення причин

виробничого травматизму, професійних захворювань, а також інших факторів,

які негативно впливали на здоров’я [132; 133].

Так, 12 грудня 1988 р. заступником Головного державного санітарного

лікаря СРСР були затверджені «Санітарні правила для виробництва

синтетичних полімерних матеріалів і підприємств з їх переробки». Вони

ґрунтувалися на статті 21 «Основ законодавства Союзу РСР і союзних

республік про охорону здоров’я» і пункті «д» статті 7 положення «Про

168

державний санітарний нагляд в СРСР» і регулювали концентрацію допустимих

хімічних речовин, які вкидалися до атмосферного повітря, води, а також їх

вплив на здоров’я населення. Ними відмінялися «Санітарні правила до

проектування та експлуатації виробництв по переробці фторопластів» від 29

листопада 1978 р. і «Санітарні правила для виробництва полімерів і сополімерів

стиролу» від 22 лютого 1979 р. [57, с. 6–44].

28 листопада 1990 р. Заступником Головного державного санітарного

лікаря СРСР були затверджені «Санітарні правила при виробництві

синтетичних миючих засобів». Вони базувалися на статті 21 «Основ

законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я» і пункті

«д» статті 7 положення «Про державний санітарний нагляд в СРСР». Вони

набували чинності з 1 січня 1991 р., і використовувалися при проектуванні,

будівництві, реконструкції та експлуатації підприємств з виробництва

порошкоподібних синтетичних миючих засобів [57, с. 156–171].

24 травня 1977 р. Головним державним санітарним лікарем СРСР були

затверджені «Санітарні норми і правила при роботі на промислових

ультразвукових установках». Вони містили у собі відповідні техніко-юридичні

норми. Наприклад, пунктом 5 встановлювався допустимий рівень звукового та

ультразвукового тиску на робочих місцях, а саме – «1/3 активних

середньогеометричних частот 12500, 16000, 20000, 40000 Гц» тощо [261, с. 34].

13 червня 1984 р. Головним державним санітарним лікарем СРСР були

затверджені «Санітарні норми і правила при роботі з машинами і обладнанням,

яке створює локальну вібрацію, що передається на руки працюючих» [261,

c. 24].

22 лютого 1985 р. Начальником Головного санітарно-епідеміологічного

управління Міністерства охорони здоров’я СРСР були затверджені «Санітарно-

гігієнічні вимоги до організації трудового навчання учнів 1–7 класів». У цьому

документі містилися вимоги до організації і режиму занять, а також до

організації умов зовнішнього середовища на заняттях трудом [59, с.129–144].

169

12 березня 1985 р. Головним державним санітарним лікарем СРСР були

затверджені «Санітарні норми допустимих рівнів шуму на робочих місцях». У

них містилися техніко-юридичні норми, якими встановлювалися: класифікація

шумів, характеристики і допустимі рівні шуму на робочих місцях, загальні

вимоги до виміру нормованих величин, основні заходи з профілактики

несприятливого впливу шуму на працюючих [239, с. 3–20].

21 листопада 1985 р. Головним державним санітарним лікарем СРСР

були затверджені «Санітарні правила для підприємств вугільної

промисловості». Ці правила базувалися на нормах статті 21 «Основ

законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я» і пункту

«в» статті 7 положення Ради Міністрів СРСР «Про державний санітарний

нагляд в СРСР». Вони визначали вимоги до устрою й утримання підприємств

вугільної промисловості і сланцевих шахт, розрізів збагачуючих та брикетних

фабрик, а також до конструкції машин, механізмів і обладнання призначених

для вугільної промисловості [261, с. 284–296].

15 жовтня 1986 р. Головним державним санітарним лікарем СРСР вперше

були затверджені «Санітарні правила для нафтової промисловості». Вони

розповсюджувалися на основні виробництва (підприємства і об’єкти) нафтової

промисловості, до яких, через гігієнічні особливості галузі, належали:

вишкобудування (будування бурових установок); буріння розвідувальних та

експлуатаційних нафтових свердловин; експлуатація нафтових родовищ,

підземний та капітальний ремонт свердловин, випробування та освоєння

свердловин. Попереджувальний та поточний санітарний нагляд за

допоміжними виробництвами нафтової промисловості здійснювалися на

підставі відповідних санітарних та будівельних норм і правил, з урахуванням

специфіки конкретних виробництв, які мали аналоги або зустрічалися, як

самостійні [57, с.104–121].

4 квітня 1988 р. Головним державним санітарним лікарем СРСР були

затверджені «Санітарні правила при роботі з ртуттю, сполуками і приборами з

ртутним заповненням». Вони ґрунтувалися на статті 28 «Основ законодавства

170

Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я», пункті «і» статті 7

положення «Про державний санітарний нагляд в СРСР», а також державних

стандартах, таких як: «Шкідливі речовини. Класифікація та загальні вимоги

безпеки (ДЕСТ 12.1.007–76)»; «Робота з ртуттю. Вимоги безпеки (ДЕСТ

12.3.031–83)». Ці правила регламентували роботи з отримання ртуті з рудної

сировини, виробництво неорганічних та органічних сполук ртуті, а також

роботи з використання ртуті, її сполук, приборів з ртутним заповненням у всіх

галузях народного господарства, у тому числі, у лабораторній практиці [57,

с. 73–100].

5 травня 1988 р. Заступником Головного державного санітарного лікаря

СРСР були затверджені «Санітарні правила з гігієни праці водіїв автомобілів».

Вони були розроблені у розвиток статті 18 «Основ законодавства Союзу РСР і

союзних республік про охорону здоров’я» та пункту «а» статті 7 положення

«Про державний санітарний нагляд в СРСР» і регламентували основні вимоги

до умов праці водіїв автобусів, вантажних, легкових і спеціальних автомобілів.

Їх дотримання було обов’язковим при проектуванні, виготовленні, експлуатації

і ремонті автомобілів. Вони розповсюджувалися на автотранспортні та

авторемонтні підприємства і організації міністерств і відомств, які мали

автомобільний транспорт, а також підприємства автомобільної

промисловості [56, с. 200–250].

25 січня 1989 р. Заступником Головного державного санітарного лікаря

СРСР були затверджені «Санітарні правила для виробництв матеріалів на

основі вуглецю (вугільних, графітованих, волокнистих, композиційних)». Вони

були засновані на статті 21 «Основ законодавства Союзу РСР і союзних

республік про охорону здоров’я» і пункті «д» статті 7 положення «Про

державний санітарний нагляд в СРСР». Цими правилами було сформульовано

коло заходів, спрямованих на створення сприятливого мікроклімату для

робітників [57, с. 122–154].

Стосовно (4) актів, які містили заходи попередження у сфері побуту і

відпочинку слід відмітити, що відповідно до пункту 2 частини 1 статті 5 «Основ

171

законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я» охорона

здоров’я в СРСР забезпечувалася системою соціально-економічних та медико-

санітарних заходів і здійснювалася шляхом створення у побуті належних

санітарно-гігієнічних умов, усунення факторів, які негативно впливали на

здоров’я [132; 133].

Так, 3 серпня 1984 р. Головним державним санітарним лікарем СРСР

було видано наказ «Санітарні норми допустимого шуму в житлових

приміщеннях та громадських будівлях на території жилої забудови». У ньому

містилися техніко-юридичні норми, у яких було визначено науково-

обґрунтований рівень шуму в житлових та громадських будівлях на території

житлової забудови для відповідного часу доби. За невиконання та порушення

цих норм передбачалася адміністративна відповідальність [58, c. 235–240].

24 січня 1989 р. Головним державним санітарним лікарем СРСР були

затверджені «Санітарні норми допустимих рівнів інфразвуку та

низькочастотного шуму на території житлової забудови». Вони були прийняті у

розвиток статті 20 «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про

охорону здоров’я», а також пункту «і» статті 7 положення «Про державний

санітарний нагляд в СРСР». Метою цих норм було забезпечення безпеки і

нешкідливості навколишнього середовища існування та створення сприятливих

умов для життєдіяльності населення [58, с. 235–243].

30 листопада 1990 р. Заступником Головного державного санітарного

лікаря СРСР були затверджені санітарно-гігієнічні правила і норми «Устрій,

утримання і організація режиму дитячих оздоровчих таборів. СанПіН 42–125–

5204–90». Вони були розроблені на підставі статті 18 «Основ законодавства

Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я» і пункту «а» статті 7

положення «Про державний санітарний нагляд в СРСР». Вони набували

чинності з 1 березня 1991 р. на всій території СРСР, замість «Санітарних

правил устрою, утримання й організації режиму піонерських таборів» від 13

червня 1984 р. Ними встановлювались: порядок прийомки дитячих оздоровчих

таборів, вимоги до ділянок, будівель і споруд дитячих оздоровчих таборів, їх

172

санітарно-технічного благоустрою, до організації харчування, порядку

гігієнічного виховання дітей тощо [263, с. 413–474].

Наведений перелік норм і правил, затверджуваних Головним державним

санітарним лікарем СРСР або його заступником не є вичерпним і обмежується

бажанням навести приклади деталізації у них окремих норм «Основ

законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я» та

положення «Про державний санітарний нагляд в СРСР», а також відобразити

загальний вигляд регулювання ними санітарно-протиепідемічних відносин.

Так, аналіз роботи О. К. Голиченкова «Концепція розвитку санітарного

законодавства» дозволяє виділити вертикальну структуру санітарно-

епідеміологічного законодавства України у досліджуваний період, яка

відображала юридичну силу нормативно-правових актів і складалася із:

1) законодавчих актів (Основ законодавства СРСР і союзних республік про

охорону здоров’я); 2) підзаконних нормативно-правових актів (постанов ЦК

КПРС, Ради Міністрів); 3) відомчих актів (положень, наказів, інших актів

Міністерства охорони здоров’я) [15, с. 40–51]. Відповідно, численна кількість

норм і правил, які затверджувалися на рівні Головного державного санітарного

лікаря СРСР або його заступника передбачає імовірність виділення ще однієї

ланки у вертикальній структурі санітарно-епідеміологічного законодавства, яка

за юридичною силою нормативно-правових актів містила «підвідомчі» акти.

У свою чергу, поряд із союзними і республіканськими актами санітарно-

епідеміологічного законодавства приймалися і міжнародно-правові документи,

які визнавалися на внутрішньодержавному рівні. Зокрема, 25 липня 1969 р. на

22-й сесії Всесвітньої асамблеї охорони здоров’я були прийняті «Міжнародні

медико-санітарні правила» [23, с. 6049–6051]. Метою їх розроблення і

прийняття було забезпечення гарантованого захисту від розповсюдження

інфекційних захворювань при міжнародних перевезеннях. У них передбачалося

здійснення епідемічного нагляду, спрямованого на виявлення і боротьбу з

інфекційними хворобами. Так, для знищення джерела розповсюдження

інфекційних захворювань, потрібно було покращувати санітарно-гігієнічні

173

умови у всіх аеропортах і портах, а також у прилеглих до них зонах. Держави

повинні були бути поінформованими про епідемічний стан. Крім цього,

санітарний нагляд мав забезпечити дотримання санітарних заходів [85, с. 7]. У

1973 р. до цих правил були внесені зміни, які стосувалися протихолерних

санітарних заходів [86, с. 7]. Згодом, на 34-й сесії Всесвітньої асамблеї охорони

здоров’я 1981 р., до медико-санітарних правил 1969 р. були внесені зміни, які

скасовували положення про віспу, зважаючи на її глобальну ліквідацію [86,

с. 7].

Зазначене дозволяє зробити висновок, що «Основи законодавства Союзу

РСР і союзних республік про охорону здоров’я» 1969 р., Закон Української РСР

«Про охорону здоров’я» 1971 р., положення «Про державний санітарний нагляд

в СРСР» 1973 р., Конституція СРСР 1977 р., а також Конституція Української

РСР 1978 р. виступали потужною базою, на якій ґрунтувався масив підзаконних

матеріалів (вимог, норм, правил, стандартів тощо), прийнятих у розглянутий

період, які уточнювали і деталізували їх положення. При цьому якщо перші

поділялися на загальносоюзні (СРСР) і республіканські (УРСР), то другі були

виключно загальносоюзними (СРСР). Крім того, характерною ознакою

останніх, їх об’єднуючою властивістю була насиченість техніко-юридичними

нормами [27; 35; 36].

Висновки до розділу 4

З урахуванням особливостей державотворення та нормотворчості

радянського періоду, акти санітарно-епідеміологічного законодавства, чинні на

території України (УСРР, а згодом УРСР) у 1917–1991 рр. заслуговують на їх

періодизацію за такими періодами: 1) перших років радянської влади (1917–

1922 рр.); 2) після утворення СРСР (1922–1937 рр.); 3) після перетворення

УСРР на УРСР та прийняття Конституції УРСР 1937 р. (1937–1970 рр.); 4) після

прийняття «Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону

здоров’я» 1969 р. і набуття ними чинності (1970–1991 рр.).

174

У перші роки радянської влади (1917–1922 рр.), уряд РСФРР, будучи не в

змозі здійснювати оновлення як законодавства в цілому, так і санітарно-

епідеміологічного зокрема, широко використовував законодавчу базу,

сформовану ще за часів Російської імперії. Зокрема, це були окремі статті

«Статуту медичної поліції» у редакції «Статуту лікарського» від 1905 р. (з

наступними змінами та доповненнями), а також інші нормативно-правові акти

дореволюційного періоду (постанови, уложення, циркуляри тощо).

Виникнення та поширення різноманітних епідемій, бажання створити

власну систему санітарно-епідеміологічних органів тощо, змушувало

розробляти і приймати нові акти регулювання санітарно-протиепідемічної

діяльності. При цьому специфіка державного устрою зумовлювала

привалювання у законодавстві актів уряду РСФРР, а акти, які приймалися на

рівні УСРР, здебільшого дублювали положення актів уряду РСФРР.

Особливість санітарно-протиепідемічної діяльності (її спрямованість на

попередження, припинення та боротьбу проти епідемічних захворювань)

спричинювала необхідність застосування при її нормативно-правовому

регулюванні актів не лише медичного, зокрема, санітарно-епідеміологічного

законодавства, а й таких, які носили міжгалузевий характер (вміщуючи норми

медичного, адміністративного, трудового, фінансового права тощо). Санітарно-

епідеміологічне законодавство того періоду поповнювалося й міжнародно-

правовими актами, які містили норми міжнародного, медичного та

адміністративного права.

Нормотворча діяльність у сфері санітарно-епідеміологічного

законодавства, чинного на території УСРР у 1922–1937 рр. набувала більш

послідовного характеру. Приймалися основні нормативно-правові акти, на

підставі та у розвиток яких згодом приймалися додаткові, що деталізували їх

положення. При цьому відбувався перехід від дублювання положень

дореволюційних актів та/або актів СРСР до розроблення й затвердження

власних актів УСРР. Відмітним ставало те, що регулювання санітарно-

епідемічної діяльності здійснювалося актами не лише радянського, а й

175

міжнародного санітарно-епідеміологічного законодавства. Поряд із цим

розширювалася і сфера регулювання цими актами, зокрема, здійснювалася

санітарна охорона харчових продуктів, будівництва, водних об’єктів,

державних кордонів тощо.

Аналіз актів санітарно-епідеміологічного законодавства, чинних на

території УРСР у 1937–1970 рр. свідчить про те, що актів, спрямованих на

боротьбу проти епідемічних захворювань ставало все менше, натомість

кількість актів, спрямованих на їх попередження збільшувалася. При цьому із

розвитком науково-технічного прогресу ускладнювалася й система актів

санітарно-епідеміологічного законодавства. Крім того, у зазначений період

чітко проявляється тенденція переважання нормативно-правової бази союзного

санітарно-епідеміологічного законодавства.

Основу санітарно-епідеміологічного законодавства, чинного на території

УРСР у 1970–1991 рр. складали законодавчі акти, прийняті наприкінці 60-х, у

70-ті, а також на почату 80-х рр. Всі ці акти виступали потужною базою, на якій

ґрунтувався масив підзаконних актів (вимог, норм, правил, стандартів тощо),

які уточнювали та деталізували положення законодавчих актів. При цьому

якщо законодавчі акти поділялися на загальносоюзні та республіканські (які

лише умовно відрізнялися від загальносоюзних), то підзаконні акти були

виключно загальносоюзними. Характерною ознакою, об’єднуючою властивістю

підзаконних актів була наявність у них техніко-юридичних норм. Основну

кількість підзаконних загальносоюзних актів санітарно-епідеміологічного

законодавства складали правила та норми, затверджені Головним державним

санітарним лікарем СРСР або його заступником. Окреме місце посідали

загальносоюзні державні стандарти (ДЕСТи) насичені техніко-юридичними

нормами.

176

ВИСНОВКИ

У висновках сформульовані найсуттєвіші результати дослідження,

наведені теоретичні узагальнення і вирішення наукового завдання, яке полягає

у визначенні сутності та особливостей становлення і розвитку нормативно-

правового регулювання санітарно-протиепідемічної діяльності на території

України на різних історичних етапах ХХ ст.

Основними науковими і практичними результатами дослідження, які

сприяли розв’язанню наукового завдання, є такі:

1. Дослідження санітарно-епідеміологічного законодавства, чинного на

території України у ХХ ст., відображалося здебільшого у працях вчених-

медиків та вчених-істориків. У значно меншій мірі даної проблематики в своїх

роботах торкалися історики права, науковці з адміністративного права, інколи

вчені з державного управління, екологічного права тощо. При цьому увага

санітарно-епідеміологічному законодавству приділялася у рамках дослідження

більш широкого кола питань (зокрема, державного регулювання охорони

здоров’я, діяльності органів та установ охорони здоров’я тощо), і лише інколи

стосувалася саме «лікарсько-санітарного» або ж «санітарного» законодавства.

Однак сутність такої уваги зводилася до перелічення або класифікації актів, які

відносилися до цього законодавства, без їх детального вивчення.

2. До джерельної бази дослідження належить достатня кількість різних

видів і категорій джерел, зокрема: нормативно-правові акти; проекти

нормативно-правових актів; збірники нормативно-правових актів; архівні

документи; статистичні дані; періодичні видання тощо. Нормативно-правові

акти вельми різноманітні, це – статути, закони, декрети, постанови, положення,

ухвали, настанови, циркуляри, накази, рішення, інструкції, розпорядження,

правила, норми, поучення, міжнародні угоди, конвенції, регламенти та ін.

3. Дослідження санітарно-епідеміологічного законодавства в Україні у

ХХ ст. об’єктивно передбачає виокремлення трьох періодів: 1) Російської

імперії початку ХХ ст. (1901–1917 рр.); 2) відродження української державності

177

(1917–1921 рр.); 3) радянських часів (1917–1991 рр.). При цьому в рамках

другого періоду необхідним є виділення трьох етапів: (1) Української

Центральної Ради (1917–1918 рр.); (2) Гетьманату П. П. Скоропадського

(1918 р.); (3) Директорії Української Народної Республіки та

Західноукраїнської Народної Республіки (1918–1921 рр.). У свою чергу, в

рамках радянського періоду, акти санітарно-епідеміологічного законодавства

заслуговують на таку періодизацію: перших років радянської влади (1917–

1922 рр.); після утворення СРСР (1922–1937 рр.); після перетворення УСРР на

УРСР та прийняття Конституції УРСР 1937 р. (1937–1970 рр.); після прийняття

«Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я»

1969 р. і набуття ними чинності (1970–1991 рр.).

4. Залежно від предмета регулювання всі акти, які належали до чинного

на території України у різні історичні періоди ХХ ст. санітарно-

епідеміологічного законодавства, підлягають розподілу на три основні групи –

такі, що: 1) визначали систему органів і установ (їх посадових осіб) з

управляння та контролю у сфері санітарно-протиепідемічної діяльності, їх

компетенцію; 2) закріплювали заходи, спрямовані на попередження епідемій;

3) встановлювали заходи боротьби проти епідемій, їх припинення і ліквідації.

При цьому в рамках другої групи можливим є виділення декількох підгруп –

залежно від сфери забезпечення санітарно-епідемічної безпеки: (1) у

промисловому обігу продуктів харчування; (2) з охорони навколишнього

природного середовища (зокрема, води, повітря, ґрунту тощо); (3) у

будівництві; (4) з охорони праці; (5) у сфері побуту і відпочинку та ін.

5. «Статут лікарський» (в редакціях від 1892 і 1905 рр., з наступними

змінами і доповненнями) був систематизованим актом медичного

законодавства Російської імперії (у тому числі її українських губерній) на

початку ХХ ст. Книга друга «Статуту лікарського», яка мала назву «Статут

медичної поліції», фактично, являла собою санітарно-епідеміологічне

законодавство у його вузькому розумінні. Окремі положення «Статуту

медичної поліції» доповнювалися або деталізувалися у підзаконних

178

нормативно-правових актах (які, в основному, видавалися комісією із заходів

попередження і боротьби проти чумної зарази при Міністерстві внутрішніх

справ). Ратифіковані Російською імперією наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.

міжнародні санітарні конвенції, а також укладені міждержавні угоди із

санітарних питань, виступали елементами санітарно-епідеміологічного

законодавства, чинного на території її українських губерній. У сукупності –

«Статут медичної поліції», підзаконні нормативно-правові акти, а також

міжнародні конвенції та угоди складали санітарно-епідеміологічне

законодавство у його широкому розумінні.

6. За часів Української Центральної Ради (1917–1918 рр.) на території

України зберігало чинність санітарно-епідеміологічне законодавство Російської

імперії, а також мали чинність акти, прийняті Тимчасовим урядом. За час

перебування при владі П. П. Скоропадського (1918 р.) всі розпорядження

колишнього українського уряду, а також тимчасового Російського уряду були

скасовані, а замість них приймалися нові нормативно-правові акти у сфері

санітарно-протиепідемічної діяльності. За часів Директорії Української

Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки (1918–

1921 рр.) була відновлена чинність санітарно-епідеміологічного законодавства

Російської імперії, при цьому зберігалася чинність нормативно-правових актів,

прийнятих при Гетьманаті, а також відбувалася нова нормотворча діяльність.

До санітарно-епідеміологічного законодавства Західноукраїнської Народної

Республіки того часу належав «Санітарний статут», виданий австрійським

урядом у 1770 р. (з 1773 р. його чинність поширювалася на Галичину).

7. У перші роки радянської влади (1917–1922 рр.) санітарно-

епідеміологічне законодавство складалося з актів, які приймалися як органами

влади УСРР, так і РСФРР, при цьому акти, які приймалися на рівні УСРР,

здебільшого дублювали положення актів прийнятих урядом РСФРР.

Нормотворча діяльність у сфері правового регулювання санітарно-

протиепідемічної діяльності після утворення СРСР (1922–1937 рр.) ставала

більш послідовною – приймалися основні нормативно-правові акти, а у їх

179

розвиток затверджувалися додаткові, при цьому відбувався перехід від

дублювання положень актів СРСР до розроблення і затвердження власних актів

УСРР, крім того, почали набувати поширення міжнародно-правові акти. Після

перетворення УСРР на УРСР та прийняття Конституції УРСР 1937 р. (1937–

1970 рр.) знову стала проявлятися тенденція переважання союзного санітарно-

епідеміологічного законодавства. Після прийняття «Основ законодавства

Союзу РСР і союзних республік про охорону здоров’я» 1969 р. і набуття ними

чинності (1970–1991 рр.) санітарно-епідеміологічне законодавство розвивалося

шляхом прийняття численних підзаконних нормативно-правових актів (вимог,

норм, правил, стандартів тощо), у яких уточнювалися і деталізувалися

положення законодавчих актів. При цьому, якщо законодавчі акти поділялися

на загальносоюзні та республіканські (які, щоправда мало чим відрізнялися від

загальносоюзних), то підзаконні акти були виключно загальносоюзними.

8. Формування санітарно-епідеміологічного законодавства на всіх етапах

ХХ ст. відбувалося під впливом та з урахуванням тих санітарних та епідемічних

обставин, які складалися на певний проміжок часу, а також досягнень науково-

технічного прогресу. Особливість санітарно-протиепідемічної діяльності (її

спрямованість на попередження, припинення і боротьбу проти епідемічних

захворювань) спричинювала необхідність застосування при її регулюванні

нормативно-правових актів, які носили міжгалузевий характер (переважно на

стику медичного і адміністративного, трудового, фінансового законодавства).

Відмітною ознакою актів санітарно-епідеміологічного законодавства була

наявність у них техніко-юридичних норм.

9. Систематизація санітарно-епідеміологічного законодавства, чинного на

території України протягом ХХ ст. йшла від неофіційної до офіційної

інкорпорації. Так, за часів Російської імперії (на початку ХХ ст.), а також у

перші роки радянської влади (1917–1922 рр.) видавалися неофіційні збірники

нормативно-правових актів (наприклад, за редакціями лікарів, юристів тощо).

Згодом (1922–1991 рр.) систематизація стала здійснюватися у вигляді офіційної

інкорпорації – збірників нормативно-правових актів, які видавалися спочатку

180

Народним комісаріатом охорони здоров’я СРСР, а пізніше Міністерством

охорони здоров’я СРСР. При цьому через високу динамічність санітарно-

епідеміологічного законодавства, його систематизація здійснювалася

періодично.

181

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Белявский Н. Н. Полицейское право (Административное право):

консп. лекций: (вместо литограф. записок). 2-е изд., доп. Юрьев: Тип.

К. Маттисена, 1910. 372 с.

2. Бычков И. Я. Правовые основы деятельности санитарных органов:

пособ. для гос. сан. врачей и их помощников. Москва: Медгиз, 1954. 96 с.

3. Бычков И. Я., Рячковский С. Я. Санитарный надзор как орган

дознания. Инструкция о порядке производства дознания: монография. 2-е. изд.

Москва: Гос. медицин. изд-во, 1931. 72 с.

4. Васильев К. Г., Сегал А. Е. История эпидемий в России: материалы

и очерки: монография. / под ред. А. И. Метелкина. Москва: Медгиз, 1960. 399 с.

5. Велика українська юридична енциклопедія: у 20 т. Харків: Право,

2016. Т. 1: Історія держави і права України / редкол.: В. Д. Гончаренко (голова)

[та ін.]; Нац. акад. прав. наук України; Ін-т держави і права

ім. В. М. Корецького НАН України; Нац. юрид. ун-т ім. Ярослава Мудрого.

848 с.: іл.

6. Вєтров І., Виговський М. Національні грошові знаки України 1917–

1920 рр. Київська старовина. 1993. № 3. С. 5–9.

7. Виділення 100 тис. карбованців на поліпшення санітарного

становища: ухвала Ради Нар. Міністрів від 22.06.1920 р. ЦДАВО України.

Ф. 1429. Оп. 2. Спр. 53. Арк. 83–84.

8. Відозва. Додаток до протоколу засідання Санітарного Комітету при

Головноуповноваженому Уряду Укр. Народ. Респ. № 1 від 08.12.1919 р. ЦДАВО

України. Ф. 1903. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 1–1 зв.

9. Вісник Державних Законів для всіх земель Української Народної

Республіки. 1920. Вип. 2.

10. Воронина О. Е. Карантинные меры в бассейнах Балтийского и

Белого морей Российской империи в ХІХ – начале ХХ вв. Ученые записки

182

Таврического национального университета им. Вернадского. Серия:

Юридические науки. Симферополь, 2012. Т. 25 (64). № 2. С. 302–310.

11. Высочайшая ратификация Российской империей Венецианской

конвенции от 11.07.1892 г. Собрание узаконений и распоряжений

Правительства. 1893. № 96. Ст. 854.

12. Высочайшая ратификация Российской империей Дрезденской

конвенции от 25.05.1893 г. Собрание узаконений и распоряжений

Правительства. 1893. № 151. Ст. 1150.

13. Гинзбург А. А. К пересмотру врачебно-санитарного

законодательства. Журнал Министерства юстиции. 1914. № 2. С. 230–256.

14. Гладун З. С. Административно-правовые вопросы государственного

санитарного надзора в СССР: автореф. дис. ... канд. юрид. наук. Москва, 1986.

26 с.

15. Голиченков А. К. Концепция развития санитарного

законодательства. Вестник Московского университета. 1990. № 6. С. 40–51.

16. Гончаренко В. Д. Законодательное закрепление новой

экономической политики в Украине (20-е годы). Проблемы законности. 1996.

Вып. 31. С. 9–17.

17. Гончаренко В. Право законодавчих органів УСРР на конституційні

протести і його реалізація у 1920-ті роки. Вісник Академії правових наук

України. 2007. № 1 (48). С. 108–116.

18. Гончаренко В. Право УССР в период замедления темпов

общественного развития и застоя (1965-1985). Право Украины. 2013. № 1.

С. 360–371.

19. Гончаренко В. Право УССР в период новой экономической

политики (1921–1929). Право Украины. 2013. № 1. С. 313–330.

20. Гоцуляк С. Л. Вплив норм Конституції на санітарне законодавство.

Історичні, економічні, соціально-філософські та освітні аспекти розвитку

охорони здоров’я: мат. IV міжнар. наук. інтернет-конф. (м. Харків, Нац. мед. ун-

т 1–8 листопада 2016 р.). Харків: Колегіум, 2016. С. 116–118.

183

21. Гоцуляк С. Л. Діяльність органів самоврядування в забезпеченні

санітарного благополуччя населення в Україні (кінець 1890-х рр. – початок

ХХ ст.). Теорія та практика сучасної юриспруденції: мат. ІІІ всеукр. наук.-

теорет. конф. (Харків, 15 березня – 15 квітня 2014 р.). Харків: Точка, 2014.

С. 34–35.

22. Гоцуляк С. Л. Забезпечення санітарної справи в Україні за

Конституцією УРСР 1978 р. Теорія та практика сучасної юриспруденції: мат. І

всеукр. наук.-теорет. конф. (Харків, 15 березня – 15 квітня 2013 р.). Харків:

Точка, 2013. С. 186–188.

23. Гоцуляк С. Л. Имплементация международных медико-санитарных

норм в санитарно-эпидемиологическое законодательство Украины. Наука и

образование – 2017: сборник мат. ХІІ междунар. научн. конф. студентов и

молодых ученых (Астана, 14 апреля 2017 г.). Астана, 2017. С. 6049–6051.

24. Гоцуляк С. Л. Логічна структура Статуту лікарняного 1857 р.

Логіка і аргументація в праві: мат. V міжнар. наук.-практ. конф. (Харків, 24

квітня 2014 р.). Харків: ФОП Корецька Л. О., 2013. С. 11–13.

25. Гоцуляк С. Л. Международные санитарные конвенции,

ратифицированные Российской империей в конце XIX – начале ХХ ст.:

историко-правовой аспект. Legea şi viaţa. 2014. № 8/2 (272). С. 41–45.

26. Гоцуляк С. Л. Організаційне забезпечення санітарної справи в

Україні в період 1917–1921 рр. Державне будівництво та місцеве

самоврядування. 2014. Вип. 27. С. 247–257.

27. Гоцуляк С. Л. Правове закріплення технічних норм в санітарному

законодавстві України у другій половині ХХ ст. O nouă perspectivă proceselor de

integrare europeană din Moldova și Ucraina: aspectul juridic: conferința

internațională științifico-practică (Chișinău, Republica Moldova, 25–26 martie 2016).

Chișinău: Сetatea de Sus. С. 24–27.

28. Гоцуляк С. Л. Правове регулювання санітарної справи в Україні на

початку 1920-х рр. Право і суспільство. 2015. № 3. Ч. 3. С. 8–13.

184

29. Гоцуляк С. Л. Правові засади санітарного та епідемічного

благополуччя населення України. Здоров’я сучасної людини у духовно-

соціальному та фізичному вимірі: мат. наук.-практ. конф. з міжнар. участю

студентів, молодих вчених та викладачів (Харків, 11 квітня 2013 р.). Харків:

ХНМУ, 2013. С. 36–37.

30. Гоцуляк С. Л. Правовое регулирование санитарно-

эпидемиологического дела в Украине в период перестройки (1985–1991 гг.)

Teorie şi Practică. 2015. № 6 (16). С. 19–24.

31. Гоцуляк С. Л. Розвиток санітарного законодавства в різних сферах

життєдіяльності українського народу (історико-правовий аспект). Актуальні

проблеми науки історії держави і права: мат. «круглого столу», присвяч.

пам’яті проф. А. Й. Рогожина (Харків, 5 жовтня 2013 р.) / За ред.

В. Д. Гончаренка. Харків: Право, 2013. С. 208–211.

32. Гоцуляк С. Л. Санітарне законодавство в українських губерніях в

світлі реформ 1860-х рр. Судова реформа 1864 року в історії українського

державотворення: мат. всеукр. наук.-практ. конф. (Харків, 14 листопада

2014 р.). Харків: Друкарня Мадрид, 2014. С. 21–23.

33. Гоцуляк С. Л. Санітарне законодавство в українських губерніях за

часів Російської імперії. Юридична осінь 2012 року: зб. тез доп. та наук.

повідомл. учасн. всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених та здобувачів

(Харків, 13 листопада 2012 р.) / За заг. ред. А. П. Гетьмана. Харків: Нац. ун-т

«Юрид. акад. України імені Ярослава Мудрого», 2012. С. 36–38.

34. Гоцуляк С. Л. Санітарно-епідеміологічне законодавство в

українських губерніях на початку ХХ ст. Проблеми законності. 2014. Вип. 125.

С. 40–46.

35. Гоцуляк С. Л. Техніко-юридичні нормі в санітарно-

епідеміологічному законодавстві України в ХХ ст. Форум права. 2016. № 2.

С. 34–42.

36. Гоцуляк С. Л. Технічні норми в контексті санітарно-

епідеміологічного законодавства в Україні в ХХ столітті. Проблема людини у

185

соціально-гуманітарному та медичному дискурсах: мат. міжвузівської наук.-

практ. конф. з міжнар. участю (Харків, 31 березня 2016 р.). Харків: ХНМУ,

2016. С. 56–57.

37. Грамота до всього українського народу: Наказ гетьмана

П. Скоропадського. Державний Вісник. 1918. 16 трав. (№ 7). С. 1.

38. Гринзовський А. М. Аналіз правової бази санітарного

законодавства в галузі радіаційної гігієни та формування відповідальності

посадових осіб та населення України за його порушення. Східноєвропейський

журнал громадського здоров’я. 2010. № 1. С. 79–85.

39. Гринзовський А. М. Санітарне законодавство України: генезис та

тенденції розвитку: автореф. дис. ... д-ра мед. наук. Київ, 2015. 35 с.: табл.

40. Действующие распоряжения по милиции. Постановления,

циркуляры, приказы и инструкции: сист. сб. с пояснениями / сост.:

В. А. Померанцев, И. Л. Любимов; под ред. И. Ф. Киселева. Москва: НКВД

РСФСР, 1928. 775 с.

41. Демочко Г. Л. Охорона здоров’я у добу гетьманської держави.

Український консерватизм: історія, політика, ідеологія та перспективи пошуку:

матеріали міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 15–16 квіт. 2012 р.). Київ, 2012.

С. 56–64.

42. Дерюжинский В. Ф. Полицейское право: пособ. для студентов. –

Санкт-Петербург: Сенат. тип., 1908. 552 c.

43. Десята сесія Верховної Ради Української РСР (9-е скликання), 27–

28 червня 1979 р.: стенограф. звіт. Київ: Політвидав України, 1979. 185 с.

44. Диаконенко Н. Г. О санитарных попечительствах. Гигиена и

санитария. 1911. № 1. С. 260 – 271.

45. Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної

Республіки. 1918–1920: док. і матеріали: у 2 т. Київ, 2006. Т. 2. – 744 с.

46. Дії по відновленню Міністерства народного здоров’я і опікування

від 17.01.1921 р. ЦДАВО України. Ф. 1604. Оп. 1. Спр. 40. Арк. 1–2.

186

47. Доповідь Міністра народного здоров’я і опікування від

23.04.1921 р. ЦДАВО України. Ф. 1604. Оп. 1. Спр. 14. Арк. 1–2.

48. Дорошенко Д. Історія України 1917–1923 рр. Доба Центральної

Ради: у 2 т. Ужгород: Свобода, 1932. Т. 1. 437 с.: іл.

49. Епідемічна ситуація на Подолі у травні 1918 р. Нова рада. 1918. 29

трав. С. 3.

50. Жванко Л. М. Внутрішня політика Української держави у галузі

охорони здоров’я та соціального захисту населення (квітень – грудень

1918 року): дис. … канд. іст. наук. Харків, 2002. 368 с.

51. Жванко Л. Уряд Павла Скоропадського і спроба подолання епідемій

серед населення та біженців. Київська старовина. 2005. № 6 (366). С. 112 –134.

52. Загальні положення про Міністерство народного здоров’я і

опікування: розробл. Мініст. комісією від 03.07.1918 р. ЦДАВО України.

Ф. 1035. Оп. 1. Спр. 92. Арк. 71.

53. Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923. Документи і

матеріали: у 5 т. / керівник роботи і відп. ред. проф. О. Карпенко. Івано-

Франківськ: Лілея-НВ, 2008. Т. 4. 886 с.

54. Заявление Министра народного здоровья и опеки о появлении на

территории Украины холерных заболеваний в Журнале Совета Министров от

13.07.1918 г. ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 2. Спр. 4. Арк. 8–10.

55. Збірник важливих офіційних матеріалів з санітарних і

протиепідемічних питань: в 10 т. / під заг. ред. Л. С. Некрасової. Київ, 1991.

Т. 1. Ч. 1. 376 с.

56. Збірник важливих офіційних матеріалів з санітарних і

протиепідемічних питань: в 10 т. / під заг. ред. Л. С. Некрасової. Київ, 1991.

Т. 1. Ч. 2. 274 с.

57. Збірник важливих офіційних матеріалів з санітарних і

протиепідемічних питань: в 10 т. / під заг. ред. В. Ф. Марієвського. Київ, 1999.

Т. 3. Ч. 1. 368 с.

187

58. Збірник важливих офіційних матеріалів з санітарних і

протиепідемічних питань: в 10 т. / під заг. ред. Л. С. Некрасової. Київ, 1998.

Т. 5. Ч. 2. 327 с.

59. Збірник важливих офіційних матеріалів з санітарних і

протиепідемічних питань: в 10 т. / під заг. ред. Л. С. Некрасової. Київ, 1998.

Т. 8. Ч. 1. 294 с.

60. Звіт про діяльність санітарних організацій за 1924–1925 рр. ЦДАВО

України. Ф. 342. Оп. 2. Спр. 851. Арк. 62.

61. Инструкция для охранения здоровья воинских чинов действующей

армии. Врачебные ведомости. 1877. №№ 1–18.

62. Инструкция о мероприятиях против заразных болезний в армии.

Санкт-Петербург: Военная типография, 1905. 67 с.

63. Инструкция о порядке проведения гигиенической экспертизы

пищевых продуктов в учреждениях санитарно-эпидемиологической службы:

утв. Главным государственным санитарным врачом СССР от 30.09.1980 г.

№ 2255-8091.

URL: http://www.economics.kiev.ua/download/ZakonySSSR/data02/tex13630.htm.

64. История государства и права Украинской ССР: монография в 3 т.

Киев: Наукова Думка, 1987. Т. 2 (1917–1937). 296 с.

65. История медицины: учебник / П. Е. Заблудовский, Г. Р. Крючок,

М. К. Кузьмин, М. М. Левит. Москва: Медицина, 1981. 352 с.: ил.

66. Источники централизованного хозяйственно-питьевого

водоснабжения. Гигиенические, технические требования и правила выбора.

ГОСТ СССР 2761–84: утв. постановлением Госстандарта от 27.11.1984 г.

№ 4013. Москва: Изд-во Стандартинформ. 2006. 12 с.

67. Ігумнов С. М. Нариси розвитку земської медицини на Україні.

Матеріали до історії розвитку охорони здоров’я на Україні / під ред.

К. Ф. Дупленко. Київ, 1957. 387 с.

68. Інструкція про обов’язкову реєстрацію заразливих і гостро-

епідемічних захворювань та сповіщень про них: постанова Наркомздоров’я

188

УСРР від 26.12.1926 р. Збірник законів і розпоряджень Робітничо-селянського

Уряду УССР. 1926. № 45/46. Ст. 170.

69. Історія держави і права України: підручник. у 2 т. / За ред.

В. Я. Тація, А. Й. Рогожина. Київ: Видавничий Дім «ІнЮре», 2000. Т. 2. 580 с.

70. Історія конституційного законодавства України: зб. док. / упоряд.

В. Д. Гончаренко. Харків: Право, 2007. 256 с.

71. Кодекс законів про охорону здоров’я УСРР за 1930 р. ЦДАВО

України. Ф. 342. Оп. 3. Спр. 5619. Арк. 4–42.

72. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Закон

України від 07.12.1984 р. № 8073-X. Відомості Верховної Ради УРСР. 1984.

№ 51. Ст. 1122.

73. Колосова О. О. Організація охорони здоров’я та соціального

забезпечення населення України в часи правління національних урядів 1917–

1921 років. Вісник Запорізького національного університету. Запоріжжя, 2010.

№ 2. С. 21–33.

74. Конституція (Основний Закон) Союзу Радянських Соціалістичних

Республік від 07.10.1977 р. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/n0001400-

77.

75. Конституція (Основний Закон) Української Радянської

Соціалістичної Республіки від 30 січня 1937 р. Історія конституційного

законодавства України: зб. док. / упоряд. В. Д. Гончаренко. Харків: Право,

2007. 256 с.

76. Конституція Української Радянської Соціалістичної Республіки від

20.04.1978 р. Ведомости Верховного Совета УССР. 1978. № 18. Ст. 268.

77. Криштопа Б. П. Органи управління та керівництво охороною

здоров’я в період української державності 1917–1919. Агапіт. 2000. № 12. С. 3–

4.

78. Кульков Е., Мягков М., Ржешевский О. Война 1941–1945: Факты и

документы / под. ред. О. Ржешевского. Москва: ОЛМА Медиа Групп. 2011.

496 с.

189

79. Курицын В. М. Государственное сотрудничество между

Украинской ССР и РСФСР в 1917–1922 гг. Москва: Гос. изд-во полит. лит-ры,

1957. 160 с.

80. Лебедєв Д. В. Створення Міністерств народного здоров’я та

опікування Української держави, Директорії Української Народної Республіки і

їхня діяльність (1918–1921 рр.): дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2014. 202 с.

81. Лист Міністерства народного здоров’я і опікування до Міністерства

шляхів від 20.11.1918 р. № 1174/4544. ЦДАВО України. Ф. 1035. Оп. 1. Спр. 1.

Арк. 20–68.

82. Лист Нар. Ком. Охорони Здоров’я УРСР до Голови Ради Народ.

Комісарів УРСР від 13.04.1944 № 141. ЦДАВО України. Ф. 2. Оп. 7. Спр. 1553.

Арк. 52–53.

83. Марзеев А. Н. Записки санитарного врача. Киев: Здоровье, 1965.

175 с.

84. Мартиненко О. В. Система охорони здоров’я України в період

1917–2007 рр. Керівники, події, факти, коментарі. URL: http://www/mif-

ua.com/archive/article_print/1537.

85. Международные медико-санитарные правила: принятые 22-й

Всемир. ассамблеей здравоохранения в 1969 г. Всемир. орг. здравоохранения.

Москва: Медицина, 1969. 25 c.

86. Международные медико-санитарные правила: принятые 34-й

Всемир. ассамблеей здравоохранения в 1981 г. Всемир. орг. здравоохранения.

Москва: Медицина, 1985. изд. 3-е. 77 c.

87. Міністерство народного здоров’я повинно порозумітися з

Міністерством Військових справ та розробити Статут Міністерства та скласти

склад і його штати, які повинні бути затвердженні Радою Народних Міністрів:

постанова Ради Нар. Міністрів від 24.06.1919 р. ЦДАВО України. Ф. 1065. Оп. 1.

Спр. 16. Арк. 36–37.

88. Мірчук П. Українська державність 1917–1920: монографія.

Філадельфія: Б. в., 1967. 400 с.

190

89. Музиченко П. П. Історія держави і права України: навч. посіб. Київ,

2006. 437 с.

90. Мунблит Е. По поводу проекта министерства внутренних дел о

реорганизации всего врачебно-санитарного строя в России. Санкт-Петербург:

Тип. Я. Трей, 1903 г. 9 с. (Отд. Оттиск из «Русского врача» №4, 1903).

91. Мунтян В. Л., Шемшученко Ю. С. Конституционные основы

охраны окружающей среды СССР. Коммунист Украины. 1978. № 7. С. 42–50.

92. Назимов А. Е. Лекции по полицейскому праву: монография. Одесса:

Тип. и хромо-литогр. А. Ф. Соколовского, 1903. 211 с.

93. Наказ Головного уповноваженого уряду УНР про Санітарний

Комітет від 20.12.1919 р. ЦДАВО України. Ф. 1903. Оп. 1. Спр. 1. Арк. 5.

94. Новомбергский Н. Я. Развитие врачебно-санитарного управления.

Журнал Министерства юстиции. 1907. № 7. С. 65–83.

95. Новоселов В. И. Конституционные основы народного

здравоохранения. Советское здравоохранение. 1978. № 2. С. 3–8.

96. Норман Говард-Джонс. Международные санитарные конвенции,

1851–1938 гг. Женева: Медицина, 1976. 124 с.

97. Норми спадних вод, що їх заборонено спускати у водоймища:

постанова Центр. саніт.-техн. ради від 26.09.1925 р. Збірник законів і

розпоряджень Робітничо-селянського Уряду УСРР. 1925. № 24. Ст. 61.

98. Нормы радиационной безопасности: утв. Глав. санит. врачом СССР

от 26.05.1987 г. № 4392-87. Москва: Энергоатомиздат, 1988. 16 с.

99. О борьбе с заболеваемостью, смертностью и антисанитарными

условиями жизни широких масс населения от 02.12.1917 г.: разработано

Коллегиями по заведыванию мед. отд. Нар. Комиссариатов внутр. дел, путей

сообщения и гос. призрения. Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и

Крестьянского Правительства за 1917 год. 1917. № 5. Отд. 1. Ст. 81.

100. О Всесоюзной санитарной инспекции (Положение): постановление

Совета Нар. Комиссаров от 26.06.1935 г. Собрание узаконений и распоряжений

191

Рабоче-Крестьянского Правительства Украины за 1935 год. 1935. № 13.

Ст. 86.

101. О государственной санитарной инспекции Союза ССР: проект

постановления Совета Министров Союза ССР за 1952 г. ЦДАВО України.

Ф. 342. Оп. 15. Спр. 1821. Арк. 2–7.

102. О государственном санитарном инспекторе СССР: постановление

Совета Министров Союза ССР от 22.12.1952 г. ЦДАВО України. Ф. 342. Оп. 15.

Спр. 1821. Арк. 196.

103. О государственном санитарном надзоре в СССР: положение утв.

постановлением Совета Министров СССР от 29.10.1963 г. № 1107. Собрание

постановлений правительства СССР. 1963. № 20. Ст. 199.

104. О кладбищах и похоронах: Декрет Совета Нар. Комиссаров от

07.12.1918 г. Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского

Правительства за 1918 год. 1918. № 90. Отд. 1. Ст. 921.

105. О Медико-санитарном Отделе Путей Сообщения при Народном

Комиссариате Здравоохранения (Положение): постановление Нар.

Комиссариатов здравоохранения и путей сообщения от 19.10.1918 г. Собрание

узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского правительства за

1918 год. 1918. № 75. Отд. 1. Ст. 817.

106. О мерах по дальнейшему улучшению медицинского обслуживания

и охраны здоровья населения СССР: постановление ЦК КПСС, Совета

Министров СССР от 14.01.1960 г. № 58.

URL: http://www.libussr.ru/doc_ussr/usr_5492.htm.

107. О назначении Коллегии для заведывания Главным Военно-

Санитарным Управлением: Декрет Совета Нар. Комиссаров от 05.12.1917 р.

Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского

правительства за 1917 год. 1917. № 5. Отд. 1. Ст. 84.

108. О Народном Комиссариате Здравоохранения: положение утв.

постановлением Совета Нар. Комиссаров от 18.07.1918 г. Собрание узаконений

192

и распоряжений Рабочего и Крестьянского правительства за 1918 год. 1918.

№ 52. Отд. 1. Ст. 590.

109. О правах и обязанностях Народного Комиссариата

Здравоохранения в вопросах санитарной техники: Декрет Совета Нар.

Комиссаров от 11.06.1919 г. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-

крестьянского правительства Украины за 1919 г. 1919. № 38. Ст. 94.

110. О прекращении действия Всеукраинской Чрезвычайной Комиссии

по борьбе с сыпным тифом в г. Харькове и переходе ее в Киев: постановление

Совета Нар. Комиссариата здравоохранения от 09.04.1919 г. Собрание

узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского правительства Украины за

1919 г. 1919. № 35. Ст. 417.

111. О преобразовании Особого отдела бывшей императрицы

Александры Федоровны в Главный санитарный отдел рабочей и крестьянской

красной армии: приказ Нар. Комиссариата по воен. делам от 23.01.1918 г.

Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского

правительства за 1918 год. 1918. № 18. Отд. 1. Ст. 277.

112. О противоэпидемиологических мероприятий против гриппа: приказ

М-ва Здравоохрания СССР от 30.01.1976 г. № 112. ЦДАВО України. Ф. 342.

Оп. 17. Сп. 1. Арк. 208.

113. О роспуске Главного военно-санитарного совета и о временной

передаче его прав и функций коллегии врачей Главного военно-санитарного

управления: приказ Нар. Комиссара по воен. делам от 15.12.1917 г. Собрание

узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского правительства за

1917 год. 1917. № 9. Отд. 1. Ст. 125.

114. О санитарной инспекции труда (Положение): постановление Народ.

ком. труда от 17.03.1919 г. Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и

Крестьянского Правительства за 1919 год. 1919. № 15. Отд. 1. Ст. 170.

115. О санитарной охране водопроводов и источников водоснабжения:

постановление Центр. Исполн. Ком. Совета Нар. Комисаров СССР от

17.05.1937 г. Собрание законов СССР. 1937. № 35. Ст. 143.

193

116. О санитарной охране границ: постановление Центр. Исполн. Ком.

Совета Нар. Комисаров СССР от 23.08.1931 г. Собрание законов СССР. 1931.

№ 55. Ст. 355.

117. О санитарной охране жилищ: Декрет Совета Нар. Комиссаров от

18.06.1919 г. Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского

Правительства за 1919 год. 1919. № 27. Ст. 299.

118. О санитарном состоянии Украины (из Протокола заседания СНК

УССР № 6) от 24.01.1922 г. ЦДАВО України. Ф. 2. Оп. 2. Спр. 382. Арк. 14–16.

119. О слиянии Военно-Санитарного Управления с Народным

Комиссариатом Здравоохранения (Положение): постановление Совета Нар.

Комиссаров от 29.08.1918 г. Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и

Крестьянского правительства за 1918 год. 1918. № 63. Отд. 1. Ст. 694.

120. О Совете врачебных коллегий: декрет Совета Нар. Комиссаров от

30.01.1918 г. Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского

правительства за 1918 год. 1918. № 20. Отд. 1. Ст. 310.

121. О трудовой повинности медицинского персонала: постановление

Нар. Комиссариата здравоохранения от 20.12.1918 г. Собрание узаконений и

распоряжений Рабочего и Крестьянского правительства за 1918 год. 1918.

№ 98. Отд. 1. Ст. 999.

122. О Чрезвычайной Комиссии по борьбе с сыпным тифом: положение

Совета Нар. Комиссаров от 06.02.1919 г. Собрание узаконений и распоряжений

Рабоче-крестьянского правительства Украины за 1919 г. 1919. № 6. Ст. 80.

123. Об обмене нот между Русским и Германским Правительством по

поводу состоявшегося между ними соглашения об установлении санитарного

надзора, на случай появления холеры в приграничных местностях названых

государств. Собрание узаконений и распоряжений Правительства. 1907.

№ 121, отд. первое. Ст. 971.

124. Об образовании врачебно-санитарных советов при медицинских

частях казенных и частных железных дорог и при постройках казенных и

частных железных дорог: приказ по ведомству Нар. Комиссариата путей

194

сообщения от 14.12.1917 г. Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и

Крестьянского правительства за 1917 год. 1917. № 8. Отд. 1. Ст. 118.

125. Об объявлении неблагоприятной по чуме рогатого скота

Таврической губ. и угрожаемыми по чуме губерний: Херсонской,

Екатеринославской, Харьковской и Донецкой и об учреждении

Противочумного Комитета: Декрет Совета Нар. Комиссаров Украины от

16.04.1919 г. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского

правительства Украины за 1919 г. 1919. № 36. Ст. 433.

126. Об обязательной изоляции холерных больных: приказ

Всеукраинской Чрезвычайной Санитарной Комиссии от 06.08.1920 г. № 20.

Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского правительства

Украины за 1920 г. 1920. № 9. Ст. 159.

127. Об обязательном оспопрививании: Декрет Сов. Нар. Комиссаров от

10.04.1919 г. Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского

Правительства за 1919 год. 1919. № 18. Ст. 199.

128. Об организации санитарной инспекции: постановление Совет Нар.

Комисаров СССР от 23.12.1933 г. Собрание законов СССР. 1933. № 74. Ст. 450.

129. Об улучшении санитарного состояния Империи: Императ.

резолюция от 11.08.1908 г. Свод Законов Российской Империи. в 4 т. Санкт-

Петербург: Изд. Кодифицир. отд. при Гос. Совете, 1912. Т 1, кн. 5, ч. 2. C. 345–

346.

130. Об упразднении Центрального Врачебно-санитарного Совета и

учреждении Совета Врачебных Коллегий: декрет Совета Нар. Комиссаров от

16.02.1918 г. Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского

правительства за 1918 год. 1918. № 25. Отд. 1. Ст. 343.

131. Об усилении государственного санитарного надзора в Украинской

ССР: постановление Совета Министров от 08.09.1980 г. № 517. Свод законов

Украинской ССР. Киев, 1982. Т. 3. С. 231–232.

195

132. Об утверждении Основ законодательства Союза ССР и союзных

республик о здравоохранении: Закон СССР от 19.12.1969 г. № 4589-7.

Ведомости Верховного Совета СССР. 1969. № 52. Ст. 466.

133. Об утверждении Основ законодательства Союза ССР и союзных

республик о здравоохранении: Закон СССР от 19.12.1969 г. № 4589-7 (с изм. и

доп., внесенными Указом Президиума ВС СССР от 18.06.1979 г.).

URL: http://www.libussr.ru/doc_ussr/usr_7212.htm.

134. Об учреждении Санитарного Отдела для обслуживания врачебно-

санитарных нужд рабоче-крестьянской красной армии: приказ Нар.

Комиссариата по воен. делам от 29.01.1918 г. Собрание узаконений и

распоряжений Рабочего и Крестьянского правительства за 1918 год. 1918.

№ 22. Отд. 1. Ст. 324.

135. Об учреждении Украинского Противочумного Комитета:

положение, утв. постановлением Нар. Комиссариата земледелия от

27.04.1919 г. Собрание узаконений и распоряжений Рабоче-крестьянского

правительства Украины за 1919 г. 1919. № 38. Ст. 472.

136. Об учреждении Управления медицинской частью Комиссариата

внутренних дел: приказ Комиссариата Внутр. дел CCCР от 08.12.1917 г.

Собрание узаконений и распоряжений Рабочего и Крестьянского

правительства за 1917 год. 1917. № 6. Отд. 1. Ст. 99.

137. Обговорення французького закону «Про охорону народного

здоров’я» від 15.02.1902 р. ЦДАВО України. Ф. 1035. Оп. 1. Спр. 18. Арк. 86–93.

138. Орленко В. В. Міжнародне співробітництво Російської імперії в

сфері нормативного забезпечення боротьби з епідемічними захворюваннями

(ХІХ – початок ХХ ст.) Вісник Академії адвокатури України. 2012. № 1 (23).

С. 74–80.

139. Основные санитарные правила работы с радиоактивными

веществами и другими источниками ионизирующих излучений ОСП–72/87:

утв. Глав. гос. санит. врачом СССР от 26.08.1987 г. № 4422-87.

URL: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/v4422400-87.

196

140. Особые журналы Совета министров Российской империи. 1909–

1917 гг.: 1912 г. Москва: Изд-во РОССПЭН, 2006. 714 с.

141. Охрана природы. Гидросфера. Гигиенические требования к зонам

рекреации водных объектов. ГОСТ СССР 17.1.5.02–80: утв. постановлением

Гос. комит. СССР от 25.12.1980 г. № 5976. Москва: Изд-во Стандартинформ.

2000. 10 с.

142. Піняжко Р. О. З історії організації медико-санітарної служби

Української Народної Республіки. Україна. Здоров’я нації. Київ, 2013. № 1.

C. 125–130.

143. Плечко М. Організація Збройних Сил Української Гетьманської

Держави 1918 р. Нація в поході: двотижневик, орган укр. державн. думки.

Берлін, 1941. Ч. 5/6. С. 23–32.

144. Положение о государственном санитарном надзоре в СССР: утв.

постановлением Совета Министров СССР от 31.05.1973 г. № 361. Собрание

постановлений правительства СССР. 1973. № 16. Ст. 86.

145. Положение о Народном Комиссариате Здравоохранения УССР от

31.01.1919 г. ЦДАВО України. Ф. 2. Оп. 1. Спр. 14. Арк. 56–57.

146. Положение о санитарном надзоре над судоходством по Пруту.

Собрание узаконений и распоряжений Правительства. 1908. № 63. Ст. 701.

147. Положение Совета Министров по улучшению санитарного

состояния страны от 29.04.1918 г. ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 2. Спр. 21.

Арк. 20–25.

148. Положення про Головну Санітарну Раду: законопроект

Міністерства Народного здоров’я і опікування від 14.08.1918 р. ЦДАВО

України. Ф. 1035. Оп. 1. Спр. 18. Арк. 16.

149. Постанова Ради Міністрів про асигнування коштів МНЗйО на

боротьбу з холерою. Постанови і накази Ради Міністрів Української держави у

1918 р. ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 4. Арк. 148.

197

150. Постановление Всеукраинской Центральной Чрезвычайной

комиссии по борьбе с эпидемиями (сыпным тифом) от 28.10.1931 г. ЦДАВО

України. Ф. 342. Оп. 3. Т. 2. Спр. 2717. Арк. 242–273.

151. Пояснююча записка до законопроекту про асигнування в

розпорядження Головного військово-санітарного управління на боротьбу з

пошесними хворобами в армії від 20.09.1918 р. ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1.

Спр. 299. Арк. 1–2.

152. Правила для взятия и переселения объектов, подозрительных по

чуме и холере и подлежащие бактериологическому исследованию: утв.

циркуляром Министерства внутренних дел от 28.12.1904 г. № 1066. Одесса,

1904. 17 с.

153. Правила для предупреждения распространения холеры и чумы по

внутренним водным путям: утв. Высочайше. учрежд. комис. о мерах

предупреждения и борьбы с чумной заразой от 25.03.1908 г. Собрание

узаконений и распоряжений Правительства. 1908. № 65. Ст. 390.

154. Правила для предупреждения распространения холеры и чумы по

железным дорогам: утв. Высочайше. учрежд. комис. о мерах предупреждения и

борьбы с чумной заразой от 19.08.1903 г. Собрание узаконений и распоряжений

Правительства. 1903. № 119. Ст. 1889.

155. Правила для санитарно-исполнительных комиссий по борьбе с

чумой и холерой: утв. постановлением Мининистерства внутренних дел от

19.08.1903 г. Собрание узаконений и распоряжений Правительства. 1903.

№ 119. Ст. 1890.

156. Правила охраны поверхностных вод от загрязнения сточными

водами: утв. Минводхозом СССР, Главным государственным санитарным

врачем СССР и Минрыбхозом СССР 16.05.1974 г. № 1166-74.

URL: http://www.libussr.ru/doc_ussr/usr_8320.htm.

157. Прийняття кошторису на організацію санітарно-медичної

допомоги: ухвала Ради Нар. Міністрів липень 1920 р. ЦДАВО України. Ф. 1092.

Оп. 2. Спр. 367. Арк. 88–88 зв.

198

158. Пристанскова Н. И. К вопросу об истории правового регулирования

медико-санитарной деятельности. Личность, общество и образование в

современной социокультурной ситуации:- межвуз. сб. науч. тр. Санкт-

Петербург: ЛОИРО, 2006. С. 20 – 29.

159. Пристанскова Н. И. Правовое регулирование врачебно-санитарной

деятельности в Российской империи (ХІХ – начало ХХ в.): дис. канд. юрид.

наук. Санкт-Петербург, 2007. 216 с.

160. Про асигнування 2.000.000 карбованців на боротьбу з холерною

пошестю на Україні: постанова Ради Міністрів. ЦДАВО України. Ф. 1035. Оп. 1.

Спр. 168. Арк. 1.

161. Про асигнування 50 мільйонів крб. для відновлення лікарських

установ українського Червоного Хреста: законопроект Військ. Міністра.

ЦДАВО України. Ф. 1429. Оп. 2. Спр. 53. Арк. 15.

162. Про асигнування 500 тисяч польських марок Червоному Хресту при

Дієвій українській армії на витрати по організації шпиталів, збірних санітарних

станцій: постанова Ради Міністрів від 20.10.1920 р. ЦДАВО України. Ф. 1065.

Оп. 2. Спр. 9. Арк. 40–40 зв.

163. Про асигнування в його розпорядження, в доповнення до ухвали

Ради Міністрів і Про підлеглість лікарсько-санітарних установ вищому

керуванню Міністерства народного здоров’я і опікування на зміцнення цієї

інституції 24 мільйони грив.: законопроект Ради Міністрів від 05.07.1919 р.

ЦДАВО України. Ф. 1065. Оп. 1. Спр. 14. Арк. 173–174.

164. Про асигнування двох мільйонів карбованців на потреби Військово-

санітарних Комісій в Австро-Угорщині й Німеччині: постанова Директорії Укр.

Нар. Респ. від 29.12.1919 р. ЦДАВО України. Ф. 1035. Оп. 1. Спр. 168. Арк. 3.

165. Про асигнування коштів на негайні заходи по боротьбі з пошесними

хворобами: Закон Мін-ва Нар. здоров’я і опікування УНР від 30.05.1918 р.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 210. Арк. 3–7.

199

166. Про асигнування коштів Феодосійському карантину для боротьби з

чумою: постанова Ген. Секретаріату від 18.12.1917 р. ЦДАВО України. Ф. 3690.

Оп. 1. Спр. 5. Арк. 24–27.

167. Про асигнування на санітарно-медичну експедицію в Україну:

постанова Директорії УНР від 30.03.1920 р. Вісник Державних Законів для всіх

земель УНР. 1920. 1 листоп. № 1. С. 2.

168. Про асигнування щорічно 191 тис. 227 крб. 20 коп. на утримання

Слов’янської лікарні для старшин і козаків Української армії: доклад

Військового міністра від травня 1918 р. ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1.

Спр. 225. Арк. 6.

169. Про асигнування щорічно 191 тис. 227 крб. 20 коп. на утримання

Слов’янської лікарні для старшин і козаків Української армії: постанова Ради

Міністрів від 24.06.1918 р. ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 225. Арк. 6.

170. Про боротьбу з епідеміологічними занедужаннями: Декрет Ради

Народних Комісарів від 30.04.1920 р. Збірник законів та розпоряджень

Рабітничо-Селянського Уряду України і Уповноважених Р.С.Ф.Р.Р. 1920. № 9.

Ст. 159.

171. Про боротьбу з пошесними хворобами в армії: законопроект Військ.

міністра до Ради Міністрів від 24.09.1919 р. ЦДАВО України. Ф. 1065. Оп. 1.

Спр. 16. Арк. 100–101.

172. Про введення в дію Закону Української РСР про охорону здоров’я:

постанова Верхов. Ради УРСР від 15.07.1971 р. № 28-VIII. Відомості Верховної

Ради УРСР. 1971. № 29. Ст. 246.

173. Про вжиття відповідних заходів щодо припинення епідемії

висипного тифу, випадки якого були зареєстровані в Києві: розпорядження М-

ва нар. саніт. департаменту від 23.01.1919 р. ЦДАВО України. Ф. 1429. Оп. 2.

Спр. 1. Арк. 63.

174. Про видатки на боротьбу з пошесними хворобами серед населення:

ухвалено Радою Міністрів 06.10.1919 р. ЦДАВО України. Ф. 1065. Оп. 1.

Спр. 16. Арк. 108–108 зв.

200

175. Про виділення коштів на покращення санітарного стану країни:

постанова Ради Міністрів від 24.09.1919 р. ЦДАВО України. Ф. 1065. Оп. 1.

Спр. 16. Арк. 94–95.

176. Про відновлення санітарних порядків на залізничних дорогах:

постанова Всеукраїнської Надзвичайної Санітарної Комісії від 04.06.1920 р.

Збірник законів та розпоряджень Рабітничо-Селянського Уряду України і

Уповноважених Р.С.Ф.Р.Р. 1920. № 12. Ст. 222.

177. Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР про

охорону здоров’я: Указ Президії Верховної Ради Української РСР від

21.03.1980 р. № 5831-ІХ.

URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/UP805831.html.

178. Про доповнення Положення про Санітарно-технічні Ради:

постанова Ради Нар. Комісарів від 26.09.1923 р. Збірник законів і розпоряджень

Робітничо-селянського Уряду УССР. 1923. № 35. Ст. 499.

179. Про заборону на території України Червоного Хреста: пропозиція

Міністра здоров’я і опікування від 29.12.1918 р. ЦДАВО України. Ф. 1065.

Оп. 1. Спр. 14. Арк. 17–20.

180. Про затвердження Санітарної Конвенції між УСРР, РСФРР та БСРР

з одного боку та Польською Республікою з другого: постанова Всеукр. Центр.

Викон. Ком. від 10.04.1923 р. Збірник законів і розпоряджень Робітничо-

селянського Уряду УСРР. 1923. № 18/19. Cт. 316.

181. Про заходи в звязи з грозячою пошестю холери: обіжник

Всеукраїнської надзвичайної санітарної комісії від 27.05.1920 р. Збірник законів

і роспоряджень Робітничо-Селянського Уряду України і Уповноважених

Р.С.Ф.Р.Р. 23 травня – 2 червня 1920 р. № 11. Ст. 200.

182. Про заходи поліпшення санітарного обслуговування населення:

постанова Всеукр. Центр. Викон. Ком. та Ради Нар. Комісарів УСРР від

20.06.1932 р. Збірник законів і розпоряджень Робітничо-селянського Уряду

УССР. 1932. № 16. Ст. 114.

201

183. Про зміни в існуючих законах, які викликаються утворенням

Міністерства народного здоров’я і опікування: Закон Гетьманського Уряду

1918 р. ЦДАВО України. Ф. 1035. Оп. 1. Спр. 24. Арк. 1–1 зв.

184. Про зміни в Устав Врачебный: наказ М-ва Народного здоров’я і

опікування від 13.08.1918 р. ЦДАВО України. Ф. 1035. Оп. 1. Спр. 6. Арк. 1–18.

185. Про матеріальну участь промислових підприємств в боротьбі з

епідеміями в промислових районах: постанова Всеукр. Центр. Виконав. Ком. і

Ради Нар. Комісарів УСРР від 29.03.1929 р. Збірник законів і розпоряджень

Робітничо-селянського Уряду УССР. 1929. № 10. Cт. 77.

186. Про медико-санітарні управи: постанова Ради Нар. Міністрів від

12.03.1918 р. Вісник Ради Народних Міністрів Української Народної

Республіки. 1918. 21 берез. (№ 11). С. 3.

187. Про надання санітарним лікарям права накладати штрафи за

порушення правил охорони здоров’я: постанова Всеукр. Центр. Викон. Ком. та

Ради Нар. Комісарів УСРР від 12.08.1931 р. Збірник законів і розпоряджень

Робітничо-селянського Уряду УССР. 1931. № 25. Ст. 191.

188. Про негайний вивіз місцевого населення по залізниці в санітарному

потязі: Доручення Міністерству військовому і Міністерству народного здоров’я

і опікування трав. 1920 р. ЦДАВО України. Ф. 1429. Оп. 2. Спр. 53. Арк. 61–

61 зв.

189. Про об’єднання діяльності УСРР та РСФРР: рішення

Всеукраїнського Революційного Комітету від 27.01.1920 р.

URL: http://likbez.org.ua/ua/about-the-association-of-the-activities-of-the-ussr-and-

the-rsfsr.html.

190. Про обов’язкове щеплення віспи в УСРР: Декрет Ради Народних

Комісарів від 30.03.1920 р. Збірник законів та розпоряджень Рабітничо-

Селянського Уряду України і Уповноважених Р.С.Ф.Р.Р. 1920. № 6. Ст. 99.

191. Про обов’язкову реєстрацію заразливих і гостро-епідемічних

захворювань та сповіщень про них: постанова РНК УСРР від 25.08.1926 р.

202

Збірник законів і розпоряджень Робітничо-селянського Уряду УССР. 1926.

№ 52. Ст. 349.

192. Про обсерваційні пункти: положення Ради Нар. Комісарів УРСР від

17.04.1944 р. ЦДАВО України. Ф. 2. Оп. 7. Спр. 1553. Арк. 94–94 зв.

193. Про оголошення небезпечними по чумі губернії Лівобережної та

Правобережної України: постанова Всеукраїнського Революційного Комітету

від 30.01.1920 р. Збірник узаконень та розпоряджень Всеукраїнського

Революційного Комітету. 1920. Ч. 1. Ст. 11.

194. Про охорону здоров’я: закон Українськой РСР від 15.07.1971 р.

№ 27-VIII. Засідання Верховної Ради Української РСР восьмого скликання

(перша сесія) 14–15 липня 1971 р.: стенографічний звіт. Київ: Вид-во політ. літ-

ри України, 1971. 347 с.

195. Про охорону здоров’я: закон Українськой РСР від 15.07.1971 р.

№ 27-VIII (із змінами і доповненнями, внесеними Указом Президії Верховної

Ради Української РСР від 21.03.1980 р. № 5831-ІХ).

URL: http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/T710027.html.

196. Про охорону чистоти вод: постанова Ради Нар. Комісарів УСРР від

25.11.1932 р. Збірник законів і розпоряджень Робітничо-селянського Уряду

УСРР. 1932. № 33. Ст. 211.

197. Про перехід Головної медико-санітарної Управи і департаменту

державного опікування до Міністерства народного здоров’я: постанова Ради

Міністрів від 24.05.1918 р. № 138. Затв. Гетьман Павло Скоропадський

25.05.1918 р. ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 71. Арк. 1–6.

198. Про підлеглість лікарсько-санітарних установ Міністру народного

здоров’я та Про асигнування на зміцнення цієї інституції 24 мільйони грив.:

законопроект Ради Міністрів від 24.06.1919 р. ЦДАВО України. Ф. 1065. Оп. 1.

Спр. 14. Арк. 158–160.

199. Про план роботи Санітарного департаменту: доповідь Міністра

народного здоров’я і опікування від 21.05.1921 р. № 201. ЦДАВО України.

Ф. 1604. Оп. 1. Спр. 40. Арк. 22–23.

203

200. Про поліпшення матеріального стану службовців у військових та

санітарних установах і обслуговуючих армію з медико-санітарного боку: Закон

ухвалений Директорією від 01.06.1919 р. ЦДАВО України. Ф. 1035. Оп. 1.

Спр. 92. Арк. 40.

201. Про прийняття Західної України до складу Української Радянської

Соціалістичної Республіки: Закон Української РСР від 15.11.1939 р.

URL: http://textbooks.net.ua/content/view/1104/17/.

202. Про проведення заходів по профілактиці чуми та інших

небезпечних інфекцій: наказ М-ва охорони здоров’я від 20.10.1956 р. № 480.

ЦДАВО України. Ф. 342. Оп. 18. Спр. 672. Арк. 68.

203. Про реєстрацію захворівших висипним тифом: розпорядження Нар.

Комісаріату охорони здоров’я від 27.02.1919 р. № 13. Собрание узаконений и

распоряжений Рабоче-крестьянского правительства Украины за 1919 г. 1919.

№ 16. Ст. 183.

204. Про розробку санітарно-медичного статуту: доповідь Санітарного

департаменту від 21.05.1921 р. № 201. ЦДАВО України. Ф. 1604. Оп. 1. Спр. 40.

Арк. 12.

205. Про санітарне обслуговування переселенців і робітників, що

переїздять на роботу до інших місцевостей: постанова Ради Нар. Комісарів

УСРР від 20.06.1932 р. Збірник законів і розпоряджень Робітничо-селянського

Уряду УССР. 1932. № 28. Ст. 175.

206. Про санітарне оздоровлення міст: постанова СНК УРСР від

19.04.1944 р. ЦДАВО України. Ф. 2. Оп. 7. Спр. 1560. Арк. 1–8.

207. Про санітарний догляд за виготовленням, охороною та продажем

харчових продуктів, смакових речовин і напоїв: постанова Ради Нар. Комісарів

УСРР від 12.02.1925 р. Збірник законів і розпоряджень Робітничо-селянського

Уряду УССР. 1925. № 8. Ст. 61.

208. Про санітарний мінімум: постанова Всеукр. Центр. Викон. Ком. та

Ради Нар. Комісарів УСРР від 10.01.1931 р. Збірник законів і розпоряджень

Робітничо-селянського Уряду УСРР. 1931. № 33. Ст. 211.

204

209. Про санітарний нагляд за рибою і рибними продуктами під час

навантаження та перевозки їх залізницею та водними шляхами: інструкція

Наркомздоров’я та Уповноваженого Народного Комісаріату Шляхів УСРР від

06.04.1926 р. Збірник законів і розпоряджень Робітничо-селянського Уряду

УСРР. 1926. № 11. Ст. 35.

210. Про санітарні органи Республіки: постанова Ради Нар. Комісарів від

01.06.1923 р. Збірник законів і розпоряджень Робітничо-селянського Уряду

УСРР. 1923. № 22/23. Ст. 331.

211. Про санітарно-технічні ради: постанова Ради Нар. Комісарів від

03.09.1923 р. Збірник законів і розпоряджень Робітничо-селянського Уряду

УССР. 1923. № 33. Ст. 480.

212. Про санітарну інспекцію праці: постанова Уповноваженого Нарком

праці і Комісаріату охорони здоров’я від 20.06.1920 р. Збірник законів та

розпоряджень Рабітничо-Селянського Уряду України і Уповноважених

Р.С.Ф.Р.Р. 1920. № 16. Ст. 313.

213. Про санітарну охорону вод: постанова Ради Нар. Комісарів УСРР

від 29.06.1925 р. Збірник законів і розпоряджень Робітничо-селянського Уряду

УССР. 1925. № 42. Cт. 286.

214. Про склад Міністерства народного здоров’я і опікування за 1918 р.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 3. Спр. 8. Арк. 4–30.

215. Про створення Головної санітарної Ради за 1918 р. ЦДАВО України.

Ф. 1035. Оп. 1. Спр. 18. Арк. 139.

216. Про створення комісії по реформуванню лікарського управління:

наказ Міністерства народного здоров’я і опікування від 27.06.1918 р. № 7.

ЦДАВО України. Ф. 1035. Оп 1. Спр. 6. Арк. 7.

217. Про трудову повинність громадян Української Народної

Республіки: Закон Ради Нар. Міністрів від 17.08.1919 р. Вісник Державних

Законів Української Народної Республіки. 1919. 11 верес. Вип. 35. С. 1.

205

218. Про утворення дезінфекційного бюро при Наркомздоров’я УРСР:

постанова Ради Нар. Комісарів, березень 1938 р. № 395. ЦДАВО України. Ф. 2.

Оп. 7. Спр. 19. Арк. 95.

219. Про утворення Міністерства народного здоров’я і опікування:

постанова Ради Міністрів від 24.05.1918 р. Затв. Гетьман Павло Скоропадський

25.05.1918 р. ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 1. Спр. 71. Арк. 1–6.

220. Про утворення обсерваційних пунктів на залізничних та ґрунтових

шляхах сполучення: постанова Ради Нар. Комісарів УРСР від 17.05.1944 р.

№ 10796/РС. ЦДАВО України. Ф. 2. Оп. 7. Спр. 1553. Арк. 92.

221. Про функції Головної медико-санітарної Управи при Міністерстві

внутрішніх справ і про демобілізацію медико-санітарних установ: постанова

Ради Міністрів від 12.03.1918 р. ЦДАВО України. Ф. 3690. Оп. 1. Спр. 17.

Арк. 8–15.

222. Про штати Головної санітарної управи: законопроект розробл.

Військ. міністром від 03.04.1920 р. ЦДАВО України. Ф. 1065. Оп. 2. Спр. 10.

Арк. 4–4 зв.

223. Протокол заседания Городской Санитарной Комиссии при

Каменецъ-Подольской Городской Думе от 10.01.1920 р. ЦДАВО України.

Ф. 1903. Оп. 1. Спр. 4. Арк. 97.

224. Протокол засідання Головних лікарів шпиталів та лікарень

м. Кам’янця № 2 від 11.12.1919 р. ЦДАВО України. Ф. 1903. Оп. 1. Спр. 2.

Арк. 5.

225. Протокол засідання Санітарного Комітету при

Головноуповноваженому Уряду Укр. Народ. Респ. № 1 від 08.12.1919 р. ЦДАВО

України. Ф. 1903. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 14–15.

226. Протокол засідання Санітарного Комітету при

Головноуповноваженому Уряду Укр. Народ. Респ. № 3 від 15.12.1919 р. ЦДАВО

України. Ф. 1903. Оп. 1. Спр. 2. Арк. 18–18 зв.

206

227. Пшенична О. Внутрішня політика Кабінету Міністрів Української

Держави 1918 року (на прикладі Міністерства Народного Здоров’я й

Опікування). Волинські історичні записки. Житомир, 2008. Т. 1. С. 247–252.

228. Радиш Я. Ф. Державне управління охороною здоров’я в Україні:

генезис, проблеми та шляхи реформування: монографія. Київ: Вид-во УАДУ

при Президентові України, 2001. 360 с.

229. Радиш Я., Мєзєнцева Н, Буравльов Л. Державне регулювання

суспільних відносин у галузі охорони здоров’я України: історичні та правові

аспекти. Медичне право. Львів, 2009. № 2. С. 26–36.

230. Радянське будівництво на Україні в роки громадянської війни

(1919–1920): збірник документів і матеріалів. Київ: Видавництво Академії наук

Української РСР, 1957. 1084 с.

231. Робак І. Ю. Організація боротьби з особливо небезпечними

інфекціями в Харкові на початку ХХ ст. Вісник НТУ «ХПІ». Харків, 2013.

№ 48 (1021). С. 152–161.

232. Робак І. Ю. Організація охорони здоров’я в Харкові за

імператорської доби (початок XVIII ст. – 1916 р.): монографія. Харків: ХДМУ,

2007. 346 с.

233. Робак І. Ю. Особливості організації охорони здоров’я в Харкові в

післяреформений дожовтневий період. Вісник Харківської державної академії

культури. Харків, 2006. Вип. 18. С. 35–43.

234. Румянцев В. А., Страхов Н. Н. Право в период украинской

революции (1917–1921). Право Украины. 2013. № 1. С. 282–300.

235. Санитарная конвенция между УССР, РСФСР и БССР с одной

стороны и Польской Республикой с другой от 07.02.1923 г. ЦДАВО України.

Ф. 337. Оп. 1. Спр. 832. Арк. 1–5.

236. Санитарно-противоэпидемиологическая работа с 1.01. по

1.07.1942 г. ЦДАВО України. Ф. 342. Оп. 14. Спр. 373. Арк. 49–55.

237. Санитарно-эпидемиологическая служба в период Великой

Отечественной войны 1941–1945 годах. По материалам книги «Санитарно-

207

эпидемиологическая служба и ее руководители. Из истории здравоохранения

России в ХХ веке». Москва: Медицина, 2003.

URL: http://www.rospotrebnadzor.ru/region/history/history-3.php?type=special.

238. Санитарные и ветеринарные правила для молочных ферм колхозов,

совхозов и подсобных хозяйств: утв. Начальником Главного санитарно-

эпидемиологического управления Министерства здравоохранения СССР от

29.09.1986 г. № 426–631.1. Москва: Госагропром СССР, 1987. 22 с.

239. Санитарные нормы допустимых уровней шума на рабочих местах:

утв. Глав. гос. санит. врачом СССР от 12.03.1985 г. № 3223-85. Москва:

Минздрав СССР, 1986. 20 с.

240. Санитарные правила для винодельческих предприятий: утв. Зам.

Глав. гос. санит. врача СССР от 07.06.1991 г. № 5788-91.

URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/v5788400–91.

241. Санитарные правила для предприятий общественного питания,

включая кондитерские цехи и предприятия, вырабатывающие мягкое

мороженое: утв. Глав. гос. санит. врачом СССР от 19.03.1991 г. Збірник

важливих офіційних матеріалів з санітарних і протиепідемічних питань: в

10 т. / під заг. ред. Л. С. Некрасової. Київ, 1997. Т. 6, ч. 1. С. 261–289.

242. Санитарные правила проектирования, строительства и

эксплуатации водохранилищ: утв. Глав. гос. санит. врачом СССР от

01.07.1985 г. № 3907-85. Москва: Минздрав СССР, 1987. 23 с.

243. Санитарные правила устройства и эксплуатации систем

централизованного горячего водоснабжения: утв. Глав. гос. санит. врачом

СССР от 15.11.1988 г. № 4723-88. Москва: Минздрав СССР, 1988. 15 с.

244. Санітарні норми для садиб та будинків трудової школи з 7-річним

курсом навчання: постанова Нар. комісаріату охорони здоров’я від

22.06.1926 р. Збірник законів і розпоряджень Робітничо-селянського Уряду

УСРР. 1926. № 27. Ст. 97.

208

245. Санітарні норми садиб і будівель трудової школи і концентру:

постанова Нар. комісаріату охорони здоров’я від 22.06.1926 р. Збірник законів і

розпоряджень Робітничо-селянського Уряду УСРР. 1926. № 27. Ст. 97.

246. Санітарні правила й норми збирання, усунення та знешкодження

брудин та покидів по неканалізованих залюднених пунктах міського типу та

неканалізованих районах міст, що мають каналізацію: постанова Центральної

санітарно-технічної ради УСРР від 17.09.1927 р. Збірник законів і

розпоряджень Робітничо-селянського Уряду УСРР. 1927. № 33/34. Отд. 2.

Ст. 160.

247. Сапіга О. П. Медична та санітарна служба в Українській Галицькій

армії (1918–1920 рр.): автореф. дис. ... канд. іст. наук. Львів, 2011. 20 с.

248. Сборник важнейших официальных и справочных материалов / под

общ. ред. В. М. Жданова. Москва: Медгиз, 1955. 500 с.

249. Сборник важнейших официальных и справочных материалов по

санитарным и противоэпидемическим вопросам в помощь госсанинспектору и

эпидемиологу / под общ. ред. Г. А. Митерева. Москва: Медгиз, 1941. 664 с.

250. Сборник важнейших официальных и справочных материалов по

санитарным и противоэпидемическим вопросам / под общ. ред.

Т. Е. Болдырева. Москва: Медгиз, 1953. Кн. 1. 624 с.

251. Сборник важнейших официальных и справочных материалов по

санитарным и противоэпидемическим вопросам / под общ. ред.

Т. Е. Болдырева. Москва: Медгиз, 1953. Кн. 2. 680 с.

252. Сборник важнейших официальных и справочных материалов по

санитарным и противоэпидемическим вопросам / под общ. ред. В. М. Жданова.

Москва: Медгиз, 1955. 500 с.

253. Сборник важнейших официальных материалов по вопросам

гигиены труда и производственной санитарии / под ред. Л. В. Янина. Москва:

Гос. изд-во мед. лит., 1962. Вып. 1. 316 с.

209

254. Сборник важнейших официальных материалов по вопросам

гигиены труда и производственной санитарии / под ред. Л. В. Янина. Москва:

Гос. изд-во мед. лит., 1962. Вып. 2. 220 с.

255. Сборник важнейших официальных материалов по вопросам

гигиены труда и производственной санитарии / отв. ред. Л. В. Янина;

сост.: Т. Х. Климова, Д. Н. Лоранский, З. В. Янковская. Москва: Медицина,

1966. Вып. 3. 380 с.

256. Сборник важнейших официальных материалов по вопросам

гигиены труда и производственной санитарии / отв. ред. Л. В. Янина;

сост.: Т. Х. Климова, Д. Н. Лоранский, З. В. Янковская. Москва: Медицина,

1966. Вып. 4. 312 с.

257. Сборник важнейших официальных материалов по организации

здравоохранения / сост.: И. Я. Бычков, П. Т. Приданников; под ред.

Г. А. Митерева. Москва: Медгиз, 1940. 367 с.

258. Сборник важнейших официальных материалов по санитарным и

противоэпидемическим вопросам / под общ. ред. В. М. Жданова. 3-е изд., доп. и

пер. В 3 кн. Москва: Медгиз, 1954. Кн. 3. 414 с.

259. Сборник важнейших официальных материалов по санитарным и

противоэпидемическим вопросам: в 2 кн. / под общ. ред. Т. Е. Болдырева.

Москва: Медгиз, 1949. Кн. 1. С. 1–773.

260. Сборник важнейших официальных материалов по санитарным и

противоэпидемическим вопросам: в 2 кн. / под общ. ред. Т. Е. Болдырева.

Москва: Медгиз, 1949. Кн. 2. С. 774–1208.

261. Сборник важнейших официальных материалов по санитарным и

противоэпидемиологическим вопросам: в 7 т. / под общ. ред.

В. М. Подольского. Москва: Рарог, 1991. Т. 1: в 2-х ч. Ч. 1. 390 с.

262. Сборник важнейших официальных материалов по санитарным и

противоэпидемиологическим вопросам: в 7 т. / под общ. ред.

В. М. Подольского. Москва: Рарог, 1991. Т. 1: в 2-х ч. Ч. 2. 280 с.

210

263. Сборник важнейших официальных материалов по санитарным и

противоэпидемиологическим вопросам: в 7 т. / под общ. ред.

В. М. Подольского. Москва: Рарог, 1992. Т. 3. 510 с.

264. Сборник важнейших официальных материалов по санитарным и

противоэпидемическим вопросам. В помощь врачу-госсанинспектору,

санитарному врачу и врачу-эпидемиологу. Доп. к кн. 1–3 / под общ. ред.

В. М. Жданова. Изд. 3-е, доп. и перераб., в 3 кн. Москва: Медгиз, 1955. – 500 с.

265. Сборник действующего законодательства по здравоохранению /

сост.: С. Черняк, Г. Каганович. Москва: Гос. мед. изд-во, 1929. 664 c.

266. Сборник действующего законодательства по медико-санитарному и

аптечному делу в УССР / сост.: С. Г. Раппопорт, С. Л. Сокольский. Харьков,

1926. 650 с.

267. Сборник действующего законодательства СССР. Москва: Известия,

1976. 130 с.

268. Сборник действующих трактатов, конвенций и других

международных актов, имеющих отношение к военному мореплаванию / сост.

И. А. Овчинников. Санкт-Петербург: Тип. Мор. м-ва, 1901. 813 с.

269. Сборник законов и распоряжений правительства Российской

Республики по врачебно-санитарному делу и непосредственно с ним

соприкасающимися отраслями государственного управления с 7 ноября (25

октября) 1917 г. по 1 сентября 1919 г. / сост. Н. Г. Фрейберг. Москва, 1922.

653 c.

270. Сборник постановлений и распоряжение Правительства

Украинской Советской Социалистической Республики. Киев: Политиздат, 1967.

737 с.

271. Сборник постановлений и распоряжение Правительства

Украинской Советской Социалистической Республики. Киев: Политиздат, 1969.

661 с.

272. Свод законов Российской империи. Продолжение. Санкт-

Петербург: Гос. тип., 1909. 879 с.

211

273. Свод законов Российской империи. Продолжение. Санкт-

Петербург: Гос. тип., 1912. 936 с.

274. Свод законов Российской империи. Том 13. Санкт-Петербург: Гос.

тип., 1914. 930 с.

275. Свод учреждений и уставов врачебных по гражданской части от

1832 г. Свод законов Российской империи. Санкт-Петербург, 1832. T. 13: Свод

уставов благочиния. 578 с.

276. Системный сборник важнейших Декретов 1917–1920. Москва, 1920.

268 с.

277. Собрание действующего законодательства СССР. Москва:

Известия, 1976. 150 с.

278. Собрание трактатов и конвенций заключенных Россией с

иностранными государствами / сост. Ф. Мартенс. Санкт-Петербург: Тип.

А. Бенке, 1907. 837 с.

279. Собрание узаконений и распоряжений Правительства. Санкт-

Петербург. 18.07.1907. № 114. Отделение первое. Ст. 948.

280. Советское административное право (особенная часть): учеб. пособ. /

отв. ред. В. Д. Сорокин. Ленинград: Изд-во Ленингр. ун-та, 1966. 320 с.

281. Сорока О. Я. Державне регулювання медичної діяльності на

Прикарпатті в першій половині ХХ століття: дис. … канд. наук. з держ.

управління. Київ, 2015. 201 с.

282. Спостереження за деякими епідемічними захворюваннями за 1928–

1929 рр. ЦДАВО України. Ф. 342. Оп. 3. Спр. 383. Арк. 58–59.

283. Статистика по инфекционным болезням за 1956–1957 гг. ЦДАВО

України. Ф. 342. Оп. 18. Спр. 891. Арк. 19–61.

284. Статут Ліги боротьби з епідемічними хворобами на Україні 1918 р.

ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 3. Спр. 8. Арк. 34.

285. Статут Медико-санітарної ради України: проект. Українські медичні

вісті. 1918. Ч. 1. 15 січня. С. 28–30.

212

286. Статут Міністерства народного здоров’я і опікування від

26.12.1918 р. ЦДАВО України. Ф. 1064. Оп. 4. Спр. 1. Арк. 1–14.

287. Статут Міністерства народного здоров’я і опікування: (проект).

ЦДАВО України. Ф. 1065. Оп. 2. Спр. 385. Арк. 6–19 зв.

288. Створення військово-санітарного наукового комітету: затв. М-вом

народного здоров’я і опікування від 05.06.1918 р. ЦДАВО України. Ф. 1604.

Оп. 2. Спр. 245. Арк. 147.

289. Створення Департаменту охорони здоров’я у січні 1918 р. ЦДАВО

України. Ф. 1035. Оп. 1. Спр. 87. Арк. 1.

290. Супоницкий М. Я. Справочное пособие по санитарному

законодательству в области промышленной, пищевой, коммунальной и

школьной гигиены: справоч. изд. / М. Я. Супоницкий, Б. Л. Гордин,

И. С. Картелев; ред. П. Д. Лещенко. Киев: МЕДГИЗ УССР, 1959. 101 с.

291. Съезды Советов Союза ССР, союзных и автономных советских

социалистических республик: сборник документов в 3 т. (1917–1936 гг.).

Москва: Гос. изд-во юрид. лит., 1960. Т. 2: Съезды Советов советских

социалистических республик: сборник документов (1917–1922 гг.). 616 с.

292. Съезды Советов Союза ССР, союзных и автономных советских

социалистических республик: сборник документов в 7 т. (1917–1937 гг.). –

Москва: Юрид. лит., 1964. Т. 5: Съезды Советов союзных и автономных

советских социалистических республик: сборник документов (1923–1937 гг.).

687 с.

293. Тимчасове санітарне поученнє для окружних команд від

13.11.1918 р. Вісник Державного Секретаріату військових справ від

01.12.1918 р. Ч. 1. Тернопіль, 1918.

294. Тимчасовий Статут спостереження та боротьби з заразними

хворобами за 1918 р. ЦДАВО України. Ф. 1035. Оп. 1. Спр. 18. Арк. 5.

295. Тищик Б. Й. Західно Українська Народна Республіка (1918–1923).

Історія держави і права. Львів: Тріада плюс, 2004. 392 с.

213

296. Україна: хроніка ХХ століття. Довідкове видання. Рік 1918. / Авт.

кол.: О. Андрощук, О. Бажан, Г. Бесарабаб [та ін.]. Київ: [б. в.], 2005. 402 с.

297. Українська Центральна Рада. Документи та матеріали: у 2 т. / Нац.

акад. наук України, Ін-т історії України. Київ: Наук. думка, 1997. Т. 2: 10

грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. / упоряд. В. Ф. Верстюк [та ін.]; ред.

В. А. Смолій [та ін.]. 422 с.

298. Українська Центральна Рада. Документи та матеріали: у 2 т. / під

ред.: П. П. Толочко [та ін.]. Київ: Наук. думка, 1996. Т. 1. 592 с.

299. Усенко И. Б. Первая кодификация законодательства Украинской

ССР: монография. Киев: Наук. думка, 1989. 120 с.

300. Усенко І. Б. Україна в роки непу: доля курсу на революційну

законність. Харків: Ун-т вн. справ, 1995. 74 с.

301. Устав врачебный от 1857 г. Свод законов Российской империи.

Санкт-Петербург, 1857. T. 13: Уставы о народном продовольствии,

общественном призрении и врачебные. 384 с.

302. Устав врачебный от 1892 г. Свод законов Российской империи.

Санкт-Петербург, 1892. Т. 13. 341 с.

303. Устав врачебный от 1905 г. Свод законов Российской империи.

Санкт-Петербург, 1905. Т. 13. 153 с.

304. Устав о карантинах (Константинопольска конференція 1866 г.).

Полное собрание законов Российской империи. Собрание 3. Т. 25. Отд. 1. Санкт-

Петербург: Тип. Второго отд-ния собств. Е. И. В. Канцелярии, 1908. № 24201a.

193 с.

305. Устав союза общества красного креста и красного полумесяца

Советских Социалистических Республик: постановление Совета Нар.

Комиссаров СССР от 22.02.1941 г. Собрание постановлений правительства

СССР. 1941. № 7. Ст. 123.

306. Утворена санітарна Управа у складі Військового Міністерства від

13.12.1917 р. ЦДАВО України. Ф. 1076. Оп. 1. Спр. 12. Арк. 51–52.

214

307. Утворення санітарно-епідемічних рад по боротьбі з холерою.

Вісник Міністерства Народного Здоров’я та Опікування. 1918. Липень. Ч. 12.

С. 162–165.

308. Фрейберг Н. Г. Врачебно-санитарное законодательство в России:

коммент. к законодательству: монография. Санкт-Петербург: Практ. медицина,

1913. 1071 с.

309. Фрейберг Н. Г. Врачебно-санитарное законодательство в России:

узаконения и распоряжения Правительства по гражданской и медицинской

части. Международные санитарные конвенции. Санкт-Петербург: Изд. журн.

«Практ. медицина»: В. С. Эттингер, 1901. 169 с.

310. Фрейберг Н. Г. Врачебно-санитарное законодательство в России:

узаконения и распоряжения Правительства по гражданской, медицинской,

санитарной и фармацевтической частям от 01.01.1908 г. 2-е изд., перераб. и доп.

Санкт-Петербург: Тип. В. Безобразов и Комп., 1908. 608 c.

311. Фрейберг Н. Г. Международная санитарная конференция 1911 г.

Санкт-Петербург: Тип. М-ва вн. дел, 1912. 22 с.

312. Фрейберг Н. Г. Международная санитарная конференция 1926 г.

Москва: Изд-во Наркомздрава, 1927. 113 с.

313. Фрейберг Н. Г. Международное Санитарное Бюро. Журнал

Русского общества охранения народного здравия. 1908. № 3. С. 4–6.

314. Фрейберг Н. Г. Международные санитарные конференции

последнего десятилетия. Санкт-Петербург: Тип. М-ва вн. дел, 1898. 85 с.

315. Хрестоматія з історії держави і права України: у 2 т.: навч. посіб.

для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / за ред. В. Д. Гончаренка. Вид. 2-ге,

перероб. і доп.: Т. 2: лютий 1917 р. – 1996 р. / уклад.: В. Д. Гончаренко,

А. Й. Рогожин, О. Д. Святоцький. Київ: Видавничій Дім «Ін Юре», 2000. 728 с.

316. Циркуляр Министерства внутренних дел от 22.03.1909 г. № 230.

Сборник Циркуляров Мин-ва внутренних дел. Санкт-Петербург, 1909. С. 2.

215

317. Ціборовський О. М. На варті здоров’я: Історія становлення

соціальної медицини і охорони громадського здоров’я в Україні: монографія. –

Київ: Факт, 2010. 440 с.: іл.

318. Що до санітарної охорони джерел центрального водопостачання:

інструкція Центральної санітарно-технічної ради від 31.12.1925 р. Збірник

законів і розпоряджень Робітничо-селянського Уряду УСРР. 1925. № 27.

Ст. 72.

319. Яневський Д. Політичні системи України 1917–1920 років: спроби

творення і причини поразки: монографія. Київ, 2003. 767 с.

320. Ярмыш А. Становление основ советского права (1917–1920). Право

Украины. 2013. № 1. С. 301–312.

216

ДОДАТКИ

Додаток А

Список публікацій здобувача за темою дисертації

Наукові праці, в яких опубліковані основні наукові результати дисертації

1. Гоцуляк С. Л. Санітарно-епідеміологічне законодавство в українських

губерніях на початку ХХ ст. Проблеми законності. 2014. Вип. 125. С. 40–46.

2. Гоцуляк С. Л. Международные санитарные конвенции,

ратифицированные Российской империей в конце XIX – начале ХХ ст.:

историко-правовой аспект. Legea şi viaţa. 2014. № 8/2 (272). С. 41–45.

3. Гоцуляк С. Л. Організаційне забезпечення санітарної справи в Україні в

період 1917–1921 рр. Державне будівництво та місцеве самоврядування. 2014.

Вип. 27. С. 247–257.

4. Гоцуляк С. Л. Правове регулювання санітарної справи в Україні на

початку 1920-х рр. Право і суспільство. 2015. № 3. Ч. 3. С. 8–13.

5. Гоцуляк С. Л. Правовое регулирование санитарно-

эпидемиологического дела в Украине в период перестройки (1985–1991 гг.)

Teorie şi Practică. 2015. № 6 (16). С. 19–24.

6. Гоцуляк С. Л. Техніко-юридичні нормі в санітарно-епідеміологічному

законодавстві України в ХХ ст. Форум права. 2016. № 2. С. 34–42.

Накові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації

1. Гоцуляк С. Л. Санітарне законодавство в українських губерніях за часів

Російської імперії. Юридична осінь 2012 року: зб. тез доп. та наук. повідомл.

учасн. всеукр. наук.-практ. конф. молодих учених та здобувачів (Харків,

13 листопада 2012 р.) / За заг. ред. А. П. Гетьмана. Харків: Нац. ун-т «Юрид.

акад. України імені Ярослава Мудрого», 2012. С. 36–38.

2. Гоцуляк С. Л. Забезпечення санітарної справи в Україні за

Конституцією УРСР 1978 р. Теорія та практика сучасної юриспруденції: мат. І

217

всеукр. наук.-теорет. конф. (Харків, 15 березня – 15 квітня 2013 р.). Харків:

Точка, 2013. С. 186–188.

3. Гоцуляк С. Л. Правові засади санітарного та епідемічного

благополуччя населення України. Здоров’я сучасної людини у духовно-

соціальному та фізичному вимірі: мат. наук.-практ. конф. з міжнар. участю

студентів, молодих вчених та викладачів (Харків, 11 квітня 2013 р.). Харків:

ХНМУ, 2013. С. 36–37.

4. Гоцуляк С. Л. Логічна структура Статуту лікарняного 1857 р. Логіка і

аргументація в праві: мат. V міжнар. наук.-практ. конф. (Харків, 24 квітня

2014 р.). Харків: ФОП Корецька Л. О., 2013. С. 11–13.

5. Гоцуляк С. Л. Розвиток санітарного законодавства в різних сферах

життєдіяльності українського народу (історико-правовий аспект). Актуальні

проблеми науки історії держави і права: мат. «круглого столу», присвяч.

пам’яті проф. А. Й. Рогожина (Харків, 5 жовтня 2013 р.) / За ред.

В. Д. Гончаренка. Харків: Право, 2013. С. 208–211.

6. Гоцуляк С. Л. Діяльність органів самоврядування в забезпеченні

санітарного благополуччя населення в Україні (кінець 1890-х рр. – початок

ХХ ст.). Теорія та практика сучасної юриспруденції: мат. ІІІ всеукр. наук.-

теорет. конф. (Харків, 15 березня – 15 квітня 2014 р.). Харків: Точка, 2014.

С. 34–35.

7. Гоцуляк С. Л. Санітарне законодавство в українських губерніях в світлі

реформ 1860-х рр. Судова реформа 1864 року в історії українського

державотворення: мат. всеукр. наук.-практ. конф. (Харків, 14 листопада

2014 р.). Харків: Друкарня Мадрид, 2014. С. 21–23.

8. Гоцуляк С. Л. Правове закріплення технічних норм в санітарному

законодавстві України у другій половині ХХ ст. O nouă perspectivă proceselor de

integrare europeană din Moldova și Ucraina: aspectul juridic: conferința

internațională științifico-practică (Chișinău, Republica Moldova, 25–26 martie 2016).

Chișinău: Сetatea de Sus. С. 24–27.

9. Гоцуляк С. Л. Технічні норми в контексті санітарно-епідеміологічного

218

законодавства в Україні в ХХ столітті. Проблема людини у соціально-

гуманітарному та медичному дискурсах: мат. міжвузівської наук.-практ. конф.

з міжнар. участю (Харків, 31 березня 2016 р.). Харків: ХНМУ, 2016. С. 56–57.

10. Гоцуляк С. Л. Вплив норм Конституції на санітарне законодавство.

Історичні, економічні, соціально-філософські та освітні аспекти розвитку

охорони здоров’я: мат. IV міжнар. наук. інтернет-конф. (м. Харків, Нац. мед. ун-

т 1–8 листопада 2016 р.). Харків: Колегіум, 2016. С. 116–118.

11. Гоцуляк С. Л. Имплементация международных медико-санитарных

норм в санитарно-эпидемиологическое законодательство Украины. Наука и

образование – 2017: сборник мат. ХІІ междунар. научн. конф. студентов и

молодых ученых (Астана, 14 апреля 2017 г.). Астана, 2017. С. 6049–6051.