М И В И Х О В У Є М О П А Т Р І О Т І В

Інформаційний вісник ЦКТовариства Сприяння Обороні України (ДТСААФ)

№ 2 (2) 2011

ТСОВісник

ТСОУкраїни

1941 1945

Двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт

Георгій Береговий

Двічі Герой Радянського Союзу, льотчик-космонавт

Георгій Береговий

Міст, що з’єднає друзів 2-3Міжнародний автопробіг, присвячений 66-й річниці з Дня Перемоги у Великій Вітчизняній війні

«Всі ми щиро любили і поважали Георгія Тимофійовича...» 4-6До 90-річчя вихованця Тсоавіахіму, льотчика-космонавта Георгія Берегового

Товариство Сприяння Обороні України: віхи історії 7-8Внесок Оборонного Товариства у Перемогу над гітлерівською Німеччиною

«Ветерани – це золотий фонд держави і суспільства» 9-10Інтерв’ю з головою Організації ветеранів України Петром Цибенком

«Зірниця» відроджується! 11-12Військово-патріотична гра отримує друге дихання

З впевненістю у майбутнє 13-15Інтерв’ю з головою Закарпатської обласної організації ТСО України Євгеном Терьошкіним

Зі скальпелем і хрестом 16-17 Студія «Патріот-фільм» готує фільм про Святителя Луку

Спорт – їхнє життя 18-20Ці люди опікуються в ТСО України спортом

Благородна місія сина фронтовика 21-22Робота з військово-патріотичного виховання, яку проводить Борис Безсмолий

20-річчю Товариства Сприяння Обороні України присвячується! 23-24У місті Трускавці, що на Львівщині, відбувся Всеукраїнський зліт обласних організацій ТСОУ

Новий час вимагає нових підходів 25Про це йшлося на 2-му Пленумі ЦК ТСО України

Як уникнути ДТП на дорозі? 26Клас контраварійної підготовки у Феодосійській автомобільній школі

Творчої наснаги, колеги! 27Наш партнер – газета МО України «Народна армія»

Не пасуть задніх 28-29Спортсмени Київського радіоклубу, беручи участь у престижних змаганнях, виборюють призові місця

«Ми зробили все, що могли…» 30-31Інтерв’ю з генералом Віталієм Гольдіним – учасником ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи

Ветеран має право 32Про пільги ветеранам військової служби

Зміст

Відповідальний за випуск: Володимир ВІЖУНОВНад випуском працювали:Сергій ЗЯТЬЄВОлег ДАЦЮК

Наша адреса: 03056 м. Київ, вул. В. Гетьмана, 27Наші контактні телефони: (044) 457 71 86Факс: (044) 455 93 38e-mail: cbtsou@vs.ua

Надруковано в типографії ТОВ «СЛОН»м. Київ, вул. Фрунзе, 82

тел.: (044) 332 00 49в кількості 3 000 примірників

Дизайн, верстка, підготовка до друку:редакція журналу «Вирус Свободы»

www.vs.uae-mail: snegirev@vs.ua

№ 2 (2) 2011 1

В номері

МІСТ, ЯКИЙ З’ЄДНАЄ ДРУЗІВ

Час стирає могильні пагорби, але ніщо не в змозі стерти з пам’яті нащадків подвиг стар-ших поколінь. (З виступу вете-рана війни на мітингу в місті-герої Севастополі).

Ця думка виникла в далекому 1972 році під час святкування 50-річчя ство-рення Союзу РСР, коли хтось нагадав про могутній дуб, що вже кілька століть тому пустив глибокі корені на тому місці, де сходяться кордони трьох слов’янських республік, і символізує непохитну дружбу братніх народів Білорусі, Росії і України. Дуб – могутнє і довго живуче дерево, та і йому доміряно свій час. А слов’янське братерство повинне жити вічно. Тож вже через три роки, у 1975-му, здійнявся в небо величний Монумент Дружби, до якого сходяться дороги із Чернігівської, Гомельської та Брянської областей. А в народі він отримав коротку і ємну назву – Три Сестри.

То ж не дивно, що вже другий раз поспіль сини Трьох Сестер – активіс-ти Оборонних Товариств сусідніх дер-жав – збираються тут, щоб відсвяткувати найсвітліше свято в житті наших наро-дів – День Перемоги над фашизмом. В 2010 році за ініціативою ДТСААФ Росії спортсмени-автомобілісти, стартувавши з цієї священної для слов’ян землі, завер-шили свій маршрут в місті-герої Москві на Поклонній горі. 66-й роковині Великої Перемоги та 85-річчю створення ДТСААФ присвячено Міжнародний автопробіг «Міст Дружби», що започатковано за іні-ціативою Товариства Сприяння Обороні України і підтримано керівництвом трьох братніх слов’янських держав. Екіпажі ви-рушили із міст-героїв Москви і Києва, а також фортеці-героя Бреста і 8 травня зустрілись біля Монументу. Керівники оборонних товариств Віктор Тімченко, Анатолій Степук і Сергій Маєв запевни-

ли присутніх, що члени ТСОУ і ДТСААФ докладуть своїх зусиль, щоб увічнити ве-личний подвиг дідів і батьків, виховува-ти підростаюче покоління на славетних традиціях радянського народу. Тепло зу-стріли учасники мітингу виступ ветерана війни з Брянщини, який підкреслив, що цю Велику Перемогу не можна ділити між народами, з’ясовуючи вагу вкладу кож-ного з них. Це був загальний масовий по-двиг всіх народів Радянського Союзу. Але найбільші страждання, найбільші людські втрати випали на долю саме слов’янських республік Білорусі, Росії та України. І про це треба завжди пам’ятати, щоб лихо ві-йни ніколи не прийшло знову на наші ба-гатостраждальні землі.

9 травня учасники автопробігу прибу-ли до міста-героя Києва, де на Алеї міст-героїв біля пам’ятника Героям-танкістам відбувся загальноміський мітинг за учас-тю ветеранів війни, громадськості міста. Керівник російської делегації урочисто вручив Голові ТСО України Віктору Тім-

ченко копію Прапору Перемоги, відзна-чивши при цьому, що це одна із семи офі-ційно виконаних копій стягу, який було піднято над рейхстагом у травні пере-можного 1945 року. «Віднині ця святиня буде зберігатися у Центральному Комі-теті ТСО України, надихаючи нас у своїй роботі по військово-патріотичному ви-хованню молоді», – запевнив присутніх Віктор Миколайович. Дтсаафівці Білорусі і Росії поклали квіти та капсули із свяче-ною землею міст-героїв, від яких вони почали свій маршрут, до стел Меморіалу і вінки до пам’ятника Танкістам – визво-лителям Києва.

Похмурою, холодною погодою зустрі-ло учасників автопробігу місто-герой Одеса. Поривчастий вітер, короткочасні дощі, а подекуди і грози супроводжували автоколони під час всього маршруту по півдню України. Але, як не дивно, саме на час проведення урочистостей небо розвиднювалось над містами-героями. «Господь бачить, що ми робимо добру

Автопробіг стартував від Монументу Дружби, що символізує єдністьтрьох словянських народів.

№ 2 (2) 2011 2

Шляхами героїв

МІСТ, ЯКИЙ З’ЄДНАЄ ДРУЗІВ

справу і тому сприяє нам», – слушно від-значив хтось із спортсменів, учасників автопробігу. 10 травня розквітчана пра-порами колона Оборонних товариств братніх республік прибула до священно-го місця, де донецькі шахтарі, бійці на-родного ополчення, прийняли нерівний бій з фашистами і загинули, захищаючи Південну Пальміру. Одесити вдячно збе-рігають пам'ять про героїв з донецького краю, біля величного пам’ятного комп-лексу віддали пошану героям керівники міста, воїни гарнізону, молоді одесити. Делегації поклали вінки та передали на збереження капсули зі священною зем-лею міст-героїв Білорусі і Росії.

Хвилюючою подією став мітинг на площі Нахімова в місті-герої Севастополі 11 травня. В єдиному строю вишикува-лися біля Вічного вогню військові моря-ки російського Чорноморського флоту та українських Військово-Морських Сил, які запевнили представників братніх слов’янських народів, що й надалі пле-чем до плеча будуть пильно охороняти південні кордони наших держав – Росії та України. Готовність до виконання свого військового призначення, вміння спільно діяти в складних умовах сучасного бою моряки дружніх флотів зобов’язалися продемонструвати під час спільного на-вчання із символічною назвою «Фарватер дружби». Від імені 115 тисяч ветеранів міста виступив голова координаційної ветеранської ради контр-адмірал Сергій Рибак, який навів показовий приклад з часів героїчної оборони Севастополя. Командування направило під Бахчисарай

30 тисяч ополченців, серед яких було 16 тисяч молодих хлопців, яким не довело-ся пройти військовий вишкіл. Та вони не були «гарматним м’ясом», адже пройшли непогану підготовку в організаціях Тсоа-віахіму – вміли стріляти, кидати гранати. Майже у всіх груди прикрашав почесний знак відзнаки «Готовий до праці і оборо-ни». Вони змогли протистояти вишколе-ним фашистським воякам також і тому, що за ними була правда. По закінченні мітингу учасники марафону були запро-шені на борт російського есмінця, де ознайомились з устроєм бойового кора-

бля, побутом і станом бойового навчання моряків-чорноморців.

Автопробіг місцями бойової слави України завершився 12 травня в місті-герої Керчі. На горі Мітридат, біля підніж-жя величного Монументу, який зведено на честь визволителів міста, зібрались, як мовиться, «і стар і млад». Під звуки урочистого маршу покладаються вінки та квіти до пам’ятника, лунає салют почес-ної варти. В хвилині мовчання застигають в єдиному строю сиві ветерани, вояки місцевого гарнізону, керівники міста, екі-пажі автопробігу, юні патріоти – учасники військово-патріотичної гри «Зірниця». «Наше головне завдання постає в тому, щоб молодь знала та пам’ятала подвиг тих, хто врятував людство від фашист-ської чуми», – відмітив у своєму виступі керівник українського Оборонного то-вариства. Завершила святкування гран-діозна тематична вистава самодіяльних артистів, яка до глибин душі схвилювала і ветеранів, і молодих.

Автопробіг має міжнародний харак-тер і демонструє шанобливе ставлення молоді до пам’яті про нашу Велику Пере-могу. Також він ставить своїм завданням привернути увагу до реалізації проекту будівництва транспортного переходу через Керченську протоку, який з’єднає між собою Керченський півострів Криму і Таманський півострів Краснодарського краю. Реалізація проекту буде сприяти не тільки пожвавленню економічних зв’язків сусідніх держав, але й подальшому збли-женню двох великих братніх народів – України і Росії.

Голова ТСО України отримує копію Прапору Перемоги

Покладання вінків до Вічного вогню в Севастополі

№ 2 (2) 2011 3

«Всі ми щиро любили і поважалиГеоргія Тимофійовича...»Так відгукуються про льотчика-космонавта, двічі Героя Радянського Союзу

Георгія Берегового і фронтові побратими, і космонавти

Народився він у далекому 1921 році в одному з наймальовничіших сіл Пол-тавщини – Федорівці. Незабаром роди-на переїхала до міста Єнакієвого. В сімї, окрім нього, були ще два сини – Михай-ло і Віктор. В ті часи в Україні лютував голод і Берегові бідували. Правда, вони все ж мали невеличкий клаптик землі, де доводилося працювати і дітям. В тому числі малому Жорі. Повертаючись якось з городу додому, хлопчина, як згадував пізніше його брат, приліг на пагорбі від-почити. Побачивши літак, що пролітав над ним, хлопчина проводжав його по-глядом доти, поки той не сховався за об-рієм. Старший брат не придав тоді цьому ніякого значення...

З раннього дитинства хлопчина за-хоплювався літературою, перечитавши Сергія Єсеніна, Джека Лондона, інших відомих письменників і поетів. Шкільні вчителі, рідні сподівалися, що це захо-плення згодом переросте в літературну творчість. Але не так сталося, як гадалося: підрісши, Георгій під впливом старшого брата, який працював у планерній школі інструктором, захопився авіамоделізмом. І хоча вона знаходилася за 10 кілометрів від міста, він залюбки долав цю відстань туди й назад. Пішки. До речі, разом з ним відвідував її і Михайло, старший за ньо-

го на кілька років. Але якщо для нього це було всього лише захоплення, то для Георгія, як згодом виявилося, справою всього життя. В ті роки по всій країні від-кривалися аероклуби, які приваблювали багатьох молодих людей. Береговий не став винятком і теж вирішив вступити до Єнакієвського аероклубу. Але йому в цьо-му відмовили: приймали лише робітни-ків. Та хлопець не розгубився, заявивши батькам, що все одно літатиме.

Щоб мрія збулася, пішов працювати на металургійний комбінат, і його згодом прийняли до аероклубу. Піднявшись в небо, юнак остаточно зрозумів: це – його стихія, без якої він уже не зможе жити. Не всі друзі, з якими навчався, пов’язували свої життя з п’ятим океаном. Береговий же у 1938 році вступає до Луганського авіаційного училища, де навчається 3 роки. 13 червня 1941року успішно за-кінчує училище і отримує звання... сер-жанта. Справа у тім, що нарком оборони маршал Тимошенко, зважаючи на те, що практична підготовка у випускників авіа-ційних училищ бажала кращого, видав наказ, згідно з яким їм присвоювалось не офіцерське звання, а сержантське. Коли розпочалася Велика Вітчизняна ві-йна, сержант Береговий рвався на фронт. Та замість того, щоб воювати з ворогом, йому знову довелося засісти за підручни-ки: в училищі Георгія готували як пілота бомбардувальника, а фронт, зважаючи на обстановку, що складалася в повітрі, ви-магав більше льотчиків штурмової авіа-ції. Отже, юнак відбуває до Приволзького військового округу для перенавчання, де успішно освоює штурмовик Іл-2 – ле-гендарний літак часів Другої світової війни.

Перше бойове хрещення отримав у серпні 1942 року, коли був призначений коман-диром ланки 451-го штурмо-вого полку і піднявся в пові-тря. Не називатиму всі посади, які він обіймав у роки війни, а скажу лише, що Георгій Бере-говий здійснив 186 бойових вильотів, діставши під час

одного з них поранення. 26 жовтня 1944 року за «зразкове виконання бойових завдань командування і виявлені при цьому мужність і героїзм» гвардії капіта-ну Георгію Береговому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Йому тоді виповнилося лише 23 роки!..

Незважаючи на молодість, Георгій, як згадували його бойові побратими, був відмінним льотчиком, не раз і не два ви-ходячи з ситуацій, що здавались безна-дійними, переможцем. Але одного разу життя льотчика опинилося на волосині, коли його літак підбили, і він змушений був залишити його. Та приземлився не-вдало: на нейтральній полосі, між на-шими і німецькими окопами. Гітлерівці, запримітивши радянського льотчика, відразу почали його обстрілювати, нама-гаючись відрізати шлях до своїх. На щас-тя, на радянських позиціях знайшовся сміливець – старшина-піхотинець, який примчав до нього на «віллісі» і під гра-дом куль зумів вивезти до своїх. Разом зі стрільцем, у якого обгоріли ноги. Були й інші випадки, коли міг загинути: штурмо-вик Берегового, за спогадами брата, під час війни тричі був підбитий.

Наш герой під час боїв за Сандомир-ський плацдарм був учасником легендар-ного «зоряного» нальоту радянської авіа-ції на німецький аеродром під Львовом. На той час він служив у 5-му штурмовому авіаційному корпусі, яким командував один з перших семи Героїв Радянського Союзу генерал-майор М. Каманін.

Після війни Береговий закінчив Вищу офіцерську школу, командний факультет Військово-повітряної академії. Проходив

№ 2 (2) 2011 4

Вихованець ТСОАВІАХІМу

службу на посадах командира ескадри-льї, начальника повітряно-стрілецької служби, штурмана полку. Починаючи з літа 1948 року, і аж до самого зарахуван-ня в загін космонавтів, Георгій Береговий повністю віддається роботі з випробу-вання літаків.

Товариші по службі згадували, що йому часто доводилось ризикувати життям, по-трапляючи в різні так звані нештатні си-туації, що виникали під час випробувань нових типів літаків. І це не дивно: будучи льотчиком-випробувачем конструктор-ського бюро Сухого, він, висловлюючись сленгом льотчиків-випробувачів, виво-див так звану формулу входження літака в штопор і виходу з нього. Теоретично її вивести неможливо. Тож Береговий тривалий час на практиці розв’язував цю формулу, щоразу ризикуючи життям. Більш того, цьому ремеслу він навчав і своїх молодших колег на тих аеродромах, де знаходилися «сушки». Вони, зважаючи на високу майстерність, уміння виходити з найкрутішого штопора, називали його «паном штопором». Офіцер знав про це, але, за свідченням сучасників, ніколи не ображався...

У 1963 році Георгій Береговий прохо-дить медичне обстеження і отримує – за станом здоров’я – право на зарахуван-ня до загону космонавтів. Та через вік його туди не хочуть брати: кандидатами на космічний політ могли стати лише ті, кому не виповнилося 35 років. Але Георгій Тимофійович не здається і до-магається повторного розгляду свого питання на засіданні мандатної комісії. Але вкотре отримує відмову. Буквально через кілька тижнів, у січні 1964 року, на засіданні військової ради ВПС маршал авіації Костянтин Вершинін одноосібно приймає рішення про зарахування Бе-регового до загону космонавтів. До речі, в цьому йому допомагав і його фронто-вий командир М. Каманін, який на той час керував підготовкою першого за-гону космонавтів. Георгій Тимофійович був сміливим не лише у небі, а й на зем-лі, часто відстоюючи власну точку зору, яка розходилася з думкою командирів. Наприклад, разом зі своїм товаришем Володимиром Шаталовим якось заяви-ли, що досвідчених льотчиків потрібно залучати не лише до польотів у космос, а й до розробок самої космічної техніки. А ще сказав, що члени Державної комісії проявляють надмірну обережність, роз-тягуючи на роки безпілотні пуски (після смерті Володимира Комарова – прим. авт). В серпні 1968 року було успішно здійснено запуск безпілотного корабля

«Космос-238», який благополучно по-вернувся на землю. Він був п’ятим з се-рії цих безпілотних літальних апаратів і урядова комісія прийняла рішення про старт пілотованого корабля: потрібно було не лише повторити політ Комарова, що так трагічно обірвався, але й здійсни-ти стикування двох кораблів, цим самим започаткувавши підготовку до монтажу на орбіті космічних станцій.

...26 жовтня 1968 року. Ранок. Космо-дром Байконур.

– Полковник Береговий до польоту го-товий! – карбуючи кожне слово, доповідає голові Державної комісії стрункий офіцер, очі якого блищать від хвилювання.

До старту космічного корабля залиша-ється обмаль часу. Але космонавт жод-ним словом, жодним рухом не видає сво-го хвилювання. Старт: оглушливо ревучи двигунами, «Союз-3», на який спрямовані погляди сотень людей, відривається від стартового майданчика.

На орбіті Георгій Тимофійович провів майже 4 доби.

В листопаді 1968 року полковнику Георгію Береговому «за зразкове вико-нання завдання Батьківщини» вручають другу Золоту Зірку. За цим формулюван-ням – неймовірне навантаження, яке випало перенести під час по-льоту, мужність і героїзм, поєднані з ризиком для життя. Адже під час польоту вперше в історії вітчизня-ної і світової космонавтики відбу-вався експеримент зі стикування двох космічних апаратів. На жаль, незважаючи на всі зусилля космонавта, впоратись з цим завданням не вдалося. А сталося ось що.

«Союз-2» при наближенні до нього пілотованого космонавтом «Союзу-3» виявився перевернутим на 180 граду-сів. Тільки-но перенісши стартові пе-ренавантаження і хвилювання, не ма-ючи часу, щоб звикнути до незвичного стану невагомості, космонавт повинен був здійснити стикування вручну, хоча за програмою з цим завданням мала справлятися автоматика. Береговий «погнався» за бортовими вогнями «Со-

юзу-2», що віддалялися. Коли на відста-ні 30 метрів загальмував, то зрозумів, що потрібно перевернути свій «Союз», інакше штир його «активного» корабля не зістикується з конусом «пасивного» двійника. Потім, коли виходив у світло-ву зону, «Союз-3» закрутило і космонавт протягом кількох хвилин змушений був виправляти крен, витративши чимало палива і зрозумівши, що продовжувати зближення космічних апаратів вкрай небезпечно.

Чому так сталося? Однозначно на це питання не відповісти. Адже ще під час підготовки до польоту на землі не були враховані всі обставини і особливості, не всі дії відпрацьовувалися на тренаже-рах, були допущені помилки при розра-хунках. До того ж окрім фізичних, на Ге-оргія Берегового і перед польотом, і під час польоту випали й неабиякі моральні навантаження. Справа у тім, що він мав летіти після Володимира Комарова, який першим випробовував «Союз» і загинув. Перед цим, ще на стартовому майдан-чику, згорів американський «Аполон». Троє космонавтів – Гріс, Уайт і Чаффі теж загинули. Політ «Союзу» замислювався керівниками радянської космонавтики і держави як політ, що повинен був по-вернути віру в пілотовану космонавтику. Не слід забувати також і про те, що на момент польоту Георгію Тимофійовичу виповнилося 47 років: для космонавта це дуже й дуже поважний вік.

У 1969 році генерал-майора Георгія Берегового призначають заступником начальника, а з червня 1972-го – началь-ником Центру підготовки космонавтів ім. Юрія Гагаріна. У 1977 році Указом

Президії Верховної Ради СРСР йому присвоєно звання «генерал-лейтенант», а в 1987-му, зважаю-чи на вік, звільнено з військової служби.

Вийшовши на заслужений від-починок, він продовжував займа-

тися активною громадською діяль-ністю. Зокрема, очолював Всесоюзний юноармійський рух – комсомольську військово-спортивну гру «Орля», був за-ступником голови Центрального прав-ління товариства радянсько-угорської дружби, входив до складу Радянського комітету за Європейську безпеку. На жаль, багатьом планам Георгія Тимофі-йовича не судилося збутись: 30 червня 1995 року під час операції його серце перестало битись...

Держава високо оцінила внесок Геор-гія Берегового в перемогу у Великій Ві-тчизняній війні, освоєння космічного

«Всі ми щиро любили і поважалиГеоргія Тимофійовича...»

№ 2 (2) 2011 5

простору, активну громадсько-політичну роботу: Георгій Тимофійович нагородже-ний 2 орденами Леніна, 2 орденами Чер-воного прапора, орденами Олександра Невського, Богдана Хмельницького 3-го ступеню, 2 орденами Червоної зірки, 2 орденами Вітчизняної війни 1-го ступеню та багатьма медалями. Він почесний гро-мадянин міст Калуги (Росія), Луганська, Вінниці, Єнакієвого, болгарських міст Плевена та Сливена.

В Єнакієвому – місті, де він розпочав шлях у самостійне життя, є музей, екс-понати якого розповідають про життя Героя, йому встановлені бронзовий бюст і пам’ятна стела на алеї Героїв, а в селищі Чкаловський на будинку, де жив, меморі-альна дошка.

Від автораНа календарі – 2011 рік. Часи новіт-

ньої історії України. Чомусь в ній не завжди знаходиться достойне місце кращим синам Українського народу, які жили і творили на благо України, возвеличуючи її на весь світ. Напри-клад, що ми знаємо про Георгія Тим-офійовича, інших українців, які побу-вали в космосі? Дуже мало. Багатьом прізвища Берегового, Поповича взага-лі ні про що не говорять. Соромно. За нас, націю, яка вважає себе великою, що насправді так і є, але водночас не пам’ятає великих Українців.

Нещодавно минуло 90 років з дня народження Георгія Берегового. Ця дата залишилася б практично непомі-ченою в країні. Якби Президент Укра-їни Віктор Янукович, спілкуючись з країною в прямому ефірі, не згадав Георгія Тимофійовича добрим словом, зауваживши, що він був надзвичайно доброю, людяною і земною людиною, якій боліли проблеми земляків. Такий факт: столиця України «завалена» ти-сячами бігбордів, з яких сумнівні герої рекламують такі ж сумнівні ціннос-

ті. Але чомусь жодному державному чиновнику не спало на думку встано-вити бодай кілька таких бігбордів, з яких би нам посміхався двічі Герой Ра-дянського Союзу, фронто-вик, льотчик-космонавт Георгій Береговий. Шко-да. Адже саме на прикла-ді таких людей потрібно вчити нашу молодь патрі-отизму, мужності, умінню обирати в житті правиль-ний шлях і йти ним.

15 квітня 2011 року Георгію Береговому виповнилося б 90 років. Розповідаючи про життєвий, професійний шлях цієї людини, не мо-жемо не навести спогади тих, хто до-бре знав Георгія Тимофійовича: сина, колег – космонавтів, з якими він з’їв, як мовиться, не один пуд солі.

Віктор Береговий, син Георгія Тим-офійовича:

– Про війну батько згадував вибірково, не любив вдаватись в подробиці. Розпо-відав, наприклад, що у стрілка-радиста, який сидів позаду, на кулеметі стояв об-межувач, щоб чергою випадково не за-чепити кіль. Утворювалася мертва зона, і німці швидко це зрозуміли. Наші екіпажі почали самовільно знімати цей обмеж-увач, прилітаючи інколи на аеродром на залишках хвостового оперіння. Але «ме-сери» перестали нападати зі спини. За це льотчиків, звісно, сварили, але не дуже: з одного боку, інструкції порушувати не можна, але з другого – не допускали втрат екіпажів і бойових машин.

Випробування авіації – це кров, нею написані всі льотні настанови. Батько якось каже: «Коли я приїхав на Чкалов-ський – було лише дві могили, коли зали-шав його в 1966 році – на кладовищі вже не ховали...»

А ще він згадував, що їх начальник, відомий льотчик Стефановський, перед посадкою змушував молодих пілотів ви-микати двигун, сідати на непрацюючому. І казав: рано чи пізно вам це знадобиться. У тата так якось і сталося: через відмову двигуна довелося приземлятися на сусід-ньому аеродромі.

– Петро Климук, льотчик – космо-навт:

– Горджуся тим, що знав цю людину і працював з нею багато років! Тривалий час я був його першим заступником, ми разом вирішували проблеми, відпочива-ли, дружили сім’ями. Коли ми познайо-мились в 1965 році, я тільки-но на ноги

ставав, тоді ми були на великих відстанях: я – лейтенант, Георгій Тимофійович – пол-ковник, при мені він став двічі Героєм.

Ніколи не можна звинувачувати того, хто працює в екстремальних умовах. Там потрібно вирішувати за долі секунди те, що обмірковуєш роками! Це був фактично перший політ на «Союзі», вкрай важкий: навіть тренажер не у всьому відповідав реальному кораблю. Але саме завдяки цьому польоту потім вирішили багато проблем. Я сам тричі був на орбіті, і що-разу виникали складнощі, а все вивчити, все передбачити просто неможливо. Ви-пробувач від звичайної людини відрізня-ється тим, що йому дається надзвичайно малий проміжок часу, аби зберегти і тех-ніку, і людське життя.

– Юрій Нікітін, ветеран Центру під-готовки космонавтів:

– Георгія Тимофійовича я знав з 1945 року. Коли його зустрів, це був молодий гарний капітан, Герой Радянського Со-юзу, чудовий льотчик. Після війни енер-гійному Береговому в полку робити було нічого, він оббив усі пороги, щоб потра-пити в науково-дослідний інститут ВПС на випробувальну роботу. Там він став одним з кращих льотчиків-випробувачів, займався не лише випробуваннями, але й вивченням поведінки літаків у різних ситуаціях.

Георгій Тимофійович захоплювався фотографуванням і кінозйомками, роз-бирався у цьому дужу добре. Завжди був душею компаній, знав багато анекдотів і цікавих бувальщин. Коли на зустрічах нас запрошували після офіційної части-ни на вечерю, то раніше 4-5 годин ранку вона не закінчувалася: Георгій Тимофійо-вич настільки захоплював гостей своїми розповідями, що його просто не хотіли відпускати.

І останній спогад. Це було незадов-го до його смерті. Гаражі у нас недалеко, чую – кличе мене. Просить нітрогліцерин, взяв кілька пігулок, пішов. Через деякий час бачу, як ломом намагається підняти ворота, що важать з півтони. Я йому: «Тобі ж тільки що погано було!» Він: «Ну й що? У мене вже все гаразд».

Не можна сказати, що він не слідку-вав за здоров’ям: знав багатьох відомих лікарів, цікавився новинками медицини, використовуючи їх для оздоровлення. А тут – ледь відпустило, і він уже вважає, що здоровий. Просто Георгію Тимофійо-вичу було образливо усвідомлювати, що з’явилися хвороби, які нагадували про прожиті роки...

Сергій Зятьєв, підполковник запасу

Земляки-єнакієвці – космонавт Георгій БЕРЕГОВИЙі Президент України Віктор ЯНУКОВИЧ

№ 2 (2) 2011 6

Вихованець ТСОАВІАХІМу

ТОВАРИСТВОСПРИЯННЯОБОРОНІУКРАЇНИ віхи історії

Республіканська тсоавіахімівська ор-ганізація з перших днів війни стає одним із основних бойових резервів Збройних Сил держави. Сотні тисяч чоловік, що отримали військову підготовку в обо-ронному Товаристві, поповнили ряди Червоної Армії та Військово-Морського Флоту. Від 40 до 80% молодого поповне-ння армії мали оборонні значки. Серед тих, хто, не чекаючи виклику, прийшли до військкоматів, були кулеметники й снай-пери, телеграфісти і радисти, мотоцикліс-ти і автоводії. Так, із семи тисяч активістів Харківської обласної організації більше половини в перші ж дні війни пішли на фронт. Навчальні підрозділи і рада тсоа-віахімівської організації Одеської конди-терської фабрики в повному складі відбу-ли в діючу армію. До лав Червоної Армії, народного ополчення, винищувальних батальйонів та партизанських загонів вступили більше трьох тисяч штатних працівників Тсоавіахіму України. В діючу армію пішов і голова Українського обо-ронного Товариства С.М. БУШЕВ.

В перший же день війни президія Цен-тральної ради Тсоавіахіму СРСР прийня-ла рішення «Про найближчі задачі орга-нізації Тсоавіахіму в зв’язку з введенням військового стану». Головним завданням Товариства залишилось масове навчання населення військовій справі, адже запас-ні частини Червоної Армії не в змозі були повністю забезпечити поповнення військ на початковому етапі війни. Працювати довелося в складних умовах, адже вели-ка частина зброї та іншого майна були пе-редані військовим частинам, народному ополченню та іншим формуванням. Тіль-ки в трьох областях (Полтавській, Харків-ській та Миколаївській) вояки отримали 2072 гвинтівки, 280 кулеметів, 233 тисячі набоїв, 40 автівок тощо. Та, не зважаючи на труднощі, завдання було виконано з честю. Лише в Полтавській області за три місяці тсоавіахімівські організації підго-тували близько 30 тисяч стрільців, майже 1000 кулеметників, 220 мінометників, 264 автоматника, 1217 саперів-мінерів та ба-гато інших військових фахівців.

Відповідальні за-вдання виконав Тсо-авіахім України з під-готовки авіаторів. З початку війни на базі аероклубів форму-ються армійські авіа-ційні підрозділи. А діючі аероклуби спря-мували зусилля на підготовку військових льотчиків. До початку серпня 1941 року ае-роклуби України на-

вчили та передали органам Наркомату оборони 677 пілотів, продовжували на-вчання 1233 курсанти. В вересні 321 літак, наземна техніка і весь особовий склад двадцяти аероклубів перебазовано до Чкаловської області, де вони продовжи-ли свою роботу.

Організації Товариства в східних та пів-денних областях республіки розгорнули роботу з підготовки винищувачів танків. Пройшовши навчання по спеціальний 50-годинній програмі, відважні чоловіки вливались до військових частин та заго-нів народного ополчення, успішно вели боротьбу з ворожими танками.

В складних, часом вельми важких умо-вах початкового періоду війни, важливу роль в підтримці Червоної Армії відігра-ли добровільні народні формування – ви-нищувальні батальйони та ополчення. Тсоавіахім прийняв діяльну участь в їх утворенні та навчанні, багато його під-розділів увійшли до складу формувань.

Продовження. Початок у № 1

Кавалери цих знаків ставали кращими бійцями

Командир ескадрильї штурмовиків ІЛ-2 Георгій Береговий

№ 2 (2) 2011 7

Віхи історії

Але саме навчання та військовий вишкіл ополченців стали однією з яскравіших сторінок історії Тсоавіахіму, його діяль-ності під час смертельної загрози, що нависла над Батьківщиною. Він допоміг радянським патріотам виконати свяще-ний обов’язок – захистити Вітчизну. За ко-роткий термін в Україні підготовлені 1660 тисяч бійців винищувальних батальйонів та народного ополчення. Успішне ви-конання завдань по підготовці бойових резервів для фронту в перші місяці війни провалило розрахунки гітлерівського ко-мандування на зрив радянських воєнно-мобілізаційних заходів та розгортання Червоної Армії.

Проте підготовкою резерву для Армії діяльність оборонного Товариства не об-межувалась. Найбільш підготовані, фізич-но міцні тсоавіахімівці створюють групи самозахисту і команди протиповітряної оборони, ведуть масову роботу по засво-єнню населенням правил протихімічної оборони. Вони заслужили добру славу,

рятуючи будинки від пожеж та багатьох людей від загибелі під час бомбардувань.

Потужний партизанський рух проти гітлерівців – складова частина Великої Вітчизняної війни. В ряді випадків орга-нізації Тсоавіахіму ставали ядром парти-занських загонів. Так, путівльскі активісти на чолі з головою районної ради Товари-ства С.В.РУДНЄВИМ були в числі перших партизан загону, котрий незабаром виріс в могутнє партизанське з’єднання під ко-мандуванням двічі Героя Радянського Со-юзу С.А.КОВПАКА.

В грудні 1942 року почалось визволен-ня України від фашистських загарбників. Відновлювали свою роботу і місцеві ор-ганізації оборонного Товариства, перед якими постала відповідальна задача – негайно відновити воєнне навчання на-селення, підготовку резервів для діючої армії. Одним з першочергових нагаль-них завдань на завершальному етапі ві-йни стало розмінування визволеної від ворога території. В 1943-1945 роках на мінах і снарядах в Україні підірвалося 6989 людей, 70% з них склали діти. Вирі-шити проблему суцільного розмінування державна влада зобов’язала Тсоавіахім. В стислі терміни були підготовлені тисячі добровольців інструкторів-мінерів, ство-рені сотні районних команд для розміну-вання. За 1944-1945 роки тсоавіахімівські команди разом з військовими частинами перевірили та очистили від мін та боєза-пасів майже 90% території України. Ря-туючи життя тисяч людей, в боротьбі зі смертю, що притаїлася в землі, загинули 264 тсоавіахімівці-мінери.

Роль оборонного Товариства як бо-йового помічника Радянських Збройних Сил та їх кузні резервів особливо яскраво продемонстрували вихованці Тсоавіахіму на фронтах Великої Вітчизняної війни.

Тисячі і тисячі з них за мужність і відва-гу удостоєні високих урядових нагород. Особливо хотілося б відзначити жінок, які перед війною складали чверть складу Товариства та з честю виправдали зван-ня тсоавіахімівця в боротьбі з ворогом. Бойові навички засвоїла в снайперській школі Тсоавіахіму Людмила ПАВЛІЧЕНКО, згодом Герой Радянського Союзу, про-славлений снайпер 25-ї Чапаєвської диві-зії. В цьому ж з’єднанні відважно билася з ворогом кулеметниця Ніна ОНІЛОВА, ви-хованка Одеської організації. Посмертно присвоєно високе звання активістці обо-ронної організації Краснокутського райо-ну Харківської області Ніні ГНИЛІЦЬКІЙ, яка до останнього подиху вела вогонь по фашистах. Гідне поповнення отримав від Тсоавіахіму і Військово-Морський Флот. Ціною свого життя врятував бойовий ко-рабель і життя друзів старшина ІІ статті Григорій КУРОПЯТНІКОВ, до останньої гранати відбивався від ворога старшина І статті Павло КОСТЕНКО.

Безсмертну славу в боях за Вітчизну здобули тисячі льотчиків. Багато хто з них отримав початкову льотну підготовку в аероклубах України. Більше 80 вихован-ців аероклубів – наших земляків, стали Героями Радянського Союзу, 9 – двічі, а вихованець Шосткінського аероклубу Іван КОЖЕДУБ отримав найвищу держав-ну ознаку тричі. В цьому списку чимало і відважних жінок-патріоток: Надія ПОПО-ВА, Марія ДОЛІНА, Валентина ГРИЗОДУ-БОВА та інші.

Велика Вітчизняна війна показала, що активісти-тсоавіахімівці, стаючи до ар-мійських лав, успішно опановували вій-ськову майстерність і ставали найбільш стійкими і мужніми вояками. За далеко не повними даними, за мужність і відва-гу в боротьбі з німецько-фашистськими загарбниками звання Героя Радянського Союзу удостоєні більше ста штатних пра-цівників, вихованців навчальних підроз-ділів Тсоавіахіму України. Війна повною мірою підтвердила життєдіяльність та боєздатність Оборонного Товариства, яке і на сьогодні не втрачає своїх славет-них традицій та завжди готове стати на захист Держави.

Людмила Павліченко із Сидором Ковпаком

Валентина Гризодубова

№ 2 (2) 2011 8

Віхи історії

Нещодавно Організації ветеранів України, одній з найчисельніших гро-мадських організацій країни, випо-внилося 24 роки. Переживши «лихі» 90-ті роки, сивочолі солдати ще раз довели, що залишаються Воїнами, які з честю і гідністю несуть високе зван-ня «ветеран», підтвердили міцність духу, стійкість. Вони, незважаючи на всі труднощі і негаразди, на які так ще-дре їхнє сьогоднішнє життя, не просто виживають, а живуть повнокровним життям – життям, наповненим радоща-ми і смутком, перемогами і поразками. Адже їм, старим солдатам, що зі зброєю в руках відстояли рідну землю, і сьогод-ні, трапляється, доводиться воювати. З черствістю, байдужістю чиновників, намаганням окремих можновладців вирішувати свої меркантильні інтереси за рахунок тих, кому вони зобов’язані не лише кар’єрою, а й життям.

Я зустрівся з головою Організації ветеранів України, народним депута-том України Петром Цибенком і попро-сив його розповісти про її сьогодення, ті проблеми, які постають перед нею, і як вони вирішуються.

– Витоки нашої організації сягають бе-резня 1987 року, – говорить Петро Степа-

нович. – З точки зору історії, це – невелич-кий проміжок часу, а людини – великий. Бо якщо 24 роки тому вік наймолодшого ветерана війни становив 60-65 років, то сьогодні йому вже за 80.

До нашої Організації входять інваліди й учасники Великої Вітчизняної війни, ветерани праці і військової служби, во-їни – «афганці», «чорнобильці», «діти ві-йни», представники інших категорій на-селення. Ми об’єднані в майже 23 тисячі осередків і входимо до Ради ветеран-ських організацій СНД.

В різний час Організацію очолювали ві-домий партизан, Герой Радянського Союзу, доктор історичних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України Клоков Всеволод Іванович; Герой України, генерал армії Герасимов Іван Олександрович; генерал-лейтенант, учас-ник Параду Перемоги на Червоній площі у Москві Анастасієв Валентин Олексійович, які багато зробили для країни, суспільства, ветеранського руху в Україні.

– На початку 90-х років ветеран-ська організація пережила важкі часи, пов’язані з так званим парадом суве-ренітетів...

– Саме тоді почали створюватись само-стійні ветеранські організації, яких з часом

стало кілька десятків. Але незабаром всі вони повернулися назад і були прийняті до Організації на правах колективних чле-нів. Впевнений: ця сторінка перегорнута раз і назавжди. Хоча б тому, що гуртом і батька легше бити, тобто вирішувати на-болілі проблеми сьогодення.

– Найболючішими з них є, звісно, ті, що мають соціальне забарвлення. Роз-кажіть, шановний Петре Степановичу, про участь очолюваної Вами Ради ор-ганізації в їх розв’язанні, про те, що вдалося зробити за кілька десятиліть.

– Ми ініціювали прийняття у 1993 році Закону України «Про статус ветеранів ві-йни, гарантії їх соціального захисту», який визначив основні напрямки соціальної політики держави стосовно людей стар-шого покоління, які своєю працею, інколи дуже виснажливою, створювали підвали-ни незалежної Української держави.

Початок 90-х років, як відомо, ознаме-нувався різким падінням життєвого рівня більшості населення. Та найбільше по-страждали люди похилого віку, які – в пе-реважній більшості – опинилися біля роз-битого корита. Рада організації робила все для того, щоб хоч якось полегшити їхню долю. Для цього була розроблена і при-йнята комплексна програма «Турбота», яка прижилася в багатьох регіонах країни. На-самперед у Києві та Хмельницькій області.

Вагомим кроком на шляху розв’язання багатьох соціальних проблем ветеранів став 5 з’їзд Організації ветеранів України, який проголосив 2008-2009 роки роками первинних організацій. Це рішення зна-йшло підтримку на місцях, посилило з боку державних органів влади увагу до ветеранських проблем. Особливо у За-карпатській, Миколаївській, Харківській, Чернігівській, Кіровоградській, Луган-ській, Одеській, Дніпропетровській об-ласних організаціях, де і керівники, і акти-вісти проявляли ініціативу, настирливість щодо вирішення тих чи інших проблем. Наприклад, спільно з керівниками міст, сіл розглядалися питання забезпечення

Голова Організації ветеранів України,народний депутат УкраїниПетро Цибенко:

Ветерани – це золотий фонддержави і суспільства

Петро Цибенко

№ 2 (2) 2011 9

Ветеранські організації України

приміщень, в яких знаходяться «штаби» первинних організацій, телефонами, мате-ріального заохочення найбільш активних ветеранів. В регіонах щороку діють про-грами соціального спрямування, в рамках яких люди отримують всебічну підтримку і допомогу. Наприклад, в Одеській облас-ті за рахунок місцевих бюджетів, а також підприємств різної форми власності, 130 тисячам ветеранів регіону була надана допомога на загальну суму 91,5 мільйона гривень. В тому числі понад 47 мільйонів вони отримали «живими» грошима.

Багато залежить від керівника первин-ного осередку. Особливо сьогодні, коли всі ми живемо в умовах ринку. Саме життя по-казує – там, де ці осередки очолюють люди комунікабельні, енергійні, здатні знаходи-ти спільну мову з керівниками державних органів влади, бізнесових структур, там проблеми людей розв’язуються швидше, ефективніше. Тому ми намагаємось всіля-ко їх заохочувати, хоча, правда, не завжди це нам вдається зробити...

– Чільне місце в діяльності Ор-ганізації ветеранів України посідає військово-патріотична робота з мо-лоддю, вшанування пам’яті полеглих в роки Великої Вітчизняної війни. Роз-кажіть, шановний Петре Степановичу, більш детально про цей напрямок ва-шої діяльності.

– Наша організація робить все мож-ливе для гідного вшанування пам’яті тих, хто поліг на полях брані, був замучений у фашистських концтаборах, був вивезеним до Німеччини на примусові роботи. Напри-клад, саме за активної участі Ради нашої організації, рядових ветеранів Великої Ві-тчизняної війни було прийнято закон «Про увіковічення Перемоги у Великій Вітчизня-ній війні 1941-1945 років». Його прийняття багато в чому було обумовлено особистою участю в цьому процесі нині покійного ге-

нерала армії Івана Герасимова, який, будучи народним депутатом України, наполегливо лобіював його прийняття. Якщо цей закон як слід виконуватиметься, то наша молодь знатиме імена Івана Кожедуба, Сидора Ковпака, Валентини Гризодубової, Віктора Талаліхіна, інших героїв тієї війни, вихову-ватиметься на справжніх цінностях.

На прохання нашої Організації були за-сновані Дні Захисника Вітчизни, Партизан-ської слави, Ветерана, засновані пенсії за особливі заслуги перед Вітчизною, ордени Богдана Хмельницького, «За мужність». Наша організація з давно небувалим під-йомом відзначила 65-річчя Перемоги у Ве-ликій Вітчизняній війні, з нагоди цієї дати всі учасники війни були нагороджені юві-лейними медалями. За ініціативою вете-ранських організацій на одній із будівель Генерального штабу Збройних Сил України встановили Меморіальну дошку на честь Героя України, генерала армії Івана Олек-сандровича Герасимова, який в 1975-1984 роках командував Київським військовим округом, очолював нашу Організацію.

А 9 травня 2010 року в парку Слави, неподалік Вічного вогню, було відкрито пам’ятник прославленому льотчику, три-чі Герою Радянського Союзу Івану Мики-товичу Кожедубу. Варто зазначити, що сталося це саме завдяки енергійності, на-стирливості – у кращому розумінні цього слова – ветеранів Великої Вітчизняної ві-йни, принциповій позиції Організації ве-теранів України. Адже саме вона піднімала це питання протягом кількох років перед вищими органами української влади.

Розуміючи, що молодь – це майбут-нє України, ми робимо все можливе для того, щоб вона знала всю правду про війну. З цією метою минулого року від-бувся Всеукраїнський збір істориків-краєзнавців з числа учнівської та студент-ської молоді на тему «Дорогами подвигу

і слави». Були проведені також науково-практичні конференції в Національному авіаційному університеті та військовому інституті Національного університету ім. Тараса Шевченка. Матеріали цих конфе-ренцій опубліковані в журналі «Історико-патріотична участь Українського народу у Великій Вітчизняній і Другій світовій ві-йнах 1941-1945 років».

Не можу оминути увагою роботу, спрямовану на увічнення пам’яті поле-глих. Наприклад, в Херсоні ветерани зі-брали чимало інформації про героїчні дії моряків-дунайців, видавши збірник матеріалів «Дунайська флотилія», а в Хар-кові рада ветеранів щоквартально разом з управлінням освіти і науки проводить семінари з педагогами, на яких розгляда-ються події, пов’язані з бойовими діями на теренах України, визволенням її від фашистських загарбників. Самих щирих слів вдячності заслуговує робота Україн-ського фонду «Пам'ять», активісти якого, діючи на громадських засадах і не отри-муючи з боку держави суттєвої підтрим-ки, самотужки з’ясували імена понад 200 тисяч полеглих радянських воїнів.

– І насамкінець, Петре Степановичу, поділіться планами на майбутнє.

– Не за горами той день, коли ми від-значатимемо 25-річчя нашої Організа-ції – 28 березня 2012 року. З нагоди цієї дати запросимо колег з Росії, Білорусі, інших країн СНД. Але ювілей – це не лише привід для урочистостей. Рік, що залишився до нього, ми хочемо присвя-тити не стільки підготовці до святкувань, скільки розв’язанню найбільш болючих проблем ветеранів. Насамперед соціаль-них. А серед них я виділив би проблеми медичного характеру. Йдеться про цілий комплекс заходів, спрямованих на поліп-шення медичного обслуговування людей. Особливо в сільській місцевості.

Як голова Ради організації ветеранів України, перший заступник голови Комі-тету у справах пенсіонерів, ветеранів та інвалідів Верховної Ради України і надалі добиватимусь від усіх органів влади ви-конання вимог чинного законодавства щодо увічнення пам’яті полеглих в роки Великої Вітчизняної війни, поліпшення життя живих. Словом, працюватиму за-для людей, які, як я вже казав, кращі роки свого життя, здоров’я віддали служінню державі, суспільству, заклали міцні підва-лини сьогоднішньої України, але опини-лися у вкрай скрутному становищі.

Інтерв’ю провів Олег Дацюк, старший методист-організатор

Центрального будинку ТСО України

Переможці

№ 2 (2) 2011 10

Ветеранські організації України

Коли ми вперше з’явились на сайті на-шого шановного партнера «Вісник сво-боди», нагадавши користувачам про на-явність в Україні Оборонного Товариства, один з читачів вигукнув: «А від кого бо-ронитися, власне, збираємось?». Дійсно, кому ми заважаємо жити – такі біленькі та пухнасті!? Нікого не чіпаємо, та навіть мріємо вступити до їхньої НАТО. А там такі чудові хлопці – обами та інші всілякі сарказі – якщо потреба виникне, допомо-жуть! Ну що ж, Остап Бендер теж обіцяв своїм «побратимам» допомогу Заходу... Ну, був у них грішок – вперлись наче б то помилково до Іраку, а рівно через вісім років, день у день, до Лівії. Та була на те поважна «потаємна» причина, адже у тих волоцюг повно нафти, а ділитись не дуже поспішають. Ми ж теж з «понятієм», розу-міємо що до чого. Теж вивчали філософію, яка чітко роз’яснює, що матерія первин-на, а війни ведуться з цілями насамперед економічними.

А ви, шановний читачу сайту, по-спілкувалися б зі старенькими, що мешкають у селі Че-пеліївці на Білоцер-ківщині, котрі й досі згадують, як німці приганяли ешелони

та завантажували платформи чорнозе-мом, який зрізали просто обабіч заліз-ничного полотна. Та й вивозили у свою фатерляндію... До того ж, нафта продукт разовий – спалив і нема його, а чорнозем тільки поповнюється , при розумних ґаз-дах, зрозуміло. То що, коментарі будуть?

Народ, який не хоче кормити свою армію, буде кормити чужу! Наше перше повоєнне покоління засвоїло цю тезу від своїх вцілілих батьків, що перемогли фа-шизм. Цьому ми навчили і наших дітей.

Тому появу Всесоюзної військово-спортивної гри «Зірниця» ми сприйняли як природне продовження наших пер-манентних дворових забавок у «войнуш-ку», місцевих напівофіційних заходів. Наприклад, у моїй рідній Білій Церкві наприкінці 50-тих років користувалась величезною популярністю гра «Розвід-ка донесла», котра проводилась в меж-ах міста з активним залученням вояків місцевого гарнізону. Не поталанило тоді в першому «бою», який відбувся під час весняних канікул в парку Олександрія. Мене, 13-річного командира розвідни-ків, призначили в засідку і так вдало за-маскували під купою хмизу, що не тільки «вороги» не розкрили, а й свої геть за-були. Так і пролежав до самого вечора, готовий задорого продати своє молоде піонерське життя. Спустілим парком, ковтаючи сльози образи, вже затемно повертався додому. Вислухавши мою до-повідь, батько, який повернувся з війни командиром окремої роти розвідників з добрячим «іконостасом» на грудях, за-мислився, а потім несподівано сказав: «А знаєш, сину, я взяв би тебе в розвідку». За довгі роки служби я чимало отриму-вав різного роду відзнак, але вищої за цю не було!

10 січня 1967 року в газеті «Піонер-ська правда» було опубліковано наказ №1 першого командувача грою Героя Радян-ського Союзу, маршала артилерії Василя Івановича Казакова, в якому ставилося завдання з формування юнацьких баталь-йонів і навчання юнармійців навичкам ар-мійського життя, вихованню в них любові до Батьківщини, готовності захищати її від зовнішніх і внутрішніх ворогів. Перший фінал Всесоюзної гри «Зірниця» пройшов того ж року в Севастополі, на Сапун-горі. Як правило, в ній приймали участь учні 4-7 класів, які відпочивали влітку у піо-нерських таборах. Для підлітків більш старшого віку проводилась аналогічна військово-спортивна гра «Орлятко». В за-лежності від віку учасників зміст «Зірниць» і «Орляток» був різним: від зривання папе-рових погонів з супротивника до цілих на-вчань з бронетехнікою та використанням вибухових пристроїв. Іноді «Зірниці» про-водились на території військових частин, а організацією ігор займалися військові-професіонали.

Зрозуміло, гра не обмежувалася «бойо-вими діями». Спортивні змагання, конкур-си художньої самодіяльності, відвідування військових часин, зустрічі з ветеранами. Чого тільки коштувала каша із солдат-ської польової кухні! А вогнище, розміром

Впевнений, що у мільйонів моїх співвітчизників, тих, хто народився ще в СРСР, здригнеться при цих словах серце, жвавіше пожене кров по жилах, наче в бойового коня, який почув заклик сурми, спалах-нуть вогнем юнармійских багать очі, що чимало вже побачили на своєму віку. Адже це – наше дитинство, наша славетна юність, котра ніколи і нікуди не піде від нас!

«Зірниця»відроджується!

№ 2 (2) 2011 11

Військово-патріотичне виховання

з Ключевську сопку! І, звичайно ж... «эх, картошка-тошка-тошка, пионеров идеал-ал-ал, тот не знает объеденья-денья-денья, кто картошки не едал-дал-дал!!!». Підготовка до першого етапу гри розпо-чиналась вже з перших днів навчального року – комплектування бойових груп (ох, які пристрасті вирували з цього приводу, адже потрібно не тільки бути сильним та спритним, а ще й оцінки мати відповідні!), виготовлення погончиків та іншої атрибу-тики, розучування стройових пісень, ре-чівок, номерів художньої самодіяльності. Засиджувалися, бувало, до темна – тех-нічка мусила вогкою шваброю виганяти з класів або піонерської кімнати.

23 березня 2011 року Міністерство освіти і науки, молоді та спорту, Мініс-терство оборони України і Товариство сприяння обороні України (ДТСААФ) під-писали спільний наказ №252/157/32 «Про проведення Всеукраїнської військово-патріотичної гри «Зірниця». Організується вона з метою формування почуття патріо-тизму у підростаючого покоління, набуття знань, умінь та навичків, виховання у них громадянських якостей. Загальне керівни-цтво організацією і проведенням Всеукра-їнської гри покладено на відомство міні-стра Дмитра Табачника. Передбачається, що в організації «Зірниці», окрім Міністер-ства оборони і ТСОУ, візьмуть участь Все-українські національно-патріотичні рухи. Хочеться вірити, що гра, окрім головного завдання, буде сприяти також консоліда-ції всіх здорових патріотичних сил, допо-може вибити підґрунтя з-під ніг тих горе-політиків, які намагаються керувати нами за принципом – «розділяй і володарюй».

В «Зірниці» приймають участь збірні команди учнів 5-9 класів, віком до 15 ро-ків на момент проведення ІІІ етапу гри. Складається вона з трьох етапів: 1-й –

міський та районний (березень-квітень), 2-й – республіканський (АР Крим), об-ласний та міський (Київ і Севастополь) – (квітень-травень). Фінал буде проведено в вересні з участю команд, які перемогли на 2-му етапі.

Змагатися учасники будуть за двома на-прямками: спочатку конкурси і спортивні змагання, а потім поміряються силами у во-єнізованій естафеті. Насамперед команди продемонструють свою майстерність у ви-конанні стройових прийомів та пісні. Потім вони поміряються знаннями у військово-патріотичному Брейн-ринзі. Далі – відстрі-ляються з пневматичних гвинтівок, позма-гаються в метанні «гранати» – м’яча вагою 150 г – в «окоп», виконають дії по наданню першої долікарняної допомоги, виявлять найбільш досвідчених топографів і, на-решті, з’ясують, хто сильніший в спортив-них змаганнях – біг на 30 м, човниковий біг 4х9 м, віджимання в упорі лежачи. На другому етапі всі команди-учасниці (заго-ни) оголошуються підрозділами спецназу, що закинуті в тил супротивника для збору розвідданих та знищення замасковано-го командного пункту. Перед початком естафети загін знаходиться у вихідному районі в очікуванні повідомлень зі штабу. Бійці загону проходять естафету зі своїми макетами автоматів. Сама естафета вклю-чає до себе передачу інформації, конкурс на уважність, подолання інженерних та природних перешкод, а також зараженої ділянки місцевості, метання «гранати» в ціль, рух за азимутом, захоплення штабу та повернення на вихідний рубіж з евакуаці-єю учасника.

Мені особисто до вподоби, що в су-часному варіанті «Зірниці» відсутні такі поняття, як «убитий» та «поранений», не передбачено «знешкодження» супротив-ника шляхом зривання погонів. Що гріха

приховувати, в нашій «Зірниці» юнармій-ці часом так захоплювались знешкоджу-ванням, що судді змушені були буквально розтягувати нас «по кутках».

Команди-переможці та призери Все-української гри визначаються за сумою набраних очок. За порушення заходів безпеки та дисципліни гри на команду, за рішенням суддівської колегії, накла-даються штрафні санкції включно з дис-кваліфікацією команди. Оргкомітетам на-дано право самостійно визначати форми заохочення переможців етапів гри та їх керівників. Команди-переможці кожного етапу нагороджуються грамотами, ди-пломами та призами.

В Положенні «Порядок проведення Всеукраїнської військово-патріотичної гри «Зірниця», який затвердили підпи-санти наказу, чітко розгалужено функції і обов’язки організаторів гри. Передбаче-но, що організаційні комітети районного, міського, обласного та Всеукраїнського рівнів затверджуються рішеннями органів виконавчої влади, вирішують оргпитання щодо забезпечення якісного проведен-ня гри на всіх етапах. Управління освіти і науки від району до обласного рівня від-повідають за підготовку команд навчаль-них закладів та їх участь у проведенні І й ІІ етапів гри, забезпечують матеріально-технічну базу команд. Харчування дітей в дорозі, добові супроводжуючих, витрати на доставку учасників здійснюються за ра-хунок відряджуючих організацій.

Міністерство оборони України забез-печує надання методичної допомоги під час проведення гри та участь військовос-лужбовців районних та обласних військо-вих комісаріатів для суддівства у І-му та ІІ-му етапах гри. На Товариство сприяння обороні України (ДТСААФ) покладається, разом із вищеназваними міністерствами, здійснювати організаційне забезпечення гри, тобто поширювати Порядок прове-дення Всеукраїнської гри, визначати та узгоджувати місце для проведення фіналу гри, забезпечувати участь своїх представ-ників у суддівстві на ІІІ етапі гри (фіналі).

Як мовиться, ніщо так не нове, ніж до-бре забуте старе. І слава Богові, що воно не забувається! То ж доброго шляху тобі, «Зірнице»! Приймай, Батьківщино, своїх юних патріотів, своїх майбутніх захисни-ків, вірних синів і дочок вічної і соборної України!

Командир групи розвідників збірної команди школи-переможця місько-

го етапу гри «Розвідка донесла!», директор Центрального будинку ТСО України (ДТСААФ) Володимир Віжунов

Переможці І етапу гри в Сакському районі Криму –команда Новофедорівської школи-ліцею. Квітень 2011 року

№ 2 (2) 2011 12

Військово-патріотичне виховання

З впевненістюу майбутнєживуть і працюють голова Закарпатської обласної організаціїТовариства Сприяння Обороні України Євген Терьошкін та його колеги, які звикли не стільки констатувати проблеми, скільки працювати над їх розв’язанням

У червні цього року Закарпатській обласній організації ТСО України ви-повнюється 65 років. Напередодні цієї дати я зустрівся з її головою і попросив розповісти про діяльність цього осе-редку, успіхи та невдачі, проблеми, які доводиться вирішувати, поділитись планами на майбутнє.

– Насамперед хочу нагадати, що За-карпатська область з’явилася на карті Української РСР 29 червня 1945 року, – розповідає Євген Михайлович. – Зважа-ючи на те, що протягом 1941-1945 років у нашому краї точилися жорстокі бої і в землі залишилися тисячі мін та снаря-дів, відразу по війні було створено штаб з її розмінування. Фахівці, які увійшли до груп із знешкодження смертоносних скарбів, ліквідували десятки тисяч різних вибухонебезпечних предметів, тим са-мим врятувавши чимало людських жит-тів. Згодом, 19 червня 1946 року, на базі цього штабу сформувалася обласна ор-ганізація Тсоавіахіму. Не можу не згадати А. Безкоровайного та Н. Оліна, які стояли біля витоків її створення.

За часів колишнього Союзу наша ор-ганізація підготувала десятки тисяч фа-хівців для Радянської Армії та Військово-Морського Флоту, чимало молодих людей отримали робітничі спеціальності, які дозволили їм працевлаштуватися на підприємствах області та за її межами.

В роки незалежності України ми теж активно займалися підготовкою спеціа-лістів для її Збройних Сил, інших військо-вих формувань країни.

– Розкажіть,будь ласка, про сього-дення Закарпатської обласної органі-зації Оборонного товариства.

– На сьогоднішній день членами на-шого осередку Товариства є понад 60 тисяч закарпатців. До його складу вхо-дять 14 комітетів. Зокрема, 1 міський, 3 об’єднаних міських і районних, 10 ра-йонних, 387 первинних осередків. Має-мо також 2 центри технічної і спортив-ної роботи, які розташовані в Ужгороді і Рахові, 13 спортивно-технічних клубів, 3 автомобільні школи. Якщо говорити про їх роботу, то хотів би відзначити у кращий бік Хустський технічний коледж, Іршав-ську автошколу, Міжгірський районний спортивно-технічний клуб та Виногра-

дівський професійно-технічний навчаль-ний заклад. З часу створення Хустського коледжу, Іршавської та Рахівської авто-школи минуло більше, як півстоліття. За цей час накопичено багатющий досвід роботи, який передається викладачами з покоління в покоління.

Історично склалося так, що Мукачів-ський об’єднаний районний і міський СТК змушений був орендувати примі-щення, що, звісно, обходилося в солідну копійку. Всі офіційні звернення до орга-нів влади не приносили бажаних резуль-татів. Ні, нам не відмовляли, але, разом з тим, і не йшли назустріч у нашому клопо-танні. Тоді за розв’язання цієї проблеми взявся його директор Гаврило Черепаня. Не переповідатиму всіх нюансів, а скажу лише, що він зустрічався з міськими чи-новниками, аргументовано переконую-чи їх посприяти у вирішенні нашої про-блеми. В тому числі з тодішнім головою міської адміністрації Віктором Балогою (нині міністр України з питань надзвичай-них ситуацій – прим. Авт.). Саме Віктор

Візитна картка співрозмовника

По закінченні десятирічки поступив до Коломенського артилерійського училища, яке закінчив у 1960 році, а в 1973-му – Ленінградську інженерну військову академію ім. Можайського. Службу проходив в ракетних військах стратегічного призначен-ня. У 1976 році відряджений на посаду заступника голови Волинської організації ДТСААФ. У 1981 році обраний головою Закарпатської обласної організації Оборон-ного товариства Української РСР. Полковник у відставці.

Голова Закарпатської обласної організації Євген Терьошкін (другий зліва) з колегами під час роботи Пленуму ЦК ТСО України

№ 2 (2) 2011 13

В обласних комітетах ТСО України

Іванович поставив, як мовиться, крапку у цьому питанні, посприявши виділенню у нашу власність окремої будівлі. Зви-чайно, не за гарні очі: її придбання обі-йшлося у 40 тисяч гривень. Оскільки ця сума для нас виявилася захмарною, то ми попросили керівництво ЦК ТСО Укра-їни виділити кредит. Нам пішли назу-стріч, і ми його отримали. На 3 роки. Час показав, що пішли правильним шляхом, бо вже через півтора роки Мукачівський СТК повернув кредит. Чому достроково? А тому, що його керівник спільно з коле-гами зуміли так налагодити роботу, що бажаючих отримати водійські права по-більшало, він почав давати непогані при-бутки, завдяки яким і погасили кредит.

Приклад, який я вам навів, зайвий раз свідчить, що під лежачий камінь, як мо-виться, вода не тече: при розвязанні будь-якої проблеми потрібно проявляти ініці-ативу, бути наполегливим у досягненні поставленої мети.

Розповідаючи про нашу повсякденну діяльність, не можу не згадати добрим словом і колектив Хустської об’єднаної районної і міської організації на чолі з Ми-хайлом Яськівим, який водночас очолює і технічний коледж. До речі, створений він на базі звичайної автошколи. Але якщо в ній готували тільки водіїв, то випускники цього навчального закладу отримують не лише посвідчення на право керування транспортними засобами, а й «палітурки» механіків з ремонту автомобільних двигу-нів чи операторів комп’ютерного набору. Михайло Миколайович є досить енергій-ною людиною, яка ніколи не зупиняєть-ся на досягнутому. Сьогодні, наприклад, він думає над тим, як розширити перелік

професій, що опановуються слухачами коледжу і які користуються попитом на ринку праці нашого регіону.

Добрих слів вдячності заслуговує і керівник Виноградівського професійно-технічного навчального закладу Михай-ло Данканич. Він теж зумів організувати навчання на високому рівні, цим самим приваблюючи бажаючих отримати ту чи іншу спеціальність.

Лише минулого року навчальними за-кладами Закарпатської організації Товари-ства Сприяння Обороні України підготовле-но 7 845 фахівців з різних спеціальностей. Зокрема, в їх стінах 5 915 чоловік отримали водійські права практично усіх категорій, близько 2 тисяч підвищили свою водійську кваліфікацію, 150 чоловік отримали спеці-альності: оператор комп’ютерного набо-ру, перукар, секретар керівника, а майже 50 – оволоділи навичками з обслугову-вання та ремонту автомобільної техніки, комп’ютерних систем і мереж.

– А де підшукуєте кадри для викла-дацької роботи в автомобільних шко-лах, професійно-технічному коледжі?

– Цьому питанню ми приділяємо бага-то уваги, розуміючи, що від кадрів зале-жить рівень підготовки фахівців. Тому з вулиці, як мовиться, людей не беремо.

У нас давно відпрацьована і успішно функціонує система перепідготовки і удо-сконалення педагогічних кадрів. З цією метою використовуємо матеріально-тех нічну базу, професорсько-вик лада-цький потенціал Закарпатського ін-ституту післядипломної педагогічної освіти та Навчально-методичного центру професійно-технічної освіти обласної державної адміністрації. Лише останнім часом в їх стінах підвищували свій про-фесійний рівень десятки викладачів та

майстрів виробничого навчання. Пред-ставники вище згаданих закладів беруть участь в ліцензуванні наших навчальних закладів, проводять експертизу їх доку-ментів тощо.

Не можу не згадати добрим словом Валерія Репіна, Івана Ігнатка, Іллю Дани-ла, Володимира Полтавця, Василя Погана, Василя Молдавчука, Прокопа Григорчука, Дмитра Продана, які віддали справі підго-товки фахівців у наших навчальних закла-дах 20-25 років.

– Хотілось би почути і про результа-ти фінансово-господарської діяльності Закарпатської обласної організації ТСО України. Чи маєте резерви, які можна використати для її поліпшення?

– Одним з головних напрямків є під-готовка фахівців з робітничих спеціаль-ностей. Минулого року від цієї діяльності ми отримали майже 16 мільйонів гри-вень, а надходження від здачі в оренду приміщень, інших джерел склали лише близько 1 мільйона 400 тисяч гривень. У 2010 році відбулося поповнення осно-вних засобів на суму 464 тисячі гривень, а рентабельність склала 100,1 відсотка. Це дещо менше від запланованої, і тому весь наш колектив наполегливо працює над виправленням ситуації.

– Хто з Ваших колег є найактивніши-ми вашими помічниками у розв’язанні багатьох проблем?

– Загалом хочу сказати, що я задово-лений роботою всього колективу нашої обласної організації. Мені поталанило на людей, які у нас працюють. Всі вони вболівають за доручену справу, за честь Закарпатської обласної організації Обо-ронного товариства. Я від усієї душі вдячний Івану Ходаничу, Миколі Янчику, Віктору Кулику, Івану Мареці, Людмилі

Заняття в класіУжгородської автошколи

Голова первинної організації ТСО України Микола Болдижор проводить екскурсію в музеї Бойової слави

№ 2 (2) 2011 14

В обласних комітетах ТСО України

Проказіній, Наталії Сарваш, Михайлові Яськіву, які очолюють підрозділи нашої організації і завжди підставляють плече допомоги при необхідності. Водночас вони є генераторами нових ідей, пропо-зицій, реалізація яких сприяє поліпшен-ню роботи всієї Закарпатської організації Оборонного Товариства України. Скажу більше: саме на таких людях і тримається наша організація, долаючи різні пробле-ми і негаразди сьогодення.

– Не можу обійти увагою і такий важ-ливий напрямок роботи як військово-патріотичне виховання молоді. Як Вам вдалося організувати цю роботу?

– Давно відомо, що будь-яка держава сильна насамперед патріотами. Ми чу-дово розуміємо цю істину і робимо все від нас залежне, щоб виховати у сьогод-нішньої молоді шанобливе ставлення до ветеранів Великої Вітчизняної війни, при-щеплюємо їм повагу до людей старшого покоління, які протягом довгих років зво-дили підвалини нашої незалежності.

Первинні організації ТСО України в школах очолюють, як правило, виклада-чі предмету «Захист Вітчизни», які є офі-церами запасу чи у відставці. За їхньою ініціативою в багатьох школах учні взяли шефство над сім’ями фронтовиків, вста-новили на їхніх будинках пам’ятні дошки з написами «Тут живе учасник Великої Вітчизняної війни». Відкриття цих дощок перетворилося у справжнє свято, на яко-му було багато людей.

Напередодні Днів Перемоги, визво-лення України від німецьких загарбників ми проводимо урочистості, під час яких учасники війни діляться своїми спогада-ми з молоддю. Найбільш активними є такі ветерани як Анталовський Іван Андрійо-вич, Довгей Андрій Андрійович, Шаленик Михайло Васильович, Симчина Василь Андрійович, Мішкулинець Михайло Ми-хайлович, які, незважаючи на поважний

вік і підірване здоров’я, знаходять час і можливості для зустрічей з громадськіс-тю краю, насамперед молоддю. Живе спілкування з підростаючим поколінням сприяє кращому розумінню юнаками і дівчатами тих подій, які відбувалися на теренах України і нашого Закарпатського краю.

– Мені відомо, що Ви багато уваги приділяєте спорту. Розкажіть, будь ласка, більш детально про цей напря-мок діяльності.

– Так, без спорту ми навіть не уявляємо свого життя. У нас, зокрема,культивуються мотоциклетні, стрілецькі, автомобільні, картингові види спорту, а також моделізм, радіос-порт. Наші представники є активними учасниками чемпіонатів Товариства Сприяння Обороні України, Кубків Єв-ропи, чемпіонатів області з мотокросу, а також чемпіонатів зі швидкісного ма-неврування на легкових автомобілях та кульової стрільби. Під егідою нашої організації підготовлено 39 майстрів спорту міжнародного класу та майстрів

спорту України, 1 050 кандидатів у май-стри спорту України, більше 5 тисяч спортсменів 1-го розряду.

Не можу обійти увагою успіхи наших вихованців на міжнародній арені. Зокре-ма, на чемпіонаті Європи з радіоспор-ту на короткохвильових передатчиках О. Крайзман зайняв призове місце, а О. Покорський виборов 1 місце на етапі Кубка світу з авіамоделей.

Наші мотоспортсмени та картингісти десять раз поспіль виборювали перші та призові місця на чемпіонатах України. Це, зокрема, В. Стегура, О. Єрделі, Е. Орос, М. Полюхін, М. Добробов та інші.

Слід зазначити, що обласна державна адміністрація всіляко сприяє розвитку спорту та фізичної культури на теренах краю. Наприклад, щороку за рішенням обласної ради виділяється 30 тисяч гри-вень для розвитку неолімпійських видів спорту в області.

– І, насамкінець, Євгене Михайлови-чу, поділіться планами на майбутнє.

– Плани у нас, як мовиться, звичайні: краще працювати, збільшувати обсяги під-готовки фахівців, особливо з тих спеціаль-ностей, що мають попит у Закарпатті. Цим самим ми сприятимемо і скорішому еконо-мічному відродженню нашого краю і всієї України, а також збільшуватимемо прибут-ки нашої організації. А коли так, то, маючи гроші, спрямовуватимемо їх на поліпшення нашої матеріально-технічної, навчальної бази, що дозволить підняти рівень підго-товки тих же водіїв, інших фахівців.

А ще – матимемо змогу розвивати різ-ні види спорту, проводити спортивні зма-гання, залучаючи до участі в них якомога більше людей, насамперед, звичайно, молодих.

Інтерв’ю провів Сергій Зятьєв

Практичне водіння на автодроміІршавської автошколи

Змагаються майбутні воїни

№ 2 (2) 2011 15

Зі скальпелемі хрестом

Наше головне завдання – відтворити на екрані яскраві образи, що запам’ятовуються та здатні підняти духовний і моральний рівень розвитку молоді, незалежно від їх національної або конфесійної приналежності.

Таку шляхетну мету поставив перед собою творчий колектив кінокомпанії «Патріот-фільм», який разом з росій-ською кінокомпанією «А1 Кіно-Відео» реалізує проект зі створення історично-го художнього фільму «Алмазний хрест», присвяченого великому подвижнику Православної Церкви ХХ сторіччя Свя-тителю Луці. Кінострічка призначена для прокату в кінотеатрах України, Росії та Євросоюзу.

Сюжет фільму базується на істо-рії життя і подвигу Святителя Луки (В.Ф.Войно-Ясенецького). Талановитий лікар, доктор медицини, професор хі-рургії, лауреат і архієпископ, людина

глибокої віри, він успішно лікував і душу, і тіло людей, в найтяжчі часи не посту-пався своєю совістю. Яскраво харак-теризує світогляд Войно-Ясенецького діалог, що відбувся між ним і одним із творців ВЧК Яковом Петерсом.

Петерс: «Скажіть, як це ви вночі моли-тесь, а вдень ріжете людей?».

Войно-Ясенецький: «Я ріжу людей для їх спасіння, а ось заради чого ріжете їх ви, громадський обвинувач?».

Петерс: «Як це ви, піп і хірург, віруєте в бога? Хіба ви його бачили?».

Войно-Ясенецький: «Я багато разів робив операції на мозку, та, відкриваючи черепну коробку, ніколи не бачив там розуму».

За подвиг сповідництва був приліче-ний до лику Святих. В той же час йому, єдиному за всю радянську історію, в 1946 році присвоєна Сталінська премія за ро-боти в галузі медицини, котрі сьогодні перевидаються та використовуються для навчання студентів в медичних вишах всього світу. В лютому 1945 року нагоро-джений патріархом Олексієм І правом но-сіння на клобуку алмазного хреста.

Ось яким вбачають майбутній фільм автори проекту:

Тема – пошук головним героєм свого призначення в житті. Це історія обре-тіння ним свого стрижня, своєї духовної людської основи. Це історія пошуку та

Під час зустрічі Голови ТСО України Віктора Тімченка з Предстоятелем УПЦ Митрополитом Київським і всієї України Володимиром

№ 2 (2) 2011 16

Духовність

Зі скальпелемі хрестом

прийняття свого хреста, котрий лю-дина свідомо проносить через все своє життя.

Жанр – в цілому його можна визна-ти як драму, однак тканина розповіді передбачає поліфонічну основу. Життя героя різнобічне і багате подіями, що охо-плюють дуже широкий спектр людських переживань: від трагедії, що леденить серце, до ніжної пасторалі, від саркас-тичного гумору до висот натхнення та містичних прозрінь.

Конфлікт і засоби його вирішення – шлях головного героя пролягає крізь іс-торичний час поневолення особистості. Через процес розмивання основи і опори в душі людини, через існування в колек-тивній безвідповідальності і презирстві до людського життя та її знецінювання. Саме життя героя зі скальпелем і хрес-том протистоїть насильству і хаосу.

Герої і завдання по розвитку харак-терів. В центрі фільму – особистість Войно-Ясенецького. Основна фабула філь-му захоплює героя в момент головного вибору: в період з 1917 по 1921 рік, коли молодий хірург здійснює зовсім неочіку-ваний учинок – стає священиком. Він ро-бить цей крок самі тоді, коли в державі йде жорстоке полювання на церкву та її панотців. Прирікаючи себе в жертву режиму, герої також наражають небез-пеці своїх дітей, уготовляючи їм таку ж нелегку долю. Окрім головного героя та його близьких, багато антиподів – це на-чальник ВЧК Петерс, комісар Осипов, без-ліч пристосуванців та безхребетників із оточення самого героя. Крім основного епізоду, в фільм увійдуть фрагменти спо-гадів лікаря, а також сцени із майбутньо-го – того, що він ще має прожити.

Особливості зображення – в ньому не-має вигадливості, але є докладність, увага до деталей та історичної точності.

Робота над україно-російським про-ектом здійснюється вже на протязі двох років – придбані майнові права на літе-

ратурний матеріал, роз-роблено кіносценарій, ведеться підготовча ро-бота до проведення зйо-мок в вересні-листопаді 2011 року на базі Одесь-кої кіностудії. Місцем для них планується обрати Крим і Ташкент, де збере-глась лікарня, в якій про-водив операції професор Войно-Ясенецький. А за-родилась ідея влітку 2009 року під час візиту Святі-шого Патріарха Москов-ського і всієї Русі Кирила в Україну та відвідання ним Свято-Троіцького мо-настиря м. Сімферополя, де внучатий племінник Святителя Луки В.А. Ли-сичкин отримав можли-вість передати Святішому Патріарху біля мощів Свя-тителя свою книгу «Лука – врач возлюбленный. Жиз-неописание святителя и хирурга Луки (Войно-Ясенецкого)» і проект повноме-тражного художнього фільму «Алмазний хрест».

30 березня 2011 року Предстоятель Української Православної Церкви Ми-трополит Київський і всієї України Воло-димир благословив кіносценарій фільму. Також цей проект підтримали Президент України Віктор Янукович і влада Криму. Автори проекту звернулись до Людмили Янукович з проханням взяти проект під свій патронат.

Запланований бюджет проекту скла-дає п’ять мільйонів доларів США. Част-ково він фінансується Міністерствами культури України і Російської Федерації. Це міжнародне починання підтримали також відомі люди з Росії, України і Греції. Проект отримав підтримку від інституту Філатова, що в Одесі, та медиків Льво-

ва. Наразі йде пошук грецької кінокомпа-нії, яка буде задіяна в зйомках фільму. В цей час йде напружена ро-бота над сценарієм з автором однієї з книг, що описує життєвий шлях Святого Луки, протодіаконом Васи-лем Марущаком.

Навесні цього року Митрополит Сімфе-ропольський і Крим-ський Лазар зустрівся

зі знімальною групою. Владика виявив зацікавленість в проекті і порадив пе-ред початком роботи з екранізації щиро помолитися Святителю Луці. По закін-ченні зустрічі делегація в складі продю-сера фільму, генерального директора кінокомпанії «А1 Кіно-Відео» (м. Москва) Л. Кукоби, генерального директора кі-нокомпанії «Патріот-фільм» О. Ситника (м. Київ) і режисера фільму С. Масло-бойникова попросила благословення у самого Святителя і помолилась у чесних мощів Святителя Луки, котрі спочивають у Свято-Троіцькому жіночому монастирі Сімферополя.

Така кінокартина особливо потрібна тому глядачеві, в тому числі й молодому, в якому важко уживаються знання і віра. Вона дасть молоді відчуття причетності до істинної віри, до історії країни, допо-може осмислити такі поняття, як служін-ня, совість, обов’язок.

Безумовно, цей сумісний проект сприятиме зміцненню дружніх стосунків між великими братерськими народами України і Росії, служитиме духовній про-світі і патріотичному вихованню наших співгромадян, збереженню історичної і культурної спадщини наших народів. Тим більше, що кінокомпанії домовились про передачу своєї частки прибутку від реалі-зації кінофільму на користь Опікувальної ради проекту на благочинні справи.

Очікується, що через рік стрічка вийде на екрани. Тож побажаємо великому ко-раблеві великого плавання!

Протодіакон Василь Марущак і генеральний директор кінокомпанії «Патріот-фільм» Олег Ситник

працюють над сценарієм

№ 2 (2) 2011 17

СПОРТ –це їхнє життя

...розвиток серед членів Товариства технічних і прикладних видів спорту (авіа-ційного, автомото, радіо, водних видів спорту, моделізму, стрілецького, бага-тоборства), службового собаківництва з усіма видами кінологічної діяльності та інших видів. (Із Статуту ТСОУ)

«Мускул свой, дыхание и тело тренируй с пользой для военного дела», – цей вислів пролетарського по-ета мої ровесники не тільки безпомилково цитува-ли, але й брали за взірець в житті. Держава цьому всіляко сприяла: спортивні товариства, клуби і секції гостинно розкривали свої двері перед всіма бажаю-чими. Все це не тільки давалося безкоштовно – для багатьох студентів талони на харчування, що вида-валися під час змагань та спортивних зборів, були чималою підтримкою до стипендії. Хлопець, якого за станом здоров’я не взяли до армії, навіть мораль-но почувався не досить комфортно. Та й було їх до-сить обмаль. А сьогодні... Сумну статистику навів в інтерв’ю газеті «Народна армія» військовий комісар Святошинського району міста Києва полковник Ва-дим Ліхтін – з більш як тисячі молодих людей, що про-

йшли приписну медичну комісію, лише 550 придатні до військової служби. Решта мають досить серйозні захворювання. Причому такі проблеми, як остео-хондроз, опорно-м’язові хвороби напряму пов’язані з тим образом життя, який сьогодні став типовим для молоді – довгі години сидіння за комп’ютером чи біля телевізора, паління, «легкий алкоголь» тощо. Тобто той стиль життя, який так нав’язливо пропо-нують телебачення та інша «наочна агітація». Досить поважні люди від просвіти навіть ставлять питання про те, щоб уроки фізкультури в школі відмінити або перетворити їх на години ненапруженого відпо-чинку від навчання, заборонити оцінювання з цього предмету та звести нанівець взагалі всі спортивні нормативи. До чого це призведе, можна лише здо-гадуватись.

Яке сьогодні ставлення до розвитку спорту в Товаристві Сприяння Обороні України, чи не планують і тут замінити спорт легкими прогулянками на свіжому повітрі та отриманням адреналіну під час змагань в комп’ютерних іграх «он лайн».

За роз’ясненнями ми звернулися до заступника Голови ТСО України з органі-заційної та спортивної роботи, заслуже-ного тренера України Віктора Олексійо-вича ПОВАРОВА.

– З технічними видами спорту пов’язане все моє життя. Була в нас тоді могутня структура під назвою ДТСААФ, яка через півроку відсвяткує своє 85-річ-чя. Про значимість цього Товариства в Радянському Союзі красномовно свід-чить той факт, що з 1972 року на протязі майже 10 років його очолював легендар-ний ас Другої світової війни Олександр Покришкін. Сьогодні СРСР не існує, але організацію в деяких колишніх республі-ках передбачливо вирішили зберегти. Так на теренах нашої незалежної держа-ви виникло 20 років тому ТСОУ – Товари-ство Сприяння Обороні України. Більшу частину матеріально-технічної бази і людського потенціалу спадкоємцям вда-лося зберегти, але минулої могутності і багатства вже нема. Проте є ентузіазм. На ньому все і тримається. І не тільки трима-ється, а ще й приносить славу нашій кра-їні. Лише в минулому році збірні команди та спортсмени Товариства вибороли на чемпіонатах і Кубках світу та Європи 278 медалей – 101 золоту, 101 срібну, 76 брон-зових. Тобто, більше ста разів на протязі 2010 року на очах кращих спортсменів світу та уболівальників здіймався угору Державний прапор України, на весь світ

переможно лунав наш гімн. Недарма мо-виться, що спортсмени – найкращі ди-пломати, посланці миру! А взагалі за роки незалежності вихованці ТСОУ здобули на офіційних міжнародних змаганнях 1120 золотих, 1076 срібних і 847 бронзових медалей.

Щойно прийнятий Закон України про фізкультуру і спорт, який наділяє вели-кими повноваженнями спортивні фе-дерації та громадські організації, надає розвитку спорту в країні нового змісту, наближує нас до загальноєвропейської моделі. Товариство плідно співпрацює з 21 федерацією, які культивують так звані неолімпійські види спорту. При чому ми розглядаємо їх все ж таки як технічні та прикладні, адже саме вони сприяють ви-конанню нашого головного статутного завдання – вихованню патріотів і потен-ційних захисників Вітчизни. Людина, що займається цими видами спорту, вже го-това опанувати будь-яку бойову машину чи іншу техніку, має відповідну мораль-ну підготовку і фізично загартована. Ми вважаємо їх прикладними, тобто такими, що конче потрібні державі, котрі дійсно можна «прикласти» до корисної справи. На жаль, людство все частіше постає не

№ 2 (2) 2011 18

Дотримуючись Статуту

СПОРТ –це їхнє життя

тільки свідком, а й жертвою техногенних і природних катастроф, котрі здатні вщент зруйнувати інфраструктуру міст, всі мере-жі зв’язку, а наші радіоспортсмени у ліче-ний час налагодять зв'язок з будь-якою країною світу, парашутисти доставлять необхідні ліки постраждалим, мотоци-клісти проїдуть там, де зовсім відсутні придатні шляхи для пересування. Одне стає на заваді – велика вартість технічно-го забезпечення, особливо в автомотос-порті, що стає перешкодою для поповне-ння технічних шкіл молоддю. Щоб дитина від’їздила лише один рік на карті потрібно щонайменше 14 - 16 тисяч євро. Тому ке-рівництво ТСОУ активно працює над тим, щоб знизити ці витрати. Ми впевнені, що труднощі тимчасові і ми їх неодмінно здо-лаємо. Ця впевненість базується на тому, що спортом в нашій організації опікують-ся небайдужі люди, чудові наполегливі організатори, самі в минулому видатні спортсмени. Користуючись нагодою, хочу ознайомити з ними читачів нашого «Ві-сника», хоча б коротенько розповісти про їх багатогранну роботу.

А розповідь розпочнемо з Володимира Миколайовича ШКОРУПА, адже він прий-шов до нашої організації ще у 1969 році і ось уже 42 роки поспіль очолює в Товари-стві автомодельний спорт. Практично все життя його проходить під прапорами Обо-ронного Товариства. Це людина не просто закохана в свою справу, а справжній Фа-нат спорту в найкращому розумінні цього слова. Провідний фахівець управління не-олімпійських видів спорту ЦК ТСОУ, заслу-жений тренер України, суддя міжнародної категорії – ось далеко не повний перелік його титулів. А якщо сказати коротше – він найкращий спеціаліст з організації і про-ведення змагань з усіх дисциплін автомо-дельного спорту не тільки в Товаристві, а й в усій державі. Щорічно особисто орга-нізовує і очолює від 18 до 22 змагань різ-ного рівня. Тобто, за час своєї діяльності в Товаристві Володимир Миколайович про-вів майже 900 змагань. Той, хто знайомий з цією справою, знає, чого це варто!

Відомий російський поет Олександр Пушкін похвалявся: «Я памятник себе

воздвиг нерукотворный...». А Шкоруп спорудив собі пам’ятник рукотворний – за його безпосередньої участі ми ма-ємо на сьогодні розгалужену систему спортивно-технічних клубів з міцною матеріально-технічною базою, де спортс-мени створюють свої моделі, побудовано більше 20-ти кордодромів і сучасних трас для всіх дисциплін автомодельного спор-ту. Цей ентузіаст створив цілу мережу дитячо-юнацьких шкіл, до яких залучив безліч молодих людей. І не просто за-лучив, а відірвав їх від пагубного впливу вулиці, створив умови для майбутньої профорієнтації. З першого дня роботи і по сьогодні саме він незмінно очолює збірну України на всіх міжнародних зма-ганнях. Видатні спортсмени сучасності Сергій Солдатов із Дніпропетровська, Анатолій Клименко з Миколаєва, Ігор Сафіяник з Львівщини, біля 15 майстрів спорту міжнародного класу і понад 40 майстрів спорту України вдячні Володи-миру Миколайовичу за свої високі спор-тивні досягнення. Доки Володимир Шко-руп опікується автомоделізмом, за цей вид спорту можна не хвилюватися!

У вересні минулого року відсвяткував 40-річчя безперервної роботи в Товари-стві Олександр Павлович ПОСТОЛЮК, який працює провідним спеціалістом з кульової стрільби і мотоболу. Стрілець-кий спорт на сьогодні найбільш доступ-ний і масовий, має непогану матеріаль-ну базу. Активно працюють стрілецькі клуби, тири пневматичної зброї в Одесі, Чернігові, Білій Церкві, в Шевченківсько-му районі Києва, в приміщенні Київсько-го міськкому ТСОУ. Гордістю Товариства є стрілецький комплекс «Снайпер», на стрільбищі якого регулярно проводяться змагання досить високого рівня. Так з 14 по 17 квітня цього року відбувся Кубок ТСО України зі стрільби з пневматичної зброї, де наші спортсмени показали до-сить непогані результати і повною мі-рою виявили свій бійцівський характер. Найкращими виявились команди Рів-ненської, Кіровоградської та Вінницької областей. Хотілось би, звичайно, щоб керівники обласних організацій більше

уваги приділили цьому виду спорту, адже стрільба з пневматичної зброї практично єдиний вид з культивуємих в ТСОУ, який має статус олімпійського.

Головною пристрастю Олександра Павловича завжди був мотобол. Саме з ним і пов’язане все його життя, саме в ньому він сягнув висот майстерності і як тренер, і як спортсмен, і як чудовий орга-нізатор. Заслужений тренер України, суд-дя міжнародної категорії, віце-президент федерації мотоболу України – це все про нього. 30 років поспіль тренує Постолюк збірну команду України з мотоболу. Ось тільки декілька показників його роботи на цій посаді – золота медаль на VIII Спар-такіаді народів СРСР у 1983 році і декілька срібних в інші роки, бронза на чемпіонаті Європи в 2001 році, срібло в 2002. За цей час старший тренер команди випестував більше 20 майстрів спорту України між-народного класу, серед яких гордість ві-тчизняного спорту 13-разовий чемпіон Європи Юрій Алексенський, вихованці Вишняківського сільського спортклубу з Полтавщини – срібні призери чемпіо-натів європейської першості Володимир Бойко та Іван Костюк. Під його опікою стали заслуженими тренерами України Юрій Лапшин з Єнакієвого, Анатолій Ки-рияченко з Вишняків, Анатолій Сухарєв з Чернівецької області та багато інших.

Чимало «рукотворних пам’ятників» свідчать про організаторську діяльність цього чудового чоловіка, справжнього ентузіаста вітчизняного спорту – мото-треки в Полтаві на 30 тисяч місць і Воз-несенську на 20, стадіон в Камянець-Подільскому. Але головним досягненням свого життя вважає наш провідний фа-хівець сучасний спортивний комплекс «Чайка». В будівництво цієї «візитної картки» Оборонного Товариства України вклав пан Олександр чималу частку своєї душі і здоров’я.

«Спокій нам тільки насниться!», – за цим принципом живе і працює Олександр Постолюк. Зараз він займається організа-цією проведення ХХVI чемпіонату Європи з мотоболу, який відбудеться 10-16 липня у Вознесенську. Можна бути впевненим, проведе його так само організовано і чітко, як і подібні змагання в 2007 і 2009 роках на Полтавщині. Як то мовиться, на європейському рівні! А нашій збірній по-бажаємо вдалого виступу!

Пролетарський поет Володимир Ма-яковський був людиною категоричною: «Единица – вздор, единица – ноль...». Воно-то так, та не зовсім так... В 1985 році киянин привіз із Москви свою мо-лоду дружину Світлану, яка на той час

№ 2 (2) 2011 19

працювала в Центральному клубі ДТСА-АФ на посаді головного тренера збірної команди СРСР. Швидко і органічно впи-салась АСТАШОВА в колектив україн-ського підрозділу ДТСААФ, чимало зро-бивши для розвитку водних видів спорту в Україні. Тож не дивно, що в буремному 1991 році, коли рвалося по-живому все – і держава, і долі людські, і спорт – саме їм доручили не тільки очолити, а й вряту-вати від неминучого краху Центральний клуб водних видів спорту. До його складу входили Палац підводного спорту, спеці-алізована ДЮСШ та водноспортивна база на Трухановому острові. Традиційно силь-ними були підводні види, кадри для яких успішно готувала спортшкола. Хоча й тут довелося чимало повоювати. Безліч варі-антів перебрали, кілометри можновлад-них коридорів виходили вони з надійним помічником і вірним колегою, чудовою людиною директором Палацу Віктором Миколайовичем Адамським. І таки вибра-лись з майже «глухого кута» – відокреми-ли басейн, перевівши його на госпрозра-хунок, передали на бюджетне утримання ДЮСШ, а систему в цілому все ж зберегли. І Палац підводного плавання, і дитячо-юнацька спортшкола залишились наши-ми, дтсаафівськими, і працюють на повну потужність. Набагато важчою виявилась проблема з водно-моторним спортом, який не може існувати без досить коштов-ної матеріально-технічної бази, високо-якісних паливо-мастильних матеріалів. Закривались заводи, на яких працювали перегонники. Нічим було годувати навіть власних дітей. Саме за цих обставин Світ-лана Георгіївна і довела, що «единица – не ноль». Увінчані найвищими нагородами і титулами колишнього СРСР, світу та Укра-їни видатні перегонники Віктор Харчен-ко, Валерій Ридер, Едуард Голубицький, Володимир Цибульник – саме у них вона знайшла підтримку, разом з ними подола-ла всі перешкоди. І найвищою нагородою для себе вважає неофіційний титул, яким «нагородили» її спортсмени – Мама водно-моторного спорту. Почесний працівник фізкультури і спорту, суддя міжнародної категорії, віце-президент національної

федерації водно-моторного спорту Укра-їни – Світлана Асташова, провідний фахі-вець управління спорту ЦК ТСОУ, на ділі опікується цим видом спорту не тільки в Товаристві, але й в усій Україні.

На сьогодні, без перевершення, водні види спорту є одні з найбільш доступних і результативних видів в ТСО України. На-приклад, лише в минулому році наші «під-водники» завоювали на чемпіонатах Єв-ропи і Кубку світу 92 медалі, в тому числі 25 золотих і 38 срібних. Судномоделісти на міжнародних змаганнях отримали 28 медалей, в тому числі 10 золотих. Брон-зу привезли з чемпіонату світу водно-моторники. І за все це ми маємо дякувати чарівній жінці, енергійному організатору Світлані Георгіївні Асташовій!

«...Страшно хорошо – быть рожденным с солнцем в крови!», – напевне таких, як Василь Платонович ЯКИМЧУК, мав на увазі Максим Горький. В 1980 році за-кінчує Василь Київський автодорожній інститут. Світле майбутнє чекає одного з найкращих випускників радянського престижного вишу. Тим паче, що за пле-чима у хлопця вже чималий виробничий досвід – попрацював у Ковельському СТК, майже три роки будував військові кораблі у Миколаєві. Проте, не вагаю-чись погодився на запрошення Віктора Поварова, який на той час очолював Рес-публіканський автомотоклуб. На посаду тренера з чисто умовним окладом у 115 карбованців! Та не міг він оцінювати своє майбутнє грошима – як побачив впер-ше в 1973 році в Одесі гоночний мото-цикл, то без тями закохався в нього, тоді й спалахнуло сонце в крові. Відточував майстерність мотоцикліста-перегонника в Ковельському СТК, згодом вже в інсти-туті. Поталанило з тренерами, за що не забуває їм віддячувати – на власний кошт спорудив три пам’ятники своїх вихова-телям, які вже пішли з життя, а в липні цього року планує під час етапу команд-ної першості ТСОУ в Ковелі встановити меморіальну дошку на честь Миколи Петровича Клімашевського, заслуженого тренера України, який за 32 роки роботи в ДТСААФ виховав цілу плеяду славетних спортсменів-українців.

Майстер спорту СРСР, суддя міжна-родної категорії, генеральний секретар федерації мотоциклетного спорту з 1982 року. В 30 років отримав звання заслуже-ного тренера УРСР, що за радянських ча-сів само по собі було чималим рекордом. В 2008 році одержав високу державну на-городу – Почесну грамоту Кабміну Укра-їни. Але найбільше цінує старший тре-нер збірної команди України з кільцевих автоперегонів ту медаль, що отримав як тренер Ігоря Запалова з Луганщини, який став останнім чемпіоном Радянського Со-юзу. На тих змаганнях відзначились одра-зу вісім його вихованців.

Чим оцінити роботу провідного фахівця зі спорту ЦК ТСОУ? Кількістю проведених змагань? За один сезон, з травня по жов-тень, щонайменше 60 спортивних заходів різного рівня, та так, щоб відбулися вони бажано в кожній з областей. Спортивними досягненнями? Досить тільки відзначити, що вперше в історії вітчизняного мото-спорту стали бронзовими призерами ко-мандного чемпіонату Європи «Крос націй 2009 року», щорічно скарбниця команди поповнюється декількома медалями між-народних чемпіонатів. Василь Платонович з гордістю розповідає про підростаюче майбутнє вітчизняного спорту призера Європи Андрія Буренко, Ростислава Вой-цицького та багатьох інших. Проте спорт для нього – не тільки призи, титули і меда-лі. Майже з подивом помічає, що вже років 15 поспіль не бачив серед своїх хлопців курців. А про спиртне і мови нема. Спорт цей настільки важкий і відповідальний, що легковажні люди в ньому просто не затри-муються. Люблячий чоловік і батько, роз-ривається, за його словами, між роботою і сім’єю, і щиро радіє, що відриває хлопчаків від пустощів, дає їм путівку в життя. Виріс Василь серед людей військових, звик до дисципліни і відповідальності і впевнений, що авторитет його особистий, його коман-ди і всієї країни залежить від стабільності в роботі, вміння тримати слово. Саме завдя-ки таким людям, як Василь Якимчук, спорт постає тою силою, що здатна об’єднувати людей в усьому світі!

Ось такі непересічні люди опікуються спортом в Товаристві Сприяння Обороні України. В наступних номерах ми будемо знайомити читачів більш детально з тими технічними і прикладними видами спор-ту, які дещо зневажливо іменують нео-лімпійскими, але які так потрібні і людям, і самій державі.

Матеріал підготував директор Центрального будинку ТСО України

Володимир Віжунов

№ 2 (2) 2011 20

Дотримуючись Статуту

БЛАГОРОДНА МІСІЯСИНА ФРОНТОВИКАЄ чим пишатися кіровоградчанам – багатющі чорноземи, мальовничі береги Славути, відомі всьому світові історичні пам’ятки. А ще багата ця українська земля на чудових, закоханих у свою справу людей. Таких, як директор Олександрівського СТК Борис Сергійович БЕЗСМОЛИЙ.

– Я, напевне, найстаріший на сьогод-ні співробітник Товариства. За трудовим стажем, зрозуміло, – сміється Борис Сер-гійович. І сумнівів у цьому не може бути, адже як прийшов він до ДТСААФ одразу після строкової служби у 1967 році, так і залишився «під прапорами» Товариства на все життя. Мало хто може похизувати-ся такою стабільністю – 44 роки на одно-му підприємстві. Повірте, ніяк не можу сказати банальне слово – «відпрацював». Так, директор спортивно-технічного клу-бу – це посада, за неї гроші платять, на них піднімав Безсмолий на ноги дітей. Та така вже він людина, що не вміє про-сто сумлінно виконувати свої службові обов’язки, як то кажуть, від 9 до 18. Такі люди живуть своєю роботою, вони горять на ній і своїм прикладом запалюють ото-чуючих. Дивлюся на нього, а перед очима постає горьківський юнак – Данко. Так, саме той, що високо над головою підняв своє палаюче серце і повів за собою лю-дей, що вже готові були впасти в розпач.

– Vеni, vidi, viсi! Хоч і не водив молодий український хлопець у бій римські сла-ветні когорти, а лише обслуговував під час армійської служби потужні балістичні ракети шахтного базування, та завзятості у старшини запасу було не займати. Очо-

лив спортивно-технічний клуб, а сколо-тив весь районний центр. Як то мовиться, для початку. Отримавши підтримку міс-цевих керівників, в стислі терміни збу-дував чудовий майданчик для мотоболу, скомплектував і очолив команду таких як сам відчайдух. Незабаром з’явилась і траса для мотокросу, а одним з перших вишукувався перед стартовою машиною 12-річний син Безсмолого Євген на мо-педі, що власними руками перелаштував на «бойового коня» батько. Незабаром під крилом СТК формується військово-патріотичний клуб «Пам'ять». Авторитет набули такий, що люди майже із сльоза-ми на очах просять прийняти до своїх лав. Сини і внуки фронтовиків, тендітна школярочка і сивочолий відставний діль-ничний міліціонер – всі вони об’єднані однією шляхетною справою. Пам'ять про тих, хто врятував наше життя під час фашистської навали, не повинна піти в небуття разом з ветеранами! Активісти клубу ставлять за мету якомога глибше розкрити тему тієї страхітливої війни, по-казати, що кожен крок радянського воїна був кроком до подвигу або у безсмертя, возвеличити Ветерана Великої Вітчизня-ної – свого батька, свого дідуся. Можли-во, так і формується спадкоємність поко-

лінь! То ж не дивно, що сивочолі ветерани не тільки запросили сина фронтовика до своєї Ради, а й запропонували очолити роботу з військово-патріотичного вихо-вання молоді. І не помилилися!

Не тільки місцеві мешканці, уся Кі-ровоградщина знає і нетерпляче чекає під час свят появи дтсаафівців. І дійсно є чим захоплюватися – під могутні звуки військового маршу на площу виїжджає командирська машина часів Великої Ві-тчизняної ГАЗ-67А, в якій стоїть солдат у військовому однострої і тримає на руках дівчинку – це символ нашої Перемоги, символ спасіння майбутнього життя люд-ства. Слідом рухається ще один ветеран війни – прославлена трьохтонка ЗІС-5, що винесла на собі основний тягар ві-йни. Машина-легенда! Своїми руками Бо-рис Сергійович довів обидва «раритети» до тями, зберігши всі їхні основні вузли недоторканими. А на платформі ванта-жівки – справжня вистава, композиція під назвою «За Батьківщину!». Не в змозі приховати сльози ветерани, задумливо

Батько Бориса Безсмолого –рядовий минулої війни

Борис Безсмолий, керівник обласної організації ТСОУ Надія Титенок, голови ветеранських рад району Василь Король і Андрій Чакірна прийомі у голови райдержадміністрації Валерія Авксентьєва (в центрі)

№ 2 (2) 2011 21

ТСОУ в постатях

поглядає молодь, зацікавлено спостері-гають дійство діти (фото на обкладинці).

Це лише один і, повірте, не найго-ловніший епізод з величезного обсягу військово-патріотичної роботи, що з си-нівською вдячністю до Батьків виконує керівник районного осередку ТСО Укра-їни. Слухаю його розповідь, роздивляюся безліч документів і фотографій, а сам з острахом думаю: «Та як же розповісти про все це на двох сторінках, що заплановані редакцією журналу? Тут і всього випуску буде замало!». Власноруч записані відео-фільми про ветеранів і земляків-афганців, організація безлічі конкурсів, змагань, зльотів учнівської молоді, влаштування поїздок ветеранів та їх нащадків по місцях бойової слави, позаштатний музей при клубові, святкування Днів Партизанської слави у Холодному Яру, вшанування вдів. А скільки ще нездійснених планів зріє в цій посивілій голові з ясними очима, по-вними молодецької наснаги!

Історія знає чимало таких безкорисних ентузіастів, пам’ятає їх імена. Але пішов в небуття – і забулася справа, якій він при-святив все своє життя. В нас не той випа-док, адже першими, кого Борис Сергійо-вич долучив до своєї справи, були його сини – Євген, Ярослав і Борис. Вони вже дорослі – двоє стали держслужбовцями, середній пішов шляхом батька, у Обо-ронне Товариство. Та, попри всі сімейні і службові справи, саме сини – найперші помічники, найактивніші учасники всіх батькових «заходів». Взагалі, робота з ді-тьми – найголовніший і найулюбленіший напрямок роботи активіста. Як розгоря-ються очі, коли він ділиться спогадами про свої зустрічі із школярами. «Іду до них не з пустими руками, – розповідає, – несу альбоми з малюнками бойової техніки, фотографії, та пускаю під час бесіди по ря-дах. Обов’язково виникнуть питання, на які дам змістовну і цікаву відповідь. Вони все хочуть знати – і про те, що подвиг

Олександра Матросова повторили біль-ше 400 радянських воїнів, і що на Мамаєву кургані ще десять років після війни трава не могла пробитися крізь шар смертонос-ного металу, і про земляків-піонерів, яких фашисти живцем закопали в землю за до-помогу партизанам». Впевнений, зерно падає на благодатний грунт. При цьому широко використовуються хронікально-докумен тальні та художні фільми – «Брестська фортеця», «Подвиг солдата», «Сталінградська бит-ва» тощо, яких у влас-ній фільмотеці Безсмо-лого більше 20-ти.

Ми з вами, ша-новний читачу, люди дорослі і добре розу-міємо, що на голому ентузіазмі нічого не зробиш. Майже! Та й герой нашого допису теж не наївна людина. Він добре знає, на яко-му дереві ростуть па-ляниці. Тому і залучає до діла всіх небайду-жих людей. Керівник клубу «Ветеран» Олек-сандр Геращенко, завідуючий відділом культури Василь Брайко, освітянин Фе-дір Шаповал – з усіма знаходить спільну мову. Завжди готова підтримати і допо-могти місцевому керівникові Товариства голова обласної організації Надія Муста-фаївна ТИТЕНОК. Вона завжди в курсі всіх справ свого колеги.

Особливі стосунки склалися у Безсмо-лого з уродженцем Олександрівки, про-фесором, доктором економічних наук, генерал-майором Борисом Миколайови-чем КУЗИКОМ. За висловом Бориса Сер-гійовича, ця чудова людина – справжній, безкорисний меценат. Будучи запро-

шеним до школи, у якій, до речі, викладає географію дружина Без-смолого Тетяна Іванівна – відмін-ник освіти, генерал був вражений станом виховної роботи з дітьми. Розчулившись, власним коштом влаштував такий «євроремонт», що позаздрить будь-яка столична школа. Розпорядився навіть на-йняти фахівця-художника, який у кабінеті географії на всю стіну ві-добразив карту світу – справжній витвір мистецтва. Облаштований кабінет військово-патріотичного виховання та музей Вчителя. Під його егідою і при активній участі

провели огляд-конкурс молоді «Муж-ність, честь, відвага», на якому всі учасни-ки отримали особисто з рук славетного земляка цінні подарунки, а наш активіст як організатор заходу був заохочений професійною відеокамерою і відеомаг-нітофоном. Користуючись моментом, ди-ректор СТК попросив земляка-мецената профінансувати поїздку групи ветеранів

до Волгограду, звідки неодноразово вже отримували запро-шення, та бракува-ло коштів. На жаль, ті, хто врятував світ від коричневої чуми, сьогодні – найменш захищені в матеріаль-ному стані люди. Це була незабутня поїзд-ка, найтепліший при-йом чекав на гостей з України. І як же були вони вражені, коли виявилось, що губер-натор Волгоградської області Микола Кири-лович Максюта – їхній земляк.

Своєю енергією, святою вірою в необ-

хідність і шляхетність своєї роботи, Борис Сергійович захоплює оточуючих його не-байдужих людей, залучає до співпраці. Серед них голова районної ради Василь Скляренко, голова районної держадміні-страції Валерій Авксентьєв, який, до речі, приймав участь в роботі Пленуму нашого Товариства. Надійними помічниками і со-ратниками називає Безсмолий ветерана праці, учасника бойових дій Івана Сухину, Анатолія Масленка, Петра Щербину, Ми-колу Вдовиченка, Петра Цвіркуна.

Дійсно, щедра земля кіровоградська на людей – талановитих та щирих душею! І доки є такі люди, як директор Олексан-дрівського спортивно-технічного клубу, член Центрального Комітету Товариства Сприяння Обороні України Борис Сергі-йович БЕЗСМОЛИЙ, наші діти знатимуть і пам’ятатимуть і Богдана Хмельницького, і героїв Крут, і Олександра Матросова, і Георгія Берегового – всіх, хто будував нашу державу, життя своє покладав на захист її, прославляв ім’я України у світі. І не зможуть задурити їхні голови про-йдисвіти, що розшматували нашу спільну власність, а тепер прагнуть роздерти на шматки й саму Державу.

Володимир Віжунов,син офіцера-фронтовика

Будемо пам’ятатисолдата-визволителя!

Меценат – російський генерал Борис Кузик

№ 2 (2) 2011 22

ТСОУ в постатях

20-річчю Товариства СприянняОбороні України присвячується!

«Якщо Львів і Донецьк дружать, Київ може жити спокійно». (Із виступу голови райдержадміністрації Самбірського району на Львівщині Івана Білака)

«Заходи по святкуванню 20-річ-чя створення Товариства Сприяння Обороні України мають своєю метою продемонструвати широкому загалу суспільства наші досягнення в сфе-рі розвитку технічних видів спорту, навчально-просвітницької діяльності, роз’яснювати людям мету створення та діяльності ТСОУ. Україна повинна знати,що ми на сьогодні являємо собою багаточисельну, чітко структурізовану громадську організацію, яка діє поза межами політики, в якій пліч о пліч пра-цюють львів’яни і донеччани, чернігівці і кримчани, виконуючи велику і шля-хетну справу – патріотичне виховання підростаючого покоління, підготовка майбутніх професійних захисників Ві-тчизни», – таке завдання поставив перед керівниками осередків Голова Всеукра-їнського Товариства Віктор Тімченко.

Перший із запланованих широкомасш-табних заходів відбувся в місті-курорті Трускавці, що на Львівщині. Чимало фак-

торів сприяло тому, щоб саме тут провес-ти зліт обласних організацій. По-перше, курорт збирає багато відпочиваючих не тільки з усіх куточків України, а й з близь-кого і далекого зарубіжжя. По-друге, ЦК ТСОУ був впевнений, що колектив Львів-ського обласного комітету, очолюваний Василем Хамулою, здатний на високому рівні провести всі організаційні заходи. До того ж, ми здавна плідно співпрацює-мо з місцевою владою Трускавця і Львів-щини на чолі з губернатором Михайлом Цимбалюком. Щира подяка генерально-му директорові санаторія «Карпати» Леву Грицаку, який сам багато років є активним спортсменом нашого Товариства, талано-витим пілотом-аматором.

Яскраві афіші заздалегідь запросили гостей та мешканців міста до майдану Незалежності. В затінку зелених алей розмістилася виставка спортивного спо-рядження, техніки. Надані для огляду чисельні нагороди яскраво розповіда-ють про досягнення видатних львівських спортсменів-дтсаафівців: снайпера Полі-ни Барвіновой,парашутистів Віталія Кос-тюка і Василя Якимовича, мотогонщиків Дмитра Гречанюка і Олександра Літов-ченко, картингіста Олега Кармана, авіа-моделістів Федора Макушняка і Олега

Майбутнє вітчизняного мотоспорту Максим Сав’як і Ярослав Якимишін

Назустріч ювілею

№ 2 (2) 2011 23

Пшеничного. Важко перелічити всі титули і почесні звання цих та інших спортсменів, що стали гордістю не тільки карпатського краю, а і всієї України. Уважно прислуха-ється до команд свого інструктора Ана-толія Недзельського чемпіонка України німецька вівчарка Нессі з сімома медаля-ми на ошийнику. Свою майстерність про-демонстрували юні мотогонщики 9-річ-ний Максим Сав'як та 10-річний Ярослав Якимишін,10-річна картинґістка Христи-на Шундарівська. Зачаровано спостері-гали гості свята за вищим пілотажем ра-діокерованої моделі літака, виготовленої юними спортсменами Володею Маком та Іваном Русиняком, яких виховав тренер Анатолій Демський. Дивишся на цих дітей і ловиш себе на думці, що впевнений у їх майбутньому – таких захоплених вже не заманить вулиця з усіма її «принадами», саме з них має формуватися майбутня творча і технічна еліта України. Адже саме з авіамоделювання розпочинали наші ви-датні конструктори, відомі на весь світ українці Сергій Корольов, Олег Антонов та багато інших видатних людей.

О 16 годині над містом залунали чарів-ні звуки духової музики у виконанні вій-ськового оркестру. Під грім оплесків ого-лошується наказ Голови Товариства про заохочення керівників, кращих спортсме-нів, тренерів. Цінні подарунки, грамоти отримують і сивочолі ветерани і зовсім юні спортсмени. Найщиріші слова подя-ки звернуті до спонсорів, прихильників і друзів нашого Товариства. А їх стає все більше! Глядачі мали змогу не тільки насо-лодитись майстерністю виконавців Захід-ного територіального Центру військово-музичного центру і самодіяльних місцевих артистів, але й дізнатися про історію та

сучасний стан роботи Товариства, про що ненав’язливо розповідав ведучий кон-цертної програми, майстерно ув’язуючи інформацію з художніми номерами кон-церту. Ми впевнені, що учасники цього чу-дового свята стануть нашими найкращими агітаторами і пропагандистами, рознесуть по всьому світові звістку – в Україні існує і активно діє Оборонне Товариство, в якому працюють чудові люди з активною життє-вою позицією. А саме цього і домагалися організатори величного дійства!

Для керівників обласних організацій цей день став ще й приводом плідно по-працювати. На розширеному засіданні бюро ЦК ТСОУ, що зранку відбулося у конференц-залі санаторію «Карпати», керівники підвели підсумки фінансово-господарської діяльності Товариства у 2010 році та намітили конкретні дії за-для поліпшення роботи осередків. Ви-рішено також ряд практичних питань

щодо повсякденного життя організацій. Другого дня учасники зльоту відвідали музей-садибу гордості української землі письменника Івана Франка, ознайоми-лись з життям видатного громадського діяча гетьмана Сагайдачного, який про-славився не тільки військовою мудрістю і

особистою звитягою, але й по суті заклав підвалини просвітницької діяльності для широкого загалу українців.

Штатні працівники Товариства роз’їхались з думкою, що шлях обрано вірний, адже ми змогли дійти до людей, довести їм нашу віру в майбутнє України. І наші земляки, і гості з близького зару-біжжя впевнились - ТСО України далеко осторонь від політичних чвар, ми нічого не вимагаємо від влади. Ми хочемо неба-гато - щоб на нашій рідній землі панували мир та злагода, щоб на ній виросло фізич-но і морально здорове покоління, яке має єдину державу і здатне гідно працювати для неї, а при необхідності і стати надій-ними її захисниками. Таку мету поставило перед собою Товариство Сприяння Обо-роні України і воно її сягне!

Триразова чемпіонка Європи з кульової стрільби,майстер спорту міжнародного класу Поліна Барвінова

Інтерв’ю у чемпіонки Українивівчарки Нессі

Під час роботи розширеного бюро ЦК ТСОУ

№ 2 (2) 2011 24

Назустріч ювілею

НОВИЙ ЧАС ВИМАГАЄ НОВИХ ПІДХОДІВСаме про таке йшлося на ІІ Пленумі ЦК ТСО України в квітні цього року.

Заслухавши і обговоривши доповідь Го-лови ТСО України Віктора ТІМЧЕНКА «Про стан та шляхи підвищення ефективності роботи комітетів, навчальних закладів Товариства з удосконалення навчально-виробничого процесу у відповідності до сучасних вимог», учасники Пленуму відзначили, що, незважаючи на складні соціально-економічні умови, статутні за-вдання і рішення ХІІ з їзду ТСО України успішно виконуються. Про це красномов-но свідчить хоча б той факт, що за останні 5 років підготовлено 1 млн 172 тис. 234 фахівця з основних робітничих професій. Це значно перевищує показник за від-повідний попередній період. До війська направлено 12 265 призовників за дво-ма військово-обліковими спеціальностя-ми – водії транспортних засобів категорії «С» та автомобільних кранів. І не з нашої ініціативи ця програма була припинена. На сьогодні підготовка кадрів робітничих професій проводиться у 541 навчальному закладі за 35 напрямками. При чому ор-ганізація навчального процесу в цілому відповідає стандартам профільного Мініс-терства та іншим нормативно-правовим документам. Успішно вирішується набо-ліле питання з проходження державної акредитації у Департаменті ДАЇ МВС Укра-їни. 495 навчальних закладів вже підготу-вали і здали необхідні документи до ДДАЇ, а 407 з них, або 72,5% від загальної кіль-кості, успішно подолали цей рубіж.

Значне збільшення об’-ємів підготовки за останні роки відбувалося у Волин-ській і Одеській обласних організаціях,стабільно працю-ють у Донецькій, Житомирській, Івано-Франківській, Київській, Рівненській, Харківській, Хер-сонській, Хмельницькій і Чер-нівецькій. Збільшилась за цей час підготовка трактористів-машиністів, фахівців річкового та морського флоту, швейного виробництва. Звичайно, без до-свідчених, зацікавлених у своїй роботі людей досягти цього було б неможливо. Саме такі

штатні працівники опікуються справою на-вчання в ТСОУ. 75% керівників, викладачів і майстрів виробничого навчання отрима-ли повну вищу освіту, більшість з них ма-ють досвід роботи за фахом понад 10 ро-ків. Підвищенню їх кваліфікації значною мірою сприяє навчально-методичний центр ЦК ТСОУ при Дарницькій автошко-лі. Лише за останні 5 років тут навчались 356 керівників навчальних закладів.

Відповідає вимогам профільного Мі-ністерства України та інших нормативних документів і матеріально-технічна база навчальних закладів. Одним із показни-ків її вдосконалення є закупівля нових на-вчальних автомобілів. За 5 років придба-но 1391 одиниця. Практично, в нас вони більше 5 років не експлуатуються.

Підготовка кадрів за робітничими професіями – це основне джерело надхо-дження коштів в організаціях ТСО Украї-ни, яке забезпечує умови їх функціону-вання та виконання статутних завдань. Найбільші доходи мають Севастополь-ська міська, Житомирська, Закарпатська і Хмельницька обласні організації. В ціло-му за звітний період, як зазначив допо-відач, фінансово-господарська діяльність Товариства була прибутковою.

Та не тільки про досягнення йшла-ся мова на Пленумі. Голова Товариства і виступаючі стурбовано говорили про недоліки в роботі та невикористані можливості. До речі, відзначено, що пи-

тома вага загального обсягу підготовки водіїв з кожним роком зменшується. Якщо в 2001 році вона складала 38,8%, то в 2010 – 34,6%. Після щорічного ста-більного зростання за два останні роки маємо загрозливу тенденцію зниження рівня підготовки кадрів за робітничими професіями, в тому числі операторів комп’ютерного набору та радіофахівців. Значне зменшення об’ємів підготовки допустили навчальні заклади Київської міської, Кримської республіканської, Чернігівської, Сумської, Вінницької, За-карпатської та Львівської областей. Не завжди ефективно працюють методичні центри і кабінети обласних організацій. Про це та інше йшлося в виступах членів ЦК ТСОУ Віктора ДЕМІДЕНКА – директо-ра Нікопольської АШ, Валентини ТРИН-КІНОЇ – директора Луганського ОСТК, голови Донецької обласної організації Юрія ГОРБАЧОВА, голови Сокирянської районної організації Анатолія МАКСИМ-ЧУКА, директора Калуської АШ Зіновія КУЗЯ, голів Кримської республіканської та Черкаської обласної організацій Вікто-ра ПАРХОМЕНКА і Миколи САМОЙЛЕНКА. Цікаві пропозиції щодо спільної роботи внесли гості Пленуму – відповідальні працівники Міністерства науки і освіти, молоді та спорту Валентина ДОВГОТЬКО і Олександр АКІМОВ.

Спільними зусиллями учасники зборів виробили план дій щодо покращення ро-боти з обговорюваної проблеми. Насам-перед, щорічно проводити навчально-методичні збори з педагогічним складом, регулярно здійснювати конкурси-огляди на кращий навчальний заклад, припини-ти здачу в оренду стороннім організаці-ям об’єктів матеріально-технічної бази, налагодити контакти з Міністерством оборони щодо подовження підготовки призовників в навчальних закладах Това-риства тощо.

В наступному номері інформаційного віснику ми змістовно розповімо про хід виконання прийнятих рішень та пропо-зицій. Побажаємо ж просвітянам нашого Товариства щедрою рукою сіяти розумне, вічне й добре!

У Центральному Комітеті ТСОУ

№ 2 (2) 2011 25

Як уникнути ДТП на дорозі?..Слухачі Феодосійської автомобільної школи, де директором Гаррі Обухов, намагаються відповідати на це непросте запитання під час занять у класі контраварійної підготовки

Витоки цього навчального за-кладу сягають січня 1958 року, коли було відкрито філіал Керченського автомото-клубу, який згодом трансформувався у автошколу.

– У нас працює висококваліфікований педагогічний колектив, більшість викла-дачів і майстрів виробничого навчання мають вищу освіту, – розповідає її дирек-тор Гаррі Обухов. – Для їхньої роботи ство-рені всі належні умови, і тому практично немає плинності кадрів. Наприклад, ви-кладачі Іван Граменкін, Юлія Коптєлова пропрацювали в нашій організації 37 і 28 років відповідно, а майстер виробничого навчання з водіння Леонід Гетманський – майже тридцять років свого життя віддав нашій школі. Вони та їхні колеги, які теж є ветеранами, користуються неабияким ав-торитетом у колективі, який я маю честь очолювати.

Відрадно усвідомлювати, що на зміну «старій гвардії» приходить молодь. Зо-крема, Станіслав Родашевський, Кирило Головко, інші працівники. У них, звичай-но, немає такого досвіду, як у старших колег, натомість є бажання працювати і збагачуватись ним.

Особлива гордість Гаррі Васильови-ча – клас контраварійної підготовки, який було створено у 2009 році.

– Це рішення було продиктоване са-мим життям, – говорить директор. – Адже на автошляхах щороку гинуть тисячі лю-дей. Проаналізувавши статистику депар-таменту ДАІ МВС України, яка відображає ситуацію в Україні, ми дійшли висновку, що в багатьох випадках ДТП, які часто за-кінчуються смертю людей, спровоковані самими водіями, які не лише потерпають в цих автопригодах, а й калічать інших.

Не слід забувати про те, що останнім часом на дорогах України, Криму кіль-кість автомобілів, тобто учасників руху, збільшилась в 5-8 разів. Автоматично, як

мовиться, зросла і вимогливість до їхнього професіоналізму. Маневрування в автомобільних потоках транспортних засобів, незадовільний стан доріг, над-мірна завантаженість доріг, які

будувалися дуже давно і не були роз-раховані на таку кількість автівок, їзда в нічних умовах, неадекватна поведінка сусідів по руху – ось далеко не повний перелік причин, які вимагають від сьо-годнішнього водія відмінної підготовки. При цьому багато залежить насамперед від його морально-психологічного стану, спроможності оперативно аналізувати ситуації, що складаються під час руху. Він повинен на підсвідомому рівні вироби-ти уміння правильного керування тран-спортним засобом, навчитись реагувати на ті чи інші ситуації.

– Що таке контраварійна підготовка? В чому полягає її суть? – цікавлюся у Гаррі Васильовича.

– Це система навчання водіїв тран-спортних засобів, яка не вкладається у звичайні рамки правил дорожнього руху і основ керування автомобілем, – каже він. – Мета такої підготовки – забезпечен-ня безпеки шляхом попередження небез-печних ситуацій, в тому числі і всупереч складним умовам, за яких відбувається рух, а також помилкам інших водіїв – його учасників.

Під час занять у класі контраварійної підготовки слухачі отримують теоретичні знання з керування автомобілем в різних

ситуаціях, в тому числі і тих, які станов-лять загрозу життю, позбавляються дея-ких стереотипів щодо водіння автомобі-ля. Наприклад, при допомозі відеозасобів у класі учасники навчального процесу детально аналізують аварійні ситуації, які найбільш часто виникають на автошляхах нашої країни. При цьому вони намагають-ся не допустити їх. Ми також моделюємо досить складні ситуації, коли потрібно миттєво приймати єдине правильне рі-шення. Звісно, що на перших порах не всім слухачам під силу впоратись із цими надскладними завданнями, і вони «врі-заються» на своїх віртуальних «Мерсах» і «Шкодах» в інших «учасників руху». Тех-нічне оснащення класу дозволяє нам мо-делювати навіть наслідки таких аварій. Як для автомобілів, так і їхніх власників.

Кожна група, яка навчається у Феодо-сійській автомобільній школі, проходить курс контраварійної підготовки. Судячи з відгуків людей, вони задоволені тим, що ми створили у школі такий кабінет. Вони вважають, що заняття в ньому до-поможуть їм в майбутньому уникнути загрозливих для здоров’я, самого життя, ситуацій.

Феодосійська автошкола досить впевнено почувається в сьогоднішніх непростих умовах господарювання. На-приклад, її прибуток минулого року склав понад 1 мільйон гривень. Левова частка цих коштів йде на розвиток на-вчального закладу, зокрема, поліпшення матеріально-технічної бази, розв’язання інших проблем навчального процесу. А ще – оснащення сучасним обладнанням класу контраварійної підготовки, що дає змогу майбутнім водіям покращувати свій професійний рівень. За словами ди-ректора школи, тут не збираються зупи-нятись на досягнутому.

– Ми й надалі продовжуватимемо цю роботу, каже Гаррі Васильович. – Адже йдеться не лише про безпеку дорожньо-го руху, а людські життя. А на цьому не економлять.

Олег Дацюк

№ 2 (2) 2011 26

Досвід роботи

Як уникнути ДТП на дорозі?..

За роки офіцерської служби, роботи в друкованих засобах масової інформа-ції військового відомства мені випало співпрацювати з багатьма мас-медіа. Як військовими, так і цивільними. При цьому сьогодні не хочу давати оцінки ні профе-сійним якостям людей, які в них працю-вали, ні тим матеріалам, що друкувалися і друкуються на їх шпальтах. Адже кожне видання має своє обличчя, свої плюси і мінуси, які залежать від багатьох факто-рів. Врешті решт журналістика – це робо-та творча і у кожного, як мовиться, своє ставлення до неї. Втім, мова не про те.

Хочу кілька слів сказати про «Вісник ТСО України» – видання Оборонного То-вариства нашої країни, яке нещодавно побачило світ. Коли до моїх рук потрапив перший номер, я, почитавши матеріали, зрозумів: у нього є майбутнє, з часом він матиме широку читацьку аудиторію. Адже ті матеріали, які друкуються в ньо-му, не можуть не сподобатись читачам. Насамперед з числа тих, які цікавляться нашою історією, вболівають за долю своєї країни, її Збройних Сил. Впевнений: увагу читача привернуть насамперед матеріа-ли Володимира Віжунова, Сергія Зятьєва,

з яким, до речі, ми починали свій шлях в українській військовій журналістиці ще у 1993 році. Йдеться про такі публікації як «Я завжди намагався атакувати першим», у якому розповідається про життєвий та бойовий шлях тричі Героя Радянсько-го Союзу Івана Микитовича Кожедуба, інтерв’ю із заступником голови ТСО Украї-ни Володимиром Грибановим, де йдеться про досягнення спортсменів Товариства. Не може не привернути увагу читачів і матеріал «Прошу направити на фронт...», героями якого є жінки – вихованки Обо-ронного Товариства, які нарівні з чолові-ками громили в роки Великої Вітчизняної війни ворога, «Ми є надійною опорою держави», де Голова Товариства Спри-яння Обороні України Віктор Тімченко розповідає про його історію, здобутки і проблеми.

Не залишить байдужим читача і інтерв’ю з головою Української спілки ветеранів Афганістану Сергієм Червоно-письким «І полеглих пам’ятають, і про живих дбають», де Сергій Васильович розповідає про те, як очолювана ним організація вшановує пам'ять про своїх бойових побратимів, полеглих на тій нео-голошеній війні, а також те, як УСВА нама-гається вирішувати проблеми сьогодніш-ніх «афганців», у яких проблем вистачає і в мирному житті.

Гадаю,що зацікавлять читача матеріа-ли Володимира Віжунова, зокрема, роз-повідь про перебіг підготовки водіїв у Донецькій автомобільній школі, а також інші. Зважаючи на зміст журналу, можу сказати, що творчий колектив «Вісника» переконливо довів: йому до снаги ви-пускати сучасне, наповнене цікавими і змістовними матеріалами, видання, роз-повідаючи про будні Оборонного Това-риства, його успіхи, піднімаючи при цьо-му злободенні проблеми і пропонуючи шляхи їх розв’язання.

З часом журналістам «Вісника ТСО України» захочеться, щоб аудиторія їхніх читачів була ширшою. Кажучи іншими

словами, вийти на інший рівень: збіль-шити наклад, поліпшити якість друкова-них матеріалів, дизайн видання. Сьогодні між друкованими виданнями точиться запекла боротьба за читача. В ринкових умовах, як показує саме життя, вижива-ють ті друковані засоби інформації, які користуються більшим попитом серед читацького загалу. Сподіваюсь, що «Ві-сник» ніколи не спіткає доля деяких ви-дань, які в гонитві за сенсаціями втратили читача і врешті решт самих себе...

За час служби мені випало побувати в десятках військових гарнізонів, спіл-куватися з тисячами військовослужбов-ців, більшість яких складали солдати-строковики. Так ось, зустрічалися серед них і хлопці, які перед призовом закін-чили автошколи, інші навчальні заклади Оборонного Товариства. З відгуків їхніх командирів знаю, що всі вони – принай-мні більшість – стали гарними фахівцями, швидко акліматизувалися до армійського середовища, демонструючи свій профе-сіоналізм.

Знаю, що в ТСОУ знайшли своє місце чимало офіцерів, які звільнились в за-пас чи відставку і сьогодні опікуються військово-патріотичним вихованням мо-лоді, сприяють підготовці захисників Ві-тчизни. Отже, журналістам «Вісника ТСО України» є про кого і про що розповідати на його шпальтах.

Сподіваюсь, що між колективами «Ві-сника» і «Народної армії» будуть налаго-джені тісні творчі зв’язки, ми ділитиме-мось досвідом висвітлення тих чи інших проблем, успіхів. Така співпраця піде лише на користь як Міністерству оборо-ни, так і Товариству Сприяння Обороні України.

Щиро зичу Вам, шановні колеги, твор-чих успіхів, широкої читацької аудиторії, усіляких життєвих гараздів!

Володимир Вирва,полковник, головний редактор Цен-

трального друкованого органуМіністерства оборони України

«Народна армія», член Національної спілки журналістів України

ТВОРЧОЇ НАСНАГИ, КОЛЕГИ!

№ 2 (2) 2011 27

НЕ ПАСУТЬЗАДНІХ

українські радіоспортсмени, виборюючи на міжнародних змаганняхпризові місця і медалі

– Основним завданням клубу був розвиток радіоаматорської творчості та радіоспорту, створення єдиного центру керівництва радіоаматорським рухом в Україні, – розповідає його директор Ан-дрій Лякін. – Першим керівником при-значили учасника Великої Вітчизняної війни Наума Тартаковського – затятого радіоаматора, який доклав багато зусиль для його становлення, загалом розвитку в Україні радіоспорту.

У клубі і сьогодні добрим словом зга-дують свого першого керівника, який зумів закласти настільки міцні підвалини закладу, так організувати роботу, що з на-станням важких часів, характерних для початку 90-х років, він не розпався. На відміну від багатьох подібних структур, які, втративши підтримку з боку держави, наказали довго жити.

За словами Андрія Вікторовича, раді-оспорт є «вельми цікавою справою». Він складається з кількох напрямків. Багато-борство радистів – один з них. Воно, у свою чергу, в різний час включало кілька видів спорту: орієнтування на місцевості, стрільба з малокаліберної гвинтівки, пла-вання, а також прийом і передачу радіо-грам, роботу в ефірі.

Слід зазначити, що українські спортс-мени ніколи не пасли задніх під час зма-гань. Наприклад, імена майстра спорту СРСР Івана Андрієнка, майстра спорту СРСР міжнародного класу Наталі Асау-ленко, рекордсменки СРСР з багатобор-ства Людмили Андріанової були відомі не тільки на теренах Української РСР і Радянського Союзу, а й за його межами. Згадуючи минулі роки, не можу не назва-

ти також і заслужених тренерів України Володимира Павлюка, Марію Горбатюк, Анатолія Ковальова, Олега Моргаєва, які не лише самі досягли значних успіхів, а й виховали чимало видатних спортсменів.

Відтоді, як вони полишили радіоспорт, минуло багато років, але їхні прізвища і досі на слуху серед спортсменів.

Одним з найцікавіших видів радіос-порту є швидкісна радіотелеграфія, в якій наші спортсмени досягли значних висот. Наприклад, протягом багатьох років ба-гаторазовими чемпіонами Радянського Союзу були Наум Тарковський, Валерій Костінов, Наталя Ящук, переможцями і призерами ставали заслужені майстри спорту Марина Поліщук, майстри спорту міжнародного класу Світлана Здоревська, Ірина Жиліна, Валерій Блажеєв, Володи-мир Іванов, Сергій Молчанов та інші.

Сьогодні, як відомо, чи не всі види спорту опинилися в ролі таких собі пад-черок. Держава якщо і підтримує спорт, то ті його види, які є найбільш популяр-ними, входять до олімпійських видів спорту. Радіоспорт, на жаль, не увійшов

навіть до десятки пріоритетних. Хочеть-ся вірити, що з часом ситуація поміня-ється. Ну а поки що ми, як мовиться, варимось у власному соку, намагаючись

Андрій Лякін

Вихованець радіоклубуПавло Буданов на українськійантарктичній станції«Академік Вернадський»

Незабаром виповниться 45 ро-ків від дня створення Централь-ного спортивно-технічного ра-діоклубу Товариства Сприяння Обороні України, витоки якого сягають листопада 1966 року.

№ 2 (2) 2011 28

Спорт

НЕ ПАСУТЬЗАДНІХ

вирішувати проблеми своїми силами. Найбільш динамічним видом радіоспор-ту залишається спортивна радіопелен-гація, яку ще називають «полюванням на лисиць». Змагання проводяться в лісі на пересіченій місцевості, спортсменам потрібно протягом мінімального часу виявити замасковані передатчики – «ли-сиці». Цей вид спорту нам вдалося не лише зберегти. Він, попри всі негаразди, розвивається. Насамперед завдяки лю-дям, які всією душею, всім серцем зако-хані в нього.

Наприклад, Івану Водясі, Миколі Ве-ликанову, Марії Шамрай, Любові Бичак, Людмилі Запорожець, Наталі Лавринен-ко, які є учасниками багатьох змагань, що проходять як в Україні, так і за її межами. До речі, в чемпіонатах світу бе-руть участь команди більш, як 30 країн світу. Українці серед них ніколи задніх не пасуть. Цим завдячують досвідче-ним наставникам, заслуженим тренерам України Ігорю Купершмідту, Миколі Ко-солапову, Віктору Лавриненку та їхнім колегам, які, часто не рахуючись з влас-ними інтересами, працюють на спортив-ний імідж країни.

Сьогодні серед «лисятників» 12 заслу-жених майстрів спорту України, десятки майстрів спорту України і міжнародного класу, а також чимало юних спортсменів, які достойно представляють Україну на міжнародній арені.

При всій повазі до всіх видів радіос-порту, мушу сказати, що найбільше при-хильників у радіозв’язку на коротких та ультракоротких хвилях. На сьогоднішній день зареєстровано майже 20 тисяч ра-діоаматорів, які мають власні позивні. Вони є найбільш грамотними аматорами, конструюють приймально-передаючу апаратуру, створюють направлені анте-ни, з допомогою яких проводять сеанси дальнього радіозв’язку зі своїми колега-ми, що знаходяться у будь-якому куточ-ку світу.

– Завдяки своєму захопленню я маю можливість, не покидаючи помешкання, брати участь в різних міжнародних зма-ганнях, що проводяться організаціями різних країн, – говорить Володимир Ляш-ко – житель Києва. – Всіх нас об’єднує між-народний союз радіоаматорів. Ліга радіо-аматорів України, до якої я належу, з 1994 року є активним членом цієї організації. Це дає право нашим спортсменам брати участь у всіх чемпіонатах світу і Європи, що проводяться під її егідою. Багато укра-їнських спортсменів були переможцями і призерами чемпіонатів, які відбулися в рамках міжнародного союзу. Зокрема,

Юрій Анищенко, Олександр Ковач, Ігор Мохов, Дмитро Сташук.

– Центральний спортивно-технічний радіоклуб Товариства Сприяння Оборо-ні України регулярно проводить змаган-ня з радіозв’язку на ультракоротких хви-лях, – додає інструктор-методист Сергій Майборода. – Вважається, що ультра-короткий сигнал розповсюджується по прямій, не віддзеркалюючись від іонос-фери. Так ось, наші спортсмени уміють проводити сеанси радіозв’язку з іншими країнами, використовуючи різноманітні аномальні віддзеркалення, в тому числі від метеоритів і поверхні Місяця. Що-року ми проводимо кілька десятків зма-гань з різних видів радіоспорту, на базі радіоклубу діє штаб-квартира Ліги раді-оаматорів України.

Радіоклуб, про який наша розповідь, живе цікавим, повноцінним життям. Лише в поточному році у місті Алушті відбувся чемпіонат України зі спортивного радіоо-рієнтування, в якому взяли участь майже 100 учасників, представляючи більшість регіонів країни. У Херсоні пройшов чем-піонат зі спортивної радіопеленгації, а на Київщині «Київська весна – 2011», в ході якої спортсмени мірялися силами у спортивній радіопеленгації. В цих зма-ганнях брали також участь і спортсмени з Російської Федерації, Білорусі, Молдови, Литви, Нідерландів, Німеччини та Ізраїлю. Наймолодшому їх учаснику виповнилося

нещодавно 11 років...– Ми щиро вдячні керівництву ЦК То-

вариства Сприяння Обороні України за ту підтримку, яку нам надали для прове-дення цих змагань, – каже Сергій Володи-мирович. – І особисто його голові Віктору Тімченку, який є заядлим спортсменом і, як ми переконались, свою любов до спор-ту доводить не лише словами, а й конкрет-ними справами. А також адміністраціям Кримської республіканської, Херсонської обласної організацій Оборонного То-вариства, Алуштинського спортивно-технічного клубу, які теж всіляко сприяли нам у проведенні чемпіонатів.

Звісно, що, відвідавши Центральний спортивно-технічний радіоклуб ТСО України, я не міг не поцікавитися і про-блемами, які найбільше дошкуляють спортсменам.

– Їх вистачає, – з сумом зітхнув Сергій Майборода. – І практично всі вони мають фінансове забарвлення. Наприклад, рані-ше в нашому клубі викладачі проводили заняття з підлітками, навчаючи їх азам ра-діосправи, яка багатьом з них потім ста-вала в нагоді. Наприклад, під час служби в армії. Маючи уявлення про неї, багато юнаків продовжували навчання і ставали спеціалістами, працюючи і в народному господарстві. За браку коштів ми змуше-ні були відмовитись від цих занять. Тому сьогодні членами нашого клубу можуть стати 14-16 літні підлітки, які вже знайомі з радіоспортом, мають певні навички. До речі, не можу не згадати добрим словом колектив дитячо-юнацької спортивної школи, де діти і підлітки столиці опанову-ють ази цього вельми цікавого і захоплю-ючого виду спорту. Багато хто з них бере участь в різного рівня змаганнях, вибо-рюючи призові місця.

Спостерігаючи за нашою молоддю, яка виступає на чемпіонатах України, інших змаганнях, переконуюсь: у радіоспорту є майбутнє.

Не можу не сказати і ось про що. Ра-діоспорт – прикладний вид спорту. І спортсмени, які ним захоплюються, мо-жуть застосовувати свої знання, профе-сійний рівень і за надзвичайних ситуацій. Наприклад, на випадок стихійного лиха налагодити зв'язок між державними орга-нами влади, населеними пунктами тощо. Вже лише заради цього варто приділяти йому значно більше уваги. Насамперед з боку держави.

Олег Дацюк, старший методист-організатор

Центрального будинку ТСО України(UT7XD)

Іде «полювання на лисиць»!

№ 2 (2) 2011 29

Кожен прожитий день віддаляє нас від тієї квітневої ночі, коли вибух на 4-му реакторі призвів до найбільшої в історії людства техногенної катастро-фи. Все меншає серед нас безпосеред-ніх учасників тих подій, які ціною влас-ного здоров’я, а то й життя, рятували Україну і світ від «мирного атому». Але вони, слава Богу, ще є.

Генерал-майор у відставці Віталій Гольдін – один з них. Напередодні 25-их роковин з дня Чорнобильської ка-тастрофи я зустрівся з ним і попросив розповісти, що відбувалося на станції у перші дні і тижні після вибуху, про людей, з якими довелося вгамовувати атомного монстра.

– У травні 1986 року я обіймав посаду командира армійського корпусу, який дислокувався у місті Артемівську, що на Донеччині, – згадує Віталій Аркадійо-вич. – 10 травня, пам’ятаю, отримав теле-фонограму, згідно з якою мені належало прибути у штаб Київського військово-го округу. Того ж дня я був у столиці, де отримав наказ відбути до Чорнобиля.

– Коли їхали до Києва, здогадува-лись, що там на вас чекає?

– Скажу чесно: залишаючи Артемівськ, особливо не переймався цим питанням. Найгірше, як мовиться, що могло мене чекати, це нова посада і, звичайно, пере-їзд до іншого місця. Але перед цим я змі-

нив стільки гарнізонів, у тому числі відда-лених, що й така перспектива не лякала. У Києві мені повідомили, що з групою офіцерів маю відбути до району Чорно-бильської катастрофи.

– Які саме функції покладалися на Вас та ваших колег?

– Нагадаю, вибух на станції стався в ніч з 25 на 26 квітня 1986 року, і першими, хто вступив у двобій з вогнем, який палав над реактором, були пожежники. А вже рано вранці сюди почали прибувати час-тини і підрозділи Київського військового округу. Згодом, буквально через кілька днів, з’явилися тут і військовослужбовці з інших округів Радянського Союзу. Для координації робіт, які виконувалися саме військовиками Київського округу, і була створена оперативна група. До її складу увійшли ще 7 офіцерів мого корпусу: на-чальники штабу, тилу, розвідки та дея-кі інші. Зокрема, Анатолій Вовк, Леонід Пасєка, Валерій Токарєв та інші. Я добре знав цих людей і повністю їм довіряв.

– В Чорнобилі Ви обіймали ще й по-саду начальника особливої зони. Роз-кажіть, будь ласка, більш детально про це...

– Вона з’явилася на картах прове-дення дезактиваційних робіт букваль-но через 3-4 дні після аварії. Головна її особливість – надзвичайно високий, у порівнянні з іншими ділянками, рівень радіації. І це не дивно, адже до неї уві-йшли зруйнований реактор, з якого про-довжувалося викидання радіації, 4 діючі енергоблоки і 2 недобудовані, величез-на машинна зала, чимало інших об’єктів, які прилягали безпосередньо до 4-го енергоблоку. Через кілька днів по при-бутті на станцію мене викликав голова урядової комісії з ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи – заступник голови Ради міністрів СРСР Лев Воронін і сказав: «Із сьогоднішнього дня очолює-те особливу зону, яку потрібно якомога швидше дезактивувати».

Буквально того ж дня командувач округом генерал Володимир Осипов зі-брав командирів частин, підрозділів, що працювали в зоні, і оголосив їм наказ про призначення мене на цю посаду, заявив-ши, що всі мої накази і розпорядження є обов’язковими для всіх.

– Мені розповідали, що не було і дня, коли б Вас, генерала, не бачили на об’єктах, на яких працювали солдати й офіцери. Невже ви не знали про над-звичайно високий радіаційний фон?

– Як я міг не знати про нього? Мені про це належало знати згідно статусу (посмі-хається)...

Можливо, видамся дещо нескромним, але відповім так: радіація не щадить ніко-го, їй байдуже хто ти – генерал чи рядо-вий. І сховатись від неї в ті дні було прак-тично неможливо, вона «жалила» скрізь. І чим ми, офіцери і генерали, кращі за ря-дових солдатів? Я був далеко не єдиний, хто разом з підлеглими перебував на об’єктах, які вони дезактивували. В ті дні, пам’ятаю, на найнебезпечніших ділянках можна було побачити першого заступ-ника начальника Генерального штабу ЗС СРСР генерала армії Валентина Варенни-кова, командувача Київським військовим округом генерал-полковника Володими-ра Осипова, інших високопосадовців.

Втім, ми відволікаємось від головного. Так ось, розповідаючи про участь військо-вослужбовців в ліквідації наслідків Чор-нобильської катастрофи, не можу не зга-дати такий випадок. На одному з об’єктів виникла пожежа, яка з кожною хвилиною розгорялася і могла перекинутись на інші об’єкти. В тому числі і зруйнований енер-гоблок. Першими на її гасіння кинулися саме солдати й офіцери, при цьому не-абияк ризикуючи своїми життями: рівень радіації там був настільки високим, що навіть дозиметри «зашкалювали». Після того, як пожежа була ліквідована, солдати й офіцери почувалися надзвичайно втом-леними, багатьох нудило і вони валилися

Генерал-майор Віталій Гольдін разом із тисячами солдатів та офіцерів брав участь в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи

«Ми зробили все,що можна було зробити...»

Генерал Віталій Гольдін

№ 2 (2) 2011 30

Твої сини, Україно!

з ніг. У прямому розумінні цього слова. А таких випадків, коли людям доводилося працювати в місцях підвищеної небезпе-ки, було чимало.

– Рівень радіації у ті дні на станції «зашкалював». Зважаючи на цю об-ставину, де знаходився ваш штаб? У Чорнобилі?

– Як він міг там розташовуватись, якщо це місто знаходиться за кілька десятків кілометрів від станції? Нас же наділили не лише широкими повноваженнями, а й відповідальністю за все, що відбувається у зоні. Наприклад, нам доводилось ор-ганізовувати роботи з розчищення при-леглої до самого зруйнованого реактора території від уламків графіту, бетону, роз-киданих вибухом у радіусі кількох сотень метрів, вивезення їх за межі станції. При цьому бульдозерами знімався чималий шар грунту, який містив найбільше раді-онуклідів. Його солдати «упаковували» в спеціальні контейнери, які теж вивозили-ся і захоронювалися у так званих могиль-никах. Вони, ці могильники, і досі є в зоні відчуження.

Зважаючи на ці обставини, штаб наш знаходився в бункері під одним із адміні-стративних будинків станції. Умови пере-бування бажали кращого, але нам було не до комфорту. Головне – товстенні залізо-бетонні стіни мінімізували проникнення до приміщень радіації. Я жив у кімнаті з новим головним інженером станції, якого призначили відразу після аварії. Робочий день розпочинався ще до сходу сонця, а закінчувався десь опівночі. Втім, як тако-го робочого дня і не було, бо мене і моїх колег могли підняти з ліжка і серед ночі, якщо того вимагала ситуація бодай на од-ному об’єкті, що знаходився в нашій зоні відповідальності.

– Не можу оминути і таку пробле-му, як забезпечення людей засобами захисту. Мені розповідали, що в ті дні окремі керівники не дуже перейма-лись здоров’ям хлопців у солдатських одностроях...

– Ви задали дуже слушне запитан-ня. Чорнобильська катастрофа застала всіх зненацька. Адже академік Алек-сандров – президент академії наук СРСР, який і був «батьком» реакторів, встановлених на Чорнобильській АЕС, стверджував, що вони «настільки без-печні, що їх можна встановлювати на-віть на Червоній площі»!..

Так, були плани дій персоналу на ви-падок якоїсь надзвичайної ситуації, пе-редбачалося залучення до ліквідації її наслідків пожежних підрозділів і навіть

сил Цивільної оборони. Але нікому і в страшному сні не могло приснитись, що станеться вибух, який призведе до таких масштабних радіаційних забруднень і для ліквідації його наслідків доведеться залучати десятки полків та ще й зі всіх кінців Радянського Союзу. Найбільше на-вантаження в Чорнобилі випало саме на військовослужбовців: вони працювали на найнебезпечніших ділянках, викону-вали саме чорнові роботи, наражаючись на смертельну небезпеку. На жаль, не всі керівники, в чиїх руках – за великим ра-хунком – опинилися долі, саме життя мо-лодих людей, виявилися на висоті. Коли я згадую травень 1986-го, то мимоволі проводжу аналогії з подіями минулої війни. Вся різниця між ними у тім, що в Чорнобилі не стріляли. А небезпека для життя там підстерігала на кожному кут-ку. В Чорнобилі, як і на фронті, в багатьох випадках долі людей опинялися в руках їхніх командирів. На станції були чітко визначені терміни перебування людей на робочих об’єктах і залежали вони від рівня радіації: чим вищий рівень, тим менший час перебування. Я був свідком, як окремі посадовці задля того, щоб від-рапортувати про якомога більший об’єм виконаних робіт, не рахувалися з часом, проведеним підлеглими на небезпечних ділянках.

«Невже це так шкідливо?» – дивувалися вони, коли я починав з ними розбиратись.

Одні дійсно не могли збагнути, що зайва хвилина перебування поблизу реактора неабияк може вплинути на здоров’я людини, інші ж усе прекрасно розуміли, але намагання «прогнутись» перед вищим начальником брало верх над здоровим глуздом, а то й елементар-ною порядністю і людськістю.

Щодо засобів захисту, то їх вкрай бракувало. І винною у цьому ганебному становищі була – за великим рахунком – саме тодішня держава, яка виявилася не готовою до таких катастроф.

– Невже не можна було їх взяти із так званих недоторканих запасів, які існували на випадок ядерної війни? Чи попросити за кордоном?

– Про який закордон ви кажете, коли тодішня влада приховувала як тільки мо-гла всю правду про масштаби катастрофи навіть від власного народу? В разі поді-бних прохань правда швидко відкрилась би, хоча, як ми тепер знаємо, за кордоном про Чорнобильську катастрофу знали вже в перші дні після вибуху на ній і до того ж набагато більше, ніж наші громадяни.

– Скільки діб Ви провели на станції, Віталію Аркадійовичу?

– Одинадцять.– А скільки «впіймали» рентген?– Двадцять п’ять. Звісно, що моє пере-

бування в ті перші післяаварійні дні на Чорнобильській станції не минулося без-слідно. Насамперед для здоров’я. Ви, ма-буть, не повірите, але я не шкодую про це. Тому що на власні очі бачив плоди своєї роботи, переконався, що моя праця, пра-ця тисяч військовослужбовців, якими мені довірили керувати, не пропала да-ремно. Ми, солдати й генерали, зробили тоді все, що тільки можна було для цього зробити. І будь моя воля, я поставив би на найвищому пагорбі Києва пам’ятник всім військовослужбовцям Радянської Армії, що брали участь в ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи. Те, що вони зробили, називається Подвигом!

Інтерв’ю провів підполковникзапасу Сергій Зятьєв

«Ми зробили все,що можна було зробити...»

Віталій Аркадійович з дружиною та синами

№ 2 (2) 2011 31

Сьогодні в Товаристві Сприяння Обороні України працюють близь-ко 9 тисяч чоловік. Більшість з них є ветеранами військової служби, учасниками бойових дій та лікві-дації наслідків Чорнобильської катастрофи і, згідно з чинним за-конодавством, мають право на користування певними пільгами і соціальними гарантіями, відо-браженими у відповідних законах України. Але з різних причин не за-вжди можуть ними скористатися. В тому числі і через незнання дея-ких з них.

Зважаючи на це, нещодавно я зустрівся із заступником дирек-тора департаменту правового за-безпечення Міністерства оборони України полковником юстиції запа-су Віктором Левчуком і попросив відповісти на найбільш актуальні питання, пов’язані з соціальним захистом цієї категорії населення.

– Насамперед зазначу, що в Україні існує одна з кращих на просторах СНД законо-давча система, спрямована на соціальний захист людей, які десятки років віддали служінню країні і суспільству, – говорить Ві-ктор Дмитрович. – Зокрема, прийняті пар-ламентом Закони України «Про основні за-сади соціального захисту ветеранів праці

та інших громадян по-хилого віку в Україні», «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соці-ального захисту», «Про соціальний захист ді-тей війни», «Про статус ветеранів військової служби, ветеранів ор-ганів внутрішніх справ і деяких інших осіб та їх соціальний захист» тощо.

– Хто, Вікторе Дми-тровичу, відноситься до ветеранів військо-вої служби?

– До них, згідно чинного законодавства, відносяться гро-мадяни України, які бездоганно прослу-жили на військовій службі і в органах МВС 25 і більше років у календарному або 30 та більше років у пільговому обчисленні (з яких не менше 20 років становить ви-слуга у календарному обчисленні) і звіль-нені у запас чи відставку згідно із законо-давством України або колишнього СРСР чи країн СНД. А також інваліди 1-ої та 2-ої груп, інвалідність яких настала внаслідок поранення, контузії, каліцтва або ж за-хворювання, пов’язаних із виконанням службових обов’язків військової служби чи при охороні громадського правопо-рядку та боротьбі із злочинністю.

До цієї категорії пільговиків також від-носяться й інваліди 1 та 2 груп, інвалід-ність яких настала внаслідок захворю-вання, отриманого під час проходження військової служби, служби в органах внутрішніх справ, і які мають вислугу військової служби та служби в органах МВС 20 і більше років.Ветеранами також є особи, які бездоганно прослужили 20 і більше років у календарному або 25 та більше років у пільговому обчисленні і звільнені зі служби у зв’язку з реформу-ванням ЗС України.

– Розкажіть, будь ласка, про пільги і соціальні гарантії, які розповсюджують-ся на цю категорію громадян. Насам-

перед, щодо лікування та санаторно-курортного забезпечення, бо здоров’я у цих людей, як відомо, бажає кращого...

– Цілком згоден з вами щодо оцінки здоров’я ветеранів. Так ось, згідно Закону України «Про статус ветеранів військо-вої служби, ветеранів органів внутрішніх справ і для деяких інших осіб та їх соці-альний захист» вони користуються по-слугами закладів охорони здоров’я МО, СБУ, МВС та інших силових відомств, у яких служили перед звільненням, а також медичних закладів МОЗ України.

Але не кожен пенсіонер може відпо-чити у тому ж Криму, бо путівку можна не стільки придбати, скільки «дістати», що не кожному під силу...

– А чому?– З різних причин. Наприклад, деякі з

них були передані іншим міністерствам і відомствам, що з’явилися в Україні з проголошенням нею незалежності. Втім, як би там не було, але сьогодні маємо те, що маємо...

Згідно з чинним законодавством, правом на лікувально-профілактичне та санаторно-курортне забезпечення в закладах Міністерства оборони корис-туються 1мільйон 200 тисяч громадян України. Наприклад, у 2009 році послу-гами санаторіїв скористалися менше 17 тисяч військовиків, ветеранів військової служби та членів їхніх сімей. Правда, вони здатні прийняти близько 80 тисяч громадян цієї категорії.

– Тоді чому ж не приймають, якщо здатні?

– За браку належного фінансування з Державного бюджету. Якщо, скажімо, для забезпечення повсякденної діяльності санаторіїв потрібно більше 200 мільйонів гривень на рік, то у 2010 році вони отри-мали лише 31 мільйон. Як бачите, про-блем, які заважають ветерану військової служби звернутись до військового комі-саріату і поїхати, скажімо, до Моршина чи Гурзуфа, надто багато. Будемо сподіва-тись, що з часом їх меншатиме...

Інтерв’ю провів Сергій Зятьєв

Ветеранвійськової службимає право...

№ 2 (2) 2011 32

Наші консультації

Безсмолий Борис СергійовичГолова Олександрівської районної організації ТСОУ, директор СТК

Ветеранвійськової службимає право...

№ 2 (2) 2011 33

Безсмолий Борис СергійовичГолова Олександрівської районної організації ТСОУ, директор СТК

28–29 травня 2011 року в Києвівідбувся 4 етап чемпіонату Європи з мотокросу

ЗА СПРИЯННЯ ТСО УКРАЇНИ