МАН і Ягрудень 2015

Газета Львівської обласної Малої академії наукЗаснована у грудні 2001 року

Завдання людини – змінювати світ на кращезустрічі з цікавими людьми

(Продовження на 3 стор.).

24 грудня у Малій академії наук відбулась черговаміжсекційна „Зустріч із цікавими людьми”. Активнагромадська діячка, волонтер, ведуча Майдану, кандидатполітичних наук та українська співачка Софія Фединаподілилася своїм досвідом та історією успіху з юнимислухачами всіх секцій МАН.

Вона розповіла про свій життєвийшлях, поділилась цікавими історіями,розказала про волонтерську діяль�ність і важливість бути на своємумісці та про те, як змінювати світ накраще.

– Якби зараз мені довелось вибратилише один вид діяльності, яким я бзаймалась у житті – я б обрала співати.

Софія із самого дитинства від�значалася співочим талантом. Вонарозповідає, що ніколи не мала часутинятись вулицями, бо завжди булазайнята у різноманітних гуртках тапозашкільних заняттях. Зараз співачказ усмішкою пригадує свої дитячі роки устудії „Сонечко” та вокально�хорео�графічному ансамблі „Веселі черевич�ки”. Цікаві подорожі, концерти, новідрузі та яскраві враження – цим усімбуло насичене життя жвавої дитини.

– Коли я була маленька, на одномуз виступів нашої студії мені доручилирозповісти програму заходу. Пам’я�таю, це був день святої Софії. В тойчас, як я мала говорити свої слова,

ведучий почав мене вітати з імени�нами. Мама, яка сиділа у залі, одразуподумала, що я розгублюсь і не зможусказати ані слова. Натомість післяпривітання ведучого я просто почалавести концерт, як нічого й не було. Уцей момент мама зрозуміла, що ясправді маю талант до сцени, –пригадує Софія, як віднайшла себе.

Згодом юна співачка мала багатоможливостей розвиватись та працю�вати з досвідченими педагогамивокалу. У 16 років Софія почала спів�працювати з народною артисткоюУкраїни, лауреатом Державної преміїім. Т.Шевченка, видатною співачкою– Марією Байко, однією із найвідомі�ших лемкинь. Вона зауважилалемківський акцент в розмові Софії,а згодом виявилось, що родина Софіїтеж належать до цієї етнічної групиукраїнців. Відтоді вона серйознопочала займатися лемківськимипитаннями. Зараз Софія є головоюСвітової федерації українськихлемківських об’єднань.

Сьогодні Софія вдало поєднує різнісфери діяльності. Вона є кандидатомполітичних наук та викладає в ЛНУім. І. Франка на факультеті міжнарод�них відносин, який сама закінчила.Що і коли Софія не робила б, вонапереконана: щоб тебе всі сприйняли,потрібно якісно та щиро виконуватисвою роботу, якою б вона не була.

історії успіху

Декілька рядків про журналістику, добро та цінність кожного дня

(Закінчення на 4�5 стор.).

Якщо ти задумувався про сенсжиття чи міркував, звідки взятивіру та сили, коли все валиться зрук, або ж мрієш змінити світ, тоти потрапив на правильну шпаль�ту. Можливо, ти цікавишся журна�лістикою чи просто шукаєшнатхнення, то тобі треба читати цейтекст далі. Про це і більше з тобоюподілиться успішний журналіст,громадський активіст, співзаснов�ник Radio Skovoroda та TheUkrainians (журнал про успішнихукраїнців, ініціативу й відповідаль�ність) і просто добра людинаВолодимир Бєглов.

Поговоримо про журналістику?– Читачі газети „МАНіЯ” зараз на

важливому етапі – вибір шляху вжитті. Ким Ви мріяли бути удитинстві?

– Ким я тільки не хотів бути! Таякщо говорити про більш свідомі мрії,то я одразу захотів бути журналістом.Часто дивився телевізор, цікавивсямолодіжними журналами. А щеколись були радіостанції з роз�мовними нічними програмами,дискусіями. Я їх слухав. Згодом я вжезаписував свої перші інтерв’ю. Бравкомп’ютер для запису та запро�

шував маму, сусідів – ось так істворював перші роботи, хоча цебуло дуже смішно. В школі ядолучався до створення газети, якамала назву „Голос молоді”. Нашкільному ЗМІ я не зупинився івирішив піти у школу журналістикина Погулянку, де мені справдісподобалося. До нас приходиливідомі журналісти з радіо, ізтелебачення. У школі журналістикими пробували щось знімати,записувати, також мали власнугазету.

Грудень 2015 року МАН і Я2

життя МАН

Franko TV, або Подорож в іншу реальність9 грудня учениці секції журналістики відвідали студіюFranko TV. Це студентське телебаченняЛНУ ім. І. Франка. Хочете дізнатися, як усе відбувалося?Тоді читайте далі!

16:10. Сиджу на першому поверсіфакультету журналістики, всотеповторюю давно завчений текст прошколу. Завдання написати невеличкурозповідь про заклад, у якомунавчаєшся, викладач із теле� ірадіожурналістики Юрій Васьківсь�кий дав нам заздалегідь.

16:20. Приходять Юля Кизик таНастя Костюк із різницею в п’ятьхвилин. Вирушаємо на пошуки ЮріяПетровича, щоб повідомити, що мивже є і що нас аж троє.

Піднімаємося за ним сходами натретій поверх і знайомимось іззавідувачем Franko TV Мар’яномПавликом.

Поки у студії триває запис із іншимилюдьми, намотуємо кола коридором,повторюючи тексти, хоча зосереди�тись важко.

– У той момент, – пригадує ЮляКизик, – я відчувала „табуни мурах”по всьому тілу. На першому плані умене була розповідь, яку я стараннонамагалася вивчити за півгодини дозапису. Крім того, я, звісно,

переживала за зовнішній вигляд, абибути красивою „у кадрі”.

Двері відчиняються, і нас запро�шують у студію. Знімаємо куртки,поправляємо зачіски і переляканодивимось одна на одну. Я розумію, щодівчата ще не готові і вирішую пітипершою.

Велика простора кімната. Камера.Чорне тло з одного боку, скло з іншого,стіл і привітний оператор. Моя відвагаздиміла в один момент. Кількістьадреналіну в крові різко зросла, рукизатремтіли, а голос … голос узагалізник.

Поки оператор налаштовує камеру,прокручую в голові уривки тексту,глибоко вдихаю і … вперед!

Коли стаєш перед об’єктивом, світзалишається поза межами кімнати.Існуєш лише ти і камера з їївсевидячим оком. За час, поки ярозповідала про свою школу (цетривало приблизно 3�4 хвилини),встигла п’ять разів затнутися. Тим неменш, похвала оператора вартувалатих переживань.

Виходжу і потрапляю під „обстріл”питаннями: Що? Як? Чому така бліда?Що з голосом? Як відчуття? Страшно?

Я не в змозі що�небудь відповісти.Широко розплющеними очимадивлюся на дівчат, обіймаю Юлю івідправляю її на запис. Що ж, тепердля мене все позаду.

Щоб угамувати хвилювання,роззираюся довкола і поволі вивчаюінтер’єр „коридорчика”. Стіни блакит�

ного кольору. Зліва від мене розміщенашафа з одягом, невеличка кімнатка,де є лише мікрофон. Попереду стіл,три комп’ютери і велике прозоре вікно,де я бачу Юлю та її хвилювання. Поправий бік – поличка і біла дошка, наякій маркером розписані години ісправи, які слід зробити.

За кілька хвилин виходитьперелякана Юля, з великимизусиллями я витягую з неї слово засловом. Зачинилися двері за Настею.Схоже, це я їх „заразила” своїмстрахом. Поки триває запис Нас�тиного відеоролика, ми з Юлею удвохтримаємо кулачки за неї. Через вікнобачимо, як вона переживає. Цікаво, аяк збоку виглядала я під час запису?

Коли вже все залишилося позаду,наша гоп�компанія чекає, покиоператор завантажить наші відео�ролики і вишле нам емейлом. Робимознимки „на пам’ять”, ділимося вра�женнями й емоціями.

– Тоді єдине, чого я хотіла, –опинитися вдома, адже в менепочиналася паніка, – розповідаєНастя Костюк. – Усвідомлення того,що текст я писала в маршрутці, робилоситуацію ще страшнішою, тождовелося імпровізувати. Коли ж яговорила перед камерою, торозуміла, що ті кілька хвилин – тохвилини ганьби. Але це був кориснийдосвід.

На прощання ми зробили ще кількафотографій і отримали запрошенняприйти сюди знову. Щось меніпідказує, що це запрошення явикористаю за першої�ліпшої нагоди,бо хочу знову відчути ті емоції, тойвикид адреналіну в кров і „табунимурах” по всьому тілу.

Вікторія ДЯЧЕНКО,учениця 10�А класу СЗШ № 96

екскурсія

Радіо „Галичина” прийняло гостей24 грудня 2015 року учні школи

№ 93 відвідали радіо „FMГаличина”.

Школярів зустріла Галина Батюсь,бренд�менеджер радіокомпанії.Вона розповіла про радіо, якому вже5 років, про те, як воно працює, прорубрики та ведучих. Учні подивилисятакож фільм про „Галичину”: які акціїпроводять для слухачів, як радіопрацювало під час Майдану й післянього, як постійно піднімалопатріотичний дух українців, всілякоознайомлюючи їх із українськоюмузикою й традиціями.

Після цього учнів завели до студії,звідки ведуть ефіри. Школярі змоглинавіть спостерігати, як працює одназ ведучих Лілія Ваврін. Працівники

радо погодилися сфотографуватися здітьми, відповідали на їхні запитання іпросто вели приємну розмову зішколярами. Наприкінці екскурсії учнямвручили подарунки на згадку.

Хоч радіо існує лише 5 років, воновже доволі популярне, і, я впевнена,його популярність зростатиме, аджевоно пропагує патріотизм, якіснихукраїнських виконавців, дає змогудізнатися про наші традиції і навітьісторію. Врешті�решт, воно простозігріває нас своєю атмосферою йдушевністю. Це радіо вже об’єдналоЛьвів, Рівне, Луцьк, Тернопіль, йогоможна слухати в Інтернеті з будь�якого куточка світу.

Екскурсія залишила учням приємніспогади, хоч і була доволі короткою.Можливо, після неї деякі з них навітьвирішили пов’язати своє життя зрадіо.

Анастасія КОСТЮК,учениця 10�Б класу СЗШ № 93

МАН і Я Грудень 2015 року 3

лекції для учнів

зустрічі з цікавими людьми

Ô³çèêà – öå ö³êàâî!

Завдання людини – змінювати світ на краще

6 грудня об 11.00 двері Великоїфізичної аудиторії відчинилися дляшколярів. Їх привітав заступник декана,доцент кафедри фізики металів АндрійКоролишин, який прочитав лекцію промолекули та атоми. У ній ішлося проте, що вивчає ядерна фізика. Вінрозповів історію цієї науки, про першихїї дослідників.

Виявляється, про те, з чого склада�ється світ, у давні часи задумувалися

ще Левкіпп, Демокріт, Епікур. Ще тодівиникло розуміння того, що існуютьатоми. Та це були лише здогадки, покилюди не навчилися робити відповідніприлади, які дозволили підтвердититеорію на практиці. Справжнімпроривом у світі науки сталовинайдення мікроскопа РобертомГуком. Після цього вчені почали вивчатимікросвіт, вдосконалювати цей приладі виготовляти нові. Дивно, але рухмолекул відкрила людина, яка навіть небула фізиком. Це ботанік Роберт Браун.

Розповідали ще про дифузію,винайдення електронного мікроскопата ще багато цікавого. Щоб учні кращезрозуміли, що таке молекули, АндрійКоролишин прирівняв життя цихчастинок до людського. Молекули, як ілюди, рухаються, взаємодіють міжсобою. Якби їхній рух зупинився,напевно, припинилося б і життя наЗемлі. Школярам пояснювали різнівиди взаємодії молекул, постійноприрівнюючи їх до стосунків міжлюдьми, що зробило цю частину лекціїпо�особливому цікавою.

Напевно, найцікавішою й найочіку�

ванішою частиною лекції були досліди,які демонстрував доцент кафедрифізики металів Ігор Штаблавий. Учнямна практиці показали, що більшістьтого, що відбувається у світі, можнапояснити фізикою. Школярі побачили,як закип’ятити воду за кімнатноїтемператури, як перелити рідину зоднієї посудини в іншу, навіть недоторкаючись до них, як „склеїти”посудини, що ще недавно не трима�лися одна одної, як надути зав’язануповітряну кульку. Учні побачили навласні очі дію температури на різні тіла,різноманітні досліди з водою, як тілавзаємодіють між собою. Це виглядало,як магія, але все було реальним. Укількох дослідах школярам дозволилибрати участь. До того ж деякі з нихкожен може відтворити вдома сам.

Напевно, усі чули про електронниймікроскоп, та не в кожного буламожливість побачити його вживу. Післядослідів учням провели екскурсію влабораторію, де розміщений цейприлад. Їм розповіли про те, як вінпрацює і з чого складається. Попри свійвік, прилад працює не гірше, ніж сучасніелектронні мікроскопи. Єдина різницяміж ними – нові мікроскопи значнозручніші в користуванні.

Наприкінці лекції учнів запевнили, щовони матимуть доступ до різних цікавихречей, якщо вчитимуться на фізичномуфакультеті, й існує ще безмежне поледля відкриттів. Хто знає, можливо,серед тих школярів, які з цікавістю вочах слухали розповіді викладачів,справді є майбутні великі винахідники?

Анастасія КОСТЮК,учениця 10�Б класу СЗШ № 93

Напевно, для багатьох із нас фізика асоціюється знескінченними формулами, нудними законами, визначеннямий задачами. Фізичний факультет університетуім. І. Франка вирішив довести, що це зовсім не так,запросивши учнів із різних шкіл до себе на лекцію.

(Закінчення. Поч. на 1 стор.).

У 2013 році Софія стала голосомльвівського Євромайдану.

– Це сталося зовсім випадково.Перші дні Єврореволюції, збиралосьбагато людей, особливо молоді. В тойдень чомусь довго ніхто не виходив донароду, аби транслювати інформаціюта працювати на сцені Майдану. Тодіце зробила я. Взявши свій телефон, уякому був Facebook та тягнув Wi�Fi від„Віденської кав’ярні”, я вийшла насцену та почала повідомляти новинидля людей на Майдані. Так усе ірозпочалось, – пригадує Софія.

Також вона перекладала українськіновини на англійську та польськумови, аби повідомити українськудіаспору в різних країнах світу проподії Майдану.

Разом із іншими українськимиактивістками Софія Федина засну�вала спільноту „Дівоча сотнясамооборони”. Дівчата доглядали запораненими майданівцями у львів�ських лікарнях, а згодом воїнами АТО.Софія і зараз є „буйним волонтером”,як вона себе називає. Жінка активнодопомагає бійцям АТО та ласкаво і злюбов’ю називає їх „мої сонечка, моїзолотка”. Софія розповідає, що цілюди несуть неабиякий позитив тавелике добро і світло. Окрім друзів�

бійців, активістка вбачає у них ще йучителів:

– Спецназ навчив мене добрестріляти, десантура обіцяє спільністрибки з парашутом, а морська піхотамає навчити мене плавати. Також явивчила різні види зброї та військовоїтехніки, – з усмішкою розповідає Софія.

Жінка переконана, що змінюватисвіт варто починати із себе самого.Потрібно робити добрі справи та бутивідповідальними за те, що робимо – ітоді ми зможемо вибороти кращемайбутнє:

– Зараз саме час для змін, позаяксаме зараз ми маємо можливістьменш болісно руйнувати систему.Чому менш? Бо сьогодні ми постійновідчуваємо біль. Як казав чеськийполітик Вацлав Гавел: „Краще п’ятьроків помилок, ніж 50 років саботажу!”– так і треба діяти українцям, –переконана активістка.

Під час лекції з аудиторії прозвучалозапитання:

– Звідки Ви берете внутрішнійресурс та сили, аби діяти тазмінювати світ на краще?

Софія розповіла, що не можеінакше жити, коли у країні йде війна.Інколи хочеться все кинути, протевона справді бачить, як світ повертаєїй те, що вона віддає. Зі слізьми наочах та усмішкою Софія розказує

про своїх воїнів, яким допомагає:– Я розумію, що роблю все пра�

вильно, коли з поля бою до менедзвонять бійці та кажуть: „Мамо, вседобре, ми живі!”. Ми стали рідні з цимилюдьми, і вони трепетно називаютьмене мамою. В такі моменти переко�нуєшся, що маєш далі робити добро іпо�іншому ти не можеш.

Софія впевнена, що завданняволонтера, як і кожної людини, –змінювати світ на краще, незалежновід виду діяльності. Також жінка несумнівається у тому, що кожен маєбути на своєму місці у цьому житті:

– Коли я була маленькою, мамавзяла мене на зустріч із В’ячеславомЧорноволом. Тоді він сказав слова, якія запам’ятала на все життя: „Якщокожен робитиме свою маленькусправу на своєму місці, то якоюсильною буде наша країна!”.

Під кінець лекції Софія заспівала намкілька своїх пісень про військових,незламність духу та добро.

Я покохала Вас на лінії вогню,Коли життя у Вас було на волосині.Тоді сказали Ви: „Я Вас люблю”,А далі було: „Слава Україні!”Такі рядки Софія написала у

співавторстві з бійцем АТО до своєїнової пісні.

Юлія КИЗИК,учениця 10�Б класу СЗШ № 65

Грудень 2015 року МАН і Я4

історії успіху

Тоді я собі придумав, що спочаткумаю попрацювати у газеті, пізніше нарадіо, потім на телебаченні. Якось таквоно і складається. Спершу я піврокупрацював у журналі Експрес Cool, демав свою рубрику. На початкуМайдану 2004 року всі журналістигазети „Експрес” поїхали у Київ, то мимолодіжною редакцією робили газети„Експрес” і навіть „Порадниця”. Це бувнеординарний досвід, зокрема„Порадниця”, бо не щодня требацікаво написати, як мити акваріумтощо.

Потім я поринув у світ радіо. Це була„Львівська хвиля”. Працював у Києві,та все ж повернувся до міста Лева.

– Тепер Ваші мрії щодо професіїстали реальністю – зараз Вижурналіст із чималим досвідом. Якоцінюєте журналістику в Україні?

– Упродовж 24 років незалежностіУкраїни нашу журналістику фор�мували старі кадри, яким булострашно переходити на рівеньсвободи слова, тому сьогодні я можузагалом негативно описати станжурналістики в Україні. Звісно, булилюди, які не йшли за загальнимправилом псевдожурналістики, аборолися за правду та були чесними,але це радше винятки, які підтверджу�ють правило. І от коли сьогодні ядивлюсь на більшість українських ЗМІ,я розумію, що вони обслуговують неінтереси читача/слухача/глядача, аінтереси власника, якому належать. Іце найсумніше, що може бути.

Водночас після Євромайдану вУкраїні почали з’являтися крутіпроекти, зокрема Urban Space Radioв Івано�Франківську, радіостанція„Аристократи”, не хочеться себехвалити, але The Ukrainians RadioSKOVORODA, інші. Це явище позитив�не, коли журналісти не мають власни�ка та інвестора, бо самі створили ЗМІ,хоча воно ще не набрало масовоговизнання, але я сповнений оптимізму.

Журналіст, на моє переконання,працює на споживача своєї продукції,він не є придворним, який обслуговуєпана, котрому належить.

– У 2013 році в інтерв’ю на Гро%мадському телебаченні Ви вислов%лювали думку, що вірите у суб’єк%тивну журналістику. Що це означаєта чи досі Ви у цьому переконані?

– Якщо говорити про інформаційнужурналістику, то вона несумісна ізсуб’єктивною. До прикладу, журналістприходить у водоканал, бачитьпрорвану трубу – записує коментарі,збирає факти, пише матеріал таподає інформацію людям. Це роботаоперативного журналіста, інформа�тора. Проте коли ми говоримо проспілкування з людьми, трансляціюпевних цінностей, то тут журналістикамає бути суб’єктивною.

У філософії є таке поняття як кар�тина світу. Кожна філософія створюєсвою. Щось схоже є у суб’єктивнійжурналістиці. Журналіст, який маєпевний авторитет та напрацював напевний рівень довіри суспільства,пропонує людям свою точку зору,опираючись на власну картину світу.

(Закінчення. Поч. на 1 стор.). Я люблю читати тексти українськогожурналіста Віталія Портникова, хочавін часом контроверсійний, часомнезручний, але я знаю, чого від ньогоможна очікувати, відповідно я йомудовіряю.

Тому я переконаний, коли країнаділиться на два табори, нехай кращебудуть суб’єктивні журналісти з двохсторін одного цілого. Тоді мені якчитачу/слухачу/глядачу легше сфор�мулювати власну думку, спираючисьна точку зору авторитетів, яким явірю.

– Як слід виховувати себе юномужурналісту?

– Треба завжди бути чесним передсобою – і тоді читач/слухач/глядачтобі повірить. Як би це банально незвучало, але це так. Варто ставатикращим щодня, читати книги, вчитись,слухати музику, спілкуватися зрізними людьми, робити висновки ужиттєвих ситуаціях та із власнихпомилок.

Проте потрібно взяти до уваги, щоніколи не можна догодити всім.

– Як журналісту не втратити себета обстояти свою позицію, індиві%дуальність, коли йому диктуютьумови щодо його діяльності?

– Бути собою. Завжди. На першийпогляд, ця фраза банальна, але якщопропустити її крізь себе та знайти своєрозуміння цих слів, то вони є дужезмістовними.

Для мене досвід роботи на радіо„Львівська хвиля” став чудовоюшколою життя, це був хорошийколектив. Звичайно, там є цензура,джинса тощо, бо це традиційне ЗМІ,яке має власника, в якого є політичніінтереси. Але мені пощастило: япрацював у прямому ефірі. Усіхжурналістів, які працюють наживо абомають доступ до публікації своїхматеріалів, я закликаю користатисьцим. У прямому ефірі ти можешговорити з людиною про все, щозавгодно, і це велике щастя. Це ужепотім, „навздогін”, тебе можутьпокарати чи звільнити. Але тут і заразти – господар ситуації.

Всі можливості бути чеснимтреба використовувати на повну.

І ще я всім рекомендую: валітьзвідти, де вам некомфортно. Але цеправило не стосується школи тауніверситету – вчитись потрібно.

Змінити світ на краще…– Ви також є громадським ак%

тивістом. Звідки стільки сил табажання діяти?

– Про сили не варто думати, покинема старості та букету хвороб. Покити молодий, активний, у тебе апріоріє сили, і їх треба використовувати.

В мене є переконання, вононаписано і в Біблії, і у філософіїІммануїла Канта, та й всі адекватнілюди розуміють: З іншими требачинити так, як би ти хотів, щобчинили з тобою.

Коли в тебе є можливість взяти участьу проекті, яким ти зможеш зробити добролюдям, то чому цього не зробити? Ти жсебе потім картатимеш. У кожногонасправді є можливості і час чинити

щось добре, окрім основної роботи.Є багато людей, у яких можна

навчитись любові до життя ізрозуміти, як шукати нові сили.

Мирослав Маринович – українськийправозахисник, релігієзнавець тапубліцист, дисидент. Радянська владазасудила його за читання „Заповіту”Тараса Шевченка у Політехніці. Йому66, проте він завжди активновідгукується на молодіжні ініціативита проекти.

Або отець Тихон Кульбака, який12 днів був у полоні сепаратистів наСході України. При тому, що у ньогодіабет і він був у комі, отець Тихон невтрачає свого життєлюбства. Вінвистояв перед усіма труднощами, якійого спіткали у житті. Попри все, вінприїхав до Львова, де провів багатодуховних наук та зараз допомагаєпереселенцям, далі долаючитруднощі.

Ми можемо використовувати своїсили або на дурниці, або на щосьдійсно хороше, тут усе дуже просто.

– Ви є одним із засновників TheUkrainians – надихаючого журналупро успішних українців, одним ізтих, хто втілив у життя ідею радіовільних людей – Radio Skovoroda,ще працюєте комунікативнимдиректором у Центрі міської історії.Цими проектами Ви хочете змінитисвіт на краще?

– Кожен із нас рано чи пізно ставитьперед собі запитання: „Навіщо яприйшов на цю планету?” На ньогообов’язково потрібно знайтивідповідь, що я і зробив.

Сенс життя полягає у тому, щобзробити світ кращим, близьких людейщасливішими.

Фраза лаконічна і чітко пояснює,навіщо варто жити. Проте якогосьнадмірного бажання навертатилюдей, мовляв, ідіть усі за мною, я вамрай покажу – такого немає. Простомені пощастило з професією, яку явибрав. Журналіст – це спеціальністьпублічна, тому результат моєї роботичасом є видимішим, ніж у інших.

– У The Ukrainians є багато історійвідомих людей. Джамала, Мар’янаСадовська, Юрій Андрухович,Оксана Караванська, Борис Гудзякта багато інших успішних українців.Як Вам вдається запросити їх наінтерв’ю?

– Оскільки я займаюся журналіс�тикою більше 10 років, то в мене єпевні контакти. Але це ще зовсім неключ до успіху. Куди важливіше гарносебе зарекомендувати. Журналіступотрібно працювати над собою так,щоб було про що поспілкуватися злюдиною не лише у плані питання�відповідь, а дійсно вести бесіду. Колитак чиниш із іншими людьми, вонитебе запам’ятовують. І передовсім дотого, кого інтерв’юєш, треба стави�тись як до людини.

Стукайте – і вам відчинять.– Що змусило Вас подивитися на

журналістику не як на „питання%відповідь”, а як на бесіду?

– У моєму житті був момент, якийзмінив моє уявлення про інтерв’ю взагальному.

Декілька рядків про журналістику,

МАН і Я Грудень 2015 року 5

Десь коли мені було 16�17 років,мені до рук потрапив журнал„Esquire”. Я не пам’ятаю, хто, що і зким записував, зрештою, сам текстмене не дуже зацікавив. А привернулиувагу світлини до цієї розмови. Фотознімали з другого поверху кав’ярні, дезаписували інтерв’ю. Тож облич герояі журналістки не було видно.Натомість читач бачив розташуваннягорняток з кавою, як лежали руки настолі, поворот голови…

І тут я зрозумів: інтерв’ю можнаробити, як заманеться. Можнафотографувати, як завгодно.

Коли я ще прочитав текст, то побачив,як журналістка дуже щоденниковописала, як домовилася про інтерв’ю тащо її герой замовив ось таку каву чи,наприклад, поділилась тим, що він віднервів тер долоні тощо. Я усвідомив:інтерв’ю – це не тільки питання,відповіді та вступ, це мистецтво. Післяцього я сам почав відчувати себевільнішим під час такої розмови.

– Українці, які дають інтерв’ю дляThe Ukrainians, часто ділятьсясвоїми порадами. Ви керуєтесьцими вказівками?

– „Робіть улюблену справу. Гроші подорозі” – Ігор Скляревський. Це такацитата�порада, яку всі у редакції TheUkrainians відчували, але чомусь немогли окреслити словами. Ігор сказавусе дуже просто, тобто займітьсятим, що вам подобається, і гроші саміприйдуть. Я у своєму житті тисячуразів переконувався, що так є.

Хочеш радіо? Роби радіо!– „Radio Skovoroda – радіо віль%

них людей” – так Ви з командоюпозиціонуєте свій проект. Чомусаме Григорій Сковорода? Чому неІван Нечуй%Левицький, ІванФранко чи Леся Українка?

– Ми спочатку придумали радіо, апотім назву. Одного разу я та АндрійЧемес, Артем Галицький, Мар’янаРоманяк (які згодом стали спів�засновниками радіо) зустрілись на кавіта вирішили створити своє радіо.Навигадували проектів, проговорилицінності, у всьому сходились. А от надназвою думали дуже довго. В нас навітьбули голосування за різні варіанти. І ось

після одного зчергових оглядівстудії ми сиділина піці, і Артем

Галицький каже: „Сковорода!” І все. Миодразу зрозуміли, що це найкраще, щоможе бути.

Чому Григорій Сковорода? По�перше, Radio Skovoroda відображаєцінності, якими керувався ГригорійСавич. Ми створили нашу радіо�станцію тому, що хотіли бути вільни�ми від власників, політиків, інших„царів”. Так само, як Сковорода. Вінзакликав людей насамперед робитите, що їм подобається. Він говоривпро „сродну працю”.

Друга причина, яка вплинула наназву нашого радіо, – це маркетин�гова складова. Тобто назва має легкозапам’ятовуватись та викликатипевний ряд асоціацій. Так і є.

– Radio Skovoroda звучить не нахвилях FM, а працює в інтернеті.Відповідно ви маєте більшесвободи слова та не є залежнимивід будь%яких осіб. За якимпринципом ваша команда готуєефіри на радіо Сковорода?

– Справді, наше радіо працює самена себе. Ще один цікавий момент – унас немає постійного місця прове�дення ефіру. Як Григорій Сковородабув мандрівником, так і наше радіомандрує.

Ми з колегами разом обговорюємовсе: заставки, музику, що лунає вефірі, навіть одяг. Проте є авторськіпередачі. Зокрема, „Теорія Бєглова”– це моя парафія і моя відпові�дальність. Я запрошую цікавих людейдо ефіру, ми спілкуємось на різно�манітні теми, які, на мою думку, єважливими та актуальними. Я ні з кимнічого не узгоджую. Наша командазійшлась на тому, що так маєпрацювати кожен на Radio Skovoroda,і мені це подобається.

– Skovoroda – це радіо, яке неживе смаками слухачів, а навпакизбирає маси людей, які цікави%тимуться тематикою ваших ефірів.Чи є страх бути непочутими?

– Коли все розпочиналось, була ідеята чотири людини. Нас об’єднуваладумка: за якими законами не жили бFM�радіо і який би успіх це їм неприносило, ми – четверо людей ізчотирьох різних ЗМІ – вважаємо, щослухач може хотіти іншого. І виявилося,що так воно і є.

Музика, яка лунає в наших ефірах,є неформатною та не звучить нажодній радіостанції FM в Україні. Аленас уже захвалили до дірок. Виявля�ється, те, що, на думку топ�менедже�рів традиційних ЗМІ, „не пішло б”,насправді було успішно реалізоване.По�друге, формат таких легких мо�ментів, тобто дійсно простих тадоступних речей – теж спрацював.

Звичайно, є страх бути непочутими,але за свою роботу я не отримуюзарплати. Якби ж отримував, то мавби цей страх. Я б розумів, що менемають послухати тисячі людей, ітільки тоді мені заплатять гроші. А такя виконую свою роботу, і хто хоче цечути – чує, хто не хоче – їхні проблеми.

– В інтернеті є багато відео, деВи декламуєте вірші, зокрема ЛіниКостенко. Звідки така любов допоезії та як, на Вашу думку,народжуються вірші?

– Відео, де я декламую вірші ЛіниКостенко, – це частина проекту відінтернет�видання „Варіанти”. Вонизаписували багатьох людей. ЛінаВасилівна є однією з моїх улюбленихукраїнських поеток. У її поезіях немаєжодного зайвого слова. Коли Костен�ко пише свої вірші, – це геніально тадосконало.

Загалом я дійсно люблю поезію.Недавно один юнак�семінарист менезапитав, як писати вірші і в чомусекрет цього процесу. Я придумавтаку відповідь: вірші – це коли тисловами сьогодення, побуту пишешпро універсальні речі.

– „Ми позиціонуємо себе якєдина радіостанція, на якійчитають вірші, і мені це приноситьвеличезне задоволення”. Як Вистворили поетичний марафон„Незрима рима”, який лунає вефірі радіостанції?

– Все сталося несподівано. В менеє подруга Маріанна Фіртка, з якою мипознайомились, коли були зовсім юніі якраз у цей час обоє захоплювалисьпоезією Ліни Костенко. На каві мичитали один одному вірші, і це булодуже романтично. А нещодавно умене не було гостя для ефіру, і явирішив запросити Маріанну. На їїзапитання: „Що будемо робити?” – явідповів: „А давай вірші почитаємо”.Мені так сподобалась ця ідея, щотепер на Radio Skovoroda щовівторкає такий марафон. Відгуки слухачівсуперові. Виявляється, що і віршікомусь потрібні.

– Ви весь час із новими тановими людьми і все у різних,інших проектах задіяний. Дляцього потрібна віра та внутрішніресурси. Де Ви знаходите віру?

– Я не хочу здатись релігійнимфанатиком, фундаменталістом, алея вірю в те, що хтось нагорі є.

Колись владика Борис Гудзяк в однійзі своїх лекцій запропонував людям:спробуйте, лягаючи спати, подякуватиБогу за 5 речей, які з вами трапились. Япочав дякувати і дотепер щовечоракористуюсь цією порадою. Моментвдячності за те, що з тобою стається, єдуже важливим. Навіть якщо ти не віришв Бога, просто відзнач 5 позитивнихмоментів, які з тобою сталися.

Дуже часто ми просимо, а прохаючирозуміємо, що чогось не маємо і нацьому зациклюємось. Тому, щоб врів�новажити це просіння, потрібнозавжди дякувати.

А ось натхнення я черпаю з людей,театру та книжок Муракамі.

– І на завершення нашої роз%мови: що б Ви хотіли побажативсім людям і зокрема читачамгазети „МАНіЯ”?

– Насправді життя одне, і воно дужешвидко закінчується. Зараз мамаготується до Нового року, і в менетаке враження, що тільки позавчорая знімав гірлянду в коридорі, а тут їїзнову треба чіпляти. В такі моментирозумієш, що рік минув, а ти його йне помітив за всіма справами.

Тож усім бажаю пам’ятати, щожиття одне. Кожен день – це мінусодин день у Вашому житті і не вартойого проводити неправильно.

Юлія КИЗИК,учениця 10�Б класу СЗШ № 65

добро та цінність кожного дня

Грудень 2015 року МАН і Я6у вирі думок день подарунків

Листування з Чудотворцем Миколай нікомуне відмовляє

В ніч із 18 на 19 грудняукраїнських малюків відвідуєсвятий Миколай. Напередодніцього свята діти пишуть листаз побажаннями.

У моїй родині теж заведеновідзначати день святого Миколая.Коли я була маленькою, батькиклали подарунки під мою подушку.Правда, не завжди вдавалось„виконати” всі мої „замовлення”,бо мій лист завжди налічувавбагато пунктів. Зараз ми сідаємоу вітальні та обмінюємосьпакуночками і побажаннями.Перед сном молимось до святого,просимо здоров’я і душевногоспокою.

Цьогорічний Миколай бувщедрим для мене. Я отрималабагато подарунків не тільки відродичів, а й від друзів. Приємно,коли про тебе не забувають. Цесвято я провела у колі ближніх зачашкою чаю, відвертимирозмовами і хорошим фільмом.

Миколай є покровителем біднихта сиріт, але він нікому невідмовляє. Тож ми можемозвертатись до нього знайпотаємнішими бажаннями.

Христина ГАВРИШКІВ,учениця 10�А класу

СЗШ № 72

Дорога правди і справедливості

Мабуть, зараз більшість із вас пригадає той час, коли затиждень до дня святого Миколая писали йому листи, радісновручали їх батькам і з нетерпінням чекали на омріяні дарунки— ляльку, машинку чи цікаву книгу. А вам коли/небудьприходив лист від самого Чудотворця? А ось мені надійшов.

Це було більше п’яти років тому. Утеленовинах показали сюжет прозлодіїв, які викрали мішки з дитячимилистами до Миколая. Я розхвилю�валась і повторно надіслала йомувісточку із проханням подарувати менібінокль. Та коли лист був уже вканцелярії святого (яка розташо�вувалась на заводі, де працювали моїбатьки), Мама повідомила, що слово„бінокль” я написала з помилкою —„бінокОль”. Довелося надсилатитретього (!) листа, де бінокль ставбінокИлем.

І ось довгоочікуваний ранок. Білямого ліжечка — зимний�презимнийпакет із дарунками. Омріяний бінокль,цукерки, мандаринки, зошити,блокнотики і … лист. Гарячковорозгортаю складений удвоє аркуш івчитуюся в текст, написаний синімфломастером. Мене зовсім небентежить, що Чудотворець написавлиста Маминим почерком. Найкращезапам’яталося речення: „Вікторіє!..Листи твої отримав, подарункинадіслав…” і ще купа приємних слів,що хтось був чемним і все оце

заслужив, і багато мандаринокодразу не їж, і цукерками поділись, ібудь чемною надалі. Отже,Чудотворець отримав усі мої листи,отже, їх оминули злодії, отже… Моїйрадості не було меж. Відтоді кожногоранку в Миколаєвий день янетерпляче розгортаю пакунок упередчутті відповіді від святого.

Після смерті Мами я вірила, щоМиколай передає їй мої листи. Тожна звороті писала про те, як живу, чибула чемною, як почувається тато,сестричка, племінничка, які оцінки іт.п. 2012�го сестра народила другудитинку, тож я вирішила поділитисяцим із Мамою і … лист до неї вийшовдовшим, ніж до самого Чудотворця.

Минулоріч я сама стала Миколаємдля своїх рідних. Листів більше непишу, і від того втратилося відчуттядитинства. Проте це круто — бачитищастя в очах найдорожчих і розуміти,що твій подарунок комусь зігрів душу.А ви вже стали Миколаєм для своєїродини?

Вікторія ДЯЧЕНКО,учениця 10�А класу СЗШ № 96

шлях до журналістики

Що таке журналіст і жур%налістика? Для критика – цепропа%гандист, для пересічноїлюдини – засіб інформації, депотрібно розрізняти, колизавершується правда і депочинається брехня, а для мене –це шлях до правди тасправедливості, постійне само%ствердження і відкриття себе,суспільства, світу, це розвитоксвоєї особистості, боротьба залюдську гідність, це сірі будні врізнокольоровій палітрі, це ризикі врешті%решт – не просто робота,а спосіб життя.

У зовсім юному віці я мріяла проакторське мистецтво, сцену та кіно.Проте йшов час, мої вподобаннязмінились, і дитячі мрії залишилисьпозаду. Після цього мене цікавилоще безліч професій: дизайнер,фотограф, стюардеса, але кожна зних через різні причини булавідкинута.

Якби мені кілька років тому

сказали, що я стану на дорогужурналістики, я б не повірила, аджев той час шкільні творчі завданнябули для мене мукою, а художнялітература зовсім нецікавою. Протеодного разу мій батько сказав слова,з яких усе почалось: „Я справдішкодую, що свого часу не обравпрофесію журналіста, ти лишепоміркуй, наскільки це цікаво”, – тогодня я вперше серйозно задумаласьнад цією професією. Насампередвона зацікавила мене темпомроботи. Адже я знала, що не зможузайматися справою, яка вимагаєпостійно сидіти на одному місці, зоднаковим графіком кожного дня, ажурналістика точно не з такихпрофесій.

Відтоді вона почала мене„переслідувати” від таких банальнихречей, як таке ж ім’я чи прізвище, яку мене, в журналістів iз газет чителевізійних новин, до того, що ястала свідком злочину, а тому малазмогу поспостерігати за роботою

справжнього журналіста. Я стоялаосторонь і дивилась, як він працює,але насправді відчувала нестримнужагу бути на його місці та самій вестирозслідування. За час моїх роздумівнад цією професією я й сама непомітила, як стосик прочитаних книгрізко зріс, а під час праці над однимзі шкільних творів я так захопилась,що вже не помічала списанихсторінок, і так було з кожноюнаступною роботою. Всі ці подіїстали моїми кроками до єдиногоправиль�ного рішення: так, я справдібачу себе журналістом.

Зараз я не можу уявити себебільше ніким, жоден день непроходить без хоча б одного рядка,без нової ідеї. І хоч сьогодні я лишена початку цього шляху, та все ж такия на ньому, я прямую до мети і це –найголовніше.

Лілія ПРИСТУПА,учениця 9�А класу СЗШ № 27

ім. Героя Небесної СотніЮрія Вербицького

МАН і Я Грудень 2015 року 7у передчутті чуда

Святий, який по'справжньому творить дивоВдихни повітря зими та озирнись навколо. Ти відчуєш запах ялинки,цукерок і … дива. 19 грудня вся Україна вірить у казку, бо це деньСвятого Миколая Чудотворця.

Я зовсім маленька ще.Стаю на носочки, абиувімкнути світло у ваннійкімнаті, та й у дзеркалі, щовисить на стіні у коридорі,мене видно лише по шию.Мені 5 років, і я вірю у великі�великі дива. Вдень усііграшки сплять, а вночіпрокидаються та досхочубавляться і їдять цукерки. Аякщо кісточки від персиківне викинути, а посадити нагороді в селі – точно�точновиросте персикове дерево.А я виросту справжньоюпринцесою, яку неодміннопокохає омріяний принц. Унас буде багато діточок тавелика сім’я. Так�так, диваіснують.

Хоч я ще зовсім дитя – вжевмію писати літери та вчунові слова, а ще знаю, щоспочатку на велике святожиття прибуває весна,потім яскраве літо, згодомзолота осінь, а тоді ажбілосніжна зима. Саме зиманайцікавіша для мене, бо уцьому часі на Землюприходить Святий МиколайЧудотворець. Літери я

вивчила не просто, бо меніневдовзі треба йти у школу,а тому, що пишу листаМиколаю, який ще трішки ізавітає до всіх людей у світі.

Свій лист я розпочинаю ізтеплого привітання:

„Добрий день, СвятийМиколаю! До тебе пишеАнничка з міста Лева, якій уквітні виповнилося 5 років.Я дуже люблю машинки там’які іграшки, які частозабираю у своєї старшоїсестрички Юлі”.

Тепер Чудотворець точнознає: я обожнюю автомо�білі, їх у мене цілі колекції,від найменших до величез�них.

Далі я розповідаю, якчемно поводилася про�тягом року. Часто допо�магала матусі у домашніхсправах та використаннінової помади, робила життядідуся та бабусі яскраві�шим, бігаючи за ними з„мікрофоном”�макогономта ставлячи багато�багатонових запитань, будучивеликою ЧОМУчкою. Такожя старанно вчилась: ходила

за татом з фотоапаратом,прохаючи його допомогтимені освоїти цей складнийпристрій. А в садочку чемноїла запіканку з яблуками тапила тепле какао.

Ще я розповіла Святому,які дарунки мрію отримати іщо люблю цукерки „Зорянесяйво” та мандаринки, якіпахнуть пакунками Мико�лая. На завершення свогоповідомлення я написалана білому листку форматуА4: „Дякую, Святий Ми�колаю, що уважно прочитавцей довжелезний списокдарунків до кінця та по�даруєш мені все, про що ямрію. Чекаю тебе, дуже�дуже. Ледь не забула: япопрошу матусю залишитикватирку відчиненою длятебе. Твоя слухняна дитинаАнничка”.

Я чемно поклала лист уконверт із марками, якиймама напередодні купилана пошті за моїм замов�ленням. Гарно підписала,кому та від кого мандрує цейлист, та дала матусі, щобвона кинула його у поштовускриньку в центрі міста.

Тепер мені залишалосялише чекати та рахувати днідо вечора 18 грудня.

В передвечір’я святаМиколая я довго намага�лася заснути, бо очікуваннядива лоскотало у животі,водночас здавалося, що нічтака довга, як ціле літо. Яхотіла хоч на секунду по�дивитись на Святого Ми�колая, але сон закутувавмене цілком у свої обійми, ія поринула у великий світказки, а іграшки тим часомсобі бавились та їлицукерки.

19 грудня, на годинникаху моїй квартирі 7:57, а я вжеоченятами шукаю по кімнатіпакунки. Ось вони! Ось! Наодному намальовані сні�жинки, а на іншому СвятийМиколай. Як би не хотілиспати мої рідні – о 8:07 усівже прокинулись, бо такувелику радість я хочу роз�ділити з ними.

Цей відповідальний мо�мент – розпаковуванняподарунків. Я обережнопочинаю діставати перше,що потрапляє у руки, та зневгамовною цікавістю

негайно рву обгортку. Ценова машинка! Цього разучервона. Миколай як знав,що до повної колекції мені невистачає саме червоногоавто з білими фарами. Теперсеред карет швидкої до�помоги, пожежної, мілі�цейської, декількох вантаж�них та легкових машин з’я�виться нова! Я обережновідклала її вбік та почаларозглядати решту подару�нків, адже їх була сила�силенна. У біло�рожевому тазеленому пакунках я зна�йшла ляльку Барбі та Кена.Я завжди більше любиламашинки, ніж ляльок, але цісвоїми незвично добримиочима змусили мене по�садити їх в одну лінію поручіз новим авто. Мої рукиневтомно тягнулися зановими й новими дарун�ками. На декілька секундмені здалось, що цейпакунок такий великий,ніби саме туди довгопадала Аліса і потрапила україну чудес. Ще у цьомупакеті я знайшла новийгараж для найкрутішихавтомобілів, рожевий на�мет та колію, по якійневдовзі мчатиме поїзд(потяг я одержала ще задекілька днів до свята:матуся розповіла, що йогопередав Миколай, коливона йшла з роботи додому).

З другого пакета я витяг�нула плаття. Незабаром яодягну нову сукенку, колипіду з мамусею і татусем утеатр на мою улюбленувиставу „Білосніжка та се�меро гномів”. Ще середподарунків я знайшла теплішкарпетки з оленями тасніжинками. Терпіння напакунки з цукерками мені невистачило, тому я просторозірвала ці пакети тапочала чимдуж шукати„Зоряне сяйво”. Я пере�конана, що всі подарункиМиколай приніс лише мені,а ось солодощі Чудотворецьподарував для всієї сім’ї,тому цукерки ми смакуваливсі разом. Я по�справ�жньому раділа, бо Миколайприніс більше, ніж я замов�ляла, Миколай подарувавмені диво!

Чудотворець залишив длямене лист: „Цього року тибула слухняною та доброюдитиною. Молись Богу,люби ближніх і ніколи невтрачай віри у чудо!”

Юлія КИЗИК,учениця 10�Б класу

СЗШ № 65

Грудень 2015 року МАН і Я8

12345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789011234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890112345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789011234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890112345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789011234567890123456789012345678901212345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890112345678901234567890123456789012123456789012345678901234567890121234567890123456789012345678901

МАН і Я РедакторТетяна ПАСОВИЧ

Комп’ютерна версткаЛьвівської обласної МАН

Адреса для листування: 79000м. Львів, вул. Коперника, 42Тел.: 225/56/81, 261/22/58.

Газета Львівської обласноїМалої академії наук

конкурс

Що для мене означає журналістика?

Òàíöþâàëüíèé êóáîê Ëüâîâà11 грудня у ЦТДЮГ „Погулянка” у Львовівідбувся проект „Dance Show”. Шістькоманд, які представляли різні районинашого міста, зійшлись у протистоянні заголовний Танцювальний кубок Львова.Організатори проекту – учнівськесамоврядування Львова.

мрії

Кожна команда упродовж місяця навчаласямайстерності танцю (у цьому їм допомагали хореографипроекту Марія Цінцадзе, Юлія Мазур та Анна Жищинська).А ще учасники зняли промо�ролики та взяли участь укомандній фотосесії.

Оцінювали команди досвідчені танцівники тахореографи Тетяна Семенів, Анастасія Постоловська,Юлія Микита та Олег Дорош. Перше місце на конкурсівиборола команда Сихівського району, яка виступала вобразах військових, друге – Залізничного („тюремщики”),бронзовий кубок – Галицького („інопланетяни”).

Проект спрямований не лише на об’єднання тапропагування принципів самоврядування серед юнацтва

Журналістика – це, насамперед,професія, а відтак те, що умайбутньому буде для менеспособом заробітку, чому язбираюся присвятити більшучастину свого життя.

Професія – це покликання.Професія важливіша, ніж за�

хоплення, талант чи заняття, доякого у людини душа лежить.Професія – це взаємодія людини зісвітом, самовираження кожноїособистості через роботу, яку вонадарує суспільству. Кожен перукар,садівник чи приватний підприємець– усі вони роблять внесок в устрійкраїни і життя всього світу. Країна –це ніщо інше, як величезний пазл.Одна спеціальність доповнює іншу,друга працює на третю і так далі.Подібно продавцю, якомузнаходиться покупець, на кожногописьменника знаходиться критик, наадвоката – суддя, на футболіста –арбітр.

Професія працює на людину, тодіяк людина працює на світ.

То що приносить світу жур�налістика?

Хтось за допомогою пензля та фарбнароджує витвори мистецтва, хтось,озброївшись олівцем та папером,дарує людству винаходи, якіполегшують життя, день і ніч

працюючи біля печі, хтось дає змогулюдям вранці купувати свіжий хліб.

І якщо зопалу ви скажете, що світможе легко прожити безжурналістики, то ви серйознопомиляєтесь.

Що робить лікар? Допомагаєлюдям, які мають проблеми зіздоров’ям, деяким рятує життя. Щоробить філософ? Він відкриваєістини, розмірковує на важливі темита передає свої просвітлення у маси.

Журналістика – комплекснапрофесія. Журналіст – водночасписьменник, учитель, філософ, він жеі психолог, оратор, політик… Донескінченності можна продовжуватицей список, але все це все одноназиватиметься одним словом –журналіст.

Місія журналіста – чи ненайважливіша у світі. Ще з давніх�давен журналістика всілякодопомагала людям. Першажурналістика зародилась ще укам’яному віці: наскельнимималюнками печерні люди по�переджали інших про небезпеку,зображували, як треба протистоятижахливим звірам, вказувалиправильні дороги. Це рятувалобагатьох від загибелі, допомагалознайти правильний шлях. Хіба неможна назвати це журналістикою?

З тих часів, безумовно, багато щозмінилося. Тепер ми не обмежуємосянаскельними малюнками, вигукамипро небезпеку тощо. Але незмінилося головне призначенняжурналістів – передавати людямінформацію, тим самим полегшуючиїхнє життя.

Професію журналіста ми вважаємооднією з найцікавіших. Бути в курсівсіх важливих новин, мати можливістьвиносити на загальне обговоренняякусь проблему, допомагати іншимлюдям – все це ознаки журналістськоїроботи.

Хорошим журналістом можна статитоді, коли не жалієш своїх сил і часуна вивчення важливих явищ усуспільстві, коли у тебе завжди доситьнатхнення, сил і таланту, щоб,,докричатися” до аудиторії. На мійпогляд, немає більшого задоволення,коли ти бачиш, що за допомогою,,свого пера” когось зацікавив, когосьповідомив, комусь допоміг. Важливозавжди доносити актуальну, цікаву таважливу інформацію.

Тому я хочу стати носієм саме цієїпрофесії, бо вважаю її не тількицікавою та актуальною, а ще й дужекорисною для світу. І працювати нетільки для себе, а й для усіх!

Елен МАНУКЯН,учениця 9 класу СЗШ № 52

міста, а передовсім має благодійну мету, адже всівиручені від продажу квитків кошти підуть на допомогувоїнам АТО.

Лілія ПРИСТУПА,учениця 9�А класу СЗШ № 27

ім. Героя Небесної Сотні Юрія Вербицького