МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

ПОЛТАВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПЕДАГОГІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ В. Г. КОРОЛЕНКА

ЗАПОРІЗЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

БОЛОТНІКОВА АЛЛА ПЕТРІВНА

УДК 811.161.2’276.16’366.5(043.5)

ДИСЕРТАЦІЯ

ГРАМАТИЧНІ ІНДИКАТОРИ

ВИРАЖЕННЯ КАТЕГОРІЇ ВВІЧЛИВОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ МОВІ

спеціальність 10.02.01 – українська мова

Філологічні науки

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,

результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

А. П. Болотнікова

Науковий керівник –

доктор філологічних наук, професор

Баландіна Надія Францівна

Полтава – Запоріжжя – 2018

2

АНОТАЦІЯ

Болотнікова А. П. Граматичні індикатори вираження категорії

ввічливості в українській мові. – Кваліфікаційна наукова праця на правах

рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних

наук зі спеціальності 10.02.01 – українська мова. – Полтавський

національний педагогічний університет імені В. Г. Короленка; Запорізький

національний університет, Полтава – Запоріжжя, 2018.

Дисертацію присвячено аналізові граматичних індикаторів вираження

категорії ввічливості в українській мові. Об’єктом дослідження є фрагменти

текстів, що включають висловлення ввічливості, предметом – граматичні

індикатори категорії ввічливості, їхні різновиди та комунікативно-

прагматичні ознаки. Уперше у вітчизняному мовознавстві обґрунтовано роль

граматики у вираженні української ввічливості, визначено й інвентаризовано

корпус граматичних індикаторів ввічливості, описано комунікативно-

прагматичний потенціал граматичних засобів вираження КВ та механізм

вербалізації стратегій позитивної й негативної ввічливості.

З’ясовано, що ввічливість – це комунікативно-прагматична категорія,

покликана регулювати процес спілкування й сприяти формуванню

гармонійних, доброзичливих та паритетних взаємин за допомогою

конкретних мовних одиниць, зокрема граматичних.

Зосереджено увагу на теоретичних аспектах дослідження. Розкрито

роль категорії ввічливості в процесі спілкування та її лінгвопрагматичні

ознаки. Установлено, що ввічливість реалізується через складну систему

стратегій і тактик, спрямованих на досягнення ефективного спілкування.

Окреслено національно-культурну специфіку категорії ввічливості. У

результаті аналізу фактичного матеріалу виявлено модель української

ввічливості, що сформована на таких засадах: 1) дотримання правил

пристойності; 2) доброзичливість; 3) співучасть; 4) декларування допомоги

3

адресатові; 5) повага до комунікативного партнера; 6) автономність.

Увічливий українець – це особа, яка дотримується правил пристойності,

демонструє повагу, доброзичливість, щирість, прихильність, симпатію,

зацікавленість, а також готовність допомогти, понад усе шанує свободу та

право вибору співрозмовника.

Виявлено внутрішньомовні механізми репрезентації ввічливості, яка

знаходить свою реалізацію в вербальних одиницях і категоріях усіх рівнів.

Зважаючи на поставлену мету й дослідницькі завдання, до аналізу залучено

лінгвальні одиниці, що є носіями морфологічних та синтаксичних категорій,

а саме: іменну категорію відмінка, міжчастиномовну категорію особи,

дієслівні категорії способу, виду, часу, синтаксичні категорії предикативного

заперечення та питальності.

Систематизовано граматичні (морфологічні та синтаксичні) індикатори

вираження категорії ввічливості, схарактеризовано їх із погляду реалізації

стратегій позитивної й негативної ввічливості, установлено комунікативно-

прагматичний потенціал граматичних індикаторів, описано лексичні,

дериваційні, морфологічні, синтаксичні інтенсифікатори та мітигатори

ілокутивної сили висловлення.

До найтиповіших граматичних засобів вираження категорії ввічливості

зараховано:

1. Кличний відмінок, що виражає значення привернення й підтримання

уваги. Увиразнено здатність мовця посередництвом вокатива керувати

комунікативним процесом, здійснюючи прагматичну стратегію впливу на

інтелектуальну, вольову та емоційну сфери адресата. У низці словоформ

виділено дистантні (Шановний пане!) й контактні вокативи (Дорогий

друже!). Обґрунтовано їхнє вживання, зумовлене реалізацією стратегій

позитивної й негативної ввічливості та комунікативно-прагматичними

пресупозиціями.

4

2. Указано, що давальний відмінок, корелюючи з кличним, репрезентує

ввічливу адресатність, маркує дотримання дистанції. Підкреслено, що датив

залежить від дієслова, семантика якого є визначальною для виділення

значень прагмеми. Її первинним значенням є комунікативно-прагматична

роль учасника інтеракції, що реалізується в часткових смислах: адресата й

бенефіціанта (об’єктно-адресатне значення): Дякую Вам! та експерієнцера

(суб’єктне значення): Мені здається, що слід…

3. З’ясовано, що категорія особи як прагмема експлікована формами

«я»-орієнтованих і «ти / Ви»-орієнтованих висловлень. Транспозиція

категорії особи, зокрема третьої у функції другої, адресатної, зумовила

виокремлення чотирьох рівнів увічливості: нейтрально-ввічливого: Що ти

мені порадиш?; увічливого: Що Ви мені порадите?; дуже ввічливого

(поштивого): Що мені пані порадить?; гіперувічливого: Що мені пані

порадять?

4. Доведено, що категорія способу досить чітко виражає стратегію

дистанціювання. Умовний спосіб реалізовує прагматичну функцію мітигації

комунікативного наміру: Я би радив Вам…; наказовий – прагматичну

функцію тиску на адресата, зумовлену щирістю бажання мовця (ситуація

запрошення, пропозиції, частування): Приходьте в гості!; а спонукальний і

бажальний – прагматичну функцію опосередкованості та натяку: Випити б

кави! Умотивовано, що прагмема способу експлікує, з одного боку,

дотримання принципу рівності, солідарності, а з другого – демонстрування

поваги до автономії адресата.

5. Зазначено, що категорія виду спрямована на дотримання або

зменшення соціальної й психологічної дистанції між мовцями. Прагмема

недоконаного виду вможливлює реалізацію стратегії позитивної ввічливості:

Пригощайтеся! Прагмема доконаного виду модифікує силу вербального

впливу, зменшуючи зобов’язання адресата, відповідно, реалізовуючи

стратегії негативної ввічливості: Підпишіть, будь ласка!

5

6. Основне призначення категорії часу полягає у взаємозалежності

комунікативної дії й моменту її реалізації. Простежено, що транспозиція

категорії часу, виражаючи значення невпевненості, сумніву, імовірності,

сприяє зменшенню тиску на адресата, дотриманню соціальної дистанції та

зниженню категоричності, пор.: Я хотів Вас попросити… – Я хочу Вас

попросити… Аргументовано, що часова транспозиція вможливлює

демонстрування адресантом наміру, реалізація якого залежить від волі

співрозмовника.

7. Синтаксична категорія предикативного заперечення, репрезентована

у ввічливих актах відмови і спростування, виконує функцію встановлення

соціальної дистанції, мінімалізації нанесення моральних збитків адресатові,

коригування комунікативної поведінки співрозмовників: Я не зможу. Зараз

не можу. Уточнено, що заперечення як прагмема сигналізує про заперечну

позицію мовця, унаслідок чого відбувається зміна інтенційного плану

вербального акту.

8. Проаналізовано прагматичну транспозицію питань, яка викликана

дією стратегій позитивної й негативної ввічливості. Установлено, що

оформлення інтеррогативною формою непитального значення також

зумовлене інтенцією мовця і прагматичними складниками інтеракції. Із

погляду функційно-прагматичної специфіки непрямих мовленнєвих актів

виокремлено фатичні (Як справи?) і спонукальні питання (Чи не могли б

Ви…?). Основна прагматична функція фатичних питань – установлення,

підтримання та розмикання комунікативного контакту, а спонукальних –

дотримання соціальної дистанції та зменшення тиску на адресата.

Аналіз фактичного матеріалу показав, що українська комунікативна

культура сформувала усталений, але відкритий набір мовних засобів

вираження категорії ввічливості. Українцям притаманне тяжіння до

дотримання соціальної дистанції, яке реалізовано в мовленні завдяки

пошанному займенникові Ви, гоноративним займенниковим іменникам пан /

6

пані, дієсловам умовного, наказового, спонукального й бажального способів,

дієсловам доконаного виду, категорії часу, заперечним мовленнєвим актам та

непрямим питанням. А вокатив і датив, нейтрально-ввічливий займенник ти,

дієслова недоконаного виду, фатичні питання є надійними виразниками

української комунікативної культури – доброзичливості, сердечності,

емоційності та щирості.

У висновках узагальнено результати дисертаційної праці. З’ясовано й

описано особливості комунікативно-прагматичної категорії ввічливості,

обґрунтовано та проаналізовано граматичні індикатори її вираження.

Ключові слова: категорія ввічливості, граматичний індикатор

увічливості, прагмема, позитивна ввічливість, негативна ввічливість,

комунікативна інтенція, пресупозиція, стратегія, тактика.

SUMMARY

Bolotnikova A. P. Grammatical Markers of the Expression of Politeness

Category in the Ukrainian Language. – Qualification scientific work as a

manuscript.

Dissertation for a Candidate Degree in Philology (PhD): speciality10.02.01–

The Ukrainian language. – Poltava V. G. Korolenfo National Pedagogical

University; Zaporizhzhia National University, Poltava – Zaporizhzhia, 2018.

The thesis is focused on the analysis of grammatical markers of the

expression of politeness category in the Ukrainian language. The object of the

study is the fragments of texts, which include the expression of politeness, the

subject – the grammatical markers of politeness category, their varieties and

communicative-pragmatic features. The role of grammar in the expression of

Ukrainian politeness has been substantiated for the first time in the national

linguistics; the corpus of grammatical markers of politeness has been determined

and inventoried; communicative-pragmatic potential of grammatical markers of the

7

expression of politeness category and the verbalization mechanism of positive and

negative politeness strategies have been described.

It has been found out that politeness is a communicative-pragmatic category

intended to regulate the communication process and to promote the formation of

harmonious, benevolent and parity relationships with the help of specific linguistic

means, in particular grammatical ones.

The focus is on the theoretical aspects of the study. The role of politeness

category in the communication process and its linguistic and pragmatic features

has been revealed. It has been found out that politeness is realized through a

complex system of strategies and tactics aimed at achieving effective

communication.

The national-cultural specificity of the politeness category has been outlined.

As a result of the analysis of factual material the model of Ukrainian politeness,

which is formed on the following principles, has been revealed: 1) adherence to the

proprieties; 2) benevolence; 3) sympathy; 4) declaration of help to an addressee;

5) respect for the communicative partner; 6) autonomy.

Polite Ukrainian is a person who adheres to proprieties, demonstrates

respect, goodwill, sincerity, affection, sympathy, interest, and willingness to help,

above all, respects freedom and the right to choose an interlocutor.

The internal mechanisms of representation politeness, which finds its

realization in linguistic units and categories of all levels, have been revealed.

Taking into consideration the research purpose and objectives, the analysis of

verbal units, which carry morphological and syntactic categories, have been done,

namely nominal category of case, between the parts of speech category of person,

verbal category of mood, aspect, tense, syntactic category of predictive negation

and question.

The grammatical markers of the expression of politeness category have been

systematized; grammatical categories have been characterized in the context of

positive / negative politeness strategies; the communicative-pragmatic potential of

8

grammatical markers of politeness category has been established; lexical,

derivational, morphological, syntactic intensifiers and mitigators of the

illocutionary force of the expression have been described.

The most commonly used grammatical means of expression politeness

category are:

1. Vocative case expresses the importance of attracting and maintaining

attention. The speaker’s ability to control the communicative process by means of

vocative case through the mediation of the speaker has been determined,

implementing a pragmatic strategy of influence on the intellectual, volitional and

emotional spheres of an addressee. Distant (Dear Sir! / Shanovnyi pane!) and

contact (Dear friend! / Dorohui druzhe!) vocatives have been highlighted in a

number of word forms. Their usage due to the implementation of strategies of

positive and negative politeness and communicative-pragmatic presupposition has

been grounded.

2. It has been specified that dative case, correlating with vocative case,

represents polite address and marks keeping distance. It has been emphasized that

dative case depends on a verb; its semantics is decisive for distinction of a

pragmeme meaning. Its primary meaning is communicative-pragmatic role of an

interaction participant, it is realized in the partial meanings: an addressee and a

beneficiary (object-address meaning): Thank you! / Diakuiu! and an experimenter

(subjective meaning): I think it should be ... / Meni zdaietsia, shcho slid.

3. It has been found out that the category of person as a grammatical form is

explicated by the forms of «I»-oriented and «you»-oriented expressions.

Transposition of the category of person, in particular, the third one in the function

of the second one, the addressee, has led to the distinction of four levels of

politeness: neutral polite: What do you advise me? / Shcho ty meni poradysh?;

polite: What would you advise me? / Shcho Vy meni poradyte?; very polite

(respectful): What does Madam suggest me? / Shcho meni pani poradyt?; hyper

polite: What would Madam suggest me? / Shcho meni pani poradiat?

9

4. It has been proved that the category of mood expresses fairly the strategy

of distancing. The subjunctive mood implements the pragmatic function of

mitigation of communicative intention, for example: I would recommend you ... /

Ia by radyv Vam… The imperative – the pragmatic function of pressure on an

addressee caused by sincerity of the speaker’s desire (the situation of invitation,

offer, treat): Come and visit! / Prykhodte v hosti! Imperative questions and the

optative mood – a pragmatic function of mediation and a hint: I would drink some

coffee! / Vypyty b kavy! It has been motivated that the pragreme of mood explodes,

on the one hand, adherence of the principle of equality, solidarity, and, on the

other, demonstrates respect for the addressee’s autonomy.

5. It has been noted that the category of perfect is aimed at adhering or

reducing the social and psychological distance between the speakers. The pragreme

of the non-perfect enables the implementation of the strategy of positive politeness:

Help yourself! / Pryhoshchaitesia! The pragreme of perfect modifies the power of

verbal influence, reducing the addressee’s obligations, respectively, implementing

strategies of negative politeness: Sign, please! / Pidpyshit, bud laska!

6. The main purpose of the category of tense is the interdependence of the

communicative action with the moment of its realization. It has been traced that the

transposition of the category of tense, expressing the significance of uncertainty,

doubt, probability, contributes to reducing the pressure on the addressee, adhering

to the social distance and reducing categoricity, for example: I wanted to ask you /

Ia khotiv Vas poprosyty… – I want to ask you ... / Ia khochu Vas poprosyty… It

has been argued that temporal transposition makes it possible for speakers to

demonstrate their intention, the realization of which depends on the interlocutor’s

will.

7. The syntactic category of predicative negation represented in polite acts of

refusal and refutation fulfills the function of establishing social distance,

minimizing the moral damage to the addressee, adjusting the communicative

behavior of the interlocutors: I will not be able / Ia ne zmozhu. I am not able now /

10

Zaraz ne mozhu. It has been specified that the negation as a pragreme signals the

speaker’s negative position, as a result of which there is a change in the intentional

plan of the verbal act.

8. The pragmatic transposition of questions has been analyzed, which is

caused by the strategy of positive / negative politeness. It has been established that

the design of an interrogative form of non-question meaning is also caused by the

intentions of the speaker and the pragmatic components of interaction. In the

context of functional-pragmatic specificity of indirect speech acts, the phatic (How

are you? / Yak spravy?) and imperative questions (Would you be so kind ...? / Chy

ne mohly b Vy…?) have been outlined. The basic pragmatic function of phatic

questions is establishment, maintenance and interrupting a communicative contact,

and the imperative ones – adhering social distance and reducing pressure on the

addressee.

The analysis of factual material has shown that Ukrainian communicative

culture has formed a well-established, but open set of linguistic means of

expression of politeness category. Ukrainians have a tendency to adhere social

distance, which is implemented in the speech due to personal pronoun «you» / Vy,

honorabic pronoun-nouns Sir / Madam / Pane / Pani, verbs of subjunctive,

imperative, imperative questions, optative moods, perfect category, categories of

tense, interrogative speech acts and indirect questions. Vocative and dative cases,

the neutral-polite pronoun «you» Ty, non-perfect category of verbs, phatic

questions are reliable expressions of Ukrainian communicative culture –

benevolence, cordiality, emotionality and sincerity.

The results of the thesis have been summarized in the conclusions. The

features of communicative-pragmatic category of politeness have been explained

and described; grammatical markers of its expression have been substantiated and

analyzed.

11

Keywords: category of politeness, grammatical markers of politeness,

pragmeme, positive politeness, negative politeness, communicative intention,

presupposition, strategy, tactics.

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Наукові праці, у яких опубліковані основні наукові результати

Статті у фахових наукових виданнях

1. Безноса А. П. Граматичні індикатори звертання в українській

комунікативній культурі. Науковий вісник ХДУ. Серія «Лінгвістика».

Херсон : Вид-во ХДУ, 2007. С. 178–181.

2. Безноса А. П. Граматичні індикатори вираження ввічливості (з

історії вивчення питання). Лінгвістичні студії : зб. наук. праць / укл. :

А. Загнітко (наук. ред.) та ін. Донецьк : ДонНУ, 2008. Вип. 17. С. 176–181.

3. Безноса А. П. Функціональна специфіка ввічливого імперативного

висловлювання. Культура народов Причерноморья. Ялта, 2008. № 142, Т.1.

С. 51–54.

4. Безноса А. П. Деякі мовні індикатори вираження категорії

ввічливості. Нова філологія : зб. наук. праць. Запоріжжя : ЗНУ, 2009. № 33.

С. 240–245.

5. Безноса А. П. Функціонально-прагматичний потенціал питань як

індикаторів категорії ввічливості. Нова філологія : зб. наук. праць.

Запоріжжя : ЗНУ, 2009. № 35. С. 22–27.

6. Безноса А. П. Модальність увічливості та пом’якшення

категоричності висловлювання в українській мові. Наукові записки. Серія :

«Філологія» : зб. наук. праць / Вінницький державний педагогічний ун-т імені

Михайла Коцюбинського. Вінниця, 2009. Вип. 11. С. 196–200.

12

7. Болотнікова А. П. Датив як індикатор увічливості. Філологічні

науки : зб. наук. праць. Полтава : ПНПУ ім. В. Г. Короленка, 2016. Вип. 23.

С. 104–111.

8. Болотнікова А. П. Увічливість як національно-культурна категорія.

Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія :

«Філологія». Харків, 2017. С. 63–68.

9. Болотнікова А. П. Категорія особи як засіб вираження ввічливості.

Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія :

«Філологія». Одеса, 2017. Вип. 30, Т. 1. С. 11–13.

Статті в закордонних наукових виданнях

10. Безноса А. П. Грамматическая специфика формул вежливости со

значением обращения в украинском, русском и польском речевом этикете.

Язык – сознание – культура – социум : сб. докладов и сообщений междунар.

научной конференции памяти профессора И. Н. Горелова. Саратов, 2008.

С. 399–405.

11. Болотнікова А. П. Кличний відмінок як індикатор категорії

ввічливості в українській мові. Sciences of Europe. 2016. Vol. 2, № 3 (3). C. 51–

56.

12. Болотнікова А. П. Питання як засіб вираження категорії

ввічливості. International research and practice conference «Modern philology:

relevant issues and prospects of research» : conference proceedings, October 20-

21, 2017. Lublin : Izdevnieciba «Baltija Publishing», 2017. P. 8–11.

Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації

13. Безноса А. П. Мова ввічливості як стратегія маскування страху (на

матеріалі комедії «Ревізор» М. В. Гоголя). VІІІ Гоголівські читання :

матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Полтава, 10–12 берез. 2006 р.

Полтава : ПДПУ, 2006. С. 182–185.

13

14. Безноса А. П. Функціональна специфіка граматичної категорії виду

в імперативних висловлюваннях. Вісник Дніпропетровського університету.

Серія : «Мовознавство» : матеріали міжнар. наук.-практ. конф.,

м. Дніпропетровськ, 18–21 квіт. 2007 р. Дніпропетровськ : Вид-во ДНУ, 2007.

Вип. 13, Т. 2. С. 3–5.

15. Безноса А. П. Мовні індикатори вираження модальності

ввічливості. Наукові записки. Серія : Філологічні науки (мовознавство) : У

4 ч. : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Кіровоград, 19–20 берез.

2009 р. Кіровоград : РВВ КДПУ імені В. Винниченка, 2009. Вип. 81 (3).

С. 206–210.

16. Болотнікова А. П. Предикативне заперечення як індикатор

вираження категорії ввічливості. Перспективи розвитку філологічних наук :

матеріали ІІІ міжнар. наук.-практ. конф., м. Хмельницький, 24–25 берез.

2017 р. Херсон, 2017. С. 6–9.

14

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ……………………………………….15

ВСТУП…………………………………………………………………………..16

РОЗДІЛ 1. КАТЕГОРІЯ ВВІЧЛИВОСТІ В УКРАЇНСЬКІЙ

КОМУНІКАТИВНІЙ КУЛЬТУРІ

1.1. Увічливість як комунікативно-прагматична категорія……………...24

1.2. Увічливість як національно-культурна категорія………………...…36

1.3. Мовні одиниці й категорії як індикатори ввічливості …………..…51

Висновки до першого розділу……………………………………………..61

РОЗДІЛ 2. МОРФОЛОГІЧНІ ІМЕННІ ІНДИКАТОРИ ВИРАЖЕННЯ

КАТЕГОРІЇ ВВІЧЛИВОСТІ

2.1. Кличний відмінок………………………………………………….......63

2.2. Давальний відмінок………………………………..……………..........88

2.3. Категорія особи……………………………..………………………...104

Висновки до другого розділу………………………………………...…..119

РОЗДІЛ 3. МОРФОЛОГІЧНІ ДІЄСЛІВНІ ІНДИКАТОРИ ВИРАЖЕННЯ

КАТЕГОРІЇ ВВІЧЛИВОСТІ

3.1. Категорія способу…………………………………………………….121

3.2. Категорія виду……………………………………………….……….141

3.3. Категорія часу………………………………………………...………159

Висновки до третього розділу………………………………………...….170

РОЗДІЛ 4. СИНТАКСИЧНІ ІНДИКАТОРИ ВИРАЖЕННЯ КАТЕГОРІЇ

ВВІЧЛИВОСТІ

4.1. Категорія предикативного заперечення……………………..…...…172

4.2. Категорія питальності…………………………………….……..…...179

Висновки до четвертого розділу……………………………………...….192

ВИСНОВКИ…………………………………………………….………...……194

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ…………………………...…198

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ………………………….………..239

ДОДАТОК Список публікацій здобувача за темою дисертації…………….255

15

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

КВ – категорія ввічливості

ІК – імперативний компонент

ФК – фатичний компонент

ДК – додатковий компонент

16

ВСТУП

Зацікавлення комунікативістикою наприкінці ХХ століття викликало

прагнення до розуміння й пояснення механізмів вербальної інтеракції, яка

перебуває під впливом установлених соціумом норм. У зв’язку із цим увагу

дослідників привертає низка питань, пов’язаних із проблемами комунікації:

виокремленням мінімальних одиниць спілкування – мовленнєвих актів,

правил їхнього вживання, притаманних їм категорій, що забезпечують

успішність контактування. До однієї з таких належить категорія ввічливості

(Далі: КВ). У теорії мовленнєвих актів, започаткованій Дж. Остіном й

Дж. Сьорлем, доведено, що конвенційні правила й сценарії мовленнєвої

поведінки детермінують слововжиток і граматику вербальної інтеракції, яка

вможливлює не тільки реалізацію намірів, а й з’ясування інтенцій

співрозмовників. Цю граматику умовно можна назвати граматикою

ввічливості та інтерпретувати в комунікативно-прагматичному контексті,

виокремлюючи марковані нею морфологічні й синтаксичні категорії, що

поряд із традиційними граматичними значеннями стають ще й індикаторами

ввічливості, і саме цей момент їхнього функціювання потребує

систематизованого й послідовного вивчення з погляду української

комунікативної культури.

Із кінця ХХ ст. КВ аналізують досить різнобічно. Не оминули її

представники комунікативної лінгвістики, насамперед у теорії мовленнєвих

актів (А. Вежбицька, Є. Клюєв, Дж. Остін, Г. Почепцов, П. Стросон,

Дж. Сьорль та ін.); теорії мовленнєвої діяльності (Х. Абельс, В. Гурєєв,

О. Даниленко, О. Леонтьєв, Є. Тарасов та ін.) й особливо мовних стереотипів

(Н. Баландіна, Ф. Бацевич, Т. Ларіна, М. Марцяник, К. Ожуґ, К. Сікора,

І. Томан, Н. Формановська та ін.).

Із погляду лінгвопрагматики, увічливість розглядають як

комунікативно-прагматичну стратегію, зорієнтовану на досягнення

позитивного результату процесу спілкування (П. Браун, Г. Грайс,

17

Дж. Лакофф, С. Левінсон, Дж. Ліч, Р. Сколлон, С. Сколлон, Т. Ларіна та ін.),

яка має категорійний характер (В. Алпатов, Р. Гуща, О. Земська, Т. Ларіна,

І. Піірайнен, Ю. Скрипник, Й. Стернін та ін.). Функційна граматика акцентує

увагу на проблемі адекватного й однозначного окреслення комунікативного

наміру вербальними засобами (А. Акішина, О. Бондарко, М. Колтунова,

С. Шабат-Савка, Н. Формановська та ін.). Крім того, доведено, що

ввічливість має глибоке психологічне коріння й репрезентує лінгвокультурні

народні традиції (Н. Бабич, М. Білоус, С. Богдан, Т. Ларіна, О. Миронюк,

Я. Радевич-Винницький, М. Скаб, М. Телеки, В. Шинкарук, І. Шкіцька та

ін.).

Дослідження граматики різних мов у працях Н. Баландіної,

О. Бондарка, О. Земської, М. Марцяник, Г. Почепцова, М. Скаба,

Н. Формановської, Р. Гущі, В. Шинкарука вможливили її сприйняття як

комунікативного явища, що в реальному мовленні має специфіку й

типологічно відрізняється від традиційного. Це вплинуло на переорієнтацію

вчених із розгляду граматичних категорій як іманетного набору індикаторів

мовної форми на виявлення в них глибинного комунікативного змісту й

здатності ставати маркерами символічної поведінки, правила якої чітко

регламентовані набором конкретних максим чи постулатів.

Опис граматики ввічливості як комунікативного явища – завдання не з

простих: воно вимагає врахування не тільки суто мовної специфіки, а й

особливостей вербальної поведінки інтерактантів, розлогого переліку

позалінгвальних фактів, які охоплюють абсолютно всі аспекти діяльності й

досвіду окремо взятої культурної спільноти. Тому постає потреба

багатоаспектного дослідження КВ із позицій комунікативної лінгвістики й

лінгвопрагматики. Такий підхід зовсім не означає заперечення традиційного

розуміння граматики як «будови мови, тобто системи морфологічних

одиниць, категорій і форм, синтаксичних одиниць і категорій, словотвірних

одиниць і способів словотворення» [302, с. 110], а торує шлях для її розгляду

18

на інтеракційному рівні як мовного явища, що має виразні комунікативні

риси, із метою з’ясування функційно-прагматичних особливостей

граматичних одиниць [141]. Запропонована методологія опису граматичних

індикаторів вираження КВ в українській мові є спробою граматикалізації

теорії мовленнєвих актів. Слід зазначити, що увагу вітчизняних учених

завжди привертали особливості української ввічливості. Системно

ввічливість розглядають переважно з погляду мовного етикету у вимірі

сьогодення (В. Литовченко) та його історії (О. Миронюк), у порівняльно-

зіставному аспекті (М. Фабіан), функційно-стилістичному – на матеріалі

дипломатичних текстів (О. Мацько), етнолінгвальному та функційному –

щодо вигукових етикетних формул (Г. Кузь), синтаксично-стилістичному

(О. Мельничук), семантичному й функційно-комунікативному – в

епістолярній спадщині українських письменників (Е. Вєтрова),

прагматичному й функційно-комунікативному (Л. Гнатюк), поетичному – на

матеріалі епістолярію відомих українців (Н. Журавльова).

Трапляються розвідки, у яких звернено увагу на окремі граматичні

явища з погляду лінгвопрагматики (Л. Гнатюк, О. Миронюк, М. Скаб,

М. Телеки, В. Шинкарук), тому виникає потреба розгляду цього аспекту,

зокрема йдеться про систематизацію граматичних індикаторів КВ й

комплексний опис їхнього комунікативно-прагматичного потенціалу. За

основу взято гіпотезу про наявність у системі сучасного українського

мовлення комунікативно-прагматичної КВ, яка, крім лексичних одиниць,

виражається граматичними засобами (чи граматичними індикаторами), що не

тільки обарвлюють мовлення ввічливістю, а й є виразниками інтенцій

адресанта – домогтися ефективного спілкування в межах відповідної

конситуації.

Актуальність дисертації зумовлена потребою всебічного дослідження

української ввічливості як комунікативно-прагматичної категорії з позиції

унікальної граматичної специфіки. Категорійний характер увічливості на

19

рівні вербальної інтеракції пояснено реалізацією стратегій позитивної й

негативної ввічливості, які об’єктивовані лінгвальними засобами, обраними

комунікативними партнерами для регулювання міжособистісних взаємин, що

варіюються залежно від дистантності / контактності, симетричності /

асиметричності в системі координат «далі – ближче», «вище – нижче».

Зв’язок роботи з науковими темами. Дисертацію виконано в межах

наукової теми кафедри української мови Полтавського національного

педагогічного університету імені В. Г. Короленка «Речення як багаторівнева

мовна одиниця» (номер реєстрації 0111U000703). Тему дисертаційної роботи

затверджено (протокол № 12 від 31 березня 2005 року) й уточнено (протокол

№ 7 від 25 грудня 2008 р.) вченою радою Полтавського державного

педагогічного університету імені В. Г. Короленка та скоординовано

Науковою радою «Українська мова» Інституту української мови НАН

України (протокол № 47 від 21 лютого 2009 року).

Мета дослідження полягає в комплексному аналізі граматичних

індикаторів вираження категорії ввічливості та з’ясуванні їхнього

комунікативно-прагматичного потенціалу.

Поставлена мета передбачає розв’язання таких завдань:

1) обґрунтувати теоретичні засади ввічливості як комунікативно-

прагматичної категорії;

2) з’ясувати лінгвопрагматичні ознаки й національно-культурну

специфіку української ввічливості;

3) виявити внутрішньомовні механізми репрезентації ввічливості;

4) систематизувати граматичні індикатори вираження КВ;

5) схарактеризувати граматичні категорії з погляду реалізації стратегій

позитивної й негативної ввічливості;

6) установити комунікативно-прагматичний потенціал граматичних

індикаторів КВ;

20

7) описати лексичні, дериваційні, морфологічні, синтаксичні

інтенсифікатори та мітигатори ілокутивної сили висловлення.

Об’єктом дослідження є фрагменти текстів, що включають

висловлення ввічливості, предметом – граматичні індикатори КВ, їхні

різновиди та комунікативно-прагматичні ознаки.

Методологічна база дослідження. Концептуальну основу дослідження

демонструють ідеї та здобутки вітчизняних і зарубіжних учених у галузях

комунікативної лінгвістики, лінгвопрагматики, функційної граматики,

стилістики та культури мови. Насамперед це праці А. Вежбицької, Г. Грайса,

Дж. Остіна, Дж. Сьорля та ін., присвячені вивченню проблем мовної

комунікації; почасти розвідки П. Браун, Р. Лакофф, С. Левінсона, Дж. Ліча,

Р. Гущі та ін., у яких пояснено природу категорії ввічливості; результати

наукових пошуків Н. Баландіної, Ф. Бацевича, В. Бондарка, В. Карасика,

Т. Ларіної, М. Марцяник, Н. Формановської та ін. щодо ввічливості як

конвенційного явища з притаманними йому вербальними рефлексами.

Джерелом фактичного матеріалу слугували твори української

літератури, епістолярій, контент ЗМІ, довідники з етикету, розмовники, із

яких методом суцільної вибірки дібрано понад 6000 фрагментів увічливих

висловлень. Крім того, до аналізу залучено усне мовлення, в окремих

випадках наведено приклади наукової метамови. Формули ввічливості

здебільшого дібрано з контексту, що вможливив з’ясування соціобіологічних

ознак комунікантів, ситуації й тональності спілкування, характер

взаємостосунків. Деінде взято до уваги репліки-реакції адресата.

Мета роботи й специфіка об’єкта зумовили комплексний підхід до

вибору методів і прийомів дослідження, які поєднують власне

лінгвістичний аналіз з інтерпретуванням специфіки одиниць як прагмем:

описовий метод, спостереження, дистрибуції – для інвентаризації й

систематизації граматичних індикаторів вираження категорії ввічливості;

структурний метод з елементами інтенційного та контекстуального

21

аналізу – із метою визначення функційного навантаження граматичних

категорій загалом та граматичних значень зокрема; елементи психо- та

соціолінгвістичного аналізу дали змогу визначити вплив екстралінгвальних

чинників на успішне вираження ввічливості. У деяких випадках увічливість

схарактеризовано із залученням прикладів інших мов, що уможливило

виокремлення національно-специфічного на загальнославістичному тлі.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що вперше у

вітчизняному мовознавстві з’ясовано роль граматики у вираженні

української ввічливості. Зокрема, визначено й інвентаризовано корпус

граматичних індикаторів ввічливості – морфологічних і синтаксичних;

схарактеризовано на широкому фактичному матеріалі функційно-

прагматичний потенціал категорії відмінка, міжчастиномовної категорії

особи, дієслівних граматичних категорій способу, виду, часу, а також

синтаксичних категорій предикативного заперечення та питальності;

досліджено механізм вербалізації стратегій позитивної й негативної

ввічливості.

Теоретичне значення дослідження виявляється в тому, що його

узагальнення поглиблюють засади комунікативної та функційної граматики.

Описані закономірності мовної репрезентації ввічливості активізують

дотеперішні уявлення про базові морфологічні й синтаксичні категорії та

відкривають нові можливості їх вивчення з погляду проблем прагматичної

варіативності та багатозначності. Висновки доповнюють теорію

комунікативної граматики, сприяють систематизації мовленнєвих актів на

граматичній основі з типовими для них мовними індикаторами. Окремі

результати забезпечують внесок у теорію мовної комунікації, культуру мови,

у розуміння семантики як феномена, детермінованого вживанням вербальних

знаків у реальних життєвих ситуаціях.

Практичну цінність дисертаційної праці визначає те, що її результати

можуть бути використані під час викладання таких нормативних курсів:

22

«Теоретична граматика української мови», «Основи теорії мовленнєвої

комунікації», «Міжкультурна комунікація», «Лінгвостилістика»,

«Лінгвокультурологія»; у підготовці дисциплін за вибором, пов’язаних із

вивченням теорії й практики комунікації; у лексикографічній діяльності – для

укладання словника мовного етикету з ранжуванням окремих формул на

граматичній основі; у науково-дослідній роботі студентів, магістрантів та

аспірантів. Здобуті результати мають практичне значення для викладання

суміжних із лінгвістикою дисциплін, зокрема психо-, соціо- та

етнолінгвістики.

Особистий внесок здобувача. Результати дослідження дисертантка

одержала самостійно. Усі статті написано одноосібно.

Апробація результатів дослідження. Основні положення дисертації

обговорено на засіданнях кафедри загального і слов’янського мовознавства

Полтавського національного педагогічного університету імені

В. Г. Короленка й оприлюднено на 16 наукових та науково-практичних

конференціях різних рівнів: Міжнародній науковій конференції «Гоголівські

читання» (Полтава, 2006), Міжнародній науковій конференції «Лексико-

грамматические инновации в современных восточнославянских языках»

(Дніпропетровськ, 2007), Всеукраїнській науковій конференції «Сучасні

орієнтири філологічної науки» (Херсон, 2007), Міжнародній науково-

практичній конференції «Текст як об’єкт лінгвістичного дослідження і засіб

навчання мови» (Полтава, 2007), Міжнародній науково-практичній

конференції «Комунікативна компетенція у професійній діяльності педагога і

психолога» (Полтава, 2007), ХV Міжнародній лінгвістичній конференції

«Язык и мир» (Ялта, 2008), Міжнародній науковій конференції «Язык –

сознание – культура – социум» памяти профессора И. Н. Горелова (Саратов,

Росія, 2008), Міжнародній науково-практичній конференції «Граматичні

читання – V» (Донецьк, 2009), Міжнародній науково-практична конференції

«Мови і світ: дослідження та викладання» (Кіровоград, 2009),

23

ІІІ Міжнародній науковій конференції «Іноземна філологія у ХХІ столітті»

(Запоріжжя, 2009), Всеукраїнській науково-практичній конференції

«Філологія, журналістика та медіаосвіта» (Полтава, 2009), Варшавській

Східноєвропейській конференції «Gdzie jesteśmy? Europa Środkowo-

Wschodnia. Od Reżimów Totalitarnych do Wolności» (Варшава, Республіка

Польща, 2010), ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції

«Перспективи розвитку філологічних наук» (Хмельницький, 2017),

Міжнародній науковій конференції «Ідеї Харківської філологічної школи в

парадигмах сучасного гуманітарного знання: традиції і новаторство» (Харків,

2017), Міжнародній науково-практичній конференції «Сучасна філологія:

актуальні питання та перспективи дослідження» (Люблін, Республіка

Польща, 2017).

Публікації. Проблематику й основні положення дисертації висвітлено

в 16 одноосібних публікаціях, із них 9 статей – у фахових виданнях України,

3 – у міжнародних виданнях, 4 – у збірниках матеріалів наукових

конференцій. Загальний обсяг публікацій – 7,9 друк. арк.

Структура й обсяг дисертації. Дисертаційна праця складається зі

вступу, чотирьох розділів із висновками до кожного з них, загальних

висновків, списку використаних джерел (425 позицій), списку джерел

ілюстративного матеріалу (247 позицій) та додатка. Загальний обсяг роботи –

257 сторінок, основного тексту – 197 сторінок.

24

РОЗДІЛ 1

КАТЕГОРІЯ ВВІЧЛИВОСТІ

В УКРАЇНСЬКІЙ КОМУНІКАТИВНІЙ КУЛЬТУРІ

1.1. Увічливість як комунікативно-прагматична категорія

Для сучасної мовознавчої науки характерний антропоцентричний

підхід до вивчення вербальних явищ, що поєднує лінгвістичний аналіз із

аналізом комунікативної поведінки людини. Наприкінці ХХ ст. з’явилися

розвідки, у яких досліджено встановлені конвенціями правила, що

регулюють міжособисті взаємини, з-поміж них особливу увагу присвячено

ввічливості [223; 265; 267; 365; 377; 389; 393 та ін.]. Проголошені вченими

ідеї знайшли підтримку в наукових колах, з’явився інтерес до комунікативно-

прагматичного аспекту феномену ввічливості, першочерговим завданням

якого є виділення й вивчення чинників, що впливають на успішність

міжособистісної комунікації, насамперед дотримання конвенцій,

застосування стратегій і тактик.

Як об’єкт прагмалінгвістичних студій увічливість розглядають із

погляду максим і правил (Г. Грайс [102], Р. Лакофф [388], Дж. Ліч [393];

М. Марцяник [398]); захисту та збереження «обличчя» мовця (П. Браун і

С. Левінсон [365], Е. Гоффман [379; 380]); комунікативної угоди й

особливостей побудови діалогу (С. Блум-Кулка [364]); дискурсу (С. Міллз

[404; 405], Р. Уоттс [424]). Слушно зауважує О. Земська: «Настав час вивчати

ввічливість як специфічну категорію комунікативно-прагматичного

характеру, яка регулює мовленнєву поведінку» [138, с. 131]. У

повсякденному спілкуванні окремі рутинні дії – вітання, прощання,

прохання, побажання, подяки тощо – виконують за допомогою ситуативних,

граматично усталених висловлень, які в західній науці отримали назву

мовленнєві акти й здебільшого мають клішований характер [223; 265].

25

Поняття ввічливості пов’язане з теорією мовленнєвих актів, їхньою

успішністю [365; 393].

Категорійний характер увічливості на інтерактивному рівні пояснено

низкою стратегій, обраних мовцями для реалізації інтенції лінгвальними

одиницями в конкретному комунікативному акті [185; 279; 281; 365; 388; 393

та ін.]. Вибір тієї чи тієї стратегії залежить від зовнішніх і внутрішніх

чинників, де зовнішніми зазвичай вважають параметри комунікативної

ситуації, а внутрішніми – психологічні й соціобіологічні характеристики

мовців. Тому важливим видається вивчення механізмів вибору оптимальних

комунікативних стратегій та актомовленнєвих тактик, що забезпечують

адекватне сприйняття інтенцій інтерактантів, які експлікують ставлення один

до одного зі знаком «плюс» чи «мінус». Ідеться не про оцінку взагалі, «а про

ту готову, лексикалізовану чи граматикалізовану оцінку, яка вбудована

безпосередньо в смислове наповнення лінгвальних одиниць і має усталений

статус у мові» [9, c. 8–9].

Правила, якими послуговуються інтерлокутори в процесі комунікації,

уперше спробував сформулювати П. Грайс: мовці, зацікавлені в ефективному

обміні інформацією, роблять внесок у побудову успішної інтеракції, вони не

лише дотримуються конверсаційних максим, але також послуговуються

максимами соціального, морального кшталту: одна з них – будь увічливий

[377, p. 47], що часто вступає в конфлікт із максимами кількості, якості,

відношення й манери.

Міркування П. Грайса доповнила Р. Лакофф так: метамова граматики

не повинна обмежуватися тільки граматичними правилами, у ній є правила

прагматики [389, p. 296]. Дослідниця сформулювала дві основні засади

прагматичної компетенції:

1) будь зрозумілий, чіткий у висловленнях (Be clear);

2) будь увічливий (Be polite).

26

На думку Р. Лакофф, вони не тотожні й часто вступають у конфлікт.

Мета спілкування визначає пріоритетність кожної з них: якщо основне

завдання адресанта передати інформацію, то першочергове значення має

ясність, зрозумілість; якщо ж ситуація спілкування, статус учасників

інтеракції вимагають ефективної комунікативної поведінки, то мовець дбає

про дотримання засади будь увічливий, оскільки інтерактанти зацікавлені у

встановленні й підтримці доброзичливих стосунків. Друге прагматичне

правило репрезентує три зразки ввічливості:

1) формальну: не нав’язуй своєї волі (don’t impose);

2) неформальну: надавай право вибору (give options);

3) інтимну: роби так, щоб ви з адресатом були «рівні» й він почував

себе добре, будь приязним (make A feel good – be friendly) (Цит. за: [385,

s. 92]).

Перше правило вимагає дотримання дистанції між співрозмовниками,

особливо в офіційному спілкуванні, друге – уможливлює реалізацію

конверсаційних стратегій. Часто саме адресат впливає на вибір, перебіг і

спосіб ведення діалогу (адресат має власні почуття, наміри, бажання, думки).

Третє правило стосується чемної поведінки в процесі комунікації.

Дослідниця наголошує, що всі три правила спрямовані на створення

ввічливої атмосфери спілкування, хоча досягають цього по-різному [389,

p. 303]. У згаданій теорії Р. Лакофф трактує ввічливість як шанобливу

поведінку, що залежить від інтеракції та комунікативних стратегій і тактик.

Це була перша спроба з’ясувати природу ввічливості, поняття якої не може

бути обмеженим лише трьома правилами, оскільки вони не універсальні, а

культурно зумовлені.

Теорію ввічливості успішно розвинув Дж. Ліч, сформулювавши

«Принцип увічливості» («Politeness Principle»), мета якого – сприяти

ефективному контактуванню [393]. Увічливість – це важливий прагматичний

фактор, який регулює комунікацію. Але, на відміну від П. Грайса, дослідник

27

вважає, що принцип увічливості має більший регулятивний потенціал, ніж

принцип кооперації: він підтримує соціальну рівновагу й указує на

зацікавлення в співпраці [393, p. 82]. На його думку, принцип увічливості є

домінантою цілеспрямованої поведінки: мовці використовують той вид

комунікативної діяльності, який вважають найкращим для досягнення мети»

[393, p. 40]. Принцип увічливості реалізують шість максим: максима такту

(Tact Maxim) – мінімалізуйте затрати інших, максималізуйте користь інших;

максима шляхетності (Generosity Maxim) – мінімалізуйте свою користь,

максималізуйте свої затрати; максима схвалення (Approbation Maxim) –

мінімалізуйте негативну оцінку інших, максималізуйте позитивну оцінку

інших; максима скромності (Modesty Maxim) – мінімалізуйте власну

позитивну оцінку, максималізуйте власну негативну оцінку; максима згоди

(Agreement Maxim) – мінімалізуйте незгоду, максималізуйте згоду; максима

симпатії (Sympathy Maxim) – мінімалізуйте антипатію, максималізуйте

симпатію [393, p. 16]. Отже, увічлива особа – це особа, для якої характерне

почуття такту, шляхетність, скромність, відкритість, а також доброзичливість

і привітність.

На думку Дж. Ліча, принцип увічливості щодо поведінкового плану

можна вважати універсальним, хоча його використання залежить від мовних,

культурних і соціальних факторів [393, p. 87]. Учений наголошував, що він

пов’язаний з конкретними типами ілокутивних актів і є посередником у

реалізації інтенцій співрозмовників. Якщо ілокутивна та соціальна мета різні,

увічливість може приховувати незгоду й можливість виникнення конфлікту і,

навпаки, якщо ілокутивна й соціальна мета тотожні, увічливість сприяє

підтримці й налагодженню міжособистісного контакту [393, p. 104–105].

Тому, як справедливо наголошує Л. Гнатюк, «максими принципу ввічливості

покликані сприяти створенню атмосфери, приязного тла для комунікативних

стратегій» [97, с. 5].

28

Актуальною для дослідження є теорія позитивної й негативної

ввічливості П. Браун і С. Левінсона [365]. Соціолінгвісти розглядають

увічливість із позиції реалізації стратегій мовців – у дотриманні

конвенційних норм з метою респектування власного «обличчя» й «обличчя»

партнера [365]. Уперше поняття «обличчя» увів Е. Гоффман [379], суть якого

полягає в намірі мовця, з одного боку, удало презентувати себе, а з другого –

отримати позитивну оцінку комунікативного партнера. П. Браун та

С. Левінсон розвинули й доповнили цю теорію та описали механізми

збереження «обличчя», трактуючи його як універсальне поняття, що

репрезентує своєрідний соціальний імідж, у збереженні якого зацікавлений

кожен інтерактант [365, p. 61]. Важливо, що збереження «обличчя» – це не

мета комунікації, а умова й без її виконання неможливе подальше

спілкування. Під позитивним «обличчям» (Positive Face) розуміють

«бажання бути сприйнятим, шанованим», а під негативним (Negative Face) –

«бажання бути незалежним, не відчувати перешкод», на основі чого

виділяють позитивну й негативну ввічливість [365, p. 129]. Цілком

виправданими є міркування, що ці терміни містять конотацію оцінки, а тому

для позначення ввічливості пропонують: увічливість солідарності (solidarity

politeness) – увічливість пошани (deference politeness) [413], увічливість

зближення, контакту – увічливість віддалення, дистанції [185], увічливість

солідарності – увічливість дистанції [258], оскільки вони «з одного боку,

указують на різноспрямовані комунікативні дії, а з другого – підкреслюють

полярність стратегій» [185, с. 161]. Поділяючи думку про недоцільність

створення нових номінацій для понять, які мають усталені назви [416, p. 34],

у дослідженні послуговуємося термінами, запропонованими П. Браун і

С. Левінсоном [365].

Кожен учасник комунікації, «узурпуючи» право на автономію, прагне

мінімалізувати втручання в персональну сферу співрозмовника (негативна

ввічливість), хоче бути шанованим (позитивна ввічливість). Із метою

29

збереження «обличчя», інтерактанти послуговуються цілим реєстром

комунікативних стратегій, які вможливлюють реалізацію інтенції.

Комунікативно-прагматичний підхід до аналізу мовних одиниць

спричинив розуміння того, що для досягнення мети адресант використовує

кілька різних тактик і способів та змінює їх залежно від ситуації спілкування.

У лінгвістиці дедалі частіше використовують поняття стратегії, під якою

розуміють «план дії», передбачений конкретною метою й поетапно

реалізований як алгоритм для вирішення «комунікативної проблеми» [115,

с. 134]; це комплекс мовленнєвих дій, спрямованих на досягнення

комунікативної мети [145, с. 54]. На думку Т. Ларіної, комунікативна

стратегія репрезентує взаємозалежність мовленнєвих дій, мети комунікації й

конвенційних мовних засобів, за допомогою яких вона реалізується [185,

с. 173]. Отже, увічливість – це набір прагматичних стратегій і тактик, які

зумовлені комунікативною компетенцією інтерактантів, що, зі свого боку,

впливає на вибір лінгвальних засобів (у нашому випадку граматичних

індикаторів) для реалізації власної інтенції. Тому співрозмовники повинні

коректувати свою мовленнєву поведінку, обираючи найефективніші

вербальні засоби. Звернено увагу на те, що комунікативна стратегія завжди є

гнучкою й динамічною, а в процесі спілкування вона постійно коригується

[198, с. 194].

На думку П. Браун і С. Левінсона, вибір стратегій і тактик впливають

такі чинники:

1) комунікативна дистанція – рівень інтимності між мовцями;

2) авторитет або ієрархія у взаєминах (професійна, суспільна,

інтелектуальна, оказіональна);

3) оцінка загрози «обличчю» [365, p. 74].

Ці чинники позначені на шкалі ввічливості – зі зменшенням

прямолінійності висловлення збільшується його шанобливе звучання, чого

комунікативні партнери досягають різноманітними пом’якшувачами, так

30

званими амортизаторами (для цього пропонують термін Softener). На думку

П. Браун і С. Левінсона, негативна ввічливість – це «серце шанобливої

поведінки» («heart of respective behaviour») [365, p. 129]. Вона репрезентує

набір конвенційних стратегій, спрямованих на визнання незалежності,

автономії інтерактантів, мінімалізацію втручання в персональну сферу

адресата, тобто соціальну дистанцію. Видається, що це правило здебільшого

властиве західноєвропейським культурам, для слов’янських же домінантою є

сердечність і доброзичливість [185; 364; 422 та ін.].

Стратегії негативної ввічливості реалізовано 10 лініями поведінки:

1) висловлюйтеся непрямо (Be conventionally indirect); 2) ставте питання,

уживайте пом’якшувачі категоричності (Question, hedge); 3) надавайте

співрозмовникові право вибору (Give H the option not to do the act);

4) сумнівайтеся в можливості адресата здійснити запропонований акт (Make

minimal assumptions about H’s wants); 5) будьте песимістом (Be

pessimistic); 6) мінімалізуйте рівень утручання (Minimize the imposition);

7) просіть вибачення (Apologize); 8) репрезентуйте мовленнєвий акт як

основне правило (State the FTA as a general rule); 9) уживайте прізвища й

титули (Use family names and titles); 10) будьте небагатослівні (Be taciturn)

[365, s. 129–208].

Позитивна ввічливість спрямована на зменшення дистанції,

партнерство, взаєморозуміння, задоволення бажання адресата бути

шанованим, зрозумілим. На думку дослідників, лінгвістична реалізація

позитивної ввічливості репрезентує переважно поведінку близьких людей

[365, p. 101], а стратегії позитивної ввічливості вважають своєрідним

«соціальним каталізатором» (social accelerator), який впливає на зменшення

дистанції. Соціолінгвісти виділяють 15 ліній поведінки стратегій позитивної

ввічливості: 1) помічайте адресата, будьте уважні до нього, його інтересів,

бажань, потреб (Notice, attend to Hearer, his interest, wants, needs, goods);

2) збільшуйте інтерес, схвалення, симпатію до співрозмовника (Exaggerate

31

interest, approval, sympathy with H); 3) демонструйте зацікавлення адресатом

(Intensify interest to Hearer); 4) підтверджуйте спільні погляди, думки, знання,

емпатію (Claim common point of view, opinions, attitudes, knowledge, empathy);

5) шукайте згоди (Seek agreement); 6) уникайте незгод (Avoid disagreement);

7) будьте оптимістом (Ве optimistic); 8) підтримуйте взаєморозуміння

(Assume and assert reciprocity); 9) залучайте комунікативних партнерів до

взаємодії (Include both Speaker and Hearer in the activity); 10) робіть подарунки

співрозмовникові (Give gifts to Hearer – goods, sympaphy, understanding,

cooperation); 11) використовуйте маркери внутрішньогрупової належності

(Use in-group identity markers); 12) звертайтесь на ім’я (Use given names and

nicknames); 13) використовуйте вербальні засоби співрозмовника (Use

Hearer’s language or dialect); 14) будьте багатослівні (Be voluble);

15) жартуйте (Use joke) [365, p. 101–128]. Гіперстратегія – солідарність з

адресатом.

Попри критику окремих науковців С. Блум-Кулки [364], С. Міллз [405],

Р. Уоттса [424], теорія П. Браун і С. Левінсона надалі є пріоритетною,

оскільки пропонує ефективний механізм для розуміння ввічливої

комунікації. Стратегії ввічливості національно марковані й реалізовані

специфічними поведінковими сценаріями. Ініціюючи спілкування, мовці

спочатку намагаються зменшити дистанцію, яка їх розділяє (стратегії

позитивної ввічливості). Потім для вияву поваги, комуніканти вдаються до

стратегій дистанціювання. Отже, увічливість – це постійний баланс двох

протилежних стратегій: з одного боку, демонстрування солідарності, із

другого – збереження дистанції. Також звертають увагу на такий

прагматичний ефект: негативна ввічливість мінімалізує нечемність різких

ілокуцій, а позитивна – посилює шанобливість чемних ілокуцій [416, p. 29].

У розрізненні позитивної й негативної ввічливості суттєву роль відіграє

поняття дистанції, прототипове значення якого – «фізична відстань між

двома пунктами (у просторі, часі)» [275, с. 286]. Дистанція репрезентує модус

32

мислення й поведінки людини. Це своєрідний структурувальний культурно-

специфічний принцип комунікації. Дистанція в її метафоричному розумінні

пояснює стосунки людей із погляду кохання, дружби, поваги (чи її

відсутність), стриманості, зарозумілості тощо. Інтимне коло спілкування

пояснюють фізичною дистанцією між комунікантами. Емоційно близьку

відстань оцінюють позитивно (близький друг, бути разом, разом і назавжди),

а далеку, відповідно, негативно (далекий знайомий, далекий родич). Можна

говорити й про певну межу інтимності, пересікання якої свідчить про

порушення дистанції (сунути носа не у свої справи, причепився як реп’ях). В

офіційних взаємостосунках, навпаки, близьку фізичну відстань оцінюють

негативно (безпосередність, брак поваги), а далеку – позитивно (зберігати

дистанцію).

Соціальна дистанція, концептуалізована завдяки поняттю горизонталі й

вертикалі, маркує статусну різницю. Ця ознака є відносно стабільною –

адресант оцінює її на основі перцепції соціального статусу комунікативного

партнера, обираючи власну позицію як вихідний пункт. Психологічна

дистанція – це горизонтальна відстань, яка вказує на рівень близькості,

знайомства, інтимності. Вона – динамічна, оскільки має тенденцію до

змінюваності внутрішніх станів мовця. Ці два поняття взаємопов’язані, але

демонструють різні аспекти інтеракції. Способи оцінки дотримання

соціальної й психологічної дистанції ментально зумовлені. Кожна

національна культура має загальні для конкретної спільноти інтелектуально-

емоційні складники (норми та правила поведінки, цінності, звичаї і традиції

тощо). Отже, дистанція – це двовекторне поняття, яке носії конкретної

лінгвокультури можуть оцінити негативно через брак інтимності, приязні,

щирості між співрозмовниками («свої») і позитивно, якщо воно означає

повагу до комунікантів («чужі»). Об’єкт зацікавлення – мовні засоби,

зокрема граматичні, що позначають дистанцію. Граматичні засоби маркують

відстань між співрозмовниками безпосередньо (дейксис особи) й

33

опосередковано (епістимічна дистанція й атмосфера спілкування). Під

епістемічною дистанцією розуміють оцінку мовцем імовірності певної

ситуації, яка ґрунтується на його метафоричній віддаленості [374, p. 371–

395].

Теорію П. Браун і С. Левінсона міжкультурним аспектом увічливості

доповнили Р. Сколлон та С. Сколлон [413]. Дослідники звернули увагу на

парадокс концепції позитивної й негативної ввічливості (з одного боку, мовці

демонструють взаємозацікавлення й повагу, а з другого – дотримуються

дистанції). На вербальному рівні зацікавлення реалізоване висловленнями

компліментів, підкресленням згоди й оптимізму, уживанням імен,

афектонімів – увічливість солідарності [413, p. 37]. І, навпаки, дотримуючись

дистанції, комунікативні партнери вдаються до гоноративів, вибачень,

уникають тиску на адресата, дбають про збереження його «обличчя» –

увічливість дистанції [413, p. 38]. Автори теорії акцентують на важливості

балансу двох аспектів увічливості, тобто мовці одночасно дбають про

незалежність (independence) і зацікавленість (involvement).

Лінгвісти зауважують, що будь-яка комунікація відбувається в межах

трьох систем увічливості:

1) респекту (deference politeness system);

2) солідарності (solidarity politeness system);

3) ієрархії (hierarchical politeness system) [413].

Перша система є симетричною (рівний соціальний статус

співрозмовників), але дистанція між ними виникає через офіційність

спілкування (наприклад, уживання гоноративів пане / пані, звертання на Ви).

Друга – передбачає симетричність, але дистанція завдяки неофіційній

інтеракції зменшується, звідси високий рівень зацікавленості (наприклад,

уживання вокатива власне ім’я, звертання на ти). Третя система є

асиметричною – мовець із нижчим статусом удається до стратегій

34

дистанціювання, а з вищим – може керуватися засадою зацікавленості [413,

p. 41–46].

Із погляду соціального статусу, протиставлення позитивна – негативна

ввічливість відображає протиставлення персональна – соціальна дистанція

[149, с. 60–87]. Комунікація на персональній дистанції вимагає щирості, а на

соціальній – формального дотримання правил пристойності й стриманості.

Повагу на персональній дистанції сприймають як симпатію, позитивне

емоційне ставлення до адресата, а на соціальній дистанції – як визнання

переваги, дотримання субординації.

Польська дослідниця етикету М. Марцяник, розглядаючи ввічливість

як набір стратегій тактовної гри, сформулювала такі засади: солідарність,

добродушність, применшення власної значущості та заслуг і відповідно

перебільшення заслуг партнера та інші [398, s. 24–36]. Мовознавець

виокремила дві суспільно апробовані норми, які регулюють увічливу

поведінку в польській комунікативній культурі:

1) повага до комунікативного партнера за умови одночасного

применшення власної позиції (увічливість підлеглого);

2) зацікавлення справами, важливими для співрозмовника [403, s. 85].

Лінгвістка наголошує на значенні прагматичних чинників, які впливають на

ввічливу поведінку, з-поміж них: ситуація спілкування, комунікативна

інтенція, характеристика інтерактантів (вік, соціальний статус, рівень

знайомства) [403, s. 32].

Більшість мовознавчих студій, що продовжують традицію,

започатковану П. Браун і С. Левінсоном, уможливлюють установлення

правил та норм увічливої поведінки на рівні комунікативних стратегій, які

стосуються насамперед поведінкових і психологічних характеристик.

На сьогодні до поняття ввічливості виокремився дискурсивний підхід,

який пов’язаний із контекстами, урахуванням ролі адресата. Його

прихильники С. Блум-Кулка [364], С. Міллз [404], Р. Уоттс [424]

35

підкреслюють необхідність аналізу комунікації як процесу й пропонують

вивчати стратегії, функції й мовне вираження ввічливості через суб’єктивне

сприйняття інтерактантами [405; 424]. На думку Р. Уотсса, співрозмовники з

метою оптимізації спілкування використовують усі можливості вербальної й

невербальної поведінки (від прямої, грубої, агресивної, до ввічливої) [424].

Крім того, виокремлюють два поняття ввічливості: Politeness1 (розуміння

ввічливості / неввічливості носіями мови на побутовому рівні) й Politeness2

(інтерпретація ввічливості як наукового терміна в теоретичних міркуваннях)

[373, p. 163–164].

Критика ввічливості як універсальної категорії полягає в тому, що вона

переважно демонструє західноєвропейську дійсність [364; 386; 404; 424], із

чим важко не погодитися. Поняття ввічливість має неоднакову реалізацію в

різних національних культурах [185; 413; 424]. Так, британська лінгвістка

С. Міллз, визнаючи важливість універсальної теорії ввічливості для

подальшого розвитку лінгвопрагматики, указує на її обмежений характер. На

думку дослідниці, увічливість репрезентує складніший феномен, ніж це

запропоновано в універсальній теорії [404, p. 57–58].

Вибудовуючи власну теорію ввічливості, Р. Уоттс [424] пропонує

тріаду (три зразки поведінки): увічлива поведінка – неввічлива поведінка –

соціально доречна (немаркована) поведінка (politic behavior). За його

вченням, кожен учасник комунікації може визначити, яка поведінка в тій чи

тій ситуації спілкування є оптимальною, відтворити її у відповідному

контексті. Запропоновано розрізняти поняття розсудлива поведінка (politic

behavior) і поняття ввічливість (politeness), а також акцентовано на

важливості прагматичного підходу до аналізу ввічливості, а саме:

необхідність урахування прагматичного контексту (комунікативної мети,

часу й місця, інтенцій інтерактантів, їхніх статусів, соціобіологічних

характеристик, правил і конвенцій мовленнєвої поведінки, прийнятих у тому

чи тому суспільстві та ін.). Теорія Р. Уоттса є важливою щодо

36

класифікаційних ознак поведінки й пояснює способи вираження ввічливості

на національному лінгвальному матеріалі.

Отже, увічливість – це комунікативно-прагматична категорія, яка

покликана регулювати процес спілкування й сприяти створенню гармонійних

та доброзичливих взаємин засобами мови, зокрема граматичними

індикаторами.

1.2. Увічливість як національно-культурна категорія

Своєрідність кожного народу реалізована передовсім у спілкуванні.

Ефективність взаємодії передбачена не тільки вмінням граматично

правильно висловлюватися й послуговуватися формулами мовного етикету, а

також знанням національно-культурної специфіки вербальної й невербальної

поведінки, соціокультурних норм, домінантних стратегій і тактик

комунікації. Увічливість – це відображення національного менталітету. Як

слушно стверджує Н. Журавльова: «Увічливість як важливий складник

мовної культури віддзеркалює духовний світ її носіїв» [131, с. 7]. Увічливість

як національно-культурна категорія є об’єктом дослідження вітчизняних

(Е. Вєтрова [84; 85], Л. Гнатюк [94; 95; 96; 97], Н. Гуйванюк [106; 107],

Н. Журавльова [130; 131; 132], О. Миронюк [208; 209; 210; 211],

Ю. Скрипник [272], М. Телеки [293; 294], М. Човганюк [329; 330],

В. Шинкарук [346] та ін.) та зарубіжних учених (В. Алпатов [5], О. Беляєва

[43], Н. Белунова [44]; Р. Бенаккьо [45; 46; 47; 48], О. Земська [138; 139],

Н. Зорихіна-Нільссон [142]; Н. Карабань [148], Т. Ларіна [183; 184; 185; 186],

Р. Ратмайр [257; 258], Й. Стернін [279; 280; 281], Формановська [309; 310;

311; 312; 313; 314; 315; 316; 317], А. Харчарек [318; 319], Р. Гуща [384],

М. Марцяник [398; 399; 400; 401; 402; 403], К. Ожуґ [408; 409], М. Сіфіаноу

[415; 416], К. Сікора [417] та ін.).

Знавець українського етикету О. Миронюк розглядає ввічливість як

«шанобливе ставлення до комунікативного партнера, дотримання почуття

37

такту, коректності, міри», «мистецтво виражати зовнішніми знаками ту

внутрішню повагу, яку ми відчуваємо до співрозмовника» [209, с. 8].

Дослідниця наголошує, що ввічлива поведінка «повинна бути щирою й

доброзичливою», а принципи її реалізації «актуалізують соціально-рольовий

аспект спілкування» [209, с. 9] і висновує: вербальні засоби вможливлюють

«установлення та підтримку соціальної дистанції між співрозмовниками, які

змінюються залежно від тональності спілкування» [209, с. 10]. Нам імпонує

думка Й. Стерніна та З. Попової, що ввічливість репрезентує «складний

соціокультурний феномен, елемент комунікативної свідомості членів

етноспільноти, заснований на змісті концепту «ввічливість» і передбачає

визнання «обличчя» як вияв самоповаги індивіда» [248, с. 77], а опис

увічливості як національно-культурної категорії варто здійснювати з

урахуванням «зразка культури й структури соціальних взаємин, основних

культурних цінностей, норм і правил комунікації» [185, с. 162].

Увічливість пов’язана з культурою мови, мовним етикетом,

дослідженню яких в україністиці присвячені наукові розвідки Н. Бабич [18],

М. Білоус [54; 55; 56], С. Богдан [61], С. Єрмоленко [124; 125; 126], А. Коваль

[155], О. Корніяка [163], В. Литовченко [194], Л. Масенко [199], Л. Мацько

[203], О. Мацько [204], О. Мельничук [206], О. Миронюк [208; 209; 210; 211],

Н. Плющ [242], Я. Радевич-Винницький [254], М. Стельмахович [278],

М. Фабіан [305], Т. Чмут [328] та ін.

Славіст А. Вежбицька небезпідставно зазначає, що формули

ввічливості є елементами культури й належать до тих одиниць, які найбільш

яскраво відображають культурно-історичні особливості народу. Мовознавець

вважає, що комунікативні стратегії, притаманні для одного мовного

колективу, не можуть бути описані тільки в «поведінкових» термінах;

насправді вони демонструють внутрішнє вираження замкненої системи

«культурних правил», або «культурних сценаріїв», порушення яких викликає

емоційний дискомфорт [83].

38

Поділяємо думку Н. Баландіної [25], Н. Журавльової [131], О. Земської

[138; 139], Т. Ларіної [183; 184; 185], Н. Формановської [309; 317],

В. Храковського [322] та ін., що поняття мовного етикету й увічливості не

тотожні. Мовознавець Н. Формановська зазначає, що «не все те ввічливе, що

етикетне, не все, що неетикетне, неввічливе» [314, с. 405]. Зауваги

О. Земської переконливо посвідчують, що «категорію ввічливості доцільно

відмежовувати від поняття мовний етикет, оскільки вона поширюється не

тільки на усталені, повторювані формули на зразок привітань, прощань,

подяки, але й на ширше коло різноманітних явищ» [138, с. 131]. Ідеться

передовсім про прагматичні стратегії й тактики, які регулюють

комунікативну поведінку носіїв, і їхню мовну репрезентацію, спричинену

ситуацією спілкування (контекстом, інтенцією, доречністю тощо).

Релевантною для дослідження є міркування Т. Ларіної, що ввічливість,

незважаючи на універсальність, має релятивний характер, конкретний її зміст

є національно-специфічним. Вона експлікована не тільки етикетними

формулами, але насамперед застосуванням комунікативних стратегій, які

зумовлені соціальними параметрами й домінантними культурними

цінностями. Регулярне використання тих чи тих стратегій формує

національний стиль комунікації [185, с. 175] й регулює мовленнєву поведінку

залежно від ситуації спілкування й очікувань інтерактантів.

Розуміння ввічливості в різних етнокультурних спільнотах неоднакове,

і це екстрапольовано на мову й мовлення. Т. Ларіна наголошує, що «тип

культури впливає на структуру соціальних стосунків, життєві цінності та

норми й правила комунікативної поведінки» [185, с. 162]. У східних

культурах, із властивою їм складною ієрархією взаємин – це демонстрування

поваги, поштивості, возвеличення й скромності [5; 271 та ін.], в англійській –

повага до комунікативного партнера [185], у грецькій – вияв турботи, уваги й

поваги з акцентом на душевній теплоті та приязні [416], у російській –

39

дотримання правил пристойності [185; 258; 314 та ін.], у польській – добре

виховання, безкорислива доброта [398; 409; 417 та ін.].

Думку Б. Фрейзера про те, що ввічливість – це динамічне поняття, яке

змінюється із часом [375, р. 22], доповнила й увиразнила Т. Ларіна,

зазначаючи: «це також і варіативний концепт, який змінюється залежно від

територіально-культурної належності. Крім часового, на зміст ввічливості

впливає просторовий вектор» [185, с. 165]. Різне інтерпретування ввічливості

потверджує його тлумачення в словниках, основне значення якого

об’єктивують синоніми, що зумовлюють специфіку комунікативних

стратегій і тактик, репрезентують національну своєрідність, соціальні

характеристики ситуації спілкування й вербальну поведінку інтерактантів

відповідно до їхніх очікувань та контексту.

В «Етимологічному словнику української мови» ввічливість – це,

«очевидно, похідне утворення від (увіч) «наяву, в очі»… можливо, спочатку

означало «той, хто (завжди) перед очима» з подальшим семантичним

розвитком «люб’язний, ласкавий, привітний, запобігливий»» [123, с. 14]. Як

зазначає М. Білоус, «первинною функцією багатьох етикетних знаків є

демонстрування миролюбності, відсутності ворожості, агресивності, це

повинен був засвідчити насамперед погляд людини. Спілкуючись (вітаючись,

прохаючи про що-небудь, дякуючи, запрошуючи тощо) співбесідники

дивилися у вічі один одному» [54, с. 21].

Важливо, що походження й значення слова ввічливість різне навіть у

близьких мовах. Так, за етимологічним словником М. Фасмера, слова

вежливо, вежливый и вежливость походять від праслов’янського *vĕdǐa, яке

в давньоруській мові змінилося на вѣжа «опытный, сведущий человек» [306,

с. 285]. Увічливість у російській комунікативній культурі передбачає

наявність у мовців знань (норм, правил поведінки) і життєвого досвіду.

Польський прикметник grzeczny утворився від сполуки «ku rzeczy» («do

rzeczy») унаслідок фонетичного процесу. У «Słowniku etymologicznym języka

40

polskiego» О. Брюкнера іменник rzecz (від дієслова rzec («ja rzekę» («я ріку,

мовлю»)) спочатку означає «mowę, słowo» («мову, слово»), а потім – «річ,

справу, предмет»: «co k rzeczy jest lub do rzeczy (nie od rzeczy), nazywamy

grzecznym lub dorzecznym» [367, s. 65]. Це значення потверджує «Mały

słownik zaginionej polszczyzny»: вираз «krzecznie» означає «właściwie,

stosownie» («na temat, z sensem, słusznie, dobrze») [397, s. 112, 297]. Отже,

увічливий в українській мові – це «той, хто дивиться у вічі» (спрямованість на

об’єкт), у російській – «той, хто має знання», у польській – «той, хто мовить,

рече» (зосередженість на суб’єкті).

Нам імпонує думка Я. Радевича-Винницького, що «в українського

народу завжди цінувалося ввічливе ставлення до людей. Це посвідчує низка

слів на позначення якості: ввічливий, чемний, ґречний, вихований, обхідливий,

шанобливий, люб’язний, привітний, уважний, тактовний, коректний,

делікатний, галантний» [254, с. 29]. До цього переліку ватро додати лексеми

обачний, поштивий, учтивий, лицарський, рицарський, послужливий,

запобігливий, куртуазний [287, с. 130]. Увічливий – це той, «що дотримується

правил пристойності, демонструє уважність; чемний» [275, с. 304]. В

україністиці доповнено значення ввічливості – «це дотримання правил

пристойності, вияв уважності, люб’язності, чемності. Увічливий – ґречний,

вихований, тактовний, обхідливий, коректний, делікатний» [219, c. 233]. У

«Сучасному словнику з етики» ввічливість – «це форма взаємин між людьми,

що виявляється в уважності, доброзичливості, бажанні добра іншій людині, у

коректності, люб’язності, делікатності й такті, у готовності зробити послугу

тому, хто цього потребує; риса характеру, моральна якість людини, що

характеризує поведінку особи, для якої повага до людей стала повсякденною

нормою й звичним способом поводження» [297, с. 70]. На основі цих

дефініцій можна виділити основні значення слова ввічливий і його дериватів

увічливість, увічливо:

1) дотримання правил пристойності;

41

2) вияв уваги, доброзичливості, щирості;

3) демонстрування поваги;

4) готовність зробити послугу.

Для з’ясування точної експлікації поняття ввічливість слід

проаналізувати синонімічні ряди, з’ясувати своєрідність їхніх компонентів та

особливостей вживання.

Так, чемний – це «шанобливо ввічливий» [275, с. 293], ґречний –

«шанобливо ввічливий у поводженні з людьми; чемний» [275, с. 165] є

основними синонімами слова ввічливий із посиленим ефектом (шанобливий).

Ознакою ввічливості, чемності й ґречності є дотримання в комунікації

правил пристойності, які виробила етноспільнота для демонстрування уваги,

доброзичливості, поваги до співрозмовника з урахуванням зовнішніх

проявів: кінетики, тактики, проксеміки, а також увічливого мовчання.

Синоніми (вихований – «який унаслідок виховання набув навиків

пристойного поводження; чемний, увічливий» [275, с. 529]; обхідливий –

«увічливий, привітний у поводженні з людьми» [275, с. 599]; тактовний –

«який володіє почуттям міри, такту» [275, с. 26]; коректний – «який тактовно

та ввічливо поводиться з людьми» [275, с. 287]) мають значення дотримання

правил пристойності. Вони постійно формуються в процесі існування

конкретного суспільства й зумовлені національно-культурною специфікою,

історичним контекстом, соціальною ієрархією та системою цінностей. Усі

слова характеризують мовця з добрими манерами – «способом поводитися,

триматися в товаристві» [275, с. 620]. Крім того, коректний і тактовний

указують на дотримання стандартних правил і норм поведінки, які вимагають

від адресанта переважно стриманості та спокою.

За значенням вияв уваги, доброзичливості, щирості до спільного

синонімічного ряду належать: люб’язний – «уважний, привітний» [275,

с. 565], привітний – «який демонструє щирість, доброзичливість до когось»

[275, с. 576], уважний – «який виявляє увагу до кого-небудь; прихильний,

42

доброзичливий, турботливий; люб’язний, привітний» [275, с. 364],

делікатний – «увічливий, люб’язний, завжди готовий виявити увагу, зробити

послугу» [275, с. 237], які характеризують манеру поведінки загалом. Вони

акцентують увагу на намірі мовця бути уважним до адресата, його інтересів,

бажань та потреб, на симпатії до співрозмовника з метою зробити щось

приємне для нього (позитивна ввічливість).

За значенням демонстрування поваги об’єднано шанобливий –

«сповнений глибокої поваги, пошани до кого-, чого-небудь» [275, с. 404];

обачний – «який зважає на інтереси, запити інших, виявляє повагу до них;

чемний, уважний» [275, с. 463], поштивий – «який демонструє повагу до

кого-небудь; чемний, увічливий» [275, с. 488], учтивий – «рідко. Чемний,

увічливий» [275, с. 538]. Основний в значенні ввічливий – це компонент

повага – «почуття шани, прихильне ставлення, що ґрунтується на визнанні

чиїх-небудь заслуг, високих позитивних якостей когось, чогось» [275,

с. 631]. Тому ввічливість є одним із способів демонстрування схвальної

оцінки статусу особи, її автономії та збереження негативного «обличчя»

(негативна ввічливість). У такому співвідношенні повага – це «те, що», а

ввічливість – це «те, як» [149, с. 71]. Шанобливий указує на підкреслену

повагу, пошану до співрозмовника, а обачний – на повагу до його інтересів.

Поштивий, на відміну від увічливий, передбачає наявність вишуканих манер

у мовця, що зближує його з синонімом галантний і вказує на дотримання

дещо застарілих правил світського етикету.

Готовність зробити послугу експліковано синонімами послужливий –

«який охоче робить послуги, завжди готовий зробити послугу кому-небудь;

дуже ввічливий, уважний, привітний; догідливий, запобігливий» [275, с. 343],

запобігливий – «дуже ввічливий, люб’язний, готовий зробити послугу; який

намагається в усьому догодити кому-небудь, підлещується до когось,

домагаючись прихильності, заступництва» [275, с. 267].

43

Формальне значення ввічливої поведінки, дотримання правил етикету,

його вербальної й невербальної репрезентації, описують синоніми галантний

– «вишукано чемний, люб’язний» [275, с. 18], лицарський, рицарський –

«перен. Вихований і підкреслено чемний; благородний» [275, с. 499],

куртуазний – «вишукано люб’язний, увічливий» [275, с. 413]. У цій низці

найпродуктивнішим є синонім галантний, який указує на підкреслену

чемність, люб’язність, демонстрування знаків уваги, переважно чоловіками:

Він крутнув догори свого відстовбурченого вуса і чемно, навіть по-

шляхетському галантно, уклонився, ліктем відчуваючи в тісноті тепло її

пругкого тіла (Малик В., «Чорний вершник»).

Отже, синоніми ввічливості об’єктивують такі її риси: суб’єкт-об’єктна

спрямованість (з одного боку, дотримання правил пристойності, із другого –

демонстрування поваги та бажання зробити послугу); зорієнтованість на

змісті, а не на формі (увага, доброзичливість, щирість). Варто зазначити, що

ввічливість не зовсім формальна категорія (як це, наприклад, стверджує

М. Колтунова [157]), у ній цінується щирість почуттів, яка передбачає:

а) демонстрування позитивного емоційного стану мовця, б) позитивне

ставлення до адресата, в) намір викликати в співрозмовника задоволення й

схвалення [25, с. 40].

Перераховані ознаки ввічливості, зокрема такі, як щирість, люб’язність,

доброзичливість, знайшли рефлекси в мові: Щиро дякую! Ласкаво прошу!

Ласкаво просимо! Якщо Ваша ласка! Будьте ласкаві! Будь ласка! Чи не

будете такі люб’язні…? Добродію (добродійко)! Чоловіче добрий! На все

добре! тощо. Як зазначав В. Сухомлинський, «часто говоримо один одному:

бажаю тобі всього доброго, бажаю тобі добра й щастя. Це не тільки вияв

увічливості. У цих словах ми демонструємо свою людську сутність. Уміння

відчувати. Уміння бачити – не тільки показник культури, а й результат

величезної внутрішньої духовної роботи. Добрі побажання живуть у душі

того, хто вміє віддавати сили своєї душі іншим людям. Здатний зичити добра

44

іншим людям той, хто сам відчуває, що він сьогодні став кращим, ніж учора»

[284, с. 191].

Увічливість українського народу відзначали й іноземці. Це

потверджують спостереження англійського вченого Е.-Д. Кларка, який,

побувавши в Україні на початку ХІХ ст., писав у книзі «Подорож до Росії,

Татарського краю й Туреччини»: «Ми зустрічали українців, що різняться ...

від інших мешканців Росії. Це дуже шляхетна раса. Вони міцніші та кращі

від москалів і перевищують їх у всьому... Вони чистіші, запопадливіші,

чесніші, благородніші, увічливіші, відважніші, гостинніші, побожніші та

незабобонні...» [368, p. 674]. Французький історик Ж.-Б. Шерер так описує

мову українських козаків: вона «вишукана, переповнена зменшувальними

формами, а способи висловлення дуже витончені!» [345, с. 25].

Українська комунікативна культура здебільшого спрямована на

реалізацію стратегій зближення співрозмовників. Інтерактанти, роблячи

акцент відповідними вербальними засобами на дотриманні правил

пристойності, демонструють увагу, доброзичливість, щирість та симпатію до

партнера. Часте вживання демінутивів, різноманітних інтенсифікаторів надає

висловленням емоційності та виразності: Хочу, щоб Вам було добре!

Виокремлюють емоційні та емотивні функції комунікації [340, с. 13].

Емоційні зумовлені психічними ознаками, що керують людиною на

підсвідомому рівні, а емотивні – конвенційними атрибутами, які

інтерлокутори використовують стратегічно для уникнення конфлікту й

демонстрування ввічливості [362, р. 26–27]. Це виникає внаслідок уживання

таких мовних засобів, що цілеспрямовано надають спілкуванню емоційності

й експресивності: То як, соколики мої, – спитав Шеремет, – що далі будемо

робити? (Іваниченко Ю., «Провінційний вузол»). Емоційність поєднує

українців із представниками класичної східної ментальності. Але, на відміну

від росіян, як зазначає Ю. Юшкевич, вона базується на інтровертності, має

внутрішню спрямованість [354, с. 142], що найвиразніше реалізовано у

45

«філософії серця» Г. Сковороди через поняття кордоцентризму – переваги

емоційного начала над інтелектуальним [196, с. 68].

Демонстрування поваги до автономії комунікативного партнера

виконується за допомогою стратегій дистанціювання: висловлюйтеся

непрямо, зменшуйте втручання в персональну сферу адресата, демонструйте

максимум уваги до незалежності співрозмовника, надавайте йому право

вибору, сумнівайтеся в його можливості здійснити запропонований акт,

орієнтуйтеся на нього й дбайте про збереження його «обличчя»,

використовуйте мітигатори категоричності. Ці стратегії відтворюють таку

рису українців, як індивідуалізм [105; 166; 213; 249; 277; 327; 353; 358 та ін.],

що поєднує українську націю з представниками класичної західної

ментальності, але український індивідуалізм емоційно забарвлений [277,

с. 197]. Тому, як справедливо стверджує В. Кизима, будучи на перехресті

Сходу й Заходу, Україна займає своєрідне положення між народами з

класичним менталітетом і вирізняється «некласичним менталітетом» [151,

с. 115], що позначається й на ввічливості.

Соціолінгвісти пропонують модель увічливості як систему суспільно

прийнятих норм та правил поведінки, набір комунікативних стратегій та

їхньої вербалізації [365] й описують її за допомогою засад ґречності. Кожен

увічливий комунікативний контакт перебуває й конвенціюється в межах

етикетних норм. Національна спільнота є найбільшою групою, що формує

конвенції ввічливості, які є результатом роботи багатьох поколінь. Загалом

модель увічливості репрезентує абстрактну конструкцію з різноманітних

складників і реалізується через поведінку, жести, міміку, але найбільше

вербально, що має виразне прагматичне спрямування.

Модель української ввічливості сформована на таких засадах:

1) дотримання правил пристойності;

2) доброзичливість – вияв уваги до співрозмовника;

3) співучасть – зацікавлення справами співрозмовника;

46

4) декларування допомоги адресатові;

5) повага до комунікативного партнера;

6) автономність – цінування незалежності, прав та свобод кожної

людини.

Отже, увічливий українець – це особа, яка дотримується правил

пристойності, демонструє повагу, доброзичливість, щирість, прихильність,

симпатію, зацікавленість співрозмовником, а також маніфестує готовність

допомогти, понад усе шанує свободу та право вибору адресата.

Важливою ознакою національного маркування ввічливості є вибір

шкали аналізу: абсолютної (семантичної) і відносної (прагматичної), де

перша стосується мовного рівня, а друга – комунікативного. Так,

інтеррогатив Чи не могли б Ви подати мені олівець?, з одного боку,

сприймають як пряме питання, а з другого – як етикетне спонукання, що

звучить менш категорично порівняно з прямим: Подайте мені олівець!

Непрямі ілокуції, на думку Дж. Ліча, є ввічливішими, оскільки передбачають

свободу вибору адресата, і тому, із збільшенням опосередкованості

комунікативного акту, зменшується його ілокутивна сила [393, p. 108].

Водночас ватро зазначити, що інтеррогатив у значенні прохання є типовішим

для англосаксонських культурних сценаріїв, українці ж схильні

супроводжувати прямі волевиявлення пом’якшувачами на зразок будь ласка,

прошу: Допоможіть мені виправити помилки у звіті. Будь ласка, – у голосі

Мирослави забриніла покора (Талан С., «Замкнене коло»).

Говорячи про прямі й непрямі спонукання в інших лінгвокультурах,

побіжно зазначимо, що в російській – прямолінійність асоціюють із чесністю,

щирістю, а непрямі мовленнєві акти сприймають як марнування часу

співрозмовника [185]. Дослідниця (не)ввічливої комунікативної поведінки в

іспанській мові та американському й британському варіантах англійської

Л. Альба-Хуес наголошує, що в деяких культурах (наприклад, іспанській)

прямолінійність і пряму неввічливість сприймають позитивніше в

47

мовленнєвих актах образи й критики, ніж застосування непрямих стратегій із

тією ж метою [361, p. 37]. Такої ж думки дотримується Ш. Блум-Кулка,

аналізуючи прохання в івриті та американському варіанті англійської мови.

Непрямі тактики не завжди містять компонент увічливості. Непрямі

мовленнєві акти (натяки) не оцінюють як найбільш чемні. Увічливість

передбачає комунікативний баланс між прагматичною ясністю та

неімпозитивністю. Зсув у той або той бік позначається на ґречності: і прямі, і

непрямі стратегії можуть бути сприйняті як грубі, оскільки не демонструють

поваги або ігнорують прагнення висловлюватися ясно [364, p. 131].

Увічливість культурно, контекстуально й прагматично зумовлена, а тому є

потреба говорити про відносну (прагматичну) шкалу. Прохання Чи не могли

б Ви подати мені олівець? оцінюють залежно від контексту: або як

гіперпоштиве, або як іронічне. Тобто комунікативні стратегії й конвенційні

засоби, які на абсолютній шкалі є ввічливими, на відносній – фамільярними,

ось чому відносна (прагматична) шкала є значущою в процесі лінгвістичного

аналізу КВ у межах конкретної лінгвокультурної спільноти.

Увічливість, як будь-який складник культури суспільства, із часом

еволюціонує. З-поміж науковців (Н. Баландіна [25], Ф. Бацевич [28],

М. Білоус [54], О. Земська [138; 139], М. Кронгауз [173], Т. Ларіна [183; 184],

О. Миронюк [209], Я. Радевич-Винницький [254], М. Марцяник [401] та ін.)

набула поширення думка, що мовлення людей зазнає суттєвих змін, а це

позначається й на ввічливості. Формується нова конвенція, яку умовно

можна назвати «увічливість культури споживання» – мінімальна, спрощена,

позбавлена додаткового змісту. Справедливо зауважує М. Кронгауз, що

«стандартна мовленнєва поведінка перестає сприйматися як стандартна, а

стає лише однією з можливих, допустимих. Вона може оцінюватися навіть як

неправильна або не зовсім правильна носіями, які обирають інші стратегії

поведінки, інший мовний етикет» [173, с. 264]. Усе частіше ввічливість стає

не тільки умовою успішного комунікативного акту, а його необхідністю.

48

Зміни КВ викликані двома чинниками: внутрішньонаціональним та впливом

інших лінгвокультур.

І. Внутрішньонаціональний чинник пов’язаний із демократизацією

суспільства, політичними та соціально-економічними умовами життя

українського народу. К. Ожуґ переконливо наголошує, що «коли взаємини

зазнають змін, це позначається на мові, мовному етикеті й категорії

ввічливості» [409, s. 10]. Увічливість у сучасній українській комунікативній

культурі – це демонстрування поваги, добрих манер, дотримання дистанції,

уникнення табуйованих тем, прямих мовленнєвих актів. З-поміж

внутрішньонаціональних факторів, що впливають на КВ, можна виділити

такі: егалітаризм, утилітаризм, мінімалізм та поширення Інтернету.

1. Егалітаризм (із фр. égalitarisme, égalité − рівність) – концепція, яка

передбачає створення суспільства з рівними можливостями; рух за рівність у

правах. Не зважаючи на ієрархічну залежність, учасники інтеракції з рівними

комунікативними правами та обов’язками, дотримуються принципу

ввічливості й очікують на відповідну реакцію співрозмовника. Наприклад,

звертання «нижчого» до «вищого» за допомогою кліше пан / пані + ім’я: пане

Миколо (студент до викладача), пані Вікторіє (пацієнт до лікаря); скорочення

двокомпонентного вокатива пане професоре, пане директоре до форми

професоре, директоре (особливо в е-листуванні, на телебаченні) демонструє

зменшення дистанції між учасниками вербальної комунікації. Але якщо в

процесі офіційного спілкування йдеться про паралельне використання цих

двох індикаторів, то в неофіційному – другий є поширенішим.

2. Утилітаризм – 1) філософсько-етичне вчення, за яким в основі

людських учинків лежить принцип вигоди; 2) намагання мати з усього

користь [275, с. 508]. Часто ввічливість стає «товаром» чи «бонусом». Дедалі

частіше працівників фірм, організацій, установ спеціально навчають не

тільки етикетної поведінки, а й правильного послуговування стратегіями

ввічливості: Чи можу допомогти? Може, Вам щось запропонувати

49

(порадити)? Я до Ваших послуг. Консультанти дедалі частіше

використовують конструкції на зразок: Дякуємо! До побачення! Заходьте!

Раді будемо Вас бачити знову! у звертанні до клієнтів, які навіть нічого не

придбали в магазині. Керівники фірм розуміють, що на конкурентному ринку

послуг і торгівлі знання та вміле послуговування стратегіями КВ сприяє

ефективності праці, утриманню постійних клієнтів та залученню нових.

3. Мінімалізм (граничне зниження вимог, доведення вимог до мінімуму

[275, с. 741]) полягає в тенденції до скорочення формул ввічливості. Темп

сучасного життя віддзеркалений в мовленні, пор.: Бажаю доброго ранку! –

Доброго ранку! – *Доброго! Деякі стереотипи стають маловживаними: Дякую

вам у хату! Квітуче добре рано!

4. На сьогодні Інтернет надає широкий спектр можливостей.

Розширення сфер спілкування завдяки розвиткові електронної комунікації

викликало потребу вироблення нових норм і правил увічливості, які

отримали назву нетикет. Нетикет (з англ. net – мережа), тобто етикет у

Мережі – це правила ввічливої поведінки, зумовлені комунікативною метою.

Нетикет поділяють на публічні (форуми, чати, блоги) та приватні (e-mail,

інтернет-пейджер і мобільні телефони з SMS) жанри [53, с. 126]. Більшість

правил нетикету пов’язана з мовним етикетом, але відмінності між ними

полягають у реалізації стратегій позитивної й негативної ввічливості.

Незалежно від типу контактування, засоби ввічливості, зокрема нетикет,

полегшують перебіг комунікації, створюють відповідну атмосферу й

сприяють порозумінню. До основних ознак Інтернет-комунікації можна

зарахувати: діалогічність, спонтанність, ситуативність, інтерактивність,

мультимедійність, ієрархічність, динамічність, необмеженість і тривалість. В

електронному листуванні (особливо форуми, чати) простежено недотримання

однієї з основних стратегій увічливості – збереження «обличчя» партнера,

нівелювання поняття дистанції. За переконанням польської дослідниці

етикету М. Марцяник, мовці роблять це свідомо [401, s. 81]. Варто

50

наголосити, що рівень офіційності в Інтернеті значно нижчий, ніж у процесі

безпосередньої комунікації, в електронному листуванні «зниження

офіційності підтверджується ширшим використанням розмовних форм» [407,

s. 19], відбувається демократизація взаємин. У Мережі «традиційна

ввічливість переінакшується в приязні стосунки, навіть фамільярні,

незалежно від статі й віку адресата» [371, s. 110]. Можна запропонувати

максиму мережевої ввічливості: Подумайте, а потім напишіть.

ІІ. Вплив інших лінгвокультур на українську. Не викликає сумнівів

міркування М. Кронгауза, що «наприкінці ХХ – початку ХХІ ст. стратегії

ввічливої поведінки зазнають змін, які здебільшого спричинені дією

європейської та американської традицій. Це стосується правил поведінки

(наприклад, коли й із ким вітатися) і вибору того чи того мовного засобу»

[173, с. 26]. У ситуації спілкування «нижчий» – «вищий», коли виникає

необхідність утручання в персональну сферу співрозмовника, удаються до

питань, пор.: Чи не могли б Ви мені допомогти? – Допоможіть мені, будь

ласка! Простежується поширення кліше представлення високопосадовців за

західним зразком: пан Петро Порошенко, пані Ганна Гопко. Під впливом

інших лінгвокультур змінюються звертання в офіційному спілкуванні на осі

«рівний» – «рівний» або «вищий» – «нижчий». Крім вокатива пан / пані +

ім’я + дієслово 2 ос., паралельно вживається вокатив ім’я (повний варіант) +

дієслово 2 ос.: (Пані) Олено, підготуйте квартальний звіт. На осі «нижчий»

– «вищий» оптимальним є вокатив пан / пані + ім’я або пан / пані +

титулатура: Пане Олеже, Вам телефонують по другій лінії. Пані ректор,

чи можна домовитися з Вами про зустріч?

Отже, увічливість як національно-культурна категорія регулює

комунікативну поведінку людей і ґрунтується на таких засадах: дотримання

правил пристойності, доброзичливість, співучасть, готовність допомогти,

повага до комунікативного партнера й шанування його незалежності та права

вибору.

51

1.3. Мовні одиниці й категорії як індикатори ввічливості

Увічливість належить до формальних ознак людської поведінки й не

пов’язана з поняттям істинності референції – об’єкта уваги семантики.

Вихований адресант, незалежно від ставлення до адресата (доброзичливого,

нейтрального чи упередженого), різними формальними засобами намагається

так налаштувати його, щоб забезпечити ефективність спілкування. Форма

вжитих ним мовних одиниць (наприклад, ти- чи Ви-спілкування) відіграє

при цьому таку ж роль, як і значення. Спеціаліст у сфері мовного етикету

Н. Формановська зазначає: «Увічливість – це абстрагована від конкретних

людей етична категорія, яка реалізовується в мові й, звичайно, її варто

вивчати лінгвістиці» [309, с. 77]. Обираючи вербальні засоби, адресант

ураховує встановлені спільнотою правила й норми спілкування та їхню роль

у загальному описі мови, демонструючи складну лінгвістичну

проблему [356]. Мовна репрезентація ввічливості неодноразово привертала

увагу багатьох дослідників, з-поміж яких: В. Алпатов [5], Н. Баландіна [22;

23; 24; 25; 26], О. Беляєва [43], Р. Бенаккьо [45; 46; 47; 48], Н. Зорихіна-

Нільссон [142], Л. Корновенко [164; 165], Т. Ларіна [183; 184; 185; 186],

О. Миронюк [208; 209; 210; 211], І. Піірайнен [237], М. Скаб [268; 269; 270],

Ю. Скрипник [272], М. Телеки [293; 294], В. Храковський [322],

М. Цибульський [369], А. Галчинська [376], А. Грибосьова [382], Р. Гуща

[384], М. Лазіньський [392], К. Ожуґ [408; 409], Д. Питель-Пандей [411],

К. Сікора [417], З. Тополінська [419], Е. Томічек [420] та ін., зокрема її

поведінковий аспект вивчали Е. Вєтрова [84; 85], Л. Гнатюк [94; 95; 96; 97],

М. Гринишин [103], Н. Журавльова [130; 131; 132], О. Земська [138; 139],

Н. Карабань [148], Р. Ратмайр [257; 258], І. Скорбатюк [271],

Н. Формановська [309; 310; 311; 312; 314; 315; 316; 317], А. Харчарек [318;

319], М. Човганюк [329; 330], Г. Шамьєнова [334], М. Марцяник [398; 399;

400; 401; 402; 403] та ін. Більшість науковців В. Карасик [149], Р. Ратмайр

[257; 258], Н. Формановська [314; 315], А. Харчарек [318; 319], Г. Шамьєнова

52

[334] та ін. схильні розглядати поведінку як зовнішній формальний прояв, що

за певних умов знаходить вираження у внутрішніх психологічних ознаках –

доброзичливості, люб’язності й щирості. Мовознавець Н. Журавльова

наголошує, що саме «сукупність зовнішніх та внутрішніх проявів дозволяє

мовній увічливості бути важливим регулятором спілкування» [131, с. 9]. Про

ввічливість ідеться тоді, коли адресант, обираючи оптимальний мовний засіб,

ураховує соціобіологічні характеристики адресата і дбає про демонстрування

поваги до нього. Тобто важливою є комунікативна компетенція, яка

передбачає не тільки знання мови, а й правил уживання її одиниць для

ефективного контактування.

Польський дослідник гонорифікативності Р. Гуща зазначає, що

аналізувати вербальну ввічливість, суть якої полягає у відображенні взаємин

через мовні знаки, варто з погляду трьох традиційних галузей семіотики [384,

s. 47]. Як відомо, семантика досліджує зв’язки між знаками мови й

реальністю, синтактика описує зв’язок між самими знаками, а прагматика

вивчає зв’язки між знаками мови й її носіями. Увиразнюючись вербальними

одиницями (зв’язок із синтактикою), на мовну ввічливість впливає

комунікативна ситуація (зв’язок із семантикою й прагматикою). Увічливість

– це комунікативно-прагматична категорія, план змісту якої визначають

семантичні компоненти (увага, доброзичливість, щирість, повага,

партнерство тощо), а план вираження – комунікативні стратегії й тактики,

реалізовані мовними засобами для досягнення ефективності спілкування.

Тому важливо дати відповідь на запитання: як чітко окреслений

комунікативний намір можна зреалізувати за допомогою мовних одиниць?

Увічливість зараховуємо до імпліцитних категорій комунікативно-

прагматичного характеру, яка репрезентована на різних рівнях мови – від

фонетичного до синтаксичного. Ідеться не тільки про стійкі, повторювані,

рутинні формули, а й про явища ширшого плану – граматичні індикатори

ввічливості. Термін індикатор (із лат. indicator – покажчик), запозичений із

53

природничих наук, увів у прагмалінгвістику Дж. Остін [223], а доповнив

Дж. Сьорль [265]. Їхні розвідки започаткували вивчення індикаторів

комунікативно-прагматичних смислів. Індикатор – це елемент висловлення,

мовленнєвого акту, що експлікує ілокутивну силу [351, с. 144]. Правила

функціювання мовної одиниці в ролі індикатора описав О. Почепцов:

а) ілокутивний акт здійснює мовець; б) ілокутивний акт реалізують у процесі

інтеракції; в) ілокутивний акт упливає на адресата [251, с. 37]. Н. Баландіна

проаналізувала чеські прагматичні кліше, які вживаються в стереотипних

ситуаціях [25, с. 17]; А. Уманець – лексичні, граматичні, просодичні

індикатори, що спричиняють порушення максим спілкування [304, с. 198];

Б. Забавников – порядок слів, наголос, розділові знаки, часові форми та

способи дієслів, експліцитні перформативні формули [133, с. 120]; Л. Безугла

систематизувала перлокутивні індикатори імпліцитного смислу [42, с. 58–

60]; Т. Колокольцева поділила індикатори за успішністю / неуспішністю

декодування інформації [156, с. 107–108]. Мовний індикатор – синонім до

слів маркер, засіб, одиниця, які в комунікації виконують регулятивну

функцію, маніфестують увічливість, здійснюють вплив на комунікативного

партнера. Отже, індикатор – це вербальний засіб, який, маніпулюючи

сферою раціонального й емоційного, уможливлює реалізацію стратегій

позитивної й негативної ввічливості задля досягнення комунікативної мети –

ефективного спілкування.

В україністиці ввічливість – це комунікативно-прагматична категорія,

яка знаходить своє вираження на всіх рівнях, зокрема граматичному.

Специфіка стратегій і тактик шанобливої поведінки передбачає аналіз

граматичних індикаторів у межах лінгвопрагматики, зіставляючи й

порівнюючи способи, які демонструють ілокутивну силу висловлень.

Поділяємо міркування П. Браун і С. Левінсона [365], Т. Ларіної [185],

Р. Ратмайр [258], що основний механізм міжособистісної комунікації

заснований на зближенні – віддаленні. Кожна мова має визначену низку

54

різнорівневих мовних індикаторів увічливості, які репрезентують цю систему

протиставлень, зокрема за ознакою позитивна ввічливість – негативна

ввічливість. Для досягнення ефективності спілкування мовці дбають про

оптимальність вербальних засобів вираження КВ, оскільки їхній дисбаланс

може викликати відчуття дискомфорту. Так, семантика слова іноді накладає

обмеження на використання граматичних форм, а граматичні категорії, зі

свого боку, впливають на актуальний вибір лексичних засобів. Мабуть, через

це Н. Журавльова наголошувала, що «можливість об’єднання різнорівневих

мовних засобів у єдину систему на основі їхньої спільної прагматичної

функції вможливила визнання за ввічливістю статусу комунікативно-

прагматичної категорії» [131, с. 32].

Отже, реалізація ввічливості в мові – це не тільки використання

окремих одиниць у певних комунікативних ситуаціях, це ефективна

стратегічна поведінка інтерактантів. Із погляду «сили» вираження

ввічливості система її вербальних репрезентантів надзвичайно різноманітна.

Є мови, де ввічливість – це самостійна й специфічна лінгвальна

категорія, насамперед лексико-граматична. Наприклад, у дослідженнях

японської мови використовують терміни для пояснення явища ввічливості:

keigo (усі ввічливі висловлення, а також їхні граматичні форми) та taigū

hyōgen (формули, які демонструють ставлення до інших), що диференціює

всі висловлення за ознакою ввічливість / неввічливість, є ширшим за keigo.

Домінантним є поняття поваги, хоча значення поваги й ввічливості зазвичай

не тотожні. Під впливом праці П. Браун і С. Левінсона в японістиці

з’являється термін teineisa, який є точним еквівалентом англійського

politeness. Дж. Кікуші зараховує taigū hyōgen до особливого класу

висловлень, що вербально розрізняють із погляду статусу адресата, третьої

особи, але містять один зміст. На їхнє основне (когнітивне) значення

накладається гонорифікативне taigūteki imi, яке репрезентує ставлення мовця

до адресата, третьої особи або предмета висловлення (Цит. за: [384, s. 34]).

55

Дослідник категорії ввічливості в японській мові В. Алпатов зазначає,

що вона репрезентована системою граматичних і лексичних форм, які

вможливлюють реалізацію соціальних взаємин комунікантів [5]. Відповідно

до цього виділяють дві близькі за значенням категорії, що диференціюють

форми ввічливості: адресив (увічливо-шанобливі та увічливо-скромні) і

гоноратив (шанобливі, нейтральні, скромні). Із позиції екстралінгвальних

чинників можливе поєднання форм: шанобливі вживаються в значенні

скромних і навпаки. Адресивне значення реалізоване суфіксом -мас- й

достатньою кількістю імперативних форм, які увиразнюють непрямі

спонукання, гоноративне – префіксами (наприклад, о- / го-) і суфіксами (-

сама-, -сан-, -доно-), коренем дієслова, лексичне значення якого має

семантику ввічливості, особовими займенниками. Варто зазначити, що

префікси здебільшого характерні для епістолярного стилю й вважають

застарілими.

Дослідниця категорії ввічливості в сучасній корейській мові

Ю. Скрипник довела існування в ній «розвинутої лексико-граматичної

(власне мовної) категорії ввічливості, вербальні рівні якої передають

ієрархічне поняття більшої чи меншої формальності, прямолінійності та

шанобливих форм ставлення до адресата. Ця мова має велику кількість

дериваційних, морфологічних, лексичних засобів, які вможливлюють

уживання вербальної одиниці з метою демонстрування ставлення мовця й до

адресата, і до об’єкта мовлення – від найввічливішої, офіційної, нейтральної

до дружньої та фамільярної. Індикатори ввічливості – це лінгвальні засоби

вираження різноманітних соціальних взаємин. Тому вони відповідно до

ситуації й статусу співрозмовників репрезентують коректну та шанобливу

поведінку учасників спілкування» [272, с. 6]. КВ корейської мови

експлікована шістьма рівнями шанобливого ставлення до адресата, які

розрізняють за формальним і неформальним стилями. У формальному стилі є

чотири рівні (високий, звичайний високий, звичайний низький і низький), у

56

неформальному – два (загальний високий і загальний низький). Виділяють

два види граматичних категорій увічливості: адресив й гоноратив. Лінгвістка

зазначає, що «граматична система форм увічливості існує насамперед у

дієслові, а також предикативному прикметнику та зв’язці» [272, с. 8].

Типовими граматичними засобами реалізації ввічливості є різноманітні

афікси. Ю. Скрипник висновує, що в корейській мові «шанобливе ставлення

реалізують лексичними і морфологічними формами (синтетичним й

аналітичнім способами). До лексичних засобів належать спеціальні

гоноративні та депрециативні еквіваленти конкретної групи іменників,

займенників і дієслів, до морфологічних – увічливі еквіваленти часток

називного та давального відмінків ккесо та кке, увічливі суфікси нім та сі,

увічливі форми присудка симніда, мніда, мнікка, псіда, сіпсіо, йо та ін., а

також допоміжне дієслово чуда / тирида, що утворює категорію

спрямованості дії» [272, с. 11]. Авторка вказує на те, що система форм

увічливості корейської мови зазнає спрощення, значна кількість лексичних та

граматичних форм зникають з ужитку або функціюють на мовній периферії,

уживають їх тільки в особливих, зазвичай ритуальних ситуаціях; також часто

стираються відмінності за рівнями ввічливості. Але протиставлення

ввічливих і неввічливих форм у звертанні до адресата залишається усталеним

і не демонструє тенденції до зменшення [272, с. 12].

Крім східних (японської, корейської та ін.) мов, у яких увічливість є

специфічною лексико-граматичною категорією, вона привертає увагу

дослідників європейських мов. Так, польський дослідник Р. Гуща

переконливо спростовує думку В. Алпатова про те, що в європейських мовах

увічливість переважно має лексичний характер і тільки опосередковано

граматичний (уживання займенників множини у функції однини, третьої

особи в значенні другої й відповідної форми дієслова), а вираження

гонорифікативності в цих мовах, на відміну від японської, має

факультативний характер [5, с. 3]. Р. Гуща довів, що «гонорифікативність у

57

польській мові, подібно до східних, виокремлюється як особлива специфічна

категорія мови адресивного зразка, оскільки на це вказує опозиція особових

займенників і дієслівних форм» [384, s. 206]. Це, на думку полоніста,

«особливий вид значення, який міститься в змісті висловлення, зокрема

інформація про соціальні стосунки між адресантом і адресатом, адресантом і

тим, хто не є безпосереднім учасником інтеракції, а також адресатом й

об’єктом висловлення» [384, s. 47], і підкреслює, що «форми другої особи

корелюють з увічливістю» [384, s. 207]. Автор свідомо використав східні

мови в процесі аналізу вербальної реалізації ввічливості й довів наявність

гонорифікативності в польській мові. Він також указує на ті частини мови,

для яких розрізнення рівня гонорифікативності є обов’язковим, а саме:

особові займенники (ty – Pan / Pani; wy – Państwo), присвійні займенники

(twój – Pana, jej – Pani), іменники кличного відмінка (Mario, Piotrze, Panie

dyrektorze, Pani dziekan), дієслова наказового способу (Czytaj! – Niech Pan

czyta! – Proszę Pana czytać!), питальні речення (Czy byłby Pan tak uprzejmy...?

Czy mogłaby Pani...?).

Російський мовознавець О. Бондарко вказує на необхідність «звернути

увагу на такі нетрадиційні (для вивчення індоєвропейських мов) аспекти

функційно-граматичного опису, як вираження ввічливості, зв’язки якої з

граматичними категоріями (зокрема особи, числа, способу) очевидні, хоча це

явище вирізняється прагматичною природою» [72, с. 44]. Нам імпонує

міркування М. Конюшкевич, що «категорія ввічливості є синкретичною за

змістом і функціюванням та зверненою до світу, мови й людини, може й

повинна бути предметом функційної граматики, за всіма напрямками –

структурним, семантичним і комунікативним» [160, с. 33]. Цю думку

підтверджують М. Телеки і В. Шинкарук, наголошуючи, що КВ в українській

мові репрезентована різнорівневими вербальними засобами:

«1) комунікативно-семантичними групами – інтенційними висловленнями,

стереотипами спілкування, які відображають національно-культурну

58

специфіку ввічливості; 2) морфологічними (модальні й займенникові слова,

предикати, сполучники, частки, вигуки, форми особи, числа, часу, способу,

виду дієслів); 3) синтаксичними (звертання, реченнєві конструкції різного

типу); 4) словотвірними (утворення зі зменшено-пестливими суфіксами);

5) фонетико-графічними (інтонація, авторські розділові знаки);

6) стилістичними (емоційно-експресивні та суб’єктивно-оцінні компоненти

значень слів, речень)» [294, с. 113].

Дослідження засобів вираження ввічливості на матеріалі різних мов

посвідчують їхню репрезентацію на всіх рівнях: фонетичному (А. Багмут

[21], О. Мацкевич [202], О. Ніколаєва [216], О. Пеліван [231] та ін.); лексико-

фразеологічному (В. Алпатов [5], Н. Баландіна [22; 23; 24; 25; 26], М. Білоус

[54; 55; 56], С. Богдан [61], Е. Вєтрова [84; 85], Л. Гнатюк [94; 95; 96; 97],

В. Гольдін [98; 99], О. Гриценко [104], Н. Журавльова [130; 131; 132],

О. Земська [138; 139], В. Литовченко [194], Н. Побережна [243], Н. Поліщук

[245], Я. Радевич-Винницький [254], В. Ревенко [259], М. Фабіан [305],

Т. Федорова [308], Н. Формановська [310; 311; 314], К. Ожуґ [408] та ін.);

словотвірному (С. Єрмоленко [126], І. Скорбатюк [271], Ю. Скрипник [272],

М. Цибенова [326] та ін.); морфологічному (А. Агафонова [3], В. Алпатов [5],

Р. Бенаккьо [45; 46; 47; 48], Е. Вєтрова [84; 85], Н. Зорихіна-Нільссон [142],

О. Миронюк [208; 209; 210; 211], А. Полонский [246; 247], М. Скаб [268;

270], В. Храковський [322], Р. Браун [366], М. Цибульський [369],

А. Грибосьова [382], Р. Гуща [384], М. Лазіньський [392], Е. Томічек [420] та

ін.); синтаксичному (О. Беляєва [43], Л. Бережан [51], А. Берн [52],

О. Даскалюк [110; 111; 112; 113], Л. Дмітрієва [118], О. Мельничук [206],

Л. Рижова [262; 263], М. Скаб [269], М. Телеки [294], А. Уманець [304],

А. Харчарек [318; 319], В. Шинкарук [346], А. Галчинська [376], Д. Питель-

Пандей [411] та ін.) і стилістичному (О. Гриценко [104], О. Мацько [204] та

ін.).

59

Релевантною нашому дослідженню є думка О. Миронюк, що

ввічливими «можна назвати спеціальні граматичні та лексичні або лексико-

граматичні засоби, якими позначають міжособистісні стосунки мовців або

ставлення їх до третьої особи, спрямовані на вираження шани, поваги,

доброзичливості. Лексичні засоби вираження ввічливості не викликають

особливих теоретичних проблем, натомість граматичні вимагають

теоретичних студій для з’ясування суті явища» [209, с. 25]. Мовознавець

проаналізувала історію засобів вираження ввічливості в межах однієї

етикетної ситуації – звертання, де інтерперсональні стосунки репрезентовані

найвипукліше. В українській мові функційно-семантичне значення

ввічливості перетинається з функційно-семантичним значення

спонукальності, що реалізується в ситуаціях протиставлення імперативних

форм однини й множини: Сідай! – Сідайте!; імператива й різноманітних

засобів оформлення непрямих мовленнєвих актів: Допоможіть! – Чи не

могли б Ви мені допомогти?; іноді доконаного й недоконаного виду:

Підпишіть папери, будь ласка! – Підписуйте папери, будь ласка! тощо.

Увічливість як комунікативно-прагматична категорія пов’язана із ситуацією

безпосереднього комунікативного контакту, а тому реалізується завжди там,

де вербальні засоби репрезентують учасників інтеракції, наприклад, особові

займенники, питальні та імперативні форми та ін.

Для дослідження також важливим є з’ясування прагматичних

характеристик інтенсифікаторів та мітигаторів ілокутивної сили.

Інтенсифікатори (із фр. іntensifier – посилення) – мовні одиниці

різного рівня, об’єднані властивою їм функцією посилення ілокуції

висловлення або його окремого елемента. Під поняттям «мовне посилення»

В. Матезіус розуміє демонстрування високого рівня якості, більшої

інтенсивності дії або стану, який, перебуваючи за межами звичайного,

очікуваного, уносить значення особливого, виняткового [201].

Інтенсифікатори посилюють основний індикатор, часто втрачаючи власне

60

семантичне значення. Вони покликані увиразнювати інтенцію мовця з метою

встановлення доброзичливих міжособистісних стосунків та ввічливої

атмосфери спілкування, переважно сприяють реалізації стратегій позитивної

ввічливості.

Термін мітигація в прагмалінгвістику в 1980 році ввів Б. Фрейзер [375]

для позначення процесу модифікації мовленнєвого акту, спрямованої на

зменшення можливих небажаних ефектів у контактуванні. Як зазначав

М. Лангнер: пом’якшення – це комунікативна стратегія, до якої інтерактанти

вдаються з метою зменшення втручання в персональну сферу

співрозмовника, тобто репрезентація негативної ввічливості [391]. Мітигацію

зараховують до комунікативних категорій, «основним змістом яких є

прескрипції, установки й правила, що детерміновані максимами ввічливості й

спрямовані на зменшення комунікативних ризиків в інтеракції та

реалізуються в спілкуванні мітигативними стратегіями й тактиками,

зумовленими етнокультурною специфікою» [291, с. 16]. До мітигативних

прескрипцій, що визначають вибір мовних індикаторів, зараховуємо:

некатегоричність, антиконфліктність, глорифікацію, емоційну стриманість і

неімпозитивність. Мітигатори в процесі інтеракції реалізують максими

ввічливості Дж. Ліча, а також стратегії позитивної та негативної ввічливості.

Крім того, уживаючи їх, адресант дбає про свій комунікативний статус та

статус адресата, що в лінгвістичній науці отримало назву глорифікація [339].

За допомогою мітигаторів мовець реалізує низку імпліцитних інтенцій

(збереження позитивного та негативного «обличчя» адресата, дотримання

кооперативного спілкування, самопрезентація, уникнення конфлікту тощо),

які демонструють свідомий вибір мовця для організації ефективної взаємодії.

Мітигація спрямована на баланс позитивної та негативної ввічливості. Для

стратегій негативної ввічливості релевантні принципи пом’якшення –

забезпечення права вибору адресата, вибачення; для стратегій позитивної

ввічливості – прагнення до згоди, партнерства, кооперації, демонстрування

61

спільності думок тощо. Основне завдання мітигаторів полягає в зменшенні

ілокутивної сили висловлення.

Увічливість реалізується також у висловленнях, що імітують

безпосередній комунікативний контакт, наприклад, в електронному

листуванні, епістолярії, бо в листах як особливому висловленні в письмовій

формі задіяні не лише стратегії ввічливої живої комунікації, але специфічні

засоби, які в україністиці досліджували С. Бибик [53], Н. Журавльова [131],

М. Телеки [294] та ін.

Отже, вираження КВ регулюється таким правилами:

а) власне мовними, які регламентують вибір фонетичних, лексичних

засобів, граматичних категорій, синтаксичних конструкцій з-поміж

функційно близьких або синонімічних;

б) соціальними, що вимагають уже вибрані одиниці вживати відповідно

до соціальних ролей співрозмовників;

в) ситуативними, які вказують на оптимальність вербальних засобів

комунікативній ситуації, її тональності та атмосфері.

У зв’язку з цим аналіз лінгвальних одиниць і категорій як

репрезентантів КВ передбачає урахування умов спілкування, вербалізації

стратегій позитивної й негативної ввічливості, тобто йдеться про цілісне

дослідження мовної картини ввічливості на сучасному етапі її розвитку.

Висновки до першого розділу

1. Аналіз увічливості як комунікативно-прагматичної категорії

встановив, що вона репрезентує складну систему стратегій і тактик,

спрямованих на досягнення гармонійного й ефективного спілкування та є

регулятором мовленнєвої поведінки інтерактантів. Ці стратегії впливають на

вибір засобів вербальної й невербальної комунікації. Пізнання об’єкта з

погляду теорії мовної комунікації й прагмалінгвістики вможливило

62

формування надійної концептуальної бази для виділення граматичних

індикаторів вираження КВ у межах конкретного комунікативного акту.

2. КВ зумовлена національно-культурною специфікою та реалізується

не тільки формулами мовного етикету, а й національно-специфічними

стратегіями, що регулюють комунікативну поведінку її носіїв. В україністиці

бути ввічливим означає поважати інших, бути доброзичливим та приязним,

тому комуніканти одночасно вдаються до стратегій позитивної й негативної

ввічливості, дбають про їхній баланс. Демонстрування зацікавленості

адресатом, з одного боку, і шанування його особистої автономії, із другого –

сприймають як обов’язкову умову ефективної інтеракції.

3. Комунікативно-прагматична КВ знаходить свою реалізацію на всіх

мовних рівнях – від фонетичного до синтаксичного. Уживання граматичних

індикаторів вираження КВ детерміноване параметрами ситуації спілкування:

хто говорить, кому, з якою метою, як саме, за яких умов та з яким

ефектом? Релевантною для аналізу функціювання мовних знаків є

соціобіологічна характеристика комунікантів, їхніх інтенцій, вербалізація

поведінкових стратегій і тактик. Ураховуючи комунікативно-ситуативні

аспекти, виокремлено граматичні індикатори вираження КВ на основі

реалізації стратегій позитивної й негативної ввічливості: морфологічну

іменну категорію відмінка, міжчастиномовну категорію особи, морфологічні

дієслівні категорії способу, виду, часу, синтаксичні категорії предикативного

заперечення та питальності.

Основні положення розділу висвітлено в одноосібних публікаціях

автора [31; 33; 68].

63

РОЗДІЛ 2

МОРФОЛОГІЧНІ ІМЕННІ ІНДИКАТОРИ

ВИРАЖЕННЯ КАТЕГОРІЇ ВВІЧЛИВОСТІ

2.1. Кличний відмінок

В експлікації інтенцій мовців надзвичайно важливу роль відіграють

вербальні засоби, які «виражають високу прагматичну спрямованість на

адресата, створюючи ефект його присутності» [25, с. 80]. Одним із них є

іменники у формі кличного відмінка. Семантико-синтаксичні, формально-

синтаксичні, морфологічні ознаки вокатива як грамеми у відмінковій

парадигмі української мови досліджували І. Білодід [286], І. Вихованець [88],

К. Городенська [295], М. Гринишин [103], І. Корнійко [162], Л. Корновенко

[164; 165], Н. Костусяк [168], І. Кучеренко [180], О. Межов [205], О. Потебня

[250], В. Русанівський [260], М. Скаб [268], Є. Тимченко [301] та ін.

Переважно говорять про вокатив як засіб привернення й підтримання уваги,

не виділяючи в ньому підтипи, оскільки один із його виявів є репрезентантом

усієї грамеми [Кучеренко 180, с. 142–156]. Іноді досить важко визначити

домінанту значення кличного відмінка (привернення уваги, ідентифікування

чи спонукання до дії) через «поєднання функцій спонукання й привернення

уваги з функцією кваліфікації самого слухача» [235, с. 407], що

потверджують приклади: Пане добродію, почекайте-но, я хочу Вам ще щось

сказати! (Домонтович В., «Без ґрунту»); Будьте люб’язні, сюди, Неоніло

Григорівно! (Собко В., «П’єси»). Функція спонукання (волевиявлення,

імперативності, наказового способу) була виокремлена багатьма

дослідниками. Так, О. Єсперсен висновує, що кличний відмінок «має

особливу форму...; про нього можна сказати: він виражає спонукання» [129,

с. 211]. Цю думку поділяють вітчизняні дослідники І. Вихованець та М. Скаб,

звертаючи увагу на комунікативну поліфункційність вокатива, який залежно

від контексту, реалізує ту чи ту функцію або одночасно декілька.

64

Переконливо стверджує І. Шкіцька: «За допомогою звертань мовець може

встановлювати, підтримувати та завершувати контакт зі співрозмовником,

привертати й переключати його увагу, а також давати оцінну характеристику,

полегшувати спілкування в майбутньому» [347, с. 59]. На думку

І. Вихованця, у вокативі ядерною є функція, яка об’єднує адресата вольової

дії мовця й суб’єкта потенційної дії співрозмовника [88, с. 138–145]. М. Скаб

дещо розширює функційний потенціал вокатива, запропонувавши ідею двох

найважливіших зразків уживання: «найповніше втілюють семантичні й

синтаксичні особливості грамеми» – це значення спонукання й підтримки

уваги співрозмовника [269, с. 62]. Перший тип реалізовано поєднанням

кличного відмінка з наказовим способом дієслова: Скажіть мені, добродію,

хто це придумав границі для людей? (Маковей О., «Границя»); другий –

ґрунтується на апелюванні: … шановний пане…, будь ласка, Ваше прізвище.

– Кириленко. – Шановний пане Кириленко (Хвильовий М., «Сині етюди»).

Російська дослідниця О. Савєльєва деталізує семантику спонукання так:

«Привернути увагу й підтримати увагу співрозмовника означає спробувати

змусити адресата почути, побачити, помітити, відреагувати тощо на

звертання, заклик, тобто спонукати його до встановлення, підтримання й

завершення мовленнєвого контакту з адресантом» [264, с. 32]. Подібно

аналізує вокатив О. Миронюк, зараховуючи його до емоційно-вольового

мовлення і зближуючи з імперативом, а тому виділяє дві функції прагмеми:

«кличну (апелятивну) та оцінно-характеризаційну (експресивну)» [209, с. 69].

Цю думку потверджують інші дослідники, зокрема Н. Арутюнова [14],

Н. Баландіна [25], І. Вихованець [88], М. Скаб [270], Н. Шведова [341] та ін.

Зокрема Н. Арутюнова зазначає: «Вокатив у функційному розумінні має

подвійне значення: з одного боку, дозволяє адресатові ідентифікувати себе, із

другого – в апелятиві часто репрезентоване ставлення мовця до адресата. Це

призводить до того, що в апелятиві поєднується компонент ідентифікування з

елементом суб’єктивної оцінки» [14, с. 356]. Найчастіше в ролі звертань з

65

оцінно-характеризаційною функцією уживають шановний, дорогий, які

демонструють вплив емоційного стану мовця, його почуттів і думок, на

адресата, що викликає певний прагматичний ефект. В окремих випадках

вокатив як прагмема надає звертанню інтимності, сердечності, душевності,

зближує інтерактантів, загострює їхню увагу: Сердечне спасибі Вам, брате-

товаришу, за Ваш прихильний лист! (Грабовський П., З епістолярію).

Кличний відмінок є індикатором установлення атмосфери взаєморозуміння,

симпатії, довіри: Я не заважаю Вам, шановний добродію

(Хвильовий М., «Сині етюди»). Слушно стверджує О. Межов, що «у формі

кличного відмінка конденсовано виражено складну структуру: мовця і його

інтенцію, спонукання до дії (суб’єкт і предикат) і співрозмовника (адресата

вихідної моделі) та потенційну його дію з можливими валентними

партнерами. На відмінкову адресатно-суб’єктну семантику кличного

нашаровується невідмінкове емотивне значення» [205, с. 178–179], що

репрезентує одну з домінант української комунікативної культури. Під

емотивністю розуміють аспект значення, який виражає чуттєве ставлення до

дійсності, зумовлене взаєминами мовців, їхніми компетенціями та

пресупозиціями, і слугує встановленню психологічного взаємозв’язку зі

знаком «плюс» [25, с. 27]. Тобто значення кличного відмінка полягає у

формуванні ввічливої атмосфери на ґрунті нейтральної, щоб адресат

позитивно відреагував: Ласкавий Фрідріху Варфоломійовичу, – не

розгубився молодий чоловік, – я оце цілий вечір дивлюся на Ваші нагороди і

захоплююсь (Гримич М., «Варфоломієва ніч»). Кличний відмінок як

індикатор вираження КВ має прагматичне спрямування – вплив на емоційно-

вольову сферу адресата і його комунікативну поведінку.

Дотепер проблема функцій вокатива в науковій літературі є

дискусійною, оскільки їх диференціація не завжди мотивована. Як

справедливо зазначає В. Гольдін, «критерієм об’єктивності результатів

аналізу й показником самостійності виділених функцій є можливість

66

установлення в складі комунікативних одиниць спеціалізованих засобів, які

слугують тій чи тій функції» [99, с. 18]. Використання вокатива має

прагматичний характер, оскільки «мовець уживає звертання з метою

привернення уваги комунікативного партнера, тобто за допомогою звертань

адресант спонукає адресата до слухання, відповіді або до дії» [118, с. 6],

«викликає зміну ментального й емоційного стану адресата, його поведінки»

[349, с. 105]. Для дослідження релевантними є функції вокатива з погляду

лінгвопрагматики: 1) привернення та підтримання уваги; 2) ідентифікування

адресата; 3) ініціація та підтримка інтерперсональних стосунків. Ці функції

посвідчують регулятивний потенціал аналізованої словоформи. Водночас, це

тільки потенція, яка вимагає дотримання низки важливих умов, що

забезпечують успішність уживання. У процесі інтеракції необхідно, щоб

адресант був готовий передати конкретну інформацію, адресат – сприйняти

її. Якщо мовець не впевнений, що комунікативний партнер готовий до цього,

то повинен спонукати його слухати. Цим індикатором є вокатив. Так,

кличний відмінок Андрію! – Чую, Ольго, уже йду! має такі значення: Андрій –

адресат, Андрію – суб’єкт потенційної дії, імпліцитний компонент іти –

потенційна, очікувана мовцем дія, Ольга – адресант. Інтенція мовця

(спонукання до дії), маркована кличним відмінком, реалізується тільки тоді,

коли співрозмовник обирає стратегію сприяння.

Загалом уважають, що «уживання кличного відмінка є більш увічливим

(more polite), ніж називного» [381, p. 23]. Вокатив і номінатив мають різну

ілокутивну силу, тому ще говорять про «магічний уплив» вокатива [236].

Польський дослідник К. Ожуґ наголошує, що кожен діалог як основна

форма спілкування передбачає звернення партнерів один до одного [408,

s. 62]. Вокатив установлює взаємозв’язок між ХТО – КОМУ, який утілюється

майже в кожному комунікативному акті, репрезентує відношення мовець –

адресат, реалізує волю першого щодо другого у сфері комунікативної

дистрибуції. Можна погодитися з міркуваннями В. Плунгяна, що кличний

67

відмінок «єдиний із всіх відмінків із семантичною роллю не учасника

ситуації, а учасника мовленнєвого акту (а саме адресата); показник вокатива

поєднується з іменем адресата, породжуючи те, що в традиційній граматиці

називають звертанням» [238, с. 171]. Полоніст Т. Лисаковський називає

кличний відмінок «опорою»: так залучають іншу особу до контактування

[396, s. 83]. Вокатив репрезентує адресата – активного учасника спілкування,

який розуміє, що й від нього теж залежить ефективність комунікації й він

відповідно реагує. Це потверджує маніпулятивний і персвазивний потенціал

прагмеми. Мовлення є завжди «спрямоване до ти», а безпосереднім засобом

«розмови з ти» є кличний відмінок, «називання імені в значенні заклику,

називання другої особи, субстантивація ти» [372, s. 108].

Кличний відмінок є мовним індикатором реалізації міжособистісних

стосунків, засобом, що допомагає побачити в «ти» особу шановану /

нешановану, близьку / далеку. Французький філософ Е. Левінас зазначає:

пізнання іншого й установлення з ним контакту реалізовано у

взаємостосунках комунікантів, адресат завжди «самоусвідомлюється»,

ідентифікується, якщо до нього звертається адресант, навіть тоді, коли

домінує над ним, не погоджується з ним, повідомляє йому, що не може або

не має бажання з ним говорити, мовець демонструє зацікавлення

комунікативним партнером [395, s. 66].

Адресант вокативом прагне змобілізувати увагу співрозмовника:

Апелюю до Вас: зверніть увагу (основне значення). Кличний відмінок є

засобом уключення адресата в персональну сферу мовця. Лінгвісти

наголошують, що існує чітка кореляція між вживанням кличного відмінка й

зверненням до тієї ж особи [9, с. 29–30]. Він репрезентує не тільки адресата, а

й конкретну інтенцію адресанта, яку мовою семантичних примітивів умовно

можна сформулювати так: Я – Вас – тут – зараз – маю мотив і мету –

увічливо кличу – щоб установити контакт – у ввічливій тональності

68

(відповідно до комунікативної ситуації, соціальних ролей і статусу,

взаємостосунків).

Щоб звернутися до співрозмовника, необхідно його одночасно назвати

(вибрати таку номінацію, яка з погляду адресанта відповідає

соціобіологічному паспортові адресата) і позвати «голосом, жестом просити

наблизитися, підійти, обізватися; гукати, волати» [275, с. 181]. Тобто йдеться

про зменшення соціальної й психологічної дистанції, яку позначає кличний

відмінок, а тому можна говорити про реалізацію ним стратегій позитивної

ввічливості – установлення та підтримання міжособистісного контакту,

досягнення взаєморозуміння, демонстрування солідарності. Вокатив є

важливим комунікативним сигналом, що сприяє комплексному

діагностуванню мовленнєвої поведінки інтерактантів і залежить від

соціобіологічних характеристик, якими керується адресант у процесі

комунікації: а) соціальний статус («вищий» – «нижчий», «нижчий» –

«вищий», «рівний» – «рівний»); б) ситуація спілкування (офіційна –

неофіційна); в) рівень знайомства (знайомий – малознайомий – незнайомий);

г) вік; ґ) стать; д) тональність спілкування (висока – нейтральна –

фамільярна). Нам імпонує думка Н. Баландіної, що «мовець з метою

формування сприятливого для комунікації поля свідомо або несвідомо

враховує ці чинники й, виділяючи релевантний для спілкування аспект,

шляхом вибору того чи того вокатива, установлює потрібну соціальну й

психологічну дистанцію» [25, с. 85].

Вокатив корелює зі здатністю «керувати» комунікативним процесом,

що характеризує його вживання як прагматичну стратегію впливу на

інтелектуальну, вольову та емоційну сфери адресата, яка полягає в

зменшенні дистанції. Прагматична стратегія вживання кличного відмінка

виконується в когнітивному плануванні мовцем своєї поведінки, спрямованої

на особу адресата через позначення його соціальної ролі й репрезентацію

взаємин між інтерактантами: Прошу, шановний пане Киню, спробуйте ще

69

нашої кавусі! (Чех А., «Киня»); Товариство, у мене народився тост

(Андрухович Ю., «Рекреації»). Реалізація інтенції адресанта залежить від

адресата і є бажаною / небажаною, очікуваною / неочікуваною для нього.

Низка ввічливих вокативів в українській комунікативній культурі

призвела до формування розгалуженої системи неоднорідних за структурою

й змістом мовних одиниць, які мають тенденцію до уніфікації. З-поміж

звертань розрізняють слова-індекси й слова-регулятиви [254]. Слушно

зазначає Я. Радевич-Винницький: «Слова-індекси демонструють

соціобіологічний статус мовця: вік, стать, рід занять, учений ступінь, звання,

ранг, сан, титул. Слова-регулятиви сприяють налагодженню контакту між

комунікантами відповідно до мовленнєво-етикетних стандартів і норм,

прийнятих у певному суспільстві, його територіальній чи соціальній

складовій… (пан, добродій та їхні жіночі відповідники, а також друг,

товариш, колега, брат, сестра (не в родинному значенні)) [254, с. 98–100].

На матеріалі епістолярію українських письменників Н. Журавльова виділила

мікрополя найменування категорій адресата: назви спорідненості та свояцтва,

назви осіб за товариськими стосунками, етикетні антропоніми, власні

українські етикетні лексеми, запозичені спеціальні лексеми гонорифічної

семантики, етикетні лексеми з переносним значенням, етикетні

субстантивовані лексеми [131]. Звертання поділяють за характером взаємин

мовців на загальні й спеціальні; соціальні гоноративи; антропоніми, емоційні

звертання; індивідуально-авторські та компліментарні [294, с. 114].

Релевантними для дослідження є запропоновані Н. Баландіною два

ілокутивні різновиди стереотипних звертань на основі домінування

функційних ознак: «ідентифікацій (спрямованих передовсім на референційну

тотожність адресата) і характеризацій (пов’язаних з емоційним ставленням

до адресата й формуванням конотативного плану значення)» [25, с. 86].

Взаємини між співрозмовниками часто описують за допомогою

опозиції дистантність – контактність [366, p. 253–276], яка вможливлює

70

умовно виділити дистантні й контактні вокативи, що, відповідно, сприяють

реалізації стратегій позитивної й негативної ввічливості в українській

комунікативній культурі. За основу критерію для розрізнення взято не

просторово-часовий чинник [316, с. 9], а поняття соціальної дистанції,

міжособистісних стосунків та збереження «обличчя» (за П. Браун і

С. Левінсоном).

Дистантність переважно притаманна офіційному спілкуванню й

корелює з Ви-формою, а контактність – неофіційному, неформальному й

асоціюється з ти-формою. Уживання дистантних вокативів «виводить мовців

на регламентований конвенціями рівень, підкреслює соціальну, вікову

дистанцію», а контактних – «виводить на вільний від конвенцій рівень

спілкування» [25, с. 89].

Схема 2.1

Вокативи ввічливості

дистантні контактні

Дистантні й контактні вокативи вживають у звертанні як до знайомого:

Добрий ранок, Насте Василівно! (Стельмах М., «Щедрий вечір»); Куме

Іване, дай Вам Боже прожити ще на цім світі! (Стефаник В., «Камінний

хрест»), так і незнайомого комунікативного партнера: Пані, не підкажете, де

автобусна зупинка?; Земляче, до Києва підвезете?

Дистантні вокативи ввічливості

Кличний відмінок маркує зменшення психологічної й соціальної

дистанції, тому важливим видається аналіз мовних засобів, які сприяють

збереженню позитивного й негативного «обличчя» комунікантів. Дистантні

вокативи детерміновані семантикою влади: щоб увічливо звернутися до

адресата, адресант повинен визначити його місце в суспільній ієрархії.

Основна інтенція мовця така: Увічливо звертаюся до Вас, бо, демонструючи

71

Вам свою повагу й респект, хочу встановити відповідний комунікативний

контакт і задати відповідну тональність спілкування. З-поміж дистантних

вокативів виділяють гоноративи пане / пані, добродію / добродійко, які

посвідчують факт відносної рівності комунікантів: Шановна пані! У

відповідь на Ваше клопотання раді повідомити про перше розширення Ваших

повноважень (Сняданко Н., «Комашина тарзанка»); Доброго здоров’ячка,

шановний добродію! (Корній Д., «Щоденник Мавки»).

До гоноративів (із лат. honorifiсus – шанобливий, почесний, який

робить честь) належать стійкі кодифіковані засоби, цілісні й неподільні

одиниці у відповідному контексті, які містять конотації гідності та поваги у

звертанні до співрозмовника. Термін є дериватом дієслова honorificare

«демонструвати шану, шанувати», спорідненого з дієсловом honestare

«репрезентувати повагу (шану); возвеличувати, прикрашати» та іменником

honor у значенні «честь, почесть, пошана, повага». Honor – римський бог

честі [114, с. 478]. Слово гонор застаріле і має значення «честь, гідність»

[275, с. 123].

Як слушно стверджує А. Грибосьова, польський гоноратив panie / pani

може бути «маркером дистанції» [382, s. 90], тобто мовець, уживаючи його,

повідомляє адресатові: Я інформую Вас, що Ви не є моїм другом, родичем,

нас розділяє соціальний статус, вік тощо, це релевантне й для українських

аналогів. Гоноративи є більш стереотипними, клішованими, тому

полегшують процес установлення, підтримування комунікативного контакту

в офіційному спілкуванні, де соціальна дистанція між співрозмовниками

більша, ніж у неофіційному. Оскільки прагмема вокатива маркує втручання в

персональну сферу адресата, адресант із метою збереження його негативного

«обличчя», послуговується гоноративами, основне завдання яких –

забезпечення балансу позитивної й негативної ввічливості. Для ініціювання

комунікативного акту важливим є розуміння інтерактантами власних

соціальних ролей, що вможливлює вибір відповідної стратегії поведінки. У

72

цьому аспекті спілкування можна порівняти з грою, у процесі якої учасники з

різними комунікативними ролями дбають про підтримку балансу

(збереження «обличчя») або свідомо вдаються до його порушення (загроза

«обличчю»). Урахування мовцем «моделі адресата», дає йому право

встановити контакт, налагодити взаємодію або підтримувати її у відповідній

тональності. Привернення уваги адресата відбувається з дотриманням двох

параметрів: визначеної ситуації спілкування й релевантної їй комунікативної

взаємодії інтерактантів. Гоноративи в процесі спілкування маркують

соціальні й міжособистісні стосунки співрозмовників, тому вживання

вокатива зумовлене прагматичними пресупозиціями, до яких належать: а)

мовець знає про потребу привернути увагу адресата шляхом відбору з тієї чи

тієї предметної ситуації на роль референта, б) якщо цього не здійснити, увага

не буде привернена; в) робити це потрібно, зважаючи на соціальний статус:

Пане директоре, Вас до телефону (Єшкілєв В., «Побачити Алькор»).

Звертання до групи осіб також має сильний апелятивний потенціал, оскільки

об’єднує реципієнтів: Поважні пані та панове! Дегустація в будинку з

химерами розпочинається! (Даниленко В., «Сон із дзьоба стрижа»).

Уживання гоноративів пане / пані; добродію / добродійко є

оптимальним, «коли інтерлокутори незнайомі» [420, s. 84] або не вимагають

ближчого називання адресата: Добродію, як пройти на вулицю

Остроградського?; коли мовці знайомі, але не можуть / не хочуть уживати

інший вербальний засіб (сусіди): Добродійко, притримайте ліфт! Пане,

завтра у нашому будинку розпочнеться ремонт!; у звертанні до незнайомого

адресата / адресатів в традиційному та електронному листуванні: Шановні

панове! Вибачте, будь ласка, але ми змушені знову нагадати Вам про велику

заборгованість нашій фірмі, що продовжує зростати (Українське ділове

мовлення); Шановні пані та панове! Goethe-Institut в Україні запрошує на

вечір із Сергієм Жаданом (З Інтернет-ресурсу).

73

Можна стверджувати, що призначення таких прагмем полягає в

приверненні уваги, підготовці адресата до отримання інформації,

установленні ввічливої атмосфери спілкування та збереженні свого

позитивного «обличчя» та негативного «обличчя» партнера. В українському

мовному етикеті поступово відроджується гоноратив панно – «увічлива

форма звертання або згадування щодо молодих дівчат привілейованих верств

населення старої Польщі, Литви, дореволюційної України і Білорусії» [275,

с. 47]: Добрий день, панно Оляно! (Романчук Л., «Цвіте терен»), про що

свідчить і науковий інтерес до них (див., напр.: Н. Журавльова [130; 132],

С. Богдан [61], О. Миронюк [208], М. Телеки [294], М. Скаб [270]).

На проблему відсутності універсального вокатива в багатьох, особливо

слов’янських, мовах указують Н. Баландіна [25], В. Гольдин [98],

М. Кронгауз [174], Н. Поліщук [245], А. Полонський [246], М. Лазінський

[392]; М. Марцяник [401] та ін., підкреслюючи, що для перебігу успішної

комунікації універсальний вокатив є необов’язковим. Слушно зазначає

В. Канторович: «Тільки людям примітивного мислення, які погано знають

історію свого народу, байдужі до багатства рідної мови, видається, якщо

звертання просте й типове, то це свідчить про «демократичне» суспільство»

[147, с. 74].

У процесі контактування інтерактанти вживають гоноративи з

поширювачами (титулатура, прізвище, ім’я). Уживання кліше пане / пані +

титулатура маркує соціальну дистанцію, характерну для позначення чітко

регламентованих взаємин переважно в офіційному спілкуванні: військове,

наукове, академічне, медичне, юридичне, адміністративне середовище.

Титулатура – «заст. Сукупність титулів, які може мати особа» [128].

Дослідниця польського етикету М. Марцяник під титулатурою розглядає

«типовий для визначеної мовно-культурної спільноти набір вокативних

форм, які містять інформацію про звання, професію чи посаду адресата»

[402, s. 29]. За цим поняттям стоять родові значення: звання, ранг, чин, сан,

74

ступінь із подальшою конкретизацією: Пане Президенте, ми прибули Вас

охороняти й захищати! (Вєдєнєєв Д., «Задзеркалля історії»); професійні або

службові номінації: Пане директоре, зачекайте, прошу! (Лозовий В.,

«Колосу треба налитися»). Основне смислове навантаження титулатури – це

демонстрування поваги до співрозмовника, дотримання дистанції,

збереження негативного «обличчя» комунікативного партнера. Уживання

сполуки пане / пані + титулатура видається ефективним, якщо, по-перше,

адресат займає високу статусну позицію й мовець за етикетом зобов’язаний

демонструвати йому повагу й респект: Дозвольте, пане міністре, ще одне

запитання: яке економічне становище наше й наших сусідів? (Остап Вишня,

«Вишневі усмішки»); по-друге, такі кліше характерні для офіційного

спілкування: Будь ласка, пані вчителько, підкажіть це слово – канючить

Надійка, найменша дівчинка в класі (Гулько Л., «Артем Стеценко

розповідає»).

За спостереженнями різноманітних ток-шоу, політичних програм,

дедалі частіше у звертанні до колишніх керівників із першим компонентом

екс- (екс-президент, екс-голова, екс-чемпіон тощо) та віце- (віце-президент,

віце-прем’єр, віце-адмірал, віце-консул, віце-директор тощо) уживають

вокатив без перших часток: Пане Президенте! Пане консуле! Пані прем’єр!

Так демонструють додатковий рівень увічливості, пошани, респекту,

реалізуючи стратегії негативної ввічливості. Крім того, в окремих випадках

українська комунікативна культура допускає свідоме завищення титулатури,

що сигналізує про можливий кар’єрний ріст адресата або є імплікатурою

корисливих намірів мовця (маніпулятивна стратегія). Завищення титулатури

трапляється в ситуації, коли адресант невпевнений, яку посаду обіймає

адресат: …полковник Юрій Капкан. – Він лише підполковник. – Буде

полковником, буде і генералом (Фольварочний В., «Симон Петлюра: на

пробудженому вулкані»).

75

Кліше пане / пані + прізвище експлікує офіційні взаємини мовців [255,

с. 10], указує на дистанцію між інтерактантами. Це подиктоване додатковими

чинниками: соціальними, місцем проживання, рівнем освіти тощо: Пане

Петренко, електронне декларування – уже реальність? (З інтерв’ю Іллі

Лукаша); О, пане Штундеро, перепрошую, пане Немирич, дуже радий, що

ми спіткалися! (Андрухових Ю., «Рекреації»). О. Пономарів у блозі зазначає,

що «слова пан / пані в офіційному мовленні слід уживати не з іменем, а з

прізвищем, назвою посади або професією: пане президенте, пані вчителько,

пане редакторе». У структурі вокатива пане / пані + прізвище другий член

уживають переважно в називному відмінку: Так ви, пане Зеленський,

приймаєте чагарник від Ліхтаренка, а він прийме Мануйлівку од Вас

(Карпенко-Карий І., «Хазяїн»). Підсумком є міркування Н. Баландіної про те,

що в широкому розумінні кліше пане / пані + прізвище має той самий смисл –

називає адресата мовлення й привертає його увагу [25, с. 87].

Останнім часом в установах, де надають документи з іменем та

прізвищем, працівники переважно звертаються до клієнтів або на ім’я, або за

формулою пане / пані + прізвище. Поділяємо думку Т. Ларіної, що для

адресата вокатив власне ім’я може сприйматися як фамільярний знак

недоречної інтимності (комуніканти незнайомі й адресат не давав дозволу на

таке звертання) [185, с. 368], тому кліше пане / пані + прізвище в цих

ситуаціях є оптимальним, бо демонструє дотримання дистанції й сприяє

збереженню негативного «обличчя» співрозмовника. В офіційному

спілкуванні його вживання зумовлене прагматичним значенням – бажанням

мовця точно ідентифікувати адресата: Пане Стасенко, Ваші документи в

порядку! (туристичне бюро). В інших ситуаціях в українській комунікативній

культурі такі вокативи вважають недоречними [61; 209; 254 та ін.], оскільки

вони набувають ознак сухості, фамільярності, а за певних умов – іронії, іноді

грубості.

76

Видається, що кліше пане / пані + ім’я дещо зменшує дистанцію між

співрозмовниками, оскільки може свідчити про певний рівень приязні. Під

впливом англомовної культури спостерігається розширення сфери вживання

цієї моделі з метою демократизації дискурсу [84; 98; 254; 255; 294; 392 та ін.].

Модель пане / пані + ім’я є поширеною в нейтральній, товариській, іноді

професійній сфері, де йдеться про осіб, які обіймають рівні посади, але не

перейшли «на ти»: Ви чомусь не приходите до театру, пане Олександре, а

Ваші «Дами і гусари» йдуть вельми успішно (Іваничук Р., «Вода з каменю»).

Цей вокатив може бути сигналом порушення приватності, викликаної

впливом західних культур на українську. Мовці у своєму прагненні до

ефективної комунікації навіть не усвідомлюють зменшення дистанції,

оскільки не відчувають загрози негативному «обличчю»: О, маємо гостей! –

і до міліціонерів: – Пане Вікторе! Пане Володимире! Може, приготувати

чай? Я маю тістечка й пиріг з яблуками (Шейко-Медведєва Н., «Альфонс»).

Варто звернути увагу на вживання гіпокористичного імені в

офіційному спілкуванні в поєднанні з гоноративом пане / пані: Пані Любо, я

принесла вам косметику! Дозвольте я допоможу вам зробити макіяж

(Андрусів В., «Фізіологія жіночої депресії»). Так відбувається нівелювання

стилістичної різниці між гіпокористичним іменем і повним, яке

зарезервоване для офіційного контакту. Загалом вибір гіпокористичного чи

повного імені залежить від соціального статусу, віку, знайомства, дружніх

стосунків тощо. Як зазначає О. Суперанська, «кожній соціальній групі

властивий особливий іменник (комплекс імен), який характеризується не

тільки своєрідним набором, а й своєрідним оформленням імені» [283, c. 310].

Такі вокативи сприяють зменшенню дистанції та створенню дружньої

атмосфери. Можна спостерігати розширення сфери вживання контактних

вокативів завдяки сердечності, щирості, теплоті, які полегшують

порозуміння, сприяють кооперативному спілкуванню. Слушно зауважує

М. Марцяник: «Увічлива поведінка є прагматично адекватною, це один з

77

найважливіших способів об’єднання людей і заохочення їх до співпраці»

[401, s.78].

Знавці української епістолярної спадщини Н. Журавльова [131],

О. Миронюк [209], М. Телеки [294] та ін. вважають звертання ім’я та по

батькові давньою українською традицією. Інші дослідники вважають

номінацію по батькові нетиповою для української мови [61, с. 376; 199,

с. 17–18; 278, с. 14]. Кліше ім’я та по батькові зазвичай уживають в

офіційному мовленні у звертанні до знайомого, старшого за віком, «вищого»

за соціальним статусом: Спасибі, Маргарито Зенонівно, все нормально

(Нестайко В., «Неймовірні детективи»), яке засвідчує повагу до адресата й

апробоване принципом увічливості: І я Вас рада бачити, Петре Івановичу!

(Дерманський С., «Чудове чудовисько і погане поганисько»). Варто

зазначити, що в українській мові відбувається паралельне вживання

гоноратива пане / пані + ім’я й вокатива ім’я та по батькові, яке зумовлене

регіональною специфікою (гоноратив пане / пані + ім’я поширений на

Правобережжі, а ім’я та по батькові – на Лівобережжі) [61; 254 та ін.].

Уживання гоноратива пане / пані в сучасній українській мові має тенденцію

до поширення, але в деяких комунікативних ситуаціях, наприклад, у

звертаннях до вчителів, викладачів, домінанту складає вокатив ім’я та по

батькові: Дорога наша Ганно Іванівно!... Ми Вас любимо, Ганно Іванівно!

(Нестайко В., «Теодори з Васюківки»). Поєднання гоноратива й імені та по

батькові є неправильним: *Пані Таміло Володимирівно! Пане Миколо

Онуфрійовичу!

Отже, формою кличного відмінка дистантних вокативів, що маркує

дотримання соціальної й психологічної дистанції, мовець утілює

прагматичну установку демонстрування поваги до адресата з метою

збереження негативного «обличчя».

Контактні вокативи ввічливості репрезентують взаємини

комунікантів, об’єднаних спільними інтересами, дружбою, родинними

78

зв’язками тощо. Метамовна дескрипція інтенції мовця така: Хочу, щоб Ви

знали, що викликаєте у мене симпатію і що моя акція призначена для Вас. Її

реалізація залежить від установки адресанта і від його близькості з

адресатом, «від стосунків між інтерлокуторами, які можуть бути нейтрально-

ввічливими або суб’єктивно мотивованими» [98, с. 92]. Ідеться про наявність

емоційно-оцінного характеру вокатива та його характеризувальної функції. У

цьому випадку на передній план висувається конотативний аспект значення,

психологічним корелятом якого є: а) установити відповідні міжособистісні

стосунки, б) нівелювати психологічну напругу, в) засвідчити своє ставлення

до співрозмовника, г) посилити комунікативну позицію адресата [25, с. 85].

Пристаємо до міркувань дослідників, що не можна контактні вокативи

наділяти функцією емоційного ставлення до адресата, не врахувавши

конкретного прагматичнго вектора [25, с. 90; 44, с. 81]. Ця прагмема

експлікує найскладніші прагматичні смисли: посилення комунікативної

позиції адресата, мінімалізація нанесення йому моральних збитків,

зменшення соціальної й психологічної дистанції, збереження позитивного

«обличчя», позитивне налаштування співрозмовника, демонстрування

приязних та щирих стосунків.

До контактних вокативів увічливості можна зарахувати: а) власне ім’я:

Бачу, Ольго, Ви добра господиня – визнає Антон Никандрович – якби я мав

дочку, завжди казав би: подивіться на Ольгу, вона швидко порядкує, і всі мої

папірці на місці (Барка В., «Рай»); б) номінації на позначення родинних

зв’язків у непрямому значенні (брате, сестро, сину, дочко, дядьку, тітко

тощо): Прошу до снідання, бо вже сонце височенько підбилось вгору, а ми з

тіткою, вибачай нам, дорогий дядьку, трохи заспали. Певно, пане Йване, ти

вже голодний? (Нечуй-Левицький І., «Запорожці»); в) набутих родинних

зв’язків (куме, кумо, свате, свахо тощо): Як Вас, свахо, Бог милує? Чи живі

чи здорові? (Нечуй-Левицький І., «Кайдашева сімʼя»); г) дружніх взаємин

(друже, подруго, приятелю, приятелько, товаришу, товаришко тощо):

79

Дорогий мій друже, – підвівся воєвода, – дозволь познайомити тебе з моєю

дружиною Анкою (Малик В., «Посол Урус-шайтана»); ґ) оказіональні

звертання (ювіляре, переможцю, надіє, земляче тощо): Земляче! А, земляче!

Дай, друже, водички! (Хвильовий М., «Сині етюди»).

Уживання вокатива власне ім’я переважно характерне для неофіційного

спілкування: Цю пісню я дарую тобі, Світлано (Зарудний М., «Уран»), в

офіційному – його використання без гоноратива пан / пані є дискусійним. Ця

прагмема має подвійний характер: із одного боку, реалізує відтінок

формально поштивого ставлення до адресата, а з другого – демонструє

близькі, приязні, щирі взаємини комунікантів. Контактний вокатив, крім

значення привітності, формує експресивне тло, підкреслює довіру,

інтимність, заохочення до спільної дії, реалізує стратегію позитивної

ввічливості й «указує на несубординовані взаємини між адресантами» [294,

с. 122]. Кличний відмінок ім’я є маркером близької соціопсихологічної

дистанції. Таке звертання психологи й спеціалісти з комунікації вважають

ефективним засобом впливу, «магічним» словом [99; 150; 383 та ін.], завдяки

якому можна розраховувати на прихильність співрозмовника. Витоки цього

психологи пояснюють усталеними асоціаціями інтерактантів із дитинством –

періодом найчастішого вживання й акцентуалізування імені [383, p. 66], воно

є «найсолодшим і найважливішим звуком» [150, с. 107], тому сила його

впливу набагато ефективніша, ніж інших вокативів. Ним мовець експлікує

стратегії позитивної ввічливості: Пішли, Андрію, до музик, послухаємо, як

козаки грають, – запропонував Іван, і Андрій на знак згоди кивнув головою,

швидко підхопився з трави (Кільченський В., «Присмак волі»). Як слушно

стверджує Т. Ларіна, власним іменем комуніканти «підкреслюють

приналежність до однієї групи, заперечуючи наявність будь-якої дистанції

між ними, як соціальної, так і статусної» [185, с. 371].

Іноді вокативи родинного зразка (брате, сестро, дядьку, тітко тощо)

вживають у звертанні до адресата, який не має кровної спорідненості з

80

адресантом: Ми не називаємо імен, дорогий брате. Це давня історія. Так

само радимо чинити і вам (Єшкілєв В., «Побачити Алькор»). Їхнє вживання

в українській лінгвокультурі має давню традицію [61; 209; 294 та ін.], і в

метамовний спосіб інтенцію можна описати так: Ви для мене дуже важливий

і я Вам довіряю, тому зараховую Вас до кола близьких мені людей.

Підкреслено урочистими є множинні форми брати / сестри у звертанні

духовенства до вірян: Брати та сестри! Вітаю Вас із Великоднем! Будьте

здорові! Крім того, «братами з найдавніших часів називали один одного

бойові побратими, товариші» [210, с.134]. Мовець, уживаючи цю прагмему,

демонструє солідарність, партнерство, реалізуючи стратегії позитивної

ввічливості: Брате! Друже! Борисе! Тримайся! Вірно прийде визволення час!

Над степами і Дніпром, вір, замає прапор тризуба і меча! (Дебруш М.,

«Караганда»).

Аналогічну функцію виконують і номінації на позначення набутих

родинних зв’язків (куме / кумо, свату / свахо тощо): Добридень вам, кумо!

Здорові будьте з неділею, – гукнула Мотря від воріт! – Дай, Боже, здоров’я!

Сідайте, кумо, за гостя будете! (Коцюбинський М., «На віру»); Здорові

були, свате! – Здорові будьте й Ви (Коцюбинський М., «Тіні забутих

предків»). Своєрідним інтенсифікатором уживання прагмеми куме / кумо є

множина шани: Не надіявся куме, що Ви такі сміливі будете! (Карпенко-

Карий І., «Сто тисяч»); Добре сказали Ви, кумо! (Кобилянська О., «Земля»).

Видається, що мовці одночасно реалізовують стратегії позитивної й

негативної ввічливості, дбаючи про збереження «обличчя» комунікативного

партнера: Хочу повідомити, що я Вас поважаю й одночасно Ви мені дуже

близькі. Відомо, що кумів інколи шанували більше, ніж родичів, із ними не

можна було сваритися, стосунки кумівства довічні, тому кумувати

здебільшого запрошували найближчих друзів. «Яким би не був кум чи кума,

а кумам лаятись не можна – гріх великий», говорили в народі. Знавець

мовного етикету С. Богдан зауважує, що «після кумування відразу ж

81

змінювалася форма звертання як знак поваги, навіть якщо кумами ставали

рідні брати й сестри: Тітка Зінька і Настя сестри, але кажуть собі «Ви», бо

вони ж куми. Катерина Настина хрещениця (Самчук У., «Волинь») [61,

с. 39]. Варто зазначити, що ця традиція менше збереглася в Східній Україні

або й зовсім утратилася.

Уживання вокативів на позначення дружніх взаємин (друже / подруго,

приятелю / приятелько, товаришу / товаришко тощо) можливе за близької

психологічної дистанції, духовної спорідненості, партнерства: Розумієте,

друзі, кожен наш крок – це прямування шляхом (Андрухович Ю.,

«Рекреації»). Цілком справедливою є думка Н. Формановської, що вони

вможливлюють привернення уваги будь-якого адресата, не містять

інформації про соціобіологічний портрет співрозмовника, але демонструють

ставлення, створюють відповідну тональність спілкування, здебільшого

невимушену, дружню, іноді фамільярну [314, с. 201]. Тому їх зараховано до

регулятивів, оскільки вони впливають на процес комунікації, стилізують її,

розподіляють ролі: Скажу лише одне, друже мій: якщо навіть так і

станеться, ти достойний подібної перемоги. Інакше не був би моїм

товаришем. Адже завоювати прихильність шведського канцлера – справа

нелегка… – Знаю, друже мій, знаю (Литовченко Т., «Орлі, син Орлика»).

Оказіональні звертання, крім вираження ввічливості, марковані

додатковим ступенем емотивності: Переможцю, дозволь привітати тебе!

Давай, земляче, потиснемо один одному руки – і на тому об’єднаємося!

Зауваги О. Миронюк щодо особливого статусу вокатива земляче переконливо

посвідчують, що «в такий спосіб не тільки підкреслюється певна спільність,

походження з однієї місцевості – на основі цієї ознаки відбувається

акцептування в коло довірених осіб» [209, с. 120]. У звертаннях Надіє

філологічної науки! Душе й серце нашого колективу! слова нейтральної

семантики зміщуються до сфери компліментарності, мають метафорично-

82

поетичний характер, підкреслюють досягнення адресата, репрезентують

позитивне ставлення.

Умовно до контактних вокативів увічливості можна зарахувати ніки (з

англ. nick, nickname – прізвисько, анонім) – особисте, переважно вигадане

ім’я користувачами Інтернету в різноманітних чатах, форумах, месенджерах і

сайтах, які займають осібне місце з-поміж звертань у сучасному

українському нетикеті. Вони реалізують значення привернення уваги, що «в

кожний період існування суспільства є показником усталених соціальних і

міжособистісних взаємин» [16, с. 119]. Дослідники зауважують, що

спілкування в Мережі дещо «відрізняється від взаємодії комунікантів у

реальному процесі спілкування, воно характеризується анонімністю,

дистантністю, безпечністю, поєднанням норм усного й письмового мовлення,

домінуванням письмової форми вербальної комунікації» [360, с. 246]. Якщо в

процесі безпосередньої інтеракції вибір вокатива (дистантного чи

контактного) зумовлений комунікативною ситуацією та соціобіологічними

характеристиками адресата, то на чатах, форумах уживання ніків залежить

від того, який підпис (нік) залишає адресант, як він себе характеризує. Нік є

основним маркером привернення уваги в соціальних мережах і репрезентує

індивідуальні вподобання: Друзі-іванофранківці, хто знає? (З Інтернет-

ресурсу). Інтерлокутори вдаються до мовних ігор з ніками з метою реалізації

стратегій позитивної й негативної ввічливості. Інтенсифікатором пан ніку

Гандальф адресант дбає про дотримання дистанції, що сприяє збереженню

негативного «обличчя»: Пане Гандальфе, українська група, може,

малознана, називається РУХ із Гирова Ілавецького, Північна Польща, вони

грали в мене на весіллі (З Інтернет-ресурсу). Вибір ніку часто спричинений

контекстом, який здатний формувати різне емоційне навантаження, а

модифікування ніку може діаметрально змінити перебіг е-спілкування.

Людині як творчій особистості замало послуговуватися усталеними

формами звертання, вона завжди намагається посилити вплив на

83

співрозмовника завдяки різноманітним інтенсифікаторам (дериваційним,

лексичним, синтаксичним, стилістичним, а в письмових текстах –

графічним).

Дериваційні засоби, зокрема суфікси зі значенням пестливості,

посилюють приязне ставлення, зменшують дистанцію, підкреслюють

невимушеність ситуації спілкування: Допоможіть мені, панночко!

(Качуровський І., «Шлях невідомого»). Нам імпонує думка Л. Федорової, що

«зменшено-пестливі суфікси на позначення осіб… виражають не малу

величину, а наближення за параметром соціальної дистанції, яке робить

когось «маленьким і своїм», і, відповідно, ласкаве, добре чи фамільярне,

поблажливе ставлення» [307, с. 39]. Уживання демінутивів традиційно

вважають особливістю розмовного стилю, «демонструванням своєрідно

трактованої ввічливості» [176, с. 66]. Метамовний опис інтенції адресанта

такий: Відчуваю щось сердечне до Вас, тому хочу зробити щось добре для

Вас. Вокатив демінутива модифікує комунікативні стосунки співрозмовників

у бік ефективнішого спілкування шляхом демонстрування позитивного й

доброзичливого ставлення до адресата. Мовець дбає про психологічну

близькість із реципієнтом, який, відчуваючи, що адресат його шанує, є

відкритий до діалогу, охочий до співпраці й порозуміння.

Із метою увиразнення вокативів увічливості інтерактанти найчастіше

вдаються до поширювачів, з-поміж яких: прикметники, присвійні

займенники та іменники.

Прикметники можна умовно поділити на гонорифічні

(шановний, поважний, високошановний, вельмишановний, високоповажний,

вельмиповажний тощо) та емоційно-оцінні (милий, ласкавий, дорогий, рідний,

любий тощо). Гонорифічні прикметники звучать урочистіше, піднесеніше, їх

переважно вживають у поєднанні з дистантними вокативами, що змінює

тональність комунікації: Вельмишановний Володимире Юхимовичу!

Колектив державного видавництва «Либідь» щиросердно вітає Вас зі

84

славним ювілеєм! Емоційно-оцінні прикметники «відтворюють стилістичне

пониження або підвищення рівня емотивності спілкування й мають

своєрідний відтінок, який дозволяє визначити характер взаємин,

міжособистісну дистанцію» [294, с. 123], маркують доброзичливість,

щирість: Дорогий хлопче, як тебе звати-величати? (Соколян М., «Химерне

місто Дрободан»); дружню прихильність: Але Ви, срібний Михайлику, без

пояса дрова кололи, а вітер був великий, можете поперек застудити

(Матіос М., «Солодка Даруся»). Переконливо наголошує М. Скаб: у

висловленнях, які виконують одночасно номінативно-спонукальну та

атрибутивну функцію, часто атрибутивна функція стає провідною, а

номінативно-спонукальна відступає на другий план [268, с. 114].

Крім демонстрування поваги, інтенсифікатори можуть уживати з

метою маніпуляції комунікативним партнером: Ласкавий пане Калитко, я

Вас зроблю головою райдержадміністрації (Гримич М., «Варфоломієва

ніч»). Не викликає сумніву думка Н. Баландіної, що такі інтенсифікатори

мають «здатність перебільшувати й підносити комунікативну позицію

адресата… уживаючись як сигнали доброзичливості, уможливлюють

відчуття себе поза межами соціальної ієрархії й натякають на відвертість

мовлення. Насправді це фікції, що слугують допоміжним засобом для

досягнення іншої мети» [25, с. 24], наприклад, висловлення розчарування

діями співрозмовника, зневіри: То що, дорогий колего, у Вас свої обов’язки, у

нас свої, і дай-то, добра доле, щоб вони були співмірними… Та ще хочу перед

Вашою дорогою відкрити Вам свою тактичну засаду, може, вона колись

знадобиться: перш ніж прославляти – перевірте, перш ніж осуджувати –

перепитайте, а перед виявом своєї віри, заслухайте свідків… (Іваничук Р.,

«Вогненні стовпи»).

Інтимність, сердечність та щирість контактних вокативів увічливості

інтенсифікують присвійні займенники (мій, моя, моє, мої, наш, наша, наше,

наші), які майже втрачають значення присвійності: Дорога моя Євочко! Якби

85

ти могла зазирнути в той мій сон… (Гуменюк Н., «Енна. Дорога до себе»).

Як відомо, такі звертання набувають ефекту неповторності, індивідуальності,

доброзичливості, зміщуючи розмову у сферу інтимно-дружнього

спілкування: Цілую Вас, мій дорогий друже! (Стефаник В., «Камінний

хрест»).

Важливими засобами інтенсифікації вокативів є інверсія, повтор,

градація. Як слушно зазначає О. Мокляк, «інверсоване звертання мимоволі

привертає увагу адресата завдяки своїй незвичності, що не можна сказати

про схожий апелятив із прямим порядком слів» [215, с. 118]. Тому, змінюючи

усталену позицію, прагмема набуває особливого значення: Чи Ви, добродію

мій, сам отут, у Ключаревому саду перебуваєте? (Федорів Р., «Єрусалим на

горах»). Інверсія займенника концентрує у висловленні максимум думки й

почуття адресата.

Збільшує вплив на співрозмовника повторення вокатива у формі

редуплікації на зразок: мамцю-мамочко, доню-донечко, сину-синочку та на

рівні дискурсу: … – Іване Петровичу, то замовте за мене добре слівце. Ви

ж маєте великий вплив в облдержадміністрації. – Слівце я неодмінно

замовлю, але чи допоможе, це? – Іване Петровичу, дорогесенький! Ви ж

маєте вплив на самого. Постарайтесь вже, будь ласка, а я Вам обов’язково

віддячу добром! Ви ж мене знаєте! – Звичайно, знаю! Скільки ж ми знайомі з

Вами! – Я, Іване Петровичу, буду Вашим боржником до кінця життя!

Допоможіть, будь ласка, Іване Петровичу! – Домовились, Олексо

Дмитровичу, я зроблю все, що зможу, але стовідсоткової гарантії, що

губернатор змінить своє рішення щодо Вас, я дати не можу. До побачення!

– До побачення, Іване Петровичу! (Гончарук М., «Край неляканих птахів»).

Цей прийом активізує й підтримує інтерес співрозмовника. І. Шкіцька

наголошує, що «часті звертання свідчать про позитивні почуття до адресата з

боку мовця, посилену увагу до нього. За допомогою них мовець підкреслює

значимість співрозмовника» [349, с. 107].

86

У процесі спілкування посилює вплив прийом градації. Адресант,

дбаючи про збереження негативного «обличчя» адресата, удається до

нанизування вокативів, що викликає збільшення соціальної дистанції:

Шановний Михайле Івановичу, – починав після довгої незручної мовчанки

заступник декана з питань студентської успішності, – Шановний пане

Підобідку, Підобідко, – плутався він, від розгублення вагаючись, чи варто

вживати форму кличного відмінка, коли йдеться про таку пікантну справу.

… шановний пане Підобідку, Підобідко, шановний батьку однієї зі

студенток нашого вузу, хіба ж можна наважитися на таке? Продавати в

найми власну дитину… (Сняданко Н., «Амаркорд»). І навпаки, зміна

дистантного вокатива на контактний зумовлює зменшення дистанції:

Мартофляк! Ростику! Старий! (Андрухович Ю., «Рекреації»).

У традиційному та електронному листуванні інтенсифікаторами

вокативів є також графічні засоби, які забезпечують візуалізацію та

здійснюють прагматичний вплив на адресата, що «залежить не тільки від

змісту, а й форми та організації тексту» [227, с. 103]. Графічно виділений

вокатив репрезентує експресивність і прагматичну заданість. З-поміж

графічних засобів виділяють: а) прийом капіталізації, що демонструє

особливу повагу й приязне ставлення мовця до адресата: Щирий Добродію!

Високоповажний Земляче!; б) великі літери: ПЕТРЕ; в) інтенційне

повторення літери з метою привернення уваги й емоційного впливу на

адресата: Aнюююююююююю; г) пунктуаційні знаки для підтримання уваги,

взаєморозуміння: Ох, серце Дмитре! читав я твого листа до Солодила

(К. Білиловський до Д. Яворницького).

Щодо синтаксичної позиції вокативів увічливості, то переважає, звісно,

препозиція – щоб сказати щось, потрібно привернути увагу: Шановний

добродію, дозвольте й мені слово сказати! Прагмема реалізує комунікативну

спрямованість на співрозмовника, задає потрібну тональність, демонструє

ставлення до нього. Інтер- і постпозиція дещо нівелюють зазначені функції,

87

слугують винятково засобом підтримання уваги. Іноді звертання стоїть в

інтерпозиції між етикетним кліше й власне інформативним актом: Просимо,

шановний Іване Леонтійовичу, з Вашим багатолітнім досвідом є що

сказати всім нам (Горлач Л., «Неперебутнє»). Привернення уваги виконує

контактне кліше, а вокатив тільки конкретизує його: Добрий день Вам, панно

Маню! (Кобилянська О., «Через кладку»). Здебільшого функцію

встановлення контакту можуть виконувати привітання, вибачення, подяка

тощо. Із метою систематизації форм вираження вокативів увічливості й

унаочнення їхніх функцій було створено таблицю.

Таблиця 2.1

Вокатив як індикатор КВ

Мовна індикація

Тип вокатива

Кл.в. Н.в. одн./мн. Інтенсифікатори

Гонорифіч

ний

Емоційно-

оцінний

Прономіна

льний

Демінутив

Ди

ста

нтн

і в

ок

ати

ви

пан/пані,

добродію/

добродійко

+ - + + +/- + -

пан/пані+

титулатура +/- +/- - + +/- +/- -

пан/пані ім’я + - - + +/- + -

пан/пані+

прізвище +/- +/- + + - - -

ім’я та по

батькові + - - + + + -

Ко

нта

ктн

і в

ок

ати

ви

власне ім’я + - - + + + +

родинного

зразка + - +/- -/+ + + +

товариського

зразка + - + + + + +

оказіонально

марковані + - + + + + +

ніки +/- +/- - +/- +/- - +/-

88

Отже, кличний відмінок є особливим засобом репрезентації адресата:

демонстрування поваги та респекту (дистантні вокативи) й солідарності,

паритетності, доброзичливості, щирості, емоційності та інтимності

(контактні вокативи).

2.2. Давальний відмінок

Увічливість вимагає від мовця правильного й доречного вибору

вербальних знаків, що в той чи той спосіб позначають позицію особи, на яку

спрямована дія. Одним із них є словоформа в давальному відмінку. Її назва,

як питома, так і запозичена – датив (dativus) (із лат. dare – давати) –

репрезентує значення адресатності. Датив у широкому розумінні – це

відмінок «одержувача», який можна продемонструвати так: Х

дав / послав / приніс / сказав / Y-ку Z [75, с. 48]. За певних умов, крім

значення одержувача, він стає ще й індикатором увічливості: Я безмежно

вдячний пану за мужність, за винахідливість; Дякую Вам за шану й славу!

Славному гостеві честь і місце! (Старицький М., «Останні орли»). На

значення ввічливої адресатності, яке корелює зі значенням вокатива,

указують можливі трансформації, пор.: А тепер кумові та кумі їсти та

пити! (Панас Мирний, «Серед степів»). – Куме та кумо, а тепер їсти та

пити! Саме такий датив буде предметом подальшої розмови.

Давальний відмінок стосується понять «персональна сфера» (personal

sphere) та «учасник-мішень» (target person) [370, p. 14–22], з-поміж яких

перше запропоноване й описане А. Вежбицькою: персональна сфера – це

простір навколо тіла особи – десигната давального відмінка, що може бути

порушена навіть без контакту з ним [423, p. 222]. Ця сфера включає мовців,

об’єкти, місця й події, тому будь-які зміни, що відбуваються з ними,

указують також на особу адресата, «учасника-мішені», чия персональна

сфера була порушена [370, p. 17]. У процесі ввічливої комунікації

інтерактанти так вибудовують мовленнєві стратегії й тактики, щоб

89

мінімалізувати втручання в персональну сферу. Е. Домбровська доводить, що

з погляду діахронії концептуальна схема датива дещо видозмінилася й може

бути інтерпретована в персональному полі як ціль (мішень) [370], що цілком

релевантно й для української форми вираження ввічливості, у якій

відбувається перенесення фокуса зі значення спрямованої дії на значення

персональної сфери учасника інтеракції – орієнтира й цілі впливу.

Давальний відмінок насамперед є засобом вираження об’єктно-

адресатного значення (див., напр.: В. Адмоні [1], Й. Андерш [6; 7],

В. Виноградов [86], О. Пєшковський [234], В. Плунгян [238], М. Плющ [241],

І. Вихованець та К. Городенська [295], Є. Тимченко [301], І. Шведова [342],

Р. Якобсон [356]та ін.]). В україністиці запропоновано чотири власне-

відмінкові угруповання давального: 1) давальний адресата дії (первинна

функція); 2) давальний об’єкта дії чи стану (вторинна функція); 3) давальний

суб’єкта стану (вторинна функція); 4) давальний адресата дії – потенційного

суб’єкта дії (вторинна функція) [295, с. 74]. Лінгвіст В. Плунгян наголошує,

що давальний відмінок «виражає передовсім роль реципієнта (зазвичай

поєднувану з роллю адресата й часто – з роллю бенефактива й

експерієнцера)» [238, с. 169].

На відміну від вокатива, датив залежить від дієслова, семантика якого є

визначальною для виділення його значень. Первинне значення датива як

прагмеми – це комунікативно-прагматична роль учасника інтеракції, чия

персональна сфера була порушена й реалізується в часткових смислах:

адресата й бенефактива (давальний об’єкта) та експерієнцера (давальний

суб’єкта). Релевантність давального відмінка для КВ ще не вивчена в науці,

тому зупинимося на цьому детальніше.

Давальний обʼєкта

Український мовознавець М. Плющ поділила дієслова, які керують

давальним відмінком, на чотири підгрупи: перша підгрупа – дієслова із

семантикою давання, дарування, віддавання, допомоги; до другої належать

90

дієслова із семантикою служіння, догідливості, пробачення; у третій підгрупі

об’єднані дієслова із семантикою повідомлення, спрямування мовлення до

адресата; четверта підгрупа – дієслова із семантикою модально-вольових

виявів і психічних реакцій [241]. Датив увічливої адресатності функціює як

залежна словоформа при дієсловах із семантикою дарування, подяки, поради,

пропозиції, рекомендації, побажання, обіцянки, співчуття тощо. Він маркує

особу, на яку спрямована дія: дарую, дякую, раджу, пропоную, рекомендую,

бажаю, зичу, обіцяю, співчуваю (Вам, тобі, пану, пані). Тобто суть датива як

індикатора ввічливості полягає не в прямому, а у спрямованому звертанні до

адресата. Інтенція мовця звучить так: Хочу повідомити / сказати щось Вам,

шанованому мною. Пресупозиція вживання висловлень: а) мовець має

бажання змінити певний стан речей, б) ця зміна враховує інтереси обох

комунікантів, в) адресант повинен передбачити можливість

адресата виконати дію, г) адресат не зобов’язаний виконувати її,

ґ) невпевненість у кінцевому результаті.

Здатність до керування давальним об’єкта реалізують дієслова,

предикативні іменники й прикметники.

З-поміж дієслів, що керують давальним адресата, можна виділити такі

групи:

1) дієслова ввічливого мовного спонукання (радити, пропонувати,

доручати, довірити, рекомендувати тощо): Тому рекомендую тобі водний

контраст. А морська сіль із домішками індійських олив робить шкіру

гладенькою й загоює найменші подряпинки (Матіос М., «Бульварний роман»).

У таких висловленнях пріоритетну позицію займає мовець, на думку якого

каузована дія є бенефактивною для адресата, хоча її виконання не є

обов’язковим. У ситуації пропозиції спільної дії, вона може бути

бенефактивною для обох учасників комунікативного акту: Словом, Іро,

пропоную Вам поїхати зі мною кудись відпочити (Кримчук Г., «Лукаві

притчі»);

91

2) дієслова зі значенням обіцянки (обіцяти, клястися, присягатися,

давати слово тощо): Я обіцяю Вам свою ласку (Шевчук В., «Дім на горі»);

3) мовленнєві ритуали (бажати, зичити, дякувати, передавати

привіт, співчувати тощо): Тому… прощаючись з Вами, бажаю Вам вже

тепер якнайбільше бажаю Вам «сонця»; будьте переконані, що щиро

бажаю! (Кобилянська О., «Царівна»);

4) дієслова етикетної дії (аплодувати, плескати, кланятися,

поклонитися, посміхатися, тиснути руку, цілувати ручку тощо): Міцно,

міцно його вітаю, тисну йому руку, цілую руку Міранді. Дві руки цілую

Маріці, а ти вже без моїх поцілунків обійдешся, дорогий, любий Симоне

(Хроніка 2000. Наш край).

Похідні від дієслів іменники мовлення також вимагають уживання

форми давального відмінка (побажання, вітання, привітання, привіти,

подяка, вдячність, дяка, порада, пропозиція, обіцянка, обітниця тощо): Щира

подяка Вам, Валентино Володимирівно Стегній з Полтави, у котрої «душа

болить за дітей», тож і зібрала жіночок, і вони знесли гуртом, хто що мав,

і порадували малюків (Лис В., «Ми з Софі Лорен»); Низький уклін вам,

музейники-франкознавці! (З Інтернет-ресурсу).

Як зазначає Й. Андерш, давальний відмінок функціює переважно в

дієслівних словосполученнях і значно рідше вживається з прикметниками [6,

с. 8]. Щодо валентної спроможності прикметникових предикатів, то

приклади посвідчують уживання тільки вдячний: Я Вам дуже вдячний.

Вибачте, що раніше не подякував (Андієвська Е., «Герострати»).

Давальний об’єкта маркує рівень близькості стосунків, пошани до

співрозмовника: Кажу, що надсилаю саме Вам, шанованому мною,

комунікативні подарунки, пор.: Бажаю панові / пані щастя! – Бажаю

щастя!, еліптичне висловлення сприймається як шаблон, емоційність

утрачається. До комунікативних подарунків належить демонстрування

мовцем уваги до адресата, знаків симпатії й доброзичливості, зацікавленості

92

ним і його проблемами, маніфестування комунікативної підтримки й

бажання продовжити контакт. Передовсім ідеться про ситуації побажання,

вітання, прощання, подяки, а також поради, пропозиції, доручення,

рекомендації: Зичу Вам щастя і хочу, щоб Ви знали, що кожного разу,

згадуючи Вас, зичу Вам добра (Пашко А., «На вістрі свічки»); Я думав, що Ви

ще спочиваєте. Доброго ранку Вам! – Здрастуйте, Грицьку (Панас Мирний,

«Перемудрив»).

Датив часто є маркером ментальної сфери адресата, який «одержує»

або до якого спрямований «абстрактний об’єкт», що має значення

спонукання й бажання. Зона просторова зміщується в зону сприйняття й

пізнання. Давальний відмінок засобами синонімії (фізичного переказу

об’єкта) позначає одержувача інформації. Комунікативна суть прагмеми

полягає у висловленні мовцем бажання здійснити щось на користь адресата з

урахуванням його перцепції [63]. Уживання іменника / займенника в

давальному відмінку у висловленнях, спрямованих на адресата мовлення,

надає їм увічливого звучання, емоційності, щирості: Панові отаману

кошовому й усьому старшому і меншому на Коші товариству з усім його

королівської милості Військом Запорізьким доброго від Господа Бога

здоров’я і щасливого жаданого спокою вірно і взаємно бажаю

(Яворницький Д., «Історія запорізьких козаків у трьох томах»).

Спрямування інформації / дії повинно здійснюватися з дотриманням

принципу ввічливості, оскільки він спонукає адресата прийняти / не

прийняти її, що загрожує його негативному «обличчю». Якщо

комунікативний партнер погоджується на запропоновану дію, то цим

накладає на себе певні зобов’язання, якщо не приймає дію / інформацію –

суперечить волі мовця, чим загрожує його позитивному «обличчю». Тому

часто подяка дякую вам / спасибі вам або частки на вираження згоди

добре / гаразд регулюють соціально-комунікативні стосунки між учасниками

93

інтеракції з урахуванням потреб співрозмовників: Добре, я відплачу Вам тим

самим (Загребельний П., «Диво»).

Видається, варто розрізняти автоматичне, формальне дякую, яке часто

теж має значення відмови, від дякую вам, що маркує того, хто відчуває щиру

вдячність і спрямовує її адресатові: Дякую, дуже-дуже Вам дякую! Дякую

красно! (Ручай Г., «Сни і безсоння»). Того, хто відчуває вдячність,

переповнюють щирі почуття: Він мало не сказав «подякувати Вам», але

стримався, хоч і відчував наплив якоїсь незнаної теплоти, схвильованості,

справді був вдячний їй за те, що вона не покинула його самого в таку

хвилину… Він мав сказати їй якісь особливі слова… (Загребельний П.,

«Диво»). Різницю між формальним і щирим висловленням подяки не завжди

можна визначити, наприклад, ситуація в магазині.

Дативна модель, демонструючи щирість інтенції мовця, може

слугувати сигналом до завершення комунікації: Що ж, якщо питань немає,

тоді я дякую Вам за увагу (Зарудко І., «Матадор»). Ця функція характерна

для офіційного спілкування, яке враховує соціально-психологічну дистанцію

комунікантів та авторитет мовця, що репрезентує бажання зберегти

позитивне «обличчя» учасників інтеракції. Крім того, стереотипами

вважають дативні конструкції: Я щиро Вам вдячний! Достойний Толю, я

вдячна Вам за привітне ставлення та допомогу (Тимченко С., «Я, тільки

Я?»). І формальна, і щира вдячність відповідають соціальним очікуванням

мовців, тому є ефективними.

Метамовна дескрипція інтенції адресанта у висловленні побажань така:

Хочу «комунікативним подарунком» викликати Ваше задоволення й бажаю

Вам, шанованому мною, …. Особливо поширені в мовленні, але обмежені

кількісно фразеологізовані побажання. Адресуючи їх, мовець висловлює

намір: Кажу Вам, що я себе й Вас культурно ототожнюю та бажаю Вам

добра. Передумовою їхнього вживання є конкретна ситуація (екзамен,

побажання в дорогу, привітання, відхід до сну, початок трапези, побажання із

94

закликом до вищих сил тощо): Миколо Кузьмичу, бажаю Вам – ученому,

митцеві, стрільцеві і ловцеві – ні пуху ні пера! (Танюк Л., «Щоденники»);

Краще не затримуйтесь, люба пані, і щасливої Вам дороги (Гнатко Д.,

«Катерина»); Слава Герцикові! Слава нашим полтавцям! (Лепкий Б.,

«Трилогія»); Доброго Вам дня і Божої благодаті на всі добрі

справи! (Корж В., «Крізь призму фактів»); Бажаю Вам доброї, спокійної

ночі! (Скляренко С., «Карпати»); Ну, смачного Вам, любі гості!

(Нестайко В., «Кузя, Зюзя і компанія»); Дай Вам, Боже, і з роси, і з води;

нехай ваше життя буде між солодкими медами, між пахучими квітками ...

(Нечуй-Левицький І., «Кайдашева сім’я»). Такі висловлення

конвенціювалися в мовленні, є культурно зумовленими та не піддаються

іншій інтерпретації. Специфіка конвенційної поведінки полягає в тому, що її

об’єктом завжди є співрозмовник. Вона вимагає уважності, однією з

репрезентацій якої є сприйняття комунікативного партнера як особистості

раціональної й чуттєвої водночас, формування в собі здатності зрозуміти світ

його почуттів, можливо, уміння чуттєво пережити цей світ разом [22, с. 155].

У плані реалізації дативної моделі цікавою є ситуація доручень,

оскільки роблять це завжди комусь. Інтенція мовця має таку репрезентацію:

Хочу доручити Вам виконання завдання, оскільки довіряю Вам й ввіряю щось

важливе для мене. Довіра – це стан психологічного внутрішнього спокою.

Саме вона врегульовує втручання в персональну сферу адресата, оскільки

підтримує його позитивне «обличчя». Коли людина довіряє, вона робить це

добровільно, свідомо: Доручаю панові Омелькові Сас-Купі найменувати

президію (Черінь Г., «Святі корови»); Своєю правдивістю і відданістю ви

заслужили моє довір’я, тому я доручаю Вам відвезти цей мій подарунок

великому візирові і сераскеру Мустафі-паші (Малик В., «Шовковий

шнурок»).

Давальний відмінок, наділений самостійною семантикою одержувача

інформації, є маркером увічливих еліптичних конструкцій. Загальна інтенція

95

мовця: Кажу Вам, що я прихильний, доброзичливий до Вас й шаную Ваш час:

Усе найкраще – дітям!; Пану кілограм мандарин? (продати); Ліно, мені,

будь ласка, кави (зробіть); Вам куди? – Не знаю, мабуть додому. – Ми Вас

підвеземо, нам по дорозі (Жадан С., «Ворошиловград»); Пані Марино, пані не

холодно? (Зарудний М., «Антеї»). Уживання давального відмінка може бути

спричинене самою конструкцією ввічливого висловлення: Я піду Вам

назустріч, Анастасіє (Загребельний П., «Розгін»); Я можу скласти Вам

компанію? (Стецюра І., «Полювання на вепра»). Таке вживання прагмеми

передбачає не граматична форма дієслова, а етикетна ситуація.

Комунікативні партнери зацікавлені, щоб їхня взаємодія в процесі

спілкування була успішною, важливо не тільки те, що вони говорять, а й те,

як вони це роблять. Загальна тональність розмови, поведінка інтерактантів,

знання культурних традицій і норм – усе спрямоване на реалізацію стратегій

увічливості й досягнення комунікативних цілей. Тому особа, щодо якої

здійснюють етикетну дія, також маркована давальним відмінком. З-поміж

жестових «комунікативних подарунків»: аплодувати, плескати, кланятися,

поклонитися, салютувати, тиснути руку, цілувати руку тощо. Уживаючи їх,

мовець повідомляє адресатові: Хочу, щоб Вам було приємно; хочу, щоб Ви

знали, як шаную Вас. Так, аплодувати – означає «плескати в долоні на знак

схвалення або вітання» [275, с. 54]: Аплодую Вам. Не маю честі знати

вашого чоловіка, але заздрю йому, що нехарактерно для мене як ділової

людини (Меднікова М., «Смерть олігарха»); кланятися – означає «робити

уклін на знак привітання, поваги; листовно або усно передавати вітання

кому-небудь відсутньому» [275, с. 173]: Кланяюся панові Янушу: позичте

мені своєї шаблі! (Кащенко А., «Над кодацьким порогом»); Мій Вам уклін,

Софіє Владиславівно! (Драч І., «Криниця для спраглих»); салютувати –

означає «урочисто вшановувати кого-, що-небудь артилерійськими залпами,

ракетами, спуском і підняттям прапора і т. ін.» [275, с. 21]: Салютую

всім, хто тут ✌, як і обіцяв (З Інтернет-ресурсу); Цілую ручки

96

ясновельможній пані (Грушевський М., «Хмельницький в Переяславі»).

Останнє висловлення, на думку Н. Баландіної, «є зразком неправди,

спричиненої історичними змінами в ритуалі. Вираз спочатку виконував

компліментарну функцію до куртуазної дії чоловіків «цілування ручок»

жінками при зустрічі чи прощанні. Потім паравербальний знак, ставши

стереотипом галантної поведінки, можливо, через демократизацію й

емансипацію, поступово виходив з ужитку. Від ритуалу «цілування ручок»

залишився тільки вербальний знак, субститут невербального» [25, с. 24].

Жестові «комунікативні подарунки» сприяють реалізації стратегій негативної

ввічливості: мовець дбає про дотримання соціальної й психологічної

дистанції, демонструє повагу й респект адресатові. Інтерактанти

використовують їх із конкретною метою, а саме: ініціюючи або розмикаючи

контакт, демонструють ставлення до партнера, створюють увічливу

атмосферу спілкування.

Взаємини між комунікантами часто починаються з того, що вони щось

дають або щось беруть. Тому для нас цікава ситуація ввічливого давання,

оскільки вона закладена в самому значенні датива. Семантику дієслова

давати неможливо описати без поняття реципієнта – учасника, чия

персональна сфера зазнає певних змін у результаті дії. В інших ситуаціях

поняття персональної сфери задається її специфікою, контекстом, а не

лексичним класом дієслова, що й мотивує вживання прагмеми [370, р. 30].

Даючи щось, ми втручаємося в персональну сферу адресата, оскільки той,

хто бере, відчуває себе зобов’язаним, навіть у ситуації дарування –

зобов’язання віддячити або віддарувати. Тому відбувається порушення

балансу до того моменту, доки той, хто бере, не дасть, а той, хто дає, не

візьме. Тільки за цих умов установлюється рівновага: Це вам! – Дякую вам! –

І я вам дякую! Такий комунікативний обмін – це відчуття свободи, коли,

щось отримавши, ми віддаємо натомість, навіть якщо йдеться про

«комунікативний подарунок» дякую. Тому, даючи, інтерлокутори повинні

97

дбати про мінімалізацію зобов’язань одержувача, дотримання рівноваги як на

вербальному, так і на невербальному рівнях. У мові й мовленні все

узгоджується одночасно [390, р. 484].

Адресант увічливо демонструє свій намір: Кажу Вам, шанованому

мною, що хочу дати / подарувати / надіслати Вам певну річ, щоб Вам було

приємно й добре. Інакше дія може бути неправильно сприйнята одержувачем:

Кинув мені квіти в руки й слова доброго не сказав. Так, у ситуації дня

народження пресупозиція відома обом учасникам інтеракції: 1) урочиста

подія – день народження; 2) гості приносять подарунки; 3) вручення

подарунка повинно супроводжуватися вербальною дією: Я Вам роблю

подарунок. Скільки разів мама у Вас зупинялася і нічого не платила. А ви ще

й пекли пиріг. Я Вам хочу подарувати ці квитки (Кононеко Є., «Повії теж

виходять заміж»). Тобто для того, щоб відбулося переміщення – об’єкт став

доступним для бенефіціанта, важливо здійснити відповідний увічливий

мовленнєвий акт: один з учасників висловлює бажання передати щось

корисне другому, а той, зі свого боку, розуміє це й, відповідно, приймає.

Загалом вважають, що прийняття подарунків загрожує негативному

«обличчю», оскільки в такий спосіб мовець бере на себе певне зобов’язання,

загрожуючи своєму позитивному «обличчю» [365]. Тому мітигатором хочу

адресант експлікує своє бажання, чим дещо послаблює зобов’язання

одержувача подарунка, пор.: Я хочу Вам подарувати. – Я Вам дарую. Перше

висловлення сприймають як більш увічливе, оскільки воно набуває значення

ймовірності, надає адресатові право прийняти / не прийняти подарунок. Із

погляду ввічливості важливим є узгодження статусу адресанта та адресата.

Повідомлення мовця про власне бажання будується у вигляді запиту про

наявність суперечностей між цим бажанням й уявленнями співрозмовника,

який має вищий статус. Відправник імплікує, що статус одержувача є для

нього важливим і впливає на його наміри та формування плану дій,

демонструючи повагу й реалізовуючи стратегії негативної ввічливості.

98

Загалом увічливу комунікативну ситуацію співрозмовники оцінюють з

урахуванням трьох її складників: 1) соціально-психологічної дистанції,

2) авторитету адресанта, 3) рівня втручання в персональну сферу адресата

[193, с. 85]. У ситуаціях давання, вручення, надсилання мовець повинен не

тільки поінформувати про це бенефіціанта, але побудувати комунікативну

дію так, щоб утручання в його персональну сферу було мінімальним. Тому

пресупозиції такі: 1) одержувачеві чогось бракує, 2) відправник має це й хоче

поділитися ним, 3) відправник розуміє, що одержувач потребує цього й воно

є користю для нього: Я, справді, давно хотів подарувати Вам цю косинку

(Олійник М., «Зерна»).

Часто такій фізичній дії передує мовленнєва, у якій дативною

конструкцією повідомляється про особливу користь від отриманої речі,

навіть якщо бенефіціант її не потребує або не здогадується про це: Ваше

портмоне непотрібне, бо те, що я Вам хочу дати, ні за які гроші не купиш

(Кочерга І., «Фея гіркого мигдалю»). Також адресант може демонструвати

радість, задоволення від здійснюваної ним дії, а особливо від того, що вона є

корисною для бенефіціанта: З великим задоволенням вручаю Вам, докторе

Прюм, хрест… (Мусієнко О., «Світло далеких зірок»). Прагмема маркує

ситуацію винагороди як знака подяки за виконання роботи: А якщо вже тобі

так дорога моя авторучка… презентую тобі за сьогоднішню

високопродуктивну працю (Демчук Р., «Шило у мішку з бляхи»). Датив є

релевантним у ситуації, коли намір мовця здійснити щось на користь

адресата народжується в глибині його душі: На знак дружби і з тим, щоб цей

лист не виявився пустим, я надсилаю Вам дві пари сорочок і штанів з

поясами, шість хусточок і рушник, усе в одному згортку. І хай Ваша

Величність дарує мені, що я надсилаю Вам ці рядки, які не заслуговують

Вашої уваги, та, коли угодно Богові, я й далі хочу надсилати їх Вашій

Величності (Загребельний П., «Роксолана»). Відправник нанизуванням

дативних конструкцій підкреслює, що для нього є важливим, з одного боку,

99

здійснити щось приємне для одержувача й, із другого – висловлює бажання

надалі підтримувати дружні стосунки.

Датив об’єкта в українській мові найчастіше виражений займенниками

(ти / Ви): Як я можу тобі / Вам подякувати?, паралельно гоноративами (пан

/ пані): Як я можу подякувати шановному панові? – Шановний пане, як я

можу Вам подякувати?, рідше номінаціями: У моєму домі свасі честь і

хвала. – Свахо, у моєму домі, Вам честь і хвала. – * Як я можу свасі

подякувати? (лише в значенні 3-ї особи).

Окремо варто зосередити увагу на вживанні гоноративів пан / пані в

давальному відмінку, які в безпосередній комунікації є граматично

правильними й уживаються у звертанні до другої особи, пор.: раджу

(пропоную, рекомендую, бажаю, зичу тощо) пану / пані – * раджу (пропоную,

рекомендую, бажаю, зичу тощо) добродієві / добродійці, Андрієві

Степановичу, Ользі. Гоноративи добродій / добродійко та інші номінації у

формі датива найчастіше мають значення третьої особи, неучасника

інтеракції. Давальний відмінок гоноративів пан / пані виконує дейктичну

функцію (указівка на адресата), їх уживання зумовлене конкретною

комунікативною ситуацією. Видається, що гоноративи пан / пані в

українській мові можуть бути синонімами до займенників тобі / Вам, а тому

мають своєрідний статус і є індикаторами ввічливої адресатності.

Гонорифічні інтенсифікатори (шановний, вельможний,

ясновельможний, поважний тощо) сприяють дотриманню дистанції, а також

демонструють особливу повагу й пошану мовця до адресата:

Ясновельможному панові лист (Карпенко-Карий І., «Паливода XVIII

століття»), а емоційно-оцінні інтенсифікатори (дорогий, милий, любий,

коханий, щирий тощо) посилюють доброзичливе ставлення, сприяють

зменшенню психологічної дистанції: Низький уклін дорогому панові! Цілую

ручки коханій пані! (Самбук Р., «Ювелір з бульвару Капуцинів»).

100

Конкретизатори (лише, тільки) виконують функцію виділення адресата

з-поміж інших, посилюють значення доброзичливості й особливої поваги до

співрозмовника, сприяють репрезентації солідарності й щирості: Я пропоную

лише Вам свою допомогу (Авраменко О., «Принц Ґалії»).

Давальний суб’єкта

Специфіка давального суб’єкта як індикатора вираження КВ полягає в

тому, що він не виконує функції адресата, а репрезентує комплекс значень, які

маркують співрозмовника в аспекті ментального або чуттєвого сприйняття.

Визнають, що датив є специфічним відмінком для вираження суб’єкта, який не

залежить від волі його носія [75; 80; 146; 370; 412 та ін.]. У процесі розвитку

давальний суб’єкта поступово відділився від основного функційного

значення й спеціалізується на вираженні суб’єкта стану або сприйняття.

Зумовлена семантико-граматичною структурою односкладного

(безособового, інфінітивного) речення, ця прагмема вказує на особу, якій

приписується певний стан, сприйняття стану як наслідок її неактивності

[241].

Важливою прагматичною функцією давального суб’єкта є коректування

комунікативної імплікатури (за Г. Грайсом) та дотримання принципу

ввічливості, що впливають на успішність діалогу. Датив разом із дієсловом

установлює певний зв’язок між мовцем і ситуацією, учасником якої він може й

не бути, але його стан є безпосереднім і єдиним джерелом поєднання з нею.

Русистка А. Бонч-Осмоловська пропонує таке розуміння експерієнцера: Х має,

створює або отримує уявлення про ситуацію Р, і це уявлення впливає на

внутрішній світ (думки й почуття) Х [75, с. 78]. Тобто датив експерієнцера

маркує ситуацію, коли самого руху, переміщення не відбувається, але

важливим залишається факт впливу на персональну сферу адресата. Інтенція

мовця має таку репрезентацію: Хочу, щоб Ви знали, що ситуація, яка

відбувається, від мене не залежить. Пресупозицію можна подати так:

1) адресант наділений певними властивостями, завдяки яким має знання про

101

ситуацію або адресата, 2) адресат, сама ситуація або якийсь зовнішній чинник

впливають на внутрішній світ мовця.

Слов’янській ментальності характерне осмислення емоцій як

неконтрольованих, коли суб’єкт охоплений почуттям. На думку

А. Вежбицької, «пасивно-експерієнційна орієнтація тяжіє до репрезентації

подій незалежно від волі людини, це реалізовано в структурі речення

формою непрямого відмінка носія предикативної ознаки» [80, с. 342], а тому

позначається на ввічливості: І хочеться мені запитати… Не одважуюся

(Мушкетик Ю., «Гетьманський скарб»). Дативна модель хочеться мені

реалізує позитивне ставлення експерієнцера до гіпотетично здійснюваної

ним дії, маркованої інфінітивом: Хочеться мені побачити Вас

(Коцюбинський М., З епістолярію). Цей стан експерієнцера перебуває поза

сферою його контролю. Мовець повідомляє адресата про своє бажання щодо

конкретної дії, але вказує на відсутність прямого причинно-наслідкового

зв’язку між ними, не демонструє тиску на адресата, надає йому право

здійснити / не здійснити комунікативний акт.

В основі аналізу датива Е. Домбровської є принцип культурологічного

спостереження двох уявлень про внутрішній світ людини [370]. З одного

боку, людина – це розумна істота, яка має ментальне судження про дійсність,

контролює та скеровує свої бажання. Цей світ Е. Домбровська називає

моделлю «ремісника» (craftsman), із другого – психічний світ людини

пов’язаний із метафорою «контейнера» [388], де є переживання й оцінки (за

Е. Домбровською «ментальна арена» (mental arena)). Ці два світи зумовлені

культурним розумінням світу особи зі свідомим, раціональним й

ірраціональним, незбагненним. Е. Домбровська зазначає, що за помилки,

уявлення, несвідомі бажання та ілюзії відповідає ірраціональний складник,

тому ця сфера найчастіше концептуалізована відповідно до дативної схеми

[370, p. 26]. Наприклад, дієслова здаватися, видаватися вимагають

дативного оформлення експерієнцера: Мені здається, я знала Вас усе

102

життя. Дивне почуття, правда? (Мельник Я., «Далекий простір»); Ця Ваша

улюблена фраза, Клавдіє Іванівно, видається мені оригінальною (Шкляр В.,

«Тінь сови»). Такі висловлення звучать менш категорично, оскільки

нівелюють відповідальність мовця за його істинність. Адресант дбає про

збереження свого «обличчя» та негативного «обличчя» комунікативного

партнера: Даруйте, отче добродію, але се потроха, видається мені, ваша

помилка (Франко І., «Перехресні стежки»).

Значення давального суб’єкта полягає в тому, що дія стала можливою

тільки завдяки зовнішнім обставинам, які не залежать від волі експерієнцера.

Успішність дії не контрольована виконавцем, але узгоджена з його

бажанням. В. Казаріна зауважує, що «онтологічна природа стану конституює

відсутність вольової активності суб’єкта, його пасивність як одну з його

ознак, що визначає непрямий відмінок суб’єкта. Основним репрезентантом

пасивності, неволютивності є давальний відмінок. Це спеціалізована форма

для вираження суб’єкта, стан якого не залежить від бажання його носія» [146,

с. 171]. Відсутність вольової активності, пасивність суб’єкта вказує на

неучасника дії. Іменник або займенник виконує роль суб’єкта-носія певного

стану: Мені дійсно приємно з Вами пройтися (Ізотова А., «Закохані у

львівський дощ»).

Заслуговують на увагу висловлення побажання: щоб були мені здорові

/ щасливі / в настрої / міцні тощо з дативом, що позначає самого мовця:

Перш за все зичу Вам здоров’я – щоб були мені здорові і міцні, а Орчик щоб

швидко ріс і радував маму (Тисовська Н., «Останній Шаман»). Такі

конструкції мають значення щирості, сприяють зменшенню психологічної

дистанції між мовцями, активізують дискурc. Польська дослідниця Б. Рудзка-

Остин зазначає, що експлікація учасника комунікативного акту (поява його

на сцені) покликана посилити зацікавлення адресата повідомлюваним й

засвідчити дружні стосунки між інтерактантами [412, s. 122].

103

Увиразнюють значення зобов’язання, марковане давальним відмінком,

модальні слова (пора, час, треба): Тату, мені пора, я усіх вас люблю!

(З Інтернет-ресурсу). Давальний суб’єкта може мати значення непрямої

відмови: Мені додому треба, на понеділок уроки (Стельмах Я., «Вікентій

Прерозумний»); непрямого прохання: Нам би треба в окрузі лікарню та хоч

одного лікаря, бо до Берегова далеко (Дем’ян Л., «Крутогори Верховини»);

бажання: …нам би треба так пройти, щоб ні німців не зустріти, ні своїх

(Багряний І., «Людина біжить над прірвою»). У таких конструкціях датив

виконує ще одну функцію – локалізацію мети руху. Мовець висловлює план,

спрямований на зміну процесуальної ситуації, яка його не задовольняє. Цей

план реалізує бажання й нівелює первинне значення потреби, браку чогось.

А. Бонч-Осмоловська висловлення Х треба Y описує так: Стан Х, ситуацію з

Х буде оцінено незадовільно до того часу, доки не буде мати місце Y. Якщо

буде мати місце Y, то стан Х, ситуація з Х будуть оцінені задовільно [75,

с. 223–224]. У такий спосіб мовець приховує бажання й дає зрозуміти, що від

нього нічого не залежить, але було б добре, якби ситуація відбулася, дбаючи

про негативне «обличчя» адресата: Та що ж ми стоїмо тут на вулиці?

Заходьте до мене! Чайку вип’ємо, побалакаємо... – Мені треба йти. І,

взагалі, не подумайте, ради Бога!... – А, Клавдіє Петрівно! Та я не думаю

нічого, бійтеся Бога! Просто радий, що бачу Вас. І що... простили мені.

Адже простили? Га? – Мені час. На мене чекають. Прощайте! – А-а,

чекають... Ну, це інша річ. Та хіба «він» такий уже ревнивий?

Га? (Винниченко В., «Записки Кирпатого Мефістофеля»). Предикатив треба

маркує ситуацію необхідності, ще більше її посилює інтенсифікатор дуже в

другій реактивній репліці. Адресант, дотримуючись максим такту й

скромності, конструкцією мені треба йти імпліцитно повідомляє адресата: Я

заходити не буду. Категоричність висловлення мітигується, бо воно набуває

значення незалежної від волі відправника, можливо, некерованої, бажаної

необхідності, а не об’єктивної необхідності.

104

Отже, давальний відмінок як засіб вираження КВ виконує функцію

спрямованого звертання, увиразнює комунікативно-прагматичну роль

адресата, персональна сфера якого порушена й реалізована в часткових

значеннях давального об’єкта й давального суб’єкта.

2.3. Категорія особи

Дослідження мови як засобу спілкування в реальному функціюванні

вимагає врахування людського фактора, який є визначальним у

прагмалінгвістиці, де «суттєву роль відіграють прагматичні аспекти, що

безпосередньо стосуються відношення змісту вербальних одиниць і

висловлення загалом до учасника інтеракції та її умов» [70, с. 37].

Співвідношення мовець – адресат є визначальним у межах увічливої

ситуації спілкування. Категорія особи безпосередньо маніфестує зв’язок

мови й людини та репрезентує не тільки індивідуальні особливості

комунікантів, а й виконувані ними соціальні функції, а також національну

специфіку спілкування.

Згідно з науковою традицією, категорію особи насамперед аналізують

як граматичну категорію дієслова [86; 235; 250 та ін.]. Також указують на

специфіку вираження категорійних особових значень у межах особових

займенників і дієслівних форм [40; 212; 260 та ін.]. На сьогодні в

лінгвістичній науці склався третій підхід до категорії особи, яка має невласне

дієслівний характер: морфологічно виявляється в дієслові, але формується в

іменнику та займеннику, набуваючи функційно-семантичного статусу [74;

86; 135; 180; 212; 241 та ін.].

В україністиці описано реалізацію особових протиставлень через

систему граматичних категорійних значень у межах двох частин мови –

іменника й дієслова. Дослідники кваліфікують займенники як семантичну

групу займенникових іменників, у яких чітко розрізняють грамеми першої,

другої та третьої особи. Категорія особи реалізована в іменниках «у дещо

105

згорнутому вигляді» й виражена грамемами другої й третьої особи.

Спеціалізованою формою граматичного значення другої особи є кличний

відмінок, а спеціалізованою формою комунікативної функції об’єкта

повідомлення (третьої особи) – називний відмінок [295, с. 98–99]. Тому часто

вказують на міжчастиномовний характер категорії особи [70; 149; 152; 179;

238; 320; 384 та ін.], що є релевантним для дослідження.

Категорія особи за своєю структурою – тричленна: «адресант – адресат

– об’єкт повідомлення». Вона як засіб вираження КВ має складну лінгвальну

репрезентацію, що залежить від бажання адресанта досягти прагматичного

ефекту. Крім того, категорія особи демонструє, як поєднаний позамовний

об’єктивний зміст з «я» відправника.

У ввічливих висловленнях предикати імплікують позицію

комунікативних партнерів, висуваючи категорію першої особи мовця в

тематичну частину («я»-орієнтовані), а категорію другої особи адресата – у

рематичну: (Я) прошу Вас..., (Я) маю до Вас прохання... або ж, навпаки, тема

репрезентована другою особою адресата («ти / Ви»-орієнтовані), а рема –

першою особою адресанта: (Ви) будьте так ласкаві..., (Ви) зробіть мені

ласку.... На основі цього можна виділити висловлення, які реалізують

прагматичні функції в межах КВ.

«Я»-орієнтовані висловлення

Основним індикатором автономінації адресанта є особовий займенник

я та перформативна форма дієслів, що вказують на особу мовця й

конкретизують її: Я запрошую тебе в п’ятницю на свій день народження

(Ізотова А., «Закохані у львівський дощ»). Займенник першої особи однини є

центром граматичної категорії особи. Я – це активний суб’єкт, який діє,

пізнає, обмінюється думками, а отже, репрезентує понятійну основу цієї

прагмеми. Формально виражена чи імпліцитна наявність адресанта є

обов’язковою умовою комунікативного акту.

106

Одним з особливих прагматичних аспектів категорії особи є вживання

дієслівних форм першої особи в перформативних висловленнях: обіцяю,

клянуся, раджу, пропоную, дякую, вітаю тощо, оскільки персональна

семантика є необхідним і суттєвим компонентом змісту перформативності

[49, с. 301–310; 170, с. 163–165; 226, с. 136–138 та ін.]. Найчастіше в

ситуаціях подяки, привітання, обіцянки адресант виступає від власного імені,

і тому функцію граматичного індикатора цих увічливих конструкцій виконує

дієслово в першій особі однини: Я сердечно дякую всім вам – тим, хто брав

участь у цій багатомісячній боротьбі! (Чемерис В., «Генерали імперії»);

Сердечно вітаю Вас, вельмишановний Доровичу! (Смолич Ю., «Мир хатам,

війна палацам»). Іноді виникає ситуація, яка спонукає виражати вдячність,

вітання, побажання опосередковано: Високоповажний добродію! Прийміть

щиру подяку за Ваш авторський дарунок, переданий мені через добродія

Квітку (Леся Українка, Лист до Б. Грінченка); Олександро Михайлівно,

дозвольте привітати Вас із незаконним, але гарним, міцним шлюбом

(Винниченко В., «Записки Кирпатого Мефістофеля»). Інтенція адресанта

полягає в демонструванні глибокої поваги до адресата, тому важливим є

розрізнення категорії мовця й граматичної категорії особи. Майже в кожному

ввічливому висловленні задеклароване «я» відправника та його оцінка

ситуації й взаємин із комунікативним партнером, хоча не завжди виражена

граматична категорія особи: Чи можу я Вас, пані, запросити на першу

кадриль? – Пробачте, я вже запрошена на всі три кадрилі. – То, може,

дозволите, пані, запросити Вас на мазурку? – Будьте ласкаві, – коротко

відповіла Регіна, із королівською величністю кивнула головою (Франко І.,

«Перехресні стежки»). Ця діалогічна єдність складається з двох частин: в

ініціативній репліці першої частини виражені й категорія мовця, і граматична

категорія особи; в ініціативній репліці другої частини категорія мовця

виражена, а граматична категорія особи – ні. Увічливі формули Добрий день!

Спасибі! Будь ласка! тощо є мовленнєвими актами першої особи, але йдеться

107

лише про синтаксичну категорію особи, а граматична категорія відсутня,

вона «і не може бути виражена цими формулами, навіть імпліцитно, оскільки

це не дієслівні одиниці. А семантична категорія мовця їм властива: адже

Спасибі, Добрий день і багато інших формул – це висловлення від особи

мовця» [175, с. 105].

Для самономінації адресант (граматично – перша особа) з метою

підвищення тональності може подати особу дещо відсторонено, ставлячи її

на місце третьої й надаючи висловленням ілокуції описовості. Такі

комунікативні акти характерні для епістолярного стилю: Лишаюся, з щирою

повагою, ваш покірний слуга... (Загребельний П., «З погляду вічності»).

Здебільшого транспозиція категорії першої особи характеризується ознакою

застарілості, вузької сфери вживання. У сучасному мовленні таке вживання

можливе тільки в контексті жарту або іронії [344, с. 17]. До цієї групи

зараховують усталені сполучення слів, які співвідносять дію з відправником:

автор цієї статті; ваш співрозмовник, а також займенникові й дієслівні

форми першої особи множини в непрямому значенні, так зване «авторське

ми»: Маємо надію, що наші рекомендації стануть Вам у нагоді (З Інтернет-

ресурсу). У науковому й публіцистичному стилях перевагу надають

займеннику ми в різних відмінкових формах (ми дослідили, нами досліджено,

нам варто дослідити) та співвідносному з ним присвійному займеннику (на

нашу думку, у нашому дослідженні). У такий спосіб автор намагається

приховати себе з-поміж інших дослідників, на чий авторитет покликається.

Недоречним є вживання займенника ми в розмовно-побутовому мовленні,

оскільки його трактують навпаки – як вияв «особливої самопошани,

чванливості, пихи» [287, с. 278].

До вербальних індикаторів КВ слід зарахувати й дієслова, ужиті в

першій особі множини інклюзивного значення, що об’єднують суб’єкта й

адресата мовлення: Зайдімо на чашечку кави (Шкляр В., «Ностальгія»);

Посидьмо, Антоне Никандровичу, – запрошує Полуниця, – Посидьмо,

108

погомонимо; що нового в світі? (Барка В., «Рай»). У таких висловленнях

дієслівна форма має два значення: грамему адресатності та грамему

множинності, оскільки вказує на віднесеність дії до сукупності його суб’єктів

[260, с. 239]. Форма дієслова першої особи множини маркує адресанта як

співучасника інтеракції. Тобто разом з адресатом мовець трактує й себе як

виконавця дії, демонструючи солідарність і власне ставлення до

повідомлюваного, зменшуючи дистанцію й реалізуючи стратегії позитивної

ввічливості. Прагматичне значення ми-номінації можна описати так: Я

говорю Вам, щоб Ви знали, що ми будемо діяти (діємо) разом, ми солідарні.

В. Шинкарук кваліфікує ми-номінацію як засіб об’єднання себе в адресантній

функції з іншою особою [346, с. 58]. Такі мовленнєві акти характерні для

офіційного спілкування, у них форма наказового способу дієслова

десемантизована, а тому висловлення звучить увічливіше й поштивіше.

Слушно зазначає О. Єсперсен: «Там, де в наказовому способі ми знаходимо

першу особу множини…, ця перша особа власне має значення дій ти, і я

теж дію, так що наказовий спосіб належить до другої особи» [129, с. 249],

тобто дієслова першої особи множини є засобами КВ, оскільки імпліцитно

виражають значення другої особи. Їхнє вживання зумовлене ситуацією

спілкування, соціальним статусом учасників інтеракції, а також традиціями:

Хай славиться наш добрий князь Ярослав! Будьмо! (Загребельний П.,

«Диво»). Займенник ми є індикатором увічливої адресатності, позитивної,

солідарної ввічливості з двовекторною орієнтованістю (на мовця й на

адресата). Умовою вживання є спільний фонд знань, поглядів та переконань.

Така адресатність у лінгвістичній літературі отримала назву ритуальної [25;

212; 320 та ін.]. До неї належить авторське «ми», скромне «ми»,

представницьке «ми», величальне «ми», іронічне «ми» тощо. Займенник ми

демонструє «повагу до співрозмовника, дотримання власної гідності» [254,

с. 5]. Перша особи множини має значення ввічливого спонукання,

запрошення, заклику, упевненості, надії, сподівання, мольби: Сергію

109

Олексійовичу, я дуже Вас прошу: зустріньмося сьогодні ввечері у Вас удома

(Омела М., «Мертва кров»); Ану, сядьмо та відпочиньмо трохи на галявині

(Антоненко-Давидович Б., «Здалека і зблизька»).

Іноді відбувається поєднання мовця й адресата – виникає так зване «ми

спільне». Така транспозиція особового займенника можлива, коли, замість

називання адресата за допомогою займенника другої особи (ти / Ви), мовець

уживає гоноративний займенник ми. Це поєднання відбувається тільки з

доброї волі адресанта, якщо він залучає адресата до своєї приватної сфери,

чим загрожує своєму негативному «обличчю». Як слушно зазначає

Ю. Апресян, такі висловлення «мають значення співпереживання» [9, с. 97].

Лікар до пацієнта: Доброго ранку! Як ми себе почуваємо? (Панч П.,

Оповідання); директор до працівника компанії: На якому етапі створення

проекту ми зупинилися? (З Інтернет-ресурсу). У подібних висловленнях

демонстровано й участь, і співпереживання – «ми разом», а тому

збільшується рівень увічливості та емпатії. В. Хімик зазначає, що

«вираження уявної співучасті стало своєрідною формулою, граматичною

ідіомою в мовленні представників соціально-активних професій (офіціантів,

міліціонерів, слідчих, продавців, перукарів тощо), які за специфікою праці

повинні постійно апелювати до адресата із запитаннями, пропозиціями,

спонуканнями» [320, с.121]. Некатегоричним спонуканням до дії адресант

демонструє готовність прийти на допомогу.

«Ти / Ви»-орієнтовані висловлення

У комунікативному акті беруть участь щонайменше два учасники.

Мовленнєва взаємодія стає можливою завдяки використанню адресантом

особливих одиниць, які є засобом формальної репрезентації адресата.

З-поміж них: категорія особи, що маркує в інтеракції різноманітні ситуації,

зокрема ввічливе спілкування. Форми другої особи однини й множини

демонструють повагу до комунікативного партнера, свідчать про культуру

адресанта й, узгоджуючись з особовими займенниками ти / Ви, є ядром

110

категорії особи, пор.: (Ви) Хочете ще погуляти? – (Ти) Хочеш ще погуляти?

Крім того, форми другої особи виконують прагматичні функції: дейктичне

позначення мовця й демонстрування соціальних взаємин [64].

Як відомо, однією з основних умов увічливого спілкування є

збереження «обличчя» співрозмовника. Тому важливо визнати роль категорії

особи як одного із засобів побудови ефективної комунікації, тобто створення

позитивного клімату в межах визначеної конситуації. Офіційне

контактування вимагає вживання кодифікованих норм, у неофіційному –

можна спостерігати спрямування нормативності в бік варіативності

індикаторів. Створюють ситуативні моделі, важливу роль у яких відіграє

індивідуалізація, експресія, творчість. Установлення особистих взаємин

відбувається за участі адресанта й адресата, конкретизованих у просторі й

часі, що вказує на дейктичний характер займенників.

Уживання другої особи однини / множини зумовлене прагматичними

пресупозиціями: а) соціальний статус («вищий», «нижчий», «рівні»);

б) ситуація спілкування (офіційна – неофіційна); в) рівень знайомства

(знайомі – малознайомі – незнайомі); г) вік («молодший», «старший»).

Комунікативний акт здійснюється в симетричних / несиметричних ситуаціях,

у різних сферах: адміністративно-правовій, професійній, соціально-

побутовій, соціокультурній, родинній [263, с. 52]. На соціальному рівні

відбувається взаємодія учасників інтеракції, для яких характерна соціально-

ситуативна нерівність, на психологічному – міжособистісні ситуації

взаєморозуміння між комунікантами [328, с. 54]. Вибудовуючи мовленнєвий

акт, адресант зіставляє «ознаки адресата зі своїми, надає перевагу тим

засобам, які в момент комунікації є соціально й ситуативно важливими для

їхніх взаємин» [294, с. 68]. У процесі ввічливої комунікації відправник

ураховує статус співрозмовника: Чи дозволите на хвилинку Вас відволікти

від справ?; соціальні ролі: Я заходжу за тобою. Вечір ми проведемо разом

(друзі); сферу інтеракції: Просимо пана директора завітати до нас!

111

(професійна); Просимо дорогих гостей до хати! (соціально-побутова);

тональність спілкування: Ваш сьогоднішній виступ був чудовий! (увічлива);

Зробіть це на понеділок, будь ласка! (нейтральна); Кого я бачу?!

(фамільярна).

В українській мові найпоширенішим засобом номінації адресата є

займенникові та дієслівні форми другої особи. В однині вони співвідносять

дію з одиничним адресатом й індивідуалізують особу співрозмовника: Зараз

я ввійду, а ти любісінько підеш за мною. (Авраменко О., «Заборонені чари»).

На знак демонстрування шанобливого ставлення до адресата в українській

лінгвокультурі можливе вживання у звертанні до одного адресата форми

другої особи множини, тобто звертання на Ви, так зване «Ви ввічливе»,

«множина шани»: Розумію, колего, розумію Вас. Але кріпіться! (Антоненко-

Давидович Б., «За ширмою»).

Нейтрально-ввічливий займенник ти та гоноративний займенник Ви є

індикаторами вираження ставлення мовця до адресата. Н. Формановська

пропонує узагальнену класифікацію індикаторів звертання до другої особи

однини: займенник ти вживають до «добре знайомого адресата, у

неофіційному спілкуванні, за умови дружнього, інтимного, фамільярного

контактування, до рівного й меншого (за віком, статусом)» [314, с. 244], а

займенник Ви – до «незнайомого адресата, в офіційному спілкуванні, за

умови підкреслено ввічливої комунікації, до рівного й вищого (за віком,

статусом)» [314, с. 244]. Уживання займенників другої особи залежить від

умов спілкування, соціального статусу, вікових та гендерних характеристик

мовців тощо. У процесі звертання актуалізуються відмінності у вживанні

займенника другої особи однини ти й гоноративного займенника другої

особи множини Ви, пор.: Ти маєш гарний вигляд сьогодні. – Ви маєте гарний

вигляд сьогодні. О. Бондарко зазначає, що за таких умов «відбувається

пересічення семантичної категорії персональності з прагматичною

категорією ввічливості» [70, с. 38].

112

«Ти / Ви»-орієнтовані висловлення узгоджуються з формою дієслова:

матеріально виражені дієслівні закінчення репрезентують значення

граматичної категорії особи, що вказує на їхній особливий статус. Так,

дієслова у формі другої особи однини будеш, хочеш тощо реалізують

грамему особи [260, с. 239], яка маркує суб’єктивність висловлення мовця й

спрямованість на адресата та посвідчує близьку соціальну дистанцію.

Функціювання такої дієслівної форми «у висловленні передбачає ситуацію

адресатності, пов’язану зі спонуканням до отримання інформації з

темпоральною віднесеністю до попереднього часу без обов’язкової

локалізованої дії в часі та вказує на рівні статусні ранги співрозмовників»

[294, с. 56].

Інтерактанти в українській комунікативній культурі в межах

адресантно-адресатної ситуації перебувають у взаєминах, маркованих

нейтрально-ввічливим займенником ти. Важливо, що цей індикатор є не

тільки засобом звертання, але також указує на можливість утручання в

персональну сферу комунікативного партнера або визначає межі, до яких

співрозмовники можуть наблизитися. Звертання на ти є засобом вираження

КВ, який указує на прагматичну рівність, паритетність, а також репрезентує

двосторонню згоду на втручання в персональну сферу іншої особи. Цілком

справедливо стверджує В. Храковський, що «традиційне міркування, за яким

у звертанні до однієї особи форма множини, на відміну від форми однини, є

ввічливою, не відповідає реальності. У кожному комунікативному акті вибір

однієї з двох форм мотивований правилами мовного етикету, і в цьому

значенні й форма однини і форма множини однаково ввічливі» [322, с. 277].

Займенник ти маркує близькі стосунки, повагу, є цілком доречним у

неофіційному спілкуванні. На ти спілкуються між собою товариші, колеги,

друзі, брати й сестри, подружжя [278, с. 10]. Тобто вживання займенника ти

є оптимальним у ситуації родинного спілкування (родинна спільнота):

Може, уже ти, зовице люба, стала володаркою терема сього? (Білик І.,

113

«Меч Арея»). Через деякий час на ти можуть звертатися один до одного

свати: Здрастуй, свахо! Чи приймеш до хати? (Карпенко-Карий І.,

«Хазяїн») або залишатися на Ви: Як вас Бог милує,свате?.. Що там сваха? А

моя Зінька?.. Та сідайте ж бо! – припрошувала Хима (Коцюбинський М.,

«Тіні забутих предків»). Це зазвичай залежить від позамовних чинників, хоча

на початку знайомства спілкуються переважно на Ви: Та випийте-бо, свахо,

більше! Невже оце Ви стільки зоставляєте на сльози (Нечуй-Левицький І.,

«Кайдашева сімʼя»). На ти звертаються один до одного комунікативні

партнери в ситуації «Друзі наших друзів є нашими друзями» (товариська

спільнота): Приємно познайомитися! Стільки чув про тебе гарних слів! У

такий спосіб мовець дбає про «вираження позитивного ставлення до подій,

їхніх елементів чи аспектів здійснення, до осіб, які беруть участь у

спілкуванні» [246, с. 60].

Цікавим видається факт, що в польській традиційній та електронній

кореспонденції форми особових займенників у звертанні до адресата пишуть

із великої літери, демонструючи повагу до адресата: Napisz, co Ty o tym

myślisz. Pozdrawiam Cię gorąco (З Інтернет-ресурсу). Цього вимагає максима

скромності, одна із засад якої полягає в демонструванні шанобливого

ставлення до адресата з одночасним применшенням ролі власної особи. Крім

того, із великої літери пропонують писати також присвійні займенники: Z

poważaniem, Twój kolega Marek (З Інтернет-ресурсу). Займенник Ту з великої

літери пишуть в інструкціях, формулярах, різноманітних анкетах, гаслах

реклам тощо. Це свідчить, з одного боку, про демократизацію форм

увічливості (звертання на ти), а з другого – про надання цим формам

відтінку ґречності (уживання прописної букви). У листуванні українських

письменників, користувачів Інтернету теж помічено зразки написання

займенника ти та його форм із великої букви: Мамо, дорога! Дякую Тобі за

лист (лист О. Ольжича батькам); Дякую Тобі, коханий, за те, що Ти даруєш

мені такі чудові та неповторні миті мого життя (З Інтернет-ресурсу);

114

Дорога, Марійко! Щиро дякую Тобі за листа. Я обов’язково молитимусь за

здоров’я Твоєї матусі. Проситиму в Бога допомоги Вашій сім’ї. Та й Ти не

нехтуй святою молитвою, надійся на Бога й він неодмінно допоможе у

важку хвилину (З Інтернет-ресурсу). Таке графічне виокремлення демонструє

до адресата повагу, зумовлену максимами ввічливості, тому може мати

тенденцію до свого поширення в українській комунікативній культурі. Отже,

займенник ти маркує нейтрально-ввічливе спілкування в межах родинної та

товариської спільноти.

Гоноративний займенник Ви маніфестує зменшення втручання в

персональну сферу адресата. На Ви звертаються до незнайомого, старшого за

віком, посадою співрозмовника, в офіційному спілкуванні [208; 254; 314 та

ін.]. Ця прагмема є національно маркованим індикатором української

ввічливості. Як переконливо зазначає О. Миронюк: «…розвиваючись у

річищі європейської традиції, де повага до особистості є невід’ємним

показником культури, українська мова має достатню кількість лексико-

граматичних засобів для вираження найкращих стосунків між людьми, що й

дало їй змогу на певному етапі свого історичного розвитку надати етикетних

функцій займенникам ми, ви, вони» [208, с. 63].

Увічливу функцію Ви-форм пояснюють два лінгвальні факти: по-

перше, протиставлення значення однини й множини, які закріплені в мовній

системі; по-друге, уживання форми множини в невластивому їй значенні

однини. Ця прагмема демонструє повагу до співрозмовника, сприяє

дотриманню дистанції між учасниками комунікативного акту: Прийміть мої

вітання! Проходьте, будь ласка! Будьте здорові! Як поживаєте?

Спеціаліст із мовного етикету Н. Бабич зазначає, що вживання

гоноративного займенника Ви щодо одного адресата функціює автоматично

як факт мовленнєвий і психологічний (ти – ближче, інтимніше, Ви –

увічливе, шанобливе) [18, с. 37]. Займенник Ви, його відмінкові форми (Вас,

Вам, Вами) та відповідні присвійні займенники (Ваш, Ваша, Ваше, Ваші)

115

уживають як самостійно: Ви успішно виконали завдання!, так і в поєднанні з

власними чи загальними іменниками у звертанні до співрозмовника: Ви,

шановний архітекторе, успішно виконали завдання! Ця прагмема вимагає

узгодження у спільних категоріях слів, із якими вони пов’язані граматично й

семантично на рівні дискурсу. Особові закінчення дієслів у формі

теперішнього й майбутнього часу дійсного способу й у формі наказового

способу дублюють особу, виражену займенником, пор.: Вибачте, Ви не

підкажете, як я можу дізнатися про стан одного хворого? (Баграт Л.,

«Зло») – Вибачте, не підкажете, як я можу дізнатися про стан одного

хворого? Із погляду прагматики такі висловлення не передбачають

займенника Ви, оскільки лексема вибачте виконує апелятивну функцію, тому

опускання особового займенника є цілком умотивованим. Увічливе

спілкування маркує дієслово з флексією -ете (не підкажете). Змістове

наповнення фрази однакове в обох ситуаціях, але в остання звучить

динамічніше. В імперативних висловленнях гоноративний займенник Ви

зменшує категоричність, мітигує наказовість, пор.: Ми звернулися через

газету до читачів: пишіть про все, що вас хвилює, не бійтеся критичного

слова, пишіть правду, яка вона є (З Інтернет-ресурсу). – Ви пишіть про все,

що вас хвилює, не бійтеся критичного слова, пишіть правду, яка вона є. В

останньому висловленні особовий займенник, виконуючи функцію

звертання, надає йому ввічливого звучання, навіть у поєднанні з

імперативом. Тому вживання займенників другої особи в поєднанні з

дієслівною формою наказового способу другої особи спричиняє зменшення

сили спонукання, надаючи йому значення прохання, а не вимоги.

Гоноративні займенники характерні для багатьох мов, але також мають

і національну специфіку. Давньою рисою українського мовного етикету є

звертання до батьків на Ви: Коли б Ви, мамо, знали, як чудно звуть Кавунову

наймичку… (Нечуй-Левицький І., «Кайдашева сім’я»); А хіба Ви, тату,

бачили ракету? (Гончар О., «Тронка»). Варто зазначити, що такі звертання

116

зникають з ужитку в українському середовищі. Це зумовлено

демократизацією суспільства, що потверджується думками на зразок «батьки

близькі мені люди», «у нас із батьками довірливі (європейські) стосунки»,

тобто займенник ти є мірилом близькості стосунків.

В україністиці утвердилася думка, що зміщення особових площин:

звертання до адресата (другої особи), як до третьої, типове для польської,

чеської, шведської та інших мов, невластиве для української [254; 278 та ін.].

Насправді ж, дискурсивна практика цю думку заперечує, і не тільки в

сучасному живому мовленні, а й у творах художньої літератури ХХ–ХХІ ст.:

Якби так пані позволили, то я б могла знайти відповідне товариство для

панєнки (Леся Українка, «Приязнь»); Може б, пані дозволили зіграти цю

п’єсу мені? (Шевчук В., «Три листки за вікном»); То пан генеральний

менеджер покаже мені своє виробництво? (Брати Капранови, «Розмір має

значення»); Що пані бажає? – Пані бажає мартіні, але прийшла по

хлібчик… (український анекдот). Ідеться про те, що в прономінальній системі

української мови простежується ще один займенниковий показник

увічливості, який має тенденцію до поширення, можливо, під впливом інших

мов, і насамперед польської, де таке вживання є нормативним. Для

полоністики цей факт є настільки очевидним, що Р. Гуща зараховує лексеми

пан, пані до гоноративних займенників [384], К. Пісаркова розглядає їх як

займенники в лапках [410], З. Тополінська стверджує, що йдеться про

транспозицію: «такі слова мають вираження третьої особи, а значення

другої» [419, s. 90].

Видається, що варто спробувати довести займенниковий статус

гоноративів пан, пані в українській мові, а це уможливить розгляд лексем

пан, пані як гоноративних займенникових іменників.

Більшість учених прихильна тієї думки, що займенники репрезентують

закритий клас [240; 295 та ін.]. Змінюються тільки їхні прагматичні функції,

граматичний статус та особливості вживання, а тому слід з’ясувати, з одного

117

боку, специфіку функціювання іменників пан, пані та, із другого – їхніх

лексико-граматичних омонімів – індикаторів КВ. Задля доведення

запропонованої гіпотези скористаємося такими лінгвістичними прийомами.

По-перше, використання прийому синтаксичного поширення дає

підстави вважати, що гоноративні займенникові іменники пан, пані не

можуть поєднуватися з вказівними займенниками той, та, пор.: Може, пані

бажає щось купити? Шкіра, взуття, сукні, парфуми? (Романчук Л.,

«Софія»). – *Може, та пані бажає щось купити?

По-друге, прийом підстановки потверджує синонімію прагматичної

функції гоноративів до цих прагмем: Може, пані бажає щось купити? →

Може, Ви бажаєте щось купити? Треба наголосити на специфіці

синтаксичного зв’язку між займенником і формою дієслова: гоноративний

займенник Ви передбачає зміну особової форми дієслова бажаєте, що має

значення другої особи множини шани. Гоноратив пані формально позначає

третю особу, але має значення другої, бо спрацьовує прагматично-

ситуативний фактор: ти – тут – тепер, де ти ввічливо марковане лексемою

пані.

В іншій ситуації, коли немає потреби впливу на адресата, а йдеться про

звичайний опис фрагменту дійсності, гоноратив не виконує прагматичної

функції, а демонструє значення третьої особи. Цей факт потверджує й

прийом підстановки, пор.: Може, та пані бажає щось купити? → Може,

вона бажає щось купити?, де обидва варіанти зберігають значення третьої

особи. У цьому й полягає суттєва відмінність між прагматичною

займенниковою функцією лексем пан, пані й іменниковою.

Отже, у ввічливих висловленнях на зразок: То, може, пан буде такий

ласкавий і допоможе дізнатися, чи є тут мій тато? (Гуменюк Н., «Вересові

меди»); Чи не могла б пані позичити мені праску? (Самбук Р., «Марафон

завдовжки в тиждень») ідеться про контекстуально зумовлену дейктичну

118

функцію лексем пан, пані (указівка на адресата – Ви). Цей факт є ще одним

доказом репрезентації специфічних ознак займенника як частини мови.

Принагідно зазначимо, що порівняно з українською, польська мова не

має гоноративного займенника Ви, його функцію перебирають на себе

лексеми Pan, Pani: Proszę Pana, czy mógłbym Pana o coś zapytać?, а польський

wy має тільки значення множинності, тому відсутня графічна маркованість

*Wy. Є очевидним, що українській мові притаманні різноманітні форми

ввічливого звертання, пор.: Чи пан любить музику? (Зінченко О., «Година

папуги»). – Чи Ви любите музику? Унаслідок цього постає питання, чи ці

висловлення можна вважати абсолютними синонімами, чи вони

репрезентують різні рівні ввічливості? Прийоми експериментальної

перевірки посвідчують таке: у першому випадку простежено тісний

взаємозв’язок гоноративного займенникового іменника пан із присудком і

неможливість елімінації без зміни значення, пор.: Чи пан любить музику? –

Чи любить музику? (питання хто?), а також неможлива заміна

гоноративного займенникового іменника пан іншим засобом: Чи директор

любить музику? (значення третьої особи – він). Удаючись до прийому

підстановки в питанні Чи пан директор любить музику? (можливі обидва

значення – друга або третя особа) і його нової репрезентації у формі Чи Ви

любите музику?, є очевидним, що гоноративний займенник Ви може

опускатися без зміни значення висловлення, а також без зміни особи): Чи

любите музику? Це теж репрезентує своєрідний займенниковий статус

лексем пан, пані в українській мові. Можна стверджувати, що висловлення з

гоноративами пан / пані демонструють вищий рівень увічливості в

українській мові: Може, хай би пан спочатку замовив собі каву з десертом?

(Іванцова М., «Живі книги»). У такий спосіб збільшується соціальна

дистанція між співрозмовниками, адресатну одиницю сприймають

відсторонено, а тому більш поштиво. Ця прагмема демонструє не тільки

119

повагу до адресата, але й вказує на те, що він її вартий, тобто йдеться про

різні рівні ввічливості.

Визнаючи певний вплив польської мови на українську, зазначимо, що

на українському ґрунті такі прагмеми мають ще одну тенденцію, яка не

зафіксована в польському узусі – це вживання третьої особи множини (вони)

разом із гоноративними займенниковими іменниками пан, пані: Чи пані

Софія певні, що та молода дівчина є цілком… надійна (Романчук Л.,

«Софія»); Дарують пан, але я пана не розумію (Франко І., «Украдене

щастя»); Нехай пані дозволять мені краще взяти її на руки: тут щохвилини

можна зірватися (Старицький М., «Кармелюк»). Виникає транспозиція

особових площин: третя особа множини вживається в значенні другої особи

однини, надаючи висловленню відтінку гіперувічливості. Вона можлива за

умови маркованості ознаками персональності, адресатності й увічливості, що

й викликає нейтралізацію типового для третьої особи значення «неучасника

акту комунікації» [25, с. 198]. Мовець у такий спосіб, апелюючи до

конкретного адресата, демонструє повагу та пошану, хоча іноді такі

висловлення можуть мати значення іронії, жарту: Пані просять пити чай.

Усе сказане вможливлює диференціацію рівнів української ввічливості

за граматичними ознаками, насамперед за категорією особи:

нейтрально-увічливий: Що ти мені порадиш?

увічливий: Що Ви мені порадите?

дуже ввічливий, поштивий: Що мені пані порадить?

гіперувічливий: Що мені пані порадять?

Висновки до другого розділу

Удаючись до мовних ігор з граматикою, інтерактанти реалізують

релевантні для ввічливості стратегії й тактики комунікативної поведінки,

метою якої є збереження позитивного й негативного лику співрозмовника.

120

Найтиповішими морфологічними іменними індикаторами вираження КВ в

українській мові є:

1. Кличний відмінок, виражаючи значення привернення й підтримання

уваги – його первинних категорійних ознак, особливо вирізняється з-поміж

інших прагмем на позначення ввічливості. У низці цих словоформ можливе

виділення на основі соціальної дистанції дистантних і контактних вокативів,

уживання яких зумовлене реалізацією стратегій позитивної й негативної

ввічливості та комунікативно-прагматичними пресупозиціями. Значення

вокативних прагмем посилюють інтенсифікатори (атрибутивні поширювачі,

присвійні займенники, суфікси, частки, повтор, інверсія, градація).

2. Давальний відмінок, корелюючи з кличним, репрезентує ввічливу

адресатність, маркує дотримання дистанції через можливість розширення

персональної сфери учасника інтеракції. Датив залежить від дієслова,

семантика якого є визначальною для виокремлення значень прагмеми. У

межах КВ первинним значенням давального відмінка є комунікативно-

прагматична роль учасника інтеракції, що реалізована в часткових смислах

адресата й бенефіціанта (об’єктно-адресатне значення) та експерієнцера

(суб’єктне значення).

3. Категорія особи на тлі ввічливого спілкування реалізується формами

«я»-орієнтованих і «ти / Ви»-орієнтованих висловлень. Займенник ми є

індикатором увічливої адресатності з двовекторною орієнтованістю (на

мовця й на адресата). Словоформи на позначення третьої особи виконують

дейктичну функцію, типову для займенників другої особи. Транспозиція

категорії особи, зокрема третьої у функції другої, адресатної, спричинила

виділення декількох рівнів увічливості в українській комунікативній

культурі: нейтрально-ввічливого, увічливого, дуже ввічливого (поштивого),

гіперувічливого.

Основні положення розділу висвітлено в одноосібних публікаціях

автора [32; 63; 64; 65].

121

РОЗДІЛ 3

МОРФОЛОГІЧНІ ДІЄСЛІВНІ ІНДИКАТОРИ

ВИРАЖЕННЯ КАТЕГОРІЇ ВВІЧЛИВОСТІ

3.1. Категорія способу

Функційний та прагмалінгвістичний підходи до опису мовних явищ

передували якісно новому, подекуди суперечливому дослідженню

комунікативно зорієнтованої категорії способу, яка за допомогою дієслівних

форм репрезентує визначене адресантом відношення висловлення до

дійсності, а також ставлення до адресата. Традиційно її розглядають як

трикомпонентну категорію, що складається з грамеми дійсного, умовного та

наказового способів [41; 86; 119; 120; 295 та ін.]. Український мовознавець

І. Вихованець умотивовує безпідставність виділення грамеми дійсного

способу, оскільки це «породило парадоксальне співвідношення категорій,

суть якого полягала в тому, що категорія часу займає якесь «подвійне»

граматичне положення, маючи ознаки автономної й неавтономної одиниці. З

одного боку, вона членується на грамеми теперішнього, минулого й

майбутнього часу, а з другого – сама входить у ролі підпорядкованої одиниці

(грамеми) в категорію способу…» [88, с. 95–96]. В українському

мовознавстві категорія способу є чотирикомпонентною: об’єднує грамему

умовного способу, що передає значення гіпотетичної дії чи гіпотетичного

процесу й стану, та грамеми наказового, спонукального й бажального

способу, що виражає значення бажаної дії чи бажаного процесу й стану з

різним рівнем апелятивності, ці значення залежать від мовця й виконують

комунікативну функцію [167; 295 та ін.]. За допомогою прагмеми способу

адресант висловлює своє ставлення до мовленнєвої ситуації, позначуваної

цим дієсловом, повідомляє про ймовірність здійснення дії адресатом, указує,

чи є вона для нього бажаною, оцінює її тощо: Будьмо знайомі! Я хотів би

запросити Вас… Гадаю, ми ще побачимося, вельми вдячний за товариство,

122

було дуже приємно, веселих свят! (Андрухович Ю., «Рекреації»). Важливо

зазначити, що у ввічливому комунікативному акті категорія способу

репрезентує результат взаємодії інтенцій учасників інтеракції, а не тільки

інтенцію мовця. Наша позиція суголосна з міркуванням Я. Єремєєва, що

«інтенція адресата у процесі спілкування не менш важлива за інтенцію

мовця. І тільки за умови їхньої ефективної реалізації можливий очікуваний

адресантом результат – виконання комунікативним партнером тієї чи тієї дії»

[122, с. 109]. Категорія способу як засіб вираження КВ безперечно цікава для

українстики, оскільки вербальна репрезентація ввічливості впливає на зміну

ментального, психічного, а також емоційного стану співрозмовників.

Специфіка умовного способу полягає в тому, що він відображає

здатність людини виражати альтернативні судження, робити висновки.

О. Падучева наголошує на його релевантності канонічній мовленнєвій [225],

тобто передбачає наявність адресанта й адресата в контексті спілкування, що

імітується й у кореспонденції. Із погляду вираження форма умовного способу

– це аналітична структура, утворена поєднанням дієслова у формі,

співвідносній із минулим часом, й аналітичного елемента б (би), який часто

називають часткою. І. Вихованець називає б (би) «субморфемою складної

аналітико-флексійної будови», оскільки «елемент б (би) демонструє

семантику умовного способу не сам, а в поєднанні з флексією на позначення

минулого часу. Специфіка б (би) реалізована саме в тому, що цей елемент є

частиною, щоправда основною, складної аналітико-флексійної морфеми…»

[88, с. 97].

Крім загального значення умовного способу – ірреальності, винятком є

вживання форм умовного способу дієслів волевиявлення, можливості,

повинності, а також дієслів, які позначають мовленнєві процеси в першій

особі однини з метою зменшення категоричності [62, с. 364]. В. Русанівський

зазначає, що ірреальні дії «обов’язково пов’язані з оцінкою ситуації, у якій

вони перебувають, і демонструють одночасно побажання чи наказ, указують

123

на сумнів особи-мовця щодо їхнього виконання тощо. Тобто всі ірреальні дії

в структурі складних кондиційних утворень, пов’язані з оцінкою характеру

зв’язку дії з діючою особою або предметом: ти пішов би й зробив би (умова),

коли б ти пішов, то зробив би (указівка на умову, за якої може бути виконана

одна з дій)» [302, с. 636]. Як зазначає Т. Ларіна, дієслова «умовного способу

репрезентують передбачуваність, гіпотетичність з боку мовця, яка відсутня в

індикативних дієсловах, а тому зменшують категоричність висловлення»

[184, с. 274]. Спеціаліст з граматики О. Ісаченко з-поміж висловлень

умовного способу виділяє «стереотипні формули, які демонструють увічливе

побажання»: Мені б хотілося Вам сказати та Я попросив би Вас [144, с. 515].

У зв’язку із цим семантична, прагматична та комунікативна специфіка

умовного способу потребує детального дослідження як засобу вираження КВ,

зокрема зменшення категоричності: Я б рекомендував Вам... Я б радив Вам…

Я просив би… Ця прагмема імплікує можливість невиконання адресатом

каузованої дії, а тому «використовується для експлікації спонукань не

маркованих, як авторитарні» [143, с. 183–184].

Прагматичне значення умовного способу репрезентують:

1. Висловлення з дієсловами на позначення різноманітних мовленнєвих

дій (попросив би, сказав би, радив би, запропонував би тощо). Ірреальна

граматика маскує справжню мету, дотримуючись стратегії

опосередкованості, пор: Я би радив Вам, в інтересах служби, для Вашого

власного добра, оженитися (Франко І., «Украдене щастя»). – Я раджу Вам

в інтересах служби, для Вашого власного добра, оженитися. Ці

комунікативні акти мають однакове значення, але різну інтенцію.

Прагматичне завдання першого (форма умовного способу) – висловити

думку, не образивши почуття адресата (негативна ввічливість), а також

зменшити втручання в його персональну сферу. Такі конструкції експлікують

пом’якшення категоричності, а тому й увічливе звучання рекомендації.

Р. Брехт зазначає, що «ірреальність, яка реалізується в реченнях елементом б

124

(би), полягає в пом’якшеному, некатегоричному способі вираження, що є

однією з функцій умовного способу» [76, с. 107]. Відомий лінгвіст

Ю. Апресян наголошує, що перформативні вживання умовного способу

знаходяться «не у сфері семантики виду, часу чи способу, а у сфері

прагматики й полягають в індикації різного рівня ввічливості [13, с. 208].

Тому ця прагмема найбільш увічливо реалізує форму прохання, пор.: Я

просив би, щоб у разі потреби Ви замовили за мене словечко перед королем

(Литовченко Т., «Орлі, син Орлика»). – Я прошу, щоб у разі потреби Ви

замовили за мене словечко перед королем.

Стереотипні конструкції, які містять дієслова умовного способу,

відображають цілком реальну вербальну дію, спрямовану від «я» до «ти»,

«тут» і «тепер»: Я б радила Вам опам’ятатися, пане (Шевчук В., «Птахи з

невидимого острова»); Я запропонував би Вам цей коктейль (Андієвська Е.,

«Герострати»). Висловлення від першої особи з прагмемою умовного

способу завжди інформують про певну комунікативну дію адресанта та про

його інтенцію. Вербальна дія поради, вибачення, запрошення є реально

здійсненною, але модифікована комунікативна мета – зменшення

категоричності й збільшення рівня ввічливості. Сила перформативності в

таких висловленнях настільки велика, тобто реалізація слова-дії «тут» і

«тепер» між «я» і «ти» настільки важлива, що ця прагмема не скеровує їх у

план ірреальної модальності, а тільки маніфестує ставлення до

комунікативного партнера. Тому прагмема умовного способу вможливлює

моделювання ввічливих мовленнєвих актів прохання, поради, рекомендації,

подяки тощо.

2. Конструкції з дієсловами хотіти, могти. Адресант конвенційним

кліше Я хотів би (хотіла б) … актуалізує свою незначну прагматичну

позицію, збільшуючи комунікативну позицію адресата: Я хотів би

висловити Вам подяку! Я хотіла б поцікавитися, де можна дізнатися про

наступний семінар пана професора (З Інтернет-ресурсу). Уживання

125

прагмеми умовного способу як засобу вираження КВ маркує гіпотетичну дію

зі значенням бажання або можливості. Частота вживання форм умовного

способу дієслова хотіти пов’язана з тим, що для нього характерне

«діалогічне вживання» [120, с. 60], де умовний спосіб пом’якшує

повідомлення про бажання, а дієслово хотіти мітигує категоричність, пор.: Я

хотів би порадити Вам. – Я б порадив Вам. – Я раджу Вам. Я б хотів ще

побути з Вами… Поговорити (Роздобудько І., «Тут і тепер»); І... ще, – він

важко зітхнув, – я хотів би перед тобою вибачитися за поведінку свою того

вечора (Гнатко Д., «Проклята краса»). Як слушно зазначає Н. Добрушина, що

це, «по-перше, повідомлення про бажання здійснити певну комунікативну

дію, по-друге, це інформація про бажання, яке з погляду суб’єкта може бути

не зреалізоване» [120, с. 62].

Прагматичну функцію зменшення ілокутивної сили висловлення також

виконує прагмема умовного способу дієслова могти: Мені завтра

непотрібне моє авто і я міг би запропонувати його Вам (Смолич Ю., «Вони

не пройшли»); Ми могли б запропонувати свою опіку, якщо пані дозволить

(Малик В., «Таємний посол»).

3. Конструкції другої особи з дієсловами комунікативної дії,

найчастіше у формі питання та в поєднанні з дієсловом могти, яке сприяє

більш увічливому звучанню питання через семантику нереалізованості,

потенційності: Єгоре Васильовичу, Ви не могли б зайти у приймальню?

(Лобода С., «Час Ліліт»). У конструкціях другої особи «умовний спосіб

дієслова могти характерний для дистантнішого спілкування» [120, с. 58], а

тому ввічливішого.

Прагматичною функцією наділені умовні сполучники (аби, якби) й

сполучники мети (щоб, щоби): Мені дуже хотілося, аби в тебе все склалося

добре… (Покальчук Ю., «Блакитне сонце»); Я хотів би просити тебе, щоби

ти налила мені скляночку чаю! (Домонтович В., «Без ґрунту»).

126

Спробуймо піддати трансформації висловлення для визначення рівнів

ввічливості в українській комунікативній культурі: Я хотів би, якщо

вважаєш за можливе, щоби ти розповів про себе трохи більше

(Покальчук Ю., «Блакитне сонце») (нейтральна ввічливість). – Я хотів би,

якщо Ви вважаєте за можливе, щоби Ви розповіли про себе трохи більше

(увічливість). – Я хотів би, якщо Пан вважає за можливе, щоби Пан

розповів про себе трохи більше (сильна ввічливість, поштивість). – Я хотів

би, якщо Пан уважають за можливе, щоби Пан розповіли про себе трохи

більше (гіперувічливість). Прагмема умовного способу модифікує

комунікативну мету висловлення в бік зменшення втручання в персональну

сферу адресата, збільшення дистанції, мінімалізації статусної ролі мовця й

максимілізації статусної ролі адресата, а тому сприяє реалізації шести з

десяти стратегій негативної ввічливості: висловлюйтеся непрямо (N1), будьте

песимістом (N2), зменшуйте рівень утручання (N3), надавайте

співрозмовникові право вибору (N4), демонструйте мовленнєвий акт як

загальне правило (N5), сумнівайтеся в можливості адресата виконати

запропоновану дію (N6) [365].

Інтенсифікаторами прагмеми є прислівники (дуже, охоче): Я Вас

охоче слухав би, хоч признаюся не люблю ламати голови над такими

питаннями, та й не дуже вони мене цікавлять, – як на мене, вони зовсім

зрозумілі (Андієвська Е., «Герострати»); обмежувально-видільні частки

(тільки, лише): Я лише хотів би порадити тобі, – продовжував фон

Вайнганг конфіденційно, – не поспішати й обдумати перший крок

(Самбук Р., «Крах чорних гномів»).

Отже, умовний спосіб як засіб вираження КВ реалізовує прагматичну

функцію мітигації комунікативного наміру, зменшення категоричності

висловлення, репрезентує ввічливість на всіх її рівнях.

127

Таблиця 2.1

Умовний спосіб як індикатор увічливості

Рівень

увічливості

Типи висловлень за

рівнями ввічливості

N1 N2 N3 N4 N5 N6

нейтральна

ввічливість

Я хотів би, якщо

вважаєш за можливе,

щоби ти розповів про

себе трохи більше.

+ + + + + +

увічливість Я хотів би, якщо Ви

вважаєте за можливе,

щоби Ви розповіли про

себе трохи більше.

+ + ++ + + ++

сильна

ввічливість,

поштивість

Я хотів би, якщо Пан

вважає за можливе, щоби

Пан розповів про себе

трохи більше.

+ + +++ + + +++

гіперувічливість Я хотів би, якщо

вважаєте за можливе,

щоби Пан розповіли про

себе трохи більше.

+ + ++++ + + ++++

Категорія наказового способу

На сьогодні імператив із погляду прагмалінгвістики дедалі частіше

розглядають Ю. Апресян [9], Н. Арутюнова [17], В. Богданов [62],

А. Вежбицька [81], О. Даскалюк [111; 112; 113], А. Ізотов [143], Дж. Остін

[223], Г. Почепцов [253], Дж. Серль [265], Е. Коморовська [387], Дж. Ліч

[393], Д. Питель-Пандей [411] та ін. Незважаючи на те, що в науці

накопичився значний матеріал щодо опису й дослідження наказового

способу, імперативності та спонукальної семантики, поза увагою

залишається багато нез’ясованих питань. З-поміж них актуальною

залишається проблема аналізу наказового способу як засобу вираження КВ в

українській мові.

Наказовий спосіб (імператив) репрезентує волевиявлення мовця –

наказ, вимогу, спонукання тощо. Виконавцем дії чи реалізатором процесу або

стану можуть бути його співрозмовник (співрозмовники), особа (особи), які

128

не беруть участі в розмові, і сам адресант [295, с. 258]. Імператив

зараховують до граматичних засобів, які впливають на розподіл

комунікативних ролей і зменшення дистанції, що загрожує негативному

«обличчю» адресата [17; 51; 57; 58; 79 та ін.]. Такі адресовані спонукальні

мовленнєві акти перебувають у комунікативній площині «я» – «ти».

Наказовий спосіб дієслова має широкий інтенційний смисл увічливого

спонукання до дії.

Зазвичай вербальний акт відбувається в конкретному соціокультурному

середовищі за участі мінімум двох учасників. Адресант, актуалізуючи

ввічливе імперативне висловлення, здійснює низку прагматичних завдань.

По-перше, висновує, що конкретна мовленнєва ситуація потребує змін, яких

очікують комунікативні партнери. По-друге, адресант чітко усвідомлює, що

виконавцями цих змін можуть бути або обидва учасники інтеракції (мовець і

адресат), або лише один (адресат). По-третє, відправник зобов’язаний

увічливо поінформувати одержувача, як виконати запропоновану дію, якщо

останній цього не знає, або ввічливо її адресувати. По-четверте, другий

інтерактант, знаючи про необхідність змін, може здійснити / не здійснити

запропонований акт. По-п’яте, якщо адресат не знає про це, то адресант

повинен увічливо повідомити його про певний стан речей, які потребують

змін. Тільки за умови попереднього вирішення всіх п’яти завдань, мовець

реалізує ввічливий комунікативний акт спонукання до дії й відповідно

адресат розпізнає імперативне висловлення в загальному соціокультурному

ввічливому ситуативному контексті. Тому ввічливість є маркером, який

увиразнює у свідомості комунікативного партнера важливість дотримання

дистанції, шанування його статусної ролі, зменшення ілокутивної сили,

навіть у межах імперативних мовленнєвих актів.

За Дж. Сьорлем [265; 266; 267], увічливе висловлення імперативної

семантики має такі пресупозції: а) мовець вибудовує імперативний акт, який

має відповідну ілокутивну силу та ввічливе забарвлення, б) адресант

129

реалізовує його з відповідною комунікативною інтенцією – увічливо

спонукати адресата до виконання запропонованої дії, в) комунікативний

партнер здійснює / не здійснює її, г) виникає нова, очікувана мовцем

ситуація. Адресант, ураховуючи пресупозиції мовленнєвого акту,

використовує оптимальні тактики та стратегії взаємодії. Н. Формановська

переконливо доводить, що це «належить до прагматичної компетенції мовця:

із збільшенням компетенції адресанта в застосуванні постулатів і правил

спілкування, урізноманітнюються його стратегії й тактики, які сприяють

реалізації інтенції» [310, с. 72].

Перед тим як почати аналіз прагмеми наказового способу на полі

ввічливості, слід з’ясувати, чим керується мовець, обираючи конкретне

висловлення для реалізації імперативної інтенції, а також, чим керується

адресат, приймаючи рішення про свою позитивну чи негативну реакцію на

нього. Важливо зазначити, що співрозмовник реагує не тільки на суть

спонукання до дії, але й на елементи мовного коду, дотримання ритуалу,

статусності. За умови вдалого дозування й поєднання всіх частин можливий

очікуваний адресантом позитивний результат. У межах увічливого

імперативного висловлення основна інтенція мовця звучить так: Я вважаю,

що Вам варто зробити Х, бо це є корисним. Вона може зазнавати

модифікацій залежно від типу вербального акту. Тому ввічливе звертання

директора до секретарки Принесіть мені, будь ласка, горнятко кави! має

приблизно таке значення: Я вважаю, що Ви можете це зробити, бо це Ваша

робота, і, здається, це зробити не буде складно; здійснивши це, Ви зробите

мені послугу і приємність. Мовець, крім спонукальної інтенції, удається до

вирішення важливих завдань, які подиктовані комунікативними стратегіями,

поняттям дистанції, умовами конкретної ситуації, взаєминами з адресатом,

статусними ролями, віком тощо. А. Ніколова зазначає, що, «висловлюючи

спонукання до дії з метою реалізації основної комунікативної мети,

відправник використовує низку різноманітних засобів функційно-

130

семантичного комплексу спонукальності» [217, с. 180]. Прагмема наказового

способу – це така граматична форма, у якій поєднані адресант й адресат

волевиявлення – семантичне імпліцитне «я» та експліцитне «ти / Ви». Сама

імперативна конструкція демонструє загальне значення спонукання, яке

конкретизує лексика, а в деяких випадках видова форма дієслова або ти-

/ Ви-спілкування. Польська дослідниця Е. Коморовська, із погляду структури

імперативного висловлення, виділяє три його складники: фатичний,

імперативний та додатковий компоненти [387]: імперативне висловлення =

фатичний компонент (ФК) + імперативний компонент (ІК) (дієслово

наказового способу) + додатковий компонент (ДК). Без ФК і ДК конструкція

є правильною, але звучить категорично й неввічливо, часто ускладнює

розуміння комунікативної інтенції мовця. Відповідно ФК та ДК зменшують

категоричність, надають висловленню ввічливого звучання, сприяють

збереженню «обличчя» адресата. Полоністка до ФК зараховує вокативи,

вигуки та дієслова, які вможливлюють увічливе контактування, до ДК –

пояснення, виправдання, мотивацію поведінки відправника; другий

компонент маніфестує погляди, спосіб мислення адресанта, рівень його

наполегливості в досягненні мети, а також міжособистісні взаємини

комунікантів [387, s. 41–44]. Покликаючись на формулу Е. Коморовської,

пропонуємо схему ввічливого імперативного висловлення = ІК + ФК

(мітигатори) + ДК (пояснення, мотивація спонукання). Важливо

проаналізувати ФК і ДК у складі ввічливого імперативного висловлення в

українській мові та з’ясувати, чи ІК може бути засобом вираження КВ.

Інтерес репрезентують висловлення, у яких, на думку О. Бондарка,

«імперативна семантика є категорійним значенням особливих форм, коли

йдеться про пряму імперативність» [74, с. 87]. Ядром таких конструкцій є

дієслово наказового способу недоконаного або доконаного виду із

заперечною часткою не або без неї, що репрезентують єдність мовного й

мовленнєвого вираження спонукання – імперативна семантика. Значення

131

прямого спонукання має дискретний характер, оскільки демонструє

самостійну, експліцитно виражену одиницю. Мовний етикет, як набір

соціально прийнятих у певному суспільстві правил поведінки, зобов’язує

інтерактантів обирати ту чи ту форму спонукання, а ввічливість, як набір

стратегій і тактик, уможливлює вживання прагмеми наказового способу для

побудови ввічливого комунікативного акту.

Увічливе імперативне висловлення = ІК

Експліцитні імперативні мовленнєві акти часто кваліфікують як

неввічливі, оскільки вони обмежують свободу адресата [149; 310; 335 та ін.].

Імперативні висловлення є загрозою негативному «обличчю» адресата з

одночасною перевіркою на збереження позитивного «обличчя» мовця. Тому

відбувається взаємозумовлена комунікативна ситуація: якщо комунікативний

партнер погоджується на виконання запропонованої дії, то це призводить до

порушення його персональної сфери з паралельним визнанням важливості

статусної позиції мовця. Відбувається абсолютно зворотня ситуація, якщо

адресат не погоджується виконати запропоновану йому дію, він автоматично

дбає про збереження свого негативного «обличчя» й водночас це є загрозою

позитивному «обличчю» адресата.

Релевантними нашому дослідженню є міркування, що імператив може

звучати ввічливо [25; 183; 322; 388; 393 та ін.]. Уживання імператива

можливе (і ввічливе) у тих особливих випадках, коли мовець упевнений, що

одержувач здійснює комунікативний акт у своїх інтересах. У ситуаціях

запрошення, частування перший інтерактант може дозволити собі на другого

тиск, викликаний щирістю його бажання [393, p. 109]. Дослідниця

ввічливості Т. Ларіна переконує, що англійській комунікативній культурі

притаманне обмеження вживання форм наказового способу, на відміну від

слов’янської, де імператив – немаркований компонент увічливого дискурсу

[184, с. 247]. На відміну від західноєвропейських, американської та подібно

до інших слов’янських комунікативних культур, в українській деякі

132

імперативні висловлення нівелюють загрозу позитивного «обличчя»

адресата, оскільки репрезентують надання адресатові комунікативної ролі

бенефеціанта. Саме тому прагмема наказового способу є засобом вираження

КВ у ситуаціях запрошення, пропозиції, частування. Реалізуючи такий

мовленнєвий акт, адресант бере й на себе певні зобов’язання (бути привітним

господарем, створити сприятливі умови для проведення часу), він одночасно

усвідомлює, що це автоматично є загрозою його негативного «обличчя».

Наполегливість запрошення прямо пропорційно залежить від щирості

виконуваної дії. Як справедливо зазначає Н. Баландіна, «в організації

української дискурсивної діяльності в ситуації запрошення чималу роль

відіграє акт припрошування – наполегливого запрошення, наприклад сідати

до столу, частуватися» [25, с. 177]. Важливим мотиватором у таких

висловленнях є бенефактивність – каузована дія здійснюється на користь

адресата або на користь обох співрозмовників, але пріоритетною є позиція

комунікативного партнера. Отже, увічливе імперативне висловлення = ІК

(прагмема наказового способу): Слухайте, приходьте завтра ввечері в клуб!

(Кокотюха А., «Червоний»); Пригощайтеся, пригощайтеся, дорогі гості!

(Старицький М., «Кармелюк»).

В українській, подібно до інших слов’янських мов, немає спеціальної

форми вираження ввічливого імператива, як, наприклад, у японській,

китайській, корейській, в’єтнамській тощо. Імперативні висловлення можуть

слугувати сигналами різних ілокуцій – категоричних і некатегоричних, але

без можливості їх почути (інтонаційного контуру) і за відсутності

лінгвального контексту визначити рівень категоричності майже неможливо.

Це є слабиною імперативних форм. У позаконтекстовому визначенні мети

ілокуції слід звертати увагу на тип предиката, хоча здебільшого переважають

дієслова з яскраво вираженою семантикою спонукання.

Досить часто наголошують, що одним з основних компонентів

імперативної семантики є бажання (воля) мовця [11, с. 22; 207, с. 155]. Тому

133

дієслова наказового способу часто використовують для висловлення

побажань: Прийміть наші найщиріші вітання! Будьте здорові, пане Олесь!

Будьте здорові! (Кобилянська О., «Через кладку»); Ростіть, діти, здорові,

ростіть гарні, ростіть красиві й добрі (Стельмах М., «Чотири броди»).

Уживаючи такі конструкції, адресант не має сумнівів у відповідній реакції-

відповіді адресата. Цим увічливим висловленням властиве спонукально-

побажальне значення, вони переважно мають характер мовних стереотипів:

Антуанетто Едуардівно, підійдіть, зробіть ласку! (Романчук Л., «Чотири

дороги назустріч»); Ми любимо обоє і просимо Вас, тату дорогий, –

благословіть на чесний шлюб нас! (Карпенко-Карий І., «Бондарівна»).

Знання мовних стереотипів носіями конкретної національної культури сприяє

відчуттю збереження позитивного й негативного «обличчя». Такі

висловлення будують за формулою: увічливе імперативне висловлення = ІК

або ввічливе імперативне висловлення = ФК + ІК, де ФК найчастіше

репрезентований тільки вокативом.

Покликаючись на концепцію Р. Лакофф [388], установлено, що крім

ситуацій, коли комунікативна дія бажана для адресата, уживання

імперативних висловлень можливе за умови «солідарного спілкування».

Тому вживання прагмеми наказового способу є доречним і виправданим у

ситуації «свої» (товариські та родинні взаємостосунки). Увічливе

імперативне висловлення = ІК: Отож, гуляй, спочивай і зателефонуй мені у

п’ятницю по обіді (Покальчук Ю., «Те, що на споді»); Напиши мені все, що

ти знаєш про Венеру (Дімаров А., «Друга планета»). У таких висловленнях

поєднуються інтенційні смисли й тактики некатегоричного побажання та

делікатного спонукання. Близька соціальна дистанція вможливлює вживання

імператива в шанобливих ситуаціях спілкування. Рівень увічливості зростає

зі збільшенням соціальної дистанції між інтерактантами, що спричиняє

зменшення використання імперативних конструкцій. Під впливом

американської та англійської культур простежується посилення уваги до

134

вживання / невживання імперативних висловлень, оскільки прагмема

імператива демонструє максималізацію статусної позиції адресанта й

одночасну мінімалізацію позиції адресата, чого треба уникати, коли йдеться

про збереження «обличчя» комунікативного партнера.

Висловлення з дієсловом у формі наказового способу давай (-те), що

маркують заклик до спільної дії, репрезентують різні відтінки ввічливості:

запрошення: Давайте підемо в кіно! (Дудар Є., «Робінзон з Індустріальної»);

пропозиції ближчого знайомства: Давайте перейдемо на «ти», Тусю!

Добре? (Бачинський Р., «І вдарив грім»); співучасті, співпереживання:

Давайте подивимося на свій твір-роздум очима перевіряючого!; пропозиції:

Давай зупинимося, – сказала вона, – пообідаємо, побачимо місто!

(Даниленко В., «Увечері після карнавалу»). Конструкції з дієсловом

давай (те) кваліфікують як гортативи [41, с. 229; 244, с. 89; 261, с. 624–625;

323, с. 129–131 та ін.]. Очікувана реакція таких висловлень – підтвердження

припущення мовця, що адресат не суперечить здійсненню комунікативної дії

[261, с. 96], основна функція полягає не спонуканні, а заохоченні до її

виконання: Давайте скоріше підпишемо асоціацію з ЄС та вступ до НАТО

(З Інтернет-ресурсу). Тому дещо сумнівним видається міркування

О. Даскалюк про те, що «конструкції з частками давай, давайте мають

просторічний характер і не можуть використовуватися в офіційному

спілкуванні» [110, с. 270].

У неофіційному спілкуванні маркер давай є поширеним сигналом

розмикання комунікативного контакту (давай! у значенні прощавай!),

особливо в телефонній розмові, де давай є еліпсом конструкції «давай скоро

побачимося».

Отже, в українській мові ввічливі імперативні висловлення

(запрошення, пригощання, стереотипні побажання), прагмема імператива в

ситуації «свої» можуть містити тільки імперативний компонент.

135

Увічливе імперативне висловлення = ІК + ФК ± ДК

Найчастіше ефективність комунікації в межах імперативних

висловлень залежить від використання засобів прагматичного пом’якшення

(мітигаторів), які вможливлюють досягнення ілокутивної мети та

підтримання ввічливої атмосфери спілкування. Прагматичне пом’якшення

розуміють як зменшення категоричності висловлення, інтенсивності його

ілокутивної сили з метою мінімалізації комунікативної невдачі [292]. ФК і

ДК увічливого імперативного висловлення сприяють збереженню «обличчя»

адресата й увиразнюють інтенцію мовця: Надсилаю Вам максимум

«комунікативних подарунків», бо очікую й хочу, щоб Ви здійснили бажаний

для мене або для нас мовленнєвий акт.

Вербальний акт Усе вирішено, але Ви нас не забувайте, голубчику, при

нагоді заходьте, завжди будемо раді (Дімаров А., «Містечкові історії»)

може мати таку репрезентацію: ФК (Ви, голубчику) + ІК (не забувайте,

заходьте) + ДК (при нагоді, завжди будемо раді) = увічливе імперативне

висловлення.

До ФК слід зарахувати вокативи, актуалізатори, перформативи, частки.

1. Уживання вокатива проектує ввічливу ситуацію спілкування:

Усе, пані, розкажіть! Нічого не приховуючи (Малик В., «Таємний посол»).

За умови одночасного вживання вокатива й наказового способу в одному

висловленні, реалізується тактика пом’якшеного спонукання до дії. Слушно

стверджує А. Ніколова, що «імперативне висловлення без звертання до

знайомого або незнайомого адресата подекуди сприймається як неввічливе.

Часто така навмисна елімінація звертання є сигналом роздратованості,

неуважності та зневажливого ставлення мовця до адресата» [217, с. 182],

уживання звертання сприяє збереженню негативного «обличчя»

співрозмовника та дотриманню дистанції, пор.: А тепер, шановна пані,

скажіть мені таке: що міг шукати злочинець у Вашому сейфі?

(Кононович Л., «Феміністка»). – А тепер скажіть мені таке: що міг шукати

136

злочинець у Вашому сейфі? У другому висловленні змінюється тональність

спілкування, відбувається збільшення комунікативного тиску на адресата, а

тому воно входить у коло нейтральних або неввічливих мовленнєвих актів.

Імператив, як і вокатив, репрезентує волю, бажання адресанта

спонукати адресата до здійснення / нездійснення комунікативного акту.

Д. Штелінг наголошує, що, «хоча імператив є дієслівною формою, він

репрезентує не процес, не дію, а волю мовця, його наказ або прохання про те,

щоб вона була здійснена. Функційно імператив перебуває в одній низці з

вокативним вигуком, вокативом, а також із маркером увічливості будь ласка,

що не розпізнаються без відповідної інтонації» [350, с. 67]. Крім того,

важливим є функційне й інтонаційне оформлення імперативного

висловлення. Недарма В. Виноградов наголошував, що «поза інтонацією

наказовий спосіб не існує» [86, с. 590].

2. Адресант здебільшого сам зацікавлений у зміні конкретної ситуації,

хоча виконавцем мовленнєвої дії є інша особа (адресат), тому відправник

свідомо надсилає йому максимум «комунікативних подарунків»,

використовує спеціальні актуалізатори ввічливості (будь ласка, зробіть

ласку, будьте ласкаві, будьте добрі, будьте люб’язні, прошу тощо): Прошу

вас, пане, будьте такі добрі і дайте йому оцього ринського на пам’ятку від

мене (Франко І., «Борислав сміється»); Шановний, будьте люб’язні,

допоможіть мені вибратися (Ізотова А., «Закохані у львівський дощ»). У

складі імперативних конструкцій актуалізатори ввічливості зменшують

категоричність висловлення, указують на дотримання мовцем шанобливої

тональності спілкування. Так, подвоєний імператив, посилюючи тиск на

адресата, збільшує рівень увічливості: Проходьте, проходьте, прошу, Давиде

Йосиповичу (Гнатко Д., «Проклята краса»). Схожою є функція непрямої

оцінки якостей адресата (добрі, ласкаві, люб’язні).

В україністиці є міркування, що перша особа однини теперішнього

часу від дієслова просити вживають з різною семантикою залежно від

137

наголошування: прошу' в значенні «звертаюся з проханням, клопочу», а

про́шу – як синонім до будь ласка [254, с. 380; 103, с. 257], пор.: Прошу

допомоги! Відповідайте! Я знаю, що Ви там! На місто здійснено напад!

(Тимченко С., «Чорні зерна та нащадки»). – Прошу, частуйтесь! Сестро,

кумо! (Коцюбинський М., «Коні не винні»). У другому висловленні прошу

«десемантизується й уживається як індикатор ввічливості, синонім будь

ласка» [24, с. 196], хоча й із указівкою на вузьку сферу вживання

українського прошу в значенні будь ласка або на його регіональну

зумовленість [23, с. 67]. Крім того, функціювання в українській мові

актуалізатора ввічливості прошу в ситуації, коли він має формальне

вираження прохання (перша особа однини теперішнього часу), але

проханням sensu stricto не є, видається можливим, на що вказують не тільки

особливості наголошування, але й позиція в реченні. Тому важливим є

з’ясування основних значень актуалізатора ввічливості прошу.

Прошу як синонім будь ласка вживається в комунікативних ситуаціях,

коли: пропускають когось уперед: Ось сюди, прошу, проходьте, – увічливо

промовила блондинка (Боразан І., «Ігри долі»); пропонують присісти або

поступаються місцем: Прошу, сідайте! Не соромтеся! (Боразан І., «Ігри

долі»); запрошують зайти: Прошу, прошу, заходьте (Собко В., «Стадіон»);

роблять пропозицію: Але перш ніж Ви зануритеся у пахощі специфічних

гуцульських страв, прошу: скуштуйте чару гуцульської мови, гумору й

дотепності (Матіос М., «Кулінарні фіґлі»); припрошують: Прошу Вас,

скуштуйте чудових пампушок із креветками, таких ви ще ніде не бачили й

не куштували (З Інтернет-ресурсу); у відповідь на Дякую!: Дякую! – Прошу

ласкаво! (Романчук Л., «Цвіте терен»). Повної десемантизації зазнає лексема

прошу в стереотипі милості прошу зі значенням ввічливого запрошення [275,

с. 703]: Милості прошу, заходьте ж, заходьте! (Пархоменко О.,

«Сімнадцяте літо»). Усе це вможливлює зарахування індикатора прошу до

актуалізаторів ФК увічливого імперативного висловлення, який зменшує

138

категоричність, сприяє дотриманню дистанції та збереженню негативного

«обличчя» співрозмовника.

3. Конструкція перформатив + дієслово наказового способу звучить

менш категорично, а тому більш поштиво: Благаю Вас – зверніть увагу на

мої прохання (Силенко Л., «Мага віра»); Мені дуже сподобалась Ваша

шановна небога, і я думаю засилати до неї старостів. Поперед цього прошу

Вас, допоможіть мені в цьому ділі то порадою, то своїми словами, а потім

скажете мені просто, чи можна мати яку надію (Нечуй-Левицький І.,

«Непочаті рудники»). А. Залізняк звертає увагу на те, що дієслово прошу має

складну семантичну структуру й ставить мовця в «позицію чолобитника»

[136, с. 283]. Тому, реалізуючи комунікативний акт з перформативом прошу,

адресант ставить себе нижче адресата, незалежно від реальної ієрархії

статусів комунікативних партнерів. Як слушно зазначає О. Даскалюк,

конструкції з перформативом прошу надають висловленню певної

офіційності, а тому «ними послуговуються в урочистих чи ритуально-

обрядових ситуаціях» [110, с. 269].

4. Пом’якшують імперативність частки -но і -бо: Хлопці! А йдіть-но

снідати! (Давидов А., «Рятували Конотоп»); Пане добродію, почекайте-но,

я хочу Вам ще щось сказати! (Домонтович В., «Без ґрунту»); Допоможіть-

бо розвішати шмаття швиденько! (Багряний І., «Тигролови»).

Крім того, у ситуації запрошення, пропозиції інтенсифікатори (конче,

обов’язково, необхідно, неодмінно, варто, слід) та актуалізатори (не хочу

нічого чути, це не обговорюється, не може бути жодних «ні», «але»),

навпаки, можуть не пом’якшувати категоричність спонукання, а збільшувати

прагматичну силу впливу на співрозмовника, відповідно відбувається

зменшення дистанції, але висловлення не втрачає свого ввічливого

забарвлення: Обов’язково зайдіть і скуштуйте крильця бафало, запечені на

грилі під особливим соусом (З Інтернет-ресурсу); Приходьте завтра в гості,

не хочу чути жодних пояснень (З Інтернет-ресурсу).

139

Отже, на полі ввічливості імперативні мовленнєві акти не є примусом у

звичайному розумінні цього слова, оскільки, по-перше, від запропонованої

адресантом дії, маркованої наказовим способом, адресат може отримати

користь (запрошення, пропозиція, частування), по-друге, уживання

наказового способу є можливим у межах «солідарного спілкування»

(побажання). Мовець послуговується низкою мітигаторів категоричності, що

нівелюють імперативність і збільшують рівень увічливості з метою

досягнення ефективності спілкування.

Формами спонукального й бажального способів адресант реалізує

стратегії опосередкованості, натяку, що позначається й на ввічливості, хоча

ці прагмеми як засоби вираження КВ є обмеженими.

Спонукальний спосіб

Спонукальний спосіб репрезентує таку бажану дію, яка може відбутися

тільки тоді, якщо на те є добра воля співрозмовника, до якого звертається

адресант [295, с. 261]: На дворі так гарно, вам би подихати, пройтись

трохи – час повертатись до життя (Доляк Н., «Загублений між війнами»).

Відправник не вимагає від комунікативного партнера виконання дії

(подихати, пройтись), це призводить до пом’якшення волевиявлення та

апелятивності, а також нівелюється категоричність. Спонукальний спосіб є

контамінацією умовного та наказового способів: бажана для адресанта дія

може відбутися за певних умов, але вона не є репрезентованою, на відміну

від висловлень із дієсловом умовного способу [86; 167; 260; 294 та ін.].

Спонукання передбачає втручання в персональну сферу адресата із закликом

здійснити / не здійснити комунікативний акт, тому для мовця особливо

актуальним є дотримання стратегій і тактик увічливості з метою зменшення

категоричності, пом’якшення спонукальності й підтримання ввічливої

атмосфери спілкування.

Мітиговане спонукання до дії реалізується за допомогою аналітичних

конструкцій, утворених поєднанням спонукального способу із часткою хай

140

(нехай) та субморфемою б (би): Хай би Вам Бог сто років дарував! Нехай би

Вас Господь ще на світі потримав! Хай би тільки це Ви повідомили – і то

велика поміч! Хай би Ви самі спробували це зробити. А хай би воно так, дай

Боже, у нас! (Лепкий Б., «Мазепа»). Для них характерна незначна

апелятивність.

Емоційно-експресивного забарвлення зі значенням бажаності, а також

увічливої атмосфери спілкування надають спонукальному способу

інтенсифікатори добре, краще, скоріше + б (би): Добре б було Вам більше

відпочивати! Краще б Вам більше бувати на свіжому повітрі! Скоріше б ти

повертався до них (Гончар О., «Берег любові»).

Бажальний спосіб

Бажальний спосіб виражає волевиявлення мовця про бажану дію або

бажаний процес чи стан, але він не спрямовує його до співрозмовника чи

співрозмовників, щоб вони виконали цю дію або реалізували потрібний стан

[295, с. 262]. Основна семантична відмінність бажального й наказового

способів полягає в тому, що адресант не спонукає адресата до виконання дії,

а лише повідомляє про неї як бажану: Дуже добре було б зустрітися!, тобто

йдеться про волю, без висловлення спонукання. Також наголошують на

втраті апелятивності у висловленнях бажального способу, яка є іманентною

для наказового [89; 167 та ін.]. Вербальні акти Дізнатися б, коли потяг!

Поїхати б на відпочинок! є висловленнями бажального способу, оскільки

вони мають семантику бажальної модальності. Типове їхнє вираження:

конструкція інфінітив + морфема б (би), яка демонструє домінанту, оскільки

без неї той самий інфінітив є репрезентантом директивного значення [295, с.

262], пор.: Поїхати б на відпочинок! – Поїхати на відпочинок!

Бажання як одна з умов комунікативного акту має позамовний

характер, оскільки репрезентує психологічні наміри мовця – демонструвати

свою волю. У межах увічливості, відправник, із метою дотримання дистанції,

реалізує свою інтенцію непрямо, у формі натяку: Випити б кави, бо очі

141

злипаються (Романчук Л., «Софія»); Ти знаєш, зараз мені Кавказ весь час

стоїть перед очима... Поїхати б туди, поглянути! (Шевчук В., «Син волі»).

Значення натяку полягає в маніпулюванні ілокуціями, тому має

прагматичний контекст. Ілокутивна спрямованість натяку небуквальна й

обмежена групою дієслів «комунікативного ризику». Первинною інтенцією

адресанта є прагнення уникнути цього та зберегти негативне «обличчя»

адресата. Натякаючи, комуніканти уживають висловлення з нейтральною

ілокутивною спрямованістю для здійснення певних комунікативних актів,

об’єднаних смисловою подібністю, яка відображає ознаку прагматичного

ризику.

Отже, категорія способу як індикатор вираження КВ пом’якшує

прагматичний вплив на співрозмовника, створюючи атмосферу ввічливого

спілкування.

3.2. Категорія виду

Значення дієслова реалізується тільки в контексті, дієслівна семантика

переважно має функційно-прагматичний характер і її потрактування

залежить від позиції, ролі й статусу мовців. Категорія виду як засіб

вираження КВ функціює досить специфічно. Поділяючи думку про

неоднозначність уживання видової форми дієслова в різних вербальних актах

[25; 45; 46; 47; 48; 142 та ін.], слід зважати на те, що в окремих висловленнях

адресант надає перевагу тій чи тій видовій формі імператива. Це пояснюється

не тільки значенням категорії виду, а й впливом позамовного контексту.

У лінгвістиці категорію виду розглядають по-різному: як семантичну

(М. Гловінська [92; 93], В. Плунгян [238] та ін.), семантико-прагматичну

категорію (Р. Бенаккьо [47], Л. Бірюлін [58], О. Бондарко [71; 73], Т. Булигіна

[77], І. Вихованець [88], А. Загнітко [135], О. Петрухина [233], Л. Тоот [298],

І. Шатуновський [336; 337; 338], Л. Ясаі [359] та ін.). Прагматичний складник

142

її значення спонукав зосередитися на принципах вибору видової форми

дієслова [47; 142; 172; 225; 256; 321; 324 та ін.], але, звісно, результати

розвідок перебувають на стадії верифікації, оскільки не охоплюють

складності можливостей вибору в комунікативних ситуаціях. Не залишилася

поза увагою й прагматична інтерпретація вибору виду в межах КВ [47; 142;

172 та ін.]. Важливою, але мало вивченою проблемою функціювання

імперативних висловлень є їхня апектуальна індикація, оскільки зазначено,

що в українській мові варіювання видовими парами надає імперативним

конструкціями різних відтінків увічливості / неввічливості [25; 254 та ін.].

Отже, категорія виду в імперативних висловленнях у площині семи

«ввічливість» доповнена прагматичним компонентом – зі знаком «плюс» чи

«мінус». Крім того, зміна виду імператива часто спричиняє зміну

вербального акту взагалі, а не тільки зміну тональності спілкування [58, с. 34;

323, с. 9].

У процесі функціювання граматичної категорії виду в мовленнєвому

акті її прагматичний потенціал забезпечує виникнення особливого ефекту

висловлення, який передбачає прагнення адресанта ввічливо спонукати

адресата до виконання конкретної дії. Видається, що узагальнення на зразок

«імператив доконаного виду є ввічливішим, ніж недоконаного» або навпаки,

є можливим тільки з урахуванням комунікативної ситуації, соціобіологічних

характеристик учасників інтеракції, бенефактивності дії, соціальної й

психологічної дистанції та інших прагматичних характеристик.

Інторлокутори переважно прагнуть дотримання визначених постулатів, якщо

ж вони демонстративно не виконуються адресантом, то адресат за цим убачає

певний смисл, окрему комунікативну інтенцію [102]. Здебільшого мовець,

реалізуючи свою комунікативну інтенцію, обирає оптимальну видову форму,

яка актуалізує позитивну чи негативну ввічливість у різних мовленнєвих

актах. На думку О. Падучевої, форма недоконаного виду є найчастіше

репрезентованою в вербальних актах запрошення (пропозиції), дозволу, для

143

яких характерні такі компоненти: «увага на початковій фазі», «негайно»,

«зумовленість дії ситуацією» [226, с. 68–75]. І навпаки, для комунікативних

актів прохання, поради оптимальною є форма доконаного виду, оскільки

прохання здійснити запропоновану дію не спричинене ситуацією. Так,

Сідайте! у звертанні до гостей сигналізує те, що адресант виконує дію,

викликану ситуацією, водночас Сядьте! – те, що дія не зумовлена самою

ситуацією, а є тільки волею відправника. Недоконаний вид уживають з

урахуванням пресупозиції бажання й наміру комунікативного партнера

здійснити запропоновану дію. І. Шатуновський зазначає, що «основною

відмінністю між доконаним і недоконаним видом в імперативі є специфіка

спонукання мовця і його взаємодія з волею адресата» [337, с. 276].

Задана комунікативною інтенцією структура висловлення досить чітко

вмотивовує вибір доконаного / недоконаного виду, а будь-яка альтернатива

передбачає можливість його прагматичного використання. Ідеться про

наявність імпульсу волевиявлення – інтенції здійснити / не здійснити

запропонований акт. Спонукання до виконання комунікативної дії

відбувається двома способами. По-перше, мовець, нав’язуючи комунікативну

дію адресатові, може одночасно каузувати вольовий імпульс. У видатного

русиста І. Шаронова такі висловлення отримали назву «інформативно-

спонукальних» [335, с. 11]. Адресант розуміє, що адресат не знає про

необхідність, бажаність для першого здійснення дії, і він хоче, щоб

співрозмовник отримав цю інформацію й висловив намір здійснити / не

здійснити запропонований акт. Ця інформація у формі прохання приховує

певні наслідки для одержувача, а тому відправник дбає про мінімалізацію

нанесення моральних збитків співрозмовникові: Я вас прошу – зробіть так,

щоб я його побачив. Зробіть! Я вас благаю! Будь ласка! (Нестайко В.,

«Чарівний талісман»). По-друге, спонукання може здійснюватися мовцем

між «ментальним етапом дії – вибором волею дії (виникненням ментального

імпульсу до її здійснення) і безпосередньо її реалізацією» [337, с. 275]. Тобто

144

відбувається певний ритуал: дія спричинена ситуацією спілкування та

вольовим імпульсом, мовець імперативною прагмемою у формі

недоконаного виду каузує виконання / невиконання вже відомої для адресата

дії: Я хочу, аби Ви трохи відпочили з далекої дороги. До того ж супчик

цілком охолоне. А він неймовірно смачнючий! Пригощайтеся, будь ласка!

Беріть, що Вам до вподоби! (Гаврош О., «Розбійник Пинтя у заклятому

місті»). Такі висловлення для І. Шаронова є «сигнально-спонукальними» і

«зумовлені припущенням мовця про наявність в адресата інформації щодо

необхідності / доцільності виконання конкретної дії. Вони, власне, є

сигналом до дії, яка передбачена ситуацією» [335, с. 11]. Інтенція адресанта

полягає в демонструванні гостинності, привітного ставлення та шанування

гостя: Хочу, щоб Вам було приємно, а від цього буде приємно й мені.

Цю думку доповнює Дж. Зінкен, наголошуючи, що оптимальність

видово-імперативної прагмеми в конкретній вербальній ситуації спричинена

позицією адресанта [425, р. 281–282]. Покликаючись на теорію «позиції

мовця» Е. Гоффмана, за якою вона компонується з трьох складників:

аніматора (animator – особа, яка продукує висловлення), автора (author –

особа, яка одночасно з висловленням репрезентує власні думки та бажання),

принципіала (principal – особа, яка несе відповідальність за свої слова) [378,

p. 144–145], Дж. Зінкен стверджує, що імперативом недоконаного виду

мовець генералізує себе тільки аніматором, а не автором каузованої дії, а

імперативом доконаного виду він демонструє, що є одночасно й аніматором

й автором каузованої дії. Ця різниця є суттєвою, оскільки аніматор й автор

мають різні права щодо каузованої дії: автор має право визначити (author

right), що саме каузована дія (а не якась інша) є правильною, доречною в

певній комунікативній ситуації, аніматор такого права не має, але, зі свого

боку, він наділений правом (animator right) визначити хто, коли й де повинен

виконати / не виконати каузовану дію: Павло Петровичу, розкажіть ви, я не

можу. Але добре-добре розкажіть! Ні, почекайте, нічого не розказуйте, я

145

зараз, я покладу Ладюка спати. А втім розказуйте, розказуйте, я не прийду

(Винниченко В., «Пригвожденні»). Мовець імперативною прагмемою

доконаного виду на зразок розкажіть, повідомте репрезентує нову тему,

невідому для адресата й дає йому зрозуміти, що запропонована дія є

доречною та спонукає реципієнта імператива виконати / не виконати її «тут»

і «тепер» (є одночасно автором й аніматором висловлення). Якщо адресант

уживає імператив недоконаного виду розказуйте, він інформує про темарій

розмови, а тому не може бути автором імперативного висловлення, а тільки

його аніматором, тобто «мотивує особисте спонукання покликанням на

ситуацію спілкування, а не на свій авторитет, бажання, інтереси адресата»

[224, с. 76].

Корелює з цими міркуваннями й думка Н. Зорихіної-Нільссон про те,

що на вибір уживання тієї чи тієї форми впливають: 1) граматична

(категорійна) семантика виду; 2) особливості вираження цієї семантики в

імперативі; 3) лексичне значення дієслова; 4) прагматичний контекст [142].

Прагматичний контекст передбачає значення дотримання дистанції,

бенефактивності (урахування інтересів комунікативних партнерів) та

пріоритетності позиції мовця / адресата. Слід зауважити, що фактор інтонації

є надзвичайно важливий для волевиявлень, хоча, як зазначає

О. Пєшковський, «спонукальна інтонація може простежуватися й за

відсутності наказового способу», а «наказовий спосіб може реалізуватися

«неспонукальною» інтонацією» [234, с. 465]. Фактор інтонації в цьому

дослідженні не взято до уваги, тому видові прагмеми трактовані у

спонукальних увічливих висловленнях як інтонаційно нейтральні.

Загальна інтенція мовця, яку можна описати так: Хочу, щоб Ви зробили

це зазнає модифікації залежно від вибору адресантом видової форми. У

межах КВ прагматичний механізм значення виду Р. Бенаккьо пояснює так:

«Доконаний вид фокусує ілокутивну силу спонукання на результаті,

абстрагуючись від конкретного здійснення дії й внутрішньої диспозиції

146

виконавця до запропонованої дії [48, с. 263]. Прагмема доконаного виду стає

формальною, дистантною, нейтрально-ввічливою: Ваша світлосте, випийте

вина – вмовляли його доглядальниці. – З’їжте бодай шматочок м’яса

(Романчук Л., «Граvitaція. Коктейль-казка»). Недоконаний вид, навпаки (за

умови спонукання до одноразової дії), фокусує ілокутивну силу на

серединній або початковій фазі дії й передбачає зменшення дистанції між

співрозмовниками. Порівняно з доконаним видом прагмема недоконаного

виду – неформальна й контактна, яка залежно від того, чи є запропонована

дія бажаною для виконавця чи ні, має підкреслено шанобливе забарвлення,

репрезентує позитивну ввічливість: Сідайте, кумо, сідайте, свахо, кумасю,

прошу покорно, кумко! (Старицький М., «За двома зайцями») або пряму

неввічливість, грубість: Їдьте додому! – зітхнула Женька і поклала слухавку

(Іванцова М., «Живі книги»).

Комунікативна дія може відбуватися на користь мовця, адресата або на

користь обох учасників інтеракції. Водночас вона може експлікувати певні

втрати з боку адресата. Дослідник ґречності Дж. Ліч пропонує шкалу

«втрати-користі» (cost-benefit scale), за якою рівень увічливості збільшується

прямо пропорційно зі збільшенням користі виконуваної дії для адресата, і,

навпаки, поступово зменшується зі збільшенням утрат [393, p. 123]. Якщо

запропонована комунікативна дія є бажаною для адресата, а ще більше, є

бенефактивною, мовець прагмемою недоконаного виду імператива реалізує

стратегії позитивної ввічливості, що характерні в ситуаціях запрошення,

пропозиції: Приходьте до нас сьогодні на обід (Ткаченко Г., «Голгофа

козацьких нащадків»); Пригощайтеся, пригощайтеся, гості дорогі!

(Старицький М., «Кармелюк»); Проходьте, роздягайтеся, чай пити будемо

(Бачинський Р., «І вдарив грім»). Якщо дія є бажаною для адресанта

(наприклад, ситуація прохання), а її виконання має певні втрати для

співрозмовника, то відправник формою доконаного виду реалізує стратегії

негативної ввічливості – зменшення тиску на одержувача та втручання в його

147

персональну сферу: Олю, зачиніть, будь ласка, вікно, бо стало прохолодно.

Фокус ілокутивної дії зосереджений на результаті, а не на її виконанні.

Мовець прагмемою доконаного виду імплікує відношення залежності,

крім того, неважливо, хто (адресант чи адресат) має нижчу / вищу статусну

позицію: Відчиніть, будь ласка, двері, прошу (Іванцова М., «Сердечна

терапія»); Поліно Іванівно, будь ласка, принесіть нам чайку з лимоном. Хочу

пригостити хорошу людину (Ковінька О., «Новели про химери»). А прагмема

недоконаного виду дещо нівелює відношення залежності: Наливайте! За

здоров’я Софії! Вам, Борисе Аркадійовичу, належить штрафна! І тост!

(Романчук Л., «Софія»); Передавайте вітання від мене Василині Степанівні

та Вушку (Корній Д., «Тому, що ти є»). Дослідник аспектуальності І. Пете,

пов’язуючи функціювання виду дієслова в імперативах із «відношенням

залежності» між учасниками інтеракції, зазначав, якщо його немає, то

реалізуються заклик, порада, запрошення, заохочення. Імперативом

недоконаного виду адресант тільки висловлює свою думку, а співрозмовник

має право здійснити / не здійснити запропонований акт. Якщо мовець

залежить від волі адресата, тобто просить, застерігає, благає, то він обирає

дієслова доконаного виду [232, с. 106–110]. Доповнюючи думку І. Пете,

Л. Тоот наголошує, що «у випадку наявності (точніше встановлення мовцем)

відношення залежності, в усіх можливих конситуаціях уживається доконаний

вид, за відсутності («знятті» адресантом) цього відношення –

використовується недоконаний вид імператива» [298, с. 212]. Отже, якщо

виконавець не очікує конкретної прескрипції й не готовий до її виконання, то

послуговуються прагмемою доконаного виду, а якщо очікує й готовий її

виконати, то – прагмемою недоконаного виду, пор.: Василю Васильовичу! –

перебила вона мене – У мене до Вас прохання. Якщо Ви знаєте або випадково

потім дізнаєтеся, що хтось із жінок намагається спокусити Віктора

Тихоновича, то, будь ласка, повідомте мене (Дубінін І., «Контрольний

148

укол»). – А Ви їжте коржики, поки прохолоне трохи чай. Вони і без нього

добрі (Осьмачка Т., «Старший боярин»).

Кожен мовленнєвий акт спонукання призводить до зміни, переходу з

одного стану в інший, що репрезентує форма доконаного виду, тому таке

вживання є оптимальним в імперативних висловленнях, особливо, якщо дія,

до якої спонукає відправник, виникає вперше в мовленнєвій ситуації [338,

с. 348–349]. Отже, прагмему доконаного виду вживають тоді, коли її

ілокутивна сила сфокусована на кінцевій фазі дії, на досягненні мети й на

початку нового результативного стану, тому вона оптимальна для вербальних

актів прохання, поради, пропозиції у формі імператива, оскільки мінімалізує

втручання в персональну сферу адресата через обмеженість дії

одноразовістю, дистантністю та віддаленістю в часі. Прохання

(упрошування, умовляння, благання) розуміють як звертання до адресата із

закликом задовольнити бажання мовця: Прошу / молю / благаю, щоб Ви

здійснили / не здійснили запропоновану дію; розумію, що Ви не зобов’язані

цього робити, але, виконавши це, зробите мені велику послугу.

Пресупозиційний зміст прохань полягає в можливості / неможливості

виконання запропонованої дії адресатом, тому адресант, реалізуючи

конкретний мовленнєвий акт, ураховує не тільки перспективу його

здійснення, але й відмову. Висловлюючи прохання, відправник обирає

найоптимальніший, на його думку, спосіб оформлення інтенції, зважаючи на

некатегоричність спонукання, необов’язковість виконання дії, пріоритетність

позиції одержувача, бенефактивність дії, збереження негативного «обличчя»

комунікативного партнера: Я знаю про Ваше прохання, сказав Дяков. Ви

маєте на увазі двоє верхових коней? – Так, позичте мені, якщо можете. Я

поверну (Шкляр В., «Маруся»). Адресант у цьому випадку висловлює

бажання, щоб пара коней адресата в момент інтеракції стала його власністю,

а це залежить виключно від волі адресата. Тобто в ситуаціях, коли немає

попередньої домовленості й не передбачене виконання прескрипції,

149

співрозмовника можна про це тільки ввічливо попросити. Отже, якщо замість

доконаного виду вживають недоконаний, спонукання до дії можуть

зрозуміти як наказ або навіть категорична вимога, пор.: Дівчатка, як хочете

бути корисні – підіть поможіть прийняти медикаменти, там машина

волонтерська на дворі. А завтра прийдіть із бритвами, хлопців треба

поголити перед операціями. Санітарки не встигають (Шиян Г., «Гусінь») –

Дівчатка, як хочете бути корисні – ідіть помагайте прийняти

медикаменти, там машина волонтерська на дворі. А завтра приходьте із

бритвами, хлопців треба поголити перед операціями. Санітарки не

встигають. У першій частині останнього висловлення прагмема

недоконаного виду актуалізує семантичний компонент «негайно» (ідіть

помагайте). О. Рассудова зазначає: «Якщо за ситуацією стоїть необхідне

прохання, то вживання недоконаного виду може мати відтінок грубості»

[256, с.136], а О. Падучева вказує на додатковий ілокутивний ефект таких

вербальних актів, коли «мовець демонструє своє висловлення як мотивоване

ситуацією, хоча насправді воно реалізується ним» [225, с. 79].

Уживання прагмеми доконаного виду в ситуаціях поради, пропозиції

часто є виправданим, оскільки так комунікативний акт реалізують в інтересах

адресата без вимоги його здійснення, що мінімалізує втручання в його

персональну сферу [38]. Можна припустити, що, висловлюючи пораду,

відправник вважає або переконаний, що одержувач перебуває в ситуації

вибору гіпотетичної дії. Формуючи свою інтенцію Раджу Вам зробити це,

оскільки бажаю Вам добра і, покликаючись на свій життєвий досвід, знаю,

що це є добре для Вас, мовець ураховує особливості комунікативної ситуації:

некатегоричність, необов’язковість запропонованої дії, пріоритетність

позиції адресанта, бенефактивність дії для адресата, зменшення втручання в

персональну сферу: От краще, помиріться з Олександрою та живіть, як

люди, у згоді! (Коцюбинський М., «Коні не винні»). Перший інтерактант

висловлює нову інформацію для другого, ця дія не є передбаченою самою

150

ситуацією спілкування як очевидна, «мотивуванням спонукання

комунікативного партнера до відповідної дії є те, що вона буде корисною, а

не те, що ця дія зрозуміла з комунікації» [224, с. 76].

У ситуації пропозиції в оформленні інтенції Пропоную зробити Вам це,

оскільки вважаю, що це є можливим і є користю для Вас, мовець ураховує

некатегоричність спонукання, необлігаторність виконання дії для адресата,

рівнозначну позицію інтерактантів, бенефактивність дії: Віро Семенівно,

візьміть, будь ласка, – назад поклала на стіл двохсотку, – бо хіба то гроші,

як на трьох дітей? (Куява Ж., «Гордієві жінки»).

Іноді в ситуаціях поради, пропозиції можливе конкурування видів,

зумовлене стратегіями позитивної й негативної ввічливості, пор.: Хліба з

собою беріть тільки на дорогу, доки до Бенгалії доїдете, а в Бенгалії там на

кожному кроці, як у нас бузина, росте хлібне дерево, – круглий рік на ньому

ростуть плоди, – ну, як наші книші (Остап Вишня. Усмішки, фейлетони,

гуморески). – Хліба з собою візьміть тільки на дорогу, доки до Бенгалії

доїдете. Інтенція адресанта в обох висловленнях є майже однаковою: Раджу

Вам зробити так, оскільки маю певний досвід і бажаю Вам добра, тобто в

обох випадках наявний компонент «зумовленість дії ситуацією»,

бенефактивність запропонованої дії для адресата, можливість її невиконання.

Пропозиція, оформлена прагмемою недоконаного виду імператива, має

ритуальний характер: відправник знає, що ситуація є відомою для

одержувача й він тільки чекає від нього формальної пропозиції відповідно до

правил етикету. Обираючи прагмему недоконаного виду беріть, адресант

демонструє увагу й люб’язність у ставленні до комунікативного партнера, а

тому зменшується дистанція, зникає пріоритетність позицій, що в результаті

засвідчує позитивну ввічливість. Навпаки, пораду з імперативом доконаного

виду візьміть сприймають як дистантну, дещо формальну, яка імплікує

пріоритетність позиції мовця, а тому мінімалізує втручання в персональну

сферу адресата, фокусуючись на результаті дії. Найчастіше варіювання

151

прагмемами доконаного / недоконаного виду на основі одного вербального

акту без накладання додаткових смислів відбувається за умови, що імператив

недоконаного виду означає постійний стан суб’єкта («неграничний вияв дії»),

а доконаного виду – указує на результативність дії. Якщо адресат повинен

здійснити конкретний комунікативний акт (за наявності імпульсу

волевиявлення) і знає, що адресант є компетентним, він звертається до нього

з проханням про пораду: Хоч порадьте щось. Ви ж мудрі, Ви ж розумні.

Підкажіть хоч, що робить. – Підказати можна. Живе на світі чарівник-

жартівник. Їдьте до нього. Може, він Вам допоможе (Нестайко В., «Кузя,

Зюзя і компанія»). Мовець, висловлюючи пораду, оформлену імперативною

прагмемою недоконаного виду, реалізує стратегії позитивної ввічливості, яка

не передбачає відмови: Відпочивайте, можете прогулятися містом, але,

будь ласка, не запізнюйтеся (Жадан С., «Біґ Мак. Перезавантаження»).

Н. Зорихіна-Нільссон зазначає, що такі конструкції наближаються до

побажань [142, с. 203]. Можна погодитися з В. Миркіним, що за умови

видової конкуренції «слід уживати імператив доконаного виду, який

мінімалізує порушення норм» [214, с. 17]. Отже, прагмема доконаного виду

репрезентує «безпечний варіант», бо зменшує втручання в персональну

сферу співрозмовника.

Важливим у вивченні аспектуальності в контексті КВ є можливість

здійснення / нездійснення запропонованого акту, що в Т. Ларіної отримала

назву «прагматичної опції» і «пов’язана з прагматичним значенням, тобто з

контекстом, із тим, чи має адресат у конкретній комунікативній ситуації

альтернативу: може відмовитися від виконання запропонованої дії або

зобов’язаний її здійснити» [185, с. 206]. У висловленні Завтра свята

неділенька. Прихопіть же із собою пляшечку горілочки та приходьте до нас

у гості, та, дасть Бог, посидимо (Тютюнник Г., «Вир») імперативна

прагмема доконаного виду прихопіть імплікує дію, виконання / невиконання

якої залежить від волі адресата, тобто відсутня пресупозиція, що вона

152

повинна бути здійсненою, дія фокусується на результаті, який є віддаленим у

часі. Прагмема доконаного виду впливає на функційну специфіку

висловлення, уносячи значення обмеження актуальності, зобов’язання

адресата, що позначається й на ввічливості (Цит. за: [25, с.163]), зокрема на

негативній. Прагмема недоконаного виду імператива на зразок приходьте –

заходьте, приїжджайте – заїжджайте в ситуації запрошення репрезентує

позитивну ввічливість, а не втручання в персональну сферу співрозмовника.

У цьому зв’язку Н. Баландіна стверджує, що «у проханні форма доконаного

виду слугує мінімізаційним засобом нанесення моральних збитків адресатові

саме через обмеженість дії одноразовістю, у запрошенні ця ознака, здавалося

б, не дуже бажана, урівноважується ознакою більшої наполегливості

запрошення… за рахунок дієслівного виду відбувається модифікація

ілокутивної сили спонукання: у доконаному виді – у бік її зниження, а в

недоконаному – у бік посилення, натомість наполегливість запрошення

посилюється за допомогою доконаного виду й послаблюється при

недоконаному» [25, с. 176–177]. У реалізації комунікативної дії, до якої

мовець спонукає адресата, зацікавлені обидва учасники інтеракції, а

«ресурси», необхідні для виконання запропонованої дії має адресант (бути

гостинним, привітним), тому таке волевиявлення можна називати фейковим:

відправник заохочує одержувача зробити щось приємне для себе з власними

мінімальними затратами й максимальними затратами першого. Запрошення

ґрунтується на зацікавленості обох учасників інтеракції (якщо дію реалізує

адресат у своїх же інтересах, то ілокуція набуває ознак поради), тому

загальна інтенція мовця така: Хочу спонукати Вас до приємної спільної дії в

конкретному місці, у конкретний час. Ця інтенція може зазнавати

модифікації залежно від значення дієслова, пор.: Антоне Никандровичу,

приходьте до нас під яблуню. Будемо чай пити; тютюнець маю, куди там

папіроси! (Барка В., «Рай»). – Заходьте у гості (Андрусів В., «Притулок»);

Приїжджайте до нас сьогодні в сьомій годині ввечері; я чекатиму Вас в

153

номері Мурашкової (Нечуй-Левицький І., «Над чорним морем») –

Заїжджайте до нас сьогодні на вечерю, як впораєтеся з невідкладними

справами (Андрусів В., «Не бути самотньою»). Імперативна прагмема

недоконаного виду на зразок приходьте, приїжджайте реалізує інтенцію

мовця: Хочу спонукати Вас до приємної спільної дії й обіцяю Вам привітний

прийом, тобто адресант демонструє, що бере на себе конкретні зобов’язання,

володіє такими ресурсами, щоб зробити приємність для адресата.

Волевиявленнями з предикатами недоконаного виду імператива на зразок

заходьте, заїжджайте відправник не бере на себе таких зобов’язань і

мінімалізує затрати одержувача, реалізуючи інтенцію: Хочу спонукати Вас

до приємної спільної дії, якою зробите мені велику приємність. Адресант

акцентує на менших утратах адресата, оскільки пропонує йому виконання

комунікативної дії «не спеціально», а «разом із цим». І. Шатуновський

зазначає, що в першому випадку «адресат спеціально завітає з візитом до

мовця й це накладає на першого зобов’язання щодо прийому», в останньому

– «дію реалізовують разом із тим, паралельно, що не вимагає затрат від

співрозмовника, а тому й особливої компенсації адресанта» [337, с. 304].

Висловлюють думку, що в ситуації запрошення заходьте є оптимальнішим,

ніж приходьте [337] через компонент багаторазового запрошення. Крім того,

запрошення заходьте є менш наполегливим при додаванні

деінтенсифікаторів якось, за нагоди, при оказії, коли матимете час, які

маркують право вибору адресата (здійснити / не здійснити запропонований

акт): Прошу, заходьте якось, поговоримо (Сизоненко О., «Білі хмари»). У

такий спосіб мовець дбає про позитивне та негативне «обличчя» адресата

одночасно. Запрошення з імперативом на зразок приходьте частіше

вживається в поєднанні з інтенсифікаторами обов’язково, не хочу чути

жодних відмов, що, відповідно, збільшують тиск на співрозмовника, а тому

йдеться тільки про збереження позитивного «обличчя»: Завтра ми з Вами

катаємося на ковзанах… Глядіть, обов’язково приходьте. Погуляємо не

154

гірше… як сьогодні. Ні, краще… (Копиленко О., «Буйний хміль»).

Відправник інформує одержувача, що бере на себе конкретні зобов’язання

(погуляємо не гірше… ні, краще…). Видається, що в українській

комунікативній культурі наявне особливе інвінтивне волевиявлення,

категоричність якого мітигується бенефактивністю запропонованої дії, що

спрямована переважно на адресата, але дисконт також отримує й адресант.

Слід зазначити, що прийом гостей здебільшого передбачуваний і

ритуалізований. Мовець наперед знає, що адресат погодився на

запропоновану дію й має намір реалізувати її та чекає від адресанта

«формального» спонукання – ситуативного запрошення чи припрошування,

яке передбачене правилами етикету. І гостеві, і господареві відомий сценарій

гостинності, а також передбачені ним комунікативні дії співрозмовників:

гість (адресат) має на меті здійснити ці дії, а господар (адресант) повинен

його спонукати до цього: Вітаю, проходьте, прошу! Роздягайтеся! – подав

гості руку для вітання господар (Іванцова М., «Сердечна терапія»); Прошу,

частуйтеся! Сестро, кумо! Семене, Гнате! Сідайте, прошу Вас, та

поїжте, – припрошувала Мотря (Коцюбинський М., «На віру»).

Увічливе звучання також демонструють мовленнєві акти

припрошування, оскільки наполегливість збільшується, то адресант

переважно вживає імперативну прагмему доконаного виду: Візьміть ще

шматочок тортика!; Мо’ й ви випили? Випийте! Чайок – він не вредить!

(Остап Вишня, «Вольовий спосіб»). Значення наполегливості,

репрезентоване прагмемою доконаного виду, урівноважується значенням

гостинності, яке є основною ознакою української ментальності. Пресупозиція

передбачає, що стосунки між учасниками комунікації є настільки

неформальними, що запропонована мовцем дія усвідомлюється адресатом як

частина ритуалу, відомого обом комунікантам. На думку П. Браун і

С. Левінсона, вербальна реалізація позитивної ввічливості репрезентує

переважно поведінку близьких людей, які в повсякденному спілкуванні

155

демонструють інтерес один до одного [365, р. 175]. Але, звичайно, за умови

більшої соціальної дистанції й, коли неможливе її зменшення, активізується

демонстрування шанобливого ставлення до співрозмовника мітигативними

засобами імпозиції при реалізації запрошення, до яких належать питання: Чи

можна Вас запросити на каву?, модальні слова: Може, завітаєте в гості?,

спонукальний спосіб: Було б добре зустрітися! тощо. Такі комунікативні

стратегії зумовлені наявністю небезпеки для мовця втрати позитивного

«обличчя» за відмови.

Прагмема недоконаного виду імператива в українській мові є

оптимальною в ситуації дозволу, оскільки цей комунікативний акт

реалізують відповідно до стратегій позитивної ввічливості: доброзичливості,

увічливого схвалення, заохочення, солідарності. Це пояснюють тим, що дія,

про яку йдеться, уже наявна в ситуації спілкування й потрібне тільки її

схвалення. Факт дозволу вибудовується за правилами мовної гри: адресат не

має права здійснити дію доти, доки мовець не дозволить цього зробити.

Здебільшого прагмема недоконаного виду не передбачає відмови,

уможливлює конвенційне, формальне звучання. Інтенція одержувача Хочу

дізнатися, чи не настав час і немає можливості для виконання дії

реалізується в пермісиві час настав і є можливість – виконуйте дію.

Прагматична пресупозиція полягає в тому, що в ситуації ввічливості запит на

дозвіл передбачає позитивну реакцію. Завдяки конотаціям солідарної

ввічливості, які потенційно наявні в прагмемі недоконаного виду, мовець

демонструє свою позицію так, що він не міг відмовити адресатові, а сам

дозвіл – тільки формальність: Можна до Вас зайти? – Заходьте, заходьте!

Звичайно, можна! (Олена Пчілка, «Півтора оселедця»). Інтенсифікатори

(звичайно, певна річ, без сумніву, ясно, розуміється тощо) посилюють

прагнення адресанта до дотримання тактик позитивної ввічливості:

розуміння потреб адресата та готовність до співучасті. Особа, яка

проголошує реактивний мовленнєвий акт (дозволяє), здійснює це двома

156

способами: схвалює бажання адресата (стратегія позитивної ввічливості) й

демонструє своє прихильне ставлення, дбаючи про його позитивне

«обличчя»: – Дозвольте дітям сухарців узяти, – звернувся до Марини. –

Прошу, беріть (Андріяшик Р., «Люди зі страху») або висловлює своє

«непротивлення» (за О. Падучевою) здійснюваній дії: Дозвольте зайти? –

сміливо запитав. – Будь ласка, зайдіть! (Денисенко В., «Вальс для мами»).

Прагмема доконаного виду сприяє дотриманню дистанції, тому сам дозвіл є

більш відстороненим, хоча іноді може мати ефект байдужості, який дисонує з

увічливістю: Дозвольте запросити Вас… – Запросіть! Інтенцією Дозволяю,

але міг би і не дозволити мовець дає зрозуміти адресатові, що він не

розраховував на обов’язковий дозвіл. Н. Зорихіна-Нільссон наголошує, що «у

вербальному акті дозволу значну роль відіграє інтонація. Так, з інтонацією

«непротивлення» й байдужості можна відповісти й (вимовити) відкрийте, і

відкривайте» [142, с. 204]. Видається, що в акті дозволу важливим для

вибору доконаного чи недоконаного виду є критерій бенефактивності, а

потім поняття дистанції. Якщо дію виконують в інтересах того, хто запитує,

можливі дві ситуації вживання: коректна нейтрально-ввічлива форма

доконаного виду й солідарно-ввічлива форма недоконаного виду: Можна

взяти ручку? – Візьміть! / Беріть! Але, якщо акт здійснюють в інтересах

того, хто дозволяє, увічливе звучання має тільки прагмема доконаного виду:

Вам допомогти? – Допоможіть! / *Допомагайте!, особливо, якщо дозвіл є

відповіддю на питання про послугу: Може, Вас підвезти? – Підвезіть!;

Подарунок запакувати? – Запакуйте, будь ласка! У такий спосіб мовець

ототожнює своє бажання з бажанням того, хто запитує або трансформує

дозвіл у прохання: Вам нарізати сир? (продавчиня) – Наріжте, будь ласка!

(покупець). Адресант чітко усвідомлює, що послугу надає адресат, утручання

в персональну сферу якого має бути мінімальним (комуніканти «чужі»,

«незнайомі» / «малознайомі», виконують соціальні ролі). У сфері

обслуговування частотнішою є прагмема доконаного виду, оскільки мовець

157

просить про певну послугу офіціанта, перукаря, таксиста, продавця тощо,

тобто демонструє етикетну поведінку, яка є свідченням формальності,

дистантності, негативної ввічливості: Принесіть, будь ласка, таке ж

замовлення і шоколадне морозиво із… із всіма додатками (Лешко З., «Все

тільки починається»); Дядечко! До Хрястова підвезіть, будь ласка

(Нестайко В., «Неймовірні детективи»); Зважте, будь ласка, пару кілограмів

мандаринів та штуки чотири лимонів (Іванцова М., «Сердечна терапія»).

Цікаво, що навіть на стук у двері в українській комунікативній культурі

оптимальною є реакція з прагмемою недоконаного виду, оскільки адресант

розуміє, що дія є бажаною й бенефактивною для того, хто стукає: Стук у

двері відволік її від роздумів. – Будь ласка, заходьте! (Андрусів В.,

«Фізіологія жіночої депресії»). Звичайно, можлива й прагмема доконаного

виду, але вона звучить офіційно й формально: До штабу весь час заходили

командири, бійці. Вони чемно стукали в двері, і я відгукувався: – Зайдіть!

(Збанацький Ю., «Крилатий гонець»). Якщо ситуацією передбачено, хто

стукає, можлива прагмема доконаного виду (начальник – підлеглий), але у

зворотній ситуації ввічливого звучання набуває прагмема недоконаного виду,

яка імплікує люб’язність того, хто запрошує ввійти. Форма недоконаного

виду є оптимальною в офіційному контактуванні, оскільки ситуація відома

для адресата: Беріть білетик, прошу Вас. – Білет номер три

(Пашковський Є., «Безодня»); Заходьте! – гукнув Кендюх. – Можна, Олексо

Дмитровичу! – Можна-можна… – Здрастуйте, проходьте і сідайте, будь

ласка. – Дякую (Гончарук М., «Край неляканих птахів»). Варто погодитися з

міркуваннями Р. Бенаккьо, що «запрошення зайти, сісти тощо мають

значення запрошення до дій, які відповідають етикетній поведінці, яка

заснована на ввічливості неформальній, солідарній, позитивній» [46, с. 166–

167]. Прагмему доконаного виду обирає мовець і в ситуації, коли бачить

«нерішучість свого співрозмовника, невпевненість у тому, чи варто

розпочинати дію» [256, с. 104–105], тому адресант, ніби «підштовхуючи»

158

комунікативного партнера до виконання дії, демонструє свою зацікавленість

і підтримку: Не соромтесь, проходьте (Зубарєва О., «Наші дракони

вбивають нас»); От я, хлопці, хотів вас почастувати. Купив цукерки. Беріть,

хто скільки хоче. Беріть. Не встидайтеся (Базів В., «Хрест»). Так мовець

закликає до дії, що передбачена ситуацією спілкування, дбаючи про

збереження позитивного «обличчя» адресата. Комунікативна дія є відомою й

запрограмованою раніше, одержувач ще до початку спонукання готовий

здійснити / не здійснити її, а мовець за сценарієм тільки висловлює бажання.

Так само адресант діє й у ситуації прохання передати вітання: Передавайте

мої щирі вітання всім колегам! Цілую міцно! Передавайте вітання всім

знайомим! (Тисовська Н., «Останній шаман»). Такі вербальні акти

трапляються в листах як сигнал для розмикання контакту. Особливо важливо

для відправника підкреслити своє позитивне налаштування на продовження

спілкування в такій же атмосфері й у майбутньому і з тим, кого просить це

зробити, і з тим інтерактантом, якому передає опосередковані вітання.

Передавання вітання моделює певний сценарій-трикутник міжособистісної

взаємодії. Адресат зазвичай добре знайомий з тим, кому мовець передає

вітання, і перебуває з ним у щирих і привітних взаєминах. Мовець,

передаючи вітання, реалізує інтенцію: Прошу Вас зробити мені послугу і

приємність одночасно – передати вітання людині, яку я і Ви поважаємо.

Отже, прагмема доконаного виду переважно є засобом реалізації

стратегій негативної ввічливості, оскільки адресант дбає про дотримання

соціальної дистанції, указує на пріоритетність статусної позиції адресата,

надає йому право здійснити / не здійснити комунікативний акт, що змінює

фокусування ілокутивної сили висловлення на результаті, у якому

зацікавлений адресант. Прагмема недоконаного виду здебільшого є засобом

реалізації стратегій позитивної ввічливості, оскільки, обираючи їх,

відправник демонструє зменшення соціальної дистанції, що нівелює

159

значення статусної позиції, у здійсненні комунікативної дії зацікавлений

одержувач або обидва учасники інтеракції.

Таблиця 2.3

Видова кореляція у межах вираження КВ

Параметри ситуації Доконаний вид Недоконаний вид

Дотримання

соціальної дистанції

+ -

Обов’язковість

виконання дії

- - / +

Бенефактивність Користь для мовця Користь для адресата /

для мовця й адресата

Пріоритетність

позиції

+ -

Фокусування

ілокутивної сили на

результаті

+ -

Тип увічливості Негативна ввічливість Позитивна ввічливість

3.3. Категорія часу

У морфологічній системі української мови категорія часу репрезентує

«протиставлення дієслівних форм щодо моменту мовлення й реалізується в

граматичних формах теперішнього, минулого та майбутнього часу» [295,

с. 250], має дейктичний характер (орієнтація на адресанта й на момент

мовлення). Дослідженню категорії часу в україністиці присвячена низка

наукових праць [88; 101; 134; 169; 260 та ін.], щоправда, із погляду

лінгвопрагматики, зокрема в межах ввічливості, вона практично не

привертала увагу дослідників. Загальновизнаною є думка Е. Кошмідера про

те, що «мовець поділяє час й аналізує всі осі: такі, що віддаляються від нього

(або від яких він віддаляється) – це минулі; ті, що наближаються до нього

(або до яких він наближається) – майбутні, а факти, місцезнаходження яких

на лінії збігаються з моментом мовлення – теперішні» [170, с. 133]. Точка

відліку у висловленні змінюється залежно від комунікативних режимів

мовлення [49, с. 271], які відповідають їхньому первинному (діалогічний) та

160

вторинному (наративному) дейксису. Для ввічливого спілкування

характерний первинний дейксис – «дейксис діалогу, дейксис природної

ситуації спілкування» [10, с. 632]. Н. Баландіна вважає, що за такої ситуації

«немає «плану історії» чи «плану майбутнього», а є тільки «план сучасності»,

що на вербальному рівні репрезентується переважно прагмемою

теперішнього часу. Функціювання інших часів – минулого й майбутнього –

засвідчує лише багатство мовних форм і не зачіпає темпоральної суті

ситуації на осі «тепер»» [25, с. 15]. Зважаючи на це, більшість увічливих

висловлень реалізують в теперішньому часі, що є ядром граматичної

категорії часу: комунікативна дія відбувається одночасно з моментом

повідомлення про неї [295, с. 250], з-поміж них: дякую, раджу, пропоную,

рекомендую, поздоровляю, здоровлю, зичу, бажаю, віншую, перепрошую,

вибачаю, прошу тощо. Одна з основних функцій таких перформативних

мовленнєвих актів – інформативно-гонорифікативна [310; 384 та ін.], тобто

встановлення та підтримання ввічливого комунікативного контакту. Їхнє

значення полягає в тому, що адресант намагається здійснити певний вплив на

адресата шляхом використання тих мовних засобів, ілокутивна сила яких

легко «прочитується» останнім. У більшості випадків такі висловлення

створюють атмосферу ввічливості, яка зумовлює реалізацію прагматичних

завдань та підтримує гармонійні міжособистісні взаємини.

Комунікативна дія, позначена прагмемою теперішнього часу,

стосується минулого або майбутнього планів: Дякую Вам за турботу і

прошу повертатись на корабель (Авраменко О., «Первісна. У вирі

пророцтв»); Вибачте. Наговорила усього. Ви не повинні усього слухати. Це

мої проблеми. Вам до цього немає ніякого діла. Кожен сам влаштовує своє

життя. Я влаштувала так. Не маю ні на кого нарікати. А за сльози

вибачте. Це… Це шампанське винне. – Ні, Софіє, винен я. Винен, що не

відшукав Вас раніше. Це Ви мені вибачте (Романчук Л., «Софія»); А після

цього пропоную разом пообідати (Іванцова М., «Живі книги»).

161

Погоджуємося з міркуваннями О. Петрухіної, що «форми теперішнього часу

активно транспонуються в часові плани минулого та майбутнього, а в своєму

основному значенні легко поєднуються з показниками минулого й

майбутнього часів, репрезентуючи зв’язок теперішнього з відповідними

часовими планами» [233, с. 127]. В українській мові є дві граматичні

категорії, які реалізують поняття часу – це категорії часу та виду, які

Р. Якобсон називає «шифтер» і «не-шифтер» [357], тобто категорії, значення

яких відповідно залежить і не залежить від мовленнєвого акту. Наші

міркування суголосні з думками Ю. Маслова, що «значення часових

дієслівних форм і категорії часу загалом є дейктичними, зорієнтованими,

репрезентують дію за відношенням до моменту мовлення або, ширше, за

відношенням до «hic et nunc» «тут і тепер» – адресанта, тоді як видові

значення не мають дейктичної локалізаційної функції: ідея часу реалізується

інакше – як внутрішня властивість самої вираженої дії» [200, с. 307–308].

У межах увічливого спілкування прагмема часу й інтерлокутори є

взаємопов’язаними елементами. Прагмема відсилає до часової локалізації та

розгортання дії, виконуваної комунікантами. Цей тип взаємозв’язку

В. Востоков називає «комунікативним часом» й одне з його можливих

значень описує так: «З одного боку, світ речей, їхнє положення в

об’єктивному часі, із другого – темпоральна картина світу («шматочок

дійсності», який наявний у висловленні) усвідомлюються й установлюються

мовцем, що відображає його позицію в часовому значенні» [90]. Якщо

перший комунікант здійснює мовленнєвий акт подяки, він усвідомлює той

факт, що в ньому наявне значення вже реалізованої в минулому (до моменту

висловлення) акції, результат якої є важливим зараз (у момент висловлення):

Дякую, вчителю. Це все Ваша наука. Хвала Володарю, що тоді я випадково

вирішив піти на вашу лекцію (Авраменко О., «Первісна. Дорога на Тір

Мінеган»). Академік В. Виноградов наголошує, що «у граматичній традиції

найчастіше йдеться не тільки про мовні форми дієслівного часу та їхнє

162

значення, а й про психологічні ознаки часу, про абстрактні лінії й моменти

часу» [86, с. 540–541].

У східнослов’янській лінгвістичній традиції здійснено спробу

класифікації етикетних жанрів із погляду диктумної ситуації та

комунікативної реакції на неї. Виокремлено етикетні жанри-події, які не

тільки інформують про реальну дійсність, але змінюють її та етикетні жанри-

реакції (жанровий час завжди теперішній, а часова перспектива – перфектна

або футуральна) [288; 314]. Зокрема, Т. Тарасенко в дисертації описала

мовленнєві жанри з перфектною перспективою (подяка, вибачення,

привітання, співчуття) [288].

У цьому плані релевантною дослідженню видається думка

В. Плунгяна, який розглядає поняття часового дейксису й пропонує

«егоцентричний» спосіб локалізації ситуації в часі: «Часова орієнтація

ситуації полягає в репрезентації відносної хронології двох ситуацій на осі

часу: описуваної ситуації Р і ситуації мовленнєвого акту (тобто того

моменту, коли адресант повідомляє про Р)» [238, с. 264]. Польська

дослідниця М. Смеречняк також стверджує, що «морфологічна категорія

часу виконує дейктичну функцію і слугує для визначення моменту, у якому

відбувається акція або фіксується стан, виражений за допомогою дієслова»

[418, s. 39]. До категорії часового дейксису В. Плунгян зараховує три

грамеми: «ситуація Р збігається в часі з моментом мовлення» – презент,

«ситуація Р передує моменту мовлення» – претеріт, «ситуація Р слідує після

моменту мовлення» – футурум [238, с. 265]. Кожне ввічливе висловлення

репрезентує сприйняття й оцінку часу адресантом, а також демонструє

взаємозалежність часу ситуації та часу моменту мовлення, тобто реалізується

в часовому дейксисі: До побачення! Тисну Вашу руку! (Кочерга І., «Фея

гіркого мигдалю»); Дорогий Маестро! Я дуже і дуже завинив перед Вами!

(Гочуляк Й., «І свого не цурайтесь»); Я прошу Вас про таку послугу для мене,

як для слідчого початківця (Фурса В., «Десята заповідь»). Категорія часу

163

зазвичай є експліцитною: Усіх вітаю, усіх віншую! (Нестайко В., «Чарівні

окуляри»), але може бути імпліцитною, немаркованою, такою, що

домислюється: Ви неперевершені! (Стефанюк І., «Ти хочеш яблуко?»).

У мовленнєвих актах вітання, прощання, звертання, знайомства

здебільшого описувана ситуація збігається з моментом мовлення: Доброго

дня (ранку, вечора)! До побачення! До зустрічі! Шановна Ольго Миколаївно!

Це – Вер, а це – Василь Хрисанфович Комаха. Його лекцію ми з Вами, Вер,

мали приємність вислухати. Комаха – серафічний у своїх умоглядностях

мислитель, отже, ми, його приятелі, звичайно, звемо його Доктором

Серафікусом. Він, сподіваюсь, не заперечуватиме, коли й ви, Вер, зватимете

його так само. Простягаючи Комасі руку, Вер сказала: Мені дуже приємно

познайомитися з вами, докторе (Домонтович В., «Доктор Серафікус»).

С. Шабат-Савка зазначає, що «інтенція мовця в таких висловленнях

спрямована на «встановлення, активізацію та ініціювання контакту між

учасниками комунікативного акту» [331, с. 456], а також розмикання

контакту. Важливим у таких висловленнях є «фактор адресата». Вербальна

репрезентація актів реалізується в теперішньому контексті в межах КВ:

Говорю Вам словесну формулу (доброго дня, до побачення, приємно

познайомитися, звертаюся до вас) і цим відповідно демонструю, що хочу

встановити / перервати мовленнєвий контакт, одночасно зазначаю, що я не

є проти нього, висловлюючи своє привітне ставлення та повагу до Вас.

Дейксис діалогу відповідає комунікативній ситуації, коли момент мовлення

визначається як теперішній час адресанта, який збігається з теперішнім часом

адресата. Увічлива ситуація відбувається «тут» і «тепер», виникає

«включення» моменту мовлення в ситуацію [238, с. 265].

Увічливі мовленнєві акти іноді складаються з двох частин: реальної й

умовної. У реальній експліцитно вираженій частині інтеракція відбувається

«тут» і «тепер», а другій – імпліцитній – відбувається апеляція до дії, яка

передувала моменту мовлення або слідуватиме за ним. Хоча вона може не

164

мати формального вираження минулого чи майбутнього часу. У цьому

випадку встановлюється причинно-наслідковий зв’язок: з одного боку, перед

тим, як адресант реалізує мовленнєвий акт, йому передує певна ситуація, за

яку він, наприклад, дякує, із другого – перед тим як адресант проектує акт у

майбутнє, він дбає про дотримання ввічливої атмосфери спілкування «тут» і

«тепер», бо від неї залежить результативність та ефективність спілкування.

Ще О. Пєшковський зазнав, що «час контакту – це насамперед момент

мовленнєвої свідомості. Адже адресант за допомогою категорії часу визначає

взаємозв’язок часу дії і часу комунікації» [235, с. 106–107]. Це вможливлює

актуалізацію у свідомості інтерактантів і водночас у мові події в минулому та

майбутньому. Шаноблива взаємодія комунікативних партнерів у минулому

та демонстрування взаємоповаги передбачають увічливу інтеракцію «тут» і

«тепер», яка, зі свого боку, впливає на тональність спілкування в

майбутньому та ефективність комунікації загалом. Допомагає протестувати

теперішній час у таких висловленнях питання «was tust du da?» («що це ти

робиш?»), запропоноване Ф. Миклошичем, яким активно послуговується у

своїх дослідженнях Е. Кошмідер, на думку якого, відповіддю на це питання є

те, що в момент мовлення суб’єкт є учасником здійснюваної дії, яка

виражена дієсловом: він тільки що був зайнятий дією й ще буде зайнятий

нею [170, с. 129].

Мовленнєвим актам подяки, вибачення, похвали та компліментів,

деінде привітання (оскільки етикет подекуди допускає привітання з

прийдешніми святами) до моменту їхньої реалізації (моменту мовлення)

передує певна комунікативна ситуація. Вона може мати формальне

вираження за допомогою дієслова минулого часу: Ой, Даринко, яка ж ви

молодець, що залишилися нам на допомогу! (Андрусів В., «Притулок»);

Прийміть мої щирі вітання з блискучою перемогою! Ви провели операцію на

найвищому рівні (Авраменко О., «Зруйновані зорі»), а може тільки

усвідомлюватися як така, що передувала мовленнєвому актові: Красно дякую

165

за запрошення, капітане! (Авраменко О., «Небо повне зірок»). Мовна

дескрипція інтенції мовця: Говорю Вам (дякую, вибачте, хвалю, вітаю) і цим

відповідно повідомляю, що в минулому сталася певна комунікативна подія,

яка викликала теперішній стан речей, тому демонструю свою повагу й хочу,

щоб наше спілкування продовжувалося в увічливій атмосфері. Н. Баландіна

на прикладі мовленнєвих актів вибачення пояснює, що вони «уживаються

здебільшого в ситуаціях з яскраво вираженими чинниками, коли обом

комунікантам відома й суть провини (причина вибачення), і її привід» [25,

с. 264–265]. Тобто реалізація цих комунікативних актів можлива тільки за

умови, що мовцеві є за що подякувати, просити вибачення, похвалити,

привітати тощо. Адресант не повідомляє про те, що передувало ситуації

спілкування, а репрезентує певний рівень взаємин з адресатом, своє

шанобливе ставлення до нього «тепер». Інтенційно висловлення спрямовані

на підтримання вже встановлених увічливих взаємостосунків, дотримання

учасниками комунікації соціальної дистанції й статусної позиції, збереження

позитивного та негативного «обличчя». Реалізація інтенційних функцій

прагмеми часу зумовлена належністю мовця до повідомлюваного в кожному

комунікативному акті: Навіть не знаю, як Вам дякувати, Борисе

Аркадійовичу, просто сам Бог послав Вас у таку хвилину! (Романчук Л.,

«Софія»). Відповідна комунікативна ситуація передбачає, що співрозмовники

вже перебувають у межах увічливої взаємодії (спілкування на Ви, увічливе

звертання Борисе Аркадійовичу), адресант і далі дбає про підтримання

ввічливої атмосфери спілкування та збереження позитивного «обличчя»

адресата (мовець указує на те, що вчинок, здійснений комунікативним

партнером є неоціненним навіть не знаю, як і наголошує на його важливості

в таку хвилину): Дякуючи, демонструю позитивну налаштованість до тебе.

Реалізуючи ввічливі акти прохання, поради, пропозиції, рекомендації,

запрошення, побажання, привітання з прийдешніми святами, мовець розуміє,

що сама комунікативна дія може витікати з моменту мовлення або настати

166

після нього: Юначе, я Вам щиро раджу піти до художньої школи чи взяти

кілька приватних уроків. У Вас дуже непогано виходить – не втрачайте

свого самобутнього стилю (Русіна О., «Сімейка Майї»); Послухайте, я

пропоную Вам придбати цю кав’ярню не задля свої вигоди, а суто з

симпатії до Вас! (Сайко О., «Кав’ярня на розі»); Я… тобто моя дружина і я

запрошуємо Вас на гостину (Чемерис В., «Фортеця на Борисфені»).

В. Плунгян переконливо доводить, що «вживаючи грамеми футурума,

адресант передовсім повідомляє не про те, що ця ситуація слідує після

моменту мовлення, а те, що ця ситуація є можливою» [238, с. 267–268].

Відправник такими висловленнями чітко вибудовує стратегію ввічливої

мовленнєвої поведінки: демонструє повагу, мінімалізує втручання в

персональну сферу одержувача, дбає про збереження його негативного

«обличчя»: Говорю Вам словесну формулу (прошу, раджу пропоную,

рекомендую, запрошую, бажаю, вітаю) і роблю це ввічливо, оскільки хочу,

щоб запропонована комунікативна дія не зашкодила Вам й хочу, щоб наша

взаємодія не змінилася в майбутньому. Важливим складником цих

конструкцій є усвідомлення мовцем того, що гіпотетичний розвиток подій

прямо залежать від увічливого оформлення комунікативного акту та

сприятливої атмосфери спілкування. Якщо ж адресант розуміє, що

запропонована дія є або надто категоричною (порушення максими

великодушності), або загрожує негативному «обличчю» адресата, то він

удається до стратегій мітигації (прагмеми умовного способу), пор.: У

Кам’янці я Вам раджу звернутися до Сіцинського, він усе й усіх знає, він

Вам і порадить: як і що (Домонтович В., «Доктор Серафікус»). – У Кам’янці

я б Вам радив звернутися до Сіцинського, він усе й усіх знає, він Вам і

порадить: як і що.

Іноді ситуація подяки може бути проектована в майбутнє: Пане реєнце,

припильнуйте її, прошу Вас, я буду Вам дуже вдячний за те… Я розуміюся

на чемності (Чайковський А., «Олюнька»), де подяка має присмак обіцянки.

167

Такі мовленнєві акти умовно складаються з трьох частин, між якими

встановлений причинно-наслідковий часовий зв’язок: відбувається в

увічливій атмосфері спілкування (гоноратив пане реєнце, актуалізатор

увічливості прошу Вас, додатковий компонент увічливого висловлення (я

розуміюся на чемності). Інтеракція вибудовується так: мовець «тут» і

«тепер» увічливо просить про послугу (момент мовлення), послуга буде

здійснена після моменту мовлення й тільки за умови її реалізації,

відбувається комунікативний акт подяки.

Часто у ввічливих висловленнях прагматичну функцію виконує

дієслово хотіти, яке «позначає найтиповіше бажання – від середнього до

високого рівня інтенсивності, що не опосередковане ні емоціями, ні розумом,

реальне або таке, що є нереалізованим» [11, с. 285]. Прагмема минулого й

теперішнього часу дієслова хотіти експлікує у висловленні одне й те ж

модальне значення, але впливає на репрезентацію ввічливості, пор.: Я хотів

Вас попросити… (прошу) – Я хочу Вас попросити… (прошу). У першому

висловленні дієслово минулого часу хотів не означає, що мовець зараз не

хоче, воно лише модифікує значення. Дієслово минулого часу маркує

модальність меншої наполегливості, а тому більший рівень увічливості. Як

справедливо зауважує Т. Ларіна, «уживання минулого або майбутнього часів

замість теперішнього знижує прямолінійність висловлення. Відбувається

розрив між дією й дійсністю, тобто порушується комунікативна рамка «я – ти

– тут – тепер» [185, с. 197], унаслідок цього виникає враження, що намір

адресанта втрачає свою актуальність, а дія, до якої він спонукає адресата, –

обов’язковість виконання, пор.: Михайле Петровичу, я хочу попросити у Вас

шматок ватману (Лис В., «Камінь посеред саду»). – Тут така справа. Я

хотів попросити Вас піти з нами до церкви за свідка! (Андрусів В., «Не

бути самотньою»). Транспозиція часової форми дієслова допомагає

відправникові демонструвати бажання, намір як розпочату комунікативну

дію, реалізація якої залежить від волі одержувача. Такі висловлення є досить

168

поширеними стійкими фразеологізованими одиницями в українській

комунікативній культурі. Удаючись до транспозиції часового плану як засобу

зменшення прямолінійності, адресант дбає про збереження негативного

«обличчя» співрозмовника, дотримання соціальної дистанції, зменшення

категоричності, а отже, про реалізацію стратегій негативної ввічливості: Я

буду Вам удячний за допомогу.

Дієслово хотіти репрезентує значення бажання й наміру, які

актуалізуються переважно одночасно, хоча домінує один компонент.

Здебільшого форма минулого часу дієслова хотіти маркує бажання мовця,

пом’якшуючи його намір: Я хотів попросити тебе провести мене до Ринку

(Хома А., «Лемберг. Під знаменами сонця»), а прагмема теперішнього часу

репрезентує намір мовця, який, звичайно, послаблений значенням бажання: Я

хочу попросити Вас, щоб ви з лаборантками приготували для мене суспензію

(Мушкетик Ю., «Біла тінь»).

Таблиця 2.4

Реалізація прагмеми часу дієслова хотіти

Форма теперішнього часу хочу Форма минулого часу хотів(-ла)

намір → бажання бажання → намір

Я хочу запропонувати вам гарну

угоду (Авраменко О., «Принц Ґалії»);

Валентино, я хочу запросити вас до

театру (Романчук Л., «Чотири

дороги назустріч»).

Я хотів запропонувати тобі пожити

в Києві (Шкляр В., «Кров кажана»);

Я хотів запросити тебе десь

повечеряти (Іванцова М., «Гра в

паралельне читання»).

Формальне виражання прагмеми минулого, теперішнього та

майбутнього часу репрезентоване ввічливими висловленнями позитивної

оцінки радий (рада, раді): радий (рада, раді) + був (була, були) та радий

(рада, раді) + буду (будемо): Я радий бачити тебе в Галичі! Мій дім – твій

дім! (Малик В., «Горить свіча»); Радий був познайомитися з Вами, Йоно бен

169

Ісая (Авраменко О., «Син сутінків і світла»); Ми завжди будемо раді

привітати Вас у себе! (Домонтович В., «Без ґрунту»). Загалом, «радий –

сповнений радості, задоволення з будь-якого приводу. Радий (рад, рада) (Вас)

бачити – форма привітання при зустрічі з ким-небудь» [275, с. 428].

Специфіка цих висловлень полягає в тому, що комунікативна дія властива

теперішньому плану не залежить від формального вираження часу. Так,

радий був вас бачити не означає, що момент мовлення був у минулому,

комунікативна дія реалізується «тут» і «тепер» й основне її значення полягає

в завершенні контакту. Під час телефонної розмови значення минулого часу

репрезентоване обговоренням останньої зустрічі: Я радий був Вас бачити на

конференції. Висловлення радий буду Вас бачити не означає, що зараз не

радий, а має значення задоволення від продовження спілкування в

майбутньому. У ситуації знайомства, яка збігається з моментом мовлення, є

тільки два часові плани – теперішній і минулий: Радий… дуже радий

познайомитися з Вами, Сидоре Антоновичу (Шиян А., «Хуртовина»); Дуже

радий був познайомитися із славною Вашою родиною (Нестайко В.,

«Чарівний талісман»). Висловлення радий буду познайомитися з Вами,

почуте при зустрічі, адресат розуміє як неправильне. Воно можливе тільки в

ситуації телефонної розмови або традиційного чи електронного листування

(співрозмовники не знайомі безпосередньо) і з поширювачем ближче.

Отже, схематично часовий дейксис увічливого мовленнєвого акту

можна зобразити так:

Схема 2.2

Увічливий мовленнєвий акт

Минулий план Теперішній план Майбутній план

Осердям вираження КВ є теперішній час (ситуація збігається з

моментом мовлення), але дія може передувати (минулий план → теперішній

план) або слідувати після моменту мовлення (теперішній план → майбутній

170

план). Транспозиція часових площин вносить значення невпевненості,

сумніву, меншої категоричності, а тому позначається й на ввічливості.

Висновки до третього розділу

На полі ввічливості морфологічні дієслівні індикатори вираження КВ в

українській мові репрезентують не стільки формальні лінгвальні ознаки,

скільки прагмасемантичні. З-поміж морфологічних дієслівних засобів

виокремлено такі:

1. Категорія способу як засіб вираження КВ досить чітко виражає

стратегію дистанціювання, увиразнюючи значення бажаності, чемності,

делікатності й імовірності. Прагмема способу, згідно з українськими

національно-культурними цінностями, забезпечує, з одного боку, дотримання

принципу рівності, солідарності, а з другого – демонстрування поваги до

автономії адресата.

2. Категорія виду у висловленнях ввічливості спрямована на

дотримання й зменшення соціальної й психологічної дистанції між мовцями.

Прагмема недоконаного виду уможливлює реалізацію стратегії позитивної

ввічливості, репрезентуючи зменшення соціальної дистанції. Прагмема

доконаного виду модифікує силу вербального впливу, зменшуючи

зобов’язання адресата, відповідно, реалізовуючи стратегії негативної

ввічливості. Конкурування видів простежуємо зрідка, оскільки вживання

видової форми дієслова здебільшого узгоджене з конкретним мовленнєвим

актом і його змістом.

3. Основне призначення категорії часу полягає в взаємозумовленості

комунікативної дії й моменту її реалізації. Транспозиція категорії часу,

виражаючи значення невпевненості, сумніву, імовірності та захоплення,

сприяє зменшенню тиску на адресата, дотриманню соціальної дистанції та

171

зниженню категоричності з метою збереження негативного «обличчя»

комунікантів.

Основні положення розділу висвітлено в одноосібних публікаціях

автора [37; 38].

172

РОЗДІЛ 4

СИНТАКСИЧНІ ІНДИКАТОРИ

ВИРАЖЕННЯ КАТЕГОРІЇ ВВІЧЛИВОСТІ

4.1. Категорія предикативного заперечення

Основне завдання кожної вербальної дії – викликати позитивну

реакцію: взаєморозуміння, спільність поглядів, одностайність думок, злагоду,

мир, дружбу, покірливість, готовність на поступки – той ідеал, якого

намагаються досягти в процесі спілкуванні. Водночас у повсякденній

комунікації трапляються ситуації, коли мовці змушені заперечувати, не

погоджуватися, відмовляти, тому для них важливим є уміння ввічливо

висловити свою незгоду, оскільки вона загрожує позитивному та

негативному «обличчю» й може спровокувати конфлікти. З-поміж

індикаторів вираження КВ особливе місце посідає категорія предикативного

заперечення. Лінгвопрагматичний аспект заперечення вивчали М. Баган [19;

20], Н. Баландіна [25], В. Діброва [117]; А. Зербіно [140], О. Крайник [171],

І. Осовська [222], А. Паславська [228; 229], О. Татаровська [290] та ін.

Натепер проблема заперечення як засобу вираження української ввічливості

малодосліджена, зокрема з погляду взаємозумовленості інтенції мовця й

словесного вираження незгоди.

У процесі спілкування заперечення – це реакція на ініціативну репліку

діалогічної єдності. Вона є вербальним актом незгоди. Незгода – це

1. «відсутність взаєморозуміння, мирних стосунків, злагоди <...>; чвари,

розлад; 2. Розбіжність у поглядах, думках, світогляді; 3. Негативна відповідь

на що-небудь, заперечення чого-небудь, непогодженість з чимсь; відмова

<...>» [275, с. 314]. Щоб відбувся мовленнєвий акт незгоди, інтерактантам

необхідно: а) адресантові продукувати питання, прохання, пропозицію,

запрошення тощо, б) адресатові оцінити сказане, в) обом урахувати

можливість відмови, г) пам’ятати про дотримання стратегій увічливості,

173

ґ) висловити незгоду. Прагмема предикативного заперечення у висловленнях

незгоди демонструє негативне ставлення до дії співрозмовника, тому

репрезентує інформативний, оцінний або імперативний комунікативний акт й

у мовленні реалізується засобами, спричиненими інтенцією мовця,

характером ініціативної репліки й особливостями інтеракції. Негативна

реакція – це некооперативна позиція комунікантів, що виконує функцію

дисбалансу. У ситуації незгоди, заперечення, відмови, заборони

співрозмовники перебувають по різні боки, тому діалог стає

«різновекторним». Виникає загроза виникнення неввічливої атмосфери

спілкування, негативна реакція викликає негативні емоції щодо предмета

розмови й щодо адресата. Тому висловлення з прагмемою предикативного

заперечення вважають небажаними в комунікації, оскільки виникає

асиметрія стратегій увічливості й порушення максими згоди принципу

ввічливості [365; 393]. Важливо, що заперечення як комунікативно-

прагматична категорія репрезентує не саму об’єктивну дійсність, а тільки

вказує на припущення мовця про неї (Цит. за: [171, с. 30]). Тому заперечення

як прагмема не репрезентує закріпленого за нею негативного значення, а

сигналізує про заперечну позицію мовця, унаслідок чого відбувається зміна

інтенційного плану діалогічної єдності. Основна інтенція адресанта така:

Хочу ввічливо повідомити Вам, що я не згоден з Вами, оскільки думаю, що …

Пресупозиційний план заперечення чітко описала А. Вежбицька: «Я знаю,

що суб’єкт Х думає, що Y (оскільки він про це сказав). Я вважаю, що Х хотів

би, щоб інші сказали, що вони мають на увазі те саме. Я так не думаю. Я

вважаю, що Y не відповідає дійсності. Я переконаний, що ви зрозумієте, що я

думаю з цього приводу. Я говорю це, оскільки я хочу сказати, що я думаю, і

тому я хочу сказати, що я не вважаю так, як Х» [421, p. 128].

Залежно від ілокутивної мети О. Крайник виокремила три основні

реактивні заперечні висловлення: спростування, відмова й заборона та два

периферійні заперечні мовленнєві акти – інформування й контактування

174

[171, с. 41]. У межах КВ інтерес становлять комунікативні акти відмови і

спростування з формально вираженою прагмемою предикативного

заперечення. У них простежується можливість відмови (право відмовитися),

допустима альтернатива у виборі реакції, особливо якщо відмова

обґрунтована. Відомий мовознавець Н. Арутюнова наголошує, що «адресат

має право прийняти чи не прийняти запропоновану йому дію, здійснити

супротив, зробити поступку чи перейти в наступ, виконати прохання чи

відмовитися» [16, с. 661]. Саме право відмовитися актуалізує відокремлення

цих мовленнєвих актів від наказу, заборони, у яких воно не передбачене, що

вказує на необхідність дослідження категорії предикативного заперечення в

межах КВ.

Причини такої поведінки є різними: відсутність бажання здійснити

мовленнєвий акт, неможливість виконання запропонованої дії через

зайнятість, неправильно вибрані засоби для вираження спонукання,

порушення категорії статусності в процесі звертання з проханням, порадою,

дорученням тощо. Сценарій увічливої відмови визначають: а) передумова

відмови (ініціативна репліка), б) відправник, який висловлює відмову

здійснити запропоновану дію одержувачем, в) адресат, якому скеровується

відмова, г) причина відмови, ґ) комунікативний акт відмови. Запропоноване

Н. Баландіною прототипове значення відмови [25, с. 292] доповнимо:

Знаючи, що я можу відмовитися виконати / не виконати пропоновану мені

дію, я ввічливо кажу про це: Ви маєте допомогти… – Знаю, знаю, – перебив

його чоловік, – на жаль, я не той, хто може Вам чимось порадити

(Зубарєва О., «Наші дракони вбивають нас»). Мовець некатегорично

повідомляє адресата, що не в змозі виконати бажану для нього дію й що він

шкодує про це.

Прагмема предикативного заперечення в ситуації відмови прийняти

пропозицію, запрошення репрезентує втрату можливості отримати певну

користь для адресата, що загрожує його позитивному «обличчю» більше, ніж

175

позитивному «обличчю» адресанта. Н. Баландіна зазначає, що

пресупозиційні умови таких актів дещо відрізняються від відмови виконати

прохання, доручення: «Знаючи, що я маю право відмовитися виконати / не

виконати пропоновану дію, я роблю це, хоч і, можливо, це буде не на мою

користь» [25]. Тобто мовець повідомляє адресата: Не тільки Ви можете

відчувати щось неприємне через моє заперечення, але й мені прикро, що є

демонструванням солідарності й партнерства: Дякую за запрошення, але, на

жаль, я поїхати не можу (Корнійчук О., «Пам’ять серця»).

Прагмема предикативного заперечення в увічливих спростуваннях

пом’якшує категоричність, мінімалізує ілокутивний тиск на адресата, указує

на дотримання дистанції, а також демонструє ставлення мовця до того, про

що він повідомляє [27, с. 36]. Сценарій увічливого спростування з

предикативним запереченням є таким: а) передумови спростування,

б) відправник, який відхиляє ініціативну мовленнєву дію одержувача,

в) адресат, якому посилається спростування, г) причина спростування,

ґ) комунікативний акт спростування. Прототипове значення Маю сумнів, що

Ви маєте рацію, тому я ввічливо кажу про це: Зате ж ми даємо

інституткам все-все: і науку, і добру харч, і розкішну обставу. В нас наука

трохи дорога, але ніхто нігде не знайде такої догоди, як у нас в інституті. –

А мені здається, що для науки й для людей було б лучче й догідніше, якби

наука не була така дорога. Мені здається, що для науки не потрібно

розкішної меблі, розкішних зал, а потрібно чогось зовсім іншого (Нечуй-

Левицький І., «Хмари»). Прагмема заперечення маркує маніпулятивні

техніки так званої мови «масок». Цим висловленням передують вибачення,

сумніви, які слугують нейтралізації завдання морального збитку, уносячи

легкий чуттєвий момент: Я розумію, частково навіть погоджуюся з тобою

(Кідрук М., «Бот 2. Ґуаякільський парадокс»).

Висловлення з предикативним запереченням насамперед є загрозою

позитивному «обличчю» адресата, оскільки вказують на реконсолідацію з

176

комунікативним партнером [67]. Щоб уникнути непорозуміння й виникнення

конфлікту, інтерактанти вдаються до інших засобів увічливості, зокрема, до

мітигаторів (пом’якшувачів) категоричності. Мітигація в прагматичному

аспекті традиційно визначається як зменшення інтенсивності ілокутивної

сили висловлення, спрямована на підтримання ввічливої атмосфери

спілкування й зумовлена конкретними комунікативними параметрами:

індивідуально-психологічними, пов’язаними з особистісними

характеристиками співрозмовників, та соціальними, які регулюють

мовленнєву поведінку, дбаючи про успішність й ефективність реалізації

інтенцій.

У процесі аналізу прагмеми предикативного заперечення як засобу

вираження КВ придатною є модель, запропонована Е. Коморовською, для

дослідження імперативного висловлення [387]. Але на відміну від

імперативного висловлення, яке передбачає вживання тільки імперативного

компонента в межах увічливої комунікації (наприклад, ситуація запрошення,

частування), конструкція заперечне висловлення = заперечний компонент,

хоча і є граматично правильною, має значення категоричності, а тому

перебуває поза межами ввічливості, пор.: Вибачте, але я не зможу прийти. –

Я не зможу прийти. Прагмема предикативного заперечення реалізована в

конструкції: заперечне висловлення = фатичний компонент (ФК) +

заперечний компонент (ЗК) + додатковий компонент (ДК). ФК і ДК

зменшують категоричність висловлення заперечення, збільшують увічливе

звучання, сприяють збереженню позитивного й негативного «обличчя»

співрозмовників, а також досягненню ілокутивної мети висловлення. Вони

маркують щирість мовлення як норму ефективного спілкування, що

забарвлює позитивно навіть негативний за своєю природою акт. Інтенцію

адресанта можна описати так: Надсилаю Вам максимум «комунікативних

подарунків», оскільки, заперечуючи, не хочу завдати Вам моральної шкоди.

177

До ФК можна зарахувати:

а) мовленнєві акти вибачення з мітигаторами (вибачте, але…,

перепрошую, але…, мені прикро (шкода, жаль), але…): Мені жаль

розчаровувати тебе, Якубе, але я не поїду (Малик В., «Фірман султана»);

б) акти подяки з адвербіальними інтенсифікаторами (щиро

(багатократно, щиросердно, сердечно, красно, дуже) дякую): Я ще раз вам

дуже дякую, але не можу… подати себе за румунку (Вільде І., «Не

можу…»);

в) модальні слова зі значенням гіпотетичності (може бути, мабуть,

здається, видимо): То, мабуть, я нічим не зможу Вам допомогти, і, мабуть,

мені варто вийти з проекту (З Інтернет-ресурсу);

г) вокативи позитивної характеризації, що виконують насамперед

функцію регулювання взаємин, а не адресування: Не можу, братчику, їй-

богу, не можу (Франко І., «Украдене щастя»);

ґ) прийом фіктивної згоди: (Ви маєте рацію, але…, Ви праві, але…,

Добре, але…, Дійсно, але…, Погоджуюсь, але…): Пан Любомирський,

звичайно, має рацію, але ми тут для того, щоб кожен висловив свою

думку… (Сорока Ю., «Хотин»).

ДК – це обґрунтування, пояснення, виправдання, мотивування незгоди

мовцем: Я не зможу. Зараз не можу – додав Богдан. – Згодом приєднаюся, а

зараз мені треба морально підготуватися. Я не хочу підводити членів

комісії (Талан С., «Розколоте небо»). Мовець реалізує альтернативну дію,

пом’якшуючи категоричність відмови, що сприяє ввічливій атмосфері

спілкування: незгода й пояснення пов’язані між собою причинно-

наслідковим зв’язком.

Прагмема заперечення в комунікативному акті рекомендації реалізує

стратегії позитивної ввічливості: не хвилюйтеся, не турбуйтеся, не

тривожтеся, не переймайтеся, не засмучуйтеся, не журіться, не впадайте

у відчай, не соромтеся, не плачте, не бійтеся, у яких частка не є маркером

178

транспозиції висловлення у сферу експресивного ствердження: Не

переймайтеся, – озвалася Аня, – Вейдер про все подбає. Скрізь буде

зареєстровано, що Паша просто літав не флаєрі, без посадок. Він любить

такі прогулянки (Авраменко В., «Зруйновані зорі»). Основна інтенція мовця:

Хочу підтримати Вас у важкий час, бо я солідарний з Вами й Ви важливі для

мене. Особливості вживання прагмеми предикативного заперечення можна

пояснити максимою симпатії (мінімалізуйте антипатію, максималізуйте

симпатію між собою та іншими) [393, р. 16]. Цим відправник дбає про

збереження свого позитивного «обличчя» й позитивного «обличчя»

одержувача, реалізуючи стратегії позитивної ввічливості як демонстрування

солідарності та партнерства.

Непрямі заперечення експлікують низку прагматичних значень.

Особливості функціювання непрямого заперечення в тому, що будь-який

прихований зміст може бути встановлений за допомогою аномалій –

пропусків, недомовленостей, порушення правил [77, с. 457]. В. Дементьєв,

наголошуючи на універсальному характері аномалії як джерела формування

непрямих смислів, зазначає, що вони стають джерелом додаткових

комунікативних смислів: у мові й мовленні є «правила порушення правил»

[116, с. 32]. Переконливо доводить М. Баган, що «від спеціалізованих

граматичних та лексичних засобів вираження заперечення вони

відрізняються відсутністю в системі мови чіткого співвідношення із

заперечним змістом, семантико-модальною складністю, контекстуальною та

ситуативною зумовленістю» [19, с. 72]. Непрямі заперечення не

репрезентують заперечної інформації, але з контексту зрозуміло, що вона

така: Можна зайти? – Пробачте… Я дуже зайнятий… – відізвався Лимар.

– Прийдете трохи пізніше (Бурдак І., «Діти війни»). Непряме заперечення

інтенційно спричинене потребою адресанта щось заперечити, але, зважаючи

на конвенційність, зробити це ввічливо. У такий спосіб висловлення відмови

звучить увічливіше, оскільки мовець дбає про дотримання дистанції й

179

збереження негативного «обличчя» комунікативного партнера,

умотивовуючи це зайнятістю й можливістю відтворити дію через певний час

(трохи). Непряме заперечення є бажаним для ввічливої комунікації, оскільки

воно означає чемне спростування раніше висловленого змісту й передбачає

комунікативний вплив на співрозмовника з метою ефективного спілкування:

Ходімо пройдемось, – і Федір безцеремонно взяв дівчину під руку. Голда

інстинктивно висмикнула руку, прискорила кроки. – Мені ніколи. Завтра

рано на роботу (Ткач Д., «Арена»). Реалізація прихованого заперечного

смислу пов’язана з прагненням адресанта запобігти потенційному

конфліктові, уникнути можливої конфронтації, делікатно пом’якшити

опозитивну інтенцію й зберегти комунікативну рівновагу.

За допомогою прагмеми заперечення мовці досягають різних

прагматичних цілей: ефективного, але ненав’язливого переконання

співрозмовника, емоційного впливу на нього, відповідного коригування

комунікативної поведінки, демонстрування доброзичливості.

4.2. Категорія питальності

Одна з умов виділення тієї чи тієї понятійної категорії в мові – це

наявність спеціальної комунікативної ситуації, якою для категорії

питальності є питання як найпрозоріший маркувальний компонент адресації.

Узагалі, питання – це «модальний різновид речення, за допомогою якого

мовець, використовуючи спеціальні засоби, насамперед інтонаційні та

лексико-граматичні, запитує про що-небудь з метою одержати інформацію»

[302, с. 500]. Водночас, продукуючи комунікативний акт, адресант

питальною формою може маркувати інші смисли: увічливо спонукати

адресата до спілкування, нав’язати дію, отримати позитивну реакцію й,

відповідно, реалізувати свою інтенцію. На основі прагматичного аналізу

кореляцій комунікативної інтенції й комунікативної ситуації О. Ліндстрем

виділила основні ілокутивні функції питань: інтеррогативна, асертивна,

180

директивна, афективна й фатична [192]. Питання як засіб вираження КВ

реалізується не в первинній функції (інтеррогативній), а у вторинних –

установлення, підтримання та розмикання контакту (фатична функція) і

здійснення відповідної комунікативної дії (спонукальна функція).

І. Кобозєва, покликаючись на теорію мовленнєвих актів, дослідила вторинні

функції питань із погляду порушення умов успішності питання [154].

Дослідниця пропонує систематизувати первинні й вторинні функції питання,

ураховуючи відхилення ситуації їхнього вживання від прототипової

питальної ситуації. Моделює так звану шкалу, на одній площині якої

перебувають прототипові питання, а на іншій – уживання питальноподібних

висловлень.

Виокремлення первинних та вторинних функцій пояснюють поняттям

транспозиції в мові. І. Кобозєва вважає, що «вживання висловлення в

первинній функції – це те саме, що й уживання його в буквальному значенні.

Уживання висловлень у вторинній функції – це вживання, яке збігається з

буквальним щодо відображення ситуації (пропозиційний компонент), але

відрізняється від нього за ілокутивною функцією (комунікативно-

прагматичний компонент)» [154, с. 40]. Прагматична транспозиція може бути

спричинена багатьма чинниками, з-поміж яких: стратегії ввічливості [43; 161;

365 та ін.], порушення умов успішності мовленнєвого акту [266], конвенції

вживання окремих висловлень [406], принцип щирості, мотивованості [100]

тощо. Об’єктом зацікавлення є прагматична транспозиція питань в

українській мові, викликана дією стратегій позитивної й негативної

ввічливості та вживання їх із метою дотримання принципу ввічливості,

установлення, підтримання та завершення комунікативного контакту,

вираження спонукання до дії: Може, нам прогулятися ще в той бік? – вона

махнула рукою на низину, звідкіля долинали жаб’ячі хори. – Чи не надто

глибока вже ніч для прогулянок болотами? – запитав граф, якому ця

пропозиція, певно, не припала до смаку (Кирик Ю., «Яблуневі квіти»).

181

Переконливо доводить Н. Баландіна: «Значення таких формул доповнене

смислами, що виходять із принципів кооперативного спілкування, метою

якого є зведення до мінімуму ризику нанесення моральних збитків особі

адресата й максимальна результативність» [25, с. 23], а також збереження

негативного «обличчя» адресата. Тому формально такі висловлення

виконують функцію не запиту інформації (інтеррогативну), а реалізують

інший смисл, який домінує – і мовець, й адресат розуміють його як

некатегоричне спонукання до дії, а питання – це лише форма його

вираження. Як слушно наголошує О. Логінов: «Форма питання – це

своєрідний етикетний штамп, а не власне питання… Такі ситуації

трапляються тоді, коли мовленнєва ситуація інтеррогації не входить до

чітких меж запиту інформації, а взаємодіє з іншими типовими смислами:

прохання, ствердження, оцінка тощо» [195, с. 41].

Часто наголошують на оптимальності вживання непрямих мовленнєвих

актів [25; 158; 185; 223; 266 та ін.], які зумовлені «насамперед специфікою

міжособистісних стосунків і тими соціальними ролями, у яких перебувають

комуніканти» [159, с. 103]. У таких висловленнях Р. Конрад зазначає:

«Значення питання обов’язково зберігається, а усвідомлення його як

непрямого мовленнєвого акту відбувається на іншому рівні. Вирішальним

фактором непрямого осмислення питання є наявність типових «схем

поведінки», очевидних і зрозумілих для мовця й адресата. Після питальної

вербальної дії здебільшого виникає прохання, яке безпосередньо пов’язане з

відповіддю, що очікується. Цей зв’язок зазвичай передбачуваний для обох

учасників діалогу, які мають загальну стратегію поведінки, зокрема

вербальної, і відіграє важливу роль у процесі практичного висновку, який

призводить до непрямого осмислення питання» [158, с. 355–357]. У процесі

спілкування інтерактанти намагаються вибудувати свої комунікативні

інтенції, що мотивовані різними чинниками, основний із яких – позамовна

дійсність. Інтенція адресанта завжди спрямована на когось, оскільки вона

182

може бути зрозумілою й сприйнятою тільки адресатом, який орієнтується в

установках першого. Ф. ван Єемерен наголошує, що «мовленнєві акти

розуміються одержувачем частково доти, доки він не усвідомить реалізацію

пропозиції та її комунікативної функції. Зрозуміти це – означає усвідомити

той комунікативний ефект, якого намагається досягти відправник» [122,

с. 29].

Оформлення інтеррогатива з непитальним значенням спричинене

конкретною комунікативною ситуацією, передбаченою інтенцією мовця та

прагматичними складниками висловлення. О. Ліндстрем зазначає:

«Уживаючи питальні за формою формули для вираження неінтеррогативних

значень, мовець має можливість ефективного впливу на адресата й

досягнення бажаного результату. Питальна конструкція, утрачаючи

інтеррогативно-комунікативну функцію й зберігаючи інтеррогативно-

емоційну, стимулює останнього й закликає його до діалогу із самим собою й

до внутрішньої відповіді або дії» [191, с. 17]. Прагмема питання – це

інтенційний засіб спілкування адресанта з метою збереження позитивного й

негативного «обличчя» співрозмовника та реалізації його комунікативних

намірів. Уживання ввічливих питань є складником комунікативних стратегій

мовця: мінімалізація моральних збитків, досягнення прагматичної мети та

підтримання ввічливої атмосфери спілкування. Непрямі питання з погляду

ввічливості та їхньої функційної специфіки справедливо розподілити на

фатичні й спонукальні.

Фатичні питання зумовлені стратегіями позитивної ввічливості

помічайте співрозмовника, приділяйте увагу йому, його інтересам,

бажанням, перебільшуйте симпатію до адресата, демонструйте

підкреслений інтерес до нього. Вони демонструють зменшення соціальної та

психологічної дистанції, взаєморозуміння, комунікативну співпрацю, а також

пошанування адресата [66]. Інтенцію Хочу, щоб Вам було приємно мовець

реалізує фатичними питаннями: Як справи? Як життя? Що нового? Як

183

поживаєте? Як успіхи? Скільки ж це ми не бачилися? Кого я бачу? тощо.

Вони репрезентують низку стереотипів, що виконують функцію

встановлення контакту: Добрий день, жіночки! – бадьоро привітався він. –

Як ся маєте? Як здоров’ячко? (Мензатюк З., «Як я руйнувала імперію»). У

стандартних ситуаціях такі питання є суто фатичними, оскільки їх вживають

не з метою отримання інформації, а – установлення контакту між

співрозмовниками, створення й підтримання ввічливої атмосфери

спілкування. Крім того, вони не передбачають зворотної реакції, а якщо вона

і є, то тільки символічна: Як справи, хлопці? – Справи добре, сеньйоре.

Дякуємо (Кідрук М., «Подорож на Пуп Землі»). Це потверджує Н. Баландіна,

зазначаючи, що «закони постановки символічно інформаційного питання

вимагають і символічно інформаційної на нього відповіді» [25, с. 132].

Фатичність є основним елементом увічливого спілкування, їй властива

певна ритуальність. Для адресанта важливою є не тільки конкретна

відповідь-інформація, вираження власних емоцій чи вплив на адресата, а й

намір установити психологічний контакт, який іноді забезпечує змістовніше

спілкування. З-поміж таких прагмем установлення контакту важливими є

питання у значенні прохання: Я міг би звернутися до Вас з проханням, Ваша

величність? (Загребельний П., «Роксолана»). Як справедливо вважає

С. Шабат-Савка, «дуже часто така інтенція виводиться реченням-зачином,

після якого мовець повідомляє зміст свого прохання» [332, с. 104].

Зменшенню тиску на співрозмовника сприяють мітигатори маленьке,

скромне, невелике, які модифікують ілокутивну силу комунікативного акту в

бік її зниження внаслідок властивого їм загального значення незначної

кількості: Чи можна маленьке прохання? Такі висловлення мають значення

зменшеного ступеня ознаки, надаючи йому некатегоричного, увічливого

звучання. І. Шевченко переконливо доводить, що «непряма експресивність,

формально пом’якшена питальним реченням, сприяє збереженню «обличчя»

або знижує рівень загрози соціальному «обличчю» адресата» [343, с. 99].

184

В українській комунікативній культурі поширеними є питання про

дозвіл звернутися. Р. Конрад стверджує: «Абстрактний принцип увічливості

як універсальної максими «будь увічливим» майже позбавлений змісту, адже

для того, щоб бути таким, тобто вміти діяти правильно, слід знати, що

означає бути ввічливим, що й за яких умов є увічливим… Ця категорія

спонукає ставитися до комунікативного партнера, його бажань та почуттів з

повагою та не турбувати його без згоди [158, с. 369–371]. За певних умов

необхідним є попереджувальне питання, яке вможливлює переконання

адресанта в тому, що співрозмовник готовий до подальшого контактування:

Чи дозволите (дозвольте) запитати (поцікавитися)...? Чи (не) можу (смію)

я у Вас запитати? Чи (не) міг (смів) би я у Вас запитати? Особливість цих

формул ось у чому: вони не містять суті запиту, а тільки передують йому.

Такі висловлення виконують функцію встановлення контакту й

передбачають реакцію згоди або відмови продовжувати далі комунікативний

акт. Тобто виникає ситуація залежності від волі адресата. За переконливими

міркуваннями Н. Баландіної, «конвенційна діалогічна єдність утворюється

ініціальною реплікою, переважно у формі питання, і реактивною зі

значенням дозволу й тільки третя репліка містить суть питання. Цей

функційний різновид є найувічливішим, бо відкриває перед адресатом

можливість альтернативної реакції» [25, с. 126]. Мовець, дотримуючись

стратегій негативної ввічливості, пряму інтенцію небажання здійснити

запропоновану дію реалізовує за допомогою питального висловлення:

Дозвольте запитати? – Слухаю. – Чому раптом я, Іване Ваграновичу? У

нас по таких об’єктах є спеціаліст – Дашковський (Єшкілєв В., «Побачити

Алькор»).

До фатичних слід зарахувати питання в значенні прощання-пропозиції,

які виконують функцію розмикання контакту: Ну що, Антоне, мені пора

добиратися в штаб… Чи ще зустрінемося – хоча б через тридцять літ, як

домовлялися? (Іваничук Р., «Хресна проща»); На все добре, мамо. Бережи

185

себе. – Ми ще побачимося, Орчику? Синку? Правда ж, ми ще побачимося?

(Шевченко Н., «Подвійні міражі»). Не йдеться про здійснення конкретних

дій, не вказуються ні час, ні місце зустрічі, пор.: Прощавайте. Ми

зустрінемося завтра? (запит інформації) – Прощавайте. Ми ще

зустрінемося? (вияв ввічливості). Так адресант демонструє свою

прихильність та симпатію до співрозмовника, зацікавлення в продовженні

доброзичливих взаємин, реалізуючи стратегії позитивної ввічливості.

Отже, основною прагматичною функцією фатичного питання є

встановлення, підтримання та завершення комунікативного контакту й

реалізація стратегій позитивної ввічливості.

Спонукальні питання

Поширеним явищем в українській комунікативній культурі є вживання

питання у функції спонукання до дії. Г. Почепцов, намагаючись з’ясувати,

чому саме питальність є маркером якісно іншого зразка висловлення

(зокрема спонукання), зазначає, що передавання спонукальних смислів

породжується принципом увічливості [252, с. 55]. Запитання в значенні

спонукання реалізує переважно стратегії негативної ввічливості:

висловлюйтесь непрямо, ставте питання, створюйте перешкоди (під

перешкодами розуміють засоби пом’якшення категоричності висловлення),

надавайте співрозмовникові вибір, можливість не виконувати запропоновану

дію. Їх мовець використовує навіть у тих ситуаціях, коли вибір відсутній:

Софіє Андріївно, Корнацький турбує. Кілька днів тому Ви забули у мене в

машині одну річ. Я б хотів Вам її повернути. Чи не могли б Ви зайти до

мене на роботу сьогодні о п’ятнадцятій тридцять? (Романчук Л.,

«Софія»). У такий спосіб створюється враження, ніби адресатові надається

право вибору здійснити / не здійснити запропонований акт. Погоджуємося з

міркуваннями Т. Ларіної про те, що «уживання мовленнєвої формули, яка

має семантичну опцію в ситуації, але насправді жодної опції не передбачає, є

ефективним засобом дистанціювання, зменшення тиску на адресата» [185,

186

с. 189]. Отже, уживаючи висловлення у формі питання, відправник уникає

прямого більш чи менш категоричного спонукання, формально надаючи

одержувачу можливість вибору, репрезентуючи свою невпевненість у

реалізації запропонованої дії, і цим демонструє ввічливість.

Актуальним у цьому контексті видається аналіз питання зі значенням

спонукання. Здійснюючи непрямий вербальний акт, мовець зменшує

втручання в персональну сферу адресата, дбаючи про збереження його

негативного «обличчя»: Ви не могли б…? Пан не міг би…? Пані не могла б…?

Може, Ви (пан, пані)…? Чи не були б Ви такі милі (люб’язні, сердечні)…? Чи

не знайдеться у Вас (пана, пані)…? Можна попросити Вас (пана, пані)…?

Чи можу я попросити Вас (пана, пані)….? Чи не хотіли (бажали, воліли) б

Ви…? Чи не хочете (бажаєте, волієте)…? Чи не хоче (бажає, воліє) пан,

пані…? А чи не…? А чому б Вам (панові, пані)…? А як щодо…? тощо.

Д. Гордон та Дж. Лакофф переконують, що питання стосовно можливості,

бажання або готовності адресата виконати запропоновану дію може бути

рівнозначним спонуканню здійснити / не здійснити запропонований акт [100;

182].

Спонукальні питання створюють гіпотетичну ситуацію, ступінь

ірреальності якої вищий, ніж у випадку прямого спонукання. Прохання у

формі питання надає можливість відмовитися від виконання запропонованої

дії, відповісти «ні» [252, с. 55]. Узагалі прохання є «небезпечним»

мовленнєвим актом, бо демонструє загрозу для обох учасників інтеракції:

загрозу для адресата, на свободу якого посягає адресант, і загрозу для самого

мовця, який може отримати відмову [50, с. 89; 185, с. 212]. Тому відправник,

обираючи непрямий акт у формі питання, дотримується принципу

ввічливості й дбає про збереження власного позитивного «обличчя» та

негативного «обличчя» одержувача. Питання має прагматичну опцію

(можливість вибору) здійснити / не здійснити запропонований акт, тому

адресант реалізує стратегію дистанціювання. Як справедливо зазначає

187

Дж. Ліч, зі збільшенням опосередкованості висловлення зменшується його

ілокутивна сила й збільшується «опційність» (optionality) [393, р. 108].

Ефективність прохання залежить від способу його вираження: зменшення

прямолінійності збільшує рівень увічливості. Питання для вираження

ілокуції прохання вже стало фразеологізованою одиницею, прагматичним

кліше: А чи не могли б Ви пригадати того пасажира, що на недільний потяг

квиток купував? (Фурса В., «Десята заповідь»); Чи не були б Ви такі ласкаві

звістити нам, до якого монастиря належите, хто його настоятель і чому

мандруєте? (Шевчук В., «Мор»). Як зазначає В. Карасик: «Оскільки

прохання зумовлює майбутні дії співрозмовника, тобто обмежує його

свободу, то однією зі стратегій його реалізації є навмисна неясність,

приховування смислу» [149, с. 76]. Питання, що демонструє певний рівень

невпевненості, уважається ввічливішим порівняно з прямим актом. За таких

умов воно майже втрачає свою інтеррогативну силу, оскільки вимагає тільки

ствердної «так» (згода) або заперечної «ні» (відмова) відповіді, а не є

відповіддю на запит. С. Шабат-Савка наголошує: «Прохання, реалізоване

питальною формою є успішним та ефективним. Адресант не впевнений, що

запропонована дія буде реалізована, й турбується про переконливість та

ввічливість мовного оформлення такого спонукання» [332, с. 104].

Питання є оптимальним і для ситуацій поради, пропозиції, іноді

запрошення. Незважаючи на те, що порада здійснюється в інтересах

співрозмовника, вона репрезентує спонукальне значення, а тому належить до

«небезпечних» мовленнєвих актів і таких, що загрожують негативному

«обличчю» адресата. Пораду у формі питання сприймають як альтернативу

комунікативній дії або наміру, який уже визначений у конкретній ситуації

спілкування. Варто зазначити, що пораду в українській комунікативній

культурі часто сприймають як демонстрування солідарності та співучасті,

бажання допомогти, пор.: Ідіть швиденько до лікаря, він допоможе! – Може,

Вам варто піти до лікаря? Пряма форма реалізує стратегії позитивної

188

ввічливості: Хочу, щоб Вам було добре. Л. Віссон наголошує: «Потребують

поради не тільки тому, що цікавляться думкою інших, а й задля того, щоб

отримати співучасть у прийнятті рішення» [87, с. 100]. Порада, оформлена як

питання, реалізує стратегії негативної ввічливості: висловлюйтеся непрямо,

мінімізуйте рівень утручання, уможливлюйте вибір, які пом’якшують її

ілокутивну силу та збільшують суб’єктивність. Формальна репрезентація

такої поради відбувається за допомогою клішованих виразів (Чому б не…? А

чи не…? А чом би не…? тощо): Чому б не піти, коли хочеться піти?

(Грінченко Б., «На розпутті»). Частка а слугує інтенсифікатором

спонукального значення, але саме питання не втрачає ввічливого звучання: А

чому б Вам нових форм не шукати? (Гончар О., «Собор»); А чи не пробували

Ви розв’язати суперечку якось інакше? (Корній Д., «Щоденник Мавки»).

Слід зазначити, що питання приховує справжню інтенцію мовця,

трансформуючи висловлення поради в некатегоричну, «м’яку» форму

неочікуваної ідеї, думки, що раптом виникла в адресанта, ефективність

впливу якої є сильнішою. С. Шабат-Савка акцентує, що адресованість

мовленнєвого смислу (указівка відправника щодо того, як діяти одержувачеві

волевиявлення) реалізується відмінковими формами займенників Ви / Вам,

ти / тобі [332, с. 104]. У таких висловленнях інтеррогативне значення не

втрачається цілком, воно переміщується на другий план, оскільки мовець не

знає, чи адресат прийме його пораду. Тому оформлення поради як питання,

особливо в офіційному спілкуванні, демонструє суб’єктивний підхід із метою

мінімалізації вторгнення в персональну сферу співрозмовника, а також

повагу до його свободи й права вибору.

Питання зі значенням пропозиції часто звучить закликом до спільної

дії. Хоча адресант залишає за адресатом право вибору здійснити / не

здійснити запропонований акт, здебільшого він використовує такі

конструкції в ситуації, яка передбачає позитивну відповідь на зразок: Чому б

нам не…? А як щодо…? Ви не проти…?: Чому б нам не піти разом?

189

(Авременко О., «Принц Ґалії); Ти не проти попрацювати зі мною?

(Гуменюк Н., «Вересові меди»). Релевантною дослідженню видається думка

С. Шабат-Савки, що «сугестивні інтенції зі значенням пропозиції

експлікуються у висловленнях із предикатами, вираженими формою першої

особи множини дійсного способу та ускладнювальними компонентами

може, може б, які створюють гіпотетичну, водночас увічливу, ситуацію»

[332, с. 104]. У таких висловлення мовець виявляє свою готовність до

спільного виконання дії: Може, допоможемо хлопцеві? (Чупа О., «Казки

мого бомбосховища»).

Мовленнєвому акту пропозиції може передувати фатичне питання зі

значенням привернення уваги: Що ти робиш завтра ввечері? Ти не проти

провести його разом зі мною? (Гурницька Н., «Львів, кава, любов»). Інтенція

адресанта реалізується й у запитаннях-натяках: Може... – несміливо почав

Копонешро – Може б… того… – Що Ви там м’ямлите? – Може б, ми

домовились про половину?... По-приятельськи, так би мовити. Га?

(Врублевський В., «Мертвому півню фагот не потрібен»).

Особливий прагматичний ефект (демонстрування гостинності)

викликають питання зі значенням пропозиції-вибору, які репрезентують

можливість вибору з кількох альтернатив: Ви що питимете, мій друже?

Чому Ви волієте віддати перевагу: горілка, коньяк, лікер? (Домонтович В.,

«Без ґрунту»). Реакцією може бути згода: Дякую, будь ласка, каву (чай, воду)

або відмова: Ні, дякую. Дотримуючись принципу ввічливості, інтерактанти

повинні уникати ініціювання можливості вибору – позитивної (згоди) та

негативної (відмови) реакції, що може призвести до комічної ситуації, коли

на пропозицію: Вип’єте холодного компоту?, адресат може відповісти:

Дякую, а мовець змушений перепитати: Дякую, так? чи Дякую, ні? Такий

відволікаючий момент у спілкуванні є небажаним.

Важливою у виборі тієї чи тієї форми висловлення є доречність

функціювання ситуації й комунікативний контекст, поза яким неможливо

190

визначити рівень увічливості. Одне й те ж висловлення за різних обставин

сприймають по-різному. Уживання питань у вторинній функції настільки

усталене в українській комунікативній культурі, що іноді питання в

первинній функції сприймають як спонукання, а це часто створює комічний

ефект: Горілка, тютюн, наркотики? – Каву, будь ласка (Анекдот).

Українці в ситуації запрошення надають перевагу прямо вираженим

імперативам [25; 47; 185 та ін.], наприклад: Сідайте, повечеряйте з нами!

Пригощайтеся! Приходьте до нас у гості! Запрошення у формі питання,

перебувають на периферії й більш властиві для офіційного спілкування.

Провівши емпіричне дослідження оптимальної форми запрошення на

матеріалі англійської та російської мов, Т. Ларіна з’ясувала: за наявності

соціальної дистанції, тобто в офіційній інтеракції, кількість питальних

висловлень має понад 60 % уживань (у неофіційному спілкуванні – 20–25 %).

Мовознавець додає, що «це єдина ситуація, у якій питальне висловлення є

оптимальним способом вираження запрошення і свідчить про те, що непрямі

ілокуції зумовлені дистанцією» [185, с. 248]. У зв’язку із цим реалізація

прагматичної стратегії «висловлюйтесь непрямо» є оптимальною тільки за

умови соціальної дистанції. Оформлене в такий спосіб запрошення звучить

шанобливіше: Дозволите запросити Вас? (Шеко Ю., «Танго долі»); Як Ви

ставитеся до того, щоб завтра зустрітися? (Даниленко В., «Кохання в

стилі бароко»).

У висловленні з елементом дозволите мовець акцентує свою

скромність, автоматично ставить себе нижче адресата [318, с. 317]. Такі

прагмеми експлікують зацікавленість мовця думкою адресата, демонструють

ієрархію в контактуванні («нижчий» – «вищий»), тому є спонуканням до дії.

За адресатом зберігається право вибору – погодитися (здійснити / не

здійснити запропонований акт) або ж відмовитися. Синонімічні відношення,

що виникають між запрошеннями, реалізованими прагмемою імператива та

191

запрошеннями, оформленими прагмемою питання, репрезентують поєднання

їхньої семантики та переосмислення комунікативної інтенції мовця.

Увічливі питання, марковані значенням спонукання, є «позитивно

зорієнтованими» мовленнєвими актами, які часто супроводжені апелюванням

до волі адресата за допомогою мітигаторів (модальних слів та часток).

Використання адресантом суб’єктивно-модальних слів зі значенням

гіпотетичності (припущення) може, може б, а може б указує на врахування

волі співрозмовника, що є прикметною рисою питально-спонукальних

висловлень: Дак, може б, теє…, може б, і я? Може б і мене ти, Зіньку,

прийняв та вже двох одразу б і вчив? (Грінченко Б., «Під тихими вербами»).

Питання зі вставним модальним компонентом може належать до

мовленнєвих актів прохання, поради, запрошення, пропозиції – чемних і

некатегоричних.

Своєрідним інтенсифікатором таких питань й одночасно мітигатором

спонукального значення є частка чи, яку «вживають для підсилення

питального характеру речення», а в поєднанні із заперечною часткою не – «в

значенні може, репрезентуючи можливість, бажання чого-небудь» [275,

с. 321]. Увічливості, м’якості надає висловленню предикативне заперечення:

Чи не погодитеся очолити експедицію? (Тимченко С., «Чорні зерна та

нащадки»); Чи не підкажете дорогу, люб’язні? (Гаврош О., «Розбійник

Пинтя у заклятому місті»), що, на думку М. Баган, указує «на комунікативну

потребу мовців у зручних емоційно-маркованих виразниках заперечення»

[19, с. 318]. Конструкція чи не... пом’якшує модальні дієслова волевиявлення:

хотіти, бажати, воліти, могти: Чи не бажаєте чогось скуштувати? Чи не

воліє пані потанцювати? А чи не хоче пан посол взяти участь у полюванні

на зубра? (Загребельний П., «Роксолана»); А чи не могла ти забути

зачинити клуню? (Шевчук В., «Срібне молоко»).

192

Значення спонукання модифікують також частки а, ну, що, що ж,

посилюючи атмосферу ввічливості: А як щодо прогулянки під зорями? А

може, підемо звідси? (Талан С., «Купеля»).

Отже, первинна функція питань зі значенням спонукання полягає в

реалізації стратегій негативної ввічливості: зменшення тиску на адресата та

дотримання соціальної дистанції. Вторинною функцією є вплив на емоційно-

вольову сферу комунікативного партнера.

Висновки до четвертого розділу

Мовна репрезентація ввічливості на синтаксичному рівні експлікована

насамперед категорією предикативного заперечення та непрямими

питаннями, особливе значення яких полягає в комунікативно-прагматичній

транспозиції.

1. Синтаксична категорія предикативного заперечення, репрезентована

у ввічливих актах відмови (відправник не приймає запропонований

комунікативний акт) і спростування (адресант сумнівається в істинності

ініціативної репліки співрозмовника), виконує функцію встановлення

соціальної та психологічної дистанції й мінімалізації нанесення моральних

збитків комунікативному парнерові, реалізовуючи переважно стратегії

негативної ввічливості. Заперечні конструкції демонструють некатегоричне

спонукання до дії й надають адресатові можливість для «відступу», тобто

ввічливо висловити незгоду.

2. Непрямі мовленнєві акти у формі питань (фактичні та спонукальні

питання) є важливими в регулюванні міжособистісних взаємин інтерактантів

та створенні ввічливої атмосфери контактування. Прагматичну транспозицію

питань в українській лінгвокультурі характеризує особлива мобільність, яка

полягає у взаємодії зі значеннями, що традиційно пов’язані з іншими

комунікативними типами, для реалізації стратегій і тактик позитивної та

193

негативної ввічливості. Питання як індикатор вираження категорії

ввічливості – це інтенційний засіб спілкування, який адресант використовує з

метою збереження позитивного й негативного «обличчя» співрозмовника та

реалізації інтенції. Їх уживання є складником комунікативних стратегій

мовця: зменшення втручання в персональну сферу адресата та досягнення

ефективної взаємодії.

Основні положення розділу висвітлено в одноосібних публікаціях

автора [35; 36; 39; 66; 67].

194

ВИСНОВКИ

Дослідження граматичних індикаторів вираження КВ в українській

мові дає підстави зробити такі висновки:

1. Увічливість як необхідний складник ефективного спілкування

впливає на процес комунікації, а також репрезентує залежність уживання

мовних засобів і категорій від ситуативного контексту. На тлі ввічливості

найсуттєвішим прагматичним параметром є соціальний статус, який, зі свого

боку, пов’язаний із поняттям соціальної та психологічної дистанції.

Реалізація стратегій позитивної й негативної ввічливості передбачає

дотримання чи зменшення дистанції, що впливає на вживання відповідних

граматичних індикаторів вираження КВ. Успішність спілкування залежить

від правильного й доречного вибору мовних засобів, доцільне використання

яких викликає потрібний ефект. Для його пояснення застосовувалася низка

прагматичних параметрів: комунікативна ситуація, комунікативно-

прагматичні компетенції співрозмовників, соціобіологічний паспорт

інтерактантів тощо.

2. Увічливість як прагматично зумовлена комунікативна стратегія

ґрунтується на дотриманні загальноприйнятих норм поведінки й створенні

привітної атмосфери спілкування. Стратегії позитивної й негативної

ввічливості репрезентують функціювання комунікативно-прагматичного

механізму вербалізації КВ. Застосування стратегій увічливості віддзеркалює

домінантні риси української лінгвокультури, які формують національний

стиль комунікації. Унаслідок реалізації стратегій негативної ввічливості

(дистанціювання), які екстрапольовано на дотримання меж персональної

сфери мовців, демонстрування поваги до автономії адресата, а також

стратегій позитивної ввічливості (зближення), які спрямовані на зменшення

дистанції, установлення комунікативного контакту, стають прикметними такі

риси української ввічливості: дотримання правил пристойності, дистантність

(некатегоричність, опосередкованість, суб’єктивність, комунікативний

195

песимізм, повага до комунікативного партнера) і доброзичливість

(емотивність, щирість, сердечність, комунікативна підтримка,

комунікативний оптимізм, співучасть та бажання допомогти).

3. Поняття ввічливості пов’язане з основними принципами

соціокультурної організації суспільства й міжособистісними взаєминами,

ядром яких є соціальна й психологічна дистанція. Дослідження КВ полягає в

аналізі лексико-граматичної структури висловлень, їхнього семантичного й

прагматичного значень, а також екстралінгвальних чинників, зокрема

стратегій і тактик, які мають національно-культурне забарвлення.

Соціокультурні взаємини як важливий складник невербального контексту

зумовлюють мовленнєву поведінку інтерактантів і варіюються залежно від

дистантності / контактності, симетричності / асиметричності, тобто

вимірюються параметрами «далі – ближче», «вище – нижче».

4. КВ як комунікативно-прагматична категорія реалізується мовними

одиницями й категоріями, які вможливлюють демонстрування чемного,

шанобливого, доброзичливого ставлення до комунікативного партнера. У

центрі уваги – прагмеми, що спрямовані на реалізацію стратегій позитивної й

негативної ввічливості та регуляцію міжособистісних стосунків. У площині

семи «ввічливість» граматичні індикатори репрезентують не тільки

формальні лінгвальні ознаки, а й прагмасемантичні. Аналіз фактичного

матеріалу показав, що українська комунікативна культура сформувала

усталений, але відкритий набір мовних засобів. З-поміж них особливо

вирізняються морфологічні (іменна категорія відмінка, міжчастиномовна

категорія особи, дієслівні категорії способу, виду й часу) і синтаксичні

(предикативне заперечення та питання) категорії. Доведено, що граматичні

індикатори не вживають ізольовано, а часто взаємопов’язані з один з одним

або з індикаторами інших рівнів: мовець у своєму прагненні бути ввічливим

використовує оптимальну кількість індикаторів задля досягнення мети –

ефективного спілкування.

196

5. Вітчизняній етикетній традиції притаманне тяжіння до дотримання

соціальної дистанції, що є своєрідним маркером, який уможливлює

здійснення комунікативного впливу на адресата. Це реалізується в мовленні

завдяки ввічливій формі займенника Ви, гоноративним займенниковим

іменникам пан / пані, дієсловам умовного, наказового, спонукального й

бажального способів, формам доконаного виду дієслова, категорії часу,

висловленням із предикативним запереченням та непрямим питанням. А

вокатив і датив, займенник ти, форми недоконаного виду дієслова є

надійними виразниками української комунікативної культури –

доброзичливості, сердечності, емоційності та щирості.

6. Мовні засоби вираження КВ, маючи широкий діагностувальний

потенціал, сприяють створенню позитивного прагматичного ефекту.

З’ясовано, що вокатив і датив, експлікуючи ілокутивну силу висловлення,

демонструють зацікавленість мовця комунікативною поведінкою адресата.

Займенники ти / Ви та гоноративні займенникові іменники пан / пані

репрезентують ставлення до адресата, на якого спрямована дія (Ви, пан / пані

– індикатори підкресленої ввічливості, ти – нейтральної). Категорія способу

пом’якшує волюнтативний уплив на співрозмовника, уносячи відтінок

бажаності та чемності за допомогою оптимального способового оформлення

інтенції мовця. Прагматично ефективнішими є форми доконаного виду,

оскільки вони вносять значення обмеження актуальності висловлення й

експлікують право вибору адресата здійснити / не здійснити комунікативний

акт. З-поміж часових форм дієслова прагматичний потенціал мають форми

минулого й майбутнього часу, оскільки маскують намір мовця значенням

бажання, невпевненості, захоплення. Комунікативно-прагматичний ефект

предикативного заперечення реалізується стратегіями співучасті,

дистанціювання. Уживання непрямих питань із властивим для них значенням

сумніву й обережності передбачає намір мовця отримати позитивну реакцію

за допомогою некатегорично оформленої інтенції.

197

7. Важливу роль у створенні ввічливої атмосфери спілкування

відіграють лексичні (гонорифічні та емоційно-оцінні прикметники тощо),

дериваційні (суфікси зі значенням пестливості), морфологічні (присвійні

займенники, модальні слова, частки тощо) та синтаксичні (повтор, інверсія,

градація) інтенсифікатори й мітигатори, хоч діють по-різному:

інтенсифікатори збільшують ілокутивний вплив, демонструють намір

уникати непорозумінь і досягати ефективної взаємодії, а мітигатори засобами

непрямих, імпліцитних форм репрезентації інтенції, модусного й

семантичного обмеження, комунікативної деактуалізації сприяють

зменшенню ілокутивної сили висловлення.

Проведене дослідження не вичерпує всіх можливих аспектів граматики

української ввічливості. Детермінованість мовної маніфестації КВ й

національно-культурна специфіка реалізації стратегій позитивної та

негативної ввічливості засвідчують потребу компаративних досліджень.

Дотепер немає праць, які б репрезентували граматику української ввічливості

в зіставному аспекті. Перспективу подальших досліджень також убачаємо в

аналізі мовних індикаторів вираження ввічливості та опозиційної їй

неввічливості (грубості, ворожнечі) в українській комунікативній культурі.

198

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Адмони В. Г. Система форм речевого высказывания / РАН. Ин-т

лингв. исслед. Санкт-Петербург : Наука, 1994. 153 с.

2. Абельс Х. Интеракция, идентичность, презентация. Санкт-

Петербург : Алетея, 1999. 256 с.

3. Агафонова А. М. Авторизовані звертання у мові творів

Т. Г. Шевченка. Шевченко і Поділля : зб. наук. праць за матеріалами ІІ

Всеукраїнської наукової конференції. Кам’янець-Подільський, 1999. С. 181–

184.

4. Акишина А. А., Кано Х., Акишина Т. Е. Жесты и мимика в русской

речи. Лингвострановедчиский словарь. Москва : Русский язык, 1991. 145 с.

5. Алпатов В. М. Категории вежливости в современном японском

языке. Москва : Наука, 1978. 109 с.

6. Андерш Й. Ф. Семантична структура безприйменникового

давального відмінка в чеській і німецькій мовах. Київ : Наукова думка, 1975.

133 с.

7. Андреш Й. Ф. Семантическая структура беспредложного дательного

падежа в современном немецком и чешском литературных языках : автореф.

дисс. … канд. филол. наук. Киев,1971. 29 с.

8. Андерш Й. Ф. Семантична характеристика давального відмінка в

українській мові. Українська мова і література в школі. 1974. № 10. С. 34–

40.

9. Апресян Ю. Д. Дейксис в лексике и грамматике и наивная модель

мира. Семиотика и информатика. Москва,1986. Вып. 28. С. 5–32.

10. Апресян Ю. Д. Избранные труды Т. II. Интегральное описание

языка и системная лексикография. 2-е изд., испр. и доп. Москва : Школа

«Языки русской культуры», 1995. 767 с.

199

11. Апресян Ю. Д. Исследования по семантике и лексикографии.

Т. І. Парадигматика. Москва : Школа «Языки славянских культур», 2009.

568 с.

12. Апресян Ю. Д. Избранные труды. Т. I. Лексическая семантика. 2-е

изд., испр. и доп. Москва : Школа «Языки русской культуры», Издательская

фирма «Восточная литература» РАН, 1995. 472 с.

13. Апресян Ю. Д. Перформативы в грамматике и в словаре.

Интегральное описание языка и системная лексикография. М : Школа

«Языки русской культуры», 1995. С. 199–219.

14. Арутюнова Н. Д. Предложение и его смысл : лексико-

семантические проблемы. Москва : Наука, 1976. 383 с.

15. Арутюнова Н. Д. Фактор адресата. Известия Академии наук СССР.

Сер. литературы и языка. Москва : Наука, 1981. Т. 40, № 4. С. 356–367.

16. Арутюнова Н. Д. Язык и мир человека. Москва : Школа «Языки

русской культуры», 1998. 896 с.

17. Арутюнова Н. Д., Падучева Е. В. Истоки, проблемы и категории

прагматики. Новое в зарубежной лингвистике. Москва, 1985. Вып. XVI.

Лингвистическая прагматика. С. 3–42.

18. Бабич Н. Д. Основи культури мовлення. Львів : Світ, 1990. 231 с.

19. Баган М. П. Категорія заперечення в українській мові:

функціонально-семантичні та етнолінгвістичні вияви : монографія. Київ :

Видавничий дім Дмитра Бураго, 2012. 376 с.

20. Баган М. П. Функціонально-комунікативний потенціал

неспеціалізованих засобів негаціїв українській мові. Мовознавство. 2009.

№ 5. С. 71–78.

21. Багмут А. Й. Семантика і інтонація в українській мові. Київ : Наук.

думка, 1991. 165 с.

22. Баландіна Н. Ф. До проблеми опису оцінних висловлювань.

Eslavistika Computence. 2008. Vol. 7. C.78–88.

200

23. Баландіна Н. Ф., Степаненко М. І. До проблеми опису етикетних

перформативів у словниках (чесько-українські паралелі). Eslavistica

Complutense. 2007. № 7. С. 63–76.

24. Баландіна Н. Ф. Перформативи як індикатори функцій

конвенційних висловлювань. Мовознавство. 2010. № 2/3. С.194–203.

25. Баландіна Н. Ф. Функції і значення чеських прагматичних кліше в

комунікативному контексті : монографія. Київ : АСМІ, 2002. 332 с.

26. Баландіна Н. Ф. Функціонально-прагматичний і лінгвоментальний

аналіз чеських прагматичних кліше : автореф. дис. … д-ра філол. наук :

10.02.03. Київ, 2003. 38 с.

27. Бацевич Ф. С. Вступ до лінгвістинчої генології. Київ : Академія,

2006. 247 с.

28. Бацевич Ф. С. Нариси з комунікативної лінгвістики. Львів : Вид-во

центр Львів. нац. ун-ту, 2003. 247 с.

29. Бацевич Ф. С. Основи комунікативної лінгвістики : підручник.

Київ : Академія, 2004. 344 с.

30. Безноса А. П. Граматичні індикатори звертання в українській

комунікативній культурі. Науковий вісник ХДУ. Серія «Лінгвістика».

Херсон : Вид-во ХДУ, 2007. С. 178–181.

31. Безноса А. П. Граматичні індикатори вираження ввічливості (з

історії вивчення питання). Лінгвістичні студії : зб. наук. праць / укл. :

А. Загнітко (наук. ред.) та ін. Донецьк : ДонНУ, 2008. Вип. 17. С. 176–181.

32. Безноса А. П. Грамматическая специфика формул вежливости со

значением обращения в украинском, русском и польском речевом этикете.

Язык – сознание – культура – социум : сб. докладов и сообщений междунар.

научной конференции памяти профессора И. Н. Горелова. Саратов, 2008.

С. 399–405.

201

33. Безноса А. П. Деякі мовні індикатори вираження категорії

ввічливості. Нова філологія : зб. наук. праць. Запоріжжя : ЗНУ, 2009. № 33.

С. 240–245.

34. Безноса А. П. Мова ввічливості як стратегія маскування страху (на

матеріалі комедії «Ревізор» М. В. Гоголя). VІІІ Гоголівські читання : зб. наук.

праць. Полтава : ПДПУ, 2006. С. 182–185.

35. Безноса А. П. Мовні індикатори вираження модальності

ввічливості. Наукові записки. Серія : Філологічні науки (мовознавство) : У

4 ч. Кіровоград : РВВ КДПУ імені В. Винниченка, 2009. Вип. 81 (3). С. 206–

210.

36. Безноса А. П. Модальність увічливості та пом’якшення

категоричності висловлювання в українській мові. Наукові записки. Серія :

«Філологія» : зб. наук. праць / Вінницький державний педагогічний ун-т імені

Михайла Коцюбинського. Вінниця, 2009. Вип. 11. С. 196–200.

37. Безноса А. П. Функціональна специфіка ввічливого імперативного

висловлювання. Культура народов Причерноморья. Ялта, 2008. № 142, Т.1.

С. 51–54.

38. Безноса А. П. Функціональна специфіка граматичної категорії виду

в імперативних висловлюваннях. Вісник Дніпропетровського університету.

Серія : «Мовознавство». Дніпропетровськ : Вид-во ДНУ, 2007. Вип. 13, Т. 2.

С. 3–5.

39. Безноса А. П. Функціонально-прагматичний потенціал питань як

індикаторів категорії ввічливості. Нова філологія : зб. наук. праць.

Запоріжжя : ЗНУ, 2009. № 35. С. 22–27.

40. Безпояско О. К. Іменні граматичні категорії (функціональний

аналіз) / відп. ред. : Й. Ф. Андерш; АН Української РСР, Ін-т мовознавства

ім. О. О. Потебні. Київ : Наукова думка, 1991. 171 с.

41. Безпояско O. K., Городенська К. Г., Русанівський В. М. Граматика

української мови. Морфологія. Київ : Либідь, 1993. 336 с.

202

42. Безугла Л. Р. Перлокутивні індикатори імпліцитного смислу у

висловленнях німецької мови. Вісник ХНУ. 2009. № 848. С. 58–62.

43. Беляева Е. И. Принцип вежливости в вопросительных речевых

актах. Иностранные языки в школе. 1990. № 1. С. 43–47.

44. Белунова Н. И. Категория речевого общения и особенности ее

реализации в тексте дружеского письма (на материале писем творческой

интеллигенции конца ХІХ – начала ХХ вв.). Научные доклады высшей

школы. Филологические науки. 1998. № 2. С. 78–87.

45. Бенаккьо Р. Выражение вежливости формами повелительного

наклонения несовершенного и совершенного вида в русском языке. Труды

аспектологического семинара филологического факультета МГУ

им. М. В. Ломоносова / ред. М. Ю. Черткова. М., 1997. Т. 3. С. 6–17.

46. Бенаккьо Р. Конкуренция видов, вежливость и этикет в русском

императиве. Russian Linguistics. 2002. № 26. С. 149−178.

47. Бенаккьо Р. Вид и категория вежливости в славянском императиве :

Сравнительный анализ [Aspectand the category of politeness in the Slavic

imperative. A comparative study]. München; Berlin : Verlag Otto Sagner, 2010.

472 с.

48. Бенаккио Р. Глагольный вид в императиве в греческом языке. Слово

и язык. Сборник статей к восьмидесятилетию академика Ю. Д. Апресяна.

М. : Языки славянских культур, 2011. С. 623−632.

49. Бенвенист Э. Общая лингвистика : пер. с франц. М. : Прогресс,

1974. 447 с.

50. Бердник Л. Ф. Вопросительно-побудительные предложения в

современном русском языке. Русский язык в школе. 1989. № 2. С. 88–91.

51. Бережан Л. В. Семантичні моделі категорії спонукальності в

сучасній українській мові. Актуальні проблеми синтаксису : матер.

Всеукр. наук. конф., присвяченої 85-річчю проф. І. І. Слинька / ред. кол. :

203

Н. В. Гуйванюк (відпов. ред.), Н. Д. Бабич, К. Ф. Герман та ін. Чернівці :

ЧДУ, 1997. С. 74–76.

52. Берн А. А. Модальность вежливости в финской речи : дисс. ... канд.

філол. наук : 10.02.22. Санкт-Петербург, 2014. 187 с.

53. Бибик С. Нетикет, або мережевий етикет. Культура слова. 2015.

Вип. 82. С. 125–128.

54. Білоус М. «Заговори, щоб я тебе побачив» : Антисуржик. Вчимося

ввічливо поводитись і правильно говорити / за ред. О. Сербенської. Львів,

1994. 152 с.

55. Білоус М. П. Мовленнєвий етикет українського народу. Культура

мови і культура в мові : зб. наукових праць. Київ, 1991. С. 74–81.

56. Білоус М. Подяка як елемент етикету наукового стилю. Вісник

Львівського університету. Серія «Філологія». 2004. Вип. 34, Ч. ІІ. С. 381–384.

57. Бирюлин Л. А. Презумпции побуждения и прагматика императива.

Типология и грамматика / ред. кол. В. С. Храковский (отв. ред.) и др. ; АН

СССР. Институт языкознания. Москва : Наука, 1990. С. 162–173.

58. Бирюлин Л. А. Семантика и прагматика императива. Хельсинки :

Slavica Helsingiensia, 1992. 229 с.

59. Бирюлин Л. А., Храковский В. С. Типология императивных

конструкций / ред. В. С. Храковский. Санкт-Петербург : Наука, 1992. 301 с.

60. Близнюк Л. М. Односкладні речення із семантичним суб’єктом (на

матеріалі поетичних текстів 50-х – 60-х рр. ХХ ст.) : автореф. дис. … канд.

філол. наук : 10.02.01. Харків, 2007. 18 с.

61. Богдан С. Мовний етикет українців : традиції і сучасність. Київ :

Рідна мова, 1998. 475 с.

62. Богданов В. В. Функции вербальных и невербальных компонентов в

речевом общении. Языковое общение: Единицы и регулятивы : межвузовский

сб. науч. трудов / Калининский гос. ун-т. Калинин, 1987. С.18–25.

204

63. Болотнікова А. П. Датив як індикатор увічливості. Філологічні

науки : зб. наук. праць. Полтава : ПНПУ ім. В. Г. Короленка, 2016. Вип. 23.

С. 104–111.

64. Болотнікова А. П. Категорія особи як засіб вираження ввічливості.

Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія :

«Філологія». Одеса, 2017. Вип. 30, Т. 1. С. 11–13.

65. Болотнікова А. П. Кличний відмінок як індикатор категорії

ввічливості в українській мові. Sciences of Europe. 2016. Vol. 2, № 3 (3). C. 51–

56.

66. Болотнікова А. П. Питання як засіб вираження категорії

ввічливості. International research and practice conference «Modern philology:

relevant issues and prospects of research» : conference proceedings, October 20-

21, 2017. Lublin : Izdevnieciba «Baltija Publishing», 2017. P. 8–11.

67. Болотнікова А. П. Предикативне заперечення як індикатор

вираження категорії ввічливості. Перспективи розвитку філологічних наук :

матеріали ІІІ Міжнар. наук.-практ. конф. Херсон, 2017. С. 6–9.

68. Болотнікова А. П. Увічливість як національно-культурна категорія.

Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія :

«Філологія». Харків, 2017. С. 63–68.

69. Бондарко А. В. Аспектологическая концепция Эрвина Кошмидера.

Вопросы языкознания. 1992. № 4. С. 131–142.

70. Бондарко А. В. Семантика лица. Теория функциональной

грамматики : Персональность. Залоговость. СПб. : Наука, 1991. С. 5–38.

71. Бондарко А. В. Категория временного порядка и функции

глагольных форм вида и времени в высказывании (на материале русского

языка). Межкатегориальные связи в грамматике / ред. А. В. Бондарко.

СПб. : Дмитрий Буланин, 1996. С. 6–21.

72. Бондарко А. В. Принципы функциональной грамматики и вопросы

аспектологии. Ленинград : Наука, 1983. 208 с.

205

73. Бондарко А. В. Теория функциональной грамматики: Введение.

Аспектуальность. Временная локализованность. Таксис. Ленинград : Наука,

1987. С. 5–39.

74. Бондарко А. В. Теория функциональной грамматики:

Персональность. Залоговость. Санкт-Петербург : Наука, 1991. 370 с.

75. Бонч-Осмоловская А. А. Конструкции с дативным субъектом в

русском языке : дисс. … канд. филол. наук : 10.02.02. Москва : МГУ. 310 с.

76. Брехт Р. Д. О взаимосвязи между наклонением и временем:

синтаксис частицы бы в русском языке. Новое в зарубежной лингвистике.–

Современная зарубежная русистика. 1985. Вып. ХV. URL:

http://www.classes.ru/grammar/158.new-in-linguistics-15/source/worddocuments.

(дата звернення: 20.09.2015).

77. Булыгина Т. В., Шмелев А. Д. Языковая концептуализация мира (на

материале русской грамматики). Москва : Школа «Языки русской культуры»,

1997. 576 с.

78. Словник синонімів української мови : у 2 т. Т. 1. / А. А. Бурячок та

ін. Київ : Наукова думка, 1999. 1026 с.

79. Вежбицкая А. Речевые акты. Новое в зарубежной лингвистике.

Москва : Прогресс, 1985. Вып. XVI: Лингвистическая прагматика. С. 251–

275.

80. Вежбицкая А. Семантические универсалии и базисные концепты.

Москва : Языки славянских культур, 2011. 568 с.

81. Вежбицкая А. Семантические универсалии и описание языков :

Грамматическая семантика. Ключевые концепты культур. Сценарии

поведения. Москва : Школа «Языки русской культуры», 1999. Вып. XII.

776 с.

82. Вежбицкая А. Сопоставление культур через посредство лексики и

прагматики. Москва : Языки славянской культуры, 2001. 272 с.

206

83. Вежбицкая А. Язык. Культура. Познание. Москва : Pуcские

словари, 1996. 411 с.

84. Вєтрова Е. Граматичні особливості етикетних одиниць на

позначення звертання в епістолярній спадщині Т. Г. Шевченка. Лінгвістичні

студії : зб. наук. праць. Донецьк : Вид-во ДонДУ, 2001. Вип. 8. С. 184–192.

85. Вєтрова Е. С. Семантика і функціонально-комунікативний аспект

етикетних одиниць в епістолярній спадщині українських письменників

ХІХ ст. : автореф. дис. … канд. філол. наук : 10.02.01. Донецьк, 2004. 20 с.

86. Виноградов В. В. Русский язык. Грамматическое учение о слове.

Москва : Высшая школа, 1986. 640 с.

87. Виссон Л. Русские проблемы в английской речи. Слова и фразы в

контексте двух культур / пер. с англ. Москва : Р. Валент, 2005. 192 с.

88. Вихованець І. Р. Система відмінків української мови. Київ :

Наукова думка, 1987. 231 с.

89. Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті.

Київ : Наукова думка, 1988. 225 с.

90. Востоков В. В. Коммуникативный, когнитивный и эмотивный

аспекты темпоральных значений в структуре текста. URL :

http://www.filologdirect.narod.ru/sra/sra_2006_44.html (дата звернення:

20.09.2016).

91. Ганич Д. І., Олійник І. С. Словник лінгвістичних термінів. Київ :

Вища школа, 1985. 360 с.

92. Гловинская М. Я. Русские речевые акты и вид глагола. Модели

действий. Логический анализ языка. Вып. 5. / ред. Н. Д. Арутюнова. Москва :

Наука, 1992. С. 123–140.

93. Гловинская М. Я. Семантика глаголов речи с точки зрения речевых

актов. Русский язык в его функционировании. Коммуникативно-

прагматический аспект. Москва : Наука, 1993. С. 208–217.

207

94. Гнатюк Л. Ввічливість і мовленнєвий етикет в умовах

інтерперсрнальної комунікації. Прагматичні й функціонально– комунікативні

аспекти. URL:

http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/Soc_Gum/Nvkhdu/2009_9/reports/213–220.pdf.–

(дата звернення: 20.09.2016).

95. Гнатюк Л. Прагматичний аспект ввічливості. Українознавчі студії.

Вип. 4/5. Івано-Франківськ : Інститут українознавства при Прикарпатському

університеті ім. Василя Стефаника, 2002–2003. С. 294–302.

96. Гнатюк Л. Ввічливість у структурі перформативних висловлювань.

Вісник Прикарпатського університету. Філологія. Вип. ХI-XII. Івано-

Франківськ : Плай, 2006. С. 93–103.

97. Гнатюк Л. Прагматичні й функціонально-комунікативні аспекти

ввічливості (на матеріалі сучасної української мови) : автореф. дис. … канд.

філол. наук : 10.02.01. Івано-Франківськ, 2007. 18 с.

98. Гольдин В. Е. Обращения: теоретические проблемы. 2-е изд.

Москва : Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2009. 136 с.

99. Гольдин В. Е. Этикет и речь. Саратов : Изд-во Саратовского ун-та,

1978. 112 с.

100. Гордон Д., Лакофф Дж. Постулаты речевого общения. Новое в

зарубежной лингвистике. Москва : Прогресс, 1985. Вып. 16.

Лингвистическая прагматика. С. 276–302.

101. Городенська К. Г. Онтологічні параметри граматичних категорій

способу та часу. Мовознавство. 1997. № 1. С. 39–42.

102. Грайс Г. П. Логика и речевое общение. Новое в зарубежной

лингвистике. Лингвистическая прагматика. Москва : Прогресс, 1985. Вып.

XVI. С. 217–236.

103. Гринишин М. Номінація адресата мовлення як один із засобів

позначення соціального статусу людини (на матеріалі художньої прози Івана

Франка. Іван Франко : дух, наука, думка, воля : матеріали Міжнародного

208

наук. конгресу присвяченого 150-річчю від дня народження Івана Франка.

Львів, 2010. Т. 2. С. 228–236.

104. Гриценко О. В. Текстотвірні та стилістичні функції етикетної

лексики і фразеології в умовах пісенного фольклору : дис. … канд. філол.

наук : 10.02.01. Запоріжжя : Держ. ВНЗ «Запоріз. нац. ун-т», 2016. 237 с.

105. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть. Київ :

Знання, 1991. 240 c.

106. Гуйванюк Н. В. Етнопсихологічні особливості етикетних

висловлень буковинців у XIX ст. Матеріали III Міжнародної історико-

краєзнавчої наук. конф., присвяченої 120-річчю заснування Чернівецького

університету. Чернівці, 1995. С. 112–116.

107. Гуйванюк Н. В. Конструкції мовного етикету в художній та

епістолярній спадщині Ольги Кобилянської. Українська мова на Буковині :

матер. Всеукр. науков. конф, присвяченої 160-річчю від дня народження

Юрія Федьковича (13-15 жовтня 1994р.). Чернівці, 1994. С. 112–115.

108. Гуреев В. А. Языковой эгоцентризм в новых парадигмах знания.

Вопросы языкознания. 2004. № 2. С. 57–67.

109. Даниленко О. И. Культура общения и воспитание. Л. : ЛГИК,

1989. 98 с.

110. Даскалюк О. Л. Прагматика адресованого волевиявлення в

українській мові : лінгводидактичний аспект. Теорія і практика викладання

української мови як іноземної : зб. наук. праць. Львів : Видав. Центр ЛНУ

ім. Івана Франка, 2009. Вип. 4. С. 266–272.

111. Даскалюк О. Л. Семантико-граматична характеристика

імператива сучасної української мови : автореф. дис. … канд. філол. наук :

10.02.01 / Чернів. нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. Чернівці, 2006. 20 с.

112. Даскалюк О. Л. Соціолінгвальні особливості мовленнєвої

ситуації волевиявлення. Вісник Львівського університету. Серія «Філологія».

Вип. 34. Ч. ІІ. 2004. С. 414–418.

209

113. Даскалюк О. Л. Специфіка імперативної парадигми. Лінгвістичні

студії : зб. наук. праць. Вип.11. У 2-х ч. Ч. І. Донецьк : ДонДУ, 2003. С. 38–

43.

114. Дворецкий И. Х. Латинско-русский словарь. Ок. 50 000 слов. 2-е

изд. Москва : Русский язык, 1976. 1096 с.

115. Дейк ван Т. А. Язык. Познание. Коммуникация. Москва :

Прогресс, 1989. 319 с.

116. Дементьев В. В. Непрямая коммуникация. Москва : Гнозис, 2006.

376 с.

117. Діброва В. А. Мовні та мовленнєві засоби вираження заперечення

в англійському й українському офіційно – діловому дискурсі : дис. … канд.

філол. наук : 10.02.15. Київ, 2011. 190 с.

118. Дмитриева Л. К. Обращение и вводный компонент. Ленинград :

ЛГПИ им. А. И. Герцена, 1976. 164 с.

119. Добрушина Н. Р. Прагматические употребления сослагательного

наклонения. Русский язык в научном освещении. 2015. Т. 29. № 1. С. 67–86.

120. Добрушина Н. Р. Сослагательное наклонение в русском языке:

опыт исследования грамматической семантики : монография. Прага :

AnimediaCompany, 2016. 426 c.

121. Еемерен Ф. Х. ван., Гроотендорст Р. Аргументация,

коммуникация, ошибки. Санкт-Петербург : Васильевский остров, 1992. 207 с.

122. Еремеев Е. Н. Директивные высказывания с точки зрения

диалогического подхода. Теоретическая и прикладная лингвистика. Вып. 2.

Язык и социальная середа / ред. В. Б. Кашкин. Воронеж, 2000. С. 109–126.

123. Етимологічний словник української мови: У 7 т. /

редкол. О. С. Мельничук (голов. ред.) та ін. Київ : Наук. думка, 2012. Т. 6 : У

– Я / уклад. Г. П. Півторак та ін. 568 с.

124. Єрмоленко С. Я. Культура мови на щодень /

ред. С. Я. Єрмоленко. Київ, 1997. Вип. 1. 138 с.

210

125. Єрмоленко С. Я. Мовно-естетичні знаки української

культури : монографія / НАН України, Ін-т української мови. Київ : Ін-т

української мови НАН України, 2009. 350 с.

126. Єрмоленко С. Я. Фольклор і літературна мова. Київ : Наукова

думка 1987. 246 с.

127. Єрмоленко С. Я., Бибик С. П. , Тодор О. Г. Українська мова :

Короткий тлумачний словник лінгвістичних термінів / ред. С. Я. Єрмоленко.

Київ : Либідь, 2001. 223 с.

128. Епишкин Н. И. Исторический словарь галлицизмов русского

языка. Словарное издательство ЭТС. Москва, 2010. URL:

http://gallicismes.fcademic.ru/16471. (дата звернення: 15.08.2016).

129. Есперсен О. Философия грамматики / пер. с англ. Москва : Изд-во

иностр. лит., 1958. 404 с.

130. Журавльова Н. М. «… Найшанебніше привітання високоповажній

пані вашій» (про етикетно-ввічливі гоноративи пані, панно в епістолярному

стилі ХІХ – початку ХХ століття). Вісник Львівського університету. Серія

філол. 2004. Вип. 34. Ч. ІІ. С. 231–237.

131. Журавльова Н. М. Поетика української епістолярної ввічливості

ХІХ – початку ХХ століття. Запоріжжя : Запорізький національний

університет, 2012 . 548 с.

132. Журавльова Н. Про ввічливі звертання пані, пане у мові народної

поезії. Актуальні проблеми синтаксису : матер. Всеукр. наук. конф.,

присвяченої 85-річчю проф. І. І. Слинька / ред. кол.: Н. В. Гуйванюк (відп. ред.),

Н. Д. Бабич, К. Ф. Герман та ін. Чернівці : ЧДУ, 1997. С.111–112.

133. Забавников Б. Н. К проблеме структурирования речевого акта

(речевого действия). Вопросы языкознания. 1984. № 6. С. 119–124.

134. Загнітко А. П. Дієслівні категорії в синтагматиці та

парадигматиці. Київ : НВК ВО, 1990. 132 с.

211

135. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови.

Морфологія : монографія. Донецьк : ДонДУ, 1996. 437 с.

136. Зализняк А. А., Левонтина И. Б. , Шмелев А. Д. Заметки о

словах : общение, отношение, просьба, чувства, эмоции. Ключевые идеи

русской языковой картины мира : сб. ст. Москва : Языки славянской

культуры, 2005. С. 280–288.

137. Зельдович Г. М. Прагматика грамматики. Москва : Языки

славянской культуры, 2012. 647 с.

138. Земская Е. А. Категория вежливости в контексте речевых

действий. Логический анализ языка. Язык речевых действий. Москва , 1994.

С. 131–136.

139. Земская Е. А. Категория вежливости : общие вопросы

национально-культурной специфики русского языка. Zeischriftfur Slavische

Philologie. 1997. № 2. S. 271–301.

140. Зербіно А. Лінгвопрагматика висловлень згоди / незгоди та

засоби їх вираження в сучасному англомовному дискурсі : автореф. дис. …

канд. філол. наук : 10.02.04. Львів, 2013. 19 с.

141. Золотова Г. А., Онипенко Н. К. , Сидорова М. Ю.

Коммуникативная грамматика русского языка. / под общ. ред.

Г. А. Золотовой. Москва : Наука, 2004. 544 с.

142. Зорихина-Нильсон Н. В. Интенциональность грамматического

значения видовых форм глагола в императиве. Теория речевых актов и

вежливость. От значения к форме, от формы к значению : сб. статей к 80-

летию члена-корреспондента РАН А. В. Бондарко / ред. М. Д. Воейкова.

Москва : Языки славянских культур, 2012. С. 190–207.

143. Изотов А. И. Чешский кондиционал vs русское сослагательное

наклонение в побудительном высказывании. Язык, сознание, коммуникация :

сб. статей / ред. В. В. Красных, А. И. Изотов. Москва : Филология, 1997.

Вып. 1. С. 181–192.

212

144. Исаченко А. В. Грамматический строй русского языка в

сопоставлении с словацким. Морфология. I-II. Изд. второе. Москва : Языки

славянской культуры, 2003. 570 с. (Репринт издания Братислава. 1965. 1-е

изд. 1954–1960).

145. Иссерс О. С. Коммуникативные стратегии и тактики русской

речи. 5-е изд. Москва : Изд-во ЛКИ, 2008. 288 с.

146. Казарина В. И. К вопросу о состоянии как семантической

категории. Предложение. Текст. Речевое функционирование языковых

единиц : межвуз. сб. научных трудов. Елец : ЕГУ им. И. А. Бунина, 2002.

С. 60–72.

147. Канторович В. Я. Ты и Вы (Вчера и сегодня в условиях научно-

технической революции). Москва, 1982. 273 с.

148. Карабань Н. А. Категория вежливости в официально-деловых

документах (на материале деловых писем) : монография / ВолгГТУ.

Волгоград, 2009. 116 с.

149. Карасик В. И. Язык социального статуса. Москва : Ин-т

языкознания РАН ; Волгоградский государственный педагогический

институт, 1992. 330 с.

150. Карнеги Д. Как завоевать друзей и оказывать влияние на людей /

общ. ред и предисл. В. П. Зинченко, Ю. М. Жукова ; пер. с англ. Москва :

Прогресс, 1989. 720 с.

151. Кизима В. «Незалежність від» чи «незалежність для»?

Маргінальна сутність ментальності України. Віче. 1993. № 9. С. 114–126.

152. Китиця О. В. Категорія персональності та засоби її вираження в

публіцистичному стилі : автореф. дис. … канд. філол. наук : 10.02.01.

Дніпропетровськ, 2001. 19 с.

153. Клюев Е. В. Речевая коммуникация. Москва : Приор, 1998. 224 с.

213

154. Кобозева И. М. О первичных и вторичных функциях

вопросительных предложений. Текст в речевой деятельности. Москва : ИЯЗ,

1988. С. 39–46.

155. Коваль А. П. Практична стилістика сучасної української мови.

Київ : Вища школа, 1987. 353 с.

156. Колокольцева Т. Н. Специфические коммуникативные единицы

диалогической речи. Волгоград : Изд-во Волгоградского гос. университета,

2001. 260 с.

157. Колтунова М. В. Конвенции как прагматический фактор

диалогического общения. Вопросы языкознания. 2004. № 6. С. 100–115.

158. Конрад Р. Вопросительные предложения как косвенные речевые

акты. Новое в зарубежной лингвистике. Вып. ХVI. М. : Прогресс, 1985. С.

349–383.

159. Корнеева В. В. Косвенные речевые акты совета в испанском и

русском языках. Германские, романские и русский языки в

сопоставительном аспекте : сб. науч. тр., посвящ. 80-летию Воронежского

гос. ун-та. Воронеж, 1998. С. 102–110.

160. Конюшкевич М. И. Категория сравнения и ее место в системе

языка. Вопросы функциональной грамматики : сб. науч. трудов. Вып. 4 / под

ред. М.И. Конюшкевич. Гродно : ГрГУ, 2001. С. 82–94.

161. Корди Е. Е. Вторичные функции высказывания с модальными

глаголами. Храковский В. С. Типология и грамматика / ред. кол.

В. С. Храковский (отв. ред) и др. ; АН СССР. Ин-т языкознания. Москва :

Наука, 1990. С.174–180.

162. Корнійко І. Форми звертання як засіб управління комунікативним

процесом. Наукові записки. Серія : Філологічні науки (мовознавство).

Кіровоград : РВУ КДПУ ім. В. Винниченка, 2000. Вип. 22. Ч. 1. C. 291–299.

163. Корніяка О. Мистецтво ґречності: Чи вміємо ми себе поводити?.

Київ, 1995. 119 с.

214

164. Корновенко Л. В. Звертання у прагмалінгвістичному аспекті (на

матеріалі сучасної російської мови) : автореф. дис. … канд. філол. наук :

10.02.02 / Нац. пед. ун-т ім. М. П. Драгоманова. Київ, 2001. 21 c.

165. Корновенко Л. В. Прагматическая адекватность обращения в

односторонней коммуникации. Південний архів. Філологічні науки : зб. наук.

праць. Вип. Х. / відпов. за випуск М. Пентилюк, гол. ред. О. Мішуков.

Херсон : Айлант, 2001. С. 217–219.

166. Костомаров Н. И. Две русские народности. Киев ; Харьков :

Майдан, 1991. 72 с.

167. Костусяк Н. М. Категорія способу як міжрівнева комунікативна

категорія. Наук. Вісн. Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки. Філол. науки.

Мовознавство. 2008. № 10. С. 47–54.

168. Костусяк Н. М., Межов О. Г. Семантико-синтаксичні ознаки

кличного відмінка. ХІІ Международная конференция по функциональной

лингвистике «Функционализм как основа лингвистических исследований» :

сб. научн. докладов, Ялта, 3–7 октября, 2005 г. Симферополь, 2005. С. 159–

161.

169. Костусяк Н. М. Функціонально-комунікативні ознаки грамеми

індикативної модальності. Науковий вісник Волинського національного

університету імені Лесі Українки. Філологічні науки. Мовознавство. 2010.

№ 2. С. 52–55.

170. Кошмидер Э. Очерк науки о видах польского глагола. Опыт

синтеза : пер. с польск. Вопросы глагольного вида. Москва : Изд-во иностр.

лит., 1962. С. 105–167.

171. Крайник О. В. Лінгвокогнітивні та комунікативно-прагматичні

параметри заперечення в сучасній німецькій мові : дис. … канд. філол. наук :

10.02.04. Львів, 2016. 213 с.

215

172. Крекич Й. Иллокутивное воздействие императива на адресата.

Вопросы изучения и преподавания русского языка и литературы в ВНР.

Часть I. Навстречу VI конгрессу МАПРЯЛ. Будапешт, 1986. С. 96–106.

173. Кронгауз М. А. Изменения в современном речевом этикете.

Жизнь языка : сб. ст. к 80-летию М. В. Панова. Москва : Языки славянской

культуры, 2001. С. 263–268.

174. Кронгауз М. А. Обращение как способ моделирования

коммуникативного пространства. Логический анализ языка. Образ человека в

культуре и языке / ред. Н. Д. Арутюнова. М., 1999. С. 124–134.

175. Крысин Л. П. О речевом этикете – научно и популярно. Русский

язык в школе. 1984. № 3. С. 103–107.

176. Крысин Л. П. Формы существования (подсистемы) русского

национального языка. Современный русский язык. Социальная и

функциональная дифференциация / ред. Л. П. Крысин. Москва : Языки

славянской культуры, 2003. С. 33–77.

177. Кузь Г. Т. Вигукові фразеологізми української мови:

етнолінгвістичний та функціональний аспекти : автореф. дис. … канд. філол.

наук : 10.02.01 / Прикарп. ун-т ім. В. Стефаника. Івано-Франківськ, 2000.

19 с.

178. Культура віртуального спілкування / Упр. культури,

національностей та релігій Хмельниц. облдержадмін. ; ХОУНБ

ім. М. Островського. Хмельницький, 2014. 28 с.

179. Кустова Г. И. Грамматические категории существительного.

Дательный падеж. Материалы для проекта корпусного описания русской

грамматики. Москва, 2011. URL: http://rusgram.ru. (дата звернення:

10.04.2016).

180. Кучеренко І. К. Вокатив як виразник функціонального члена

речення і так зване звертання. Актуальні проблеми граматики / упоряд.,

216

передм. З. Тарлак ; Львів. нац. ун-т. ім. І. Франка. Львів : Світ, 2003. С. 114–

127.

181. Кучеренко І. К. Теоретичні питання граматики української мови.

Морфологія : в 2 ч. Київ : Вид-во Київ. ун-ту, 1964. Ч. 2. 159 с.

182. Лакофф Дж. Прагматика в естественной логике : пер. с англ.

Новое в зарубежной лингвистике. Москва : Прогресс, 1985. Вып. 16 :

Лингвистическая прагматика. С. 439–470.

183. Ларина Т. В. Категория вежливости в аспекте межкультурной

коммуникации (на материале английской и русской коммуникативных

культур) : дисс. ... д-ра филол. наук : 10.02.20. Москва, 2003. 243 с.

184. Ларина Т. В. Категория вежливости в английской и русской

коммуникативных культурах (на материале английской и русской

коммуникативных культур) : монография. Москва : Изд-во РУДН, 2003.

315 с.

185. Ларина Т. В. Категория вежливости и стиль коммуникации.

Сопоставление английских и русских лингвокультурных традиций. Москва :

Рукописные памятники Древ. Руси, 2009. 512 с.

186. Ларина Т. В. Неимпозитивность как одна из доминантных черт

английской коммуникативной культуры. Межкультурная коммуникация и

перевод. Материалы межвузовской конф. Москва : МОСУ, 2003. С. 115–120.

187. Леонтьев А. А. Психология общения. Тарту, 1976. 236 с.

188. Літопис руський / пер. з давньорус. Л. Є. Махновця ; відп. ред.

О. В. Мишанич. Київ : Дніпро, 1989. 591 с.

189. Лингвистическая прагматика и ее прикладные аспекты /

В. В. Богданов и др. СПб. : Изд-во Санткпетербург. ун-та, 1996. 528 с.

190. Лингвистический энциклопедический словарь /

[глав. ред. В. Н. Ярцева]. Москва : Сов. энциклопедия, 1990. 687 с.

191. Линдстрем Е. Н. Классификация русских вопросительных по

форме высказываний на базе прагматически обоснованной универсальной

217

модели : автореф. дисс. … канд. филол. наук : 10.02.01. Петрозаводск, 2003.

28 с.

192. Линдстрем Е. Н. Классификация русских вопросительных по

форме высказываний на базе прагматически обоснованной универсальной

модели : дисс. … канд. филол. наук : 10.02.01. Петрозаводск, 2003. 189 с.

193. Линевич Н. Ю. Прагматика благодарности (на материале

шведского языка). Вестник Балтийского федерального университета

им. И. Канта. 2008. № 2. С. 84–90.

194. Литовченко В. Н. Структуры речевого этикета в современном

украинском языке : автореф. дисс. … канд. филол. наук : 10.02.02. Київ, 1989.

21 с.

195. Логинов А. В. Категория интеррогативности в современном

русском языке : дисс. … д-ра филол. наук : 10.02.01. Москва, 2015. 500 с.

196. Лук М. І. Етичні ідеї в філософії України другої половини ХІХ –

початку ХХ ст. / АН України. Ін-т філософії. Київ : Наукова думка,1993.

150 с.

197. Макаров А. К. Датив как субъект категории состояния. Теория

языка и межкультурная коммуникация : межвуз. сборник науч. тр. Курск :

Изд-во Курского гос. ун-та, 2006. С. 35–40.

198. Макаров М. Л. Основы теории дискурса. Москва : ИТДГК

Гнозис, 2003. 280 с.

199. Масенко Л. Т. Українські імена і прізвища. Київ : Знання, 1990.

48 с.

200. Маслов Ю. С. Избранные труды : Аспектология. Общее

языкознание / сост. и ред. А. В. Бондарко, Т. А. Майсак, В. А. Плунгян;

вступит. ст. А. В. Бондарко, Н. А. Козинцевой, Т. А. Майсака,

В. А. Плунгяна. М. : Языки славянской культуры, 2004. 840 с.

218

201. Матезиус В. О так называемом актуальном членении

предложения. Пражский лингвистический кружок : сб. статей. Москва :

Прогресс, 1967. С. 239–245.

202. Мацкевич Е. Э. Фонетические средства выражения желания в

современном немецком языке : автореф. дис. … канд. филол. наук : 10.02.04.

Нижний Новгород, 2004. 24 c.

203. Мацько Л. Українська мова в кінці ХХ ст. (Зміни в лексиці).

Дивослово. 2000. № 4. С. 15–20.

204. Мацько О. М. Мовні формули у дипломатичних текстах сучасної

української мови (функціонально-стилістичний аналіз) : дис. ... канд. філол.

наук : 10.02.01 / Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Київ,

2001. 244 с.

205. Межов О. Г. Функційне навантаження вокативів у поетичних

творах Василя Стуса. Наукові записки Національного університету

«Острозька академія». Серія «Філологічна». Острог : Вид-во Нац. ун-ту

«Острозька академія», 2014. Вип. 44. С. 178–181.

206. Мельничук О. М. Український мовленнєвий етикет: синтаксично-

стилістичний аспект : автореф. дис. … канд. філол. наук : 10.02.01 / Чернів.

нац. ун-т ім. Ю. Федьковича. Чернівці, 2005. 20 с.

207. Мельчук И. А. Курс общей морфологи. Т. I. Москва ; Вена :

Языки славянской культуры, «Прогресс» & Wien : Wiener Slawistischer

Almanach, SBd, 1997. 416 с.

208. Миронюк О. М. Історія граматичних засобів вираження

ввічливості в українській мові. Мовознавство. 1993. № 2. С. 55–63.

209. Миронюк О. М. Історія українського мовного етикету. Звертання.

Київ: Логос, 2006. 167 с.

210. Миронюк О. М. Назви спорідненості та свояцтва в ролі звертань

(з діалектними паралелями). Волинь-Житомирщина. Історико-філологічний

збірник з регіональних проблем. 2003. № 14. С. 134–142.

219

211. Миронюк О. М. Про найуживаніші форми мовного етикету.

Культура слова. Київ, 1987. Вип. 33. С.79–82.

212. Мирченко Н. В. Категория лица в семантико-синтаксической

структуре предложения : автореф. дисс. … канд. филол. наук : 10.02.02. Киев,

1981. 26 с.

213. Мірчук І. Світогляд українського народу. Спроба

характеристики. Генеза. 1994. № 2. С. 87–96.

214. Мыркин В. Я. «Возьми или бери? (Видовые характеристики

повелительного наклонения в русском языке)». Русский язык в национальной

школе. 1984. Вып. 1. С. 15–17.

215. Мокляк О. І. Лінгвопрагматичні характеристики українських

афектонімів : дис. … канд. филол. наук : 10.02.01. Полтава, 2015. 283 с.

216. Николаева Е. Ю. Просодические средства выражения вежливости

в современном немецком языке (экспериментально-фонетическое

исследование) : автореф. дисс. … канд. филол. наук : 10.02.04. Нижний

Новгород, 2005. 19 c.

217. Николова А. К вопросу об интенциональной структуре

директивного речевого акта. Проблемы когнитивного и функционального

описания русского и болгарского языков. Вып. 2. Шумен, 2002. С. 174–197.

218. Николова А. Речевые тактики и языковые маркеры несогласия и

конфликтности при побуждении к действию. Руссистика 2003: Язык,

коммуникация, культура. Шумен, 2003. URL: http://www.

russian.slavica.org/article490.html (дата звернення: 12.02.2016).

219. Новий тлумачний словник української мови : у 4 томах /

уклад. В. В. Яременко, О. С. Сліпушко. Київ, 1999.

220. Новый объяснительный словарь синонимов русского языка / под

ред. Ю. Д. Апресяна. Москва : Языки славянской культуры, 2003. 624 с.

221. Новое в зарубежной лингвистике. Лингвистическая прагматика.

Вып. 16. Москва : Прогресс, 1985. 500 с.

220

222. Осовська І. М. Висловлювання-відмова: структурно-семантичний

та комунікативно-прагматичний аспекти (на матеріалі сучасної німецької

мови) : автореф. дис. … канд. філол. наук : 10.02.04. Київ, 2003. 20 с.

223. Остин Дж. Л. Слово как действие: пер. с англ. Новое в

зарубежной лингвистике. Москва : Прогресс, 1986. Вып. 17 : Теория речевых

актов. С. 22–130.

224. Падучева Е. В. Семантика и прагматика несовершенного вида

императива. Русистика сегодня. Функционирование языка : лексика и

грамматика. Москва,1992. С. 36–55.

225. Падучева Е. В. Семантика и прагматика несовершенного вида

императива. Семантические исследования. Москва : Языки русской

культуры, 1996. С. 66–83.

226. Падучева Е. В. Семантические исследования : Семантика

времени и вида в русском языке. Семантика нарратива. 2-е изд., испр. и доп.

Москва : Языки славянской культуры, 2010. 480 с.

227. Палійчук А. Л. Графічні засоби інтимізації в англомовному

художньому дискурсі. Науковий вісник Волинського національного

університету ім. Лесі Українки / Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки ; [редкол.

: Г. Л. Аркушин та ін.]. Луцьк, 2011. № 5 : Філологічні науки. Мовознавство,

Ч. 2. С. 102–106.

228. Паславська А. Й. Заперечення та сфери його дії: семантика,

синтактика, прагматика, просодика : автореф. дис. … д-ра філол. наук :

10.02.15. Київ, 2006. 48 с.

229. Паславская А. И. Эксплицитное и имплицитное отрицание в

современном немецком языке (на материале производной и непроизводной

лексики) : дисс. … канд. филол. наук : 10.02.04. Львів, 1990. 209 с.

230. Пеливан О. К. Лингвистические средства реализации вежливости

/ невежливости в английском формальном конфликтном диалогическом

дискурсе. Науковий вісник Волинського національного університету ім. Лесі

221

Українки / Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки ; [редкол.: Н. О. Данилюк та

ін.]. Луцьк, 2012. № 6 : Філологічні науки. Мовознавство. С. 75–79.

231. Пеливан О. К. Роль частотного параметра интонации в

реализации вежливости / невежливости в устных конфликтных диалогах (на

материале англоязычных фильмов). Сучасні дослідження зіноземної

філології. 2010. Вип. 8. С. 448–456. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Sdzif_2010_8_67 (дата звернення: 12.02.2016).

232. Пете И. Современный русский язык Т. IV. Будапешт, 1975.

С. 106–111.

233. Петрухина Е. В. Русский глагол : категории вида и времени (В

контексте современных лингвистических исследований). Москва : Макс

пресс, 2009. 208 с.

234. Пешковский А. М. Интонация и грамматика. Известия по

русскому языку и словесности АН СССР. 1928. Т. 1, кн. 2. С. 458–476.

235. Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном освещении.

Москва : Учпедгиз,1956. 451 с.

236. Пигалев А. И. Культурология. Волгоград.

URL: http://teligor.narod.ru/books/pigalev/culture2 (дата звернення: 17.11.2016).

237. Пиирайнен И. Т. Вежливость как категория языка. Вопросы

языкознания. 1996. № 6. С. 100–105.

238. Плунгян В. А. Общая морфология: введение в проблематику.–

Изд.3-е, испр. и доп. Москва : Книжный дом «ЛИБРОКОМ», 2010. 384 с.

239. Плющ М. Я. Категорії суб’єкта і об’єкта в структурі простого

речення : монографія. Київ : Вища школа, 1986. 176 с.

240. Плющ М. Граматична природа категорії особи в іменах і дієслові.

Актуальні проблеми граматики : [зб. наук. праць / ред. кол. : Василь Ожоган

(відп. ред. випуску) та ін. ; Наук. зап. Кіровогр. держ. пед. ун-ту

ім. В. Винниченка]. Кіровоград : КДПУ ім. Володимира Винниченка, 1997.

Вип. 2. С. 100–103.

222

241. Плющ М. Я. Категория падежа в семантико-синтаксической

структуре предложения : автореф. дисс. … д-ра. филол. наук : 10.02.02. Киев,

1983. 48 с.

242. Плющ Н. П. Формули ввічливості в системі українського мовного

етикету. Українська мова і сучасність. Київ : НМК ВО, 1991. С. 90–98.

243. Побережна Н. О. Вираження категорії ввічливості на лексичному

рівні. URL: www.rusnauka.com/3_SND_2010/Philologia/58115.doc.htm. (дата

звернення: 17.11.2016).

244. Подлесская В. И. Русские глаголы дать / давать: от прямых

употреблений к грамматикализованным. Вопросы языкознания. 2005. № 2.

С. 89–103.

245. Поліщук Н. Пан, товариш, добродій. Культура слова. Київ : Наук.

думка, 1996. Вип. 46/47. С. 132–138.

246. Полонский А. В. Категориальная и функциональная сущность

адресатности. Москва, 1999. 142 с.

247. Полонский А. В. Категория адресатности в современном

польском языке : автореф. дисс. … канд. филол. наук : 10.02.03. Санкт-

Петербург, 1992. 18 с.

248. Попова З. Д., Стернин И. А. Семантико-когнитивный анализ

языка. Воронеж, 2006. 226 с.

249. Попович М. М. Мовна категорія особи: феноменологічний аспект

розгляду. НВЧУ : зб. наук. праць. Чернівці : Рута, 2008. Вип. 425: Романо-

словʼянський дискурс. С. 23–27.

250. Потебня А. А. Из записок по русской грамматике : в 4 т. Москва :

Учпедгиз, 1958. Т. 1/2. 1958. 536 с.

251. Почепцов О. Г. Основы прагматического описания предложения.

Київ : Вища школа, 1986. 116 с.

223

252. Почепцов Г. Г. Понятие коммуникативной транспозиции.

Предложение и текст в семантическом аспекте : межвуз. тематич. сб.

Калинин : КГУ,1978. С.49–63.

253. Почепцов Г. Г. Теорія комунікації. Київ : Київський університет,

1999. 301 с.

254. Радевич-Винницький Я. К. Етикет і культура спілкування : навч.

посіб. Львів : СПОЛОМ, 2001. 224 с.

255. Райлянова В. Е. Семантичний простір звертання в сучасній

російській мові : автореф. дис. … канд. філол. наук : 10.02.02.

Дніпропетровськ, 2001. 17 с.

256. Рассудова O. П. Употребление видов глагола в современном

русском языке. Москва : Русский язык, 1982. 151 с.

257. Ратмайр Р. «Новая русская вежливость» – мода делового этикета

или коренное прагматическое изменение? Вопросы языкознания. 2009. № 1.

С. 63–81.

258. Ратмайр Р. Прагматика извинения: сравнительное исследование

на материале русского языка и русской культуры : пер. Е. Араловой. Москва :

Языки славянской культуры, 2003. 272 с.

259. Ревенко В. Лексичні засоби вираження ввічливості в питальному

мовленнєвому акті (на прикладі художніх текстів англійських та

американських письменників). Мовознавство. 2013. № 5. С. 67–69.

260. Русанівський В. М. Структура українського дієслова. Київ :

Наукова думка, 1971. 315 с.

261. Русская грамматика : в 2 т. Москва : Наука, 1980. Т. 1 : Фонетика.

Фонология. Ударение. Интонация. Словообразование. Морфология. 743 с.

262. Рыжова Л. П. Обращения как компонент коммуникативного

акта : автореф. дисс. … канд. филол. наук : 10.02.19. Москва, 1982. 15 с.

224

263. Рыжова Л. П. Речевой этикет и языковая норма. Языковое

общение: единицы и регулятивы : межвузовский сб. науч. трудов /

Калининский гос. ун-т. Калинин, 1987. С. 52–57.

264. Савельева Е. П. Номинации речевых интенций в русском языке и

их семантико-прагматическое истолкование : дисс. … канд. филол. наук :

10.02.01. Москва, 1991. 199 с.

265. Серль Дж. Р. Классификация иллокутивных актов : пер. с англ.

Новое в зарубежной лингвистике. Вып. 17: Теория речевых актов. Москва :

Прогресс, 1986. С.183–195.

266. Серль Дж. Р. Косвенные речевые акты : пер. с англ. Новое в

зарубежной лингвистике. Вып. 17 : Теория речевых актов.

Москва : Прогресс, 1986. С. 183–195.

267. Серль Дж. Р. Что такое речевой акт? : пер. с англ. Новое в

зарубежной лингвистике. Вып. 17 : Теория речевых актов.

Москва : Прогресс, 1986. С.151–194.

268. Скаб М. С. Граматика апеляції в українській мові. Чернівці :

Місто, 2002. 272 с.

269. Скаб М. С. Семантико-синтаксичні функції українського

вокатива. Мовознавство. 1987. № 5. С. 62–65.

270. Скаб М. С. Способи апеляції при звертанні до однієї особи.

Науковий вісник Чернівецького ун-ту : зб. наук. праць. Слов’янська

філологія. Чернівці : Рута, 2002. Вип. 146/147. С. 65–77.

271. Скобратюк И. Д. Некоторые аспекты выражения формы

вежливости в корейском языке. Национально-культурная специфика речевого

поведения. Москва : Наука, 1977. С. 306–320.

272. Скрипник Ю. Д. Комунікативна категорія ввічливості в

корейській мові : дис. ... канд. філол. наук : 10.02.13 / Київський

національний ун-т ім. Тараса Шевченка. Київ, 2006. 234 с.

225

273. Словарь по этике / под ред. И. С. Кона. 3-е изд. М. : Политиздат,

1975. 392 с.

274. Словник труднощів української мови / Д. Г. Гринчишин та ін.

Київ. : Рад. шк., 1989. 336 с.

275. Словник української мови : в 11 т. / за ред. І. К. Білодіда. Київ :

Наукова думка, 1970–1980. URL: http://sum.in.ua/

276. Современный русский язык. Морфология. Препринт /

С. И. Богдано и др. СПб. : Факультет филологии и искусств. СПбГУ, 2007.

634 с.

277. Старовойт І. С. Збіг і своєрідності західноєвропейської та

української ментальностей: філософсько-історичний аналіз. Тернопіль :

Діалог, 1997. 256 с.

278. Стельмахович М. Мовний етикет українців. Культура слова.

Київ, 1981. Вип. 20. С. 6–12.

279. Стернин И. А. О национальном коммуникативном сознании.

Лингвистический вестник. Ижевск, 2002. Вып. 4. С. 87–94.

280. Стернин И. А. Проблемы описания вежливости как

коммуникативной категории. Коммуникативное поведение. Вежливость как

коммуникативная категория. Воронеж, 2003. Вып. 17. С. 22–47.

281. Стернин И. А. Проблемы формирования категории

толерантности в русском коммуникативном сознании. Культурные практики

толерантности в речевой коммуникации : коллективная монография /

отв. ред. Н. А. Купина, О. А. Михайлова ; Центр Вудро Вильсона. Ин-т

им. Кеннана. Екатеринбург : Изд-во УрГУ, 2004. С. 130–149.

282. Стросон П. Ф. Намерение и конвенции в речевых актах : пер. с

англ. Новое в зарубежной лингвистике. Вып. 17 : Теория речевых актов.

Москва : Прогресс, 1986. С. 131–150.

283. Суперанская А. В. Общая теория имени собственного. Москва :

Наука, 1973. 367 с.

226

284. Сухомлинський В. О. Слово про слово. Вибрані твори : У 5 т.

Т. 5. Київ : Рад. школа, 1977. С. 82–321.

285. Сучасна українська літературна мова : підручник /

А. П. Грищенко та ін. ; за ред. А. П. Грищенка. 3-тє вид., допов. Київ : Вища

школа, 2002. 439 с.

286. Сучасна українська літературна мова. Морфологія / за заг.

ред. І. К. Білодіда. Київ, 1969. 583 с.

287. Сучасна українська літературна мова. Стилістика. Київ, 1973.

233 с.

288. Тарасенко Т. В. Этикетные жанры русской речи: благодарность,

извинение, поздравление, соболезнование : дисс. … канд. филол. наук :

10.02.01. Красноярск, 1999. 169 с.

289. Тарасов Е. Ф. Социально-психологические аспекты

этнопсихолингвистики. Национально-культурная специфика речевого

поведения. Москва : Наука, 1977. С. 38–67.

290. Татаровська О. В. Функціонування множинного заперечення в

англійській мові : автореф. дис. … канд. філол. наук : 10.02.04. Львів, 2011.

19 с.

291. Тахтарова С. С. Категория коммуникативного смягчения

(когнитивно-дискурсивный и этнокультурный аспекты) : автореф. дисс. …

д-ра филол. наук : 10.02. Волгоград, 2010. 38 с.

292. Тахтарова С. С. Категория коммуникативного смягчения :

дисс. ... д-ра филол. наук : 10.02.19 / Волгогр. гос. пед. ун-т. Волгоград, 2009.

432 с.

293. Телеки М. М. Соціальні категорії модусу в сучасній українській

мові : автореф. дис. … канд. філол. наук : 10.02.01. Київ, 2006. 20 с.

294. Телеки М. М., Шинкарук В. Д. Соціальні категорії модусу в

текстах епістолярного жанру. Київ : Видавництво МДГУ імені Петра

Могили, 2007. 176 с.

227

295. Теоретична морфологія української мови / І. Р. Вихованець,

К. Г. Городенська. Київ : Унів. вид-во «Пульсари», 2004. 398 с.

296. Тлумачний словник української мови : 14000 слів / укладачі :

Ковальова Т. В., Коврига Л. П. Харків : Синтекс, 2002. 672 с.

297. Тофтул М. Г. Сучасний словник з етики. Словник. Житомир :

Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. 416 с.

298. Тоот Л. Заметки о функционировании видов в императиве.

Dissertationes slavicae. Slavistischemitteilungen. Материалы и сообщения по

славяноведению. Sectiolinguistica. XX. Szeged, 1988. С. 207–218.

299. Томан І. Мистецтво говорити : пер. з чеськ. Київ,1989. 152 с.

300. Тимченко Є. К. Номінатив і датив в українській мові. Київ : З

друкарні УАН, 1925. 64 с.

301. Тимченко Є. К. Вокатив і інструменталь в українській мові. Київ :

З друкарні УАН, 1926. 118 с.

302. Українська мова : Енциклопедія. [голова ред. кол.

В. М. Русанівський]. 3-тє вид., зі змінами і доп. Київ : «Українська

енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 2007. 856 с.

303. Український правопис. Київ : Наукова думка, 2015. 288 с.

304. Уманець А. В. Лінгвістичні та екстралінгвістичні індикатори

непрями мовленнєвих актів. Наукові праці Кам’янець-Подільського держ. ун-

ту. Вип. 3, Т. 2. Кам’янець-Подільськ, 2004. С. 197–199.

305. Фабіан М. П. Етикетна лексика в українській, англійській та

угорській мовах. Ужгород : Інформаційно-видавниче агентство «ІВА», 1998.

256 с.

306. Фасмер М. Этимологический словарь русского языка : в 4 т.

Москва : Прогресс, 1986. Т. 1. 576 с.

307. Федорова Л. Л. Механизмы изменения дистанции в речевом

взаимодействии. Московский лингвистический журнал. 2003. Т. 7, № 2.

С. 21–40.

228

308. Федорова Т. В. Семантика вежливости и средства её выражения в

современном русском языке (на материале произведений русской

драматургии) : дисс. … канд. филол. наук. : 10.02.01. Брянск, 2004. 199 c.

309. Формановская Н. И. Культура общения и речевой этикет. Русский

язык в школе. 1993. № 5. С.75–79.

310. Формановская Н. И. Коммуникативно-прагматические аспекты

единиц общения. Москва : ИКАР, 1998. 239 с.

311. Формановская Н. И. О коммуникативно-семантических группах и

интенциональной семантике их единиц. Языковое общение и его единицы:

межвузовский сб. науч. трудов / Калининский гос. ун-т. Калинин, 1986.

С. 18–27.

312. Формановская Н. И. О коммуникативно-семантических группах и

функционально-семантических полях. Русский язык за рубежом. 1986. № 3.

С. 71–76.

313. Формановская Н. И. Прагматика побуждения и логика языка.

Русский язык за рубежом. 1994. № 5/6. С. 34–40.

314. Формановская Н. И. Речевое взаимодействие : коммуникация и

прагматика. Москва : ИКАР, 2007. 480 с.

315. Формановская Н. И. Речевой этикет и культура общения.

Москва : Высш. шк., 1989. 159 с.

316. Формановская Н. И. Русский речевой этикет : нормативный и

социокультурный контекст. Москва : Русский язык, 2002. 160 с.

317. Формановская Н. И. Социально-культурная сущность речевого

этикета. Московский лингвистический журнал. 2003. Т. 7, 2. С. 9–20.

318. Харчарек А. К вопросу о коммуникативных функциях

высказываний с элементом pozwolić / позволить в польском и русском

языках. Rossicaolomucensia. ХХХVІІІ (za rok 1999) : v 2 c. Olomouc, 2000.

С. 315–322.

229

319. Харчарек А. Прагмалингвистическая категория вежливости как

инструмент диалогового взаимодействия коммуникантов на русском языке (в

сравнении с польским) : автореф. дисс. … канд. филол. наук : 10.02.01. М.,

1998. 25 с.

320. Химик В. В. Категория субъективности и её выражение в русском

языке. Ленинград : Изд-во ЛГУ, 1990. 184 с.

321. Храковский В. С. Императивные формы НСВ и СВ в русском

языке и их употребление. RussianLinguistics. 1988. № 2. С. 269–292.

322. Храковский В. С. О правилах выбора «вежливых» императивных

форм : (Опыт формализации на материале русского языка). Известия АН

СССР. Сер. лит. и яз. 1980. Т. 39, № 3. С. 269–278.

323. Храковский В. С., Володин А. П. Семантика и типология

императива : русский императив. Ленинград, 1986. 272 с.

324. Храковский В. С. Теория языкознания. Русистика. Арабистика.

Санкт-Петербург : Наука, 1999. 447 с.

325. Храмова В. Передмова. Шлемкевич М. Загублена українська

людина. Київ : Фенікс, 1992. С. 3–14.

326. Цыбенова М. С. Употребление суффиксов вежливости в

японском языке. Вестник Челябинского университета. Сер. 10.

Востоковедение. Евразийство. Геополитика. 2003. № 1. С. 238–242.

327. Чижевський Д. Українська філософія. Філософські студії. 1993.

№ 1. С. 48–157.

328. Чмут Т. Культура спілкування. Хмельницький : ХІРУП, 1996.

346 с.

329. Човганюк М. М. Основні концепції теорії ввічливості. Науковий

часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова.

Серія 9 : Сучасні тенденції розвитку мов. 2013. Вип. 10. С. 277–282. URL:

http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nchnpu_9_2013_10_49. (дата звернення : 17.11.2016).

230

330. Човганюк М. М. Реалізація стратегій позитивної ввічливості у

дискурсивному просторі ток-шоу : комплімент. Науковий вісник

Міжнародного гуманітарного університету. Серія : Філологія. 2014. Вип.

13. С. 145–148. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Nvmgu_filol_2014_13_39. (дата

звернення: 17.11.2016).

331. Шабат-Савка С. Т. Дискурс як релевантний спосіб втілення

комунікативних інтенцій. Studia Linguistica. Київ : Київський університет,

2011. Вип. 5. С. 451–457.

332. Шабат-Савка С. Категорія комунікативної інтенції : типологічні

вияви та синтаксична реалізація в сучасній українській мові. Українська

мова. 2013. № 1. С. 104–114. URL: http://nbuv.gov.ua/UJRN/Ukrm_2013_1_12.

(дата звернення 05.10.2016)

333. Шабат-Савка С. Комунікативна інтенція в соціолінгвістичному

аспекті. Мова і суспільство. 2013. Вип. 4. С. 43–51.

334. Шамьенова Г. Р. Принцип вежливости как особая

коммуникативно-прагматическая категория в русском речевом общении :

дисс ... канд. филол. наук : 10.02.01. Саратов, 2000. 189 с.

335. Шаронов И. А. Категория наклонения в коммуникативно-

прагматическом аспекте : автореф. дисс. … канд. филол. наук. Москва, 1991.

20 с.

336. Шатуновский И. Б. Императив и вид. Труды аспектологического

семинара филологического факультета МГУ. Т. 4. Москва : МГУ, 2004. С.

253–280.

337. Шатуновский И. Б. Несовершенный vs Совершенный вид в

императиве (к проблеме начала). Логический анализ языка. Семантика

начала и конца. Москва, 2002. С. 267–309.

338. Шатуновский И. Б. Семантика предложения и нереферентные

слова. Значение. Коммуникативная перспектива. Прагматика. Москва :

Языки русской культуры, 1996. 304 с.

231

339. Шаховский В. И. Лингвистическая теория эмоций : монография.

Москва : Гнозис, 2008. 416 с.

340. Шаховский В. И. О лингвистике эмоций. Язык и эмоции.

Волгоград : Перемена, 1995. С. 3–15.

341. Шведова Н. Ю. Распространение предложений включением

обращения. Русская грамматика. Москва : Наука, 1980. Т. II. Синтаксис.

161 с.

342. Шведова И. В. Функционирование дательного падежа в немецком

и русском языках : автореф. дисс. … канд. филол. наук : 10.02.20. Москва,

2011. 21 с.

343. Шевченко И. С. Историческая динамика прагматики

предложения: английское вопросительное предложение 16-20 вв. :

монография. Харьков : Константа, 1998. 168 с.

344. Шелякин М. А. Русские местоимения (значение, грамматические

формы, употребление). Тарту : Изд-во Тарт. ун-та, 1986. 63 с.

345. Шерер Ж.-Б. Літопис Малоросії, або історія козаків-запорожців

та козаків України, або Малоросії / пер. з франц. В. В. Коптілов. Київ : Укр.

письменник, 1994. 311 с.

346. Шинкарук В. Д. Категорії модусу і диктуму в структурі речення :

монографія. Чернівці : Рута, 2002. 272 с.

347. Шкіцька І. Маніпулятивний потенціал звертань – загальних назв.

Наукові записки Тернопільського нац. пед. ун-ту : Сер. Мовознавство.

Тернопіль : ТНПУ, 2011. Вип. 2 (19). С. 58–68.

348. Шкіцька І. Ю. Маніпулятивні тактики позитиву: лінгвістичний

аспект : монографія / за наук. ред. проф. В. М. Бріцина. Київ : Видавничий

дім Дмитра Бураго, 2012. 440 с.

349. Шкіцька І. Ю. Прийоми посилення впливової функції звертань.

Лінгвістичні дослідження : зб. наук. праць Харківського нац. пед. ун-ту ім.

232

Г. С. Сковороди. Харків : ХНПУ ім. Г. С. Сковороди, 2011. Вип. 31. С. 104–

110.

350. Штелинг Д. А. Целенаправленность речи и категория

наклонения. Русский язык за рубежом. 1973. № 3. С. 64–70.

351. Штерн І. Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики.

Енциклопедичний словник для фахівців з теоретичних гуманітарних

дисциплін та гуманітарної інформатики. Київ : АртЕк, 1998. 336 с.

352. Энциклопедия этикета. Москва : РИПОЛ КЛАССИК, 2003. 640 с.

353. Юрій М. Т. Етногенез та менталітет українського народу. 2-ге

вид., доп. Київ : Таксон, 1997. 237 с.

354. Юшкевич Ю. С. Аксіологічна складова української ментальності

та механізми її збереження. Наукове пізнання : методологія та технологія.

2012. № 1 (28). С. 140–144.

355. Ющук І. П. Похвала звертанню. Дивослово. 2015. № 1. С. 27–31.

356. Якобсон Р. Избранные работы. Москва : Прогресс, 1985. 456 с.

357. Якобсон Р. О. Шифтеры, глагольные категории и русский глагол.

Принципы типологического анализа языков разного строя. М., 1972. С. 95–

113.

358. Янів В. Українська вдача і наш виховний ідеал. Літопис червоної

калини. 1992. № 6/7. С. 6–7, 21–23.

359. Ясаи Л. О принципах выделения видовой пары в русском языке.

Вопросы языкознания. 1997. № 4. С. 70–84.

360. Яхныч М. А., Ионова С. В. Обращение как проявление речевой

культуры в интернет-коммуникации. Экология языка и коммуникативная

практика. 2013. № 1. С. 246–256.

361. Alba-Juez L. On the Impoliteness of Some Politeness Strategies: a

Study and Comparison of Some Pragmatic Markers of Impoliteness in British and

American English, Peninsular Spanish and Argentinian Spanish. Studies in

233

Intercultural, Cognitive and Social Pragmatics. – Cambridge Scholars Publishing,

2007. P. 37–56.

362. Arndt H., Janney R. Intracultural Tact versus Intercultural Tact.

Politeness in Language: Studies in its History, Theory and Practice. New York :

Mouton de Gruyter, 1992. P. 21–41.

363. Austin J. How to do things with words. Cambridge : Harvard

University Press, 2000. 169 p.

364. Blum-Kulka S. Pragmatyka dyskursu. Dyskurs jako struktura i proces

/ pod. red. Teun A. van Dijk. Warszawa : Wydawnictwo naukowe PWN, 2001.

S. 214–241.

365. Brown P., Levingson S. Politeness : Some Universals in Language.

Cambridge : Cambridge Univ. Press, 1987. 345 p.

366. Brown R., Gilman A.The Pronouns of Power and Solidarity. London ;

New York: Pinter Publishers, 1990. 137 s.

367. Brückner A. Słownik etymologiczny języka polskiego. Warszawa :

Wiedza Powszechna, 1989. 805 s.

368. Clarke E. D. Travels in Russia, Tartary and Turkey. London, 1816.

383 p.

369. Cybulski M. Kategorie gramatyczne w dawnej polskiej etykiecie

językowej. Kategorie w języku. Język w kategoriach. Katowice : Wydawnictwo

Uniwersytetu Śląskiego, 2009. S. 41–52.

370. Dąbrowska E. Cognitive Semantics and the Polish Dative. Berlin and

New York : Mouton de Gruyter, 1997. 243 p.

371. Dąbrowska M. Język e-maila jako hybryda mowy i pisma. Język

trzeciego tysiąclecia / red. Grzegorz Szpila, Kraków 2–4 marca 2000 (= Język a

komunikacja 1). Kraków : Tertium, 2000. S. 95–112.

372. Ebner F. Słowo i realności duchowe. Fragmenty pneumatologiczne.

Warszawa : Instytut Filozofii i Socjologii PAN, 2006. 236 s.

234

373. Eelen G. Politeness and Ideology. Pragmatics. 1999. Vol. 9, № 1.

P. 163–173.

374. Evans V., Melanie G. Cognitive Linguistics. Introduction. Edinburgh :

Edinburgh University Press, 2006. 830 p.

375. Fräser B. Conversational mitigation. Journal of Pragmatics 4. North-

Holland, 1980. P. 341–350.

376. Gałczyńska A. Honoryfikatywne zróżnicowanie aktów odmowy w

języku polskim. Poradnik językowy. 1999. № 2/3. S.16–24.

377. Grice H. P. Logic and conversation. Syntax and semantics. New

York : Academic Press, 1975. Vol. 3. P. 41–58.

378. Goffman E. Forms of talk. Oxford : Basil Blackwell, 1981. 335 s.

379. Goffman E. Interaction ritual : Essays on face-to-face behavior. New

York : Doubleday, 1967. 280 p.

380. Goffman E. On face-work : an analysis of ritual elements in social

interaction. Communication in face-to-face interaction / eds.Laver Hutcheson.

Harmondsworth : Penguin, 1972. P. 319–346.

381. Gonda J. Selected Studies : Indo-European linguistics. Leiden, 1975.

Vol. 1. 545 p.

382. GrybosiowaA. Formy «ty» i «pan (-i)» w kontaktach społecznych.

Poradnik językowy. 1990. Z. 2. S. 88–92.

383. Hogan K. The Psychology of Persuassion. How to Persuad Others to

Your Way of Thinking. Gretna : Pelican Publishing Company, 2004. 288 p.

384. Huszcza R. Honoryfikatywność. Gramatyka. Pragmatyka. Typologia.

Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 2006. 228 s.

385. Kalisz R. Pragmatyka Językowa. Gdańsk : Wydawnictwo

Uniwersytetu Gdańskiego, 1993. 202 s.

386. Kasper G. Interactive procedures in interlanguage discourse.

Contrastive pragmatics / ed. W. Olesky. Amsterdam : Benjamins, 1989. Р. 189–

229.

235

387. Komorowska E. Pragmatyka dyrektywnych aktow mowy w języku

polskim. Szczecin ; Rostock, 2008. S. 40–52.

388. Lakoff R. G. Categories and cognitive models. (Cognitive Science

Report No 2). Berkeley : Institute of Cognitive Science, University of California,

1982. 103 p.

389. Lakoff R. G. Language and womanʼs place. Language in Society.

1973. Vol. 2, № 1. New York : Harper and Row, 1973. Р. 45–80.

390. Lаngacker R. Foundations of Cognitive Grammar. Vol. 1. Stanford,

1987. 540 p.

391. Langner M. Zur kommunikativen Funktion von Abschwächungen:

pragma-und soziolinguistische Untersuchungen. Münster : Nodus-Publ., 1994.

253 s.

392. Łaziński M. O Panach i Paniach. Polskie rzeczowniki tytularne i ich

asymetria rodzajowo-płciowa. Warszawa : Wydawnictwo naukowe PWN, 2006.

360 s.

393. Leech G. N. Principles of Pragmatics. London ; New York :

Longman, 1983. 250 p.

394. Leech G. The distribution and function of vocatives in American and

British English conversation. Out of corpora: studies in honour of Stig Johansson /

eds. H. Hasselgård, S. Oksefjell. Amsterdam : Rodopi, 1999. P. 107–118.

395. Levinas E. Całość i nieskończoność. Esej o zewnętrzności.

Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 2002. 227 s.

396. Łysakowski T. Wpływowe osoby. Gramatyka i perswazja. Warszawa :

SWPS Academica, 2005. 342 s.

397. Mały słownik zaginionej polszczyzny / pod. red. F. Wysockiej ;

opr. E. Deptuchowa, M. Frodyma, L. Szelachowska-Winiarzowa, F. Wysocka.

Kraków : Instytut Języka Poskiego PAN, 2003. 397 s.

398. Marcjanik M. Polska grzeczność językowa. Kielce : Wyższa Szkoła

Pedagogiczna im. Jana Kochanowskiego, 1997. 285 s.

236

399. Marcjanik M. Polskie czasowniki adresatywne: (pragmatyka,

semantyka, skadnia). Kielce, 1987. 256 c.

400. Marcjanik M. Typologia polskich wyrażen językowych o funkcji

grzecznosciowy. Język a kyltura / pod red. J. Anusiewicza,M. Marcjanik.

Wrocław, 1992. T. 6 : Polska etyketa językowa. S. 27–31.

401. Marcjanik M. Grzeczność w komunikacji językowej. Warszawa :

Wydawnictwo Naukowe PWN, 2007. 166 s.

402. Marcjanik M. Mówimy uprzejmie. Poradnik językowego savoir-

vivre’u. Warszawa : Wydawnictwo Naukowe PWN, 2009. 235 s.

403. Marcjanik M. W kręgu grzeczności. Wybór prac zza zakresu polskiej

etykiety językowej. Kielce : Wydawnictwo Akademii Świętokrzyskiej, 2001.

205 s.

404. Mills S. Gender and Politeness. Cambridge : Cambridge University

Press, 2003. 266 p.

405. Mills S. Discursive approaches to politeness and impoliteness.

Discursive approaches to politeness / ed. Linguistic Politeness Research Group.

Mouton series in pragmatics. Berlin ; Boston : de Gruyter Mouton, 2011. P. 19–56.

406. Morgan J. L. Two types of convention in indirect speech acts. Syntax

and Semantics : Pragmatics / [ed. by P.Cole]. New York : Academic Press, 1978.

Vol. 9. P. 261–280.

407. Norwa A. Formuły grzecznościowe w korespondencji elektronicznej

studentów do pracowników uniwersytetu. Media – Kultura – Komunikacja

Społeczna. № 10/3. Katowice : Wydawnictwo Uniwersytetu Warmińsko-

Mazurskiego, 2014. S. 11–27.

408. Ożóg K. Zwroty grzecznościowe współczesnej Polszczyzny mówionej

(na materiale języka mówionego mieszkańców Krakowa). Zeszyty Naukowe

Uniwersytetu Jagiellońskiego CM XIII. Prace Językoznawcze. Zeszyt 98. Kraków,

1990. 92 s.

237

409. Ożóg K. Współczesny model polskiej grzeczności językowej. Język a

Kultura / red. A. Dąbrowska, A. Nowakowska. Wrocław, 2005. T. 17 : Życzliwość

i agresja w języku i kulturze. S. 9–15.

410. Pisarkowa K. Jak sie tytułujemy i zwracamy do drugich? Język polski.

1979. LXI, 1. S. 6–17.

411. Pytel-Pandey D. Dyrektywne akty mowy w świetle strategii

grzeczności. Slavica Wratislaviensia. CLVII. Wrocław, 2013. S. 117–125.

412. Rudzka-Ostyn B. Z rozważań nad kategorią przypadka. Kraków :

Universitas, 2000. 273 s.

413. Scollon R., Scollon S. Intercultural communication: A discourse

approach. Oxford : Basil Blackwell, 1995. 336 s.

414. Searle J. Rationality in Action. Massachusetts : A Bradford Book;

London : The Mit Press Cambridge, 1995. 336 p.

415. Sifianou M. Oh! How Appropriate! Compliments and politeness.

Linguistic Politeness Across Boundaries : The Case of Greek and Turkish / eds.

A. Bayraktaroglu, M. Sifianou. Amsterdam ; Philadelphia : John Benjamins.

Pragmatics and Beyound Series, 2001. P. 391–430.

416. Sifianou M. Politeness Phenomena in England and Greece: A Cross-

cultural Comparison. Oxford, 1992. 254 p.

417. Sikora K. Grzeczność językowa wsi. Cz. I. System adresatywny.

Kraków, 2010. 324 s.

418. Smereczniak M. Morfologiczne i leksykalne wykładniki kategorii

czasu w nauczaniu języka polskiego jako obcego. Rozprawa doktorska. Katowice,

2012. 182 s.

419. Topolińska Z. Kategoria osoby w języku polskim. Język Polski. 1967.

XLVII, Z. 2. S. 88–95.

420. Tomiczek E. System adresatywny współczesnego języka polskiego i

niemieckiego. Wrocław, 1983. 240 s.

238

421. Wierzbicka A. English Speech Act Verbs: A semantic dictionary.

Sidneyetc : Academic Press, 1987. 397 p.

422. Wierzbicka А. Język – umysł – kultura / pod red. Jerzego

Bartmińskiego. Warszawa : PWN, 1999. 593 s.

423. Wierzbicka A. The Semantics of Grammar. Amsterdam ;

Philadelphia : John Benjamins, 1988. 617 p.

424. Watts R. J. Politeness. Cambridge, 2003. 318 p.

425. Zinken J. Requesting Responsibility: The Morality of Grammar in

Polish and English Family Interaction. Oxford University Press, 2016. 280 s.

239

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Авраменко О. Заборонені чари. URL :

http://80.86.87.165/book/avramenko_oleg-zaboroneni_chari-170857.html. (дата

звернення: 13.06.2015).

2. Авраменко О. Зруйновані зорі. 2003. URL: http://www.ukrcenter.com.

(дата звернення: 15.07.2016).

3. Авраменко О. Небо повне зірок. URL :

http://chtyvo.org.ua/authors/Avramenko_Oleh/Nebo_povne_zirok/. (дата

звернення: 03.06.2015).

4. Авраменко О. Первісна. Дорога на Тір Мінеган : роман. Москва :

Альфа-Книга, 2013. 444 с.

5. Авраменко О. Первісна. У вирі пророцтв. URL:

http://www.rulit.me/books/pervisna-u-viri-proroctv. (дата звернення: 13.06.2015).

6. Авраменко О. Принц Ґалії. URL: http://bookz.ru/authors/avramenko-

oleg.html. (Дата звернення: 20.08.2015).

7. Авраменко О. Син Сутінків і Світла. URL:

http://awramenko.ucoz.ru/syn.html. (дата звернення: 24.06.2016).

8. Андієвська Е. Герострати : роман. Мюнхен : Сучасність, 1971. 500 с.

9. Андієвська Е. Роман про добру людину : роман. Київ : Кобза, 1993.

370 с.

10. Андріяшик Р. В. Вибране : роман. Київ : Український письменник,

2004. 1077 с.

11. Андрусів В. Не бути самотньою : роман. Ужгород : Ліра, 2012.

366 с.

12. Андрусів В. Притулок. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного

Дозвілля», 2010. 368 с.

13. Андрусів В. Фізіологія жіночої депресії : оповідання. Київ, 2012.

160 с.

240

14. Андрухович Ю. Дванадцять обручів : роман. вид. 2-ге, випр. і доп.

Київ : Критика, 2004. 333 с.

15. Андрухович Ю. Рекреації. Львів : Піраміда, 2003. 144 с.

16. Антоненко-Давидович Б. Д. За ширмою : роман. Київ :

Рад. письменник, 1963. 261 с.

17. Антоненко-Давидович Б. Здалека і зблизька : літературні силуети й

критичні нариси. Київ : Рад. письменник, 1969. 303 с.

18. Антоненко-Давидович Б. Д. Смерть. Сибірські новели. Завищені

оцінки. Київ : Вид-во гуманіт. л-ри, 2005. 559 с.

19. Баграт Л. Зло : містична мелодрама. Львів: Кальварія, 2002. 288 с.

20. Багряний Іван Людина біжить над прірвою : роман. Новий Ульм :

Україна, 1965. 331 с.

21. Багряний Іван Огненне коло : повість. Київ : Варта, 1992. 128 с.

22. Багряний Іван Сад Гетсиманський. Київ : Наукова думка, 2001. 548

с.

23. Багряний Іван Тигролови : роман. Київ : Знання, 2011. 308 с.

24. Базів В. Хрест. Харків : Фоліо, 2011. 442 с.

25. Барка В. Жовтий князь. Харків : Фоліо, 2009. 320 с.

26. Барка В. Рай. Харків : Фоліо, 2009. 348 с.

27. Бачинський Р. І вдарив грім… : роман. Друга книга дилогії

«Кривавиця». Львів : Край, 2005. 280 с.

28. Білик І. Меч Арея : історичний роман. Київ : А.С.К., 2005. 384 с.

29. Боразан І. Ігри долі. URL:

http://samlib.ru/b/borazan_w_w/gamefate.shtml. (дата звернення: 13.08.2016).

30. Брати Капранови Розмір має значення : роман. Київ : Зелений пес,

2006. 464 с.

31. Бурдак І. Г. Діти війни : роман. Київ : Фенікс, 2006. 440 с.

32. Вєдєнєєв Д. Задзеркалля історії: нариси минулого спеціальних

служб. Київ : К. І. С., 2008. 288 с.

241

33. Винниченко В. Записки Кирпатого Мефістофеля : роман. Черкаси :

Брама – Україна, 2005. 264 с.

34. Винниченко В. Пригвожденні. Київ : Мистецтво, 1994. 629 с.

35. Вишня О. Вишневі усмішки. Заборонені твори. Харків : Книжковий

Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2016. 416 с.

36. Вільде І. Не можу. Повісті і оповідання. Київ : Рад. письменник,

1949. 299 с.

37. Врублевський В. М. Твори. В 4 т.Т. 2. Мертвому півню фагот не

потрібен або Каїруанські хроніки : конспірологічний роман. Житомир, 2015.

331 с.

38. Гаврош О. Розбійник Пинтя у заклятому місті. Київ : А-БА-БА-ГА-

ЛА-МА-ГА, 2013. 304 с.

39. Гнатко Д. Катерина. Харків: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного

Дозвілля», 2015. 256 с.

40. Гнатко Д. Проклята краса. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2016. 240 с.

41. Гончар Олесь Твори в 7 т. Київ : Дніпро, 1988.

42. Гончарук М. Край неляканих птахів : роман. URL:

https://www.litres.ru/mikola-goncharuk/kray-nelyakanih-ptah-v/. (дата звернення:

07.06.2016).

43. Горлач Л. Неперебутнє. URL: https://www.litres.ru/leon-d-

gorlach/neperebutn/. (дата звернення: 07.06.2016).

44. Гочуляк Й. І свого не цурайтесь. Львів : Каменяр, 1995. 589 с.

45. Грабовський П. А. Вибрані твори : у 2-х т. Київ : Дніпро, 1985.

Т. 2 : Статті. Нариси. Оповідання. Листи. С. 169–343.

46. Грінченко Б. Д. Твори: у 2-х т. Київ : Наукова думка, 1990. Т. 1.

640 с.

47. Грінченко Б. Д. Твори : у 2 т. Київ : Наукова думка, 1991. Т. 2.

608 с.

242

48. Гримич М. Варфоломієва ніч. Львів : Кальварія, 2002. 159 с.

49. Грушевський М. Хмельницький в Переяславі. URL:

http://www.m-hrushevsky.name/uk/Fiction/Dramas/XmelnyckyjVPerejaslavi.html.

(дата звернення: 30.06.2016).

50. Гулько Л. Артем Стеценко розповідає. Київ, 2016. 110 с.

51. Гуменюк Н. Вересові меди. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2015. 320 с.

52. Гуменюк Н. Енна. Дорога до себе. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2014. 256 с.

53. Гурницька Н. Львів, кава, любов. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2015. 272 с.

54. Давидов А. Рятували Конотоп. URL:

http://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=852. (дата звернення:

18.09.2016).

55. Даниленко В. Кохання в стилі бароко. Львів : ЛА «Піраміда», 2009.

300 с.

56. Даниленко В. Г. Увечері після карнавалу : оповідання

Даниленко В. Г. Сон із дзьоба стрижа : оповідання. Львів : Піраміда, 2006.

С. 320–341.

57. Даниленко В. Г. Сон з дзьоба стрижа : оповідання. Львів : Піраміда,

2007. 384 с.

58. Дебруш М. Караганда : вірш. Альманах УНС. Джерзі Ситі :

Свобода, 1962. С. 108.

59. Демчук Р. С. Шило у мішку із бляхи: Від сумного до смішного.

Рівне : Перспектива, 2003. 206с.

60. Демʼян Л. В. Крутогори Верховини: повісті, оповід. / упорядкув. та

вступ. ст. В. С. Попа. Ужгород : Карпати, 1984. 396 с.

61. Денисенко В. І. Вальс для мами. Ніжин : Аспект-Поліграф, 2006.

345 с.

243

62. Дерманський С. Чудове чудовисько і погане поганисько. Київ : А-

БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015. 288 с.

63. Дімаров А. Друга планета. Київ : Веселка, 1980. 110 с.

64. Дімаров А. Містечкові історії. Київ : Рад. письменник, 1983. 556 c.

65. Довженко О. П. Кіноповісті. Оповідання. Київ : Наукова думка,

1986. 710 с.

66. Доляк Н.Загублений між війнами : роман. Харків : Книжковий Клуб

«Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. 492 с.

67. Домонтович В. Доктор Серафікус. Без ґрунту. Київ : Критика, 1999.

379 с.

68. Домонтович В. Проза. Мюнхен : Сучасність, 1988. 415 с.

69. Драч І. Криниця для спраглих. Київ : Мистецтво, 2010. 480 с.

70. Дрозд В. Г. Вибрані твори : у 2 т. Київ : Рад. письменник, 1989. Т. 1.

462 с.

71. Дрозд В. Г. Три чарівні терміни: оповідання. Київ : Дніпро, 1981.

335 с.

72. Дубінін І. Контрольний укол. URL:

https://bookmate.com/books/nsfpUHAE. (дата звернення: 23.11.2015).

73. Дудар Є. Робінзон з Індустріальної. Київ : Рад. письменник, 1981.

92 с.

74. Епістолярна спадщина академіка Д. І. Яворницького. Вип. 2 : Листи

діячів культури до Д. І. Яворницького / упоряд.: С. В. Абросимова,

Н. Є. Василенко та ін. Дніпропетровськ : Дніпропетровська книжкова

друкарня, 1999. 460 с.

75. Єшкілєв В. Побачити Алькор. Харків : Фоліо, 2011. 320 с.

76. Єшклієв В. Людина без титулу : роман. Літературно- мистецький

альманах «Кальміюс». 2000. № 3/4 (11/12). С. 54–89.

77. Жадан С. Біґ Мак. Перезавантаження. Харків : Книжковий Клуб

«Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. 304 с.

244

78. Жадан С. Ворошиловград. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2015. 320 с.

79. Загребельний П. Диво : роман. Харків : Фоліо, 2005. 638 с.

80. Загребельний П. Твори у 6 т. Т. 6. Київ : Дніпро, 1981. 560 с.

81. Загребельний П. А. Розгін : роман. У 4-х кн. Київ : Рад. письменник,

1976. 670 с.

82. Загребельний П. А. Роксолана. Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА,

2013. 800 с.

83. Зарудко І. Матадор. Нотатки авантюриста. Харків : Книжковий

Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. 240 с.

84. Зарудний М. Я. Антеї : збірник пʼєс. Київ : Худож. літ., 1962. 470 с.

85. Зарудний М. Уран. Київ : Дніпро, 1975. 752 с.

86. Збанацький Ю. Крилатий гонець : оповідання. Київ : Рад.

письменник, 1953. 92 с.

87. Зінченко О. Година папуги : Українські сторінки Катині. Київ : Дух

і літера, 2011. 400 с.

88. Зубарєва О. Наші дракони вбивають нас. URL:

https://www.litres.ru/olya-zubar-va/nash-drakoni-vbivaut-nas/. (дата звернення:

13.04.2016).

89. «І в твоєму імені живу!» Книга про Володимира Мельниченка. М. :

ОЛМА Медиа Групп, 2006. 207 с.

90. Іваничук Р. І. Вогненні стовпи. Романний триптих. Львів : Літопис,

2002. 432 с.

91. Іваничук Р. І. Вода з каменю. Львів : Каменяр, 1982. 260 с.

92. Іваничук Р. І. Журавлиний крик : роман. Харків : Фоліо, 2006. 382 с.

93. Іваничук Р. Хресна проща. Львів : Піраміда, 2011. 284 с.

94. Іванцова М. Живі книги : роман. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2013. 205 с.

245

95. Іванцова М. Сердечна терапія. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2012. 288 с.

96. Ізотова А. Закохані у львівський дощ. URL:

http://samlib.ru/i/izotowa_a_j/zakohani_y_lvivskij_dow.shtml. (дата звернення:

18.09.2016).

97. Карпенко-Карий І. Драматичні твори : в 3-х т. Київ: Дніпро, 1985.

98. Карпенко-Карий І. Сто тисяч. Хазяїн. Харків : Фоліо, 2014. 144 с.

99. Качуровський І. Шлях невідомого. Мюнхен : Дніпрова хвиля, 1956.

161 с.

100. Кащенко А. Над кодацьким порогом. Київ : Знання, 2016. 239 с.

101. Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Зібрання творів : у 7 т. Київ : Наукова

думка, 1981.

102. Квітка-Основ’яненко Г. Ф. Повісті. Сватання на Гончарівці.

Шельменко-денщик : п’єси. Київ : Дніпро, 1990. 607 с.

103. Кирик Ю. Яблуневі квіти. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2016. 192 с.

104. Кільченський В. Присмак волі. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2015. 592 с.

105. Кідрук М. Бот 2. Ґуаякільський парадокс. Харків : Книжковий

Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. 512 с.

106. Кідрук М. Подорож на Пуп Землі. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2016. 368 с.

107. Кобилянська О. Земля. Людина. Київ, 2011. 368 с.

108. Кобилянська О. Царівна. Харків : Фоліо, 2013. 352 с.

109. Кобилянська О. Ю. Твори : у 2 т. Київ : Дніпро, 1983. Т. 1. 495 с.

110. Кобилянська О. Ю. Твори : у 5 т. Київ : Держлітвидав, 1963.

111. Ковінька О. Новели про химери : вибрані твори. Київ : Дніпро,

1965. 468 с.

246

112. Кокотюха А.Червоний : роман. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2012. 320 с.

113. Кононович Л. Феміністка : роман. Львів : Кальварія, 2002. 159 с.

114. Кононеко Є. Повії теж виходять заміж. Львів : Кальварія, 2005.

208 с.

115. Копиленко О. І. Буйний хміль. Роман. Повість. Оповідання. Київ :

Дніпро, 1990. 416 с.

116. Корж В. Крізь призму фактів: Субʼєктивна хроніка підліткового

віку незалежної України. Київ : Фенікс, 2008. 366 с.

117. Корній Д. Тому, що ти є. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2012. 240 с.

118. Корній Д. Щоденник мавки. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2014. 304 с.

119. Коцюбинський М. М. Твори в 2 т. / упоряд. і приміт.

М. С. Грицюта. Київ : Наук.думка, 1988. Т.1 : Повісті та оповідання (1884-

1906) / ред. тому М. Т. Яценко. 584 с.

120. Коцюбинський М. М. Тіні забутих предків : повісті, оповідання,

етюди, нариси, казки. Харків : Фоліо, 2008. 350 с.

121. Кочерга І. А. Драматичні твори. Київ : Наукова думка, 1989. 736 с.

122. Кочерга І. Фея гіркого мигдалю. Київ, 1926. 103 с.

123. Кримчук Г. П. Лукаві притчі. Київ : Рад. письменник, 1987. 208 с.

124. Куява Ж. Гордієві жінки. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2015. 288 с.

125. Ле І. Л. Твори : у 7 т. Київ : Дніпро, 1982–1984.

126. Лепкий Б. С. Твори : у 2 т. Київ : Наукова думка, 1997.

127. Лешко З. Все тільки починається. URL:

http://fictionbook.ru/author/zoryana_leshko/vse_tilki_pochinaetsya. (дата

звернення: 22.10.2016).

247

128. Лис В. Ми з Софі Лорен : фейлетони, гумор, сатира. Полтава :

АСМІ, 2006. 280 с.

129. Листування Михайла Грушевського / [упоряд. Г. Бурлака ;

ред. Л. Винар]. Київ ; Нью-Йорк : УІТ, 1997. Т. 1. 398 с.

130. Литовченко Т. Орлі, син Орлика : роман. Харків : Фоліо, 2010.

282 с.

131. Литовченко Т. Помститися імператору. Харків : Фоліо, 2011. 251 с.

132. Лобода С. Час Ліліт : містичний детектив. Харків : Книжковий

Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2013. 288 с.

133. Лозовий В. Колосу треба налитися. Львів : Каменяр, 1972. 575 с.

134. Львівський форум. URL: http://forum.lvivport.com/threads/xochete-

stati-mrijeju-avtosljusarja.37291/. (дата звернення: 06.11.2016).

135. Маковей О. Вибрані твори. Київ, 1961. 716 с.

136. Малик В. Горить свіча. Харків : Фоліо, 2012. 444 с.

137. Малик В. Посол Урус-шайтана : роман. Київ, 1973. 464 с.

138. Малик В. Таємний посол. Чорний вершник. Шовковий шнурок.

Київ, 2012. 477 с.

139. Матіос М. Кулінарні фіґлі. Львів : Піраміда, 2009. 208 с.

140. Матіос М. Солодка Даруся. 4-те вид. Львів : Піраміда, 2007. 187 с.

141. Меднікова М. Смерть олігарха. Київ : Дуліби, 2006. 160 с.

142. Мельник Я. Далекий простір. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2013. 288 с.

143. Мензатюк З. Як я руйнувала імперію. Львів : Видавництво Старого

Лева, 2014. 272 с.

144. Мусієнко Н. Б., Мусієнко О. С., Слободян В. Р. Світло далеких

зірок. Київ : Мистецтво, 1995. 192 c.

145. Мушкетик Ю. М. Вернися в дім свій. Київ : Рад. письменник, 1981.

373 с.

248

146. Мушкетик Ю. М. Обвал : повісті та оповідання. Київ :

Рад. письменник, 1985. 381 с.

147. Мушкетик Ю. М. Рубіж : роман. Київ : Рад. письменник, 1984.

462 с.

148. Мушкетик Ю. М. Твори : у 5 т. Київ : Дніпро, 1987.

149. Нестайко В. Кузя, Зюзя і компанія. Київ : КМ-БУКС, 2012. 280 с.

150. Нестайко В. З. Неймовірні детективи. Київ : Країна Мрій, 2014.

400 с.

151. Нестайко В. З. Теодори з Васюківки. Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-

ГА, 2013. 544 с.

152. Нестайко В. Чарівний талісман : повісті. Київ : Країна Мрій, 2012.

288 с.

153. Нечуй-Левицький І. С. Запорожці : оповід. Харків : Фоліо, 2007.

319 с.

154. Нечуй-Левицький І. С. Кайдашева сім’я : повісті, п’єса. Харків :

Фоліо, 2006. 351 с.

155. Нечуй-Левицький І. С. Микола Джеря. Кайдашева сім’я : повісті.

Донецьк : Донбас, 1979. 271 с.

156. Нечуй-Левицький І. С. Твори : у 4-х т. Київ : Державне

видавництво художньої літератури, 1956.

157. Олійник М. Я. Зерна: роман. Київ : Рад. письменник, 1977. 215 с.

158. Ольжич О. Твори. Українське слово : хрестоматії української

літератури та літературної критики ХХ ст. Кн. ІІ. / упоряд. В. Яременко.

Київ : Аконіт, 2001. С. 684–713.

159. Омела М. Мертва кров : роман. Київ : журнал письменників

України. 2003. № 9. С. 74–122 .

160. Осьмачка Т. Старший боярин. Харків : Фоліо, 2008. 352 с.

161. Панас Мирний Зібрання творів у 7 т. Київ : Наукова думка, 1968–

1971.

249

162. Пархоменко О. І. Сімнадцяте літо : повість. Київ : Молодь, 1975.

192 с.

163. Пашко А. На вістрі свічки. Балтимор : Смолоскип

ім. В. Симоненка, 1991. 76 с.

164. Пашковський Є. Безодня. Львів : Піраміда, 2005. 136 с.

165. Перлини української класики : збірка Тарас Шевченко, Григорій

Квітка-Основʼяненко, Іван Нечуй-Левицький та ін. Харків : Книжковий клуб

«Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. 814 с.

166. Поетичне кіно: Заборонена школа: зб. ст. та матеріалів / авт. ідеї та

упоряд. Л. Брюховецька ; Нац. ун-т «Києво-Могилян. акад.»,

Каф. культурології та археології НаУКМА. Київ : АртЕк, Ред. журн. «Кіно-

Театр», 2001. URL: http://elib.nplu.org/object.html?id=2882. (дата звернення:

22.09.2016).

167. Покальчук Ю. Блакитне сонце. URL: http://ukrcenter.com. (дата

звернення: 04.10.2016).

168. Покальчук Ю. Те, що на споді. Оповідання та повісті. Львів :

Кальварія, 1998. 342 с.

169. Пригоди, подорожі, фантастика-91. Київ : Молодь, 1991. 256 с.

170. Пчілка О. Твори. Київ : Дніпро, 1971. 463 с.

171. Роздобудько І. Все, що я хотіла сьогодні : збірник. Харків :

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2012. 170 с.

172. Роздобудько І. В. Перейти темряву. Харків : Фоліо, 2011. 155 с.

173. Роздобудько І. Подвійна гра в чотири руки. URL:

http://krasna.hol.es/book/detective/1/Podviyna_gra_v_chotiri_ruki.pdf. (дата

звернення: 14.04.2015).

174. Романчук Л. Граvitaція. Коктейль-казка. У 4-х кн. Книга перша.

Гра 1. Гра 2. Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2004. 128 с.

175. Романчук Л. Софія. Не залишай мене… Кн. 1. Не залишай мене…

Кн. 2. Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2013. 624 с.

250

176. Романчук Л. Цвіте терен. Кн. перша. Панна Оляна. Кн. друга.

Срібний хлопчик : роман. Тернопіль : Навчальна книга – Богдан, 2014. 464 с.

177. Романчук Л. Чотири дороги назустріч. Кн. третя. Тернопіль :

Навчальна книга – Богдан, 2006. 288 с.

178. Русіна О. Сімейка Майї. Львів : Видавництво Старого Лева, 2014.

240 с.

179. Ручай Г. Сни і безсоння. URL:

http://litmir.biz/183561_sni_bezsonnya.html . (дата звернення: 24.04.2016).

180. Сайко О. Кавʼярня на розі. Львів : Видавництво Старого Лева,

2013. 176 с.

181. Самбук Р. Ф. Вибух : романи, повість. Київ : Рад. письменник,

1985. 496 с.

182. Самбук Р. Крах чорних гномів : пригодницький роман. Київ : Рад.

письменник, 1968. 268 с.

183. Самбук Р. Марафон завдовжки в тиждень. Київ : Дніпро, 1985.

275 с.

184. Самбук Р. Ювелір з бульвару Капуцинів. Київ, 1969. 182 с.

185. Самчук У. Волинь. Трилогія. Роман у трьох частинах (двох томах).

Київ : Дніпро, 1993. 574 с.

186. Сизоненко О. О. Білі хмари : роман. Київ : Рад. письменник, 1965.

304 с.

187. Силенко Л. Мага Віра. (РУНВіра). Велике світло волі.

Співвідношення віри, науки, філософії, історії. Велика Британія ; США ;

Канада ; Австрія ; Західна Німеччина : Видання Обʼєднання Синів і Дочок

України Рідної Української Національної Віри, 1979. 1428 с.

188. Скляренко С. Д. Карпати : роман-дилогія. Ужгород : Карпати,

1981. 800 с.

189. Смолич Ю. Твори: в 6 т. Т. 5: Вони не пройшли : роман,

оповідання. Київ : Дніпро, 1972. 533 с.

251

190. Смолич Ю. Мир хатам, війна палацам. Харків : Фоліо, 2013. 58 с.

191. Сняданко Н. В. Амаркорд : романи, есей. Київ : Будинок

письменників, 2012. 892 с.

192. Сняданко Н. В. Комашина тарзанка. Харків : Фоліо, 2013. 283 с.

193. Собко В. Твори : у 6 т. Київ : Дніпро, 1963.

194. Соколян М. Химерне місто Дрободан : роман. URL:

http://www.rulit.net/?book=25410. (дата звернення: 07.10.2016).

195. Сорока Ю. Хотин. Історичний роман. Київ : Гетьман, 2013. 476с.

196. Старицький М. П. Поетичні твори. Драматичні твори. Київ :

Наукова думка, 1987. 576 с.

197. Старицький М. П. Твори : у 6 т. Київ : Дніпро, 1989–1990.

198. Стельмах М. П. Твори : у 7 т. Київ : Державне видавництво

художньої літератури, 1982–1984.

199. Стельмах Я. Вікентій Прерозумний Київ : Молодь, 1985. 144 с.

200. Стельмах Я. Кохання у стилі бароко : п’єси. Київ : Сакцент Плюс,

2009. 480 с.

201. Стефаник В. С. Камʼяний хрест. Харків : Фоліо, 2013. 571 с.

202. Стефанюк І. Ти хочеш яблуко? Львів : Апріорі, 2016. 160 с.

203. Стецюра І. К. Полювання на вепра : роман. Ужгород : Карпати,

2006. 328 с.

204. Талан С. Замкнене коло. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2017. 320 с.

205. Талан С. Купеля. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного

Дозвілля», 2016. 240 с.

206. Талан С. Розколоте небо. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2014. 352 с.

207. Танюк Л. Твори в 60 т. Київ : Альтерпрес, 2006. Т. 8. : Щоденники

1963 р.(липень-грудень). 622 с.

252

208. Тимченко С. Чорні зерна та нащадки. 2017. URL:

https://www.litres.ru/sn-zhana-timchenko/chorn-zerna-ta-naschadki. (дата

звернення: 17.10.2016).

209. Тимченко С. Я, тільки Я? 2017. URL: https://www.litres.ru/sn-zhana-

timchenko/ya-t-lki-ya/ . (дата звернення: 20.10.2016).

210. Тисовська Н. Останній шаман. Київ : Наш час, 2008. 392 с.

211. Ткач Д. Арена. Київ : Молодь, 1960. 244 с.

212. Ткаченко Г. Голгофа козацьких нащадків. Харків : Книжковий

Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. 320 с.

213. Тютюник Г. Вир. Київ : Дніпро, 1995. 566 с.

214. Українка Леся Твори : у 5 т. Київ : Державне видавництво

художньої літератури, 1956.

215. Українка Леся Зібрання творів : у 12 т. Київ : Наукова думка,

1975–1979.

216. Шевчук С. В. Українське ділове мовлення : підручник. 5-те вид.,

доп. і перероб. Київ : Арій, 2010. 576 с.

217. Федорів Р. Єрусалим на горах. Львів : Червона калина, 1993. 502 с.

218. Федькович Ю. А. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні

твори. Листи. Київ : Наукова думка, 1985. 575 с.

219. Фольварочний В. Симон Петлюра : іст. роман : у 3 кн. Тернопіль :

Джура, 2009–2010.

220. Франко І. Перехресні стежки. Київ : Наукова думка, 1983. 366 с

221. Франко І. Я. Твори : у 50 т. Київ : Наукова думка, 1986.

222. Фурса В. Десята заповідь. URL:

http://litmir.biz/159942_desyata_zapovd.html. (дата звернення: 05.11.2016).

223. Хвильовий М. Новели, оповідання. Повість про санаторійну зону.

Вальдшнепи. Поетичні твори. Київ : Наукова думка, 1995. 816 с.

224. Хвильовий М. Сині етюди. Харків : ДВУ, 1923. 196 с.

253

225. Хома А. Лемберг. Під знаменами сонця. Харків : Книжковий Клуб

«Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. 272 с.

226. Хроніка 2000 : наш край. Київ : Довіра, 1993. 254 с.

227. Чайковський А. Т. 4. Малолітній. Олюнька. Львів : Червона

Калина, 1993. 534 с.

228. Чемерис В. Генерали імперії. Харків : Фоліо, 2008. 380 с.

229. Чемерис В. Фортеця на Борисфені. Харків : Фоліо, 2011. 448 с.

230. Черінь Г. Святі корови. Київ : Юніверс, 2004. 296 с.

231. Чех А. Киня. Київ : Факт, 2007. 216 с.

232. Чупа О. Казки мого бомбосховища. Харків : Книжковий Клуб

«Клуб Сімейного Дозвілля», 2014. 224 с.

233. Шевченко Н. Подвійні міражі. Харків : Книжковий Клуб «Клуб

Сімейного Дозвілля», 2013. 229 с.

234. Шевченко Т. Г. Повне зібрання творів : у 6 т. Київ : Вид-во АН

УРСР, 1964. Т. 6 : Листи. Нотатки. Фольклорні записи. 300 с.

235. Шевчук В. Птахи з невидимого острова. Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-

МА-ГА, 2012. 384 с.

236. Шевчук В. Син волі. Роман у двох книгах. Київ : Дніпро, 1989.

715 с.

237. Шевчук В. Срібне молоко. URL:

http://www.ukrlib.com.ua/books/printit.php?tid=2846. (дата звернення:

11.01.2017).

238. Шевчук В. Три листки за вікном : роман. Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-

МА-ГА, 2011. 702 с.

239. Шевчук В. Чотири романи: На полі смиренному. Око прірви. Мор.

Сповідь. Київ : А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2013. 768 с.

240. Шейко-Медведєва Н. Альфонс: Кримінальні романси : роман.

Львів : Кальварія, 2005. 501 с.

254

241. Шеко Ю. Танго долі. URL: http://iknigi.net/avtor-yulya-

sheko/109497-tango-dol-yulya-sheko. (дата звернення: 12.01.2017).

242. Шиян А. Хуртовина : роман. Кн.1. Київ : Рад. письменник,

1979. 376 с.

243. Шиян Г. Гусінь Волонтери. Мобілізація добра. Харків :

Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2015. 256 с.

244. Шкляр В. Маруся. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного

Дозвілля», 2014. 320 с.

245. Шкляр В. Ностальгія. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного

Дозвілля», 2014. 256 с.

246. Шкляр В. Тінь сови. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного

Дозвілля», 2012. 170 с.

247. Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків. У трьох томах /

редкол.: П. М. Сохань (відп. ред.) та ін. ; передм. В. А. Смолія ; комент.

Г. Я. Сергієнка. Київ : Наук. думка, 1990. Т. 1/2 ; 1991. Т. 3.

255

ДОДАТОК

СПИСОК ПУБЛІКАЦІЙ ЗДОБУВАЧА ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Наукові праці, у яких опубліковані основні наукові результати

Статті у фахових наукових виданнях

1. Безноса А. П. Граматичні індикатори звертання в українській

комунікативній культурі. Науковий вісник ХДУ. Серія «Лінгвістика».

Херсон : Вид-во ХДУ, 2007. С. 178–181.

2. Безноса А. П. Граматичні індикатори вираження ввічливості (з

історії вивчення питання). Лінгвістичні студії : зб. наук. праць / укл. :

А. Загнітко (наук. ред.) та ін. Донецьк : ДонНУ, 2008. Вип. 17. С. 176–181.

3. Безноса А. П. Функціональна специфіка ввічливого імперативного

висловлювання. Культура народов Причерноморья. Ялта, 2008. № 142, Т.1.

С. 51–54.

4. Безноса А. П. Деякі мовні індикатори вираження категорії

ввічливості. Нова філологія : зб. наук. праць. Запоріжжя : ЗНУ, 2009. № 33.

С. 240–245.

5. Безноса А. П. Функціонально-прагматичний потенціал питань як

індикаторів категорії ввічливості. Нова філологія : зб. наук. праць.

Запоріжжя : ЗНУ, 2009. № 35. С. 22–27.

6. Безноса А. П. Модальність увічливості та пом’якшення

категоричності висловлювання в українській мові. Наукові записки. Серія :

«Філологія» : зб. наук. праць / Вінницький державний педагогічний ун-т імені

Михайла Коцюбинського. Вінниця, 2009. Вип. 11. С. 196–200.

7. Болотнікова А. П. Датив як індикатор увічливості. Філологічні

науки : зб. наук. праць. Полтава : ПНПУ ім. В. Г. Короленка, 2016. Вип. 23.

С. 104–111.

256

8. Болотнікова А. П. Увічливість як національно-культурна категорія.

Вісник Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна. Серія :

«Філологія». Харків, 2017. С. 63–68.

9. Болотнікова А. П. Категорія особи як засіб вираження ввічливості.

Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія :

«Філологія». Одеса, 2017. Вип. 30, Т. 1. С. 11–13.

Статті в закордонних наукових виданнях

10. Безноса А. П. Грамматическая специфика формул вежливости со

значением обращения в украинском, русском и польском речевом этикете.

Язык – сознание – культура – социум : сб. докладов и сообщений междунар.

научной конференции памяти профессора И. Н. Горелова. Саратов, 2008.

С. 399–405.

11. Болотнікова А. П. Кличний відмінок як індикатор категорії

ввічливості в українській мові. Sciences of Europe. 2016. Vol. 2, № 3 (3). C. 51–

56.

12. Болотнікова А. П. Питання як засіб вираження категорії

ввічливості. International research and practice conference «Modern philology:

relevant issues and prospects of research» : conference proceedings, October 20-

21, 2017. Lublin : Izdevnieciba «Baltija Publishing», 2017. P. 8–11.

Наукові праці, які засвідчують апробацію матеріалів дисертації

13. Безноса А. П. Мова ввічливості як стратегія маскування страху (на

матеріалі комедії «Ревізор» М. В. Гоголя). VІІІ Гоголівські читання :

матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Полтава, 10–12 берез. 2006 р.

Полтава : ПДПУ, 2006. С. 182–185.

14. Безноса А. П. Функціональна специфіка граматичної категорії виду

в імперативних висловлюваннях. Вісник Дніпропетровського університету.

Серія : «Мовознавство» : матеріали міжнар. наук.-практ. конф.,

257

м. Дніпропетровськ, 18–21 квіт. 2007 р. Дніпропетровськ : Вид-во ДНУ, 2007.

Вип. 13, Т. 2. С. 3–5.

15. Безноса А. П. Мовні індикатори вираження модальності

ввічливості. Наукові записки. Серія : Філологічні науки (мовознавство) : У

4 ч. : матеріали міжнар. наук.-практ. конф., м. Кіровоград, 19–20 берез.

2009 р. Кіровоград : РВВ КДПУ імені В. Винниченка, 2009. Вип. 81 (3).

С. 206–210.

16. Болотнікова А. П. Предикативне заперечення як індикатор

вираження категорії ввічливості. Перспективи розвитку філологічних наук :

матеріали ІІІ міжнар. наук.-практ. конф., м. Хмельницький, 24–25 берез.

2017 р. Херсон, 2017. С. 6–9.