ЗМІСТ

Передмова с. 3

ВСТУП. Вплив війни на суспільство с. 5

ДИТИНСТВО В УМОВАХ ВІЙНИ с. 8

Діти та військові дії с. 8

Діти, які втратили батьків на війні с. 13

Діти та інформаційна війна с. 14

Діти в окупації с. 16

ВІЙНА І СІМ’Ї с. 19

Вплив агресивного середовища на стабільність сім’ї с. 19

Насилля у сім’ї с. 23

Українська сім’я: соціально-демографічні наслідки конфлікту с. 31

Міграція с. 34

Сім’ї та діти вимушених переселенців: у пошуках нового дому с. 35

Асоціальна економіка війни: соціально вразливі сім’ї

в умовах війни с. 36

ВИСНОВКИ с. 42

3

ПЕРЕДМОВА

Сотні, якщо не тисячі років, українці формували національні

традиції. Вони змінювались під впливом часу, обставин, але із

давнини до сьогодні головною цінністю в житті нашого народу була

сім’я.

У часи, коли країну розколюють як ззовні, так і зсередини, нам,

як ніколи, потрібний міцний фундамент, цемент, який об’єднає націю

навколо простих та зрозумілих речей: любові, довіри, турботи,

піклування. Ми чверть століття шукаємо нашу національну ідею в

теоретичних розробках та чужих прикладах, у той час, коли в нас є

своє споконвічне - сім’я, родина.

Саме вона має стати підґрунтям для розвитку нашої держави,

джерелом, з якого ми маємо черпати мудрість та знання.

Своє дослідження ми побудували на принципі першочерговості

родинних відносин, адже для більшості з нас саме сім’я є зоною

комфорту та безпеки, тим острівцем, на якому ми ховаємося від

негараздів та турбот, отримуємо підтримку та натхнення. Ми

приділили багато уваги впливу сімейних цінностей на розвиток

країни, намагались зрозуміти, що чекає наше суспільство й наші сім’ї

в умовах нестабільності та зовнішньої загрози, аналізували, як

відчуття загальної небезпеки впливає на відносини в родинах.

З’ясувалося, що інститут родини під час війни не зруйнувався

та навіть не похитнувся, а навпаки зміцнішав. У порівняні з

4

довоєнними роками зменшилась кількість розлучень та злочинів на

сімейному ґрунті. Попри війну чисельність сиріт зменшилась на

третину.

На підсвідомому рівні українське суспільство почало єднатися

на підґрунті родинних цінностей. Багато хто переосмислив життєві

пріоритети та змінив орієнтири, обравши спокій та затишок,

замість невдоволеності та ненависті.

Втім у цієї тенденції є й інший, не таких позитивній бік.

Посилення інституту сім’ї, супроводжується збільшенням числа

кримінальних злочинів на сімейному ґрунті у родинах, де насилля –

норма. Зростання агресії у зовнішньому середовищі впливає на

неблагополучні родини і норми моралі та права відходять для них на

другий план.

Щоб подолати негативні наслідки війни всередині суспільства,

знизити рівень агресії та знайти мир і порозуміння, ми маємо

визнати міцну родину основою національної ідеї. Усвідомити, що

сім’я – це колиска, з якої народжується держава. Піднести родину

на перше місце серед загальнонаціональних пріоритетів. Ми повинні

чітко зрозуміти – злагода в країні починається зі злагоди в родині.

Яке зерно ми посіємо навесні, такий врожай отримаємо восени.

Голова ГО «Український інститут дослідження екстремізму»

Галина Герега

5

ВСТУП.

Вплив війни на суспільство

Будь-які кризові ситуації у суспільстві, особливо якщо йдеться про

військові дії та втрати серед населення, мають багаторівневий вплив на

суспільство: починаючи від демографічних і завершуючи моральними

наслідками. Війна має прямі впливи (втрати населення, міграція, економічна

криза, формування панічних настроїв) і опосередковані (деморалізація, апатія,

фрагментація суспільства, зростання злочинності). Військові дії несуть

безпосередні – оперативні – наслідки (різка зміна ситуації, шок), і наслідки

довгострокові – стратегічні (сироти, необхідність відновлення економіки,

реінтеграція населення окупованих територій).

Тому вплив гострих криз, у тому числі й військових дій, на суспільство є

неоднозначним. З одного боку, війни стимулюють мобілізацію суспільства.

Громадян об’єднує прагнення подолати ворога (все для фронту, все для

перемоги). Увага спільноти концентрується на війні, а проблеми невійськового

значення відходять на другий план. У тому числі йдеться і про конфлікти у сім’ї.

Як будь-які зовнішні агресивні чинники, війна та пов’язане з нею зростання

насилля сприяють цементуванню суспільства та формуванню доцентрових

тенденцій у його складових. У тому числі й і головному його осередку – сім’ї.

З іншого боку, агресивність, що накопичується у суспільстві, має

тенденції до дифузії (поширення) не лише у транстериторіальному значенні (від

зони військових дій на інші регіони), але й – трансплощинному (з політичної чи

економічної сфери у соціальну, в тому числі й сімейні відносини).

Йдеться про те, що зовнішні чинники (протистояння агресії) сприятливі

до ґрунтування сімей, у той час як внутрішні – деморалізація членів суспільства

– стимулюють відцентрові процеси у родинах.

Певному мірою ці два чинники урівноважують ситуацію у цілому. Але в

контексті гібридної війни проти України, завдання агресора сьогодні – не лише

пряме військове захоплення територій. Його мета – зміна мислення через

поширення панічних очікувань та роздратування у суспільстві, фрагментації не

лише соціуму як такого, але й світогляду окремої людини. Кремль формує в

свідомості українців штучний конфлікт між європейськими та традиційними

цінностями, щоб нав’язати еклектичну систему «руського міра». Порушення

цілісності світосприйняття створює сприятливі умови для поширення

цивілізаційного наступу – тобто сприятливих умов для продовження військової

агресії.

Тому завданням цього дослідження стало визначення глибини

фрагментації українського суспільства. Тобто чи може на сьогоднішній день

6

сім’я виступати осередком суспільства, базою для доцентрових тенденції та

протистояння міфам та стереотипам агресора чи все-таки атомізація

суспільства, штучно викликана «гібридною війною», набула незворотних

наслідків.

Війна завжди споріднена з гуманітарною катастрофою, - з людськими

втратами (у тому числі й серед мирного населення і, на жаль, - серед дітей),

голодом, розрухою, кризовими явищами в економіці та різким падінням рівня

життя. Стан перманентної загрози призводить до того, що людська психіка

постійно перебуває у пороговому стані. У такому стані людині складно

контролювати гальмівні та збуджувальні процеси.

Емоції стають домінуючим чинником прийняття рішень, у той час як

раціональні фактори відтісняються на другий план. Звідси і суспільні, і групові,

і індивідуальні рішення під час агресії залежать не від раціонального

обґрунтування, а від емоційних обставин за яких вони приймаються. Таким

чином, практично повністю нівелюється роль стратегічного планування. Ця

особливість підтверджується і військовими психологами: на війні не існує

завтра і вчора, - лише зараз.

Проблема не лише у тому, що рішення на перспективу не сприймаються

суспільством. Питання й у тому, що людина і соціум стають схильними до

емоційних маніпулювань. А саме суспільство розвивається, а точніше -

перебуває поза всілякими векторами розвитку. І за таких різновекторностей,

різних «площин правди», кожна людина намагається віднайти те, що принесе

йому стабільність.

Мораль та право мають вплив на поведінку людини у тому випадку, коли

не суперечать відчуттю її безпеки. А інформаційний фон гібридної війни

близький до панічного, а тому постійно гіперболізує загрози безпеці. За таких

обставин знижується і спроможність права та інших соціальних норм

регулювати поведінку людини. Тому завданням цього дослідження стало

виявлення ролі, яку відіграють традиційні норми. У тому числі й через

ставлення українців до сімейних цінностей та дітей в умовах війни та пов’язаної

з нею зростанням насилля.

Сімейний кодекс України визначає сім'ю «первинним та основним

осередком суспільства» (ст. 3). Сім’я, з одного боку, є віддзеркаленням норм

поведінки, притаманних усьому суспільству. А з іншого – носієм та

продуцентом соціальних норм через нав’язування їх наступним поколінням.

Серед інститутів соціалізації сім’я займає найголовніше місце, випереджаючи

як систему навчальних закладів (офіційне джерело соціалізації), так і систему

ЗМІ (альтернативне джерело соціалізації). Сім’я верифікує норми поведінки

7

(моралі), що нав’язуються зовнішніми чинниками та коригує модель поведінки

членів суспільства.

Діти – сакральна, священна категорія для українців. Про це говорить і той

факт, що не зважаючи на тяжкий стан, у якому перебуває українське

суспільство, чисельність сиріт у ньому не виросла, а протягом 2014-2015 рр.

навіть зменшилась на третину.

Але це не говорить про те, що діти захищені від проблем, які продукує

війна. Саме сакральність робить з дітей заручників дорослих проблем. Діти

виступають одним із інструментів у гібридній війні. Діти-жертви жорстокості

ворожих комбатантів – один з наймасовіших інструментів пропаганди. А це –

головна загроза і для безпеки самих дітей, і для відчуття захищеності дитинства,

і для цінностей самого суспільства.

Сьогодні, коли від початку російської агресії пройшло більше двох років,

можна розпочати аналіз змін, що відбуваються як в українській сім’ї, так і в

найменш захищеній категорії населення – серед дітей. Певною мірою це має

окреслити існуючі тенденції та сприяти формуванню державної політики

убезпечення свого суспільства і його складових.

У своєму дослідженні ми використовували відповіді на інформаційні

запити нашого Інституту від Національної поліції України, Генеральної

прокуратури України, Міністерства освіти і науки України, Міністерства

соціальної політики України, Державної судової адміністрації України,

Державної служби з надзвичайних ситуацій України, Державної служби

статистики України, Департаменту охорони здоров’я Донецької обласної

державної адміністрації.

Для верифікації висновків (необхідної для врахування втрати

контрольованих території та відповідного зменшення населення) ми

використовували дані головних управлінь Національної поліції та прокуратур

м. Києва, Волинської, Донецької, Івано-Франківської, Луганської, Одеської,

Харківської, Черкаської та Чернігівської областей.

Крім того, використовувались результати дослідження нашого Інституту

«Діти війни (дослідження проблем дитинства в Україні за умов військової

агресії)», дані ЮНІСЕФ та інформація з відкритих джерел.

Вивчення змін, що відбуваються у такому соціальному інституті як сім’я,

важливо з огляду на виявлення проблем виховання дитини у новітніх умовах, і

з огляду на трансформацію суспільства та його цінностей. Прогнозування

майбутнього неможливе без розуміння того, що його основи закладаються

сьогодні. Сім’я та охорона дитинства – саме ці підвалини визначають майбутнє

нашого суспільства та нашої держави.

8

ДИТИНСТВО В УМОВАХ ВІЙНИ

Діти та військові дії

Війна ніколи не зважала на такий чинник як вік, і завжди маніпулювала

таким поняттям як моральні принципи. Діти, які стали заручниками політичних

амбіцій Кремля, продовжують гинути навіть під час режиму припинення вогню

на Донбасі.

На жаль, до сьогодні розходяться цифри не лише щодо кількості загиблих

військовослужбовців на війні, але й щодо дітей. За даними Голови Верховної

Ради України Андрія Парубія, заявленими 1 червня 2016 року, за час бойових

дій на Донбасі загинуло 68 та поранено 186 дітей. Проблема в тому, що такі ж

дані були озвучені рік тому ЮНІСЕФ. За даними цієї ж організації, лише

протягом 2015 року загинуло 20 дітей, а 40 отримали поранення. В три рази

вищі цифри озвучує колишній уповноважений Президента з прав дитини Юрій

Павленко – 199 загиблих та близько 500 поранених.

За даними Національної поліції Донецької області станом на лютий 2016

року загинуло 49 дітей, 138 отримали поранення. На травень 2015 року за

даними керівника Головного управління Національної поліції Донеччини

В’ячеслава Амброськіна загинуло 50 дітей. У той же час Департамент охорони

здоров’я Донецької ОДА вказує про 16 загиблих та 65 поранених дітей станом

на квітень 2016 року. Щодо окупованих територій, то у листопаді радник

Захарченка з прав дитини заявила про загиблих 72 дитини та 306 поранених. У

січні у звіті «омбудсмана з питань прав дитини ДНР» йшлося про 71 загиблу

дитину. Причому дані «омбудсмана» не змінювались з липня минулого року.

За різними даними від 4 до 18 дітей загинуло на території Луганської

області. «Уповноважений з прав дитини ЛНР» 1 червня 2016 року повідомляє

про загибель 27 неповнолітніх у «республіці» за час війни. Аналогічні цифри

були озвучені й у листопаді минулого року. Тоді ж «омбудсмен ЛНР» заявив і

про 47 дітей, які були поранені у результаті бойових дій.

Можна скептично ставитись до даних органів «із захисту прав дитини»

сепаратистів, а їх дані вважати пропагандистськими. Водночас, відсутність

зростання кількості загиблих за даними сепаратистів, щонайменше, говорить

про зниження обстрілів місць проживання мирного населення на територіях, що

контролюються бойовиками.

Хоча, дані ГУ Нацполіції Донецької області свідчать про збільшення

загиблих неповнолітніх осіб на території, що контролюється Україною. Це

говорить про те, що сепаратисти, на відміну від ЗСУ, продовжують вести війну

не лише проти військових, але й проти мирного населення.

9

Систематизація даних різних служб по обидві сторони лінії протистояння,

які безумовно складно піддаються верифікації, вказує на те, що кількість

загиблих українських дітей складає 166 осіб. Крім того, 80 дітей загинуло під

час авіакатастрофи, коли російські військові у Донецькій області збили

пасажирський Боїнг 777, що здійснював рейс з Амстердаму в Куала-Лумпур.

Таким чином, російська агресія призвела до загибелі щонайменше 246 дітей на

Донбасі.

Реалії будь-якої війни вказують на те, що списки жертв будуть

уточнюватись і зростати. Більше того, заявлені цифри – це прямі та

ідентифіковані жертви цієї війни.

Як зазначає «Інформаційний спротив», за час війни на Донбасі безвісти

зниклими є близько 400 дітей. У той же час, за даними «МГБ ЛНР» лише на

окупованій частині Луганщини зниклими безвісти вважаються 458

неповнолітніх. До того ж діти пропадають частіше дорослих – всього зниклих

безвісти в «ЛНР» 573 особи.

За даними ООН, станом на 1 липня 2016 року, в конфлікті на Донбасі

загинуло 9 449 осіб. У відсотковому вимірі кількість дітей, які загинули в

конфлікті (2,8%), у рази нижче, ніж їх співвідношення до дорослого населення

(16%). Це говорить про те, що система захисту дітей від війни певною мірою

працює, але не в повному обсязі. На сьогодні завдання держави, завдання

громадських організацій – зробити все можливе для того, щоб кількість

загиблих і поранених від війни дітей не зростала. І єдиний вихід, що вбачається

сьогодні, - це зменшити присутність дітей у зоні, де відбуваються військові дії.

10

Україна уже прийняла низку нормативно-правових актів, які б покладали

відповідальність за вивезення дітей із зони конфлікту на місцеві органи влади

(місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування – ст. 30-

1 Закону України «Про охорону дитинства»). Але поки що такі норми носять

декларативний характер. Для повноцінної реалізації механізму вивезення дітей

із зони конфлікту має існувати цілісна державна програма. Бо відповідна

процедура передбачає не лише переміщення, але й надання житла та інших

соціальних гарантій проживання на території, де не відбуваються бойові дії. А

після формування цілісного механізму вивезення дітей із зони конфлікту, у

нормах закону має бути закріплена і відповідальність батьків, які

відмовляються вивозити дітей із зони конфлікту. Оскільки саме від них, від їх

волі та відповідальності, значною мірою залежить життя та здоров’я дітей.

Низка родин намагались виїхати, але знову повернулись в прифронтову

та на фронтову («сіру зону») територію. Проблема не лише у тому, що держава

неспроможна забезпечити їх поза зоною конфлікту. Справа у психічному

звиканні. Відчуття страху в людей, які вже більше року живуть у зоні

конфлікту, знизилось. Подекуди у них уже немає реального бажання покидати

насиджені місця. Вагомого значення у цьому розумінні має і антиукраїнська

пропаганда на цих територіях, - а це говорить про низьку спроможність держави

формувати та захищати цілісний світогляд своїх громадян. У той же час,

частина сімей з дітьми повернулись не лише з України, але й з Росії. Тому

сьогоднішнім завданням у сфері інформування є не стільки антиросійська

пропаганда на звільнених територіях та прифронтовій зоні, скільки – апеляція

до гуманних цінностей, у тому числі – й до безпеки дітей.

Важливим завданням безпеки дітей на війні є унеможливлення участі

неповнолітніх у мілітарних підрозділах ворогуючих сторін. На сьогодні у світі,

за приблизними підрахунками, близько чверті мільйона неповнолітніх, які

беруть участь у військових діях як комбатанти. Особливої актуальності набуває

участь неповнолітніх у бойових діях з боку ІДІЛ та «школах жорстокості», які

проходять малолітні комбатанти.

Щодо ситуації на Донбасі, то підрахунку дітей у мілітарних підрозділах

зі зрозумілих причин не проводилось. Але сьогодні, коли війна набуває

системних форм, їх участь знижується. Щодо мілітарних підрозділів з

українського боку, то на початку війни, коли добровольчі батальйони не

звертали уваги на паспортні дані своїх бійців, через горнило війни пройшла

велика кількість неповнолітніх. Лише з українського боку, як вказав у лютому

2016 року Президент України, 21 неповнолітній загинув як воїн.

На сьогодні вагома проблема, що всі вони – бійці добровольчих

батальйонів, яким не виповнилось 18-ти років. А тому, навіть встановлення їм

11

статусу учасника бойових дій є проблематичним. Нині, коли майже всі

добровольчі батальйони входять до складу офіційних структурних підрозділів

силових структур, пряма участь неповнолітніх практично нівельована.

Щодо неповнолітніх у «ополченні» сепаратистів, то участь у ньому 16-ти

та 17-ти річних юнаків навіть визнавалось на рівні керівництва «республік».

Більше того, цим фактом сепаратисти навіть пишались, заявляючи про те, що

діти воюють добровільно. Так, у батальйоні «Восток» офіційно проходило

службу двоє неповнолітніх. Про дітей у складі воєнізованих структур бойовиків

повідомляли і представники ОБСЄ. Радянські традиції призвели до існування

так званих «синів полка», коли сироти числились у складі комбатантів. За

даними української розвідки, непоодинокими лишаються випадки

використання дітей у якості шпигунів, інформаторів, диверсантів та

застосування тортур до дітей.

Дані про пряму участь неповнолітніх у військових підрозділах

сепаратистів підтверджуються щорічним звітом Держдепартаменту США щодо

ситуації з торгівлею людьми в світі. В ньому, зокрема, вказується, що

сепаратисти на Донбасі використовують дітей як «живий щит», діти від 15 до

17 років залучаються до мілітаризованих молодіжних груп, створюються

розвідгрупи та диверсійні утворення за участю малолітніх дітей. Крім того, у

згаданому звіті йдеться і про участь 12-ти річних дітей у батальйонах

«республік».

Міжнародний досвід показує, що демобілізація неповнолітніх військових

може виступати предметом домовленостей між ворогуючими сторонами.

Зокрема, «дорожня карта» між Урядом Колумбії та ФАРК передбачає

демілітаризацію 21 особи, яка не досягла 15 років. У подальшому в цій країні

планується демобілізувати всіх, хто не досягнув 18-річного віку. Крім того,

колишні учасники бойових дій з числа неповнолітніх мають пройти програму

психологічної адаптації. На жаль, «мінські угоди» не встановлюють

відповідного пункту.

Щодо перспективи демілітаризації дитинства, то як свідчать

повідомлення з окупованого Донбасу, сьогодні такої тенденції не

спостерігається. На окупованих територіях дітей не лише продовжують

виховувати в дусі ненависті до України, але й прищеплюють їм звичку до

насилля. Зокрема, йдеться про «патріотичне виховання», коли дітей навчають

стріляти зі зброї, у тому числі й з гранатометів. А дитячі організації

воєнізованого типу можуть виступати структурними частинами військових

підрозділів.

У поточному році лише у Донецькій області сім неповнолітніх були

засуджені за співробітництво з терористами "ДНР". 5 з них – добровільно

12

прийшли до прокуратури, а тому підпали під амністію. У 2015 році засуджено

8 неповнолітніх осіб.

Практично на сьогоднішній день зупинити зростання числа загиблих та

поранених дітей виглядає достатньо проблематичним з огляду на цілу низку

чинників:

1) незавершеність бойових дій. За даними ОБСЄ, 2/3 загиблих мирних

жителів втратили життя через вибухові предмети. Станом на 1 червня 2015

року, за даними ЮНІСЕФ, 42 дитини загинули через підрив на мінах. Лише

протягом 2015 року на мінах загинуло 28 дітей. Таким чином, - навіть якщо

режим припинення вогню почне діяти тотально, кількість жертв війни

(відлуння війни) продовжуватиме зростати.

2) відсутність фіксації опосередкованих втрат. Війна призводить не лише

до зменшення народжуваності. Війна – відсутність належного медичного

забезпечення, харчування, дорослого догляду, асоціальна поведінка

комбатантів, психологічні стреси. Кількість дітей, які загинули чи травмовані з

цих причин, не фіксується.

3) пропагандистський чинник, який:

- передбачає завищення смертності дітей на чужій території та заниження

смерті дітей від власних комбатантів;

- утримує батьків у зоні конфлікту, акцентуючи увагу на злочинах

«хунти»;

- формує серед дітей уявлення про «героїзацію війни», що в умовах

несформованої дитячої психіки стимулює дітей до прямої участі у бойових та

диверсійних діях;

4) відсутність комунікацій між офіційними сторонами конфлікту (хоча до

цього часу терористичними ЛНР і ДНР визнані не були);

5) небезпеки «сірої зони». Як відомо, більше року лінія протистояння між

сторонами конфлікту не змінюється та частина населених пунктів в цій зоні не

13

контролюється сторонами. А відповідно – життя та здоров’я близько 3 тис.

дітей, які проживають у буферній зоні, постійно перебуватиме під загрозою.

Більше того, відсутність офіційних структур на цій території не дає можливості

контролювати втрати та життєзабезпечення. Зважаючи, що саме у «сірій зоні»

локалізований збройний конфлікт, то і найбільша кількість неврахованих його

жертв перебуває саме у ній.

6) участь дітей у парамілітарних та мілітарних утвореннях бойовиків. З

одного боку, це підкреслює радянські цінності про «дітей-героїв», з іншого боку

– загибель дитини-комбатанта закріплюватиме негативне ставлення до

«ворогів».

Таким чином, найбільше на жертви серед дітей впливають три чинники:

проживання у зоні конфлікту, випадкові жертви від мін та участь дітей у

військових підрозділах.

Діти, які втратили батьків на війні

Надзвичайно складна ситуація з іншою категорією дітей, які проживають

поза зоною конфлікту, однак внаслідок нього утратили своїх батьків. За

підсумками 2015 року облікованими є 1664 дитини, які втратили своїх батьків,

що захищали нашу державу в АТО. За минулий рік 600 дітей отримали

відповідний статус.

Враховуючи проблеми, які існують з призначенням статусу учасників

бойових дій, особам, які загинули як добровольці, варто усвідомлювати, що ці

дані не є остаточними.

Привертає увагу і невідповідність у показниках з іншого боку конфлікту.

Так, зокрема, у «ЛНР» допомогу від «республіки» отримують 150 дітей

загиблих ополченців. За їх даними загиблих – 111 осіб.

Не варто недооцінювати цю категорію дітей, адже вони втратили своїх

батьків у збройному конфлікті, і їх реінтеграція в українську систему цінностей

буде надзвичайно ускладнена. Крім того, на території підконтрольній Україні,

серед ВПО також перебувають діти ополченців, які беруть участь у війні проти

нашої держави.

14

Діти та інформаційна війна

Діти завжди виступали і суб’єктом, і об’єктом інформаційної складової

гібридної війни. Жодна війна не обійшлась без твердження про те, що «вороги

ґвалтують жінок та вбивають дітей».

Така увага до дітей, викликана тим, що війнам завжди властива

демонізація ворога. А в умовах інформаційного суспільства, останнє має більше

значення, ніж пряме його винищення. І найоптимальний, з точки зору дієвості,

варіант такої демонізації – це повідомлення про те, що ворог посягає на

найсвятіше – дітей.

Тому, не дивно, що в сьогоднішній війні активно використовуються і

фейкові фотографії, і кадри з художніх фільмів (які видавались за реальність),

у яких подається картинка дитячого болю від злочинів ворога. Мабуть

найяскравішим було інформаційне повідомлення російських ЗМІ про

розіп’ятого хлопчика у Слов’янську.

Проблема в тому, що при всій фейковості подібних повідомлень вони

лягають на ґрунт ворожнечі, яка уже панує по обидві сторони фронту, і

поглиблює ненависть одне до одного.

Проблематичним в контексті інформаційної війни лишається і питання

виховання дитини. Тобто, цілеспрямований вплив на формування наступного

покоління. Зокрема, вже у 2016 році виник скандал з висвітленням подій

Євромайдану в посібнику «Історія України. Довідник – тестові завдання», який

мав рекомендацію Міносвіти. Йдеться про загострення мови ворожнечі щодо

представників інших (у даному випадку – окупованих) регіонів. У даному

випадку критично оцінювалось твердження: «в усіх областях, крім Донецької

та Криму, проводились мітинги на підтримку Євромайдану».

Це говорить про те, що загрози поширення «мови ворожнечі» серед дітей

виникатимуть не лише у ЗМІ, а навіть у такій здавалось би контрольованій

сфері, як система освіти та рекомендовані Міносвітою підручники.

У свою чергу, це – показник відсутності реального контролю над змістом

підручників. Що говорить про значні корупційні чинники при видачі

міністерських рекомендацій до підручників.

На жаль, не проводиться системна робота з дітьми, які проживають на

звільнених територіях. Зокрема, у травні 2016 року низку школярів м. Бахмут

(колишній Артемівськ) цілеспрямовано повели на перегляд російського фільму

«Єдінічка», у якому є сцена де українські військовослужбовці ґвалтують жінку

Одна з особливостей гібридної війни – тотальна дегуманізація та

деморалізація ворога. Вона відбувається як у власному інформаційному

15

просторі, так і в просторі противника. Відповідно, суспільні відносини у

«ворожому просторі» цілеспрямовано деморалізуються, і рівень такої штучної

деморалізації прямопропорційний впливу ворожого інформаційного простору

на середовище. Йдеться не лише про офіційні канали, які противник

використовує для впливу на українське середовище, але й інформаційну «п’яту

колону», штучну агрегацію панічних повідомлень у власних інформаційних

джерелах.

Проблема у тому, що страждання дітей і надалі будуть використовуватись

у маніпулюванні свідомістю, оскільки:

- найбільшою мірою привертають увагу аудиторії, тобто входять до числа

прайм-новин;

- проходять фільтри свідомості та зачіпають емоційні чинники

формування поведінки та світогляду людини;

- налаштовують особистість, групи, прошарки суспільства проти тих, хто

застосовує насилля проти дітей.

Простіше кажучи, повідомлення про насилля над дітьми – це простий і

дієвий засіб антиреклами. Ведення інформаційної війни передбачає, що акт

насилля матиме вплив на громадську думку лише тоді, коли буде резонансніше

за попередній. А сучасна інформаційна війна крім повідомлень має обов’язково

містити візуальний контент (картинки, відео).

Таким чином, загроза полягає у зростанні повідомлень про насилля над

дітьми. Навіть фейкові повідомлення варто розглядати як елемент так званого

«вікна Овертона», тобто розширення моральної межі дозволеного. Фактично –

з одного боку вони залякують суспільство, а з іншого – виправдовують насилля

над дітьми, особливо – для морально нестійкої частини населення (з низьким

рівнем «внутрішньої людяності»).

Але, проблема не лише у фейкових повідомленнях. Для верифікації та

кращої візуалізації не виключено, що ескалація ворожості може

підкріплюватись новими «картинками» насилля. Візуалізація «насилля ворога»

можлива не лише через фейкові картинки (наприклад, з художніх фільмів, з

інших країн, де триває війна), які завдяки сучасним технологіям швидко

розпізнаються. Це можливо й через продукування нового насилля – з реальними

жертвами. А це несе пряму загрозу життю дітей.

Ще однією вагомою проблемою гібридної війни є інформаційний вплив

на власне населення. На жаль, радянська традиція представлення війни

лишається дієвою і на контрольованій Україною території. Український народ,

у тому числі й покоління, що формується, отримує «героїзацію війни» - яка

полягає у героїзації жорстокості на війні замість героїзації людяності на війні.

16

Діти в окупації

До початку анексії Криму та війни на Донбасі на території АР Крим, м.

Севастополя, Донецької та Луганської областей проживало 1,4 млн. дітей.

З них на території окупованого Криму (разом з Севастополем) – 0,4 млн.

На території, що на цей час контролюється «Д/ЛНР», до війни проживало 0,6

млн. дітей. Тобто, близько 1 млн. дітей в Україні потрапив в окупацію «руського

міра», з них 600 тис – під горнило війни.

З Криму за даними ДСНС України, вивезено / виїхало 5 878 дітей. З

окупованих частин Донбасу – 164 тис. (215 тис. за даними Мінсоцполітики)

неповнолітніх.

Наразі складно порахувати скільки осіб виїхало до інших країн, тобто

стали біженцями. Якщо взяти російські дані, то близько 1-1,6 млн. українців

втекли від війни у Росію. До цих даних варто ставитись скептично, оскільки їх

складно перевірити, але ними зручно маніпулювати. Тому кількість біженців у

Росію варто оцінювати в 200-400 тис., з них близько 50 тис. – діти. Частина

дітей з Донбасу виїхала до Криму. Звідси – в окупованій частині Луганської та

Донецької областей лишилось проживати близько 300-350 тис. дітей.

За даними Міністерства з питань окупованих територій та ВПО, в

захопленому Донбасі продовжують проживати 450 тис. дітей.

Перше, що привертає увагу у захисті дитинства – це медичне забезпечення.

Демографічні проблеми були актуальними для Донецької та Луганської

областей ще до війни – вони мали найвищий рівень смертності та найнижчий

народжуваності на 100 тис. населення у порівнянні з іншими регіонами.

Але сьогодні ці проблеми стали ще гострішими. Так, рівень смертності

серед новонароджених у «ЛНР» (до року) складає 15,6 на 1000 пологів. У

«ДНР», за даними «офіційних джерел», аналогічний показник дещо нижчий -

17

13,4. Тим не менше, це вдвічі вище, ніж дані на контрольованій Україною

території (7,8). Більше того, розуміючи, що «органи статистики республік»

виконують і пропагандистські функції, реальні показники дитячої смертності

можуть бути значно вищими.

Суттєво нижчими за загальноукраїнські є і показники народжуваності на

території, що контролюється Л/ДНР. Так, якщо на українській території різниця

між народженими та померлими складає 30%, то і у «ДНР», і у «ЛНР» різниця

між цими ж показниками – 3,5 рази. Майже аналогічно українським показникам

виглядає різниця між народженими і померлими в окупованому Криму, де вона

складає 28,5%.

Російські «миротворчі заходи» завжди призводять до падіння кількості

населення. Так, в Абхазії у 1992 році чисельність була 535 тис. осіб, а у 1997

році – 145 тис., тобто втричі менше.

Фактично, показники народжуваності вказують на головну особливість.

Не зважаючи на впливовість російської (у тому числі й антиукраїнської)

пропаганди, сім’ї, що проживають на території Донбасу, усвідомлюють

неспроможність виховати дитину в умовах бандитського політичного режиму.

Тому це говорить про те, що реальна довіра населення до спроможності

сепаратистів привести ситуацію до покращення, низька.

Війна за мізки. За даними Міністерства освіти і науки України у 2014 році

студентами з Криму стали 1073 особи, а в 2015 – 986. Йдеться про спеціалістів

та бакалаврів. Для прикладу, в російські виші у 2014 році (на перший курс)

поступило 1,4 тис. кримчан.

Зазначимо, що Росія продовжила пільгові умови вступу для кримчан і на

наступний – 2017 рік.

Щодо студентів з ОРДО і ОРЛО, то окремої статистики по ним не

ведеться, Міносвіти вказує на загальну кількість осіб, які стали студентами з

Донецької та Луганської областей. З Донецької області – 24,2 тис. (2014) та 21,7

тис. (2015). У той же час, з Луганської області – зросло з 9 тис. у 2014 р. до 9,7

тис. у 2015 р. Але, надані Міністерством цифри не дають можливості

прослідкувати ситуацію, оскільки під статистику потрапляють і жителі

контрольованих Україною частин Донецької та Луганської областей, і діти

ВПО, що навчаються на території інших регіонів.

Певною мірою про ефективність залучення дітей з окупованих територій

вказують дані щодо кількості отриманих атестатів про середню освіту. У 2015

році їх отримали 285 учнів з АРК і Севастополя, 11,4 тис. – з Донецької, 4,6 тис.

– Луганської областей. Ці дані не співвідносяться з кількістю осіб, що стали

студентами від цих регіонів. Тому, імовірно, в статистиці Міністерства йдеться

18

не лише про вступників на перший курс, але й про тих, хто продовжив навчання

після отримання диплому бакалавра.

Одним із позитивних рішень, яке мало б сприяти залученню учнів з

окупованих територій до навчання у вишах України, стало прийняття Закону

«Про внесення змін до деяких законів України щодо забезпечення права на

здобуття освіти осіб, місцем проживання яких є територія проведення

антитерористичної операції». Ним зокрема, дозволяється вступ до вишів без

складання ЗНО. Учні з окупованих територій мають можливість пройти

атестацію та вступати на конкурсній основі до ВНЗ (без здачі ЗНО) на території

Луганської та Донецької областей, або ВНЗ, які були евакуйовані з окупованих

територій. Крім того, для учнів з окупованих територій АР Крим запрацюють

освітні центри при 12 університетах. Випускнику кримської школи необхідно

заповнити освітню декларацію (опосередковане визнання оцінок школи, що

працює в окупації), скласти іспит з історії України та української мови, а також

вступний іспит до вузу. 12 липня – перший екзамен, що дозволить показати

наскільки ефективною є ця технологія.

Безперечно, згаданий крок ставить випускників шкіл, що проживають в

окупації, у сприятливіші умови, ніж минулого року. Однак, відсутність

статистичних даних у Міносвіти щодо кількості вступників до вишів, які

реально проживали на окупованій території, вказує, що проблема доступу

українців з цих територій реально мало турбує вітчизняний політикум.

Більше того, крім документального розриву, яке Міносвіти намагається

виправити, на шляху вступу до українських вишів лежить розрив гуманітарний.

І він полягає у різниці:

а) освітнього рівня (насамперед, йдеться про українську мову та історію).

Вирішити це питання покликане дистанційне навчання. Проблема визначення

ефективності цього навчання полягає у тому, що на запити Інституту скільки

учнів проходять дистанційне навчання з окупованих територій відповіді надано

не було;

б) світогляду. Вирішити це питання значно складніше. Особливо, якщо

взяти до уваги те, що окуповані частини України зомбуються антиукраїнською

пропагандою. В свою чергу, поодинокі спроби проводити власну інформаційну

політику на окупованих територіях або зустрічають протидію з боку

окупаційної влади («глушаться» сигнали), або – проводяться в ура-

патріотичних гаслах, що не сприймається більшістю населення.

Таким чином, більшість рішень щодо дітей, які проживають в окупації

сьогодні, носять спорадичний характер та потребують цілісного вирішення в

рамках програм (стратегій) реінтеграції.

19

ВІЙНА І СІМ’Ї

Вплив агресивного середовища на стабільність сім’ї

Перш, ніж досліджувати вплив війни на стабільність сім’ї, варто звернути

увагу на загальносвітові тенденції. Останні вказують, що сім’я почала втрачати

свою цінність у західному світі, до якого належить і Україна. Об’єктивними

чинниками цього виступали:

а) зміна сімейних ролей – рівноправність чоловіка і жінки за останнє

століття з декларативного все більше набуває практичного значення.

Відбувається зміна центру прийняття рішень у сім’ях – з авторитарного стилю

вони переходять на демократичний. Частина подружь не сприймає такі

тенденції в управлінні, що призводить до розпаду сім’ї (формуються різні

площини легітимності, а відповідно – конфлікти щодо центру прийняття

рішень);

б) еволюція поглядів суспільства на мораль, у тому числі й сексуальну,

що створює нові можливості для партнерів та зменшує цінність сім’ї для особи;

в) втрата конкурентоздатності сім’ї на фоні новітніх цінностей

суспільства, що нав’язуються масовою культурою: соціальний статус,

матеріальне благополуччя.

В історичному вимірі від штучних чинників утримування сім’ї в

радянський період (через органи влади та партійні структури) українське

суспільство переступило в деідеологізований період. Втрата зовнішнього

(інститути влади і суспільства) і внутрішнього контролю (деморалізація

масовою культурою) посилилась соціально-економічними складнощами. І як

наслідок, у громадській думці сама процедура розлучення сприймається як

неприємне, але прийнятне явище.

20

*дані про розлучення у 2010 році Державною службою статистики фіксувались лише

за кількістю розлучень через ЗАГСи (тобто не враховує розлучень через суди). Відповідно ці

показники не відображені у таблиці.

Ці дані Державної служби статистики України свідчать, що при

збереженні у 2013-2015 роках чисельності одружень, кількість розлучень

відчутно знижується. Важливо, що падіння числа одружень 2000, 2004, 2008 та

2012 року чітко прив’язується до переконань українців у дієвість прикмет

(високосний рік). Звідси можна спрогнозувати незначне падіння кількості

одружень і поточного – 2016 року та компенсаційний ріст наступного – 2017

року.

Саме співвідношення високосного та суміжних йому років більшою

мірою визначали схильність українців до узаконення шлюбу, ніж соціально-

економічні кризи. До того ж, більшою мірою, українці схильні одружуватись у

передвисокосний, ніж поствисокосний рік. Це значною мірою визначає

показники 2015 року, які були ідентичними 2013 (не зважаючи на зменшення

кількості населення на контрольованих територіях).

Тим не менше, падіння кількості одружень ми спостерігали і у

посткризові 2009-2010 рр. Але, 2014 рік (перший рік війни) продемонстрував

збереження кількості одружень, не зважаючи на скорочення числа населення на

контрольованих територіях. Збереглась схильність українців утворювати сім’ї і

в 2015 році. Це говорить про те, що значимість сім’ї та її ролі в житті

особистості під час військових дій та під час кризових ситуацій в економіці

різниться.

0

100

200

300

400

500

600

Кількість шлюбів та розлучень в Україні

кількість одружень кількість розлучень

21

Щодо розлучень, то їх крива практично однакова, але – ми можемо

спостерігати таку особливість як падіння кількості розлучень у посткризовий

2009 рік та під час війни у 2014-2015 роках.

Це говорить про те, що сім’я як цінність не лише зберігає, але й посилює

своє значення для українця зважаючи на зовнішні проблеми (криза, війна). По-

перше, загрози, які виникають у середовищі проживання українця, більшою

мірою відволікають його увагу від побутових (сімейних) проблем. По-друге, і

значно більшою мірою, сім’я виступає як інструмент компенсації негативу,

символічного захисту від загроз, що виникають у суспільстві.

І, водночас, розуміння необхідності створення сім’ї під час економічної

кризи нижча, ніж її збереження. Тобто, вже утворені сім’ї під час кризи тяжіють

до збереження, але неодружені особи – не тяжіють до створення сім’ї. У

військовий час – цінність сім’ї зростає і для тих, хто перебуває у шлюбі, і для

тих, хто не має сім’ї.

Зважаючи на втрату території та значного числа населення, важливим для

цього дослідження виступає урахування співвідношень кількості розлучень до

кількості зареєстрованих шлюбів.

Ці дані ще раз підкреслили висновки, до яких ми прийшли вище, – число

розлучень в Україні знизилось в умовах війни. Хоча цей показник лишається

значно вищим, ніж 40 років тому, коли за рахунок контролю з боку інститутів

державної влади, співвідношення складало близько 10%.

Щодо окупованих територій, то за даними «госкомстата», який працює в

окупованому Криму, співвідношення розлучень до шлюбів у 2014 та 2015 роках

зростало. Так, якщо у 2014 році співвідношення складало 50,6% (44,3% в

Україні), то у 2015 – 64,1% (43,2%). Таким чином, «руській мір» фактично

стимулював зменшення цінності сім’ї для кримчан.

Кризові явища, як правило, призводять і до ефекту відкладення окремих

рішень до «кращих часів». У розрізі сімейних стосунків наслідком цього стало

22

відкладення частини розлучень або до моменту припинення військових дій, або

до моменту прийняття загальної агресивності як норми життя. У той же час, як

зауважують дослідники, ефект відкладених рішень, як правило, є нетривалим.

Крім ефекту відкладених рішень, має місце і ефект «зони безпеки». В

умовах поширення панічних настроїв, відсутності видимої перспективи

розвитку та зовнішніх загроз (від війни до збільшення кримінальних загроз),

сім’я перетворюється в осередок безпеки. Відповідно, - члени сім’ї в кризових

явищах намагатимуться зберегти цю «зону безпеки». А в умовах агресії, у тому

числі й військової – навіть сформувати відповідну «зону безпеки».

Таким чином, завершення кризових явищ обов’язково призведе до

усунення зовнішнього чинника і може стимулювати незначне збільшення

кількості розлучень. Крім завершення (звикання до) війни на зростання числа

розлучень можуть вплинути розірвані війною сім’ї (учасники АТО,

переселенці).

Але, певного оптимізму додає розуміння того, що кількість одружень

збільшується у співвідношенні на 100 тис. населення (оскільки у 2014 та у 2015

році уже не контролювалась частина території). Практично це підтверджує, що

розуміння сім’ї як зони безпеки розповсюджується не лише на діючі шлюби,

але й є певним дороговказом (цінністю) для майбутніх поколінь.

Таким чином, дослідження цінності сім’ї у кризових умовах дає

можливість говорити про наступні особливості:

а) українці більшою мірою орієнтуються у формуванні сім’ї не на

раціональні обставини загроз із зовнішнього середовища, а більше – на віру в

ірраціональні явища (високосний/невисокосний рік);

б) саме ірраціональність під час формування сім’ї вказує на раціональну

непохитність її значення у житі українця. Знецінити роль сім’ї, навіть в умовах

ведення гібридної війни, є надзвичайно складним завданням.

в) створення сім’ї більшою мірою є емоційним, ніж раціональним явищем

в Україні. Зростання значимості ірраціонального в агресивному середовищі

стимулює до пошуку позитивних емоцій, які українці знаходять у сім’ї;

г) кризи, які існують у суспільстві, гальмують відцентрові тенденції у

сім’ях, а фактично – включають зовнішні чинники до їх збереження;

Таким чином, сім’я лишається базовим осередком не лише суспільства,

але й вагомою цінністю для більшості українців сьогодні.

23

Насилля у сім’ї

Cім’я для багатьох українців, а особливо – для дітей, є і реальною, і

символічною «зоною безпеки». Cім’я виконує психологічно-педагогічні

функції та формує майбутнього члена суспільства. Cаме батьки та їх стосунки

створюють ту емоційну атмосферу, в якій зростає дитина. І негатив у цій

атмосфері часто призводить до формування тривоги, агресії, негативних

очікувань у дітей. Це важливо, оскільки саме під час дитинства закладається

схильність майбутнього члена суспільства до насильницьких дій.

Тому від взаємовідносин всередині інституту сім’ї залежить і

психологічне здоров’я дитини, і формування прийнятної моделі поведінки

члена суспільства у майбутньому. У світосприйнятті дітей, які виросли у сім’ях,

де насилля є нормою, застосування фізичної сили щодо рідних є прийнятним

явищем. Тому, асоціальна поведінка, а тим більше насилля у цій «зоні безпеки»

- це реальна загроза втрати позитивного орієнтиру, фрустрації дитини та

екстраполяції девіантної поведінки на інші сфери діяльності людини.

Перш ніж досліджувати питання злочинів у сім’ї та проти дітей, варто

звернути увагу на два положення. Перше, за рахунок окупованих територій,

кількість населення на контрольованій Україною території у 2015 році на 10-

15% нижча від чисельності населення 2013 року. Друга – загальна кількість

облікованих злочинів в Україні у 2015 році маже ідентична кількості злочинів,

учинених у 2013 році (точніше – у минулому році їх було на 0,28% більше).

Поєднання цих чинників говорить про загальне зростання рівня криміногенної

ситуації в Україні на ті ж 10-15% у співвідношенні на 100 чоловік населення.

В історичному розрізі довоєнна статистика демонструвала тенденцію

збільшення насилля у сім’ї. Після початку війни, за даними Генеральної

прокуратури України, кількість кримінальних правопорушень, пов’язаних із

насильством у сім’ї, різко скоротилось у 2014 році - у 2,5 рази.

24

Навіть враховуючи зменшення кількості населення, ці дані свідчать про

різке скорочення кількості злочинів на сімейному ґрунті. Тобто, кризові умови,

пов’язані з війною на Донбасі, призвели до зниження агресії у базовому

осередку суспільства – сім’ї. Це підтверджує згаданий вище висновок про те,

що більша частина українців прагнуть зберегти сім’ю як зону психологічної

безпеки в умовах загострення зовнішніх проблем.

Для верифікації висновків (врахування зменшення кількості населення на

контрольованій території) ми взяли дані регіональних прокуратур, які в

більшості випадків підтверджують озвучені нами тенденції. Тобто, різке

падіння насилля у 2014 році та (в більшості випадків) незначне зростання

подібних випадків у 2015 році.

2247

918

998

0

500

1000

1500

2000

2500

2013 2014 2015

Учинено кримінальних порушень, пов`язаних із насильством у сім`ї

0

20

40

60

80

100

120

140

2013 2014 2015

Кримінальні правопорушення, повязані з насиллям у сім`ї

Івано-Франківська Харківська Хмельницька Черкаська

25

Таким чином і загальноукраїнська статистика, і її регіональний розріз

показують, що у 2015 році кількість кримінальних порушень, пов’язаних з

насильством у сім’ї, зростала. Загалом по Україні, порівняно з попереднім

роком, зростання склало 8,7%. Це небезпечна тенденція, що може свідчити про

те, що зовнішні чинники починають втрачати свою стримуючу роль для

кримінальних злочинів на сімейно-побутовому ґрунті.

Зростання злочинів проти осередку безпеки – сім’ї - показало, що

суспільство починає звикати до думки, що країна проживає в умовах війни.

Водночас, окремі дослідники пояснюють зростання насилля у 2015 році іншими

факторами. Зокрема, правозахисна організація «Ла Страда» теж вказує, що за їх

даними в минулому році кількість телефонних дзвінків, які поступили на

службу довіри, збільшилась на 8,5% у порівнянні з 2014 роком. Причому, за

даними експертів цієї організації, збільшення кількості сімейного насилля вони

пов’язують з демобілізацією бійців з АТО. Тобто, насилля пережите бійцями на

фронті, стреси та психологічні травми екстраполюються у спалахи агресії на

сімейному ґрунті.

На нашу думку, це лише одна з причин зростання насилля. Кількість осіб,

які брали участь у АТО не складає 8-9% від усього населення. Більше того –

значна кількість з тих, хто демобілізувався, змогли адаптуватись до мирного

життя. Тому, питання «повернення з війни» як чинник зростання насилля у

сім’ї, варто розглядати ширше. Не лише у контексті психічних стресів воїнів,

які брали безпосередню участь у цій війні, а в розрізі усього суспільства, яке так

само психічно «повертається з війни». Тобто, переважна більшість людей

протягом останніх двох років проживали у інформаційному потоці,

пов’язаному з війною, насиллям і агресією, і з часом почали звикати до цього

середовища. Тобто, повертаються до побутових проблем, але вже з

усвідомленням про те, що насилля – дієвий засіб відстоювання власних

інтересів.

У той же час, привертає увагу й те, що кількість злочинів на сімейному

ґрунті у 2015 році лишається нижчою за показники 2013 року на 55%.

Нагадаємо, що загальна кількість кримінальних злочинів минулого року майже

ідентична ситуації 2013 року. Тобто при існуючих загрозах для стосунків у

сім’ї, родина продовжує зберігати своє значення «зони безпеки».

При зростанні кількості кримінальних правопорушень, пов’язаних із

насильством у сім’ї, кількість сімей, у яких застосовується насилля, за даними

Національної поліції України, має чітку тенденцію до зниження.

26

Ця тенденція властива і 2014, і 2015 рокам. Чисельність сімей, де

практикується насилля, за два роки скоротилось більше, ніж на чверть.

Ця таблиця показує декілька тенденцій, які дають можливість

верифікувати висновки. По-перше, кількість людей, які перебували на обліку як

такі, що схильні до застосування насилля у сім’ї, за два роки скоротилось на

30%. По-друге, кількість людей, яка знімається з профілактичного обліку за рік,

вища, ніж кількість людей, які беруться на облік. Причому, різниця між цими

показниками утримується в межах 15% щороку. По-третє, кількість осіб, яких

поставлено на облік у поточному році менше, ніж кількість осіб, що перебували

на обліку на кінець року.

61722

49287

45012

0

10000

20000

30000

40000

50000

60000

70000

2013 2014 2015

Кількість сімей, у яких застосовується насильство щодо членів родини

113194

89376

78370

92772

77634

65462

0

20000

40000

60000

80000

100000

120000

2013 2014 2015

Особи, які схильні до вчинення насилля у сім`ї

поставлено на облік знято з обліку перебувало на обліку на кінець року

27

Для верифікації даних надаємо аналогічні показники з регіональних

прокуратур. Усі вони вказують на те, що кількість осіб, які поставлені на облік

у 2015 році нижча, за кількість осіб, що були на обліку в довоєнному 2013 році.

Таким чином, останні три таблиці демонструють те, що військові дії

призвели до скорочення числа і сімей, у яких застосовується насилля, і осіб, що

схильні до сімейного насилля.

Узагальнення даних щодо зростання кримінальних злочинів на сімейному

ґрунті у 2015 році та зменшення кількості сімей, у яких відбуваються випадки

насилля, вказує на наступну тенденцію:

Кількість випадків насилля у сім’ях зменшується, але зростає

агресивність таких злочинів.

0

1000

2000

3000

4000

5000

6000

7000

8000

2013 2014 2015

Кількість осіб, що вчинили насильство в сім’ї, та перебувають на профілактичному обліку підрозділів

Національної поліції

Волинська Донецька Ів-Франківська Луганська

Одеська Харківська Хмельницька2 Черкаська

Чернігівська Київ

28

Варто розрізняти сам факт насильства у сім’ї та порушення кримінальної

справи за насильство. У першому випадку це всі акти насильства у сім’ї, у

другому – це злочини, тобто суспільно небезпечні винні діяння, що, як правило,

несуть тяжкі або особливо тяжкі наслідки для потерпілих. Це підтверджує

висновок, на якому Інститут акцентував у інших дослідженнях, – в Україні

загальна чисельність злочинів може знижуватись та, водночас, їх резонансність

– зростатиме.

Ці висновки підтверджують і дані щодо особливо тяжких злочинів проти

дітей.

Таким чином, однозначна тенденція спостерігається у випадку злочинів

проти дітей та вагітних жінок. Коли йдеться про зростання особливо тяжких

злочинів проти найнезахищенішої категорії – дітей – це говорить про значну

деморалізацію осіб, схильних до здійснення злочину. Водночас, не можна

сказати те ж саме і про все суспільство. Цю тенденцію доводить і відсутність

змін у кривій щодо кількісті вбивств матір’ю новонародженої дитини. Йдеться

про те, що деморалізація охопила не усі сфери. Базові для суспільства цінності,

- а у цьому випадку цінність материнства, - не були нівельовані.

Проблема насилля, зрозуміло, загострилась у неблагополучних сім’ях. Це

підтверджується і представниками поліції, зокрема, про це заявляв керівник

Головного управління Національної поліції у Донецькій області В'ячеслав

Аброськін. Проведені дослідження показують, що насилля над дитиною існує в

усіх неблагополучних сім’ях. Більше того, окремі дослідники вказують на те,

що насилля над дітьми – характерна ознака такої сім’ї. 50% дітей у сім’ях, де

практикується насильство, схильні до вживання алкоголю чи наркотиків, ніж

діти з благополучних сімей. Практично, це призводить до проекції (перенесення

44

61

66

1214

11

0

10

20

30

40

50

60

70

2013 2014 2015

Особливо тяжкі злочини проти дітей(обліковано Генеральною прокуратурою України)

убивств малолітної дитини чи вагітної жінки убивство новонародженої дитини

29

традицій) насилля на нову сім’ю, спадковість насилля у неблагополучних

родинах.

Важливим є і розуміння межі впливу держави на сім’ю, яка виховує

дитину, у тому числі й на неблагополучну родину. Низка нормативно-правових

актів, що покликані захистити приватне життя особистості, на практиці –

особливо коли йдеться про неблагополучні сім’ї – не дозволяє соціальним

працівникам чи органам влади втручатись в процес виховання дитини. Це

значною мірою обмежує можливості до усунення негативного впливу батьків

на виховання дитини.

Певною мірою висновки щодо впливу війни на моральність

підтверджуються і зниженням кількості злочинів, жертвами яких ставали

неповнолітні. Зокрема, у 2015 році кількість жертв серед неповнолітніх,

порівняно з 2013 роком, знизилась на 35%. Ця тенденція набуває особливої

актуальності, зважаючи на те, що загальна кількість злочинів у 2015 році

лишилась майже аналогічною 2013 року.

За даними Генеральної прокуратури України кількість неповнолітніх, які

вчинили злочин, за два роки скоротилась на 18%. Та разом з тим, зростає

резонансність злочинів – кількість особливо тяжких злочинів щодо дітей зросла

у півтора рази з 44 у 2013 р. до 66 у 2015 р.

Привертають увагу й інші дані, надані Державною судовою

адміністрацією України.

30

Ця таблиця показує, що при падінні кількості засуджених неповнолітніх

на 22% за два роки, кількість засуджених за тяжкі злочини знизилась теж на

22%, а кількість засуджених за особливо тяжкі злочини – на 55%. Тобто, серед

неповнолітніх знизився потяг до надмірної жорстокості. Але при цьому

загальна чисельність засуджених різко знизилась у 2014 році, і продовжувала

незначно знижуватись у 2015 році.

У той же час існують проблеми щодо відповідальності за злочини проти

найнезахищенішої категорії населення – дітей. Зменшується відповідальність за

особливо тяжкі злочини проти дітей та вагітних жінок.

5911

4875

4589

3173

2573

2465

115 69 54

0

1000

2000

3000

4000

5000

6000

7000

2013 2014 2015

Засуджено неповнолітніх

засуджено неповнолітніх тяжкі злочини особливо тяжкі злочини

0

5

10

15

20

25

2013 2014 2015

Кількість засуджених за

умисне убивство малолітніх та вагітних убивство матір`ю новонародженої дитини

31

Таким чином, ситуація з насиллям у сім’ї під час військово-кризової

ситуації 2014-2015 рр. показує наступне:

1. Екстраполяція (перенесення) насильницької поведінки за межі сім’ї. В

умовах загальної агресивізації суспільства частина з осіб, які схильні до

насилля, знайшли самовираження своїй деструктивній поведінці у інших

сферах – політичній, економічній, військовій.

2. Збереження базових моральних цінностей (сім’ї та ставлення до дітей)

у переважної більшості українців не зважаючи на загальну агресивізацію та

популяризацію насильницької поведінки.

3. Агресивізація девіантної поведінки. Не зважаючи на зменшення сімей,

які страждають від насилля, та загальної кількості кримінальних злочинів щодо

дітей, в осіб, які були схильні до насильства, відбулась агресивізація їх

поведінки. Звідси – можливі рецидиви серед осіб, які здійснили тяжкі злочини

як проти своєї сім’ї, так і проти неповнолітніх.

Українська сім’я: соціально-демографічні наслідки конфлікту

Якщо до війни населення України поступово скорочувалось і старіло, то

війна викликала значні демографічні втрати для нашої держави. Йдеться не

лише про загиблих у війні на Донбасі (більше 9 тис. за даними ООН). Війна

призвела і до втрат у вигляді неконтрольованих територій та осіб, що

проживають на них, - 2 млн. у Криму та від 3 до 4,5 млн. – у Донбасі. Тобто –

на статистичні показники впливає те, що в окупації проживає 10-15%

населення.

Щодо військових втрат, то варто розуміти, що значна більшість з тих, хто

загинув на війні, – це комбатанти, тобто особи дітородного та економічно

активного віку. Таким чином, це негативно позначається на спроможності

населення до відновлення.

У розрізі вікових груп, привертає увагу і скорочення дитячого населення

України (від 0 до 17 років). За 25 років чисельність цієї категорії скоротилась

майже в два рази (на 43%) – з 13,3 млн. у 1990 році до 7,6 млн. у 2016 році.

По-перше, це говорить про зміни у структурі української сім’ї – зниження

середньої кількості дітей у родині. По-друге, - це реальні ризики соціально-

демографічної кризи, наслідки якої ми відчуватимемо протягом найближчих 25

років. Йдеться про скорочення числа працездатного населення та, як наслідок,

незворотність прийняття рішення про зростання пенсійного віку. Це не лише

стимулюватиме невдоволення населення. Це й сприятиме подвійному «ефекту

доміно»:

32

а) відсутність додаткових стимулів збільшувати сім’ї (традиційно батьки

батьків беруть участь у догляді та вихованні онуків);

б) формування у нового покоління сталої традиції малої сім’ї (з однією

дитиною).

Загострює це питання і відсутність дієвого розвитку навчальних закладів

(особливо дошкільних установ) у місцях, які виступають центрами міграції в

Україні (насамперед, великі міста).

За даними Державної служби статистики, протягом 1990-2013 років у

нашій державі спотерігалась чітка тенденція до збільшення відсотку жінок, які

народжували дітей поза шлюбом (з 11,2% до 22,1%). Це вказувало на існування

в Україні загальносвітової тенденції, пов’язаної із поступовою втратою ваги

класичної сім’ї у суспільстві, розуміння жінкою власної спроможності

самостійно виховувати дитину, моралізацією позашлюбних дітей та зростанням

свободи в сексуальному житті.

Тим не менше, тенденція 2014-2015 років зворотна – відсоток жінок, які

народжували дітей поза шлюбом щороку зменшувався. Однак, навряд чи можна

говорити про зростання моральності чи цінностей традиційних форм сімейного

життя. Швидше йдеться про усвідомлення важких наслідків народження

дитини у кризовий період. А це говорить більшою мірою про зростання

випадків штучного переривання вагітності, що містить ризики погіршення

репродуктивної здатності жінок.

11,2

17,3

21,9 22,121,1

20,6

0

5

10

15

20

25

1990 2000 2010 2013 2014 2015

Частка породіль, які не перебували у шлюбі

33

Загальна тенденція щодо збільшення народжуваності, що спостерігалась

в Україні з 2002 року свідчить про чітку прив’язку демографічної ситуації до

кризових ситуацій в країні. Зростання ВВП, яке спостерігалось в Україні з 2000

року, опосередковано призвело до зростання народжуваності з 2002 року. Криза

2008 р. стимулювала зниження народжуваності 2010 р. Відкладене через

економічну кризу народження призвело до незначного вибуху 2012 року. У

свою чергу з 2013 р. до 2015 р. спостерігається зниження кількості дітей. Однак,

зважаючи на те, що основні наслідки кризи у народженні дітей спостерігаються

через два роки після початку, - різкого зменшення народжуваності варто

очікувати у 2016 році.

Падіння народжуваності може зупинити зростання ВВП та стабілізація на

Сході (чи ефект звикання до війни у громадській думці). Тому, якщо локалізація

військового протистояння буде збережена, а ВВП, як планується, буде зростати,

в країні можна спрогнозувати незначний демографічний вибух. Його величина

буде залежати від рівня зростання ВВП та, безперечно, - від завершення

військових дій (повоєнні вибухи властиві більшості країн – як через повернення

військовослужбовців додому, так і через піднесення морального духу

населення – у разі перемоги). У той же час, над країною буде тяжіти

загальноєвропейська тенденція старіння нації та зменшення кількості дітей у

сім’ї. Тому, вирішення проблем миру та відновлення економіки покращить, але

не вирішить повністю ситуацію в сім’ї.

Додає проблем те, що демографічна проблема вирішувалась за рахунок

народжуваності у сільських та малорозвинених регіонах. Це, в свою чергу,

стимулюватиме посткризові міграційні процеси до розвинених регіонів.

657,2

376,5

520,7

411,8

0

100

200

300

400

500

600

700

19

90

19

91

19

92

19

93

19

94

19

95

19

96

19

97

19

98

19

99

20

00

20

01

20

02

20

03

20

04

20

05

20

06

20

07

20

08

20

09

20

10

20

11

20

12

20

13

20

14

20

15

кількість народжених дітей, тис.

34

Тому, варто звернути увагу на розвиток мережі дошкільних та шкільних

установ не лише у місцях високої народжуваності, а й брати до уваги те, що

частина розвинених промислових центрів зростатиме за рахунок міграції. У

тому числі й сімей з дітьми.

Міграція

Збройний конфлікт аксіоматично викликає міграцію. У свою чергу

міграційні процеси, з одного боку, відривають сім’ї від насидженого

середовища, що неодмінно призводить до необхідності пошуку підтримки у

незнайомому середовищі. Перебуваючи у іншому середовищі, без прийнятних

соціальних зв’язків, сім’я перебуває під зовнішнім тиском. Це призводить до

посилення внутрішніх зв’язків (стабілізації сім’ї). Причому, зовнішня мова

ворожнечі, яка подекуди існує щодо переселенців, лише посилює доцентрові

тенденції у сім’ї.

З іншого боку, міграційні процеси призводять до розриву сімей. Так,

більшість переселенців сьогодні – це жінки і діти. Чоловіча частина окупованої

зони обмежена у міграційних процесах через боязнь бути залученими до

збройних угруповань (і до сепаратистів, і до ЗСУ). Крім того, саме на чоловіків

значною мірою покладається обов’язок догляду за майном, що перебуває в

окупації. І – частина чоловічого населення бере участь як комбатанти у

збройних силах «ополчення». Практично, сім’ї розриваються через роль

чоловіків у військових діях. Таким чином, частина дітей переселенців

вимушена проживати у неповних сім’ях за межами звичного ареалу.

Імовірно, одна з найвагоміших проблем, яка існуватиме для сімей

переселенців, – це здатність членів сім’ї відбудувати стосунки після певного

періоду розлучення та в умовах довгого проживання у різних інформаційних

зонах.

Позитивним з точки зору збереження інтелектуального потенціалу нації є

те, що 70% працездатного населення, які виїхали з Донбасу, мають вищу освіту.

Практично, війна задіяла й інший чинник мотивації до виїзду з країни –

це відсутність перспективи для сімї.

У контексті війни та міграції неможливо оминути ще один чинник – це

вимушена міграція з окупованих територій сімей за ідеологічною ознакою. Як

показує світовий досвід, із зони конфлікту виїжджають ті, хто не підтримує

окупаційну владу. Таким чином, кількість сімей, що підтримують Україну на

окупованій території буде змінюватись і за міграційною, і за мімікрійною

ознакою. Але, враховуючи ліберальніший режим в Україні – кількість осіб, що

підтримують сепаратистів, найімовірніше лишатиметься сталою. І щодо них

діятиме переважно мімікрійний чинник.

35

Це говорить про те, що мова ворожнечі не має під собою ніяких реальних

підстав, а сім’ї, що виїжджають з окупованих територій, за ціннісними

критеріями схильні адаптуватись до нових умов. У той же час, ця ж причина –

виїзд проукраїнських сімей з Донбасу та Криму - значною мірою ускладнює

повернення до складу України територій, які сьогодні не контролюються

державою.

Сім’ї та діти вимушених переселенців: у пошуках нового дому

Третій рік війни на Донбасі так і не дозволив систематизувати дані щодо

дітей переселенців. Так, за даними ДСНС, їх нараховується 170 тис. У той час

як Мінсоцполітики вказує на чверть більшу цифру – 215 тис.

Сам факт створення Міністерства з питань тимчасово окупованих

територій та внутрішньо переміщених осіб та тимчасово окупованих територій

дає підстави до того, що ці цифри будуть систематизовані найближчим часом.

Водночас, практика діяльності органів державної влади в Україні показує те,

що найближчим часом доведеться оперувати трьома різними цифрами.

Станом на 18 травня 2015 року, Держслужба з надзвичайних ситуацій

заявила про переселення із зон конфлікту 148 тис. 369 дітей. Станом на 26

квітня 2016 року – 169 тис. 890. Тобто, кількість дітей ВПО зросла на 15%. Але,

проблема полягає у тому, що кількість дітей ВПО у дитячих закладах у 2014-15

навчальному році складала 77,9 тис., а в 2015-2016 році - 69,9 тис. Тобто, їх

чисельність скоротилось на 10%.

17,9

19

60

50,9

0

10

20

30

40

50

60

70

2014-15 н.р. 2015-16 н.р

Діти ВПО в дитячих установах, тис.

дошкільні (дитсадки) загальноосвітні (школи)

36

Виходячи з цієї таблиці, якщо у минулому році рівень охоплення

закладами освіти дітей складав 53,7% від загальної чисельності дітей

переселенців, то в 2016 році – 41,1%.

Таким чином:

1. Передбачувано зростає кількість маленьких дітей (дошкільнят)

залучених до дитячих садків. Це стало об’єктивним явищем – частина

незайнятих раніше батьків ВПО були працевлаштовані, а для самих

переселенців створені пільгові умови для влаштування дітей у дошкільні

установи.

2. Загальне скорочення кількості дітей ВПО, зайнятих у начальних

закладах та особливо – школах. Зазначимо, що шкільна освіта, на відміну від

дошкільної є обов’язковою, тому більшість дітей мають бути залучені до

навчання. Скорочення дітей саме у школах говорить про тенденцію, яку

замовчує вітчизняна статистика – зворотну міграцію українських громадян до

окупованих територій.

Про це свідчить і те, що кількість дошкільнят та учнів з Криму лишається

незмінною (учнів стало більше на 200 чоловік). У той же час, кількість учнів з

Донецької та Луганської областей – зменшується. Зворотна міграція

відбувається саме до уражених війною ОРДО/ОРЛО. Сьогодні можна реально

говорити про те, що кількість переселенців у порівняні з минулим роком

скоротилась щонайменше на 10%.

Враховуючи те, що гарантій миру на Донбасі немає, ці показники

говорять про те, що держава не створила належних умов для проживання ВПО

і, у тому числі – переселенців з дітьми. Хоча реально ці особи мають ціннісну

спроможність адаптуватись до нових умов.

Асоціальна економіка війни: Соціально вразливі сім’ї в умовах війни

Безперечно, одним із наслідків будь-якого військового конфлікту

виступає різке зниження рівня життя людини. Це має гостре значення для всіх

українців, а особливо – для українських сімей, які перебувають на межі ризику.

37

Цей графік дає можливість прослідувати низку тенденцій. По-перше, не

зважаючи на складну економічну ситуацію, кількість багатодітних сімей

лишається незмінною. Це свідчить про те, що цінність багатодітної сім’ї для

українців лежить за межами негативних економічних чинників. Тобто, на

кількість дітей більшою мірою впливають традиції багатодітності. На

збереження їх кількості впливає також фактор державної допомоги. Разом з

тим, за даними Уповноваженого Президента з прав дитини Миколи Кулеби,

80% дітей в багатодітних сім`ях проживають за межею бідності.

Друга, на перший погляд незрозуміла тенденція, – це різке зменшення

числа сімей, які перебувають у складних життєвих обставинах.

Складні життєві обставини – це обставини, спричинені інвалідністю,

віком, станом здоров'я, соціальним становищем, життєвими звичками і

способом життя, внаслідок яких особа частково або повністю не має (не

набула або втратила) здатності чи можливості самостійно піклуватися про

особисте (сімейне) життя та брати участь у суспільному житті (Закон «Про

соціальні послуги»).

На наш погляд, зменшення кількості сімей, які перебувають у складних

обставинах, викликано не реальним зменшенням таких родин. Адже, вже за

визначенням, до цих сімей належать і сім’ї ВПО, і – частково – малозабезпечені,

число яких зростає. Найімовірніше, йдеться про скорочення кількості

соціальних працівників, які мають працювати з цими сім’ями. А відповідно –

зниження спроможності держави виявляти та супроводжувати (надавати

соціальні послуги) таким сім’ям.

0

50000

100000

150000

200000

250000

300000

350000

400000

450000

500000

2013 2014 2015

сім`ї, які перебувають у зоні ризику

багатодітні у складних сімейних обставинах малозабезпечені

38

Третя, зрозуміла для економічного спаду та загального падіння рівня

життя тенденція, - це збільшення в 1,7 разів числа малозабезпечених сімей.

Зростання кількості малозабезпечених сімей має своє відображення і на

«соціальному сирітстві». Тобто – на збільшенні числа дітей, які перебувають на

утриманні держави при живих батьках. Їх кількість за період війни зросла на

чверть. За даними Мінсоцполітики кількість дітей, які перебували у

інтернатних закладах за заявою батьків, складала у 2015 році – 61071 особа, тоді

як у 2014 р. – 47731. Тобто, на 27% зросло число осіб, які переклали батьківські

обов’язки на державу.

Таким чином, при зменшенні кількості сиріт в Україні, зростає число

дітей, які передаються до інтернатних закладів. Як правило, йдеться про

неблагополучні сім’ї. Тобто, війна сформувала іншу крайність – тимчасову

відмову від дитини у неблагополучних сім’ях.

Зростання кількості «соціальних сиріт» – це наслідок несистемної

державної політики спрямованої на зростання народжуваності. Вона полягала у

збільшенні допомоги при народженні дитини без відповідних змін ціннісних

орієнтирів. Унаслідок цього число дітей збільшилось переважно у

неблагополучних сім’ях, де народження дитини ставало засобом отримання

коштів від держави.

0

2000

4000

6000

8000

10000

12000

14000

2013 2014 2015

діти

отримали статус сиріт та позбавлених батьківського піклування

у прийомних сімях

у дитячих будинках сімейного типу

39

За зростання безвідповідального батьківства, держава має більшою мірою

порушувати «презумпцію батьківства», тобто здійснювати ретельні перевірки

неблагополучних сімей та здійснювати тимчасове вилучення дітей з

одночасним позбавленням батьків всіх видів матеріальної допомоги на дитину

та/або – автоматичним порушенням питання про стягнення аліментів.

Станом на 1 січня 2016 року в Україні, за даними Міністерства соціальної

політики нараховувалось 73 182 дитини-сироти та дітей, позбавлених

батьківського піклування.

Привертає увагу різке скорочення числа дітей, які отримали статус сиріт

та позбавлених батьківського піклування у 2014 році. Крім того, зростає число

дітей, які перебувають у дитячих будинках сімейного типу та зберігається число

тих, хто перебуває у прийомних сім’ях. Враховуючи цей факт, варто взяти до

уваги, що дані по сиротах за 2014 рік надані без Криму, а за 2015 р. – без Криму

та окупованих частин Донбасу.

Водночас, незначним чином (на 15%) зменшилась кількість осіб, яких

було позбавлено батьківських прав (за даними Державної судової

адміністрації). Найімовірніше, зменшення викликано переважно

територіальними втратами України у 2014-2015 роках.

40

Змінювалась і чисельність одиноких матерів, які отримують допомогу на

дитину. Як повідомляє Міністерство соцполітики, їх чисельність зменшилась у

2014 році (у тому числі й через втрату контролю над окремими територіями),

однак почала зростати у 2015 р.

У цілому зростання чисельності у 2015 році можна обґрунтувати

складним соціально-економічним становищем для багатьох українських сімей.

Варто усвідомлювати, що одиноке материнство – це швидше фінансово-

економічне, ніж морально-соціальне питання. Значна частина з цих жінок

проживають у цивільному шлюбі, а статус «одинокої матері» – це засіб

отримання додаткових коштів.

11957

1034310239

96818429

8448

0

2000

4000

6000

8000

10000

12000

14000

2013 2014 2015

Позбавлення батьківства, кількість позовів

Усього задоволених позовів

640798

566398

591873

520000

540000

560000

580000

600000

620000

640000

660000

2013 2014 2015

Кількість одиноких матерів

41

У цілому, у соціально-економічному розрізі проблема сімей та дитинства

дає можливість прийти до таких висновків:

1) дитина лишається сакральною для багатьох українських сімей

категорією, - про це говорить і збереження числа багатодітних сімей, і зниження

кількості осіб, яких визнано сиротами у 2014-2015 рр.;

2) держава має посилити контроль над сім’ями, що перебувають у зоні

ризику, - адже саме цим – неблагополучним сім’ям властива і аморальна

поведінка, і використання дітей виключно для покращення соціально-

економічного становища. Йдеться про позбавлення «презумпції батьківства» -

права батьків на дитину мають бути урівноважені їх обов’язками. І саме за

реалізацією цих обов’язків має слідкувати держава та, в разі їх системного

порушення, - позбавляти тимчасово (короткостроково – без рішення суду) або

на постійній основі (довготривало – за рішенням суду) батьківських прав та

стягувати аліменти з неблагополучних батьків;

3) має бути переглянуте питання допомоги на дитину, що надається

сім’ям, йдеться про пролонгацію допомоги на весь період дитинства,

встановлення контролю над виконанням функцій батьками та зміну ціннісних

орієнтирів.

42

ВИСНОВКИ

Узагальнюючим висновком цього дослідження стало те, що військовий

конфлікт на Донбасі призвів до доцентрових тенденцій у сім’ях, які стали для

багатьох українців «зоною безпеки». Це говорить про значний запас

терпимості, внутрішньої людяності, гуманізму, властивий більшості українців.

У той же час, зростання агресивності (резонансу) злочинів вказує на те, що

незначні маргіналізовані прошарки суспільства створюють значні загрози для

решти українського соціуму.

Значний запас внутрішньої людяності убезпечує українця від швидкої

деморалізації. Але, - відсутність дієвих механізмів з убезпечення цінності сім’ї,

відсутність системної інформаційної політики, спрямованої на захист сімейних

цінностей, цінностей батьківства та виховання дитини як громадянина

демократичної країни, несе суттєві ризики подальшої атомізації суспільства,

десистематизації цінностей та популяризації (нормалізації) девіантної

поведінки. І відповідно – значних загроз для державності як такої.

Дослідження проблем дитинства та сім’ї у розрізі неоголошеної війни в

Україні дає можливість прийти до наступних висновків:

1. Війна стимулює емоційні рішення, тобто рішення, які не є

далекоглядними. Поведінка особи та соціуму стає більше залежною від

оперативних емоційних викликів та менше – від викликів раціональних та

стратегічних. Фактично, війна позбавляє суспільство можливості

цілеспрямованого розвитку, артикулюючи переважно найближчі проблеми та

роблячи розвиток соціуму спонтанним, збільшуючи його залежність від

зовнішніх обставин.

У результаті таке суспільство, громада, сім’я та особа досить легко

піддаються маніпулятивному впливу. Перебуваючи під впливом цінностей

різних цивілізацій, українець втрачає цілісність світосприйняття.

Суспільству може штучно нав’язуватись конфлікт між «традицією» та

«європейськими цінностями». І це проявляється у позиціонуванні окремих

далеко не головних європейських цінностей, які можуть не відповідати

традиційним українським. У той же час, увагу варто зосередити на тому, що

єднає і Європу, і Україну, - у тому числі й на цінності сім’ї.

Для кожної людини важливо перебувати у цілісній, зрозумілій моделі.

Атомізоване суспільство, як і фрагментоване світосприйняття окремої особи,

стає сприятливішим до того, щоб йому нав’язати іншу систему цінностей. І

гібридна війна, що ведеться проти України спрямована на те, щоб: а)

розчарувати суспільство у європейських цінностях (через згаданий конфлікт

«традиції» та «європейськості») та б) нав’язати фрагментованому та

43

позбавленому ціннісних орієнтирів суспільству еклектичну, але відносно

цілісну ідею «руського міра».

Тому, якщо держава не буде виконувати свої функції з цілеспрямування,

формування та підтримки єдиної системи цінностей, відповідний вакуум буде

заповнений іншою – менш гуманною, але цілісною моделлю «руського міра».

З огляду на важливу роль сім’ї (зона безпеки у системі цінностей

українця) та значення контрпропаганди в умовах «гібридної війни», варто

акцентувати увагу на антисімейних цінностях «руського міра»: високій

смертності серед дітей на окупованих територіях, високому рівню розлучень,

рівню насилля в сім’ї та кількості подружь, які щорічно гинуть у побутових

конфліктах в Росії.

Відсутність довгострокового бачення розвитку знижує і агреговану

потребу суспільства, і діяльність політиків спрямовану на формування

довгострокової перспективи. Таким чином, на другий план відходить одна з

основних проблем захисту дитинства – виховання. Сьогодні процес виховання

більшою мірою не просто спонтанний, а сформований оперативними

викликами – російською загрозою.

У світогляді сьогоднішньої дитини існують цінності, які виключають

один одного через різні джерела соціалізації:

а) патріотичне та громадське виховання у школах;

б) популяризація агресії та насилля – у засобах масової інформації;

в) цілеспрямований вплив антидержавної та панікерської

(неспроможності держави виконувати свої функції, фрагментація

світосприйняття) пропаганди.

За таких обставин велику роль відіграє сім’я та сімейне виховання, яке

корелює соціалізацію, що проходить дитина. Тому сім’я не лише має виступати

базовим елементом суспільства, - вона має виступати основною одиницею

національної ідеї Української держави.

Відсутність потреби у рішеннях на перспективу знижує потребу у

державних стратегіях розвитку. Вони або не формуються – йдеться про

стратегії відновлення територіальної цілісності, у тому числі й політики щодо

ВПО та дітей-переселенців та дітей, що проживають на окупованій території.

Або їх формування розтягується у часі – наприклад, Концепція інформаційної

безпеки України, яка мала бути презентована ще в травні минулого року.

Відсутність дієвої стратегії інформаційної політики сьогодні – це:

44

- системне формування антиукраїнського світогляду у батьків і в

результаті - десятки втрачених та покалічених життів дітей у «сірій зоні», яких

батьки не вивезли на контрольовану Україною територію;

- відсутність дієвої протидії гібридній війні у системі

формування/деформації цінностей;

- гуманітарний розрив між громадянами, що проживають на окупованій

Росією та контрольованій Україною території – і як наслідок відсутність

бажання виїзду/вивезення дітей (у тому числі й серед випускників шкіл).

2. Військові дії завжди супроводжуються гуманітарною катастрофою та

популяризацією аморальної поведінки. Та бездіяльність дезорієнтованої

держави, яка супроводжує подібні катастрофи, призводить до того, що саме

суспільство починає реалізовувати найважливішу функцію будь-якої системи –

функцію самозбереження. В історичному вимірі ми маємо приклади такої

самоорганізації як громадянський протест проти побиття студентів на Майдані

в 2013 році, формування добровольчих батальйонів у протистоянні окупантам

на початковому етапі війни на Донбасі.

Аналогічну реакцію ми спостерігаємо на найнижчому рівні – на рівні

сім’ї. Відчуття загальної небезпеки, зовнішня агресія стимулює людину до

компенсації «затишку», пошуку зони безпеки. І за таких обставин такою зоною

безпеки є сім’я. Суспільство фрагментуючись на загальному рівні,

цементується на рівні його основи – на рівні сім’ї.

Тому, найголовніший висновок цього дослідження полягає у тому, що

сім’я, не зважаючи на падіння рівня моралі, загальну агресивізацію суспільства

продовжує залишатись охоронним осередком, зоною безпеки і комфорту для

більшості українців. Це говорить про те, що негативні впливи деморалізації

суспільства не призвели до посилення насилля і розлучень у родинах. Звідси –

реформування українського суспільства повинно орієнтуватись на

сім’єзберігаючу функцію. Саме сім’я та її інтереси мають виступати

основоположним орієнтиром реформування суспільства, а вже потім такими

одиницями мають бути особа, громада, суспільство у цілому.

Практично, сім’я стала інструментом самозбереження людини та, в разі

застосування відповідних інформаційних важелів держави, може стати засобом

самозбереження всього українського суспільства.

3. Моралізація/деморалізація під час війни. Війна суттєво знижує дієвість

соціальних норм, зовнішніх правил поведінки. Людина за таких обставин

більшою мірою керується внутрішніми, - традиційними нормами. Відповідно –

«зовнішня людяність» втрачає свою роль як засіб регулювання поведінки

людини, в той час як вплив «внутрішньої людяності» посилюється.

45

Але зростання внутрішнього гуманізму, впливу традиційних норм

(посилення інституту сім’ї, зниження родин, у яких застосовується насилля,

зменшення сирітства, зниження злочинів вчинених дітьми і проти дітей)

супроводжується зростанням агресивності у значно вужчої категорії девіантних

прошарків – збільшення кількості кримінальних злочинів на сімейному ґрунті,

агресивізація криміналітету, зростання «соціального сирітства».

Щодо подальшого розвитку асоціальної поведінки, то проведене

дослідження вказує на високу ймовірність ескалації та агресивізації злочинів

діяльності або як рецидивів (у тому числі й серед тих, хто застосовував насилля

у сім’ї), або злочинів саме у неблагополучних сім’ях.

Таким чином, зона внутрішньої небезпеки для суспільства – це

неблагополучні сім’ї. Видається, що робота в таких сім’ях соціальних

працівників має бути посилена обмеженням безапеляційної влади батьків

(обмеження презумпції батьківства). Зокрема – через процедуру тимчасового

позбавлення батьківських прав за рішенням органів опіки і піклування як засобу

мотивації до відповідального ставлення до своїх дітей.

Крім того, саме щодо таких сімей та дітей, що проживають у них, має

спрямовуватись основний вектор громадянської освіти – вивчення прав дитини,

вивчення питань кримінальної та адміністративної відповідальності та

встановлення комунікацій між дітьми (жінкам – у сім’ях, де застосовується

насилля) та службами довіри, соціальними працівниками.

Таким чином, об’єктом посиленої уваги держави під час військових дій

мають стати особи та сім’ї, які мають маргінальні тенденції, - у тому числі й

схильність до асоціальної поведінки. Саме цей прошарок несе найбільшу

небезпеку для безпеки не лише осіб, що проживають у подібному середовищі

(сім’ях), але й для громади і суспільства у цілому.

4. Ефект відкладених рішень. Перманентність стресової ситуації, у якій

перебуває українське суспільство, призвело до неоднозначних результатів. З

одного боку, сам стрес (криза, війна) вмикає зовнішні фактори до збереження

інституту сім’ї, артикуляції традиційних цінностей та посилення уваги до

захисту дітей. З іншого боку, довготривалість загострення несе ризик звикання

до кризи. Йдеться про психологічне прийняття агресивізації суспільства,

військових дій, поширення насилля за норму. Таким чином, затягування

військових дій, позиційна війна призводять до того, що суспільство починає

сприймати війну та гуманітарну кризу як норму. І, таким чином, вплив

зовнішніх чинників знижується. Агресія та насилля стають прийнятним для

суспільства явищем.

46

Тому при збереженні існуючого стану агресії, позиційній війні на

Донбасі, відбуватиметься поступова нормалізація порогового стану психіки.

Вплив зовнішнього чинника зменшиться і це призведе до прийняття низки

відкладених рішень:

- зростання рівня розлучень;

- збільшення сімей, у яких застосовується насилля;

- певного зростання рівня народжуваності;

- повернення частини переселенців з дітьми у зону конфлікту та на

окуповані території.

Та не зважаючи на те, що ці прояви прогнозовані, ефект відкладених

рішень полягає у тому, що частино родин відмовились від прийняття

відповідних рішень назавжди.

Таким чином, наслідки війни ще довгий час впливатимуть і на ситуацію

у кримінальному світі, і на демографічну ситуацію, і на сімейні цінності.

5. Ефект повернення з війни. Близький до попереднього, але враховує

певну зміну цінностей у суспільстві. Йдеться не стільки про завершення

військових дій, скільки про звикання до проживання у стресовій ситуації.

Питання не лише стосується воїнів, які пережили війну «в окопах» та сьогодні

повертаються до мирного життя. Війна, що ведеться Росією має гібридний

характер, а її напрямками агресії є не лише територія, але й громадська думка

(інформаційний простір). За час війни люди почали змирюватись з агресивним

середовищем та стресовим станом. Але накопичені негативні емоції та

популяризоване насилля уже не стримуються зовнішніми факторами. І

знаходять своє вираження у агресивізації злочинів на побутовому, у тому числі

й на сімейному ґрунті.

6. Привертає увагу певна відмінність у впливові на сім’ю кризових

ситуацій взагалі та війни зокрема.

Військові дії призводять до того, що цінність сім’ї зростає для всіх

категорій населення. Кризова ситуація (економічний спад, різке падіння рівня

життя) цементує цінність сім’ї виключно для тих, хто вже створив сім’ї.

Таким чином, якщо суспільство звикне до позиційної локалізованої війни,

але водночас продовжуватиме перебувати у важкому економічному стані, що

найімовірніше ми спостерігатимемо найближчим часом, це призведе до

зменшення кількості і одружень, і розлучень. Щодо народжуваності, то його

зростання можливе лише після виходу з економічної кризи.

47

7. Держава не виконала своєї функції із захисту дітей під час військових

дій у повному обсязі: з одного боку кількість дітей-жертв війни значно нижча,

ніж їх співвідношення до дорослого населення. Але, з іншого боку, - діти не

просто лишаються у зоні бойових дій. Чітко прослідковується тенденція

повернення частини переселенців до звичного ареалу проживання. У тому числі

й до територій, на яких можливе ураження від «відлуння війни» і в сіру зону.

Тому сьогодні постало вже не стільки питання евакуації дітей, скільки:

- повторної їх евакуації. На відміну від евакуації, повторне вивезення

дітей ускладнено не лише фінансовими труднощами, але й розчаруванням у

першій спробі переселення. Багато сімей вже намагались вивезти своїх дітей,

тим не менше, зіштовхнувшись з відсутністю належних умов проживання та

відповідної уваги з боку органів державної влади, - вони повернулись назад;

– здійснення тренінгів з безпеки проживання на території проведення

військових дій;

- покриття «сірої зони» проукраїнськими ефірами телебачення, - саме

антиукраїнська пропаганда відіграє значну роль у небажанні батьків вивозити

своїх дітей.

8. Демілітаризація дитинства. Як показує міжнародний досвід,

демобілізація дітей може виступати одним з предметів домовленостей між

сторонами, які залучені до конфлікту. Але мирні домовленості варто посилити

не лише заходами з демобілізації дітей, але й через посилення відповідальності

для осіб, які втягнули дітей у військові дії. Крім того, необхідно привернути

увагу й демілітаризації освіти та виховання:

– трансформація військово-патріотичної підготовки у школах у

громадянсько-патріотичну освіту;

- контроль над інформаційним простором щодо розповсюдження мови

ворожнечі та популяризації насилля;

- проходження психологічної адаптації усіх дітей, які брали участь у

бойових діях та військових підрозділах.

9. Агресивна політика Росії вказує на те, що гібридна війна проти України

найближчим часом не лише продовжуватиметься, але й посилюватиметься. І як

дієвий інструмент цієї війни задля збільшення антиукраїнських настроїв

можуть використовуватись діти, точніше злочини «хунти» проти дітей.

Найбільша проблема полягає у тому, що ці злочини можуть бути фейковими, а

можуть – реальними. Тобто, інспірованими російськими спецслужбами і нібито

здійсненими руками українських комбатантів.

48

Уже сьогодні окупаційна влада здійснює подвійну політику щодо дітей. З

одного боку, діти-жертви війни використовуються як дієвий інструмент проти

ворога. А з іншого боку – поглиблення мілітаризації серед дітей. Виховуючи

дітей на військово-патріотичних засадах на кшталт радянських піонерів-

мучеників, війна на Донбасі принесла жертви серед неповнолітніх, - учасників

військових дій. І загрози того, що їх кількість не збільшуватиметься поки що не

усунуті. Тобто, з одного боку, є інформаційно-пропагандистський посил про те,

що «київська хунта» вбиває дітей, а з іншого – «діти Донбасу» виховуються для

того, щоб стати жертвами війни. Таким чином, метою подальших переговорів

має стати нівелювання такого ідеологічного конвеєру, що несе загрози як дітям,

так і реінтеграції Донбасу.

10. Традиція «малої сім’ї», яка формується в українському суспільстві, є

наслідком не лише соціально-економічних викликів, а й зміни пріоритетів і

цінностей у житті особистості. Сім’я формально зберігає важливість для

людини та, водночас, - зменшується потреба у поглибленні сімейних форм

життя. Йдеться про те, що кар’єра, матеріальний добробут та відсутність

зобов’язань витіснили традиційне уявлення про сім’ю. Людина більшою мірою

позиціонує себе як особистість, а не як член сім’ї. Враховуючи це, вирішення

проблем демографічної кризи та стимулювання родин до збільшення кількості

дітей не буде достатньо ефективним якщо здійснюватиметься суто

економічними методами.

Таким чином, до цього часу демографічна політика здійснювалась

економічним, або – екстенсивним шляхом. Це призвело до збільшення дітей у

«маргінальних» сім’ях. Відповідно, війна, як найгостріша криза, оголила

проблеми такого підходу – збільшення «соціального сирітства» та формування

відповідної моделі сім’ї та безвідповідального батьківства у дітей, які

зростають у таких сім’ях.

Для реалізації завдання з відновлення народжуваності важливим є не

стільки економічне стимулювання збільшення народжуваності, скільки

відновлення цінностей батьківства, сімейного виховання та інших

цілеспрямувань, які б сприяли переорієнтації українця до традиційних для

нього цінностей сім’ї.

11. Міграція викликана війною. Не зважаючи на зростання формальної

чисельності переміщених осіб, опосередковані показники вказують на те, що

починаючи з 2015 року спостерігається реальне зниження їх кількості.

Відсутність об’єктивних даних, розходження у даних різних структур вказують

на потенційне зниження довіри до влади та неспроможності її до реальної

агрегації та вирішення проблем.

49

Низька увага приділяється якісним показникам міграційних процесів. По-

перше, переважно виїжджають ті сім’ї, де батьки мають вищу освіту. А, по-

друге, більшість з тих, хто виїхав, мають проукраїнські погляди, а тих, хто

лишилась – проросійські. Таким чином, відбуваються і якісні зміни у складі

населення на окупованих територіях, – йдеться про збільшення середньої

кількості осіб, які лояльно ставляться до окупантів.

Виходячи з цього, переселенці мають ціннісну спроможність

адаптуватись до нових умов проживання, а тенденції, які показують їх зворотну

міграцію свідчать про те, що саме держава не створила належних умов для

проживання.

Отже, цінність сім’ї для українця у кризових умовах суттєво зростає.

Тому глибина фрагментації суспільства не досягнула базового рівня. Це

важливо не лише у контексті гібридної війни, а й мирного розвитку нашої

держави. Сім’я може виступати основою для національної ідеї та єднання

українського суспільства. Але через звикання до агресивного зовнішнього

середовища, через те, що девіантна поведінка у маргіналізованих прошарків

набуває крайніх ознак, і через відсутність системної державної політики,

спрямованої на захист дитинства та збереження та поширення цінностей

сім’ї, ризики подальшої фрагментації українського суспільства лишаються

високими.