Іващенко Олександр,

Національний університет “Києво-Могилянська академія”,

Факультет гуманітарних наук (історія)

ГЕНЕЗА ПОЛІТИКО-ІДЕОЛОГІЧНИХ КОНЦЕПЦІЙ ДЕРЖАВОТВОРЕННЯ

В ІДЕОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОГО НАЦІОНАЛІЗМУ

У статті робиться спроба проаналізувати розвиток головних напрямків

політико-ідеологічних моделей державотворення у визначних ідеологів

українського націоналізму, висвітлити основні тенденції української політичної

думки, з’ясувати особливі та загальні риси політико-ідеологічних систем

українського державотворення та встановити їх зв’язок з практикою

тогочасного політичного життя. Зупиняючись на теоретичних концепціях

української державності у націоналістичних авторів, прослідкувати загальні

тенденції розвитку політичної думки та її зумовленості тогочасними суспільно-

політичними обставинами.

Ключові слова: український націоналізм, політико-ідеологічні концепції

державотворення, державотворчі візії.

Oleksandr Ivashchenko

Genesis of political and ideological concepts of state building in the ideology

of Ukrainian nationalism

In the article there is an attempt to analyze the main directions of development

of political and ideological models of state building in the leading nationalist authors,

reveal the main tendencies Ukrainian political idea, determine specific and general

features of the political and ideological system of Ukrainian statehood and establish

their connection with the practice of contemporary political life/ Turning to the

theoretical concepts of Ukrainian statehood in nationalist authors trace the the general

trends political idea and its conditionality of the then social and political

circumstances.

Key words: Ukrainian nationalism, political and ideological concepts

of the state construction, vision of state building

Постановка проблеми:Попри наявність досить великою наукової бази,

питання дослідження державотворчих візій українського націоналізму

належить до недостатньо вивчених явищ. Дослідники, зупиняючись винятково

на ідеологічній складові лиш зрідка звертаються до такої важливої проблеми,

як погляду українських націоналістичних мислителів на становлення

української державності. Тож, є актуальною потреба створення узагальнюючої

праці з питання генези політико-ідеологічних концепцій від націонал-

самостійницький і до післявоєнних оунівських концепцій, оскільки

дослідження державотворчих концепцій здатне вказати Україні той шлях у

якому варто рухатись сьогодні.

Аналіз досліджень:Питання державотворчих візій українського

націоналізму стало предметом багатьох досліджень, які проте далекі від

остаточного вичерпання матеріалу. Основні акценти праць зосереджуються на

періоді 30-40-х рр., натомість попередній період лишається занедбаною

сферою. Великий внесок у дослідження політико-ідеологічних концепцій

оунівців зробив С. Таран, що зупинився на концепціях Миколи Сціборського та

Осипа Бойдунника1. В контексті дослідження питання ідеології українського

націоналізму до даного питання звертається відомий український історик

Георгій Касьянов.

Другорядно, проте до даного питання звертались Кость Бондаренко, та

Дмитро Вєднєєв. Вони звертаються до державотворчих концепцій в контексті

дослідження питання українського націоналізму, тож, їх інтерпретації врешті-

решт виявляються неповними і далекими від відображення об’єктивних

закономірностей розвитку політичної думки України

Досить ґрунтовно і вичерпно підійшов до питання державотворення у

візіях українських націоналістів Іван Патриляк, що займаючись дослідженням

практичної діяльності ОУН на основі архівних матеріалів, видав досить солідну

працю «Державне будівництво в планах ОУН (травень 1941 року)».

1Таран С. Державотворення Миколи Сціборського // ОУН: минуле і майбуття. — К., 1993.

Складність полягає в тім, що питання дослідження знаходиться не лише у

сфері історичного пізнання, а й стає предметом палкої дискусії політологів та

правників. Іншим проблемним питанням лишається відсутність вартісної праці,

що була б «стерилізована» від ідеологічних спекуляцій. Особливо це стосується

Костя Бондаренка на огляді якого ми зупинимось дещо пізніше.

Досить занедбаною сферою лишається дослідження державотворчих візій

українського націоналізму з початку ХХ ст. і до 20-30-х років. Не можна

сказати, що про цей період написано мало, проте це радше ідеологічні праці,

що не висвітлюють дійсну сутність тогочасних процесів.

Мета роботи: прослідкувати генезу й розвиток головних напрямків

політико-ідеологічних моделей державотворення у визначних ідеологів

українського націоналізму, висвітлити основні тенденції української політичної

думки, з’ясувати особливі та загальні риси політико-ідеологічних систем

українського державотворення та встановити їх зв’язок з практикою

тогочасного політичного життя. У центрі моєї уваги – теоретичні моделі

української державності, а також їх фактична реалізація, оскільки ідеологічні

моделі існують доти, доки вони зреалізовуються саме практично. Тож, вважаю

за потрібне зупинитись лише на тих концепціях та політико ідеологічних

моделях, що відіграли ключову роль у формуванні політичної думки України.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. в політичному середовищі набувають поширення

радикальні ідеї української державності. Зародження націонал-самостійницької

традиції з її ідеалами нації, як необхідного елементу творення повноцінної

Української держави, справили неабиякий вплив на формування універсальних

політико-ідеологічних моделей та концепцій українського державотворення.

Проте розуміння цих концептуальних схем ставало об’єктом жвавого

суспільного дискурсу, який триває і по сьогодні. Якою має бути українська

нація? Хто має скласти її основу? Яким чином відбуватиметься становлення

державності? Це лише мізерна частка питань, що поставали перед творцями

теоретичних моделей української державності, чия спадщина власне і стала

предметом цього дослідження. Відсутність ґрунтовного дослідження у цій

сфері змушує мене звернутись до даного питання. Дане питання висвітлюється

в історичних працях і часто навіть доволі ґрунтовно, проте винятково у аспекті

дослідження українського націоналізму. Це спонукає до написання

узагальнюючої праці, в які предметом дослідження стали б саме політико-

ідеологічні моделі української державності, що в різні періоди формувались

ідеологами українського націоналізму. Дотеперішні праці з даного питання є

недостатніми як за повнотою охопленого матеріалу та проблематики, так і з

теоретичного погляду. Дана праця це, перш за все, спроба узагальнення.

Безперечно, узагальнення призводить до деяких спрощень і, як наслідок,

неможливості прослідкувати закономірності у процесах. Я намагався уникати

подібних узагальнень, які б завдали шкоди даній праці в даному аспекті.

Применшити актуальність дослідження даного питання важко. Розуміння

та вивчення комплексу бездержавності в українства, що особливо

активізувалось наприкінці ХVІІІ ст., а потім в роки Української Революції

(1917-1920 рр.). Суспільні потрясіння почали призводить до інтелектуальних

змін у стані українства. Саме в цей час відбувається становлення націоналізму,

як ідейної течії та політичного руху. Це відкрило нову сторінку в розвитку

української політичної думки. Маючи досвід державотворення, хоча й невдалий

українська інтелігенція ставала до розробки теоретичних питань

державотворення.2 Такі спроби моделювання майбутньої української держави є

надзвичайно цінними, оскільки враховують слабкості українства, що й по

сьогодні є невід’ємним елементом нашої політичної культури.

Започаткував націонал-самостійницький дискурс Микола Міхновський –

визначний український політичний та громадський діяч, якого з легкої руки

добре відомого історіографа ОУН Петра Мірчука, часто називають «Апостолом

української державності»31900 року він виголосив промову «Самостійна

Україна», яка того ж року була видана у Львові окремою брошурою. Брошура

2 Мошак О. Альтернативні концепції державності в політичній думці української міжвоєнної еміграції в Європі : Автореф. дис. канд. політ. наук: 23.00.01 / О.В. Мошак; Одес. нац. юрид. акад. — О., 2002. — С. 8.

викликала неабиякий резонанс в колах тогочасної інтелігенції. Значення цього

документу важко переоцінити. Вперше українсько-російські відносини

розглядатись з позицій державності.4 «Коли в “Україні ірреденті” ми бачимо

новий клич, але стару психологію, то в “Самостійній Україні” ми бачимо новий

світогляд, наскрізь націоналістичний і наскрізь активістичний, хоч ще й не

важиться розбити шкаралупу старих гасел».5Попри те, що Міхновський мав

досить туманне уявлення про те, якою має бути Українська держава, проте його

ідеї без перебільшення стали поворотними у формуванні тогочасної політичної

думки. «Той перелом вже вносила основна ідея, основний клич політичної дії

українських патріотів-революціонерів, відмічена в заголовку першого видання

РУП: Самостійна Україна»6. Саме Міхновський сформував чиневперше поняття

українського «життєвого простору», що стане центральним елементом

українського національного наративу: "Одна єдина, нероздільна, вільна,

самостійна Україна від Сяну аж до Кавказу"7. Становище української нації

громадсько-політичний діяч оцінює, як рабське: „Українська нація платить

3 Мірчук П. Микола Міхновський. Апостол української державності. Філадельфія. 1960. - С. 17.

4 Поташник Я. Романтик української ідеї // Поташник Я. / http://www.galslovo.if.ua/index_old.php?st=2316.

5 Донцов Д. Націоналізм. — Лондон; Торонто: Українська видавнича спілка, 1966. - С. 114.

6 Мірчук П. Микола Міхновський. Апостол української державності. - С. 22-23.

7 Міхновський М. Самостійна Україна. – К.: Діокор, 2002. С.13

„данину" не тільки матеріальними добрами, але навіть психіку та інтелект її

експлуатують на користь чужинців"8

Міхновський відмовляється від ілюзій щодо перебудови Російської імперії

за демократичним зразком, тож, ідеалом і кінцевою метою для нього стає вільна

самостійна суверенна Українська держава. Міхновський в дусі націоналізму

ставить чиневперше в суспільно-політичному дискурсі інтереси нації вище

класових інтересів. Вже в Міхновського український націоналізм набуває чітко

вираженого антиросійського спрямування: "Нехай вчені розшукують, хто кому

був родичем; ображення чуття нації і кривда цілого народу гидують визнати

моральні зв'язки з російською нацією... Коли б навіть було доведено, що ми

тільки різноманітність російської нації, то й тоді нелюдські відносини росіян до

нас освячують нашу до їх ненависть і наше моральне право убити насильника,

обороняючись від насильства"9 Отже, ненависть до всього російського – не

виникла спонтанно. Це був закономірний пошук зовнішнього ворога в боротьбі

проти якого має консолідуватись нація. Антиросійське спрямування

націоналізму це не новинка розвинутого націоналізму. Сам націоналізм у

Міхновського виростає на конфронтації з російщиною. Сам Міхновський

зазначає, що «Націоналізм - це велетенська і непоборна сила, яка яскраво

почала проявлятися у 19 ст. Під її могутнім натиском ламаються непереможні,

здається, кайдани, розпадаються великі імперії і з'являються до історії життя

нові народи, що до того часу покірно несли свої рабські обов'язки супроти

чужинців-переможців. Націоналізм єднає, координує сили, жене до боротьби,

запалює фанатизмом поневолені нації в їх боротьбі за свободу»10 Тобто

Міхновський вбачає в націоналізму той необхідний елемент навколо якого

8 Там само. - С. 15-16.

9 Там само. - С. 14.

сформується українська державність. «Головна причина нещастя нашої нації –

брак націоналізму серед широкого загалу її»11.

«Самостійну Україну» з труднощами можна віднести до політичної

програми, оскільки конструктивної політичної програми в ній власне і нема.

Програма не подає ніякого бачення суспільства, що має бути створене в

Україні. Головним набутком цього документу можна назвати лише вимогу

самостійності. Міхновський ставить потребу здобуття незалежності на перше

місце і при цьому із зазначенням, що в боротьбі за суверенітет держави всі

методи є виправданими. Націоналізм Міхновського та його бачення майбутньої

держави не являли собою чітко окресленої політико-ідеологічної чи

світоглядної моделі і базувався передовсім на публіцистичних посилках.

Можливо, саме відсутність чітко визначеною програми призвела до того,

що націоналістам не вдалось отримати гору в суспільстві, що піддалось

соціалістичним гаслам. Навіть УНП, що була дітищем Міхновського врешті-

решт перейшла на соціалістичну програму і переформувалась в УСДРП.

Проте, хоча національно-радикальні ідеї Миколи Міхновського не були

сприйняті суспільством, вони лишили неабиякий слід в політичній думці

України на всі наступні періоди. Микола Міхновський справив неабиякий

вплив на формування українського консерватизму, що сформувався в осередку

Української Демократично-Хліборобської партії (УДХП). В політичній

програмі читаємо: «Стоячи твердо і непохитно на грунті повновласної вільності

і суверенності українського народу, ми спираємось на многовічні традиції

невпинної боротьби України за свою волю, за своє право на вільне життя...

Боротьбу за державний суверенітет цілого українського народу по всій Україні

10 Микола Міхновський. Націоналізм – всесвітня сила. Див. в книзі: Націоналізм. Антологія.К.,2000 - С.159

11 В.Б.Гриньов. Нова Україна: якою я її бачу. К.,1995. - С.64.

ми ставимо найважливішою і вихідною точкою нашої політичної програми... В

теперішній момент вона стоїть за утворення самостійної української

демократично-буржуазної республіки з більш-менш широкими правами для

громадян»12 Тож, очевидно, що ідеї, які сповідував Міхновський не стали

історіографічною скам’янілістю.

Варто зазначити, що ідеї радикального націоналізму Міхновського пізніше

були запозичені й українськими націоналістами у 20-х рр. ХХ ст., на що вказує

сам Дмитро Донцов. Серед них – ставка на право сильного, революційний

націоналізм, виключне гасло «хто не з нами, той проти нас»13 В ході

національно-визвольних змагань відбувається розкол у лавах українських

націоналістів. Хлібороби-самостійники лишаються загалом на демократичних

позиціях, а прихильники радикального націоналізму, що пізніше оформився в

інтегральний націоналізм, еволюціонували від демократичного до

тоталітарного мислення.

Ідеолог українського консерватизму В’ячеслав Липинський вказував на

нищівному впливу радикального українського націоналізму, що стало

причиною його розриву з Донцовим, який почав захоплюватися

праворадикальними ідеями та політичними практиками. У листі Липинського

від 12 грудня 1925 року до Богдана Шемета читаємо: «Націоналізм буває

двоякий: державотворчий і державоруйнівний — такий, що сприяє державному

життю нації, і такий, що це життя роз'їдає. Прикладом першого може бути

націоналізм англійський; другого — націоналізм польський, український.

Перший є націоналізм територіальний, другий — націоналізм

екстериторіальний і віросповідний. Перший називається патріотизмом, другий

12 Липинський В’ячеслав. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна: Студії / В’ячеслав Липинський. – К., Філадельфія, 1994. – Т. 1.

13 Донцов Д. Націоналізм. — Лондон; Торонто: Українська видавнича спілка, 1966. - С. 113-114.

— шовінізмом. Коли Ви хочете, щоб була Українська Держава — Ви мусите

бути патріотами, а не шовіністами. Що це значить? Це значить, перш за все, що

Ваш націоналізм мусить спиратися на любов до своїх земляків, а не ненависть

до них, за те, що вони не українські націоналісти». 14

Липинський був до певної мірі ідеалістом, ним керувала полум’яна віра в

чесноти, які, проте були не характерні для його епохи. Липинський був Дон

Кіхотом на тлі цієї епохи. Його політико-ідеологічна конструкція державності

видається надзвичайно хорошою, проте утопічною, незреалізованою у

практичному вимірі.15 Проте такий погляд Мирослава Поповича на постать

українського мислителя видається мені не зовсім вірною. Закидати утопічність

ідеям Липинського не варто і взагалі абсурдно. Липинський, як ніхто з

українських мислителів, не просто розумів сучасне йому життя, а й намагався

розглянути перспективні варіанти його розвитку. Визначаючи причини

негараздів, що спіткали Українську державу він виділяє такі: «егоїстично-

матеріалістична темрява, яка заступить нам шлях до вищих цінностей»16; по-

друге — «ніким і нічим не обуздане хамство»17; по-третє — «необмежені

апетити до необмежених спекуляцій і до влади, опертої не на моральний

14 Лист до Богдана Шемета, 12.ХІІ.1925

15 Липинський В. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна. - С. 85-88.

16 Сверстюк Є. Залізні стовпи В'ячеслава Липинського // Липинський В'ячеслав. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна: Твори. Архів. Студії / Т.1 — Київ-Філадельфія, 1994. - С. 87.

17 Липинський В. Хам і Яфет. З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1928 р. // Сучасність. — 1992. — № 6. - С. 64.

авторитет і реальній силі продукції та меча, а на гешефтярськім сприті та

спекулятивній силі гроша»18; по-четверте — змагання за отаманство, історично

і ментально властиве українству, де «замість характерів — доколінний шлик;

замість сталої ідеї — щодня інший настрій; зброєю — демагогія і брехня;

мотивом — злоба, зажерливість і пиха; тактикою — зрада, а суттю —

порожнеча, пуста поза»19; по-п'яте — схильність до неорганізованості,

непослуху, який, за визначенням Ніцше, є «доблестю раба», домінування

«інтересів хаотичних «партійних» сполук ... над інтересами держави», нахилом

«до індивідуалізму та анархії»20; по-шосте — оптимістичні ілюзії відносно

«соціалістичного, націоналістичного, демократичного чи ще якогось «земного

раю», поєднані із зажерливими егоїстичними інстинктами21; по-сьоме —

безплідні намагання об'єднати Україну на основі протиставлення її політики

або до Сходу, або до Заходу; як наголошував з цього приводу Липинський,

Україна не може об'єднатись «ненавистю до Москви або Польщі, бо ненависть

до Москви зажене її в Польщу, ненависть до Польщі зажене її в Москву, а

ненависть до обох одночасно — в петлю самогубця або дім для божевільних»22.

Таким чином, Липинський вдається до критичного переосмислення спадку

18 Липинський В. Покликання «варягів» чи організація хліборобів. Кілька уваг з приводу статті Є. Х. Чикаленка «Де вихід?» — Нью-Йорк: Булава, 1954. - С. 28.

19 Липинський В. Хам і Яфет. З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1928 р. // Сучасність. — 1992. — № 6. - С. 69.

20 Липинський В. Покликання «варягів» чи організація хліборобів. — Нью-Йорк: Булава, 1954. - С. 64.

21 Сверстюк Є. Залізні стовпи В'ячеслава Липинського // Липинський В'ячеслав. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна: Твори. Архів. Студії / Т.1 — Київ-Філадельфія, 1994. — С. 88.

Міхновського і намагається викорінити з політико-ідеологічної моделі

елементи, які Донцов навпаки намагався розвинути в своїй доктрині

«інтегрального націоналізму». Це була спроба побудови націоналізму з

викоріненням з нього елементів шовінізму, що були присутні у Міхновського і

пізніше особливо яскраво розвинуться у концепції «інтегрального

націоналізму» Донцова.

В своїх працях Липинський наводить власне бачення, якою має бути

українська держава, що у порівнянні з Міхновським свідчить про формування

певної політико-ідеологічної моделі майбутньої української державності.

«Найбільш традиційною моделлю етнократії для України є гетьманат, що

означає виборну одноосібну владу, яка несе повну відповідальність за стан

справ у Державі».23 Саме в цьому напрямку, на думку гетьмана, має рухатися

консервативна партія.

Понятійний апарат політико-філософської системи В. Липинського стали

поняття: «традиція», «аристократія», «нація», «демократія», «класократія».

Липинський вводить поняття, що близькі сутності українського народу:

«моральний авторитет, дисципліна та послух, вироблений ідеалізм та моральна

сила».24Запорукою успіху політичної системи у Липинського стає релігійність

духовність, їх животворна сила. Саме в релігійності він вбачає запобіжник

політичної сваволі.

22 Липинський В. Хам і Яфет. З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1928 р. // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 74.

23 Щокін Г. Основне наше завдання — захист і розвиток Української нації // ПЕРСОНАЛ. — 2006. — № 3.

24 Сверстюк Є. Залізні стовпи В'ячеслава Липин-ського // Липинський В'ячеслав. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна: Твори. Архів. Студії / Т.1 — Київ-Філадельфія, 1994. — С. 86.

Липинський висуває ідею класу, як формуючої української сили, що

згуртована не лише економічними інтересами, а віковими традиціями та

культурою народу – клас «селян-хліборобів». Саме цьому класу Липинський

відводить ключове місце в процесах національного державотворення, на

відміну від того ж таки Міхновського, який нехтував інтересами класів у

боротьбі за незалежність відводячи ключове місце в цих процесах саме нації.

Концепція Липинського становить окремішній шлях в розвитку національної

політичної думки, яку в світлі цього варто розглядати поза межами

націоналістичної полеміки.

Липинський свідомо надає Українській державі елітарності. Активна

меншість у Липинського не пригнічується, а є основним творчим елементом.

Активна меншість “дає провід і править”, а більшість стає об'єктом керування.

Еліти змінюють одна одну в результаті різноманітних об'єктивних та

суб'єктивних факторів, що і є визначальним фактором існування держави.25 В

класифікації цих еліт він виділяє еліти “войовників”. “продуцентів” та

“інтелігентів”.26 Це зумовлює відмінності у функціонуванні держави.

Найперспективнішою у даному плані, у баченні Липинського, є хліборобська

еліта, що займає проміжне місце між “войовниками” та “продуцентами”.27

Класократія, як форма устрою української держави, на думку Липинського,

була здатна забезпечити стабільне існування українського розвитку і водночас

25 Гордієнко М.Г. Концепція політичної еліти В.Липинського як фактор національно-державної ідентичності України // Нова політика. - 1998. - № 2. - С. 46-48.

26 Кухта Б.Л.. З історії української політичної думки: [Текст лекцій: Навчальний посібник] .-К.: Генеза. - 1994. С. 386

27 Липинський В. Листи до братів-хліборобів / В. Липинський. – Нью-Йорк: Булава, 1954. – 470с.

його динамічний розвиток, поєднати сильну авторитарну владу зі свободою

економіки та культури.28

У власному вченні про еліту автор звертається до макіавеллівської традиції

в європейській політичній думці. Характерними для елітарної системи є

наявність вищої. Привілейованої верстви суспільства. Ця верства відіграє

надзвичайно важливу роль в організації національної держави.29

Липинський вважав, що майбутнє України можливе лише за реалізації

проекту правової монархії в традиційній гетьманській формі. Проте водночас

мислитель зазначав, що ця монархія разюче відрізнятиметься від польської чи

російської. За В. Липинським, можливими формами політичної організації

українського державотворення є: 1) демократія з республікою; 2) охлократія з

диктатурою; 3) класократія з правовою (законом обмеженою) монархією.

Найбільш придатною для України, вважав вчений, є остання форма. Елементи

демократії Липинський вважав політичною бутафорією, а наслідування

демократичної структури західноєвропейської демократії та її перенесення на

український ґрунт фатальним для існування державності.

Українська держава у Липинського — це поєднання кількох складових:

національної, політичної, релігійної та регіональної.30 Український народ має

виховати власну панівну верству, щоб не коритись чужим панам. Саме тому

28 Повне зібрання творів, архів, студії / В. К. Липинський ; голов. ред. Я. Пеленський ; Східноєвроп. дослід. ін-т ім. В. К. Липинського (США), Ін-т європ. дослідж. НАН України. - К. : Смолоскип2003. - ISBN 966-7332-90-X. Т. 1 : Листування. (А - Ж) / ред. Р. Залуцький, Х. Пеленська. - [Б. м.] : [б.в.], 2003. - 51-53 с.

29 Гордієнко М.Г. Сутність та основні засади концепції української державності В’ячеслава Липинського // Автореф. на здобуття наукового ступеня канд. політич. наук: 23.00.01 - теорія та історія політичної науки / Національний аграрний університет, Київ, 1999.− 18 с.

30 Липинський В. Релігія і церква в історії України. — Філадельфія, 1925. — С.8.

першочерговим завданням для української нації є формування панівної верстви,

навколо якої зможе сформуватись політико-ідеологічна система української

державності.31

Попри очевидні ознаки патріархально-романтичного утопізму, кон-

сервативних орієнтацій українського прихильника елітизму, в його соціальних

концепціях помітний вплив популярних тоді марксистських витлумачень

суспільних відносин, що відбилось, зокрема, в його концепції «класократії», в

якій ірраціонально-віталістичні установки його світогляду поєднувалися з

частково марксистськими економічно-детерміністськими поглядами на

суспільне управління, владу, панування. Недаремно видатний український

соціолог М. Шаповал називав його «марксистом-монархістом»32

Певний елітизм, що притаманний політико-ідеологічним конструкціям

Липинського, насправді є вимушеним і викликаним сучасними йому

політичними обставина, в умовах який така структура влади давала можливість

Українській державі на життєздатність.

Таким чином, елітарна теорія Липинського нерозривно пов'язується з

вченнями про державу та націю.33Він виступає продовжувачем макіавеллівської

традиційної європейської соціологічної думки, у якій в особі таких теоретиків,

як Г. Моска, В. Парето, Ж. Сорель, відстоювалась ідея, що невід'ємним

атрибутом будь-якої соціальної системи є існування вищої, привілейованої

верстви суспільства. Попри те, що український мислитель не вказував на свою

31 Липинський В. Україна на переломі. 1657 – 1659. – Відень, 1920. – С. 24.

32 Шаповал М. Загальна соціологія. - К., 1996. - С. 156.

33 Гордієнко М.Г. Концепція політичної еліти В. Липинського як фактор національно-державної ідентичності України // Нова політика. - 1998. - № 2. - С. 44.

елітаристичність, проте цей елемент надзвичайно добре проглядається майже у

всіх без винятку публікацій. Тим паче, що навіть термінологічно-понятійний

апарат мислителя вказує на приналежність В. Липинського до прибічників

сучасного макіавеллізму.34

Період війнами став дійсно переломним у формуванні політико-

ідеологічних моделей української державності. Криза лібералізму,

розчарування в демократичних ідеалах призводить врешті-решт до того, що

ідеологи українського націоналізму звертають свої пошуки теоретичних

моделей української державності цілковито в інше русло. Все це спонукало

ідеологів українського націоналізму шукати «третій шлях» розвитку для

України. Відсутність концепцій на українському ґрунті, які були б здатні

забезпечити життєздатність української нації в роки соціальної потрясінь

змушує ідеологів ОУН все частіше звертатись до чужих політичних практик та

концепцій. «Тривалий період бездержавності спричинив атрофію здатності до

самоорганізації, творення власних соціальних інститутів, політичних

організацій, волі до самоствердження у формі національно-визвольного

руху,відсутність лідерів загальнонаціонального масштабу».35 Все це змушувало

ідеологів українського націоналізму звертатись до концепцій

антидемократичних праворадикальних політичних ідей та практик, що, як ніщо

інше могло сконсолідувати народ навколо одної ідеї. Яскравим прикладом і в

певній мірі взірцем для наслідування концептуальної теоретичної форми

державності для українських націоналістів стала фашистська Італія та її досвід

в даному питанні.

34 Там само. - С. 45-47.

35 Реєнт О.П. Україна в імперську добу (XIX - початок XX) / О.П. Реєнт. Інститут історії НАН України. – К., 2003. – С. 7.

Теоретики ОУН приділяли надзвичайно важливу роль формування

різноманітних політико-ідеологічних та теоретичних моделей української

державності. Категорії у яких мислили теоретики українського націоналізму

сьогодні можна окреслити поняттям «політичного режиму». Вони все більше

замислювалися над тим, яким чином має реалізовувати взаємодія суспільства з

органами влади, яким чином мають формуватися останні, яке місце в цих

теоретичних конструкціях відводитиметься правам і свободам людини, правовому

статусу особистості.36

Як представники радикального крила бандерівців, так і мельниківці схилились

до думки, що диктатура, як форма державного режиму не може зреалізовуватися

довго на практиці, оскільки вона врешті-решт набуває деструктивного

невиправданого характеру. Диктатура має реалізуватися доти, доки існують

зовнішні загрози існуванню державності та суверенітету.37 В цих умовах

відбувається викристалізування певного ідеалу державного устрою для

націоналістів – націократія. Саме авторитарна націократична держава, на думку

теоретиків українського націоналізму була запорукою існування української

державності та її життєздатності.38

Націократія, як свідчать сучасна політологія важко класифікувати за

належністю до тієї чи іншої політичної системи. Вона поєднує в собі демократичні

елементи, але разом з тим тоталітаризм та авторитаризм. Концепція націократії й по

сьогодні викликає неабиякий дискурс. Особливо цікавим є питання джерел цієї

36 Рибак А. Еволюція поглядів діячів ОУН 1940-1950-х рр. На політичний режим майбутньої Української держави / А. Рибак // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2006. - №17. – С. 118.

37 Там само. – С. 2.

38 Орлик М. Ідея і чин України. – К., 2001. – С. 90-112.

політико-ідеологічної конструкції. А. Рибак у вже згаданій раніше праці39

послідовно відстоює позицією, що поняття «націократії» є самобутнім і знахідною

саме українства. Проте ряд дослідників українського націоналізму, як от Кость

Бондаренко40 схиляється до думки, що політико-ідеологічна система, що її так палко

популяризував М. Сціборський була не що інше, як калька з фашистської держави

корпоративного типу.41

Обидві інтерпретації, як на мене є надзвичайно спрощеними і до певної міри

хибують. Формування поняття націократії не є винаходом і самого Сціборського.

Лише, коли з’явилась потреба виразних ідеологічних і програмових засад,

Сціборський береться за створення «Націократії». Виростає вона не на пустому

місці. Концепцію побудови подібного типу в середині 1930-х рр. виразив Дмитро

Андрієвський.42 Говорити про те, що елементів тоталітарних та авторитарних у

Сціборського не було б правильно. Кость Бондаренко мав рацію, коли говорив, що

українські націоналісти просто не могли лишити поза своїми поглядами досвід тієї

ж фашистської Італії у побудові політико-ідеологічних концепції державності та її

розбудови. Проте чи варто лише на основі цього пропонувати такі надзвичайно

39 Рибак А. Еволюція поглядів діячів ОУН 1940-1950-х років на політичний режим майбутньої української держави // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку: Збірник наукових праць / Інститут народознавства НАН України, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича, Національний університет «Львівська політехніка». – Львів, 2006. – Вип. 17. – С.118-123.

40 К. Бондаренко. Фашизм в Україні. До історії проблеми / Бондаренко К. // Українські варіанти. – 1997. – №2.

41 Там само. – С. 74.

42 Д. Андрієвський. До ідеологічної підготовки організації українських націоналістів // Конгрес українських націоналістів 1929 р. – С. 37.

вузькі узагальнення? Те що Сціборський та інші ідеологи українського націоналізму

захоплюватись фашизмом та його політичними практиками - це не підлягає ніякому

сумніву, проте чи дає це підстави говорити про те, що у побудові політико-

ідеологічних концепції державності вони цілком зреалізовували фашистську

модель? Чи дає це можливість ототожнювати український націоналізм та фашизм на

рівні державотворчих візій? Так чи інакше дане дослідження навряд чи вдасться

“стерилізувати” від ідеологічної складової.

Знаний вітчизняний публіцист Сергій Квіт стверджує, що захоплення

українських націоналістів ідеологією та політичними практиками фашизму було

винятково зацікавленістю до методів мобілізації мас навколо якогось одного

завдання: для українців таким завданням мало стати здобуття державності.43

Ототожнення на рівні окремих дефініцій хибує і не дозволяє в широкій перспективі

розглянути питання. Тож, вважаю за доцільне в даному питанні дистанціюватись від

ідеологічних елементів даного питання і суто зупинитись на теоретичних моделях,

які пропонували ідеологи українського націоналізму.

Еволюція політико-ідеологічних концепцій ОУН відбувається в епоху

драматичних змін в історії Європи, що відбуваються в 20-30-х рр. ХХ ст.: посилення

та досягнення піку масового терору в СРСР, утвердження при владі

праворадикальних політичних режимів фашистів у Італії та націонал-соціалістів у

Німеччині, поширення радикальних правих рухів у країнах Центрально-Східної

Європи, зокрема, в Польщі, руйнування підмурків Версальсько-Вашингтонської

системи, криза демократичних цінностей, наростання передумов для нового

світового протистояння. Все це не могло відкласти відбиток нас ідеологію ОУН та її

політичні стратегії.44

Ідеологи українського націоналізму вбачали в такому стані речей потребу

реалізації елементів тоталітарного режиму у політико-ідеологічних концепціях

української державності, як необхідного елементу забезпечення життєздатності

43 Квіт Сергій. Дмитро Донцов: ідеологічний портрет. Видання друге, виправлене і доповнене. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2013. – С. 157-158.

української нації у роки важких соціально-економічних випробувань. яскравим

вираженням таких тенденцій стала “Націократія” Миколи Сціборського, що була

спробою на основі вивчення передового досвіду європейських країн у сфері

державотворчій та державобудівній, створити такий собі “третій шлях” для

української нації45. Показовим є те, що сам Сціборський розділяв свою концепцію

державотрення з фашистською, тож, говорити про те, що ідеолог ОУН намагався

зреалізовувати досвід фашистів у побудові держави корпоративного типу не

доводиться. Безперечно, Сціборський піддався цим віянням політико-ідеологічних

концепцій фашизму. проте не копіював їх. Підхід до ототожнення на рівні окремих

дефініцій тут хибує.

Сціборський вбачав майбутню Українську державу, як авторитарну,

тоталітарну державу з однопартійною системо, ідеологічною монополією “Вождя

Нації”46. Націократія у Сціборського - “режим панування нації у власній державі, що

здійснюється владою всіх соціяльно-корисних верств, об’єднаних - відповідно до їх

суспільної функції - в представницьких органах державного управління”47 Такий

підхід є явно наслідуванням фашистської корпоративної системи, на чому

наголошує Косить Бондаренко48. Проте автор багато в чому видає бажане за дійсне.

44 Зайцев О. Український інтеґральний націоналізм (1920-1930-ті роки): Нариси інтелектуальної історії. – К.: Критика, 2013. - С.267-268.

45 М. Сціборський. Націократія. Париж, 1935.

46 М. Сціборський. Націократія. Париж, 1935. (Розділ VI)

47 Там само. - С. 84.

Звертаючись до подальших візій Сціборського щодо майбутнього ладу варто

зазначити, що згідно них передбачалось існування національної диктатури, яка буде

не просто тимчасова явищем, а буде продовжуватись і в період існування

державності49. Організованому націоналізму відводилось чинне місце в даному

питанні. Він мав зайняти чільне місце в процесах державотворення , стати

“вартівником і будівничим нації, її провідним авангардом”50, спрямовуючою силою.

Сціборський переконував, що організований націоналізм не набуде ознак

монопартійності, а тим паче, диктатури. Тут, як влучно зазначає Олександр Зайцев,

досить яскраво відображаються подібні тенденції до більшовицьких, оскільки

партія в них мала стати а авангарді робітничого класу і радянського народу, але при

цьому заперечувалась можливість її бюрократизації.51 Тож, на основі цього можна з

таким самим побитом стверджувати про копіювання Сціборським державного ладу

більшовиків. Запозичення риторики, як фашистів, так і більшовиків, на мою думку,

є спробою побудови націоналістами теоретичної моделі державності, що ввібрала б

в себе кращі риси провідних на той час моделей державобудівництва, що

забезпечували їх життєздатність. Сціборський не уникав ототожнення своєї моделі

державності з тоталітаризмом, проте принагідно відзначав, що українська модель

48 Бондаренко. Фашизм в Україні. До історії проблеми / Бондаренко К. // Українські варіанти. – 1997. – №2. - С. 81

49 М. Сціборський. Націократія. Париж, 1935. - С. 114-116.

50 Там само. - с. 114.

51 Зайцев О. Український інтеґральний націоналізм (1920-1930-ті роки): Нариси інтелектуальної історії. – К.: Критика, 2013. - С. 268.

тоталітаризму покликана “не на поглиблення антагонізмів” у суспільному дискурсі,

а до “скріплення внутрішнього зв’язку” й консолідації всіх складових нації навколо

побудови державного апарату. 52

Тотальна націократична концепція Сціборського не лишилась лише на рівні

концепції Сціборського. Вона знайшла відображення в ряді установчих документів

Організації українських націоналістів, зокрема націократична концепція

Сціборського була взята за основу, як форма української державності за рішенням

Другого великого збору ОУН (серпень 1939 р.) та проектом конституції Української

держави (осінь 1939 р.), які проголошували, що “ Україна є суверенною,

авторитарно, тоталітарною, професійно становою державою, що носить назву

Українська Держава”.53

При націократії суб’єктами висування кандидатів у депутати повинні були б

бути лише професійні спілки (синдикати). М. Сціборський, на відміну від Д.

Донцова, не заперечує вибори як такі. «Посли» до Державної Ради , обираються на

основі прямого загального рівного виборчого права шляхом таємного голосування

відносною більшістю голосів виборців даного виборчого округу54. Отже, яскраво

вираженим є певне збереження політичного плюралізму, проте з обмеженням

можливості делегування кандидатів до Державної Ради, яких могли висувати

професійні об’єднання. М.Сціборський так говорив про переваги нової

електоральної політики: «ця система суттєво різниться від зразків і демократії з її

анархічною виборчою боротьбою, і італійського фашизму, що є надто

52 М. Сціборський. Земельне питання. Париж, 1939. С. 22, 93-94.

53 Українська суспільно-політична думка в 20 столітті, т. ІІ, с. 401-402.

54 Сціборський М. Націократія. Париж, 1935 – С. 115-116.

централістичним у формуванні законодавчих установ. Усуваючи боротьбу

виборних партійних клік і запроваджуючи контроль, націократична система ставить

водночас Державну Раду у безпосередній зв’язок із народом, передаючи її

формування, його (народу - Авт.) об’єднаним у синдикатах соціальним групам55

Створення тоталітарної держави в українських націоналістів не було пов’язане

з відкиданням демократії, скоріше воно, подібно до фашистської доктрини56, а

радше з її протиставлянням ліберальним цінностям, які на той час себе цілковито

вичерпали і не могли забезпечувати нормальне функціонування державності в

умовах важливих суспільно-політичних зрушень. Націократична концепція

Сціборського аж ніяк не применшувала роль еліти в державотворчих процесах, не

пропагувала творчого насильства над ініціативною меншістю, що є наріжним

каменем політико-ідеологічної концепції Донцова. Еліті відводилось чільне місце у

творенні держави, проте вона була поставлена у централізовану ієрархію станів, що

мало забезпечити роботу всієї нації у напрямку творення держави.57 Проте побудові

такої, на першої погляд суворої централізованої системи, Сціборський намагався

розробити ряд механізмів, які не дозволили б централізованій владі перетворитись

на диктатуру: саме тому він намагається влити туди ряд елементів демократії, проте

звісно обмежених. Сціборський взагалі критично ставився, як до демократії, так і до

диктатури: демократії рано чи пізно призводить до анархізації суспільного життя і

спекуляцій на цьому ґрунті, фашизм та інші радикальні праві рухи та ідеї надто

централістичні у формуванні законодавчих установ, що призводить до того, що на

55 Там само. – с. 116.

56 Б. Муссоліні. Доктрина фашизму. - Л., - 1937. - С. 10

57 Подоляк М. Суспільний зміст націоналізму // На службі нації. Альманах. Париж, 1938. С. 34.

вершині соціальної піраміди закріплюється певний клас, який починає творити

диктатуру.58 Тож, концепція Костя Бондаренка про те, що українські націоналісти

будувати державу на кшталт фашистської Італії хибує. Дійсно, ідеолог ОУН

захоплювався фашизмом, проте аж ніяк не апологізував. Досить часто стикаємось у

працях щодо українського націоналізму з фразою Сціборського про фашизм: «Ті з

них (народов), що перелякано відвертаються від імперативних заповітів фашизму в

силу своєї сліпої, безкритичної привязаности до наркозу демо-соціялістичних

забобонів про “мир, злагоду, благоденствіє” та інтернаціонали, – ті з них ніколи не

матимуть дійсного миру й свободи. Призначення таких народів – бути погноєм для

інших!».59 Ті хто вбачають тут елементи апологетики фашизму та заклики до

потреби нехтування демократичними цінностями, впевнений, є надзвичайно

упередженими. Політики-ідеологічні пошуки Сціборського не могли не зацікавити

його досвідом італійських фашистів, проте це було виключно захоплення моделлю

державного ладу, засобами залучення широких мас населення до служіння

інтересам держави. Знаний український історик Іван Патриляк влучно зазначив, що

у 30-40-х роках XX століття диктатура і етнічна нетерпимість була цілком звичним

явищем у тогочасній Європі, тоді “білими воронами” на політичній карті світу

виглядали не диктаторські й расистські режими, а демократичні режими.60

«Націократія» Сціборського, можливо в дечому і вбирає в себе організацію

фашистської Італії, проте автор відводить окрему нішу «націократії» поряд з

іншими формами політичного устрою. «Націократія» Сціборського – це спроба на

58 Сціборський М. Націократія. Париж, 1935 – С. 115-116.

59 Там само. – С. 58.

60 Патриляк І. Державне будівництво в планах ОУН (травень 1941 року) / І. Патриляк // Київська старовина. – 2003. – № 2. – С. 91.

основі вивчення передового досвіду державотворення, відшукати «третій шлях» для

української нації у побудові власної державності, державності без тотальної

диктатури і хаосу.

Чільне місце у ґенезі української політичної думки цього періоду займає

постать Дмитра Донцова. Дмитро Донцов ставить у центр уваги не політичну

модель незалежної української держави, а шлях до неї.61 Ідеї Донцова практично не

мали якоїсь логічної завершеності. Його теорії будувались на публіцистичних

посилах і були далекі від формування конструктивної політичної програми.62Якщо

Донцову з його радикальними ідеями та закликами знайшов підтримку серед

націоналістично настроєної молоді, то старе крило націоналістів в еміграції

несхвально поставилось до концепцій, що їх висунув Донцов. Все ледь не дійшло до

публічного дискурсу, проте еміграційне крило вирішило, що це радше зашкодить

ситуації, зіграє на руку противника.

Для Д.Донцова «Земля» це — «щось, що має служити цілям вищим, таким, як

слава, експансія, Бог, мораль і добро наступних поколінь», це не «ставок, млинок і

вишневенький садок, лише отчизна, вкрита славою її оборонців».63 На відміну від

Сціборського Донцов не використовував у власних політико-ідеологічних

концепціях конституційних формул. Донцов спирався передовсім на ідейно

політичні формули. Тож, у Донцова Українська держава розглядається в кількох

аспектах – як об’єкту геополітичному та психологічному (Україна – Вітчизна).

61 Квіт Сергій. Дмитро Донцов: ідеологічний портрет. Видання друге, виправлене і доповнене. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2013. – С. 159.

62 Георгій Касьянов. До питання про ідеологію Організації українських націоналістів . / Г.. Касьянов // http://www.istpravda.com.ua/research/2012/01/16/55531/.

63 Донцов Д. Твори / Д. Донцов. – Т. 1. Геополітичні та ідеологічні праці. – Львів: Кальварія, 2001– С. 242.

Хоча Донцов був таки досить «антиквартною» постаттю в тогочасній

політичній думці. Пройшовши еволюцію від соціалізму до крайнього радикального

націоналізму, він все ж лишається надзвичайно вагомою постаттю у цьому періоді і

об’єктом зацікавлення дослідників. Він був активним учасником революційних

подій в Російській імперії, відігравав неабияку роль в подіях Української революції,

став свідком краху української державності в 20- рр. Все це не могло не накласти

відбиток на його державотворчі візії.

На відміну від Сціборського Донцов вбачав майбутнє української державності

у формі – «аристократії за духом». Ідеолог ОУН протиставляє свою ідеолого-

політичну концепцію демократичним цінностям. Проте в цей період такий стан

речей не був новинкою: народи Європи, особливо бездержавні бачили як захитались

підмурки Версальсько-Вашингтонської системи, кризу демократичних цінностей у

світовому співтоваристві. Єдиним виходом із такої ситуації більшість вбачала

звернення до практики тоталітарних та авторитарних режимів тогочасної Європи,

що надзвичайно позитивно впливали на мобілізаційні сили нації і сприяли її

консолідації в роки важких суспільно-політичних потрясінь. «Помилка

демократичної інтелігенції була в тім, що вона думала, що механічно можна

набудувати палаци, парламентарні будівлі і міністерські канцелярії, посадити у них

представників голоти, убраних у відповідні однострої: президента республіки,

послів, сенаторів і думати, що під булавою тих людей, в яких кругозір не виходить

за межі вузького овиду їх буденних інтересів, держава почне жити, дихати і діяти.

Так не сталося. Роблячи з політичного служіння нації, з політичних урядів,

парламентів, церковних амвонів звичайний ґешефт — це робить з національного

життя велику брехню, а з нації — живий труп».64 Подібні мотиви знаходимо

практично у всіх ідеологів ОУН періоду 1939-40-х рр.

Донцов різко виступив проти демократичних принципів побудови держави та

демократичних інститутів, таких як парламентаризм, вибори на основі участі

64 Донцов Д. Дух нашої давнини. Дрогобич, 1991 – С. 318.

багатьох суб’єктів виборчого права, примат інтересів одиниці над інтересами

загалу.

1943 рік став переломним у генезі політико-ідеологічних концепцій української

державності. «Аналіз документів та праць приводить до висновку, що воєнна

дійсність змусила оунівців в Україні відмовитися від багатьох позицій, хоча

цілковито викреслити ідеї довоєнні концепції націоналізму, на яких, фактично,

формувався їхній світогляд, вони не змогли. Всередині ОУН виникли протиріччя

щодо деяких питань. Одначе, віддаймо належне, зовні (в офіційних документах і

публіцистичних працях) це було ледь помітно. Офіційна лінія простежувалася дуже

чітко, і хоча суперечки та дискусії стосовно програмних положень виникали, вони

були не такими гострими, як за кордоном, а тому залишалися малопомітними.65

ОУН пройшовши через лихоліття Другої світової війни пережила

життєвоважливу внутрішню парадигму. «Резолюція членів ОУН» (1949 р.) біла

дійсно революційним документом для організації, оскільки тут ми чиневперше

спостерігаємо відмову від монапартійності, якій Донцов і Сціборський відводили

чільне місце у своїх політико-ідеологічних структурах. ОУН відмовилася від

концепції, що вона є єдиним законним репрезентатором інтересів місцевого

українського населення.66 ОУН відмовляється від свого монопольного становища на

території України і дозволяє розпочати перехід організації на демократичну

програму.

65 Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. — Львів, 2007. — Збірник 10: До 100-річчя від дня народження Романа Шухевича. — С. 307

66 Про уточнення і доповнення до програмових постанов Третього Надзвичайного Великого Збору ОУН (червень, 1950 р.) // ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференції та інших документів з боротьби 1929-1955: Збірка документів. – Б.м., 1955. – С.142-153

1946 року очільник радикального крила ОУН Степан Бандера напише: «В

державній організації народу повинна бути політична диференціація і вільний

розвиток політичних угруповань та здорова конкуренція між ними».67

Подальша еволюція ОУН, що особливо стосується саме ОУН(м) пов’язана із

іменем О. Бойдуника. Саме він критично оцінив «націократію» Сціборського. Це

була несмілива, можливо трохи по дитячому нерішуча спроба відмовитися від

тоталітарної суті ОУН. Звісно зберігались такі елементи, як становий поділ

суспільства, пріоритет більшості над інтересами меншості, проте водночас постало

питання політичного плюралізму, визначення місця прав і свобод людини у

націоналістичній доктрині державотворення.68 Ця концепція відіграла неабияку роль

в зміні обличчя ОУН: вона лягла в основу програми ОУН 1947 року та була

закріплена Ідеологічною конференцією 1948 року.69

Отже, український націоналізм відіграв чільне місце в розвитку вітчизняної

політичної думки. Переживши ряд парадигм український націоналізм врешті решт

від націонал-самостійництва через стадію «повороту праворуч» значної частини

представників української політичної думки зумів знайти правильний шлях, шлях

демократичних ліберальних цінностей, плюралізму, дотримання прав і свобод

людини та громадянина. Політико-ідеологічні концепції української державності

українських мислителів-універсалів є невичерпним досвідом державного

67 Бандера С. До проблеми політичної консолідації // Перспективи української революції: Збірка творів. – Дрогобич, 1998. – С. 28.

68 Касьянов Г. До питання ідеології ОУН: аналітичний огляд. – К., 2003. – С. 41.

69 Рибак А. Еволюція поглядів діячів ОУН 1940-1950-х рр. На політичний режим майбутньої Української держави / А. Рибак // Українська національна ідея: реалії та перспективи розвитку. – 2006. - №17. – С. 122.

будівництва, хай навіть і теоретичного, проте такого потрібного для розуміння як і

куди має рухатися сучасна Українська держава.

ЛІТЕРАТУРА

1. Андрієвський Д. До ідеологічної підготовки організації українських

націоналістів // Конгрес українських націоналістів 1929 р. – С. 37.

2. Бандера С. До проблеми політичної консолідації // Перспективи української

революції: Збірка творів. – Дрогобич, 1998. – С. 28.

3. Бондаренко К. Фашизм в Україні. До історії проблеми / Бондаренко К. //

Українські варіанти. – 1997. – №2.

4. Гриньов В. Б. Нова Україна: якою я її бачу. К.,1995, с.64.

5. Гордієнко М.Г. Концепція політичної еліти В.Липинського як фактор

національно-державної ідентичності України // Нова політика. - 1998. - № 2. - С. 44,

46-48.

6. Донцов Д. Твори / Д. Донцов. – Т. 1. Геополітичні та ідеологічні праці. –

Львів: Кальварія, 2001– С. 242.

7. Донцов Д. Дух нашої давнини. Дрогобич, 1991 – С. 318.

8. Донцов Д. Націоналізм. — Лондон; Торонто: Українська видавнича спілка,

1966. С. 113-114.

9. Зайцев О. Український інтеґральний націоналізм (1920-1930-ті роки): Нариси

інтелектуальної історії. – К.: Критика, 2013. - С.267-268.

10. Касьянов Г. До питання про ідеологію Організації українських

націоналістів . / Г. Касьянов //

http://www.istpravda.com.ua/research/2012/01/16/55531/.

11. Касьянов Г. До питання ідеології ОУН: аналітичний огляд. – К., 2003. – С.

41.

12. Квіт С. Дмитро Донцов: ідеологічний портрет. Видання друге, виправлене і

доповнене. – Львів: Галицька видавнича спілка, 2013. – С. 159.

13. Кухта Б.Л.. З історії української політичної думки: [Текст лекцій:

Навчальний посібник] .-К.: Генеза. - 1994. С. 386

14. Липинський В’ячеслав. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна:

Студії / В’ячеслав Липинський. – К., Філадельфія, 1994. – Т. 1. - С. 85-88.

15. Липинський В. Релігія і церква в історії України. — Філадельфія, 1925. —

С.8.

16. Липинський В. Україна на переломі. 1657 – 1659. – Відень, 1920. – С. 24.

17. Липинський В. Покликання «варягів» чи організація хліборобів. Кілька уваг

з приводу статті Є. Х. Чикаленка «Де вихід?» — Нью-Йорк: Булава, 1954. С. 28.

18. Липинський В. Хам і Яфет. З приводу десятих роковин 16/29 квітня 1928

р. // Сучасність. — 1992. — № 6. — С. 64.

19. Липинський В. Листи до братів-хліборобів / В. Липинський. – Нью-Йорк:

Булава, 1954. – 470 с.

20. Мірчук П. Микола Міхновський. Апостол української державності.

Філадельфія. 1960. С. 17.

21. Міхновський М. Самостійна Україна. – К.: Діокор, 2002. С.13

22. Міхновський М. Націоналізм – всесвітня сила. Див. в книзі: Націоналізм.

Антологія.К.,2000, с.159

23. Муссоліні Б. Доктрина фашизму. - Л., - 1937. - С. 10.

24. Орлик М. Ідея і чин України. – К., 2001. – С. 90-112.

25. Патриляк І. Державне будівництво в планах ОУН (травень 1941 року) / І.

Патриляк // Київська старовина. – 2003. – № 2. – С. 91.

26. Повне зібрання творів, архів, студії / В. К. Липинський ; голов. ред. Я.

Пеленський ; Східноєвроп. дослід. ін-т ім. В. К. Липинського (США), Ін-т європ.

дослідж. НАН України. - К. : Смолоскип2003. - ISBN 966-7332-90-X. Т. 1 :

Листування. (А - Ж) / ред. Р. Залуцький, Х. Пеленська. - [Б. м.] : [б.в.], 2003. - 51-53

с.

27. Подоляк М. Суспільний зміст націоналізму // На службі нації. Альманах.

Париж, 1938. С. 34.

28. Поташник Я. Романтик української ідеї // Поташник Я. /

http://www.galslovo.if.ua/index_old.php?st=2316.

29. Про уточнення і доповнення до програмових постанов Третього

Надзвичайного Великого Збору ОУН (червень, 1950 р.) // ОУН у світлі постанов

Великих Зборів, Конференції та інших документів з боротьби 1929-1955: Збірка

документів. – Б.м., 1955. – С.142-153

30. Сверстюк Є. Залізні стовпи В'ячеслава Липинського // Липинський

В'ячеслав. Історико-політологічна спадщина і сучасна Україна: Твори. Архів.

Студії / Т.1 — Київ-Філадельфія, 1994. С. 86-88.

31. Щокін Г. Основне наше завдання — захист і розвиток Української нації //

ПЕРСОНАЛ. — 2006. — № 3.

32. Реєнт О.П. Україна в імперську добу (XIX - початок XX) / О.П. Реєнт.

Інститут історії НАН України. – К., 2003. – С. 7.

33. Рибак А. Еволюція поглядів діячів ОУН 1940-1950-х років на політичний

режим майбутньої української держави // Українська національна ідея: реалії та

перспективи розвитку: Збірник наукових праць / Інститут народознавства НАН

України, Інститут українознавства ім. І.Крип’якевича, Національний університет

«Львівська політехніка». – Львів, 2006. – Вип. 17. – С.118-123.

34. Сціборський М. Земельне питання. Париж, 1939. С. 22, 93-94.

35. Сціборський М. Націократія. Париж, 1935 – С. 114-116.

36. Таран С. Державотворення Миколи Сціборського // ОУН: минуле і

майбуття. — К., 1993.

37. Українська суспільно-політична думка в 20 столітті, т. ІІ, с. 401-402.

38. Український визвольний рух / Центр досліджень визвольного руху, Інститут

українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. — Львів, 2007. — Збірник 10: До

100-річчя від дня народження Романа Шухевича. — С. 307

39. Шаповал М. Загальна соціологія. - К., 1996. - С. 156.