ПРОСТО ГАЗЕТА25 листопада 2015, №4

Коли морок опустився на Францію

QUAND? Був вечір п’ятниці. Знаєте,

такий собі традиційний вечір п’ятниці у Франції. Паби, бари, кафе, ресторани. Усе було в на-шому розпорядженні. Хоча ні, пам’ятаю, що щось у тому вечорі було незвичне. Було якось про-холодніше, ніж зазвичай. А, мож-ливо, мені просто здалося. У вас було колись таке відчуття, що коли ви прокручуєте якийсь страш-ний момент свого життя знову й знову, то з’являються якісь нові деталі? Ніби, ви пам’ятаєте те, чого не було. От і зі мною так. Це був просто вечір. Ніби, такий, як і всі вечори п’ятниці, що я прово-див зі своїми друзями. Нас було п’ятеро: Марін, Люк, Ів, Захарій і я. Ми були щасливі, що закін-чився важкий трудовий тиждень. Декілька келихів гарного дорого-го алкоголю мали б зняти стрес. Планували піти у зовсім інше міс-це, на іншій вулиці. Але ж якийсь чорт підштовхнув нас піти саме до бару «Le Carillon» (з франц. – «передзвін») і так сталося, що він опинився серед тих закладів, на підлозі яких пролилася людська кров. Ми з друзями зайшли до бару десь о дев’ятій годині, а через півгодини вже почалися постріли.

L’Hexagone Поранено, але не вбито

Сьогодні в номері

топ-матеріал

стор. 2

стор. 2

OÙ?

Ви знаєте, настільки францу-зи люблять посиденьки в барах з друзями? Ця атмосфера, це вино, ці розмови. За це ми всі так лю-били «Le Carillon». Туди заходиш – і почуваєшся, ніби, вдома. Он за тим столиком сидять твої зна-йомі, он за стійкою – твій товариш бармен, якому ти лишив на чай всі гроші, коли приходив пожалітися на розрив із коханою. Там завжди тьмяне світло. Ми з друзями жар-тували, що це для того, аби коли ти сильно нап’єшся, не було надто боляче очам дивитися на світло. Там старі дивани. Одного разу між подушками одного дивану я знай-шов записку з 2007 року від якось хлопця. Він написав послання май-бутньому відвідувачу «Le Carillon». Я навіть приблизно пам’ятаю, що було у тій записці: «Чуваче, бар – класний, а я - п’яний. І ти повесе-лись тут на повну». До чого це я? Ви уявляєте, скільки знадобиться часу, аби повернути ту затишну атмосферу, яка колись панувала у цьому барі? Кожного разу, як люди сідатимуть собі за столики, замов-лятимуть каву, невже знайдеться та людина, яка навіть через десять років не згадає, що за жахіття тут сталося? Продовження на стор. 2

«Найбільше моє бажання – змушувати людей

думати»

Чому це сталося з моєю країною? Адріен Бессу, ніби, мимоволі додавав це запитан-ня до кожної своєї думки. Він зустрівся зі страшним ворогом людства - тероризмом на порозі свого улюбленого бару 13 листопада і готовий про це розповісти. Вже про-жито півтора тижні після кривавої п’ятниці в Парижі, а француз досі не може зрозу-міти, чому його улюблений L`Hexagone (так називають країну жителі) тієї ночі тру-сило та лихоманило з волі людей, погляди яких, йому чужі та по-звірячому жорстокі.

«Сколаршипи» за кордономЯк нараховуються стипендії у європейських вишах

Українці борються з байдужістюЩо робити, коли трагедії перетворюються на статистику

стор. 3

Операція «У»Укрупнення ВНЗ: чому і навіщо стор. 4

ТОП-5 хештегів: найпопулярніше у соцмережахСкорбота за жертвами в Парижі, Крим без світла та котики-спецназівці в свіжій підбірці інтернет-трендів

ТОП-5 хештегів: найпопулярніше у соцмережах

Коли морок опустився на Францію топ-матеріал

доброго не приводять. Я так аналізував лише з тих бойовиків, що колись дивив-ся, адже у той момент був упевнений, що це пограбування і нас беруть у заручники.

QUI? Я лежав обличчям до підлоги, закривши

інстинктивно голову руками. Боявся під-няти голову, коли почув, як хтось заходить до бару. Під ногами цієї людини тріскотіло скло з розбитого вікна. Пролунала ще чере-да пострілів. Люди знову почали кричати. Хто – від болю, хто – від страху. Я зовсім не бачив терориста, у що він був одягнений, що було в його очах, коли він вбивав неви-нних людей. Мені важко вихопити з пам’яті той самий момент. Я навіть не пам’ятаю, чи сказав він тоді щось, чи мовчки забрав жит-тя у 15 людей. Завили сирени. Поспішала швидка та поліція. Я подивився на друзів. Вони були неушкоджені. Ми почали допо-магати іншим оговтатися. Деякі люди досі боялися підніматися з підлоги, адже біля них лежали трупи. Трупи людей, з якими вони дві хвилини тому розмовляли за ке-лихом вина. Це були їхні друзі, близькі, родичі. Це були чиїсь брати, сестри, діти, батьки. Все здавалося страшним сном. У цьому не було ніякого сенсу. Взагалі ніякого.

Швидка забрала вбитих та поране-них. Тим, кого лише зачепило уламка-ми скла, обробили рани на місці. Набігли журналісти. Усі просили прокоментувати, розказати. За це й не люблять вашу жур-налістську братію. Мене десять хвилин тому ледь не вбили, у мене перед очи-ма промайнуло усе життя, а преса хоче, аби я про це розказував у ту ж секунду.

POURQUOI? Додому мене довезли друзі з іншого кінця

Парижу. Коли зайшов до квартири, маши-нально увімкнув телевізор. Там розповідали про теракт. Про те, що він був не один, про те, що загинуло більше сотні людей, про те, що Франція сама не своя. Я вимкнув телеві-зор, не міг дивитися, не міг слухати. Усю ніч соціальні мережі лихоманило від безкінеч-ного потоку інформації. Люди розшукували

своїх друзів та родичів. Останнє, що зробив перед сном – поставив позначку «I am safe» на сторінці у Facebook, бо знайомі розривали телефон, допитуючись, що зі мною сталося.

Я думав, що наступного ранку людей на вулицях не буде зовсім. Думав, що вони побояться виходити після того, що сталося. Але ні. На вулиці побачив бага-то людей із плакатами «Ми не боїмося!»

Чому? Чому і навіщо? Вбивати людей, які не мають жодного відношення до полі-тики? Аби вказати самим політикам Франції на їхні помилки? Я думаю, що у цьому ви-падку роботу над помилками ніяк не зро-биш. Уже нічого не можна виправити. Ця страшна ситуація згуртувала Францію, але показала, що ми не можемо тримати усе під контролем. Ми не боїмося, ми просто не ро-зуміємо. Чому це сталося із нашою країною? Чому це вже, ніби, постійно трапляється із нашою країною? Французи вдячні світо-ві за таку підтримку та співчуття. Знати, що ми не одні дуже важливо. L`Hexagone поранено, але не вбито. Ми не боїмося.

Олена Бондаренко

Два минулі тижні ви-дались багатими на по-дії та реакцію на них у всьому світі. Відстежу-ючи тренди у Твіттері, або дописи у Фейсбуці, було досить складно бодай на хвилину ві-дірватися від екрана свого гаджета. Про що саме гомоніли соціаль-ні мережі розкажемо у нашому дайджесті.

#prayforParisБезсумнівно найбільш резо-

нансною та обговорюваною по-дією став теракт у Парижі. В ході терористичного акту, що відбувся увечері 13 листопада, загинуло щонайменше 129 осіб. Відповідальність за скоєне взя-ла на себе «Ісламська держава». Наступного дня після теракту соціальні мережі рясніли по-стами на підтримку французів. Мережа Фейсбук навіть запропо-нувала користувачам тимчасово розфарбувати профільні фото на знак солідарності з жертвами терактів у Парижі. Сотні тисяч людей підтримали ідею Марка Цукерберга. Але в той же час це викликало багато суперечок. Частину людей обурило те, що користувачі висловлювали спів-чуття лише французьким гро-мадянам, тоді як трагедії у країні Леванту ніхто не помітив. «Став-лячи аватари з французьким прапором, ми акцентуємо увагу, що підтримуємо лише одну кра-їну. Як відомо теракти відбули-ся не лише в Парижі, а й в Бей-

руті. Тоді виникає запитання: життя середньостатистичного француза важливіше за життя ліванця?» - стверджує корис-тувачка мережі Діана Матвіїв.

#ПарасюкСоціальні мережі сколихнуло

відео, на якому нардеп Воло-димир Парасюк вдарив ногою Василя Пісного, замісника на-чальника Головного управління боротьби з корупцією. Інцидент відбувся 19 листопада на засі-данні комітету ВР з протидії ко-рупції. Юзери соціальних мереж по-різному сприйняли поведін-ку народного депутата: частину людей вона обурила, частину надихнула, а деяких навіть роз-смішила. ГПУ вже відкрила кримінальне провадження сто-совно цього інциденту. Втім сам нардеп стверджує, що він не шкодує про скоєне та готовий нести відповідальність. Також він пояснив, що вдарив Пісного через те, що останній принизив його участь в Євромайдані. «Він відсидів у СІЗО за «кришуван-ня» спиртових заводів. Кожен львів’янин прекрасно знає, хто такий Василь Пісний. І він за-раз буде казати, що зробив для Майдану більше? Він навіть там не був. Він приїхав, коли ми хо-вали Небесну сотню», - заявив нардеп представникам ЗМІ.

#Євромайдан21 листопада на центральні

площі вийшли жителі багатьох українських міст, щоб відзначи-ти другу річницю Євромайдану. В українській столиці вечір су-боти завершився зривом кон-церту на Майдані Незалежності. Людей розлютило, що річницю початку Майдану відзначають як свято. Активісти перекинули огорожі, вийшли на сцену і за-

співали Гімн України. Щоб уник-нути сутичок, організатори сту-дентського музичного марафону вирішили перервати виступ, по-відомляє ТСН. Більшість інтер-нет-користувачів підтримали дії активістів, стверджуючи, що нема приводу для святкуван-ня, адже за вбивство Небесної Сотні досі ніхто не покараний.

#КримВ ніч на 22 листопада Крим

залишився без світла. При-чиною став підрив ліній елек-тропередач у Чаплинці, що на Херсонщині. У «Крименерго» повідомили, що наразі півост-рів забезпечений лише 30% електроенергії. Самопрого-лошений прем’єр-міністр АР Крим Сергій Аксьонов заявляє, що це «терористичний акт». У зв’язку з тим, що немає світла, 23 листопада зробили вихідним у Криму. У той же час в соці-альних мережах набувають по-пулярності відео зі «знеструм-леного Криму», а також дописи на кшталт «Крым наш, свет не наш» і «Путин, введи ток».

#BrusselsLockdownБельгія проводить антитеро-

ристичну операцію, у зв’язку з загрозами терактів у столиці. В Брюсселі зачинено метро, а жителям столиці радять не ко-ристуватися громадським тран-спортом та не покидати домівки. Окрім цього, поліція закликала громадян не розповідати в соці-альних мережах про рейди, свід-ками яких, можуть стати вони самі. Тому бельгійці почали пу-блікувати в твіттері котів з хе-штегом #BrusselsLockdown, щоб збити терористів з пантелику.

Оксана Думська

COMMENT? У барі ми вже просиділи півгодини. Об-

говорювали футбол, на який ми не потрапи-ли. Грала Франція з Німеччиною на «Stade de France». Той самий, що став першою мішенню терористів. Так дивно виходить. Ви дивилися фільм «Пункт призначен-ня?». Там людей, яким вдалося уникнути смертельної небезпеки, ця небезпека ло-вила в іншій ситуації. У нас так само ви-йшло. Не пішли на футбол – так пішли до бару. Хочеться якось іронічно осміхнутися.

Надворі почувся постріл за пострілом, автоматна черга. Те, що відбувалося далі словами описати дуже важко. Дуже важко емоції, які змінювалися за частки секунди, передати словами. Але я спробую. На мить – це була тиша. Дві секунди, не більше. Люди завмерли з вилками в руках, з бока-лами, піднесеними, аби сказати тост. Бар-мен саме протирав склянку і в той момент скло скрипнуло від чистоти. Ніби величез-на лавина, на бар обрушився нестримний, відчайдушний крик людей. Спочатку стрі-ляли в тих, хто сидів на літній терасі. Кулі пробили скло. Ніби за чиєюсь командою усі відвідувачі лягли на підлогу. Хоча ні, вони не лягли. Вони впали, притислися до під-логи, вдавилися в неї усім тілом. І ми разом з усіма. На вулиці кричали так, ніби це від-бувалося в пеклі. Усередині бару люди досі не могли зрозуміти, що відбувається. У нас усіх була просто паніка, ми відчували тва-ринний страх, страх за своє життя. У такі моменти ти не думаєш про того, хто десь там, зовні, лежить і кричить від болю, бо його поранила куля терориста. У такий мо-мент людина забуває про всю гуманність, чуйність, доброту. У ній прокидається лише один інстинкт – інстинкт самозбереження.

Пройшло ще декілька секунд. Біля мене на підлозі лежала жінка, яка судом-но ридала, кликала Бога. Можливо, у той момент вона стала атеїсткою, бо Бог таки не прийшов їй на допомогу. Я притиснув указівний палець до губ, показуючи їй, аби вона замовкла. Крики ніколи ні до чого

(продовження)

2

Пам’ять на трагедіїПро безжальне, криваве та безглузде

Ці події сколихнули увесь світ. Здавало-ся б, сьогодні, коли розмови у стилі «це ж XXI століття» видаються навіть архаїч-ними, бо усі більш-менш звикли до ньо-го, подібного статись не мало б, та втім, не мало й статись анексії Криму, війни на Донбасі, падіння літака над Синай-ським півостровом і ще багатьох речей.

Усі щиро співчувають Франції, її втра-там. Європа шукає винуватців, до фран-цузького посольства зносять квіти. А ра-зом із тим, українці помирають на сході. Кожна насильницька смерть – це трагедія, тоді чому ж смерть парижан оплакує весь світ, коли смерть українців залишається в сльозах їхніх матерів і на устах нашого на-роду. Подібне в «XXI столітті» мало б, як мінімум, викликати безліч запитань, на-томість їм не потрібні відповіді. Не хочеть-ся порівнювати ці події, занадто вже вони трагічні та занадто багато часу, за мірка-ми сторінок щоденних газет між ними.

Коли в листопаді 2013 все почалось із роз-гону Євромайдану, у мережі Facebook щодня отримувала десятки повідомлень від дру-зів з інших країн. Колишній однокласник з американської школи написав дуже лако-нічний пост «Please pray for Anna and all the people of Ukraine». Тоді уявлення про події в Україні в них було дуже туманним, таким воно і залишилось, але із новин зникли зо-браження київських вулиць. Сьогодні ледь не кожен у цій самій соцмережі, підтриму-ючи Францію, накладає поверх свого фото прапор європейської держави. Чи надовго?

У мого викладача з історії в США на лі-вому верхньому кутку дошки завжди було написано «Remember 9/11». Він не стирав цей напис ніколи. Просив пам’ятати про трагедію не лише в річницю, а завжди. По-дібне не має повторитись, а для цього по-трібно перш за все пам’ятати. У світі так ба-гато може статись за кілька годин, що вже говорити про кілька років, десятиліть. На зміну одним втратам приходять інші. Не будемо вдаватись у філософію і говорити, що людству варто вчитись на своїх помил-ках. Для цього є дослідники та історики. Ми лишень сподіваємось, що суспільство не буде обмежуватись аватарками та по-стами у соцмережах, коли справа доходить до чогось на кшталт терактів у Парижі.

У цьому номері ми щиро хотіли би біль-ше поговорити про проблеми студентства і довгі черги в поліклініках, бо на фоні останніх подій такі речі не видаються на-стільки катастрофічними. Певне, будь-хто, хто втратив рідних під час терактів у Па-рижі готовий був би вистояти найдовшу чергу та віддати усе що має, аби поверну-ти їх. Ми б із задоволенням написали топ-матеріал про щось життєрадісне, замість того, щоб вирізати з інтерв’ю нестримний потік нецензурних висловлювань, найкри-вавіші описи та зображення, що врізались у пам’ять людині, яка пережила стрілянину в паризькому барі. Хотіли б обговорити фото звичайних котиків, замість тих, що можна знайти за хештегом «BrusselsLockdown».

Але не можемо. Тому поговори-мо про це. Про безжальне, кри-ваве та абсолютно безглузде.

Анна Донець

головний редакторкоментар

Україна дуже бурно відреа-гувала на теракти саме у Па-рижі, у той час, коли в деяких інших, менш відомих кра-їнах, теракти трапляються майже кожен день. Трагічні події в Кенії або той самій Си-рії нас не так вже турбують, бо ми ніби до них звикли. Те-ракт у Парижі дає Україні ще менше шансів на безвізовий режим. Скільки б відповідних законів у Верховній Раді не приймали, на мою думку нам для цього знадобиться ще не менше двух-трьох років. В будь-якому разі, у Європи за-раз багато своїх проблем і без українців. Події у Франції по-казують, що загроза безпеки є, а подібний теракт теори-тично може трапитися також і в якомусь із міст України. Окрім державних заходів без-пеки, самі громадяни мають бути обережними і звертати увагу на ті ж самі безхазяй-ні сумки у громадських міс-цях. Неприємно, що теракт, який трапився в Бейруті у четверг, де загинуло близько 50-ти людей, пройшов повз вуха українців. Однак вже в п’ятницю у всіх соціальних мережах була французька символіка. Існує думка, що це підлабузництво, бо Фран-ція разом із Євросоюзом під-тримує нас і виділяє гроші, а на Ливан нам начхати. Вибо-рочне співчуття: французам співчівуваємо й приносимо квіти до посольства, а на ін-ших ніби не звертаємо уваги.

Підготував Роман Буцев

Микола СпиридоновПолітконсультант, експерт Українського інституту аналізу і менеджменту політики

медіа

3

У бій ідуть лише молоді рецензія

Про сімдесят шості “Голодні ігри”

Останній фільм навіть більше присвяче-ний не повстанню, а гібридній війні і мані-пуляціям суспільством через пропаганду. Організований бунт проти жорстокого ре-жиму, розбомблений шахтарський округ – рідне місто головної героїні, поранені, перечікування бомбардування в укриттях, інформаційна війна ... Нагадує щось? Зви-чайно – українські реалії: майдан і АТО. Навіть слова лідерів бунтівного округу три-надцять нагадують постреволюційну полі-

тичну риторику в Україні. Але не про це.«Голодним іграм» певним чином не

пощастило. Ця сага з’явилася вже після успіху «Сутінків» і досі ніяк не може по-збутися огидного клейма «дівчачий блок-бастер». Але «Голодні ігри» відзначилися більш авторитетним акторським кастингом та високою амбіційністю: ніяких тобі осто-гидлих надприродних істот, що ніяк не можуть вирішити, що вони намагаються поділити, але є гідна антиутопія з висо-кокласно продуманим світовим устроєм, і з зачіпанням вічних проблем соціуму.

Як і очікувалось, фінал кіноепопеї - гран-діозний, навіть дещо непередбачуваний. Фінальну книгу трилогії Сьюзен Коллінз штучно розділили на два фільми(типовий маркетинговий хід Голлівуду), з яких пер-шому дісталася лише розтягнута експо-зиція, а другому – динаміка з розв’язкою.

Увесь масштаб декорацій, вибухи і руй-нування винесені на другий план. Напев-но, ці «Голодні ігри» гарні ще й тим, що в них жанровий і сюжетний антураж зовсім не прикриття для любовних ігор, за якими йдуть у кіно підлітки. Навпаки, лінія ро-мантичного трикутника - допоміжна, вона

маскує найважливіший лейтмотив: як за-лишитися особистістю, якщо ти опиня-єшся в натовпі, і як вижити в ситуації, де умовою виживання стає смерть близьких. Усю кінострічку Кітнісс сконцентрована не на своєму любовному трикутни-ку, а на вбивстві диктатора Сноу.

Ця частина розповідає про бунт, про протест, без якого неможливо дорослішання як соціуму, так і окремої особис-тості. Кітнісс – його втілення, справжній ватажок революції, а не картонний символ, який з неї намагається зробити керів-ництво як влади, так і опозиції. Шляхом жертв і смертей лідери змінюються, але боротьба з сис-темою залишається нагаль-ною необхідністю. Та по-стійне насильство з часом стомлює: тоді почина-єш шукати компроміс.

У фільмі ідеально все, за що можна за-чепитися поглядом, слухом або іншими

відчуттями: візуальні ефекти, саундтреки, акторська гра, насичені емоціями сцени, ди-намізм. Немає нічого зайвого або незрозу-мілого. Весь фільм - логічно вивірене завер-

шення шляху повстання молодої дівчини з «низів». Шляху, якого й ворогові не

побажаєш. Але головна героїня його витримала і не зламалася.

Ложка Голівуду у кінострічці - затягнута кінцівка. Спочатку дивуєшся концептуальній красі сцени, у якій головна героїня у самоті бродить пустельним лісом і полює не на ворогів, а на птицю до вечері: приблизно з такої сце-ни починався і перший фільм. Та на жаль, розумієш, що це не кінець. Попереду обов’язковий голлівудський хеппі-енд на за-

литій сонячними променями галявині, з гарним, але не-

потрібним монологом.

Катерина Буцхрікідзе

Скажи мені «так», і я скажу, що робити експеримент

«У моєму «так»-тижні вмісти-лося кілька звичайних тижнів. Я встигла зробити купу справ! Мої друзі теж зрозуміли, що після на-вчання чи роботи у нас лишаєть-ся мало часу, тож потрібно діяти спонтанно та рішуче», - ділиться одна зі сміливців Софія Дзвінка.

Часом бувають ситуації, коли так хочеться дати пози-тивну відповідь, однак обставини цього зробити не дозволяють. Напри-клад, друзі другий рік по-спіль просять приїхати до них у місто, а ти то «та-кий зайнятий, що навіть немає часу приготувати борщ», то «до стипендії лишилося тільки 50 гри-вень». Можна знайти без-ліч відмовок навіть на те, що ти прагнеш зробити.

«Говорити «ні» навіть складніше, ніж «так». Більше це стосується процесів вихован-ня, себто спілкування батьків з дитиною. Вони часто відмов-ляють без жодного пояснення. Це завжди створює негативний фон та може зачіпати якісь вну-трішні комплекси», - говорить

Нещодавно в український прокат вийшла четверта частина кіно-епопеї «Голодні ігри», у якій геро-їня Дженніфер Лоуренс продовжує протистояти жорстокому режиму. І коли основна тема перших і дру-гих «Ігор» - це виживання в умо-вах тоталітарної держави, третя і четверта частини - готовий план широкомасштабної революції.

Поїхали в Єгипет продавати верб-людів? Якби ви брали участь у Studway_yesweek, то мусили б уже шукати верблюдячу ферму. Люди, які долучилися до цієї гри, повинні були погоджуватися на все протягом тижня. Таким чи-ном редакція «Студвею» урізно-манітнила життя своїх читачів.

психотерапевт Олег Соловей. Порахуйте, скільки разів на день

ви відмовляєте. Не хочете сходити на, здавалося б, цікаву лекцію в університеті, допомогти знайомо-му організувати вечір китайської поезії, поїхати до друга в гості. Більше того, ми говоримо «ні» не тільки іншим, але й собі. Ви по-

обіцяли почати вивчати польську мову, але якось не зовсім хочеть-ся? Вирішили, що ставатимете о 7 ранку, однак сон надто солодкий?

«Моїм улюбленим завданням за весь тиждень було вірити в себе. Цього інколи дуже недо-статньо. Іноді мене не вистачає

на те, аби піднятися з ліжка. Тому корисно було мати підставу на-гадувати собі, що я все-таки це можу», - розповідає «доброво-лець» виклику Марина Дубина.

Говорити «так» - це не тіль-ки челендж чи екстрим, це ще й спосіб боротися з лінню та зі страхом. Як писав у своїй книзі

мільярдер Річард Бренсон – «До біса все! Бери й роби!»

«Ні» - це обмеження. Нам з дитинства вказу-ють, що можна, а що не можна. Окрім соціальних штампів та патерналіз-му, є внутрішні уперед-ження та страхи. Якщо ти відкритий всьому світу та його можливостям, тіль-ки тоді ти по-справжньому вільний», - вважає Тама-ра Істоміна, яка теж екс-периментувала зі згодами.

Наостанок згадаймо матема-тику. «Так» – це чиста визна-ченість, «ні» – чиста невизна-ченість. За теорією вірогідності, між цими двома виборами існує нескінченна кількість рішень.

Людмила Корнієвич

Українці борються з байдужістю суспільство

Що робити, коли трагедії перетворюються на статистикуПро збайдужіння українського суспіль-

ства вже давно з’являлися тривожні дзво-ники. «Розчарування у здатності змінити власні політичні інститути (що показує низька явка на останніх виборах і надзви-чайно низькі рейтинги політиків), суспільна травма в результаті зради Росії, і, на думку багатьох, в’ялої реакції Заходу – усе це ви-кликає відчуття безпомічності, відсутності

зв’язку між власними зусиллями і вірогід-ністю досягнення поставленої мети», - гово-рить асистент кафедри загальної психології КНУ імені Тараса Шевченка Ілля Ягіяєв. – Серед симптомів цього т. зв. синдрому «навченої безпомічності» - апатія, запізні-ла реакція на зовнішні подразники, скон-центрованість на власному стані тощо». Станом на серпень 2014 вже 90% українців страждали на посттравматичний стресо-вий розлад (ПТСР), пов’язаний із подіями у країні – про це повідомляє Zaxid.net з по-силанням на директора Центру кризової інтервенції Тетяну Карп’юк. Як же бороти-ся зі збайдужінням у той час, коли країні потрібна активна громадянська позиція?

До того ж, проблема бачиться по-новому на тлі нещодавніх терактів у Парижі. У суспіль-стві розгорнулася страшна дискусія – луна-ють закиди в «надмірній» підтримці фран-цузів, у той час як у нас на Україні ситуація ще гірша, а люди до того стають байдужими…

«Важливо, аби зовнішня та внутріш-ня ситуація в країні ставала кращою. Та ж сама внутрішньогрупова солідарність (яка зараз є причиною закидів на адресу під-тримуючих Францію) перестане замикати українців у собі, коли мине гостра небезпе-

ка для виживання країни, - пояснює Ілля Ягіяєв. - Однак відсутність загрози - необ-хідна, але недостатня умова для того, аби українське суспільство вилікувалося від хвороб безпомічності, безсмисленості та безпорадності. Якість життя та політичних інститутів грає величезну роль – нідер-ландський психолог Р. Веенховен виокрем-лює три умови для того, аби населення тієї чи іншої країни загалом було щасливим: високий ВВП на душу населення, висока якість роботи уряду та сприймання корупції як майже відсутньої чи незначної. Звісно, Україна, м’яко кажучи, не дуже відповідає цим трьом умовам, однак саме прагнен-ня до них вже дозволить українцям впо-ратися зі своїми хворобливими станами».

Водночас психолог додає, що ситуацію з ПТСР не варто перебільшувати. У країні іде локальна війна та інформаційна агресія, але кількість загиблих не порівняти з Сирією. На неохоплених війною територіях, зага-лом, зберігається нормальне життя, хай і з рядом умовностей. І нехай ситуацію зараз дуже важко спрогнозувати, але все-таки ко-жен з нас може вплинути на неї, боротися з гнітючими суспільними настроями. Експерт називає такі дії: по-перше, варто відокреми-

ти себе від політики. Для цього можна об-межити перегляд новин на телебаченні чи в інтернеті, скажімо, 20 хвилинами на день, а також обмежити обговорення цих проблем із друзями, на роботі, в родинному колі. По-друге, важливо з’ясувати для себе ту сферу життя, що піддається контролю людини. Контролювати Путіна, Порошенка та війну на Донбасі складніше, аніж власне повсяк-денне життя, роботу, сімейні стосунки. Го-ловним принципом є те, щоби робити щось, що можна змінити, але не зважати на те, чого зробити не можна. По-третє, складні ситуації насправді можуть допомогти у ро-зумінні найважливішого в житті. У випадку біди людина може з’ясувати, що смислом її життя насправді є її родина, діти, справа, яку вона робить. В таких умовах звернення уваги на сім’ю, друзів, значущі справи має цілющу силу. «Ці рекомендації схожі із ре-комендаціями мити руки та чистити зуби: вони не можуть вилікувати вже існуючу хворобу, але здатні допомогти уникнути її. Тому якщо людина тривалий почуває себе гірше, ніж зазвичай, варто звернутися по допомогу до кваліфікованого психолога, а іноді до психіатра», - попереджає експерт.

Наталія Будзяк

ПРОСТО ГАЗЕТА25 листопада 2015, №4

Головний редактор - Анна ДонецьТираж - 3 примірникиАдреса редакції - Мельникова 36/1Друк - «Копіцентр», Курська 5Розповсюджується безшкоштовно

Операція «У» освіта

У 2014 році естафету операції «укрупнен-ня» від екс-міністра освіти, науки, молоді і спорту Дмитра Табачника перейняв діючий – Сергій Квіт, прокоментувавши рішення так:

«Сьогодні в країні більше 800 вищих на-вчальних закладів, з яких 250 універси-тетів. Україна не може собі дозволити та-кої кількості вищих навчальних закладів, тому буде відбуватися зменшення їх кіль-кості, зокрема шляхом укрупнення і ство-рення дослідних центрів, але при цьому буде підвищуватися рівень якості освіти».

Цього року укрупнення торкнулося Ки-ївського державного інституту декоратив-но-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука, який хочуть приєднати до Київ-ського університету імені Бориса Грінченка.

Студенти вже більше місяця намагаються вибороти право на існування, як окремий ВНЗ.

«Дуже прикро, вступивши і провчив-шись три з половиною роки в художньо-му ВИШі, на виході отримати диплом педагога. Так само лякає перспектива на залишок терміну навчання втратити час-тину хорошого педагогічного складу.» - обурюється студентка Дар’я Шило.

У 2003 році Інститут Бойчука вже на-магалися насильно приєднати до іншого ВНЗ, однак тоді студентам вдалося від-стояти незалежність навчального закладу.

Попередньою голосною справою було укрупнення у 2013 році найста-рішого і найбільшого ВНЗ області Ужгородського національного універ-ситету (УжНУ), коли під патронатом ке-рівництва Міністерства освіти керівник донедавна маленького та невпливового За-карпатського державного університету Фе-дір Ващук за півроку став ректором УжНУ.

«Ситуація з укрупненням є справді дис-кусійною. Є дві сторони цього питання: теоретична і практична. З одного боку, в Україні справді надто багато ВНЗ, тож ство-рення одного великого з кількох досить непогана ідея. Однак, є і практична сторо-на, по-перше, укрупнюючи ВНЗ необхідно розраховувати на те, що усі спеціальності повинні повністю дублюватися, що інколи є досить проблематично, по-друге, є про-блема з наданням студентам гуртожитків. Як мені раніше повідомили, близько тре-тини студентів, ВНЗ яких укрупнили, не були забезпечені гуртожитками. І, по-третє, є ще особистісний фактор, коли студент не хоче переїжджати, наприклад, зі свого рідного міста в центр. Йому це психологіч-но важко» - коментує переваги і недоліки укрупнення вищих навчальних закладів політконсультант Микола Спиридонов.

Роксолана Лісовська

«Сколаршипи» за кордономріальний стимул не вирішальний.

Великобрита-нія: кредит на

освітуСхожа систе-

ма нарахування стипендій і в бри-танських вишах. «Студент може отримати кредит від держави або від якоїсь при-ватної компанії за умови, що він по-верне заборгова-не», — розповідає Санні Джаїн, який уже вчиться на ма-гістра в Оксфордському університеті. Ви-плата починається лише тоді, коли річний дохід студента перевищує £21,000, а це при-близно 31 тисяча доларів. Крім того, можна взяти додатковий кредит на проживання.

Розмір стипендії залежить і від сімейного доходу: діти з малозабезпечених сімей отри-мують більше. Проте й того не завжди ви-стачає на прожиття. Санні теж на першому курсі отримував матеріальну допомогу від батьків. Студентам з бідних родин деякі виші надають можливість виграти грант – гроші, які не потрібно повертати. Їх може надати держава, благодійний фонд чи приватна компанія. При відборі стипендіата компа-нія з’ясовує, наскільки перспективним і вигідним є його проект. Тільки після цього обговорюється обсяг фінансових витрат.

«Проте все це в теорії, — наголошує Санні, — на практиці ж багато молодих таланови-

.Місячні 36 доларів нашого студента – це щоденний мінімум європейця. Усе ж, що б там не казали, але стипендія значно облег-шує життя українського студента. А яка сис-тема нарахування стипендій в інших краї-нах Європи і чи є чому заздрити? Про це ми поцікавилися в наших закордонних колег.

Німеччина: пошук стипендії «Німецький студент спершу повинен

пройти складний відбір для того, щоб «зна-йти» собі стипендію. Держава її кожному не забезпечує», — про це розповів Павло Шевченко, який навчається в Магдебурзь-кому університеті імені Отто фон Геріке.

У Німеччині розмір стипендії за-лежить від її застосування: 500 євро щомісяця, додаткові 150 євро, якщо студент має сім’ю, та близько 300 євро ви-діляється на необхідні навчальні матеріали.

За словами Павла, рейтинговий принцип не застосовується при нарахуванні стипен-дій. Результати навчання, як правило, на неї не впливають. Більшість стипендій надають політичні партії, церковні спільноти або ве-ликі підприємства, а основний критерій від-бору стипендіата – це соціальна активність, що включає в себе волонтерство, участь у різноманітних конкурсах та проектах.

Деякі університети, проте, нагороджу-ють своїх студентів за академічні успіхи. Факультет Павла, наприклад, щорічно дає фінансовий «подарунок» найуспішнішому студентові. Але гонитви за балами немає, бо більшість не вважає це таким важливим.

Павло робить висновок про те, що для свідомого європейського студента мате-

тих дітей з малозабезпечених сімей прийма-ють рішення не вступати до вишу через високі ціни на навчання. Немає гарантії, що в май-бутньому такий студент зможе заробити до-статньо грошей, щоб віддати державі борг».

Данія: стипендія для всіхОксана Піддубна, яка півроку навча-

лася в Данії, принципом нарахування стипендій у цій країні задоволена, каже, що система дуже проста. За її словами, держава нараховує кожному студенто-ві (обов’язково громадянину Данії) при-близно одну тисячу доларів на місяць.

«Данія – багата країна. Позбавити сти-пендії? Не було таких випадків.. Хіба що коли виженуть з університету», — жартує Оксана. Якщо студент іде на стажування, що вважається частиною навчального про-цесу, то він отримує 11 тисяч крон на мі-сяць, тобто трохи більше 2 тисяч доларів.

Укрупнення ВНЗ: чому і навіщо

освіта

4

Якщо у вас таки прокинулася дещиця заздрості, не бийте на сполох і не поспі-шайте їхати навчатися за кордон. Краї-ни в першу чергу турбуються про те, щоб їхнім громадянам було комфортно, іно-земним студентам доводиться свій «ско-ларшіп» виборювати в умовах сильної конкуренції. Завважте, чи готові до неї.

Валерія Ковтун

На другому тижні кожного місяця в тобі про-кидається дух Хатіко - ти віддано на неї че-каєш. Того дня без кінця переглядаєш по-відомлення – чи є добра звістка? І коли нарешті почуєш знайомий звук меседжу, майже напевне знаєш – прийшла! Студен-ти живуть від стипендії до стипендії, кажуть бюджетники. Хтось заощадливо розраховує витрати на кожен день, дехто діє за прин-ципом «все і відразу»: купує давно омріяну кофтинку або влаштовує «пир на весь мир», а на всі інші 29 днів вмикає економ-режим.

Укрупнення вищих навчальних закладів не на жарт стривожи-ло студентів. Історія з об’єднанням ВИШів почалася ще 2008 року, коли був виданий указ Президента України «Про за-безпечення дальшого розвитку вищої освіти в Україні».

Витяг з Указу Прези-жента України «Про забезпечення даль-шого розвитку вищої освіти в Україні»:«Забезпечити вдо-сконалення про-тягом 2009-2010 років мережі ви-щих навчальних закладів державної і комунальної форм власності, ство-рення укрупне-них регіональних університетів з метою посилення наукової та інноваційної скла-дових їх діяльності»

Як нараховуються стипен-дії у європейських вишах

Літаючі помічники: як дрони роблять світ кращим технології

Безпілотний літальний апарат військового призначення, різновид військового робота - таке визначення дрону дає Вікіпедія. Та й ви, напев-но, вже чули про ці пристрої і, швидше за все, в згадках про якихось вій-ськових діях або збройних операціях. Але насправді дрони багатофунк-ціональні. І ось кілька прикладів того, як вони роблять наш світ кращим.

Транспортування медикаментів і засобів першої допомоги

В умовах природних катастроф або воєн швидка доставка ліків може вряту-вати сотні життів. Компанія Matternet за-ймається створенням системи транспор-тування медикаментів в зони ризику.

Ця система буде призначатися орга-нізаціям, відповідальним за надання першої помощі. В їх розпорядженні зна-ходитимуться власне дрони, зарядні стан-ції і засоби зв’язку. По суті, у цих орга-нізацій з’явиться все, що потрібно для швидкого і простого транспортування лі-ків та інших життєво важливих речовин.

Торік ця система тестувалася групою вчених під час епідемії туберкульозу в Папуа - Новій Гвінеї. У вчених була мож-ливість транспортувати аналізи пацієн-тів у лабораторії в найкоротші терміни.

Покращення системи надання першої допомоги

Випускник з Австрії створив сервіс швид-кої допомоги, заснований на використанні дронів. Як це працює: доктор оснащує без-пілотник необхідними ліками і відправляє на певну ділянку території. Коли в радіусі дії цього безпілотника відбувається ви-клик швидкої допомоги, експерт надсилає

його до потерпілого. Так, швидкість реа-гування становить всього кілька хвилин.

Контроль і захист дикої природиЩе одна річ, яка стала можливою за-

вдяки дронам - захист дикої природи, особливо вимираючих видів. Це досяга-ється за допомогою спостереження за тва-ринами здалеку. На даний момент група вчених в Індонезії вже тестує це на вими-раючому виді мавп. Завдяки беспилотни-кам вони можуть дізнатися і скоригува-ти раціон і спосіб життя ссавців в цілому.

Також минулого року організація OLPejeta Conservancy, що володіє запо-відником в 900000 акрів в Кенії, почала співпрацювати з технологічною компані-єю Airwave. У охоронювану територію були впроваджені дрони щоб виявити неспри-ятливу активність у вигляді браконьєрства.

Допомога при природних катаклізмах

Природні катастрофи завжди забира-ють багато людських життів. Але за допо-могою дронів їх число може зменшитися в кілька разів. Деякі тести, такі як при зем-летрусі на Гаїті, стали яскравим прикла-дом користі безпілотників. Вони можуть стати в нагоді в першу чергу в пошуках живих і доставки засобів першої допомоги.

Розслідування злочинів.

Щоб зробити роз-слідування злочинів легше поліцейські ділянки усього світу починають користу-ватися дронамі. Без-пілотники можуть бути корисними в відверненні загрози або в переслідуван-ні підозрюваного.

Дмитро Демченко