VII Ì²ÆÍÀÐÎÄÍÈÉ ÊÎÍÃÐÅÑ ÓÊÐÀ¯Í²ÑÒ²Â · 2018-07-06 · Повторювані звуки можуть, наприклад, ... Основною метою

1

Національна академія наук УкраїниМіжнародна асоціація україністів

Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського

Інститут мовознавства ім. О. О. ПотебніІнститут української мови

VII Ì²ÆÍÀÐÎÄÍÈÉ ÊÎÍÃÐÅÑ ÓÊÐÀ¯Í²ÑÒ²Â

ÌÎÂÎÇÍÀÂÑÒÂÎ

ЗБІРНИК НАУКОВИХ СТАТЕЙ

ÊÈ¯Â

2012

http://www.mau-nau.org.ua

2

УДК [37:061.3](100=811.161.2)+81’1ББК 71.0+81 М-58

Друкується за рішенням вченої ради Інституту мистецтвознавства,фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України

Головний редактор: Г. Скрипник

Редакційна колегія: Б. Ажнюк, Г. Бондаренко (відп. за випуск), К. Городенська, П. Гриценко, А. Загнітко, Л. Масенко, В. Німчук, Г. Півторак, О. Пономарів, В. Скляренко, О. Ямборко (відп. за випуск)

VII Міжнародний конгрес україністів. Збірник наукових статей. Мовознавство / голов. ред. Г. Скрипник ; НАНУ ; ІМФЕ ім. М. Т. Риль-ського. – К., 2012. – 260 с. ISBN 978-966-02-6378-9

Збірник статей “VII Міжнародний конгрес україністів. Мовознавство” містить мовознавчі доповіді учасників VII Міжнародного конгресу україністів.

Видання розраховане на науковців, викладачів та студентів вищих і середніх спеціальних навчальних закладів, широкого кола шанувальників української словесності.

ISBN 978-966-02-6377-2 (загальний) © IMФE ім. М. Т. Рильського ISBN 978-966-02-6378-9 НАН України

М-58


3

М. Венгренівська(Київ)

РОЗВИТОК ПОРІВНЯЛЬНОЇ СТИЛІСТИКИ ФРАНЦУЗЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ МОВ У

КИЇВСЬКОМУ НАЦІОНАЛЬНОМУ УНІВЕРСИТЕТІ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

Питання порівняльної стилістики французької та україн-ської мов давно розроблялося в Київському національному університеті ім. Т. Шевченка поряд із теоретичними питан-нями французької філології, морфології, синтаксису, лек-сикології (проф. О. О. Андрієвська), історичної лінгвістики (проф. В. Б. Бурбело) тощо. 1966 року українською мовою було захищено писану ж українською мовою дисертацію “Пи-тання перекладу французької художньої літератури україн-ською мовою”, у якій досліджено, зокрема, проблеми відшу-кання стильового ключа оригіналу, вказано, що важливо не лише окреслити “стильовий жест” оригіналу на вузлових ком-позиційних точках, але й визначити характер добору в ньому мовних одиниць: повторюваність чи конкретизація мовних одиниць з того бо ж стилістичного шару лексики, розміщення і порядок цих одиниць, однотипність чи однорідність їхньої сполучуваності. Зауважено, що звукова організація мови є од-ночасно її семантичною та синтаксичною організацією, тому перекладач має відшуковувати не лише лексичні, а й фоне-тичні відповідники, відтворюючи також “звуковий жест” ори-гіналу. Повторювані звуки можуть, наприклад, групуватися довкола якоїсь однієї ознаки предмету, підкреслюючи її, ви-діляючи з ряду інших як особливо характерну, тобто роблячи її “означувальною” стосовно всього поняття [напр.: 1) Qu’il meurt! Qu’on le broie et l’écrase et l’efface! (V. Hugo) – І зва-


4

лім, і здавім, і котрім його з землі; 2) Crapauds, croupissant, accroupis que le croup vous étouffe. (R. Rolland) – Жаби змор-щені, жаби скорчені, хай вас корчі похоронять].

Таким чином, ієрархія стильових шарів лексики у фран-цузькій та українській мовах різна: в українській мові вона більш диференційована в лексиці, у французькій – в синтак-сисі, звідси й розходження й пошуки еквівалентних “замін-ників” стилю твору загалом, широким планом, як, наприклад, переклади М. Рильського творів французького класицизму ХVІІ ст. (Корнеля, Расіна, Буало). Докладно проаналізовано й переклади М. Рильського “Сірано де Бельжерак” Е. Роста-на, творів В. Гюго, перекладів інших видатних українських перекладачів, зокрема І. Франка (досліджуються також його теоретичні міркування про художній переклад) та ін. Зро-блено висновки, що при порівнянні оригіналу художнього твору і його перекладу, вони, будучи своєрідними “поетични-ми моделями”, можуть розглядатися як інваріанти, причому кожна з порівнюваних мов як система також приймається за інваріант, таким бо ж буде й кожний рівень цієї системи в цій ситуації, тобто елементи, які за звичайного лінгвістичного аналізу в межах однієї мови належать до “динамічного синте-зу”, з точки зору міжмовних переказів при перекладі можуть виявитися елементами “статичного синтаксису”, взяті як за-стиглі зрізи того чи іншого мовленнєвого рівня, які прийма-ються за “синтагми змісту”, диференційовані всередині них, але синтаксично (за об’єднуючою їх функцією) і семантично (за об’єднавчим поняттям) зв’язані в одну смислову одиницю, причому спосіб перекладу останніх суворо узгоджений з тим: у рівно- чи нерівнозалежному зв’язку перебувають ці елемен-ти між собою у міжмовних переказах.

Зауважимо, що виявлені тенденції до відхилень у перекла-ді діють у точках найбільших розходжень обох мовних сис-тем, зовсім не випадкових, а як виявлення закону урівноважу-вання усієї системи стилістичних засобів художнього твору в допустимих межах, прагнення різних форм твору до змістової і структурної завершеності. Як основні джерела відхилень від оригіналу при перекладі визначено невідповідність мовних оболонок оригіналу й перекладу, яка виражається у невід-


5

кладності: А) морфологічних форм словосполучень; Б) не-співпадіння синтаксичних меж та структур речень; В) не-співпадіння смислового обсягу слів (valeur), що викликає неспівпадаючі ряди асоціацій звукових, смислових, образних; Г) різної ієрархії стильових шарів в обох мовах, що пов’язане не лише з характером мовної системи, а й з життям народу, в ній відображеним. Підкреслено, що специфічна особ ливість літературного твору – це взаємопроникнення плану змісту і плану вираження, його багатомірна, а не лінійна протяжність, наявність в ньому прихованих, нерозгорнених смислів і об-разів, потенційно закладених у невичерпній кількості зв’язків і пересічень образних елементів художнього твору. Стосовно природи самого процесу перекладу зауважено необхідність сполучення двох однаково важливих при перекладі моментів: формально-мовного та творчо-естетичного.

Від середини 1970-х років на кафедрі теорії та практики пе-рекладу Київського державного університету ім. Т. Шевченка починає розвиватися новий, ще не розроблюваний на теренах колишнього СРСР напрям – дослідження українського та російського фольклору у французьких перекладах, а також продовжують розроблятися теоретичні проблеми порівняль-ної стилістики французької та української мов на матеріалі перекладів французькою мовою найцікавіших зразків прози та поезії видатних українських авторів Т. Шевченка, І. Фран-ка, Лесі Українки, М. Коцюбинського, М. Рильського, П. Ти-чини, Ю. Яновського, Г. Квітки-Основ’яненка, А. Малишка, А. Голов ка, Ю. Щербака та ін. 1981 року в Київському універ-ситеті ім. Т. Шевченка було захищено дисертацію на здобут-тя ступеня кандидата філологічних наук “Лінгво-стилістичні питання перекладу французькою мовою російської та укра-їнської казки”, мотивуванням обрання об’єкту для аналізу в котрій став вислів В. Виноградова про те, що в казці потен-ційно закладено зерна усіх прозаїчних літературних жанрів. Основною метою роботи був лінгво-стилістичний аналіз пе-рекладу тексту певного типу (на прикладі жанру казки), ви-значення того, в яких мовленнєвих формах казкового тексту виявляється загальножанрова “казковість” у тій чи іншій мо-вах, було встановлено варіантні властивості тих форм, спосо-


6

би їхньої передачі задля збереження жанрових особливостей тексту, вирішено, зокрема, низку спеціальних завдань: до-слідження семантичної структури казкового імені і способів його перекладу, наприклад, було виділено вісім структурно-семантичних груп казкових імен і назв (із ускладненою струк-турою, бо, окрім семи “іменуватися”, вона включає ще й сему “бути казковим”, остання завжди визначена контекстом). За-уважимо, що таке докладне дослідження імен (як закладеного в них предикативністю, так і без неї) і способів відтворення їх у перекладі було здійснено вперше.

Окрім цього, внаслідок дослідження виявлено подвій-ну семантичну структуру мовного знака в казці, що виражає “подвійне поняття”, тобто поєднання реального й казкового в одному слові; визначено роль композиційного повтору як основного фактора створення “казкової” форми, її ритмічної основи; обґрунтовано інваріантність ритмічної основи казки в перекладі; встановлено наявність особливих засобів лек-сичної конкретизації французького слова в казці (лінійні по-рівняння, в тому числі кольорові, контактні приєднувальні повтори тощо). Визначено також межі впливу відтво рюючої системи жанру казки, з одного боку, та актуалізацію в пере-кладі мовних значень, потенційно закладених в системі жан-ру висхідного тексту, – з другого. У своїй концентрованій простоті текст казки виявився дуже складним у мовному плані, таким, що сягає корінням усної народної творчості.


7

І. Вихованець (Київ)

ДІЄСЛІВНО-ІМЕННИКОВИЙ ГРАМАТИЧНИЙ ТИП УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Опрацьовуваний проект нової академічної “Граматики су-часної української літературної мови” в 3-х томах є органіч-ним компонентом національно-мовного життя нашої держа-ви, спрямованим на зміцнення престижу української мови, української науки, української культури. Ця граматика має сприяти розв’язанню багатьох першорядних мовних питань. Вона покликана подати справжній образ рідної мови, ту мовну модель, що стане основою і для системи освіти, і для повноцін-ної українізації всіх сфер життя нашої країни. Створення нової академічної граматики, реалізація такого масштабного проекту не лише відповість на запити суспільства, а й потужно стиму-люватиме розвиток мовознавчої науки, змобілізує найкращі творчі сили українських мовознавців. Отже, пропонована мо-дель академічної граматики постає не в ізольованому вимірі, а органічно поєднаною з державотворчими процесами.

Вадою багатьох україністичних граматичних студій є те, що мовознавці у своїх міркуваннях не зважають на характероло-гічне вирізнення української мови з-поміж інших мов. А без такого вирізнення теоретичні узагальнення про граматичну структуру української мови мають непереконливий характер, позбавлені украй необхідного проникнення у сутність типоло-гічних граматичних характеристик української мови. Своєрід-ність української мови найвиразніше виявляється в зіставленні з іншими мовами, особливо близькоспорідненими. У цій студії йдеться про невіддільне поєднання дієслівності й іменниковос-ті як характерологічної граматичної ознаки української мови, граматичного стрижня, навколо якого об’єднуються морфоло-гічні, синтаксичні і словотвірні явища.

Останнім часом під впливом вербоцентричних теорій – най-частіше в синтаксичних дослідженнях – виразно надають пе-ревагу дієслову над іменником, указують на його визначальну роль у граматичному структуруванні української мови. Вида-


8

ється, зокрема, цікавою думка польської дослідниці Д. Вечо-рек про те, що “сприйманий світ українська мовна свідомість відображає значною мірою за допомогою одієслівлювання. Ді-єслівність, чи то слово, чи то граматична форма, чи синтаксич-на конструкція, визначає типологічний профіль української мови” [9, с. 30]. Порівняймо також міркування В. Матезіуса про дієслівний вияв чеської мови [5, с. 390; 6, с. 478, 479]. У по-передній праці автор також дотримувався думки про загальний типологічний дієслівний “профіль” української мови, проте з іншими його внутрішньоструктурними дієслівними характе-ристиками [1, с. 20, 21]. Подальше заглиблення в типологічну проблематику спонукає, не заперечуючи граматичної дієслів-ності української мови, поєднати з нею (дієслівністю) також іменниковість української мови. Саме визначальна дієслівно-іменникова граматична двокомпонентність створює справжній типологічний образ української мови, пронизує її морфологіч-ну, синтаксичну і словотвірну підсистеми.

Розв’язувати проблему дієслівно-іменникового граматич-ного типу української мови потрібно на тлі класифікації гра-матичних описів залежно від способів репрезентації мови, що дає підстави диференціювати мову-текст (мовленнєву ді-яльність), мову-систему (результат наукового осмислення мови), мову-здібність (потенцію мовця) [4, с. 63, 64]. Нова академічна граматика української мови має бути граматикою функціонально-категорійною, об’єктом якої є передовсім гра-матичні (синтаксичні, морфологічні, словотвірні) одиниці і притаманні їм граматичні категорії з детальним опрацюванням правил їхнього функціонування. Ця граматика відрізняється від граматик іншого типу наскрізною інтерпретацією сукуп-ності синтаксичних, морфологічних і словотвірних категорій у їхніх системних ієрархічних взаємозв’язках і співвідношеннях. У граматичних категоріях найповніше відбито світобачення нашого народу, спосіб об’єднання слів у синтаксичні конструк-ції для вираження думок і почуттів, а також потенціал творен-ня нових слів. Пропонована функціонально-категорійна гра-матика стане першою в Україні багатоаспектною граматикою сучасної української мови, побудованою на засадах усебічної наукової об’єктивності й повноти, вибору продуктивних тео-


9

ретичних ідей, зіпертою на узагальнення всього національного мовознавчого досвіду та сучасних граматичних теорій (генера-тивних, функціональних, когнітивних, асоціативних, комуні-кативних та ін.) у світовій лінгвістиці [2, с. 43].

Розглядаючи дієслівно-іменниковий граматичний тип української мови, не можемо оминути теоретичної проблема-тики частин мови. Сукупність частин мови у своїх внутрішніх межах не становить сукупності тотожних одиниць, утворюючи в українській мові п’ять частиномовних класів – іменник, діє-слово, прикметник, числівник, прислівник – за семантичними, синтаксичними, морфологічними і словотвірними показника-ми. Проте не кожна з цих п’ятьох частин мови наділена відпо-відними диференційними ознаками в максимальному вияві. Упадає у вічі виразна відмежованість іменника і дієслова як центральних частин мови від прикметника, числівника і при-слівника [3, с. 44–47, 217, 218]. Спочатку можна хоча б указати на групування частиномовної категорії прикметників і чис-лівників навколо іменників, а прислівників – навколо дієслів, що є одним із прикметних виявів центральності іменника і ді-єслова. Поділ на іменники й дієслова є найуніверсальнішим протиставленням у системі частин мови. Таке протиставлення реалізоване і в категорійних, і у грамемних показниках. Роз-гляньмо детальніше семантичні, синтаксичні, морфологічні і словотвірні характеристики іменника і дієслова в зіставленні з характеристиками прикметника, числівника і прислівника й на цій основі зробімо узагальнення про характер центральності іменника й дієслова.

За семантикою найвиразніше протиставлені одна одній на-зви предметів і не-предметів (ознак у широкому розумінні). Це протиставлення охоплює іменник, з одного боку, і дієсло-во, прикметник, числівник і прислівник, – з другого. У тако-му плані семантична центральність іменника як єдиного класу слів на позначення предметів виявляється досить показовою. Іменник сам забезпечує протиставлення назв предметів чо-тирьом класам слів, які вказують на різновиди ознаки. Цен-тральність же дієслова випливає з того, що тільки в дієслові зосереджені головні значеннєві різновиди ознаки – дія, процес і стан (з динамічними характеристиками цих ознак). Із трьох


10

зазначених угруповань ознак саме дія всебічно відповідає се-мантиці дієслова як частини мови на позначення динамічної ознаки. У граматичній структурі української мови наявні три частини мови – прикметник, числівник і прислівник, – які спе-ціалізувалися на вираженні статичної ознаки. Статична ознака у структурі речення виявляє такий синтагматичний розподіл: прикметник і числівник закріплені за присубстантивною пози-цією, прислівник – за придієслівною позицією. Через те квалі-фікують виражену прикметником ознаку як ознаку предмета, а виражену прислівником ознаку – як ознаку ознаки. Як бачимо, на трактування семантики прикметника і прислівника вплинув синтаксичний механізм функціонування цих ознакових слів і їхня морфологічна закріпленість за відповідними позиціями у формально-синтаксичній і семантико-синтаксичній структу-рах речення. Це дає підстави вважати, що, по-перше, дієслово, займаючи в реченні центральну позицію і виражаючи дію, про-цес або стан, указує тим самим на первинну функцію ознакових слів, а прикметник і прислівник, поширюючись на периферій-ні позиції речення і виражаючи відповідно ознаку предмета та ознаку ознаки, стосуються вторинних функцій ознакових слів; по-друге, дієслово є центральною частиною мови щодо інших ознакових слів, а прикметник і прислівник являють собою пев-ною мірою синтаксично похідні одиниці.

Ще більшою мірою увиразнюють центральність іменника й дієслова в граматичній структурі української і типологічно близьких до неї мов синтаксичні параметри частин мови. У се-мантично елементарному реченні (тобто реченні, яке склада-ється з одного предиката і зумовлених ним та залежних від нього аргументів) уживаються звичайно дієслово та іменник (або іменники). На цю типову особливість структури речення вказує семантико-синтаксична валентність предиката. Преди-катові (у типовому вияві це дієслово) з семантичного погля-ду не властиво мати нульову валентність (тобто відсутність сполучуваності з назвами предметів – іменниками), тоді як із формально-синтаксичного погляду аргумент-іменник може мати нульове вираження. Наприклад, у сучасній українській мові предикати із семантикою стану природи мають лексичне вираження, а їхні аргументи позбавлені лексичного виражен-


11

ня, тобто мають нульову форму, пор.: Світає; Смеркає; Вечо-ріє; Задощило. Речення з одним предикатом-дієсловом і одним залежним від дієслова аргументом становить найпростіший вияв семантично елементарного речення. Такі речення може формувати тільки предикат стану або процесу. Предикати зі значенням дії іноді сягають максимальної кількості залежних від них аргументів – шести-семи (напр.: Брат привіз маши-ною вантаж бабусі з міста в село через хутір), хоча такі кон-струкції в мовленні використовують рідко. Отже, семантично елементарне речення складається тільки з одного предиката й одного або кількох аргументів, зумовлених валентністю цьо-го предиката. Позицію предиката займає дієслово, а позицію аргумента (аргументів) – іменник. Із семантико-синтаксичного боку дієслово й іменник є необхідними компонентами речення. Також із формально-синтаксичного боку дієслово й іменник є головними членами речення – присудком і підметом. При-кметник, числівник і прислівник, виконуючи роль присудка або підмета і роль синтаксем предикатного чи субстанціаль-ного характеру, синтаксично переходять у дієслово або імен-ник, тобто зазнають часткової (синтаксичної) вербалізації або субстантивації. За семантико-синтаксичними і формально-синтаксичними показниками іменник і дієслово являють собою центральні (основні) частини мови. Головні члени мінімаль-ного з формально-синтаксичного боку речення і синтаксеми семантично елементарного речення передавані дієсловом і іменником. Синтаксичне функціонування дієслова й іменника реалізує їхню семантичну центральність. Прикметник, числів-ник і прислівник як предикатні (ознакові) слова функціону-ють у структурі речення внаслідок зниження рангу предиката, тобто переведення його з центральної позиції в периферійну. Ці периферійні частини мови, виникнувши на ґрунті нейтра-лізації предикативних (дієслівних) ознак, стають своєрідними уточнювачами центральних частин мови – іменника і дієслова, їхніми “супутниками”.

Центральність іменника і дієслова виразно виявляється і в морфологічному плані. Жодна з інших частин мови не наділе-на таким набором морфологічних показників (морфологічних категорій і парадигм), як ці основні частини мови. Іменник


12

морфо логічно членується на дві морфеми – лексичну і релятив-ну (у непохідних іменниках) і, крім того, на суфікси і префікси (у похідних іменниках). Релятивні морфеми (флексії) іменни-ка виражають граматичні категорії відмінка, числа і роду, істот/неістот. Категорія відмінка є суто іменниковою і визначальною для іменників граматичною категорією, грамеми (відмінки) якої передають різні відношення між предметами та явищами позамовної дійсності. Ця семантико-морфолого-синтаксична категорія найбільше з усіх граматичних категорій іменника пов’язана з синтаксичною структурою мови. Категорія числа іменників відображає кількісні характеристики предметів. Рід іменників є важливою класифікаційною граматичною категорі-єю. З усіх іменникових граматичних категорій рід виявляє най-формальніший характер. Річ у тому, що в назвах неістот родо-ва належність слова семантично не вмотивована і спрямована лише у внутрішню формально-граматичну структуру мови, а у назвах істот – здебільшого пов’язана з семантичним розрізнен-ням і мотивована позамовною дійсністю. Ще одна відмінність іменникових граматичних категорій у зіставленні їх із начеб-то тотожними прикметниковими категоріями полягає в тому, що іменникові категорії виявляють самостійний, незалежний характер, а прикметникові, синтаксично залежні від опорних іменників, дублюють і віддзеркалюють граматичні категорії опорних слів, указуючи на синтаксичну залежність від остан-ніх. Зазначені особливості іменника також указують на його центральність у морфологічній системі української мови.

Іменникові чітко в морфологічному плані протиставляється друга основна частина мови – дієслово. Граматичні категорії діє слова – спосіб, час, вид, валентність, особа, рід (у деяких формах), число – по-різному характеризують перебіг дії, про-цесу або стану. Своєрідність дієслова як частини мови переда-ють категорії часу, способу і виду. Їх можна назвати категорія-ми з семантичною домінантою, самостійними, функціонування яких в основному не залежить від зв’язків і відношень з інши-ми словами. Якщо для іменника визначальною, неповторюва-ною в інших частинах мови самостійною категорією виступає відмінок, то для дієслова такими категоріями є взаємопов’язані категорія способу і категорія часу. Їх можна кваліфікувати як


13

загальносинтаксичні категорії, оскільки вони закріплені у сфе-рі синтаксису, характеризуючи основну синтаксичну одиницю (речення) з боку модальності й часу.

Категорії особи, числа і роду не становлять суто дієслівних категорій, хоча їхні морфологічні показники наявні у структурі дієслова. Категорії роду і числа дієслова узгоджуються з кате-горіями роду і числа іменників, подібно до прикметників, тобто їхнє функціонування звичайно спричиняють опорні іменники, але в позиції підмета. Категорія особи за допомогою флексій ре-алізується в дієслові, а семантично наявна і в іменниках (особ-ливо в займенникових іменниках). Через це можна вважати, що категорії роду, числа й особи взаємоперетинаються у двох основних частинах мови – іменникові і дієслові – і в проекції на синтаксичну систему виражають морфологічними засобами тісний зв’язок іменника і дієслова у структурі речення.

Іменникові й дієслову за їхньою морфологічною членова-ністю, наявністю специфічних для них і спільних граматичних категорій протистоїть у граматичній системі української мови прислівник, який вирізняється нейтралізацією іменникових і дієслівних категорій та незмінюваністю. На відміну від при-слівника, іменник і дієслово як центральні частини мови мають розвинену морфологічну структуру, яка закріплює синтаксич-ні і словотвірні можливості цих одиниць. До іменника й дієсло-ва прилягають і периферійні словозмінні частини мови (при-кметник і числівник) з їхньою синтаксичною і морфологічною підпорядкованістю центральним частинам мови.

Потужну ланку граматичного структурування дієслівно-іменникового типу української мови становить також імен-никове і дієслівне словотворення. Тут доречно зазначити, що серед частин мови найбільше слів охоплює іменник, а друге місце після іменника за кількісними вимірами (кількістю слів) посідають дієслова. У словотворенні іменник і дієслово вза-ємодоповнюють одне одного, спеціалізуючись на суфіксально-му словотворенні (іменник) і префіксальному словотворенні (дієслово), а отже, виявляють свою центральність і у слово-твірному плані.

Українська мова входить до мов світу, визначальними ти-пологічними ознаками яких є іменниковість і дієслівність.


14

Вважають, що немає надійного прикладу нашої мови, де б протиставлення іменників і дієслів було неструктурованим, на противагу, наприклад, прикметникам і прислівникам як до-сить часто вирізнюваним, але не універсальним [7, с. 238]. Таке протиставлення реалізоване і в категорійних , і у грамемних ви-явах. Зокрема, грамеми категорій у мовах світу бувають пере-важно іменникові і дієслівні (або “номінанти” і “вербанти”, за термінологією Клода Ажеже) [8]. Незважаючи на входження до мов світу з дієслівно-іменниковою типологічною домінан-тою, українська мова виявляє в цій сукупності мов своєрід-ність граматичного акцентування дієслівності й іменниковості. Укажемо на деякі вияви такого акцентування.

Порівняно з українською мовою в російській частіше трапляється неповний морфологічний перехід в іменники діє-прикметників і прикметників, пор.: укр. завідувач – рос. за-ведующий, укр. командувач – рос. командующий, укр. пожеж-ник – рос. пожарный, укр. пожежня – рос. пожарная, укр. їдальня – рос. столовая, укр. пральня – рос. прачечная, укр. приймальня – рос. приёмная, укр. складник – рос. составля-ющая і составная та ін. Можна стверджувати, що українська мова, так би мовити, більшою мірою власне-іменникова порів-няно з російською. Це виявляється, зокрема, в наявності сімох українських відмінків і шістьох російських і в потужнішому вияві українського іменникового словотворення.

Укажемо на окремі типові особливості українського дієсло-ва. У граматичній системі сучасної української мови закріплено тільки два полюси дієслівних співвідношень категорії стану – активна дія і результативний стан унаслідок виконання актив-ної дії. Передусім потрібно зазначити, що другий компонент співвідношень (форма зі значенням результативного стану) виражає не дію, а стан. У сучасній українській мові, на проти-вагу російській, майже відсутній середній компонент – пасивні дієслівні форми з постфіксом -ся, на позначення теперішнього та інших значень часу, характерні для російської мови. У росій-ській мові особові дієслівні форми з постфіксом -ся вказують на передрезультативний стан, чого не спостерігаємо в україн-ській мові. Замість російських пасивних особових дієслівних форм теперішнього часу з постфіксом -ся в українській мові


15

використовують дієслівні форми активного стану, пор.: рос. Мягкий знак пишется после мягких согласных в конце слова – укр. М’який знак пишемо після м’яких приголосних у кінці слова. Українська мова витворила для вираження значення пасив-ного (результативного) стану пасивні дієприкметники (зде-більшого) доконаного виду, а також недоконаного, коли вони вказують на результативний стан унаслідок виконання багато-кратної дії, напр.: Зараз просіка, як і весь ліс, була затоплена весняною сніговою водою (О. Гончар); Тепер їхні імена знані по-всюдно (П. Загребельний). Продуктивним засобом вираження результативного стану виступають і предикативні віддієприк-метникові форми на -но, -то: “Довкруг обрізано жалі, обтято голосіння” (В. Стус); “Співано чумацьку пісню” (М. Коцю-бинський). Предикативні форми на -но, -то передають значен-ня результативного стану в поєднанні з допоміжним дієсловом бути (збудовано – було збудовано – буде збудовано). Отже, у сучасній українській мові закріплено граматичну опозицію “дія, передавана особовими дієсловами активного стану” – “ре-зультативний стан унаслідок виконання дії”, виражений фор-мами пасивних дієприкметників (переважно) доконаного виду і формами відприкметникових утворень на -но, -то (здебільшо-го) доконаного виду. Це становить одну з її (української мови) характерологічних морфологічних і синтаксичних ознак.

За семантичною окресленістю, центральними формально-синтаксичними і семантико-синтаксичними позиціями в речен-ні, а також розвиненою сукупністю морфологічних категорій і парадигм, потужними словотвірними спроможностями іменни-кові й дієслову належить центральне місце в граматичній струк-турі української мови. Функціонування периферійних частин мови (прикметника, числівника й прислівника) пов’язане з двома основними частинами мови. Вторинний характер при-кметника, числівника і прислівника визначає і синтагматична природа їхньої семантики (“ознаки предмета”, “кількості пред-метів”, “ознаки ознаки”), тобто їхня закріпленість відповідно за приіменниковою і придієслівною позиціями.

Дієслівно-іменниковий граматичний тип української мови відбиває визначальні особливості морфологічної, синтаксич-ної і словотвірної структури сучасної української мови. Тому


16

основ ним завданням авторів нової академічної граматики су-часної української літературної мови є передовсім усебічне до-слідження функціонування дієслів та іменників, динамічних процесів у морфологічній, синтаксичній і словотвірній сферах цих частин мови, вичерпної сукупності граматичних (морфоло-гічних, синтаксичних, словотвірних) категорій у їхніх систем-них взаємозв’язках та ієрархічних співвідношеннях. Специфіку української мови становить морфологічне увиразнення і закрі-плення синтаксичного функціонування іменників і дієслів.

1. Вихованець І. Про одну характерологічну синтаксичну ознаку української мови // Лінгвістичні студії: Зб. наук. праць. – Донецьк, 2000. – Вип. 6. – С. 20–22.

2. Вихованець І. Концепція нової академічної “Граматики сучасної української літературної мови”: У 3 т. // Укр. мова. – 2006. – № 3. – С. 41–47.

3. Вихованець І., Городенська К. Теоретична морфологія україн-ської мови /За ред І. Вихованця. – К., 2004.

4. Загнітко А. Теорія сучасного синтаксису. – Донецьк, 2008. 5. Матезиус В. О необходимости стабильности литературного

языка // Пражский лингвистический кружок: Сб. ст. – М., 1967. – С. 378–393.

6. Матезиус В. Язык и стиль // Пражский лингвистический кру-жок: Сб. ст. – М., 1967. – С. 444–523.

7. Плунгян В. А. Общая морфология: Введение в проблематику. – М., 2000.

8. Hagége C. The language builder: An essay on the human signature in lingustic morphogenesis. – Amsterdam, 1993.

9. Wiеczorek D. Украинский язык: Slavia Romana – Slavia Byzantina. Очерки по глагольности. – Wrocław, 1997.


17

К. Городенська(Київ)

КОНЦЕПЦІЯ МОРФОЛОГІЇ В АКАДЕМІЧНІЙ ГРАМАТИЦІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

В окремому томі академічної граматики заплановано подати опис морфологічної системи та структури сучасної української літературної мови. Він матиме назву “Морфологія”.

Опис ґрунтуватиметься на теоретичних засадах функціо-нальної та категорійної граматики, які уможливлюють ви-різнення з позицій категорійності трьох граматичних підсис-тем – категорійного синтаксису, категорійної морфології та категорійного словотворення. Категорійну морфологію під-порядковано категорійному синтаксисові, бо в її граматичних формах закріплено пункти взаємодії цих двох підсистем грама-тики [2, с. 3].

Із позицій функціонально-категорійної граматики будуть розв’язані центральні питання морфології, а саме: типи морфо-логічних одиниць і морфологічних категорій, їхні функції, час-тини мови як основні морфологічні одиниці, не-частиномовні типи слів (слова-морфеми і слова-речення), принципи класи-фікації частин мови та ін.

Морфологія як частина граматичної будови мови об’єднує два типи морфологічних одиниць: мінімальну морфологічну одиницю, або морфему, і морфологічну одиницю-конструкцію, або морфологічне слово, частину мови, а також морфологічні категорії частин мови та їхні форми.

Морфема як мінімальна морфологічна одиниця охоплює власне морфеми, аналітичні морфеми й слова-морфеми для ви-раження морфологічних і синтаксичних значень. Виокремлен-ня власне морфем уможливлює іманентна граматична ознака слова – морфологічна членованість, тобто його здатність роз-членовуватися в типових виявах на дві мінімальні (далі не членовані) значущі одиниці – корінь, що є носієм лексично-го значення, і афікс, що може бути виразником морфологіч-ного, синтаксичного або словотвірного значення. Афікси, або ж службові морфеми, виступаючи в кінцевій позиції слова, оформляють його, указуючи на відношення між предметами і явищами, що дає підстави кваліфікувати їх як синтетичні мор-


18

феми релятивної семантики (семантики відношень). Типови-ми виразниками релятивної семантики є відмінкові закінчення та закінчення дієслів. За аналогією до синтетичних релятив-них морфем виокремлено аналітичні морфеми, що виражають семантику відношень між різними словами або різними син-таксичними одиницями. До них зараховано прий менники, спо-лучники, частки та зв’язки. Оскільки похідні прийменники, сполучники, частки та зв’язки зберігають тісний зв’язок зі сво-їми вихідними повнозначними словами, що вживаються в су-часній українській літературній мові як виразники відповідних лексичних значень, але функціонально злилися з первинними прийменниками, сполучниками та частками, у томі “Морфо-логія” буде використано точніший термін для їх позначення – слова-морфеми. У них різне функціональне навантаження в семантико-граматичній сфері мови, залежно від нього виділе-но чотири типи слів-морфем: 1) прийменники; 2) сполучники; 3) частки; 4) зв’язки. Прийменники переводять субстантив із синтаксичної субстантивної позиції в позицію прислівника [1, с. 21; 3, с. 330]; сполучники виражають синтаксичні зв’язки та семантико-синтаксичні відношення переважно в межах склад-ного речення [3, с. 346, 347]; частки функціонують у сфері ко-мунікативного синтаксису як засоби вирізнення теми та реми в актуальному членуванні речення та як засоби створення різ-них комунікативних типів речення за метою висловлювання [3, с. 358]; зв’язки переводять іменники, прикметники, числівники та прислівники в діє слівну позицію – формально-синтаксичну позицію присудка двоскладного речення або формально-синтаксичну позицію співвідносного з присудком головно-го члена односкладного речення, пов’язують основну частину складеного присудка з підметом і виражають граматичні зна-чення часу, способу, особи, роду та виду дієслова [3, с. 365].

Поділ слів на частини мови буде виконано на основі гетероген-ної класифікації з такою ієрархією критеріїв: семантичний у трьох вимірах: а) у площині найменування певних об’єктів довкілля; б) у плані лексичного значення; в) в аспекті категорійного значен-ня частини мови; синтаксичний у двобічній інтерпретації, що пе-редбачає виділення компонентів на основі синтаксичних зв’язків та компонентів, які характеризу ються семантико-синтаксичними ознаками, окреслюваними на основі синтаксичних зв’язків; морфо логічний, контрольований синтаксичним рівнем мови, його


19

формально-синтаксичною та семантико-синтаксичними струк-турами, який встановлює сукупність морфологічних категорій і парадигм. Словотвірний критерій буде допоміжним, оскільки він стосується тільки похідних слів [1, с. 13].

Спираючись на ці різнорідні критерії, виокремлюємо чоти-ри незаперечні повнозначні частини мови – іменник, дієсло-во, прикметник та прислівник, причому перші дві формують центр частин мови, прикметник – їхню периферію, прислівник посідає найпериферійніше місце в цьому чотирикомпонент-ному наборі повнозначних частин мови. Таке місце спричи-нене його семантикою, формально-синтаксичною позицією в структурі речення та морфологічними особливостями. На про-тивагу іменникові, дієслову та прикметникові, прислівник не має свого специфічного лексичного значення: він уживається для вираження ознаки іншої ознаки – динамічної дієслівної та статичної прикметникової. У синтагматичній прислівнико-вій позиції вживаються лексичні значення іменника, дієслова, прикметника та числівника, унаслідок чого формуються відно-шення двох ознакових слів [1, с. 185; 3, с. 298–300].

Крім цих двох частиномовних периферійних класів, буде ви-ділено третій, найслабше структурований частиномовний ком-понент – числівник, що ґрунтується переважно на семантично-му критерії – вираженні значення кількості, бо морфологічні категорії роду, числа та відмінка в числівникові або нейтралі-зовано, або модифіковано, а синтаксичні особливості якоюсь мірою трансформовано чи знебарвлено. Специфіка числівника як окремої частини мови виявляється в його квантитативній функції, тобто у вираженні кількісно-предметних відношень позамовної дійсності [3, с. 152, 153].

Займенники не становитимуть окремого частиномовного класу, бо відрізняються лише способом представлення того, що виражають іменники, прикметники, прислівники та числів-ники. Тому вони входять до іменникового, прикметникового, прислівникового та числівникового класів як окремі підкласи, виявляючи свої семантичні та синтаксичні ознаки, тобто як за-йменникові іменники, займенникові прикметники, займенни-кові прислівники та займенникові числівники.

Дієслово як центральний частиномовний клас об’єднує одиниці, які в комплексі виявляють семантичні, синтаксичні та морфологічні ознаки дієслова. У повному наборі їх мають


20

лише дієвідмінювані форми, що дає підстави вважати їх типо-вими (основними) дієслівними лексемами. До них прилягають інфінітив та предикативні форми на -но, -то передусім за сво-єю семантикою та синтаксичним уживанням, оскільки інфі-нітив також виражає дієслівні значення дії, процесу та стану і виконує формально-синтаксичну дієслівну функцію присудка та співвідносного з присудком головного члена односкладного речення, проте не самостійно, а за допомогою аналітичних син-таксичних морфем-зв’язок або допоміжних модальних чи фа-зових дієслів та модальних предикативів, а предикативні фор-ми на -но, -то передають значення результативного стану, яке споріднює їх із семантичним підкласом дієслів на позначення стану, та функціонують тільки у формально-синтаксичній по-зиції головного члена односкладного речення в поєднанні з формами аналітичних синтаксичних морфем-зв’язок. До не-типових дієслівних утворень належать аналітичні дієприкмет-никові форми, що передають результативний стан, виступають у формально-синтаксичній позиції дієслівного присудка, у яку вони потрапляють так само за допомогою аналітичних синтак-сичних морфем-зв’язок. На противагу традиційному поняттю дієслівної лексеми з неї вилучено синтетичні форми дієприк-метників, тому що вони вживаються в присубстантивній пози-ції, що є типовою для прикметника, та дієприслівники, бо вони транспонують дієслівні значення дії та стану в позицію при-слівника, що виконує функцію детермінантного другорядного члена речення [3, с. 222, 223].

Прислівник як окрема повнозначна частина мови неоднорід-ний за своїми семантико-синтаксичними ознаками. Його ядро становлять обставинні прислівники, бо вони передають таку семантику відношень, якої не мають інші частини мови, а саме ті семантико-синтаксичні відношення, якими пов’язані під-рядні детермінантні частини з головною частиною в складно-підрядному реченні. Часткову подібність до обставинних при-слівників виявляє група модальних прислівників, тому що вони так само вживаються у функції детермінантного друго-рядного члена, але відрізняються від них умовами формування та своїми синтаксично зумовленими лексичними значеннями. За синтаксичною й морфологічною ознаками, що є основними для прислівникового класу слів, до обставинних прислівників прилягають дієприслівники, тобто віддієслівні прислівники,


21

що вживаються в позиції детермінантного другорядного чле-на і мають морфологічну безкатегорійність та невідмінюва-ність, оскільки в цій позиції вони нейтралізували власне- та невласне-дієслівні морфологічні категорії, але не досягли ціл-ковитої прислівникової семантико-синтаксичної ізольованос-ті [3, с. 323]. Інший розряд становлять означальні прислівники, що ґрунтуються на вихідних прикметниках, уподібнюючись до них за семантико-синтаксичними особливостями. За набором згаданих різнорідних ознак немає підстав виокремлювати у складі прислівника групу так званих предикативних прислів-ників, передусім тому, що вони виражають семантику стану і вживаються у формально-синтаксичній позиції головного чле-на односкладного безособового речення.

Крім частиномовних класів та слів-морфем, будуть виокрем-лені слова-речення, чи слова, що мають реченнєву, хоч і не-однакову, природу. Це ті слова, які по-різному співвідносяться із судженням як логічною основою речення і виконують кому-нікативну функцію в нерозчленованій формі, тобто не члену-ються ні на головні й другорядні члени на основі синтаксичних зв’язків, ні на семантико-синтаксичні компоненти. Залежно від особливостей вияву реченнєвої природи ці слова-речення поді-лено на три основні типи: 1) вигуки-речення, що опосередкова-но співвідносяться із судженням, бо вони позначають не поза-мовні ситуації, а передають тільки емоції та почуття мовця, що стосуються цих ситуацій; 2) звуконаслідувальні слова-речення, які безпосередньо співвідносяться із судженням і позначають у позамовній дійсності ситуації, пов’язані з відтворенням звуко-вого розмаїття в природі й людському суспільстві; 3) частки-речення, що безпосередньо співвідносяться із судженням, але функціонують як еквіваленти речень.

Одним із важливих завдань, яке поставлено за мету розв’язати в описах частиномовних класів слів, є перегляд й уточнення кількості та характеру їхніх морфологічних кате-горій. Так, зокрема, буде обґрунтовано виділення в іменників чотирьох, замість трьох, морфологічних категорій – відмінка, числа, роду та істот/неістот, до яких прилягає не повністю ви-явлена у власне-іменниках категорія особи, більше властива займенниковим іменникам. Предикатним іменникам властива категорія валентності, транспонована від вихідних дієслів чи предикативних прикметників, але без їхнього суб’єктного ком-


22

понента. До шестикомпонентної системи відмінків іменника та прикметника уведено сьомий – кличний відмінок.

По-новому витлумачено статус категорії ступенів порівнян-ня прикметників та прислівників. Її визначено як міжрівневу, морфолого-синтаксико-словотвірну категорію.

На противагу традиційному підходу, морфологічні катего-рії дієслова буде диференційовано за ознакою семантичної мо-тивованості. Семантично мотивовані, орієнтовані на відобра-ження позамовної дійсності виокремлено у власне-дієслівні, до яких належать категорії часу, способу та виду. Категорії, що не мають семантичної мотивації і зумовлені зв’язками та від-ношеннями з іншими словами, названо невласне-дієслівними, серед яких категорії особи, числа та роду. Традиційно зарахо-вувані до граматичних категорії перехідності/неперехідності та стану належать до міжрівневих – морфолого-словотвірно-синтаксичних. Категорію стану дієслова, що звичайно ґрунту-валася на опозиції реальність/ірреальність дії, тут оперто на опозицію ірреальних значень “гіпотетичність дії, процесу, ста-ну – бажаність дії, процесу, стану”, що дає змогу виокремити, з одного боку, грамему умовного способу, а з другого, – граме-ми наказового, спонукального та бажального способу. Граме-му дійсного способу вилучено зі складу категорії способу, бо вона породжувала парадоксальну позицію категорії часу: вона водно час була і самостійною граматичною категорією дієслова, і несамостійною, бо входила до складу категорії способу, збіга-ючись із грамемою дійсного способу [1, с. 95].

Отже, опис морфологічної системи та структури сучасної української літературної мови спирається на основні засадничі принципи функціональної та категорійної граматики, випра-цьовані І. Вихованцем і його послідовниками за останні два десятиліття. Вони сприятимуть створенню концептуально ці-лісного, послідовного академічного опису граматичної системи цієї мови.

1. Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К., 1988.

2. Вихованець І. Р. Теоретичні засади категорійної граматики україн-ської мови // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського: Зб. наук. праць. – Вінниця, 2000. – Вип. 2. – С. 3–6. – (Сер. “Філологія”).

3. Вихованець І., Городенська К. Теоретична морфологія української мови. – К., 2004.


23

Н. Гуйванюк(Чернівці)

ДОСЛІДЖЕННЯ СИНТАКСИСУ БУКОВИНСЬКИХ ГОВІРОК: СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ

Вивчення діалектного мовлення на Буковині розпочалося наприкінці ХІХ ст. Зокрема, відомості про це знаходимо в лис-туванні українських славістів з чеським мовознавцем Фран-цем Міклошичем, кореспондентами якого були професори Чернівецького університету Г. Онишкевич, О. Калужняцький, С. Смаль-Стоцький і вчителі чернівецьких шкіл [15, с. 1].

З листування довідуємося, що всі вони, на прохання Ф. Мі-клошича, були збирачами діалектного матеріалу. Часто до цієї роботи залучалися учителі та учні чернівецьких гімназій. На-приклад, у листі до Ф. Міклошича учитель гімназії Лев Кири-лович зазначає, що він надіслав ученому 218 місцевих слів [15, с. 17]. Богдан Пюрко передає подібне прохання від Ф. Мікло-шича і письменникові Юрію Федьковичу. Ю. Федькович від-гукнувся на прохання чеського славіста – він почав записувати рідковживані та цікаві слова на його рідній Путильщині, деякі з них супроводжуючи контекстами вживання. Будучи редакто-ром газети “Буковина” (1885–1887), Ю. Федькович неодноразо-во закликав збирати народну творчість, надрукував навіть спеці-альний порадник. У 1886 році на сторінках газети було вміщено спеціальну “Отозву”, де йшлося про те, що до збирання народної творчості приступило товариство “Руська бесіда”: “зо вигляду на велику важність народной словесності для розслідження життя-буття народа, єго гадок, стремлінь, бажань і понятій, єго поглядів на світ і на все єго окружаюче, єго степені культури, а наконець і єго бесіди, як найголовнішої признаки” [15, с. 167]. В “Отозві” та-кож описувалось, як потрібно здійснювати записи: “записуючи їх вірно слово в слово, буква в букву, бо тілько в такім виді мають вони вартість в науці. В цій цілі поручаєм правопис чисто фоне-тичну, котра одна в силі отдати вірно кождий звук” [15, с. 167].

Спеціальних наукових праць з діалектології на той час не було. О. Калужняцький в одному з листів до Ф. Міклошича просить вибачення за те, що, на жаль, не може надіслати своєму вчителеві на його прохання праці з діалектології. “Ні в галузі


24

румунської, ні малоруської мови, – пише він, – не знайшов я чого-небудь, що належало б діалектології або де були б принай-мні матеріали, які можна було б відповідно використати. Спра-ва має такий вигляд, немов у цій місцевості у цьому випадку майже всі без винятку сподіваються, що хтось інший зробить цю роботу повністю! Місцевих жителів навіть не можна якось навчити виконати таке відносно легке завдання як збирання мовних зворотів або запис кількох казок зі всіма нюансами, які притаманні тій або іншій околиці. Хоч вони обіцяють все, але, як правило, не дотримують слова ні в чому” [15, с. 208, 209]. На деякі особливості буковинських говірок Омелян Калужняць-кий вказав у своїй праці “Рутенська мова і література”.

Степан Смаль-Стоцький, який від 1885 року очолював кафе-дру руської мови та літератури в Чернівецькому університеті, у листі до Ф. Міклошича від 19 травня 1886 року написав, що він організував “цілу групу людей для збирання народних пісень і народних оповідань на Буковині, дбаючи особливо про те, щоб вони були у фонетичному відношенні абсолютно точно переда-ні, з чого могла б пізніше вирости діалектологічна студія” [15, c. 351]. Проте в період Першої світової війни (1914–1918), а згодом під час окупації краю Румунією (1918–1940), коли ка-федру української мови Чернівецького університету було за-крито, наукові студії в цій галузі не проводилися взагалі.

Ґрунтовне вивчення буковинської говірки розпочало-ся лише з вересня 1947 року, коли завідувачем кафедри став Олексій Нилович Савченко. На республіканській діалектоло-гічній нараді в Києві в 1948 році, у якій він брав участь, було представлено на обговорення програму збирання діалектоло-гічних матеріалів. О. Савченко організував серйозну наукову роботу з вивчення говорів Північної Буковини та складання діалектологічного атласу української мови. До активної робо-ти зі збирання говіркового матеріалу залучалися викладачі й аспіранти. Під керівництвом О. Савченка в 1961 році захисти-ла кандидатську дисертацію “Лексика буковинських говірок” Валентина Адольфівна Прокопенко. Активним учасником діалектологічних нарад був також Іван Григорович Чередни-ченко. Ще в 1948 році, працюючи у Львівському університе-ті, він розробив питання з лексики та фразеології для збиран-ня діалектологічного матеріалу західноукраїнських говорів.


25

У 1957 році в Чернівцях І. Чередниченко склав спеціальну “Програму-питальник для збирання матеріалів до обласного словника буковинських говорів” [26]. З цього часу розпоча-лося серйозне наукове дослідження говірок Буковини. Орга-нізовувалися діалектологічні експедиції, студенти виконували дипломні роботи на матеріалах буковинських говірок. За роки роботи в Чернівецькому університеті (1955–1963) І. Чередни-ченко написав свої ґрунтовні праці “Складнопідрядні речення в сучасній українській мові” (1959) та “Нариси з загальної сти-лістики” (1962). У 1957 році він уклав спеціальну програму-питальник для збору матеріалів до словника буковинських го-вірок, залучивши до цієї роботи багатьох викладачів кафедри української мови, аспірантів і студентів.

Ця робота тривала й після того, як у 1963 році І. Чередни-ченко покинув Чернівці, а кафедру очолив проф. Слинько. Над дослідженням буковинської говірки тоді працювали до-центи Ю. Карпенко, М. Леонова, В. Прокопенко, К. Герман, К. Лук’янюк, Т. Заворотна та ін. Результатом їх праці стало ви-дання шести випусків “Матеріалів до словника буковинських говірок” (1971–1979) [19].

Майже всю свою наукову діяльність присвятив дослідженню буковинських говірок і проф. К. Герман. Ще студентом він брав участь у діалектологічних експедиціях, сумлінно збирав мате-ріали до словника буковинських говорів, над яким працювала кафедра української мови. Після закінчення Чернівецького уні-верситету К. Герман п’ять років працював учителем, а згодом директором школи в с. Старі Бросківці Сторожинецького ра-йону. Прислухаючись до гуцульських і буковинських говірок, тонко відчував особливості рідного слова, робив перші власні записи. У 1962 році К. Герман вступив до аспірантури на кафе-дру української мови Чернівецького університету. Його науко-вим наставником став проф. І. Чередниченко, який спрямував наукові пошуки молодого дослідника в царину синтаксису.

Навчаючись в аспірантурі заочно, Кость Федорович Герман працював старшим лаборантом кафедри, а згодом викладачем. Починаючи від 1963 року, він їздив у діалектологічні експедиції селами Буковини, збираючи говірковий матеріал. Перша його публікація “Контекстуальні зв’язки у буковинських говірках” була присвячена синтаксичним особливостям буковинської


26

говірки та опублікована в матеріалах ХІХ наукової сесії Черні-вецького університету в 1963 році. Зацікавлення молодого вче-ного будовою говіркового зв’язного мовлення, стилістичними особливостями та будовою фрази заклало підвалини таких но-вих напрямів досліджень, як “діалектна стилістика” та “лінгвіс-тика тексту”, що нині є надзвичайно актуальними, але, на жаль, не мають значних набутків.

Досить детально К. Герман досліджує синтаксис складно-го речення буковинських говірок, який і став предметом до-слідження його кандидатської дисертації. Окремі статті він присвятив складнопідрядним реченням (зі сполучниками та сполучними словами). Науковець також звертає увагу на особливості вживання засобів зв’язку предикативних частин складних речень (наприклад, сполучників і сполучних слів шо, то, а, градаційних сполучників), на специфіку будови складно сурядних речень, зокрема взаємозалежності предика-тивних одиниць – компонентів складносурядних речень, на деякі інослов’янські запозичення в синтаксисі складного ре-чення (на матеріалі буковинських говірок), а також на спільні елементи синтаксису українських говірок і молдавської мови.

У 1968 році К. Герман захистив кандидатську дисертацію на тему “Складне речення в буковинських говірках” [6], уза-гальнивши особливості будови складної фрази, її відмінності від літературної мови, специфіку вживання сполучних засобів тощо. Основою для написання кандидатської дисертації стали записи зв’язних текстів, зроблені автором у 32 населених пунк-тах Чернівецької області протягом 1962–1966 років, а також діалектологічні матеріали кафедри української мови Черні-вецького університету (усього було використано матеріали з 84 населених пунктів). Крім того, додатковим ілюстративним матеріалом були історичні пам’ятки (наприклад, Українсько-молдавські грамоти ХІV–ХVІІ ст.) та твори буковинських письменників Ю. Федьковича, Є. Ярошинської, Д. Харов’юка, І. Синюка, О. Кобилянської та ін.

Дисертант К. Герман особливо уважно проаналізував засоби зв’язку в паратактичних і гіпотетичних структурах української мови, виявив специфічні особливості. Наприклад, крім загально-мовних, у буковинській говірці є деякі раритетні, архаїчні сполучники, зокрема такі розділові сурядні сполучники, як


27

ал’бо...ал’бо, ба...ба, ци...ци, ци то...ци то, май…май та ін.; особливі діалектні структури зі сполучниками но (ну), а то, лиш, то (у знач. і), наприклад, у реченнях: “Типер буські відлі-тают, то вни вже аж нависні виртаюци” (Зелена); “Він глип, а то кірниця стоїт” (Банилів); “Про все це знає моя систра, но ти такі ще раз роскажи її” (Кострижівка); “Альбо я нічого ни розу-мію, альбо мені очі засліпило” (Старі Бросківці) та ін.

Дослідник вважає, що сполучник то (у значенні і) – дуже давня риса слов’янських мов. Принагідно він спростовує твер-дження Є. Рудницького, що сполучник но запозичений, оскіль-ки широко вживається в обмежувально-протиставних речен-нях з відтінком допустовості в буковинській говірці.

Сполучник ба, зафіксований у буковинських говорах і в тво-рах Ю. Федьковича та О. Кобилянської, вживається і в інших регіонах України, а також у творах Т. Шевченка, М. Коцюбин-ського, Ю. Смолича, що так само засвідчує його архаїчність і збережені давні функції.

Серед специфічних рис діалектного вживання складних речень К. Герман виявив таку закономірність, що більшість із них зберегли давній полісемантизм і давні функції, тому немає чіткого розмежування на сурядні та підрядні сполучники. Кон-струкції, оформлені як складносурядні, часто за семантико-синтаксичними відношеннями між частинами сприймаються як складнопідрядні, наприклад: Зробив би я самотоку, а нема сухого матеріалу; Ця цьоця вже не молода жінка, а любит по-судити когос; Росте верба, а на вербі ворони гнізда роб’ют.

Заслуговує на увагу спостереження К. Германа, що в буко-винських говірках не вживаються деякі підрядні сполучники сучасної мови, як-от: причому, притому, ж, же, не то...не то, мов, немов, мовби, немовби, наче, неначе, начебто, не-хай, щойно, тільки-но, тим що, у зв’язку з тим що, дарма що, незважаючи на те що, в міру того як.

Цікаві й спостереження вченого щодо структури складно-підрядного речення (зокрема речення зі сполучниками коби (кобих, кобис, кобим та ін.), аби, абисми, єкбим, єкбисте). Аналізуючи складні речення буковинської говірки, К. Герман дійшов досить важливого висновку про те, що діалектний син-таксис користується великою кількістю сполучних засобів. Та-ким чином він спростував твердження, нібито синтаксис говорів


28

бідніший, ніж синтаксис літературної мови. Такий висновок мав би привернути увагу дослідників до діалектних явищ, які, з од-ного боку, виявляють тісний зв’язок з історією мови, а з друго-го, – нерозривно пов’язані із сучасними процесами літературної мови.

Зауважимо, що неабиякою сміливістю дослідника діалект-ного синтаксису була орієнтація на праці російських граматис-тів 1970-х років структурно-семантичного напряму, який став панівним і в сучасному синтаксисі слов’янських мов.

Результати польових досліджень і наукових узагальнень К. Герман апробував на багатьох діалектологічних нарадах і міжнародних конференціях. Наприклад, помітними були висту-пи чернівецького вченого на нарадах із Загальнослов’янського лінгвістичного атласу: про особливості синтаксису говірки с. Шепіт Путильського району Чернівецької області (М., 1970); про історію сполучника от’ік (М., 1971) та ін.

Синтаксис простого речення українських діалектів так само неодноразово привертав увагу дослідників. Це питання розгля-далось у дослідженнях, що стосуються синтаксису українських говірок Буковини, таких науковців: С. Бевзенка, Т. Жилка, І. Слинька, З. Іваненко, К. Германа, Н. Гуйванюк, М. Кобилян-ської, К. Лук’янюка, С. Маковійчук, П. Недільського та ін.

Зокрема, С. Бевзенко згадує окремі риси синтаксису буко-винських говірок у праці “До характеристики синтаксичних особливостей українських діалектів” [1]; Ф. Жилко дав загаль-ну характеристику буковинських говорів із синтаксичного по-гляду у своїй роботі “Говори української мови” [9].

Перу К. Германа належить серія наукових досліджень син-таксису буковинських говірок: “Спільні елементи синтаксису українських говорів і молдавської мови”, “Складносурядні ре-чення з сполучником а в буковинських говірках”, “Особенности синтаксиса говора села Шепот Путильского района Черновиц-кой области”, “Особливості складного речення в буковинських говірках”, “Частицы в украинских говорах Северной Буковины”. Цікавить К. Германа і проблема взаємодії українського літера-турного та діалектного мовлення в синтаксисі [4].

Синтаксису буковинських говірок присвячені праці З. Іва-ненко: “Деякі особливості вживання прийменникових кон-струкцій у буковинських говорах” [10], “Предложные конструк-


29

ции в буковинских говорах” [11], “Предложные конструкции цели в буковинских говорах” [12], “Предложные конструкции причины в украинских буковинских говорах” [13].

Узагальнюючий характер має дослідження І. Слинька “Із спостережень над синтаксисом буковинських говорів” [33]. Перу П. Недільського належить значний доробок досліджень із синтаксису буковинських говірок: “Способы выражения именного составного сказуемого в буковинских говорах” [29], “Некоторые особенности выражения сказуемого в буковин-ских говорах” [27], “Выражение обстоятельств времени со значением момента реализации действия (на материале буко-винских говоров Украинской ССР)” [25], “Власне обставини місця в буковинських говірках” [24], “Некоторые особенности выражения и употребления однословного подлежащего в бу-ковинских говорах Украинской ССР” [26], “Придієслівні кон-струкції з об’єктним значенням у буковинських говірках” [28].

Синтаксис словосполучень буковинських говірок вивча-ла С. Маковійчук. Зокрема, їй належать праці: “Предложные слово сочетания с временным значением в говорах Черновиц-кой области” [21], “Предложные словосочетания в буковин-ских говорах” [19], “Предложные словосочетания в гуцульских говорах на Буковине” [20], “Из синтаксических особенностей гуцульских говоров (глагольные словосочетания с дательным падежом объекта)” [18], “Архаизмы гуцульских говоров – составные компоненты глагольных словосочетаний” [16], “Предложно-падежные словосочетания в гуцульских говорах на Буковине” [22], “Дієслівні словосполучення з орудним від-мінком у гуцульських говірках” [17].

Окремі статті присвячено засобам вираження означаль-них поширювачів у структурі речення буковинських говірок (Н. Гуйванюк) [8]. Синтаксису українських говірок Північ-ної Буковини присвячена також праця румунської дослідни-ці Аспазії Сасерман-Реугуш “Prepoziţiile în graiurile ucrainene (bucovinene şi huţule) din nordul Moldovei” [36].

Однак мусимо констатувати, що на сьогодні ще немає комп-лексного системного дослідження про синтаксис буковин-ських говірок, про специфічні риси, що виявляються на рівні словосполучення, простого та складного речень, а також на рівні діалектного тексту. Як видно з наведеного списку праць,


30

синтаксис українських говірок Північної Буковини вивчений фрагментарно, описані лише окремі його риси. Прийшов час зробити системний опис синтаксису названих говірок.

Принагідно слід згадати публікації Н. Руснак про когнітив-ні вияви діалектного тексту [32], а також видання хрестома-тії буковинських говірок, створеної у співавторстві Н. Руснак, Н. Гуйванюк і В. Бузинської [2]. Продовжує працювати в цари-ні синтаксису й професор К. Герман, який нещодавно відзначив своє 80-ліття. У 2008 році в “Науковому віснику Чернівецького університету” опубліковано його статтю “Архаїчні конструкції в системі складних речень української мови: нанизування ре-чень” [3].

Хоч і чимало досягнуто в плані дослідження буковинських говірок, однак саме діалектний синтаксис лишається і сьогод-ні менш вивченим, порівняно з іншими рівнями народного мовлення. З огляду на це, системне вивчення діалектного син-таксису української мови є актуальним і перспективним за-вданням. Предметом дослідження аспіранта кафедри сучасної української мови В. Юрценюка є будова простого речення, якої, як уже зазначено, фахівці торкалися лише принагідно. З цього питання опубліковано статті В. Юрценюка “З історії вивчення простих речень буковинської говірки” [34] та “Іменний складе-ний присудок у буковинських говірках” [35].

Сподіваємося, що в результаті системного вивчення синтак-сису простого та складного речень українських говірок Буко-вини, а також діалектного тексту науковці зможуть отримати відповіді на важливі питання розвитку української мови в регі-ональних умовах, зокрема в такому самобутньому регіоні, яким є Північна Буковина – давня слов’янська земля, яка протягом тривалого історичного періоду перебувала в умовах відірванос-ті від рідного говіркового масиву. Ці дослідження необхідні для повнішого відтворення історії української мови, вивчення про-цесів становлення української літературної мови в ХІХ–ХХІ ст.

Завдання дослідників діалектного синтаксису нині полягає в тому, щоб виявити в граматичній системі народного розмовно-го мовлення не лише релікти глибокої давнини, архаїчні риси, а й ті діалектні інновації, які з’явилися під впливом літератур-ної мови та в результаті контактів між говірками різних мов, що активно розвиваються в буковинських говірках і донині.


31

1. Бевзенко С. П. До характеристики синтаксичних особливостей україн-ських діалектів // Наукові записки Ужгородського університету. – Л., 1955. – Вип. 1. – Т. 14. – С. 205–219; Українська діалектологія. – К., 1980.

2. Буковинські говірки: хрестоматія діалектних текстів / Уклад. Н. Руснак, Н. Гуйванюк, В. Бузинська. – Чернівці, 2006.

3. Герман К. Архаїчні конструкції в системі складних речень української мови: нанизування речень // Науковий вісник Чернівецького університету. – Чернівці, 2008. – Вип. 382–384. – С. 14–17.

4. Герман Н. О. Взаємодія українського літературного і діалектного мовлен-ня в синтаксисі // Українська літературна мова в її взаємодії з територіальни-ми діалектами. – К., 1977. – С. 166–169.

5. Герман К. Ф. Взаємодія української літературної мови з територіальними діалектами. – Чернівці, 1983.

6. Герман К. Ф. Сложное предложение в буковинских говорах: Автореф. канд. дис. – Чернівці, 1968.

7. Гуйванюк Н. В., Руснак Н. О. Діалектний текст як лінгвокогнітивна оди-ниця // Українська мова: Науково-теоретичний журнал Інституту української мови НАН України. – 2003. – № 2. – С. 102–109.

8. Гуйванюк Н. В. Родительный падеж принадлежности в буковинских гово-рах // Совещание по Общеславянскому лингвистическому атласу: тез. докл. – М., 1977. – С. 114–116.

9. Жилко Ф. Т. Говори української мови. – К., 1958.10. Іваненко З. І. Деякі особливості вживання прийменникових конструк-

цій у буковинських говорах // Тези доповідей міжвузівської наукової конфе-ренції, присвяченої 25-річчю возз’єднання Північної Буковини з УРСР. – Чер-нівці, 1965. – С. 153–155.

11. Иваненко З. И. Предложные конструкции в буковинских говорах // Тез. докл. совещания по Общеслав. лингвист. атласу. – М., 1971. – С. 99–102.

12. Иваненко З. И. Предложные конструкции цели в буковинских гово-рах // Там само.

13. Иваненко З. И. Предложные конструкции причины в украинских бу-ковинских говорах // Тез. докл. совещания по общеслав. лингвист. атласу. – М., 1977. – С. 99–101.

14. Кобылянская М. Ф. Глагольное управление в украинских буковинских говорах // Совещание по Общеслав. лингвист. атласу: тез. докл. – М., 1975. – С. 136–138.

15. Листування українських славістів з Францем Міклошичем. – К., 1993.16. Маковийчук С. В. Архаизмы гуцульских говоров – составные компоненты

глагольных словосочетаний // Совещание по Общеслав. лингвист. атласу: тез. докл. – М., 1977. – С. 19–22.

17. Маковійчук С. В. Дієслівні словосполучення з орудним відмінком у гу-цульських говірках // Структура і розвиток українських говірок на сучасному етапі: тез. доп. і повід. ХV Республіканської діалектологічної наради. – Жито-мир, 1983. – С. 143, 144.

18. Маковийчук С. В. Из синтаксических особенностей гуцульских говоров (глагольные словосочетания с дательным падежом объекта) // Совещание по Общеслав. лингвист. атласу: тез. докл. – М., 1975. – С. 139, 140.

19. Маковийчук С. В. Предложные словосочетания в буковинских говорах // Совещание по Общеслав. лингвист. атласу: тез. докл. – М., 1972. – С. 141–145.


32

20. Маковийчук С. В. Предложные словосочетания в гуцульских говорах на Буковине // Совещание по Общеслав. лингвист. атласу: тез. докл. – Воро-неж, 1974. – С. 107–110.

21. Маковийчук С. В. Предложные словосочетания с временным значением в говорах Черновицкой области // Совещание по Общеслав. лингвист. атласу: тез. докл. – М., 1971. – С. 103–105.

22. Маковийчук С. В. Предложно-падежные словосочетания в гуцульских говорах на Буковине // Материалы по русско-славянскому языкознанию. – Воронеж, 1981. – С. 57–60.

23. Матеріали до словника буковинських говірок. – Чернівці, 1971 – 1979. – Вип. 1–6.

24. Недільський П. М. Власне обставини місця в буковинських говірках // Актуальні питання суспільних наук, історії, філології. – Л., 1974. – С. 87–91.

25. Недильский П. М. Выражение обстоятельств времени со значением момента реализации действия (на материале буковинских говоров Украин-ской ССР) // Совещание по Общеслав. лингвист. атласу: тез. докл. – Воро-неж, 1974. – С. 114–119.

26. Недильский П. М. Некоторые особенности выражения и употребления однословного подлежащего в буковинских говорах Украинской ССР // Со-вещание по Общеслав. лингвист. атласу: тез. докл. – М., 1977. – С. 86–91.

27. Недильский П. М. Некоторые особенности выражения сказуемого в бу-ковинских говорах // Совещание по Общеслав. лингвист. атласу: тез. докл. – М., 1972. – С. 135–140.

28. Недільський П. М. Придієслівні конструкції з об’єктним значенням у буковинських говірках // Структура і розвиток українських говірок на сучас-ному етапі: тез. доп. і повід. XV Республіканської діалектологічної наради. – Житомир, 1983. – С. 145, 146.

29. Недильский П. М. Способы выражения именного составного сказуемо-го в буковинских говорах // Совещание по Общеслав. лингвист. атласу: тез. докл. – Черновцы, 1971. – С. 110–116.

30. Програма-питальник для збирання матеріалів до обласного словника буковинських говорів. – Чернівці, 1957.

31. Романець О. С. Ю. Федькович як фольклорист // Юрій Федькович: Статті та матеріали. – Чернівці, 1959. – С. 159–172.

32. Руснак Н. До питання діалектного тексту // Науковий вісник Черні-вецького університету. – Чернівці, 2007. – Вип. 321–322. – С. 302–307.

33. Слинько І. І. Із спостережень над синтаксисом буковинських говорів // Тези доповідей міжвузівської наукової конференції, присвяченій 25-річчю возз’єднання Північної Буковини з УРСР. – Чернівці, 1965. – С. 151–153.

34. Юрценюк В. З історії вивчення простих речень буковинської говірки // Науковий вісник Чернівецького університету. – Чернівці, 2007. – Вип. 321–322. – С. 326–333.

35. Юрценюк В. Іменний складений присудок у буковинських говірках // Науковий вісник Чернівецького університету. – Чернівці, 2008. – Вип. 382–384. – С. 57–61.

36. Сасерман-Реугуш А. Prepoziţiile în graiurile ucrainene (bucovinene şi huţule) din nordul Moldovei // Studii de slavistica. – Bucuresti, 1971. – Vol. 2. – С. 217–254.


33

В. Ґрещук(Івано-Франківськ)

СЛОВОТВІР У СУЧАСНІЙ НАУКОВІЙ ПАРАДИГМІ

Для словотвору як об’єкта лінгвістичного дослідження нині триває особливий період. Після піку наукового зацікавлення ним у 50–80-ті роки минулого століття, коли сформувалась і виділилася в окрему галузь науково-лінгвістичних досліджень дериватологія зі специфічним об’єктом вивчення, своєрідним поняттєво-термінологічним апаратом та розробленими прийо-мами й методиками дослідження матеріалу, протягом останніх десятиліть погоду в науці про словотворення визначає, образно кажучи, штиль. Минув час масових комплексних різнобічних досліджень окремих фрагментів, як і словотвірної системи в цілому, слов’янських мов, зокрема української, які привели до того, що словотвір став своєрідним полігоном, де випробовува-лися найновіші прийоми й методи дослідження інших рівнів мови [8, с. 62]. Новий постпіковий етап характеризується по-мітним збайдужінням мовознавців до словотвірної проблема-тики, відчутним звуженням розмаху дериватологічних студій, відповідно, й меншою їх результативністю. Такі етапи в роз-витку наукової галузі спонукають до узагальнення того, що зроблено, й окреслення перспективних напрямів її подальшого розвитку в загальному контексті розвитку науки.

Характерно, що навіть такий нетривалий період становлен-ня й розвитку вчення про словотвір, відбиваючи загальні тен-денції динаміки змін науково-лінгвістичних парадигм, відзна-чається неоднорідністю, різними теоретичними передумовами та методами й прийомами наукового аналізу словотворення, що можна звести до трьох основних напрямів [4, с. 3, 4]. Почат-ковий етап характеризується як поморфемно-конструктивний. Тут словотворення інтерпретується як поморфемне констру-ювання дериватів, при цьому дериваційні морфеми розгляда-ються як самодостатні конститутивні семантичні компоненти, не зумовлені жодними глибинними детермінаціями. Однак згодом з’ясувалося, що у межах поморфемно-конструктивного підходу до словотворення неможливо з’ясувати низку важли-вих питань, пов’язаних зі специфікою словотвору, зокрема по-


34

яву прирощених значень, не виражених словотвірною струк-турою дериватів, природу ідіоматичності семантики похідних слів тощо. Пошуки відповіді на зазначені питання привели до формування в дериватології логіко-номінативного аспекту, який враховував глибинні процеси деривації у їхньому зв’язку з категорійною структурою мислення. Евристичні нововве-дення в таких дослідженнях пов’язані з вивченням словотво-рення, спираючись на логічні поняттєві категорії, які лежать в основі власне мовних, зокрема й словотвірних. Ці досліджен-ня водночас співвідносили синтаксичні одиниці, що фіксують результати попереднього, передномінаційного мисленнєвого препарування об’єктів номінації, і деривати, які за семанти-кою співмірні із синтаксичними одиницями. Виявилось, що ряд словотвірних категорій має власні кореляти в семантико-синтаксичній структурі речення, а механізм словотворення можна змоделювати як постійно діючий “механізм деривацій-ної редукції, спрямований на конденсацію висловлювання без суттєвих втрат інформації” [3, с. 133]. При цьому поштовх до утворення нового слова дає базова синтаксична одиниця, пере-ведена у відповідну семантико-синтаксичну позицію, на “стар-тову” площину, що дає змогу представити її двокомпонентною одиницею, складниками якої є означення й означуване. На-ступний процес – вибір елементів із групи означення й озна-чуваного. Завершується процес утворенням похідного слова на синтаксичній основі шляхом кореляції означення й означу-ваного з відповідними кореневими та дериваційними морфе-мами [3, с. 134]. На таких засадах сформувався синтаксичний напрям вивчення словотвору.

Кожний із зазначених аспектів відповідає загальним тенден-ціям і закономірностям розвитку лінгвістики й зміни пріоритетів у застосуванні методів і прийомів наукового аналізу мовних оди-ниць і категорій. Мовознавство, невід’ємним складником якого є вчення про словотвір, відбиває загальну динаміку суспільної наукової парадигми. Російський мовознавець П. Паршин від-значив, що історія лінгвістичної думки минулого століття відо-бражає основні етапи розвитку соціуму, культури, інтелекту, що інтерпретується тріадою “традиція – модерн – постмодерн” [10, с. 20]. Це означає, що існує єдиний вектор розвитку не лише мово знавства, а й усіх гуманітарних наук і способів гуманітар-


35

ного пізнання загалом. “При цьому, однак, треба розуміти, що розвиток їх здійснюється достатньою мірою асинхронно, в тому числі і в межах кожної наукової дисципліни. Якісь розділи мо-жуть перебувати на постмодерністському етапі (тим самим даю-чи підстави для приписування відповідного статусу і дисципліні в цілому), якісь – насолоджуватись модерністською (sic!) декон-струкцією, а деякі і зовсім перебувати всередині неусвідомлюва-ної у своїй альтернативній якості традиції” [10, с. 24].

Розглянемо, якою мірою розвиток вчення про словотвір впи-сується в зазначену тріаду. Поморфемно-конструктивний етап розвитку дериватології цілком співвідносний з традицією. Це найтриваліший період, початки якого сягають перших спроб лінгвістичної інтерпретації словотворення. У межах традиції словотворчі морфеми інвентаризуються, визначаються зна-чення дериваційних формантів. Рання традиція в досліджен-нях словотворення добре репрезентована вже в граматиках С. Смаль-Стоцького та Ф. Гартнера, В. Сімовича, О. Синяв-ського. Однак і перші повоєнні десятиліття засвідчили тяглість традиції в науково-лінгвістичному осмисленні словотворення. Це яскраво засвідчено в “Сучасній українській літературній мові” [13], де словотвір іменника та інших частин мови роз-глядається у морфології. Характеристика словотвору іменни-ків, найповніша серед усіх частин мови, зводиться до переліку слово творчих формантів з вказівкою на їх значення без будь-яких спроб аналізу глибинних, динамічних процесів, які детер-мінують словотворчі акти. І навіть окрема монографія “Слово-твір сучасної української літературної мови” [12], яка вийшла як додатковий том до відомого п’ятикнижжя, попри певні ін-новації, зокрема чіткий структурно-системний підхід до сло-вотвору, врахування семантики не лише форманта, а й твірної основи, аналіз не лише формантів, а й комплексних словотвір-них одиниць тощо, у цілому не виходить за межі традиції.

Теоретичний переворот у вченні про словотвір як наслідок усвідомлення обмежених евристичних можливостей помор-фемно-конструктивного підходу до словотворення пов’яза ний як із прагненням знайти відповіді на питання “Які глибинні се-мантичні передумови лежать в основі дериваційних актів?”, так і з намаганням виявити системну організацію словотворення, що передбачає аналіз і характеристику словотворчих одиниць


36

і категорій у їх взаємозв’язках і взаємозумовленостях. Осно-вою теоретичного перевороту є усвідомлення того, що кожний словотворчий акт передбачає попереднє логічне препарування об’єкта найменування за допомогою ономасіологічних кате-горій, що “утворюють поняттєву основу, на якій ґрунтуються словотвірні категорії, у повному сенсі слова мовні. Вони дають відповідь на питання, як наше мислення членує різні поняття, щоб виразити їх категорійними засобами мови. Ми приходимо до них від мовної емпірії шляхом узагальнення категорійних способів найменування в даній мові” [5, с. 200]. Іншою засадни-чою інновацією теоретичного перевороту стало обґрунтування словотвору як сладноструктурованої ієрархічної системи, для опису якої опорним пунктом можуть однаковою мірою слугу-вати спосіб словотворення, частиномовна належність дерива-та, лексико-граматична природа твірного або його лексична се-мантика, ономасіологічна структура похідного, дериваційний формант тощо.

Попри суттєві відмінності словотвору на синтаксичній основі та логіко-номінативного аспекту словотвору, варто відзначити їхні спільні риси. Логіко-номінативний підхід до словотворення на етапі, що передбачає препарування й упо-рядкування узагальненого відображення відповідно до спо-собів найменування, встановлює ономасіологічну структуру, яка формує ономасіологічну базу (означуване) та ономасіо-логічну ознаку (означення). Природною формою фіксації вказаного є синтаксичні одиниці, які на поверхневому рівні деривації зазнають номіналізації. З іншого боку, інтерпретація словотворення на синтаксичній основі передбачає перетво-рення речення як базової дериваційної одиниці у відповідній семантико-синтаксичній позиції у двокомпонентну одиницю, що складається з означення та означуваного. Точка перетину цих двох аспектів дослідження очевидна. Закономірно, що й результати дослідження обох підходів (не прийоми й методика аналізу конкретного матеріалу) фактично збігаються. Власне, їх можна розглядати як взаємодоповнювальні, комплементар-ні, а не контрарні. Виділені словотвірні категорії, які, на дум-ку дослідників, структуровані реченням [9], поза незначними дефініційними видозмінами, відповідають тим, які виявлені й охарактеризовані на інших теоретичних засадах.


37

Таким чином, обидва зазначені аспекти дослідження слово-твору постають як складники лінгвістичного модерну, запере-чуючи “атомарний” аналіз дериваційних одиниць, погляд на них як на мовні конструкти, поверхневий рівень репрезентації яких достатній для з’ясування їх природи та причин появи, і водночас впроваджуючи нові технології у вивченні словотво-рення, спрямовані на виявлення глибинних передумов утво-рення деривата, міжрівневість і системоцентризм.

Постмодерний етап у лінгвістиці змінює пріоритети в призна-ченні науки про мову. “Будова мовних об’єктів така, що їх немож-ливо правильно виділити, проаналізувати й після всього описа-ти безвідносно до їх функціональної природи. Ґрунтуючись на цьому, природно очікувати, що на зміну ЯК-лінгвістики прийде НАВІЩО/ЧОМУ-лінгвістика, в основі якої буде лежати примат пояснення” [6, с. 95]. НАВІЩО/ЧОМУ-лінгвістика має дати від-повіді не на питання “Як побудовані, організовані мовні одиниці?”, а на питання “Для чого, чому вони є в мові, які їхні функції?”.

Розвиток лінгвістики останніх десятиліть під таким ку-том зору засвідчує неоднорідність і різноплановість його вектора, який у найзагальніших рисах можна окреслити як між дисциплінарний, антропоцентричний, функціонально-комунікативний і когнітивний. Антропоцентризм з його орієн-тацією на пізнання людини як творця мовленнєво-мисленнєвої діяльності через мовні чинники яскраво виявляє себе у сло-вотворенні. Новітні дериватологічні дослідження, органічно вписуючись у сучасну парадигму мовознавства, спрямовані на реконструкцію слово творчого акту, але не з погляду техніки, його протікання чи результату, як було раніше, а з точки зору відтворення такого акту, як акту семіозису [7, с. 286]; на ви-явлення внутрішньої форми похідного, експлікованої мотива-ційною ознакою, що уможливлює виявлення етнокультурних чинників словотворення; на когнітивні аспекти деривації; на вивчення словотвору в процесах породження тексту та ін.

Нове бачення завдань учення про словотвір закономірно спонукає до оновлення прийомів аналізу конкретного матері-алу, до напрацювання методик, адекватних новим підходам. Результативним виявився підхід до вивчення похідного сло-ва, умовно названий субстратним, в основі якого лежить вра-хування того, що словотворчий акт, як і будь-який інший акт діяльності, може відбутися лише тоді, коли він вмотивований


38

потребою, оскільки саме потреби є джерелом будь-якої діяль-ності, зокрема й мовотворчої. Мовний матеріал у таких дослі-дженнях дає змогу пізнати носія мови та системи його цінніс-них орієнтацій. Оскільки потреби людини визначають цінності, то в похідних словах вони експлікуються та стають надійною основою для з’ясування особливостей світобачення, світовід-чуття і світо сприйняття етносу. “Похідне слово за такого під-ходу виявляється насправді маленькою моделлю подання зна-ння про світ як складного процесу його чуттєво-мисленнєвого усвідомлення людиною. А словотворчий акт у зв’язку з цим по-стає як логічно виправданий акт словотворення, що дає змогу проникнути в глибини людської свідомості, в таємниці народ-ного духу, в складний процес осягнення світу природи і люди-ни” [2, с. 100]. Детальний аналіз старослов’янських дериватів Х – ХІ ст. зі значенням особи дав змогу створити культурно-антропологічний портрет середньовічної людини, для якої “ар-хетипом свідомості” є Бог, оскільки особистість розглядалась передовсім через відношення до Бога (це засвідчила структу-рація всієї похідної лексики старослов’янської мови, пов’язаної з людиною), і, зрештою, дійти висновку про те, що саме боже-ственна ідея була ідеалом, який визначав норми середньовіч-ного суспільства, ціннісний стрижень його культури [2, с. 108]. Таким чином, будучи суголосним із логіко-номінативним під-ходом до дослідження словотвору щодо процедурного боку аналізу, субстратний підхід передбачає активне використання результатів дериваційного аналізу для розв’язання інших про-блемних завдань, які можуть виходити за межі власне лінгвіс-тичного пізнання та мати інтердисциплінарний характер.

Ідея необхідності використання результатів словотвірно-го аналізу в дослідженнях окремих сторін пізнавальної діяль-ності людини висловлювалась і раніше, однак вона виявилась особливо актуальною в період формування лінгвістичної ког-нітології як особливого напряму досліджень. У зв’язку з цим подальший розвиток дериватологічних студій бачиться як поглиблення уваги до функцій словотвірних одиниць у ког-нітивних процесах, до виявлення типології ономасіологічних ознак як визначальних детермінант у вербалізації ментальних репрезентацій. Невипадково останні дериватологічні інновації пов’язані з основоцентричними дослідженнями словотворення, де відправною точкою аналізу й визначальним типологізуваль-


39

ним чинником є твірна основа, твірне слово та мотиваційне су-дження, у якому твірне слово виконує функцію предиката чи його частини [4; 1]. Основоцентричні дослідження словотвору компенсують втрати, пов’язані з однобічністю формантоцен-тричного аспекту, адже роль твірної основи в дериваційних процесах не менша, ніж роль форманта; також ці досліджен-ня дозволяють дати відповідь на питання про характер, особ-ливості й типологію вибору мотиваційних ознак у складних мисленнєво-мовленнєвих процесах найменування [4, с. 166].

Когнітивний підхід до мови, який формується сьогод-ні, розглядає мову як складник людського розуму, що тісно пов’язаний із мисленням, сприйманням, засвоєнням, увагою, пам’яттю і перед бачає вивчення породження мовлення “в тісно-му зв’язку з процесами перероблення і зберігання знань, із самою організацією знань у голові людини, з добуванням знань під час мовлення і їх об’єктивацією в мовних формах, а, отже, з процесами категоризації і концептуалізації досвіду людини тощо” [14, с. 7]. Словотвір у цих процесах виконує важливі когнітивні функції. Через ономасіологічні категорії, що є семантичними класифіка-ціями, словотвір своєрідно впорядковує та структурує ментальні репрезентанти, створює відомі стереотипи для позначення реа-лій, які підводяться під певну семантичну категорію. Оскільки словотвірні моделі організовані за принципом вираження типу відношень між величинами, які лягли в основу позначення, то словотвір також дає змогу поєднати новий досвід зі старим та “зберігати досвід людини, зафіксований у внутрішній формі сло-ва, передавати його від покоління до покоління завдяки вираже-ному феномену мотивованості похідного слова” [11, с. 172].

У контексті ідей НАВІЩО/ЧОМУ-лінгвістики зовсім по-новому постає проблема “словотвір і текст, дискурс”. Надалі по-глиблений опис передовсім стилістичних функцій словотвірних одиниць повинен бути підпорядкований першочерговим завдан-ням з’ясування їхніх функцій і категорій у процесі породження тексту, а також у функціонуванні дискурсу. Різнотипні словотвір-ні величини відіграють важливу роль у формально-семантичній організації тексту, у забезпеченні його основних ознак – зв’язності та цілісності. Відповідним чином ужиті в тексті твірне й похід-не від нього слово слугують засобами когезії між компонентами тексту. Забезпечуючи зміну темо-ремних зв’язків, словотвірна пара підтримує комунікативну прогресію. Компоненти слово-


40

твірної парадигми й словотвірного гнізда завдяки спільнокорене-вій морфемі, яка є своєрідним семантичним геном, що конкрети зується відповідно до комунікативних завдань у лексичну семан-тику різночастиномовних дериватів, є засобом інтеграції частин тексту в єдине ціле. Словотвірні одиниці є також важливим чин-ником дискурсної параметризації, тому заслуговують на дослі-дження і з погляду особливостей використання їх у формуванні й функціонуванні дискурсу.

Таким чином, словотвір на сучасному, якісно вищому рівні розвитку в загальній парадигмі наукових знань утверджується як об’єкт інтердисциплінарного дослідження, результати ви-вчення якого однаковою мірою важливі і для власне лінгвіс-тики, і для суміжних з нею наукових галузей знань, пов’язаних з людиною – психології, логіки, гносеології, культурології, герме невтики.

1. Валюх З. Словотвірна парадигматика іменника в українській мові. – К.; Полтава, 2005.

2. Вендина Т. И. Старославянский язык: субстратный подход к изу-чению производного слова // Зборник Матице Српске за филологиju и лингвистику. – Нови Сад, 2000. – ХLІІІ. – С. 99–109.

3. Вихованець І. Р. Частини мови в семантико-граматичному аспекті. – К., 1988.

4. Ґрещук В. Український відприкметниковий словотвір. – Івано-Франківськ, 1995.

5. Dokulil Miloš. Tvoření slov v češtině 1. Teorie odvozování slov. – Praha, 1962.

6. Кибрик А. Е. Современная лингвистика: откуда и куда? // Вестник Мос-ковского университета. – 1995. – № 5. – С. 93–103. – Серия 9. “Филология”.

7. Кубрякова Е. С. О связях когнитивной науки с семиотикой (опре-деление интерпретанты знака) // Язык и культура: Факты и ценности. К 70-летию Юрия Сергеевича Степанова. – М., 2001. – С. 283–291.

8. Милославский И. Г. О предмете сопоставительного словообразо-вания // Сопоставительное изучение словообразования славянских языков. – М., 1987. – С. 58–62.

9. Олексенко В. П. Словотвірні категорії іменника. – Херсон, 2005.10. Паршин П. Б. Теоретические перевороты и методологический мятеж в

лингвистике ХХ века // Вопросы языкознания. – 1996. – № 2. – С. 19–42.11. Роль человеческого фактора в языке: Язык и картина мира. – М., 1988.12. Словотвір сучасної української літературної мови / Відп. ред.

М. А. Жовтобрюх. – К., 1979.13. Сучасна українська літературна мова. Морфологія / За заг. ред.

І. К. Білодіда. – К., 1969.14. Человеческий фактор в языке: Язык и порождение речи. – М., 1991.


41

С. дель Гаудіо(Київ)

ЧИ МАЄ СУРЖИК СИСТЕМНИЙ ХАРАКТЕР І ЧИ МОЖНА ГОВОРИТИ ПРО “ГРАМАТИКУ”

1. Система: дефініції Одним з актуальних питань, пов’язаних із соціолінгвістич-

ним феноменом суржику, є дискусія про його системність або безсистемність.

Як уже зазначено в інших публікаціях [1], це питання також позв’язане з теоретичним формуванням дослідження і з власне дефініцією терміна.

Якщо під суржиком ми розуміємо “українсько-російську мішану мову”, яка базується на українській мовній основі, то можна беззаперечно говорити про системний характер цієї не-стандартної мови. Перед тим, як продовжувати дискусію про системний характер такого “мовлення”, варто підкреслити най-головніші характеристики поняття системи.

Узагалі, система – це певна впорядкованість взаємо-пов’язаних елементів, які становлять єдине ціле. Системи бувають гомогенні та гетерогенні. Мова в цілому – це неодно-рідна система, у якій поєднуються взаємозалежні елементи різного характеру, що утворюють підсистеми, які у свою чергу перебувають у різних ієрархічних стосунках. За кількістю еле-ментів системи поділяють на закриті та відкриті.

Мова – це відкрита система: вона дає змогу як вилучати зі свого складу окремі елементи, так і додавати нові, наприклад, наявність архаїзмів і неологізмів, поява і зникнення деяких граматичних значень тощо 1[2, с. 54, 55].

Навіть якщо ми не розглядаємо суржик як підсистему укра-їнської мови, а просто як “мішану мову” [3, р. 59, 60], незалежно від причин його існування, можна все одно припустити його системність. Усі мішані мови мають основну систему, подібно до діалектів.

Спірне питання про системний характер суржику виникло також під час останньої міжнародної конференції в Ольден-бурзі (Німеччина). Більшість західноєвропейських учених (зокрема Л. Ставицька і В. Труб) були схильні до визначення


42

суржику як “системи” [4] з власними особливостями, оскільки це нестандартна мова.

Припущення про існування системного характеру “прото-типу” 2 суржику (не як штучної, безсистемної мішанини ін-терферованих ідіолектів) було підтверджене Бідером 3: “Der Hinweis auf den Systemcharakter einer Mischsprache, der sich aus der Postulation eines Suržyk-Prototyps ergibt, ist durchaus plausibel und überzeugend, da eine chaotische Mischung von Sprachmerkmalen jedem Sprachsystem diametral widersprechen würde” 4.

2. Системність суржику не лише на основі словотворуДо цього часу всі спроби демонструвати системний харак-

тер суржику та споріднений феномен білоруської “трасянки” були здійснені на основі точного морфемного аналізу.

Цей підхід варто застосовувати, коли існує типологічна дис-танція між мовами та можна чітко відокремити морфеми мови, що приймає (recipient language) від мови, що передає (donor language). Що стосується суржику, то українська та російська мови є генетично й типологічно спорідненими. Цей факт, без-перечно, ускладнює чітку диференціацію.

Крім того, за альтернативною інтерпретацією цього феноме-ну [5], суржик просто інтегрував у своєму складі багато лексем, які раніше належали до мовного складу різних типів україн-ської мови, наприклад книжної української та слов’яно-руської мов. Значна кількість українських письменників XIX ст. вико-ристовували ці слова, які також дуже поширені в діалектних варіантах. Такі лексеми, які вийшли з ужитку сучасної стан-дартної мови, продовжують функціонувати в нестандартних формах, зокрема й у суржику.

З цієї причини ми пропонуємо довести системність суржику на основі морфосинтаксичних зв’язків і характерних для нього лексем, які мають послідовне поширення серед усіх опитаних інформантів 5.

Теоретично це можна розглядати за загальними принципа-ми словотворення; проте ця виключно морфемна класифікація принаймні мусить брати до уваги діахронічно-етимологічні аспекти. Згідно з Т. Черниш [6, с. 262], сучасна лінгвістика пе-реборює “соссюрівську” опозицію “синхронія – діахронія”, що довільно розділяє два різні аспекти мови, які насправді нероз-ривні та взаємодійні.


43

3. У напрямі до / стосовно “граматики” Якщо існує система, то можна також теоретично вести мову

про “граматику” latu sensu (широке значення). За першою де-фініцією граматики, запропонованою О. Селівановою, “гра-матика – це фрагмент мовної системи, що містить два мовні рівні (морфологічний і синтаксичний) і представляє законо-мірності словозміни і формотворення певної мови, її частино-мовну й категорійну організацію, способи зв’язку словоформ у реченні”. [7, с. 98]

Загалом, усі граматики складаються спочатку штучно на основі вживання (usus). Обов’язкова умова – існування мовців певного типу мовлення або діалекту. Практика засвідчує, що існують численні приклади 6 усних форм мовлення, які після писемної кодифікації стали мовами.

Зазначимо, що найчастіше повторювані частини мови, які вживають носії суржику, були схематично проаналізовані в дисертації автора 7 [8].

Ці схеми фіксують найголовніші риси найконсервативні-ших частин мов 8, наприклад, займенників, частково сполуч-ників, дієслів тощо. Вони базуються на формах, зафіксованих у анкетах та записах респондентів автора. Метою проведеного аналізу є демонстрування того, що базовою структурою сур-жику є переважно українська чи діалектна українська мова. Звичайно, суржик має свої специфічні конструкції. Деякі із цих конструкцій і форм можна розглядати як гибридні з точ-ку зору синхронії, формалістичного та пуристичного підходів. Водночас ніхто не заперечує інтерфереми з російської мови, особливо на лексичному рівні. Однак ми спостерігаємо певну послідовність уживання граматичних зразків, лексем і зворотів у опитаних носіїв суржику.

Можна, звичайно, не погоджуватися з таким твердженням, тому що виникає легітимне питання, чи вести мову про гра-матику, коли в базовому суржику є певна кількість винятків. Проте необхідно підкреслити, що саме із цієї причини суржик, як будь-яка змішана (білінгвальна) мова [10, р. 60], є нестан-дартною, переважно усною формою розмовної мови.

Як уже було зазначено, послідовність спостерігається особ-ливо в галузі морфосинтаксису й у виборі звичайних слів і по-


44

вторюваних лексем, наприклад, прислівників, прикметників, деяких іменників тощо. Словотвір, навпаки, є проблемнішим, оскільки існують деякі морфеми та слова, які не збігаються із сучасною нормою української мови, і тому вони можуть спри-чиняти труднощі в словотворенні. Необхідно додати, що час-тина лексичних елементів, які не належать до складу сучасної української мови, походить з ранніх етапів розвитку мови 9.

Незважаючи на те що чітке обмеження, запропоноване де Соссюром [11, р. 109–115], як зазначено вище, між діахронією та синхронією в аналізі конкретних мовних прикладів, можли-ве не завжди, а тільки на теоретично-абстрактному рівні.

4. Приклади з граматичної будови прототипу суржикуНижче ми використовуємо три фрагменти записів, перші

два з яких зафіксовані автором під час польового дослідження (2006), а третій – наданий Б. Тарасенком [12, с. 326].

Приклади суржику:1) – Що ви думаєте про майбутнє України?– Я знаю, шо ніхто за нас не може зрабити, ніяка не заграніца,

ні дядька, який прієдє. Єслі шо, наші люди, собственниє люді, не возьмуть управлєніє страною, щоб не почали керувати, то нічого не буде. І зараз от ми підимаєм людей, так в нас написа-на: галасуй за сваїх, тока ми сваї (м. Чернігів, 03.05.2006).

2) – А раніше ким Ви працювали?– Я раньше робила, трудову дєятєльность щє в селі. Я –

швєя-моторістка. Знаєте, шо це такє. Ну, вообшем, пододє-яльнікі шілі, труси шілі мужські. Я в смєну шила по тридцять п’ять пар трусів (Житомирська обл., 30.04.2006).

3) – Понімаєш, у Боровського там щяс немає спеціалістов, як раньше в нього були. Там щяс простих рабочіх понабира-ли, він керує. Воно тобі не нада. <…> Він каже, шо єслі шо, то чєрєз 10 днєй <…> Нормальні хлопці… побалакали. Нє, ну так саме лучче врємя для мене, понімаєш – чєрєз 3 неділі (м. Ма-карів, Київська обл., 11.05.2006).

Лінгвістичний аналіз Тексти наведено не повністю, тому що типові та найпошире-

ніші суржикові лексеми спостерігаються в усіх записах “прото-типічного” 10 суржику.


45

Ми не розглядаємо фонетичні аспекти, оскільки вони більш підлеглі до індивідуальної вимови (ідіолектів) і діалектного субстрату носіїв суржику. Наприклад, характерні риси людини з Чернігова значно відрізняються від фонетики респондента з міста Макарова Київської області.

Очевидно, що базові структура речення та частини мови – українські. На рівні морфології спостерігаємо власне україн-ські займенники: особові – він, воно тощо; присвійні – сваї 11 (свої); вказівні – цей 12, той, такий тощо; питальні – хто, що 13, який тощо; заперечні – ніхто, нічого тощо.

Базова парадигма дієслів також українська, наприклад: буде, може, каже, керує, були, побалакали тощо. Типове діє слово – робити (у всіх формах) з новим значенням “працю-вати” і стандартним “робити”. Дієслово понімати вживається поряд із загальновживаним “розуміти”.

Прислівники зараз, тепер чергуються з типовими елемен-тами російського просторіччя, наприклад щяс (січас), це зале-жить від темпу розмови.

Іменники відмінюються, як правило, за українськими зразками, за винятком кличного відмінка 14, який відсутній, і родового відмінка іменників чоловічого роду, які переважно мають закінчення -а, хоча й закінчення -у також трапляють-ся. Множина родового відмінка іменників чоловічого роду засвідчує тенденцію до подвоєння закінчення, відповідно -ів, -ов 15.

Щодо давального відмінка іменників чоловічого роду (II відміни), то тут спостерігається переважання закінчен-ня -у. Проте це також залежить від діалектного субстрату, по-дібно до форм орудного відмінка жіночого роду на -ой, -ей замість -ою, -ею.

У предикативній формі, крім українського “треба”, може та-кож уживатися суржикове нада.

Сфера, де спостерігаються найтиповіші особливості системи суржику, – це прислівники 16, наприклад: раньше, вообшем, тока/то(ль)ко або ті(ль)ки 17 тощо.

У наведених нижче схемах 18 ми показуємо деякі приклади відмінюваних форм займенників, поширені прислівники, при-йменники та сполучники:


46

Особові займенникиТретя особа однини

Українська мова СуржикН. він\воно він\воно Р. його\нього (у) нього\його

Д.йому йомуЗ.його\нього його

О. ним нимМ. ньому (в) ньому

ПрислівникиУкраїнська мова Суржик

добре харашо\добредостатньо (хватіт)зле\погано плохо\паганоскладно трудношвидко бистро звичайно канєшно

мабуть\напевно навєрнонавiть даже

тому\через те тогосаме\тільки саме\то(ль)ко

теж тоже

СполучникиУкраїнська мова Суржик

а аале ноабо iлi

i, й, та iтакож тоже

Прийменникивід от\оддо до\(к) 19

з\із з\іззамiсть вмєстокрізь черезкрім кроме (крім)мiж мєждупо по

З точки зору лексики варто додати, що система суржику, як і решта нестандартних мов, має високий рівень відкритості і гетерогенності, порівняно з будь-якою вимогливою, кодифіко-ваною стандартною мовою. Система суржику є досить гнучкою і характеризується високою кількістю дублетних форм; напри-


47

клад, носій суржику може користуватися синонімами двох сис-тем (з точки зору синхронії), у тому числі української та ро-сійської, але при цьому “базовою мовою” залишається суржик.

Лексика технології, науки, адміністрації, роботи тощо, на-впаки, базується на російській мові. Слід підкреслити, що ро-сійські інтерфереми та запозичення впливають на різні сфери української мови і вільно інтегруються в систему суржику, що засвідчують такі приклади: заграніца (укр. за кордоном), управлєніє (укр. управління), дєятєльность (укр. діяльність), рабочій (укр. робітник), смєна (укр. зміна) тощо.

Крім того, можна також виділити певну кількість характер-них для суржику слів, наприклад: время, город, год, неділя (останнє слово має подвійне значення: український “тиждень” і “неділя”).

У сфері синтаксису побудова складних речень не відрізня-ється від розмовної української мови.

Також теоретично можливо демонструвати системність на морфемному рівні. Проте необхідно брати до уваги, як для фо-нетики, діалектне й ареальне варіювання. Крім того, є морфеми, які більше не продуктивні в стандартній мові, але вони нале-жать до загального східнослов’янського та старослов’янського спільного фонду та функціонували в ранніх етапах розвитку української мови. Багато таких лексем продовжують існувати в нестандартній формі мовлення і становлять лексичний за-пас носіїв суржику. Як пише І. Козленко: “ніхто точно не знає, скільки в україн ській мові морфем. У різних джерелах подані різні кількісні показники морфем. Можна назвати приблизні цифри: коренів – кілька тисяч (понад 20 тисяч), префіксів – кілька десятків (понад 80), суфіксів – біля трьох сотень. Точні цифри навести важко тому, що не існує єдиного виміру мор-фем (…)” [14, с. 119]

Безперечно, існують загальні правила формування та ком-бінації морфем 20, які належать до діалектного складу, і через те морфемний аналіз повинен розглядати не тільки правила комбінації стандартної мови, а й певні нестандартні префікси, наприклад под- замість – під-; або історично-діалектні суфік-си, наприклад -ова- замість стандартного –ува- тощо. Тому це не дивно, що поряд зі стандартним українським варіантом


48

чоловічий ще продовжують існувати та взаємодіяти старі ко-рені старослов’янського спільного фонду, наприклад муж, який комбінується з прикметниковим формантом -ськ- плюс закінчення множини -і; таким чином утворюється суржиковий прик метник мужські.

Певну варіантність на рівні морфеміки можна також пояс-нити тим, що суржик інтегрував численні морфеми від різних мовних систем, але відсутність кодифікації та стандартизації спричиняє певне коливання морфемних форм. Варто підкрес-лити, що морфемний і фонологічний аналізи, обмежені кон-кретною місцевістю, будуть забезпечувати точніші результати, оскільки прототип суржику, як будь-яка стандартна мова, має власні регіональні (місцеві) та індивідуальні особливості.

Отже, суржик має загальний системний характер, і в лексич-ному виборі, і в морфосинтаксичних конструкціях. За певних умов коливання граматичних зразків залежить від діалектно-ареального варіювання, наприклад субстрат [13], та інших психо лінгвістичних параметрів (акомодація до мови співбесід-ника, асоціація, перемикання кодів тощо), які ми не розглядали у цій статті.

Лексика, навпаки, є достатньо гнучкою і відкритою, хоча можна легко впізнати послідовне вживання суржику.

Зрештою, суржик – це паралельна “мова” спілкування по-ряд зі стандартними українською та російською мовами. Ця соціолінгвістична ситуація спричиняє існування офіційного білінгвізму з типовами риси триглосії.

1. Del Gaudio S. On the Nature of Suržyk: Diachronic Aspects // Wiener Slawistischer Almanach, 2006. – № 58. – Р. 237.

2. Ющук І. П. Українська мова. – К., 2003. 3. Thomason S. G. Language Contact. An Introduction. – Edinburgh, 2001.4. Ставицька Л., Труб В. Українсько-російська двомовність. Лінгво-

соціокультурні аспекти. – К., 2007. 5. Del Gaudio S. For an alternative Interpretation of Suržyk: dialectal

and diachronic Aspects // Akten des II Internationalen Symposiums über Suržyk and Trasjanka. G. Hentschel (Hrsg.). – Oldenburg, 2007.

6. Черниш Т. О. Синхронічно-описовий та історико-діахронічний підходи і сучасна загальна теорія мовознавства // Компаративні до-слідження слов’янських мов і літератур. Пам’яті акад. Леоніда Була-


49

ховського. –К., 2008. – Вип. 7. – С. 262–268.7. Селіванова О. Сучасна лінгвістика. Термінологічна енциклопе-

дія. – Полтава, 2006. – С. 98, 99. 8. Del Gaudio S. On the Nature of Suržyk: a double Perspective: PhD-

Dissertation. – Wien, 2008. 9. Schendl H. Historical Linguistics. – Oxford, 2001. 10. Thomason S. G. Language Contact...11. Saussure F. de Corso di linguistica generale. – Bari, 1987.12. Дель Гаудіо С., Тарасенко Б. Суржик: актуальні питання та ана-

ліз конкретного прикладу // Мовна політика та мовна ситуація в Україні. Проект INTAS “Language Policy in Ukraine: Anthropological, Linguistic and Further Perspectives” (2006–2008) / За ред. Ю. Бестерс-Дільгер. – К., 2008. – С. 316–331.

13. Дель Гаудiо С. Диалектальный субстрат в суржике // Компара-тивні дослідження слов’янських мов і літератур… – С. 43–50.

14. Козленко І. В. Морфеміка сучасної української літературної мови. – К., 2007.

1 Для повної дефініції системи див.: О. Селіванова. Сучасна лінг-вістика. Термінологічна енциклопедія. – Полтава, 2006. – C. 551.

2 Уже йшлося про значення цього терміна: «Цей термін, очевидно, передає поняття існування базовий “тип” суржику, який служить як стійкий засіб для щоденної комунікації, функціонуючи як L1, особ-ливо для цих мовців без інших мовних ресурсів, щоб правильно спіл-куватися. Цей прототип суржику показує періодичні (повторювані) морфо-синтаксичні та основні лексичні конструкції, які поширені майже у всіх областях, на сході та заході. Існують, звичайно, регіо-нальні та місцеві варіанти, але якщо ми порівняємо ці варіанти з основної мовної “системи” суржику, то буде очевидно, що є достатні, загальні риси, щоб дозволяти комунікацію між мовцями з окремих областей. Зрозуміло, що ті області, які історично були під Російською імперією, мають більшу кількість спільних лексичних та граматичних рис, ніж місцевості в південно-західних краях України» [1, р. 103].

3 Див. рецензію про дисертацію автора: On the Nature of Suržyk: a double Perspective. – Wien, 2008.

4 Укр.: “Визначення про системний характер мішаної мови, яке ви-ходить з постулату, що існує один прототип суржику, є цілком пере-конливим, тому що хаотична мішанина мовних елементів діаметраль-но суперечила б будь-якій мовній системі”.

5 Дослідження було проведено навесні та частково восени 2006 року.

6 Багато прикладів можна знайти в креолістиці. 7 Див. третій розділ.


50

8 “Pronouns and conjunctions form closed sets of words and are therefore rarely borrowed” [9, р. 56, 57] (укр.: “Займенники і сполучники форму-ють закриту групу слів і тому вони рідко запозичуються”).

9 Нагадаємо, що ці слова та морфеми, які не збігаються із сучасною нормою української стандартної мови, є або запозиченнями з росій-ської мови, або словами і морфемами діалектного походження, або архаїзмами та старослов’я нізмами, які були вже складовою частиною попередніх етапів української книжної і слов’яно-руської мов.

10 Див. дефініцію вище. 11 “Акання” тут, як відомо, пояснюється як діалектна особливість

Чернігівської області. 12 Необхідно звертати увагу на те, що російський займенник “это”

може вживатись як варіант, але його частотність значно нижча. 13 Займенник “що” часто вживається у спрощеній, розмовній фор-

мі “шо”. Це дуже поширений і типовий маркер українського мовлен-ня, навіть коли мовці розмовляють стандартною українською або ро-сійською мовами.

14 Слід підкреслити, що кличний відмінок сьогодні є не дуже про-дуктивним навіть у розмовному варіанті української мови.

15 Це пов’язане з ареальним варіюванням. 16 Ми не розглядатимемо тут їх походження і етимологію, а просто

вкажемо на постійність. 17 Як ми вже згадували раніше, спрощені форми типові для про-

сторіччя та усного мовлення. 18 Ці схеми базуються на аналізі записів безпосереднього опиту-

вання інформантів. Більш того, вони походять з третього розділу ди-сертації автора [8], у якій представлено лінгвістичний аналіз суржику і першу спробу сформулювати щось на зразок “граматики” цієї міша-ної мови.

19 Прийменник к можна розглядати або як діалектизм, або як ар-хаїзм.

20 Найхарактерніші риси морфемного складу суржику див. у тре-тьому розділі дисертації автора [8, р. 89–91].


51

А. Загнітко(Донецьк)

ТИПОЛОГІЯ ТЕКСТОВИХ КАТЕГОРІЙ У НОВІЙ АКАДЕМІЧНІЙ ГРАМАТИЦІ

Сучасне розуміння тексту суттєво відрізняється від його тлумачення на перших етапах формування лінгвістики тексту як окремої науки про мову. Здебільшого текст та особливості його рівневої організації, системи і структури категорій, інвен-тарю функцій, типології одиниць тощо не розглядаються в ака-демічних граматиках (пор. академічні граматики болгарської, німецької, польської, російської, української та ін. мов), лише частково ці питання порушуються під час аналізу тих чи інших виявів мовних стилів. Теоретикам і практикам лінгвістики тексту сьогодні важко уявити сумніви ще в сере дині – другій половині ХХ ст. щодо існування окремого лінгвістичного яру-су – тексту, оскільки вже на межі ХХ–ХХІ ст. поняття тексту настільки розширилося, а його використання стало розмаїтим, що під ним почали розуміти не лише власне тексти, а й “тіло як текст” (О. Забужко), прізвиська як текст (Н. Федотова), ситуа-цію як текст (Н. Мишкіна) та ін. Водночас активізувалася тен-денція щодо розмежування понять тексту та дискурсу, тексту та текстуалітету і под.

Виділення тексту як цілком повноправного мовного ярусу з відповідними одиницями, категоріями, функціями викликало необхідність: 1) визначення його категорійного апарату (пор. погляди Л. Бабенко, Ж. Баранова, Н. Валгіної, В. Виноградова, І. Гальперіна, В. Кухаренко, Ю. Левицького, Г. Папіної, Т. Ра-дзієвської, О. Селіванової та ін.); 2) вияву його диференцій-них, кваліфікаційних і класифікаційних ознак (В. Одинцов та ін.); 3) з’ясування особливостей і закономірностей його рівне-вої організації та внутрішньотекстових одиниць з послідовним окресленням їхньої композиції (М. Поспєлов, Я. Солганик та ін.); 4) простеження функцій адресата й адресанта щодо тек-стових структур (Г. Папіна, Ж. Баранов та ін.); 5) встановлен-ня особливостей симетрії/асиметрії в тексті, розгляду тексту як простору реалізації смислу та когніції (І. Григоренко, І. По-номаренко та ін.); 6) аналізу текстових одиниць, специфіки їх-


52

ньої організації, функцій і под. Актуальність розгляду системи текстових категорій з простеженням особливостей їхньої типо-логії та закономірностей вияву також мотивована необхідніс-тю адекватного висвітлення останніх у граматиці української мови, де текстовий рівень повинен вичерпно розглядатися.

Типологію текстових категорій слід розглядати крізь приз-му закономірностей та особливостей внутрішньотекстової ор-ганізації, вияву одиниць тексту, текстових функцій, рівнів та ін., що й становить мету дослідження. Будь-яке визначення системи та структури, типології текстових категорій вимагає від дослідника не лише дефінування самого поняття “текст”, що на сьогодні є загальновизнаним (дослідження з текстової проблематики постають у різних напрямах і вимірах) і квалі-фікується або надто широко, або надто вузько.

У широкому розумінні текст – це будь-яке мінімальне і/або максимальне висловлення (від окремого поетичного твору до розгорнутого роману і под.), завдяки яким досягається комуні-кація, реалізується самовияв мовця. У цьому разі парадигмаль-но текст охоплює власне текст, інтертекст, гіпертекст тощо, не-залежно від їхнього технічного вираження.

Вузьке ж розуміння тексту ґрунтується на його концеп-туальному тлумаченні як цілісної знакової форми організа-ції мовлення, унаслідок чого текст постає як: 1) завершена та правильно оформлена зв’язна послідовність; 2) певна спільна модель для групи текстів; 3) послідовність висловлень, що на-лежать одному комунікантові; 4) письмовий за формою мовлен-нєвий твір (Т. Ніколаєва). Таке розуміння тексту уможливлює встановлення: а) відносно вичерпного списку його одиниць; б) адресантно-адресатних позицій і функцій; в) типів ситуацій комунікативного акту; г) співвідношення тексту та дискурсу (пор. розгляд О. Селівановою текстово-дискурсивних катего-рій: цілісності, дискретності [членованості], інформативності, зв’язності, референційності, антропоцентричності, інтерактив-ності, континууму, інтерсеміотичності [14, с. 198–239]); д) рівнів тексту; е) структурних особливостей тексту, його самоорганіза-ції; є) гранично окресленого переліку категорій та ін. Це умож-ливлює виділення чотирьох концепцій тексту: 1) результативно-статичної (текст як інформація); 2) процесуальної (текст як самореалізація його продуцента); 3) каузувальної (текст як про-


53

дукт активної діяльності мовця); 4) стратифікаційної (текст як найвищий рівень мовної системи) (М. Ляпон).

Для будь-якого тексту властива самоорганізація, що є про-цесом, під час якого створюється, відтворюється або удоско-налюється організація складної динамічної системи. Процеси самоорганізації відбуваються за рахунок перебудови наявних і утворення нових зв’язків між елементами системи. Текстовій самоорганізації притаманні зовнішній і внутрішній ефекти. Перший мотивований серединним статусом тексту в комуніка-ції, унаслідок чого його кодувально-декодувальні потенції ко-релюють з відповідними адресантно-адресатними інтенціями. Водночас внутрішня самоорганізація орієнтована на іманентну структурацію, цілісність і под.

Концепція самоорганізації є визначальною для синергети-ки, яка постає природним уточненням принципу саморуху та розвитку матерії. Тексту як складній системі властиві багато ступенів і рівнів свободи. У процесі еволюції завжди виділя-ється кілька основних ступенів, до яких прилаштовуються всі інші. Перші, як визначальні ступені свободи, є параметрами порядку. Якщо цих параметрів небагато, описати складну сис-тему просто. Текст – це складна система з ієрархічно організо-ваним репрезентантом певної смислової нелінійної цілісності, що живе і власною енергією, й енергією середовища, трансфор-муючись сам і трансформуючи середовище. Тому в комуніка-тивному аспекті значущою для тексту постає категорія учасни-ків комунікативного акту з підкатегоріями адресата (функції спілкування, сприйняття, фатичності, естетичності тощо) й адресанта (функції повідомлення [номінативна, денотативна, референтна], пізнання [когнітивна, гносеологічна], апелятив-ності, експресивності, емотивності, поетичності, фатичності і под.). З категорією учасників комунікативного акту пов’язані й категорії модальності, оцінки та ін.

Особлива текстова енергія виявляє себе шляхом синергії саморухів текстових одиниць, через енергію різних аспектів і вимірів саморуху енергожиття тексту. У текстовій енергії від-бувається перетворення інших різновидів енергії: протоенергії, духовної енергії людини, енергії мови, енергії інформаційно-го континууму, енергії зовнішнього світу. Вони пульсують в енергії саморуху тексту, сприяючи становленню енергетичних


54

властивостей текстового простору, його енергетичного вимі-ру [пор. 11, с. 53]. У цьому аспекті суттєвим є встановлення визначальної або домінантної категорії тексту, завдяки якій текст постає як самоорганізована цілісність, пор. виділення як основних категорій теми (Е. Агрикола), концепту (В. Кухарен-ко), інформативності (І. Васильєв), зв’язності (М. Геллідей), комунікативності (Є. Сидоров), діалогійності (О. Селіванова) та ін. У смисловому аспекті такою є категорія тематичної інформативності (завдяки їй текст стає лінійно композицій-но упорядкованим), що ґрунтується на відповідних категоріях події / процесу / факту; часу; простору; концепту, хроно-топу тощо, які є складниками загальнотекстової тематичної інформативності.

Структура тексту відображає статичний імовірний стан його категорійної системи. Максимальна передбачуваність структури тексту наявна в стані рівноваги, до якої текст праг-не в процесі власної еволюції, що відбувається в його струк-турних інтервалах від абсолютного початку до абсолютного кінця, де кожна профаза прогнозує епіфазу, водночас остання постає профазою для наступного лінеарного розгортання тек-сту. Лінеарний плин тексту засвідчує визначальність категорії зв’язності (міжреченнєві та міжнадфразові синтаксичні зв’язки послідовного, паралельного, інтегративно-кумулятивного, коаліційно-імпліцитного та ін. типів). Категорія зв’язності ґрунтується на різноманітних засобах реалізації, що охоплю-ють лексичний, морфологічний, словотвірний, синтаксичний яруси мови. Текстову структуру слід кваліфікувати як таку, що є статичною і зміни якої спонтанно виникають у проце-сі упорядкованості дискретних одиниць, з яких складається текстова цілісність, оскільки в дещо нерівноважних умовах виникають кореляція, когезія та когерентність, де кореляція активована у співвідношенні частин тексту як внутрішньоці-лісних сегментів, у внутрішньому співвідношенні компонен-тів надфразних єдностей та ін. Поза когезією (В. Дреслер) як формально-зовнішньою лінеарною зв’язністю текст не постає граматично достатнім, а когерентність як внутрішньосмислова злитість (В. Дреслер; за іншою термінологією – інтегративність [І. Гальперін]) є опертям смислової цілісності тексту. Тому на формально-лінеарному рівні визначальною є категорія когезії,


55

а на змістово-плинному – категорія когерентності, утворюючи активні площини взаємодії з категоріями проспекції та ретро-спекції.

Зміни й еволюція текстової структури варіативні та незво-ротні. Найменша флуктуація (від латин. fluctuatio – коливан-ня), під якою слід розуміти випадкові відхилення величини, що характеризує текстову систему з великою кількістю склад-ників, від її середнього значення, здатна вплинути на подальше розгортання структури. Це є особливо очевидним в операціях внутрішньотекстового розгалуження, де активною постає кате-горія лінеарно-структурного та змістово-композиційного роз-членування на різні за обсягом компоненти. Структура може в такому разі виявитися не настільки оптимальною й ефек-тивною, як задумано адресантом, і певною мірою суперечити змісту твору (особливо це актуалізовано в різноманітних пост-модерністських пошуках [див.: 6; 7] і/або виявляти вміщене в ньому щонайповніше (пор. також класичне порушення лінеар-ної композиції в новелі “Новина” В. Стефаника, де розв’язка розпочинає оповідь; плин оповіді в романі О. Забужко “По-льові дослідження з українського сексу” або в її ж “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, де вставлено-інтродуктивний і/або супровідно-аргументаційний компо-ненти можуть у десятки разів перевищувати обсяг загально-реченнєвого тла, і тоді вставлення містить до семи ступенів поглиблення, аргументація охоплює до десяти коментарів тощо). Внутрішньоструктурні модифікації тексту мотивовані прагненням автора-адресанта вмістити в сталу форму макси-мальну кількість змісту, послідовно актуалізуючи його через повтори, ініціалізацію, креолізацію (пор., наприклад, останню прозу І. Карпи, де графічні зображення є елементами плинної оповіді та под.). Тому актуалізація постає однією з найпродук-тивніших внутрішньотекстових категорій.

До процесів самоорганізації належать кооперативно-текс-тові ефекти системи (графічна орієнтація тексту та його роз-ташування на папері, довжина рядка, пропуски, шрифт, на-креслення, колір, розрядка, втягнене стиснення, підкреслення, друкарські знаки, графічні символи, цифри, допоміжні знаки [№, ‰, @, &, + і под.], засоби іконічності [малюнки, світли-ни, карикатури, таблиці, схеми, креслення тощо], незвичайна


56

орфографія слів і вживання/невживання розділових знаків, формат сторінки, ширина полів та ін.), що виникають між ста-тично зрозумілими інтервалами, атракторами тощо. У цьому разі суттєвими постають категорійні виміри внутрішньотек-стової симетрії (власне симетрія, дисиметрія, антисиметрія, ізометрія, симптосиметрія, алосиметрія, амфісиметрія і под.) – формальної та змістової, повної/неповної фокалізації (пор.: Не вдалось сьогодні попасти до столиці [І. Карпа]*). Симетричний розподіл щільності вияву флуктуації та найбільш різноякісні флуктуації внаслідок випадкового збігу спрямованості їхньої еволюції можуть у відповідні моменти суттєво змінювати по-ведінку всієї текстової структури загалом. Сценарій постання текстової структури, заданої в найперших позиційних зрізах, може реалізуватися повністю іншим чином (пор. текстові ва-ріанти в межах однієї авторської парадигми повісті “Борислав сміється” І. Франка, роману “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного і под. [див.: 6; 7]. Через це модальність постає визначальною категорією щодо мотиваційного породження тексту як такого. Модальності притаманні різні дескриптори та детермінації, що наявні в структурі тексту. Врахування ж тек-стової варіантності уможливлює встановлення загального тла посилення авторської інтенційності.

Взаємодія постійно змінних/змінюваних параметрів проце-су породження тексту може зумовити виникнення його нових конфігурацій, визначених адресантно-адресатними позиція-ми, корпоративно-ситуативними параметрами (пор. характер іронічності в науково-технічних, рекламних та інших текстах). Загалом внутрішньотекстова самоорганізація замкнута на обов’язкові компоненти (свого часу В. Пропп визначив складни-ки російської чарівної казки), типологічні виміри жанру тощо. Само організація – це процес довільного виникнення у відкри-тих нерівно важних системах нових структур (крім прогресу, можливий і регрес), яким властиві більші складність та енергія, ніж старим [див.: 6; 7], що й зумовлює взаємозв’язок і взаємо-зумовленість категорій проспекції та ретроспекції як тексто-во розвивальних. Їхнє навантаження в структурі тексту доволі легко простежити на “синхронізації флуктуації за позиційними інтервалами. <...> більш ймовірними є тільки ті вияви спонтан-ної упорядкованості тексту, що фіксовані в позиційних зрізах.


57

Щодо процесів, що наявні між позиціями, обраними для моде-лювання,… можна говорити лише гіпотетично” [9, с. 170, 171]. За синергетикою випливає, що не всі внутрішньотекстові біфур-кації значущі для зміни поведінки власне категорійних систем, окремі стихійні порушення структури, що відбуваються в про-міжках між зрізами, суттєво не впливають на перебіг процесів формотворення (пор. відсутність усталеного членування на ре-чення в романі Є. Пашківського “Жезл” і под.).

Незаперечним є твердження, що ємність тексту та ступінь його організаційної складності залежать від багатьох чинни-ків, перш за все – від комунікативного завдання, типологічної належності та парадигматичних характеристик його компо-нентів, тому що ці характеристики значною мірою визначають взаємодію компонентів у тексті. Саме спільність структурної організації, що виявляється в повторюваності сутнісних харак-теристик цілого, робить текст мовним знаком. Підкреслюючи, що якісно-кількісний аналіз поведінки асиметрії, реалізова-ний у вимірювальних і зіставних параметрах, відкриває нові можливості для поглибленого дослідження процесів самоор-ганізації тексту, слід брати до уваги ймовірність сценаріїв по-ведінки структури окремого тексту або всього досліджуваного матеріалу, оскільки спрямованість випадковостей відображає провідну тенденцію (пор. поетичні та прозові пошуки Ю. Ан-друховича, Ю. Винничука, Б. Жолдка, О. Ірванця, М. Рябчука та ін.).

У тексті принцип повтору виявляє себе на всіх рівнях його організації та постає як чинник структуроутворення; повтор з рекомбінаціями виявляє глибинну сутність описуваного, аналізованого. Простота принципу повтору робить об’єкти та самі системи надійнішими, а “творчі невдачі” й “помилки” в тексті – здатними до самоліквідації. Усе це засвідчує вагомість контрадикторно-синергетичного вивчення тексту з простежен-ням його внутрішнього життя/енергожиття, умов становлення та вияву енергетичних властивостей текстового простору, що дозволяє: а) розкрити природу й умови вияву сутнісних влас-тивостей, що забезпечують функціонування тексту в динаміч-них умовах середовища; б) дослідити механізми, форми, харак-теристики внутрішнього життя тексту; в) описати закони само-руху енергожиття текстового простору; г) виявити гіперсмисл


58

(встановити приховані глибинні архетипові структури тексту, розкрити породжувані ними екзистенційні родові смисли, визначити стрижневі ідеї тощо). З позицій контрадикторно-синергетичного підходу текст постає як саморозвивальна та самоорганізувальна синергетична система. Для простеження характеру процесів самоорганізації в структурі тексту необхід-но віднайти відповідність між процесами, що відбуваються в природних відкритих системах, і тими, що спостерігаються в текстах. Модель становлення упорядкованості шляхом флук-туації дзволяє виявити сфери накопичення циклових атрак-торів і локалізувати їх у позиційній структурі тексту. Об’єкти, розташовані в певному просторі, групуються, і їхня ймовірна щільність дозволяє виявити в тексті сфери з різним ступенем упорядкованості та співвіднести їх з менш упорядкованими ді-лянками структури (пор. інноваційні тенденції в різноманіт-них постмодерністських текстах). Розрізнення кількох спосо-бів створення упорядкованості в тексті робить можливим опис взаємодії параметрів у процесі становлення тексту як системи, тобто нерівнорядні щільності в тексті певним чином еволюціо-нують і змінюються в різних позиціях по- різному.

Статистичний характер процесу дозволяє виявити найза-гальніші тенденції самоорганізації структури, що найчастіше реалізуються в масиві текстів. Спрямованість випадкових ко-ливань структурної самоорганізації тексту обмежена часовою віссю. Тривалість розгортання цілого в часі при аналізі роз-поділу переноситься на протяжність тексту, синхронізовану з позиційними інтервалами, де оптимальними є симетричні й асиметричні об’єкти.

Динаміка атракторів виявляється в градації циклів, роз-поділених за інтервалом тексту, в якому можна виділити дві групи атракторів – структурні та функціональні. В ідеальному тексті повинен відбуватися збіг меж речень з інваріантними композиційними зонами, насправді ж спостерігаємо коливан-ня їхніх меж. Важливу роль у цьому процесі виконує розмір речення як носія ритму, інтонації та мінімальної завершеної логіко-граматичної одиниці тексту (пор. обсяги речень, їхні межі у фольклорних і усних текстах, прозі, поезії та текстах-примітивах). У синергетичному аспекті в тексті домінацій-не навантаження виконують різноманітні категорійні форми


59

симетрії (з урахуванням відповідних текстово навантажених асиметричних тенденцій). Так, у ліричному тексті наявна про-тяжність асиметричного стану структури і, як наслідок, – опо-середкована гармонізація “зламних і поступових меж” речень щодо позиційних зрізів, чим легко мотивувати читацькі від-чуття певного уповільнення руху в ліриці, порівняно з епічним текстом. У прозовому або фольклорному тексті протифаза ево-люції симетрії й асиметрії в зоні гармонійного центру вираже-на чіткіше, ніж у поезії. Структурна стабільність, відсутність на окремих ділянках тексту екстремальних змін характеру пе-ребігу процесів самоорганізації може в суб’єктивному сприй-нятті оцінюватися як ефект уповільнення руху. Конкуренція асиметрійних меж створює додаткову внутрішню напругу. Конструктивними засобами підтримується висока експресив-ність власне форми.

При всіх перетвореннях тексту – інтерпретаціях, перекладах, багаторазових прочитаннях – завжди є збережене (симетрич-не) і зміннне (асиметричне). Багатоаспектність і багатомір-ність тексту – наслідок багатоярусної єдності тексту як вияву його життєвості, як репрезентанта відображуваного фрагмента дійсності та когнітивної моделі. Гармонія тексту є інтеграцією процесів організації та самоорганізації з їхньою вертикальною і горизонтальною динамікою, ізоморфною моделлю динаміки творчої свідомості в умовах інтуїтивного вирішення.

Тексту як синергетичній системі властива текстова катего-рія динамічної системності/асистемності. Динамічна систем-ність/асистемність – це сутнісна властивість тексту, що позна-чає здатність текстової системи у своєму безперервному русі зберігати самототожність і рух смислів. Провідну роль у цьому відіграють: а) взаємодія автора з іншими суб’єктами; б) пере-творення духовного світу автора в текстові смисли; в) реалі-зація спрямованого на трансформацію подієвого матеріалу реальності в текстовий простір; г) діалогічність тощо. Остання в цьому аспекті постає вершинною та визначальною, оскільки текст є виявом відкритості, орієнтованої на розмаїте сприйняття.

Дослідження текстових категорій засвідчує складність не лише внутрішньої організації тексту, а і їхній зв’язок з тек-стовими функціями. Типологія текстових категорій корелює з відповідними рівнями тексту, системою текстових одиниць


60

і водночас охоплює закономірності системності/асистемності тексту, особливості його синергетики. Сучасний аналіз типо-ло гії текстових категорій спирається на закономірності його лі-неарної, структурної, змістово-смислової, фактуальної, інфор-маційно-композиційної та іншої організації з урахуванням функціонального навантаження, прагматично-інтенційних, ситуативно-комунікативних умов творення тексту та відпо-відного сприйняття, що й уможливлює виділення адекватних типів текстових категорій.

1. Анисимова Е. Е. Лингвистика текста и межкультурная коммуника-ция (на материале креолизованных текстов). – М., 2003.

2. Бабенко Л. Г. Филологический анализ текста. Основы теории, принципы и аспекты анализа. – М., 2004.

3. Баранов А. Г. Функционально-прагматическая концепция текс та. – Ростов-на-Дону, 1993.

4. Валгина Н. С. Теория текста. – М., 2003.5. Григоренко И. Н. Текст как пространство реализации смысла и

когниции. – Краснодар, 2002.6. Загнітко А. П. Лінгвістика тексту: Теорія і практикум. – Донецьк, 2007.7. Загнітко А. П. Типологічні вияви постмодерністського синтакси-

су // Wyraz i zdanie w językach słowiańskich. – T. 5: Opis, konfrontacja, przekład / Pod red. M. Sarnowskiego і W. Wysoczаńskiego. – Wrocław, 2005. – S. 453–459.

8. Ляпон М. В. Смысловая структура сложного предложения и текст. – М., 1986.

9. Москальчук Г. Г. Структура текста как синергетический процесс. – М., 2003.

10. Николаева Т. М. Краткий словарь терминов лингвистики текста // Новое в зарубежной лингвистике. – М., 1978. – Вып. 8.

11. Папина А. Ф. Текст: его единицы и глобальные категории. – М., 2002.12. Пономаренко И. Н. Симметрия/асимметрия в лингвистике тек-

ста. – Краснодар, 2005.13. Пропп В. А. Трансформация волшебной сказки // Поэтика. – Ле-

нинград, 1928. – IV. – С. 26–54.14. Селиванова Е. А. Основы лингвистической теории текста и комму-

никации. – К., 2002.15. Семенець О. О. Синергетика поетичного слова. – Кіровоград, 2004.16. Федотова Н. М. Сучасні прізвиська Луганщини: когнітивна праг-

матика творення тексту оніма: Автореф. дис. … канд. філол. наук. – Х., 2008.

*Не було квитків на потяг/літак, і ми не змогли ані поїхати потягом, ані полетіти літаком до столиці.


61

В. Задорожний(Київ)

ДЕЩО ДО РОЗУМІННЯ ОДНОГО АРТЕФАКТУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ

ЛІТЕРАТУРНОЇ МОВИ

Почнемо цитатою з джерела, що було “воротами вченості” для кількох поколінь українських мовознавців: “За характером голосного в особовому закінченні дієслова теперішнього часу поділяються на дієвідміни: першу і другу. До першої дієвідмі-ни належать такі дієслова, які в закінченні другої і третьої осо-би однини та першої і другої особи множини мають голосний -е- (-є-), а в третій особі множини голосний -у- (-ю-). До дру-гої дієвідміни належать всі дієслова, які в закінченні другої і третьої особи однини та першої і другої особи множини ма-ють голосний -и-, -і- (-ї-), а в третій особі множини голосний -а- (-я-)” [1, с. 359]. Хоч цитата й досить розлога, однак проци-товане не можна визнати задовільним ключем для розрізнен-ня дієслів за їхньою належністю до першої чи другої дієвідмі-ни. Та на це є рада, оскільки “першу і другу дієвідміни дієслів можна розрізняти ... й за основою інфінітива” [1, с. 361]. Далі, щоб не зловживати цитуванням, наведемо вибірково лише те, що стосуватиметься нашої теми безпосередньо: “До першої діє-відміни належать дієслова ... з інфінітивною основою на а (я) не після шиплячих та ó... До другої дієвідміни належать діє-слова ... з інфінітивною основою на и, і (ї), що не зберігаються в особових формах...” [1, с. 361]. Керуючись останнім зауважен-ням і беручи до уваги тільки дієслова на -ити, визначаємо їхні словоформи таким чином, напр.: голосúти – голошý, голóсиш... голóсять; мúслити – мúслю, мúслиш... мúслять; простúти – прощý, простúш... простя́ть і под. Серед дієслів на -ати спо-стерігаємо цікаве явище: з одного боку, це дієслова на кшталт карáти – карáю, карáєш... карáють; слýхати – слýхаю, слýхаєш... слýхають; читати – читáю, читáєш... читáють тощо, тобто такі, що зберігають суфікс -а- в особових формах, а з другого, – такі, у яких він є випадним, напр.: клúкати – клúчу, клúчеш... клúчуть; лизáти – лижý, лúжеш... лúжуть; рíзати – рíжу, рíжеш... рíжуть і под.


62

Зауважимо, що дієслова на -ати з особовими парадигмами різного типу належать до однієї дієвідміни – першої, адже вони мають один класифікаційний суфікс. Ця обставина особ ливо помітна в тих дієсловах на -ати, що в сучасній мові можуть мати особові парадигми обох типів, напр.: метáти – метáю, метáєш і мечý, мéчеш [4, с. 420]; плескáти – плещý, плéщеш і плескáю, плескáєш [4, с. 603]; скакáти – скачý, скáчеш і скакáю, скакáєш [4, с. 795] та ін. Як бачимо із цих прикладів, у сучасній мові в одних дієсловах уживанішою є особова парадигма одно-го типу, в інших – другого. Це є ознакою живого процесу їхньої еволюції, що в кожному конкретному випадку відбувається з різною мірою інтенсивності. Первісною для них була та особова парадигма, у якій суфікс -а- є випадним; парадигма, де суфікс -а- зберігається в oсобових словоформах, є для них історично вторинною. Є підстави вважати, що вона з’явилася в результаті розвитку дієслівної категорії виду за схемою клúкати – клúчу, клúчеш (недок. в. 1-го ступеня) > заклúкати – заклúчу, закликáєш (док. в.) > закликáти – закликáю, закликáєш (недок. в. 2-го сту-пеня) і под. Розглянемо також одне з таких утворень, де зміни відбулися, напр.: скакáти – скачý, скáчеш (недок. в. 1-го ступе-ня) > заскакáти – заскакáю, заскакáєш (недок. в. 2-го ступеня). Оскільки словоформи парадигми типу заскакáти – заскакáю, заскакáєш iз часом перестали сприйматися як словоформи до-конаного виду, то вторинна особова парадигма стала в цьому випадку паралельною до першої.

Для повноти картини такого роду еволюційних змін розгля-немо ще один випадок, коли дієслово вже втратило свою пер-вісну особову парадигму й у сучасній мові вживається лише з тими особовими словоформами теперішнього часу, що є для нього історично вторинними, напр.: ламáти – ламáю, ламáєш [4, с. 388]. Ця особова парадигма закріпилася досить давно; уже в “Словарі української мови” і кореневе вивідне, і всі префік-сальні похідні від нього зафіксовані саме в такому вигляді, див.: ламáти – ламáю, ламáєш [2, т. 2, с. 342]. Однак на те, що первіс-но тут була особова парадигма іншого типу, вказує словофор-ма ламле (3-я особа однини), зафіксована в наведеній до цієї словникової статті ілюстрації, див.: “Не то ламле суботу, а ще й отцем своїм зве Бога” [2, т. 2, с. 343]. З огляду на наше завдання,


63

відзначимо цікавий для нас факт, що такого типу словоформи в цьому джерелі, зафіксовані неодноразово, див.: “Катря аж білі руки лáмле” [2, т. 2, с. 376], “Сила вже ламле дерево” [2, т. 2, с. 377], однак ці ілюстрації наведені до зафіксованого тут дієс-лова другої дієвідміни на -ити: ломúти – ломлю́ , лáмиш [2, т. 2, с. 377], що, імовірно, є помилкою упорядника. Зіставмо оби-два дієслова з новіше наведеними особовими словоформами, пор.: ломúти – ломлю́ , лóмиш, лóмить, лóмимо, лóмите, лóмлять і ламáти – ламлю́ (ламáю), лáмлеш (ламáєш), лáмле (ламáє), лáмлемо (ламáємо), лáмлете (ламáєте), лáмлють (ламáють) – із цього ви-дно, що саме стало причиною словникарської помилки. Цікаво, що тут же є хиба протилежного характеру, див.: “Ходить дівка по бережку, білі руки ломле” (sic!) [2, т. 2, с. 376]. Помилково також до дієслова поломúти – поломлю́ , полóмиш [2, т. 3, с. 286] наведено ілюстрацію “Поламле... заповідь” [2, т. 3, с. 286]. З усього видно, що дієслово ламати вже на той час утратило свою первісну особову парадигму теперішнього часу, через що упорядник сплутав належні їй словоформи зі словоформами особової парадигми дієслова ломити, оскільки деякі з них ви-явилися близькозвучними, пор., напр.: ломлю́ і ламлю́ (ламáю); лóмлять і ломáють (ламáють).

На жаль, типологічно тотожні помилки трапляються й у лексикографічних джерелах сучасної української літературної мови, див.: сукáти – сукáю, сукáєш і сучý, сýчиш [4, с. 842], що ми з метою увиразнення продовжимо за логікою зазначеної па-радигми, див.: сýчить, сýчимо, сýчите, сýчать. Безперечно, що словоформи такої особової парадигми можуть належати тіль-ки дієслову на -ити, чому знаходимо підтвердження в тому са-мому джерелі, див.: сучúти – сучý, сýчиш [4, с. 846]. Дієслово ж на -ати сукáти, крім історично вторинної особової парадигми сукáю, сукáєш тощо [5], має ще збережену досі первісну особову парадигму сучý, сучéш, сýче, сучéмо, сýчете, сýчуть.

Бачимо повторення згаданої словникової фіксації й в од-ному з префіксальних похідних, див.: усукáти – усучý, усýчиш (sic!) [4, с. 910]. Роглянувши всі утворення цього кореня такого типу, виявляємо, що вони також потрактовані саме так, див.: вúсукати – вúсучу, вúсучиш (sic!) [4, с. 105], відсукáти – відсучý, відсýчиш (sic!) [4, с. 123], всукáти – всучý, всýчиш (sic!) [4, с. 150;


64

6], досукáти – досучý, досýчиш (sic!) [4, с. 224], засукáти – засучý, засýчиш (sic!) [4, с. 287], зсукáти – зсучý, зсýчиш (sic!) [4, с. 321], насукáти – насучý, насýчиш (sic!) [4, 572], пересукáти – пересучý, пересýчиш (sic!) [4, с. 572], підсукáти – підсучý, підсýчиш (sic!) [4, с. 595], присукáти – присучý, присýчиш (sic!) [4, с. 689], розсукáти – розсучý, розсýчиш (sic!) [4, с. 761]. Отже, помилка має система-тичний характер.

Зазначену помилку виявлено в “Орфографічному словни-ку української мови” 1999 року видання. З метою встановити її лексикографічне джерело, ми оглянули словники попере-дніх років видання до 1920-х включно – у всіх було те саме. Звернувшись до словників різних типів, що побачили світ піс-ля 1999 року аж до найновіших, ми побачили таку ж картину (загалом оглянуто кілька десятків видань). Цікаво, що у дво-мовних, українсько-російських і російсько-українських слов-никах, виявилося те саме. Про цю обставину згадуємо, оскіль-ки в російській мові існує лише дієслово сучúть – сучý, сýчишь (і сучúшь), що мало б увиразнювати відмінність слово форм осо-бової парадигми дієслова з суфіксом -и- та словоформ дієслова з суфіксом -а-, див.: сукáти – сучý, сýчиш.

Отже, джерелом помилкового тлумачення особової пара-дигми дієслів цього словотвірного гнізда є “Словарь української мови” – випадок, типологічно тотожний уже розглянутому ла-мати – ломити. Упорядник тут дає таку інтерпретацію мовним фактам, див.: сукáти – сукáю, сукáєш (сучý, сýчиш (sic!)) [2, т. 4, с. 227], див. також: сукáтися – сукáюся, сукáєшся = сучúтися [2, т. 4, с. 234]. Однак словоформа 3-ї особи множини сучуть із на-веденої ілюстрації “Кроять рушники із китаєчки, сучуть тороч-ки з чорного шовку” [2, т. 4, с. 234] може належати тільки пара-дигмі дієслова сукáти – сучý, сýчеш, сýче, сýчемо, сýчете, сýчуть. Те саме бачимо у зворотному дієслові, див.: сýчитися – сучýся, сучúшся [2, т. 4, с. 234], але в ілюстраціях: “Так і сучеться (sic!) до його, а він усе мовчить” [2, т. 4, с. 234] і “Чого воно, оце невіра, сучеться (sic!)?” [2, т. 4, с. 234]. Таке саме помилкове тлумачен-ня характеру особової парадигми повторене в префіксальному посукáти – посучý, посýчиш (sic!) [2, т. 3, с. 374] і зворотному посукáтися – посýчимося (sic!), посýчитися (sic!) [2, т. 3, с. 374] (інформативних для нас ілюстрацій немає). Зате в іншому та-


65

кого ж роду похідному наведена властива особова парадигма, див.: усукáти – усучý, усýчеш [2, т. 4, с. 360], що має підтвер-дження належною ілюстрацією, див.: “Бурлак свічки до церкви не всуче (sic!) [2, т. 4, с. 360]. Інші подібні похідні це джерело фіксує вже тільки з особовою парадигмою нового типу, напр.: вúсукати – вúсукаю, вúсукаєш [2, т. 1, с. 191], досукáти – досукáю, досукáєш [2, т. 1, с. 432], засукáти – засукáю, засукáєш [2, т. 2, с. 103] та ін. Варто підкреслити, що повернення цим утворен-ням первісної особової парадигми в сучасній лексикографії є підтвердженням того, що вона у своїх оцінках характеру їхньої особової парадигми, очевидно, спиралася насамперед на оцінку в “Cловарі української мови”. Тому помилка, якої припустився упорядник цього словника в кореневому твірному, згодом була поширена українськими лексикографами й на префіксальні утворення.

Звернемо увагу на ще один аспект проблеми. З одного боку, уже було зазначено, зі словників сучасної української мови зни-кло дієслово всучúти (усучúти), тому на тлі виявленої помил-ки можна припустити, що лексикографи його парадигму всучý, всýчиш сприймають як належну дієслову всукáти, що зневираз-нює семантику їх обох. Проте пор.: усукáти (всукáти) – усучý, усýчиш (sic!) – “Виготувати, зробити (свічку)” [3, т. 10, с. 504] і усýкувати (всýкувати), недок.; усучúти (всучúти) – усучý, усýчиш, док. – “Давати кому-небудь щось проти його бажання або неякісне, непідхоже” [3, т. 10, с. 504] – різниця очевидна. Дода мо, що ці дієслова виражають різний характер дії: дієслово на -ати – повторювану, кратну дію, дієслово на -ити – безпе-рервну. Цю відмінність легко помітити, наприклад, у дієсловах із загальним значенням означення характеру звуку, напр.: гар-кати і гарчати, муркати і мурчати, нявкати і нявчати тощо. Це підтверджує й характер наведеної щойно видової пари (див. вище). Безсумнівно, словоформі доконаного виду усучúти (всучúти) відповідає словоформа недоконаного виду усýчувати (всýчувати), яку сучасна лексикографія також не фіксує зо-всім. Наведена в ілюстрації “Бурлак свічки до церкви не всуче” [3, т. 10, с. 504] до дієслова усукáти (всукáти) з помилково ви-значеною особовою парадигмою (див. вище), парадигматично правильна словоформа 3-ї особи однини всуче не легітимізова-


66

на лексикографічно. Узагалі одна помилка тягне за собою інші; так, у “Словнику української мови” слова сучити немає, а осо-бові словоформи, що мали б належати йому, є в ілюстраціях до лексикографічно зафіксованого сукáти – сучý, сýчиш (sic!) [3, т. 9, с. 830], див.: “Ті сучать (sic!) аркани, ті гострять ножі, ті ружжя свої заряджають...” [3, т. 9, с. 830], “Сучить (sic!) ниті заметіль” [3, т. 9, с. 830]. Однак, судячи зі змісту, семантично ці форми належать дієслову сукáти, що має значення “скручу-вати, звивати кілька пасом разом” [3, т. 9, с. 830], в автентич-ній особовій парадигмі якого вони повинні мати вигляд сýчуть (3-я особа множини дієслова на -ати, що належить до першої дієвідміни) і сýче (3-я особа однини). Така ж невідповідність іс-нує між наведеними у джерелі “мотузкú сукáти” [3, т. 9, с. 830] і “такúй, що з піскý мотузкú сучúть” (sic!) [3, т. 9, с. 830]; треба: сýче. Отже, у різних префіксальних утвореннях цього кореня виявляється та сама проблема, варіюючись у деталях.

Підсумовуючи, зазначимо, що ми не лише виявили помилку в “Словарі української мови”, а й знайшли в ньому точку опори для її виправлення.

1. Жовтобрюх М. А., Кулик Б. А. Курс сучасної української літера-турної мови. – К., 1965. – Ч. 1.

2. Словарь української мови: В 4 т. – К., 1907–1909.3. Словник української мови: В 11 т. – К., 1970–1980.4. Орфографічний словник української мови. – К., 1999.5. Оскільки щодо цієї особової парадигми жодних проблем не-

має, ми надалі не наводитимемо її, цитуючи різні лексикографічні джерела.

6. Прикметно, що в джерелі не зазначене дієслово всучúти (усучúти) з властивим тільки йому значенням “змусити взяти когось, щось проти його волі”.


67

В. Іващенко (Київ)

МОВНА РЕПРЕЗЕНТАЦІЯ ОБРАЗНОГО КОМПОНЕНТА КОГНІТИВНОЇ СТРУКТУРИ

МИСТЕЦТВОЗНАВЧОГО КОНЦЕПТУ “КОБЗАР”

Крім власне поняттєвої (вербально-логічної) структури, архітектоніка мистецтвознавчого концепту “кобзар” включає також інші ментальні образи, зокрема унаочнені конкретні, індивідуальні образи та образні поняття. Опредметнення того чи іншого ментального (ідеального) образу можна віднайти в “тілі” мовного знака. Таке опредметнення через мовний знак формує своєрідний мовний образ як мовну репрезентацію зо-рового сприймання ментального (ідеального) образу предмет-ного світу, що фіксує форму, колір, світло, обсяг, положення в просторі тощо номінованого предмета. М. Алефіренко зазна-чає, що мовний образ не є тотожним чуттєво-предметному об-разові: перший можна “побачити” тільки внутрішнім поглядом, другий – у результаті відображення в нашій свідомості реаль-ного предмета [1, с. 115].

Розглянемо окремі випадки мовних репрезентацій менталь-них образів, що якнайкраще візуалізуються в термінопросторі української науково-мистецької картини світу. Їх можна від-найти шляхом аналізу наукових текстів з українського мисте-цтвознавства, кобзарознавства, етномузикології, фольклорис-тики і т. ін.

Ідеться про мовні репрезентації власне образного компо-нента когнітивної структури мистецтвознавчого концепту “кобзар”, який виявляє себе як образ людини (у нашому ви-падку конкретної постаті кобзаря), що виникає в результаті безпосереднього впливу на органи відчуттів, де відчуття є суб’єктивними образами. Суб’єктивність образу, за визначен-ням деяких дослідників, означає його належність до суб’єкта пізнання та включає в себе фактор упередженості, що поро-джує головну відмінну ознаку образу – його залежність від потреб, мотивів, цілей, настанов, емоцій тощо суб’єкта пізнан-ня. Оскільки такий психічний образ є предметним, то відо-бражувані в ньому предмети є безпосереднім змістом цього


68

образу, який, власне, і формує семантичну структуру мовного знака [1, с. 113].

Зауважимо також, що образ-картинка постаті того чи іншо-го кобзаря (як і образ будь-якого іншого фрагмента дійснос-ті) весь час удосконалюється, оскільки пізнання безмежне (зі збільшенням обсягу наших знань про певний об’єкт дійсності змінюється й денотативний аспект мовного значення, в яко-му фіксуються вже пізнані властивості та ознаки об’єкта). Це положення ілюструють, з одного боку, описи різних мисте-цтвознавців постаті того самого кобзаря-бандуриста, з друго-го, – описи одного мистецтвознавця постатей різних кобзарів-бандуристів.

Образи-картинки кобзарів-бандуристів у науково-мистець-кій картині світу можуть бути як експліцитно, так і імпліцитно виражені:

1. Експліцитно виражені. Існують у двох різновидах: наочно відтворювані та опосередковані науковим пізнанням.

1/а. Наочно відтворювані образи-картинки. Ці ментальні образи представлені безпосереднім споглядацьким описом-“омовленням” конкретної постаті кобзаря в ментально-психонетичному комплексі того чи іншого мистецтвознав-ця. Пор., напр., описи кобзарів О. Сластіона, Б. Луговського, Г. Хоткевича, репрезентовані у формі:

– згорнутих описів-речень: “Сивий, вельми поважний кре-мезний дід ридаючи приказував...” (О. Сластіон про сліпця Іва-на Скубія) [9, с. 7]; “Сама зовнішність кобзаря була досить по-казна – це був сухий, вище середнього зросту старий, з майже білим волоссям, що лежало в нього на плечах, як у священика” (О. Сластіон про кобзаря Івана Крюковського) [11, с. 50].

– розгорнутих описів – складних синтаксичних цілих: «По-середині головної “вулиці” ярмарку – в самій гущині натовпу в незвичайній позі стоїть середнього віку старець. Він стоїть на одному коліні, а другу ногу виставив наперед зігнуту під пря-мим кутом. На коліно обпертий лікоть руки, що нею високо під-несено кружку для грошей» (Б. Луговський про учня панотця Карнєя з Хвеськовки, старця Івана Харитоновича Логвиненка із с. Волосків) [6, с. 10]; «В дальньому кінці товкучки – молодий хлопець з ясними очима (здається, що він бачить) – з виразною дикцією, гостро відрубуючи музичні речення, співає “Лазаря”.


69

Вимова південної Остерщини. Майже всі голосні аж надто ла-біялізовані» (Б. Луговський про Василя Касаткіна із с. Шило-вичі – учня Герасима); «Поруч – трохи осторонь від середини товкучки – на травистому горбочку сидить Нестор Коруков-ський – босий; поза: права нога лежить поземно-зігнута в ко-ліні ступнею до корня бедра лівої, ліва нога витягнена наперед й уліво й напівзігнута (під “тупим” кутом), від чого ліве коліно від землі вгору десь на чверть аршини. Лівою рукою спирається (долонею) на ліве коліно пальцями вправо, лівий лікоть підне-сений майже сторч – плечова частина руки врівень із плечем, спина – дугою, права рука (кулак) на п’ятці правої ноги; голо-ва (велика, молотковита, з дуже опуклим лобом і бульбуватим носом, вуси розтріпані) – дуже нахилена наперед... Під час перерв у співі колупає другим пальцем правої руки в носі... Обличчя весь час напружене, червоне... Аркушева кружка для грошей стоїть спереду на віддаленні витягнутої руки. Поми-нає... Читає... поминає... співає... Рахує гроші, висипавши їх з кружки в руку, потім продовжує... Поминає подателів, що ки-нули гроші...» (Б. Луговський про Нестора Коруковського) [6, с. 10–105, 108]; “Це найсвітліший образ з усіх відомих мені коб-зарів. Уже одна його зовнішність справляла якесь-то... навіть хо-четься сказати, – чарівне враження... Говорив тихо, ласкаво та привітно і завжди розумно, завжди без зайвого... він не від того, щоб не сказати щось жартома, але... благопристойно, м’яко і по-особливому делікатно” (Г. Хоткевич про кобзаря Гната Гон-чаренка) [5, с. 105]; “На думку французького вченого [А. Рамбо], він [Остап Вересай] нагадував усім присутнім, що був лише бід-ним мандрівником та зберіг відбиток звичайної бідності й при-ниження бродячого життя. Але високий і випуклий лоб, увесь у зморшках, закриті повіки, ніби приховані під густими бровами, мали своє благородство і носили сліди високих дум і високих роз-міркувань, властивих цій розумній людині. Описав Рамбо і одяг Вересая: широкі українські штани, що були заправлені в досить грубі чоботи, шапка з баранячого смушку, старенька свита” (А. Рамбо про Остапа Вересая) [5, с. 91].

Такі описи є відображенням інтенцій дослідників-кобзаро-знавців, а отже, індивідуально-авторських стилів і власне ін-дивідуальних особистостей самих кобзарів у відповідних лек-сичних засобах. Так, в описах О. Сластіона як ученого-кобзаря


70

та художника переважають безпосередньо іконічні образи кон-кретних постатей кобзарів, “омовлені” за допомогою нейтраль-ної та експресивної лексики (напр.: сивий, вельми поважний, кремезний, дід, ридає, приказує, сухий, вище середнього зросту, старий, майже біляве волосся).

Описи Б. Луговського є натуралістичними, у них постаті кобзарів-старців представлені з фотографічною достовірністю. Б. Луговський, крім зовнішності (середній вік, старець, моло-дий хлопець, ясні очі, босий, молотковита голова, опуклий лоб, бульбуватий ніс, розтріпані вуса, напружене червоне обличчя та ін.) і вказівки на збідніле становище кобзарів-старців (кружка для грошей), зосереджує свою увагу ще й на їхній вимові, що знайшло відображення в оперуванні такими лексичними оди-ницями, як виразна дикція, гостро відрубає, співає, вимова, по-минає, читає, серед яких трапляються й музикознавчі терміни, а саме: музичне речення, голосні, лабіалізований.

В описах Г. Хоткевича і А. Рамбо образи кобзарів є дещо піднесеними (найсвітліший образ, чарівне враження, говорив тихо, ласкаво, привітно, розумно, без зайвого, жартома, благо-пристойно, м’яко, по-особливому делікатно, благородство, ви-сокі думи, високі розміркування, розумна людина), незважаючи на те що зовнішність кобзарів засвідчує протилежне (увесь у зморшках). А. Рамбо акцентує також свою увагу на соціально-му становищі кобзаря (бідний мандрівник, відбиток звичайної бідності, приниження бродячого життя) та описує його вбран-ня з етнографічною достовірністю (широкі українські штани, досить грубі чоботи, шапка з баранячого смушку, старенька свита).

1/б. Образи-картинки, опосередковані науковим піз-нанням. На мовному рівні їх репрезентують мистецтвознав-чі описи-“омовлення” портретних і скульптурних зображень кобзарів-бандуристів, а також описи-біографії їх життя, діяль-ності й творчості.

1/б*. Мистецтвознавчі описи-“омовлення” портретних (малярських, графічних образів) і скульптурних зображень кобзарів-бандуристів. Пор., напр.: словесні описи В. Ханка портретних зображень кобзарів, що їх написав О. Сластіон, та описи О. Найдена різних варіантів української народної карти-ни “Козак Мамай”, представлені у формі:


71

– згорнутих описів-речень: “На білому тлі... висока постать музики у свиті й чоботях схилена, однією рукою він спираєть-ся на ціпок, другу – поклав на бандуру” (про портретне зобра-ження кобзаря Івана Жовнянського із Золотоніського повіту); “Сластьон змалював старечу згорьовану постать у білому на чорному тлі... П. Мартинович відтворив сумне обличчя кобзаря, прорізане зморшками” (про портрет кобзаря Трихона Магадина із с. Бубні); “У звичайному селянському оточенні сидить Опа нас Говтван, поряд постать хлопця-поводиря, задивленого вдалину; на землі торбина, ціпок, на лаві – молочник, шапка, а тлом є роз-кішна літня зелень” (про портрет кобзаря Опанаса Говтвана) [11, с. 46–49];

– розгорнутих описів – складних синтаксичних цілих. Пор., напр.: у В. Ханка: “Поблизу придорожнього стовпа з іконою, під дашком і верхівкою з давньою формою хреста – корсунською й дерев’яної огорожі з буйною зеленню на передньому плані сидить симпатичний підліток. Біля нього кожушина, солом’яний бриль, палиця і посудина. Юний кобзарик сидить на землі, нахиливши голову до грифа; рукою обняв двадцятичотириструнну кобзу і перебирає струни пальцями правої руки” (про портретне зобра-ження Петра – учня кобзаря Івана Крюка/Крюковського); «У верхній частині малюнка виділено овал бандури, на ній – тон-кі пальці музиканта, що перебирають струни. На голові – чу-прина, традиційно підстрижена “під макітру”, зосереджені очі, прямий ніс і округла борода княжого типу» (про портретне зо-браження кобзаря Павла Гащенка); “Його фігура немов злива-ється воєдино з бандурою, яку він ніжно притискує до грудей. Схилена голова народного музики підноситься над видовженим овалом бандури…” (про портретне зображення кобзаря С. Па-сюги); “З довгими й кучерявими козацькими вусами й чупри-ною, як вихор, у свитці, шароварах і постолах, співець, сидячи на ослоні, натхненно розповідає про згорьовану вдову і трьох її синів. Його права рука торкається струн бандури, що перпен-дикулярно поставлена до грудей. Заслухалася й притулилася до дідуся його дівчинка-поводирка. Графік із замилуванням змалю-вав її голівку з квітами й стрічкою, задумливий вираз обличчя, національне вбрання…” (про портретне зображення народного музики Самійла Яшного з Миргорода) [11, с. 46–49]; у О. Най-дена: «“Козак Мамай” як картина-портрет … меморіального


72

характеру… у XVIII–XIX ст... втілював у собі образ слави і тра-гедії козацтва як вільного лицарства й водночас виражав певні ностальгійно-сумні настрої жалкування за минулим. <…> Цін-ним для нас є пояснення П. Білецьким статичності пози Мамая, його споглядально-бездіяльного (зовні) перебування у просторі як фактора “відпочинку вершника після виснажливого путі”. Саме поєднання, збіжність фактора відпочинку і фактора путі, шляху, дороги породжує символіко-алегоричний, частково сакральний образ воїна-предка. Сакральність і символічність посилюється “космологічним” краєвидом із пагорбом і деревом. Є в “класичних” “Мамаях” особливий, важко пояснюваний на-стрій прилученості до світу предків, спілкуванням із цим сві-том. Такий настрій чутливо фіксує П. Білецький: “…у постаті сидячого бандуриста, у краєвиді, в усьому настрої картини є щось поважно урочисте, повільність і спокій, властиві билинам і думам”. Цікаві й цінні висновки П. Білецького щодо живопису, канонічних і неканонічних факторів композиції та іконографії картини… портрета козака, в якому співіснують узагальнено типізовані та індивідуально-самобутні начала. …Дуалістичний характер образу самого козака-бандуриста ніби перегукується або навіть резонує з дуалістичним характером композиції кар-тини, в якій західні риси переплетені зі східними. …Статурні та композиційні паралелі в картині … можна знайти в іранському мистецтві. …Д. Щербаківський, всупереч твердженню К. Ши-роцького щодо західного походження цього образу, наполягає на східних його витоках. Справді, в іконографії козака-бандуриста (в усіх жанрових проявах) присутнє східне начало. …Не менш переконлива версія львівського історика Я. Дашкевича, який виводить іконографію Мамая від тих буддистів-калмиків, які прийшли в Україну в 1639–1642 рр. і були союзниками козаків у їхній боротьбі проти турків, татар і поляків. … Зі свого боку зазначимо, що іконографія козака, який сидить по східному (із підтягнутими і схрещеними ногами), певною мірою його зброя, одяг, положення рук (особливо в жанровому циклі “Козак, душа правдивая”), обличчя із широко розкритими очима, досить тон-ким видовженим носом і вусами, що звисають, ритуальний ке-лих у правій руці, силует, постава нагадують також тюркські кам’яні скульптури VII–IX ст. н. е., що встановлювалися по-близу могил воїнів-богатирів. <…> “Мамай” канонічної іконо-


73

графії за статичністю та лаконізмом, ритуально-символічним значенням аксесуарів, серед яких найчастіше постають у ком-позиційно об’єднаному вигляді кінь, прив’язаний до списа з пра-порцем, дерево (дуб), шабля й рушниця на дереві (поширений у казках спосіб здобуття воїном чарівної зброї – знаходження її на дереві або під ним), шапка, посудина, чарка (келих, кухлик тощо), близькі до іконно-сакрального образу предтечі; у нашому випадку – предка воїна» [7, с. 38–43].

Такі описи є синтезом художніх та власне наукових (спеці-альних) знань, що співіснують у ментально-психогене тичному комплексі мистецтвознавця. Експлікацією наукового “омов-лення” малярських образів є фігурування в тексті прізвищ тих учених, які вже досліджували те чи інше портретне зображення (напр., О. Найден згадує такі прізвища: П. Білецький, Д. Щер-баківський, К. Широцький, Я. Дашкевич); використання і за-гальнонаукової (напр., у О. Найдена: дуалістичний, фактор, статичність, простір, версія, твердження), і мистецтвознавчої термінології (напр., у О. Найдена: втілювати образ, виражати певні настрої, символіко-алегоричний (сакральний) образ, са-кральність, символічність, образ козака-бандуриста, іранське мистецтво, жанровий, типізований, ритуально-символічне зна-чення), а також термінології образотворчого мистецтва (напр.: у В. Ханка – постать (фігура) [кобзаря] на тлі, [графік] змалював (відтворив), на передньому плані, у верхній частині малюнка; у О. Найдена – картина-портрет, поза, постать [бандуриста], настрій картини, живопис, [не]канонічний, композиція карти-ни, іконографія [картини, козака-бандуриста, Мамая], кано-нічна іконографія, портрет [козака], статурні (композиційні) паралелі в картині, композиційно об’єднаний, іконно-сакральний образ); вживання типових для наукового стилю зворотів і кон-струкцій (напр., у О. Найдена: версія львівського історика, фік-сує П. Білецький, висновки П. Білецького, всупереч твердженню К. Широцького).

У таких описах візуалізуються як образи-картинки зобра-жуваних кобзарів, так і емоційні образи та образи “Я-схеми” тих мистецтвознавців, які описують портрети. Усі вони пере-бувають у тісній взаємодії. Якщо емоційні образи передають певний настрій, з одного боку, художника-митця, з другого, – критика-мистецтвознавця, то образи “Я-схеми” – упередже-


74

ність, потреби, мотиви, настанови, оцінки суб’єкта пізнання (фахівця-мистецтвознавця).

Так, В. Ханко у спробі засобами мови відтворити емоційний тон вражень, які викликають портретні зображення кобзарів, написані О. Сластіоном, використовує відповідну емоційно за-барвлену лексику, зокрема лагідно-пестливі форми іменників з демінутивними суфіксами (напр.: дівчинка, голівка, кожушина, кобзарик, дашок, верхівка), позитивно оцінні лексеми (напр., у словосполученнях: симпатичний підліток; із замилуванням змалював; натхненно розповідає; ніжно притискує до грудей), лексеми з помітним нашаруванням семантики смутку (напр.: задивле ний вдалину; сумне обличчя, прорізане зморшками; згорьо-вана вдова; заслухалася; притулилася; задумливий вираз облич-чя; стареча згорьована постать), енантіосемічні (напр.: висока постать схилена; схилена голова підноситься над овалом банду-ри) та антонімічні (постать у білому на чорному тлі; звичайне селянське оточення і розкішна літня зелень; чуприна, традиційно підстрижена “під макітру”, і округла борода княжого типу) кон-струкції в межах одного тексту.

О. Найден використовує такі мовні звороти для експлі-кації емоційного образу, який супроводжує образ-картинку кобзаря-бандуриста в його портретному зображенні, напр.: ностальгійно-сумні настрої жалкування за минулим; настрій прилученості до світу предків, спілкуванням із цим світом; в усьому настрої картини є щось поважно урочисте, повільність і спокій, властиві билинам і думам.

Образи “Я-схеми” можна реконструювати за такими мовни-ми зворотами: графік із замилуванням змалював (у В. Ханка), цінним для нас є, важко пояснювальний, цікаві й цінні висновки П. Білецького, всупереч твердженню, не менш переконлива вер-сія, зі свого боку зазначимо (у О. Найдена). Якщо в описі В. Хан-ка лише фрагментарно експліковано “Я-схему” художника-творця, який написав картину, то в описі О. Найдена відна-ходимо “Я-схему” самого мистецтвознавця, мовна експлікація якої передає дискурсивний характер опису.

1/б**. Описи-біографії життя, діяльності й творчості коб-зарів (бандуристів, лірників). Напр.: “Гащенко Павло Михай-лович (кінець ХVIII – початок XIX ст.). Кобзар Харківської школи гри на бандурі, жив у с. Костянтинівці Богодухівського


75

повіту Полтавської губернії (тепер Золочівський р-н, Харків-ська обл.). Тесть славного кобзаря Івана Кучугури-Кучеренка. У 1902 р. брав участь у виступах народних музик на ХІІ ар-хеологічному з’їзді в Харкові (як соліст та в ансамблі з іншими кобзарями). У репертуарі мав чотири думи та багато народних пісень. Вчив грати і співати кобзаря Макару. У 1905 р. худож-ник О. Сластіон зробив портретну зарисовку кобзаря” [3, с. 96]; «Запорожченко Іван Данилович (24.11.1872, с. Артюхівка тепер Роменського р-ну Сумської обл. – 2.03.1932, х. Олава Роменсько-го р-ну Сумської обл.). Осліп у шість років. Батько Івана був добрим музикантом-скрипалем, який мандрував по навколиш-ніх селах і панських маєтках, щоб прогодувати сім’ю. Від нього і перейняв любов до музики і пісні, навчився грати на кобзі. По-чав кобзарювати. У 1901 р. почав складати вірші і пісні, яких записано біля шістдесят: про революційні події, громадянську війну, побутового змісту, ліричні та інші. Деякі його пісні стали народними. Окремі твори І. Запорожченка вміщені у збірниках “Українські народні думи та історичні пісні” (К., 1955 ) та “Піс-ні” (Чернігів, 1936)» [3, с. 118].

За такими описами стоять фреймові структури репрезента ції знань, основними словами яких є: рік, дата народження/смер-ті (якщо людина вже пішла з життя), місце народження, бать-ки, соціальний статус, основні віхи життя за роками, творчий доробок (репертуар), звання (якщо є) тощо. Проаналізувавши близько 120 біографій як відомих, так і маловідомих кобзарів, викладених у монографіях Ф. Лаврова та Б. Жеплинського [5; с. 3], дійшли висновку, що типовим для описів-біографій коб-зарів є вживання таких лексем та клішованих словосполучень: народився, втратив зір (осліп), вчився (навчився) грати на бандурі (кобзі) [у матері, батька, кобзаря], брав уроки гри на бандурі, перейняв кобзарське мистецтво, складав вірші (пісні), навчався в [музичній] школі ([музичному] училищі, консервато-рії), закінчив училище (технікум, консерваторію), володіє тех-нікою гри на бандурі і співу, майстрував (виготовляв) бандури, працював вчителем (викладав співи, навчав гри (вчив грати) на бандурі, має своїх учнів, очолює клас бандури), працював в ан-самблі бандуристів (увійшов до складу капели), утворив коб-зарський цех, заснував (організував) капелу, керував капелою (ансамблем) бандуристів (кобзарів), мандрував (кобзарював),


76

гастролював (концертував [з кобзою], їздив (виступав) з кон-цертами, виступав у складі капели (ансамблю бандуристів, сі-мейного квартету), виступав як соліст (як соліст-бандурист), співав пісні, брав участь у з’їзді кобзарів та лірників, створив власні твори (автор творів, пісень, танців, п’єс для бандури), член спілки кобзарів, заслужений (народний) артист, лауреат конкурсів, директор (викладач), соліст (артист) хору, співак ансамблю бандуристів, керівник і засновник капели бандурис-тів, у репертуарі – думи, [народні, історичні, жартівливі, са-тиричні] пісні, інструментальні твори, псальми, канти, твори різних композиторів та ін.

2. Імпліцитно виражені. На мовному рівні їх репрезентують атрибутивні словосполучення та номенклатурні одиниці.

2/а. Атрибутивні словосполучення. Функцію головного компонента в таких словосполученнях виконують лексеми коб зар (кобзарка), бандурист, лірник, старець (старчиха), а залежного – одиничні поняття або співвіднесені з поняттями мовні одиниці у формі:

– антропонімів – особових імен, напр.: лірник Ларіон, ста-рець Павло, лірник Ярема, кобзар Митяй [5];

– патронімів, напр.: кобзар Бутенко, кобзар Гойденко, лірник Дуброва, кобзар Зоря, кобзар Каліберди, кобзар Кияшок, лірник Мороз, кобзар Ніжевич, лірник Приходько, кобзар Ригоренко, кобзар Симоненко, кобзар Сіроштан [5];

– антропонімів + патронімів, напр.: бандурист Анатолій Гришин, бандурист Андрій Бобир, бандурист Андрій Гайдук, старець Андрій Штупун, кобзар Андрій Шут, лірник Антін Іваницький, кобзар Антон Ладжа, старець Василь Касаткин, кобзар Гнат Гончаренко, лірник Григорій Гірчак, кобзар Григорій Ільченко; кобзар Андрій Кирилович Сіренко, кобзар (бандурист) Григорій Михайлович Любисток, кобзар Дмитро Спиридонович Циганенко, кобзар Євген Олександрович Адамцевич, кобзар Іван Григорович Кравченко (Кравченко-Крюковський, Крюк, Крюков-ський), кобзар Іван Іович Кучугура-Кучеренко та ін. [перелік кобзарів, а також реєстр народних співців, які були знищені у 30-х рр. або доля яких невідома, див.: 3; 4; 5];

– антропонімів + [патронімів] + топонімів, напр.: коб-зар Михайло з Миронівки, кобзар Улян із Валок, кобзар Янголь з Березівки, старець Карнєй з Хвеськовки, старець Кирило з Ви-


77

сочині, старець “Микита з Вовська”, старчиха Хведосся з На-діновки, кобзарка Ярохтея з Березівки, кобзар Антон Негрій з Калюжинець, лірник (кобзар) Антон Скоба з Багачки, кобзар Василь Бублик з Никонівки, кобзар Василь Варченко із Звени-городки, старець Герасим з Шилович, кобзар (бандурист) Гнат Гончаренко з-під Харкова, кобзар Микола Дубина з Решетилівки, кобзар Прокіп Скряга з Остапова, кобзарка Явдоха Пилипенко з Орлеківщини, кобзар А. А. Білоцький з Києва, кобзар Д. А. Вовк з Миргорода, кобзар Михайло, Сокового зять з Шаржиполя [5].

Залежний компонент таких атрибутивних словосполучень може містити також одне або кілька вуличних прізвиськ коб-заря (кобзарки), бандуриста, лірника, старця (старчихи), які вживаються:

– як синоніми-конкретизатори, або ідентифікатори, особо-вих імен, прізвищ, імені по батькові, інколи вживаних разом із топонімами, напр.: кобзар Іван Кравченко (Касьян), лірник О. Санін (Олесь Смик), кобзар Федір Гриценко (Холодний), коб-зар (бандурист) Остап Микитович Вересай (Радчишин), кобзар (бандурист) Єгор Хомич Мовчан (Чавунний), старчиха Кате-рина Помилкова (“Балбот”, “Кімличка”, “Гиндичка”), старчиха Параска з Андрієвки (“Сакира”, “Чиновниця”, “Андріївський хло-пець”), старчиха Сохвина Анисовська (від назви с. Онисів Чер-нігівського повіту) / Дмитрикова (Курачиха, “Сич”), старчиха Палажка з Пльохова (“Денисиха”, “Дуплиця”, “Дупло”, “Вовче дупло”, Мекшунова – дружина Дениса Мекшуна) [6, с. 87–117];

– як елемент розгортання особового імені, прізвища, напр.: старчиха Ольга “Яновський Дядько” (від назви с. Янівки Черні-гівського повіту), старчиха “Гугнява Калєка” Марія з Каховки, старець Аксентій Шолох “Заєць”, старець Василь “Біели” Лі-моз, лірник (старець) Григор Овчаренко “Шаповал”, старчиха Тетяна Натурина “Довжицький діед” [6, с. 87–117].

2/б. Номенклатурні одиниці. До них належать переліки, напр.:

– портретів українських кобзарів О. Сластіона: “Кобзар Пе-тро Іванович Неховайзуб. Плач невольників. Три брати Озовські. Удова і три сини. Конівченко. 1875 р., с. Бондарі, Лохв[ицького] повіту” (туш, перо, олівець, пензель); “Кобзар Д. Скорик, с. Не-христівка, Лохв[ицького] повіту. Плач невольників. Удова і три сини. Конівченко. Олексій Попович. Три брати Озовські. 1876 р.,


78

Пирятин, Полт[авська] губ[ернія]” (туш, перо, олівець); “Три-хон Магадин, с. Бубни Лохв[ицького] повіту, 1876 р. Знає шість дум” (туш, перо, пензель, олівець, білила); “Лохвиця – При-ліпка. Петро учень І. Крюковського, 1876 р.” (туш, перо, пен-зель, олівець); “Кобзар Семен Зозуля. Черн[ігівська] губ[ернія], Сосн[ицький] повіт, 1886 р., с. Красиловка” (туш, перо, олівець); “Кобзар Петро Сіроштан, Черн[ігівська] губ[ернія], Козелецьк [ий] пов[іт], с. Ладінка, 1887 р. Олексій Попович. Про сестру та брата. Удова і три сини” (туш, перо, олівець) та ін. [8];

– малярських робіт Т. Шевченка: “Кобзар” (туш), “Cліпий (невольник)” (серія/ескіз, олівець, 1843 р., ілюстрація до пое-ми) [12], “Козацький бенкет” (олівець, 1838 р.), “Селянин слу-хає бандуриста” (олівець, ескіз, 1846 р.), епізодичні зображен-ня кобзаря на рисунках “Дві дівчини” (туш, перо, 1858 р.), “Дари у Чигирині 1649 р.” (туш, 1844 р.) [4, с. 244];

– графічних робіт Л. Жемчужникова “Сліпий кобзар з по-водирем” (офорт, 1861 р.), В. Штернберга “Кобзар з поводи-рем” (фронтиспіс до першого видання “Кобзаря” Т. Шевчен-ка, офорт, 1840 р.), К. Трутовського “Кобзар” (ксилогравюра Л. Сєрякова, журн. “Всемирная иллюстрация”, 1873, № 232), А. Ольшанського “Кобзар Вересай” (ксилогравюра Ю. Бара-новського, журн. “Нива”, 1884, № 25), «“Г. Р.” Козак-бандурист» (туш, XVIII ст.), В. Трутнева “Сліпий кобзар” (олівець, кінець XIX ст.) тощо [10, с. 177, 187, 195, 206, 250, 262];

– різних варіантів української народної картини “Козак Ма-май”: “Козак-бандурист” (кінець ХVIII ст.), “Козак Мамай” (ХІХ ст., Полтавщина), “Козак Мамай” (ХVIII ст.), “Козак Ма-май” (друга половина ХІХ ст.), “Козак Мамай” (О. Наєнко. Де-рево, солома, 1928 р.), “Козак Мамай” (І. Сколоздра, 1985 р.), “Козак-характерник” (І. Сколоздра, 1985 р.), “Козак і молоди-ця” (А. Рак, 1992 р.), “Козак Мамай” (А. Рак, 1996 р.), “Козак на коні” (М. Онацько, 1990-ті рр.),“Козак Мамай” (П. Гончар, 2000 р.) [7, с. 96, 97, іл.];

– скульптурних зображень кобзарів-бандуристів: скульпту-ра О. Вересая, встановлена в с. Сокиринці Срібнянського р-ну Чернігівської обл. (автор – самодіяльний скульптор М. Харчен-ко); пам’ятник О. Вересаю, встановлений у с. Сокиринці 8 липня 1978 року (скульптор І. Коломієць); надгробок на могилі кобзаря Ф. Кушнерика в с. Велика Багачка [5, с. 90, 95, 203] тощо;


79

– літературно-художніх артефактів, зокрема збірок творів Т. Шевченка під назвами “Малий Кобзар” і “Кобзар”;

– товариств, спілок: товариство “Кобзар” у Празі на почат-ку 1920-х рр. [2, с. 14], Всеукраїнська спілка кобзарів (ВУСК) [3, с. 2];

– капел і гуртків: “Перша Київська капела кобзарів”, “Пол-тавська капела кобзарів”, “Харківська художня капела кобзарів ім. Т. Шевченка” [2, с. 13], “Національна заслужена капела бан-дуристів” [4, с. 245] та ін.

Усі номенклатурні одиниці можна поділити на дві групи: номени, у складі яких є лексема кобзар (експлікація мовного образу-картинки), і номени, у складі яких вона відсутня (імп-лікація мовного образу-картинки). Заступниками імплікова-ного мовного образу-картинки кобзаря-бандуриста в номенах другої групи можуть бути: власне антропоніми (напр.: “Трихон Магадин”, “Лохвиця – Приліпка. Петро учень І. Крюковського”); апелятиви, що увиразнюють якусь ознаку-характеристику кобзаря (напр.: “Cліпий (невольник)”, “Козак Мамай”, “Козак-бандурист”, “Козак-характерник”, “Козак на коні”, “Козацький бенкет”); пропозиційні структури (напр.: “Селянин слухає бан-дуриста”); синтагми з відстороненою назвою, що репрезен-тують образ-картинку кобзаря лише пресупозиційно (напр.: “Дві дівчини”, “Дари у Чигирині 1649 р.”).

Такі номенклатурні одиниці є етикетизованими мовними об-разами інтеріоризованих картинок постаті кобзаря-бандуриста, які можна реконструювати лише за умови попереднього озна-йомлення з тими творами мистецтва, які “омовлює” той чи ін-ший номен. Так, наприклад, за назвою української народної картини “Козак Мамай” та її варіантами стоїть змальований в іконічний спосіб художнього пізнання світу лірико-героїчний образ кобзаря-воїна, або козака-бандуриста, асоційований із образом слави й трагедії козацтва як вільного лицарства. За на-звою збірки творів Т. Шевченка “Кобзар” стоїть змальований у літературно-художній спосіб пізнання світу узагальнений об-раз поета-співця в особі самого Т. Шевченка, асоційованого зі знедоленим сліпим кобзарем. Мовні образи як репрезентанти образів-картинок кобзарів-бандуристів, які ми реконструює-мо з історико-культурологічних, мистецтвознавчих, зокрема етномузикознавчих, фольклористичних і літературознавчих


80

текстів, крім власне наукової рефлексії, вносять ще й художню рефлексію як її органічний компонент.

Отже, образний компонент когнітивної структури мис-тецтвознавчого концепту “кобзар” – це тісний конгломерат образів-картинок, образів “Я-схем” та емоційних образів. Якщо мовна репрезентація науково-мистецького прототерміно-поняття “кобзар” як когнітивного образу-субстрату одноймен-ного концепту виявляє себе через систему термінів, то мовна репрезентація образів-картинок, емоційних образів та обра-зів “Я-схем” кобзарів-бандуристів – лише контекстуально в описах-реченнях, описах-біографіях, у складних синтаксич-них цілих, прецедентних номенах, атрибутивних словосполу-ченнях, а також невербально. Саме невербальні репрезентації увиразнюють символізм цього концепту, оскільки віддаляють позна чене та означене від позначуваного та означуваного. Якщо вербалізатори термінопоняття як домінантного в когні-тивній структурі наукового концепту репрезентують узагаль-нені ознаки-характеристики об’єкта пізнання, який номінує той чи інший термін (об’єктивний смисл), то вербалізатори власне образного компонента структури концепту – конкретно-суб’єктивні, емоційні смисли, що їх породжує науково-творча уява певного фахівця-мистецтвознавця.

1. Алефиренко Н. Ф. Спорные проблемы семантики: Моногр. – М., 2005.2. Дубас О. І. Становлення та розвиток кобзарських шкіл в Украї-

ні (XVII – перша половина XX ст.): Автореф. дис. ... канд. мистецтво-знавства: 17.00.03 / Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАНУ. – К., 2002.

3. Жеплинський Б. Коротка історія кобзарства в Україні. – Л., 2000.4. Жеплинський Б. Кобзарськими стежками. – Л., 2002.5. Лавров Ф. Кобзарі: Нариси з історії кобзарства України. – К., 1980.6. Луговський Б. Матеріяли до ярмаркового репертуару та побуту старців-

ства в західній Чернігівщині // Родовід. – 1993. – № 6. – С. 83–120.7. Найден О. С. Образ воїна в українському фольклорі: Семантичні та

образні аспекти. – К., 2005.8. Портрети українських кобзарів О. Сластіона. – К., 1961.9. Сластіон О. Мелодії українських дум і їх записування // Рідний

край. – 1908. – Ч. 36. – C. 6–8.10. Українська графіка ХІ – початку ХХ ст.: Альб. – К., 1994.11. Ханко В. Опанас Сластьон і наш музичний епос // Родовід. – 1993. –

№ 6. – С. 44–54.12. Шевченко Т. Г. Живопис і графіка: Альб. – К., 1984.


81

Є. Карпіловська (Київ)

ВІДОБРАЖЕННЯ ТЕНДЕНЦІЙ РОЗВИТКУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

В НОВІЙ АКАДЕМІЧНІЙ ГРАМАТИЦІ

Від часу виходу останнього тому української академічної граматики – виданого 1979 р. “Словотвору сучасної україн-ської літературної мови” – минуло вже майже 30 років. До-слідники мовної динаміки переконливо довели, що “обличчя” мови, самий спосіб мовомислення, виразом якого є передусім слововжиток і будова висловлення, істотно змінюються кож-ні 10–15 років, тобто за період формування нового покоління носіїв національної мови. З огляду на це можна лише із сумом констатувати, що вже кілька поколінь українських школярів і студентів вивчилися, так і не дізнавшися з граматик про змі-ни в українській мові. А зміни сталися не лише суто законо-мірні, притаманні лексикону та граматичному ладу будь-якої живої мови в її нормальному розвитку. Радикально змінилися самі обставини функціонування української мови в її новому суспільно-політичному статусі в новій незалежній Українській державі. Такі нові зовнішні детермінанти розвитку української мови [9] неминуче істотно позначилися на когнітивній і мовній свідомості українців: суспільній, груповій та індивідуальній [11, 58–61]. Активна зовнішня домінанта розвитку української мови – змінена ситуація її побутування як мови держави – за-кономірно активізувала й внутрішню, власне мовну, домінанту її розвитку, що цілком очікувано стимулює оновлення лексико-ну, граматичного ладу, функціонально-стильової та стилістич-ної стратифікації засобів україномовної номінації та комуніка-ції. Останні ґрунтовні інтердисциплінарні дослідження мовної ситуації та мовної політики в Україні не лише беззаперечно доводять якісні зміни в корпусі української мови, стильових і смакових регістрах її вживання, а й ставлять невідкладні за-вдання лінгвістичного забезпечення важелів ефективного здій-снення мовної політики, спрямованої на гармонійний і повно-цінний розвиток української мови в статусі державної мови


82

багатонаціональної, багатокультурної і багатомовної України [10]. У колі цих завдань як важливий складник лінгвістичної компоненти мовної політики держави одним із найневідклад-ніших постає створення нових словників української мови та нової її академічної, фундаментальної, теоретичної граматики. Якщо нові академічні словники моделюють оновлений лек-сикон української мови, то нова академічна граматика подає кодифікацію та регламентацію його витворення та вживання в процесах мовної діяльності сучасного українського суспіль-ства. Послуговуючись термінами концепції мовного плануван-ня або ж регулювання мовної діяльності суспільства, можна стверджувати, що нові словники забезпечують планування корпусу, а нові граматики, разом з новим правописом і від-повідними законодавчими актами мовної політики держави, спрямовані на забезпечення планування статусу української мови в Українській державі [13, 155–158]. Граматика академіч-ного типу з її повнотою, всебічністю, градуальністю в частині дескриптивній та нормативністю, жорсткістю, виставленням пріоритетів у частині прескриптивній виконує роль теоре-тичного і практичного підґрунтя, на основі якого стає можли-вим перегляд всього довідково-інформаційного, навчального, редакційно-видавничого забезпечення функціонування, на-вчання та наукового аналізу української літературної мови. Разом зі словниковим корпусом академічна граматика стає на-дійною точкою відліку для встановлення нових мовних норм: лексичних, граматичних, стилістичних, правописних, а також для формування її літературного стандарту (взірцевої норми) та субстандартів різного походження і різного комунікативно-го спрямування, соціо- та ідіолектів (норми узуальної). Без-сумнівно, нова академічна граматика має бути новою за самою концепцією моделювання граматичного ладу української мови та за всіма невід’ємними складниками її втілення: фактичною основою, науковою парадигмою та методико-процедурним апа-ратом добору, аналізу, опису й пояснення мовного матеріалу, способом подання читачам результатів наукового моделюван-ня мовних явищ. Лише за умови наявності всіх цих складників від академічної граматики слід чекати якісно нової моделі бу-дови системи української мови та способів її функціонування в


83

мовній діяльності сучасного українського суспільства, моделі, налаштованої на свідомість сучасного українського освіченого й культурного мовця, реальний стан української мови, її слов-ника та слововжитку.

Новизну граматики передусім виявляє врахування тих кіль-кісних і якісних змін, які відбулися в корпусі української мови за останні 30 років. Беручи до уваги те, що попередня акаде-мічна граматика та словники радянської доби, передусім СУМ, змоделювали стан української мови, в кращому разі, 50-х років минулого століття, до того ж у його деформованому якісно і кількісно вигляді, можна з певністю стверджувати, що ці змі-ни сягають своїм корінням в українську мовну практику кінця 20-х – початку 30-х рр. ХХ ст., осмислену й узагальнену в слов-никах і теоретичних мовознавчих працях періоду культурно-національного відродження, “коренізації”. Повернення їх нині до активного наукового обігу, до того ж у такому сучасному електронному вигляді, як корпус українських словників 20–30-х рр. ХХ ст., підготовлений працівниками київського видав-ництва “К.І.С.” (Ю. Марченком, А. Рисіним, О. Телемком), дає змогу відновити картину історії та розвитку української літе-ратурної мови, свідомо викривлену радянськими ідеологами, з’ясувати причини та наслідки деформацій в лексиконі та гра-матиці української літературної мови радянської доби, але вод-ночас і осмислити істотні позитивні зміни в них. У складі цього надзвичайно цінного фактографічного джерела – низка добре відомих знавцям української мови взірцевих академічних слов-ників: три томи “Російсько-українського словника” УАН за редакцією академіків А. Кримського та С. Єфремова, “Право-писний словник” Г. Голоскевича, “Український стилістичний словник” І. Огієнка та ін. Вони дають повніше й об’єктивніше уявлення про сучасні процеси оновлення української мови та характер змін у її лексиконі й граматиці в історичній перспек-тиві, логічно й аргументовано виявляють національну спе-цифіку сучасної мовної динаміки. Відображення таких змін потребує вироблення чітких критеріїв оцінки нових явищ за їхньою відповідністю чинним мовним нормам, як взірцевій, системній, так і узуальній (ужитковій), а також за їхньою рол-лю в процесах україномовної концептуалізації, категоризації та


84

аспектуалізації світу. Завдяки цьому граматика зможе подати її користувачам стан мовної діяльності сучасного українського суспільства у взаємодії трьох її основних складників: номінації, предикації та оцінки (мовної експресії).

Саме з огляду на таке її покликання нову академічну грама-тику, проект якої ще два роки тому на розгляд Президії НАН України подав колектив, очолений членом-кореспондентом НАН України І. Вихованцем, визначено як граматику категорійно-функціональну. Комплексний характер пропо-нованої граматики, опис і регламентація в ній мовних явищ у взаємопов’язаності їхнього статусу в категорійній будові мов-ної системи та в продуктах її функціонування в різних кому-нікативних ситуаціях закономірно гостро постають питання про концептуальні засади формування фактографічної основи такої праці, вироблення апарату її аналізу та формату подан-ня одержаних теоретичних і практичних результатів. Питання такі: чи повинна академічна граматика орієнтуватися лише на взірцеву мовну норму, літературний стандарт і, в такому разі, за якими ознаками вона його формує і регламентує його функ-ціонування; чи, прагнучи до повноти картини функціонування певних категорій мовних одиниць, граматика має охоплюва-ти і норму узуальну, враховувати тенденції розвитку сучасної української мови, появу нових властивостей мовних категорій. Якщо обрати другий шлях, то які саме тенденції слід брати до уваги і внаслідок ґрунтовного їх аналізу в частині дескриптив-ній у прескриптивній частині граматики визначити ступінь їх-ньої стабілізації й життєстійкості в мові, перспективність для її дальшого розвитку. На цьому шляху неминуче постають і питання, наскільки відходить на сьогодні від норми взірцевої норма ужиткова, у чому виявлено їхню динаміку та які крите-рії застосовувати до визначення кожної з них [12] і наскільки жорсткими мають бути різновиди мовної норми: лексичні, гра-матичні (словотвірні, морфологічні, синтаксичні), стильові, стилістичні, правописні для збереження типологічних ознак української мови. Стосовно мовних явищ тенденцію прийнято розглядати як “спрямування [підкреслення наше. – Є. К.] мов-них процесів або змін, що відбуваються у формі закріплення інновацій чи усунення застарілих мовних одиниць, конструк-


85

цій, норм” [3, с. 17]. Наприклад, автори колективної монографії “Словотворення / Номінація” (Іннсбрук, Ополє, 2003) обрали термін тенденція для позначення визначальних рис динаміки певної мови в певний відрізок часу та в певних умовах її функ-ціонування [15, с. 19]. Проте гострі дискусії мовознавців не вщухають з приводу як самого змісту поняття тенденція, так і спектру виявів певних тенденцій розвитку мов (системно-структурних та комунікативних), хронології вивчення їхньої дії. Наприклад, чеський дослідник Й. Корженський стосовно часової осі розвитку мови, передусім її лексикону, пропонує виділяти зміни: 1) сьогочасні, спостережувані в момент аналізу певного мовного явища; 2) властиві короткому відрізку часу, відмітною ознакою яких є збереження варіантності окремих мовних одиниць; та 3) характерні для тривалого часового від-різка і позначені заміною певних конструкцій, поширенням інновацій на різні стильові сфери та типи текстів, втратою новизни таких змін, а отже, їхнім усталенням у мові тощо [14, s. 29]. Залежно від того, чи стосуються такі зміни форми, се-мантики або способу функціонування мовних одиниць, вони можуть бути кількісними та/або якісними, формальними, се-мантичними та/або функціональними, когнітивними та кому-нікативними (комунікативно-прагматичними). Очевидно, що фундаментальна академічна граматика має зосередитися на змінах, що набули стійкого, визначального для напряму роз-витку мови характеру, окреслено певні тенденції такого роз-витку. Дослідники динаміки слов’янських мов запропонували сітку опозицій взаємопов’язаних, але різноспрямованих виявів їхнього розвитку, у межах яких виразнішими стають чинники стабілізації певних змін з огляду на їхню номінативну значу-щість, системну та комунікативну підтримку, виражену в об-сязі їхнього функціонального потенціалу в системі мови і в тексті [7]. Це: 1) інтернаціоналізація (глобалізація) / націона-лізація (етнізація, автохтонізація); 2) інтелектуалізація (про-фесіоналізація, спеціалізація, окнижнення) / демократизація (лібералізація, колоквіалізація, що часом межує з вульгариза-цією, субстандартизація); 3) економія мовних зусиль (генера-лізація, універсалізація) / деталізація номінацій; 4) нейтралі-зація семантики мовних одиниць / їхня семантико-стильова,


86

комунікативно-прагматична диференціація [15]. Площину для показу тенденцій розвитку мови в граматиці формуватиме сис-темна ієрархія мовних категорій, оскільки саме така системна категорійна сітка, виявлена в мовленні, подає мовні зміни пано-рамно і уможливлює окреслення їхнього обширу й потужності, номінативної та комунікативної значущості. У кожній частині мови, в окремих категоріях мовних одиниць у такий спосіб ви-різняться їхнє стале категорійно-функціональне ядро, стабіль-ний стрижень і мобільна, рухлива периферія, на якій і постають інновації. Саме така градуйована модель опису мовних явищ, модель центр (ядро) – периферія зі складною перехідною зо-ною між ними і забезпечить академічній граматиці відкритість до реального стану функціонування української мови, її зв’язок із номінативно значущими та комунікативно активними тен-денціями сучасної мовної практики.

Співвідношення зовнішньої детермінанти розвитку мови (потреб суспільної мовної практики) і детермінанти внутріш-ньої (переваг у тих чи інших мовних ресурсах означення світу і побудові суджень про нього) насамперед увиразнює опозиція стійкої та нестійкої рівноваги між різними засобами катего-ризації в системі мови і в тексті. Академічна граматика, регла-ментуючи будову та вживання мовної системи, має виявити та окреслити регулятори цих різновидів мовної рівноваги. Регулятори стійкої рівноваги забезпечують збереження типо-логічних ознак української мови як флективної із провідною роллю синтетизму у вербалізації певних когнітивних структур [1, с. 596, 597]. Для українського лексикону це показники спів-відношення між непохідною та похідною, простою і складною лексикою, лексикою різних частин мови, різної морфемної бу-дови, а також дотримання чинних законів будови українського слова та переваг у його функціонуванні в різних стильових і стилі стичних сферах [8, с. 6]. У граматичному ладі синтетизм забезпечує, як відомо, вираження лексичних і граматичних значень і відношень між одиницями в межах окремого слова. Нестійку рівновагу демонструють зв’язки між мовними одини-цями в системі і в тексті, спостережувані в конкретний період функціо нування мови, конкурування нових і вже наявних но-мінацій, зокрема варіантних і синонімічних, показники продук-


87

тивності їхнього творення та активності вживання [5], а також формування складених граматичних форм для вираження різ-них аспектів номінації, предикації та оцінки в мовній діяльнос-ті суспільства. Саме нестійка рівновага властива тим ділянкам мовної системи, на яких найбільше виявлені тенденції її роз-витку. Далі спробуємо продемонструвати можливі підходи до відображення в новій академічній граматиці деяких показових тенденцій розвитку української мови.

У фокусі уваги дослідників оновлення мови незмінно пере-бувають позначення нових концептів і цілісних концептосфер, а також відмітні зрушення в осмисленні вже наявних семан-тичних просторів. Вербалізація нових понять або нових когні тивних ознак понять, уже реалізованих у мовній свідомості українців, неминуче відбувається в рамках вибору номінацій-ного ресурсу для побудови їхніх означень. Такий вибір мовець здійснює в номінаційному полі, межі якого окреслюють опози-ції когнітивних структур різних типів, оформлених питомим чи запозиченим (іншомовним) номінаційним ресурсом для укра-їнської мови, переважно словотворчим. Як зазначав свого часу Л. Щерба, найцікавішими для дослідника є перехідні, синкре-тичні явища, оскільки саме вони виявляють паростки нового в мові, напрями її можливого розвитку. До того ж такі ділянки мовної системи і такі її вияви у мовній діяльності спільноти слугують зайвим доказом стабільності й активності тих моделей номінування і комунікування, на яких вони ґрунтовані. Нині спостерігаємо це на прикладі численних новотворів-іменників як основного класу слів – вербалізаторів нових концептів або нових ознак концептів. У показовості іменників для вивчення нових явищ у когнітивній і мовній свідомості сучасного укра-їнця переконує хоча б розгляд численних новотворів із катего-рійними значеннями опредметненої дії. Вісь “протистояння” свого й іншомовного словотворчого ресурсу для означення но-вих суспільно значущих процесів задає опозиція словотворчих моделей з іншо мовним суфіксом -ізаціj(а)/-изаціj(а) та пито-мим суфіксом -нн(я). Передусім упадає в око розширення твір-ної бази таких іменників, зокрема залучення до цього ресурсу словотворення власних назв (імен, прізвищ, найменувань гео-графічних об’єктів тощо), а також семантико-стилістична ди-


88

ференціація спільнокореневих конкурентних утворень із цими суфіксами. Завдяки новим твірним основам видозмінюється підстава формування семантики опредметненої дії в україн-ських іменниках. Звертає на себе увагу безпосереднє творення таких абстрактних назв від імен (іменників чи прикметників) за, як правило, відсутності дієслів – найменувань самої такої дії, пор.: алергізація, бартеризація, вестернізація, провінціаліза-ція, тінізація тощо. Формуються й антонімічні опозиції з таки-ми похідними, які окреслюють різні фази перебігу означеного ними процесу набуття певних ознак чи властивостей, пор.: ко-мунізація – декомунізація, тінізація – детінізація, десталініза-ція – ресталінізація, деукраїнізація – реукраїнізація та ін. Вод-ночас іменники з питомим суфіксом -нн(я) з’являються в парі із твірним дієсловом, а отже, спираються на його семантику, пор.: акціонувати – акціонування, ветувати – ветування, зомбува-ти – зомбування, політикувати – політикування. Розширення твірної бази таких моделей доводить їхню активну роль у попо-вненні номінаційних ресурсів сучасної української мови, виро-бленні нових її стильових і стилістичних різновидів. Беззапере-чно, новий ресурс номінування, розширення функціонального потенціалу вже наявних словотворчих моделей і формування нових, дальша аспектуалізація (деталізація, профілювання) властивих їм категорійних значень мають знайти своє якомога повніше відображення в новій академічній граматиці.

Аспектуалізація (профілювання) певних понять нерозривно пов’язана з деталізацією форми та семантики номінацій, тобто з намаганням мовців виразити в окремій формі певні, властиві означуваному поняттю класифікувальні та диференційні озна-ки. У цій тенденції розвитку мови виявлено її інтелектуаліза-цію, а часом і професіоналізацію засобів номінації та комуні-кації. Нині спостерігаємо це в розвитку окремих розрядів слів із синкретичною семантикою. За нашими матеріалами, цей процес заторкнув лексеми як із граматичною, так і з лексико-граматичною (словотвірною) семантикою. Його активно ви-являють, наприклад, двовидові дієслова та похідні іменники – найменування особи за професійною діяльністю. У перших активно заповнюється позиція протиставного діє слова доко-наного виду (зліквідувати, засоціювати, здетонувати, сконсо-


89

лідувати, скоординувати), у других – позиція протиставного іменника зі значенням особи жіночої статі (моції), пор. такі новотвори, як лідерка, прем’єрка, дизайнерка, держсекретар-ка, дервішка, рокерка, популістка, регіоналка, детективниця. Сучасна мовна практика дає підстави переглянути або принай-мні уточнити деякі усталені в нормативних граматиках погля-ди, зокрема, стосовно того, що “перфективація слово змінного типу для двовидових дієслів мало характерна” [2, с. 232]. Даль-шу специфікацію засобів вираження логічних відношень між членами судження засвідчують і активно поповнювані розряди логічних прийменників на зразок таких словосполук зі зна-ченням способу виконання дії, як під вивіскою, під гаслом, під захистом, під знаком, під іменем, під контролем, під кутом, під патронатом, під серпанком тощо [4, с. 235–251]. Нині грама-тисти жваво дискутують з приводу категорійного статусу та-ких функціональних еквівалентів власне прийменників: одні вважають їх вторинними прийменниками [4], інші – аналітич-ними синтаксичними прислівниками [2, с. 342–346]. Погли-блений аналіз семантики та функціонального потенціалу та-ких прийменниково-субстантивних словосполук в академічній граматиці має підготувати надійний ґрунт для встановлення їхнього місця в граматичній системі сучасної української мови, показати картину їхнього входження до неї в усій її строкатості й неоднозначності.

На особливу увагу в академічній граматиці заслуговує вивчення процесів активізації питомих українських ресур-сів номінування, виявленої насамперед у реактивації власне українських словотворчих моделей, конкуруванні питомих та іншомовних словотворчих засобів, адаптуванні і калькуван-ні іншомовної лексики. Найпоказовішими щодо цього є на сьогодні такі ділянки українського лексикону та граматично-го ладу мови, як активні дієприкметники теперішнього часу, субстантивати яких скальковані з російських зразків, на за-міну яких дедалі успішніше творять віддієслівні і відіменни-кові іменники (мітингар, мітингувальник замість мітингую-чий або пікетувальник замість пікетуючий). До таких ділянок належать також: іменники на позначення особи за профе-сією чи предметів за виконуваною функцією із суфіксами


90

-чик/-щик на зразок комп’ютерщик, електронщик, піарщик, газетчик, датчик, розмітчик, що їх замінили комп’ютерник, електронник, піарник і піарівець, газетник і газетяр, давач, розмітник, віддієслівні іменники із суфіксом -к(а) – назви дії на кшталт вербовка, браковка, шліфовка, запозичені дієслова з інтерфіксом -ир- (марширувати, сортирувати, масирува-ти, які нині беззастережно замінили лексеми з простими су-фіксами маршувати, сортувати, масувати), прикметники зі складеними суфіксами -ональн(ий), -альн(ий) (емоціональ-ний, професіо нальний, категоріальний, фіксовані словниками радянської доби, що не витримали конкуренції з лексемами емоційний, професійний, категорійний, що не містять у суфік-сальній частині іншомовних компонентів-ускладнювачів) та ін. Водночас потреби суспільної практики часом виявляють більшу конкурентоспроможність іншомовних номінаційних ресурсів порівняно з питомими, особливо у професійних відділах українського лексикону. Це переконливо доводить змагання за провідне місце в словниковому фонді сучасної української мови таких номінацій, як інтернет (Інтернет), інет (Інет, І-нет), нет і міжмережжя (Міжмережжя, Між-Мережжя); ЗМІ і мас-медіа (мас-медії, медіа, медія, медії); мобільний, мобілка і стільник, SMS, SMS-повідомлення, смс-повідомлення і есемеска та ін. [7]. Всебічний аналіз їхньої се-мантики, словотворчого потенціалу, номінаційної активності та комунікативної значущості дасть змогу виробити надійні практичні рекомендації щодо гармонійного розвитку україн-ського лексикону, дотримання необхідної рівноваги між його відкритістю (іншомовними ресурсами) та збереженням його національної самобутності (питомими ресурсами).

Зорієнтування нової академічної граматики на аналіз, опис і пояснення динамічних процесів у мові, відображення тенден-цій її розвитку відкриє заманливі можливості для створення ді-яльнісної, активної, гнучкої моделі сучасної української мови в рамках новітніх категорійно-функціональної, лінгвокогнітив-ної та лінгвокультурологічної наукових парадигм. Створення такої граматики, безперечно, знаменуватиме якісно новий етап у розвитку як фундаментального українського мовознавства, так і в розв’язанні невідкладних практичних завдань мовного


91

будівництва в незалежній Українській державі, піднесенні пре-стижу української мови в світовій спільноті.

1. Вихованець І. Р. Синтетизм // Українська мова: Енциклопедія. – К., 2004.

2. Вихованець І., Городенська К. Теоретична морфологія української мови. – К., 2004.

3. Гутшмидт К. Общие тенденции и специфические формы их пред-ставления в современных славянских языках // Jazykovedný časopis. – 1998. – № 49/1–2. – S. 15–26.

4. Загнітко А. П., Данилюк І. Г., Ситар Г. В., Щукіна І. А. Словник українських прийменників. Сучасна українська мова. – Донецьк, 2007.

5. Карпіловська Є. А. Вплив інновацій на стабільність мовної системи: регулятори системної рівноваги // Динаміка та стабільність лексичних і словотвірних систем слов’янських мов. – К., 2008. – С. 3–22.

6. Карпіловська Є. А. Суфіксальна підсистема сучасної української лі-тературної мови: будова та реалізація. – К., 1999.

7. Карпіловська Є. А. Тенденції розвитку сучасного українського лек-си кону: чинники стабілізації інновацій // Українська мова. – 2007. – № 4. – С. 3–15; 2008. – № 1. – С. 24–35.

8. Клименко Н. Ф., Карпіловська Є. А. Морфемні структури слів у су-часній українській літературній мові // Мовознавство. – 1991. – № 4. – С. 10–21.

9. Мельников Г. П. Системная типология языков: Принципы, методы, модели. – М., 2003.

10. Мовна політика та мовна ситуація в Україні: Аналіз і рекоменда-ції / За ред. Ю. Бестерс-Дільґер. – К., 2008.

11. Попова З. Д., Стернин И. А. Когнитивная лингвистика. – М., 2007.12. Струганець Л. В. Динаміка лексичних норм української літератур-

ної мови ХХ століття. – Тернопіль, 2002.13. Яворська Г. М. Прескриптивна лінгвістика як дискурс: Мова. Куль-

тура. Влада. – К., 2000.14. Kořensky J. Metodologické problémy zkoumání promĕn současných

slovanských jazyků // Jazykovedný časopis. – 1998. – № 49/1–2. – S. 27–33.15. Ohnheiser I. Цель и концепция тома // Słowotwórstwo/Nominacja /

Red. nauk. I. Ohnheiser. – Innsbruck; Opole, 2003. – S. 17–26.


92

Ю. Кисленко(Київ)

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПІДХІД ДО АНАЛІЗУ СТРУКТУРНОГО РІВНЯ МОВНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

1. Моделювання мовленнєвої діяльності. Бурхливий роз-виток інформаційних технологій, починаючи від середини XX ст. і до сьогодення, не минув і найважливіші та найпри-вабливіші наукові напрями дослідження інтелектуальної ді-яльності людини, зокрема ті, що стосуються різних аспектів моделювання мовленнєвої діяльності. Увесь кластер інфор-маційних технологій, пов’язаних з моделюванням певних ви-явів багатогранної та різноаспектної мовленнєвої діяльності людини, визначимо як природно-мовні інформаційні техно-логії (ПМ-технології). На жаль, усупереч загальній тенденції до “прогресивного прискорення” розвитку історії людства, а отже, і технічного прогресу [12], реальні досягнення на шляху створення цих технологій не є обнадійливими.

Пропонуємо перелік сучасних ПМ-технологій, які певним чином моделюють окремі сторони мовленнєвої діяльності людини: системи інформаційного пошуку в мережі Internet, інформаційно-пошукові системи різної орієнтації, експертні системи, системи автоматичного перекладу, системи опрацю-вання (синтез/аналіз) текстової інформації, системи опрацю-вання (синтез/аналіз) мовленнєвої інформації, системи “ро-зуміння” мовного повідом лення тощо. Перелік завершують природно-мовний інтерфейс і системи подання та накопичен-ня знань, свого часу презентовані як пріоритетні напрями про-грами створення комп’ютерів п’ятого покоління (щодо функ-ціонального рівня), але так і не реалізовані. Саме останні два напрями й цікавлять нас найбільше, бо концентрують усі клю-чові проблеми попередніх: перший з них – це узагальнена сис-тема опрацювання ПМ-матеріалу, а другий визначає ПМ-базу знань, де формується модель середовища, у якому живе людина. Сукуп ність обох напрямів становить інформаційне ядро всіх технологій, орієнтованих на опрацювання природно-мовної інформа ції.


93

Усі перераховані технології певним чином пов’язані з мо-делюванням мовленнєвої поведінки людини – однієї з най-складніших форм її інтелектуальної діяльності. Вона спира-ється на два складники, що визначають і наші знання щодо мовної організації (умовно цей складник вважаємо мовною компетенцією, яка є основою формування лінгвістичного процесора – ЛП), і знання щодо довкілля, представлені в нашій пам’яті (БЗ) у вигляді моделі світу. Будь-які прояви мовленнєвої діяльності людини (синтез чи аналіз мовного по-відомлення) обов’язково актуалізуються лише за умови діа-лектичної єдності та взаємодії ЛП і БЗ. Цілком природно, що й інформаційне забезпечення відповідних технологій також повинне спиратися на ЛП та БЗ.

2. Витоки парадигми класичної лінгвістики та перспективи розвитку. У роботах автора [1; 2], присвячених питанням мо-делювання мовленнєвої діяльності та розбудови відповідних інформаційних технологій, викладено аналіз як власне об’єкта дослідження – мовленнєвої діяльності людини, так і сучасних технологій опрацювання символьної інформації. Висновок ма-ємо невтішний: з одного боку, об’єкт дослідження є заскладним для розуміння дослідником, а з другого, – сучасні уявлення про мовну організацію, представлені класичною лінгвістикою, ще не відповідають реаліям мовної організації.

У цьому плані дуже симптоматичною видається оцінка досягнень класичної лінгвістики, озвучена М. Перцовим у “Першому московському лінгвістичному альманасі”: “Класич-на лінгвістика зробила лише досить незначний внесок у спра-ву створення сучасних інформаційних ПМ-технологій” [13]. Зокрема, 50–60 років негативного досвіду моделювання мов-леннєвої діяльності засвідчують, що класична лінгвістика ще не досягла достатнього рівня розуміння інформаційних про-цесів, які зумовлюють і супроводжують мовленнєву діяльність людини. Це змушує нас критичніше поглянути на її надбання й оцінити їх відповідним чином.

Крім цього, на думку автора, існує ще одна принципова вада сучасних ПМ-технологій, яка досі не має шляхів вирішення. Ідеться про те, що мовленнєва діяльність людини актуалізу-ється індивідуальною мовною системою (ІМС) кожного носія


94

мови [3], яка спирається, з одного боку, на знання особливос-тей мовної організації (на свідомому чи підсвідомому рівні), а з другого, – на знання про узагальнену модель середовища, в якому живе, працює та спілкується людина; ці знання час-то подаються у формі мовного матеріалу. ІМС забезпечує ак-туалізацію мовленнєвої діяльності людини в режимах синте-зу (мовлення) та аналізу (розуміння) мовного повідомлення (усного чи письмового, звичайно). Для нас важливе зауважен-ня Л. Щерби, що це – процеси одного рівня складності, та для їх розуміння обов’язковим є звернення до рівня нейропсихо-логії людини.

Звернемо також увагу на думку В. Звєгінцева про те, що мова має надскладну організацію, яка може бути проаналізова-на лише з позицій триєдності мислення, мови та зовнішнього світу [4]. Нині актуальною є думка Б. Городецького [5], що од-нією з найважливіших функцій мови є організація та подання знань, і не враховувати інформаційні процеси, що супроводжу-ють мовленнєву діяльність, яка відбувається на нейронному рівні, можна лише до певного часу. Мабуть, саме тепер і настав той час, коли для розуміння мовленнєвої діяльності нам не ви-стачає знань щодо інформаційних процесів і щодо структурно-функціональної організації нейронних структур, які, власне, й актуалізують ці процеси. Такий підхід, що спирається на аналіз інформаційних процесів, які супроводжують мовленнєву діяль-ність людини, ми й визначатимемо надалі як інформаційний. По суті, він постає як закономірний етап подальшого розви-тку та поглиблення наших знань щодо мовної організації.

Ретельний аналіз здобутків класичної лінгвістики в галузі структурної організації мовного матеріалу (MM) виконано ав-тором у роботі [2], де, зокрема, подано найважливіші критичні зауваження визнаних авторитетів стосовно поточного стану наших знань щодо мовної організації. По-перше, впадає в око відсутність системності в цих знаннях; по-друге, важливим видається зауваження Л. Астахової (Дніпропетровський дер-жавний університет) [6] щодо суперечливої дихотомії “прос-те – складне речення”, що не відповідає багатьом вимогам практики та заперечується багатьма фахівцями; по-третє, тут озвучено кардинальну пропозицію про перегляд (переоцінку)


95

об’єкта дослідження синтаксису. З урахуванням інших проб-лемних питань (статус словосполучення, наявність сьогодні близько 300 визначень простого речення, відсутність чіткої системи знань про структурний рівень організації MM) важ-ливо прискіпливо оцінити нинішню парадигму знань стосовно мовної організації та простежити витоки формування сучасної класичної лінгвістики.

Картина становлення й формування класичної лінгвістики з урахуванням її найважливіших особливостей випливає із зі-ставлення сучасної лінгвістичної парадигми з інформаційним підходом (ретельно це питання аналізується в праці [2]). Тут ми акцентуємо увагу лише на найважливіші положення. Ще раз на-голошуємо, що аналіз виконано з узагальнених позицій мовлен-нєвої діяльності людини і він спирається на обидва складники функціонування ІМС – синтез і аналіз мовного повідомлення.

Цілком природно, що витоки наших знань щодо мовної ор-ганізації походять з аналізу структурної організації мовного матеріалу множини текстів. Перше кваліфіковане дослідження структурного рівня організації мови було виконане ченцями монастиря в “полях під Парижем” і презентоване граматикою Пор-Рояля, що стала еталоном знань про мовну організацію для всієї Європи майже на сто років. Ченці відчули складність організації мовного матеріалу, відзначивши його рекурсивний характер, але водночас як елемент ввели невизначений струк-турний елемент – словосполучення.

Важливо підкреслити, що дослідники працювали з вели-кими обсягами готових текстів, кожен з яких був кінцевим продуктом потужної інтелектуальної діяльності конкретного автора чи групи авторів. Отже, витоки класичної лінгвістики криються в глибинах текстового океану, і практично всі сучасні граматики ґрунтуються на результатах аналізу готових текстів, не враховуючи синтез і знання про основні закони розбудови мовного матеріалу?

Якщо врахувати визнаний факт, що головна функція мови – комунікативна, а мова – це універсальна (символьна) схема відтворення знань людини, отриманих на сенсорному (образному) рівні, то виникає запитання: невже структурно-функціональний рівень організації наших систем сприйняття


96

довкілля не впливає на структурну організацію кінцевого про-дукту мовленнєвої діяльності – мовного матеріалу? Особливо це стосується нейронної організації зорового тракту, через який людина сприймає та опрацьовує близько 80–90 % інформації, що накопичується та зберігається в її пам’яті. Поступово такий підхід автора, що формувався спочатку на суто евристичному (інтуїтивному) рівні, знайшов підтримку в дослідженні онто-генезу мови в дитини (фундаментальні дослідження О. Гвоз-дєва [11]), а згодом його було значно підтримано нейрофізіо-логічними дослідженнями структурно-функціонального рівня організації зорового тракту людини. Головна теза такого під-ходу, яка полягає в тому, що структурна організація мовного матеріалу є похідною від структурно-функціонального рівня організації зорового тракту, аргументовано викладена в одній із праць автора [7].

Урахування лише небагатьох найважливіших, відомих і загальновизнаних властивостей окремих складових частин зорового тракту людини дозволило скоригувати наші знання щодо структурного рівня організації мови та звести їх у струн-ку систему, запропонувавши інший (інформаційний) підхід до аналізу структури мовного повідомлення. Такий інформацій-ний підхід, орієнтований певним чином на врахування особ-ливостей синтезу мовного повідомлення людиною, зумовлює нове бачення структурного рівня організації мовного матеріа-лу, тобто продукує новий синтаксис – “граматику синтезу”, на противагу класичній лінгвістиці, яку можна вважати “грама-тикою аналізу”.

3. Інформаційний підхід до аналізу структурного рівня організації мови. Результати такого підходу оприлюднені в матеріалах праць [7] та [8]. З нейрофізіологічних позицій ана-лізу структурно-функціонального рівня зорового тракту тут формально визначені поняття та обсяг окремої ситуації як елементи сприйняття довкілля людиною на образному рівні. Вербалізація (трансляція на мовний рівень) окремої ситуації реалізується єдиним стандартним синтаксичним штампом – базовою семантико-синтаксичною структурою (БССС), що отримує чітке визначення на формальному, вербальному та графічному рівнях. Формальне визначення цієї синтаксичної


97

одиниці дозволило авторові замінити усталене суперечливе розмежування сучасних граматик “просте – складне речення” значно чіткішою дихотомією “монопредикатне – поліпрекди-катне повідомлення”. Тож структурний рівень організації мов-ного матеріалу уявляється досить стрункою системою, що спи-рається на єдиний стандартний синтаксичний шаблон – базову структуру SBO. Власне, це й визначає новий підхід до аналізу структурного рівня організації мовного матеріалу, що певним чином спирається на модель синтезу вербалізованої форми окремої ситуації реального чи віртуального світів.

Модель спочатку було оприлюднено в праці “Системна ор-ганізація мови” [9], більш розширений варіант якої з урахуван-ням певних особливостей опрацювання зорової інформації та інтеграції інформації образного та символьного рівнів подано в праці “Архітектура мови” [10]. У праці “Нейрофізіологічне підґрунтя структурної організації” мовного матеріалу [7] вже певним чином зіставляються формалізми запропонованого підходу до структурного рівня організації MM з особливостя-ми опрацювання інформації образного рівня, що дозволило в свою чергу прокласти місток від мислення до знання (праця “Від думки до знання” [8]).

3.1. Визначення ситуації. На рівні сприйняття та опрацю-вання образної (зорової) інформації нам вдалося формально визначити поняття ситуації як одиниці сприйняття довкілля на сенсорному рівні. Ситуація – це фрагмент зорового склад-ника довкілля, що падає виключно на центральну ямку ретини. Його особливість полягає в тому, що він охоплює не більше десяти (7–8) складових частин, які опрацьовуються одночас-но з виділенням у подальшому на рівні зорової кори головного мозку (КГМ) множини прикмет цих частин і визначенням їх міри. Коли дійсність існує в триєдності часу, простору та дії, то наші сенсорні системи для адекватного відтворення світу по-винні виділяти дію з урахуванням її атрибутів і визначенням їх міри [14]. Окрема ситуація окреслена тут ще й на образному рівні (метамова з посиланням на О. Кришталя [15]).

3.2. Базова семантико-синтаксична структура як вербалізо-вана форма опису окремої ситуації. Трансляція окремої ситуа-ції з образного рівня на символьний (перехід з рівня метамови


98

на мову природну) реалізується вже ІМС з урахуванням мовної компетенції (представленої лінгвістичним процесором [ЛП]) за допомогою єдиного стандартного структурного штампа – БССС – як узагальненої схеми відтворення ситуації. Важливо підкреслити, що трансляція з образного рівня на символьний охоплює всі складники, визначені на сенсорному рівні, тобто вербалізації підлягають усі елементи ситуації (об’єкти, суб’єкти, дія), кожен з яких актуалізований на атрибутивному рівні з ви-значенням їхньої міри. Власне, аналіз особливостей переходу від образного рівня до символьного й дав нам змогу синтезувати формальне визначення базової семантико-синтаксичної струк-тури як узагальненого синтаксичного штампа опису довільної ситуації. Цей синтаксичний штамп – БССС – визначений на вербальному, графічному та формальному рівнях.

3.3. Вербальний рівень визначення БССС. Базова семантико-синтаксична структура (синтаксичний блок SBO) – це двоскладова монопредикатна схема опису довільної ситуації реального чи віртуального світу, всі складові частини якої акту-алізовані виключно на атрибутивному рівні.

3.4. Графічний рівень визначення БССС. Ретельний аналіз структури SBО презентований у працях [9] і [10], тут назвемо лише найважливіші особливості. Перший складник (активний суб’єкт Subj) через відношення Ro пов’язаний з n-актантним предикатом Р-узагальненою характеристикою дії, актуалізо-ваною предикатором Pred на множині актантів. Одна частина актантів (пов’язана з ядром Pred через предикативні відношен-ня R1, R2, ... Rк) залежить від конкретного предикатора, а друга (пов’язана з ядром відношеннями r1, r2, ... rm) буде узагальненою характеристикою всієї ситуації і визначатиметься як обстави-ни актуалізації ситуації (сірконстанти, за Л. Теньєром [16]). Кількість актантів п = к + m не перевищує 7–8 компонентів. Кожен зі складників може бути актуалізований на атрибутив-ному рівні, що передбачає і атрибути складників Attr(Obj) або Attr(Mov), так і значення їх міри Attr(Attr). Досвід майже десятирічного спілкування зі студентською аудиторією засвід-чує, що саме графічна інтерпретація БССС (яка поєднує в собі особливості деревовидних структур і безпосередньо складни-ків) найефективніше сприймається та запам’ятовується.


99

3.5. Формальний рівень визначення БССС. На формаль-ному рівні синтаксичний шаблон БССС подається з урахуван-ням нотації бульової алгебри. Кожен складник ситуації (Subj, Obj, Mov) визначається своїм іменем, множиною прикмет Attr(Obj) або Attr(Mov), які в свою чергу можуть мати певну міру Attr(Attr). Тому опис окремого складника слід розпочи-нати з формування атрибутивного рівня. Варіанти подання ін-формативних прикмет (з урахуванням їх пре/постпозиції від-носно імені) можуть бути узагальнені таким чином.

Для атрибутивного рівня опису об’єкта/суб’єкта матимемо варіанти:

Attr(Obj) = Attr(Obj) / Attr(Attr) * Attr(Obj) / Attr(Obj) * Attr(Attr) (1).

Для відтворення атрибутивного рівня опису дії аналогічним чином матимемо:

Attr(Mov) = Attr(Mov) / Attr(Attr) * Attr(Mov) / Attr(Mov)* Attr(Attr) (2).

Варіанти опису атрибутивного рівня (1) і (2) подані з ура-хуванням поки що однієї прикмети; тут слід мати на увазі мож-ливість одночасного використання кількох прикмет, що пере-дається відповідною нотацією ATTR(Obj) та ATTR(Mov). Тоді узагальнені варіанти опису складників на множині при-кмет можуть бути подані так:

OBJ = Obj/ ATTR(Obj) * Obj / Obj * ATTR(Obj) /ATTR(ATTR) * ATTR(Obj) * Obj / ATTR(Obj) * ATTR(ATTR) * Obj / Obj * ATTR(ATTR) * ATTR(Obj) / Obj * ATTR(Obj) * ATTR(ATTR) (3);MOV = Mov/ ATTR(Mov) * Mov / Mov * ATTR(Mov) /ATTR(ATTR) * ATTR(Mov) * Mov / ATTR(Mov) * ATTR(ATTR) * Mov / Mov * ATTR(ATTR) * ATTR(Mov) / Mov * ATTR(Mov) * ATTR(ATTR) (4).

Після цього вже з урахуванням формалізмів (1–4) можемо подати узагальнену схему опису окремої ситуації, тобто визна-


100

чити базову семантико-синтаксичну структуру SBO. Особли-вість такого подання синтаксичної структури полягає в тому, що це – узагальнена схема вербалізації довільної ситуації, актуалі-зована на узагальнених варіантах опису окремих її складників:

SBO = SUBJ – PRED – (Ri * ОВЛ, i=l,n) – (rj * OBJj, j=l,m), де SUBJ/OBJ = Obj / ATTR(Obj) * Obj / Obj * ATTR(Obj) /ATTR(ATTR)*ATTR(Obj)*Obj /ATTR(Obj)*ATTR(ATTR)*Obj /Obj*ATTR(ATTR)*ATTR(Obj) / Obj*ATTR(Obj)*ATTR(ATTR), PRED = Mov / ATTR(Mov) * Mov /Mov * ATTR(Mov) / (5);

ATTR(ATTR)*ATTR(Mov)*Mov/ATTR(Mov)*ATTR(ATTR)*Mov/Mov*ATTR(ATTR)*ATTR(Mov)/Mov*ATTR(Mov)*ATTR(ATTR);

1 <i>7, 1 <i>7, 1 <i+j>7.3.6. Відмінність БССС від простого речення. Важливо під-

креслити відмінність поняття базової семантико-синтаксичної структури SBО від концепції простого речення, притаманної класичній лінгвістиці.

По-перше, БССС – це похідна від структурно-функціо-нального рівня організації зорового тракту, а структура про-стого речення визначається як середньостатистична похідна від узагальнення структурної організації окремого мовного по-відомлення, що випливає з аналізу множини вибірок на зна-чних обсягах текстів.

По-друге, елементами такої структури виступатимуть по-вні описи складників з урахуванням їхніх імен, прикмет і міри цих прикмет (атрибутивний рівень відтворення складових), тоді як складовими частинами простого речення є або слова, або слово сполучення – лінгвістична категорія, що досі не має чіткого статусу.

По-третє, БССС постає як узагальнена схема відтворен-ня довільної ситуації довкілля, водночас аналіз структурної організації простого речення (для всіх без винятку сучасних граматик) починається від опису найпростіших ситуацій і йде до складних, намагаючись у подальшому охопити всі варіанти ускладнення. Це, мабуть, одна з найвразливіших вад сучасних граматик, бо, маючи нині у своєму арсеналі близько трьохсот визначень простого речення, граматики так і не змогли вийти на достойний рівень узагальнення структури окремого по-


101

відомлення. А річ у тім, що лише сама БССС з урахуванням тільки одного компонента атрибутивного рівня може бути ак-туалізована (для флективних мов) близько сорока мільярдами (40 × 109) варіантів. Проте, ідучи від аналізу найпростіших схем опису ситуацій до складних, класична лінгвістика так і не змог-ла досягти необхідного структурного узагальнення, оскільки вона губиться в “проклятті багатовимірності”. У нашому ж випадку (інформаційний підхід) ми рухаємося у протилежно-му напрямі: одразу визначивши узагальнену схему опису до-вільної ситуації, будь-яку іншу ми вже розглядатимемо як пев-ний варіант загальної схеми.

Отже, базова семантико-синтаксична структура як узагаль-нений синтаксичний штамп опису довільної ситуації постає центральним поняттям (ядром) інформаційного підходу та ви-значає структурний рівень організації довільного повідомлен-ня, а отже, усього мовного матеріалу.

4. Монопредикатний рівень повідомлення. Існують мо-нопредикатний і поліпредикатний рівні організації мовного матеріалу. Ф. де Соссюр щодо структурної організації мови висловився так: “Синтаксис – це дуже просто!” Можливо, у його уяві все й було саме так, проте цю простоту ні він, ні його учні так і не змогли актуалізувати в текстах і донести до читача.

Монопредикатний рівень – це пласт структурного рівня організації мовного матеріалу, що не виходить за межі одно-го предиката, тобто не перевищує обсяг базової структури. По суті це певні варіанти (трансформації) БССС, де відсут-ні окремі складники (явище згортання окремих елементів структури, що однозначно сприймаються і мовцем, і реци-пієнтом). “Згортатися” можуть практично всі складники ба-зової структури (як окремо суб’єкт, об’єкт, предикатор, так і в певних комбінаціях). Багато в чому явище згортання є підґрунтям формування поліпредикатного рівня організації повідомлення, бо на монопредикатному рівні такі конструк-ції в чистому вигляді трапляються не дуже часто. Досить ретельно монопредикатний рівень презентовано в моногра-фіях автора [9] і [10] – це близько 30 трансформацій базової структури.


102

5. Поліпредикатний рівень організації повідомлення. Моно предикатний рівень формальної моделі більш-менш збі-гається з межами простого речення класичної лінгвістки (не виходячи на рівень ускладнення), однак поліпредикатна ін-терпретація структур MM значно відрізняється від категорії складного речення сучасних граматик. Ретельніший аналіз поліпредикатного рівня формування MM читач знайде в пра-цях [9] і [10], а тут лише проаналізуємо головні відмінності ін-формаційного підходу та класичної лінгвістики.

Поліпредикатну інтерпретацію отримують речення з одно-рідними членами (подібний підхід до аналізу цього явища зна-ходимо в “Основах структурного синтаксису” Л. Теньєра [17]), різні схеми ускладнення предикатора та різної довжини лан-цюжки родового відмінка, що фіксують множину статичних відношень. Окрему досить компактну групу формують яви-ща субстантивації, адвербіалізації, ад’єктивації, що практично збігаються з особливостями організації складнопідрядного ре-чення. До поліпредикатного рівня входять практично всі кон-струкції, які до цього часу визначалися як словосполучення. Ре-тельний аналіз поліпредикатного рівня також представлений у працях [9] та [10]. Тут важливо підкреслити лише одну особ-ливість: коли окремий складник середовища на образному рівні сприймався людиною як певна цілісність (оболонки, множини прикмет та їхньої міри), то для адекватного відтворення цієї ці-лісності на мовному рівні обов’язовою умовою стає структур-на єдність мовних засобів [N * Attr(N) * Attr(Attr)], яка є апрі-орною умовою повного опису складника та не вважатиметься словосполученням (за винятком ідіоматичних словосполу-чень).

Сукупність структур моно- та поліпредикатного рівнів охоп лює всі різновиди структурного оформлення довільного повідомлення MM. Звідси – дуже важливий конструктивний висновок: весь MM практично є похідним від єдиної базової семантико-синтаксичної структури. Підтвердженням цього факту є значний обсяг проаналізованих конкретних повідом-лень реальних текстів, що засвідчують рекурсивну схему орга-нізації MM, де елементом рекурсії постає єдиний синтаксич-ний штамп – базова семантико-синтаксична структура SBO.


103

Це практично відповідь на запитання, чому дитина вже у віці 2–3 років ефективно опановує базову (стандартну) схему оформлення довільного повідомлення [11] і впевнено корис-тується нею (мабуть, на підсвідомому рівні) протягом усього свідомого життя, часом трохи трансформуючи її або поєдную-чи в одному повідомленні кілька структур. Проте можливість актуалізації лише однієї такої структури аж сорока мільярда-ми варіантів з урахуванням допоміжних варіантів видозмін на моно- та поліпредикатному рівнях дійсно забезпечує неповтор-ну гнучкість і ефективність мовної організації.

Висновки. Інформаційний підхід дає змогу розглядати над-бання сучасної класичної лінгвістики (здобуті шляхом прис-кіпливого аналізу величезних обсягів мовного матеріалу) крізь призму структурно-функціональної організації нейронного тракту системи сприйняття та опрацювання зорової інформа-ції, що багато в чому визначає структурні особливості верба-лізованої форми подання наших знань. Поєднання здобутків класичної лінгвістики з результатами дослідження нейронної організації зорового тракту виявилося плідною основою для коригування відомостей щодо структурної організації MM, а отже, для нового бачення синтаксису мови, де чітко окреслене поняття ситуації, пропонується формальне визначення опи-су довільної ситуації у вигляді стандартного синтаксичного штампу БССС (на вербальному, графічному та формальному рівнях); проаналізовано можливі різновиди трансформуван-ня цієї структури (монопредикатний рівень) та вказано схеми їх взаємозв’язку (поліпредикатний рівень організації MM). Довільний MM подається у вигляді рекурсивної організації, де елементом рекурсії буде БССС, а не аморфна та невизначена категорія словосполучення.

Крім цього, запропонований підхід є продуктивною осно-вою моделювання мовленнєвої діяльності людини, а отже, фор-мування інформаційних ПМ-технологій. Адже, з одного боку, він переводить знання про мовну організацію на формальний рівень, що забезпечує можливість створення лінгвістичного процесора, а з другого, – є основою створення ПМ-бази знань, де формується узагальнена модель зовнішнього середовища.


104

Обидві ці складові, формуючись і розвиваючись у діалектичній єдності та працюючи одна на одну, власне, становлять індиві-дуальну мовну систему, яка забезпечує мовленнєву діяльність людини та урахування якої є принципово необхідним для її мо-делювання.

1. Кисленко Ю. И. Перспективы развития естественно-языковых технологий // Системні дослідження та інформаційні технології. – К., 2004. – № 2.

2. Кисленко Ю. И. О моделировании речевого поведения // Искусственный интеллект. – Донецк, 2004. – № 1. – С. 173–195.

3. Щерба Л. В. О трояком аспекте языковых явлений и эксперименте в языкознании // Щерба Л. В. Языковая система и речевая деятельность. – М., 1974.

4. Звегинцев В. А. Предложение и его отношение к языку и речи. – М., 1976.

5. Компьютерная лингвистика: моделирование языкового обще-ния / Пер. с англ.; сост., ред. и вступ. ст. Б. Ю. Городецкого. – М., 1989. – Вып. 24.

6. Астахова Л. И. Предложение и его членение (прагматика, семанти-ка, синтаксис). – Д., 1992.

7. Кисленко Ю. І. Нейрофізіологічне підґрунтя структурної організації мовного матеріалу // Доповіді НАНУ. – К., 2007. – № 11. – С. 158–164.

8. Кисленко Ю. И. От мысли к знанию (нейрофизиологические осно-вания). – К., 2008.

9. Кисленко Ю. І. Системна організація мови. – К., 1997.10. Кисленко Ю. І. Архітектура мови (лінгвістичне забезпечення інте-

лектуальних інтегрованих систем): Уч. посіб. – К., 1998. 11. Гвоздев А. Н. Формирование у ребенка грамматического строя рус-

ского языка. – М., 1949.12. Поршнев Б. Ф. О начале человеческой истории (проблемы палеон-

тологии). – М., 1974.13. Перцов Н. В. О некоторых проблемах современной семантики и

компьютерной лингвистики // Московский лингвистический альма-нах. – М., 1996. – Вып. 1.

14. Зеки Семир. Зрительный образ в сознании и мозге // В мире на-уки. – М., 1992. – № 11–12. – С. 33–41.

15. Крышталь Олег. К пению птиц. Академическая проза. – С.Пб., 2001.

16. Теньер Л. Основы структурного синтаксиса. – М., 1988.17. Соссюр Ф. де. Курс общей лингвистики. – М., 1963.


105

Н. Клименко(Київ)

СЛОВОТВІР У НОВІЙ АКАДЕМІЧНІЙ ГРАМАТИЦІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Монографію “Словотвір сучасної української літературної мови” опубліковано 1979 року як доповнення до п’ятитомної академічної граматики української мови. Це була перша глибо-ка й синтетична праця в україністиці, що висвітлювала слово-твір за способами словотворення, а всередині тих самих спосо-бів – за частинами мови. У межах останніх детально описані словотвірні типи, належні певним словотвірним категоріям. Проблеми морфеміки, її основних одиниць у цій праці лише порушені, однак видатний український теоретик-дериватолог І. Ковалик контурно охарактеризував предмет і завдання цього розділу, його взаємозв’язки зі словотвором.

З того часу змінилася наукова парадигма в мовознавстві (вона стала антропоцентричною), у словотворі описано багато явищ по-новому (з основоцентричного, когнітивно-ономасіо-логічного, функціонального поглядів).

Змінилася за цей час сама українська мова. На її розвиток вплинули такі соціальні чинники, як здобуття незалежності України й утвердження державного статусу української мови. Політичні зміни сталися в різних функціональних стилях су-часної української мови, відродилися її офіційно-діловий і науково-технічний стилі, змінилася й усталилася її норма, оно-вився й поповнився її словниковий склад. У ньому з’явилося багато неологізмів, неозапозичень, деякі словотвірні типи втра-тили свою продуктивність, утвердилися нові моделі словотво-рення, видозмінилася характеристика словотворчих засобів, деякі з них стали продуктивними, деякі перестали бути тільки книжними й здобули ще й експресивно-оцінне забарвлення. Завдяки цьому в лексичній системі відбувається функціональ-не переродження одиниць, лексикалізація основ та префіксів (наприклад, арт, поп, супер).

Посилюється інтелектуалізація мови, відбуваються проце-си її демократизації, термінування й детермінування. На роз-


106

виток української мови впливає глобалізація світових процесів у галузі економіки, культури, інформаційного простору, тому потрібно досліджувати реакцію на них мови, систематизувати наслідки цього впливу. Зрештою, змінюється особистість мов-ця, його епістемічний світ, комунікативні наміри, що не може не впливати на словотворення.

Висвітлення мовних явищ у цих аспектах найповніше мож-на відбити в межах функціонально-категорійної граматики, проект якої під назвою “Нова академічна граматика україн-ської мови” обґрунтував 2006 року член-кореспондент НАН України, доктор філологічних наук, професор І. Вихованець. У ній передбачено три томи. Один з них це “Словотвір сучасної української літературної мови”. До нього увійдуть морфеміка, словотвірна морфонологія та словотвір.

У розділі “Морфеміка” будуть описані не лише окремі морфе-ми та їхні класи, взаємовідношення між класами морфем, різни-ми за розташуванням у слові, значеннями, походженням, продук-тивністю, їхньою роллю та функціональними характеристиками. Матеріал “Морфемно-словотвірного фонду української мови” Ін-ституту мовознавства НАНУ, що охоплює понад 180 тисяч слів, та укладений на його основі частотно-валентний словник афік-сальних морфем [2] дозволяють окреслити інвентарі кореневих і службових морфем української мови, встановити їхні сполучу-вальні характеристики, отже, описати морфотактику мови.

У “Морфеміці” буде описано лінійні морфемні структури слів, подано інвентар цих структур (близько 450 одиниць), їхні особливості у різних частинах мови, указано параметри допус-тимих структур, межі їхнього ускладнення, а також максималь-ну гіпотетичну морфемну структуру однокореневого слова української мови з чотирьох префіксів, кореня, шести суфік-сів та флексій 4PR6SF (де P – префікс, R – корінь, S – суфікс, F – флексія). Цю структуру називаємо гіпотетичною, бо в мові реалізовано слова з максимальною префіксальною частиною 4 морфеми: по-пере-роз-по-діл-я-ти, суфіксальною 6: матер-і-ал-із-ува-ти-ся, а найдовше слово складається з 11 морфем 3PR6SF не-о-по-да-т-к-ов-ува-н-ість-ø.

У цій частині буде подано також інтерпретацію лінійних мор-фемних структур на основі встановлення й аналізу морфемної сітки структур слів сучасної української мови. Завдяки тако-


107

му розгляду буде показано типологічний морфемний портрет української мови, що вирізняє її з-поміж інших слов’янських і неслов’янських мов. Його доповнюють такі типологічні ознаки слова української мови, як середня морфемна довжина й глиби-на. Розглянуті параметри дозволять проаналізувати морфемну структуру неологічних утворень та неозапозичень і визначити, що нового додають вони до морфемного образу слова мови.

У “Морфеміці” будуть розкриті закономірності конструюван-ня морфемних структур, використання їх у мові та напов нення в текстах різних функціональних стилів. Воно підвладне дії зако-нів простоти й переваги. У лексичному складі мови переважають однокореневі слова, багатокореневі становлять 14 % лексикону. І хоча в останні десятиріччя значно зросла в мові кількість склад-них слів, перевага залишається за простими однокореневими сло-вами. Морфемні структури мають найбільше лексичне наповне-ння й реалізуються з найвищою частотою в текстах, коли вони є простими (у межах середньої довжини слова 4±1 морфема).

У конструюванні морфемних структур слова виявляється за-кон симетрії. Структури однокореневих слів переважно асиме-тричні, однак ті з них, що входять до ядра підсистеми мови, на-пис-ø, пре-добр-ий, наділені дзеркальною симетрією, тобто мають врівноважену до- і післякореневу частину слова. Багатокореневі слова надають перевагу структурам з монотонною симетрією (ритмічним повторенням тактів): льод-о-руб-ø, синь-о-біл-ий.

Плинна рівновага в морфемній підсистемі мови зберігаєть-ся завдяки притягальній силі кореня, що є носієм спорідненос-ті слів у гніздах і задає спосіб поєднання службових морфем у слові, як і можливості прочитування семантики його одиниць.

У підсумкових параграфах цього розділу буде зробле-но огляд тих процесів, що відбуваються сьогодні в мові та пов’язані з морфемікою й морфотактикою. Ідеться про інтен-сивне поповнення інвентаря кореневих морфем здебільшого за рахунок неозапозичень, що не просто виділяються в словах, а стають словотворчими засобами української мови (інтернет, піар, гейт, спа), про зміни в морфотактиці, коли аброморфем-ні основи поєднуються з іншими питомими і запозиченими основами без сполучних голосних: бліц-візит, бліц-інтерв’ю, бліц-таксі, бліц-опитування; порівняймо, імідж-експозиція, імідж-інформація, імідж-платформа та іміджологія; скейт-


108

борд – скейтбордист і скейтодром; про активізацію малопоши-рених афіксів, що з книжних стають експресивно забарвлени-ми: -ад(а) спікеріада, комітетіада, жебракіада тощо.

Морфологічну підсистему української мови буде представ-лено в контексті комплексної одиниці словотвірної підсистеми мови – словотвірного гнізда. Предметом аналізу стануть особ-ливості формального входження основ твірних слів до структу-ри похідних, правила чергувань афіксальних морфем на різних ступенях похідності слів, взаємодія морфонологічних явищ, що супроводжують словотворення. Методику такого аналізу запропоновано М. Федурко.

У розділі “Морфонологія” буде розкрито роль морфоноло-гічних перетворень у формуванні гнізд із вершинними слова-ми різних частин мови. Основною одиницею аналізу та син-тезу морфонологічної структури дериватів є морфонологічна модель. Вона дозволяє об’єктивувати морфонологічну струк-туру кожного окремого гнізда, а також встановлювати типову морфонологічну структуру словотвірних гнізд. Це переконли-во показала М. Федурко в монографії про морфонологію від-іменникових гнізд сучасної української мови. Виділені все-редині словотвірних гнізд морфонологічні моделі похідних, типові морфонологічні структури гнізд, їхні класи, доповнені показниками їхнього лексичного наповнення, допоможуть роз-крити обсяг морфонологічних перетворень у гніздах, найпро-дуктивніші морфонологічні моделі в межах іменників, дієслів, прикметників, прислівників.

Опис словотворення сучасної української мови вимагає уточ-нення своєї метамови. З одного боку, у “Словотворі” 1979 року маємо зразок змішаного підходу, коли класифікацію словотво-рення здійснено з урахуванням способів словотворення.

Наступною системотворчою ознакою є частиномовна на леж-ність твірних слів (суфіксальний, префіксальний, префіксально-суфіксальний словотвір, окремо основоскладання та абревіація).

Отже, частиномовну належність твірного слова й усієї су-купності похідних однієї частини мови визнано надкатегорією (з такими підкатегоріями, як субстанціональність, вербальність, ад’єктивність та адвербіальність), що диктують і своєрідність використання способів словотворення, і мотивувальних можли-востей твірних слів, і репертуар можливих словотвірних типів.


109

Саме останні й представляють в описі кожну частину мови за способами словотворення та висвітлюють сукупність похідних, упорядкованих певними словотвірними категоріями. І хоча І. Ковалик подає визначення словотвірної категорії як “сукуп-ності дериватем із спільним загальним словотвірним значенням, вираженим певним комплексом словотворчих засобів”, опису словотворення за категоріями в цій монографії не подано. Серед категорій, іменника наприклад, представлено категорію діяча, носія ознаки, збірності, місця, дії, одиничності, дії та її резуль-тату, знаряддя. Однак далі в описі містяться словотвірні кате-горії назв осіб, тварин, речей, дій та стану, абстрактної ознаки. Деякі такі слова далі в описі схарактеризовано як носії лексико-словотвірних значень. Унаслідок цього словотвірний тип, що має ту саму твірну основу, той самий формант і може зводитися до категоріального словотвірного значення “носій процесуальної ознаки”, об’єднує похідні з різними словотвірними категоріаль-ними значеннями. Скажімо, словотвірний тип із суфіксом -ник і його варіантами об’єднує осіб-виконавців певної дії: розвідник, мрійник; предмети, за допомогою яких виконують дію: протруй-ник; місця виконання дії: відстійник; назви тварин і рослин пере-смішник тощо [1, с. 57, 58].

І. Ковалик писав: “Питання класифікації суфіксальних сис-тем мотивованих слів можна розв’язати на основі приналежнос-ті твірних основ до певної частини мови. З цього погляду будуть виділятися відіменникові, відприкметникові, відзайменникові, відчислівникові, відприслівникові та інші афіксальні деривати. Проте така класифікація надто загальна, не стосується струк-тури дериватем, а відноситься лише до одного з її елементів”.

Можливо, з бажання поглибленого вивчення словотвірних явищ, уточнення їхнього взаємовідношення сформувався гніздо-вий напрям у словотворі. Якраз його у вітчизняному мовознав-стві одним з перших обґрунтував І. Ковалик. Відомі різні підхо-ди в межах цього напряму, наприклад гіпотетико-дедуктивний, коли словопородження в мові досліджувалося за аплікативною породжувальною моделлю. Методику такого розгляду слово-творення з урахуванням синтаксичних інтенцій різних частин мови розробили С. Шаумян та П. Соболева [3]. Її застосовано до вивчення російської, української та польської мов. Вона допомо-гла з’ясувати формальну будову гнізд, окреслити межі зростання


110

гнізд, кінцеві ступені похідності в них, збільшення кількості по-хідних до третього ступеня похідності, а далі її зниження. Модель допомогла також окреслити довжину словотвірних ланцюжків слів у межах тієї самої частини мови і різних частин мови. П. Со-болева та С. Шаумян показали можливість інтерпретації моделі за допомогою словотвірних рядів і категорій [4]. В україністиці цю модель застосовано до вивчення системи афіксального сло-вотворення сучасної української мови [5].

Від 60-х років і до сьогодні в центрі уваги дослідників слово-твору перебувають словотвірні гнізда слів, розглянуті в аспекті їхніх словотвірних парадигм (за ступенями похідності та час-тиномовними зонами похідних у них). За реалізацією слово-твірних категорій у гніздах вивчається словотвірний потенціал гнізд залежно від належності вершинних слів гнізда до певної частини мови.

К. Бузашіова [6] описала віддієслівні похідні словацької мови в гніздах і довела, що їхній словотвірний потенціал зале-жить від належності твірних до дієслів дії, стану чи процесу. Валентність таких дієслів різна в цих трьох семантичних кла-сах твірних. Залежно від цього різна семантико-синтаксична основа творення від них похідних. Найбільшу кількість похід-них – “учасників” дії – реалізують дієслова дії. Серед них назви виконавців дії, знарядь, абстрактної дії, у префіксальних – ще й назви ознак: синіти, посиніти, посиніння, посинілий. У 90-х ро-ках в україністиці опрацьовано принципи основоцентричного підходу до пояснення словотворення. В. Ґрещук описав у цьому плані українські відприкметникові похідні [7]. Основною оди-ницею виміру словотворення в описі стала словотвірна пара-дигма – одиниця, яка підпорядкована гнізду й об’єднує в ньому на кожному ступені словотворення похідні дієслова, іменники, прикметники, прислівники. Отже, це сукупність похідних од-ного ступеня словотворення, поділена на зони за частиномов-ною належністю. Особливу увагу приділяє дослідник лексич-ній семантиці твірних прикметників, насамперед тому, якісні вони чи відносні, їхнім тематичним групам. В. Ґрещук в описі деад’єктивів запроваджує також такі системотворчі ознаки, як словотвірні значення та тип деривації (мутація, модифікація, транспозиція). Словотвірних значень у субстантивній зоні 2, ад’єктивній – 18, вербальній – 2, адвербіальній – 1. У резуль-


111

таті такої класифікації встановлено структуру загальної слово-твірної категорії прикметників – ознаковості. Узагальнення матеріалу в цьому описі дозволило В. Ґрещуку одержати цікаві дані про зв’язок лексичних значень і словотвірних, поширеність мутації та транспозиції у відприкметниковому слово творенні, окреслити обсяг різних типів модифікації.

У монографії “Нариси з основоцентричної дериватології” (2008) колектив авторів (В. Ґрещук, Р. Бачкур, І. Джочка, Н. По-славська), очолюваний В. Ґрещуком, подає наслідки вивчен-ня відіменникового (від лексико-тематичних груп іменників-назв тварин і рослин), відприкметникового та віддієслівного слово твору (від дієслів конкретної фізичної дії, із семантикою створення та руйнування об’єкта). У ній багато цікавих думок, узагальнень, зроблено спробу поєднати виміри словотворення не лише в плані взаємодії з морфологією, синтаксисом, лекси-кою, але й з когнітивними процесами, вербалізованими в мові за допомогою словотворчих засобів. Основоцентричний підхід до пояснення явищ словотворення ще вимагає узагальнення та розгляду нового матеріалу й уточнення своєї метамови, на-приклад, з’ясування особливостей лексичної та словотвірної мотивації, уточнення списку словотвірних категорій, засад та ознак виокремлення їх і об’єднання в них похідних, обґрунту-вання існування лексико-словотвірних категорій, об’єднаних на основі спільного значення, упорядкованого за певними проти ставленнями й вираженого певними засобами мови. Саме основоцентричний підхід дозволяє розкрити загальнокатегорі-альну словотвірну структуру кожної частини мови, показати її словотворчий потенціал. Зауважимо, ідеться про словотвірну структуру частин мови та її будову, а не про парадигму. Зали-шимо цей термін морфології й закріпимо його за класами.

У межах функціонально-категорійної граматики, концепцію якої створив І. Вихованець, словотворення теж підлягатиме тим вимірам, що й морфологія [9]. Функції словоформ, непохідних і похідних слів будуть визначатися їхньою роллю в реченні. Отже, будуть розглянуті похідні слова чотирьох основних час-тин мови. Функція слова визначена його місцем у формально-синтаксичній та семантико-синтаксичній будові речення. Зна-чення слова похідного, коли воно виражене словотворчо, є закріпленням певної його семантико-синтаксичної позиції в


112

реченні. Воно є морфологізованим у слові. Іноді і не так рідко воно залишається вираженим аналітично в певних словоспо-лученнях; порівняймо, зависокий та еквівалентні йому надто, занадто високий. У загальночастиномовній словотвірній під-системі І. Вихованець виокремлює певну сукупність словотвір-них категорій, що часто бувають функціонально подібні до ролі слова в реченні. В іменників, точніше в іменниковій семантично-граматичній надкатегорії субстанціональності, запропоновано вісім словотвірних категорій: суб’єкта, знаряддя дії, локативнос-ті, граматичної предметності, збільшеності, зменшеності, збір-ності, одиничності [9, с. 43, 99]. Кожна з них має свої підкатего-рії, наприклад, категорія суб’єкта – суб’єкта дії, суб’єкта процесу, суб’єкта стану; категорія граматичної предметності – також дві підкатегорії: одна об’єднує назви абстрактної дії кохання, дру-га – назви якісного стану радість тощо.

У прикметниковій семантико-граматичній надкатегорії де-сять словотвірних категорій: недостатнього ступеня вияву озна-ки, надмірної інтенсивності ознаки, суб’єктивної оцінки якос-ті, протилежності, надміру супровідної ознаки, присвійності, локативної темпоральної атрибуції, порядковості, ад’єктивної синтаксичної деривації.

Кожну з цих словотвірних категорій утворюють свої підка-тегорії [9, с. 133].

У такий спосіб розглянуто первинні та вторинні дієслова й адвербіалізацію. Подальші кроки класифікації зорієнтовані на систематизацію словотвірних значень і типів похідних. І на всіх кроках класифікації передбачено розгляд словотворчих засо-бів реалізації категоріальної семантики. Це дає змогу детально проаналізувати ономасіологічну базу твірних і її взаємодію з ономасіологічними ознаками в похідних одиницях.

На особливу увагу в такому описі словотвору заслуговують лексико-словотвірні категорії, систематизація яких лише роз-почата в україністиці. Такими є, наприклад, категорії кількіс-ного та параметричного виміру, що мають міжчастиномовний характер. Вони наділені упорядкованою семантичною струк-турою з проти ставленими між собою та вираженими слово-творчими засобами класами одиниць. Ці категорії об’єднують прості афіксальні та композитні слова. У прикметниковій лексико-словотвірній категорії кількісного виміру, наприклад, встановлено такі підкатегорії, що виражені суфіксами, префік-


113

сами, основами: скінченна – безконечна (реалізована лексема-ми незліченний, незчисленний), парна (на неї вказують основи дво- дводенний, ди-/ді- диполюсний, бі- білабіальний) – непарна (композити з основами одно- одноденний, моно- монокарпічний), точна (передана основами кількісних та порядкових числівни-ків семирічний, першо сортний) – неточна, що буває приблиз-ною та неозначеною (в композитах кількаденний, повнолітній, буйнолистий, мультикультурний, полікарпічний). Неозначена кількість буває великою і малою: багатоденний, маловивчений, маловрожайний. Між собою протиставлені кількості опредмет-нені, зорово уявлювані (у композитах з основами кількісних числівників і другими основами, співвідносними з іменника-ми: двадцятип’ятиповерховий) та міфологізовані (двоголовий, дев’ятиголовий змій). У прикметниках окреслено також проти-ставлення кількості наявної (усі означені вище кількості чогось), наявної в обсязі більше прийнятої норми (бокатий, носатий) та відсутньої (безногий, безрукий; багато-, одно-, дво-, тривалент-ний – нульвалентний; багатовимірний – нульвимірний).

В інших іменних частинах мови є свої особливості впоряд-кування кількості.

Систематизований опис лексико-словотвірних категорій дозволить поглибити когнітивно-ономасіологічний розгляд словотворення.

1. Словотвір сучасної української літературної мови. – К.: Наукова думка, 1979.

2. Клименко Н. Ф., Карпіловська Є. А., Карпіловський В. С., Недозим Т. І. Словник афіксальних морфем сучасної української літературної мови. – К., 1998.

3. Шаумян С. К., Соболева П. А. Аппликативная порождающая модель и исчисление трансформаций в русском языке. – М., 1963.

4. Шаумян С. К., Соболева П. А. Основания порождающей грамматики русского языка. – М., 1968.

5. Клименко Н. Ф. Система афіксального словотворення сучасної української мови. – К., 1973.

6. Buzássуová K. Semantická štructúra slovenských deverbatív. – Bratislava: VEDA, 1974.

7. Ґрещук В. В. Український відприкметниковий словотвір. – Івано-Франківськ, 1995.

8. Ґрещук В., Бачкур Р. та ін. Нариси з основоцентричної дериватоло-гії. – Івано-Франківськ, 2007.

9. Вихованець І. Р., Городенська К. Г. Теоретична морфологія україн-ської мови. – К., 2004.


114

В. Кононенко(Івано-Франківськ)

УКРАЇНСЬКА ЛІНГВОКУЛЬТУРОЛОГІЯ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ

Сутнісні зміни в дослідженні проблеми мова та культури останнім часом зумовлені, зокрема, загальною тенденцією до наукового пошуку на межі лінгвістики та інших галузей знань (психолінгвістика, соціолінгвістика, етнолінгвістика, когнітив-на лінгвістика та ін.); посиленням антропологічного аспекту лінгвістичного аналізу; усвідомленням дихотомії національно-мовних і культурологічних парадигм тощо. У річищі лінгво-культурологічних студій теоретичного та прикладного харак-теру виокремилось традиційне для українського мовознавства осмислення мови як елементу, “акумулятора” культури, однієї з форм її вираження [3, с. 66–90]; пор. також дефініції: “мова – продукт культури”, “мова – феномен культури”, “мова – спо-сіб пізнання культури”, “мова – умова існування культури” та ін. [див.: 8; 9].

Водночас опрацювання проблем національної лінгвокуль-турології передбачає визначення специфічних мовно-культур-них процесів в Україні, зокрема осмислення культури в комп-лексному аналізі, взаємо впливів національної мови й культури з урахуванням іномовних чинників, полікультурної ситуації. Ідеться, зрештою, про можливості української лінгвокультуро-логії як узагальнювальної міжгалузевої дисципліни на зіткнен-ні різнобічних відомостей, одержаних суміжними науками, що має привести до формування власної етнолінгвокультурної концепції. Орієнтація на національно-культурну домінанту, етнолінгвістичну й етнокультурну парадигми створює пере-думови для широкого й усебічного дискурсного аналізу, що й визначить інтенції вербального образу, символу, концепту тощо, шляхи творення смислу як реалізованого “кванта зна-ння”. Такий підхід виправданий у світлі визнання лінгвокуль-турології як окремої галузі знань. Скажімо, “Українська мова. Енциклопедія” та певна частина мовознавчих праць близь-кої граматики не виділяють лінгвокультурологію як окрему наукову дисципліну [12; 13].


115

Активний процес формування засадничих понять лінгво-культурології в українському мовознавстві супроводжується опрацюванням шляхів розвитку й функціонування національ-них мови та культури в їхньому самовираженні, в категоріях єдиного мовно-культурного виміру. Щодо одиниць лінгво-культурології (культурема, культурний компонент, культур-на конотація, прецедентний феномен, ключове слово) укра-їнськими вченими обґрунтовано їх тлумачення як “знаків етнокультури” [5], “мовно-естетичних знаків культури” [4], відтак у межах цих понять втілилися культурні концепти, вер-балізовані символи, константи, канони, стереотипи, еталони, прототипи, фрейми, гештальти та ін. Водночас термінологічні розбіжності щодо основних одиниць лінгвокультурології, за-звичай без диференціації значень, створюють перешкоди в до-слідженні, призводять до різних тлумачень одних і тих самих мовно-культурних явищ.

Встановлення символічних, асоціативних, оцінних парамет-рів мовних етнознаків ускладнюється у зв’язку з комплексним характером їхньої смислової структури, можливостями реалі-зації через систему образів, метафор, міфологем, конотативних ознак та ін. Скажімо, такі знаки культури, як імена концептів, у художньому тексті мають “додаткове смислове навантаження, оточені конотативним ореолом і нерідко одержують символіч-ну функцію” [1, с. 528]; пор. предметну реалізацію інваріантно-го значення культурного концепту у вигляді вербального сим-волу, наприклад, український символ концепту влада є булава в приповідках на кшталт “Як буде слава, то буде й булава”; “Аби була булава, то найдеться й голова”; “До булави треба й голо-ви”; “Хто булаву попав, той спокій попрощав” та ін. (Номис М. “Українські приказки, прислів’я і таке інше”) [див.: 6]. Концепт жалість / жалощі в народному світовідчутті входить в один асоціативно-аксіологічний ряд із поняттями добро, співчуття, людяність, милосердя, милість, доброчинність, жертовність, справедливість, вдячність та ін. Негативне оцінювання жало-щів як вияву зверхності, неповаги та ін., за даними психолінг-вістичного експерименту, не відповідає традиційним менталь-ним уявленням. Символічним утіленням жалощів є передовсім серце (пор. у стійкому звороті жалість бере за серце), зокрема, відсутність жалості до знедолених зазвичай засуджується: “Пожалів вовк кобилу – залишив хвіст і гриву”.


116

Переплетення концептуальних понять у їх системно-асо-ціативних зв’язках створює ієрархічно організовані ряди з гли-бинними переміщеннями смислів [14, с. 308–311], які в дискурс-них умовах забезпечують функціонування не лише окремих текстів, а й внутрішньо зумовленого ідіостилю письменника. По-казові щодо цього засадничі принципи Шевченкових ціннісних орієнтацій, узагальнені в інтерпретаціях С. Смаль-Стоцького: “Через правду до волі, а там і до слави, святої слави” [11, с. 31]. Ці загальнонаціональні пріоритети поет усвідомлював як “етич-ну основу відродження України” [там само], руйнація якої за-грожує життєдіяльності нації: “Розбійники, людоїди Правду по-бороли, Осміяли твою славу, І силу і волю” (“Єретик”).

Лінгвокультурологічні студії визначають етнолінгвістичні й етнопсихологічні засади формування мовних знаків культури та заглиблення в систему національних образно-метафоричних за-собів, “внутрішню форму”, мотиваційну базу номенів у їхньому співвідношенні з подальшими семантичними трансформаціями. Постає проблема виділення функціонально-смислових мікропо-лів мовних знаків культури, релевантних одиниць аналізу, що ви-конують текстотворчі функції. Прикметні в цьому плані поетичні тексти з “обігруванням” функціонально та семантично пов’язаних номінацій культурологічного спрямування, наприклад, номенів сонце та соняшник у “Баладі про соняшник” І. Драча, де соняшник (хлопча) вражений сонцем – поезією, яку він відкрив для себе: “Поезіє, сонце моє оранжеве! Щомиті якийсь хлопчисько Від-криває тебе для себе, Щоб стати навіки соняшником”. Побудована на ґрунті прозорої “внутрішньої форми” слова (соняшник від сон-ця) символіка образів відбиває закладений у тексті національно-культурний підтекст (соняшник – символ краси, добра, спокою, затишку і под. [7, с. 121]). Використання словесних мотивацій у формуванні текстів відслідковується на прикладах образотворен-ня зі спиранням на “внутрішню форму”; пор.: “Подорожник іде край дороги, Материнка дітей колише. Іван-да-Мар’я дивиться в вічі. Бурчить буркун. Невесело крушині. Росте ведмеже вухо” (Л. Костенко), де прийом “оживлення” квітів є засобом поетиза-ції, зближення природи й людини як цілісностей.

Психолінгвістичні засади багатьох репрезентованих текстів як лінгвокультурологічних об’єктів забезпечують сприйнят-


117

тя мовно-культурних компонентів як символів національної культури, знаків їх етнічної специфікації; такі знаки культури зазвичай супроводжуються означеннями на кшталт свій, рідний, національний, український та ін. Функції подібних компонентів коливаються від маркування національно специфічного в тек-стовому обрамленні до стимулювання національної орієнтації тексту в цілому, виокремлення його ментальної структурова-ності тощо; пор. смислове навантаження сполучень типу рідна хата, своя хата, біла хата, смерекова хата й под.: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” (Т. Шевченко “І мертвим, і жи-вим...”); “Смерекова хата, батьківський поріг” (пісен.) та ін.

Водночас зіставлення “свого” та “чужого” в українському художньому просторі здебільшого набуває ознак дихотомії “своє” – “інше”, що відповідає принципу діалогу культур. На-приклад, у думі-казці “Ось та Ась” С. Васильченка зіткнення но-сіїв різних ментальних станів – українця та росіянина – відбува-ється не стільки на побутовому, скільки на етнопсихологічному рівні; пор. слова Ося: “Чи не я ж тобі, брате Асю, казав, що я ще живий? Чи не я ж гірко плакав, тебе, як брата рідного, благав, щоб ти мене живого в землю не ховав? Де ж твоя совість, моска-лю?” (сльози, благання й інші вияви сентимен тальності козака-українця як противага зухвалій поведінці “москаля” Ася).

У системно організованих текстах етнографізми як знаки культури виконують подвійну функцію: з одного боку, забез-печують дальше поширення змістового плану, зумовленого констатованим етнокомпонентом як ключовим словом [2], а з другого боку, стимулюють фіксацію тексту в його співвід-несеності з національно-культурною свідомістю. Адекватне сприйняття етнографічного елементу тексту, що ґрунтується на когнітивно-комунікативній компетенції мовця, передбачає водночас зворотний рух від адресата (домислювання, прогно-зування подальшого змісту, реактивні акти щодо висловленого та ін.). Перед лінгвокультурологом постає проблема тексту як сукупності етнографічних культурних знаків й інших компо-нентів, з’ясування їхніх взаємовпливів, проникнення етнозна-ків у смисл нейтральних знаків тощо.

Пошук “ідіоетнічних” конотацій у лексичних компонентах, що не є власне етнографізмами, на кшталт борщ або вареник має, вочевидь, розглядатися не стільки в лінгвокультурологічному,


118

скільки в лінгвокраїнознавчому аспекті, що лежить у площині визначення експлікованого тексту. Більшої ваги з позицій лінгво-культурології набувають такі безеквівалентні одиниці, які певною мірою становлять згорнутий текст, що може актуалізуватися як явище мовно-культурного рівня. Скажімо, назва повісті західно-українського письменника С. Пушика “Дараби пливуть у легенду” через свою метафоричність забезпечує ефект відправної позиції оповіді: дараби (плоти, якими користувалися раніше, сплавляючи ліс гірськими річками) більше не переправляють зрубані дерева, тому й пливуть не в місце призначення, а в легенду.

Орієнтація на контекст, дискурс неосягнення “мовно-ес-те тичних знаків” відкривають можливості дослідження того “мерехтіння” смислів, яке спрямоване на відтворення націо-нально-культурної зони змістового плану. Відомо, що фікса-ція культури в поширеному тексті, дискурсі “безпосередньо пов’язана з вивченням національної картини світу, мовної сві-домості, особливостей ментально-лінгвального комплексу” [8, с. 12]. Звернімося до тексту: «Сніданок ми ніколи не їли з хлібом. Що б там не подавали, суп чи кашу, хліб залишався цілий. І вже коли ось-ось мала пролунати команда “встати!”, ми пускали по руках склянку з сірою крупною сіллю, кожен брав з неї пучку солі і трусив нею пайку, потім удавлював дрібки великим паль-цем у м’якушку і ховав хліб до кишені. Цей винахід сподобався усьому училищу, бо ні до сніданку, ні в сніданок нам не хотілося їсти дужче, ніж після сніданку» (Гр. Тютюнник “Вогник далеко в степу”). У створенні письменником образу голодного після-воєнного життя хліб як символ достатку, добробуту [7, с. 187] актуалізує народні уявлення: якщо є хліб, та ще й із сіллю, то біди немає, навіть якщо дуже хочеться їсти після сніданку; пор.: “Христа ради хліба!.. – Закляклую руку Хлоп’я простягає. – Не їв ще нічого...” (Б. Грінченко “Шматок хліба”).

Ускладнення мовних знаків культури в разі їх суміщення, взаємонакладання викликає ефект нових естетичних реаліза-цій; образна структура тексту, побудована на художніх асоціаці-ях, залишається в межах звичних для ментального світовідчут-тя смислових комплексів. Наприклад: “Коло хати мати-зозуля кує мені розлуку. Довго-довго, не один десяток років буде про-воджати мене мати, дивлячись крізь сльози на дорогу, довго хреститиме мені слід і стоятиме з молитвами на зорях вечір-ніх і ранішніх, щоб не взяла мене ні куля, ні шабля, ні наклеп


119

лихий” (О. Довженко “Зачарована Десна”). Образи мати та зозуля становлять єдиний мовно-естетичний феномен, вияв народнопісенного паралелізму: посилання на птицю-пророчи-цю переходить у розповідь про матір з її хвилюванням за сина; у це асоціативно-оцінне поле органічно входять націо нально орієнтовані образи материних сліз, молитов, вечірніх і ранішніх зорь, куль і шабель. Водночас, попри загальну тональність три-вожного чекання, уривок не містить передчуття нещасть, яке нерідко супроводжує символ зозулі [7, с. 137].

У поле зору лінгвокультурології потрапляють поширені мовно-естетичні знаки культури, прецедентні феномени (тер-мін Ю. Караулова), дотичні до носіїв конкретного ментально-лінгвального комплексу, що відкривають можливості ком-пенсаційної здатності мовців певної етнокультури тлумачити тексти зі згорнутими пропозиційними структурами. Постає завдання не лише визначити коло відомих широкому загалу національно-орієнтованих мікроконтекстів, а й з’ясувати їхні комунікативно-прагматичні функції, зокрема у творенні ху-дожнього тексту. Використання різного роду стереотипів, сен-тенцій, крилатих висловів, паремій тощо в межах художнього тексту створює ланцюжок пресупозицій, асоціацій, трансфор-мованих висловлювань, що в сукупності забезпечують своєрід-ний образно-естетичний континуум. Порівняймо введення па-ремії як засобу створення гумористично-іронічної тональності тексту: “– Аякже, родич! Коваль бабі рідний швець, через дорогу навприсядки! – відповів він українським прислів’ям, і над сол-датськими головами прокотився регіт” (І. Цюпа).

Аналіз звичних фразеологізмів набуває лінгвокультуро-логічного значення в разі їхнього активного впливу на форму-вання тексту (дискурсу), нерідко з одночасним частковим ви-світленням внутрішньої форми звороту, його переосмисленням, взаємодією з основним текстом. Включення подібних вислов-лювань нерідко привносить у текст присмак народності, “укра-їнськості”, яка підтримується або не підтримується основним викладом, але не залишається непоміченою мовцями. Скажімо, прозорий у своїй мотивації зворот передати куті меду (переви-щувати міру в чомусь) додає текстові розмовного забарвлення, знижуючи тональність оповіді до рівня глузування: “Одного разу два такі знавці Передали, як кажуть, куті меду – І от за-йшла в них жвава суперечка, Що незабаром в сварку перейшла”


120

(М. Рильський). Прикметно, що образ писаної торби зазвичай пов’язаний зі зворотом “носитися, як дурень з писаною торбою”, тобто пишатися тим, що того не варте; проте тональність спо-луки писана тайстра (торба) в тексті новели В. Стефаника “Стратився” різко відмінна (батько кладе материн подарунок – тайстру – до ніг трагічно загиблого сина-солдата); художня де-таль – символ горя, біди – стає текстотвірним засобом.

Українська лінгвокультурологія орієнтована на студію-вання національно-культурного складника, що в свою чергу передбачає з’ясування його комунікативних функцій, участі в текстотворенні. Роль подібного складника не обмежу ється констатацією традиційних уявлень, він водночас створює ти-пізовані картини світу в ментальному просторі українців, ак-туалізує знання, притаманні носіям рідної мови. Відомим є, на-приклад, розуміння народної пісні як етнічного коду українців, отже, і лінгвокультурологічний аспект у вивченні художніх текстів дає позитивний ефект при його проекції на фольклор; пор., зокрема, низку творів народницької літератури, побудо-ваних на обігруванні пісенних сюжетів (“У неділю рано зілля копала” О. Кобилянської, “Ой не ходи, Грицю, та й на вечор-ниці” М. Кропивницького та ін.). Не менш гострою залиша-ється проблема опосередкованих впливів народнопоетичної творчості, трансформаційних зсувів, які виявляють, зокрема, українські ліро-епічні тексти, скажімо, Ю. Яновського, в їх співвіднесеності з народною традицією. Оцінювання словес-них новотворів, визначених соціолінгвістичними чинниками, прагненням оновлення лексикону, має об’єктивізуватися через їхню естетичну вартісність. За такого підходу вислів В. Стуса “Летить крилатолезо понад проваллям яру” має сприйматися як дотичний до ментальних уявлень щодо крил як традиційно-го літературного образу; пор.: “Все вище, вище я здіймався на крилах мрій” (Леся Українка).

Фіксація метафори як культурологічної категорії додає ар-гументи на користь визнання тексту художнім, але не менш важливим є інший план аналізу – від метафори до культурного шару тексту в його національно-мовній іпостасі. Наприклад, метафори М. Семенка “За ровом простягавсь зеленим На об-рії вівцями повітряними... Похитнулось життя байдужим коло-сом” – при збереженні ідіостильових рис поета мають у підмур-ку українську ліричну поезію – образи овець, що простяглись,


121

колоса, що похитнувся. Постає завдання відслідкувати, якою мірою збережена в новітній літературі з її потягом у модерні засоби текстотворення система тропів як явище етнокультури.

Лінгвокультурологія як “продукт антропоцентричної па-радигми в лінгвістиці” [9, с. 8] поступово займає гідне місце в системі українознавчих студій, відкриваючи додаткові можли-вості дослідження феномену національно-культурного посту-пу в новому ракурсі, з позицій мовного сприйняття культурних надбань. Постає завдання конкретизувати концептуальні заса-ди української лінгвокультурології через визначення мовно-культурних смислів, ускладнених етнічними конотаціями у дискурсному вираженні, у зв’язку з компетенціями носія мови та його фоновими культурними знаннями.

1. Арутюнова Н. Д. Символика уединения и единения в текстах Достоевского // Язык и культура. Факты и ценности. – М., 2002. – С. 528–554.

2. Вежбицкая А. Понимание культур через посредство ключевых слов / Пер. с англ. – М., 2001.

3. Гриценко П. Ю. Мова як акумулятор культури і одна з форм її вираження // Мова і культура. – К., 1986. – С. 66–90.

4. Єрмоленко С. Я. Мовно-естетичні знаки культури в історії літе-ратурної мови // Мовознавство. – 2007. – № 4–5. – С. 3–12.

5. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури: Слов.-довід. – К., 2006.

6. Кононенко В. І. Концептологія в лінгвістичному аспекті // Мово-знавство. – 2006. – № 2–3. – С. 111–117.

7. Кононенко В. І. Символи української мови. – Івано-Франківськ, 1997.

8. Красных В. В. Этнопсихолингвистика и лингвокультурология. – М., 2002.

9. Маслова В. А. Лингвокультурология. – М., 2001.10. Мізін К. І. Лінгвістичний і лінгвокультурологічний статуси

образу-стереотипу // Мовознавство. – 2007. – № 2. – С. 58–78.11. Смаль-Стоцький С. Т. Шевченко. Інтерпретації. – Нью-Йорк;

Париж; Торонто, 1965.12. Степанов Ю. С. Константы: Словарь русской культуры. – М.,

2004.13. Українська мова: Енцикл. – К., 2002.14. Штерн І. Б. Вибрані топіки та лексикон сучасної лінгвістики:

Енциклопед. слов. – К., 1998.


122

О. Кровицька (Львів)

ПЕРЕКЛАДНА ЛЕКСИКОГРАФІЯ XIX–XX СТОЛІТЬ: НАУКОВИЙ КОНТЕКСТ І СУСПІЛЬНЕ

ФУНКЦІОНУВАННЯ

Багатогранність світу виявляється завдяки мовній інфор-мації, “яку ми отримуємо за допомогою слів та їх сполучень у різних лінгвістичних формах. Цей інформативний зміст сло-ва слід розщеплювати на логічне значення, що виступає як концептуальна серцевина слова, та на лінгвістичне значення, природа якого залежить від характеру мови” [1, с. 39]. Влас-не, “характер мови” відбивається також у словнику, який, на думку мовознавців, “завдяки виробленій формі опису певного мовного об’єкта – окремої одиниці або сукупності одиниць – становить найзручнішу й водночас найефективнішу модель унаочнення властивих йому ознак” [2, с. 5].

Серед багатьох лексикографічних жанрів виділяємо на-самперед перекладні словники, які завжди слугують засобом взаєморозуміння між носіями різних мов і водночас відобра-жають специфіку мовної картини конкретного народу. Хочемо наголосити, що перекладні словники належать до найдавніших лексикографічних праць, тому докладне вивчення реєстрової та перекладної частин словника (передовсім двомовного) до-зволяє виявити не лише лексичне багатство, окремі стилістич-ні чи граматичні ознаки конкретної мови, а й сприяє глибокому пізнанню наукового контексту, в якому розвивалася переклад-на лексикографія.

Як відомо, “створення словників у всі періоди історичного розвитку суспільства диктується культурними запитами народу й обумовлюється його суспільними потребами” [8, с. 7]. Активі-зація політичного та культурного життя, нові суспільні умови в XIX–XX ст. (зокрема в Галичині) значно пожвавили укладан-ня перекладних словників. Серед лексикографів переважали представники тогочасної світської інтелігенції – учителі, юрис-ти, вчені, письменники, чиновники, а також священики, яким належало розвивати та плекати культурні й просвітницькі ідеї


123

в тогочасному західноукраїнському суспільстві. Підґрунтям стали також “реформи в галузі освіти, що їх розпочала Марія Тереза” [10, с. 197]. Значної впевненості додав і прийня тий “14 травня 1869 р. закон про народну школу, в якому йшлося про відкриття міжконфесійних публічних народних шкіл та запровадження обов’язкового восьмирічного навчання. Для шкільного нагляду різними законодавчими актами було засно-вано краєві, повітові та місцеві шкільні ради” [11, с. 446].

Спалах культурного розвитку відбувався переважно у ве-ликих містах –Львові й Перемишлі, де містилися центральні органи церковної адміністрації, діяли заклади вищої освіти, бі-бліотеки, друкарні [10, с. 215]. Зокрема, у Львові існували дві духовні семінарії (засновані 1783 р.), університет (заснований 1784 р.), Руський інститут (трирічний українськомовний курс навчання з філософських і богословських дисциплін). До речі, на початку XIX ст. навчання українською мовою велося лише в одній приватній школі при Ставропігійському інституті. Про важливу роль духовної семінарії в культурній розбудові Га-личини писали й тогочасні представники галицької інтеліген-ції. Дійсний член НТШ, філолог, філософ і громадський діяч І. Копач підкреслював, що духовна семінарія була “одиноким розсадником інтелігенції не лише духовної, але й світскої в Га-лицкій Руси і через те займає перше місце між чинниками, які вплинули на национальне відродженє анстрийских Русинів вза-галі. Починаючи звісною трійцею галицко-руского відродженя а кінчаючи значним числом жиючих ще нинї учителїв ґімнази-яльних, писателїв і учених галицких усі майже найвизначнїйші проводирі духóві галицкої Руси аж до недавного часу виходили з духовного семинаря чи то львівского чи віденьского, одні як священики, иньші світскими таки людьми – а головна заслуга в тім австрийского правительства, що подбало о висше обра-зованє клиру, орґанїзациї семинарий, що допускало питомцїв при студиях теології і до світских наук” [6, с. 5]. На думку су-часних дослідників, “українські просвітителі кінця XVIII – по-чатку XIX ст., які вийшли з Віденської (“Барбареум”) і Львів-ської духовних семінарій, а згодом працювали в Перемишлі та багатьох церковних установах тодішньої Галичини.., відіграли важливу роль у формуванні нового покоління галицьких про-


124

світителів.., ввели силу нових думок і течій у байдужу, прибиту летаргом духову сферу галицької інтелігенції, ввели Галичину в безпосередній контакт з духовним розвитком Західної Євро-пи” [4, с. 527].

У цих конкретних суспільних умовах, у тісному зв’язку зі шкільництвом розвивалася й мовознавча наука, пов’язана з іменами діячів “Руської Трійці”, а також І. Могильницького, І. Лаврівського, Й. Лозинського, Й. Левицького, І. Верхратсько-го та ін. [див.: 7]. Крізь призму вивчення нормативно-оцінного підходу до мовних явищ, до оновлення граматичної традиції спостерігалася значна взаємодія теоретичного та практично-го мовознавства. На думку дослідників історії мови, тодішня «лінгвістична свідомість “працювала” не тільки на мовну си-туацію в Галичині, вона відображала загальноєвропейську культурну проблему, так зване мовне питання, розв’язок якого відбувався… у період класичних, середньовічних полемік про мову, а за нашим переконанням, ще й в умовах національно-го, в тому числі лінгвістичного, відродження слов’ян у XIX ст. Розв’язання цієї загальної проблеми впливало на вирішення двох часткових: який лінгвістичний засіб може стати стандар-том, літературною мовою у суспільстві, і чи є різниця між мо-вою представників вищого стану та звичайних носіїв, а також, яку частину власної писемної спадщини можна при цьому при-йняти» [7, с. 54].

Ще один важливий позамовний чинник сприяв активізації культурного й наукового розвитку в XIX ст. Зокрема, З. Фран-ко зауважує: “починаючи з 80-х років, центр ваги з Наддні-прянщини переміщається до Галичини, яка після указів 1863 і 1876 рр. стає осередком духовності. Тут немає нічого дивного. За свідченням хорватського письменника А. Цесарця, чоти-ри мільйони галицьких українців мали в 1814–1815 рр. 2450 початкових українських шкіл, 13 гімназій, 15 кафедр у Львів-ському університеті. До того ще можна додати 143, нехай і неоднорідних, періодичних видань. Наддніпрянські українці, яких налічувалось 26 мільйонів, свої публікації рахували тіль-ки десятками. Крім того, літературна мова в західному варіан-ті функціонувала у всіх стилях: у художньо-белетристичному, науковому, публіцистичному і навіть частково в діловому…


125

Все це робило Галичину останньої чверті XIX ст. справжнім П’ємонтом українського культурного життя” [12, с. 174, 175] .

У XIX ст. з’явилася значна кількість невеликих двомов-них словників, що зумовлювалося насамперед практичними запитами користувачів: словник був необхідний задля читан-ня та перекладу текстів. До реєстру включали актуальну лек-сику, причому її відбір значною мірою залежав від укладача словника. У перекладних словниках зміст слова розкривався по-різному, однак у великих двомовних – увиразнювалася тенденція до традиційності, до врахування попереднього лек-сикографічного досвіду.

У 30–40-х роках XIX ст. побачили світ перші лексикогра-фічні матеріали з перекладом чи поясненням українських слів чеською або польською мовами. Наприклад, “Приручний словаръ словено-полскій, или собраніє реченій славенских не-удобразумітелних обрітающихся в книгах церковних на язик полскій толкованих” Й. Левицького (Львів, 1830), “Słowniczek mniej rozumialych słow ruskich u Zegota Pauli. Piesśni ludu ruskiego w Galiciji” (Lwów, 1840). Українсько-польський слов-ник Ж. Паулі містить цінний лексичний матеріал (650 слів), зі-браний з добрим знанням обох мов і корисний як джерело для історичної лексикології, діалектології [3, с. 53, 54].

У 50-х рр. XIX ст. вийшло друком кілька старослов’янсько-українських словників, що можна трактувати, зокрема, як вияв традиції, розпочатої ще П. Бериндою в 1627 році: “Сло-варь словенско-русскій содержащій переводъ стародавныхъ сла веньскихъ иноязычныхъ реченій въ писаніи святомъ и кни гахъ церковныхъ находящихся, по наилучшим словарямъ изданъ [Я. Досковскимъ]” (Перемишль, 1850); “Церковный сло варь, содержащий перевод и изясненіе стародавнихъ сла венскихъ и иноязычныхъ реченій въ писаніи святомъ и книгахъ церковныхъ находящихся, по наилучшимъ словарямъ сочиненный и изданный Я. Досковскимъ” (Перемишль, 1851); “Церковний словарець до пояснення часто употребляемых слів в священных книгах” В. Чернецького (Львів, 1889) та ін.

Як традиційні варто розглядати й латинсько-українські та старогрецько-українські словники, що створювалися пере-важно викладачами гімназій і виконували лінгводидактичну


126

функцію, наприклад, “Др. Оттон Айхерт. Словарець до Запи-сок про галійску війну К. Юлія Цезара / Для ужитку рускої молодежи приладив Е. Макарушка” (Львів, 1905); “Словарець до Г. Юлія Цезара війни з Галійцями / Зладив Ю. Кобилян-ський” (Чернівці, 1907); “Латинсько-український словар для середніх шкіл / Зладив Ю. Кобилянський” (Відень, 1912). До речі, в останньому словнику опрацьовано близько 20 тис. ла-тинських слів. На той час цей словник зараховували до най-більших латинсько-українських лексикографічних праць.

Ще однією піонерською працею став німецько-український словник О. Партицького, який вийшов друком у Львові в 1867 році. Цей перший німецько-український словник міс-тить 35 тис. слів. У передньому слові О. Партицький підкрес-лив: “У нас в Галичині свобідний розвой для нашего матерно-го языка: в церкви, уряді і в школі. Ми повинні працювати на ниві народної писемності… Словарь – це та справа, яка пока-зує наше багатство”. Укладач також звернув увагу на право-писні проблеми. На думку лексикографа, етимологічний пра-вопис ускладнює мову. Натомість “правопис фонетичний (запроваджений Кулішем) краще ладиться до нашої мови”. У розлогій статті-рецензії на цей словник І. Верхратський ви-словив цікаві міркування щодо укладання словників: “Словар певного язика єсть то збор всіх слів, а також и зворотів в тім же язиці уживаних. Вже з самого опреділення (дефініції), що таке словар, слідує, що словар, коли має одвічати цілі, мусить бути зложений практично, т. е. головно вміщати в собі той скарб лексикальний, який дійсно єсть в народі. Словар пов ний має загорнути по возможности все богатство лексикальне язика; в приручнім досить вибрати збір слів важнійших и в розговор-ній бесіді частіше уживаних, при чім має лучитись короткість з точністю. Як до язика біднійшого або багатшого повний словар міститиме 100–400 тис. слів і більше; в приручнім – вистане 10–50 тис.” [2, с. 4].

З-поміж великих словників із багатомовним матеріалом варто виділити як важливе лексикографічне джерело, актуаль-не і для сучасних дослідників, “Малорусько-німецький словар” Є. Желехівського та С. Недільського (2 томи; 64 тис. слів), який засвідчує виразні тенденції формування та кодифікації


127

української літературної мови XIX ст. На думку П. Горецького, “це була перша і досить солідна лексикографічна робота з вели-ким реєстром німецьких слів, опрацьованих досить докладно і в німецькій, і в українській частинах” [3, с. 92]. Словник при-вернув увагу таких мовознавців: К. Шейковського, П. Житець-кого, О. Пипіна, Б. Грінченка, П. Горецького, А. Максименка, О. Горбача та ін. Зокрема, І. Франко писав: “Словар Желехів-ського, як на свій час, був дуже добрий і, прийнявши фоне-тичний правопис, зробився основою пізнішої побіди фонети-ки в школі і урядах”. У словнику вміщено апелятиви з різним функціонально-стилістичним навантаженням і власні назви. Тут виразно виявляється одна з тенденцій термінотворення: виникнення значної кількості номенклатурних назв на підста-ві українських лексичних і словотворчих ресурсів. Звичайно, у цьому словнику є певні упущення, непослідовність, однак ця лексикографічна праця містить переклад значної кількості діа-лектизмів німецькою мовою, а цього немає в жодному іншому словнику.

Назвемо й інші українсько-німецькі та німецько-українські перекладні словники: [Левицький Й.] “Собраніе найпотріб-нyйшихь назвискъ подъ чувство приходящихъ рyчей на способъ образкового свyта Коменского. Для починающихся вчити нyмецкого языка (Предисловіє)” (Перемишль, 1849); Гурке-вич І. “Руско-німецькі розговоры и упражненія в языцy” (Львів, 1850); “Deutsch-Ruthenisches Hand-wörterbuch [Два томи в одній книжці] / Emil Partyckyj” (Lemberg, 1867); “Підручний русско-нyмецкій словар / Сост. Г. Полянский” (Коломия, 1897); “Рус-ско- нyмецкій учебний словарь для учебних заведеній і само-ученій / Состав. и издал Николай Димитриевич” (Львів, 1898).

Варто зазначити, що в середині XIX ст. німецька мова па-нувала в суспільно-політичній сфері Галичини. Тому, напри-клад, у “Німецько-руському словарі висловів правничих і ад-міністративних” (Львів, 1893), який уклав адвокат, член НТШ К. Левицький, виявлено чимало запозичень із німецької мови, що засвідчує таку тенденцію: “німецька мова того часу става-ла відчутним продуцентом міжнародної лексики в науково-технічній та суспільно-політичній сферах (зокрема в юридич-ній галузі), поширюючи свій вплив на центральноєвропейський


128

ареал” [9, с. 475]. У 1881 році професор О. Огоновський роз-повів про свій задум щодо укладання юридичного словника в середовищі молодих правників. Невдовзі лексикографічне опрацювання зібраного матеріалу було завершено. До нього залучено передовсім терміни з відомих друкованих словників, а також неологізми, створені К. Левицьким та ін. У словнику простежено динаміку вживання термінів, долучено доповнен-ня “з української бесіди”. Тут застосовано принципи фонетич-ного правопису. Крім того, додано польські, російські, чеські терміни та терміносполуки.

У ХХ ст. з’являються перші словники-розмовники зі спеці-альною лексикою для емігрантів, наприклад, “Розмови русько-німецькі зі словарцем для руських робітників в Німеччині” (Львів, 1906).

У той час поширилися перші перекладно-термінологічні словники, які демонстрували не лише поступ перекладацької діяльності укладачів, а й певний ступінь розвитку наукових галузей. Серед найважливіших лексикографічних праць на-звемо один із перших термінологічних словників, який уклали Я. Головацький, Г. Шашкевич, Ю. Вислобоцький, – “Juridisch-politisch Terminologie für die slavischen Sprachen Oesterreichs von der Commision für slavische juridisch-politische Terminologie. Deutsch-ruthenische Ausgabe=Юридично-політична терміно-логія для слов’янської мови Австрії” (Wien, 1851). Цей перший перекладний термінологічний словник не лише демонструє того часну термінологію, а й виявляє традиції правничої мови, починаючи від перших юридичних документів – “Руської прав-ди” та “Литовського статуту”. У ньому частково зафіксовано ту частину лексики, яка повним чином акумулює мовну історію: безправність, власність, господарство, право, рада, опіка, по-зичка, народ, жалоба, голосування, закон, порука, узаконення та ін.

Публікувалися також невеликі за обсягом термінологічні словники, серед яких переважали двомовні перекладні видан-ня, що відповідно позначалося на способах тлумачення термі-нів: однослівно, за допомогою синоніма, розмовного слова та ін. Тому точне тлумачення наукових термінів, що є обов’язком фахівців відповідних галузей науки, фактично переносило-ся на інший час. Тут також домінувала практична потреба,


129

яка виступала вагомим стимулом до появи нових словників. Деякі термінологічні словники можна було б точніше назвати “матеріалами до словників”.

Необхідно наголосити, що лексикографічна традиція най-відчутніше виявилась у великих словниках (О. Партицького, Є. Желехівського і С. Недільського, юридичному словнику Я. Головацького, Ю. Вислобоцького і Г. Шашкевича та ін.). У них частково використовувався матеріал попередніх словни-ків; крім того, реєстри поповнювалися за рахунок нових слів. Таким чином відбувався процес оновлення лексикографічної традиції, який триває й у наш час.

Розвиток лексикографії в XIX–XX ст. значною мірою був пов’язаний з особою укладача словника. Мовна компетенція лексикографа зумовлювала особливості лексикографічного опрацювання обраного матеріалу. Крім інтуїції і мовного досві-ду укладача, на реалізацію лексикографічних цілей впливали (можливо, не завжди) політичні погляди, національність, про-фесія автора словника.

Вражає також строкатість у назвах словників: “приручний словаръ”, “словарець”, “собраніє найпотрібнyйшихъ назвискъ”, “підручний словар”, “учений словар”, “малый словарикъ”, “ма-териали до термінольогії”, “начерк термінольогії”, “спис вира-зів”, “сборник слов” та ін.

Отже, розвиток перекладної лексикографії в XIX–XX ст. знач-но залежав від тодішньої суспільно-політичної та культурної си-туації в Галичині. Традиційність у лексикографічній практиці, поява перших українсько-польських та німецько-українських словників, тісний зв’язок лексикографії з тодішніми граматич-ними теоріями, особливості мовної компетенції словникарів, лінгводидактичне спрямування більшості лексикографічних праць тощо – усе це досить виразно демонструє функціонуван-ня тогочасної перекладної лексико графії, яка пов’язується та-кож із суто лексикографічними проблемами (принципи добору реєстрової частини; побудова словникової статті; розмежування значень слів; добір фразеологізмів тощо) і лексикологічними проблемами (межі літературної мови; місце діалектної, просто-річної, професійної, нової лексики в літературній мові; розме-жування загальнонародного та індивідуального в мові тощо).


130

1. Богданова Т. Про роль мови в пізнавальній діяльності людини // Збірник наукових статей. Філологічні нариси. – Запоріжжя, 2001. – С. 36–40.

2. Верхратський І. Кілька слів о словарі О. Партацького / Окрема відбитка. – Л., 1875.

3. Горецький П. Історія української лексикографії. – К., 1963.4. Дрогомирецький П., Дикан О. Мовно-культурний простір Га-

личини кінця XVIII – початку XX ст. в європейському контексті // Вісн. Прикарп. нац. ун-ту. – Івано-Франківськ, 2007. – Вип. 15–18. – С. 524–527.

5. Карпіловська Є. Роль інтегральних словників у вивченні сучас-ного українського лексикону // Українська історична та діалектна лексика. – Л., 2003. – Вип. 4. – С. 4–15.

6. Копач І. Омелян Партицький (Некрольоґ) // ЗНТШ. – Л., 1895. – Т. 5. – С. 5–10.

7. Мацюк Г. Прескриптивне мовознавство в Галичині (перша по-ловина XIX ст.). – Л., 2001.

8. Паламарчук Л. Питання теорії і практики сучасної української лексикографії // Мовознавство. – 1977. – № 4. – С. 3–12.

9. Паночко М. Зародження української юридичної термінології в Західній Україні в середині ХІХ століття // Вісн. Львів. ун-ту. – 2004. – Вип. 34. – Ч. 1. – С. 473–477. – (Серія філологічна).

10. Субтельний О. Історія України. – К., 1991.11. Цьольнер Е. Історія Австрії. – Л., 2001.12. Франко З. Варіантність, чи територіальна відмінність україн-

ської мови // Українська історична та діалектна лексика. – К., 1995. – Вип. 2. – С. 169–178.


131

З. Мацюк(Львів)

СЛОВОТВІР У ПРАКТИЧНОМУ КУРСІ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ ЯК ІНОЗЕМНОЇ

Словотвір займає особливе місце в системі вивчення мови як іноземної. Фокусуючи проблеми синтаксису, морфоло-гії, фоне тики, морфонології, лексики та семантики, слово-твір стає неодмінною складовою частиною практичного курсу української мови як іноземної та забезпечує комплексний підхід до оцінки мовних одиниць і явищ. Сучасна тенденція комунікативно-діяльного підходу до вивчення іноземних мов посилює увагу до практичних результатів опису словотвірної системи української мови [12, с. 638–642]. Твердження відомих мовознавців про те, що “основні поняття словотвору як розділу опису російської мови, характеризуючись певною загальною теоретичною цінністю і конкретними досягненнями, мають об-межене застосування у практиці викладання російської мови як іноземної” [16, с. 24, 25], можна сприйняти лише за умо-ви відсутності лінгво дидактичного осмислення. У методиці викладання мови як іноземної розмежовують словотвір як предмет описової граматики та як компонент практичного курсу. І в першому, і в другому випадках ідеться, на нашу дум-ку, лише про співвіднесеність обсягу теоретичних знань щодо основних понять словотвору з рівнем практичних умінь і нави-чок роботи зі словотворчими ресурсами мови.

Мета цієї статті – оцінити особливості подання словотвір-ного матеріалу в практичному курсі української мови як іно-земної та рівень його методичного препарування до мети і за-вдань навчання, а також здійснити спробу лінгводидактичного осмислення досягнень сучасної дериватологічної науки задля створення лінгвістичної бази методики викладання словотво-ру української мови в чужомовній аудиторії.

За твердженням методистів, у практичному курсі мови як іноземної словотвір постає як похідне слово на рівні мовлен-ня [17]. Воно інтегрує ціле коло лінгвістичних і дидактичних проблем, серед яких найважливішою є можливість семантиза-


132

ції лексики з опорою на словотвірну та морфемну структури слова та урахуванням специфіки функціонування словотвор-чих морфем. Думка про те, що “пізнана дійсність у похідному слові об’єктивується”, а зміст і структуру похідного слова мож-на розкрити лише у зв’язку з твірним, яке “спрямовує думку до певного фрагмента дійсності” [4, с. 45], змушує уважніше подивитися на роль словотворчого форманта та твірної осно-ви в процесах навчальної семантизації. Звісно, омовлення сві-ту відбувається через усю систему словотворчих засобів, їх зв’язків, систему словотвірних категорій і словотвірних зна-чень, які проявляються в межах певних словотвірних моделей. Однак лише знання формальних словотворчих засобів у різних семантико-словотвірних виявах і розуміння закономірностей їх поєднання з відповідним типом твірної основи стають ба-зовими на шляху вироблення стійких навичок розпізнавання та творення мовних одиниць і правильного використання їх у мовленні.

З огляду на це малопродуктивними для розвитку комуніка-тивно-прагматичних навичок є завдання, спрямовані на меха-нічне утворення похідного слова, наприклад: утворіть діє слова за допомогою суфіксів; утворіть максимальну кількість нових слів від поданих слів за допомогою префіксів [22, с. 71, 72]. У цьо-му завданні не конкретизовано значення похідних слів, не за-пропоновано системи суфіксів чи префіксів, які беруть участь у реальному процесі словотворення. Багатство слово творчих діє-слівних суфіксів і префіксів української мови створює проблему вибору. Слухачам з початковим рівнем знань важко самостійно вибрати суфікс -и- або -і- для утворення від запропонованих прикметників дієслів, наприклад: зелений → зелен-и(ти) або зелен-і(ти), старий → стар-и(ти) або стар-і(ти). Складним для іноземця може виявитися процес творення суфіксального дієслова від іменника сніданок, оскільки він пов’язаний з усі-ченням частини основи твірного слова. Ще важчим є завдання утворити дієслова за допомогою префіксів. Так, дієслово гово-рити допускає приєднання п’ятнадцяти префіксів з різною се-мантикою, наприклад: говорити → в-говорити, від-говорити, ви-говорити, до-говорити, за-говорити, з-говорити, на-говорити, об-говорити, о-говорити, пере-говорити, по-говорити, при-


133

говорити, про-говорити, роз-говорити, у-говорити. Для інозем-ного слухача такі завдання мусили б супроводжуватися попе-реднім виділенням префіксальних дієслів у тексті, з’ясуванням способу їх творення.

Аналіз матеріалу підручників і посібників показав, що слово-твір займає незначне місце в процесі практичного навчання української мови іноземців. Переважно він входить до струк-тури граматичних вправ і завдань і лише за незначним винят-ком пов’язаний зі специфікою значення слів чи їхніх частин, наприклад: вкажіть на слова із суфіксами на означення пест-ливості [27, с. 183]. Добре, що таке завдання супроводжується попереднім граматичним коментарем щодо суфіксів прикметни-ків, прислівників і дієслів на означення пестливості. Однак при детальному розгляді поданих у завданні похідних слів зауважу-ємо фактичні помилки при зазначенні словотвірної структури прислівників близ-енько, тих-есенько, лег-есенько, точн-ісінько, гарн-ісінько. Відомо, що вони творяться від прикметників за до-помогою суфікса -о і містять у своїй структурі прикметникові суфікси -еньк-, -есеньк-, -ісіньк-, які в складі основи прислівни-ка передають семантику пестливості. У дієсловах спат-оньки, ходит-оньки носієм значення пестливості справді є суфікс -оньки. Перелік демінутивних структурних типів інфінітивів, характерних для української мови, можна було б продовжити, наприк лад: -ки, -очки, -унечки, -уні, -унці, -усі, -ці, -унцяти, -усеньки, -усічки, -еньки, -есеньки, -іньки: спат-ки, їст-очки, спат-унечки, спат-уні, спат-унці, спат-усі, спат-ці, спат-унцяти, спат-усеньки, спат-усічки та інші [2, с. 173, 174], але вони ви-значають специфіку розмовного чи художнього мовлення, їх не варто подавати на початковому етапі навчання.

Невиправданими, на нашу думку, є завдання, націлені на видо зміну семантики дієслова в результаті приєднання пре-фікса, наприклад: за допомогою префіксів утворіть дієслова з новим значенням чи відтінком у значенні [22, с. 71]. Відомо, що семантика префіксів дієслів є надзвичайно різноманітною та значною мірою конкретизується значенням твірного дієслова, а вибір твірного слова узгоджується з характером валентнос-ті обох словотворчих морфем. Наприклад, дієслівний префікс при- виражає просторове та часове значення; вказує на певну


134

ознаку, яку набуває об’єкт; супровідність дії; значення фінітив-ності; об’єктні значення додаткового виконання дії, спрямованої на збільшення розміру, обсягу об’єкта та наближення об’єкта до суб’єкта [20, с. 263, 264]. Крім цього, словотвірний зв’язок твір-ного та похідного слів ускладнює явище багатозначності дери-ватів. Так, дієслова купувати / купити, які утворюють видову пару, виражають три значення: “1. Придбати за гроші. 2. перен., розм. Привертати на свій бік підкупом, хабарем; підкупову-вати // Викликати прихильність якими-небудь діями тощо. 3. перен., фам. Обдурювати” [1, с. 473]. Визначити особливість зміни значення дієслова купити, яка супроводжує процес творення похідного дієслова при-купити зі значенням “купи-ти що-небудь на додаток до чогось” [1, с. 936] і відбувається в результаті приєднання префікса при-, можна, лише уточнив-ши значення префікса та лексичного значення твірного слова. Такий складний формально-семантичний зв’язок між компо-нентами словотвірної пари здатен простежити підготовлений слухач, а завдання викладача – подати достатній для виконан-ня завдання фактичний матеріал. На нашу думку, роботу щодо особливостей словотвору дієслів з префіксом при- в чужо-мовній аудиторії можна організувати двома етапами: 1) на-вести низку префіксальних дієслів і перелік кількох основних значень префікса при-; 2) запропонувати розділити подані діє-слова відповідно до значення префікса, наприклад:

Завдання.Розподіліть подані дієслова відповідно до значення пре-

фікса при-: 1) неповнота вияву ознаки; 2) прибуття до певно-го місця; 3) наближення об’єкта до суб’єкта.

Прибігти, прив’янути, прикликати, призадуматися.Попередньо варто уточнити лексичне значення безпрефікс-

них дієслів бігти, в’янути, кликати, задуматися, що полегшить процес виконання завдання. У це завдання можна було б внести елемент вибірковості, доповнивши поданий ряд дієсловами, у структурі яких префікс при- виражає інші відтінки значення.

На підтвердження важливості розуміння значення слово-творчої морфеми та її спеціалізації відносно морфологічного типу твірної основи можна запропонувати іноземному слу-хачеві визначити лексичне значення та спосіб творення імен-


135

ників, які мають у своїй структурі префікс при-, наприклад: прив’язування, приказка, прикраса, притулок, прихід. У резуль-таті виконання завдання він дійде висновку про неможливість участі префікса у словотвірному процесі та особливу роль імен-никових суфіксів у комплектуванні значення похідних слів.

Кожен різновид вправи й тип завдання, звичайно, слід вклю-чати до підручника лише після їх неодноразової апробації на практичних заняттях з української мови як іноземної.

Особлива увага до значення, реєстру та дериваційної ва-лентності морфем умотивована й відповідає законам психо-лінгвістики, які лежать в основі природних методів навчання мови. Аналіз результатів психолінгвістичних досліджень щодо питань словотворення [3; 23] показує, що словотворчий ком-понент мовної здібності не існує первісно, а виникає в певний період і засвідчує появу якісно нових когнітивно-мовних утво-рень, “моделей-типів” словотворення. Дослідники психології мовлення [7] стверджують, що слова зберігаються в пам’яті не у повній формі, а у вигляді “решітки фонем” і “решітки морфем”. Отже, мовна здібність – це функціональна система елементів і правил вибору. Оволодіння граматикою, мовою, на думку нау-ковців, які визначають роль словотворчого компонента як чин-ника розвитку мовної здібності дитини [14], характеризується не імітацією існуючих зразків, а явищем генералізації, аналі-зу й узагальнення мовних і мовленнєвих фактів, пов’язаних із прагненням до пошуку аналогій і законо мірностей. Найчіткіше це проявляється в генералізації та надгенералізації закінчень і афіксів. Експериментальні дослідження показали, що при фор-муванні механізмів словотворчості в дітей першим з’являється мотивоване діє слівне суфіксальне словотворення, на другому етапі – навички іменникового слово творення, і лише третій етап характеризується унормуванням способів словотворення, розширенням умінь утворювати деривати з різними словотвір-ними значеннями [19]. Отже, зовнішні засоби мовленнєвої ді-яльності дорослої людини, порівняно з мовленням дитини, такі самі, різниця полягає лише в можливостях функціонального ви-користання мовних елементів, тобто в розумінні семантичних відмінностей мовленнєвих засобів. На нашу думку, ці резуль-тати психолінгвістичних спостережень за процесами розвитку


136

мовленнєвої діяльності взагалі та механізмом словотворчості зокрема можна використати для формування процесу навчан-ня іноземців словотвору україн ської мови. В його основу варто покласти послідовне наповнення пам’яті іноземного слухача комплексом словотворчих морфем з одночасною диференціа-цією їхніх функцій і значень. Узагальнено можна подавати їх у вигляді зведених таблиць морфем [6, с. 112–115; 5, с. 201–205], які мають стати компонентами підручників з практичної та описової граматики української мови як іноземної.

На сьогодні приклади викладу системи словотворчих мор-фем із зазначенням їхніх значень у підручниках з української мови для іноземців є поодинокими [15; с. 24; 25]. Деякі автори, виокремлюючи цілі розділи, присвячені основам українського слово твору, подають не всі, а лише окремі, найуживаніші суфік-си іменників, прикметників та дієслів і дуже загально розкри-вають їхнє значення [24]. Зазначено, наприклад, що іменникові суфікси -ар- (-яр-), -ник, -ець, -ач (-яч) служать для творення “назв людей чоловічого роду за різними ознаками” або “серед су-фіксів на позначення нових назв найпоширенішими є суфікси для творення слів, що відповідають на питання який? яка? яке? які? що робити? що зробити?” [24, с. 217]. Справедливо зауважую-чи, що “від значення значущих частин залежить значення всього слова” і “потрібно знати основні значення значущих частин сло-ва, щоб легше зрозуміти його значення в цілому” [24, с. 215], ав-тори пропонують як приклад похідного слова іменник хлопець, у якому формальна і семантична мотивації розходяться, тобто значення цілого слова неможливо уявити як суму значень його складових частин хлоп- та -ець.

Аналіз обсягу словотвірного матеріалу та послідовності його подання в підручниках з української мови для іноземців переко-нує в необхідності вироблення наукової концепції обґрунтованої методики навчання словотвору української мови для іноземців як окремого розділу посібника з методики навчання української мови як іноземної. Надзвичайно важливими на цьому шляху можуть стати праці дериватологів у напрямі дослідження функ-ціональних аспектів словотвору та його місця у функціонально-категорійній граматиці української мови [11]. Очевидним є зв’язок словотворчих морфем в актах породження морфемних


137

структур слів певних типів з умовами їхнього функціонування в конкретних мовленнєвих ситуаціях. Так, вибір суфікса -ист для творення іменника нашист (член партії “Наша Україна”) вмоти-вований не лише типом твірної основи, а й фактом співзвучнос-ті зі словом фашист. У цьому переконує негативний відтінок, який вкладають “творці” у зміст цієї лексеми. Такі приклади переконують у доцільності й можливості існування морфемної граматики як необхідного “складника функціональної грамати-ки сучасної української мови в цілому” [10, с. 7] та як надійної лінгвістичної наукової бази для методики викладання словотво-ру української мови як іноземної.

З огляду на потребу створення лінгвістичної основи слово-твору української мови як об’єкта вивчення іноземцями, не менш важливими є праці, присвячені проблемам синтагматики та парадигматики твірних основ. Основоцентричний підхід до вивчення словотвору показав, що специфіка похідного слова як бінарної одиниці не дозволяє обмежитися аналізом ролі в дери-ваційних процесах лише формуючої частини, нехтуючи базовою, оскільки такий аспект аналізу залишає поза увагою взаємодію одиниць словотвірної системи, зокрема, фактичні засади номі-нації [5]. Для методики викладання словотвору це означає мож-ливість типологізації словотвірного матеріалу, що є підґрунтям для узагальнення, систематизації, виконання мовленнєвих дій за аналогією – без цього мовний матеріал міг би перетворитися в набір слів, не здатний служити меті комунікації.

Відомо, що в навчальному процесі надзвичайно важливою є роль спеціальних навчальних лексикографічних праць, які до-помагають виявити параметри та регулятори процесу реаліза-ції тієї чи іншої одиниці в структурі слова. Своєрідним виявом систематизації словотвірної системи є словотвірні словники. На жаль, українська лінгводидактика ще не має словотвірних словників, призначених для роботи в чужомовній аудиторії. Такий тип словника створено на матеріалі польської мови як іноземної [26]. Він не лише допомагає вирішувати теоретич-ні проблеми глибшого пізнання словотвірної системи мови, а перед усім дає можливість впроваджувати результати такого опису в сферу прикладного мовознавства. Практика доводить, що засвоєння лексики не через поодинокі слова, а шляхом опа-


138

нування цілих груп, пов’язаних між собою значенням і фор-мально, є значно ефективнішим.

Словотвір сьогодні оцінюють як полігон, де випробовують прийоми та методи дослідження мови, які мають велику цін-ність не лише для інших рівнів мови, а й для лінгвістики за-галом [18, с. 62]. Це можна трактувати як можливість засобами словотвору формувати різні види компетенції в практичному курсі української мови як іноземної [13, с. 445–449]. Багато методистів уміння виділяти афікси в структурі слова та тлу-мачити їхню семантику кваліфікують як граматичні. Не див-но, що саме до словотворчих суфіксів у практичному курсі української мови для іноземців звертається Н. Ф. Зайченко, пропонуючи утворити іменники жіночого роду від однокоре-невих іменників чоловічого роду або присвійні прикметники на позначення належності предмета особі [8, с. 9]. На нашу думку, таке завдання вимагає попередньої роботи з визначення слово твірної бази та сукупності формальних засобів виражен-ня вказаного граматичного значення. Якщо компоненти, що є носіями значення присвійності у структурі похідних присвій-них прикметників, чітко визначені та врегульовані механізми їх поєднання з твірною основою, то процес творення феміні-тивних іменників української мови є надзвичайно складним. Труднощі пов’язані не лише з вибором словотворчої морфе-ми й морфонологічними змінами, які супроводжують процес словотворення, а насамперед зі специфікою родової кореляції. Існує багато випадків суплетивного творення співвідносних членів родової пари, спостерігається також розбіжність зна-чень або взагалі відсутність кореляції за родовою ознакою, наприклад: батько – мати, секретар – секретарка, підліток, няня, професор тощо.

Отже, словотвір є важливим складником процесу навчан-ня іноземців української мови на всіх етапах. Похідне слово в концентрованому вигляді дає уявлення про особливість слово-творчих ресурсів мови, створює можливість розкривати семан-тику лексем з опорою на значення компонентів словотвірної структури слова, осмислено визначати граматичні ознаки гра-матичних форм тощо. Аналіз деяких підручників і посібників з української мови як іноземної засвідчив відсутність чіткої


139

системи методики навчання словотвору, критеріїв відбору та послідовності подання словотвірного матеріалу, розкриття специфіки його функціонування та вживання, а результати тео ретичного опису словотвірних одиниць мовної системи вра-ховано частково. Створення методики викладання словотвору української мови в чужоземній аудиторії на основі досягнень сучасної дериватології та окремих галузей прикладного мово-знавства значно вдосконалить процес навчання, забезпечить розвиток мовної здогадки, формування поняття про комуні-кативну цінність словотворчих засобів, їхню впорядкованість щодо значення в структурі похідного слова та граматичної форми. Лише спираючись на міцну лінгвістичну базу та висо-кий рівень методичної компетенції, можна системно, доступно подати словотвірний матеріал у підручниках і посібниках та ефективно вивчати його в практичному курсі української мови як іноземної.

1. Великий тлумачний словник сучасної української мови / Уклад. і голов. ред. В. Бусел. – К., 2002.

2. Возний Т. М. Словотвір дієслів в українській мові у порівнянні з російською та білоруською. – Л., 1981.

3. Гараева Л. И. Психолингвистический анализ семантической структуры производного слова: Автореф. дис. … канд. филол. наук. – М., 1987.

4. Голянич М. І. Внутрішня форма слова і художній текст: Мо-ногр. – Івано-Франківськ, 1997.

5. Ґрещук В. В. Український відприкметниковий словотвір. – Івано-Франківськ, 1995.

6. Добровольская В. В., Барыкина А. Н. Изучение именного слово-образования в иностранной аудитории. – М., 1987.

7. Жинкин Н. И. Речь как проводник информации. – М., 1982.8. Зайченко Н. Ф., Воробйова С. А. Навчальні мінімуми з україн-

ської і російської мов для іноземців. – К., 1995.9. Зайченко Н. Ф., Воробйова С. А. Практичний курс української

мови для іноземців: усне мовлення. – К., 2004.10. Карпіловська Є. А. Суфіксальна підсистема сучасної україн-

ської літературної мови: будова та реалізація. – К., 1999.11. Карпіловська Є. А. Функціональні аспекти словотворення //

Українська мова. – 2007. – № 1. – С. 94–96.12. Каспришин З. Словотвір у курсі української мови як інозем-

ної // Актуальні проблеми українського словотвору: Зб. статей / За ред. Василя Ґрещука. – Івано-Франківськ, 2002. – С. 638–642.


140

13. Каспришин З. О. Формування лінгвістичної компетенції іно-земців засобами словотвору української мови // Вісник Львівського університету. – 2004. – Вип. 34. – Ч. 2. – С. 445–449. – (Серія філо-логічна).

14. Крутій К. Словотворчий компонент як чинник розвитку мовної здібності дитини дошкільного віку // Актуальні проблеми українського словотвору. – С. 652–663.

15. Лизанец П. Н., Юрчук Т. Г. Учим украинский язык: Учебное по-собие для начинающих. – Ужгород, 1999.

16. Лопатин В. В., Милославский И. Г., Шелякин М. А. Современный русский язык: Теоретический курс. Словообразование. Морфоло-гия / Под ред. В. И. Иванова. – М., 1989.

17. Марсакова Т. Г. Некоторые вопросы словообразования современ-ного русского языка // Русский язык как иностранный: Актуальные вопросы описания и методики преподавания: Сб. спецкурсов. – М., 1982. – С. 71–87.

18. Милославский И. Г. О предмете сопоставительного словообра-зования // Сопоставительное изучение словообразования славян-ских языков. – М., 1987.

19. Николайчук Г. І. Організація мовленнєвої діяльності в процесі розвиваючої роботи з дітьми // Актуальні проблеми дошкільного ви-ховання. – Рівне, 1997. – С. 108–112.

20. Словотвір сучасної української літературної мови. – К., 1979. 21. Трушина Л. Б. Словообразование в системе преподавания

русского языка иностранцам // Русский язык за рубежом. – 1974. – № 2.

22. Фролова Т. Д. Українська за 26 днів: Українська для тих, хто її не вивчав: Навч. посіб. – К., 2004.

23. Черемухина Г. А. Лингвистические и психолингвистические исследования словообразования: Автореф. дис. … канд. пед. наук. – М., 1981.

24. Чумак О. Г., Чумак В. В. Українська як іноземна мова. Ос-нови фонетики, граматики, інтонації, словотвору: Навч. посіб. – К., 2006. – Ч. І.

25. Ющук И. Ф. Я выучу украинский язык: Фонетика. Лексика. Словообразование. Морфология. Украинская литература до 1917 года: Учеб. пособие. – К., 1991.

26. Mirosław Skorżyński. Mały słownik słowotwórczy języka polskiego dla cudzoziemców. – Kraków, 1989.

27. Amir-Babenko S. Lehrbuch der ukrainischen Sprache. – Hamburg, 1999.


141

В. Овчаренко, М. Каламаж(Україна – Польща)

КОМП’ЮТЕРНА ЛІНГВІСТИКА: ІСТОРІЯ, СУЧАСНІСТЬ, ПЕРСПЕКТИВИ

У сучасній науці про мову дедалі більшої популярності набуває одна з її галузей “Комп’ютерна лінгвістика”. Незнач-на кількість спеціальної наукової літератури (навчальні по-сібники, словники-довідники, збірники праць та ін.) свід-чить про те, що в Україні ця дисципліна потребує не тільки наукового розвитку, а й широкої популяризації. Метою статті є розв’язання таких завдань, як: 1) висвітлити перед-історію виникнення математичної (структурної), а згодом і комп’ютерної лінгвістики; 2) показати основні сучасні досяг-нення комп’ютерної лінгвістики в Україні; 3) оглянути сучас-ний стан “Комп’ютерної лінгвістики” як спеціальної навчаль-ної дисципліни у деяких вищих навчальних закладах України; 4) розкрити перспективи застосування методів комп’ютерної лінгвістики у дослідженні мов.

У сучасному українському мовознавстві існує небагато праць, які висвітлюють ті чи інші аспекти комп’ютерної лінг-вістики. У навчальному посібнику “Вступ до комп’ютерної лінг вістики” Євгенія Карпіловська дає таке визначення: “Комп’ю терна лінгвістика (computational linguistics) – це ши-рока царина використання комп’ютерних інструментів – про-грам, комп’ютерних технологій організації та оброблення да-них – для моделювання функціонування мови в тих чи інших умовах, ситуаціях, проблемних галузях, а також сфера застосу-вання комп’ютерних моделей мови не лише в лінгвістиці, а й у суміжних з нею дисциплінах” [4, с. 7].

Загальновідомо, що в першій половині ХІХ ст. зароджуєть-ся та стверджується порівняльно-історичний метод мовознав-ства. Початок 50-х років ХІХ ст. характеризувався звільненням від ідей та ілюзій романтизму, посиленням ступеня науковості дослідницького методу, гіпотетичними спробами реконструю-вати індоєвропейську прамову, відмовленням від логіцистич-ного підходу, який припускав орієнтацію на незмінну й уні-версальну структуру мови і не давав пояснення її історичної


142

змінності та розмаїтості форм. Мовознавці зверталися до наук, предметом дослідження яких була природа мінливих явищ, – природознавства (біології), та до наук про духовну (психічну) діяльність людини.

Представники лінгвістичного натуралізму, натхненні успі-хами дарвінізму, звернулися до природознавства, яке дослі-джувало генезис біологічних систем (організмів) та мало на меті відкрити регулярні закони біологічної еволюції. Упро-вадження в мовознавство принципу натуралізму означало поширення методів природничих наук на вивчення мови і мовної діяльності. Мова була визнана природним явищем, що розвивається незалежно від волі людей, еволюційним шляхом (подібно до росту кристала, рослини чи тварини) й існує в ма-теріальній формі, у вигляді звуків і знаків, які сприймають-ся органами слуху (чи зору). Було проведено чітку межу між мовознавством як природничою наукою, що досліджувала фонетичну і морфологічну будову мови, об’єктивні закони її розвитку, і філологією, що мала справу з текстами як явища-ми культури, як продуктами суб’єктивної, свідомої творчості людей і на основі лексичного та стилістичного аналізу давала їм естетичну оцінку. На озброєння було прийнято природничі методи спостереження, порівняння і систематизації, а також моделювання вихідних праформ.

Методика моделювання конкретних генетичних відношень між мовами на індоєвропейському матеріалі в компаративіс-тиці другої половини ХІХ ст. призвела до виникнення моделі “родовідного дерева” Августа Шлейхера (1860), яка пояснюва-ла походження мов індоєвропейської сім’ї шляхом поступового діалектного дроблення прамови та була представлена у вигля-ді схеми, що нагадувала гіллясте дерево, і “хвильової” моделі Йогана Шмідта – Гуго Шухардта (1872), яка ілюструвала ідею поступовості переходів від одних мовних груп до інших та ба-гатосторонність їх взаємозв’язків [20].

Лінгвіст Гуго Шухардт зазначав, що часто в одному й тому ж індивідуумі поєднується любов до двох, зовсім не пов’язаних між собою наук. Наприклад, у Августа Шлейхера – любов до лінгвістики й до ботаніки; до першого – як до законної дру-жини, до другого – як до коханої. Однак, продовжує учений, відносини між науками можуть будуватися й на рівних правах,


143

наприклад – між лінгвістикою і математикою. Математичним духом були проникнуті філологи-мовознавці Луї Аве та Фер-динанд де Соссюр. Про себе Гуго Шухардт говорить так: “Я та-кож зі своїм прагненням до нюансів і переходів віддав у свій час данину математиці. І хоча мої лінгвістичні твори й не збе-регли, можливо, ніяких слідів математичних захоплень, проте я не був зовсім далекий від математики. Ще в гімназії наш про-никливий учитель, збуджуючи в нас спрагу до знань, відкривав час від часу той або інший куточок покриву, що приховував від нас вищу математику... Прагнення до математичних знань ні-коли не вгасало в мені; воно таїлося в мені, пробуджуючись час від часу” [20, с. 274].

У працях деяких українських мовознавців початку ХХ ст. спостерігається застосування нових методів для дослідження історії і походження мов, опису їх сучасного стану з викорис-танням “хвильової” моделі Йогана Шмідта (метод лінгвістичної географії). З утворенням молодої української республіки роз-починає роботу Українська академія наук (УАН). Українське мовознавство позбавляється ознак стихійності і набуває орга-нізованості та плановості у своєму розвитку. Серед багатьох питань активно досліджувалися проблеми історії української мови. Значним здобутком на той час є видання узагальнюю-чих праць, автори яких поряд з результатами власних дослі-джень з історії української мови підсумовували світові досяг-нення, – книга Олексія Шахматова та Агатангела Кримського “Нариси з історії української мови та хрестоматія з пам’ятників писемності староукраїнщини ХІ–ХVІІІ вв.” (1922 р., переви-дана 1924 р.), Петра Бузука, зокрема “Нарису історії україн-ської мови” (1927), який “в кінці 20-х – на поч. 30-х справді був основним підручником з історії української мови для студентів філологічних факультетів” [20, с. 174]. У 1925 році було опу-бліковано працю Костянтина Німчинова “Український язик у минулому й тепер”, Євгена Тимченка “Курс історії українсько-го язика. Вступ і фонетика” та ін.

Спробу вираження теорії про походження мов за допомо-гою математичної функції здійснив український учений Іла-ріон Свєнціцький (1876–1956) – філолог, мистецтвознавець, музеєзнавець. У праці “Нарис історії української мови” (1921) учений пише: “...теорії про спільне походження мов можна ви-


144

разити математичним образом, що стверджує функціональну залежність мови від первістків доосередних, об’єднуючих різні мови ( )C і рівночасно чинних відосередних первістків індиві-дуальної окремішності даної мови ( )S

⎟⎟⎠

⎞⎜⎜⎝

⎛=

nSSSnCCC

f......

21

21 ” [2, с. 135].

Дослідник стверджує, що “первістки початкової спільноти і окремішності” будь-яких мов можна визначити лише умов-но в дуже загальних рисах, наприклад, укр. очі – санскр. áksi, укр. зять – санскр. jamata, укр. ціна – санскр. kaena, причо-му українські слова запозичено з історичних часів, не раніше XI ст. – за допомогою старослов’янської, а “староіндійські май-же на 30 віків давніші” [2, с. 135, 136].

Наступний період (після 30-х рр. ХХ ст.) в українському мовознавстві характеризується відсутністю досліджень (крім праць Леоніда Булаховського), що зумовлено: 1) впливом “но-вого вчення” про мову Миколи Марра, у якому порівняльно-історичне мовознавство засуджується як буржуазне і вороже “радянській науці про мову” та 2) адміністративним усуненням від активної наукової діяльності багатьох досвідчених праців-ників мовознавчої науки.

У 40–50-х роках у європейському мовознавстві на зміну так званим “традиційним” методам приходить “структурна” парадигма вивчення мови, що оперує новими аналітичними методами, такими, як дистрибутивний аналіз, аналіз методом безпосередніх складників, трансформаційний аналіз тощо. Її метою проголошується послідовний та повний опис граматич-ної структури мови в той чи інший момент її існування лише формальними методами. На відміну від традиційного погляду, мова перестає сприйматися як цілісне та конкретне явище.

Предметом дослідження стає внутрішня структура мови, а методи обираються такі, що мають забезпечувати проник-нення у її глибинні сфери, сховані від безпосереднього спо-стереження. У ході дослідження мова начебто “розрізається” на складові частини – рівні (фонологічний, морфологічний, синтаксичний), які, на противагу традиційній граматиці, ціл-ком відокремлені один від одного. Дослідження спрямоване від нижчого рівня (фонем) до найвищого (речень), оскільки

Мова


145

передбачається, що опис високих рівнів спиратиметься на дані аналізу більш низьких рівнів мовної ієрархії, але не навпаки. Зазначені принципи структурного опису мов стали ідейним базисом структурного напряму в мовознавстві, де поєдналися кілька наукових шкіл: американська, копенгагенська, празька, лондонська, які, однак, розрізнялися за методологією, концеп-ціями, методами аналізу.

У 60-х роках минулого століття в Києві було створено струк-турні підрозділи, у яких займалися проблемами комп’ютерної лінгвістики. Це і група проф. Едуарда Скороходька в Інституті кібернетики, яка працювала над створенням формальної мови, RX-кодів для запису семантики слів, машинним перекладом на базі української мови; і відділ структурно-математичної лінгвіс-тики під керівництвом проф. Валентини Перебийніс в Інститу-ті мовознавства, який займався статистичними дослідженнями української мови, автоматизованими системами аналізу текстів; і кафедра структурно-математичної лінгвістики на факультеті кібернетики Київського університету імені Тараса Шевченка. Професор Віктор Глушков висунув ідею підготовки спеціаліс-тів вищої кваліфікації зі спеціальності 10.02.21 – “Структурна, прикладна і математична лінгвістика” в Інституті мовознавства імені Олександра Потебні та в лінгвістичному університеті. Це дозволило напрацювати в Україні теоретичний і прикладний досвід у галузі комп’ютерної лінгвістики та створити кваліфі-кований кадровий потенціал. Набутий досвід сприяв глибшо-му розумінню проблематики комп’ютерної лінгвістики, визна-ченню її змістових пріоритетів. Насамперед це лінгвістика, а не кібернетика, ось чому в контексті кібернетики, де в навчальних планах матлінгвістів переважала математика, а не лінгвістика, це відділення не мало перспектив і в 1985 році було закрите. Однак маючи такий потенціал, Україна не могла опинитися на узбіччі магістральних наукових потоків, і в 1989 році з іні-ціативи філологічного факультету лінгвістичного університе-ту та відділу структурно-математичної лінгвістики Інституту мовознавства імені Олександра Потебні рішенням Міносві-ти на філологічних факультетах було відкрито спеціалізацію “Комп’ютерна лінгвістика”. Зараз у вищих навчальних закла-дах України читають такі спецкурси: “Вступ до комп’ютерної лінгвістики”, “Методи структурної лінгвістики”, “Лінгвістичні


146

моделі”, “Лінгвістичні алгоритми”, “Лінгвостатистика”, “Фор-малізований морфологічний і синтаксичний аналіз мови”, “Комп’ютерна лексикографія”, “Навчальні комп’ютерні про-грами мов”, “Машинний переклад”, “Морфемно-словотвірний фонд української мови”, “Основи програмування на ПЕОМ”, “Основи штучного інтелекту”, “Морфемний сегментатор укра-їнської мови”, “Прикладне термінознавство” та ін. До викла-дання дисциплін залучають як викладачів філологічних фа-культетів, так і фахівців з різних галузей інформатики.

Одним із досягнень комп’ютерної лінгвістики є ство-рення колективом співробітників Українського мовно-інформаційного фонду під керівництвом професора Володи-мира Широкова лазерного диску “Словники України”, перша версія якого вийшла в 2001 році. Інтегрована лексикографіч-на система “Словники України” призначена для надання ко-ристувачам лексикографічної інформації. Вона складається з п’яти словникових підсистем-модулів – парадигматичної, транскрипції, фразеології, синонімічної та антонімічної. Його словникова база вже налічує більше 180 тисяч слів і постійно оновлюється. Інформацію про роботу мовно-інформаційного фонду представлено в Інтернеті. Робота над створенням “Словника” супроводжувалася публікаціями В. Широкова та інших дослідників у журналі “Мовознавство” [14; 15; 17; 18]. Значний внесок у справу створення цифрової словникової бази української мови зробив академік НАН України Віталій Русанівський, який є “хрещеним батьком” мовного інформа-ційного фонду, бо саме він запропонував для нього таку назву і постійно опікується його долею.

У монографії “Феноменологія лексикографічних систем” В. Широков дійшов висновку про існування лексикографіч-ного ефекту, який покладено в основу визначення поняття і конструкції лексикографічного середовища, що використову-ється для розробки інтегрованих лексикографічних систем. Учений закликає до всеукраїнського лінгвістичного діалогу на основі української лінгвістичної мережі, що полягає в ор-ганізації спільної праці над “Словником української мови” практично всіх основних мовознавчих кафедр українських університетів. «Зараз в Українському мовно-інформаційному фонді завершується розроблення онлайнового варіанта фун-


147

даментальної академічної лексикографічної системи “Слов-ник української мови”. Опрацьовується системотехніка й порядок взаємодії між центральними і периферійними осе-редками цієї системи, а через певний час вона може бути ін-стальована на комп’ютерних системах мовознавчих кафедр з метою розподілу лексикографічної праці та організації ско-ординованого лексикографічного процесу». Серед основних завдань створення “Словника”, на думку В. Широкова, є роз-ширення та мовно-системна гармонізація реєстру; уточнен-ня граматичних характеристик реєстрових рядів та системи граматичної семантики; удосконалення, уточнення та моди-фікація лексичної семантики; поглиблення фразеологічно-ідіоматичної підсистеми; розширення ілюстративної бази; розширення та уточнення діалектної підсистеми; удоскона-лення метамови “Словника”; модернізація та вдосконалення структури “Словника” як лексикографічної системи; уведен-ня нових функцій та візуалізація мовно-системних відно-шень, відсутніх у наявному варіанті “Словника” або заданих імпліцитно; інтеграція інших словників та лексикографічних функцій до цифрової системи тлумачного (наприклад, етимо-логія, синонімія, орфоепія...). У майбутньому “Словник” буде споряджено акустичними функціями (засобами озвучення текстового матеріалу). Шляхом додавання медіа-фрагментів (графіки, анімації, відео тощо) буде розширено ілюстратив-ну частину “Словника”. Розглядається можливість інтегра-ції “Словника” з геоінформаційною системою, що, зокрема, надасть йому рис цифрового діалектологічного атласу. Та-ким чином, “Словник” перетворюватиметься на інтегроване, масштабоване лексикографічне середовище еволюційного типу. Інформаційно-лінгвістична система “Словники Укра-їни” може використовуватися як дослідницька система (до-слідження статистики мовних одиниць, функцій, відношень; вивчення різних аспектів таксономії, семантики та ідеографії; автоматизованої системи аналізу та синтезу словникових де-фініцій; авто матизованої побудови нових типів лексикогра-фічних систем (на основі тлумачної); вивчення логічних та мовних аномалій; дослідження з комунікативної, когнітивної лексикографії та культури мови; побудова різних варіантів лексикографічних числень і т. ін.).


148

Перспективним видається застосування методів і прийомів комп’ютерної лінгвістики в дослідженні історії мови, зокрема в розробці комп’ютерних моделей реконструкції (прогнозу-вання) минулих станів мови (моделей комп’ютерної ретро-гностики); комп’ютерних версій історичних та етимологічних словників; комп’ютерного дешифрування давніх писемностей та ін. Застосування комп’ютерної лінгвістики доцільне в до-слідженні історичної та сучасної фонології, фонетики, акцен-тології, інтоно логії, морфемології, дериватології, що зумовлює створення комп’ютерних граматик, аналізаторів та синтезато-рів усного мовлення та ін.

Отже, постає питання, чи в змозі мовознавчі кафедри філо-логічних факультетів вишів України відповісти на вимоги часу щодо організації всеукраїнської лінгвістичної мережі і взяти участь у “діалозі”, запропонованого В. Широковим? Безпереч-но, для цього необхідні кваліфіковані спеціалісти та відповідне технічне забезпечення.

1. Глущенко В. Принципи порівняльно-історичного дослідження в українському і російському мовознавстві (70-і рр. ХІХ ст. – 20-і рр. ХХ ст.) / НАН України, Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. Відп. ред. О. Б. Ткаченко. – Донецьк, 1998.

2. Глущенко В., Овчаренко В. Проблеми моделювання історії східнослов’янських мов на академічній конференції з реформи біло-руського правопису та азбуки 1926 р. // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии. – Славянск: СГПУ, 2002. – Вып. Х. – Ч. 1. – С. 66–86.

3. Жовтобрюх М. Нарис історії українського радянського мово-знавства (1918–1941) / Відп. ред. В. Русанівський. – К., 1991.

4. Карпіловська Є. Вступ до комп’ютерної лінгвістики / Донецький національний університет. – Донецьк, 2003.

5. Климов Г. Методика лингвогенетических исследований (Вве-дение) // Общее языкознание: Методы лингвистических исследова-ний / Отв. ред. Б. Серебренников. – М.: Наука, 1973. – С. 9–33.

6. Овчаренко В. “Хвильова” теорія в українському мовознавстві ХІХ ст. – початку ХХ ст. // Лінгвістичні студії. – Донецьк: ДонНУ, 2003. – Вип. 11. – Ч. 2. – С. 371–379.

7. Овчаренко В. Біологізм та теорія “родовідного дерева” Августа Шлейхера // Типологія мовних значень у діахронічному та зіставно-му аспектах. – Донецьк: ДонНУ, 2001. – Вип. 4. – С. 120–124.


149

8. Овчаренко В. Модель “родовідного дерева” в працях учених Харківської лінгвістичної школи // Теоретические и прикладные проблемы русской филологии. – Славянск: СГПИ, 2001. – Вып. ІХ. – Ч. 1. – С. 36–50.

9. Овчаренко В. Моделювання конвергентних історико-мовних процесів в українському і російському мовознавстві 20-х – 60-х рр. ХІХ ст. // Історія української лінгвістики: Зб. наукових праць. – К., Ніжин: Наука-сервіс, 2001. – С. 42–45.

10. Русанівський В., Тараненко О., Широков В. Теоретико-лінгвістичні засади та інформаційно-комп’ютерне забезпечення україномовних лінгвістичних інтелектуальних систем // Мовознавство. – 1996. – № 4–5. – С. 3–8.

11. Русанівський В., Широков В. Інформаційно-лінгвістичні основи сучасної тлумачної лексикографії // Мовознавство. – 2002. – № 6. – С. 7–48.

12. Свєнціцький І. Нариси з історії української мови // Історія укра-їнської мови: Хрестоматія / Упорядники С. Єрмоленко, А. Мойсієн-ко. – К.: Либідь, 1996. – С. 120–137.

13. Сусов И. Введение в теоретическое языкознание: Электронный учебник [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://homepages.tversu.ru/~ips/LingFakl.htm.

14. Широков В. Всеукраїнський лінгвістичний діалог у контексті тео-рії лексикографічних систем // Мовознавство. – 2003. – № 6. – С. 3–13.

15. Широков В. Гуманітарна традиція і технологічний статус мови // Мовознавство. – 2001. – № 3. – С. 120–132.

16. Широков В. Феноменологія лексикографічних систем / НАН України, Український мовно-інформаційний фонд. Наук. ред. В. Ру-санівський, О. Палагін. – К., 2004.

17. Широков В., Монако В. Організація ресурсів національної слов-никової бази // Мовознавство. – 2001. – № 5. – С. 3–13.

18. Широков В., Рабулець О., Костишин О. та ін. Технологічні основи сучасної тлумачної лексикографії // Мовознавство. – 2002. – № 6. – С. 49–86.

19. Широков В., Русанівський В., Чумак В. Українська лінгвістична мережа // Мовознавство. – 1998. – № 6. – С. 21–26.

20. Шухардт Г. Избранные статьи по языкознанию. – М.: Изд-во иностр. лит., 1950.

21. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://linguist.univ.kiev.ua.

22. [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://ulif.org.ua.


150

Н. Остролуцька (Київ)

СУМІРНІСТЬ ЗВ’ЯЗКІВ ФОНЕМ ЗА ДИФЕРЕНЦІЙНИМИ ОЗНАКАМИ

В СПОЛУКАХ ФЛЕКСІЙНИХ МОРФІВ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

(аналіз засобами СУБД Access)

Поєднання фонем у фонемосполуках і морфах, особливість зв’яз ків між ними цікавили мовознавців у процесі дослідження фонемної структури мовних одиниць, встановлення їхньої ти-пології тощо.

Так, відомі різнопланові і ґрунтовні дослідження цього пи-тання в аспекті типології мов: Б. Тринка формулює універса-лії щодо будови сполук на основі аналізу поєднання фонем у мовах світу [28, р. 297, 298]; Дж. Грінберг визначає основні риси в організації початкових та фінальних фонемних сполук приголосних слів [3, с. 41–66]; Л. Зубкова звертає увагу на по-єднання приголосних фонем за акустично-артикуляційними ознаками [6, с. 73–100]; C. Толстая розглядає зв’язки фонем у початкових і кінцевих сполуках приголосних слів слов’янських мов [26, с. 40–54].

На матеріалі окремих мов, зокрема російської, І. Милос-лавський визначає правила поєднання приголосних фонем у словах та їхню відповідність структурі морфем [13, с. 77–82]. Т. Ломтєв обґрунтовує різну вагу голосних і приголосних у фонемних ланцюгах, виявляє розходження між гіпотетичними сполуками фонем і реально реалізованими в мові [11, с. 199–201], структурує фонемні ланцюги у сполуках на основі дифе-ренційних ознак (ДО) фонем [11, с. 200, 201].

В українському мовознавстві В. Перебийніс встановила законо мірності поєднання фонем у сполуках голосних і приго-лосних (початкових, кінцевих, інтервокальних) в одноморфем-них та багатоморфемних словах [16, с. 79–159]. І. Савченко до-


151

слідила сполуки фонем у морфах префіксальних прикметників на основі тотожних та контрастних акустично-артикуляційних ознак [20, с. 26–32].

Стаття має на меті показати основні тенденції поєднання фонем за диференційними та релевантними ознаками у флек-сійних морфах, що є важливим для визначення типології сло-возмінних афіксів.

У статті розглядаються 229 сполук із яких: 61 належить дво-фонемним морфам VC, CV, VC (14 – іменнику, 6 – прикмет-нику, 14 – числівнику, 13 – займеннику, 14 – дієслову);168 сполук – 56 трифонемних морфів VCV (12 – іменнику, 10 – прикметнику, 12 – числівнику, 16 – займеннику та 6 дієсло-ву) [15, с. 46]. Ми аналізуємо безпосереднє сполучення фо-нем, яке маємо у двофонемних Р1↔Р2 (CV, VC, VC’): ам, ий, ит’ та трифонемних морфах Р1↔Р2↔Р3: (V1C2V3) ами, ого, имо (Р1↔Р2:V1C2 ам, ог, им; Р2↔Р3: C2V3 ми, го, мо); та опосеред-коване у трифонемних: (Р1↔Р3:V1V3) а …и, о…о, и…о. Бази-сом у дослідженнях поєднання фонем зазвичай є акустично-артикуляційні [6, с. 33–36, 73–96] або диференційні ознаки (ДО) [16, с. 79–158].

Опис, систематизація й порівняння фонемосполук можливі лише на підставі тотожності характеристик голосних і приго-лосних [23, с. 246].

Оптимальними з цього погляду виступають такі ознаки: місце творення, спосіб творення, участь губ [9, с. 139; 5, с. 102, 103; 2, с. 19; 4, с. 86, 87].

Ознаки перебувають у відношеннях, які ґрунтуються на принципі релевантності [12, с. 37–39, 42], що забезпечує одно-часно їхню роздільність та цілісність.

Диференційними та релевантними – здатними розрізнюва-ти мовні одиниці – є спільні для голосних і приголосних озна-ки: місце творення (МТ), спосіб творення (СТ), участь голосу (Г), участь губ (УГ).

Диференційні ознаки співвідносяться з артикуляційними або акустичними корелятами [24, с. 6–10; 25, с. 30–49]. Роз-поділ фонем (9 приголосних та всі голосні), що конституюють флексійні морфи за ДО, демонструє табл. 1.


152

Òàáëèöÿ 1

ДО Протиставлення за артикуляційними корелятами

МТ(місце творення)

Передні артикуляції /і, и, е/. Задні артикуляції /у,о,а/.

Середні артикуляції /й/

СТ(спосіб творення)

Немає перепони у щілинних /в, л, с, й, г, х, ш/ та голосних.

Наявність перепони у зімкнених /т, т’, м/.

Для сполук голосна+голосна

Ступінь підняття язика до піднебіння

Високе підняття /і, у/. Низьке підняття /а/.

Високо-середнє /и/, середнє підняття /е, о/.

Г(участь голосу)

Голос у різному вияві мають голосні /а, о, у, і, е/, сонорні /в,

м, л, й/, дзвінкі /г/.Голос не виражаютьглухі /х, т, т’, с, х, ш/.

УГ (участь губ)

Подовження ротового резонатора в губних /м, в/ та

лабіалізованих /о, у/

Ротовий резонатор коротший – губи участі в утворенні звука не беруть у /е, и, і, а / та / х, т, т’, с, х,

ш, г, й, л/

Конституюючи морф, фонеми перебувають у тих чи інших відношеннях, які передбачають наявність різного роду зв’язків. Зв’язки фонем у мовознавстві розглядають з точки зору лек-сичних параметрів у контексті синонімії-антонімії [22, с. 81, 82] ознак та фонетичних, основою яких є акустично-артикуляційні характеристики [6, с. 28–100; 19, с. 26–32]. З цього погляду ви-значені спільний [6, с. 96–100], нейтральний [20, с. 86], контр-астний [1, с. 140–151] зв’язки між фонемами. Спільним є зв’язок фонем з близькими, сумірними ДО. Нейтральний – це зв’язок, який не виявляє ні тотожних, ні контрастних ознак у сполуках. Конт растним є зв’язок фонем з протилежними ха-рактеристиками ознак.

З погляду класичної фонології [27, с. 22], фонетичні харак-теристики приймаються як першоджерело та матеріальна база, однак наступні щаблі фонологічного опису, зокрема і система-тика, без якої не можливе визначення типології, не залежать від фонетики. Для фонології одним із провідних є логічний аналіз [27, с. 71–95]. Ототожнення логічних і мовних структур має давню традицію і не втрачає актуальності нині [10, с. 1–3]. Зв’язки фонем можна розглядати через екстраполяцію логіч-ного поняття відношення в мовознавство.


153

Між фонемами у фонемосполуках можна визначити від-ношення тотожності, співпідпорядкування та протилеж-ності.

Відношення тотожності виникає між поняттями, які роз-різняються за змістом, але окреслюють один предмет [18, с. 47, 48]. У такому відношенні перебувають фонеми у сполуках з сумірними ознаками та спільним зв’язком. Наприклад: відно-шення за ДО місце творення (МТ) – передньоязикова приго-лосна + голосна переднього ряду, голосна заднього ряду + за-дньоязикова приголосна.

Відношення співпідпорядкування оперують поняттями, об-сяги яких входять у родове поняття, якому вони однаковою мірою підпорядковуються [18, с. 50]. У такому відношенні перебувають фонеми, що мають спільну родову ознаку (на-приклад МТ), але кожна з них виявляє ще й свої власні ви-дові ознаки (передньоязикова, середньоязикова, задньоязи-кова) і поєднані нейтральним зв’язком. Наприклад: голосна переднього ряду + середньоязикова при голосна.

Відношення протилежності – це відношення між двома по-няттями, які за своїм змістом протилежні, але обидва входять до обсягу того самого родового для них поняття [18, с. 50, 51]. У відношенні протилежності перебувають фонеми, які на-лежать до однієї родової ознаки (МТ; СТ…), але мають про-тилежні видові ознаки (ряд, підняття…) фонем і відповідно контрастний зв’язок. Наприклад: (МТ) передньоязикова при-голосна + голосна заднього ряду.

Дослідження зв’язків у сполуках та їхня систематизація за типами проводилися у програмі Access відповідно до упо-рядкованих ознак фонем, що конституюють флексійні морфи (блок-схема 1).

У поєднанні двофонемних флексій підсистеми мови просте-жуються такі тенденції: за ознакою МТ сумірний зв’язок охоп-лює 45,90 % (28) морфів ім, ем, им, ів; нейтральність за цією ознакою притаманна 21,31 % (13) ий, ій, ей, ой; за СТ збігається 50,82 % (31) ий, ий, ій; за Г – 62,30 % (38) ам, ем, ом, ій, ах; за УГ маємо сумірність у 57,38 % (35) (діагр. 1).

Із цього випливає, що найбільший збіг у двофонемних флек-сій підсистеми мови за ознакою участь голосу, найменший – за місцем творення.


154

У двофонемних флексіях іменних частин мови такі показ-ники сумірності ознак (діагр. 2): за МТ – 41,18 % (7) ох, ем, ом, ім; нейтральність охоплює 24 % (4) ий, ій, ей; за СТ – 58, 82% (10) ів, ей, ий; за Г – 70,59% ой, ми, ім; за УГ – 47, 06 % (8) ій, ах, ей.

У флективній підсистемі іменних частин мови найбільший відсоток збігу виявляє участь голосу, найменший – місце тво-рення. Дещо менший показник збігу, ніж у флективній підсис-темі мови загалом, виявляє участь губ.

У двофонемних морфах дієслова збігаються ознаки за МТ у 70,60 % (12) те, еш, иш, ет’; за СТ – у 53 % (9) еш, иш; за Г – у 23,53 % (4) ем, им, ім; за УГ – у 70,60 % (12) мо, ти, ат’ (діагр. 3).

Îçíàêè

Çá³ã îçíàê ó äâîôîíåìíèõ ôëåêñ³ÿõ ³ìåííèõ ÷àñòèí ìîâè

Â³äñîòêè

Ä³àãðàìà 2

Â³äñîòêè

Çá³ã îçíàê ó äâîôîíåìíèõ ìîðôàõ ôëåêòèâíî¿ ï³äñèñòåìè

Îçíàêè

Ä³àãðàìà 1


155

Із статистики випливає, що у двофонемних флексіях дієсло-ва найвищий відсоток збігу належить ознакам місце творення та участь губ, найменший – участь голосу.

У трифонемних морфах флективної підсистеми у безпосе-редніх сполуках Р1↔Р2 та Р2↔Р3 показники збігу ознак тотож-ні: за МТ – 41,07% (23) има, еві, ого, ими; нейтральність описує 37,50 % (21) ейу, ойу; за СТ – 53,57 % (30) ойі, ейу; за Г – 94,64 % (53) ами, има, іми, ими; за УГ – 41,07 % (23) ому, ові (діагр. 4).

Отже, у безпосередніх сполуках Р1↔Р2 та Р2↔Р3 трифо-немних флексій підсистеми мови виявлено майже повний збіг – найвищий відсоток – за ознакою участь голосу, а най-менший – за місцем творення та участю губ, які мають одна-кові показники.

Ä³àãðàìà 3

Çá³ã îçíàê ó äâîôîíåìíèõ ôëåêñ³ÿõ ä³ºñëîâà

Îçíàêè

Â³äñîòêè

Ä³àãðàìà 4

Çá³ã îçíàê ó áåçïîñåðåäí³õ ñïîëóêàõ ó Ð

1 Ð

2 ³ Ð

2Ð

3 òðèôîíåìíèõ ôëåêñ³éíèõ ìîðô³â

Îçíàêè

Â³äñîòêè


156

Çá³ã îçíàê ó Ð1 ³ Ð

2 òðèôîíåìíèõ

ôëåêñ³éíèõ ìîðô³â ä³ºñëîâà

Â³äñîòêè Ä³àãðàìà 6

Îçíàêè

Опосередковані сполуки Р1↔Р3 морфів характеризуються такими показниками збігу ознак (діагр. 5): за МТ – 66,07 % (37) ими, іми, ому; за СТ – 33,40 % (19) ими, ого, ове; за цією ознакою високим є показник нейтральності – 64,29 % (36) има, іми, ойу; за УГ – 71, 43 % (40) ами, ойу, има.

Таким чином, найбільшу сумірність в опосередкованих спо-луках виявляють ознаки місце творення та участь губ.

У підсистемі дієслова трифонемні флексійні морфи у безпосе-редніх сполуках Р1↔Р2 виявляють такі параметри щодо збігу ознак (діагр. 6): за МТ – 86 % (6) імо, емо, имо; СТ збігу ознак немає; Г, УГ мають тотожні показники 43 % (3) імо, емо, имо; ите, іте, ете.

Із цього випливає, що сполуки Р1↔Р2 флексій дієслова вияв-ляють найбільшу сумірність за місцем творення, менше – за го-лосом і участю губ, не мають зовсім збігу за способом творення.

Îçíàêè

Çá³ã îçíàê ôîíåì â îïîñåðåäêîâàíèõ ñïîëóêàõ ó Ð

1 ³ Ð

3 ôëåêñ³éíèõ ìîðô³â

Â³äñîòêè

Ä³àãðàìà 5


157

Сполуки Р2↔Р3 характеризуються так: за МТ та Г збіга-ються 42,86 % (3) ите, іте, ете, імо; за СТ, як і в попередніх сполуках, збігу немає, за УГ досить високий показник збігу – 86 % (6) імо, емо, ите (діагр. 7).

Отже, у цих сполуках найвищий показник збігу виявляє участь губ, натомість спосіб творення (як і в сполуках Р1↔Р2) не виявляє його зовсім.

В опосередкованих сполуках показники за МТ та УГ тотож-ні – 42,86 % (3) ите, ете, іте; за СТ – 28,57 % емо, ете; 57,14 % сполук – нейтральні за цією ознакою (4) імо, имо, іте (діагр. 8).

Із даних випливає, що в опосередкованих сполуках дієслова переважає нейтральність за способом творення та збіг за місцем творення і участю губ.

У безпосередніх сполуках трифонемних флексійних морфів іменних частин мови Р1↔Р2 маємо збіг за МТ у 35 % (7) има,





Îçíàêè





Îçíàêè

Ä


158

ими, еві; нейтральність за цією ознакою є в 40 % (8) ойі, ейу, ейі; за СТ – 60 % (12) еві, ові, ого, ейу; за Г – 100 % (20) ему, ові, іми; за УГ – 45 % (9) ому, ейу, ове.

Порівняння за показниками Р1↔Р2 трифонемних іменних морфів виявляє повний збіг за участю голосу, і найменший – за місцем творення. Спосіб творення, на відміну від подібних дієс-лівних сполук, виявляє досить високий показник збігу (діагр. 9).

Збіг ознак у сполуках Р2↔Р3 за МТ ові, ове, іми, СТ айа, уйу, ойі, Г іма, ові симетричний до Р1↔Р2 за винятком УГ, що має дещо вищий показник – 45 % (9) ому, ейі (діагр. 10).

Îçíàêè



ôëåêñ³éíèõ ìîðô³â ³ìåííèõ ÷àñòèí ìîâè

Â³äñîòêè

Ä³àãðàìà 10

Îçíàêè



ôëåêñ³éíèõ ìîðô³â ³ìåííèõ ÷àñòèí ìîâè

Â³äñîòêè

Ä³àãðàìà 9


159

В опосередкованих сполуках Р1↔Р3 трифонемних іменних морфів збіг за МТ становить 60 % (12) ими, іми, ейі; за СТ – 35 % (7) ове, ого; нейтральність за цією ознакою така сама ейу, ейі; УГ має 70 % (14) ойу, еві.

Отже, в опосередкованих сполуках іменних морфів найви-щий показник збігу – за участю губ і місцем творення, наймен-ший – за способом творення (діагр. 11).

Аналіз статистичних показників дає підстави для таких ви-сновків: у двофонемних флексіях підсистеми мови в цілому та підсистеми іменних частин мови переважає спільний зв’язок за ознакою участь голосу та дещо менший – за способом творення, натомість у дієслова – за місцем творення та участю губ.

Така тенденція простежується й у безпосередніх сполуках трифонемних морфів, для яких показовою є симетрія V1C2:C2V3 сумірності ознак.

Опосередковані сполуки V1…V3 флективної підсистеми за-галом та окремо іменних частин мови й дієслова виявляють подібність: переважає спільний зв’язок за ознаками місце творення та участь губ. А отже, зв’язки безпосередніх сполук CV, VC, VC’, V1C2, C2V3 флексій несуть дистинктивне наван-таження.

Надалі дослідження зв’язків у фонемосполуках флексій-них морфів на матеріалі Частотного словника сучасної по-етичної української мови та Частотного словника наукового

Îçíàêè

Çá³ã îçíàê ôîíåì ó Ð1 ³ Ð

3 ôëåêòèâíî¿

ï³äñèñòåìè ³ìåííèõ ÷àñòèí ìîâè

Â³äñîòêè

Ä³àãðàìà 11


160

стилю з тематики трьох наукових галузей – мовознавства, літературо знавства та філософії (укладених в лабораторії комп’ютерної лінгвістики Інституту філології) дозволять з’ясувати не лише частиномовні параметри, а й покажуть міжстильові відмінності у поєднанні фонем флексійних морфів.

1. Бондарко Л. В. Звуковой строй современного русского языка. – М.: Просвещение, 1977. – С. 140–151.

2. Волох О. Т., Чемерисов М. Т., Чернов Є. І. Сучасна українська лі-тературна мова. – К.: Вища школа, 1976. – С. 19.

3. Гринберг Дж. Некоторые обобщения, касающиеся возможных начальных и конечных последовательностей согласных // Вопросы языкознания. – 1964. – № 4. – С. 41–66.

4. Жовтобрюх М. А. Сучасна українська літературна мова. – К.: Вища школа, 1961. – С. 86, 87.

5. Жовтобрюх М. А., Кулик Б. М. Курс сучасної української літера-турної мови. – К.: Вища школа, 1972. – С. 101–103.

6. Зубкова Л. Г. Фонологическая типология слова. – М.: УДН, 1990. – С. 33–100.

7. Карпенко Ю. О. Фонетика і фонологія сучасної української літера-турної мови. – О.: Вид-во Одеськ. держ. ун-ту ім. І. І. Мечникова, 1996. – С. 15.

8. Ковалик І. І. Історичні зміни диференціальних ознак системи голос них фонем у давньоруській і українській мовах // Вісник Львів-ського університету. – 1963. – № 1. – С. 83–90.

9. Курс сучасної української мови / За ред. Л. А. Булаховського. – К.: Радянська школа, 1951. – Т. 1. – С. 139.

10. Лагута О. Н. Логика и лингвистика. – Новосибирск, 2000. Також див.: [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.portalus/modules/linguistics.

11. Ломтев Т. И. Фонология современного русского языка на осно-ве теории множеств. – М.: Высшая школа, 1972. – С. 199–201.

12. Лосев А. Ф. Введение в общую теорию языковых моделей. – М., 2004. – С. 37–44.

13. Милославский И. Г. Сочетания согласных звуков и структура морфем // Русский язык в школе. – 1966. – № 5. – С. 77–82.

14. Назви ДО фонем для процедури опису були спрощені: голосна переднього ряду, передньоязикова приголосна – переднє; заднього ряду, задньоязикова – заднє, середньоязикова – середнє МТ...


161

15. Основні джерела, за якими дібрана система флексійних морфів, подані у статті: Типологія фонемної структури українських флексій // Мовні і концептуальні картини світу. – К., 2006. – № 18. – Част. 2. – С. 46.

16. Перебийніс В. С. Кількісні та якісні характеристики системи фо-нем сучасної української мови. – К.: Наукова думка, 1970.

17. Перебийніс В. С. Частота і функціональне навантаження груп фонем української мови // Сучасна українська літературна мова. Фо-нетика. – К.: Наукова думка, 1969. – С. 297.

18. Руденко К. П. Логіка. – К.: Вища школа, 1976. – С. 46–55. 19. Савченко І. Ф. Формування фонологічних швів у префіксах //

Українське мовознавство. – 1980. – № 8. – С. 26–32. 20. Савченко И. Ф. Типология фонемной структуры морфем (На

материале префиксальных прилагательных украинского языка): Дисс. … канд. филол. наук. – К., 1990.

21. Селіванова О. О. Сучасна лінгвістика: термінологічна енцикло-педія. – Полтава: Довкілля-К, 2006. – С. 274, 275.

22. Степанов Ю. С. Основы общего языкознания. – М.: Просвеще-ние, 1975. – С. 81, 82.

23. Тищенко Л. К. Метатеорія мовознавства. – К.: Основи, 2000. – С. 246.

24. Тоцька Н. І. Артикуляційна основа диференційних ознак голосних фонем української мови // Українське мовознавство. – 2003. – № 25. – С. 6–10.

25. За основу дослідження фонемного складу морфів взято сис-тему фонем української мови, запропоновану Н. І. Тоцькою, див.: Тоцька Н. І. Фонетика і фонологія // Сучасна українська літературна мова / За ред. А. П. Грищенка. – К.: Вища школа, 2002. – С. 30–49.

26. Толстая С. М. Сочетание согласных в связи с фонологической структурой слова в славянских языках // Советское славяноведе-ние. – 1968. – № 1. – С. 40–54.

27. Трубецкой Н. Основы фонологии. – М.: Аспект пресс, 2000. – С. 22, 71–95.

28. Trnka B. General laws of fonemic combinations // Prague school Beader in linguistics / Сompiled by J. Vachek. – Bloomington, 1964.


162

Блок-схема 1

Алгоритм визначення типів зв’язку фонем у сполуках


163

Г. Півторак(Київ)

ФОРМУВАННЯ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКОГО ЕТНОМОВНОГО АРЕАЛУ І ДІАЛЕКТНА СИТУАЦІЯ

В КИЇВСЬКІЙ РУСІ

В історії східнослов’янських народів та їхніх мов друга поло-вина І тис. н. е. і старокиївська доба займають особливе місце. Саме впродовж цього періоду на східнослов’янському етномов-ному просторі формувалися численні діалектні риси у фонети-ці, акцентології, граматиці, словотворі, лексиці й стилістиці, які наприкінці ХІІ ст. стали розрізнювальними ознаками окремих східнослов’янських мов. Нагромаджений науковий матеріал у сучасну епоху незаперечно свідчить про те, що ці ознаки форму-валися в різних мовних ареалах повільно й не синхронно, почи-наючи ще з праслов’янського періоду, який тривав до середини І тис. н. е., і були зумовлені як внутрішніми законами мовного розвитку, так і впливом різних екстралінгвістичних чинників. Проте до такого висновку слов’янське мово знавство дійшло не відразу. За усталеною традицією, по яву істотних мовних від-мінностей між окремими слов’янськими територіями дослід-ники відносили до пізнього часу – періоду феодальної роздріб-неності й найчастіше пов’язували із занепадом давньоруської держави, послабленням суспільно-економічних, політичних і культурних зв’язків між окремими східнослов’янськими зем-лями тощо. Можливість значної діалектної диференціації дав-ньоруського мовного ареалу аж до середини минулого століття більшістю вчених заперечувалася або принаймні ставилася під сумнів. Це відповідало також загальному науковому рівню іс-торичних та етногенетичних досліджень східнослов’янських племен, коли вважалося, що вони являли собою племінні об’єднання з досить низьким рівнем економічного та суспіль-ного розвитку, а суспільно-економічне піднесення в них наста-ло нібито лише напередодні утворення Київської Русі.

Згідно з цими поглядами, пропагованими переважно після-воєнною радянською історіографією з метою обґрунтувати історичне право Москви на всю спадщину Київської Русі, у давньоруській державі всі племена розчинилися в єдиній давньо-


164

руській народності, а їхні племінні діалекти злилися в спільну давньоруську мову без істотних діалектних рис. Дальший роз-виток давньоруської мови відбувався за єдиними мовними за-конами, виявлявся у спільних мовних процесах і тенденціях. Лише з настанням періоду феодальної роздрібненості виника-ють діалектні відмінності між різними давньоруськими мов-ними територіями, що призвело, зрештою, до розпаду давньо-руської мови й формування окремих східнослов’янських мов.

З нагромадженням нових лінгвістичних, археологічних, етно графічних та інших наукових даних поступово змінювали-ся уявлення дослідників про ранні східнослов’янські племена або в ці уявлення вносилися істотні корективи. Ставало ясно, що й тогочасна мовна ситуація на східнослов’янських землях є настільки складнішою й різноманітнішою, що вести мову про єдиний, діалектно не розчленований східно слов’янський мовний ареал немає достатніх підстав. Ця думка простежу-ється вже у працях видатного російського філолога О. Шах-матова, але вперше й найчіткіше її сформулював і належним чином обґрунтував у середині ХХ ст. Ф. Філін. Він, хоч і до-тримувався традиційного тогочасного погляду на існування давньоруської мови на народно-розмовному рівні, проте вва-жав, що вона, як і праслов’янська (спільнослов’янська) мова, ніколи не була монолітною системою, яка б виключала діа-лектне членування. На думку цього дослідника, давньоруська мова утворилася в VІІ–VІІІ ст. на базі численних близькоспо-ріднених східнослов’янських говорів, причому вже в той час виникли деякі її діалектні риси, що стали розрізнювальними особливостями російської, української та білоруської мов. “На-явність значної кількості діалектних розходжень як у давній східнослов’янській, так і в давньоруській мові є безсумнівним фактом” [Филин, 1970, c. 3]. Водночас сукупність фонетичних, граматичних і лексичних особливостей давньоруських говірок, накопичена історичною діалектологією східнослов’янських мов, створила певну базу й для реконструкції давніх діалект-них макрозон.

Ще в середині ХІХ ст. П. Лавровський висунув перспектив-ну ідею про давність старого новгородського діалекту, що ви-ник ще в дописемний період [Лавровский, 1852] (до речі, ця думка зустріла рішучий опір з боку тодішніх філологів). По


165

суті така сама позиція проглядається і в концепції польського славіста Т. Лер-Сплавінського, який на початку ХХ ст. дійшов висновку про те, що до кінця ХІ ст. давньоруська мова діли-лася на два фонетично відмінні діалекти: територіально неве-ликий північний і значно ширший за обсягом південний [Lehr-Spławiński, 1921, s. 23–71; 1957, s. 5–12]. Про два протиставлені за фонетичними й морфологічними особливостями ареали – північний і південний – ідеться й у працях Ф. Філіна [Филин, 1962, с. 152–233; 1972, с. 628].

Діалектна відокремленість псковських і новгородських та деяких сусідніх з ними говорів сучасного північного наріччя російської мови здавна привертала до себе увагу дослідників. Численні фонетико-фонологічні, морфологічні та лексико-словотвірні особливості, такі, наприклад, як збереження спільнослов’янських сполук dl, tl, що перейшли в гл, кл, дзекан-ня і цекання, цокання, відсутність другої палаталізації задньо-язикових приголосних г, к, х > з, ц, с у сполуках гв, кв, відсут-ність епентетичного l та ін., об’єднують ці говори з лехітськими й наштовхують на думку про участь у східнослов’янському етно- і глотогенезі балтійської (“венедської”) групи слов’ян. Ця думка виникла ще у ХVІІІ ст. у зв’язку з історичними дослі-дженнями В. Татіщева і впродовж багатьох десятиліть не була ні аргументовано доведена, ні переконливо спростована.

Річ у тім, що шляхи розселення слов’ян на півночі Східної Європи й своєрідні риси давніх кривицького та словенського діалектів, що вказують на їхній зв’язок з лехітським етномов-ним ареалом, можуть бути задовільно й логічно переконливо пояснені (й пояснюються філологами-“традиціоналістами”) на суто лінгвістичному матеріалі, із урахуванням визначаль-них особливостей загальної мовної ситуації на Русі в епоху раннього середньовіччя. Суть її, як відомо, полягає в тому, що центр східнослов’янського етномовного ареалу в цей час не-змінно містився на Середній Наддніпрянщині (Київ і Київ-щина), стосовно якої північні східнослов’янські окраїни були типово периферійними. У зв’язку з цим можна небезпідстав-но припустити, що основний потік слов’янського населення західнослов’янської орієнтації, яке взяло участь в етногене-зі східних слов’ян (пор. свідчення літопису про те, що “ради-мичи бо и вятичи от ляховъ”) [Повесть временных лет, 1978,


166

с. 30], пройшов не через Прибалтику, а значно південніше – від сучасної української Волині до гирла Десни і далі в північно-східному напрямку до Верхньої та Середньої Оки [Трубачов, 1971, с. 17] і, вірогідно, далі на північ. Тисячолітня еволюція сво-єрідних говорів радимичів і в’ятичів серед східнослов’янської мовної стихії неминуче нівелювала їхні оригінальні діалектні особливості, про які нині можна лише здогадуватися. Проте на крайній північній периферії ці особливості могли законсерву-ватися, а потім підтримуватися постійними етнокультурними зв’язками Псковщини і Новгородської землі з Південною При-балтикою. У такому разі псковські гл, кл, що співвідносяться із західнослов’янськими dl, tl, як і інші діалектні особливості, цілком логічно сприймаються як периферійні архаїзми.

Однак ця логічно бездоганна схема не узгоджується зі свід-ченнями інших суспільних наук, зокрема археології, у зв’язку з чим потребує істотних коректив. Річ у тім, що пам’ятки без-перечно слов’янської культури в північному ареалі фіксують-ся, починаючи з VІ і VІІ ст. (культура довгих курганів і нов-городських круглих сопок), тобто на два століття раніше, ніж елементи слов’янської культури проникли на територію Над-двіння і Верхньої Наддніпрянщини [Сєдов, 1970, с. 105; 1982, с. 58]. Наявність упродовж понад двох століть між кривича-ми – словенами і наддніпрянськими слов’янами досить широ-кої зони, заселеної балтськими та фіно-угорськими племенами, є серйозним свідченням на користь припущення про генетич-ний зв’язок найдавнішого слов’янського населення Північної Русі з Південною Прибалтикою (приморські райони сучасної Польщі).

Ряд дослідників вважає цілком вірогідною появу, очевид-но морським шляхом, в ареалі пізніх Псковської і Новгород-ської земель частини південнобалтських племен з “венедсько-го” діалектно-етнографічного регіону, які, мабуть, мали назву “варяги” і найраніше розселилися біля Псковського озера та в басейні р. Великої. Невдовзі вони розповсюдилися також у верхів’ях Західної Двіни, в басейні Верхньої і Середньої Ловаті та в районі верхньоволзьких озер.

На території майбутньої Псковщини слов’янські колоністи “венедського” походження в VІ ст. зіткнулися переважно із за-хіднодвінським балтським населенням, яке зберігало чимало


167

старих балтійських особливостей [Третьяков, 1970, с. 64–66], і в ході поступового злиття з ним набули специфічних, харак-терних для кривичів етномовних особливостей. Від племінних наріч псковських кривичів беруть початок псковські говори, яскраві місцеві риси яких засвідчені в писемних пам’ятках дав-нього Пскова ХІV–ХVІ ст. [Аванесов, 1947, с. 131, 132].

Предками літописних словенів, найвірогідніше, були сло-в’яни-мореплавці південно-балтійського етномовного аре алу Вісло-Одерського узбережжя. Через Балтійське море й Неву вони дісталися південного берега Ладоги й заклали там коло-нію, а звідти по Волхову вийшли на Ільменське озеро, де згодом заснували нове місто (Новъгородъ) [Вилинбахов, 1963, с. 333, 334]. У басейні озера Ільмень та на суміжних територіях вони з’явилися, найвірогідніше, в VІІ ст. (пізніше від попереднього міграційного потоку майже на два століття). Розселившись на майбутній Новгородській землі, вісло-одерські слов’яни аси-мілювали місцеве прибалтійсько-фінське населення (племена водь, весь, іжора та ін.), унаслідок чого сформувалася своє-рідна етнографічна група слов’ян – словени [детальніше див.: Мора, 1958, с. 29, 30; Хабургаев, 1979, с. 108–113]. На їхню первісну південнослов’янську прабатьківщину вказують де-які західнослов’янські особливості в мові ранньої новгород-ської писемності, схожість географічної номенклатури, поді-бність низки етнографічних рис (домобудівництво, оборонне будівництво, деякі звичаї та перекази) новгородських словен і слов’ян польського Помор’я і, нарешті, палеоантропологічні дані [зведений перелік джерел див.: Седов, 1982, с. 66].

Маючи виразний фіно-угорський субстрат, словени відзна-чалися певною етномовною своєрідністю, але загалом вони, мабуть, мало чим відрізнялися від кривичів. Генетична єдність кривичів і словенів не створювала ґрунту й для значних відмін-ностей їхніх говорів, певна ареальна диференціація яких могла бути зумовлена переважно неоднорідним місцевим субстратом.

Проблема етно- і глотогенезу літописних кривичів і словенів ще потребує комплексного глибокого дослідження на базі як лінгвістичних, так і історико-археологічних, етнографічних та антропологічних матеріалів. Проте вже й нині з великою віро-гідністю можна твердити, що первісний поділ давньоруського діалектного простору на порівняно невелику північну й значно


168

ширшу південну діалектні зони був зумовлений не процесами внутрішнього розвитку давньоруських говорів, а різновектор-ним заселенням східнослов’янського етномовного ареалу.

Південна діалектна зона за часів Київської Русі була до-сить строкатою, оскільки формувалася на теренах як первісної прабатьківщини слов’ян (південний ареал), так і споконвічно балтських та фіно-угорських племен (території сучасної Біло-русі та більшої частини Європейської Росії), колонізованих міграційними потоками слов’ян упродовж ІІ–VІІІ ст.

Освоєння слов’янами великих просторів Східноєвропей-ської рівнини розпочалося разом із початком н. е. Основний міграційний потік ішов із Середньої Наддніпрянщини, і вже протягом перших століть н. е. слов’яни (переважно з ареалу склавинів) заселили басейни Верхнього Дніпра й Березини, а згодом – і Волго-Окське межиріччя та верхів’я Німану. Землі північніше Прип’яті (пізніше – територія дреговичів) колоні-зувалися вихідцями з Прип’ятського Правобережжя, де жили волиняни, деревляни, частина полян, а в басейні Сожу – на-селенням з Середньонаддніпрянського Лівобережжя (згодом – територія північних сіверян). За часів Київської Русі цей аре-ал являв собою спільний етнокультурний і діалектний регіон. Генетичною спорідненістю пояснюється й близькість сучасних північних українських говорів та південно-західного наріччя білоруської мови.

Племінні союзи уличів, тиверців, білих хорватів, південних волинян і південна частина полян та сіверян становили інший східнослов’янський етнокультурний масив, очевидно, з відпо-відними діалектними особливостями. Ці союзи племен були пов’язані переважно зі стародавніми антами.

На Середній Наддніпрянщині ще за праслов’янської доби (з VІІІ ст. до н. е.) слов’янські племена мали активні взаємо-стосунки з іраномовними скіфськими, а потім – з різними тюрк-ськими степовими племенами, що спричинилося до активних етнічних та мовних взаємовпливів і певною мірою позначило-ся на діалектних особливостях місцевого слов’янського насе-лення, а згодом – племінного союзу полян і наддніпрянських говірок давньокиївської епохи.

Унаслідок входження в Скіфську федерацію в VІ–ІІІ ст. до н. е. середньонаддніпрянські слов’яни зазнали відчутного


169

впливу з боку іраномовних скіфів, який проявився в матері-альній і духовній культурі – в ідеології, релігійній та соціаль-ній сферах, у ремеслі, мистецтві й фольклорі, а частково – і в мові [детальніше див.: Півторак, 2001, с. 36–38]. Як відзна-чають дослідники, саме прямий або опосередкований вплив скіфо-аланської мови спричинив спочатку фрикативну, а по-тім і гортанну вимову h замість вибухового g і виникнення дея-ких фонетичних рис, властивих тільки українській мові: силь-ний ікавізм [тобто перетворення колишнього > і (дід, ліс, літо, осінь), перехід о, е > і в новозакритих складах після занепаду редукованих ъ, ь (віз, кінь, стіл, сім, осінь)], злиття давніх і, ы > и, збереження м’якості ц, зокрема і в кінці слів (кінець, палець, хлопець), збереження твердості приголосних перед е із сильно-го ь і його м’якості перед занепалим слабким ь при м’якості або твердості обох приголосних в інших слов’янських мовах [Аба-ев, 1965, с. 41–52; Ткаченко, 1998, с. 14–25].

Зважаючи на особливості формування давніх псковських та новгородських говірок, а також на ареали археологічних та етнографічних культур і на сучасне діалектне групування східнослов’янських говорів, можна припустити, що напри-кінці ХІІІ ст. давньоруська мовна територія поділялася приб-лизно на 6 основних діалектних макрозон: південно-західну галицько-волинську (ареал пізнішого південно-західного наріччя української мови), карпатську, поліську, включаю-чи на півночі всі землі Володимиро-Волинського й Турово-Пінського князівств (згодом – ареал північного наріччя укра-їнської мови та південно-західного наріччя білоруської мови), полоцько-смоленську (ареал нинішнього північно-східного наріччя біло руської мови), північну (псковсько-новгородські говори) й північно-східну (ростово-суздальські та середньо-окські говори). Зазначені макрозони не співвідносилися з аре-алами майбутніх східнослов’янських народностей та їхніх мов, а лише відбивали свою попередню історію – як особливості формування східнослов’янського етномовного ареалу, так і тенденції діалектного розвитку давньоруських говорів.

Слід гадати, що крайні південно-західні говори ще в допи-семний період східного слов’янства почали виділятися тіль-ки їм властивим активним процесом злиття звуків ы, і > и, перетворенням > і, рефлексацією початкового jь > ð, а після


170

занепаду редукованих кількість цих диференційних ознак по-ступово збільшилась за рахунок зміни о, е в наголошених за-критих складах у напрямі до і, палаталізації приголосних з, ц, с у суфіксах -зький, -ський, а також за рахунок диспалаталізації приголосних перед е, и, збереження м’якості свистячих тощо. Лише північним говорам було властиве цокання і чокання, збіг приголосних з’, ж’ – с’, ш’, перехід праслов’янських сполук dl, tl > gl, kl, відсутність другої палаталізації задньоязикових при-голосних тощо.

Широкий ареал глибинних середньоруських говорів, що покривається сучасним північноукраїнським наріччям і біло-руською мовною територією, за фонетичними ознаками вияв-ляв типологічну схожість то з північними й північно-східними, то з південно-західними давньоруськими говорами. Загалом це не порушувало існування двох основних діалектних макрозон, але в кожному конкретному випадку різко змінювало їх тери-торіальне співвідношення. Зокрема, протобілоруські (включа-ючи й усі поліські) говори утворювали єдиний діалектний ма-сив з південно-західними давньоруськими говорами за появою в них фрикативного γ замість проривного g, за збереженням у них білабіальної вимови праслов’янського w, за виникненням та інтенсивністю вживання протетичних приголосних в або г, за наявністю африкати дж < dj, а після занепаду редукованих цей єдиний діалектний масив почав характеризуватися також приставними голосними о (білор. а), і, втратою ненаголошених голосних на початку слова, спільними рефлексами ъ у сполу-ченнях з сонорними л, р типу tlъt, trъt та редукованих ў, ð > -ли-, -ри- (-лы-, -ры-), зміною л > ў у сполученні типу tъlt, переходом w – ø і чергуванням у – в, подовженням приголосних унаслідок асиміляції звука j, диспалаталізацією губних перед j та в кінці слова. З іншого боку, за рядом фонетичних рис більшість прото-білоруських і поліські говори виявляли схожість з північними та північно-східними давньоруськими говорами, утворюючи з ними суцільний діалектний масив. Це насамперед збереження давнього розрізнювання голосних ы та і, перехід е < о(ё) перед твердими приголосними, збіг праслов’янського ĕ(h) з е, зміна артикуляції і > ы в позиції після колишнього ъ, збереження на-голошених о, е в новому закритому складі, м’яка вимова приго-


171

лосних (крім ж, ш, ц у східних та північно-східних давньорусь-ких говорах і ж, ш, ч, ц, дж та р у протобілоруських говорах) перед голосними переднього ряду е, і та їх варіантами і т. ін.

За особливостями рефлексації праслов’янського dj (реф-лекс типу жґ’ – збереження дж – заміна його фрикативним ж) давньоруські говори розділялися на три протиставлені зони – північну, південну й середню з широкими смугами перехідних говорів. Три діалектні зони з дещо іншим територіальним роз-поділом (південно-західна, північно-східна й північна) виділя-лись і за переходом е > о після м’яких перед твердими приголос-ними та в кінці слова (ранній перехід е > о після шип лячих та j перед наступним твердим приголосним незалежно від на-голосу – перетворення е > о після всіх м’яких приголос них у наголошеній позиції – перехід е > о переважно під наголосом, але частково – і в ненаголошеній позиції). В усіх цих випадках межі окремих діалектних особливостей зовсім не збігаються.

Слід відзначити, що однією з найхарактерніших рис, які відрізняли давньоруські говори в ареалі сучасного північно-українського та південно-західного білоруського наріч від південних і південно-західних говорів, що стали основою південно-західного наріччя української мови, було послідов-не фонологічне розрізнення наголошених і ненаголошених складів. Воно виявилось у неоднаковій рефлексації ę (#) (роз-різнення опозиції ę – е у південних говорах незалежно від на-голосу – лише в наголошеній позиції у північних говорах), у різній рефлексації ę (¤) (відчутність переходу ę >е у південних говорах – наявність його в наголошеній позиції в північних го-ворах), у розмежуванні рефлексів давніх о, е в нових закритих складах (послідовний перехід о, е > і у більшості південних го-ворів – рефлексація о > у о, у е, у и, у і або у, е, и в позиції під наголосом і збереження давнього о в ненаголошеній позиції тощо).

На фонетичних особливостях деяких давньоруських діа-лект них ареалів позначився вплив іншомовних субстратів – балтійського, фіно-угорського і менше – іранського. З балтій-ським субстратом є серйозні підстави пов’язувати виникнення повного й окремих типів дисимілятивного акання, послідовне ствердіння всіх шиплячих та р і виникнення дзекання й цекан-


172

ня у протобілоруських говорах тощо. Хоч ці діалектні особ-ливості згодом стали найхарактернішими рисами білоруської фонетики, ідею про те, що білоруська мова виникла саме зав-дяки балтійському субстратові [Седов, 1970, с. 186], слід ви-знати некоректною: цей субстрат спричинився лише до появи своєрідних діалектних рис у певному регіоні давньоруських говорів, у давнину заселеному балтами, що були асимільовані східнослов’янськими племенами. З фіно-угорським субстра-том гіпотетично можна пов’язувати різні типи дисимілятив-ного акання, редукцію голосних, збіг шиплячих і свистячих у деяких північно-східних давньоруських говорах і перехід л > ў (w) у позиції перед будь-яким приголосним у давньоруських говорах в ареалі асимільованих східними слов’янами фіно-угорських племен.

Різні давньоруські діалектні ареали розрізнялися між собою не тільки новими локальними фонетичними особливостями, а й різними темпами (різною хронологією) й неоднаковою ін-тенсивністю розвитку загальних східнослов’янських діалект-них рис. Зокрема, за темпом занепаду редукованих давньо-руський південно-західний діалектний масив, де редуковані ъ, ь в основному занепали протягом Х–ХІІ ст., протиставляється північно-східному масиву, де цей самий процес відбувався про-тягом ХІІ–ХІІІ ст. Перехід сполук гы, кы, хы > ги, ки, хи, який почався десь із середини ХІ ст. у південноруських говорах, протягом другої половини ХІІ ст. поширився й на протобіло-руські говори і лише на середину ХІІІ ст. досяг новгородського діалекту. Зміна ä (< ¤) та етимологічного ’а в е після м’яких приголос них у північноруських, поліських та в ареалі деяких пізніших говорів південно-західного наріччя білоруської мови відбулася протягом ХІ–ХІІ ст., тоді як у південноруських говорах цей процес був сповільненим і завершився значно піз-ніше – вже в епоху самостійної історії української мови.

Щодо різної інтенсивності вияву того самого фонетичного процесу чи явища привертає увагу слабо виражена в північно-східних і сильніше – в південно-західних давньоруських гово-рах тенденція до виникнення в деяких лексемах приставного о, активніший у північно-східних, ніж у південно-західних гово-рах розвиток у сполуках на кшталт tъrt, tъlt так званого другого повноголосся, найінтенсивніший у крайніх південноруських


173

(протоукраїнських) говорах процес ствердіння губних, де, на відміну від усіх інших давньоруських говорів, він відбувся і в позиції після голосного та на початку слова перед ä (< ¤). У напрямку на північний схід інтенсивність цього процесу слабшала, і в протобілоруському мовному ареалі губні дис-палаталізувалися лише перед j та в абсолютному кінці слова (риса, характерна й для протоукраїнських говорів), у прото-російському діалектному ареалі вони в цій позиції стверділи лише в ареалі сучасних південних та західних говорів півден-норосійського наріччя, а в більшості інших проторосійських говорів напівм’які губні перетворилися на повністю м’які.

Між формуванням окремих діалектних рис і становленням східнослов’янських народностей та їхніх мов не було прямої причинно-наслідкової залежності. Існуючі пізні давньоруські діалектні макрозони “мали потенційні можливості для утво-рення інших лінгвоетнічних одиниць (як у територіально-географічному, так і в кількісному відношеннях), ніж ті, що насправді склались у Східній Європі до нового часу” [Хабур-гаев, 1979, с. 66]. Якщо поява численних діалектизмів, зокре-ма й східнослов’янських, зумовлювалася насамперед законами внут рішнього мовного розвитку, а також контактами з сусідні-ми мовами й місцевими субстратними впливами, то формуван-ня східнослов’янських народностей, як відомо, стало можливим лише на певному етапі суспільного розвитку, в якому неабияку роль відігравали різні екстралінгвістичні чинники: соціально-історичні умови розвитку суспільства, особливості історичного процесу, рівень етнічної й національної самосвідомості і навіть конкретні історичні події, через що й сам процес виникнення українського, російського і білоруського народів та їхніх мов багато в чому мав наддіалектний характер. Саме тому чимало говорів, що в минулому утворювали спільні діалектні макрозо-ни, згодом опинилися в різних мовах (наприклад, північне на-річчя української мови і південно-західне наріччя білоруської мови, колишній полоцько-смоленський діалект у складі біло-руської та російської мов і т. ін.), а здавна відмінні між собою діалектні ареали стали складовою частиною однієї мови (на-приклад, карпатські й поліські говори української мови, пів-нічне й південне наріччя російської мови тощо). Таким чином, процес утворення окремих східнослов’янських мов у ході кон-


174

солідації протягом певного історичного періоду трьох регіонів східнослов’янського населення в окремі народності в діалект-ному відношенні був насамперед процесом перегрупування давньоруських діалектних масивів у нові діалектні ареали.

Водночас давність і стійкість багатьох визначальних діа-лектних рис, що в сукупності утворювали різні діалектні зони, сприяли консервації більшості діалектних ареалів, які зберегли свої характерні особливості протягом багатьох століть, незва-жаючи на політичну історію й міждержавне членування різних східнослов’янських територій. Тому є підстави твердити, що су-часне внутрішнє діалектне членування всіх східнослов’янських мов було в основному намічене ще за давньоруської доби й зумовлене переважно генезою окремих діалектних макро-зон. Зокрема, поділ російської мови на два наріччя (північне й південне) пояснюється двома напрямами давньої колонізації проторосійської мовної території й значними відмінностями в діалектах обох племінних угруповань; виділення змішаних російських говорів (які, до речі, не утворили самостійного на-річчя) відбулося пізніше внаслідок взаємодії північної й пів-денної діалектних макрозон у зв’язку з піднесенням Москов-ського князівства з ХІV ст. й утворенням у Північно-Східній Русі цент ралізованої держави.

Чотири діалектні групи говорів намітились у давньорусь-кий період і на сучасній українській мовній території: північ-на (охоплювала також південно-західний ареал сучасної біло-руської мови, а на півдні заходила дещо південніше сучасної межі поліських говорів), що сформувалася на базі племінних діалектів поліської групи східних слов’ян; південно-західна група, яка виникла в ареалі племінних говорів південної гру-пи східнослов’янських племен; група карпатських та закарпат-ських говірок, своєрідність яких була зумовлена складністю етногенетичних процесів у цьому ареалі й бере початок, мож-ливо, ще від діалектів слов’янського населення культури кар-патських курганів ІІ–V ст., і, нарешті, територіально обмежена група середньонаддніпрянських говірок, що виникла на базі своєрідного південного ареалу полянського говору в ареалі від Києва до р. Рось, який зазнав помітного тюркомовного впли-ву, принаймні на лексичному рівні в зоні посилених слов’яно-тюркських контактів. У ході пізніших міграцій населення з


175

ареалу сучасного південно-західного наріччя української мови, особливо з Волині й Поділля, на Середню Наддніпрянщину, що почалися, найвірогідніше, з ХІІІ–ХІV ст., місцеве насе-лення розчинилося серед переважаючих приїжджих, а давній середньонаддніпрянський говір, слід гадати, значною мірою був перекритий новими діалектними особливостями. У сфор-мованому протягом ХVІ–ХVІІІ ст. південно-східному наріччі української мови нащадки говору колишніх південних полян склали не зовсім виразні північні говірки середньонаддніпрян-ського говору. Тому весь цей говір загалом слід вважати ново-створеним [Матвіяс, 1983, с. 59].

Виділення двох наріч у білоруській мові – північно-східного й південно-західного [Нарысы па беларускай дыял., 1964, с. 386; Блінава, Мяцельская, 1980, с. 201] було зумовлене двома гене-тично відмінними групами давньоруських племен на території сучасної Білорусі – полоцько-смоленських кривичів на північ-ному сході й волинян, споріднених з деревлянами дреговичів і частини радимичів – на південному заході з їх відмінними діа-лектами. Середньобілоруські говори, що не становлять окре-мого наріччя, виділилися пізніше внаслідок взаємодії обох діа-лектних масивів [Нарысы па беларускай дыял., 1964, с. 395].

Розвиток східнослов’янського етномовного ареалу, почина-ючи від праслов’янської доби, відбувався шляхом органічного поєднання диференційних та інтеграційних (дивергентних і конвергентних) процесів, один з яких у певні історичні пері-оди на якийсь час ставав провідним. Наприклад, переважан-ня диференційних процесів у пізньопраслов’янський пері-од супроводжувалось інтеграційними явищами консолідації східнослов’янських племен і виникненням на Середній та Верх-ній Наддніпрянщині спільносхіднослов’янської етномовної єд-ності, а в епоху становлення й розквіту давньоруської держави (ІХ–Х ст.) перевагу здобули інтеграційні процеси. У добу фео-дальної роздрібненості, з якою у східнослов’янських говорах збіглися, зокрема, фонетичні перетворення, що були наслідком занепаду редукованих ъ та ь, знову стали переважати диферен-ційні явища, які змінилися переважанням інтеграційних про-цесів у період консолідації окремих східнослов’янських етно-мовних ареалів і формування східнослов’янських народностей та їхніх мов. При всьому цьому шляхи мовного розвитку на


176

діалектному рівні послідовно визначалися внутрішньомов-ними закономірностями, а різні екстралінгвістичні чинники лише накладали помітні (іноді значні) локальні особливості на окремі діалектні ареали. Проте позамовні чинники відігравали вирішальну роль у перерозподілі соціально-культурного пріо-ритету різних діалектних ареалів у різні історичні періоди та їх впливу на сусідні говори, чим визначилась, наприклад, про-відна роль середньонаддніпрянських говорів у східних слов’ян протягом ІХ–ХІ ст. (в епоху Київської Русі), зумовилося під-несення ролі галицько-волинських говорів у період золотоор-динської навали й усезростаюче, починаючи з ХІV ст., значення московського говору у зв’язку з формуванням централізованої Московської держави у Північно-Східній Русі тощо.

Отже, популярна ще в недалекому минулому серед дея-ких дослідників теза про те, що остаточне формування трьох східнослов’янських народностей та їхніх мов було зумовлене лише монголо-татарською навалою, не підтверджується фак-тами й вимагає докорінного перегляду. Як відомо, поділ знач-ної частини східнослов’янської території між Золотою Ордою й Великим князівством Литовським на дві частини привів до формування не двох, а трьох східнослов’янських мов. З іншого боку, про другорядне значення поділу етнічної території між різними державними утвореннями для формування пізніших етномовних спільностей свідчить також історія західного регі-ону України: відірвані від східнослов’янських земель Закарпат-тя (з ІХ–Х ст. у складі Угорщини) й Буковина (з ХІV–ХV ст. у складі Молдавії) не створили окремих східнослов’янських народностей і мов, а залишилися складовою частиною україн-ської етномовної території.

Різноманітні діалектні процеси, звичайно, не припинили-ся й після утворення окремих східнослов’янських мов. І в цей час виникали нові діалектні риси на всіх мовних рівнях, проте вони були локальнішими, ніж за спільнослов’янської і давньо-руської доби, і вже мали виразну національну специфіку.

Абаев В. И. Скифо-европейские изоглоссы (На стыке Востока и Запада). – М., 1965.

Аванесов Р. И. Вопросы образования русского языка в его гово-рах // Вестн. Моск. ун-та. – 1947. – № 9. – С. 109–158.


177

Блінава Э., Мяцельская Е. Беларуская дыялекталогія. – 2-е выд., дапрац. і дапоўн. – Мінск, 1980.

Вилинбахов В. В. Несколько замечаний о теории А. Стендер-Петерсена // Сканд. сб. – 1963. – Вып. 6. – С. 323–339.

Лавровский П. А. О языке северных русских летописей. – С.Пб., 1852.

Матвіяс І. Г. Формування південно-східного наріччя української мови // Мовознавство. – 1983. – № 1. – С. 52–59.

Мора Х. А. О древней территории расселения балтийских пле-мен // Сов. археология. – 1958. – № 2. – С. 9–33.

Нарысы па беларускай дыялекталогіі / Пад рэд. Р. Аванесава. – Мінск, 1964.

Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов: міфи і правда про трьох братів слов’янських зі “спільної колиски”. – К., 2001.

Повесть временных лет // Памятники литературы древней Руси. – М., 1978. – С. 23–277.

Седов В. В. Славяне Верхнего Поднепровья и Подвинья. – М., 1970.Седов В. В. Восточные славяне в VІ–ХІІІ вв. – М., 1982.Ткаченко О. Б. Українська фонетика на історико-типологічному

тлі // Мовознавство. – 1998. – № 2–3. – С. 14–25.Третьяков П. Н. У истоков древнерусской народности. – Ленин-

град, 1970.Трубачов О. М. Етимологічні спостереження над стратиграфією

ранньої східнослов’янської топонімії // Мовознавство. – 1971. – № 6. – С. 3–17.

Филин Ф. П. Образование языка восточных славян. – М.; Ленин-град, 1962.

Филин Ф. П. Древнерусские диалектные зоны и происхождение восточнославянских языков // Вопр. языкознания. – 1970. – № 5. – С. 3–14.

Филин Ф. П. Происхождение русского, украинского и белорусско-го языков. Историко-диалектолог. очерк. – Ленинград, 1972.

Хабургаев Г. А. Этнонимия “Повести временных лет” в связи с за -дачами реконструкции восточнославянского глоттогенеза. – М., 1979.

Lehr-Spławiński T. Stosunki pokrewieństwa języków ruskich // Rocznik sławist. – 1921. – T. 9. – N 1. – S. 23–71.

Lehr-Spławiński T. Zagadnienie pokrewieństwa językowego: Referat na ІІІ zjeździe Polskiego Towarzystwa językoznawczego w Warszawie, 29–30 czerw. 1928 r. // Lehr-Spławiński T. Studia i szkice wybrane z językoznawstwa słowiańskiego. – Warszawa, 1957. – S. 5–12.


178

О. Пономарів(Київ)

НОРМА І ПРАВОПИС У СУЧАСНОМУ УКРАЇНСЬКОМОВНОМУ БУТТІ

Не одне століття український народ був розкиданий по різних імперіях. Попри територіяльну роз’єднаність українці зберегли себе як духовно ідентичну етнічну спільноту завдяки українській мові. Розділені чужими кордонами, діячі україн-ської культури й духовности творили єдину літературну мову, сприйнявши думку Бориса Грінченка про те, що основою спіль-ної літературної мови можуть бути тільки центральні говори, тобто говори Середньої Наддніпрянщини, та його сентенцію – яка наша мова, такі будуть і наші думки: московська мова – московські думки. Імперії, в яких перебували окремі частини України, по-різному ставилися до нашої мови, але найгірше було в Московській імперії царських та радянських часів, де відбувалося російщення українського народу, особливо на пів-денних і східних терéнах. Причин цього багато, вони всім відо-мі, тому не називатиму їх тут.

Ідеться про норму та правопис, що справляють одне на одне взаємний вплив. Норма – це сукупність загальновизнаних мовних засобів, що вважаються правильними та зразковими на певному історичному етапі. Хоч би в якому аспекті ми роз-глядали норму, завжди зіткнемося з її двоїстим характером: з одного боку, мовна норма є явищем мови, з другого, – норма виразно виступає і як суспільне явище, бо вона нерозривно пов’язана саме із суспільно-комунікативною функцією мови. Правопис являє собою систему загальноприйнятих правил, що визначають способи відтворення мови на письмі. Без загально-прийнятого національного правопису не може обійтися жодна літературна мова. У більш ніж тисячолітній історії української ортографії виділяють чотири періоди, найдраматичнішим з яких є останній, четвертий.

Він розпочинається з першої чверти ХІХ століття і пов’я-заний з формуванням нової української літературної мови на народній основі. Розкиданість українського народу по кількох


179

державах спричинила появу кількох українських правописів. Діячі української культури Наддніпрянщини, Галичини, Бу-ковини та инших частин країни намагалися зближувати свої правописи, керуючись згаданими настановами нашого ви-датного письменника, етнографа, фольклориста, публіциста, педагога й словникаря Бориса Грінченка. З постáнням Укра-їнської Народної Республіки вийшли “Найголовніші прави-ла українського правопису” (1918), потім “Головніші правила українського правопису” (1919). Обидва видання підписав міністр освіти УНР Іван Огієнко. Ці правила стали основою для випрацювання першого загальноукраїнського правопису, норми якого опубліковано в Харкові в 1928 році і запрова-джено в практику з першого січня 1929 року. Авторами цього зведення правил ортографії були відомі українські мовознавці Агатангел Кримський, Олекса Синявський, Євген Тимченко, Олена Курило, Григорій Голоскевич, Всеволод Ганцов, Степан Смаль-Стоцький, Василь Сімович, Володимир Гнатюк, Леонід Булаховський та ин. Підписав його до друку народний комісар освіти УСРР Микола Скрипник.

Якби все йшло цивілізованим шляхом розвитку, то тепер ми мали б стабільну ортографію, з якої можна було б усувати окремі огріхи. Адже починаючи із середини ХІХ і до початку 30-х років ХХ століття український правопис дедалі більше утверджувався як єдиний на всіх українських етнічних терéнах. Але настали часи репресій, придушення будь-яких проявів на-ціонального самовираження. У період розстріляного відро-дження знищено й зацьковано майже всіх авторів харківського правопису 1928 року. Укоротив собі віку й Микола Скрипник.

У 1933 році виходить новий правопис, “очищений від націо-налістичних перекручень, які не сприяли оволодінню грамот-ністю широкими масами й орієнтували українську мову на від-рив від російської.., на польську й чеську буржуазну культуру” (Український правопис. – Х., 1933. – С. 4, 5). Якщо перекласти всі ці розмірковування звичайною мовою, то з української орто-графії вилучили все, що відображало оригінальні риси укра-їнської фонетико-морфологічної системи. Таке “очищення” тривало в перевиданнях 1946 і 1960 років. Дальше російщення української ортографії припинено наприкінці 80-х років мину-


180

лого століття на хвилі національного піднесення. У 1990 році з’являється третє видання “Українського правопи су”, коли в українську абетку повернуто усунену 1933 року літеру Ґ ґ, скорочено кількість винятків у відтворенні на письмі слів иншо мовного походження, розширено сферу використання закінчень -у (-ю) в родовому відмінку однини іменників дру-гої відміни, уточнено правило написання складних слів. Але ні це видання правопису, ні наступне (1993) не повернули укра-їнській мові її власного правописного обличчя, яке так довго спотворювали ті, хто виконував замовлення творців “нової іс-торичної спільноти – радянського народу” з єдиною (звичайно ж, російською!) мовою.

Постановою Кабінету Міністрів України в червні 1994 року створено Національну комісію з питань правопису на чолі з то-дішнім віце-прем’єром М. Жулинським. До комісії, завданням якої було вироблення єдиних ортографічних норм для україн-ців цілого світу, окрім провідних мовознавців України, введено кілька зарубіжних україністів, серед них – філолога зі світовим ім’ям (тоді ще живого) Юрія Шевельова. Робоча група комісії під керівництвом директора Інституту української мови члена-кореспондента НАН України Василя Німчука підготувала «Проєкт найновішої редакції “Українського правопису”», який у липні 1999 року було розіслано для обговорення. 14 лютого 2001 року мала зібратися правописна комісія в повному скла-ді й затвердити зміни в українському правописі. Але цього не сталося. 19 лютого 2002 року прем’єр-міністр Анатолій Кінах підписав постанову про створення нової правописної комісії, з якої вилучено багатьох українських мовознавців, що зробили великий внесок у розвиток української мови, виключено всіх зарубіжних членів комісії. Замість них уведено людей типу академіка П. Толочка, який, м’яко кажучи, не надто обізнаний у тонкощах мовознавства, проте палко обстоює збереження орто графічних “досягнень” періоду зближення мов.

Від червня 1994 року минуло 14 років, а “хура й досі там”, як писав наш байкар Леонід Глібів. Помінялося кілька віце-прем’єрів з гуманітарних питань. Один з них, Д. Табачник, був і лишився яскраво вираженим українофобом, то від нього годі було чекати чогось путнього. Але ні М. Томенко, ні В. Кири-


181

ленко, ні теперішній І. Васюник, незважаючи на наші неодно-разові звернення, досі не спромоглися відновити Національну правописну комісію з мовознавців, розігнану 2002 року.

У формуванні єдиних літературних норм важко переоцінити роль місячника “Рідна мова”, що виходив у Варшаві та Жовкві в 1933–1939 роках. Його організатором, видавцем, головним редактором та автором більшости статей був Іван Огієнко. У поглядах на природу літературної норми І. Огієнко був при-хильником її соборности. У “Науці про рідномовні обов’язки” вчений порушував і розпрацьовував такі теми, як мова народна і літературна, евфонічні особливості української мови, засади творення української наукової термінології. “Рідна мова, – пи-сав І. Огієнко, – то мова наших батьків і мова народу, до якого належимо. Найголовніший обов’язок кожної держави – всіма можливими силами дбати про якнайкращий розвиток спіль-ної для всіх племен її народу літературної мови як найміцні-шої основи для його духовного об’єднання. Держава, що не об’єднує всіх племен свого народу спільною соборною літера-турною мовою, завжди наражена й на політичне роз’єднання цих племен”.

Добре було б, аби ці настанови засвоїли деякі сучасні україн-ські літератори, митці, політики (видатні й не дуже), працівни-ки засобів масової інформації, що під гаслами “демократизації” та “свободи слова” без жодної логічної, значеннєвої чи стиліс-тичної мотивації використовують говіркові елементи фоне-тичного, лексичного, граматичного, особливо акцентуаційного плану, пояснюючи це прагненням збагатити літературну мову. Керуються здебільшого міркуваннями місцевого патріотиз-му. Насправді необґрунтоване вживання нелітературних слів та зворотів не збагачує літературної мови, а засмічує її, розхи-туючи більш чи менш усталені норми. Чого варті, наприклад, слова з нелітературними наголосами áле, блúзький, випáдок, залозá, кропúва, листóпад, мережá, нóвий, помаранчéвий замість алé, близькúй, вúпадок, зáлоза, кропивá, листопáд, мерéжа, новúй, помарáнчевий тощо.

Та й керівникам держави не завадило б, нарешті, подбати про відродження української мови й української нації на всій території формально незалежної України, де в окремих об-


182

ластях українці досі не мають змоги навчатися рідною мовою. Одні з них покірно мовчать, а найсміливіші намагаються через суди вибити собі це право. Держава поки що пасивно спосте-рігає цю ганьбу, забуваючи, що “мова – то серце народу: гине мова – гине народ” (І. Огієнко).

Якби сучасні українці прочитали Огієнкову працю “Наші особові ймення” (“Рідна мова”. – 1935. – Ч. 7. – С. 289–300), то не називали би своїх дітей покручами Альона, Анна, Артьом, Вєра, Даніїл, Євгеній, Кіріл, Міхаїл і подібними замість нор-мальних українських імен Олена, Ганна, Артем, Віра, Данило, Євген, Кирило, Михайло тощо.

Відсутність правописної комісії заважає остаточному утвердженню норм на рівні фонетики, наголосу, граматики. Час від часу дотепер окремі мовознавці, а ще більше навко-ломовознавча громадськість починають знову розв’язувати питання: як відтворювати українською мовою звук, позначу-ваний у різних мовах літерою h. Одні, наслідуючи російський правопис, починають писати й вимовляти на місці h – х: Ханс, Хельмут, Хофман, Хусейн, Йоханнесбург і под.; инші з тих самих позицій відтворюють його як проривний ґ: Ґавел, Ґам-сун, Ґендель та ин. Але ж це питання в нас давно розв’язане. Спираючись на традицію, Б. Грінченко ще на початку ХХ ст. зазначив, що укр. г дорівнює латин. h, а ґ – латин. g. Тож з урахуванням особливостей української фонетики маємо пи-сати й вимовляти Ганс, Гельмут, Гофман, Гусейн, Йоганнес-бург, Гемінґвей (англ. Hemingway), Гавел (чес. Havel), Гам-сун (норв. Hamsun) тощо.

У словнику за редакцією Бориса Грінченка знаходимо й за-кінчення -и в родовому відмінку однини іменників третьої від-міни: вірности, дійсности, радости, любови, соли; і початковий и- в словах типу ирій, инший; і закінчення -и іменників четвер-тої відміни: імени, племени; а також -ія- замість -іа- всередині слів иншомовного походження: геніяльний, фіякр, фіялка; і дифтонг ав, а не ау: авдиторія; і грецький звук th відтворено нормально через т, а не спотворено через ф: катедра.

В українських антропонімах, топонімах та инших онімах при відтворенні їх латиницею треба писати Hryshchenko, Honcharenko, Hlynsky, Hrebinky, Holosiyiv, а не Gryshchenko,


183

Goncharenko, Glynsky, Grebinky, Golosiyiv, як досі пишуть в закордонних паспортах українців.

Слова грецького походження є одним із важливих складників лексики української мови. Від давнини до сучасности вони вхо-дили і входять у нашу мову, підкоряючись її законам та зазнаючи певної адаптації. Однією з найвиразніших рис грецизмів україн-ської мови можна назвати вимову не проривного ґ, а глоткового г. Адже українська мова належить до тих індоевропейських мов, де проривний задньоязиковий приголос ний ґ перейшов у глот-ковий (фарингальний, фрикативний) г. З неслов’янських мов такий перехід відбувся і в грецькій мові, тому в словах грецького походження вживаємо г не тільки там, де був густий придих, що відтворювався латин. h (Гера, Геракл, Гермес, гематома, гідра, гімн), а й на місці γ: апогей, галактика, генеза, гімназія, енергія, епіграма, магма, організація, стратегія тощо, бо так вимовля-ють греки, з якими наші предки мали давні історичні, географіч-ні, господарські та куль турні зв’язки.

При відтворенні відсутнього в українській мові міжзубного θ (th) за всіма правописами ХІХ і ХХ ст. цей звук передавано через т. Наприклад: “Не гріх би пригадати й великого грецько-го красномовця Демостена та ті героїчні заходи, що вживав він їх для розвитку сили голосу й дикції” (Д. Ревуцький. Теорія ви-разного читання для школи. – К., 1920. – С. 8). У “Малорусько-німецькому словарі” Є. Желехівського та С. Не дільського (Л., 1886) маємо форми анатема, аритметика, міт; “Словарь української мови” за редакцією Б. Грінченка (К., 1908) подає слово катедра з такою ілюстрацією: “Наука по катедрах куль-гала або дрімала” (І. Нечуй-Левицький).

Відомий український поет і перекладач Володимир Самій-ленко в статті “Чужомовні слова в українській мові” з цього приводу писав: “Не можна писати ні арифметика, бо це буде москалізм, ані арихметика, бо це буде теж москалізм, тільки зу-країнізований, а аритметика. Треба писати Теофан, а не Фео-фан, Теокрит, а не Феокрит, Атени, а не Афіни” (В. Самійленко. Статті та спогади. – К., 1990. – С. 506). Отже, укладачі “Україн-ського правопису” 1928 року мали всі підстави сформулювати таке правило: “Грецьке θ (th) передаємо через т, а не через ф: не тільки театр, теологія, бібліотека.., але й патос, етер, катедра,


184

міт, ортографія, аритметика, дитирамб, логаритм, етіопський, Пітагор, Атени тощо”.

І лише 1933 року, коли в справу правопису втрутилися по-замовні чинники, коли започатковано наближення української мови до російської на всіх рівнях, серед них і в ділянці право-пису, ортографічна норма щодо передачі грецького θ знову була розхитана. Класики української літератури, які були, пев-на річ, обізнані з давніми та новими европейськими мовами, правильно відтворювали грецький міжзубний звук. Але після 1933 року їх почали виправляти на радянський кшталт. Ось одне з численних свідчень. У 1904 році Леся Українка перекла-ла уривок з Біблії. У книжці “Леся Українка. Сюжети з життя в ілюстраціях і документах” (К., 2001. – С. 154) є фотокопія рукопису, де рукою Лесі Українки написано: “Лист апостола Павла до Коринтян” (с. 154). І хоч книжку видано 2001 року в столиці незалежної України, “виправляння” наших класиків триває, бо під Лесиним автографом надруковано: “Послання апостола Павла до коринфян”.

Отже, при відтворенні міжзубного θ послідовности в нашій мові досі немає. Здебільшого цей звук, як і належить, переда-ємо через т: акант, атерина (назва риби), батискаф, бібліо-тека, гіяцинт, лабіринт, Лета, літографія, метил, мізантроп, монотеїзм, м’ята, нафта, теодоліт, теологія, термометр, туя і т. д. Проте є низка слів, де замість закономірного т вживає-мо неслов’янський звук ф там, де його немає в мові-джерелі: поряд з ортодоксія, ортодонтія, ортологія, ортопедія, орто-фонія в однокореневих утвореннях пишемо орфографія, орфоепія; поряд із партеногенез – Парфенон, поряд із пате-тика – пафос.

Українська мова, як книжна, так і народна, завжди чинила опір нелогічному явищу. Наприклад, імена грецького та ге-брайського (за грецьким посередництвом) походження поміж українців поширені у формах Текля, Тодось, Тадей, а Фекла-ми, Феодосіями, Фадеями українців називали попи Москов-ської православної церкви. Маємо Тадея (а не Фадея) Риль-ського, Агатангела (а не Агафангела) Кримського, Тодося (а не Феодосія) Осьмачку, Агату (а не Агафу) Турчинську. Свою працю з питань ономастики відомий український


185

мовознавець-поліглот Андрій Білецький назвав “Бористенес (а не Борисфенес) – Данаприс-Дніпро”. Знаний перекладач “Іліяди” й “Одисеї” Микола Хомичевський обрав собі за псев-донім старовинну назву Дніпра Бористен, зробивши з неї ім’я та прізвище Борис Тен (а не Борис Фен). У творах видатних митців українського слова читаємо Амальтея (М. Рильський), Коринт (М. Бажан), міт (М. Зеров), етер (П. Тичина, Д. Пав-личко), а не Амалфея, Коринф, міф, ефір.

Гадаю, що маємо всі підстави усунути розбіжності у відтво-ренні інтердентального θ і за подібністю до переважної біль-шости слів писати й вимовляти апотеоза, катедра, маратон, міт, ортографія, ортоепія, патос, тиміям, Атени, Демостен, Партенон, Тракія тощо. Вимова двозвуків αυ,ευ у грецькій мові однакова в усіх словах; другий компонент цих двозвуків дорів-нює українському нескладовому у, позначуваному на письмі літерою в. Тож як пишемо автобіографія, автономія, евфонія, лавр, невропатологія, так само слід писати й автотренінг, ев-форія, лавреат, неврохірургія.

Наші класики дотримувалися й дотримуються фонетико-морфологічних законів української мови. Не тільки Леся Укра-їнка писала: “Путь на Голготу велична тоді, коли тямить люди-на, на що й куди вона йде”; не лише Михайло Коцюбинський писав “Блиснула щаслива ідея. Вона ще без форми, легка, не-вловима. Як етер”; не тільки Микола Зеров писав: “Ми скрізь були, нас вабив спів сирен, Сарматський степ і мармури Атен”, а й Микола Руденко (ще недавно живий): “Тим вістрям щодня й щоночі Він пильно обводить світ, привчаючи наші очі За дій-сність приймати міт”, і Дмитро Павличко пише: “Він скинув шапку і завмер, Так ніби вперше аж тепер Побачив синє море в плесі. І гори хмар на піднебессі, І світу голубий етер”. Тож за-певнення оборонців правописних норм, накинутих українській мові за часів тоталітаризму, в тому, що “так не писали класи-ки”, не мають жодних підстав.

Ми досі копіюємо суперечності російського правопису. Наприклад, у російській мові однокореневі патетика і пафос (гр. pathetike є субстантивованим прикметником від pathos) пишуться по-різному – і в нас також. У росіян ім’я Пелагея (як просторічне Расея замість Россия) – і в нас Пелагея


186

замість Пелагія (гр. Pelagia). У російській мові грецький іменник жіночого роду apotheose перетворився на іменник чоловічого роду з незакономірним ф: апофеоз – і в нас апо-феоз замість нормального апотеоза: “Ти здер порфіру з му-ченської смерти, І я кістяк струхлілий, голий бачу, Замість геройської апотеози” (Леся Українка). Ще 1904 року велика Леся запитувала: “І доки рідний край Єгиптом буде? Коли новий загине Вавилон?”

Велику роль у поширенні й утвердженні норм відіграють засоби масової комунікації. Навіть у радянській Україні вони таку роль відігравали. Тепер у тих засобах за умов псевдодемо-кратії літературних редакторів або немає, або їх ніхто не слухає. Бо навіть в офіційних матеріялах можна почути й прочитати в якості, по районам, самий головний замість як, по районах, найголовніший. Я вже не кажу про політиків різного рангу, від яких чого тільки не почуєш: і слідуючий (замість наступний), і поступлення коштів (замість надходження), і пане Президент (замість пане Президенте). А чого варта неспинна повінь слів иншомовного походження, які витісняють українські синоні-ми, що на них така багата наша мова.

Для піднесення культури української мови конче потрібно відновити Національну правописну комісію в складі мово-знавців, а не істориків та археологів. Наші колеги з колишнього Радянського Союзу давно поміняли свої правописи, дехто на-віть графіку. А ми досі не можемо усунути те, що нам нав’язали в добу тоталітаризму.


187

О. Сирцова (Київ)

ІСТОРІОСОФІЯ І ТЕКСТОЛОГІЯ “СИНОПСИСА” ІНОКЕНТІЯ ГІЗЕЛЯ В АРГУМЕНТАЦІЇ АВТОРСЬКОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ ТВОРУ

На відміну від “Синопсиса”, надрукованого 1674 р. та відо-мого майже в трьох десятках пізніших видань 1, богословсько-філософський трактат Інокентія Гізеля “Prawdziwa Wiara Stara”, написаний 1671 р., так і залишився невиданим і май-же ніким не прочитаним, крім власників кількох рідкісних рукописів 2. Очевидно, що саме внаслідок такої одіссеєвої “присутності-відсутності” в історії культури Русі-України ХVII ст. цей трактат не був досі взятий до уваги і з погляду ідентичності його історіософської аргументації з історіософією “Синопсиса”. Тим часом зіставлення історіософського змісту цих двох праць, особ ливо стосовно теми хрещення Русі, дає іс-тотний матеріал для того, щоб після столітніх пошуків інших авторів 3 повернутися до певності читачів минулих літ у тому, що автором “Синопсису” був архімандрит Києво-Печерської Лаври Інокентій Гізель, “по благословінню” якого, як сказано на титулі, твір був надрукований “в рік від Втілення Бога Сло-ва 1674” і ще тричі перевиданий за життя автора з деякими до-повненнями 4. Крім того, уже в ХVІІ і на поч. ХVIII ст. робили й рукописні списки друкованих видань, не враховані хроноло-гічними розписами друкованих книг 5.

Щодо міркувань на користь сумнівів у авторстві Інокентія Гізеля, то вони спростовуються на підставі проведених деталь-ніших досліджень його рукописної та друкованої спадщини, як, наприклад, твердження про те, що “о. Інокентій… завше під-писував свої твори” 6. Насправді це не так.

По-перше, два з шести на сьогодні виявлених і досліджених рукописів трактату “Prawdziwa Wiara Stara” залишилися не-надписаними іменем автора взагалі, а решта була надписана порівняно пізніше (на що вказує інший почерк та їх приблизне датування 1670 р.). А це призвело до того, що ненадписаний в рукописах трактат в обох випадках не був атрибутований до-слідниками Інокентію Гізелю 7.


188

По-друге, листування Інокентія Гізеля з архієпископом чернігівським Лазарем Барановичем з приводу видання трак-тату останнього “Nowa Miara Starej Wiary” засвідчує, що києво-печерський архімандрит узагалі досить спокійно та по-християнськи смиренно й мудро ставився до анонімності та був налаштований на спільний полемічний виступ разом із Ла-зарем Барановичем та Іоаникієм Галятовським проти аргумен-тів віленського єзуїта Бенедикта Павла Бойма, викладених у трактаті “Stara Wiara” (1668). При цьому Гізель розглядав свій трактат “Prawdziwa Wiara Stara” лише як свого роду редакцій-не доповнення до праці архієпископа, тоді як Лазар Баранович вважав, що трактати варті того, щоб їх видати окремо 8.

По-третє, твір, у належності якого Інокентію Гізелю ніхто не мав сумнівів, а саме “Мир с Богом человіку” (1669), над-писаний на титульному листі так само, як і “Синопсис”, із до-данням лише слова “исправлєнієм”: “блг(с)вєнієм и испра(в)лєнієм прєчестнаго о ХІ отца Иннокєнтіа Гїзїєля…”. У “Синоп-сисі”: “по блгословєнїю прєчє(с)тнаго о Хр(с)ті Г(с)дина Оца Іннокєнтїя Гїзїєля”. Ніяких інших уточнень щодо авторства на титулі “Мира с Богом человіку” немає. А передмова-панегірик царю, яка передує у виданні самому трактатові про покаяння, як з’ясувалося, була підписаною Інокентієм Гізелем “со всею о ХІ братією”, тобто “колективно”.

По-четверте, якщо повернутися до одного із найдавніших посилань на Synopsis Historiae Ghiselii Archimandritae (Ling. Russ. Impressi 1678) у праці Nic. Bergius’a (Holmiae, 1704), про яку згадував С. І. Маслов, то не можна не зауважити, що це посилання швидше викликає довіру, ніж недовіру, оскільки йдеться про посилання, зроблене “сучасником сучасників” Іно-кентія Гізеля, адже в 1704 році ще були живі і Варлаам Ясин-ський, і Димитрій Ростовський, і Стефан Яворський та ін., які не могли не знати, хто ж був автором “Синопсиса”. Крім того, у кінці останньої главки згаданого видання 1678 р. при описі чудо творного хресного “обхождєнія” Києва в серпні 1677 р. ім’я архімандрита подане окремим від інших імен шрифтом, ідентичним титульному, що може вказувати на використання підписної факсимільної матриці: “Іннокєнтїй Гїзїєль”.

Що ж до екзегетичних та ідеологічних міркувань, подібних до висновку О. Лаппо-Данилевського про те, що “Синопсис” є


189

твором “промосковським” та тези Ф. Сисина про патронування його “московським двором” 9, то для прояснення цього скоріше герменевтичного, ніж ідеологічного непорозуміння необхідно знову звернутися безпосередньо до тексту видання 1674 р., яке засвідчує, що єдиним містом, яке згадується на титулі, крім три-чі поіменованого Києва (“Бгоспасаємаго града Кієва”; “Великаго кнзя Кіевска(г) и всєя Россїи первійша(г) Самодєржца Влади-мїра”; “въ Стой Вели(к): чудотво(р): Лаврі Кіево-Печерской”), є Константинополь, оскільки йдеться про Києво-Печерську лав-ру “Ставропигїи Стійша(г) Вселенска(г) Ко(н)ста(н)тинопо(л)ска(г) Патрїярхи”. Зазначення Константинополя на титулі в контексті теми ставропігії, безсумнівно, відображає одну з до-мінант тогочасної самосвідомості не лише самого монастиря, а й усього богоспасаємого града Києва як столиці стародавньої християнської держави, а саме ідею константинопольського ви-току й підпорядкування київського православ’я. Неоголошува-ною кожного разу прямо, але добре зрозумілою в часи І. Гізеля метою титульного нагадування печерських видань про констан-тинопольське підпорядкування було зумовлене дедалі відчут-нішою в лаврі перспективою її підпорядкування Московській Патріархії, і, відповідно, потребою у відстоюванні за нових об-ставин стародавніх прав, підтверджених Константинополем.

Отже, навіть із титульного листа твору можна бачити, що “Синопсис” не міг бути “промосковським” через проголошену на титулі стародавню альтернативу намаганням Московської Патріархії протягом ХVII ст. підпорядкувати собі Київську митрополію і лавру. Темі константинопольського походження київського християнства І. Гізель приділив особливу увагу в главках, присвячених хрещенню Русі.

Ще однією, не менш істотною для розуміння загальної тенденції “Синопсиса” поряд із темою константинопольської ставропігії, є також винесена на титул твору ідея київського самодержавства Володимирового типу як найкращої держав-ної форми для розквіту православ’я. Крім того, і в самому творі йдеться про “преславне київське самодержавство”, “самодер-жавне царство”, “православних царів”, “високодержавну цар-ську православного самодержця владу” “всія Великої і Малої, і Білої Росиї самодержця”, але ніколи – про “самодержавство московське”.


190

Згідно з такою розвинутою в традиціях києво-печерської монастирської історіософії ідеєю преславного київського само державства “Синопсис”, ясна річ, не міг бути і “прогеть-манським”, оскільки виборне гетьманське військове правлін-ня, вочевидь, не відповідало монархічному ідеалові твору та сприймалося лише як різновид воєводства 10, а через прирів-няння до останнього не могло трактуватися автором інакше, ніж історичне “приниження” київського самодержавства – «яке у таке приниження (“оуничижєнїє”) прийшло, що з царства на князівство, а з князівства на воєводство перетворилося». Саме цим, очевидно, пояснюється характерне ігнорування в “Синоп-сисі” 1674 р. тем “козаччини”, “хмельниччини”, “гетьманства” і відсутність навіть згадки про ці історичні явища в цьому пер-шому виданні.

Подібна формула подвійного відсторонення історіософ-ського державницького ідеалу “Синопсиса” як від Москви, так і від Чигирина не могла бути достатньо зрозумілою ні при “московському дворі”, ні в Чигирині чи, пізніше, в Батурині. У першому випадку – через те, що обстоюваний І. Гізелем ідеал самодержавства, якому на той час у Русі-Україні вже не зна-ходилося відповідників, справді міг трактуватися як “промос-ковська” тенденція, оскільки саме в Москві самодержавство не лише існувало, а й зміцнювалося 11. А в другому випадку – че-рез те, що піднесення теми “самодержавства всія Русі” також уже не могло не сприйматися як орієнтоване на православну Москву, оскільки ідея відновлення київського самодержавства як об’єднуючої Русь-Україну сили, яку з літописних часів під-тримувала монастирська історіософія, вже не мала в тодішній козацько-гетьманській Русі-Україні ні перспективи реального державно-політичного оформлення, ні посполитої підтримки.

Третім концептуальним “китом” “Синопсиса” поряд із вище-згаданим наголошенням константинопольського витоку й “по-слушенства” київського православ’я та ідеєю відновлення київ-ського, україно-рутенського самодержавства володимирського взірця можна назвати міфоісторичну пам’ять слов’ян про спо-конвічну свободу. Ця ідея у виданні 1674 р. репрезентувалася І. Гізелем передусім у контексті міфологеми славного походжен-ня слов’ян від Іафета (а не Хама, нащадкам якого випав жереб рабства) і пов’язувалася не з певною формою правління, а з про-


191

віденційно передвизначеним жеребом царського достоїнства Іа-фетових нащадків. Тим прикметнішим видається те, що в двох наступних прижиттєвих редакціях 1678 і 1680 рр. автор знайшов за потрібне зробити по суті лише одне істотне концептуальне до-повнення, а саме: ввести у виданні 1680 р. перед розповіддю про “три частини світу” і т. п. додаткову главку під назвою “О свобо-ді или волности славенской” 12, наголошуючи в ній, що слов’яни завжди “въ всяческой свободі живаху”, і що за свої славні справи вони отримали ще від Олександра Македонського “привилей или грамоту на пергаміне златомъ написаную в Александрїи волности и землю имъ утверждающи” 13.

Досить імовірно, що і додатковий акцент на темі свободи, і міфологема привілею чи грамоти на волю й землю, отрима-ної від ідеалізованого царя стародавніх часів, могли з’явитися в тексті твору саме тому, що після смерті в 1676 р. основного адресата першої редакції твору, царя Олексія Михайловича, який без додаткових міфологем достатньою мірою сприйняв свого часу провідну для Гізелевої історіософії ідею сильного і преславного самодержавства як гарантії свободи та вольності в історії Київської держави, його наступник цар Феодор Олексі-йович, очевидно, вже такого розуміння виявляти не поспішав. І тому в “Синопсис”, на прямий вплив якого на царя І. Гізель, схоже, продовжував розраховувати, був внесений відповід-ний додатковий акцент саме на темі гарантування стародавніх свобод слов’янського народу великим македонським царем Олександром, якому слов’яни “пособствоваху… подбивати под власть світа сего державу”.

Оскільки високим адресатом першої редакції “Синопсиса” не міг бути ніхто інший, крім православного самодержця Олек-сія Михайловича, то саме його ім’я і було винесене поряд з ім’ям Київського князя й самодержця Володимира на титул як останнього (“даже”) з ряду спадкоємців Володимирової “бла-гочестивої держави” й ідеалізованого уособлення православно-го монарха, на захист і благовоління якого могли сподіватися ієрархи Київської митрополії в їхньому протистоянні ієрар-хічним та цензурним амбіціям молодої Московської Патріар-хії. Таке сподівання на монарха як безпосереднього протекто-ра своєї далекої “вотчини” не лише не виключало, а навпаки, передбачало сприйняття “Синопсиса” принаймні церковно-


192

монастирськими колами “знаючих” і, ширше, усіма обізнани-ми в україно-рутенських проблемах як твору-протистояння тенденціям до подальшого політичного занепаду й церковної провінціалізації святого стольного града і водночас як твору-нагадування про славне минуле Київської держави, можливу перспективу “оновлення” якої автор пов’язував із відновлен-ням київського самодержавства. З таким історіософським нагадуванням Інокентій Гізель і звертався до царя Олексія Михайловича, вважаючи його в києво-українських справах представником інтересів не так історично молодшої Москви, як стародавнього сакрального Києва, з яким цей монарх міг залишатись поєднаним династично, навіть царюючи в іншій, Московській державі. А тому, нагадуючи в своєму творі про славне минуле Києва, києво-печерський архімандрит не ва-гається нагадати і про тривалий час незначне місце Москви на тлі минулої історичної величі Київської Русі. Так, у главці “Про назву Москви – народу і царственного граду” 14 читаємо, що “Москва бо град над рікою Москвою, від імені її названий, спочатку з дерева побудований був і незначний аж до великого князя Іоана Даниловича, котрий престол княжіння з Володи-мира града в Москву град переніс”. Щоправда, у цій же главці далі говориться про те, що “богоспасаємий град Москва просла-вився”. Однак, за контекстом, це аж ніяк не урівнює Москву-град зі стародавнім Києвом, як не можуть із ним рівнятися й інші рутено-українські чи московські (“великороські”) міста, які в рукописах XVII–XVIII ст. могли також іменуватись “бо-госпасаємими”, як, наприклад, Козелець, де на поч. XVIII ст. було переписане видання “Синопсиса” 1680 р., про що є пові-домлення на титулі рукопису: “Списася в Бгоспасаємомъ граді Козелцы” 15.

Далі в главці “Про те, звідки два митрополити в Росії, – один в Москві, а другий – у Києві” розкриваються історичні обста-вини певних ускладнень у церковних стосунках між Києвом і Москвою: “Року від сотворіння світу 6923, а від Різдва Христо-вого 1415 Великий князь Литовський Вітовт, маючи князівство Київське під своєю владою, звелів з-поміж Русі вибрати ми-трополита для Святої Софії, – не подобалося йому, що столь-на митрополича церква, немов удова осиротіла, без господаря свого перебуває, і що митрополити з Москви панують над нею,


193

данину беруть і в Московську державу возять. І отже, згідно з велінням його, вибрали росси Григорія на прізвисько Цемив-лак. Святіший же патріарх цареградський Каліст благословив його на митрополію Київську”. А в главці “Про перетворення великого князівства на воєводство” читаємо: “1471. І звідтоді преславне самодержавство, – Бог так задля гріхів людських по-пустив – в таке приниження прийшло, що з царства на князів-ство, а з князівства у воєводство перетворилося”.

Останнім у переліку п’ятнадцяти воєвод, згідно з хроноло-гією “Синопсиса” від 1471 р., після смерті князя Київського Симеона Олельковича та перетворення польським королем Казимиром князівства на воєводство, стоїть ім’я “благочести-вого Адама Кисіля з Брусилова” і сказано, що саме з часу його воєводства – “року від Різдва Христового 1651” – “мл(с)ть Г(с)дня съ нбсє приничє на Пєрвоначальный всєя Росси цр(с)тве(н)ный градъ Кіевъ и начатъ єго обвєтшалую ону скип-троносную державу яко Орлюю юност обновляти яко день от днє въ высоко державноє Царскоє Православнаго само держца достоянїє приближашєся и оуспіяше” 16. На те, що текст писався в часи Адама Кисіля, вказує й окрема династично “реверансна” главка з родовою легендою воєводи, присвячена подвигу його предка Світольда, радника Володимирова “Про Білгород, як Кисілем від облоги звільнений”. Оскільки в переліку згадують-ся лише початкові дати кожного з воєводств, окрім воєводства князя Костянтина Костянтиновича Острозького, “ижє преста-вися року 1608”, вважати невказану в творі дату смерті Адама Кисіля (†1653) terminus ante quem написання “Синопсиса” до-статніх підстав немає. Більше того, в наступній останній главці наводиться пізніша дата, 1 березня 1654 р., яку, мабуть, можна надійно вважати датою завершення роботи над текстом “Си-нопсиса”, приуроченою за монастирською традицією до Вели-кого посту та Пасхальних свят 17.

Щоб оцінити значення появи “Синопсиса” в контексті подій цього часу, тобто менше ніж через два місяці після проголошен-ня Переяславської угоди, потрібно пригадати, що остання не викликала в київського духовенства “спочуття до об’єднання України з Москвою” 18, і ще 18 січня митрополит Сильвестр Косів із архімандритом Йосифом Тризною і всім духовенством відмовлялися присягати цареві на вірність у Св. Софії, однак


194

19 січня все ж таки присягнули. Про те, що Березневі статті не дали відповіді на занепокоєння духівництва можливими на-слідками угоди, засвідчує вже в липні направлене митрополи-том до царя, який перебував тоді під Смоленськом, пряме по-сольство на чолі з Інокентієм Гізелем для подання Чолобитної та переговорів про підтвердження давніх вольностей рутено-української церкви. У поданій І. Гізелем Чолобитній було, зо-крема, сказано, що “Митрополит Кіевскій челом бьет с нами Вашему Царскому Величеству о всіхъ волностях и правахъ. Наипаче же о первой волности яже есть всіхъ волностей и прав коренем, послушаніе к нашему верхнійшему пастирю констан-тинопольскому, до которого нам и право Божіе чрезъ святаго апостола Андрея Первозванного и канонов святых отецъ при-лучили и совокупили” 19. Наводячи цю Чолобитну в “Історії Руси-України”, М. Грушевський зазначає, що під час перего-ворів “робився сильний натиск в тому напрямі, щоб українське духівництво прийняло зверхність Московського патріарха. Але Гізель рішуче спротивився сьому, стояв на тім, що захо-ванє зверхності царгородського патріарха являється першим постула том” 20.

Таким чином, Сільвестр Косів не помилився з вибором по-сла. Те, що дипломатична місія була доручена саме Інокентію Гізелю, на той час ігумену Київського Миколо-Пустинського монастиря, ясна річ, не було випадковим. Очевидно, що “Си-нопсис” не міг не бути прочитаний митрополитом і розглядав-ся як такий, що може послужити доступно викладеним історіо-софським обґрунтуванням адресованого цареві звернення.

Час показав, що погляди на історію Київської держави та православ’я, які обстоював у своєму історіософському огляді І. Гізель, були схвально сприйняті царем Олексієм Михайло-вичем, унаслідок чого він справді став свого роду персональ-ним протектором Київської митрополії та Києво-Печерської лаври в протистоянні не лише Московської Патріархії, а й місцевої (в Україні) московської адміністрації 21, і навіть виба-чався перед Константинопольським Патріархом за втручання Московської Патріархії в справи Київської митрополії. І лише після смерті і царя, до якого звертався Інокентій Гізель зі сво-їми історіософськими аргументами, і самого автора програм-ного для липневих переговорів “Синопсиса” (Інокентій Гізель


195

помер 18 листопада 1683 р.) Київська митрополія 1686 р. була перепідпорядкована Московській Патріархії. Роль Інокентія Гізеля як справжнього києво-печерського “Атланта” (так на-звав його в своєму панегірику Стефан Яворський) в тридцяти-літньому відстоюванні києво-українською церквою своєї “ще-незалежності” від Москви добре розуміли сучасники. Адже після надто швидкої (й чи не зумовленої внутрішнім несприй-няттям угоди) смерті таких стовпів київського православ’я, як Сільвестр Косів († 1657) та Йосиф Тризна († 1655), Діонісій Балабан († 1663), Інокентій Гізель завдяки своєму високо-му духовному авторитетові та впливові не лише в Києві, а й в Москві зміг протягом ще двадцяти років одиноко і стоїчно “тримати небо” над православним Києвом, і не в останню чер-гу – за допомогою історіософської сили аргументів “Синопси-са”, автором якого навряд чи можна після всього сказаного не вважати знаменитого архімандрита Києво-Печерської лаври.

1 Про загальну хронологію і текстологію видань див.: Маслов С. І. Етюди з історії стародруків. ХІ. Синопсис. – К., 1680; К., 1928. (З-поміж іншого дослідник зауважує, що традиційний погляд буцім-то цей твір належить архімандриту Інокентію Гізелю бере початок, здається, від праці Nic. Bergius’a “Exeratatio historico-theologica de Statu Ecclesiae et religionis moscoviticae” (Holmiae, 1704), яка містить посилання на “Sіnopsis Historiae Ghiselii Archimandritae. – Ling. Russ., Impressi 1678”); Тітов Хв. Матеріали для історії книжної справи на Вкраїні в ХVI–ХVIII вв. Всезбірка передмов до українських старо-друків. – К., 1924. – С. 421, 422; Пекарский П. Наука и литература при Петре Великом. – С.Пб., 1862. – Т. 2 – С. 333, 334.

2 Про цей трактат див.: Сирцова О. “Prawdziwa Wiara Stara” Іно-кентія Гізеля – непрочитаний богословсько-філософський трактат XVII ст. Текстологічна інтродукція до першодруку. – Київська Ака-демія, 2008. – Вип. 5. – С. 25–41. Зіставленню історіософської аргу-ментації трактату “Prawdziwa Wiara Stara” з історіософією “Синопси-са” в аспекті хрещення Русі присвячене окреме дослідження автора цієї статті, яке готується до друку.

3 Детальний огляд цих пошуків подає в передмові до видання “Си-нопсиса Київського” сучасною українською мовою І. В. Жилєн ко (Жи-лєнко І. В. Слово до читача // Синопсис Київський: Лаврський альманах. Спецвип. 2. – К., 2002. – С. 14–19), починаючи від згадки про видавців Синоду, які помилково приписали цей твір Димитрію Ростовському, митрополита Євгенія Болховітінова, який прийняв його за скорочен-


196

ня “Хроніки” Феодосія Софоновича, О. Лаппо-Данилевського з його оцінкою “Синопсиса” як недостатньо інтелектуального і надто “про-московського” для такого вченого, автора як І. Гізель, та І. Шляпкіна, якого акровірш у виданні 1680 р. надихнув на атрибуцію твору Іванові Армашенку, типографу і секретареві архімандрита, і кінчаючи такими новішими гіпотезами, як припущення Ю. Мицика про те, що автором був лаврський економ П. Кохановський, або самої дослідниці, – що ним міг бути скоріше Києво-Печерський архімандрит Йосиф Тризна (попередник І. Гізеля у лаврі) і, нарешті, безстороннім атрибуційним “епохе” Френка Сисина: «the authorship of “Sinopsis” remains unknown» як англомовної версії висновку, зробленого свого часу С. І. Масловим: «ім’я автора “Синопсиса” лишається досі невідомим», а також Д. Чи-жевським, який писав, що твір “приписувано раніше Ін. Гізелеві” (див.: Болховитинов Евг. Словарь исторический о бывших в России писате-лях духовного чина греко-российской церкви. – М., 1995. – С. 116, 117; Лаппо-Данилевский А. С. Очерк развития русской историографии // Рус. ист. журн. – 1920. – Кн. 6. – С. 23, 24; Шляпкин И. А. Св. Дими-трий Ростовский и его время (1651–1709). – С.Пб., 1891. – С. 204, 205; Мыцык Ю. А. Украинские летописи ХVІІ века. – Д., 1978. – С. 25; Жилєнко І. В. Зазнач. праця. – С. 18, 19; Sysyn Fr. The Cultural, Social and Political Context of Ukrainian History Writing: 1620–1690 // History, Culture and Nation: An Examination of Seventeenth Century Ukrainian History Writing. – Cambridge (Mass.), 1985. – C. 307, 308; Маслов С. І. Зазнач. праця. – С. 8; Чижевський Дм. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. – Тернопіль, 1994. – С. 291); на користь Гізелевого авторства див.: Сумцов М. Ф. Иннокентий Гизель. К исто-рии южно-русской литературы XVII ст. // Киевская старина. – К., 1884. – Вып. 3 (октябрь). – С. 40; Иконников В. Опыт русской истори-ографии. – К., 1908. – Т. 2. – Кн. 2. – С. 1553–1556; Петров Н. И. Опи-сание рукописных собраний, хранящихся в г. Киеве. К., 1904. – Вып. 3; Возняк М. С. Історія української літератури. – Л., 1992. – Т. 4. – С. 561; Келейный Летописец Димитрия Ростовского с прибавлением его жи-тия, чудес, избранных творений и Киевского Синопсиса архимандрита Иннокентия Гизеля. – М., 2002 (коментар О. Кириченко на с. 33, 34).

4 Див.: Каратаев: № 808 (1674); № 842 (1678 2); № 872 (1680 3); № 873 (1680 4); Маслов: (1680 5); Хронологическая роспись славян-ских книг, напечатанных кирилловскими буквами 1491–1730 / Сост. И. Каратаев. – С.Пб., 1861; Маслов С. І. Зазнач. праця. – С. 17; далі при цитуванні друкованого оригіналу кириличні літери передають-ся сучасним українським шрифтом з такими спрощеннями: “ять” = і, “омега”=о, “юс малий”=я, виносні літери вносяться в рядок (в дуж-ках), а титла і наголоси знімаються.


197

5 Див.: ІР НБУВ. – Ф. 307, Золотоверх. Мих. мон., № 546/ 1748 – з видання 1674 року; Ф. 306, Києво-Печерської лаври, № 359/196 – з видання 1680 року.

6 Жилєнко І. В. Зазнач. праця. – С. 19.7 У першому випадку – відомим археографом початку минулого

століття М. Петровим, який впізнав лише Dopełnenie до трактату, як належне та й то небезперечно, Іоаникію Галятовському (див.: Пе-тров Н. П. Зазнач. праця. – Вып. 2; ІР НБУВ. – Ф. 307, Золотоверх. Мих. мон., № 477/1685). У другому випадку – сучасним літерату-рознавцем В. Шевчуком, який, схоже, прийняв екслібрисну помітку на рукопису Софійського зібрання № 482/304 (ІР НБУВ. – Ф. 312) “Barlaam Jasinski M. K.” за ім’я автора і зарахував трактат “Справжня давня віра” до спадщини Варлаама Ясинського (див.: Шевчук В. Муза роксоланська. Українська література XVI–XVIII століть: У 2 кн. Роз-винене бароко. Пізнє бароко. – К., 2005. – Кн. 2. – С. 16, 726).

8 Чернігівські Афіни / Упоряд. тексту, коментар А. Макаро ва. – К., 2002. Листи Лазара Барановича до Інокентія Гізеля від 13 трав ня 1671 р. 43 (91), від 1 червня 1671 р. 44 (94), від 13 серпня 1671 р. 45 (97).

9 “It is to the Monastery and Moscovite Court, that we can look for the patrons of this first history to be intended for both the Ukrainian and Moscovite public” (Sysyn F. Op. cit. – P. 307, 308).

10 Див.: Памво Беринда “Лексикон Славеноросский и имен тлъко ва-ніє” (Київ, 1627; Кутеїн, 1653), де “гетъман” перекладається як “воєвóда”.

11 Цей парадокс сприйняття “Синопсиса Київського” як “свого” в Москві зауважив свого часу М. Ф. Сумцов, коли писав: «У Великоро-сії “Синопсис” повинен був видаватися книгою менш цікавою і менш корисною, ніж у Малоросії, і потрібно тільки дивуватися його трива-лій популярності в Москві. У ньому було мало московського змісту» (Сумцов Н. Ф. Зазнач. праця. – С. 40). На те, що “Синопсис” читався як переважно історія Києва і Київської землі, звертав увагу і С. Пештич: Пештич С. Л. “Синопсис” как историческое произведение // Труды отдела древнерусской литературы. – 1959. – Т. 15. – С. 285. Менше розуміння виявив В. Шевчук, який зарахував “Синопсис” до “росій-ської, власне колаборантської традиції” (див.: Шевчук В. Зазнач. пра-ця. – С. 144).

12 Щодо інших доповнень див.: Маслов С. І. Зазнач. праця. – С. 3; Ті-тов Хв. Зазнач. праця. – С. 422; Пекарський П. Зазнач. праця. – С. 334. Зауважимо тут лише, що одним із доповнень 1680 року стала главка “О семъ когда в цр(с)твующем граді Москві патрїаршескїй пр(с)тол оустоися” (С. 188–191).

13 Про легендарну дарчу грамоту див. детальніше: Мыльников А. С. Картина славянского мира: взгляд из Восточной Европы. Этногенетические легенды, догадки, протогипотезы XVI – начала


198

XVIII века. – С.Пб., 1996. – С. 45–94; і бібліографічну примітку 763 у кн.: Жилєнко І. В. Зазнач. праця. – С. 179.

14 Для історичної етноніміки “Синопсиса” характерним є те, що під “россами” чи “руссю” у творі маються на увазі “поляни”, “кияни”, сто-совно яких “москва” є славним, але окремим слов’янським народом, як “поляки, литва, поморяни, волинці”. Тут і далі текст цит. в укр. пер. Жилєнко І. В.

15 ІР НБУВ. – Ф. 306, Києво-Печ. лаври, № 359 / 196, арк. 1.16 У “Синопсисі” початок воєводства Адама Кисіля датуєть-

ся з 1651 р., згідно з іншими джерелами, – з 1648 чи 1649 рр. (див.: Sysyn F. E. Between Poland and the Ukraine. Dilemma of Adam Kysil (1600–1653). – Cambridge (Mass.), 1985).

17 “Від Різдва Спасителя нашого, місяця березня, дня 1, 1654. Була ж тоді Літера Азбуки Пасхальної Д”. На підставі вищезгаданих дат І. В. Жилєнко запропонувала датування основного тексту проміжком часу між 1651–1654 рр., схиляючись до того, щоб звузити цей про-міжок часу до 1653 р. (Жилєнко І. В. Зазнач. праця. – С. 14). Щодо дати 1 березня, то вона, згідно з підрахунками дослідників, припада-ла на Великий піст. Спроба пов’язати цю дату з прибуттям до Киє-ва воєводи Ф. С. Куракіна суперечить не лише визначенню автором “Синопсиса” воєводства як “приниження” у попередній главці, а й допускає implicite, що твір був написаний заради заміни польського приниження на московське і справді “патронувався” московським двором, а не виражав настрої київського духівництва, яке сприйняло входження “москви в Київ” (вираз Межигірського літопису) з важ-ким серцем (див.: Боряк Г. В., Яковенко Н. М. Маловідоме джерело з історії давнього Києва // Архіви України. – 1984. – № 5. – С. 45. – Прим. 7; Жилєнко І. В. Зазнач. праця. – Прим. 707).

18 Грушевський М. Переяслівська угода України з Москвою 1654 року. Статті і тексти. – К., 1918. – С. 50. – Прим. 2.

19 Див.: Акты, относящиеся к истории южной и западной России, собрание и издание Археологической комиссии. – Т. 10. Переговоры об условиях соединения Малороссией с Великою Россией 1653–1654. – С.Пб., 1878. – С. 751–754, пор.: С. 252.

20 Грушевський М. Історія Руси-України. – К., 1931. – Т. 9. – С. 862, 863.

21 Див.: Грушевський М. Зазнач. праця. – С. 865, де історик, зокрема, зазначає, що “царські грамоти все-таки скріпили позицію ієрархії та дали їй відвагу йти за свої права навіть на бій з московською адміні-страцією”; пор.: Акты... –Т. Х. – С. 745, 746.


199

М. Скаб (Чернівці)

ПІДГРАМАТИКА АПЕЛЯЦІЇ У СТРУКТУРІ НОВОЇ АКАДЕМІЧНОЇ ГРАМАТИКИ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

У концепції нової академічної “Граматики сучасної укра-їнської літературної мови” у 3-х томах [2], а автори бачать її “граматикою функціонально-категорійною, об’єктом якої є передовсім граматичні (синтаксичні, морфологічні, словотвір-ні) одиниці і притаманні їм граматичні категорії з детальним опрацюванням правил їхнього функціонування” [2, с. 43], чітко визначено найважливіші завдання нової праці: “…ця граматика має сприяти розв’язанню багатьох мовних питань першорядної ваги, [...] подати справжній образ рідної мови, ту мовну модель, що стане основою і для системи освіти, і для повноцінної укра-їнізації всіх сфер життя нашої країни” [2, с. 41].

Для досягнення поставленої мети важливо, послідовно ви-тримавши обраний методологічний підхід і максимально ви-користавши всі надбання української та світової граматичних теорій, вибудувати інтерпретацію граматичного ладу нашої мови таким чином, щоб вона була послідовно й наскрізно сис-темною, такою, яка однаково об’єктивно й повно представля-ла б усі мовні одиниці та категорії з урахуванням специфіки їх функціонування.

Аналіз основних тенденцій сучасної науки дає підстави стверджувати, що дослідників граматичної теорії дедалі мен-ше задовольняють суто формальні, структурні описи одиниць та конструкцій мови, а на перший план виступає зацікавлення механізмами їх витворення в тісному зв’язку із з’ясуванням ак-тивної ролі у процесі мовної комунікації її учасників – адресан-та – творця певного тексту, і адресата, якому текст призначений для сприйняття. Такий функціональний підхід до тлумачення мовних явищ у поєднанні з антропоцентризмом лінгвістичних студій дозволяє по-іншому розглянути окремі фрагменти гра-матичного ладу мови, з нових позицій трактувати їхнє комуні-кативне призначення, а відтак і статус у граматичній системі мови, що відповідно приводить до принципово нового тлума-чення граматичного ладу мови загалом.


200

Важливе місце у процесах спілкування належить мовним засо-бам, використовуваним для позначення ситуації комунікації, що здавна перебували в полі зору вчених-мовознавців. Найважливі-шими з цих засобів є назви осіб, яким адресоване мовлення, і назви дій-волевиявлень (сприйняття мовлення, а в подальшому – вико-нання будь-якої іншої дії, яку адресат мусить виконати за бажан-ням мовця). У мові дуже рано з’являються спеціальні грамеми для їх вираження: специфічна форма субстантива (вокатив, форма кличного відмінка, так звана клична форма) та особливі форми дієслова (імператив, наказовий спосіб). Названі первинні засоби апеляції знаходимо ще в античних описах, вони наявні практич-но в усіх систематичних граматичних описах сучасних мов, хоча з плином часу, як це не парадоксально, саме при їх інтерпретації трапляється багато суперечливих тлумачень, які прямо чи при-ховано декларують позасистемний характер аналізованих мовних одиниць, ставлячи під сумнів системність мови взагалі.

Так, вокатив, який ще давні граматики зараховували до відмін-ків, пізніше вже не сприймають так однозначно. Сумніви поро-джують: а) незрозумілу (точніше, непросту) семантику цієї фор-ми; б) неповноту парадигми (відсутність специфічних закінчень для іменників середнього роду і субстантивів усіх родів у множи-ні, а також для інших іменникових форм у мовах, де вокатив фор-мально виражено); в) можливість взаємозаміни (транспозиції) форм вокатива й номінатива там, де їх розрізняють, чи називання адресата мовлення формами номінатива в мовах, де вокатив не має спеціальних флексій; г) підвищену словотвірну активність (наявність численних експресивних суфіксів) і часті переходи во-кативних форм у вигуки.

Дослідників імператива непокоять: а) специфічна семантика цих дієслівних форм; б) неповнота парадигми (відсутність синте-тичних форм імператива 1-ї особи однини і 3-ї особи однини та множини); в) підвищена транспозитивна активність імператив-них форм (можливість їх переходу у вигуки).

Названі сумніви ведуть до появи різноманітних інтерпретацій аналізованих елементів. Стосовно вокатива це передусім запере-чення його відмінковості, що, наприклад, в українській граматиці виявилося у вирізненні поряд з відмінковими формами іменника специфічної кличної форми, яку, розглядаючи разом з відмінками (чи, точніше, біля відмінків), повноцінним і повноправним відмін-


201

ком усе ж не вважали [7, с. 76; 6, с. 93–100]; намаганні виокреми-ти назви адресата мовлення в специфічний лексико-граматичний клас і, врешті-решт, граматичну категорію. Учені також піддають сумніву правомірність включення форм імператива до системи способів дієслова [див. про це докладніше: 6, с. 211, 212].

Семантична синкретичність, морфологічна невизначеність і неоднозначність інтерпретації вокатива та імператива тягнуть за собою таке ж суперечливе тлумачення синтаксичних особли-востей цих граматичних форм. Традиційний синтаксис витворює специфічний синтаксичний елемент – звертання, котрий, проте, одразу ж кваліфікує як асинтаксичний, тобто такий, що ніяк не пов’язаний з реченням загалом та його членами [див., наприк лад: 5, с. 404; 3]. Таке розуміння панувало майже абсолютно в граматич-ній науці з середини ХІХ ст. і до наших днів. Одна із найавторитет-ніших російських лінгвістів Н. Формановська теж стверджує, що “як синтаксична одиниця звертання малоцікаве, оскільки воно не входить до системи основних конструктивних елементів синтак-сису: це не речення, не словосполучення і навіть не словоформа в усталеному розумінні” [8, с. 194]. При цьому дослідниця вже не може обминути функціональної специфіки так званого звертан-ня: “Тим часом спостереження за звертанням говорять про те, що звертання – одна з найчастотніших комунікативних одиниць” [8, с. 194]. Водночас більшість учених відзначає також підвищену ре-ченнєтворчу потенцію назв адресата мовлення, трактуючи їх як особливий тип чи різновид речень: номінативні, вокативні, буттє-ві чи номінативні, іменні односкладні тощо. Речення з імперати-вом часто трактують як односкладні, причому такі, що не мають парних двоскладних речень і взагалі не потребують матеріального вираження суб’єкта дії [див. про це докладніше: 6, с. 214–216].

Головна причина таких суперечностей, на наш погляд, у тому, що елементи мови, які виконують специфічну функцію апеляції, граматисти описують за допомогою прийомів і методик, розробле-них для опису частіше вживаних і простіших семантично, а відпо-відно й синтаксично, контекстів представлення (репрезентації).

Орієнтація на вже досить детально розроблену та неодно-разово апробовану на практиці процедуру опису граматичних комплексів представлення не дає змоги адекватно і точно відо-бразити граматичний статус елементів апеляції, веде до їх тлу-мачення як асистемних у структурі мови, а врешті-решт – до


202

прямого чи (частіше) завуальованого заперечення системності мови взагалі.

На жаль, у більшості праць, виконаних у традиційному рус-лі, названі елементи розглядали без урахування їхньої функ-ціональної специфіки, усвідомлення їхньої тісної семантичної та граматичної взаємопов’язаності (у широкому розумінні), що часто призводило до хибних висновків про неповноцінність цих грамем, їх непевний морфологічний та синтаксичний ста-тус, а зрештою, зумовлювало пряме чи приховане визнання їх-ньої граматичної асистемності, що ставило під сумнів систем-ність мови взагалі.

Українська мовознавча наука приділяла значну увагу опи-сові та науковій інтерпретації аналізованих елементів мови. Згадки про них є в усіх граматиках української мови, почина-ючи від найдавніших. Етапними – і не лише для нашого мово-знавства – були праці О. Потебні, зокрема “Из записок по рус-ской грамматике”, монографія Є. Тимченка “Вокатив і інстру-менталь в українській мові”, низка статей І. Кучеренка початку 60-х рр. минулого століття, розвідки П. Дудика, Л. Кадомцевої, К. Шульжука, А. Мановицької, В. Чепеля, І. Яценка, М. Плющ, І. Вихованця, К. Городенської. Певним внеском у розв’язання окреслених завдань, гадаємо, є і наші праці [див. бібліографію: 6, с. 231–269].

Отже, і досі в теоретичних студіях та у практиці викладан-ня морфології та синтаксису у вищих навчальних закладах майже абсолютно домінує традиційний спосіб тлумачення аналізованих явищ (з-поміж підручників для вищої школи вирізняються новим підходом ті, які становлять так звану “функціональну” серію [1; 4]), що, на жаль, призводить до не-точного, спрощеного чи, навпаки, необґрунтовано ускладне-ного тлумачення одного з важливих фрагментів граматичної системи мови, утруднює об’єктивне представлення граматич-ної системи мови в цілому. З’ясування природи цих нецен-тральних, на перший погляд, одиниць та ділянок граматичної системи мови неможливе без розв’язання важливих вузло-вих проблем граматики, серед яких – особливості творення грамем способу дієслова взагалі та імперативних його форм зокрема, система відмінків та їх функціонування у мовленні, семан тика та граматичні особливості категорії особи, спе-


203

цифіка вираження головних членів речення та зв’язків між ними, створення парадигми речень тощо.

З іншого боку, вважаємо, що створення нового, справді си-стемного функціонально-категорійного опису граматичного ладу української мови неможливе без включення до нього й адекватного опису названого фрагмента граматичної системи в його взаємозв’язках з іншими її складниками та системою загалом.

У процесі нашої багаторічної роботи над окресленими проб-лемами ми, послідовно застосовуючи функціональний підхід, прагнемо здійснити комплексне вивчення засобів апеляції української мови, виробити новий підхід до опису граматично-го ладу мови з урахуванням наявності в ній специфічної з по-гляду формального представлення комунікативно необхідної функціональної сфери апеляції (зверненості). Вважаємо, що інформацію про дві функціональні сфери доречно подати в по-чаткових (теоретичних) розділах нової граматики.

Пропонуємо розмежовувати і певною мірою протиставляти при наступному опису граматичного ладу мови дві підграмати-ки – підграматику представлення (репрезентації) і підграматику апеляції, яка б описувала граматичні засоби, спеціалізовані для реалізації цієї функції. Відповідно в межах найважливіших гра-матичних категорій, які мають стосунок до описуваних явищ, вважаємо за доцільне виокремлювати підкатегорії та граматичні форми репрезентації й апеляції (ураховуючи частотність функ-ціонування, пропонуємо спочатку описувати підкатегорії та гра-меми репрезентації, а потім – апеляції). Так, у категорії відмінка протиставляємо вокатив – відмінок апеляції – усім іншим від-мінкам репрезентації. Імператив трактуємо як форму способу апеляції і протиставляємо іншим способам як способам пред-ставлення. У зв’язку з цим, до речі, доцільно було б говорити про власне імператив (імперативні форми 2-ї особи та 1-ї особи мно-жини) і так звані аналітичні імперативні форми (1-а особа од-нини та 3-я особа однини та множини), які апеляції не виража-ють, а отже, немає сенсу розглядати їх у парадигмі імперативних грамем. У межах граматичної категорії особи 2-а особа апеляції протиставляється 1-й і 3-й особам як особам репрезентації.

Пропонований підхід приводить до усвідомлення необхід-ності визнати наявність граматичної форми вокатива в пара-


204

дигмі не тільки іменника, але також і в системі відмінювання інших іменних частин мови та іменної форми дієслова – діє-прикметника. Формальна схожість номінатива і вокатива, яку ми розуміємо як омофлексійність, жодним способом не нівелює семантичних і синтаксичних особливостей кожного з відмінків, які мовці чітко розрізняють, а при необхідності й протиставляють. Окрім того, визнання за прикметниками і дієприкметниками, а також порядковими числівниками й за-йменниками прикметникового типу наявності окремої відмін-кової форми кличного відмінка спрощує та позбавляє протиріч коментування синтаксичної будови складених номінацій адре-сата мовлення на кшталт моя дорога кохана дружино. З одного боку, такі словосполучення трактують як атрибутивні з синтак-сичним зв’язком узгодження, з другого, – узгодження виглядає дивним: воно не може бути визнане повним, оскільки різняться відмінкові значення головного і залежних слів: іменник стоїть у формі кличного відмінка, а залежний елемент пов’язаний з головним словом атрибутивними відношеннями – у формі нібито називного відмінка. Не вдається кваліфікувати такого типу узгодження як часткове, бо теорія передбачає в цьому ви-падку розрізнення між головним і залежним словом за родом і числом, але ніяк не відмінками. Ми пропонуємо визнати всі атрибутивні форми, що входять до складу складеної номінації адресата мовлення, формами кличного відмінка відповідних лексем, омофлексійними з формами називного відмінка.

Пропонований підхід дозволяє по-новому поглянути на так звані особові займенники 2-ї особи (ти, ви) чи займенникові іменники. Оскільки лексична семантика цих слів є максималь-но універсальною – вказує найбільш узагальнено на 2-у осо-бу як адресата мовлення, вони завжди використовуються для реалізації лише апеляції (на відміну від звичайних іменників, які можуть позначати як репрезентацію, так і апеляцію, пор.: Хлопець пише та Хлопче, пиши). Така однозначна функціональ-на спеціалізованість займенникових іменників ти, ви дозволяє стверджувати, що початковою (вихідною) формою їх парадиг-ми потрібно визнати вокативну. Крім того, усі інші відмінко-ві форми цих лексем також містять сему апеляційності, а на формально-синтаксичному рівні відповідно сигналізують про наявність особи, якій мовець адресує висловлювання: форми


205

прямого чи непрямих відмінків займенникових іменників 2-ї особи уточнюються, ідентифікуються саме формами вокатива. Аналогічно, на наш погляд, варто було б розглядати й парадиг-матичну своєрідність похідних від займенникових іменників ти, ви займенникових прикметників 2-ї особи твій, ваш.

Найважливіші синтаксичні категорії пропонуємо представ-ляти у вигляді двох підкатегорій – репрезентації та апеляції: говорити про підмет репрезентації, виражений номінативом, і підмет апеляції, виражений вокативом, присудки репрезентації й апеляції виражені відповідно дієслівними формами 1-ї та 3-ї осіб і 2-ї особи. Матиме сенс і протиставлення односкладних речень репрезентації й апеляції як з головним членом типу під-мета (номінативне як речення репрезентації і вокативне як ре-чення апеляції), так і з головним членом типу присудка (до ре-чень апеляції зараховуємо так звані імперативні речення).

Пропонований спосіб опису граматичної системи української мови, на наш погляд, дозволяє систематизувати й узагальнити накопичений матеріал під кутом зору функціональної специфі-ки аналізованих елементів, робить граматичний опис системні-шим і дозволяє уникнути в ньому більшості суперечностей.

1. Вихованець І. Р. Граматика української мови. Синтаксис: Під-ручник. – К., 1993.

2. Вихованець І. Р. Концепція нової академічної “Граматики сучас-ної української літературної мови” у 3-х томах // Українська мова. – 2006. – С. 41–47.

3. Дудик П. С. Звертання, його граматичні категорії // Граматич-ні категорії української мови: Тези Всеукр. наук. конф. – Вінниця, 2000. – С. 38–41.

4. Леонова М. В. Сучасна українська літературна мова: Морфоло-гія. – К., 1983.

5. Пешковский А. М. Русский синтаксис в научном освещении. – 7-е изд. – М., 1956.

6. Скаб М. С. Граматика апеляції в українській мові. – Чернівці, 2002.7. Сучасна українська літературна мова: Морфологія / За заг. ред.

І. Білодіда. – К., 1969.8. Формановская Н. И. Речевое взаимодействие: коммуникация и

прагматика. – М., 2007.


206

С. Соколова(Київ)

ФУНКЦІОНАЛЬНО-СЕМАНТИЧНІ КАТЕГОРІЇ ДІЄСЛОВА В НОВІЙ АКАДЕМІЧНІЙ ГРАМАТИЦІ

УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ

Створення академічної граматики – “справа честі” для кож-ної нації. Ця граматика відображає не лише сучасний стан роз-витку мови, а й рівень розвитку мовознавчої науки в країні. Не маючи великого досвіду у створенні саме академічних гра-матик, українське мовознавство має багато сучасних окремих граматичних студій і, найголовніше, сам об’єкт граматичного опису – українську мову з її самобутньою граматичною сис-темою, що складалася протягом століть. Єдина українська академічна граматика написана в 60-х – на початку 70-х ро-ків минулого століття. Вона традиційна за характером по-дання матеріалу – від форми до змісту, за мовними рівнями. Цим рівням, як відомо, присвячені окремі томи праці, а слово-твір відоб ражений в додатковому виданні [6]. За відгуком Н. Шведової, ця граматика відображала вимоги часу [11, с. 23], але після неї в слов’янському мовознавстві вже з’явилися нові граматики [1; 2; 4; 5; 13; 14], а лінгвістична наука просунулася далеко вперед, отже, й вимоги часу тепер інші.

У концепції російської граматики [5] зазначено, що грама-тична будова мови – це цілісна “система систем”, тобто така система, “усі категорії якої найтіснішим чином пов’язані з ка-тегоріями інших мовних рівнів, починаючи від морфонології і закінчуючи словом в усій складності його лексичної семанти-ки” [11, с. 23]. Науковий опис мови завжди є “ідеальним відо-браженням реально існуючої мови, яке в спрощеному, схема-тизованому вигляді відтворює складні якісні й функціональні відношення між повторюваними в мовній діяльності компонен-тами мови. Абстрактна наукова система мови не є дзеркальним відбиттям реально існуючої мови. В такому впорядкованому, препарованому й схематизованому вигляді, як у науковій тео-рії, мовна система ніде насправді не існує” [3, с. 657]. Основною рисою академічної граматики є її всеохопність, отже, неодмін-


207

но постає питання розподілу мовного матеріалу за її розділами, які у свою чергу відповідають різним мовним рівням.

Дуже складними для розподілу за мовними рівнями є діє-слівні категорії. Традиційним є поділ граматики на морфоло-гію й синтаксис. Словотвір розглядають або в межах граматики, або як окремий підрозділ мовознавства. З виникненням та роз-витком теорії валентності набув міцнішого наукового обґрун-тування зв’язок категорій дієслова, які традиційно подавали в розділі “Морфологія”, із синтаксисом (категорія перехідності / неперехідності, категорія стану), розширення аспектуальних студій, зокрема виокремлення категорії родів дієслівної дії (РДД) спричинило проблему розподілу матеріалу між морфо-логією і словотвором.

У фундаментальній праці І. Вихованця і К. Городенської [1], що є новим кроком у розвитку української граматики, розгля-нуто основні питання морфології. Незважаючи на те що автори постійно звертають увагу на міжрівневу взаємодію граматич-них категорій, зокрема, встановлюють статус певних категорій як морфолого-словотвірних (категорія РДД) або морфолого-словотвірно-синтаксичних (категорія стану, категорія перехід-ності / неперехідності), ця праця спрямована лише на мовний матеріал, сконцентрований навколо морфологічних явищ, тому в ній можна було не торкатися деяких питань, які виникають під час створення загальної граматики.

Такі самі проблеми постають і перед авторами комплекс-них підручників для вищої школи, адресованих студентам-філологам. Деяким із цих підручників притаманний високий теоретичний рівень, отже, дещо з їхніх ідей можна використа-ти і в академічній граматиці. Зрештою, загальна граматика і є найкращим підручником для фахівців. Так, граматика чеської мови рекомендована як підручник для студентів філологічних та педагогічних факультетів вишів [14]; видання оновленої польської граматики також передусім зумовлене вимогами уні-верситетської дидактики [13, s. 19].

Отже, скориставшись накопиченим у мовознавстві досві-дом, спробуємо накреслити шляхи розв’язання в новій акаде-мічній граматиці української мови деяких проблем, пов’язаних із розподілом та принципами подання в ній деяких явищ,


208

що виходять за межі одного мовного рівня та однієї грама-тичної категорії.

Міжрівнева категорія РДД тісно пов’язана з граматич-ною категорією виду та словотвірними категоріями дієслова. У різних джерелах проблему розподілу конкретного мовного матеріалу вирішують по-різному. Українська академічна гра-матика [10] цією категорією ще не оперує. У Російській гра-матиці АН СРСР [5] той самий мовний матеріал (дієслова, мотивовані дієсловами), під різними кутами зору, детально подано у двох розділах: РДД (у напрямку від значення до фор-ми) схарактеризовано у відповідному підрозділі серед морфо-логічних категорій дієслова [5, с. 596–604]; афіксальні засоби вираження видового значення – у підрозділі “Способи тво-рення видової пари” (за афіксами) [5, с. 586–590]; словотвір-ні значення дієслів, мотивованих дієсловами, – у підрозділах розділу “Словотвір дієслів”, відповідно до способів мотива-ції – суфіксального [5, с. 347–355], префіксального [355–374], префіксально-суфіксального [5, с. 381–383] та ін. Отже, у сло-вотворі внутрішньодієслівний словотвір не постає як окрема підсистема, перевагу надано саме способам мотивації. Звісно, у кожному випадку акцент зроблено або на аспектуальному, або на власне словотвірному аналізі дієслів. Частина матеріа-лу при цьому перетинається, “одноразово охопленими” лиша-ються суплетивні видові пари, двовидові дієслова, дієслова з локативними префіксами та префіксами, що не змінюють вид дієслова, випадки префіксації дієслів ДВ тощо.

Лише в словотворі слушно описано суфіксально-пост-фіксальні дієслова, мотивовані іменниками та прикметника-ми; натомість двічі фігурують віддієслівні префіксально-пост-фіксальні та префіксально-суфіксально-постфіксальні, частина яких належить до сфери РДД; іноді поділ словотвірних значень на РДД і просто словотвірні типи проходить усередині тієї самої моделі. Так, дієслова з префіксом от- і постфіксом -ся представлені трьома типами: 1. ‘закінчити дію, що тривала пев-ний час; вивільнитися від цієї дії або бути не в змозі її продовжу-вати (отбегаться, отвоеваться, отбомбиться, отъездиться) (усі – розмовні)’; 2. ‘увійти до нормального стану за допо-могою дії, названої дієсловом-мотиватором (отлежаться,


209

отдышаться, отоспаться)’; 3. ‘позбутися чого-небудь, ухили-тися від чого-небудь (отшутиться, отмолчаться, отписать-ся) [5, с. 387]. Серед дієслів інтенсивно-результативного РДД названо дієслова з префіксом от- і постфіксом -ся зі значен-ням налагодженості, ретельності виконання дії у сфері суб’єкта (отладиться, отстроиться, отлежаться) [5, с. 602].

Прикметно, що стосовно власне постфіксальних дієслів об-рано інший підхід. Їхні значення розглянуто лише в розділі, присвяченому категорії стану, тоді як у словотвірній частині подано посилання на відповідний розділ морфології, незважа-ючи на те що в плані активності/пасивності так звані зворотні дієслова надзвичайно різноманітні, а деякі з них на сучасному рівні й не співвідносні з дієсловами без постфікса і можуть мати синоніми без ознак зворотності як у тій самій мові, так і в інших, зокрема споріднених, на що свого часу звертала увагу Н. Янко-Триницька [12, с. 41, 42]. Пор. рос. случиться – произойти, сме-яться – хохотать; укр. литися – текти; рос. ложиться, садить-ся, сомневаться (иметь сомнение) – укр. лягати, сідати, мати сумнів (сумніватися) та ін. Отже, єдине, що, безумовно, об’єднує ці одиниці, – це формальна наявність афікса -ся.

Щоб запобігти подвійному опису, деякі граматики намага-ються подати один з аспектів оглядово, навівши відсилання до детальнішого викладу в іншому розділі. Саме так матеріал структуровано в Російській граматиці Празького видання: се-ред функцій дієслівних префіксів у розділі “Словотвір” назва-но їхню здатність модифікувати РДД [4, т. 1, с. 388], префікси поділено на лексичні (семантично наповнені) та граматичні (семантично порожні) і потім проаналізовано конкретні слово-твірні моделі. Надалі РДД подано досить стисло.

У граматиці чеської мови розділ “Словотвір” побудовано за способами словотвору в межах частин мови [14, т. 1, s. 231–526]. Функції префіксів як словотворчих морфем розмежовано на просторові та часові, у цьому ж розділі вказано на можли-вість модифікації способу дієслівної дії (чес. způsob slovesného děje), які розглянуто також у розділі, присвяченому дієслівно-му видові [14, т. 2, s. 185, 186].

У всіх цих граматиках словотвір композиційно передує мор-фологічним категоріям. У першому томі граматики поль ської


210

мови спочатку розглянуто морфологічні категорії (у функціо-нальному плані) [13, s. 151–224], потім парадигматику. Серед морфологічних категорій подано категорію виду, визначено сутність видового протиставлення та сформульовано поняття видової (аспектуальної) пари [13, s. 161], установлено зв’язок між видом та лексичним значенням дієслова і сформульовано поняття лексико-видових (лексико-аспектуальних) пар, серед яких чільне місце посідають пари інхоативні та делімітативні [13, s. 167, 168]. Словотворові відведено більшу частину другого тому [12, с. 361–584]. У підрозділі, присвяченому словотворо-ві дієслова, спочатку після загальної характеристики похідних діє слів матеріал погруповано відповідно до основ-мотиваторів. Для внутрішньодієслівного словотвору деривати поділено на семантичні та аспектуальні, у назвах словотвірних типів ак-тивно використано аспектологічну термінологію і підходи до класифікації РДД, але саме поняття РДД не фігурує [12, с. 545, 546], у тій самій класифікації проаналізовано й деривати з ло-кативним та іншими типами значень. Отже, детальнішою є власне словотвірна характеристика.

За браком місця (значно менший обсяг порівняно з академіч-ною граматикою) таким шляхом зазвичай ідуть підручники для вишів. В одному з найкращих та найповніших (заг. обсяг – 27 друк. арк.) російських підручників способи словотвору подано в загальному вигляді, акцент зроблено на семантичних типах дериваційних відношень (розмежування модифікації й мутації в межах лексичної деривації), зважаючи на те що формальний бік словотвірних відношень у русистиці вивчено краще (поси-лання на словник О. М. Тихонова) [7, с. 361]. У розділі, при-свяченому РДД, також на перший план висунуто семантичний чинник, однак названо спосіб творення аналізованих одиниць, принаймні для так званих характеризованих РДД, і наведено приклади [7, с. 491, 492]. Усі дієслова з постфіксом -ся розгля-нуто в морфології в межах категорії стану; як словотворчий афікс ця морфема не фігурує, отже, модифікаційний або му-таційний статус похідних не з’ясовано. У підручнику з укра-їнської мови за редакцією А. Грищенка внутрішньодієслівний словотвір виділено в окремий підрозділ, тому є можливість звернути увагу на особ ливості вияву в ньому аспектуальних


211

категорій [9, с. 293–296]. Способи дієслівної дії (використано саме цей термін) розглянуто серед морфологічних категорій дієслова, але їм надано статусу лексико-граматичних розрядів, тісно пов’язаних із категорією виду. А. Загнітко називає ці роз-ряди аспектами дії, зазначаючи, що складність визначення їх-нього місця в системі діє слівних категорій зумовлена тим, що “в них перетинаються лексичні, словотвірні і граматичні осо-бливості, між якими не завжди видається можливим провести чітку межу” [2, с. 218].

Віддієслівні деривати з конфіксом, до складу якого входить постфікс –ся (наговоритися, доспіватися, розкричатися, пере-шіптуватися), дослідники переважно зараховують до сфери РДД, отже, в граматиках їх також переважно розглянуто двічі. Безпрефіксні зворотні дієслова в граматиках російської мови подано переважно в межах категорії стану.

Оскільки в українській мові пасивні конструкції з постфік-сом -ся, “на противагу іншим слов’янським мовам, опинилися на крайній периферії” [1, с. 243], їх останнім часом вилучено з парадигми конструкцій пасивного стану. Тим самим і непа-сивні дієслова з постфіксом втратили своє традиційне місце в граматичному описі. Залучення їх до сфери аспектуальних категорій, які відображають основні особливості перебігу та розподілу в часі дієслівної дії (фазовість, інтенсивність і под.), також не є органічним, тому що приєднання постфікса впли-ває не на характер перебігу дії, а на суб’єктно-об’єктні відно-шення (вмиваю кого – умиваюся сам, прибираю кімнату – при-бираюся в кімнаті, цілую дівчину – цілуюся з дівчиною та ін.). Ця характеристика тяжіє до категорії стану, але в українській мові ці деривати формально випадають з неї.

Отже, у самій структурі академічної граматики та її розділів мають бути передбачені шляхи розв’язання цих проблем.

У функціональній граматиці для явищ, сконцентрованих навколо граматичної категорії, але таких, що формально не вкладаються в її межі, запропоновано поняття функціонально-семантичного поля (ФСП) та функціонально-семантичної категорії (ФСК). Поняття ФСП для академічної граматики занадто загальне, тому що, за слушним твердженням Н. Шве-дової, з опису, в основу якого покладено передусім семантику,


212

“нерідко губиться сам об’єкт граматики, лишається поза ува-гою необхідність суворої та цілісної систематизації матеріалу і, що особливо небезпечно, відкривається простір для свідомого нерозмежування граматичного значення та власне змісту ви-словлювання” [11, с. 17]. Як ФСК розуміємо комплекс мовних засобів, об’єднаних певним загальним значенням, якому статус категорійного забезпечує граматична категорія, що є ядром цієї ФСК. Навколо граматичної категорії виду дієслова сконцен-трована ФСК аспектуальності [2, с. 217], саме тому граматики подають РДД поряд з морфологічними категоріями дієслова. У російському мовознавстві для ФСП, ядром якого є катего-рія стану, запропоновано термін “ФСП залоговості”, який не можна адекватно перекласти українською мовою. З розвитком теорії валентності в мовознавстві закріпився термін “актант” (партнер дієслова), який дає змогу в одній площині аналізу-вати граматичний суб’єкт та об’єкт (прямий та непрямий) дії. У зв’язку з цим можна говорити про актантний розподіл семан-тики дієслова [8, с. 154], а “сферу актантної функціональності утворює розподіл семантичних компонентів дієслова між ак-тантами, яким приписано ту чи ту динамічну ознаку” [8, с. 174]. Отже, загальне значення співвідношення дії (процесу, стану) з актантами формує ФСК актантної функціональності, або ак-тантного розподілу семантики дієслова. Ядром її є категорія стану. Саме з погляду актантного розподілу їхньої дії (процесу, стану) в межах відповідної ФСК варто дослідити передусім усі зворотні непасивні дієслова, які стоять за межами граматичної категорії стану, але семантично до неї тяжіють.

Залучення до фундаментального граматичного опису по-няття ФСК (передусім аспектуальності та актантної функціо-нальності) дасть змогу обґрунтувати подання відомостей про РДД разом з категорією виду, зворотних дієслів – з категорією стану, навіть незважаючи на відсутність спільних формаль-них засобів. Крім того, набудуть несуперечливого тлумачення деякі явища, що мають проміжний характер. Так, дієслова на кшталт перестрілюватися граматики тлумачать переважно з погляду належності до РДД, але в них, безумовно, наявний перерозподіл актантної семантики, отже, такі явища слід роз-глядати на перетині ФСК аспектуальності й актантної функ-


213

ціональності. Безперечно, також слід ретельно продумати, узгодити та уніфікувати підходи до розподілу матеріалу між морфологією та слово твором.

1. Вихованець І., Городенська К. Теоретична морфологія україн-ської мови: Академ. граматика укр. мови / За ред. І. Вихованця. – К., 2004.

2. Загнітко А. П. Теоретична граматика української мови: Морфо-логія. – Донецьк, 1996.

3. Мельничук О. С. Структура і система мови // Українська мова: Енциклопедія. – Вид. 2-е, випр. і доп. – К., 2004. – С. 305, 306.

4. Русская грамматика. – Praha, 1979. – Т. 1–2. 5. Русская грамматика. – М., 1980. – Т. 1–2. 6. Словотвір сучасної української літературної мови. – К., 1979.7. Современный русский язык: Фонетика. Лексикология. Слово-

образование. Морфология. Синтаксис. – 2-е изд., испр. и доп. / Под. общ. ред. Л. А. Новикова. – С.Пб, 1999.

8. Соколов О. М. Основы имплицитной морфологии русского языка. – М., 1997.

9. Сучасна українська літературна мова / За ред. А. П. Грищен-ка. – Вид. 2-ге, перероб. і доп. – К., 1997.

10. Сучасна українська літературна мова: Морфологія. – К., 1969.11. Шведова Н. Ю. О принципах построения и о проблемати-

ке “Русской грамматики” (Доклад, прочитанный на общем собра-нии Отд. лит. и яз. 1 марта 1977 г.) // Шведова Н. Ю. Русский язык: Избранные работы. – М., 2005. – С. 20–37.

12. Янко-Триницкая Н. А. Возвратные глаголы в современном рус-ском языке. – М., 1962.

13. Gramatyka współczsnegoj języka polskego: Morfologia / Pod red. R. Grzegorczykowej, R. Laskowskiego, H. Wróbla. – Wyd. 2-gie, zmie-nione. – Warszawa, 1998.

14. Mluvnice češtiny. – Т. 1. Fonetika / Fonologie / Morfonologie a morfemika / Tvoření slov; T. 2. Tvarosloví. – Praha, 1986.


214

Г. Тимошик(Львів)

БІБЛІЄАНТРОПОНІМИ-ГЕЛЕНІЗМИ В НОВОЗАВІТНОМУ ТЕКСТІ

(за матеріалами новочасних перекладів Святого Письма українською мовою)

Релігійні тексти займають особливу нішу в житті певного етнокультурного утворення. Вони презентують моделі ево-люції духовного виміру народу, архітектоніку його духовно-го життя. Біблія впродовж тривалого побутування на теренах слов’янських земель витворила нову парадигму світосприй-няття, яка упродовж тисячоліть впливає на духовний розвиток європейських народів, у тому числі й українського.

Перекладному біблійному тексту належить особливе місце в системі міжкультурної комунікації. Як зазначає Л. Шевчен-ко, “біблійне джерело в історії української літературної мови відіграло велику роль, формуючи й удосконалюючи її словни-кове багатство й образну систему” [15, с. 61]. Тому його вивчен-ня – одне з важливих завдань дисциплін гуманітарного циклу, насамперед філологічних.

Українська мовознавча думка не залишила поза увагою бібліотеку святописемних текстів, хоча вивчення її було сти-хійним і не мало системного характеру. Упродовж ХІХ–ХХ ст. українські філологи (П. Житецький [4], І. Огієнко [9; 10], О. Горбач [1]) у своїх розвідках презентували історію та особливості перекладання Святого Письма українською мовою.

У посттоталітарну епоху з’явилися статті (В. Німчук [7], Л. Шевченко [14; 15]), монографія (П. Мацьків [6]), розвідка (М. Жукалюк, Д. Степовик [5]), які подають історію перекладу Святого Письма, розкривають специфіку побутування свято-писемних текстів в україномовному вимірі. Крім того, маємо збірник наукових статей “Біблія і культура”, який періодично видається від 2000 року в Чернівцях і містить багато цікавих розвідок, що стосуються перекладу Святого Письма україн-ською мовою.


215

Отже, усі попередні напрацювання стали вагомим початком у сфері системного вивчення бібліотеки Святого Письма, яка по праву займає перманентно важливе місце в українському мовно-культурному вимірі.

Важливим компонентом святописемного тексту, який по-требує фундаментального опрацювання, є онімний вимір. Особ ливе місце в ньому належить біблієантропонімам.

За мовною належністю весь ареал біблієантропонімів ново-завітного тексту диференціюємо на окремі групи, які презенту-ють гебрейську, грецьку, давньоримську та арамейську антро-понімні системи.

Антропоніми грецького походження за кількісними показ-никами займають друге місце вслід за давньоєврейською ан-тропонімією, яка домінує в Новому Заповіті.

Геленістична антропонімна система була предметом на-укових студій багатьох зарубіжних та вітчизняних мовознав-ців, культурологів, істориків. Проблему грецького антропоні-мікону у своїх дослідженнях висвітлювали: В. Горпинич [2], В. Римша [11; 12], О. Юревич, Л. Винничук [17], В. Папе [19], Ф. Бехтель [16], М. Осборн [18] та ін.

У тексті Святого Письма виявлено 87 номінацій геленіс-тичного походження, що становить понад 27 % від загальної кількості новозавітного антропонімікону. Серед грецьких імен новозавітного тексту переважають чоловічі найменування – 72 імені (82,95 %). Жіночих імен грецького походження було ви-явлено 15 (17,04 %). Незважаючи на кількість, давньогрецька система найменувань у новозавітному тексті представлена не-повно, однак це не заважає побачити специфіку цієї антропо-системи.

Відомо, що власні імена будь-якого мовно-культурного утво-рення – не статична даність, а динамічна мовна складова, яка постійно розвивається. “На самому початку, – як зазначає В. Рим ша, – антропонімічна модель у греків була двочлен-ною. Перший її елемент – індивідуальне ім’я, другий – дода-вався для того, щоб розрізнити окремих людей, – ім’я батька у родовому відмінку, тобто по батькові. Значно пізніше до цієї обов’язкової двочленної моделі […] додався третій елемент, який вказував на етнічну належність носія цього імені (етніка).


216

Цей останній елемент утворювався від назви міста, у якому ця людина мала права громадянства, чи, як це було в Атиці з часів Клісфена, від назви дема (демотіка)” [12, с. 368].

“До корпусу власних імен (proper name) давньогрецької мови входили особові імена, патроніми, матроніми, прізвиська, псевдоніми... Особові імена (proper name) становили ядро давньогрецького антропонімікону” [2, с. 39].

Геленістичний антропонімний матеріал, представлений у новозавітних перекладних текстах, складно диференціювати за онімною природою (особове ім’я, патронім, прізвисько тощо). Це стосується здебільшого одноосібних імен, які превалюють у новозавітному тексті. Адже такі імена могли бути:

а) власним іменем: Кάρπος (ч) παρά Кάρπω 1 (καρπζ, – плід [3, с. 877]) в (у) Крпа (1а, 2)2 , в Карпа (1б, 3, 4) [2 Тим 4:13]3 ;

б) прізвиськом: ’Ασυγκριτος (ч) (ασυγκριτος – незрівнянний [3, с. 253]) ’Ασυγκριτον (Зн. в.) Асинкрта (1а); Асинкрита (1б), (2), (3), (4) [Рим 16:14].

Вивчення природи однокомпонентних найменувань новоза-вітного тексту потребує окремого дослідження.

У статті розглянемо дво- та трикомпонентні давньогрецькі найменування. Для того, щоб виявити структурно-типологічні особливості дво- та трикомпонентних антропоформул, дифе-ренціюємо їх за складовими на окремі групи:

– номен + етнонім (топоетнонім): συναρπάσαντεϕ Γάїον και. ’Αρισταρχον Μακεδονας, συνεκδημους Παυλου схопвши Гйя та Аристрха Македонzн, подоржніх товаришв Пав лвих (1а), схопивши Гайя та Аристарха Македонян, подорож-нїх товаришів Павлових (1б), схопвши Павлвих суптників Гая та Аристарха, македнян (2), схопивши Ґая та Аристарха, македонян, що були з Павлом (3), Схопивши Гая та Аристар-ха – македонців, супутників Павла (4) [Дії 19:29]; αγοντες παρ ω ξενισθωμεν Μνασωνι τινι Κυπριω|, αρχαιω| μαθητη вел одног Мнасна Кипрянна, старго ученик (1а), Мнасона Кипрянина (1б), ведуч якогось кіпрянина Мнасна, давньо-го учня (2), привели нас до якогось Мнасона з Кіпру, старого учня (3), привели нас ... до одного Масона з Кіпру, давнього учня (4) [Дії 21:16]; Τρφιμον τν Εφεσιον Трофма Єфсця


217

(1а); Трофима Єфсця (1б); Трохима ефесянина (2); Трофима, ефесянина (3); Трохима з Ефеса (4) [Дії 21:29];

– етнонім (топоетнонім) + номен: Θεσσαλονικεων δε ’Αρισταρχος και Σεκου/νδος и Солунzне Аристрх та Секнд (1а); і Солуняне Аристарх та Секунд (1б); Аристарх та Се-кунд із Солуня (2), (3); солуняне Аристарх і Секунд (4) [Дії 20:4]; ’Ασιανοι δε Τυχικοϕ και Τρφιμος Азиzне ж Тихк да Трофм (1а); Азияне Тихик та Трофим (1б); з азійців – Тхик та Трохим (2); азіати Тихик та Трофим (3); азійці Тихик і Тро-хим (4) [Дії 20:4];

– номен + етнонім (топоетнонім) + топонім: αϖνηχθημεν οντος συν ημιν ’Αρισταρχου Μακεδονος Θεσσαλονικεως путились ми з Аристрхом Македнцем із Солня (1а); пути-лись ми з Аристархом Македонцем із Солуня (1б); Із нами був Арістрх македнець із Солня (2); З нами був Аристарх, маке-донець із Солуня (3), (4) [Дії 27:2];

– етнонім + номен + етнонім (топоетнонім): ’Ιουδαι/ος δε τις ’Απολλω/ϕ οϖνοματι ’Αλεξανδρευς τω γενει Одн Жидовн, на имz Аполс, рдом Александрєць (1а); Один Жидовин, на ймя Аполос, родом Александриєць (1б); Один же юдей, на ім’z Аполлс, родом з Олександрї (2); Один юдей, на ім’я Аполлос, олександрієць родом (3); Один юдей, на ім’z Аполлос, родом з Олександрії (4) [Дії 18:24];

– номен + патронім + етнонім (топоетнонім): Σωπατρος Πυρρου Βεροιαιος Сосиптр Верєць (1а); Сосипатр Вери-єць (б); Спатер Піррів із Верії (2); Сопатер, син Пірра, з Верії (3); син Пірса Сопатер з Вереї (4) [Дії 20:4];

– номен + топонім: και Νικολαον προσηλυτον ’Αντιοχεα (Зн. в.) Миколя, нововрця з Антихиі (1а); Миколая, ново-вірця з Антиохиї (1б); нововірця Миколу з Антіохії (2); Ми-колая, прозеліта з Антіохії (3); прозелітця з Антіохії Миклу [Дії 6:5].

В окрему групу виділяємо антропоніми, які у новозавітно-му тексті використовуються не для означення безпосередньо його носія, а групи осіб, що мають певний стосунок до цього носія. Це могли бути родичі, челядь. Тобто, виявлено славно-звісні “доми”, які були причетні до розповсюдження віри в Христа. У новочасних перекладах вони трапляються у формі


218

оніма або присвійного прикметника: ασπασασθε τους εκ των ’Αριστοβουλου (присв. прикм.) Витйте Аристовлових (1а); Витайте Аристовулових (1б); Вітайте Аристовлових (2); Ві-тайте Аристовулових (3); Вітайте, що в дому Аристовула (4) [Рим 16:10]; ασπασασθε τους εκ των Ναρκισσου τους εν κυριω (присв. прикм.) Витйте з Нарксових, котрі в Гсподі (1а); Витайте з Наркисових, которі в Господі (1б); Вітайте Нарк-сових, що в Господі (2); Вітайте Наркисових, що в Господі (3); Вітайте Наркисових, що в Господі (4) [Рим 16:11]; και τον ’Ονησιφορου οικου (Зн. в.) Онисифрів дім (1а); Онисифо-рів дім (1б); дім Онисфора (2); дім Онисифора (3), (4) [2 Тим 4:19]; αδελφοι μου υπο των Χλοης браттє моє від Хлоісових (1а); браттє моє, від Хлоїних (1б); мої браття, від Хлоїних (2); мої брати, від людей Хлої (3); посланці від Хлої сказали мені про вас, мої брати (4) [1 Кор 1:11].

Давньогрецькі антропоніми у структурі біблійного тексту поєднуються зі словами, які позначають посаду, звання, про-фесію носія імені. Ця обставина зобов’язує описати дистри-бутивні характеристики давньогрецького іменник новозавіт-ного тексту:

– титул + біблієантропонім давньогрецького іменник: ο βασιλευς ’Ηρω|δης царь Ирод (1а); цар Ірод (1б), (3), (4); цар род (2) [Мк 6:14]; Ηρωδης ο τετρααρχης Ирод четверовл стник (1а); Ірод четверовластник (1б), (3); род тетрарх (2); Ірод, тетрарх (4) [Лк 9:7]; Ирод четверо влстник (1а); Ірод четверовластник (1б); Ірод чотиривлсник (2); до Ірода четверовласника (3); тетрарх Ірод (4) [Мт 14:1]; ’Ηρωδου βασιλεως της ’Ιουδαιας Ирода, царя Юдейсько-го (1а); Ірода, царя Юдейського (1б); царя юдейського Ірода (2); Ірода, царя юдейського (3); Ірода, царя Юдеї (4) [Лк 1:5]; ο εθναρχης Αρετα του βασιλεως царськй намстник Арта (1а); царський намістник Арета (1б), намсник царя Арти (2); правитель царя Арети (3); намісник царя Арети (4) [2 Кор 11:32]; και Λυσανιου της ’Αβιληνης τετρααρχουντας Ли-зний четворовлстником в Авилні (1а), Лизаний четворо-властником в Авілинї (1б); за тетррха Ліснія в Авілні (2); а Лісаній четверовласником Авілени (3); а Лисаній – тетрар-хом Авілинії (4) [Лк 3:1];


219

– посада при царському дворі + біблієантропонім давньо-грецького іменник: Βλαστον τον επι του κοιτωνος του βασιλεως (Зн. в.) Бласта, царського постельника (1а); Бласта, царського постельника (1б); царськго постельника Влста (2); Власта, царського постельника (3), (4) [Дії 12:20];

– посада, пов’язана зі сферою юриспруденції + біблієантро-понім давньогрецького іменник: Δυονυσιος ο ’Αρεοπαγιτες Дионсий Ареопагт (1а); Дионисий Ареопагит (1б); Діонисій Ареопагт (2); Діонисій Ареопагіт (3), (4) [Дії 17:34]. Диони-сій був ареопагітом, тобто членом афінського верховного суду (Ареопагу) [13, с. 245];

– адміністративна посада + біблієантропонім давньогрець-кого іменник: ασπαζεται υμας ’Εραστοϕ ο οικονομος της πολεως Витє вас Єрст, доморzдник городськй (1а); Ви-тає вас Єраст, доморядник городський (1б); Вітає вас міськй доморzдник Ерст (2); Вітає вас Ераст, скарбник міський (3); Вітає вас міський скарбниа Ераст (4) [Рим 16:23];

– посада, пов’язана зі сферою культу + біблієантропонім давньогрецького іменник: Ζηναν τον νομικον (Зн. в.) Зну закнника (1а); Закнника Зну (2); Зину законника (1б), (3); законника Зину (4) [Тит 3:13]; Σκευα ’Ιουδαιου αρχιερεως (Род. в.) Скви Жидовна архиєря (1а); Скеви Жидовина архи-єрея (1б); юдейського первосвященика Скви (2); Скеви, юдей-ського первосвященика (3); юдейського первосвященика Ске-ви (4) [Дії 19:14]; Νικοδημος ... αρχων ’Ιουδαιων Никодм…, князь Жидвський (1а); Никодим ..., князь Жидівський (1б); Никодм ..., начальник юдейський (2); Никодим ..., зверхник серед юдеїв (3); Никодим, старійшина юдейський (4) [Ів 3:1];

– біблієантропонім давньогрецького іменник + лексема на позначення професійної належності: ’Αλεξανδρος ο χαλκευς

Алексндер котлzр (1а); Александер котляр (1б); К(к)отлzр Олександер (2); Олександер коваль (3); Олександер, коваль (4) [2 Тим: 4:14]; Δημητριοϕ γαρ τιϕ ονοματι αϖργυπορος Одн бо, на имz Димитрій, золотарь (1а); Один бо на ймя Димитрій, золотар (1б); Бо один золотр, Дмитро на ім’z (2); Один бо, на ім’z Димитрій, золотар (3); Бо один золотар на ім’z Дмитро (4) [Дії 19:24]; και τις γυνη ονοματι Λυδια πορφυροπωλις πολεως Θυατειρων σεβομενη τον θεον (Це ім’я є скороченою фор-


220

мою від словосполучення “лідійська жінка”. Такі етнічні імена були доволі звичним явищем [8, с. 194, 195]) одн жнка, на имz Лдия, купчха кармазном, из грода Тиятрського, що шанувла Бга (1а); одна жінка, на ймя Лидия, купчиха карма-зином, із города Тиятирського, що шанувала Бога (1б); жінка одна, Лдія, купчиха кармазном з міста Тіятр, що Бога вона шанувала (2); одна жінка, на ім’я Лідія, купчиха кармазином з міста Тіятир, що почитала Бога (3); одна жінка, на ім’я Лідія, продавщиця кармазину з міста Тиятир, що шанувала Бога (4) [Дії 16:14];

– лексема на позначення становища + біблієантропонім давньогрецького іменник: παιδισκη υπακουσαι ονοματι ’Ρδη двчина, на имz Рда (1а); дівчина на ймя Рода (1б); служ-ниця, що звалася Рда (2); дівчина, на ім’я Рода (3); служниця на ім’я Рода (4) [Дії 12:13]; (Зн. в.) через Онисима слугу (1а); через Онисима, слугу (1б) [Филм: PS].

Вивчення онімного матеріалу, як і загалом усього ново-завітного тексту, презентує важливий фрагмент комплексних бібліє знавчих студій, що ґрунтуються на понадтисячоліт-ній практиці побутування християнства на теренах України. Давньогрецька антропосистема, представлена в новозавіт-ному тексті, має ряд особливостей, що дозволяють її ви-окремити з-поміж інших систем найменувань. З одного боку, біблієантропоніми-геленізми утворюють окрему специфічну ономастичну площину, а з другого, – увиразнюють багатство біблійного антропонімікону.

Усебічне вивчення святописемної перекладної спадщини дозволить окреслити нові напрями у вивченні мовного мате-ріалу, який тривалий час був поза увагою українських мово-знавців.

1 Для порівняння використовуємо оригінальний давньогрецький текст (The Greek New Testament. Fourth Revised edited by Barbara Aland, Kurt Aland, Metthew Black, Carlo M. Martini, Bruce M. Metzger, and Allen Wikgren. Fourht revised edition, 2nd print. Deutsche Bibelgesellschaft. – D-Stuttgart, 1994).

2 Для розрізнення новочасних україномовних перекладів Святого Письма Новозавітного Канону ми вводимо нумерацію, яка ґрунтуєть-


221

ся на хронологічному принципі, відповідно до часу виконання пере-кладу: (1а) – Святе письмо Нового Завіту мовою русько-українською переклали вкупі П. А. Куліш и Д-р И. Пулюй, Відень, 1871. – Печа-тано у Львові в друкарні Товариства имени Шевченка, 1880; (1б) – Святе письмо Старого і Нового Завіту мовою русько-українською / Репринтне видання Ню Йорк, Лондон, 1930. Переклад П. О. Куліша, І. С. Левицького і д-ра І. Пулюя. – Союз библійних товариств, USA, Sweden, 1991 (у статті аналізуємо обидві редакції Кулішевого пере-кладу, оскільки вони відрізняються одна від одної); (2) – Біблія або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту із мови давньо-єврейської й грецької на українську наново перекладена / Переклав І. Огієнко. – Druckhaus Gummersbach, West-Germany, 1988 [Біблія 1988]; (3) – Святе Письмо Старого та Нового Завіту / Пер. з давньо-грецької І. Хоменко-Плюта. – United Bible Societies, 1990; (4) – Но-вий Завіт Господа нашого Ісуса Христа: З 4-го повного перекладу Бі-блії / Пер. з давньогрецької о. Рафаїл Турконяк. – К., 2000.

3 У тексті статті використовуємо скорочення: Дії – Дії святих апостолів; ж – жіночий рід; Зн. в. – знахідний відмінок; Ів. – Єванге-ліє від Івана; 1 Кор – Перше послання апостола Павла до коринтян; 2 Кор – Друге послання апостола Павла до коринтян; Лк – Єванге-ліє від Луки; Мк – Євангеліє від Марка; Мт – Євангеліє від Матвія; присв. прикм. – присвійний прикметник; Рим – Послання апостола Павла до римлян; Р. в. – родовий відмінок; 2 Тим – Друге послання апостола Павла до Тимофія; Тит – Послання апостола Павла до Тита; Филм – Послання апостола Павла до Филимона; ч – чоловічий рід; PS – post scriptum.

1. Горбач О. Мовостиль новітніх перекладів Св. Письма на україн-ську народню мову 19–20 вв. Зібрані статті. Т. ІІ. Статті до 1000-ліття християнізації Руси-України. – Мюнхен, 1993. – С. 29–97.

2. Горпинич В. О. Українсько-давньогрецькі діахронічні паралелі в антропонімії // Мовознавство. – 2006. – № 2–3. – С. 36–44.

3. Дворецкий И. Х. Древнегреческий-русский словарь: В 2 т. – М., 1958. – Т. 1.

4. Житецкій П. О переводахъ Евангелія на малорусскій языкъ. – Санктпетербургъ, 1906.

5. Жукалюк М., Степовик Д. Коротка історія перекладів Біблії українською мовою. – К., 2003.

6. Мацьків П. Концептосфера Бог в українському мовному просто-рі: Монографія. – Дрогобич, 2007.

7. Нимчук В. В. Священное Писание на украинском языке // Роль переводов Библии в становлении и развитии славянских литературных языков. – М., 2002. – С. 39–69.


222

8. Новый Библейский словарь. – Ч. 1. Библейские персонажи / Пер. с англ. – С.Пб., 1999.

9. Огієнко І. Вимова біблійних імен // Рідна мова. – Жовква, 1939. – Березень. – С. 338–346.

10. Огієнко І. Вимова давньоєврейських біблійних імен // Рідна мова. – 1938. – Ч. 9. – С. 386–391.

11. Римша В. П. Греки // Системы личных имен у народов мира. – М., 1986. – С. 101–106.

12. Римша В. П. К изучению древних антропонимических систем. Греки и римляне // Системы личных имен у народов мира. – М., 1986. – С. 368–375.

13. Ринекер Ф., Майер Г. Библейская энциклопедия Брокгауза. Chrisliche Verlagsbuchhandlung Paderborn. Lexicon zur Bibel. 1994. Brockhaus Verlag Wuppertal / Пер. с нем. – Кременчуг, 1999.

14. Шевченко Л. Лінгвістична інтерпретація імені Ісуса Христа // Мовознавство. – 2006. – № 2–3. – С. 153–162.

15. Шевченко Л. Біблія і становлення української літературної мови // Мовознавство. – 2004. – № 5–6. – С. 56–61.

16. Bechtel Fr. Die historischen Personennamen des Griechischen bis zur Kizerzeit. – Halle, 1917.

17. Jurewicz O., Winniczuk L. Starozytni Grecy i Rzymiane w zyciu prywatnym i panstwowym. – Warszawa, 1968.

18. Osborne M. J., Byrne S. A Lexicon of Greek Personal Names. II. Attica. – Oxford, 1994.

19. Pape W. Wörterbuch der griechischen Eigennamen. – Brunschwig, 1911. – 2 vol.


223

Н. Чейлитко (Київ)

МЕТОД АНАЛІЗУ ЗОН ЗВ’ЯЗКІВ СЛОВОФОРМ ЯК ОСНОВА КОРПУСНОГО СТРУКТУРНО-

СИНТАКСИЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

“Необхідність розбудови корпусної лінгвістики – ознака нашого часу, завдяки їй спеціалісти одержать усю необхід-ну лінгвістичну інформацію для подальшого її опрацювання у філологічних студіях” [1, с. 34]. Однією з проблем, яка по-стала перед сучасними україністами, є вироблення принципів синтаксичного дослідження великих масивів текстів. Актуаль-ність статті полягає в тому, що вона дає відповідь на питання про можливий шлях організації корпусного дослідження зі структурного синтаксису. Будь-яке ґрунтовне дослідження, яке передбачає аналіз великого за обсягом мовленнєвого ма-теріалу, потребує ретельного планування, що спирається на проведення серії тестових (експериментальних) розвідок, які здійснюються на невеликих за обсягом вибірках. Актуальним у цьому разі стає завдання виробити формальну модель до-слідження, яка передбачає повний і несуперечливий опис ме-тодики його проведення. Метою даної статті є опис методики проведення структурного синтаксичного дослідження, увираз-нення її наукового потенціалу, а також висвітлення результатів експерименту, здійсненого на її основі. Новою є запропонована авторами формальна модель аналізу синтаксичної структури речення, яка спирається на методологічний апарат граматики залежностей [3; 7] та теорії зон синтаксичних зв’язків [2; 4; 5; 6].

Матеріалом для проведення тестового дослідження стала сукупність текстів політичних Інтернет-новин UNIAN за 11–12.2004. Обсяг вибірки становить близько 50 тис. слововживань (3217 речень). Кожній словоформі присвоєна морфологічна ін-формація, отримана в результаті роботи автоматичного морфо-логічного аналізатора: 1) код, який відображає частиномовну належність та парадигматичні характеристики словоформи, 2) лема – словникова форма. Синтаксична структура речен-ня репрезентується у вигляді розміченого дерева залежностей (ДЗ) – орієнтованого графу, який складається з: 1) вузлів на


224

позначення мінімальних синтаксичних одиниць речення; 2) орієнтованих ребер (стрілок), які відповідають синтаксичним зв’язкам між цими одиницями і завжди спрямовані від голов-ної одиниці синтагми до підпорядкованої.

Таким чином, ДЗ представляє формальну структуру речен-ня як набір бінарних зв’язків підпорядкування між елемента-ми речення. Елементом речення (ЕР) називаємо послідовність буквених символів між двома пробілами. Для кожного дере-ва визначається його вершина, тобто “такий незалежний еле-мент..., від якого безпосередньо чи опосередковано залежать усі інші елементи” [3, с. 102]. Основними властивостями ДЗ є:

1. Наявність тільки однієї вершини.2. Усі ребра є орієнтованими, тобто напрям ребер дерева на-

перед визначений: від вершини до вузлів, які розташовані на рівень нижче.

3. В один вузол може входити не більше одного ребра.4. Дерево має бути зв’язним. 5. У дереві не може бути циклів. (див. рис. 1).6. Зв’язкові між двома елементами речення відповідає ре-

бро. Напрям підпорядкування – від ЕР, який підпорядковує, до ЕР, який підпорядковується.

Рис. 1. Загальна схема дерева залежностей

7. Кожному ЕР відповідає один вузол у ДЗ. 8. Одній словоформі може відповідати кілька вузлів у дереві

в тому випадку, якщо вона складається із кількох ЕР (почнуть працювати, Олександр Мороз, незважаючи на).

9. Вершиною дерева може бути присудок простого двосклад-ного речення, головний член односкладного речення, присудок головної частини складнопідрядного речення.

10. Експліцитно невираженому ЕР (явище еліпсису) відпо-відає у дереві спеціально запроваджений нами нульовий вузол.

11. ЕР, які вступають у сурядний зв’язок, підпорядковують-ся уявному вузлові, який спеціально введено для адекватного відображення зв’язку між сурядними ЕР.


225

Ребрам присвоюються спеціальні маркери, які вказують на характер зв’язку між ЕР. Синтаксична інформація припи-сується в автоматизованому режимі. Для цього розроблено спеціальне програмне забезпечення “Shishkin” – за прізвищем художника, який уславився своїми пейзажами, зокрема зобра-женням дерев (див. рис. 2). Названа програма є АРМ лінгвіста і призначена не лише для побудови ДЗ, але й для подальшо-го аналітичного опрацювання, що уможливило різноманітні структурно-синтаксичні розвідки.

Функціонал програми передбачає автоматичне обчислення: 1) статистичної інформації щодо кожного з морфологічних ко-дів та синтаксичних маркерів, які містяться в певній конкрет-ній базі, укладеній на основі сукупності текстів певної підмови; 2) параметрів аналізу ДЗ, запропонованих І. П. Севбо для різ-номанітних стилістичних синтаксичних досліджень, зокрема: кількості вузлів у дереві, ширини гілкування від вершини дере-ва, висоти дерева [7]; 3) синтаксичної інформації про характер синтаксичних зв’язків кожної словоформи з вибірки.

Наголосимо, що інформація про моделі реалізованих

Рис. 2. Інтерфейс програми “Shishkin”


226

зв’язків словоформ є джерелом для укладання словника спо-лучуваності словоформ, необхідного, зокрема, для адекватної роботи автоматичного синтаксичного аналізатора, створення якого є одним із пріоритетних завдань сучасної української комп’ютерної лінгвістики.

Одним із способів вивчення реалізованої в мовленні сполу-чуваності слів є метод аналізу зон зв’язків словоформи (ЗЗС), запроваджений В. І. Перебийніс. Під зоною зв’язку розуміють сукупність зв’язків певної словоформи в реченні [2, с. 114; 4, с. 149; 6, с. 147], сферу її синтаксичної дії. Своєрідність зони зв’язку визначається як мовними, так і мовленнєвими синтак-сичними процесами, задіяними в побудові речення як одини-ці мовлення. Тому актуальним є вивчення зон зв’язків слово-форм у реальному реченні та виявлення основних факторів, які зумовлюють їхню специфіку.

Нами було автоматизовано процедуру виявлення ЗЗС на основі розміченого дерева залежностей, що запобігло нео-днозначностям, які виникають під час визначення ЗЗС до-слідником, а також значно пришвидшило цей процес (див. рис. 3). Основою для розробки алгоритму стали правила по-будови ЗЗС [4, с. 147, 148], а також нами розроблено ряд но-вих правил. ЗЗС представляється графічно – у вигляді від-різка, який поєднує проекції усіх ЕР, пов’язаних з даним ЕР. Одержавши набір відрізків, які відображають усі зони зв’язків у реченні, можна обчислити взаємодію ЗЗС. Під взає модією зон розуміємо кількість відрізків, які проходять між будь-якими двома сусідніми елементами речення (див. рис. 3).

12

12 Головпоштамту.11 навпроти10 реєстрації9 наметі

7 у6 знаходиться5 містечка4 учасників3 місцерозташування2 про

1 2 3

4

6

7

5

8

9

10

11

44442556533 Пік

спаяності

Блок спаяності

Плато

8 жовтому

1 Інформація

Рис. 3. Визначення піку, плато та блоку спаяності ЗЗС в реченні


227

Для кожного конкретного речення можна визначити найбіль-ший, найменший та проміжні показники сили взаємодії ЗЗС. Найбільший показник сили взаємодії називають піком най-більшої спаяності (зв’язності) в реченні.

Кілька послідовно розташованих показників з однаковим найбільшим значенням називають “плато спаяності”. У реаль-ному реченні може бути кілька піків та плато спаяності. Елемен-ти речення, між якими сила зв’язку максимальна, утворюють блок спаяності [5, с. 149]. Наголосимо, що названі показники обраховуються автоматично в результаті роботи спеціального алгоритму.

Аналіз одержаних даних засвідчив, що особливості синтак-сичної організації речення впливають на показники сили вза-ємодії ЗЗС у ньому. Найбільші показники сили зв’язку при-падають на такі синтаксичні одиниці, як: частини складних або складених членів речення, компоненти сурядної конструкції. У тих випадках, коли в реченні застосовуються мовленнєві меха-нізми, які не передбачають нагнітання синтаксичного зв’язку, наприклад еліпсис, сила зв’язку не сягає великих показників.

Очевидно, загальна кількість ЗЗС дорівнює кількості слово-вживань у вибірці, тобто кожна ЗЗС є індивідуальною. Проте статистичний аналіз матеріалу засвідчив існування типових моделей (схем) ЗЗС, що підтвердило статус ЗЗС як мінімаль-ної мовленнєвої одиниці. Типовими вважалися ті моделі, абсо-лютна частота яких перевищує 10 %.

Як приклад застосування програми в науковому досліджен-ні наведемо результати здійсненого нами експерименту, покли-каного виявити в тексті ключові (найбільш значущі для роз-гортання повідомлення) слова, спираючись на суто формальні синтаксичні критерії. Підґрунтям даного експерименту стали два постулати: 1) значущість певної словоформи для смисло-вого розгортання певного повідомлення визначається кількіс-тю її семантичних зв’язків з іншими словоформами цього по-відомлення; 2) “будь-які два слова, які пов’язані синтаксично, завжди пов’язані й семантично (зворотне в загальному випадку невірно)” [8, с. 102].

У своєму експерименті ми виходили з гіпотези, що сукуп-ність усіх ЛСВ, які потрапили до блоків спаяності ЗЗС (тобто осередків найбільшої спаяності синтаксичних зв’язків у речен-


228

ні), можуть адекватно відобразити тематичну належність аналі-зованих текстів. Аналіз таких ЛСВ за частиномовною належніс-тю виявив провідну роль іменників у тематичному розгортанні текстів. ЛСВ іменників та дієслів були впорядковані в лексико-тематичні ієрархічні дерева. Зважаючи на обмеження в обсязі статті, проілюструємо одержані результати на прикладі дерева іменників. Кожному ЛСВ присвоєно числовий індекс, який ві-дображає кількість випадків, коли даний ЛСВ потрапив до бло-ку спаяності ЗЗС. Цей індекс можна вважати показником ваги певного ЛСВ у тематичній репрезентації текстів. ЛСВ з най-більшим індексом відображають тематичне ядро текстів – їхню політичну спрямованість, ЛСВ з невисоким індексом вказують на додаткові теми повідомлень. Загальна кількість ключових слів серед іменників становить 1953 ЛСВ. Найбільша кількість припадає на такі лексико-тематичні групи, як: “Назви людини за сферою діяльності” (12 % від суми усіх індексів), “Людина як соціальна істота” (10,9 %), “Держава” (13,8 %), “Назви на-селених пунктів” (5,4 %). Принагідно зауважимо, що вибірка, на якій здійснювався експеримент, була присвячена політичним подіям, що відбувалися у Києві після завершення 2-го туру ви-борів Президента України в 2004 році. Наведемо найчастотні-ші з-поміж усіх ЛСВ, які визначають основну тематичну спря-мованість текстів та окреслюють ситуацію, відображену в них: Ющенко ‘власна назва особи’ (індекс – 292), Україна ‘власна назва держави’ (200), прихильник ‘той, хто підтримує, захищає кого-, що-небудь, стоїть на чиємусь боці’ (164), майдан ‘велике незабу-доване місце в місті або селі; площа’ (163), Янукович ‘власна назва особи’ (161), люди ‘особи, об’єднані певними, характерними або спільними ознаками’ (144), президент ‘у ряді країн – обраний на певний строк глава держави’ (142), рада ‘орган державної влади, який є формою політичної організації суспільства’ (109), корес-пондент ‘співробітник газети, журналу, радіо тощо або приват-на особа, що надсилає свою інформацію з місць; дописувач’ (104), вулиця ‘обмежений двома рядами будинків простір для їзди та ходіння’ (95), дільниця ‘адміністративно-територіальна або ви-робнича одиниця’ (93), мітинг ‘масові збори з приводу обговорен-ня якихось злободенних питань, перев. політичних’ (91), вибори ‘обрання шляхом голосування депутатів у представницькі органи держави, службових осіб і т. ін.’ (83), Київ ‘власна назва міста’


229

(80), народ ‘населення держави, жителі країни’ (78), влада ‘керів-ні державні органи; уряд’ (76).

Цікаво, що до блоків спаяності потрапили (правда з неве-ликим індексом) новотвори, які відображають ідеологічну спрямованість проаналізованих текстів. Йдеться про ЛСВ з негативною конотацією на зразок кучманоїд, януковець. Ана-логічно прикметним виявився ЛСВ на позначення уявної ко-аліції Україна – Гондурас – Туркменистан – Білорусь. Можна навести ще чимало яскравих прикладів, які б засвідчили, що лексико-тематичне дерево, укладене на основі ключових ЛСВ текстів про вибори 2004 р., містить у собі не лише об’єктивну інформацію про події, висвітлені в текстах, але й вказівки на тенденційність викладу матеріалу. Проте обсяг статті змушує нас обмежитися наведеними ілюстраціями.

Таким чином, гіпотеза про можливість виявлення ключо-вих ЛСВ та укладання лексико-тематичного образу текстів на основі формальних синтаксичних критеріїв підтверджена. Одержані ЛСВ адекватно відобразили тематичну спрямова-ність текстів. Ми вбачаємо великий евристичний потенціал в описаній у статті формальній моделі репрезентації та обробки синтаксичної інформації та необхідному для цього програм-ному забезпеченні. Здійснене експериментальне дослідження підтвердило свою наукову адекватність і тому може бути про-ведене на великих масивах даних.

1. Дарчук Н., Сорокін В. Корпус текстів як джерело для мовознавчих і літе-ратурознавчих досліджень // Лексикографічний бюлетень: Зб. наук. праць. – К., 2006. – Вип. 13. – С. 34–37.

2. Закономерности структурной организации научно-рефератив ного текс-та / Гриднева Л. М., Грязнухина Т. А., Дарчук Н. П. и др.; отв. ред. В. И. Пере-бейнос. – К., 1982. – 322 с.

3. Иорданская Л. Н. О некоторых свойствах правильной синтаксичес-кой структуры: (На материале русского языка)// Вопросы языкознания. – 1963. – № 4. – С. 102–112.

4. Перебейнос В. И. Еще раз о структуре предложения // Чествуя филолога: К семидесятилетию Ф. А. Литвина. – Орел, 2002. – C. 146–156.

5. Перебейнос В. И. О единицах текста // Recueil linguistique de Bratislava. – Vol. VIII. – Bratislava: VEDA, Editions de l’Academie Slovaque des Sciences, 1985. – P. 146–150.

6. Пещак М. М. Стиль ділових документів XIV ст. – К., 1979. – 264 с.7. Севбо И. П. Графическое представление синтаксических структур и сти-

листическая диагностика. – К.: Наукова думка, 1981. – 192 с.8. Скороходько Э. Ф. Семантические сети и автоматическая обработка

текста. – К., 1983. – 212 с.


230

Т. Шептицька (Київ)

ДЕРЖАВНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ ЩОДО РОЗШИРЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО МОВНОГО ПРОСТОРУ:

СУЧАСНИЙ СТАН І ПЕРСПЕКТИВИ

Конкурентоспроможність будь-якої нації в сучасному глоба-лізованому світі передбачає не лише вміння послідовно захи-щати власні економічні та політичні інтереси на міжнародній арені. Так само необхідною умовою самодостатності, рівно-правності й самостійності спільноти у світовому співтоваристві є здатність обороняти питомий мовно-культурний простір, від цілісності та автентичності якого залежить повноцінне існуван-ня конкретного індивіда та моральне здоров’я й інтелектуальний потенціал загалу. Отже, одним із найважливіших завдань дер-жави як особливої форми конституювання та самоорганізації нації є охорона свого мовного середовища та вироблення ціле-спрямованої державної політики, зорієнтованої на досягнення певного мовного стану в суспільстві. Для України проблема мовної політики як складової частини процесу національно-державного будівництва є надзвичайно актуальною, зважаю-чи на недосконалість українського законодавства, періодичні політичні спекуляції, неправочинні рішення деяких місцевих органів влади та потужний тиск ззовні. За умов штучного заго-стрення мовного питання, слабкої регуляторної, виконавчої та контрольної діяльності державних інституцій вирішення мов-них проблем набуває ідеологічної, структурно-організаційної, культурно-представницької, зрештою, наукової ваги.

Державна політика України щодо розширення українського мовного простору, її зміст, мета та форми реалізації мало до-сліджені в сучасній гуманітаристиці. Українські вчені більшу увагу приділяли проблемам функціонування української мови як державної, визначали основи її авторитету та комунікативні потужності [1]. Суспільно-політичні обставини розвитку краї-ни спричинили появу ґрунтовних розвідок, у яких аналізували сучасну мовну ситуацію в Україні [2], вивчали причини й на-слідки таких згубних для мовної та національної самосвідо мості


231

явищ, як білінгвізм, лінгвоцид тощо. Практика використання української мови в різних сферах державного життя зумови-ла розгляд засад мовної політики одночасно в лінгвістичній та юридичній площинах. Так, К. Городенська зазначає, що зако-нодавче закріплення за українською мовою статусу єдиної дер-жавної на певному етапі сприяло розширенню поля її викорис-тання. Водночас правовий нігілізм деяких високопосадовців, недотримання україномовного режиму держслужбовцями, на думку дослідниці, загальмували поступ удержавлення укра-їнської мови. К. Городенська як прихильниця наступальної мовної політики наполягає на тому, що “дотримання мовного режиму в різних сферах державного життя, визначеного Осно-вним Законом України, не повинно бути предметом поступок і компромісів” [1]. А за умов бездіяльності владних структур, відповідальних за дотримання мовного законодавства, вирі-шення кардинальних питань мовної політики в Україні мають взяти на себе академічні інституції гуманітарного профілю. Попри цілковиту слушність міркувань авторки, зауважимо, що структури Академії наук, хоч і є визначальними, проте не єди-ними інструментами здійснення мовної політики. Збереження та розширення україномовного простору повинні бути одним із першочергових завдань для органів виконавчої влади, освіт-ніх установ і засобів масової інформації.

Фахові юридичні коментарі, як правило, спираються на чинну правову базу, що регулює використання української мови у сферах державного управління, ділового спілкуван-ня та професійної діяльності. Констатуючи рівень найвищої законодавчої підтримки державної мови, науковці вказують на недосконалість конституційних механізмів реалізації дер-жавної мовної політики. Зокрема, вони зауважують неповне вирішення проблеми оптимального співвідношення між дер-жавною мовою та мовами національних меншин щодо їх прак-тичного застосування, підкреслюють недостатню розробку по-нятійного апарату в мовно-юридичній сфері тощо. Це змушує правників робити висновок про те, що “чинне законодавство України ще й досі подекуди характеризується супереч ливістю, а нині функціонуючий Закон про мови в Україні вже віддавна не може задовольнити потребу в оперативному реагуванні на


232

зміну мовної ситуації та, відповідно, політичних пріоритетів держави” [3, с. 88]. Дійсно, основи сучасної законодавчої бази щодо функціонування українського мовного простору були за-кладені ще за радянських часів і потребують суттєвого та кар-динального оновлення. Адже сьогоденні реалії життєдіяльнос-ті української нації та перспективи її розвитку вимагають не лише швидкого подолання деструктивних тенденцій, спрово-кованих ігноруванням мовних проблем, а й формування чіткої, зрозумілої та прозорої державної мовної політики.

Реагуючи на ініціативи колишнього Президента України В. Ющенка щодо реорганізації мовної політики, С. Шумлян-ський розмірковує над необхідністю створення державного органу, який би опікувався мовними питаннями. Окреслюючи можливі назви майбутньої структури, порядок її формування, механізми ухвалення рішень і пріоритетні напрями діяльнос-ті, він висуває вимогу обов’язкового юридичного оформлення такої інституції. На думку політолога, “в українських реаліях закріплення на законодавчому рівні означатиме більш чітку компетенцію та більшу незалежність та життє здатність струк-тури – скажімо, для її ліквідації чи докорінної трансформації у разі зміни влади недостатньо буде розпорядження міністра чи постанови Кабміну” [4]. Заслуговує на схвалення ідея ав-тора закріпити за кожним пріоритетним напрямом діяльності нового “мовного органу” конкретні індикатори, які дозво лять постійно оцінювати виконання поставлених завдань, здійсню-вати моніторинг мовної ситуації в державі.

Опрацювання основних наукових та науково-популярних дос ліджень останнього часу засвідчує відсутність цілісного бачення засад державної політики в мовній сфері, неповно-ту висвітлення її цілей, способів реалізації, ресурсного забез-печення тощо. Відповідно нашим завданням є аналіз наявних концептуальних підходів щодо конституювання української мови на законодавчому рівні та кроків державної виконавчої й судової влади, спрямованих на розширення україномовного простору.

Мовна політика як складник національної безпеки Укра-їни – це державницька ідеологія та узгоджені з нею дії, зорі-єнтовані на вирішення існуючих мовних проблем. Здійснення


233

державою певних заходів, покликаних сприяти захисту мови титульного етносу, підтримувати та популяризувати нор-ми української літературної мови, забезпечувати досягнення мовного консенсусу, має відбуватися з урахуванням деяких засадничих моментів. По-перше, будь-які спроби державного регулювання мовного простору мають виходити з усвідомлен-ня ролі української мови як чинника національного самовиз-начення та самоідентифікації українця, його громадянського й політичного вибору. Мова, яка є одним із найважливіших показників належності особи до певної нації, акумулює в собі сутність історичного буття народу, зберігає набутий упродовж тисячоліть досвід і досягнення культури. Отже, турбота про збереження і розвиток української мови визначає рівень націо-нальної самосвідомості та зрілості всієї спільноти, убезпечує від процесів денаціоналізації й деморалізації.

По-друге, послідовне розширення україномовного просто-ру відповідає завданням загальнонаціональної консолідації українців, підтримує єдність національного організму в про-сторовому та часовому вимірах. Концепція державної мовної політики мусить не лише регламентувати обов’язкові сфери використання української мови як єдиної державної, а й перед-бачати механізми відповідальності за порушення мовного за-конодавства, образу української мови або зумисне обмеження її застосування як державної. Жорсткий законодавчий захист українського мовного простору потрібен задля перешкоджан-ня всім імовірним спробам зруйнувати державну та мовно-культурну цілісність України. А утвердження української як мови міжетнічного спілкування поступово сприятиме глибшо-му порозумінню всередині країни.

По-третє, державна політика з дотримання україномовного режиму повинна бути послідовною, рішучою та регламентую-чою. Для вироблення адекватних охоронних засобів варто було б вивчити, проаналізувати та використати мовний досвід інших країн. Зокрема, у Франції чітке розуміння значення національ-ної мови як ідеологічного важеля у становленні та розвитку державності зумовило прийняття радикального за своїм харак-тером закону Тубона (1994). Його автор, міністр культури Жан Тубон, передбачив накладання штрафів і навіть ув’язнення


234

для тих, хто не використовував французьку мову в публічній сфері [5]. У Польщі створення програми державної мовної політики було покладене на Раду польської мови, засновану 1996 року, та Комітет мовознавства Польської академії наук. Запропонований поважними науковцями проект встановлю-вав для польської мови статус державної, вимагав від владних структур і засобів масової інформації нести відповідальність за стан польщизни та підкреслював необхідність популяризації польської мови та культури за кордоном [6].

Мовна політика в сучасній Росії здійснюється відповідно до Конституції Російської Федерації та закону “Про держав-ну мову Російської Федерації”, що був прийнятий Держав-ною Думою в травні 2005 року. За цим законом державною мовою на всій території Росії проголошена російська. Автори документа дбають і про обов’язковість використання держав-ної мови, детально розписуючи сфери її впровадження, і про чистоту мови. Вони зауважують, що використання російської мови як державної не допускає вживання слів та виразів, що не відповідають нормам сучасної літературної мови, за винятком іноземних слів, які не мають загальновживаних відповідників у російській мові. Із метою захисту та підтримки державної мови Російської Федерації федеральні ор гани влади зобов’язані здій-снювати заходи, спрямовані на забезпечення права громадян користуватися державною мовою, на вдосконалення системи освіти та системи підготовки спеціалістів у галузі російської мови та викладачів російської мови як іноземної, фінансувати видання словників і граматик російської мови, сприяти її ви-вченню за межами країни [7]. Окрім потужної законодавчої підтримки, одним зі способів реалізації державної мовної по-літики Росії стала федеральна цільова програма “Російська мова” на 2006–2010 роки, фінансована з державного бюджету. Ця програма має як суто внут рішні завдання (створення умов для повноцінної реалізації функцій російської мови як держав-ної та мови міжнаціонального спілкування, зміцнення держав-ності, національної безпеки та престижу країни), так і зовніш-ні, до певної міри експансіоністські, – розвиток інтеграційних процесів у державах-учасниках СНД, забезпечення якомога повного задоволення мовних і культурних потреб співвітчиз-


235

ників за кордоном, підтримка російської мови у країнах Балтії. Найважливішими показниками та індикаторами ефективності реа лізованих заходів визначають: збільшення кількості дітей біженців і переселенців, які вивчають російську мову, доступ-ність для населення країн-учасників СНД та Балтії просвітніх заходів, що популяризують російську культуру, збільшення кількості осіб, які здобувають освіту російською мовою в кра-їнах СНД та ін. Як бачимо, найближчі сусіди України та най-більші країни Європейського Союзу не просто дбають про за-хист власного мовного простору, а й прагнуть поширити його за межі своїх державних утворень.

В умовах цілеспрямованого тиску ззовні Україні необхідно якнайшвидше визначитися з комплексом заходів і портфелем необхідних документів, які б посилили та поглибили функціо-нальний спектр української мови. Викривлена мовна ситуація, яка не відповідає лінгво-культурним запитам більшості укра-їнського населення, вимагає прийняти новий Закон України “Про мови”, що доповнив би декларативність мовного статусу, зафіксованого в Конституції України. Найбільш прийнятним та обґрунтованим на сьогодні є проект закону, запропонований народним депутатом України В. Кириленком. У ньому автор зумовлює обов’язковість застосування української мови як державної в діяльності органів влади та місцевого самовряду-вання, об’єднань громадян, установ, організацій, підприємств, незалежно від форми власності, у роботі судової гілки влади. Водночас цим законом гарантується право громадян самостій-но обирати мову спілкування в приватній сфері. Незайвим є припис, що забороняє умисне спотворення, публічне прини-ження чи зневажання української мови. На нашу думку, про-ект В. Кириленка вдало вирішує проблему взаємовідносин державної мови та мов національних меншин: “Держава вжи-ває заходів для збереження і розвитку мов національних мен-шин, забезпечує підготовку фахівців для задоволення мовних потреб цих меншин. Заходи щодо захисту і розвитку мов на-ціональних меншин України не повинні звужувати сферу за-стосування та вивчення державної мови” [8]. Запропонований документ передбачає також певні протекціоністські заходи, зо-крема, збільшення до 70 % кількості фільмокопій, дубльованих


236

(озвучених, субтитрованих) українською мовою, збільшення до 75 % частки ефірного часу, коли мовлення ведеться укра-їнською, підтримка державою україномовного книговидавни-цтва. На особливу увагу заслуговує положення законопроек-ту, в якому зазначено, що у відносинах з іншими державами Україна відстоює мовні потреби закордонних українців, збере-ження, розвиток і вивчення української мови в цих державах. Водночас оздоровлення мовно-політичної ситуації в державі пов’язане не лише з удосконаленням законодавчої бази, а й передовсім з послідовним виконанням чинних розпоряджень і постанов органами влади.

Відкритим і мало висвітленим у пресі, наукових працях та урядових доповідях залишається питання про стан виконання Державної програми розвитку та функціонування української мови на 2004–2010 роки, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України у 2003 році. Ця програма була спрямова-на на зміцнення статусу української мови як державної; про-ведення фундаментальних і прикладних досліджень у галузі лінгвістики; стимулювання глибокого вивчення української мови її носіями та представниками національних меншин; фі-нансування наукових, енциклопедичних, художніх і періодич-них видань українською мовою. За цим урядовим документом передбачалася і державна підтримка функціонування укра-їнської мови в інформаційному комп’ютерному середовищі. Однак, доводиться констатувати, що україномовний сегмент Все світньої інформаційної мережі Інтернет слабо розвинутий. Держава підтримує створення та існування сайтів представ-ницького типу, що інформують про структури й діяльність офіційних установ. Ті освітньо-інформаційні інтернет-ресурси, які подають неупере джені матеріали про стан української мови в нашому суспільстві, висвітлюють питання мовної політики, знайомлять користувачів з надбаннями української культури, зазвичай засновані як громадські проекти та працюють завдя-ки допомозі меценатів чи грантовим вливанням. Так, Бібліо-тека української літератури (http://ukrlife/org/main/library.html) функціонує завдяки моральній і матеріальній підтримці д-ра Марії Фішер-Слиж. А досить вдалий і насичений якісни-ми матеріалами проект “Нова мова” (http://www.movanova.


237

com.ua) здобув право на життя, вигравши відкритий конкурс періодичних міні-грантів Програми розширення доступу та навчання через Інтернет (ІАТР). Ініціаторами цього конкурсу виступили Бюро з питань освіти й культури держдепартаменту США (ЕСА) і Рада міжнародних наукових досліджень і обмінів (IREX). Зауважимо, що один із найбільших інтернет-порталів Росії“ГРАМОТА.РУ” (http://www.gramota.ru), який на дає до-помогу з будь-яких питань нормативного слововживання в ро-сійській мові, був створений у 2000 році за безпосередньої під-тримки й участі МПТР. У зв’язку з тим, що “мережева” мовна політика не усвідомлюється відповідними та відповідальними українськими структурами як частина державної мовної по-літики з розширення україномов ного простору, громадськість повинна змусити державу виступити активним учасником і гравцем у віртуальному інформаційному середовищі. Адже роз-виток україно мовного сегмента Інтернету дозволить вирішити кілька вкрай актуальних для нас завдань – зміцнення україн-ської державності шляхом дбайливого ставлення до україн-ської мови та посилення впливу України на свою діаспору.

На нашу думку, позитивно позначаться на розвиткові україно мовного простору і резонансні та жваво обговорювані рішення Конституційного Суду України про офіційне тлума-чення положень статті 10 Конституції України (№ 10-рп/99 від 14 грудня 1999 р.) та про офіційне тлумачення положень частини другої статті 14 Закону України “Про кінематографію” (№ 13-рп від 20 грудня 2007 р.), у яких стверджується держав-ний статус української мови та неможливість його зміни місце-вими органами управління, однозначно вирішується питання про розповсюдження та демонстрування в Україні іноземних фільмів тільки за умов дублювання (озвучення, субтитруван-ня) державною мовою.

Збереження цілісності українського мовно-культурного простору передбачає розробку комплексної програми мовно-го планування з дієвими механізмами підтримки української мови й культури, протидії зовнішній експансії та засобами контролю за її виконанням. Нині на розгляд суспільства пред-ставлені два проекти Концепції державної мовної політики України. Перший підготувала робоча група, що працювала у


238

складі Національної комісії зі зміцнення демократії та утвер-дження верховенства права при Міністерстві юстиції України. Ця концепція чітко визначає цілі державної мовної політики, виділяючи основні з них: утвердження української мови як державної в усіх царинах публічної сфери суспільного життя на всій території України, посилення функцій державної мови як мови громадянства, запровадження заходів позитивної дискримінації, зокрема щодо української мови в деяких регі-онах України, сприяння в задоволенні мовних потреб україн-ців у країнах поселення [9, с. 65, 66]. У Концепції передбачено й певну систему органів, що забезпечують здійснення мовної політики, серед яких визначальне місце має належати Націо-нальній раді з мовної політики при Президентові України, Міністерству юстиції України, Національній комісії з питань правопису та мовних норм НАН України.

Друга Концепція державної мовної політики, розроблена в Міністерстві культури й туризму України, має приблизно по-дібну структуру, мету й завдання. Позитивом цього проекту є його практична спрямованість. Автори документа наполяга-ють на здійсненні конкретних заходів у мовній сфері, зокрема на створенні Національної словникової бази, проведенні кон-курсів знавців української мови, історії та культури, сприянні функціонуванню в Інтернеті Українського лінгвістичного пор-талу тощо [10, с. 8, 9].

Отже, сучасний стан державної мовної політики характе-ризується недосконалістю правової бази та гострою потребою оновлення концептуальних підходів у вирішенні мовних проб-лем. Активізація дискусій в експертному середовищі, поява реальних законо давчих ініціатив дозволяють сподіватися на покращення мовно-культурної ситуації в Україні. Розроблені на сьогодні науковцями та громадсько-політичними діячами проекти враховують український та світовий досвід регулю-вання мовного простору, деталізують механізми просування української мови в найрізноманітніших сферах, а отже по-требують негайної ратифікації. Водночас залишаються недо-статньо розробленими такі перспективні напрями державної мовної політики, як забезпечення конкурентоспроможності української мови у сфері бізнесу, запровадження пільгово-


239

го оподаткування для україномовної друкованої продукції, розроб ка системи моніторингу етномовних процесів у країні, оприлюднення результатів державної мовної політики на що-річних всеукраїнських слуханнях з функціонування та розви-тку української мови.

1. Державність української мови і мовний досвід світу: Матеріали міжнар. конф. – К., 2000.

2. Дзюба І. Сучасна мовна ситуація в Україні // Урок україн-ської. – 2000. – № 10. – С. 2–4.

3. Лесин В. Державна мовна політика в Україні: конституційний аспект // Укр. акад. держ. упр. при Президентові України: Зб. наук. пр. – К., 1999. – Вип. 1: Актуальні питання втілення в життя поло-жень Конституції України. – С. 87–91.

4. Шумлянський С. Як нам реорганізувати мовну політику? [Елект ронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2008 /2/6/71119.htm

5. Україні потрібен свій “закон Тубона” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://observer.sd.org.ua/ news.phd?id=10302

6. O program polskiej polityki jezykomej [Електронний ресурс]. – Ре-жим доступу: http://rjp.pan.pl/index2.php?option=com_content&task=view&id...

7. Федеральный закон Российской Федерации от 1 июня 2005 г. № 53-Ф3. О государственном языке Российской Федерации // Рос-сийская газета. – 2005. – 7 июня.

8. Проект Закону України “Про мови” [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.kyrylenko. com.ua/legislative.php?id=1

9. Концепція державної мовної політики // Робочі матеріали IV Всесвітнього форуму українців, 18–20 серпня 2006 р. – К., 2006. – С. 60–67.

10. Концепція державної мовної політики // Слово Просвіти. – 2006. – 20–26 липня. – С. 7–10.


240

Т. Шмігер(Львів)

ДО ПИТАННЯ МЕТОДОЛОГІЇ ВИВЧЕННЯ ІСТОРІЇ УКРАЇНСЬКОГО ПЕРЕКЛАДОЗНАВСТВА

Історія перекладознавства – наукова дисципліна, яка вив-чає розвиток теоретичного осмислення перекладу як важли-вого чинника на всіх етапах існу вання людського різномовно-го спілкування. Вона є окремим розділом перекладознавства, найтісніше пов’язаним з історичною наукою, але її теоретична основа ще потребує обґрунтування. Одним з перших в Україні, хто визначив засади перекладознавства як філологічної дис-ципліни, був одеський дослідник С. Дложевський. Він заува-жив, що об’єктом перекладознавства є встановлення природи відхилень перекладу від оригіналу, спричинені відмінностями в мові, культурі та суб’єктивному сприйманні перекладача [2, с. 31]. Укладаючи курс “Методологія перекладу для 1932/33 на-вчального року” в Українському інституті лінгвістичної освіти, М. Калинович і М. Зеров виокремили в перекладознавстві тео-ретичний (методологія перекладу, історія перекладу та історія перекладознавства) і практичний аспекти (загальна методика перекладу, часткова методика перекладу – з рідної мови на чужу та з чужої на рідну – і вивчення штампів ділової мови) [3; 8]. Вони вперше розробили класифікацію перекладознавчих дисциплін та ввели історію перекладознавства як окрему га-лузь досліджень в українському перекладознавстві.

На межі 1960–1970-х pp. дискусії на тему лінгвістичного чи літературознавчого підґрунтя теорії перекладу спричинилися до абстрагованого визначення об’єкта перекладознавства, яким є дослідження структурної цілості перекладу, організованої на основі діалектичної взаємодії змісту й форми [9, с. 56]. В. Коп-тілову належить друга в історії українського перекладознавства спроба його класифікації: теорія перекладу (загальна теорія пе-рекладу, часткові та видові теорії перекладу), критика перекладу та історія перекладу [9, с. 55]. Розширене визначення перекла-дознавства подала Р. Зорівчак, описуючи утвердження його як окремої дисципліни: “Як струнка система, що охоплює історію, теорію та критику перекладу, перекладознавство сформувало-


241

ся в окрему комплексну загальнофілологічну дисципліну на зі-ткненні лінгвістики, естетики, поетики й історії літератури ще в 20–30-х рр. XX ст.” [4, с. 4]. Ідею О. Фінкеля про те, що дидак-тика іноземних мов включається до спектра питань теорії пере-кладу [15, с. 44], можна видозмінити в той спосіб, що дидактика самого перекладу також становить галузь перекладо знавства на рівні з теорією. Так, предмет та цілі перекладознавства визна-чено всеохопно (тут можна ще дискутувати, до якого розділу зарахувати соціологічну проблематику перекладу).

Базовим може бути розуміння перекладознавства, подане Р. Зорівчак, із наголосом на теорії, історії, критиці та дидактиці перекладу, що розвивалися спочатку на перехресті мовознав-ства, літературознавства, естетики, а згодом також й інформа-тики, психології, культурології, антропології тощо. Це визна-чення найточніше окреслює спрямованість на вивчення того, як формувалася структура перекладознавства й утворювалися нові перекладознавчі дисципліни. Наприклад, літературна кри-тика створила перекладознавчу критику на зламі ХІХ–ХХ ст., а перекладознавча критика розвинула теорію та історію пере-кладу. Згодом долучили й дидактику перекладу.

Фундаментальною проблемою є визначення “українські перекладознавці”. Це питання намагалися розв’язати чима-ло дослідників українських видань. Пробуючи означити, що таке “українська преса”, В. Ігнатієнко запропонував “принцип територіально-етнографічний, комбінований з принципом мо-ви” [5, с. 7]. При цьому потрібно зважити на складні політичні об-ставини і на той чинник, що мова всіх авторефератів ди сертацій у СРСР була російська. На цю характерну проблему вказав М. Ка-линович, зауважуючи, що “…твори східноукраїнських лінгвістів здебільшого були позбавлені такої істотної ознаки націо нальної науки, як оформлення рідною мовою” [7, арк. ЮЗ]. Проблему української мови обговорювали й на нараді про укладання ре-пертуару української книги 1945 р. [10, с. 10, 30, 32, 33] і вже з 1990-х pp., коли відновилися роботи з бібліографії українського друку [14, т. 1, с. XIII–XV; 12, с. 10, 11, 19–21; 6, с. 47]. Навіть національність подекуди відіграє значно меншу роль у форму-ванні наукових ідей, на відміну від уже наявної наукової тради-ції чи школи. Отже, намагаючись застосувати критерії території, авторства та мови до вивчення українського перекладознавства,


242

можемо стверджувати, що до нього належать: а) праці, створе-ні українцями українською чи іншою мовами та опубліковані на території сучасної Україн ської держави; б) праці, створені неукраїнцями українською чи іншою мовами, опубліковані на території сучасної Української держави, але які виникали в кон-тексті саме української наукової традиції як наслідкові, а згодом і причинові явища; в) праці, створені українцями українською чи іншою мовами в контексті суто української наукової традиції, але опубліковані поза Україною.

Загальні засади теорії перекладу однаково можуть форму-ватися в різних країнах, і причиною цьому можуть бути не вза-ємовпливи, а схожість логічних суджень. Натомість оригіналь-ність окремої перекладознавчої школи полягає в тому, що вона розробляє певну, характерну їй тематику та випрацьовує відпо-відні методи. Отже, в одній школі окремі методики аналізу та підходи до окремих проблем перебувають на високому щаблі розвитку, тоді як інші залишаються цілком нерозробленими.

За робоче визначення історії та її завдань прийняли погляд І. Франка: “Під історією розуміємо слідження внутрішнього зв’язку між фактами, т. є. таке угруповання поєдинчих, важні-ших і дрібніших фактів, щоб з них виходив якийсь сенс, т. є. щоб видно було певні основні закони природні, правлячі тими фактами і викликаючі їх” [16, т. 45, с. 77].

Історія будь-якої дисципліни не обмежується лише ча-совими параметрами, вона також обґрунтовує принципи та цілі нау ки та подає достовірні критерії перевірки їх чинності. Водно час історія не є чимось викінченим та наперед відомим, радше навпаки: частина фактів залишатиметься неописаною та забутою – про це також зауважував І. Франко: “Історія ніколи не стане і не може стати повною, скінченою... Історія назавсігди остане великим уривком, в котрім тисячні хиби та прогалини мусить доповнювати власний розум, власна логіка і власне чут-тя історика” [16, т. 45, с. 77]. Отже, історію галузі ніяк не можна розглянути в межах одного дослідження.

В українському перекладознавстві існує кілька робіт, де власне теорія перекладу почасти є об’єктом вивчення в істо-ричній перспективі. Й. Багмут [1] і В. Іваненко [17, с. 176–200] розглядають розвиток теорії перекладу в Україні за радянсько-го часу. З дослідників 1920-х pp. Й. Багмут побіжно згадував


243

лише О. Фінкеля з ремаркою застарілості, а потім причиною гальмування перекладознавчих досліджень назвав “нове вчен-ня про мову” – марризм. Натомість у статті ґрунтовно описано праці з питань перекладу дослідників 1950-х pp. з відповідни-ми бібліографічними вказівками. Тому зосередженість автора на публікаціях 1950-х pp. унеможливила побудову хоча б яко-їсь схеми історії теорії перекладу в Україні. Стаття В. Іваненка значно повніше представляє історію українського перекладо-знавства: по-перше, повернуто імена В. Державина, Г. Майфета, М. Зерова, Івана Кулика та інших, ширше представлено пере-кладацькі погляди О. Фінкеля і М. Рильського; по-друге, до-дано ще два десятиліття (1960–1970-ті pp.). Хоча дослідник не робить спроб обґрунтувати й осмислити періодизацію, він чітко документує “спалах” діяльності в 1920-х, дискусії 1950-х та по-точні перекладознавчі дослідження 1970-х pp., а також усуває лакунний період 1930–1940-х pp., розглядаючи тогочас ні праці О. Фінкеля, М. Рильського, Є. Старинкевич. У висновках ав-тор зауважує на потребі подальшого дослідження: а) узагаль-нити практичний і теоретичний досвід попередніх епох (тобто йдеться про історію перекладу та перекладознавства); б) ви-значити естетичний ідеал перекладу; в) “вирівняти” критерії та вимоги щодо всіх галузей перекладознавства [17, с. 198].

О. Тетеріна здійснила спробу осмислити сприйняття пере-кладу в контексті української літературної критики XIX – по-чатку XX ст. [13]. Простежуючи формування перекладознав-чої думки в Україні зі старокиївської доби до початку XX ст. лише з літературознавчого погляду, дослідниця зосередила увагу на публікаціях обраного періоду та проаналізувала вне-сок М. Максимовича, П. Куліша, М. Драгоманова, О. Потебні, І. Франка, Лесі Українки до еволюції перекладознавчих ідей упродовж XIX ст.

На первісному етапі історії перекладу важко роз’єднати іс-торію практики та теорії, адже теоретичні судження нерідко висловлювали в художніх творах. Зрештою, чи можна вважати це чистою теорією? На думку Н. Зелінської, таку наукову син-кретичність потрібно розглядати в історичному контексті, з по-зицій функціонального призначення [12, с. 21]. Тому кумуля-тивний період “первинних тверджень і технічної фіксації” (до кінця XVIII ст. – за визначенням Дж. Стайнера [19, р. 248]) –


244

це досить містке й зручне поняття, щоб до нього зараховувати дифузні явища з погляду наукових жанрів. Мову також дослі-джували споконвіку, але мовознавство на ґрунтовних методо-логічних засадах зародилося аж у XVIII ст. Тому теорію пере-кладу, як ми її розуміємо тепер, належить обмежити останніми двома століттями.

Теорія історії перекладознавства – чиста сторінка україн-ського наукознавства, але чимало можна запозичити з історій інших філологічних дисциплін. На основі положень з історії української літературної критики подібно можемо усталити такі завдання історії українського перекладознавства: встано-вити витоки і традиції, теоретичні й методологічні принципи, тенденції, закономірності, перспективи та загальну концепцію єдиного перекладознавчого процесу. Але, на відміну від засто-сування суто історичного (можна сказати – описового) підходу до аналізу даних з історії української критики, в історії теоре-тичних учень розшук та використання наявних джерел неод-мінно супроводжується гіпотетичним вирахуванням частин ці-лісної концепції, яких не вистачає (принцип герменевтичного кола). Індуктивний логічний підхід (від конкретного до загаль-ного, від окремих статей до встановлення цілісної концепції) особливо важливий для вивчення перекладознавчих концеп-цій дослідників національних відроджень 1920-х і 1960-х pp. Очевидним є використання принципу хронологічності, але наголос має бути на всебічному представленні перекладознав-чих концепцій, які можуть дати багатий матеріал для вивчення загальної еволюції. Методологія опису та дослідження пере-кладознавчих концепцій в історичному розрізі ґрунтується на принципах вивчення наукового контексту, іманентності і відповідності, що дозволяють обґрунтувати концепцію історії пере кладознавства на тлі розвитку філології, охарактеризува-ти її особливості та встановити можливі зв’язки із сучасними філологічними досягненнями [18, с. 4].

Предметом історії перекладознавства є вивчення концепцій перекладу, жанрології перекладу, методології та методики пере-кладознавчого аналізу, ролі перекладу в суспільстві, вишколу перекладачів та їхньої діяльності. Об’єктами історичного дослі-дження є всі письмові тексти – книги, статті, рецензії, публі кації виступів, присвячені вивченню письмового й усного перекладу.


245

Найважливішим питанням історії перекладознавства є її періодизація. Розвиток внутрішніх закономірностей, впливи інших наукових парадигм (з відмінних наукових традицій та з інших наук), суспільно-політичні чинники (панівні ідеології, соціально-економічні прикмети) – це та сукупність, яка букваль-но формує окремі етапи науки, накопичуючи суму відомостей і поглиблюючи інструментарій аналізу в той чи інший спосіб.

Якщо застосувати періодизацію історії західноєвропейсько-го перекладо знавства Дж. Стайнера [19, р. 248–251] до україн-ського перекладознавства, то можна виявити чимало моментів подібного розвитку, а також увести історію українського пере-кладознавства у світовий контекст. Так, перший – емпірич-ний – період охоплює час від діяльності святих Кирила і Ме-фодія до кінця XVIII ст.: сюди зараховуємо перший та другий південнослов’янські впливи (ХІ–ХІІІ ст. і XV–XVI ст.), ви-словлювання І. Вишенського про використання перекладів у церкві, а також латинсько-європейські впливи (XVII–XVIII ст.) і погляди Г. Сковороди на переклад. До другого – герменевтично-го – періоду можна зарахувати висловлювання М. Гоголя, який говорив про перекладача як про “прозору шибу”: перекладач му-сить зникнути в перекладі, тобто мислення перекладача аж ніяк не повинно відображатися на тексті перекладу. Погляди М. Мак-симовича, П. Куліша, М. Драгоманова на адекватність, роль пе-рекладу для вироблення високого стилю цільової мови та роз-виток жанрово-стилістичного різноманіття цільової літератури також суміжні з герменевтичною тематикою. З позицій мовоз-навства перекладацькі проблеми аналізував О. Потебня, чиї ідеї сформувалися під значним впливом німецької філософії мови та мовознавства. Використовуючи концептуалізацію як основу, він обґрунтував суть неперекладності, а також указував на переклад як чинник формування національної само свідомості. Значною мірою І. Франка можна також уважати представником цього пе-ріоду, оскільки пере кладознавчий аналіз, який він розробляв у своїх рецензіях і статтях, мав інтерпретаційно-стилістичне спря-мування. Окрім того, не абиякого значення І. Франко надавав перекладам у загальній культурі суспільства, у національній по-лісистемі, розглядаючи переклад як націєтворчий чинник. Що-правда, останні твердження не вписуються в коло герменевтич-них питань пере кладознавства.


246

Докладніше вивчення особливостей розвитку перекладо-знавства в Україні обґрунтовує певний відхід від періодизації Дж. Стайнера. Доцільно провести періодизацію українського перекладознавства власне XX ст.

Перший період – критико-теоретичний (початок XX ст. до Першої світової війни. 1890-ті та перші роки XX ст.). Упродовж пошуку засобів для українського націєтворення розвивається і перекладознавча концепція І. Франка: переклади мають спри-яти тому, щоб “…витворити з величезної етнічної маси україн-ського народу українську націю, суцільний культурний орга-нізм, здібний до самостійного культурного й політичного життя, відпорний на асиміляційну роботу інших націй, відки б вона не йшла, та при тім податний на присвоювання собі в якнайшир-шій мірі і в якнайшвидшім темпі загальнолюд ських культурних здобутків, без яких сьогодні жодна нація і жодна хоч і як сильна держава не може остоятися” [16, т. 45, с. 404]. Важливість пе-рекладу для створення культурної нації європейського зразка, вироблення спільної літературної мови для всіх українських земель та вимогливість до відтворення формальних та змісто-вих особливостей оригіналу в перекладі – такі перекладацькі пріоритети І. Франка. Результатом літературного пожвавлен-ня після скасування 1905 р. заборони на україномовний друк в Російській імперії стало те, що критики і насамперед І. Франко обґрунтовують теоретичні узагальнення щодо перекладацьких вимог та положень про перекладо знавчий аналіз.

Другий період – становлення перекладознавства як науко-вої та навчальної дисципліни в Україні (після Першої світо-вої війни до завершення Другої світової війни, хоча найбільші досягнення припадають на 1920-ті – початок 1930-х pp.). По-чала повноцінно розвиватися історія перекладу, яка поглиби-ла розуміння суті “національного письменства” та розширила межі цього поняття (праці М. Зерова). Зрозуміло, що в цей спосіб історія сприяла розвиткові перекладознавчого аналізу, поступово встановилися поняття і терміносистема перекладо-знавства. Цікава перекладознавча дискусія, в якій взяли участь В. Державин, О. Фінкель, Г. Майфет та ін., на тему, чи пере-клад має бути аналогією, чи стилізацією, засвідчила поважний рівень розвитку української теорії перекладу. Знаковою поді-єю став вихід книги О. Фінкеля “Теорія й практика перекладу”


247

(1929) [11, с. 49–182] – першої ґрунтовної систематичної моно-графії з теорії перекладу в Радянському Союзі.

Окремо територіально, але в схожому методологічному ключі розвивалося перекладознавство на західноукраїнських землях міжвоєнного часу. Політичні емігранти зі Східної Укра-їни – І. Огієнко, П. Зайцев, В. Королів-Старий, Є. Грицак – роз-вивали теорію перекладу, не втрачаючи внутрішнього контакту зі східноукраїнськими вченими. Діяльність М. Рудницького, Б. Лепкого, С. Маланюка, Є. Пеленського, Л. Луцева та інших спрямовувалася на вивчення віршового перекладу, критики та історії перекладу, що доповнювали розвиток українського перекладознавства, а не становили окремого напряму.

Третій період – кінець 1940-х pp. до початку 1970-х pp. Перше п’ятиріччя після Другої світової війни дуже нагадувало критико-теоретичний період, адже більшість перекладознавчих ідей уміщували саме рецензії. Поступово, починаючи з 1950-х pp., боротьба з буквалізмом у перекладі – насправді проти русифі-кації – сприяла теоретичному осмисленню авторської інтер-претації, дослідженню тексту й літературної традиції, вивчен-ню перекладу з близькоспоріднених мов (праці М. Рильського, О. Кундзича, С. Ковганюка). 1960-ті pp. охарактеризовано глиб-шим сприйняттям та вивченням історії художнього перекладу. Г. Кочур і О. Фінкель намагалися теоретично осмислити пере-кладацьку множинність. В. Коптілов обґрунтував поняттєвий апарат перекладознавства, з’ясував його зв’язок з іншими філо-логічними дисциплінами, розробив класифікацію та методику зіставного аналізу перекладу з оригіналом, де було б враховано всі семантико-стилістичні складники художнього твору.

Важливим є питання про ідентичність української школи перекладознавства в контексті радянської всесоюзної школи перекладознавства. Тут потрібно провести межу впливів між різними галузями перекладознавства. Історія та почасти кри-тика перекладу висвітлює унікальний національний матеріал, а тому найменше підлягає впливам інших наукових парадигм. Натомість теорія – найвідкритіша дисципліна. Сильна росій-ська школа в особах А. Федорова, К. Чуковського, В. Коміса-рова, Я. Рецкера, Л. Бархударова, як і праці інших іноземних дослідників, також була основою теоретичних досліджень, які українські вчені доповнювали і розвивали. Проте більше роз-


248

ходжень є не в методологічній основі досліджень, а в тематиці. Тому третій період – це становлення українського перекла-дознавства у всесоюзному контексті.

Четвертий період – остання чверть XX ст. Перехід від мікро лінгвістики (мовних одиниць) до макролінгвістики (текстів і комунікації) позитивно позначився на розвитку пе-рекладознавства. Розмежування понять “еквівалентність” і “адекватність” чітко показує відмінні об’єкти перекладознав-чого аналізу – різно структурні мовні одиниці супроти їхньої функціональності з погляду естетико-художньої вартості ори-гіналу. Звідси потреба різних форм перекладознавчого аналізу, які розглядали б усі одиниці перекладу – лексеми, граматичні форми, синтаксичні конструкції, контекстуальні видозміни, комунікативні параметри тощо. П. Бех, Р. Зорівчак, О. Мед-відь, М. Новикова, В. Радчук, О. Чередниченко та інші дослід-ники вивчають часткові аспекти теорії перекладу – стосовно фразео логізмів, словесних образів, реалій, просторіччя, стиліс-тику перекладача, прагматичні й естетичні питання перекладу.

Методики перекладознавчого аналізу послуговувалися здо-бутками інших філологічних і нефілологічних дисциплін – се-мантики, контрастивістики, лінгвостилістики, етнолінгвістики, соціології, математики, статистики тощо. Здобуття Україною незалежності скасувало обмеження на історичні та історіогра-фічні дослідження. Водночас виникла потреба розробляти ме-тодологію соціології та культурології українського перекладу. Тому це час перетворення перекладознавства на міждисци-плінарну галузь знань.

1. Багмут Й. А. Питання теорії перекладу на Україні за радянський час // Дослідження з мовознавства в Українській РСР за сорок років: [36 статей] / АН УРСР. Ін-т мовознавства ім. О. О. Потебні. – К., 1957. – С. 122–147.

2. Дложевський С. С. П. І. Ніщинський, як перекладач з античних мов // Вісник Одеської комісії краєзнавства при УАН. – О., 1929. – Ч. 4–5. Секція соціяльно-історична. – С. 30, 31.

3. Зеров М. К. Нотатки лекцій з курсу “Методологія та методика пере-кладу”. – [Б. д.]. – Літературний музей Григорія Кочура. Архів.

4. Зорівчак Р. П. Фразеологічна одиниця як перекладознавча одиниця: (На матеріалі перекладів творів української літератури англійською мо-вою). – Л., 1983.

5. Ігнатієнко В. Українська преса (1816–1923 pp.): Іст.-бібліогр. етюд /


249

Укр. наук, ін-т книгознавства. – [Б. м.], 1926. – (Наук.-попул. б-ка книго-знавства / За ред. Ю. Меженка; Вип. 6).

6. Ільницька Л. Бібліографія західноукраїнської та української емі-граційної книги міжвоєнного періоду (1914–1939): засади створення // Зап. Львів. наук. б-ки ім. В. Стефаника / НАН України. Львів. Наук. б-ка ім. В. Стефаника. – Л., 2005. – Вип. 13. – С. 39–51.

7. Калинович М. Я. Історія лінгвістичних учень: (Попередній фрагмен-тарний начерк) / Ін-т мовознавства АН УРСР. 1946 р. – Центр. держ. архів-музей л-ри і мистец. України, ф. 54, оп. 1, од. зб. 15, арк. 1–123.

8. Калинович М. Я. Програма курсу “Методологія перекладу”: 1932/33 н. р.; Відділ перекладу. 2-й курс / Укр. ін-т лінгвіст. освіти. 5 ве-рес. 1932 р. – Літературний музей Григорія Кочура. Архів.

9. Коптілов В. В. Перекладознавство як окрема галузь філології // Мовознавство. – 1971. – № 2. – С. 50–57.

10. На шляху до створення репертуару української книжки: Протокол наради, присвяченої складанню “Бібліографії української книги 1798–1914 pp.”, яка відбулася в Бібліотеці АН УРСР 21–22 грудня 1945 р. / АН України. Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника, Львів. від-ня Археограф. коміс. – Л., 1991.

11. Олександр Фінкель – забутий теоретик українського перекладо-знавства: [Збірка вибраних праць] / За ред. Л. Черноватого та В. Караба-на. – Вінниця, 2007.

12. Теоретичні та організаційні проблеми формування репертуару української книги та періодики: Доп. і повідомл. Міжнар. наук. конф. 25–26 серп. 1995 р. / НАН України. Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника. – Л., 1996.

13. Тетеріна О. Б. Переклад як наукова проблема в українській літературно-критичній думці XIX – початку XX ст.: (компаративний дискурс): Автореф. дис. ... канд. філол. наук / Київ. нац. ун-т ім. Т. Шев-ченка. – К., 2004.

14. Репертуар української книги. 1798–1916: Матеріали до бібліогр.: у 9 т. / НАН України. Львів. наук. б-ка ім. В. Стефаника. Ін-т укр. архе-ографії та джерелознавства ім. М. Грушевського. Львів. від-ня. Упоряд., підгот. до друку і прим. Л. Ільницької, О. Хміль; наук. ред. Я. Дашке-вич. – Л., 1995–2005.

15. Фінкель О. М. Переклад у середній школі // Укр. мова в школі. – 1952. – № 5. – С. 44–54.

16. Франко І. Зібр. творів: у 50 т. / АН УРСР. Ін-т л-ри ім. Т. Г Шев-ченка. – К., 1976–1986. – Т. 1–50.

17. “Хай слово мовлено інакше...”: Проблеми художнього перекладу: Ст. з теорії, критики та історії худ. перекладу / Упоряд. В. Коптілов. – К., 1982.

18. Poluzhyn М. М. Lecture Notes on Historiography of Linguistics. – Ві-нниця, 2004.

19. Steiner G. After Babel. Aspects of Language and Translation. – 2nd ed. – Oxford; New York, 1992.


250

В. Щербин (Беларусь)

ПРОБЛЕМЫ И МЕТОДЫ УКРАИНСКОЙ МЕТАКОНЦЕПТОГРАФИИ

Украинская концептография (теория и практика составле-ния словарей концептов) сформировалась в конце XX ст. не на пустом месте. В содержании каждого опубликованного укра-инского концептуария получили свое отражение наработки и достижения того или иного лексикографического направле-ния, той или иной словарной традиции Украины. К приме-ру, появление указателя опорных слов в паремиографичес-ком сборнике “Прислів’я та приказки: взаємини між людьми” М. Пазяка (К., 1991) стало возможным благодаря успехам в развитии украинской паремиографии. Создание украинских культурологических словарей (симболариев О. Потапенко, М. Дмитренко, В. Кононенко, В. Коцуры и др., мифологи-ческих словарей А. Кононенко, С. Кононенко, С. Плачинды, Н. Слухай, О. Слипушко, В. Завадской, Я. Музыченко, Е. Та-ланчук, О. Шалак, Ю. Мосенкиса и др.) имело в качестве тео-ретической и практической основы развитую искусствоведчес-кую терминографию [1]. В содержании этнолингвистического словаря “Гуцульска міфологія” Н. Хобзей (Л., 2002) учтены на-работки украинской диалектной лексикографии, а в содержа-нии прото типического “Словаря коннотативных собственных имен” Е. Отина (Донецк, 2004) и когнитивных онимичных (ассоциативного и обратного) словариков, опубликованных в составе монографии “Проблематика когнітивної ономастики” О. Карпенко (О., 2006), – достижения украинской ономасти-ческой лексикографии. Наконец, при составлении “Chambers Key-Word Dictionary: English-Ukrainian semibilingual” (K., 2002), безусловно, использовались многочисленные англо-украин ские переводные словари традиционного типа.

На наш взгляд, влияние общей и аспектной лексикографии Украины на формирование и развитие украинской концепто-графии является столь очевидным, что дает основания пред-полагать наличие у названных лексикографических направле-


251

ний и иных сходных структурных характеристик. В частности, можно смело говорить о том, что структура украинской кон-цептографии во многом подобна структуре общей и аспектной лексикографии. Последняя, по мнению многих специалис-тов [2; 3], включает три основных составляющих: 1) теорети-ческую лексикографию (теорию лексикографии, металекси-кографию); 2) практическую лексикографию (практику созда-ния словарей); 3) лексикографию как совокупность словарей. Аналогичным образом и в составе украинской концептогра-фии можно выделять подобные структурные составляющие: 1) теоретическую концептографию (или метаконцептогра-фию); 2) практическую концептографию (или практику со-здания словарей концептов); 3) концептографию как совокуп-ность словарей концептов. Главным объектом рассмотрения в данной статье будут проблемы и методы украинской метакон-цептографии.

Анализ многочисленных проблем, над которыми в настоя-щее время работают украинские специалисты в области теоре-тической концептографии, показывает, что ключевой из них яв-ляется проблема формирования инфраструктуры украинской метаконцептографии с учетом содержания опубликованных теоретических работ о словарях концептов. В частности, изу-чение тематики последних позволяет выделить в рамках укра-инской метаконцептографии следующие разделы:

а) определение места концептографии в системе словар-ных знаний. К примеру, В. Иващенко считает, что “лингвокон-цептография, или лингвоконцептологическая лексикография, связана с созданием словарей концептов и в этом контексте – словарей стереотипов, символов, образов, констант нацио-нального сознания и разработкой их теоретических основ, что определяет ее тесные связи как с собственно лексикографией и идеографией, так и с социо- и (этно)психолингвистикой” [4, с. 4]. В другой своей работе данный автор рассматривает лингво-концептографию в качестве одного из основных подразделов лингвоконцептологии, наряду с этнолингвоконцептологией, сопоставительной этнолингвоконцептологией, художествен-ной лингвоконцептологией, научной лингвоконцептологией (или когнитивной терминологией) [5, с. 1, 2]. Вместе с тем


252

когнитивный статус описываемых в словарях концептов рее-стровых единиц (концептов и их группировок) позволяет расс-матривать концептографию также в качестве одного из направ-лений когнитивной лексикографии, основным содержанием которой являются “принципы и практика лексикографирова-ния когнитивных структур естественного языка” [6, с. 47];

б) словарная концептология, в рамках которой рассматри-ваются возможности использования словарей концептов для изучения различных типов концептуальных структур, прак-тика осуществления концептологических экспериментов с це-лью разработки новых способов и приемов лексикографиро-вания концептов и другие вопросы. Яркими примерами таких словарно-концептологических работ являются статьи В. Ива-щенко [7; 8], В. Дубичинского [9; 10] и других украинских ис-следователей;

в) типология словарей концептов. В рамках украинской концептографии к настоящему времени создано уже около де-сятка разных типов словарей концептов: словари стереотипов и символов, этнолингвистические словари, энциклопедические словари концептов, двуязычные словари идей и ключевых слов, аксиологические словари, прототипические словари и другие типы концептуариев [11; 12; 13];

г) учение о макроструктуре концептуария и микрострук-туре его словарной статьи. Разработке различных вопросов данного учения посвящен ряд работ украинских метаконцепто-графов. К примеру, Е. Левченко сравнивает содержание и осо-бенности макроструктурной организации двух украинских концептуариев: «Сравнимой по своей идее с вышеуказанной работой [со “Словником символів культури України”. – В. Щ.] является “100 найвідоміших образів української міфоло-гії” В. Завадской, Я. Музыченко, Е. Таланчук, О. Шалак, где представлены разделы: Боги (Перун, Сварог, Дажбог, Хорс...), Вселенная (Світове дерево, яйце, корабель...), Календарь (дні тижня, Ярило, Коструб, Купало...), Потусторонний мир (Смерть, Душа, Вирій, Навський Великдень, Баба-Яга...), Демо-нические существа (Русалка, Чугайстер, Лісовик, Водяник...), Люди со сверхъестественными свойствами (Відьма, Чарівник, Вовкулака, Велети), Культовые животные и птицы (Риба, Кінь,


253

Корова, Коза...), Растения (Калина, Верба, Дуб, Осика...), Обе-реги (Писанка, Свіча, Обрядовий хліб...). Была предпринята попытка определить, какие украинские концепты преимуще-ственно получают символьные обозначения. С этой целью по статьям “Словника символів культури України” определялись символизируемые концепты» [14, с. 53].

В свою очередь И. Штерн в созданном ею концептуарии использовала для описания концептов разных типов словарные статьи с отличающейся микроструктурой: «В толковых статьях для центральных понятий – титульных и обобщающих – используется стандартная, классическая схема энциклопедического описания заголовочных понятий, которая включает такие информационные блоки: 1) опреде-ление; 2) детальную, расширенную информацию о суще-стве и структуре понятия; 3) характеристику компонентов или объектов, которые относятся к сфере понятия, или на которые распространяется его влиние; 4) дополнительные стандартные и нестандартные свойства понятия; 5) его роль в разнообразных контекстах (назначение, применение); 6) мо-дификации, версии; 7) перспективы развития; 8) сведения о генезисе и эволюции понятия; 9) демонстрацию способа, с по-мощью которого получено знание о понятии; 10) дискуссии относительно последнего (например, относительно трактов-ки данного понятия в разных школах, а также направлениях); 11) иллюстрации; 12) примеры, наконец.

Толковые статьи периферийных понятий создают свое-образ ный глоссарий к центральным понятиям. Они ограни-чиваются пре дельно сжатыми толкованиями дефиниционного характера, кото рые охватывают не более трех характерных осо-бенностей поня тия, а также содержат обязательные отсылки к титульным и пери ферийным понятиям своей понятийно-тематической группы, из которых можно вывести расширенное (“контекстное”) знание о толкуемом понятии-сателлите» [15, с. 8]. Свой вариант микроструктуры словарной статьи концеп-туария предлагают и другие украинские исследователи [16; 17, с. 196, 197].

д) организация концептографической деятельности. Не-отъемлемыми компонентами такой организации являются


254

следующие виды метаконцептографической деятельности: а) написание и опубликование разнообразных проектов, кон-цепций и проспектов будущих словарей концептов и матери-алов к ним [8; 18]; б) разработка принципов сбора, система-тизации и хранения концепто логического материала (в виде бумажных картотек концептов, электронных банков и баз данных) [19].

е) научная критика словарей концептов, результаты кото-рой обычно оформляются в виде опубликованных и рукописных словарных рецензий, аннотаций, рефератов и т. п. работ [20].

ж) история украинской концептографии. В зависимости от того, какие факты этой истории рассматриваются в мета-концептографических публикациях, последние относятся к одному из следующих ее направлений: а) история лексико-графической фиксации отдельных концептов [21]; б) история отдельных словарей концептов [22]; в) история различных ти-пов (групп) словарей концептов [23].

Наконец, что касается методов украинской метаконцепто-графии, то в настоящее время в исследованиях концептологов и концептографов Украины явно доминируют фактологичес-кий и проблемный подходы к изучаемому концептологичес-кому материалу. Теоретические результаты таких исследова-ний оформляются в виде научных статей, тезисов докладов, преди словий к словарям концептов и т. п. работ ограниченного объема. Иными словами, монографический метод изложения теории украинской концептографии на данном этапе ее разви-тия еще не используется.

Таким образом, анализ существующих проблем и исполь-зуемых методов в украинской метаконцептографии показал высокий научный уровень последней, сравнимый с уровнями развития западноевропейской и российской метаконцепто-графии. Вместе с тем на повестку дня в развитии украинской метаконцептографии постепенно выходят вопросы о прове-дении монографических и диссертационных исследований по проблемам теории и истории украинской концептографии в целом, а также теории и истории отдельных украинских слова-рей концептов в частности.


255

1. Проблеми українського термінологічного словникарства в мис-тецтвознавстві й етнології: Науковий збірник пам’яті Миколи Трохи-менка / Відп. ред. М. Селівачов. – К., 2002. – Т. 1.

2. Морковкин В. В. Об объеме и содержании понятия “теоретичес-кая лексикография” // Вопр. языкознания. – 1987. – № 6. – С. 33–41.

3. Щербин В. К. Структура восточнославянской лексикографии в конце XX ст. //Слово и словарь = Vocabulum et vocabularium: Сб. науч. тр. по лексикографии / Отв. ред.: Л. Рычкова, В. Вороно-вич. – Гродно, 2007. – С. 24–27.

4. Іващенко В. Л. Концептуальна репрезентація фрагментів зна-ння в науково-мистецькій картині світу (на матеріалі української мистецтво знавчої термінології): Монографія. – К., 2006.

5. Іващенко В. Л. Лінгвоконцептуальна репрезентація фрагментів когніції в термінопросторі української мистецтвознавчої картини світу : Автореф. дис. ... д-ра філол. наук. – К., 2007.

6. Широков В. А. Семантичні стани мовних одиниць та їх застосу-вання в когнітивній лексикографії // Мовознавство. – 2005. – № 3–4. – С. 47–62.

7. Іващенко В. Л. Фрагмент когнітивного моделювання концепто-сфери художньої культури в термінопоняттях мистецтва/мистецтво-знавства // Мовознавство. – 2005. – № 1. – С. 35–44.

8. Іващенко В. Л. Фрагмент лексикографічного відображення кон-цептуальної організації науково-мистецьких термінопонять на позна-чення “вид мистецтва” // Наукові праці Кам’янець-Подільського дер-жавного університету. Філологічні науки. – Кам’янець-Поділь ський, 2005. – Т. 1. – Вип. 11. – С. 60–75.

9. Дубичинский В. В. Идеографические этюды: концепт время // Vocabulum et vocabularium: Сб. науч. тр. по лексикографии. – Х., 1998. – Вып. 6. – С. 100–106.

10. Дубичинский В. В. Идеографические этюды: концепт слово // Вестник Международного славянского университета (Харьков). – 2000. – Т. 3. – № 4. – С. 14–16. – (Серия “Филология”).

11. Іващенко В. Л. Концептуарія основних понять термінографії // Слово и словарь = Vocabulum et vocabularium: Сб. науч. тр. по лексико-графии / Отв. ред. В. Дубичинский и др. – Гродно, 2002. – С. 141–14 5.

12. Кияк Б. Р., Соколовська Т. Е., Соколовська Н. Е. Створення елек-тронних українсько-англійського та англо-українського словників ключових слів та виразів фундаментальної науки // Библиотеки и ассоциации в меняющемся мире: новые технологии и новые формы сотрудничества: 8-я Междунар. конф. “Крым 2001”: Материалы конф. – М., 2001. – Т. 1. – С. 525–528.


256

13. Жайворонок В. В. Знаки української етнокультури : Словник-довідник. – К., 2006.

14. Левченко Е. Украинская концептосфера и симболарий (лингво-культурологический аспект) // Славянские языки в свете культуры: Сб. науч. статей. – М., 2006. – С. 49–66.

15. Штерн І. Б. Організація енциклопедичного простору в “ЛЕК-СИКОНІ” та жанри енциклопедичних статей. Вибір адекватних форм тлумачення // Штерн І. Б. Вибрані топіки та лексикон сучас-ної лінгвістики : Енциклопед. словник для фахівців з теорет. гуманіт. дисциплін та гуманіт. інф-ки. – К., 1998. – С. 7–9.

16. Кияк Б., Соколовська Н., Соколовська Т. Створення електронно-го англо-українського словника уніфікованої термінології фундамен-тальної науки // Бібліотечний вісник. – 2001. – № 6. – С. 8–12.

17. Жайворонок В. В. Перспективи лексикографічного опису етно-мовних одиниць // Жайворонок В. В. Українська етнолінгвістика. На риси : Навч. посіб. для студентів вищ. навч. закладів. – К., 2007. – С. 193–206.

18. Іващенко В. Л. Матеріали до Словника-мінімуму основних тер-мінопонять концептуальної семантики // Лексикографічний бюле-тень : Зб. наук. пр. – К., 2006. – Вип. 14. – С. 148–162.

19. Іващенко В. Систематизація наукових праць-описів концептів як спеціальних об’єктів дослідження (фрагмент аналізу) // Мова і куль-тура. – 2005. – Т. 3. – Вип. 8. – Ч. 1. – С. 19–25. – (Серія “Філологія”).

20. Шаклеин В. М. [Рец. на:] Отин Е. С. Словарь коннотативных собственных имен. – Донецк: Юго-Восток, ЛТД, 2004 // Мир рус. слова. – 2004. – № 4. – С. 110–112.

21. Іващенко В. Слово концепт у германських, романських та сло-в’ян ських мовах (з історії лексикографічної фіксації) // Мовні і концеп-туальні картини світу : Зб. наук. пр. – К., 2002. – № 7. – С. 189–198.

22. Штерн И. Б. Энциклопедия в зеркале когнитивной парадиг-мы // Научно-техническая информация. – 1998. – № 1. – С. 1–11. – (Серия 2).

23. Тупчієнко-Кадирова Л. До питання про історію гіпертексто-вих систем (на пострадянському просторі) та підходи до системати-зації літератури про них // Наукові праці Національної бібліотеки ім. В. Вернадського. – 2003. – Вип. 11. – С. 306–324.


257

ЗМІСТ

Венгренівська М. Розвиток порівняльної стилістики французької та української мов у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .3

Вихованець І.Дієслівно-іменниковий граматичний тип української мови . . . . . . . . . . . .7

Городенська К.Концепція морфології в академічній граматиці української мови . . . . .17

Гуйванюк Н. Дослідження синтаксису буковинських говірок: стан і перспективи . . .23

Ґрещук В. Словотвір у сучасній науковій парадигмі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .33

дель Гаудіо С.Чи має суржик системний характер і чи можна говорити про “граматику” . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .41

Загнітко А.Типологія текстових категорій у новій академічній граматиці . . . . . . . .51

Задорожний В.Дещо до розуміння одного артефакту сучасної української літературної мови . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .61

Іващенко В. Мовна репрезентація образного компонента когнітивної структури мистецтвознавчого концепту “кобзар” . . . . . . . . . . . . . . . . . .67

Карпіловська Є.Відображення тенденцій розвитку української мови в новій академічній граматиці . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .81

Кисленко Ю.Інформаційний підхід до аналізу структурного рівня мовної організації . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .92

Клименко Н.Словотвір у новій академічній граматиці української мови . . . . . . . . . 105

Кононенко В. Українська лінгвокультурологія: проблеми та перспективи . . . . . . . . . 114

Кровицька О. Перекладна лексикографія XIX–XX століть: науковий контекст і суспільне функціонування . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 122

Мацюк З. Словотвір у практичному курсі української мови як іноземної . . . . . . 131


258

Овчаренко В., Каламаж М.Комп’ютерна лінгвістика: історія, сучасність, перспективи . . . . . . . . . 141

Остролуцька Н.Сумірність зв’язків фонем за диференційними ознаками в сполуках флексійних морфів української мови (аналіз засобами СУБД Access) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 150

Півторак Г.Формування східнослов’янського етномовного ареалу і діалектна ситуація в Київській Русі . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 163

Пономарів О.Норма і правопис у сучасному українськомовному бутті . . . . . . . . . . . 178

Сирцова О.Історіософія і текстологія “Синопсиса” Інокентія Гізеля в аргументації авторської ідентичності твору . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 187

Скаб М.Підграматика апеляції у структурі нової академічної граматики української мови . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 199

Соколова С.Функціонально-семантичні категорії дієслова в новій академічній граматиці української мови . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 206

Тимошик Г.Біблієантропоніми-геленізми в новозавітному тексті (за матеріалами новочасних перекладів Святого Письма українською мовою) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 214

Чейлитко Н.Метод аналізу зон зв’язків словоформ як основа корпусного структурно-синтаксичного дослідження . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 223

Шептицька Т. Державна політика України щодо розширення українського мовного простору: сучасний стан і перспективи . . . . . . . . 230

Шмігер Т.До питання методології вивчення історії українського перекладознавства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 240

Щербин В. Проблемы и методы украинской метаконцептографии . . . . . . . . . . . . . 250


259

Збірник наукових статей

VII Ì³æíàðîäíèé êîíãðåñ óêðà¿í³ñò³â

ÌÎÂÎÇÍÀÂÑÒÂÎ

Комп’ютерна верстка: Л. Дегтяренко, С. Шевцова

Редактори: Н. Джумаєва, Т. Зубрицька, К. Перконос, А. Рокицька

Оператори: І. Матвєєва, Е. Пустова

Ôîðìàò 60 õ 84/16Óìîâí. äðóê. àðê. 14,50. Îáë.-âèä. àðê. 13,48.

²íñòèòóò ìèñòåöòâîçíàâñòâà, ôîëüêëîðèñòèêè òà åòíîëîã³¿³ì. Ì. Ò. Ðèëüñüêîãî ÍÀÍ Óêðà¿íè01001 Êè¿â, âóë. Ãðóøåâñüêîãî, 4


Documents

VII Ì²ÆÍÀÐÎÄÍÈÉ ÊÎÍÃÐÅÑ ÓÊÐÀ¯Í²ÑÒ²Â · 2018-07-06 · Повторювані звуки можуть, наприклад, ... Основною метою