Садочок, у якому не чують

№ 1ПОНЕДІЛОК, 21 ГРУДНЯ

ХИМЕРНІ ПІДЗЕМЕЛЛЯ ЛЬВОВА

ЧИТАЙТЕ НА СТОР. 3

РАСИЗМ ТА ОПЕРА У ЛЬВОВІ

ЧИТАЙТЕ НА СТОР. 14

Зранку у садочку напрочуд тихо. За две-рима чутно лише вчительку та вихова-тельку, які дуже гучно розмовляють. «У групі навчається всього лише четверо дітей. Але однієї сьогодні на заняттях не буде», − говорить вчителька Анастасія Скопик та заводить мене до кімнати, де граються двоє дівчат та хлопчик. У кожно-го з них на вусі слуховий апарат.На годиннику вже одинадцята і в групі

розпочинаються заняття. Першою за стіл сідає п’ятирічна Іванка. У неї дитячий це-ребральний параліч, і серед дітей вона найдовше у цьому садочку. Вихователі кажуть, що за рік перебування дитини тут вона стала рухатися краще. Також Іван-ка має найменшу розумову затримку у порівнянні з іншими вихованцями – вона відстає лише на півроку.Поруч із Іванкою сідають Микола і Луїза.

За словами вчителя, вони тут лише з ве-ресня, а тому ще мають адаптуватися. У кожного з них в родині є свої звички, але у садочку – режим, якого треба дотримувати-ся. Привчити дітей до нових правил – най-складніше, зізнається вчителька. Вихован-ці, наприклад, не могли звикнути до того, що лягати спати треба о восьмій і прокида-

тися рано вранці. А Луїза, за словами пані Анастасії, не розуміла, що іграшки за со-бою варто прибирати. Нині ця справа звич-на для дівчинки. Луїза має синдром Дауна, її розумові та мовленнєві показники поки що найнижчі.Львівська спеціальна загальноосвітня

школа-інтернат №101 Марії Покрови – це навчальний заклад для дітей, які мають проблеми зі слухом. Садочок при школі відкрили п’ять років тому. Головна його особливість − дітей не вчать жестовій мові. Викладачі розвивають вербальне спілку-вання. Саме тому, звертаючись до вихо-ванців, вони говорять голосно і чітко. Але відмовлятися від жестової мови взагалі, на думку вчителів, нерозумно. У підлітковому віці такі діти мають ризик повної втрати слуху. Якщо вони не знатимуть жестової мови, то не зможуть спілкуватися з людь-ми. Тут мовний розвиток, який є головним у навчанні дітей із слабким слухом, дає надію навчити дитину говорити. Майже у всіх дітей, що приходять навчатися до шко-ли-інтернату, втрата слуху – це симптоми хвороби або навіть наслідок лікування. Так, наприклад, минулого року у садочку було дев’ятеро дітей, серед яких були вихо-

ванці з важкими діагнозами: глибокий ау-тизм та синдром Робена (вроджений порок щелепо-лицевої області – прим.). Для дітей із затримкою психічного розвитку в школі є додатковий клас, але у садочку всі навча-ються в одній групі.«У батьків, що не мають проблем із слу-

хом, народилася повноцінна дитина. Однак з часом хлопчик захворів ангіною і йому вкололи гентаміцин (антибіотик. – прим.). Він втратив слух. На той час дитина вже го-ворила «мама» ,і це було єдине слово, яке він пам’ятав. Тому після втрати слуху ди-тина все називала словом «мама»: книжку, килимок, іграшку. Але наразі він потроху розговорюється. Інша дитина пішла навча-тися до звичайної школи після нашого са-дочка. Дівчинка з народження добре чула, але після щеплення БЦЖ втратила слух. Вона була проімплантована, а тепер вчить-ся разом із дітьми, які чують», − розповідає вчителька Анастасія Скопик.Вживлення кохлеарних (від cochlea − зави-

ток «равлик» внутрішнього вуха) імплантів – нова практика для людей із вадами слуху. Серед трьох присутніх дітей лише двоє їх мають. На голові у них процесор з мікро-фоном, що сприймає звук і передає його до

котушки. Вона на магніті прикріплена до внутрішнього імпланту, який знаходиться під шкірою та передає сигнали безпосе-редньо до внутрішнього прооперованого вуха. Якщо котушка з’єднана з імплантом – дитина чує. Але такі імпланти, за слова-ми вчителів, є дуже дорогими і складними в обслуговуванні. У разі поламки, напри-клад, однієї клавіші «увім./вимк.» дове-деться заміняти увесь апарат. Це коштува-тиме близько 8 тисяч гривень. Без апарату дитина нічого не чутиме і поспілкуватися з нею буде складно, адже жести починають вчити лише у школі.Вчителька показує вихованцям картинки,

гучно і чітко називаючи кожен предмет, зображений на малюнку. Діти мають по-вторити сказане слово та показати його на картинці. Але зробити це повністю Іванна, Микола та Луїза не можуть. Вони не ви-мовляють приголосні – лише голосні. Тому і вчителів тут називають лише по іменам. Звернутися на ім’я по-батькові таким дітям нелегко.Наступне завдання для вихованців – знай-

ти певний предмет. Ця вправа має показати, чи усвідомлюють діти те, що вони вчать.

> 5

ОДИНЬ ДЕНЬ ІЗ ПОД-РУЖЖЯМ ЛЬВІВСЬКИХ БЕЗХАТЧЕНКІВ

ЧИТАЙТЕ НА СТОР. 6

РОСІЯ, БАНДЕРІВЦІ ТА КАЇН

ЧИТАЙТЕ НА СТОР. 8

Львів і ЮНЕСКО: чи дійсно загрожує місту вилучення з організації

2 СУСПІЛЬСТВОгрудень, 21

Що таке ЮНЕСКО і що необхідно для того, щоб опинитися у списку? ЮНЕСКО (Організація Об’єднаних Націй з питань освіти, науки і культури) – спеціальна установа ООН, яка сприяє співпраці і розвитку кількох аспектів, серед яких є також і розви-ток культури та охорона культурної спадщини. Щоб потрапити до списку, об’єкту необхідно відповідати хоча б одному з десяти критеріїв. Той факт, що за своєю міською побудовою та архітектурою Львів є прикладом синтезу різних архітектурних і художніх традицій був одним з тих факторів, який зумовив включення міста до списку Світової культурної спадщини у 1998 року. Та, всупереч загальним уявленням, до нього належить не лише площа Ринок, але й уся середньовічна та давньоруська частина міста разом із Високим Замком, а також ансамбль собору Святого Юра. А разом з буферною зо-ною територія історичної частини міста налічує близько 3000 гектарів.Які привілеї отримують об’єкти, що знахо-дяться під охороною ЮНЕСКО? Насамперед, статус, який одержує об’єкт з включенням до списку культурної спадщини, сприяє розвитку туризму. Адже об’єкти, які до нього належать, отримують більшу увагу від засобів масової інформації. Приналежність до ЮНЕСКО не гарантує отримання регулярних коштів від організації. Втім міжнародне визнан-ня культурної спадщини дає пріоритет об’єктам у отриманні фінансових грантів чи наданні тех-нічної допомоги від світових організацій.Чому нам слід про це говорити? З кожним роком питання належного ставлен-ня до культурної спадщини Львова набуває все більшого резонансу. Адже той чинник, що істо-рична частина міста знаходиться під охороною організації, не застеріг від того, що за останні сімнадцять років членства Львів втратив кілька кам`яниць та інших пам`яток архітектури та був спотворений новобудовами. Як, до прикладу, сталося з будинком № 28 на вулиці Федорова: незважаючи на те, що він входить до переліку культурної спадщини ЮНЕСКО, його було зни-щено для будівництва готельного комплексу з підземним паркінгом. Такі прецеденти не поо-динокі і свідчать про ігнорування владою умов і стандартів організації та недбале ставлення до культурних об’єктів міста.Чи загрожує Львову вилучення зі списку Світової спадщини? Незважаючи на численні чутки, у резолюції ЮНЕСКО, озвученій у липні цього року про виключення мова не йде. Як коментує началь-ник управління охорони історичного середо-вища Львівської міської ради Лілія Онищенко, процедура виключення об’єкта із списку Світо-вої спадщини ЮНЕСКО не є простою. «Перед тим, як говорити про виключення, пам’ятка чи, як у нашому випадку, місто має потрапити до списку об’єктів, які є під небезпекою виключен-ня. Туди потрапляють різні об’єкти: ті, з якими щось сталося внаслідок стихійного лиха, чи ті, які неправильно утримують, чи ті, які мають не-правильну забудову. Тоді учаснику цього списку дають час, аби виправитися. Це дуже доброзич-ливий процес, який ніколи не буває наказовим», − пояснює вона. На останньому 39 з’їзді ЮНЕСКО Львову було висунуто ряд попереджень та зауважень. Од-нією з настанов організації була реставрація єврейського кварталу «Простір Синагог». На врегулювання ситуації місцевій владі надається дванадцять місяців – наприкінці 2016 року до-ведеться прозвітувати про реалізацію та дотри-мання належним чином установ ЮНЕСКО.

АННА МАСЛІЙ

Протягом останніх років на з’їздах ЮНЕСКО Львову неодноразово висували ряд зауважень та попе-реджень щодо охорони культурної спадщини міста. Не став винятком й останній 39-й з’їзд у німецькому місті Бонн. «VIVL’» вирішив з’ясува-ти, що дає Львову співпраця з ЮНЕ-СКО, та наскільки зауваження до міста можуть у подальшому вплину-ти на його членство в списку Світо-вої спадщини.

Яка мета проекту «Тендер і злочин»?— Мета — покарати винних

за зловживання поноваження-ми і показати як зробити, щоб їх уникнути. Ми прагнемо, щоб таким фірмам було заборонено брати участь в тендерах, а влас-ників ув’язнювали.Ми не є суто «каральною експе-

дицією», адже наша мета навчи-ти людей ефективно використо-вувати бюджетні кошти. Бачачи порушення, ми стараємось дати пораду, показати комітету за-купівель альтернативу, адже є чимало випадків, коли порушен-ня відбуваються через некомпе-тентність осіб, що ведуть торги. В нашій команді працює ще

Юрій Куско та Андрій Возняк. Це люди, що мають багаторічний досвід роботи в сфері державних закупівель. Вони здатні знайти корупційні дії в документах, на-віть, якщо здається, що їх там немає. Результати тендерних торгів є

у відкритому доступі на порталі держзакупівель. Ми опрацьо-вуємо дані по завершенню тор-гів, коли можна вивчити повну картину та виявити порушення. Поки працюємо в чотирьох ос-новних напрямках: будівництво, інфраструктура, в тому числі за-купівля палива, медицина та сфе-ра харчування, а саме – закупівля продуктів для освітніх закладів.

На якому етапі конкурсу можна виявити наявність корупціонної схеми?— Порушення можуть бути на-

віть на етапі формування умов. Наприклад, компанія має подати комітету довідку про розташу-вання автомобільних станцій. Він це робить та автоматично стає учасником тендеру. Його заправка розташована у Харкові, а замовник у Львівській області. Але умова виконана. Тут авто-матично виграє інша, реальна фірма, навіть якщо у неї гірша пропозиція, бо ніхто не поїде за-правлятись через всю країну.На рівні створення проекту мо-

жуть закладатись цифри, які на-далі не реалізовуються. Умовно, чиновник прописує проект на ремонт дороги, де товщина шару

щебеню 11 см, а реально домов-ляється класти 10 см, що ніде не фіксується. А кілометр дороги, де зекономлено 1 см — це вели-чезні гроші. Вони йдуть в кише-ню корупціонерам.

Які корупційні схеми вам вдалось виявити у Львові та області?— Однією з головних схем комі-

тету торгів є лобіювання інте-ресів певної установи. Тому під різними приводами інші учасни-ки «топляться». Поки я не можу довести, за що продаються члени комітетів, але підозрюю, що під-рядники пропонують їм певні 10-15% від виграшу. Такий приклад чудово ілюструє ситуація, що склалась з ЛьвівВодоканалом, де замовник відхиляє пропозицію з нижчою ціною, а з вищою і не-вигідною приймає. Тут замовник неправомірно зазначає умову на-явності документу, що потрібно було надати. Учасник, звісно, цього не робить, тому його про-

позицію відхилено.Ми звернулись до правоохорон-

них органів, які підтвердили, що такого документу, в такій формі замовник вимагати не мав пра-ва, а отже й виключати учасника торгів не міг. Цікаво, що різни-ця пропозицій учасників сягала близько 300 тисяч гривень. Це ми можемо бачити. Але тут ви-никає питання того, що ми не можемо прослідковувати — які суми, об’єми роботи прописані завищено для отримання відкатів (навмисного завищення витрат бюджету на користь учасника змови – прим.).Часто я фіксую випадки змо-

ви двох учасників, ймовірно із замовником. Найбільші фірми, що зловживають — це WOG, OKKO, AВІАС, «Варма Трейд». Кілька днів тому ми виявили по-

рушення в торгах на 9 лотів, тоб-то закупівлю пального в дев’яти населених пунктах у Львівській області. Саме WOG та OKKO подали абсолютно ідентичні пропозиції. Ціни на кожен лот співпадали до копієчки. За 10 років робити в тендерах

я не натрапляв на ситуацію, де учасники вгадували так детально ціну, що запропонує конкурент. Це нереально навіть за теорією ймовірності. Отже, тут вже була домовленість сторін. Далі тен-дерний комітет голосував, який лот кому віддати і тут також було зловживання, бо не випадково лоти вигравав той учасник, який мав в конкретному місці лоту власну автозаправку. На тендері Львівської регіональної митниці ми знайшли фірми-учасники (а їх за умовами проведення конкурсу повинно бути мінімум двоє), де власником була одна і та ж осо-ба, їх офіси навіть зареєстровані за однією адресою. Тобто, щоб провести тендер, учасник ство-рює умовного конкурента, який пропонує космічну ціну, і виграє торги з нижчою.Були й кричущі випадки пору-

шень, коли тендер на закупівлю селітри Аграрному університету в Дублянах вигравала компанія «Техніка для бізнесу». Її кон-курентом була фірма «Квадро-комп», що, як і перша, розташо-вана на вулиці Шептицьких, 26. З фірмою підписували договір на-віть за тієї умови, що пропозиція ціни майже вдвічі перевищувала ціну на ринку.

Яка ситуація в інших об-ластях?— Поки ми працюємо в чо-

тирьох сусідніх областях: Іва-но-Франківській, Тернопільсь-кій, Волинській та Закарпатській. Через кілька місяців плануємо розпочати роботу з тендерами у Чернівецькій, Рівненській та Хмельницькій областях. Загалом у 2015 році було пода-

но в правоохоронні органи понад 100 депутатських звернень, через які ми працюємо. Також відкри-то понад десяток кримінальних справ та промоніторено близько 10 тисяч тендерних торгів. За цей рік в нас сформований 51 ви-падок, що виділяємо як найбільш

кримінальні. По цих справах по-трібно карати не розриванням договору, а ув’язненням.В Свалявському районі Закар-

патської області ми зуміли спри-яти розриванню всіх договорів по яких велися тендери з поста-чання харчування, що уклав від-діл освіти. Це торги на суму май-же в 10 мільйонів гривень. Там була маніпуляція з участю в кон-курсі підприємства, що є в «чор-ному списку» антимонопольного комітету, тобто раніше вчиняло злочин в сфері конкуренції, було спіймане на корупційних схемах (за подібні порушення підприєм-ство не має права брати участь в торгах протягом 3 років). На тендерах підприємства зо-

бов’язані надати довідку про те, що не є порушниками за-кону. Проте, місцевий суб’єкт підприємницької діяльності не лише допустили до торгів, а й в половині лотів визнали перемож-цем.

Які наслідки в проведенні тендерів можна очікувати зі зміною потоку грошей на місця? Децентралізація матиме вплив?— Звісно, матиме. Вже має,

адже бюджет Львова збільшився на 430 мільйонів лише через де-централізацію. Більше грошей, відповідно, більші можливості їх використання. Це може вести за собою нові схеми порушень, зловживань. Зараз купівля товарів та послуг

ціною менше 200 тисяч гривень, а проведення робіт на суму мен-ше 1,5 мільйона не потребують оголошення та проведення тен-деру. Ці цифри називаються по-рогом закупівель. «Тендер і злочин» робитиме все

можливе аби Львівська міська рада понизила поріг до 50 тисяч. Це зробить прозорим контроль за коштами, і отримання вигіднішої пропозиції замовнику, оскіль-ки будуть створені конкурентні умови між учасниками. Кумів-ство за відкати не працюватиме.

текст РОКСОЛАНА МУДРАКфото ТАРАС ЧАЙКІВСЬКИЙ

«Тендер і злочин»: кумівство за відкати не працюватиме

ГОЛОВНИЙ РЕДАКТОР: МАРІЯ ПЕДОРЕНКО ДИЗАЙН ТА ВЕРСТКА: ЄЛИЗАВЕТА СОКУРЕНКО, АННА ЧУДАНОВА КОРЕКТОРИ: ДІАНА КОЛОДЯЖНА, АЛЬОНА ВИШНИЦЬКА НАД НОМЕРОМ ПРАЦЮВАЛИ: СНІЖАННА БЕЛЯЄВА, НАТАЛІЯ ДИХНО, ДАНИЛО ГОРЛАЧ, ОЛЕНА ЗАШКО, УЛЯНА ІВАНИШИН, ЮЛІЯ КУШНІР, ОКСАНА МАМЧЕНКОВА, АННА МАСЛІЙ, РОКСОЛАНА МУДРАК, РОМАН МЕЛЬНИК, ВІКТОРІЯ ПАРХОМЕНКО, АНДРІЙ СЕНЬКІВ, КАТЕРИНА СТАРО-КОЛЬЦЕВА, ТЕТЯНА СТОЛЯРОВА, ПЕТРО ТКАЧИШИН, АННА-ВІКТОРІЯ ХОРОШУН, АНАСТАСІЯ ЧУПРИНСЬКА, ОСТАП ЯРИШ

Більше року тому у Львові започаткували проект «Тендер і злочин», який бореться з порушеннями в органах держав-ної влади, зокрема в питаннях тендерних закупівель. Проект виявив вже понад сотню серйозних злочинів на загальну суму договорів у 300 мільйонів гривень. Майже кожна знайдена проектом підозра у скоєнні злочину (98% випадків) підтверджується у правоохоронних органах. Автором проекту є експерт у сфері державних закупівель Мирослав Сімка — економіст з багаторічним стажем робо-ти в органах державної влади та учасник Реанімаційного Пакету Реформ. В розмові з VIVL’ експерт запевнив, що команда «Тендер і злочин» робитиме все можливе, аби зу-пинити корупцію не тільки на Львівщині, а й далі по всій Західній Україні.

Найбільші фірми, що зловжи ва-ють — це WOG, OKKO, AВІАС, Варма Трейд.

“

Підземний перехід, що на перехре-сті вулиць Стрийської та Володими-ра Великого, Франківскього району, побудували понад 30 років тому для працівників Львівського автобусного заводу, на балансі якого він перебуває й дотепер. Керівник відділу комуналь-ного господарства Сихівської районної адміністрації Віктор Західний каже, що попри складну ситуацію, підприємство не хоче відмовлятись від нього, але й обслуговувати не збирається. Торік завод припинив виробництво.

Приміщення його розпродали. А влітку російський власник заводу Ігор Чуркін обіцяв відновити його роботу та заяв-ляв, що готуються контракти на постав-ку автобусів у Єгипет та країни Східної Європи. Цього не відбулося. На землю та будівлі «ЛАЗу» суд наклав арешт.Перехід відкритий для пішоходів, про-

те занедбаний. Розмальовані стіни та зруйновані сходи. Немає світла. У до-щову погоду води наливає по щиколот-ки. Інших варіантів для переходу доро-ги поблизу в пішоходів немає. «Тільки цей перехід, або 5 смуг дороги, які мож-на перейти, якщо порушити дорожні правила та ризикнути життям», − каже мешканець району Андрій.Торік місцевий підприємець, витратив

на ремонт переходу понад 60 тисяч гри-вень, перехід ремонтували. Очистили зовнішні каналізаційні мережі та по-лагодили сходи. Підприємець прагнув зробити перехід безпечнішим для своїх клієнтів, але цього виявилось недостат-ньо. Суттєво відремонтувати перехід та встановити тут торгівельні ятки місто не може, допоки «ЛАЗ» буде його офі-ційним власником.Виконуючий обов’язки начальника від-

ділу благоустрою управління інженер-ного господарства департаменту жит-лового господарства та інфраструктури ЛМР Олег Брожик каже, що місто не може вкладати кошти у приватні пере-ходи. Тому їхній стан може залишатись незмінним впродовж кількох десятків років, аж поки підприємства не відда-дуть переходи місту або самостійно на-ведуть в них лад.«Районні адміністрації спілкуються з

власниками проблемних переходів, але наразі зрушень немає», − розповідає пан Брожик.Закритий перехід, що на вулиці Ге-

роїв УПА, 76, належить спільному українсько-болгарському підприємству «ЮКОН». На запитання тут відповідати відмовляються.Перехід, що на вулиці Городоцькій,

355, раніше перебував під відомством ВАТ «Львівський завод телеграфної апаратури». Торік його викупили. Ко-лишній керівник Володимир Кошуба каже, що перехід був закритим вже тоді, коли він обіймав керівну посаду. Зараз нові власники хочуть його продати або, принаймні, здати в оренду.Окрім відомчих переходів місту нале-

жать ще дванадцять. З ними ситуація значно краща. Один за одним їх пере-творили в місця тимчасової торгівлі. Пан Брожик розповідає, що для цього впродовж року, з вересня 2014 по сер-пень 2015, управління економіки ЛМР залучало орендарів та відновило 7 під-земних переходів. В них провели освіт-лення, відкачали воду та встановили магазинчики.Один із таких − підземний перехід в

Шевченківському районі. Перехід на перетині вулиць Богдана Хмельницько-го та Грінченка був закритим понад 30 років. Ще навесні тут були обшарпані, розмальовані стіни, зруйновані сходи, сміття. Тепер на перилах сидять ма-ленькі скульптури левів, облаштовані пандуси для людей з обмеженими мож-ливостями, вздовж переходу тимчасові торгівельні павільйони, біля виходу − смітники. Щовечора за переходом на-

глядає охоронець.Чоловік розповідає, що ятки сконстру-

ювали швидко, людям подобається таке нововведення: «Містяни охоче тут пе-реходять дорогу, раніше такого не було. Безпечніше здавалось порушити прави-ла та перебігти».Мешканка району пані Наталія

розповідає, що раніше не дозволяла дитині ходити підземним переходом. Мовляв, тут часто можна було побачи-ти пляшки та скло, а також підозрілих людей. Зараз пані Наталія без вагань відправляє сина в магазин через дорогу.Пан Брожик розповідає, що ЛМР про-

ти того, щоб підземні переходи закри-вались. Місцева влада працює над тим, щоб вони були комфортними та справ-ними. І охоче підтримує підприємців, які готові облагородити переходи за власні кошти.«Чому нам не вивільнити ці кошти на

інші потреби міста, наприклад, ремонт дороги. Це нормальна тенденція, ми не заперечуємо й охоче її підтримуємо», − каже Олег Брожик.

УЛЯНА ІВАНИШИНфото автора

Новий самобуд на вулиці Снопківській привертає до себе увагу з першого по-гляду. Серед будинків першої половини двадцятого століття, висотою не більшою, аніж чотири поверхи, раптом виросла дев’ятиповерхова цегляна вежа. Невтомна праця робітників, що ні на день не припи-няється, свідчить, що свічка ще ростиме й ростиме.Втім, проблемною ця новобудова є не

тільки через свою висоту. Ще у вересні минулого року, коли роботи лише почина-лись, Ігор Танячкевич, що мешкає на пер-шому поверсі сусіднього будинку, з жахом помітив, що фундамент потенційної будо-ви підступає впритул до його вікон. Зараз вимурувана стіна проходить у п’яти сан-тиметрах від вікна, стіни квартири поча-ли тріскатися. Очевидно, жодне світло до квартири не надходить, два вікна відчини-ти фізично неможливо. У двох житлових кімнатах показник освітленості за вис-новками лабораторного відділу Держса-непідемслужби рівний нулю. Ще в одній кімнатв та кухні − мізерний.

Ділянка, на якій відбувається будівни-цтво, перебуває у приватній власності. Вона розташована в глибині кварталу позаду двоповерхової кам’яниці № 18 на вулиці Снопківській, у якій розміщений медичний центр «Паренс», і має статус прибудинкової території. І споруда, яку орендує собі клініка, і власне земля на-лежать судинному хірургові Ярославові Шоломовичу.Аби зрозуміти ситуацію, необхідно зна-

ти, які документи потрібні перед почат-ком робіт. Забудовник повинен звернутися до Державної архітектурно-будівельної інспекції (ДАБІ) із проектною пропози-цією, де вказано статус землі, на якій ве-стиметься будівництво, та описується по-тенційна будівля.Після того, як ДАБІ внесе пропозицію до

реєстру, забудовник має звернутись до Де-партаменту містобудування та архітекту-ри міської ради для отримання так званих містобудівних умов та обмежень. У цьому документі вказані рамки, що повинні бути дотримані у майбутньому проекті: макси-

мальна дозволена висота будівлі, необхід-ний відступ від червоних ліній, різні тех-нічні дані тощо.Лише маючи на руках ці вимоги, забудов-

ник може звертатись до фірм-проектантів, аби ті розробили вже конкретний архі-тектурний проект, на основі якого можна розпочинати роботи.Коли пан Танячкевич звернувся до Гали-

цького райвідділку міліції із заявою про пошкодження його помешкання, з’ясува-лося, що ДАБІ справді зареєструвала про-ектну пропозицію від імені підприємця Ярослава Шоломовича на цю ділянку, од-нак вона передбачала зведення двоповер-хового особняка. Щодо отримання місто-будівних умов до міської ради взагалі ніхто не звертався. Проектант, зазначений у проектній пропозиції, на допиті заявив, що справді складав цю проектну пропози-цію, проте до розроблення власне робочо-го проекту навіть не приступав.Врешті ДАБІ дійшла до висновку, що

проекту як такого взагалі не існує, і ще в грудні минулого року зняла проектну пропозицію Шоломовича з реєстрації, а за півроку звернулась із позовом до Львівсь-кого окружного адміністративного суду з вимогою знести будову. Втім, поки що жодного рішення по цій справі не вине-сено. Заяву про тимчасове припинення будівництва на період розгляду справи у суді було відхилено − номінальною при-

чиною стало те, що ДАБІ не мала кошти, аби оплатити судовий збір.Паралельно постраждалий сусід подав

цивільний позов до Галицького районно-го суду про визнання будови незаконною. Аби призупинити будівництво, що трива-ло невпинно, на час розгляду справи, суд ухвалив так звану заяву про забезпечення позову, де тимчасово забороняв забудов-нику проводити будь-які будівельні робо-ти. Вони, звичайно ж, попри рішення суду, ні на мить так і не припинялися, і це стало приводом для ще одного кримінального провадження.Чим закінчаться судові тяганини, поки

що не зрозуміло. Два кримінальні провад-ження та два позови до суду результату наразі не дають. На останньому засіданні суддя з’ясовував, чи отримав забудовник рішення ДАБІ про зняття з реєстрації, чи це зробила якась підставна особа. Факт розбіжності між початковою пропози-цією будови та фактичним її станом у сім поверхів, а також відсутності робочого проекту будівлі як такого не стали поки що для суддів достатнім аргументом, аби заборонити будівництво. А тим часом на Снопківській виростає вже десятий по-верх, стіни у квартирі пана Танячкевича продовжують сиріти та тріскати.

РОМАН МЕЛЬНИК

П’ять сантиметрів до сусіда

Цьогоріч під час передвиборчої агітації на посаду міського голови Львова популярною була теза про те, що є два Львова: туристичний та реальний. Ця думка стала приводом для жартів та дискусій у со-ціальних мережах, але в ситуації з підземними переходами міста теза виявилася справедливою. Коли в одному районі Львова вони в хорошому технічному та санітарному стані, в іншому, навпаки, за-недбані та несправні. Причина − недбалість власників. Оскільки не-доглянуті переходи належать приватним підприємствам, то місцева влада тут зарадити ніяк не може.

Самобуд на Снопківській подолав усі рекорди щільності міської забудови

3СУСПІЛЬСТВО грудень, 21

Химерні підземелля Львова,або Welcome to Hell

Про численні забудови у Львові, зокрема у центрі міста, не говорять хіба лі-ниві. Сусіди скаржаться, що у них відібрали дитячий майданчик чи затишний садочок. Естети та цінителі Львова нарікають, що нові конструкції псують історичну забудову та порушують усі архітектурні норми.

Перехід, що на вулиці Городоцькій

Культура на перетині залізничних магістралейЛевандівка – околиця, що прилягає до Львівської залізниці, а ще район, котрий увіковічений у віршах Віктора Неборака, піснях гурту «Скрябін» та Гаріка Кричевського. На початку 2012 року начальник відділу управління культури Ірина Подоляк разом із командою ініціювала проект, щодо розвитку культури на околицях Львова, а у 2014 цю ж ідею підтримала її наступниця Ірина Магдиш.Одним із шляхів вирішення культурних проблем керівництво міської ради називало комунікацію. Ми спробували з’ясувати, як почувається один із культурних осередків нецентрального Львова та з якими проблемами стикаються небайдужі мешканці Левандівки.

«Після двох мостів – перша зупинка», − радять мені друзі, коли дізнаються про пункт мого призначення. Та окрім двох мостів, район Левандівка відділений від інших трьома залізничними магістралями. Коли вперше приїжджаю, поглинає відчуття, наче я у місцевості, що несе водночас сільську і міську естетику. Тут свої закони паркування, пішохідних знаків та помірковані ритми життя. Та попри все, на Левандівці існує одна із найпомітніших громадсько-культурних ініціатив «нецентрального» Львова.

НАРОДНА КУЛЬТУРА– А як давно існує ваш Народний Дім? – запитую

жінку із акуратно намальованими губами.– Як то кажуть: «Як баба дівкою була», – недовго

думаючи відповідає жителька.Версій, як давно збудований Народний Дім, а в

минулому дім Просвіти − безліч. Одні стверджують, що будинок звели поляки, від інших дізнаюся,

що земельна ділянка була куплена із допомогою митрополита Шептицького і пожертв громади. Врешті, рожевий акуратний будинок на розі вулиць Сяйво та Широкої збудували ще до війни з допомогою Товариства «Просвіта». При вході мене зустрічає чоловік років 50-ти. Пан

Зеник – охоронець, завгосп і душа Народного дому. «Зараз у нас ремонти, тому показати нічого не

зможу. Та дітей зазвичай дуже багато ходить», − виправдовується чоловік.І справді коридор Народного Дому обклеєний

афішами різноманітних гуртків: хореографічна студія «Ясочка», хор, вокальна студія «Пташина», клас фортепіано та гітари, айкідо. Усі гуртки після обіду, аби діти і до школи встигали, і на дозвіллі мали чим зайнятись.− Це все безплатно? – запитую я.− Яке ж безплатно? Це ж державний заклад, тому

батьки платять, − відповідає завгосп і починає сміятись.Концерти у Народному Домі відбуваються часто та,

окрім просвітницької функції, культурний осередок раз на чотири роки, а той частіше, стає місцем для народного волевиявлення.

ПОДОРОЖ НА ОРБІТУ «Я б не хотів, щоб Левандівку сприймали через

пісню Гаріка Кричевського», − розпочинає розмову 42-річний Олександр.Чоловік все життя прожив на Левандівці, тут зростав

та навчався. Тому, дізнавшись, що по документах місцевий кінотеатр і досі являється культурно-мистецьким клубом, вирішив не гаяти часу і разом із небайдужими жителями взятися за його відбудову.«Супутник» з’явився на карті району близько 70-

ти років тому і за цей час тричі змінював назву – від Кінотеатру ім. Коцюбинського до кінотеатру «Стрілець». На початку 2000-х «Супутник» став нічним клубом «Далі», формально залишаючись державно-комунальним підприємством. А згодом господарі-комунальники, не вагаючись, віддали кінотеатр у руки громади.При вході до пошарпаного будинку читаю надпис:

«Наш «Супутник» на нову орбіту».«Ходив я у цей кінотеатр. На останніх лавках сидів»,

− усміхаючись, зізнається місцевий житель.Зараз замість лавок – нічим не заповнений і

неосвітлений зал діючого кіноекрану − сцена, на якій місцеві діти мають можливість грати у настільний теніс, а на стіні, звідки колись крутили кінострічки, красується плакат із космонавтом схожим на Юрія Гагаріна.«Це все, що ми тут знайшли. Будинок був у

аварійному стані – без води, вікон, опалення, та, як нас запевняли, із ґрунтовими водами у підвалах. Тому довелося разом із жителями Левандівки все тут упорядковувати. Роботи тут на кілька поколінь, щоправда, якби весь район приєднався, ми б тут триповерховий будинок збудували», − розповідає Сашко.

Кілька місяців тому Львівська міська рада виділила 300 тисяч гривень на ремонт вікон та даху, а Сашка, у свою чергу, призначили директором культурно-мистецького центру.«Мені і моєму заступнику, Михайлу, навіть зарплату

почали виплачувати», − хвалиться чоловік.На першому поверсі, де знаходиться «серце

кінотеатру», Сашко хизується апаратурою, кошти на яку допомогли зібрати жителі району. Молоді люди, які є невід’ємною частиною «Супутника», протягом року самотужки організовували концерти, збираючи гроші на ремонт, а разом з тим, демонстрували жителям, що кінотеатр й досі є культурним осередком району. І хоч Сашко переконаний, що роботи, аби відновити

«Супутник», на кілька поколінь, та чоловік впевнений, що райони повинні змінювати люди, які живуть у них.

ЕЛІТНИЙ ПАРК «Колись цей парк називався ім. Лесі Українки, зараз

– «Левандівський», − розповідає донька Катерини Лихач, однієї із найстарших жителів Левандівки, яка померла на 91-ому році життя.Ліхтарі та лавки на центральній алеї,

незаасфальтовані доріжки, – здається, все як у 50-х, коли парк було закладено. Єдине, що контрастує – нові яскраві урни для сміття, які розміщені через кожні десять метрів.Жителі навколишніх вулиць часто проводять

тут своє дозвілля – гуляють із дітьми, вигулюють чотирилапих. Врешті, це один із найбільших парків у цьому районі. Тому, його значимість для жителів не піддається сумніву.«На центральній алеї часто відбуваються події,

приурочені державним святам, а біля постаменту Небесної Сотні вночі, на Пасху, ми збираємося на молебень», − розповідає далі жителька.Та в липні цього року на території Левандівського

парку планували звести елітний житловий комплекс. Не дивлячись на те, що Львівський апеляційний адміністративний суд кілька тижнів тому прийняв рішення про задоволення скарги позивачів на магазини і кіоски, які розміщені на території парку і є власністю тих же амбітних забудовників, як стверджують жителі, незаконні об’єкти знесуть ще не скоро.«І хоч Левандівка – різнопланова, та попри все, ми –

консолідовані та згуртовані. Тому, я переконаний, що нам вдасться відстояти власні права», − із впевненістю заявляє житель району.За час прогулянки в парку, двічі наштовхуюся на

усміхнених жінок, які намагаються всунути мені буклети із назвою «Чим для Вас є Біблія?», «Чи померлі житимуть знову?». І справді різнопланові, думаю я.

текст ЮЛІЯ КУШНІРфото ПЕТРО ТКАЧИШИН

Львів креативнийДля туристів Львів – це передусім архітектура та

колорит, замішаний на історичній міфології. Кав’ярні та ресторани, собори й палаци, бруківка й вузькі вулички – щоб чарувати приїжджих, туристична індустрія воліла б законсервувати місто, залишивши його в позаминулому сторіччі. Водночас тут постають креативні середовища, що перетворюють Львів на сучасний інтелектуальний центр. Громадські ініціативи та культурні простори виникають як відповідь на зрушення в суспільній свідомості, шукають відповіді на дражливі питання, визначають напрямки руху.

Феміністична майстерня До початку 2015 року вона називалася «Жіночою» і проводила

заходи з крафтивізму, ярнбомбінгу та ремонту велосипедів. Тепер перетворилась на проект, що захищає права людини та поширює ідеї рівноправності. У команді майстерні дванадцять активісток, що вже провели понад 60 заходів – майстер-класів і публічних дискусій, а також феміністичні марші «Права замість квітів» і «Право на ніч». Всі події «Феміністичної майстерні» об’єднані навколо відстоювання

прав жінок, прав людини і поширення ідей егалітарності в суспільстві. Попри назву, майстерня виступає на захист усіх дискримінованих, зокрема, переселенців і людей з інвалідністю. Ідеї, які вона поширює, стосуються суспільства загалом. «Адже в українському соціумі нема культури відстоювання своїх прав, – пояснює активістка Марта Пересада. – Коли звільняють із роботи, не виплачують зарплатню, мало хто готовий подати до суду на працедавця. Тому ми говоримо про права людини вцілому». Феміністичний рух, каже активістка Лілія Тулупенко, не є боротьбою

за владу – він спрямований проти нерівності та заохочує взаємну підтримку серед жінок. «Феміністичні ідеї потрібні й чоловікам, – стверджує вона й розповідає, що майстерня прагне залучити до діалогу людей різного віку й походження. – Ми використовуємо традиційні та креативні форми активізму, аби зробити феміністичні ідеї зрозумілішими якомога ширшій аудиторії». Активістки говорять про упередженість суспільства щодо

фемінізму: «У ніч перед першим феміністичним маршем я читала багато негативних, принизливих, іноді погрозливих коментарів у соціальних мережах і від жінок, і від чоловіків. Було трохи боязко,

але погрози так і залишились віртуальними», – розказує Лілія. На думку Марти, побороти це упередження можна, якщо спілкуватися, більше перебувати в публічному просторі, показувати позитивний

приклад, співпрацювати. Лілія, натомість, уважає за необхідне поєднувати просвітництво з більш радикальними діями. Але

зауважує: радикальний фемінізм – не екстремізм і не тотожний поняттю насильства. Це категоричне несприйняття патріархату і гноблення жінок. За її словами, для Львова вийти на вулицю й назвати себе феміністкою, провести феміністичний марш – це вже радикально. Як, утім, і бути незаміжньою та не мати дітей у двадцять п’ять. У найближчих планах Феміністичної майстерні – офіційно

зареєструватись як громадська організація, що дозволить ініціативі перейти в новий статус і, наприклад, спростить роботу з міжнародними проектами.

Медіатека Інноваційний центр «Медіатека» – це громадський простір, що

відкрився торік у приміщенні міської бібліотеки імені Лесі Українки. У такий спосіб, за словами завідувачки центру Софії Дубик, бібліотека стала ближчою до людей та їхніх сучасних потреб. Окрім основної зали – медіахолу – тут є кінозала, де працює кіноклуб Si-lentium, та зала для настільних ігор «Гравіта». В «Медіатеці» можна скористатись комп’ютером, брати книжки та диски для перегляду, а також провести культурний або освітній захід. Отримати безкоштовно простір для презентації може будь-яка ідея – від камерної зустрічі майстрів орігамі до благодійного розпродажу «Видавництва Старого Лева». Завдяки останньому, до речі, шафа «Медіатеки» поповнюється новими книжками: після кожного розпродажу видавництво дарує центру десяток нових видань. Попри щільний графік і велику кількість охочих, в «Медіатеці»

намагаються не відмовляти нікому в наданні простору для реалізації ініціатив. Але Софія Дубик впевнена, що треба міняти політику: «Ми розташовані в центрі міста, безкоштовно даємо приміщення, відповідно, нас починають використовувати. Особливо активно – перед виборами». Тому в «Медіатеці» є певні обмеження щодо контенту заходу: заборонена відверта релігійна та політична пропаганда, пропаганда жорстокості. Особливо в центрі зацікавлені в якісних концепціях, насамперед в тих, що пов’язані з мистецтвом – літературою, кіно.Близько трьох тисяч львів’ян різного віку вже зареєструвались

у «Медіатеці», заповнивши традиційний бібліотечний формуляр. Нагальним питанням для центру є облаштування заїзду для інвалідних візків. Туалет для людей з особливими потребами тут уже обладнаний. Бракує, за словами Софії Дубик, якісної періодики та

книжок, а також грошей на передплату електронних версій видань. «Медіатека» не бере грошей за послуги, але завжди вдячна за благодійні внески.

Перша сцена сучасної драматургії «Драма.UA» виросла з фестивалю аматорського театру. Ідейним

натхненником єдиної в Україні постійної платформи для постановок сучасної драматургії стала Оксана Дудко, засновниця мистецької майстерні «Драбина». Прихистили проект у драматичному театрі імені Лесі Українки, надавши технічну підтримку та малу сцену для вистав. Крім Оксани, що працює над проектом дистанційно, участь у

ньому беруть менеджер Вікторія Швидко, рекламіст Ольга Мухіна та розпорядниця сцени Оксана Данчук. Команда займається театральними й міждисциплінарними проектами, аби довести: театр – не тільки актори з емоційними діалогами, він може мати різні формати. Якщо раніше проект обмежувався читанням п’єс і майстер-класами,

то тепер узявся за власні постановки. «За минулий рік нам удалося створити дві театральні продукції, – розповідає Вікторія. – Одну нашу-нашу – «Лондон», одну спільно з Першим театром для дітей і юнацтва – «Зерносховище». У форматі фестивалю ми співпрацювали з багатьма режисерами, зокрема закордонними, але суто логістично нам комфортніше працювати з українськими митцями». Таких зараз троє: Антон Романов, Павло Юров і Павло Ар’є. Коли з’являться кошти, «Драма.UA» запрошуватиме закордонних режисерів створювати постановки з українськими акторами. Формат платформи дозволяє залучати акторів різних театрів: Львівського академічного театру імені Леся Курбаса, Національного академічного українського драматичного театру імені Заньковецької, Першого театру для дітей та юнацтва.Упродовж сезону тут працюють з однією темою. 2014 року це

була війна, 2015 – «Іншості». Одним із пріоритетів є обговорення і взаємодія з глядачем. «Нам важливо демонструвати, чим є театр, показувати, як його роблять, і чути фідбек від аудиторії. Дізнаватися, що глядачі бачать за театром», – каже Вікторія. За її словами, на проекти «Драми.UA» приходять не лише завсідники культурних і мистецьких акцій, а й досить нетипові глядачі. Чи готова львівська публіка сприймати сучасну драматургію? Інколи – так, інколи – ні, каже Вікторія: «Наш «Лондон» – дуже успішний проект: вистава легко, на ура сприймається глядачем. Натомість, коли ми показуємо «Бургомістра», не завжди збирається повна зала, бо цей проект не так весело й атракційно виглядає». Тому наступного року команда «Драми.UA» перетворить «Бургомістра» зі сценічних читань на повноцінну виставу. Що ж до мрій, то найбільше, за словами Вікторії, хочеться стати незалежною інституцією й мати власний простір – ментальний і фізичний.

ЄЛИЗАВЕТА СОКУРЕНКО

Феміністична майстерня, мультимедійна бібліотека та платформа сучасної драматургії – пілотні проекти Львова як інтелектуального центру.

4 СУСПІЛЬСТВОгрудень, 21

Попит на альтернативні методи навчання зростає: бать-ки хочуть навчити дітей інакше, ніж це пропонує тради-ційна школа. Тому шукають варіантів, щоб дитині було цікаво, навчання захоплювало і не виснажувало. Деякі освітні заклади, залишаючись державними, вдаються до неформальних підходів. Такою є львівська початкова школа «Джерельце», де немає дзвінка на перерву, діти вчаться гострому письму, а уроки об’єднують навколо тем.

> Садочок, у якому не чують− Миколо, покажи, де ша-фа! Принеси ша-фу!Микола підходить до столу і вказує на стіл. «Ні! Ша-фа, не стіл!». Микола з обережністю вказує на стілець і оглядається на Анастасію. «Миколо, ні, це сті-лець. Покажи де ша-фа!». Хлопчик розвертаєть-ся і невпевнено вказує на шафу. «Так! Це шафа! Неси картинку сюди».Часто увага дітей розсіюється, а тому проводити групове заняття стає складно і неефективно. Вчи-тель бере за руку Іванку та веде до кімнати, де сто-ять маленькі ліжечка. В кутку – невеличкий стіл, старе дзеркало в дерев’яній рамі, а також комп’ю-тер з колонками. Тут проходять індивідуальні за-няття з кожною дитиною.До кімнати раптом заходить вчителька фізкульту-ри. Вона запрошує дітей подивитися на естафету серед учнів молодшої школи. В актовій залі учас-ників змагання небагато. Вони спілкуються між собою жестовою мовою. Вчителі паралельно ви-мовляють слова. В актовій залі доволі шумно, але не голосно. Коли розпочинаються змагання, один із вчителів вмикає музику. Денис, що навчаєть-ся в третьому класі, сьогодні капітан однієї з ко-манд. Хлопчик народився в родині глухих, а тому проблеми зі слухом у нього спадкові. Він активно вболіває за кожного зі своєї команди. Однак крики «Давай!» тут не лунають. Від хвилювання та збуд-

ження діти підстрибують та махають руками, під-ганяючи гравців своєї команди. Закінчується перше коло змагань, і команда Дениса вчергове програє. Хлопець сперечається із суперниками. Широкими та активними жестами учень намагається довести, що ті порушили правила. Від чергового програшу на очах Дениса виступають сльози.Іванка, Микола та Луїза захоплено спостерігають за старшими дітьми. Але настав час занять, і Ната-ля Живчик забирає Іванку до кімнати. За освітою пані Наталя економіст. 10 років працювала за фа-хом – бухгалтером. Але з часом зрозуміла, що хоче займатися з такими дітьми. Отримавши освіту сурдопедагога, прийшла працювати до 101-ої шко-ли-інтернату вчителем географії старших класів.«Я знала, на що йду. Моя мама працює у цій школі медиком. Коли в дитинстві я приходила до неї на роботу, то спілкувалася з учнями. Тоді жодних про-блем комунікації не виникало. Нам було цікаво один з одним, тим паче, що їм подобалось вчити мене жестам. Нині маю цікаву роботу», − розповідає вчителька.За вісім років викладання пані Наталі працює з дошкільнятами вперше. З вересня цього року вона із вихованцями садочку займається ро-звитком вимови. Іванка сідає за стіл. Перше завдан-ня, яке вона виконує, − вправи на розвиток мовного дихання. Наталя дістає вітрячок і просить Іванку

подмухати. Через ДЦП дівчинка не може видиха-ти довго і протяжно, тому вітрячок не крутися. Ця вправа ще є заскладною для Іванки, тому викладач-ка просить дівчинку здмухувати паперові зірочки з руки або ж пускати мильні бульбашки. Ці завдання даються їй легше, тому дівчина усміхається, успіш-но їх виконавши. «Головне – це індивідуальний підхід до кожної ди-тини, особливо в садочку і початкових класах. Хоча ми навчаємося за загальноосвітньою програмою, але все одно адаптуємо її. Варто звертати увагу на те, що дитина з певними вадами може засвоїти», − пояснює Наталя Живчик. Іванка зривається з місця і йде до комп’ютера. Її улюблена вправа – вправа на голос. Програма «Світ звуків» − це тренажер для реабілітації дітей з по-рушенням слуху та мовлення. Пані Наталя обирає знайому для Іванки тему «Ферма». Дівчинка сідає спиною до монітора і має вказати на картинці звук якої тварини зараз лунає. Вчителька натискає на козу і питає Іванку, яка це була тварина. Дівчина без проблем витягує правильну картку. Загалом голов-ний принцип таких вправ − «слухай, покажи, наслі-дуй». Тому після прослуховування та визначення звуків дитина має їх повторити.− Іванко, як каже собачка?− Ав.− А курочка?− О-о-о.− Добре, Іванко.Останнім завданням на сьогодні мала бути ще вправа на розвиток дрібної моторики та гімнастика,

але Іванка втомилась. Пані Наталя складає речі. Па-ралельно пояснює, що вправи для рук є особливо важливими для дітей з певними фізичними обме-женнями. У садочку вони мають бути підготовле-ними до школи, знати письмо та букви.У третьому класі заняття вже закінчуються. Де-нис трохи заспокоївся після змагань і засмученим більше не виглядає. У цьому класі навчається всьо-го шестеро дітей і кожен з них володіє жестовою мовою. Вчителька Олена Зієнко проводить урок із безпеки життєдіяльності, все пояснює жеста-ми і паралельно це проговорює. Вона працює у школі-інтернаті протягом 30 років, половину із яких викладає у молодших класах. Її батьки глухі, але вона проблем із вимовою та слухом не має.«У п’ять років мама перехворіла менінгітом і втра-тила слух. Але до цього часу вона вже могла гово-рити і будувати речення. Тато ж говорив менше, він малював. Тому мій вибір – працювати із дітьми, що мають вади слуху – абсолютно логічний», − ус-міхаючись, каже Олена Зієнко і показує дітям, що заняття закінчено. Вона відмічає активність дітей паперовими «полуничками», що є наглядною си-стемою оцінювання успішності учнів. Пані Олена сподівається, що наступного року свої перші «по-лунички» в школі у неї на заняттях вже отримува-тиме Іванка із садочку.

5СУСПІЛЬСТВО грудень, 21

У 1936 році Андрей Шептицький ку-пив цю будівлю, аби побудувати мона-стир, а школа тут з’явилася вже за ра-дянської влади. «Джерельце» виникло 1996 року з легкої руки Надії Оксен-чук, яка запропонувала навчати дітей так, аби ті отримували задоволення. Нині у школі інший директор, Світлана Мазур. У її кабінеті – з десяток різно-кольорових орхідей, плазма з відеоспо-стереженнями, фотографії своїх дітей і десятки однакових папок, як у звичній шкільній учительській. У директорки коротка стрижка, темнава в’язана коф-та та масивні золотаві прикраси.На початку робочого дня у керівниці

вже відвідувачі: чоловік у елегантному костюмі з дитиною. Дівчинці років 5, вона вдягла медичні бахіли і від цього тішиться. Таке модерне взуття знай-шла у скриньці на вході. Їх адміністра-ція пропонує батькам – аби не забруд-нювати підлогу вуличною багнюкою, коли забирають дітей зі школи.«Ти прийшла у школу записуватися?»

– лагідно питає Світлана Петрівна, по-даючи батькові якісь документи. Той зосереджено заповнює папери.«Так, я Софійка», – ствердно киває

дівчинка, задивляючись на квіти. Ле-пече, що погуляла школою і їй сподо-балося. Тут яскраво: на стінах дитячі малюнки, картини, різнокольорові роз-клади дня, наліпки, квіти, метелики.Світлана Петрівна вдоволено слухає

і розповідає про інноваційні підходи до навчання. Перед уроками у дітей півгодинна розмова «про життя» – аби розрухати тих, хто не встиг прокину-тися. Так із напівсонного стану дітей приводять у робочий. Основні пред-мети об’єднують навколо тем. Скажі-мо, якщо це «Прапор», то діти чита-ють, пишуть, складають речення про прапор. Про робочу тему на тиждень можна дізнатися з таблички на дверях у клас. У школі такий підхід називають інтегрованим навчанням. Це українсь-ка методика, яку винайшов Яків Чепіга – освітянин з Чернігівщини. Букваря і дзвінків немає. Аби не було натовпу у коридорах, перерви для різних класів розпочинаються з різницею у п’ять

хвилин. Ще є дві великі: для обіду і прогулянки. Час від часу дітей водять у Стрийський парк, але частіше малеча забавляється на подвір’ї.Чоловік, який старанно заповнює до-

кументи на вступ дитини до школи, – кандидат в депутати від Української галицької партії. Він приязно усмі-хається і віддає папери директорці. У додаток йдуть партійні візитівки.«Світлано Петрівно, хотів ще погово-

рити з приводу майданчика від міської ради, – каже чоловік, схилившись до столу директорки. – Я всі документи зібрав, вирішуватимемо».«Добре, сьогодні-завтра має прийти

підрядник, я з ним говоритиму, скла-демо угоду», – відповідає директорка.

«Батьки є активними учасниками на-вчального процесу, – каже жінка, коли чоловік із донькою, яка ковзає у бахі-лах килимом, виходять з кабінету. – Вони допомагають шукати тексти, ін-формацію на різні теми, долучаються до спільних проектів».У школі, за словами директорки, є

лиш кілька платних послуг, за які в сумі батьки сплачують до 100 гривень. Серед них – предмет «Мислення». Він розвиває дитячу логіку. Для цьо-го розроблено спеціальний посібник «Планета міркувань» Ольги Гісь. Ди-ректорка зауважує, що саме завдяки цим заняттям дітям легше вступати до інших навчальних закладів після «Джерельця».«Але ви бачите, що наша школа трохи

інакша, – каже директорка, оглядаю-чись на екран відеоспостережень і ки-даючи оком на нові зошити, розроблені спеціально для методики школи. – Ми маємо гарну підтримку батьків, які за-

доволені навчан-ням своїх дітей і хочуть допомогти. Ось, − показує на різнокольорові по-сібники, − дитина вже давно школу закінчила, а батько нам досі друкує».Вступних іспитів немає. Директорка

запевняє, що вони зайві для першо-класників (а навчають тут лише 1-4 класи), бо це серйозний стрес. Тому за-яви на вступ пишуть вже у листопаді, – пояснює, згадуючи візит кандидата в депутати з донькою.«У нас немає іспитів, але пріоритет

ми надаємо тим батькам, діти яких у нас вже вчились і тепер підросли мо-лодші. Потім добираємо решту – тих, хто живе найближче», – пояснює свою позицію Світлана Петрівна.На уроках школярам можна навіть хо-

дити класом. Наприклад, якщо хтось із дітей забув вдома олівці, поруч із дошкою стоїть коробка із сотнею різ-нокольорових – можна підходити і бра-ти, які хочеш. У третьому класі цього тижня «кольорова» тема – вчать усе, що пов’язане з фіолетовим кольором. Пишуть диктант.«Прошу подивитись у зошит», – без-

перервно повторює завідувачка школи. Тут пишаються охайністю шкільних записів. Деякі літери і слова обведені фіолетовим. Коли вчать якусь тему, правила запам’ятовують на прикладах. Скажімо, одним кольором обводять подвоєння.У більшості дітей «гострого письма»

не видно. Формується характер, а з ним і почерк, – пояснює вчителька. Тому до третього класу у більшості гострота зникає, хоча літери виводять так само ретельно і каліграфічно. На-томість помилок на письмі роблять не-багато, – розповідає шкільна психолог. Спрацьовує і асоціативне сприйняття: намагаючись запам’ятати літери, діти уявляють їх казковими персонажами. Скажімо, «л» схожа на дві ніжки ба-лерини. За допомогою асоціацій ство-рюється логічний ряд, пояснює психо-лог.

Школярі вчаться писати олівцем, а не ручкою. Так вони почуваються впев-нено і не бояться, що через помилку доведеться переписувати вправу. Адже можна виправитися за допомогою гум-ки. На психологічному рівні це теж допомагає не розгубитися, – тлумачить психолог.Чим писати, вибирає дитина. Дівчин-

ка із заплетеними білявими косами пише синім олівцем. За нею хлопець в окулярах старанно виводить літери ручкою. Перед ними дошка завішена малюнками, правилами, картинками. У кілька рядів наліплені таблички з «фіолетовими» словами: чорнило, руч-ка, бузок, фіалки, айстра, дзвіночок, баклажан, ірис. Біля кожного слова – зображення, аби добре працювала ві-зуальна пам’ять.Перші півтора року навчання оцінок

не ставлять. Натомість дають нами-стинки. У вчительки є коробка з десят-ками відділень, які підписані іменами школярів. У кожного там своя скрбнич-ка із накопиченими намистинками: їх дають за прочитані книжки. Вони різ-ного розміру – залежить від кількості сторінок. Діти з вчителькою домовили-ся: якщо кожен назбирає по 10 нами-стинок, то поїдуть на майстер-клас із випікання піци. А потім з намистинок зроблять коралі до дня матері.Збирання бісеру часом набуває серй-

озних масштабів. Коробку зробили неякісно, тож часом намистинки пе-ребігають від однієї дитини до іншої. Добре, що діти ведуть паралельний підрахунок і слідкують за чесною грою.На уроці у другому класі вчать англій-

ську. Для таких предметів класи ділять на кілька підгруп. Діти сидять по-чет-веро за зіставленими партами. Вчи-телька ходить між ними і допомагає

зорієнтуватися у завданні. Нині треба скласти діалог. Одна команда вже го-това – тягнуть руки відповідати. За іншою сидять чотири парубки, пере-кочують ручку з одного краю парти на інший і розгублено озираються, коли черга доходить до них.«Діалог?» – здивовано підіймає брови

дитина у синій сорочці. Решта хлопців присоромлено опускають очі і на допо-могу товаришеві не приходять.Шкільні сходи дерев’яні і риплять.

Про те, що урок закінчився, зрозуміло не із дзвінка. Вузькі коридори за-повнює галаслива малеча, яка радіс-но біжить у їдальню. Сьогодні дають гречку з котлетою. Перед трапезою обов’язковий ритуал – вимити руки. Вчителька стоїть з пляшкою рідкого мила і на вході наливає його у дитячі долоні. Кирпатий першокласник у джинсах, намагається схитрувати і йде одразу за стіл. Молода вчителька помі-чає і суворо гукає хлопця на ім’я. Той приречено повертається до рукомий-ника. Золотоволоса дівчинка у жовто-му светрі знуджено длубається у таріл-ці. Їй не цікава забавка однокласників, які змагаються, хто зможе викласти гречку так, аби вийшла найвища гір-ка. Дівчинка з’їдає кілька ложок каші. Серйозна завідувачка, помітивши від-сутність ентузіазму, просить скуштува-ти котлету.«Та не люблю я ваші котлети», –

спокійно відповідає дитина.«Мабуть, вегетаріанка», – жартуючи,

резюмує жінка.

АЛЬОНА ВИШНИЦЬКАфото автора

Перед уроками у дітей півгодинна

розмова «про життя» – аби розрухати тих,

хто не встиг прокинутися

“

ТЕТЯНА СТОЛЯРОВАфото автора

Школа, яка навчає інакше

У цій школі під час уроків можна навіть гуляти класом

«Коли тверезий, то ніжний, а нап’ється – перетворюється на сатану» О Господи, за що мені таке горе? Що я маю з ним робити? Він тут замерзне на лавці, – нарікає Наталя, дружина Вадима. – Не буду чекати, поки він прокинеться. До сьомої посиджу й піду до бункера спати. Будити його нема сенсу. В нього біла гарячка: почне йти – ноги не понесуть, упаде на дорогу під машину. Його вже не раз машина збивала, коли напивався. Треба швидку викликати, нехай везе до наркології. Вадим і Наталя живуть без даху над головою десять років. Увечері, коли Вадим тверезий, читають разом книги в бункері, де знайшли прихисток. Попри холод і антисанітарію, вони могли би бути щасливим подружжям, якби не Вадимова пристрасть.

– Минулого вівторка студенти дали йому двадцять гривень і він купив собі настоянку глоду, – розповідає Наталя, поки ми чекаємо на швидку допомогу. – Це ж отрута! Гірке жахливо. Зміїний яд. Я вилила, то він собі на п’ять гривень купив мурашиного спирту. Тим часом Вадим очуняв.

Розплющивши очі, намагається обійняти кохану. – Не трогай мене, – пручається

Наталя, відштовхуючи чоловіка. – Наталочко-о-о-о, – белькоче

п’яний, силкуючись покласти жінці голову на плече. – Ну, відстань! Ти ж знаєш, що я

того не люблю, – кричить Наталя, відсуваючись на край лавки. В її родині ніхто не мав проблем

з алкоголем. Як зарадити Вадимовій залежності, вона не знає. Намагалась покинути чоловіка, але він щоразу її знаходив. – І мучуся з ним, і шкода

його: вдень, коли тверезий, він ніжний. Дбає про мене, завжди їсти принесе, щось вдягнутися. А потім напивається і вночі перетворюється на сатану. Випускає кігті, як вампір, посмішка до вух, зіниці розширюються, – розповідає Наталя, виймаючи з Вадимової кишені гривні. Пояснює: – В лікарні заберуть гроші. Вони завжди забирають. Краще я собі візьму, куплю кави з молоком… Так закінчився день, який ми

провели разом із Вадимом і Наталею. Початок цього дня був зовсім іншим.

«Коли є гроші, тоді й вихідний»

Суботній ранок. Парк в околицях львівської Цитаделі. Дорогою до бункера Вадим розповідає історію цієї місцини: мовляв, під час нацистської окупації тут було ґетто, а ще піч, у якій спалювали людей. Бункер начебто теж залишився від нацистів. Навряд чи це правда. – Тут ми живемо вже десять

років. Заходь, поглянь, як живемо. Тільки не побуди наших сусідів. Вітя, не переживай, – звертається він до чоловіка, який, скулившись, лежить у кінці коридору. – То журналіст, не поліція. Приміщення, в якому ночують

Вадим із Наталею, важко назвати кімнатою. Це радше карцер – бетонні стіни, на підлозі купа

одягу, що слугує подружжю за ліжко. Поміж ганчір’ям чимало порожніх пляшок від горілки. Судячи з запаху, тут частіше випивають, ніж прибирають. Раз на тиждень, за словами

Вадима, вони їздять до «Оселі» – організації, що опікується безхатченками. Там можна помитись і перебратись. На побут чоловік не нарікає: тут краще, ніж на вокзалі, де живе більшість бездомних. – Мені там однієї ночі вистачило.

Там тепло, але той галас – той поїзд відправляється, той прибуває. Міліція там, цигани. Спати незручно, ноги не витягнеш, а тут є ковдра, матрац. – Вадік, а який сьогодні день? –

запитує Наталя, щойно вийшовши з бункера. Наталі близько сорока п’яти, на ній чорний шкіряний плащ, із-під якого визирає червона плетена сукня. Довкола шиї біла хустка, що пасує до білих чобіт. Жінка має густе кучеряве волосся золотавого кольору. Часто всміхається, хоча її темно-зелені очі залишаються сумними.

– Сьогодні субота, зараз будемо йти до євангелістів у Порохову Вежу. Там файно годують, і добавку можна брати, – підійшовши до Наталі, Вадим цілує жінку в губи. Він молодший за неї на сім років, хоча щетина його старить. На Вадимові темно-сірі чоботи, сірі джинси та

теплий светр. Невдовзі він одягає чорну балонову куртку та синю спортивну шапку; каже, що не любить мерзнути. Про день Наталя запитала не

просто так: подружжя має свій календар. Вихідні в ньому ті дні, коли є гроші. – Якщо є гроші, ти сам собі

хазяїн. Не треба думати, де їжу шукати. От учора пішов на вулицю Банківську, купив на сто гривень вареників – ото був вихідний! Коли гроші, то справжнє свято. Я розпалюю вогонь, ми собі сидимо ввечері… Поки Наталя вдягає нашийник

на маленьку руду собаку, Вадим складає в чорний пакет із написом «Boss» потерті штани для Наталі, щоб вона не замерзла, і собачий корм. Серед найнеобхіднішого є і книжка Дарії Донцової. Але Вадим читає не лише російські детективи. Часом і сам купує книжки на

ринку біля пам’ятника Федорову. Каже, що має знайомих, які пропонують книжки даром, але брати не хоче: – Вони ж там стоять за копійку.

Мені совість не дозволить просто так узяти.

«Чоловік має знайти їсти і жінку

нагодувати»

Минаємо крамницю. Затримавши погляд на вітрині, Вадим важко зітхає. – Я вже місяць не п’ю. Цирроз печінки. Та й Наталочці обіцяв не пити. Вона в мене алкоголю не вживає. Моя Наталя – то супер, – з гордістю обіймає дружину і веде далі: – Якщо її хоч пальцем зачепить, я готовий за неї життя віддати. Часто на мене свариться, але справедливо.

– Розкажи, як ми познайомились, – пропонує Наталя, ніжно дивлячись на Вадима. – Щойно «Оселя» відкрилася,

нам дали завдання запрошувати людей купатися. Наталя сиділа на Підвальній. Я підійшов і запитав: «Прошу пані, не хочете покупатися?». Так і познайомилися. Я зрозумів, що це та жінка, про яку я хочу дбати. Через те, що я пив, мене згодом попросили покинути «Оселю», і Наталя пішла за мною. Відтоді ми завжди разом.

Вадим шукає склотару, макулатуру, будь-що, що можна здати, й несе до пункту прийому. Часом працює вантажником – можна заробити п’ятдесят гривень і поїсти. Але жебрати, каже, він не любить: – Я не розумію, як то стояти

молодому біля церкви і просити. Та йди працюй! Я вважаю, що чоловік має вміти знайти, як поїсти і ще дружину нагодувати. Поки чекаємо на трамвай, Вадим

проситься в аптеку – купити ліки від серця. В аптекарки в білому халаті просить: – Як завжди – настоянку глоду. Зачинивши за собою двері

аптеки, відразу відкриває пляшку й випиває настоянку. З очей течуть сльози. Обличчя вмить стає червоним. Вадим тремтить. – Якби ти з нами хоч одну

ніч поспав, ти б потім цілий день у теплій ванні сидів, щоб відігрітися, – виправдовується Вадим. – Знаєш, як я взимку сплю? Закутуюся в усе, що маю, і випиваю пляшку. Але я вже справді давно не пив. Я чого сьогодні п’ю? Бо вчора з’їв баночку грибів і живіт мене дуже болить… Горілка все як рукою знімає!

У парку біля Порохової Вежі вже утворилася черга. З колонок лунає християнська музика. Молоді люди роблять хот-доги й

наливають чай. Тридцятирічний чоловік із мікрофоном у руках розповідає євангельські притчі. Ще один молодик роздає всім охочим книги про те, як позбутись розмаїтих залежностей. Чоловік у чорному шкіряному

пальті ледь тримається на ногах від сп’яніння. Жінка в зеленій куртці спить на лавці, так і не дочекавшись харчів.

Вадим, ігноруючи чергу, підходить до волонтерів, вітається й отримує три порції: для Наталі, для себе і для мене. Хот-дог смачний, хоч і холодний. – Ці проповідники – колишні

наркомани, – пояснює Вадим, сходивши по добавку для Наталі. Показує на чоловіка з мікрофоном. – Он Володя, ми з ним разом у тюрмі сиділи. А зараз проповідник. Біля пожежної частини Наталя

зупиняється поруч з одним зі сміттєвих контейнерів. – Вадік, дістань мені цей ремінь.

Він майже новий, а з мене штани весь час злітають. Той шнурок уже дістав, – каже вона. Вадим витягає зі смітника широкий коричневий пасок. – Будеш у мене тепер модніша. Наступна зупинка – вулиця

Друкарська, де можна зустріти багато туристів. Вадим веселим тоном починає розповідати вірша власного авторства:

Мусор, мусор, ты наш брат,Мы, бомжи, к тебе с приветом!

Мусор песенки поётИ подарки раздаёт.Кому чё, кому ничё,

Кому хрен через плечо, Есть и кислое вино,

Вам, бомжам, пойдёт оно.

Один день із подружжям львівских безхатченків:

Недавно в лікарні читав Гете. З українського останнє, що читав – «Кайдашева сім’я» і «Захар Беркут». Знайшов на смітнику.

“

6 грудень, 21

Вадим шукає будь-що, що можна здати

>

СУСПІЛЬСТВО

У Вадима з собою завжди є книжка

Вадим і Наталя разом вже більше 10 років

Помітивши арабів, що фотографуються, підходить і

починає говорити мовою, схожою на арабську. Один із іноземців дає Вадимові двадцять гривень.Наступна вулиця – Краківська. «Дай

Боже! Що шукаєте?» – запитує Вадим у туристів, які не можуть знайти «Криївку». Показавши дорогу, отримує винагороду. До інших туристів Вадим підходить із побажаннями: – Добрий день, молодята! Як вам Львів?

Бажаю вам гарних пригод, щастя, радості, миру над головою! Не пожалійте кілька гривень!

Кава з молоком

Зібравши з півсотні гривень, Вадим веде нас до Домініканського собору. Там на нього чекає посередник від Ореста Білого – людини, відомої в центрі Львова всім любителям дешевої випивки. Півлітра горілки в Ореста коштують двадцять гривень. – Ти маєш? – запитує Вадим чоловіка в

чорній куртці й дає двадцятку за ще одну пляшку. Цього разу сховатись від Наталі не вдається. – Паразит! Я йду від тебе, – кричить

вона, втікаючи вулицею Федорова. Вадим на мить ховає руку з пляшкою за спину. – Наталочко, вернися! Я тобі кави з

молоком куплю! – побачивши, що Наталя й не думає повертатись, відкорковує пляшку й випиває залпом.Наталя біжить до воріт поблизу кав’ярні

«Золотий дукат», де за металевими ворітьми жінки порпаються у смітниках. Тут її знаходить Вадим і простягає п’ять гривень. Жінка б’є чоловіка кулаком.– Ходімо, купимо тобі кави.– Я не хочу тих грошей. І бачити тебе не

хочу. Пішов ти. – Чого ти мене б’єш? – А що, не можна? – веселішає Наталя,

цілуючи чоловіка. Вадим розповідає, що смітники на Федорова – улюблене місце бездомних. Вони називають його «дешевим рестораном», адже сюди викидають недоїдки з модних закладів львівського середмістя. Повечерявши, Вадим піднімає з землі недопалок і затягується.Сутеніє, починається мжичка. Ми втретє

повертаємось до Домініканського собору. Всі лавки зайняті бездомними. Вадим підходить до нетверезої жінки в брудному одязі:– Є?Жінка бере двадцятку і простягає

Вадимові вже третю за день пляшку. Він миттю відкорковує її й починає пити, наче спраглий у спеку. Не допивши пару ковтків, чоловік вертається до Наталі, що п’є на лавці каву з молоком. Намагається пригостити горілкою. – Я не п’ю тієї гидоти, – обурено

відмовляється жінка. Вадим сідає поруч. Його починає трясти. – Вже гарячка хапає. Бач, як кидає ним, – розпачливо каже Наталя.– Шо ти тут розлігся? Тут люди до

церкви йдуть, – свариться чоловік, який раніше продавав Вадимові горілку – той самий Орест Білий. – Наталя, забирай того дебіла до Порохової, хай там спить скільки хоче. – Він бере Вадима за ноги й скидає з лавки.– Вадік, ти мене чуєш? Ідемо на Порохову

і там ляжеш, – умовляє дружина. Коли Вадим нарешті підводиться, вона закидає його руку собі на плече й веде, наче пораненого.

ПЕТРО ТКАЧИШИНфото автора

«Шостого листопада цього року я вперше відсвяткував свій день народження в тверезості. Я не боюсь сказати, що наркоман. І буду ним завжди до смерті. Та я навчився з цим жити», − відверто говорить Олександр. Раніше він не уявляв, як

можна заговорити до дівчини без дози. Та зав’язавши, почав отримувати задоволення від спілкування на тверезу голову: «Мені так приємно розмовляти з людьми. Я став багато читати психологічної літератури, мрію створити родину, а також допомагати рятувати інших людей від наркоманії».Практикуючі лікарі говорять,

що наркозалежному важче подолати психологічну залежність. Якщо фізична знімається препаратами за термін до двох тижнів, то від думок про наркотик в голові частково позбуваються впродовж року-двох. Проте назавжди від хвороби не втекти. «Наркозалежність – це як цукровий діабет, – не стирається з пам’яті ніколи», − переконана головний лікар Львівського обласної наркологічної лікарні Мирослава Кабанчик.Вік, в якому Олександр

розпочав вживати наркотик, за її словами, – типовий для зародження в людині хвороби: «Починають вживати ще підлітками – 14-15 років. Це перехідний період, коли організм гормонально перебудовується. Ними керує жага до нових відчуттів, для них немає авторитетів. Однак, коли людина від вживання почуває себе погано, замість того щоб «зловити» сміх, то в житті більше наркотик не спробує».Олександр згадує – після

намагання зав’язати з вживанням втратив багатьох, кого вважав за друзів. Тоді ж чоловіка життя під наркотиками привело на «зону» – у 16 років він вперше потрапив за ґрати. Загалом Олександр провів у тюрмі 14 років.«Коли був за ґратами

− постійно коловся, − розповідає він. – Якщо вирішував, що мені потрібна доза — добивався свого. Людські клопоти здавались далекими. Про свободу і думати не хотів. Звільнявся з ув’язнення під такими

наркотиками, що мама ніяк не могла зрозуміти, де я там це знайшов».Практикуючий лікар

Львівського обласної наркологічної лікарні Тетяна Павлусів пояснює такий стан стрімким розвитком узалежнення. Наркомани хочуть знайти початкові приємні ефекти, тому й збільшують кількість вживання наркотиків: «Перша стадія – від початку вживання наркотика до регулярності процесу, коли за 1-2 дні без дози виникає психологічний дискомфорт, емоційне незадоволення, розвивається психологічна залежність: от хочеться і все».На другій стадії, пояснює

лікарка, росте кількість вжитого наркотика в дозі: «Така збільшується в 100-300 разів від початкової. Змінюється і характер вживання: якщо в першій стадії наркозалежні були жвавими до вживання і в’ялими після, то в другій стадії навпаки».

Тетяна Павлусів відзначає, що для тривалої ремісії (п’ять років), наркозалежному замало пройти фізичне лікування. Хвороба потребує догляду в реабілітаційних центрах: «Вивести пацієнта з абстиненції не просто, але можливо. Психологічно налаштувати, змінити світогляд, пояснити, що в природній спосіб жити цікавіше – важче. На допомогу приходять психотерапевти, реабілітаційні центри».Олександру довелось

відчути такий стан на собі. Протистояти спокусі було важко, передусім морально. «Зіскакував» мільйон разів і повертався. Знову незаконно діставав гроші, робив боляче близькій людині, − розповідає він. − У мене була дружина, коли мені було 25 років і я вийшов з тюрми. Шлюб наш тривав 4 роки. Я загубив всіх близьких на цьому шляху».Єдиною, хто не полишав

віри в Олександра, була його матір. Коли вже стало надто

зле, він звернувся саме до неї. «Кожна людина має своє

дно. Я до нього дійшов. Розумів, що не можу сам впоратись. Я втомився жити наркоманом і був згодний на все. За мною приїхало декілька хлопців і повезли на реабілітацію. Через 13 днів, подзвонив мамі та зі сльозами сказав, що готовий лікуватись скільки треба, аби щось в голові змінилось».Олександр додає: мама ледь

не вперше за 63 роки життя розквітла. Її віра у нього не пройшла безслідно. Тепер жінка щаслива, що син має постійну роботу.Та часом, говорять

спеціалісти, обмаль уваги може допомогти пацієнту впоратися і приборкати свій потяг до наркотиків. Родичі – такі ж співузалежнені, як і ті, хто безпосередньо вживає. Часом, хвороба перших є навіть важчою. У західній Європі вже давно практикують лікування обох категорій людей.

«В реабілітаційних центрах за пацієнтами не бігають, а ось родичі постійно тут, як тут. Емоційна прив’язка до добра не доводить. 60-70% зривів наркоманів, які лікуються стається з вини близьких», − пояснює Тетяна Павлусів.Олександр розповідає, що

мотивацією лікувати таких як він, для нього стала власна складна історія життя. Своїм підопічним він на власному досвіді розповідає, що з людиною може статися, якщо вчасно «не зав’язати».

Чоловік впевнений, що навчити чи переконати когось може лише та людина, яка сама то пережила, а не прочитала в книжці: «Застерігати людей треба. Говорити про залежність, бо якщо хтось пів року вживає, він не має думати, що ще є час. Якби я вживав «синтетику», я б стільки не прожив. Після неї живуть рік-два. Є такі суміші — раз покуриш, і ти вже овоч».«Наркоманом може стати

будь-хто: і професор університету, і багатий нащадок, і безхатченко», − говорить Мирослава Кабанчик. Додає, мода на синтетичні речовини поглинула майже увесь її список пацієнтів: близько 1000 осіб з півтори тисячі, що знаходяться на обліку, перейшли на відносно нові наркотики: «На перше місце вийшли синтетичні суміші. У залежності від вікової групи: старше покоління узалежненених зі стажем вживає субутекс та метадон, молоде покоління – амфетаміни, марихуану». Через усі складності

Олександр таки зупинився. Чоловік втомився дивитися в очі смерті. «Я так часто бачив як помирають люди. Краще зупинитись зараз. Чомусь, люди часто думають, що з ними такого не буде. Та це може трапитись з кожним», − чоловік видихає і зупиняється. Протягом усієї розмови він

дивився прямо, не відводячи очей. Ми виходимо з будинку і ще раз оглядаємо реабілітаційний центр. Порожній. Поки.

текст АНАСТАСІЯ ЧУПРИНСЬКА

ДАНИЛО ГОРЛАЧфото ЯРОСЛАВА САВОШ

«Не соромлюсь сказати: я – наркоман» Невисокий на зріст чоловік з темними очима, худий, в чорному светрі та джинсах зустрічає нас на порозі реабілітаційного центру «Відновлення». Помітно хвилюючись, він запитує, про що саме нам розповісти. Олександру 33 роки, він став залежним у 13. Не зупинило й те, що його мати працювала в наркологічному відділенні. Досягнувши власного дна, вирішив тягнути на гору тих, хто ще вчора вживав. Наразі, чоловік спеціалізується на хімічній залежності у новому реабілітаційному центрі.

Родичі – такі ж співузалежнені, як і ті, хто безпосередньо вживає

Кожна людина має своє дно. Я до нього дійшов. Я втомився жити наркоманом

“

“

7СУСПІЛЬСТВО грудень, 21

>

Не є секретом, що Львів у російських ЗМІ має славу найбільш бандерівського міста України. Тут на кожному кроці висять чер-воно-чорні прапори, автомобілям з російськими номерами спу-скають шини, а коли почують, що ти розмовляєш «на русском» можуть й побити. Втім, всі ці страшні речі не заважають жити у Львові багатьом росіянам. За даними останнього перепису на-селення, вони становлять майже 9% мешканців міста. Поляків, для порівняння, тут менше 1% відсотка. Здавалося б, що після окупації Криму й початку збройного конфлікту на Сході Украї-ни неприязне ставлення до росіян у Львові мало б погіршитись до критичного рівня. Але чи так це? Як насправді живеться ет-нічним росіянам у цьому «бандерівському лігві» й про що вони говорять?

ОРТОДОКСИСонячні осінні ранки − доволі

рідкісне явище у Львові. Втім, цей ранок – саме такий. До церкви Св. Георгія Побідоносця поспішають люди – переважно це жінки. По дорозі вони надягають на голову хустини, все згідно з православ-ними канонами. Церква (одна із трьох московського патріархату в місті) розташована на вулиці Ко-роленка, за 100 метрів від храму адвентистів сьомого дня й непо-далік від польського костелу – до-волі незвичне сусідство.

Всередині храм оздоблений в типовому православному стилі – багато ікон, покритий золотою фарбою іконостас, а посередині висить величезна люстра на дов-гому ланцюгу, яка, здається, от-от впаде й розіб’ється на маленькі друзки. Мені, незвиклому до бо-гослужінь східного обряду, досить дивно бути учасником такої меси: молитви відбуваються не зовсім

зрозумілою старослов’янською мовою, а люди весь час передають одне одному свічки, при цьому додаючи пошепки «На «Всех свя-тых», «На «Утоли мои печали», «На «Почаевскую лавру» тощо.

Біля вівтаря стоїть бородатий чоловік років сорока у шкіряній куртці. Незважаючи на те, що в храмі мало місця й віряни стоять досить скупчено, навколо нього на відстані кроку немає більше ніко-го. Все тому, що він дуже розмахує руками, коли хреститься, й при поклоні нагинається до самої зем-лі – так, що це нагадує ранкову за-рядку. Наче від того, наскільки ре-тельно він це робитиме, залежить, скільки гріхів простить йому Го-сподь. Словом, цей чоловік усю службу Божу був для мене квінте-сенцією російського православ’я, аж поки він не обернувся. Під його шкірянкою красувалась барвиста українська вишиванка.

Найцікавішої частини служби

– проповіді священика – не було. Тож по завершенні богослужін-ня виходжу на подвір’я, на якому звідусіль лунає російська мова. Обабіч входу стоїть група пен-сіонерок й про щось голосно роз-мовляє. До вух доноситься слово «Америка» – отже розмова одразу привертає увагу.

− Да что там эта Америка, Ла-рис! В России есть тайное оружие в Суздали, которое может обесто-чить США за несколько часов, – махає рукою одна бабуся в черво-ному береті.

− Да-да, я тоже об этом слыша-ла… Путин может покончить с ними в один счет, − відповідає їй інша бабця – також в береті, але зеленому.

Далі розмова переключається на чудодійний та прекрасний мона-стир у Суздалі, після чого знову повертається в попереднє русло.

− Вот «Громадское радио» вчера сказало, что историю надо пере-смотреть и признать УПА пре-ступниками. Представляешь, они сами уже осознают, что мы правы!

− Вот это хорошо! Еще б призна-ли, что украинский сине-желтый флаг навязала Австрийская Импе-рия – было б вообще прелестно.

Слухаю далі. Тема діалогу пере-ключається вже на теорію змови.

− Ларис, а ты знаєшь, за что ма-сона Сковороду поместили на 500 гривен? Он же ничего такого, по сути, не сделал.

− А он был масоном? Я знала о Франко и Грушевском, но не о нем.

− Да-да! Так вот, Сковорода при-думал слово «Украина» и зако-дировал в нем масонский пароль «Ура, Каин!» Ты переставь буквы и посмотри, что получится.

РУСОБАНДЕРІВЦІВтім, зрозуміло, що життя росіян

у Львові не побудоване лише навколо церкви. В місті є доволі багато людей, які не ототожнюють себе з московським патріархатом, а часом і з релігією взагалі. Одна з таких – Юлія, їй 21. Вона народи-лась й виросла на півночі – у Ниж-ньому Новгороді, має російське громадянство і в побуті розмовляє російською. Але каже, що Росію не любить.

З Юлею ми зустрілись в одній з типових львівських кав’ярень. До України вона переїхала в 14 років, навчання продовжувала в одній з місцевих російських шкіл.

Загалом у Львові є 5 шкіл з росій-

ською мовою викладання, а ще декілька шкіл мають спеціальні російські класи. За 8 років життя у Львові з неприязним ставлен-ням через своє походження Юлія зіткнулась лише раз. В мережі її знайшов радикально налаштова-ний хлопець, почав погрожува-ти, обзивати «агентом Кремля», «путінською сєпаркою» й всяки-ми іншими непристойними сло-вами. Це було минулого року, під час перших місяців збройного конфлікту на Донбасі – тоді, коли ставлення українців до росіян різ-ко погіршилось.

− До Майдана я вообще не зна-ла, кто такие бандеровцы. У моей подруги в соцсети как родной го-род был указан «Бандерштадт», и мне всегда было интересно, что же это за место такое. Только потом узнала. Я никогда и не слышала, что в Украине, и в частности во Львове не любят и ущемляют рус-ских. Я с этим никогда не сталки-валась, – розповідає дівчина.

− То після Майдану щось в цьо-му плані змінилось для тебе?

− Да. Я сама стала ненавидеть Россию.

До Нижнього Новгорода Юлія повертатись не хоче. Місто їй не подобається, та й люди там інші – багато хто налаштований проти України. Після окупації Криму з деякими знайомими дівчина на-

віть пересварилась й перестала спілкуватись. «Хотя поддерживаю контакт только с тремя подруга-ми, время от времени мне пишут и другие знакомые. Они думают, что в Украине повсюду голод и бедность, что у нас нет еды, и мы тут все погибаем. Но по факту, во Львове мы живем гораздо лучше, чем они там, в Новгороде», – роз-казує Юлія.

Дівчина вважає себе патріотом України. Дістає планшет і з горді-стю показує фотографію своєї кім-нати. На одній з полиць красуєть-ся жовто-блакитний банер – його

приніс її хлопець із футбольного матчу. А в новому році Юлія хоче відмовитись від російського па-спорта й змінити громадянство на українське. І хоч процедура нелегка – потрібно зібрати багато документів й офіційно заплатити від шести до десяти тисяч гривень (залежно від наявності українців у родині), дівчину це не зупиняє.

«Два года назад, во время Майда-на я ездила на две недели в Россию – нужно было решить кое-какие вопросы с документами. Посмо-трела местные новости и стало очень стыдно за страну… То, что там рассказывают – просто ужас», − розповідає Юлія. І після паузи додає: «Тогда я пожалела, что ро-дилась в России».

НЕОФІТИУ Львові живуть й ті росіяни, хто

приїхав до України вже після по-чатку війни.

Срібляста «Лада» з російськими номерами чекає на стоянці навпро-ти одного з супермаркетів «Сіль-по» вже більше двох місяців. Авто вже стало своєрідним елементом ландшафту – протягом всього цьо-го часу воно не зрушилось з місця ні на сантиметр. Власник авто-мобіля – Геннадій Ісаєв, 78-річний інженер із Росії. Каже, що приїхав до Львова з рідного Ярославля тому, що вдома його переслідува-ли через антикремлівські погляди. В місті йому подобається – тут, за словами чоловіка, гарна архітек-тура й люди набагато привітніші, ніж у Росії. Живе на заощадження, які привіз із собою.

Ісаєв виглядає молоше за свій справжній вік. На обличчі майже нема зморшок. На перший погляд чоловікові не більше 65-ти. Його складно не помітити − довга ко-шлата борода, сиве незачесане волосся та прямокутні окуляри на гачкуватому носі. З-за шкелець на співрозмовника дивиться пара ка-рих очей, в яких читається погляд розчарованого життям інтелігента.

В своєму автомобілі Геннадій живе разом із собакою – дворняж-кою Сімою. В салоні панує безлад – повсюди розкидані речі чоловіка, одяг, пластикові контейнери з-під їжі та якісь роздруківки. З авто несе різким неприємним запахом.

− Мысль уехать из России у меня созрела давно. Но после крымских событий я принял твердое реше-ние: надо уезжать, – ділиться Ген-надій.

− Чому?− Я находился под негласным

надзором полиции. Все соседи были подключены – они следили за тем, когда я уходил из дома, когда приходил. Под конец уже дошло до того, что начали захо-дить ко мне, как к себе домой. Я начал замечать следы их присут-ствия.

− Хто заходив, сусіди?− Нет. ФСБ.Геннадій вважає, що його пе-

реслідували через антиросійські погляди. Підставою для цього він називає свої есе, опубліковані на одному російському сайті. Одне з них – «Россия. Азбука провала коммунистического эксперимен-та». В ньому він критикує СРСР за бездарну економічну політику й стверджує, що це призвело до розпаду Союзу й бідності вже су-часної Росії.

Кордон з Україною він перет-нув у серпні 2015 року. Відтоді зупинявся у Києві та Одесі, потім переїхав до Львова на «постійне місце проживання». І хоч офі-ційний термін його перебуван-ня тут закінчився ще 28 жовтня (росіянам можна бути в Україні не більше 90 днів, після чого не-обхідно перетнути кордон знову – авт.), чоловік досі живе в своїй сріблястій «Ладі» та не збираєть-ся повертатись додому за жодних обставин. Але і статус біженця просити відмовляється – каже, що приїхав до України не як утікач, щоб просити милостиню, а для того, щоб допомагати. Зокрема з проведенням аграрної реформи. Його слова збоку звучать дещо наївно – Ісаєв виглядає таким собі Дон Кіхотом. Але він щиро вірить в те, що може бути корисним. Не-давно навіть передав 200 гривень волонтерам, які збирали гроші для допомоги українським солда-там на Донбасі. «После того, как истек срок, никто не приходил. Ни полиция, ни миграционная служба – хотя они знают обо мне, − каже Ісаєв. Но… Пусть даже и приходят – я не боюсь ничего. Я боюсь только того, что тогда не смогу помочь Украине».

ОСТАП ЯРИШфото автора

Росія, бандерівці та КаїнЧого бояться й на що сподіваються росіяни у Львові

Геннадій Ісаєв живе в автомобілі разом зі своїм собакою

Церква Св. Георгія Побідоносця

фото кімнати Юлії у Львові

8 СУСПІЛЬСТВОгрудень, 21

9СУСПІЛЬСТВО грудень, 21

В радянські часи тут був цех утилізації собак. Їх відловлювали, вбивали, ви-готовляли кісткове борошно, робили з них мило та інші продукти народного споживання. Так працювало підприємство. Нині тут ветеринарно-стериліза-ційний центр, який займається відловом, стерилізацією та прихистком собак. Майже рік тому центр очолив Олег Мацех, з його приходом у Львівському ко-мунальному підприємстві «Лев» почались кардинальні зміни в умовах пере-тримки тварин та підході до роботи з ними.

Перші зміни– ЛКП «Лев», добрий день, слухаю вас… – від-

повідає Олеся, помічниця керівника ветеринарно-сте-рилізаційного центру ЛКП «Лев». – Дивіться, ми лікарня. Ми не відловлюємо людей, які труять собак. Це жорстоке поводження з тваринами і за це ув’язню-ють. Вам треба звернутись до міліції, – відповідає на стривожений голос у слухавці помічниця.

Історія змін ветеринарно-стерилізаційного центру, який рік тому очолив Олег Мацех, починається саме з таблички з графіком роботи. Раніше субота та неділя були вихідними. І ці дні собаки голодали, територія була занедбаною, а графік роботи ЛКП був з 8:00 до 16:00. Сьогодні центр допомоги собакам працює без вихідних та перерв з 8:00 до 20:00. Вирішує питання не тільки контролю за чисельністю тварин, а й ліку-вання і допомоги собакам. Табличка має стилізований під собачі будки логотип Львова та напис «Львів друж-ній до тварин».

На території ЛКП «Лев» розташовано декілька бу-дівель – зона карантину, інфекційний ізолятор, кухня, клініка, близько десяти вольєрів та майбутній центр прилаштування собак (Центр адопції).

КарантинЗаходимо до корпусу перетримки та карантину. В

приміщенні відчувається характерний «собачий» за-пах.

– Так, запах тут не дуже. Але раніше навіть каналіза-ції не було. Весь сморід зберігався в замкнутому про-сторі, знаходитись тут було неможливо, – розповідає директор ЛКП. Сьогодні карантинна зона повністю відремонтована, з’явились витяжки та вентиляційні системи, невдовзі встановлять сітки на клітки для кожного пса.

До карантину потрапляє кожний собака, якого від-ловлюють або приводять небайдужі люди. Їх тут зважують, вживлюють електроні чіпи та вакцинують проти інфекційних захворювань, обробляють засоба-

ми від бліх та кліщів. Після карантинної зони здорових собак переміщу-

ють у вольєри. Де вони знаходяться протягом десяти днів: п’ять до стерилізації та п’ять після. Якщо соба-ку не вдалось прилаштувати її повертають на місце відлову.

Кожний собака має карточку, в якій зазначена трав-ма або захворювання, з якою потрапила тварина, звід-ки її взяли та хто її опікує. Якщо немає опікуна, то клички собакам придумають працівники ЛКП «Лев».

Хворих тварин ізолюють в окремому інфекційно-му відділені. Наразі воно добудовується. Тут шість кліток. Поруч кімната, де їх доглядатимуть та буде можливість поставити крапельницю. Згідно ваги, со-бакам призначається доза ліків та корму.

ГодуванняПоруч з інфекційним відділенням розташована

кухня для собак. Тут стоїть нова морозильна шафа, мішки з сухим кормом, вівсянка для хворих собак, ми-ски та дозатори для корму. Окрім того, у пластикових ящиках лежать гумові чоботи, собачі нашийники та засоби для дезінфекції.

– Перехід на сухе годування дозволило уникнути проблем зі шлунком у тварин. Траплялось, що собаки труїлись їжею, яку приносили волонтери.

Кожний собака має свій номерок для харчування та видачі ліків.

– Номерки нам віддала Львівська філармонія зі сво-го гардеробу, – показує Олег Мацех металевий круже-чок з витисненою арфою.

ОперуванняПісля терапії собаку везуть на операцію. Завозять

через окремі двері до «мокрого» блоку. Там собаку готують до хірургічного втручання.

В операційній стоїть спеціальний стіл з декількома рухомими секціями. Вони допомагають зафіксувати тварину на столі на час операції.

Після операційної кімнати тварина потрапляє до хірургії.

Операційні інструменти обов’язково проходять етап стерилізації.

Далі йдемо до майбутнього рентген-кабінету. Кабі-нет складається з двох кімнат.

– Тут має стояти рентген-апарат, усе необхідне обладнання і меблі, – оглядає Мацех ще порожню кімнату.

У стіні між рентген-кабінетом та кімнатою лікаря вбудовано невелике вікно. На тій самій стіні з віко-нечком стоять свинцеві двері. Мацех зачиняє їх та визирає у нього, щось говорить, але нічого не чутно.

– Це захисне віконечко, за допомогою якого ветери-нар може спостерігати за процесом рентгенування, – пояснює він.

ПацієнтиПотрапляємо до стаціонарного відділення. Тут

близько десяти кліток для тварин після операцій. В чотирьох з них сидять собаки з перебинтованими ла-пами і тулубом, – «аварійні», так називає Олег Мацех тих, кого збила машина. Двоє з них у конусоподібних комірцях, через які виглядають кумедно.

– Щоб не зализували шви, їм одягають от такі комір-

ці. І вони сидять, як королі, – жартує Олег.В приміщенні тихо та спокійно. З появою людей

деякі з собак пожвавлюються. Найактивнішою вияв-ляється руда маленька собака з ампутованою задньою лапою. Олег випускає її з клітки. Собака активно ма-хає хвостиком, прудко вискакує та лягає на спину, в очікуванні, що її погладять по білому животу.

– Її привезли сюди нові поліцейські. Вона в нас уже три тижні. – каже Олег. Сьогодні опікун приїде за нею. Вона поки що про це не знає, безтурботно ла-ститься до ніг та вимагає уваги до себе.

З появою нової поліції, окрім небайдужих містян, травмованих собак привозять й патрульні. Привезли до клініки й руду собаку Дітя, чорну собаку Лорі, яку самі возили на обстеження.

– До того не було проблем у співпраці з новими поліцейськими. Але нещодавно був ганебний випа-док, – розповідає Олег. – Собаку збила машина. У неї була зламана верхня та нижня щелепа, випали очі з орбіт, – показує на собі пошкодження тварини Мацех. Привезли тварину після восьмої, тут вже нікого не було. І нічого кращого не вигадали, як залишити со-баку під парканом.

Вона промучилась цілу ніч. На ранок працівники ЛКП змушені були її усипити, тому що вона не змогла б вижити без людської допомоги.

– Ну все, йди-йди! – з теплом у голосі каже Олег та запускає Дітю назад до своєї клітки. Вона махає хво-стиком та неохоче повертається на місце.

АдопціяНа місці гаражів біля клініки збудують центр адоп-

ції. Проект уже розроблений, зараз на будівництво шукають кошти. Тут потенційні господарі зможуть переглядати відео, читати медичні історії, знайоми-тись із собаками і гуляти з ними на повідку.

Олег Мацех підводить до вольєрів. Порожніх немає, в деяких сидить по дві, а то й по три собаки. Тварини пожвавлюються, здіймається гвалт собачого лаю.

Американський стаффордширський тер’єр Арій в вольєрі один. Потрапив до ЛКП «Лев» через те, що покусав людину. Укус був дуже серйозний, викликали поліцію. В картці зазначено – агресивний.

– Пес небезпечний. Господар за ним не доглядав, відпускав його самостійного гуляти, – пояснює Олег Мацех.

Є тут собака, який здичавів. Для нього шукають хорошого кінолога, щоб той його соціалізував. Такі собаки залишаються в клініці довше, ніж десять днів.

– За своєю природою собаки не злі, вони просто ма-ють свої нерви. Ти до неї агресивно і вона до тебе з агресією. Ти до неї з добром і вона змінює ставлення, – усміхаючись підсумовує директор ЛКП «Лев» Олег Мацех.

Після програми лікування обов’язковою процеду-рою ЛКП має стати прилаштування собак. Програма «Прихистіть!» сприятиме цьому. На вулицях вже з’я-вились білборди, сіті-лайти, в інтернеті розповсюд-жується відеоролик «Вони такі ж, як і ми!».

АННА ЧУДАНОВАфото автора

Ростислав Васюта кожен день користується послугами Львівських маршруток та автобусів і щоразу, сплачуючи за проїзд, просить у водія білетик. Чоловік є активістом громадської організації «За якісний транспорт». Півроку тому він ініціював акцію «Вимагай квиток за проїзд», яка дуже швидко стала популярною серед львів’ян. Однак згодом, за словами Ро-стислава, інтерес до акції вщух, але саме для цього ініціативу було оголошено безстроковою. Найбільшою проблемою, на думку активіста, є незнання людей про те, на що може впливати ігнорування видачі квитків за проїзд. Так, на-приклад, облік перевезених осіб може допомог-ти з’ясувати доцільність підвищення тарифів за проїзд.«Існує методика Кабінету міністрів як при-

близно вирахувати реальний тариф. Це віднос-но неважка формула: до собівартості додаємо, здається, 15% і ділимо на кількість перевезених людей. – пояснює Ростислав Васюта. − Якщо собівартість ще більш-менш можна порахува-ти, то кількість перевезених людей ми, на жаль, точно не знаємо. Орієнтуватися ми можемо лише на слова перевізників, які від виручки рахують приблизну кількість перевезених паса-жирів».Згідно із Законом України «Про автомобільний

транспорт», відповідальність за безквитковий проїзд несе в першу чергу пасажир. Однак, на відміну від трамвайної системи обліку переве-зених осіб, у маршрутках та автобусах Львова спеціальна група контролю не працює. При-наймні ніхто її ніколи не бачив. А отже і про-стежити за видачою білетів і покарати винних

нема кому. Протягом останніх двох тижнів я щоразу просила за проїзд квиток і отримувала його. Лише один раз водій проігнорував моє прохання, і двічі – мені видали за раз по п’ять білетиків.«Коли мені дають більше одного квитка, то я

говорю водію приблизно таку річ: «А ви знає-те, що цей квиток, ніби чек у магазині. Якщо я приходжу до магазину і щось хочу повернути, мені мають повернути повну вартість товару. Ви щойно дали мені двадцять квитків, та чи готові ви повернути мені стільки грошей?» − розповідає Ростислав Васюта.Ще одне місце, де на вимогу мають надати до-

кумент про витрачені гроші, – ринок. Чомусь багато хто звик вважати, що відсутність касових апаратів на ринку означає неможливість отри-мати чек за покупку. Однак така думка є помил-ковою. У Законі України «Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг» зазначено, що за вимогою покупця продавець має надавати чек, накладну або інший письмо-вий документ. Папірець, що засвідчує факт про-дажу-купівлі, дозволить покупцю завжди дове-сти, що йому продали неякісний продукт або ж просто обважили.Головний редактор онлайн-видання «Платфор-

ма» Юрій Марченко про право вимагати чек на ринку не знав, а тому пізніше не мав змоги довести факт обваження. Журналіст купував на ринку черешню та помітив, що ваги прикриті бананами. Відсунувши їх убік, він побачив, що замість обіцяного кілограму, йому продають 900 грамів черешні.

«Я облаяв її, вона облаяла мене. І отак, сва-рячись, ми пішли до її сусідки-продавчині. Та мене підтримала, сказала колезі, що так роби-ти не можна і так само зважила мені куплену черешню. Прийшовши додому, я вирішив пе-ревірити вагу куплених ягід і виявив, що я за-платив навіть не за 900 грамів черешні, а лише за 700», − розповідає Юрій Марченко.Для перевірки ваги куплених продуктів на

ринку є контрольні ваги. На львівських ринках їх можна з легкістю знайти, просто запитав-ши у продавців. Але якщо попросити чек, то люб’язність зникає. На одному з ринків Львова прошу продавчиню зважити мені трохи яблук і виписати чек. Запитавши навіщо, продавщиця починає ніби виправдовуючись казати, що яблу-ка не молочні продукти, швидко не псуються, то ж навіщо видавати чек.На другому ринку мені так само відмовляють,

посилаючи до магазину, де є касові апарати. Підходжу до чоловіка, що торгує власними про-дуктами. Він підказує, де знаходяться контроль-ні ваги, але пропонує зважити куплені яблука у нього. Чоловік продає мені стаканчик чищених волоських горіхів, втім чеку виписати не може. Немає на чому. Пропонує написати, що я купу-вала продукти саме у нього, на будь-якому па-пірці, а він підпишеться під тим і для перекон-ливості навіть впише свої паспортні дані. Але каже, що жодних чекових книжок немає і тут такого ніхто не вимагає.На третьому ринку про чеки так само ніхто не

чув. Однак на одному з рядів на моє прохання виписати чек продавчиня фруктів люб’язно по-годжується.«А ми не маємо тих накладних. Хіба що на то-

варному чеку вам напишу, але без штампу. Там з іншого боку пописано трохи, нічого страшно-го?», − питає продавчиня і дістає з під паперів єдиний, пожмаканий і трохи пописаний товар-ний чек.Згідно законодавству України, у чеку прода-

вець має зазначити назву, ціну покупки та дату продажу, своє прізвище, ініціали і поставити

підпис. Також у документі має бути прописані координати торговельного місця (ринок, ряд і номер) та найменування реалізатора, тобто суб’єкта підприємницької діяльності, на якого працює продавець. В іншому ж випадку, чек не можна вважати підставою для повернення ко-штів.

За словами юриста Олесі Долі, непотрібні зако-ни існують в нашій державі тому, що більшість з них просто переписували з радянських, лише доповнюючи їх і змінюючи певні назви.«Змінювати ці норми і писати, що чеки не

потрібні, сенсу немає, тому що вони резонні. Якщо ми хочемо до Європи, то маємо вчитися їхнім ринковим цінностям і переймати здоро-вий підхід: послуга – чек. Для цього потрібно, аби в автобусах та на ринках стояли касові апа-рати, як, наприклад, в Ризі, де у водія автобуса є турнікет та каса», − стверджує Олеся Доля.Але для таких змін необхідні колосальні кошти,

відповідно – ріст економіки. На думку юриста, аби змінити тенденцію непотрібних законів в Україні, варто просто не приймати їх або пере-глядати на предмет доцільності та сучасності.

ТЕТЯНА СТОЛЯРОВАфото автора

Обважені та щасливіБілетики у маршрутках, чеки на ринках – це підтвердження оплати пев-них послуг, але їх майже ніхто і ніколи не вимагає. Навіщо ж українцям макулатура, затверджена на законодавчому рівні, коли вона нікому не потрібна?

Не чужі собаки

10 грудень, 21

Проблемний паспортЗробити закордонний паспорт переселенцю у Львові за місяць реально. І заплатити за нього можна лише 514 гривень. Я – студентка магістратури Українського католицького університету. У паспорті маю донецьку прописку, адже три роки навчалася та жила там. Влітку 2014 змушена була покинути місто та переїхати на навчання до Вінниці. Сюди евакуювали Донецький національний університет. Після закінчення бакалаврату знову переїхала. Цього разу до Львова. Тут оформила нову довідку переселенця та вирішила подати документи на закордонний паспорт. Але процедура виявилася непростою.

Вересень 2015. Сихівський район, вулиця Зелена, 150. Невеликий коридор державної міграційної служби.− Хто останній? − Я! - говорить молода жінка. Біля неї поруч

чоловік.− Мені треба дізнатися, які документи

необхідні для закордонного паспорту. Можна я зайду просто запитати? – говорю я.− Тут все зазначено, − показує на список її

чоловік.− Я переселенка, то мушу запитати, чи можу

робити тут паспорт.− Ну не знаю, − продовжує він− Ви краще зайдіть запитайте, −говорить мені

його дружина.− Ти мені рот не закривай! – чоловік підвищує

на неї голос.− А ти на мене не кричи! – відповідає жінка. Скориставшись їхньою словесною

перепалкою, мені вдалося зайти до невеличкої кімнати. Половину простору займає стіл, за яким сидить жінка. Іншу половину – шафа та світло для зйомки. На своє запитання відповідь отримую відразу.− Ми переселенцями не займаємося. Вам краще

звернутися на вулицю Богдана Хмельницького,

212. Їм передали повноваження працювати з переселенцями. Вулиця Зелена 150 – вже друга установа, куди

я звертаюся задля виготовлення закордонного паспорту. Першим стало головне відділення міграційної служби, яке знаходиться неподалік готелю «Жорж». Звідти мене направили саме на вулицю Зелену – до Сихівського районного відділу міграційної служби, куди належу за місцем проживання. Після другої невдалої спроби подати документи їду на вулицю Богдана Хмельницького 212. За цією адресою знаходиться «Паспортний сервіс «Документ» − підприємство, яке співпрацює з міграційною службою. Великий сучасний офіс. На рецепції приємна жінка-білявка.− Чи можу зробити тут закордонний паспорт,

якщо я переселенець? – запитую в неї.− Так, звичайно. З вас лише паспорт та

довідка, ксерокопію робимо на місці. Вам який паспорт – звичайний чи біометричний? Терміново чи ні?− Мені той, який роблять місяць. А скільки

коштує?− Звичайний – 1120, біометричний – 1150

(найцікавіше те, що на сайті ціни зовсім інші – 911, 47 гривень та 1168,62 – без урахування банківських комісій – авт.) Від таких цін я відмовляюся. Послуги,

які пропонує «Документ» дорожчі, ніж в державних кабінетах, проте швидші. Основна особливість підприємства – воно є приватним. Окрім вартості виготовлення паспорту ви сплачуєте додаткові 350 гривень за послуги паспортного сервісу. Гроші осідають не в державному бюджеті, а йдуть на рахунок установи. Спантеличена телефоную на гарячу лінію Міграційної служби у Львові. Тут мені повідомляють, що закордонний паспорт можу зробити у бідь-якому відділенні. Проте на вулиці Зеленій, 150, куди повертаюся знову, мені відмовляють.− Ви розумієте, що ми не займаємося

переселенцями? У нас немає бази, – говорить та жінка, яка відправила мене на Богдана Хмельницького.− Як так виходить? Ви ж державна установа,

яка робить закордонні паспорти. Я не хочу

витрачати на паспорт додаткових 350 гривень, − говорю я.− Та не може такого бути! Як це так тисяча

гривень? Це, може, за терміновий паспорт? − сміється мені в обличчя жінка. – В принципі ви можете подати у нас документи, я не маю права вам відмовити. Проте виготовлення паспорту може зайняти і півроку. Наша сварка закінчується тим, що я вирішую

звернутися до головного управління державної міграційної служби, того, де була першого разу. Тут мене знову намагаються відправити на вулицю Богдана Хмельницького. Проте я кажу, що нікуди їхати не збираюся і робитиму паспорт у них. Вирішую оплатити квитанції та подати документи на виготовлення звичайного документу для виїзду закордон. Загалом віддаю автомату, який приймає оплату, 514 гривень. Комісія за обслуговування складає 18 гривень 53 копійки. Дата здачі документів – 30 вересня.

Натомість начальник Державної міграційної служби у Львові Василь Полійчук говорить, що на вулиці Зеленій переселенцями займаються. «Переміщена особа може звернутися у будь-який територіальний підрозділ міграційної служби у Львівській області. На Богдана Хмельницького знаходиться наш паспортний сервіс, але людині, яка хоче зробити

закордонний паспорт не обов’язково туди звертатися». У випадку, коли якийсь із відділів відмовляється приймати документи, необхідно звернутися до голови Державної міграційної служби із відповідною заявою. Що стосується терміну виготовлення паспорту, то, згідно з законом, він буде готовий за 20 робочих днів. «Робити його більше, ніж цей термін, наші працівники ніяк не можуть. Додатковий час можуть зайняти процедури зі з’ясування особи, приміром, якщо у переселенця немає жодних документів», − пояснює посадовець.Ситуація, коли людей направляють у

паспортні сервіси з метою «зідрати» гроші, типова. Юрист Володимир Марусяк говорить: «Подібні випадки зустрічаються дуже часто. Такі служби заробляють саме на людях, яким не до кінця зрозуміло, до якої установи вони звертаються. А все через те, що про свої права мало хто знає». Переселенець Максим Багров зараз живе у Вінниці. Цієї осені також зробив закордонний паспорт. Для комфортності звернувся у паспортний сервіс «Документ»: «Там різниця в 300 гривень. Простіше два рази сходити і з комфортом все зробити. Коштував він 1185, здається, десять робочих днів заявлено, але зробили за вісім».За своїм паспортом я вирішую йти в

п’ятницю, шостого листопада. Проте виявляється, що забрати його ще не можу – не вистачає однієї печатки. А все через те, що я із зони АТО. Говорять прийти через два дні. Проте в понеділок історія повторюється – печатки все ще немає. Прохають прийти в середу. «Залиште свій номер, ми їх доб’ємо і вам зателефонуємо», − говорить одна із працівниць. Обіцянку дотримали, оскільки у вівторок я вже підписувала папери про отримання закордонного паспорту. В результаті переконуюся, що отримати паспорт за 514 гривень можна. Але разом з цим ви отримаєте цілий пакет додаткових послуг: витрачені нерви, транспортні витрати на поїздки з одного відділу до іншого та згаяний час.

ОЛЕНА ЗАШКОфото автора

«Всі шукають переселенців з драмами, а я цілком щаслива»Журналістка Вероніка Міронова півтора роки тому приїхала до Львова на три дні і залишилася тут жити. Вона впевнена – переселенців не треба жаліти, тільки рівні можливості для самореалізації будуть сприяти їх адаптації. Аби довести це, Вероніка Миронова зібрала історії успішних переселенців, які об’єднала у збірці «Люди Донбасу. Життя спочатку». Про те, що війна може відібрати, а що – подарувати журналістка розповіла в інтерв’ю VIVL’.

Війна як шанс почати все спочатку

Я не корінна донетчанка, але останні вісім років мешкала там. В Донецьку мені ніколи не подобалося. Місто я не любила і постійно повторювала: «От ще рік, зароблю грошей і зможу куди-небуть поїхати». Хоча ми з чоловіком не планували виїжджати. За півроку до захоплення Донецька придбали квартиру. Вона стоїть − від обстрілів не постраждала, бо в центрі міста.Через ці події люди почали подорожувати.

Зрозуміли, що світ не закінчується за межею Луганської та Донецької областей. Скільки разів протягом життя ми повторювали, що хотіли б почати все спочатку. А тут без будь-яких зусиль з’являється така можливість. Це ж круто.Ми були одними з перших донецьких

переселенців у Львові. Для нас все почалося 30 квітня 2014 року. Тоді з Донецька ще ніхто не виїжджав і навіть не думав про це. Я з колегою поїхала у Львів на майстер-клас. Оскільки були травневі свята, то з нами поїхав і мій чоловік − аби відпочити. Ми приїхали на три дні з одним рюкзаком. Зубна щітка, шкарпетки, білизна, що ти ще береш на такий час? Поки ми були у Львові – нам зруйнували офіс редакції.В Донецьку ми робили сайт розслідувань. Там

була вся техніка. Мені подзвонили знайомі й попередили, аби ми не поверталися. Ключі від квартири ми залишили другу, щоб годував рибок. Ми сиділи у Львові вже тиждень, як знову новини − під нашим під’їздом з’явилися ці перевертні [ДНРівці]. Підозрюю, що вони чекали на когось. Вже з першого дня Майдану наші обличчя були «засвічені» на проукраїнських мітингах. Тоді ми жили

на орендованій квартирі – це було у дворі сумнозвісного СБУ. А потім… було звільнення Слов’янська:

війська увійшли в Донецьк, почалися активні бойові дії. Ми так і залишилися. Виїхали 30 квітня 2014 року і більше не поверталися. Речі передав друг. Рибки давно померли.Навіть якщо в Донецьку буде український

прапор, єдина причина приїхати – продати квартиру та повернутися. Львів – моє місто, принаймні зараз.

Не треба нас жаліти

Я не повинна сидіти і страждати. Всі шукають переселенців з драмами, а я цілком щаслива. Інколи мені пишуть, що я «бандерівська запроданка», працюю на Америку, мішками долари отримую. Мені завжди прикро, тому що я не розумію, де мої долари мішками? Що мене дійсно роздратувало, так це ситуація, яка трапилася наприкінці літа 2014 року. Ми з друзями вечеряли в готелі «Леополіс». Хтось зробив фото і тегнув мене. А там… позолочені колони і надміру дорогий інтер’єр. Всі місцеві почали писати: «Переселенці мешкають

у готелях, по 200 баксів на добу платять, мерзотники такі, ще й жаліються». Переселенців або гноблять, або жаліють. Я проти жалості, адже це заважає адаптуватися. Просто створіть рівні можливості, і, якщо це нормальні люди, то вони цим обов’язково скористаються. А як ні, то годуйте безкоштовно хоч три роки − користі не буде жодної.Мене дуже дратують земляки, які починають

називати всіх, хто виїхав, зрадниками. Ніби вони перечекали найтяжчий час під обстрілами, а ми (хто поїхав на мирну частину України) –

сволота. Люди намагаються пишатися своїми проблемами. Але чому вони лишилися? Багато хто вважає, що чотири бетонні стіни важливіші, ніж життя. Більше того, важливіші за життя власних дітей. Вони не вивозять їх із зони АТО. Потім з’являються новини про те, що снарядом вбито 10 дітей. Пробачте, а що ці діти там робили?Провідник маріупольського поїзда розповідав,

що коли людей вивозили із Дебальцева, ті лежали на підлозі, щоб їх не зачепило уламками. Половина для більшої безпеки накривалася матрацами. Але були ексклюзивні персонажі, які везли з собою плазмові телевізори і накривали матрацом їх − аби, не дай Боже, не розбилися. Кожен сам визначає для себе цінності.Люди залишаються не тому, що ідейні

прихильники − таких насправді дуже мало. До речі, в мене ці «ідейні» викликають більшу повагу. Тому що вони хоча б готові нести відповідальність за власне рішення.

Комплекс вахтера і корупція на блокпостах

Ось ще історія. Наш з чоловіком близький друг із Донецька виїжджає у Слов’янськ. Він має бізнес на українській території. Останній раз на блокпостах (як українських, так і деенерівських) чекав 15 годин. Таке враження, що все робиться показово повільно. Люди ладні віддати 200 гривень, але не стояти загнаним на цей блокпост посеред поля. І тут єдина можливість показати власну значимість для тих, хто процесом керує – це вирішити, пропустити тебе чи ні. Відчути себе в праві вирішувати. Блокпост зачиняється о 8 годині вечора, вночі не працює. Місцеві вже

встигли зробити на цьому бізнес – пиріжки, кава… Середня такса на блокпості 200 гривень, а от скільки перевірок тобі доведеться пройти, ніхто не знає. Ситуація однакова по обидва боки.Всюди стоять люди, які хочуть їсти і

вважають за можливе таким чином заробити. Крім кольору прапора немає жодної різниці. Однаково знущаються, коли під приводом перевірки змушують роздягатися до шкарпеток. Коли ми їздили прифронтовими зонами, мене вразило, що чим ближче до лінії розмежування, тим менше відчуття, що існує ворог.Звідси дивишся – стрьомний деенерівець і

російський військовий, та й взагалі уособлення всесвітнього зла. Але коли ти сидиш з ним за сусідніми столиками десь на прикордонних територіях, для тебе це такий же чувак, як і ти. Все нормально. Ви часто говорите на одній мові – суржику. І в першу чергу він людина, а лише потім – ворог.У Фейсбуці є спільнота «Український Донбас.

Переселенці у Львові». Вони там зустрічаються, шукають гуманітарну допомогу, діляться цим одне з одним, тусуються. Я поза цим. Я не донетчанка. Не львів’янка. Я просто українка і мені цього достатньо.

текст ВІКТОРІЯ ПАРХОМЕНКОфото СЕРГІЙ ТАЛОЧКО

“ 20 робочих днів − за стільки, згідно з законом, виготовляють закордонний паспорт для переселенців

Вероніка з чоловіком

Старість – це не завжди омріяний бу-динок у горах або хатинка на березі озера. Це не завжди велика любля-ча родина і онуки, які плутаються під ногами, коли бабуся готує їм сніда-нок. Часом місцем старості для літніх людей стає геріатричний пансіонат, більш відомий як будинок престарі-лих. Тут немає дитячого сміху, шуму моря, запаху домашньої їжі. А ще тут важко знайти щасливих.

«Я їхні руки, а вони – мої очі»Слабозорий волонтер про людей з обмеженими можливостямиЛьвів’янин Роман Коритко волонтерує у Навчально-реабілітаційному центрі «Джерело» уже рік. Знайомі часто цікавляться, для чого він безкоштовно пра-цює. Проте волонтер переконаний, що краще бути корисним, ніж сидіти дома без діла. Нині Роман допомагає людям із церебральним паралічем не лише пересуватися на візках, а й всіляко підтримує їх.

11ЛЮДИ грудень, 21

Пані Галина живе у будинку престарілих разом з чоловіком. І вони чи не єдині тут, хто усміхаєть-ся. У коридорах закладу людно – незабаром обід. Пенсіонери переважно ходять поодинці або від-чужено дивляться в одну точку. Жінка, на вигляд років 50, з шаленими очима ганяє кішку. Нічо-го навколо для неї не існує. Чоловік у заплямо-ваній сорочці не відводить погляду від вікна. На привітання не реагує.

Облуплена фарба на стінах, темні вузькі кори-дори. На підлозі де-не-де килими, на яких від бруду не видно малюнку. Стоїть стійкий старе-чий запах. Тхне сечею.

«Сюди привозять різних людей, – пояснює пані Галина. – Часто селять безхатьків, пияків». З ними пані Галина намагається боротися: «Я така мала, задириста, люблю си бити. Інколи просиш, говориш, кричиш – не допомагає».

Вона ходить, тримаючись за стіни. У жінки проблеми з координацією – часто падає, втрачає свідомість. У пансіонат прийшла сама у 45, після того як перехворіла на запалення мозку і не за-хотіла, хвора, бути тягарем для рідні.

«Комар вкусив», – сміється її чоловік Володи-мир. Про енцефаліт – причину появи дружини у будинку престарілих, вони тепер переважно жартують.

«Через хворобу я не могла ходити і бачити, але змусила себе. Як щось задумаю, то має збутись. Я оптимістка», – каже жінка, озираючись на чо-ловіка. Вона любить розповідати історії і для кожної у неї є свій хепі-енд.«Мені казали, що тут буде важко

вижити»«Ніхто не знав, що я сюди пішла, – розповідає

пані Галина. – Перший чоловік сказав, що йому каліки не треба годувати. Завіз мене в Якутію на БАМ у 80-ті роки і потім лишив. Я жила ще трохи вдома. Але в селі треба працювати, мати здоров’я. От я і оформилась сюди сама».

«Мені одразу сказали, що буде важко тут вижи-ти. Люди різні бувають, з різними долями. Але я не жалію», – жінка з любов’ю озирається на чо-ловіка. Той по-парубочому підмигує.

У подружжя тут своя «квартира» – крихітна кімната з двома ліжками, телевізором. На стінах вирізані з картону метелики, образи і радянський килим. Пан Володимир сидить на ліжку, усмі-хається і не відводить погляду від дружини. Він не може ходити і погано говорить – нещодавно пережив інсульт.

Сім’я мешкає на другому поверсі, ліфт в пан-сіонаті не працює. Тож виходити на прогулянки часто не вдається – пан Володимир пересуваєть-ся тільки у візку.

«Ми ходимо до церкви, саджаю його на коля-ску. А він жаліє мене і каже, що нікуди не хоче виходити. Я його все муштрую: вставай, ходи, – на слова дружини пан Володимир шаріється і винувато позирає спідлоба. – Але ж ходити по сходах – це хороше тренування. Накачую ноги. Не падаю духом. Я ж оптимістка», – вкотре по-вторює пані Галина.

Вона шукає позитив у всьому і намагається аб-страгуватися від безвиході, якою наповнені стіни закладу. На їхньому другому поверсі люди різні, але більшість з них може самостійно ходити і

їсти. З кожним поверхом ситуація погіршується: на четвертому і п’ятому люди роками не вихо-дять з кімнат.

«Головне – щоб було де виспатися: у теплі, не в холоді, – відповідає пані Галина на запитання про умови. – Годують тут, як доведеться. Дяку-вати Богу, хоч щось дають. Дивишся, буває, з маршрутки – людина у смітнику колупається. А ми з голоду не вмремо. Я не вважаю, що у мене погана доля».

Інколи, переважно на свята, до пансіонату при-ходять волонтери, накривають столи і тішать мешканців подарунками.

«Всі хочуть мене бачити. Приїжджають под-ружки з Америки, з Польщі. Сестра приїжд-жає», – розповідає жінка. Їй пощастило – про неї пам’ятають. Для багатьох людей геріатричний пансіонат став ізолятором від світу. – Головне – що нас двоє. Дуже добре. Буває, подивишся на людей – страшно стає».

«Головне – що нас двоє»З паном Володимиром вони познайомились

тут, у пансіонаті, 1999 року. Звела санітарка. На чоловіка тоді кидала оком не одна мешканка за-кладу – навіть працівниці задивлялися. Але він обрав пані Галину. Відтоді живуть разом. Навіть зіграли справжнє весілля, про яке гуділо біль-шість місцевих ЗМІ. Після того, щоправда, жінка не любить журналістів.

«Розписалися, зробили, як-то кажуть, баль, – згадує жінка. – У нас росло багато рози чай-ної, Володя назбирав, я лікьору наробила. То ми сусідів покликали, трошки собі посиділи».

Пані Галина постійно вигадує собі заняття – те-левізор дивитися не любить. Каже, дурниці пока-зують. Переважно вишиває ікони.

«Мене рідко коли можна на ліжку застати. Я постійно десь никаюсь, щось роблю, вишиваю. Кажуть, дурний роботу знайде. – Жінка не має, як падати духом – відчуває на собі відповідаль-ність. – Я ж ніби маю дитину на руках. Інколи бува ляже собі, захропе, то я можу клубком запу-стити», – сміється.

Обом за шістдесят, але поводять себе часом як

діти: «Навіть постіль прошу з метеликами», – показує на ліжко, де вмостився пан Володимир. Там справді рожеві метелики.

«Мені вже купа років. А серце молоде. Воно ніколи не буде старим. І мені буде 80, а серце буде молоде. Прийшли дівчата, принесли пляш-ку кагору – он стоїть досі. Я більше солоденьке люблю. Тому чекаю Миколая – буде купа пода-рунків. Кажуть, від цукерок поправляються. І що, видно?»

У пансіонаті час обіду. Пані Галина збираєть-ся у їдальню, пан Володимир доїдає борщ – їжу йому приносять у кімнату. Ще сьогодні дають рідку пшеничну кашу і ложку тертого буряка. Чоловік жадібно з’їдає це за кілька хвилин.

«Роки йдуть, хвороба бере своє. Найголовні-ше – не падати духом. А решта – прибуткове. Я як зайду в їдальню, кажуть: Галя прийшла, буде весело, – пан Володимир ствердно киває. – Буду вічно молода».

АЛЬОНА ВИШНИЦЬКАфото автора

Керівник відділу зовнішніх зв’язків «Джере-ла» Наталія Сіреджук розповідає, що відно-сини волонтера і вихованців реабілітаційного центру будуються на синергії, вони неначе під-силюють одне одного. І він, і молодь «Джерела» мають певні особливості, але вони допомагають одне одному боротися з ними. Кожен пристосо-вується до життя і радіє новому дню. Керівник каже, що їхня взаємодопомога – дуже хороший приклад щирих стосунків.

Я НАВЧИВСЯ СЕБЕ НЕ ЖАЛІТИ

Проблеми зі здоров’ям почалися у дуже ран-ньому віці. Мені було тоді 2 чи 3 роки. Щось дрібненьке потрапило мені в очі і я почав лізти туди руками. Мама це одразу помітила і повезла мене у лікарню. Лікарі мені не допомогли, тому добре бачити я так і не зміг. У 9 класі пішов на операцію і зробив собі ще гірше. На ліве око взагалі не бачу, на праве навіть читати не можу. В один час у мене була сильна депресія, я усві-домлював, що зовсім недавно я ще міг читати і писати, але в один прекрасний день я все це втратив. Було моральне падіння, але я вчився жити з тим, що маю.

З самого дитинства я ніколи не сидів вдома. Як і всі здорові хлопчаки, грав у футбол, їздив на велосипеді та ходив у тренажерний зал. Ми любили лазити на дерева, зривали з них груші, а потім хутко тікали. Я був нічим не гірший за своїх товаришів і займався всім тим, чим займа-ються здорові люди. Друзі сприймали мене за здорового та активного хлопця, дехто навіть і не помічав, що я погано бачу.

Я ніколи не хотів, щоб мене жаліли, і сам себе не жалію. Для мене важливо завжди рухатися вперед. Я пробував себе у всьому, в чому тільки міг. І колегам по роботі ще досі говорю: ніколи себе не жалійте та не жалійтеся іншим. Адже від цього стане ще набагато гірше. Тоді люди-на стане лінивою і звикне до того, щоб її тільки жаліли.

Мені часто кажуть брати із собою тростину, проте я адаптувався жити без неї. Хоча спочатку було дуже страшно, але я себе змусив. Одного разу, водій маршрутки, який добре запам’ятав мене, вже навіть і не вимагав показувати йому посвідчення, як доказ того, що я незрячий, на-томість попросив пояснити, як мені самому вдається пересуватися.

Після школи я вступив в університет імені Іва-на Франка на історичний факультет. Одногруп-ники не вірили, що я людина із вадами зору. Я добре орієнтувався по Львову, бігав разом з усі-ма. Відрізнявся лише тим, що усно здавав пред-мети. У 2012 році я важив 120 кілограм, і у мене появилася ціль – схуднути. Кожного ранку я бі-гав, після цього йшов роздавати листівки, потім у тренажерний зал, і коли приходив додому, то навіть не хотів їсти. Це було надзвичайно важко, проте за півроку я схуд до 80 кілограм.

ВАЖЛИВО БУТИ КОРИСНИМ ДЛЯ ІНШИХ

Незважаючи на свій зір, я завжди міг постояти за себе і за слабших. Окрім того, що я волонтер, я вже 7 років займаюся громадськими робота-ми. Мені хочеться, щоб у нашому місті був по-рядок. Я обрізаю старі дерева, роблю ремонт у під’їздах, відновлюю пішохідні переходи. Дех-то розуміє мене, а дехто каже, що я за це беру гроші. В душі я радію від того, що можу бути корисним. Люди не знають, хто це зробив, але вони це цінують. Не знаю, на скільки мене ще вистачить, але хочу довести справу до кінця.

Зараз я перебуваю у львівській організації для незрячих «УТОС». Влітку мені запропо-нували стати учасником тридцятиденного все-українського благодійного велопробігу «Бачу! Можу! Допоможу!», в якому були задіяні зрячі та незрячі велосипедисти на велосипедах-тан-демах. Ми мали проїхати дві тисячі кілометрів, а проїхали дві з половиною. Цей велопробіг охопив десятки населених пунктів Західної та центральної України, серед яких не лише ве-

ликі міста – Київ, Івано-Франківськ, Чернівці, а й малі містечка і села. Мені дуже сподобалося, хоча було екстремально.

Є ЛЮДИ, ЯКИМ НАБАГАТО ВАЖЧЕ, НІЖ НАМ

Я знайшов себе у волонтерстві в реабіліта-ційному центрі «Джерело». Вперше, з людь-ми, які мають проблеми рухового апарату, я зустрівся у Львівському центрі соціально-тру-дової, професійної та медичної реабілітації інвалідів. Там я закінчував курси організатора туризму та оператора комп’ютерного набору. Я вчився, як правильно поводитися з хвори-ми, як утримувати їх баланс, вчив їх сходити з бордюра на бордюр. Я був тоді старостою, коли привезли важкохворих людей, які пере-сувалися на візку. Однією з них була Лариса з Полтави, яка мене надихнула. Я не раз думав, що нам важко, ми не бачимо добре, дехто не бачить взагалі. Але коли я побачив Ларису, я зрозумів, що їй набагато важче, ніж мені. Вона мені показала, як, незважаючи на свої вади, вона сама вчиться самостійно пересуватися. Вона дивувалася, що я погано бачу і взявся бути старостою, а я дивувався їй. Були там і хлопці, які важили 100 кілограмів, і ніхто не хотів їм допомагати. Але мені це вдалося. Саме тоді я зрозумів, що можу і хочу допо-магати людям, і вирішив спробувати себе у «Джерелі».

Коли я вперше туди прийшов, то дуже хви-лювався, як вони мене незрячого сприймуть. Але мене сприйняли в тисячу разів краще, ніж я міг собі подумати. За два тижні я адаптував-ся і почав їм допомагати. У реабілітаційному центрі для кожного хворого створюються пев-ні групи та програми відповідно до рівня їхніх можливостей. Тому хворі ніколи не сидять без діла, завжди чимось займаються. Працюють у майстерні, малюють картини, вчаться грати на інструментах, займаються кулінарією.

Ці люди живуть таким життям, яке вони ма-ють. І дякують Богу за те, що у них є. З ними потрібно просто відкрити серце і душу. Якщо бути з ними щирими, то вони завжди від-повідають взаємністю. Хоча в них різні харак-тери, але жодних конфліктів у нас не виника-ло. Вони слухаються мене, а я їх. В центрі я вивчив усі куточки і тепер вожу важкохворих всюди, куди потрібно. Колись разом із вихо-ванцями «Джерела» я займався у театральних гуртах, зараз не вистачає часу, тому у гуртки я їх тільки відвожу.

Хоча зараз дуже багато людей думають про те, як заробити гроші, я на добровільних за-садах допомагаю людям, і це мій найбільший заробіток.

текст СНІЖАННА БЕЛЯЄВАфото «Громадське. Черкаси»

«Буду вічномолодою!»

Попри вади зору Роман взяв участь у велопробізі

Архаїчні професії Львова: які вони і для кого?Сучасні львівські сурмачі не попереджують про прибуття іноземних послів або пожежу, сьогодні вони грають щогодини. На Галицькій вулиці пенсіонер Олег чистить взуття всім охочим не задля тимчасового заробітку. Він розвиває свою справу вже протягом п’ятнадцяти років. Ці дві стародавні професії розраховані переважно на туристів. Також гості міста часто роблять фото з залізним сажотрусом, який сидить на димарі в «Домі легенд». Самі ж львів’яни потребують послуг справжнього коминаря. Андрій любить гуляти по дахах міста та допомагати людям, слідкуючи за їхніми димарями.

Ми – обличчя міста Щогодини з вікна ратуші лунає мелодія Львова. По буднях її можна почути тільки о 12-тій та о 6-тій. Львівський сурмач Іван зі своїм напарником Ярославом працюють тут уже п’ять років: «Ми мали грати на балконі під

годинником, але він в аварійному стані. У вісімнадцятому столітті, коли вежа згоріла, загинув сурмач. Мер, коли дізнався про це, вирішив, що ми гратимемо з вікна, – розповідає Іван. Музики працюють у звичайному кабінеті львівської мерії, де по буднях кипить робота. – Ми прийшли, привітались з молодими працівницями, які тут сидять. Вікна відкрили, холоду їм напустили. Відіграли та пішли собі».Все дитинство Івана пройшло у нотах: «Всі кидають м’яча, хтось з рогатки по курях стріляє, а я сиджу вдома та займаюсь», – чоловік грає на трубі з

одинадцяти років. Він згадує, що коли їх призивали у військо, то він пішов грати у військовий оркестр штабу Західного округу. Його однокласника тим часом відправили в Афганістан. Свої перші гроші молодий сурмач заробив у 1974-ому, коли відіграв на хрестинах: «Мені дали 10 карбованців. Тоді це були дуже великі гроші. Раніше займатися музикою було почесно, а зараз...», – сумно зітхає Іван. Щодня львівські сурмачі зверху споглядають на площу Ринок та верхівки будинків: «Дивимось на євродах, – розповідає Іван та вказує на карниз, який ледве тримається даху, – думаємо, коли та драбина впаде комусь на голову?» – навпроти ратуші на стрісі видніється зігнилий трап. Чоловік вважає, що його професія буде з роками тільки актуальнішою: «Традицію, яка існувала кілька століть потому, відновили. Ми граємо переважно для туристів. Тому наша справа існуватиме, бо в майбутньому їх кількість більшатиме».До п’ятої години залишається кілька хвилин. Переді мною вже не львів’янин Іван, а сурмач в червоному костюмі із золотими ґудзиками. На площі Ринок всі люди дивляться вгору. Лунає сурма.

Мешти будуть чистити за будь-якої влади

На Галицькій вулиці, недалеко від ратуші, стоїть саморобний трон із пластику, де замість бархатного крісла – пластмасовий стілець. З купою різноманітних щіток в руках сидить сивочолий чоловік п’ятдесяти років, який чистить всім охочим взуття.«Щоб чистити взуття, треба

не мати комплексів, вміти спілкуватися та любити людей.

Я цьому вчився все життя, – розповідає Олег. – До мене приходять клієнти з різними поняттями в голові. Та в першу чергу треба не боятися людей. Варто довіряти Богові, а не людині».До чистильника взуття з

п’ятнадцятирічним стажем підходить турист Ахмет:– Сколько?– Сто гривень, – хоча мені Олег

казав п’ятдесят.«Гарно було б для моєї професії

ще й англійську знати. Адже зараз мої клієнти – переважно туристи, бо там війна, а тут просто скрутно з грошима. Українці мали стабільність у 2003-2004-му. Тоді був ажіотаж, за мною бігали. Гривня стабільною була, а сьогодні українці не знають, на чому й сидять», – жаліється чоловік та натирає до блиску чоботи турка Ахмета. Олег не вважає свою професію

тією, що вмирає: «Коли починав чистити взуття, то біля мене продавали книжки і казали: «Книжки будуть читати, а взуття чистити не будуть». Проте вийшло все навпаки. Мешти будуть чистити завжди за будь-якої влади: чи то буде Україна, Польща, або Туреччина».

Я бачу Львів, який не бачить ніхто

«Комусь подобається на комп’ютері працювати, хтось себе бачить футболістом, а я люблю скинути гирю в димохід та вичистити сажу», – розповідає львівський сажотрус Андрій. Він працює на вулиці Сербській в ЛКП «Старий Львів». Чоловік перевіряє та лагодить димові й вентиляційні канали в оселях львів’ян. «Маєш людську проблему, яку ти в силах вирішити. Клієнтові приємно, а головне – безпечно знаходитися у власному домі», – пояснює сенс своєї професії коминар. За три роки Андрій всього один

раз залазив у димохід: «Проте бажано туди не лазити, бо це

дуже небезпечно. – застерігає сажотрус. – Я завжди на дахах. Бачу Львів, який ніхто не бачить. Це мені в роботі подобається найбільше».Андрій зазначає, що сажотрус

не може бути лінивим, бо від його лінощів залежить безпека мешканців: «На перший погляд проблема може здатись тобі незначною, подумаєш, що тяга в димарі є. Проте все одно треба йди на горище, скидати гирю (щоб розбити сажу, що зібралась в димарі), а якщо не маєш – йти за нею. Ця робота дуже відповідальна». Не всі мешканці бажають впускати сажотрусів в свої домівки. Часто чоловікові доводиться пояснювати, що це, перш за все їхня безпека: «Серед літніх людей є такі, в яких дійсно все добре, але все одно вони тебе змусять йди та перевіряти. Молодь важче йде на контакт».«Як і в сімнадцятому столітті,

сьогодні сажотруси – затребувані. Не думаю, що через десять-двадцять років зникнуть вентиляційні канали. Проте хотілось би, що зарплатня за цю нелегку працю була відповідною», – роздуми про професійні перспективи коминаря перебиває дзвінок. Андрій іде працювати.

НАТАЛІЯ ДИХНОфото автора

Будинок-контрацептив Минаючи старовинні будинки в центрі Львова виходимо на вулицю Юрія Дрогобича. Звичайний двоповерховий будинок №8 нічим не відрізняється від сотень львівських будівель. Але з руки «чорних екскурсоводів» та містян-фантазерів це місце туристам відоме, як унікальний «бездітний» будинок. Згідно розповідей, саме в ньому мешкало подружжя, яке не хотіло мати дітей. Але доля розпорядилася інакше, і дружина завагітніла. Одразу ж пара прийняла рішення позбутися дитини, залучивши до цієї справи відьму. Ворожка погодилася на вбивство ненародженого маля лише в обмін на те, що вона прокляне цілу споруду. Стара наклала чари, які не дозволяли жодній жінці завагітніти в цьому будинку. «Вірити чи не вірити, обирати вам, але подейкують, що прокляття й досі лежить на будівлі», − цю фразу можна почути майже від кожного, хто розповідає цю містичну історію.«Так, чула-чула про це і так сміялася з цього, − говорить Оксана, мешканка будинку номер 8. − У нас тут багато мам, які щасливо виховують дітей, і ніхто ніколи не жалівся на щось подібне. Хоча деякі з оповідачів розказують, що від прокляття можна вилікуватися, треба вчепитися за палець пам’ятника».Пані Оксана має на увазі пам’ятник Никифору Дворняку, який розташовано

на вулиці Музейній, 1. За словами деяких молодих гідів міста, тримаючись за палець (або ніс) можна не тільки знов мати дітей, але й отримати здійснення будь-якого бажання. Правда чи ні, хто знає, але ці частини пам’ятника блищать як люстерка, отже туристи не покидають надій.

Диявольська пані з вілли «Півонія»

Ще одне не менш моторошне місце Львова – вілла «Півонія», що на Погулянці. Будівля була там ще в середині минулого століття. Сьогодні на місці відпочинкового будиночку простий газон та молоді дерева. Але серед відвідувачів парку можна почути легенди і про це місце. Вілла «Півонія», як і багато домів такого типу, була зведена ще на початку ХІХ століття, але її історія бере початок майже через сторіччя від заснування комплексу.За міською легендою саме на віллі «Півонія» жила мила панянка Сара, яка вражала всіх чоловіків своєю красою. Не зміг встояти перед цією жінкою і відомий тоді львівський адвокат. Вони почали жити разом, але чоловік з часом марнів та почав скаржитися своєму другові-психологу на поганий стан здоров’я. До того ж, за словами молодика, його трохи лякала непомірна сексуальна активність жінки. Ця історія збентежила лікаря, однак поштовхом до дій стала лише смерть його друга. Тоді психолог оселився в маєтку, щоб особисто розкрити таємницю господарки. Вишукуючи подібні випадки, детектив-аматор встановив, що Сара мала вже близько восьми чоловіків, які безвісти пропадали протягом майже ста років. Але на вигляд господарка була не доросліше 30. Таким чином він припустив, що до її краси руку приклали демони. Не зволікаючи, психіатр розказав панянці все, про що довідався, і вона спробувала втекти, але впала зі сходинок і померла на місці.Цим місцем цікавляться навіть екстрасенси. За їх словами, ділянка парку відмічена особливою кривавою атмосферою і до сьогодні. Насправді ж, щоб дізнатися про коріння цієї легенди треба просто зазирнути на сторінки

книги львівського письменника Стефана Грабинського, в якій він зафіксував міські легенди. Оповідання так і називається «В будинку Сари». Львівський історик та екскурсовод Ігор Лильо зазначає, що є великий пласт різної літератури, яку люди читають та щось дофантазовують, і з цим неможна нічого зробити. Але він наголошує ще й на тому, що це все ж художній твір: письменних має право на вигадування чогось неймовірного та небувалого, але ми не можемо видавати це за правду та реальні факти.

Кривава криниця У 1620 році у дворі Бернардинського монастиря на місці поховання святого Яна з Дуклі побудували криницю, бо за словами ченців, з цього місця почала бити цілюща вода. Однак більш цікаві міські легенди про місце беруть початок від подій, що сталися пізніше. За однією з легенд, криниця стала місцем вбивства багатьох змовників, які в 1648 році хотіли здати місто військам Богдана Хмельницького. Ченці дізналися про злі плани зрадників і жорстоко з ними розправилися у дворі монастиря, а тіла скидали просто в криницю. «Криниця вся була залита кров’ю, а трупів в неї було навалено до самого верху», − в черговий раз розказує цю легенду туристам один з місцевих екскурсоводів і зовсім не згадує про те, що це вигадана історія. Історики підтверджують, що в той час у місті була облога. Також, за словами спеціалістів, у Львові тоді жило багато русинів, і тому вони допускають ймовірність переговорів містян з ворожими військами. Але всі інші факти науковці спростовують.«Під час облоги вода в цій криниці була

напряму пов’язана з підземними водами міста, і ніхто навіть не наважився би засмічувати її тілами, особливо, коли місто було в оточенні ворогів», − говорить заступник декана з навчально-виховної роботи Українського католицького університету, історик Орест Лильо.Облюбована екскурсоводами криниця

має ще більш жахливу історію: в ній топили щойно народжених немовлят. Діти

з’являлися від незаконних зв’язків між ченцями-бернардинцями та монашками, які жили майже навпроти, в жіночому монастирі. Любителі псевдоісторичних оповідань розказують, що не зовсім аскетичні монахи викопали підземний хід від своїх келій до помешкання жінок. Власне, перехід був відкопаний в ХХ столітті під час археологічних досліджень.Але, на перевірку, історія виявилася

значно простішою і не такою інтригуючою. Підземний хід дійсно існував, а його частина і досі використовується як перехід на площі Митній. Проте його поява пов’язана з більш реальними історичними фактами, а саме з турецькою облогою міста. Нападники почали копати цей хід задля того, щоб проникнути в глибину міста, але від природних умов підкоп обвалився, засипавши турків землею. Появу ж легенди можна також просто пояснити: в часи, коли віднайшли тунель, в Європі йшла розгорнута кампанія проти кліриків. Розташування тунелю, його напрямок, та специфіка місця, звідки він йшов, дала тодішнім пропагандистам змогу обґрунтовано звинуватити ченців в розпутстві. Однак, звідки взялася моторошна

частина про загиблих дітей – до кінця не зрозуміло.Подібні міфи слід розвінчувати раз і назавжди, − впевнена парафіянка

церкви св. Андрія Ольга Верба-Сидор, яка займалася вивченням історії Бернардинського монастиря − «Кожного разу, коли я йду повз двір церкви, чую як екскурсоводи розказують ці дурниці туристам. Хоча на сьогоднішній день навіть води в криниці немає, бо ще у 1946 році її засипали росіяни, яких поселили в будинках навколо монастиря».На сьогоднішній день Львів повниться реальними історіями, та ще більше можна почути вигадок. Багато людей самі переповідають якісь історії про будинки, в яких вони живуть і працюють. Ігор Лильо зазначає: «Люди понавигадували таку кількість всякої дурні, що на сьогоднішній день навіть знеохотили людей для пізнання реальної історії. Тому іноді й виходить як у казці про хлопчика, який постійно кричав: «Вовки!». Історик також підкреслює, що всі професійні екскурсоводи наводять і реальні факти поруч з легендами. Але деякі туристи з охотою вірять у всю містику, яку розповідають на екскурсіях, та навіть не хочуть слухати спростування. Тому містична завіса Львова справа рук не тільки екскурсоводів-аматорів та містян, але й наївних туристів.

ДІАНА КОЛОДЯЖНАілюстрація МАРІЯ ПЕДОРЕНКО

Байки зі ЛьвоваЧорна труна, що літає коридорами ратуші, дух ченця в Домініканському соборі, потяг-привід, душа архітектора Оперного театру… Про які дива тільки не почуєш на екскурсії Львовом, адже, як і у всіх старовинних міст, у нього багато таємних сторінок в історії. Деякі легенди викликають жах, деякі – співчуття, а деякі – сміх! Ми спробували з’ясувати, звідки беруться абсурдні легенди Львова і кому вони потрібні.

12 КУЛЬТУРАгрудень, 21

Дизайнери «Видавництва Старого Лева»:«Коли не встигаємо читати книгу, просимо, щоб нам переказували»

«Видавництво Старого Лева» існує вже 14 років і за цей час стало відомим далеко за межами Західної України. Доказом цього є свіжий рейтинг журналу Forbes, який віддав львів’янам перше місце серед видавничих брендів. За минулий рік до рук читачів потрапило більше 225 тисяч книжок, виданих у «ВСЛ». Певна заслуга в цьому належить дизайнерам видавництва, які зробили його бренд впізнаваним на українському ринку.В це важко повірити, але за дизайн при такому об’ємі роботи у «ВСЛ» відповідають лише дві людини – Андрій Бочко та Назар Гайдучик. Перший працює у видавництві вже п’ять років, тоді як другий приєднався до команди рік тому – незабаром після того, як у «ВСЛ» вирішили видавати окрім дитячих, ще й книжки для дорослих. Основну роботу хлопці поєднують з грою у музичних гуртах і вважають подібний досвід корисним як для однієї діяльності, так і для другої.Знайти час для інтерв’ю виявилося доволі важко, саме в цей час робота у видавництві була у розпалі – до друку готувалися книжки, які побачать світ перед новорічними святами. Втім, попри зайнятість, Андрій Бочко та Назар Гайдучик погодились на бесіду і розповіли про те, які книги було робити найважче, чого не вистачає дизайнерам в Україні, та як боротися з кризою ідей.

Панує думка, що в Україні тільки дитячі книжки можуть мати гарний дизайн. «Видавництво Старого Лева» наразі доводить протилежне. Як ви вважаєте, яку роль відіграє робота дизайнера у промоції книги?Назар: Це абсолютна неправда, що тільки дитячі книжки можуть бути гарно оформленими. Доросла обкладинка рівноцінно може справити дуже важливе перше враження на покупця. Чи просто на людину, у якої є смак. В дизайні немає такого об’єктивного поняття гарно чи не гарно. Скоріше − влучно. Але є певні

критерії, які привертають увагу споживача, і можуть вплинути на те, як книга вирізняється на полиці серед інших.Андрій: Наприклад, останнім часом ми використовуємо [систему відповідності кольорів] Пантон – це свіжі кольори, не просто суміш фарб. Тоді книжка виходить яскравою.Назар: Це одна з наших фішок. Обкладинка містить не більше чотирьох фарб. Немає нагромадження різних відтінків. Ми бавимося, можливо в колірному розумінні, з простотою.Ви намагаєтеся читати усі книжки, для яких робите оформлення?Назар: Звісно, що найкраще перед тим, як робити якусь обкладинку, книгу прочитати. Часом не встигаємо, бо це просто нереально. Просимо, щоб нам переказували.У багатьох журналістів є така велика проблема, як криза ідей. Чи стикаєтеся з такою проблемою ви? В чому знаходите натхнення?

Назар: Натхнення багато з чого можна черпати, починаючи з елементарної прогулянки вулицею з хорошою музикою.Андрій: Плюс у нас дуже веселий редакторський колектив. Це розраджує. Так, звісно, бувають моменти, коли, наприклад, Назар сидить і говорить: «Я нічого не можу. Я взагалі нічого не можу!»Назар: Якщо пахати, то завжди до чогось дійдеш.Так можна дійти до автоматизму. Але ж у вашій роботі важливо, щоб був креатив.Назар: Автоматизм вже не потребує важкої праці. Важкої праці потребує пошук ідеї. Це треба думати, думати, думати… Оскільки я працюю з дорослою книгою, а Андрій з дитячою, то ми здебільшого самі розробляємо ідеї, а потім радимося з членами редакції. Часом виникають якісь нові ідеї, ми їх допрацьовуємо. Все в динаміці.Чи були у вашій роботі такі книжки, які не відпускали вас ще довго після того, як ви закінчили проект?Андрій: В нас взагалі буває так, що ми і після випуску працюємо над книгою, передивляємося, робимо правки. Думаєш, ага, було би краще поміняти тут відтінок кольору, чи ще щось.Назар: Якщо робота вдала, якщо я нею задоволений на 100%, то книгу приємно певний час тримати в руках. І для свого подальшого розвитку розуміти, чому вона тобі подобається. Часом вмикається такий перфекціонізм – а може так було би краще зробити. Це своєрідний рушій прогресу. Постійно насолоджуватися тим, що ти зробив, робити з цього фетиш, неправильно. Але й говорити «яке зробив, таке й зробив» теж неправильно.Яку книгу вам було найважче робити?Андрій: «Карти». Там дуже багато назв, які перекладалися українською мовою. Я два з половиною місяці міняв назви, потім перекривав там, де щось було неправильно. Під кінець, коли я вже дороблював книгу, в мене була температура. Я сидів з нею постійно, бо знав, що в певний термін я повинен її здати. Робота була не стільки творча, скільки монотонна. Ти сидиш, сидиш, сидиш…Назар: Для мене найважча у технічному плані, це, мабуть, «Абрикоси Донбасу»

[Любові Якимчук], її ми оформлювали разом із дружиною. Її частина роботи була більше ілюстраторська, а на мене потім в кінці впало ділити все на дві фарби. Тому що книжка зроблена в два кольори. Але це теж був цікавий досвід.Я знаю, що ви обоє граєте у гуртах (Андрій у гурті «Illusions», Назар – «Плесо», − авт.). Взагалі, чим для вас є музика? Чи впливає вона на те, що ви робите у видавництві?Андрій: Було би важко грати музику, а потім іти працювати вантажником, тобто поєднувати дві зовсім різні за характером професії. В нас обидві професії творчі, тому вони якось одна одній допомагають.Назар: Все залежить від того, що всередині. І вантажник може бути в душі романтиком і творчою людиною. Але [в нас] так збіглося. Це якійсь обмін натхненням. Музика надихає на загальну творчість, виливається у дизайн.А взагалі що для вас первинне, а що вторинне? Музика чи дизайнерська робота?Назар: Якби був вибір, я б займався тільки музикою, а дизайн залишив би як хобі.Андрій: Я думаю, в мене так само.Назар: А ще б я їх поміняв місцями. З десятої до шостої займався б музикою, а три рази на тиждень по чотири години дизайном.Чи є видавництва або окремі дизайнери, на роботи яких ви рівняєтеся?Назар: Мій улюблений дизайнер – Девід Карсон. Він свого часу зробив революцію. Книжки я дуже багато моніторю, постійно цікавлюсь найкращими обкладинками за різними версіями. Деколи бувають і такі, про які 90% пересічних львів’ян сказали б «що то за?» Тут нема, як на мене, чогось об’єктивного. Хіба що – почуття стилю дизайнера. Якщо його нема, то це печаль. А якщо воно є, то може втілюватися різними способами, різними стилями, ідеями…Андрій: Є такі книжки, які закордоном виходять і продаються великими накладами, а в нас було б зовсім навпаки, бо тут працює специфіка сприйняття людьми [обкладинок]. Тут теж треба поступово людей готувати.Якою є, на вашу думку, перспектива книжкового дизайну в Україні? Наскільки це взагалі «непочате поле»?Назар: Дуже-дуже-дуже є куди розвиватися. У більшості книжок, які виходять в Україні, дизайн відсутній як такий. Дизайн – це поняття певних композицій, певних кольорів і разом із тим співставлення ідей. І мені здається, що дизайнерам в Україні ще треба вчитися дуже багато. Нам також треба розвиватися і вчитися. Я не буду кривити душею, але часом я не розумію, чому люди і далі так [погано] роблять. Чому вони, якщо не мають ідей, просто не візьмуть книжку і не напишуть чорним шрифтом одного розміру в лівому верхньому кутку? Це було б у 10 разів краще.

Андрій: А скільки ліплять фотографій… Безглуздих колажів.Чого не вистачає українським дизайнерам? Смаку?Назар: Мені здається вони просто мало цікавляться західним ринком. Якби вони хоча б трохи цікавилися, то відмовилися би від того, що вони роблять. Можливо, треба шукати нових людей, не знаю.Андрій: Можливо, дійсно, треба прагнути розвиватися. Не просто зробити [щось одне] і далі працювати по одному шаблону.Назар: Мало хто розуміє взагалі, що, окрім зображення і тексту, рівноцінну роль відіграє negative space – негативний простір, повітря. Не самі зображення, а його розташування, тобто білий простір навколо нього. Він часом грає чи не найбільшу роль. Але цього інколи не розуміють. Коли ти заліплюєш повітря, це те ж саме, що насипати піску у вогонь – він не буде горіти.Андрій: І плюс саме якість оформлення. Переноси, тире – те, чого ми завжди дотримуємося. Щоб усе було гарно. Бо у

багатьох видавництвах за цим просто не стежать.Назар: Правильність підбору шрифту, інтерлін’яж, поля, колонцифри – всі ці моменти відіграють надзвичайно важливу роль. Інколи трапляється книжка, яку я відкриваю і п’ять-десять хвилин дивлюся просто на квадратний блок тексту. Не те, щоб я поведений на цьому, а через те, що воно настільки круто зроблено. Пересічні люди не будуть так цього розуміти, а будуть тільки бачити, що це якість.Андрій: Вони будуть дивитися, подобається їм чи ні. Але це досягається такими нюансами. Треба щоб книжку було приємно тримати в руках.

МАРІЯ ПЕДОРЕНКОфото ЛІЗА СІВЄЦ

13КУЛЬТУРА грудень, 21

Андрій Бочко

Назар Гайдучик

Я потрапив до фіналу, у двадцятку найкра-щих. Спочатку було близько 350 учасників. Всі проходять прослуховування – треба від-правити відео, де ти співаєш. Потім другий тур, який відбувається в Covent Garden. Це Королівська Опера в Лондоні. Після того завдання я пройшов у фінал, де залишило-ся 20 людей. Перемоги я не здобув (виграла білоруська виконавиця Надія Кучер – прим.), але все одно задоволений. Це ж найпрестиж-ніший конкурс у світі, а я пробився у фінал.

Цьогоріч 10 жовтня я дебютував у Львівсь-кій Опері, зіграв графа Монтероне в компо-зиції Верді «Ріголетто». Кажуть, що публіка ніколи не обманює, і, судячи з реакції, людям сподобався мій виступ.

Естраду я можу співати скільки завгодно і не буду втомлюватися. Опера ж забирає дуже багато енергії та часу. Партію з опери мож-на вчити кілька місяців або й рік, а в естраді мені достатньо кілька хвилин посидіти над піснею і я вже можу її співати. Тим більше опера – це не завжди рідною мовою – треба співати італійською, постійно працювати над вимовою. Люди бачать лише те, що ти їм по-казуєш. Обгортку, скажімо так, а не середину. Мені подобається опера, бо тут є дисципліна. Ти не можеш будь-що собі дозволяти: скакати і кричати, як на естраді. Я житиму в тій країні, де зможу заробити більше грошей. Я готуюся зараз до трьох конкурсів з оперного співу, які відбудуться в Іспанії, Чехії та Польщі.

Про музичну співпрацю із Олегом Скрипкою та Святославом Вакарчуком

Коли береш участь у якихось масштабних проектах, то перебуваєш на виду. Мене там помітили, подзвонили й запропонували брати участь в «Голосі країни». Я сказав: «Ну до-бре. Подивлюся, як воно виглядає». Нікого з журі перед конкурсом не знав: ні Вакарчука, ні Скрипку, тому взагалі не хвилювався. До того ж вже перейшов цей період, адже це було не вперше: мав багато виступів і кілька соль-них концертів в Національному драматично-му театрі імені Лесі України та в Ужгороді. Добре, коли є трошки хвилювання, щоб бути зосередженим.

Насправді ні Скрипка, ні Вакарчук мене ні-чого не навчили, хоча їх думку мені цікаво було почути. Тут не йдеться про стиль музи-ки, тут більше справа смаку. Мистецтво – це смак. Не факт, що річ, яка подобається тобі, сподобається ще комусь. Це не означає, що ти погано щось робиш. Комусь подобається одне, комусь друге, а комусь і перше, і друге. Те, що вони роблять, – добре, і те, що роблю я, – також добре.

Вакарчук запросив мене співати в дуеті на концерті «Океану Ельзи» на Arena Lviv. Це не перший раз, коли я співав для такої великої аудиторії. В Конго я виступав перед 80-тисяч-ним стадіоном. Співати перед конголезцями то одне – ти розумієш, як публіка сприймає різні речі і вже знаєш, що і як робити, а коли співаєш перед людьми, які тобі зовсім неві-домі, то трошки хвилюєшся.

текст АНДРІЙ СЕНЬКІВфото ПЕТРО ТКАЧИШИН

Про війни у Конго та в Україні

У Конго наразі триває війна. Це явище має переважно економічний характер. Вона довго розтягується. Регіони, де від-буваються конфлікти, дуже багаті на міне-рали (мідь, уран – прим.). Коли я знахо-дився в Кіншасі (столиця Конго – прим.), там не було війни. Зазвичай воюють на заході в провінціях Ківу та Маньєма.

Мій батько – військовий генерал. Він за-ймається переговорами і всім, що пов’я-зано з вирішенням конфліктів між сто-ронами. Це одна із його спеціальностей. В Конго знаходиться найбільший в світі контингент миротворців ООН, але вони не завжди виконують те, що від них очіку-ють.

У моїй країні офіційно визнана війна. В Україні такого нема, тому ці два конфлікти абсолютно різні. Треба конкретно визна-ти офіційно, що війна між Україною та Росією є.

1997 року, коли в Конго скидали режим диктатора [Сесе Секо] Мобуту, війна від-бувалася по всій країні. В Україні вона ж охоплює окремий регіон.

У кожної країни своя історія. Період, який зараз є в України, почався і рано чи пізно закінчиться. На все свій час. У 60-х роках в африканських країнах також було багато революцій, щоб отримати неза-лежність. Україна отримала незалежність легко, тому ви не знаєте, що означає це слово. Шкода, що помирають люди, але щастя, що у вас не гине стільки людей, як це було в Конго. У нас тисячі вбивали кожного дня.

32 роки у нас був диктаторський режим, тому такі смерті мирних жителів відбува-лися дуже часто. 4 січня – особливий день для Конго, у цей день на вулицях загинули тисячі людей, зокрема й студентів (День мучеників незалежності в пам’ять про за-гиблих під час протестів 4 січня 1959 року − прим.).

Про корупцію, як одне із най-більших розчарувань в Україні

Я навчався в Росії в Московському дер-жавному машинобудівному університеті на контракті. Спочатку вчив російську мову на підготовчому курсі, а потім рік навчався на економічному факультеті, але я його не закінчив, бо приїхав до Львова. Простіше не платити, ніж платити, бо між Конго та Україною є угода, яка дозволяє мені вчитися тут безкоштовно й отримува-ти стипендію. У Москві я вчився два роки, але диплому про закінчення підготовчого курсу не взяв.

Я не вибирав, чи хочу приїхати в Україну. То була випадковість. Життя в Москві значно дорожче, ніж у Львові, а стипендії не було. Система навчання майже однако-

ва, так що особливої різниці, окрім сти-пендії, я не бачу.

В Росії я майже не співав, але знімався в кіно. І в короткометражках, і в рекламах, і в повноцінних фільмах. Де конкретно я вийшов на екран, вже не пам’ятаю … Хм, якийсь фільм про бокс, але то вже давно було. 5 років минуло – не так просто то згадати. Мені то не було цікаво. Отримав гроші і «до побачення».

Корупція є всюди. У Конго також є ко-рупція, але в певних межах. Існують де-які факультети, де фактично нереально дати гроші. Мої друзі, які навчаються на архітектурі в Конго, з другого курсу вже будують. В гуманітарних спеціалізаціях корупція більша, але все одно менша, ніж в Україні. Тут студент знає, що він ніби й вчиться, але все одно заплатить. У нас го-ловне – вчитися. Якщо щось не виходить, то вже тоді думають, як вирішити пробле-му. А в Україні: отримав стипендію, десь підзаробив і знаєш – я тут заплачу, там за-плачу. В нас такого нема.

В Конго більшість викладачів – профе-сори. Зазвичай вони працюють в уряді, викладають не лише в Конго, а й в США та Європі. Такий викладач не потягнеть-ся за твоїми бідними 50-ма доларами. Він заробляє набагато більше і має чим ризи-кувати. Маю цікавий приклад про одного професора з Конго, який започаткував об-лік і аудит в країні, та викладає у багатьох закордонних університетах. Прийшли до нього студентів двадцять, а він каже: «Напишіть, що вам потрібно, аби добре вчитися на наступний рік». Кожен напи-сав, що хоче, і він кожному дав грошей. Він має їх достатньо і може допомогти. В Україні в мене ніколи не вимагали хаба-ря, та навіть, якщо б вимагали, я за оцінку грошей не дам.

Про расизм у Львові і різницю між українською та російською мовами

З расизмом в Росії, як не дивно, не сти-кався, а в Україні – так. Колись під час Майдану я йшов по вулиці у Львові, і в мене плюнули. Просто так. Це був чоловік, нормально вдягнутий і не п’яний. Коли ти живеш в якійсь країні, то треба знати, чого очікувати і як тут живуть. Я завжди гото-вий до того, що може бути така ситуація. Я навів лише один приклад, подібних ви-падків було багато. Наприклад, тебе хтось може ображати. Безкоштовно, інакше й не

скажеш. Чим більше стаєш відомим, тим більшого можна очікувати. Це не завжди будуть приємні слова. Це зрозуміло. Я на такі речі не реагую.

Перед переїздом в Україну я вже знав російську, і було сказано, що у Львові також вчитимусь російською, але мені збрехали. Я приїхав до Львова і дізнався, що треба вчити українську. Російська та українська – зовсім різні мови. Це вам здається, що вони близькі. Незалежно від того, що там дещо співпадає. Коли приї-хав, то важко було перевчитися з російсь-кої на українську. Мені треба було шість місяців, щоб більш-менш добре вивчити мову.

До чого в Україні не хочеться звикати? Та до всього можна звикнути. До корупції, до алкоголю, наприклад. Дуже часто зу-стрічаються люди, які надто багато п’ють. Для себе алкоголь не купую, тому майже не вживаю. У рідкісних випадках можу трохи випити вина.

Про перший спів і досвід у Львівській опері

Я дуже давно співаю, практично все життя. Спершу – у церкві (я римокатолик) і в народному хорі. Вже потім перейшов у класичний спів. Ми співали народних пісень лише конголезькою.

В Конго бувають класичні хори, які співають Службу Божу латинською та французькою. Потім я познайомився з іншими зарубіжними композиторами. У нашій країні нема опери, але люди нама-гаються співати класику.

Коли переїхав в Україну, то більш про-фесійно почав займатися співом. Підготов-чий факультет для іноземців від універси-тету був ще на Валовій (там знаходиться факультет культури і мистецтв ЛНУ імені Івана Франка − прим.). Я почув там спів і гру на музичних інструментах і захотів продовжити кар’єру. Тоді мене прослуха-ли в студентському хорі. Першою мене почула диригент пані Оксана Мельничук і їй, видно, сподобалося. Вона взяла мене до хору і порекомендувала викладачу по вокалу. Так я й потрапив до пана Ореста Сидора, він співає баритоном в Оперному театрі.

З ним брав участь в конкурсі Миколи Лисенка в Києві та «Голосі країни». Тепер займаюся з іншим викладачем Богданом Омеляновичем. Вони обоє працювали в нашому університеті. З Омеляновичем я їздив на BBC Cardiff Singer of the world. Це, певне, найбільший оперний конкурс в світі.

РАСИЗМ ТА ОПЕРА У ЛЬВОВІ

Насправді, ні Скрипка, ні Вакарчук мене нічого не навчили, хоча їх думку мені цікаво було почути

“

“ Україна отримала незалежність легко, тому ви не знаєте, що означає це слово

14 КУЛЬТУРАгрудень, 21

Вихідець з Демократичної Республікі Конго Блез Малаба переїхав до Львова п’ять років тому. Тут він вступив на факультет міжнародних відносин ЛНУ імені Івана Франка. Щоправда, навчання для Блеза – не єдина справа, якою він за-ймається в Україні. Хлопець професійно захопився класичним співом. Малаба брав участь у численних змаганнях (зокрема, Міжнародний музичний конкурс імені Миколи Лисенка та «Голос країни-3») і потрапив у фінал одного з найпре-стижніших конкурсів з оперного співу у світі – «BBC Cardiff singer of the Word». Спеціально для VIVL’ Блез Малаба розповів про свої «львівські» роки і оперний досвід.

Австрійський гастролер13 років вистачило австрійцю Маттіасу Георгу Кендлінгеру, щоб розбудувати у Львові один із найуспішніших оркестрів Європи.

Близько сотні музикантів і стільки ж виступів щороку в найкращих залах Європи. 22 студійні записи і тисячі слухачів, які викладають чималі гроші за квитки, щоб почути виконавців наживо. Це оркестр K&K Philharmoniker, котрий 2002-го року заснували у Львові два приятелі – українець Олег Станкевич і австрієць Маттіас Георг Кендлінгер.Перш, ніж створити власний колектив, виходець із Тіролю Кендлінгер встиг зробити кар’єру успішного диригента і композитора. Розпочинаючи роботу у Львові, не захотів понижувати планку і поставив собі мету – за кілька років керувати одним із найкращих оркестрів Європи.Сьогодні австрієць переконаний, що максимально наблизився до cвоєї цілі. Розклад гастролей його K&K Philharmoniker розплановано на півтора роки вперед. В інтерв’ю VIVL’ Маттіас розповідає, для чого йому знадобився оркестр і що стає на заваді популярності класичної музики.

Коли я одружився, то вирішив, що хочу мати трохи більше вільного часу й частіше бувати вдома разом із сім’єю. Але за кілька років дружина сказала мені, мовляв, вибач, але ти став іншим, можливо, через те, що зав’язав із музикою. Тоді я заснував агенцію Da Capo, яка мала займатись організацією концертів для різних виконавців. Крок за кроком ми розвивались. Спочатку працювали з невеликими колективами – дуетами, тріо, квартетами. Вже за рік організували свою першу оперу в Тіролі. Наступним етапом став мюзикл. За кілька років я усвідомив, що якість тих ансамблів, які їздять у турне, надто далека від бажаної. Тому вирішив створити власний оркестр. А ще я знову почав писати музику.

Проблеми Від початку гроші не були для нас перешкодою, адже моя агенція працювала вже деякий час і приносила прибуток. Однак якість музикантів була величезною проблемою. Від ідеї створення оркестру не відмовився тоді лише тому, що я не з тих, хто здається. Добре пам’ятаю, що на першому етапі конкурсного відбору мали близько 300 претендентів з усієї України і відібрали з них лише 12. За два місяці ми знову влаштували конкурс, на який прийшло ще півтори сотні заявок. До співпраці запросили приблизно десятьох. Лише через шість місяців ми відчули, що маємо такий склад, із яким можна працювати.

Успіх Думаю, що на шляху до мети, тобто створення

одного з найкращих оркестрів Європи, ми виконали вже 80% роботи. Наші конкуренти – лідери щорічних професійних рейтингів. Це Берлінської та Віденський філармонічний оркестри, а також амстердамський Королівський оркестр Консертгебау. Ми ще не грали в міланському театрі Ла Скала, але я переконаний, що протягом найближчих п’яти років матимемо там концерт. Також ніколи не виступали в Америці. Хоча я не впевнений, що нам необхідно туди їхати. Щороку нас запрошують в Китай чи Японію. Але мета таких запрошень зазвичай полягає в культурних обмінах, гонорари невисокі. Нас це не надто цікавить. Нині наші амбіції полягають в тому, щоб грати цікавішу музику і робити це в Європі.

Інакшість Ми працюємо не так, як решта оркестрів, котрі грають нову програму що два тижні. Наш репертуар досить невеликий. Концентруємось на одній програмі, яку репетируємо протягом семи днів і з якою гастролюємо Європою близько двох з половиною місяців. Це 40 виступів. Принципи роботи нашого оркестру радше австрійські, музиканти – українські. Тож коли ми їздимо в турне, то нас не сприймають як український оркестр. Ми K&K Philharmoniker, європейський оркестр, стиль якого не властивий у чистому вигляді ні Україні, ні в Австрії.

Незалежність Фундамент нашої програми – це найкраще з класики. Говорити про те, що західна публіка втомилась від класики і з радістю слухатиме

щось нове, наприклад, українське, чудово. Але є великий ризик того, що люди не приходитимуть на концерти, де звучатимуть невідомі їм твори, і тоді ми збанкрутуємо. Ми заробляємо на себе самотужки, тому мусимо грати те, чого хоче публіка. Щороку наші концерти відвідує 100 тис. слухачів. Пропагувати мало виконувану музику добре, коли маєш державне фінансування. Але візьмемо, наприклад, три вечори Карміни Бурани – це 250 тис. євро. Сумніваюсь, що такі гроші можна заробити, виконуючи українську музику. Я не хотів би просити гроші в уряду. Бо той, хто дає гроші, має над тобою владу, а мені не хочеться змінювати концепцію оркестру. Ми вільна організація, від уряду самі лише проблеми.

Музиканти Українські музиканти вправні. Хоча, коли я тільки починав працювати тут, то помітив, що рівень навчання в музичних школах не надто високий. Можливо, вони й вивчають усе необхідне, але не розуміють, що мають застосовувати вивчене щодня. Виконавці, що грають на струнних, від самого початку були дуже кваліфікованими. А ось із духовими ми мали проблеми. Тепер ситуація поліпшилась. Професійні музиканти з різних країн мало чим відрізняються одне від одного. Але добрий музикант – це лише фундамент. А побудова доброго оркестру – це тривалий процес із десятком тисяч деталей.

Класика Популярність класичної музики серед звичайних людей – це питання якості. Якщо людина приходить на концерт, а виконання непрофесійне і не переконливе, музиканти не потрапляють в ноти, то слухач більше не повернеться. Особливо, якщо в нього є гроші. Він краще піде до ресторану і вип’є доброго вина.Моє перше знайомство з класикою відбулось під час відвідування опери Моцарта «Чарівна флейта». Я сидів, слухав і розумів – що це моє.Тут, у Львові, ми розпочали процес підготовки високопрофесійного оркестру відносно недавно. Але квитки на наші концерти розкуповують заздалегідь навіть тоді, коли концерти даємо два дні поспіль. Публіка починає розуміти, навіщо їй потрібні ці концерти. Наведу приклад моїх сусідів в Австрії. Вони не з тих, хто ходить на концерти класичної музики. Причина полягає в тому, що десь одного разу вони побачили не надто добрий концерт, можливо, по телевізору і відтоді не знають, навіщо їм це потрібно. Говорять, що не розуміють тієї музики. Я переконую їх, що ні, все вони розуміють, просто потрібно прийти і послухати. Далі запрошую їх на виступ з однією умовою – якщо їм не сподобається, вони можуть піти в антракті. І знаєте що? Кожен із них лишається до кінця, а згодом приходить знову і переповідає про це іншим сусідам.

текст ОКСАНА МАМЧЕНКОВАфото АННА ЧУДАНОВА

Театр починається з вішака, а львівський театр – з туриста. Турист радісно фотографується, звіряючи театр на двадцятьох гривнях з оригіналом. Він купляє сувеніри в крамничках, стоїть в черзі за квитками або знімкує в фойє. Далі несе своє пальто в гардероб, а потім довго шукає місце, поки не вимкнуть світло. І навіть після того, як настане темрява. На третьому ярусі, де квитки

найдешевші, видно лише частинку сцени і рухомі літери, але музику чути добре. Тут сидять переважно приїжджі та студенти, а ще школярі, що клацають гаджети. Сюди хотів би потрапити Леонід – старенький львів’янин, що продає книжки біля пам’ятника Федорову. – Я ходив до Опери ще у дванадцять

років з батьками, вони були представниками львівської інтелігенції. Пам’ятаю, як ми сиділи в директорській ложі, бо директор театру був близький знайомий нашої родини. А потім – все рідше і рідше, аж поки радянська влада не впала, і ціни не виросли. Зараз не буваю, та і грошей не так багато.Сьогодні в директорській ложі сидить

білявка і робить селфі, а на верхніх ярусах фотографуються жінки в кольорових сукнях з дітлахами. За правилом, що надруковано великими літерами біля каси, дітей до десяти років на вечірні сеанси не пукають.

Проте, діти є. Так само тут можна зустріти і чоловіків в кросівках, і жінок в закоротких сукнях, хоча це суперечить етикету. Все це не дуже подобається Надії Олексі, що працює білетеркою у Львівському оперному театрі вже понад десять років. Вона перевіряє квитки, допомагає відвідувачам знайти своє місце в залі та пропонує програмки. Жінка жаліється, що глядач змінився. Якщо раніше він приходив переважно показатися, то зараз все не так. Зникла культура – люди можуть прийти в театр, вдягнувши шорти та капці, а ще не купляють програмки. Як вони зрозуміють без неї про що вистава? На питання про велику вартість квитків вона знизує плечима.– Нещодавно приїздив Андрій

Макаревич. Був аншлаг, розкупили навіть квитки по дві з половиною тисячі гривень. Питання в бажанні ходити, а не в ціні. На Лебединому озері теж людей багато, якщо не в поминальний тиждень абощо. Проте це переважно туристи, які приїздять і йдуть в оперу, бо так прийнято. Сьогодні в театрі «Кармен» Жоржа Бізе

– класика. Вимикають світло і на сцену виходить жінка з голосом, як у ведучих радянських програм про культуру. Вона анонсує, що вистава є частиною XV фестивалю оперного мистецтва імені Соломії Крушельницької, яка в свій час виконувала партію Кармен.

Відкривається завіса, і починається перша дія. На сцену виходить хор. Диригент помахом палички створює музику, а музиканти змінюють форте на піано і навпаки. Солістка дивує дещо радянською вокальною школою, забуваючи тримати позицію, а Хозе надихає емоційною подачею. Актори на сцені взаємодіють так, що хочеш чи ні, але співчуваєш їх драмі. Якщо для залу це відпочинок, натхнення чи забавка, то для театральної трупи – складна, кропітка робота. Блез Малаба – зірка «Голосу Країни»

родом з Африки. Нещодавно співак

дебютував на сцені львівського оперного театру, виконавши партію Монтероне в опері «Ріголетто». – Опера сьогодні набирає все більшої

популярності. Наприклад, в Конго п’ять-десять років тому не було звички слухати Моцарта, але зараз все більше молоді починає цікавитись класичною музикою. Оперне мистецтво, насправді, – річ дуже замкнена. В естраді наприклад, головне, щоб добре пісня зазвучала і все, а в опері

все складніше. Недостатньо мати добрий голос, треба ще співати правильно. Правильно співати оперу навчають

викладачі Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка. Кожен студент, що тут навчається академічному вокалу, мріє колись опинитись на сцені Львівського оперного театру. Ну, майже кожен. Катерина Огус – студентка академії.

Катя часто буває в оперному театрі і зауважує, що з розумінням оперного мистецтва є складнощі – люди переважно не мають уявлення про те, що відбувається на сцені. Деякі їдять чіпси й

голосно розмовляють. Співачка виступає проти сучасних інтерпретацій та змішання жанрів, але вважає за потрібне підіймати цікавість людей до опери. Вона переконана, що сьогодні в

мистецтві є певний «культ особистості» – публіка ходить подивитись на ту чи іншу людину. Тому планує робити власні музичні проекти і привертати увагу саме до академічного вокалу. Оперу обрала, бо це більш шляхетно,

ніж естрада. Оперних виконанців значно менше, проте юна співачка жаліється, що роботу в цій сфері знайти складно.– Частина випускників йде співати

естраду, бо там платять, а в оперний театр потрапити без зв’язків дуже складно. Інші заробляють хто де може. Я навіть офіціанткою працювала минулого року. Деякий час, звісно, співала в хорі, але хор урівнює всіх, а для голосу це погано. Естрада мене також не приваблює – я не хочу показувати дупу по телевізору. Далі планую брати участь в міжнародних конкурсах, а в українській опері себе навряд чи бачу. В українській опері, тобто в оперному

театрі, себе бачить працівник гардероба Сергій. Він в цій сфері «з пелюшок». – Львівський театр – це архітектура,

розумієте? Сюди приходять все нові й нові туристи, дивляться і йдуть. Проблеми лишаються, а про мистецтво особливо ніхто не думає. А треба. Колись давно хтось розумний сказав, що в театр входить натовп, а виходить народ. Я в це вірю.Про проблеми театру говорить неохоче,

пропонує прийти в четвер, коли зал порожній. Подивитись як воно є насправді. Якщо вийти з театру, повернути ліворуч

і трохи пройтись вуличкою, зустрінете лвів’янина Богдана. Він сидить на лавці в капелюсі, білих рукавичках та з тростинкою напроти Домініканського собору. Він посміхається і каже, що був востаннє в опері дуже давно, років тридцять тому. – Ми, львів’яни ходимо до опери або

дуже часто, або дуже рідко. Я з останніх.

КАТЕРИНА СТАРОКОЛЬЦЕВАілюстрація РОМАН СКРИПНИК

«Львівський оперний театр – це архітектура, розумієте?»Найдешевший квиток в оперний театр «La Scala» коштує 350 євро, при середній місячній зарплатні італійця в 1200 євро. Мінімальна вартість квитка в Львівський оперний театр – 30 гривень, при зарплатні 3500 гривень. Проте львів’яни не вишиковуються в черги, щоб послухати музику Моцарта або Пуччіні. Натомість туристів вистачає.

15КУЛЬТУРА грудень, 21

Наскальна поезія: Художники розписують стіни віршами

Громадська організація Project#1, за словами її співзасновника Юрія Кирилича, створена для людей, які хочуть робити зміни у соціальному просторі. Від самого початку учасниками громадської ініціативи стали десятеро людей, та коли почалася реалізація проекту віршів на стінах, кількість активістів збільшилась. Project#1 обрала для себе культурно-соціальний напрямок діяльності. Так, у січні цього року в рамках проекту «Покальчук Tribute», учасники встановили меморіальну дошку в пам’ять українському письменнику Юрію Покальчуку.

Натомість проект «Поезія стін» поставив за мету припинити акти вандалізму у історичній частині Львова, який неофіційно вважається культурною столицею України. Окрім антивандальної функції Юрій Кирилич вбачає ще і мистецьку, а також вважає, що через подібні графіті можна популяризувати українську мову і культуру. «Якщо підсилювати вірші малюнками – вони набувають ефектнішого сенсу. Міста і вулиці – також наш дім, це наш суспільний простір», − говорить він.

Одразу після виникнення ідеї проекту, влітку 2014 року, активісти звернулися до місцевої влади. Пропозицію розпису стін у Львівській міській раді зустріли охоче і дали дозвіл на його реалізацію.

Поезії, що з’являються на стінах, обирають художники, які зголосились на співпрацю. Остаточний варіант затверджують вже організатори, намагаючись обирати такі вірші, які б не викликали агресію та не спонукали до вандалізму. Зокрема, поезію про кохання, або таку, яка містить у собі послання до народу.

Техніку написання щоразу використовують різну. Реалізовують за допомогою трафарету, платівки з прорізаними літерами. Також за допомогою проектора, спрямовуючи текст на стіну і таким чином обводячи літери. А дехто з художників вправно пише каліграфічним шрифтом без додаткових засобів.

Для одного напису потрібно 200-500 гривень, в залежності від розміру. Кошти витрачаються на фарбу, пензлі, васерваги, резинки , олівці, бензин, драбину і т.д. Фарба зможе триматися на стіні до п’яти років, такі гарантії дають організатори. Як показав час, малюнки витримали і морози, і спеку без пошкоджень.

На будівлях можна побачити вірші як класиків української поезії, так і сучасних авторів. Найчастіше трапляється творчість Тараса Шевченка, Сергія Жадана, Юрія Іздрика, Ліни Костенко. Також Василя Симоненка, Скрябіна, Юрія Покальчука, Ігора Малковича, Лесі Українки та Володимира Сосюри.

Львів’яни реагують на подібну ідею позитивно. Більшість з опитуваних говорять про те, що такий стріт-арт сприяє культурному розвитку, оскільки книги останнім часом стали читати менше. Також звучали думки про те, що вірші на будівлях підносять настрій, наштовхують на роздуми про життя. Одночасно з тим містяни вважають, що вулична творчість має бути помірною. «Головне, щоб вірші зустрічались не дуже часто, бо якщо їх буде багато, то зникне сенс», − підкреслює мешканка Львову Анна.

Цієї осені завершений другий етап розпису стін. Втім Project #1 планує вже і наступний етап, який буде реалізовано весною 2016 року. текст АННА-ВІКТОРІЯ ХОРОШУН

фото ЮРІЙ СОЛУК

У кожному місті України на спорудах ми бачимо лайливі написи чи графіті. Та у Львові громадська організація Project #1 намагається припинити акти вандалізму. Силами художників на близько двадцяти стінах з’явилися вірші відомих українських письменників. Ініціатори проекту вважають, що любителі вандальських написів не наважуються псувати віршовані стіни, бо за час існування жодне зображення не розмалювали.

Ліна Костенко «Страшні слова, коли вони мовчать» (уривок, вул. Шота Руставелі) «Цей вірш дуже близький мені ще з шкільної програми. Жоден вірш мене так не захоплював. Читаючи його тоді, я розуміла, що він передає усі мої почуття та хвилювання. Під час написання вірша на стіну я почала розуміти його по-новому, почуття смутку ніби перетворились на радість. Писала від руки олівцем, а потім заповнила фарбою», – Тетяна Таратула, автор напису.

Тарас Шевченко «Он чого ти почорніло, зеленеє поле?» (просп. В’ячеслава Чорновола)«Я обрав вірш Тарас Шевченка, тому що в ньому є очевидна паралель між тогочасними подіями і тими, які були нещодавно на Сході. Вірш було написано 1848 року, тоді як малюнок поруч відображає картину 2014 року. Шевченко розумів Україну. Аеропорт − символ української мужності. Це місце, де полягло багато наших воїнів. Тому потрібно пам’ятати і шанувати їх. Стяг на малюнку − це символ надії», – Роман Хрущ, автор напису і малюнку.

Василь Симоненко «Лебеді материнства»(пр. В. Чорновола)«Напис зроблений власним шрифтом. Найкраще душа вкладається в те, що ти робиш невимушено. Над шрифтом довго не думав і, як наслідок, вдалося швидко зробити напис. Малював від руки, хоча намагався перебивати вірш за допомогою скановано тексту. Саме цей вірш обрав тому, що він актуальний у всі часи. Ці рядки припали мені до душі через свою лаконічність та глибину», − Тарас Нечипір, автор напису.

Краще Шептицький, ніж якісь матюки

Стрийський ринок. На зупинці люди чекають на автобус. А зі стіни за їх плином споглядають три пари очей.Це очі Митрополита Андрея Шептицького, портрети якого – в юності, зрілості й старості – зображені на стіні ринку. Графіті молодого художника Андрія Савчишина приурочене до 150-річчя від дня народження Шептицького, а сам проект утілений у межах соціально-мистецької кампанії «Говорять стіни Львова» партії «Демократичний альянс».За словами художника, багато

перехожих, поки він малював, ділилися схвальними відгуками.

Але були й ті, хто скептично відреагували на місце зображення Митрополита. Мовляв, стіна ринку, до того ж розписана лайливим словами, – не сакральне полотно і не є гідною возвеличення шанованої постаті. З очікуванням «холівару», якщо не такого, як з київськими муралами, то хоча б близького, ми вирушили розпитати перехожих – чи є зображення Андрея Шептицького на стіні ринку блюзнірством. «Надзвичайно», «дивовижна

краса», «вершина всього», «краще Шептицький, ніж якісь матюки» – такі слова і фрази лунали від опитаних на користь графіті. З тридцяти людей, яким

ми поставили питання – жоден не озвучив категоричної думки про недоречність зображення портретів Митрополита на стіні ринку. «Раніше тут були матюки, тому трошки разить око, але то є краса і духовна людина зверне увагу», – поділилася враженнями 68-річна львів’янка Ярослава Орестівна. І хоча переважна більшість опитаних зійшлася на думці, що місце є не найкращим, вони впевнені – рішення зобразити саме цю постать було правильним. «Адже ні у кого рука не підніметься замальовувати Шептицького. Голодранці, які не мають, що робити, не будуть паскудити стіни», – впевнена 53-річна пані Валентина. Прес-секретар Львівської

архиєпархії Української Греко-католицької Церкви отець Павло Дроздяк схвалює саме графіті, проте каже, що доречніше було б знайти іншу локацію.«Як священик я волів би

спокійніше місце, — каже він. — Постать Митрополита нагадує мені про Бога. Стіна ринку є місце нечисте, якась інша локація була б доречнішою. Адже, якщо Митрополита Андрея проголосять блаженним, зображення на стіні набудуть іншого характеру — перетворяться на ікони»За словами отця Павла, якби

художник звернувся до Церкви, вона допомогла б знайти жертводавців для втілення його задуму в іншому місці. «Те, що молоді художники в такий спосіб

намагаються популяризувати постать Митрополита, є добре. Але на відкритій стіні хтось чи щось може пошкодити образ праведного», — ділиться він побоюваннями.Утім, голова секретаріату

львівського «Демальянсу» Святослав Могиляк запевняє, що ініціатори проекту зроблять усе, що від них залежить, аби зберегти графіті в доброму стані. Благословення на зображення

сюжету сакрального мистецтва, яке мав би дати греко-католицький отець Севастян Дмитрух, ініціатори проекту не отримали. Проте, за словами Могиляка, є неофіційне погодження з боку Церкви — її представники бачили й ухвалили попередній макет. Малюнок і напис було розроблено разом із доктором наук із соціальних комунікацій, викладачем Українського католицького університет Михайлом Перуном.Спершу проект планували

втілити на стіні «Львівської політехніки» біля пам’ятника Митрополиту. Проте, за словами Святослава Могиляка, керівництво університет відтягувало початок роботи на два місяці.«Ми тісно співпрацювали

з Церквою й подали заявку на благословення графіті до Архиєпископа Ігоря Возняка. Але розгляду так і не дочекались, бо актуальність створення малюнка втрачалась кожен день», — пояснює Могиляк.

Тому й вирішили перенести проект на попередньо відновлену стіну Стрийського ринку на Волоській. Ця вулиця велелюдна, а це відповідає місії проекту — щоб мешканці міста могли більше дізнатися про Шептицького та його внесок у розвиток культури. Зараз осередок партії шукає кошти, щоб підсвітити зображення на стіні. Конкретних планів на випадок, якщо Митрополита проголосять блаженним, організатори проекту не мають: «Будемо думати, що робити, будемо говорити з Церквою».А що сказав би сам Митрополит?

Релігієзнавець, віце-ректор УКУ Мирослав Маринович припускає, що його реакція на графіті була б негативною. «Шептицький був скромним чоловіком, і така прослава за життя була б йому невідповідною, — пояснює Маринович. — А найважливіше, що він жив у зовсім інші часи, коли до церковного сану ставились із великим пієтетом. Тому на такі графіті негативно відреагували б передусім віруючі люди, вважаючи це неадекватною фривольністю».Проте, наголошує Мирослав

Маринович, часи змінились, тому слід оцінювати феномени нашого часу за сучасними етичними й культурними мірками.

текст ЄЛИЗАВЕТА СОКУРЕНКО

16 КУЛЬТУРАгрудень, 21

Львів’янам подобається графіті з зображенням Митрополита Андрея Шептицького на стіні Стрийського ринку. Церква воліла б інше місце, а сам Шептицький, на думку Мирослава Мариновича, відреагував би негативно.