nakkkim.edu.ua · Web viewУ XV–XVI століттях формується нова соціальна група – козацтво, яке згодом, у XVII–XVIII століттях

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС

для студентів усіх спеціальностей НАКККіМ

Затверджено

на засіданні кафедри

суспільних наук

Протокол № 4

від 9 грудня 2010 р.

КИЇВ – 2011

Укладач

Святненко А.В – кандидат історичних наук, доцент

Рецензенти:

Гончарук П.С. – кандидат історичних наук, професор

Дорогих Л.В. – кандидат історичних наук, професор

Казаков О.О. – кандидат історичних наук, доцент

Історія української культури: навчально-методичний комплекс для студентів усіх спеціальностей НАКККіМ /уклад. А.В. Святненко; під ред проф. Путро О.І. – К. : НАКККіМ, 2011. – 96 с.

2

3

ПОЯСНЮВАЛЬНА ЗАПИСКА

Національна культура виступає важливим чинником державо-

творення та консолідації української нації. Ефективне використання здобутків національної культури сприяє гармонізації суспільного життя, міжетнічних контактів, цивілізаційному поступу.

Історія культури посідає одне з чільних місць у системі розвитку суспільства й формування національної свідомості, оскільки економічний та соціальний розвиток неможливий без духовного прогресу, який спирається на культурну самобутність народу. Тому вивчення сутності, ролі та визначальних етапів еволюції української культури стало обов’язковим елементом освіти у вищій школі.

Предмет навчальної дисципліни – історичний розвиток української культури.

Мета вивчення дисципліни полягає в ознайомленні студентів з основними тенденціями та результатами розвитку української культури від найдавніших часів до сьогодення, визначенні її зв’язку з соціальними, політичними, цивілізаційними, побутовими, мистецькими явищами й процесами.

Завданням курсу є:

– засвоєння понять, термінів, імен та назв, що співвідносяться з культурологічним мисленням;

– виявлення історичних витоків національної культури;

– ознайомлення з етапами розвитку української культури та основними їх ознаками;

– виявлення напрямів національно-культурного відродження;

– визначення місця й ролі української культури у світовому культурному процесі.

4

У результаті вивчення дисципліни студенти повинні знати:

–- понятійно-категоріальний апарат;

– основні соціально-історичні й культурологічні напрями розвитку української культури та мистецтва;

– сутність матеріальної та духовної культури;

– роль культурних процесів у формуванні особистості й держави;

– закономірності історичного розвитку української культури.

Студенти повинні вміти:

– використовувати отримані знання для аналізу тих чи інших явищ культури;

– орієнтуватися в соціально-історичних й культурологічних напрямах розвитку української культури та мистецтва;

– орієнтуватися в сучасних культурних тенденціях;

– оперувати ціннісними і критичними оцінками у культурній і професійній діяльності;

– формувати особисту творчу уяву та культуру мислення.

Нормативна навчальна дисципліна “Історія української культури” є складовою циклу професійної підготовки фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня “Бакалавр”. Вивчення дисципліни передбачено в обсязі 72 годин, у тому числі: 26 годин – лекційні заняття; 10 – семінарські; 36 годин – самостійна робота студентів і завершується екзаменом.

5

ТЕМАТИЧНИЙ ПЛАН

для студентів денної та заочної форм навчання№

з/п

Назва теми

Кількість годин

Фор

ма

конт

ролю

Денне відділення Заочне

У т.ч.:

Усьо

го

У т.ч.:

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

1 Теоретичні основи вивчення історії української культури

4 2 2 0,5 0,5 Опиту- вання

2 Витоки української культури 6 2 4 0,5 0,5

3 Культура Київської Русі 8 2 2 4 1 0,5 0,5

Опитування

4 Культура Галицько-Волинського князівства

4 2 2 1 0,5 0,5


5 Культура України в XIV – першій половині XVII століть

8 2 2 4 1 1 Тестування

6 Українська культура часів козацько-гетьманської держави (середина XVII – кінець XVIII століть)

10 4 2 4 2 1 1 Опитування

7 Українське національно-культур-не відродження (кінець XVIII – початок XX століть)

10 4 2 4 2 1 1 Тестування

8 Розвиток української культури в період визвольних змагань (1917–1920 рр.).

4 2 2 1 1 Опитування

9 Культура українських земель у 20- 6 2 2 2 2 1 1 Опитуван

6

х роках XX століття ня

10 Українська культура кінця 30-80-х років XX століття

6 2 4 0,5 0,5


11 Національно-державне відроджен-ня та розвиток культури України в сучасних умовах

6 2 4 0,5 0,5

Тестування

Усього 72 26 10 36 12 8 4 Екзамен

7

ЗМІСТ ДИСЦИПЛІНИ

Тема 1. Теоретичні основи вивчення

історії української культуриВизначення поняття “культура”. Матеріальна й духовна культура.

Взаємозв’язок культури з іншими сферами людської діяльності та їх взаємовплив. Функції культури: пізнавальна, інформативна, комунікативна, регулятивна, аксіологічна (оціночна), виховна, світоглядна. Культура та цивілізація. Співвідношення культур. Категорія “українська культура як цілісна система”.

Проблема критеріїв періодизації історії української культури. Періодизація історії української культури. Історіографія досліджень української культури: етапи та сучасний стан.

Питання для самоконтролю

1. Поясніть поняття “національна культура”.2. Визначте періоди в розвитку української культури.3. Яку роль відіграє духовна культура в суспільному житті?4. Які критерії визначення культурних епох?5. Які культурні епохи ви знаєте?6. У чому полягає суть співвідношення понять “цивілізація” і

“культура“?Література: 3, 16, 17, 24, 26, 52, 106, 120, 144, 159, 178, 181

Тема 2. Витоки української культуриПеріодизація первісної культури. Старокам'яна доба (палеоліт).

Найдавніші палеолітичні поселення. Мізинська культура. Культурні досягнення населення епохи мезоліту. Новокам'яна доба (неоліт). Трипільська культура. Соціальна еволюція трипільських племен. Причини виникнення й розвитку трипільських протоміст. Розвиток матеріальної культури трипільських племен. Духовна культура трипільців. Мистецтво. Вік міді (енеоліт) (IV–ІІІ тис. до н. е.). та бронзи (ІІ – початок I тис. до н.е.). Ямна та катакомбна культури.

8

Кочові племена та їхня роль у формуванні української культури. Залізний вік на території України. Культурні досягнення кіммерійців. Скіфи в давній українській культурі. Етнічна належність скіфів. Пантеон богів. Кургани Солоха, Товста Могила, Чортомлик, Гайманова могила. “Звіриний стиль”. Виникнення міст. Неаполь Скіфський. Сармати на території Північного Причорномор’я.

Античні колонії Північного Причорномор’я. Грецька колонізація та виникнення колоній у Північному Причорномор’ї. Центри, етапи й характер колонізації. Зони античної колонізації: Південне Побужжя, Подністров’я, Керченський півострів, Південно-Західний берег Криму. Духовна культура античних колоній. Особливості розвитку мистецтва: архітектура, живопис, скульптура. Театр в колоніях. Значення грецьких колоній у формуванні культури тубільного населення Північного Причорномор’я.

Культура східних слов’ян. Перші згадки про слов’ян у письмових джерелах. Венеди, склавини, анти. Антський союз племен. Зарубинецька (II ст. до н.е. – II ст. н.е.) та черняхівська (ІІІ – V ст. н.е.) культури. Нашестя аварів і розпад антського племінного союзу. "Повість минулих літ" про східнослов'янські племена. Побут, звичаї, світоглядні уявлення, мистецтво східних слов’ян.


1. Культура і традиції яких народів впливали на духовний світ східних слов'ян у I тис. до н.е.?

2. Які основні етапи розвитку старослов'янської культури?3. У чому полягає особливість культури скіфської доби?4. Які основні характеристики трипільської культури?5. Який характер релігійних вірувань стародавніх слов’ян?6. Які причини виникнення релігії, мистецтва в первісному

суспільстві?7. У чому полягають особливості первісного мистецтва?Література: 8, 16, 21, 27, 37, 45, 65, 83, 99, 103, 117, 152, 167

9

Тема 3. Культура Київської РусіІсторичні умови розвитку культури доби Київської Русі.

Походження етноніму “Русь”. Розвиток міст, торгівлі, ремесла, землеробства як умови формування давньоруської культури. Взаємозв'язок давньоруської культури з культурою Візантії та інших народів.

Запровадження християнства на Русі та його роль у розвитку культури. Феномен двовір’я в українській культурі. Церковні структури в києворуському суспільстві. Виникнення монастирів. Розвиток писемності та освіти в Київській Русі. Проблема протокириличної писемності у слов’ян (графіті Софійського собору). Церковнослав'янська та давньоруська мови. Система початкової та вищої освіти в Київській Русі. Перші пам’ятки писемності: “Остромирове євангеліє”, “Ізборник” Святослава.

Розвиток книжної справи. Перші бібліотеки на Русі. Перекладна та оригінальна література. Релігійний та світський компоненти в оригінальній руській літературі. “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона. “Повчання дітям” Володимира Мономаха як приклад мемуарної прози. Виникнення белетристичного жанру (“Моління Даниїла Заточника”). Вітчизняна агіографія: “Києво-Печерський патерик”. Літописання як вітчизняний жанр літератури. “Повість минулих літ”.

Наукові знання в Київській Русі. Прикладний характер розвитку наукових знань. Спадщина античної натурфілософії. Візантійська шлях поширення творів Піфагора, Сократа, Платона, Філона, Демокрита, Аристотеля, Епікура; натурфілософські твори християнських авторів (Іоанна Дамаскина, Георгія Писида, Козьми Індикоплова). Розвиток природничих наук: математика, фізика, хімія, астрономія, географія, медицина. “Руська правда” як пам’ятка давньоруського звичаєвого права. Церковні устави та їх місце в законодавчій системі Київської Русі.

Розвиток мистецтва в Київській Русі. Архітектура та містобудування.

10

Особливості районування руських міст. Сакральна архітектура Київської Русі. Особливості давньоруського малярства. Фрески, мозаїки, іконопис. Розквіт декоративно-прикладного мистецтва. Ювелірне мистецтво. Народне світосприйняття, його відображення в пам’ятках народної мудрості – обрядова поезія, прислів’я, заговори, народні пісні, легенди, билинний епос. Гуманістичні ідеали як основний зміст усної народної творчості. Скоморохи. Церковний спів. Історичне значення культури Київської Русі. Монголо-татарська навала та її наслідки для культурного розвитку Русі.


1. Культура яких середньовічних країн мала значний вплив на давньоруську культуру?

2. Назвіть видатних діячів культури Київської Русі.3. Хто започаткував шкільну освіту в Київській Русі?4. Хто був носієм музично-театрального мистецтва в Київській Русі?5. Які види музичних інструментів використовувалися у княжу добу?6. Які ви знаєте провідні жанри оригінальної літератури

Київської Русі?7. Які пам’ятки архітектури збереглися в Україні від часів

Київської Русі?8. Який вплив справило християнство на процеси розвитку

культури Київської Русі?Література: 1, 6, 8, 12, 16, 17, 27, 162

Тема 4. Культура Галицько-Волинського князівства Соціально-політична й культурна ситуація в Галицько-Волин-

ському князівстві. Утворення Галицько-Волинського князівства. Розвиток ремесел, торгівлі. Соціальне розшарування Галицько-Во-линського суспільства. Особливості політичного життя князівства. Специфіка релігійного життя в Галицько-Волинській державі. Галицька митрополія. Роль духовенства в суспільному та культурному житті.

11

Містобудування та архітектурні традиції західноукраїнських земель. Структура та зовнішній вигляд галицьких і волинських міст. Галицькі столиці: Перемишль, Галич, Холм та їх провідна роль в культурному житті. Особливості оборонної архітектури Галицько-Волинського князівства. Будівництво кам’яних палаців, храмів, веж, ротонд. Видатні пам’ятки архітектури: церкви Св. Пантелеймона в Галичі, Св. Миколи у Львові, Іоанна Златоуста в Холмі. Специфіка тематики іконописання.

Розвиток освіти та літератури. Важливі освітні осередки: Галич, Володимир-Волинський, Холм, Львів. Функціонування парафіяльних, монастирських, єпископських шкіл для підготовки кандидатів у священики. Школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Розвиток літературної справи: морально-повчальна література: “Слово” єпископа Кирила Туровського, митрополита Клима Смолятича. Культурна й просвітницька діяльність князя Володимира Васильковича. “Повість про осліплення Василька” (дружинника Василя) – пам’ятка світської літератури Галицько-Волинської Русі. Знаменита пам’ятка давньоруської писемності XII ст. – Галицько-Волинський літопис.


1. Які ви знаєте основні осередки культури в Галицько-Волинському князівстві?

2. Які стилі й тенденції в архітектурі та живописі Галицько-Волинського князівства?

3. Які ви знаєте пам’ятки оригінальної літератури?4. Які ви знаєте пам’ятки оборонної архітектури?5. У чому полягала специфіка релігійного життя Галицько-

Волинського князівства?6. У чому полягає роль церкви в поширенні освіти Галицько-

Волинського князівства?Література: 9, 17, 21, 29, 49, 50, 100, 101, 104, 113, 151

12

Тема 5. Культура України в XIV –

першій половині XVII столітьСоціально-політична й культурна ситуація в литовсько-

польську добу. Литовська експансія на українські території та феномен культурної асиміляції. Польський вплив на розвиток соціокультурної ситуації в Україні. Люблінська унія. Зміни в політико-державному та суспільному устрої. Реформація й Контрреформація. Ренесанс в українській культурі. Особливості культурного процесу в українських землях.

Освіта й друкування в XIV–XVIIст. Розвиток освіти на україн-ських землях в XV – першій половині XVII століть. Типи початкових шкіл: при монастирях, при церквах. Єзуїтські колегіуми в Україні. Протестантські школи. Особливості функціонування братських шкіл. Острозька академія. Виникнення Києво-Могилянського колегіуму. Петро Могила та його внесок в розвиток української культури. Початок книгодрукування: Франциск Скорина, Швайпольт Фіоль, Іван Федоров. Острозька біблія. Формування мережі друкарень.

Розвиток літератури. Ранній гуманізм в українській культурі: Юрій Дрогобич (Котермак), Станіслав Оріховський-Роксолан, Григорій Чуй-Русин, Іван Туробінський-Рутенець. Перші переклади на староукраїнську мову. Полемічна література як елемент української ренесансної культури. Христофор Філалет (М. Броневський), Іван Вишенський, Мелетій Смотрицький, Захарій Копистенський.

Мистецькі здобутки українського ренесансу. Ренесанс в українській архітектурі. Галицька та волинська архітектурно-будівельні школи. Типи оборонних споруд. “Золотий вік” львівського архітектурного ренесансу: світські та сакральні споруди. Український іконопис доби Ренесансу. Розвиток української музичної культури. Усна народна пісенна творчість. Думи як новий епічний жанр. Церковний

13

спів. Розвиток театрального мистецтва: шкільний, ляльковий театри, скоморохи.


1. У чому полягає суть поняття “ренесанс в українській культурі”?2. Охарактеризуйте поняття “ренесансний гуманізм“.3. Що означає для української ментальності поняття “козак” щодо

оцінки людської особистості?4. Якими були зміст і наслідки релігійної боротьби в Україні у XVI–

XVII ст.?5. Коли, з якою метою створювалися братства в Україні?6. Назвіть імена видатних архітекторів, малярів та скульпторів

України кінця XVI– початку XVII століть.7. У якому виді мистецтва України найхарактерніше виявилися

ознаки ренесансного стилю?8. Яких ви знаєте видатних філософів-гуманістів кінця XV –

середини XVI ст.?9. Які найвідоміші друковані видання ренесансної доби ви знаєте?Література: 4, 6, 16, 17, 27, 32, 134, 136, 149

Тема 6. Українська культура часів козацько-гетьманської держави (середина XVII –

кінець XVIII століть)Умови й тенденції розвитку української культури козацької

доби. Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького як передумова формування нового типу української культури. Козацтво як головний чинник українського суспільно-політичного та культурного життя. Доба Руїни в українській історії та культурі. Ліквідація автономного устрою Гетьманщини: Кирило Розумовський та спроби збереження національно-культурної ідентичності. Правобережна Україна в складі Речі Посполитої: особливості культурного розвитку.

14

Феномен українського бароко. Специфічні риси українського бароко. Особливості барокової свідомості. Місце людини у світоглядній системі бароко. Розуміння мистецтва. Героїко-патріотична тема в бароковій культурі. Просвітницька тенденція.

Нові процеси в духовному житті: реформування освіти, книгодрукування й книгорозповсюдження. Тенденції розвитку українського шкільництва. Початкова освіта. Парафіяльні школи на Лівобережжі, Слобідській та Правобережній Україні. Православні колегіуми. Києво-Могилянська академія як культурно-освітній та науковий центр європейського масштабу. Навчання української молоді за кордоном. Проекти заснування університетів у Гетьманщині. Освітні заклади на землях Війська Запорозького. Система освіти на західноукраїнських землях. Львівський університет. Уніатські та католицькі навчальні заклади.

Видавничі осередки й друкарні. Лавра як головний видавничий осередок другої половини XVII – початку XVIII століть. Новгород-Сіверська друкарня. Відновлення друкарства в Чернігові. Початок репресій. Київське та чернігівське книговидання під контролем цензури.

Специфіка українського бароко в літературі, музиці, театрі. Загальні тенденції розвитку літературного процесу. Полемічна, проповідницька, паломницька література. Розвиток шкільної драматургії. Поезія: історична, громадсько-політична, етикетна, світська, духовна лірика. Гумористично-сатиричне віршування: вірші-орації, вірші-травестії. Літературна творчість Григорія Сковороди. Козацькі літописи Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка.

Розвиток народної музичної творчості. Думи, історичні, соціально-побутові, родинно-побутові пісні. Професійна музична культура. Вокальна музика: канти, псалми, пісні-романси. Музична спадщина Г. Сковороди. Здобутки українського барокового музичного

15

мистецтва: Максим Березовський, Артемій Ведель, Дмитро Бортнянський. Музичні навчальні заклади: Глухівська музична школа.

Функціонування шкільних театрів в Києво-Могилянській академії, Чернігівському, Білгородському, Харківському, Переяславському, Вінницькому колегіумах. Репертуар шкільних театрів. Форми народного театру: вертеп, балаган. Спроба створення гетьманського придворного театру.

Еволюція образотворчого мистецтва й архітектури. Архітектура бароко в Україні. Поняття “козацьке бароко”. Внесок І. Мазепи в розвиток українського мистецтва. Особливості світського будівництва. Церковне будівництво: кам’яні й дерев’яні храми. Особливості архітектурних шкіл дерев’яних та храмових споруд: волинської, галицької, гуцульської, буковинської, закарпатської, лемківської, бойківської, придніпровської. Видатні українські архітектори – С. Ковнір та І. Григорович-Барський та їх діяльність. Видатні архітектурні споруди Й. Шеделя, Б. Растреллі, Г. Гофмана, Яна де Вітто, М. Урбаніка.

Розвиток української барокової скульптури в Києві та Лівобережній Україні. Діяльність майстрів І. Равича й С. Шалматова. Доробки визначного скульптора І. Пінзеля.

Головні напрями розвитку живопису: іконопис, батальний та портретний жанри. Творча діяльність М. Петрахновича, І. Рутковича, Й. Кодзелевича. Посилення світської спрямованості образотворчого мистецтва. Видатні художники ХУІІІ ст. (Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко).

16


1. Які особливості стилю бароко?2. Які ви знаєте українські пам’ятки архітектури, побудовані у стилі

бароко?3. Яких видатних українських архітекторів XVII-XVIII ст. ви знаєте?4. Що визначало національну своєрідність “козацьких” храмів

XVII століття?5. Якою була культурно-просвітницька діяльність Києво-

Могилянської академії?6. Яке вчення лежало в основі філософських поглядів Г.С.

Сковороди?7. Який внесок зробив І. Мазепа в українську культуру?8. Які ви знаєте основні літературні жанри цієї доби?9. Яких видатних українських композиторів XVIII ст. ви знаєте?10. Які основні види театральних вистав?11. Які головні елементи одягу складали козацьке вбрання?Література: 6, 10, 17, 18, 23, 33, 27, 32, 70, 75

Тема 7. Українське національно-культурне

відродження (кінець XVIII – початок XX століть)Ґенеза українського відродження. Суспільно-політична ситуація

доби українського відродження. Поняття національно-культурного відродження. Періодизація українського відродження у XIX ст.: дворянський (1780–І840 рр.), народницький (1840–1880 рр.), модерний (1890–1914 рр). Національно-культурне відродження в Галичині та його особливості. Провідні стилі XIX століття: класицизм, романтизм, реалізм.

Дворянський період національно-культурного відродження та його культурні здобутки. Формування української національної ідеї в середовищі українського дворянства (козацької старшини). Поява перших загальних праць з історії України. Д. Бантиш-Каменський, В. Рубан, О.Безбородько. “Історія Русів” як найвизначніший твір української

17

національно-політичної думки першої половини ХІХ століття. Формування української етнографічної науки. Утворення та діяльність Тимчасової комісії для розгляду давніх актів (“Археографічна комісія”). Формування нової української літератури. “Енеїда” І. Котляревського та народна мова в українській літературі. Витоки українського романтизму. П. Гулак-Артемовський, Г.Квітка-Основ’яненко, Є. Гребінка, М. Гоголь.

Становлення мережі освітніх закладів. Заснування університетів. Українські періодичні видання як чинник національно-культур-ного відродження.

Аматорські вистави як зародження професійного театру. Репертуар українських театрів. Відомі українські актори: М. Щепкин, К. Соленик.

Архітектурне мистецтво України: класицизм, романтизм. Видатні українські архітектори: В. Ярославський, А. Меленський. Діяльність талановитих іноземних архітекторів в Україні. Садово-паркові ансамблі. Церковне будівництво. Класицизм в українській скульптурі. І. Мартос, В. Демут-Малиновський. Розвиток українського живопису: від романтизму до реалізму.

Українська культура другої половини ХІХ століття. Народницький період національно-культурного відродження. Внесок Кирило-Мефодіївського товариства у формування української національної ідеї. Видатні постаті: Т. Шевченко, М. Костомаров, М. Гулак. Організаційне оформлення українського національного руху: діяльність громад. Активізація громадсько-політичних рухів.

Розквіт реалізму в українській літературі: Т. Шевченко, П. Куліш, М.Вовчок, І. Нечуй-Левицький, П. Мирний. Виникнення українського професійного театру. Формування театральних труп. Розвиток української драматургії.

Еволюція українського музичного мистецтва. Зародження української опери: М. Гулак-Артемовський “Запорожець за Дунаєм”.

18

Пісенний репертуар в музичному мистецтві. Внесок М. Лисенка в світову музичну культуру. Реалізм в українському живописі. Провідні жанри українського живопису: “шевченківський стиль”, украхнський реалістичний пейзаж (В.Орловський, А.Куінджі), побутовий жанр (М.Пимоненко), маринізм (І. Айвазовський), монументальний живопис. Рух “передвижників”. Скульптура українського реалізму. Еволюція архітектурних стилів: інтерпретація стилів (неоготика, неоренесанс, неокласицизм), виникнення еклектизму.

Особливості розвитку української культури в західноукраїнських землях. Культурно-просвітницька діяльність представників Української греко-католицької церкви. “Руська трійця” в національно-культурному відродженні Галичини. “Русалка Дністровая”. “Весна народів” та другий етап національно-культурного відродження в Галичині. Політичний етап українського національного відродження. Поєднання культурно-просвітницьких та політичних ідей. І. Франко та його місце в історії української культури. М. Грушевський як політичний та культурний діяч. Наукове товариство ім. Т. Шевченка як центр розвитку української науки. Розвиток культури й мистецтва в другій половині XIX століття


1. Охарактеризуйте поняття “українське національно-культурне відродження”.

2. Які періоди українського відродження XIX ст.?3. Розкрийте суть антиукраїнської політики царизму в галузі

освіти і культури.4. Які праці української етнографії ви знаєте?5. Чому ми вважаємо Т. Шевченка засновником сучасної

культури українського народу?6. Як розуміли справу національного й соціального визволення

члени Кирило-Мефодіївського товариства?

19

7. Які наслідки для розвитку української культури мали циркуляр Валуєва 1863 та Ємський указ 1876 років?

8. Які ідейно-стильові напрямки художньої культури першої половини XIX ст.?

9. В яких видах мистецтва втілився романтизм?10. Основні принципи реалістичного методу.11. Які провідні жанри українського живопису другої половини

XIX століття?12. У чому полягають особливості національно-культурного від-

родження в Галичині?Література: 5, 6, 11, 17, 20, 27, 28, 42, 153, 156

Тема 8. Розвиток української культури в період

визвольних змагань (1917–1920 років)Історичні умови розвитку культури. Характеристика етапів

культурного розвитку культури новітнього періоду. Визначення понять: “модерн”, “модернізм”, “постмодернізм”. Напрями та течії модернізму. Загальні принципи постмодернізму. Особливості розвитку культури і мистецтва на початку XX століття.

Культурний рух періоду Центральної Ради. Виникнення Центральної ради та її трансформація в загальноукраїнський представницький орган. Відродження української мови й шкільництва як головне завдання освітньої політики Центральної Ради. Українізація вищої школи. Відкриття Академії мистецтв – першої вищої художньої школи в Україні. Діяльність викладачів академії. Поширення книгодрукування. Творчі й громадські об’єднання. Функціонування Українського національного театру під керівництвом І. Мар'яненка, театральні колективи М. Садовського, започаткування Л. Курбасом “Молодого українського театру”. Змагання за суверенну українську Церкву.

20

Встановлення влади гетьмана П. Скоропадського та його особистий внесок у розвиток української культури. Заснування Української академії наук (УАН) – головного осередку наукових знань і фундаментальних досліджень. Перший президент УАН В. Вернадський. Видатні вчені – члени академії наук: Д. Багалій, С. Тимошенко, М. Ка-щенко, С. Смаль-Стоцький, А. Кримський, М. Туган-Барановський. Розширення мережі вищих навчальних закладів.

Активізація мистецького життя. Створення Головного управління мистецтва і національної культури.

Соціокультурна ситуація в часи Директорії. Політична поляризація інтелігенції як наслідок кризи українського національно-визвольного руху. Масова еміграція творчої інтелігенції. Діяльність міністра освіти І. Огієнка і міністра мистецтв Д. Антоновича. Архітек-турна спадщина В. Городецького. Творчість видатного українського графіка Г. Нарбута. Реалістичні традиції живописця О. Мурашка.


1. У чому виявилася національна своєрідність української культури зазначеного періоду?

2. Охарактеризуйте освітню політику Української Центральної Ради.3. Як ставився до української культури уряд П. Скоропадського?4. Які заклади культури й мистецтва було створено за уряду

П. Скоропадського?5. Хто був першим президентом української академії наук?6. Які ви знаєте архітектурні пам’ятки В. Городецького?Література: 2, 5, 7, 16, 17, 27, 33, 52, 91, 149, 186

Тема 9. Культура українських земель у

20-х роках XX століття

21

Форма та зміст політики українізації. Історичні, соціальні, політичні, культурні чинники проведення політики українізації. Принципи культурної політики більшовиків. Загальна характеристика етапів українізації. Форми коренізація влади: застосування національної мови у державному апараті, залучення в партійні та радянські органи місцевих кадрів. Ліквідація неписьменності як важливий напрям культурного будівництва. Загальна характеристика шкільної політики. Діяльність комісарів народної освіти Г. Гринька, В. Затонського, О. Шумського, М. Скрипника. Організація національної преси, книговидавництва. Пожвавлення національного релігійного життя. Створення Української автокефальної православної церкви. Перший єпископ УАПЦ Василь Липківський. Культурно-освітня робота автокефальної церкви. Розгром українізації та його трагічні наслідки.

Особливості літературного процесу в Україні. Пожвавлення літературного життя в період українізації. Літературні об'єднання “Пролеткульт”, “Плуг”, “Гарт”, “Вапліте”, “Молодняк”, “Авангард”, “Нова генерація”. Літературні напрями та їх репрезентанти. Неокласики, неосимволісти, панфутуристи. Внесок у розвиток письменства М. Хвильового, П. Тичини, В. Сосюри.

Театральне мистецтво, початки кіномистецтва і музична культура. Розквіт професійного театрального мистецтва. Провідні вітчизняні діячі І. Мар'яненко, М. Заньковецька, П. Саксаганський, Н. Ужвій, Г. Юра. Реформаторська діяльність Л. Курбаса. Особливості функціонування мистецького об’єднання “Березіль”. Репертуар українських театрів. Аматорські театри. Створення українського кіномистецтва. Тематика художніх фільмів. Діяльність режисерів П. Чардиніна, В. Гардіна, І. Кавалерідзе. Розвиток документального, науково-популярного й мультиплікаційного кіно. Творчість О. Довженка. Творчість українських композиторів: Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, М. Вериковського, В. Косенка. Створення мережі театрів опери та балету.

22

Архітектура та образотворче мистецтво. Функціонування архітектурних угрупувань: “Товариства сучасних архітекторів України”, “Асоціації нових архітекторів”. Конструктивізм як оригінальне мистецьке явище. Видатні українські художники. Розвиток скульптури: І. Кавалерідзе, О. Архипенко.

Розвиток культури в Західній Україні. Політичні й національно-суспільні умови життя в Західній Україні. Боротьба з полонізацією шкільництва. Організація українського приватного шкільництва – “Рідна школа”. Український таємний університет у Львові. Греко-католицька богословська академія й діяльність А. Шептицького. Шкільництво на Закар-патті й Буковині. Львів – центр культурного життя Західної України. Діяльність “Просвіти”. Літературні групи Галичини та їх представники. Українське образотворче мистецтво Галичини: О. Новаківський, П. Холодний. Музичне і театральне життя. Творчість С. Людкевича.


1. З якою метою більшовицькі лідери здійснювали українізацію?2. Як вплинула політика українізації на розвиток української

культури?3. Чому і як була згорнута політика “українізації”?4. Що ви знаєте про культурно-освітню діяльність Української

автокефальної православної церкви?5. Які ви знаєте літературні напрями та їх репрезентантів?6. Які погляди мав М. Хвильовий на шляхи розвитку

української культури?7. Що визначило світовий авторитет скульптора О. Архипенка?8. Які новаторські риси характерні для театру “Березіль”?9. Які форми боротьби використовувала інтелігенція Західної

України, відстоюючи розвиток української культури?Література: 2, 5, 7, 16, 17, 25, 27, 89, 105, 129

Тема 10. Українська культура кінця

30-80-х років XX століття

23

Особливості культурного будівництва в умовах тоталітаризму. Загальна характеристика формування тоталітарно-політичної моделі суспільства. Припинення реалізації політики українізації. Репресивні заходи щодо духовної еліти країни. Уніфікація вищої та середньої освіти. Ідеологічне підгрунття запровадження творчого методу соціалістичного реалізму. Піднесення патріотичних почуттів українців напередодні Другої Світової війни. Соціально-економічні та культурні перетворення в Західній Україні зі встановленням радянської влади.

Українська культура в роки воєнних випробувань. Культурний геноцид фашистів в Україні. Героїко-патріотична тематика у твор-чості українських діячів культури: М. Рильського, П. Тичини, В. Сосюри. Досягнення українського кіномистецтва. Діяльність артистів фронтових бригад і військових кінооператорів. Виникнення об’єднання “Просвіта”. Культурно-просвітницька діяльність Організації українських націоналістів. Художня творчість воїнів УПА.

Здобутки та втрати української культури другої половині 40-х – першої половині 60-х рр. Зміни в суспільно-політичному житті республіки. Урбанізація. Посилення сталінського тоталітарного режиму Постанови ЦК ВКП(б) і ЦК КП (б)У 1946–1951рр. з питань розвитку української літератури, мистецтва, історичної науки. Дефор-мації в національно-мовній сфері. Система цензури. Нова хвиля звинувачень і переслідувань відомих представників української літератури і мистецтва.

Українська культура другої половини 60-80-х років. Вплив рішень XX з’їзду КПРС на зміну морального клімату в житті суспільства, на розвиток освіти та науки. Реабілітація значної частини репресованих діячів української літератури, повернення їх творчості громадськості. Нова генерація української творчої інтелігенції. Успіхи й недоліки в культурному будівництві під час “відлиги”.

24

Українська культура 1970–1980-х років в умовах наростання системної кризи радянського суспільства. Формування дисидентського руху творчої інтелігенції як руху національного опору тоталітарному режимові.

Творча діяльність М. Бажана, О. Гончара, Ю. Мушкетика, П. Загребельного, Л. Костенко, І. Драча, Д. Павличка. Напрями вітчизняного кіномистецтва: українське поетичне кіно, міська проза, екранізації, біографічне кіно, психологічна драма, кінокомедія. Творча діяльність С. Параджанова Ю, Іллєнка, Л. Осики, І. Миколайчука, К. Муратової, Р. Балаяна. Музичне мистецтво. Майстри сцени Є. Мирошниченко, Д. Гнатюк, М. Гришко, А. Солов’яненко, Б. Руденко. Образотворче мистецтво. Художники М. Глущенко, Т. Яблонська, С. Григор'єв. Творчий шлях народного майстра Марії Приймаченко. Успіхи й недоліки в розвитку монументального мистецтва, архітектури та скульптури.


1. Охарактеризуйте поняття “тоталітаризм”.

2. Дайте визначення поняттю “соціалістичний реалізм”.

3. Як розвивалася українська культура в роки німецько-радянської війни?

4. Яке значення громадської діяльності “шестидесятників”?

5. Якими новими явищами в культурі позначені 50-80-ті рр. XX ст.?

6. Які проблеми й основні риси розвитку освіти 60-80-х років XX ст.?

7. Визначте основні напрями вітчизняного кіномистецтва?

Література: 2, 5, 7, 16, 17, 25, 27, 68, 69, 79, 82, 89, 90, 105, 107, 142, 146, 179, 182, 183

25

Тема 11. Національно-державне відродження та

розвиток культури України в сучасних умовахНові умови та тенденції розвитку національної культури в

незалежній Україні. Зміна державної культурної політики. Формування законодавчої бази. Позитивні зрушення у сфері культури. Оновлення діяльності й розширення прав культурно-громадських організацій, творчих спілок, об’єднань, підвищення їх ролі в духовному житті народу. Створення нових культурно-громадських об’єднань, асоціацій. Утворення національних культурних центрів. Розвиток культури міжнаціональних відносин і спілкування. Поглиблення зв'язків української культури з культурою діаспори.

Основні тенденції розвитку освіти та науки. Демократизація системи народної освіти. Реформа загальноосвітньої школи, її недоліки та шляхи виходу із кризового стану. Утворення нових навчальних закладів (ліцеїв, гімназій). Курс на гуманізацію освіти. Приєднання України до Болонського процесу. Стан книговидавничої справи. Зміни в системі планування, фінансування наукових досліджень, використанні наукових кадрів. Посилення інтересу науковців до досліджень ключових проблем економіки, права, історії України, історії української культури, поліпшення вивчення й пропаганди історичного краєзнавства.

Розвиток культури і мистецтва. Образотворче мистецтво й архітектура. Використання національних елементів у містобудуванні. Різноманітність стилів та напрямів в українському образотворчому мистецтві. Проблеми перебудови театрального мистецтва. Основні тенденції у сучасному театральному процесі. Шляхи виходу з кризи українського кіномистецтва. Відродження національної музичної культури. Розмаїття української естради.

26


1. Як змінилися правові основи культури в незалежній Україні?2. Які зміни відбулися в церковному житті України після 1991р.?3. Охарактеризуйте стилі та напрями в українському

образотворчому мистецтві?4. Визначте поняття “масова” та “елітарна» культура“.5. Які напрями сучасної естрадної культури ви знаєте?6. Які перспективи розвитку української культури в сучасних

умовах?Література: 2, 25, 27, 105, 121, 150, 139, 147, 150, 181

27

ПЛАНИ СЕМІНАРСЬКИХ ЗАНЯТЬ.

ЗАВДАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ СТУДЕНТІВ

Тема 1. Предмет, завдання і теоретичні основи вивчення історії

української культуриЗавдання для самостійної роботи

1. Визначте предмет і основні категорії дисципліни.2. Назвіть основні структурні елементи культури.3. Розкрийте сутність основних функцій культури.4. Поясніть значення порівняльно-історичного метода у

вивченні історії української культури.5. Розкрийте значення понять “етнос”, “народність”, “народ”, “нація”.6. Висвітліть сутність понять ментальність та національний характер.7. Назвіть критерії визначення культурних епох.

Тема 2. Витоки української культуриЗавдання для самостійної роботи

1. Назвіть основні періоди в розвитку української культури.2. Розкрийте роль і значення міфу в первісній культурі.3. Охарактеризуйте культуру скіфської доби.4. Дайте загальну характеристику духовної культури античних

колоній Північного Причорномор’я.5. Назвіть основні джерела вивчення культури давніх слов'ян.6. Дайте загальну характеристику ареалу культури

східнослов’янських племен.7. Розкрийте характер релігійних вірувань стародавніх слов'ян.8. Зробіть порівняльну характеристику трипільської, скіфської та

слов’янської традицій в організації побуту.

Тема 3. Культура Київської РусіПлан семінарського заняття

1. Загальні умови розвитку культури Київської Русі.2. Прийняття християнства та його вплив на культуру Київської

Русі. Проблема двовір'я.

28

3. Розвиток науки та освіти в Київській Русі.4. Перекладна та оригінальна література.5. Розвиток архітектури та мистецтва.6. Музична культура та розвиток усної народної творчості.Література: 8, 11, 21, 34, 35, 41, 58, 92, 109, 112, 119, 131, 149, 162

29

Завдання для самостійної роботи

1. Перелічіть джерела вивчення історії та культури Київської Русі.2. Дайте загальну характеристику розвитку культури Княжої доби.3. Перелічіть відомі давньоруські літописи.4. Назвіть пам’ятки оригінальної літератури.5. Назвіть відомі пам’ятки перекладної літератури.6. Перелічіть пам’ятки оборонної архітектури.7. Назвіть пам’ятки культової архітектури.8. Охарактеризуйте основні жанри образотворчого мистецтва.9. Визначте основні елементи української культури, що були

закладені в часи Київської Русі.Тема 4. Культура Галицько-Волинського князівства


1. Охарактеризуйте соціально-історичні умови розвитку Галицько-Волинського князівства.

2. Розкажіть про культурну й просвітницьку діяльність князя Володимира Васильковича.

3. Охарактеризуйте роль міст, церкви й княжого двору в розвитку культури.

4. Назвіть пам’ятки оригінальної літератури.5. Визначте особливості оборонної архітектури Галицько-Волин-

ського князівства.6. Дайте характеристику розвитку книжкової справи в Галицько-

Волинському князівстві.7. Визначте роль церкви у поширенні освіти Галицько-

Волинського князівства.8. Охарактеризуйте значення культурних зв'язків Галицько-

Волинського князівства з західними державами.Тема 5. Культура України в XIV – середині XVII століть

План семінарського заняття

1. Соціополітичні умови формування ренесансної української культури. Особливості та періодизація українського ренесансу.

2. Початок книгодрукування та його розвиток.3. Культурно-просвітня діяльність братств.4. Гуманізація освіти. Школа та освіта.

30

5. Література, усна народна творчість, літописання.6. Мистецькі здобутки українського ренесансу.Література: 9, 18, 22, 30, 48, 64, 74, 75, 76, 77, 84, 96, 111, 123, 124, 135, 138, 148, 149

31


1. Дайте загальну характеристику розвитку української культури в Литовсько-Польську добу.

2. Розкрийте сутність поняття “ренесанс в українській культурі”.3. Дайте характеристику кожного періоду українського ренесансу.4. Розкрийте роль Церкви в розвитку української освіти XIV–XVII

століть.5. Розкрийте проблему розколу в Православній церкві України.6. Охарактеризуйте внесок Петра Могили в розвиток

української культури.7. Назвіть найвідоміші братства в Україні та охарактеризуйте їх

діяльність.8. Визначте особливості розвитку української музичної культури

та театрального мистецтва. Тема 6. Українська культура часів козацько-гетьманської

держави (середина XVII – кінець XVIII століть)План семінарського заняття

1. Світоглядні засади українського бароко.2. Розвиток освіти та наукових знань в Україні другої половини

ХVІІ – ХVІІІ століть. Києво-Могилянська академія.3. Бароко в українській архітектурі.4. Розвиток українського барокового живопису та скульптури.5. Українська література другої половини ХVІІ–ХVІІІ століть.6. Драма та розвиток театру в Україні другої половини ХVІІ–ХVІІІ

століть.7. Музика в українській бароковій культурі.Література: 10, 31, 36, 38, 43, 44, 74, 77, 95, 114, 127, 145, 149,

160, 170, 173, 180Завдання для самостійної роботи

1. Дайте загальну характеристику тенденцій розвитку української культури козацької доби.

2. Сформулюйте ваші міркування про роль українського козац-тва у формуванні української національної ідентичності.

3. Дайте характеристику стилю бароко.4. Назвіть характерні ознаки самобутньої української барокової

художньо-мистецької культури.

32

5. Визначте особливості козацької педагогіки.6. Зробіть порівняльний аналіз культурно-освітньої діяльності

православної й греко-католицької церков.7. Дайте характеристику освітньої діяльності в Україні ордену

єзуїтів.8. Назвіть особливості козацьких літописів.9. Охарактеризуйте народно-побутову козацьку культуру.

Тема 7. Українське національно-культурне відродження

(кінець XVIII – початок XX століть)


1. Етико-політичні засади Просвітництва та їх українська інтер-претація. Ідеї Просвітництва в українській освіті та науці.

2. Класицизм в українській культурі та мистецтві.3. Український романтизм в культурі та мистецтві.4. Українська культура й мистецтво доби реалізму.5. Модерністський період національно-культурного відродження.Література: 11, 55, 56, 61, 73, 78, 126, 137, 141, 149, 153, 154, 161, 177, 186, 187


1. Назвіть періоди українського відродження XIX століття.2. Розкрийте зміст поняття “романтизм” в літературі та мистецтві

України.3. Розкрийте зміст поняття “класицизм”.4. Дайте характеристику основних положень концепції Кирило-

Мефодіївського товариства щодо культурно-історичних процесів в Україні.

5. Охарактеризуйте здобутки української суспільної думки XIX ст.6. Перерахуйте основні принципи реалістичного методу.7. Проаналізуйте особливості формування української

національної самосвідомості.8. Назвіть представників реалізму в українській літературі.9. Охарактеризуйте розвиток театрального мистецтва в Україні XIX

століття.

33

Тема 8. Розвиток української культури в період визвольних змагань (1917–1920 років)


1. Охарактеризуйте соціокультурну ситуацію в окреслений період.2. Поясніть сутність процесу українізації періоду визвольних

змагань.3. Дайте характеристику культурницької діяльності І. Огієнка.4. Охарактеризуйте основні стилі та напрями літератури й

мистецтва в Україні у зазначений період.5. Назвіть видатних учених цього періоду.6. Проаналізуйте політику П. Скоропадського у сфері культури.7. Назвіть видатних митців цього періоду.

Тема 9. Культура українських земель у 20-х роках XX століття


1. Українізація та її значення для культурного процесу.2. Освіта та шкільництво.3. Література періоду українізації.4. Театр, музика, започаткування кіномистецтва.5. Архітектура, графіка, скульптура.6. Розвиток культури й мистецтва в Західній Україні.Література: 16, 17, 39, 79, 88, 89, 97, 105, 108, 110, 129, 142, 150, 172, 179, 181


1. Назвіть чинники, які зумовили проведення політики українізації.2. Дайте характеристику етапів українізації.3. Простежте зв'язок між політикою українізації і станом освіти

у 20-х роки XX століття.4. Дайте характеристику творчості Л. Курбаса.5. Назвіть художньо-творчі угрупування 20-х років XX ст. Їхня

роль у розвитку української культури.6. Охарактеризуйте позитивні та негативні аспекти досвіду

українізації.7. Проаналізуйте розвиток культури в Західній Україні.

34

8. Дайте загальну характеристику українського мистецтва Галичини.

Тема 10. Українська культура кінця 30-80-х років XX століття


1. Проаналізуйте досягнення та втрати української культури 30-х років.

2. Охарактеризуйте українську культуру в роки Другої світової війни.

3. Проаналізуйте культурно-просвітницьку діяльність Організації українських націоналістів.

4. Проаналізуйте особливості літературної творчості В. Стуса, І. Дзюби, Л. Костенко та інших “шестидесятників”.

5. Дайте загальну характеристику суспільно-культурній ситуації в Україні 70-80-х років XX століття.

6. Охарактеризуйте соціально-культурну ситуацію в період “перебудови”.

7. Назвіть основні напрями вітчизняного кіномистецтва.

8. Розкрийте особливості творчості народного майстра Марії Приймаченко.

Тема 11. Національно-державне відродження й розвиток

культури України в сучасних умовах


1. Дайте характеристику новій соціально-культурній ситуації в Україні в сучасних умовах.

2. Охарактеризуйте розвиток освіти на сучасному етапі.3. Висловіть вашу думку стосовно ситуації поліконфесійності

та її впливу на культурний ландшафт сучасної України.

35

4. Визначіть роль та місце української “діаспорної” культури в історії української культури. Перелічте найбільш знакові та впливові постаті цієї культури.

5. Визначіть основні тенденції в сучасному театральному мистецтві.6. Проаналізуйте стан і проблеми народного мистецтва на

сучасному етапі.7. Дайте характеристику розвитку культури національних

меншин в Україні.ТЕМАТИКА РЕФЕРАТІВ

1. Українська культура в світовому контексті.

2. Історичні передумови виникнення української культури.

3. Мистецтво кам’яного віку: український контекст.

4. Феномен трипільської культури.

5. Скіфська культура та її особливості.

6. Культура античних колоній Північного Причорномор’я.

7. Характерні особливості язичницької культури.

8. Слов’янська міфологія та сучасність.

9. Старослов’янський пантеон богів і його культи.

10. Народні традиції, обряди та фольклор східних слов’ян.

11. Побут і звичаї стародавніх слов’ян.

12. Прийняття християнства і його вплив на культуру Київської Русі.

13. Ярослав Мудрий та культурний розвиток Київської Русі.

14. Пам’ятки архітектури Київської Русі.

15. Києво-Печерська лавра – центр духовності й просвітництва Київської Русі та подальших епох.

36

16. Скомороство як феномен давньоруської видовищної культури.

17. Формування традицій української скульптурної пластики: княжа доба.

18. Культурна цінність Галицько-Волинського літопису.

19. Братства та їх роль у піднесенні національної культури у XVI – на початку XVII століття.

20. Освітня діяльність єзуїтських орденів на західноукраїнських землях.

21. Реформаційні ідеї в українській ренесансній культурі XVI–XVII століть.

22. Петро Могила в українській духовній культурі.

23. Українське бароко як системоутворюючий чинник української культури середини XVII–XVIII століть.

24. Українське бароко в архітектурі та образотворчому мистецтві.

25. Митці українського музичного бароко: М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель (на вибір студента).

26. Стиль рококо в українській архітектурі: Андріївська церква.

27. Культурно-просвітницька діяльність І. Мазепи.

28. Обрядова та звичаєва козацька культура.

29. Українське козацьке танцювальне мистецтво.

30. Києво-Могилянська академія – перша вища школа в Україні.

31. Греко-католицька освіта в західноукраїнських землях.

32. Глухівська музична школа як осередок професійного музичного мистецтва.

33. Українське театральне мистецтво XVIII століття.37

34. Гуманістичний характер творчості Г. Сковороди.

35. Класицизм і романтизм в українській культурі XIX ст.

36. Розквіт класичної архітектури в Україні.

37. Олександр Беретті – видатний київські архітектор.

38. Софіївка як видатна пам’ятка садово-паркового мистецтва.

39. Засади українського романтизму як підґрунтя української націо-нальної ідеї.

40. Романтизм в українському музичному мистецтві.

41. Романтизм у творчості М. Костомарова (Г.Квітки-Осно-в’яненка, Є.Гребінки та ін. (на вибір студента).

42. Реалістичні традиції у творчості Т. Шевченка.

43. Українські театральні корифеї ХІХ століття (М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський та ін. (на вибір студента).

44. Ідейно-теоретичні передумови формування вітчизняних модер-ністських тенденцій.

45. Чинники та характер модернізації вітчизняного соціокультурного простору.

46. Родина Тобілевичів та її внесок у розвиток українського театрального мистецтва.

47. Модернізм у вітчизняному мистецтві.

48. Еклектизм в українській архітектурі.

49. Український авангард XX століття.

50. Розвиток українського театрального мистецтва XX століття.

51. Розвиток українського музичного мистецтва XX столяття.38

52. Розвиток кіномистецтва в Україні.

53. Розвиток української літератури XX століття.

54. Постмодернізм у вітчизняному мистецтві.

55. Культура української діаспори.

56. Розвиток образотворчого мистецтва й архітектури в сучасній Україні.

57. Стан і проблеми українського народного мистецтва на сучасному етапі.

58. Особливості культурного відродження на сучасному етапі.

МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО НАПИСАННЯ РЕФЕРАТІВ

Написання рефератів є однією з важливих форм самостійної роботи студентів з вивчення курсу “Історія української культури”. Вона сприяє поглибленому вивченню навчальної дисципліни, допомагає виробити навички самостійної роботи, розвиває активність та творчість у навчанні.

Процес написання реферату починається з вибору теми та складання плану роботи. Із запропонованних тем, студент має самостійно вибрати ту, яка найбільше його зацікавила. Від правильного вибору теми значною мірою залежить успішне написання роботи, рівень якості її виконання.

Обравши тему роботи, студент повинен вивчити рекомендовану літературу, а також попрацювати в бібліотеці й ознайомитися з іншими джерелами та науковою літературою. На основі отриманих знань студент самостійно складає план роботи. План містить: вступ, основну частину (2-3 взаємопов’язаних питання, що дозволяють розкрити тему), висновки, список використаної літератури.

Реферат має чітко визначену структуру. Вона складається з:– титульної сторінки;– змісту;– вступу;

39

– основної частини;– висновків;– списку використаної літератури;– додатків (у разі необхідності).Титульна сторінка оформлюється за стандартною формою (див.

додаток 1.) На титульному аркуші роботи вказуються назва міністерства, академії, тема роботи, номер групи, прізвище, ім’я та по батькові студента, рік написання реферату.

У вступі необхідно обґрунтувати актуальність теми, проаналізувати наукову літературу, яку студент використав у своєму дослідженні, визначити мету і завдання роботи. Обсяг вступу – 1- 1,5 сторінки.

Основна частина роботи складається з кількох розділів, кожний має свою назву й відповідну нумерацію. Розділи мають бути побудовані в логічній послідовності та всебічно розкривати тему дослідження. Кожний розділ закінчується власними узагальненнями та висновками. Обсяг основної частини – 15–17 сторінок.

У висновках підбиваються загальні підсумки, робляться власні узагальнення й висвітлюється зв’язок досліджуваної проблеми з сучасністю. Обсяг цієї частини роботи – 1-1,5 сторінки.

Список використаної літератури містить перелік усіх джерел, використаних у процесі роботи (прізвище та ініціали автора в алфавітному порядку, назва джерела, місце видання, назва видавництва, рік видання).

Реферат подається у рукописному чи в друкованому вигляді, використовується формат А4 (210х297 мм). Текст друкується через 1,5 інтервали, 14 шрифтом. Поля зліва, знизу, зверху становлять – не менше – 20 мм., справа – не менше 10 мм. Заголовки та підзаголовки друкуються великими літерами. Викладення тексту кожного розділу, вступу, висновків, списку використаної літератури починається з нової сторінки.

Повністю підготовлена робота подається викладачу. Після ознайомлення з дослідженням, викладач дає загальну характеристику роботи, оцінює її науковий та теоретичний рівень, позитивні якості. Крім того, виявляє недоліки, висловлює зауваження й побажання. На основі всебічного аналізу реферату викладач виставляє відповідну оцінку.

40

ТЕСТИ

1. Культура поділяється на:

а) міфологічну, наукову;

б) релігійну, морфологічну;

в) матеріальну, духовну.

2. Культура виконує такі функції:

а) загальнолюдську, прогресивну, радикальну;

б) людинотворчу, інформативну, регулятивну;

в) державотворчу, громадсько-політичну.

3. Час існування трипільської культури:

а) IX–VIII тисячоліття до н.е.;

б) IV – Ш тисячоліття до н.е.

в) II – І тисячоліття до н.е.

4. З якою археологічною культурою ототожнюють антський племінний союз:

а) черняхівською;

б) зарубинецькою?

5. Офіційне впровадження християнства в Київській Русі почалося за:

а) княгині Ольги;

б) князя Володимира;

в) князя Ярослава.

6. Як називалась найдавніша слов’янська писемність:

а) глаголиця;

41

б) руни;

в) кирилиця?

7. При якому монастирі чи соборі в XI-XII ст. була створена найвідоміша бібліотека:

а) Десятинній церкві;

б) Софійському соборі;

в) Печерському монастирі?

8. На чому писали перші давньоруські книжники:

а) на пергамені;

б) на глиняних дощечках;

в) на папері;

г) на корі?

9. Перша кам'яна споруда Київської Русі:

а) Кирилівська церква в Києві;

б) Золоті ворота;

в) Десятинна церква в Києві.

42

10. Перші живописці Київської Русі:

а) Феодосій;

б) Аліпій;

в) Григорій;

г) Антоній.

12. Монументальний живопис Київської Русі:

а) гравюра;

б) мозаїка;

в) фреска;

г) офорт.

13. Мандрівні актори в Київській Русі:

а) скоморохи;

б) менестрелі;

в) жонглери.

14. Яка церква була усипальницею галицько- волинських князів:

а) церква Параскеви П'ятниці;

б) церква Св. Миколая;

в) костел Св. Іоанна?

15. Які культурні впливи спричинили переорієнтацію української культури в XIV столітті.:

а) південнослов'янські;

б) візантійські;

в) західноєвропейські?

43

16. Визначте відповідність між історичними особами, які жили в Україні XIV–XVIIстоліттях та сферою їхньої діяльності:

а) Юрій Дрогобич; 1) наука;

б) Маруся Чурай; 2) літописання;

в) Самійло Величко 3) освіта;

г) Герасим Смотрицький 4) поезія.

17. Який жанр виникає в українській літературі після прийняття Берестейської унії:

а) полеміка;

б) героїчний епос;

в) козацькі літописи?

18. Назвіть українського першодрукаря:

а) Франциск Скорина;

б) Іван Федоров;

в) Швайпольт Фіоль.

19. Поборники православ'я в Україні об'єднувалися у:

а) наукові товариства;

б) ордени;

в) братства.

20. В якому місті при православному церковному братстві була відкрита перша братська школа:

а) Київ;

б) Львів;

в) Острог;

44

г) Луцьк?

21. Разом з усім Військом Запорізьким вступив до Київського братства і допомагав братським школам гетьман:

а) Б. Хмельницький;

б) П. Сагайдачний;

в) П. Дорошенко.

22. Уніатські школи були:

а) греко-католицькими;

б) національними;

в) католицькими.

23. Коли було створено Києво-Могилянський колегіум:

а) 1596 р.;

б) 1632 р.;

в) 1708 р.?

24. Найхарактерніше виявилися ознаки ренесансного стилю у виді мистецтва:

а) архітектурі;

б) скульптурі

в) живописі.

25. Вертеп це:

а) народний ляльковий театр;

б) музичний театр;

в) шкільний театр.

45

26. У другій половині XVII-XVIII ст. в українському мистецтві домінував стиль:

а) рококо;

б) бароко;

в) класицизм.

27. Як перекладається термін “бароко”:

а) дивний;

б) зразковий;

в) красивий.

28. Для стилю українського бароко характерні:

а) динамічність форм;

б) широке застосування декоративних оздоблень;

в) нерівність та розірваність ліній.

29. Хто з українських гетьманів сприяв розвиткові українського бароко:

а) І. Мазепа;

б) І. Скоропадський;

в) К. Розумовський.

30. До стилю українського бароко належить:

а) Андріївська церква;

б) Софійський собор;

в) брама Заборовського.

31. Встановіть відповідність між архітекторами та їх спорудами:

а) С. Ковнір 1) Покровська церква у Києві;

46

б) І. Григорович-Барський 2) Кловський палац у Києві,

в). Й. Шедель 3) Андріївська церква, Маріїнський палац;

г). Б. Растреллі 4) дзвіниці Києво-Печерської лаври та Софійського собору.

32. До козацьких літописів належить:

а) Літопис Самовидця;

б) Літопис Самійла Величка;

в) Київський літопис;

г) Літопис Григорія Грабянки.

33. Хто із гетьманів просував проекти заснування університетів в Україні:

а) І. Мазепа;

б) П. Орлик;

в) К. Розумовський?

34. За якою системою освіти навчалися студенти Києво-Могилянської академії:

а) європейською;

б) національною;

в) грецькою?

35. Покажіть відповідність між особами та сферою їхньої діяльності:

а) Г. Сковорода; 1) композитор;

б) А. Ведель; 2) письменник;

в) І. Галятовський 3) філософ.

47

36. Школа, яка готувала співаків та музикантів для Петербурзької придворної капели існувала у:

а) Києві;

б) Батурині;

в) Глухові.

48

37. Хто з перерахованих осіб навчався в Глухівській музичній школі:

а) М. Березовський;

б) О. Розумовський;

в) Д. Бортнянський?

38. Український композитор, чиє ім’я записано на “золотій дошці“ Болонської музичної академії в Італії:

а) М. Лисенко;

б) М. Березовський;

в) Д. Бортнянський.


а) Й. Пінзель; 1) скульптор;

б) Й. Кондзелевич 2) художник;

в) Г. Левицький 3) графік.

40. Яка соціальна група очолювала процес національно-культурного відродження у Східній Україні наприкінці XVIII – на початку XIX століть:

а) козацька старшина;

б) українські поміщики;

в) українське козацтво?

41 Встановіть відповідність між автором та його твором:

а) М. Максимович; 1) “Історія Малоросії”;

б) Д. Бантиш-Каменський; 2) “История Малой России”;

в) М. Маркевич; 3) “Малороссийские народные песни”.

42. У XIX ст. перший університет в Україні було відкрито:

49

а) Харкові;

б) Одесі;

в) Києві.

43. Кого прийнято вважати “батьком” нової української літератури:

а) Т. Шевченка;

б) І. Котляревського;

в) Г. Квітку-Основ'яненка?

44. Перше видання “Кобзаря” відбулося:

а) 1840 р.;

б) 1853 р.;

в) 1860 р.

45. Для стилю класицизм в архітектурі характерно:

а) суворість і чіткість архітектурних форм;

б) відмова від пишного оздоблення;

в) світлі барви, білі колони.

50

46. До стилю “класицизм” належить:

а) палац Рум'янцева-Задунайського в с. Качанівка;

б) головний корпус Київського університету;

в) палац гетьмана К. Розумовського у Батурині.

47. Встановіть відповідність між архітекторами та їхніми спорудами:

а) В. Беретті; 1) маєток Галаганів у с. Сокиринці (Чернігівщина);

б) Ч. Камерон; 2) Воронцовський палац;

в) П. Дубровський; 3) головний корпус Київського університету;

48. Характерними рисами романтизму є:

а) звернення до національної історії, фольклору;

б) звернення до релігійної тематики;

в) звернення до античної спадщини.

49. Встановіть відповідність між письменниками романтизму та їхніми творами:

а) І. Котляревський 1) “Енеїда”;

б) Г. Квітка-Основ’яненко 2) “Вечори на хуторі біля Диканьки”;

в) М. Гоголь 3) “Конотопська відьма”.

50. Характерними рисами реалізму є:

а) правдиве зображення реальної дійсності;

б) зображення подій, викликане уявою, фантазією автора;

в) зображення подій у сатиричній формі.

51. Встановіть відповідність між українськими письменниками-реалістами та їхніми творами:

51

а) Т. Шевченко; 1) “Захар Беркут”;

б) П. Куліш; 2) “Хіба ревуть воли як ясла повні?”;

в) П. Мирний; 3) “Чорна Рада”;

г) І. Франко; 4) “Гайдамаки”.

52. Оперу “Запорожець за Дунаєм” написав український композитор XIX ст.:

а) С. Гулак-Артемовський;

б) М. Лисенко;

в) М. Вербицький.

53. Хто автор музики гімну “Ще не вмерла Україна”:

а) П. Сокальський.

б) М. Вербицький;

в) М. Леонтович?

54. Засновником української композиторської школи є:

а) П. Сокальський;

б) М. Аркас;

в) М. Лисенко.

55. Засновником професійного українського театру нового покоління вважається:

а) М. Кропивницький;

б) І. Карпенко-Карий;

в) М. Садовський.

56. Пам’ятник Б.Хмельницькому у Києві було створено:

а) П. Забілою (1870 р.) ;

б) Л. Позеном (1887 р.);

52

в) М. Микешиним (1888 р.).

57. Де і коли виникло Наукове товариство ім. Т. Шевченка:

а) у Києві (1882 р.);

б) Харкові (1862 р.);

в) у Львові (1892 р.)?

58. Представники січового руху:

а) пропагували українську національну символіку;

б) відкривали читальні;

в) відроджували запорізькі традиції.

59. Встановіть відповідність між українськими письменниками та їхніми творами:

а) Л. Українка; 1) “Лісова пісня”, “Осіння казка”;

б) М. Коцюбинський; 2) “Сон”, “Тіні забутих предків”;

в) О. Кобилянська; 3) “Земля”, “Царівна”;

г) І Франко; 4) “Захар Беркут”, “Украдене щастя”.

60. Характерними рисами модернізму є:

а) розрив з ідейними й художніми принципами класичного мистецтва;

б) відмова від відтворення чуттєво-конкретної дійсності;

в) відмова від правдоподібності, відображення реальних узагальнених образів.

61. Модернізм виявився у галузях художньої творчості:

а) літератури;

б) мистецтві;

в) музиці;

г) театрі.

62. Позначте прізвище архітектора, який збудував власний будинок у м. Києві в стилі модерн:

53

а) В. Городецький;

б) О. Бекетов;

в) Ф. Кричевський.

63. Позначте прізвище автора скульптурної групи княгині Ольги, Кирила та Мефодія й пам’ятника Г. Сковороді в Києві:

а) А. Попел;

б) І. Кавалерідзе;

в) М. Паращук.

64. Українська Центральна Рада проводила заходи щодо:

а) відродження української мови;

б) українізація церкви;

в) поширення українського книгодрукування.

65. Урядом гетьмана П. Скоропадського було засновано:

а) Державний драматичний театр;

б) національну Галерею мистецтв;

в) Український історичний музей;

г) Українську академію наук.

66. Політику українізації керівництво КП(б)У проводило:

а) 1920–1932 рр;

б) 1933–1939 рр.;


а) О. Мурашко; 1) графік;

б) Г. Нарбут; 2) живописець;

в) П. Альошин; 3) скульптор;

г) О. Архипенко 4) архітектор.

68. У якому місті протягом 1926–1933 рр. працював театр “Березіль”:

54

а) Харкові;

б ) Києві;

в) Львові?

69. Загальний єдиний та обов'язковий художній метод відображення дійсності за умов тоталітаризму:

а) соціалістичний реалізм;

б) критичний реалізм;

в) постмодернізм.

70. Поетами-“шестидесятниками” були:

а) Л. Костенко;

б) В. Симоненко;

в) В. Стус.

71. Тетяна Яблонська в художній культурі визначилася як:

а) художник;

б) поет;

в) режисер.

72. Назвіть автора роману “Собор”:

а) О. Гончар;

б) Д. Павличко;

в) І. Дзюба.

73. Хронологічні межі культури постмодернізму:

а) кінець XIX ст.;

б) перша половина XX ст.;

в) друга половина XX ст.

74. “Масова культура” покликана:

а) відвернути людину від соціальних проблем, заповнити дозвілля;

55

б) пробуджувати в людині інтелектуальний розвиток і високі почуття;

в) захищати маси від одноманітного буденного життя.

75. Літературними жанрами масової культури є:

а) детектив;

б) фантастика;

в) поема.

76. Покажіть відповідність між українськими кінорежисерами та їхніми творами:

а) О. Довженко; 1) “Вечір на Івана Купала”, “Білий птах з чорною ознакою”;

б) Ю . Іллєнко; 2) “«Звенигора”, “Арсенал”, “Земля”;

в) С. Параджанов; 3) “Короткі зустрічі”, “Довгі проводи”;

г) К. Муратова; 4) “Тіні забутих предків”.

77. Іван Марчук всесвітньо відомий:

а) скульптор;

б) художник;

в) письменник.

78. Якими законодавчими актами визначалася культурна політика незалежної України:

а) Актом про незалежність України (24 серпня 1991 р.);

б) “Основами законодавства України про культуру” (1992 р.), Конституцією України (1996 р.);

в) Декларацією про державний суверенітет України?


56

а) Н. Матвієнко; 1) режисер;

б) Б. Ступка; 2) актор;

в) Р. Віктюк; 3) співак.

80. Культурний розвиток сучасної України визначається такими чинниками:

а) поглибленням зв'язків української культури з культурою діаспори;

б) зростанням інтересу до джерел історії та культури України;

в) розвитком краєзнавчих та народознавчих досліджень.

57

ПИТАННЯ ДО ЕКЗАМЕНУ

1. Періодизація розвитку української культури.2. Витоки формування української культури.3. Передслов’янське населення України і його культура.4. Трипільська культура: духовна й матеріальна.5. Релігійні вірування та міфологія давніх слов’ян.6. Побут і звичаї давніх слов’ян.7. Християнізація – рушій нових культурних процесів у

Київській Русі.8. Київська Русь – якісно новий етап розвитку словянської

культури9. Виникнення словяської писемності, біблітек і шкіл Київскої

Русі.10. Архітектура доби Київської Русі.11. Розвиток літератури в Київській Русі. Літописання.12. Театральне мистецтво, музика, танок доби Київської Русі.13. Осередки соціального й культурного життя Галицько-

Волинського князівства.14. Розвиток будівельної справи у Галицько-Волинському князівстві.15. Літописна пам’ятка Галицько-Волинського князівства.16. Історичні умови розвитку культури Литовсько-Польської доби.17. Братства та їх роль у піднесенні національної культури.18. Ренесансні ідеї в українській культурі XVI–XVII століть. 19. Розвиток освіти в Україні XVI – першій половині XVI I століть.20. Початки книгодрукування. Видавничі осередки в Україні.21. Берестейська церковна унія та її історико-культурні наслідки.22. Острозька академія як освітній і культурний центр.23. Культурно-просвітницька діяльність Петра Могили.24. Полемічна література як елемент української ренесансної

культури. Іван Вишенський, Христофор Філарет.25. Архітектура, живопис, скульптура, театральне та музичне

мистецтво України XIV – першої половини XVII століть.26. Скоморохи як явище давньоруської культури (XIII–XVII ст.).27. Усна народна творчість в українській культурі XVII століття.28. Козацтво як явище історії та культури.29. Козацькі літописи Самовидця, Г. Грабянки, С. Величка, Я. Лизо-

губа.

58

30. Церковне зодчество українського козацтва.31. Український епос XVII–XVIII століть.32. Українське бароко як нове світовідчуття й мистецтво.33. Особливості українського бароко в літературі, театрі, музиці.34. Барокова архітектура України.35. Києво-Могилянська академія у XVIII столітті. Утворення

колегіумів.36. Діяльність гетьмана І. Мазепи щодо розбудови української

культури. 37. Гуманістичний характер творчості Г.С. Сковороди.38. Музична культура XVIII століття в Україні. 39. Традиційно-побутова культура України середини XVII – кінця

XVIII століть.40. Український дерев’яний храм як історико-мистецький феномен.41. Вертеп в українській культурі.42. Українське національно-культурне відродження як феномен.

Генезис та періодизація доби українського Відродження ХІХ століття.43. Національно-культурне відродження в Галичині, його

особливості.44. Розвиток освіти та науки в першій половині XIX століття.

Відкриття перших університетів.45. Класицизм, романтизм і реалізм в українській культурі XIX

століття.46. Кирило-Мефодіївське товариство та його вплив на розвиток

культури в Україні.47. Т.Г. Шевченко як родоначальник революційно-демократич-

ного напряму в українській культурі. 48. М.І. Костомаров та П.О. Куліш у розвитку української

фольклорно-етнографічної та джерелознавчої науки.49. Громади 70-80-х років XIX століття та розвиток української

культури. 50. Початки нового українського театру (перша половина XIX

століття).51. Українська театральна культура другої половини XIX століття.52. Аматорський театр другої половини ХІХ століття.53. Жанрові особливості українського живопису XIX століття.54. Українська музична школа XIX століття: С. Гулак-Артемов-

ський, М. Лисенко.

59

55. Кобзарство як соціально-культурне явище.56. “Руська трійця” та її діяльність на ниві культури.57. Діяльність Наукового товариства ім. Т.Г. Шевченка.58. Л. Українка та І. Франко в українському національно-культур-

ному русі. 59. М.С. Грушевський у національно-культурному розвитку

України.60. Архітектурні пам’ятки XIX століття.61. Народно-ужиткове мистецтво другої половини XIX століття.62. Українська культура Східної і Західної України на початку XX

століття.63. Художні течії та напрями в українському мистецтві XX століття.64. Авангардні напрями в мистецтві XX століття.65. Здобутки української культури доби Центральної Ради.66. Організації українських художників 1917–1921 рр. Бойчукісти.67. Українська культура Гетьманської держави (1918 р.).68. “Українізація” 20-х років ХХ століття як соціокультурний процес.69. Принципи культурної політики радянської влади в Україні

1921–1939 роки. 70. Український театр 20-30-х років XX століття. Лесь Курбас.71. Виникнення та розвиток кіномистецтва в Україні.72. О. Довженко у розвитку української культури.73. Суспільно-культурна діяльність М. Хвильового.74. Монополізація комуністичною владою духовного життя 30-х

років XX століття. 75. Культурне життя на західноукраїнських землях у 20-30-ті

роки XX століття.76. Діяльність товавриства “Просвіта” в Західній Україні.

Книговидавничий рух в Галичині міжвоєнного періоду.77. Культурне життя в роки Другої світової війни. 78. Українська культура періоду хрущовської “відлиги”. Рух

“шестидесятників”.79. Тенденції та явища суспільно-культурного розвитку України

в роки “застою”.80. Політика русифікації культурного життя України ХХ століття.81. Українська інтелігенція часів “перебудови”.82. Державна культурна політика незалежної України.

60

83. Відродження й розвиток української культури в умовах розбудови державності.

84. Елітарна та масова культура: тенденції розвитку.85. Стан і проблеми народного мистецтва в сучасній Україні.86. Тенденції й новаторство в сучасному театральному мистецтві.87. Культурологічна діяльність художніх та літературних об’єд-

нань у незалежній Україні.88. Мистецькі фестивалі як напрям розвитку національної культури.89. Етнокультура національних меншин в сучасній Україні.90. Культурний доробок українців діаспори.

КРИТЕРІЇ ОЦІНЮВАННЯ ЗНАНЬ СТУДЕНТІВ

Підсумковий контроль знань (екзамен) здійснюється за чотирибальною шкалою (“відмінно”, “добре”, “задовільно”, “незадовільно”).

Оцінка “відмінно”, виставляється, якщо студент глибоко, в повному обсязі засвоїв увесь програмний матеріал, вичерпно та послідовно дав відповіді на всі питання екзаменаційного білета, тісно пов’язує теорію з практикою, показує вміння самостійно аналізувати та тлумачити поняття й застосовувати їх при вирішенні завдань, правильно аргументує висновки, вміє самостійно узагальнювати матеріал і логічно його викладати, не допускаючи помилок.

Оцінка ”добре”, виставляється, якщо студент твердо знає програмний матеріал, має навички аналізу та тлумачення понять, логічно відповідає на поставлені питання, не допускає суттєвих помилок.

Оцінка “задовільно”, виставляється, якщо студент засвоїв основ-ний матеріал, але не знає окремих деталей, допускає неточні відповіді та формулювання понять, порушує послідовність у викладенні програмного матеріалу, має прогалини в знаннях.

Оцінка “незадовільно”, виставляється, якщо студент не знає знач-ної частини програмного матеріалу, допускає суттєві помилки, не володіє навичками застосування знань.

Поточна перевірка та оцінювання якості знань студентів проводиться протягом семестру (тестування, семінарські заняття, перевірка рефератів, завдання тощо) за рейтинговою системою.

61

Підсумковий контроль на 65% складається з результатів поточного контролю.

Рейтингова система оцінювання якості знань

Види робіт, виконуваних студентом Кільк. балів

Відвідування лекцій, семінарів 10

Активна робота на семінарах 20

Виконання тестових завдань 30

Написання реферату 20

Самостійна наукова робота (тези доповідей, статті тощо) 20

Загальна сума балів 100

Показники зниження рейтингової суми балів

Відсутність на заняттях без поважних причин - 10

Запізнення на заняття - 5

Неготовність до семінарського заняття - 20

Шкала відповідності традиційної та рейтингової оцінки знань

Оцінка за традиційною шкалою За 100-бальною шкалою

Відмінно 90-100

Добре 75-89

Задовільно 60-74

Незадовільно 0-59

ОПОРНИЙ КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ

Тема 1. Теоретичні основи вивчення історії української культури

Термін “культура” походить від латинських слів “colo”, “cultio”, що означає обробіток, і первісно він означав обробку ґрунту. Поступово поняття “культура” поширюється на такі сфери людської діяльності, як виховання, навчання. У XVII столітті слово “культура” вживається для визначення різноманітних результатів діяльності людей. Зараз культура тлумачиться як комплекс характерних матеріальних, духовних, інтелектуальних і емоційних ознак cуcпільства, що включає в себе не лише

62

різні мистецтва, а й спосіб життя, основні правила людського буття, системи цінностей, традицій і вірувань.

На основі різновидностей людської діяльності виділяється дві форми культури: матеріальна й духовна. До матеріальної культури відносять сукупність матеріальних благ, а також різноманітних засобів їх виробництва. До структурних елементів духовної культури належать: інтелектуальні (наука, освіта), естетичні (мистецтво й література), етичні (мораль), соціальні (мова, побут, звичаї, право, політика), релігійні. Матеріальний і духовний елементи культури нерозривно пов’язані між собою.

Призначення культури та роль, яку вона відіграє в людському життя, виявляються в її функціях: пізнавальній, інформативній, комунікативній, регулятивній, аксіологічній (оціночній), виховній, світоглядній. Пізнавальна функція виражається у фіксації в кожну конкретну історичну епоху результатів пізнання навколишнього світу. При цьому подається цілісна картина світу, поєднуються результати наукового, ціннісного та художнього його відображення. Культура – це самосвідомість соціальних груп населення, націй, класів, суспільства в цілому. Завдяки культурі соціальні спільноти пізнають самі себе, свої суспільні потреби та інтереси, свої особливості й місце у світовій історії. Інформаційна функція виконує передачу, трансляцію нагромадженого соціального досвіду як за “вертикаллю” (від попередніх поколінь до нових), так і за “горизонталлю” – обмін духовними цінностями між народами. Інформативна функція культури може виявлятись через спілкування людей, в їх практичній взаємодії, перш за все – в спільній трудовій діяльності. Тому інформаційна функція нерозривно пов'язана з комунікативною. Спілкування за своїм характером буває безпосереднім і опосередкованим. Безпосереднє спілкування – це пряме засвоєння надбань культури. Воно доповнюється непрямим, опосередкованим – коли реалізується через засвоєння культурної спадщини. Культура уможливлює регулювання взаємовідносин і діяльність людей. Регулятивна функція культури реалізується за допомогою певних норм, засвоєння яких необхідне кожному для успішної адаптації в суспільстві. Аксіологічна функція виражає якісний стан культури. Культура як система цінностей формує в людині певні ціннісні орієнтири й потреби. У

63

відповідності зі ставленням людини до культури часто судять про рівень інтелігентності особи. Виховна функція культури сприяє соціалізації особи, виступає універсальним фактором саморозвитку людини, людства. Світогляд забезпечує органічну єдність елементів свідомості через сприйняття й розуміння світу в соціокультурному вимірі.

“Цивілізація” (від латинського слова civilis – громадський, державний) – це рівень, ступінь суспільного розвитку, матеріальної та духовної культури (християнська цивілізація, сучасна цивілізація). Цивілізація виникає тоді, коли накопичення матеріальних і духовних здобутків призводить до необхідності організації їх у систему, що сприяє появі писемності, класовій диференціації суспільства, утворенню держави, будівництву монументальних споруд. Цивілізація – це матеріальна культура або доцільна впорядкованість людського середовища.

Культура – це фактор, що організує усі рівні життя людей. Вони пов’язані між собою:

– народна культура створюється в глибинах народного духу, у повсякденній трудовій діяльності народних мас на основі багатого життєвого досвіду, накопиченого століттями;

– “висока культура”, до кращих зразків якої мають відношення окремі геніальні особи: художники, вчені; письменники, вони виховані народною культурою і є справжніми її носіями;

– елітарна культура – культура, притаманна еліті суспільства; для неї характерно дистанціювання від народу й зверхнє ставлення до нього;

– демократична культура – культура невід'ємна від трудового народу, культура вільна, майже не формалізована;

– масова культура – для неї характерна стандартизація культурної діяльності, активне тиражування за допомогою кіно, телебачення тощо.

Українська культура як цілісна система означає: по-перше, всі досягнення в галузі матеріального й духовного виробництва, що були створені українським народом як в Україні так і за кордоном розглядається як єдине ціле. По-друге, у створенні української культури брали участь усі класи, усі соціальні верстви нашого суспільства. По-третє, українська культура, як оригінальна й своєрідна система, самостверджуючись, на всіх етапах розвит-ку була включена у сферу міжнаціонального духовного

64

синтезу та взаємодії, в регіональний і світовий культурний процес. По-четверте, цілісний підхід до культури передбачає такий її аналіз, коли до уваги однаковою мірою береться безперервність її розвитку, у хронологічній послідовності.

Періодизація розвитку української культури:

1) дохристиянська доба (від її витоків до прийняття християнства);

2) культура княжої доби (IX–XIII ст.);

3) литовсько-польська доба (XIV – початок XVII ст.);

4) козацько-гетьманська доба (середина XVII – кінець XVIII ст.);

5) доба національно-культурного відродження (кінець XVIII – початок XX ст.);

6) міжвоєнна й повоєнні доба (початок XX ст. – кінець 80-х років);

7) доба державної незалежності (з 1991р.).

Одним із перших істориків культури України був учений першої половини XIX століття М. Максимович, який дослідив історію освіти на українських землях, розпочав вивчення українського пісенного фольклору. Теоретичне узагальнення історико-культурного розвитку започатковано в працях М. Костомарова, І. Нечуя-Левицького, М. Грушевського, І. Франка. Значний внесок у вивчення історії української культури зробив І. Огієнко – культуролог, філолог, історик церкви. У його спадщині майже тисяча праць, більшість з яких присвячена проблемам національної культури. Висвітлювали культурний процес в Україні західноукраїнські вчені Д. Чижевський, М. Семчишин. В останні роки вийшло чимало праць, серед яких особливий інтерес становлять: “Нарис історії культури України” М. Поповича; фундаментальна п'ятитомна “Історія української культури”.

Тема 2. Витоки української культури

Періодизація первісної культури. Протягом первісної доби існувало два типи культури: культура збиральництва й мисливства, культура раннього землеробства й скотарства. Епоха пізнього палеоліту (35 – 11 тис.

65

років до н.е.) засвідчує існування на території України певного рівня культури. Розкопки палеолітичних стоянок первісних людей (с. Мізинь Чернігівської обл., с. Добраничівка Київської обл.) виявили житла стародавніх мисливців, споруджені з дерева та кісток мамонта. Знайдено крем’яні знаряддя праці, невеликі статуетки, залишки музичних інструментів, прикраси. Майже всі вироби оздоблені складними геометричними візерунками. У цей період люди навчилися добувати вогонь. З’являються примітивні релігійні вірування: магія, фетишизм, анімізм. Культура старокам'яної доби має назву мізинської культури.

У період мезоліту (X–VI тисячоліття до н.е.) люди вдосконалюють знаряддя праці, з'явилися кам’яні сокири, молоти, долота, виготовлено лук і стріли. Вдосконалюються форми організації первісної племінної спільності людей, формується матріархат. Виникають більш досконалі релігійні вірування, зокрема тотемізм і землеробські культи.

За доби неоліту (VI-IV тисячоліття до н.е.) відбувається якісний поворот – перехід від присвоюючих (збиральництва) до відтворюючих (землеробства й скотарства) видів діяльності. Цей перший великий поділ праці являв собою неолітичну революцію. Цієї доби розвиваються гончарне мистецтво й ткацтво. З’являється орнаментарне шнурове мистецтва, коли керамічні вироби прикрашались прямими лініями у вигляді шнурів, розмальованих білим, чорним і червоним кольорами. В Україні вищого рівня розвитку в добу неоліту набула трипільська культура (V–III тисячоліть до н.е.). Розвиток цієї культури тривав понад дві тисячі років і охоплював не лише новокам’яну, але й бронзову та залізну епохи. Трипільці вели господарство колективно, основним джерелом їх існування було хліборобство й скотарство. Поселення зводились на відкритих місцях, без оборонних споруд. Хати були каркасні, стіни розписувались яскравим орнаментом. Трипільці жили великими родами, які очолювались жінками. У трипільців існував великий інтерес до мистецтва. Поширення набуло виготовлення різних керамічних виробів побутового призначення. Вироби мали декоративний розпис і привабливий естетичний вигляд. Трипільці мали розвинуті релігійні вірування та поховальні обряди. В їхніх житлах знаходилися жертовники, що мали

66

форму рівнокінечного хреста. Вторгнення войовничих племен зі Сходу знищило трипільську цивілізацію. Окремі елементи культури були успадковані іншими народами, що проживали в Україні.

Епоху енеоліту (IV–III тисячоліття до н.е.) представляють пам'ятки ямної культури. Племена цієї культури були войовничими, займалися скотарством, вміли обробляти мідь. Залишили по собі могили-кургани, над якими встановлювали так звані кам'яні баби – скульптури з тесаного каменю, що символізували міфічних героїв, образи воїнів та духів померлих предків. З середині III тисячоліття до н.е., до першої чверті II тисячоліття (доба бронзи) майже вся територія, зайнята племенами ямної культури, перетворюється на зону розвитку катакомбної культурно-історичної спільноти. Переважно поховання цієї культури робили у катакомбах. Для цієї культури були характерині вироби з кераміки з багатою орнаментарною поверхнею. Орнамент робився відбитками шнура, гребінцевого штампа у вигляді різноманітних композицій з трикутників, горизонтальних смуг.

Кочові племена та їх роль у формуванні української культури. Період I тисячоліття до н.е. – початок I тисячоліття н.е. за археологічною класифікацією – ранньозалізна доба, а з позиції історичної науки – скіфська доба та період становлення перших ранньодержавних утворень. Вже на початку I тисячоліття до н.е. залізо дедалі активніше використовується населенням Північного Причорномор’я. Його застосування дало змогу виробляти набагато надійніші та дешевші речі, ніж із бронзи або каменю. Така “технічна революція” вплинула на розвиток усіх сфер людської діяльності, особливо військової справи та господарства. На початку I тисячоліття до н.е. у степах Північного Причорномор’я відбувається остаточний перехід населення до кочового скотарства, а в лісостеповій зоні поширюється орне землеробство, яке стало основою економіки місцевих племен. Історія залізної доби розпочинається з кочових племен іранської мовної групи – кіммерійців. Вони займалися кочовим скотарством, добре володіли обробкою бронзи та заліза. Постійного житла кіммерійці не мали, жили в тимчасових таборах і зимівниках, одними з перших навчилися виплавляти залізо,

67

кувати мечі. Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер – складні орнаменти прикрашали руків'я кинджалів і вуздечки, наносились на посуд. Основу декору становили різноманітні геометричні фігури – спіралі, ромби, квадрати.

Дійшли до наших часів нечисленні зразки кіммерійської монументальної скульптури – статуї, що досить умовно зображували кіммерійських воїнів. Вони мали вигляд кам’яних стовпів заввишки 1,5 м, на яких рельєфно зображено предмети військового спорядження й деталі костюма – пояси, кинджали, бойові молотки. Такі статуї встановлювалися над похованнями знатних кочовиків. Кіммерійська культура складалася й розвивалася з X до початку VII століть до н.е. Її еволюція була порушена новою хвилею кочовиків зі сходу – скіфів. Скіфи – це іранські племена, які прийшли у Північне Причорномор'є з Середньої Азії. У скіфському суспільстві утверджується рабовласництво, розвивається державність, виникає територія Скіфського царства, яка майже повністю відповідає географічним межам сучасної України. На культуру скіфів значно впливали традиції античного світу. Перебуваючи на українських землях, скіфи поступово змішувалися з місцевим населенням, переймали його побут і звичаї. Скіфська релігія досягла рівня розвинутого політеїзму, тобто багатобожжя. Важливими пам’ятками скіфської культури на території України є царські кургани: Чортомлик, Солоха, Гайманова, Товста могили. Високого рівня розвитку досягли: архітектура, скульптура, живопис, декоративно-ужиткове мистецтво. Звичайні речі скіфи прикрашали складним орнаментом – переважно зображеннями реальних та міфічних тварин, що химерно переплітаються й повторюються. Цим орнаментам надавалося магічне значення. Такий тип орнаменту дістав назву “звіриний стиль”. До найвідоміших творів скіфського мистецтва належать чаша з Гайманової могили; золотий гребінь з кургану Солоха, срібна амфора з кургану Чортомлик, всесвітньовідома пектораль з Товстої Могили. Наприкінці III століття до н.е. під ударами готів Скіфія як єдиний політичний організм, припинила своє існування, розпавшись на Малі Скіфії, що розмістилися у Нижньому Подніпров’ї, Подунав”ї та в Криму. Але скіфський стиль в озброєнні, прикрасах, звичаях, релігійних віруваннях не втратив свого значення і надалі продовжував справляти вплив на

68

мистецтво різних племен. У другій половині II століття до н.е. Північне Причорномор'я заселило іраномовне плем'я сарматів. Культура сарматських племен є складовою частиною важливого феномена – євразійської кочової культури, яка сформувалася на великих просторах степу протягом раннього залізного віку. Складовими частинами культури сарматів є: військова справа, побут та звичаї, мистецтво, міфологія, ідеологія та релігійні уявлення.

Античні міста-поліси Північного Причорномор’я. В історії культури, зокрема мистецтва українських земель дослов’янського періоду, визначну роль відіграли античні традиції, джерелом яких були грецькі міста-поліси в Північному Причорномор’ї: Ольвія, Херсонес, Пантикопей, Феодосія та ін. Вплив грецьких поселень на місцеве населення позначився на виробленні посуду, ювелірних виробів, предметів домашнього вжитку. Провідним видом образотворчого мистецтва була скульптура, якою прикрашали площі й будівлі міста. Вагоме місце посідав монументальний живопис. Різноманітні розписи (портрети, міфологічні сюжети, сцени з реального життя) прикрашали громадські й житлові будівлі, склепи заможних громадян. Розвинутою була музична культура. На знайдених виробах часто є зображення виконавців на різних інструментах – лірі, арфі. З античних часів дійшли письмові свідчення про театри Ольвії, Херсонеса. У театрах відбувалися не лише вистави, а й концерти. У містах-полісах під час різних видовищ, свят, спортивних ігор проводилися агони – художні змагання хорів, музикантів, танцюристів. У III-IV столітті н.е. більшість міст загинула під ударами кочових племен (готів, гелурів, гунів).

Культура східних слов’ян. Вперше про слов’ян – венедів згадують римські автори I-II ст. н.е. Пліній Старший, Тацит, з VI ст. візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський. Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня й відомі під трьома назвами: венедів, антів і склавинів. Слов'ян українських земель історики називають анти. Найдавніша археологічна культура, пов’язана безпосередньо з антами, сягає від II століття до н.е. до II століття н.е. і має назву зарубинецької (від назви с. Зарубинці на Київщині). Вона дає уявлення про житлове та оборонне будівництво, в якому знайшли подальший розвиток скіфські

69

традиції. Основним будівельним матеріалом було дерево. Високого рівня досягли в гончарстві, ткацтві, вишивці, виготовленні прикрас. Продовженням її була черняхівська культура (с. Черняхів на Київщині), яка датується II–V століттями н.е. Антський племінний союз проіснував три століття й на початку VII століття розпався під навалою аварів. Тоді ж зникає назва анти і з'являється нова назва – слов'яни. Літописець Нестор називає слов'янські племена українських земель: поляни, древляни, сіверяни, уличі, хорвати, волиняни. Ці племена перебували приблизно на одному етапі свого культурного, економічного і політичного розвитку. Світогляд слов'ян цього періоду був язичницьким. У релігійних віруваннях існувало дві течії – поклоніння природі та культ роду. Головні боги – Даждбог, Перун-грім, Стрибог-вітер – це образи сил природи. Поступово формуються свята та обряди. Обрядовість українців є однією з найдавніших і найбагатших. Найкраще виражено обрядовість в обрядовому фольклорі – піснях, побажаннях, танцях, хороводах, якими супроводжувалося обрядове дійство. В обрядовості українців розрізняють два види – родинну й календарно-побутову. Слов'яни вміли грати на гуслях, лютні, сопілці, бубнах.

Отже, в стародавню добу Україну населяло розмаїття народів і племен. Всі вони залишили свій слід в історії країни, всі вони на різних етапах впливали на культурні традиції місцевого населення, на певний час або назавжди стаючи його частинами. Починаючи з епохи бронзи в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя, зароджується етнічне утворення, що з часом посіло провідне місце на українських землях. Наші пращури мали свої самоназви, й усі вони справили свій вплив на формування духовної та матеріальної скарбниці українського народу.

Тема 3. Культура Київської Русі

Історичні умови розвитку культури доби Київської Русі. У результаті внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи – Русь. Через те, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, вона отримала назву Київська Русь. Держава являла

70

собою історично важливу, контактну територію між Арабським сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило її швидке входження у загальноєвропейську історико-культурну спільність. Зростання й зміцнення єдиної східнослов'янської держави сприяло універсалізації всіх сфер суспільного життя Київської Русі й вело до розвитку єдиної загальнонаціональної культури. Процес формування держави позитивно вплинув на етнічний розвиток східнословянских племен, які поступово складалися в єдину руську народність. В її основі лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура. Роль духовного стрижня єдиної давньоруської культури відіграло православне християнство, що мало на той час високорозвинену систему релігійної філософії, літератури й спиралося на матеріальні та духовні здобутки мистецтва Європи й Азії. У галузі матеріальної культури найбільш значимим виявився вплив християнства на розвиток архітектури й живопису Київської Русі. У розвитку матеріальної та духовної культури давньоруської держави значну роль відіграли міста. Вони були осідком зорганізованої влади, торгівлі, промислів, шкіл та освіти. Міста були осередками культури, вони творили основні центри цивілізаційного простору. Існування Київської Русі охоплює період з IX по 40-і роки XIII ст. Політична форма держави на першому етапі розвитку (до 30-х років XII ст.) є ранньофеодальною монархією, з елементами федералізму. У 30-ті роки XII ст. Русь вступила в період феодальної роздробленості, що характеризувався подальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, кристалізацією окремих князівств. Видозмінюючи свою федеративну структуру, Київська Русь проіснувала до 40-х років XIII століття і впала під ударами монгольських завойовників.

Запровадження християнства на Русі та його роль у розвитку культури. Давньоруська культура своєму виходу на світовий рівень має завдячувати християнській релігії, яка стала офіційною державною релігією з 988 р., коли князь Володимир прийняв хрещення сам і охрестив своїх підданих. Християнська релігія прийшла в “готовому” вигляді і насаджувалася з гори, зустрічаючи тривалий опір широких мас населення, яке дотримувалося язичництва. Сама ж централізована княжа влада, відстоюючи державну самобутність Русі, часто підтримувала давні

71

слов’янські традиції. Звідси активна взаємодія християнства й язичництва, характерна для давньоруської культури майже протягом усього її існування. Поступово склався світоглядний синкретизм, відбулося злиття народної релігії та церковного християнства при визначальній ролі першої. За часів князювання Володимира було п'ять єпископських кафедр, в кінці XI століття їх було вже 20. Першим українцем на київському митрополичому престолі став Іларіон (1051–1054 рр.). Було складено церковний статут, який нормував справи церковного суду, встановлював десятинний податок на церкви тощо. Швидко зростала кількість монастирів в державі. За княжої доби в Києві було 17 монастирів, у Галичі – 5, у Чернігові – 3, в Переяславі – 2. Головним осередком чернецтва в Україні був Києво-Печерський монастир, заснований ченцем Антонієм. Різні джерела свідчать про існування у східних слов'ян писемності ще до прийняття християнства – це примітивні піктографічні знаки (рисунки й зарубки) та грецьке й латинське письмо, що не передавало багатьох слов'янських звуків. Проникнення християнства на Русь зумовило виникнення у східних слов'ян письма. Це була “кирилиця”, вона прийшла на Русь разом із писцями й богослужбовими книгами з Болгарії. Послідовниками й учнями Кирила й Мефодія було створено значну частину необхідної в церковному вжитку лексики. Цю мову називають церковнослов'янською. Одночасно із засвоєнням кирилиці, русичі почали писати мовою відмінною від церковнослов’янської. Давньоруський різновид кириличної мови, що використовувався в усіх сферах життя крім церковної, називають давньоруською мовою. Встановлених правил для цієї мови не було, тому давньоруська мова в різних регіонах держави мала певне регіональне забарвлення. Пам'ятки давньоруського письма зустрічаються на різних предметах та виробах – пряслицях, горщиках, ливарських формочках, що свідчить про писемність простого люду. Оригінальними пам'ятками давньоруського письма є графіті XI–XIV століття, що містяться на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря тощо. Розвиток освіти в Київській русі ґрунтується на власних національних традиціях та використанні античного й болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Поширенню грамотності сприяло запровадження християнства. Після церковної

72

реформи Володимира виникла потреба в навчанні та вихованні освічених людей: для впровадження нового християнського культу, для функціонування органів державного управління та розвитку торгівлі. Тому шкільна освіта набула державної ваги. Утворилися три типи шкіл: палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя), школа “книжного вчення” для підготовки священиків та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького та ремісничого населення. Освітнім центром був собор Святої Софії у Києві. Тут складено літописний звід 1037 р., написано й виголошено “Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, складалися основи першого збірника законів Київської Русі – “Руська правда”, створено “Ізборник” Святослава 1076 р., написано в 1056–1057 рр. відоме “Остромирове євангеліє”. Утворення шкіл і поширення писемності були пов’язані з соціальними та культурними вимогами давньоруського суспільства.

Розвиток книжної справи. У Києві при митрополії була заснована пер-ша відома на Русі бібліотека. Її організація свідчить про накопичення в той час великої кількості книг. За часів Ярослава Мудрого в бібліотеці налічувалося понад 1000 примірників перекладної та оригінальної літератури. Перекладна література йшла на Русь з Болгарії чи Сербії, Візантії чи Риму, з інших країн Західної Європи. Чимало примірників перекладної літератури належали до різних видів християнської гімнографії: канони, кондаки, стихирі. Біблійна перекладна література була представлена апокрифами (від грец. άπόκρυφο – таємний, прихований) та агіографічними (від грец. άγίο – святий та γράφω – пишу) творами (опис житій давніх отців церкви). В апокрифах йшлося про створення світу, про життя й пригоди перших людей на Землі, про народження, життя й загибель Сина Божого, про діяльність його учнів. Це твори християнського фольклору й письменства. Перекладна література світського характеру була представлена повістю, історичним і природо-науковим жанрами. Писемність доби Київської Русі характеризується наявністю власної, оригінальної літератури, що сформувалася й розвивалася на місцевому, національному ґрунті. Першим широким зібранням житійних (агіографічних) творів стає “Києво-Печерський патерик”, що містить оповіді про заснування й облаштування

73

монастиря, обставини чернечого життя. Окреме місце серед творів займає “Слово про закон і благодать” (1037–1050) митрополита Іларіона, яке є полемічним і панегіричним (похвальним) твором. У ньому автор прославляє князя Володимира й спрямовує пафос свого твору проти гегемонії Візантійської церкви і її спосіб встановити панування в духовно-релігійному житті Київської Русі. Неперевершеним шедевром вітчиз-няної культури є “Слово о полку Ігоревім” (1185–1187 рр.). Невідомий автор за невдалим походом Ігоря побачив суть суспільних процесів свого часу, висловив прогресивну думку, що тільки при єднанні може розквітати українська земля. Світським за своїм характером було творіння “Повчання дітям” (1117 р.) князя Володимира Мономаха. Головна ідея твору – створити ідеал державного діячів, що поєднує в собі високі моральні та політичні якості. Твір “Моління Даниїла Заточника” (межа XII–XIII ст.) один з перших започаткував у літературі Київської Русі тему пересічної, “маленької” людини, яка значно пізніше стане провідною в усій світовій літературі. До оригінальних пам’яток давньоруської літератури та історіографії відносяться літописи. Це історичні твори про події та факти, подані в хронологічному порядку. Перші давньоруські літописи – Київський (1037 р.), Києво-Печерський (1073 р.), Новгородський (1079 р.) – відомі за згадками. Значною мірою вони ввійшли до складу Початкового або Києво-Печерського зведення (1093 р.), з якого виникла “Повість минулих літ” (1113 р.), написана чернецем Києво-Печерського монастиря Нестором. У творі робиться спроба описати історію східних слов'ян, визначити місце Русі в загальноісторичному процесі, пов'язати свою історію зі світовою.

Наукові знання в Київській Русі. Досить розвинутою в князівстві була наука. Через Візантію Київська Русь познайомилася з творами Піфагора, Сократа, Платона, Демокріта, Арістотеля та інших мислителів античного світу; були поширені натурфілософські твори християнських авторів: Іоанна Дамаскіна, Георгія Писиди, Козьми Індикоплова та ін. Математика на Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики використовували під час будівництва та в торгівлі. Вагоме місце в системі наукових знань належало астрономії. На Русі спостерігали за такими небесними явищами як сонячні та місячні затемнення, комети, північне сяйво, метеорити. Їх трактували як божественні знамення, але опис був

74

реалістичним. Достатньо високий був рівень медичних знань, якими володіли народні цілителі – волхви, знахарі, віщуни. Успішно лікував хворих чернець Києво-Печерського монастиря Агапій. Важливим показником розвитку культури Русі є формування права. Першим давньоруським писемним зведенням норм світського права стала “Руська правда”. Цей документ виник на місцевому ґрунті і був результатом розвитку юридичної думки Київської Русі. На розвиток права в державі вплинуло введення християнства. З його поширенням православна церква стала використовувати різні норми канонічного права, перш за все візантійського. Стародавньою пам'яткою руського церковного права є церковні статути князів Володимира Великого та Ярослава Мудрого.

Розвиток мистецтва в Київській Русі. Мистецтво Київської Русі – одне з найвизначніших і найсамобутніших явищ світової культури. Цієї доби формується тип давньоруського міста, складовими якого були: “дитинець”, у якому містилися князівські та боярські двори, “окольний град”, де проживало міське населення, та “посади”, заселені ремісниками й торговим людом. Правила забудови містилися у, так званій, “Кормчій книзі” – збірнику законів про давньоруське й візантійське містобудування. За призначенням архітектура поділялася на житлову, культову та оборонну. З поширенням християнства в міській забудові переважає будівництво храмів. Перші давньоруські храми були дерев’яними й тому жодної пам’ятки не збереглося. У кінці X століття впровадилось кам’яне монументальне зодчество. У храмовому будівництві панував хрестово-купольний тип споруд. Згідно з ним головний об’єм споруди в плані утворює хрест. Центральна його частина увінчується куполом (банею). Головна частина православного храму завжди орієнтована на схід. Найдавніша пам’ятка архітектури цієї доби, що збереглася до наших днів – Спаський собор у Чернігові, збудований князем Мстиславом 1036 року. Справжнім символом доби став Софійський собор у Києві, закладений князем Ярославом Мудрим (1037 р.) на місці розгрому печенігів. У другій половині XI століття культове будівництво поширюється у багатьох давньоруських містах. Засновуються монастирі, в яких будуються нові кам’яні храми. Це Успенський храм Києво-Печерського монастиря (1078 р.), Михайлівський Золотоверхий храм (1108 р.), Михайлівський собор Видубицького монастиря у Києві та інші. У XII столітті значного розвитку набула київська, чернігівська, переяславська та новгородська

75

архітектурні школи. У будівельній техніці зникають візантійські традиції змішаної кладки. В інтер’єрі будівель зникає мозаїка, поступаючись місцем фресковим розписам. До пам’яток цього періоду належать Кирилівська (1146 р.) і Василівська (1183 р.) церкви у Києві, Юріївська (1144 р.) у Каневі, Борисоглібський (1128 р.) і Успенський (I половина XII ст.) собори та П’ятницька церква (поч. XIII ст.) у Чернігові та інші. З культовою архітектурою тісно пов'язаний монументально-декоративний живопис, характерний для візантійських художніх шкіл. У Київській Русі візантійський живопис поширився у формі монументальних настінних розписів – мозаїк і фресок. Настінні мозаїки застосовувались у спорудах Київської Русі з кінці X до початку XII століть. У XII столітті мистецтво мозаїки поступається мистецтву фрески. Разом з будівництвом храмів розвивався і такий вид мистецтва, як іконопис – вид культового станкового живопису. Перші ікони були привезені на Русь із Візантії та Болгарії, а в кінці XI століття з’явилися власні. Становлення давньоруського іконопису припадає на другу половину XI – початок XII століть. Перші руські іконописці Григорій та Аліпій. У декоративно-ужитковому мистецтві втілилися риси давньоруської естетики та багатовікових традицій східних слов’ян. Поширеними на Русі були такі види прикладного мистецтва як скань, зернь, позолота, художнє литво.

Складовою частиною духовної культури Київської Русі була музика. Характерною складовою давньоруського музичного мистецтва є ідейно-художня цілісність музики й пісні. На Русі поширеними були танці, пісні, скомороські ігри, гуслярські билинні розпіви, а також ратна музика, що супроводжувала військові походи. Після прийняття християнства зароджується церковна музика – дзвонарство й одноголосий церковний спів. Система давньоруських церковних наспівів називалася знаменним розспівом. Загалом культурний розвиток Київської Русі IX–XIII століть знаходився на високому європейському рівні. Монголо-татарська навала перервала цей яскравий період вітчизняної культури. Але культура Київської Русі в усіх своїх формах і жанрах показала яскраву самобутність і заклала підвалини для подальшого розвитку культури України пізнього Середньовіччя.

76

Тема 4. Культура Галицько-Волинського князівства

Соціально-політична і культурна ситуація в Галицько-Волинському князівстві. Історія Галицько-Волинської держави – складова частина історії Стародавньої Русі періоду феодальної роздробленості. Це князівство утворилося 1199 року на основі об'єднання Галицької та Волинської земель Романом Мстиславовичем. У цей час відбувався процес відокремлення ремесла від сільськогосподарського виробництва. У містах розвивається виробництво одягу, бойового спорядження, обробка хутра, гончарство, ливарництво, яке досягло високого рівня. Активно розвивається торгівля. Це вплинуло на розвиток шляхів, через які транспортувалися товари на великі відстані. Торгівля зв'язувала Галицько-Волинське князівство з країнами Заходу й Сходу, вона відігравала важливу роль не лише в розвитку економіки краю, але й освіти та культури. Розвиток феодальної власності привів до соціального розшарування Галицько-Волинського суспільства. Класовий поділ відображають вживані в літописах терміни: “бояри і проста чадь”, “луччі бояри і слуги”, “городяни”, “простий люд” тощо. Селяни в усіх землях Стародавньої Русі називалися смердами. Переважна частина з них була вільною, мала власні господарства. Існувало незаможне селянство, яке залежало від бояр. До вищої соціальної верхівки належали князі, бояри, багаті міщани, вище духовенство, які були великими землевласниками. Князі не були власниками всієї землі, вони розпоряджалися лише окремими княжими землями, а також особистими. У суспільному житті та культурі тих часів провідну роль відігравало вище духовенство – єпископи та ігумени монастирів. У Галичі існувало єпископство, яке в 1302-1303 рр. було реорганізовано на митрополію. Духовенство тих часів утворювало окрему соціальну спільноту й поділялося на чорне духовенство (монахи) і біле (звичайні священики). Характерною рисою політичного життя була боротьба проти боярства за зміцнення монархічної влади і за об'єднання південно-західних земель у єдине князівство. Могутність держави посилилась на князя Данила Романовича.

Містобудування та архітектурні традиції західноукраїнських земель. Центрами соціального й культурного життя в Галицько-Волинському князівстві були міста, княжі двори і церква. Данило Галицький заснував

77

понад 70 міст, в яких розвивались різні промисли, процвітали ремесла, споруджувались храми. Структура й зовнішній вигляд міст були загалом характерними для Південної Русі, однак мали місцеві особливості. Здебільшого місто складалося з обнесеного валами чи (в рідкісних випадках) кам’яними стінами з баштами й оточеного наповненим водою ровом “дитинця”, в середині якого стояли княжий палац, соборний храм, будинки заможних городян. Посад укріплювався дерев’яним острогом. Характерною особливістю Галицької землі було те, що на відміну від Київської, Чернігівської чи Волинської, бояри жили не в самому місті, а біля нього. Так, Галич був оточений укріпленими садибами великих бояр, що становили собою сильні замки із запасами харчів і арсеналом зброї. Оборонна архітектура князівства – це вали, стіни, брами міст і замків. Історія донесла до нас ім’я видатного спеціаліста в галузі містобудування – Олекси, який працював за часів князя Володимира Васильковича і спорудив декілька дерев'яних міських фортифікацій. Оборонні й культові споруди в містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. Будували переважно з дерева, кам’яними спершу були лише храми, рідше – князівські палаци. Збережений (в рекон-струкції) Володимирський Успенський собор, будівництво якого завершене 1160 року, повторює план Успенського собору Києво-Печерської лаври. У містах Галичини – Перемишлі, Звенигороді, Галичі започатковано будівництво церков з білого каменю. Храм у Галичі – Успенський собор (1157 р.) – яскравий зразок галицької білокам’яної архітектури – дійшов до нас в руїнах. Він вирізнявся як технічними прийомами зведення, так і декоративними деталями: порталами, архітектурно-колончастими поясами тощо, які позначені впливом західної романської архітектури. Збереглася до наших днів церква Св. Пантелеймона (1200 р.) у Галичі, що теж була побудована під впливом романської архітектури. Місцевий іконопис розвивався під впливом київського. З робіт художників високого професійного рівня збереглася ікона Богоматері-Одігитрії кінця XIII століття з Покровської церкви м. Луцька (нині в Київському державному музеї українського мистецтва). Відома Ченстоховська ікона Божої матері, написана в Галицькій землі в XIV столітті й вивезена звідти поляками, коли вони загарбали ту землю. У Львівському музеї українського мистецтва зберігається одна з перлин галицького

78

іконопису XIV століття – зображення Юрія-змієборця на чорному коні (с. Станилі поблизу Дрогобича). Галицькому живопису притаманні висока майстерність живописців, виразна індивідуальна манера, поєднання візантійської традиції, давньоруської спадщини й місцевого народного мистецтва.

Розвиток освіти та літератури. Освіта в Галицько-Волинському князівстві продовжувала традиції шкільництва Київської Русі. Ці традиції зв’язували освіту з діяльністю церкви, що відповідала тодішнім умовам економічного й культурного життя. У парафіяльних, монастирських та єпископських школах навчання та виховання було в основному релігійним. Школи давали елементарні знання з різних галузей науки, зокрема мови, арифметики та співів. До вчительського корпусу входило духовенство, дяки (яких називали майстрами) та вчителі, яких іменували “бакалярами”. Ідеалом тієї епохи була людина “тримовна”, тобто знавець грецької, латинської та однієї з європейських мов. Такі знання потрібні були не лише для освоєння минулої культури, а й для практичної життєдіяльності. Для розвитку освіти необхідно мати обширне письменство. У Галицько-Волинському князів-стві почала розвиватися власна перекладацька й оригінальна література. Тут складалися власні літописи, створювалась морально-повчальна література. До таких літературних пам’яток належить “Слово” єпископа Кирила Туровського, якого прозвали другим Златоустом, а також митрополита Клима Смолятича. Оригінальна література була, як правило, релігійною. Знаменита і широко відома пам’ятка давньоруської писемності XIII століття – Галицько-Волинський літопис, що складається з двох частин. Першу (життєпис Данила Галицького) написано високоосвіченим книжником, ймовірно в Холмі, переважно з метою звеличення Данила – спадкоємця й продовжувача справи давніх володарів Києва. Волинська частина літопису писалася при дворі володимирського князя Володимира Васильковича в останні роки його життя. За своїм історичним та літературним значенням цей літопис посідає одне з найважливіших місць у давній вітчизняній культурі. Загалом у культурі галицько-волинської доби виразно простежується оригінальне поєднання слов'янської спадщини й нових рис, зумовлених зв'язками з Візантією, Західною та Центральною Європою, країнами Сходу.

79

Тема 5. Культура України в XIV – першій половині XVII століть

Соціально-політична й культурна ситуація в литовсько-польську добу. У другій половині XIV століття більша частина українських земель увійшла до складу Великого князівства Литовського. Перші роки під владою Литви практично не внесли кардинальних змін у суспільний устрій українських земель, вони існували як окремі князівства. Тут продовжували зберігатися звичаєві традиції, юридичні норми Русі, слов'янська мова, православна віра. З часом політичні обставини змінилися не на користь України. За Кревською унією (1385 р.) литовські й українські землі мали приєднатися до Польщі, католицька релігія ставала державною. Ця унія відкрила шлях до полонізації українських земель та експансії католицизму, 1387 року Галичина повністю перейшла під владу Польщі, вводиться польське врядування й суди. Міста одержують Магдебурзьке право, але користуватися ним могли лише католики. Остаточне поневолення українського народу сталося після підписання Люблінської унії (1569 р.) і створення об’єднаної держави – Речі Посполитої. Унія знищила рештки традицій державного самоврядування. Полонізації українських земель сприяла й українська шляхта. Сподіваючись отримати більше прав і привілей, вони почали переймати польські звичаї, побут, мову, католицьке віросповідання. 1375 року в Галичині засновано латинське архієпископство, котре незабаром було перетворене на латинську митрополію. Католицька церква провадила активну місіонерську діяльність через різні ордени: домініканський, францисканський, бернардинський. Складність церковного життя в Україні в цю добу пов’язана з тим, що православна церква не мала державної підтримки, переживала глибоку кризу, значно поступалася католицькій освіченістю. Однак не лише православна, а й католицька церкви в Україні не здобула авторитету й почала занепадати. Розкішне життя кардиналів та єпископів, продаж церковних кафедр та індульгенцій, негідна поведінка окремих ієрархів церкви – це підірвало могутність католицької церкви. Реакцією на ці явища став реформаційний рух у країнах Західної Європи, в тому числі й у польсько-литовській федеральній державі. Першими на терені України поширюються

80

ідеї гусиства, чому сприяли зв’язки з Чехією: українці навчалися у Празькому університеті. Для України в гуситському русі важливі не лише релігійні, а й національні мотиви. На початку XV століття починається національне пробудження, виникає протест українців проти полонізації. Впливи Реформації стають найбільш відчутними в 50-х роках XVI століття і хоча він не набув масштабів Західної Європи, її вплив на пробудження національної свідомості й культури українського народу був вагомим. На зміну Реформації прийшла контрреформація – реакція католицької церкви. У 1568р. в українських землях розпочав діяти орден єзуїтів. Він проводив місіонерську та педагогічну діяльність. Соціально-економічні умови, історичні обставини спричинили до підписання Берестейської церковної унії 1596р. – частина православного населення визнала зверхність католицького Риму. У XV–XVI століттях формується нова соціальна група – козацтво, яке згодом, у XVII–XVIII століттях перетворилося на визначальний чинник суспільного життя. Колискою козацтва стала Південна Україна, що відігравала роль буфера між Кримським ханством та володіннями польських і литовських правителів. “Козак” тюркською мовою значить “вільний”. Майже до кінця XVI століття термін “козацтво” означав не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять. У 1572 році польський король видав універсал, про утворення найманого козацького формування. Цей документ юридично визнавав права, привілеї та обовязки козацтва як соціальної верстви. Засновнування першої Запорозької Січі пов'язують з Дмитром Вишневецьким, який заклав 1554 року замок за Дніпровськими порогами. У XVI – на початку XVII століття ідеї ренесансу (франц. Renaissance від лат. renascor – відроджуюсь) проникають в українську культуру. Ідейне забарвлення ренесансній культурі надавав гуманізм. Гуманізм Відродження – це, у першу чергу, нове світосприйняття, усвідомлення всієї повноти величі людини, її здатність осягнути все багатство й різноманітність природи. Ренесансний гуманізм – це також нове вчення про людину, нова етика. Термін “гуманізм” походить від латинського humanus – людяний, людський. Характерною ознакою гуманізму є прагнення до людяності, створення гарних умов життя. Гуманізм починається тоді, коли людина починає розуміти свою роль у світі, смисл і мету свого життя. У Західній Європі доба Відродження повністю охоплює два століття – XV–XVI.

81

Ренесанс в Україні мав своєрідний характер і як історичний етап він хронологічно не збігався з європейським.

Освіта й книгодрукування в XIV-XVII століттях. Майже до середини XVI століття українські школи зберігали принципи шкільництва Київської Русі. Однак згодом їх рівень перестав задовольняти культурні потреби суспільства. Культурне піднесення, пов’язане з ренесансно-гуманістичною течією та загостренням релігійної боротьби, вплинуло на організацію шкільної справи та її спрямування. Створення католицьких, єзуїтських і протестантських шкіл дало освітнім діячам певний взірець тогочасної європейської освіти. Приміром, в Україні виникли нові школи, які не заперечуючи вітчизняних традицій, враховували вимоги часу. Острозька школа, що виникла 1578 року стала першим навчальним закладом нового типу. Велику роль в організації культурно-освітніх установ відігравали братства – національно-релігійні громадські організації православ-ного міщанства. Братства існували в багатьох містах, найвідоміші з них Львівське й Київське братства. Братства створювали школи, в яких вчилися представники всіх станів. У 1631 році визначний культурний діяч, архімандрит Києво-Печерської лаври, Петро Могила заснував при лаврі нову школу за латинськими взірцями, яка вже 1632 року була об’єднана з Київською братською школою. Так утворився Києво-Могилянській колегіум, що у майбутньому став провідним центром освіти та науки не тільки в Україні, а в усьому слов'янському світі. Для подальшого розвитку освіти велике значення мало винайдення книгодрукування. В Україні до появи першодруків панувала рукописна книга, котра була витвором малярства. Характерною такою пам’яткою є рукописне Пересопницьке Євангеліє (1556–1561 рр.). Перекладачами були – син протопопа з міста Сянока М. Василієвич та архімандрит Пересопницького монастиря Григорій за дорученням княгині Алозії Заславської.

Поява друкованих книг пов’язана з іменем краківського міщанина Швайпольта Фіоля (1491 р.), а першим українсько-білоруським книгодрукарем вважається білорус Франциск Скорина, який почав видання книг у Празі, а продовжував його у Вільно (1525 р.). Хоча друкарська діяльність Скорини розгорнулася поза сучасними кордонами України, його

82

видання були поширені серед українських читачів. У 1572 році росіянин І. Федоров (Федорович) заснував друкарню у Львові, де видав богослужбову книгу «Апостол» (1574 р.), перший східнослов’янський буквар (1574), буквар “Читанка” (1578 р.), славнозвісну “Острозьку Біблію” (1581 р.) та ін. У XVI–XVII століттях в Україні функціонувало 25 друкарень, 17 з яких видавало книги церковнослов’янською та українською мовами. У першій половині XVII століття провідне місце в книгодрукуванні переходить до Київської лаврської друкарні. На відміну від європейських та південнослов'янських першодрукарів, українські майстри у видавничій справі не використовували пергамент, книги друкувалися на папері.

Розвиток літератури Перебуваючи у складі Польсько-Литовської держави, Україна зближувалася з Західною Європою. Звідти йшли нові культурні впливи, якими захоплювалися верхи українського громадянства. Через Польщу Україна познайомилася з такими течіями в культурі Західної Європи, як гуманізм і реформація. Багато українців не тільки виїздили на навчання до європейських гуманістичних центрів, а й друкували свої твори латинською та

83

старопольською мовами. Приміром, у найстарішому Болонському університеті навчався Ю. Дрогобич-Котермак (бл. 1450-1494 рр.), став в університеті першим українцем – доктором медицини та доктором астрономії. 1483 року у Римі побачила світ перша (з відомих досі) друкована книга українського автора «Прогносична оцінка поточного 1483 року», автором якої був Ю. Котермак. Його праці зберігаються в бібліотеках та архівах Франції, Німеччини, Італії, Польщі. Інший славетний український поет-гуманіст – П. Процелер (Русин бл. 1470–1517 рр.), який вчився й викладав у Краківському університеті і якого вважають першим поетом-гуманістом України, хоча писав він латиною, 1509 року видав “Пісні Павла Русина з Кросно”. Вірші цієї збірки різноманітні за тематикою, але переважають в них ренесансні й гуманістичні мотиви. До видатних українських гуманістів належить і С. Оріховський-Роксолан (1513–1566 рр.) – талановитий оратор, публіцист, історик, філософ, саме його вважають засновником полемічної літератури. Поряд з ним працювала ціла плеяда блискуче освічених українських гуманістів. Це І. Туробінський-Рутенець, Г. Чуй-Русин, Антонім. І. Туробінський-Рутенець зробив значний вклад у розвиток науки правознавства. Вірші Г. Чуя набули європейської слави. Одним із результатів протестантського впливу на культуру стали спроби наблизити літературну мову до народної з тим, щоб зробити її доступною для всього населення.

У другій половині XVI – на початку XVII століть, у зв’язку з наступом католицизму й насадженням Брестської унії найбільшого культурно-ідеологічного значення набув розвиток полемічної літератури. Одним з перших значних полемічних творів тогочасною книжною українською мовою були дві книги ректора й викладача Острозького колегіуму Герасима Смотрицького “Ключ Царства небесного” та “Календар римський новий” (1587 р.). Видатними поле-містами того часу були Х. Філалет (“Апокрисис”), М. Смотрицький (“Тренос” з грецької “Плач”), Захарій Копистенський “Палінодія”), І. Вишенський (“Пісанія к утекшим от православноі віри єпископам”). Характерною рисою української літератури, що видавалася в умовах Польсько-Литовського князівства, стало утвердження громадянського гуманізму, тобто ідей спільного блага громади, піднесення авторитету рідної мови, виховання молоді на принципах патріотизму. Освіта, література й видавнича справа в цю добу в Україні розвивалась на рівні європейського культурного процесу.

84

Мистецькі здобутки українського Ренесансу. Архітектура XIV– середини XVI століть базувалася на традиціях давньоруської епохи. У цей час формується український стиль дерев’яних церков – трибанних і п’ятибанних. У XIV–XV століттях у містах Західної України будуються

85

церкви перехідного типу, які поєднують візантійський стиль із елементами готичного й романського. Деякі церкви будувалися у вигляді фортеці. До наших днів збереглася Покровська церква-фортеця в с. Сутківцях (Хмельницька обл.) на Поділлі (XV ст.), яка була цілком придатна до оборони. У вигляді фортеці були збудовані й такі монастирі, як Дерманський, Уневський, Межирічанський та ін. Будуються замки й фортеці, в архітектурі яких втілюються елементи ренесансного стилю. Справжніми архітектурними перлинами України є замки в Камянці-Подільському, Меджибожі, Хотині, Олеську, Мукачевому та ін. В архітектурі другої половини XVI – на початку XVII століть, особливо у Львові, панував стиль Ренесансу. У цьому стилі у Львові збудовано будинок грецького купця й уславленого мецената Корнякта (архітектор П. Барбон). На замовлення православного Львівського братства в місті було зведено визначний архітектурний ансамбль. До нього увійшли Успенська церква (архітектори П. Римлянин і В. Капінос), Вежа Корнякта (П. Барбон) та каплиця Трьох святителів (А. Підлісний). У цих спорудах використано традиції української народної дерев’яної архітектури (трибанні церкви). У зовнішньому оформленні застосовано вишукані ренесансні форми. Архітекторами та будівельниками були переважно італійці: П. Італієць, Д. Римлянин, П. Барбоні. Відомі імена й українських митців: М. Люшня, Л. Пряшів, А. Прихильний. У XIV–XV столітті в духовному житті України зростає значення іконостасу. На той час уже відійшла в минуле техніка мозаїки, а фрескові розписи були доступні далеко не всім церквам. На зміну їм приходить іконостас – особлива перегородка, що закриває вівтарну частину храму і складається з кількох рядів ікон. У цей період українське мистецтво іконопису стверджується як суто національне явище, не подібне до аналогічного мистецтва інших країн східного обряду. Ікони стали неодмінним атрибутом життя всіх верств суспільства. Справжнім шедевром українського мистецтва початку XVII століття, пройнятими ідеями Відродження, є три іконостаси: П’ятницької та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні двох львівських іконостасів брали участь видатні українські майстри Л. Пухало та Ф. Сенькович. В українському малярстві виникають нові жанри – портрет і історичний живопис.

86

Основою музичної культури залишалася усна народна творчість. Пісенна творчість досягла вершин у новому епічному жанрі – думах. Українські думи виникли в козацькому середовищі XV–XVI століть як художнє відображення героїко-патріотичних устремлінь поневоленого народу. Виконували ці твори кобзарі. Поширеними народними інструментами були бандура, кобза, цимбали, скрипка, сопілка, в Карпатах – трембіта. При церквах і монастирях, маєтках магнатів, у братських школах існували хорові капели. До XVI століття церковний хор був одноголосним, із XVI століття церковний спів стає багатоголосним або партесним (з лат. patrio – голоси, партія для окремих голосів). Партесний спів набув поширення в практиці церковних хорів завдяки діяльності братських шкіл – Острозькій, Львівській, Київській, Луцькій та ін. Обов’язковим предметом для вивчення в школах були спів і музична грамота, в яких готували кваліфікованих регентів, співаків, учителів музики.

У цей час зароджується театральне мистецтво, з’являються віршовані шкільні драми з режисурою, декораціями та костюмами, де переважали релігійні та міфологічні сюжети. Формується такий жанр театрального мистецтва, як комедія у формі інтермедії на побутові теми. З XVII століття з’являється вертеп – лялькові театральні вистави з різдвяним сюжетом. Розвиваються народні ігри та мистецтво скоморохів (виконавців і творців розважальної усної поезії, музичного фольклору).

Отже, українська культура, зазнавши свіжого повітря європейського Ренесансу, розвивалася своїм шляхом, трансформуючись у культуру національного відродження, що стала основою державного відродження за козацько-гетьманської доби.

Тема 6. Українська культура часів козацько-гетьманської держави (середина XVII – кінець XVIII століть)

Умови та тенденції розвитку української культури козацької доби. На культурному розвитку цього періоду позначилися тенденції як Київської Русі, так і зародження нових ідей та явищ, співзвучних західноєвропейським. У цей час на Європейському континенті відбувалося

87

активне становлення національних держав. Провідне місце серед них посідала Італія, Іспанія, Нідерланди та Франція. Внаслідок буржуазних революцій, промислових переворотів, соціальних потрясінь, зазнали змін усі галузі культурного життя. За добу Просвітництва на зміну теологічному світобаченню прийшло раціональне розуміння світу. В окреслених хронологічних межах духовний розвиток українського народу відбувався за нових історичних реалій, зумовлених національно-визвольною війною у середині XVII століття і створенням Козацької республіки. Потужний вплив козацтва – провідної верстви новоствореної держави – став визначальним чинником розвитку культури й мистецтва. Утвердженню ідеї національного державотворення були підпорядковані всі культурно-мистецькі вияви періоду Хмельниччини і Гетьманщини. Хоча Гетьманщина охоплювалп тільки частину національної території, але саме її існування вело до зростання національної свідомості. Динамічний злет, що розпочався за доби Хмельниччини, змінився періодом Руїни (60-80-і роки XVII ст.). Суспіль-ство переживає певне розчарування в козацтві як надійній опорі національного поступу через постійні свари між козацькими ватажками, нездатність гетьманів проводити самостійну політику, підтримку деякими гетьманами ініційованих московськими урядовцями антиукраїнських заходів. Всередині самого козацтва відбувалися процеси соціальної диференціації. Усе це в сукупності працювало на погіршення культурного клімату в українському суспільстві, призводило до дезорганізації культурного руху. На Правобережжі, Волині, в Галичині, на Закарпатті та Буковині умови розвитку культури були ще гіршими. Зрештою вони майже повністю втратили імпульс національно-культурного будівництва, отриманий від попередньої доби. Запустілі внаслідок невпинних воєн Поділля й Правобережжя за Бахчисарайською угодою 1681 року мали відійти до Оттоманської Порти. Козацтво на підпорядкованих Речі Посполитій землях то скасовується, то відновлюється, однак уже 1699 року скасовується остаточно. Українська культура пригнічувалася, процеси полонізації посилювалися. Однак і за цих важких умов українська культура дала низку непересічних надбань у різних галузях мистецтва, літератури, філософії, освіти, які можуть бути предметом національної гордості українців.

88

У другій половині XVII століття в Україні поширюється стиль бароко (від італ. barocco – химерний). Українське бароко поєднувало традиції народного мистецтва з характерними ознаками європейського бароко і як виразник нових художньо-світоглядних настанов мало специфічні художні вияви. Українському бароко притаманні демократичні засади, що ґрунтувалися на ідеалах православних братств, патріотичного руху всіх верств українства загалом. В Україні цей стиль був просякнутий пафосом героїки й урочистого утвердження ідеалу світла як основи світобудови. Бароко став першим універсальним художнім напрямом, що поширився в усіх видах мистецтва – поетичному, образотворчому, музичному, театральному.

Нові процеси в духовному житті: реформування освіти, книгодрукування і книгорозповсюдження. За рівнем освіченості український народ за козацько-гетьманської доби піднявся на один щабель з розвиненими країнами Західної Європи. Головним осередком культурного життя залишався Київ зі славнозвісною Києво-Могилянською академією (1701 р.). Вона давала повний курс навчання від граматичних класів до філософії та богослов'я. Тут працювали такі видатні діячі культури, як І. Гізель, Л. Баранович, І. Галятовський. В Академії одночасно навчалося до двох тисяч студентів не лише з України, але й з Росії, Білорусі, Молдови, Сербії, Чорногорії, Греції. Вчилися діти всіх станів: від аристократів до дітей простих козаків і селян. Навчання й виховання в ній ґрунтувалося на ідеях християнського гуманізму та просвітництва, які передбачали піднесення ролі освіти в прогресі суспільства. У другій половині XVIII століття Академія заходами Катерини II поступово перетворюється на замкнений становий освітній заклад для дітей духівництва. На Лівобережжі близьку до вищої освіти давали колегії, які було засновано в трьох містах: Чернігові (1700 р.), Харкові (1726 р.), Переяславі (1738 р.). Після закінчення навчання в колегіях студенти могли продовжувати навчання в Києво-Могилянській академії. Усі три заклади також було реформовано на духовні семінарії . Централізаторська політика Катерини II поклала кінець вищій та середній освіті на українських землях. Натомість у Києві, Новгороді-Сіверському та Катеринославі було відкрито народні училища, що всупереч своїй назві

89

мали замкнений становий характер та обмежену кількість учнів. Достатньо високою була грамотність серед запорозьких козаків. На землях Війська Запорозького низового були школи, які поділялися на січові, монастирські й церковнопарафіяльні. На західноукраїнських землях уже 1661 року було засновано Львівський університет, але він став центром полонізації західноукраїнського населення. Єзуїтські та уніатські колегії продов-жували діяти в найбільших містах Правобережжя та Західної України. У другій половині XVIII століття з’являються нові навчальні заклади – гімназії: у Кременці, Володимирі-Волинському, Чернівцях. Але навчання й виховання в них мало пропольське ідеологічне спрямування.

Книгодрукування сприяло зміцненню культурних відносин України з іншими народами. Лаврська друкарня другої половини XVII соліття є головним видавничим осередком в Україні. Це період вільного її життя, коли вона друкувала всі книжки, які тільки вважала за корисні й потрібні. Тематика видань відображала стан церковного життя, освіти, науки, мистецтва, суспільно-політичної думки. Після приєднання української церкви (1686 р.) до московського патріархату розпочинається новий період в історії українського книгодрукування. Російський уряд забороняє лаврській та чернігівській друкарням видавати книги українською мовою, на друкування будь-якої книги потрібен був дозвіл патріарха, вводяться цензурні обмеження. Після ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) книгодрукування українською мовою занепало. Більшість видавничих осередків кінця XVIII століття не заслуговують назви українських не за мовою, не за тематикою видань. Водночас відбувається часткове розширення видавничої діяльності друкарень, збільшується кількість світських наукових праць, посібників.

Специфіка українського бароко в літературі, музиці, театрі. Суспільно-політичні події середини – другої половини XVII століття обумовили перелом в історії української літератури. З цього часу починається новий період її розвитку, що тривав до кінця XVIII століття. Література другої половини XVII–XVIII століть продовжує розвивати традиції давнього пись-менства, культивує старі жанри ораторської, агіографічної, частково полемічної прози. Водночас зароджуються й досягають вершин

90

нові жанри – мемуарно-історична проза, сатирично-гумористична поезія, шкільна драма, які визначили характер і стиль письменства. Українська література цього періоду вписується в універсальний європейський стиль епохи – бароко з його витонченою алегоричністю та контрастністю образів, тяжінням до пишності. У літературі формуються нові риси, вона вивільняється від впливу теологічних вчень і набирає світського змісту. Переважна частина літературних творів анонімна, збереглася в рукописах і рукописних списках без імені автора. Небагато авторів називали своє ім’я. Утвердилися як творчі особистості такі письменники-професіонали: Л. Баранович, І. Галятовський, Ф. Прокопович, Д. Туптало (Ростовський), В. Григорович-Барський та ін. Найвидатнішою постаттю в культурному та літературному житті XVIII століття був великий народний мислитель, освітній діяч і письменник – Григорій Сковорода (1722–1794 рр). Він є автором багатьох оригінальних творів. Серед них – філософські трактати (“Потоп зміїний”, “Вхідні двері до християнської доброчинності”), байки “Харківські байки”), поезії (збірка “Сад божественних пісень”). Визначними літературними творами, які вперше з’явилися наприкінці XVII століття, були, так звані, козацькі літописи. Провідне місце серед творів цього жанру зай-мають літопис Самовидця, літописи Г. Грабянки і С. Величка. Автори літописів аналізували події Визвольної війни та періоду “руїни”, витворювали оригінальні концепції української історії.

Друга половина XVII–XVIII століть – один з найплідніших періодів в історії української музики. У цей час значного розвитку набув народний фольклор, і на середину XVIII століття сформувався його основний класичний фонд, що є великим надбанням українського народу. Вершини свого розвитку досяг музичний епос – думи, історичні, соціально-побутові пісні. Народ опоетизовував героїчні сторінки вітчизняної історії, образи реальних історичних осіб – гетьманів, козацьких ватажків, народних месників (думи “Про Хмельницького і Барабаша”, “Про корсунську перемогу”, пісні “Засвіт встали козаченьки”, “Ой на горі та женці жнуть”, “Ой, Богдане, батьку Хмелю”). У професійній музиці яскраво втілився стиль бароко, а з другої половини XVIII століття – і стиль класицизму. Поступово в музичному побуті зароджувалися світські вокальні жанри – канти, псалми. За змістом канти можна поділити на філософські, урочисті

91

(панегіричні), ліричні, жанрово-сатиричні. Поширюються пісні-романси. Цей вокальний жанр має фольклорне коріння. Розвиток пісні-романсу пов'язаний із творчістю багатьох композиторів – професіоналів та аматорів. Одне з провідних місць у цій царині музичної творчості належить Г. Сковороді. З його музичної спадщини збереглися канти “Пастирі милі”, “Ангели, знижайтеся”, збірка “Сад божественних пісень”.

До провідних галузей музичного мистецтва належала церковна музика, яка досягла вершин у творчості М. Березовського, Д. Бортнянського, А. Веделя. Спадщина М. Березовського: опера “Демосфен”, соната для скрипки і чембало, четверта частина літургії “Вірую”. В історію світової музики Б. Бортнянський увійшов як реформатор церковного співу, він створив понад 100 хорових творів. У доробку А. Веделя – близько 30 хорових концертів, серед них – “Доколе, Господи…”, частини з “Літургії”, “Всенощна”. Традиція навчання музики, яка спочатку зосереджувалася у братських школах, згодом поширилася на інші заклади: Києво-Могилянську академію, колегіуми. Відомим осередком спеціальної музичної освіти була Глухівська музична школа, відкрита 1738 року. У ній викладали нотну грамоту, хоровий спів, гру на музичних інструментах – скрипці, гуслях, бандурі.

На цей період припадає розвиток українського шкільного театру. До репертуару включали різдвяні й великодні драми, п’єси морального та історичного змісту. Початки драматичного театру зародилися в гетьманській столиці Глухові. Тут діяла акторська трупа гетьмана К. Розумовського. Першою виставою в гетьманському палаці була комічна опера “Ізюмський ярмарок”, поставлена французькою мовою (1751). Ставилися комедії Мольєра, опери італійських авторів. Це була спроба створення придворного театру.

Еволюція образотворчого мистецтва й архітектури. Яскраво стиль українського бароко виявився в архітектурі. Його характерні ознаки: багатство та пластичність форм, світлі потиньковані стіни, застосування декоративних деталей, ліпних орнаментів, церковних бань цибулястої та грушоподібної форм. Провідним типом споруд стає, так званий, козацький собор – пятикупольний, з чотирма однаковими фасадами. Це – Миколаївський собор в Ніжині, Георгіївський – у Видубицькому монастирі.

92

У стилі козацького бароко зводилися світські кам’яні будівлі, переважно будинки Генеральної та полкових канцелярій, приватні будинки старшин і церковних ієрархів. До наших днів дійшла їх мізерна частина (у Києві, Козельці, Ніжині, Прилуках, Чернігові), оскільки козацьке бароко було затавроване як “мазепинський стиль” і ставлення до таких будівель було ідеологічно упередженим. Україна мала своїх видатних архітекторів. Увійшли в історію імена С. Ковніра – творця так званого Ковнірівського корпусу та дзвіниць на Дальніх та Ближніх печерах Києво-Печерської лаври, Кловського палацу у Києві, Троїцької церкви в Китаївській пустині; І. Григоровича-Барського – автора Покровської церкви та церкви Миколи Набережного в Києві, архітектурно-скульптурний фонтан “Самсон”. Залишили слід в Україні іноземні зодчі: німець Й. Шедель – автор найкращих споруд барокового стилю: дзвіниць Києво-Печерської лаври та Софійського собору, брами Заборовського; італієць Б. Растреллі, за проектами якого збудовано Андріївську церкву та Маріїнський палац. На західноукраїнських землях, які перебували у складі Речі Посполитої закріпилися художні традиції, пов’язані з католицькою церквою. У Галичині збереглося чимало споруд у стилі пізнього європейського, зокрема польського бароко. Серед кращих споруд – Домініканський костел у Львові, збудований за проектом Я. де Вітте; собор Святого Юра, ратуші в м. Бучач – автор Б. Меретин. До визначних пам’яток культури належить величний ансамбль Почаївської лаври, збудованої за проектом німецького архітектора Г. Гофмана.

Головним напрямом розвитку української скульптури залишається вироблена від початку XVII століття система оздоблення комплексів іконостасів. Розвиток скульптури в Києві та на Лівобережній Україні у XVIII столітті пов'язаний з діяльністю майстрів І. Равича й С. Шалматова. Найвідомішим майстром цієї доби є І. Пінзель, скульптурними роботами якого прикрашені собор Юра у Львові, ратуша у Бучачі.

Розвивається монументальний і станковий живопис. Монументальний живопис переважно пов'язаний із розписом культових споруд. Над живописом стін та іконостасів Києво-Печерської лаври працювали у XVIII столітті майстри лаврської школи, з-поміж яких уславився Аліпій Галик. У

93

станковому живописі провідну роль продовжував відігравати іконопис. Видатними іконописцями були західноукраїнські художники Іван Руткович та Йов Кондзелевич. Подальшого розвитку набувають портретний живопис, народні картини. Найвидатнішими майстрами українського класичного живопису XVIII століття були Д. Левицький, В. Боровиковський, А. Лосенко.

Період XVII–XVIII століть – це час, що вмістив у собі кілька історичних діб – визвольну війну, державність, руїну, втрату завоювань і закріпачення – в культурному відношенні був надзвичайно плідним. На українських землях виросли десятки нових міст, склалася європейська освіта, з’явилася архітектура, що не поступалася світовим зразкам. Література виробила ті форми й стильові засоби, на які змогла опертися українська література нових часів.

Тема 7. Українське національно-культурне відродження

(кінець XVIII – початок XX століть)

Ґенеза українського відродження. Українська культура цієї доби розвивалася в досить складних умовах. За Російської та Австро-Угорської імперій український народ зазнавав соціального й національного гноблення. Жорстока русифікація політики царату спрямовувалася на нівелювання української національної культури. До заборонних заходів вдавався й австрійський уряд на західноукраїнських землях – Галичині, Закарпатті, Буковині. В умовах бездержавності Україна перетворювалася на культурну провінцію імперій, до складу яких входили її території. Це стало додат-ковим імпульсом до зародження загальноєвропейських просвітницьких ідей, їх національно орієнтовного впливу на ґрунті нових соціокультурних процесів. Національне відродження окреслює процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе нацією, дійовою особою історії та сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну державність і самостійне національне життя взагалі. Українське національне відродження роз-почалося наприкінці XVIII століття і базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема,

94

традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Стартові умови для відродження були кращими в Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автономного устрою, політичних прав, залишки козацтва. Національне відродження, попри регіональні особливості, характеризувало всеукраїнські перетворення. Ця доба поділяється на три періоди: дворянський (1780–1840 рр.); народницький (1840–1880 рр); модерністський (1890–1914 рр.). Складна й суперечлива соціокультурна ситуація спричинила зародження нових художніх напрямів. В українській літературі і мистецтві XIX століття провідними стали три загальноєвропейські стилі: класицизм, романтизм і реалізм.

Дворянський період національно-культурного відродження та його культурні здобутки. У цей період зростає інтерес до таких галузей культури як історія, фольклор, мова й література. До визначних пам’яток історичної науки належать: “Історія Русів” (бл. 1770 р.) невідомого автора, “Короткая летопись малороссийская” В. Рубана, 4-томна “Історія Малої Россії” Д. Бантиша-Каменського. Початок розвитку етнографії поклав Григорій Калиновський, який видав 1777 року в Петербурзі “Опис весільних українських обрядів”. 1793 року з’являється перша енциклопедія українознавства “Записки о Малороссии” Я. Маркевича, в якій дається стисла інформація про природу, історію, населення, мову й поезію України. Збірку історичних дум впорядкував і опублікував 1819 року князь М. Цертелєв (Церетелі). Системне дослідження української етнографії 1827 року “Малороссийские народные песни” склав М. Максимович – майбутній перший ректор Київського університету. Пізніше в галузі етнографії та фольклористики працювали Т. Рильський, П. Чубинський, М. Драгоманов, Б. Грінченко та ін. “Батьком” нової української літератури називають І. Котляревського. Його поема “Енеїда” (1798 р.) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєднувалися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією. Гумористично-сатирична форма літературної творчості І. Котляревського мала багато прихильників. Найбільш яскравими серед них були П. Гулак-Артемовський та Є. Гребінка. Засновником української художньої прози вважається Г.

95

Квітка-Основ'яненко. Широко відомі його твори: “Сватання на Гончарівці”, “Шельменко-денщик”, “Конотопська відьма”. Першість серед українських письменників у російській літературі належить Миколі Гоголю: “Вечори на хуторі біля Диканьки”, “Миргород” та ін.

Соціально-економічні чинники впливали на розширення мережі навчальних закладів. У цілому освітній процес був спрямований на денаціоналізацію українського населення, що дало відповідні невтішні наслідки. Однак всупереч урядовим настановам українське відродження в освітній сфері залишило досить яскравий слід. Внаслідок проведення реформи освіти було затверджено чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети. На початку XIX століття на східноукраїнських землях засновані університети: в Харкові (1805 р.), в Києві (1834 р.), в Одесі – Новоросійський (1865 р.). Харків стає центром періодичних видань: “Харьковский Еженедельник”(з 1812 р.), “Харьковский Демокрит” (з 1816 р.), “Харьковские Известия” та ін.

У перші десятиліття XIX століття в Україні відроджується напівпрофесійний театр (Київ, Харків, Ніжин, Полтава). З театром пов’язані творчі здобутки видатних акторів М. Щепкіна, К. Соленика, І. Дрейсиха.

Кінець XVIII – початок XIXст. в архітектурі та образотворчому мистецтві поширився стиль – класицизм, що ґрунтувався на античних традиціях. Одночасно з класицизмом розвивався стиль – романтизм. У палацово-паркових ансамблях поєдналися ознаки романтизму й класицизму: палац гетьмана К. Розумовського в м. Батурині на Чернігівщині архітектора Ч. Камерона, садиба Г. Тарновського (архітектор К.Бланк) в с. Качанівці на Чернігівщині, дендропарк Софіївка на Уманщині (Л.Метцель). Типові зразки класицизму в архітектурі: палац у с. Сокиринці на Чернігівщині (архітектор П. Дубровський), Потьомкінські сходи в Одесі, Воронцовський палац (Ф. Боффо); головний корпус університету та інститут шляхетних дівчат (В. Беретті). Видатними українськими архітекторами були А. Меленський, П. Ярославський. Одним із визначних скульпторів епохи класицизму був І. Мартос. Найвідоміший його твір – монумент Мініну та Пожарському в Москві. В Україні скульптор виконав надгробки гетьману К. Розумовському в Батурині, генерал-фельдмаршалу П. Румянцеву-Задунайському в

96

Успенському соборі в Києві, пам’ятник А.-Е. Ришельє в Одесі. Яскравий пам’ятник класицизму в скульптурі – князю Володимиру в Києві, встановлений у 1850-1853рр. на ознаменування хрещення Русі (скульптори В. Демут-Малинов-ський, П. Клодт і архітектор К. Тон).

У цей період активно розвиваються жанри станкового живопису: портретний, історичний, пейзажний та побутовий. Відомі художники В. Тропінін, К. Павлов, А. Мокрицький, В. Штернберг через романтизм поступово переходять до реалізму в живописі. Особливе місце в образотворчому мистецтві належить Т. Шевченко. Він працював у різних жанрах: пейзажному, історичному, побутовому. Найвідоміші його роботи: “Катерина”, “Дари в Чигирині”, “Селянська родина”.

Українська культура другої половини ХІХ століття. Зрушення в суспільно-економічному розвитку та політичному ладі, що відбулися в другій половині XIX століття в Російській та Австрійській імперіях, вплинули на культурне життя українського народу. Бурхливий індустріальний розвиток великих міст, поширення ринкових відносин потребували кваліфікованих кадрів, підвищення загальної культури. Кращі представники інтелігенції, формуючи та відображаючи визвольні ідеї, сприяли розвиткові демократичного напряму в культурі. У цей час поглиблюється процес фор-мування української нації. Розквіт нації характеризується створенням неповторних національних форм культурної творчості в усіх галузях ху-дожньої культури; 40-60-ті роки – це період, коли в суспільному житті всі питання зводилися до проблеми ліквідації кріпосного права. Увесь комплекс визвольних змагань українського народу своєрідно відбився в діяльності першої української таємної політичної організації – Кирило-Мефодіївському братстві (1845 р.). Культурно-освітні ідеї братства спрямовані на піднесення національної свідомості, патріотичної гордості, на розвиток і утвердження української мови і культури. Організаторами братства були молоді вчені й письменники. Після реформи 1861 р.(ска-сування кріпацтва) політичний рух у Східній Україні сформувався в культурно-освітні об’єднання –“Громади”, що виникли у багатьох містах. Серед активних діячів громад були М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов, Т. Шевченко та ін.

97

Вихід у Петербурзі 1840 р. “Кобзаря»” Т. Шевченка був знаменною подією в історії культурного життя українського народу. Ця подія стала рушійною силою формування національної самосвідомості багатьох українців. Т. Шевченка вважають основоположником критичного реалізму в українській літературі. Реалізм (з лат. realis – дійсний) – напрям у літературі та мистецтві, який сповідував необхідність правдивого відображення дійсності. Після смерті Т. Шевченка провід у літературній праці перейняв П. Куліш – поет, перекладач, критик, літературознавець, історик, творець першого класичного українського роману “Чорна Рада”. 70-80-і роки ХІХ століття – початок епохи “великого” реалізму. У літературі з’являються прозаїки європейського рівня: І. Нечуй-Левицький (“Кайдашева сім'я”, “Микола Джеря”, “Хмари”, Панас Мирний (Рудченко) (“Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, “П’ятниця”, “Лихі люди”). Література 80-90-х років стала трибуною активного громадського життя, з’являються нові жанри: філософська поема, нарис, соціально-побутові повісті й романи, історичні драми тощо.

З кінці 50-х років почали складатися спочатку аматорські, а потім професійні театральні гуртки, засновниками яких були М. Кропивницький, М. Старицький, І. Карпенко-Карий (Тобілевич), М. Садовський, П. Саксаганський. Перша аматорська трупа виникла в 60-х роках в Єлисаветграді (Кіровограді). Перший професійний театр на Наддніпрянщині створено М. Кропивницьким 1882 року. Українська драматургія уславилася іменами, як драматургів, так і акторів: І. Нечуй-Левицький (“Маруся Богуславка”), М. Кропивницький (“Дай серцю волю, заведе в неволю”), М. Старицький (“За двома зайцями”, “Сорочинський ярмарок”), І. Карпенко-Карий (“«Наймичка”, “Сто тисяч”, “Мартин Боруля”, Л. Українка (“Лісова пісня”).

Невід’ємною складовою театру була українська музика. Відомим кобзарем XIX століття був О. Вересай. Приклад органічного поєднання народної та професійної творчості – “Запорожець за Дунаєм” (1863 р.) С. Гулака-Артемовського. Це перша українська національна опера. Поетику народних звичаїв відображала музична картина П. Ніщинського “Вечорниці” до п’єси Т. Шевченка “Назар Стодоля”. Засновником української композиторської школи є М. Лисенко (1842–1912 рр.). Композитор працював майже у всіх музичних жанрах. Його оперна спадщина охоплює

98

різні жанрові сфери: історико-героічну (“Тарас Бульба”), лірико-побутову (“Наталка-Полтавка”), комічну (“Різдвяна ніч”), оперу-сатиру (“Енеїда”). Композитор започаткував дитячу оперу: казка “Коза-дереза”, фантастичну казку “Зима і весна” тощо. Розвиток вокальної, особливо хорової творчості, яка спиралась на народну музику презентували К. Стеценко, М. Леонтович.

Значного впливу на розвиток образотворчого мистецтва набув рух “передвижників” – “Товариства пересувних художніх виставок” (1870 р.). Активну участь у виставках брали українські художники: К. Трутовський, М. Ге, М. Пимоненко, К. Костанді, О. Мурашко. Український монументальний живопис представлений досить слабо, але його здобутки значні: реставрація фресок у Кирилівській церкві (М. Врубель), розпис будинку Земства у Полтаві (С. Васильківський, В. Кричевський), розпис Володимирського собору Києва ( В. Васнецов, М. Врубель, М. Пимоненко, М. Нестеров). У скульптурі другої половини XIX століття розвивалися реалістичні тенденції. Монументальна скульптура набувала громадського звучання. У різних містах, на громадські кошти було встановлено пам’ятники Б. Хмельницькому (М. Микешин), І. Котляревському і М. Гоголю в Полтаві (Л. Позен). Л. Позен працював в історичному жанрі (“Скіф”, “Запорожець у розвідці”), його персонажами були жебрак, лірник, прості трудівники.

У другій половині XIX століття класицизм утратив домінуюче значення в мистецтві. Архітектори шукали натхнення в художніх стилях минулих років. З’являється еклектика – поєднання різних історичних стилів в одному архітектурному ансамблі. Різновидом еклектики є псевдовізантійський стиль, він насаджується в Україні у церковному будівництві, архітектурі, скульптурі. До збудованих пам’яток цього напряму належить Володимирський собор (архітектори І. Штром, П. Спарро, О. Беретті, К. Маєвський, В. Ні-колаєв). Зодчі продовжують творчо розвивати ідеї класицистичної архітектури. Взірцем такої архітектури є будівля Музею старожитностей та мистецтв у Києві (1897–1899 рр., архітектори В. Городецький, Г. Бойцов, В. Ніколаєв) – нині Національний художній музей України.

Особливості розвитку культури в західноукраїнських землях. Національно-культурне відродження західноукраїнських земель першої

99

половини XIX століття відбувалося в умовах посилення національного гніту з боку Австрії – в Східній Галичині, Румунії – в Буковині, Угорщини – на Закарпатті. Під впливом революційно-демократичних перетворень, що охопили Європу, австрійський уряд зробив перші кроки для становлення українського шкільництва, активізувалися процеси національного самоусвідомлення. Культурно-просвітницьку діяльність у цьому краї очолювало греко-католицьке духівництво. Осередками просвітництва стали духовні семінарії у Львові та Перемишлі, Коломийська гімназія, ліцей на Буковині. Львівський митрополит (з 1816 р.) Михайло Левицький дбав про українське шкільництво, видав катехізис і буквар для народних шкіл. Він разом з каноніком Іваном Могильницьким заснував (1816 р.) в Перемишлі перше в Галичині культурно-освітнє “Товариство галицьких греко-католицьких священиків”, у статуті якого було записано, що книжки “мають бути написані… народною мовою”. Будителями національної свідомості були вихованці Львівської семінарії М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. Вони заснували (1833 р). прогресивний гурток “Руська трійця”, що мав за мету сприяти розвитку української літератури та культури. Члени гуртку укладають збірку поезії “Син Русі”, роблять спробу видати фольклорно-літературну збірку “Зоря»”, друкують літературний альманах “Русалка Дністрова”. Вагомий внесок в українське національне відродження на Закарпатті зробив О. Духнович – письменник, педагог, історик, етнограф, греко-католицький священик. Революційні рухи 1848–1849 рр. (“Весна народів”), що охопили багато країн Європи, змусили Австрійський уряд піти на поступки: проголошено нову конституцію, скасовано панщину тощо. З розвитком національно-визвольної боротьби окреслюється суспільно-політичний напрям діяльності української інтелігенції. Прогресивне значення мало створення політичних і науково-культурних інституцій: “Головна рада руських”, “Галицька матиця”, “Народний дім”. Вони сприяли розвитку національної культури, освіти, видавничої справи. 1868 року у Львові засновано товариство “Просвіта”, яке стало центром поширення освіти серед народу. Третій період українського відродження характеризує: виникнення політичних партій чи подібних організацій, які висунули певну політичну програму; проникнення прогресивних ідеалів у широкі маси й формування нового

100

типу українського інтелігента-патріота. Це період цілої плеяди культурних і політичних діячів, і, передовсім, таких величних постатей як І. Франко і М. Грушевський.

Впродовж другої половини XIX століття значного розвитку досягло музичне мистецтво. Фундатором Перемишльської композиторської школи став один із перших українських професійних композиторів Галичини М. Вер-бицький – автор національного гімну “Ще не вмерла Україна”. Вагомий внесок у розвиток музичної культури належить А. Вахнянину – організатору й керівнику музично-хорових товариств “Боян”, “Торбан”, засновнику й першому директору Львівського музичного інституту ім. М. Лисенка, автору першої в Галичині опери “Купало”. Просвітницьку та

педагогічну роботу здійснював у Чернівцях композитор, письменник і педагог С. Воробкевич. Хоровий доробок митця становить понад 400 музичних творів, більшість з яких він написав на власні тексти. Зразки професійної національної музики створив І. Лавровський – автор багатьох хорів, пісень, музики до драматичних вистав. Зачинателями західноукраїнської реалістичної школи в живописі були К. Устиянович – “Бойківська пара”, “Шевченко на засланні”, Т. Копистинський – “Гуцул з Липовиці”, “В селянській хаті”. Наприкінці XIX століття розпочав творчий шлях відомий художник І. Труш. У його доробку є твори різних жанрів: побутові картини, пейзажі, портрети (портрет Л. Українки). Скульптуру презентували талановиті майстри П. Війтович (скульптурні групи львівського театру опери та балету), А. Попел, М. Паращук, (пам’ятник А. Міцкевичу) та інші.

Перший в Україні професійний театр було створено 1864 р. в Галичині при товаристві “Руська бесіда». Він дістав назву “Руський народний театр”, його очолив О. Бачинський. Його репертуар складався з творів наддніпрянських та західноукраїнських письменників.

Тема 8. Розвиток української культури в період

визвольних змагань (1917–1920 років)

101

Історичні умови розвитку культури. XX століття, насичене різноманітними історичними подіями, характеризується різкою зміною політичних режимів, соціально-економічної ситуації. Звідси різні історичні умови, в яких розвивалася українська культура XX століття. Цей новітній період розвитку української культури можна розділити на кілька етапів:

1) коротка доба відновлення української державності (1917–1920 рр.), коли були створені принципово нові умови для розвитку української національної культури;

2) радянський етап (1921–1991 рр.), який спочатку має коротку добу злету 20-х років покоління “розстріляного відродження”, яке вже в 30-ті роки зазнало тотальних репресій не тільки проти митців, працівників культури, але й пересічних її носіїв, і добу “відлиги” з рухом, так званих, шестидесятників, і період подальшої русифікації, утисків української культури;

3) етап розбудови незалежної України й відродження національної культури.

XX століття – це час виникнення нових видів мистецтва (кінематограф, телебачення), нових форм синтезу мистецтва, це епоха модернізму й постмодернізму.

В культурології використовують поняття – “модерн”, “модернізм”, “постмодернізм”. Модерном називають мистецтво кінця XIX – початку XX століття. Хронологічні рамки модернізму – початок XX століття – 60-і роки. Культуру від 70-х рр. XX століття до наших днів прийнято називати культурою постмодернізму. Модернізм виявився в усіх галузях художньої творчості. Основні естетичні принципи модернізму в літературі – потік свідомості, в образотворчому мистецтві – заперечення зображальності, у музиці – заперечення звукової організованості (мелодії, гармонії, поліфонії; електронна музика), в театрі – відсутність логіки розгортання драматичної дії. Напрями модернізму: фовізм (від фр. fauve – дикий), кубізм, футуризм (від лат. futurum – майбутнє), абстракціонізм (від лат. abstractio– далекий від дійсності). Культура модернізму є елітарною, тобто орієнтованою на невелику групу людей, які володіють особливим

102

художнім сприйняттям. Сукупність сучасних течій у світовій культурі від 70-х рр. XX століття до сьогодення називають постмодернізм. Постмодернізм – це не новий напрям, що змінив модернізм, а творча переробка, переосмислення того, що було створено раніше. У культурі постмодернізму формуються загальні принципи: еклектизм (змішання всіх існуючих форм, течій, художніх манер); використання культурної спадщини минулого за допомогою прийомів колажу, цитування, повторення); театралізація (всім подіям надається форма яскравого видовища, шоу); толерантність (терпиме ставлення до інших методів і течій, поглядів і смаків). Для мистецтва постмодернізму не існує жодних правил. Але на відміну від модернізму, постмодерністські твори мають приємний, красивий вигляд.

На початку XX століття українська культура досягла свого розквіту. Це був період, позначений зростанням національної свідомості. Намітилася тенденція до підвищення освітнього рівня народних мас, зацікавлення національною історією та культурою. З’являються народні бібліотеки, просвітницькі товариства, аматорські театральні гуртки. Незважаючи на урядові заборони, розширювалася сфера вживання української мови. Створюються україномовні підручники для початкової школи, у Львівському й Чернівецькому університетах існували українознавчі кафедри. Під час подій 1905–1907 років в Україні поширюється діяльність товариств “Просвіта”. У Західній Україні поширюється січовий рух, що орієнтувався на відродження традицій запорізької військової справи. Значну роль у пропаганді української літератури, досліджень з історії, археології, етнографії відіграли журнали “Киевская старина”, “Українська хата” тощо. Бурхливим було мистецьке життя на початку XX століття. У цей час працюють класики української літератури – І. Франко, Леся Українка, М. Коцюбинський, корифеї українського театру – М. Кропивницький, М. Заньковецька, художники Г. Нарбут, М. Бойчук. Українське мистецтво початку XX століття було вищим щаблем розвитку нашої культури. Воно намагалося подолати традиційні стереотипи; акцентувалася увага не на відображенні довколишнього світу, а на відтворенні внутрішнього світу людини. У 1917 році широкі народні маси пов’язують свої сподівання на

103

духовне розкріпачення, на вільний розвиток української культури, на демократизацію громадського життя.

Культурний рух періоду Центральної Ради. З утворенням Центральної Ради (3 березня 1917 р.) почалася активна державна підтримка української культури. Керівництво ЦР підтримувало загальнодемократичні вимоги про скасування будь-яких обмежень щодо української мови, культури, суспільно-політичного життя. Було взято курс на створення єдиної народної загальноосвітньої школи. Відбувалася українізація вищої школи. З’явилися нові вищі навчальні заклади: Київський український народний університет, Київський юридичний інститут, Київський географічний інститут. Було засновано Українську Академію мистецтв, що надавала вищу художню освіту. Першим ректором Академії став Ф. Кричевський, професорами були українські художники М. Бойчук, В. Кричевський, Г. Нарбут, О. Мурашко та ін. Відкриваються широкі можливості для українського книгодрукування й преси. Видавництва “Українська школа”, ”Вік”, “Час”, “Українське видавництво”, “Сіяч” та інші зосередилися на випуску підручників і популярних книжок для народу. Характерною рисою культурного життя стало створення творчих і громадських об’єднань: Центрального комітету охорони пам’яток старовини і мистецтва, фонду ім. Т.Г. Шевченка для виховання обдарованих дітей, Української жіночої спілки тощо.

Пожвавилося театральне життя. У квітні 1917 року було створено Комітет українського національного театру, членами якого стали актори І. Мар'яненко, Л. Курбас, композитор О. Кошиць та ін. Найбільших творчих успіхів на ниві створення новітнього українського театру досягли Український національний театр під керівництвом І. Мар'яненка, трупа М. Садовського та започаткований Л. Курбасом “Молодий український театр”.

Центральна Рада вирішувала різноманітні питання, пов’язані з релігійним життям. У зверненні “До українського народу” йшлося про необхідність вживання української мови священиками, ЦР заохочувала призначення єпископів-українців на місцеві кафедри. У січні 1918 року було створено департамент сповідань. Він відіграв позитивну роль у збереженні пам’яток церковної старовини й архітектури, виступав проти

104

реквізиції церковних і монастирських будівель (зокрема, в Києво-Печерській лаврі) на користь світських установ. Патріотично налаштовані сили виступали за українізацію церкви та її самостійність. Проте нетривке становищу ЦР не дали можливості утворити автокефальну самостійну українську церкву.

Встановлення влади гетьмана Павла Скоропадського та його особистий внесок в розвиток української культури. Справу Центральної Ради в галузі розвитку української освіти, науки і культури продовжив уряд П. Ско-ропадського, який прийшов до влади 29 квітня 1918р. Саме Гетьманській державі належить пріоритет заснування Української академії наук. Академія отримала режим максимального сприяння, одержала статус самоврядної юридичної особи, а також право засновувати наукові заклади, безмитне й позацензурне отримання літератури та наукового обладнання. Усі наукові видання УАН повинні були виходити українською мовою, а за бажанням – іншими мовами. Підвищеною увагою гетьманського уряду

105

користувалася вища освіта – було відкрито два навчальних заклади – Київський та Камянець-Подільський державні українські університети. Розпочали роботу утворені архітектурний та клінічні інститути в Києві, політехнічний та сільськогосподарський – в Одесі, Український історико-філологічний у Полтаві. Увагою була оточена початкова й середня школи. Міністерство народної освіти видало розпорядження про утворення національної початкової школи. Уряд виділив 350 стипендій для незаможних учнів української національності, взяв на баланс держави 40 чоловічих гімназій, відкритих за ініціативою Міністра народної освіти М. Василенка. У добу Української держави активізувалося мистецьке життя. У складі Міністерства народної освіти було створено Головне управління мистецтва і національної культури, що мало автономний бюджет. Уряд виділяв цільові кошти на охорону пам’яток старовини, археологічні дослідження, підтримку творчих колективів тощо. Було створено Перший український національний хор у Києві, Державну капелу бандуристів Г. Хоткевича, Державний симфонічний оркестр ім. М. Лисенка. У цей же час започатковано Державний український архів, засновано Національну галерею мистецтв, Український історичний музей та Українську національну бібліотеку. Увага гетьманського уряду до проблем культурно-мистецького процесу зумовила піднесення творчих сил, сприяла збагаченню духовного потенціалу народу й держави.

Соціокультурна ситуація в часи Директорії. Впродовж 1919–1920 років виявилися деякі тенденції в соціокультурному середовищі, найкраще вони прослідковуються через ставлення інтелігенції до заходів Директорії. У період визвольних змагань визначальними рисами інтелігенції стали, по-перше, її надзвичайна політизованість, а по-друге, диференційованість за політичними уподобаннями й орієнтирами. Якщо старше покоління інтелігенції залишалися прихильниками дореволюційних ідеалів, у революційні роки вони намагалися бути подалі від політики, то середнє й молоде покоління кидалося у вир політичних пристрастей. Зважена та продуктивна лінія гетьманського уряду в царині освіти й культури відродила бажання працювати на користь держави та народу. Та після цього швидкоплинного часу знову настали важкі часи. Цьому сприяв і ряд непродуманих кроків Директорії, які відштовхнули від

106

неї широкі верстви українського суспільства. Незважаючи на несприятливі умови, особи, яким було доручено управління культурним життям країни, сумлінно виконували свої обов’язки. Міністром освіти став І. Огієнко – відомий церковний діяч, науковець, який багато зробив для становлення національної освіти, утвердження державного статусу української мови. Відомий політик, історик мистецтва Д. Антонович очолив Міністерство мистецтв. Однак їхніх зусиль було мало, щоб соціокультурний процес в Україні набув цивілізованих рис. Нестабільність ситуації, можлива загроза встановлення більшовицької диктатури спричинила до масової еміграції інтелігенції, решта, залишившись під владою більшовиків, змушена була співпрацювати з ними. На рубежі XX століття видатний київський архітектор В. Городецький (1863–1930 рр.) працював у різних художніх стилях. Одним із найцікавіших витворів стилю модерн, справжньою окрасою є будинок з химерами Городецького, у класичному стилі побудований Державний музей українського образотворчого мистецтва, у готичному стилі – Миколаївський костел. Фантазією позначена творчість українського графіка Г. Нарбута (1886–1920 рр.). Йому притаманні своєрідний стиль і художня манера оформлення книг. Г. Нарбут розробив новий український шрифт, створив багато ілюстрацій до книжок з історії та мистецтва України. На початку століття розкривається творчість видатного українського живописця О. Мурашка (1875–1919 рр.). Широковідомі його роботи: “Дівчина в червоному капелюсі”, “На вулицях Парижа”, “Селянська родина”. О. Мурашко був одним із засновників Української академії мистецтв.

Тема 9. Культура українських земель у 20-х роках XX століття

Форма та зміст політики українізації. У 1921 році громадянська війна в Україні закінчилася. Українські землі опинилися в складі різних держав. Основна їх частина входила до складу Союзу радянських республік (СРР). Західна Україна (Східна Галичина, Західна Волинь, частина Полісся) відійшли до Польщі. З 1923 року на радянській частині України почала проводитись політика “коренізації”, яка була спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату,

107

організацію мережі шкіл, закладів культури, видання газет та книг мовами корінних національностей. Цей період часто характеризується як чергове національне відродження. Важливим напрямом культурного будівництва була ліквідація неписьменності населення. Було створено Надзвичайну комісію з боротьби з неписьменністю й ухвалено постанову, згідно з якою все населення республіки віком від шести до п’ятдесяти років повинно було вчитися читати й писати. В Україні було відкрито доступ до освіти усім соціальним прошаркам, освіта здобувалася рідною мовою. З 1924 року початкова освіта ставала обов’язковою; у вищих навчальних закладах створено робітничі факультети для підготовки до вступу у ВНЗ робітничої та селянської молоді. Для підготовки викладачів вищих навчальних закладів створені інститути червоної професури. У 20-ті роки активізується наукова діяльність. Головним науковим осередком республіки була Всеукраїнська академія наук. У галузі історичної науки працювали відомі вчені Д. Явор-ницький, А. Кримський, Д. Багалій, М. Грушевський; у галузі охорони здоров’я – Д. Заболотний, Ф. Яновський, М. Стражеско та інші. 20-ті роки відзначилися пожвавленням національного релігійного життя. Передумовою діяльності релігійних організацій став декрет уряду радянської України “Про відокремлення церкви від держави та школи від церкви” (1919 р.). Держава офіційно надавала рівні можливості для діяльності різних релігійних напрямів. Користуючись цим, прихильники незалежності православної церкви від російської на Всеукраїнському церковному соборі в Києві (жовтень 1921) проголосили створення Української автокефальної церкви (самоврядної) православної церкви УАПЦЄ першим єпископом якої став В. Лип-ківський. Більшість віруючих в УАПЦ приводило бажання слухати службу та молитися рідною мовою. У другій половині 20-х років починаються репресії щодо керівництва цієї церкви, які були оголошені “петлюрівцями в рясах”. Національно-культурне відродження 20-х років було жорстоко придушене сталінізмом і увійшло в історію як “розстріляне Відродження”.

Особливості літературного процесу в Україні. Особливістю літературного процесу цього періоду було розмаїття літературних напрямів. Спочатку домінував “Пролеткульт” – літературно-художня та просвітницька організація, для якої характерним було негативне ставлення до культури минулого, намагання створити свою “пролетарську” культуру.

108

Згодом пролетарські письменники об’єдналися у спілку “Гарт” (1923–1925 рр.), куди входили В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра. Селянські письменники згуртувалися в спілку “Плуг”: А. Головко, П. Панч. Радянська влада найбільш прихильно ставилася до них. Існували також групи закоханих у світову й національну спадщину неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен, М. Драй-Хмара), неосимволістів (П. Тичина, Є. Плужник, Д. Фальківський), радикальні за своїм спрямуванням групи панфутуристів (М. Семенко, ранні М. Бажан, Ю. Яновський), конструктивістів (В. Поліщук) тощо. Одним із найяскравіших поетів був П. Тичина. Його ранні збірки – “Сонячні кларнети”, “Вітер з України“ – краще в його творчому доробку. В. Сосюру називають найтоншим ліриком української поезії. Він автор десятків поем, кількох десятків збірок поезій, автобіографічного роману “Третя рота”. 20-ті роки – це час гострих дискусій про шляхи й принципи побудови соціалістичної України та її культури. У контексті дискусій, які велися навколо проблем побудови національної культури, найбільший інтерес становив творчий доробок М. Хвильового (1893–1933 рр.). У циклах памфлетів “Камо грядеши” та “Думки проти течії”, статті “Україна чи Малоросія” він сформулював культурологічну концепцію, вважаючи, що українська культура повинна орієнтуватися на західноєвропейську. Літературна дискусія в Україні 1925–1928 років, започаткована творами М. Хвильового, поклала початок політичним переслідуванням у середовищі українських письменників. Твори та ідеї М. Хвильового нарекли націоналістичними та злочинними.

Театральне мистецтво, початки кіномистецтва і музична культура. Плідно розвивалося театральне мистецтво. Етапним у розвитку українського театру став 1918 рік, коли в Києві утворилися три театри: Державний драматичний (перейменований 1919 р. у Перший Український театр Радянської республіки ім. Т. Шевченка), Державний народний (з 1922 р. – Український драматичний театр ім. М. Заньковецької) та “Молодий театр“ з 1922р. – модерний український театр “Березіль”). На кінець 1925 року

109

у республіці налічувалося вже 45 театрів. Особливою популярністю користувалися драматичний театр ім. І. Франка на чолі з Г. Юрою, театр “Березіль” на чолі з Л. Курбасом.

Новий вид мистецтва – кіно швидко поширилося й набуло популярності в Україні. Перші кроки кінематографа в Україні пов’язані з іменами механіка І. Тимченка та фізика М. Любимова, які ще 1893 року створили апарат для відтворення на екрані неперервного руху людей і предметів. У 1896 році фотограф А. Федецький знімав і демонстрував документальне кіно. З 1907 року в Україні розпочалося регулярне виробництво кінофільмів (Київ, Одеса, Харків, Катеринослав). У перші роки радянської влади знімалися документальні, агітаційні та хронікальні фільми (“Все для фронту”, “Ми переможемо”). З 1922 року почалося виробництво художніх фільмів, більшість з яких розкривали події громадянської війни. У цей час працювали кінорежисери П. Чардинін, В. Гардін, І. Кавалерідзе. У 1927 році в Харкові була створена мультиплікаційна майстерня. Значну роль у становленні українського кіномистецтва відіграв О. Довженко (1894–1956 рр.). Новаторським і визначальним у творчості О. Довженка став фільм “Звенигора” (1928 р.), з цим фільмом пов'язаний новий етап у розвитку українського кінематографа – поетичне кіно. Шедевром світового кіно став фільм О. Довженка “Земля” (1930 р.), в якому режисер порушує загальнолюдські проблеми: життя і смерть, людина і земля, нове і старе, кохання; оспівує землю й працю на землі.

У галузі музичного мистецтва розвивалися такі жанри, як обробка композиторами народних і революційних пісень, радянська масова пісня. У цьому напрямі плідно працювали композитори Г. Верьовка, П. Козицький, Л. Ревуцький. Одним із кращих хорових колективів стала капела “Думка”. Професійна музика 20-х років позначена інтенсивними новаторськими пошуками. Впродовж 1923–1928 років діяло республіканське Музичне товариство ім. М. Леонтовича, навколо якого гуртувалися композитори-новатори, які орієнтувалися на поєднання національних традицій і досягнень європейської музичної культури. Традиції українського музичного авангарду започаткував Б. Лятошинський (1894–1968 рр.). Він репрезентував напрям модернізму в українській музиці, створив оперу

110

“Золотий обруч” (1930 р.). Новаторські тенденції виявилися у творчості композиторів В. Косенка, М. Вериківського (автора першого українського балету “Пан Каньовський”, 1930 р.). У 1925–1926 роках створено театри опери та балету в Харкові, Києві та Одесі, а в 1928–1929 роках ще чотири пересувних оперно-балетних колективи.

Архітектура та образотворче мистецтво. Перед архітекторами цього періоду стояло завдання створення проектів споруд різноманітного призначення: промислових, торговельних, транспортних підприємств, культурно-освітніх, житлових, адміністративних споруд відповідно до суспільних запитів. Різноманітні творчі організації в галузі архітектури – “Товариство сучасних архітекторів України” (ТСАУ), Асоціація нових архітекторів (АС-НОВА) по-різному усвідомлювали шляхи розвитку сучасного будівельного мистецтва. Значна частина митців орієнтувалася на західноєвропейську архітектуру, шукала нові форми художньої виразності, що призвело до поширення конструктивізму. Цьому стилю властиві раціональні конструкції й планувальні рішення з використанням новітніх для того часу будівельних матеріалів: гладенькі стіни, широкі смуги вікон, заміна нижніх поверхів відкритими опорами, плоскі дахи. Особливо яскраво новий стиль виявився в забудові Харкова, який до 1834 року був столицею України. У центрі міста було створено комплекс адміністративних споруд: будинок Держпрому (1925–1929 рр., архітектори С. Серафимов, М. Фельгер, С. Кравець), споруда проектних організацій (1930–1933 рр, архітектор С. Серафимов). Партійна постанова 1932 року “Про перебудову літературно-художніх організацій” не сприяла розвиткові течій в архітектурі. Спілка архітекторів України, створена 1933 року, орієнтувалася на єдиний творчий метод – соціалістичний реалізм, основою для якого стала класицистична архітектура.

Образотворче мистецтво 20-х – початку 30-х років відзначилося наявністю великої кількості напрямів, шкіл та угрупувань. У цей час створюються художні угрупування: Асоціація революційного мистецтва, Товариство художників імені К. Костанді в Одесі, Асоціація художників Червоної Армії, Об’єднання сучасних митців України. Працюють такі визначні майстри як М. Бурачек (“Яблуні в цвіту”, “Золота осінь”, “Реве та

111

стогне Дніпр широкий”), І. Іжакевич (“Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь”, “На Дніпрі”,“Запорожці готуються в похід”), Ф. Кричевський (“Наречена”, “Три віки”, “Життя”), О. Шовкуненко “Повінь. Конча-Заспа”), М. Жук. Одним із перших абстракціоністів був всесвітньо відомий художник К. Малевич (1878–1935 рр.). Його творчість однаковою мірою належить як українському, так і російському мистецтву. К. Малевич – засновник принципово нового мистецького напряму – супрематизму (від лат. supremus – найвищий). Для цього напряму характерне поєднання найпростіших геометричних фігур різних кольорів і розмірів, що складають урівноважені асиметричні композиції, сповнені внутрішнього руху. Метою його були пошуки певних формальних першооснов світобудови. Найвідоміша картина К. Ма-левича – знаменитий “Чорний квадрат”. Засновником кубізму в скульптурі – українець О. Архіпенко (1887–1964 рр.). Творчість цього митця має всесвітнє значення. Він створив понад тисячу скульптур. Широковідомі твори скульптора – “Мати й дитина”, “Карусель П'єро”, “Мадонна”. Один із найвідоміших українських скульпторів І. Кавалерідзе (1887–1978 рр.). Він успішно працював у жанрі портрета та монументальної скульптури. Першим значним твором скульптора став пам’ятник княгині Ользі в Києві. Він створив пам’ятники Т. Шевченку в Полтаві та Сумах, Г. Сковороді у Лохвиці.

Розвиток культури в Західній Україні. З 1919 по 1939 роки західні землі знаходилися у складі Польщі, Румунії, Чехословаччини. Західноукраїнське населення позбавлялося державної підтримки в розвитку освіти, науки, мистецтва. Урядові установи проводили на цих землях політику денаціоналізації. 1924 року польський уряд ухвалив “кресовий” закон, згідно з яким заборонялося вживання української мови в школах. У цих школах було введено, як навчальну, польську мову. Українських вчителів замінювали польськими. Як компроміс впроваджувалися так звані утраквістичні (двомовні) школи, де половину предметів викладали польською, половину – українською. В українських землях у складі Польщі постійно точилася боротьба за українську мову та український зміст навчання й виховання молоді, а також влаштовувалися приватні українські школи. Найбільш опікувалося ними Українське педагогічне товариство, що з 1926 року називалося товариством “Рідна школа”. Це товариство мало право діяти тільки в Галичині. Щодо Закарпаття, яке між двома світовими війнами належало

112

до Чехословаччини, то тут діти мали можливість отримувати освіту українською мовою. Вища школа Галичини зазнає ще більше утисків. Виборене українцями право на кафедри та професуру у Львівському університеті скасовано. У відповідь на це у Львові виникає таємний університет, що існував у 1921–1925 роках. Він мав три відділи: філософський, юридичний та медичний. Українська молодь бойкотувала тоді польський університет у Львові, відвідувала лише таємний або навчалася за кордоном. Єдиним легальним вищим нав-чальним закладом була Греко-католицька богословська академія, яку заклав 1928 року митрополит А. Шептицький. Ця академія мала два факультети: богословський та філософський. Освітянські проблеми перебирає на себе товариство “Просвіта”. Незважаючи на фінансові утиски з боку польського уряду,“Просвіта”, починаючи з 1934 року, поновлює випуск щомісячних книжок, невеликих обсягів. Користуються попитом видання бібліотечних серій: “Життя і знання”, “Науково-популярна бібліотека”, “Українське письменство” тощо.

Літературний процес був досить поляризований. Письменники розділилися на три групи: націоналістична (Д. Донцов, О. Ольжич, О. Теліга); пролетарсько-прорадянська (Я. Галан, П. Козланюк, Т. Тудор), ліберальна (І. Вільде, Б. Лепкий, Н. Королева). Письменники гуртувалися навколо таких журналів і газет, як “Літературно-науковий вісник”, “Дзвони”, “Поступ”, “Ми”, “Наша культура”. На цей період припадає творчість двох визначних галицьких композиторів: С.Людкевича та В.Барвінського.

Вагомий внесок в образотворче мистецтво художниці О. Кульчицької (1877–1967 рр.). Серед кращих її полотен – “Діти на леваді”, “Жнива”.

Тема 10. Українська культура 30-80-х років XX століттяОсобливості культурного будівництва в умовах тоталітаризму.

Період від початку 30-х до середини 50-х років був трагічним для українського суспільства. Це час панування культу особи Сталіна, жорстоких ідеологічних обмежень, репресій, варварського нищення пам'яток культури. Численні творчі організації, які існували в Україні в 20-х роках, було розігнано, різні мистецькі течії та напрями заборонено. Єдино можливим методом творчості було проголошено, так званий, соціалістичний реалізм, який передбачав, перш за все, оспівування досягнень соціалізму. “Українізацію” було повністю згорнуто, а

113

найпомітніших діячів національної культури, розстріляно або запроторено до таборів. Розпочалася боротьба з усіма проявами “націоналізму” в культурі. Українське бароко оголошено “буржуазно-націоналістичним” стилем. Зазнали переслідувань священнослужителі. У 30-х роках укорінюється думка про ворожість релігії. Священиків і ченців виселяли, позбавляли громадянських прав, а культові споруди руйнували. Переслідувань зазнали російська православна та греко-католицька церкви, парафії УАПЦ були ліквідовані та підпорядковані московському патріархату. Усього в 30-х роках в Україні була припинена діяльність близько 80% церков. Зруйновано найцінніші архітектурні пам’ятки: Золотоверхий Михайлівський собор, церкву Богородиці в Пирогові, численні пам’ятки доби Гетьманщини. Розпродаються на аукціонах твори мистецтв і пам’яток старовини. Індустріалізація вимагала кваліфікованих кадрів, тому увага приділялася розвитку освітніх установ. Напередодні війни в містах України в цілому сформувалася система обов’язкової середньої освіти. На початку 30-х років було здійснено уніфікацію вищої та середньої освіти. Вищим навчальним закладом став інститут, середнім спеціальним – технікум. Діяльність митців стала настільки регламентованою, що почала втрачати ознаки творчості. З набли-женням військової загрози з Заходу і усвідомлення, що воєнні дії почнуться на теренах України, вже 1934 року ухвалюється урядове рішення, спрямоване на формування та піднесення патріотичних почуттів українців. У загальноосвітній школі запроваджується обов’язкове вивчення вітчизняної історії. В історичних дослідженнях, публіцистиці, художній творчості майже обов’язковою стає проблематика, пов’язана з боротьбою українського народу за свою незалежність. У цей період з’являється навіть книга А. Козаченка “Українська культура: її минувшина і сучасність”. Важливою подією в республіці стало відкриття пам’ятника Т.Г. Шевченка у Хар-кові (1935 р.). У 1939 році західні землі були приєднані до радянської України і тут поширюється тоталітарний режим з його репресіями та депортаціями. Серед негативних подій, якими обумовлювалося найбільше невдоволення людей, слід назвати: активну боротьбу з релігією, починаючи зі школи, не рахуючись із методами її введення; недовіру до старої інтелігенції, яку влада вважала найбільш небезпечним джерелом щодо свого подальшого існування і спробу поставити собі на службу або дискредитувати її в очах місцевого населення; повну уніфікацію життя, вилучення з нього національних елементів; поширення форм і методів ідеологічного впливу, притаманних радянському суспільству загалом без урахування культурних місцевих традицій.

114

Українська культура в роки воєнних випробувань. Захопивши значні території СРСР, зокрема на осінь 1942 року майже всю Україну, Гітлер розпочав реалізацію свого плану “перебудови світу”, в якому місцевому населенню відводилася роль рабів. Фюрер, глибоко зневажаючи українців, відкидав думку про розвиток освіти місцевого населення. Українська культура в роки війни переживає не кращі свої часи. Однак культурне життя не припинилося. З’являються високохудожні й високопатріотичні віршовані твори, де показана любов до Вітчизни (М. Рильський “Слово про рідну матір”, П. Тичина “Голос матері”, В. Сосюра “Любіть Україну”). Героїко-патріотична тематика переважала у творчості українських театрів, які в евакуації ставили п'єси О. Корнійчука, І. Кочерги, К. Симонова, виступали з концертами й виставами перед бійцями військових частин на фронті та в тилу. Патріотизмом було сповнене в роки війни кіномистецтво. Кращими фільмами були “Олександр Пархоменко” режисера Л. Лукова, “Як гартувалася сталь” М. Донського. Найвищим досягненням українського кіномистецтва в цей час можна вважати фільм “Райдуга” М. Донського за сценарієм В. Василевської. Цей фільм отримав “Оскара” – премію Академії кіномистецтва США. Інший фільм М. Донського – “Нескорені” –- одержав Золоту медаль на 7 Венеціанському міжнародному кінофестивалі (1946 р.). В образотворчому мистецтві досягнення були в графіці. Кілька серій малюнків на теми війни виконав В. Касіян (“У фашистській неволі”, “Українська боротьба”). Певний культурний доробок залишили представники ОУН-УПА. Особлива увага приділялася об’єднанню “Просвіта”. В її осередках працювали секції антибільшовицької пропаганди, шкільна, юнацька, церковна, секція друку та ін. Художня творчість воїнів УПА представлена творами Ю. Липи (збірка поезій “Суворість”, історичний роман “Козаки в Московії”), М. Боєслава (поетичні збірки “Непокірні слова”, “Вітчизна кличе”), Б. Бора, М. Вереса, О. Киянкаи, І. Багряного та інших, чия творчість свідчить про духовний опір тотальній нівеляції національної культури.

Здобутки та втрати української культури другої половини 40-х – першої половини 60-х років. Після перемоги у війні в суспільстві з'явилася надія на демократизацію життя. Натомість в Україні настала політико-ідеологічна реакція, яка за ім'ям секретаря ЦК ВКП(б) А.Жданова, який

115

керував ідеологічною роботою в країні, отримала назву “жданівщина”. Брутальній критиці та обвинуваченням у “перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру” були піддані роботи істориків України “Короткий курс історії України”, “Нарис історії України”, твори М. Рильського, В. Сосюри, М. Бажана, Ю. Смолича. У повоєнні роки відбуваються значні деформації в національно-мовній сфері. Навчальні заклади масово переводяться на російську мову викладання. Негативну роль відігравало те, що партійні й радянські органи, державні установи дедалі більше в практичній діяльності користувалися російською мовою. У повоєнні роки в західноукраїнських областях було взято курс на заміну місцевих кадрів приїзд-жими, що погано володіли українською мовою і не вважали за необхідне користуватися нею.

Українська культура другої половини 60–80-х років. Початок 60-х та наступні – 80-ті роки дають складну й строкату картину культурного розвитку українського суспільства. Етапною віхою став XX з'їзд КПРС (1956 р.), який офіційно засудив “культ особи” Сталіна і створив добре підгрунтя для розвитку всіх сфер культурного життя. І хоча загальні принципи культурної політики не змінилися, проте істотно змінилася практика їх дотримання. Із діяльністю М. Хрущова пов’язана широка реабілітація незаслужено репресованих діячів науки, мистецтва, літератури, шкільництва й, на цій підставі, – поява нових творчих сил у культурній сфері. У цей час плідно працюють письменники старшого покоління: М. Рильський (“Троянди й виноград”, “Далекі небосхили”), В. Сосюра (“Ластівки на сонці”, “Осінні мелодії”), А. Малишко (“Серце моєї матері”). Ліро-епічною, поетичною формою письма позначені твори О. Гончара (1918–1995 рр.). Широковідомий його роман “Собор” (1968 р.), де порушуються філософські, моральні, екологічні проблеми збереження національних культурних цінностей. Цей роман було піддано нищівній критиці і на 20 років вилучено з літературного процесу. Ідеї та настрої цілого покоління виразили молоді талановиті письменники-шестидесятники – В. Симоненко, І. Драч, Б. Олійник, Д. Павличко, Л. Костенко, В. Стус, публіцист В. Чорновіл. Уже в 1962–1963 роках їх піддали критиці, твори багатьох з них перестали друкувати, але вони поширювалися шляхом самвидаву.

116

Пожвавилося театральне життя. Провідними театрами були ім. І. Франка в Києві, ім. Т. Шевченка в Харкові, ім. Л. Українки в Києві, Київський театр опери та балету. У них працювала ціла плеяда талановитих майстрів сцени. З’являється блискуче сузір'я чудових оперних співаків і співачок: Д. Гнатюк, А. Солов'яненко, Є. Мирошниченко, Д. Петриненко. Здобутки мало й кіномистецтво. У часи “відлиги” щорічний випуск картин досяг –20. Популярність здобули: фільм “Гадюка” В. Івченка, найзначнішим досягненням українського кіно став фільм С. Параджанова “Тіні забутих предків”, поставлений за повістю М. Коцюбинського. Новим явищем культурного життя стало телебачення. Перша передача республіканського телебачення відбулася 5 листопада 1951 року. Ситуація у сфері культури змінилася з відставкою М. Хрущова і приходом до влади Л. Брежнєва (1964 р.). Почався поворот до неосталінізму, що супроводжувався репресіями, утисками та переслідуваннями. Інтенсифікувався процес русифікації, що обґрунтовувалося теорією “зближення націй” і перетворення їх на нову історичну спільність – радянський народ. Ідеологізувалися всі види мистецтва. Всупереч застійним явищам національний колорит виявився в музично-пісенній творчості композитора В. Івасюка, ансамблю “Смерічка”, співаків В. Зінкевича, Н. Яремчука, С. Ротару та ін. У кінці 80-х – на початку 90-х років в Україні відбуваються процеси демократизації та духовного оновлення, коли митці отримали можливість вийти за рамки соціалістичного реалізму, розширити тематичні та стильові обрії художньої культури.

11. Національно-державне відродження і розвиток культури

України в сучасних умовахНові умови та тенденції розвитку національної культури в

незалежній Україні. Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року в Україні починається розбудова самостійної держави та здійснюється формування власної культурної політики, спрямованої на забезпечення вільного розвитку національної культури та збереження культурної спадщини. Держава формує законодавчу базу, яка б могла забезпечити розвиток культури та вільний доступ усіх громадян до її здобутків.Приміром, 1992 року було прийнято “Основи законодавства України про культуру”, де були задекларовані основні принципи державної політики в галузі культури, спрямовані на відродження й розвиток української нації та культури націо-нальних меншин, забезпечення свободи творчості, вільного розвитку культурно-мистецьких процесів, реалізацію прав громадян на доступ до культурних цінностей, створення матеріальних та фінансових умов розвитку культури. В “Основах” зазначені пріоритети у розвитку культури, права й обов'язки громадян у сфері культури, регламентована діяльність у цій сфері, у тому числі професійна творча діяльність, міжнародні культурні зв'язки. Конституція

117

України (1996 р.) підтвердила зафіксований попередніми законодавчими актами принцип державності української мови (ст. 10), проголосила гарантії й свободи в галузі літературної, художньої, наукової та технічної творчості, захист інтелектуальної власності та авторських прав (ст. 54). У цій же статті зазначено, що культурна спадщина охороняється законом, а держава дбає про збереження історичних пам’яток та повернення в Україну культурних цінностей, що перебувають за її межами. За останні роки ухвалено також інші законодавчі акти, що регулюють правовідносини у сфері освіти, музейної та бібліотечної справи, кінематографії, діяльність творчих спілок, сприяють реформуванню їх діяльності. На жаль, фінансово-економічні проблеми не дають можливості фінансувати сферу культури в повному обсязі, як це передбачено чинним законодавством України. За відсутності належного державного фінансування, в Украї-ні створюються інші механізми матеріального забезпечення сфери культури: створюються благодійні фонди, культурні товариства, об’єднання митців, зароджується діяльність меценатів. Проте це не може замінити повно-цінного державного фінансування. У цих умовах відбувається комерціалізація культури, коли створюються низькопробні, але прибуткові культурні проекти. Ще одна проблема української сучасної культури – переповнення культурного простору зразками зарубіжної масової культури. Ці далеко не найкращі твори масової культури витісняють національну культуру з активного вжитку, особливо в молодіжному середовищі.

Розвиток освіти та становище у сфері науки. Велика увага приділяється розвитку освіти. Ухвалено національну програм “Освіта України в XXI столітті“, Закон України “Про освіту”, що передбачає демократизацію та гуманізацію освіти, поєднання вітчизняного й світового педагогічного досвіду, приведення освіти у відповідність до вимог сучасного інформаційного суспільства. Окрім традиційних шкіл з’явилися альтернативні навчальні заклади (гімназії, ліцеї, коледжі) різних форм власності. За роки незалежності більшість навчальних закладів України переведена на рідну мову навчання. У нормативно-правових документах щодо вищої освіти вказується на актуальність постійного оновлення змісту освіти та організації навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Передбачається створення умов для особистісного розвитку й творчої самореалізації кожного громадянина, інтеграції України в європейський та світовий простір як конкурентоспроможної держави. Реалізується програма входження України до єдиного європейського світового простору в рамках Болонського процесу. У вищих навчальних закладах здійснюється підготовка фахівців за чотирма освітньо-кваліфікаційними рівнями. Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної

118

Академії наук: Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М. Рильського, Інститут літератури тощо. Опрацьовано кілька концепцій розвитку української культури за участю відомих вчених Г.Д. Вервеса, І.М. Дзюби, М.В. Поповича, П.П. Толочка та ін.

Розвиток культури і мистецтва. Образотворче мистецтво й архітектура. Збереження і реставрація старовинних споруд, пам’яток архітектури. Використання національних елементів у містобудуванні. Різноманітність стилів та напрямів в українському образотворчому мистецтві. Твори талановитих художників О. Бабака, В. Григорова, О. Дубовика, Л. Красюк, О. Хо-даківського, Є. Гапчинської. Творчість видатного художника Івана Марчука. Проблеми перебудови театрального мистецтва. Реформування мережі державних театрів, виникнення нових організаційних театральних форм. Створення приватних театрів, виникнення театральних агенцій, антрепризи. Основні тенденції у сучасному театральному процесі: елітарність, камерність. Пошуки та творчі відкриття режисерів А. Жолдака, С. Данченка, Б. Шарварка. Новаторська творчість Р. Віктюка. Шляхи виходу з кризи українського кіномистецтва. Розвиток україномовного, поетичного, авторського, документального, науково-популярного, анімаційного кіно. Відродження національної музичної культури. Мозаїка української естради: поп-музика, джаз, рок-музика. Синтез академічної, народної та популярної естрадної музики – характерна ознака розвитку сучасної музичної культури.

ЛІТЕРАТУРА

Основна

1. Бокань В.А. Історія української культури : навч. посіб. /В.А. Бокань, Л.П. Польовий. – К., 2001.

2. Виткалов В.Г. Українська культура: сторінки історії XX століття : монографія /В.Г. Виткалов. – Рівне, 2004.

3. Горєлов М.Є. Цивілізаційна історія України /М.Є. Горєлов, О.П. Моця, О.О. Рафальський. – К., 2005.

4. Ісаєвич Я.Д. Україна давня і нова : народ, релігія, культура /Я.Д. Ісаєвич. – Л., 1996.

5. Історія Української музики : у 6 т. – К., 1990.

6. Історія української культури: Побут. Письменство. Мистецтво. Театр. Музика / За ред. І.Крип'якевича. – К., 2002.

7. Історія української культури XX століття : у 2 кн. – К., 1993–1995.

8. Історія української культури : у 5 т. – К., 2001. – Т. 1. Історія культури давнього населення України /Асєєв Ю.С., Баран В.Д., Баранов І.А.

119

9. Історія української культури : у 5 т. – К., 2001. – Т.2. Українська культура ХІІІ – першої половини ХVІІ століть / В.С. Александрович, В.Г. Балушок, М.Б. Боянівська.

10. Історія української культури : у 5 т. – К., 2003. – Т.3. Українська культура другої половини ХУІІ – ХУІІІ століть / В.С. Александрович, В.Й. Борисенко, Т.М. Виврот.

11. Історія української культури : у 5 т. – К., 2006. – Т.4.

12. Культура і побут населення України : навч. посібник /під ред. В.І.Нау-лко, Л.Ф.Артюх. – К., 1993.

13. Огієнко І. Українська культура: Коротка історія культурного життя українського народу /І. Огієнко. – К., 1992.

14. Основи художньої культури: Теорія та історія української художньої культури : навч. посібник /Л. В. Анучина, В. Г. Грицаненко, Н. О. Карпова та ін..; за ред. В.О.Лозового, Л.В.Анучиної. – Харків, 1999. – Ч. 2.

15. Поліщук Є.П. Історія культури : короткий довідник /Є.П. Поліщук. – К., 2000.

16. Попович М. В. Нарис історії культури України /М.В. Попович. – К., 1999.

17. Семчишин М. Тисяча років української культури /М. Семчишин. – К., 1993.

18. Тищенко О.Р. Історія декоративно-прикладного мистецтва України (XIII–XVIII ст.) : навч. посіб. для студентів вузів мистец. та культури /О.Р. Тищенко. – К., 1992.

19. Українська культура : лекції /за ред. Д. Антоновича; упор. С.В.Ульянов-ська. – К., 1993.

20. Українська художня культура : навч. посібник. – К., 1996.

21. Фартушний А. А. Українська культура /А.А. Фартушний. – Львів., 1999. – Ч. 1. Культура передісторичної доби; Культура Київської доби; Культура Галицько-Волинської держави.

22. Фартушний А. А. Українська культура /А.А. Фартушний. – Львів, 2000. – Ч.2: Культура українських земель у складі Великого князівства Литовсько-Руського та Речі Посполитої

23. Фартушний А. А. Українська культура /А.А. Фартушний. – Львів, 2001. – Ч. 3: Культура України героїчної доби. (Золота доба української культури).

24. Феномен української культури. – К., 1997.

25. Художня культура України : навч. посібник /Л.М. Масол, С.А. Ничкало, Г.І. Веселовська; за заг. ред. Л.М. Масол. – К., 2006.

120

26. Шевчук В.О. Українська культура : загальні питання культурно-стилістичні епохи. Освіта. Національна ідея /О.В. Шевчук. – К., 2007.

27. Шейко В.М. Історія української культури : навч. посібник /В.М. Шейко, В.Я. Білоцерківський. – К., 2009.

Додаткова

28. Айзеншток І. Українські поети-романтики /І. Айзеншток //Українські поети-романтики 20–40-х років ХІХ ст. – К.,1968.

29. Александрович В. Мистецтво Галицько-Волинської держави /В. Александрович. – Львів, 1999.

30. Александрович В. Українське малярство XIII–XV століть /В. Александрович. – Львів, 1995.

31. Андрусяк М. Гетьман Іван Мазепа як культурний діяч. – К., 1991.

32. Антонович В. Про козацькі часи на Україні /В. Антонович. – К., 1991.

33. Антонович Д. Триста років українського театру (1617–1917) /Д. Анто-нович. – Львів, 1997.

34. Асєєв Ю.С. Мистецтво стародавнього Києва /Ю.С. Асєєв. – К., 1969.

35. Бабишин С.Д. Школа та освіта Київської Русі /С.Д. Бабишин. – К., 1973.

36. Багалій Д. І. Український мандрований філософ Григорій Сковорода /Д.І. Багалій. – К., 1992.

37. Баран В.Д. Походження слов’ян /В.Д. Баран, Д.Н. Козак, Р.В. Терпиловський. – К., 1991.

38. Білецький П.О. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII століть /П.О. Білецький. – К., 1981.

39. Борошко Ю.М. Режисер Лесь Курбас /Ю.М. Борошко. – К., 1988.

40. Бочковський О. Вступ до націології /О. Бочковський. – Мюнхен, 1991–1992.

41. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на Русі /М.Ю. Брай-чевський. – К., 1988.

42. Бурлюк Д. /Д. Бурлюк //Український авангард 1910–1930 років : Альбом. – К., 1996.

43. Вечерський В.В. Українські дерев’яні храми /В. Вечерський. – К., 2007.

44. Витвицький В. Максим Березовський : життя і творчість /В. Витвицький. – Львів, 1995.

121

45. Відейко М.Ю. Шляхами трипільського світу /М.Ю. Відейко. – К., 2008.

46. Войнович В. Українська міфологія /В. Войнович. – К., 2003.

47. Воропай О. Звичаї нашого народу. Етнографічний нарис /О. Воропай. – К., 1991.

48. Возняк М.С. Історія української літератури: у 2 кн. /М.С. Возняк. – Л., 1994.

49. Галицько-Волинська держава ХІІ–ХІV століть : зб. наукових праць /упор. О.С. Кучерук. – Львів, 2002. – Кн. 1.

50. Галицько-Волинський літопис /пер. Л. Махновця. – Л., 1994.

51. Ган О. Трагедія Миколи Хвильового /О. Ган. – Б.м., 1947.

52. Гнатенко П.І. Український національний характер /П.І. Гнатенко. – К., 1997.

53. Голубенко П. Україна у світлі культурних взаємин /П. Голубенко. – К., 1993.

54. Голубець М. Начерк історії українського мистецтва /М. Голубець. – Нью-Йорк, 1973.

55. Гончарук П.С. Історичні погляди кирило-мефодіївців /П.С. Гончарук. – К., 2002.

56. Гончарук П.С. Суспільно-політичні та історичні погляди Т.Г. Шев-ченка (до 195-ої річниці від дня народження) : Монографія /П.С. Гончарук. – К., 2009.

57. Горбачов Д.О. На карті українського авангарду /Д.О. Горбачов //Українське мистецтво та архітектура кінця XIX початку XX ст. – К., 2000. – С. 93–105.

58. Горський В.С. Нариси з історії філософської культури Київської Русі /В.С. Горський. – К.,1993.

59. Грінченко М. Історія української музики. – К., 1961.

60. Григорій Сковорода – джерело духовної величі та сучасність. – Тернопіль, 2007.

61. Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні. Франко та його спільнота (1856-1886) /Я.Грицак. – К., 2006.

62. Грицак Я. Страсті по націоналізму. Історичні есеї /Я. Грицак. – К., 2004.

122

63. Грушевський М.С. Історія України-Русі /М.С. Грушевський. – К., 1991. – Т. 1.

64. Гусєв В.І. Філософія доби Відродження /В.І. Гусєв. – К., 1993.

65. Дворнік Ф. Слов’яни в європейській історії та цивілізації /Ф. Двор-нік. – К., 2000.

66. Дегтярьов М.Г. Андріївська церква /М.Г. Дегтярьов, В.І. Корнєєва. – К., 1999.

67. Дженксон Ч. А. Язык архитектуры постмодернизма /Ч.Я. Дженксон. – М., 1985.

68. Дзюба І. Чи усвідомлюємо національну культуру як цілісність /І. Дзю-ба //Україна. Наука і культура. – К., 1988. – Вип. 22. – С. 309–325.

69. Діброва В. Проблема збереження національної тотожності за умов тоталітаризму. Досвід української літератури /В. Діброва //Слово і час. – 1991. – № 3. – С.15–23.

70. Драган М. Українські дерев’яні церкви: у 2 т. – Львів, 1987.

71. Енциклопедія постмодернізму. – К., 2002.

72. Ернст Ф. Київські архітектори 18 століття. – К., 1918.

73. Жаборюк А.А. Український живопис останньої третини ХІХ – початку ХХ століття /А.А. Жаборюк. – К., 1990.

74. Жолтовський П.М. Монументальний живопис на Україні XVI–XVIII ст. /П.М. Жолтовський. – К., 1983.

75. Жолтовський П.М. Художнє життя на Україні в XVI–XVIII ст. /П.М. Жолтовський. – К., 1983.

76. Запаско Я. Мистецтво книги в України в ХVІ–ХVІІ ст. /Я. Запаско. – К., 1983.

77. Запорозьке козацтво в українській історії, культурі та національній свідомості. – К., 1997.

78. Затенацький Я. Українське мистецтво першої половини ХІХ століття /Я. Затенацький. – К., 1965.

79. Затонський Д. Про модернізм і модерністів /Д. Затонський. – К., 1972.

80. Затонський Д. Художні орієнтири ХХ ст. /Д. Затонський. – К., 1988.

81. Знойко О. П. Міфи Київської землі та події стародавні /О.П. Знойко. – К., 1989.

123

82. Ивбулис В. Модернизм и постмодернизм /В. Ивбулис. – М., 1988.

83. Іларіон (митрополит). Дохристиянські вірування українського народу: іст.-реліг. монографія /Іларіон (митрополит). – К., 1994.

84. Ісаєвич Я.Д. Братства та їх роль у розвитку української культури XVI–XVIII ст. – К., 1996.

85. Історія релігії в Україні : в 10 т. – К., 1996–1998.

86. Історія Русів. – К., 1991.

87. Історія української культури : зб. матеріалів і документів /за ред. Клапчука С., Остафійчука В. – К., 2000.

88. Казимиров О.А. Український аматорський театр /О.А. Казимиров. – К., 1965.

89. Касьянов Г. Українська інтелігенція 1920–-30-х років:соціальний портрет та історична доля /Г. Касьянов. – К., 1993.

90. Касьянов Г. Українська інтелігенція в русі опору 1960–80-х рр. /Г. Касьянов. – К., 1995.

91. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі XIX–XX століть /Г. Касьянов. – К., 1993.

92. Київська Русь : культура, традиції. – К., 1982.

93. Кисіль О. Український театр /О. Кисіль. – К., 1968.

94. Кирило-Мефодіївське товариство. – К., 1990. – Т. 1–3.

95. Кирпач А. З історії народної освіти запорозьких козаків /А. Кирпач. – К., 1993.

96. Климов В. Феномен Петра Могили (Біографія. Діяльність. Позиція) / В. Климов, А. Колодний, А. Жуковський та ін. – К. : Дніпро, 1996.

97. Корнієнко Н.М. Лесь Курбас: репетиція майбутнього /Н.М. Корнієнко. – К., 1998.

98. Костомаров М. Закон Божий (Книга Буття українського народу) /М. Костомаров. – К., 1996.

99. Костомаров М. Слов'янська міфологія /М. Костомаров. – К., 1994.

100. Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь /М.Ф. Котляр. – К., 1998.

101. Котляр М.Ф. Галицько-Волинський літопис ХІІІ ст. /М.Ф. Котляр. – К.,1993.

124

102. Кресальний М.І. Софійський заповідник у Києві : архітектурно-історичний нарис /М.І. Кресальний. – К., 1960.

103. Крижицький С.Д. Античні держави Північного Надчорномор’я /С.Д.Крижицький, В.М. Зубар, А.С. Русяєва. – К., 1998.

104. Крип’якевич І.П. Галицько-Волинське князівство /І.П. Крип'якевич. – К.,1989.

105. Культурна політика України. – К., 1995.

106. Культурне відродження в Україні: історія і сучасність. – К., 1991.

107. Культурне життя в Україні (західні землі) 1939–1953 /відп. ред. Ю. Сливка. – Львів, 1995.

108. Курбас Л.С. Березіль: із творчої спадщини. – К., 1988.

109. Лазарев В. Н. Древнерусские мозаики и фрески XI–XV вв. /В.Н. Ла-зарев. – М., 1973.

110. Лейтес О. Десять років української літератури (1917–1927) :

у 3 т. /О. Лейтес. – Харків, 1928.

111. Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні /В. Литвинов. – К., 2000.

112. Лихачев Д. С. “Слово о полку Игореве” и культура его времени /Д.С. Лихачев. – Л., 1985.

113. Лукомський. Ю. Архітектурна спадщина Давнього Галича /Ю. Лу-комський. – Галич, 1991.

114. Макаров А.М. Світло українського бароко /А.М. Макаров. – К., 1994.

115. Малаков Д.В. Архітектор Городецький /Д.В. Малаков. – К., 1999.

116. Маланюк Є. Нариси з історії нашої культури /Є. Маланюк. – К., 1992.

117. Макарчук С.А. Український етнос /С.А. Макарчук. – К., 1992.

118. Матковська О. Львівське братство: культура, традиції /О. Матковська. – Львів, 1997.

119. Мистецтво Київської Русі. – К., 1989.

120. Мистецтво і етнос. Культурологічний аспект. – К., 1991.

121. Мистецтво української діаспори : повернуті імена. – К., 1998.

122. Митці України : енциклопедичний довідник. – К., 1992.

125

123. Мицько І.З. Острозька академія /І.З. Мицько. – К., 1991.

124. Міляєва Л. Українське мистецтво ХІV – першої половини ХVІІ ст. /Л. Міляєва, Г. Логвин. – К., 1963.

125. Моця О., Ричка В. Київська Русь: від язичництва до християнства /О. Моця, В. Ричка. – К., 1996.

126. Наєнко М. Романтичний епос. Ефект романтизму і українська література /М. Наєнко. – К., 2000.

127. Наливайко Д.С. Козацька християнська республіка /Д.С. Наливайко. – К., 1992.

128. Наливайко Д.С. Искусство: направления, течения, стили /Д.С. На-ливайко. – К., 1985.

129. Нариси історії українського шкільництва (1905–1933). – К., 1996.

130. Нариси української популярної культури. – К., 1998.

131. Науменко Ф.І. Школа Київської Русі /Ф.І. Науменко. – Л., 1985.

132. Нельговський Б.П. Українське мистецтво: від найдавніших часів до початку ХХ століття /Б.П. Нельговський. – К., 1976.

133. Ніколаєва Т.О Історія українського костюма /Т.О. Ніколаєва. – К., 1996.

134. Нічик В.М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні (XVI – поч. XVII ст.) /В.М. Нічик, В.Д. Литвинов, Я.М. Стратій. – К., 1990.

135. Нічик В.М. Петро Могила в духовній культурі України /В.М. Ні-чик. – К., 1997.

136. Овсійчук В. Українське мистецтво XVI – першої половини XVIII ст. /В. Овсійчук. – К., 1985.

137. Овсійчук В. Класицизм і романтизм в українському мистецтві /В. Ов-сійчук. – К., 2001. .

138. Огієнка І. (митрополит Іларіон) Історія українського друкарства /упор. М.С. Тимошик. – К., 2007.

139. Остапенко Е. Культура періоду реформування /Е. Остапенко. – К., 1997.

140. Откович В.П Народна течія в українському живописі ХVІІ – ХVІІІ століть /В.П. Откович. – К., 1990.

141. Павличко С. Дискурс модернізму в українській літературі /С. Пав-

126

личко. – К., 1997.

142. Петров В.П. Діячі української культури (1920–1940 рр.): жертви більшовицького терору /В.П. Петров. – К., 1992.

143. Попович М.В. Мировоззрение древних славян /М.В. Попович. – К.,1985.

144. Попович М.В. Національна культура і культура нації /М.В. Попович. – К., 1991.

145. Путро О.І. Гетьман Кирило Розумовський та його доба (з історії українського державотворення XVIII ст.) : монографія : в 2 ч. /О.І. Путро. – К., 2008.

146. Репресоване відродження. – К., 1993.

147. Римаренко Ю.І. Національний розвиток України: проблеми і перспективи /Ю.І. Римаренко. – К., 1995.

148. Ричков П. А. Архітектурно-мистецька спадщина князів Острозьких /П.А. Ричков, В.Д. Луц. – К., 2002.

149. Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – початок ХХ ст.) : нариси. – К., 1991.

150. Романенко Г.О. Еволюція художніх і літературних об’єднань України: історико-культурологічний вимір : монографія /Г.О. Романенко, В.М. Шейко. – К., 2008.

151. Романець Т.А. Стародавні витоки мистецтва української народної кераміки /Т.А. Романець. – К., 1996.

152. Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси /Б.А. Рыбаков. – М., 1983.

153. Рубан В. Український портретний живопис першої половини ХІХ століття /В. Рубан. – К., 1988.

154. “Руська трійця” в історії суспільно-політичного руху і культури України /В.І. Горинь, О.А. Купчинський. – К., 1987.

155. Сергієнко Г.Я. Т.Г. Шевченко і Кирило-Мефодіївське товариство /Г.Я. Сергієнко. – К., 1983.

156. Сірополко С. Історія освіти в Україні. – К., 2002

157. Скуратівський В. Із спостережень над поетикою Сергія Параджанова //Кіно-коло. – 09 січня 2003.

158. Слабошпицький М. Українські меценати : нарис з історії

127

української культури /М. Слабошпицький. – К., 2001.

159. Сміт Е. Національна ідентичність /Е. Сміт. – К., 1994.

160. Соневицький І. Артем Ведель і його музична спадщина /І. Соневицький. – Нью-Йорк, 1966.

161. Ткаченко М. Теофіл Копистянський /М. Ткаченко. – К., 1972.

162. Толочко О.П. Київська Русь /О.П. Толочко, П.П. Толочко. – К., 1998.

163. Українська минувшина : ілюстрований етнографічний довідник /керів. авт. кол. А. Понамарьов. – К., 1993.

164. Українське мистецтво і архітектура кінця ХІХ – початку ХХ ст. – К., 2000.

165. Українські поети-романтики 20–40 років XIX ст. – К., 1968.

166. Український драматичний театр. Нариси історії: у 2 т. – К., 1987–1988.

167. Уманцев Ф.С. Мистецтво давньої України : істор. нарис /Ф.С. Уман-цев. – К., 2002.

168. Федас Й.Ю. Український народний вертеп /Й.Ю. Федас. – К., 1987.

169. Фіголь М. Мистецтво стародавнього Галича /М. Фіголь. – К., 1997.

170. Фігурний Ю.С. Історичні витоки культури українського козацтва /Ю.С. Фігурний. – К., 1999.

171. Філософія Відродження на Україні. – К., 1990.

172. Фоменко В.М. Творчість Г.І. Нарбута та українська барокова графіка /В.М. Фоменко //Українське мистецтво та архітектура кінці XIX – початку XX ст. – К., 2000. – С. 27–37.

173. Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія /З.І. Хижняк. – К., 1970.

174. Хвильовий М. Україна чи Малоросія? /М. Хвильовий. – К., 1993.

175. Чижевський Д. Історія української літератури: від початку до доби реалізму /Д. Чижевський. – Тернопіль, 1994.

176. Чижевський Д. Нарис історії філософії на Україні /Д. Чижевський. – К., 1993.

177. Чижевський Д. Реалізм в українській літературі /Д. Чижевський. – Тернопіль, 1994.

178. Чижевський Д. Філософія і національність /Д. Чижевський. – К., 1994.

128

179. Шаповал Ю.І. Україна 20–50-х років: сторінки ненаписаної історії /Ю.І. Шаповал. – К., 1993.

180. Шевчук В.О. Козацька держава /В.О. Шевчук. – К., 1996.

181. Шейко В. Культура та цивілізація в історико-культурній думці України в добу глобалізації : монографія /В. Шейко, М.Александрова. – К, 2009.

182. Шейко В.М. Монополізація радянською системою основних сфер духовного життя суспільства 30-х рр. /В.М. Шейко //Вісник ДАКККіМ. – 2000. – №3. – С. 99–111.

183. Шестаков В. Массовая культура /В. Шестаков. – М., 1990.

184. Юрій М.Т. Етногенез та менталітет українського народу /М.Т. Юрій. – К., 1997.

185. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків /Д.І. Яворницький. – Т.1–3. – К., 1990–1991.

186. Ясиевич В.Е. Архитектура Украины на рубеже XIX–XX веков /В.Е. Ясиевич. – К., 1988.

187. Яценко М. Т. Українська романтична поезія 20-60 років ХІХ ст. /М.Т. Яценко //Українські поети-романтики. – К., 1987.

129

Додаток 1

Зразок оформлення титульної сторінки реферату

МІНІСТЕРСТВО КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ УКРАЇНИНАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

КАФЕДРА СУСПІЛЬНИХ НАУК

Дисципліна: Історія української культури

РЕФЕРАТ

на тему: _________________________________________________________

__________________________________________________________

Виконавець:Студент (ка) _____курсу Групи ________________

________________________ (прізвище, ім'я, по батькові)

Власноручний підпис _______

Керівник:_______________________(прізвище, ім’я, по батькові, _________________________посада, вчений ступінь, вчене звання)

130

Київ – 20___

ЗМІСТ

1. Пояснювальна записка ....................................................................3

2. Тематичний план .............................................................................7

3. Зміст дисципліни .............................................................................8

4. Плани семінарських занять, завдання для самостійної роботи

студентів ................................................................................................21

5. Тематика рефератів .........................................................................26

6. Методичні рекомендації до написання рефератів .......................28

7. Тести .................................................................................................30

8. Питання до екзамену.......................................................................39

9. Критерії оцінювання знань студентів .............................................42

10. Опорний конспект лекцій ...............................................................43

11. Література ........................................................................................86

12. Додатки ............................................................................................94

131

Навчальне видання

Святненко Анна Василівна

ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

НАВЧАЛЬНО-МЕТОДИЧНИЙ КОМПЛЕКС

для студентів усіх спеціальностей НАКККіМ

Відповідальний за випуск Г.В. Дячук

Редагування та

комп’ютерне верстання С.М.Суходольська

132

Підп. до друку _________________ Формат 6084 1/16. Папір др. апарат.

Друк офсетний. Ум. друк. арк. __________ Зам. ______. Наклад 100.

Видавець і виготівник

Національна академія керівних кадрів культури і мистецтв

01015, м. Київ, вул. І.Мазепи, 21

Свідоцтво про внесення до Державного реєстру суб’єктів видавничої справи

ДК № 3953 від 12.01.2011.

133

Documents

nakkkim.edu.ua · Web viewУ XV–XVI століттях формується нова соціальна група – козацтво, яке згодом, у XVII–XVIII століттях