УПРАВЛІННЯКУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ

СУМСЬКОЇ ОБЛАСНОЇДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

ОБЛАСНАУНІВЕРСАЛЬНАНАУКОВАБІБЛІОТЕКА

Календар знаменних і пам’ятних

дат Сумщини

на 2017 рік

Суми 2016Календар знаменних і пам’ятних дат Сумщини на 2017

рік / Сумська обл. універс. наук. б-ка ; упоряд. О. К. Линник. – Суми, 2016. – 61 с.

Відповідальна за випуск Фролова Т. І., директор

Матеріал підготувала Линник О. К., головний бібліограф

відділу краєзнавчої літератури та бібліографії

Редакторcькагрупа: Абакарова О. Б.

Малиш О. М.Малус Н. А.Макаренко Г. В.Марченко А. І.Фесенко Н. В.

Комп’ютернийнабір Линник О. К.

Комп’ютерна верстка Абакарової О. Б.

Відгуки та пропозиції просимо надсилати за адресою:

40000, м. Суми,вул. Героїв Сумщини, 10Обласна універсальна наукова бібліотека

2

700-232

sumylib@ukr.net

http://www.ounb.sumy.ua

Передмова

«Календар знаменних і пам’ятних дат Сумщини на 2017 рік» призначений надати допомогу бібліотекарям області у плануванні краєзнавчої роботи на наступний рік і популяризації серед широкого кола читачів літератури до ювілейних дат нашого краю.

Календар містить хронологічний перелік основних знаменних і пам’ятних дат області на 2017 рік. До окремих дат подаються авторські статті, написані за нашим проханням спеціально для цього випуску спеціалістами-науковцями (В. Жадьком, доктором філософських наук, професором, письменником, заслуженим працівником освіти України; Н. А. Німенко, науковим співробітником, викладачем Сумського державного університету; П. А. Нестеренком, членом Національної спілки письменників України, лауреатом премій ім. М. Теницького, П. Рудя та Л. Глібова; Г. В. Дібровою, краєзнавцем, членом Національної спілки журналістів України і Всеукраїнської спілки краєзнавців; А. В. Луговським, членом Національної спілки письменників України, заслуженим журналістом України; В. К. Шейком, головою правління громадської організації «Рідний край»; П. М. Кислицею, журналістом і перекладачем; Г. М. Іванущенком, істориком, архівістом), а також бібліографічні списки літератури. Ці дати у переліку позначені зірочками.

Література у списках систематизована за типами і видами видань (довідники, окремі видання, статті у книгах, статті у періодиці), а в середині – де в прямій, де – в зворотній хронології.

Календар містить «Хроніку окремих подій на Сумщині за 2015 рік».Бібліографію, яка додається до ювілейних статей, слід доповнювати новою

поточною інформацією. Також стануть у нагоді і календарі: «Знаменні і пам’ятні дати Сумщини на 2012 рік», «Знаменні і пам’ятні дати на 2007 рік».

Відбір літератури закінчено у червні 2016 року.Свої доповнення і зауваження просимо надсилати до відділу краєзнавчої

літератури і бібліографії Сумської ОУНБ.

Січень1 100 років від дня народження Василя Михайловича Лозовського (1917–1981), Героя

Радянського Союзу, уродженця м. Ромни.3 75 років від дня народження Івана Даниловича Низового (1942–2011), поета,

публіциста, члена Національної спілки письменників України, лауреата обласної комсомольської премії ім. Б. Горбатова, Всеукраїнських літературно-мистецьких премій ім. О. Гірника та братів Лепких, М. Чернявського, уродженця с. Марківка Білопільського району.

3

6 80 років від дня народження Василя Пилиповича Єрмоленка (1937–2015), художника декоративно-ужиткового мистецтва, кераміста, члена Національної спілки художників України, заслуженого художника України, уродженця Кіровоград-ської області. Жив і працював в м. Суми.

6 85 років від дня народження Івана Сергійовича Маслова (схиархімандрита Іоанна) (1932–1991), магістра богослов’я, Глинського старця, уродженця с. Потапівка Глухівського району.

10 110 років від дня народження Григорія Вікторовича Безуглова (1907–1987), Героя Радянського Союзу, уродженця с. Студенок Глухівського району.

14 110 років від дня народження Федора Федоровича Опадчого (1907–1996), Героя Радянського Союзу, уродженця с. Ротівка Путивльського району.

15 80 років від дня народження Володимира Григоровича Морданя (1937), поета, члена Національної спілки письменників України, лауреата Всеукраїнської премії ім. О. Олеся, уродженця с. Новосільське Лебединського району.

21 65 років від дня народження Миколи Миколайовича Матвійчука (1952), педагога, відмінника освіти України, члена Національної спілки журналістів України, лауреата премії ім. О. Лазаревського, автора прозових і поетичних творів, уродженця м. Конотоп.

21 75 років від дня народження Володимира Петровича Серебрякова (1942), заслуженого працівника культури України, художнього керівника Сумської обласної філармонії (1981–2002), уродженця м. Кам’янка Черкаської області.

23 100 років від дня народження Григорія Івановича Сенченка (1917–2006), агронома-селекціонера, доктора сільськогосподарських наук, професора, заслуженого діяча науки України, уродженця с. Ротівка Путивльського району.

26 80 років від дня народження Володимира Івановича Ворошилова (1937), заслуженого механізатора України, Героя Соціалістичної Праці, уродженця м. Суми.

28 80 років від дня народження Юрія Михайловича Александрочкіна (1937–2008), художника-живописця, члена Національної спілки художників України, лауреата обласної премії ім. П. Рудя, учасника обласних, республіканських, міжнародних виставок, уродженця м. Волгоград (Росія). Жив і працював в м. Суми з 1964 р.

28 95 років від дня народження Івана Хомича Дерев’янка (1922–1996), хірурга, заслуженого лікаря України, народного лікаря СРСР, уродженця с. Стецьківка Сумського району.

Лютий4* 140 років від дня народження Миколи Омеляновича Макаренка (1877–1938),

археолога, мистецтвознавця, професора, музеєзнавця, художника, уродженця с. Москалівка Роменського району.

7 90 років від дня народження Володимира Петровича Куца (1927–1975), видатного спортсмена, легкоатлета, заслуженого майстра спорту СРСР, заслуженого тренера СРСР, дворазового олімпійського чемпіона, уродженця с. Олексине Тростянецького району.

15 85 років від дня народження Анатолія Аврамовича Івченка (1932–2001), скульптора, члена Національної спілки художників України, лауреата обласної премії ім. П. Рудя, уродженця м. Костянтинівка Донецької області. З 1960 р. проживав у м. Суми.

16 70 років від дня народження Галини Володимирівни Ареф’євої (1947), заслуженого працівника культури України, директора Сумського художнього музею ім. Н. X. Онацького, уродженки м. Уральськ Казахської РСР.

19 70 років від дня народження Федора Григоровича Турченка (1947), історика, громадського діяча, завідувача кафедри новітньої історії Запорізького національного університету, уродженця с. Тимофіївка Краснопільського району.

4

19 80 років від дня народження Анатолія Миколайовича Семенюти (1937–1978), талановитого поета, перекладача, уродженця с. Битиця Сумського району.

23 85 років заснування Краснопільської районної газети «Перемога» (1932).27 200 років від дня народження Василя Матвійовича Лазаревського (1817–1890),

письменника, перекладача, помічника і друга В. Даля, уродженця с. Гирівка, нині с. Шевченкове Конотопського району.

28 75 років від дня народження Юрія Йосиповича Назаренка (1942), поета, члена Національної спілки письменників України, лауреата Всеукраїнських літературних премій ім. О. Олеся та ім. Ярослава Дорошенка, «Тріумф-пера», уродженця м. Білопілля.

Березень4 95 років від дня народження Микити Коцюби (літ. псевдонім Івана Марковича

Яновського) (1922–1981), письменника, сатирика, байкаря, педагога, заслуженого вчителя УРСР, уродженця с. Стадниці Оратівського району на Вінничині. З 1947 р. жив і працював в с. Реутинці Кролевецького району.

15 110 років від дня народження Марії Петрівни Рубан (1907–1999), працівника сільського господарства, Героя Соціалістичної Праці, уродженки с. Рубани Охтирського району.

17 65 років від дня народження Віктора Романовича Єфіменка (1952), живописця, члена Національної спілки художників України, заслуженого художника України, уродженця м. Донецьк. Живе і працює в м. Суми.

21 100 років від дня народження Сергія Петровича Василевського (1917–1999), українського архітектора, заслуженого архітектора України, уродженця смт Хотінь Сумського району.

24 85 років заснування Липоводолинської районної газети «Наш край» (1932).25 270 років від дня народження Олександра Андрійовича Безбородька (1747–1799),

державного діяча, дипломата, канцлера, мецената, уродженця м. Глухів.26 100 років від дня народження Степана Григоровича Рідного (1917–1942), Героя

Радянського Союзу, уродженця с. Мала Рибиця Краснопільського району.29 65 років від дня народження Олександра Дмитровича Педяша (1952–2006), поета,

члена Національної спілки письменників України, лауреата обласної комсомольської премії ім. П. Рудя, уродженця м. Пирятин Полтавської області. Жив і працював у м. Путивль, Суми.

Квітень- 40 років відкриття Сумського національного аграрного університету (1977).3 90 років від дня народження Надії Павлівни Грибань (1927), художниці, майстра

розпису тканин, заслуженого художника України, уродженки с. Чапліївка Шосткинського району.

3 100 років заснування газети Сумського району «Вперед» (1917).9 125 років від дня народження Сергія Яковича Алимова (1892–1948), поета-пісняра,

уродженця с. Славгород Краснопільського району.13* день пам’яті ігумена Філарета (у миру – Фоми Данилевського) (1777–1841), видатного

Глинського подвижника XIX ст., настоятеля, ігумена, відновлювача і духовного відроджувача Глинської пустині (1817–1841), уродженця Західної України. Цього року виповнюється 240 років від дня його народження.

14* 130 років від дня народження Івана Петровича Кавалерідзе (1887–1978), скульптора, кінорежисера, драматурга, народного артиста УРСР, уродженця с. Новопетрівка Роменського району.

5

20 70 років від дня народження Лариси Якимівни Заїки (1947), заслуженого працівника культури України, директора Державного архіву Сумської області (1991–2004), уродженки м. Суми.

21 90 років від дня народження Вазгена Христофоровича Балаяна (1927), журналіста, письменника, громадського діяча, члена Національної спілки журналістів України, уродженця с. Чартар, Нагірний Карабах (Вірменія). Мешкає в м. Суми з 1958 р.

26* 110 років від дня народження Єлизавети Омелянівни Середи (1907–1992), музеєзнавця, дослідника і популяризатора творчості Т. Г. Шевченка, наукового співробітника Інституту Т. Г. Шевченка, співробітника Центрального музею Т. Г. Шевченка, уродженки с. Овлаші Роменського району.

Травень5 80 років від дня народження Лідії Борисівни Коваленко (1937–1993), журналістки,

лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, уродженки с. Бочечки Конотопського району.

6 100 років від дня народження Єгора Петровича Багацького (1917–1996), Героя Радянського Союзу, уродженця с. Покровка Краснопільського району.

9 55 років від дня народження Миколи Семеновича Гриценка (1962), поета, прозаїка, журналіста, члена Національної спілки письменників України, члена Національної спілки журналістів України, громадського діяча, лауреата Всеукраїнських літературних премій ім. Л. Глібова та О. Олеся, міжнародних літературних премій ім. І. Кошелівця і Г. Сковороди «Сад божественних пісень», уродженця с. Тимченки Недригайлівського району.

14 50 років від дня народження Ігоря Едуардовича Лисого (1967), журналіста, поета, краєзнавця, педагога, члена Національної спілки краєзнавців України, члена Національної спілки журналістів України, члена обласного літературного об’єднання, лауреата кількох літературних та літературно-музичних конкурсів, уродженця с. Підлипне Конотопського району.

18 60 років від дня народження Михайла Васильовича Мельника (1957), актора, режисера, заслуженого артиста України, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, премії ім. Леся Курбаса, уродженця с. Беєве-Комуна Липоводолинського району.

25 130 років від дня народження Сидора Артемовича Ковпака (1887–1967), державного діяча, командира партизанського з’єднання в роки Другої світової війни, двічі Героя Радянського Союзу, генерал-майора, уродженця смт Котельва Полтавської області.

28 90 років від дня народження Надії Миколаївни Жижнєвської (1927), працівника сільського господарства, Героя Соціалістичної Праці, уродженки с. Чапліївка Шосткинського району.

Червень4 90 років від дня народження Василя Олександровича Пирятинського (1927–2012),

працівника сільського господарства, Героя Соціалістичної Праці, уродженця смт Велика Писарівка.

7 100 років від дня народження Володимира Ілліча Масика (1917–1996), графіка, живописця, заслуженого художника України, уродженця м. Дніпропетровськ, тепер м. Дніпро. У 1918 р. сім’я переїхала до м. Конотоп, де пройшли його дитячі та юнацькі роки.

11 100 років заснування Охтирської міськрайонної газети «Прапор перемоги» (1917).6

13 190 років від дня народження Петра Максимовича Соколова (Соколенка) (1827–1887), художника, поета, знайомого Т. Г. Шевченка, уродженця с. Славгород Краснопільського району.

19 370 років заснування смт Липова Долина (1647). 22 120 років від дня народження Олександра Івановича Сиротенка (1897–1975),

художника, педагога, професора, уродженця м. Ворожба Білопільського району.24 60 років від дня народження Володимира Борисовича Бикова (1957), архітектора,

державного діяча, головного архітектора м. Суми (1994–2016), лауреата двох Державних премій України в галузі архітектури, уродженця м. Алчевськ Луганської області.

25 70 років від дня народження Василя Григоровича Кременя (1947), доктора філософських наук, професора, дійсного члена Академії педагогічних наук (з 1995), президента Національної академії педагогічних наук України (з 1997), академіка Національної академії наук (з 2000), міністра освіти і науки України (1999–2005), заслуженого діяча науки і техніки України, лауреата міжнародної премії ім. Г. С. Сковороди, почесного громадянина Конотопського району, уродженця с. Любитове Кролевецького району.

26 70 років від дня народження Ірини Тихонівни Павленко (1947), мистецтвознавця, старшого наукового співробітника Сумського художнього музею ім. Н. Х. Онацького, члена Національної спілки художників України, уродженки м. Суми.

26 100 років від дня народження Володимира Олександровича П’янкова (1917–2015), журналіста, поета, літератора, члена Національної спілки журналістів України, уродженця Свердловської області. З 1949 р. жив і працював на Сумщині (м. Лебедин, Суми).

30 65 років від дня народження Миколи Івановича Лаврика (1952), заслуженого працівника легкої промисловості України, громадського діяча, почесного громадянина м. Ромни, уродженця с. Коровинці Недригайлівського району.

Липень3 80 років від дня народження Петра Петровича Костюченка (1937–2006), тваринника,

Героя Соціалістичної Праці, уродженця с. Слоут Глухівського району.6 120 років від дня народження Івана Федоровича Федька (1897–1939), військового

діяча, командарма 1-го рангу, героя громадянської війни, уродженця с. Хмелів Роменського району.

7* 75 років від дня масового розстрілу гітлерівськими карателями мирних жителів с. Нова Слобода Путивльського району (1942).

7 90 років від дня народження Григорія Івановича Гавриленка (1927–1984), графіка, живописця, уродженця с. Перемога Глухівського району.

7 90 років від дня народження Івана Гавриловича Удода (1927–2010), поета-байкаря, члена Національної спілки журналістів України, фотографа, уродженця с. Дмитрівка Буринського району.

10* 70 років від дня народження Юрія Степановича Кобилякова (1947–2013), архітектора, заслуженого архітектора України, члена Національної спілки архітекторів України, лауреата премії Ради Міністрів СРСР у галузі архітектури і містобудування, головного архітектора м. Суми (1990–2000), уродженця м. Ворожба Білопільського району.

10 80 років від дня народження Петра Олександровича Лобаса (1937), літературознавця, театрознавця, кандидата філологічних наук, професора, уродженця с. Дунаєць Глухівського району.

15 125 років від дня народження Анатолія Мартиновича Бондаровича (1892–1975), живописця, графіка, уродженця с. Рогізне Сумського району.

7

16* 80 років від дня народження Ади Миколаївни Роговцевої (1937), народної артистки України, народної артистки СРСР, Героя України, лауреата Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка, премії ім. М. Островського, почесного громадянина міст Київ і Глухів, уродженки м. Глухів.

20 95 років від дня народження Анатолія Давидовича Воропая (1922–1986), поета-гумориста, члена Національної спілки журналістів України, уродженця с. Череватівка Білопільського району.

22 135 років від дня народження Давида Давидовича Бурлюка (1882–1967), видатного українського та російського художника-футуриста, поета, уродженця х. Семиротівщина біля с. Рябушки Лебединського району.

25* 60 років від дня народження Людмили Анатоліївни Покидченко (1957), заслуженого працівника культури України, заступника директора Державного архіву Сумської області (2011–2013), лауреата премії ім. В. Веретеннікова 2002 та 2003 років в галузі архівознавства, уродженки м. Суми.

26 90 років від дня народження Федора Гнатовича Коровая (1927–1989), українського домбриста, педагога, заслуженого діяча мистецтв України, уродженця м. Суми.

Серпень2 100 років від дня народження Олекси Яковича Ющенка (1917–2008), поета,

публіциста, заслуженого діяча мистецтв України, заслуженого працівника культури Білорусі та Чувашії, лауреата літературних премій ім. П. Тичини, М. Коцюбинського, М. Хвильового, О. Олеся, О. Вишні, премії Всеукраїнського культурно-національного фонду Т. Г. Шевченка, члена Національної спілки письменників України, уродженця с. Хоружівка Недригайлівського району.

2 110 років від дня народження Степана Павловича Супруна (1907–1941), військового льотчика, двічі Героя Радянського Союзу, уродженця с. Річки Білопільського району.

8 80 років від дня народження Павла Михайловича Ковтуна (1937–2014), художника-живописця, члена Національної спілки художників України, уродженця с. Сидорівка Велико-Михайлівського району Курської області (РФ). Жив і працював у м. Суми.

9 110 років від дня народження Пантелеймона Петровича Гудзенка (1907–1994), доктора історичних наук, професора, заслуженого діяча науки України, уродженця с. Дернове Тростянецького району.

10 280 років від дня народження Антона Павловича Лосенка (1737–1773), художника, професора, академіка Петербур-зької Академії мистецтв, родоначальника вітчизняного історичного живопису, уродженця м. Глухів.

11 65 років від дня народження Олександра Миколайовича Лисенка (1952), живописця, дизайнера, заслуженого художника України, члена Союзу дизайнерів України, лауреата муніципальної премії ім. Г. С. Сковороди, уродженця с. Сваркове Глухівського району.

13 50 років від дня народження Олександра Олександровича Кириченка (1967), спортсмена (велотрек), олімпійського чемпіона, заслуженого майстра спорту СРСР, уродженця м. Суми.

15 95 років від дня народження Леоніда Матвійовича Тюльпи (1922–1994), архітектора, заслуженого архітектора України, уродженця м. Глухів.

16 75 років від дня народження Григорія Федоровича Фастівця (1942), журналіста, літератора, члена Національної спілки журналістів України, редактора Буринської районної газети (1977–1988), лауреата премії ім. М. Теницького, уродженця х. Фастівці Буринського району.

17 100 років заснування обласної громадсько-політичної газети «Сумщина» (1917).19 70 років від дня народження Михайла Васильовича Шевченка (1947), поета,

заслуженого діяча мистецтв України, лауреата літературних премій ім.  М. Островського, В. Сосюри, І. Нечуя-Левицького, П. Усенка, П. Артеменка, міжнародної премії ім. Г. Сковороди, члена Національної спілки письменників

8

України, почесного громадянина Кролевеччини, уродженця с. Обтове Кролевецького району.

20 80 років від дня народження Катерини Іванівни Квітчастої (1937–2010), поетеси, уродженки с. Грунь Охтирського району.

25 50 років початку тролейбусного руху в м. Суми (1967).27 90 років від дня народження Павла Олександровича Рогутька (1927–1995), Героя

Соціалістичної Праці, апаратника ВО «Свема» (Шостка), лауреата Державної премії України, уродженця с. Івот Шосткинського району.

27 100 років від дня народження Петра Антоновича Кириченка (1917–2007), Героя Радянського Союзу, уродженця с. Мар’їно Краснопільського району.

Вересень5 65 років від дня народження Василя Миколайовича Деркача (1952), хормейстера,

заслуженого працівника культури України, члена Всеукраїнської музичної Спілки, лауреата Всесоюзного фестивалю народної творчості, уродженця с. Веселка Житомирської області. З 1975 р. живе і працює в м. Суми.

7 80 років від дня народження Володимира Юхимовича Голубченка (1937), краєзнавця, журналіста, члена Національної спілки журналістів України, уродженця с. Локня Сумського району.

7 95 років від дня народження Олександра Івановича Губаря (1922–2003), критика, літературознавця, професора, лауреата премії ім. С. Руданського, уродженця с. Ярошівка Роменського району.

13 140 років від дня народження Семена Федоровича Черненка (1877–1974), вченого-селекціонера, Героя Соціалістичної Праці, лауреата Державної премії СРСР, уродженця с. Грем’ячка Ямпільського району.

17 70 років заснування Роменського індустріального технікуму, тепер коледжу державного вищого навчального закладу «Київський національний економічний університет ім. Вадима Гетьмана» (1947).

19 75 років від дня народження Василя Івановича Будянського (1942), актора, майстра художнього слова, заслуженого артиста України, лауреата обласної премії ім. П. Рудя, уродженця с. Черняків Харківської області, живе в м. Суми.

19 90 років від дня народження Віктора Павловича Смірнова (1927–1999), токаря-розточувальника, Героя Соціалістичної Праці, уродженця с. Великий Бобрик Краснопільського району.

19 110 років від дня народження Миколи Антоновича Клочка (1907–1981), льотчика, Героя Радянського Союзу, уродженця с. Вороніж Шосткинського району.

26 85 років від дня народження Володимира Григоровича Дудченка (1932–2016), журналіста, краєзнавця, поета, почесного журналіста України, почесного члена Національної спілки краєзнавців та Всеукраїнського товариства пам’яток історії і культури, уродженця м. Лебедин.

28 65 років від дня народження Ольги Яківни Гараніної (1952), хореографа, заслуженого працівника культури України, доцента СДПУ ім. А. С. Макаренка, уродженки с. Нижня Сироватка Сумського району.

Жовтень1 100 років від дня народження Михайла Гнатовича Сереженка (1917–1989), історика,

краєзнавця, педагога, уродженця м. Кролевець.4 100 років від дня народження Євгена Матвійовича Терезова (1917–1943), Героя

Радянського Союзу, уродженця м. Суми.7 195 років від дня народження Івана Герасимовича Харитоненка (1822–1891),

цукрозаводчика, промисловця, мецената, благодійника, купця 1-ї гільдії, міського

9

голови у м. Суми, дійсного статського радника, почесного громадянина м. Суми, уродженця с. Нижня Сироватка Сумського району.

9 125 років від дня народження Гната Васильовича Михайличенка (1892–1919), письменника, громадського і політичного діяча, уродженця с. Миропілля Краснопіль-ського району.

14 130 років від дня народження Михайла Яковича Рудинського (1887–1958), археолога, музеєзнавця, пам’яткоохоронця, доктора історичних наук, уродженця м. Охтирка.

18 80 років від дня народження Володимира Матвійовича Лук’яненка (1937), інженера, Героя Соціалістичної Праці, повного кавалера ордена «За заслуги», доктора технічних наук, професора, голови ВАТ «Сумське НВО ім. М. В. Фрунзе» (1973–1986, 1989–2007) лауреата Державної премії СРСР та Державної премії України, Героя України, почесного громадянина м. Суми, уродженця м. Харків.

19 90 років від дня народження Ольги Семенівни Сердюк (1927), працівника сільського господарства, Героя Соціаліс-тичної Праці, уродженки с. Коровинці Недригайлівського району.

25 80 років від дня народження Галини Борисівни Андрусенко (1937), філолога, мистецтвознавця, члена Національної спілки художників України, директора (1981–1993) Чугуївського художньо-меморіального музею І. Рєпіна, уродженки м. Тростянець.

26 80 від дня народження Олега Васильовича Сухобокова (1937–2008), вченого, доктора історичних наук, фахівця у галузі слов’янської і давньоруської історії та археології, Почесного громадянина м. Путивль (1989), уродженця м. Трубчевськ Брянської області (РФ). Досліджував комплекс давньоруських пам’яток: с. Кам’яне Лебединського району, с. Битиця Сумського району, с. Ніцаха Тростянецького району, м. Путивль, м. Ромни.

Листопад100 років відкриття Сумського машинобудівного коледжу СумДУ (1917).120 років заснування Іванівської дослідно-селекційної станції (с. Сонячне Охтирського

району) (1897).3 80 років від дня народження Івана Володимировича Черноброва (1937), лікаря-

епідеміолога, історика медицини, уродженця с. Ільок-Пеньківка Бєлгородської області (РФ). З 1965 р. працює в Сумській області.

3 95 років від дня народження Олексія Петровича Столбіна (1922), письменника, педагога, лауреата літературних премій ім. М. Трублаїні та М. Хвильового, члена Міжнародної асоціації дитячих письменників, члена Національної спілки письменників України, відповідального секретаря Сумської організації НСПУ (1985–2000), уродженця с. Тьоткине Глушковського району Курської області (РФ).

8 130 років від дня народження Юрія Олександровича Шапоріна (1887–1966), видатного композитора, педагога, професора, музичного діяча, народного артиста СРСР, лауреата трьох Державних премій СРСР, уродженця м. Глухів.

13 160 років від дня народження Дмитра Олександровича Хілкова (1857–1914), князя, офіцера, революціонера, літератора, уродженця с. Павлівки Білопільського району.

15 110 років від дня народження Петра Платоновича Іванова (1907–1986), Героя Радянського Союзу, уродженця с. Мар’ївка Сумського району.

18 100 років від дня народження Мотрони Іллівни Ковган (1917–1994), працівника сільського господарства, Героя Соціалістичної Праці, уродженки с. Миколаївка Роменського району.

19 65 років від дня народження Михайла Васильовича Прудника (1952), письменника-гумориста, члена Національної спілки письменників України, заслуженого журналіста України, лауреата літературних премій у галузі сатири і гумору ім. О. Вишні, О. Ковіньки, С. Олійника, міжнародного гумористичного конкурсу «Алеко»

10

(Болгарія), постійного учасника Всеукраїнських фестивалів «Вишневі усмішки», головного редактора журналу «Перець» (2002–2013), уродженця с. Мозкове Краснопільського району.

29 100 років від дня народження Григорій Андрійовича Коцеби (1917–1943), Героя Радянського Союзу, уродженця с. Обложки Глухівського району.

Грудень9 70 років від дня народження Людмили Андріївни Макарової (1947–2016), музиканта,

доцента СДПУ ім. А. С. Макаренка, члена Всеукраїнської музичної спілки, заслуженого діяча мистецтв України, лауреата Всеукраїнської літературно-художньої премії ім. І. Нечуя-Левицького, уродженки м. Відень (Австрія).

18 80 років від дня народження Бориса Івановича Ткаченка (1937), письменника, публіциста, краєзнавця, історика, агронома, громадського діяча, члена Національної спілки письменників України, Почесного члена Національної спілки краєзнавців України, лауреата літературних премій ім. М. Хвильового та В. Стуса, премії облради в галузі літератури, почесного громадянина м. Лебедин, уродженця хут. Масюки Гадяцького району Полтавської області. Живе в м. Лебедин.

21 80 років від дня народження Олега Івановича Солдатенка (1937), художника-графіка, журналіста, члена Національної спілки журналістів України, уродженця с. Грузьке Конотопського району.

21 100 років від дня народження Петра Никифоровича Белясника (1917–2000), Героя Радянського Союзу, заслуженого льотчика-випробувача СРСР, уродженця с. Вовна Шосткинського району.

22 110 років від дня народження Івана Опанасовича Власенка (1907–1995), Героя Радянського Союзу, уродженця с. Дубовичі Кролевецького району.

25 110 років від дня народження Олексія Миколайовича Ріпка (1907–1984), режисера, заслуженого діяча мистецтв України, уродженця м. Охтирка.

***65 років заснування центральної бібліотеки Охтирської міської ЦБС (1952).65 років заснування міської бібліотеки-філії Лебединського міського центру культури і

дозвілля (1952).65 років створення літературно-мистецької студії «Орфей» при Сумському державному

педагогічному інституті ім. А. С. Макаренка (1952).70 років заснування центральної бібліотеки Конотопської міської ЦБС (1947).80 років відкриття Глухівської бібліотеки для дітей (1937). 80 років заснування Червоненського народного хору сільського Будинку культури

Сумського району (1937).100 років заснування міської громадсько-політичної газети «Конотопський край» (1917).120 років заснування центральної бібліотеки Білопільської районної ЦБС (1897).140 років локомотивному депо Смородине Тростянецького району (1877).180* років від дня народження Григорія Станіславовича Вашкевича (1837–1923),

філолога, культурного і освітнього діяча, шевченкознавця, співробітника журналу «Киевская старина», уродженця м. Ромни.

180 років тому закладено муровану церкву Різдва Іоанна Предтечі на Луці (Суми) коштом родини дворян Линтварьових (1837).

200 років від дня народження Михайла Миколайовича Петренка (1817–1862), українського поета-романтика, уродженця м. Слов’янськ Донецької області. З 1849 р. жив в м. Лебедин, де і помер.

250 років першої письмової згадки про с. Шатрище Ямпільського району (1767).

11

320 років заснування с. Шпилівка Сумського району (1697).350 років заснування с. Козацьке Конотопського району (1667).360 років першої згадки про с. Степне Ямпільського району (1657).365 років заснування м. Лебедин (1652).365 років заснування с. Покровка Краснопільського району (1652).365 років заснування с. Терни Недригайлівського району (1652).365 років заснування с. Угроїди Краснопільського району (1652).375 років заснування с. Межиріч Лебединського району (1642).375 років заснування с. Червоне Сумського району (1642).380 років заснування м. Конотоп (1637).385 років заснування смт Недригайлів (1632).840 років заснування с. Вороніж Шосткинського району (1177).

4 лютого 140 років від дня народження

Миколи Омеляновича Макаренка (1877–1938)

«Прошлое владеет памятниками монументальными,наша же современность – эфемерными»

М. О. Макаренко, 1908 р.

Кожен куточок рідної землі – це джерело любові і натхнення, пошуків і роздумів, питань і відповідей. Проте, навряд чи пересічний мешканець замислюється над цим. Серед сучасних бетонних конструкцій новобудов, щоденних турбот і проблем людина лише похапцем може озирнутися навколо.

Проте, так було не завжди. Широкі лани, безкраї простори, низенькі хатини і замріяна тиша немов запрошували до таємничих світів минулого. І знайшовся той, хто почув, зрозумів і відгукнувся на дивний поклик. У мальовничому с. Москалівка на Роменщині 4 лютого 1877 р. у багатодітній родині Макаренків народився хлопчик, якого нарекли Миколою. Батько – Омелян Якович – належав до збіднілого козацького роду, мав звання спадкового почесного громадянина і обіймав посаду волосного писаря; мати – Євдокія Степанівна – займалася домашнім господарством. Ніхто не міг навіть припустити, що згодом ця дитина стане відомим вченим-енциклопедистом, дослідником археологічних та архітектурних пам’яток, знавцем технологій металопластики і книговидавництва, одним із засновників

12

музейної справи в Україні, членом Всеукраїнської академії наук і багатьох пам’яткоохоронних осередків, та у розквіті сил загине під «катком» сталінської репресивної машини. Цьому передував цікавий і тернистий шлях, сповнений злетів та падінь, натхнення та розпачу.

Початкову освіту Микола Макаренко здобув у місцевій школі. Згодом були навчання у Лохвицькій гімназії та Санкт-Петербурзі, де у 1902 р. він закінчив Центральне училище технічного малювання iм. барона А. Л. Штиглиця, а у 1905 р. – Археологічний iнститут. Переїздом до Санкт-Петербургу амбітний юнак завдячував роменському поміщику Вашкевичу, який помітив талант, кмітливий розум та жагу до знань юного дослідника і надав йому посильну допомогу. Загалом, ця людина відіграла помітну роль у житті Миколи Омеляновича. Хутір Вашкевича був одним із перших, що привернув увагу юнака своїми дивними пагорбами і рідкісними знахідками – уламками керамічного посуду. Власник земель як міг підтримував майбутнього археолога, заохочував його до подальших пошуків незвіданих стежин минулого, згодом сам брав участь у його наукових розвідках.

Петербурзький період життя був надзвичайно плідним для Миколи Омеляновича. Саме у цей час визначилися його професійні пріоритети та особисті уподобання. Студентські роки збагатили знаннями і відкрили безмежні можливості дослідження пам’яток історії та культури різних епох. У 1898 р. він провів археологічні дослідження у Саратовській губернії, а з 1901 р. за дорученням Імператорської археологічної комісії вже обстежував пам’ятки у різних куточках імперії.

Спробував себе М. О. Макаренко й на педагогічній ниві. Протягом 1905–1915 рр. він читав курси з малювання, історії давньоруського мистецтва, техніки ремесл, а з 1908 р. працював ще й заступником директора училища технічного малювання iм. барона А. Л. Штиглиця. Внесок М. О. Макаренка у розбудову навчального закладу був відзначений на найвищому рівні. У 1914 р. його нагородили орденом Святого Станiслава III ступеня.

Педагогічна діяльність так захопила Миколу Омеляновича, що одночасно із училищем Штиглиця у 1906–1912 рр. він викладав малювання у I реальному училищі, у 1912–1919 рр. – курс російського мистецтва на Вищих жіночих архітектурних курсах.

З 1911 р. вчений працював в Ермітажі. Був «приватно займаючимся» у відділі Середніх віків, кандидатом на класну посаду, представником Ермітажу в комісії Спілки діячів мистецтв, асистентом, помічником головного хранителя. Він упорядкував величезну археологічну колекцію, склав другий в історії музею і найповніший путівник по Ермітажу, який і сьогодні не втратив своєї наукової цінності. У 1916 р. за вислугу років Миколі Омеляновичу присвоїли звання колезького радника.

Глибокі теоретичні знання, досвід археологічних і мистецтвознавчих досліджень, природній хист і працелюбність занурили молодого вченого у вир найважливіших подій наукового і культурного життя Російської імперії. Протягом 1902–1919 рр. він співпрацював і був членом багатьох наукових товариств, комітетів і комісій, пов’язаних з охороною і дослідженням пам’яток історії та культури; опублікував низку наукових статей у журналах «Аполлон», «Искусство и художественная промышленность», «Старые годы», «Живая старина» та ін.; досліджував творчість М. В. Ломоносова і Т. Г. Шевченка як художників тощо.

Проте, незважаючи на широке коло наукових інтересів і численні захоплення, основну увагу М. О. Макаренко приділяв безпосереднім дослідженням пам’яток історії і культури. Починаючи із 1901 р., Микола Омелянович майже кожного року приїздив на батьківщину, де проводив археологічні дослідження городищ і курганів та мистецтвознавчі огляди виявлених речей. Інтуїція не підвела вченого. Вже перші роботи вражали своїми результатами, а виявлені об’єкти, на думку дослідника, були рештками невідомої у наукових колах археологічної культури сіверян, яка отримала назву Роменської. Згодом ці припущення повністю підтвердилися, збагативши історію новими

13

фактами з минулих віків і надавши поштовх розвитку вітчизняної науки. Але для цього знадобилося не одне десятиліття невтомної праці видатного вченого.

У ці роки Микола Омелянович досліджував не лише пам’ятки археології, на які так багате Посулля, але й старовинні будівлі часів козацтва. Саме завдяки його розлогим, сповненим захоплення минулим і болем за сучасне й майбутнє публікаціям, перлини українського зодчества ХVІІ–ХVІІІ ст. Покровська церква у Ромнах та Троїцька церква у с. Пустовійтівка, збудовані коштом останнього кошового отамана Запорізької Січі П. І. Калнишевського, були визнані видатними пам’ятками архітектури доби українського Відродження. Більше того, коли у 1907 р. виникла загроза руйнування Покровської церкви, М. О. Макаренко одним із перших став на її захист і разом із П. Покришкіним у 1908 р. здійснив унікальний науковий експеримент – перенесення церкви до Полтави, зберігши при цьому її оригінальний вигляд. Це був перший в Україні приклад наукової музеєфікації дерев’яної архітектури.

Визнаний археолог і мистецтвознавець, знавець музейної справи, педагог, охоронець і пропагандист історичної спадщини – перед М. О. Макаренком відкривалися широкі перспективи для багатолітньої плідної праці на ниві наукових досліджень. Проте, усе змінилося після революційних подій в Російській імперії й Україні. Серед тих, хто на хвилі загального піднесення і ейфорії повернувся в Україну, був і Микола Омелянович. Скільки мрій він сподівався втілити у життя, скільки зусиль готовий був докласти до цього!

Київський період життя М. О. Макаренка розпочався дуже енергійно. Майже одразу після переїзду у 1919 р. він став співробітником Секції мистецтв при Українському науковому товаристві, з 1920 р. – членом комісії для складання археологічної мапи при Історико-філологічному відділі, філологічного і археологічного комітетів, секцій матеріальної етнографії та музеєзнавства Всеукраїнської Академії наук. У 1921 р. вчений навіть очолював Археологічний комітет.

У коло наукових інтересів Миколи Омеляновича потрапили архітектурні пам’ятки старого Києва, зокрема Софійський собор, Золоті ворота; старовинні садиби Трубецького та Петровського, на місці яких протягом багатьох століть вирувало життя, «де знаходяться пам’ятки всіх діб, але переважно цінні пам’ятки князівської доби… місця, де колись гуртувалося все державне життя стародавнього Києва й які являються українським форумом», пропонував взяти під охорону держави. Незабаром вчений розробив проект декрету про націоналізацію садиб, які мали архітектурну цінність, і добився його прийняття.

Здобувши величезний досвід на ниві наукових досліджень, вчений як і раніше із задоволенням ділився ним із молодим поколінням. У 1919–1921 рр. він працював приват-доцентом на кафедрі археології України, з 1921 р. – професором кафедри історії культури Інституту Народної освіти, з 1919 по 1929 р. – професором Української державної академії мистецтв.

Проте, найбільш активна діяльність і драматичні події цього періоду пов’язані у житті вченого із, здавалося б, дуже мирною і благородною справою – створенням музею. У лютому 1919 р. під охорону держави було прийнято унікальну приватну колекцію Ханенків, яка стала основою для формування музейної установи. У 1921 р. музей iм. Богдана та Варвари Ханенкiв під керівництвом першого директора М. О. Макаренка гостинно відчинив свої двері. Перед вченим постало безліч питань – від пошуку і повернення із Росії частини евакуйованої колекції Ханенків – до опису речей, створення експозицій, формування фондів тощо. Саме під його керівництвом до музею поверталися унікальні експонати з колекції відомих меценатів, створювалася наукова бібліотека, формувалися перші виставки, проводилися екскурсії. У 1922–1923 рр. вчений зосередив увагу на складанні «Провідника» по Музею Мистецтв, який вийшов друком наступного року.

14

Проте, держава вважала музеї не лише осередками наукового, історичного, пам’яткоохоронного життя, а й потенційними джерелами фінансування своїх потреб. Створювалися спеціальні комісії для оцінки вартості експонатів з подальшим відбором їх для продажу за кордон. Оскільки музейні працівники і науковці намагалися перешкоджати вивезенню найбільш цінних експонатів за межі країни, був змінений державний підхід до вирішення цієї проблеми.

Наприкінці 1924 – у 1925 р. прокотилася перша хвиля репресій проти керівників найбільших музеїв України. До цього кола потрапив і М. О. Макаренко. У дуже дивний спосіб у Музеї мистецтв була проведена інвентаризація. «Провідник» М. О. Макаренка використовувався як документ, за яким звіряли розташування картин на виставках, речей на стендах, наявність або відсутності деяких витворів мистецтва тощо. І, звичайно, були виявлені розбіжності.

Археологічний комітет Всеукраїнської Академії Наук (ВУАН) став на захист Миколи Омеляновича. У листі до комітету музею зверталася увага на численні порушення, з якими проводилася перевірка, до прокуратури – з проханням «взяти на поруки». Згодом М. О. Макаренка звільнили з-під варти, проте на посаді не поновили. Більше того, влітку 1925 р. на адресу Всеукраїнського археологічного комітету (ВУАК) надійшла заява Музею мистецтв про передачу до нарсуду справи про виселення М. О. Макаренка з помешкання, наданого музеєм.

Навіть за таких умов вчений продовжував працювати. У 1923 р. він провів археологічні і мистецтвознавчі дослідження Спасо-Преображенського собору у Чернігові, у 1924 р. – городища Монастирище на Роменщині, результати яких виклав у ґрунтовних працях, що й сьогодні вражають широтою поставлених завдань, скрупульозністю, комплексним підходом до вирішення проблем і зваженістю висновків.

Проте, на Роменщині Миколу Омеляновича приваблювали не лише таємниці давніх культур та дерев’яні схили культових споруд. Він активно долучився і до створення Роменського окружного музею. За участю вченого не лише формувалися основні напрями діяльності установи, а й створювалися усі перші колекції, бібліотека, згодом – фотолабораторія. М. О. Макаренко проводив екскурсії, читав лекції, виступав у місцевій пресі, кошти від цих заходів надходили до музею. Він залучав пам’яткоохоронні структури і наукові установи, друзів і колег для поповнення фондів картинами, книжками, речами ужиткового мистецтва.

Протягом 1925 р. Микола Омелянович фактично був без роботи і голодував, проте, не полишав улюбленої справи. Він брав участь у дослідженнях стародавнього Києва, зокрема, здійснював нагляд за земляними роботами на подвір’ї Софійського собору, проводив обстеження його фресок, охоронні заходи щодо ікони Божої Матері Лаврського музею; досліджував вироби з металопластики. Проте, виїжджати за межі Києва вчений не міг, адже його карна справа не була закрита. Лише за листовним зверненням Всеукраїнського Археологічного Комітету (ВУАК) до прокурора в разі його позитивної відповіді М. О. Макаренко міг приєднатися до вирішення актуальних питань наукового життя.

У тому ж 1925 р. М. О. Макаренко долучився до підготовки та проведення першого українського Археологічного з’їзду в Одесі. Микола Омелянович отримав змогу повернутися до археологічних досліджень. Йому видали відкриті листи на проведення розкопок пам’яток трипільської культури на Остерщині та біля с. Трипілля на Київщині.

Влітку 1926 р. він досліджував археологічні пам’ятки Прилуччини, матеріали з яких стали основою археологічної колекції місцевого музею. Вчений також сприяв формуванню мистецької колекції, оскільки проводив експертизу приватної колекції Ламсдорф-Галагана, яка передавалася із Сокиринського музею до Прилуцького і стала основою його мистецького відділу.

Того ж року Микола Омелянович відвідав і малу батьківщину. Разом із співробітниками Роменського музею провів дослідження поблизу Ромен та у самому місті,

15

із С. А. Таранушенком – обстежував дерев’яні церкви Сумщини, із Н. Х. Онацьким – опрацьовував плани майбутніх досліджень, робив замальовки і нотатки. Знання, авторитет і досвід вченого знадобилися і під час Ольвійської експедиції, яку очолював професор Б. В. Фармаковський. Розкопки проводилися у важких умовах. Ще більше проблем виникало через неузгодженість дій двох Академій Наук – Російської та Української, що призводило до непорозумінь різного характеру. Проте, своє завдання М. О. Макаренко виконав.

Протягом 1926 р. з-під пера вченого вийшли десятки наукових публікацій, присвячених питанням археології і мистецтвознавства, а також низка газетних статей, які пропагували дослідження і охорону пам’яток старовини.

Та, незважаючи на вражаючі успіхи на науковій ниві, над головою вченого знову нависали темні хмари. В комісіях і комітетах Академії наук відбувалися кадрові зміни, усе активніше проявлялися утиски науковців, в окремих випадках мала місце і свідомо некоректна поведінка з боку керівництва. Відгуком на це стала передчасна смерть Д. Щербаківського влітку 1927 р., яка сколихнула громадськість. Серед тих, хто активно висловлювався з цього приводу і вказував на причини самогубства відомого вченого, був і М. О. Макаренко. Пройде небагато часу, і в особових карних справах його колишніх однодумців з’являться протоколи допитів, де, серед іншого, будуть наведені цитати гнівних висловлювань Миколи Омеляновича проти ситуації в Академії наук і країні загалом.

1927 р. став насправді переломним у житті вченого. Під час досліджень Густинського монастиря трагічно загинув його єдиний син Орест. І до того безкомпромісний, тепер з потрійною силою Микола Омелянович відстоював свої переконання, рішуче вказував на недоліки і непрофесіоналізм колег, а його внутрішній біль знаходив вихід у роботі, якій вчений віддавався повністю.

Майже увесь рік вчений листувався із ВУАК та іншими науковими осередками з приводу видачі йому відкритих листів на право проведення досліджень у різних регіонах країни, проте, марно. Якщо видавали дозвіл – відсутнє фінансування, і навпаки. У 1928 р. він таки отримав право на проведення археологічних і мистецтвознавчих досліджень відразу у кількох районах, зокрема, на Луганщині, Ніжинщині, Прилуччині, Роменщині, Сумщині, Звенигородщині, Полтавщині, Одещині. Це ще раз підкреслювало авторитет Миколи Омеляновича як науковця і фахівця найвищого рівня. На жаль, більшість відкритих листів мала номінальний характер, оскільки не підтримувалася фінансово. Того року вченому вдалося попрацювати лише на Звенигородщині. А у вільний час він опрацьовував матеріали, зібрані за попередні роки. Так побачили світ фундаментальні роботи, присвячені дослідженням чернігівських пам’яток, які й сьогодні викликають захоплення і подив широтою ерудиції автора і прозорливістю його припущень, які у переважній більшості знайшли підтвердження через десятки років.

Влітку 1929 р. Микола Омелянович разом із співробітниками місцевого музею провів дослідження пам’яток поблизу м. Суми і виявив надзвичайно цікаві археологічні комплекси поблизу с. Піщане, у Краснянському лісі і х. Тополя. На жаль, більшість матеріалів, переданих до музею, – креслення, схеми, малюнки, фотодокументи, були втрачені під час Другої світової війни. Та дивом зберігся найцінніший експонат – вирізка жіночого поховання, зроблена М. О. Макаренком. Вперше такий метод музеєфікації поховання був розроблений і застосований вченим під час дослідження городища Ведмежого на Роменщині. Ця вирізка, щоправда, значно пошкоджена, і нині є окрасою археологічного відділу місцевого музею.

І останньою, «лебединою» піснею Миколи Омеляновича стало дослідження археологічних пам’яток у м. Сталіно (нині м. Донецьк) (1930–1931) та унікального Маріупольського могильника (1930–1933). Надзвичайно важкі умови, швидкі темпи, кількість і унікальність знахідок, що вимагало майже цілодобової роботи і ретельного фіксування навіть дрібничок, а поряд із цим – подолання перешкод як з боку місцевої

16

«еліти», так і наукових установ. Археологічний сезон 1933 р. став останнім у житті вченого.

Через постійні утиски і непорозуміння у 1929 р. вчений змушений був за власним бажанням вийти зi складу членів ВУАК i співробітників ВУАН. Проте, у 1932 р. за пропозицією президії ВУАК М. О. Макаренко відновив свою роботу в її складі в ранзі старшого наукового співробітника та очолив сектор рабовласницького суспільства. У наукових установах у той час активно насаджувався марксизм. На пленумі ВУАК 14 квітня 1932 р. з огульними звинуваченнями на адресу М. О. Макаренка в «некласовому, аполітичному» підході до археологічних студій виступив вчений секретар ВУАК П. П. Курінний. Миколі Омеляновичу інкримінували, серед іншого, націоналізм, що погіршило і без того складне становище вченого.

26 квітня 1934 р. М. О. Макаренка заарештували за причетність до контрреволюційної організації, що діяла з метою «змінити існуючий устрій шляхом повалення радянської влади». Жодного із висунутих звинувачень слідчим довести не вдалося. Тож, 23 травня 1934 р. Постановою Особливої наради Миколу Омеляновича з-під варти звільнили, проте відправили у заслання в «Севкрай» на 3 роки.

Незадовго до цього було ухвалено рішення про перенесення столиці УРСР з Харкова до Києва. Миколу Омеляновича запросили взяти участь у роботі Комісії зі спорудження Урядової площі, до складу якої увійшли історики, археологи, мистецтвознавці і художники. Основна мета – обґрунтувати доцільність знесення Михайлівського Золотоверхого собору і частин споруд Софії Київської. Лише одного підпису не вистачало під актом зносу собору – Миколи Омеляновича Макаренка! Це набуло розголосу i непрямо перешкодило руйнуванню Софiї Київської. Органи НКВС (Народного комісаріату внутрішніх справ) розцінили цей вчинок як ворожий.

Наприкінці жовтня 1934 р. М. О. Макаренко разом із дружиною виїхав до Казанi на заслання, де викладав історію мистецтв у художньому технікумі, працював у бібліотеці університету, консультантом у музеї, брав участь у реставрації Петропавлівського собору.

24 квітня 1936 р. вченого заарештували за «участь у контрреволюційній групі фашистського толку», проведенні антирадянської агітації серед колег і студентів. Цього разу справу розглядала особова нарада НКВС СРСР у Москві. Вирок – 3 роки виправно-трудових таборів. Вченого етапом відправили до Томської виправно-трудової колонії № 2. 15 грудня 1937 р. – знову арешт – за участь у «кадетсько-монархiчнiй органiзацiї», мета якої – повалення радянської влади шляхом збройного повстання. 25 грудня 1937 р. постановою Трiйки при управлінні НКВС по Новосибірській обл. М. О. Макаренка засудили до вищої міри покарання – розстрілу.

Вирок було виконано 4 січня 1938 р. Точне місце поховання досі невідоме.Пройшли десятки років, перш ніж правда про криваві злочини сталінського режиму

відкрилася незагоєними ранами на долях окремих людей і цілих поколінь.М. О. Макаренко реабілітований Постановами Верхов-ного суду Татарської АРСР,

Томського обласного суду, повністю – Президiєю Верховної Ради СРСР вiд 16 січня 1989 р.

Нині у центрі Києва знову здіймаються купола Михайлівського Золотоверхого собору, а біля входу відвідувачів зустрічає барельєф М. О. Макаренка – видатного вченого, людини, громадянина.

Німенко Наталія Анатоліївна,науковий співробітник, викладач Сумського державного університету

БібліографіяПраці

17

Список друкованих праць М. О. Макаренка [1900–1934 рр.] // Макаренко Д. Є. Микола Омелянович Макаренко / ред. В. О. Сліпачук. – Київ : Наукова думка, 1992. – С. 151–160.

Друковані праці М. О. Макаренка [1900–1934 рр.] // Макаренко Д. Є. Шлях до храму : [наук.-іст. есе]. – Київ : Хрещатик, 2006. – С. 115–126.

Про ньогоМакаренко Д. Є. Микола Омелянович Макаренко / ред. В. О. Сліпачук. – Київ :

Наукова думка, 1992. – 168 с. : іл.Макаренко Д. Є. Шлях до храму : [наук.-іст. есе]. – Київ : Хрещатик, 2006. – 128

с. : іл. Німенко Н. А. Велет українознавства // Реабілітовані історією : у 27-и  т. Сумська

область : у 3-х кн. Кн. 3, ч. 1 / Держ. архів Сумської області ; Нац. спілка краєзнавців України та ін. ; обл. редкол. : І. С. Боршош (голова), О. М. Корнієнко та ін. – Суми : Мрія, 2005. – С. 215–226.

Чередниченко А. М. Боротьба з контрреволюцією в українських музеях у 1920–1930 роках. Трагічна доля М. О. Макаренка // Могилянські читання-2007 : зб. наук. пр. / Нац. Києво-Печерський іст.-культ. заповідник. – Київ : Фенікс, 2008. – С. 180–187.

Німенко Н. На ниві музеєзнавства : до 130-річчя від дня народження Миколи Макаренка // Земляки : альм. Сумського земляцтва в Києві. Вип. 4 / голов. ред. М. С. Гриценко. – Суми : Собор, 2007. – С. 106–111.

Кучугура Л. І. Дослідження видатного українського археолога М. О. Макаренка в м. Маріуполь у 1930–1933 роках // Праці Науково-дослідного інституту пам’яткоохоронних досліджень. Вип. 2. Ч. 2 / Науково-дослідний інституту пам’ятко-охоронних досліджень ; редкол.: В. І. Клочко, Т. А. Бобровський та ін. – Київ : Артек, 2007. – С. 71–86 : бібліогр.

Звагельський В. Б. Невтомний у праці (М. О. Макаренко) // Репресоване краєзнавство (20–30-і роки) / Ін-т історії України ; Всеукр. спілка краєзнавців. – Київ : Рідний край, 1991. – С. 161–167.

13 квітняДень пам’яті ігумена Філарета

(у миру – Фоми Данилевського, 1777–1841).Цього року виповнюється 240 років від дня його народження

18

Видатний Глинський подвижник ХІХ ст., настоятель ігумен Філарет зробив так багато, як ніхто із попередніх настоятелів, ввів безліч духовних, зовнішніх перетворень, внаслідок чого по праву називається духовним відроджувачем та відновлювачем цієї обителі. Його невтомною працею і духовними подвигами міцніла і утверджувалася згодом велика Глинська пустинь.

Святість життя ігумена Філарета, його духовна сила особливо укріпили той величезний вплив, який на протязі чотирьох століть справляла ця обитель на історію нашої країни, духовно-моральне життя народу і в цілому на культуру країни.

Постать Філарета об’єднує Глинську пустинь з Софронієвською та з Києво-Печерською Лаврою, а через них з Афонським чернецтвом та завітами відомого старця Паїсія Величковського, канонізованого помісним Собором Руської православної церкви в рік святкування 1000-ліття Хрещення Київської Русі в 1988 р.

Фома Данилевський, майбутній ігумен Філарет, народився в 1777 р. на Західній Україні в сім’ї благочестивих козаків. Навчившись грамоті, Фома почав допомагати причетникам свого храму в читанні та співах. Через власну допитливість вивчив церковний устав. Протоієрей, настоятель храму, де співав та читав Фома, одного разу відправився до Києва, взявши з собою отрока. Настоятель Дальніх Печер Києво-Печерської Лаври, шанований старець, ієромонах Трифілій взяв Фому до себе в келейники. Роки, проведені в Києво-Печерській Лаврі при отці Трифілії, остаточно сформували особистість Фоми, направивши на служіння Богу. Незабаром Фомі Данилевському довелось нести військову службу в Чорноморському козачому війську. Після важкої хвороби і чудесного одужання Фома вирішив йти знову в Києво-Печерську Лавру, де був прийнятий з радістю і поставлений служити на клірос у Великій церкві Успіння Божої Матері.

У 1802 році Фома Данилевський приходить в Софронієву пустинь. Отримавши після постригу ім’я Філарет, він був прийнятий під духовне керівництво досвідченого старця, друга й сотаінника преподобного Паїсія Величковського, архімандрита Феодосія, який навчав його духовній науці. Посвячений в ієродиякона 8 лютого 1803 р. В 1806 році Філарет за бездоганну моральність, ревність та старанність у послушанні був рукоположений в ієромонахи і призначений благочинним монастиря. Не дивлячись на порівняно молоді роки, о. Філарет був визнаний братією за досягнення найвищих успіхів у духовному житті, і до нього стали звертатись за духовними порадами навіть старші за нього віком і саном. Подібно до древніх подвижників, ієромонах Філарет суміщав духовні заняття і тілесний труд. З дитинства любив землеробство і садівництво, він посадив у Софронієвій пустині велику кількість плодових дерев. Також любив переписувати книги.

19

В 1817 р. ієромонах Філарет призначається настоятелем Глинської Різдва Богородиці пустині. В той час вона знаходилась в сумному стані запустіння й розрухи. Новий настоятель одразу по прибутті в Глинську пустинь рішуче й енергійно почав виправляти недоліки та нелади в монастирському житті. Його великим діянням стало написання уставу Глинської пустині за зразком Афонського. В суворому і неухильному дотриманні правил уставу ігумен вбачав успіх і міцність духовного життя обителі. Заклавши духовну основу створення уставу, отець Філарет почав і матеріальне відновлення Глинської пустині. Проте коштів на будівництво обителі було все ще недостатньо, і настоятель Філарет декілька разів їздив у Петербург на зустріч до самого Імператора з клопотанням про допомогу монастирю. І не без успіху. Він займався не тільки ремонтом будівель, але й здійснив ряд конструктивних планів: визначив нове планування обителі, здійснив будівництво нових храмів, інших споруд монастиря.

Йшли роки. Глинська пустинь збільшувалась чисельно і зростала духовно. Слава про неї розходилась далеко по всій країні. В листуванні з о. Філаретом були Оптинські старці Лев і Моісей, глибоко поважав його і великий Саровський подвижник о. Серафим, який часто направляв до нього за духовними порадами своїх відвідувачів.

В 1839 році отець Філарет був підвищений в сан ігумена. Таке повільне визнання відомого всім зразкового настоятеля пояснюється лише одним його смиренням, яке не шукає ні чинів, ні нагород.

Широко відомий ігумен Філарет як автор книг і нотних видань церковного змісту. Так, декілька видань витримала в дореволюційний період його книга «До и после пострига», яка складається з двох частин: «Поучение новоначальному перед постригом» і «Поучение новопостриженному монаху», заснованих на Священному Письмі, а тому вони не втратили своєї актуальності і в наш час. Його перу належать «Наставление о должности духовника, служащего инокиням», «Краткое изъяснение о явлении Пустынно-Глинской Чудотворной иконы», «Краткое описание Глинской пустыни», чотири Статути гуртожиткових монастирів: для Глинської обителі, Єкатеринбурзького, Борисівського і Уфимського жіночих монастирів, настанов ченцям та ін.

Праці старця Філарета користувалися великою популярністю в усіх куточках нашої країни і за її межами. А складений ним Статут був запозичений повністю або частково не менш як 14 новими або відродженими чоловічими та жіночими монастирями.

В 20-х рр. XIX ст. у колі санкт-петербурзького вищого білого духовенства і вищого світського суспільства був в моді «напівєретичний» містицизм масонського спрямування. Отець Філарет, не маючи ніякої світської освіти, проявив у цій полеміці такі великі духовні пізнання, такий Богом дарований розум, який дозволив йому успішно відстояти православне «святоотеческое» вчення, перемогти невір’я, хибні релігійні погляди і здобути велику увагу і повагу з боку духовенства, інтелігенції і царських осіб.

Труди і подвиги настоятеля Філарета на користь Глинської пустині не могли залишатися непомітними. Він був удостоєний ряду нагород: 11 червня 1817 р. нагороджений набедреником; 20 січня 1829 р. – наперсним хрестом кабінету Його Імператорської Величності. 1 березня 1835 р. йому дозволено використовувати ігуменський посох. Мав наперсний хрест в пам’ять 1812 р.

24 роки керував о. Філарет Глинською пустинню. Весь цей час він надавав особистий приклад для братії своїм життям і трудами.

Великий глинський подвижник Православ’я, старець і будівельник, духовник і знавець церковного співу, невтомний трудівник, всіма шанований і глибоко смиренний старець Філарет почив 13 квітня (31 березня ст. ст.) 1841 р.

Постановою Священного Синоду Української Православної церкви від 8 травня 2008 р. ігумен Філарет (Данилевський) на чолі з іншими дванадцятьма старцями, які подвизалися в Різдва Пресвятої Богородиці Глинської пустині, причислений до лику місцевшанованих святих подвижників.

20

Бібліографія

ПраціДо и после пострига: поучения монахам Глинского игумена Филарета // Иоанн,

схиархимандрит (Маслов). Глинский патерик. – Москва : Самшит, 1997. – С. 81–83.Поучение новоначальному перед постригом // Там же. – С. 84–85.Поучение новопостриженному монаху // Там же. – С. 86–105.

Про ньогоУ книгах

Иоанн, схиархимандрит (Маслов). Глинская пустынь: Глинские подвижники благочестия XVIII–XX веков ; Глинская пустынь как центр духовного просвещения и возрождения старчества (1942–1961). – Москва : Реклама, 1992. – С. 24–25.

Игумен Филарет, настоятель (1817–1841) // Иоанн, схиархимандрит (Маслов). Глинский патерик. – Москва : Самшит, 1997. – С. 53–80.

Гурець М. П. Сутність духовного відродження старців Глинської пустині // Путивльський краєзнавчий збірник. Вип. 3 / Державний історико-культурний заповідник у м. Путивлі. – Суми : Університетська книга, 2007. – С. 108–113.

Про ігумена Філарета – с. 110.Ткаченко В. Православна Глухівщина: історико-культурна спадщина Глухівського

краю. – 3-тє вид., випр. й доп. – Глухів : РВВ ГДПУ, 2008. – С. 148–151.Чурочкин А., прот. Путивльська земля в X – начале XX веков : церковно-

археологический очерк. – Путивль, 2010. – С. 171–178.

У періодиціЛісневський О. Наш край отримав ще одних небесних заступників // Народна

трибуна (Глухів). – 2008. – 20 серп. (№ 61). – С. 1.Свято прославлення глинських старців, канонізація 13 подвижників благочестя, в

т. ч. ігумена Філарета (Данилевського).Глинські старці. Ієгумен Філарет (Данилевський) // Народна трибуна. – 2008. –

20 верес. (№ 69). – С. 4.

14 квітня 130 років від дня народження Івана Петровича Кавалерідзе

(1887–1978)

21

Тернистий шлях великого митця

Іван Петрович Кавалерідзе лишив нащадкам скульптури, кінофільми, п’єси, які стали відомими в усьому світі. Вони викликали то захоплення, то суперечливі, а подеколи й негативні оцінки. Та час усе розставив на свої місця. І сьогодні ми говоримо про І. Кавалерідзе як про людину виняткового, надзвичайного таланту, оригінального митця, яскраву індивідуальність, як про видатного скульптора, кінорежисера і драматурга. Він заслужив цього, хоча до визнання йому довелося йти досить-таки тернистими шляхами.

Іван Кавалерідзе – один із тих, хто стояв біля джерел українського національного відродження. Він є засновником історичного фільму і скульптурного авангарду в Україні. Немало фактів його біографії замовчувалося або свідомо перекручувалося. Митець переживав, але терпів і вірив, що настане колись пора правди.

Я щасливий тим, що свого часу мені довелося спілкуватися з цією унікальною людиною, слухати цікаві розповіді і роздуми про мистецтво в його затишній квартирі по вулиці Червоноармійській, 12 у Києві, – було це в 1971–1973 роках під час мого навчання у столиці.

... Його предки були грузинами. У середині XIX століття генерал Ладанський, який воював на Кавказі, привіз на свій хутір у Полтавській губернії декілька грузинських родин, яких підозрювали у співчутті Шамілю. Серед них була і сім’я прадіда І. П. Кавалерідзе. Отож його дід по батькові був грузином, а дід по матері – українець Лука Кухаренко. У сина Васо Кавалерідзе – Петра і вродливої українки Килини Кухаренко 14 квітня 1887 року на хуторі Ладанський (нині село Новопетрівка Анастасівської сільської ради Роменського району Сумської області) і народився видатний у майбутньому скульптор, режисер, драматург.

Пізніше родина переїхала в Талалаївку (нині Чернігівська область). У селі Сильченкове, як і всі підлітки, Іван випасав череду, водив коней у нічне, навчався у початковій земській школі. У великій сім’ї мало хто звертав увагу на хлопчика, якому до вподоби були якісь дивні розваги: він постійно ліпив різні фігурки з глини...

1899 року, коли закінчив три класи земської школи, його забрав до Києва дядько – Сергій Аркадійович Мазаракі, вихованець Петербурзької Академії мистецтв, відомий археолог і митець. Працював він у Київському археологічному музеї.

Далі – навчання в приватній гімназії Г. Валькера, в Київському художньому училищі. Після двох років занять малюванням хлопець переходить до класу скульптури, який вів відомий український скульптор Ф. Балавенський. У Кавалерідзе починається справжнє творче життя. Він створює кілька майстерно виконаних портретів і скульптур. Хлопця особливо полонив образ Тараса Григоровича Шевченка, захоплення яким пронесе через усе життя.

22

Восени 1909-го І. Кавалерідзе їде до Петербурга з метою продовжити навчання в Академії. Тут бере участь у багатьох виставках. А наступного року відомий скульптор А. Аронсон запросив його до своєї майстерні в Париж. Ілля Мечников, який на той час працював у Пастерівському інституті, знайомить молодого митця із знаменитим скульптором Огюстом Роденом.

Повернувшись до Києва, молодий скульптор бере участь у конкурсі на кращий проект пам’ятника княгині Ользі і перемагає в ньому. З притаманною йому енергією Кавалерідзе приступає до спорудження пам’ятника, який було відкрито на Михайлівській площі Києва 4 вересня 1911 року.

... Незабаром Іван Кавалерідзе від’їздить до Москви, де йому запропонували співробітничати на кінофабриці імені Тімана.

А 1914 р. його запрошують на Київську кіностудію для роботи над стрічками «Анна Кареніна», «Крейцерова соната», «Гнів Діоніса». Він співпрацює з кращими режисерами і операторами німого кіно.

Невдовзі Кавалерідзе їде в Ромни, де працює при відділі Наркомосвіти і водночас викладає малюнок у кількох школах, веде міський драмгурток, керує театральною студією залізничників. При наших зустрічах на початку сімдесятих у столиці Іван Петрович частенько згадував той період свого життя, з особливим задоволенням оповідаючи про те, як створював пам’ятник Кобзареві в Ромнах, який був відкритий 27 жовтня 1918-го. Ця подія набула всеукраїнського масштабу.

Саме в ті роки Іван Петрович став одним з організаторів першого українського радянського драматичного театру в Ромнах. Працював тут актором і режисером. Тоді ж таки він написав п’ять одноактівок.

Івана Кавалерідзе завжди захоплював образ українського просвітителя-гуманіста, філософа Григорія Сковороди, якому він створив кілька пам’ятників. А потім були пам’ятники Артему в Артемівську (нині Бахмут) та Слов’яногірську. Той, що в Артемівську, фашисти під час тимчасової окупації намагалися зірвати. Не вийшло. Тоді вони почали різати його автогеном і частинами вивозити за місто. Це була могутня, вражаюча скульптура: міцна постать з високо піднесеною рукою, в іншій – шахтарська лампочка. Вона мала явні ознаки кубізму, але була прекрасною. Недарма ж один із шахтарів сказав: «Зроблено не за фотографією, а за біографією».

У тих місцях йшли бої, і пам’ятник зазнав незначних пошкоджень, все ж вистояв. Так ось одного разу Микита Сергійович, відомий знавець всього і вся, десь виступаючи, до того ж, будучи в «піднесеному настрої», став у черговий раз паплюжити творчу інтелігенцію: «Ось ці всі... формалісти... сьогодні вас так розмалюють, а завтра батьківщину продадуть. Ось був такий... Кавалерідзе! Пам’ятники ставив різні такі – штучки-дрючки. І що ж? А те, що з радістю побіг до фашистів прислужувати...».

Згодьтеся, в ті часи отримати таку атестацію було рівнозначно смертельному вироку. І все ж Кавалерідзе знайшов в собі сили і мужність прийняти виклик. І відправився у Москву захищати своє чесне ім’я.

– До Хрущова я, звичайно, не потрапив. Та в ЦК мене прийняли, до того ж на досить високому рівні, хоча я йшов туди, мов на страту. І здивувався – так привітно зустріли! Вискочив чиновник із-за столу, руку тисне, присісти запрошує. Тут же помічники з’явилися, чай принесли. Дуже приємна зав’язалася розмова, шаноблива, товариська. Вони мені відразу сказали: мовляв, не турбуйтеся. Ми уже подзвонили на Україну, що помилочка трапилася, не дай Боже, аби не перестаралися там. Так що усе буде добре!...

Під цю розмову тут же затвердили сценарій, розпитували про творчі плани. Прийшла пора прощатися. Проводжаючи до дверей, чиновник ще раз вибачився:

– Ви не гнівайтеся, Іване Петровичу, що так вийшло. І тихенько додав:– Накладка вийшла. Думали, що ви уже померли...

23

Можна лише уявити моральний стан Івана Петровича в ті хвилини. На великий жаль, таких моментів у його житті було чималенько. Та він, як людина мудра і вольова, умів переносити всі оці непрості життєві негаразди, а після них ще з більшою віддачею поринав у вир творчого життя.

А становлення І. Кавалерідзе як режисера відбулося в Одесі. Він написав сценарій з історії гайдамаччини і відніс його на Одеську кіностудію. Її директор, кремезний моряк Нетеса, запропонував йому самому бути режисером картини.

– Але... Я не режисер... Я скульптор... Провалю картину!І біс із нею, – сказав Нетеса. – Не буде картини, зате буде режисер!Буває ж так: як у воду глянув! Помилився лише стосовно того, що фільму не буде.

Картина з’явилася. Та ще й яка! Називалася вона «Злива» і охоплювала двохсотлітній період історії України. Івана Петровича взагалі захоплювали яскраві героїчні сторінки літопису українського народу, про що свідчать навіть назви його фільмів – «Перекоп», «Штурмові ночі», «Коліївщина»... Усе в тому фільмі претендувало на новаторство: у мову кіно сміливо входили нові метафори і методи монтажу.

Другою частиною задуманої трилогії про боротьбу українського народу за свободу став «Прометей» (за мотивами поеми Шевченка «Кавказ»). Та ба! То був час тоталітаризму: стрічки поклали на полицю. А Кавалерідзе так і не встиг закінчити трилогію, потрапивши в опалу. Саме за фільм «Прометей» за вказівкою Сталіна він піддається різкій критиці на сторінках газети «Правда». Йому забороняють створювати стрічки на історичні теми. На «Укрфільмі» організували гнівне засудження «неправильної ідейної позиції» Кавалерідзе...

Іван Петрович важко переживав те, що сталося, та водночас він настійливо і послідовно продовжував працювати в кіно. Але тепер – у жанрі екранізації спектаклів. З’являються його фільми-опери «Запорожець за Дунаєм», «Наталка Полтавка», добре відомі не лише в Україні, а й за кордоном.

І от врешті-решт біди нібито залишилися позаду. Кавалерідзе почав знімати в Карпатах фільм про Олексу Довбуша. Творча група жила високо в горах, відрізана від великих населених пунктів. І коли в черговий раз спустилася за продуктами, виявилося, що в місті вже хазяйнують німці. Фронт пішов далеко на Схід. Так Кавалерідзе опинився в окупації. Певний час режисер перебував у Рівному. Щоб не померти з голоду, пішов працювати в міську управу. Як міг допомагав людям уникнути відправлення до Німеччини, ризикуючи життям, добував різні довідки.

Одного разу керівник групи бойовиків, що діяла в підпіллі, склав списки «поплічників гітлерівців», які мали бути розстріляні. В тих списках було й прізвище Кавалерідзе. Але одному з підпільних партійних ватажків Терентію Новаку був відомий цей митець. І він викреслив його зі списку приречених. Іван Петрович так і не дізнався про цей епізод, який міг обірвати його життя, – мемуари підпільника-партизана Новака, що став потім Героєм Радянського Союзу, вийшли вже після смерті Кавалерідзе.

... І от Іван Петрович знову в Києві. Щоб прохарчуватися в час воєнного лихоліття, він продає свої картини, обмінює речі на продукти. Не відав він тоді про те, що створений ним пам’ятник Артему в Донбасі фашисти розрізали автогеном і знищили. Не знав, що син Ігор і пасинок Борис Шарський загинули на війні, а дочка Ніна закатована гітлерівцями...

Після війни у творчій біографії Івана Петровича настала певна перерва. Як ставились органи влади до людей, які побували на окупованій території, відомо. Митцеві було заборонено займатися улюбленою роботою, його довго ще піддавали різним перевіркам. З труднощами вдається влаштуватися на роботу в Академію архітектури старшим інженером, пізніше стає науковим співробітником одного з його відділів.

Та ніщо не могло зламати митця. Він трудиться над скульптурами Б. Хмельницького, Т. Шевченка, І. Карпенка-Карого, О. Дундича, бере участь у багатьох виставках і конкурсах. Повертається і в кіно. Після фільмів «Сковорода» і «Повія», де

24

працював з відомими акторами, пише сценарії «Марія Іванівна», «Вотанів меч», «Варнак», «Ложка дьогтю», біографічного фільму про Гулака-Артемовського... Його доробок поповнюється також соціально-психологічними драмами і сатиричними комедіями.

Іван Кавалерідзе був високоерудованою людиною. Приваблювали і його життєрадісність, гостинність, особливий дар вселяти в кожного віру у свої сили. Він стежив за собою, був вимогливим до одягу, завжди виглядав елегантно. Ніколи не сидів у трамваях і тролейбусах.

Відомий кінорежисер Ростислав Синько згадував: «Іван Петрович був неординарною особистістю, людиною щедрої душі, невичерпної енергії, життєлюбом. А ще напрочуд толерантним у стосунках з іншими. Нікого не принижував, вселяв у людські душі віру в себе й надію на майбутнє. Великі біди сприймав за малі, а на дрібні не звертав уваги, знав ціну вічному й не витрачав себе на мізерність, усе робив фундаментально. Він завжди був новатором у скульптурі й кіно і разом з тим вправно володів словом...»

Народ визнавав Кавалерідзе, а от влада... 1977 року відзначалося 90-ліття від дня його народження, але влада практично не відреагувала на цю подію. А друзі, як завжди, не забули: у пресі були опубліковані статті, привітання.

Але врешті-решт прийшло і офіційне визнання. Митцю присвоюють звання народного артиста України, а пізніше його приймають до Спілки письменників України. Помер Іван Петрович 3 грудня 1978 року. З нагоди 100-ліття від дня його народження 1987-й рік ЮНЕСКО оголосило роком Івана Кавалерідзе. Були відкриті меморіальні дошки в Києві, Ромнах, Новопетрівці. У Києві відбулися персональна виставка, вечір, присвячений його творчості, випущені конверти з його портретом, опубліковані численні статті в періодичних виданнях.

Ми з великою повагою і вдячністю згадуємо багатогранного художника-мислителя, який працював у різних галузях мистецтва і в кожній був майстром високого класу, зразком вірного служіння Людині у творчості. Людині – незалежно від національності. Згодьтеся, що такого могутнього українського інтелігента й істинного національного патріота важко знайти навіть серед тих, хто так часто калатає себе у вишиванку, не забуваючи витягнути й певний капіталець за свою «любов до неньки».

Іван Петрович глибоко переймався життям рідної України, і його творчість по праву належить до золотого фонду вітчизняної культури. Ім’я Кавалерідзе ні в якому разі не повинне відходити у забуття. Бо ж це справді був митець рідкісного таланту, українець з великої букви. Жаль лише, що повсякденні перипетії тяжким катком пройшлися по його долі, життєвий шлях виявився надто тернистим.

Петро Нестеренко,член Національної спілки письменників України,

лауреат премій ім. М. Теницького, П. Рудя та Л. Глібова.Березень 2016 р.

Бібліографія

Праці І. П. КавалерідзеИван Кавалеридзе : сб. ст. и воспоминаний / сост. и примеч. Е. С. Глущенко ;

вступ. ст. Н. М. Капельгородской. – Киев : Мистецтво, 1988. – 177 с.Фильмография // Там само. – С. 169–170.Скульптурные работы И. Кавалеридзе // Там само. – С. 171–173.Тени быстро плывущих облаков : (воспоминания Ивана Кавалеридзе) // Там само. –

С. 8–125.П’єси : [«Перекоп», «Вотанів меч», «Перша борозна», «Григорій Сковорода»]. –

Київ : Дніпро, 1976. – 239 с.

25

Вороний у Ромнах // Лицар честі і краси. Микола Вороний у спогадах, листах і матеріалах / упоряд. І. М. Лисенко. – Київ : Рада, 2011. – С. 13–15.

Ромны. Памятник Шевченко. Памятник Героям революции : [спогади] // Роменщина літературна / упоряд. Г. С. Стрельченко, І. М. Овчаренко. – Суми : Еллада, 2012. – С. 153–156.

Про ньогоОкремі книги

Німенко А. Кавалерідзе – скульптор. – Київ : Жовтень, 1967. – 50 с. + 40 с. іл.Многогранный талант : тез. докл. и сообщ. науч.-теорет. конф., посвящ. 100-летию

со дня рождения скульптора, кинорежиссера и драматурга И. П. Кавалеридзе (1887–1978) / Сумской художественный музей и др. ; сост. С. И. Побожий. – Сумы, 1987. – 49 с.

И. П. Кавалеридзе (1887–1978) : кат. выставки / Сумский художественный музей ; сост. и авт. вступ. ст. З. Г. Позняк. – Сумы, 1988. – 1 л., слож. в 8 с.

Нові аспекти в дослідженні творчості Івана Кавалерідзе : тези доп. та повідомл. наук. читань з нагоди 105-ї річниці від дня народж. видатного укр. скульптора, кінорежисера і драматурга Івана Петровича Кавалерідзе / Сумський художній музей, скульптурна галерея І. П. Кавалерідзе. – Суми, 1992. – 48 с.

У книгахДеркач Б. Кавалерідзе Іван Петрович // Шевченківська енциклопедія : в 6-ти т. Т.

3. І–Л / НАН України, Ін-т л-ри ім. Т. Г. Шевченка ; редкол.: М. Г. Жулинський (гол.) та ін. – Київ, 2013. – С. 216–218.

[Пам’ятник Т. Г. Шевченку. Бетон. 1925. Полтава] : [фот.] / [І. Кавалерідзе] // Там само. – кольоров. вкл. арк. – С. XIV.

Шаров І. Ф. 100 видатних імен України. – Київ : Альтернативи, 1999. – С. 157–162.Провідники духовності в Україні / за ред. І. Ф. Кураса. – Київ : Вища школа, 2003.

– С. 659.Синько Р. З когорти незабутніх : до 120-річчя від дня народження Івана

Кавалерідзе // Земляки : альм. Сумського земляцтва в Києві. Вип. 4 / гол. ред. М. С. Гриценко. – Суми : Собор, 2007. – С. 99–102.

Видатні постаті в історії України XX ст. : короткі біографічні нариси. – Київ : Вища школа, 2011. – С. 150–155.

Пам’ятник Святій рівноапостольній княгині Ользі // Україна : хронологія розвитку. Імперська доба. 1800–1917 рр. – Київ : КРІОН, 2011. – С. 502–503.

Терлецький В. Спогад про митця : до 125-ї річниці від дня народження І. П. Кавалерідзе // Слобожанщина : альм. літераторів Сумщини. Вип. 17 / упоряд. О. Вертіль, Л. Ромен. – Суми : Мрія, 2012. – С. 118–122.

Прокопчук О. Творче надбання І. Кавалерідзе // Митець і його творчість у просторі сучасної культури : матеріали Всеукр. наук.-практ. конф. 7–8 черв. 2012. – Суми : СумДПУ ім. А. С. Макаренка, 2012. – С. 165–168.

Лобода О. З подвійною любов’ю // Слобожанщина : альм. літераторів Сумщини. Вип. 18 / упоряд. О. Вертіль, Л. Ромен. – Суми : Мрія, 2014. – С. 102–105.

Про І. Кавалерідзе як автора пам’ятника Т. Шевченку в Ромнах.

26 квітня110 років від дня народження Єлизавети Омелянівни Середи

(1907–1992)26

Берегиня Шевченкових скарбів

Ім’я Єлизавети Омелянівни Середи неодноразово зустрічав у численних виданнях, присвячених Тарасу Шевченку, знав про її синів Віталія та Ігоря, але й гадки не мав, що вони мають відношення до нашого краю. Поштовхом для поширеного пошуку матеріалів про цю славетну жінку стала розвідка-дослідження учениці Роменської міської школи № 7 Баганець Людмили, котру вона підготувала і подала на Шевченківський літературно-мистецький конкурс, що проводився в Роменському краєзнавчому музеї. Довелося знову переглянути багато шевченкознавчих досліджень, відшукати її праці, заново їх опрацювати і переосмислити. Так з окремих деталей і штрихів вимальовувалося її життя, її діяльність і творчість, що цілком була спрямована на вивчення життєвого шляху Великого Кобзаря, пропаганду його невичерпної мистецької скарбниці, увічнення його пам’яті.

Єлизавета Середа народилася 26 квітня 1907 року в родині хліборобів в селі Овлаші побіля Ромен на Сумщині. Закінчила сільську земську школу, Роменське комерційне училище, трудову діяльність розпочала секретарем Овлашівської сільради. Нелегкі трудові будні, адже це був час велетенських зрушень і змін у селянському середовищі, не змогли погасити потяг до знань, прагнення продовжити навчання і скоро вона опиняється в Харкові, де навчається в інституті народної освіти, котрий закінчила 1931 року.

Харків на той час ще був столицею України, його культурно-мистецьке життя захопило студентку та її нареченого Макара Русанівського, на той час вже молодого аспіранта. То ж не дивно, що Єлизавета Середа деякий час працювала у Харкові – у науковій бібліотеці імені Короленка, науковим співробітником Інституту Тараса Шевченка, а згодом вона разом з чоловіком перебралася до Києва і в 1936–1937 роках працювала в Інституті літератури ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. В передвоєнний час, коли в Києві було створено Центральний музей Т. Г. Шевченка, перейшла науковцем до нього, докладала чимало зусиль до формування колекцій музею, опрацювання та вивчення життя і творчості поета і художника, створення музейних експозицій.

Та, попри улюблену роботу, перші успішні кроки на ниві шевченкознавства, родинне щастя і затишок, життя виявилося складним і нелегким. Адже то були часи чи не найбільших випробувань для української творчої еліти, жорстоких політичних переслідувань української інтелігенції, репресій проти митців, літераторів і науковців. Ця чорна біда українського народу не оминула і родини Єлизавети Омелянівни. Зазнав переслідувань і її чоловік Макар Русанівський, що успішно дебютував на нелегкій ниві шевченкознавства. З початком віроломного і підступного нападу фашистів на рідну землю, його було заарештовано вдруге і до сім’ї, дружини та дітей він більше не повернувся, трагічно загинув в горнилі сталінських репресій з тавром ворога народу…

Тамуючи гіркий біль від втрати рідної людини, Єлизавета прагнула забутись в роботі, в турботі про дітей, тим більше, що фашисти стрімко наближалися до Києва, постало питання про евакуацію музейних експонатів, безцінних скарбів, пов’язаних з ім’ям великого Шевченка.

Більшість реліквій були підготовлені до евакуації і відправлені до залізниці. Та згодом до музею прибіг солдат і повідомив, що чимало ящиків з музейними експонатами не були евакуйовані – через чиєсь злочинне недбальство їх чомусь скинули під міст і вони не були відправлені. Жінка миттю помчала до місця перебування найціннішого в її житті скарбу, серед якого були картини, скульптури, безцінні кліше з шевченкових праць. Вона попрохала солдатів, що саме мінували міст, врятувати шевченківські скарби. Молодший лейтенант виділив автомашину і бійців, які допомогли перевезти врятовані експонати до музею. Перепакувавши експонати, вона відвезла їх на вокзал і здала під охорону в останній поїзд, що вирушав з Києва на схід країни.

27

А незабаром до Києва увірвалися гітлерівці і розпочалися чорні дні фашистської окупації. Як і для всіх киян головним стало вижити, а для неї особисто – ще й турбота по збереженню багатьох експонатів Шевченкового музею, що залишилися в окупованій столиці. Адже решту музейних предметів відважний науковець зберігала в ящиках в одній з багатьох кімнат протягом усієї фашистської окупації міста. Важко навіть уявити про ті біди і небезпеки, які могли трапитися з ними та й власне з їх берегинею.

Якось до підвалу, де були заховані експонати, завітав з перевіркою один із гестапівських офіцерів. Він запитав, що там лежить і чому опечатані двері. Насправді Єлизавета сама їх опечатала, приклавши до сургуча німецьку монету. А німцю вона сміливо відповіла, що буцімто не знає, що там, за дверима, але бачила на власні очі, як високі начальники опечатували двері. Згадка про високі армійські чини магічно вплинула на гестапівця і відбила охоту далі дошукуватися істини, і він пішов геть.

Напередодні фашистського відступу з Києва Єлизавета Омелянівна Середа ще раз переховала експонати в інше місце, закидавши їх стосами дошок. Так, завдяки мужності та самовідданості цієї скромної, маленької на зріст жінки, музейні експонати та обладнання пережили жахливі роки гітлерівської окупації, були врятовані від знищення і пограбування…

По визволенню Києва від фашистів Єлизавета Омелянівна деякий час навіть виконувала обов’язки директора музею, а потім її звільнили з цієї посади, оскільки вона… перебувала на окупованій території. А у вересні 1944 року всі збережені речі Шевченка (серед них 256 творів живопису і гравюр, 69 скульптур, 44 фарфорові і фаянсові предмети, 28 килимів та гобеленів, 78 кліше з Шевченкових творів, 65 фото- та друкованих матеріалів) повернулися до музею. А пізніше надійшли і ті 11 ящиків із сімома тисячами експонатів, які вона встигла відправити на схід країни. Здоровий глузд переміг і Єлизавету Омелянівну Середу було нагороджено медаллю «За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.».

Її життя було сповнене гіркоти і смутку, які вона тамувала в собі. Її син Ігор Русанівський писав: «Тепер мами вже немає. Лишились її книжки, рукописи, лишились збережені нею експонати, які зайняли належне місце в новій експозиції. Тут, я вважаю, і постає мамина душа, бо як же інакше пояснити те відчуття, коли я заходжу до Шевченкового храму?»

Єлизавета Середа майже все своє невтомне життя присвятила музейній справі, шевченкознавству, дослідженню багатьох сторінок творчої біографії великого Кобзаря. Якось на схилі літ, її син Ігор запитав свою матір, що означає для неї Шевченко. Вона відповіла: «Починаючи з 15 років і до сьогодні я живу разом із Шевченком. Шевченко для мене – все!».

І це справді так. Її перші шевченкознавчі дослідження з’явилися ще в довоєнний час. Згадаємо, зокрема, серед них статтю «Основні хронологічні дати з життя і творчості Т. Г. Шевченка (1814–1861 рр.)», які були опубліковані в кількох номерах тогочасного журналу «Літературна критика» в 1938–1939 роках, статтю «Матеріали до бібліографії Т. Г. Шевченка», підготовлену у співавторстві із Л. Г. Бойком і опубліковану в четвертому номері журналу «Радянське літературознавство» за 1939 рік.

В історію української культури вона увійшла як відомий музеєзнавець, шевченкознавець, як невтомний дослідник і популяризатор творчості Тараса Шевченка. Вона брала участь у створенні шевченківських експозицій в Києві, Каневі, селі Шевченковому, також ряду літературних музеїв України.

Справжній корифей музеєзнавства, Єлизавета Омелянівна підготувала чимало фахівців цієї галузі.

Є. Середа була надзвичайно сумлінним і серйозним науковцем, з-під її пера вийшли книжки «Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка», «Від підмайстра до академіка», «Шевченківські місця України», «Шляхами Великого Кобзаря», «Тарас Шевченко – художник». Єлизавета Середа була автором праць про малярський доробок

28

Т. Г. Шевченка, брала участь у підготовці кількох видань спадщини Т. Г. Шевченка, збірників «Документів та матеріалів до біографії Т. Г. Шевченка», десятитомного зібрання творів Шевченка тощо.

В некролозі про її смерть говорилося: «Єлизавета Омелянівна залишиться у пам’яті всіх, хто її знав, як надзвичайно чесна, порядна трудівниця. Щира любов до України, до її мови й культури осявала все творче життя Єлизавети Омелянівни». І це справді так. Її життя, її невтомна діяльність і незабутній подвиг по збереженню від загибелі безцінних Шевченкових скарбів вражає і захоплює, кличе до невтомної праці нові покоління українських музейників і шевченкознавців.

Григорій Діброва, краєзнавець, член Національної спілки

журналістів України, член Всеукраїнської спілки краєзнавців

Бібліографія

ПраціОкремі видання

Шевченківські місця України : путівник / уклад. Д. Ф. Красицький, Є. О. Середа та ін. – Київ : АН УРСР, 1957. – 163 с. : порт.

Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка / В. Анісов, Є. Середа. – Київ : Держлітвидав України, 1959. – 458 с.

Від підмайстра до академіка : нарис про Шевченка-художника / В. Ф. Анісов, Є. О. Середа. – Київ : Мистецтво, 1967. – 78 с.

Літопис життя і творчості Т. Г. Шевченка / В. Ф. Анісов, Є. О. Середа. – 2-ге вид., доп. – Київ : Дніпро, 1976. – 392 с.

Державний музей Т. Г. Шевченка : фотокнига / авт.-упоряд. : Л. І. Внучкова, Є. О. Середа, В. О. Судак, Г. П. Паламарчук. – Київ : Мистецтво, 1981. – 143 с. : іл. – (Укр. мовою, резюме – англ. мовою).

У книгахМатеріали до бібліографії Т. Г. Шевченка / Л. О. Середа, Л. Г. Бойко // Радянське

літературознавство. Наукові записки. Кн. 4. – Київ, 1939. – С. 177–189.До атрибуції малярських творів Т. Г. Шевченка, виконаних в Аральській експедиції

1848–1849 рр. // Мистецька спадщина Т. Г. Шевченка : матеріали присвячені дослідженню творчості Шевченка-художника. Вип. 1. – Київ, 1959. – С. 42–53.

Київ та його околиці в мистецькій творчості Т. Г. Шевченка // З досліджень про Т. Шевченка : збірник. – Київ : Дніпро, 1968. – С. 32–45.

У періодиціОсновні хронологічні дати з життя і творчості Т. Г. Шевченка (1814–1861

рр.) // Літературна критика. – 1938. – № 2. – С. 36–52 ; 1939 – № 1. – С. 28–44 ; № 2–3. – С. 198–214.

Центральний музей Т. Г. Шевченка // Література і мистецтво. – 1944. – 9 берез. – № 5.

Про атрибутування мистецького твору Т. Г. Шевченка // Образотворче мистецтво. – 1975. – № 3. – С. 30.

Про Є. О. СередуШевченківський словник : у 2-х т. Т. 2. Мол – Я / Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка АН

УРСР. – Київ : Вища школа, 1977. – С. 209.

29

Єлизавета Омелянівна Середа : [некролог] // Культура і життя. – 1992. – 19 груд. (№ 50–51).

Діброва Г. Берегиня Шевченкових скарбів // Вісті Роменщини. – 2001. – 11 квіт. (№ 30). – С. 2.

Марченко М. «Шевченко для мене – все!» // Вечірній Київ. – 2005. – 26 жовт. (№ 158).

Понта М. Роменська берегиня Тарасової спадщини // Вісті Роменщини. – 2006. – 4 берез. (№№ 25–26). – С. 7.

Про переховування спадщини Кобзаря з державного музею під час Другої світової війни в Києві уродженкою с. Овлаші Роменського району Є. О. Середою.

Манжела Б. Берегиня шевченківської спадщини // Вісті Роменщини. – 2012. – 19 трав. (№№ 37–38). – С. 3 : фот.

На знімку: Є. Середа веде екскурсію у Державному музеї Т. Г. Шевченка в Києві, де працювала науковим співробітником.

7 липня75 років від дня масового розстрілу гітлерівськими карателями

мирних жителів с. Нова Слобода Путивльського району (1942 р.)

Смерть на Івана Купала

Розквітає ранок сонцедзвінно,Вже до спеки літо повело,Липень. Сьоме. Пахне свіжим сіномІ лелека ген махнув крилом…

Йван Купало – життєлюбства святоІ кохання невситимий клич…То чому ж заголосила мати?Чому день чорніє, ніби ніч?

30

Йван Купало… Мов насмішка долі – На лиці скривавлена сльоза.І не пісня – біль кричить над полем,Постріл літнє сонце пронизав.

Падали старі, жінки і дітиВ морок, у глибоку вічну синь…Голови схиляли, ніби квіти,Наче трави, скошені в росі.

Все минуло… Та не встать убитим.Знову схід безхмарно голубий…Ні! Нема прощення перед світомТим, хто перекреслив «НЕ УБИЙ!»

… Липень. Сьоме. Світ буя зеленимІ лелека ген махнув крилом…Йван Купало… Плач по убієннимЗнов невтішно лине над селом.

Історія Сумщини має багато драматичних, навіть трагічних сторінок. Такі вічні поняття, як Добро і Зло, знаходячись у постійному протистоянні, скалічили та знищили безліч людських доль і життів…

Особливо боляче і тяжко це усвідомлювати, коли трагічна подія стосується твоїх земляків, близьких та рідних людей…

Мова йде про Новослобідську трагедію, яка сталася 7 липня 1942 року в день Купальського свята. Саме у селі Нова Слобода Путивльського району, де партизанське з’єднання на чолі з С. А. Ковпаком та С. В. Руднєвим в ніч з 5 на 6 липня знищили гітлерівський гарнізон, і сталося потім це страшне дійство…

Народні месники, виконавши бойове завдання, повернулися до Спадщанського лісу – місця основного базування з’єднання.

А вже вранці 7 липня вулицями села крокувати карателі… За наказом офіцера вони оточили сільський мікрорайон, три вулиці, які були розташовані поблизу лісового масиву, так званого Монастирського лісу, де знаходилась стародавня Софронієво-Мовчанська пустинь. Керівник карального батальйону, німець, через перекладача за допомогою гучномовця повідомив, що з місцевим населенням буде проведена бесіда щодо ставлення до «бандитів», тобто партизанів. Мешканцям села звеліли зібратися у просторих будинках, підвалах, тощо. Попередили: хто намагатиметься втекти до лісу – буде розстріляний на місті. І на підтвердження цих слів пролунало декілька пострілів… Були вбиті дідусь-інвалід. який визирнув з воріт, та дві молоді жіночки, що вийшли за водою до колодязя…

Над селом повисла гнітюча тиша... Та раптом пролунали гучні вибухи, а потім шквал автоматних та кулеметних черг. Каральна акція розпочалась…

Гітлерівські нелюди не щадили нікого. Ні старих, ні малих, ні жінок… Карателі заходили до помешкань, де зібралися люди, кидали гранати, пляшки з горючою сумішшю, а потім добивали тих, хто вцілів…

За дві години цього жаху прийняли мученицьку смерть сотні мирних жителів. Одних лише немовлят до річного віку було страчено понад сорок осіб… Наймолодшою жертвою Новослобідської трагедії став тримісячний Ваня Тішаєв. Найстаршому загиблому було 86 років.

Звідки з’явилася ця страшна цифра – 586 вбитих? Саме про таку кількість знищених «партизанів» було вказано у доповідній записці, спрямованій до Берліну

31

організаторами каральної акції. Хоча новослобідці до цього часу оплакують понад сім сотень своїх земляків – невинних жертв того жахітливого дня на Івана Купала.

Є таке злочинно-цинічне висловлювання: «Одна смерть – трагедія, тисяча смертей – статистика». Подібну риторику завжди використовували і використовують нині ті, хто мислить антилюдськими категоріями зла, хто не розуміє найвищої цінності – людського життя.

Весна… Вже ожива земля,Відроджується знов і знов природа:Лунає клич весільний журавляІ листом молодим дивує світ колода…

Правічний зміст життя: у плачі немовляти,У колосистім полі й сонячному дні…Забувши про лихе, народжувала матиКоханих діточок відразу по війні…

Життя завжди праве, воно сильніше смерті,Війні не загубити все живе…На згарищах страшних, здолавши біль нестерпний,Народжувалось знов життя нове…

… Цю логіку буття і торжество природиНікому ні здолать, ні розстрілять – Бо не існує в світі світліше насолоди,Ніж чути голос перший немовлят.

Анатолій Луговський, член Національної спілки письменників України,

заслужений журналіст України.м. Путивль, квітень 2016 р.

БібліографіяОкремі видання

Новая Слобода: родное как мать, дорогое, как память, село / А. Луговской, И. Гильбо, А. Лепешкин, С. Тупик. – Киев : Оптима, 2008. – 128 с. : ил.

Тарасенко І. Т. Кров на Івана Купала : іст.-краєзнавчий нарис / авт. вступ. ст. Л. Г. Рижкова. – Суми : Ред.-вид. відділ облуправління по пресі, 1992. – 52 с.

До 400-річчя заснування с. Нова Слобода Путивльського району.

У книгахНовая Слобода // Софрониевский монастырь. Из истории Молчанской Печерской

Рождества Пресвятой Богородицы пустыни. – 2-е изд., доп. и испр. – Киев : Оптима, 2002. – С. 84–100 : ил.

Из акта о злодеяниях немецко-фашистских захватчиков в с. Новая Слобода Путивльского района // Сумская область в период Великой Отечественной войны 1941–1945 : сб. док. и материалов. – 2-е изд., доп. / сост. : Л. Г. Довжинец, Л. А. Заика и др. – Киев : Наук. думка, 1988. – С. 197–199.

Нова Слобода // Вінок безсмертя : книга-меморіал / редкол.: О. Ф. Федоров (голова), В. А. Маняк та ін. – Київ : Політвидав України, 1987. – С. 292–296.

32

Тарасенко І. Т. Кров на Івана Купала // Дзвони пам’яті: книга про трагедію сіл Сумщини та Чернігівщини, знищених фашистами у роки війни : художні та документальні твори. – Київ : Рад. письменник, 1986. – С. 59–62.

У періодиціПолянська Я. Нова Слобода – «українська Хатинь» // Місто Ярославни (Путивль). –

2012. – № 4 (лип.–серп.). – С. 1, 2.Матяш Л. В народной памяти… // Путивльські відомості. – 2011. – 6 лип. (№ 54). –

С. 2.Жмурков В. Дзвін Скорботи у Новій Слободі // Голос України. – 2004. – 9 лип.

(№ 125). – С. 2.Відкриття монументу в пам’ять про земляків, загиблих 7 липня 1942 р. Автор –

архітектор А. І. Дейнека.

10 липня70 років від дня народження

Юрія Степановича Кобилякова (1947–2013)

Митець, архітектор, друг

Так влаштоване життя та індивідуальне формування особистості, що кожен із нас більшою чи меншою мірою, прямо чи опосередковано – не лише зберігач, але й будівничий заповіданого йому часу. Тільки з роками, увібравши в себе суспільний досвід, зреалізувавши пересічний алгоритм життя: Дерево, Дім, Дитина – утративши на тому тернистому шляху близьких, друзів, побратимів, – починаєш усвідомлювати, що найвища цінність на Землі – це Людина-творець, особистість.

До цієї когорти непересічних, себто неординарних, а іноді й «чудних» персоналій я відношу будівничого нашого часу Юрія Степановича Кобилякова. По праву заслуженого

33

архітектора України, лауреата Державної премії СРСР, людини, котра вплинула на створення унікального архітектурного обличчя нашого міста, людини, котра сформувала власний оригінальний стиль, архітектурну школу Сумщини – що розквітла в його учнях-послідовниках.

Юрій Кобиляков був автором та співавтором домінантних споруд Сум: обласної наукової універсальної бібліотеки, Палацу «Романтика», Будинку профспілок на майдані Незалежності, Палацу дітей та юнацтва на вул. Соборній і планування 9–11-го мікрорайонів Сум, розробки детального планування центральної історичної частини міста і проектування комплексу фонтанів та скульптурної композиції «Садко». Неспокійна, творча натура його спричинила до того, що Юрій Степанович був також ініціатором ідеї та керівником авторського колективу архітектурно-історичного альбому «Суми. Вулицями старого міста». Коли кажуть, що архітектура – застигла музика, то в чудовій музиці Сум виразно звучить і лейтмотив Юрія Кобилякова.

Усі ці різні будівлі та ідеї споріднює оригінальне мислення Кобилякова, притаманний лише йому підхід до вписування об’єкта у довкілля, в ансамбль із сусідніми забудовами, гостре відчуття сучасності.

1972–1990 рр. – це зірковий час діяльності Ю. Кобилякова як головного архітектора в інституті «Міськбудпроект».

1990–2000 рр. – плідна робота згуртованої команди Кобилякова в міському управлінні архітектури на початку складного періоду Незалежності нашої держави.

Особливої уваги заслуговує творчий політ архітектурної думки Ю. Кобилякова в роботі у приватних та комунальних структурах 2001–2013 рр.

Життєлюб, інтелектуал, людина, яка завше може знайти компроміс і вийти зі складної ситуації, не порушивши гармонію відносин зі знайомими, колегами, друзями. З кожної нагоди вмів розповісти оригінальний анекдот, який доречно, з особливим умінням міг подати тільки він. З Юрою важко було пройтися містом з точки А до Б, аби його не зупинили десятки знайомих і незнайомих – задля поради, консультації, аби подякувати за вирішене питання. У житті це була людина яскрава, що часто світилася привабливо-кумедною посмішкою з «кобиляковськими» лукаво примруженими очима.

Обдарована творча натура його батька Степана Кобилякова проявилася в живопису, він створив серію картин, присвячених стародавньому Путивлю, героїці спадщанських партизанів, значне місце посідають пейзажі, мисливські замальовки. Картини С. Кобилякова експонувалися в рідному Путивлі, Сумах, представляли нашу Сумщину навіть у Києві.

Ймовірно, Юрій Степанович успадкував цінний дар художнього бачення світу од батька, викладача образотворчого мистецтва у Путивльському педучилищі, але спрямував його на терен архітектури. Цікава деталь: коли в живому спілкуванні Юрієві бракувало слів для аргументації, то хапався за олівець і впевненими рухами робив чіткі замальовки, які швидко розкривали ту чи ту його ідею. Як на мою думку пересічного спостерігача, то вершиною творчості Юрія Степановича було макетування об’єктів. Іншими словами, переклад їх зі складних, вигадливих креслеників в реальні споруди: храми, житлові масиви, будинки, бібліотеки – і все це створювало образ, перспективу і якось доцільно лягало на природний ландшафт, а ти ставав свідком народження певного торговельно-розважального комплексу, стадіону чи просто приватного будиночка з казковими формами...

Усе ж таки природа взяла своє, – в останні роки Юра взявся за пензлик, і його дім прикрасили динамічні мисливсько-рибальські пейзажі за його ж участю.

Юрій Степанович був вельми комунікабельною людиною, певне, було це пов’язано і з фаховою діяльністю, багатьма депутатськими запитами. А то просто приходили мешканці вулиці Чортомлинської і прохали її перейменувати на щось милозвучне, а почувши з уст Юри історію Запорізької Чортомлинської Січі, виходили задоволені і навіть горді за свою славетну вулицю, згодом стали передавати іншим свою козацьку славу…

34

Юра почасти був ознайомлений із листівками, що репрезентували архітектуру старовинного повітового міста Сум. Листівки були високоякісні і готувалися до друку професійними фотомайстрами Макашовим та Граммом за фінансової підтримки П. І. Харитоненка. До управління архітектури були запрошені відомі колекціонери М. Й. Ігнатовський і В. Ф. Токарєв. Вони спершу з деяким ваганням показували частину своїх колекцій, а коли зрозуміли, що на основі їх зібрань буде створюватись окреме видання, то охоче погодились надати весь свій багатий матеріал.

Листівки зібрали, і почалася комп’ютерна обробка матеріалу, але питання формування структури книжки та її змісту і особливо фінансування зависли, як кажуть у повітрі... І як завжди, певну роль відіграв Його Величність Випадок.

Літо 1999 року. В кінці того напруженого тижня, після трудового дня в кабінеті Юрія Степановича заплановано черговий виїзд мисливської команди на природу. Увагу присутніх (серед них був і автор статті) привернула купа сканованих матеріалів з листівок міста Сум. Юра почав захоплено розповідати про долю колекції, її унікальність і з характерною «кобиляковською» посмішкою запропонував ознайомитися з матеріалом та подати пропозиції. Я став переконувати його у своїй некомпетентності: не корінний сум’янин, не фахівець із колекціонування і навіть не науковий чи там архівний працівник... Але Юрій рішуче відкинув мої аргументи, і почалася спільна копітка робота в пошуках форми, змісту, структури задуманого видання. Залучення однодумців з наукової, музейної, архівної справи не дали позитивних результатів, та вселили надію, що ця «авантюра» має перспективу. Спершу листівки розділили за тематичним принципом: храми та церкви, Покровська площа, вул. Соборна, Петропавлівська, Нижня Соборна, Воскресенська, Троїцька, Миколаївська, сади та парки, навчальні заклади, промислові підприємства, кадетський парк, театр, мости, залізниця; мальовничі місця Сум та околиць.

Генеральним штабом роботи над виданням стала будівля міської архітектури, що міститься на вул. Гагаріна. За пропозицією Юрія Степановича, необхідно було подати характеристику міських планів 1768, 1786, 1845, 1909 рр., вони були оригінальні і розкривали еволюцію градобудівництва Міста-фортеці, Суминого городка, козацького полкового центру, першої столиці Слобожанського краю. 1765 р. після ліквідації самоврядування на Слобожанщині Суми перетворилися спочатку на провінційне, а 1775 р. – на повітове містечко Слобідсько-Української, а потім Харківської губернії.

Була створена рада з підготовки видання і ухвалено рішення залучати до вже створених розділів фахівців, котрі мали чималі напрацювання в певних напрямках. Так до команди приєдналися такі особистості: Анатолій Іванович Дейнека – патріарх архітектури Сум і Сумщини, котрий дав вичерпний аналіз планування міста; Микола Маркович Чугай – заслужений журналіст України, редактор газети «Панорама Сумщини», що вивчав життя меценатів-благодійників з родини Харитоненків, мав зв’язки з їх нащадками, створив приватну картинну галерею родини Харитоненків і їхніх потомків; Лада Павлівна Сапухіна – дослідниця історії Сум, авторка багатьох путівників по місту; Віктор Борисович Звагельський – археолог, краєзнавець, керівник історико-краєзнавчої лабораторії СумДУ; Віктор Вікторович Комаров – директор дому-музею Антона Чехова, краєзнавець, дослідник генеалогії родини Харитоненків; Валерій Юрійович Панасюк – мистецтвознавець, кандидат наук; Надія Семенівна Юрченко – мистецтвознавець, головний зберігач художнього музею ім. Никанора Онацького та ін. При вивченні архівних, краєзнавчих матеріалів у поле зору потрапили перші рукописні (самодрук) замальовки по місту Суми Павла Івановича Нікітенка – «Были и небылицы. Улицами старого города», Маргарити Вікторівни Сергієнко «Подорож з дилетантом, або Мій будинок в інтер’єрі Троїцької», що вплинули на формування структури книжки, форми подачі змісту, а вдала назва перейшла з рукопису Павла Нікітенка з доповненням назви міста – «Суми. Вулицями старого міста». Це видання отримало перше місце і диплом переможця в номінації «Найкраще туристично-краєзнавче видання року» на 5-ій книжковій виставці-ярмарку «Книжковий світ-2003» у Києві та статуетку «Срібний

35

Нестор-літописець», а також найвищу нагороду «Гран-прі» і статуетку із зображенням золотого Фенікса в номінації «Книга року» – «Золота полиця» на VI Міжнародному фестивалі «Світ книги-2004» у Харкові.

Так авторський колектив під неупередженим керівництвом Юрія Степановича Кобилякова (це був історико-архітектурний альбом) у новому виданні «Суми. Вулицями старого міста» – продовжив дослідження старшого покоління специфічного життя повітового центру, проілюструвавши його унікальними листівками старого міста. Після видання та презентації 2003 р. книжка мала неабиякий резонанс, витримала чотири перевидання, стала бестселером, правомірно вважається візитівкою Сум. Вона поклала початок активного вивчення мешканцями власної історії та появи на світ наступних видань: «Суми. Пам’ять старих вулиць», «Суми. Нове життя старих вулиць».

Не перестану дивуватися, як же вдавалося Юрію Кобилякову сумістити несумісне: творчість і продуктивну працю архітектора, активну позицію громадського діяча і роботу депутата багатьох скликань, авторитетного керівника і людини, небайдужої до історії рідного міста і вітчизняної культури?

У приміщенні обласної наукової універсальної бібліотеки 27 серпня 2014 р. встановлено пам’ятну дошку та бронзовий горельєф Юрія Степановича Кобилякова.

Віталій Шейко,голова правління громадської організації «Рідний край»

Бібліографія

Суми. Вулицями старого міста : іст.-архітектурний альб. / кер. авт. кол. : Ю. С. Кобиляков та ін. – Суми : АС-Медіа, 2003. – 264 с. : іл. – (Серія «Рідний край»). – Текст укр., рос. та англ. мовами.

Інтерв’ю з Ю. КобиляковимОбличчя міста: як зробити його привабливішим? // Ленінська правда. – 1986. –

27 трав. (№ 102). – С. 2.Мікрорайон без магазину? // Ленінська правда. – 1989. – 6 жовт. (№ 192). – С. 3.«Будувати треба на віки» // Добрий день. – 1991. – 24 трав. (№ 21) – С. 5 : фот.Костенко Г. «Я вдячний долі…» // Ярославна. – 1998. – № 3–4. – С. 8–9.Бондаренко І. Юрій Кобиляков: «Білет на випускному екзамені вирішив мою

долю» // Суми і сумчани. – 1999. – 1 лип. (№ 26). – С. 3 : фот.Жмурков В. «Це таємниче слово. Як музика…» // Голос України. – 2001. –

14 листоп. – С. 10.Ивченко В. Архитекторский взгляд // Данкор. – 2004. – 30 июня (№ 26). – С. А11:

фот.Сурков В. Архитектурные секреты «Крупской» // Данкор. – 2006. – 30 авг. (№ 35).

– С. А7 : фот.Ю. Кобиляков про будівництво обласної наукової бібліотеки.[Кобыляков Юрий Степанович] // Архифакт. – 2008. – апр. – С. 10–13.Мазур А. Юрий Кобыляков: «Архитекторы – они как фашисты…» // Панорама. –

2009. – 8–15 июля (№ 28). – С. А14.Градская С. О чем мечтает Юрий Кобыляков // Ваш шанс. – 2013. – 3 июля (№ 27).

– С. 19а.

Про ньогоУ книгах

36

Мистецтво України : біогр. довід. / за ред. А. В. Кудриць-кого. – Київ : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1997. – С. 300.

Сумщина в іменах : енцикл. довід. – 2-ге вид., перероб. та доп. / Сумський держ. ун-т ; голов. ред. В. Б. Звагель-ський. – Суми : АС-Медіа ; Фолігрант, 2004. – С. 202–203 : фот.

Хто є хто на Сумщині. Видатні земляки : довід.-біогр. вид. Вип. 1 / авт.-упоряд. В. В. Болгов. – Київ : Поліграфкнига, 2005. – С. 159 : фот., іл.

***

Вечерський В. Спадщина містобудування України. Теорія і практика історико-містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць / Науково-дослідний ін-т теорії та історії архітектури й містобудування ; Голов. упр. містобудування і архітектури Київської міськдержадміністрації. – Київ : НДІТІАМ, 2003. – 560 с.

Зазначається, що велику допомогу у історико-містобудівних дослідженнях м. Суми надав головний архітектор міста Ю. Кобиляков – с. 257.

Архітектори Сумщини : альбом / Сумська обл. орг. Національної Спілки архітекторів України. – Київ : Фолігрант, 2007. – С. 38–39, 90 : фот.

Історико-містобудівні дослідження: Суми, Миргород, Корець / за ред. В. Вечерського / Науково-дослідний ін-т пам’яткоохоронних досліджень. – Київ : Фенікс, 2013. – 334 с. ; 128 іл.

Підкреслюється допомога головного архітектора Ю. Кобилякова у здійсненні історико-містобудівних досліджень м. Суми – с. 16, 40.

У періодиціБогомолов Г. Памяти друга // Ярмарок. – 2013. – 3 верес. (№ 40). – С. 4.Прощайте, маэстро сумской архитектуры // Ваш шанс. – 2013. – 4 сент. (№ 36). –

С. 10а.Чернов В. Остання воля архітектора // Сумщина. – 2013. – 11 верес. (№ 36). – С. 1,

22–23.Адаменко Е. «Наша работа – от чертежной доски до гробовой» // Данкор. – 2013. –

11 сент. (№ 37). – С. А7.Репина Т. Он проектировал будущее // Панорама. – 2013. – 9–16 окт. (№ 41). –

С. А8.Последнее письмо Архитектора // Панорама. – 2013. – 9–16 окт. (№ 41). –

С. А8–А9.Адаменко Е. Памяти человека, спроектировавшего половину Сум // Данкор. –

2014. – 23 июля (№ 30). – С. А14.Лесина Ю. Памяти Мастера, Учителя, Человека // Ваш шанс. – 2014. – 27 авг.

(№ 35). – С. 14а.Шейко В. Юрій Кобиляков: пам’яті митця, архітектора, друга // Ярмарок. – 2014. –

28 серп. (№ 35). – С. 3.Сумского архитектора увековечили в горельефе // Данкор. – 2014. – 3 сент. (№ 36).

– С. А2.Відкриття скульптурної композиції на честь Ю. Кобилякова у приміщенні Сумської

обласної наукової бібліотеки.Лесина Ю. «Не знал покоя в творческом полете…» : в областной библиотеке

открыли мемориальный горельеф архитектору Кобылякову // Ваш шанс. – 2014. – 3 сент. (№ 36). – С. 5а : фот.

Бурячков Б. Памяти Архитектора // Панорама. – 2014. – 27 авг.–3 сент. (№ 35). – С. А9.

37

16 липня80 років від дня народження Ади Миколаївни Роговцевої (1937)

Слово за елітою України

Удома в нас був своєрідний культ Михайла Коцюбинського. Зі старшими сестрами я, 6–7-літній підліток, «штудіював» його «Fata Morgana», вивчив напам’ять увесь хрестоматійний пейзаж «Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочаться вгорі…». Потім наша вчителька розказувала про музей-домівку М. Коцюбинського в його рідній Вінниці, про те, що за сім кілометрів од нас – хутір, де народилася мати письменника, шляхетна красуня Ликера Абаза… Можна зрозуміти нашу радість, коли на екрани вийшов фільм «Кривавий світанок» за повістю «Fata Morgana». Cпершу побачила його сестра і відповіла на моє питання:

А яка там Гафійка? – Красива. Особливо, коли на коні приїздить попередити Марка й Прокопа про

небезпеку.Так розпочиналась моя причетність до творчості народної артистки України,

лауреатки Шевченківської премії, Героїні України Ади Роговцевої, дебют якої саме відбувся у Fata Morgana. Трохи пізніше я сам побачив цей перший фільм за участю артистки, полюбив цей фільм режисера Леся Швачка та й усіх акторів, адже тоді рідко йшли українські фільми. Бачив інші кінокартини за її участю, але інколи не ідентифікував її, наприклад у «Павці Корчагіні», де вона (як зараз розумію) сильно зіграла епізодичний образ Христі. Маю ще такий сантимент до неї, бо нагадує мені незабутню сестру, з якою захоплювалися її Гафійкою, Мар’яною, Матір’ю…

Коли відтак мешкав у Києві, то трохи був здивований, що така питомо українська актриса, «як наша Гафійка», працює у російській драмі. Не міг, звичайно, пропустити «Варшавську мелодію» Леоніда Зоріна, де артистка знаменито зіграла співачку Гелену. Власне російська драма понад два сезони в 60-і тільки й показувала цей майже моноспектакль, шалений успіх Ади Роговцевої. То було якесь вільне слово, ковток свіжого повітря в тодішній сумній атмосфері, і чимала заслуга в цьому – не лиш у п’єсі, а й у проникливо потрактованім образі Гелени режисером Едуардом Митницьким і ще зовсім молодою актрисою. А. Роговцева зіграла не тільки зворушливу мелодраму

38

кохання-розлуки, а й типову трагедію вільної особистості в соціалістичному таборі, вклала в неї свої найдорожчі скарби, зачепила живі струни багатьох сердець. Актриса підпорядкувала розкриттю драми польської співачки і гру, і спів, і музику Фридеріка Шопена, і навіть вихід на численні виклики глядачів.Сумняни мали нагоду побачити Аду Миколаївну і в рімейку вистави «Варшавська мелодія-2», де вона грала старшу іпостась Гелени, а юну Гелю – її донька Катерина Степанкова, відома актриса й режисер. На щастя, на сей раз ми зустрілися не з повторенням колишнього успіху, а з нововідкриттям, і тут теж треба віддати належне, як Аді Роговцевій, так і режисурі й акторському ансамблеві. «Сімейний підряд» не збіднив акторську палітру матері й доньки. А додав ефекту впізнавання, натурального символізму, хоча Катря Степанкова зовні мало схожа на матір, хіба що цілісністю обдарування. Донька часто є режисером вистав, у яких натхненно грає з матір’ю. Визнає, що зіркова мати – дисциплінована, чуйна актриса, співтворець. Деякі з них, наприклад, «Бульвар Sunset (захід сонця)» Т. Вайлдера, із аншлагом пройшли у Сумах. Ми щасливі, що Ада Роговцева зробила презентацію своїх книжок у нашім місті. Показала себе в них талановитою авторкою, котра «легким пером» оповідає про складні, часом драматичні сторінки життя їхньої обдарованої сім’ї, театральні колізії.

Пізніше мені пощастило побачити Аду Роговцеву в театрі ім. Лесі Українки в таких виразних ролях, як Лариса у «Безприданниці» Олексія Островського, Анна і Юлія у «Візаві» та Валерії Врублевської, Поля в «Російськім лісі» Леоніда Леонова, Даша у «Ходіннях по муках» Олексія Толстого, Варка у «Піднятій цілині» Михайла Шолохова, Віруня в «Останніх» Максима Горького, Надія в «Господині» Музи Гараєвої, Трубачова в «Кумеднім лікарі» Анатоля Софронова, «Фільомена Мартурано» Е. Де Філіппо, Паола в «Дамі без камелій» Т. Ретігана, іронічна Сесілі у «Важливо бути серйозним» О. Вайльда, детюча Естер у «Священних чудовиськах» Ж. Кокто, антимілітаристка Кураж у «Матінці Кураж» Б. Брехта, Марта й Джордж у «Не боюся сірого вовка (Не боюся Вірджінії Вулф)» Е. Олбі, цілий розмай сучасних українських і російських жінок чи не всіх епох.

Про цікавий і нелегкий шлях драматичної актриси краще од неї не скажеш:Там, де натхнення і образи,де квіти, оплески і сум,там все окремо і одразу,визнання натовпу і глум.Стоїть окремо світ куліс,світ сцени – зоряна завіса,де небо щастя й море сліз, я звідала це, я – актриса.

Ада Роговцева «Театр»

Її єднала творча й особиста дружба з багатьма акторами, режисерами, газетярами, поетами, музиками, з-поміж яких є й наші сумняни, котрі перетиналися на життєвому й творчому шляху родини Роговцевої-Степанкових. Збиралися в їхній гостинній домівці, вносили неповторну атмосферу в артистичне і духовне життя України та й Росії. Розмаїття талантів батьків щедро успадкували діти Кость і Катря Степанкови-Волощуки.

Ада Роговцева успішно працює і в кіно та й на телевізії, в її розмаїтому доробку заголовна роль у фільмі «Салют, Маріє!», версії «Альби Регії», Наталя Башкирцева у «Приборканні огню», Анна у «Вічнім поклику», Пріся у «Шельменкові-денщику», Мар’яна у «Коли співають солов’ї», мати в картині «Осіння дорога до матері», «Море» (де вона зіграла разом зі своїм чоловіком, незабутнім Костем Степанковим, як і в «Павці Корчагінім», «Важкім колосі» та ін), «Розплата» (де грали вже і з Костем-молодшим, та ще й у його головній ролі), «Хвилі Чорного моря», «Два місяця, три сонця!», «Прапори на баштах», – усього не злічити!

39

Однією з важливих сфер творчості Ади Роговцевої є радіо, мільйонам радіослухачів актриса подарувала такі натхненні образи, як Марічка в «Тінях забутих предків» Михайла Коцюбинського, Мавка в «Лісовій пісні» Лесі Українки, Слава в «Сестрах Річинських» Ірини Вільде, Варвара Рєпніна у «Стіні» Юрія Щербака, Мирослава у «Захарі Беркуті» Івана Франка (тут Кость Степанков уже грав роль батька її, Тугара Вовка), Марися Кржисевич у «Пророку» Івана Кочерги, Людмила Ваніна у «Житєйськім морі» Івана Карпенка-Карого (де її Кость був Іваном Барильченком) та ін. Вона гарно, задушевно співає, запам’яталися її пісні Гелі, романси «Когда цветет никотиана» (на вірші Лесі Українки), «Он говорил мне…» зі спектаклю «Бесприданница», «Чотири воли пасу я…» у «Салют, Маріє!», запевне співатиме і в інших виставах і фільмах.

Актриса здобула визнання в Україні і за рубежем, має всі найвищі звання й нагороди, але не забуває свій рідний Глухів, обожнює Київ, тепло згадує своє раннє дитинство на Одещині та Сумщині, часто буває і в нашому місті – на гастролях, подорожуючи до інших міст, на творчих зустрічах, яко громадська діячка. Відрадно, що в розмаїтому доробку майстрині є два потужних крила, твори двох драматургів світового рівня – Лесі Українки і Антона Чехова. Адже і Чехов, і Леся Українка водночас започаткували новий модерністський театр: 1896 року Леся Українка створила першу символічну драму в українській драматургії «Блакитну троянду», Антон Чехов – «Чайку». П’єси рівноцінні за новаторством, за сценічною виразністю та ідейно-художнім змістом, лиш українському театрові, як і суспільності, бракувало питомої еліти, яка би піднесла геніальну Лесину драматургію до того рівня, якого сягнула в Росії та й у світі творчість її російського колеги (до речі, Чехов зізнався, що він за походженням і раннім вихованням – українець). Символічно, що життя і творчість їх обох пов’язана з Сумами, 1889 p. вони жили на околицях Сум – Косівщині й Луці; наше місто наче перетин шляхів двох геніїв. Леся Українка – улюблений драматург Ади Роговцевої, артистка мріє зіграти її образ у кіно. Їй уже вдалося зробити немало в утвердженні Театру Лесі Українки. Відмінно зіграла жертовну Долорес у «Каміннім господарі» Лесі Українки, саму Поетесу у спектаклі «Сподіватися!» Юрія Щербака. У прекрасному фільмі Віктора Івченка за драмою-феєрією Ада Роговцева зіграла Мавку Польову; роль невеличка, але кожна інтонація героїні, кожен жест живуть у пам’ятку глядачів, котрим пощастило побачити той чудовий фільм. Гадаємо, немало тут важила залюбленість артистки у Лесине слово. Ада Миколаївна записала цілий цикл поезій Лесі Українки, як-от: «То, може, станеться і друге диво?», «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами», «Гострим полиском хвилі спалахують…», чи не всі її драматичні та ліричні твори.

У відомому телефільмі «Камінний господар» М. Джинджиристого А. Роговцевій запропонували грати вже Донну Анну, антипод її самозреченої Долорес. Спершу здавалось, що їм би треба помінятися тут ролями з Антоніною Лефтій (Долорес). Мабуть, таке враження склалося тому, що перед тим мені пощастило побачити «Камінного господаря» у неперевершеній постановці Сергія Данченка у Львівськім театрі ім. Марії Заньковецької, де Донну Анну блискуче зіграла Лариса Кадирова, героїню, котра сама вимагає жертв на противагу офірній Долорес. Фільм ніби повторював основні параметри львівської вистави, він становить незгіршу телеверсію її. Тож мимоволі порівнюєш образи, мізансцени драми на сцені і екрані. Тим більше, що головні ролі – Командора та Дона Жуана зіграли і у фільмі ті ж заньківчани: Олександр Гринько та молодий Богдан Ступка. У фільмі вже чомусь не було ні мавританської серенади Дона Жуана, ні містики Долорес (А. Лефтій навдивовижу проникливо наповнила змістом ті кілька реплік, які їй відвели за сценарієм), ні багатьох персонажів п’єси, ні значущих фраз, без яких інколи годі зрозуміти сюжет чи сенс блискучого діткливого діалогу в «Каміннім господарі», вершині творчості Лесі Українки. Сама авторка так відзначала в листі до Ольги Кобилянської: «… працювала знов над уже скінченою драмою… Щоб зробити її короткою, щоб сконцентрувати її стиль, наче якусь сильну есенцію, зробити його лаконічним, як написи на базальті, увільнити від ліричної млявості та розволіклості…

40

уняти сюжет в короткі, енергійні риси, дати йому щось «камінного». (Здавалось би, у фільмі, навпаки, можна було розширити ті мізансцени і вельми сконденсований, поліфонічний текст. Краще передано іспанські реалії у спектаклі, оформленім Мироном Кипріяном у Львові). І Донну Анну постановники фільму поставили у якісь часом штучні, невиправдані рамки, скоротили теж її роль і промовисті мізансцени; зодягнуто горду іспанку чомусь у російські хутра, підкресливши зайву м’якість рис, але артистка змогла перебороти певні формальності постановника. Переглянувши фільм кілька разів відтак, розумієш, що тільки Ада Роговцева могла зіграти такий могутній, контроверзійний плин думок і почуттів, воднораз фривольний і егоцентричний, дати промовистий крупний план на екрані своєї гордої, роздвоєної героїні, не розгубити численних cимволів і нюансів всупереч невиправданим купюрам тексту. Тут їй у пригоді став досвід у кіно. Самого театрального арсеналу, мабуть би, не вистачило. Актриса вже вкотре сміливо подолала своє природне амплуа інженю (emploi ingenue), наївної ліричної героїні, яке заповідало їй лише вузьке коло персонажів.

Друга домінанта великого репертуару Ади Роговцевої – Антон Чехов. У різних форматах артистка зіграла ролі Любові Раневської у його «Вишневім саду», Саші Лебедєвої в «Іванові», Ірини Аркадиної у «Чайці», Ліки Мізинової у «Насмішкуватім моїм щасті» Леоніда Малюгіна, присвяченім непростим стосункам Антона Чехова з коханою Лікою. Могла б А. Роговцева запевне іще зіграти у драматургії першого автора світової сцени (а може іще зіграє в «Чайці», «Дяді Вані», «Ювілеї», «Трьох сестрах», «Лісовику»? До речі, останню п’єсу написано на Луці), але, на жаль, наші театри вдаються до чеховіани рідше, ніж зарубіжні. А Чехов близький нам, бо, кажуть, мав прототипами «Трьох сестер» наших сестер Линтварьових, надихався їх знаменитим садком вишневим на Луці, дружив з легендарною Марією Заньковецькою, писав їй п’єси, чимало натхненних сторінок присвятив Україні, Кобзареві, Театрові корифеїв. Втім, у Росії чеховські п’єси створили новий театр, починаючи із МХАТу, бо все ж таки тамтешня еліта багато зробила для утвердження новаторських п’єс Антона Чехова і в себе, і за рубежем.

Слово за українською елітою, яка має таки утвердити величний Театр Лесі Українки, а відтак усі шедеври нашої драматургії, спершу у нас, а потім і на світовій сцені. Ада Роговцева належить як і російській еліті, так і нашій, українській. Великі її заслуги перед Росією й Україною. Відомий режисер Леонід Осика відзначав: «Роговцева – з майстрів, котрі визначають творчу атмосферу в нашім кіні». Вона багато зробила для становлення Театру і Слова Поетеси, тож побажаймо, щоб і надалі їй сприяли на цьому шляху. Бо вона органічно стала Українською артисткою, «естетським феноменом всеукраїнського масштабу», Музою України, за виразом театрального критика Олега Вергеліса, до того вело її Покликання, Провидіння. Сподіваймося!

Пилип Кислиця, журналіст, перекладач.Березень 2016 р.

БібліографіяТвори

Мамині молитви : сімейний поетичний альбом – Суми : Мрія, 1996. – 76 с.Мій Костя. – Київ : Альтерпрес, 2006. – 288 с. : іл.Свидетельство о жизни : [спогади]. – Каменец-Подольский : Друкарня Рута, 2013.

– 336 с.[Поезія] // Українська хвиля : літ.-мистецький альм. [Глухівського літ.-мистецького

об-ня]. Зб. 4 / упоряд. П. В. Товстуха. – Суми : Еллада, 2012. – С. 6–9.

Про А. Роговцеву41

У книгахАрхангельская Н. Ада Роговцева. – Москва : Киноцентр, 1989. – 64 с. : фот.Шевченківські лауреати, 1962–2012 : енцикл. довід. / сост. М. Г. Лабінський. –

Київ : Криниця, 2012. – С. 579–580 : фот.Шевченківська премія 1981 р. за виконання ролей Раневської («Вишневий сад»

А. Чехова), Лесі Українки («Надеяться» Ю. Щербака), Надії («Хазяйка» М. Гараєвої) на сцені Київського російського драматичного театру ім. Лесі Українки.

Костюк Х. Ф. Роговцева Ада Миколаївна (н. 16.07.1937) // Енциклопедія історії України : у 10 т. Т. 9. Прил–С / НАН України, ін-т історії України. – Київ : Наук. думка, 2012. – С. 250–251.

Актриса театру та кіно, педагог, заслужена артистка УРСР (1960), народна артистка СРСР (1978), Герой України (2007).

Сумщина в іменах : енцикл. довід. – 2-е вид., перероб. та доп. / Сумський держ. ун-т ; голов. ред. В. Б. Звагельський. – Суми : АС-Медіа, 2004. – С. 393 : фот.

Родченко І. Життя, осяяне рампою : до 50-річчя творчої діяльності Ади Роговцевої // Земляки : альм. Сумського земляцтва у Києві. Вип. 4 / голов. ред. М. С. Гриценко. – Суми : Собор, 2007. – С. 72–74.

У періодиціРоманенко О. Народна артистка, Герой України Ада Роговцева зізналась у коханні

сумчанам // Сумщина. – 2014. – 26 листоп. (№ 47). – С. 14.В сумській «Агенції промоції» пройшла зустріч з А. Роговцевою.Видович Д. Ада Роговцева – в Сумах! : удивительный человек и великая актриса

рассказала о самом сокровенном… // Ваш шанс (Суми). – 2013. – 18 дек. (№ 51). – С. 31а.А. М. Роговцева презентувала у Сумах свою автобіографічну книгу «Свидетельство

о жизни».Ольшанская Д. Ада Роговцева привезла на родину «Свидетельство о жизни» :

легенда театра и кино Ада Роговцева презентовала в Сумах свою книгу «Свидетельство о жизни» // Данкор (Суми). – 2013. – 18 дек. (№ 51). – С. А12.

Мартыненко О. Ада Роговцева – о малой родине // Данкор. – 2010. – 10 марта (№ 10). – С. А12.

Спогади А. Роговцевої під час її відвідування Сумщини.Мамонтова Э. Ада Роговцева: вне времени // Панорама (Суми). – 2008. – 12–19

марта (№ 11). – С. А19.Про акторську долю і особисте життя А. Роговцевої.Коваленко О. Сюрприз для актрисы : в Глухове нашлась детская фотография Ады

Роговцевой // Панорама-Север. – 2007. – 28 марта–4 апр. (№ 13). – С. А7 : фот.Гвоздик А. Ада Роговцева : женщина-легенда, или качества, достойные

звезды // В двух словах (Суми). – 2007. – 27 июня (№ 25). – С. А9 : фот.Мудрик П. «Навіщо та весела Ада?» // Суми і сумчани. – 2007. – 20 лип. (№ 29). –

С. 13 : фот.Життєвий і творчий шлях А. Роговцевої.Веретенник С. Пам’ятаю Глухів і люблю // Глухівщина. – 2007. – 21 лип. (№ 51). –

С. 1Глухівчани в гостях у А. Роговцевої з нагоди її 70-річного ювілею. Геренко С. Від серця до серця – найкращі почуття // Сумщина. – 1999. – 15 верес.

(№ 101). – С. 4.У Сумському театрі драми і музичної комедії з успіхом пройшла вистава «Бульвар

заходящего солнца» за участю А. Роговцевої.Лісненко Ю. 16 жовтня Глухівська земля зустрічала уславлену землячку – народну

артистку Радянського Союзу та України Аду Миколаївну Роговцеву, яка завітала у місто 42

свого дитинства із творчим звітом // Народна трибуна (Глухів). – 1996. – 23 жовт. (№ 81). – С. 2 : фот.

Кленько В. Незабутні зустрічі // Народна трибуна. – 1982. – 26 черв. (№ 102). – С. 3 : фот.

Кривко Я. Ада Роговцева – наша землячка // Народна трибуна. – 1974. – 19 берез. (№ 34). – С. 4.

Інтерв’юЛевковская Ю. Ада Роговцева: «Зритель морально растет в театре. Даже когда

спектакль плохой» // ТВ Панорама. – 2015. – 23–29 нояб. (№ 47). – С. В13.Видович Д. «Украинское слово есть!» // Ваш шанс. – 2014. – 3 дек. (№ 49). – С. 22а.З прес-конференції А. Роговцевої в Сумах.Репіна Т. Ада Роговцева: Тільки любов, ніжність і віра // ТВ Панорама. – 2014. – 1–

7 дек. (№ 48). – С. В6.Ольшанская Д. «Я выхожу на сцену, и я вас всех обнимаю, я вас всех

люблю…» // Данкор. – 2014. – 26 нояб. (№ 48). – С. А9.Бесіда з А. Роговцевою під час її виступу в Сумах в рамках Всеукраїнського

фестивалю «Чехов-фест».Гриценко А. Ада Роговцева: «Сцена – как глоток воздуха» // Данкор-Глухов. –

2007. – 25 июля (№ 30). – С. 4.Інтерв’ю з нагоди 70-річчя від дня народження артистки.Ада Роговцева // В двух словах. – 2006. – 23 февр. (№ 8). – С. А6 : фот.Інтерв’ю з А. Роговцевою під час її гастролей в Сумах.Мамонтова Э. Мелодия для актрисы // Панорама. – 2006. – 1–8 марта (№ 9). – С.

С9, С12.Розмова з А. Роговцевою під час гастрольного туру в Сумах з виставою

«Варшавська мелодія-2».Кленько В. Народная артистка України, лауреат Государственной премии им.

Т. Г. Шевченко Ада Роговцева: «Я люблю Глухов!» // Неделя (Суми). – 2000. – 28 апр.– 4 мая (№ 18). – С. 4.

Сторінка газети присвячена А. Роговцевій, інтерв’ю з нею, фото.Вороненко М. Квіти отчого дому // Сумщина. – 1992. – 10 жовт. (№ 101). – С. 4.Геренко С. Вічний поклик // Ленінська правда (Суми). – 1989. – 22 січ. (№ 16). –

С. 4 : фот.Пахомова Г. «Вірю в молодість» // Червоний промінь (Суми). – 1987. – 14 лют.

(№ 20). – С. 4.Кленько В. Ада Роговцева: «Живу спогадами» // Народна трибуна (Глухів). – 1983.

– 6 берез. (№ 39). – С. 3 : фот.Кленько В. В гостях у Ади Роговцевої // Народна трибуна. – 1982. – 1 трав. (№

70). – С. 4.

43

25 липня60 років від дня народження Людмили Анатоліївни Покидченко

(1957)

«Мені не байдуже, що я залишу в архіві після себе!»(нотатки до ювілею Л. А. Покидченко)

Завжди дивувався тому, як ця людина вміє поєднувати «непоєднуване»: фантастичну точність, чіткість і відповідальність у роботі з не менш дивовижним відчуттям моменту, емоційністю і творчим «польотом думки».

Безумовно, чимало людей, які знають Людмилу Анатоліївну Покидченко набагато довше, зможуть розкрити більше граней її подвижницької діяльності, як архівіста, краєзнавця і просто непересічної особистості.

Я ж спробую, бодай тезово, окреслити враження від 5-річного спілкування під час роботи в Державному архіві Сумської області.

Те, що архів, це скарбниця – відомо всім... Але що в деяких архівістів, які багато років присвятили цій галузі, є своя особиста «скарбничка», – знає мало хто. До такої скарбнички Людмили Анатоліївни кілька разів довелося звертатися й мені. Це справжня удача, що людина, прізвище якої стоїть у більшості видань ДАСО останніх років, і що дуже важливо, у довідкових виданнях (які, в силу, чи точніше – від фінансового безсилля держави не завжди своєчасно з’являлися на світ), має свій записничок. Підозрюю, що не один... Там: і уривки описів справ. Не «сухо статистичні», а, знову ж таки, – забарвлені у відчуття майбутнього пошуку. І виписки з документів, підібраних..., одному власнику відомо за яким принципом. Просто «на-всяк-випадок». І треба сказати, що, коли той випадок траплявся, – чи то колезі треба щось уточнити, чи невгамовний дослідник ніяк не міг «взяти слід», – скарбничка спрацьовувала. Описи – описами, путівники – путівниками, але те, що підмічено уважним оком і занотовано небайдужим серцем, – має особливу цінність. І, як правило, продовження...

Існує стереотип, що архівіст – це людина, в прямому смислі, «занурена в документи». Насправді це не так. Адже він опікується не тільки зберіганням і

44

систематизацією документів, а й питаннями джерел формування фондів, використання інформації і, часто, донесенням її до широкого загалу. Як тут обійтися без комунікабельності, без вміння переконувати у важливості архівної спадщини для майбутнього? Саме такі риси притаманні Людмилі Анатоліївні. Їй легко знаходити спільну мову з людьми, які не тільки є архівістами за професією, а й тими, від яких залежить прийняття рішення про створення, або підтримку архівної установи в місті чи районі, її організаційне й кадрове забезпечення. Нижче подано далеко не повний перелік праць нашого шановного ювіляра. Але «за кадром» – тисячі написаних методичок, звернень, обгрунтувань і просто листів, телефонних дзвінків і душевних розмов... Далеко не кожне таке звернення мало успіх, але воно поповнювало ту скарбничку мудрості, якою автор охоче ділилася, даючи рекомендації й поради «як краще». Думаю, що і те відчуття «документа, який колись пригодиться», у Людмили Анатоліївни – від досвіду спілкування з людьми. Я працював в архіві в той час, коли вона очолювала відділ організації та координації архівної справи ДАСО. І якщо треба було «піти на зустріч, щоб переконати», чи поїхати в район, чи «підібрати кадри», мене завжди дивував той величезний обсяг, здавалося, «необов’язкової» інформації, яку вона знала. Це часто допомагало в роботі.

Окрема тема – рецензування, або просто аналіз досліджень різних авторів на історико-архівні теми. Сама – людина творчого натхнення, Людмила Анатоліївна підтримувала талановитих початківців. Але горе було тому автору (хоча б і відомому), дослідження якого починалося й закінчувалось буквою «Я»! Тут не шкодувалося ні часу, ні зусиль, щоб поставити на місце «нарциса». І він, як правило, ставав...

Про тематику творчості архівіста можна говорити багато. Бо це не тільки ті видання, які мають найбільший суспільний попит – історичні дослідження, а й суто специфічні: путівники, анотовані реєстри описів, каталоги, довідники тощо. Але зосередимося на першій, найбільш популярній категорії. Людмила Анатоліївна має рідкісний дар знаходити в «сухій» архівній інформації емоційні родзинки, які найкраще передають колорит епохи. Так було з її дослідженням «Евфалия Хатаева о времени и о себе…», так було з іншими виданнями. Але я б виділив дві теми, які вимагали надзвичайних зусиль не тільки через величезний обсяг матеріалу, який треба було опрацювати, а й через емоційну складову. Перша – це тема Голодомору 1932–33 рр. Держархівом області ще в 1993 р. було розпочато роботу по виявленню документів з історії Голодомору. В 2002 р. провели виявлення документів за фондами колишнього архіву обкому КПУ. В результаті копіткої роботи вдалося знайти більше 400 документів, які висвітлюють причини, перебіг та наслідки неоголошеної війни проти українського народу.

Велика проблема була в тому, що багато документів було знищено, загальні відомості взагалі не складались, тому документи збереглись фрагментарно, не всі райони Сумщини представлені однаково.

В збірнику «Голодомор 1932–1933 років на Сумщині» (Суми: Ярославна, 2006. – 356 с. : іл.), упорядкованому Л. Покидченко, використані матеріали райкомів КП(б)У, райвиконкомів, колгоспів, сільрад, комітетів незаможних селян, судів, робітничо-селянських інспекцій, прокуратур, газет. Це постанови, директивні листи, документи про хлібозаготівлю, репресивні дії, політичні настрої селян, заяви про надання продовольчої допомоги, які датуються 1931–1933 рр. Велике емоційне забарвлення мають спогади очевидців голодомору, зібрані архівістами Сумщини, студентами та учнями шкіл. Всього в збірнику було опубліковано 209 документів. Потім були інші видання, статті, брошури на цю тему. А коли восени 2007 року на зберігання надійшли Книги РАЦС (реєстрації актів цивільного запису), – всього 715 одиниць зберігання, робота продовжилась. Працювала ціла група архівістів. Людмила Анатоліївна була її координатором. Треба було набрати інформацію на комп’ютері, а це – діагнози, писані в ті часи медиками і не медиками, чорнилом і олівцем, каліграфічним почерком і незрозумілими скороченнями, а

45

то й зовсім нерозбірливо. Значна частина записів про смерть – це документи зі згасаючим текстом. Тепер маємо цінну статистичну інформацію про цю трагедію.

Інша тема не стільки досліджень Людмили Анатоліївни, скільки роботи по впорядкуванню й систематизації – особовий фонд Геннадія Петрова. Видатний сумський краєзнавець, творча зірка якого припала на задуху брєжнєвського застою і продовжилася уже в добу Незалежності, прожив цікаве життя. Саме він повернув сумчанам історичну пам’ять про сумських благодійників Харитоненків, про історичні назви багатьох вулиць... Це зараз, проводячи декомунізацію, досить легко дізнатися про первісну назву того чи іншого кутка міста. Бо багато людей читали публікації Петрова різних років, або він своїми первісними пошуками спонукав майбутні відкриття...

Можна уявити, який колосальний особистий архів мала ця людина. Він повинен служити людям далі як інформаційна база для наступних історичних досліджень, як свідчення складної, суперечливої епохи. Так хотів сам його власник. Тож Людмила Анатоліївна дуже ретельно й системно почала роботу з його впорядкування, паралельно з цим започаткувавши архівно-краєзнавчі «Петровські читання» в Держархіві області. До слова сказати, навіть на заслуженому відпочинку вона її продовжує. Бо не любить незакінчених справ.

«Мені не байдуже, що я залишу в архіві після себе!» – сказала вона в одній розмові. То не була розмова про документи, а, скоріше, про колег, про перспективи їх росту, якими вона переймалася, та про моральну атмосферу в колективі. Але дуже прикметно, що в цій фразі, на мою думку, відобразився її характер і ставлення до роботи, до людей.

«На перегонах вічної рікиМи плотогони безіменні й гожіРоків минулих кинуті рядкиЗбираємо й ведем на очі Божі.Кому життя, а нам – усе стрімнина!За кожне слово, дату, стосик справ...Щоб не спливла за плавом УкраїнаНімим колоддям до чужих заплав».

Цей вірш Наталі Марченко про професійне кредо архівіста – з тієї самої «скарбнички»-записника. Колись він друкувався в журналі ДАСО «Архівіст», який редагувала наша шановна іменинниця.

Сьогодні всі, хто причетний до архівної справи на Сумщині, вітаємо її з ювілеєм і дякуємо за талант бути особистістю.

Геннадій Іванущенко, історик, архівіст

Бібліографія

ПраціОкремі видання

Архив – сокровищница документальних памятников : буклет / ДАСО ; сост.: А. Ф. Казанцева, Т. В. Кобелева, Л. А. Покидченко. – Сумы, 1988. – 6 с.

Сумщина від давнини до сьогодення: наук. довід / ДАСО ; упоряд. Л. А. Покидченко ; відп. ред. Л. П. Сапухіна. – Суми : Слобожанщина, 2000. – 384 с. : іл., карти.

Державний архів Сумської області – 75 років / ДАСО ; упоряд. Л. А. Покидченко. – Суми, 2000. – 19 с.

История украинского еврейства в документальных и печатных источниках Госархива Сумской области : путеводитель. – Сумы : Козацкий вал, 2001. – 166 с.

46

Розсекречені друковані видання періоду другої світової війни і присвячені Великій Вітчизняній війні : огляд / ДАСО. – Суми, 2001. – 16 с. : іл.

З історії голодомору 1932–1933 років на Сумщині / ДАСО ; авт.-упоряд. Л. А. Покидченко. – Суми, 2002. – 61 с.

Державний архів Сумської області : путівник / ДАСО ; авт.-упоряд.: Л. А. Покидченко (відп. упоряд.) та ін. – Суми ; Київ, 2002. – 320 с.

Евфалия Хатаева о времени и о себе… / Госархив Сумской области ; Госархив Курской области ; сост., текстолог., вступ. ст., обзор фонда, коммент. Л. А. Покидченко. – Сумы : АС-Медиа, 2002. – 24 с. : ил., фот.

Видання присвячене життю і творчості камерної співачки Є. І. Хатаєвої (1891–1945) в роки революції, громадянської війни та еміграції, уродженки м. Курськ, пов’язаною з Сумами і Охтиркою.

Видавнича діяльність Державного архіву Сумської області : буклет / ДАСО ; упоряд. Л . А. Покидченко. – Суми, 2005. – 15 с. : іл.

Голодомор 1932–1933 років на Сумщині / ДАСО ; упоряд. Л. А. Покидченко. – Суми : Ярославна, 2006. – 356 с. : іл.

Матеріали науково-практичної конференції дослідників «Петровські читання», 2 черв. 2006 р. / Державний архів Сумської області ; редкол.: Л. А. Покидченко (відп. ред.) та ін. – Суми, 2006. – 100 с.

«Петровські читання» : матеріали 2-ої наук.-практ. конф. дослідників [електронний ресурс] / ДАСО ; упоряд. Л. А. Покидченко та ін. ; під ред. Л. А. Покидченко. – Суми, 2013. – 1089 с. – Режим доступу: http://daso.sumy.ua/images/stories/Petrov/II_petrov.pdf, вільний (дата звернення: 07.07.16). – Назва з екрана.

Книга містить біографію, щоденники, публікації краєзнавця Г. Т. Петрова, фото.

У книгахВикористання архівних документів у краєзнавчій роботі з молоддю // Патріотичне

виховання школярів та студентів у позакласній краєзнавчій суспільно-корисній діяльності / СДПІ ім. А. С. Макаренка та ін. – Суми, 1992. – С. 58–61.

Документальные материалы по истории евреев в Госархиве Сумской области // Документальные материалы по истории евреев в архивах СНГ и стран Балтии : предварительный список архивных фондов. – Санкт-Петербург, 1994. – С. 95.

Архивные документы об истории памятника И. Г. Харитоненко в Сумах // Матеріали другої Сумської обласної наукової історико-краєзнавчої конференції (Ч. 1: історія) / СДПІ ім. А. С. Макаренка та ін. – Суми, 1994. – С. 54–58.

З історії українізації // Тези доповідей науково-теоретичної конференції викладачів, співробітників, аспірантів та студентів Сумського держуніверситету з соціально-гуманітарних проблем / Сумський держ. ун-т. – Суми : СумДУ, 1995. – С. 41–42.

Еврейские фонды Госархива Сумской области // Єврейська історія та культура в країнах Центральної та Східної Європи : зб. наук. пр. : матеріали конф. (2–5 верес. 1997 р.) Т. 1. / Ін-т Юдаїки ; Нац. б-ка України ім. Вернадського. – Київ, 1998. – С. 156 –157.

Узагальнення відомостей з адміністративно-територіального поділу Сумської області від перших державних утворень до початку ХІХ ст. // Третя Сумська обласна наукова історико-краєзнавча конференція, 7–8 груд. 1999 р. : зб. ст. / СДПІ ім. А. С. Макаренка та ін. – Суми, 1999. – С. 68–71.

Узагальнення відомостей з адміністративно-територіального поділу Сумської області від перших державних утворень до 1917 року : за матеріалами наукового довідника «Сумщина від давнини до сьогодення» // Матеріали ювілейної науково-

47

практичної конференції, присвяченої 75-річчю Державного архіву Сумської області / ДАСО ; відп. ред. Л. А. Покидченко. – Суми, 2000. – С. 67–70 : бібліогр.

Розсекречені друковані видання періоду окупації Сумської області – одне із джерел вивчення історії Другої світової війни // Там само. – С. 71–74.

Документы Государственного архива Сумской области об И. П. Клюшникове – русском поэте // Матеріали наукової ради архівних установ Курської та Сумської областей 4 жовтня 2002 року у м. Курську ; Матеріали спільного засідання Круглого столу архівних установ Сумської та Курської областей 17 вересня 2003 року у м. Суми / Держ. архів Сум. обл. ; Держ. архів Курської обл. ; під ред. Л. Я. Заїки, А. Т. Стрєлкова. – Суми, 2003. – С. 37–42.

Передмова // Глушко Л. И. Неповторимой жизни миг : стихи. – Суми : Мрія, 2004. – С. 2.

Державний архів Сумської області / Л. А. Покидченко, І. Є. Гончарова, Л. Я. Заїка, О. М. Росторгуєва // Архівні установи України: довідник. Т. 1. Державні архіви / Державний комітет архівів України, УНІАСД ; редкол.: Г. В. Боряк (голова) та ін. – 2-е вид., доп. – Київ, 2005. – С. 402–416.

Щоденники Геннадія Терентійовича Петрова. 1949–1954 рр. // Матеріали науково-практичної конференції дослідників «Петровські читання», 2 черв. 2006 р. / ДАСО ; відп. ред. Л. А. Покидченко. – Суми, 2006. – С. 6–38.

Видання присвячене 70-річчю від дня народження Г. Т. Петрова.Передмова // Книга пам’яті Сумської області : в 3 т. Т. 1. Забуттю не підлягає :

анот. покажч. / ДАСО ; авт.-упоряд. О. С. Коваленко ; під ред. Л. А. Покидченко. – Суми : Ярославна, 2007. – С. 5–6.

Розділ 2. Документи // Національна книга пам’яті жертв голодомору 1932–1933 років в Україні. Сумська область / Укр. інститут національної пам’яті ; Сумська облдержадміністрація ; обл. редкол.: О. Ф. Лаврик (співголова), О. В. Медуниця (співголова), Л. А. Покидченко та ін. – Суми : Собор, 2008. – С. 594, 595, 597, 605, 621–626, 630–631, 635, 638–639, 646, 647, 651, 662, 663, 666, 667, 673, 674, 677, 685, 686, 688, 691, 694, 695, 702, 705, 706, 714–718, 720–724, 734, 735, 738, 740, 743, 747–749,751–756, 761–764.

Опубліковані документи із збірника «Голодомор 1932–1933 років на Сумщині».«… Мені й тепер чується глухий стогін вмираючих безвинних добрих

людей» // Причина смерті: українець. З історії вивчення Голодомору 1932–1933 років на Сумщині / ДАСО ; упоряд. Г. М. Іванущенко. – Суми, 2008. – С. 3–14.

Документи з історії родини Харитоненків в Державному архіві Сумської області // Матеріали історико-краєзнавчої конференції до 190-річчя з дня народження І. Г. Харитоненка, 5 жовт. 2012 р. / ДВНЗ «Українська академія банківської справи». – Суми, 2012. – С. 62–69.

Двічі реабілітований // Реабілітовані історією : у 27-ми т. / НАН України, ін.-т історії України НАН України та ін. ; редкол.: В. Ф. Солдатенко (голова), В. М. Литвин (голов. ред.) та ін. – Сумська область : у 3-х кн. Кн. 2 / Держ. архів Сум. обл. та ін. ; обл. редкол.: І. О. Яговдик (голова), І. В. Богданова, Л. А. Покид-ченко та ін. – Суми : Мрія, 2013. – С. 137–142.

Про О. М. Орлова (1897–1938), учасника першої світової та громадянської воєн, директора Михайлівського заводу вогнетривких матеріалів на Краснопільщині.

Лада, донька Павла // Лада Сапухіна : до 80-річчя від дня народження : біобібліогр. покажч. / Сумська обласна універсальна наукова бібліотека ; уклад. О. К. Линник. – Суми, 2016. – С. 7–11.

Лада, донька Павла : до 80-річчя від дня народження Л. П. Сапухіної // Календар знаменних і пам’ятних дат Сумщини на 2016 рік / Сумська обласна універсальна наукова бібліотека ; уклад. О. К. Линник. – Суми, 2015. – С. 27–31.

48

Невідомий Петров : до 80-річчя від дня народження Г. Т. Петрова // Там само. – С. 84–90.

Належить вічності – заповіт Геннадія Петрова // Треті Петровські читання : до 80-річчя від дня народження Г. Т. Петрова : матеріали наук.-практ. конф., 2 черв. 2016 р. / Сумська обласна універсальна наукова бібліотека ; підгот. О. М. Малиш. – Суми, 2016. – С. 12–25.

Про Л. А. ПокидченкоНагородження

Про відзначення державними нагородами України працівників підприємств, установ та організацій з нагоди Дня незалежності України : Указ Президента України від 20 серпня 2007 р. № 715/2007 // Урядовий кур’єр . – 2007. – 31 серп. – С. 13.

Заслужений працівник культури – Покидченко Л. А., начальнику відділу Державного архіву Сумської області.

[Людмила Анатольевна Покидченко, главный специалист отдела организации и координации архивного дела Государственного архива Сумской области награждена почетной грамотой главы облгосадминистрации] : [інф.] // Ваш шанс. – 1998. – 10 дек. (№ 50). – С. 3.

Про результати конкурсу науково-методичних і науково-інформаційних робіт з архівознавства, документознавства, археографії за 2000–2001 роки : наказ ДКАУ від 16 липня 2002 р. № 53 // Вісник Державного комітету архівів України. – 2002. – Вип. 3 (11). – лип.-верес. – С. 70.

Начальнику відділу ДАСО Покидченко Л. А. присудити другу премію з врученням диплому другого ступеня за підготовку буклету «Державний архів Сумської області. 75 років. – Суми, 2000».

Про присудження премії імені Василя Веретеннікова 2002 року в галузі архівознавства : рішення наукової ради ДКАУ від 12 грудня 2002 року // Вісник Державного комітету архівів України. – 2002. – Вип. 4 (12). – жовт.-груд. – С. 110.

Начальнику відділу ДАСО Покидченко Л. А. з врученням диплома лауреата за довідник «Сумщина від давнини до сьогодення. – Суми, 2000».

Про присудження премії імені Василя Веретеннікова 2003 року за кращі наукові дослідження в номінації архівознавство : наказ ДКАУ від 18 листопада 2003 р. № 151 // Вісник Державного комітету архівів України. – 2003. – Вип. 4 (16). – жовт.-груд. – С. 58–59.

Начальнику відділу ДАСО Покидченко Л. А. з врученням диплома лауреата за підготовку путівника «История украинского еврейства в документальных и печатных источниках Госархива Сумской области. – Суми, 2001».

У періодиціМаррелл К. Сахарные короли // Огонек (Москва). – 1991. – № 50. – С. 23–27.Згадується Л. А. Покидченко у зв’язку з дослідженням історії встановлення

пам’ятника І. Г. Харитоненку в Сумах.Як українці і англійці дбають про відновлення пам’яті цукрозаводчика-

благодійника І. Г. Харитоненка // Панорама Сумщини. – 1992. – 26 берез. (№ 13). – С. 1 : фот.

На фото англійська журналістка і мистецтвознавець К. Маррелл та старший науковий працівник обласного держархіву Л. Покидченко за переглядом документів в ДАСО у 1991 р.

49

Коваленко В. Архіваріусам теж дали свято // Добрий день. – 1998. – 25 груд. – С. 3.Фото Л. А. Покидченко.Архіви – то приспана пам’ять народу, торкнешся – заб’є джерелом… // Сумщина. –

2002. – 6 листоп. (№ 128) – С. 4 : фот.Про начальника відділу організації та координації архівної справи Державного

архіву Сумської області Л. А. Покидченко в зв’язку з виходом дослідження «Євфалія Хатаєва про себе і про час».

Побачила світ документальна книга «Голодомор 1932–1933 років на Сумщині» // Спалах : вид. молодіжних орг. Сум., Харків. та Дніпропетров. обл. – 2006. – № 10 (листоп.). – С. 3.

Холодова Е. Возвращение на родину // VIP Взгляд. Информация. Партнерство (Курск). – 2011. – № 3. – С. 85–90.

Про видання «Евфалия Хатаева о времени и о себе…».Кушниров П. В. Аристид Круази: скульптурные изображения Зинаиды и Глеба

Харитоненко / П. В. Кушниров, А. Менгоззи // Сумська старовина. – 2012. – №№ ХХХVІІІ–ХХХІХ. – С. 34–46.

Про Л. А. Покидченко в зв’язку з дослідженням роду Харитоненків та зустріч з К. Маррелл – с. 34, 41.

Федорина А. «Він був, наче лінза» : відбулися другі Петровські читання, присвячені видатному краєзнавцю Геннадію Петрову // Україна молода. – 2013. – 6 черв. (№ 81). – С. 12.

Про участь Л. А. Покидченко в упорядкуванні фонду Г. Т. Петрова, підготовці до видання його книги.

Федорина А. Проти заповідей Божих // Україна молода. – 2013. – 21 серп. (№ 119). – С. 7.

У публікації цитуються матеріали збірника «Голодомор 1932–1933 років на Сумщині», упорядником якого є Л. Покидченко, коротке інтерв’ю з нею.

18 грудня80 років від дня народження Бориса Івановича Ткаченка (1937)

50

Борис Іванович Ткаченко – письменник, публіцист, історик, краєзнавець, агроном, громадсько-політичний діяч, член Національної спілки письменників України, лауреат премій ім. М. Хвильового, обласної ради в галузі літератури та мистецтва, ім. В. Стуса, Почесний член Всеукраїнської спілки краєзнавців та Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Г. Шевченка, Почесний громадянин м. Лебедин.

Роздуми про творчість письменника із Сумщини Бориса Ткаченка

Перечитую оце свого друга-товариша по літературі – і дух радується: як багато і гарно він уже написав – «Совість», «Поле без гербіцидів, душа без погонича», «Під чорним тавром», «За горами гори. Правда про Чечню», «Пісні рідного краю»…

Після Новорічних свят, перед Різдвом Христовим – це найбільш відповідальний для мене час – я нарешті доторкнувся до Ваших, Борисе Івановичу, сторінок двох нещодавно виданих книжок: «Важка стежка до Бога», що благословена в світ 2007 року, й 2010 року – «Погром». Перша із цієї проблеми, Борисе Івановичу, була «Лебедія», а цю – «Важка стежка до Бога» присвятили дружині Лідії, «соратниці та сподвижниці духу», яка, на жаль, пішла у вічність грудневого дня 2002 року, і знаю, що означала у Вашому житті й творчості. Я, коли гостював у Вас в Лебедині, пам’ятаю її увагу і турботу й запам’ятав красуню – високу, чорняву з отакенною косою; споминаю, як показувала ставочок край городу, курінь та вулики, облаштовані Вами та синами – Тарасом і Максимом, знаю, що й нині Ви опікуєтеся медоносом, хлопці уже вищі Вас, а донька Наталка порадувала онуками…

Уявляю, що ці книжки значать для Вас, скільки часу провели у бібліотеках, у мандрах селами і містечками Сумщини, як нелегко добувалися факти про злочинні комуністичні часи. Про це й написано в анонсі «Важка стежка до Бога»: «Книга не лише розповідає про великомучеництво християнства, а й носить викривальний характер щодо більшовицького сатанізму. На основі архівних матеріалів, свідчень в’язнів та спогадів трагічних подій автор розкриває справжні причини терору, Голодоморів, переслідувань християнських священнослужителів та віруючих, піднімає завісу і над нинішнім становищем українського народу».

Зізнаюся – уперше тримаю такого роду видання і переконаний, що український читач при тиражеві в 500 примірників утратив можливість ознайомитися з документами та численними світлинами, що друкуються вперше. Тема нищення української церкви, фізичне усунення священнослужителів не нова, вона розкривалася багатьма достойними вченими. Ще в 20-х роках ХХ сторіччя писав про більшовицьке варварство церковного надбання мистецтвознавець, художник, дослідник пам’яток архітектури Георгій Крискентійович Лукомський (1884–1952). Гортаючи ж сторінки Вашої книжки, Борисе Івановичу, а їх аж 842, згадав слова патріарха кіномистецтва і літератури Олександра Довженка, який у щоденникових нотатках сповідався не тільки собі, а й нам про те, що Бог – у людині, він є, або немає. Але повна його відсутність – це великий крок назад і вниз. Що у майбутньому люди прийдуть до нього, і тоді не буде гнітючої сірої нудьги, звірожорстокого, тупого і мінорного, безрадісного будня. Немов передбачав Олександр Петрович сьогоднішні реалії, розчарування й духовну убогість, що панують повсюди, та єдину надію, яка врятує українця – тільки через покаяння пряма дорога до Всевишнього.

Якби Ви знали, як тривожно сприйняв серцем епізод, який описали на 17 сторінці, бо смерть (після того, як втратив тридцятитрьохрічного сина Віталю) викликає у мене неймовірні страждання. Погоджуюся з Вами, Борисе Івановичу, що сила духу об’єднала і

51

надихнула христолюбиве козацтво на героїчну зустріч із смертю в час так званої «Тірольської обідні», яка сталася 1 червня 1945 року. Видані союзниками в лабети Берії 20 тисяч Козацького Христолюбивого воїнства із сім’ями були оточені під час богослужіння в м. Лінце і розтоптані радянськими танками. Гусениці трощили церковний поміст, розсікали молільників на острівці, зусебіч чулося гарчання автоматів, матюччя переможців, дикі крики дітей та жінок. А над усім цим 20-тисячним горем в мученицькому екстазі лився голос отця Миколая: «Святії мученики, добре страждательствувавші і вінчавшіїся, молітеся ко Господу». Серед того смертельного гамору, серед того гарчання зброї сотні стікаючих кров’ю козаків підхопили вінчальний гімн. Вони добровільно вінчалися зі смертю во славу Духу і Правди.

І все ж, Борисе Івановичу, Ваша книжка і про життя, про недовговічність нашу тут, на цій грішній землі. «Мементо морі»! – закликали мудреці, й ми знали, що треба думати про смерть, але не насильницьку, ганебну, бо ніхто не має перешкоджати нам бачити світ, сприймати його як Божу благодать. Саме сила духу, бажання знання, творчість присвятити людям, вознесла в ранг достойніших великих українців Вашого краю – філософа Петра Ліницького, світського діяча Модеста Корфа, архієпископа Памфіла Левицького, богослова Івана Каргеля та сотні інших.

Саме сила духу покликала соловецького в’язня Владику Іларіона з чотирма священиками сісти в човен і пробиватись серед криги морем на порятунок головного чекіста Соловецького табору Сухова, якого течія занесла на погибель у відкрите море. Не чекіста, не ката рятував Владика, а рятував людську душу, рятував створіння Боже, яке тільки через темноту свого мислення звернуло на манівці людоїдства. Саме сила духу і Божої Правди вклали в уста кошового отамана Запорізької Січі Петра Калнишевського слова: «Ні, царице, або воля козацька, або тюрма».

Нелегко читати четвертий розділ «У пазурах сатаністів» – виписки із розстрільних протоколів та газет про те, що «того ж дня вирок приведений у дію». Мене вразили дані: «У перші роки більшовицької влади закатовано 8100 священиків і ченців. А все число засланих в табори смерті становить 20 тисяч».

Вражає, завдяки Вашим дослідженням, кількість знищених церков, скажімо, в Полтаві із 17 залишилося дві, та й ті пограбовані, в Лебедині діяв Успенський собор і ще 8 церков, упродовж кількох років всі зруйновані, а взагалі на Сумщині – 20, яким було не одне сторіччя років!

Роздивляюся фото храмів, яких уже не відродити, прочитую прізвище священиків, інтелігентів, які були розстріляні за вірність слову, українській мові, й важко розумію тих, хто підписував розпорядження, натискував на курок. Знаєте, Борисе Івановичу, навіть Іуда – цей сатана не забирав життя такої маси людей і не переводив у руїни таку кількість храмів віруючого народу. Погоджуюся з Вашою думкою про те, що дорога на Голгофу стала символом незрівняних мук – по сибірських нетрях, по норільськах, дудінках, находках, магаданах, по карагандинських копальнях, наримських болотах… Боже, які ж страждальницькі ці каторжні нескінченні шляхи…

2004 року, восени, я був на Соловках – готував розділ «Свічки в зажурі» для видання «Український некрополь»: в Україні жертв соловецької трагедії поминають у жовтні-листопаді, коли за доби «великого терору» страчено понад 1100 «контрреволюціонерів». Та були й інші масові розстріли – у грудні 1937-го й у лютому 1938-го. Тоді також закатовано сотні в’язнів, з-поміж них – українських письменників, учених, робітників, селян. А Ви, Борисе Івановичу, розповідаєте і про знущання та знищення священиків. Каторга священиків болючіша для тіла й душі, ніж муки простолюду. Людям, які жили потребою Високого Духу, які за душею не мали ніякої провини і каралися за Правду, за Справедливість, каторга гулагів і фізично, і духовно була болючою подвійно. Цю істину визначав ще Достоєвський. В «Мертвом доме» письменник писав: «Простолюдин, який іде на каторгу, приходить у своє суспільство, можливо навіть, більш розвинене. Людина ж освічена, що за законами потрапила під однакове з ним

52

покарання, приглушує в собі всі свої потреби, всі звички: має перейти в середовище для нього неповноцінне, має привчитися дихати не тим повітрям. І часто однакове для всіх покарання перетворюється для нього у вдесятеро нестерпніше. Це істина!».

Особливо вражають розділи «Хресними дорогами», «Любіте Господа щирою любов’ю», «Отруйна спокуса лукавого», «Я йшов важкими дорогами» – яка ж вразлива, Борисе Івановичу, Ваша душа! – тільки такого складу людина може сказати правду, здатна не побоятися переслідувань та зневаги анцихристів, сатаністів, людей обмежених і байдужих. Це крик Вашої душі і стогін зболеного серця в лиху годину зіткнення тисячоліть, культур – християнства та ісламу, загибелі імперій і безоглядного й жорстокого панування наддержави-переможниці в «холодній війні» над усім світом!

«Погром» – ще один вагомий Ваш творчий доробок, Борисе Івановичу, – письменника, історика, етнографа, дослідника народного мистецтва, створений, від першої й до останньої сторінки, на достовірних фактах і задокументованих матеріалах. У книзі йдеться про корифея українського мистецтвознавства, чесного і мужнього науковця Стефана Андрійовича Таранушенка, якого за видатні заслуги перед країною радянська влада «поцінувала»… тюрмою, Гулагом, нескінченними засланнями, дозволивши, щоправда, наприкінці життя померти в Києві зі злиденною пенсією. Така ж доля спіткала і численних однодумців, кинутих за необережно мовлене слово «голод» чи за те, що зважились стати на захист українського мистецтва, на багато літ за ґрати або в далекі табори. Чимало їх звідти так і не повернулося додому…

Унікальну особистість Ви підняли із небуття, Борисе Івановичу! Вихованець імператорського Харківського університету, учень Федора Шміта, у 1923–33 роках Таранушенко очолював харківський (столичний, як на той час) Музей українського мистецтва. Перебував у Сибіру, на БАМі. У двадцяті роки, коли в Харкові існував український ВАК, Таранушенко входив до його складу. Протягом двадцятих років він з помічниками обійшов усе Лівобережжя, зафотографувавши безліч пам’яток, передусім старі дерев’яні церкви. Шістдесят храмів найточніше обміряв: план, фасад і перекрій. Згодом усі ці церкви загинули, дивом-дивним збереглась тільки Таранушенкова документація. А Стефан Андрійович, уже повернувшись із заслання, написав ґрунтовні праці, серед яких – «Хата по Єлисаветинському провулку під ч. 35 у Харкові», «Пам’ятки мистецтва Старої Слобожанщини», «Харківський Покровський собор», «Мистецтво Слобожанщини XVII–XVIII ст.», «Лизогубівська кам’яниця у м. Седневі», «Пам’ятки архітектури Слобожанщини XVII–XVIII вв.», «Монументальна дерев’яна архітектура Лівобережної України»…

Довкола Таранушенка постало ціле коло музейників, істориків мистецтва, пропагандистів національної ідеї. Усіх їх перемололи жорна великодержавного шовінізму, червоного терору й печерної злоби більшовицького монстра. Ви не ставили за мету розкрити цю тему у всеукраїнському масштабі, обмежилися лише висвітленням одного замаху більшовицької сокири – замаху на музейників та мистецтвознавців харківської школи з близького оточення Стефана Андрійовича. Розповідаєте про їхні наукові здобутки й тернисті життєві дороги, про інтелектуальні втрати України од нищителів. А головне – згадали добрим словом тих, хто трудом через дослідження й пропаганду народних мистецьких скарбів плекав наші душі для добра й величі України.

Вдумуюся, Борисе Івановичу, в те, що Вас мучить у цих виданнях – тут Ви не вперше відкриваєте нам свою душу, схвильовану й покошлану ефемерністю нашого буття. І яка ж вона насправді – вразлива, чуйна, милосердна! До того ж, принагідно спитаймо самі себе: чи часто замислюємося над сенсом і смислом того, що відбувалося на теренах України, як страждально було творчій особистості тоді, та й нині? Чи дошукуємося істини – у якому світі живемо?

… Дорогий Борисе Івановичу! Дякую за книги, радий за те, що в далеких 90-х, працюючи редактором у журналі «Україна», благословив Вас у Велику українську літературу, і ось щасливий за творчі здобутки. Ви мене порадували об’єктивною

53

документалістикою, краєзнавчими знахідками, відданістю обраній темі патріотизму, яка витравлюється з наших душ, наче дустом, і новими творчими задумами…

Ми всі приречені на забуття: забудуться наші лиця й імена, піском часу завіються наші сліди на землі, яку ми топтали в горі і щасті. Що залишиться після нас? Пустеля? Ні! Залишиться те, що ми доброго чи злого зробили за свій вік. Найперше – книги, і серед них і такі, як написали Ви, Борисе Івановичу. Бо навіщо дорога, якщо вона не веде до храму?

Віктор Жадько, доктор філософських наук, професор, письменник, заслужений працівник освіти України.

Київ, квітень 2016 р.

Бібліографія

ТвориІ. Окремі видання

Совість: про болі землі, про болі душі людської за нашу землю і краще майбутнє. – Xарків : Прапор, 1989. – 175 с.

Про оновлення «неперспективних» сіл, підготовку спеціалістів і закріплення кадрів, нові методи господарювання, екологію.

Поле без гербіцидів, душа без погонича. – Xарків : Прапор, 1991. – 183 с.Публіцистичні нариси про колгосп ім. Орджонікідзе Шишацького району

Полтавської області.Під чорним тавром : історична розвідка про геноцид на Україні і, зокрема, на

Лебединщині в 1932–1933 роках, скріплена найвищим суддею – людською пам’яттю. – Лебедин, 1994. – 463 с.

Історичне дослідження причин і наслідків голодомору 1932–1933 рр. на Сумщині, зроблене на основі місцевих фактів, документів і спогадів очевидців, архівних матеріалів.

Лебедія : історичні нариси : в 2-х кн. Кн. 1. – Суми : Слобожанщина, 2000. – 428 с.Нариси з історії Лебединщини від перших поселень до 20-х рр. XX століття.За горами гори... (правда про Чечню). – Суми : Ярославна, 2001. – 95 с.Автор прагне правдиво висвітлити події останніх років на Кавказі, ділиться своїми

думками щодо подій в Чечні.Пісні рідного краю : українські народні пісні, записані на Лебединщині в 60-х

роках XX століття подружжям Ткаченків / упоряд., передм. Б. І. Ткаченко. – Суми : Козацький вал, 2003. – 476 с. : іл.

Важка стежка до Бога. – Суми : Козацький вал, 2007. – 844 с.На основі архівних матеріалів, свідчень в’язнів та спогадів свідків трагічних подій

автор розкриває справжні причини більшовицького терору, голодомору, переслідувань християнських священнослужителів та віруючих, піднімає завісу і над нинішнім становищем українського народу.

Під чорним тавром. Документи, факти, спогади : історична розвідка про геноцид в Україні, і зокрема на Сумщині, в 1932–1933 роках, скріплена найвищим суддею – людською пам’яттю. – 2-ге вид., доп. – Суми : Мрія-1, 2008. – 784 с.

Грунтовне історичне дослідження причин і наслідків голодомору 1932–1933 років в Україні, і зокрема на Сумщині, проведене на основі місцевих фактів, документів і спогадів очевидців, архівних матеріалів.

Погром : док. нарис. – Суми : Мрія-1, 2010. – 372 с.Про долю репресованого корифея українського мистецтвознавства, уродженця м.

Лебедин С. А. Таранушенка (1889–1976) та його оточення.Лебедія у пазурах червоного антихриста. Кн. 2 : болючі і маловідомі сторінки

історії, перлини слобожанського краю – Лебединщини перших трьох десятиліть радянської влади. – Харків : Видавець Савчук О. О., 2014. – 640 с.

З ким воюємо, брате?! – Харків : Видавець Савчук О. О., 2015. – 92 с.

54

У книгахТерор голодом // Голодомор на Сумщині : збірник / упоряд. О. П. Столбін. – Суми,

1993. – С. 6–16.Шелихівщина // Бальзам лебединських лісів : збірник – Лебедин, 1995. – С. 52–54.Про озеро Шелихівське с. Межирич Лебединського району.Передмова // Квітчаста К. Охтирський берег і вічність : [поезії]. – Суми :

Ярославна, 1999. – С. 3–5.Чи дохли кролі при комуністах? // Слобожанщина : альм. літераторів Сумщини.

Вип. 6 / редкол.: О. Столбін, О. Вертіль та ін. ; упоряд. О. Столбін. – Суми : Мрія-1, 2000. – С. 125–134.

Роздуми про незалежність України і про причини сьогоднішніх наших негараздів.Чи дохли кролі при комуністах? // Земляки : альм. Сумського земляцтва в Києві.

Вип. 4 / голов. ред. М. С. Гриценко. – Суми : Собор, 2007. – С. 221–227.Під чорним тавром : уривок // Слобожанщина : альм. літераторів Сумщини. Вип. 15

/ упоряд.: О. Вертіль, Л. Ромен. – Суми : Мрія-1, 2010. – С. 172–181.Жура наша незгасная // Слобожанщина : альм. літераторів Сумщини. Вип. 17 /

упоряд.: О. Вертіль, Л. Ромен. – Суми : Мрія-1, 2012. – С. 87–92.Шість днів у червні // Слобожанщина : альм. літераторів Сумщини. Вип. 18 /

упоряд.: О. Вертіль, Л. Ромен. – Суми : Мрія-1, 2014. – С. 55–73.Поет, художник, етнограф, патріот : до 140-річчя з дня народження Никанора

Харитоновича Онацького // Слобожанщина : альм. літераторів Сумщини. Вип. 19 / упоряд.: О. Вертіль, Л. Ромен. – Суми : Мрія-1, 2015. – С. 119–127.

Він і вчитель мій, і наставник // Треті Петровські читання : до 80-річчя від дня народження Г. Т. Петрова : матеріали наук.-практ. конф., 2 черв. 2016 р. / Сумська обласна універсальна наукова бібліотека ; підгот. О. М. Малиш. – Суми, 2016. – С. 43–54.

Про ньогоСумщина в іменах : енцикл. довід. – 2-ге вид., перероб. та доп. / Сумський держ.

ун-т ; голов. ред. В. Б. Звагельський. – Суми : Фолігрант, 2004. – С. 465 : фот.Борис Ткаченко : до 75-річчя від дня народж. : біобібліогр. покажч.: у 2-х ч. /

Сумська обл. наук. б–ка. – Суми, 2012. – (Краєзнавці Сумщини).Ч. 1 : Сповідь [автобіогр.]. – 63 с. : фот. Ч. 2 : [Основні дати життя і творчості ; бібліографія]. – 34 с.Лебединщина в іменах / упоряд. П. М. Сайко. – Суми : Корпункт, 2010. – С. 79–80.Логвиненко Ю. В. Видатні особистості Лебединщини: Ткаченко Борис

Іванович // Краєзнавство: науково-методичний та практичний аспекти : матеріали конф., 15–16 черв. 2011 р. / Сумський держ. ун-т ; Сумський обл. ін-т післядипломної педагогічної освіти та ін. – Суми : РВВ СОІППО, 2011. – С. 77–79.

Васильченко Є. [Стаття про Б. І. Ткаченка] // Борис Ткаченко : до 65-річчя від дня народж. : біобібліогр. покажч. / Сумська обл. універсальна наук. б-ка. – Суми, 2002. – С. 12–15.

55

180 років від дня народження Григорія Станіславовича Вашкевича

(1837–1923)

Життя, що кличе до пошуку

Пригадую, як чверть століття тому наш незабутній земляк і великий українець та патріот Григорій Нудьга настійливо радив мені: поїдьте в Шумськ, провідайте могилу Г. С. Вашкевича – доброго приятеля Тараса Шевченка! На той час я вже захопився вивченням зв’язків Тараса Шевченка з нашим краєм, то ж і сам прагнув побувати на цьому святому місці. Нагода випала далекого 1990 року, коли група членів місцевої «Просвіти» (тоді ще Роменської міськрайонної організації товариства української мови імені Т. Г. Шевченка) здійснила поїздку до Шумська. Тоді було обстежено навколишню місцевість, упорядковано територію біля могил Григорія Вашкевича та його близьких, вирубано зайві деревця і чагарник. Ця добра справа перетворилася на міжнародну акцію. До місцевих активістів приєдналися кілька учасників III радянсько-американського маршу миру, які представляли миротворчу організацію «Міжнародні походи за мир», які в той час перебували на Роменщині. На засіданні правління товариства було вирішено взяти шефство над могилою Г. С. Вашкевича, підняти клопотання про її благоустрій і взяття на облік як пам’ятки історії та культури. Вирішено також продовжити вивчення матеріалів про життя і діяльність Григорія Вашкевича. Адже ще багато таємниць зберігає літопис його життя, не всі сторінки його цікавого життя прочитано. Його невтомна діяльність на земській ниві, його добродійність і подвижницька діяльність по збереженню Шевченкових скарбів, його поетичної і художньої спадщини варті того і кличуть в пошук все нових і нових дослідників…

Тоді ледь чи не вперше було протоптано нами стежину до призабутої могили великого Шевченкового приятеля, а потім до нас приєдналися козаки відродженої Роменської козацької сотні, районна адміністрація та її відділ культури, місцеве населення. І ось уже упродовж багатьох років біля могили Вашкевича проходять щорічні мистецькі свята, збираються шанувальники великого Кобзаря, всі, кому не байдужі українське слово, наша історія, рідний край. Хочеться особливо відзначити і місцевого

56

краєзнавця Леоніда Коваленка та його дружину Лідію, котрі в останні роки перебрали на себе клопіт по організації вшанування пам’яті свого незабутнього земляка.

Григорій Станіславович Вашкевич народився в Ромні, на схилі літ поселився і жив в хуторі Шумську побіля Глинська, брав активну участь у громадському, господарському і культурному житті тодішнього Роменського повіту Полтавської губернії. Зокрема, він сприяв відкриттю у містечку Глинську керамічної школи (упродовж років був її почесним попечителем), завжди цікавився її діяльністю, постійно турбувався про заснування в навколишніх селах початкових народних училищ, неодноразово відвідував їх, клопотався про будівництво в Ромнах електростанції, водопроводу. Повз його увагу не проходило жодне питання, що було пов’язане з громадським побутом, освітою, охороною здоров’я тощо.

Будучи упродовж багатьох років гласним Роменського повітового земства, він неодноразово обирався членом її різноманітних комісій і всупереч більшості гласних, турбувався про періодичні надбавки до платні вчителів народних училищ, лікарям, про виділення коштів на ремонт і будівництво нових шкільних приміщень, розширення мережі дільничних лікарень.

Григорій Вашкевич був у Роменському повіті добре знаною людиною, користувався глибокою повагою серед селян. Наш земляк, член Спілки письменників України Г. А. Нудьга, котрому в юності пощастило зустрічатися з ним, у своїх спогадах відзначав великий вплив Шевченкового приятеля на місцевого кобзаря Івана Запорожченка і підкреслив, що «через Вашкевича муза Шевченка перейшла до незрячого кобзаря XX ст. і спонукала його до творчості».

Коли Т. Г. Шевченко повернувся із заслання, Г. С. Вашкевич був студентом Петербурзького університету і слухав лекції з історії, які читав знайомий Шевченка М. І. Костомаров. Очевидно, висловлює здогад Г. А. Нудьга, він і сприяв посиленню інтересу юнака до творчості Кобзаря. Додамо, що наш земляк був ріднею ще одних Шевченкових друзів – братів Лазаревських, які відіграли неабияку роль в житті Кобзаря. Молодий Вашкевич уважно читає полум’яні поезії Шевченка, вивчає їх напам’ять, а коли після заслання Кобзар, овіяний ще за життя легендами, з’явився в Петербурзі, знайомиться з ним. І на все життя став прихильником його вічного, невмирущого таланту.

Як відомо, Григорій Вашкевич разом з Д. С. Каменецьким вичитував і правив коректуру «Кобзаря», виданого 1860 року. Після смерті Т. Г. Шевченка в колі друзів і шанувальників його поетичного і художнього генія виникає думка про нове видання Шевченкового «Кобзаря». Серед ініціаторів цієї ідеї був і Г. С. Вашкевич.

Підготовка і видання «Кобзаря» 1867 року проходили в надзвичайно складних умовах наступу реакції після замаху на царя в квітні 1866 року. У виданому «Кобзарі» було 185 поезій, з них 77 опубліковані вперше. У процесі підготовки до друку цього видання різні особи передали Г. С. Вашкевичу багато автографів поета. Як підкреслював Григорій Нудьга, завдяки старанням, величезній любові до Т. Г. Шевченка Вашкевич врятував реліквії величезної ваги. А ще він знайшов серед паперів, що залишилися після розпродажу речей Данила Каменецького, дорогоцінні автографи Т. Г. Шевченка. Тоді ж купує і зберігає упродовж років значну частину архіву київського журналу «Основа». Таким чином, у Г. С. Вашкевича збирається чимала і надзвичайно дорогоцінна спадщина Т. Г. Шевченка.

В його колекції, зокрема, перебували і твори, об’єднані в 1859 році у збірку «Поезія» Т. Шевченка. Т. І», видання якої не було дозволено цензурою. Окрім автографів поета, на хуторі Вашкевича біля Шумська зберігалися і малюнки Т. Г. Шевченка, оригінали його фотографій, а також другий відбиток посмертної маски Кобзаря. Як одного разу засвідчив Г. С. Вашкезич у листі до М. Ф. Біляшівського, посмертну маску зробив приятель і сусід по художній майстерні в Академії мистецтв Л. Каменський. Оригінал її знаходився у художника Г. Честахівського, але форму згубили, і Вашкевич та інші особи зробили копії з оригіналу.

57

Г. С. Вашкевич не лише збирав і зберігав шевченківські реліквії, а й щедро давав їх на різноманітні виставки. На київську виставку 1911 року він передав для експонування чимало своїх скарбів. З каталогу виставки, виданого тоді окремою книжечкою, відомо, що це були «Гамалія», «Тарасова ніч», «Марку Вовчку», «Іван Підкова» та інші.

Зібравши велику колекцію автографів, малюнків, фотографій самого Кобзаря, Г. С. Вашкевич вже тоді почав турбуватися про її подальшу долю. В Києві на той час був музей імператора, але наш земляк з недовір’ям ставився до нього. Тож з київської виставки рукописи і малярські твори Т. Г. Шевченка повернулися знову до Шумська, і лише незадовго до буремного 1917 року Г. С. Вашкевич передав їх Київському науковому товариству імені Т. Г. Шевченка, членом якого на той час був сам.

Нині ці дорогоцінні реліквії зберігаються в інституті літератури імені Т. Г. Шевченка НАН України.

Цілком слушна думка письменника і літературознавця Г. А. Нудьги про те, що Г. С. Вашкевич був однією з найсвітліших постатей серед плеяди шевченкознавців XIX–XX століття. А ще він був простою, доброю людиною, яка запам’яталася селянам навколишніх сіл своїм гуманним ставленням до простого люду, своїми турботами про їх освіту, про їх нелегке життя. Не одна селянська родина отримала в дарунок від шевченкового приятеля книги, серед них – твори великого Кобзаря. Прикладом цього може бути і поетів «Кобзар», одержаний від Г. С. Вашкевича в дитинстві Григорієм Нудьгою.

Безперечно, що наш земляк був надзвичайно освіченою людиною, мав глибокі знання в сфері багатьох наук, а ще своїм корінням і своїм близьким оточенням, особливо петербурзьким був вихований в повазі і любові до України, до українського народу, його історії. До його знайомих, зокрема, слід віднести вже згадуваних братів Олександра, Михайла, Василя, Федора Лазаревських, М. І. Костомарова, П. Куліша, О. Русова, М. Лисенка, М. Білозерського та багатьох інших. Цю любов до рідної землі він проніс через усе життя. По закінченню Петербурзького університету Григорій Вашкевич упродовж багатьох літ працював у системі міністерства фінансів, з восьмидесятих років ХІХ століття працював у Воронезькій губернській казенній палаті, перебував у центрі громадського і культурно-освітнього життя цього російського міста, умів, як кажуть дослідники «вносити в будь-яке починання раціональне зерно».

Повернувшись на Україну, Григорій Вашкевич поселився у Шумську, займався сільським господарством, був одним із засновників Роменського товариства сільського господарства, створеного 1895 року, а ще очолив сільськогосподарське товариство в с. Ярмолиці на Роменщині

Г. С. Вашкевич постійно цікавився питанням увічнення пам’яті великого Шевченка, зокрема, уважно стежив, як прогресивно настроєні верстви, царської Росії обстоювали спорудження пам’ятника Т. Г. Шевченку в Києві. З великою радістю і душевною щирістю допомагав майже столітній Г. С. Вашкевич своєму землякові – молодому скульптору Івану Кавалерідзе, котрий працював над образом Т. Г. Шевченка в 1918 році в рідкому місті Ромнах. До сліз був щасливий приятель Шевченка, коли в повітовому містечку відкрили перший монументальний пам’ятник поету. Розчулений Г. С. Вашкевич запросив до себе в Шумськ роменських акторів-аматорів, які здійснили театральну постановку за поемою Тараса Шевченка «Сліпий». Одному з них – кобзарю Мусію Олексієнку він подарував старовинний музичний інструмент – торбан, котрий належав Т. Г. Шевченку. Нині поетів торбан експонується як найбільш дорогоцінний скарб у Роменському краєзнавчому музеї.

... Помер і похований Г. С. Вашкевич на терені свого колишнього хутора. Поряд із його могилою ще дві: дружини і невістки.

Григорій Діброва, краєзнавець,член Національної спілки журналістів України,

член Всеукраїнської спілки краєзнавців

58

Бібліографія

Праці Г. С. ВашкевичаИз воспоминаний о Н. И. Костомарове // Киевская старина. – 1895. – № 4. – С. 34–

62.К биографии Николая Ивановича Костомарова // Киевская старина. – 1898. –

Т. LXIII. – № 11. – С. 207–211.Неосуществившийся журнал Кулиша «Хата» // Киевская старина. – 1899. – № 7–8.

– С. 5–6.«Історії мого життя» Трохима Касьяновича Луценка: (поч.) / публ.

Г. Вашкевича // Україна. – 1905. – Т. ІІ. – № 5. – С. 286–313.Перевод П. А. Кулиша на украинский язык манифеста 19 февраля 1861 г. и

Положения о крестьянах // Киевская старина. – 1905. – Т. LXXXVIII. – № 2. – С. 324–341 ; № 3. – С. 423–460.

Про Г. С. Вашкевича

У книгахЗвагельський В. Б. Вашкевич Григорій Станіславович / В. Б. Звагельський,

Д. Є. Макаренко // Сумщина в іменах : енцикл. довід. – 2-ге вид., перероб. та доп. / Сумський держ. ун-т ; голов. ред. В. Б. Звагельський. – Суми : Фолігрант, 2004. – С. 67 : фот.

Смілянська В. Л. Вашкевич Григорій Станіславович // Українська літературна енциклопедія : в 5-ти т. Т. 1 / Ін-т літ. ім. Т. Г. Шевченка АН УРСР. – Київ : Голов. ред. УРЕ ім. М. П. Бажана, 1988. – С. 280–281.

Лобода О. Хранитель реліквій дорогоцінних // Слобожанщина : альм. літераторів Сумщини. Вип. 18 / упоряд.: О. Вертіль, Л. Ромен. – Суми : Мрія, 2014. – С. 100–101.

Роменський прихисток Шевченкового торбана // Ющенко О. В пам’яті моїй. Кн. 2 : нариси, етюди, спогади, есе. – Київ : Український письменник, 1996. – С. 45–51.

Макаренко Д. Невтомний просвітитель // Україна: наука і культура. Вип. 28 / АН України ; Товариство «Знання» України. – Київ, 1994. – С. 232–236.

Фото: будинок Г. Вашкевича у с. Лесківщина – с. 234; Г. Вашкевич з дочками Наталею і Тетяною серед учнів – с. 235.

У періодиціДіброва Г. Добрий приятель Тараса // Ленінська правда. – 1989. – 7 січ. (№ 5). –

С. 3.Нудьга Г. Мої зустрічі з приятелем Шевченка // Жовтень. – 1989. – № 3. – С.118–

123.Діброва Г. Патріот рідного краю // Комуністичним шляхом. – 1990. – 20 жовт.

(№ 168). – С. 4.Нудьга Г. Під одним дахом з Кобзарем жив три місяці роменець Григорій

Вашкевич // Панорама Сумщини. – 1992. – 5 берез. (№ 10). – С. 3.На фото: Г. С. Вашкевич з онуком (перед 1917 р.).Діброва Г. Життя, що кличе до пошуку // Вісті Роменщини. – 1998. – 12 серп.

(№ 70). – С. 3.Ротач П. ... Завжди було властиве українофільство // Слово і час. – 1998. – № 1. –

С. 89.Макаренко Д. Є. Охоронець безцінних реліквій Т. Шевченка // Сумська старовина.

– 1999. – Вип. ІІІ–ІV. – Суми, 1999. – С. 78–80.

59

Коваленко Л. 170-річчя Вашкевича // Вісті Роменщини. – 2007. – 12 верес. (№ 71). – С. 3.

Гнатенко М. Не заросте стежина пам’яті // Вісті Роменщини. – 2012. – 29 серп. (№ 66). – С. 3.

Хроніка окремих подій на Сумщині за 2015 рік

Січень– Полковнику з м. Суми, зам. командира спецвідділу «Альфа» О. Аніщенку (1969–

2014), який загинув в Донецькій області, присвоєно звання Героя України (посмертно) за виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України.

Лютий– 3024 фото сумчан стали пазлами у створенні зображення альтанки (автор проекту

М. Щавельов, розмір 5 на 7 метрів). Рекорд занесений до Книги рекордів України.– Майору міліції з м. Суми О. Г. Ткаченку (1970–2014), який загинув на Донеччині,

присвоєно звання «Почесний громадянин м. Суми» (посмертно).Квітень– У Сумах пройшов XXII фестиваль органної, камерної та джазової музики

«Organum».– Л. Кошелева, фольклорна співачка з м. Путивль, нагороджена орденом

Преподобної Єфросинії Московської.– На IV Всеукраїнському фестивалі писанок сумчани зайняли 2-ге місце у номінації

«Краща колективна робота областей України» та 1-е місце «Пасхальний кулич» у номінації «Пасхальне оформлення».

Травень– Герою Радянського Союзу О. Батесі присвоєно звання «Почесний громадянин м.

Суми».– На День вишиванки в Сумах створили найдовший в Україні намальований

український орнамент на тротуарній плитці (473,8 м).Червень– На Міжнародному літературному конкурсі «Коронація слова» сумчанки одержали

перші премії: Л. Говійна (літ. псевдоним Б. Олександровська) – за п’єсу «Із Тарасом – через морок»; А. Коршунова – за книгу «Комп и компания».

Липень – У Тростянці пройшов 6-й фестиваль історичної реконструкції «Стара фортеця.

Подорож крізь століття».Серпень– Олімпійським чемпіонам: О. Петровій, Валентині і Вікторії Семеренко і Героям

АТО: Р. Антонюку, А. Реуті присвоєно звання Почесного громадянина Сум (посмертно).

60

18 – У Бурині відкрито Алею Героїв України – уродженців та мешканців Буринського району, загиблих у зоні АТО.

Вересень– У Кролевці пройшов 20-й Міжнародний літературно-мистецький фестиваль

«Кролевецькі рушники».– Героям АТО М. Савченко та І. Гольченко присвоєно звання «Почесний громадянин

м. Суми» (посмертно).3 – У Сумах відкрито пам’ятний знак на честь бійців 27-ї Сумської реактивної

артилерійської бригади (АТО).Жовтень– У рамках німецько-українського проекту «Забуті жертви» у Шостці відкрився

музей «Сімейної пам’яті».– У Конотопі відкрили перший у Сумській області пам’ятник художнику-

авангардисту К. Малевичу.14 – В Охтирці відкрито пам’ятник саперам, загиблим у зоні АТО.– Найстаріша в області Глухівська районна бібліотека відзначила свій 225-річний

ювілей.Жовтень-листопад– У Сумах пройшов 20-й Міжнародний фестиваль класичної музики «Bach-fest».Грудень– Сумчанам Д. Лісовенко, Р. Андрі, С. Куценко, загиблим в зоні АТО, присвоєно

звання «Почесний громадянин м. Суми» (посмертно).

…………….

61

Зміст

Передмова 3

Перелік знаменних і пам’ятних дат Сумщини на 2017 рік 3

Німенко Н. А. «Прошлое владеет памятниками монументальными,наша же современность – эфемерными»: до 140-річчя від дня народження М. О. Макаренка 12

День пам’яті ігумена Філарета (у миру – Фоми Данилевського). Цього року виповнюється 240 років від дня його народження 18

Нестеренко П. Тернистий шлях великого митця:до 130-річчя від дня народження І. П. Кавалерідзе 21

Діброва Г. Берегиня Шевченкових скарбів:до 110-річчя від дня народження Є. О. Середи 26

Луговський А. Смерть на Івана Купала: до 75-річчя від дня масового розстрілу гітлерівськими карателями мирних жителів с. Нова Слобода Путивльського району 29

Шейко В. Митець, архітектор, друг: до 70-річчя від дня народження Ю. С. Кобилякова 32

Кислиця П. Слово за елітою України: до 80-річчя від дня народження А. М. Роговцевої 37

Іванущенко Г. «Мені не байдуже, що я залишу в архіві після себе!»: (нотатки до ювілею): до 60-річчя від дня народження Л. А. Покидченко 43

Жадько В. Роздуми про творчість письменника із Сумщини Бориса Ткаченка: до 80-річчя від дня народження Б. І. Ткаченка 49

Діброва Г. Життя, що кличе до пошуку: до 180-річчя від дня народження Г. С. Вашкевича 55

Хроніка окремих подій на Сумщині за 2015 рік 59

62