ОСНОВНІ ЧИННИКИ ТА ОСОБЛИВОСТІ РЕЛІГІЙНОГО ЖИТТЯ УКРАЇНИ В УМОВАХ

НЕЗАЛЕЖНОСТІ

• Ще на межі 80–90-х років за

умов лібералізації державно-

церковних взаємин в Україні

стрімко зросла релігійна

активність населення.

Віруючими визнали себе

понад половина громадян

нашої держави.

• Серед суспільних інституцій церква має найбільший авторитет і користується

довірою наших співвітчизників. Упродовж 1988–1990 pp. число релігійних

об’єднань щороку збільшувалося на третину і на початок 1991 р. становило 10,5

тис.

• На нові реалії духовного життя народу, державно-церковних і

міжконфесійних взаємин Верховна Рада України відреагувала

ухваленням 22 квітня 1991 р. Закону України «Про свободу

совісті та релігійні організації».

• Проте державну політику щодо релігії й церкви Україна змогла здійснювати лише

після остаточного здобуття незалежності. Насамперед наша держава відмовилася

від тоталітарних методів впливу на віруючих і церковні організації, стала на шлях

розбудови цивілізованих і демократичних державно-церковних взаємин.

• Церква і релігійні організації відокремлені від держави, а школа — від церкви. Для

громадян, чиї релігійні переконання суперечать службі у Збройних силах,

передбачено альтернативну трудову службу. Законодавчо врегульовано питання

власності, землекористування, підприємницької і благодійницької діяльності

релігійних об’єднань.

• Скасовано положення кримінального і цивільного кодексів радянських часів, що

раніше застосовувалися для обмеження прав і навіть з метою переслідування

віруючих і релігійних організацій.

• Дістали можливість легалізувати свою діяльність раніше заборонені владою

Українська греко-католицька і Українська автокефальна православна церкви,

численні протестантські течії.

• За роки незалежності вірянам повернули 3 400 храмів, відібраних у них свого часу

радянською адміністрацією, збудовано 2 600 нових церков, костьолів, молитовних

будинків. Церковну діяльність здійснюють нині 21,3 тис. священнослужителів,

значна частина яких підготовлена у духовних навчальних закладах, відкритих в

Україні протягом останнього десятиріччя.

• Україна — багатоконфесійна держава. Згідно з чинним законодавством, усі

конфесії та віряни рівні перед законом. Станом на 1 січня 2000 р. у нашій

державі діяло понад 23,5 тис. релігійних організацій 90 конфесій, течій і

напрямів.

• Українська держава розпочала повернення незаконно відчуженої власності

церквам. Оскільки цей процес був доволі складним, 4 березня 1992 р. вступив

у дію Указ Президента України «Про заходи щодо повернення релігійним

організаціям культового майна».

РОЗКОЛ В УКРАЇНСЬКОМУ ПРАВОСЛАВ’Ї

• Розкол в Українському Православ'ї виник щодо питання канонічного статусу

Православної Церкви в Україні. Таке питання виникало в історії Церкви

щоразу, коли той чи інший народ відділявся від імперії (Римської,

Візантійської, Російської тощо) утворюючи свою незалежну державу.

• Це прагнення завершилося скликанням у листопаді 1991 р.

Помісного собору УПЦ, який одностайно підтримав пропозицію

митрополита Філарета про незалежність української церкви від

РПЦ.

• Архієрейський собор РПЦ, що відбувся в березні-квітні 1992 р. в резиденції

патріарха Алексія II, відмовився надати автокефалію УПЦ і позбавив

організатора Помісного собору Філарета митрополичої кафедри в Києві, якою

він керував із 1966 р.

• У травні 1992 р. в Харкові за ініціативою вищого духовенства РПЦ відбувся

Архієрейський собор УПЦ, який оголосив своїм предстоятелем

митрополита Ростовського й Новочеркаського Володимира (Сабодана).

• У червні 1992 р. митрополит скликав у Києві Всеукраїнський православний

об'єднавчий собор. На ньому прихильники Філарета об’єдналися з

Українською автокефальною правосланою церквою і створили Українську

православну церкву Київського патріархату (УПЦ КП). Її патріархом було

проголошено 94-річного главу УАПЦ Мстислава.

• Заступником патріарха став митрополит Філарет. Однак патріарх Мстислав не

визнав новоутвореної церкви, а тому не всі парафіяни УАПЦ влилися до УПЦ

КП. Після смерті патріарха Мстислава (червень 1993 р.) у вересні патріархом

УАПЦ став митрополит Димитрій (Володимир Ярема).

• У жовтні 1993 р. свого патріарха обрала й УПЦ КП. Ним став митрополит

Володимир (Романюк), відомий своїми зусиллями щодо легалізації УАПЦ.

• На початку 1995 р. УПЦ МП опиралася на 6 тис. громад православних, за

УПЦ КП пішло 1753 громади, УАПЦ об’єднувала 616 громад православних.

• Після смерті патріарха Володимира (Романюка) у липні 1995 р. УПЦ КП очолив

Філарет. Намагання поховати прах патріарха Володимира на території національної

святині православних українців — Софії Київської 18 липня 1995 р. — спричинили

найгостріший міжконфесійний конфлікт.

• Гострий конфлікт спалахнув між віруючими УПЦ та УАПЦ на Чернечій горі в Каневі

в травні 1991 р. під час відзначення 130-х роковин перенесення праху Т. Шевченка

із Санкт-Петербурга. Ці конфлікти звичайно перешкоджають згуртуванню

українського суспільства.

• Сучасна УАПЦ у 2003 р. пережила новий розкол. Після смерті патріарха Димитрія, за його

заповітом, вирішено було не обирати патріарха, а просити митрополита Костянтина (Багана)

духовно наглядати за Українською православною церквою в Америці.

• Настоятелем УАПЦ в Україні став митрополит Мефодій (Кудряков). У червні 2003 р. він

проголосив себе митрополитом Київським і всієї України та вийшов з-під опіки митрополита

Костянтина. У юрисдикції останнього в Україні залишилася лише Харківсько-Полтавська

єпархія та ряд окремих парафій.

• Бурхливий розвиток релігійного життя поставив перед державою нові

завдання великого суспільного значення — не допускати проявів ворожнечі

на ґрунті релігійних переконань, ситуацій, коли б релігійні фанатики

загрожували єдності та спокою суспільства.