Герої нашого

часу

Олевська районна бібліотека для дітей

Олевськ 2016

Щодня молюся я за Україну,За всіх живих й полеглих вояків,За їхніх рідних, близьких і родини,Прошу у Бога, щоб їх захистив.Молюсь за добровольчі батальйони,За нових всіх, хто зараз йде на Схід,За тих, хто втрапив до полону,Й за тих, хто з нього вибратись зумів.Молюся за танкистів і морпєхів,Й за десантників, що захищають нас,Ворожі не лякали їх ракети,Не раз скрутний переживали час.Молюсь також за всіх госпітальєрів,Що врятували не одне життя,Щодня молюся і за волонтерів,Якби не Ви то програна війна!

21.09.15.Ілля Манченко

Сергій Ярошенко

уродженець с.Радовель Олевського району

Від ворожої кулі, захищаючи нашу країну, 22 травня 2014 року поблизу міста Рубіжне Луганської області загинув 36-ти річний Сергій Ярошенко з села Радовель Олевського району. Гідний син своєї країни, мужній чоловік – герой нашого часу. Ще багато років і багато поколінь будуть пам’ятати про його жертву і жертву його товаришів, надихаючи своїм прикладом молоді покоління боротися та відстоювати свої права та свободи, свої життя і життя своїх рідних, захищати рідну країну…

Обороняючи нашу свободу та захищаючи майбутнє рідних українців, командир відділення гранатометного взводу механізованого батальйону 30-ї окремої механізованої бригади 8 армійського корпусу Сухопутних військ Збройних Сил України Сергій Ярошенко заступив на пост о 4-й годині ранку, а через декілька хвилин попрощався з життям…

У рідній домівці його так і не дочекалися мати Віра Петрівна, кохана дружина Тетяна і двоє маленьких дітей: чотирирічна донька Олександра та дворічний син Ярослав.

25 березня, за день до мобілізації, Сергій повернувся із заробітків додому на день народження своєї дочки Саші. Того ж дня йому зателефонували з сільської ради і запросили з’явитися наступного дня до райвійськкомату. Родичі й близькі радили йому не йти на службу, адже в нього двоє дітей, повістки йому ніхто не надсилав, а телефонний дзвінок до справи не пришиєш. Та Сергій був патріотом, ветераном Майдану. – «Не піду я, то хто піде?» - сказав Сергій і пішов…

Про те як проходила служба, Сергій нікому не розповідав, ділився тяготами лише з дружиною. Так, служба була тяжкою, не було харчування, зі зброї були лише автомати та гранати, бронежилетів та касок катастрофічно не вистачало, але Сергій ніколи не скаржився.

22 травня о 4-й годині ранку Сергій разом із товаришами заступив на пост і там же попрощався з життям…

 Не забирай війна у нас синів,Не сироти наш срібноросий край.Не кИдай їх у жорна ворогів,Майбутнє наше в нас не забирай.

Навіки зчезни з нашої землі,Напилась крові і наїлась плоті?Вдягнула душі у сумні жалі,І небо висне важко у скорботі.

 Бо браму відкривало стільки разБарвінооким тим захисникам до Бога.Спинили кулі на землі їх часЙ життєва обірвалася дорога. 

Пішли вони у ту прощальну путь,Залишивши по собі тільки горе,І у серцях болючу каламутьЙ сумління,що і жалує, і корить. 

Не забирай війна у нас життя,Нехай живими будуть всі сини.Іди у безвість десь без вороття,І не вертай ні в дійсність,ні у сни. 

Я хочу щоб ніхто ніколи в світіОбличчям не зустрівся із війною.Щоб руки мужні наших чоловіківВ обіймах нас тримали,а не зброю.

 Шепетько Сергій

уродженець с.Сущани Олевського району

Зв’язок зним перервався 9 серпня 2014 року о 6 годині 15 хвилин. З того часу Сергія Шепетька з села Сущани вважали зниклим безвісти. Довгий час його шукали і рідні (мати та його чотири сестри), і волонтери, і влада. Були сподівання, що знаходиться він у полоні. До рідних надходили відомості, що Сергій живий, існувала примарна можливість його повернення. Згорьованій матері навіть здалося, що вона впізнала свого сина під час параду полонених, який влаштували сепаратисти у Донецьку 24 серпня. А одного разу рідним запропонували зібрати продукти начебто для обміну на Сергія – й односельці зібрали понад двох тон, представники якоїсь волонтерської організації приїхали й забрали зібрані продукти, але Сергій не повернувся. Через кілька місяців безплідних пошуків надія вщухла, рідні здали матеріал для днк-експертизи і згодом дізналися страшну звістку – стрілець комендантського взводу 30-ї окремої механізованої Шепетько Сергій Петрович, 16.02.1986 року народження, загинув 9 серпня 2014 року біля села Степанівка області й похований як невстановлена особа у Дніпропетровську. Загинув під час обстрілу, при ньому не виявилося документів...

18 березня 2015р. тіла трьох загиблих героїв із Житомирщини (Один – з Баранівського району, інший з смт. Ємільчине) привезли для перепоховання на їх малу батьківщину.

Обставини загибелі: БРДМ комендантського взводу 30 ОМБр 8 серпня 2014 р. близько 17.00 год. висунувся на встановлення блок - посту в с. Маринівка, на броні якого знаходився Шепетько Сеоргій, сержант Ю. Макарчук, солдат О. Іщук та інші бійці. За БРДМ ом рухався Урал у ньому були солдат О. Коростинський, старший солдат Р. Козаренко, солдат О. Закусило.При в'їзді в Маринівку БРДМ обстріляли проросійські незаконні банд формування зі стрілецької великокаліберної зброї. В результаті попадання із гранатомету в БРДМ, Макарчук та Іщук загинули одразу, а Шепетько та два інших воїни поранені, один із них отримав важкі проникаючі поранення. Шепетько отримав наскрізне уламкове поранення під праву ключицю, він весь час переймався важкопораненим товаришем, з яким мав дружні стосунки. На жаль рішення командира взводу виявилось неочікуваним для Сергія, тому що він мав намір залишити важкопораненого товариша і ще одного непораненого бійця. Але С. Шепетька це обурило і він залишився, щоб до останнього допомагати товаришу.Але вранці наступного дня до їхнього укриття прийшла група озброєних людей у військовій формі з білими пов'язками на руках. Неушкодженого бійця витягли з окопа та положили обличчям в землю, але краєм ока він бачив що старший групи, з декількома бойовиками, спустився в окоп та намагався заставити Шепетька виконувати його накази, але Сергій не став підкорятись окупантам. Старший підняв пістолет та вистрелив йому в голову. Важкопораненого бійця відправили в Росію в Ростовський госпіталь, а потім, за сприяння консула, був переправлений в Одесу, інший боєць пройшов пекло полону і повернувся додому.11 вересня 2014 Сергій був захороненний, як тимчасово невпізнанний захисник України на Алеї слави Краснопільського кладовища м. Дніпропетровськ. Упізнаний за експертизою ДНК. Похований 18 березня 2015 р.Місце поховання: с. Сущани, Олевський район, Житомирська область.

Указом Президента України № 473/2015 від 13 серпня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Фото пам'ятника

СОНЯ бачив сон. Я знову бачив сон -Мені щодня в окопах сниться мати,Як із букетом квітів на перонМене з війни виходить зустрічати.

Вона змінилася і погляд вже не той -Від сліз щоденних стали сумні очі.Молилась завжди, щоби син геройЖивим вернувся вдень чи опівночі.

Наснилась хата, вишитий рушник,Що у кутку вісить над образами,З ромашками чарівними квітник -Улюбленими квітами для мами.

Хоч я і спав, та ніби відчувавГарячий запах хліба і пампушок,Як у саду щороку куштувавПлоди медові із батьківських грушок.

Я бачив сон, та постріли у митьЙого від мене знову десь прогнали.Ворожий «Град» на обрії шумить,Для нас смертельні посилаючи сигнали.

За кілька днів пораненим додомуЯ повернусь з пекельної війни,Лише «привіт» вже не скажу нікому. . .Мене зустрінуть біля хати полини. . .

Матуся не діждалась свого синаІ через це з’являлася у сні,На пам’ять залишилася хустинаІ цвіт ромашок білих навесні. . .

09.12.2015р. Паша Мельник

Гайчення Микола

Борисовичуродженець м.Олевськ

          Гайчення Микола Борисович, народився 8 жовтня 1978 року в м. Олевськ, Житомирська область.          Мав дружину Гайчення Олена  Володимирівна яка народилася 23 жовтня 1981 року в с. Варварівка, також мав сина Гайчення Артура який народився 21 січня 2003 року. Зараз Артур навчається у Варварівській ЗОШ у  7 класі. Працював на Олевському металозаводі. Призвали 18.03.2014 р., прослужив рік.       Загинув Микола 18 лютого 2015 року в м.Дебальцеве, Донецька область.        Мав звання – старшого сержанта, підрозділ 30-а окрема механізована бригада. Загинув Микола під час виходу українських військ із міста Дебальцеве в районі с. Логвинове (Артемівський район).                 Указом Президента України № 573/2015 від 10 жовтня 2015 року, «За особисту мужність і високий    професіоналізм, виявлені у захисті державного  сувернітету та територіальної цілісності України,  вірність військовій присязі»,нагороджений орденом «За мужність ІІІ ступення (посмертно)». 

Нам невідомі всіх їх імена,Хто їх чекає, хто за ними плаче,Де їхній дім, як їм болить війна,

Яке в них серце - щире чи терпляче.Як страшно їм, коли усе горить,Коли руїни, смерть перед очима,І як в бою важлива кожна мить,Які в них білі крила за плечима.Нам невідомі мрії й здобуття,

Всі їхні рани, всі слова прощання,Вони - солдати, що кладуть життя,

Заради нас і мирного світання.І без імен помолимось за них,

За трошки вдачі світлої, простої.В час зрад страшних і втрат таких

гірких,І без імен вони для нас герої.

Автор: Невідомська Вікторія

Петро Шибецький

Уродженець с.Білокоровичі Олевського району

Шибецький Петро Миколайович

Молодший сержант, водій автомобіля. Дата народження 14.10.1979 р. Житомирська 

Олевський р-н, с. Білокоровичі. Загинув 25.08.2015 р. Донецька обл., м. Артемівськ. Під час виконання бойового 

завдання. Похований в с. Білокоровичі, Олевський район, Житомирської обл., на кладовищі тимчасовий дерев’яний хрест з написом: «Шибецький 

Петро Миколайович(14.10.1979-25.08.2015)».

Уткін Вячеслав

Олександрович

Уродженець с. Липники, Лугинського району

Житомирської області

У́ткін В'ячесла́в Олекса́ндрович 23.02.1977 – 31.08.2014

старший лейтенант Збройних сил України. На військовій службі з серпня 1994 року, закінчив навчання в Харківському військовому інституті. Заступник командира реактивної артилерійської батареї з озброєння, реактивний артилерійський дивізіон, 30-а окрема механізована бригада. Загинув 30 серпня під час артилерійського обстрілу під Лутугиним. Вдома залишилися дружина та 14- річна донька. 2 вересня похований в Новограді-Волинському. 14 листопада 2014 року за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни, відзначений — нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня (посмертно).

Мамо, не плач... я повернусь весною...Проліском ніжним з-під снігу я проросту...Дощиком теплим окроплю земленьку... й

росою...Під ноги твої, моя нене, впаду...

Теплим вітерцем висушу я твої сльози...Рідна моя, не плач я з тобою буду у снах

твоїх жити завжди...Якщо завинив... колись перед тобою,-

То, моя рідна, благаю ... - прости!Мамо, не плач сизокрила голубко,

І не чекай у воріт... не прийду...За мою душу постав в церкві свічку...

Тебе я любив... та любив й Україну свою...Мамо, пробач за чорну хустину...Що не поведеш мене до вінця...

Що рушник вишиваний дала в домовину...І на могилі моїй посади червону калину.Прости... що не встиг усю ласку й любов

принести...Не плач, - я благаю... й мене... ненько моя ,

молю - відпусти...

Хоречко Микола

Степанович13 грудня 1975 р.,

с. Радовель, Олевський район, Житомирська область.

Дата та місце народження: 13 грудня 1975 р., с. Радовель, Олевський район, Житомирська область.Дата та місце загибелі: 29 січня 2015 р., м. Вуглегірськ, Донецька область.Звання: Старший солдат.Посада: Навідник.Підрозділ: 30-а окрема механізована бригада.

Обставини загибелі: Зник безвісти 29 січня 2015 р. під час прямого влучення у танк у Вуглегірську на вулиці Некрасова. Екіпаж танку: молодший сержант О. Шахрай (командир танку), старший солдат М. Хоречко (навідник) та старший солдат Т. Гарбарчук (механік-водій). Вважається зниклим без вісти, але нагороджений посмертно.Місце поховання:Указом Президента України № 282/2015 від 23 травня 2015 року, "за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

Червоним маком поросли поля,Багряна повінь затопила землю.Стоїть посеред степу янголяВ руках тримає обгорілі зерна.

.

А навкруги, куди не глянь – краса!Волошки неба синь п’ють пелюстками...Лежить край ниви неживий солдат,Кричить крізь вічність мертвими вустами.

Ніяк не може втямить янголяЧому ось тут, серед краси такої, І раптом смерть, сплюндрована земля,І нива, що засіяна журбою.

...Минуть роки, відновиться земля,Знов заспіває соловейко в лузі.Осушить сльози вранішня зоря,Але не вщухне біль від втрати друзів...

Світлана Чабан. 1 жовтня 2015 року

Ковальчук Олександр

Володимирович

21 березня 1984 р., с. Лопатичі, Олевський район, Житомирська

область.

Дата та місце народження: 21 березня 1984 р., с. Лопатичі, Олевський район, Житомирська область.

Дата та місце загибелі: 22 травня 2014 р., м. Рубіжне, Луганська область.Звання: Солдат.Посада: Кулеметник.Підрозділ: 30-а окрема механізована бригада.

Обставини загибелі: 22 травня 2014 року загинув від кульового поранення голови в бою з терористами поблизу Рубіжного на Луганщині. Бойовики, що перебували на обладнаних позиціях на березі річки Сіверський Донець, вчинили напад із застосуванням стрілецької зброї та гранатометів на колону механізованого взводу, яка рухалась через міст автошляхом в напрямку Новодружеська.

Місце поховання: с. Лопатичі, Олевський район, Житомирська область.Указом Президента України № 543/2014 від 20 червня 2014 р., "за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі та незламність духу", нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно).

22 травня 2015 р. у річницю бою, на його місці, неподалік залізничного вокзалу м. Рубіжного, відкрито пам'ятник на честь полеглих героїв

Плаче вся країна, гіркими сльозами,Схлипує з журбою, за синочком мати.Згадує з тугою, любляча дружина,За татком сумує, крихітка-дитина...

Може хоч на небі, рідний наш солдате,Шлях квітковий встелять ніжні аромати.Спокоєм огорнуть серце океани,Пісня залікує всі душевні рани...

Відільються сльози, кривднику ось тому,Що вступив із чортом, у пекельну змову...А без тебе милий, тяжко щохвилини,І щодня несемо квіти до могили.

Пам'ятаєш любий, як зустрів кохану? Як радів всім серцем, обіймавши маму?Поважав як батька, за справи хороші?Й не цінив людину за пекельні гроші...

Дякуєм за мужність, за твою відвагу,На війну не йшов ти, щоб здобути славу! Був простим солдатом, захищав країну,Що на полі битви хоробро загинув...

(c) Ліана Кошмарюк

МосійчукАнатолій

СеменовичНародився 13 вересня 1970 р.

в селі Кам’янка Олевського району, Житомирської

області

Дата та місце загибелі: 17 січня 2016 р., м. Красногорівка, Донецька область.Звання: Сержант.Посада: Командир відділення.Підрозділ: 14-а окрема механізована бригада.Народився 13 вересня 1970 року. Народився в селі Кам’янка, Олевського району, Житомирської області.

Анатолію Мосійчуку до повернення в рідне село залишилося два тижні , адже минув рік, як 14 січня 2015 року він був мобілізований з села Кам’янка Олевського району до лав ЗСУ. Був командиром відділення 14 механізованої бригади міста Володимир-Волинський. Тривалий час знаходився в зоні АТО. 17 січня цього року у нього зупинилося серце : сидячи за столом він раптом закрив очі.

Матеріал взято з газети «Незалежна» №3, 2016р.

Я не жінка тобі і не мати,І не рідна сестра чи дочка,Та молюся за тебе, солдате,При запалених в серці свічках.

Кожне слово розтопленим воскомРозтікається, душу пече,І до тебе летить відголоском,Оберегом, щитом і плащем.

Ой, тяжка нам судилась година,Чашу болю п’ємо не одну…Ти тепер – моя рідна людина,Бо й за мене пішов на війну.

Одягнув маскувальне зелене,У минуле нема вороття.За моїх діточок і за менеТи готовий віддати життя.

Що я можу натомість віддати,Щоб відчув - ми і справді рідня?Як сестра, як дружина, як матиЯ за тебе молюся щодня.

Автор: Валентина Попелюшка 

Шеремет Василь

Олександрович03.04.1975 р. 

Житомирська обл. Олевський р-н с. Майдан

Шеремет Василь ОлександровичСержант,  командир відділення 53-го  зенітного 

девізиону. Дата народження 03.04.1975 р. Житомирська обл.  

Олевський р-н, с. Майдан. Помер 04.05.2016 р. Донецька обл., Бахмутський 

населений пункт. Помер  від травм під час виконання військового 

обов’язку. Похований  між  с.  Джерелом  Олевського  району  та  с. Калинівкою  (Жовтневе)  Олевського  району, Житомирської  області,  на  кладовищі  тимчасовий дерев’яний    хрест  з  написом:  «Шеремет  Василь Олександрович  (03.04.1975-04.05.2016).

Як шкода тих, кого забрали небеса,Кого вiйна в безсмертнi списки написала,Хай згасла свiчка, але пам'ять не згаса,Бо нас життям вiд смертi захищали.

Поклiн вам низький, любi, до землi,За те, що нам дали можливiсть жити,За те, що не здалися у вогнi,Навчили Україну нас любити.

Поклiн вам низький, любi, до землi,За те, що нам дали можливiсть жити,За те, що не здалися у вогнi,Навчили Україну нас любити. Ви йшли вперед....у бiй...без вороття

За мирне небо, посмiшку дитини...Це ви дали нам поштовх до життя,За мир i за майбутнє України.

Ми зможем все, усе переживем,I знов розквiтне в Українi лiтоЗа мир, за щастя, кожен свiтлий день,Життям сплатили вiрнi твої дiти...      Вiта Кушнiр

Підготувала : заступник директора по роботі з дітьми Федоренко О. М.

Використанні джерела : Книга пам’яті полеглих за Україну - http://memorybook.org.uaВірші про АТО - https://vk.com/virshiato Зображення та фото взято з мережі Інтернет