Bulletin cacds 2 (18)

31 січня 2015

ВИКЛИКИ і РИЗИКИБезпековий огляд ЦДАКР № 2 (18)

Загальні оцінкиОсновні виклики і ризики другої половини січня 2015 р.

У дзеркалі експертної думкиЕкспертна рада розпочала взаємодію з ініціативною групою депутатів Верховної Ради УкраїниРосія Путіна – імперія, яка прагне бути цивілізацієюЧому Захід не поспішає називати ДНР і ЛНР терористичними організаціямиПроблема нової організаційно-штатної структури ВМС: перехід від імітації до реальних дійНарратив как средство оправдания агрессииАналітичні розробки Дмитрий Рогозин. Национал-радикал, или придворный шут?«Дзюдократия». Путинские «друзья по дзюдо» и восточные единоборства как фактор мышления политической элитыМилитаризация Крыма: продолжение следует

ЦЕНТР ДОСЛІДЖЕНЬ АРМІЇ, КОНВЕРСІЇ ТА РОЗЗБРОЄННЯ

CENTER FOR ARMY CONVERSION AND DISARMAMENT STUDIES

Адреса: вул. Іллінська, 10, офіс 5, Київ, 04070

тел.: +38 (044) 425-42-10, факс +38 (044) 425-16-22

www. cacds.org.ua

Безпековий огляд «ВИКЛИКИ і РИЗИКИ» Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння (ЦДАКР, www.cacds.org.ua ) здійснюється аналітиками ЦДАКР за підтримки банку «Аркада». Для підготовки оглядів залучаються відомі експерти, дипломати, військові фахівці та спеціалісти усіх відомств, що працюють у безпековому середовищі України.

Метою публікацій Безпекового огляду «ВИКЛИКИ і РИЗИКИ» є оперативне та аналітичне інформування зацікавлених профільних структур, ЗМІ та громадян, що цікавляться актуальними проблемами безпеки України.

Кожний огляд присвячений короткому періоду (1 – 2 тижні), та містить експертні думки, які можуть не збігатися з офіційною позицією української влади.

@2014 Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння

У разі цитування обов’язкове посилання на ЦДАКР

Редакційна колегія:

Бадрак В.В. – головний редактор, директор ЦДАКР

Копчак В.І. – відповідальний секретар, керівник оборонно-промислових проектів ЦДАКР

Члени Редакційної колегії:

Бондарчук С.В. – член Експертної Ради у галузі національної безпеки, генеральний директор ДК «Укрспецекспорт» (2005-2010 рр.)

Згурець С.Г. – головний редактор журналу «Экспорт оружия и оборонный комплекс Украины», директор інформаційно-консалтингової компанії (ІКК) Defense Express

Кабаненко І.В. – заступник міністра оборони (2014 р.), перший заступник начальника Генерального штабу ЗСУ (2012 – 2013 рр.), член Експертної Ради у галузі національної безпеки

Конопльов С.Л. – директор Гарвардської програми з чорноморської безпеки та програми з безпеки США-Росія і США-Південна Азія, член Експертної Ради у галузі національної безпеки

Литвиненко О.В. – заступник секретаря Ради національної безпеки і оборони України

Міхненко А.В. – головний редактор журналу «Ukrainian Defense Review»

Паливода К.В. – голова правління банку «Аркада», член Експертної Ради у галузі національної безпеки

Поляков Л.І. – голова Експертної Ради ЦДАКР, перший заступник міністра оборони України (2005 – 2007 рр.), заступник міністра оборони України (2014 р.)

Рябих В.О. – член Експертної Ради у галузі національної безпеки, директор з розвитку інформаційно-консалтингової компанії (ІКК) Defense Express

Щербак Ю.М. – письменник та громадський діяч, Надзвичайний і Повноважний Посол України в США (1994 - 1998 рр.), міністр охорони навколишнього середовища (1991 - 1992)

ВИКЛИКИ і РИЗИКИ / 31 січня 2015 3

Загальні оцінки

Основні виклики і ризики другої половини січня 2015 р.Основні виклики і ризики другої половини січня 2015 року пов’язані

передусім зі зростанням масштабів війни на сході України та поступовою трансформацією її у постійно діючий фронт. Разом з цим паралельно від-бувається, та ймовірно, розширюватиметься терористична війна проти України у стабільних регіонах держави у вигляді спорадичних актів проти мирного населення (вибухів у будівлях, руйнуванні споруд та, не виключе-но, вбивств).

Розширення диверсійно-підривної роботи Кремля спирається переду-сім на раніше створені мережі прихильників поглядів російської верхівки, створених завдяки довготривалій пропаганді симпатій особисто до Путіна та відвертому підкупі українських громадян.

При цьому глобальним ризиком у військовій площині на тлі активіза-ції військових наступів та вогневих атак кремлівських сил стає неспромож-ність сил оборони України вести адекватну наступам безконтактну війну та війну вночі. Цей фактор має стимулювати владу до активізації перео-зброєння з урахуванням даної позиції.

Що ж стосується «розхитування» стабільних регіонів, то ймовірно у загрозливий період варто орієнтуватися не тільки на контр розвідуваль-ний режим, а й на проведення інформаційних кампаній серед населення, створення багаторівневої системи запобіжних заходів та захисту мирного населення від окремих терористичних угруповань, що можуть діяти у ве-ликих містах. Деякі фахівці наголошують на необхідності термінового по-силення військової контррозвідки.

Небезпечним викликом залишається високий рівень російської про-паганди всередині України. Суттєвою загрозою стали заходи російських спецслужб. Службі безпеки України прийдеться звернути більшу увагу не тільки на діяльність всередині України медійних структур, але й на роботу деяких політиків, громадських діячів, представників влади. Є підстави ка-зати про намір Москви у найближчі місяці активізувати пропагандистські сили всередині України з метою дискредитації влади та поширення зони хаосу, недовіри владі. Одним із завдань Кремля стало втручання у прове-дення мобілізації з намаганням зірвати її на тлі нарощування військових атак у зоні бойових дій на сході України. Згаданий виклик на тлі зі справ-жніми проблемами військового управління в зоні бойових дій створює значні ризики зниження довіри самих військових до влади. «Інформаційні спецоперації - це завжди сума дій фізичних та інформаційних. Метою та-ких операцій є зміна свідомості людей, щоб вони вважали, що самі при-йшли до того чи іншого рішення» – так окреслює ситуацію соціальний пси-холог Олег Покальчук (Українська правда, 26.01.15). Це має стимулювати владу України щодо удосконалення інформаційної складової оборони та протидії агресорові. Цікаво, що російський президент Путін особисто під-

При цьому гло-бальним ризиком у військовій площині на тлі активізації військових насту-пів та вогневих атак кремлівських сил стає неспро-можність сил оборони України вести адекватну наступам безкон-тактну війну та війну вночі

Згаданий виклик на тлі зі справжні-ми проблемами військового управ-ління в зоні бойо-вих дій створює значні ризики зниження довіри самих військових до влади


ключився до спроб зірвати мобілізацію в Україні, запропонувавши україн-цям призовного віку «пересидіти» мобілізацію на території РФ.

Саме позначені вище зовнішні чинники поглибили наявні проблеми мобілізації (про них нижче), що потребує термінових рішень української влади щодо формування мотивації у українських громадян для участі у ві-йні проти російського агресора. А також невідкладного удосконалення ро-боти оборонної промисловості з виробництва та вчасних поставок ОВТ відповідним підрозділам. Зволікання Уряду затвердження Держоборонза-мовлення (знаходиться у КМУ з 28 січня) також є окремою загрозою, вра-ховуючи нестачу зброї та невідповідність її якості в зоні бойових дій.

Основні ризики у військовій сфері

Основними викликами та ризиками у військовій сфері стає можли-вість розширення українських територій, підконтрольних Кремлю через окупацію та діяльність на них російсько-терористичних військових фор-мувань. Москва намагається реалізувати такий задум завдяки більш кра-щому забезпеченню своїх збройних формувань – передусім системами озброєнь та фінансовими винагородами. Про посилення загрози конти-нентальної війни в результаті російської агресії в Україні заявив Президент України Петро Порошенко (27 січня). Такої думки дотримується й росій-ський політолог Дмитро Марков, який називає себе радником російського президента Володимира Путіна: 19 січня він заявив, що армія РФ може вторгнутися в Україну (The Daily Beast).

Цей виклик для української влади створює необхідність перегляду все-бічного забезпечення військ оборони, та й власне визначення оновленого вигляду Збройних сил і інших збройних формувань. Зважаючи на необхід-ність підтримки патріотизму та мотивації українських військових, ЦДАКР постійно наполягав на необхідності оголошення переходу на контрактний спосіб комплектування армії. На цей час (очевидно, з економічних розра-хунків) владою обрано заходи, які можна назвати паліативними. Зокрема, 28 січня Кабмін ухвалив рішення щодо доплат бійцям АТО за знищення техніки бойовиків. Крім того, українським військовим вирішено збільши-ти рівень грошового утримання. Так, постанова Уряду передбачає виплачу-вати: грошове забезпечення у двократному розмірі військовослужбовцям, які беруть безпосередню участь в АТО, воєнних конфліктах; у троєкратно-му розмірі тим, що беруть безпосередню участь в бойових діях з моменту оголошення воєнного часу; 1000 грн за кожну добу безпосередньої участі військовослужбовця в бойових діях (цікаво, що аналітики видання «Дзер-кало тижня» вказують, що останньої позиції немає у постанові Уряду). А також додаткову винагороду за знищення військової техніки противника. Наприклад, за знищення танку винагорода становить 40 мінімальних за-

Рішення Уряду, без-умовно, є своєчас-ним. Водночас, недостатнім для формування сис-темно підготовле-ної оборони проти агресії Росії


робітних плат (48 тис. грн.), а реактивної системи залпового вогню — 50 мі-німальних заробітних плат (60 тис. грн.). Рішення Уряду, безумовно, є сво-єчасним. Водночас, недостатнім для формування системно підготовленої оборони проти агресії Росії.

Окремим викликом часу стали свідомі атаки російсько-терористични-ми угрупованнями мирного населення – передусім у Маріуполі (Тридцять чоловік загинули і понад 100 отримали поранення в результаті обстрілу Маріуполя 24 січня). Соціальний психолог Олег Покальчук висловився з цього приводу, що жертви серед мирного населення - це частина інформа-ційно-психологічних спецоперацій. Їх мета - змінити нашу поведінку, по-сіяти страх, паніку, недовіру (Українська правда, 26.01.15). «Удар по Маріу-полю саме по спальному району був цілеспрямованим. Звичайно, крім тактичного завдання, ставилося завдання максимального психологічного впливу. Відвернути увагу на Маріуполь, щоб прорвати лінію фронту десь в іншому місці». – це визначення має стати поштовхом для вибудовування стратегії підготовки мирного населення у сфері громадянської оборони.

Проблема поповнення арсеналів ЗСУ та НГУ стає дедалі гострішою. Так, за останній рік через агресію Росії та анексію Криму Україна втратила половину своєї військової авіації. Про це свідчать дані звіту про стан пові-тряного флоту в світі Flightglobal Insight’s World Air Forces 2015. «Конфлікт став важким ударом по українських силах, багато літаків було збито чи знищено на землі. Наші підрахунки показують, що її (України) військові реєстри зменшились із 400 діючих одиниць до 222 впродовж 12 місяців звітного період», - йдеться в документі. Згідно з даними, зараз українська військова авіація налічує тепер 222 одиниці, включаючи понад 60 винищу-вачів, бомбардувальників та штурмовиків, близько 30 військово-тран-спортних літаків та понад 90 вертольотів.

Водночас частіше з’являються повідомлення про вдалі дії українських військових. Так, підрозділи Збройних сил України провели успішну спецо-перацію, в результаті якої були знищені літаки та бойові вертольоти бойо-виків (27 січня).

Ставлення у світі до агресії Росії та щодо особистості В.Путіна

Рада ЄС схвалила продовження санкцій проти РФ до вересня 2015 року (29 січня, 2015). А також список відповідних осіб і компаній буде за-тверджено на наступному засіданні Ради 9 лютого. Рада ЄС у закордонних справах підкреслила відповідальність Росії за ескалацію бойових дій на Донбасі. Це позначено у висновках за результатами засідання міністрів за-кордонних справ країн ЄС (29 січня 2015). Водночас, російська делегація в ПАРЄ змогла пролобіювати виключення ключових санкцій проти себе з проекту резолюції, яку буде ухвалено на поточній сесії асамблеї (27 січня).

Найбільш впливовий гравець на світовій арені – США, - може посту-пово змінити позицію у питанні військово-технічної та фінансової допо-

Удар по Маріуполю саме по спальному району був ціле-спрямованим


моги на краще. Колишній Надзвичайний і Повноважний Посол США в Україні Джон Хербст, нині директор Євразійського центру, заявив 20 січня (в інтерв’ю газеті «День»), що Захід має наважитися на більшу допомогу Україні.

У світі все більше набуває підтримки думка щодо необхідності вій-ськово-технічної допомоги Україні. Традиційним союзником України у цьому питанні залишається Польща. Зокрема, з цікавою ініціативою 30 січ-ня виступив колишній командувач Сухопутними військами Польщі гене-рал Вальдемар Скріпчак, запропонувавши передати Україні танки. Водно-час, він визнав, що даний крок треба узгодити з Євросоюзом. «Санкції не діють на Путіна і не будуть діяти, тому нам треба допомогти Україні захис-тити свої кордони. Це важлива умова припинення конфлікту на сході Укра-їни», - висловився генерал в інтерв’ю польському виданню Rzeczpospolita. Швидше допомогти Україні зі зброєю закликав і американський сенатор Роберт Менендес, який направив відкритий лист держсекретареві Дж.Керрі, нагадавши йому про прийняття Акту щодо підтримки свободи в Україні. Американський сенатор Роберт Менендес, старший член комітету із закор-донних справ верхньої палати Конгресу США, написав у листі наступне: «Санкції, введені США та ЄС, дуже сильно вплинули на російську економі-ку. Тим не менш, це не зупинило агресію Володимира Путіна на сході Укра-їни, про що свідчать звіти ОБСЄ та НАТО».

Багато хто вважає, що існуючих санкцій недостатньо. «На цей час санк-цій недостатньо, щоб зупинити Путіна, і він це знає». – Такий висновок зробили фахівці агентства Bloomberg (28 січня). Аналітики цієї впливової структури прогнозують, що «на жаль, санкції, які в даний час розглядає ЄС, навряд чи змінять все це» (агресію РФ проти України). «Якщо ви дій-сно хочете ефективно впливати на економіку в Росії, вам потрібно буде на-ростити санкції різко, але ніхто не готовий зробити це», - вважає старший віце-президент Teneo Intelligence in Berlin Карстен.

Однак колишній заступник міністра енергетики Росії Володимир Мі-лов вважає, що російський уряд робить акцент на внутрішніх запасах, у тому числі на резервах - 400 млрд доларів, але вони існують тільки на папе-рі (27 січня).

Основні виклики в економічній площині

Наприкінці січня черговий раз відбулося падіння курсу гривні – до іс-торично мінімального рівня (16,1578 грн/дол.), що негативно впливає на настрої населення. Аналітики нарікають українській владі, що відсутність запровадження власне українських санкцій щодо Росії вкрай негативно відбивається на розвитку ситуації. «Увесь цей час (скоро рік!) українська влада не тільки не зважувалася на запровадження серйозних санкцій, а й не намагалася синхронізувати з Заходом дії з торговельно-фінансового

«Якщо ви дійсно хочете ефективно впливати на еконо-міку в Росії, вам потрібно буде нарос-тити санкції різко, але ніхто не гото-вий зробити це»


примушування Росії до припинення агресії та відновлення територіальної цілісності України» («Дзеркало тижня», 30 січня).

Надзвичайний і Повноважний Посол США в Україні Джеффрі Пайєтт прямо заявив, що «гальмування реформ перші 11 місяців після революції породило фрустрацію» (Дзеркало тижня, 30.01). «Я бачу колосальну різни-цю у словах. Питання полягає в тому, щоб реально змінити практику. У часи попередньої влади всі говорили про корупційні схеми в енергетиці, сільському господарстві, управлінні тощо. Тепер мене обнадіює те, що ви маєте настільки мобілізоване громадянське суспільство, що воно не дозво-лить владі вести справи так, як це було раніше». – Фактично дипломат на-тякає на неприпустимі дії представників української влади, оскільки вони можуть суттєво вплинути на рішення щодо підтримки України. Говорячи про ризики в економічному секторі, він зазначив, що «головний сектор, який потребує реформи, — енергетика. … Коли я востаннє перевіряв циф-ру субсидій у цьому секторі, то виявив, що вона становить 7% вашого ВВП. А більша частина доходу з цього сектора йде в кишені великих олігархів».

Виклики на міжнародній арені

Новий прем’єр-міністр Греції Алексіс Ціпрас, який є главою проросій-ської партії Syriza, що перемогла на виборах, не підтримав заяви лідерів країн Євросоюзу щодо обговорення та введення нових санкцій проти Росії (28 січня). Це може перетворитися на негативний чинник у прийнятті рі-шень всередині ЄС.

Після того, як ще 10 січня 2015 р. військові літаки НАТО перехопили над Балтійським морем шість російських бомбардувальників, здатних не-сти ядерні заряди, Кремль не припинив лякати Захід такими польотами. Винищувачі королівських ВПС Британії Eurofighter Typhoon 28 січня були змушені піднятися на перехоплення двох російських бомбардувальників, здатних нести ядерні заряди. Отже, Путін продовжив стратегію формуван-ня думки про власну неадекватність – з наміром, щоб Захід відступився від України.

Однак, фахівці вказують: саме військово-технічна допомога Україні змусить Путіна піти з конфлікту шляхом переговорів. Якщо б Захід допоміг зі зброєю Україні, витрати Росії на підтримання конфлікту в Донбасі стали б для неї непомірно великими.

Російський президент Володимир Путін не проявляє інтересу до при-пинення військових дій в Донбасі чи до пошуку політичного розв’язання конфлікту в Україні, пише президент Чиказької ради з міжнародних справ Іво Даалдер для The Financial Times. За його словами, військова допомога повинна включати в себе смертельну зброю, враховуючи велику кількість бронетехніки, яку росіяни розгорнули в Донецьку і Луганську, і жахливий стан зброї української армії. Автор зазначає, що допомогти Україні із озбро-


єнням повинні не тільки США, але і інші члени НАТО. Як писало напере-додні видання The Daily Best, битва за Маріуполь потрібна Путіну, щоб ви-торгувати зняття санкцій.

Основні ризики організації українською владою оборони та опору Кремлю

25 січня Рада національної безпеки та оборони ухвалила рішення за-провадити санкції проти Росії. Суть його викладено в офіційному повідо-мленні в короткому абзаці: «Для посилення тиску на Росію РНБО прийняла рішення про обов’язкове застосування на території України санкцій, запро-ваджених країнами ЄС, Швейцарською Конфедерацією та країнами Великої сімки проти Російської Федерації, і внесла пропозиції щодо їх посилення».

Важливим днем для України стало 27 січня, коли Верховна Рада Украї-ни визнала Російську Федерацію державою-агресором (проголосували 271 депутат).

Проте аналітики наголошують: усі проголосовані законопроекти та постанови свідчать лише про одне – Петро Порошенко надає перевагу ди-пломатичним шляхам вирішення конфлікту. Саме тому парламент не при-йняв ані радикальних законопроектів, ані жорстких заяв – в Україні з цим обережні, враховуючи що радикалізм може призвести до невигідних для української влади наслідків з боку Росії.

Перенесення центру ваги на дипломатичне розв’язання конфлікту, зниження ваги військової складової робить українську позицію на пере-мовинах свідомо збитковою. У цьому переконаний аналітик Юрій Райхель («День», 23 січня)

До позитивних та вагомих дій влади можна віднести заяву міністра ін-формаційної політики України Юрія Стеця про плани створення коорди-наційного центру блогерів, який міг би поширювати правдиву інформацію про ситуацію на сході країни або спростовувати помилкові новини. Інфор-маційно-психологічна «війна смислів» вже перетворилася на один голо-вних полігонів у організації протидії Кремлю, однак Україна частіше реагує на операції Росії, нехтуючи необхідністю переходу у наступ.

Ще одною позитивною новиною стало запровадження диференційова-ного підходу до проголошеної люстрації. Так Президент Порошенко повер-нув у Генштаб люстрованого генерал-полковника Воробйова, що можна ідентифікувати як одне з ефективних рішень у кадровій політиці. Однак загалом відчувається значний кадровий дефіцит команди Президента України у секторі безпеки, має місце прийняття непрофесійних рішень та намагання посадовців цього чутливого сектору перетворювати події на за-ходи власного «піару».

Однак новим викликом для влади стали факти мародерства і погромів під виглядом «зачистки сепаратистів». З’явилися повідомлення, що вій-

Петро Порошенко надає перевагу дипломатичним шляхам вирішення конфлікту


ськові добровольчих батальйонів відбирають цінне майно і б’ють господа-рів. Такі випадки надзвичайно дискредитують чинну владу, викликають ненависть у місцевого населення регіонів, що знаходяться у стані війни.

Загалом дії влади щодо посилення обороноздатності експерти оціню-ють негативно. Так, владі не вдалося налагодити привабливу систему ство-рення сучасного війська нового типу. Не взято курс на створення профе-сійної армії, не модернізовано систему роботи оборонної промисловості, не ухвалено ДОЗ на 2015 рік. Проблеми мобілізації минулого року мають тенденцію до поглиблення (у 2014 р. було відкрито 1172 кримінальні про-вадження щодо військовозобов’язаних за ухилення від військової служби).

Ефективність заходів держави з мобілізації військовозобов’язаних значно знизилася, вважає військовий аналітик Юрій Бутусов (Дзеркало тижня, 30.01). Він пише, що ключові виконавці процесу мобілізації — вла-да на місцях – деградувала. «Військові комісари, призначені Генштабом, на жаль, масово заражені корупцією та некомпетентністю», «не вирішено основної проблеми — якості обліку військовозобов’язаних резервістів». Оглядач наголошує: очевидно, що встановленням високої зарплати дуже багато негативних проблем було б знято, а сама мобілізація здобула б кра-щу рекламу. (А ще краще, разом із високим грошовим утриманням можна було б забезпечити початок формування професійної армії – Ред. «ВіР»). Україна потребує створення професійного ядра в армії, і насамперед в ударних бойових з’єднаннях. Є необхідність розробити та оперативно ухвалити військову доктрину України.

«Минув рік, але у ЗСУ все ще немає жодної цілком укомплектованої бригади, яка б могла в повному складі вести бойові дії», - позначає експерт та додає, що Україна абсолютно не використовує мобілізаційного резерву іноземців і не віддає данину пошани тим добровольцям, котрі воюють за нас (за Україну – Ред. «ВіР»). без жодних формальностей. А «бойова під-готовка — це повний провал Генерального штабу». Підкреслив фахівець і проблему довіри до влади і військового керівництва.

Загалом, протягом січня 2015 р. з’явилося набагато більше публікацій та закулісних розмов про подвійні стандарти української влади по відно-шенню до країни-агресора та до її керівника. Цю ситуацію владі потрібно якомога швидше змінювати.

Очевидно, що встановленням високої зарплати дуже багато нега-тивних проблем було б знято, а сама мобілізація здобула б кращу рекламу

«Минув рік, але у ЗСУ все ще немає жодної цілком укомплектованої бригади, яка б могла в повному складі вести бойо-ві дії»


У дзеркалі експертної думки

Експертна рада розпочала взаємодію з ініціативною групою депутатів Верховної Ради України

Фахівці Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння

Неурядова Експертна рада з питань національної безпеки у січні по-чала активну взаємодію з ініціативною групою депутатів Верховної Ради України, які небайдужі до створення потужної національної армії та сут-тєвого посилення сектору безпеки країни і оборони України. Так, за про-позицією віце-спікера Парламенту О.І.Сироїд відбулося спільне обгово-рення можливих напрямів співпраці з незалежними фахівцями оборонного сектору, спільної підготовки найбільш необхідних на даний час законопроектів у цій сфері.

Серед іншого, переважна більшість представників неурядової Екс-пертної ради з питань національної безпеки висловилася за визначення пріоритетним курсу держави щодо створення професійно-контрактної ар-мії, здійснення рішучих змін в системі закупівлі озброєнь та забезпечення пришвидшеного формування і створення належних умов для виконання державного оборонного замовлення (ДОЗ) на 2015 та наступні роки. В ці-лому депутатська група висловилася за підтримку рекомендацій експертів стосовно першочергових заходів із посилення протидії агресії путінської Росії та законодавчої підтримки патріотизму українського народу.

Під час спільного засідання також висловлювалися пропозиції щодо необхідності підтримки законодавчою владою наступних дій.

По-перше. Доцільно у стислі терміні підготувати зміни до Конституції та відповідних законів України що розширення функцій та завдань Зброй-них Сил України. Йдеться, зокрема, про: їх участь у захисті конституцій-ного ладу України, цілісності її території від спроб зміни їх у насильниць-кий спосіб спільно з Національною гвардією, формуваннями Міністерства внутрішніх справ, Служби безпеки України та Державної прикордонної служби; покладання на них завдань з оборони державного кордону у мир-ний час і в особливий період; розширення формату участі сил спеціальних операцій Збройних Сил України як у мирний час, так і в особливий період у боротьбі з незаконними збройними формуваннями, терористичними угрупованнями, з диверсійними та розвідувальними групами іноземних держав тощо.

По-друге. Конче необхідно підготувати та внести серйозні зміни до законів України «Про правовий режим воєнного стану» та «Про правовий режим надзвичайного стану». Кабінет Міністрів та Міністерство оборони України мають розробити та подати до Верховної Ради проект Закону України «Про територіальну оборону».

По-третє. Пропонується визначити у Концепції розвитку сектору без-пеки і оборони України пріоритетним для Збройних Сил та інших військо-

За визначення пріоритетним курсу держави щодо створення професійно-контр-актної армії, здійснення рішучих змін в системі закупівлі озброєнь та забезпечення пришвидшеного формування і створення належ-них умов для вико-нання державного оборонного замов-лення (ДОЗ) на 2015 та наступні роки


вих формувань професійно-контрактний принцип їх комплектування. Відмовитися від повернення до призовної армії та збільшення чисельності ЗСУ, в також створення нових військових структур. Оскільки існує поміт-ний некомплект офіцерів та ОВТ в існуючих розгорнутих бригадах. Крім того, лінійне збільшення чисельності у принципі не вирішить завдання по-силення обороноздатності країни. Фахівці наполягають вжити заходів щодо пришвидшення переведення на професійно-контрактну основу заді-яних в АТО військовослужбовців (що складає близько 25 тис. залучених безпосередньо з ЗСУ).

Також вжити заходів для розв’язання проблеми некомплекту офіцер-ським складом та системами озброєнь. «Не кількість людей з автоматами, а сучасні системи й професійне їх використання зможе забезпечити відмову Кремля від воєнної агресії. Тільки в рамках курсу на професійну-добро-вільну армію можна вирішити два глобальні завдання для армії: перехід до безконтактної війни та організація успішних бойових дій уночі». – Такі думки неодноразово підкреслювалися під час засідання.

По-четверте. Слід створити ефективну систему мотивації особового складу ЗСУ та інших збройних формувань (експертне обговорення відбу-валося до ухвали Кабміном рішення про доплату за знищення техніки бо-йовиків). Потрібно розробити механізми стимулювання і схеми залучення перспективних кадрів для створення ядра майбутньої професійної армії.

Все це не суперечитиме проведенню мобілізації як тимчасового заходу, спрямованого за відбиття наступу керованих кремлем терористичних угруповань.

Військовослужбовці професійної української армії мають змінити ста-тус, одержувати набагато більш високе грошове забезпечення та отримати «мотиваційний пакет», створений завдяки адміністративним важелям дер-жави (в тому числі, можливість одержати на пільгових умовах житло (без-оплатно для родин загиблих і Героїв України), здобути безоплатну освіту, мати ранню пенсію за вислугою років (а також пенсію внаслідок поранення та пенсії сім’ям загиблих), медичне страхування, страхування життя).

По-п’яте. Слід забезпечити належні умови для участі у війні проти ро-сійських військ для добровольців нерезидентів України. Останні поки бе-руть участь у забезпеченні військових дій як волонтери. За свідченням учасників АТО, іноземних фахівців було б значно більше за умов належно-го та всебічного забезпечення їх участі, у тому числі безпосередньо у бойо-вих діях.

По-шосте. Найважливішим завданням є забезпечення належного рів-ня переозброєння українських сил оборони (ЗСУ та інших збройних фор-мувань) сучасним озброєнням, військовою та спеціальною технікою. Для цього Уряду слід якомога швидше затвердити держоборонзамовлення на 2015 рік, а у подальшому робити це 2—3 роки з щорічним уточнюванням

Фахівці наполяга-ють вжити захо-дів щодо пришвид-шення переведення на професійно-контрактну осно-ву задіяних в АТО військовослужбов-ців

Тільки в рамках курсу на професій-ну-добровільну армію можна вирішити два глобальні завдання для армії: перехід до безконтактної війни та організа-ція успішних бойо-вих дій уночі»


його показників. Це дозволить виконавцям здійснювати довготривале пла-нування. Серед іншого, забезпечити можливість підприємствам виконува-ти держоборонзамовлення на 2015 рік в рамках визначених державою га-рантій – проблема, що залишається нерозв’язаною (це складає близько 4 млрд. грн.; відносно використання їх оборонними підприємствами меха-нізму не існує).

По-сьоме. Необхідно створити вертикаль державного управління обо-ронною промисловістю. А саме, виконати умови Коаліційної угоди щодо створення якнайшвидше міжвідомчого органу з питань її координації при Кабінеті Міністрів України (незалежно від назви - центральний орган ви-конавчої влади зі спеціальним статусом).

Воєнний час вимагає такої жорсткої міжвідомчої вертикалі управлін-ня із віце-прем’єр-міністром України на її вершині, що дасть змогу виріши-ти завдання координації завдань щодо реформування та розвитку підпри-ємств ДК «Укроборонпром», Державного космічного агентства, Міноборони, науково-промислових структур, що стоять окремо (як-от ДП «Антонов»), і низки приватних підприємств. Формування і реалізація вій-ськово-технічної політики даним органом може здійснюватися шляхом розподілу ДОЗ та видачі ліцензій на ВТС (ідеться не стільки про експорт та імпорт зброї, скільки про спільні проекти, рішення щодо ліцензійного ви-робництва, закупівлі необхідних технологій).

Крім того, експерти висловилися за переведення управлінської ланки «Укроборонпрому» до складу нового, означеного вище, органу (ДК «Укро-боронпром» створювався минулою владою для корупційних схем, то ж варто здійснити модернізацію системи).

По-восьме. Необхідно забезпечити досягнення високого рівня вій-ськово-технічного співробітництва (ВТС) із західними державами — щоб отримати приплив технологій для вирішення непосильних завдань. А та-кож, щоб не втратити ринки, які традиційно слугували для отримання дер-жавою валютних прибутків.

Для цього доцільно вивести з-під юрисдикції ДК «Укроборонпром» спецекспортерів, відокремивши завдання переозброєння від завдань ВТС (що не суперечить завданням спецекспортерів у частині вивчення можли-востей оптимального імпорту комплектуючих, технологій чи озброєння).

По-дев’яте. Треба законодавчо впровадити розвинуті у світі принци-пи державно-приватного партнерства в оборонній промисловості. Три де-сятки приватних оборонних підприємств України виробляють дві третини всієї оборонної продукції країни (усього в країні понад 200 структур за-ймається розробкою та виробництвом ОВТ). Приватні підприємства не тільки гнучкіші, але й готові витратитися — традиційно вони проводять випробування нової зброї власним коштом та часто готові виробляти про-дукцію за умов гарантії держави.

Це складає близько 4 млрд. грн.; відносно викори-стання їх оборон-ними підприємствами механізму не існує

Створення якнай-швидше міжвідом-чого органу з пи-тань її координації при Кабінеті Міні-стрів України

Треба законодавчо впровадити розви-нуті у світі прин-ципи державно-приватного партнерства в оборонній промис-ловості.


В цілому фахівці наполягають на необхідності розпочати формування в державі оборонно-промислового лобі. Спираючись на фаховий потенці-ал експертного середовища та на можливості активних законодавців про-лобіювати прийняття низки важливих законів, в тому числі,

А також підтримати і просувати ключові збройові програми: зі ство-рення в Україні ракетної зброї, модернізації артилерійських систем, вироб-ництва високоточних та звичайних боєприпасів та систем захисту від ви-сокоточної зброї, виробництва вертольотів, а також систем управління, виявлення та цілевказівки.

Серед іншого, слід спільно допрацювати, обговорити та підготовити до прийняття законопроекти «Про виробництво озброєнь та військової техніки», «Про державно-приватне партнерство у сфері озброєнь, військо-вої техніки та технологій оборонного і подвійного використання», «Про військово-технічне співробітництво з іноземними державами», «Про оф-сетні угоди у сфері озброєнь і військової техніки іноземного виробництва» та низку інших.

Довідково.Неурядову Експертну раду з питань національної безпеки було створе-

но за ініціативи Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння у квітні 2014 року. До її складу увійшла низка відомих у країні профільних експерт-них організацій та оборонних аналітиків, з початку 2015 року до даного форуму, що працює в режимі «закритого клубу фахівців», приєднався ряд директорів великих оборонних підприємств і народних депутатів Верхо-вної Ради України.

Росія Путіна – імперія, яка прагне бути цивілізацієюЯнуш Онишкєвіч,

радник міністра оборони Республіки Польща(переклад – Павло Кост, член Експертної Ради ЦДАКР)

Події останнього року вкотре актуалізують запитання: що таке Росія президента Путіна та якою країною вона прагне бути? Запитання не нове і відповідь на нього також не проста. Якось Черчілль сказав, що Росія це «енігма, загорнута в загадку».

Після періоду безладу та невизначеності, який дуже часто асоціюють з правлінням Єльцина, все-таки можна було сподіватися на те, що Росія ста-не менш таємничою і зловісною та почне перетворюватися у більш перед-бачувану країну на внутрішній та зовнішній аренах. Також присутніми були сподівання на те, що Росія прийматиме систему цінностей, що набли-зило б її до країн демократичного Заходу. Доказом на існування схожих сподівань були концепції єдиного політичного простору «від Ванкувера до Владивостоку», а також угода між Росією та ЄС, в якій було визначено ши-

Розпочати форму-вання в державі оборонно-промис-лового лобі


рокий спектр близької співпраці як в економічних та суспільних сферах, так і в секторі безпеки та зовнішній політиці. Ряд дуже впливових особис-тостей пропонували навіть прийняття Росії в НАТО.

В свою чергу, Європейський Союз сприймався Росією як основний партнер для створення противаги США, Китаю, який нарощував силу, та інших азійських держав. Основою такого мислення для Росії було переко-нання, що в суперництві зі США, ЄС доведеться шукати підтримки в Мо-скві. В Росії вважали, що у Європи більше спільних політичних та еконо-мічних інтересів з Росією, ніж зі США – хоча б тому, що американська та російська економіки гостро конкурують, а російська економічна система доповнює європейську.

Переконання про високу привабливість російської економіки для ЄС укріплювалося відчуттям її могутності. Росіяни вже забули пертурбації 1998 року, коли єльцинська Росія постала перед проблемою дефолту та му-сила девальвувати рубль, а рівень реальних прибутків населення знизився на більш як 30%. У 2006 році в російському експертному середовищі домі-нувало переконання, що за правління Володимира Путіна Росія скоро пе-ретвориться в одну з найбільших економічних сил, рубль буде глобальною резервною валютою, а Москва одним з основних фінансових центрів світу.

Проте, 2008 рік приніс різке протверезіння. Хоча спочатку здавалося, що з періоду кризи, яку викликали негаразди на фінансових ринках, Росія вийде сухою, то потім виявилося, що падіння російського ВВП є найбіль-шим серед усіх держав G-20 і його масштаби навіть перевищують пробле-ми в особливо постраждалій Греції. Надії на стабільний та швидкий розви-ток на зразок Китаю розвіялись, також зникло переконання про недалеку перспективу посідання Москвою належного місця серед ключових еконо-мічних центрів світу.

Більш того, подальший розвиток ситуації не налаштовував на опти-мізм. Попри високі ціни на нафту та газ, економіка Росії демонструвала прояви тривалої стагнації. Водночас, діючий вже тривалий час неформаль-ний договір Володимира Путіна з суспільством: «я Вам забезпечую стабіль-не та швидке зростання рівня життя, а Ви не втручаєтесь у справи влади», опинився під загрозою зриву так, як це сталося в Україні. Загрозу можна було нейтралізувати лише шляхом мобілізації російського суспільства на-вколо іншої ідеї – знову великої та могутньої держави, яку поважають у світі.

В цьому контексті у 2008 році Росія отримала новий, важливий полі-тичний досвід. Проведена війна з Грузією показала, що Захід не схильний до рішучих кроків щодо Росії та заплющить очі на перевірену (особливо в Абхазії) російську концепцію превентивної війни, а також практику «від-кушування» окремих територій та прив’язування їх до себе. Свідченням цього була хоча б американська політика «перезавантаження», яку в Мо-скві сприймали, як підхід «бізнес, як завжди».

2008 рік приніс різке протверезіння

В Росії вважали, що у Європи біль-ше спільних полі-тичних та еконо-мічних інтересів з Росією, ніж зі США – хоча б тому, що амери-канська та росій-ська економіки гостро конкуру-ють, а російська економічна систе-ма доповнює євро-пейську.


Також не збулися російські надії на побудову величі Росії завдяки ста-тусу «повного» партнерства з НАТО та ЄС. Для Москви це означало б отри-мання права вето щодо ключових питань зовнішньої, економічної та без-пекової політики ЄС або НАТО.

Таким чином, амбіції Кремля щодо повернення позиції глобального гравця та одного з «центрів впливу» за допомогою особливого партнерства з ЄС та США, яке Москва розуміла по своєму, так і залишились лише амбі-ціями. Для Кремля неприпустимими були висловлювання видатних захід-них політиків, що Росія є всього на всього «локальною імперією». Щоб «встати з колін» та повернутися на світову сцену в ролі ключової глобаль-ної держави Кремлю довелось шукати іншого сценарію.

Якщо не можна забезпечити собі прихильності населення лозунгом «багатійте!», треба його здобути іншою ідеєю – ідеєю величі Росії.

Проте, якщо Росії не вдається стати ключовим елементом європейської архітектури, виринає запитання про її роль в світі та про побудову систе-ми, де б Москва відігравала домінуючу роль. Більше того, сама система мала б бути настільки міцною, щоб забезпечити Росії місце одного з «цен-трів впливу». Іншими словами, йшлося про відтворення (за інших обста-вин) позиції, яку мала Росія за часів Радянського Союзу. Разом з тим, для цієї політичної конструкції слід знайти справді інше від комуністичної ідеї обґрунтування.

І таку ідею Росія президента Путіна знайшла у вигляді дещо модифіко-ваних та відомих ще з царських часів концепцій щодо ролі Росії та її істо-ричної місії.

Принципи, на яких побудована політична система Росії, найчіткіше описав царський міністр С.Уваров: самодержавство, православ’я та націо-нальність. А місією Росії називав не лише «збирання» всіх слов’янських зе-мель, але також захист православних, де б вони не знаходились. Самодер-жавство означало домінування держави, яку ототожнювали з царем. Таким чином, єдині реформи про які можна було говорити - це реформи, введені «з гори». Кожна ініціатива «з низу» не співпадала з основною сис-темною ідеєю – самодержавством.

Згідно з цією концепцією, Росія є правовою та ідейною спадкоємницею Візантії, депозитаркою його традиційних цінностей – православ’я. На від-міну від збоченої та викривленої раціональністю християнської віри Захо-ду. З цього випливала особлива роль Росії, як бастіону єдиної автентичної цивілізації, яка базується на тривалих цінностях. Вона відрізнялася від «прожертої розпустою та безсором’ям знань», а також зв’язаної правовим легалізмом західної цивілізації. І завданням Москви є не лише захист своєї цивілізації, але в першу чергу її поширення, зокрема через імперську полі-тику. До речі, звідси народилося переконання про дволику поведінку Поль-щі, яка виявившись слабшою, не була готова визнати, що це саме Росія має

Амбіції Кремля щодо повернення позиції глобально-го гравця та одно-го з «центрів впливу» за допомо-гою особливого партнерства з ЄС та США, яке Мо-сква розуміла по своєму, так і зали-шились лише амбі-ціями

Росія є правовою та ідейною спадко-ємницею Візантії, депозитаркою його традиційних цінностей – православ’я


виконувати історичну місію об’єднання слов’янських земель та «злиття усіх слов’янських рік в російське море».

Переконання про винятковість російської цивілізації та неможливість її раціонального розуміння відображалося в різноманітних текстах, з яких найчастіше посилаються на короткий тетраптих Тютчева з початку ХХ сто-ліття. Тютчев чітко говорить, що розумом Росію зрозуміти не можна так само, як виміряти її якоюсь об’єктивною міркою, - Росія настільки винят-кова, що може бути лише об’єктом віри.

Сьогодні, дивлячись на політику Росії Володимира Путіна, не можна не помітити певних аналогій з царським періодом. Концепція «контрольова-ної демократії», яка на практиці означає все більшу концентрацію влади, знищення громадянського суспільства з повним контролем судів та ЗМІ (особливо електронних) та зростаючу тривогу перед всілякими низовими рухами, дуже схожа на царське самодержав’я.

Проте сьогоднішня Росія має певну нову рису. Не буде перебільшен-ням парафраз відомого старого прислів’я про колишню Пруссію, що «це не є держава, яка має армію, а держава яку має армія». Й так, як помітив Адам Данієл Ротфельд, путінська Росія також «не є державою, яка має спецслуж-би, проте, спецслужби мають державу». Достатньо нагадати оцінку відомої дослідниці російської еліти Ольги Криштановської з Російської Академії Наук, яка стверджує, що 77–78% еліти теперішньої російської влади пев-ною мірою пов’язана зі спецслужбами.

Також повертається державна роль православної церкви, хоча ніхто не сумнівається, що вона повністю контролюється владою. Однак церква не-обхідна для відновлення зв’язків між усіма православними та створення міфу «Русского мира» - світу зовсім іншої цивілізації, яка базується на тра-диційних, забутих або відкинутих Заходом цінностях, світ, який путінська Росія має захищати та об’єднувати. Деякі більш радикальні ідеологи, як на-приклад, Олександр Бовданов з Московського університету, стверджують навіть, що «визнаючи цивілізаційне підґрунтя конфлікту Росії з Заходом, ми маємо намагатися знищити Захід в теперішньому вигляді як цивіліза-цію».

Отже, Росія повертається до своєї імперської традиції. Змінилася лише мова російської політичної дискусії. Як слушно зауважив Олексій Арбатов «термін «імперіалізм» втратив своє негативне значення та часто отримує героїчне звучання». Об’єднання «Русского мира» не завжди мусить озна-чати чергові анексії, може обмежуватися втягуванням все нових країн та просторів до основної структури, яка забезпечує Кремлю домінування - свіжого та формально створеного Євразійського союзу. Союз має бути якщо не новим «Русским миром», то його природним розширенням, оазою іншої автентичнішої та незахідноєвропейської цивілізації. Також це має бути дуже сильним підкріпленням позиції Росії, яке дасть змогу досягти

Концепція «контрольованої демократії», яка на практиці означає все більшу концентрацію влади, знищення громадянського суспільства з повним контролем судів та ЗМІ (осо-бливо електрон-них) та зростаючу тривогу перед всілякими низови-ми рухами, дуже схожа на царське самодержав’я

Росія також «не є державою, яка має спецслужби, проте, спецслужби мають державу»

Повертається державна роль православної церк-ви, хоча ніхто не сумнівається, що вона повністю контролюється владою


рівного статусу зі США та ЄС. Дехто вважає, що Євразійський союз має на-віть запропонувати членство таким країнам, як Греція, Болгарія чи Кіпр, оскільки їхня православна культура робить їх природними елементами но-вої політично-цивілізаційної архітектури.

Територіально величезна та з численним населенням Україна має для цього нового імперського проекту абсолютно ключове значення. Як не як, це Київ - «мать городов русских», а для Путіна українці є російською етніч-ною групою, які розмовляють на одному з російських діалектів. Їхня дер-жава - це тимчасова аберація, а справжнє (бо православне) християнство було введено хрещенням Русі в Криму.

Історія любить повторюватися. Кажуть: першого разу вона є драмою, а вдруге - фарс. Однак поточний розвиток ситуації в Росії примушує поста-вити під сумнів правдивість цього прислів’я. Історія повторюється – це правда. Проте, другий раз, за яким ми спостерігаємо, це не фарс, а абсолют-на драма, може навіть трагедія. Бо існує загроза, що на фоні наростаючої економічної катастрофи, пов’язаної з падінням цін на нафту та західними санкціями, у владних середовищах путінської Росії може з’явитися ідея «втечі вперед» та переходу до чергового етапу об’єднування «Русского мира» так, як це сталося з Кримом. Анексія забезпечила президенту Путіну неймовірну популярність. Так само, як генералу Гальтерьєрі – лідеру арген-тинської хунти – величезну популярність забезпечила інвазія на Фолклен-ди в 1982 році. Проте, у випадку з Гальтерьєрі ця ейфорія не тривала довго...

Україні та українцям слід допомогти якнайбільше не лише тому, що вони мають право на збереження своєї територіальної цілісності, але та-кож й тому, що мають право на самостійне визначення свого місця в Євро-пі та світі. І звичайно, йдеться не лише про Україну, а й також про Росію. Бо, на щастя, Путін не є всією Росією так само, як Гальтерьєрі не був всією Аргентиною. Однак його також треба зупинити, а зробити це можуть лише українці...

Чому Захід не поспішає називати ДНР і ЛНР терористични-ми організаціями

Володимир Солов’ян,Експерт Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння

Про необхідність визнання ЛНР і ДНР терористичними організаціями в Україні говорять давно. Ще в травні минулого року ГПУ «присвоїла» цим організаціям статус терористичних.

Потім катастрофа Боїнга-777 малайзійських авіаліній дала змогу впер-ше на міжнародному рівні заговорити про включення самопроголошених республік Донбасу до списків терористичних організацій. Та на Заході ви-рішили не робити поспішних кроків. Мотивували це тим, що, мовляв, по-

Територіально величезна та з численним населен-ням Україна має для цього нового імперського проек-ту абсолютно ключове значення

Потім катастро-фа Боїнга-777 малайзійських авіаліній дала змогу вперше на міжнародному рівні заговорити про включення самопроголошених республік Донбасу до списків терори-стичних організацій


трібно дочекатись результатів розслідування. Офіційному Києву також за-бракло політичної волі. В умовах літньої наступальної операції, коли українська армія щоденно тіснила сепаратистів, цьому питанню не надава-ли особливого значення.

Однак, після того як наприкінці серпня ситуація на фронті для україн-ської сторони значно погіршилась, довелося повернутись на політичні шляхи врегулювання кризи. Одним із результатів «Мінських домовленос-тей» став суперечливий Закон України «Про недопущення переслідування та покарання осіб - учасників подій на території Донецької та Луганської областей». Поміж іншого, він передбачає закриття кримінальних прова-джень по багатьом злочинам членів ДНР і ЛНР, які були здійснені на мо-мент прийняття Закону.

Але результати переговорів не вдовольнили жодну зі сторін, і спроби налагодити мирний процес зайшли у безвихідь. На Донбасі знову віднови-лися активні бойові дії, які з кожним днем стають усе запеклішими. З но-вою активністю запрацював російський «воєнторг» і виникла загроза по-вномасштабної війни. Одночасно актуалізувалося питання визнання самопроголошених республік терористичними організаціями, яке до цьо-го відкладали в довгий ящик.

14 січня парламент звернувся до країн ЄС, Європарламенту, ПАРЄ, США, Канади, Австралії та Японії з проханням визнати ДНР і ЛНР теро-ристичними організаціями. Формальний привід - події на блокпосту непо-далік міста Волновахи, коли в результаті обстрілу бойовиків загинуло 13 мирних жителів.

Відповіддю Європарламенту стала резолюція, в якій він обмежився формулюванням про «застосування терористичних методів діяльності». Хоча війна, розв’язана Кремлем проти України почалося майже рік тому, Європейський Союз усе ще не хоче поглиблювати конфронтацію з Росією.

На думку експерта Інституту міжнародних відносин (Польща) Анжея Шептицького, для цього є щонайменше три причини: «По-перше, це важ-ливість співпраці з Росією не тільки в економічному (наприклад, енерге-тична безпека ЄС), але і на стратегічному рівні (Ісламська Держава). По-друге, розбіжності між державами-членами ЄС у питанні того, наскільки велику загрозу становить нині Росія для самої Європи. По-третє, відпові-дальність за мир і стабільність в регіоні, яка лежить на ЄС, стримує євро-пейську бюрократію від різких геополітичних кроків і більш активного втручання в протистояння Вашингтону і Москви».

Якщо ж ЄС офіційно визнає ДНР і ЛНР терористичними організація-ми, Росії загрожує статус «держави-спонсора тероризму». «Але Захід зо-всім не зацікавлений в тому, аби ставити таку велику ядерну державу як Росія в один ряд із Кубою, Суданом, Іраном та Сирією», - резюмує пан Шеп-тицький.

14 січня парла-мент звернувся до країн ЄС, Європар-ламенту, ПАРЄ, США, Канади, Австралії та Японії з проханням визнати ДНР і ЛНР терористич-ними організація-ми

По большому счету, Путин будет пытаться превратить Укра-ину в подобие сегодняшнего Донбасса

Якщо ж ЄС офіцій-но визнає ДНР і ЛНР терористич-ними організація-ми, Росії загрожує статус «держави-спонсора терориз-му»


Аналогічну точку зору у своєму коментарі для ЦДАКРу висловив і старший аналітик Центру досліджень Східної Європи Маріуш Лаурінаві-чюс (Литва): «Проблема полягає в тому, що у політичній площині це питан-ня вирішити вкрай важко, бо це означало би, що і Росію треба оголосити державою-спонсором тероризму. Поки ні Євросоюз, ані США до цього не готові».

Єдина країна ЄС, яка закликала визнати бойовиків на сході України терористами – Литва. «Була резолюція сейму Литви, яка наголошувала на необхідності визнати їх (ЛНР і ДНР – авт.) терористичними організаціями. Але в ЄС система така, що одна або дві країни, навіть якщо це великі краї-ни, нічого вирішити не можуть. Потрібна згода усіх членів об’єднання» - відзначає експерт.

«Треба називати речі своїми іменами – на ході України іде війна між Росією та Україною. А на полі бою, яким став увесь Донбас, здійснюються терористичні акти, жертвами яких вже стали сотні мирних жителів. Діяль-ність ДНР і ЛНР має всі ознаки терористичних організацій, тож ЄС таки слід було б визнати їх такими», - резюмує Маріуш Лаурінавічюс.

Більш стриманий в оцінці перспективи надання Об’єднаною Європою квазідержавам українських сепаратистів статусу терористичних радник міністра оборони Польщі Януш Онишкєвіч. Коментуючи обстріл бойови-ками автобусу під Волновахою, він нагадує, що загибель цивільних інколи може бути наслідком помилки тих, хто здійснює обстріл, а не цілеспрямо-ваним актом терору. «Подібні трагічні випадки за участі цивільного насе-лення часто трапляються в сучасних війнах. Тому міжнародне визнання цієї жахливої події як акту терору, може відкрити скриньку Пандори вза-ємних звинувачень сторін конфлікту у сповідуванні подвійних стандар-тів», – зазначив Януш Онишкєвіч.

Втім, на практиці ми є свідками саме такої політики подвійних стан-дартів. Наприклад, нещодавно Рада ЄС прийняла рішення оскаржити рі-шення Суду загальної юрисдикції ЄС про виключення ХАМАС зі списку терористичних організацій. Не секрет, що фінансову і дипломатичну під-тримку палестинському ісламістському рухові, який у США, Ізраїлі, Японії та деяких інших країнах визнаний терористичною організацією, активно надають Катар і Туреччина. Однак при цьому ніхто у світі й не звинувачує керівництво цих країн у сприянні тероризму. Особливо тепер, коли обидві є важливими учасниками міжнародної коаліції проти Ісламської держави.

Але цікаве в цій історії інше. Відомо, що третьою стороною підтримки ХАМАСу є Росія, яка активно використовує палестинське питання в своїх геополітичних цілях. До анексії Криму, Вашингтон і його союзники на Близькому Сході спостерігали за активністю Кремля в цьому регіоні крізь пальці. На Заході воліли не помічати навіть того, про що говорили експер-ти, а саме постачання Росією зброї палестинським бойовикам. Одним із

Тому міжнародне визнання цієї жахливої події як акту терору, може відкрити скриньку Пандори взаємних звинувачень сто-рін конфлікту у сповідуванні по-двійних стандар-тів»

Поки ні Євросоюз, ані США до цього не готові»


останніх доказів озброєння Москвою ХАМАСу стала знахідка Ізраїльської армії під час серпневої антитерористичної операції – новітні ракети «Кор-нет» виробництва воєнного заводу в Тулі.

Постачання зброї палестинським бойовикам – лише один епізод із ці-лої низки порушень Росією норм міжнародного права, який не можна по-рівняти з масштабами агресії в Грузії та Україні. Однак потурання Заходу вселили в російського президента упевненість, що перенісши досвід палес-тино-ізраїльського конфлікту на Донбас, він досягне бажаних цілей в Укра-їні.

Сепаратисти ДНР і ЛНР сповідують немало практик терористичних організацій, в тому числі й ХАМАСу. В першу чергу, це використання мир-ного населення в якості живого щита, факти залякування, викрадення, ка-тування людей. Відмінною є лише ідеологічна матриця. Замість ісламізму - радикальне православ’я. Замість «священної війни з невірними» - кон-цепція російського світу.

Широка інформаційна кампанія української влади з метою заохотити ЄС визнати ДНР і ЛНР терористичними організаціями співпала у часі з проведенням контр-терористичних заходів у Франції та Бельгії після відо-мих трагічних подій в Парижі та його околицях. Але європейські уряди не стали ще більше нагнітати ситуацію і ставити знак рівності між ісламіст-ською загрозою та сепаратистами на сході України. В умовах, коли західно-європейські країни піднімають рівень терористичної загрози, подібні ініці-ативи Києва в Брюсселі не знаходять розуміння. Незважаючи на випадок зі збитим Боїнгом, там не розглядають ЛНР і ДНР як реальну загрозу безпеці власним громадянам ЄС.

Більш рішучої позиції дотримуються США. 6 січня 2015 року в Конгре-сі був зареєстрований законопроект в якому пропонується прийняти «Акт про визнання бойовиків ДНР і ЛНР терористичними організаціями». З огляду на те, що більшість в обох палатах Конгресу належить республікан-цям, голосів такій ініціативі не бракуватиме. Однак згідно з американським законодавством процедура визнання організації терористичною значно складніша. Спершу Бюро із боротьби з тероризмом Держдепу США збирає необхідну інформацію, потім матеріали розслідування надаються Держав-ному секретарю. Останній разом із Генеральним прокурором ухвалює від-повідне рішення, а Конгрес може лише його переглянути протягом одного тижня.

Та й у Держдепі США не поспішають запускати цей процес. За словами прес-секретаря відомства, ДНР і ЛНР - лише «дуже небезпечні збройні се-паратисти». Незважаючи на жорстку позицію стосовно Москви, Вашинг-тон продовжує шукати спільні точки дотику у питаннях боротьби з іслам-ським тероризмом.

Втім, цілком ймовірно, що атака на Маріуполь та наступ російсько-те-рористичних груп на інших ділянках фронту розвіє конформістські на-

Постачання зброї палестинським бойовикам – лише один епізод із цілої низки порушень Росією норм між-народного права, який не можна порівняти з масш-табами агресії в Грузії та Україні


строї Білого дому і відповідне рішення стосовно ДНР і ЛНР таки буде прийняте в пакеті з новими санкціями проти Росії.

Можна також згадати про практику визнання терористичних органі-зацій на рівні ООН. Для цього потрібна згода всіх членів Ради безпеки ООН. Звісно, Росія заблокує таке рішення, тому така можливість наразі відсутня.

Загалом, у США та ЄС чудово розуміють – гордіїв вузол української кризи знаходиться в Москві. Саме на Росії, а не її маріонетках Захід і надалі концентруватиме тиск санкцій і дипломатії.

Частина експертів переконана: Україні потрібно визнати ЛНР і ДНР терористичними організаціями. З огляду на мляву реакцію західних союз-ників, може скластися враження, що такі ініціативи Києва позбавлені практичного сенсу. Справді, факт визнання Заходом ДНР і ЛНР терориста-ми навряд чи зупинить російську агресію і не переконає НАТО надати ле-тальне озброєння Україні. Однак, створюючи дискурс боротьби з терориз-мом в образі ДНР і ЛНР, Україна виконує ряд важливих завдань.

По-перше, «прив’язка» сепаратистів Донбасу до тероризму у повідо-мленнях іноземних ЗМІ – це вже важливий крок до перемоги в інформа-ційній війні з Росією.

По-друге, це створить необхідну базу для майбутніх процесів у Між-народному трибуналі проти лідерів сепаратистів, а можливо і їхніх крем-лівських кураторів.

По-третє, таке рішення буде черговим нагадуванням союзникам на За-ході, що в умовах глобального світу не існує локальних воєн, а відтак по-трібно діяти більш рішуче.

Втім, чутливість даного питання для європейців і американців обумов-люється не лише острахом перед різкою реакцією Кремля чи загальним контекстом теми боротьби з тероризмом. На іншу сторону медалі вка-зав голова представництва Європейського Союзу в Україні Ян Томбінські. Він зазначив, що процес міжнародного визнання ЄС ДНР і ЛНР терорис-тичними організаціями має розпочати сама Україна: «…це питання також повинно бути поставлене в рамки загального міжнародного права і систе-ми. Саме тому необхідно в першу чергу вжити відповідних кроків україн-ською стороною на офіційному рівні, а вже потім воно може бути виведене на міжнародну арену».

Без належної уваги досі залишалось і відповідне законодавство. Так, ні в Законі України «Про боротьбу з тероризмом», ні в статті 258-3 Кримі-нального кодексу України (щодо притягнення до відповідальності за ство-рення терористичної групи чи терористичної організації) не прописано по-рядок визнання організації терористичною.

27 січня парламент прийняв у першому читанні проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо визнання організа-

Справді, факт визнання Заходом ДНР і ЛНР теро-ристами навряд чи зупинить російську агресію і не переконає НАТО надати летальне озброєння Україні

Проект Закону України «Про внесення змін до деяких законодав-чих актів щодо визнання організа-цій терористич-ними»


цій терористичними». Згідно з ним, визнавати організації терористични-ми має Вищий адміністративний суд України. В той же час, законопроект містить норму, згідно з якою, «…якщо терористична діяльність організа-ції призвела до виникнення кризових ситуацій, що загрожують національ-ній безпеці України, така організація може бути визнана терористичною рішенням Ради національної безпеки і оборони України (РНБОУ)». Таким чи-ном, РНБОУ може приймати рішення, які цим самим законопроектом пе-редаються в компетенцію судової гілки влади.

У світі існує багато різних процедур визнання терористичних струк-тур, одначе в жодній з них не передбачено підміну функцій одного органу державної влади іншим. Тому доцільніше прописати в законі лише окремі ситуації, за яких РНБОУ могла би визначати організацію терористичною (наприклад, за умови введення надзвичайного чи воєнного стану).

Схоже, що закон таки буде ухвалено і в другому читанні, але з істотни-ми змінами. Поправки передбачатимуть, що рішення РНБОУ виносити-меться на розгляд Верховної Ради, а, суд визначатиме лише належність пев-ного громадянина до організації, визнаної терористичною.

Важливо пам’ятати, що в умовах гібридної війни успіх можуть забез-печити лише нестандартні стратегії. Навіть те, що сьогодні видається не-значним в масштабах війни, завтра може принести перемогу. Саме тому Україні не слід відмовлятися від ідеї визнання ДНР і ЛНР терористичними організаціями. Однак, спершу це потрібно зробити на національному рівні, а вже потім звертатися до світової спільноти.

Проблема нової організаційно-штатної структури ВМС: пе-рехід від імітації до реальних дій

Віктор Хоменчук, експерт ЦДАКР з питань ВМС

23 роки імітації створення Україною Військово-Морських Сил закін-чились. Ми знову повернулися в кінець сумної казки: «Стоїть на березі моря Україна, «а перед нею разбитое корыто». Чи могло статися інакше? Ні. Просто війна карколомно завершила цей нескінченний процес розпаду.

Приреченість ВМС була усвідомлена мною, як тенденція, ще у 2003 році, під час служби в управлінні 4 ескадри різнорідних сил. В кінці 2004 року в приватній розмові я повідомив про неї начальнику штабу ВМС контр-адміралу Кабаненку І.В. Сподіваюсь, що він зможе це пригадати. У 2011році під час роботи у Національному університеті оборони я оформив свої погляди на проблему в статтю, але зважаючи на політичні розклади та наявну крамолу в ній на діюче командування ВМС матеріал не надрукував.

Готовий переконливо довести, що «смерть» старих ВМС перебувала на вістрі співвідношення «кадрової ємкості» організаційно-штатної структу-


ри їх органів управління та «кадрового потенціалу» організаційно-штатної структури їх сил. (Пояснення понять будуть надані нижче). В архіві Мініс-терства оборони України неважко знайти дані про те, що в період 2010-2014 років на керівних посадах в командуванні і штабі Військово-Морських Сил, а саме, на посадах: командувача ВМС, начальника штабу ВМС, першого за-ступника начальника штабу, начальника оперативного управління, началь-ника розвідувального управління, начальника управління оборонного пла-нування штабу ВМС перебували офіцери, що не мали базової військово-морської освіти і ніколи не служили на кораблях та в штабах з’єднань кораблів. Апофеозом ідіотизму керівництва Міністерства оборони і Держави стало призначення колишнього полковника морської піхоти Ільї-на Ю.І., спочатку на посаду начальника штабу, а потім і командувача ВМС.

Спробуємо зрозуміти, як таке взагалі стало можливим. Розглянемо та проаналізуємо потребу органів управління, з’єднань і частин ВМС у «ка-драх» та можливості цих самих органів управління, з’єднань, частин та під-розділів щодо їх підготовки (відтворення кадрів). Звузимо ємке поняття «кадри» до категорії офіцерського складу, а по суті – до розгляду вимог щодо знань та вмінь офіцерів, яких вони набувають в ході проходження служби у підрозділах, частинах та з’єднаннях ВМС, і які забезпечують ре-альну спроможність офіцера якісно виконувати обов’язки за посадою при просуванні по службі. Розглядати навчання офіцера у вищих військових начальних закладах свідомо не будемо.

Співвідношення потреби в «кадрах» та можливості їх підготовки на-пряму буде визначатися співвідношенням «кадрової ємкості» організацій-но-штатних структур командування і штабу ВМС, центру морських опера-цій і з’єднань, з одного боку, та «кадрового потенціалу» організаційно-штатних структур центру морських операцій, з’єднань і частин ВМС, з іншого. Тут і надалі під «кадровою ємкістю» будемо розумі-ти потребу в офіцерах – тобто існуючу кількість посад з чітко визначеними вимогами щодо: військово-облікової спеціальності, рівня освіти, прохо-дження служби. Під «кадровим потенціалом» будемо розуміти спромож-ність реально існуючої кількості та організаційно-штатної структури орга-нів управління, з’єднань, частин та підрозділів ВМС забезпечити відтворення кадрів, тобто підготувати необхідну кількість офіцерів, з ура-хуванням їх звільнення з різних причин, для якісного укомплектування офіцерських посад в командуванні, решті органів управління, з’єднаннях, частинах та підрозділах ВМС.

Почнемо з потреби в кадрах командування та штабу ВМС. Для чого, з урахуванням вимог режиму таємності, розглянемо колишню приблизну структуру командування та штабу, як то кажуть, у першому наближенні – без зайвої точності та деталізації, яка для аналізу по суті, і не потрібна. Вона наведена нижче на мал. № 1.


Для прикладу, розглянемо вимоги до проходження служби офіцерів при призначенні їх на посади начальників управлінь, заступників началь-ників управлінь, начальників відділів управління застосування сил та управління підготовки сил. Дотримуючись всього лише здорового глузду, з врахуванням призначення та змісту роботи управління застосування сил (в тому числі і відділів, що до нього входять), що полягає у плануванні та опе-ративному управлінні застосуванням об’єднань, з’єднань і частин під час операцій (бойових дій), неважко зрозуміти, що призначати на посади на-чальника управління, його заступників та начальників відділів слід офіце-рів, які пройшли посади командирів бригад, начальників штабів бригад, за-ступників командирів бригад (в першу чергу, з бригад надводних кораблів).

Малюнок № 1. Приблизна структура Командування та штабу ВМС ЗС України

Аналогічно з урахуванням призначення та змісту роботи управління підготовки сил (в тому числі, відділів, що до нього входять), що полягає у плануванні та керівництві підготовкою об’єднань, з’єднань та частин до виконання властивих завдань, – призначати на посади начальника управ-ління, його заступників та начальників відділів слід призначати офіцерів, які пройшли посади командирів бригад, начальників штабів бригад, за-ступників командирів бригад (в першу чергу, з бригад надводних кораблів), у разі гострої необхідності, на посади начальників відділів можливо при-

Призначати на посади начальника управління, його заступників та начальників відді-лів слід офіцерів, які пройшли поса-ди командирів бригад, начальни-ків штабів бригад, заступників ко-мандирів бригад (в першу чергу, з бригад надводних кораблів)

Керівництво ВМС

Управління застосування

сил

Управління підготовки сил

Управління забезпечення застосування

сил

Управління планування

розвитку

Управління берегових

військ

Управління оборони

територій

Управління забезпечення

існування

Управління експлуатації


значати командирів кораблів та старших помічників командирів кораблів 1 та 2 рангу (слід пам’ятати, що в Україні ранги кораблів були штучно зави-щені), командирів дивізіонів та батальйонів.

Застосувавши аналогічний підхід до решти управлінь та відділів ко-мандування та штабу ВМС, центру морських операцій та бригад, отримає-мо орієнтовну потребу (кількість) офіцерів, які повинні мати досвід про-ходження служби на посадах:

для командування та штабу ВМС:командира, начальника штабу та заступника командира бригади – 22;командира корабля та його старшого помічника – 20;флагманських фахівців штабів бригад – 14для центру морських операцій:командира, начальника штабу та заступника командира бригади – 3;командира корабля та його старшого помічника – 6;флагманських фахівців штабів бригад – 7.Розглянемо, знову ж таки, в першому наближенні, структуру сил (мал.

№ 2) – кількість бригад та дивізіонів надводних кораблів, бойових надвод-них кораблів, берегових ракетних дивізіонів, авіаційної бригади та еска-дрилій, бригади і батальйонів військ берегової оборони та морської піхоти, що входили до складу ВМС. Як бачимо:

бригад надводних кораблів – 2;інших бригад – 3;дивізіонів допоміжних суден – 2;бойових надводних кораблів – 10;берегових ракетних дивізіонів – 2;батальйонів – 4;ескадрилій – 2. Неважко у цьому випадку встановити кадровий потенціал ВМС (спро-

можність підготовки кадрів в процесі проходження ними служби у вій-ськах), який приблизно складатиме:

командирів, начальників штабів та заступників командира бригади надводних кораблів – 6;командирів кораблів та його старших помічників – 20;командирів, начальників штабів дивізіонів допоміжних суден – 2;флагманських фахівців штабів бригад –14(причому лише 2-х одного фаху)командирів, начальників штабів та заступників командира бригадиінших сил – 9;командирів берегових ракетних дивізіонів – 2;командирів батальйонів – 2;командирів ескадрилій – 2.Неважко підрахувати, що співвідношення потреби (кадрової ємкості

організаційно-штатних структур) командування і штабу ВМС та центру

Причому лише 2-х одного фаху


морських операцій в офіцерах, що пройшли службу на посадах командирів бригад та їх заступників, у тому числі, начальників штабів бригад, коман-дирів кораблів і старших помічників командирів кораблів, командирів ре-шти підрозділів та кадрового потенціалу військ (сил) складатиме:

по командирах бригад та їх заступниках – 25 до 9 (і це без врахування основного призначення та специфіки діяльності ВМС);

по командирах бойових надводних кораблів та їх старших помічни-ків – 26 до 20 (і це без врахування ємкості відділів в управліннях та службах, з урахуванням чого потреба зросте десь у 1,5 рази);

по флагманських фахівцях бригад надводних кораблів – 2 до 1.І це чиста потреба без врахування проблеми вибору, коли навіть за

підходу «50 на 50» (один з двох) потреба зростає удвічі, а за умови нор-мального вибору один з трьох або навіть один з чотирьох, зважаючи на різні життєві негаразди в проходженні служби офіцера, що впливають на плинність офіцерів, потреба зростає, відповідно, у три, а то й у чотири рази. Ми свідомо не розглядаємо потребу у відповідних «кадрах» Академії Військово-Морських Сил та кафедри Військово-Морських Сил Національ-ного університету оборони України, морського відділу Головного опера-тивного управління Генерального штабу Збройних Сил.

Відтак, маємо величезну проблему – організаційно-штатна структура сил не забезпечує підготовку (відтворення) кадрів для командування і шта-бу ВМС та управлінь і штабів бригад надводних кораблів. Як наслідок, ма-

Малюнок №2. Структура сил Військово-Морських Сил Збройних Сил України.

Командування та штаб ВМС

Надводні сили

Морська авіація

Берегові ракетні війська

Війська берегової оборони

Підводні сили

Морська піхота

Частини спеціального призначення

Частини забезпечення

бр бр

дн бр

бт дн

Організаційно-штатна структу-ра сил не забезпе-чує підготовку (відтворення) кадрів для коман-дування і штабу ВМС та управлінь і штабів бригад надводних кора-блів


ємо невпинну деградацію якості органів управління та суттєве зниження якості управлінських рішень і управління в усіх сферах діяльності ВМС в цілому та в діяльності з’єднань і частин, зокрема.

Вочевидь, саме через це, як писав письменник В.Войнович у повісті «Солдат Чонкин»: «Дела в колхозе шли не то чтобы плохо – но из года в год все хуже». Коли і в який спосіб розвалиться «колгосп» (ВМС) було питан-ням часу. Слід зрозуміти, що організм, який неспроможний регенерувати нові клітини на заміну тих, що вмерли, – неодмінно загине.

Після того, що сталося з ВМС в результаті війни, вказана вище про-блема катастрофічно зросла і загострилася. Що робити? Відповідь проста і складна одночасно – зрозуміти об’єктивні причини «хвороби» старих ВМС і з врахуванням їх збудувати новий флот, вакцинований від хвороб, якими хворів попередній.

В рамках матеріалу пропоную на розгляд такий алгоритм:1. Визначити структуру командного пункту (центру), необхідного для

бойового управління застосуванням сил, що залишились, включно з силами Морської охорони Державної прикордонної служби.

2. Визначити мінімальну кількість офіцерів, необхідних для функціо-нування постів та пунктів управління цього командного пункту (центру) по бойовій готовності №1. Визначити рівень посад, з яких мають бути набрані ці офіцери.

3. Визначити організаційно-штатну структуру командування та шта-бу, що забезпечувала би створення вищезазначеного командного пункту (центру).

4. Визначити мінімально необхідну кількість з’єднань та частин, що необхідні для підготовки кадрового резерву для забезпечення комплектування вищезазначених командування та штабу.

5. Визначити структуру командних пунктів необхідних для бойового управління застосуванням сил з’єднань та частин.

6. Визначити мінімально необхідну кількість офіцерів, необхідних для функціонування постів та пунктів управління командних пунк-тів з’єднань і частин з бойової готовності №1. Визначити рівень посад, з яких мають бути набрані ці офіцери.

7. Визначити організаційно-штатні структури управлінь та штабів, що забезпечували б створення командних пунктів з’єднань та час-тин.

8. Визначити кількість кораблів та катерів інших одиниць, що необ-хідні для підготовки кадрового резерву для забезпечення комплек-тування управлінь і штабів з’єднань та частин.

9. Визначити обсяг інфраструктури, кількість сил та засобів забезпе-чення, необхідних для обслуговування повсякденної діяльності та забезпечення бойового застосування сил з основного складу.

Після того, що сталося з ВМС в результаті війни, вказана вище проблема ката-строфічно зросла і загострилася


10. Розглянути отриманий склад сил та склад інфраструктури (кіль-кість кораблів та катерів, літаків, вертольотів, батарей берегових ракетних комплексів, взводів морської піхоти, сил та засобів забез-печення, тощо) та їх органів управління з огляду на можливість ресурсного забезпечення їх утримання та відповідність обраному сценарію (моделі) бойових дій з противником із врахуванням його складу та даних розвідки щодо варіантів його дій.

11. Провести зворотне уточнення складу сил і організаційно-штатної структури їх органів управління та елементів інфраструктури із врахуванням зазначеного у пункті 9.

При цьому слід пам’ятати, яку б кількість сил ми не отримали в про-цесі зворотного уточнення, вона не може бути меншою за ту, що забез-печує відтворення кадрів в кількості, що необхідна для якісного комп-лектування управлінських структур усіх рівнів. Інакше – невпинна деградація, виродження і знову повернення до «розбитого корита».

Автор не претендує на універсальність підходу, однак впевнений у його праві бути складовою комплексного вирішення даного питання.

P.S.Нещодавно отримав інформацію, що штабу Військово-Морських Сил

поставлене завдання самому себе скоротити, та ще й у 3 рази. Це - або праг-нення отримати задоволення від ще одного удару граблями в лоба, або на-ївний розрахунок на те, що люди, для яких отримання гарантованого гро-шового утримання є способом виживання і які пов’язані між собою не лише службовими відносинами, будуть сповідувати принцип: «Україна - понад усе», або банальне небажання конкретних посадових осіб та підле-глих їм структур особисто працювати через неспроможність з цим впора-тися.

Слід вже зараз розуміти, що йдеться не про завдання механічно скоро-тити чисельність особового складу штабу ВМС, а, по суті, розробити його нову організаційно-штатну структуру, що забезпечить виконання двох основних завдань:

• ефективне управління бойовим (оперативним) застосуванням сил, що залишились, включно з силами Морської охорони Державної прикордонної служби;

• ефективне управління повсякденною діяльністю того, що залиши-лось від ВМС, і того що має з’явитись, особливо їх бойовою підго-товкою, експлуатацією озброєння та логістикою.

Зрозуміло, що треба в першу чергу визначити бойові (оперативні) за-вдання, які будуть виконувати ВМС, в тому числі і в найближчій перспек-тиві, а це аж ніяк не завдання штабу ВМС. Крім цього потрібно розробити концепцію будівництва ВМС, яка б була складовою єдиної концепції роз-будови Збройних Сил України в умовах нової воєнно-політичної обстанов-

Йдеться не про завдання механіч-но скоротити чисельність особо-вого складу штабу ВМС, а, по суті, розробити його нову організацій-но-штатну струк-туру, що забезпе-чить виконання двох основних завдань


ки. Зрозуміло, що штаб ВМС може брати в цьому тільки участь. Слід ви-значитись зі структурою ВМС, структурою та кількістю командних пунктів (центрів) управління ними і місцем їх розташування, тим хто і як забез-печуватиме їх бойову стійкість (живучість), кількістю органів управління за рахунок яких будуть розгортатися ці командні пункти (центри) і місцем їх дислокації, системою базування сил та їх забезпечення. І тут потрібно зробити так, щоб інтереси окремих посадових осіб не стали вище націо-нальних інтересів, що вже не раз було в історії ВМС.

Потрібно розуміти, що спочатку треба мати, хоча б, приблизні відпо-віді на поставлені питання, а вже потім розробляти організаційно-штатну структуру штабу ВМС. Одному штабу ВМС з цим точно не впоратись, тим більш, що треба буде скорочувати самих себе. «Знаменитий» паралельно-зустрічний метод тут точно не спрацює. Не важко передбачити , що погля-ди на своє скорочення штабу ВМС та погляди на це Генерального штабу і Міністерства оборони розійдуться як в морі кораблі.

Працювати повинні усі: Адміністрація президента, секретаріат РНБО, Міністерство оборони і найбільше Генеральний штаб Збройних Сил, зви-чайно, разом з керівним складом майбутнього штабу ВМС, Національний університет оборони, не гріх залучити також і висококваліфікованих офі-церів запасу, особливо, якщо їх кваліфікація є вищою за кваліфікацію тих, на чию долю випало таке складне завдання .

Слід пам’ятати головне, що втратити кадри, звільнивши офіцерів зі служби, це як ..., одним словом, – не проблема, а підготувати їх заново - ба-гаторічна титанічна праця.

Цілком доречним було б використати досвід будівництва флоту Ні-меччиною після Версальського договору, звичайно, залишивши за бортом ідеологічну упередженість і забобони.

Нарратив как средство оправдания агрессииВиктор Денисенко

эксперт в области коммуникации (Вильнюс, Литва)

Агрессия России против Украины открывает большие возможности для изучения пропагандистских стратегий, используемых Москвой сегод-ня. Не исключение и новейшая актуальная трагедия — обстрел системами залпового огня «Град» и «Ураган» жилого квартала города Мариуполя.

Принципы российской пропаганды уже неплохо известны, их осно-ва — валить всю вину на украинскую сторону. Не является исключением и данный случай. Рассмотрим соответствующую публикацию в российском официозе — издании правительства Российской Федерации «Российской газете». Конкретнее, возьмём одно сообщение: «На Украине объявлен тра-

Принципы россий-ской пропаганды уже неплохо известны, их основа — валить всю вину на укра-инскую сторону


ур в связи с обстрелами Мариуполя», автор — Руслан Мельников. В Интер-нете публикация доступна по адресу: http://rg.ru/2015/01/25/mariupol-site.html

Итак, в рассматриваемом тексте одним предложением упоминается, что «украинская сторона обвинила в случившемся ополченцев, но в опол-чении опровергли эту информацию и назвали случившееся провокацией». Далее даётся позиция так называемой «Донецкой народной республики», которая отрицает свою причастность к данному обстрелу.

Обратим внимание на то, что дата публикации упомянутого текста — 25 января 2015 года, 11 часов 38 минут. При этом ещё накануне специаль-ная миссия ОБСЕ признала, что обстрел жилого района города Мариуполя был произведён с территории, которую контролирует «ДНР». Об этом пря-мо сказано в официальном пресс-релизе организации, с которым можно ознакомиться по адресу — http://www.osce.org/ukraine-smm/136061.

Вполне понятно, что целью российской пропаганды является не толь-ко очернение украинских силовиков и представителей власти, но и подго-товка почвы для стратегических целей России. Несколько отойдя от глав-ной темы, необходимо упомянуть, что Москва изначально рассматривала стратегию информационной войны в категориях войны психологической, т. е. битвы определённых нарративов (цельных историй), призванных за-владеть массовым сознанием аудитории, против которой направлен удар (в то время, как, например, США рассматривают информационную войну как войну кибернетическую, направленную на системы контроля и управ-ления армии противника).

«Выстрелы» российской пропаганды многовекторны. Это позволяет утверждать, что Россия стремится средствами пропагандистского и психо-логического воздействия оказать влияние не только на массовое сознание жителей Украины, но в определённой мере ведёт и «гражданскую инфор-мационную войну». Наибольший заряд пропаганды получают именно жи-тели России, у которых зачастую ограничен доступ к альтернативной ин-формации. Массовое сознание большинства россиян подготавливается к мысли, что российская агрессия против Украины правильна, оправданна и священна (так же, как и захват Крыма, который позиционируется как «са-кральная» территория для России).

Пропагандистские смысловые единицы формируют цельную картину, в которой Украина позиционируется как «фашистское» государство (идео-логическая апелляция к основополагающему нарративу современной Рос-сии, ставящему во главу угла победу во Второй мировой войне, которую Москва единолично приватизировала). В этом контексте кристально ясна и бинарная оппозиция «фашисты/бандеровцы» против «русского мира», которая строится всё на том же глубинном пропагандистском нарративе о Победе. Можно утверждать, что данный нарратив является универсальным

Наибольший заряд пропаганды полу-чают именно жители России, у которых зачас-тую ограничен доступ к альтер-нативной инфор-мации


кодом для массового сознания россиян, включая неосознанную (рефлек-тивную) ненависть к «врагу» и ощущение собственного «правого дела». Насколько можно судить, использование именно этого кода позволило России стянуть большую часть наёмников под флаги «ДНР» и «ЛНР».

Говорить об этом с большой долей уверенности позволяет тот факт, что против Украины не формировался какой-то новый или особый про-пагандистский нарратив. Абсолютное большинство его идей уже были опробованы Россией в отношении стран Балтии (и это позволяет Литве, Латвии и Эстонии сегодня вполне осознанно становиться на сторону Украины, поскольку в этих странах хорошо известно, каким образом дей-ствует российская пропаганда и что она избирает своей целью).

После крушения Советского Союза страны Балтии подвергались активным пропагандистским нападкам — в первую очередь за «неправильный» геополитический выбор. Литва, Латвия и Эстония, памя-туя об уроках истории, изначально избрали в качестве приоритета инте-грацию в сторону Западного мира. Россия, считающая всё постсоветское пространство зоной своего особого интереса, расценило такой шаг как «недружественный».

Необходимо отметить, что страны Балтии прочно укрепились в ТОП-5 наиболее недружественных стран по версии россиян. Остальные места в этом списке традиционно занимают США, а также попеременно Грузия и, что характерно, Украина (по данным аналитического центра Юрия Левады «Левада-Центр»). Данная «общность» позволяет говорить и об соответ-ствующих векторах пропагандистского удара, в равной мере направленных против стран Балтии, а также Грузии и Украины (пропагандистский нарра-тив против США несколько другой — по причине совершенно иного стра-тегического веса данного государства в мире).

Основные направления пропагандистского удара против «непослушных» стран постсоветского пространства можно определить так:

• Сомнение в государственной состоятельности атакуемой страны (употребление понятия «несостоявшегося государства» (failed state), сомнение в самостоятельности принимаемых государством решений (характерный нарратив - «марионетка США»), высмеивание официальных заявлений и т. д.). Интересно, что такая тактика может быть использована не только против «врагов», но и против «союзников» - например, утверждение В.Путина о том, что «до Назарбаева у казахов не было своего государства».

• С предыдущим пунктом связаны и пропагандистские атаки против официальных лиц, представляющих государство. Направление удара — утверждение о некомпетентности лидеров одного или дру-гого государства, о несамостоятельности, глупости и т. д.

Можно утверж-дать, что данный нарратив являет-ся универсальным кодом для массово-го сознания росси-ян, включая не-осознанную (рефлективную) ненависть к «вра-гу» и ощущение собственного «пра-вого дела»


• С первым пунктом также связана и атака против основополагаю-щих исторических нарративов. Например, отрицание оккупации стран Балтии в 1940 году, легитимизация советской версии о «до-бровольном вступлении в Союз ССР», определение участников по-слевоенной резистенции в категориях «бандитов». «фашистов», «пособников нацистов» и т. д.

• Отрицание собственных преступных деяний. Стимуляция теорий заговора, перекладывание ответственности на пострадавшую сто-рону. Например, утверждение, что во время трагических событий у Вильнюсской телебашни в ночь на 13 января 1991 года «свои стре-ляли в своих» (утверждение «Российской газеты» по поводу событий в Мариуполе также укладывается в эту схему).

• Обвинение атакуемой страны в «нарушении прав соотечественни-ков (русскоязычного населения)». Это утверждение позволяет ле-гитимизировать дальнейшие действия России (понятное дело, что легитимизировать только для внутренней аудитории), которые мо-гут разворачиваться не только в информационном, но и физичес-ком пространстве (примеры — нынешняя агрессия против Украины, августовская война 2008 года против Грузии).

Как и было сказано ранее, все эти устойчивые нарративы позволяют России поддерживать миф о том, что она находится «в кольце врагов», а посему все агрессивные действия, которые предпринимает Москва ин-терпретируются с точки зрения «оборонительной политики» (т. е., оправдываются). К несчастью нашего региона, сегодня вся Россия факти-чески живёт в королевстве пропагандистских кривых зеркал, создающих крайне опасные иллюзии.

Представления об основных пропагандистских нарративах, в сочета-нии с трагическим опытом событий в Грузии (2008 год) и Украине позволя-ет более чётко определить российский modus operandi, что крайне важно не только для стран, повергающихся сейчас прямой агрессии, но и в кон-тексте системы безопасности всей центральной Европы.

Все эти устойчивые нарративы позво-ляют России по-ддерживать миф о том, что она находится «в кольце врагов», а посему все агрессивные дей-ствия, которые предпринимает Москва интерпре-тируются с точки зрения «оборони-тельной полити-ки» (т. е., оправдываются).



Дмитрий Рогозин. Национал-радикал, или придворный шут?Дмитрий Козлов,

эксперт Центра исследований армии, конверсии и разоружения

В средневековой Европе при дворах монархов и аристократов редко когда не присутствовал шут – человек, в обязанности которого, помимо увеселения хозяина и его гостей, часто входили и завуалированные дипло-матические выпады в форме оскорблений, кривляний и скабрезностей, неуместных в официальном общении привилегированных элит. В эпоху Просвещения шуты постепенно сошли с исторической сцены, но в постсо-ветских государствах, обладающих целым рядом признаков феодализма, они, пусть и в несколько осовремененной ипостаси, продолжают суще-ствовать. И, конечно же, присутствуют в медиапространстве близкой к аб-солютизму путинской России. Хотя главный скоморох ельцинской эпохи Владимир Вольфович Жириновский всё ещё иногда сотрясает медиасферу экстравагантными высказываниями, его звёздный час давно миновал. Пу-блике внутри страны и за рубежом он приелся, и роль старшего придво-рного шута плавно перешла к другому человеку – зампреду правительства РФ, экс-лидеру партии «Родина» Дмитрию Рогозину.

Пусть сегодня он, на первый взгляд, и стал лишь глашатаем неуместных в лексиконе официального Кремля радикальных и порой полубезумных идей, в недавнем прошлом Рогозин представлял собой довольно серьёзную потенциальную угрозу российским властям в лице лидера весьма влия-тельной, и набирающей популярность партии националистической оппо-зиции. История трансформации Дмитрия Олеговича из перспективного политика-националиста в радикального клоуна отлично иллюстрирует из-любленную ещё со времён Руцкого и генерала Лебедя стратегию Кремля по избавлению от опасных конкурентов путём обмена их политического ка-питала на небольшой кусок государственного «пирога». Впрочем, помимо шутовских обязанностей, Рогозин в российском политикуме выполняет и другие, куда более серьёзные функции, менее известные широкой публике.

Дмитрий Олегович Рогозин родился в Москве 21 декабря 1963 года. Получив диплом журналиста в МГУ (1986) и с отличием окончив экономфак Университета марксизма-ленинизма при московском комитете КПСС, Ро-гозин поступает на работу в Комитет молодёжных организаций СССР. По-участвовав в нескольких недолговечных политических и бизнес-проектах начала 90-х, Рогозин вместе с Сергеем Глазьевым и Александром Лебедем в марте 1993-го создаёт народно-патриотическое движение Конгресс рус-ских общин. Оно было призвано объединить русские землячества и обще-ственно-политические организации национальных автономий РФ, бывших республик СССР и некоторых стран дальнего зарубежья. По спискам этой организации Рогозин в 1995-м году баллотируется в Государственную

Аналітичні розробки

Роль старшего придворного шута плавно перешла к другому человеку – зампреду прави-тельства РФ, экс-лидеру партии «Родина» Дми-трию Рогозину


Думу. Но КРО 5%-й барьер оказался не по зубам. Однако спустя два года Рогозину всё же удаётся попасть в парламент, набрав почти 38% голосов избирателей на дополнительных выборах по Аннинскому избирательному округу в Воронежской области. В Думе Рогозин выбирает сферу, близкую его националистическим взглядам, и становится зампредом Комитета по делам национальностей. Постепенно карьера молодого политика идёт в гору: в качестве спецпредставителя президента РФ Рогозин проводит успешные переговоры с ЕС и Литвой по обеспечению жизнедеятельности Калининградской области. После расширения Евросоюза регион превра-тился в изолированный российский эксклав, окружённым объединённой Европой. После непродолжительного участия в очередном недолговечном политическом проекте – Народной партии, – Рогозин готовится к вступле-нию в «Единую Россию», окончательно оформляющуюся как партию влас-ти. СМИ даже сообщали о возможности назначения Дмитрия Рогозина главой Генерального совета ЕР.

Казалось, Дмитрий Олегович если и не начинает разгон перед взлётом на политический Олимп, то уж наверняка готовится вступить в формируемый под видом партии элитный клуб. Последний должен был объединить новую знать путинской России. Однако внезапно перспективы молодого рьяного политика резко омрачились. Мэр Москвы Лужков, по-литический соперник Рогозина, препятствует его вхождению в руковод-ство президентской партии. Обиженный, но не сломленный, Рогозин ре-шает пойти другим путём.

В сентябре 2003-го Рогозин создаёт и возглавляет избирательный блок (впоследствии преобразованный в партию) «Родина», и уже в декабре пе-реизбирается на депутатскую должность с рекордным результатом в 79%. Его блок с умеренно националистической программой набирает 9,1%, и проходит в парламент. Вскоре Дмитрий Рогозин становится заместителем председателя Государственной Думы. В следующем году во время прези-дентских выборов Рогозин делает ещё один удачный ход, укрепляющий его положение. Не поддержав сопредседателя «Родины» Сергея Глазьева, без консультаций с фракцией выставившего свою кандидатуру на выборы, Ро-гозин призвал партию умеренно поддержать Путина. Решение оказалось верным, и к лету 2004-го, одолев Глазьева во внутрипартийной борьбе, Дмитрий Рогозин становится единоличным председателем «Родины».

Кажется, что карьера умеренного «карманного» оппозиционера-наци-оналиста снова идёт на подъём, но Рогозин вновь спотыкается о полити-ческую подножку своего давнего недруга – Юрия Лужкова.

В декабре 2005 года национализм Рогозина и его партии проявился в агитационном ролике, снятом в преддверии выборов в Мосгордуму. Откро-венно ксенофобское видео под названием «Очистим Москву от мусора» дало Лужкову долгожданный повод обрушиться с критикой на своего ста-

В Думе Рогозин выбирает сферу, близкую его нацио-налистическим взглядам, и стано-вится зампредом Комитета по делам националь-ностей

Не поддержав сопредседателя «Родины» Сергея Глазьева, без кон-сультаций с фрак-цией выставившего свою кандидатуру на выборы, Рого-зин призвал пар-тию умеренно поддержать Пу-тина


рого соперника, и он не преминул воспользоваться открывшейся возмож-ностью. Шквал критики, обвинений в экстремизме и ксенофобии приво-дит к снятию «Родины» с выборов в региональные парламенты субъектов РФ, и жёсткому давлению властей. Рогозин, лично снявшийся в скандаль-ном ролике, поставлен перед выбором: либо отставка с поста председателя, либо полная ликвидация партии. Выбрав первое, Дмитрий Рогозин поки-дает «Родину». Так как Кремль заинтересован в существовании, и даже не-котором видимом усилении контролируемой системной оппозиции, опаль-ная «Родина» после резкой трансформации, объединения с другими политическими силами и смены идеологической концепции превращается в партию «Справедливая Россия» во главе с Сергеем Мироновым. Идейная платформа, очищенная от национализма и ксенофобии, в основе своей остаётся прежней – поддержка курса Владимира Путина.

Тем временем Дмитрий Рогозин год спустя предпринимает попытку вер-нуться в большую политику, создав новую партию «Великая Россия», однако отказ в регистрации опять ставит крест на его амбициозных планах. Кремль всерьёз решил дистанцироваться от политических сил, исповедующих радикальные идеи. Время мобилизации националистического электората ещё не настало, и политическое будущее Рогозина представляется весьма неопределённым. Однако уже в следующем, кризисном 2008-м году Россию и мир ожидают серьёзные перемены, которые сделают сторонников радикальных взглядов вновь востребованными в российском политикуме.

В январе 2008-го Дмитрий Рогозин неожиданно назначается постпредом РФ при Организации Североатлантического договора в Брюсселе. Это назна-чение широко обсуждается политической элитой РФ, и, учитывая национа-листические и антизападные взгляды Рогозина, явно намекает на грядущую геополитическую конфронтацию. Давно прогнозируемое обострение отноше-ний Запада и РФ происходит уже в феврале, после провозглашённой, и при-знанной США и многими странами ЕС независимости сербского автономного края Косово и Метохия. Владимир Путин как тогда, так и сейчас не скрывал, что считает данное событие прецедентом, открывшим дорогу к силовому пе-рекраиванию границ суверенных государств без оглядки на международные институты. На февральском саммите стран СНГ в Москве Путин заявил сле-дующее: «Прецедент Косово – это страшный прецедент. Он, по сути дела, взламывает всю систему международных отношений, сложившуюся даже не за десятилетия, а за столетия. И он, без всяких сомнений, может повлечь за собой целую цепочку непредсказуемых последствий». «Непредсказуемые по-следствия» принятия подобной доктрины дают о себе знать уже в августе, выливаясь в короткую российско-грузинскую войну. В апреле 2009-го года за умелые, по мнению российского лидера, дипломатические действия во время этого конфликта Рогозину досрочно присваивают высший дипломатический ранг Чрезвычайного и Полномочного посла. Пока роль Рогозина остаётся в большей степени демонстративной – известный националист и шовинист в

Однако уже в следующем, кри-зисном 2008-м году Россию и мир ожидают серьёзные перемены, которые сделают сторонников радикальных взглядов вновь востребованными в российском поли-тикуме


роли представителя России в НАТО является практически откровенным ди-пломатическим издевательством. Однако несколько лет спустя внутриполи-тическая ситуация в России делает Дмитрия Олеговича ещё более востребованным.

После Болотных протестов Путин, обеспокоенный созданием гремучей смеси из недовольного среднего класса, интеллигенции и националистов, по-нимает необходимость обеспечения лояльности последних как единственной потенциально опасной для режима части общества. Окончательный поворот к неоконсерватизму и «духовным скрепам» сопровождается возвышением людей, способных служить мостами между Кремлём и шовинистически настроенными гражданами. Одним из таких «мостов» и становится Рогозин. Осознавая возросшую важность ВПК в новых геополитических условиях, Пу-тин поручает Рогозину курировать «оборонку», хотя это назначение носит скорее формальный характер. Да и влияние Дмитрия Рогозина в оборонном секторе сильно ограничено главой корпорации «Ростех» Сергеем Чемезовым и министром обороны Сергеем Шойгу, чьи позиции на орбитах российской власти расположены куда ближе к центру. Однако некоторый вес у Рогозина всё же имеется – например, возможность лоббировать интересы Виктора Ли-ванова, главы ОАО «Авиационный комплекс имени С.В. Ильюшина», с которым Дмитрия Рогозина связывали родственные связи. Уже после кончины родственника в ноябре 2014-го ОКБ получило отмашку на запуск проектов военно-транспортного самолёта Ил-112В, и пассажирского Ил-114.

Ограниченные аппаратные позиции Дмитрия Рогозина вполне укладываются в общую архитектуру российской власти после ужесточения режима в 2011-м, когда официальные должности, как правило, достаточно скромные – не отражают всей полноты влияния путинского окружения из так называемого «Политбюро 2.0». Несомненно, Рогозин на сегодняшний день не входит в небольшую группу наиболее влиятельных друзей президента. Одна-ко его основная (помимо политического шутовства) функция связующего зве-на между Кремлём и националистами неизбежно приведёт к росту его поли-тического веса. На фоне ухудшения экономического положения и «посткрымской» истерии Путину неизбежно придётся уделять всё больше и больше внимания националистам как наиболее пассионарной и готовой к радикальным действиям части общества. Утрата лояльности последней мо-жет сделать возможность переворота куда более реальной, чем самые массовые митинги «беззубой» либеральной оппозиции. А это значит, что роль Дмитрия Олеговича, вероятнее всего, вырастет. Она может неожиданно конвертиро-ваться в заметный рост политического влияния. Однако вероятность даль-нейшего возвышения Рогозина в существующей конфигурации российской власти, вплоть до назначения преемником, представляется невысокой. Впро-чем, в будущем, в случае резкого снижения популярности Путина именно Ро-гозин может сыграть совершенно неожиданную роль. А именно, не связанный с президентом, подобно его близкому окружению, многолетней личной друж-

Окончательный поворот к неокон-серватизму и «духовным скре-пам» сопровожда-ется возвышением людей, способных служить мостами между Кремлём и шовинистически настроенными гражданами. Од-ним из таких «мос-тов» и становит-ся Рогозин

Несомненно, Рого-зин на сегодняш-ний день не входит в небольшую груп-пу наиболее влиятельных друзей президента. Однако его осно-вная (помимо политического шутовства) функ-ция связующего звена между Кремлём и нацио-налистами неиз-бежно приведёт к росту его полити-ческого веса


бой, он вполне может, опираясь на поддержку националистов, резко упрочить свои позиции. Например, вернувшись к статусу влиятельного парламентского игрока, утраченному в 2005-м, по сути, из-за недостатка политического опыта. На этот раз неопытность и противодействие давно сошедшего с дистанции Юрия Лужкова уже не помешают Рогозину вернуть возрождённой в 2012-м партии «Родина» утраченные ранее позиции. Потеснив «Справедливую Рос-сию» Миронова, которую Рогозин неоднократно обвинял в рейдерском захва-те собственной политсилы. Так или иначе, политическое будущее Рогозина сильно зависит от общих перспектив РФ. И того, насколько разрушительной для конструкции её правящей верхушки окажется грядущая кризисная встряс-ка. В случае роста влияния Дмитрия Рогозина для всего мира, и прежде всего для нашей страны, ключевым вопросом будет степень искренности, которую вкладывает Дмитрий Олегович в свои словесные эскапады. Ведь одно дело, когда на политику ядерной державы влияет безобидный балаганный петруш-ка, отделяющий сценический образ от реальности, и совсем другое – убеждённый фанатик и радикал. Пока тот факт, что Рогозин относительно преуспел в политике, не оказавшись в компании маргиналов вроде Дугина и Проханова, всё же позволяет надеяться на его рациональность и здравомыслие.

«Дзюдократия». Путинские «друзья по дзюдо» и восточные единоборства как фактор мышления политической элиты

Дмитрий Козлов, эксперт Центра исследований армии, конверсии и разоружения

Принятое в аналитической среде представление о российской верхуш-ке как о симбиозе спецслужб с крупным бизнесом в общем и целом верно. Главным образом, близость к Владимиру Путину определяют отношения, установившиеся между хозяином Кремля и его «царедворцем» задолго до восхождения «ВВП» на «престол» и, как правило, обязательным условием «членства в клубе» является работа в структурах разведки, или «просто-бизнесе» в виде советских внешнеторговых организаций. Однако в струк-туре, условно именуемой «Политбюро 2.0» или «Коллективный Путин», и фактически являющейся теневым правительством РФ, несколько мест за-резервировано для людей, не имевших отношения ни к гигантам советской внешней торговли, ни к «рыцарям плаща и кинжала»,. Ряд наиболее могущественных людей в современной России должен благодарить за своё возвышение… удачные спортивные предпочтения.

Аркадий и Борис Ротенберги

Осенью 1964 года, в одном из небольших спортзалов Ленинского райо-на Ленинграда молодой тренер по самбо Анатолий Рахлин начал трениро-вать небольшую группу из пятерых местных школьников. Одним из запи-

Однако в структу-ре, условно именуе-мой «Политбюро 2.0» или «Коллек-тивный Путин», и фактически явля-ющейся теневым правительством РФ, несколько мест зарезервиро-вано для людей, не имевших отноше-ния ни к гигантам советской внешней торговли, ни к «рыцарям плаща и кинжала»


савшихся в секцию был 12-летний Аркадий Ротенберг. Спустя много лет Рахлин характеризовал его как «подвижного, понятливого и упрямого». Некоторое время спустя Аркадий уговорил посещать тренировки и своего брата Бориса. А ещё через полгода к Рахлину на занятия пришёл ещё один юный самбист, живший в расположенном неподалёку от спортзала Баско-вом переулке. Его звали Володя Путин.

Позже, в 1972 году, секция Рахлина переезжает в помещение поболь-ше, и тренер начинает обучать подопечных близкому к отечественному самбо японскому дзюдо. Составившие костяк секции, проводившие много времени вместе на соревнованиях и тренировках Борис, Аркадий и Влади-мир превращаются в настоящее боевое братство, становятся близкими друзьями.

Впрочем, в дальнейшем пути друзей детства начали расходиться. Бра-тья Ротенберги решили не расставаться со спортивной средой, и поступи-ли в Ленинградский инфиз. После окончания института Борис стал мили-цейским инструктором по рукопашному бою, а его старший брат предпочёл пойти по стопам Анатолия Рахлина, и стал детским тренером. Будущий российский президент тогда предпочёл юрфак ЛГУ, а затем карьеру в спец-службах. Казалось, связи между ними, как это часто бывает, со временем ослабнут, и жизнь поведёт их совсем разными путями. Вероятно, так бы и произошло, если бы не грянувший распад СССР.

В 2007 году Аркадий Ротенберг защитит докторскую диссертацию, в которой даст исчерпывающую характеристику стереотипов в отношении к спортсменам-единоборцам. Среди прочих, будут упомянуты следующие: «сниженный интеллект», «потенциально опасны», «легко поддаются кри-минализации» и «представители агрессивной части общества». В силу дан-ной специфики спортсмены, без сомнения, стали ударной силой постсо-ветской «криминальной революции» 90-х. Однако братья Ротенберги в это смутное время сумели избежать прямой связи с криминалом. Младший брат от происходящего в родном Петербурге временно устранился, и с 1992-го по 1998-й работал тренером дзюдо в Финляндии. Аркадий же, опи-раясь на покровительство ставшего вице-мэром города Путина, создал охранное предприятие, постепенно переросшее в Федерацию Санкт-Петербурга по самбо.

В то время зарождающегося рынка, правивших бал насилия и безза-кония, крепко сбитый и сплоченный спортивным братством отряд самбис-тов неизбежно становился влиятельной организацией. А в симбиозе с авторитетным другом из городской администрации детище Ротенберга и вовсе стало едва ли не силовой структурой местного масштаба. Так, разви-тие городского игорного бизнеса, который по должности курировал тогда Владимир Путин, не обходилось без слетающихся на яркие огни казино криминальных группировок, стремившихся подмять под себя финансовые


потоки. В таких ситуациях, в условиях бессилия и разложения правоохранительных органов, и находилось применение борцам Ротенбер-га, а сам Аркадий зачастую служил связующим звеном между миром кри-минала, и заместителем мэра СПб, которому должность не позволяла об-щаться с «братками» напрямую. Однако настоящий взлёт был ещё впереди, и наступил после переезда властного патрона братьев в Москву.

В 2002 году, вскоре после избрания Путина президентом РФ, людей Рема Вяхирева в руководстве «Газпрома» сменили управленцы из команды ВВП во главе с Алексеем Миллером. Новые руководители немедленно на-чинают перераспределение финансовых потоков, связанных с закупками газовым гигантом различной продукции и техники – от труб до компрес-соров. Между производителями и конечным потребителем возникает не-сколько компаний-посредников.

Спустя четыре года в США молодой эмигрант из России, экономист Максим Миронов с помощью пиратских баз данных выявил несколько ни-кому не известных российских компаний, через счета которых, несмотря на отсутствие производственной деятельности, проходили гигантские суммы. Среди них лидировало ООО «Газтагед», через которое в 2003-2004 годах прошло около $1 млрд. Миронов, пытавшийся лишь оценить масш-таб уклонения от уплаты налогов в РФ, даже не подозревал, что наткнулся на крупнейшую посредническую схему в российском бизнесе. Дальнейшие исследования показали, что от «Газтагеда» и нескольких других компаний-посредников, таких как «Трубная промышленность», и «Трубный металло-прокат», ниточки тянулись к «старым друзьям президента по дзюдо» – бра-тьям Ротенбергам.

Впрочем, посредничеством в газовой отрасли сфера интересов Ротен-бергов не ограничивается. Их имена всплывают в различных сферах рос-сийской экономики – от покупки акций «Новороссийского торгового мор-ского порта» до госзаказов Минобороны на строительство жилья в Подмосковье. Как правило, Ротенберги не выступают в качестве основных бенефициаров в сделке, ограничиваясь «вознаграждением» за некие услу-ги. При ближайшем рассмотрении «услуги» оказываются всё тем же по-средничеством, которым старший Ротенберг занимался в «бандитском Пе-тербурге» 90-х, а позже – в связанных с «Газпромом» сферах. Основной «товар» Ротенбергов – их дружба со старым «коллегой по секции».

Бизнес-империя братьев Ротенбергов мало напоминает российских корпоративных монстров, возглавляемых другими «друзьями президен-та», вроде «Ростеха» Сергея Чемезова или «Роснефти» Игоря Сечина. В отличие от этих монументальных экономических глыб, её структура ско-рее напоминает едва заметную тонкую паутину, пронизывающую множе-ство отраслей финансовыми схемами и посредническими операциями. Вершина этого айсберга проступает в виде множества различных фондов и

Дальнейшие иссле-дования показали, что от «Газтаге-да» и нескольких других компаний-посредников, та-ких как «Трубная промышлен-ность», и «Труб-ный металлопро-кат», ниточки тянулись к «ста-рым друзьям пре-зидента по дзю-до» – братьям Ротенбергам.

Бизнес-империя братьев Ротенбер-гов мало напоми-нает российских корпоративных монстров, возглав-ляемых другими «друзьями прези-дента», вроде «Ростеха» Сергея Чемезова или «Роснефти» Игоря Сечина


организаций, связанных, конечно же, с дзюдо. Приёмная Аркадия Ротен-берга располагается в здании Федерации дзюдо России, а набор официальных должностей и титулов Аркадия Романовича практически целиком связан с этим видом спорта, и лишь пост председателя совета ди-ректоров банка «Северный морской путь» выдаёт в нём предпринимателя.

Основной бизнес Ротенбергов – торговля дружбой с Путиным. Имен-но этим фактом объясняется неизменный интерес крупных российских компаний к любым мероприятиям Национального союза ветеранов дзюдо Аркадия Ротенберга, которые никогда не испытывают недостатка в спон-сорах. Пожалуй, можно назвать символической единственную организа-цию, в которой официально пересекаются старые «братья по татами» – спортивный клуб «Явара-Нева», директором которого является старший Ротенберг, а почётным президентом – Владимир Путин. Само название этой организации состоит из наименования традиционного японского де-ревянного кастета, применяемого в единоборствах, и названия протекаю-щей через родной город Путина и Ротенберга реки. Эти два фактора – зем-лячество, и борцовское братство – продолжают связывать Путина и Ротенбергов, открывая перед последними любые двери. Санкции, ударив-шие по братьям после аннексии Крыма, привели лишь к их дальнейшей экспансии внутри страны. По некоторым данным, в последнее время Ро-тенберги и другой «борец» – Геннадий Тимченко, – фактически монополи-зировали рынок госзакупок РФ. В частности, Ротенберги получили подряды на строительство газопровода «Сила Сибири», и на возведение пресловутого моста через Керченский пролив. В рейтинге «Forbes» «Коро-ли госзаказа – 2014» Аркадий Ротенберг ожидаемо занял первое место.

Недавние публикации журналистов Bloomberg, которые со ссылкой на близкого к Кремлю политолога Сергея Маркова сообщили о падении влия-ния Ротенбергов на президента, и возвышении силовиков, вероятно, вызваны не совсем адекватной оценкой их взаимоотношений. Ротенберги, зачастую сами демонстрировавшие ограниченность в духе упоминавших-ся в диссертации Аркадия Романовича стереотипов, по сути, далеки от раз-разившегося геополитического кризиса, и даже от попыток извлечь из него какие-то стратегические выгоды. Этим они отличаются от «силогархов» из окружения Путина, влияющих на принятие окончательных решений по любым важным вопросам. Они похожи на классический тип «друзей дет-ства успешного человека» – пользуются дружбой ради личной выгоды, и не претендуют на большее. И вряд ли Путин и Аркадий Ротенберг сильно кривят душой, когда заявляют, что во время личных встреч обсуждают главным образом спорт. В конце концов, о чём ещё говорить «друзьям дет-ства», если обоюдно-выгодный симбиоз уже сформирован. Однако в даль-нейшем нельзя исключать рост напряжённости между бывшими членами детско-юношеской секции по самбо. Во-первых, обмеление финансовых

Основной бизнес Ротенбергов – торговля дружбой с Путиным

По некоторым данным, в послед-нее время Ротен-берги и другой «борец» – Геннадий Тимченко, – фак-тически монополи-зировали рынок госзакупок РФ


потоков в связи с западными санкциями вряд ли обрадует Ротенбергов. А, во-вторых, получение призрачных геополитических гешефтов в туманном будущем, которые, возможно, видятся «силогархам» и Путину в «прекрас-ном далёко», приземлённым Ротенбергам не слишком интересны. Время покажет, что окажется сильнее – узы борцовского братства, или банальная коммерческая выгода. Если последняя всё же перевесит, а экономическая ситуация в ближайшие годы не улучшиться, переход Ротенбергов в стан условных «оппозиционеров-заговорщиков» весьма вероятен.

Геннадий Тимченко

Другой выдающийся борец на российском политическом татами имеет в своей биографии и традиционные для путинской свиты связи с ранним бизнесом, в виде работы в советских внешнеторговых структурах, и спец-службами, без пристального внимания и контроля которых эта работа не обходилась.

Ровесник Путина, будущий олигарх и один из богатейших людей РФ начинал своё восхождение в бизнес-элиту как истинный пролетарий. Про-работав некоторое время сменным мастером цеха на Ижорском заводе в г. Колпино, Тимченко в 1982-м году становится старшим инженером в Ми-нистерстве внешней торговли СССР. Почувствовав, куда дует ветер Пере-стройки, он 1988-м году оставляет техническую работу ради поста замес-тителя директора в крупном внешнеторговом объединении «Киришинефтехимэкспорт», созданного на базе Киришского НПЗ в Ле-нинградской области.

К этому периоду его деятельности относятся упоминания в ряде СМИ о службе в Первом главном управлении КГБ СССР. Сам Тимченко тради-ционно связь со всемогущим Комитетом опровергает, и неизменно называя слухи о своей принадлежности к спецслужбам домыслами и сказками. Од-нако внешнеторговая деятельность даже на закате СССР находилась под плотным колпаком КГБ, и маловероятно, чтобы чиновник ранга Тимченко всё же не выполнял ряда функций, не связанных с прямыми обязанностя-ми. По некоторым данным, именно в конце 80-х Тимченко и познакомился с Путиным. Благодаря связям в руководстве Северной столицы дела Тим-ченко пошли в гору, и в 1991 году, перебравшись в Финляндию, Геннадий Николаевич начинает заниматься международным рынком энергоносителей, со временем став совладельцем нескольких нефтяных компаний. Среди них видное место занимает Gunvor Group, один из круп-нейших энергетических трейдеров по объёмам продаж, зарегистрированный на Кипре. Параллельно с возвышением Тимченко, растёт и тянущийся за ним шлейф коррупционных скандалов, начавшийся ещё в постперестроеч-ном Петербурге, когда в СМИ циркулировали слухи о множестве теневых схем экспорта нефтепродуктов. От них ниточки неизменно тянулись к Ген-

Ровесник Путина, будущий олигарх и один из богатей-ших людей РФ начинал своё вос-хождение в бизнес-элиту как истинный проле-тарий


надию Николаевичу, и его другу Владимиру Владимировичу. В 1998-м Тим-ченко становится соучредителем уже упоминавшегося клуба дзюдо «Ява-ра-Нева», укрепившего неформальные связи Геннадия Николаевича с двумя другими «главными дзюдоистами» страны – Путиным и Аркадием Ротенбергом. Спустя два года ВВП становится президентом, и карьера и без того преуспевающего Тимченко взлетает до невероятных высот. Как, впрочем, и преследующие его обвинения в коррупции, отмывании денег (прежде всего благодаря схемам с продажей нефти, добытой «Роснефтью» Сечина через Gunvor), и подозрительных «успехах» в бизнесе, которыми он явно был обязан дружбе с хозяином Кремля. Тимченко ожидаемо везде и всюду опровергает подобные слухи, периодически доводя дело до судебных исков. А дружбу с Путиным время от времени либо вообще отрицает, либо объявляет совершенно несущественным фактором в истории своего лич-ного обогащения.

Впрочем, российская агрессия против Украины причинила Геннадию Николаевичу ряд неудобств, вынудив его внезапно проникнутся патрио-тическими чувствами, и, покинув своё имение в швейцарском кантоне Же-нева (что любопытно, расположенное едва ли не по соседству с владениями Игоря Коломойского), срочно перебраться на родину, по пути избавив-шись от части активов (включая Gunvor), а остальные переведя в Россию. Подстегнуло рост патриотической сознательности начатое в США рассле-дование по факту отмывания денег Gunvor Group.

В России Тимченко, как истинный патриот, тут же заявил о желании заняться рядом крупных инфраструктурных проектов. Впрочем, от воз-можности проявить себя в строительстве злополучного моста через Кер-ченский пролив Геннадий Николаевич уже предсказуемо отказался, по всей видимости, не обнаружив в проекте очевидных выгод, и уступив пальму первенства Аркадию Ротенбергу.

Сегодня Геннадий Тимченко всеми известными ему способами демон-стрирует своему патрону верноподданнические чувства, лишь иногда со-крушаясь от досадной невозможности провести отпуск с семьёй на привычном и давно полюбившемся юге Франции. К тому же Финляндия, связи с которой Геннадий Николаевич продолжает сохранять, и граждани-ном которой является, из соображений традиционной осторожности в отношениях с Россией не проявляет особого санкционного рвения. Это пока и позволяет Тимченко не чувствовать себя в России совсем уж «на казарменном положении». Вынужденная необходимость как минимум временно сосредоточить внимание на внутреннем российском рынке, и возросшая в условиях экономической нестабильности потребность Пути-на в близких и верных друзьях могут в краткосрочной перспективе при-вести к росту влияния Тимченко. Однако, как и в случае с Ротенбергами, усыхание финансовых потоков вследствие западных санкций и падения


цен на «чёрное золото» вскоре может оказаться серьёзной проверкой на прочность для неразрывного единства «братства дзюдократов».

Виктор Золотов

Этот несколько менее известный «дзюдоист» вполне заслуживает ти-тула главного преторианца Владимира Путина. Виктор Васильевич начал свой путь придворного телохранителя ещё при его предшественнике Ель-цине. Его Золотов охранял во время знаменитого выступления с брони танка в августе 1991-го. Работавший в 9-м Главном управлении Комитета государственной безопасности, Золотов, как и другие будущие путинские приближённые, вовремя понял, что чаша весов склоняется в пользу рос-сийского, а не союзного руководства, и за свою преданность получил место в новообразованной Службе безопасности Президента РФ. В тревожные 1990-е годы Золотов исполнял обязанности личного телохранителя мэра Санкт-Петербурга Собчака, и на этой работе установил прочные дружес-кие отношения с его замом – Владимиром Путиным. Их объединила общая любовь к дзюдо. Сблизившись с Путиным, Золотов начал принимать учас-тия в спаррингах и спартакиадах.

В 1996 году Золотов временно покидает госструктуры, и некоторое время работает в компании «Балтик-эскорт» личным телохранителем из-вестного криминального авторитета, также бывшего главного охранника Собчака, и близкого друга Путина – Романа Цепова. Однако уже в 1999 году его «спарринг-партнёр» становится и.о. президента, и Золотов немед-ленно становится главой президентской охраны. Год спустя, после офици-ального избрания Путина на пост президента, Виктор Золотов становится руководителем знакомой ему Службы безопасности Президента РФ, одно-временно получив должность замдиректора главы Федеральной службы охраны. С этого момента и вплоть до начала российской агрессии в Украи-не Золотов верой и правдой служит Путину на посту главного охранника страны. Однако в мае 2014-го Виктор Васильевич неожиданно получает новое назначение – пост первого заместителя министра внутренних дел, и главнокомандующего Внутренними войсками МВД РФ.

Учитывая роль Внутренних войск в поддержании правопорядка и обеспечении безопасности в случае массовых народных волнений, можно не сомневаться: очередной «друг по дзюдо» приближен к российскому «са-модержцу» из опасений перед возможным переворотом, и с целью усилить контроль над силовыми структурами. Несмотря на раздутый рейтинг, Пу-тина нешуточно пугают грядущие экономические потрясения, и он хочет быть уверен, что в критический момент силовой аппарат сохранит свою верность, и будет действовать эффективно и безжалостно.

Этот несколько менее известный «дзюдоист» вполне заслуживает титула главного преторианца Владимира Пути-на

Однако в мае 2014-го Виктор Васильевич неожи-данно получает новое назначение – пост первого заместителя министра вну-тренних дел, и главнокомандую-щего Внутренними войсками МВД РФ


Игорь Сидоркевич

Ещё один выходец из петербургских спортзалов в последнее время сильно упрочнил свои аппаратные позиции. Двукратный чемпион мира по самбо, Сидоркевич с 1985-го по 2001-й год занимал различные офицерские должности в ВС СССР и РФ, что не помешало ему в 1990-е поработать в администрации Санкт-Петербурга, в том числе и на должности заместите-ля председателя ключевого комитета по физической культуре и спорту, где Сидоркевич познакомился с Путиным. С 1993-го и по настоящее время ге-нерал-майор Сидоркевич возглавляет федерацию дзюдо Санкт-Петербурга, и занимает пост вице-президента Федерации дзюдо России.

После воцарения Путина в Кремле Сидоркевич в течение 12 лет про-ходит службу в ФСБ. В июле 2013-го Путин поручает ему руководство Главным управлением военной полиции Министерства обороны РФ. И хотя назначение произошло ещё до украинских событий, мотивом, вероят-но, был всё тот же страх, и желание усилить контроль, что и в случае с Золотовым. По всей видимости, призрак Болотной площади надолго ли-шил Владимира Путина покоя.

«Эпоха дзюдократии»

Выше были упомянуты лишь наиболее влиятельные и публичные представители касты «правящих борцов». В мае 2014 гола американский эксперт Марк Галеотти в своем комментарии для журнала Foreign Policy назначения Виктора Золотова командующим внутренними войсками МВД РФ заявил, что Россия входит в эпоху «дзюдократии». Обострение геопо-литической обстановки, рост агрессивности Кремля и ужесточение вну-треннего режима привели Путина к необходимости обратиться к самой глубинной сути созданной им государственной машины. Перечисленные в статье «друзья» являются лишь наиболее успешными представителями мощной и разветвлённой системы, пронизывающей весь государственный аппарат. Дзюдоисты и поклонники других восточных единоборств нахо-дятся на ключевых должностях, возглавляют влиятельные компании и фонды, в связанных с элитным спортом организациях вращаются колоссальные суммы. Скрытная, оплетающая невидимой паутиной все сферы жизни государства, правящая элита всё больше напоминает смесь закрытых воинских братств средневекового Востока с популярными у адептов теорий заговоров тайными обществами средневековой Европы. Но важнее другое.

Дзюдо как философия накладывает отпечаток на самосознание рос-сийской верхушки, отлично сочетаясь с двумя другими «китами», служа-щими ей опорой: спецслужбами и крупным бизнесом. Если учесть культу-ру российского бизнеса 90-х – а практически все высшие российские

В июле 2013-го Путин поручает ему руководство Главным управле-нием военной полиции Мини-стерства обороны РФ

По всей видимо-сти, призрак Болотной площади надолго лишил Владимира Пути-на покоя.

Этот фактор – допустимость и зачастую даже желательность насилия как спосо-ба разрешения любых противоре-чий


сановники прошли суровую школу этого десятилетия – то становится ясным фактор, объединяющий воедино эту «святую троицу» Путинского режима – бизнес, спецслужбы и дзюдо. Этот фактор – допустимость и за-частую даже желательность насилия как способа разрешения любых про-тиворечий. Это, без сомнения, не прямолинейное насилие в духе каких-то африканских и ближневосточных деспотий, а изощрённая, интеллектуаль-ная стратегия, порождённая симбиозом интриганства и паранойи спец-служб, пронырливости и сухого расчёта дельцов эпохи «первичного нако-пления капитала», и развитой философской системы дзюдо, определяющей законы и правила эффективного противостояния недругам. Тем, кому не посчастливилось столкнуться с этим эффективным и устрашающим меха-низмом, и кто желает его одолеть, следует избегать иллюзии мнимых успе-хов, и помнить то, о чём наверняка не забывает Путин и его друзья по еди-ноборству, само название которого переводится как «гибкий путь к победе». Основной принцип учения, созданного в XIX веке низкорослым, не отличавшимся крепким здоровьем и мощным телосложением японцем Дзигоро Кано, гласит: «Поддаться, чтобы потом победить».

Милитаризация Крыма: продолжение следуетЮрий Бараш,

член Экспертного Совета ЦИАКР

Начиная с момента аннексии Крыма и по нынешнее время российская пресса активнейшим образом живописует мощь группировки ВС России, которая развёртывается на полуострове. В частности, сообщалось о гряду-щем базировании на авиабазах Крыма модернизированных бомбардиров-щиков Ту-22М3М, в радиусе действия которых будет вся Европа, о пере-вооружении и наращивании Черноморского флота России, о развёртывании бригады и артполка береговой обороны и так далее.

Интересно, что о войсках РФ на восточных границах Украины (и тем более на территории украинских Донбасса и Луганщины) кремлёвская пе-чать почему-то помалкивает, а про крымскую группировку своих войск пишет просто взахлёб.

Недавно министр обороны Шойгу на коллегии МО РФ заявил о фор-мировании в Крыму полноценной и самодостаточной межвидовой группи-ровки для прикрытия от нападения с земли, с неба и с моря. По его словам, создание группировки войск в Крыму вызвано ситуацией, сложившейся в Украине, нагнетанием антироссийских настроений со стороны НАТО и увеличением иностранного военного присутствия в непосредственной близости от границ России [1]. А 13 ноября 2014 г. было широко обнародо-вано, что для прикрытия воздушного пространства Крыма и оперативных воздушных перевозок на полуостров в составе 4-го командования ВВС и

О войсках РФ на восточных грани-цах Украины (и тем более на тер-ритории украин-ских Донбасса и Луганщины) кремлёвская пе-чать почему-то помалкивает, а про крымскую группировку своих войск пишет про-сто взахлёб


ПВО (Южный военный округ) завершается формирование 27-й смешан-ной авиадивизии со штабом на аэродроме Бельбек под Севастополем [1, 2].

Сообщалось, что в составе дивизии будут эскадрильи фронтовых бом-бардировщиков, а также истребительной, штурмовой, разведывательной, транспортной и армейской авиации (вертолетные подразделения).

Помимо аэродрома в Бельбеке в Крыму будет использовано еще 3 аэродрома: Гвардейское, Джанкой, Кача, и Саки. Сообщалось, что все аэродромы в Крыму, необходимые для МО, будут модернизированы. В со-ветское время в Крыму действовали 16 аэродромов военной авиации: Бель-бек, Кача (под Севастополем), Новофедоровка (под Саками), Гвардейское (под Симферополем), Октябрьское (Красногвардейский район), Веселое (Судак), Джанкой, Багерово (Керчь), Северный (Кировское), Южный (Се-вастополь), Донузлав (под Евпаторией), Евпатория, Керчь, Симферополь, Карагоз (Первомайский район) и Приморское (Феодосия). Однако сейчас в таком количестве аэродромов МО РФ не видит необходимости.

Известно, что на аэродроме Гвардейское будет дислоцироваться 37-й отдельный смешанный авиаполк (2 эскадрильи, 12 фронтовых бомбарди-ровщиков Су-24М и 12 штурмовиков Су-25). Планируется, что в 2016 г самолёты Су-24М будут заменены на дальние бомбардировщики Ту-22М3М) [2, 3].

На аэродроме Бельбек будет базироваться 38-й истребительный авиа-полк. 26-го ноября он пополнился 14-16-ю истребителями (10-12 модернизированных Су-27СМ и 3-4 новых двухместных Су-30М2). До этого в 62-ом полку было 5 истребителей Су-27П и 1-2 Су-27УБ, которые прибыли из 159-го авиаполка (аэродром Бесовец, Карелия). Интересно, что Су-27СМ и Су-30М2 перелетели с Дальнего Востока, из 23-го авиаполка (авиабаза Дзёмги, Хабаровский край), который сейчас перевооружается на новейшие многоцелевые истребители поколения 4++ Су-35С. По другим данным они прибыли также из 22-го авиаполка (аэродром Центральная Угловая, Владивосток). Всего в 38-ом полку планируется иметь 30 самолётов (2 эскадрильи, 24 Су-27СМ и 6 Су-30М2), в 2015 г. одну эскадрилью полнос-тью перевооружат на Су-30СМ [4].

Очевидно, эти два полка и составит ядро формируемой 27-й авиадиви-зии. Третьим полком (в Джанкое) станет 39-й вертолётный полк (сейчас там имеется 24 ударных вертолёта Ми-35М и транспортно-ударных Ми-8АМТШ).

В морской авиации ЧФ сейчас есть 25-й отдельный корабельный противолодочный вертолётный полк (2 эскадрильи, вертолёты Ка-27 и Ми-14), и 917-й отдельный смешанный авиаполк в Саках (эскадрилья, 9-15 противолодочных самолётов-амфибий Бе-12, самолёты радиотехнической разведки и РЭБ Ан-12БК-ИС/ППС, транспортные самолёты Ан-12 и Ан-26, вертолёты Ми-8 (в т.ч. РЭБ и транспортные) [5]. Скоро полк получит 3


отремонтированных самолета Бе-12. В перспективе 25-й полк получит транспортно-боевые вертолёты Ка-29, а 917-й полк – противолодочные самолёты Ту-142 и Ил-38 [2].

А поскольку в Южный ВО входит 4-е командование ВВС и ПВО, в слу-чае необходимости из его состава с материка в Крым всегда можно быстро перебросить дополнительную авиагруппу.

В настоящее время группа российских войск в Крыму вместе с личным составом Черноморского флота насчитывает более 25 тыс. человек. В ее со-ставе пока находятся:

• 126-я отдельная бригада береговой обороны в Перевальном под Симферополем (создана на базе 36-й бригады береговой обороны ВМС Украины);

• 810-я отдельная бригада морской пехоты в Севастополе; • 501-й отдельный батальон морской пехоты в Феодосии (создан на

базе 501-го и 1-го батальонов морской пехоты ВМС Украины);• 8-й отдельный артполк береговых войск ЧФ в Симферополе (часть

полка в Борисовке около Керчи, артдивизион в Армянске), полк со-здан на базе части личного состава и вооружения 291-й артилле-рийской бригады из Троицкой в Ингушетии (Южный ВО), а также части личного состава 406-й артиллерийской группы ВМС Украины;

• 1096-й зенитно-ракетный полк ЧФ с ЗРК «Оса-АКМ» в Севастопо-ле;

• соединение ПВО с ЗРС С-300ПМ и ЗРПК «Панцирь-С1»;• инженерный полк;• полк радиационной химической биологической защиты;• железнодорожный батальон в Севастополе. Кроме того, в Крыму будут сформированы новые части и соединения

[2].Необходимо также учитывать, что ВС Россия имеют в составе сил

быстрого реагирования 4 дивизии и 4 бригады ВДВ, которые можно быстро перебросить в Крым, в случае возникновения угрозы [3].

На обустройство в Крыму 126-й бригады и 8-го полка будет израсходо-вано 7,2 млрд. руб. [6] Формирования получают новое вооружение и осна-щение, в частности:

• 126-я бригада – модернизированные танки Т-72Б3, МТ-ЛБ и авто-технику, её состав усилен горным батальоном, бойцы которого прошли подготовку в центре подготовки разведывательных по-дразделений на полигоне «Дарьял» в Северной Осетии. Всего бри-гада будет иметь 3 тыс. человек;

• 810-я бригада – новые РСЗО «Торнадо-Г», модернизированные самоходные гаубицы 2С1М1, автомобили КамАЗ и Урал;

• 8-й артполк – 152-мм гаубицы «Мста-Б», новые 122-мм РСЗО

В настоящее время группа российских войск в Крыму вместе с личным составом Черно-морского флота насчитывает более 25 тыс. человек

ВС Россия имеют в составе сил быстрого реагиро-вания 4 дивизии и 4 бригады ВДВ, которые можно быстро перебро-сить в Крым, в случае возникнове-ния угрозы


«Торнадо-Г» и самоходные ПТРК «Хризантема-С». Есть также не-сколько пушек «Гиацинт-Б» и РСЗО «Град». В полку 3 дивизиона (гаубичный, реактивный, противотанковый) и подразделения обеспечения. Всего в полку до 700 человек (после развёртывания 875), 18 гаубиц, 18 РСЗО и 24 ПТРК [7, 8].

В первую очередь представляет интерес состав российских сухопутных войск на границе Крыма с Украиной (на Перекопском и Джанкойском на-правлениях). Эта группа войск включает:

Перекопское направление, передовой КП в Красноперекопске:• батальонная тактическая группа (БТГ) 727-го батальона морской

пехоты из Астрахани, батарея РСЗО «Град» (6 ед.) – Волошино (око-ло Армянска);

• рота Т-72 (10 ед.), батарея РСЗО «Град» (6 ед.), батарея РСЗО «Ура-ган» (4 ед.) – Литовск;

• взвод Т-72 (3 ед.), батарея РСЗО «Град» (6 ед.) – завод Титан;• дивизион гаубиц «Мста-Б» (18 ед.), батарея РСЗО «Град» (8 ед.) –

Армянск.Джанкойское направление, КП в Джанкое:• БТГ 7-й гвардейской десантно-штурмовой дивизии – Джанкой;• ротная тактическая группа (РТГ) 7-й гвардейской десантно-штур-

мовой дивизии (12 БМД), батарея гаубиц Д-30 (6 ед.) – Стрелковое;• батарея РСЗО «Град» (4 ед.), батарея РСЗО «Ураган» (4 ед.) – Пред-

мостное [9].На Перекопском направлении (КП в Красноперекопске) развёрнута

БТГ морской пехоты с батареей РСЗО «Град» в Волошино, танковая рота и 2 батареи РСЗО («Град» и «Ураган») в Литовске, танковый взвод и батарея РСЗО «Град» в заводе Титан, дивизион гаубиц «Мста-Б» и батарея РСЗО «Град» в Армянске.

На Чонгарском направлении (КП в Джанкое) развёрнута десантно-штурмовая БТГ в Джанкое, РТГ с батареей гаубиц Д-30 стоит на Арабат-ской Стрелке, батарея РСЗО «Град» и батарея РСЗО «Ураган» – в Пред-мостном.

Итого: 2 БТГ (морской пехоты и ВДВ), 1 РТГ ВДВ, танковая рота и взвод (13 Т-72), 7 батарей РСЗО (30 «Град», 8 «Ураган»), артдивизион и ба-тарея (18 «Мста-Б» и 6 Д-30). При этом некоторые батареи вооружены не РСЗО «Град», а значительно более эффективными «Торнадо-Г».

Налицо реактивно-артиллерийская группа полкового уровня (62 огневые системы), прикрытая пехотой и танками. В смешанную группу предположительно включены: артдивизион 8-го артполка (18 гаубиц «Мста-Б»), 2 батареи 943-го реактивного полка (8 РСЗО «Ураган») из Крас-нооктябрьского, 3 батареи реактивного дивизиона 205-й мотострелковой РСЗО из Будённовска (18 РСЗО «Град»), 2 батареи реактивного дивизиона


810-й бригады морской пехоты (12 РСЗО «Торнадо-Г»), батарея артдивизи-она 1141-го артполка 7-й десантно-штурмовой дивизии (6 гаубиц Д-30) из Анапы и др.

Необходимо отметить, что количественно это относительно неболь-шие силы. Однако высокая огневая мощь РСЗО и гаубиц в сочетании с хо-рошо подготовленными российскими морскими пехотинцами и воздушными десантниками на оборудованных позициях позволит сорвать попытку 2-3-х украинских механизированных бригад внезапно прорвать-ся в Крым. Кроме того, небольшая российская группа может быть быстро усилена основными российскими силами на полуострове: 126-й бригадой береговой обороны, 810-й бригадой морской пехоты и 8-ым артполком.

Крымская группировка ВС России разворачивается на базе инфраструктуры, оставшейся со времен Советского Союза и Украины. В противном случае, во много раз было бы сложнее наращивать группиров-ку. К тому же, упор делается не только на сухопутные войска. К примеру, для обеспечения безопасности Крыма с воздуха планируется создание со-временной эшелонированной системы ПВО, а Черноморский флот в ско-ром времени получит 6 дизель-электрических подлодок пр. 636.3, 6 фрега-тов пр. 11356Р и несколько малых ракетных кораблей пр.21631.

Правда, существует большая проблема для снабжения российской группировки на полуострове. Крым для России доступен только по возду-ху и через паромную переправу Керченского пролива. Но уже сформирова-на группировка материально-технического обеспечения (МТО) ВС РФ в Крыму, оснащенная современной автомобильной и специальной военной техникой и представленная стационарной (Центр МТО ЧФ с системой баз и складов) и мобильной (отдельной бригадой материально-технического обеспечения) частями.

Российское руководство уверено, что Украина сейчас не станет пытаться вернуть Крым военным путём. Однако оно явно готовится к пер-спективе смены экономической, политической и военной конъюнктур.

Главный редактор журнала «Национальная оборона» Игорь Коротчен-ко, комментируя формирование 27-й смешанной авиадивизии, заявил: «Развертывание российских войск в Крыму реализуется на основе суверенного права РФ, в соответствии с которым мы можем размещать любые контингенты в пределах своей территории. Что касается масштабности укрепления воен-ной инфраструктуры, то понятно, что за исключением Черноморского флота и отдельных подразделений у нас не было достаточных сил на полуострове. К тому же те военные объекты, которые достались нам от украинской армии, мягко говоря, находятся в удручающем состоянии, но в ближайшее время инфра-структура будет восстановлена и наращена. По поводу размещения смешанной авиационной дивизии: речь идет о базировании целого ряда подразделений ВВС на нескольких аэродромах, в частности – в Бельбеке, Гвардейском, Каче и Саках,

Существует боль-шая проблема для снабжения россий-ской группировки на полуострове


хотя, как мы помним, в советские времена на полуострове функционировало 16 взлетно-посадочных полос. В первую очередь, нам необходимо иметь ударный по-тенциал – морской ракетоносный авианосный полк, вооруженный дальними сверхзвуковыми бомбардировщиками-ракетоносцами Ту-22М3, которые, судя по всему, будут размещены после обустройства и модернизации авиабазы в Гвардейском, многофункциональные истребители Су-30, вертолеты Ка-27 и Ка-29. Кроме того, нужна военно-транспортная авиация для переброски войск и их усиления при необходимости. В общем, усиление воздушной компоненты наряду с размещением сухопутных сил, дополнительных подразделений спецназа, мор-ской пехоты, развертывание противовоздушного прикрытия, обеспечение бере-говой обороны, в том числе и за счет развертывания подвижных береговых ракетных комплексов «Бастион», – это те элементы плановой работы, кото-рая, кстати говоря, была проделана в предшествующий период российским Генштабом. Сегодня же идет усиление военной компоненты Крыма на постой-ной основе. Мы должны иметь такой мощный кулак на этом направлении, об-ладать таким силовым потенциалом, чтобы у Киева даже мысли не возникло всерьез предпринимать что-то в Крыму. Крым отошел к России навсегда» [2].

А теперь, повторим последние ключевые слова этого заявления. Налицо нескрываемое стремление как можно сильнее запугать украинскую сторо-ну – одно из направлений психологической войны, которую кремлёвские пропагандисты ведут против Украины. Но они забыли уроки истории, а именно, как распался (развалился, был разрушен) Советский Союз. СССР проиграл экономическую войну с США и всем миром капитализма, его экономика надорвалась в результате афганской войны и гонки вооружений, а обрушение цен на энергоносители вызвало экономическую катастрофу, ко-торая резко ослабила страну и освободила центробежные национальные и региональные политические силы, разорвавшие державу. И СССР не помо-гли могучие вооружённые силы.

Руководство Украины не планирует освобождение Крыма военным путём. Россия сама вернёт Крым, когда экономическая, политическая и во-енная конъюнктура изменится не в пользу Кремля и достаточно угрожаю-ще. Она уже меняется. Невозможно противостоять почти всему миру. Экономические, политические и военно-технические санкции против Рос-сии будут нарастать вместе с гонкой вооружений, цена на нефть, рубль и жизненный уровень россиян будут падать, пока Россия не окажется перед угрозой очередного распада (развала, разрушения). И тогда Кремль тем или иным образом вернёт Крым Украине, сколько бы на полуострове ни было российских войск и вооружений. Я надеюсь дожить до этого дня.

ЛИТЕРАТУРА1. В Крыму формируется авиадивизия ВВС России // http://www.

regnum.ru/news/polit/1865804.html#ixzz3KHnJcy00 2. Стой, кто летит? Небо Крыма прикроет целая авиадивизия // http://

svpressa.ru/war21/article/103941/?rss=1

Налицо нескрываемое стремление как можно сильнее запугать украин-скую сторону – одно из направле-ний психологичес-кой войны, кото-рую кремлёвские пропагандисты ведут против Украины


3. The Military Balance 2013 / IISS. – 2013. – P.192-2034. Бывшие дальневосточные истребители будут защищать небо

Крыма // http://deita.ru/news/society/27.11.2014/4785125-byvshie-dalnevostochnye-istrebiteli-budut-zashchishchat-nebo-kryma/

5. Авиация военно-морского флота Российской Федерации // http://www.vonovke.ru/s/aviatsiya_voenno-morskogo_flota_rossiyskoy_federatsii_-_punktyi_bazirovaniya

6. Россия модернизирует береговую оборону Крыма на 7,2 млрд. руб. // http://interpolit.ru/blog/rossija_moderniziruet_beregovuju_oboronu_kryma_na_7_2_mlrd_rub/2014-11-06-3025

7. Новые артиллеристы Крыма // http://q99.it/Z7pT5Xo8. Комахидзе И. Российские оккупанты приступили к формированию

новых войсковых частей в Крыму – 8-й отдельный артиллерийский полк // https://informnapalm.org/1373-rossyjskye-okkupanty-prystupyly-k-formyrovanye-novyh-vojskovyh-chastej-v-krymu-8-j-otdelnyj-artylleryjskyj-polk/

9. Доклад разведки: российские регулярные войска в Украине: Крым // http://storage1.censor.net.ua/images/b/9/d/d/b9dd16859726e2e8e55a94a1c77019bb/640x473.jpg

News & Politics

Bulletin cacds 2 (18)