1

Конкурс, присвячений 25-річчю незалежності України

Номанація: «Література»

Гуртуймося, Братове-українці!

Лиш через терни шлях веде до зір

РОБОТУ ВИКОНАВ:Асєєв Віталій Дмитрович25 березня 2001 рокуучень 9 класугімназія «Ерудит»Солом’янський район м. Києвадомашня адресавул. Леванєвського,7, кв.13контактний телефон(044)457-95-21педагогічний керівникЯворська Світлана Ярославівна,учитель української мови та літературиучитель вищої категоріїстарший учитель гімназія «Ерудит» м. Києвател. 0973336707

Київ - 2016

2

Зміст

1. Гуртуймося, Братове-українці! ……………………………………. 3

2. Лиш через терни шлях веде до зір…………………………………. 7

3. Герої нашого часу……………………………………………………. 9

4. Герої у моїй родині…………………………………………………. 11

3

Гуртуймося, Братове-українці! Лиш через терни шлях веде до зір

В. Шовкошитний

Україна – молода держава. Цього року їй виповниться лише 25. Це вік

розквіту молодості, коли людина зробила вже перші серйозні кроки в житті,

наприклад, обрала професію та закінчила вищий навчальний заклад. А тепер

за першим юнацьким досвідом має прийти наступний, серйозний. Хоча

Україні всього 25, за цей час відбулося багато карколомних подій.

Починаючи від прийняття незалежності та закінчуючи останніми бойовими

залпами на Донбасі. Крізь роки ці падіння та злети зачепили долі не одного

покоління українців.

Та в яких злиднях чи негарздах не знаходилися б звичайні люди, їм завжди

вдавалося подолати біду, пережити її, аби зробити майбутнє кращим для

наступних поколінь. Цікавим у всій цій боротьбі проти несправедливості, у

протистоянні за зміни є елемент гуртування. І за своєю ментальністю

українці в біді найкраще гуртуються завдяки музиці. Певна пісня може

запалити людину стати пліч-о-пліч із побратимами, аби захистити

справедливість, чи плакати за втраченими через трагічні для країни події

незнайомцями.

Які ж саме пісні об’єднували українців у найвизначніші моменти життя

країни?

24 серпня 1991 року - ухвалення Акту проголошення незалежності

України. Величезний натовп біля Верховної Ради співає Гімн України –

пісню, написану ще у далекому 1862, але відому лише запеклим

українофілам. “Ще не вмерла України...” – священна річ для будь-якого

українця, що буде основною ниткою, яка пов’яже всі покоління під час

різномантіних свят чи бід.

Першою бідою, що повстала на шляху до зір, стало

старе українське керівництво. Не змінившись ні на йоту із радянських часів,

перший президент змінився другим, утім ніхто з них не зміг прокласти шлях

4

до швидкого розвитку країни, що посіяло відповідні настрої серед населення.

Як грім серед ясного неба у 2000 році гримнув скандал із зникненням

відомого журналіста Георгія Гонгадзе. Із трагедією, за наявними

документами, пов’язували тодішнього президента Леоніда Кучму. Активна

громадськість не стала сидіти вдома – тоді вперше зібралися антивладні

протести “Україна без Кучми”. Першим гуртом, який вийшов на сцену перед

схвильованим натовпом, був львівський рок-гурт “Мертвий півень”.

Пролунали такі рядки:

В кишенях темних попеліють

Президенти паперові

Скипають вина, вибухає скло,

У парках запах крові.

Перший масовий виступ гурту, що на сцені назвав себе партизанським, став

знаковим для українців, бо різкий характер текстів і уособлював їхні

радикальні настрої та наміри. Так уперше зародилася масова протестна

музика незалежної України. Тоді протест зам’яли, найактивніших учасників

посадили до в’язниці. Але це була лише розминка перед іншим, ще більш

серйозним історично-культурним повстанням – Помаранчевою революцією.

Сфальсифіковані вибори президента на користь проросійського кандидата

Віктора Януковича викликали шквал протестів, які добре пам’ятаємо й ми.

Ту, першу повноцінну революцію, уособлює хіт 2004 – пісня “Разом нас

багато” гурту “Ґринджоли”:

Ми – не бидло,

Ми – не козли.

Ми – України

Доньки й сини.

Не хитра рима, ритм та текст знав напам’ять кожен протестувальник. Після

перемоги революції цю пісню, знакову, але далеко не по-українськи

талановиту, обрали для представлення на пісенному конкурсі “Євробачення”.

Вона зазнала провалу, але того ж 2004 інша українська пісня - “Дикі танці”

5

співачки Руслани, абсолютно підкорила світ своїм українським колоритом,

фольклорними мотивами та запальними рухами під акомпанемент трембіти.

Утім перемога першої української революції докорінно не змінила ситуацію

в країні, і реального розквіту не відбулося. Ба, більше, кандидат, через якого

вона розгорілася, був обраний президентом у 2010 році. Цей час не став

уособленням хітів протесту, бо, розчаровані результатами перших

протистоянь, люди сиділи вдома. Натомість піснею цього періоду можна

назвати дует тодішнього президента Віктора Януковича із Йосифом

Кобзоном – “Мама моя - Украина, отец мой – Донбасс”. Усі столичні паркани

тоді були обписані фразою “Усьо буд Донбас”. Так і було до кінця 2013.

Після відмови Януковича підписати угоду про Асоціацію України з ЄС, на

Майдан у Києві вийшли сотні людей. Що гуртувало їх там? Знову те саме -

переконання та музика. І якщо спершу воно було не чітким, після побиття

студентів 30 вересня все досягло апогею. Тоді й визначився головний вірш-

пісня Революції Гідності – “Брат за брата” гурту “Kozak System”:

Свій на свого не здійме руку!

Брат на брата не скаже злого!

Прийме удар, піде на муку

Брат за брата, свій за свого!

Музика під час Євромайдану взагалі відігравала роль одного з

найважливіших елементів – допомагала людям не спати вночі, коли їм

загрожувала небезпека з боку “Беркуту”, допомагала зігрітися в танці вдень,

коли було морозно, об’єднувала людей під сценою тощо. Музика тоді

просочувалась усюди, супроводжувала трагічні смерті перших активістів та

кінцеву, таку жадану, перемогу.

Останньою піснею, що символізує перші загибелі та той потік крові, що не

вщухає нині на Сході України, стала композиція “Пливе кача” гурту

“Піккардійська терція”:

Як би ж мені, синку, не жаль?

Ти ж на моїм серці лежав…

6

Цими словами й досі плаче вся країна, згадуючи свої трагедії, яких так

чимало встигло статися за останні два роки. Утім у загальній біді вона теж

гуртує, навертаючи на очі всіх небайдужих такі важкі, але рятівні сльози.

Українська пісня – важливий елемент національної пам’яті українців, бо

вона передає всю суть переживань народу. Відслідкувавши знакові

композиції часів української незалежності, не важко помітити, що оптимізм

та готовність боротися за справедливість та кращу долю в українців

неможливо забрати. Воно є на генному рівні та в потрібну мить завжди

активується. Тому немає жодних сумнівів, що, не зважаючи на тернистий

шлях, зірки буде видно вже за черговим рогом. А чергова нова та потрібна

композиція згуртує побратимів під час останнього ривку до висот.

Лиш через терни шлях веде до зір

7

Інколи здається, що досягти кращого можна лише одним рухом. Але,

зазвичай, серйозні перемоги як у розрізі життя однієї людини, так і в розрізі

життя цілої країни, не настають раптово. Аби стати розумною людиною, слід

багато працювати над власною освітою, аби створити країну, що сповнена

добробуту, слід працювати над освітою та мотивацією всіх українців.

Так сталося, що від освіченості українців залежить те, чи зможе наша

країна в найближчому майбутньому зазнати розквіту. Справа в тому, що

лише інтелектуально розвинена людина може фільтрувати велику кількість

інформації із різних, подекуди заангажованих джерел, спілкуватись і

конструктивно сперечатись із іншими людьми та виносити істину, яка стане

правильним вибором.

Часто від батьків чи дідусів я чув, що за всі роки незалежності українцям

так і не вдалося обрати найкращого президента, хоч вважаю, що це нелегка

місія. Справа в тому, що за нестачею освіти та вміння аналізувати, люди

голосували за яскраві реклами на бігбордах, а не за конструктивні програми

розвитку. А якщо й читали їх, то не слідкували за тим, як їх виконують. Бо,

частіше за все, ніяк.

Аби уникнути цього, українці мають гуртуватися, що роблять уже зараз.

Наприклад, створюють громадські організації, які слідкують за діяльністю

партій. Та деяким достатньо просто бути людьми з активною громадською

позицією, аби надавати розголос питанням, пов’язаним із власною зоною

роботи чи інтересів. Наприклад, захисники тварин часто інспектують

українські зоопарки, щоб перевірити умови утримання тамтешніх мешканців.

Крім виборчої та громадської освіти, що може вплинути на життя всієї

країни, є ще освіта, пов’язана із розвитком кожного міста. Це – вивчення

урбаністики, науки про розвиток великих міст. Її застосування на прикладі

Києва є надважливим, так само як Харкова, Львова чи Одеси. Утім поки що

від браку освіти упровадження цих знань не відбувається. Хоча це

прискорило б реформування міст.

8

Великий реформатор Каха Бендукідзе говорив про Україну, що свій час на

швидкі реформи вона вже втратила. Тож тепер нашій державі потрібні

серйозні, рішучі зміни, а не ті, що приймаються тільки для «замилювання

ока». Щоб їх досягти, українці мають згуртуватися та плідно працювати над

собою, аби ті активні громадяни, що боротимуться за майбутнє, могли

досягти успіху. Шлях до добробуту країни нелегкий, але можливий, просто

ним треба йти, незважаючи ні на що. І для того, щоб покласти край усім

старим зловживанням до кінця, нове, освічене покоління українців має

зайняти місце в державотворенні.

Герої нашого часу

9

Герой не хоробріший за звичайну людину,

але зберігає хоробрість на п’ять хвилин довше.

   Ральф Уолдо Емерсон

Дорога до школи займає в мене всього кілька хвилин. Їх вистачає на те,

щоб оминути три калюжі, пройти через дорогу та ввійти у вхідні двері

гімназії. Цю коротку подорож можна здійснити за одну пісню. Сьогодні в

навушниках лунав Скрябін, його “Ти сам собі країна, зроби порядок в своїй

голові”. Минулого лютого цей виконавець із вельми відомого поп-рокера із

малим, але постійним колом шанувальників перетворився на справжню

легенду нашого часу - на героя. З весни на Західній Україні пісні гурту,

популярність якого припала на початок 21 сторіччя, гуділи з усіх

«генделиків» та домівок. Портретом Андрія Кузьменка не поділився хіба що

лінивий у соцмережах. Чому ж саме він став культовим героєм нашого часу?

Героїзм – це людяність. Принаймні, мені так здається. Так от, більш

людяного “супер-стар” важко й придумати. Андрій Скрябін, як його називали

фанати, завжди був відкритим та допомагав іншим. Спочатку – виконавцям,

ще під час телевізійного проекту “Шанс”. Наприкінці життя – воїнам АТО та

прикордонникам. Він їздив із виступами туди, куди запрошували, не роблячи

із себе зірку із непідйомними райдерами. Він жартував і спілкувався із

глядачами з екранів телевізорів. Записував відеозвернення з доречною

критикою. Він переніс тяжкі часи, коли його із гуртом затягнули в політичні

ігри, і тисячі людей після цього відвернулися від музикантів на роки.

Герой нашого часу – це людина, що тримає руку на пульсі подій. Вона не

лишається осторонь суспільства та його проблем. Підтримує його всіляко –

матеріально та морально, міцним плечем чи словесною розрадою. Та

зрозуміти, хто справді герой, можна лише втративши його. Аварія, у якій

загинув Андрій Кузьменко, сколихнула всіх. Тисячі людей вийшли на

майдани великих міст, аби вшанувати його пам’ять. Люди знову зрозуміли,

наскільки важливо цінувати тих, хто поруч, і віддавати шану вчасно.

10

На жаль, дуже рідко вдається віддати шану вчасно. І тисячі героїв нашого

часу вже встигли загинути. Хтось на Інститутській, хтось на Грушевського,

хтось у Донецькому аеропорті, хтось – під Мар’їнкою і в інших гарячих

точках України. Велика кількість смертей, що хлинула на нашу сильну

країну в останні два роки, зробила так, що ми не можемо запам’ятати навіть

усі їх імена. І багато хто із родичів загиблих бідкається, мовляв, коли

помирають зірки – плачуть усі, а коли якийсь один воїн – ні. Але це не

правда. Усі загиблі в цих трагічних подіях – це спільний образ героя нашого

часу. Яка його відмінність від образу героя нашого часу Кузьменка?

Кардинальна. Його як талановитого співака пам’ятатимуть фанати та

меломани. А от про загибель тисячів борців за свободу та незалежність -

пам’ятатимуть усі. Бо їхня доля буде вписана у новітню історію України, як

колись доля Богдана Хмельницького та його війська.

Насправді, герой нашого часу є у кожному. Просто не кожний має

сміливість його в собі віднайти та підтримати. Будь у чому. У людяності чи

боротьбі. Головне - не втратити цей героїзм, бо ми – українці, тому саме він –

наша спадкова козацька риса характеру. Тоді в новітній історії буде що

написати й про нас.

Герої у моїй родині

Тільки той, хто пам’ятає минуле,

11

вартий майбутнього.

Війна – це час, коли люди показують свою справжню сутність. Дехто

лякається та переховується від небезпеки, інші – не бояться віддати життя за

Батьківщину, її волю, свободу та незалежність. Серед відважних бійців, які

понад усе ставили боротьбу за свою країну – і мій прадід, Музичка Кузьма

Корнійович.

Він народився на Київщині, у селі Стайки, названому на честь козацьких

стійбищ, що раніше там знаходились. Певно, по крові від землі йому

передалось і те безстрашшя – тому у 1941 році, на третій день після

оголошення війни з фашистською Німеччиною, він добровільно пішов на

фронт. Чекати його вдома залишилася дружина Анастасія Миколаївна та

четверо дітей-хлопчаків. На фронті прадід Кузьма був стрільцем-зенітником,

збивав десятки ворожих літаків. Не цурався й звичної в мирний час фізичної

праці – відновлював мости та переправи, зруйновані фашистами, коли

радянська армія повертала захоплені території. Вдача, віра та розуміння, що

вдома на нього чекає родина, допомогли дідові Кузьмі вижити та докласти

руку до перемоги в найстрашніших битвах: під Сталінградом - 1942, на

Курській дузі - 1943, за Київ - 1943, у Кеннінгсберзькій операції у 1945 році.

Кузьма Корнійович дійшов аж до Берліна й повернувся додому восени 1945

року. Він, як ніхто інший, знав, що таке боротися та перемогти. За свою

службу дід Кузьма отримав понад 30 нагород, та найбільше він цінував

повагу своєї родини, односельчан, родичів та друзів. Поки батько був на

війні, його героїчний приклад надихнув і один із синів – Василя Кузьмовича.

Щоправда, тоді він був ще просто Василем, якому ледве виповнилось 15

років. Війна для нього тривала 2 роки, йому теж вдалося докласти зусиль до

тієї важливої загальної перемоги та принести до родинної скарбниці кілька

нагород.

Але не лише чоловіки стали справжніми героями тих страшних та

героїчних часів. У нашій родині давно ходить легенда й про бабусю

12

Анастасію Миколаївну. Поки її чоловік Кузьма Корнійович та син Василь

були на фронті, вона піклувалася про інших дітей. Їсти бабуся варила,

здавалося, із повітря – готувала їжу із лободи та інших зовсім не придатних

для харчування речей. Поряд із щоденним подвигом – виживанням, вона

зробила й інший – урятувала малого хлопчика. Коли село захопили фашисти,

там розпочалися єврейські погроми. Поряд із хатою нашою родини була й

хатина євреїв. Одного дня всіх її мешканців – і великих, і малих –

розстріляли. Лише шестирічному хлопчику Михайлу вдалося сховатися в

сінях. Там його й знайшла бабуся Настя. Спершу переховувала дитину у

своєму підвалі та весь час пов’язувала хустку на голову, аби ніхто не впізнав.

Так він і жив із нашою родиною до кінця війни. Коли фашисти полишали

село, вони намагалися вбити всіх, хто залишився, кидали гранати в підвали.

Але бабуся затулила роти найменшим дітям, іншим наказала мовчати, тому

вся родина та інші, хто переховувався в нашому підвалі, лишилися живими.

Безліч інших схованок було зруйновано.

Коли закінчилась війна, уся сім’я зібралась удома, за хлопчиком Михайлом

приїхали родичі із Києва та забрали його до себе. Минуло 30 років, одного

разу бабуся поїхала на Поділ, на Житній ринок, продавати квасолю та

насіння. І тут з натовпу з’явився він – її маленький урятований Михайло, утім

уже набагато старший. Його вдячне серце одразу впізнало в бабусі, що сиділа

над мішками, рятувальницю. Він забрав її із ринку та привів додому, де

познайомив із своєю родиною, дітьми та життям, яке вона йому подарувала.

Виявляється, у родині Михайла про бабусю Настю теж ходили легенди і їй

були завжди вдячні.

Зрозуміло, що в будь-якій ситуації можна бути героєм. Головне – бути

чесним та допомагати там, де є така змога. Чи то на війні, рятуючи тих, хто

живе на мирній землі. Чи із спокійних місць протягати руку допомоги тим,

хто її потребує по-справжньому. Бути людиною, чесною, відданою своїй

родині, Батьківщині та історії – ось, чому навчили мене мої рідні. Саме

взаємодопомога, розуміння потреб інших, милосердя та здатність до

13

самопожертви зможе згуртувати український народ, зробити нас гідними

громадянами нашої держави.