ІЛЛЯ, ПРЕСВІТЕР І ЕКДІКI

АНТОЛОГІЯ АФОРИЗМІВПЕРША ЧАСТИНА

Якщо справді шукаєш, то отут знайдешчисте й невичерпне джерело повчання

1. Християнин, який свято вірить в Бога, ніколи не повинен легковажити Його захистом та завжди матися напоготові, очікуючи на спокусу, щоб не дивуватися і не тривожитися, коли вона прийде, але радісно переносити тягар скорботи, розуміючи, що не пропаде, коли закличе у псалмі разом із пророком: „Випробуй мене, Господи, вивідай мене“ (Пс. 26, 2), — оскільки пророк не сказав: „Твоя десниця вхопила мене“, але: „Твоя милість робить мене великим“ (Пс. 18, 36).

2. Початок досконалості — острах Божий, а кінець — любов до Бога. 3. Початок удосконалення — діяльне пізнання і діяльність, наповнена пізнанням. Бо

як діяльність без пізнання — недієва, так і пізнання без діла — безплідне.4. Діяльність тіла — піст і чування, а діяльність вуст — спів псалмів. Однак

молитва краща за спів псалмів, а мовчання дорожче за слово. Діяльність рук — те, що вони покірливо роблять, а ніг — те, що вони за першим велінням виконують. Діяльність душі — стриманість із простотою та простота, що стримано діє. Діяльність розуму — молитва в спогляданні, а діяльність споглядання — у молитві.

5. Очолюють усі чесноти милосердя і правда, від яких походить смирення, а від нього, як кажуть Святі Отці, — розсудливість. Без неї ні діяльність, ні духовне пізнання не досягнуть своєї мети.

6. Діяльність, що не слухається пізнання, подібна до теляти, яке безцільно блукає то тут, то там; а пізнанню, яке скидає шляхетне одіяння діяльності, бракує благородства, хоч би воно ним і прикривалося.

7. Відважна душа тоді діє правильно, коли управляє і діянням, і спогляданням, наче та жінка, що взяла два світильники, якими освітлює собі дорогу життя (Прип. 3, 16). А душа, виснажена чуттєвими задоволеннями, неспроможна взятися за те, що потрібно.

8. Щоби цілковито звільнитися від гріха, душі недостатньо добровільного страждання, вона повинна також переплавитися у вогні мимовільному.

9. Якщо для цілковитого очищення від гріха душа не загартується, наче меч, у вогні та воді, тобто в добровільних і мимовільних стражданнях, то не витримає ударів долі.

10.Як добровільні страждання викликаються трьома головними причинами: здоров'ям, багатством і славою, так і мимовільні— теж трьома: хворобами, втратами та обмовами. Одним вони йдуть на збудування, а іншим — на руїну.

11.Бажання і страждання існують в душі, а тілесне задоволення і біль — у тілі. I Екдік (грец. Ἔϰδικος — „заступник“) — церковний адвокат.

1

Тілесне задоволення дає початок болю, а біль — тілесному задоволенню (коли, бажаючи уникнути відчуття виснажливого болю, ми шукаємо полегшення в тілесному задоволенні), тоді як бажання доводять нас до страждань.

12.У добродійного добро закладене всередині, а в пихатого воно тільки в намірах. У чеснотливого зло на поверхні, а в ласолюбного — у глибині серця.

13.Людина, що ненавидить зло, допускається його нечасто та випадково, а в кого зло укоренилося, той коїть його часто та свідомо.

14.Хто не налаштований каятися, той частіше і грішить; а хто грішить мимоволі, тому не тільки легше покаятися, але часто немає і в чому.

15.Промовляй твої слова розсудливо й усвідомлено, щоби Божественне Слово, яке мовило: „Я серед них“ (Мт. 18, 20), не соромилось перебувати межи ними із-за твого зухвальства чи нестриманості.

16.Якщо хтось не забруднює своєї душі вчинками, то це ще не означає, що він не заплямовує її словами, а якщо хтось береже її чистою від слів, то про нього ще не скажеш, що не споганює її думками, бо грішити можна трояко (тобто ділом, словом та думкою).

17.Ти не можеш знати в лице чесноту, поки з насолодою оглядаєш свою ваду. А коли захочеш пізнати чесноту, то вада видасться тобі ненависною і ти відвернешся від цієї почвари.

18.Демони борються проти душі насамперед думками, а не вчинками; але звісно, що мають вони на прикметі передусім вчинки. Причина вчинків — слух і зір, а думок — звичка і демони.

19.Душа схильна грішити трьома способами: ділом, словом і думкою. А ми ухиляємося від гріха шістьма способами: коли зберігаємо в чистоті п'ять відчуттів) і дар слова. „Коли хтось не завинить словом, той муж досконалий, що може загнуздати й усе тіло“, — каже св. Яків (Як. 3, 2). Це також можна застосувати й до п'яти відчуттів.

20.Чутлива сторона душі ділиться на шість частин: на п'ять відчуттів і здатність говорити, яка, коли безпристрасна, — робить розсудливими всі інші частини, а коли пристрасна, то доводить до шаленства і їх, адже повністю з ними об'єднується.

21.Ні тіло не може очиститися без посту й чування, ні душа — без милосердя та правди, ані розум — без споглядання і розмови з Богом (тобто без молитви). Ці пари —головні чесноти трьох частин людської особи, а остання — найголовніша.

22.Якщо душа триматиметься цих чеснот, то спокуси ніколи не здобудуть її твердині — терпеливості у стражданнях. „Вашим стражданням ви спасете душі свої“ , — каже Господь (Лк. 21, 19). В іншому випадку душа тремтітиме зі страху, як незахищене мурами місто, ще здаля почувши шум і гамір.

23.Не всі ті, що розсудливі у слові, розсудливі й у думці; але всі, що розсудливі в думці, розсудливі й у зовнішніх почуттях. Хоч усі люди підвладні почуттям, але не всі платять їм однакову данину; дехто й зовсім цього не робить.

24.Хоча розсудливість за природою і неподільна, однак має різні частки, бо одному дається більша, а іншому менша частка; отож дієва чеснота, зростаючи з допомогою головних чеснот, кожного наповняє добротою, на яку він здатен. Але більшість людей

) тобто зір, слух, дотик, смак та нюх.

2

не може застосувати чесноти в належній мірі, тому й отримують відповідну частку розсудливості.

25.Мало хто обачний у тому, що властиве єству, але багато хто — в тому, що йому невластиве. Тим, що зі страху розтратили свою обачність на те, що невластиве єству, небагато залишилося, щоб застосовувати її в тому, що йому властиве. Вони фактично промарнували більшу її частину на зайві речі, які по своїй суті нічого не варті.

26.На бенкеті правди час і міра сидять поруч із розсудливим мовчанням, а батько неправди, прийшовши по душу, яка зреклася всього у житті, не знаходить в ній нічого з того, що зазвичай шукає.

27.Не той милостивий, хто добровільно роздає зайве, а той, хто свідомо прощає тих, що позбавляють його необхідного.

28.Одні ділами милосердя з допомогою матеріального багатства набувають духовне, а інші цілковито відмовляються від матеріального багатства заради духовного, бо знають, що воно невичерпне.

29.Кожному приємно багатіти благами, але прикро, коли той, хто за Божим провидінням одержав багатство, не може ним довго утішатися.

30.Душа зовні можливо й видається здоровою, однак усередині, у глибині свідомості, вона може слабувати на якусь приховану недугу. Зовні вона може вилікуватись, коли зачепить її докір, а ізсередини — коли оновиться розум. І нерозумно чинить той, хто не зважає на такий докір, а безсоромно вилежується у своєму ліжку в повній бездіяльності.

31. Не ображайся на того, хто проти твоєї волі прооперував тебе, наче хірург (тобто виявив і видалив назовні те зло, що крилося в тобі); але, поглядаючи на видалену нечистоту, звинувачуй радше себе, а його благословляй, адже з Божої благодаті він тобі допоміг у цьому.

32.Якщо тебе справді непокоїть здоров'я твоєї душі, то не впадай у відчай, збагнувши яка тяжка твоя (душевна) недуга, але приймай сильнодіючі ліки подвижницьких зусиль, і вилікуєшся від неї.

33.Не уникай того, хто за певних обставин безчестить тебе, але підійди до нього, і він покаже тобі скільки шкідливої облуди ховається у твоїй свідомості. А як тільки проковтнеш гірку та відворотну таблетку, тоді відчуєш яка смачна їжа здорового.

34.Чим більшу відчуваєш біль, тим більше дякуй тому, чиї докори виявили твої душевні недуги, оскільки він спричинився до цілковитого очищення твоєї душі, без якого розум не може досягти чистого молитовного стану.

35.Коли тебе винуватять, ти повинен або мовчати, або спокійно захищатися перед обвинувачем, однак не для того, щоб наполягати на своєму, а щоб допомогти йому піднятися, у випадку якщо він спіткнувся через необізнаність, несправедливо тебе звинувачуючи.

36.Якщо хтось справедливо ображається на тебе, але ти розкаюєшся ще до того, як він тебе закличе до покаяння, тоді не втрачаєш нічого; проте якщо розкаюєшся тільки після того, як тебе закликали до покаяння, то втрачаєш половину врожаю. Якщо, образивши когось, ти ніколи не доводиш до розриву стосунків із ним, то повертаєш усе посіяне, але якщо завжди береш вину на себе, то отримуєш набагато більше, аніж

3

сподіваєшся.37.Як гордовитий нічого не знає про свої недоліки, так і смиренний — про свої

добрі риси, бо як від того все приховує шкідливе невідання, так від цього — богоугодне. 38.Що стосується добрих рис, то гордовитий не хоче порівнювати себе з рівнею

собі; однак, що стосується його недоліків, то тут він цілком задоволений, оскільки порівнює себе з гіршими за себе.

39.Докір збуджує душу, а похвала — розслабляє її та знеохочує до духовної боротьби.

40.Суть багатства у золоті, а чесноти — у смиренні. І як той, кому бракує золота, — небагатий, хоч і не завжди по ньому це видно, так і подвижник, якому бракує смирення, — нечеснотливий.

41.Як торговець без золота — не торговець, хоч би й дуже надавався до торгівлі, так і подвижник без смирення не втішатиметься чеснотами, хоч би й вельми покладався на свій розсуд.

42.Чим вище людина піднімається у смиренні, тим нижчою виглядає у власних очах; і чим більше відчуває, що їй бракує смирення, тим вищою стає. Смиренний не порівнює себе навіть із найсмиреннішим, і засмучується, коли йому надають перше місце за столом (Лк. 14, 7–10).

43.Добре подвижнику порахувати, що затяжка для нього доручена справа, однак він не повинен її боятися. Таким чином він і честь матиме перед усіма, і буде „перед Богом випробуваним робітником, який не має чого червоніти“ (2 Тм. 2, 15).

44.Кожен, хто побоюється, щоб не викинули його з весільної світлиці, як чужака (Мт. 22, 11–13), повинен або виконати всі заповіді Господні, або постаратися виконати хоча б одну з них — смирення.

45.Із простотою змішай стриманість, а до смирення додай правду — і разом зі справедливістю накриєш стіл, за яким радо зберуться всі інші чесноти.

46.Правда без смирення — сліпа. А через те стає сварливою — шукає опертя, та нічого не знаходить окрім злоби.

47.Добра вдача свідчить про красу чеснот, а здорове тіло — про здоровий дух.48.Найкраще — зовсім не грішити, потім — не соромитися відкривати свої гріхи,

але й не продовжувати свідомо їх чинити, а більше впокорятися і, коли докоряють, самому собі теж докоряти та охоче приймати покарання. Якщо цього немає, то все, що приносимо Богові, буде намарно.

49.При добровільних стражданнях потрібно миритися також і з мимовільними, а це — наклепи, втрати і хвороби. Хто не хоче покірно їх приймати, але обурюється та бунтує, той подібний до чоловіка, що воліє їсти свій хліб тільки з медом, але ніколи з сіллю. Такого не завжди приймають, як товариша, проте завжди цураються, як ближнього.

50.Хто, будучи паном, приймає вигляд слуги, — той божественними словами вичищає заплямований одяг (душі) ближнього, а роздертий — латає. Однак, коли він діятиме таким чином, то нехай старається робити це, як справжній слуга, щоб не загордитися та не втратити разом із нагородою і належного йому стану.

51.Як віра є доказом речей, на які ми сподіваємося (Євр. 11,1), так і моральне

4

судження є доказом душі та смирення заради чеснот. І гірко бачити, як речі, досконалі самі по собі, стають недосконалими, якщо втрачають властиві їм якості.

52.„Господь вихід і вхід твій стерегтиме“ (Пс. 121, 8) — стриманістю в їжі, яку споживаєш, та в словах, які промовляєш. Бо хто стриманий у їжі та словах, той уникає пожадання очей і вгамовує безтямний гнів, а за ними подвижник повинен особливо пильнувати, щоби вони не проривалися. Отак діючи, він посилюватиме діяльність своїх чеснот, а спогляданню дасть міцну основу.

53.Деякі люди обережні щодо їжі, яку споживають, але недбалі щодо слів, які промовляють. Вони не вміють, як мовив Проповідник, виганяти гнів із серця та пожадання з тіла (Проп. 11, 10), бо не знають, що лише за таких умов очистить та оновить наше серце Дух Святий (Пс. 51, 12).

54.Ти досягнеш помірності, якщо обмежуватимеш себе в їжі, а безгрішності в словах, якщо вдосконалюватимешся у мовчанні.

55.Нехай твій живіть присихає з голоду до хребта, а серце стискається, коли вгамовуєш язика, однак твої сили, емоційна й вольова, завжди служитимуть тому, що добре та славне.

56.У подвижника похіть стихає, якщо його тіло встоїть на початку, а обжерливість триває, поки він її належно не приборкає. Ти повинен старатися запобігти ганьбі від їхніх наслідків, видаляючи причину, інакше в майбутньому житті бракуватиме тобі чесноти стриманості і ти покриєшся соромом.

57.Подвижник повинен знати, коли і якими стравами потрібно годувати тіло, як ворога, а коли підкріпляти й допомагати йому, як знеможеному другу, щоби помилково не запропонувати другові того, що належить ворогу, а ворогу — того, що належить другові, адже воно, роздратоване тим та іншим, може під час спокуси перейти на бік нападників.

58.Якщо їстимеш заради насичення, а не задля насолоди, тоді зійде на тебе благодать сліз і ти відчуєш таке задоволення, що забудеш про всі інші ласощі, утішаючись цією надзвичайною смакотою.

59.У того, хто розширяє свою дорогу (тобто розпорошує свої зусилля), сльози висихають, а в того, хто тримається вузької дороги, вони б'ють живим джерелом (Мт. 7, 13–14).

60.Смуток не оминає ні грішника, ні праведника, але перший засмучується тим, що не покинув ще остаточно гріха, а другий — тим, що не досягнув ще досконалості.

61.Молитва і мовчання — чесноти, що перебувають в нашій владі, а піст і чування — чесноти, що залежать головним чином не від нас, а від будови нашого тіла. Тому подвижник повинен обирати те, що йому доступніше та корисніше.

62.Терпіння — дім душі, бо в ньому — її захисток, а смирення — її достаток, бо з нього вона живе.

63.Якщо не зноситимеш терпляче нападок, то не вдостоїшся і похвали, а якщо перед задоволенням бажання роздумаєш про властиві йому страждання, то уникнеш мук, які воно породжує.

64.Не зв'язуй себе малим і не поневолить тебе велике, оскільки більше зло походить від меншого.

5

65.Пам'ятаючи про більше зло, ти боятимешся меншого, однак якщо поступишся більшому, то ганебно потуратимеш і меншому.

66.Ти не досягнеш більших чеснот, поки не набудеш тих, які перебувають у твоїй владі.

67.У кого панує милосердя та правда, у того все — божественне, оскільки правда нікого не судить без милосердя, а милосердя ніколи не виявляє співчуття окремо від правди.

68. Хто зі стриманістю змішає простоту, той відчує насолоду від їхнього поєднання.

69.Ти не зумієш виполоти пристрасті, що непокоять тебе, якщо й надалі вдобрюватимеш ґрунт, на якому вони виростають.

70.Одні прагнуть очистити лише тіло, а інші — ще й душу, бо одні одержали силу утримуватися тільки від гріховних справ, а інші — також і від пристрастей; тих же, котрі (одержали силу стримуватися) і від пожадання, — вельми небагато.

71.Пристрасність — лихо для тіла, потурання своїм слабкостям — для душі, жагуче бажання — для розуму. Дотик відповідальний за перше, інші почуття — за друге, а розпущене єство — за третє.

72.Хто потурає своїм слабкостям, той близько до пристрасті, а хто охоплений жагою бажання — до потурання своїм слабкостям, однак усе це далеке від безпристрасного.

73.Хто пристрасний, той особливо схильний грішити в думці, навіть якщо й не грішить на ділі. Хто потурає своїм слабкостям, той на ділі чинить гріх, який виринув у думці, хоча душею він можливо від того й страждає. Хто охоплений жагучим бажанням, той вільно, чи то радше по-рабськи віддається тому та іншому, а безпристрасний непідвладний жодному із цих гріховних проявів.

74.Пристрасність проганяється з душі постом і молитвою, потурання своїм слабкостям — чуванням і мовчанням, жагуче бажання — спокоєм та увагою, безпристрасність же вводиться згадкою про Бога.

75.Слова вічного життя солодкі, наче стільниковий мед, на вустах безпристрасності. Але хто зможе притулитися до її вуст своїми вустами, спочити на її грудях та вдихнути запах її шат — тобто насолодитися плодами чеснот, пахощі яких, як кажуть, кращі за всі аромати, які ми колись відчували (П. п. 1, 13; 4, 10. 11)?

76.Багато хто може звільнитися від самолюбства, але небагато — від світського самохвальства, однак лише безпристрасні вільні від марнославства — останніх пут, якими усі пов'язані.

77.Від видимого тіла звільниться кожна душа, однак від тіла гріха — лише та душа, яка відмовилася від насолод цього життя.

78.Усе живе вмирає, а для гріха помирають лише ті, що зненавиділи його усією душею.

79.Але хто звільниться від гріха ще до своєї тілесної смерті? І хто до цього звільнення пізнає себе та власну свою душу?

6

ДРУГА ЧАСТИНА

Молитва поєднує з Нареченим душу, що знемагає від любові

80. Богоподібна душа, перебуваючи на межі чуттєвого й духовного світла, за допомогою одного має нагоду бачити й чинити тілесне, а за допомогою іншого — духовне. Та оскільки від усталених звичок духовне світло затьмарилося в ній, а чуттєве стало яскравішим, то вона не може повністю осягнути зором Божественні речі, якщо під час молитви не осяватиме її всю духовне світло. Таким чином, вона змушена стояти на перепутті між темрявою та світлом, пов'язавшись з (чуттєвою) темрявою звичкою і схильністю, а з (духовним) світлом — лише мріяннями.

81. Нехай молитва так лине від розуму, як промінь від сонця, щоби світські турботи, як „хмари безводні, вітрами гнані“ (Юди, 12), не затінили від розуму властивого йому світла.

82. Розум, охоплений пристрастю, не пройде вузькими дверима молитви, доки не скине турбот, які звалив на себе, а лише даремно мучитиметься, займаючись тілесними справами.

83. Якщо розум не відкине всього тілесного, то не зможе піднятися вгору та не усвідомить справжньої своєї гідності.

84. Молитва, підкріплена сльозами, викидає з душі всі ворожі їй помисли, але блуканина розуму, підсилена балачками, знову повертає їх назад. А хто прогнав і її, той прогнав разом із нею також страшне лихо зухвальства (нестриманість очей, язика та рухів).

85. Піст — образ дня, бо явно себе проявляє, а молитва — образ ночі, бо вона невидима й таємна. А хто правильно користуватиметься ними обома, один раз — одним, а інший — іншим, той досягне своєї мети — міста, звідкіля „…смуток і зідхання зникне“ (Іс. 35, 10).

86. Духовна робота може відбуватися навіть без тілесної праці. І блаженний той, хто надає перевагу духовній, а не фізичній роботі, бо нею він покриває будь-яку нестачу фізичної, живучи життям молитви, прихованим від інших, але явним для Бога.

87. Апостол закликає нас бути терпеливими у вірі, веселими в надії, витривалими в молитві (Рм. 12, 12), щоби таким чином перебувала з нами благодать радості. А якщо воно так, то хто не має терпеливості, той не має і віри, а хто не радіє — той не має надії, бо відкинув причину радості — молитву, оскільки не був у ній витривалим.

88. Якщо розум так близько долучився до світських думок через тривале з ними поєднання, то як тісно він повинен поєднатися з молитвою, щоби молитися невпинно? Бо чим розум постійно займається, у тому й досягає успіхів.

89. Як колись, покинувши свій дім, розум забув про світлу славу, якою там утішався, так і тепер, забувши про все тутешнє, він повинен знову туди линути молитвою.

7

90. Що для дитини сухі груди матері, то для розуму — молитва, яка духовно його не підкріпляє. А коли вона його нагодує, тоді він, наче дитя, задоволено засинає на її руках.

91. На покаянні, — цьому весільному ложі доброчесного життя, молода (молитва) промовляє своєму Коханому: „Я — для мого Любого, і до мене звернене все Його бажання“ (П.п. 7,12).

92. Не може поєднатися з молитвою той, хто не відрікся від усього матеріального, окрім їжі та одягу (1 Тм. 6, 8).

93. Якщо бажаєш перебувати в молитві з єдиним розумом, відвернись від усього іншого, крім життя та дихання.

94. Ознака розуму, присвяченого Богові, — його заглиблення в Ісусову молитву, меткої кмітливості — доречне слово, неприв'язаного відчуття — невибагливий смак. Якщо такі ознаки проявляються у всіх трьох випадках, то сили душі, як кажуть, перебувають у доброму здоров'ї.

95. Єство людини, що молиться, повинно бути податливим і покірним, як у дітей, щоби могло зростати завдяки молитві. Отож, якщо хочеш поєднатися з молитвою, то не будь недбалим.

96. Не всі мають однакову мету в молитві, але одні — одну, а інші — іншу. Хтось молиться, щоби його серце, у міру можливості, завжди було захоплене молитвою та щоб усе вище й вище здіймалося в ній; інший, — щоб не зважати в молитві на помисли; але всі моляться, щоби триматися добра, або ж не піддаватися злу.

97. Якщо молитва кожного впокоряє, бо хто покірно молиться, той приходить до покаяння, то виходить, що не має покори у молитві той, хто поводиться зарозуміло.

98. Якщо пам'ятатимеш під час молитви про вдову, яка змусила жорстокого суддю оборонити її (Лк. 18, 2–5), то не журитимешся, коли не одразу прийдуть до тебе блага, про які ти просив у молитві.

99. Якщо всередині приділятимеш увагу марним помислам, а зовні — пустим балачкам, то покине тебе молитва, однак якщо заради зосередження в ній понехтуєш тим та іншим, то вона швидко до тебе повернеться.

100. Якщо слова молитви не проникнуть у глибину душі, то сльози не омиють твоїх щік.

101. Як у хлібороба рясно колоситься доглянута нива, так рясніють сльози і в ченця, який старанно пильнує за словами молитви.

102. Ключ до Царства Небесного — молитва. І хто вміло ним користається, той оглядає скарби, що зібрані для його громадян; а хто не прагне його громадянства, той збирає лише скарби на землі.

103. Розум не наважиться під час молитви сказати до Бога: „Ти розкував мої кайдани. Я принесу Тобі похвальну жертву“ (Пс. 116, 16–17), якщо, бажаючи кращих речей, не звільниться від боязливості (страху за життя із-за тілесних обмежень), лінощів, надмірного сну та об'їдання, які доводять його до гріха.

8

104. Хто відволікається під час молитви, той стоїть перед першою завісою I (при вході до скиніїII, на подвір'ї); хто зосереджено читає Ісусову молитву — стоїть за цією завісою (усередині скинії, у передній її частині, яка зветься святинею); і лише той, хто заспокоїв свої природні помисли та відчуття, входить у Святая Святих, бачить там Того, Хто — вище від усякого єства, і просвітлюється в отакий спосіб божественним світлом.

105. Коли душа не звертає уваги на зовнішні речі, а зосереджується в молитві, тоді її начебто полум'я огортає, і пломеніє вона, як розпечене залізо. Душа й надалі залишається душею, однак її ніхто не зачіпає, адже й рука не торкається заліза, що розпеклося.

106. І благословенний, хто в житті цьому набув досвід такого стану та бачить своє тіло, яке за природою є глиною, однак пломеніє завдяки благодаті.

107. Для початківців закон молитви обтяжливий, як суворий учитель, але для досвідчених він подібний до любовного запалу, бо так притягає до себе закоханих, як голодного — ситна вечеря.

108. Молитва, наче хмарина (Вих. 13, 21), іноді затіняє тих, що старанно працюють над чеснотами, захищаючи їх від пекучих помислів, а іноді сльозами, немов дощовими краплями, омиває їх, аби могли бачити духовні споглядання.

109. Мелодійні звуки лютні, солодкі для нашого слуху, але якщо душа під час молитви не видає ніякого звуку таємного благання в Дусі, то вона ще не дійшла до справжнього покаяння. А коли не знаємо, про що і помолитися як слід, але сам Дух заступається за нас (Рм. 8, 26), отоді приходимо до цього покаянного стану.

ТРЕТЯ ЧАСТИНА

Захоплений, як показують ці приповідки,Розум сяє у духовних роздумах

1. Хто прагне духовного пізнання, той повинен зауважувати, коли у сферу мислення

I Перша завіса, або запона (євр. , грец. καταπέτασμα, або κάλυμμα, лат. velum, або operimentum), була навколо подвір'я скинії, зроблена із вісону (тонкої льняної, або бавовняної тканини), мабуть, білого кольору (Вих. 27, 9–13), а в ній зі східного боку, „для входу на подвір'я — закривало (заслона) на двадцять ліктів, з блакиту, порфіри й кармазину та тонкого льняного полотна, мережаної роботи” (Вих. 27, 16); потім, була друга завіса самої скинії (святилища), зроблена аналогічно завісі входу (Вих. 26, 36); і, нарешті, була третя завіса перед кивотом свідоцтва, яка його покривала, Вих. 35, 12) та відокремлювала в скинії Святе (святилище) від Святая Святих, зроблена аналогічно двом першим, але із зображенням херувимів на ній (Вих. 26, 31–33). У храмі Соломона для входу на подвір'я були ворота, для входу у святилище — двері (1 Цар. 6, 33–35), а давир (Святая Святих, всесвяте, найсвятіше) відокремлювали також двері (1 Цар 6, 31–32; 2 Хр. 4, 22), які, очевидно, не закривалися (1 Цар. 8, 8). Тут же була завіса (2 Хр. 3, 14), що роздерлася надвоє у момент смерті Христа (Мт. 27, 51).II Скинія (від грец. σκηνή — „намет”, „шатро”, євр. המשכן мішкан — „помешкання“, „місцеперебування“, лат. tabernaculum, tentorium) — похідний храм ізраїльського народу, збудований Мойсеєм біля гори Синай за взірцем, що показав йому на горі Господь Бог (Вих. 25, 9. 40; 26, 30; 27, 8). У 1 Сам. 1, 9; 3, 3 вона названа храмом (святинею), а в інших місцях — домом Господнім (1 Сам. 1, 24; 3, 15). У вузькому значенні скинією було те покривало (килим) із десяти окремих полотен суканого вісону, блакитної, пурпурової і багряної тканини з майстерно вишитими на ній херувимами, що першим натягалося на каркас із дощок (Вих. 26, 1–6, порівн. із віршем 7 і Чис. 4, 25). Це перше покривало (властиво скинія), покривалося другим — із козячої шерсті (Вих. 26, 7–13; 36, 14–18), а потім ще двома покривалами із червоних баранячих та із синіх борсучих шкір (Вих. 26, 24; 36, 19). Скинія була місцем поклоніння й зустрічі людини з Богом. У святиню могли входити тільки священики, у Святая Святих — тільки первосвященик, і то один раз на рік. Там, над херувимами, які крильми отінювали віко, Мойсеєві являвся Господь і говорив із ним (Вих. 25, 22). Все, що пов'язане зі скинією, мало велике значення, — вона була не просто місцем для богослужіння вибраного народу, вона була таємним прообразом Пресвятої Богородиці, від якої прийшов у світ Месія — Спаситель наш Господь Ісус Христос.

9

входить його розум, коли — думка, а коли — чуття. І щоразу він повинен зауважувати, чи входять вони туди вчасно, чи невчасно.

2. Коли розум не входить у сферу мислення, тоді туди переважно входить думка. А коли він входить у сферу думки, то не може перебувати у сфері мислення. Однак коли він входить у сферу чуттєвого сприйняття, то дозволяє пов'язати себе видимим та матеріальним речам.

3. З допомогою мислення розум досягає духовних сутностей, через думку міркування вибирає доцільне, а мріяннями чуття пов'язуються із практичною та матеріальною дійсністю.

4. Коли розум заглибиться в собі, то не роздумуватиме вже ні над предметами чуттєвого сприйняття, ні над здатністю мислити, але навпаки, споглядатиме чисті уми та промені божественного світла, що осяватимуть його миром та радістю.

5. Мислення об'єкта — це одне, мислене сприйняття цього об'єкта — інше, а суб'єктивно сприйнятий об'єкт — третє. Перше становить суть, друге — властивість суті, а третє охоплює характер об'єкта.

6. Дозволь розуму вільно діяти, і він стане ненаситним. Але коли він не отримав свого, а ти обмежиш його молитвою, тоді почуватиметься ущемленим, і благатиме тебе дозволити насолодитися речами, у яких ти йому відмовив.

7. Розум, прагнучи небесного, не зможе туди злинути, якщо цілковито не понехтує всім земним, зосередившись на божественному.

8. Якщо ти не можеш присилувати свою душу зосередитись лише на рідних їй думках, то стримуй принаймні своє тіло та постійно роздумуй над бідами, яких воно зазнає. Таким чином, ти з ласки Божої вчасно зможеш повернутися до твоєї вродженої шляхетності.

9. Хто віддає себе на подвижницькі труди, той легко може спрямувати свій розум до молитви, а хто віддається спогляданням, той легко може спрямувати молитву до розуму. Перший обмежує своє сприйняття видимими формами, а другий спрямовує увагу своєї душі до внутрішньої суті, прихованої у таких формах. Перший, у свою чергу, змушує розум проникати у внутрішню суть матеріальної дійсності, а другий переконує його осягати її з духовного буття, адже внутрішня суть матеріальних речей також духовна, як щодо їхніх особливих якостей, так і щодо основи їхнього буття.

10. Коли ти звільниш свій розум від потурання своїм слабкостям до тіла, їжі та майна, тоді, що б ти не робив, усе це Бог уважатиме чистим даром від тебе. І віддячиться тобі тим, що відкриються очі твого серця і ти зможеш ясно прочитати на ньому Божі закони, а вони солодшими стільникового меду видаватимуться для твоїх духовних уст.

11. Ти не зможеш спонукати свій розум піднятися над фізичними і матеріальними речами, та навіть над бажанням поїсти, якщо не введеш його до чистого краю праведних, у якому пам'ять про смерть і про Бога наповнять твоє серце та очистять його від усіх земних бажань.

12. Немає нічого страшнішого за згадку про смерть та дивнішого за пам'ять про Бога, оскільки перша приводять нас до спасіння, а друга дарує втіху. „Я згадав про Бога і втішився“ — співає пророк Давид (Пс. 76, 4 LXX), а Сирах научає: „…пам’ятай

10

про твою кончину — повіки не згрішиш“ (Сир. 7, 39). Однак ніхто не втішатиметься пам'яттю про Бога, поки не засмутиться, згадавши про смерть.

13. Поки наш розум не побачить Господньої слави „…відкритим обличчям“ (2 Кр. 3, 18) і не відчує її, доти ніхто не може сказати: „Душа… моя нехай у Господі веселиться, нехай радіє Його спасінням“ (Пс. 35, 9), адже його серце ще оповите пеленою самолюбства й не може бачити світових основ — внутрішньої суті речей. І не скине він цієї пелени допоки не зазнає добровільних і мимовільних страждань.

14. Не після втечі з Єгипту, тобто не після фактичного припинення гріха, і не після переходу через море, тобто не після звільнення від залежності та схильності до гріха; але після перебування в пустелі, яка лежить між спонукою грішити та явним її закінченням, тобто після перенесення усяких бід, нестатків і страждань, вождь Ізраїлю, пославши вперед свою зорову та мислену силу (І. Н. 2, 1), удостоївся побачити обіцяну землю — безпристрасність (Втор. 34, 1).

15. Ті, що перебувають у пустелі, тобто, ті, що стримуються від фактичного здійснення гріха, — лише з чуток знають про щедроти тієї благословенної землі; ті, що вивідують про ці щедроти та уявляють їх у душі, досягають споглядання видимих речей; але ті, що вдостоїлись увійти до неї, з повним усвідомленням насичуються ними, як молоком і медом (Вих. 3, 8), тобто внутрішньою суттю матеріальних і духовних речей.

16. Той, хто піддається природним спонукам, не розіп’явся ще з Христом і той, хто носить у собі тілесні міркування та нахили, іще з Ним не похований. Та й чи воскресне він із Христом, щоби жити „новим життям“ (Рм. 6, 4)?

17. Три всеохопні чесноти душі — молитва, мовчання і піст. Тому ти повинен підкріплятися спогляданням творіння, коли відходиш від молитви; розмовою про доброчесне життя, коли відходиш від мовчання; і дозволеною їжею, коли відходиш від посту.

18. Поки розум перебуває серед божественних творінь, то зберігає свою подобу з Богом, будучи наповненим добротою і милосердям. А коли він опускається у сферу речей, сприйнятих чуттями, і сходження його було своєчасним та потрібним, то він може передати й набути досвіду, а потім, посилений ним, зможе повернутися до себе. Але коли його сходження було несвоєчасним і непотрібним, то діятиме як бездарний полководець, що не вміє якнайкраще використати свої бойові сили.

19. Рай безпристрасності, що прихований всередині нас, є образом того раю, де перебуватимуть праведники; однак не всі, що не зможуть увійти в перший, не ввійдуть у другий.

20. Промені видимого сонця не можуть проникнути у закритий віконницями будинок, а промені духовного сонця не проникнуть в душу, якщо її чуття не будуть закриті для видимих речей.

21. Хто прагне духовного пізнання, той непорочно опускається зі сфери мислення до чуттєвого сприйняття та смиренно здіймається душею до неба.

22. Бджола, перелітаючи через поля, збирає мед у вулик; а душа, перелітаючи через віки, приносить солодкість у розум.

23. Лань, яку вжалила змія, прагне до води (Пс. 41, 2) щоб нейтралізувати отруту, а душа, поранена Божими стрілами, глибокими ковтками п'є безперервну тугу за

11

своїм ловцем.24. Безпристрасні думки появляються в душі в стані внутрішнього поєднання;

розсудливе міркування — у стані внутрішнього поділу. Але коли всі думки будуть прогнані від поділеної душі, тільки тоді безтілесні уми поєднуватимуться з нею, відкриваючи їй закони провидіння та мудрості, які є основами світобудови.

25. Душа в стані внутрішнього поділу не може уникнути відмінності між чоловіком і жінкою, однак вона може це зробити в стані внутрішнього поєднання, коли відмінність між чоловіком і жінкою зникає, оскільки душа досягає божественної подоби в Христі Ісусі (Гл. 3, 28).

26. Думки не відносяться ні до нерозумної частини душі (оскільки їх немає в нерозумних тварин), ні до її розумової частини (бо немає їх і в ангелів). Будучи плодом міркування, вони використовують уяву як сходи, і таким чином піднімаються зі сфери почуттів до розуму, передаючи йому спостереження, які вони отримали від чуттєвого сприйняття, а потім знову опускаються від розуму до сфери почуттів, повідомляючи їм вимоги розуму.

27. Коли човен гріховності потопатиме в потоці зліз, то лихі думки діятимуть так само як люди, що тонуть серед хвиль, і старатимуться за що-небудь вхопитися, щоб утриматись на плаву.

28. Думки збираються навколо душі відповідно до їхніх характерних особливостей, або вони, як пірати, пробують потопити її, або, як веслярі, намагаються вирятувати, коли вона в небезпеці. Перші буксирують її у відкрите море гріховних думок, а другі ведуть її назад до найближчого спокійного берега, який можуть знайти.

29. Якщо душа не скине із себе думок, які ведуть до самолюбства, а така думка є найгіршою із семи лихих помислів, то не зможе скинути цю сьому думку також, і через те не може зодягтися у восьму, яку св. Павло назвав „нашим небесним житлом“ (2 Кр. 2–4). Лише ті, що зреклися матеріальних речей, спроможні надягнути на себе цю восьму думку.

30. Ангельські думки супроводжують досконалу молитву, а духовні думки, моління про допомогу і роздуми над природою — молитва новачків.

31. Якість зерна, як правило, визначається за колоском, так само чистота споглядання зазвичай визначається за молитвою. Зерно, як піками, оточене остюками, щоб перешкоджати птахам виклювати його, а споглядання озброєне духовними думками, щоб уражати спокуси, які нападають на нього.

32. Завдяки діянню чеснот зовнішні сфери душі срібляться як крила голубки, а завдяки спогляданню її внутрішні та духовні сфери стають золотими (Пс. 68, 14). Але душа, яка таким чином не відновила своєї краси, не може злетіти ввись та осістися в оселі блаженства (Пс. 55, 7).

ЧЕТВЕРТА ЧАСТИНА

Ось — сад, наповнений плодами духовних трудів та споглядання

12

33. За давніх часів чоловікам було наказано приносити в храм „первоплоди… з надміру врожаю та з соків точила“ (Чис. 18, 12; Вих. 22, 28). А нині ми повинні приносити Богові первоплоди подвижницьких трудів — стриманість і правду, та первоплоди споглядальної чесноти — любов і молитву; першими ми відбиваємо напади пожадання і гніву, а другими долаємо непотрібні думки та (оминаємо) пастки, у які вони нас ведуть.

34. Початок подвижницьких трудів — стриманість і смирення, середина — правдивість і помірність, а кінець — свобода від помислів та освячення тіла.

35. Подвижницькі труди вимагають не тільки того, щоб зуміти виконати належне, але й належно його виконати, тобто, щоби подвижник дотримувався в них часу та міри.

36. Споглядати — означає усвідомлювати не лише існуючий стан матеріальних сутностей, але також кінцеву мету їхніх внутрішніх закономірностей.

37. Як подвижницькі труди без споглядання не можуть бути стійкими, так і споглядання без відповідних подвижницьких трудів не буде справжнім, бо як труди повинні утверджуватись на усвідомленні, так і споглядання — на трудах. Таким чином зло не зможе порушити трудів, а споглядання буде плідним на діла доброти.

38. Мета подвижницьких трудів — приборкання пристрастей, а споглядального пізнання — бачення чеснот.

39. Подвижницькі труди підходять спогляданню, як речовина — формі, а споглядання личить подвижницьким трудам, як око — обличчю.

40. Багато хто змагається за діяльну чесноту, „але лиш один бере нагороду“ (1 Кр. 9, 24), — той, хто прагне досягти її з допомогою споглядання.

41. Чоловік, що займається подвижницькими трудами, п'є чашу покаяння упродовж молитви, однак споглядальник напивається з кращого кубка (Пс. 23, 5). Перший розмірковує про природний стан речей, а другий під час молитви не помічає навіть себе.

42. Чоловіку, що займається подвижницькими трудами, не вдається довгий час перебувати у спогляданні, бо він схожий на мандрівника, якого прийняли у дім, але він невдовзі мусить його залишити.

43. Чоловіки, що займаються подвижницькими трудами, входять у молитву ворітьми Божих заповідей, а споглядальники перебувають на подвір'ї чеснот, співаючи духовних пісень; і ті дякують, що скинули окови, а ці, — що взяли в полон своїх нападників.

44. Ти повинен керувати і подвижницькими трудами, і спогляданням. Інакше будеш подібним до корабля, який пливе без потрібних вітрил та наражається на небезпеку бути перекинутим силою вітрів, оскільки завеликі має вітрила, або не може скористатися бризом, бо вони занадто малі.

45. Веслярами духовного корабля вважай побожні думки, а веслами — життєві сили душі — емоційну та вольову, а ще бажання та вільний вибір. Чоловік, що займається подвижницькими трудами, завжди їх потребує, а споглядальник не завжди, оскільки під час молитви прощається з усім, — тримаючи румпель розпізнання, він бадьориться упродовж ночі споглядання та славить Того, Хто утримує все існуюче. І

13

можливо він співає своїй душі пісню розлуки, коли стежить за валами солоного моря та рокотанням хвиль, і захоплюється справедливими присудами Бога.

46. Хто перебуває на проміжній стадії між подвижницькими трудами і спогляданням, не йде лише на одних веслах, чи під одними тільки духовними вітрилами, але провадить плавання, використовуючи те та інше. Оскільки він має необхідну міру споглядання, то охоче зносить тягарі подвижницьких трудів; а тому що має підмогу від подвижницьких трудів, то спокійно сприймає нестачу свого споглядання.

47. Споглядальник, як захоче, то лине до нього допомога від єства неначе потоком, і плавання його безтурботне. А чоловік, що займається подвижницькими трудами, побачивши, як занепадає його рішучість через прив'язаність до чуттєвих речей, вельми непокоїться хвилями своїх думок і майже доходить до відчаю із-за їхнього натиску.

48. Від необробленої землі годі сподіватися щедрого та доброго врожаю; і подвижник, який не займається подвижницькими трудами старанно та без хизування, навряд чи дочекається щедрого врожаю добрих та чистих плодів від своєї молитви.

49. Розум, що неослабно займається молитвою, подібний до второваної землі; і як така земля буде гладкою та приємною для чутливих ніг, так і розум буде незатьмареним і чуйним до чистої молитви.

50. У матеріальних речах розуму допомагає думка, але в нематеріальних — шкодить, бо якщо її не викинути, то засяде в розумі, як „колючка в тілі“ (2 Кр. 12, 7).

51. Чоловік, що займається подвижницькими трудами, зауважує, як під час молитви уявлення чуттєвих речей, наче те покривало, накриває його серце, і він не може його скинути, бо прив'язався до цих речей. Лише споглядальний чоловік, завдяки тому, що неприв'язаний до них, може „…відкритим обличчям“ (2 Кр. 3, 18) частково бачити Божу славу.

52. Молитва, поєднана з духовним спогляданням, це — обіцяна земля, де „тече молоком та медом“ (Вих. 3, 8) духовне пізнання основ Божого провидіння та присуду. Молитва, поєднана з деяким природним спогляданням, — Єгипет, у якому ті, що молиться, усе ще згадують свої нікчемні бажання. Проста молитва — манна в пустелі (Чис. 11, 7). Поки так триває, ця манна не виявляє нетерплячим обіцяних благ, на які вони не можуть дочекатися; а для тих, які задовольняються цією скромною їжею, вона дає найчудовішу та постійну поживу.

53. Подвижницькі труди, поєднані зі спогляданням, подібні до тіла, що поєдналося зі своїм правлячим духом, а без споглядання вони подібні до плоті, над якою запанував дух свавілля.

54. Подвір'я богоподібної душі — чуття; храм — міркування; первосвященик — розум. Отож на подвір'ї стоїть розум, що пов'язався неслушними думками; у храмі — розум, що обмежив себе думками слушними; а розум, що вдостоївся ввійти у Боже святилище, — вільний від того та іншого.

55. У домі діяльної душі чути „жалощі, стогін і скарги“ (Єз. 2, 10), через тягарі подвижницьких трудів, а в споглядальній душі чутно „гуки радости й хвали“ (Пс. 41, 5), із-за її духовного пізнання.

14

56. Чоловік, що займається подвижницькими трудами, через тягарі хоче залишити це життя й бути із Христом, а споглядальник, навпаки, цілком згоден залишатися в тілі, як із-за радості, яку має від молитви, так і щоб прислужитися своїм ближнім (Флп. 1, 23–24).

57. У розумніших споглядання передує подвижницьким трудам, а в інших подвижницькі труди передують спогляданню. І споглядання, і подвижницькі труди приводять до одного позитивного результату; але до нього приходять швидше ті, у кого споглядання передує подвижницьким трудам.

58. Споглядання духовних речей — рай. Чоловік духовного розуміння заходить до нього, як до власного дому; а діяльний схожий на перехожого, який хотів би туди зазирнути, але не може, бо огорожа там вища за його духовний зріст.

59. Тілесні пристрасті подібні до диких тварин, а пристрасті душі подібні до птахів. Чоловік, що займається подвижницькими трудами, ще може відігнати тварин від свого духовного виноградника, але якщо він вступає у стан внутрішнього споглядання, то не може прогнати птахів, хоч би й дуже старався пильнувати за собою усередині.

60. Чоловік, що займається подвижницькими трудами, не може прикраситися досконалою моральною красотою, якщо не вийде за межі закону природи, як Авраам, — з дому свого, та не покине самодогідливого життя, як Авраам — своєї родини (Бт. 12,1). І це буде в нього ознакою обрізання та звільнення від всеохопного пожадання (Бт. 17, 11; Рм. 4, 11), яке від самого народження огортає нас покривалом та перешкоджає отримати повну свободу.

61. Коли настає весна, то лоша не може встояти у стайні та їсти там сіно. Так само й розум-новачок не може довго встояти на молитві, але, як те лоша, прагне вийти на луки природного споглядання, щоб віддаватися там співу псалмів та духовним розважанням.

62. Подвижницькі труди підперезують життєві сили душі постом та чуванням, а споглядання освітлює душевні сили мовчанням і молитвою (Лк. 12, 35). Життєві сили мають за свого наставника розум, а духовні радо слухають Слово Молодого (Йо. 3, 29).

63. Недосконалому розуму не дозволяється увійти в плодоносний виноградник молитви; йому, як біднякові, дістаються полишені грона (Втор. 24, 21) — послівне повторення псалмів.

64. Як не всі, що вдостоїлись поговорити з царем, разом із ним обідають, так само не всі, що приступили до молитовної розмови з Богом, піднімаються до молитовного споглядання.

65. Своєчасне мовчання приборкує гнів, помірність у їжі — бездумне жадання, а Ісусова молитва — нестримну думку.

66. Ні той, хто, шукаючи перлів, пірнає у земне море, ні той, хто, в пошуках перлів мудрості, поринає в море духовного пізнання, не знайдуть їх, якщо перший не скине свого одягу, а другий — усього чуттєвого.

67. Розум, що огороджує себе в душі під час молитви, подібний до молодого, що розмовляє з молодою у весільній світлиці; а розум, якому не дозволяють туди увійти, стоїть надворі та голосить: „Хто приведе мене до города-твердині? (Пс. 60, 11), хто провадитиме мене у молитві, щоб не пристав я …до зухвальців, ані до тих, що

15

збочують у брехню“ (Пс. 40, 5)?68. Що для піднебіння їжа без солі, те для розуму молитва без каяття.69. Душа, яка ще шукає молитви, подібна до жінки, яка мучиться під час

пологів; а душа, яка знайшла молитву, схожа на жінку, яка народила, і переповнюється радістю, бо дитятко їй вродилося (Йо. 16, 21).

70. Колись аморіїI, що жили в горах, розбили тих, що осмілилися „вийти на верх гори“ (Чис. 14, 44–45; Втор. 1, 44). А нині лихе забуття відбиває тих, які не досягнувши сердечної чистоти, намагаються зійти на вершину чистої молитви.

71. Демони надзвичайно вороже ставляться до чистої молитви. До того ж вона — не військо псалмів, яке може настрашити їх, як це можливо зробила б армія із зовнішніми ворогами; вона — поєднання розуму з міркуванням і міркування з чуттям.

72. Молитва, вільна від пристрасті, подібна до хліба, який зміцнює початківців; молитва, поєднана з певним спогляданням, подібна до живильної оливи; а молитва безформна (без уявлень) подібна до ароматного вина, яким ті, що п'ють ненаситно, упиваються до нестями (Пс. 104, 15).

73. Про дикого осла сказано, що він кпить із галасу в місті, а про буйвола, що його ніхто не зв'яже (Йов 39, 7–10). Так само розум, освоївши думки, природні та неприродні, висміює їхню пихатість, а під час молитви не підлягає жодному з об'єктів чуттєвого сприйняття.

74. Помах палиці викликає лють у собак, а самопримус молитися в чистоті — демонів.

75. Подвижник повинен обмежити своє тіло помірністю в їжі, а розум — Ісусовою молитвою. Отак, відірвавшись від пристрастей, він зауважить, що підіймається до Бога під час молитви.

76. Хто потурає своїм пристрастям, будучи залежним від матеріального, того під час молитви відволікають думки, немов ті жаби. Хто обмежує свої пристрасті, той радіє під час молитви спогляданнями, які наче солов'ї, перелітають з гілки на гілку. А хто тримається безпристрасності, у того під час молитви панує спокій і тиша як у думках, так і в уяві.

77. Колись Мойсеєва сестра Марія, побачивши загибель ворогів, узяла литаври і закликала жінок заспівати переможну пісню (Вих. 15, 20–21). А нині, коли душу долають пристрасті, любов — найбільша із чеснот — береться вихваляти її. Наче ліру піднімаючи, вона входить у споглядання, яке давно очікувало її, як тяжко здобуте доповнення до її краси; і безупинно прославляє Бога, радіючи зі своїми сестрами-чеснотами.

78. Коли в безперервній молитві серце засівається словами псалмів, тоді воно, як та добра земля, само собою починає зрощувати то троянди споглядань духовного

I Аморії (євр. אמורו — „гірські жителі”, або „горяни”, грец. οι Αμορραίοι, лат. Amorreus) — нащадки Аморія, сина Ханаана; були одним із народів, що населяли Палестину до приходу євреїв і жили в багатьох її частинах — на півдні (Бт. 14, 7), у районі Хеврону (Бт. 14, 13), у центральній гористій частині (Чис. 13, 29; І. Н. 10, 5–6), але головним чином — на схід від Йордану, від потоку Арнон до гори Хермон (Втор. 3, 8; 4, 46–48). Вони намагались зупинити хід обраного народу до обіцяної землі. Їхніх головних царів — Сихона, що займав землі від Арнона й уздовж Йордану до самого Генезаретського озера (Чис. 21, 21–26; І. Н. 12, 2–3), та Ога, що панував далі на північ (Чис. 21, 33–35; І. Н. 12, 4–5), Мойсей розбив, а їхні землі віддав племенам Рувима, Гада й половині племені Манасії. Але остаточно вони не були винищені й залишилися жити серед ізраїльського народу (ІІ Сам. 21, 2; І Цар. 9, 20–21).

16

світу, то лілії вражень від краси й упорядкованості світу матеріального, а то фіалки розуміння незбагненних та різноманітних присудів Божих.

79. Полум'я випромінює світло, поєднавшись із речовиною, а душа стає святинею Бога, звільнившись від речовини. Полум'я здіймається вгору, поки не випалить усього, а душа підіймається вгору, поки не досягне божественної любові.

80. Душа, яка цілком зреклася себе й уся здійнялася в молитві над творінням, не спускається щоразу коли сама захоче, а коли накаже Той, Хто важить і виміряє всі наші справи.

81. Коли нехіть вигнана з душі, і злість — із розуму, тоді розум, голий у простоті, безневинний та повністю позбавлений покривала ганьби, співає нову пісню Богові, радісно дякуючи, що святкує переддень та початок майбутнього життя.

82. Коли душа, яка молиться, починає відчувати вищі божественні речі, тоді, немов та молода з Пісні Пісень, каже про свого Коханого: „Мій Любий просунув руку через дірку в дверях, і нутро здригнулось в мені“ (П. п. 5, 4).

83. Воїн відкладає зброю, коли закінчиться війна, а чоловік, що займається подвижницькими трудами, — думки, коли досягає споглядання. Бо як тому непотрібна зброя, поки не настане війна, так і той не потребує думок, поки не повернеться до речей, які сприймає чуттями.

84. Чоловік, що займається подвижницькими трудами, бачить матеріальні речі у вираженні їхніх зв'язків; споглядальник бачить їх у вираженні їхнього єства, і лише духовно просвітлений чоловік усвідомлює внутрішні основи того, що ті двоє помічають.

85. Духовні речі можна осягнути з логосів I, або з внутрішніх основ матеріальних речей, а з духовних речей можна осягнути надістотне Слово, до Якого кожна ретельна душа наполегливо старається повернутися.

86. Внутрішні основи матеріальних речей, як кості, сховані всередині видимих об'єктів, але їх не може побачити той, хто не вийде за межі прив'язаності до видимого.

87. Воїн здіймає обладунок, коли закінчиться боротьба, а споглядальник відкидає помисли, коли здіймається до Господа.

88. Полководець засмучується, коли не захопить здобичі на війні; а чоловік, що займається подвижницькими трудами, тужить, коли не досягне духовного споглядання у молитві.

89. Як поранена звіром лань лине до водних потоків (Пс. 42, 2), так душа, уражена найтоншою стрілою молитви, прагне до духовного світла.

90. Як око не може побачити зерна пшениці, якщо його не обмолотять, так і практичний розум не побачить власного єства, якщо не скине прив'язаності до чуттєвих речей, яка його оточила.

91. Зірки гаснуть, коли сходить сонце; а думки зникають, коли розум

I Логоси (грец. λόγοι — „основи”) — внутрішні сутності речей, що містяться головним чином у Логосі (Божественному Слові, Другій особі Пресвятої Тройці, або Розумі, Мудрості та Провидінні Божому, в Якому та через Якого все постало) і проявляються у формах створеного всесвіту, що складає першу або нижчу стадію споглядання. Логос, як одинарна вселенська основа, містить в Собі різноманітні логоси (внутрішні основи або внутрішню суть, наміри Бога), відповідно до чого всі речі отримали своє існування в часі, місці та у формах, призначених для них; таким чином кожна окрема річ має основу свого власного розвитку.

17

повертається до своїх сфер.92. Коли минає час подвижницьких трудів, тоді духовні споглядання осявають

розум, як промені сонця, що пробиваються з-за обрію; і хоч вони йому близькі та линуть до нього із-за його чистоти, але, як видно, появляються ззовні.

93. Споглядальний розум, сходячи із-за потреб єства з небесних сфер, якби захотів розповісти про побачене, то сказав би так: „Що може бути прекраснішим за божественну красу? І що радіснішим за думку про Божу велич? І яке відчуття може бути живішим і нестримнішим за розпалену Богом любов у душі, яка очищається від усякої нечисті та справді може сказати: „…я з любови знемагаю“ (П. п. 2, 5)?

94. „У мене в нутрі запалало моє серце, від думок моїх огонь зайнявся“ (Пс. 39, 4). Так може сказати лише та душа, яка невпинно прямує в молитві за Богом, і не бажає „дня нещастя“ (Єр. 17, 16).

95. Коли дієва душа позбудеться усіх своїх вад, а злі демони й лукаві помисли намагатимуться змусити її пристати „… до зухвальців, та до тих, що збочують у брехню“ (Пс. 39, 5), нехай повторює слова із Пісні над піснями: „Я скинула із себе мою одежу: як мені її надягнути? Помила собі ноги: як мені їх бруднити?“ (П. п. 5, 3).

96. Душа, охоплена любов'ю до Бога, цілком може наважитись запитати Його: „Скажи мені, Добрий Пастирю, де Ти пасеш (Твою отару), де Ти розташовуєш її опівдні, щоб я безцільно не блукала коло отар Твоїх друзів?“ (П. п. 1, 7).

97. Дієва душа, яка прагне втримати слова молитви і не може цього зробити, нехай кличе, як молода у пісні: „На моїм ліжку вночі шукала я Того, Кого серце моє любить. Шукала я Його, та не знайшла вже; я кликала Його, та Він не обізвавсь до мене. Встану та ще старанніше молитимусь, обійду навколо місто. По вулицях та по майданах шукатиму я Того, Кого серце моє любить“ (П. п. 3, 1–2; 5, 6). Можливо я знайду Його в усьому творінні та поза ним; „і, проснувшися, насичусь Його видом“ (Пс. 16, 15).

98. Коли душа переповнюється радісними сльозами від молитви, тоді наче та молода звертається до Молодого: „Нехай мій Любий увійде в сад Свій, зрошений потоками моїх сліз, та споживає плоди його препишні“ (П. п. 4, 13. 16).

99. Коли дієва душа з трепетом захоплюється Творцем із-за пишності й досконалості творінь, то, замилувана їхньою красою, розчулено викликує: „Який же Ти прекрасний, о мій Любий! Вигляд Твій, немов Ливану, Ти пишний — мов оті кедри. Що яблуня між лісовими деревами, то Любий мій між синами! У Його холодку, що так бажала, я сіла і плід його був солодкий моєму піднебінню“ (П. п. 2, 1–3; 5, 15).

100. Якщо той, хто приймає у своєму домі царя, стає завдяки цьому славетним і радіє радістю вельми великою, то що повинна відчувати душа, коли, очистившись, прийматиме в себе Царя над царями за вірною Його обітницею (Йо. 14, 23)? І чи не постарається вона викинути ізсередини все, що може Йому не сподобатися, а принести те, що Йому до вподоби?

101. Якщо хтось очікує, що його завтра викличуть до царя, то про що він іще думатиме, як не про те, що має сказати на догоду цареві? Душа, що пам'ятатиме про це, не прийде непідготовленою на майбутній суд.

102. Щаслива та душа, яка щоденно очікує на свого Господа й за ніщо вважає працю

18

усього дня, — а за ним і ночі, сподіваючись, що настане ранок, а з ним і Він прийде до неї.

103. Бог бачить усіх; а Бога бачать тільки ті, які під час молитви нічого іншого окрім Бога не бачать. І хто таким чином бачить Бога, тих Він і чує; а кого Він не чує, ті Його і не бачать. Блаженний, хто вірує, що його бачить Бог, бо не схиблять його кроки на шляху служіння Йому (Пс. 73,2).

104. Ані світолюбне око, не бачило, ані славолюбне вухо не чуло, ані серце, позбавлене Духа Святого (1 Кр. 2, 9), не відчувало благ того Царства, яке всередині нас (Лк. 17, 21). Вони є запорукою і передчуттям благ, якими Бог обдарує праведників у майбутньому Своєму Царстві. А хто не насолоджується цими плодами Духа (Гл. 5, 22) тут, той не насолоджуватиметься ними і там.

105. Помисли дієвих людей схожі на оленів. Олені то піднімаються в гори, утікаючи від мисливців, то спускаються в долини, бажаючи щось собі там знайти, — так само їхні помисли, — вони не можуть постійно перебувати ані в духовному спогляданні, оскільки знесилюються в ньому, ані — в природному, оскільки не завжди шукають спокою. А помисли споглядальників не хочуть споглядати земне.

106. Дощові краплі зволожують ріллю, а слізні зітхання, що линуть із серця, розм'якшують у молитві душу.

107. Ніхто не може побачити Триєдине Божество, якщо не вийде у спогляданні за межі матеріальної двійці та матеріальної одиниці; і ніхто не вийде за межі одиниці, якщо не збере докупи своїх думок.

108. Легше спинити стрімку течію ріки, аніж стримати прагнення розуму, щоби він не розсіювався серед видимих речей, а зосереджувався в молитві на вищих речах, які ближчі для нього. Перше, до речі, суперечить природі, а друге — ні.

109. Ті, що духовно очищають свій розум та нехтують усім видимим, наповнюються таким захопленням і такою радістю, що не знаходять уже місця для чогось земного, навіть якщо й мають доступ до всіх тих речей, яких домагаються люди.

110. Щоби викликати щире захоплення, досить просто згадати про закони природи. Але коли їх повністю збагнути, то вони, наче квітучі сади, духмянітимуть духовною насолодою, як нектаром із неба.

111. Бджоли оточують матку у зарошених польових квітах, а душу, яка слізно кається, оточують рідні їй ангельські сили та допомагають їй.

112. У видимому світі людина, а в духовному світі думка — наче окремі світи. Бо як людина є оповісником неба й землі, та всього, що знаходиться в них, так і думка оповіщає розум і чуття, та все, що їм належить. Без людини та думки обидва світи, чуттєвий і духовний, були би безмовними.

113. Не так радіє звільнений із довгого полону чоловік, як звільнений від прив'язаності до матеріальних речей розум, що радісно поспішає до неба, як до себе додому.

114. Хто молиться неуважно та в сум'ятті, тому псалми видаються чужими, і сам він для псалмів стає чужинцем, та біси знущаються з нього.

115. Ті, для кого розіп'явся світ, не можуть бути такими самими як і ті, хто розіп'явся для світу (Гл. 6, 14), бо для одних цвяхи це — піст і чування, а для інших —

19

відмова від наживи та приниження. Однак без другого, страждання в першому — даремні.

116. Не може чисто молитися той, кого охопили пристрасті самохвальства і честолюбства, бо вони обплутують його прив'язаністю та легковажними думками наче мотуззям, а під час молитви утримують його розум долі немов прив'язаного птаха, коли той пробує злетіти.

117. Розум не зможе мирно молитися, якщо спочатку не заприятелює зі стриманістю та любов'ю; з яких перша з Божою допомогою постарається зупинити ворожнечу тіла до душі, а друга — ворожнечу душі до ближнього. Отоді до того, хто таким чином примириться із собою та з ближнім, прийде „…мир Божий, що вищий від усякого уявлення“ (Флп. 4, 7), та оселиться в ньому (Йо. 14, 23).

118. Хто намагається ввійти у Царство Боже, той повинен перевершувати інших у справах доброчесності: у роздачі милостині „…з убозтва свого“ (Мр. 12, 44; Лк. 21, 4), у стражданнях заради миру, у випробуваннях із витривалим терпінням у Господі.

119. Ні той, хто з недбалості втрачає чесноту, ні той, хто із зарозумілості нехтує нею, не відпочине в оселі безпристрасності, бо як можуть насолоджуватися благами праведних ті, що втратили їх або понехтували ними?

120. Земля не збагатить хлібороба, коли віддасть посіяне, чи трохи до нього додасть, а лише коли примножить посів. Так само й успіхи того, хто займається подвижництвом, не зроблять його праведним, якщо старання задля Бога не перевершать у нього природних нахилів.

121. Не кожен, хто не любить свого ближнього, насправді ненавидить його, і не кожен, хто не ненавидить свого ближнього, може його любити. Одне — заздрити успіхам ближнього, а інше — не перешкоджати йому їх здобувати. Міра злоби визначається не лише тим, коли дратуємося успіхами ближнього, але й тим, коли неславимо його добрі риси, кажучи, що вони не такі вже й добрі.

122. Одне — тілесні пристрасті, а інше — душевні. Перші — природні, а другі —неприродні. Хто перші відкидає, а другими нехтує, подібний до чоловіка, який для захисту від диких звірів побудував високу й міцну огорожу, однак дозволяє птахам вільно викльовувати найкращі грона у своєму духовному винограднику.

123. Спочатку душа уявляє зло, потім бажає його, потому відчуває задоволення або біль від нього, далі повністю усвідомлює його, і врешті поєднується із ним зовні або всередині. Думки супроводжують всі ці стадії, за винятком початкової спонуки. Коли ж відмовитися від неї, то все зло, що прямує за нею, утратить свою силу.

124. Тих, що наближаються до безпристрасності, турбують тільки мріяння; тих, що стримують свої пристрасті, — бажання; тих, що потурають своїм пристрастям, —труднощі. Ті, що зловживають потрібним, але каються в цьому, усвідомлюють, що вони роблять зле; а ті, що не каються, зі злом поєднується.

125. Задоволення знаходить собі місце в кожній частині тіла, але не кожну однаково непокоїть. В одних воно більше непокоїть вольову частину душі, в інших — емоційну, а ще в інших — розумову. А діє воно через обжерливість, поганий норов та злобу — початок усіх нечистих пристрастей.

126. Щоб задовольнити життєві потреби ми повинні відкривати свої чуття, як міські

20

ворота. Але при цьому маємо пильнувати, щоб не ввійшли через них вороги, що вичікують як на нас напасти.

127. Задоволення — матір бажання; поганий норов — гніву; а злоба — заздрості. Хто не боротиметься проти ватажків, той не матиме спокою і від їхніх підлеглих; а хто виконуватиме заповіді із примусу, той не зможе стримати пристрастей.

128. Ті, що відкидають спонуки, перешкоджають думкам, щоби ті, як шкодливі звірі, не ввійшли в духовний виноградник та не знищили його. Ті, що поєднуються зі спонуками, але не мають від них задоволення, тільки дозволяють звірам увійти, але не дають їм нашкодити в ньому. Ті, що мило спілкуються із пристрастями в думках, але не погоджуються з ними, схожі на чоловіка, що впустив у виноградник через огорожу дикого вепра і не дає йому там наїстися, але потім розуміє, що не може з ним упоратися. Отак нерідко закінчують люди, що мимоволі погоджуються з пристрастями.

129. Ще не досягнув простоти той, кому доводиться думати щоби себе стримати. Стримується не той, хто вже духовно вдосконалився, а тільки той, хто, як сказано, змагається в подвижницьких перегонах (1 Кр. 9, 25). І він схожий на чоловіка, що має виноградник або ниву не серед своїх виноградників або нив, але десь окремо, а тому повинен ретельніше їх охороняти та пильнувати. Але не так воно з виноградником чоловіка, що вже досяг простоти, бо він схожий на царя, або на якогось іншого грізного володаря, і достатньо лише його імені, щоби злодії та перехожі тремтіли при думці ввійти у нього.

130. Багато хто сходить на хрест умертвіння, але небагато погоджуються бути прибитим до нього. Багато хто віддає себе на труднощі й страждання з власної волі, однак лише ті, що цілковито померли для світу та його задоволень, приймають їх проти власної волі.

131. Багато хто скинув „одежу з шкури“ (Бт. 3,21), але залишив останню, — марнославство. Її скинули лише ті, що відчувають відразу до того, що його породжує, — їхнього власного самолюбства.

132. Хто відмовився прийняти тілесну втіху та людську похвалу, той скинув останню одежу — марнославство, та ще в цьому житті вдостоївся зодягнутися у світлість небесного житла, якого шукав із багатьма зітханнями.

133. Діяльність або здатність діяти — одне, а дія або спонука до дії — інше. Скоєний на ділі гріх — приклад другого, тоді як певне потурання своїм слабкостям, що діє усередині, але не зовні, являє собою приклад першого. Хто так собі потурає, той подібний до чоловіка, який хоч і не втратив своєї власності, проте мусить платити данину іншим, які управляють тим, що йому дороге.

134. Якщо людина має задоволення від смаку, то неможливо щоб не мала його також від інших відчуттів. І так воно є, бо навіть коли статеві органи видаються нерухомими і не збуджуються, позаяк уже зів'яли, як наприклад у літніх людей, то все-таки неплідну перелюбницю ніхто не вважатиме цнотливою із-за того, що вона не народжує. Повністю цнотливою можна назвати тільки людину, яка вільна від пристрасті всередині та не спокушується від побаченого.

135. Вольова частина душі виявляється через їжу, жести та мову, тобто чи має вона потяг до того, що сприймає через смак, зір і слух, чи не має, чи вживає вона їх, чи

21

зловживає ними, або ж нейтрально їх сприймає.136. У кого не передує острах Божий, у того помисли блукають, наче вівці, що не

мають пастуха; а кого він супроводжує або йде із ним, у того помисли слухняні та в доброму стані, як вівці в отарі.

137. Острах — син віри і пастух виконання заповідей Божих, а без віри ніхто не зможе бути вівцею Господнього пасовиська (Пс. 100, 3).

138. Деякі володіють тільки початками духовних якостей, деякі володіють ними частково, а інші повністю ними володіють. Перші подібні до рядового солдата, а другі до незаможного офіцера; солдат спроможний лише захистити свою оселю від нападників, а офіцер не має ще належної пошани від інших.

139. Ті, що пропонують нам, недосконалим, потурати задоволенням від смаку, діють наче ті люди, що заохочують нас роздирати загоєні рани, або шкрябати від задоволення свербляче місце, або їсти їжу, що доводить до гарячки, або ж огороджувати наш духовний виноградник і дозволяти тілесним спонукам, наче вепрам, вдиратися та нищити наші добрі думки, як виноградні грона. Ми не повинні поступатися ані їм, ані надокучливим лестощам людей і пристрастей. Ми повинні радше укріпляти загороду здержливістю, допоки дикі звірі — тілесні пристрасті — не припинять ричати, а марні помисли більше не злітатимуться, як птахи, нищити виноградник нашої душі, який збагачує її спогляданнями, дарованими нам Господом Ісусом Христом, а Йому слава навіки вічні. Амінь.

22