Коцюбинський - В дорозі - 3.5

***Дe б Кирило не був, що б не ро-бив, скрiзь оточала його атмос-фера, густа й своєрiдна, що зас-лоняла багато предметiв, наче їх зовсiм не було на свiтi. Атмосфе-ра гаряча, тривожна, вся - небез-пека i боротьба, вiчний упад i пi-дойма, розквiт надiї й розпука, почуття сили й знесилля i безко-нечно довга дорога, на якiй стi-льки вже полягло… Дорога, якiй, здавалось, кiнця не видко. Цiлий ряд жертв, загин благородних, найближчих, чад кровi i танець смертi, гарячий ворожий вiддих, що припадає до слiду, й те вiчне

"мусиш", що гнало зв'язувать там, де розiрвали, розжеврiти те, що пригасало. Ту атмосферу но-сив Кирило з собою, як квiтка запах. Вона одiпхала од нього родину, у нiй розплились коли-шнi звички й потреби молодого життя, розвiялось навiть прiзви-ще власне. "Кирило", "товариш Кирило" - хiба вiн звався коли iнакше?Краса природи, принаднiсть жi-нки, чари музики i слова - все се котилось, як хвилi в далекому морi, чужi й невидимi. Природа - се були день або нiч, зима чи лi-то - час зручний або незручний задля роботи; жiнка - товариш

чи ворог, пiсня - лиш те, що кли-че до боротьби. I двадцять три роки, подвоєнi в тiнях на худому обличчi, у зморшцi на чолi, не-мов зреклись своїх прав, зсуши-ли молодiсть…Високий, стрункий, бiлявий; бла-китнi очi, притомленi трохи; те-мна сорочка, широкий пояс - та-кий приїхав вiн в город.Учинив "явку", сказав пароль. Добре! Тiльки треба зачекати листа.А тим часом Кирила повели аж на край мiста, де в певному за-хистi мiг перебути.Йшли довго душними вулиця-ми, повними пилу, аж сiло сонце,

i на золотi неба, як на тлi вiзан-тiйського образу, зачорнiли сi-львети тополь та дахiв. Товариш говорив щось нервово, наче хо-тiв впевнити не тiльки Кирила, але й себе, що справа цiкава, а тим часом в його облiзлiй фiгурi i в порудiлiм пальтi чулось щось винувате i безнадiйне.На квартирi їх стрiла хазяйка i показала кiмнату. Ну, тепер на добранiч. Як тiльки надiйде лист, зараз можна почати робо-ту. Кирило лишився сам i бай-дужно дивився, як нiч обгортала садок - чорна, густа i тепла. Сiв на порозi i закурив. Було так ти-хо, спокiйно. Червоний вогник

цвiв серед ночi, як квiтка щастя, в пiтьмi думалось ясно, як нiко-ли при свiтлi. Вiн думав про те, задля чого приїхав, що має зро-бити, i чорний павук-турбота почав уже ткать свої сiтi.Несподiвано, раптом у чорну тишу щось впало. Живе, веселе i безтурботне. Заскакало по листi, збудило повiтря, штовхнуло зе-млю i вогко дихнуло просто в лице. Пронеслось шумом, обми-ло землю i щезло. А тодi виплив на небо мiсяць. Кирило вийшов у сад i якось разом убрав у себе важкi дерева, повнi, як губка, во-дою, срiблястий регiт мокрих листочкiв, шептання крапель

помiж галузок, обiйми тiней з зеленим свiтлом i синє глибоке небо, просте, спокiйне. Природа зiтхнула повними грудьми, зiтх-нув i Кирило.Невже вiн сього нiколи не ба-чив?Було якось чудно i по-новому приємно, що лоскотали чоло хо-лоднi краплi, що спливало на нього зелене свiтло, що в серцi стало так само спокiйно, як i на небi…Довго не мiг заснути.На другий день прокинувсь пiз-но - i перша думка була про лист. Побiг до хазяйки i одчинив дверi.- Добридень! Нiхто не приносив

до мене листа?- Ай!Високе, чисто жiноче i рiзко-дзвiнке, воно в блискавку зли-лось з рожевим тiлом та з лопо-том нiг. Ляснули дверi i - стало пусто.Знадвору в сiни вступала хазя-йка. Нi, лист не приходна.Се було дивно, що ту одповiдь прийняв так байдужно.Взяв шапку.День був блискучий, лiтнiй. У праву руку їживсь дахами та ко-минами фабрик задимлений го-род, налiво стелились зеленi лу-ки i вигинались фестони лiсу. Направо? Чи влiво? Вагався хви-

лину - i подався на луку.Наче нiчого не одмiнилось за сей короткий час, а чогось очi не так дивились i думки були не тi. Щось наче згубив i не хоче пiд-няти" щось наче змив з нього вчорашнiй дощик - через те, мо-же, було так легко. Приємно бу-ло ступати по твердiй стежцi, вi-дчувати роботу тугих мускулiв нiг. Раз-два!.. Пiдставляти лице пiд сонце i вiтер i йти кудись без цiлi, без думки про обов'язки, людей, роботу. Йти серед поля, купати тiло в золотих хвилях, а очi в блакитi. Як дикий звiр. В тiм було нове щось i ганебно со-лодке. Надвечiр тiльки повернув

втомлений, чорний од сонця, як циган, з руками, повними квiтiв.Вечерю подала хазяйська доч-ка. Се було те "ай!", сполохане вранцi, молоденьке, бiляве, з нi-жною лiнiєю тiла, курносе i си-ньооке.Кирило простягнув руку.- Я налякав вас уранцi?Воно пирснуло смiхом й надуло рожевi губки, повнi i вогкi.I знов Кирило почув у собi чуд-не щось: його надила лiнiя губ i їх рожева вогкiсть.Ну, звiсно, вона налякалась; прибирала, була неодягнена i не сподiвалась, що хтось одчинить дверi. Вiн просить вибачити, бо

не мiг знати, що в сьому домi є така… "Яка така?" - "Ну, така, та-ка… панна Олена…" - "Олена?" - "Хiба не вгадав, що її звати Оле-на?" - "Ха-ха! А може, i не Оле-на?" - "Ну, то Наталя". - "Якраз! Ха-ха!" - "Ще не вгадав? Тепер вже напевно: Варвара, Настя, Ок-сана, Марiя…" - "Нi й нi, нiколи вiн не вгадає, а от вона знає, що вiн Петро". - "Ба нi, не так…" - "Петро, Петро, Петро…"З другої хати гукала хазяйка:- Усте, де ти там щезла!Ага, ось воно й вилiзло шило з мiшка. Для першої стрiчi з пан-ною Устею вiн їй дарує отсi квiт-ки. "Отсей бур'ян?" Ну, коли се

бур'ян, то вiн забирає назад.Але Устя уже вхопила квiти й побiгла з кiмнати.Й на другий день листа не бу-ло. Кирило обуривсь. Свинство, мерзота! Вiн марнує дорогий час, а вони там сидять собi згор-нувши руки. I се партiйна робо-та! Чорт знає що за порядки! Хо-див по хатi великим та легким кроком, наче злiсть одривала його од землi, i дув на полумiнь злостi, щоб роздути в пожежу. А разом з тим, десь з глибини, со-чились пiдземнi джерела i гаси-ли вогонь. Ловив нещирiсть i чув знеохоту, що блукала у ньо-му, як тiнь бистроплинної хмар-

ки. I се викликало у ньому гнiв. Треба пiти у город i розпита-тись. Швидко зiбрався, вийшов на вулицю i… повернув в поле.А як тiльки в розкритi очi всту-пило зелене, що котилось буй-ними хвилями лукiв та лiсу, як тiльки небо спустилось i нiжно торкнулось обличчя, немов пу-шинка, як тiльки в груди ввiл-лявсь золотий напiй повiтря, йо-го сповила солодка втома, як у людини, що встала з смертель-ного ложа, i впало десь у безод-ню все, чим досi жив: спека ро-боти, вогонь небезпеки, чад кро-вi i боротьби… Так наче вiн тiль-ки вчора родився, в один день з

молодою природою. I не мав си-ли, не хтiв спинитись над тим, що з ним робилось, струшував з себе всi думки й сумнiви, як гуси з крил воду, перепливши нареш-тi рiчку.Брiв серед жита i дивився но-вими очима… нi, не новими, а тими, -що довго спали пiд вагою безвладних повiкiв, - дививсь, як скипало молоде жито синiм шу-мовинням колосся, як било хви-лями у чорний лiс. А лiс кудись йшов. Йшли кудись сосни, ряди високих пнiв. На вершечках, жо-втих, як ананаси, лежали чорнi корони, мов волохатi папахи. Здалека йшли, переходили рiч-

ки, фiолетовi дороги, глибокi ба-гна - й замазали ноги, бо до по-ловини пнi були сiрi, як засохле болото. Йшли i щезали у сизiй млi.Коли ж Кирило вступив у лiс, ноги сковзались у нього, як на паркетi, над головою химерно корчились гiлки - клубки жов-тих гадюк, гойдались кошлатi вiти, наче фотелi, де спочивало сонце, а маленькi галузки, пуче-чки соснових гiлок стелились на небi, як дороге гаптування по блакитному шовку. I сонце горi-ло за ними, як за китайським ек-раном.За лiсом дрiмали луки, наче

стоячi води пiд матом ряски. По них блукали тiнi летючих хмар, наче хорти припадали, нюшили й щезали у резедових просторах.Попадались маленькi озера, що грали лускою i трiпотiли, як срi-бна риба, кинута з рiчки на над-бережну траву. Або великi - з му-ром синього очерету, з бiлим об-личчям водяних лiлiй, з багнис-тими берегами, чорними i блис-кучими, як мокрi спини гiпопо-тамiв, з теплим духом води i на-мулу.I все було таке здорове, цiле, безжурне, i все спiвало хвалу бе-злюддю…Кирило не питав вже хазяйку

про лист. Але одного разу, як збирався виходить, вона сама подала йому листа.Ага! Хiба се до нього? Ну, добре, добре… Взяв машинально i, не глянувши навiть, поклав у ки-шеню. Що вона каже? Приходив до нього i не застав? Се панна Устя склала той гарний букет? Що? Прохав зайти i конче сього-днi? Ну, добре, добре… Чудеснi квiти, - i який смак має та панна Устя…Тепер по цiлих днях лежав над берегом рiчки i дивився на небо. Його займали хмари - ся неспо-кiйна небесна люднiсть, за якою вiн стежив; вiчно жива, вiчно ру-

хлива. Часом здiймались там бу-чi, народнi повстання. Мчали обуренi юрми, чорнi од гнiву, грiзнi, з риком, з громом руш-ниць, з вогнями бомб, з черво-ними прапорами. Точились не-беснi вiйни, падали трупи, а їм толочили груди все новi лави. I невiдомо, хто перемiг.Або знов було спокiйно - i люд-нiсть гуляла, як на бульварах. Радiсно й легко пливли веселi громади в бiлих та синiх серпан-ках, нiжнi дiвчата, пишнi жiнки, рожевi дiти, - i скрiзь було повно радощiв, смiху.Часом з'являлись блiдi хмарин-ки, довгi, худi, прозорi, немов су-

хотники проходжались десь на курортi понад блакитним морем.Або паслися вiвцi - цiлi отари бiлих ягнят, i як пастух - золоте сонце.Кирило стежив творчi процеси, що вiдбувались на небi. Хтось невiдомий, великий майстер, лi-пив з сiрої маси звiрiв, людей, птахiв, будинки, вежi, городи цi-лi - i пускав їх на волю, щоб засе-лити небо. Але все те було сире, не встигало ствердiти i утрачало форму. Звiрi змiнялись у вежi, з людей виходили гори, з городiв - птахи; будинки приймали фор-му людей, а тi знов змiнялись у скелi, що оточали глибокi, пов-

новодi озера. Валились розкiшнi храми, розтавали на альпах снi-ги, i з пишних троянд осипались рожевi платочки. А невiдомий вже шаленiв - творив драконiв, крилатих коней, грифiв та кро-кодилiв; але й тi жили тiльки хвилинку, щоб перетворитись у щось нове. Тодi, знемiгшись, в розпуцi, мiшав все разом у сiрий хаос i сам розпливався у сум.Цiкавi теж були тiнi i їх життя. Кирило зорив за ними, як вони корчились попiд кущами, пнями дерев, пiд берегом рiчки, їм було боляче i невигiдно. I тiльки тодi, як сонце втомлялось i од вер-шечка слави спускалось униз, тi-

нi помалу i обережно простува-ли скорченi члени, росли i лiзли все далi та далi. Надвечiр вони лягли вже у весь свiй зрiст, ляг-ли по долинах без краю довгi чорнi тополi, тонкi крилатi вiт-ряки, шпилястi дзвiницi, димарi фабрик - весь город циклопiв, чорний, нiмий i ниций.Кирило не чув докорiв. Красу природи i її спокiй пив хтиво, як спраглий воду, без думки i без сумнiву. Як щось належне. Загу-блене щось i знайдене знову. Здалеку часом, як з-пiд землi, долiтала до нього луна знайо-мих сигналiв, але така блiда, бе-зсила, що зараз вмирала. I вiн не

хотiв її слухать. Зате по ночах його мордувало. У снi здавалось, що вiн щось мусить, щось конче мусить зробити - й не може. Не має сили. Збирає всю мiць, нап-ружує волю, змивається потом - й не може. А мусить… Болiло.Будився розбитий, безсилий, та перший сонячний промiнь, що тягся до нього крiзь шибку, вби-рав у себе ту сонну мару i вертав сили.Тепер Кирило ходив вже не сам - панна Устя знала чудовi куточ-ки, оази квiток. Вона йшла перед нього, свiжа i чиста, з блискави-чною лiнiєю тiла, i смiялась ве-село й тепло, як сонце. В лiсi во-

на сiдала десь на галузку i гой-дала ногами, тугими i молоди-ми. Наче русалка.- Не дивiться на мене.- Коли я хочу.- А я не хочу.- Менi байдуже.- А я закриюсь.- А я одкрию.- Тiльки насмiльтесь.- Уже насмiливсь.- Ай!I знов те "ай", таке високе, лос-котливо-жiноче i срiбно-дзвiнке.Вiн держав руки, а вона жмури-ла очi, ховала лице, i смiх сипа-всь їй з горла, як лiсовi горiхи у кришталеву вазу.

Перекидались словами, пусти-ми i незначними, аби подати один одному голос, i слова тi приставали до них, як будяки, що трудно одiрвати з одежi.Над берегом рiчки вона роззу-валась, бродила по мiлкiй водi. Вода позволяла дивитись на її ноги, такi блiдi, як вiночок нар-циса. По блакитнiй водi пливли й щезали легенькi хмари, а вона здавалась одною з них - рожева, прозора, позолочена сонцем.Кирило надимав легкi i пускав берегом, наче стрiлу:- Ус-тя!Тодi високий берег й його зало-ми, мур лiсу i всi горби складали

губи, так як Кирило, i вертали в одповiдь:- Ус-тя!А Устя смiялась.Разом, як двi берiзки з одного пня, вони з'являлись тут, там, збирали квiтки, вигрiбали з-пiд листя гриби, купались в сонцi i в холодках або, взявшись за руки, збiгали з горбiв у сочистi доли-ни. I вiн не мiг одрiзнити її од шелесту лiсу, од льоту хмар, за-паху зiлля. Вона була така наїв-на i така хитра, так мало i так ба-гато знала, як та мурашка, що будує пишнi палати i живе в те-мних комiрках.Лежали у високiй травi, серед

моря квiток, i роздивлялись: там, на самому сподi, жовтiли черевички i дрiбна потентиля, як зерна золотого пiску, а над ними здiймались топольки ве-ронiки, то сiро-блакитнi, то гус-то-синi. Червонi помпони коню-шини, немов їжачки, стовбурчи-ли щетину з трилистих пiдста-вок, а пахучий чебрець ткав по схилу гори гелiотроповий ки-лим. Кашка розкрила скрiзь па-расольки. Серед бiлих наметiв її трiпались крильця синiх мете-ликiв. Часом на парасольку спус-кався жук i ловив сонце в зелене дзеркало крил. Устя таїла вiд-дих, щоб його не злякати. Пох-

мурий звiробой викидав купи зi-рок, яскраво-жовтих, проте сум-них, як золотi кутаси на чорних боках домовини, а обiк нього ви-ганяв сiре та вузлувате стебло петрiв батiг, по якому дряпались зрiдка блакитнi квiти, полинялi й нечесанi. З трави на Кирила наводив око ромен. Дрiбнi дзвi-ночки розбiгались по луцi i сi-яли сум, такi делiкатнi i такi нiж-нi, що самi дивувались, як живо-тiють на свiтi. Недоступна кро-пива, обважнiла насiнням, немов бджола пергою, хазяйновито шепталась по своїх леговищах.А там знов волохата центаврiя хилилась на всi чотири боки, не-

мов хотiла засипать синьо-роже-вим цвiтом усi простори. Оддаль кiнський щавель, зрудiлий на сонцi, куривсь брунатним ди-мом, як похоронний факел, i сто-яли поважно, як золотi семисвiч-ники по древнiх храмах, коро-в'яки. Кирило показував Устi до-лини, де евфорбiя таємничо ко-тила в сочистих та сирових, як дiйки корови, стеблинах молоко од темно-соснового низу до жо-втих кругленьких розеток. На високих мiсцях порiс, як джунг-лi, сивий полин i п'янив повiтря гiркими пахощами, густими й задушливими.То там, то сям простягались до

сонця котячi лапки, сухi, безду-шнi, м'якенькi, немов оксамит, а мiж ними польова м'ята кожну пару листочкiв прибрала в пояс з гелiотропiв. Устi з Кирилом здавалось, що наївнi дiантуси червонiли в травi, як дитячi об-личчя, а над ними схиляв свої вi-ти журливий дрiк i плакав золо-тими сльозами. Окремо займали великi простори будяки, синi, аж сизi. Вони здавались покинутим вогнищем, що конало передсме-ртним блакитним димком. А там, по луках, свiтила жовта ку-льбаба, як зорi на небi, крути-лась на однiй нiжцi березка, мiц-но тримався землi деревiй, кива-

ла сiрими вiтами собача рожа i на горохах сидiли, як метелi, бi-ло-рожевi, червоно-синi i жовто-гарячi квiти. Се була оргiя квiтiв i трав, п'яний сон сонця, якесь шаленство кольорiв, пахощiв, форм…Устя лежала i гризла якесь сте-бло, а Кирило нагнув до себе кущ зiлля й припав до нього га-рячим обличчям. I от без слiв, без намови очi їх стрiлись, як чо-тири найкращих квiтки, i уста простяглися до уст. I разом з со-лодкою вогкiстю в одно зiлляв-ся смак гiркої трави…Раз пiсля того щось сталось. Коли був сам, серед ночi у своїй

хатi, хтось кинув слово:- Зрадник.Голосно i виразно.Зрадник? Хто?Кирило озирнувся, але тiнi спо-кiйно лежали i спокiйно блища-ли при свiтлi лампи малюнки на мiщанських шпалерах.Вiн сiв на лiжко i несвiдомо схо-пивсь за кишеню, де й досi ле-жав нерозпечатаний лист. Але не вийняв. Якась ворожнеча, якась вiдраза загарчала у ньому, немов збуджений пес, й рука бе-звладно впала назад. Почув уто-му i тихо сидiв та прислухався, як у порожнiх грудях лунало те слово. В грудях, од яких раптом

одпливла кров i шугнув холод, як у щiлину. Потому одразу зро-билось душно, гаряча хвиля пiд-нялась десь знизу, залляла ту порожнечу, вдарила в голову й зiгнала Кирила з лiжка.Чорт! Вiн має право. Право на повне життя… право двадцяти лiт… Право одного життя, що не повториться бiльше… Хто забо-ронить? Хто може? Хто може згасить його "я", стерти всi ко-льори, знищити запах… хоч би то було потрiбне для тисячi дру-гих? Других, яких навiть не знає. Чорт! Вiн не оддасть їм всього… вiн має право й собi щось лиши-ти…

Все в нiм кипiло i гнало по хатi, од стiни до стiни, з кутка в ку-ток."Зрадник!" Хай йому скажуть се у лице! Тодi побачать…Йому сказали се у лице! Те дру-ге, що жило у ньому, те справ-жнє i невгомонне "я". "Я", що так ясно горiло у ньому… палило в полум'ї все особисте, нечисте, звiряче. Але перше змагалось, боролось, хотiло жити, кричало про своє право й тягло до себе.Їх помирила втома. Безбарвна i каламутна, вона дрiмала десь в глибинi, наче туман пiд водою, i тiльки ждала, щоб простягти звiдтiль свої липкi обiйми…

Що дiялось в свiтi? Хiба вiн знав? Не мав навiть охоти. Газет не читав, листiв не було, i нiхто не приходив до нього. Спочатку навiдувавсь хтось, але не мiг зас-тати Кирила й покинув ходити.Вечорами, правда, як мiсто ти-хо свiтилось i тихо зiтхало пiсля денної утоми, вiн брав Устю за руку i йшов туди.Бродили по вулицях, як по чор-них каналах, притулившись до себе, i врештi спинялись десь пiд вiкном, щоб послухать музику. Ховались у затiнку й ловили згу-ки. Устя любила веселе, приспi-вувала стиха i стукала каблучка-ми у такт, а в Кирила згуки ска-

кали, як вогники, розцвiтались, як квiтки до схiд сонця. Пливли на хвилях свiтла, що лилися з вi-кна, й родили тугу. За чимсь прекрасним i невiдомим, таким далеким i таким близьким…Раз щось чорне та пелехате зак-рило свiтло i розiрвало музику.- А!- А!- Се ви?- Я.Чорне трясло бородею та вели-ким брилем, трясло Кириловi руку.Яким побитом?Обняло злегенька за стан i по-вело.

Нагнулось й прохало.Не можна? Пусте. Тут недалеко, на дачi. Побачить жiнку i їхнє життя, згадають колишнє. Два роки… так, так, два роки, як во-ни бачились…Рука Кирила лежала в чужiй ру-цi, i дружнє тепло пестило збоку, але вiн чув якусь нехiть. А! Зно-ву газети… i тi розмови… знов чорний привид, що потребує, як жертви, кровi i сил.Нi, вiн не може.Вiн пам'ятає того "бандита", що гримiв на зiбраннях, кликав до бою, гарячий, одважний, люби-мий… i його жiнку, таку малень-ку, рухливу, що ще недавно була

осередком. "Товариш Марiя…" Яким чудом вони ще на волi?Нi, вiн не хотiв би опинитись мiж ними.Його прохали, силомiць брали, i ранком вiн був вже на дачi.Їх стрiла "товариш Марiя". Яка вона стала гладка й сирова у своєму капотi, що нашвидку зас-тiбала на голiй шиї, ося годова-на гуска! Вона була така рада, тi-льки скрiзь - ай, якi непорядки!Стискала руку i кинулась до стола, звiдки посипались раптом газети в опасках, нерозпечатанi, в туманi пилу.Чи ж їх тут не читають?Iван смiявся так добродушно i

передягся зараз в широку блузу. У вiкна дивились грядки капус-ти i лiс кукурудзи, а квочка кво-ктала десь поблизу так хазяйно-вито, як i "товариш Марiя".На балконi їх чекав чай.За чаєм Iван зразу, немов поспi-шався, пiдвищеним тоном почав розмову про сучаснi подiї. Марiя стиснула уста i з виразом затя-того болю уперто мiшала чай. Виходило голосно дуже, може, занадто, так наче слова спадали в порожню бочку i там вже зрос-тали. I щось непотрiбне i легке було у них, так наче хорий потi-шав хорого на смертельному ло-жi. Всi почували - Марiя, що упе-

рто мiшала чай, Кирило, з воро-жнечею втоми, Iван, який голос-но кидав гарнi слова, - всi почу-вали, що десь недалеко, в сусiд-нiй кiмнатi, лежить мрець, якого треба i не можна забути. I через те тiльки ведеться розмова.Навiть квочка.квоктала про се бiля нiг, але на неї не звертали уваги. Тiльки тодi, як стрибнули курчата на ноги, а звiдти на стiл i покотились, мов жовтi клубоч-ки, помiж склянками, слова Iва-на розпливлись в усмiшку i ско-тились додолу по чорнiй бородi.- Цип, цип, цип… - лепетав нiж-но Iван не тiльки устами, але й очима, i вплiв жовтий клубочок

у чорну бороду бандита.- Цип, цип, цип… - витягала гу-би Марiя i тулила до рожевої шиї жовтий пушок.Повiтря зробилось легшим, по-рушились вiльно стiльцi, розмо-ва зразу ожила i перейшла рап-том на породи курей. Кирила прохали оглянуть дачне хазяй-ство.Корова звалася Гашка, мала чу-дове вим'я i всiм лизала руки. Каченята котились помiж нога-ми, сiрi й кругленькi, як грудки землi, чепурнi кури, задерши не-скромно шпичастi хвости, пор-пались в гною i справно неслися на радiсть хазяйцi. Може, вiн хо-

че оглянуть яйця? Рудий бичок розставив ноги i тупо вперся очима в баркан, але вiн був ви-сокого роду: його життєпис вар-то послухать. Свиня рила подвi-р'я.- Не бiйтесь, нагнiться… Чухай-те… чухайте… помiж ногами, бо вiн се любить… Ах ти, кабасю!.. Чистої кровi беркшир…- Але ж, Iване: Йоркшир…- Гм… дивно… вiчно ти плута-єш…I раптом очi впали в город, на синє море капусти.- Марусе, бачиш?- Ах, боже… свинi в городi… Бi-жи переймай…

Трiснув патик, плигнуло тiло… Ач-чу! Гуч-га!.. Гупали ноги, миг-тiли блузи помiж зеленим… Ас-са! Ги-ги!.. Одчинiть хвiртку!.. Ку-вi… ку-вi…Тверде, щетинясте розтяло по-вiтря, як куля, й черкнулось об ноги… Вiйнуло теплом людської пари, свиснув короткий вiддих, мигнули червонi обличчя - i тодi тiльки Кирило побачив, скiльки сил коштувала гонитва…Все се було таке далеке од того, чого Кирило боявся, як їхав на дачу. Тут можна бути спокiйним. Звiдки ж, замiсть спокою, ворух-нулось у грудях щось неприязне, дражливе? Якесь гостре питан-

ня, що стало поперек грудей й кололо? Щось несподiвано прик-ре?В буднi Iван їздив на службу i повертався пiзно - в обiдню по-ру. Лаяв сучасне земство, в яко-му служив, глузував злiсно з тих лiбералiв, що так швидко змiни-ли овечу шкуру на вовчу. Збирав всю погань сучасних вiдносин, брудне й криваве шумовиння життя, - i в тому якась зла ра-дiсть. Так краще. Нехай так буде. Чудесно!…Привозив новини. Мiж одною й другою ложкою борщу подавав звiстки про страту на смерть. Вi-сiм повiшених. На смерть засуд-

жено троє. Все молодi, ледве по-чали жити. Слова заїдались бор-щем, а в антрактi ставало вiдо-мим, що по селах стрiляють лю-дей, як дичину. I все говорилось з таким спокоєм, з холодом на-вiть, наче факти з середнiх вiкiв, якi можна згадати, але не можна збагнути. Марiю цiкавили часом деталi - одiрванi бомбою ноги, скалiченi дiти, мiсце смертель-ної рани, але все се вмить витiс-няла турбота, що перепiкся пи-рiг. Забувала одiрванi ноги, мер-твих дiтей, повiшану молодь i бi-гла до кухнi сваритись.По обiдi вони лягали спати. Спати - i по обiдi! Вони, може,

навiть хропли - мiтинговий ора-тор Iван i "товариш Марiя"!..Кирило вибiгав з хати, щоб то-го не чути.Спав i Кирило - правда, не вде-нь, - i по ночах його мучили сни. Уперто снилось, що вiн щось му-сить… от конче, до болю чує, що вiн щось мусить… мусить - й не має сили, i сам не знає, що таке мусить…Вечорами приходила з сусiд-ньої дачi кучерява курсистка, заслана звiдкись. Вона приноси-ла на обличчi казковий, не з сьо-го свiту, захват, а пiд пахвою книжку, її стрiчали радо. Марiя цiлувала, а в Iвана усмiшка хви-

лями плила по чорнiй бородi. Вони наче цiлий день ждали її приходу i зараз сiдали за стiл. При свiтлi лампи, в маленькiй кiмнатi, що була як острiв на мо-рi ночi, вони читали. Щось чуд-не, нездорове, химерне, з запа-хом мускусу - "A Rebours" Гюїс-манса, "Сад муки", де кохання гнило, як рана, а "я" розцвiтало-сь пишним отруйним цвiтом; ор-гiї духу i тiла, надприроднi iнс-тинкти i той протест всього про-ти усього…Або сперечались.Тодi їх обличчя горiли, в Марiї червонiли кiнчики вух й блища-ли очi, Iван ходив по кiмнатi з

натхненним обличчям та диву-вав всiх зразками найкращих промов, а курсистка сидiла в казковому захватi, як королева в пiдводному царствi.I чим далi стояла думка або уява од того жаху й скорботи, якими повилась дiйснiсть, тим мiцнiше чiплялись за неї всi троє, наче спiшили проплисти, заплющивши очi, над глибиною, де спочивали уламки розбитого недавно корабля.Читання кiнчалось пiзно. Iван одводив курсистку до дому, а повернувшись, заставав жiнку при лампi. Затуливши долонями вуха, вона гарячкове дочитувала

книжку, i в тишi лопотiли сто-рiнки, наче їх вiтер перегортав.Треба було лягати спати, але вони не могли помиритись, хто на нiч забере книжку.- Ти дочитаєш завтра, бо я ж пi-ду вранцi на службу, - протесту-вав Iван.- Менi лишилось кiлька сторi-нок. Можна б, здається, дать ме-нi спокiй… - сердилась Марiя.- Ти дбаєш тiльки про себе…- А ти?I виходила сцена.Тепер нiхто вже не знiмав гост-рих, пекучих питань, як першого дня, коли Кирило приїхав на да-чу. Гiсть дiстав вже належну че-

сть, чого ж ще треба? Але се, як контраст, вставало непрохане i говорило. Щось невиразне, гнi-тюче, тривожне, - i тiльки часа-ми здавалось Кириловi, що вiн ось-ось зловить, ось-ось розв'я-же, що саме мусить зробити…Кожен раз, як Iван прокидавсь по обiдi з припухлими трохи очима, блiдим обличчям та зби-тим волоссям i позiхав довго i смачно, - Кирило корчився якось та тiкав з хати, щоб того не ба-чить…А хiба ж завтра не буде те саме - служба, телята, символiзм i ка-пуста? Припухлi очi i позiхання?Вiн мав доволi того "спокою".

Йому робилось душно од того повiтря - i, не стямившись на-вiть, вiн кинув нарештi:- Як можете… ви… Свинство!Вiн хвилювався; слова вирива-лися трудно, наче з-пiд купи грузу, де довго лежали.- Ви, що… коли навкруги…Вони болiли, били не тiльки Iвана, отi слова, такi короткi i обом зрозумiлi. Розривали всi пе-репони i вилiтали, наче ракети.Як вiн мiг! Iван здвигнув пле-чима. А що ж вiн має робити? Се-ред загального знищення, апа-тiї, втоми?.. Вiн не герой… i хто має право вимагати од нього ге-ройства!.. Вiн робив, коли можна

було робити… Нiхто не має пра-ва… так, так, нiхто не має права його попрiкнути…Пiдняли голос i обидва крича-ли. Сердито, злiсно. I в кожнiм зокрема кричав власний бiль, сором, кричала утома… кричала потреба, б'ючи другого, ранить себе…Розбiглись сердитi, обидва схви-льованi.Кирило довго блукав, поки вга-мувавсь трохи. Чи вiн був пра-вий? Чи не образив даремне Iва-на? Нi, треба наново розглянуть справу, без гнiву, спокiйно. Вiн мусить зараз побачить Iвана. Пе-вно, вiн, бiдний, мучиться десь

пiсля грубої сцени. Назад, додо-му!.. Тут близько… Ось вже бiлi-ють стiни… баркан, синя капус-та… А ось…Побачив Iвана й Марiю. Вони пололи на грядцi, зiгнувшись.На зеленiй низинi, облитiй ве-чiрнiм сонцем, серед капусти ви-днiлись тiльки їх круглi зади, ве-ликий чорний i менший синiй, що нерухомо тулились рядоч-ком, як емблема спокою. I було в образi тому таке гидке щось, та-ке противне, що Кирило здриг-нувся.Не пiшов на город, а подався до себе. I перше, що вiн зробив, - за-клав руку в кишеню i витяг

лист. Потертий, пом'ятий i сi-рий. Роздер коверту й читав. Нi, ще не пiзно. Знайшов нарештi, що мусить зробити! I коли роз-бирав так при тьмяному свiтлi знищений лист, до нього з бал-кона донiсся голос Марiї:- Йдiть чаю пити! У нас сьогод-нi пирiг!..- Пи-рiг, рiг-рiг… - проспiвав ба-сом Iван у добрiм настрої, так наче нiчого не сталось.Але Кирило не обiзвався.Збирався в дорогу.Вересень 1907 р