(З сільських настроїв)ЧАСТИНА ПЕРШАКоли Андрiй Волик проходив повз головний будинок погорi-лої сахарнi, з стiн руїни з гала-сом знялось вороння, а всереди-ну з лоскотом посипались тиньк i цегла. Хоч сахарня давно вже закинена, розсипалася i заросла травою, в порожнiх будинках її раз у раз вчувався шум, немов гомiн машин i робiтникiв ли-шився на старому житлi. Мина-ючи купи битої цегли, бiлi пля-ми вапна, напівприкритi моло-дими бур'янами, гнилi трухлявi

жолоби i чорнi дiри-вiкна, з яких немов щось виглядало, Андрiй згадував колишнє. Яка-небудь шина, що блищала з трави, мов плазуюча гадюка, або чавунне колесо, до половини загрузле в землю, викликали перед його очi картину шумливого життя фабрики, i вiн бачив себе коло вагонеток з цукром або бiля апа-рату. Тодi вiн брав тринадцять карбованцiв на мiсяць!..- То були часи, пане добродзею! - казав вiн уголос до себе i гла-див бiлого вуса.Андрiй прямував до старого в'яза, що рiс на вершечку горба. Звiдти злазили з горбка униз

фабричнi будинки.Вправо од нього грав на сонцi срiбними брижами ставок, не-мов риби купались в ньому, а за ставком, на другому горбi, хова-лася в деревах церква..Ззаду, за в'язом, лежала долi широка й зе-лена лука, порiзана закрутами рiчки. Верби й верболози сiрозе-леним туманом котилися по лу-цi i закривали подекуди воду. На виднокрузi, в далеких околиш-нiх селах, бiлiли дзвiницi.Був сонячний ранок провiдної недiлi. По церквах дзвонили. Да-лекi дзвони гучали в ясному по-вiтрi, тихо i мелодiйно, i здавало-ся, що то дзвенить золото сонця.

Андрiй поглядав на розваленi кам'яницi i радiсно хитав голо-вою.- Га! вже воно так довго не бу-де!.. вони як вiзьмуть у свої ру-ки, то швидко пустять пару!"Вони" - були нiмцi чи чехи, а може й євреї, що перед шiстьма роками приїздили оглядати зго-рiлу сахарню. Хоч потому нiхто вже не цiкавився руїнами, Анд-рiй не покидав надiї, що ось-ось не видко як наїдуть пани, усе по-лагодять i пустять фабрику.Ну, а тепер вiн певний, бо пан-ський пастух Хома Гудзь шепнув йому тоту новину. Хома хоч хо-дить бiля товару, та все ж ближ-

че до панiв, бо треться коло них. Буде фабрика, буде!..Бо то, пане добродзею, чиста загибель тепереньки чоловiковi: заробити нема де, землi зроду не було, комiрне плати, кругом злиднi, а їсти мусиш! Та! велике щастя - латочка землi!.. Крутить-ся оден з одним на своїй скибцi, а сам ходить чорний, як земля… а їсть не краще за того, що нiчо-го не має… Хазяї!..Андрiй з презирством чвирк-нув крiзь зуби. От фабрика, то вже щось iнше. Не страшна тобi анi посуха, анi дощi. Робота чис-та, рiвна. Прийде термiн - бери грошi…

I вiн тодi пив пиво… На готовi. Чисте, золоте, холодне пиво… Тьфу! слина котиться… Думка була: пiдросте Гафiйка, найме-ться на фабрику. Де б вона заро-била стiльки?!. I швидше вiддала б ся. Авжеж… Таже то гурт, знай-шовся б такий, що б посватав. Апаратчик або й слюсар… Нехай стара не дурить голови нi собi, ані дiвцi: хазяйський син не вiзьме убогої, - не такий свiт те-пер. Авжеж…Його думки пливли далi. Такi легкi, такi прозорi, мов весняне повiтря. Нема руїн. Скрiзь новi будинки. Гук машин, сичання пари, тиск людей, цiле пекло ро-

боти. Все рушається, живе, все таке принадне. I вiн чує силу у своїх руках, а в ротi має смак хо-лодного пива…Останнi дзвони завмерли в по-вiтрi. З церкви виходять. З гори аж до греблi суне поволi хмара народу. Гупають сiльськi чобо-ти, лопотять пiдтички i трiпо-тять на вiтрi стрiчки дiвчат.Он йде Маланка. Мала, суха, чо-рна, у чистiй сорочцi, в старень-кiй свитцi. Андрiй не бачить її обличчя, але знає, що у неї спу-щенi додолу очi й затисненi гу-би. Ми хоч бiднi, але чеснi. Хоч живемо з пучок, проте й для нас є мiсце в церквi. Коло неї Гафiй-

ка. Наче молода щепа з пансько-го саду. У Андрiя пiд вусом блу-кає усмiшка. Вiн знає, що в селi немає кращої дiвчини. Сiмнад-цятий рiк пiшов з пилипiвки.- Га-га-га! Ось де вiн править службу божу. Здоров!Грубий голос йде знизу, й ста-рий безвусий вид панського пас-туха Хоми Гудзя виглядає з-за похилого баркану.- А ви ж думали - де? Дай, бо-же…- На дiдька б лисого сидiв я тут - вже краще у Менделя… Сучий син привiз свiже пиво, коли не бреше… Я таки казав йому - бо-дай тобi, кажу, така болячка у

печiнки, i твоїй Сурi, i всьому ко-длу твому…- От купiть, тодi й розкутаємо, яке воно…- Бодай ви всi повиздихали по такiй правдi, як держите свiже пиво… А що, думаєте, не куплю? Ходiм, вип'ємо, бий його тряс-ця…- Але купите? А з волами ж - як? сам пан догляне?- Хай вони виздихають йому до ночi… Вiн думає, сто сот крот йо-го ма, що я й у проводи пожену товар на пашу? Луснеш, а не дiж-деш… Щось маю казати вам…- Ну? ну?- Приходьте з полудня до Мен-

деля, тодi скажу…- Ну, ну!- Побалакаємо, нап'ємось пива, стонадцять… - Кінець фрази зги-нув за тином.***Андрiй поспiшавсь додому. Пе-ред ним лежав шлях, курний уже, хоч була рання весна. Сiро-зеленi поля лягали з обох бокiв. Над шляхом бiлiла його халупка, мов йшла кудись з села i зупи-нилась спочити. По дорозi тяг-лись люди з цiпками, з клунка-ми. Ось Гафiйка винесла одному води. Стали й розмовляють.

Знов надходить купка… Ще ря-док… Проходять та й проходять. А той стоїть. Еге-ге! Та ж то цi-лий ключ журавлиний. Iдуть та й iдуть. Десь у Таврiю, або на Ку-бань. От тобi й хазяйськi сини, хлiбороби… Своя земля просить рук, а вiн знявся та й… А що ж робитиме один з другим на сво-їй латочцi? Намножилося їх. Не-ма на вас вiйни або холери. Однi з села, а другi в село, як отой Марко Гуща, що недавно приве-ли в село, як рештанта… Брав, пане добродзею, в Адесi на фаб-рицi сiмнадцять карбованцiв у мiсяць i почав бунтувати. Мала, каже, плата, багато роботи, не

хочемо, каже, своїми мозолями пузанiв збагачати. Начальство йому одно, а вiн йому друге… Ну, не хочеш, то маєш: попарили на-гаями та й гайда додому пiд ка-лавуром… Та я б такому бунта-ревi…А той стоїть… З ким це вона за-балакалась? Либонь Прокiп Кан-дзюба? Таки вiн. Он вийшла на порiг Маланка та й сховалась на-зад… Хай дiвка постоїть з хазяй-ським сином… Гляди, щоб не за-сватав. Ха!.. Аякже!..Андрiй пiдiйшов до хати. Кри-ва, похилена халупка, з чорною стрiхою i бiлими стiнами, стояла помiж закинутих, з забитими

вiкнами осель, колись побудова-них фабрикою для робiтникiв, i здавалась чимсь живим i теплим серед холодних мерцiв. Бiля ха-ти сiрiли скопанi грядки, од во-рiт до порога вела стежечка. За-те сусiднi городчики були повнi смiття i грузу; необроблена зем-ля їжилась торiшнiм бадиллям, i на чорних руїнах завжди сидiло вороння.Андрiй застав Маланку покiр-ливу й ласкаву, як завжди по службi божiй. Значить, вона ла-ятиме його сьогоднi не так, як в будень, а з солодкою усмiшкою i нiжними словами. Поглядаючи скоса на щiльно стуленi жiнчинi

вуста, вiн з побiльшеною жвавiс-тю скинув з себе свиту i розсiвся на лавi, як пан. Га! Хiба вiн не господар у своїй хатi! Проте Ан-дрiй плекав таємну надiю, що все минеться якось i жiнка не за-чепить.Та саме в той мент, здiймаючи з мисника миску, Маланка ски-нула на нього оком.- Нанявся?"О! таки починається!" - поду-мав вiн, але удав невинного.- Що?- Чи нанявся в економiї, питаю?Ач, невiрна баба: i знає, що не був я там, а питає.- Ат, дай ти менi спокiй з тою

економiєю… не те у мене на мис-лi тепер. Он, казав Гудзь - швид-ко сахарню будуватимуть.- Слухай, серце Гудзя, слухай, Андрiйку… якраз почепиш тор-би, та й менi доведеться…Вона стулила сухi губи i зняла очi до стелi! Що ж! вона мов-чить, бо у свято грiх лаятись, але коли б усiм тим, що плещуть про фабрику, покорчило язики, то це було б дуже добре. Фабрика, фа-брика, а де вона? Ну, була фаб-рика, а хто мав користь з неї? Мендель. Може, неправда? Мо-же, не в Менделя лишав вiн за-робiток? Що вони мають, чим живi? У неї вже руки посохли од

працi, вона вже жили з себе ви-сотала, аби не здохнути, прости господи, з голоду…I вона совала йому перед очi су-хi i чорнi, немов залiзнi, руки, го-лi до самого лiктя.Бо чоловiк не заробить, ой не заробить, серце моє. Вiн думає про пиво, а про те нi гадки, що…I пiшло. Вона йому вичитувала, вона його сповiдала, вона кро-пила його, пiдкурювала i садила чортами так обережно, так делi-катно, як тiльки можна було в недiлю, по службi божiй, а вiн, червоний, немов варений рак, спочатку мовчав, а далi й собi почав верещати тонким i надiр-

ваним голосом.Врештi перемiг.- Тьху, тьху, тьху! Тричi тьху на твою землю! Хай вона тобi запа-деться! Не наймуся я й не буду в землi ритися. Вона витягла з ме-не усi сили та й пустила на ста-рiсть голого. Тьху, ще раз тьху на неї…Тодi Маланка стала, як стовп i зняла руки до неба.- Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на колiна та цiлуй її… їж її, землю святу, вона тебе годує… вона тебе й сховає, чоло-вiче…Вона стала бiла як бiль i справ-дi налякалася.

Хмару розбила ластiвка. Вбiгла Гафiйка, сквапно ховаючи щось за пазуху. Оте чисте, виплекане, немов вилизане матiр'ю звiрят-ко, таке туге, як пружина, з круг-лими бронзовими руками й но-гами, в золотих волосинках, ота весняна золота бджiлка вкинула в хату щось таке, вiд чого бiлi стiни пiд низькою стелею осмiх-нулись, голуб перед образами крутнувсь на нитцi, i козаки з чччервоного паперу, налiпленi на стiнах, узялися в боки.- Мамо, давати обiдати?- Давай, давай, Гафiйко… - Ма-ланка зразу одiйшла. - Та чого ти крутишся по хатi, мов дзига?

Так i миски поб'єш. I в церквi усе крутилася та оглядалася…- Та його не було в церквi.- Кого - "його"?- Та то я так…- Що тобi, дiвко, сьогоднi: мало борщу не перекинула.- Страх, розказує, яке дiялось: народу, каже, як на вiйнi, сила-силенна… а кiннi наступають, душать. "Розходьтесь", гукають. А тi: "Не пiдемо, давай нам на-ше… ми за правду".- Та хто розказує?- Марко… недавно прийшов з Адесу…- Гущин? Кажуть - пiймавсь на злодiйствi, посидiв у тюрьмi та й

привели сюди на втiху старому батьковi.Гафiйка спалахнула.- Брехня! То люди брешуть. Вiн нiчого не крав, от їй же богу!- Та цить же ж бо! - гукнув Анд-рiй. - Яке там злодiйство! Менi урядник розказував, як я ходив на пошту. Вiн, Гуща отой, не крав, а народ бунтував. Такому б, врядник каже, у тюрмi гнити, а не на волi бути…- Та їх там, тату, кривдили…- Що ти тямиш!.. От нехай лиш побачу, що вiн тут ману пускає та книжки людям читає - зараз руки назад та й до врядника.- Оце напалися… не знають самi

за вiщо…- А тобi що? Ти менi з ним - гля-ди - не приставай, бо як побачу, пане добродзею, то…Але вiн не скiнчив: саме в той мент, як Гафiйка нагнулася, щоб вийняти з печi горщик, з-за па-зухи висунулась в неї книжка i впала додолу. Гафiйка покинула горщик, вхопила книжку i, вся червона, з очима, повними слiз, прожогом вибiгла в сiни. Андрiй перевiв здивований погляд на Маланку.Але Маланка була вже не свята й не божа. Вона зразу забула, що в недiлю не можна лаятись, i свi-тила до чоловiка зеленими очи-

ма.Андрiй мав гарну присмаку до недiльного обiду, тим бiльш, що скiльки не кликали Гафiйку їсти, вона не ввiйшла вже до хати. На думцi про Гущу старi помири-лись.***Ну, дав бог недiлю, можна спо-чити. Маланка сiла на призьбу i поклала на колiна руки. Андрiй кудись подався; Гафiйка на му-зиках, а в хатi сумно.Сонце стоїть низько, так у три чоловiка до землі; порожнi й об-дертi халупки кидають костру-

батi тiнi. Курна дорога з-пiд Ма-ланчиних нiг бiжить у поле. На-вкруги пусто. Челядь гуляє на майданi: старi гомонять пiд во-рiтьми, а в Маланки звичайнi гостi - думи.Ох, боже, боже, трошки того вi-ку, а як важко його прожити. Ан-дрiй знов не нанявся. Отак що-року. Легкого хлiба шукає. Всю, каже, силу дурно оддав землi, бi-льше не хочу. Знов буде рибку ловити… на пошту побiжить, як пан пошле, зайця пiдстрелить. Люди жнуть або косять, а її Анд-рiй iде стежкою, ремiнна торба через плече, бриль на потилицi i цiпком вимахує…

Курить щось по дорозi. Що во-но бiжить так прудко? Ага, ли-бонь панич Льольо з сусiдньої економiї у гостi їдуть до двору. Авжеж. Он i панна Тося… i горба-та панна Ганна i панич Петрусь. Рябi конi рвуть з копита, в хмарi куряви смiються молодi облич-чя, кивають до неї. Маланка встає, низько вклоняється, не-мов образам, i дивиться услiд, як клубочиться за бричкою позо-лочений сонцем пил.Всi вони зросли при нiй, на її очах. I раптом дух смачного, си-того борщу вiйнув на неї звiд-кись. Вона їла такий борщ, як служила у панiв. Давно це було,

а тепер згадалося, живучи на картоплi. Маланка сiдає i знов кладе чорнi руки на колiна. Он де вони почорнiли отi руки: на роботi у панiв. Як їй було вiсiм рокiв, помер батько, а на два-надцятому вона вже нiкого не мала, опрiч хазяїв. Пiсля матерi лишилась стара скриня, двi-три дранки i латаний кожух. Та й тiльки.Спочатку вона пам'ятає себе чорною, вiчно в сажi, коло пан-ських свиней. Потому вона була в горницях, раз у раз била посу-ду, а її била панi i зачiпали пани-чi. Потому звелiли їй варити їсти челядi, i вона варила, аж стала

старою дiвкою. Тиха, покiрлива, всiх слухала i плакала по закут-ках. Плакала, що робить на чу-жих, що сохне, втрачає силу i нi-хто не сватає її. Плакала, бо лю-била землю, город, поле, а муси-ла варити їсти цiлому табуновi пажерливої челядi. Навкруги бу-ла земля, така чорна, пухка, ро-дюча, повеснi пишна, восени ба-гата, а нiхто не кликав її на ту землю, нiхто з хазяйських синiв не схотiв зробити її господинею. Потому вiддалася за Андрiя. Як це сталося, що вона пiшла за нього, вiчного наймита, старого парубка, бурлаку, що не мав на-вiть власної хати, не то що землi

- i досi не знає. Прийшли злиднi до злиднiв, а з них виросла бiда. Наче знала, бо так плакала на весiллi.З одного боку спiвають свашки, з другого дружки, а в хатi мов в улику, у вiкна дивиться челядь…Iмберу, матiнко, iмберу.Вивини рубочок з паперу…А їй пiдкотилося щось пiд гор-ло, душить її, i вона б'ється голо-вою об стiл, голосить i миє сльозами тодi вже чорнi руки. То доля її плакала тодi.Пiшли лiта марне з свiта, як лист по Дунаю…

- Агуш, треклятi… Агуш-ша!Маланка скочила з призьби i пожбурнула грудкою. Квочка з курчатами кублилась на грядках i, сколошкана, сердито квоктала та стовбурчила пiр'я. Жовтi кур-чата розкотились по грядках, мов горох. Налякане заколотом, знялось з сусiдньої стрiхи гайво-роння i било крилами над обси-паною стрiхою.Маланка заспокоїлась і знов сi-ла на призьбу. Сонце спустилось ще нижче.Еге, десь Гафiйка забарилась на музиках. Хай погуляє дитина. Тi-льки їй волi, поки в мами та в та-та. Та й те людям, мов сiль в оцi.

Казала ковалиха, "водять Гафiй-ку, немов панянку, у службу не дають - багатирi знайшлись"… Бодай тобi, прости господи грi-ха, стiльки болячок, як у нас злиднiв. Добре тобi казати, як у тебе повна хата дiвок, а у мене одна, як душа. Тiльки й потiхи на старiсть. Виняньчила, випле-кала, мила й вичiсувала, а тепер оддай людям. Мало ще мною люди поневiрялися, всю силу за-брали, всю кров виссали, а тепер ще дитину оддай їм… Не дочека-ють…Не таку вона Їй долю готує, во-на оддасть її замiж. За хазяйсь-кого сина. Дiвка здорова, чиста,

хоч води напийся. Недурно па-рубки ззираються на неї. Посва-тає Прокiп, тож вiн пiшов у Тав-рiю, щоб було чим весiлля одбу-ти… Восени старостiв зашле, во-на вже бачить, що, куди й до чо-го…Перед очима в Маланки встала левада - зелена, весела, над рiч-кою… Вони з Гафiйкою плоскiнь беруть. Така гарна молодиця з Гафiйки. Голова пов'язана хуст-кою. Бере вона плоскiнь i виспi-вує. У колисцi дитина спить. Прокiп привiз ячмiнь, стiжок складає. I так їй весело, старiй, так легко, наче вона помолод-шала. Стоять городи, мов у вi-

ночку. Капуста в головки зви-вається. Квасоля вже пожовкла, вiтер шумить помiж високими макiвками, гарбузи розляглись, як годованi кабани, а картопля зародила, аж гич сплiтається. То її чорнi руки походили тут, ко-жен бурячок, кожну цибульку сама вона поклала в землю, сама i збере, як дасть господь дiжда-ти. Тепер вона господиня. Не на своєму - так на доччиному. Хоч на старiсть дiждалась. I вона справить собi червонi чоботи, м'якi, козловi, з китицями, як у ковалихи. Вiдколи вона вiддала-ся - от уже чи не вiсiмнадцять рокiв минуло - не перестає вона

мрiяти про такi чоботи, щороку складає грошi, але грошi розте-чуться на щось iнше - i чобiт не-має. Узути такi чоботи i бiлу на-мiтку та пiти до церкви. I щоб так поховали.- Сидите собi? З недiлею будь-те.Маланка здригнулася. Ага! то ковалиха.- Атож! i ви будьте здоровi… Дав бог святечко - святкуй його. Не роби, не працюй. Бог сказав: маєш будень - роби, а в недiлю й з-пiд пазурчика не виколупай, бо й то робота… Лежи, сиди i не кивнись…Маланка була солодка. Вона

мала таку усмiшку, наче розмов-ляла з панами у дворi.- А я оце з музик. Тiльки вже й нашого - що хоч подивишся на молодь. А там ваша Гафiйка усе гуляє та й гуляє з тим одеським паничем - не знаю, чи правду про нього люди розказують - з Марком Гущею. Все в парi та в парi, немов голуб'ята… Сказано, молодощi. Бувайте ж здоровi…Маланка все солодко осмiхала-ся, хоч душа в неї сичала."Ач, гладуха - трясе салом, роз-носить поговiр!" - проводила во-на ковалиху неприязною дум-кою. I їй чогось згадалась ранiш-ня сцена з Гафiйкою.

На вулицi тимчасом росли тiнi.Попiд тинами грались дiвчатка у посмiтюхи: малi босi ноженята пiдкидали порох - три рази в один бiк, три рази в другий. I здавалося, що у поросi грається табун горобцiв. Далекi поля ро-жевiли. 3 низин летiли в село бусли i поблискували бiлими крилами. Весняний вечiр навi-вав думи."Яка ти розкiшна, земле, дума-ла Маланка. Весело засiвать тебе хлiбом, прикрашать зелом, зак-вiтчать квiтами. Весело оброб-лять тебе. Тiльки тим недобра, що не горнешся до бiдного. Для багатого пишаєшся красою, ба-

гатого годуєш, зодягаєш, а бiдн-го приймаєш лише в яму… Але пождiть, пождiть! Ще дочекають нашi руки обробляти свої ниви, свої городи, свої садки… Подi-лять тебе, земле, ой подiлять. Як вони наїдуть - так i подiлять. Не дурно йде чутка, вже воно щось є… I моєму дадуть… Годi тодi ри-бку ловити… Хоч-не-хоч, а йди, "пане добродзею", до плуга… Ох, боже, боже, хоч на старiсть заз-нати того щастя - дитину свою вивести в люди…"А на вулицi починався рух. Бiг-ли дiвчата, молодицi, дiти, з цiп-ками, з хворостинами. Лопотали пiдтички, гупали босi ноги, бре-

хали сколошканi собаки. "Сте-па-а-не!.. бiжи вiвцi вилучати!"… Бiжи сама-а!.. - "Мати казали то-бi,- бодай бись луснув!"… - Тато казали тобi, - щоб ти скрутила-ся-а-а!.. - "Наших шестеро, гляди, Марiйко!"… "Не розгуби ягнят, як учора, бо на гамуз поб'ю!"… - Що-о? Де-е? Тюу - гаа!..Сонце сiдало червоно. Вiкна го-рiли, як печi, стiни халуп стали рожевими, по бiлих сорочках ро-злилось червоне свiтло. Здалеку йшла на село хмара куряви. Во-на все наближалась, росла, здiй-малась до неба, врештi, сонце пiрнуло в неї i розсипалось ро-жевою млою. Звiдти доходили

якiсь тривожнi звуки, немов дi-ти плакали або десь цiпи гупали на току - i раптом овеча отара залляла вулицю i сколихнула повiтря нескладним беканням. Жива маса овечих тiл терлась вовною, тремтiла i колихалась, як драглi; цiлий лiс тонких нi-жок замигтiв перед очима, голi дурнi морди розкривали пащi серед рожевої куряви i плакали: бе-е-е… ме-е-е… В рожевому ту-манi, мов тiнi, сновигали люди, з'являлись i щезали неяснi обри-си хат, в морi овечого лементу гинули всякi звуки, весь цей гар-мидер нагадував сон. Ззаду ота-ри йшов чорниш чабан, високий,

ще бiльший од непевного свiтла, немов мiфiчний бог, ляскав з пу-ги i кричав диким, грубим голо-сом, покриваючим усе:- Гар'я!.. Триш-триш!.. Гей!..Вже нiчого нема на вулицi, все щезло, як сон, пил потиху сiдає на землю, а вечiрнє повiтря все ще тремтить живим акордом завмираючих звукiв.На землю глянули тихi зорi.***Синi стiни, в кутку бебехи, за-литий пивом стiл. Тiсний вань-кирчик в Менделя.- Не морочте менi, Хомо, голови

- кажiть зараз: буде фабрика? Кажiть - буде?Пиво пiниться в зелених склян-ках i шумить в головi.- Таже сказав, що буде.- О! о! А нащо ж ви радите одда-ти Гафiйку в найми?- Раджу. Однаково пропаде дiв-ка. Наїсть, нап'е вдома, тобi ж гi-рше буде… А їй одна доля: у най-мах. Думаєш - возьме хто бiдну? Посивiє дiвкою. Наймай, коли люди трапляються. Завтра ж од-ведеш в Ямище до економа: доб-рий панок, щоб йому черви язик сточили. Що ж, будемо сватами? Того тебе й кликав до Менделя.- Не кажiть менi про те, не люб-

лю. Я й в мислi не мав такого.- Наймай, Андрiю.- Облишiть, Хомо. Краще пиймо.- Чого ти чванишся? Старцi, злиднi, животи з голоду присох-ли до спини, а воно приндить-ся… Кажу, наймай, каятимешся потiм.- Е, я такого не люблю. Нащо робити з писка халяву.Андрiй почервонiв i встав з-за столу.- Сиди… Може, не правда? Ти думаєш, що ти людина? Собака. Яке наше життя? Собаче. Та ти сиди.Гудзь поклав Андрiєвi на плечi свої здоровеннi руки i посадив.

Потому наблизив до нього свiй безвусий червоний од пива вид, од якого пашiло жаром.- Ти не крути… Ти менi кажи: скiльки лiт прожив? П'ятдесят? Доживаєш вiка? А де ж твої мо-лодi лiта, де твоя сила, покажи свою працю. Мозолi показуєш? Покажеш ще й горб… Цiлий вiк з тебе луску шкребли, а ти, воле, у плузi йди! Наша доля така - ро-бiм i грудьми, та не будемо лю-дьми. Ти глянь на мене: гадаєш - Хома перед тобою? - Худобина. Як став змалечку бiля товару, так i досi. Цiлий вiк з худобою, сам худобиною став. Цiле життя хвости бачив замiсть людей: ба-

брався у гною, у гною спав, на гною їв, на купi гною й здохну. Я забув, як його у хатi сплять, сто-надцять чортiв йому у хвiст! Со-рочка на тобi зашкарубла, як ко-ра на деревi, штани умазанi в во-лячу мазку, бо кров волам пус-каю, рук не можу одмити з гною. Сяду з челяддю обiдати, кожне од мене нiс верне - смердить. А ти гадаєш - пахне? Тiкаю од лю-дей - до волiв тiкаю. З волами розмовляю… Я до них говорю, журбу свою виливаю, а вони ре-мигають… та ревуть, та хвоста-ми одвертають. Тiльки в мене й розваги. А ти думав - жiнка до мене заговорить та ще й пригор-

не… дiти защебечуть… своя хата зогрiє. Ха! За тими волами я по-сивiв парубком, побила б їх мо-рока. Тепер тiшся на старiсть, щоб йому дихати не дало, щоб його понесло поверх дерева, на безголов'я! Щоб вiн головою на-ложив, нужда б тя побила!.. Сто сот крот його ма… Бодай…- Гей, чого кричиш, чоловiче, чого лаєшся?- Га? Лаюся чого? на душi лег-ше… як нахмариться там - вила-юсь i легше… якби не лаявсь - згорiв би. Таку злiсть в собi по-чуваю, аж душа пашить… як за-пече, як запече - так узяв би в руки довбню та й перебив би

усiх. Ходив би од хати до хати - та й по головi, та й по головi. Од-ного за те, що п'є людську кров, а другого - що не боронить. А потому пiдпалив би, щоб усе во-гнем взялося та попелом розвi-ялось, щоб тiльки лишилась го-ла земля та ясне сонце…Хома стояв у хатi високий, аж пiд стелю, очi його дивились ку-дись поза стiни, безвусий, змор-щений, як у баби, вид скривився. Вiн аж тремтiв. Потому раптом зiв'яв, опустився на лаву i душ-ком випив пиво.Андрiя взяло за живе. Вiн теж хотiв, щоб його слухали, почули все його життя, як воно стало

перед ним: отут, в тiсному вань-кiрчику. Дожив до сивого воло-са, а добра не зазнав, ой, нi…- Я так мiркую, Хомо, коли чо-ловiк працює…Але Хома знов сердився.- Пропади ти пропадом… Одно-му все, другому нiчого. Хiба я не бачив, як стара панi…- Коли чоловiк працює, вiн му-сить за те щось мати. А як земля менi нiчого не дає…- …Стара панi цiлу зиму топила в грубах полотном, що лиши-лось од панщини…- Ну, як земля нiчого не дає - на чорта вона менi? Однаково менi, чи я наймит на своїй землi, чи на

чужiй. А все наймит. Правду ви…- …Злежалось полотно в комо-рах… Люди прохають - дайте хоч на сорочку, - хай праця людська не гине марно. Та ти слухай же бо.- Слухаю, слухаю. Гей, чуєте, правду ви мовите: таки собаче життя маємо. Таж то висотали з мене всi жили. Таж то цiлий вiк свiй напихав я чужу пельку. Ще як була фабрика, жив якось, а як згорiла…- Авжеж погорiло, усе полотно згорiло.- Яке полотно?- Як - яке? Таж розказував.- А - так-так… Ну, пиймо краще.

За ваше…- А як же з Гафiйкою? Наймаєш?- Та годі вам. Пиймо.- Ну, чорт iз тобою, не хочеш, як хочеш. Хома випив душком пиво i кинув склянкою об землю.На бренькiт скла прибiг наля-каний Мендель.***Було якесь свято. Гафiйка сидi-ла на призьбi за хатою. Бiля нiг її кружились кури i сокотали, до-поминаючись їжi. На призьбi ле-жала розгорнена книжка.- Агуш, агуша, йдiть собi порпа-тися попiд тином… проганяла їх

Гафiйка. Ну, чого сокочете, дур-нi? А ти чого, зозуляста, витя-гаєш шию та заглядаєш до рук? Я вже тобi давала їсти. Вам тi-льки аби їсти, дурнi. Сердишся, що таке кажу? А от поспитай Ма-рка, послухай, що розумнi люди скажуть. Вiн би вам сказав: дур-нi, зроду-звiку дурнi. Вам дають жменьку пшона, а забирають всi вашi яйця або рiжуть вас на юш-ку. А ти, пiвню, по-дурному трi-паєш крилами, храбруєш. Коли б ти був такий смiливий, як Мар-ко, ти не дав би своїх дiтей про-давати панам на печеню. А мо-же, нi? Ну, та ти пiвень, а Марко орел. Ти послухав би, що вiн ка-

же… Вiн каже… Та що ти тямиш, ти нiчого не розбереш… Бо коли б ти був розумнiший, ти побачив би, що й люди такi, як кури… Ну, чого кудкудачеш, бiленька? Чо-го смiєшся? Думаєш, я не знаю, що у вас добре? Думаєш собi, що ти кохаєш, кого сама схочеш, а я мушу вiддатися за Прокопа, бо мати мене за нього сватають? Дурна, дурна… Та нехай мене пе-чуть, нехай рiжуть… нехай кра-ще закопають мене в землю, чу-єш ти, зозулястенька! Ну, пiшла геть, коли головою крутиш, не-вiрна! Не бiйсь, Марко нiкому мене не дасть… бо вiн орел… а над ним, знаєте, кури, вороння

того, вороння… мало не заклю-ють… Коли й люди на його, i ста-роста, i навiть тато нападають-ся… а вiн добра хоче людям. Не тато, а Марко… Чуйте ж, кури, який вiн добрий, Марко мiй… за те його парубки й дiвчата страх люблять… i слухають… А ти ку-ди, проклятий? Агуш! бач - нас-лiдив на книжцi! Що менi Марко скаже, як побачить на нiй пiвня-чi слiди? Скаже: пiвень бiльше начитав, нiж ти… Ну, тепер усi гетьте, агуша, бо менi треба чи-тати. Присунуся ближче до со-нечка, хай i воно загляда в кни-жку, хай i воно читає… Ну, ра-зом!..

***З погодою щось дiялося. Весна стояла суха i вiтряна. По городах усе сохло, хлiба на полi не росли, по шляхах носились цiлi хмари куряви. Люди, мов каня, проха-ли дощу, бо все вiщувало голод. Цiна на хлiб раптом пiдскочила, i це так стурбувало Маланку, що вона щоночi бачила поганi сни. Зате чим гiрше було навкруги, чим бiльше надiї хлiборобiв в'я-ли, тим бiльш Андрiя опановува-ли мрiї про фабрику. Як Маланцi дороге борошно, так Андрiєвi снилась фабрика. Часом вiн схо-плювавсь серед ночi i спросон-

ня, з якимсь жахом в голосi, пи-тав Маланку:- Був свисток?- Який свисток?- Ну, фабрика свистала? - сер-дився вiн.- Опам'ятайся… то тобi в головi свище, по ночах товчешся… бур-чала сколошкана Маланка, позi-хала, зiтхала i не могла заснути до рання.Андрiя жерла нетерплячка. Вiн раз у раз бiгав на руїни, щось об-мiрковував, прикидав, вирахову-вав. Потому бiгав по людях, роз-питував, пускав поголоски, i ко-ли вони знов доходили до його, значно змiненi i бiльш рiшучi,

вiн радiв, хвалився Маланцi i вi-рив. Навiть до своїх звичайних заробiткiв вiдносився вiн тепер злегка i не шукав їх.Маланка нарiкала. Дедалi все труднiше i труднiше ставало зна-йти якусь роботу. Трави погорi-ли, по економiях бiльш не най-мали. Приступаючи до печi, вона просто дурiла, бо не знала, що варити. Приварку не було, вiчнi позики докучили всiм i навiть Маланцi. Найдужче серце болiло в неї за Гафiйкою - таке молоде, єдина дитина, i мусить голодом млiти. Якимсь чудом вона роз-добувала для неї i приносила пiд хвартухом мисочку ягiд або свi-

жу паляницю. Андрiй рiдко зве-ртав увагу на страву - голова йо-го була запрятана фабрикою - але часом i вiн одсовував нiзчи-мну юшку i починав бурчати. Ма-ланка чатувала на той мент. Во-на вся скипала лихою радiстю i жбурляла йому в лице всю отру-ту, все шумовиння свого серця.В однiй хатi жили два вороги, i хоч кожен з них поринав у влас-нi думки i навiть тiкав од друго-го, проте доволi було якоїсь дрi-бнички - i злiсть тiпала обома, немов пропасниця.Одно їх єднало - це згадка про те, що Гудзь радив найняти Га-фiйку.

- А ти ж що, плюнув йому межи очi? - допитувалась Маланка, а сама, осмiхаючись, думала: че-кай, чекай, ось прийде осiнь, то-дi побачимо.- А я так розсердивсь, що мало не побив Хому! їй-богу!-хвалив-ся Андрiй. - Таке вигадав!..***- Ти що тут робиш?Маланка витрiщила очi i зупи-нилась на порозi. На припiчку горiв трусок i кипiло горнятко. Андрiй дививсь на вогонь, весь червоний i захоплений. Маланка несподiвано заскочила його, i

вiн осмiхався непевним, придур-куватим усмiхом. Маланка прис-тупила до печi, одсунула горнят-ко i зазирнула в нього.- Ти рибу вариш? - поспитала вона наляканим голосом i вся пополотнiла.Андрiй метнувся на мiсцi, засу-нув знов горнятко, обкидав його жаром i мовчки осмiхався.- Чуєш, Гафiйко, вiн рибу ва-рить!.. скрикнула Маланка.В голосi її чувся такий жах, на-че в горнятку щонайменше ва-рилось людське м'ясо.- Здурiв! здурiв! Їй-богу, зду-рiв… - кричала Маланка, бiгаючи по хатi, як на пожежi.

Вiдтак зупинилася перед Анд-рiєм, сплеснула руками i, не роз-туляючи їх, видивилась на його здивованими, повними обурен-ня i жаху очима.Вiн рибу варить! Лина, що спiй-мав уранцi! Такого ситого! Що важив найменше чотири хунти! Не вiднiс у двiр, не спродав па-новi! Ой, свiт кiнчається! Такого ще й не було, вiдколи Андрiй ри-бу ловить. Вони нiколи не з'їли ще бiльшої риби, яку вживають пани. За такого линка можна б узяти зо два злоти, а вiн його зварив!Усе це, з плачем, викрикнула Маланка Андрiєвi в спину при

булькотi горнятка та потрiску-ваннi сухого труску.Андрiй намагався обернути все в жарт.- Не скигли, стара, сiдай та по-поїж рибки. Нема м'яса, як сви-нина, нема риби, як…I вiн однiс горнятко на стiл, та насипав в миску юшки.- Трiскай сам, бодай ти не види-хав! Ми пухнемо з голоду, в хатi нi кришки хлiба, а вiн рибу ва-рить!Андрiєвi було нiяково; Маланка казала правду, але йому так хо-тiлось риби, юшка так принадно пахла, що нiздрi його тремтiли i роздувались.

Сопучи i надувшись, вiн засiв за рибу i плямкав губами, i сьорбав юшку так голосно, наче хотiв за-глушити жiнчине голосiння.А Маланка лютувала. Опрiч то-го, що її живий жаль брав за знi-веченою рибою, вона була голо-дна. Вон захляла з голоду, їй так хотiлось чогось гарячого, смач-ного, незвичайного, а дух свiжої линини лоскотав нiздрi, спирав вiддих: їй аж нудило од сильно-го бажання попоїсти. Проте вона розумiла, що не може приступи-ти до страви, i ще сильнiше кля-ла.- Не журись, жiнко, ось постав-лять фабрику, тодi зароблю де-

що…- Бодай ти так жив, як та фаб-рика буде!Андрiй пiдняв очi. I вони на мить зупинились i кинули дале-кий погляд кудись у простору, поза стiни, поза хату - i зразу яс-но стало йому, що справдi фаб-рики не буде, що то дурнi надiї, що краще б вiн не варив риби, яку можна було продати та ку-пити хлiба. I враз риба втратила свiй смак, охота до їжi одлетiла геть, i йому раптом схотiлось по-кинути хату…Андрiй взяв шапку i вийшов.Недоїдки риби вистигали на столi, а Маланка з дочкою сидi-

ли мовчки по кутках та снували гiркi думи в мороцi погаслого дня. Сум стояв в хатi, обнявшись з тишею.Потому вони разом встали, пi-дiйшли, немов змовились, до стола i мовчки взялись за рибу. Вони поїли все дощенту, вис-моктали кiсточки, висьорбали юшку i, мов голоднi коти, вили-зали навiть миску.***Андрiй збирався на пошту: по-чепив на плече шкiряну торбу, взяв у руки цiпок. Коли вбiгла Маланка. На нiй лиця не було.

Блiда, засапана, очi горять i вся тремтить.- Iди… мiряють…Андрiй видивився на неї.Вона не могла говорити, при-тискала рукою серце i важко ди-хала. Другою рукою, умазаною в землi, бо тiльки що полола, вона махала перед його очима i пока-зувала на дверi.- Iди ж, міряють-бо…- Хто мiряє? Що?- Пани, ох!.. Наїхали, будуть зе-млю дiлити…- Яку землю? Що ти мелеш!- Всяку… помiж людьми… Iди доглянь, щоб нам одрiзали неда-леко, ближче од села. Бо ще при-

ладь дiстанеш…- Свят, свят, свят… Опам'ятайся. Менi на пошту треба йти.Маланка позеленiла.- Ти пiдеш менi?Вона прискочила до його страшна, як дика кицька, з пере-кошеним ротом, з пекучим пог-лядом, блiда як мара.- Ти пiдеш менi зараз! - вищала вона тонким голосом. - Тобi, мо-же, байдуже, дак-менi не байду-же. Ти маєш дитину! Ти хочеш зарiзати її! Ти всiх нас рiжеш. За-раз менi йди. Люди заберуть краще. Чуєш? Ну!I бачачи, що вiн стоїть нi в сих нi в тих i дивиться на неї, вона

вхопила з припiчка рубель i за-мiрилась на його.- Iди, бо тут тобi смерть буде!..Вона ладна була його забити, Андрiй це бачив.- Тю, дурна! - знизав вiн плечи-ма: - таже бачиш - iду… Вiн сопiв, як ковальський мiх, i ледве пос-пiшав за Маланкою.Увечерi повернулась Маланка додому весела, сливе щаслива. Вона бiгала по хатi немов моло-дими ногами, а думки її лiтали, як бiлi голуби на сонцi. Вона ос-мiхалась. Такi чуднi пани. Хо-дять собi по полю та й мiряють. Вона їм в ноги: пани мої, лебе-доньки, згляньтесь на мене бiд-

ну, одрiжте ближче, там, де пше-ниця родить, а вони регочуть. Iди, кажуть, бабко, додому, ми не те мiряємо… А самi регочуть, бодай би вас бог мав у своїй лас-цi… Вони думають, що як вона дурна баба, то вже нiчого не тя-мить… Стiйте, стiйте, може, i в неї голова недурно на в'язах… Хiба вона не змiркувала, що во-ни її дурять. Адже скажи людям зразу, що то для них землю дi-лять, то тут така б Содома зня-лася, що живцем пожерли б один одного… Кожен за краще бився б. Ну, але вони пам'ятати-муть бiдну бабу, вони її не скривдять… Ще коли б Андрiй

прохав, а то став як пень, бодай би…Не скiнчила прокльону, не мог-ла лаятись нинi. Вона була та-кою доброю сьогоднi, їй було так весело, так жалко всiх. Лаго-дячи вечерю, вона навiть прис-пiвувала, а трiскуче полум'я су-хого ломаччя немов радiло ра-зом iз нею. Андрiєвi вона подала вечерю з повагою, як до госпо-даря, що має власний грунт i ха-зяйство, сама ж не могла їсти, не була голодна. Все, за що б не бралася, робила поважно, немов у церквi правила, а сама осмiха-лася до себе. На нiч змила Гафiй-цi голову лугом, розчесала гус-

тим гребнем волосся, що аж ви-лискувалось, сама заплела дрi-бушки i кiсники. Щоб голова в доньки була, як сонечко. Щоб дiвка була не гiрш за людськi.- Може б, ти новий лейбик на-дiв, бо старий чисто розлiзся? - питала вона Андрiя i дiстала з скринi єдину його святочну оде-жу. - Закропи душу ягiдками, ко-валиха дала.Андрiй давно вже бачив її та-кою ласкавою. А в неї серце ро-зм'якло, в нiй все спiвало. Спiва-ла колосом власна нива, спiвали жайворонки над нею, спiвав пiс-ню серп, пiдрiзуючи стебло, лу-нали спiви по сiнокосах, спiвало,

врештi, серце, повне надiй. Осмi-халась доля. Не тiльки власна, але й Гафiйчина. В ногах чулась мiць, в руках сила. Чорнi жилавi руки були наче з залiза.З того дня Маланка часто бiга-ла на панське поле дивитись, як мiряють пани. Вони ще блукали полями зо два днi, потому поїха-ли. Маланка вiчно крутилась ду-мкою коло тої подiї, розпитува-ла людей, снувала надiї. Говори-ли рiжно. Але Маланка добре знала, до чого воно йдеться.Вона почала готуватись. Полю-чи на городi в багатого мужика, вона не хотiла брати грошей, а прохала одсипати пшеничним

зерном, щоб мати гарний гату-нок пшеницi. Це на насiння, на розвiд. Коли їла яблуко, обереж-но вибирала зернятка i сушила на вiкнi. Воно здасться. Нiщо не могло зробити їй бiльше при-ємностi, як горсточка насiння, випрохана в путящої хазяйки або зароблена на поденному. Во-на дiйшла до того, що, опинив-шись на чужому городi, стежила очима, що можна б узяти на на-сiння, i, оглядаючись, потай ла-мала кращу макiвку або зривала жовтий огiрок i ховала за пазуху. У неї в хатi завелось багато вся-ких вузликiв з насiнням - вели-ких i малих - i раз у раз щось су-

шилося на вiкнах.- Куди ти його подiнеш? - диву-вався Андрiй, - Адже у нас усьо-го-навсього двi грядочки.Вона таємниче осмiхалась i по-блажливо хитала головою.- Не журись… То вже моя голо-ва в тiм…В недiлю вона ходила в лiс, де стояли готовi зруби, оглядала їх, вибирала кращий матерiал, роз-мiрковувала i розпитувала про цiни в лiсникiв.Вертала додому задумана, з очи-ма, втупленими кудись у просто-ру, гладила Гафiйку по головi i часом осмiхалась сама до себе.Вона якось ходила навiть на яр-

марок, а потому судили Маланку на селi: певно, баба має грошi та лише таїться з тим, бо все веш-талась по ярмарку та торгувала пiдсвинка…***Якось надвечiр Маланка вий-шла з хати i наткнулась на Гафi-йку, що стояла притулена до од-вiрка.- Ти що тут робиш? - поспитала вона її, але, глянувши на Гафiй-ку, Маланка так i зомлiла.- А що тобi таке?Гафiйка не одповiдала. Вона стояла зiгнута, блiда, аж чорна, i

тремтiла.- Що з тобою? - допитувалась Маланка i взяла Гафiйку за хо-лоднi руки.Гафiйка мовчала i тiпалась, як у пропасницi. Маланка завела її до хати i кинулась свiтити свiтло. Блiде свiтло ще чорнiшi тiнi пок-лало на її бiлому виду, широко одкритi жахом очi заблищали, як склянi. Маланка зовсiм пере-лякалась. Посадила Гафiйку на пiл i почала тремтячими руками обмацувати її лице, голову.- Що тобi? Налякалася? Болить що?Одповiдi не було. Тiльки пiд ру-ками в Маланки тiпалось холод-

не тiло.Маланка почала гукати Андрiя. Та Андрiя десь не було.Маланцi заходило в голову, що сталося з Гафiйкою? Наврочив хто? Налякав? Пiдвiяло? Куди вона ходила? де була? Що ж це, господи, подiялось з дiвчиною! Коли б хоч сказала, коли б про-мовила, а то мовчить, як нежи-ва…Склянi очi i чорний, схудлий зразу вид лякав Маланку, i вона почала сама труситись над Га-фiйкою, хрестячи її всю дрiбни-ми хрестами.На щастя, надходив Андрiй. Вiн був веселий, чи напiдпитку, бо

говорив голосно i зворушено.- Ну, так i є… я ще тодi казав… Наїхали i забрали…Маланка зашипiла на його.- Де ти волочишся?- Де ж? На вулицi. Дивився, як вели Марка Гущу… наїхали й за-брали. Догрався. Я б такого, па-не добродзею, за шию та на га-лузку. Коротка справа…З полу почувся стогiн.- Цить! - накинулась на Андрiя Маланка: - бачиш, заслабла… Бi-жи зараз по Мар'яну… може, од-шепче, пiдкурить чи переполох викачає… не знати, що їй таке. Ну, бiжи ж швидше…Андрiй подавсь до шептухи.

Мар'яна, мабуть, помогла, бо за два днi Гафiйка пiдвелась. Худа, жовта, аж чорна, немов удовиця, сумна i мовчазна. Вона все тiка-ла з хати, щоб не бути вкупi з старими. Найбiльше уникала ба-тька, немов боялась його. На са-мотi плакала. I думала, думала, аж їй тiсно ставало од думок…***Не все горе, бували й радощi.Пiсля довгого лiтнього дня, ко-ли сонце сiдає, а розпечена зем-ля поволi скидає з себе золотi шати, коли на блiде, втомлене днем небо з'являються крадько-

ма несмiливi зорi, в останньому промiннi сонця справляє грища мушва, а дивно м'яке, злоторо-жеве повiтря приймає оддаль бузковi тони i робить простори ще ширшими i ще глибшими, - Маланка з Гафiйкою волочать курною дорогою утому тiла й приємне почуття скiнченого дня. Вони несуть додому спечене, як i земля, тiло, а в складках одежi пахощi стиглого колоса. Не роз-мовляють. Йдуть мовчки, пома-хують серпами. Розiгнута вреш-тi спина, пущена вiльно рука, ще злегка тремтяча од цiлоденного напруження, дотик мокрої соро-чки, холодної од вечiрньої вог-

костi, м'який пил пiд ногами за-мiсть стернi здаються тепер ща-стям. А вдома чекає спочинок i сон, короткий, як лiтня нiч, але солодкий, як холодний лист до рани. Коли б швидше додому… не вечеряти, не сидiти, не роз-мовляти, а впасти на лаву, як ка-мiнь в воду; i вмить склепити очi.Сонна, напiвпритомна, Малан-ка розкладає в печi вогонь i приставляє окрiп, щоб зготува-ти Андрiєвi вечерю. Вогонь па-лає i гуготить, а вона заплющує очi, хитається, i їй здається, що то шумить колосом нива i серп черкає по стеблу. Ой, як душно,

як сонце пражить. Ба нi, таж то вогонь пече, бо близько стала. Ось вона нажала снiп i крутить перевесло… так болить спина, трудно зiгнутись. Ага: то вона тiсто мiсить на галушки. Жни, Гафiйко, жни… трудно, серце, за-робити, за дванадцятий снiп жавши, а треба… Що, пучку врi-зала, сичиш з болю?.. Ай, нi, таж то окрiп збiгає…Сьорбає юшку Андрiй… здаєть-ся, говорить щось… у хатi чи на-дворi?..- Чом не вечеряєш?- Га?- Вечеряти йди…- Вечеряй сам… я потому.

Ложки треба по… а-а-а!.. поми-ти. Такi ноги важкi, мов у чобо-тях… а голова ж… голова, ледве на в'язах здержиш…Ну, врештi… На призьбi краще. Ти спиш, Гафiйко?.. Подушку взяла б… ну, спи й так, дитино, коли заснула. Ой, кiсточки ж мої, кiсточки болючi. Ой, мої ру-ченьки, нiженьки мої… Iже єси на небеси… Хлiб наш насущ-ний… А-а-а!.. зорi дивляться з неба. Жаби крякають до сну. Блакитна баня спускається все нижче i нижче… налягає на тiло, гнiтить повiки… Так солодко, спокiйно… Не встав би й на суд страшний, не звiвся б i до долi…

А небо все нижче та й нижче… пестить, обiймає… зорi лоско-чуть, немов цiлують. Душа роз-пустилась в блакитi, тiло при-липло до призьби i тане, як вiск на вогнi. Нема нiчого… небуття… повне небуття!..Хiба ж не радощi!***Допiру по жнивах показалося, що зима буде голодна. Посуха та й посуха. Жита запалило, хлiб уродивсь рiдкий та безсилий. Смiх i горе було дивитись на те, що зажали Маланка з Гафiйкою, а настреляних Андрiєм качок та

зайцiв пани поїли. Ще труднiше заробити буде сеї зими, нiж то-рiк, а тi, що мiряли землю, як щезли, так i слiд їх пропав. Анi чутки. Андрiй теж мовчить щось про фабрику.По селу йшли розмови про Гуд-зя. Оповiдали, що вiн у гнiву за-бив ломакою вола. Ударив попiд вухо i розколов голову. За те пан прогнав його з двору, i тепер Гудзь вештається без служби, пропиває останню одежу та хва-литься, що й пановi таке буде, як воловi. Колись вiн заскочив i до Андрiя.- Ловиш рибку, "пане доброд-зею"? - привiтав вiн його з п'я-

ним смiхом. Лови, лови, може, нею подавляться тi, що їдять її. Фабрикант! Вiн думає, що для нього фабрику збудують. Аякже, чорта пухлого дочекаєшся!.. Со-ви га ворони там житимуть, по-ки не завалиться iк лихiй матерi. Кажи - наймаєш Гафiйку? Нi? Во-лiєш з голоду згинути, як руда миша зимою? Ну, здихай, враг тебе бери з усiм кодлом, хiба ме-нi що? Знайдемо й другу!..Вiн розсердився, гримнув две-рима i вийшов з хати, але за хви-лину знов просунув у дверi чер-воне й завзяте обличчя.- Гей ви, фабриканти! Пам'ятай одно з другим, що ще прийде ко-

за до воза та скаже ме… Але Гудзь дасть дулю, о!..Андрiй не витримав.- Ах ти, п'янюго, котолупе яки-йсь, а тобi яке дiло до мене!.. - кинувся вiн до дверей, та Мала-нка не пустила.- Облиш!..- завищала вона про-низуватим голосом i засвiтила до нього зеленими, повними зло-радої втiхи, очима. - Не займай, скалiчить. Тодi як на фабрику ходитимеш?- На фабрику?- Атож…- На фабрику, кажеш?- Таже чув… збудують для те-бе…

Вона цiдила слова, немов отру-ту. Андрiя душила злiсть.- Свербиш, болячко? Сверби, све-рби, поки не почухаю. Краще ка-жи - засiяла лани свої? Багато тобi намiряли? Де ж тi пани, що ти їм руки лизала?..- А де ж? фабрику тобi буду-ють…- Ти знов своє?Андрiй побив Маланку. Вона лежала на лавi i голосно стогна-ла, а вiн блукав по оголених сi-рих ланах, байдужне, без цiлi, аби далi вiд дому.Гафiйка плакала. Вона краще пiшла б у найми.

***На покрову повернув Прокiп. Йшла чутка, що йому не пощас-тило. Зразу не мiг найнятися, бо народу найшло бiльше, нiж тре-ба, i цiни впали; вiдтак заслаб у Каховцi i пролежав мiсяць, далi подавсь у Таврiю, а звiдти опи-нився аж у Чорноморiї. Повер-нувся обiдраний, слабий i без грошей. Маланка не дужа няла вiри тому. Чого люди не спле-щуть. I вона потай от своїх по-бiгла, немов за дiлом, до Канд-зюбихи. Показалося - правда. Прокiп блiдий, аж зчорнiлий, од вiтру валиться та все вилежу-

ється, а стара Кандзюбиха мало не плаче, розказуючи, як ледве-ледве очистила сина од нужi. Ку-ди вже йому женитися - була думка заробить хоч на весiлля, а тимчасом такий рiк випав, що й хлiба нестане…Сумна повернула додому Ма-ланка й нiкому не похвалилась, що бачила й чула. Нехай вже во-но присохне на нiй, як на собацi.***Чим ближче було до пилипiвки, тим бiльше Маланка втрачала спокiй. Не давала спокою й Га-фiйцi. Дух охайностi, чепурiння -

опанував її цiлком - i вона вклась по цiлих днях: двiчi побi-лила хату знадвору i всерединi, щодня пiдмазувала комин та пi-дводила червоним глеєм припi-чок…Гафiйка мусила нарiзати з па-перу нових козаків та квiток i облiпити ними стiни од божни-ка аж до дверей. Крила голубкiв, що гойдались перед образами на нитцi, замiненi були новими, ще бiльш яскравими, а на те, щоб набути шматок шпалеру з червоними рожами пiд образи - пiшли усi яйця, якi збирались одно до одного.- Чого ходиш чорна! - гримала

Маланка на Гафiйку i змушувала її мало не щодня мiняти сороч-ку, сама чесала її голову i вплiта-ла в коси новi кiсники. Осiннiми вечорами вона рано свiтила свiтло, чепурилась, немов у свя-то i, сидячи у своїй охайнiй ха-тинцi, часто поглядала на дверi, тривожно прислухаючись до га-вкання собак, i хвилювалась, не-мов на щось чекала.Часто удень, покинувши робо-ту, вона висувала з кутка Гафiй-чину скриню i переглядала її убоге шуплаття, розгортала ви-шиванi рушники i переводила задуманий погляд на дочку. Вiд-так поправляла на нiй намисто,

обсмикувала сорочку, укладала складки спiдницi i жалiбно похи-тувала головою, змигнувши кра-дькома сльози.Але чого вона не могла байду-же чути - так се бубна. Як тiльки з далекого кута села, пiд хмар-ним осiннiм небом, розлягалось його глухе дудiння, вона виска-кувала надвiр, прислухалась, на-магалась вгадати, в чийому дво-рi справляють весiлля, i виявля-ла таку цiкавiсть до того, хто ко-го посватав, немов сама мала на-дiю незабаром вiддатись. Вона жила у вiчному напруженнi, її рухи зробились жвавими, нерво-вими, а малi чорнi очi неспокiй-

но поблискували.А бубон грав. Починаючи з се-редини тижня, ходили по вули-цях молодi з розпущеними коса-ми i падали в ноги, прохаючи на весiлля, або мiсила болото весi-льна перезва, сповняючи холод-не повiтря пiснями. Маланка в однiй сорочцi вискакувала на порiг хати, пiдпирала голову до-лонею i жадiбно стежила оком за весiльною процесiєю, мерзла i не помiчала того. Вона несказан-но дратувалась.Кожен засватаний парубок, ко-жна дiвчина, що подала рушни-ки, втрачали раптом в її очах цi-ну, не вартi були доброго слова.

- Посватав! узяв добро! - шипi-ла вона з кривим усмiхом. Буде годувати чужi дiти й жiнку-нетi-паху. Хiба нiхто не знає, що вона й хлiба спекти не годна, їй тiль-ки до хлопцiв iржати, немов ко-билi.- Зав'язала собi свiт за тим ле-дащом… Рябий, гугнявий та ще й злодiй: украв торiк лантух жи-та з току.Зате, стрiчаючись з жiнками, що мали дорослих синiв, вона ставала солодкою i хвалилась дочкою: слава тобi, господи, та-ке воно в неї роботяще, таке до-бре, покiрливе, немов телятко…Час тягся.

Вечiр за вечором просиджува-ли вони з Гафійкою у прибранiй, як на великдень, хатi, в чистiй одежi, немов чекали дорогого гостя, що от-от не видко як зату-пає перед хатою, сколошкає со-бак i вiдхилить дверi. У Маланки захована навiть була в комiрчи-нi, пiд старим манаттям, пляшка горiлки, про яку опрiч неї нiхто не знав.А навкруги лунали музики, дуднiли бубни i полошили нiчну тишу п'янi пiснi. Нiхто не з'яв-лявся. Кривi стiни халупки, ви-п'явши боки, моргали по кутках зморшками-тiнями, паперовi ко-заки, узявшись в боки, стояли

вряд i мовчки дивились на тьмя-не свiтло лампки, а чепурнi го-лубки крутились перед образа-ми, пересуваючи довгi тiнi крил по низькiй стелi.Нудна тривога, мов дерево з насiння, росла в Маланчинiй ду-шi. Невже не прийдуть? Невже нiхто не посватає? Вона переби-рала в пам'ятi усiх парубкiв села - i багатих, i середнiх, i навiть бiдних, хоч довше зупинялась на багатих. Мiркувала, прикидала i все сподiвалася. Часом вона ду-мала, що Гафiйка сама винна.- Гей ти, вайло! - гукала вона на неї, коли Гафiйцi ненароком ви-лiтало з рук веретено, або коли

вона зачiпляла що по дорозi. - Яка з тебе хазяйка буде, що нi ступити, нi зробити до ладу не годна? Кара божа, не дiвка, - сер-дилась вона знову: - ти як голо-ву вичесала? Хто тебе вiзьме та-ку нечупару?.. Чого мовчиш? Го-ворити не вмiєш? Побачите… во-на й долю свою промовчить… Усе не так, як людськi дiти…Але, помiтивши сльози в Гафiй-чиних очах, вона замовкала, жаль сповняв її серце i вилiтав довгим зiтханням. Вона вже зна-ла, яка доля чигала на її дитину. Доведеться їй топтати материну стежку… Ой, доведеться…З пониклою, обваженою гiрки-

ми думами головою вона прис-лухалася до останнiх звукiв за-тихаючої в селi весiльної музи-ки, з якими гинули її останнi на-дії, останнi сподiвання…***Iдуть дощi. Холоднi осiннi ту-мани клубочаться угорi i спуска-ють на землю мокрi коси. Пливе у сiрi безвiстi нудьга, пливе без-надiя, i стиха хлипає сум. Пла-чуть голi дерева, плачуть соло-м'янi стрiхи, вмивається сльоза-ми убога земля i не знає, коли осмiхнеться. Сiрi днi змiняють темнiї ночi. Де небо? Де сонце?

Мiрiади дрiбних крапель, мов вмерлi надiї, що знялись занад-то високо, спадають додолу i пливуть, змiшанi з землею, бру-дними потоками. Нема просто-ру, нема розваги. Чорнi думи, го-ре серця, крутяться тут, над го-ловою, висять хмарами, котять-ся туманом, i чуєш коло себе ти-хе ридання, немов над вмер-лим…Маленьке, сiре, заплакане вiко-нце. Крiзь його видко обом - i Андрiєвi i Маланцi, як брудною, розгрузлою дорогою йдуть за-робiтчани, йдуть та йдуть чорнi, похиленi, мокрi, нещаснi, немов калiки-журавлі, що вiдбились од

свого ключа, немов осiннiй дощ. Йдуть i зникають у сiрiй безвiс-тi…Тьмяно в халупцi. Цiдять морок маленькi вiкна, хмуряться вогкi кутки, гнiтить низька стеля, i плаче зажурене серце. З цим бе-зконечним рухом, з цим безупи-нним спаданням дрiбних кра-пель пливуть i згадки. Як краплi сi - упали й загинули в болотi днi життя, молодi сили, молодi надiї. Все пiшло на других, на сильнiших, на щасливiших, не-мов так i треба.Немов так i треба…А дощ iде… Горбатими тiнями у хатнiм присмерку, сидять старi,

немов рiшають загадане Гудзем завдання: - чи прийде коза до воза?А мабуть, прийде…Чернігів, 12 січня 1903 р.

ЧАСТИНА ДРУГАСнiги впали великi, i Андрiй ра-до прокидає од порога до ворiт стежку. Воно усе ж робота, та й не мусить чоловiк вiчно стирча-ти в хатi, де свiтить порожнiм оком голод та нужда товчеться по вогких кутках. Бо то, пане до-бродзею, приходять останнi ча-си: i рад би щось заробити, та нема де. Не знаєш, як перебути зиму. Маланка чорна, зсохлась уся на шабатурку, тiльки оком пече та колить, та бухика по ха-тi, аж шибки деренчать. Весiль-ну пам'ятку маєш, Маласю. Аяк-же… Як брав панич Льольо, той,

з сусiдньої економiї, в нашого дi-дича дочку, стара наче здурiла: чим стрiну, як будуть од вiнця їхать - ячмiнним хлiбом? Вона в них служила, на її очах i панич вирiс… Бiгала по селу, змокла, на качан змерзла, поки не випроха-ла десь паляницi. Либонь в кова-лихи. Правда, дав панич Льольо два злоти та один бабi Мар'янi оддала, бо як схопила колька, то мало душа не втiкла з тiла. А те-пер маєш - бухикай, серце… пан-ську ласку викидай з грудей…Андрiй розiгнув спину i застро-мив лопату. Вiн загрiвся, димiв парою, неначе комин, вуси i бро-ви стали в нього молочнi.

Село було засипане снiгом до половини, низенькi хати осiли пiд синьою банею неба, немов баби в намiтках на колiна стали у церквi; за коливоротом по полi око м'яко бiгло снiгами аж до крайнеба i не мало на чому спи-нитись.Андрiй взявсь за лопату i знов зловив загублену думку.Бо вiн собi так покладає: як пi-де чоловiковi з якого дня, то так воно вже i йдеться… Стара каже, що знала, а вiн не сподiвався на-вiть. Де-де! Щоб син хазяйськiй та взяв убогу? Щоб Прокіп засва-тав Гафiйку? Ну, що ж, таки бу-ло. Рiздво iз хати, а старости в

хату, та нiчого з того не вийшло. Затялась дiвка i анi руш. Йому нiчого, а Маланці горе велике. Не спала, а снилось за хазяйсь-ким сином бачити дочку, поле орати, в городi садити… Ха-ха! оближи губки, Маласю… Дiвка не хоче. Гляди, чи не Марко в го-ловi в неї. Може, вже й кiсточки його згнили, може, помер десь у тюрмi. Була дiвка як огiрочок, а стала немов черниця. Схудла, мовчить i до батька жаль має. А вiн чим винен? Хiба вiн завдав Гущу в тюрму? Бо що, пане доб-родзею, бунтар, то таки правда, знали, що з ним зробити…Хе, от вже й втомився. Геть чис-

то захляв на зиму, захарчувався. Ще лiтом нiчого: бурячок там, цибулька, рибки наловиш…Ну, Прокiп не мав чого ждати. Iншу засватав... Аякже… Малан-ка аж плакала з злості…- Га! Фабрикант! Бач, як ста-рається, щоб жiнка нiжок не за-мочила, болячка б… Здоров!- Ху!.. Бодай вас, Хомо, як наля-кали… Дай, боже… взнаєте, те-пер такий полохливий, що й тiнi своєї боюся.- Хiба в тебе душа? От заячий дух…Хома видимо глузує. В зморш-ках старого безвусого-виду гли-боко залягла злiсть.

Андрiй звик вже до того. Вiн знає, що вiдколи пан прогнав Гу-дзя, злиднi ще гiрше його обсi-ли, а проте каже:- Добре вам, Хомо, що ви самi, а у мене три пельки в хатi.- Ха-ха… Менi? А, добре, бодай йому так легко здихати, як менi жити…Став пиво, скажу новину.- Де-де? Я вже забув, яке воно на смак… Про фабрику? Ет, бага-то вже говорили…- Не вiриш? Панич Льольо ста-вить гуральню.- Та ну?- Не ну, а справдi. З старої са-харнi зроблять гуральню, ще й дiм для себе збудує Льольо, щоб

вiн тобi луснув на радiсть.- Та що ви кажете? Звiдки?- Не вiрить, чортове зiлля… Ки-дай лопату, ходiм.- Куди?- Не питай, а ходiм.Андрiй крутив лопату в руках i неймовiрно дивився на Гудзя. Врештi встромив лопату в снiг i опинивсь за ворiтьми.- Нащо лопату покинув, ще хтось потягне, ти! - почув вiн го-лос Маланчин, але навiть не озирнувся.Брiв у снiг, поспiшав за Хомою. Хома ставив ноги рiшуче, злiсно, як говорив, а снiг розкидав, наче коняка. Андрiй голосно сапав,

його очi бiгли кудись наперед, назустрiч мурованим стiнам, що, здавалось, уже тремтiли вiд жи-вого робочого руху, уже бухали з коминiв димом."На сей раз Хома не дурить", ка-латало серце в Андрiя.Iшли безлюдним селом, засипа-ним снiгом, мов глухим лiсом, який швидше хотiлось минути, щоб побачить простори.Коли ж нарештi ка горбку пе-ред ними зачорнiли руїни сахар-нi, Андрiй виразно на мить поба-чив дими, почув знайомий го-мiн. Правда, дими враз щезли, зате бiля сахарнi роїлась купа людей i чорнiли пiдводи.

- Куди бiжиш? Постигнеш…Андрiй одмахнувся рукою. Ет, що там тепер Хома… Вiн бачив уже валку саней з колодами, брусами, повнi лубки червоної цегли, немов миски ягiд, волоха-тих коней, закутаних у власну пару, зiгнутi спини, пiднятi пу-ги… Ньо… Вйо! Соб-соб!..На подвiр'ї стояв прикажчик i серед крикiв та зойку приймав матерiал.Андрiй бiгав од саней до саней, обмацував дерево, стукав по це-глi, заглядав кожному в очi, не-мов питався, чи правда? Перед прикажчиком зняв шапку i дов-го мовчки стояв.

Пiдiйшов до Хоми i осмiхнувся.- Буде?- А буде…- Гуральня?- Таже казав.Споловiлi, зеленкуватi очi Анд-рiя блищали, як лiд, що тане на сонцi. Вони пестили чорнi, за-димленi стiнi сахарнi, круглi жо-втi колоди на бiлiм снiгу, смiя-лись до стосiв цегли, до прикаж-чикової бороди, сивої од морозу. Тепер, пане добродзею, вже пус-тять пару… Не буде чоловiк з го-лоду гинуть, аякже… - прийде термiн - бери готовi грошi. Так, так, Маласю, от тобi й "фабри-кант"…

- Що, Хомо, буде? А бач, а бач…Але на Андрiя шипiли з Хоми-них очей зеленi гадючки.- Чого радiєш? Гадаєш, вони го-рiлку гнать будуть? Кров з тебе гнатимуть, а не горiлку. Хлiба схотiв? А горба не заробиш? Гля-ди! Кому черево наростi аж ви-ще носа, а тобi жили тягтиме, пропади воно прахом…- Чекайте, Хомо…- …бодай би взялось вогнем та розвiялось попелом разом з лю-дською кривдою…- Чекайте ж бо, Хомо…- Чого чекати? Вiн дума - гура-льня. Домовину тобi готують - чотири дошки та яму. Та й вже.

- А, якi ж бо ви, Хомо…Але Гудзя годi було спинити. Вiн гнав, наче з горба- От взяв би - р-раз, р-раз, роз-валив би к бісовiй мамi, зрiвняв би з землею, щоб i пам'ять про-пала на вiки вiшнi…Хома махав руками i тупав но-гою. Кожна зморшка на безвусо-му видi скакала у нього, i видко було, як пiд старою свиткою ко-рчилось тiло, наче пружина.Андрiй з ляком дивився на Гуд-зя. Вiн навiть язик забув у ротi.Що се з Хомою? I що вiн каже? Треба ж iз чогось жити… Хiба краще отим, що крутяться на ла-точцi поля i не зберуть, буває,

навiть насiння? Або тому, що за-копає силу у панськi лани, а при-йде слабiсть, калiцтво чи ста-рiсть, то здохне, як пес пiд пло-том? I що-бо вiн каже, господи боже!Але Хома помалу одходив. Злi-сть i прокльони розсипались ра-птом в хриплий, застуджений смiх…- Ха-ха! Ну, ставиш пиво? Твiй могорич. Гайда до Менделя.Андрiй осмiхнувсь винувато. Чому б не поставить? Ой як би охоче вiн сам напився на радо-щах пива, та…- Вiрите, Хомо…- Ну, ну… не маєш? Чорт iз то-

бою… теж "фабрикант"! Я йду…Андрiй дивився у спину Хомi, але перше, нiж зникла похила фi-гура, затихло шипiння зелених гадючок, погасли пекучi слова i одно тiльки дзвенiло в Андрiє-вих грудях - гуральня!Вiн хотiв ще раз почути те сло-во. Стояв перед прикажчиком i м'яв шапку в руках.- Гуральня буде?- Гуральня.От. Тепер вже напевно. Вiн по-чув гордiсть, самоповагу, наче не панич Льольо, а сам вiн ожи-вить мертвi стiни сахарнi, пус-тить в рух колеса, паси машини i людську силу.

Село, хлiбороби, земля…Яке все бiдне, злиденне…Кроти! Залiзли на зиму у бiлi нори, а прийде весна, почнуть мучити землю, рiзати груди. Дай, земле, покорму! А земля стогне, пiсна, безсила, подерта на латоч-ки. I замiсть покорму дає свою кров. Не хлiб, а кукiль родить, будяки, хопту. Годуйся!..А тимчасом голодний зростає, множиться, корчиться, як гадю-ка, порубана на шматочки.Намножилось вас. Хоч би мило-сердний господь порiдив вас вi-йною, або мором яким. Може б, легше було на свiтi…Ну, а йому що? Вiн не має землi.

Гуральня дасть йому хлiб… Хома каже дурницi.I ти, Маласю, дурно смiялась. Казав Андрiй Волик - буде гура-льня - i буде…***Гафiйка увiйшла в хату i приту-лила до печi замерлi руки.- Забула, що пiч холодна, - ви-нувато посмiхнулась вона.Маланка обернула до неї чер-вонi очi.- 3 ким розмовляла у сiнях?- Прокiп приходив.Прокiп! З того часу, як вiн оже-нився, Маланка не могла чути

його наймення.- Чого йому треба?- До мене приходив.- До тебе? Чого?- Книжки приносив.- Нехай носить жiнцi своїй, а не тобi…Їй хотiлось вразить поглядом дочку, але не вдалось. Набiгла сльоза, загризла, довелось кула-ками закритi очi.Тепер Маланчинi очi вже самi плачуть. За осiнь та зиму стi-льки вилляли слiз, що уже звик-ли. Бо настав холод, сльота та негода не тiльки в природi, а в серцi. Облетiли надiї, розмета-лись безслiдно, i там тепер голо,

як в лiсi. Снiги тепер в серцi i вовки виють. Господь не схотiв показать свою правду: як була панська земля, так i лишилась панська. Дурно Маланка збира-ла насiння, дурно плекала надiї. Вузлики з зерном так довго ви-сiли пiд образами в хатi, аж на-мулили очi. Нарештi зняла та винесла в хижу. Годi себе дури-ти. "Нащо знiмаєш? Настане вес-на - лани засiєш". Це Андрiй так впiк у живе.Сухi губи в Маланки стисну-лись од болю на саму згадку.Їх троє - а всiм судилась одна-кова доля. Холод i голод, i безна-дiя. Днями сидiли в нетопленiй

хатi i не варили страви. Свiтили ненависним оком, кусались кри-вавим словом. Як звiрi. Щоб не замерзнуть, Андрiй нишком по ночах рубав по шляху верби, або розбира стрiху в сусiднiх порож-нiх будинках. Якби не совiсть - крав би. Потому залiзла колька у груди, вчепився кашель. Печiн-ки вивертало, по ночах нiхто спати не мiг. Навкруги порож-ньо, сумно. Гафiйка ходить, не-мов черниця. Мовчить, нiчого не каже. Хiба Маланка i так не знає?- Бач, книжки носить… Якби пiшла за нього, читала б разом.- Облиште, мамо.- На кого чекаєш? На Гущу? Ба-

чиш, бiда. Батько небагато заро-бить, я немiчна, зчорнiла од пра-цi - та що iз того? А Прокiп…Ах, як се нудно, як нудно все одно чути- Ви не журiться, мамо. Я пiду в найми.Маланка прикусила язика.- До двору наймуся. Або до Пiд-пари, вiн, кажуть, шукає дiвки.Очi в Маланки стали наляканi, круглi. Щось промайнуло на ми-ть перед ними, давнє, напiвзабу-те. Вона пiдняла руки, наче хотi-ла його одiгнати.- Мовчи вже краще.- Їй-богу…Тодi Маланка раптом розм'як-

ла. Що там журитись, коли все йде на краще. От перебудуть зи-му, весна не за горами. Андрiй напевне найметься до пана, поч-нуть люди городи копати, пi-дуть заробiтки.Голос Маланчин ставав теплi-шим, немов нагрiвався од сонця, що тихо сiдало перед самою ха-тою. Золотий обрiй зробив з вi-кон вiвтар, комин червонiв жа-ром, неначе в печi палало, слова стелились лагiдно, як останнє промiння, i гасли поволi в вечiр-нiх тiнях. До Гафiйки лиш часом долiтали окремi слова. Той ла-гiдний тон будив у неї згадки, навiвав думи.

"Коли б знала - куди, пiшла б пiшки до нього. Нехай би не ду-мав, що одцуралась. Сказала б: я не забула, Марку, твоєї науки: ти кинув слово, а з нього вроди-лось десять… Тебе зачинили за грати, а твоє слово ходить по свiту"……настануть жнива, будемо жа-ти, заробимо хлiба, а восени…"Хто любить вiрно, той хтiв би весь свiт засiять милого сло-вом… Знущаються з тебе, а я хi-ба мало прийняла муки? Гляди, яка стала. Щодня тобою журюся, щодня думка круг тебе в'єть-ся"……Таки посватає хтось… ще твоя

доля за дверима у бога…"Чекаю на тебе i виглядаю. Як не за тобою, то нi за ким. Одна в мене потiха, що розмовляю з то-бою, хоч ти й не чуєш"…Вiкно поволi гасло.Земля повечеряла сонцем i об-лягалась на нiч. Блакитнi тiнi розкривали свою глибiнь i при-ймали, як в м'яке ложе, Гафiйчи-нi думи, сподiвання Маланки…***Маланка не хотiла вiрить. Ат, знов наплiв Гудзь. Андрiй аж мi-нився, так сердивсь. Гудзь, Гу-дзь… Вiн бачив на власнi очi. Не

сам Хома, прикажчик казав. Вуси ще бiлiшими стали на червонiм виду, i очi лiзли наверх. Маланка низала плечима, але вдягла ко-жушанку i побiгла до двору. Те-пер це вже її справа. Панич Льо-льо мусить найняти Андрiя, во-на ж в них служила, вона робила на них. Маланка довго кашляла в кухнi, поки нарештi вийшов панич. Ну, панич як панич, по-жартував трохи з старої, але Ан-дрiя найняв. До прикажчика в помiч.Се була велика радiсть. Тепер вже щодня палав у печi веселий вогонь, смачно пахло борщем або галушками, i коли Андрiй

смерком вертався до хати, свi-жий од вiтру, з духом морозу у всiх складках одежi, Маланка старалась догодити йому, i пова-га хазяйки була у всiх її рухах.По вечерi Андрiй присувався до печi i виймав люльку. Червоний жар клiпав до нього синявим оком, моргав, стрiляв зiрками i загортався нарештi на нiч в ко-жух сiрого попелу. Гафiйка гри-мiла ложками, хлюпала лiтеп-лом, а Маланка, заклавши руки, побожне слухала оповiдання про те, скiльки привезено цегли, яке й чому забраковано дерево, що прикажчик нiчого не розумiє i коли б не Андрiй, не було б дiла.

З весною, коли розпочались справжнi роботи, розмови става-ли бiльш рiзнобарвнi i розроста-лись. Андрiй був як у гарячцi. Йому здавалось, що все йде дуже помалу, що будуванню кiнця не буде. Се була його гуральня, се вiн ставив її, i навiть Маланка, заметившись його настроєм, ча-сто бiгала дивитись, як посува-лась робота. Вона навiть забула свої мрiї про землю i жила з Анд-рiєм одним життям.Нарештi одного дня, так щось по зелених святках, високий ко-мин гуральнi дихнув клубами диму, i з колишнiх руїн сахарнi розлiгся понад селом свисток.

Андрiй зiрвався з мiсця. Вiн на-хилився вперед, витягнув шию i ловив вухом той клик машини довго, уважно, наче боявся про-пустити з нього хоч одну мить. Потому обернувся до жiнки, весь сяючий, з впрiлим одразу чолом:- Чуєш, Маланко?Маланка чула.- Се тобi не земля, що буцiм ма-ють дiлити… Се тобi, пане доб-родзею, не жарт, а гуральня…Маланка зiтхнула. Вона тiльки глянула на свої чорнi та сухi ру-ки, що просили iншої працi, i по-чула, як її мрiї впали глибоко, аж на дно серця.

Того ж таки вечора Андрiй пi-шов на нiчну змiну.***Хоч од м'ясниць, як оженився Прокiп, небагато часу минуло, але Гафiйцi здавалось, що Про-кiп вирiс i навiть постарiв. Вiн стояв перед нею i говорив, а во-на оглядала його широкi плечi, спокiйне лице, на якому несподi-вано якось виросла борода i осi-ла чоловiча повага. Їй здавалось, що його сiрi, трохи холоднi очi дивились не так на неї, а всере-дину, в себе, i через те слова бу-ли мiцнi та повнi, наче добре

зерно. Вона теж чула, що багачi сердитi на нього.- Найбiльше лютує на мене Пiд-пара. В недiлю кричав на сходi: таких, як Кандзюба, в Сибiр. За-вiв газети, книжки голотi читає, бунтує народ. Бомажки, розки-дає. А сам, як стрiне, зараз питає: а що там чувати? Що про вiйну нового пишуть? Мати теж дорi-кають: свiтите свiтло, а воно до-роге.- Ну, а Марiя?Прокiп зирнув на неї допитли-вим оком. Гафiйка стояла мiцна, запалена сонцем, з тонким пуш-ком на руках i ногах, мов золота бджiлка. Спустила очi додолу i

уважно ловила мiж два пальцi ноги якесь стебло.- Марiя? Що ж, молодиця, як мо-лодиця… Їй аби люди, аби послу-хать та свого докинуть. Не так склалось, як думав. Менi б това-риша треба, та ти не схотiла.Стебло не давалось, тiкало з-пiд пальцiв.- Облиш, Прокопе, годi.- Та я нiчого. Не кличеш жалю, сам часом прийде до тебе. Все сподiваєшся Гущi?Гафiйка пiдняла на Прокопа очi.- Сеї ночi Марко менi снився.- Ага! Я i забув. Дядько Панас стрiв мене вранцi: прийду до

вас, каже, послухать, про що там мудрi радять…- Сниться менi, тiльки я нiби скiнчила розносить листочки i вже останнiй виймаю, щоб заст-ромити Петровi в повiтку - хтось мене ляп по руцi. Я так i захоло-ла уся. Дивлюсь - Марко. Такий сердитий. "Я, каже, сиджу за вас у тюрмi, а ти так слова мої сiєш? Покажи руки". А менi соромно - страх, що руки порожнi, очей звести не смiю, не смiю показать йому руки. I хочеться похвали-тись i не добуду голосу з грудей. Чуєш, Прокопе, коли нових да-си? У мене бiльше нема.- Нема i в мене. Пiду на тижнi в

город, то принесу. А ти заходь.Прокіп обiймав оком Гафiйку. Туга, здорова, чиста - вона свiти-лась на сонцi, як добра рiлля, як повний колос, а очi мала глибокi та темнi, як колодязне дно.Тi очi його чарували. Прокiп зiтхнув.Але - зiтхай, не зiтхай - iнакше не буде. Вiн хтів принаймнi сло-вом полегшити свою душу, як хмара чує потребу вилить свою вагу, i говорив. Бо що свої болi - пусте. Свiтове горе велике. Вiн надивився на нього. I вдома i по свiтах. Скрiзь бiднi сподом, бага-тi зверху. Долиною сльози, вер-хами глум. У поросi люди, як той

шпориш придорожнiй, затоло-ченi сильним, багатим. I нiкому крикнуть: зведись, народе, прос-тягни руку по свою правду. Як сам не вiзьмеш, нiхто не дасть. Не народився, видко, ще той, ко-го почують. Треба мати великий голос. А що ми можемо? I де наш голос? Тiльки пошепки скажеш: вставай, Iване, обмий лице. Зве-дися, Петре, нас бiльше буде. Ко-ли б спромога хоч це зробити, кiлькох збудити, а тi вже iнших. Запеклась кривда у кожного в серцi - торкнись до болячки - i запече.Щось було тихе, покiрне в тих скаргах, наче рiчка журливо

дзвенiла по дрiбних камiнцях.Нi, Марко не такий. Вiн як бур-чак рвав би камiння, рив береги, з корiнням вивертав би дерева. Його слухали б всi.***Тепер для Маланки настали кращi часи. Андрiй буй при ро-ботi i хоч не весь заробiток при-носив додому, а все ж голоднi вони не сидiли. З Андрiєм вона рiдко й стрiчалась, бо вiн ходив лиш на нiчну змiну, а удень спав, або блукав десь удвох з Хомою. Маланка з Гафiйкою теж зароб-ляли, i днi їм минали на чужiй

нивi. Проте Маланка не мала спокою. Чутки про землю ожили з весною, наче посходили з зiл-лям укупi i з ним розростались. Дарма, що разом з клунками на-сiння вона кинула в порохової колишнi надiї; вони тепер знову прохались до її серця. Iз уст в ус-та, од хати в хату, з села в село - котилась радiсть: будуть землю дiлити. Хто сказав перший i хто останнiй - нiхто не питав. Чутки пливли як хмари, самi собою, но-сились в повiтрi, мов пил з квi-ток в час красування ниви.- Чули? будуть землю дiлити.- Обдарують людей. Минуться злиднi.

- Земля вже наша. Скоро поч-нуть дiлити.- Навiть пани гомонять: оддай-мо землю.- Пани? Не вiрте.- Аякже!- Звiсно, бояться.В Маланки очi блищали.А тут - сама земля подає голос.Спiває Маланцi колос, смiється лука раннiми росами, дзвоном коси, кличуть городи синiм со-чистим листом, тучна земля ди-ха на неї теплом, як колись ма-минi груди.А на той голос подає голос Ма-ланчине серце, обзиваються ру-ки, сухi i чорнi, що силу вiддали

землi i в себе взяли вiд неї силу.Часом, серед роботи, вона ста-вала i оглядала землю.Котились низом ниви, стели-лись горбами, повнi, свiжi, бага-тi, та все чужi. Скiльки оком за-хопиш, кiнця-краю немає. А все чужi. I навiть не людськi, а пан-ськi. Нащо йому? Куди все подi-не?Серце болiло дивитись, а вже по-ле потиху шептало i потiшало:"Не журися… подiлять… подi-лять"…Думи про землю будили Мала-нку по ночах. Вона прокидалась, вся зрошена потом, тривожна. Їй раптом здавалось, що се немож-

ливе. Не оддасть свого добра ба-гач мужиковi нiколи, нiколи. У нього грошi, у нього сила, а що в мужика? Чотири кiнцi - руки та ноги. Нiчого з того не вийде, все буде, як було: довiку буде убо-гий на чужiм марнувать свою силу, до домовини не зазнає Ма-ланка кращої долi, зносить Га-фiйка красу i лiта по наймах, зчорнiє, зiв'яне на чужiй працi, як її мати. Тiльки й землi твоєї буде, що лопатою згорнуть на груди.Холодним потом обливалась Маланка, вся терпла i гострим оком вдивлялась у пiтьму, наче питала: як буде? Але нiч темна,

слiпа i глуха: вона вмiє тiльки мовчати. Тимчасом сподом, по-тай од холодної думки, воруши-лася тепла, маленька i добра. Во-на щось шепотiла Маланцi i вела за собою на поле.Хвилює на сонцi нива, та божа постiль, льон процвiтає синьо, сказав би - небо задивилось в озерце, на сiножатi - вiз. Гафiйка годує дитину, а друге бiля Ма-ланки: "бабо!..". I все те - родюча нива, вiз, конi, кубло,все те своє, рiдне, з серцем зрослося. "Що ж се я вбралась сьогоднi у сап'янцi червонi, наче у свято… бач, про-цвiтають на нивi, неначе мак"…Вранцi Маланка - кого стрiла -

питала:- Не знати, будуть дiлити зем-лю?Ковалиху - i ту зачепила:- Чули, серце, скоро землю нам мають давати.- Аякже, Маласю, чула. Аякже. Тiльки в людей i розмови, одним тiльки живуть, одним i дишуть. Мiй ще з зими купив у пана одну десятину: й завдаток дав, а далi не хоче платити. Нащо, каже, маю викидать грошi, коли одна-ково земля буде моя. Нехай про-падає завдаток. А менi шкода й завдатку. Оце! Щоб за своє та ще й платити. I копiйки не дам. На-падаюсь на свого, щоб одiбрав, а

вiн не хоче. Що з воза впало, те, каже, пропало. Будуть, будуть дiлити. Вам бiльше прийдеться, бо ви безземельнi. Коли б тiльки справедливо дiлили, щоб люди не бились помiж собою…- Ой, коли б то дав милосерд-ний… Звiсно, люди - божi собаки, гризуться. Спасибi вам, серце, за добре слово. Хай вам господь по-магає, де тiльки лицем оберне-тесь…Маланчине серце топилось, як вiск. Їй навiть чудно, що з кова-лихою вони часто у сварцi.

***Марiя сплеснула в долонi.- Глядiть, i дядько Панас прий-шли послухать!- Хiба не можна? Може, тут щось погане говорять?Низька корячкувата постать спинилась на хатнiм порозi, пе-реставила довгий цiпок з корою у хату i, спершись на нього, щу-лила очi. Здавалось, вербовий пень витяг з землi своє корiння та причвалав мiж люди, цупкий, битий негодою, з духом землi, на якiй рiс. Стара Кандзюбиха кликала брата:- Заходь, заходь у хату.

Всi повернули до Панаса облич-чя, а чужий раптом замовк, пок-лав руки на стiл i заклiпав очи-ма.Панас все ще роздивлявся по хатi.- Щось у вас свiтло погано го-рить, не розберу я зразу.Але вiн вже пiзнав. Коло Гафiй-ки сидiв Олекса Безик, якого на селi звали Пiвтора Лиха. Вiн мав дiтей, як маку, i анi клаптика по-ля. В кутку пiдпирав стiни висо-кий Семен Мажуга, з запалими грудьми та довгорукий, весь як складаний ножик. Вiн тiльки й жив з того, що на клишоногiй кобилi возив євреїв на вокзал.

Були тут Iван Короткий i Iван Редька, Олександр Дейнека та Сава Гурчин, всi безземельнi, або такi, що їх земля не могла згодувати.Тодi Панас переставив через порiг свої чоботища, в яких, пев-но, бiльше було онуччя, нiж нiг, i примостився бiля Марiї.- А хто ж той чорнявий, що за столом?- Се чоловiк з Ямищ, пояснила Марiя i обернула до чужого зацi-кавлений вид.- Розказуйте далi, - попрохала вона.Той перестав клiпать очима. I всi обернулись до нього.

- Ну, значить, зiбрались ми за-раз на зборню, староста з нами, так i так, пишiть приговор. Ми, ямищани, пристали на те, що нiхто з нас не буде робити в па-на по давнiй цiнi. Тепер пiший робочий - рубель, а кiнний - два. Робочий день має бути корот-ший на четвертину.- Ого!- Цитьте! нехай говорить…- Жати за шостий, а не десятий снiп, молотити за восьму, а не тринадцяту мiрку…Осе тал добре! Голови по кут-ках закивали, а довгорукий Ма-жуга на знак повної згоди, скла-дався i розкладався, неначе но-

жик.- А як пан не пристане?Стара Кандзюбиха пропхалась крiзь натовп i обережно змен-шила у лампi свiтло.Справдi, що буде, як пан не пристане? Чоловiк з Ямищ помо-вчав хвилинку, глянув навколо i одрубав:- А не пристане, то забастовка.Марiя сплеснула в долонi.- Заба-стов-ка! Господи милосе-рдний!Панас Кандзюба хитнувся впе-ред, немов верба од вiтру.- Забастовка? Як саме?А так. Пан кличе косити, добре, карбованця в день. Не хочеш -

коси собi сам. Нiхто на роботу не вийде. Настали жнива - давай на-шу цiну; незгода, - назувай сам постоли та й гайда з серпом на поле.- Ха-ха! От ловко!Смiх розкотився по хатi, з кутка в куток. Цiлi ряди коливались од нього. Смiх косив наче та клав людей в покоси. Пан в постолах! Ха-ха!Пiвтора Лиха впрiв навiть од тої уяви: його лисина, зрошена потом, ловила й переливала блиск лампи. Пан в постолах!..Перед очима в Панаса невiдс-тупне стояла кумедна постать гладкого пана у постолах, сама

серед поля, невмiла i безпорад-на. I не легка веселiсть грала в Панасовiм серцi, а давня мужича зненависть, що знайшла своє слово.Озуть пана в постоли!У цьому словi була цiла карти-на, розкiшний план, справедли-вiсть людська й небесна.Озуть пана в постоли!..Але як се зробити?Ба, як се зробити? Пан не дур-ний. Свої не схочуть, чужих пок-личе. Панське все зверху.На саму думку, що чужi стали б на перешкодi, пiшли б проти громади, засвiтилися очi.Заговорили всi разом.

Мажуга пiдняв догори руку, на-че голоблю.- Чужих не пускати! Розiгнати! Кiлками!Го-го! такий не пустить.Марiя сплеснула в долонi.- Авжеж. Як не послуха - бити.Бо вже нiкуди далi, все одно пропадати. - Хоч в яму, гiрше не буде. - Народ зголоднiв, а нiхто не подбає, їсти нiхто не дасть. - А не дасть. Як хочеш їсти - пий во-ду… - З'їв пiвбiди та й напийся води… - Один розкошує, а дру-гий… Старша бiда, як розкiш. - Озуть пана у постоли…Однак поволi уява Панасова в'яла, наче хробак точив її. Де-

де? Хiба так легко змагатись з паном.Пан не хотiв вже взувать посто-ли, не хтів сам жати. Вiн знов був сильний та хитрий ворог, з яким трудно було боротись, який все переможе. Краще далi од пана i од грiха. Хiба йому земський не вибив зуба?Панаса нiхто не слухав. Тодi вiн почав стукать цiпком.Чого йому треба?Нi, пана не налякаєш. Вiн має силу. Нажене тобi повне село, i в кого ззаду було гладеньке, мере-жане зроблять. Тепер кричать, а тодi що? В гуртi i беззубий соба-ка лютує. Схотiв один з другим

голiруч їжака вбити. Не вб'єш, бо вколить.Стара хазяйка знов прикрутила лампу. Коли там що буде, а гас дорогий.Iван Короткий хтiв знати, чи всi пiдписались.Чоловiк з Ямищ за криком не мiг нiчого сказати.- Цитьте, цитьте, нехай гово-рить…Звiсно, не всi пiдписали. Багачi не схотiли.- Схотiли! Один бiс, що пан, що багатий мужик.Проте до них пристали села - Пiски, Береза, Веселий Бiр.О! Чуєте? чуєте, скiльки прис-

тало… Тепер за нами черга. Стiй-мо за них, вони за нас постоять.Пiдписать! пiдписать!В хатi ставало душно. Дим слав-ся по хатi, як низькi хмари, i синi хвилi, змiшанi з криком, тягло в одчиненi вiкна.Хiба присилує хто робити в па-на? Не хочеш, не йди. Нехай по-бачить, що не в багатствi сила, а в чорних руках. Треба всiм прис-тати. Усiм.Панас Кандзюба йшов проти громади.А вiн не згоден. Се буде бунт.- Тю, який бунт?- Такий, що бунт. За се не пох-валять. Краще чекати прирiзки.

- Чекай, дiждешся.- Скоро будуть землю дiлити.Марiя сплеснула в долонi.Хiба ж вона не казала!На Панаса насiли. Хто буде дi-лити? Може, пани?Але Панас мiцно стояв на сво-му. Твердий i сiрий, як грудка землi, важкий в своїх чоботи-щах, вiн знав тiльки одно:- Будуть землю дiлити.- Та добре, добре, а поки що…- Це буде бунт.Ще там загнати конi у спаш на панське, вивезти нишком дере-вину iз лiсу, закинути вершу у панський ставок - але бунтувать проти пана цiлим селом, на се

нема згоди. Буде з нього i одно-го зуба, що вибив земський.- Ось бачиш… ось!Роззявив рота i тикав пальцем, грубим i негнучким, як цурпа-лок з корою, у чорну дiрку на блiдих яслах.- Бачите… ось!Так Панаса i облишили.***Грiм все гуркоче, i руда хмара лiвим крилом обiйма небо. Буль-башки скачуть од крапель скрiзь по водi, а рiвчаками пливуть по-токи i пiдмивають сiно. Пропало сiно! Маланка закасалась та лiзе

в воду, i тодi саме Гафiйка гово-рить:- Мамо, хтось стука в вiкно.Вiкно? яке там вiкно?Справдi щось стука.Маланка злазить iз лави, мацає стiни, а у вiкно хтось гатить.- Що там? Хто стука?Маланка одчиняє вiкно.- Йдiть на гуральню. Нещастя. Андрiй скалiчив руку.- Нещастя! - повторяє за ним Маланка.- Дуже скалiчив?- Не знаю. Однi кажуть - вiдтя-ло руку, а другi - пальцi.- Боже мiй, боже…Маланка товчеться у пiтьмi, як

миша у пастцi, а що хотiла зро-бити - не знає. Нарештi Гафiйка подає їй спiдницю.От тобi й грiм!Яке безконечно довге село. Там, на гуральнi, нещастя, Анд-рiй вмер, може, он лежить дов-гий i нерухомий, а тут тi хати, соннi i тихi, одну минеш, друга встає на дорозi, як безконечник. За тином тин, за ворiтьми воро-та… Чутно, як худоба в оборах важко сопе та Гафiйка нерiвне дихає поруч Маланки. А гураль-ня далеко.Тiльки тепер помiчає Маланка, що за нею поспiша хлопець з гу-ральнi.

- Ти бачив Андрiя?Хтось чужий поспитав, а хло-пець зараз говорить.Нi, вiн не бачив, його послали. Оповiдає щось нудно i довго, аж Маланка не слуха.Ось вже дихнула нiчна вогкiсть ставка i раптом, за поворотом, рядок осяяних вiкон рiзнув їй серце. Гуральня бухає димом i вся тремтить, ясна, велика, жива серед мертвої ночi.На подвiр'ї купка народу, а се-ред неї свiтло. Андрiй помер. Во-на кричить i всiх розпихає.- Мовчи там, бабо!..Сердитий голос її спиняє, вона раптом змовкає i лиш покiрно,

як битий песик, водить очима по людях.Їй пояснюють.- Вiн, бачите, був в апаратнiй…- Бiля машини, значить…- Бiля машини, - каже Маланка.- Держав маслянку, а шестерня раптом i того… i повернулась…- I повернулась, - каже Маланка.- Вiн тодi правою лап, щоб схо-пити маслянку, а йому чотири пальцi так i вiдтяло.- При самiй долонi.- Живий? - питає Маланка.- Живий… там фершал.Долi свiтиться свiтло, а що там роблять, який Андрiй - Маланка не знає. Тiльки тепер почула, що

стогне. Значить, живий.Врештi той самий сердитий го-лос гукає:- Тут жiнка? Ну, бабо, йди…Робочi дають їй дорогу. Вона бачить щось бiле, наче подушку, i тiльки зблизька помiчає жовте, як вiск, обличчя, якесь зсохле, ма-леньке, чорне, скривлений рот.- Андрiйку, що ти зробив з со-бою?Мовчить i стогне.- Що з тобою, Андрiю?- Хiба я знаю?.. Калiкою став… Збери мої пальцi…- Що ти кажеш Андрiйку?- Збери мої пальцi, закопай в землю… Я ними хлiб заробляв…

Ой… боже мiй, боже…Пiдiйшли двоє робочих i забра-ли Андрiя. Не дали Маланцi по-голосити.В апаратнiй Маланка шукала Андрiєвих пальцiв. Три жовтих, в олiї, цурпалки валялись долi, бiля машини, четвертого так i не знайшла. Вона загорнула знахiд-ку в хустину i взяла з собою.Вранцi Андрiя одвезли в лiкар-ню, в город, а Маланку покликав сам панич Льольо. Вiн довго сер-дивсь, кричав на неї, як на Анд-рiя, але, спасибi, дав п'ять руб-лiв.За три тижнi Андрiй повернув-ся. Худий, жовтий, посивiв, рука

в черезплiчнику.- Болять в мене пальцi, - жалiв-ся Маланцi.- Та де тi пальцi?- Як ворухну їми - а все кортить - так i болять. Ти їх поховала?- Авжеж. На городi.- Що ж будем робити? - жури-лась Маланка.- Як що? Пiду на гуральню, не-хай поставлять на iншу роботу.Але в конторi сказали, що калiк не приймають. До панича Льо-льо i не пустили.- Се добра справа, кричав Анд-рiй. Робив, пане добродзею, на сахарнi дванадцять лiт - не чужа ж вона була, а твого тестя - те-

пер у тебе руку при машинi ска-лiчив, а ти мене викидаєш, як щось непотрiбне…Толi ходила Маланка. Просила, благала - не помоглося. I так, ка-жуть, великi втрати: за лiкарню платили, п'ять рублiв дали, а скiльки мороки…- От i маєш, Андрiйку, гураль-ню! - шипiла Маланка, зганяючи злiсть.***- Мамо… що я вам скажу..- А що там, Гафiйко?Гафiйка нерiшуче мовчала.- Та кажи вже, кажи…

- Пiду я в найми.Маланка пiдняла руки. Вона знов за своє!Всi її сердять, дратують, хоч за-бирайся з свiта.- Ви не журiться, мамо. Так бу-ло б краще. Тато не зможуть вже заробляти - куди їм? А настане зима…- Мовчи! Чого ти вчепилась ду-шi моєї! Я вже й так стала нена-че тiнь.Гафiйка замовкла. Їй було доса-дно. Мати хлипа, а хто зна чого.Довго Маланка сякала носа та утирала сльози.Гафiйка подумала вголос:- Якраз Пiдпара шукає дiвки.

Маланка уперто мовчала.Так воно i розпливлося, як зав-жди.А Андрiй лютував. Голос став в нього ще бiльше пискливий, жi-ночий. Коли вiн сердивсь, крас-ка заливала йому лице, вiд чого вуси бiлiли, наче молочнi.- Багачi! фабриканти! зробили з мене калiку, а тодi i нагнали. За-брали силу, випили кров, та й став непотрiбний.Кожному стрiчному Андрiй ти-цяв скалiчену руку.- Ось подивiться, що з мене зро-били. Дванадцять лiт сотали жи-ли, дванадцять лiт паслися мною… То така має бути правда

на свiтi? А, сто сот крот…Андрiй вiд Хоми перейняв лай-ку. Вiн нахвалявся:- Це їм так не минеться, чужа кривда вилiзе боком.Нахвалки тi дiйшли до пана, i вiн перестав посилати Андрiя на пошту. Тепер на пошту ходив вже iнший.- Що ти зробиш йому, гладко-му? - думав Андрiй. - У кого сила, у того й правда. Ми як худоба в пана. Та де! Вiн худобу пожалує швидше, бо оддав грошi за неї. Правду казав той Гуща…Гафiйка позирнула на батька прихильним оком. Аж ось коли згадав про Гущу…

Про найми не було бiльше роз-мови, проте нишком всi знали, що доведеться Гафiйцi служити. Маланка була недужа, осунулась зразу i не щодня виходила з ха-ти. Гафiйка ходила на роботу са-ма. Давня бiда знов поверну-лась. Гiрко було Маланцi.От, зростила дитину, берегла, доглядала, рада була неба їй прихилити та зорями вкрити, а тепер оддай мiж люди на поневi-ряння.Бона знала, що значить служи-ти. Це добре знали її спрацьова-нi руки, її душа, заглушена в на-ймах, як бур'янами квiтка.Одно тiльки потiшало Малан-

ку: ось-ось не видко - будуть дi-лити землю. Тодi Гафiйка поки-не службу i знов поверне додо-му.А як прийшлося одводить до Пiдпари Гафiйку, Маланка була мов з хреста знята. Кланялась i прохала, щоб не робили кривди дитинi.У Пiдпари Гафiйку ждала цiло-денна робота. Хазяйка була сла-ба, немiчна жiнка, що все стогна-ла i ледве човгала по помостi шкарбунами на босу ногу. Уся хатня робота припала Гафiйцi, а найбiльше мороки завдавали їй свинi. Кабани лежали по сажах, а кнурцi, льохи i поросята рили

подвiр'я. Вранцi, поки Гафiйка готувала їм їжу, все це вищало, кувiкало, хрюкало i товкло мор-дами в дверi. А над головою до-кучливо стогнала хазяйка, рипiв її голос i човгали шкарбуни по помостi. Гафiйка рада була, що попадала нарештi мiж свинi. Свинячий гурт, уїдливий i па-жерливий, зразу накидався на неї, рвав з рук, глушив її криком i мало не валив з нiг. Вона не могла дати собi ради i тiльки ди-вилась, як свинi перекидали пiй-ло, мiсили ногами їжу та гидили. Сажовi поводились краще. Чистi, важкi, вони не хотiли турбувати свiй зад i ставали лиш на перед-

нi ноги. Їх треба було прохати їсти. Вони не хотiли. Жмурили соннi маленькi очi, здiймали вгору чистi кругленькi рийки i так нiжно стогнали: ох! о-ох!.. наче хазяйка. Гафiйка чухала їм животи, такi рожевi, повнi; тодi вони одставляли ще задню ногу, а закуцьорблений хвостик, наче живий калачик, весь час трем-тiв… Ох!.. о-ох!..Сюди любив заходить i сам Пiд-пара. Коли його висока постать з'являлась у дверях, а на сажi па-дала тiнь, Гафiйка здригалась. Вона боялась Пiдпари. Вiй був неласкавий, суворий; вiчна тур-бота ховалась у нього пiд воло-

хатi брови, блищала срiблом в чорних волоссях. Вiн штурхав цiпком кабанiв, здiймав їх на но-ги i мацав хребти. Не дивлячись на Гафiйку, говорив до неї суво-ро:- Гляди менi, дiвко, щоб чисто ходила бiля свиней. Божа твари-на любить, щоб дбали за неї.Опрiч Гафiйки, було ще два наймити. Пiдпара варив з челядi воду. Йому все було мало робо-ти. Вiн сам робив за двох. Коли наймити їли, голоднi, багато, вiн бурчав жiнцi: "як їсть, то впрiє, а як робить, то змерзне… Стук-грюк, аби з рук…" Коли ж страва була недобра i наймит клав лож-

ку, Пiдпара сердивсь: "злиднi! що воно їло удома? Юшку з кар-топлi".Гафiйцi здавалось, що то вiн про неї говорить. Особливо Пiд-пара ненавидiв бiдних. Зсував густi брови i з презирством цi-див крiзь зуби: "голота! що воно має… Якби робив, ледащо, то мав би. А воно на чуже зазiхає".Хоч те було добре, що хазяїн рi-дко сидiв у хатi. Вiн вiчно був в полi, на сiножатi, в клунi, бiля свиней. Скрiзь од високої поста-тi падала тiнь - i там, де вона впала, робота, здавалось, йшла швидше.Часом, в недiлю, Пiдпара здiй-

мав з жердки жупан i надягав на себе широкий пояс.По вiдходi Пiдпари хазяйка млi-ла, наче вмирала:- Пiшов на сход… ох, ох… щось колить у грудях… Мого люди слухають дуже… що скаже, так вже й буде... Страх - поважають. Хотiли за старшину обрати, та мiй не хоче. Щоб не розтеклося добро без хазяйського ока… Ох, моє лишенько… ох!..Але щось воно було так, та не так.Пiдпара повертався сердитий.- Чорт його знає, що сталось з народом, жалiвся жiнцi. Перше, що скажеш, всяк тебе слуха, а те-

пер хоч мовчи… така розпуста. Вже менi тi верховоди… Голота! тьху!..Пiд бровами у нього лягала тiнь.Часом збирались гостi. Холод-ком, в свято, приходив Скороба-гатько Максим, староста сiльсь-кий, якого дражнили "вовчком", i тесть Пiдпари, Гаврило. Вони сiдали надворi, на вiльнiм повiт-рi, а Гафiйка виносила з хати са-ло та рибу. Хазяйка, хоч було те-пло, напинала на плечi кожух i теж приставала до гурту.Вони їли i мiркували, де що ви-годнiше продати, хто скiльки чо-го зiбрав, хто кого й як пiддурив.

Рудий Максим мав звичку згор-тати з столу всi кришки у жме-ню та кидати в рот, а пiсля сала облизував пальцi. I не тому, що був голодний, а щоб не пропало. Вiн неспокiйно клiпав очима, вiчно смiявся i повертав на всi боки широкий вид з густим лас-товинням. Вiн завжди на слизь-ке зводив спокiйну розмову.- От скоро почне голота землю дiлити… Ха-ха! Пащо багатим стiльки землi? Щоб, значить, "усiм по сiм"… Ха-ха!.. Ти скiльки маєш? Тридцять? От двадцять три i одрiжуть. Ха-ха!..Пiдпара не любив жартiв. Але Максима не легко було спинити.

Вiн вже моргав до Гаврила.- А вам, куме, не грiх i бiльше оддати. Нащо вам, справдi, ви вже старi, нехай голота у палки вб'ється, покушає папки.- Атож! Що громадi, те й ба-бi,посмiхався криво Гаврило. Ше доведеться на старiсть за снiп заробляти.- Ой-ой! Ще й як! Хiба забули вже жати?Пiдпара сердивсь.Чорта лисого вiзьмуть. Вiн i уп-руга не дасть. Що дiди та батьки кров'ю здобули, те нерушиме. А що надбав, то його праця, i вся-ким неробам зась.- Поклав би на мiсцi, як пса, не-

хай би зваживсь котрий, не по-боявся б грiха!Пiдпариха загорталась в кожух i стогнала.- Ти хоч би кращу рушницю ку-пив… Ох, ох, боже мiй милий!.. Твоя негодяща, мотузком зв'язу-єш…- Буде й така… нащо грошi втрачати…"Ну, цей i клаптя не випустить з рук, поки живий", - хитала го-ловою Гафiйка.По тих розмовах Пiдпара ставав ще похмурнiшим. Облягаючись на нiч, вiн поправляв на стiнцi ру-шницю i клав бiля себе сокиру.Гафiйцi робилось страшно.

***Небо сiє дрiбненький дощик на густе сито, а Мажуга накрив пле-чi мiшком i ходить селом. Зги-нається i розгинається, як скла-даний ножик.- Чули, пан не хоче набавить цi-ну…- Звiдки ти знаєш?- Тiльки що Прокiп з людьми був в пана.- Що ж пан?- Як було досi, так, каже, буде й надалi. Дорожче не дасть.- Так. Що ж нам тепер?Мажуга пiдiймає руку, наче го-лоблю, стискає кулак i викидає з

запалих грудей, наче з безоднi:- Бастувать будем.- Не схочемо ми, наймуть ями-щан.- Ямищани не пiдуть. Вони теж пiдняли цiну.Олекса Безик виходить з свого подвiр'я, за ним по болотi скаче дiтвора, як циганчата.Вiн на все згоден. Як забастов-ка, то забастовка. Гiрше не буде.Мажуга йде далi. Його постать у сiтцi дощу то стає довша, то знов коротша, наче риба в нево-дi б'ється.Маланка сховала руки пiд хвар-тухом i злiсно блиска очима.- Так, людоньки, так. Лiзьте в

ярмо, жнiть за тринадцятий снiп. Послужiть пановi.I затиснула сухi, зiв'ялi губи.- Не дiжде. Хай сам собi жне.- Коли ж стерня коле…Олександр Дейнека погано лає. Важкi лайки гупають скрiзь, як цiп на току.Вiн мокне, а в хату не йде. В гу-ртi йому легше.- Затявся пан, держiмось i ми.- Проти громади нiчого не зро-бить.- Не присилує жати.- Авжеж.- Бастуймо i край, рiшає Пiвто-ра Лиха.А Мажуга вже на другiм кутку

людей пiдiймає.- Чули?- Та чули.- Ну, що ж?- Як люди.- Бастують.- Коли бастують, то й ми прис-танем.А панська нива дрiмає, як море, у сiрозеленiй мряцi сниться їй серп.***Хома сидить на горбку. Андрiй бiля нього. Сонце пече. Котиться марево понад селом та нивами i танцюють у ньому - лiворуч гу-

ральня, праворуч - двiр.Голос в Андрiя тонкий, плакси-вий. Наче милостинi просить з очей Хоми.- Бачите, Хомо, що з мене зро-били.Але Хоминi очi каламутнi, як вода з милом. Вперлись кудись в простори i тiльки зрiдка, як на милянiй баньцi, мигне в них зе-лено-червоний вогник.- Куди я тепер? До чого, як нема рук?- Х-ха!- Їм такi не потрiбнi. Мають здорових.Хома мовчить.- Що ж менi - пропадати?

- А пропадеш.- Де ж правда на свiтi?- Мовчи, Андрiю. Мовчи та гинь.- Живий не хоче гинуть.- Тепер вiн плаче, а перше ра-дiв: гуральня! Диво яке!.. Щоб тому очi грали та танцювали зу-би, хто її ставив.Андрiй гасне вiдразу i вже бi-льше до себе говорить:- З'їли мене, пане добродзею… Взяли та й з'їли…- А ти думав - вони пожалiють? Гляди сюди!Хома торкає Андрiя в плече i повертає налiво. - Бачиш отих, що там! - Потому повертає його направо: - i тих, що там, багачiв,

дукiв… Вони на людей капкани ставлять, як на вовка. Спiймав-сь, здеруть iз тебе шкуру, оббi-лують дочиста, а те, що їм непо-трiбне, викинуть в гнiй.- Правду ви кажете, Хомо, ой, правду…- Ти собi думаєш - фабрику ста-влять, фiльварок будують. А во-ни пута кують на людей, став-лять сiльце, щоб людську силу спiймати в нього, кров людську сточити, бодай вас сточило, як шашiль сволок…Андрiєвi душно. Старi слова го-ворить Гудзь, а вони крають сьогоднi, як нагострений нiж, наче бiльма з очей стинають. На

хвилину очi пробили мури гу-ральнi, стiни панського двору i дивляться вглиб, по-новому.- Запоганили землю, наче коро-ста, чує Андрiй. Скiльки Їх - жмi-нька, а гляди як насiли землi на груди, як простягають далеко руки. Здушили села своїми лана-ми, наче зашморгом шию, загна-ли в шпарку - бач, он лежать се-ла, як купи гною на панському полi, а над ними димлять сахар-нi й гуральнi та людську силу переганяють на грошi…Андрiєвi дивно, що вiн вперше сьогоднi побачив, якi справдi маленькi, загубленi села. Наче хто розтрусив по майданi трош-

ки соломи з воза. I теж йому дивно, що панський пастух наче вирiс одразу отут перед ним. Си-дить поплiч, наче дуб врiс у зем-лю, а пiд ноги йому покiрно ко-тять жовтi хвилi лани i навiть сонце в покорi стелеться долом.Андрiй забув жалiтись. Вiн тi-льки дивиться й слуха.- Поглянь на мене, а я на тебе. Ти менi сивий волос покажеш, своє калiцтво, а я тобi що? Може, душу свою, що закопав у гної, як глядiв панську худобу! Я там все закопав, чим горiла душа, а ти один з другим дививсь та мов-чав, бодай ви понiмiли навiки всi догола, кроти слiпi…

Овва! А що змiг би Андрiй? Чим виннi люди?Хома встромляє в Андрiєвi очi свої, каламутнi. Гострий колю-чий смiх креше з них iскри, а на-сподi сiрожовтої гущi почина вже кипiти.Андрiй не може змигнути, йому моторошно. Хома мовчить, та Андрiй чує, що смiх клекоче в Хомi, мов вода в казанi.Смiх вирвався врештi, i приж-мурилось сонце.I раптом велике, гаряче облич-чя присунулось ближче, до само-го вуха Андрiя, вiйнуло жаром. Слова полетiли так швидко, що вiн їх ледве ловив.

- Не мiг? Нi, брешеш, мiг. Бачиш - лани… пшениця, як море… пан-ське багатство… А ти узяв сiр-ник - один з коробки сiрник - i полетiли в небо дими, а на землi лишився сам попiлець… Бачиш - будинки, палаци, повно худоби, добра… а ти прийшов малень-кий, сiрий, як мишача тiнь, - i за тобою тiльки вугiлля…Хома говорить все швидше i швидше, рве слово, свистить i клекоче.- Од пана до пана… з гуральнi в сахарню… з кубла в кубло. Скрi-зь, де людська кривда гнiздо со-бi звила, аж поки не стане гола земля…

Андрiєвi очi лiзуть на лоб, а за плечима - мурахи.- Чуєш? - свистить Хома, - тiль-ки гола земля та сонце.Хома божевiльний… Що вiн го-ворить? Андрiєвi треба щось од-повiсти, та язик, полохливий, як заєць, тiка кудись в горло.Повернувся нарештi, але вихо-дить зовсiм не те, що треба.- Бог з вами, Хомо. Хiба таке мо-жна робити?Хома дивиться мовчки, потому цiдить до нього згори в долину, наче межи очi плює:- Хам ти… Червак… Гний, про-падай, щоб i слiд твiй загинув, так наче нiколи тебе не було…

- Овва! Якi ж бо ви, Хомо…Але Хома не слуха. Встає висо-кий, лютий i йде в пшеницю, як в воду, а Андрiй прилип до зем-лi, неначе торiшнiй зогнилий ли-сток.***Економ свiтить до пана чолом, а на бронзовiм обличчi, де завж-ди блукало сонце, пан бачить якийсь неспокiй.- А що там, Яне?- Прошу пана, сьогоднi не мож-на почати жнива.- А то чому? Хiба Ян не загаду-вав вчора?

- Цiле село оббiгав, прошу лас-кавого пана, та нiхто на роботу не вийшов. Не хочуть жати по нашiй цiнi.- Як то не хочуть?Пан стрепенувся. Забастовка? У нього? Пан чує образу. Вiн знає, що по селах були забастовки, але щоб в нього, коли вiн завж-ди був добрий для хлопа, не раз дарував спаш, а його жiнка нiко-ли не одмовляла хорим в порош-ках хiни, олiйку i арнiковiй при-мочцi… Вiн ще раз хоче почути:- Як каже - не хочуть?- Так, прошу пана.Звичайна справа. Масти хлопа хоч медом, вiн вкусить, наче га-

дюка.Пан зазирає в вiкно. Сонце тiль-ки що встало.- Ну добре. От що… зараз менi на коня i духом до Ямищ. Нанять ямищан. Коли не схочуть, набав цiну.- Слухаю пана.- Лайдаки!Але не встигла ранiшня тиша ковтнути ще тупiт кiнських ко-пит, як знадвору влiтає в хату приглушений гомiн i тiльки ви-сокий жiночий голос рiже його, як поломiнь дим.Що там?Пан одчиняє вiкно.Вся челядь на дворi. Пастухи

навiть. Наймички з кухнi на бiгу лопотять спiдницями… Якiсь чу-жi люди.- Що там за крик? Якi там лю-ди?Пан загортає розхристанi гру-ди i хоче щось зрозумiти, але на нього не звертають уваги.- Максиме! Хто там? Максиме!Максим врештi бiжить, якийсь непевний, наляканi очi, а за ним другi.- Це, прошу пана, не наша ви-на… Життя милiше за службу… Скалiчать, що тодi дiти будуть робити…- Що таке? Ну! Говори!В одповiдь челядь кричить гур-

том:- Як що? Забастовка. Не поки-нем роботи, поб'ють… Чого тут, ходiм… Гей, хлопцi, гайда… Це, пане, не наша воля…Кров заливає пановi мозок.- Куди ви! Сто-ять!..Скрегнув розлючений голос, як залiзо об камiнь, i раптом зiр-вався. Пан чує, що впав його го-лос, розбився i не сила пiдняти. Даремне. Челядь вже бiля бра-ми, збилась в воротях, як сiра отара, яку женуть на пашу. З бу-динку вибiгають дiвчата i тiль-ки мигтять червоним до сонця. Вiд обори, спiзнившись, поспiшає один серед пустки маленький

гусiй. Пiдняв руками поли, кар-туз насунув, батiг в'ється за ним по землi, наче гадючка, i лиша за собою кривулькою слiд.- Куди ти? Гунцвот! - тупа но-гою пан. - Назад!..Гусiй тiльки пiддає ходу. Стоїть пан хвилину i дивиться в пустку.- Бестiї! хлопи!..Натягає спiшно штани i вибiга на подвiр'я.Пусто.Йде вздовж будинкiв. Чудно. Не його двiр. Наче чужий.Заходить у чорну пекарню, пхає ногою дверi й кричить:- Марино!Нiкого.

- Олено!Тихо.В чорнiй пекарнi, як у кузнi. За-копченi стiни, долiвка в ямах, а кислий дух поту i рощини, як кiт лiнивий на печi, мiцно залiг в пекарнi. Оберемок дров бiля пе-чi, розчато чистить картоплю. I все покинуто жужмом.Пан iде далi. По подвiр'ї розтек-лись гуси: гусенята коливають з ноги на ногу, наче вiтер морiж-ком гонить жовтi пушинки. Не вигнав, значить, на пашу. Пан хита головою. Корови так i ли-шились в оборi. Дверi в возовню стоять отвором, i чорна пустка вигляда звiдти, як з беззубого

рота. Бричка стоїть надворi, а коло неї валяються шори. Ах ти, скотина, бидло! Пан бере шори, щоб занести на мiсце, але зараз i кида. Невже нiкого i бiля коней?- Мусiю, гей!!Знову тихо.- Мусiю! Ти там?Чудно падає голос в околишню пустку i без одповiдi гине.Пан згортає на черевi руки i озирає подвiр'я…Що ж се таке?Сниться, чи справдi?Ось тiльки двiр був як серце, що б'ється i розганяє по тiлi кров, а тепер все завмерло, спи-нилось, i кожнi зачиненi дверi,

кожна чорна дiра отвору - наче загадка.Пси побачили пана i вже скиг-лять йому пiд ноги, скачуть на груди.Геть!А бестiї, хлопи!Вертає в дiм. I там скрiзь пуст-ка. Жiнка ще спить. Вiн прохо-дить через порожнi кiмнати, за-зирає в столову, шука покоївки - анi душi. Злiсть його душить. Грима дверима, перекидає стi-льцi i хоче так крикнуть, щоб по всiх хатах заскакала стаєнна ла-йка.А, бестiї, бидло!Де Ян?

Стає i слуха.Через те слово враз зашумiли круг його лани, захвилювалась стигла пшениця. А жати не мож-на!Де Ян?Вiн сам послав Яна до Ямищ женцiв наймати. Ямищани при-будуть, i все скiнчиться. Але тi хлопи!Пан не може сидiти в хатi. Його тягне на двiр. В тiм дворi-трупi якась принада. Вiн ще раз прохо-дить його од кiнця до кiнця, са-мотнiй i безпомiчний, повз замк-ненi брами стодол, чорнi отвори стаєнь, вогкi й блискучi очi ко-ров.

А Ян, стiкаючи потом, весь в хмарi пилу, жене назад. Кiнь са-па - сапа економ, трясучись на стременах. Його стрiчають кри-ком:- Що, панський приплiчнику, найняв ямищан?- Маєш женцiв доволi? ха-ха!Ян скаче не озирнувшись i тiль-ки здiймає з нагаєм руку та мо-вчки кива позад себе.Село замкнулось, чекає. Очi у всiх видющi, вуха чуйнi. Двiр - наче мрець у селi, хоч тихий i не-рухомий, а будить тривогу.Звiстка, що ямищани не хочуть найматись, мчить селом швид-ше, нiж економiв кiнь. Хоч день

робочий, а усi вдома. Пiд ворiть-ми купками люди, по хатах дверi отвором. На городах спинилась робота. Стоять мiж грядками, за-клавши руки, i розмовляють че-рез сусiдськi плоти.- Чули? Хоч би душечка в дворi. Покинули всi.- Вони давно вже пристали, че-кали тiльки, аж люди почнуть.- Що ж воно буде?- Почне сипатись зерно, наба-вить цiну.- Глядiть ще, щоб не найняв стороннiх.- Де там, не пустять. Нашi не пустять чужих.Прокiп вмовляє:

- Держiться. Як будемо разом стояти, наш буде верх.Йому ловлять слова iз рота.- Аякже. Гуртом, мовляли, i ба-тька бить добре.Багатшi бурчать. Вони по колi-на загрузли у землю, їм важко.- Забастовка! Буде вам забас-товка… не один ззаду почуха… ет, чорт зна що.Але не дуже бояться.Молодь смiється.- Ловко?- А ловко.У полуднє дiти розносять: пан пiшов на гуральню. Крiзь шибки вiкон, з городiв i з-за плотiв йдуть за паном сотнi очей. Пан

йде мiж очима, як пiд зоряним небом.- Пiшов на гуральню до зятя.- Обiдать подався, бо дома нi-чим.- Не наварилось.Навiть Панас Кандзюба смачно чмока губами:- Озуть би тебе у постоли…Незабаром знов новина: панич Льольо послав до двору робочих з гуральнi.- Нашi побили робочих.- Брехня. Нiхто їх не бив. Не пу-стили та й годi.- Хай пан сам бiля худоби похо-дить.- Ми йому не боронимо.

Прокiп просить Дейнеку та двох парубкiв стати на вартi i не пускати до двору.Згодом виїздить панi з двору на конях, що вислав з гуральнi Льольо.День тягнеться довго, неначе рiк. Здається, що пшениця сип-леться в полi, що пан не видер-жить бiльше, ось-ось покличе жати, пристане на те, чого бажа-ють люди.По полуднi знов скаче селом економ, як навiжений. Перiщить коня i плигає в стременах, немов хоче коня обiгнати.Люди встигали побачити зад кiнський та економову спину.

- Понесло десь у Пiски.- Не поживиться там. Не най-муться.- А що?- Бастують.Вечiр вже близько, а змiн нi-яких. Тiльки на панському дворi ревуть корови.Тихо сiдає сонце червоне на зе-леному небi, певно, на вiтер. Щось гнiтюче, тривожне росте на землi непомiтно. Жеврiють вiкна по хатах та ревiння худоби боре густе повiтря. Хiч би наго-дував хто скотину…- Що ж вона винна… Стоїть, бiд-на, не ївши, не пивши…Панський двiр все голоснiше

реве. Корови не мукають вже, а хриплим, скрипучим риком, пов-ним одчаю i муки, кличуть ря-тунку. Конi сердито iржуть. Во-ни десь бунтують у стайнi, б'ють землю ногами i роздувають од гнiву нiздрi.Жiнки з нудьгою вибiгають iз хат.- Ой, чути не можу, як плаче ху-доба.- Їй-богу, сама побiжу годува-ти…- Сумно як, господи… Мої дiти аж плачуть.Смеркає. Тiнi вилазять з своїх закамаркiв i нишком, пiдло, на-лягають землi на груди.

А з панського двору уперто i нестерпуче б'ють в село хвилi дикого ревища, наче корабель гине на морi i в останнiй розпуцi розриває горла сирен.Тодi Прокiп посилає хлопцiв на панський двiр.Худоба нiчого не винна.***Пан сидiв мовчки - i люди нiчо-го. Ходили в поле, жали свiй хлiб i посмiхались злораде, коли пан-ський економ з нiчим повертав-ся з сусiднiх сiл. Сонце пекло, пшениця сохла, от-от буде тек-ти. Прибiгав становий. Поштовi

дзвiнки, валування собак, грубi лайки i крики - все се проплило, як хмара на лiтнiм небi. Так i поїхав нi з чим. Тiльки Хому заб-рали, бо станового налякав.А пшениця текла.Тодi економ пом'якшав. Ставив горiлку та все вмовляв. Iнший налає, а iнший вип'є. Пили горiл-ку - чому не пити? А на роботу не йшли. Може, кому й кортiло, та боявся. А пшениця текла.Маланка пiшла на поле. Припа-ла вухом до безбережної ниви, як чайка грудьми до моря, i слу-ха, як стиха лущиться зерно з перестиглого колоса, м'яко пада на землю, як плаче нива золоти-

ми сльозами. Їй жалко, немов дитину, хоч воно й панське. Стає на колiна, розгортає стебло i збирає червонi зерна так обере-жно, нiжно, любовно, наче немо-влятко виймає з купелi Хлiбець святий!..Дехто з мiсячних повернулись до пана. А жнива не починались. Нарештi за тиждень пан наба-вив цiну. Не таку, як люди хотi-ли, а все ж далеко кращу, нiж бу-ла.- Ставати?- Ставаймо.Прокiп теж радив:- Дiйшли до краю.Люди зразу припали до пансь-

кого поля, як до води у спеку, понагортали копи, стiжки.А Хому Гудзя скоро пустили. Вiн вертався якраз повз панське поле. Зиркнув на женцiв i тiльки криво всмiхнувся.***Низько стеляться хмари, рос-туть, збиваються в купу i опада-ють. Вiтер наче покоси грома-дить на нiчнiм небi, складає в копицi.На луцi важко дрiмають чорнi стоги, наче ситi воли на пашi. Вони розпливлися i гинуть у пiтьмi, а Хома чує їх скрiзь: отут,

i з правого боку, i ззаду, i злiва, над головою. Сiно таке слизьке, гладеньке, так гарно пахне, що кортить застромити всередину руку, зворушити мертве стебло i пустити з неволi придушений там дух материнки, горошку та буркун-зілля.Гострий колючий смiшок вору-шиться у грудях у Хоми, пiдсту-пає пiд горло. Ха-ха!..Попрацювали руки i походили ноги, поки зiбрали таке багатст-во.А ось одна мить…I не кiнчає. Вiн наче бачить - громадять сiно. Пан походжає, як чорногуз. Нагнувся, ткнув в

покiс носом. "Добре сiнце, прошу пана?" - Як золото чисте... - Скла-дайте ж, люди, складайте, щоб дощ не заскочив, - i позирає на небо. Заклав руки в кишенi, шта-ни на йому чорнi, а куртка бiла - i знов зацибав по луцi, як чорно-гуз.А смiх танцює в грудях.Хома лiниво засуває руку в ки-шеню i не виймає.Ще встигне.Вiтер шумить помiж стогами, п'яний од духу сiна, хмари ляга-ють в покоси, нiч - наче озеро в берегах неба, а Хома знов ба-чить: стоїть перед паном еко-ном, нагай при боцi. - Сей рiк

бiльше маємо сiна. - "Так, прошу пана, стане на зиму, стане й про-дати".- Стане й продати, - говорить до себе Хома.Вiн обережно насмикав сiна i потрусив. Потому вийняв з ки-шенi сiрник.Вiтер гасить вогонь, але Хома нагнувся, поставив дашком до-лонi й задивився, як пелюстка-ми троянди зарожевiли у нього руки.Сiно не хоче горiти. Трiщить i скаче до очей димом. Це сердить Хому. Однак сiно починає горiти.Тодi дiловито, спокiйно Хома вiдходить далi, пiд другий стiг.

Блимне на мить блищаком i знову згине у пiтьмi.Скiнчив нарештi.Тепер вiн хоче дивитись.Ляга животом на отаву, кладе голову на долонi й чекає.Скирти чорнiють виразно, на-вiть заплющивши очi, Хома їх бачить. Коли ж розплющує очi, стоги вже не тi: вкрились дима-ми, i такi легкi, рухливi.Дрiбнi вогнi починають гра-тись пiд ними, як дiти в черво-них спiдничках. Вони скачуть по боках i лiзуть нагору, а чорна маса то гнеться пiд ними, то ви-росте раптом, наче намагається знятись i полетiти.

Голова Хоми важко лежить на долонях. Дивний спокiй ллється по його жилах, тiльки глибоко десь, на самому сподi у грудях, хробачком корчиться смiх.Стоги тимчасом ростуть. Дим розгортає крила i пориває з со-бою вогонь. Це вже не дiти в червоних спiдничках, а щось ве-лике, завзяте, як звiр, що нама-гається скинути з грудей вагу. Простягає спiдсподу руки з синi-ми жилами, душить i пiдгортає пiд себе, наче ведмiдь. Роззяв-ляє криваву пащу й жере. Рве зу-бом й лютує.Стоги вже в'януть, осiдають, а вiн все пирска зiрками, як сли-

ною кiт, все диха синiм вогнем, хлюпає полум'ям в берег чорної ночi.Хома смiється. Смiшок добувсь йому з горла i покотився по зморшках обличчя, а вiд того Хо-мi легше на серцi. Прийшов во-гонь i наче випiк у грудях болю-че мiсце.Вогонь!Червоний, веселий, чистий.Ще недавно лежав вiн у темнiй коробцi, холодний i непомiтний, наче Хома на свiтi, а тепер мсти-ться за людську кривду.Гори, гори…Каламутнi Хоминi очi теж ме-чуть iскри. Якби могли, вони б

усе спалили, усе спопелили, - сi-но, хлiб панський, будинки, саму землю обняли б вогнем…Бо воно грiшне… Все грiшне на проклятiй землi… Все грiшне, тi-льки вогонь святий. Аякже. Сам бог у гнiву кида вогонь на зем-лю.Ти збираєш своє добро з люд-ського поту та слiз, з людської кривди, поганиш землю, а во-гонь впав - i де те все? Шукай у хмарi, порпайся в попелi… Ха-ха!..Лиха радiсть наливає Хомине серце. Йому хочеться встати, крикнуть, зареготатись, зiлляти регiт з вогнем. Але щось його

держить, щось в'яже з вогнем - i здається, що коли встане або пе-рестане дивитись, стоги погас-нуть i не будуть горiти.Стоги нарештi скорились. По-кiрнi, тихi, вони рiвно палають, як свiчi у церквi. Хмари рожевi-ють на небi, а далечiнь трiпа чорними крилами наче кажан.На осяяне поле впали од ко-пиць тiнi i полохливо тремтять. Навкруги тихо.Сiно дотлiває поволi, i лиш ча-сом бухне з трiском снiп iскор, або вiтер зiрве напiвзотлiлий вi-хоть та розмече зiрками.Раптом далекий гомiн долiтає до Хоми. Певно, бiжать рятува-

ти. Хома осмiхається криво.Бiжiть, поспiшайте. Йому не хо-четься встати. Байдуже. Спiйма-ють? Нехай.Голоси все ближче. Вже чутно, як гейкають люди, як одкида-ють землю позад себе копита.Тодi Хома зводиться врештi. Розминає залежане тiло i лiниво, поволi, весь кострубатий і чор-ний, вiдходить у пiтьму.***Збирали пiзнi гречки, коли в селi несподiвано з'явився Гуща. Його не зразу впiзнали. Вiн обрiс бородою, став старший i наче

трохи чужий. Гущу прийняли добре. Мiцно i довго парубки трясли йому руку, якось по-но-вому дивились в очi. Навiть Анд-рiй вже був не той. Потрiпав по плечах, пiдморгнув хитро i зас-мiявся.- Що, попосидiв?Мовляв, знаєм, за що.Якось iнакше, нiж перше, люди говорили слово "попосидiв в тю-рмi, бiльше знає, нiж ми".Його питали - як? що? Що чути про землю, що по свiтах гово-рять, i т. iнше. Вiн був бажаний гiсть.Гафiйка почула про Марка вiд Пiдпари. Вiн сердито жалiвся: i

так од голоти життя не стало, а тут ще Гущу пустили.Гущу?В Гафiйки спинилось серце. Чи добре почула?Ледве дiждалась, як смеркне, i побiгла додому. Але по дорозi наткнулась на Гущу.- Марко!Не тямила, що простягає до нього руки.Вони щиро обнялись.Так все сталося несподiвано й просто, немов тiльки вчора роз-стались.Гафiйка смiялась дзвiнким, ури-ваним смiхом, мов намисто ни-зала - сама не знала, чого. Рука

Маркова тепло лежала на її ста-нi. Борода лоскотала чоло.- Дивiться, а вiн з бородою, як дiд…Вони одiйшли попiд верби. Га-фiйка була якась нова, прозора, старша- Ти мене не забула?- Нi, не забула.- Ждала?- Ждала.- А тимчасом розкидала листо-чки?Голос у нього тремтiв.- Ти звiдки знаєш? Авжеж пiд-кидала. Знаєш, Марку, не тi те-пер люди, що перше. I в нас була забастовка.

- Ов!Гафiйка страшенно горда.- Аякже. Багачi так налякались, так налякались. Мiй хазяїн хо-див, як нiч, навiть їсти покинув. Покладе ложку - не можу, каже. I все боїться.- А батьковi твомiу i досi досад-но, що я не в Сибiрi?Гафiйка вся стрепенулась.- Де там! Як сталось з татом не-щастя - змiнилися зовсiм. "Прав-ду, кажуть, говорив Гуща"… Доб-ре, що ти прийшов. Тепер нам легше буде…- Кому се нам?Тодi Гафiйка розказала Марко-вi, як вони цiлу зиму збирались,

як Прокiп приносив з мiста кни-жки i листочки, скiльки до них пристало народу. Навiть Проко-пiв дядько, Панас. "Розкажiть, каже, про тих демократiв"…Гафiйка розсипалась смiхом на згадку про дядька Панаса.- Такий кумедний!..Марко взяв її руку в свою.- Хороша ти.Гафiйка почервонiла, навiть по-ночi видко.- Що - я…Коло Гущi скоро скупчилась мо-лодь. Вiн усе знає, сидiв у тюрмi. Од нього вперше почули, що се-ла скрiзь гуртуються в спiлки. Довгими осiннiми вечорами ве-

лись безконечнi розмови та су-перечки. З своїм невеликим гур-точком вiн завiв новину - гурто-ву працю. Разом орали i молоти-ли - i все виходило краще та швидше у них, нiж у людей. Якось само собою перевелась на селi п'яна парубоча сваволя, бiй-ки та нiчний галас. Тi, що недав-но робили бешкет, тепер втяг-лись в роботу, у гуртове читан-ня. Навiть старi хвалили Гущу. Вони ходили розпитать в нього, чи скоро буде нарiзка. Вiн певно знає. Марко смiявся. Нiхто з доб-рої волi землi не дасть. Як! не бу-дуть землю дiлити? Що ж тодi буде? Що їм робити?

Тiльки панський пастух Хома мав завжди готову одповiдь:- Як що робити? Бити. Не лиши-ти i на насiння.Андрiй з-за плечей Хоми здiй-мав скалiчену руку, сварився нею i верещав:- Бити й палити. Як хочеш, пане добродзею, покушать меду, ви-кури бджiл…Кого їм слухать?Гуща говорить про спiлку. Про-кiп про волю, а Хома радить би-ти й палити.Панас Кандзюба, важкий i сiрий у своїй свитi, як скиба, одвалена плугом, сiяв очами нудьгу пита-ння: кудою йти? де правди шу-

кати?Вiн нiкому не вiрив.- Хiба мужик знає?Якби прийшов хтось iнший, ви-дющий, простягнув руку, пока-зав шлях.А мужик? Що знає мужик? Одна йому шкура, та й в латках.***Щоночi тепер пожежi. Як тiль-ки смеркне, i чорне небо щiльно укриє землю, далекий обрiй враз розцвiтає червоним сяйвом i до самого рання осiннi хмари наче троянди. Iнколи сяйво да-леке, ледве помiтне, чуже, наче

мiсяць там сходить, а часом спа-хне пiд самим селом, аж хати ро-жевiють i жеврiють вiкна.Вийде Маланка з хати, сховає руки пiд хвартушину й задиви-ться на пожежу. Що горить? Де? Люди не сплять, хоч пора б вже їм спати. Стоять пiд воротьми, читають небеснi знаки. Пливуть голоси з пiтьми, хто знає - чиї, i гинуть у пiтьмi.- Пан в Переорках горить.- Де там! Десь ближче - там у Млинищах, або у Рудцi.- Пiдпалено, видко.Собаки виють скрiзь по дворах, - i сумно i моторошно осiнньої ночi.

- Вчора горiла економiя в Гутi.- А позавчора клунi хтось пiдпа-лив…- Згорiла, кажуть, дощенту сам попiлець.Траплялось, вогонь подавав звi-стку вогню. Як тiльки займеться десь небо - з другого боку встає зараз червоний туман i розгор-тає крила. Тодi чорне село, як острiв на вогняному морi. Вiтер часом приносить чад, далекi дзвони, тривогу.Що дiється, господи боже!.. Го-рять все пани, генерали, великi "члени", що й доступиться до них не можна було, i нiхто спи-нити не може…

Блукали поночi люди, як тiнi, плакали дiти, i худоба обзива-лась в хлiвах. А вогонь то здiй-мався, то падав, неначе дихали груди, розкидався снопом, розп-ливався туманом, i цвiли хмари на небi, немов троянди.Маланка тремтiла.- Йди спати, - сердивсь Андрiй.- Страшно, Андрiю…- Чого там страшно. Так їм i треба.Але Маланка не могла спати. Ще довго тупали ноги попiдвi-конню, лiтали чиїсь слова, свiти-лись маленькi вiкна i сумно ви-ли собаки.Уранцi дими снувались понад

селом i лоскотали нiздрi. Люди нюхали чад i позирали на пан-ський двiр.Лук'ян Пiдпара аж почорнiв. Кожної ночi здiймає з стiни руш-ницю та йде на поле, пiд клунi. Ходить страшний, високий, во-лочить тiнь за собою, що оддiли-ли вiд нього вогнi пожежi, i все наслухає. З-під волохатих брiв кидають очi далекий погляд, а вуха чуйно вбирають в себе най-менший звук. Ось обiйшов вiн навкруги клунi i раптом стає: щось чорнiє на полi.- Хто там?Поле нiмує, знесилене лiтом, спить мертвим сном, руде, об-

дерте.Пiдпара знов ходить. Звiдти, з вогняного моря, йдуть на нього всi страхи i всi турботи, а вiн мiцнiше стискає рушницю i кида у пащу ночi:- Хто йде? Буду стрiляти! - Сто-їть мiцний, як з крицi, i цiлиться в пiтьму.Нема нiчого, чи причаїлось?Стрiляє."Ох-ох-ох!!" стогне пiтьма над полем, i голоснiше завивають собаки в селi…А Пiдпара знов ходить, стереже клунi, суворий, безстрашний, го-товий оборонити своє не руш-ницею тiльки, а i зубами.

***Дощi випадали щоденно. Вис-кочить сонце на мить на блакит-ну полянку, щоб обсушитись, гляне на себе в калюжу, i знову лiзуть на нього важкi, розтрiпанi хмари. Якiсь жовтi i каламутнi днi родились по неспокiйних но-чах, а люди ховались пiд свити та рядна, вивертали шапки на-верх козячим хутром i все мiси-ли болото. Перше негода заганя-ла їх в хату, тепер щось гнало їх звiдти мiж люди. Кожний хотiв бачити людське обличчя i чути голос. Мало спали по ночах. Однi не могли одiрвати очей од дале-

ких пожарiв, другi виганяли ху-добу на панське поле i не спали, щоб бути напоготовi. Правда, пi-сля того як економ ледве втiк з поля в подертiй одежi, нiхто вже не важивсь займати конi, i вони смачно гризли молоде руно, змите дощами.Люди наче забули свою щоден-ну роботу. Рух у селi був незви-чайний. Своє поле цiкавило ма-ло. Воно здавалось таким мале-ньким, мiзерним, не вартим ува-ги i лежало облогом неоране, не-засiяне навiть.На зборнi все було повно: свити так тiсно тулились до свит, що мокра одежа аж парувала. Чутки

i поголоски, невiдомо звiдки узятi, мiсилися вкупi, росли на очах, як тiсто в дiжi. Сухi безсон-нi очi дивилися кожному в рот, вухо уважно ловило кинуте сло-во. Що буде? як буде? Скрiзь встав народ, бунтує, хоче чогось, робочi бастують, покидають за-води, чагунка не ходить. Що ж їм сидiти, згорнувши руки, чекати, щоб за них хто подбав?Бiля зборнi товпились тi, що надiйшли пiзнiше, i пхались у дверi.- Про що вони там гомонять? Треба, щоб усi чули.- Бачите ж - тiсно. Не потовп-ляться всi…

Коли проходив котрийсь з ба-гачiв, Мандрика або Пiдпара, тi, що мокли пiд ганком зборнi, брали його на зуби.- Заходь, почуєш, як твою зем-лю там дiлять.- Не слухай, бо сало потонша з досади.- Нiчого йому не буде. Бiдний з працi аж рветься, а багатому че-рево дметься.- Бiдний розкидає, а багатий збирає.- Нiчого. Минеться. Доведеться i свинi глянуть на небо…- Як будуть смалити.Мандрика смiявся на кутнi i дрiбно перебирав ногами. Пiдпа-

ра насував брови на очi i лаявсь.Гуща часто десь пропадав. По-вертався заболочений весь, мок-рий, але веселий. Гафiйка стрi-чала його за городом Пiдпари.- На станцiї був. Бастують. Вже другий день машина не ходить. Робочi зiбрались i радять. Треба i нам скликать людей.- I Прокiп такої думки.- Не можна гаяти часу.- А де?- Може, у лiсi, по той бiк балки.- Ямищан кличте.- Покличемо всiх.Марко хотiв одiйти.- Постiй, я щось покажу…Гафiйка раптом почервонiла i

нерiшуче стояла.- Що там? Показуй.Гафiйка одвернулась од Гущi i щось витягла з-пiд карсетки.- Держи.Вiн взяв кiнець, а вона розгор-нула червону китайку.- "Земля i вол…"- Ще не дошила.Вона засоромилась вся, аж сльо-зи заблищали на очах.- Я так… Як буде треба… Марiй-ка подерла нову спiдницю i ви-шила другу, ще кращу.I замовкла. Винуватi очi несмi-ло шукали Маркових.

***Теплий туман слався по полю i налив балку по самi вiнця, так що дерева потопали в ньому. Стовбур чорнiв у лiсi, чи манячi-ла людина, трудно було вгадати. Тiльки там, де плече торкалось плеча, або чулось ззаду тепле дихання, люди напевне знали, що вони не самi. Лиш почува-лось, що з туману ллється в лiс жива течiя люду, як вода в доли-ну, що лава росте й збивається в купу.- Хто там прийшов?- Се ми, ямищани.I знов текло та м'яко шарудiло

в лiсi.- Хто там?- Не бiйтесь. Свої…Вже почувалось, що й далеко так само, як тут, дихають груди, тiло торкається тiла i щось живе єднає з далекими близьких, як хвиля єднає окремi краплини.Черкне хто сiрник, - i на мить виткнеться з пiтьми з десяток сiрих облич, здригнеться молоч-ний туман i заграє, як риза в церквi, жовта осiння галузка.- Чого мовчать? Нехай гово-рять…- Говорiть… говорiть…Велике тiло колихалось у тума-нi, i од краю до краю одна кров

переливалась у жилах.Байдуже, хто говорив. Аби по-чути таке щось, що б зв'язало докупи запорошенi думки, зiл-ляло надiї в один потiк i показа-ло, кудою пливти.Земля!Бренькнуло слово, як висока струна, i настроїло серце.Давнє, знайоме й близьке сло-во. Це не той сiрий жорстокий клапоть, що як п'явка тягне з людини сили, а сам родить бу-дяк; це щось чарiвне, принадне, що одвiку манить стомлену ду-шу, переливається, грає на сонцi як мрiя, як щось невимовне, од чого змiнилася б доля i вище

пiднялись би води життя понад берегами.Земля - дар божий, як повiтря, як сонце…Земля для всiх. А хто її має?А хто ж її має? Пан, багатир…Є поле в руках багатих, i є убо-гий мужик, що нiчого не має, тiльки руки та ноги… Тiльки свої чотири кiнцi…В туманi, то тут, то там, як ост-ровки, зринали глухi голоси."Тепер скажiмо так: менi потрi-бна земля, бо своєї немає, й тобi потрiбна… А пан те бачить i на-ганяє цiну…""Не пан наганя, а самi б'ємось за аренду, бо ти не вiзьмеш, то

вiзьмуть люди. Нiхто не хоче з голоду гинуть - та й платиш…""Однаково гинеш… Земля не виносить видаткiв, голодна не хоче родити. А що вродила, все забрав пан"."Пропада твоя праця… А на той рiк знов iдеш до пана, сам себе дуриш…""Страшна видима смерть…"Слухайте, слухайте! Годi вам там! Земля належить трудящим. Хто багатому дав його багатст-во? Ми, мужики. I звiдки сила в нього? З нас, мужикiв… Дiди на-шi, батьки й самi ми життя цiле робили на пана. Хiба ж ми не за-робили собi землi?..

I знов у туманi бринiли окремi розмови, як зачепленi струни."Подать плати, москаля дай, щоб землю нашу од ворога боро-нив… А що ж менi боронити, ко-ли в мене землi нема? Зроби спочатку так, щоб була в мене земля, а тодi й бери москаля, як має що боронити…""Зруйнуймо засидженi гнiзда, як роблять iншi, викурiмо бага-чiв, щоб не наважились бiльше вертатись, тодi миру вiльнiше буде, тодi в нас буде земля…"Панаса Кандзюбу кортiло. Вiн вже кiлька разiв крикнув: "Лю-ди! Християни!", але його не пус-кали.

- Мовчи, заважаєш.А вiн лiз вже на дерево, важкий у своїй свитi, як ведмежа, аж хрустiли галузки.- Люди, християни!- Хто там говорить?- А хто його знає…- Християни, ми довго терпiли. Воно правда, що пани товстоб-рюхi за людей нас не мають, як леви рикають на мужика; народ розорили та ще й ганяють за на-ми з москалями та посiпаками всякими. Наче за звiром. Але по-терпiмо ще трохи. Почекаймо ве-ликої милостi й справедливостi.- Вiд кого?- Знаємо! Ждали!

Здригнувся туман неначе i ко-лихнулось сподом, ось-ось хлюп-не в береги.- Нема терпцю! Урвався…Панас iзлiз уже на землю й ви-нувато обертався до сусiдiв.- Хiба я що? Я згоден… я на все згоден… Як люди…- Знайшовсь мудрий, потерпi-мо, каже.- Цитьте, - нехай говорить, хто почав.- Говори, Гуща.Долом шумiло, наче бурчак у повiнь котив по рiчцi камiння i рив береги.А з туману, як з хмари, плив го-лос i падав мiж люди,

- Вся земля наша, одвiку, бо кожна грудка, кожен упруг по-литi потом, погноєнi кров'ю тру-дящих. Одберiм землю, i тодi ко-жен трудящий матиме хлiба до-волi для себе i для дiтей.Ось слово: одберiм землю!..Воно впало серед такої тишi, що чутно було, як мостилась по гнiздах птиця, або спросоння би-ла крилом на вершечках дерев.Одiбрать землю!Цi два слова досi лежали на сподi кожного серця, як захова-ний скарб, а тепер, вийнятi звiд-ти, стали немов живим чимсь i говорили: ходiм за нами, ми по-ведем.

Не руйнувати й не палити, а одiбрати. Вогонь що вiзьме, то вже не оддасть. Ходiм i однiмем своє, неправдою взяте од нас i батькiв наших. Одберiмо хлiб свiй кривавий, для розкошiв одi-рваний од голодного рота.Груди так повно зiтхнули, аж лiс обiзвався.Велике тiло розросталося наче, простувало застоянi ноги, затер-плi руки. Почуло силу. I благо-вiстило у ньому, як дзвiн на ве-ликдень: "Буде земля... Однiме-мо землю..."Ту саму землю, що, як мрiя да-лека, тiльки манила, а не дава-лась у руки, що грала перед очи-

ма, як марево в спеку…Тепер вона близько, простягни руку й бери.I не хотiлось розходитись iз лi-су, розривати на частки могутнє тiло…***Неспокiйно було в селi. З тої ночi, як сходились в лiсi i покла-ли забрати панову землю, минув цiлий тиждень, але люди вага-лись. Всi напружено ждали, а чо-го саме - нiхто добре не знав. Од-нi одно говорили, а другi друге - i з тих розмов сплiталась сiтка, в якiй нi кiнця, нi початку. Басту-

вала чагунка, бастували робочi, скрiзь було глухо, каламутне, са-мотньо якось, i тiльки граки чо-рним ланцюгом крил в'язали з свiтом село.Щось дiялось навкруги. Мов наближалась градова хмара, а звiдки прийде, де впаде i що за-чепить - незвiсно. Важко, три-вожно дихалось всiм у тi похмурi днi, i неспокiйно минали довгi осiннi ночi. Якби хто крикнув на пробi, бовкнув несподiвано дзвiн або розрiзав густе повiтря пост-рiл рушницi, люди вибiгли б з хати та кинулись ослiп однi на одних.Гафiйка не могла спати по но-

чах. Як тiльки смеркало, Пiдпара засував дверi у сiнях, пробував довго, чи добре замкненi, i пер-ше, нiж облягатись, здiймав ру-шницю, мостив бiля себе сокиру. Гасилося свiтло, але Гафiйка знала, що хазяїн не спить. Чула, як вiн неспокiйно ворушився на лавi, важко сопів, сiдав i наслу-хав. Потому знову вкладався i лежав причаївшись, але раптом зривався i шарив по долiвцi ру-кою, поки не знаходив сокири. Тодi ставало знов тихо, пiд лав-ками пищали мишi, що вже пе-ребирались на зиму до хати, та таргани шарудiли у миснику. Але Пiдпара не спав, Гафiйцi зда-

валось, що вона бачить його ро-зплющенi очi, втупленi в пiтьму.Нарештi, Пiдпара вставав i ви-ходив. В Гафiйки калатало серце, i в такт його перебоям гупали Пiдпаринi ноги коло стодоли, бi-ля стiжкiв або пiд стiнами хати.Часом хазяїн вибирався на нiч на поле, пiд клунi. Тодi знов ха-зяйка товклася цiлiсiньку нiч, боялась, стогнала, охала i човга-ла шкарбунами од вiкна до вiк-на.З наймитами Пiдпара поводив-ся краще, не лаявсь, не пiдганяв, як перше, але в спину їм завжди дивилось пiдзорливе око, або пiд час розмови зненацька вста-

вала за ними важка, як дзвiниця, постать Пiдпари i кидала тiнь.Гафiйцi часами ставало так ва-жко, що вона прохалась на нiч додому.Маланка облягалась нерано. Ан-дрiй вiчно був десь на людях i повертався пiзно, а Маланка весь вечiр снувала мрiї. Щось бу-де. Прийде щось гарне i перемi-нить життя. Щось станеться ра-птом не сьогоднi, то завтра. Їй не хотiлось нiчого робити i, скла-вши руки, як у недiлю, вона гап-тувала словами хитрi мережки. З Гафiйкою вдвох вони ставали на порозi у сiнях i довго диви-лись, як свiтяться вiкна скрiзь

по селi. Там, в кожнiй хатi, чо-гось чекають, готовi, як сухий трусок, що жде пiдпалу. У кож-нiй хатi цвiте надiя, ростуть спо-дiвання.I певно, нiколи ще стiльки не сходило свiтла, як у сi довгi, три-вожнi осiннi ночi.***Вiтер скакав з розгону, рвав го-лоси i дим, а блiде сонце, пока-завшись на мить, висипало з-за хмар на землю своє останнє ба-гатство.Гафiйка ловила хустя, що роз-метав вiтер по дворi, як стадо бi-

лих гусей. Хазяйська сорочка на-дулась, котилася кругла, мов ва-гiтна жiнка, рукавами ловлячи землю. Вiтер свистiв Гафiйцi у вуха, а їй здавалось, що її кли-чуть.Нi, таки кличуть. Вона озирну-лась.Од ворiт махав на неї Прокiп.- Чого ти?Вона не чула.- Що там таке?- Неси твiй прапор.За ворiтьми було повно народу. Тут i Маланка з своїми сухими руками, важкий Панас Кандзю-ба, i дiти, що скакали пiд плотом, як горобцi.

- Швидше винось?Що сталось?Гафiйка метнулась до хати.Кiлька рук простяглись до Га-фiйки, але Прокiп взяв сам.Вiн в'язав вже червону китайку до держака.Народ нетерпляче гудiв. Таки дiждались. Прийшов манiфест.Пiдпара стояв на хатнiм порозi, чорний, як тiнь, пiдпер плечима одвiрок i мовчки дивився.Нарештi прапор пiдняли. Чер-вона китайка залопотiла на вiтрi i заскакали на нiй слова, наче живi.Земля i воля!Всi зняли догори очi i щось про-

йшло по юрбi, немов зiтхання.I рушили далi. Гафiйка забула за своє хустя. Бона йшла в юрмi, наче у снi. Щось сталось. Сподi-ване, правда, бажане, але неясне. Якийсь манiфест.Бiля неї був Прокiп, i їй здава-лося, що вiн одразу вирiс. Його великi запрацьованi руки спо-кiйно лежали на держаку, ноги ступали твердо.З сiрого гомону виривались ок-ремi слова.- Хвалити бога, дiждались лю-ди…- Всiм буде, всiм стане, - дзвенi-ла Маланка. Вiтер рвав тi слова i кидав назад:

- Всiм стане, наша земля…- Тепер, пане добродзею, одiл-лються вовковi овечi сльози.На червонiм обличчi Андрiя мо-лочнi вуси сидiли, як два голуби.Панас Кандзюба свiтився.- Озуєм, Андрiю, пана у посто-ли!- Аякже!..Пiд плотами червонi дитячi но-ги одкидали болото.Дiти забiгали вперед i пискли-во кричали:- Земля i воля! Земля i воля!Прапор мотався, наче вогонь на вiтрi…З хат висипали люди. Вони здi-ймали шапки, хрестились i прис-

тавали. Стрiчнi завертали назад.- На зборню! Там манiфест.Дорога наллялась народом.Було нове щось в людях. Глибо-кi очi горiли на сiрих обличчях, наче восковi свiчi по сутiнках в церквi. Гафiйцi здавалось, що яс-на для неї кожна душа i кожна думка, як своя власна. Щось уро-чисте було в трепетi корогви, в тихому сумi осiннього сонця, в тривожно-ясних обличчях. Наче в темну весняну нiч палали вос-ковi свiчi в руках i пливло аж пiд зорi "христос воскрес".Раптом переднi спинились.З-за вугла виплив другий потiк i перерiзав дорогу. I там теж чер-

воний прапор був попереду. Прокiп високо пiдняв свою ко-рогву.- Земля i воля!- Земля i воля! Будьте здоровi з святом.- Будьте i ви…Усi змiшались.Маланка обiймала вже ковали-ху.- Кумочко, кумо…Не могла говорити.Вони цiлувались. Сухi Маланчи-нi руки тряслись на гладких ко-валишиних боках.- Слава боговi, слава..Вiтер зiрвав в ковалихи з кiн-чика носа сльозу.

Рушили далi. Тепер двi корог-ви, з'єднавшись, попливли ра-зом. Вони хвилювали i вигина-лись, як окриленi вiтром вогнi.Народ облiпив зборню так тiс-но, що свити злились в одну су-цiльну лаву i не було чим ди-хать. На рундуцi читав щось Гу-ща. Вiн вже втомився, захрип, але тi, що надiйшли, теж хтiли чути. Дальнi повитягали шиї, приклали долонi до вух. Переднi не хотiли нiкого пускати, щоб ще раз почути. А люди все йшли i однi другим налягали грудьми на плечi.- Що вiн читає? - воля, свобода, а де ж земля?

- Хiба не чуєш? Вiн тiльки про землю й читає.Низьку Маланку зовсiм затер-ли. В теплi людського тiла, в ви-парах поту - їй зовсiм добре. Во-на не слуха. Що там! I так вiдомо. Се вже всi знають, що землю од-дали людям. Краще б, нiж тут стояти, пiти гуртом на панське поле, пустить по ньому плуг. По-бачити швидше, як вiн крає нез-мiрянi ниви, одверта скибу, дi-лить людей. Оце твоє, а це моє… Щоб порiвну всiм. Дивiться! На-вiть Андрiй зняв перед миром скалiчену руку, щоб не забули за нього. А давно проклинав зем-лю? Ну, та минулось. Тепер вона

добра, непам'ятлива, тепер у неї немає серця проти Андрiя. Сама земля смiється до неї, подає го-лос. Он! як грає проти сонця ру-дою стернею.Бiля зборнi зiбрався весь мир.Село спустiло. Самотою повзли мiж хатами бруднi дороги, наче плазували чорнi гадюки, вiтер скуб солому по стрiхах, а на роз-ритi городи спускались хмари ворон.Якась баба, вилiзши з хати, трималась за стiни i сердито кричала в пустку:- Де люди? Горить що? Га!Нiхто не обiзвався до неї. Тiль-ки вiтер стукав дверима по по-

кинутих хатах, корови блукали по дворах та гризлись собаки помiж роями сухого листу.Помалу народ вертався з збор-нi.Двоє iдуть.- Чув? Свобода, воля, а яка во-ля?- Хiба я не знаю? Бити панiв.- Я розiбрав одразу. Дадено во-лю, щоб чорний народ стребив панiв. Котрий, значить, живе з людської працi.Баби:- Як будуть розбирати еконо-мiю в пана, я вiзьму тiльки руду корову.- А менi коли б пару гусей на

розплiд. Такi хорошi гуси…- Буде що взяти. Не заберемо ми, вiзьмуть чужi, а пан таки ж наш…- Звiсно. Не даваймо нiкому свого.Парубки раптом сповнили ву-лицю спiвом.Пiд хатами багатих вони спиня-лись, пiдiймали догори корогву i на весь голос гукали:- Земля i воля!Коли поховались, нехай хоч чу-ють. Це їм, як перець собацi…Гущу та Прокопа мало не роз-ривали. - Як воно буде? Чи скоро дiлитимуть землю? А куплену землю - чи заберуть?

Марко хрипiв на всi боки, ледве встигав одповiсти, а Прокiп спо-кiйний, як завжди.Маланка ловила його за поли.- Прокопе, слухай мене… се я, Маланка. Почекайте ж бо, люди, дайте сказати. Чуєш-но, Прокопе, щоб менi одрiзали ближче, там, де пшениця родить… Гляди, щоб не забув… Чуєш, Прокопе, га?Вона зiгнулась, суха i маленька, захоплена вся одним неперемо-жним бажанням.***Кожний день нiс якусь новину. Там економiю розiбрали дощен-

ту, там спалили гуральню або сахарню, в iншому мiсцi рубали панськi лiси, орали землю. I нi-чого за се не було. Пани тiкали, никли перед лицем народу, як солома в огнi. Щодня вiтер при-носив свiжi дими, а люди свiжi оповiдання, i нiхто бiльше не ди-вувався. Вчора се була казка, сьогоднi дiйснiсть, що ж дивно-го тут? Правда, гуральня панича Льольо, економiя пана - мулили очi. Чого ще ждуть?- Хiба ми за людей гiршi? Уже ж рiшили.Невдоволенi були, але верх бра-ли Гуща та Прокiп.Проте вечорами дехто запрягав

конi i порожнем вимикався на нiч з села. Ходили i пiшi. Заст-ромляли сокиру за пояс, мiшок пiд плече i тягли через поле в су-сiднi села по панське добро. Но-чами по розгрузлих дорогах без-перестанку котились наладно-ванi хури мiшками зерна, кар-топлi, цукру. Тi, що виходили пi-шi, вертались кiнно, на баских конях, або гнали перед себе ко-рову. На другий день висипля-лись до пiвдня, i лиш по колесах, умазаних в кал, сусiди знали, що той чи iнший їздив вночi на здо-бич. Часом дiти грались новими цяцьками, уламками пляшечок, ручками од дверей, або молоди-

ця шила, на заздрiсть другим, розкiшний очiпок з шматини, якою пани оббивають стiльцi. Ходила й Маланка.Вона ледве приперла мiшечок муки, засапалась i стогнала.Андрiй уминав смачнi паляницi та все хвалив, але Маланка не їла.- Чому не їси? - дивувався Анд-рiй.- Не можу. Чуже воно.- Нащо ж ти брала?- Всi брали, взяла i я.Мука заважала Маланцi, як мрець у хатi, вона не знала, куди її дiти.Багачi причаїлись, їх наче не

було в селi.- Щось наших верховодiв не чу-ти, полякались, сидять по хатах, - смiялись люди.Але там, де їх було багато, вони не мовчали.Панас Кандзюба, вернувшись од сестри з Пiсок, оповiдав:- Приходжу в село, день буднiй, а люди до церкви. Спинили й питають - хто i чого, за чим при-йшов, до кого. Оглядають, наче я злодiй. Ну, добре. Швагер теж в церквi. Сестра ледве на ногах встоїть, iде i заточиться, а очi червонi та каламутнi. Ах, боже… Що тобi, кажу, слаба? А вона в плач. - Не слаба, каже, боюся. Од

безсоння звелась. П'яту нiч не спимо, не гасимо свiтла, пильну-єм, щоб не здрiмати. Ждемо, ко-ли прийдуть. - Кого ж ви ждете? - Голоти. Переказали, ждiть нас, будем палити. Щоб не було нi бiдних, анi багатих, самi середнi. Страх боре людей. Ще вдень - нi-чого, видко, хто йде, хто їде, а прийде нiч - стережемся. Вчора вийшов мiй на село, вже сонце сiдало, коли скаче щось верхи. Вiн на дзвiницю зараз, ударив в дзвони. У мене так серце i впало. Се ж палiї. Збiглися люди, постя-гали тих з коней, зв'язали i пове-ли на зборню. - Палити хочете нас? Бий їх! - Тi в крик. - Ми самi

їдемо, кажуть, за палiями, що по-втiкали. - Нiхто не вiрить. Та вже церковний староста урятував. Коли б не пiзнав, забили б на смерть. Розповiдає сестра, а сама аж трясеться. Ах, боже…А тут швагер прийшов iз церк-ви. Круги пiд очима, видко, змо-рився. Ну, добре. - Яке у вас свя-то сьогоднi? - питаю.- Свята нема, а люди молебень найняли, щоб одвернув бог од лиха. Одна надiя на бога…Ну, сидимо ми, розмовляєм про се, про те, а швагер й кивне го-ловою, куняє. Сестра теж ледве продере очi, щоб кинути до мене слово. Вже смеркло, - який тепер

день - повечеряли ми, свiтло го-рить. Пора б i спати - не сплять. Вийшов я з хати - на селi свiти-ться скрiзь, нiхто не лягає… Ах, боже… Так якось моторошно, страшно менi. А нашi сидять. Шеберхне пiд лавкою миша, а вони вже наставлять вуха. Нера-но, вже й пiзнi ляги минули, не сплять. Чуємо - пiвнi спiвають, а в вiкно видко, як серед ночi бли-має свiтло скрiзь по селi. Коли раптом щось - лусь! Стрельнув хтось з рушницi. Так по селу й покотилось. Ну, добре. Сестра прикипiла до мiсця, тiльки рука-ми вхопилась за груди, а швагер зiрвався - i в сiни. Вхопив залiзнi

вила i далi. А я за ним. Бiжу i ба-чу, як з хат вибiгає народ, хто со-киру тримає напоготовi, хто ви-ла, а iнший рушницю. Ах, боже… Куди бiгти? де? хто стрiляв? Ви-бiгли за село, якiсь люди стоять. Не питали, а кинулись бити. Би-ли на смерть, куди попало, аж поки не одiгнали. До самого свi-ту нiхто вже не спав, а вранцi пiшли оглядати. Вiсiм лежало готових, один був ще теплий, стогнав… Ах, боже.***Призначено було зiйтись на ма-йданi, до зборнi. Гуща прийшов

ранiше. Вiн тривожно блукав пiд ганком i все виглядав. Прокiп був уже тут.- Не сходяться щось, - турбував-ся Марко.- Ще рано, надiйдуть.Однак i Прокiп був неспокiй-ний. Нелегко було утихомирить народ. Навкруги були погроми, пожежi, що пронеслись по селах палаючим вiтром i все захопили в свому вихрi. Люди не хотiли одрізнятись од iнших, своїх сусi-дiв, i багато треба було роботи, щоб спинить рух. Але Гуща i Прокiп перемогли. Вони довели людям, що не треба палити та руйнувати народне добро. Не

пан ставив будинки. Мужичi ру-ки складали до бруса брус, до балки балку, i все те мусить те-пер служити на користь людям. Сьогоднi мало рiшитись, за ким перемога, за ними, чи за Хомою, який пiдбивав нищити все i все палити.Народ поволi стягався. Он по-казався Семен Мажуга на чолi цiлої юрми. Панас Кандзюба теж вiв хазяїв. Майдан виповнявся i починав шумiти. Марко стискав всiм руки. Щось душило його у грудях, пiдкотилось пiд горло, i коли вiн почув свiй голос, то не пiзнав.- А корогву принесли?

- Ось вона! Є! - обiзвався Мажу-га i, розгорнувши, пiдняв.- Всi прийшли?- Всi.Можна було рушати. Але не ру-шали. Тiльки коли прапор хит-нувся i тихо поплив у повiтрi, зрушились з мiсця i тихо пiшли. Ноги шарудiли в болотi, немов шептали раки в мiшку, i криво-бокi халупки, бiднi й обдертi, якось неймовiрно дивились на той похiд.Панське подвiр'я дрiмало, сон-не й порожнє. Там наче нiкого не було. Тiльки пси погарчали i поховались. Народ ввiллявся че-рез ворота у двiр, наче вода

крiзь шийку пляшки. На стаєн-нiм порозi з'явився хурман. Гу-ща звелiв покликати пана.- Пана нема.- А де ж вiн?- Втiк уночi.Хвиля пройшла в народi.- Утiк? Ну, добре. Нехай вийде прикажчик.Ян вийшов з контори блiдий i без шапки. Його холоднi очi нес-покiйно заметались по людях. Вiн несвiдомо подався назад. Але Гуща спинив, витяг з кишенi папiр i почав розгортати. Серед великої тишi чулось тiльки, як шелестiли листочки. Здавалось, що Гуща занадто довго се ро-

бить. Нарештi вiн кашлянув, пiд-тягнувся i високим, чужим тро-хи голосом почав читати. Всi уже знали той приговор, але те-пер вiн здався новим, поважним, наче те слово, що читають у це-рквi. Так, так. Уже знали, що вiд сьогоднi земля не панська, а лю-дська, що народ одбирає її на-зад, у свою власнiсть. Ниву, ос-вячену працею рук дiдiв та уну-кiв.Всi слухали мовчки i затаївши дух.Гуща скiнчив i обiзвався до Яна:- Ти нам непотрiбний. Складай-ся i забирайся звiдси.

Ян хотiв щось сказати, але не мiг, i тiльки беззвучно воруши-лись його збiлiлi губи та шукали чогось тремтячi руки.Вiн заточився i як п'яний по-давсь до контори.Але там не сидiв. За хвилину вискочив звiдти, налякано гля-нув на юрму i хрипло крикнув:- Мусiю! запрягай бричку!Панаса Кандзюбу наче вкололо.- Бричку! А на возi з-пiд гною? Не хочеш, пане? Чуєте, люди, вiн хоче брички!Народ збудився наче. Почувся смiх.- Ач, захотiв. Минулося панство.- Не давать брички.

- Лагодь, Мусію, воза.- З-пiд гною.Мусiй кинувсь до воза. Але Ян став червоний.- Не треба коней. Пустiть мене пiшки.- 3 богом!..Економ насунув шапку i якось боком просунувсь крiзь юрбу. Його очi, мов заскоченi мишi, жахливо оглядали кожне облич-чя, руки були напоготовi, щоб боронитись, але нiхто не зайняв. Нарештi, коли Ян опинивсь за ворiтьми, всiм стало легше, наче порошинка випала з ока. Треба було приймать економiю.- Як будем приймати?

- Оберiм трьох. Нехай хазяйну-ють. Там буде видно.- Доволi трьох. Прокопа, Гущу та Безика, може…- Нi, краще Мажугу…- Пишiть приговор.Олекса Безик винiс насеред двору стiл. Гуща за ним примос-тився.Стояв сiрий осiннiй ранок. Все було сiре. Небо, далеке поле, го-лий вишник за домом, будинки i люди. Дух кiнського гною i свi-жих яблук мiцно тримався в по-вiтрi.Стелився гомiн. Маланка нiко-му не давала спокою. Треба б списати, щоб швидше дiлили зе-

млю. Чого чекати? I так доволi ждали. Нехай би кожний вже знав, що його й де. Вона свiтила очима i всiм докучала. Дух яблук лоскотав нiздрi. Чому б не поку-шать? Таки народне добро, як каже Гуща, але в домi, певно, ба-гато цiкавих речей. Наливок, м'яких подушок, посуди та вся-ких чудних витребенькiв, яких мужиковi i бачить не довелося. Так воно й лишиться тут? Моло-дицi заглядали у вiкна. Ключни-ця немов догадалась, винесла з льоху два кошики яблук i всiх частувала.Тимчасом Гуща скiнчив. Народ пiдходив довго, i довго важкi ро-

бочi руки грамузляли кривуль-ки або ставили хрест, щоб було мiцно. Прокiп скликав всю двiр-ську челядь, одняв ключi.- Хто не хоче служити громадi, може йти з двору.Не схотiли ключниця i хурман, їх не тримали. Двiр помалу пус-тiв. Лишились тiльки обранi - Прокiп, Гуща й Мажуга.Панський маєток перейшов до народу.Нiхто так щиро не дбав про "на-родне добро", як Прокiп. По цi-лих днях вiн вештався од стодо-ли до стайнi, од обори на тiк, ви-давав челядi харч, коням обрiк та зерно птицi. Скрiзь сам догля-

дав, скрiзь робив лад. I все запи-сував в книжку, щоб знали, що, куди й скiльки пiшло. Хитав го-ловою i дивувався, який нелад. Нi, таки з пана поганий госпо-дар. Пропадало добро без хазяй-ського ока. Треба хлiб молотити, а машина i досi стоїть без напра-ви. Плуги поржавiли, без леме-шiв, на конях подертi шлеї. Все потребує працi i грошей, а гро-шей не було. Тодi порадились разом, i Прокіп повiз продавати пшеницю.Всi троє оселились в конторi у тих кiмнатах, де жив економ. Жi-нка намагалась, щоб Прокiп но-чував вдома, їй було чудно без

хазяїна в хатi, але вiн й слухать не хотiв: його обрала громада.По ночах йому не спалось. Ви-ходив з контори, пiрнав у гущу осiнньої ночi i прислухався, як калатав стукач навкруг подвiр'я. Було чудно i радiсно разом. Що недавно бачив у мрiях, тепер здiйснилось. Життя до людей повернулось лицем. Справедли-вiсть глянула у вiчi. Не буде бiльше бiдних i багатих, земля всiх нагодує. Народ сам скує собi долю, аби тiльки не заважали. Оцi будинки, покої, по яких пер-ше блукала одна несита i загре-буща людина - тепер пiдуть пiд школи. Тут будуть збиратись

люди, там буде читання. Уява малювала iнше життя, нiч розс-тупилась, сяли вiкна вогнями, гомiн розпирав стiни, пiдiймав груди…Ще не свiтало, а Прокiп будив наймитiв, дзвонив ключами.В руках у нього вiчно бiлiла книжка. Вiн заводив у неї кожну народну копiйку, кожне стебло. З села приходили люди.- Ну, як там економiя наша?Всiм було цiкаво, як ведеться хазяйство, що управителi роб-лять. Що краще - чи подiлити зе-млю мiж люди, чи, може, гуртом оброблять поле i тодi вже дiли-ти хлiб. Маланка мало не пробi

кричала, щоб швидше дiлили. Всiм поясняли, водили на тiк, на обори, радились, на що ужити будинки.- Тут би варто школу зробити, - говорив Прокiп.Але Гуща йшов далi.- Школу маємо вже, зробiм кра-ще народний унiверситет.Люди приставали на все, на школу й на унiверситет. Нехай навчаються люди, не все ж па-нам.Панас Кандзюба дививсь на по-ле, що простяглось од ворiт i упиралося в небо, i все зiтхав. Йому було досадно, що пан утiк, що вiн не побачить "пана у пос-

толах".А по полю вiчно блукали якiсь фiгури i чорнiли на сiрому небi. То нетерплячi мiряли поле, щоб дiзнатись, скiльки прийдеться на душу.Маланка, закасавши спiдницю та вся зiгнувшись, мов чапля, пе-реставляла ноги по глеюватiй рiллi.***Хома смiявся i погано смiявся.- Стережете панське добро? Ха-ха! Пильнуйте, пильнуйте, щоб не пропало. Подякує пан, як по-верне назад. Аякже…

Зеленкуватi очi скакали в ньо-го, як жаби понад болотом.- Вiн дума один iз другим, що як пан втiк, то вже й пропав. Як-раз! Такий не згине. Нажене ко-закiв повне село та й шусть у те-плу хату. Спасибi вам, люди, що зберегли. На твоїй спинi запише подяку. Нi, коли хочеш робити, то роби так, щоб вiн не мав охо-ти вертати, щоб йому пустка смердiла. Викури димом i вог-нем… Зрiвняй усе з землею, щоб було голе наче долоня…Хома тицяв грубим пальцем в долоню.- О!.. Як долоня.Тi, що їм снились панськi коро-

ви, завiдськi гуси та iнше добро, ловили Хомине слово.Бо таки правда. Коли б не вига-дував Гуща, в них усе було б так само, як у людей. Ще чи дiлити-муть землю, чи нi, хто його знає, а тимчасом яка користь людям?Андрiй здiймав скалiчену руку.- Де ж правда? Нам таке роб-лять, а ми ж що їм за те?I поглядав на гуральню. Його дратувало, що вона ще стоїть, гордо пiдiйма комин i бурха без-журно димом, наче смiється.- Пан втiк, а панича Льольо на насiння лишили. Нехай курить, пане добродзею, горiлку. Хе-хе!Хома сердито сапав.

- Атож. Так i буде стояти, що з нею зробиш?Ну, Хома знав, що зробити. В нього справа коротка:- Спалити.I те "спалити" як вiтер свистiло у нього в зубах. Було чудо, що гуральня досi стояла. Тiльки му-лила очi. Скрiзь по селах покiн-чили з панами, скрiзь димились руїни, а тут - гуральня. Куди не глянеш - вона. То комин упаде в око, то дим, як чорний кудлатий змiй, трiпоче в повiтрi. По ночах гуде свисток та горять вiкна, як вовчi очi, i все так само, як досi, наче нiчого не сталось. Що за мара? Тепер мужиче право, не

панське. Скрiзь погромили па-нiв, та й так минулось. Навiть стороннi смiються. Коли б не Прокiп, не Гуща - давно зробили б кiнець. А панич Льольо? Яка користь од нього? Як ссав на-родну кров, так буде i далi ссати. Андрiя скривдив, невже чекати, поки i другим так само буде?Андрiй усiм жалiвся, але тепер його рука зробилась гаслом.- Дивiться, що роблять з нами в гуральнi!Його брали за руку i уважно роздивлялись безпальчий цур-палок, наче бачили вперше.Панський пастух вештався скрiзь, i скрiзь, де вiн з'являвся,

його зеленi очi ворушили народ.Навiть прихильникiв Гущi.- Хiба ми гiршi за других?***В середу знали, що се буде в че-твер. Хома ходив од хати до ха-ти…- Як вдарять у дзвони - виходь. Хто не вийде, буду палити.Вiн був рiшучий; видко було, що вiн не жартує.Пiзно свiтилось проти п'ятницi свiтло, як в великодну нiч. Люди мовчки готували сокири, кiлки, залiзнi лопати. Дитячi очi стежи-ли з печi за кожним рухом стар-

ших.Часом, коли лопата задзвенiла, зачеплена кимсь, або впав лом, усi жахались. Що, вже? Серед на-пруження й тишi часом раптом здригалось повiтря, немов од дзвонiв.- Тс! Тихо!!Прислухались i, не вiрячи самi собi, одхиляли сiнешнi дверi або висували голови за порiг. Холод-на дрiбненька мряка сiялась з неба. Було вогко, непривiтно i тихо. Здавалось - кiнця сьому не буде. Нехай би вже врештi пода-ли знак, коли се неминуче. А мо-же, Хома збрехав, налякався i нi-чого не буде? Верталися в хати,

блукали з кутка в куток i ще раз обдивлялись наготовлену зброю.Однак дзвони несподiвано впа-ли. Мiдь струснула осiнню мря-ку i розсипалась по всiх кутках. Нарештi! Всiм стало легше. Ви-ходили з хат, збивались в купи i поспiшали. Збудженi раптом з холодного сну, дзвони хрипло кричали i гнали вперед вузлува-тi фiгури, покрученi непомiрною працею, сю в одно злиту з пiть-мою масу важких лантухуватих тiл, скривлених нiг, твердих, як довбнi, рук.Перед гуральнею юрба спини-лась. Великий мурований дiм, де жив панич Льольо та мiстилась

контора, важко сiрiв на чорному небi, холодний, погаслий, i тiль-ки одно вiкно тьмяно свiтилось, як око напiводкрите. Зате гура-льня нахабно смiялась рядом че-рвоних вiкон i гордо пахкала ди-мом.Хома ходив мiж людьми, ще не-рiшучий, наче не знав, з чого по-чати. А бiля дому був уже рух. Хтось бiг пiд стiною, злазив на сходи, i чутно було, як гримнули дверi. Потому вiкно погасло i знов засвiтилось. Дзвони хили-тали дрiбненьку мряку, бились i розривались, а в пiтьмi драглiла юрма. Раптом одчинилися дверi i звiдти почулось тривожне.

- Хто там? Чого вам треба?Се панич Льольо… се Льольо…- Чого вам треба?Хома оддiлився од юрми.- Ага! Се ти? Нам тебе й треба. Ходи сюди! - i погано налаяв.Маленька, самотня на сiрiй стi-нi фiгура Льольо подалась на-зад.- Не пiдходь. Буду стрiляти.I зараз пiд будинком блиснув наче сiрник вогонь, сухо трiсну-ло щось i розкололо важким роз-котом нiч.Юрма завмерла й осiла. Споло-ханий.дух заколотився на мент в порожнiх грудях. Але Хома його пiдняв.

- Го-го! вiн ще стрiляє! Бий йо-го… бий!.Те "бий" опекло тiло, як пуга, пiдняло ноги i погнало без тями вперед, в руховi тiл, у вiддиху грудей, в натиску сили, що рап-том збудилась з дрiмоти, як пiд кригою будиться рiчка.Темнi сiни застогнали од тупо-ту нiг, i пiд вагою тiла, збитого в купу, двигтiли сходи.Де Льольо? Нiхто не знав. Чи вiн ще тут, чи, може, втiк, чи йо-го б'ють, чи тiльки ловлять. Тiло налягало на тiло i ззаду чуло на собi гарячий вiддих, що гнав на-перед. Перед дверима зробився тиск, а знизу все напирали. Две-

рi були замкненi. Хома бив в них плечем, i в густiй пiтьмi, де не видко було лиця сусiда, глухо гу-пали плечi, трiщали сухi дошки. Раптом дверi подались, i щось вiйнуло звiдти, як iз безоднi. Люди хитнулись вперед, у чорну пустку.- Постiйте, зараз! - крикнув Хо-ма.Минула хвилина.I сталось чудо, короткий сон, од якого усi послiпли. Електричне свiтло раптом залляло велику свiтлицю, наче махнуло срiбним крилом, i вiдбилось в помостi, в рядi великих дзеркал, в золотi рам. Бiлi серпанки, як хмари на

весняному небi, злегка гойда-лись на вiкнах, зеленi дерева схилялись над шовком меблiв, етажерки з цяцьками блищали, як царськi врата, а триногий ро-яль, мов чорний казковий звiр, одкрив широку пащу i скалив до свiтла бiлi здоровi зуби. Ся змiна була така раптовна, що схвильо-вана юрма застигла i лиця зал-ляли усi дзеркала, ледве мiстя-чись в рамах.Але Хома одним махом замазав картину.Вiн вхопив кiл, замахнувсь i спустив на рояль. А-ах!..Триногий звiр хряснув i дикою гамою струн, од жалiбних до

грiзних, ревнув пiд стелю. А ви-сокi кiмнати пiдхопили той рик i рознесли по всьому дому. Люди збудились зi сну, ожили, завору-шились. Хвиля бухнула через дверi у хату i вдарила в стiни. Тодi раптом впали коли на тихi води дзеркал i бризнули з дзво-ном на помiст скалками облич-чя, що там мiстились.А дiм все сповнявся новими. Ос-лiпленi свiтлом, заглушенi дзво-ном битого скла, вони налазили з сiней, як оси з гнiзд, i накида-лись ослiп на все, що попадало пiд руки.Бий все!I накидались на все. Намага-

лись роздерти стiльцi за ноги, а коли не вдавалось, били ними об землю i насiдали грудьми, як на живу iстоту. Мовчки, зцiпив-ши зуби. Кiлки змiтали скло з етажерок дощем черепкiв, шиб-ки пiд молотками осипалися з вiкон, як з дерева цвiт. П'янiли. Хотiлося чути лиш брязк, стук, трiск, передсмертне хрипiння кожної речi, яка так само тяжко конала, як i жива iстота.Про Льольо забули.А рояль не дававсь Хомi. Чорнi блискучi боки його кололись i западались за кожним махом кi-лка, але вiа все ще тримавсь на ногах, тiльки вив дико, як звiр,

стiкаючий кров'ю.Потривожений пил, що досi ти-хо спочивав в меблях, тепер ку-рився димом та крутився в по-вiтрi, роблячи свiтло жовтим i каламутним. Все злилось в од-нiм божевiллi. Люди пили його один в одного з очей, з передс-мертного жаху скалiчених ре-чей, з крикiв скла i металу, з сто-гнання струн. Всi тi одламанi нiжки, покрученi спинки, череп-ки пiд ногами, шматки паперу, пустка руїни - будили ще бiльшу жадобу нищить, ламати, бити, i ноги без тями топтали знищене вже, а руки шукали нового.Андрiй одною рукою ламав га-

лузки живих рослин, розсипав землю з вазонiв. Ага! ти ростеш! i упивався хрустiнням горшкiв пiд каблуками.Хома з перекривленим ротом, весь мокрий, блищав од поту.- Гуляйте, дiти! Прийшов наш день.Панас Кандзюба силкувавсь до натуги пiдняти велику шафу, але не зважив сил. Вона навали-лась на нього i придушила. Вiн крутився пiд нею, кректав, волiк до вiкна, йому помогли другi. Шафа лягла на вiкно, задерла нi-жки й бiлий спiд, хитнулась i щезла. Панас висунувсь у вiкно, щоб чути, як вона хрясне грудь-

ми об землю.На подвiр'ї, в осiннiй мряцi, ки-шiли люди, як гусiнь.- Чого стоїте? Йдiть помагати. Тепер нам воля.Свiтлиця зароїлась новими лю-дьми, що насилу пробирались через купи уламкiв. Вони розси-пались скрiзь, по всьому домi i кожну кiмнату сповнили гвал-том. Гупали кiлля i молотки, на-че в великiй кузнi, трiщали меб-лi i дверi, скреготало залiзо, а скло дзвелiло й дзвенiло безпе-рестанку i сипалось долi, як гру-шi з дерева в бурю.Весь дiм трясся од зойку, кри-чав на пробi в порожнi отвори

вiкон до чорної мряки, що його оточала.Одсувались комоди i звiдти ви-кидались тонкi сорочки, такi чу-днi i легкi, наче пушинки, з свис-том дерлися рядна, лiтали, мов павутиння, мережки.В ковалихи очi горiли, вона трясла гладкими боками, порпа-лась в купах i все кричала:- Не дерiть всього! Лишiть ме-нi…I здирала з поламаних меблiв шовк жовтий, червоний, блиску-чий.Панас Кандзюба бiгав по хатах, як навiжений. З-за пазухи вигля-дала у нього тонка жiноча со-

рочка без рукавiв, а руки обере-жно тримали i притискали до грудей коробку з старим iржа-вим залiзом. Вiн сам не знав, ку-ди її дiти.Олекса Безик сяв. Вiн врятував од погрому слоїк з солодким i притулив до серця, наче дитину.Хати вже були обдертi, розбитi, переповненi пилом, як димом, що простягав руки за вiкна на холод. На вiкнах хилитались од вiтру подертi бiлi завiси, як пе-ребитi гусячi крила. Тiльки лам-пи та канделябри лишились цi-лими i завзято заливали цiлу ру-їну свiтом, до нестерпучостi яс-ним.

Бруднi, наче на лахмiття подер-тi люди спинились i дивились, що б знищити ще. Але нiчого не було. Голi стiни конали останнiм диханням оддертих шпалерів.В кутку Хома старанно трощив ще простий кухняний ослончик, брудний, у помиях, наполовину згнилий.Андрiй торкнув Хому за плече.- Ну, а гуральня?Хома пiдняв на нього безтямнi очi.- Як бити, то бити все.I далi трощив недобитий осло-нчик.- Годi, покиньте, - кричав Анд-рiй. - Пора палити.

Хома опритомнiв. Палити? його очi на мить спинились i в них мигнув наче далекий вiдблиск пожежi.- Палити? Давай.Вони склали на купу пiд сходи уламки меблiв, нiжки стiльцiв, шматки паперу i пiдпалили.- Тiкайте з дому, горить! - кри-чав Андрiй.Люди, як мишi, покидали покої i серед диму скакали по сходах.Андрiй зняв з канделябра свiч-ку i пiдпалив завiси. Вогонь охо-че полiз по серпанках, i чорнi от-вори вiкон ще глибшими стали в червоних рухливих рамах. Двi Андрiєвi тiнi заметались на про-

щання по стiнах i разом з ним зникли.Андрiй шукав Хому.- Тепер гуральня. Чуєте, Хомо? гуральня, кажу.Вони останнi вибiгли з дому.Нiч стояла глуха, ще чорнiша по свiтлi. Але сподом вона вору-шилась, жила, двигтiла i хвилю-валась хвилями чорного люду, невидимим припливом тiл.Тiльки гуральня блищала ря-дом освiтлених вiкон та тремтi-ла од руху машин, немов у вели-ких кам'яних грудях, ждучи чо-гось, тривожно калатало серце.Робочi покинули працю i чорнi-ли вздовж стiн та бiля дверей.

Свiтло з вiкон грало в калюжах разками золотого намиста.Юрма й гуральня стояли нап-роти себе, немов мiряли сили, немов ще рiшали, хто переможе.Мiж ними раптом з'явилась важка, кострубата постать Хоми.- Чого ждете? Палiть!Вiкна паничевого дому кури-лись димом. Вогонь лiз по завi-сах, в'юнкий, веселий, i вже об-лизував лутки знадвору.Безлиця у пiтьмi юрма здриг-нулась i пiшла на гуральню. Андрiй бiг попереду. У лiвiй руцi тримав залiзо, а права, без паль-цiв, високо здiймалась над голо-вою, наче комусь грозила.

Ось апаратна. Тепла, вся завита в залiзнi труби, колеса, машини, наче нутро живота, вона тряс-лась, як в трясцi, i блискавично мигтiла широким пасом. На мить Андрiєвi нiздрi вхопили знайомий запах олiї, пари, сухо-го жару вогняної печi - i перед ним встало його робоче життя, його калiцтво. Ось як зiйшлися вони - машина i її жертва. Анд-рiй почув на руцi одрiзанi паль-цi, i злiсть туманом пiднялась йому до мозку. Вiн кинувсь на пас i збив одразу. Захитавшись, пас упав з свистом плавким лi-нивим рухом, як мертва гадюка. Апаратна востаннє здригнулась

i стала, а махове коло закрути-лось в такому шаленому льотi, що, здавалось, пiдхопить з со-бою й машину. Паровик тепло i важко дихнув, сповнений сили. Чорнi блискучi боки його драту-вали Андрiя. Йому хотiлось бити сю ситу, гладку скотину, почуть, як застогне, крикне, сконає, вiд-дасть останнє дихання. Вiн збив манометр i ударив залiзом по боцi. Потому пустив пару в свис-ток. I коли паровик скрикнув тим самим криком, яким будив Андрiя мало не цiле життя, кри-ком, що зблизька видававсь го-стрим i блискучим, як шило, лю-тiсть одняла у нього пам'ять,

свiдомiсть i розумiння. Вiн бив машину що було сили, помагав правою лiвiй руцi, крутив голов-ки гайкам i ламав все, що вдава-лось зламати. Забув навiть про небезпеку. Вiн не бачив, що дi-ялось навкруги, всiх тих свиток, жовтих кожушкiв, борiд i волос-ся, злiплених потом, гарячих очей, напiвбожевiльних, поране-них рук, не чув того кування за-лiза в залiзо, пекельної кузнi, що все перекувати хотiла в нiщо, що працювала, як невгаваючий дух руйнування, i сповняла луною тисячi звукiв високi стiни гура-льнi.Хома був всюди. Вiн, здавалось,

забув людську мову i лиш, як жужiль од горiння душi, викидав з себе:- Бити! палити!..Де тiльки з'являлось його об-личчя старої баби, глибоко зора-не плугом життя, де падав лиш погляд зелених очей, владний i невблаганний, там дух руйну-вання напружував жили i змiц-няв сили в нелюдськi.Хома не чув утоми. Його руки, наче залiзнi клiщi, крутили мi-дянi труби i чим твердiшi вони були, тим бiльшу розпаляли охоту перемогти. Обдертi, у ра-нах, його руки давно обливали-ся кров'ю, але вiн навiть не помi-

чав. Знав тiльки, що мусить роз-бити i пiдпалити.Нарештi! Покришки з брязком впали з цистерн, вогонь торкну-вся спирту i легка блакитна хма-рка вся поплила над ним. Люди збiглись дивитись. Синявий во-гонь, такий легкий i невинний, що, здавалось, пекти не може, м'яко згинався i розгинався, на-че плавав по спиртi, i тiльки ча-сом високо здiймалась хвиля з червоним гребнем.Невдоволений шепiт пройшов по юрмi. Се ж горить спирт! Нi-що iнше, а спирт! Було досадно. На саму згадку запекло у горлi, розливалось тепло у грудях. На-

що було палити, не давши на-вiть покушать. Тепер нi паниче-вi, нi людям. Вогонь жере.Олекса Безик мало не плакав. Невже пропаде?Вiн хотiв рятувати. Йому прий-шло на думку, чи не можна за-черпнути спiдсподу. Адже горiло лиш зверху. Вiн знайшов коря-чок i протиснувся крiзь натовп.- Куди ти?Його хотiли спинити.Але Безик вже розiгнався i су-нув руку просто в вогонь.Синє полум'я хитнулось, хлюп-нуло в чорнi криси цистерни i впало додолу кiлькома вогняни-ми клубками.

- Ой, братцi, пече! - скрикнув Олекса.У нього горiв рукав.Се була спроба, невдатна, прав-да, але, здавалось, можлива. Во-гонь лиш зверху; пiдсподом чис-тий, здоровий спирт, треба тiль-ки дiстати.Натовп захвилювався.Тц! тц! скiльки добра загине!.. скiльки горiлки…У ротi сохло, душа просила хоч закропитись, хоч раз ковтнути, хоч умочити уста, сухi од смаги. Розбити посуду? Пробити збо-ку? Дух спирту лоскотав нiздрi, i спазматичним рухом горло ков-тало слину.

Гарячi очi мацали боки цистер-ни, готовi втягнути в себе, вису-шить повну посуду, мiцну, недо-ступну, накриту вогнем. Юрма навiть затихла од божевiлля зга-ги, злита в одно бажання i в од-ну думку. А перед нею все вище й повнiше палали чашi, повнi во-гню, як жертви невiдомому бо-говi.Раптом ззаду почувся крик:- Розступiться! дайте дорогу!I не встигли ще розступитись, коли крiзь юрму пролетiло щось мокре, все у рiдкому болотi, зах-люпало всiх i просто кинулось до вогню. На мент тiльки плиг-нула перед очима чорна фiгура,

пiднята рука i вже простягла людям шаплик вогню, що курив-ся як серце, тiльки що вирване з грудей.- Пийте!Але як пити?- Лий воду! Дайте води…Хтось принiс воду i хлюпнув нею в шаплик.Вогонь притих, зiгнувся, дих-нув востаннє й сконав.- Ура! горiлка!Руки здiймались i простягались - тремтячi, напраснi, з одним не-переможним бажанням швидше дiстати, вхопити i одiрвати од чужих уст тепле противне пiйло.- Давай! Сюди! Лишiть менi! Бу-

де, нам дайте…Тi, що стояли ближче до две-рей, не мали надiї дiстати горiл-ки, їм треба було самим роздо-бути. Вони бiгли в подвiр'я, ска-кали в калюжу, як були в одежi, й качалися там в якiйсь гарячко-вiй нестямi, щоб краще змок-нуть i не боятись скакати в во-гонь.З густої осiнньої мряки безпе-рестанку вривались в гуральню i лiзли в вогонь, наче нетля на свiтло, дикi, напiвлюдськi фiгу-ри, мокрi, покритi корою рiдкого болота, з-пiд якого блищали лиш очi.Блакитнi вогнi все розроста-

лись i цвiли на вершечках черво-ним, як хмари при сходi сонця. По обличчях розлились мертвi синавi тони. А серед тiней од по-ламаних труб i машин, що з жа-хом бились по стiнах, чорнi забо-лоченi люди скакали у дикiм та-нцi i черпали вогонь з палаючих чаш:- Хто хоче? пийте!Дiм, де жив Льольо, вже дого-рав. Падали балки у прiрву отво-рiв i розсипались снопами трiс-кучих iскор. Гуральня рiвно па-лала, вся налита вогнем, стiка-юча полум'ям в вiкна i дверi, як рана кров'ю.Широкi крила осiннiх хмар жев-

рiли тихо над нею, простертi в безоднi ночi.***Другого дня скрiзь було тихо. Люди ходили в'ялi, спорожненi наче, лiнивi. Чорний задимле-ний комин стирчав на горбку за-мiсть гуральнi; мимохiть вiн притягував очi, i було чудно, що око не упиралось, як досi, в стi-ни, а йшло кудись далi, в порож-няву поля, рудих горбкiв.Андрiй пiшов оглядати руїни. На пожарищi, яке ще курилось, попадались цiкавi. Бiлий димок лiниво здiймався над грузом за-

валених стiн, наче пара у холод з нiздрiв худоби. В широких отво-рах вiкон бiлiли кахльовi печi, немов зуби в щелепах кiстяка. Купки босих дiтей порпались в теплiй землi, знаходячи всякi уламки та дрiбнi речi, напiвзот-лiлi. Вони сварились i бились, як горобцi.Андрiй ввiйшов у гуральню. В тьмяному свiтлi сiрого дня, що лилось крiзь дiри вiкон та через стелю, все здавалось чужим, чу-дним, не подiбним до того, що було вчора. Вчора тут були ма-шини, теплi, живi, мiцнi апарати, що упирались i не давались, ко-ли їх били. Сьогоднi - вони лежа-

ли худi, спорожнiлi, скорченi вдвоє, з пробитим боком, рудi й облiзлi. Мiдянi труби простяга-ли безвладно покрученi кiнцi, сплющенi, зм'яклi, наче здоптанi кишки, i червона iржа од вогню виступала на них кривавим по-том.Андрiй дивувався. Невже це вiн одною рукою мав силу завдати залiзу такi глибокi рани? Вiн пе-реводив очi од своїх рук на ма-шини i тiльки здвигав плечима. Невже це вiн? Не чув уже злостi, як досi, вона десь щезла за одну нiч. Йому навiть жаль стало тих апаратiв, вiн так довго ходив ко-ло них, наче нянька бiля дитини.

Андрiй стиха зiтхнув i почув за-раз, що коло нього щось вору-шиться.Панас Кандзюба стояв серед грузу, важкий i сiрий, як купа пе-ретлiлої цегли.- Геть все сплюндрували, обiз-вався Андрiй.- Хiба то ми?Андрiй здивувався.- Як то не ми? А хто ж?- Нечиста сила.В очах Кандзюби була така впе-вненiсть i такий жах, що Андрiя мороз обняв.- Нiхто, тiльки нечиста сила. До гуральнi пiд'їздили пiдводи i вi-д'їздили повнi залiза, цегли, обс-

малених балок.- Розберiм все, зрiвняймо з зем-лею, говорили один одному лю-ди, але вже оглядались, якiсь не-певнi, i в занесених пугах над кiньми, i в поспiшнiм гуркотаннi колiс чулась тривога.Пiд вечiр по селу розiйшлося, що йдуть козаки. Хто пустив по-голоску, звiдки вона узялась, нi-хто добре не знав. Оповiдали тi-льки, що будуть трусити, а в ко-го знайдуть - той не мине розст-рiлу.Видимо, це справа панича Льо-льо. Пустили живим, а тепер лю-дям бiда. Треба було зразу заби-ти, а тодi вже палити. Та пiзно.

Ради нема.- Що дiять? Як рятуватись?Лихо так зненацька пiдкралось i так несподiвано впало, що нiх-то навiть не важився думать, чим запобiгти. Звiстку прийма-ли, як сподiване щось, як щось неминуче, як по хоробi смерть.Деякi, правда, мали надiю обря-туватись. Вони нишком скидали в став забрате залiзо, або ховали в землю, що в кого лишилось. Та хiба се поможе? Хiба, як що до чого, не викажуть люди?Проте нiч минула спокiйно, а ясний холодний день i зовсiм за-спокоїв село.Хтось вигадав, видко. За що б

мали карати, коли навкруги бу-ло те саме. Скрiзь попалили i розбили панiв, бо таке право настало.Минало з полудня, а в селi ти-хо, нема нiчого. Прокiп хазяйну-вав на панськiм полi, орав на зяб, кiнчав пiзню сiвбу. Робота iшла своєю чергою - пан не вер-тався одбирать землю, панич Льольо теж, видко, не мав охоти дивитись на пожарище. Скрiзь було спокiйно i поголоски гасли. Нiхто їм бiльше не вiрив.Минула i друга нiч. Тi, що пов-кидали у став добро, тепер жал-кували.Однак новина впала, як грiм з

ясного неба. Тепер вже напевно. Олекса Безик їздив в мiстечко, але з дороги вернувся. В село Тернiвку прибуло вiйсько. Зiгна-ли людей, кого пострiляли, кого порубали, iнших забрали в го-род.Трусять, в'яжуть i б'ють.- Ждiть i до нас. Тепер немину-че.Тепер неминуче. Се було ясне.Панас Кандзюба довго, уперто чухав за вухом.- То се i нас пострiляють?Його наляканi очi, повнi неро-зумiння, надаремне шукали пiд-моги.Олекса Безик наче нiчого не

знав. Вiн здвигнув плечима.- Я не палив, менi нiчого не бу-де.- Хiба ти з нами не був?- Я? Борони боже. Я сидiв вдо-ма.- Отак. Я ж тебе бачив на власнi очi.- Кого? Мене? Хай тому повила-зять, хто мене бачив. Сам пiдпа-лив, а каже на других.- Я пiдпалив? А ти докажеш?- А докажу.Винуватих не було. Однi скида-ли вину на других, а тi на iнших. Виходило так, що всi були вдо-ма, а коли хто й забiг на гураль-ню, то тiльки на те, щоб подиви-

тись. Кому ж не вдавалось затя-тись, той всiх винуватив. Усi ро-збивали, грабували й палили. Село винувато, село буде i одвi-чати. Але село не хотiло. Докори i сварки пiдiймали стару ворож-нечу, наповерх сплили забутi кривди й грiхи. Спокiйнiшi всiх гамували. Цитьте. Нiчого не бу-де. Тепер наша сила i наше пра-во.В полуднє од переїжджих почу-ли про Осьмаки. Там козаки пiд-палили село, бо люди не схотiли виказать винуватих. Село го-рить.Тодi пiшли нарiкання. За що всiм гинуть? Хiба не Хома пiд-

мовляв? Не вiн скликав народ? Хома i Андрiй. Не мине лихо, видко, й за панську землю. Поки не було Гущi, в селi був спокiй. Що тут казати. Гуща i Прокiп збунтували народ, вони у всьо-му виннi. Казали - народне пра-во, наша земля, а тепер - козаки.Панас Кандзюба хвилювався найбiльше.- А що? На моє вийшло. Озуть пана у постоли… от i озули.Пiд вечiр на селi появився Пiд-пара. З того часу, як прийшов манiфест, його нiхто не бачив, вiн наче щез. Тепер iшов спокiй-ний, високий, похмурий, немов трохи пристарiв. Його не займа-

ли. Навпаки, услiд йому заздро дивились.- Такому нiчого не буде. Вiн си-дiв тихо.Його уважали хитрим, розум-ним i обережним.Що ж тепер робити?Тривога обiймала село. Перека-зам не було кiнця. Оповiдали, що в Осьмаках од куль козацьких полягли не тiльки дорослi, а й дiти. Що недобитих складали на вiз, як снопи, i так везли в тюр-му. Крiзь щаблi воза цiлу дорогу капала кров. Що жiнки голосили так сильно, аж чутно було на да-лекiм шляху. Що од пiдпалу по-горiла худоба i хлiб. Жах малю-

вав усе страшнiшi й страшнiшi картини. Од неспокою люди не могли всидiти в хатi. Що треба робити? Як рятуватись? Хто знає? Бiда неминуча. Уявлялись вогнi, руїни i кров. Дiти сторо-жили шлях за селом, найменший галас будив тривогу.Звiсно, такий Хома або Андрiй не мали чого боятись. Що ти з них вiзьмеш? Нi кола, нi двора. Харпаки, злиднi призвели до бi-ди та й поховались. Сьогоднi спа-лили гуральню, а завтра пiдпа-лять у когось хлiб. Недурно каже Пiдпара: не жди добра од палiя.Олекса Безик радив вернути пановi землю. Все ж буде менша

вина.- Ну, а гуральня?Правда, її не збудуєш наново. Чорнi руїни гнiтили, як нечисте сумлiння.Однi питали, чи не краще б ви-йти назустрiч вiйську з хлiбом та сiллю, упасти в ноги, скори-тись. Другi радили битись, не пустить козакiв.Але все се було не те.Один тiльки Пiдпара спокiйно ходив мiж людьми i прислухав-ся, а його очi, глибокi й суворi, щось замикали пiд наметами брiв.Усiм здавалось, що Пiдпара щось знає.Але Пiдпара мовчав.

***Вiд кого пiшла та думка, хто перший її подав, трудно було сказати. Може, Пiдпара посiяв своїм суворим зором, а може, во-на сама зродилась i осiла глибо-ко в серцi, як камiнь на дно. До-волi, що люди мовчки її прийня-ли, як останню надiю, як єдиний рятунок. Нехай краще загине кi-лька людей, анiж цiле село. Важ-ка таємна згода запанувала мiж людьми. На мить одчинився та-йник, щось пропустив i зачинив-ся знову. А в ньому, як сiм'я в жi-ночому лонi, росло щось i стигло i падало тiнню на замкненi об-

личчя.В осiннiй пустцi, що облягала село, чулось зловiсне дихання якогось лиха, щось невблаганне, неминуче, жорстоке i вимагало жертв.У Пiдпари пiд образами свiти-лась лампадка. Святочний наст-рiй обiймав хату, лiг на обличчя Пiдпари. Вiн говорив поволi, ва-жко, наче одраховував грошi, i перед людьми знов був давнiй Пiдпара. Народ товпився в хатi i в сiнях. До нього прийшли, вiн знов був потрiбний. Тодi як iн-шим страх одняв розум, заслi-пив очi, Пiдпара не боявся нiчо-го. Вiн був як скеля серед розхи-

таних хвиль, що мали надiю спи-нити на нiй свiй бiг та знайти рiвновагу. Вiн знав, щo радить.Панас Кандзюба хитав голо-вою. Так, так. Нехай приходить вiйсько, коли вже буде по всьо-му. Винуватих нема. Сама грома-да їх покарала. Тодi не буде за що карати всiх. Не село бунтува-ло, а тiльки привiдцi. Коли б не вони, було б спокiйно. Хто зро-бив забастовку? Вони. Хто заб-рав економiю в пана? Вони. Хто гуральню спалив? Таки вони. А усiм нам гинуть за них? Рiши-тись хати - та що там хати - мо-же, й життя.Вiн хвилювався.

Пiдпара насував брови.- Тепер вiн панське бере, а пож-дiть трохи - вiзьме i ваше. У тебе, скаже, є десятинка зайва, оддай. Той склав яку сотню - рiшайся грошей. Забере в мене, в тебе, Максиме; а тодi i в бiднiших. Вiд них життя не буде.Гаврило, Пiдпарин тесть, вплiв в сиву бороду жовтий кiстяк ру-ки.- Що там? Пострiляти та й вже.Жорстоке слово, кинуте впер-ше, забряжчало, як нiж серед ти-шi.Свiтлиця важко замовкла. У мо-вчанцi згоди, що затулила уста, страх родив подлiсть.

Коли б не було чого за се?Тодi рудий Максим, староста сi-льський, витяг з кишенi знак i почепив на груди.- Я одвічаю. Ось тут бомага. Приказ стреблять всiх бунтарiв. За се нiчого не буде.Одною рукою вiн бив себе по кишенi, другою поправляв знак.I все блищало на ньому: руде волосся, густе ластовиння, чи-щена цеглою мiдь.А коли так, то чого ждати. Зби-райте сход. Нехай розсудять…***Гола земля, бита крилами вiт-

ру, сiрiла пiд олив'яним небом. Рядами заморених хат, буденних i непривiтних, дивилось село на своїх хазяїв, що збирались на сход. Iшли лiнивi, сiрi, важкi, на-че груддя ялової землi, яка їх зродила. Несли свою зброю - од-вiчнi рушницi, зв'язанi мотузка-ми, важкi iржавi обухи, люшнi, дрючки. Всiх їх гнав страх, звич-ка слухати начальство. На сход скликали всю "мужеську плоть", а хто не прийде, того чекала смерть. Жiнки виряджали чоло-вiкiв з плачем, з голосiнням, як на той свiт. Хто знає, що буде? Маланка не пускала Андрiя.- Не ходи. Щоб ще чого, боронь

боже, не сталось.Андрiй не слухав.- Я, пане добродзею, маю одзна-ку од пана, менi своїх не страш-но.- Хвались, хвались, Андрiйку, калiцтвом, комусь воно дуже потрiбне, - шипiла Маланка, але й сама пiшла за ним.I знов майдан зачорнiв од наро-ду. Всерединi чоловiки, кругом, аж до калюжi, жiнки.Змiшаний гомiн глушив слова Пiдпари. Видко лиш було, як вiн, високий, в жупанi, махав рукою та зводив острiшки брiв. Кiнець рушницi стирчав у нього при бо-цi.

- Ой, боже, щось буде! - ляка-лась Маланка.- Погромникiв будуть судити…- А кого саме?- Виказують люди на Хому Гуд-зя, на Гурчина Саву… Глядiть, щоб не було чого i Андрiю…- Господь iз вами, - жахнулась Маланка. - Мiй так само був на гуральнi, як i ваш. Тодi пiвсела довелось би судити.А сама вже тремтiла: де той Андрiй?Максим Мандрика, з значком на грудях, ходив мiж народом.- Усi прийшли?- Всi.- Не прийшов Безик Олекса.

- Я тут…- Треба всiх записати.Але тiльки наладивсь, коли до зборнi верхи пiд'їхав на пансь-кiм конi Семен Мажута. Прив'я-завши коня, вiн простягнув руку Мандрицi.- Здоров, Максиме, маю дiло до тебе.Староста глянув на нього.- Не варт ти моєї руки. Ось тобi, маєш…I вдарив Семена в лице.Семен оторопiв.- За що ти вдарив? Мене грома-да обрала.Мандрика не встиг одповiсти, як Пiдпара вже встав мiж ними i

звiв рушницю.- Розступiться там, зараз!Народ хитнувся назад, наче хлюпнула хвиля, i рiвночасно ах-нули люди й рушниця.Завитий в серпанок бiлого ди-му, Семен зiгнувся i схопився за бiк.- Ой, братцi, за що ж менi таке?Вiн хитався i божевiльним оком шукав страшної розгадки на сi-рих обличчях, що живим муром нахилялись з обох бокiв.Там не було розгадки i не було надiї. Тодi звiрячий жах пiдняв його ноги, i вiн кинувсь тiкати наослiп, сходячи кров'ю, що чер-вонила пальцi i стiкала здовж

ногавицi на землю.Олекса Безик догнав Семена i вдарив ззаду колом. Високе тiло зiгнулось удвоє, як складаний ножик, i впало на землю.Панас Кандзюба був уже тут. Безвладне тiло, ще тепле, що так покiрно лягло йому пiд ноги, струснуло в ньому зненависть, якої не чув до живого. Його захо-пило непереможне бажання зро-бить йому шкоду, втоптати в зе-млю i знищить. Без потреби вiн вистрелив в нього i нацiлявся важким чоботищем вдарить пiд груди.- Доволi, готовий! - обiзвавсь Безик.

Вони взяли за ноги тiло Семе-на, одтягли до баюри i вкинули в воду.Все сталось так несподiвано й швидко, що люди закаменiли.Кров була пролита. Одна тiль-ки хвиля оддiляла минуле од то-го, що сталось, а здавалось, що проминула вiчнiсть, що попере-днє раптом впало у прiрву, що щось прорвалось i увiльнилось од пут.Од юрми оддiлились Iван Коро-ткий, Дейнека та ще дехто з лю-дей i стали бiля Пiдпари, готовi на все. Пiдпара витягсь у весь свiй зрiст.- Хома Гудзь тут? Виходь!

Голови повернулись i тривож-но-жорстокi очi стрiлись, наче мечi. Де Хома Гудзь?- Нема. Не прийшов.На хвилину залягла тиша i на-тяглася, наче струна. Кого те-пер? Чия смерть вилетить з рота i впаде на тiм'я, як камiнь? Було чутно дихання.- Прокiп Кандзюба!Як! Прокіп Кандзюба? А цього за що? Його ж обрала громада?Староста пояснив.- Я по нього послав. Вiн зараз буде.- Андрiй Волик! Ведiть!- Волик… Андрiй… - прокоти-лось луною. - Тут… ось вiн…

- Ой, боже, що вiн вам винен! - кричала Маланка. - Не руште!Її голос заглушило тонке, гост-ре i невгавуче скиглiння, подiб-не до виття пiд ножем поросяти, i тiльки зрiдка його рвали окре-мi слова.Тимчасом юрма двигтiла, кипi-ла i викидала з себе, як страва наверх шумовиння, суху, скуй-овджену постать калiки.- Йди… йди… ось вiн… ось тут. Не поможе.Його штовхнули, i вiн впав на колiна перед Максимом, блiдий, пошарпаний весь, нiкчемний, як опудало з конопель, з своїм цур-палком замiсть руки.

- Змильтесь… люди… я нiчого не винен.Вiн уклонився, торкнувшись чо-лом землi.Максим поставив Андрiя на но-ги.- Хрестись.Андрiй зараз покiрно пiднiс до лоба скалiчену руку.- Бийте його.Так вiн i впав. З ним покiнчили одразу.I знов кривавим шляхом одтяг-ли тiло в калюжу.Але мусили кинуть, їх спинив галас. Юрма здригнулась од глу-хого стогнання жаху, од шуму пiднятих рук.

- Дивiться… он там… встає… вiн ще живий. Семен… Семен…З води баюри пiднялася спина, як острiвець, на мить показа-лась рука, наче ловила повiтря, i знову впала. Ще два-три рухи, вагання - i довга фiгура розiгну-лась поволi та захиталась на не-твердих ногах, як привид у чор-нiй сiтцi стiкаючих вод. Великi Семеновi руки, мов клiщi рака, надаремно шукали, за що б схо-питись.- Вiн вийде!.. вiн зараз вийде з води!..Тi, що тягли тiло Андрiя, скочи-ли в воду i одним махом сокири поклали Семена назад у воду.

I знов жорстока тиша здушила серце у жменi, знову болюча жа-га кривавого слова розтягнула хвилю у вiчнiсть. Чия тепер чер-га? Кого покличе смерть? Кожне нове наймення давало iншим змогу передихнути коротку хви-лину пiльги.Однак напружену тишу нiщо не порушало. Пiдпара пошепки ра-дивсь з Максимом, i тiльки за плечима у юрми билось i розри-валось голосiння Маланки та плач жiночий.Раптом все стрепенулось. Юрма зiтхнула великими грудьми i па-че брижi пробiгли по нiй, як по водi.

- Ведуть! Прокiп iде!Прокiп пiдходив спокiйний i дi-ловитий, як завжди. Так само, як завжди, охайно лежала на ньому одежа, так само поважнi були його рухи i неймовiрним здава-лось, що ся людина iде на сме-рть. От зараз пiдiйде, стане, вий-ме з кишенi заяложений зшиток i прочитає громадi, скiльки зо-рав, засiяв та що продав. Iнакше не може бути.Всi очi вп'ялися в нього, а вiн спокiйно все наближався.Пiд ноги йому попалась пляма свiжої кровi. Вiн завагався на мить, наче боявся ступити на криваву дорогу, поблiд на виду i

пiдняв очi. Вони спинились на рушницях, вилах, сокирах, на Пi-дпарi i купцi людей, що вже сто-яли напоготовi. Вiн зрозумiв. Однак привiтався.Пiдпара махнув до нього острi-шками брiв.- Чому сам не прийшов? Ще по-силати по тебе… Готуйся. Даси одвіт перед богом.- Хiба ти пiп? Я дам одвiт грома-дi. Вона настановляла мене.- Пiзно вже, братiку. Зараз пом-реш.- За вiщо?- Нiколи розмовляти з тобою. Сам знаєш. Швидше кажи, що маєш.

- Громада так присудила?- Громада.Прокiп глянув навколо. Бiля Пi-дпари стояли Олекса Безик, Iван Короткий, Олександр Дейнека, дядько Панас. Все однодумцi.- I ви про мене? Що я зробив?Вони мовчали.Рятунку не було.Дядько Панас торкнув його в плече.- Може, покликать Марiю?Прокiп безнадiйно махнув ру-кою.- Покличте.Вона ледве протиснулась крiзь натовп - в новому цупкому ко-жусi, яким загортала дитину, i

зараз уклякла на обидва колiна на мокру од кровi землю.- Помилуйте нас, пане старосто, i ви, чесна громадо… Коли б його не обрали, вiн би в тому не був.Вона кланялась низько, разом з дитиною, в один i в другий бiк.- Годi, Марiє… вставай… - спи-няв її Прокiп. - Слухай, Марiє…I на хвилину замовк. Забув усе вiдразу.- Слухай, Марiє… ось що… коня продайте… нащо вiн вам…- Ой, боже, - голосила Марiя.- Мовчи. З тих грошей оддай десятку Пилипу, що я позичив… хлiб, як змолотиш, не продавай, щоб була своя мука… Мою одежу

лиши для сина, як виросте - зно-сить.- Швидше там! - наглив Пiдпа-ра.- Ой, - голосила Марiя.- Кланяйся мамi… нехай прос-тять… та й вже. I ти прости…Вiн тричi, як перед говiнням, поцiлувався з нею, приклав хо-лоднi губи до чола дитини.- Готовий? - питав Максим.- Ще маю грошi громадськi… ключi.Вiн полiз у халяву i витяг звiд-ти ганчiрку.- Полiчiть… Тридцять вiсiм руб-лiв i дванадцять копiйок. - Пото-му згадав:

- Ще двi копiйки.I вийняв з кишенi разом з клю-чами.Максим забрав.- Ще маєш що?- Дозвольте скинуть жупан.Вiн розщiбнувся i лишився в однiй сорочцi.Круг нього з спiвчуттям гомо-нiли:- Добрий жупан.- Шкода було б, якби умазався в кров.Пiдпара набивав ще рушницю, решта чекали готовi.- Стiйте, - спинив їх Панас Кан-дзюба: - я сам. - Вiн все ще бiля Прокопа тупав.

- Крiпись, синашу. Служив досi громадi, послужи ще востаннє. Страшно нам… вiйсько iде… не всiм бути в одвiтi… тобi запла-тить бог… Перехрестись.Прокiп перехрестився.Марiя все голосила i рвала на собi кожух. ЇЇ одтягли мiж люди.- Прощайся, синашу…Прокіп вклонився на чотири угли.- Простiть мене, люди… Може, кому чим завинив… Прощайте…- Хай бог простить… Прощай i нам…Панас Кандзюба знову торкну-вся небожа.- Куди тобi стрiляти?

Прокiп втупив у нього вже ме-ртвi очi. Подумав.- Стрiляйте в рот.Бiлий, як сорочка на ньому, вiн намагався розтулить рота, але не мiг. Спiднi щелепи тряслись в нього, твердi i нерухомi, як дере-в'янi.Панас приклав рушницю мало не до обличчя i бахнув.А в одповiдь на пострiл лице плюнуло цiвкою кровi i обiлляло Панасовi руки i груди.Прокiп впав на колiна. Пiдпара добив його ззаду.Народ п'янiв од запаху кровi, хрипiння смертi, порохового ди-му. А Гуща? А Хома Гудзь? А Iван

Редька? Як! Вiн ще живий?Однак нi Хоми, нi Гущi не було. Вони десь щезли.Пiдпара найшов охочих i пос-лав їх шукати.Тих, що намагалися потай втек-ти за спинами юрми, забрали на зборню. Звiдти їх випускали по-одинцi мiж два ряди i брали в вогнi, або у кiлля. Так згинули Редька молодший iз братом та Сава Гурчин, останнiй за те лиш, що побив вiкна колись в Гаври-ла, тестя Пiдпари.Трупи мокли в баюрi, наче ко-ноплi, i червонили воду, а над народом простягалися пасма си-нього диму, мов упиревi руки

шукали жертви.Короткий день скiнчився. Вiтер розвiяв дим, розсiяв останнє те-пле дихання забитих, розiгнав хмари. З чорного поля вiн нiсся далi у чорну безвiсть i хитав зо-рi, що золотили дрiбним намис-том кривавi води калюжi…***Маланка ледве допхалась до своєї халупки. Впала у пiтьмi на лаву i на колiна впустила знеси-ленi руки. Цiлий день була на ногах, цiлий день вбирала в себе муки та кров i стiльки людей по-ховала в серцi, що воно сповнене

стало мерцями, як кладовище. Аж занiмiло. Нема нi страху бiль-ше, анi жалю, вона вся дивно по-рожня, зайва на свiтi i непотрiб-на. Добре, що хоч свiтла нема, бо її очi не змогли б бiльше нiчого вмiстити. Вона нiчого не хоче. Аби тiльки поночi було, як зараз, i тихо.Все од неї тiкає, все одцуралось. Був у неї Андрiй - цiлий вiк гриз-лася з ним, а тепер нема вже й Андрiя. Пестила мрiю про зем-лю, а земля встала проти неї во-рожа, жорстока, збунтувалась i втiкла з рук. Як марево помани-ла i як марево щезла. Лежить хо-лодна i ссе тепер кров…

Їй нiчого не треба. Аби тiльки поночi було i вiчно нiмувала ся пустка, як в домовинi.Рипнули дверi.- Хто там?- Я.Дивно. Прожила життя, а воно раптом впало у прiрву. Хоч би слiд залишило, хоч би згадку яку. Все зап'яв морок. Все чорне. Навiть нинiшнiй день одсунувсь далеко, так далеко забiг, що ви-дається давнiм, давно забутим сном. Чи то було сьогоднi, чи нi-чого не було? Одно тiльки ви-разно яснiє у пiтьмi: одрiзанi па-льцi Андрiя. Три жовтих цурпал-ки, в оливi, з прилиплим пiском.

Шукала, десь був четвертий, i не знайшла. Що б пошукати кра-ще!..- Де ти була?А пальцi крутились перед очи-ма, як хробаки. Синi нiгтi мутно блищали, як мертве око, пожо-вкла шкура зiбралась в зморш-ки, i мiж ними чорнiв робочий бруд… Вона їх поховала - тiльки забула, в якому мiсцi… Голова в неї починала болiти од того, що не могла згадати.- Де ти була?- Марка рятувала.- Утiк?- Утiк.- А батька забили…

Бiльше не було слiв. Нiхто не будив вже чорної тишi, що нали-валась крiзь вiкна у хату.Важким холодним сном за ха-тою спала земля, а високо над нею трiпались зорi, наче в не-бесному акварiумi грали золотi рибки.На свiтаннi козаки вступили в село…Чернігів, 31 березня 1910 р.