(оповідання)IНастав Святий вечiр.В Якимовiй хатi кипiла робота. В печi трiщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубцi на вечерю. Ва-силько сидiв долi та м'яв мак до кутi. Васильковi було лiт двана-дцять. Вiн був найстарший у сi-м'ї. Василько м'яв мак i все пог-лядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидiв на полу,схиливши го-лову."Чого батько журяться? - думав

вiн. - Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити вiд шевця маминi чоботи?"Рипнули дверi. В хату увiйшов якийсь чоловiк.- Добридень вам, - удався вiн до Якима.- Чи не продали б ви, чо-ловiче, тiєї ялинки, що росте у вашiм садочку? Пани послали мене знайти дiтям ялинку на святий вечiр; я вже другий день шукаю i не можу знайти гарної…Яким помовчав.- А що б ви дали? - спитав вiн перегодом.- Та вже не будемо торгувати-сь… Кажiть цiну…- Три карбованцi дасте, - вiдпо-

вiв Яким.- Тату, - обiзвався Василько тре-мтячим голосом, - таж то моя ялинка, ви її подарували менi ще тодi, як мене похвалив учитель.На блакитнi очi в бiлявого Ва-силька набiгли сльози. Йому жа-ль стало зеленої стрункої ялин-ки, що одна звеселяла зимою са-док. Батько глянув на сина. Ва-силько замовк, прочитавши в тому поглядi невимовний сму-ток.- Добре, я дам три карбованцi, - обiзвався чоловiк, - але мусите приставити ялинку сьогоднi, бо пани ще хотять прибрати її на вечiр.

- А як її приставити, коли я сла-бий, а хлопець малий ще, - ска-зав Яким.Чоловiк глянув на Василька.- Не так-то вже й малий ваш хлопець… Та й недалечко їхати - годину… Завидна завезе, завид-на й поверне…Яким подумав i махнув рукою.- Якось воно буде… мiстечко не за горами.Чоловiк дав завдаток, розказав, куди завезти ялинку, i пiшов.Яким трохи повеселiшав: за три карбованцi можна було викупи-ти вiд шевця жiнчинi чоботи. Хвалити бога, Олена не ходити-ме на свята в подраних чоботях.

Вiн одягся, узяв сокиру й по-дався в садок. За батьком побiг i Василько.В садку лежав глибокий снiг. Якимовi ноги, узутi в здоровi чо-боти, глибоко поринали в снiг i лишали за собою цiлу низку ямок. Василько то стрибав у тi ямки, то розгортав ногами бiлий пухкий снiг. Чорнi, голi дерева стояли в садку, настовбурчив-шись замерзлими гiлочками, i, наче мертвi, не ворушилися од вiтру. Пiд деревами, на бiлому, як цукор, снiгу, сiткою лягла тiнь. Аж ось здалеку зеленою глицею заманячила ялинка. Ва-силько з батьком пiдiйшли до

ялинки.Їм обом жаль стало молодого деревця. Струнке, зелене, весе-ле, воно маяло гiлочками, наче радiло гостям… Яким пiдiйшов ближче, замахнувся сокирою i вдарив по стовбуровi. Ялинка затремтiла вiд низу до вершеч-ка, наче злякалася несподiвано-го лиха, i кiлька зелених глиць упало на снiг. Яким рубав, а ялинка тремтiла, як у пропасни-цi. Васильковi здавалось, що во-на от-от застогне. Аж ось дерев-це похилилося, хруснуло i, пiдтя-те, впало на снiг… Василько ма-ло не плакав з жалю. Вiн бачив, як батько взяв ялинку за стов-

бур, закинув на плечi i понiс. Вершечок з ялинки волiкся за батьком i лишав на снiгу довгу, мов стежечка, смужку. Василько глянув на свiжий пеньок, i двi сльозини скотились йому по щi-чках. Вiн не мiг бачити того пе-нька, того мiсця, де за хвилинку перед цим стояла його ялинка, i почав нагортати снiгу на пень-ок. Незабаром з-пiд купи снiгу не стало видко пенька.- Васильку, го-ов! а йди сюди! - гукнув з подвiр'я батько. Ва-силько побiг до батька.- Лагодь, сину, сани, вiдвезеш ялинку. Та хапайся, сину, бо вже ген-ген з полудня, а треба вер-

нутись завидна… Коли б ще снi-гу не було, - казав Яким, удивля-ючись у край неба, - наче хмара насувається. Не гайся, Васильку, не гайся, бо нерано…На стареньких санях лежала вже ялинка. Василько почав ла-годитись у дорогу. Вiн запрiг ко-ней, удяг кожушину i виїхав з двору.IIПовiвав холодний вiтрець. З краю неба насувались бiлi, наче молочнi, хмари. Разно бiгли ми-шастi коненята. Дорога була сли-зька, i сани йшли в затоки. На

обидва боки вiд дороги, скiльки скинеш оком, розстелилось по-ле, вкрите снiгом, мов бiлою ска-теркою. Твердий синявий снiг грав на сонцi самоцвiтами. Чор-не вороння сiдало громадами на снiг i знов здiймалося з мiсця. Вi-тер дужчав. Насунули снiговi хмари i оповили небо. Сонце схо-валось за хмари. Посипав снi-жок. Василько вйокнув на конi, i вони побiгли пiдтюпцем, набли-жаючись до лiсу, що чорною стi-ною стояв перед ними. До лiсу якраз половина дороги. Ще пiв-години треба було їхати лiсом. Василько в'їхав у лiс. Здоровi кострубатi дуби грiзно стояли в

снiгових заметах; їм було байду-же, що бурхав холодний вiтер, iшов снiг… Мокрий снiг бив у лице Васильковi, залiплював очi, налазив за комiр… Мишастi конi зовсiм побiлiли, облiпленi снi-гом. Василько загорнув руки в рукава, насунув на очi шапку й схилив голову, щоб хоч трохи за-хиститись од холодного вiтру та снiгу. Вiн i не постерiг, що конi звернули з дороги i побiгли пра-воруч. Враз - сани пiшли в зато-ки i вдарились у горбик. Трiсь! Щось трiснуло в санях, i Василь-ко дав сторчака в снiг. Конi ста-ли. Василько пiдвiвся, обтрiпую-чись з снiгу, пiдбiг до саней. Ста-

рi, трухлявi копили зламались, васаг лежав нарiзно вiд санок. Василько обiйшов навкруги са-ней, оглянув їх i мало не запла-кав. Запобiгти лиховi не можна було. "Пiдожду, може, хто над'ї-де та дасть менi яку раду", - по-думав вiн, поглядаючи на доро-гу, яку раз у раз замiтав снiг. Але в лiсi було пусто. Тiльки вiтер гучав межи деревами та сипав снiг, закриваючи бiлою сiткою далечiнь… Василько ступнув кi-лька ступнiв наперед i став, ши-роко розкривши очi з переляку та несподiванки. Перед ним з'я-вивсь ярок, якого не повинно бути на його дорозi. Василько

постерiг, що збився з дороги. Що тут робити? Хiба лишити сани з ялинкою в лiсi, а самому верта-тися з кiньми додому? Василько випрiг конi, сiв верхи i поїхав на-зад по дорозi.В лiсi посутенiло. Настав вечiр. Василько їхав лiсом, конi глибо-ко поринали в снiг i ледве-ледве переступали з ноги на ногу. Ва-силько незабаром помiтив, що вiн їде не дорогою, а так, лiсом, навмання. Вiн став. "Треба конче знайти дорогу, подумав Василь-ко. - Вернусь назад до саней i звiдти поїду навпростець доро-гою". Вiн повернув конi i поїхав назад. Довго їхав Василько про-

ти вiтру та снiгу, а саней не бу-ло. "Я десь узяв дуже соб, а треба трохи цабе", - подумав вiн i по-вернув улiворуч.В лiсi зовсiм затемнiло. На зем-лi i в повiтрi бiлiв снiг та маня-чили цупкi, замерзлi стовбури дерев, закурених снiгом.Василько їхав, а саней не було. Конi, брьохаючись по заметах та по кучугурах, потомились i ста-ли. Василько заблудивсь. Йому було голодно й страшно. Вiн за-плакав. Навкруги вила хуртови-на, бурхав холодний вiтер та крутив снiгом, а Васильковi зга-далась тепла, ясна батькова ха-та. Весело горить в хатi кага-

нець. На столi стоїть кутя. Ба-тько та двi сестрички сидять за столом, мати подає вечерю. Всi такi весели, гомонять, радiють святечку. Хлопцi та дiвчата при-носять вечерю, поздоровляють з празником, питають про Васи-лька… А може, не радiсть, не щастя гостює в хатi. Може, мати плачуть, що нема з ними Васи-лька; може, батько журяться та сумнi-сумнi сидять край столу i не їдять вечерi. Ох, коли б хоч виїхати з сього мертвого лiсу, побачити дорогу, хату… Василь-ко торкнув коней; конi знялися з мiсця i нешвидко побрели по глибокому снiгу… Але що се? Ва-

силько виразно побачив свою хату. Йому видалось, що в ма-леньких вiкнах блимнув вогонь. Василько зрадiв i повернув до хати. То був кущ, обсипаний снi-гом, i здалека видавсь хатою. Ва-силько й руки опустив. Що тут чинити? Вiн глянув навкруги: здоровi дуби стояли в лiсi, мов страховища, i звiдусюди простя-гали до нього цупкi чорнi гiлки. Васильковi здалося, що то мерцi, закутанi бiлим покривалом, про-стягають до його свої руки. Йо-му стало страшно. Враз - щось зi-рвало Васильковi шапку з голо-ви, холодний снiг посипавсь йо-му на голову… То гiллячка заче-

пила шапку та збила її в снiг. Тiльки Василько наважився злi-зти з коня по шапку, як десь да-леко почулось: а-у-у-у! - i луною покотилося в лiсi. А-у-у-у! - вiд-гукнулося з другого боку i довго не вгавало. Василько похолов з остраху. Волосся полiзло догори, серце перестало стукати в гру-дях. Думка про вовкiв промайну-ла у його в головi. Вiн в нестямцi затяв коней i зник помiж дере-вами.Василько виїхав на узлiсся. За лiсом було поле. На полi, край лi-су, стояв хрест. Василько поба-чив хрест i зрадiв. "Адже я на до-розi… Се дорога до села, де живе

мiй дядько… недалеко до села…" Василько виїхав на дорогу… Але що се за вогники блимають пiд лiсом?.. Що се чорне ворушиться на снiгу?.. Враз конi жахнулись i сiпнули вбiк. "Вовки", - подумав Василько. Вiн щосили затяв конi i вхопився за гриву… Переляка-ний, без шапки, запорошений снiгом, мчався Василько по до-розi назустрiч холодному вiтро-вi. За ним навздогiн бiгли два вовки, вигинаючи сiрi хребти… А хуртовина вила, крутила снi-гом та замiтала їх слiди.

IIIВирядивши Василька, Яким ле-генько зiтхнув; вiн продав ялин-ку за добрi грошi, а грошей було притьмом треба: треба було i чо-бiт жiнцi, треба було i на Новий рiк дещо купити… Якимовi тро-хи жаль стало Василька, що так любив тую ялинку. Та що вдiєш, коли бiда: нi в вiщо вдягнутися, нiчого й кусати…Олена поралась коло печi, хапа-ючись, щоб устигти на пору з ве-черею.Нiхто не постерiг, що надворi iшов снiг.Аж дiвчатка, бавлячися пiд вiк-

ном, радiсно скрикнули:- Снiжок! Снiжок! Пустiть нас, мамо, надвiр! Олена та Яким ра-зом глянули в вiкно.- Ой лишенько! Як той бiдний Василько приб'ється додому в таку негоду! - скрикнула Олена.Яким вийшов надвiр. Небо за-волоклося снiговими хмарами, рвачкий вiтер забивав дух. Яким стривожився. "Коли б ще яка бi-да не лучилась хлопцевi", - поду-мав вiн.- Ну, що? - спитала Олена, як вiн увiйшов до хати.- Завiрюха… та, може, ущухне… повинен би Василько над'їхати.А хуртовина не вщухала. Олена

раз у раз заглядала в вiкно, вибi-гала надвiр i все зiтхала та бiд-калася.Вже смеркалося, а Василька не було.Олена плакала. I нащо було по-силати дитину проти ночi! Наче без тих трьох карбованцiв i не обiйшлось би? Що з тих грошей, коли через їх можна позбутись найстаршої дитини? Олена му-чилась i уявляла собi, як Васи-лько збився з дороги, як напали на його вовки, як вони розрива-ють по шматочку її любу дити-ну… Серце її обливалося кров'ю, сльози заливали очi. Яким мов-чав, але тривоживсь не менш од

Олени. Вiн щохвилини виходив надвiр, вдивлявсь у темряву, прислухавсь, як виє хуртовина, надаремне сподiваючись поба-чити Василька, почути його го-лос…Люди давно вже вечеряли, а в Якимовiй хатi й забули, який сьогоднi день. Дiвчатка поснули, дожидаючи вечерi; старi сумува-ли, їжа не йшла їм на думку. Хло-пець сусiдин принiс вечерю. "Просили вас на вечерю батько й мати, i я вас прошу. Будьте здоровi з святим вечором!" - проказав вiн дзвiнким голосом, подаючи мисчину в хустцi. "А де ж Василько?" - поспитав вiн пе-

регодом. Олена заголосила. Гос-поди! Всi люди радiють, весело, як бог приказав, зустрiчають ве-лике свято. Тiльки її побила ли-ха година, вiдiрвала вiд неї любе дитя й кинула його в хуртовину на поталу вовкам-сiроманцям. Усю нiч сум лiтав по хатi, шар-пав за серце бiдних людей та не давав їм спати…IVВранцi виплило ясне сонечко на погiдне небо оглянути, що зробила нiч з землею. Вiтер стих, i чистий свiжий снiг срiб-лом сяв пiд блакитним наметом

неба. Земля наче вбралась на рi-здво у бiлу сорочку.Скоро розвиднiлось. Яким пi-шов до сусiда прохати коней. Вiн мав їхати шукати Василька. Оле-на намоглася їхати з ним.Весело рипiли сани по снiгу, ве-село бiгли конi, хоч дорога була трохи забита. Та невесело було на серцi в Якима та в Олени. Во-ни роздивлялись на всi боки, бо-ячись побачити який слiд Васи-лька. Але всюди було рiвно, бiло; снiг блищав, аж очi болiли гля-нути на його. Вони в'їхали в лiс. Олена пильно дивилась межи дерева; їй все здавалося, що во-на бачить то сани, то свитку Ва-

силькову, то кiнськi ноги…- Коли б хоч їхав хто, - обiзвався Яким, - розпитали б, чи не бачив чого в лiсi.Зустрiли якогось жидка однiєю конячкою. Яким розповiв йому своє горе та почав розпитувать.- Я бачив зламанi сани, а на них ялинку, - сказав той. - Подайтесь лiсом управоруч.- Ой, нема вже мого Василька, нема моєї дитини! - заголосила Олена. Той крик серця болiсною луною розлiгся в Якимовому се-рцi.Ще здалеку заманячили на до-розi поламанi сани, зазеленiла присипана снiгом ялинка. Яким

пiд'їхав до саней. Олена перша зiскочила i почала припадати до саней та тужити на ввесь лiс. Яким стояв, сумно схиливши го-лову. "Так, - думав вiн, - Василь-ка з'їли вовки…" Враз щось пiд'ї-хало. Яким озирнувсь i не хотiв вiрити своїм очам. Перед ним стояли його конi, а на санях си-дiв Петро, братiв наймит.- Ти звiдки взявся тут? - скрик-нув Яким.- Та хазяїн послали мене по ва-шi сани. Ще й казали i сю ялинку вiдвезти до пана… Василько об-ламався учора, збивсь з дороги i ледве добився до нас уночi.- То Василько живий?! - скрик-

нули разом Яким i Олена.- Та вже ж живий… Оце недавно поїхали вдвох з нашим Омель-ком додому.- Чи ти не брешеш?!- Хiба ж я пес - брехати! - обiзва-вся Петро.- Слава тобi, господи! - зрадiли бiдолашнi. - Слава тобi, господи, що вiн живий!Петро взяв ялинку на свої сани, а поламанi сани примостили на Якимових. Яким вйокав, на конi, поспiшаючи додому.Василько вже був дома. Яким та Олена плакали з радощiв, обi-ймаючи Василька.- Ми вже думали, що не побачи-

мо тебе, - казали вони.А Василько весело щебетав, опо-вiдаючи свої пригоди в лiсi.21 листопада 1891,с. Лопатинці.