Екскурсія сторінками літературиЄвгена Маланюка

Не треба ні паризьких бруків,Ні Праги вулиць прастарих:Все сняться материнії руки,Стара солома рідних стріх.Все сниться гук весни і вітер,Веселий вітер світлих літ.А тут — молюсь, убогий митар,Шукаю твій вогненний слід…Ні, не знайти. Ніхто не знає,Ніхто не чув твоїх плачів.Біля всесвітнього Сипаю,Як завше: золото й мечі.

Не поет — бо це ж до болю мало,Не трибун — бо це ж лиш рупор мас,І вже менш за все — “Кобзар Тарас”Він, ким зайнялось і запалало.Скорше — бунт буйних майбутніх рас,Полум’я, на котрім тьма розтала,Вибух крові, що зарокоталаКарою на довгу ніч образ.Лютий зір прозрілого раба,Гонга, що синів свяченим ріже,—У досвітніх загравах — степахЗ дужим хрустом випростали крижі.А ось поруч — усміх, ласка, матиІ садок вишневий коло хати.

Воркував голубий Іордан за її плечима,Крильми срібними краяли вічну блакить голуби,Її звали Марія.— А як же вгадать твоє ім’я,Що його десь шепочуть дрімучі дніпровські степи?Там — під теплим вітром ніжно рипіли оливи,Кедри широкошумні кликали в холодок……Чи це буде, коли молоком забуяє вишневий садок,Чи не станеться в буряній ночі осінньої зливи?