Всесвітня історія 11 класТема № 1.

Країни Центральної та Східної Європи в умовах 20-х – 1930-х рр..

Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми

Урок 1. Особливості соціально-економічного розвитку країн Центральної та Східної Європи. Польща. Чехословаччина.Урок 2. Угорщина. Румунія.Урок 3. Болгарія. Югославія.

Тема № 2.Країни Сходу та латинської Америки.

Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми

Урок 1. Особливості національно-визвольного руху в Індії та Китаю в перші десятиліття XX ст.Урок 2. Японія.Урок 3. Розпад Османської імперій. Турецька республіка за правління Кемаля Ататюка. Палестинська проблема.Урок 4. Латинська Америка.Урок 5. Узагальнення матеріалу (різнорівневе тестування)

Тема № 3.Міжнародні відносини 1930 –х рр.. Назрівання Другої світової війни.

Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми

Урок 1. Зовнішньополітичні пріоритети провідних країн світу.Урок 2. Спроби створення системи колективної безпеки.Урок 3. Наростання загрози війни.Урок 4. Причини радянсько-німецького зближення.

Тема № 4 Розвиток культури у перші десятиліття XX ст.

Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми

Урок 1. Освіта. Наука. Техніка.Урок 2. Література. Міжнародні жіночі рухи.Урок 3. Мистецтво. Олімпійський рух.Урок 4. Узагальнення матеріалу (різнорівневе тестування, захист презентацій)

Тема № 5 Друга світова війна. Світ після Другої світової війни.

Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми

Урок 1. Причини, характер, періодизація другої світової війни. Характеристика військових дій на першому етапі війни 1939 – червень 1941 рр.Урок 2 - 3. напад Німеччини на СРСР. Перебіг подій на радянсько-німецькому фронті у 1941 1942 рр. Антигітлерівська коаліція.Урок 4 -5 . Корінний перелом у Другій світовій війні.Урок 6 -7. Рух Опору. Завершення Другої світової війни.Урок 8 -9 . Світ після Другої світової війни.Урок 10. Узагальнення матеріалу (усне опитування)

Тема № 6.США та Канада у 1945 – на початку XXI ст.

Теми, які потрібно розглянути в ході вивчення даної теми

Урок. 1. США у 1945 – 1960 рр.Урок 2. США в 60 – 70-х рр..Урок 3. США у 80 – 90-х рр..Урок 4. Канада у II половині XX ст. Проблема Квебеку. Українсько-канадські відносини.Урок 5. Узагальнення матеріалу ( різнорівневе тестування)

Вивчення матеріалу.

Тема № 1

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 Формування основних економічних ознак індустріального суспільства.  

Процес формування індустріального суспільства тривав понад півтора століття. Його ствердження супроводжувалося ліквідацією феодально-абсолютистських установ, знищенням станової нерівності і спадкових привілеїв дворянства, проголошенням громадянського рівноправ'я і поступовим обмеженням соціальної нерівності. Проте, ключову роль у його розвитку відігравали економічні чинники - випереджаюче зростання промисловості, впровадження виробництва нових технічних засобів і джерел енергії. Формування основних економічних ознак індустріального суспільства у провідних європейських країнах і США завершується в основному на початку ХХ ст. Підґрунтя структурних зрушень у господарстві і якісних змін у формах виробництва було закладене у ході здійснення промислового перевороту і наступної індустріалізації економіки.

Промисловий переворот становив собою перехід від мануфактури до фабрично-заводської системи машинного виробництва. Звичайно він зводився до витіснення машинною індустрією попередніх форм виробництва і вважався завершеним, коли фабрично-заводська промисловість ставала домінуючою у більшості галузей промисловості.

У свою чергу індустріалізація становила собою процес подальшого випереджаючого зростання машинної промисловості і створення на цій основі індустріальної структури господарства. Із завершенням індустріалізації досягалася перевага промисловості над сільським господарством, а згодом і важкої індустрії над галузями легкої промисловості.

До початку промислової революції країни світу відрізнялися одна від одної політичним устроєм, соціальною структурою, духовними цінностями тощо.

Згодом у країні було сформовано індустріальну структуру господарства і Велика Британія першою в Європі перетворилась із аграрної на індустріальну державу.

1.2 Особливості розвитку світового господарства наприкінці ХІХ ст.  

В останній третині ХІХ ст. у світовому господарстві відбулися чергові зміни. Завершивши промисловий переворот і захистивши внутрішні ринки протекціоністськими митами, значних успіхів у індустріалізації економіки досягли Німеччина і США. У 1871-1913 рр. обсяг промислового виробництва США зріс у 9 разів, Німеччини - у 6, Франції -у 3 рази, а Англії - лише у 2,2 раза. Внаслідок цього частка США у світовому промисловому виробництві збільшилась з 23 % у 1870 р. до 36 % у 1913 р., а Німеччини, відповідно, з 13 до 16 %. Разом із Францією (6 %), Англією (10 %), Росією (4 %) ці країни напередодні Першої світової війни виробляли майже три чверті промислової продукції світу.

Сполучені Штати й Німеччина стали наступними за Англією країнами, де сформувалась індустріальна структура економіки. 

Отримайте з додаткових джерел відомості про діяльність цих установ та їхню подальшу долю.

Завершення промислового перевороту в Росії наприкінці ХІХ ст. створило сприятливі умови для подальшого індустріального зростання розвинутих регіонів імперії. За темпами розвитку промисловості Росія випереджала Англію, Францію, а у 90-х роках - навіть Німеччину і США. Зростання обсягів промислового виробництва супроводжувалось концентрацією виробництва і централізацією капіталу на дедалі меншій кількості великих заводів і фабрик. Цей процес вплинув на еволюцію форм капіталістичної власності і зумовив появу нових типів підприємницької діяльності. Одноосібні володіння (що належали одній людині) поступово витіснялися партнерствами (господарськими товариствами) і акціонерними компаніями (корпораціями).

Купуючи акції і вкладаючи таким чином вільні кошти в корпорації, дрібні власники не брали безпосередньої участі у їх роботі, несли обмежену відповідальність по боргах компаній, що стимулювало їх інвестиції у ризиковані, але прибуткові комерційні проекти. Фінансування 

 Пригадайте, що вам відомо про акціонерні товариства З допомогою додаткових джерел проведіть паралель між акціонерними товариствами періоду початку минулого століття і теперішніми. Що в них є спільного, що відмінного?

1.3 Монополізація економіки на початку ХХ ст.  

Корпоратизація (акціонування) провідних галузей економіки стала однією з найприк-метніших рис господарського життя провідних країн світу на початку століття. У США у 1914 р. корпорації становили 28 % всіх підприємств і виробляли понад 80 % промислової продукції.

Гостра конкурентна боротьба, що посилювалась у часи частих економічних криз, призводила до розорення не тільки дрібних підприємців, а й власників середніх і навіть великих фірм. Їх майно, як правило, переходило до рук переможців, і, у підсумку, на ринку залишалось лише декілька найбільших і наймогутніших компаній, яким легко було домовитись між собою. Найпростішими і найпоширенішими серед цих об'єднань були картелі. Картельна угода залишала її учасникам виробничу і фінансово-комерційну самостійність, встановлюючи спільні для них ціни на товари, квоти виробництва і розмежовуючи ринки збуту. Більшість із картелів були нетривкими і часто розпадалися внаслідок криз і протиріч між учасниками.

Більш ефективними і тривкими формами об'єднань підприємців виявилися синдикати. Зберігаючи юридичну і виробничу незалежність, їх учасники позбувались комерційної самостійності, оскільки для зручності продаж їх продукції здійснювався спільною, спеціально утвореною для цього компанією. Розвиткові міжкорпоративних зв'язків сприяло поширення «системи участі», за якої певна компанія, крім власних активів, володіла ще й частками майна інших фірм. Наприкінці ХІХ ст. у США виникають холдингові компанії, яким, як «материнським», дозволялося володіти частками капіталу однієї чи декількох «дочірніх» фірм. Останні, у свою чергу, могли засновувати «внучаті» компанії і т. д. Іноді розгалужена система холдингів від «материнської» компанії до її «нащадків» могла складатися з 5-7 ярусів.

На початку ХХ ст. у розвинутих європейських країнах набули поширення концерни - об'єднання різногалузевих підприємств, підпорядкованих єдиному фінансовому центру. Так, провідну роль у військовій промисловості Великої Британії відігравав концерн «Віккерс і Армстронг», а в німецькій збройній промисловості панівні позиції належали концерну гарматного короля Круппа.

Активну роль в утворенні великих акціонерних компаній і розвитку зв'язків між ними відігравали банки, що самі перетворювалися на могутні корпорації. Вони не лише заохочували пільговими кредитами утворення великих корпорацій, але й виступали центральними конторами концернів і холдингів.

Розвиток міжкорпораційних зв'язків банків, промислових, транспортних, страхових компаній зумовив появу на початку ХХ ст. у США фінансово-промислових груп. До найбільших із них належали банкірський «Дім Дж. Моргана» і група Рокфеллера, які контролювали 56 % акціонерного капіталу країни і зосередили у своїх руках керівні посади у 112 «великих корпораціях». 

Зростаючі обсяги зовнішніх інвестицій і міжнародна торгівля зміцнювали економічні зв'язки між країнами та цілими регіонами, сприяли формуванню світового господарства. Одночасно найбільші промислові об'єднання виявили прагнення до монополізації світового ринку. Свідченням цього стала знаменита угода, укладена у 1907 р. американською компанією «Дженерал Електрик» і німецькою АЕГ, про поділ світового ринку електротехнічного устаткування.

Економічний розвиток впливав на еволюцію соціальної структури більшості країн світу. Посилилася міграція населення працездатного віку. Збільшувалась кількість найманих

робітників, зайнятих як у промисловому виробництві, так і в сільському господарстві. Відтік із аграрної місцевості у міста великої кількості колишніх селян сприяв зростанню чисельності робітничого класу. Внаслідок впровадження соціального законодавства у провідних державах світу, усвідомленого піклування підприємців про збереження кадрових працівників поступово підвищується рівень життя кваліфікованих робітників, зростає ступінь їх соціальної забезпеченості. Проте у молодих капіталістичних країнах, зокрема Росії, де ринок праці лише був відчутний і формувався надлишок робочих рук, більшість найманих робітників були абсолютно соціально незахищеними і зберігали всі ознаки класичного пролетаріату.

Посилюється значущість середніх верств, до яких входили службовці, інтелігенція, професійні військові. Одночасно скорочується частка спадкової аристократії, хоча вона і продовжувала зберігати важливі позиції в системі врядування і державної бюрократії (чиновники і службовці державного апарату). Посилення диференціації (різниці) економічного і соціального становища людей впливало на політичні умови життя та ідеологічні настрої у суспільстві.

1.4 Політичне життя.

У політичному устрої простежувались дві тенденції - розвиток держав унітарного й федеративного типу. Прикладом унітарних держав на початку століття є Великобританія, Франція, Італія. Влада тут знаходилась в центральних органах, на місцях самостійно могли вирішувати лише другорядні питання. З одного боку, це сприяло національній консолідації, а з іншого боку, легко могло викликати незадоволення через недостатнє врахування особливостей регіонів. При федеративному устрої влада поділяється між центральним і регіональним урядами. Засади федералізму найпослідовніше втілювали Сполучені Штати Америки.

Абсолютних монархій на європейському континенті на зламі століть майже не залишилось. Парламентський режим встановився і в республіках, і в конституційних монархіях. Республіки, залежно від того, кому належала вся повнота влади в країні, були президентськими або парламентськими.

У провідних країнах відбулась структуризація суспільства. Масові політичні партії консерваторів і лібералів здобули досвід і виробили гнучку тактику й стратегію боротьби за вплив на суспільство. Перехопити владу намагалися Лейбористська партія (Англія), соціал-демократичні партії (Росія, Австрія, Угорщина, Бельгія, Польща, Голландія та ін.).

Соціально-економічний розвиток. За своїм соціально-економічним розвитком країни, в яких на початку XX ст. інтенсивно йшов процес індустріалізації, умовно можна поділити на три групи ("ешелони"). Передову групу очолювали Англія, Франція, США, далі йшли країни Центральної і Південно-Східної Європи, Іспанія, Росія, останніми були держави Латинської Америки, Азії й Африки. Такі країни, як Німеччина, Італія, Японія, випереджали країни "другого ешелону", але і в першому їх не визнавали рівними. Вони відверто вимагали собі "місце під сонцем".

ДОКУМЕНТИ СВІДЧАТЬ

Російська вчений-методист Л. Алексашкіна про розвиток компанії Г. Форда

[1896 р.] Г. Форд випробував свій перший автомобіль, виготовлений у майстерні, який, за його визнанням, «нагадував селянський візок». 1903 р. вже було засноване «Товариство автомобілів Форда», а 1906 р. побудоване перше триповерхове заводське приміщення.

До початку Першої світової війни підприємства Форда перетворилися на своєрідну імперію з філіями в Англії, Австралії та інших країнах, де вироблялося 248 тис. автомобілів на рік.

З розповіді робітника автомобільного заводу Г. Форда

Це найнудніша робота у світі... У ній немає ніяких змін, вона нас виснажує. Вона викликає в нас сильну стомленість. Вона уповільнює наші думки. Тут не потрібно думати... Ви просто робите це й робите. Ви це витримуєте заради грошей. Ось за що нам платять - за те, щоб ми терпіли нудність цього... Форд бачить вас скоріше як механізм, ніж людину.

Прочитайте обидва документи. Які позитивні, і які негативні наслідки мало впровадження поточного виробництва і конвейєрного збирання?

Домашнє завдання:

1. Назвіть нові явища в економічному житті розвинутих держав Європи і США. Поміркуйте, які чинники зумовили їх виникнення.

2. Подумайте, які обставини сприяли розвитку міжкорпораційних зв'язків між великими промисловими і фінансовими компаніями, встановленню ними монопольного контролю над цілими галузями виробництва товарів і послуг.

3. Поясніть значення термінів: «картель», «синдикат», «трест», «холдингова компанія», «концерн», «фінансово-промислова група». Спробуйте відповісти на питання, чому вивезення вільних коштів за межі країни в провідних державах світу стало переважати обсяги зовнішньої торгівлі.

Яким чином нові явища в економіці вплинули на зміни в соціальній структурі суспільства? Які соціальні групи втрачали свій вплив у нових економічних умовах, а які здобували?

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 Встановлення кордонів.

Майже більше сторіччя Польщі не існувало. І у листопаді 1918-го, після революції в Німеччині, після краху Австро-Угорщини, Польща встала з мертвих.

На Різдво 1918 року у Варшаві ходив жарт: «Яка країна найбільша в Європі?» — «Польща. Бо вона не має кордонів ні на Сході, ні на Заході, ні на Півночі». В кожному жарті є частка правди. Щойно виникнувши, польська держава відразу ж в’язалася в цілу низку збройних конфліктів: з німцями — за Познань і Верхню Сілезію, з чехами — за

Тешинську Сілезію, з українцями — за Львів і усю Східну Галичину, з литовцями — за Вільнюс, з більшовиками — за Волинь і Білорусь.

У січні 1919 р. було проведено вибори до Установчого сейму, на яких більшість здобули ендеки. Пілсудський залишився "вождем держави", та його роль обмежувалася конституційними законами.

 Кордони Другої Речі Посполитої були визначенні в 1922, у результаті поділів Німецької, Австро-Угорської та Російської імперії, а також воєн з Західно-Українською Народною Республікою та Радянською Росією. 

1.2 Польща у 1921-1926 рр.

У 1921 р. була ухвалена конституція Польської Республіки. Згідно з нею Польща ставала парламентською республікою. Повноваження президента, що обирався парламентом на 7 років, стали обмеженими. Узаконювалося привілейоване становище католицької церкви.

Уряд взяв курс на  економічне зростання шляхом надання вигідних кредитів. Нова політика сприяла росту економічного життя, але повна відсутність цільного внутрішнього ринку, розруха після війни, блокада з боку Німеччини, неповернення банківських кредитів призвело до інфляції і знецінення польської грошової одиниці марки. 

1.3   Режим "санації"

Зазначені обставини кажуть нам  про слабкість парламентської республіки. Недоліки парламентського ладу,  нерівномірність економічного розвитку країни, блокада з боку Німеччини та СРСР, криза в армії привели до перевороту 1926 р. і встановлення режиму "санації" (оздоровлення).

12 травня 1926 р. військові сили під командуванням Пілсудського, почали наступ на Варшаву. У боях на вулицях міста війська уряду зазнали поразки. Переворот підтримувався населенням країни, що надіялося на покращання життя. Пілсудський користувався авторитетом національного героя, йому вдалося встановити свою владу, що збіглося з економічною стабілізацією у країні, це в саою чергу дало можливість закріпитися новому режиму.

Режим "санації" —базувався на лавіруванні між різними політичними силами, що не дозволяло опозиції організуватись. Влада відверто зневажала сенат і сейм, видаючи тимчасові успіхи в економіці за свої заслуги.

 Схема: Риси режиму «санації».

1.      Визначальний  вплив Ю.Пілсудського у політичному житті країни. Утворення його «культу особи».

2.      Слабка та неорганізована парламентської опозиції.

3.      Застаріла, складна виборча система.

4.      Заборона «свободи слова».

5.      Незначні політичні репресії.

6.      Порозуміння з національними меншинами держави.

  

Домашнє завдання:

1. Як і за яких обставин відбувалося відновлення польської державності? 2. Охарактеризуйте зовнішню політику нової Польщі.

3. Яка роль президента Пілсудського у становленні Польської Республіки?

4. Опишіть процес формування кордонів Польші.

 

Запам’ятайте дати:

Листопад 1918 р.   Відновлення незалежної Польші.

Листопад 1918 р.  липень 1919 р.  Польсько-українська війна.

1920 р.   Радянсько-польська війна.

1921 р.   Конституція Польської Республіки.

1926 р.   Встановлення режиму "санації" Ю.Пілсудського.

1934 р.   Підписаний пакт про ненапад між Німеччиною та Польщею.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 Утворення Чехо-Словаччини.

 До 1918 р. спільної незалежної держави чехів і словаків не існувало. Напередодні Першої світової війни обидва ці народи входили до складу Австро-Угорської імперії. Воєнні поразки монархії значно активізували зусилля чехів і словаків у боротьбі за незалежність. Для узгодження дій було створено два керівні центри: Національний чехословацький комітет у Празі та Чеський національний комітет у Парижі. Саме зусиллями паризького комітету, очолюваного Томашем Масариком, на території Росії з військовополонених чехів та словаків було сформовано легіон чисельністю близько 200 тис. солдатів та офіцерів. Цей військовий підрозділ мав увійти до складу військ держав Антанти.

  28 вересня Національний комітет у Парижі проголосив себе тимчасовим урядом Чехо-Словаччини. Главою уряду було обрано Т. Масарика.

   Після офіційного визнання уряду державами Антанти 28 вересня 1918 р. Національний комітет проголосив Чехо-Словацьку республіку (ЧСР). 14 грудня Національні збори (парламент) проголосили про скасування влади Габсбурґів. Невдовзі Т. Масарика було обрано Президентом ЧСР, а провідного діяча Національно-демократичної партії К. Крамаржа - главою уряду.

1.2. Визначення кордонів.

 За Версальським, Сен-Жерменським та Тріанонським мирними договорами до складу Чехословацької республіки увійшли Чехія, Словаччина, Австрійська Сілезія з районом Цешина, населеним переважно поляками, та колишнє королівство Богемія з Судетською областю з переважаючим німецьким населенням. Практично всі території, що межували з Австрією і на які претендувала Прага, були майже стовідсотково «перенесені» на карту ЧСР. Ситуація, за якої німці станом на 1918 р. становили у Богемії, Моравії й Сілезії близько 3,5 млн чоловік (34,9 %), а чехи і словаки - 6,25 млн (62,5 %) об'єктивно спонукала до майбутніх етнічних конфліктів. Так, наприклад, уже в грудні 1918 р. німецька меншина Чехословаччини здійснила спробу проголосити утворення «Німецької Богемії» й приєднатися до Німеччини.

   На Паризькій мирній конференції міністр закордонних справ ЧСР Едуард Бенеш домагався задоволення територіальних вимог чехів, які, за його словами, були «споконвічним бастіоном» слов'ян проти «германізму». Та все ж головним аргументом майбутнього чехословацького президента була економічна доцільність - Богемія була найрозвинутішою областю Австро-Угорщини.

    1.3   Конституція 1920 р.

 Засади облаштування державного устрою країни було закріплено конституцією, прийнятою у березні 1920 р. За нею народ визнавався єдиним джерелом державної влади. Абсентеїзм (відмова від участі у виборах) карався грошовим штрафом.

   У цілому, Конституція Чехо-Словаччини увібрала у себе кращі набутки тогочасного конституційного права й була однією з найдемократичніших у Європі.

1.4.Внутрішня й зовнішня політика Т. Масарика та Е. Бенеша.  

Сформований після виборів 1921 р. коаліційний уряд Е. Бенеша зумів за короткий час домогтися як стабілізації курсу крони, так і оздоровлення економіки в цілому. Проте досягнуто цього було завдяки надзусиллям більшості населення. 1922 р. кабінет Е. Бенеша був змушений подати у відставку й поступитися урядові на чолі з представником Аграрної партії А. Швеглою. На тлі урядової кризи активізувалися радикальні політичні сили, що вдавалися до екстремістських методів боротьби. У відповідь на це Національні збори у березні 1923 р. прийняли закон «Про охорону республіки». Серйозну загрозу суспільній злагоді становили фашистські групи «Чеське фашистське товариство» та «Національна ліва», які організаційно оформилися у 1926 р. Небезпека з боку партій полягала не у їхній чисельності (вона була незначною), а у самому факті існування організацій, побудованих на фашистських засадах.

   На міжнародній арені Чехо-Словаччина орієнтувалася на Францію. Це насамперед зумовлювалося небезпечним сусідством з Німеччиною, яка не приховувала своїх намірів приєднати території, населені німцями. У 1934 р. ЧСР уклала з Францією договір про взаємодопомогу, а у травні наступного року таку ж угоду було підписано з СРСР. Щоправда, радянські війська могли прийти на допомогу ЧСР лише через територію Румунії у тому разі, якщо таку допомогу спочатку надасть Франція. За умов зростання загрози з боку Німеччини Т. Масарик, а також Е. Бенеш, який став президентом у 1935 р., майже половину державного бюджету спрямовували на зміцнення збройних сил країни, оснастивши їх, зокрема, найкращою, за оцінкою фахівців, стрілецькою зброєю.

 1.5 «Судетська проблема».  

Після приходу до влади в Німеччині націонал-соціалістів з їхнім гаслом об'єднання у кордонах Райху всіх німців, Чехо-Словаччина стала одним із першочергових об'єктів гітлерівської агресії. Наміри знищення Чехо-Словаччини були втілені у розроблених у Берліні планах «Шулунг», «Рот» і «Грюн». А. Гітлер припинив ведення будь-яких переговорів із Прагою та розгорнув у німецькій пресі шалену античехословацьку пропаганду. Приводом до таких дій стало питання про громадян ЧСР німецької національності, які жили в Судетській області. За переписом 1930 р. у країні було З 231 тис. німців, з яких у Судетах - 3070 тис.

   Після аншлюсу (приєднання) у 1938 р. в Австрії, яке А. Гітлер назвав «родинною справою», об'єктом номер один німецької експансії стала Чехо-Словаччина. Тараном, яким нацисти планували зруйнувати цю державу, було обрано Судетсько-німецьку партію, очолювану колишнім учителем гімнастики Конрадом Генляйном. Організація, яка до 1933 р. змушена була маскувати свої справжні наміри, з приходом до влади А. Гітлера взяла курс на відокремлення Судетської області від ЧСР.

   Керівництво Чехо-Словаччини опинилося в украй складному становищі: Англія й   Франція як гаранти безпеки ЧСР наполягали на задоволенні вимог судетських німців (на парламентських виборах 1935 р. за генляйнівців віддали свої голоси 70 % німецькомовного населення), оскільки не були готовими для збройної відсічі Німеччині у разі її нападу на Чехо-Словаччину.

   У травні 1938 р. у німецько-чехословацьких відносинах настала криза: поблизу чехословацьких кордонів було зосереджено до 200 тис. німецьких військ, але чехи і словаки виявили готовність воювати. В останній момент німецькі війська було зупинено й відведено від кордонів ЧСР, після чого відбулося відведення й чехословацьких частин. Генляйнівські загони ще раз спробували спровокувати конфлікт у вересні 1938 р., але впродовж 48 годин були розсіяні урядовими військами.

Це стало черговим приводом для активізації античехословацької пропаганди у Німеччині. Погрози у бік Праги стали постійними. 28 вересня А. Гітлер наказав привести війська у бойову готовність. Того ж дня британський прем'єр Н. Чемберлен заявив: «Ситуація загострилася до краю. Єдиний спосіб уникнути війни - передати Німеччині Судетську область». Єдиним з чільних британських політиків, хто рішуче виступив проти такої політики, був В. Черчілл: «Франція й Англія мали вибір між війною й ганьбою. Вони обрали ганьбу і одержали війну».

Остаточно долю Чехо-Словаччини було вирішено в ніч з 29 на 30 вересня 1938 р. в Мюнхені.

Документи, матеріали

Із Декларації чеських депутатів австрійського парламенту. 30 травня 1917 р.

Депутати чеського народу, виходячи з глибокого переконання, що теперішню дуалістичну форму держави було створено… на шкоду спільним інтересам пануючих і пригноблених народів і тільки перетворення Габсбурзько-Лотаринзької монархії у федеративну державу вільних і рівноправних національних держав усуне будь-які національні привілеї та забезпечить всебічний розвиток кожної нації в інтересах імперії та династії.

В цей історичний момент, спираючись на природне право народів на самовизначення і вільний розвиток, посилене у нас, крім того, і невід’ємними історичними правами і повністю визнаними державними актами, ми на чолі свого народу будемо домагатися об’єднання всіх гілок чеської нації в чеську демократичну державу,  включно зі словацькою гілкою нації,   яка проживає в нерозривній єдності з чеською історичною бать ківщиною.

 

Запитання до документа

1. Які основні вимоги лідерів чеського національно-визвольного руху? Чим аргументували вони свою позицію?

2. Яким способом мало відбуватися відновлення чеської державності згідно з декларацією?

 

Із заяви міністра закордонних справ Чехо-Словаччини К.Крофта послам Англії, Франції та Італії (вересень 1938 р.)

Для нас це катастрофа… Я не знаю, чи одержать ваші країни вигоди від прийнятого в Мюнхені рішення. В одному ми впевнені — ми, звичайно, не останні, після нас постраждають інші.

 'Запитання до документа

1. Аргументуйте позицію чеського міністра закордонних справ.

2. Які наслідки мала Мюнхенська угода для Чехо-Словаччини?

3. Хто був наступною жертвою агресорів?

 

Домашнє завдання:

1. Як відбувався процес створення ЧСР?

2. Охарактеризуйте політичний розвиток ЧСР у 1920-1938 рр.

3. З’ясуйте особливості економічного розвитку ЧСР у міжвоєнний період.

4. Дайте оцінку політики чехо-словацького уряду щодо національних меншин у 20-30-х рр.

5. Чому стала можливою Мюнхенська угода?

6. З’ясуйте причини ліквідації Чехо-Словаччини.

 

Запам’ятайте дати:

28 жовтня 1918 р.   Проголошення Чехо-Словацької Республіки.

Червень-липень 1919 р.   Словацька радянська республіка.

15 березня 1939 р. Проголошення незалежності Карпатської України.

15 березня 1939 р.   Загарбання ЧСР Німеччиною.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1. Національно-визвольна революція

Поразка у Першій світовій війні привела до розпаду Австро-Угорщини. 25 жовтня 1918 р. у Будапешті відбулися демонстрації та мітинги, на яких населення вимагало негайно укласти мир, відділитися від Австрії та проголосити Угорську республіку.

Проти ночі з 30 на 31 жовтня у Будапешті й Відні одночасно спалахнули революції, внаслідок яких в Австро-Угорщині було повалено монархію Габсбургів. 12 листопада проголошено утворення Австрійської Республіки, а 16 листопада — Угорської.

Перший угорський уряд очолив граф М.Карої, який у дні революції керував Національною радою. Економічне й політичне становище молодої республіки було тяжким. Народне господарство зруйнувала війна, значну кількість підприємств за крили, швидко зростала інфляція.

Уряд Карої оголосив про проведення низки реформ:

•   вводилося загальне виборче право;

•   було прийнято закон про свободу союзів і зборів, створення політичних організацій;

•   запроваджувався 8-годинний робочий день;

•   було заявлено про надання автономії національним меншинам, але на ділі це не реалізовувалось;

•   уряд розробив проект закону про земельну реформу, на підставі якого держава могла експропріювати (вилучити без компенсації) поміщицькі .

Після підписання перемир’я Угорщина мусила демобілізувати свої збройні сили, залишивши тільки 8 дивізій. Її спроби зберегти за собою Словаччину, Хорватію, Воєводину, тобто вихід до Адріатичного моря та деякі інші території, що входили до складу угорської корони, не увінчалися успіхом. У країні поглиблювалася криза.

В Угорщині сильний вплив мала комуністична партія (КПУ). Вона складалася в основному з військовополонених угорців, які повернулися з Росії. Очолив її Бела Кун. Комуністи закликали до соціалістичної революції та активно працювали на розширення свого впливу в радах, що створювалися по всій країні. 

 Соціал-демократи звернулись до комуністів із пропозицією об’єднати їхні зусилля. Вранці 21 березня 1919 р. у пересильній тюрмі, де знаходилися Б.Кун та інші керівники КПУ, почалися переговори. Б.Кун зажадав від соціал-демократів беззастережного прийняття платформи КПУ і створення єдиної партії. Також він запевняв, що за допомогою союзу з радянською Росією буде розгромлено основних противників Угорщини. Зокрема, Румунію. Соціал-демократи без дискусій погодилися на ці вимоги. 

Того самого дня робітники Будапешта роззброїли поліцію й жандармерію, зайняли найважливіші стратегічні пункти столиці: вокзали, мости через Дунай, будинок телеграфу і телефонні станції. Влада перейшла до рук Революційної урядової ради (РУР).

Цей угорський радянський уряд очолив Шандор Гарбаї, у минулому соціал-демократ — центрист. Бела Кун обійняв посаду народного комісара закордонних справ. 

Було опубліковано тимчасову конституцію Угорської радянської республіки, яку згодом прийняв Всеугорський з’їзд рад.

Між комуністами та соціал-демократами у РУР були серйозні суперечності. Якщо комуністи вважали, що робітничому класові "слід удаватися до нещадного застосування диктатури пролетаріату", то соціал-демократи, як прихильники стриманішої політики, допускали можливість легальної діяльності противників радянської влади.

Опинившись у ворожому оточенні (чеські, румунські, сербські, французькі війська), РУР основним своїм завданням вважала організацію захисту територіальної цілісності республіки, і зазначені вище заходи значною мірою були спрямовані на мобілізацію всіх ресурсів країни. 25 березня було створено Угорську червону армію (300 тис. вояків).

6 квітня 1919 р. румунські війська розпочали бойові дії з метою оволодіти територіями,що їх обіцяли країни Антанти.

19 травня УЧА перейшла в наступ проти чехо-словацьких військ і вступила на територію Словаччини, де було проголошено Словацьку радянську республіку.

Внутрішнє становище Угорської республіки залишалося складним. Не вистачало продовольства і предметів першої необхідності, росла кількість незадоволених новим режимом (селяни, власники, інтелігенція). Нова влада почала застосовувати проти своїх противників "червоний терор", що привело, з одного боку, до розколу в СПУ, а з іншого — до консолідації контрреволюційних сил.

Поразка УЧА, невдала спроба здійснити соціалістичну революцію в Німеччині‚ неможливість радянської Росії прийти на допомогу Угорщині‚ на що покладали надії угорські комуністи, привели до того, що РУР вступила в переговори з країнами Антанти про припинення війни. Спроба Б.Куна підняти населення проти "зрадників" була невдалою, і 1 серпня РУР подала у відставку.

Новий уряд ("профспілковий"), де вже не було комуністів, знов очолив Пейдл. Він ліквідував революційні трибунали, відновив поліцію і суди. До Будапешта вступили румунські війська, які роззброїли Угорську червону армію. "

1.2   Диктатура Хорті

14 листопада 1919 р. після виведення румунських військ з Угорщини до Будапешта вступила угорська армія адмірала М.Хорті, який фактично встановив у країні свою диктатуру.

У червні 1920 р. Угорщина підписала Тріанонський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 77% території і 59% населення. На неї було покладено обов’язок виплачувати репарації. Чисельність збройних сил обмежувалася 35 тис.

 Схема: Риси режиму М.Хорті

1.      Консерватизм.

2.      Обмеження демократичних прав і свобод.

3.      Збереження представницьких, демократичних інститутів влади.

4.      Легальне існування опозиції. Обмеження діяльності лівих сил.

5.      Панування традиційної еліти (земельної аристократії).

6.      Необмежена влада М.Хорті.

7.      Відсутність масової партії – опори правлячого режиму.

8.      Монархічна, націоналістична демагогія.

 

У період з 1921 р. до 1931 р. уряд Угорщини очолював граф І.Бетлен. Цей період в історії Угорщини називають «ерою Бетлена». Він припинив терор проти учасників революції‚ уклав угоду з соціал-демократами про легалізацію діяльності партії та про звільнення політичних в’язнів.

В економічному розвитку Угорщина в середині 20-х рр. досягла довоєнного рівня. Виникали нові галузі виробництва, але країна залишалася аграрно-індустріальною. Було проведено часткову аграрну реформу.

На міжнародній арені Угорщина прагнула до перегляду Тріанонського договору і зменшення репарацій. У 1927 р. Угорщина почала зближення з Італією, а в 1934 р. між Італією, Угорщиною та Австрією було підписано Римський протокол, який передбачав взаємну підтримку у перегляді Версальської системи.

Криза сільського господарства, що охопила країни східної Європи наприкінці 20-х років, економічна криза 1929-1933 рр. завдала сильного удару угорській економіці, а надто сільському господарству. Активізували діяльність ультраправі сили, зокрема партія угорських фашистів на чолі з Нілаші "Схрещені стріли". У зовнішній політиці було взято курс на зближення з Німеччиною. Відроджувалися гасла відновлення "Історичної Угорщини" та реваншу. У 1936 р. прем’єр-міністром став граф П.Телекі, який провадив політику зближення з Німеччиною.

За період 1938-1941 рр. до Угорщини було приєднано значні території: частину Словаччини (Верхню Угорщину), Закарпатську Україну, Трансільванію та частину Югославії (Воєводина, Банат). Угорці вважали, що завдяки Хорті щодо їх країни було відновлено справедливість розтоптану у 1919-1920 рр. в Парижі.

 Угорський історик академік М.Ормош про М.Хорті

"Хорті… був старомодним аж до анахронізму. Його контрреволюційний вождизм не мав нічого спільного з формами нацизму або фашизму. Хорті не розробляв і навіть не сприймав жодної нової ідеології. Він слідував тим позиціям і поглядам, що їх засвоїв під час монархії в батьківському домі та у військовому училищі… До влади Хорті ставився з повагою, але не був одержимий владою. Політичним керівництвом у роки свого правління він поступався урядові та перебирав його головно у кризових ситуаціях".

 Запитання до документа

1. Охарактеризуйте ставлення Хорті до влади.

2. Дайте порівняльну характеристику хортизму і фашизму.

 

Домашнє завдання:

1. Як розвивалася національно-визвольна революція в Угорщині?

2. Чим було зумовлено встановлення радянської влади в Угорщині?

3. Які методи своєї діяльності угорські комуністи запозичили в російських більшовиків?

4. Чому радянська влада в Угорщині зазнала поразки?

5. Яку внутрішню і зовнішню політику проводив Хорті?

6. З’ясуйте особливості хортистського режиму.

7. Яким чином Угорщина позбулася пут Тріанонського договору?

 

Запам’ятайте дати:

16 листопада 1918 р.   Проголошення Угорської республіки.

21 березня   1 серпня 1919 р.   Угорська радянська республіка.

1920-1944 рр. – режим М.Хорті в Угорщині.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 Перша світова війна і Румунія

У серпні 1916 р. Румунія, вступила в Першу світову війну. Але  була слабо озброєна в тому  румунська армія відразу зазнала поразки, і 6 грудня армія Четверного союзу вступили до Бухареста. Тільки підтримка Росії, яка спрямувала 500-тисячну армію, врятувала Румунію від повного розгрому.

 У грудні 1917 р. було підписано угоду з Німеччиною про припинення бойових дій. Цим самим уряд виконав  вимогу населення припинити війну. Румунія також добилася виведення з її території російських військових частин.

У січні 1918 р. війська Румунії окупували територію Бессарабії під лозунгом ніби об’єднання всіх румун, але важке становище економіки,  умови мирних договорів призвели до повної втрати урядом авторитету. Тому, він пішов на поступки населенню,а саме було відновлено діяльність профспілок; прийнято проект аграрних реформ, який передбачав передачу землі селянам в оренду. Ці зміни  відвернули селян від агітації комуністичних партій.

Подальший розпад Австро-Угорщини призвів до розгортання народного руху за об’єднання всіх земель, заселених румунами. Це було використано режимом для зміцнення своєї  влади. У листопаді 1918 р. до складу держави було введено Буковину, хоча народ Північної Буковини на віче побажав возз’єднання з Україною. 

20 березня 1919 р. Управління  Антанти в ультимативній формі вимало від уряду Угорщини погодитися на окупацію частини її території Румунією й Чехо-Словаччиною. Це призвело до початку війни між Румунією та Угорщиною. Відтак територія Румунії збільшилася зі 138 тис. до 295 тис. км2, а населення — з 8 до 16 млн осіб.

На приєднаних територіях проживало чимало інших народностей: угорців та українців. Румунію стали називати: «Причорноморською міні імперією».

1.2 Румунія у міжвоєнні роки. «Причорноморська міні імперія»

 У 1919-1920 рр. становище в країні було досить нестабільним: робітники виступали за зменшення тривалості робочого дня, селяни вимагали аграрної реформи. Під натиском виступів населення, вимоги робітників були задоволені.

У зовнішній політиці Румунія підтримувала існування Версальсько-Вашингтонської системи.

 До 1927 р. було завершено аграрну реформу, внаслідок якої селяни отримали 3 млн га. 

У період з 1922 р. до 1928 р. при владі у країні знаходилася національно-ліберальна партія. Великим  здобутком під час її правління було прийняття конституції 1923 р., що закріпила всі демократичні свободи. 

У 1924 р. в Південній Бессарабії спалахнуло кероване комуністами Татарбунарське повстання, метою якого було встановлення радянської влади і від’єднання Бессарабії. Але воно мало локальний характер і зазнало поразки.

Основними політичними противниками лібералів були партії націоналістів і цараністів (селянська партія). У середині 20-х рр. розгорілася боротьба за наступника румунського престолу.  Політична боротьба розгорнулась між Каролем і Михаєм, королем став шістнадцятирічний Михай.

У роки кризи виросла популярність правоекстремістських організацій, наприклад як "Залізна гвардія", що використовували націоналістичні гасла, близькі до народу, разом  з соціальною демагогією. Рівнялися  вони на італійських фашистів. Активізувалася і Комуністична партія Румунії, яка стала організатором ряду страйків, що іноді закінчувалися кривавими сутичками.

У 1934 р. Румунія  почала виходити з кризи. До влади прийшли  так звані "нові ліберали", які були тісно пов’язані з фінансовими колами і королівською сім’єю. Але встановити порядок у країні їм не вдалося. Економічна криза 1936-1937 рр. Загострювалася криза і на виборах 1937 р.  жодна з партій не набрала більшості голосів. Скориставшись такими умовами 10 лютого 1938 р. Кароль ІІ здійснює переворот в країні. Було прийнято нову конституцію, відповідно до якої якою король отримав всю владу, а парламент перетворився в дорадчий підвладний орган. Головними опорами короля в його політиці були: армія та «Залізна гвардія». 

6 вересня 1940 р. під тиском Й.Антонеску Кароль ІІ був змушений зректися трону на користь Михая. Останній же майже був відсунутий від влади. У Румунії встановилась диктатура Антонеску. 

У країні відразу розпочалася антисемітська кампанія, почалася „румунізація” власності і бізнесу. Встановлювався поліцейський режим. Державу було проголошено легіонерською, а Антонеску став — вождем держави. У країну введено німецькі війська, які розмістилися в районах нафтових промислів. 

В основі  курсу політики  лежала ідея “Великої Румунії”, яка базувалася на державному централізмі, тотальному контролі над громадськістю, запереченні етнічних та національних прав нерумунського населення країни. Відверта антиукраїнська політика румунського уряду здійснювалася через заходи румунізації українського населення Бессарабії та Північної Буковини. Політика румунізації здійснювалася паралельно ліквідації попереднього територіально-адміністративного устрою в умовах надзвичайного стану і масштабних репресій. Румунізація охопила культурно-освітні, духовні, соціально-економічні організації і товариства. Тотальний державний тиск викликав відкриті й приховані форми протесту і опору, зокрема в січні 1919 р. відбулося Хотинське, а в вересні 1924 р. Татарбунарське національно-визвольні повстання.

Із середини 1930-х рр. в Румунії посилюються шовіністичні настрої, активізуються праворадикальні політичні сили. На цьому тлі все більший наголос робився на “націоналістичному напрямку” у внутрішній та зовнішній політиці. Українське питання було частиною комплексу суспільно-політичних і соціально-економічних аспектів політики унітарної конституційної монархії Румунії, яка намагалася вирішити його твердо дотримуючись принципу моно націоналізму.

6 квітня 1941 р. Румунія вступила у Другу світову війну на боці Німеччини. 22 червня Румунія підтримала напад на СРСР і захопила Бессарабію та Одесу.  

Домашнє завдання:

1. Які територіальні зміни в Румунії сталися після Першої світової війни?

2. Вкажіть особливості аграрної реформи в Румунії.

3. Охарактеризуйте економічний розвиток Румунії в міжвоєнний період.

4. Дайте характеристику політичного розвитку Румунії в міжвоєнні роки.

5. Які риси були притаманні режимові Антонеску?

 

Запам’ятайте дати:

1918 р.   Приєднання Румунією Бессарабії та Північної Буковини.

1924 р.   Татарбунарське повстання.

10 лютого 1938 р. – встановлення королівської диктатури Кароля ІІ.

1940 р.  Приєднання до СРСР Бессарабії та Північної Буковини; до Угорщини – Північної частини Трансильванії; до Болгарії – Південної Добруджи.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 Владайське повстання (Радомирський бунт).  

 

Перша світова війна привела країну до гострої політичної та економічної кризи. Масового характеру набрали виступи проти продовження війни ("жіночі бунти"). Цар Фердинанд заміною уряду в червні 1918 р. намагався виправити становище, але марно.

У вересні 1918 р. війська Антанти прорвали фронт болгарської армії в районі Доброполе. У її відступаючих частинах почалися стихійні виступи проти армійського командування та уряду. Солдати захопили Головну квартиру болгарської армії (генеральний штаб) і рушили на Софію. Повстанці підійшли до столиці та в ультимативній формі зажадали здати Софію. Скориставшись нерішучістю повсталих, уряд стягнув віддані частини, 29

вересня уклав перемир’я з Антантою і з допомогою німецьких військ завдав поразки повсталим у битві під Владайськом.

Повстання та перемир’я з Антантою змусили царя Фердинанда зректися престолу на користь його сина Бориса ІІІ.

Попри придушення повстання, становище в країні залишалося складним. Щоб якось збити хвилю народного невдоволення, цар пішов на деякі поступки: було введено 8-годинний робочий день, оплачувану відпустку, скасовано податок на прибутки в умовах воєнного часу і т. ін.

Війна дорого обійшлася країні. Загинула п`ята частина чоловічого населення віком від 20 до 50 років. Загальні втрати складали: 155 тис. загиблих, 400 тис. поранених на фронтах і 150 тис. померлих від тифу, холери, грипу цівільного населення. Країна втратила третину національного багатства.

1.2   Політика уряду А.Стамболійського

Після Першої світової війни політичне життя країни було надзвичайно бурхливим, незважаючи на те, що болгарське суспільство з країн Східної Європи було досить прогресивним, відкритим і найдемократичнішим.  Болгарська еліта формувалась переважно з числа селян і ремісників. За своїми поглядами представники болгарської еліти були технократами. Система соціального захисту і страхування була найпередовішою на Балканах і охоплювала всі верстви суспільства. Додатковою гарантією соціальної стабільності було те, що селяни і частина мешканців міст були забезпечені землею, яка знаходилась у їх власності.

 Стамболійський, будучи сильним ідеологом і людиною емоційною, вміючи використовувати демагогію (блискучий оратор і полеміст), став унікальним лідером аграріїв серед країн Східної Європи. У міжнародних відносинах він закликав до створення болгарсько-югославського союзу. Також він не заперечував проти відокремлення Македонії, вважаючи це кроком до перебудови всіх відносин на Балканах.  Для реалізації своїх планів Стамболійський використовував будь які засоби: пускав у хід напіввійськову Оранжеву Гвардію Землеробського союзу, підтасовував результати виборів, нищив лідерів опозиції тощо. 

У 1920 р. в Болгарії було запроваджено загальну трудову повинність. За цим законом кожен чоловік віком від 20 до 40 років мусив протягом 8  місяців виконувати фізичну роботу на користь держави і ще 21 день на рік працювати в своєму окрузі. Ця система мала позитивні наслідки для країни. Для будівництва загальнонаціональних об`єктів (доріг, залізниць, мостів, каналів тощо) залучалась додаткова робоча сила. До того ж таким чином Болгарія обходила заборону на загальну військові повинність. Молоді чоловіки під час трудової повинності проходили і початкову військову підготовку. Наступні болгарькі уряди зберегли цю систему.

У 1921 р. був прийнятий закон про максимум землеволодіння (встановлювався в розмірі 30 га + по 4 га на кожного члена сім`ї, в якій було більше 4 осіб). Цей закон мав

забезпечити відносно рівний розподіл землі між селянами. Така рівність відповідала селянській ідеології Стамболійського. 

У листопаді 1919 р. Болгарія підписала Нейїський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 1/10 території. Скорочувалася чисельність збройних сил, ліквідовувалася загальна військова повинність.

У зовнішній політиці уряд не спромігся пом’якшити умови Нейїського договору, а це підривало його авторитет.

Наприкінці 1920 р. почався процес консолідації опозиційних сил, які намагалися скинути уряд. Починаючи з 1922 р. реформи і експерименти починають давати збої. Росте число невдоволених, особливо мешканців міст. Улітку 1922 р. праві та центриські партії утворили Демократичну злагоду. Ці сили спиралися на підтримку царя, який був майстром політичних інтриг. В опозицію стала і БКП ("тісняки"), що вважала Стамболійського «болгарським Керенським».

Скориставшися сприятливими умовами, проти ночі з 8 на 9 червня 1923 р. "Народна змова" і Військова ліга вчинили переворот. Уряд Стамболійського було заарештовано, а його самого жорстоко вбито. Владу захопив уряд, що його очолив лідер "Народної змови" професор економіст Александер Цанков. До уряду Цанкова ввійшли представники майже всіх правих і центриських партій. Новий уряд влаштував справжне полювання на лідерів селянської і комуністичної партій. Загинуло близько 3 тис. чол. За це Цанков зажив собі недоброї слави.

1.3. Комуністичне повстання 1923 р.

Лідери Комінтерну оцінили становище в Болгарії як сприятливе для проведення повстання і встановлення радянської влади. Болгарія повинна була стати плацдармом для поширення світової революції. БКП, об’єднавшися з лівим крилом БЗНС, почала підготовку до збройного повстання, призначеного на 22-23 вересня 1923 р. Було створено військово-революційний комітет на чолі з Г.Димитровим‚ В.Коларовим і Г.Геновим. Перші збройні виступи почалися вже 13 вересня і тривали до 27 вересня 1923 р. Спроба комуністів перейти до терорестичних методів боротьби тільки посилило репресії проти них .

1.4. Болгарія в міжвоєнний період

У січні 1926 р. сталася зміна уряду. Його очолив Андрей Ляпчев, представник Демократичної злагоди. Новий уряд пом’якшив репресії, оголосив амністію. Було дозволено діяльність політичних партій і організацій. Цанком став в опозицію до нового уряду (він критикував його за м`якість), а в 30-40-і роки став відвертим фашистом з обмеженою кількістю прихильників. 

Економічна криза охопила Болгарію в 1928 і тривала до 1934 рр. захопивши всі галузі болгарської економіки. Кількість безробітних сягнула 200 тис. Різко погіршилося

матеріальне становище населення. На початок 1934 р. національний доход країни складав 61,4% проти 1929 р. (хоча порівняно з сусідніми державами глибина падіння виробництва була значно меншою).

Криза привела до перегрупування політичних сил і посилення боротьби за владу. Після виборів 1931 р. Демократична злагода втратила владу. Урядову коаліцію утворили демократичні партії і БЗНС. Уряд очолив Александер Малинов, який через деякий час передав владу своєму колезі Ніколі Мушанову. Цанков утворив фашистський Народний соціальний рух (НСР), який орієнтувався на Італію та Німеччину. 

У травні 1934 р. виникла урядова криза, з якої вирішили скористатися НСР і "Звено" і які 19 травня 1934 р. здійснили державний переворот. На чолі уряду став Кімон Георгієв. Переворот був ретельно підготовлений, бездоганно виконаниий, але заколотники не мали чіткої подальшої мети. Їх прагнення «відродження» країни шляхом «очищення» і «раціоналізації» всіх інституцій і життєвого укладу, були не зрозумілі для народу. Відповідно уряд Георгієва не мав соціальної опори. Цим скористався цар Борис ІІІ, який був хитрим і спритним політиком. Своєю поведінкою він вдавав, що політика його не цікавить; єдиним предметом його захоплення є паровози, яких він колекціонував. Цар поступово усунув молодих і недосвідчених політиків, відкинув їх соціально-економічні починання, проте залишив їх авторитарні методи управління. У країні було скасовано конституцію, розпущено Народні збори, заборонено партії та профспілки. 

У період 1934-1939 рр. болгарська економіка зазнала найбільшого у повоєнні роки піднесення, особливо сільське господарство. Це було зумовлено переходом на виробництво високоприбуткових технічних культур (волокнистих, олійних, садових). Також був взятий курс н розвиток легкої промисловості, яка б доповнювала сільське господарство. Така політика дала ріст промислового виробництва за період 1935-1939 рр. 64,1%.

У зовнішній політиці цар пішов на зближення з Німеччиною. За її підтримки Болгарія домоглася скасування статей Неїського договору (Солонінська угода 1938 р.). У 1940 р. Румунія повернула Болгарії Південну Добруджу (основну житницю країни, де вироблялось 20% сільгоспродукції країни). Але за це Болгарія розплатилася втупом у Другу світову війну на боці Німеччини. Щоправда, вона категорично відмовилася взяти участь у війні проти СРСР, обмежившись окупацією Македонії та Фракії (захоплені в Югославії та Греції в 1941 р.).

Документи, матеріали

А.Стамболійський про перспективи суспільного розвитку Болгарії

"Ми не бажаємо поховати цей устрій, але ми й не бажаємо залишати його з тими виразками,  з тими хибами,  з  якими ми бачимо його тепер… Ми за приватну власність, але ми не за паразитичну приватну власність. Ми хочемо знищити те, що складає ваду цієї власності… Цей соціальний лад треба перевлаштувати, не знищуючи його. Ми його перевлаштуємо, ми прагнемо його змінити".

 

Питання до документа

Як можна охарактеризувати основні цілі БЗНС?

  

Домашнє завдання:

1. Який вплив мала Перша світова війна на розвиток Болгарії? Проаналізуйте міжнародне і внутрішнє становище країни.

2. Чому реформи започатковані урядом А.Стамболійського, не набули розвитку? Яку основну мету переслідував Стамболійський?

3. Дайте оцінку подіям 1923 р.

4. Охарактеризуйте розвиток Болгарії в міжвоєнні роки.

5. Порівняйте державні перевороти 1923 р. і 1934 р.

6. Які основні політичні сили вели боротьбу за владу в 30-ті рр.?

7. Що зумовило встановлення монархічної диктатури в 1935 р.?

8. Охарактеризуйте розвиток промисловості і сільського господарства Болгарії в 30-ті роки.

9. Чому Болгарія вступила в Другу світову війну на боці Німеччини?

 

Запам’ятайте дати:

27-29 вересня 1918 р. - Владайське повстання (Радомирський бунт).

Червень 1923 р. - Державний переворот і встановлення диктатури. Усунення Стамболійського від влади.

Вересень 1923 р.   Комуністичне повстання.

1934 р.  Встановлення дипломатичних відносин з СРСР.

1935-1944 рр.   Монархічна диктатура в Болгарії.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ 1.1 Утворення Королівства сербів, хорватів і словенців

Перша світова війна призвела до краху Австро-Угорщини й відіграла вирішальну роль в об'єднанні південних слов'ян у спільній державі.

   За світової війни відбулося згуртування політичних центрів південнослов'янських народів. Найвпливовішими з них були комітети, засновані у Римі, Женеві й, особливо, у Лондоні - Південнослов'янський комітет (1915) під орудою лідера хорватських

націоналістів Анте Трумбича. У липні 1917 р. на грецькому острові Корфу, де тоді перебував сербський уряд, відбулася важлива зустріч між А. Трумбичем та сербським прем'єр-міністром Ніколою Пашичем.

   У спільній декларації («Корфська декларація») за підсумками переговорів зазначалося, що укладений пакт передбачає об'єднання сербів, хорватів, словенців і чорногорців у єдиному королівстві під зверхністю сербської династії Карагеоргієвичів. Наріжним каменем об'єднання проголошувалося дотримання федеративно-конституційних засад - кожна із земель, що мали увійти до королівства, зберігатиме свою автономію. «Корфська декларація» стала базовим документом утворення сербсько-хорватсько-словенської держави.

   6 жовтня 1918 р. було скликано Народне віче словенців, сербів і хорватів у Загребі, яке 29 жовтня урочисто проголосило об'єднання цих народів у єдину державу. Тим часом Народна скупщина Чорногорії у місті Подгориця проголосила об'єднання Чорногорії з Сербією під егідою Карагеоргієвичів. На порядок денний постало питання про злиття в одне державне утворення Королівства Сербії й Чорногорії та сербсько-словено-хорватської держави. У результаті переговорів між ними 1 грудня 1918 р. було проголошено Королівство сербів, хорватів і словенців (КСХС). Правлячою династією визнавалися Карагеоргієвичі.

   Кордони новоутвореного королівства (з 1929 р. воно перебрало назву Югославія) було визнано Сен-Жерменським (з Австрією), Тріанонським (з Угорщиною), Рапалльським (з Італією) та Нейїським (з Болгарією) договорами. Але оскільки таємний Лондонський договір 1915 р. передбачав, що Хорватія й Чорногорія по війні будуть незалежними державами, а дійсно сталося інакше, то виникли серйозні суперечності між Італією та Югославією з питання про приналежність порту Ф'юме (Рієка) у Карінтії. Масла у вогонь додала й Антанта, яка одночасно пообіцяла ці землі обом сторонам, що мало не призвело до італо-югославської війни.

Внаслідок переговорів між делегацією Народного віча та урядом Сербії 1 грудня 1918 р. було підписано угоду про створення єдиної південнослов’янської держави — Королівства сербів, хорватів і словенців (Королівства СХС). До його складу згодом увійшла Чорногорія

ерша світова війна дорого коштувала південнослов`янським народам. Загальні втрати складали 1,9 млн. чол. загиблих і померлих. Втрати сербської армії складали 369815 вбитих і поранених з 705343 мобілізованих; Чорногорії – 63 тис., що складало 25% її довоєнного населення.

1.2 Видовданська конституція

Королівство СХС конституювалось як парламентарна монархія. 28 червня 1921 р., в день святого Вида (Видовдан) — день пам’яті битви на Косовому полі, Установча скупщина прийняла конституцію. Королю надавалися значні права, в тому числі право разом із скупщиною (парламентом) здійснювати законодавчу владу. Він був головнокомандувачем збройних сил, призначав прем’єр-міністра, міг увести в країні надзвичайний стан, зупинити дію конституції. Король був непідзвітним ні перед скупщиною, ні перед народом. Верховний законодавчий орган країни — Народна скупщина складалася з однієї палати та обиралася на чотири роки. Всупереч поділові на національні області, що склався

історично, держава була розділена на 33 жупанії (губернаторства), очолювані великим жупаном, який призначався королем і мав повноваження припиняти рішення виборних органів самоврядування.

Отже, було закріплено унітарний устрій Королівства СХС. Домінуюче становище у країні здобула сербська еліта, яка зайняла майже всі адміністративні посади в країні.

1.3 Національна проблема

   Національне питання в країні стало неминучим і логічним результатом переважання сербів. У державу, що мала територію майже 249 тис. кв. км і населення в майже 15 млн чол.

   Хоча слов'янське населення спілкувалося подібними діалектами, але у цілому Югославія справляла враження складного і суперечливого конгломерату націй з культурними та матеріальними набутками, релігійними переконаннями, що різнилися.

   Урешті-решт, південно-східні райони країни були складовою східної цивілізації, заснованої на православ'ї, а західні - відповідно, католицької західної.

   Провідні, порівняно з іншими народами Югославії, позиції з волі короля Александра належали сербам, які становили лише 39 % населення. Найактивніше протидіяла сербізації Хорватія, де Хорватська селянська партія (ХСП), керована С. Радичем, вимагала визнання Хорватської республіки незалежною державою у складі Югославії. Переслідування С. Радича та його прихильників спричинили хвилю протестів проти національної політики уряду і відставки уряду Пашича. Неспокійною була ситуація й у населеному переважно етнічними албанцями Косово та у здебільшого католицькій Словенії.

 6 січня 1929 р. Александр опублікував маніфест, згідно з яким у країні ліквідовувалася парламентська монархія, скасовувалася Видовданська конституція, розпускалися Народна скупщина і всі партії та організації, які проводили антидержавну політику. Король перебрав на себе всю повноту влади. У жовтні 1929 р. держава дістала назву Королівство Югославія.

У 1930 р. Югославію охопила економічна криза. Промислове виробництво скоротилося наполовину, а ціни на сільськогосподарську продукцію — вдвічі. Крім того‚ загострилися національні, соціальні та ін.  протиріччя у суспільстві. Боротьба за права хорватів, мусульман, словенців набула інтернаціонального характеру. Хорватські усташі (націоналісти) на чолі з Анте Павеличем, яких підтримувала Італія, а згодом і Німеччина, почали вдаватися до терористичних актів.

    Хоча слов'янське населення спілкувалося подібними діалектами, але у цілому Югославія справляла враження складного і суперечливого конгломерату націй з культурними та матеріальними набутками, релігійними переконаннями, що різнилися.

   Урешті-решт, південно-східні райони країни були складовою східної цивілізації, заснованої на православ'ї, а західні - відповідно, католицької західної.

   Провідні, порівняно з іншими народами Югославії, позиції з волі короля Александра належали сербам, які становили лише 39 % населення. Найактивніше протидіяла сербізації Хорватія, де Хорватська селянська партія (ХСП), керована С. Радичем, вимагала визнання Хорватської республіки незалежною державою у складі Югославії. Переслідування С. Радича та його прихильників спричинили хвилю протестів проти національної політики уряду і відставки уряду Пашича. Неспокійною була ситуація й у населеному переважно етнічними албанцями Косово та у здебільшого католицькій Словенії.

    1. 4   Державні перевороти 1929 та 1941 рр.

  За умов посилення внутрішніх негараздів (часті урядові кризи, активізація великосербських терористичних груп, антисербські виступи у Хорватії та Словенії, парламентська криза, що виявилася у виході з Народної скупщини селянсько-демократичної коаліції) король Александр зважився на рішучі дії. 6 січня 1929 р. він розпустив Народну скупщину, скасував конституцію й оголосив про зосередження у своїх руках усієї повноти влади. Формування уряду Александр доручив популярному серед офіцерства керівнику організації «Біла рука» генералу Петару Живковичу.

   Із жовтня 1929 р. країна офіційно стала називатися Югославією, а етнічні назви областей було замінено новими, пов'язаними з назвами річок. Александр ще більше ускладнив національну напругу в королівстві, перекроївши у черговий раз кордони адміністративних одиниць, причому так, що відтепер у кожній з 9-ти провінцій більшість виборців становили серби. Для придушення опозиційних виступів було створено Державний суд захисту держави.

   У 1931 р. Александр ініціював прийняття нової югославської конституції, яка практично залишала обабіч парламентського життя ті політичні партії, які заперечували унітарний велико-сербський характер держави, а самі вибори до двопалатного парламенту відтепер були відкритими.

   На міжнародній арені Александр орієнтувався на Францію, у планах якої щодо створення альянсу між СРСР, Польщею, Чехо-Словаччиною, Францією й Румунією Югославії відводилося важливе місце. 25 червня 1934 р. у Белграді Л. Варту під час зустрічі з королем порушив проблему врегулювання югославсько-італійських відносин, без чого не могло відбутися стабілізації у Середземному морі. 

   Візит-відповідь Александра до Франції розпочався 9 жовтня 1934 р. Але того дня 37-річний македонський професійний терорист Величко Георгієв застрелив короля і поранив Л. Варту й генерала Жоржа на марсельській набережній. Французький міністр невдовзі помер у лікарні. Терориста ж було затоптано натовпом, що зібрався привітати югославського короля.

   Новим королем Югославії було проголошено старшого з трьох малолітніх синів Александра - 11-річного Петра, а до досягнення ним повноліття його регентом було призначено двоюрідного брата загиблого короля, принца Павла.

   У період регентства уряду М. Стояновича вдалося суттєво поліпшити економічну і до певної міри стабілізувати політичну ситуацію в країні. У галузі зовнішньої політики спостерігалися кроки, спрямовані на зближення з Німеччиною та Італією.

   Така зовнішньополітична лінія багатьма політичними силами Югославії розцінювалась як хибна, що призвело до відставки у лютому 1939 р. прем'єра та його уряду й приведення до присяги уряду Д. Цветковича. 25 березня 1941 р. він підписав угоду про приєднання Югославії до Троїстого пакту, що стало поштовхом до державного перевороту. Його здійснили прихильники зовнішньополітичної орієнтації країни на західні демократії та СРСР на чолі з генералом Симовичем.

   У відповідь на підписання 5 квітня 1941 р. пакту про ненапад з СРСР наступного дня Німеччина вчинила агресію проти Югославії. Молодий король Петр II Карагеоргієвич, який, не чекаючи настання повноліття, узяв на себе відповідальність за долю країни, змушений був 15 квітня емігрувати спочатку до Греції, а потім до Єгипту. Згодом він перебрався до Лондона. 17 квітня Югославію було окуповано нацистськими військами. 

Документи, матеріали

З маніфесту короля до сербо-хорвато-словенського народу. 6 січня 1929 р.

Мої сподівання та сподівання народу, що розвиток нашого внутрішнього політичного життя принесе порядок країні та зміцнить її, не виправдалися. Парламентський лад і всі по літичні погляди дедалі більше виказують свої негативні властивості, від яких народ і держава зазнають самих лише збитків. Замість того, щоб розвивати і зміцнювати дух національної й державної єдності, парламентаризм у тому вигляді, яким він є зараз, починає спричиняти духовну дезорганізацію й національний розбрат. Мій священний обов’язок берегти всіма засобами національну єдність держави. Я впевнений, що цієї відповідальної години всі — серби, хорвати і словенці — зрозу міють це щире слово свого короля і що вони вірно служитимуть мені у моїх подальших прагненнях, спрямованих цілковито лише на найскоріше здійснення такого устрою управління й такої організації держави, що найкращим чином відповідатимуть загальним потребам народів і державним інтересам. Внаслідок цього я вирішив і постановив,  що Конституція Королівства сербів, хорватів і словенців від 28 червня 1921 р. втратила свою чинність. Усі закони країни залишаються в силі доти, доки вони не будуть скасовані моїм указом. Якщо знадобиться, то в майбутньому буде оприлюднено таким же чином нові закони. Скупщина, обрана 11 вересня 1927 р., розпускається.

 

Запитання до документа

1. Що спонукало короля Александра видати цей маніфест?

2. Які головні ідеї маніфесту?

 

Домашнє завдання:

1. Коли і яким чином була утворена Югославія?

2. Охарактеризуйте міжнаціональні стосунки в Югославії.

3. Дайте оцінку внутрішній політиці урядів Югославії у 20-ті рр.

4. Які причини встановлення королівської диктатури в 1929 р.? Які її риси?

5. Охарактеризуйте розвиток Югославії в 30-ті роки.

6. Як склалася доля Югославії після агресії фашистських держав?

 

Запам’ятайте дати:

1 грудня 1918 р.  Створення Королівства сербів, хорватів і словенців.

1921 р.  Видовданська конституція.

1929 р.   Проголошення Королівства Югославія.

5 квітня 1941 р. – Договір про дружбу і співробітництво між Югославією та СРСР.

Тема № 2

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. 1   Наслідки Першої світової війни для Японії.  

Оголошуючи у серпні 1914 р. війну Німеччині, Японська імперія плекала плани розширення зони свого впливу в Китаї. На другому році війни Японія пред'явила Китаю так звану «21 вимогу», задоволення яких фактично перетворили б цю країну у вотчину Японії. Власне, щодо Китаю й Тихого океану, то тут японці частково досягли мети

  За давньою японською традицією, колону солдатів, що відправлялися на війну, очолював вояк, який ніс на плечі списану ієрогліфами двометрову збільшену копію «самодзі» - круглої лопатки, якою в японській сім'ї розкладають рис у тарілки. Такими лопатами японські генерали сподівалися «черпати» багаті трофеї на полях битв Першої світової війни. По війні їх спіткало гірке розчарування - Вашингтонська мирна конференція 1921-1922 рр. проголосила політику «відчинених дверей» - рівних можливостей для всіх країн - у Китаї. І хоча у Вашингтоні Японії було надано право мати на Тихому океані третій за потужністю (після США й Великої Британії) військово-морський флот водотоннажністю 315 тис. т, вона вважала себе несправедливо обійденою західними державами, насамперед Сполученими Штатами.

   Економічна нестабільність у повоєнній Японії призвела до соціальних заворушень, одним з найбільших із яких були «рисові бунти» 1918 р., коли близько 10 млн чоловік протестували проти спекулятивних цін на рис - головний продукт харчування японців.

     Хірохіто - регент, а з 1926 р. - імператор Японії, після поїздки в 1921 р. до Європи вбачав свою роль у політичному житті країни як конституційного монарха на кшталт Великої Британії, Бельгії, Голландії та Італії. Він прагнув не втручатися надто активно у відносини армійської верхівки з парламентом, балансуючи між цими двома силами.

   Головний тягар труднощів, пов'язаний з повоєнним періодом, ліг на плечі уряду прем'єр-міністра Такаші Хари (1856-1921). Найперше, він поставив собі за мету позбавити впливу олігархів, які надмірно посилились в епоху «реставрації Мейдзі», і зміцнити роль політичних партій у суспільному житті. Т. Хара виявився неперевершеним майстром партійного будівництва й знавцем бюрократичного партійного механізму, зумів заручитися заступництвом впливових японських бізнесменів.   Незважаючи на несприятливі внутрішні й зовнішні чинники, Т. Харі вдалося стабілізувати економіку, демократизувати суспільство, забезпечити розквіт інтелектуального й мистецького життя.

1.2 Мілітаризація країни.  

   Мілітаристські настрої як не можна краще для їх провідників накладалися на прояви в Японії світової економічної кризи, яка до того ж охопила фінансову систему країни ще в 1927 р. До нестатків і злиднів більшості населення, особливо сільського, долучився небачений раніше крах банків, що порушив нормальну діяльність всієї економіки.

       Тепер же, переконували вони співгромадян, в умовах нав'язування Японії «несправедливих» договорів потрібно було накопичувати військові сили для «відновлення справедливості» і ввести в оману західну дипломатію щодо дійсних намірів Японії на міжнародній арені.

   У 1928 р. майже одночасно з прийняттям «Закону про загальні вибори», за яким кількість виборців зросла з понад З млн чоловік до 12,5 млн, було прийнято «Закон про охорону громадського порядку», яким було передбачено до десяти років тюремного ув'язнення за «антимонархічні» та «антидержавні» дії. Насправді ж під ці формулювання можна було підвести  під будь-які вияви невдоволення офіційною урядовою політикою.

Ідеологічним прикриттям нагнітання мілітаристських настроїв слугувала ідея про нібито божественне походження Японії. У школах дітям розповідали, що їхня батьківщина - священна земля, якою безперервно управляють нащадки міфічного імператора Дзімми. У центрі шкільної карти «Сусіди Японії» було позначено японську столицю Токіо, а довкола неї було проведено п'ять кіл, що означали етапи експансії Японії. Перше коло охоплювало власне Японію, друге - тихоокеанські острови, Корею, Маньчжурію і частину Монголії, третє - Північний Китай і частину російського Сибіру, четверте - решту Китаю, Індокитай, Борнео й Гавайські острови, п'яте - західне узбережжя США й Канади, Австралію.

   Політика уряду представника партії Мінсейто Осаші Хамаґучі (1929-1931) не відрізнялася оригінальними заходами, спрямованими на виведення економіки з кризи, а в основному полягала у закликах заощаджувати, вести аскетичний спосіб життя тощо. Урешті-решт прем'єр виявився нездатним справитися з проблемами внутрішнього життя країни. О. Хамаґучі потрапив під шквал критики за безпорадне борсання в трясовині проблем і загинув у результаті терористичного акту правих бойовиків.

   Спекулювання на соціальних проблемах, звернення до самурайського минулого й терор стали невід'ємною складовою дій мілітаристів. У 1932 р. група молодих офіцерів вчинила заколот з метою насадження у країні військової диктатури. Спроба виявилася невдалою, але вона сприяла збільшенню фінансової допомоги мілітаристам з боку крупного японського бізнесу, насамперед пов'язаного з виробництвом зброї. Особливо велику прихильність виявляли до них керівники дзайбацу - потужних трестів і концернів, котрі контролювали такі ключові сектори економіки, як важка промисловість, транспорт, торгівля, фінанси. Об'єднання «Міцуї», «Міцубісі», «Ніссан», розраховуючи на прибутки від майбутніх колоніальних загарбань, не шкодували коштів на підтримку зусиль мілітаристських націоналістичних організацій і груп.

Мілітаризація в 30-х рр. політичного клімату досягла кульмінації в 1936 р. під час так званого інциденту 26 березня. Цього дня група молодих офіцерів здійснила спробу знищити у повному складі урядовий кабінет і захопити владу в країні. Заколот було придушено, але відтепер у Японії постав могутній блок цивільної влади з вищим армійським командуванням. Це були люди, які мали підтримку бізнесових кіл,  впливових засобів масової інформації, чиновників. Вони готували націю до експансії в Азію і до тотальної (загальної) війни проти Заходу, свідченням чому став вихід Японії з Ліги Націй та агресивні акції на міжнародній арені.

    1.3   Демократичний рух.  

Природно, що у країнах з тоталітарним чи авторитарним устроєм демократичні сили змушені діяти у вкрай складних умовах. У подібній ситуації перебували й демократично орієнтовані люди в міжвоєнній Японії. Коли офіційна пропаганда з усіх сил намагалася прищепити нації войовничий дух, коли слова «самурай» і «патріот» вживалися як синоніми, потрібно було мати велику громадянську мужність, щоб протистояти цьому. Особливість Японії, як, власне, й Німеччини та Італії, полягала в тому, що тут до демократичного табору належали всі, хто виступав проти диктатури мілітаристів усередині країни й проти агресивної зовнішньої політики на міжнародній арені.   Демократичний рух у Японії потерпав від того, що його учасники були розрізненими й не мали загальнонаціональних центрів.   Ліві організації й групи, як, наприклад, «Танемаку хіто» («Сіяч») на чолі з Омі Комакі чи створена в липні 1922 р. Комуністична партія Японії (КПЯ), через свою малочисельність та захоплення теорією на шкоду конкретним діям не справляли вирішального впливу на політику японського уряду та громадську думку.   Упродовж 20-30-х рр. партійні активісти КПЯ неодноразово переслідувались владою; не додавала партії авторитету й безперервна боротьба між різними фракціями в ній   Ті в Японії, хто передбачав загрозливі для нації наслідки мілітаризації країни, намагалися протидіяти скочуванню її до війни. Так, у листопаді 1930 р. противники мілітаризації поширили серед японських військових воєнних моряків у Шанхайському порту антивоєнні листівки. Того ж року постало «Товариство противників японо-китайської війни».

Документи, матеріали

Закон про вибори депутатів до нижньої палати парламенту. 29 березня 1925 р.

(Витяг)

Стаття 5. Правом обирати користуються чоловіки — піддані імперії з 25-річного віку.

Право бути обраним мають чоловіки — піддані імперії з 30 річноого віку.

Стаття 6. Перелічені далі особи не мають активних і пасивних виборчих прав:

1. Особи, визнані нездатними або майже нездатними розпоряджатися власністю.

2. Виборчих прав позбавляються банкроти,  які не ліквідували своїх боргів.

3. Особи,   які отримують через бідність приватну чи громадську допомогу.

4. Особи,   які не мають певного місця проживання.

5. Особи, засуджені до 6 років каторжних робіт або 6 та більше років ув’язнення.

Стаття 12. … Виборці,   які не мають основної умови — цензу осідлості … не можуть бути зареєстровані у списку виборців.

Стаття 68. Необхідно,  щоб особа,  яка висуває свою кандидатуру або кандидатуру іншої особи, внесла 2000 єн за кожного кандидата або цінні державні папери тієї ж вартості.

Стаття 69. Обраними вважаються особи,  які отримали найбільшу кількість дійсних голосів.

Стаття 78. Строк повноважень депутатів — 4 роки починаючи від дня загальних виборів.

Стаття 124. Особи,   які збирають юрби народу з питань виборів або демонструють загони, або використовують вогні й смолоскипи, або калатають у дзвони та б’ють у барабани, або застосовують прапори чи інші види значків, або здійснюють інші надихаючі дії та, отримавши заборону поліцейського чину, не підкоряться його наказові, підлягають тюремному ув’язненню терміном на 6 місяців або штрафові до 300 єн.

Запитання до документа

1. Яким чином закон обмежував демократичні перетворення в країні?

2. У чому ви вбачаєте позитивні та негативні аспекти закону про вибори?

  

Американський журналіст, який знаходився в Японії, про існуючий режим у країні

Що більше  я знайомлюся зі становищем,  то більше розумію, що для завоювання світу японські мілітаристи та ультранаціоналісти намагаються перетворити Японію в тоталітарну державу такого ж типу,  яку побудував Гітлер у Німеччині… У країні вживаються ті самі заходи проти лібералізму й демократії, проти капіталізму, матеріалізму та індивідуалізму,  які,  кажучи словами Гітлера,  становили сукупність "небезпечні думки" і подавались японському народові як шкідливий вплив Заходу.

 

Запитання до документа

1. Про які процеси свідчать наведені в документі факти?

2. Що було спільне і відмінне у режимах, встановлених у Німеччині та Японії?

 

Домашнє завдання:

1.      Охарактеризуйте наслідки Першої світової війни для Японії.

2.      Як розвивався демократичний рух у Японії? Чому демократичні процеси початку 20-х років не мали свого продовження7

3.      Які причини агресивної зовнішньої політики Японії?

4.      З’ясуйте основні етапи агресії Японії в Китаї.

5.      Доведіть, що в 30-ті рр. посилилася роль армії в політичному житті Японії. Які наслідки цього процесу?

6.      Яких заходів було вжито для прискореного розвитку військової промисловості Японії?

 

Запам’ятайте дати:

1925 р.   Введення загального виборчого права.

1927 р.   Меморандум генерала Танаки.

1931 р.   Вторгнення японських військ до Північно-Східного Китаю.

1932, 1936 рр.   Заколоти „молодих офіцерів”.

1937 р.   Початок японо-китайської війни.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 «Рух 4-го травня».  

Включення на початку XX ст. Китаю в загальносвітовий політичний, економічний і культурний процес неминуче зумовило повалення маньчжурської династії Цін. У результаті Уханської (Сінхайської) революції 1911-1912 рр. семирічного імператора Пу І було позбавлено влади, а країну проголошено республікою.

   Національна народна партія (Гоміндан), очолювана тимчасовим президентом Сунь Ятсеном не втримала влади і та номінально перейшла до головнокомандувача китайської армії Юань Шікая. Придушивши повстання прихильників Сунь Ятсена, Юань Шікай став президентом країни і в 1914 р. розпустив парламент. Після смерті в 1916 р. Юань Шікая,

Сунь Ятсен відновив свої політичні позиції й спрямував зусилля на відновлення втраченої єдності республіканського руху.

   Перша світова війна, що тоді палала у світі, безпосередньо не втягла у свій вир Китай, проте наклала на нього відбиток. Центральна влада в республіці була досить слабкою, натомість на місцевому рівні усім заправляли тамтешні воєначальники.

   Подією, яка спричинила нову потужну хвилю національного руху в Китаї, стало рішення Паризької мирної конференції про передачу колишньої німецької орендної території - півострова Шаньдун під управління Японії. 4 травня 1919 р. пекінські студенти вийшли на демонстрацію під гаслами збереження Шаньдуня за Китаєм, звільнення із займаних посад про японських чиновників, бойкоту японських товарів.

   Виступ, який за датою початку отримав назву «Рух 4-го травня», тривав понад два місяці. Поліція неодноразово розганяла демонстрантів, лави яких поповнили учні, ремісники, робітники, дрібні й середні підприємці, китайська інтелігенція. Організаторів та активістів було заарештовано, але це лише згуртувало учасників акції протесту. Урешті-решт, китайська делегація в Парижі відмовилась підписати Версальський договір, заарештованих студентів було випущено на волю, а скомпрометованих чиновників звільнено.

«Рух 4-го травня» також пожвавив партійне життя в Китаї. Сунь Ятсен перебудував Гоміндан за ленінськими рецептами створення централізованої організації з жорсткою дисципліною, отримавши у цій справі підтримку з боку Комуністичного Інтернаціоналу. Лідер Гоміндану прихильно поставився до створення в 1921 р. Комуністичної партії Китаю (КПК), вбачаючи в ній політичного союзника. Союз китайських комуністів і соціал-демократичного Гоміндану відіграв важливу роль в об'єднанні патріотичних сил Китаю довкола ідеї національного суверенітету.  На початку  1924 р.  відбулося об'єднання комуністів і гомінданівців у єдиний фронт боротьби за об'єднання країни і звільнення її від японського впливу. У липні 1925 р. в м. Гуанчжоу постав Національний уряд Китаю, а головнокомандувачем НРА було призначено Чан Кайші.

  1.2   Революційні події 1925 - 1927 рр.

 Ще за життя Сунь Ятсена на провідні ролі в Гоміндані висунувся Чан Кайші. Саме йому китайський лідер доручив очолити делегацію Гоміндану, що у вересні-листопаді 1923 р. відвідала Радянський Союз. З огляду на те, що В. Ленін на той час уже був смертельно хворим, китайських посланців приймали Л. Троцький, М. Калінін та інші поважні радянські посадовці. Найбільше при відвіданні Москви, Петрограда й Кронштадта китайців цікавили питан ня організації Червоної армії

Початок сходження Чан Кайші на верхівку влади і слави був вражаючим. Коли наприкінці травня 1925 р. поліція розстріляла мирну демонстрацію в Шанхаї, Національний уряд розпочав збройну боротьбу за об'єднання країни. Значну роль у вишколі НРА відіграли радянські військові радники в Китаї. Зокрема, майбутній радянський маршал Василь Блюхер узяв участь у розробці оперативного військового плану Північного походу НРА 1926-1928 рр. 

   Чисельність НРА стрімко зростала (у 1928 р. вона становила 600 тис), але її бойовий дух залишався невисоким. Більшість особового складу над усе дбала про власну вигоду; процвітали корупція та прагнення до наживи, армія мала дуже слабке управління.

Попри все, в очах китайців Чан Кайші був героєм, йому приписувалася виняткова особиста роль в успіхові Північного походу. Незадовго до цього перевороту Й. Сталін надіслав Чан Кайші своє фото з дарчим надписом, про що потім волів ніколи не згадувати.

1.3 Протиборство між Гомінданом і комуністами.  

Після успішного завершення Північного походу більша частина Китаю була об'єднана, але тепер розпочалася громадянська війна між Гомінданом і комуністами, які єдині з політичних сил країни не визнали Національного уряду Чан Кайші. Після влаштованої Гомінданом у 1927 р. чистки серед комуністів, КПК намагалася підняти на повстання селян Хунаня та Цзянси. Але селянське повстання під назвою «Осінній врожай» у 1928 р. зазнало поразки, поклавши початок партизанській селянській війні.

   Національний уряд, що перебрався з Шанхая до Нанкіна, вдавшись до реформ в економіці, потерпав від хронічного дефіциту бюджету й інфляції; урядові витрати на військову галузь (у 1930 р. чисельність НРА досягла 2 млн вояків) становили понад 70 % усіх бюджетних витрат. Через це уряд, який постійно підкреслював, що він є урядом Гоміндану, втратив масову соціальну опору в народі. Сподівання ж Чан Кайші на фінансову підтримку реформ з боку місцевих крупних землевласників і воєначальників виявилися марними, адже зміцнення центральної влади не відповідало їхнім інтересам. 

Проте чи найсерйознішою з невдач національного уряду було те, що йому не вдалося встановити контроль над територією Китаю, утримуваною комуністами. Чан Кайші здійснив п'ять спроб здобути оплот комуністів - Шаньксійську радянську республіку, проголошену в листопаді 1931 р. після розпаду альянсу КПК і Гоміндану.  Після низки поразок військове керівництво походом на початку січня 1935 р. перейшло до Мао Цзедуна. Незважаючи на те що під його керівництвом під Січуанем зазнала нищівного розгрому 4-а армія, Мао вчасно перемістив наголос комуністичної революції на сільську місцевість і рішуче повів своїх людей у малозаселений район Шанхая.

   Відбиваючи атаки НРА і долаючи важкодоступну місцевість, Мао вивів з оточення до м. Унаня в Шанхайській провінції 6 тис, чоловік, пройшовши з боями за рік понад 9,5 тис. км.

  Зовнішні обставини, насамперед експансія в 1931 р. Японії в Маньчжурію і створення там залежної від Токіо держави Маньчжоу-Го, вимагали від китайських політиків припинення братовбивчої війни і згуртування усіх патріотичних сил для захисту національного суверенітету і цілісності Китаю.  Головною перешкодою на шляху до об'єднання був Чан Кайші з його переконаністю в тому, що потрібно спочатку перемогти внутрішнього ворога, яким він вважав комуністів, а потім відбити зовнішню агресію. На початку 1936 р. один із правителів Шанхайської провінції вступив у таємні переговори з КПК про створення загальнокитайського фронту боротьби проти Японії.   

Листівка, що розповсюджувалася студентами під час демонстрації 4 травня 1919 р. в Пекіні

Нині Японія зажадала на мирній конференції відторгнення Циндао і права контролю над Шаньдунем і досягла в цьому успіху. Її перемога — це наша поразка. Передача Японії прав у Шаньдуні підриває суверенітет Китаю, що веде країну до загибелі. Тому ми, студенти, організовано прямуємо до іноземних посольств, щоб зажадати від усіх країн підтримки, справедливості. Ми сподіваємося, що робітники, торговці та інші верстви населення піднімуться і вживатимуть заходів до скликання Національних зборів, захисту національного суверенітету й покарання національних зрадників, бо від цього залежить існування Китаю або його загибель. Усі співвітчизники нині повинні засвоїти ту істину, що не можна припустити, аби народ схилив голову. Країна в небезпеці! Співвітчизники, піднімайтеся!

 Запитання до документа

1. Що спонукало студентів Пекінського університету до радикальних дій?

2. Які вимоги висували студенти?

 

З інтерв’ю Чан Кайші шанхайській газеті 14 грудня 1927 р.

"Тепер ми повинні твердо встановити напрям наших зов нішніх відносин. Нині консульства радянської Росії повсюди є органами комуністичної партії. Моя позиція зводиться ось до чого: на майбутнє до завершення успіхів національного руху необхідно розірвати дипломатичні відносини з СРСР і відновити їх лише після успіху нашої справи в Китаї… Якщо раніше ми стояли за союз з СРСР, то нині — є противниками такого союзу. Моє переконання полягає в тому, що ми повинні не тільки розірвати з СРСР, а й об’єднатися з іншими державами в боротьбі проти комуністичних партій… Гуандунський переворот — лише початок… Усі кола китайського суспільства повинні об’єднатися для скинення комунізму".

 Запитання до документа

1. Чим була викликана така зміна у зовнішній політиці Чан Кайші?

2. На союз з якими державами розраховував Чан Кайші?

 

Запитання і завдання

1.      З’ясуйте становище Китаю після закінчення Першої світової війни.

2.      Дайте характеристику "Рухові 4 травня". Які його результати

3.      Який вплив мав Радянський Союз на розвиток подій у Китаї?

4.      Як можна оцінити події в Китаї 1925-1927 рр.? Чому саме так?

5.      Охарактеризуйте політику стосовно комуністів, яку проводив Чан Кайші в період свого правління.

6.      Які особливості економічної політики Гоміндану?

7.      Порівняйте аграрні перетворення Гоміндану і КПК.

8.      Визначіть основні напрямки зовнішньої політики Чан Кайші.

9.      Як вплинула японська агресія на взаємини між КПК і Гомінданом?

 

Запам’ятайте дати:

4 травня 1919 р.   Виникнення "Руху 4 травня".

1925 р.   Початок боротьби за об’єднання Китаю.

1927 р.   Переворот Чан Кайші.

1934-1935 рр. – „Великий похід” комуністів.

1937 р.   Угода про співробітництво між КПК і Гомінданом.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 Національно-визвольний рух після Першої світової війни.

 Індія була чи не найяскравішим колоніальним діамантом у короні Британської імперії. Країна, 90 % населення якої жило в селах, розділена на незліченну кількість етнічних, релігійних і кастових груп, водночас справляла враження велетня, що спить. За середньовічною економічною відсталістю Індії крилася незбагненна для європейців духовна єдність народу, зовнішня покірливість якого часто вибухала акціями протесту й вимогами незалежності.

   У політичному житті індійців провідні ролі належали двом організаціям, що об'єднували відповідно індусів і мусульман, - Індійському Національному Конгресу (ІНК, заснований у 1885 р.) й Мусульманській Лізі (1906 р). До певного часу їх об'єднувала спільна мета - незалежність Індії.

   Перша світова війна породила в душах індійців суперечливі почуття. З одного боку, чимало з них симпатизували Німеччині та її союзникам - ворогам британських колонізаторів. Інші свідомо стали на бік Великої Британії, покладаючи надії на те, що заслуги Індії у війні будуть належно оцінені Лондоном і країні буде надано незалежність.

   Ще на початку XX ст. британська колоніальна адміністрація об'єднала три армії, розташовані в Бомбеї, Мадрасі й Бенгалії, в Індійську армію. Власне індійською вона була лише за назвою, оскільки нею опікувалася Королівська комісія Британії.

   Напередодні війни Індійська армія зазнала чергової реорганізації і в ній з'явилося більше індійських офіцерів. У роки Першої світової війни індійські полки брали участь у боях на

Західному фронті, а також служили в Месопотамії, Палестині та Єгипті; Велика Британія активно використовувала індійську сировину для потреб військового виробництва.

     Індійський національний рух мав особливість, який вирізняв його з-поміж подібних рухів, зокрема й східних країн. Він не поєднувався з соціальним, власне селянським, рухом. Ця особливість була зумовлена тим, що в Індії заможні верстви були зацікавлені не стільки у налагодженні сільськогосподарського виробництва, скільки у надбанні земельної власності. Індійська еліта віддавала перевагу надійним доходам від здачі землі в оренду.

   Зміна настроїв у Індії не залишилась непоміченою в Британії. Вона, яка в усі часи славилася вмінням «випускати пар» напруги і не доводити справу до конфлікту з будь-якою зі своїх колоній, була вкрай стурбована наростанням національного руху в Індії. Компромісом убачався з Лондона парламентський акт 1919 р., прийнятий з метою умиротворення індійського націоналізму й упередження вірогідності здобуття Індією незалежності.

   Проте урядовий акт, що мав на меті гарантувати громадський спокій в Індії і розглядався як важливий крок на правильному шляху до індійської незалежності, призвів до масових виступів протесту по всій країні. Більше того - у м. Амрітсарі (провінція Пенджаб) - історичному центрі сикхів, де розташований їхній Золотий храм, пролилася кров. У середині квітня 1919 р. у ході акції протесту сикхських націоналістів проти парламентського акта ними було вбито п'ятьох англійців. У відповідь англійські війська вдалися до зброї. Наслідки каральної акції вразили всю Індію - 379 індійців було вбито, 1200 - поранено.

   Відтак було зруйновано не лише хиткі сподівання на поступальність переходу через діархію до індійського самоврядування, а й дано могутній поштовх небаченому раніше піднесенню націоналістичного руху в Індії. Індуси і мусульмани, відклавши на потім з'ясування протиріч між собою, єдиним фронтом виступили в боротьбі за цілковиту державну незалежність від Великої Британії. 

1.2   М. Ґанді. Кампанія громадянської непокори.  

Людиною, якій історією судилося очолити боротьбу свого народу за незалежність і, уникнувши класової війни з її численними невиправданими жертвами, досягти мети, став новий лідер ІНК (з 1920 р.) Махатма Ґанді.

   Ще перебуваючи в Південній Африці, Ґанді дійшов висновку, що Індія здобуде незалежність через сатьяграху - ненасильницький опір колоніальній владі. Власне, невиконання розпоряджень британської колоніальної адміністрації, ухиляння від сплати податків, мирні демонстрації та інше не були для Індії чимось новим. Проте саме М. Ґанді звів ненасильницькі принципи в ранг головного та єдиного засобу досягнення омріяної його народом свободи.

   Цей, за висловом У. Черчілля, «бунтівний факір» був настільки органічно споріднений зі своїм народом, як, можливо, не був жодний з політичних лідерів XX ст. У часи, коли слова «політика» і «злочин» багатьма сприймалися як синоніми, М. Ґанді поставив перед собою і нацією надмету - поєднати політику і моральність, зробити вільними і щасливими себе, не зробивши при цьому рабами і знедоленими інших. 

Соціальний ідеал М. Ґанді Сарводайя

   - Повернення індійців до «золотого віку», коли вони жили в гармонії з природою, коли панувала селянська общинна взаємодопомога

   - Захист людини як частини природи від руйнівного впливу індустріальної цивілізації

   - Національне і духовне визволення індійського народу від чужоземного колоніалізму

   - Соціальна рівність і соціальна справедливість

   Шлях досягнення ідеалу Сатьяграха

   - Відданість релігійним, філософським і культурним національним традиціям

   - Духовний, культурний і економічний протест проти колоніального статусу Індії у поєднанні з терпінням і терпимістю

   - Ненасилля («ахімса») - єдиний шлях до незалежності: мітинги, демонстрації, відмова від посад в колоніальних органах влади, бойкот англійських товарів, неучасть у виборах тощо 

   Після того як у 1920 р. ІНК очолив М. Ґанді, Конгрес значно активізував свою діяльність. У 1920-1921 рр. Індією прокотилася хвиля першої кампанії громадянської непокори, наслідком якої стало запровадження в 1921 р. місцевого самоврядування в Індії.

   Упродовж двадцятих років британська політична еліта застосовувала різні форми взаємовідносин з рухом М. Ґанді - від репресій до конференцій «круглого столу».

   Участь у першій конференції «круглого столу» в 1930 р. брали авторитетні індійські націоналістичні лідери, британські й індійські урядовці. Однак вона закінчилася безрезультатно, оскільки в ній не брав участі М. Ґанді. Він у той час організував «соляний марш» (березень-квітень 1930 р.), відомий як друга сатьяграха.

  61-річний М. Ґанді з 78 своїми соратниками розпочав 240-мильний марш від Делі до р, Сабарматі біля моря. По дорозі до нього приєдналися десятки тисяч індійців; похід перебував у центрі уваги не лише Індії, а й усього світу. Учасники маршу закликали співвітчизників не сплачувати соляний податок і самостійно добувати сіль, як це робили їхні попередники впродовж усієї індійської історії.

   Коли учасники маршу досягли урядових соляних складів, М. Ґанді підібрав грудку солі, що символізувало успішне завершення акції. Самого М. Ґанді було заарештовано й кинуто до в'язниці. У наступні місяці така ж доля спіткала від 60 до 90 тис. інших індійців, зокрема й лідерів ІНК. Після звільнення М. Ґанді в березні 1931 р., він закликав до нової кампанії непокори. Його авторитет був настільки непорушним, що в Лондоні прийняли рішення запросити його на другу конференцію «круглого столу». Поїздка М. Ґанді до Лондона - міста його студентської юності - була дуже корисною для загально індійської справи, адже мільйони англійців отримали з його вуст неупереджену інформацію про те, чого ж насправді домагається Індія.

У листопаді 1931 р. британський парламент прийняв так званий Вестмінстерський статут про надання британським домініонам суверенітету і створення Британської співдружності

націй. ІНК сприйняв цей документ як підтвердження того, що продовження боротьби змусить-таки Велику Британію визнати незалежність Індії. У 1932 р. розпочалася нова кампанія громадянської непокори, яка засвідчила безперспективність засідань «круглих столів» у Лондоні. ІНК був оголошений поза законом, а М. Ґанді знову потрапив до в'язниці. Проте у Лондоні переконалися, що якщо Британія і далі зволікатиме з розв'язанням «індійської проблеми», то її вирішать самі індійці.

   Відтак на початку серпня 1935 р. з'явився Акт про управління Індією (Конституція Індії). На провінційних виборах, що відбулися в Індії наприкінці лютого 1937 р., переконливу перемогу здобув ІНК.

   Ця подія знаменувала завершення першого етапу боротьби індійців за незалежність. Через десять років над столицею Індії м. Делі замайорить національний прапор - символ того, що на політичній карті світу з'явилася нова незалежна держава.

Ганді про неспівробітництво і ненасилля

"Коріння мого неспівробітництва — не в ненависті, а в любові… Метою неспівробітництва не є покарання противника або завдання йому шкоди. За моїм неспівробітництвом — завжди непоборне бажання співробітничати навіть з найгіршими з моїх недругів…

Істинна ахінса (безумовне непротивлення насильству.— Ред.) повинна означати повну свободу від злої волі, гніву й ненависті та безмежну любов до всього сущого".

"Я не вірю у швидке поступування насилля до успіху. Справжнє добро ніколи не може стати результатом неправди й насилля… Я твердо вірю в те, що свобода, завойована кровопролиттям та обманом, — це не свобода".

 

Закон про управління Індією

(Витяг)

Про Бірму

Стаття 46. Пункт 2. Бірма надалі не входитиме до складу Індії.

Стаття 311.Бірма охоплює (на основі здійснення Його Величністю всіх повноважень, якими Він наділений відносно зміни її кордонів) усі ті території, які безпосередньо перед набуттям чинності частиною третьою цього акта входили до складу Індії як території, що лежить на схід від Бенгала, держави Манапура, Ассама та земель племен, суміжних з Ассамом.

"Британська Бірма" означає Бірму, що належить Його Величності.

"Землі племен" означають землі вздовж кордону Індії чи Белуджистану, що не входять до складу Британської Індії чи Бірми, чи якої-небудь з індійських держав, чи іноземних держав.

 

Запитання до документа

1. Чим було викликано прийняття цього закону і виокремлення Бірми в осібну колоніальну одиницю?

2. Як вплинув цей закон на політичний розвиток Бірми?

Запитання і завдання

1. Які заходи англійських колонізаторів сприяли розгортанню масового національно-визвольного руху в Індії після першої світової війни?

2. Які методи застосовував ІНК у боротьбі за незалежність Індії?

3. Яку мету переслідував "соляний похід"?

4. З’ясуйте основні етапи національно-визвольної боротьби індійського народу у 20-30-х рр.

5. Хто очолював національно-визвольний рух в Індії?

6. Охарактеризуйте ідеологічну основу боротьби індійського народу за незалежність.

 

Запам’ятайте дати:

1919 р.  Закон про управління Індією.

26 січня 1930 р.   Проголошення Дня незалежності Індії.

Березень 1930 р.   "Соляний похід" Ганді.

1930 р.   Початок руху такінів у Бірмі.

1935 р.   Акт про управління Індією.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

На початку ХХ ст. країни Південно-Східної Азії знаходились у колоніяльній залежності від Англії, Франції та Голландії. Для утримання цих територій у кожній з держав - імперій було встановлено свої методи правління: від протекторату до політично безправних територій.

Перша світова війна дала поштовх до створення національних економік і до формування національного капіталу держав. 

Розпочався  етап національно-визвольного руху‚ які прагнули подолати відсталость через національну незалежності.

1.1 Індонезія

Індонезія (Голландська Індія) — це країна, розташована на 13 750 островах. На них живе безліч народів, які сповідують різні релігії, але домінуючим був іслам (90%). Найбільш розвиненими це острови Ява і Суматра.

В Індонезії не було суворого колоніального режиму. Голландії вдавалося  без  проблем утримувала цю територію завдяки відсутності територіальної та національної єдності.

Під час Першої світової війни попит на основну індонезійську продукцію — нафту, олово, каучук, цукор, тютюн, копру, каву збільшився. Це сприяло покращенню економіки вцілому, сільського господарства, добувної і переробної промисловості.

Після Першої світової війни колонізатори пішли на деякі зміни в системі управління колонії, залучиіши до неї представників місцевої еліти. У 1918 р. вони створили Народну раду (фолксрат) — щось на кшталт парламенту. Частина депутатів призначалася генерал-губернатором, інші обиралися виборцями, які репрезентували голландську бюрократію та верхівку індонезійського суспільства. Функції цього органу були суто дорадчими. У 1922 р. нова конституція Нідерландів проголосила Нідерландську Індію "рівноправною частиною імперії". Проте рівноправ`я поширювалося лише на колонізаторів. Це дало поштовх до боротьби за рівноправність. Розгорнувся масовий страйковий рух. 

Період між першої й другий світовими війнами був часом активної боротьби країни за незалежність. Властиво, сама голландська колоніальна адміністрація в XX в. уже цілком чітко усвідомлювала, як і британська адміністрація в Індії, що роки її полічені й що кращим виходом для неї був би поступовий рух убік визнання справедливості вимог індонезійців. Уже на рубежі XIX–XX вв. зміні політики сприяв новий так званий етичний курс колоніальної політики. Ідейно обґрунтований у статті Девентера «Борг честі», суть якої зводилася до того, що настільки багато чого голландці, що побрали в Індонезії, повинні тепер виплатити цій країні свого роду борг честі, що виражається в турботі про освіту й розвиток народу, про підготовку його до самоврядування, цей новий курс зіграв певну роль. Нехай з небажанням, але голландці виявилися змушеними випливати йому. В Індонезії стали відкриватися школи, коледжі, університети, видаватися газети, журнали й книги, у тому числі малайською мовою, становившемся загальним для всіх індонезійців. В 1916 і 1917 рр. з'їзд Союзу ісламу, найбільш масової в той час організації в Індонезії, проголосивши себе Національним конгресом, пред'явив колоніальній адміністрації вимога звільнення від її опіки. Голландці в 1918 р. створили Народна рада, яка складалася з, що призначалися членів, що й обиралися, європейців і індонезійців, і мав право вотувати бюджет країни. В 1927 р. частка індонезійців у цій раді була збільшена.

Змушені поступки з боку колоніальних влади супроводжувалися посиленням визвольної боротьби. Поряд з організаціями ісламського характеру й паралельними, хоча й менш впливовими, релігійно  орієнтованими індуїстськими організаціями, на рубежі 20 – 30  х років з'явилися партії національно  демократичного напрямку, у першу чергу Національна партія на чолі із Сукарно.Що зазнав переслідуванням і час від часу змушена реорганізовуватися й міняти назву, ця партія в середині –30  х років висунула ряд вимог національно  демократичного характеру, що виразно протистояли колониально капіталістичній структурі: створення суспільства без класів і без капіталізму; незалежність із урахуванням національних інтересів і з повагою інтересів інших народів; захист інтересів робітників і хліборобів і т.п.  Пошуки власного шляху спонукали Сукарно побрати яке  що з ідей марксистського соціалізму й поєднувати ці ідеї з традиційними для східного суспільства виставами про загальну рівність і справедливості. Об'єктивно ідеї

Сукарно й програма його партії відбивали опір традиційної індонезійської структури, сторіччями, що трансформувався колонізаторами, але багато в чому, що ще зберегла свої основи, капіталізму колоніального типу, символу чужоземного гноблення.

Жорсткішими стали переслідування національних партій. У них не дозволяли вступати службовцям,  мітинги були заборонені. У 1930 р. стались судові переслідування лідерів НПІ, вони навіть заявили про розпуск партії, Проте лівонаціоналістична пропаганда тривала. 1 серпня 1933 р. влада ув’язнила Сукарно, а слідом за ним і інших керівників переслідуваних організацій. Всіх арештованих без суду виселяли у віддалені райони Індонезії.

У 1939 р. було створено Політичне об’єднання Індонезії, що являло собою федерацію всіх провідних політичних партій.

Друга світова війна поклала кінець голландської колоніальної адміністрації в Індонезії, місце якої зайняли японці. В 1945 р., коли результат війни був уже очевидний, у країні був створений Комітет з вивчення питання про незалежність, на пленарнім засіданні якого в червні з великою програмною мовою виступив Сукарно. Він призвав усі патріотичні сили об'єднатися в боротьбі за свободу й незалежність Індонезії. Капітуляція Японії послужила сигналом для проголошення незалежності Індонезії <17 серпня 1945 р.). Але ще протягом ряду років ішла боротьба індонезійців за незалежність із вторгшимися в країну, що й представляли інтереси голландських колонізаторів англо  індійськими військами (формальним приводом для їхнього вторгнення була необхідність роззброювання японських армій, що перебували в Індонезії). У ході цієї боротьби на передній план у політичнім житті країни виходили всі нові діячі, у тому числі, що опиралися на численні мусульманські організації різної користі. Звичайно вони досить консервативно мислили й відповідно діяли. І хоча формально на чолі Індонезії в остаточному підсумку виявився вибраний її президентом радикально настроєний Сукарно, що фактично веде роль у керівництві відіграли більш помірні лідери, що опиралися нанаціонально  релігійні традиції.

Із середини XIX в. головною експортною культурою Цейлону стає кава, а наприкінці цього ж століття – чай. На кавових і чайних плантаціях працювали законтрактовані в Індії робочі  лантухи, в основному южноиндийские таміли. Індійці  таміли й мусульмани маври зосередили у своїх руках і значну частку цейлонської торгівлі, тоді як корінне населення країни, сингалезцы, у цьому змісті відставали – ситуація, близька до індонезійської. Більшість робітничого класу теж являли собою индийцытамилы, плантаційні лантухи, хоча поступово формувалися й інші загони пролетаріату – будівельники, залізничники, докери й ін. Переважною релігією населення залишався традиційний буддизм, але разом з тамилами підсилювалися позиції індуїзму (индуисты відігравали помітну роль і в державі Канди, де до того ж існувала висхідна до індуїзму система каст).

На рубежі XIX–XX вв. на острові одна за іншою виникали нові політичні організації, що висували гасла з вимогами самоврядування й реформ. По введеної англійцями в 1912 р. конституції число членів Законодавчої ради із цейлонцев було збільшено, а після реформи конституції в 1924 р. у раді була створена виборна більшість цейлонцев. Чергова конституційна реформа 1931 р. проголосила загальне виборче право ( до того практикувалося общинне представництво), а на виборах у тому ж році більшість місць у Державній раді одержали кандидати Цейлонського національного конгресу – провідної партії острова, створеної в 1919 р., що й претендувала на формування відповідального уряду.

Цейлонський національний конгрес виявив колоніальній адміністрації підтримку в роки другої світової війни в обмін на обіцянку незалежності після неї. В 1945–1946 рр. ішла робота над проектом конституції незалежного Цейлону. Штучна затримка з наданням острову статусу домініону привела до ряду великих національних виступів в 1947 р. У результаті 4 лютого 1948 р. була проголошена незалежність Шри  Ланки – поки ще, до проголошення республіки в 1972 р., у статусі домініону.

1.2 В’єтнам

В’єтнам,  був завойований Францією в другій половині ХІХ ст., до кінця Першої світової війни разом із Камбоджею та Лаосом входив до складу Індокитайського Союзу — колоніального володіння Франції в Південно-Східній Азії. Правовий стан в’єтнамців визначався спеціальним кодексом для тубільців, уведеним французькими колонізаторами. На основі цього кодексу в’єтнамців позбавили елементарних громадянських прав: права вільного переміщення країною, права недоторканності житла. Економічна колонізація В’єтнаму французьким капіталом, розпочата у другій половині ХІХ ст., тривала й під час Першої світової війни, хоча його приплив тоді значно уповільнився. Незважаючи на розвиток ринкових відносин і втягування В’єтнаму у світовий ринок, більш як 94% населення країни змушено було працювати в сільському господарстві, де панувало натуральне господарство. Селяни, переважно дрібні арендарі, сплачували за свої ділянки іноді до 70% врожаю.

  У першій половині 20-х рр. визвольний рух у В’єтнамі проходив під загальнонаціональними і демократичними гаслами. З’явилися нові соціально-політичні сили — підприємці та наймані робітники.

У політичному русі активну роль відігравала радикально настроєна молодь. Національно-визвольний рух політизувався. 

У 20-ті рр. до В’єтнаму проник марксизм, що мало наслідком зародження комуністичного руху. У цьому розвитку сприяла Французька комуністична партія, яка приділяла велику увагу роботі серед народів французьких колоній. 

У 1925 р. Хо Ші Мін, активіст, знаний у всьому світі, створив на території Китаю першу в’єтнамську організацію комуністичного напрямку — Революційне товариство в’єтнамської молоді. Спілка розпочала систематичну освітницьку роботу серед в’єтнамського пролетаріату для  пропаганди марксизму у державі. 

В’єтнам,  був завойований Францією в другій половині ХІХ ст., до кінця Першої світової війни разом із Камбоджею та Лаосом входив до складу Індокитайського Союзу — колоніального володіння Франції в Південно-Східній Азії. Правовий стан в’єтнамців визначався спеціальним кодексом для тубільців, уведеним французькими колонізаторами. На основі цього кодексу в’єтнамців позбавили елементарних громадянських прав: права вільного переміщення країною, права недоторканності житла. Економічна колонізація В’єтнаму французьким капіталом, розпочата у другій половині ХІХ ст., тривала й під час Першої світової війни, хоча його приплив тоді значно уповільнився. Незважаючи на розвиток ринкових відносин і втягування В’єтнаму у світовий ринок, більш як 94% населення країни змушено було працювати в сільському господарстві, де панувало натуральне господарство. Селяни, переважно дрібні арендарі, сплачували за свої ділянки іноді до 70% врожаю.

  У першій половині 20-х рр. визвольний рух у В’єтнамі проходив під загальнонаціональними і демократичними гаслами. З’явилися нові соціально-політичні сили — підприємці та наймані робітники.

У політичному русі активну роль відігравала радикально настроєна молодь. Національно-визвольний рух політизувався. 

У 20-ті рр. до В’єтнаму проник марксизм, що мало наслідком зародження комуністичного руху. У цьому розвитку сприяла Французька комуністична партія, яка приділяла велику увагу роботі серед народів французьких колоній. 

У 1925 р. Хо Ші Мін, активіст, знаний у всьому світі, створив на території Китаю першу в’єтнамську організацію комуністичного напрямку — Революційне товариство в’єтнамської молоді. Спілка розпочала систематичну освітницьку роботу серед в’єтнамського пролетаріату для  пропаганди марксизму у державі. 

1.3 Іран у міжвоєнний період.  

Розвиток Ірану, який до 1935 р. називався Персією, у першій половині XX ст. відбувався під впливом трьох головних чинників: геополітичного - геополітичне становище країни, насамперед її сусідство на півночі з Росією, яка постійно прагла тримати під контролем незамерзаючі порти, та на сході - з Британською Індією; економічного - значні запаси нафти і газу; релігійного - стійка відданість більшості населення ісламу, який відігравав велику роль в об'єднанні багатоетнічного населення країни в єдиний народ.

   Багаті поклади нафти стали причиною того, що в роки Першої світової війни Іран був окупований Росією та Великою Британією з метою не допустити, щоб ця стратегічна сировина потрапила до Німеччини.

   Після війни країна з населенням близько 10 млн чоловік, з яких лише 20 % жили в містах, а близько 25 % займалися кочовим скотарством, перебувала в напівколоніальній залежності від Великої Британії та Франції. У 1919 р. іранський уряд уклав з Англією договір, який ще більше посилив залежність країни від Лондона. З цієї причини Іраном прокотилася хвиля антибританських повстань. Проте повстання в іранському Азербайджані, короткочасне існування «Гілянської республіки», й антибританське повстання в Хорасані були придушені. Урешті-решт через активізацію антиколоніального руху Англія в 1921 р. вивела свої війська з Ірану.

   У 1921 р. група молодих офіцерів на чолі з Резою-Ханом здійснила військовий державний переворот і встановила військову диктатуру на чолі з останнім представником Каджарської династії Ахмад-шахом. Та вже в 1925 р. Реза-Хан здійснив новий переворот і самочинно проголосив себе шахом під ім'ям Реза-шах Пехлеві. Через десять років новий шах змінив назву країни з Персії на Іран, що мало символізувати намагання шаха реформувати традиційне східне суспільство країни у бік спрямування головних зусиль іранців на опір іноземній присутності.

   Разом з тим Реза-шах Пехлеві здійснив у країні низку реформ, які, попри непослідовність і незавершеність деяких із них, справили позитивний вплив на осучаснення тогочасного Ірану.

   Однак, прагнучи побудувати централізовану державу з більш освіченим суспільством, він досяг зворотного результату - Іран традиційно не довіряв зарубіжним країнам, а

всередині країни режим переслідував будь-яку опозицію. Шах, який докладав значних зусиль для розвитку індустрії, привласнив собі право на цілковитий контроль над економічним розвитком країни. При цьому сповідувалася політика опори на власні сили, без залучення іноземних капіталовкладень. Так, спорудження в 1927-1938 рр. Трансіранської залізниці було успішно здійснене без зарубіжної фінансової участі.

Документи, матеріали

Промова Сукарно перед судом голландських колонізаторів. 1930 р.

(Витяг)

"Національна партія Індонезії бачить, що імперіалізмові притаманні переконання, які суперечать нашим, вона бачить, що імперіалізм використовує свою політичну владу для захисту своїх інтересів, а тому вона заявляє, що ми зможемо по-справжньому опиратися імперіалізмові, ми зможемо позбавитися його,  якщо візьмемо політичну владу в свої руки,  що ми зможемо перебудувати наше суспільство, зробити його досконалішим, якщо будемо вільні,  і тому вона закликає народ Індонезії домагатися цієї волі.Національна партія Індонезії є партією опору,партією опозиційною. НПІ є революційною партією, тому що вона прагне здійснити  якнайскоріше радикальні перетворення. Ідеалом НПІ є сильний широкий рух мас, масові дії,  у яких візьмуть участь тисячі,  десятки тисяч, мільйони людей".

 Питання до документа

З’ясуйте мету і методи діяльності Національної партії Індонезії.

 Запитання і завдання

1. Які соціальні верстви були носіями ідей національно-визвольного руху народів Південно-Східної Азії після Першої світової війни?

2. Розкрийте спільні риси, притаманні економічному розвиткові країн Південно-Східної Азії.

3. Назвіть особливості розвитку національно-визвольного руху в Індонезії.

4. Яку роль відігравав Сукарно в національно-визвольній боротьбі?

5. Як розвивався національно-визвольний рух у В’єтнамі?

6. Чому у національно-визвольному русі Індокитаю провідне місце посіли прокомуністичні сили?

 

Запам’ятайте дати:

1922 р.   Проголошення Нідерландської Індії "рівноправною частиною імперії".

1927 р.   Створення Національної партії Індонезії.

1930 - 1931 рр. – енбайське повстання у В`єтнамі.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

'1.1 Революція в Туреччині. 

Участь Туреччини у Першій світовій війні на боці Німеччини позначилася на країні й по завершенні війни. Територіальні й матеріальні втрати турок за умовами Севрського мирного договору 1920 р., введення на початку 1919 р. до Туреччини та у протоки Босфор і Дарданелли британських військ, грецька окупація Ізміра (Смірни) спричинили наростання націоналістичних настроїв серед турок.

У відповідь на це в Туреччині виник рух за збереження цілісності країни як національної держави. Його очолив генерал Мустафа Кемаль. На неокупованій частині Туреччини у місті Анкарі було скликано меджліс — великі національні збори. Меджліс утворив уряд і почав формування армії.

Лідером турецьких націоналістів був генерал Мустафа Кемаль, який закликав націю до боротьби проти антантівської окупації країни. У відповідь на проголошення скликаним з ініціативи М. Кемаля в м. Анкарі восени 1919 р. турецьким меджлісом (парламентом) декларації незалежності на турецькій території висадилися грецькі й італійські війська, а британці увійшли до турецької столиці - Стамбула й поклали край діяльності бунтівного парламенту.

   Залежний від Антанти турецький султан змушений був осудити діяльність М. Кемаля, чим налаштував проти себе більшість населення. Навесні 1920 р. меджліс, очолюваний М. Кемалем, відновив свою діяльність під назвою «Великі національні збори Туреччини» і сформував уряд.

   Після того як у 1921 р. Туреччина уклала договір з Росією, турецькі та російські війська завдали поразки Вірменії, Грузії й Азербайджану, ліквідувавши їхню державну незалежність і порушивши територіальну цілісність. Наступного року кемалійські війська завдали поразки грецькій армії й відновили турецький суверенітет над Ізміром. Місто було спалене, а багато греків-християн, що мешкали в ньому, були вирізані. На жаль, ця огидна різанина не стала поодиноким випадком під час грецько-турецької війни.

   Усі великі держави, за винятком Великої Британії, відсторонено спостерігали за стражданнями греків. Коли М. Кемаль перейшов до масованого наступу, він опинився віч-на-віч з британськими військами. Повномасштабна війна між Туреччиною й Великою Британією здавалася неуникною, та, на щастя для М. Кемаля, англійці вже достатньо навоювалися за роки Першої світової війни, а Д. Л. Джордж, який палко підтримував греків, уже був не при владі. У результаті з підписанням Лозаннського договору війна припинилася; міжнародним співтовариством було визнано незалежність Туреччини.

   М. Кемаль став улюбленцем нації (при запровадженні в Туреччині прізвищ, його назвали Ататюрком - «батьком турків)» і ніхто й ніщо не могли перешкодити йому прибрати владу до своїх рук. Відтак на початку листопада 1922 р. М. Кемаль ініціював скасування влади султана, а в жовтні 1923 р. Туреччину було проголошено республікою.

Місто Смірна підпалене відступаючими грецькими військами (1922 р.)

   Відповідно до Конституції 1924 р. президент країни (ним було обрано М. Кемаля) був главою виконавчої влади і з депутатів парламенту формував уряд та призначав прем'єр-міністра. Законодавча влада належала однопалатному меджлісу, депутати якого обиралися за двоступеневою мажоритарною системою.

   Режим Кемаля Ататюрка поєднував у собі як демократичні, так і тоталітарні риси. Останні втілювалися в політиці самозабезпечення країни, утиску прав національних і релігійних меншин, одержавленні профспілок, придушенні опозиції, значній увазі до переоснащення турецької армії. Проте Ататюрку вдалося досягти найголовнішого - стара, корумпована й недієва Туреччина залишилася в минулому і на політичній карті світу з'явилася країна, що швидкими темпами прогресувала.

   Реформи Кемаля Ататюрка:

   - Проголошення демократичних прав і свобод

   - Надання в 1930 р. виборчих прав жінкам

   - Зміна адміністративного управління на місцях (замість губерній запроваджувались округи)

   - Іслам відокремлювався від школи і від держави 

   - Населенню дозволялося (й навіть заохочувалося) носити європейський одяг. Уперше турчанки змогли з'являтися на вулицях без паранджі (покривало на обличчі жінки)

   - Запровадження європейського літочислення та календаря

   - Відмова від арабської абетки й повернення до латинської

   - Заборона багатоженства й запровадження громадянського шлюбу

   - Заміна мусульманського законодавства цивільними кодексами за європейським зразком

   - Відкриття середніх і вищих навчальних закладів

1.2   Арабський світ

Наприкінці ХІХ ст. Османська імперія, Іран та Афганістан потрапили в економічну залежність від європейських держав. Османська імперія втратила всі свої північно-африканські володіння, що стали колоніями європейських держав.

Першою реакцією на посилення залежності від Європи була поява панісламізму — політичної течії, спрямованої на створення єдиної ісламської держави як противаги

європейській експансії. Цей рух знаходив підтримку серед традиційних політичних еліт країн регіону, які боляче реагували на обмеження їхньої влади і протидіяли будь-яким внутрішнім змінам у країнах ісламського світу.

Деяким молодим ісламським політикам вихід із відсталості та іноземної залежності вбачався у створенні сильної національної держави. Такі ідеї заходили в суперечність із традиційними політичними ідеями, коли держава вважалася не національною, а іс ламською, що давало можливість співіснувати в рамках однієї держави цілому конгломератові народів.

Велику роль в організації повстання арабів проти Османської імперії відіграв один з найвідоміших англійських шпигунів Томас Едуард Лоуренс („Лоуренс Аравійський”). Араби ви ступали за створення власної держави.  Англія встановила контроль над Іраком, Палестиною і Трансіорданією. Частина арабів на Аравійському півострові на чолі з королем Ібн Саудом здобула незалежність і створила державу, яка згодом отримала назву Саудівська Аравія (1932 р.).

1.2 Палестинська проблема.

 Давня історія Палестини - території між р. Йордан і Середземним морем, була досить драматичною, особливо по вигнанні євреїв після їхнього невдалого повстання проти римського панування в 182-135 рр. Після цієї події Палестина заселялася переважно арабами, залишаючись епіцентром розсіювання євреїв за межі їхньої батьківщини Ерец Ісраель (Землі Ізраїлевої). На початку XVI ст. Палестина потрапила під владу Османської імперії.

   Рятуючись від кривавих єврейських погромів, що прокотилися Східною Європою, в 1882 р. євреї організували першу хвилю переселення до Палестини. У 1904-1914 рр. розпочалася друга хвиля єврейської еміграції, яка охопила багатьох інтелектуалів та людей із середніх верств. Більшість переселенців становили прихильники ідеї створення нової єврейської держави на Близькому Сході.

   Не змирилося з османським пануванням і арабське населення. У 1915 р. фактичний правитель Мекки Хусейн Ібн Алі домовився з Британією про підтримку нею повстання проти Туреччини, союзника Німеччини у війні. Британський верховний комісар в Єгипті запевнив арабів, що таку підтримку Англія їм надасть.

   Арабське повстання розпочалося у червні 1916 р., коли сформована англійським коштом 70-тисячна арабська армія під орудою майбутнього короля Іраку Фейсала атакувала турецькі війська. Лінія арабо-турецької лінії фронту протяглася від сирійської столиці Дамаска до Медини. Повстанці відволікли турецькі сили, що дало змогу британським військам вступити до Сирії та Палестини. Із захопленням ними в жовтні 1918 р. Дамаска, турецькому пануванню на Близькому Сході було покладено край.   1917 р. позначився появою документа, який зміцнив віру євреїв у те, що Британія на їхньому боці у справі створення єврейської держави в Палестині - «Декларація Бальфура». У листопаді 1917 р., коли до Палестини, де на той час проживали 700 тис. арабів, почали приїздити євреї (третя хвиля еміграції), став відомий зміст листа міністра закордонних справ Великої Британії в уряді Д. Ллойд Джорджа Артура Бальфура до лідера британських сіоністів лорда Лайонела Ротшильда, в якому йшлося про те, що в Палестині буде створено єврейську

державу «без заподіяння шкоди громадським і релігійним правам неєврейського населення (арабів) у Палестині».

   «Декларація Бальфура» - свідчення головної суперечності в тогочасній британській політиці щодо Палестини, адже виходило, що з одного боку, Англія давала обіцянку визнати правителями Палестини лідерів Арабського повстання 1916 р., з іншого ж - заявляла про підтримку таких же домагань євреїв. Одночасно з появою «Декларації Бальфура» Британія заохочувала арабський націоналізм, зокрема через відомого симпатика арабської справи, письменника, учасника Арабського повстання Томаса Лоуренса.   Проте мир у Палестині не настав. Кожен з двох народів мав щодо Палестини свою історію і свою правду. Неодноразово, як це, наприклад, трапилося в 1929 р., коли від рук арабів у м. Хевроні загинули близько 200 євреїв, та в ході арабського повстання 1936-1939 рр., коли араби атакували єврейських поселенців. Араби розцінювали єврейську еміграцію до Палестини як частину стратегічного плану сіоністів досягти чисельної переваги над арабами, щоб надалі витіснити їх звідти, а сіоністську пропаганду - як вияв антиарабської позиції євреїв.

   Особливо єврейська еміграція набрала значного розмаху внаслідок вибуху нацистського антисемітизму в Німеччині й Австрії. Араби вважали небезпечною для себе діяльність таких добре організованих єврейських установ у Палестині, як «Гістадрут» («Єврейська генеральна федерація праці»), «Сахнут» («Єврейське агентство»), «Мапай» (пізніше Ізраїльська партія праці), численних кібуц (трудових комун).

   Палестинська проблема на десятки років стала не лише незагоєною раною Сходу, а й проблемою міжнародної нестабільності у світі в цілому.

1.4 Здобуття незалежності Афганістаном

Просування англійців у Ірані та Середньої Азії (1918 р.) створило, на їх думку, умови для ліквідації незалежності Афганістану.

Англійці використовували пануючий в Афганістані режим еміра Хабібулли для придушення антиколоніальних виступів‚ а також для підтримки антирадянських сил у Середній Азії. Проанглійська політика режиму Хабібулли викликала глибоке невдоволення в країні. В опозиції цій політиці знаходилися діячі, які підтримували молодоафганські ідеї (модернізація країни), та деякі впливові представники консервативної орієнтації. У лютому 1919 р. еміра Хабібулла вбили змовники. Після короткої сутички претендентів на владу трон дістався одному з синів Хабібулли — Аманулла-ханові, тісно пов’язаному з рухом молодоафганців і підтриманому населенням Кабула та армією. Сівши на троні‚ Аманулла намагався досягти незалежності країни і провести деякі внутрішні реформи

 28 лютого 1919 р. Аманулла-хан проголосив незалежність Афганістану. Було підвищено платню солдатам, заборонено відкупи на збір державних податків‚ ліквідовано внутрішні митниці. Владу нового еміра було визнано в країні повсюди.

У травні 1919 р. Англія розв’язала загарбницьку війну проти Афганістану. Завдяки чисельній перевазі та кращій технічній забезпеченості агресори вдерлися на територію Афганістану, намагаючись здійснити наступ на Кабул.

Афганська армія чинила впертий опір агресорам. Після підписання радянсько-афганської угоди 1921 р. Англія уклала остаточний мирний договір і встановила дипломатичні

відносини з Афганістаном. Розширюючи свої міжнародні зв’язки, Афганістан установив дипломатичні відносини також з іншими державами Європи та Азії.

Договори про дружбу було підписано між Афганістаном і сусіднім Іраном (1921 і 1927 рр.)‚ Туреччиною (1921 та 1928 рр.). У 1926 р. Аманулла прийняв титул падишаха (короля).

Король Аманулла розпочав здійснення реформ‚ спрямованих на модернізацію країни. Він продовжив помірковану зовнішню і внутрішню політику.

Документи, матеріали

Закон про працю. Стамбул, 8 липня 1936 р.

(Витяг)

Стаття 35. Звичайний тиждень містить в основі 48 годин. Цей період поділяється на робочі дні таким чином, щоб не перевищувати 9-годинного робочого дня на підприємствах, що закриваються обов’язково о 13-й годині в суботу, і 8-годинного дня на підприємствах, де працю дозволено в суботу після 13-ї години...

Стаття 42. Встановлюється 1/2 години відпочинку для працюючих 8 годин і 1 година для працюючих понад 8 годин.

Стаття 48. Забороняється примушувати працювати більш   як 8 годин дітей,   яким не виповнилося 16 років,  незважаючи на характер праці.

Стаття 72. Страйки і локаути забороняються.

 Запитання до документа

1. Які соціальні гарантії містяться в цьому законі?

 Конституція Афганістану. 1931 р.

(Витяг)

Стаття 1. Релігією Афганістану є священна релігія ісламу…

Стаття 2. Висока Афганська держава володіє повною незалежністю в керівництві своїми внутрішніми й зовнішніми справами. Всі місцевості й усі частини країни складають єдине ціле під найвищою владою і управлінням Падишаха.

Права Падишаха

Стаття 5. Високо оцінюючи самопожертву і заслуги Його Величності Газі Мухаммеда Надіра у справі забезпечення незалежності, врятування афганської батьківщини, розтрощення підвалин гніту і деспотизму, вся афганська нація визнає його високу особу як Падишаха — справжнього і гідного носія коро лівської влади,   і зобов’язується визнавати його у цій  якості з найвидатнішою вдячністю і повагою.

Загальні права афганських підданих

Стаття 11. Особиста свобода забезпечується від усяких посягань; ніхто не може бути заарештованим або покараним інакше,  як на підставі постанов шаріату і законів. Будь-які види неволі заборонено.

 

Запитання до документа

1. Згідно з документом визначте форму державного правління в Афганістані.

 

Запитання і завдання

1. Як відбувався процес створення національної турецької держави?

2. Коли зародилась ідея створення єврейської держави і як вона втілювалась у життя?

3. У чому полягає сутність палестинської проблеми?

4. Дайте пояснення таким поняттям: панісламізм, арабський націоналізм, сіонізм.

5. Яким чином пов’язані арабський націоналізм і необхідність модернізації всіх галузей життя в арабських країнах?

6. Чим було зумовлено розгортання боротьби афганського народу за незалежність?

 

Запам’ятайте дати:

1917 р.   Декларація Бальфура.

1919 р.   Проголошення незалежності Афганістану.

1922 р.   Надання мандатів Англії та Франції на арабські володіння Османської імперії.

1924 р.   Проголошення Туреччини республікою.

1925 1941 рр.   Правління в Ірані шаха Реза Пехлеві.

1930 р.   Проголошення незалежності Іраку.

1932 р.   Створення Саудівської Аравії, проголошення незалежності Йорданії.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 Вплив Першої світової війни на країни  

Вплив Першої світової війни на країни регіону не був однозначним і на різних її етапах він був то негативним, то, навпаки, війна у далекій Європі йшла на користь народам Латинської Америки. По-різному війна позначилася й на становищі окремих держав. Насамперед, вона підірвала традиційну торгівлю регіону з Європою. Спеціалізація більшості країн на виробництві якоїсь однієї продукції призвела до скорочення експорту і складних соціальних проблем. Таке становище зберігалося до 1916 р., коли ці країни переорієнтувалися на США.

   І Західна Європа, і Сполучені Штати потребували сировини і продовольства, оскільки розпад європейського ринку спричинив кризу в усьому індустріальному світі. Отож скорочення європейського імпорту сприяло розбудові національних економік

   За рівнем економічного розвитку після Першої світової війни передували Аргентина, Уругвай, Бразилія, Куба, Венесуела, Чилі, Перу, Болівія, Мексика.

   Війна також змінила й психологію населення. Ще на початку війни в Європі симпатії більшості латиноамериканців належали Німеччині, особливо у Бразилії, Аргентині та Чилі з їхніми численними німецькими поселеннями. Але підводна війна Німеччини, яка порушила торгівлю Латинської Америки з Європою, призвела до втрати німцями значної частини своїх прихильників.   У 1918 р. у війну вступили Таїті, Гватемала, Гондурас, Коста-Ріка, Нікарагуа. Дипломатичні відносини з Німеччиною розірвали Перу, Болівія, Еквадор, Уругвай, Домініканська Республіка. Решта країн залишилася нейтральними до кінця війни.

   Щодо участі латиноамериканських країн у війні, то вона не виходила за межі постачання продовольства й сировини та участі в патрулюванні у водах Південної Атлантики й морських операціях Британії.

1.2 Особливості економічних процесів у регіоні.  

XX ст. внесло суттєві зміни у господарське життя Латинської Америки, головною ознакою якого стала економічна експансія індустріальних держав. Проникнення іноземного капіталу супроводжувалося нав'язуванням нерівноправних договорів, спонуканням урядів до укладання військово-політичних угод і навіть збройними інтервенціями, як це неодноразово чинили США щодо Мексики.

З одного боку, спостерігалося встановлення контролю з боку США та Західної Європи, насамперед Великої Британії, над господарським життям латиноамериканських країн, а з іншого - не маючи власних вільних коштів для модернізації промисловості, уряди держав регіону самі були заінтересовані в іноземних інвестиціях.

   Розвивалися приватна ініціатива підприємств комунального господарства, сфери обслуговування та туризму, розширювався приватний сектор, з'являлися нові робочі місця. Окрім того, іноземні інвестиції стимулювали формування національних підприємницьких кіл у країні, у які ці інвестиції спрямовувалися, а це з часом привело до протидії національних підприємницьких еліт економічній експансії Заходу. Із завершенням війни кон'юнктура ринку для країн регіону значно погіршилася: скоротився попит на чилійську мідь і селітру, мексиканську нафту, аргентинське м'ясо, бразильську каву тощо. Це призвело до закриття великої кількості підприємств, зростання й без того значної армії безробітних, погіршення матеріального рівня життя більшості населення.

   Аграрний сектор, який міг пом'якшити тягар безробіття серед сільського населення, за умов зосередження землі в руках латифундистів був неспроможний дати притулок і роботу тисячам безробітних.   Другою, але не менш важливою, проблемою країн регіону було засилля іноземних, насамперед північноамериканських монополій. Зокрема, США взяли під свій контроль нафтодобувні промисли Венесуели, гірничодобувну й обробну промисловості Аргентини, Бразилії, Мексики, Перу та інших країн.

   Тяжким випробуванням для Латинської Америки стала економічна криза 1929-1933 рр., що скоротила попит на сировину - головну статтю регіонального експорту. Це тяжко позначилося на всіх секторах господарства: згорталося виробництво, банкрутували банки, тисячі працівників залишилися без засобів до існування. 

    1.3 Особливості політичних процесів.  

Історію країн Латинської Америки, незважаючи на їх певну регіональну відокремленість, слід розглядати як невід'ємну частину історії західного світу. Пов'язуючою ланкою такого єднання є католицизм та перенесена з Європи «габсбурзька модель» державного устрою. Для неї були притаманні: у політичному плані - деспотизм влади, що доходив до абсолютизму; в економічному - орієнтація на практичну вигоду; у суспільному - жорстка ієрархія різних верств населення. Усе це, помножене на традиційний у латиноамериканських народів авторитаризм управління, призвело до того, що навіть на початку XX ст. ідеї демократії та лібералізму не пустили глибоких коренів у свідомості більшості людей.

   Саме тому поширеним явищем були військові перевороти й громадянські війни. Вони стали можливими через те, що «цезаристські» та «імперські» традиції зосередження виконавчої влади в руках великих землевласників-латифундистів і військових спричинили слабкість законодавчої та судової гілок влади. У цьому полягає принципова відмінність країн Латинської Америки від Північної Америки. Якщо у першій визнання армії як запоруки політичного порядку й стабільності було природним явищем, то у США такий постулат не сприймався. Не мав він живильного середовища й у більшості країн Західної Європи. Партії не відігравали значної ролі у політичному житті країн, перебуваючи у затінку боротьби за владу, що точилася між елітними групами.   Ці обставини, доповнені традиційним впливом католицької церкви, що пронизував усі пори державних структур, витворили в регіоні частково успадковану від середньовічної Іспанії, незвичну й неповторну державну модель, яку умовно можна визначити як «латиноамериканізм». Лише на межі 20-30-х рр. XX ст. у Латинській Америці почалася «демократична революція».   Старі олігархічні клани витіснялися новими силами, які опиралися на промислове виробництво, банківську справу, комерцію, зовнішні зв'язки. Впливові в цих країнах військові вже перестали бути автоматично захисниками інтересів олігархів.

   Проте латиноамериканський лібералізм не зміг привести до докорінних суспільних змін. Основна маса населення як і раніше не брала участі в політичному житті; ліберальна політична традиція перепліталася з консервативною, що обумовлювало відсутність серйозних соціальних конфліктів. За приклад тут може правити революція 1910-1917 рр. у Мексиці, завершальним акордом якої стало проголошення Установчими зборами країни в лютому 1917 р. конституції, яка зі змінами і доповненнями діє в країні й нині.   Право придбання землі чи отримання концесій визнавалося лише за громадянами Мексики та натуралізованими особами; водночас право землеволодіння іноземців суттєво обмежувалося. У зоні ж завширшки 100 км уздовж суходольних кордонів країни і 150 км

уздовж узбережжя вони взагалі не мали права на землю й води. Визнаючи недоторканність приватної власності, конституція передбачала прийняття законів з метою розподілу земель понад максимальну норму і розвитку дрібного землеволодіння. Експропріація у будь-якій формі не планувалася.

   Встановлювалася максимальна тривалість робочого дня у 8 год (для підлітків до 16 років - 6 років). За рівну працю гарантувалася рівна платня, а за надурочні роботи - подвійна оплата. Заборонялося використання праці жінок, а також дітей до 16-річного віку на шкідливих і небезпечних виробництвах, у нічний час і на надурочних роботах. Вагітні жінки за три місяці до пологів мали право на звільнення від тяжкої фізичної праці, а після народження дитини - на місячну відпустку зі стовідсотковою оплатою. Конституція також визнавала право робітників на страйки і на створення профспілок.

   Конституція Мексики 1917 р. була найдемократичнішою у тогочасному світі та правила за зразок для усіх латиноамериканських країн.

  1.4   Протиборство демократичних сил та диктаторських режимів.  

Економічні негаразди стали ідеальним живильним середовищем для активізації фашистських та крайніх лівих екстремістів - доведене до відчаю населення прагло «порядку» за будь-яку ціну. Саме на цій хвилі в Аргентині в 1930 р. внаслідок військового перевороту було повалено ліберальний уряд Іполіто Іригойєна. Після повернення до влади консервативних політиків у країні були створені Національно-соціалістичний трудовий фронт, Національна фашистська партія, Громадянський легіон та інші праві організації. У Бразилії процес пішов у зворотному напрямі - світова економічна криза підірвала позиції «кавових» олігархів, у результаті чого в 1930 р. тут перемогла демократична революція й до влади прийшли ліберальні партії.   Активні спроби утворити народний фронт здійснювалися й на Кубі завдяки діяльності відомого кубинського публіциста й письменника Хуана Маринельйо. Прагнучи привернути увагу громадськості до зовнішніх проблем, ряд латиноамериканських урядів вдавалися до силових методів розв'язання спірних територіальних проблем. У 1932-1934 рр. тривала війна між Колумбією та Перу за Латисію, а впродовж 1932-1935 рр. за багату нафтою область Гран-Чако з'ясовували відносини Болівія та Парагвай.

У цілому на кінець 30-х рр. країни Латинської Америки підійшли з тягарем багатьох нерозв'язаних внутрішніх та зовнішньополітичних проблем. Проте хоча за рівнем економічного розвитку та станом конституційного забезпечення прав людини вони значно поступалися США та Західній Європі, загальний прогрес народів Латинської Америки був помітним.

Документи, матеріали 

Шестирічний план у Мексиці, грудень 1933 р.

(Витяг)

Шестирічний план стає яскравим виразом нашого економічного націоналізму ,який, будучи політикою самооборони,  має завоювати для нас тверде міжнародне становище на

міцній ідеологічній,  моральній та гуманній основі, зі збереженням економічної незалежності.

Особливо повинні бути вирізнені ті аспекти плану,  які спрямовані на встановлення соціальної справедливості та будівництво нової економіки в царині сільського господарства, на захист прав нових землевласників і на створення нової системи організованого сільського господарства. Ці рішення мають певну мету — започаткувати процес переселення людей з міста до села.

З метою захисту наших майбутніх поколінь від сум’яття, що його вносять у свідомість дітей у початкових школах священики та їхні агенти, шестирічний план остаточно визначає ту орієнтацію,  якої слід дотримуватися в системі початкової освіти, а також сукупність заходів для здійснення цього завдання.

Не менш важливі положення, що визначають дію уряду у сфері праці протягом того шестиріччя,  яке охоплює план.

Вони будуть рішуче спрямовані на захист і розвиток профспілкової організації найманих робітників…

 Національна економіка

І. Буде здійснено націоналізацію надр.

ІІ. Буде встановлено зони розвіданих запасів корисних копалин; це нововведення гарантує потреби країни в майбутньому.

ІІІ. Держава організує розвідку надр…

ІV. Не буде допускатися скуповування земель; будуть розширені зони державних нафтоносних земель для того, щоб завжди мати в резерві певну кількість нафтових ділянок, які можуть забезпечити потребу нашої країни в майбутньому.

Крім того, необхідно, щоби торговельна і виробнича діяльність, яка… виснажує наші природні ресурси,  регулювалася державою таким чином, щоб у процесі свого розвитку наша країна отримувала якомога більше від її експлуатації багатств…Внаслідок цього:

1. Буде заборонено іноземним підприємствам скуповувати поклади корисних копалин.

2. Буде полегшено діяльність мексиканських гірничих підприємств і надано відповідну підтримку кооперативам гірників.

3. Буде й надалі обмежуватись експорт збагаченої руди як через установлення мита, так і заохоченням розвитку металургійної промисловості.

 

Запитання до документа

1. Про що свідчило прийняття шестирічного плану в Мексиці?

2. Які основні положення було покладено в основу плану?

3. Яким галузям виробництва віддавалася перевага в розвитку і чому?

 

Запитання і завдання

1. З’ясуйте особливості розвитку країн Латинської Америки у 20-30-х рр. ХХ ст.

2. Якими були наслідки Першої світової війни для країн цього регіону?

3. Які реформи було проведено у 30-ті рр. у Мексиці, Бразилії та Аргентині?

4. У чому полягає сутність реформ, проведених у країнах Латинської Америки в той період?

5. Назвіть причини економічної відсталості країн Латинської Америки.

6. Як складалися відносини між США і країнами Латинської Америки? Чому США скоригували свою політику щодо країн регіону у 30-ті рр.?

Тема № 3

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ ''

' 1.1 Напрями зовнішньої політики США .  

Тридцяті роки позначилися глибокою кризою у міждержавних відносинах. Економічні потрясіння 1929 - 1933 рр. не лише дестабілізували світове господарство, а й поляризували світ: США знову повернулися до традиційної для них політики ізоляціонізму, вважаючи, що Європа - цей постійний генератор воєнних конфліктів - заважає економічному процвітанню Америки.   Відтоді, як під час англо-американської війни 1812-1814 рр. європейці захопили Вашинґтон і спалили Білий дім, Сполучені Штати вже ніколи не відчували загрози своїй національній безпеці ззовні.

Майже вся Західна півкуля належала до сфери інтересів США й їх це цілком влаштовувало; гасло панамериканістів «Америка для американців!» дедалі частіше звучало як «Америка - для північноамериканців». Безпека країни стала не просто доконаним геополітичним фактом, а й філософією пересічного громадянина США.   Америка намагалася проводити багатополюсну політику, активно діючи по всьому світі. Того ж року Ф. Рузвельт проголосив політику «доброго сусіда» щодо країн Латинської Америки, де американські інвестиції успішно витісняли британських, японських та німецьких конкурентів.   Проте 30-і рр. поклали край самозаспокоєнню США. На Сході набирала сили Японія, загрожуючи американській військовій монополії в Тихому океані, Європа була збурена фашистським режимом в Італії та нацистським - у Німеччині. В Америці були достатньо обізнані з «Майн кампф» А. Гітлера, де відверто йшлося про досягнення світового панування, зокрема й над США, щоб зрозуміти, що відтепер жодна країна не може почуватися у цілковитій безпеці.

1.2   Загострення англо-німецьких суперечностей.  

Велика Британія, відокремлена від континенту Ла-Маншем, відчувала себе, як і Америка, у цілковитій безпеці. Вона тривалий час відігравала роль стримувача французьких претензій на лідерство на континенті, що стало вакантним після поразки Німеччини. Британська зовнішня політика в цілому була доброзичливо налаштована щодо Німеччини. Проте на Туманному Альбіоні були свідомі того, що переможену, але не зломлену Німеччину варто тримати на безпечній відстані. До середини 1934 р. британцям це вдавалося, але зі зміцненням Німеччини стала зростати й напруженість між двома країнами. Велика Британія зі значним запізненням помітила, що А. Гітлер зі спринтерською швидкістю відроджує армію та флот, мобілізуючи всі національні ресурси.

   Саме змагання у військовій сфері, а не, як це було раніше, боротьба за ринки сировини чи конкуренція товарів, спричинили загострення англо-німецьких відносин.   Дошкульним ударом по престижу Великої Британії стало зазіхання Німеччини на святая святих Англії - її першість на морі. Як і у випадку з авіацією, у Лондоні «раптом» виявили, що Німеччина давно нехтує статтями Версальського договору, які обмежували її військово-морський флот. Німеччина таємно будувала надводні кораблі, створювала підводний флот. Це звісно, лякало англійців, а заяви німців, що їхні субмарини не воюватимуть проти торгових суден, наштовхували на думку, що якраз проти них вони і воюватимуть.

1.3 Зовнішня політика Франції.  

Зовнішня політика Французької республіки у період між двома світовими війнами пройшла кілька етапів. У перші повоєнні роки Франція категорично наполягала на безумовному виконанні всіма країнами, насамперед Німеччиною, Версальського договору. Упродовж цього «версальського періоду» Париж невсипно пильнував за обмеженням німецьких збройних сил і виплатою Німеччиною репарацій. На спроби німців ухилитися від виконання зобов'язань Франція реагувала миттєво, як під час франко-бельгійської окупації Руру в 1923 р.

   Проте Версальський договір був з точки зору їхніх інтересів недосконалим, оскільки не усував загрози німецького реваншу. До того ж Велика Британія й США не приховували, що посилення Франції не входить в їхні розрахунки. Звідси - новий напрям у французькій зовнішній політиці - створення військово-політичних, так званих «тилових союзів» у Східній і Центральній Європі. Такий союз Франція уклала з Польщею (1921,1934), а також створила блок придунайських країн (Чехо-Словаччина, Югославія, Румунія), що отримав назву Малої Антанти.

   

1.4 Відмова Німеччини від дотримання статей Версальського договору.

Відразу після поразки Німеччини у Першій світовій війні військові кола країни виношували плани реваншу. Заклики до нього знаходили відгук і серед частини німців, які й стали живильним середовищем для встановлення нацистської диктатури в країні. А.

Гітлер, що прийшов до влади під гаслом «звільнення нації від пут Версалю», від самого початку вважав, що війна - єдиний засіб розширення «життєвого простору» для Німеччини.

Першим кроком А. Гітлера на шляху до розриву з Версальським договором стали події, пов'язані із Сааром - районом, багатим на залізну руду, який відповідно до Версальського договору на 15 років був переданий під управління Ліги Націй. Після закінчення цього терміну в січні 1935 р. в Саарі було проведено плебісцит (голосування), під час якого саарці мали вибрати: або вони хочуть об'єднатися з Німеччиною, або увійти до складу Франції, або ж залишитися під управлінням Ліги Націй. Більшість населення Саару становили німці, чимало з яких, не вірячи в те, що розповідали про нацистську диктатуру, щиро хотіли повернутися до складу Німеччини.

   Результатом голосування стала величезна перевага прихильників приєднання до Німеччини, й 1 березня 1935 р. Саар став частиною Німеччини.

   Два тижні по тому А. Гітлер офіційно заявив, що він більше не має наміру дотримуватися обмежень щодо переозброєння Німеччини, встановлених Версальським договором, і збільшить чисельність армії до 550 тис. призовників, а згодом Німеччина відновила загальний військовий обов'язок.

  1. 5   Експансіоністські претензії Італії.  

Б. Муссоліні обіцяв італійцям, що під його керівництвом Італія посяде гідне її величної історії місце в Європі, стане великою й шанованою країною, якою разом з тим й остерігалися б інші країни. Від перших своїх заяв про те, що «фашизм не розрахований на експорт», Б. Муссоліні якраз і перейшов до експорту фашизму, створивши на середину 1925 р. фашистські партії в 40 країнах світу. Мета міжнародного фашизму, заявляв дуче, полягає в тому, щоб знищити «протестантську цивілізацію» Північної Європи.

   Перші десять років фашистського правління Італія не виявляла експансіоністських намірів. Перший серйозний інцидент стався наприкінці серпня 1923 р. з Грецією, коли на грецько-албанському кордоні невідомими греками було вбито чотирьох високопоставлених італійських вояків. У загальних рисах засади фашистської зовнішньої політики були сформульовані до 1925 р. й полягали у створенні могутньої Італійської імперії й перетворенні всього континенту на потужний фашистський блок.

   Італія одночасно успішно діяла на дипломатичному фронті. Б. Муссоліні співчутливо ставився до країн, обділених Версальським договором, зокрема до Німеччини. Проте Італія, зберігаючи вірність Великій Британії й Франції, до пори до часу займала досить незалежну позицію, претендуючи на роль третейського судді між західними демократіями і Німеччиною. Б. Муссоліні не міг вибачити французам того, що свого часу вони торпедували італійські домагання рівноправності у військових флотах із великими державами.

   Важливим дипломатичним успіхом Б. Муссоліні було встановлення в 1924 р. дипломатичних відносин з Радянським Союзом. Щоправда, він був розлючений тим, що

Італії не вдалося стати першою країною західного світу, яка визнала СРСР - на кілька днів її випередила Велика Британія.

   У 1933 р. Італія запропонувала Великій Британії, Франції та Німеччині підписати «пакт 4-х», який передбачав за посередництва Італії та Англії примирення Франції і Німеччини. 

1.5 Зовнішньополітична доктрина СРСР.  

Характер радянської зовнішньої політики  був  надто суперечливим. Комуністична верхівка СРСР уже усвідомила, що розрахунки на блискавичну «світову революцію» зазнали краху й потрібно уживатися із Заходом. До середини 30-х рр. Радянський Союз переконливо доводив свою заінтересованість у мирному співіснуванні, але тоталітарний характер сталінського режиму позначався і на зовнішній політиці країни.

Як генеральний секретар ЦК ВКП(б) Й. Сталін офіційно й безпосередньо не брав участі в переговорах з іноземними країнами, не приймав послів, не підписував дипломатичних документів. Але саме за його вказівками радянська зовнішньополітична доктрина базувалася на переконаності, що в міжнародних відносинах визначальним є не принцип переважання загальнолюдських інтересів над класовими, а навпаки. Звідси - однобічна оцінка розстановки і співвідношення політичних сил у світі.

   Згідно з цією доктриною у центрі світової політики перебувала боротьба на знищення двох соціальних систем - соціалістичної (СРСР) і капіталістичної (весь Захід, незалежно від того, чи це демократичні - США, Велика Британія й Франція, чи фашистська Італія й нацистська Німеччина). Причому, у міру «просування» СРСР до комунізму, ця боротьба, за Й. Сталіним, мала неодмінно загострюватися. Тому СРСР повинен був одночасно нарощувати військову міць і прагнути використати першу-ліпшу нагоду, щоб зіткнути між собою капіталістичні країни.

   У моральному й політичному плані Й. Сталін був більше схильний до союзу з А. Гітлером. Він перебував на роздоріжжі: бажав краху Версальської системи, яка нічого не дала Росії, але без надійного союзника, яким виявиться згодом А. Гітлер, досягти цього не міг.

   Крах «воєнного комунізму», згортання НЕПу та перехід до сталінського варіанту «форсованої індустріалізації - запоруки реалізації доктрини «світової комуністичної революції», змушували Й. Сталіна шукати шляхів до налагодження економічних зв'язків з ненависним йому Заходом. Важливим торговельним партнером СРСР були Сполучені Штати, які хоч і відчували страх перед комуністичним режимом, але були заінтересовані в безмежному радянському ринку для збуту своїх товарів. Незважаючи на відсутність дипломатичних відносин між двома країнами, американські ділові кола у 20-х - на початку 30-х рр., особливо в період «Великої депресії», активно розвивали економічне співробітництво з СРСР.

   Але в подальшому через комуністичний терор під тиском громадської думки спочатку США, а потім й інші західні країни практично згорнули торгівлю з СРСР, що призвело до стрімкого скорочення виробництва в Радянському Союзі й, як результат, - провалe другої п'ятирічки.

1.6   Демократизація форм правління.

 На початок ХХ ст. більшість розвинутих країн світу, за винятком Російської імперії, вже були конституційними монархіями. Республіканська форма правління серед великих держав ствердилася лише у Франції і США. Старі, напівфеодальні інститути політичної влади поступово втрачали авторитет, оскільки не відповідали новим умовам економічного і соціального розвитку капіталістичних (вільноринкових) країн і народів. У країнах з монархічною формою правління велася боротьба за обмеження прав монарха, органів представництва вищого дворянства (палати лордів, перів тощо), скасування цензових обмежень на виборах і більш широку участь нижчих і середніх верств у представницьких органах влади - парламентах.

У державах з республіканським ладом основна боротьба велася за пропорційне представництво нових соціальних верств у парламентах та розширення місцевого самоврядування. І у першому, і у другому випадках мова йшла про розширення ролі виборних органів влади у політичному житті. Ці обставини сприяли активізації процесу становлення політичних партій - організаційно оформлених об'єднань громадян, що виступали за здійснення певних політичних програм. У провідних державах світу поступово формувалась партійно-політична система державної влади.

Характерною рисою політики урядів і держав на початку ХХ ст. стає реформізм - орієнтація на проведення соціально-політичних і економічних реформ, здатних вирішити найбільш важливі проблеми внутрішнього життя суспільства. Особливе значення надавалось розширенню прав і повноважень виборних органів влади (парламентів, муніципалітетів), більш широкій участі у політичному житті тих соціальних верств, які раніше позбавлялись можливості обиратися до представницьких структур (різночинна інтелігенція і наймані робітники). Реформи, що проводились у розвинутих державах Європи і США, торкнулися системи соціального забезпечення,відносин, освіти і охорони здоров'я й навіть навколишнього середовища/

Поступово відбувається професіоналізація політичної діяльності, перетворення роботи депутата парламенту, члена муніципалітету у постійну оплачувану професію.Завершується формування основних ідеологічних напрямків суспільного розвитку, підґрунтя яких закладалося у ХІХ ст. Головними серед них (не дивлячись на специфічні умови у тих чи інших країнах) стали ідеї лібералізму, консерватизму і різноманітних форм соціал-демократизму. Представники лібералізму виступали за обмеження регулюючої ролі держави в економіці та ролі дворянських установ, розширення демократичних прав і свобод людини і більш широку участь населення у вирішенні важливих соціально-політичних і економічних питань життя країн.

 Консерватори були прибічниками сильних позицій держави у політиці та економіці, виступали за збереження тією чи іншою мірою станових інститутів, обмеження участі нижчих верств населення в діяльності представницьких установ.Соціально-демократична течія відрізнялася неоднорідністю. Програми радикально налаштованих соціалістичних і соціал-демократич-них партій, як і раніше, базувалися переважно на марксистських ідеях. Проте одночасно широкого поширення на початку ХХ ст. набувають й реформістські погляди, дедалі популярнішою стає ідея ревізії (перегляду) теорії К. Маркса. Реформісти заперечували доцільність революційної боротьби робітничого класу, обґрунтовували необхідність участі соціалістів у роботі буржуазних парламентів і урядів з метою захисту своїх виборців, перетворення соціал-демократичних партій на легальні, реформістські організації. Ідеї революційного соціалізму залишалися популярними лише у порівняно

відсталій Росії. В розвинутих країнах Європи соціал-демократичними партіями на початок століття керували реформісти.

Домашнє завдання:

1. Економіка США, політика та зони впливу.

2. Німецька загроза.

3. Описати суть доктрини СССР.

4. Версальська система її політика та дії.

5. Настрої демократизації, що панували в Європі та Світі.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Причини виникнення політики "умиротворення"

В тих обставинах, що  складалися у світі  умовах мир означав збереження Версальсько-Вашингтонської системи, яка, не дивлячись на її не ідеальність, забезпечувала відносну стабільність. Все-таки  система мала в собі принцип запобігання міжнародним кризам. Він передбачав колективні дії проти агресора через Лігу Націй. Колективної відсічі не вийшло‚ механізм не спрацював. Чому?

Здатність країн Заходу до організованих дій проти агресора знизилась через загострення суперництва  у подоланні економічної кризи. До того ж скрутне  становище відволікало увагу суспільства і політиків на внутрішні проблеми. Їх  вирішення було пріоритетним.

Опір агресорам вимагав застосування різноманітних, а також і силових методів. Захист миру в тих умовах вимагав мужності, волі і готовності до певних втрат. Однак сама думка про це для людей, які щойно пережили  Світові війну, здавалася зловісною. Населення в Англії і Франції була налаштована категорично проти використання сили. Китай, Ефіопія здавались занадто далекими, щоб вбачати у них загрозу європейській безпеці. 

Прихід Гітлера до влади не відразу був сприйнятий поворотним у політиці Німеччини. Тривалий час у ньому вбачали лише сильного національного лідера, який прагне для Німеччини справедливість. Плани нацистів про переділ світу спочатку оцінювались як данина націоналістичній риториці і не сприймалися серйозно. Лідери Англії і Франції не бачили причин для зміни політичного курсу, який активно впроваджувався у 20-х роках і був націлений на поступове послаблення тягаря Версальської системи. Нацизм у Німеччині не відразу встиг показати своє хижацьке обличчя. Країни Європи не зазнали жахів окупації. Гітлер здавався політиком, з яким можна домовитись.

Криза  у США відвела всю увагу населення країни до внутрішніх проблем. Наростання напруги у світі породило у США прагнення відгородитися від всього світу в своїй "американській фортеці". Після прийняття у 1935 р. закону про нейтралітет країна, із

найбагатшими ресурсами і силами впливати на світову політику, різко вийшла з неї. Це підвищило шанси агресорів.

Найбільш активним прихильником політики "умиротворення" був прем’єр-міністр Великобританії у 1937-1940 рр. Н.Чемберлен. Вів вважав, що небезпека полягала не в агресивних намірах Німеччини, а в недооцінці міжнародної кризи. Він вважав, що Перша світова війна виникла саме тому, що держави на певний час втратили контроль над розвитком подій і в результаті місцевий конфлікт переріс у світову війну. 

На справді Гітлер висував нові і ще нахабніші претензії. Вони ставали об’єктами обговорення і все закінчувалось задоволенням територіальних домагань Німеччини.

 

Причини політики “умиротворення”: 

 Зосередження громадськості Англії та Франції на внутрішніх проблемах породжених економічною кризою 30-х років.

Стійкі пацифістські настрою у переважаючої більшості населення Англії та Франції. Боязнь повторення жахів світової війни.

Недооцінка лідерів західних держав А.Гітлера.

Продовження лідерами Англії та Франції курсу на послаблення Версальсько-Вашингтонської системи.

Повне усунення США від втручання у європейські справи.

 

2. "Аншлюс" Австрії і Мюнхенська угода

Кульмінацією політики "умиротворення" став "аншлюс" Австрії і Мюнхенська угода по Чехословаччині.

 Приєднання Австрії стало одним із найважливіших завдань політики Німеччини. У лютому 1938 р. канцлер Австрії Шушніг підписав з Німеччиною угоду, яка поставила Австрію під контроль Німеччини, а вже  12 березня 1938 р.  війська Німеччини при підтримці австрійських нацистів окупували Австрію. Наступного дня австрійський фашист Зайс-Інкварт проголосив возз’єднання Австрії з німецькою імперією. Жодна велика  держава, та  Ліга Націй ніяк не прореагували на це. Лише  СРСР висловив протест проти такого союзу. Наступною жертвою агресії Німеччини стала Чехословаччина, від якої Німеччина зажадала Судетську область, де проживало понад 3 млн. німців. 13 вересня 1938 р. судетські фашисти вчинили заколот. Після його придушення Німеччина стала загрожувати Чехословаччині нападом.

Ще тоді співвідношення сил було не на користь Німеччини. Чехословаччина мала добре озброєну і підготовлену армію з 45 дивізій. Німеччина мала 47 недостатньо озброєних дивізій. До того ж уряд СРСР запропонував Чехословаччині всебічну допомогу.

Виникла міжнародна криза. Для її розв’язання Чемберлен двічі зустрічався з Гітлером. Вони домовились, що конфлікт буде вирішено при зустрічі у Мюнхені.

Під час мюнхенської зустрічі Гітлер заявив, що Судетська область – остання територіальна вимога Німеччини в Європі. Це, а також англо-французький ультиматум чехословацькому уряду про негайну передачу Німеччині територій ЧСР, заселених німцями, розчистили шлях до Мюнхенської угоди. Її було укладено за спиною Чехословаччини главами урядів Великобританії, Франції, Німеччини та Італії 29-30 вересня 1938 р. Наслідком угоди стало відторгнення від ЧСР на користь Німеччини всіх прикордонних західних і північно-західних районів. ЧСР втратила 20% населення і майже 50% важкої промисловості,с всі прикордонні укріплення. Кордон з Німеччиною став проходити у 40 км від Праги.

Мюнхенська угода зобов’язала ЧСР задовольнити претензії Польщі та Угорщини. Польщі була передана Тешинська Сілезія, Угорщині за І Віденським арбітражем – частина Словаччини і Карпатської України. Чехословаччина перетворилась у федеративну державу.

Мюнхенська угода – одна з найбільш соромних та ганебних сторінок західної дипломатії. Англія і Франція просто зрадили Чехословаччину, країну, саме виникнення якої було пов’язане з Версальською системою, одну з небагатьох реальних демократій в Європі. Цинічним було посилання на право націй на самовизначення, на право німців, угорців, поляків об’єднатися зі своєю батьківщиною, тому що у 1919 р. у Парижі це право було принесено у жертву стратегічним антинімецьким і антиугорським інтересам, як у 1938 р. у жертву політиці "умиротворення". Посланник Чехословаччини в Англії після підписання угоди сказав радянському послу: «Вони продали мене в рабство німцям, як колись негрів колись продавали в США!»

Мюнхенська угода означала перетворення Німеччини у найсильнішу державу Центральної Європи. Всі малі держави цього регіону зрозуміли, що ні Ліга Націй, ні Англія з Францією не можуть гарантувати їхній суверенітет і пішли на зближення з Німеччиною. У цьому розумінні Мюнхенська угода була стратегічною поразкою Англії і Франції і наблизила початок війни.

Але на той час на Заході результати змови були сприйняті з полегшенням. Чемберлен заявив, повернувшись у Лондон, що він привіз мир цьому поколінню.

Вже взимку 1938/1939 рр. лідери Англії і Франції зрозуміли хибність своїх міркувань. Попри очевидну хибність своєї політики. Тим часом Німеччина не залишала часу на роздуми. 15 березня 1939 р. німецькі війська окупували Чехію і Моравію, Словаччина була проголошена незалежною, а Угорщина захопила всю Карпатську Україну.

 Далі Німеччина стала домагатися від Польщі згоди на передачу їй Данцига і на побудову через польський коридор екстериторіальної траси, яка б зв’язала Німеччину з Пруссією. Німецькі війська вступили у Мемельську область (Клайпеда), яка належала Литві. У квітні 1939 р. Італія здійснила агресію проти Албанії і захопила її. Крах політики "умиротворення" став очевидним. У свідомості населення стався злам. Від урядів вимагали жорсткості і рішучості у ставленні до Німеччини. Англія і Франція обмінялися

нотами про взаємну допомогу на випадок агресії і надали відповідні гарантії державам, які мали спільний кордон з Німеччиною. Почались  явні приготування до війни.Виникнення безпосередньої загрози війни вимагало від урядів Англії і Франції зближення з СРСР, якого так старанно західні лідери намагалися у попередні роки усунути з європейської політики.

 Документи, матеріали

Заява У.Черчілля 21 вересня 1938 р. для преси щодо Мюнхенської угоди

Розчленування Чехословаччини під тиском Англії і Франції рівносильно повній капітуляції західних демократій перед нацистською загрозою застосування сили. Такий крах не принесе миру або безпеки ні Англії, ні франції. Навпаки, він поставить ці дві країни у положення буде ставати все слабше і небезпечніше. Одна лише нейтралізація Чехословаччини означає звільнення 25 німецьких дівізій, які будуть загрожувати Західному фронту. Крім того, вона відкриє тріумфуючим нацистам шлях до Чорного моря. Мова йде про загрозу не тільки Чехословаччині, а і свободі і демократії всіх країн. Думка, наче можна забезпечити безпеку, кинувши малу державу на поталу вовкам, - рокова помилка. Воєнний потенціал Німеччини буде зростати впродовж короткого часу значно жвидше, ніж Англія і франція зможуть завершити заходи, необхідні для їх оборони»

 

Запитання до документа

1. Чому У.Черчілль виступив проти Мюнхенської угоди? Яку він наводить аргументацію?

2. Чи справдилисб прогнози У.Черчілля?

 

Запитання і завдання

1.       Чому не було створено системи колективної відсічі агресорам?

2.       З’ясуйте причини виникнення політики "умиротворення". Охарактеризуйте прихильників цієї політики.

3.       Якими були наслідки аншлюсу Австрії та Мюнхенської угоди? Дайте оцінку Мюнхенській угоді.

4.       Чому політика "умиротворення" зазнала краху?

5.       Порівняйте рівень консолідації сил агресії та міць системи колективної безпеки.

6.       Яка позиція СРСР щодо Мюнхенської угоди?

7.      Складіть перелік дій урядів Англії та Франції, що можна віднести до проявів політики умиротворення.

 

Запам’ятайте дати:

Березень 1938 р.   Аншлюс Австрії.

29-30 вересня 1938 р.   Мюнхенська конференція керівників урядів  Англії, Франції, Німеччини та Італії.

27 лютого 1939 р. – Визнання Англією та Францією уряду Ф.Франко в Іспанії.

15 березня 1939 р.   Окупація Чехословаччини Німеччиною.

Темап № 4

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1.1 Освіта

Ще наприкінці XIX - на початку XX ст. у більшості розвинутих країн було прийнято закони про загальну обов'язкову початкову освіту всіх дітей шкільного віку. При цьому в державних школах навчання було безкоштовним.

   У міжвоєнний період інтерес суспільства до освіти залишався дуже високим, адже індустріальне суспільство XX ст. з його технологічним і технічним прогресом потребувало дедалі більше високоосвічених людей. Звідси - значна увага до вивчення у середніх школах і вузах предметів природничо-математичного (математика, фізика, хімія, біологія) та технологічного напрямів.  Світ дедалі більше набував рис єдиного організму, тож роль міжнародних координаторів у педагогіці виконували такі впливові організації, як Міжнародна федерація вчителів середньої школи, Міжнародне бюро освіти та ін.

   У нових умовах постала потреба й в новій школі, тому педагоги висували найрізноманітніші теорії навчання й випробовували нові моделі вдосконалення школи.

   Так, у 30-х рр. набув поширення міжнародний педагогічний рух «нове виховання» (у Німеччині він називався «педагогікою реформ», а у США - «прогресивізмом»). Педагоги - прихильники «нового виховання» ставили за мету оновлення школи й виховання на підставі врахування інтересів дитини у конкретний час, за конкретних умов.

     У Радянському Союзі наприкінці 20-х рр. серед частини педагогів була поширена теорія відмирання школи в комуністичному суспільстві. На їхнє переконання, учителем повинно було стати саме життя, а школа мала злитися з виробництвом; вивчення основ наук, підручники і посібники, класно-урочна система відкидалися.

   Проте такі погляди були скоріше винятком на загальному тлі педагогічних новацій. Так, після Першої світової війни в Німеччині з'явилися вальдорфські школи. Відповідно до принципів вальдорфської педагогіки діти навчаються у школі 12 років, учнів не залишали на другий рік через невисокі навчальні досягнення. Замість виставлення звичних оцінок наприкінці навчального року на кожного учня складали характеристику, в якій відображали успіхи дитини у навчанні.  Чимало педагогічних новацій у 20-30-і рр. зародилися в США. Наприклад, однією з форм поєднання навчання у вузі з продуктивною працею став так званий антіохський план, уперше запроваджений в Антіохському

коледжі. За кожними двома студентами закріплювалося одне робоче місце на виробництві, яке вони по черзі займали через 12 тижнів навчання. Це поліпшувало матеріальне становище студентів, а також сприяло поєднанню наукових знань з виробленням практичних навичок. У США було вперше застосовано лабораторний план, заснований на принципі індивідуального навчання. Кожний учень одержував від учителя завдання, самостійно його виконував і здавав на перевірку.  Оскільки наявність диплому про вищу освіту була запорукою стрімкої кар'єри і високого достатку, то молоді люди прагли поповнити ряди студентів престижних університетів: Гарвардського, Колумбійського, Станфордського (США), Оксфордського, Кембриджського, Лондонського (Велика Британія), Паризького (Франція), Московського, Київського, Харківського (СРСР), Кельнського, Лейпцизького (Німеччина) та ін.

1.2 Найважливіші досягнення науки.

 Нова епоха потребувала її осмислення. Перша третина XX ст. дала світу ряд яскравих і неоднозначних філософських постатей, кожна з яких прагла пояснити природу й майбутнє людства. Однією з таких постатей був німецький історик і філософ Освальд Шпенґлер, славу якому принесла двотомна праця «Занепад Європи: начерк морфології світової історії». Цю книгу не відносять до значних філософських та суспільствознавчих досліджень, проте віддають їй належне як справжньому літературному шедевру. У ній О. Шпенґлер доводив, що історія є «живим організмом» і розвивається циклічно, переживаючи «весну», «літо», «осінь» і «зиму». Давній, середньовічний і сучасний періоди світової історії супроводжувалися певними типами культур: китайської, давньосемітської, єгипетської, індійської, «аполлонічної» (греко-римської), «магічної» (арабської, єврейської, іранської), мексиканської та західної. XIX ст., переконував О. Шпенґлер, стало початком «зими» в історії Європи, але у XX ст. у боротьбі проти влади грошей і проти розуму гору беруть кров і інстинкт; ера лібералізму, індивідуалізму, гуманізму, демократії та свободи поступається місцем ері цезаризму і планетарних війн. Людство підкориться Цезарям (авторитарним диктаторам) і знову опуститься до примітивного рівня розвитку - своєї «весни». Незважаючи на те, хотів того О. Шпенґлер чи ні, але його філософські погляди відіграли суттєву роль у руйнуванні демократичних ідеалів Ваймарської республіки й створили сприятливу атмосферу для піднесення націонал-соціалізму.  Великий вплив на своїх сучасників мав австрійський психоаналітик і філософ Зигмунд Фрейд з його теорією про те, що головні проблеми людства, зокрема притаманна окремим людям агресивність, пов'язані з його сексуальними потягами. Змальована 3. Фрейдом песимістична й похмура картина дійсності й майбутнього не давала відповіді на ключові питання, оскільки люди, на його думку, є ледачими, нерозумними і не схильними до самозречення. На відміну від марксистів, 3. Фрейд вважав, що не приватна власність робить людей агресивними, а навпаки - вона є наслідком такої агресивності.

   Важливими й революційними були відкриття в інших галузях наук, зокрема природничих наук. Так, у фізиці німецький фізик Макс Планк залишив помітний слід у царині термодинаміки, а своїми відкриттями у галузі квантової фізики поставив під сумнів достовірність учення Ісаака Ньютона про абсолютність (безвідносність) матерії, часу і простору.

   Взявся за те, щоб узгодити суперечності між відкриттям М. Планка й вченням І. Ньютона, й успішно справився з цим Альберт Ейнштейн - автор теорії відносності, один із засновників квантової механіки і статистичної фізики. За теорією відносності матерія, час і простір є взаємно залежними. При цьому лише швидкість світла є незмінною, час же може уповільнюватися, а простір - змінювати свої форми. У 1921 р. А. Ейнштейну було

присуджено Нобелівську премію. Після приходу в Німеччині до влади націонал-соціалістів з їхнєю антисемістською політикою, учений емігрував до США, де активно виступав за роззброєння й проти війни.

   Важливі відкриття у галузі фізики також належать датському фізику Нільсу Бору та англійському вченому Ернесту Розерфорду, завдяки яким у 30-х рр. стало реальним отримати атомну енергію. Спеціаліст у галузі нейтронної фізики італійський фізик Енріко Фермі довів, що при ланцюговій реакції поділу ядер урану вивільнюється атомна енергія; Фредерік та Ірен Жоліо-Кюрі здійснили відкриття в явищі радіоактивності, що знайшло практичне застосування в медицині та біології; революційне значення мало відкриття нейтрона.   Досліджуючи політичні засади суспільства, М. Вебер дійшов висновку, що існує чіткий узаконювальний принцип владних повноважень, від якого й залежать форми права й форми управління. Серйозною небезпекою для суспільної гармонії М. Вебер вважав бюрократію, яку потрібно постійно тримати під політичним контролем. Значний інтерес для вченого стано¬вив феномен лідерства; М. Вебер навіть розробив теорію «демократії змагального лідерства».

1.3 Технічний прогрес.  

XX ст. стало добою науково-технічного прогресу, під впливом якого відбулися грандіозні зміни як у довкіллі й у технічному забезпеченні людства, так і у світосприйнятті людей. Індустріальна цивілізація, обриси якої вимальовувалися в попередньому столітті, тепер набувала своїх довершених рис.

   Оскільки століття розпочалося з низки воєнних конфліктів, то не дивно, що досягнення науки та технічні винаходи знайшли широке застосування в розробці нових видів зброї. Особливо це проявилося в роки Першої світової війни: у повітря піднялися пілоти бойових літаків, на службу війні була поставлена хімія.

Так, у Німеччині були винайдені бойові отруйні речовини, застосувавши які німецьке командування в 1915 р. здійснило газову атаку проти англо-французьких військ у Фландрії. Чимало відомих винахідників дали свої імена новим видам стрілецької зброї. Зокрема, американський конструктор Максим Хайрем Стівенс створив відомий кулемет максим, бельгійський інженер Л. Наган - револьвер наган калібру 7,62 мм.  Провідні автомобільні заводи «Форд», «Дженерал моторз», «Крайслер» (США), «Рено», «Пежо» (Франція) випускали тисячі відносно недорогих автомобілів, що були за ціною доступними людям середнього статку. Беззаперечним лідером в автомобілебудуванні були Сполучені Штати, проте й країни Західної Європи досягли вражаючих успіхів. Кількість автомобілів відображала рівень достатку суспільства, пристосованості економіки до потреб споживача. Наприклад, у 1935 р. у Франції та Великій Британії один автомобіль припадав на кожні 20 чоловік населення.

   Завдяки створенню електронних ламп стала розвиватися не лише невідома до того часу радіолокація, а й більшість людей отримали змогу регулярно прослуховувати різноманітні за жанрами радіопередачі.

   20-і рр. - час зародження телебачення. Перші успішні розробки пристроїв для передання зображення на відстані, виконані англійськими фізиками, спонукали дослідників до експериментів з кольоровим зображенням.  Нові винаходи «стирали» відстані між країнами й континентами. Завдяки швидкості й комфорту швидко завоювали

популярність електропоїзди. У середині 20-х рр. було прокладено першу трансатлантичну лінію телефонного зв'язку між Лондоном і Нью-Йорком, а в 1927 р. американський пілот Чарльз Ліндберг здійснив перший трансатлантичний безпосадочний авіапереліт. Через десять років радянські авіатори В. Чкалов, Г. Байдуков і О. Бєляєв здійснили переліт за маршрутом Москва - Північний полюс - Ванкувер. Але найважливіше, що ці далекі перельоти, які стали можливими завдяки масовому виробництву авіаційного бензину та вдосконаленню літальних апаратів, проклали шлях пасажирським авіарейсам та освоєнню віддалених районів планети.

   Однією із сенсаційних авіаційних новинок став сконструйований у 1939 р. американцем українського походження Ігорем Сікорським гелікоптер, що міг злітати вертикально й зависати в повітрі.

   

1.4 Лауреати Нобелівської премії

Щоб увічнити своє ім’я в пам’яті людства, шведський хімік і підприємець Альфред Нобель (1833-1896) заповів більшу частину своєї спадщини благодійному фондові. Нобелівську премію щорічно присуджують Шведська королівська академія наук та інші авторитетні установи Швеції починаючи з 1901 р. Премії в царині фізики, хімії, фізіології та медицини, літератури, економіки вручають у Стокгольмі, премію миру — в Осло 10 грудня, в день смерті А.Нобеля. На церемонію вручення запрошуються лауреат і члени його сім’ї. Лауреат має виголосити перед високим зібранням свою Нобелівську лекцію.

Унікальність нагороди визначається тим, що вона від початку має міжнародний характер. Нобелівський фонд — це незалежна, неурядова організація. Механізм відбору лауреатів суворий, але ефективний. Досить високою є грошова винагорода. В різні роки її сума коливалася від 30 до 200 тис. доларів.

2.1   Літературні течії першої половини ХХ ст.

У літературі періоду, що вивчається, провідні позиції займав реалізм, але, на відміну від реалізму другої половини ХІХ ст., який переважно описував реальність, реалізм першої половини ХХ ст. критично осмислював дійсність, тому його називають критичним реалізмом. В Англії, Франції, Німеччині, США та інших країнах у цьому жанрі були створені видатні романи, повісті, п`єси. Найбільшою популярністю в той період коритсувалися твори англійців Дж.Голсуорсі, Б.Шоу, С.Моема, французів А.Франса, Р.Роллана, німців Г.Манна, Т.Манна, Л.Фейхтвангера, норвежця К.Гамсуна та ін. Їх творчість відрізнялась виключною увагою до проблем людини і суспільства вцілому.

Межі реалізму не задовольняли потреби часу. Літературному процесу 20-30-х років притаманний глибокий творчий пошук, виникнення нових стилів і жанрів. У творах ряду авторів традиційний сюжет став відходити на другий план, а іноді і зовсім зникав, поступаючись філософським роздумам, почуттям, переживанням, іноді – містичним сценам. Нові стилі і жанри узагальнюючи називали модерністськими. До письменників модерністів відносять француза М.Пруста, австрійця Ф.Кафку, англійку В.Вульф, ірландця Дж. Джойса та ін.

У 20-ті роки зародився новий напрям у літературі і філософії – екзистенціалізм (у перекладі з латині – існування). Екзистенціоналісти прагнули зрозуміти, відтворити потаємні, підсвідомі думки і почуття людини, розібратися у його відношенні до життя і смерті, до існування вцілому (див. пунк 3 параграфу).

Наведений перелік течій та жанрів не є виключним. Творче розмаїття було набагато ширшим.

 

2.2 Умови розвитку літератури в тоталітарних і демократичних країнах

Традиційно великий вплив на суспільну свідомість мала література. Саме тому правлячі режими прагнули спрямувати її розвиток у вигідне русло, зробити своєю опорою. Письменники й поети нерідко опинялися в центрі політичних подій, і треба було мати міцну силу волі й талант, щоб не зрадити правді історії. Особливо нелегко це було зробити в державах, де надовго утвердився тоталітаризм як форма політичного правління і духовного одурманювання мас.

Так, у Німеччині було створено спеціальне Міністерство пропаганди на чолі з Г.Геббельсом. Воно здійснювало жорсткий контроль над усім духовним життям країни. Фізичні розправи загрожували кожному, хто висловлював невдоволення або не корився фашистській ідеології. З цих причин, країну залишили відомі письменники — Й.Бехер, Б.Брехт, Е.Вайнерт, А.Зегерс, Т.Манн, Е.-М.Ремарк, Л.Фейхтвангер, С.Цвейг.

 Трагічні ноти пронизують творчість письменників і поетів Італії. У героїв їхніх творів переважають почуття відчаю й самотності. У творчості митців країни, яка дала світові чимало славетних імен, спостерігається відхід од соціальної тематики, захоплення формою, байдужість до змісту.

Виняткову роль Японії в Азії обґрунтовувала література цієї країни. У 30-х рр. духовне життя тут було підпорядковане звеличенню національного духу, влади імператора, оспівуванню вояцької доблесті. Тоталітарна держава підтримувала тих письменників, які допомагали морально готувати суспільство до труднощів і самопожертви.

В СРСР основним методом у літературі й мистецтві вважався "соціалістичний реалізм". Він насаджувався всіма засобами. Принцип "партійності" літератури, визначений В.Леніним, був головним у перевірці лояльності письменників і поетів до існуючого режиму. Упокорення талановитих митців способом ре пресій поєднувалося із "піклуванням" про нову, радянську прозу й поезію. Перша хвиля репресій супроти творчої інтелігенції в СРСР прокотилась у 20-х рр. Але найбільших ударів було завдано в 1936-1939 рр. Внаслідок сталінського терору загинули І.Бебель, М.Клюєв, М.Кольцов, О.Мандельштам, Б.Ясенський та багато інших письменників і поетів, у тому числі з України. Ті, хто вижили, змушені були пристосовуватися до вимог офіційної ідеології та більшовицької практики будівництва соціалізму в одній, окремо взятій країні. Поширеними й завжди актуальними стали теми перемоги більшовиків у 1917 р., політики колективізації та індустріалізації. Водночас у жорстких рамках тоталітарної держави з’являлися твори, освячені письменницьким талантом.

Для СРСР, крім того, позитивним було подолання успадкованої від царської імперії масової неграмотності населення. Деякі народи вперше здобули власну писемність і почали розвивати самобутню літературну творчість.

У країнах західної демократії літературна діяльність була розкутішою. Але політична свобода ще не давала матеріального комфорту. Якщо в країнах із тоталітарними режимами творчість залежала від взаємин із правлячою елітою, то у відносно демократичних державах значний тиск чинили видавці, настійна потреба в заробітку. Піднесення переживала творчість письменників, розрахована на масового читача. Популярністю користувалися пригоди, фантастика, психологічні романи. Визнаними майстрами детективного жанру стали А.Крісті (Англія), Ж.Сіменон (Франція), Р.Стаут і Е.Гарднер (США).

2.3   Громадська і філософська думка 20-30-х років

Характерною рисою філософії міжвоєнного періоду стало подальше зосередження на людині і її місці в конфліктному світі. Найбільш впливовим в ці роки стає екзистенціалізм — філософія існування (від латинського "екзистенція" — існування). Її найвидатнішими представниками в Німеччині були К.Ясперс, М.Хайдеггер, у Франції — письменники і філософи Ж.П.Сартр, А.Камю, Г.Марсель, в Іспанії — Х.Ортега-і-Гассет. Філософія екзистенціалізма виросла на грунті глибокої кризи, якою в ті роки було охоплено західне суспільство. Екзистенціалізм намагався відповісти на трагічні умонастрої думаючих людей того часу, допомогти людині знайти своє місце в світі, своє "я" (свою екзистенцію), подолавши відчуження. Людина створює саму себе, набуває свою сущність, існуючи,— ось головний заповіт екзистенціалізма, ідеї індивідуальної відповідності людини за все, що відюувається з нею та з іншими людьми. Ситуація особистого вибору — головна тема екзистенціональної філософії і літератури міжвоєнних років.

Значний вплив на суспільну думку, літературу справила також філософська концепція психоаналізу З.Фрейда, філософія життя французького філософа А.Бергсона, який зробив спробу побудувати картину світу, яка по-новому пояснила б еволюцію природи і розвитку людини, їх єдність.

2.4 Основні напрямки розвитку світової літератури. Письменники – лауреати Нобелівської премії

Єднальними для прозаїків, поетів, публіцистів усіх країн, незалежно від панівних форм і методів політичного правління, були теми війни і миру, життя і смерті, любові й ненависті. Концентроване вираження вони дістали у творчості американського письменника Ернеста Хемінгуея (1899-1961). Йому судилося взяти участь у першій і другій світових війнах, захищати республіку в Іспанії. Перший роман "Фієста" Е.Хемінгуей надрукував 1926 р. Це — книга-протест проти "безглуздої війни", крик душі "загубленого покоління". Відверто антивоєн ну спрямованість мав роман "Прощавай, зброє!" Ненавистю до фашизму, любов’ю до Іспанії та її народу сповнено роман Е.Хемінгуея "За ким калатає дзвін" (1940 р.). Літературна творчість і активна громадська позиція письменника відзначені Нобелів ською премією в 1954 р., після виходу повісті "Старий і море".

З літературою та музичною культурою Франції тісно пов’язане ім’я Ромена Роллана (1866-1944). Долю митця в суспільстві він відобразив у романі-епопеї "Жан-Крістоф". У роки першої світової війни виступав із гострими відгуками і статтями. Не сприймав методів революційної боротьби, а свій протест проти війни й насильства передав у романі "Клерамбо" та повісті "П’єр Люс". 

На творчість англійського письменника Джона Голсуорсі (1867-1933) значною мірою вплинули гуманістичні погляди Ч.Діккенса, І.Тургенєва, Л.Толстого. Залишаючись активним прихильником англійського суспільства, він зумів відтворити його життя з усіма проблемами і суперечностями. Відома трилогія "Сага про Форсайтів", інші романи, новели і драми Д.Голсуорсі розкривають долю однієї сім’ї на тлі кризових явищ у суспільстві і в людських стосунках.

Англійський драматург, публіцист, критик Джордж-Бернард Шоу (1856-1950) літературну діяльність почав 1875 р. Тоді його творчість заперечувалася видавцями. Викриття лицемірства, користолюбства за допомогою їдкої іронії та спростування існуючих форм зумовили оригінальність творчого методу Б.Шоу. Уважав, що буржуазне суспільство зайшло у глухий кут і тому приречене (твори "Візок із яблуками", "Гірко, але правда", "Женева"). Публіцистика Б.Шоу поєднувалась із роздумами про долю людства, а засудження західного парламентаризму — зі схваленням радянського суспільного ладу.

3.1 Основні ідеї та напрямки в розвитку мистецтва

Перша світова війна і післявоєнна нестабільність призвели до того‚ що світ утратив гармонійність і раціональність в очах художників‚ його реалістичне відбиття начебто втрачало сенс. Сталася зміна в розумінні художника. Вона полягала не в адекватному відображенні світу‚ а у виявленні художником його бачення світу. А таке розуміння світу могло звестися‚ наприклад‚ до певного співвідношення ліній та геометричних фігур. Такий вид живопису отримав назву абстракціонізму. Засновником його був російський художник Василь Кандинський. Сюрреалісти на чолі з Сальвадором Далі намагалися зобразити ірраціональний світ. На їхніх картинах‚ на відміну від картин абстракціоністів‚ присутні предмети‚ що їх можна пізнати‚ але інколи вони дивно виглядають і знаходяться в незвичайних композиціях‚ як у сновидіннях.

Модернізм — основний напрям мистецтва 20-30-х рр.‚ що характеризувався розривом з ідейними та художніми принципами класичного мистецтва. Зародився тоді ж‚ охопив усі види творчості. Художники-модерністи Е.Кірхнер‚ Д.Енсор‚ Е.Мунк‚ Е.Нольде‚ В.Кандинський‚ П.Клес‚ О.Кокошка пропонували інтуїтивізм та автоматизм у творчому процесі — використання фізичних властивостей геометричних фігур і кольору, відмову від ілюзій простору‚ деформацію предметів у зображенні‚ символів, суб’єктивізм у змісті.

3.2 Театр

Вагомих успіхів було досягнуто в царині театрального мистецтва і кіномистецтва. Це стосується насамперед країн Захід ної Європи та США. У США було засновано театри, в

яких працювали режисери Г.Клерман‚ Е.Казан‚ Л.Старсберг‚ Р.Мамулян‚ актори К.Корнелл‚ Дж.Баррімор‚ Х.Хейс‚ Е.Ле Гальєнн. У репертуарі були п’єси молодих американських драматургів К.Одетса‚ Ю.О’Ніла‚ Дж. Лоусона‚ А.Мальци та ін.

3. 3 Кіно

Починаючи з 20-х років кіноматограф довів, що він є своєрідним мистецтвом. Він поєднав у собі переваги майже всіх традиційних мистецтв. А поява звуку і кольру збагатило кіноматограф елементами літератури, музики, живопису. У перші роки існування кіноматографу глядачів приманювали примітивні мелодраматичні сюжети  або екцентрична гра талановитих акторів, таких як Чарлі Чаплін. Але у 20-30-ті роки кінематограх виробив належний тільки йому набір прийомів, які дозволяли особливим чином впливати на почуття глядачів. Кіно урізноманітнилося: з`явилися історичні, пригодницькі картини, документальне кіно.Кіноматограф перетворився у справжню індустрію. Світовим лідером кіновиробництво поступово стає Голлівуд (у 1908 р.).

У ряді країн склалися власні режисерські і акторські школи зі своїми особливими традиціями (США, СРСР, Франція, Індія та ін.).

У СРСР розвиток кіномистецтва відбувався в тому самому напрямку‚ що й в інших країнах‚ але мав особливості‚ пов’язані з існуванням тоталітарної держави. У 20-30-х рр. було знято фільми "Панцерник "Потьомкін"‚ "Чапаєв", творили видатні режисери Ейзенштейн‚ О.Довженко та ін. Фільм О.Довженка "Земля", що відбивав своєрідність українського народного життя і оспівував українську природу, визнано одним з найкращих фільмів усіх часів і народів.

 Кіноматограф мав величезну пропагандистську роль. Ніякі маніфести і гасла не могли зрівнятися з яскравим кінобразом. Артист, що грав улюбленого кіногероя перетворювався на справжнього ідола. Ця особливість кіно стала активно використовуватися тоталітарними режимами для пропаганди та агітації. Могутньою пропагандистською силою стало документальне кіно, яке здавалось є об`єктивним і безпрестрастним. Умілий монтаж кадрів, звуку, сюжет та інші професійні прийоми давали можливість вбивати у свідомість людей певну ідею, ідеологію. Кіно також стало могутнім засобом пропаганди нового способу життя, моди, поведінки тощо. 

3.4 Архітектура

У мистецтві 20-30-х років тривав інтенсивний пошук відпо віді на питання про роль і місце людини в суспільстві, про принципи її взаємодії з навколишнім середовищем і про майбутнє людства. В архітектурі найбільш популярними були модерніські течії. Одним з найвидатніших архітекторів тієї доби був  Вальтер Гріппіус, який у 1919 р. у веймарі заснував вищу школу будівництва і художнього конструювання «Баухауз». Зведена за його проектом будівля школи з одноіменною назвою стала символом довершеності нового стилю – функціоналізму або конструктивізму. У руслі цієї школи розроблялися естетика функціоналізму, принципи сучасного формоутворення в архітектурі та дизайні, принципи формування матеріально-побутового середовища засобами пластичного мистецтва. творчість представників «Баухауза» справило значний вплив на мистецтво та архитектуру Європи, Америки, Азії. Спадок школи включає пам`ятки сучасної архітектури, зразки класичного дизайну, скульптури, сценічні постановки, плакати, фотографії, зразки оформлення книг тощо.

 Французький архітектор Ле Корбюзьє розглядав архітектуру як складову частину суспільного прогресу і віддавав перевагу розробці зручних житлових будинків і комплексів, підтримував необхідність серійного проектування та індустріалізації будівництва. За допомогою архітектури зодчі намагались ліквідувати існуючу несправедливість, удосконалити суспільство. З’явилася ідея розосередити населення великих міст у містах-супутниках, створити "місто-сад". Подібні проекти здійснювали в Англії, Франції, Голландії. У різних формах ідею гармонічного поєднання людського житла і природи реалізували у США, Фінляндії, Чехо-Словаччині, Швеції та інших країнах. Її підхопили в СРСР, але при цьому вихолостили сутність, звівши до пропагандистських лозунгів. "Я знаю — город будет, я знаю — саду цвесть, когда такие люди в стране советской есть!" — писав поет В.Маяковський у 1929 р. про розбудову міста Кузнецька. Однак і досі там переважає видобувна і металургійна промисловість, а суспільна інфраструктура залишається слабкою.

У країнах із тоталітарним режимом мистецтву прагнули накинути ідеї переваги одного суспільного устрою над іншим, прищепити символи вічності й непорушності існуючої влади, яка піклується про добробут народу і його духовну чистоту. В архітектурі й скульптурі Німеччини та Італії втілювались ідеї беззаперечної покори, національної та расової зверхності, культивувались сила і грубість. В СРСР підтримували тих митців, які зуміли виразніше і переконливіше показати пафос соціалістичного будівництва і заслуги в ньому більшовицької партії та її вождів. Видатним явищем інтернаціональної художньої культури тут упродовж  тривалого часу називали скульптурну групу В.Мухіної "Робітник і колгоспниця", створену спеціально длярадянського павільон Всесвітньої виставки 1937 р. в Парижі.

Запитання і завдання по темі освіта

1. Як змінилася роль освіти після Першої світової війни?

2. Охарактеризуйте наукові досягнення 20-30-х рр.

3. У яких галузях науки сталися найбільш радикальні зміни і чому?

4. Які зміни відбулись у транспорті?

5. Як зміни у техніці відбились на побуті і якості життя людей провідних держав світу?

6. На основі додаткових джерел складіть розповідь про одного з лауреатів Нобелівської премії.

Запитання і завдання по темі культура

1. Порівняйте розвиток культури в державах із демократичними й тоталітарними режимами.

2. Як позначилися на літературному процесі Перша світова війна і загроза нової світової війни?

3. Що спільного й відмінного було у творчості письменників міжвоєнного періоду? Які жанри літератури стали популярними у 20-30-х рр.?

4. На основі додаткових джерел складіть розповідь про життя і творчість одного з письменників 20-30-х рр. ХХ ст.

 Запитання і завдання по темі мистецтво

1. З’ясуйте особливості розвитку мистецтва у 20-30-х рр.

2. Який вплив мала Перша світова війна на суспільну свідомість?

3. Які напрямки й течії домінували в мистецтві 20-30-х рр. і чому?

4. Розкрийте поняття: авангардизм, модернізм, реалізм.

5. Охарактеризуйте розвиток кінемато графу й театру у 20-30-х рр. ХХ ст.

6. Який вплив кіноматографу на суспільство?

 Запамятайте дати:

1919 р. – експерементальне підтвердження теорії відносності Енштейна.

1922 р. – в Канаді Ф.Бентінг і Дж.Чедвіг виділяють інсулін і починають робити ін`єкції хворим діабету.

1924 р. – вдалий експеримент по розчепленню атома.

1926 р. – встановлено телефонний звязок між Лондоном і Нью-Йорком на основі розвитку радіотехніки.

1926 р. – перший переліт через Північний полюс на дирижаблі «Норвегія» під керівництвом Р.Амундсена.

1927 р., 20-21 травня – перший безпосадочний переліт через атлантичний океан американського льотчика Ч.Ліндберга.

1928 р. – в Англії А.Флемінг винайшов пініцилін.

1929 р. – навколосвітня подорож німецького дирежабля «Граф Цеппелін».

1929 р. – будівництво у Москві Шаболовської металевої вежі (160 м) для радяопередач за проектом В.Шухова.

1930 р. – відкриття планети Плутон і сукупності Галактик.

1931 р. – швейцарський фізик на повітряній кулі досягає стратосфери.

1932 р. – початок промислового виробництва в СРСР синтетичного каучука.

1933 р. – в Німеччині Е.Руска конструює перший електронний мікроскоп.

1934 р. – відкриття подружжям Кюрі штучної радіоактивності.

1936 р. – пуск першого в Європі циклотрона в Ленінградському Радієвому інституті за участю І.Курчатова.

1937 р., 18-20 червня – переліт на літаку через Північний полюс з СРСР до США (льотчики В.Чкалов, Г.Байдуков, О.Беляков).

1937 р., 21 травня – 1938 р., 21 лютого – робота у Північному Льдовитому океані радянської дрейфуючої станції під керівництвом І.Папаніна.

1938 р. – відкриття П.Капіцою надтикучості жидкого гелія.

1938 р. – американець Ч.Карлсон винайшов «сухий метод отримання зображення» (по грецьки – ксерокс). У 1946 р. був створений перший комерційний варіант копіювальної машини.

1939 р., 14 вересня – політ першого вертольота спроектованого І.Сікорським.

1939 р. – політ першого реактивного літака, яки досян швидкості 774 км/год (Німеччина).

1939 р. – створення англійськими вченими радіолокаційної станції (РЛС).

Тема № 5

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Причини, характер і періодизація Другої світової війни

Наприкінці 30-х рр. людство вдруге у XX ст. було втягнуте у вир світової війни. Цим трагічним подіям передувала ціла епоха протистояння демократії й тоталітаризму. В окремих країнах Європи та Інших континентів виникли і набули значної сили тоталітарні режими, які прагнули захопити життєвий простір, джерела сировини, ринки збуту своїх товарів, перетворити інші народи на дешеву робочу силу. Демократичні країни, де існували парламентські форми правління, склалося громадянське суспільство, на жаль, не спромоглися через об'єктивні та суб'єктивні причини запобігти всебічній підготовці до війни агресивними державами.

Щодо конкретних причин Другої світової війни, то це питання залишається в історичній науці дискусійним і до кінця не визначеним. Більшість дослідників погоджуються, що головною причиною війни була Версальсько-Вашингтонська система, яка поставила Німеччину в дуже складне становище. Німці були принижені Версальським договором та ображені тим, що їх звинувачували в усіх бідах. Націонал-соціалістична партія на чолі з Гітлером вдало використала почуття реваншу, яке охопило значну частину німецького народу, і в другій половині 30-х рр. почала боротися за "місце під сонцем". Японія та Італія також уважали себе несправедливо ошуканими: Японія під час Вашингтонської

конференції втратила свої завоювання в Китаї, а Італія почувала себе переможеною в таборі переможців. Усі вони стали на шлях переділу світу.

Другою причиною війни було загострення суперечностей між великими державами внаслідок глибокої економічної кризи. Одні країни виходили з неї шляхом проведення економічних реформ та збереження демократичних засад у розвитку суспільства, в інших було встановлено тоталітарні режими, що проповідували расизм, націоналізм, мілітаризм в економічній та духовній сферах.

Третьою причиною, що призвела до розв'язання воєнного конфлікту, була політика потурання агресорам, яку проводили Велика Британія і Франція. Прем'єр-міністр Великої Британії Чемберлен і президент Франції Даладьє сподівалися своїми поступками задовольнити апетити Гітлера Вони не могли навіть уявити, чим це завершиться, позаяк не сподівались, що керівники однієї з найкультурніших країн світу, якою була Німеччина, здатні на такі жахливі дії, що чекали населення Європи по декількох роках.

Конкретною передумовою війни слід уважати той факт, що у серпні 1939 р. два тоталітарні диктатори — Гітлер і Сталін знайшли спільну мову, підписали пакт про ненападі переділили сфери впливу в Європі за таємним протоколом Ріббентропа—Молотова. ГІтлер розпочав воєнні дії після домовленості зі Сталіним.

Співвідношення сил сторін на травень 1940 р.

Характер війни в її перебігу змінювався, На першому етапі (1939-1941 рр.) ця війна мала загарбницький і несправедливий характер з боку агресивних тоталітарних і мілітаристських режимів Німеччини. Японії, Італії та їхніх сателітів, а також СРСР, і була справедливою й визвольною з боку жертв агресії та їхніх союзників.

До жертв агресії в цьому випадку слід віднести Польщу, Фінляндію, Литву, Латвію, Естонію, Данію, Норвегію, Голландію, Бельгію, Люксембург, Францію, Югославію, Грецію, а також частково Румунію.

З нападом 22 червня 1941 р. Німеччини на СРСР характер війни змінився, вона стала відверто антинацистською.

2. Напад Німеччини на Польщу

вересня 1939 р. Німеччина напала на Польщу. Для воєнних дій проти цієї країни було виокремлено 62 дивізії, у тому числі 7 танкових.

За планом "Вайс", затвердженим ще 11 квітня 1939 р., стратегічне зосередження й розгортання німецьких військ завершилося 25 серпня.

Німецьким військам протистояла польська армія, що налічувала 1 млн 750 тис. солдатів і офіцерів. Але на її озброєнні було лише 29 рот застарілих панцерників, 9 рот легких танків та близько 500 літаків також застарілих конструкцій. Отже, сили були нерівними.

Польські війська мужньо билися проти переважаючих сил ворога. Героїчною сторінкою польської історії стала оборона Варшави. Варшаву гітлерівці змогли захопити лише 28 вересня після 20-денних боїв. За три з лишком тижні польську армію було розгромлено. Німці втратили близько 10 тис, убитими. За умовами таємного протоколу Молотова—Ріббентропа радянські війська вступили на територію Західної України та Західної Білорусі, це сталося 17 вересня, і менше ніж за два тижні зайняли її.

28 вересня між Німеччиною та СРСР було підписано, договір "Про дружбу і кордон". До договору додано карту і два додаткові секретні протоколи. В одному з них зазначалося, що Люблінське воєводство і частина Варшавського воєводства відходять до сфери впливу Німеччини, а СРСР передається Литва. Цей договір зафіксував четвертий поділ Польщі та уточнив-лінію радянсько-німецького кордону. За домовленістю її було пересунуто на схід порівняно з умовами секретного протоколу від 23 серпня 1939 р.; вона майже цілком відповідала етнографічній межі проживання поляків, з одного боку, та українців, білорусів — з іншого. Землі з суто польським населенням залишились у складі Німеччини, а навзамін СРСР отримав у свою сферу впливу Литву. Отож, до Німеччини відійшло 48,6% території Польщі і 69,9% її населення, а до СРСР — 51,4% території та 30,1% населення.

І жовтня у Бресті з нагоди перемоги у війні проти Польщі відбувся радянсько-німецький військовий парад.

3. Вступ Червоної армії в Західну Україну та Західну Білорусь і приєднання їх до СРСР

17 вересня, коли головні сили польської армії було розбито, радянські війська перетнули польсько-радянський кордон у Західній Україні та Західній Білорусі. Перевага радянських частин була величезною. 18 вересня польський уряд і головне командування армії переїхали до Румунії, наказавши фронтовим командирам не вступати з більшовиками в бій і відвести війська до румунського кордону.

22 вересня радянські війська увійшли до Львова, територія Західної України опинилася під контролем Червоної армії. До радянського полону потрапило багато польських військовослужбовців, доля яких склалася трагічно, — 15 тис. польських офіцерів було розстріляно під Харковом і в Катинському лісі під Смоленськом 1940 р.

Західноукраїнське населення в своїй переважній більшості з ентузіазмом І надісю зустрічало Червону армію. Цьому сприяла, зокрема, та обставина, що радянська офіційна пропаганда пояснювала перетин польсько-радянського кордону прагненням запобігти окупації краю нацистами і створити умови для возз'єднання українського народу, який після радянсько-польської війни 1920 р. змушений був 20 років жити по обидві сторони кордону. В умовах, коли населення нічого не знало про таємні угоди між СРСР і Німеччиною, радянська пропаганда мала певний психологічний ефект. До того ж західні українці споконвічно прагнули єднання зі своїми східноукраїнськими братами, сподіваючись разом здолати всі перешкоди і вибороти волю для нашого багатостраждального народу.

Для узаконення радянського режиму в Західній Україні під ретельним контролем нових властей було проведено вибори до Народник зборів. Вибори відбувалися за безальтернативним списком кандидатів і, власне, були фікцією. Наприкінці жовтня 1939 р. Народні збори прийняли Декларацію про возз'єднання Західної України з радянською Україною у складі СРСР. У листопаді відбулися сесії Верховної Ради СРСР та Української РСР, які ухвалили закони про входження Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з Українською РСР.

4. Входження до складу Радянського Союзу Північної Буковини, Бессарабії, Латвії, Литви та Естонії

У 1940 р. ускладнилися відносини й із сусіднього Румунією. Користуючись тим, що головні сили вермахту перебували на заході, радянські війська у червні зайняли територію Бессарабії та Північної Буковини. На цих землях мешкало здебільшого українське населення. Уряд Румунії, не маючи підтримки з боку Німеччини, віддав наказ своїм військам залишити означені а ультиматумі території. Там було встановлено радянську владу. Північна Буковина і придунайські українські землі ввійшли до складу УРСР. Законодавче закріплення нових територій у. складі СРСР відбулося способом утворення нової союзної республіки — Молдавської РСР — і розподілу території Бессарабії між МРСР та УРСР.

Восени 1939 р. радянське керівництво накинуло урядам країн Прибалтики "договори про взаємну допомогу" на умовах використання СРСР їхніх військовогморських баз. За цими "договорами" десятки тисяч радянських військовослужбовців розміщувались у Прибалтійських державах. Спираючись на свої збройні сили та місцевих комуністів, сталінське керівництво влітку 1940 р. фактично примусило уряди Латвії, Литви та Естонії утворити коаліційні уряди, які контролювалися Москвою та Комінтерном. На виборах кандидати до найвищих органів влади республік висувалися лише компартіями та робітничими організаціями. Внаслідок таких виборів обрані сейми Латвії та Литви, Державна рада Естонії проголосили входження цих країн до СРСР на правах союзних республік. 3-6 серпня 1940 р. VII сесія ВерхОвної Ради СРСР прийняла постанову про входження проголошених ЛитРСР," ЛятвРСР, ЕРСР до складу Радянського Союзу.

Вступ військ Червоної армії до Західної Білорусі, Західної України, Литви, Латвії, Естонії, Північної Буковини, Бессарабії, здійснювана примусовими засобами радянізація не вирішили численних проблем західних територій, але породили масу нових проблем, конфліктів і трагедій, які мусили випробувати на собі наступні покоління.

5. Радянсько-фінська війна

Фінляндія була частиною Російської імперії, хоча й мала автономію. Вона дістала незалежність із рук більшовицьких керівників у грудні 1917 р. В. Ленін наївно сподівався, що на знак подяки фіни встановлять у себе радянську владу. Але того не сталося. Фінляндія у 20-30-ті рр. була незалежною суверенною державою, проводила самостійний зовнішньополітичний курс І мала досить прохолодні стосунки зі своїм великим сусідом.

Протягом 1938 р. радянське керівництво вело переговори з Фінляндією про можливість укладення угоди про взаємодопомогу. Але фінська сторона не виявляла активності.

У жовтні 1939 р. СРСР запропонував Фінляндії вдати йому в оренду строком на ЗО років порт Ганко, віддати півострів Рибачим, що контролює підходи до Мурманська, відсунути радянсько-фінський кордон на північ від Ленінграда на декілька десятків кілометрів в обмін на територію в Карелії. Ці пропозиції також не знайшли підтримки з боку Фінляндії.

Сталін був ображений тим, що якась маленька країна йде проти його волі. Радянське керівництво взяло курс на збройне вирішення проблеми. Скориставшись із прикордонного інциденту ЗО листопада 1939 р„ СРСР розпочав війну проти Фінляндії, яка тривала 105 днів. Ця "мала війна" стала безславною для СРСР. У бойових діях з боху СРСР взяло участь 960 тис. бійців, з боку Фінляндії — 400 тис. У період з листопада 1939 р. по лютий 1940 р. стратегічна ініціатива належала фінам, радянські війська зазнавали тяжких поразок. Лише в лютому 1940 р. ціною величезних втрат радянські війська спромоглися перейти в наступ, прорвати оборону фінів, штурмом оволодіти Виборгом.

Війна затягнулась, і обидві сторони прагнули миру. У березні 1940 р. було підписано радянсько-фінську мирну угоду, за якою СРСР отримав півострів Ганко для створення військово-морської бази; встановлювалася нова лінія радянсько-фінського кордону по лінії 1809 р.

Війна проти Фінляндії підірвала міжнародний престиж СРСР:

• його було виключено з Ліги Націй як країну-агресора (грудень 1939 р.);

• зросла зневіра в СРСР як у боєздатному союзникові з боку Великої Британії, Франції та їхніх союзників у Європі;

• війна показала Німеччині слабкість радянської воєнної машини.

Ця "мала війна" коштувала радянському народові великої крові: 70 тис. вояків загинули та пропали безвісти, 176 тис. були поранені та обморожені (тоді як фінська сторона втратила загиблими 23 тис. вояків, поранених нараховувалося 44 тис). На відміну від Прибалтійських держав, Фінляндія залишилася незалежною

6. Окупація Німеччиною Данії, Норвегії, Бельгії, Голландії

Велика Британія і Франція оголосили війну Німеччині ще 3 вересня 1939 р., виконуючи свої зобов'язання перед Польщею, але відвертих воених дій не починали. Французькі війська, які більше ніж у 3 рази переважали німецькі на Західному фронті, здійснили лише невеликий наступ в районі Саарбрюкена на початку вересня, а вже 3 жовтня були відведені за оборонну "лінію Мажино". Це дозволило Німеччині зосередити війська у стратегічно важливих місцях і 9 квітня напасти на Данію та Норвегію.

У Данії бойових дій фактично не було. Через годину після вторгнення уряд цієї країни і король ухвалили не чинити протидії гітлерівським військам і капітулювати. Під час загарбання Данії гітлерівці втратили двох вояків убитими і 10 пораненими.

Інакше склалося в Норвегії. Норвезькі міста, розташовані на узбережжі, мали досить надійну берегову оборону. Збройні сили Норвегії, а надто флот, були достатньо боєздатними. Перший етап бойових дій тривав із 9 по 14 квітня і виявився, фактично

вирішальним для долі країни: більшу її частину було захоплено, владу трохи згодом передано ватажкові норвезьких фашистів Відкуну Квіслінгу, короля та уряд було вивезено із залишками норвезької армії до Великої Британії. Це сталося 10 червня 1940 р. У Норвегії розпочався рух Опору.

Водночас здійснювалося всебічне підготування до наступу проти англо-французькнх військ, Німецьке командування планувало завдати основного удару у стик кордонів Бельгії та Люксембургу з Францією через гори Арденни і далі в обхід англо-фран-цузьких військ на Кале до узбережжя проток. Гітлер обрав цей напрям, щоб обійти з півночі добре укріплену "лінію Мажино".

На світанку 10 травня 1940 р. суходільні війська вермахту розпочали вторгнення до Голландії, Бельгії, Люксембургу. 13 травня німецькі війська прорвали фронт союзників на річні Маас. Через день голландські збройні сили капітулювали. У Великій Британії були надзвичайно стурбовані швидким просуванням гітлерівських військ і того ж дня почали створювати загони цивільної оборони. А головне — у Лондоні сталася зміна уряду: Н. Чемберлена, найактивнішого провідника "політики умиротворення", яка дискредитувала себе, заступив В. Черчилль, давній супротивник Гітлера. 17 травня гітлерівські війська вступили до столиці Бельгії Брюсселя, наступного дня Гітлер видав декрет про приєднання до Німеччини трьох бельгійських округів.

7. Розгром Франції

14 травня німецькі війська прорвали оборону французів під Седаном. У наступ перейшов генерал Рундштедт, головнокомандувач ударним угрупованням "А", у складі якого знаходився танковий корпус генерала Гудеріана.

Розпочавши наступ о 16-й годині 14 травня, корпус Гудеріана вже 23 травня вийшов до французького порту Дюнкерк, коли він раптом одержав особистий наказ Гітлера зупинити свої війська.

У районі Кале—Дюнкерка було відрізано й притиснуто до моря 40 англійських, бельгійських і французьких дивізій. 28 травня склала зброю бельгійська армія. Англійський експедиційний корпус, який, здавалося, був приречений, зумів евакуюватися з Дюнкерка.

Після закінчення бойових дій під Дюнкерком німецьке командування розпочало другу стратегічну операцію проти Франції. 31 травня 1940 р. генштаб суходільних військ вермахту надіслав до військ директиву, що містила план операції під кодовою назвою "Рот".

5 червня нацистські війська розгорнули наступ на Париж, а через 9 днів без бою увійшли до столиці Франції. ЗІ згоди уряду Париж було оголошено відкритим містом. Три чверті жителів залишили столицю, рятуючись від окупації Долю'Франції було вирішено. 22 червня маршал Ф. Петен від імені уряду підписав акт про перемир'я з Німеччиною. Угоду про перемир'я було підписано в Комп'енському лісі, де 22 роки тому, Н листопада 1918 р., у білому салон-вагоні командувач військ Антанти маршал Фош продиктував умови перемир'я переможеній Німеччині.

Умови перемир'я між Німеччиною і Францією

"Стаття 1. Негайне припинення аоснник дій. Уже оточені французькі війсвка мусять скласти зброю.

Стаття 3 На окупованій території Німеччина повинна мати асі права окупуючої держави, за винятком місцевого управління. Французький уряд мав забезпечити для цього всі необхідні умови...

Стаття 4. Французькі військові, військово-морепкі та військово-повітряні сил* повинні бути демобілізовані й роззброєні в строк, що його буде встановлено додатково, крім військ, погрібник дпи підтримання порядку. Кількість і озброєння цих військ буде визначено відповідно Німеччиною та Італією".

Окупація поширилася на північні найбільш розвинені області й райони країни, а також на Атлантичне узбережжя. Територія, що не підлягала німецькій окупації, підпадала під владу уряду маршала Петена, резиденція якого знаходилася у невеликому містечку Віші на півдні Франції.

24 червня було підписано франко-італійську угоду про перемир'я Франція зазнала жорстокої та принизливої поразки. Французька армія втратила 84 тис. вбитими, 1547 тис. солдатів і офіцерів опинилися в німецькому полоні. У боях за Францію німецькі війська втратили лише 27 тис. убитими і 11тис. пораненими.

16 липня 1940 р. Гітлер підписав план захоплення Великої Британії "Морський лев. Німецька авіація почала активніше бомбардувати Лондон та Інші англійські міста, а підводні човни блокували Британські острови. Але, як показали підрахунки, можливостей здійснити масову висадку військ на Британські острови у Німеччини не було.

Операцію перенесли на вересень, а згодом відклали на 1941 р. Проте згодом плани Гітлера змінилися — він вирішив не звертати уваги на англійців і почав готувати наступ на Схід.

Щоправда, він позитивно сприйняв ініціативу РІббентропа про створення коаліції проти англійців. АнтикоміктеркІвськнй пакт після підписання домовленостей з СРСР вичерпав себе, і Ріббент-роп ініціював підписання тристоронньої угоди між Німеччиною, Італією та Японією 27 вересня 1940 р. Ця угода визнавала провідну роль Німеччини та Італії в установленні "нового порядку" в Європі, а Японії — у Східній Азії.

Перегодом до цієї угоди приєдналися Болгарія, Іспанія, Мань-чжоу-го, Румунія, Словаччина, Таї (Сіам), Фінляндія, Хорватія, режими Ван Цзінвея в Китаї та Петена у Франції. Останні, як і режим Квіслінга в Норвегії, вважаються колабораціоністськими.

8. Агресія на Балканах

Балкани й Південно-Східна Європа в цілому посідали особливе місце у стратегічних планах Німеччини та Італії, де-кожна з цих держав переслідувала власні цілі.

1. Тут досить міцними були позиції Британії.

2. Із завоюванням цього регіону створювався плацдарм для нападу на СРСР.

3. Південно-Східна Європа була своєрідним ключем до проток Босфор і Дарданелли, до всього Близького Сходу.

У квітні 1941 р. нацистська Німеччина вкупі зі своїми союзницями — Італією, Угорщиною, Румунією та Болгарією — здійснила напад на Югославію і Грецію. Завдяки величезній перевазі у силах загарбницькі війська прорвали оборону югославської армії та почали швидко просуватися вперед. 12 квітня вони досягли столиці Югославії Белграда. Югославський уряд і командування були цілковито деморалізовані. 17 квітня 1941 р. Югославія капітулювала. Нацисти розчленували територію країни: було утворено "незалежні" Сербію і Хорватію; Болгарія отримала Македонію, Італія — Чорногорію. Угорщині було віддано Воєводину, а Словенію переділено між Німеччиною та Італією.

Греція також не змогла стримати наступу загарбницьких військ. 29 квітня представники грецького' командування підписали акт про капітуляцію. Британський експедиційний корпус зазнав тяжких втрат, але все ж завдяки флотові спромігся евакуювати основні сили. У травні 1941 р. німецькі повітряио-десаитні частини захопили острів Крит — важливу базу, що прикривала з півдня Балканський півострів. Після цього всі Балканські країни опинилися під контролем агресорів.

Отже, на літо 1941 р. лише три держав» Європи зберегли повний нейтралітет: Швейцарія, Швеція, Ірландія.

Питання для обговорення у групі

1. Проаналізуйте причини Другої світової війни, визначте, хто несе відповідальність за її розв'язання.

2. Деякі автори стверджують, що Сталін зробив те, чого не зміг зробити ніхто з українців — об'єднати Україну. Внсловїть свою думку з цього приводу.

3. Висловіть своє ставлення до прилучення Прибалтики до складу СРСР у 1940 р.

Робота з джерелами

Виконайте лабораторно-практичну роботу: прочитайте уривки з праць відомих істориків і визначте причини швидкої поразки Франції в політичній, військово-стратеггчній та моральній сферах.

1. Із книги А. Буллока "Гітлер і Сталін"

"Завдячуючи пактові зі Сталіним, п'ятдесят-шістдесят дивізій, які в протилежному випадку повинні були залишитися на Сході, було зменшено до восьми, й німці спромоглися розгорнути на Заході 141 дивізію проти 144 союзницьких дивізій, з яких 104 були французькими, 10 англійськими, а решта — бельгійськими й голландськими. У союзників було більше танків, у німців — літаків. Тому за кількісними показниками сили обох сторін були приблизно рівними. Де німці без сумніву мали перевагу, так це, по-

перше, єдиному командуванні; по-друге, в мистецтві, з яким вони давали раду своїм десятьом бронетанковим дивізіям (три з яких було укомплектовано чеськими танками); по-третє, в тому, що вони завоювали перевагу в повітрі й нових методах використання авіадесантних військ, і нарешті, в якості керівництва та високому моральному дусі армії на всіх рівнях".

2. Із книги Пола Джонса "Сучасність: світ із двадцятих до дев'яностих років"

"Французи полегшили життя Гітлеру. Вони не хотіли війни. Акт про перемир'я було підписано маршалом А. Петеном, якому було вже вісімдесят п'ять років, але він був найшанованішим французьким генералом, оскільки солдати вважали, що під його командуванням у них найбільше шансів залишитися живими. Петеи був найбільш популярним правителем від часів Налолеона. Він утілював у собі анти романтизм, бажання відкинути історичні та глобальні зобов'язання, прагнення До спокійного й заможного життя, яке тоді оволоділо Францією. У перші дні існування уряду Петена, до складу якого входили військові й державні службовці, без політиків, викликало cправжню ейфорію у Франції, як Гітлер 1933 р. в Німеччині".

Запам'ятайте дати:

• 1 вересня 1939 р. — напад нацистської Німеччини на Польщу; початок другої світової війни.

• 3 вересня 1939 р. — оголошення Великою Британією і Францією війни Німеччині.

• 17 вересня 1939 р. — вступ Червоної армії на терени Західної України і Західної Білорусі.

• 22 травня 1940 р. — капітуляція Франції.

 Запитання і завдання:

1.    Які були причини і передумови Другої світової війни?

2.    Який характер носила війна?

3.    Чи можна події вересня 1939 р. називати «Четвертим поділом Польщі»?

4.    Що таке «бліцкриг»?

5.    Розкрийте причини і наслідки війни між СРСР і Фінляндією?

6.    Дайте оцінку ”дивній війні”.

7.    Чому Німеччині вдалося відносно швидко захопити Данію, Норвегію, країни Бенілюксу, Францію?

8.    Завдяки чому Великобританія вистояла у боротьбі з Німеччиною? Як розвивалась боротьба за Атлантику?

9.    Чим була зумовлена фашистська агресія на Балканах? Яким був перебіг подій у цьому регіоні?

10. Що завадило Німеччині скористатися перемогами на Балканах і в Африці?

11. У 1939 р. Мехліс говорив: «Товариш Сталін поставив завдання: у випадку війни примножити кількість радянських республік». Як це завдання Сталіна реалізовувалося у 1939-1941 рр.?

12. Чи можна твердити, що СРСР у 1939-1941 рр. був союзником Німеччини?

Перевірте себе

1. На які періоди поділяється Друга світова війна?

2. Яку назву мав план нападу на Польщу?

3. Визначте зміст договору Про дружбу і кордон*, коли І ним він був підписаний? Яка подія сталася 1 жовтня 1939 р. у Бресті?

4. Коли і за яких умов Прибалтійські країни було долучено до складу СРСР?

5. Чому Радянський Союз напав на Фінляндію? Яких втрат зазнав СРСР у цій війні?

6. Поясніть термін "дивна війна".

7. Чому Гітлер обрав напрямом свого удару на Заході Бельгію та Люксембург?

8. Що відбувалося наприкінці травня 1940 р. в районі Кале—Дюнкерк?

9. Коли і за яких умов було підписано капітуляцію Франції?

10. Які цілі переслідували агресивні держави, розпочинаючи війну на Балканах?

Виконайте завдання

1. Покажіть на картах розташування і напрями ударів німецьких військ напередодні нападу на Польщу і Францію.

2. На стрічці часу позначте основні події першого етапу Другої світової війни.

3. Покажіть на схемі, на які частини було переділено територію Югославії та кому вони

Вивчення матеріалу

1. План "Барбаросса"

Увечері 18 грудня 1940 р. Гітлер підписав директиву про воєнні дії проти СРСР. що дістала порядковий номер 21 та умовне найменування "Барбаросса". Затвердження плану "Барбаросса" відбулося після відмови СРСР вступити до Троїстого пакту а листопаді 1940 р. Сталін уважав, що потрапить у залежність від планів керівників Німеччини та Японії, для яких міжнародні зобов'язання не мали особливого значення. Документ було виготовлено лише у дев'яти примірниках, з яких три вручили головнокомандувачам суходільних військ, ВПС і ВМФ, а шість сховано у сейфах командування вермахту. Директива № 21 містила лише загальний задум і вихідні вказівки про ведення війни проти СРСР.

Мовою документів 

Із директиви № 21

"Німецькі збройні сили повинні бути готоиі до того, щоб іще до закінчення, війни проти Англії блискавичною воєнною операцією перемогти радянську Росію (варіант "Барбаросса")...

Загальна мета

Військові маси російської армії, що перебувають у західній частині Росії, мають бути знищені у сміливих операціях Із глибоким просуванням танкових частин. Треба перешкодити відступу боєздатних частин у простори російської території.

Потім швидким переслідуванням має бути досягнута лінія, з якої авіація вже не зможе здійснювати напади на німецькі області. Кінцева мета операції — відгородитися від азіатської Росії по загальній лінії Архангельськ — Волга. Таким чином, у разі потреби, остання промислова область на Уралі, що залишається а Росії, може бути паралізована авіацією.

У перебігу цих операцій Балтійський флот росіян швидко втратить свої опорні пункти і таким чином стане небоєздатним..."

Німецькі війська, що готувалися до наступу, складали групи армій "Північ", "Центр" і "Південь", перед кожною з яких стояли особливі завдання. Група армій "Північ" (командувач генерал-фельдмаршал В. Лесб) наступала зі Східної Пруссії в напрямку на Даугавпілс, Псков, Ленінград із метою знищити радянські війська у Прибалтиці, захопити порти на Балтійському морі. Група армій "Центр" (командувач генерал-фельдмаршал Ф. Бок) повинна була завдати удару по флангах радянських військ у районі Білостока, з'єднатися в районі Мінська і продовжити наступ на Москву. Група армій "Південь" (командувач генерал-фельдмаршал Г. Рундштедт) мала знищити сили Червоної армії в Західній Україні та на захід від Дніпра й продовжити наступ на Харків, Донбас і Крим.

2. Початок Великої Вітчизняної війни. Напад Німеччини та її союзників на СРСР

22 червня 1941 р. гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. її війська перетнули державний кордон від Льодовитого океану до Чорного моря й розпочали наступ у глиб

території СРСР. Союзниками Німеччини виступили Фінляндія, Угорщина, Румунія та Італія.

Гітлерівське командування дістало можливість зосередити проти СРСР більшу частину своїх сил, озброєння, військової техніки (до 5,5 млн солдатів і офіцерів Німеччини, країн-сателітів) — 190 дивізій розгорнулися на всій довжині фронту. їх. повинні були підтримувати чотири з п'яти німецьких повітряних флотів.

Радянські війська, зосереджені в західних прикордонних округах, складалися зі 170 дивізій і налічували близько 2,7 млн бійців і командирів. Радянські дивізії не були повністю укомплектовані людьми, озброєнням, військовою технікою. Тому на основних напрямках ворог спромігся забезпечити собі значну перевагу.

Вранці 22 червня 1941 р. гітлерівська авіація розпочала бомбардування радянських військових аеродромів і важливих стратегічних міст. Раптовість нападу дозволила ворогові у перший день війни знищити 66 радянських аеродромів і 1201 літак.

Перші удари нацистів взяли на себе радянські прикордонники. Незважаючи на чисельну перевагу ворожих сил, вони показували приклади героїзму та мужності. Навіки в історію війни увійшли подвиги прикордонників застави лейтенанта ЛопатІна, бійців 90-го Володимиро-Волинського загону прикордонників, воїнів фортеці м. Бреста. На деяких напрямках радянські війська навіть перехопили стратегічну ініціативу і перейшли у наступ, зокрема вибили ворога з Перемишля й утримували місто протягом 5 днів. Але, попри героїчний опір Червоної армії, тільки протягом першого дня ворог просунувся на 30—50 км у глиб радянської території.

3. Створення антигітлерівської коаліції

            З перших годин нападу фашистської Німеччини на СРСР стало зрозумілим, що розрахунки Гітлера на міжнародну ізоляцію СРСР зазнали краху. В день початку агресії У.Черчілль заявив: "Кожний, хто воює проти Гітлера, – друг Англії, кожен, хто воює на його боці,– ворог Англії. 12 липня 1941 р. було підписано англо-радянську угоду про спільну боротьбу проти Німеччини. Першою спільною акцією СРСР і Великбританії стала окупація Ірану з метою не допустити зближення його з Німеччиною.

            14 серпні 1941 р. після зустрічі Рузвельта та Черчілля з`явився документ під назвою Атлантична хартія, яка підвела під майбутню коаліцію ідеологічне підгрунтя. До цієї Хартії у грудні 1941 р. приєднався і Радянський Союз. Хартія була першим документом, в якому були викладені цілі США і Великобританії у війні і загальні положення післявоенного устрою світу. Атлантична хартія висунула такі завдання: знищення нацистської тиранії, роззброєння агресора, загальне роззброєння світу.

 Атлантична хартія

(Прийнята главами США і Великобританії 14 серпня 1941 р.)

Президент США Рузвельт і прем`єр-міністр Черчілль, що представляє уряд Її Величності в Об`єднаному королівстві, після спільного обговорення вважають необхідним оприлюднити  деякі загальні принципи національної політики їх країн – принципи, на які вони покладають свої сподівання на краще майбутнє для світу.

1)    США і Великобританія не прагнуть до територіальних чи інших придбань.

2)    Вони не погодяться ні на які територіальні зміни, що не находяться у згоді з вільним виявом бажання зацікавлених народів.

3)    Вони поважають право всіх народів обирати собі форму правління, за якою вони хочуть жити; вони прагнуть до відновлення суверенних прав і самоуправління тих народів, які були позбавлені цього насильницьким шляхом.

4)    Дотримуючись належним чином своїх існуючих зобов`язань, вони будуть прагнуть забезпечити таке положення, за якого всі країни – великі і малі, переможці і переможені – мали б доступ на рівнихзасадах до торгівлі і до світових сировинних джерел, необхідних для економічного процвітання цих країн.

5)    Вони прагнуть домагатися повного співробітництва між всіма країнами в економічній області з метою забезпечити для всіх більш високий рівень життя, економічний розвиток і соціальне забезпечення.

6)    Після остаточного знищення нацистської тиранії вони сподіваються на встановлення миру, який дасть можливість всім країнам жити у безпеці на своїй території, а також забезпечити таке положення. За якого всі люди у всіх країнах могли би жити все своє життя, не знаючи ні страху, ні нужденності.

7)    Такий мир повинен надати всім можливість вільно без всяких перепон плавати морями і океанами.

8)    Вони вважають, що всі держави світу повинні  з мотивації реалістичного і духовного порядку відмовитися від застосування сили, бо ніякий майбутній мир не може бути збережений, якщо держави, які загрожують або можуть загрожувати агресією за межами своїх кордонів, будуть продовжувати користуватися наземними, морськими і повітряними озброєннями. Черчілль і Рузвельт вважають, що до встановлення більш широкої і надійної системи системи загальної безпеки такі країни повинні бути розброєні. Англія і США будуть також допомагати і заохочувати всі інші заходи, що здійснюються. Які полегшать миролюбивим народам позбавитися від тягаря озброєння.

             1 жовтня 1941 р. між СРСР, США та Великобританією в Москві була підписана трьохстороння угода про допомогу Радянському Союзу зброєю і продовольством. Перша військова техніка (особливо танки) з’явилася на радянсько-німецькому фронті під час битви під Москвою. Допомога союзників головним чином відбувалась північними морськими конвоями (до Мурманська та Архангельська) під охороною британських військово-морських сил. Також через Іран і Далекий Схід. Незважаючи на значні втрати від німецьких човнів і літаків, з жовтня 1941 р. по червень 1942 р. СРСР одержав 3 тис. літаків, 4 тис. танків, 20 тис. різноманітних транспортних засобів. 

Г.Жуков про допомогу

«Ми б опинилися у важкому становищі без американського пороху, ми б не змогли випускати таку кількість боєприпасів… Без американських студебекерів, нам ні на чому було б тягти нашу артилерію. Випуск спеціальної сталі, вкрай необхідної для потреб війни, був також пов`язаний з низкою американських поставок”.

             1 сiчня 1942 р. у Вашингтонi 26 держав, у тому числi СРСР, США i Великобританiя, пiдписали Декларацiю Об’єднаних Нацiй, яка будувалась на принципах і завданнях Атлантичної хартії.  26 травні 1942 р. в Лондонi було пiдписано договiр мiж СРСР i Великобританiєю про союз у вiйнi проти гiтлерiвської Нiмеччини та її сателiтiв у Європi. Договiр передбачав спiвробiтництво i надання взаємної допомоги пiсля вiйни. У Вашингтонi вiдбулися радянсько-американськi переговори, якi завершилися пiдписанням 11 червня 1942 р. угоди про взаємодопомогу у веденнi вiйни проти агресорів. Обидвi сторони зобов’язалися постачати одна однiй обороннi матерiали, iнформацiю, розвивати торгiвлю та здійснювати економiчне спiвробiтництво. Ці дві угоди завершили формування антигітлерівської коаліції.

4. Перебіг подій на радянсько-німецькому фронті

Смоленська битва. У литші-вересні 1941 р. на радянсько-німецькому фронті розгорнулися бої величезного масштабу. На західному напрямі німецька група армій "Центр" 10 липня розпочала наступ на Смоленськ. їй протистояли головні сили Західного фронту (командувач С. Тимошенко), які не встигли організувати тривку оборону і значно поступалися агресорові в силах і засобах; потужні танкові угруповання німців форсували Дніпро і 16 липня захопили Смоленськ. Але контрудари Червоної армії під Оршею, Вітебськом, Великими Луками і Смоленськом змусили нацистів уперше в перебігу другої світової війни перейти до оборони, групу армій "Центр" було зупинено на підходах до Москви. Під час Смоленської битви з'єднанням, що найбільше відзначилися, вперше в Червоній армії було присвоєно найменування гвардійських.

Оборона Києва. 7 липня розпочалася героїчна оборона столиці України Києва, що тривала 72 дні.

Захищали місто частини Південно-ЗахІдного фронту під командуванням генерал-полковника М. Кирпоноса. Незважаючи на героїчний опір захисників, німецькі війська захопили Київ.

10 вересня танкові з'єднання Гудеріана вже були в Чернігові. 15 вересня німецькі танкові частини з'єдналися в районі Лохвиці на Полтавщині. За запізнілим наказом Ставки радянські війська намагалися вийти зоточення. Під час бойових дій загинув М. Кирпо нос із частиною свого штабу, інші потрапили в полон.

Оборона Одеси. Під Одесою, де спільно з німецькими військами вели наступ 18 румунських дивізій, окупантів було зупинено. Це велике місто, важливий промисловий центр і порт захищала окрема Приморська армія, підтримувана Чорноморським флотом. Оборона Одеси тривала з 5 серпня по 16 жовтня 1941 р. ! Оборона Севастополя. У другій половині жовтня 1941 р. гітлерівці прорвалися до Криму, але їхня спроба відразу оволодіти Севастополем успіху не мала.

 Оборона Севастополя тривала 250 днів — Із 30 жовтня 194І р. по 1 липня 1942 р., скувавши значні сили противника. Обороною Севастополя командував генерал І. Петров.

Бої за Ленінград. Спроба 'німців відразу захопити місто зазнала краху. Ворога було зупинено в середині липня 1941 р. Фінська армія з півночі вийшла на старий кордон між

Фінляидіею та СРСР і фактично припинила бойові дії. Наступ на Ленінград стримували радянські війська, які вели бої у Прибалтиці та захищали півострів Ганко. Лише наприкінці серпня — на початку вересня нацисти відновили наступ на місто. 8 вересня ворог захопив Шліссельбург, блокувавши Ленінград із суходолу. Розпочалася блокада Ленінграда, яка тривала 900 днів. Протягом 611 днів місто постійно бомбардували та обстрілювали з важкої артилерії. У жовтні 1941 р. німці спромоглися захопити Тихвін, що значно ускладнило ситуацію навколо Ленінграда і в самому місті. У грудні 1941 р. радянські війська вибили ворога з Тихвіна, що забезпечило зв'язок між містом і країною через Ладозьке озеро. Цією "дорогою життя" з міста було евакуйовано і врятовано від голодної смерті 550 тис. осіб Підсумки початкового етапу. За перші п'ять місяців війни Німеччина та Ті союзники окупували Прибалтику, Білорусь, Молдову, майже всю Україну, в тому числі частину Донбасу і Криму, а також західні області Росії. Територія, захоплена ворогом, становила понад 55 млн кв. км. До війни на ній проживало 74,5 млн душ. До кінця літа 1941 р. в німецький полон, за даними начальника генерального штабу вермахту Ф. Гальдера, потрапило близько 4 мли солдатів і офіцерів Червоної армії. Там опинилися цілі з'єднання. Навіть штаб Південно-Західного фронту був знищений ворогом.

Можна виділити такі причини поразок Червоної армії влітку-восени 1941 р.:

– при всіх обставинах, політичних і військових, напад фашистської Німеччини на СРСР носив раптовий характер;

– військовий потенціал гітлерівської Німеччини та її союзників напередодні війни перевищував потенціал СРСР; тільки в Європі нацистами був захоплений арсенал, яким можна було озброїти 200 дивізій (наприклад, у Франції агресор захопив 4930 танків, 3000 літаків, французьким автотранспортом було забезпечено 92 дивізії німців);

– німецькі війська мали значну чисельну перевагу: в 1,8 рази в живій силі, за сучасними танками і літаками відповідно в 1,5 та 3,2 рази;

– вермахт мав дворічний досвід ведення війни в Європі і переважав радянські війська у професійній підготовці.

            Не можна не виділити і суб’єктивні фактори, які призвели до трагічних наслідків літа-осені 1941 р. Вся відповідальність за військові поразки лежить на керівництві партії, армії й держави, особисто на Сталіні:

– боротьба між різними угрупованнями в Червоній армії загальмувала переозброєння військ новою технікою;

– помилковою виявилась військова доктрина про "війну малою кров’ю на території ворога";

– було допущено грубі прорахунки у визначенні часу війни, оперативній побудові і розташуванні військ в три ешелони, що дало можливість вермахту завдати удару по кожному угрупованню окремо;

– напередодні війни Сталін відмовився привести війська західних округів в бойову готовність, хоч мав точні дані про початок війни від розвідки та військових;

– репресії 1937-1938 рр. знищили кращі офіцерські і командні кадри Червоної армії (Загалом репресовано 43 тис. чол. Командного складу).

Московська битва. Наступ ворожих військ на Москву розпочався ЗО вересня 1941 ,р. Так почалась операція '"Тайфун". Танковими ударами ворог прорвав оборону радянських військ і підійшов до Вязьми, захопив м. Орел і оточив радянські частини в районі Вязьми. 5 жовтня Державний комітет оборони ухвалив рішення про захист Москви. 19 жовтня,у Москві було запроваджено стан облоги. Командувачем оборони Москви було призначено Г. Жукова.

15 листопада 1941 р. розпочався новий наступ німців на Москву, Після кровопролитних боїв вони наблизилися на відстань 25-30 км до міста. Німецькі офіцери, дивлячись у біноклі, бачили Кремль і готували парадну форму до параду на Красній площі. Одначе 5-6 грудня 1941 р'. радянські війська перейшли в контрнаступ, унаслідок якого було визволено Калінін, Калугу, Клин. В грудня Гітлер видав директиву про перехід до оборони. 13 грудня московське радіо повідомило про поразку ворога. Контрнаступ радянських військ тривав до квітня 1942 р. Загалом німецькі частини було відкинуто на 100-250 км від Москви; повністю визволено Московську, Тульську області, частково — Ка-лінінську,,Смоленську, Орловську, Курську.

Поразка під Москвою назавжди поховала міф про непереможність німецьких армій, завдала остаточного удару по планах блискавичної війни. Перемога радянських військ означала початок повороту у Великій Вітчизняній і другій світовій війні. Фашистськi вiйська, знекровленi в попереднiх боях, почали вiдступ. В результатi контрнаступу радянських вiйськ нiмецькi сили були вiдкинутi вiд Москви на 100-300 км.

''' 6. Напад Японії на Перл-Гарбор і початок бойових дій на Тихому океані

Японія, підписавши Троїстий пакт, дістала від Німеччини та Італії санкцію на перетворення на "зону процвітання Японії"" всієї Євразії на схід від 70° довготи.

Задум японського командування полягав у тому, щоби раптовим ударом розгромити Тихоокеанський флот США, здобути панування на морі та в повітрі, а після цього висадити десанти на Філіппінах, у Бірмі, Малайзії, Індонезії. 7 грудня 1941 р. Японія підступно атакувала 350 літаками американську військово-морську базу Перл-Гарбор. Того дня американці втратили 19 військових кораблів. 272 літаки і понад 3 тис. вояків. 8 грудня США і Велика Британія оголосили війну Японії.

11 грудня Німеччина й Італія заявили про свій намір воювати зі Сполученими Штатами. Отже, на кінець 1941 р. всі великі держави були втягнуті у другу світову війну.

У той час японські війська здійснили широкий наступ у Пів-денно-Східній Азії. До травня 1942 р. було загарбано Малайю, Бірму, острівні Індонезію та Філіппіни. Японія оволоділа також англійськими військово-морськимн базами — Сінгапуром і Гонконгом, окупувала численні острови в Тихому океані (належали Великій Британії та США), вдерлась у Східну Індію. 

7. Війна в Північній Африці

Воєнні дії розгорталися не лише в Європі й на Далекому Сході, а й на півночі Африки. У 1940—1941 рр. італійські фашисти мали намір створити імперію в Африці та обернути Середземне море на "внутрішнє море" Італії. На початку 1941 р. до Північної Африки на допомогу італійським військам прибув німецький танковий корпус на чолі з генералом Е. Роммелем. Розгорілися запеклі бої. Внаслідок операції "Крусейдер" британські війська визволили від агресорів майже всю Кіренаїку. У червні 1942 р. німецько-італійське командування здійснило наступальну операцію під кодовим найменуванням "Тезей", метою якої було оволодіння Тобруком і вихід на єгипетський кордон. Після кровопролитних боїв 19 червня 1942 р. Тобрук було оточено, і вже наступного дня німецькі танкові частини за підтримки авіації розпочали його штурм. Англійці закріпилися на заздалегідь підготовлених оборонних рубежах біля Ель-Аламейна У зв'язку з успішним просуванням німецько-італійських війок Гітлер і Муссоліні відмовилися від наміченої операції "Геркулес", яка мала на меті: загарбання Мальти, і вирішили продовжити^наступ, "щоби відторгнути Єгипет від Англії".

12 травня 1943 р. після тривалих боїв італо-німецькі війська капітулювали. Вся Північна Африка опинилася під контролем Великої Британії та США.

Домашнє завдання:

1. Які цілі ставились у плані "Барбаросса"?

2. Визначте співвідношення сил СРСР і Німеччини на початку воєнних дій.

3. Яка подія сталася 12 липня 1941 р. у Москві та яке її значення?

4. Назвіть основні битви на радянсько-німецькому фронті протягом 1941—1942 рр.

5. За яких умов було втягнуто у війну Сполучені Штати Америки?

6. Яку мету переслідувала операція "Тезей"?

7. Які події стались у жовтні—листопаді 1942 р. в Північній Африці?

Виконайте завдання

1. На стрічці часу зазначте основні події другого етапу війни в Європі.

2. На карті покажіть перебіг воєнних дій на різних континентах.

3. Заповніть таблицю "Воєнні дії в 1941 — 1942 рр. поза межами Європи"

 4. Зробіть хронологічний ланцюжок створення антигітлерівської коаліції.

Питання для обговорення у групі

1. Існує думка, ідо Сталін готувався до агресії проти, сусідніх держав, а Гітлер просто випередив його. Хто є найактивнішим провідником цієї ідеї? Як ви ставитеся до неї?

2. Чому Черчилль, попри своє негативне ставлення до комуністичних ідей, відразу після нападу Німеччини на СРСР оголосив про всіляку підтримку останнього і навіть про союз із ним?

3. Чому, на вашу думку, Японія напала саме на США, а не на СРСР?

Запам'ятайте дати:

• 22 червня 1941 р. — напад Німеччини та її сателітів на СРСР.

• 7 грудня 1941 р. — вступ у війку США.

• 1 січня 1942 р. — створення антигітлерівської коаліції.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Сталінградська битва

 Сталінградська битва — одна з найбiльших i найважливіших операцій другої світової війни. Умовно її можна подiлити на двi частини. Перша — це наступ німецьких вiйськ влiтку 1942 р. i вихiд їх до Волги й на Пiвнiчний Кавказ. Друга — контрнаступ радянських вiйськ i розгром нiмецько-iталiйсько-румунсько-угорського угруповання на Волзi.

           Стратегічне й політичне значення Сталінградської битви було правильно оцінено радянським команду ванням. Вона перетворилася на символ боротьби двох тоталiтарних режимів, протистояння їх лiдерiв. До цього додалися особистi амбiцiї, адже мiсто Царицин було перейменовано на Сталiнград на честь “вождя усiх народiв”, який ще в роки громадянської війни за завданням Леніна здійснював контроль за обороною Царицина.

            14 жовтня німецькі війська після потужної авіаційної та артилерійської підготовки пішли на штурм міста. Почались жорстокі вуличні бої. Обидві сторони зазнали важких втрат. 14 листопада німці почали останній штурм міста, їм вдалося на окремих ділянках пробитися до Волги, але це був їхній останній успіх.

            На той час воєнно-стратегiчна ситуацiя змiнилася на користь СРСР. Вiддаленi комунiкацiї, розтягнутий фронт вимагали величезних зусиль нiмецьких тилових служб i економіки. Тотальнi мобiлiзацiї знекровили нiмецькi пiдприємства, на мiсце квалiфiкованих робiтникiв ставали “остарбайтери” та перемiщенi особи з Францiї, iнших окупованих країн Європи. Водночас економiка СРСР у другiй половинi 1942 р. безперервно нарощувала випуск воєнної продукцiї. Шляхом жорстокої дисциплiни й експлуатацiї сталiнський режим спромiгся у короткий термiн налагодити дiяльнiсть за Уралом могутнього вiйськово-промислового комплексу. Старшi люди, жiнки, дiти, що замiнили бiля верстатiв мобiлiзованих на фронт дорослих робiтникiв, самовiддано працювали, згуртованi гаслом: “Усе для фронту, усе для перемоги!” 

 На кінець осіні 1942 р. склалися сприятливі умови для переходу радянських військ у наступ. Головний удар передбачалося завдати військами Калінінського і Західного фронтів в районі Ржева – Вязьми – Сичовки, у напрямі до Ризької затоки. Тут було зосереджено 2 млн. солдат, 3300 танків, 1000 літаків, 24 тис. гармат і мінометів. Це угруповання мало перейти у наступ 25 листопада 1942 р.

            Для забезпечення головного удару передбачалось на шість днів раніше здійснити відволікаючий удар в районі Сталінграду. У відповідності з планом "Уран" 19 листопада 1942 р. радянські війська силами трьох фронтів – Південно-Західного, Сталінградського і Донського – перейшли в контрнаступ, завдавши флангових ударів. У вирішальний момент Сталінградської битви перевага в живій силі і техніці вже була на боці радянської армії.

Гітлер наказав триматися до останнього. Він заборонив вести армію на прорив з оточення i наказав чекати, поки її деблокують штурмові колони генерал-фельдмаршала Манштейна. Проте потужні танкові удари в грудні 1942 р. в районі м. Котельниково не досягли успіху. Вони були відкинуті радянськими військами. Сам Манштейн згодом писав, що операція по деблокуванню 6-ї армiї Паулюса могла бути успішною за умови спiльного удару з середини кiльця та iззовнi. Німецька авiацiя теж виявилася неспроможною доставляти у кiльце необхiдну кiлькiсть вантажiв.

            Після відмови фон Паулюса капітулювати почалось знищення оточених німецьких військ, деморалізованих, змучених голодом і холодом. Не дивлячись на заборону Гітлера, 30 сiчня 1943 р. фельдмаршал Паулюс (присвоївши це звання, Гітлер у телеграмі натякнув Паулюсу, що жоден німецький фельдмаршал не здавався у полон) пiдписав акт про капiтуляцiю. 2 лютого припинили опiр останнi оточені гітлерівцi: 100 тис. із 330 тис. оточених здалися в полон, інші загинули (згодом з полону повернулося лише 15 тис. чол.). Загальнi втрати фашистів під Сталінградом становили 1,5 млн. чоловiк, майже 3,5 тис. танкiв i штурмових гармат, 12 тис. гармат i мiнометiв, 3 тис. лiтакiв. Вiд такої поразки нiмецька армiя вже не змогла отямитись. Iнiцiатива на схiдному фронтi перейшла до СРСР. У другій світовій війні стався корінний перелом.

             Тим часом як під Сталінградом було здобуто блискучу перемогу Ржевсько-Сичовська операція зазнала повного провалу (згодом вона була названою відволікаючою для забезпечення успіху під Сталінградом). За 23 дні боїв на цьому напрямі радянські війська втратили 215 тис. чоловік вбитими і пораненими.

 

2. Курська битва

            У сiчнi 1943 р. радянські війська добилися ще одного значного успiху — блокаду Ленiнграду було прорвано, а на заході Червона армiя пiдiйшла до Смоленська.

            12 ciчня 1943 р. вiйська під командуванням генерала Голiкова перейшли в наступ з-пiд Воронежа в загальному напрямку на Харкiв. 7 лютого було звільнено Курськ, а 9 — Бєлгород. Війська під командуванням генерала Ватутiна оволоділи Ізюмом i створили загрозу оточення великого німецького угруповання в районі Харкова. 16 лютого ворог залишив це велике iндустрiальне мiсто.

            У другій половині лютого ситуація змінилася. Побоюючись загрози оточення військ, що вiдiйшли з Кавказу й Кубанi пiд Ростов i на Донбас, нiмецьке командування завдало могутнього контрудару у фланг по розтягнутих вiйськах Голiкова й Ватутiна. Харкiв, Бєлгород та ряд iнших мiст знову перейшли до рук ворога. Утворилася величезна орловсько-курська дуга.

Навеснi 1943 р. радянсько-нiмецький фронт вiд Ленiнграда й до Чорного моря стабiлiзувався. Обидвi сторони накопичували сили для лiтнього наступу. Промисловiсть безперервно нарощувала випуск усiх видiв озброєння.

 Цікаво знати

            З 1 січні 1943 р. в Червоній Армії були введені пагони для солдат, сержантів, офіцерів, генералів, маршалів. ЧА згодом стала називатись Радянська Армія. Поява радянських солдат з пагонами іноді неоднозначно сприймалося населенням, що перебувало на окупованій території.

             Навесні 1943 р. німецьке верховне командування вирішило знову заволодіти ініціативою. Відповідно до плану "Цитадель" гітлерівське керівництво ставило завдання розгромити радянські війська на Курському виступі і розгорнути наступ на Москву. Для наступу були створені нові зразки зброї (танки – "Тигр", "Пантера", самохідні гармати – "Фердинанд" тощо), які повинні були забезпечити німецьким військам технічну перевагу.

                          Наступ нiмецьких армiй з-пiд Бєлгорода та вiд Орла в напрямку на Курськ розпочався 5 липня. Радянське командування вчасно визначило напрямки наступальних операцiй противника i ретельно пiдготувалося до вiдсiчi. 12 липня пiд Прохорiвкою вiдбулась найбiльша танкова битва Другої свiтової вiйни. З обох бокiв у нiй брало участь 1200 танкiв i самохідних гармат (800 радянських і 400 німецьких). Німецькі війська за один день втратили сотні танків і 10 тис. солдатів. Цього ж дня змiнився характер всієї Курської битви, радянськi вiйська перейшли в рішучий наступ. Ламаючи опір ворога, вони 5 серпня звільнили Орел (операція «кутузов») і Бєлгород, 23 серпня прорвалися до Харкова (Операція «Румянцев»).

 

Цікаво знати

5 серпня 1943 р. на честь перемог Червоної Армії, звільнення міст Орел і Бєлгород у Москві був здійснений перший артилерійський салют. У подальшому Москва 347 раз салютувала воїнам радянської армії за визволення і взяття міст, в окремі дні по 4-5 разів.

 Курська битва засвідчила, що iнiцiатива повністю належить радянським військам. Вона ознаменувала завершення корінного перелому у другій світовій війні. Перемога на Курській дузі була досягнута дорогою ціною: радянські втрати складали 863 тис. чол., 6000 танків і 1600 літаків. В той же час за 50 днів безперервних боїв німецька армія втратила 30 дивізій: 500 тис. чол., 1300 танків, 3 тис. гармат, 1000 літаків. Незважаючи на значні втрати, радянська армія мала значні резерви, в той час як міць вермахту була підірвана.

 

2. Битва за Дніпро

Розвиваючи наступ, радянські війська до кінця вересня 1943 р. вийшли до Дніпра. Тут німецьке командування створило так званий ”Східний вал”. Німецьке командування намагалося використати повноводну ріку з високим правим берегом як природне укріплення. Населення зганялось з 300-кілометрової смуги вздовж Дніпра. Значна частина міст – Дніпропетровськ, Кременчук, Полтава – була розорена й спалена. На Дніпрові кручі гітлерівці стягли групу армій “Центр” у складі 62 дивізій. Наприкінці вересня 1943 р. Радянська армія контролювала 700 кілометрів лівого берега Дніпра.

             Перевага радянських військ була незначною. У планах осінніх операцій 1943 р. першочерговим завданням було захоплення плацдармів на правому березі Дніпра, закріплення там і розгортання наступальних операцій на Правобережжі. Битва за Дніпро розгорнулась від Лоєва до Запоріжжя.

            Увесь жовтень радянське командування вело підготовку до штурму Дніпра. Прагнучи піднести бойовий дух військ, які з виходом в Україну поповнювалися здебільшого за рахунок місцевих жителів, Ставка перейменувала Воронезький, Степовий, Південно-Західний і Південний фронти відповідно в Перший, Другий, Третій і Четвертий Українські фронти.

            У перші дні листопада почалися вирішальні бої за Київ. Сталін віддав наказ узяти Київ до річниці Жовтневої революції. Цей наказ було виконано. 6 листопада 1943 р. було визволено столицю України – Київ. За успішне форсування Дніпра 2438 радянським бійцям було присвоєно звання Героя Радянського Союзу, близько 10 тисяч одержали бойові ордени.

            Штурм Дніпра супроводжувався надзвичайно великими, часто не виправданими жертвами. Десятки і десятки тисяч новобранців, так званих “піджаків” – неозброєних, ненавчених юнаків, наспіх мобілізованих у придніпровських областях України, були жертвами штурму. Їх тіла вкривали плацдарми на Правобережжі. Пояснювалося це тим, що в ставленні вищого радянського керівництва і військового командування відчувалася недовіра до визволених від нацистів жителів  України. Вона нерідко переростала в мстивість, прагнення примусити жителів республіки “спокутувати кров’ю” своє перебування в окупації. Це був один з виявів жорстокості війни, яка помножувалася на жорстокість і несправедливість тоталітарного режиму, що керував воєнними діями.

            В результаті героїчного форсування Дніпра, ціною значних втрат (за різними оцінками від 417 тис. до 1 млн чол.), радянські війська 14 жовтня звільнили Запоріжжя, 25 жовтня — Дніпропетровськ, 6 листопада — Київ.

            Таким чином, пізньої осені 1943 р. радянські війська вийшли на правий берег Дніпра, закріпилися там, відбили контрнаступ німецьких військ в районі Житомира і підготували умови для подальшого наступу і визволення території СРСР.

 

3. Висадження англо-американськнх військ на Сицилії

Після успішної операції в Африці Рузвельт і Черчилль зустрілися в січні 1943 р. в Марокко, в м. Касабланка, для узгодження подальших дій. Замість висадження у Франції Черчилль запропонував використати оволодіння Північною Африкою для того, щоб завдати удару "по вразливому підбрюшшю держав осі", тобто для операцій в Італії та на Балканах.

Плани Черчилля передбачали просування Італійським півостровом, здійснення висадження у Греції та Югославії, досягнення вступу 'до війни Туреччини, а після цього вступ до Чехії, Австрії, Угорщини.

Здійснивши необхідні підготування, англо-американське командування розпочало вторгнення до Італії. 10 липня 1943 р. під час битви на Курській дузі, коли всі основні сили гітлерівської Німеччини були прикуті до радянсько-німецького фронту, англо-американські війська, що базувались у Північній Африці, здійснили висадження на Сицилії. Італійський гарнізон не чинив серйозного опору. За два тижні союзники оволоділи Сицилією.

4. Капітуляція Італії

Після зустрічі Гітлера і МуссолінІ 19 липня 1943 р. 24 липня зібралася "велика фашистська рада", яка не скликалася багато років. Муссоліні зробив доповідь про становище в країні та на фронті, про результати зустрічі з Гітлером. Все свідчило про повний крах внутрішньої та зовнішньої політики італійського фашизму. Рада вирішила відправити Муссояіні у відставку і передати командування збройними силами королю. 25 липня диктатора заарештували. Головою уряду і міністром закордонних справ було призначено маршала Італії П. Бадольйо. Повалення Муссолінї відбулося незвичайно легко, його близькі навіть і не намагалися прийти на допомогу. Звістку про падіння диктатора італійський народ зустрів із захопленням.

З вересня 1943 р. лондонське радіо оголосило про капітуляцію Італії, підписання перемир'я з урядом Бадольйо.

Мовою документів

Умови перемир'я з Італією

1. Негайне припинення всіх воєнних дій італійськими збройними силами.

2. Італія докладе всіх зусиль до того, щоби не надати німцям можливостей, які могли й бути використані проти Об'єднаних націй.

3. Італійський уряд повинен гарантувати, шо в разі потреби він використає всі наявні збройні сили для того, щоб забезпечити швидке і точне виконання всіх умов цього перемир'я".

Англо-американські війська за домовленістю з Бадольйо висадилися на півдні Італії. У відповідь німецькі війська, що перебували в Італії, роззброїли італійську армію, окупували Північну і Центральну Італію і перетнули шлях англо-американським військам. Виник Італійський фронт, Що переділив Італію на північ від Неаполя на дві нерівні частини. У Північній та Центральній Італії діяв сформований німецькими окупантами італійський

фашистський уряд. Його очолив Муссоліні, визволений німецькими десантниками з полону. Південною частиною Італії, що займала менше третини території, керував уряд Бадольйо, який оголосив війну Німеччині та діяв під контролем ангпо-амернкак-ської військової адміністрації.

Крах фашистського режиму і перехід Італії на бік союзників мали велике політичне значення. Італійська армія вийшла з боротьби. У Південній Італії фашизм зазнав краху, а в Північній і Центральній Італії він тримався лише на німецьких багнетах.

5. Тегеранська конференція, її рішення та значення

Конференція за участю голови Раднаркому СРСР Й. Сталіна, президента США Ф. Рузвельта і прем'ср-міністра Великої Британії В. Черчилля відбувалася в Тегерані з 28 листопада по 1 грудня 1943 р. Тут уперше зустрілися глави урядів трьох провідних держав антигітлерівської коаліції.

У центрі уваги Тегеранської конференції були проблеми подальшого ведення війни, особливо питання про відкриття другого фронту. Від його вирішення залежали'терміни закінчення війни в Європі, а отже, долі мільйонів людей у всьому світі.

Мовою документів

1) Декларації конференції керівників трьох союзних держав — Радянського Союзу, Сполучення Штатів Америки і Великої Британії » Тегерані 28 листопада - І грудня 1943 р.

"Ми, Президент Сполучених Штатів, Прем'єр-міністр Великої Британії і Прем'єр Радянського Союзу, висловлюємо нашу рішучість у тому, що наші країни працюватимуть спільно як під час війни, так і в наступний мирний нас.

Що стосується війни, представники наших військових штабів брали участь у переговорах за круглим столом, і ми погодили наші плани знищення німецьких збройних сил. Ми дійшли повної згоди щодо масштабу і строків операцій, які будуть здійснені зі сходу, заходу і півдня".

На конференції було ухвалено рішення про відкриття другого фронту у травні 1944 р. в Північній Франції (Радянський Союз взяв зобов'язання пов'язати з цим великий наступ Червоної армії). Було досягнуто попередньої домовленості про відновлення польської держави у кордонах по лінії Керзона (тобто визнання приєднання до СРСР західноукраїнських і західнобілоруських земель) із пере-данням їй низки територій на заході. Союзні держави висловили прагнення до повоєнного співробітництва щодо створення ООН. Отже, Тегеранська конференція мала важливе історичне значення.

торичне значення Тегеранської конференції:

         Це було перша зустріч «Великої трійки».

        Незважаючи на те, що з деяких ключовим питанням між сторонами були виявлені розбіжності і  не було досягнуто домовленостей, сам факт проведення конференції лідерів країн СРСР, США, Англії зміцнив Антигітлерівську коаліцію.

         Засвідчив їх рішучись покінчити з нацизмом в Європі.

         Обговоривши ключові питання повоєнного устрою сторони з`ясували для себе межі поступок і компромісів у майбутньому.

 ІІІ. Підсумки

            Перемоги радянських військ у Сталінградській битві (початок корінного перелому у ВВВ), військ союзників у битві під Ель-Аламейном у Північній Африці, у морській битві біля атолу Мідуєй і у боротьбі за о. Гуадалканал свідчили про перелом у Другій світовій війні на користь країн Антигітлерівської коаліції. Перемога під Курськом і потім у битві за Дніпро завершили корінний перелом у Великій Вітчизняній війні. Вигнання італо-німецьких військ з Північної Африки (травень 1943 р.), стабілізація становища в Атлантиці і Тихому океані, зупинення японських військ біля кордонів Індії, свідчили про завершення корінного перелому у Другій світовій війні в цілому. Визначальним фактором стали події на радянсько-німецькому фронті – головному фронті збройної боротьби проти Німеччини та її союзників. Наступальна стратегія Німеччини потерпіла остаточну поразку. До кінця 1943 р. у стані війни з державами вісі знаходилося 37 країн. Розпочався розпад фашистського блоку (капітуляція Італії).

 

Запитання і завдання:

1.    Охарактеризуйте хід основних подій війни в 1942   1943 рр.

2.    Яка роль Сталінградської і Курської битв у розгромі Німеччині?

3.    Визначте історичне значення битви за Дніпро?

4.    Охарактеризуйте бойові дії на Півночі Африки у 1942-1943 рр.

5.    Чим була обумовлена висадка союзників в Італії, а не у Франції?

6.    Чи можна вважати висадку союзників на Сицилії та в Італії відкриттям Другого фронту?

7.    Як розвивались події на італійському фронті?

8.    Визначте взаємозалежність подій на фронтах Другої світвої війни. Заповність сінхроністичну таблицю

Радянсько-німецький фронт Театр бойових дій у Північній Африці і басейні Середземного моря Тихоокеанський театр бойових дій

9.    Які основні рішення Тегеранської конференції? Чи можна назвати цю конференцію успішною? З`ясуйте її історичне значення.

10. Дайте визначення поняттю – «корінний перелом». Які битви стали переломними у Другій світовій війні?

Запам'ятайте дати:

• 17 липня 1942 р. — 2 лютого 1943 р. — Сталінградська битва.

• 5 липня — 23 серпня 1943 р. — битва на Курській дузі.

• 3 вересня 1943 р. — підписання Італією акта про капітуляцію.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Нацистський «новий порядок» в Європі. Окупаційна політика Японії.

Окупація агресивними державами значних територій в Європі, Азії, Африці супроводжувалось встановленням “нового порядку”. Основним його змістом було забезпечення панування загарбників. Цей порядок базувався на нещадному терорі і насильстві.

 З висловлювань Гітлера про мету війни:

«Ми повинні знищити населення – це входить в нашу місію охорони німецького населення. Нам доведеться розвинути техніку винищення населення. Якщо я посилаю цвіт німецької нації у пекло війни, то я маю право знищувати міліони людей низчої раси, які розмножуються як черви… Мова йде про війну на знищення. На Сході жорстокість є благом для майбутнього. Росіяни, поляки, українці, білоруси повинні зникнути. Їх слід використати на благо рейху. Когось переселити в Африку, Америку…»

             Окуповані країни Європи та Азії зазнали значних територіальних змін. На карті світу з’явились нові держави: Словаччина (1939 р.), Хорватія (1941 р.), Бірма (1944 р.), Індонезія (1945 р.). Але незалежність цих держав була дискредитована співробітництвом з агресорами.

            Такі держави, як Австрія, Чехословаччина, Польща, Югославія, Люксембург, Греція були ліквідовані. У Данії, Норвегії, Бельгії, Голландії, Франції — до влади прийшли профашистські (колабораціоністські) уряди.

             Держави-союзниці Німеччини, Італії, Японії отримали значні територіальні придбання. Окупаційна політика на території загарбаної Східної Європи та СРСР проводилась згідно плану “Ост”.

            Головними засобами, якими фашисти користувалися в утвердженнi свого панування, були нацьковування одних нацiй на iншi і фізичне винищення. Такі народи, як цигани, євреї, підлягали повному знищенню.

            З окупованих територій до Нiмеччини вивозились продовольство i сировина, iншi матерiальнi цiнностi. Населення на окупованих територiях спочатку взагалi нiчого не отримувало за свою працю, потiм стало отримувати мiзернi пайки за роботу на окупантiв. У жахливих умовах знаходились 5,5 млн. радянських вiйськовополонених, 3,5 млн з них загинуло. За період 1941-1944 рр. з ворожого полону втекло 450 тис. радянських солдат і офіцерів, хоча значна частина їх була схоплена, ті що вирвалися, влилися до руху Опору різних країн Європи. Втеч з полону таких масштабів не знала жодна з армій світу.

Цікаво знати

Смертність англійців та американців у нацистських таборах складала 4%, радянських содат – 50%. Смертність американців, англійців, австралійців у японських таборах складала 27%. У радянському полоні загинуло 450 тис. німців, повернулось додому 1,9 млн. Останні німецькі військовополоненні повернулись до Німеччини в середині 50-х років. 1,5 млн з них працювали на відбудові зруйнованого в роки війни. У радянський полон потрапило також близько 640 тис. японських військовослужбовців, з яких повернулось на батьківщини близько 500 тис.

             Для використання у Hiмеччинi дешевої робочої сили проводились депортацiї працездатного населення. Близько 4,9 млн. жителiв окупованих областей СРСР опинилися на чужинi в тяжких умовах життя і праці («остарбайтери»), з яких загинуло в неволі 1,4 млн. Усього ж жертвами окупацiї стали 10 млн радянських людей (3180 тис. на Україні, 1360 тис в Білорусії). У Європi налiчувалося близько 30 концтаборів. Найбільші з них — Дахау, Бухенвальд, Майданек, Освенцiм. Це були справжні фабрики смерті. Там було знищено мільйони людей з різних країн.

 Окупаційна політика Японії за формою була дещо іншою, але суть зберігалась та ж сама. Агресивні устремління прикривались гаслами: “Створення процвітаючої Азії”, “Звільнення Азії від білих колонізаторів”. До утворюваних окупаційних адміністрацій намагались залучити лідерів національно-визвольних рухів поневолених народів.

            Така політика давала можливість здійснити загарбання колоніальних володінь європейських держав без значного опору місцевого населення. Пiсля запровадження “нових порядкiв” поневоленi народи Європи й Азiї стали на боротьбу проти ворога.

2. Голокост

Антисемітська політика, яку проводили нацисти після приходу до влади в Німеччини у 1933 р. після початку Другої світової війни набула ще більш жахливого виду. Почалось планомірне і систематичне знищення нацистами та їх посібниками єврейського населення Європи. Цей процес отримав назву «Голокост». За роки Голокосту (1941-1945 рр.) загинуло 6 млн. євреїв.

 Голокост (в перекладі з давньогрецької – „всеспалення”) – планомірне і організоване знищення єврейського населення в роки Другої світової війни. Жертвами Г. стали 6 млн євреїв (в Україні – 1,4 млн). Це складало близько 63% європейського і 36% світового єврейства. Не існує єдиної точки зору щодо періодизації Г. Одні дослідники вказують на період 1933-1945 рр. , інші, на 1941-1945 рр. – тобто період систематичного масового знищення.

            З нападом на СРСР нацисти приступили до «остаточного вирішення» єврейського питання». Спочатку повному винищенню підлягали євреї, що проживали на території СРСР, а згодом і всієї Європи (близько 11,5 млн).

            За наступаючою німецькою армією рухались спеціально створені чотири айзацгрупи (дві з них «С» і «D» діяли на Україні), які мали знищувати «ворожі елементи», особливо євреїв. Вже перші місяці війни позначилися масовими знищеннями євреїв у Литві, Білорусії, Україні. Символом цього процесу стала трагедія у Бабиному Яру (29-30 вересня 1941 р.). Але методи масових вбивст, які використовували айнзацгрупи, були визнані неефективними для «остаточного вирішення єврейського питання». Айнзацгрупами було знищено близько 750 тис. євреїв. У січні 1942 р. нациське керівництво приймає рішення про створення на території Польщі шести лагерів смерті обладнаних газовими камерами і крематоріями (Треблінка, Собібур, Майданек, Освенцим, Белжец).

            У лагерях смерті не було бараків для ув`язнених, які існували у концентраційних таборах. Жертви, які прибували на залізничні станції під приводом приведення себе у порядок направлялися у душові. Потім у душові подавався отруйний газ “Циклон В” – і через 5 хвилин 2000 чоловік ставали мертвими. Найбільш відпрацьованою технологія знищення була в таборі Освенцим, де за добу знищувалося 12 тис. чол. У таких таборах за роки їх існування було знищено 2,5 млн. євреїв.

 Створення лагерів смерті супроводжувалось масовим винищенням населення гетто. На території СРСР протягом 1941-1942 рр. Були ліквідовані майже всі гетто, а їх населення відправлено до таборів смерті або знищено на місці.

            Така політика нацистів не могла не викликати опір у єврейського населення. Він був як пасивним (духовний опір, втеча тощо), так і збройним. Перше збройне повстання відбулось у Вільнюському гетто. Згодом у гетто Мінська, Каунаса, Тудіно, Мізачів, Кременці, Луцька, Бродів, Львова тощо. Найбільше повстання відбулось у Варшавському гетто (квiтень – червень 1943 р.). Лише через три мiсяцi нерiвної боротьби повстання було придушено, в результатi чого загинуло i вiдправлено до таборiв смертi 76 тис. чоловiк.

             

3. Рух Опору

            Окупаційна політика Німеччини і Японії викликала розгортання руху Опору. Він виник у всіх окупованих країнах, але розмах його був різним. На чолі руху Опору стали соціалістичні, комуністичні, радикальні і націоналістичні партії.

            У результатi перемог на фронтах вiйськ антигiтлерiвської коалiцiї значно посилюється рух Опору проти окупантiв у країнах Європи. У багатьох з них створювалися партизанськi загони, підпільні організації. Рух Опору об’єднував всіх, хто був не байдужим до долі своєї батьківщини. Але були й такі, які йшли на співробітництво з окупантами, стаючи колабораціоністами.

            Значного розмаху набрав народно-визвольний рух в Югославiї. З 1941 р. тут велись активні партизанські дії проти фашистів. Партизанський рух в Югославії був представлений загонами емігрантського уряду – четники (командувач Д.Михайлович) і

Народно-визвольною армією Югославії (НВАЮ) під керівництвом комуністів на чолі з Броз Тіто. Партизанськi армiї формувались також в Албанії, Грецiї та Болгарiї. Значну роль у цьому процесі відігравали комуністи.

 У Польщi емiгрантський уряд та його представництво — “делегура” — керували боротьбою загонiв Армiї Крайової. Комунiсти на противагу їм створили Гвардiю Людову.

            Посилювались антифашистськi настрої i в Нiмеччинi. Група офiцерiв та урядових чиновникiв здiйснила спробу державного заколоту з метою знищення фашистського режиму та припинення вiйни. 20 липня 1944 р. полковник Штауффенберг залишив портфель з бомбою уповiльненої дiї у примiщеннi, де знаходився Гiтлер. Бомба вибухнула, однак Гiтлер залишився живий. Виступ заколотникiв було жорстоко придушено.

            У 1944 р. в рядi європейських країн вiдбулись антифашистськi повстання. Поразкою завершилось повстання, пiдняте 1 серпня у Варшавi Армiєю Крайовою (командуючий генерал Бур-Комаровський). У СРСР боротьба народних месників досягла особливо великого розмаху. На чолi її став Центральний штаб партизанського руху. Основною партизанською базою була Бiлорусiя. Тут знаходились найбiльшi з’єднання i великi партизанськi райони. В Українi центр партизанського руху був у пiвнiчних районах.  Партизанська боротьба мала як вiйськове, так i полiтичне значення. Широкомасштабнi диверсiйнi операцiї партизан, винищувальнi рейди внесли значний вклад в перемогу над фашистами. Значнi операцiї провели партизанськi з’єднання Ковпака, Федорова, Сабурова, Наумова та iн. Усього на територiї СРСР дiяло понад 6 тис. партизанських загонiв, якi знищили близько 1 млн. гiтлерiвцiв.

             Найбiльш широкомасштабнi диверсiї були проведенi влiтку 1943 р. пiд час Курської битви пiд назвою “Рейкова вiйна” та у вереснi 1943 р. пiд назвою “Концерт”. Фашисти змушенi були для охорони своїх комунiкацiй вiд партизанів тримати в своєму тилу значнi сили.

            Загалом на боротьбу з рухом Опору Німеччині та її союзникам доводилося відволікати більше 10% своїх сил.

            Японська окупація теж дала поштовх розгортанню руху Опору. Найбільшого розмаху вiн набув у Бiрмi, Малайї та на Фiлiппiнах, де дiяли цілі партизанськi армiї. Японськi окупанти змушенi були надати Бiрмi формальну незалежнiсть. У В’єтнамi та Iндонезiї на перших етапах вiйни переважали пасивнi форми боротьби й лише на завершальному етапi рух Опору набув широкого розмаху. Зрештою, лідери національно-визвольного руху проголосили незалежність цих держав.

  

4. Внутрішнє становище у Німеччині, Японії, Великобританії та США

            Господарство воюючих країн було переведено на воєннi рейки. Виробництво бойової технiки та спорядження стало прiоритетним. Так, у Нiмеччинi, де воєнної промисловості ще у 1932 р. практично не було, пiд час вiйни щорiчно вироблялось близько 25 тис. бойових лiтакiв, 20 тис. танкiв, 50 тис. гармат i мiнометiв. З 1935 р. гiтлерiвська Нiмеччина почала перебудовувати свою економiку на військовий лад. Коли почалась Друга свiтова вiйна, промисловiсть рейху працювала на вiйськовi потреби на

повну потужнiсть, випускаючи однi з кращих у свiтi танки, лiтаки, гармати. Починаючи з 1943 р. німецькі інженери активно приступили до розробки «диво-зброї», яка б дала можливість Німеччині переломити хід війни на свою користь. Виробництво вiйськової технiки та зброї стимулювало розвиток важкої промисловостi.Успiхи фашистської Нiмеччини на початковому етапi вiйни дали їй можливiсть використовувати економiчний потенцiал завойованих країн.  Незважаючи на цiлковиту мiлiтаризацiю, нiмецька економiка була не взмозi повнiстю задовольнити потреби фронту. З кiнця 1943 р. Нiмеччина почала вiдчувати серйознi труднощi в усiх галузях господарства. Порушуються зв’язки мiж окремими економiчними комплексами, головнi галузi господарства вiдчувають нестачу сировини, палива, людських ресурсiв, фiнансових засобiв. Були знищені Гамбург, Кельн, Дармштад, Лейпциг та ін.

            Внаслiдок занепаду сiльського господарства скоротились посiвні площі, зменшились валовий збiр зернових, поголiв’я худоби. Рiзко знизилося споживання продуктiв харчування. Зрештою економіка Нiмеччини зазнала краху. Не могла витримати тривалого суперництва з економiкою Сполучених Штатiв і японська воєнна економiка, хоча вiйна сприяла перетворенню Японiї на iндустрiально-аграрну державу.  Радянський Союз після фашистської агресії опинився у важкому становищі. Були втрачені важливіші промислові і сільськогосподарські райони, що призвело до падіння виробництва в умовах, коли фронт вимагав все більше зброї.

             У гіршому становищі опинилось сільське господарство. У 1942 р. зерна було зібрано 1/3 від довоєнного. За допомогою жорсткої регламентації і розподілу вдалось уникнути голоду і забезпечити продовольством діючу армію.

З 1942 р. радянська економіка почала нарощувати випуск продукції не тільки кількісно, а й якісно. Радянські зразки зброї виявились не гіршими, а деякі навіть кращими за ворожі.

 Цікаво знати

            У роки війни (з 1941 р.)в СРСР було запроваджено карткову систему. Вперше карткова систему в СРСР було запроваджено в 1928 р. З 1 січня 1935 р. було скасовано картки на муку, хліб, крупи. З 1 жовтня – на решту продтоварів, а з 1 січня 1936 р. – на пром товари. За картками видавалися не тільки продукти, але і мило, одяг, взуття. Норми для всіх були різні. Втрата карток ставила людину на межу голодної смерті.

             Англiї довелося пережити загрозу ворожого вторгнення, масованi повiтрянi бомбардування, яким пiддавались Лондон, Бiрмiнгем, Ковентрi та iнші мiста, блокаду нiмецькими кораблями морських комунiкацiй, окупацiю ряду колонiй — Бiрми, Сiнгапуру, Малайї, втрату великої частини торгового i військово-морського флоту. Промислове виробництво країни за роки вiйни скоротилося на 5%. Рiзке зниження виробництва спостерiгалось у вугiльнiй промисловостi (на 21%), у легкiй, зокрема бавовнянiй, бiльш нiж удвоє, вовнянiй — на 27%.

            Витрати на вiйну становили 25 млрд. фунтів стерлінгів. Щоб хоч частково покрити цi витрати, Англiя залучила приблизно третину своїх закордонних капiталовкладень, особливо з колонiальних країн — Iндiї, Канади, Австралiї, Пiвденно-Африканського Союзу, а також з Латинської Америки й США. 

            Вiйна i окупацiя завдали Францiї значних збиткiв, що оцiнювались у 1,44 трлн. довоєнних франкiв. Людськi жертви становили 1,1 млн. чоловiк. До того ж Францiя втратила свої колонiї: Iндокитай, Сирiю, Лiван, якi здобули незалежність.

            Сполученi Штати Америки не брали участi на початковому етапi вiйни, але займали чiтко вираженi антинiмецькi позицiї. Вступ США у вiйну проти Японiї та Нiмеччини змусив американський уряд переорiєнтувати господарство на вiйськовий лад.

            США, ще не вступивши у вiйну, надавали в позику чи в оренду озброєння, боєприпаси, стратегiчну сировину, продовольство та iншi матерiальнi ресурси країнам-союзницям по антигiтлерiвськiй коалiцiї (Ленд-лiз). 

США стали «арсеналом» антигітлерівської коаліції. У рік (1944 р.) американська промисловість випускала стільки літаків, як німецька за всі роки війни.

            США були єдиною країною, де війна не погіршила добробуту населення, а, навпаки, він зріс. Було подолано безробіття.

 

Запитання і завдання:

1.    Які країни Європи були окуповані нацистами?

2.    Що таке нацистський “новий порядок”?

3.    Які причини зумовлювали появу такого явища як колабораціонізм?

4.    Голокост – це…

5.    Як нацисти намагалися  «остаточно вирішити єврейське питання»?

6.    Які фактори найбільш впливали на розвиток руху Опору в європейських країнах?

7.    В якій країні Європи рух Опору набув найбільшого розвитку? Які країни самостійно звільнилися від нацистського поневолення?

8.    Що зумовлювало розкол у русі Опору? Які політичні сили відіграли провідну роль у русі Опору?

9.    Який вплив справила війна на економічний розвиток воюючих країн?

10. За роки війни радянська економіка випустила зброї у 2 рази більше ніж німецька, хоча промисловий потенціал СРСР був у декілька разів меншим. Що сприяло перемозі економіки СРСР над економікою нацистської Німеччини?

11. Чому США називали «арсеналом» країн Антигітлерівської коаліції? Чи можлива була б перемога над країнами фашистського блоку без економічного потенціалу США?

12. Які відмінності у внутрішньому становищі країн агресорів і країн антигітлерівської коаліції?

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Наступальні операції радянських військ, визволення території СРСР.  

З початком 1944 р. перед радянськими військами стояли наступні завдання:

1.    Завершення звільнення території СРСР він гітлерівців та їх союзників.

2.    Надання допомогу народам Східної Європи у скиненні фашистського поневоленя.

3.    Вивести з війни союзників Німеччини.

4.    Перенести бойові дії на територію третього рейху.

5.    Координація дій з військами союзників, які мали відкрити Другий фронт.

Найбільшою операцією радянських військ початку 1944 р. у Правобережній" Україні було оточення 10 гітлерівських дивізій під Корсунем-Шевченківським, яке завершилося повним розгромом сил ворога. Цю битву іноді ще називають "Сталінградом на Дніпрі". Основним стратегічним результатом січнево-лютневого наступу радянських військ був розгром сил противника під Житомиром, Кіровоградом, Рівним, Луцьком, Нікополем, Кривим Рогом. Новий наступ радянських військ розпочався в березні 1944 р. і тривав до травня 1944 р. Його підсумком стало визволення від нацистів Миколаєва, Одеси, Тернополя, Кам'янця-Подільського. 26 березня 1944 р., на 1009-й день Великої Вітчизняної війни, радянські війська вийшли на державний кордон СРСР із Румунією.

Визволення Криму розпочалося радянськими військами після розгрому ворога на території Правобережної України. Протягом першої половини квітня 1944 р. радянськими військами було визволено Сімферополь і Керч, а 9 травня, після п'ятиденного штурму, — Севастополь. Повністю нацистське угруповання в .Криму було ліквідовано 12 травня 1944 р.  У червні 1944 р. розгорнулися полії на Карельському перешийку. У перебігу цієї операції укріплення "лінії Маннєргейма" було прорвано за тиждень, 20 червня взято Виборг. З Фінляндією було досягнуто конфіденційної угоди такого змісту: вона залишиться незалежною, якщо інтернує 20 німецьких дивізій на своїй території, що вона і зробила. 25 серпня фінський уряд звернувся з проханням до Москви розпочати мирні переговори. 19 вересня в Москві було підписано угоду про перемир'я. Фінляндія вийшла з гітлерівської коаліції.

Визволення Білорусі відбулося завдяки операції під кодовою назвою "Багратіон". Координували дії чотирьох фронтів, які брали участь в операції, представники Ставки — маршали Г. К. Жуков і О. М. Василевський. Наступ, що розпочався 23 червня 1944 р., розгорнувся на величезній території від Дніпра до Вісли. Під час бойових дій радянські війська оточили і знищили в районах Вітебська і Бобруйська 10 ворожих дивізій. З липня 1944 р. було визволено столицю Білорусі — м. Мінськ. На кінець липня землі Білорусі було повністю визволено від окупантів.

Цікаво знати

            Під час проведення Білоруської операції 17 липня 1944 р. близько 60 тис. полонених гітлерівців під конвоєм радянських солдат пройшли вулицями Москви. Слідом за ними шли машини, що вимивали асфальт, символізуючи цим очищення Батьківщини від фашистських загарбників.

            Визволення території СРСР супроводжувалося масовими репресіями сталінського режиму проти народів, на які покладалася вина у співробітництві з ворогом. Ще у серпні 1941 р. було ліквідовано автономну республіку німців Поволжя, було депортовано 370 тис. чол. На початок 50-х років німецьких спец поселенців нараховувалося 1,2 млн. чол.

Визволення Прибалтики від німецьких окупантів розпочалось у перебігу операцій у Білорусі, а завершилося завдяки розпочатому в середині вересня 1944 р. наступові трьох Прибалтійських, Ленінградського та Балтійського фронтів.

Завершення війни на території СРСР пов'язане також з операціями радянських військ у Заполяр'ї, внаслідок яких від ворога було звільнено порти на Баренцовому морі та Мурманську область, а також північно-східні райони Норвегії.

2. Визволення території СРСР, перенесення воєнних дій у Центральну і Східну Європу

У 1944 р. розпочався завершальний етап у визволенні Європи.

Визволення Румунії. В умовах наростання наступу радянських військ румунські патріоти в серпні 1944 р. підняли повстання проти диктатури генерала Антонеску. Король Мігай дав наказ заарештувати диктатора і оголосив війну Німеччині. 

Визволення Болгарії. Наприкінці липня 1944 р. болгарський уряд розпочав таємні переговори з союзниками про можливість їх висадження на Балканах. Але 5 вересня СРСР оголосив війну Болгарії. Переговори союзників із болгарськими представниками, шо відбувались у Каїрі, було припинено. Зі вступом Червоної армії до Болгарії стан війни між нею та СРСР припинився. 9 вересня 1944 р. партизанські загони разом з армійськими частинами, що до них приєдналися, захопили столицю Софію. 

Визволення Югославії. Визволення Югославії було пов'язане з особливостями суспільно-політичного становища в цій країні. Тут вела активні бойові дії проти загарбників Народно-визвольна армія Югославії (НВАЮ) під командуванням Й. Броз Тито. 20 вересня 1944 р. внаслідок спільних дій радянсько-югославських частин столицю Югославії Белград було визволено.

Визволення Угорщини. У квітні 1945 р. капітулював останній союзник нацистської Німеччини в Європі — Угорщина. Визволення Угорщини відбулося завдяки Дебреценській, Будапештській та Балатонській стратегічним операціям. Столицю Угорщини Будапешт радянські війська захопили після тримісячних боїв 13 лютого 1945 р. На 4 квітня 1945 р. всю територію Угорщини було очищено від гітлерівських частин.

Визволення Австрії. 5 квітня 1945 р. радянські війська наблизилися до Відня — столиці Австрії. Обійшовши місто з заходу, півночі й півдня, вони примусили гітлерівців залишити одне з найкрасивіших міст Європи. 13 квітня 1945 р. було визволено від окупації шосту європейську столицю.

Визволення Польщі. Визволення Польщі розпочалося ще в перебігу операцій "Багратіон" та Львівсько-Сандомирської в липні 1944 р. 1 серпня 1944 р. польські патріоти підняли повстання у Варшаві, сподіваючись на допомогу радянських військ. Але частини Радянської армії, підійшовши до Варшави, зупинились і не подали воєнну допомогу

повстанцям. Радянське командування стверджувало, що війська виснажені внаслідок довготривалих боїв. Проте багато дослідників уважають, що Сталін спеціально зупинив радянські війсьха, щоб не допомагати повстанню, очолюваному лідерами лондонського еміграційного уряду, які могли, в разі перемоги повстання, захопити владу в столиці. Повстання було жорстоко придушене гітлерівцями.

Територію Польщі було визволено в перебігу Вісло-Одерської операції. 17 січня 1945 р. частини Радянської армії вступили до Варшави, а в лютому більшу частину Польщі було звільнено.

Визволення Чехословаччини. 5 травня 1945 р. патріотичні сили Чехії розпочали повстання у Празі. 6 травня на допомогу повсталим підійшли частини Російської визвольної армії (РВА) генерала Власова, які 7 травня фактично оволоділи Прагою. Але коли стало відомо про підхід радянських військ до Праги, частини РВА залишили місто. 9 травня 1945 р. о 4-й годині ранку до Праги увійшли частини Радянської армії.

3. Відкриття другого фронту в Європі

Під час наступу радянських військ на Східному фронті розпочалося висадження військ США і Великої Британії у Франції. Командування союзників розробило дві десантні операції: "Оверлорд" — висадження союзників у Північній Франції та "Енвіл" — висадження союзників на півдні Франції, в районі Марселя.

6 червня 1944 р. розпочалась операція "Оверлорд". Перевага сил була на боці союзників по антигітлерівській коаліції: в чисельності військ — утричі, за кількістю гармат — удвічі, за кількістю літаків — у 60 разів. Загальне керівництво силами вторгнення здійснював генерал Ейзенхауер.

             Зрештою Сталін і Черчілль восени 1944 р. на переговорах у Москві досягли домовленості про розподіл сфер впливу у Східній Європі.

            Як пише у своїх мемуарах Черчілль: «Створилась ділова атмосфера, і я заявив: «Давайте врегулюємо наші справи на Балканах. Ваші армії знаходяться в Румунії та Болгарії. У нас є там інтереси, місії, агенти. Не будемо сваритися через дурниці. Що стосується Англії та Росії. Чи згодні ви на те, щоб ми мали переважаючий вплив на 90% у Греції і пополам – в Югославії». 

            Тим часом як розгортались події на півдні Франції війська союзників підійшли до Парижа.

            Коли де Голль одержав звістку про події у Парижі, він негайно звернувся до Ейзенхауера з вимогою надіслати на допомогу повстанцям французьку дивізiю. Спочатку командуючий залишив цю вимогу тимчасового глави французької держави без уваги. Але де Голль домігся свого.

            Танки французької дивізії з кровопролитними боями рушили на Париж. На допомогу їм підійшли частини американської піхотної дивізії. Залишки німецького гарнізону капітулювали..

 Після звільнення Парижа почалося повне вигнання німців з території Франції й вихід союзних армій на кордони рейху.

4. Наступ німецьких військ в Арденах

            У жовтні 1944 р. союзники розпочали операцію, метою якої було прорвати “Лінію Зігфріда”, форсувати Рейн і оволодіти Руром – промисловою базою Німеччини. Проте наступ союзників було зупинено.

            Війська союзників, які постачалися всім необхідним з США та Англії, були прив`язані до чіткості роботи атлантичних комунікацій, які у свою чергу залежали від пропускної здатності портів на Півночі Франції, Бельгії, Голландії. Німецькі війська, відступаючи, намагалися максимально зруйнувати портові споруди, комунікації. Єдиний великий порт, який дістався союзникам без значних ушкоджень, був Антверпен. Він знаходився близько до фронту і був ідеальним з точки зору постачання військ союзників.

            Гітлер, програючи на всіх фронтах, не залишав надій переломити хід війни на свою користь. Великі сподівання він покладав на суперечності між союзниками. “Я бачу, як ці суперечності стають дедалі сильнішими з кожною годиною. Якщо зараз ми зуміємо завдати нечисленних тяжких ударів, тоді цей … єдиний фронт раптово завалиться”.

            З цією метою німецьким командуванням було підготовлено великий наступ на заході в районі Арден. Метою операції було оточення союзних військ і захоплення Антверпена. Маючи 39 дивізій проти 89 союзницьких, німецьке командування зосередило їх на відносно вузькій ділянці фронту. Німецький план був справжньою авантюрою. Німецькі танки мали пального на 100 км. Весь розрахунок прориву фронту базувався на несподіваності захоплення складів пального американської армії. Німецький наступ розпочався 16 грудня і тривав до 26 грудня 1944 р. Німці просунулись на 90 км вглиб оборони союзників і зупинились. Були вичерпані резерви, а особливо пальне. На початку січня німецькі війська завдали ще одного удару в Ельзасі. Склалась ситуація, при якій ні союзники, ні німецькі війська не могли переломити хід боїв на свій бік.

            У.Черчілль звернувся до Й.Сталіна, з проханням розпочати наступ радянських військ. 12 січня радянські війська перейшли в наступ на 1200 км ділянці фронту. Зрозумівши безперспективність подальшого наступу, німецькі війська були відведені на “лінію Зігфріда”, а найбільш боєздатні частини було спрямовано на радянсько-німецький фронт в район Будапешта.

  6.     Бойові дії на тихокеанському театрі бойових дій

На початку 1944 р. США встановили свій контроль над Маршалловими островами, а з часом – над Маріанськими. У липні розпочалась операція по звільненню Філіппін, захоплення яких означало б для Японії розподіл її володінь на дві частини і втрата джерел сировини, що знаходилися південніше. У цей же час американська стратегічна авіація розпочала «повітряний наступ» проти Японії, здійснюючи систематичні бомбардування воєнних, економічних об`єктів країни. 

            23 жовтня 1944 р. бiля острова Лейте (Філіппіни) розпочалась найбільша в історії Другої світової війни морська битва мiж флотом союзників і японцями. У результаті 4-денної битви японський флот було розгромлено і він припинив своє існування як організована бойова сила, вирішальної поразки зазнала і японська авіація.   Після цієї перемоги американські війська розгорнули вирішальний наступ на Філіппінах і до кінця року звільнили їх. Практично Японія вже програла війну, але її керівництво було ще не готове визнати її. 

Запитання і завдання:

1.    Як розвивались події на радянсько-німецькому фронті у 1944 р.?

2.    Коли і де було відкрито Другий фронт? Яку назву носила десантна операція союзних військ в Нормандії? Як називалась оборонна лінія німецьких військ вздовж узбережжя Франції?

3.    Як відбувалося звільнення Франції та Бельгії?

4.    Які країни були визволені радянськими військами у 1944 р.?

5.    Угорський письменник Шандор Мараї, в будинку якого жили радянські солдати, з гіркотою і співчуттям писав: “…цей молодий солдат приніс і своєрідне визволення, порятунок від нацистського терору. Однак свободи він принести не міг, бо не мав її сам”. Яке ваше ставлення до визвольної місії радянської армії у Східній Європі у 1944-1945 рр.? Свою відповідь обґрунтуйте.

6.    Коли і які союзники Німеччини капітулювали?

7.    Чим можна пояснити запеклий опір німецьких військ на завершальному періоду війні?

8.    Яку мету переслідувало німецьке командування, здійснюючи наприкінці 1944 р. наступ в Арденах? Які його були наслідки? Чому наступ не досяг мети?

9. Де відбулись антифашистські повстання у 1944 р.?

10. При веденні бойових дій у 1944 р. країни Антигітлерівської коаліції керувались переважно воєнними чи політичними міркуваннями?

11. Де американські війська здобули перем

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Розгром Німеччини

 З початком 1945 р. розпочалися вирішальні бої по розгрому нацистської Німеччини. 12 січня 1945 р. радянські і польські війська розгорнули Вісло-одерську операцію, яка згодом переросла у Берлінську. Протягом уже перших днів наступу німецьку оборону було прорвано і 17 січня звільнено Варшаву. 

  8 лютого 1945 р. війська союзників, перегрупувавши і поповнивши частини, що зазнали значних витрат під час німецького наступу, почали операцію по форсуванню Рейну і захопленню Рура (промислового центру Німеччини). Ця операція супроводжувалась стратегічними бомбардуваннями Німеччини. Під час бомбардування Дрездена загинуло 135 тис. мирних громадян. Після цієї поразки німецькі війська майже не чинили опору на Західному фронті, до того ж у них не було підготовлених позицій, де можна було організувати опір. 26 квітня в районі Торгау відбулась зустріч американських і радянських військ. Тим часом радянські війська завершували знищення берлінського гарнізону, який капітулював 2 травня.

         9 квітня 1945 р. розпочався наступ англо-американських військ на півночі Італії, завершивши визволення країни разом з партизанами 2 травня. Мільйонне угруповання німецьких військ склало зброю. Під час цих боїв партизани захопили у полон Муссоліні та багатьох керівників фашистської партії та держави. Всі вони були страчені. Тіла Муссоліні та його коханки Петаччі були підвішені за ноги і виставлені на загальний огляд.

            Розвиваючи успіх союзницькі війська звільнили Баварію, західну Австрію і частину Чехії (міста Пльзен і Карлові Вари).

            Найдраматичнішою сторінкою Другої світової війни стала Берлінська операція.     При обороні столиці рейху гітлерівське командування робило все для реалізації гасла: “Берлін залишиться німецьким!” Мобілізовувалося все населення, здатне тримати в руках зброю. Формувалися загони винищувачів танків з “гітлерюгенда”, житловi квартали перетворювались на фортецi. На оборонних роботах працювали близько 400 тис. чоловік. 

          З радянського боку у Берлінській операції брали участь війська трьох фронтів: 2-го Білоруського, 1-го Білоруського і 1-го Українського. Ними командували відповідно К.К.Рокоссовський, Г.К.Жуков і І.С.Конєв.

            Битва почалась 16 квітня. О 3-ій годині ранку за берлінським часом при світлі прожекторів в атаку пішли танки і піхота. Війська під командуванням Жукова наступали через так звані Зеєловські висоти. Гітлер приймає рiшення не втiкати на пiвдень, а особисто керувати боротьбою за Берлін.

            25 квітня невелике місто Торгау на березі Ельби стало відоме всьому світові. У цей день тут зустрілись передові частини 1-го Українського фронту і пiдрозділиамериканської армії.

им часом в Берліні бої йшли вже в центрі міста, де ворог чинив впертий опір. Майже кожен будинок доводилось брати штурмом. «На третій день боїв у Берліні,— згадував Жуков, — спеціально розширеною колією із Сілезького вокзалу було подано фортечні гармати, які відкрили вогонь по центру міста. Вага кожного їх снаряду становила півтонни. Оборона Берліна розліталась у пух і прах. Навіть в імперській канцелярії розуміють, що наближається розв’язка битви за столицю Німеччини...». 30 квітня було штурмом взято рейхстаг. Над ним замайорів червоний прапор.

  1 травня на командний пункт 8-ї Гвардійської армії було доставлено начальника генштабу сухопутних військ Німеччини генерала Кребса. Заявивши про те, що Гітлер 30 квітня покінчив життя самогубством (ще 28 квітня 1945 р. партизани Італії, виконуючи вирок народного трибуналу, розстріляли й повісили за ноги Муссоліні, його коханку і прибічників). 30 квітня 1945 р. Гітлер отруїв свою дружину Єву Браун та самого себе. Їхні трупи разом з трупом Геббельса, його дружини та їх шести дочок есесівці спалили у

дворі), він запропонував розпочати переговори про перемир’я. Про це доповіли Сталіну, який зажадав вести переговори тільки про беззастережну капiтуляцiю.  Рештки німецьких військ на півночі Нiмеччини, притиснуті до узбережжя Балтійського моря, теж капітулювали. 8 травня 1945 р. в передмісті Берліна Карлсхорсті перед представниками СРСР, США, Англії, Франції генерал-фельдмаршал В.Кейтель від імені німецького уряду підписав Акт про беззастережну капітуляцію німецьких збройних сил. Це була Перемога.

 На ознаменування перемоги над фашистською Німеччиною в Москві на Красній площі 24 червня було проведено парад, який увійшов в історію як Парад Перемоги. Марш зведених полків фронтів завершила колона солдатів, якi кинули до підніжжя мавзолею Леніна 200 прапорів розгромлених фашистських армій. Командував парадом маршал Радянського Союзу Рокоссовський, приймав парад заступник Верховного Головнокомандуючого маршал Жуков.

2. Кримська (Ялтинська) та Потсдамська конференції та їх рішення.

            Наближення завершення війни все гостріше ставило на порядок денний питання про повоєнний устрій Європи і світу. Розв`язанню цього питання були присвячені дві конференції Ялтинська і Потсдамська лідерів США, Англії і СРСР, що відбулися у 1945 р. Рішення прийняті на цих конференціях лягли в основу Ялтинської системи повоєнного світу, яка змінила Версальсько-Вашингтонську.

4–11 лютого 1945 р. “велика трійка” зібралася в Ялті у тому ж складі, що і в Тегерані. Ця зустріч стала кульмінаційною в розвитку відносин між Сталiним, Рузвельтом і Черчиллем. Атмосфера майбутньої перемоги мов би відсовувала на другий план розбіжності і прагнення кожної із сторін зміцнити своє становище у післявоєнному світі. 3 багатьох питань вдалося досягти реальних домовленостей. Серед них — погодження принципів беззастережної капітуляції гітлерівської Німеччини: ліквідація таких її інститутів, як нацистська партія, репресивний апарат гітлерівського режиму, розпуск збройних сил, встановлення контролю над німецькою вiйськовою промисловiстю, покарання воєнних злочинців.

Важливим досягненням Ялтинської конференції стало рішення заснувати Організацію Об’єднаних Націй. Для прийняття статуту ООН сторони погодилися скликати конференцію в Сан-Франциско. Вирішено було питання і про участь Радянського Союзу у війні з Японією. Рузвельт вважав, що це необхiдно для якнайшвидшого закінчення війни на Далекому Сході. Саме тому вiн не заперечував проти пропозиції Сталіна зафіксувати у спецiальному документі повернення СРСР після перемоги над Японією Південного Сахалiну, Курильських островiв, вiдновлення права на Порт-Артур як військово-морської бази СРСР, забезпечення інтересів Радянського Союзу в порту Дайрен на території Китаю. 

Не було до кiнця погоджено питання про післявоєннi зони окупації Німеччини, про репарації на користь переможцiв. Радянська сторона запропонувала стягувати репарації не грошима, а натурою — одночасним вилученням устаткування підприємств, суден, рухомого складу залізниць, товарними поставками протягом десяти рокiв. Найбільш складними були дискусії з польських проблем. Якщо питання про кордони Польщi з СРСР було в принципі вирішено — кордон повинен проходити по “лінії Керзона” з деякими відхиленнями на користь Польщі, щодо західного кордону було сказано лише в загальній формі: “Польща повинна дістати істотне прирощення на півночі і на заході”. Питання, з

яким польським урядом мати справу, остаточно вирішити не вдалось. Зрештою його було відкладено, а в декларації “Про Польщу” говорилось, що “дiючий нині в Польщі Тимчасовий уряд повинен бути... реорганізований на більш широкій демократичній основі з включенням демократичних дiячів із самої Польщі і поляків із-за кордону ”.

             Решта нерозв`язаних питань була розглянута на Потсдамській конференції (17 липня – 2 серпня 1945 р.), що відбулась по завершенню бойових дій в Європі.

            У складі її учасників відбулися зміни: інтереси США представляв Г.Трумен, який став президентом після смерті Ф.Рузвельта, У.Черчілля з 28 липня змінив новообраний прем’єр-міністр К.Еттлі. Тільки Сталін залишився з “Великої трійки”.

            В центрі уваги стояло німецьке питання: демілітаризації та денацифікація країни, покарання воєнних злочинців, репарації, кордони Німеччини з сусідами та ін.  В порядок денний були включені питання про мирні договори з Італією, Румунією, Болгарією, Угорщиною та Фінляндією. 

3. Розгром Японії. Атомне бомбардування міст Хіросіма та Нагасакі

            Розгром нацистської Німеччини не означало припинення Другої світової війни. Японія ще продовжувала чинити опір союзникам.

            На кінець 1944 р. США фактично знищили японський флот, що на даному театрі бойових дій мало визначальний характер. Отримана на морi перемога дала змогу США звiльнити вiд японських військ Фiлiппiни та ряд тихоокеанських островiв.   Японці були сповнені рішучості битися до останнього. Про це свідчили бої за острови Іводзіма і Окінава. Так, для захоплення невеликого острова Окінави, який захищало 120 тис. японське угруповання,  американській 500-тисячній армії при повній перевазі на морі і в повітрі знадобилося два місяці запеклих боїв (травень-червень 1945 р.). Японці лише тоді припинили опір, коли загинув останній захисник. 

            Розуміючи, що бої за Японію будуть не менш запеклими і кривавими, американське керівництво наважилось на використання проти Японії нової зброї – атомної бомби. Хоча у більшій мірі рішення про атомне бомбардування мало політичне значення: показати всьому світу, зокрема СРСР, могутність США.

6 серпня 1945 р., за два дні до передбачуваного вступу СРСР у війну з Японією, з важкого американського бомбардувальника Б-29 на японське місто Хіросіму було скинуто атомну бомбу. 9 серпня цей “експеримент” повторили на місті Нагасакі. Загальна кількість загиблих досягла 200 тис. чоловік. Кількість постраждалих сягнула 500 тис. чол. Виправдати застосування атомної зброї проти мирних жителів неможливо.

З радіозвернення імператора Хірохіто до японського народу 14 серпня 1945 р.

            “…Насправді ми оголосили війну Америці і Британії зі щирого бажання забезпечити самозбереження Японії і стабілізації Східної Азії, ніяким чином не збираючись здійснювати територіальних придбань, не обмежувати суверенітету інших націй.

            Але тепер війна триває майже чотири роки. Незважаючи на максимальні зусилля кожного – доблесну боротьбу наших армій, флоту, невтомиме усердя наших державних службовці і віддану службу нашого 100-міліонного народа – воєнна ситуація не змінилась на користь Японії. Крім того, противник почав застосовувати нову, найбільш жорстоку бомбу, чия можливість знищувати велику кількість невинних життів справді неосяжна. Якщо ми продовжимо битися, це не тільки призведе до остаточного смерті японської нації, але також приведе до повного зникнення людської цивілізації..."

             Під ударами радянської армії японські війська складають зброю. В полон було взято близько 640 тис. чоловік. 1 вересня радянський десант висаджується на південні острови Курильської гряди. Вся кампанія радянських військ проти Японії тривала 24 дні. Втрати японських військ складали 84 тис., радянські –12 тис. убитими.

            2 вересня 1945 р. у Токiйськiй бухтi, на борту американського крейсера “Міссурі”, у присутності представників країн, що брали участь у війні з Японією, відбулася церемонія підписання акта про беззастережну капітуляцію Японії.

Підписання Акта про капітуляцію Японії. 1945 р.

             Закінчення війни проти Японії передбачало укладення мирного договору з нею. Проте, США, порушивши свої попередні домовленості, відмовились передати підготовку мирного договору з Японією Раді міністрів закордонних справ, відкладали вирішення питання про мирне урегулювання в Тихоокеанському басейні.

            Японія і захоплені нею території були розділені на окупаційні зони між США, СРСР, Англією, Китаєм. Власне Японія потрапила в американську окупаційну зону і 6 вересня 1945 р. американські війська висадились на її території.

 

4. Результати Другої світової війни.

  З усіх континентів найбільш постраждала Європа. Її поля були зорані траншеями, окопами, нашпиговані мінами, снарядами, осколками. Багато міст і сіл було зруйновано вщент. Мільйони людей залишились без крову, опинилися на чужині. Промислове виробництво у країнах Європи скоротилося на 40%. Сильно постраждали всі види транспорту. Фінансове становище більшості воюючих країн стало катастрофічним. Всюди бушувала інфляція. Франк похудшав на 80%, фунт – на 38%. Англії навіть довелося продати 19% своєї закордонної власності. Щоб стабілізувати фінансовий стан. Значних збитків зазнало і сільське господарство: впала врожайність, незасіяними залишались великі площі. Великих змін зазнала якість і чисельність робочої сили.

            Друга світова війна була складним політичним і соціальним явищем. Протягом шести років її характер і цілі учасників змінювались. Досвід війни показав, що в ній велику роль відіграють політичні домагання лідерів. Амбіції державних керманичів особливо зросли на завершальному етапі війни, коли війська за наказами своїх головнокомандуючих, незважаючи ні на які людські втрати, прагнули захопити якомога більше територій, аби досяг нути повоєнних геополітичних переваг.

            Але головним підсумком війни був розгром нацистської Німеччини, фашистської Італії і мілітаристської Японії. Ніщивної поразки зазнав фашизм (нацизм) – одна з найбільш реакційних і людиноненависницьких моделей тоталітаризму. Фашистські

режими були ліквідовані, фашистські партії заборонені, фашистські ватажки справедливо покарані. Дискредитувала себе фашистська (нацистська) ідеологія.

            Перемогою над фашизмом була перемогою демократії і гуманізму. Завдяки їй демократія зміцнила свої позиції у світі. Стала визначальною силою суспільного розвитку.

            Однак перемога не усунула всіх суперечностей у світі. Для народів Східної Європи і частини країн Азії перемога над фашизмом і мілітаризмом не стала торжеством свободи і демократії, обернулася насадженням тоталітаризму але радянського зразку. Тоталітаризм радянського зразку (комунізм) завдяки тимчасовому союзу з демократичними країнами і спільній перемозі над фашизмом зміцнив свої позиції у світі, розширив ареал свого панування і  кинув виклик тій же демократії і свободі.

            Стратегічна мета – покінчити з тоталітаризмом, яку виношували найбільш сміливі і далекоглядні політики Заходу, не була досягнута. У такій ситуації стало формуватися протиборство між Сходом і Заходом, комунізмом і демократією. Уособленням цієї боротьби стало протиборство двох наддержав — США і СРСР, що вилилося у «холодну війну»: нестримну гонку озброєнь, неприховану недовіру й ворожнечу протилежних таборів.

           Друга світова війна змінила не тільки політичну карту світу, але й долю цілих народів, зокрема, депортованих і тих, що були піддані масовому геноциду (євреї, цигани, серби тощо). Відбувся розкол окремих народів і країн на два державні формування (В’єтнам, Корея, Німеччина, Китай), що на довгі роки затримало процес їхнього об’єднання.

            Друга світова війна дала могутній поштовх розвитку науки й техніки. До найбільших відкриттів періоду війни слід віднести виготовлення спільними зусиллями вчених кількох країн атомної бомби, що зрештою позначилося на всьому розвитку науки й техніки. Радарні установки, що були винайдені в Англії для виявлення німецьких повітряних армад, дали могутній поштовх для подальшого розвитку радіоелектроніки. А в цілому, обидва ці напрямки у галузі фізики сприяли форсованому розвитку кібернетики.

            Німцям вдалося, хоча й на кінець вiйни, приступити до серійного виготовлення літаків з реактивними двигунами. До серйозних відкриттів періоду війни відносяться і німецькі ракети ФАУ-1 та ФАУ-2, що в подальшому зусиллями вчених США та СРСР трансформувалися у ракети-носії ядерної зброї та космічних кораблів.

            Величезний парадокс науки полягав у тому, що зусилля вчених підпорядковувалися винайденню ефективніших засобів масового знищення людей, а не засобів їхнього захисту.

 Запитання і запитання:

1.    Назвіть ключові події останнього етапу війни?

2.    За словами англійського історика Л.Гарта, військова політика Англії у 1939-1945 рр. визначалася принципом: “Під час ведення війни треба постійно пам`ятати про ті цілі, яких ви прагнете досягти після війни”. Розкрийте зміст цього висловлювання й підтвердіть його фактами з історії Другої світової війни.

3.    З’ясуйте основні рішення Кримської і Потсдамської мирних конференцій. Як було розв`язано німецьке питання? Як було розв`язано польське питання?

4.    Яка роль Берлінської операції у Другій світовій війні? Чому Берлінську операції здійснювали радянські війська, а не війська союзників?

5.    Що зумовило вступ СРСР у війну проти Японії?

6.    Яку мету переслідували США, застосовуючи атомні бомби проти Японії?

7.    Поміркуйте над причинами поразки Німеччини та її союзників і перемоги країн Антигітлерівської коаліції.

8.    Кому належить головна заслуга у перемозі в Другій світовій війні?

9.    Які основні підсумки Другої світової війни?

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Під час Другої світової війни СРСР, Велика Британія, США та інші держави активно співробітничали в рамках антигітлерівської коаліції, незважаючи на політичні та ідеологічні розбіжності. У 1945-1948 рр. коаліція фактично розпалася, а вчорашні союзники розпочали непримиренну боротьбу за вплив у повоєнному світі. Між СРСР та західними країнами виникла "холодна війна". 

Визволяючи країни Центральної та Південно-Східної Європи від нацистської окупації, Радянський Союз запроваджував тут "радянську модель" суспільного устрою.

Внаслідок цих дій у Чехословаччині, Польщі, Румунії, Угорщині, Болгарії, Югославії, Албанії, в радянській окупаційній зоні Німеччини було встановлено тоталітарні комуністичні режими. Крім того СРСР, беручи участь у війні проти Японії, намагався збільшити свій вплив на Далекому Сході, особливо в Китаї, Північній Кореї, а згодом у В'єтнамі, Лаосі, Камбоджі.

Сполучені Штати, своєю чергою, вважаючи себе форпостом західного світу, оплотом демократії та права, почали об'єднувати навколо себе країни Західної Європи та інших регіонів.

1. Створення ООН

Зміни у розподілі сил після Другої світової війни вимагали створення міжнародної організації з метою підтримання і зміцнення миру та безпеки.

Головні проблеми щодо створення всесвітньої організації безпеки було узгоджено на конференції представників СРСР, США й Великої Британії в Думбартон-Оксі 1944 р. На конференції було підготовлено проект статуту організації. Радянську делегацію очолив В.

Молотов, британську — Е. Іден. На відкриття конференції приїхали делегації з Європи, Азії, Африки. 26 червня 1945 р. учасники конференції Об'єднаних Націй підписали Статут ООН; серед тих, що підписали його, була тако Всього 50 держав підписали Статут ООН, а 24 жовтня 1945 р. він набрав чинності. Цей день вважається днем створення ООН (Організації Об'єднаних Націй). Основне призначення ООН, згідно зі Статутом, — забезпечення загального миру та безпеки в усьому світі.

ж Українська РСР. Генеральна Асамблея

Генеральна Асамблея складається з представників майже всіх націй світу. З цієї трибуни держави можуть висловити свої тривоги до всього світу. Нині загальна кількість країн-членів становить 185 націй. Швейцарія не е членом Організації Об'єднаних Націй, хоча європейська штаб-квартира ООН розташована в Женеві. 

Міжнародний суд

Суд складається з 15 суддів, вибраних Генеральною Асамблеєю. Судці вибираються за рівнем кваліфікації, а не за національною ознакою. Проте не може бути вибрано два судді з. однієї країни.. Суд знаходиться Гаазі, Нідерланди. 

Рада Безпеки

Головним обов'язком Ради Безпеки є підтримка міжнародного миру. Вона проводить свої засідання в Нью-Йорку, коли в цьому виникає необхідність. 

Економічна та соціальна рада (ЕКОСОР)

ЕКОСОР, як її часто називають, має справу з багатьма питаннями. Рада складається з 54 членів, обираних на три роки — щороку обирається 18 нових членів. Рада також координує роботу комісій та спеціалізованих організацій, таких як Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ), Міжнародна організація праці (МОП), Продовольча та сільськогосподарська організація (ФАО), Організація ООН з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО).

Рада з опіки

Рада з опіки наглядала за територіями, що були колишніми колоніями і до яких були прикріплені держави, відповідальні за поступ цих країн до самовизначення. 

Секретаріат

Секретаріат — це "громадянська служба" ООН. Він мас міжнародний штат кількістю 15 000 осіб, які працюють у різких комісіях та організаціях. 

Цікаво знати

            Нюрнберзький процес – перший в історії міжнародний суд над групою осіб, які заволоділи державою і перетворили її на знаряддя страшних злочинів. Вперше в

юридичній практиці були засуджені державні діячі, відповідальні за агресію і військові злочини, злочини проти людства і людяності. Це було початок процесу очищення Європи від фашизму (нацизму).

             У Німеччині у перші повоєнні роки відбулося 2 млн. процесів над воєнними і нацистськими злочинцями. Такий же процес охопив і всі країни Європи. В Україні теж відбулись судові процеси над нацистами та їх посібниками, що здійснили злочини на території УРСР. Найбільший з них – Київський процес.

             Над головними японськими воєнними злочинцями з 3 травня 1946 р. по 12 листопада 1948 р. у Міжнародному військовому трибуналі для Далекого Сходу проходив Токійський судовий процес. Серед страчених були колишні прем’єр-міністр Японії, військовий міністр, представники вищого генералітету.

2. Мирні договори з колишніми союзниками Німеччини

За рішенням Потсдамської конференції 1945 р. було засновано міжнародний орган — Раду міністрів закордонних справ (РМЗС) у складі міністрів закордонних справ СРСР, США, Великої Британії, Франції та Китаю. Метою РМЗС було проведення підготовчої роботи з мирного врегулювання після закінчення другої світової війни. Перша сесія РМЗС проходила в Лондоні 11 вересня — 2 жовтня 1945 р.

На раду було покладено укладання мирних договорів з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.

Остаточне вироблення та узгодження текстів мирних договорів було здійснено на Паризькій мирній конференції 19 липня — 15 жовтня 1946 р. В роботі конференції брали участь делегації 21 країни, збройні сили яких активно бились у Другій світовій війні.

10 лютого 1947 р. було підписано мирні договори з Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною та Румунією. Мирні договори зафіксували територіальні зміни. 

Болгарія відновлювалася в кордонах на вересень 1940 р. Північна Трансільванія зі складу Угорщини переходила до Румунії. Закарпатську Україну долучено до складу СРСР. Кордон між Румунією та СРСР пролягав лінією, зафіксованою румунсько-радянською угодою від 28 червня 1940 р. 

Підписання договорів із союзниками Німеччини було найважливішою міжнародно-правовою акцією в закріпленні підсумків другої світової війни і створювало певні гарантії для виключення можливості їх перегляду.

3. Формування військово-політичних блоків

В умовах розв'язання відкритої конфронтації між колишніми союзниками з антигітлерівської коаліції розпочалося створення військово-політичних союзів, що протистояли один одному. Сполучені Штати запропонували створити трансатлантичний військово-політичний союз за участю США, Канади і західноєвропейських держав. З ініціативи США такий союз було створено 4 квітня 1949 р. у Вашингтоні. 12 держав

(Велика Британія, Бельгія, Голландія, Данія, Ірландія, Італія, Люксембург, Канада, Норвегія, Португалія, США, Франція) підписали того дня договір про створення Північно-Атлантичного пакту — військово-політичного блоку НАТО. Учасники договору перебирали зобов'язання подавати один одному допомогу в разі загрози "політичній незалежності чи безпеці" будь-якої з договірних сторін. "Нападаючою стороною" був Радянський Союз та інші країни соціалізму. На підставі цієї та наступних угод США розмістили свої збройні сили в більшості країн — учасниць блоку. У 1955 р. до складу НАТО увійшла ФРН. Згодом, у 50-ті рр., з ініціативи США було створено військово-політичні блоки в Азії — СЕАТО й СЕНТО. 

У той же час СРСР об'єднував своїх союзників у Європі. У 1949 р. було засновано Раду економічної взаємодопомоги, а 14травня, 1955 р. соціалістичні країни підписали Договір про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу восьми країн (СРСР, Польщі, Чехословаччини, НДР, Румунії, Болгарії, Албанії, Угорщини) строком на 20 років. П'ята стаття передбачала організацію Об'єднаного командування збройних сил держав — учасниць Варшавського договору, яке очолив маршал Радянського Союзу І. Конєв, а також Військової ради, Штабу об'єднаних збройних сил. Найвищим органом Організації Варшавського договору став Політичний консультативний комітет (ПКК). Варшавський договір став головним інструментом зовнішньої політики радянського блоку.

 

Зміни, які відбулися в результаті Другої світової війни були настільки кардинальними, що світ вже не міг повернутися до довоєнного стану. Відбулась зміна світових лідерів. Сформувалися дві наддержави. Провідні країни світу були поставлені перед проблемою формування принципово нової системи міжнародних відносин, яка б забезпечувала принаймні врахування інтересів інших. Враховуючи негативний досвід врегулювання після Першої світової війни, лідери країн антигітлерівської коаліції вже не прагнули до приниження переможених держав і вирішення за рахунок їх власних проблем. Зміни кордонів у Європі були мінімальними. Для підтримання миру і безпеки у світі було створено ООН. Проте на процес становлення нового світового порядку наклало відбиток суперництво між двома наддержавами, яке переросло у “холодну війну”.

Домашнє завдання:

1. Які кардинальні зміни сталися на міжнародній арені у повоєнний час?

2. З якою метою було створено ООН?

3. Які військово-політичні блоки було утворено в 40—50-х рр.?

4. На яких умовах було укладено договори з колишніми союзниками Німеччини?

Питання для обговорення у групі

1. Яку роль у сучасному світі виконує ООН? Чи може ця організація запобігти виникненню воєнних конфліктів, припинити їх, надати суттєву допомогу народам, які її потребують?

2. Як ви вважаєте, договори з союзниками Німеччини було укладено на справедливих умовах чи ні?

Запам'ятайте дати:

• 26 червня 1945 р. — прийняття Статуту ООН,

• 10 лютого 1947 р. — підписання мирних договорів з Італією, Фінляндією, Болгарією, Угорщиною.

• 4 квітня 1943 Р- — створення НАТО.

Тема № 6

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

США – єдина країна, яка в період війни зміцнила свої позиції. До кінця війни під контролем США перебувало 80% золотого запасу капіталістичного світу (21 тис. т). Їхня частка становила приблизно 60% світового промислового виробництва (без СРСР). Американські товари становили 40% товарів країн Заходу. Зріс національний прибуток. Більшість країн світу знаходилась у фінансовій залежності від США. Був високим і моральний авторитет США – держави, яка зробила вагомий внесок в розгром фашизму і стала ініціатором створення ООН. США мали велику військову перевагу (найбільший у світі океанський флот, стратегічну авіацію) над іншими країнами і монопольно володіли атомною зброєю (це давало змогу скороти сухопутні війська з 12 млн до 1 млн у 1947 р.). США стали наддержавою. А це означало, що будь-які зміни в будь-якому регіоні світу зачіпають інтереси США. Статус наддержави наклав свій відбиток на внутрішній і зовнішній політиці країни.

 1. Президентство Г.Трумена

            Повоєнний період в історії США пов`язаний з президентством Г.Трумена. На його політику мали значний відбиток наслідки війни і програмні установки демократичної партії.

У перші післявоєнні роки перед США стояли проблеми переведення економіки на мирні рейки (конверсія) і відвернення неминучого спаду виробництва (економічної кризи). Американська адміністрація ставила перед собою три основні завдання: запобігти застою економіки, забезпечити високу зайнятість населення, не допустити інфляції. Для цього передбачалось негайно скоротити збройні сили, забезпечити повну зайнятість демобілізованим, провести реконверсію при збереженні контролю над підприємствами з метою недопущення гострих криз. Для реалізації цієї програми було прийнято "Солдатський білль про права" (1944 р.) і "Закон про зайнятість" (1946 р.). Така політика отримала назву "Справедливий курс".

            31 грудня 1946 р. президент Г.Трумен (1884-1972) оголосив "закінчення воєнних дій". Було ліквідовано органи надзвичайного контролю над виробництвом, які існували під час війни, монополії отримали свободу дій, але це не означало ліквідацію державної системи регулювання, створеної в період 1929-1945 рр. Активно проводився в життя «план Маршалла» (!947-1951), який повинен був забезпечити відновлення ринку в Європі і усунути перенасиченості капіталу в США (буде детально розглянуто на наступних уроках). Було проведено реорганізацію державного апарату. У 1947 р. створено Раду Національної Безпеки, Центральне розвідувальне управління (ЦРУ), реорганізовано військові органи. До Конституції США внесено поправку, згідно з якою президент може обиратися не більш, ніж на два строки підряд. У зовнішній політиці США проводили курс на конфронтацію з СРСР. 

            Однак ці заходи не врятували американську економіку від спаду. Зменшились прибутки більшості американців, зросло безробіття, підвищились ціни. Таке становище призвело до розгортання масової страйкової боротьби. У 1945 р. страйкувало 3,5 млн. осіб, а у 1946 р. – 4,6 млн. осіб. Зростання страйкової боротьби викликало в адміністрації реакцію, яка призвела до прийняття у червні 1947 р. антипрофспілкового закону Тафта-Хартлі, названого за прізвищами сенатора Роберта Тафта і члена палати представників Фреда Хартлі.

            Закон обмежував права робітників на укладення колективного договору. Від керівників профспілок вимагалась підписка, що вони не є комуністами, або членами інших "підривних" організацій. Заборонялись страйки солідарності, страйки державних службовців.

 Із закону Тафта-Хартлі (від 23 липня 1947 р.)

“…§ 8. З боку наймача нечесно:

1)    втручатися, утримувати або змушувати тих, що наймаються зректися участі в профспілковій діяльності;

2)    використовувати вплив або втручатися в утворення або управління будь-якої трудової організації;

3)    вдаватися до дискримінації в наймі та продовженні строків найму з метою сприяти або протидіяти участі в будь-яких трудових організаціях…

З боку трудової організації або її представників буде нечесно:

1)    утримувати або змушувати з боку тих, що наймаються вступати в трудову організацію;

2)    відмовлятися від колективних переговорів з наймачем;

3)    брати участь або спонукати та заохочувати найнятих будь-якого наймача до участі в страйку…

4)    примусити або зажадати від будь-якого наймача, щоб він визнавав або вів переговори з робітничою організацією як з представником своїх робочих…

§ 35. Вважається незаконним для будь-якої особи на службі США або будь-якого агентства США, включаючи конференції, що повністю належать уряду, брати участь у будь-якому страйку..."

            Спад виробництва, погіршення матеріального становища, закон Тафта-Хартлі. призвели до падіння авторитету президента Трумена. Він, щоб підняти свою популярність, на чергових виборах запропонував програму, яка забезпечила йому перемогу.

Боротьбі проти зростання впливу комунізму в Туреччині та Греції було присвячено "доктрину Трумена", з якою президені США виступив 12 березня 1947 р. на об'єднаному засіданні обох палат конгресу. Трумен закликав терміново асигнувати 400 млн дол. на подання допомоги грецькому і турецькому урядам.

У 1949 р. Трумен направив Конгресу широку програму реформ у дусі неолібералізму (кейнсіанства). Вона включала в себе такі положення: скасування закону Тафта-Хартлі (на передодні виборів 1948 р. Трумен наклав на нього вето), розширення соціального забезпечення і введення системи медичного страхування, прийняття федеральних законів у галузі цивільного права, надання фінансової допомоги штатам для покращення освіти, підвищення мінімальної заробітної плати, будівництво дешевого житла, широке гідробудівництво, гарантії стабільних прибутків фермерам за рахунок дешевих кредитів, недоторканість конституційних свобод.

            Реалізувати цю програму повною мірою не вдалося в силу економічних (криза 1948-1949 рр.) і зовнішньополітичних причин (створення атомної бомби в СРСР і перемога революції в Китаї). Також конгрес в супереч вето президента схвалив закон Тафта-Хартлі. Не прийняв закони про громадянські права чорношкірих американців, про запровадження медичного страхування, про державну допомогу навчальним закладам тощо.

            Під впливом цих факторів продовжувало погіршуватись економічне становище: зростали податки, державний дефіцит, а в січні 1951 р. почалась стрімка інфляція. Адміністрація змушена була піти на встановлення жорсткого контролю над цінами. Це не виправило становище і зрештою призвело до падіння авторитету демократів.

 

2. Маккартизм (1950-1954)       

     Розгортання "холодної війни" позначилося і на внутрішньополітичному житті країн Заходу. Обмежувалися демократичні права, гонінню піддавалися ліві сили (комуністи, антивоєнні сили і рухи, громадяни, які симпатизували СРСР). У США ця тенденція проявилась в політиці маккартизму. Маккартизм виник як реакція на революцію в Китаї і втрату ки  Виступаючи 9 лютого 1950 р., ексцентричний сенатор Д. Маккарті заявив: "Шість років тому в сфері впливу СРСР було 180 млн. осіб... Тепер вже 800 млн. осіб опинилися під абсолютною владою Радянської Росії – зростання на 400%. Причини, через які ми виявились безсилими, не в тому, що наш єдиний могутній противник послав війська для вторгнення на наші береги, а в зраді тих, до кого наша нація відноситься так добре... На мою думку державний департамент піддався комуністичній інфільтрації". У своєму виступі він навіть назвав чисельність комуністів у держдепартаменті – 205 (правда вже у надрукованій версії його промови містилась цифра 57).

            Ця промова стала сигналом для антикомуністичних сил. Всупереч президентському "вето" у вересні 1950 р. було прийнято закон "Про внутрішню безпеку". Почалися гоніння і арешти лідерів Комуністичної партії США (арештовано 140 осіб) і профспілок (арештовано 100 осіб), переслідування ліберально настроєних професорів, "полювання на відьом", шпигуноманія (відбувся цілий ряд арештів (Клаус Фукс, Гаррі Голд, Грінглас, подружжя Розенбергів, які були страчені на електричному стільці) і судових процесів над “радянськими шпигунами” (“Справа Оппенгеймера”). 255 організацій в США були визнані “підривними”.

            Про розгул маккартизму свідчить такий цікавий факт. У місті Медісон (штат Вісконсин) 112 репортерам місцевих газет запропонували підписатися під витягом з білля про права (10 поправок до Конституції США), не повідомивши, що це за документ. 111 репортерів відмовились від цього, вважаючи, що їм підсовують комуністичну пропаганду.

тайського ринку, яка була підсилена війною в Кореї.

Цікаво знати

            Саме в цей період у США працював розвідник №1 СРСР Вільям Генріхович Фішер (Рудольф Абель). У роки другої світової війни діяв як агент у німецькому тилу. Служив у вермахті, контролював роботу німецьких радистів, навіть отримав нагороду “Залізний хрест”. Його активна діяльність в США тривала з 1948 по 1957 роки. Йому вдалось організувати агентурну мережу, яка мала доступ до “атомних секретів” США та інших воєнних відомостей. У 1957 р. був заарештований (виданий іншим радянським агентом М.К.Івановим (Рейно Хейханеном)). Під час судового процесу йому було присуджено 30 років ув`язнення. Під час судового процесу він сказав лише 7 слів. У 1960 р. був обміняний на американського пілота-шпигуна Френсіса Пауерса. Що був збитий над територією СРСР.

             Маккартизм не став довготривалою тенденцією внутрішньої політики США. Це було зумовлено: 1. У США не було масової бази для комуністичного руху. 2. Успіхи США у протидії СРСР на зовнішньополітичній арені. 3. Потепління міжнародного становища в середині 1950-х рр.

 Значно посилила роль США у світі реалізація плану Маршалла, коли було подано економічну допомогу 16 країнам Європи.

3. Президентство Д.Ейзенхауера.

            Провали у реформаторській діяльності демократів сприяли росту авторитету Республіканської партії. Популярний національний герой Д.Ейзенхауер (головнокомандуючий військами союзників в Європі під час другої світової війни) став офіційним кандидатом республіканців на посаду президента. Вибори 1952 р. перетворились в особистий тріумф Д.Ейзенхауера (1890-1969).

Соціально-економічний розвиток США у період правління республіканців можна охарактеризувати таким чином: повільні темпи розвитку виробництва і часті кризи (1953-1954, 1957-1958, 1960-1961 рр.), початок впровадження автоматизації в різних сферах виробничого процесу (впровадження автоматичних машин, конвеєрного методу обробки, автоматичних контрольних систем, електронно-обчислювальних систем), помітні зміни структури робочої сили (збільшення кількості робітників невиробничої сфери, скорочення фермерів в суспільстві відносно інших верств населення з 16,6% до 12%), інтенсивний

розвиток військово-промислового комплексу. Все це відбулося на тлі стагнації соціально-економічних процесів.

            У 50-ті роки проходить трансформація республіканської та демократичної партій: соціально-економічний розвиток країни вбачається ними у розвитку державного регулювання економікою.

            Ці два чинники мали значний вплив на його внутрішньополітичний курс. З одного боку, він не розширював соціальні програми, започатковані демократами, з іншого – він не дозволив їх скоротити, як цього вимагала більшість республіканців. Ще формуючи концепцію свого президентства, Ейзенхауер говорив, що країна потребує спокою після великих потрясінь другої світової війни.

            На період правління адміністрації Ейзенхауера припадає потепління відносин між СРСР та США, припинення війни у Кореї. У 50-ті роки вдалося запобігти гострих міждержавних криз. Головною метою США було усунення загрози проникнення СРСР у нові регіони світу. З цією метою було розроблено "доктрину Ейзенхауера", згідно з якою США повинні заповнити "вакуум", який з’явився в результаті розпаду колоніальних імперій Великобританії та Франції і утворення незалежних держав, а також протидіяти СРСР не всюди, а там, де складуться сприятливіші умови “Стратегія масованої відплати”. Суть цієї стратегії висловив сам Ейзенхауер: “США не зв`язують себе зобов`язанням протистояння комунізму у будь якій точці земної кулі. На дії СРСР в одному місці США можуть відповісти в іншому, де будуть вважати доцільним. Використовуючи при цьому, якщо буде потрібно, ядерну зброю. Тільки сила може допомогти, слабкість не може допомогти, вона може тільки просити милостиню”.

 

           Підсумки

            Після другої світової війни США стали наддержавою очоливши Західний світ у протистоянні з СРСР (комунізмом). На президентство Г.Трумена і Д.Ейзенхауера припадає перший етап “холодної війни”. За президентства Трумена і Ейзенхауера спостерігався швидкий поступальний розвиток країни, хоча і він супроводжувався періодичними економічними кризами, які були зумовлені повоєнним спадом виробництва і структурними перебудовами американської економіки в умовах розгортання НТР. За цей період відбулось зміцнення американської політичної системи, “американського стилю життя”. Продовжувався процес подальшої демократизації американського суспільства. Проте на цьому шляху не вдалося уникнути спроб деяких політичних сил обмежити демократичні права. Маккартизм не став довготривалою тенденцією.

Домашнє завдання:

1. Який економічний потенціал мали США після завершення Другої світової війни?

2. Доповніть фразу: "Наприкінці війни збройні скли країни налічували..."

3. Хто був автором доктрини "стримування комунізму"?

4. Яку назву мав внутріполітичний курс адміністрації Г. Трумена?

5. З чиїм ім'ям пов'язаний термін "маккартизм"?

Запам'ятайте дати:

• 1947 р. — прийняття закону Тафта—Хартлі.

• 1950 р. — прийняття закону Маккарена—про внутрішню безпеку.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. Внутрішня та зовнішня політика адміністрації Дж. Кеннеді та Л. Джонсона

У 1960 р. президентом США було обрано молодого демократа Джона Кеннеді, якому на той час виповнилося 43 роки.

Основою діяльності Кеннеді на посаді президента стала концепція "нових рубежів", спрямована на збереження і зміцнення позицій США на міжнародній арені.

Стратегію економічного зростання Кеннеді вбачав у збільшенні капіталовкладень в економіку, оптимальному використанні досягнень НТР, підвищенні кваліфікації та освіти працівників, на всіх рівнях.

Програма уряду передбачала підвищення мінімуму погодинної оплати праці, збільшення строків виплати субсидій з безробіття, допомогу збіднілим фермерам, розширення житлового будівництва. Крім того, передбачалися комплексна програма заходів із перестрою районів хронічної депресії, зокрема субсидії приватним фірмам і муніципалітетам, збільшення допомоги для перестрою міст, програма професійної перепідготовки безробітних.

Американці пам'ятають і часто повторюють слова президента Дж. Кеннеді: "Не питай, що країна може зробити для тебе, питай, що ти можеш зробити для країни". У них міститься глибока філософська думка: будь-яка ініціатива, спрямована на поліпшення добробуту американців, знайде в суспільстві підтримку.

І справді, програма адміністрації демократів досягла серйозних успіхів. Коли Кеннеді взявся за кермо влади, ВНП становив 500 млрд доларів, а 1964 р. він досяг 622,3 млрд, тобто збільшився на 25%. Отже, щорічний приріст дорівнював 5,6%, тоді як демократи під час кампанії 1960 р. обіцяли 5%.

У сфері зовнішньої політики президент Кеннеді намагався збільшити вплив США на перебіг подій у світі й не допустити експансії комунізму. Водночас уряд Кеннеді почав реалістичніше оцінювати свої можливості у світі, ясніше усвідомлювати соціально-економічні фактори. Сам Кеннеді неодноразово підкреслював необхідність провадити більш гнучку й реалістичну зовнішню політику.

Цікаво знати

            12 квітня 1961 р. громадянин СРСР Ю.Гагарін вперше у світі здійснив космічний політ. Перша реакція Кеннеді була нейтральна, але коли він побачив, що ця подія у світі дала високі позитивні дивіденди СРСР, він через два дні після цього скликає нараду в Білому домі де емоційно говорить: “Чи існує яка-небудь галузь, в якій ми зможемо їх догнати? Що можна зробити? Чи можна облетіти Місяць раніше їх?.. Чи можна запустити людину на Місяць раніше їх?. Чи можна їх перегнати?… Якби тільки хто-небудь, хто б міг сказати, як їх догнати! Давайте знайдемо кого-небудь, кого завгодно. Мені все рівно, нехай це буде той сторож, аби він знав як”.

Багатообіцяльна кар'єра Джона Кеннеді обірвалася трагічно: 22 листопада 1963 р. під час поїздки до м. Даллас, штат Техас, його було смертельно поранено. За усталеною версією, стріляв убивця-одинак Лі Харві Освальд, якого незабаром було застрелено у поліцейській дільниці. Проте донині багато обставин цього "вбивства XX століття" залишилися нез'ясованими, а правосуддя досі не може (або не хоче під тиском певних кіл) дати відповідь на всі запитання, пов'язані з трагічною смертю 35-го президента США.

Згідно з конституцією США посаду президента країни обійняв віце-президент Ліндон Джонсон.

8 січня 1964 р. у першому посланні про становище країни президент Л. Джонсон урочисто проголосив початок "безкомпромісної війни проти бідності в Америці"- 16 травня того ж року він надіслав до конгресу спеціальне послання "Про війну проти бідності", на основі якого було ухвалено відповідний закон, що став основним напрямом діяльності адміністрації Джонсона. 

Авторитет адміністрації Л. Джонсона відчутно знизила розпочата 1964 р. масштабна війна у В'єтнамі.

Особливо активно розвинувся молодіжний антивоєнний рух, оскільки молодих американців аж ніяк не вабила перспектива загинути в ім'я стратегічних інтересів Білого дому, які для більшості з них були чужими й незрозумілими.

У січні 1973 р. було підписано Паризьку угоду про припинення війни та відновлення миру у В'єтнамі. Однією з найгостріших внутрішньополітичних проблем США, що сягає корінням у далеке минуле, є расова проблема. Особливо гостро вона стояла перед країною у 50-60-ті рр. Незважаючи на проголошену конституцією рівноправність американських громадян, США залишалися країною расової нерівності й дискримінації.

Наприклад, Верховний суд США 1954 р. скасував роздільне навчання негритянських та білих дітей. Але расисти відмовилися підкоритися цьому рішенню. Коли група негритянських школярів у Літл-Рок (штат Арканзас) намагалася відвідувати школу, в якій навчалися білі діти, расисти вдалися до терору.

На початку 60-х рр. негритянський рух вийшов на новий етап. Він мав характер -масової боротьби за соціальні права, досягнення справді громадянського рівноправ'я і доступу до політичної влади.

"Довге гаряче літо" 1967 р. за масштабом і силою негритянських повстань перевершило всі попередні: 120 міст було охоплено повстаннями. Найбільше сталось у липні 1967 р. в Детройті, столиці автомобільної імперії Форда. Визнаним лідером негритянського руху

став Мартін-Лютер Кінг, священик, лауреат Нобелівської премії миру, який провадив велику громадську роботу.

Вбивство Мартіна-Лютера Кінга у 1968 р. поставило країну на межу громадянської війни. За один тігждень — із 4 до 11 квітня 1968 р. — повстання негрів охопили стільки ж міст, що й за весь попередній рік. На придушення расових безладів влада кинула 100 тис. поліцейських, національних гвардійців і солдатів. Усього за час "чорних бунтів" 1964-1969 рр. загинули 250 осіб, було поранено майже 11 тис. американців, переважно чорних.

2. Загострення внутрішньополітичної боротьби у 70-ті рр. "Уотергейтська справа"

На президентських виборах 1968 р. переміг республіканець Р. Ніксон.

З метою оздоровлення економіки новий президент проголосив "нову економічну політику". Президентським декретом у країні було оголошено надзвичайний стан. Намагаючись стимулювати капіталовкладення і споживчий попит, уряд надав компаніям значні податкові пільги, скоротив прибутковий податок, скасував акцизний податок на продаж легкових автомобілів, проте водночас установив державний контроль над цінами і заробітною платнею. У цьому вбачали єдиний шлях стримування інфляції. 

Ця політика принесла свої плоди.

На виборах 1972 р. Р. Ніксон здобув переконливу перемогу над демократом Макговерном, діставши 60,7% голосів проти 37,5% у суперника. Одначе проведення виборів і початок другого терміну президентства Ніксона відбувалися на хвилі найбільшої в повоєнній історії політичної кризи — "Уотергейту" (за назвою адміністративно-житлового комплексу, де мали місце ці події). 

Феномен "Уотергейтської справи", з одного боку, свідчив про напружену політичну боротьбу між республіканцями і демократами, про численні факти корупції у вищих ешелонах влади. Але водночас перший в історії США імпічмент переконливо довів життєздатність американської демократії та вірність конституції всіх гілок влади і громадян країни, які з розумінням поставилися до розв'язання найбільшої політичної кризи в США.

3. Другий етап науково-технічної революції

У другій половині 70-х рр. розпочалася довгострокова структурно-технологічна перебудова економіки, сутність якої полягала в докорінному технічному переоснащенні виробництва на основі новітніх досягнень НТР. Метою великих програм були пошук нових енергозберігальних технологій, що став особливо важливим після енергетичної кризи; досягнення якісно вищого рівня продуктивності пралі; економія дефіцитних видів сировини; кардинальне поліпшення паливно-енергетичного балансу, впровадження енерго- та матеріалозберігальних засобів виробництва.

Найбільш кваліфіковані наукові кадри готувались у ряді провідних, переважно приватних, вишів США, серед яких Гарвардський, Стенфордський, Прінстонський, Колумбійський, Йєльський, Каліфорнійський університети, Массачусетський технологічний інститут.

16 червня 1969 р. НАСА (космічне агентство США) здійснило запуск космічного корабля "Аполлон-П" з метою висадження першої людини на поверхню Місяця. Коли корабель наблизився до Місяця, посадковий модуль відокремився від орбітального ступеня і здійснив м'яку посадку на поверхню Місяця в районі, що називається Морем Спокою. Двоє астронавтів, Ніл Армстронг і Едвїн Оддрін, провели на Місяці близько 2,5 години. У 1969-1972 рр. відбулося загалом 6 посадок американських "Аполло-нів" на поверхню супутника Землі, загальна вартість яких склала приблизно 25 млрд доларів.

Окрім освоєння космосу, вчені та інженери США досягли значних успіхів у розробленні копіювальних апаратів ("ксерокс" 1959 р.), створення персональних комп'ютерів, які вперше з'явилися на ринку у 1981 р., стільникового телефонного зв'язку та багатьох інших речей, без яких ми вже не можемо обійтися сьогодні.

Науково-технічна революція у США великою мірою визначає рівень розвитку виробництва, сприяє зростанню авторитету країни на міжнародній арені.

Домашнє завдання:

1. Що ви знаєте про сім'ю 35-го президента США?

2. Яких успіхів в економіці.досягли США за президента Дж. Кеннеді?

З. Яка подія сталася 22 листопада 1963 р.?

4. Яку мету ставила адміністрація Л. Джонсона у внутрішній політиці?

5. Хто був лідером боротьби за громадянські права негрів США і як склалася ного доля?

6. Що ви знаєте про "Уотергейтську справу"?

7. Назвіть імена перших американських астронавтів, які висадилися на Місяці.

Питання для обговорення у групі

1. Яке місце в новітній історії США посів Дж. Кеннеді?

2. Американці вважають свою країну найдемократичнішою у світі. Якщо ви погоджуєтеся з цією тезою, наведіть аргументи на її користь; якщо ні, то спростуйте її.

3. Які досягнення НТР ви вважаєте найбільш важливими для людства?

Запам'ятайте дати:

• 22 листопада 1963 р. — вбивство Дж, Кеннеді.

• 1969 р. — висадка перших астронавтів на Місяці.

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

1. "Рейганоміка"

4 листопада 1980 р. на президентських виборах переміг Рональд Рейган, представник правого крила республіканської партії.

Економічна політика Р. Рейгана, яка увійшла в історію під назвою "рейганоміка", виходила з програми "відродження Америки". Це стало основною метою проведеного в 1981 р. 30-відсоткового зниження податків, що дало змогу підприємцям скерува--ти вивільнені кошти на розширення виробництва, а іншим верствам населення — збільшити споживання.

Кризові явища в економіці долалися технічним переоснащенням підприємств, збільшенням частки наукомістких галузей промисловості — радіоелектроніки, приладобудування, космонавтики тощо. Одночасно запроваджувалась антиінфляційна політика, скорочувалися витрати на державний апарат". Зокрема, бюджетні скорочення стосувалися всіх міністерств і відомств за винятком Пентагону (міністерства оборони). Це дало змогу створити сприятливі умови для залучення іноземного капіталу в економіку США, що своєю чергою привело до запровадження найновіших досягнень науково-технічного прогресу. Тільки парк електронно-обчислювальних машин у 1987 р. налічував 20 млн, у тому числі 19 млн персональних комп'ютерів.

У 1983 р. всі економічні показники різко зросли, а обсяги виробництва в оброблювань ній промисловості за сім років збільшилися на 43%. Порівняно з 70-мн рр. вдвічі зросли також темпи приросту продуктивності праці.

Загальні підсумки проведення "рейганоміки" в економіці США зводяться до таких позитивних наслідків:

1) запроваджується ресурсозбереження, зменшується споживання нафти, газу та сталі, чавуну тощо, а от суспільне виробництво зростає, середньорічні темпи приросту валового національного продукту становили 3,5%;

2) за менших витрат досягається вища ефективність суспільної праці в цілому (10 корів у фермерському господарстві дають стільки молока, скільки раніше отримували від 100 корів);

3) збільшуються особисті доходи американців на душу населення. Але найголовніший результат — це трансформація індустріального суспільства в постіндустріальне з раціональним вирішенням тих багатьох соціальних проблем, котрі віками були каменем спотикання у людських відносинах.

2. Політичний курс Клінтона

У листопаді 1992 р. перемогу на виборах здобув політичний діяч "нової хвилі" — лідер демократів Вільям Клінтон. Він дістав 43% голосів. Демократи, після 12-річного перебування в Білому домі республіканців, успадкували владу вже за нових політичних умов. Розпався Радянський Союз, припинив існування східний блок, зазнав краху комунам, і США практично лишилися єдиною наддержавою, безумовним світовим лідером. Перемога Клінтона давала можливість оновлення Америки, як стверджував популярний журнал "Тайм", назвавши його 1992 р. "людиною року". Справді, під час перевиборної кампанії Клінтон проголосив завдання відродження Америки та блискуче продемонстрував п Внутрішня політиха адміністрації Клінтона була спрямована на полегшення податкового тягаря середнього класу, надання податкових пільг підприємствам, що створюють нові робочі місця, щорічне підвищення на 20 млрд доларів інвестицій у федеральні програми, здійснення реформи системи охорони здоров'я, яку президент хотів зробити доступною для більшості американців. Одночасно ставилося завдання скоротити вдвічі дефіцит федерального бюджету. ереваги деідеологізованої політики в епоху нового світового порядку.

дначе на виборах 1996 р. Клінтон знову дістав переконливу перемогу. За нього віддали голоси 49% виборців. Республіканцям важко було щось протиставити головній тезі виборчої кампанії Клінтона — "американці живуть зараз краще, ніж чотири роки тому". В активі президента за роки його перебування в Білому домі було 10,5 млн нових робочих місць, збільшення мінімальної заробітної платні до 5 доларів 10 центів за годину, зменшення податків і дефіциту бюджету на 60%.

3. Економічне піднесення наприкінці XX — на початку XXI ст.

Наприкінці XX ст. США продовжували розвиватися динамічно, зростав життєвий рівень населення, збільшувалися прибутки підприємств, зміцнювався авторитет країни у світі. Середньорічні темпи економічного розвитку за 90-ті рр. становили 2,2%. Фонд заробітної платні складає близько 60% ВВП. На охорону здоров'я американці витрачають 14% ВВП, на освіту — 7,6, на науку — 2,6%. Частка населення з доходами нижче прожиткового мінімуму (близько 15 тис. доларів на сім'ю з 4 осіб) знизилася до 13,7% (1997 р.).

Триває процес зростання масштабів і ролі сфери послуг, де наприкінці 90-х рр. було зайнято 75% всіх працюючих. Це — наука і наукове обслуговування, освіта, охорона здоров'я, різноманітні професійні послуги, зв'язок, інформаційне обслуговування, фінанси, торгівля.

Що ж сприяло такому потужному економічному розвиткові США у 90-х рр., чому США на зламі тисячоліть опинилися в зеніті своєї економічної могутності? Причина тут не одна.

По-перше, сприяли зовнішньополітичні умови, закінчення "холодної війни", крах великого системного протистояння. Так, асигнування на військові цілі 1996 р. складали 16,9% федерального бюджету і 3,6% ВВП. Нинішній бюджет Пентагону вдвічі менший, ніж за часів Рейгана. Закупівлі озброєння скоротилися вчетверо проти періоду Рейгана.

По-друге, протягом 90-х рр. США інтенсивно долучалися до світового інтеграційного процесу, поставили собі мету до 2005 р. створити зону вільної торгівлі, яка об'єднає 34 країни Американського континенту.

Втім, уже з кінця 2000 р. почався спад американської економіки. Він був пов'язаний зі зміною хазяїна Білого дому, тому що Дж. Буш-молодший, лідер республіканської партії, який переміг віце-президента адміністрації Клінтона Ела Гора, сповідує дещо інші принципи економічної стратегії. 

4. Зростання ролі США у міжнародних відносинах після розпаду СРСР і комуністичного блоку

Одне а головних завдань американської адміністрації в 90-х рр. полягало в тому, щоби пристосувати основні міжнародні організації — НАТО, ООН, МВФ, Всесвітній банк —до нової ситуації, що виникла внаслідок загибелі комунізму та закінчення "холодної війни". Демократи продовжили зусилля, спрямовані на трансформування НАТО у політичну організацію, в якій Європа та Америка залишались би тісно пов'язані одна з одною, а США, як і досі, відводилася головна роль у європейських справах, навіть після створення в Європі політичного і валютного союзів.

Велике значення в цьому аспекті американська дипломатія надавала розширенню НАТО на Схід і прийняттю до цієї організації нових членів.

У липні 1997 р. у Мадриді відбувся саміт лідерів НАТО, де було винесено рішення про вступ до цієї організації Угорщини, Польщі, Чехії. З Україною було підписано Хартію особливого партнерства.

Важливе місце в американській зовнішній політиці посідає, безумовно, Росія.

У березні 1997 р. президент Клінтон зустрівся з президентом Росії Б. Єльциним у столиці Фінляндії. Результатом цієї зустрічі було рішення про розроблення документа, що визначає співробітництво Росії та НАТО "як важливого елементу нової всеохопної системи європейської безпеки". Такий документ було підписано у травні 1997 р.

Проте воєнне вирішення косовської проблеми у березні-травні 1999 р., одним з ініціаторів якого був В. Клінтон, погіршило відносини США та Росії. Ситуація покращилася лише взимку 1999—2000 рр. після відставки Б. Єльцина і приходу до влади в Росії В. Путіна. Однак із приходом до влади нового президента США Дж. Буша-молодшого виникли нові проблеми в американо-російських відносинах, пов'язані з планами США розгорнути нову систему протиракетної оборони.

Але терористичні акти 11 вересня 2001 р. Кардинально змінили співвідношення сил на світовій арені. США і Росія знайшли порозуміння в багатьох питаннях і стали партнерами по антитерористичній коаліції, створеній американцями. 

США підтримали й їхні союзники по НАТО, особливо британці, які разом з американцями взяли участь у воєнних діях проти талібів в Афганістані. Мусульманські екстремісти з руху талібан підтримували Усаму Бен Ладена, ніби терориста, за американськими даними організатора терактів 11 вересня. 

Адміністрація Клінтона перебрала роль основного посередника в урегулюванні арабсько-ізраїльського конфлікту, внаслідок чого стало можливим підписання у вересні 1993 р, у

Вашингтоні угоди про утворення палестинської автономії в рамках Ізраїлю. При цьому Клінтон завжди підкреслював особливе стратегічне партнерство з Ізраїлем. На жаль, під кінець перебування В. Клінтона у Білому домі конфлікт між Ізраїлем і палестинцими розгорівся з новою силою у вересні — жовтні 2000 р. і триває досі.

5. Українсько-американські відносини на початку XXI ст.

Після розпаду СРСР США намагалися встановити взаємовигідні відносини з колишніми радянськими республіками, не забуваючи при цьому про свої стратегічні інтереси. Незалежній Україні у Вашингтоні відводили особливу роль з огляду на її геополітичне становище в Європі. В Україні з розумінням оцінювали провідну роль США як єдиної супердержави після розпаду СРСР і прагнули встановити довгострокові, взаємовигідні й рівноправні відносини з цією країною. Через місяць після здобуття незалежності Україною відбувся візит Голови Верховної Ради України Л. Кравчука до США. З адміністрацією Сполучених Штатів було проведено перші переговори про співробітництво у провідних галузях економіки, конверсії, науки та культури.

23 січня 1992 р. в МЗС України відбувся обмін нотами між Україною та США про встановлення дипломатичних відносин у повному обсязі. Серйозною завадою на шляху розвитку двосторонніх відносин залишалася наявність на території України ядерної зброї. Підписання 14 січня 1994 р. президентами України, Росії та США тристоронньої заяви та угоди про ліквідацію ядерної зброї в Україні сприяло помітному поліпшенню американсько-українських відносин.

За активної підтримки США 8 лютого 1994 р. у Брюсселі представники України підписали документи, пов'язані з участю у програмі НАТО "Партнерство заради миру". Великий внесок у розвиток двосторонніх відносин між нашими країнами зробили державні візити до США президентів Л. М. Кравчука та Л. Д. Кучми, а також візити до України президента В. Клінтона 1995 і 2000 рр.

Зокрема, виступаючи перед багатотисячним натовпом киян і гостей столиці України в червні 2000 р., президент США Клінтон високо поцінував зусилля українського народу на шляху розбудови демократичного суспільства, проте зауважив, що це тільки перші кроки і необхідно зробити набагато більше в економічній сфері, захисті прав особистості, боротьбі проти організованої злочинності тощо. Президент українською мовою цитував нашого національного генія Т. Г. Шевченка: "Борітеся — поборете!"

Домашнє завдання:

1. У чому полягає сутність "рейганоміки"?

2. Кого журнал "Таймс" назвав "людиною року" в 1992 р.?

3. Які досягнення у внутрішній політиці мала адміністрація В. Клінтона?

4. Назвіть зовнішньополітичні пріоритети США у 90-х рр. XX ст.

5. Коли і за яких умов президент Клінтон відвідав Україну?

6. Які плани має адміністрація Дж. Буша-молодшого?

ВИВЧЕННЯ НОВОГО МАТЕРІАЛУ

Канада, раніше була англійським домініоном, вона брала активну участь у другій світовій війні на боці антигітлерівської коаліції і стала справжнім арсеналом Англії. Тут було вироблено понад 800 тис. військових вантажних автомобілів, 50 тис. танків, 18 тис. літаків, 4 тис. військових кораблів. Її війська брали участь у бойових діях майже на всіх фронтах війни. Війна дала поштовх до економічного зростання Канади: за темпами розвитку вона вийшла на перше місце серед західних країн. Канада перетворилась на індустріальну державу. Економічне піднесення, почате у роки війни, продовжилось і у повоєнні роки. Стимулом до цього стало швидке зростання населення (в основному за рахунок емігрантів), а, відповідно, збільшення внутрішнього ринку, освоєння півночі і далекого заходу. У 1949 р. до складу Канади увійшли Нью-Фаундленд і багата на залізну руду північно-східна частина Лабрадору. Було відкрито великі родовища нафти в Альберті і Саскачевані.

1. Політичний та економічний розвиток у 50-60 ті роки ХХ ст.

Період післявоєнної реконверсії, пов'язаного з нею спаду виробництва і зайнятості, був відносно коротким. Орієнтація канадської економіки на задоволення попиту США на сировину і приплив американського капіталу сприяли аж до кінця 1960-х прискореному розвитку післявоєнного господарства Канади, що уривалося спадами 1948–1949, 1953–1954 і 1957–1961. У 1939–1967 ВНП виріс з 6 млрд. до 62 млрд. дол. У 1941–1968 населення Канади виросло з 11,5 млн. чоловік до 20 млн. чоловік і більш, 2 млн. з цього приросту доводилися на іммігрантів, більшість з яких приїжджала з європейських країн і селилася в містах. Бурхливо розвивалися добувна промисловість, енергетика, транспорт, проте деякі сільськогосподарські райони переживали занепад.

Економіка Канади все більше інтегрувалася з американською. США стали головним джерелом іноземних інвестицій і основним торгівельним партнером, на долю якого в кінці 1950-х доводилося 70% канадського імпорту, 60% експорту і більше 75% іноземних капіталовкладень.

Конфедерація 1950. Уряд лібералів очолювався до 1948 Макензі Кингом, а в 1948–1957 Луї Сіном-Лораном. Воно продовжило активну соціальну політику (зокрема, встановило пенсії).

Ліберали виграли парламентські вибори в 1953, але в подальші роки їх авторитет став падати. Нова передвиборча програма передбачала вирішення багатьох економічних і політичних питань: розвиток Півночі, відновлення традиційних зв’язків з Англією та Британською Співдружністю, «канадизація» економіки і культури, ліквідація безробіття, вдосконалення взаємовідносин між федеральною владою та провінціями. Завдяки оновленню програми, консерватори у 1957 р. перемогли на виборах і створили уряд. Новий уряд збільшив розміри допомоги інвалідам і людям похилого віку, зменшив податки, надав кредити фермерам під майбутній врожай, провів інші соціальні реформи. У серпні 1960 р. був прийнятий "Білль про права громадян". Зокрема не виконано програму освоєння Півночі, "канадизації", ліквідації безробіття, тому позиції правлячої партії

почали значно слабшати. Широкі круги громадськості були невдоволені зростаючою економічною залежністю від США. Обурення викликало вирішення уряду надати американській компанії право на будівництва газопроводу з Альберти.

своїй зовнішній політиці уряд Дифенбейкера продовжував вести курс на зміцнення атлантичної солідарності в рамках НАТО. У деяких питаннях її представники мали відмінну думку від позиції США. Так, Канада відмовилась вступити в Організацію Американських Держав (ОАД), не порвала дипломатичних й торговельних відносин з Кубою, підтримувала вимогу визнання КНР. На початку 60-х років у Канаді розгорілась гостра дискусія щодо розміщення американської ядерної зброї в країні і присутності канадських військ у Європі. Прем’єр-міністр Дифенбейкер виступив проти, але міністри його кабінету були "за". Економічні труднощі, зростання інфляції і девальвація канадського долара (1962), збільшення безробіття підривали популярність ПКП. Посилювалася опозиція. У 1961 канадські профспілки (у 1956 об'єдналися в Канадський робочий конгрес) і ФКС злилися з Нову демократичну партію (НДП).     На виборах 1962 консерватори втратили абсолютну більшість в парламенті. Наступного року Палата общин виразила уряду Діфенбейкера квотум недовір'я. Були призначені нові вибори. Прем'єр-міністр зробив ставку на гасло відмови Канади від власної ядерної зброї, ліберали, навпаки, висловлювалися за ядерне озброєння.  

     Кабінет Пірсону, що виграв також вибори в 1965, вважав за краще не робити істотних змін в політиці. Серед досягнень його уряди були ухвалення закону про державне медичне страхування і введення нового канадського прапора. Зіткнувшись з економічними труднощами в кінці 1960-х, воно підвищило податки з особистого доходу, але скоротило податок на корпорації. Бюджетний дефіцит став хронічним.

 2.Проблема Квебеку. Розвиток Канади у 70-80-ті роки. Конституційна реформа 1982

Проводячи обережну політику, ліберали не вдалось уникнути найгострішої проблеми Канади – національної. Вона була викликана невдоволенням франкомовного населення Канади своїм економічним становищем, соціальним та політичним статусом. Коріння цієї проблеми криється в історії формування канадської держави та особливостях її національного складу. Населення Канади поділяється на англо-канадців – 40%, франко-канадців – 27%, які є нащадками перших переселенців з Англії та Франції, та вихідців з інших країн Європи, Азії та Африки.

             Більшість франкомовного населення Канади проживає у провінції Квебек, де вони становлять 82% населення. Провідні позиції в економічному житті провінції належать англо-канадським та американським компаніям. Таким чином, англо-канадці, які становлять тут 10% населення, обіймають 80% всіх керівних посад у промисловості, тоді, як серед робітників їх частка становить 7%. Доходи англо-канадців перевищували середній рівень доходів у провінції на 40%. Поряд з цим у Квебеку був найвищий рівень безробіття в країні. Важливим чинником, який став стимулом до сепаратизму франко-канадців, було засилля англійської мови: володіння англійською давало перевагу у прийнятті на роботу і підвищенні соціального статусу в той час, як незнання французької не тягло за собою зниження соціального статусу. Панування англійської мови стало причиною того, що нові іммігранти віддавали перевагу англійській мові і тим самим

збільшували частку англо-канадців у провінції. Небажання урядів вирішити цю проблему привело до  виникнення руху серед франко-канадців за вихід провінції зі складу Канади і утворення незалежної держави. У 1968 р. утворилась Квебекська партія на чолі з Рене Левеком. Ліберали, враховуючи серйозність проблеми, пішли на зміни у керівництві партії (її лідером став франко-канадець П’єр Елліот Трюдо) і розробили програму реформ у рамках всієї країни.

Уряд Трюдо (1968–1979) спробував ослабити гостроту квебекського питання. У 1969 був ухвалений закон про офіційні мови, який проголошував рівність англійського і французького у всіх ланках федерального державного апарату, вживання двомовності в районах, де число тих, що розмовляють на другій мові перевищує 10%, а також вивчення французької мови чиновниками

 З 1971 р. почалася реалізація постанови навчання другої мови у середніх та вищих учбових закладах. Та протест франко-канадців викликала урядова концепція "Одна країна – одна нація". Політичним виразом цього протесту став "Закон №22" (1974 р.) квебекського парламенту, який проголосив французьку мову єдиною офіційною мовою провінції. Ситуація загострилась після приходу у 1976 р. до влади у провінції Квебекської партії, яка проголосила план поетапного виходу Квебеку зі складу федерації. У 1980 р. Квебекська партія організувала референдум з метою проголошення незалежності Квебеку, але цю ідею підтримали лише 40% населення. Лозунги незалежності були тимчасово зняті.

            Проблема Квебеку не була єдиною. Значна частина провінцій домагалась обмеження функцій центрального уряду. Ситуація ускладнювалась тим, що федеральний уряд не мав конституційної можливості обмежувати відцентрові тенденції провінцій, оскільки роль канадської конституції виконував прийнятий британським парламентом у 1867 р. Акт про Британську Північну Америку, зміни і доповнення до якого повинні були схвалюватись парламентом Великобританії. Цей анахронізм змусив уряд Трюдо звернутися 1980 р. до Лондону з проханням про надання Канаді повного суверенітету в конституційній сфері. У березні 1982 р. британський парламент прийняв останній закон стосовно Канади – Акт про Канаду, який припинив дію законодавчих повноважень Великобританії щодо цього домініону. 17 квітня 1982 р. канадський парламент прийняв Акт про конституцію. Так на 115 році існування Канада позбулася колоніального минулого.

            На початку 80-х років у Канаді загострилось економічне становище, яке на деякий час відсунуло проблему федерально-провінційних стосунків. Відбувся спад виробництва. Державний дефіцит склав 24 млрд. канадських доларів. 12% працездатного населення опинилось в становищі безробітних.

У 1984 під тиском економічних проблем Трюдо пішов у відставку, передавши пост прем'єр-міністра лібералові Джону Тернеру. Але на дострокових виборах перемогла ПКП, що завоювала 211 місць в Палаті з 282. Новий канадський уряд очолив лідер консерваторів Брайан Малруні (1984–1993).Він здійснив низку реформ у дусі "консервативної революції" і вивів країну з економічної кризи. Найскладнішою знову була «проблема Квебеку», який відмовився приєднатися до конституції 1982 р. і вимагав надання йому особливого статусу. Після тривалих переговорів було підготовлено проект конституційного договору, який визначив особливий статус Квебека. Але і на цей раз деякі англомовні провінції відмовились ратифікувати договір. Проблема знову зайшла у

глухий кут, що підняло нову хвилю сепаратизму. Апогеєм її став референдум у листопаді 1995 р. про незалежність Квебеку. Сепаратисти вкотре потерпіли поразку: за незалежність проголосували 44%, проти – 46%.

3. Канада наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст.

            З 1993 р. при владі у країні стоять ліберали на чолі з Жаном Кретьєном (у 2000 р. він втретє обраний прем`єр-міністром), які намагаються вирішити національну проблему.

За період перебування при владі ліберали здійснили цілу низку реформ і перетворень. Так, було оздоровлено фінансову систему країни. Починаючи з 1998 р. фінансовий рік завершується з профіцитом. Додаткові кошти спрямовуються на різноманітні програми і погашення боргів. Соціально-економічні програми уряду Кретьєна включали дві програми: “Стратегія рівних можливостей” (розвиток освіти і науки) і “Створення безпечного суспільства” (розширення соціальних програм). Важливим кроком уряду стала податкова реформа: поступове скорочення податків і стимулювання ділової активності. Ці загоди почали давати відчутні результати з 1997 р. почалось скорочення безробіття. Зростання ділової активності. На період правління лібералів припадає період завершення структурної перебудови економіки Канади на наукоємні галузі виробництва за рахунок скорочення сировинних галузей (лісова, добувна, сільське господарство тощо). Поглибились інтеграційні процеси з США – створення у 1994 р. зони вільної торгівлі НАФТА (США, Канада, Мексика). Процес інтеграції досяг небачених результатів: 40% ВВП Канади йде на експорт, з яких 80% до США. Оборот канадо-американської торгівлі найбільший у світі – 1 млрд. дол. в день. Успіхи Канади у розвитку економіки вражаючі: на теперішній день за рівнем економічного розвитку вона займає сьоме місце, за рівнем життя – перше у світі.

У грудні 2003 р. в Канаді відбулася зміна керівництва: новим лідером лібералів і прем’єр-міністром став Пол Мартин. Суттєві зміни помітні і в таборі опозиції. В результаті об`єднання Канадського альянсу і ПКП в 2004 р. відновилась Консервативна партія, яка має намір кинути виклик лібералам на наступних виборах.

4. Зовнішньополітичний курс країни

            Тривалий час зовнішньополітичний курс Канади знаходився у тіні США та Великобританії.

            У 80-ті роки Канада активізувала власний зовнішньополітичний курс. Вона виступила з наміром виконувати роль посередника у відносинах США і СРСР та США з країнами "третього світу". Особливо активну посередницьку діяльність було розгорнуто при врегулюванні регіональних конфліктів. У 1986 р. Канада рішуче виступила за припинення громадянської війни в Нікарагуа, засудивши втручання в неї інших держав, у тому числі і США. У 1989 р. вона надала практичну допомогу в проведенні загальних парламентських виборів у цій країні. Позитивну роль уряд Малруні зіграв в ліквідації режиму апартеїду в Південно-Африканській Республіці. Канада сприяла врегулюванню конфлікту в Камбоджі. Військові контингенти Канади беруть участь у миротворчій діяльності ООН у багатьох гарячих точках планети.

            Після розпаду СРСР Канада вітала утворення нових незалежних держав і сприяла їх вступу в ООН. Однією з перших – 2 грудня 1991 р. вона визнала незалежність України

та встановила з нею дипломатичні відносини. У січні 1999 р. прем’єр-міністр Канади Жан Кретьєн відвідав Україну. Візит завершився підписанням семи двосторонніх угод та меморандумів.

 Підсумки

            У повоєнні роки Канада пройшла шлях від англійського домініону до суверенної держави, яка для своїх громадян забезпечує достойний рівень життя. Входячи до клубу семи найбільш розвинутих країн світу,  Канада з кожним роком відіграє все помітні роль у світі.

Проте країні не вдалося уникнути серйозних внутрішніх проблем. Головною з яких є національна (Проблема Квебеку). Проте, завдяки енергійним діяв урядів більшість проблем вдалося зняти.

Запитання і завдання:

1.    Сформулюйте основні підсумки розвитку Канади у 50-60-ті роки ХХ ст.

2.    Як змінилося становище країни після другої світової війни?

3.    Назвіть провідні партії Канади?

4.    Коли країна остаточно здобула суверенітет?

5.    Яка головна проблема Канади? Чим вона зумовлена? Чи вдалося її вирішити?

6.    Дайте характеристику зовнішньополітичного курсу Канади.