ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СВІТ

№1, Вересень’ 2011

Є Чеслав Мілош у новій палітурці Європа в кризі Якої освіти хочемо Польсько-українські стосунки

Є в Україні простір свободи і відповідальності. Простягається він так далеко, як далеко сягають наші з Вами думки. Тут, на сторінках “Європейського світу” (ЄС), ми хочемо поділитися з Вами оповідями про те, як ми, команда, що виросла з Центру польських та європейських студій Києво-Могилянської Академії, долаємо межі власного простору вербально-текстуально-візуально. З текстів, запропонованих Вашій увазі, можна довідатися про зміст центрівських дискусій, європейських часописів, спостережень, зроблених випущеними нами у світ могилянцями. Будемо втішені, дізнавшись, що Ви - наш читач. Будемо раді, отримавши і від Вас текст для нас. Ваші,Ірина Ковальчук, Олена Коваленко, Анна Крикун, Олена Бетлій

На обкладинці використано фото з колекції “Прямої дії”, надісланої нам Єгором Стадним. Фото зроблено фотографом акцій “Прямої дії” - Романом (жж- zip-cn25.lj.ru).

Фото-ілюстрації до Центрівських зустрічей зроблені Олею Гнидюк.

У разі використання матеріалів цього числа посилання на нього ОБОВ’ЯЗКОВІ. Інше буде розцінюватися як плагіат і каратиметься відповідно до чинного законодавства. Для кореспонденції: E-mail: olena.betlii[at]gmail.com

ЗмістЦентрівські зустрічіПольсько-українські стосунки не потребують перезавантаження (3)

Чеслав Мілош “Велике князівство літератури“ (18)

Олена Коваленко Про переклад Мілоша (30)

Європа дискутуєОлена Бетлій Огляди європейських часописів (31)Лілія Ревак До вічної теми “Нас” і “Їх” (43)

Крок до...Євген Савватєєв Імітація змін в українській освіті (45)

Gaudeamus igitur! Досвід мандрівних студентівЄгор Стадний Закордонні студійні програми як черговий спосіб втечі від проблем у вищій освіті (47)

Павло Бахмут Безсистемна освіта (48)

Євгенія Сакал Центральноєвропейський університет: не-Академічне життя (50)

Юлія Кононенко Самоосвіта по-американськи (52)

Володимир Гушулей Коледж Європи – місце, в якому варто побувати (54)

Оля Гнидюк Київ-Стамбул-Кембридж і запах університетського шоколаду (56)

Іван Гаврилюк Варшава вітає молодих науковців (58)

Ігор Басанський На Шведській стороні (60)

Культура містІрина Ковальчук Варшавський мультикультуралізм (62)

Афіша культурних подій жовтня, зорганізованих Польським Інститутом у Києві (65)

2

EUROPA ...als Lebenswelt und Lebensraum... світ життя і життєвий простір як... ЄВРОПА

ДУХ I ЛIТЕРА

Велике князівство літератури

Чеслав М

ілош

Велике князівство літерат

ури

Чеслав МілошДобре народитися в малій країні, де природа людяна,

на міру людини, де впродовж віків співіснували різні мови та різні релігії. (...) І раптом усе це спростову-ють демонічні діяння Історії, яка має всі риси кровожер-ного божества. Земля, на яку поет дивився у польоті, волає воістину з безодні і не дозволяє дивитися на неї з високості. Постає реальна, нездоланна суперечність, яка не дає спокою ні вдень, ні вночі, хоч би як ми її називали: суперечністю між буттям і чином чи супер-ечністю між мистецтвом і солідарністю з людьми.

Я наповнений пам’яттю про людей, які жили і померли, пишу про них, одночасно усвідомлюю-чи: ще мить, і мене теж не стане. І ми разом є ніби хмарою, чи міражем посеред витворів люд-ської цивілізації двадцятого століття. Мої су-часники: спорідненість, яка базується на тому, що ми живемо в тому самому часі, хоча і в різних країнах та географічних широтах. І в певному сенсі ця спорідненість сильніша за будь-які племенні зв’язки.

cover_Milosh_1.indd 1 30.08.2011 18:45:32

Чеслав Мілош “Велике князівство літератури“ (“Дух і Літера“, 2011)

Дискусія-представлення

Учасники заходу: Оля Гнатюк, Олена Коваленко, Костянтин Сігов, Андрій Павлишин, Олена Бетлій (модератор)

Олена Бетлій: Дозвольте розпочати з передісторії про те, як постала ідея цієї книжки. Вона почалася в липні 2010 р., коли Аня Крикун, діячка Центру і аспірантка Могилянки та університету «Париж-Схід», повернулася до Києва з краківської літньої школи. Вона повернулася з думкою про те, яким би чином представити в Україні творчість Чеслава Мілоша в рік його сторічного ювілею – 2011. Власне, тоді й виникла ідея про те, що найкращим представленням видатного інтелектуала може бути нове знайомство з його доробком. Незнаним чи мало знаним доробком Чеслава Мілоша в Україні є його есеї. Так було вирішено запропонувати читачеві добірку есеїв, які досі не були перекладені українською. Після цього розпочалася копітка робота з вибору текстів для перекладу, до якої долучилися Олена Коваленко та Ірина Ковальчук. В той момент з одним із київських видавництв було погоджено, що цю збірку есеїв буде опубліковано. Врешті-решт, коли був зроблений проект і всі тексти були підібрані, раптом це видавництво відмовилося від нього. В результаті, ось ця геніальна думка видати збірку есеїв Мілоша могла стати однією з тих багатьох ідей, які не реалізувалися. Але, на щастя, існує видавництво «Дух і Літера». Є люди, які зрозуміли цінність такої збірки для гуманітарного простору України, і це насамперед пані Оля Гнатюк. Є також інституції, які можуть такий проект фінансово підтримати, як Польський Інститут. А тепер слово тим, хто допоміг цьому проекту зреалізуватися.

18

Коли ми представляємо книжку, на мою думку, важливим є розкриття контексту. Ми маємо добре розуміти, де ж ми можемо цю книжку поставити на власній книжковій полиці вдома або в бібліотеці, щоб ми розуміли, що ж ми насправді тримаємо в руках. Пані Олю, на Вашу думку, яке місце може зайняти ця збірка есеїв Мілоша в українській гуманітаристиці загалом або серед інших перекладів творів Мілоша та польських книжок, перекладених українською? Чим була для Вас участь у цьому проекті і така нелегка праця – написання вступного слова про Мілоша?

Оля Гнатюк: Я трошки сміюся, бо одна справа це місце цієї книжки, інша справа – місце Чеслава Мілоша, і ще, можливо, найменш важлива справа – моє місце в цій книжці. Місце цієї книжки, звичайно, серед енциклопедично-довідникових видань. Переважно такі видання асоціюються з чимось уже усталеним, і нерухомим, але «Велике князівство літератури» дарує дуже живе і жваве спілкування. Цим відрізняється від енциклопедичного, до якого ми звикли, але також і вписується в таке видання, що є своєрідною енциклопедією і ХХ ст., і літератури давнішої, і культури, з якої виростає це ХХ ст. Інтелектуальний клімат цієї книжки мені здається саме таким – на полиці енциклопедії ХХ ст., але десь закоріненої у попередню культуру. Щодо Чеслава Мілоша, то, очевидно, це те, чого найбільше бракувало. Чесно кажучи, я можу до упаду сперечатися з моїм колегою професором Олександром Ф’ютом щодо того, чи є Мілош найвидатнішим поетом усіх часів у польській літературі. Але я не буду сперечатися з ним, якщо він скаже про нього як про найвидатнішого есеїста. Мені здається, що цей жанр, жанр есею (я розумію, що в мене є слабкість до нього і на це нема ради), якоюсь мірою є тим, чого сильно не вистачало в ХХ ст. в українській літературі, і для мене це така своєрідна компенсація – переклади польської есеїстики, намагання проникнути з цією спадщиною в ХХ ст. Це той жанр, який, мені видається, найкраще осмислює це жахливе і прекрасне водночас ХХ ст. Тому мені здалося, що ідея моїх молодих колег страшенно відважна. Мені завжди відвага імпонує. Я не є боягузлива, але обережна людина. І мені заімпонувала ця відвага моїх молодших колег. До того ж, коли таке сильне плече Андрія долучилося - я зрозуміла, що цей проект має вдатися. Не кажучи вже про те, що коли до чогось долучається «Дух і Літера», то я точно знаю, що воно вдасться. А ще й з допомогою Анни Лазар і Польського Інституту - він був приречений на успіх.

19

Думаю, моя роль тут була дуже скромна. Не дати упасти на духу моїм молодшим колегам – до цього я би звела свою роль. В останню хвилину Леонід Фінберг мене привів до пам’яті: «А передмова?» То я вже долучилася із передмовою. Але це був такий скромний внесок. Маленький путівничок-довідничок, але в головних ролях тут були зовсім інші особи. Я хочу передати слово Олені, яка з подивугідною енергією все це долала. І я вітаю з тим, як це вдалося. Це дуже непросто починати свій шлях перекладача з Чеслава Мілоша.

Олена Коваленко: Дякую пані Олі за допомогу і дякую пану Андрію за допомогу протягом всього проекту, тому що справді сміливість сміливістю, але коли доходить до енциклопедичних знань, які просто необхідні в перекладові таких текстів, то тут, звичайно, самі б ми з Іриною Ковальчук жодним чином не впоралися. Перекладати Мілоша – це як перекладати книжку з історії Східної Європи ХХ ст.: це є безліч імен до того часу мені невідомих або мало відомих, які я тільки чула: Вінценз, Сімона Вейль,- про Ґєдройця, знала, звісно, але Анджеєвський... Словом – це купа імен, про контекст яких потрібно було знати окремо і можна писати цілі розвідки. Це також купа географічних назв, де був Мілош, які закарбувалися в його пам’яті, які він транслює через свої тексти читачеві. Це теж треба було знати, вишукувати. Це безліч цитат із поезії, із прози, які він просто використовував для того, щоб пояснити свою думку, але знову ж таки – це є мікро-контексти, в яких треба копатися, і тут без пана Андрія, мабуть, ми б собі не дали ради в тому всьому, за що я йому дуже дякую. Щодо досвіду перекладу, то це було цікаво і складно водночас. І складність радше полягала в цікавості, а цікавість у складності, тому що, повторюся, – це як перекладати історію ХХ ст. Але цікавість у тому, що Мілош пише напрочуд просто і, наприклад, він не вдається у абстрактні філософські розумування. Він дуже прив’язаний до реальності. І я дуже ціную це вміння вихопити із навколишнього світу якийсь епізод, якусь подію, річ, і описати її так, щоб читач, який читатиме про цю річ через 50-100 років, міг собі її дуже просто уявити, і вона б постала перед його очима, як поставала колись перед Мілошем. У цьому була вся цікавість текстів.

20

І, власне, я сподіваюся, що книга буде цікавою не лише літературознавцям, філологам, а також історикам, тому що, підбираючи есеї, ми намагалися зробити її для якомога ширшого кола інтелектуального читача і представити постать Мілоша не лише як літературознавця, а й Мілоша як мислителя, Мілоша, який мав багато ідентичностей, життя якого пов’язано історією від 1911 року до 2004, життя якого пов’язано широкою географією від литовського Вільнюса до Берклі. Я сподіваюся, що кожен знайде у книзі щось цікаве. Буду рада бачити якісь реакції на цю книгу, дискусії, які вона спровокує в майбутньому.

Олена Бетлій: Пане Костянтине, якби я спробувала уявити, чого мають хотіти видавці, щоб почуватися щасливими, то, мабуть, подумала б про те, що щастям би було мати вдалий книжковий проект і хороших його виконавців. Чи це так? Яке місце ця книжка займає у видавничій політиці «Духа і Літери»?

Костянтин Сігов: Ви так добре представляли ті таланти, які зібралися навколо цього видання, що в мене виникло таке відчуття, що це як та огорожа, яка охороняє невтілені ідеї, щоб вони не потрапили на цвинтар невтілених ідей. Він є надто великим, особливо після всіх подій ХХ ст. і особливо в Україні. Я думаю, ось ця жива огорожа - огорожа молодих, талановитих людей, які прагнуть, щоб народжена ідея скоріше прямувала в життя, втілювалася, а не впадала в ту прірву, яка дуже часто йде в небуття, в забуття. Я хотів би сказати, що, з одного боку, добре пам’ятаю нашу зустріч з Чеславом Мілошем в Парижі і шанс, коли цілий вечір можна було його слухати, спілкуватися, формулювати питання і чути на нього відповідь. Але йдеться не тільки про цей особистий, дуже важливий для мене спогад, а про спілкування з його книжками, з його текстами. Так само для мене колись важливим було те, що він написав про Сімону Вейль. Але з іншого боку, сьогодні мені би хотілося сказати не про цього монстра ХХ ст., про якого, звичайно, всі присутні вже дещо чули. А про те, яким важливим для мене, і я думаю, було б важливим і для нього, є факт, що цей український переклад народжувався в спілкуванні дуже молодих і дуже талановитих людей України. Ось цей контекст, я думаю, є дуже важливою рисою саме цієї книги. Звичайно, тут були компетентні автор передмови і науковий редактор, але було особливо приємно, що цю книгу створювали молоді і талановиті люди.

21

Усім нам, досвідченим і компетентним, було особливо приємно, що цю книгу створювали надзвичайно молоді і талановиті люди. Це блискучий початок. Час від часу я знімав окуляри і дивився, як спілкувалися перекладачі – випускниці НаУКМА. Спостерігав, як передавалися туди-сюди тексти, як дівчатам допомагав також випускник НаУКМА, магістр філософії, Олексій (Сігов – О.Б.), який представляв у цьому проекті видавництво і виконував поточну роботу після того, як зелене світло ідеї збірки дав Леонід Фінберг. Саме Олексій відповідав за те, щоб все було надіслано вчасно, щоб нічого не загубилося, щоб раптом в друк не потрапила попередня версія. За 20 років роботи видавництво «Дух і Літера» добре знає, як важливо, щоб помилки не було прямо на обкладинці. І всі з цим стикаються постійно і систематично не тільки в Україні, а й у Парижі, у Кракові. Отже, я думаю, що ця робота талановитої групи – це щось надзвичайно плідне щодо майбутнього. Дуже мені приємно, як тут представили Андрія Павлишина.

22

ЗМІСТ

Оля Гнатюк. Велике князівство літератури: між філософією і політикою ................................................................................................. 5Нобелівська промова .......................................................................... 13Вільнянин – поляк – європеєць... ....................................................... 27

До Томаса Венцлови ........................................................................ 29Сенс регіоналізму ............................................................................ 51Ла Комб ............................................................................................. 57Втрачені місця .................................................................................. 83Про вигнання .................................................................................. 103Про ідентичність ............................................................................ 113

Людина в ХХ столітті ..................................................................... 119Розважаючи про ссавця ................................................................. 121Лист до захисників культури ........................................................ 139Два процеси .................................................................................... 149Про цензуру .................................................................................... 163Взаємні порахунки ......................................................................... 175Антисемітизм у Польщі ................................................................ 221Мова та нації .................................................................................. 235

Письменник у плетиві політики..................................................... 249Про історію польської літератури, вільнодумців і масонів........ 251Приватні обов’язки перед польською літературою .................... 291Напівприватний лист про поезію ................................................. 339Дві фальші et co. . ........................................................................... 357Про брехню ..................................................................................... 365

«...як-от я і ти...» .............................................................................. 377Лист до Єжи Анджеєвського ........................................................ 379Ким є Ґомбрович? .......................................................................... 389Про Йосифа Бродського ................................................................ 413Таємничий пам’ятник .................................................................... 427

Інформація про перекладачів ............................................................. 435Бібліографія ......................................................................................... 437

Коли йде перелік текстів Герберта, Міхніка, Леца, Фіцовського, а далі дуже такий важливий акцент: усі - видавництва «Дух і Літера», я можу сказати, що всі,– воно свідчить і про нашу дружбу, і про дуже плідну працю, і про повагу нашого видавництва до майстра зі Львова. І дуже приємно, що наші молоді могилянці, долучаються до такої великої роботи. Повторюю, йдеться не тільки про те, що це Нобелівський лауреат, що це ім’я, і т. д. А йдеться про те, ви пам’ятаєте, як він починав. Для нього дуже важливим було, з провінції литовської, з вільнюських студій через ті чи інші стипендії потрапляючи до великого світу, єднати оце рідне, яке в нього було, і те вселенське, яке він отримав у Парижі, в Каліфорнії, власне, в своїх медитаціях перед відкритим небом зоряним, часто дуже трагічним.Але я думаю, що те, що він знайшов, зокрема у таких авторів, як Сімона Вейль або Оскар Мілош, має

транслюватися через молодь до всього ХХІ століття.

Олена Бетлій: Пане Андрію, Ви багато перекладали з польської. Що означало для Вас перекладати Мілоша, писати примітки, пояснювати контексти цих текстів і взагалі бути науковим редактором цієї книжки? Чи це також був виклик, чи це була неймовірна насолода, що ось, нарешті, я перекладаю автора, з яким, можливо, мріяв створити внутрішній діалог?

Андрій Павлишин: Дякую за це запитання і дякую за чудову нагоду поспілкуватися з вдячними читачами. Я завжди дуже високо ціную таку нагоду, бо робота перекладача минає в самоті, за комп’ютером, і коли він виривається на свободу, то йому дуже хочеться поговорити з людьми. Тому я, властиво, пішов викладати в Український католицький університет у Львові, щоб бодай час від часу бачити живих молодих людей, спілкуватися з ними і щось їм оповідати. Я страшенно ціную моїх друзів, колег, видавців, без них, звичайно, моє життя не мало би сенсу. Тому що робота над книжкою – це так, як зарахування чергової жінки в колекції Дон Жуана, властиво такого типу чоловіка, як Дон Жуан, якому важливо не володіти жінкою впродовж довгого періоду часу, а здолати її, підкорити її, а далі буде якась нова жінка. У видавця і автора, перекладача в даному випадку, діаметрально різні завдання. Взагалі-то кажучи, вони створюють таку собі діалектичну єдність протилежностей, тому що автор зацікавлений у тому, щоб знову і знову повертатися до тексту, поглиблювати його, бавитися ним, переінакшувати його, відкладати і знову до нього повертатися, вилизувати до останнього моменту. Коли я вже знав із певністю, що книжка поїхала до друкарні, я таки сів і уклав іменний покажчик, просто для себе. А видавець, він – людина, прив’язана до реальності більшою мірою, людина, яка має якісь певні виробничі плани, стосунки з друкарнею, стосунки з торговельними мережами, плани презентацій і всякі такі інші речі, без яких, без цієї всієї інфраструктури, звісно, книжка не могла б жити. І я їх прекрасно розумію, бо сам багато років у цьому бізнесі. Я мав щастя працювати над цією чудовою книгою. Почалося все із пропозиції Іринки і Оленки, які мене підкорили тим, наскільки влучно і точно ці молоді фахівці, які не прожили багато років у Польщі, які не віддали дисертаціям десятиліття, змогли вловити сенс духу творчості Мілоша, які підібрали такі чудові тексти.

23

24

Вибрані до друку есеї виразно репрезентують Мілоша і завдяки цьому книжка має дуже репрезентативну архітектуру. Спочатку увійшли тексти, які показали його генезис, формування – вільнянин-поляк-європеєць,- відданість його рідному Вільнюсу, як чоловіка, який багато вчився по різних Парижах, а пізніше мандрував, пізнавав, всмоктував все це так, щоб воно стало його органічним елементом. А пізніше - став людиною світу, викладаючи в Берклі, отримавши Нобелівську премію, повернувшись на батьківщину, але залишившись перекладачем з багатьох і багатьох мов, насамперед – перекладачем з англійської культури (перекладають, властиво, не мову, а культуру перекладають) і культури Святого Письма – Біблії. Дівчата представили його дуже добре через дискурс людини в ХХ ст., через екзистенційні проблеми, які довелося перейти йому неодноразово, відчуваючи смерть або загрозу від рук ворогів або власні моменти найбільшого розпачу, представити письменника у плетиві політики, тобто показати його крізь призму ставлення до важливих питань. І, врешті, у спілкуванні з тими людьми, які були його найближчими. Мабуть, адекватно тут представлено його приятелів, тих людей, які сформували його особистість, якою її знаємо: Єжи Анджеєвського, Ґомбровича, Йосифа Бродського, Ґєдройця, Вінценза. Про Вінценза йдеться в есе «Ла Комб», воно трошки вище, бо дуже важко це все розділити. Про Оскара Мілоша і про Тигра (Тадеуш Юліуш Кронський – О.Б.), свого філософського вчителя, він пише в іншій книзі, яка уже була перекладена і видана в Україні в 2007 р., в«Родинній Європі». Багато хто вважає цю книгу центральною для творчості Мілоша, більш центральною в есеїстиці, аніж «Поневолений розум», книжку, яка, на жаль, майже не існує в українському дискурсі. «Родинна Європа» доступна на ринку, в бібліотеках. Той, хто захоче до

неї доступитися,- доступиться. Натомість переклад «Поневоленого розуму», який я, особисто, ціную, бо з цього починалося моє знайомство зі світовою літературою і культурою: просто так склалися мої обставини, що це була перша книга такого масштабу, яка мене захопила, коли я глибоко зітхнув – і відбулося ось це насичення киснем, коли тобі розриває мозок від світла. Така книжка у кожного своя, а в мене був «Поневолений розум» у виданні Сучасності. Це еміграційне видання, воно потрапило до Львова з якимись пачками багатьох інших книжок, які надсилали у «Просвіту». Але знову ж таки, це журнальна публікація. Десь-то воно в журналах є, хтось вирізав і залишив, хтось може піти в бібліотеці пошукати ці старі десять чисел поспіль, але для цього потрібно зробити вже якісь спеціальні зусилля. Ця книжка все ж таки на тому рівні, на якому б мала, на ринку не представлена. У чомусь ця книжка – «Велике князівство літератури» – заміняє той широкий компендіум творчості Мілоша, вона є вступом до нього. Бо той, хто прочитає цю книжку, закохається в ці тексти, полюбить той світ, який він репрезентує, той захоче дізнатися більше і вже прочитає глибші його речі. Українською мовою Мілоша ще трохи перекладено, перекладена «Абетка» Наталкою Сняданко, перекладений «Придорожний песик» Яриною Січишин, є чотири збірки віршів більшої чи меншої повноти. Я страшенно шкодую, що ті поети, які беруться перекладати Мілоша в нас, в Україні, за винятком хіба Наталки Білоцерківець, яка, на мою гадку, найближче підійшла до естетики Мілоша і до представлення його в поезії, є авторами з іншої площини, з іншого поля, і тому, мабуть, не перекладені найважливіші поеми Мілоша: «Моральний трактат», і «Теологічний трактат», і ці всі його великі тексти, які є квінтесенцією думки, філософських шукань.

25

Перекладено доволі непогано якісь окремі його вірші, але не всі. Нема того улюбленого мого з Грицаком. Ми дуже сміялися з ним, коли готували дискусію у Львові, то ми так мінялися думками про те, хто який вірш Мілоша більше любить, бо Леся Коваль цитувала на відкритті той його знаменитий вірш про книги, про їх запах, про те, як стоять вони на полицях. Він неперекладений українською мовою. А наш з Грицаком улюблений вірш: «Коли ти скривдив просто людину, то пам’ятай, що завжди буде поет, який нагадає тобі про це і не дасть тобі спокійно жити». Він також не перекладений українською мовою. Ми також його обидва цитували в польській версії. Готуючи цю книгу, я віддав цілком належну данину подиву молодим колегам. Дійсно, було що працювати, коли йшлося про наукове редагування, бо відчуваючи Мілоша, вони все ж таки не жили в тому контексті, не знають нюансів, яких не ловлять так, як я, який перекладав Герберта, Міхніка чи ще якісь історичні тексти для журналу «Ї» упродовж двох десятиліть. А найбільше мені, мабуть, дала енциклопедія «УСЕ», де я був координатором проекту, і ми перекладали з польської, а також шведської і англійської книжку на півтори тисячі сторінок, де я, будучи координатором, спеціально вставив до 20% власне полоністики - текстів, пов’язаних з культурою, історією Польщі, скориставшись просто моментом і нагодою, що є фінансування, і знаючи, що іншого такого вже не буде. І справді інші перевидання фінансувалися з інших джерел, вже були без цих контекстуальних моментів. Я завжди, коли несу до читача в Україні такі книжки, як книжка Мілоша, Герберта, Міхніка чи якісь наступні, я усвідомлюю, що обов’язково потрібні примітки, потрібне введення в контекст. Коли ми робили в моєму улюбленому

видавництві «Дух і Літера» книжку Адама Міхніка, то ми йшли таким шляхом, щоб не розколювати книжку на окремі примітки, не ламати малюнку тексту, то просто я всі ці примітки, які були розкидані по тексту, переніс у кінець, написавши приміткову післямову («Короткий словник реалій історії Польщі» – О.Б.), де дав реалії культури, історії Польщі, і багато хто потім мені просто розповідав, що починали читання книжки з цього (той, хто не займається спеціально полоністикою чи історією та культурою Польщі). Просто без цього не можна зрозуміти Міхніка і того, що в нього написано. Ми йшли дещо інакшим шляхом. Оскільки це видання конче мусить мати прив’язки і відсилки примітникові, ми вирішили давати примітки в кінці кожного есею. Значна частина цих приміток – це примітки запозичені, але інтерпретовані, не передані дослівно, не перекладені слово в слово, а пристосовані до українського контексту з великого видання творів Мілоша, багатотомного видання у Кракові, яке виходить упродовж останнього десятиліття. Окремі тексти там були. Але загалом це не більше 30% цих приміток. Решту довелося впроваджувати. Тут у нас прокоментовані реалії: культурні, історичні, мистецькі,- дано відсилки до всіх внутрішніх цитат, які нам вдалося відстежити, чи то біблійних, чи то з польських поетів, чи то зі світової літератури. Так стає зрозумілішим і каркас мислення, і якісь інші такі речі. І ця робота була такою страшенно цікавою, просунутою десь у чомусь – я вперше з’ясував технологію skype-конференції. Бо ми жили в різних містах, два місяці влітку я мешкав у Кракові, де готував наступні книжки для видавництва «Дух і Літера», які з’являться наступного року. Це конвеєр, певні речі закладаються за декілька років наперед.

Наступного року буде чудова дата – 120 років від дня народження Бруно Шульца і 70 років від дня його загибелі. Буде багато різних книжок, імпрез. Видавництво «Дух і Літера» готує дві книжки ширшої серії, я готую листи Бруно Шульца - усе, що зумів знайти Фіцовський на інші дослідники. Цим я займався в Кракові, а паралельно ми закінчували цю книжку і годинами обговорювали по skype кожне слово, кожну фразу, зворот. Дівчата не скорилися авторитетові «старшого дядечка», а сміливо кидалися в атаку, відстоювали свою точку зору, переконували мене і дуже часто їхня точка зору перемагала. Я ще раз хочу їм подякувати, а також подякувати колегам з Польського Інституту в Києві, які постійно підтримували цей процес. Це все середовище людей, які взаємно одне одного надихають, завдяки чому польська культура в нас, в Україні, представлена, може, якнайкраще з усіх можливих варіантів., якщо врахувати контекст, в якому ми живемо, в тій епосі байдужості до культури, до Європи, попри ті високі слова і обіцянки нагорі. У нас Європу дуже часто розуміють як те, що Мілош у цій книжці проклинає, як скажений консьюмеризм, божевілля на дорогах, компенсацію себе, своїх комплексів неповноцінності хама, який дорвався до великих грошей, швидкостей і розмаїття, який всю владу над цим усім демонструє, нищачи це розмаїття, принижуючи його і нівелюючи, як це повторювалося в світовій історії, іноді в клінічних формах, як це було в роки світових воєн. Мілоша треба читати обов’язково. Він був людиною, яка дуже тонко розуміла і Європу, з усіма її перевагами і недоліками, і нашу частину Європи, властиво, той Схід. Він народився в Російській імперії, виховувався під впливом багатонаціонального середовища, де були українці, білоруси, литовці, євреї, люди інших національностей. Всі вони щось йому давали, щось давав їм він - і завдяки цій мозаїці він найбільше самореалізувався і найбільше зумів розказати тій Західній Європі про нас. Коли у Львові кілька днів тому була велика дискусія, Міхнік читав лекцію, я її перекладав. Адам схопив цю книжку, подивився зміст і, побачивши «Антисемітизм», сказав: «А я видав тритомник Мілоша і забув про цей текст. Ви молодці, що його активізували». І почав оповідати, що він зустрівся з Мілошем ще молодою людиною в Парижі, Мілош йому сказав, що «мабуть, мене вже ніхто в Польщі не знає». У відповідь Адам півгодини йому цитував вірші з пам’яті. А немолодий уже поет плакав. Я думаю, що зараз він не плаче, а радісно усміхається на небесах, бо збувається його мрія, бо до загального його концепту культури приєднуємося також і ми.

26

Олена Бетлій: Презентована сьогодні збірка есеїв Мілоша вийшла друком нещодавно, тиждень тому – 13 вересня. Підозрюю, що я є чи не єдиною з усіх присутніх у залі людиною, хто встиг цю книжку прочитати, а тому скажу ще кілька слів як читач. Збірку цих текстів цікаво читати підряд. Якщо ви читаєте її від есею до есею, то перед вами розкривається постать, біографія і внутрішній світ конкретно взятої людини. Рік тому в Центрі ми організували науковий семінар про те, як писати біографію, що це за жанр – біографістика, як писати біографію видатної/ невидатної людини. Тут же сам Мілош її прописує, від початку, від перших реляцій з дитинства і до контексту, до середовища, в якому він перебував, до тих друзів, з якими він спілкувався. Безперечно, що цього ефекту досягнуто завдяки стрункій структурі, архітектурі, як сказав Андрій Павлишин, цієї книжки. Тут так багато всього, речей, про які ми не здогадуємося, питань, які ми не піднімаємо сьогодні. В цікавий спосіб розвивається думка Мілоша про власну ідентичність. Тут він - поляк з Вільно, який дуже близько сприймає Міцкевича і глибоко розуміє сенс його звертання до батьківщини «Litwo, ojczyzno moja». Тут дуже багато реляцій і спостережень стосовно переплетених у міському просторі культур – польської, єврейської, литовської... Тексти насичені роздумами. Ми всі добре розуміємо, що есеї – це постійний діалог, діалог із собою, із тими всіма переживаннями, які є, які викликані тими подіями, що довкола відбуваються, тими текстами, які читаються. Вони також насичені діалогами з багатьма авторами. Це цікаві роздуми про польський міжвоєнний період, осмислення припущених тоді помилок, які призвели до постання Польщі 1945 року. Це багато роздумів і критики самих поляків і внутрішньої політики держави. Тут можна знайти і чудові уривки про долю Європи

у ХХ ст. Мілош міг дуже влучно, в кількох реченнях донести сенс усього того, що сталося в тому жахливому столітті масових вбивств. Есеї Мілоша – це також доля діаспор, про яку ми так багато дискутуємо в сучасній Європі, яка вже є мозаїкою різних діаспорних культур. Це історії, написані чужинцем, як він сам про себе пише, який міг завжди бути відстороненим від усіх, від багатьох культур, що давало йому можливість спостерігати і давати свою власну оцінку побаченим явищам. Дозвольте процитувати уривок з есею «Взаємні порахунки»: «Я вчинив би непорядно, якби не згадав тепер, що мої висновки мають прихований дефект, а саме: я велемудро просторікую про щось, що може вимагати іншого зонду, бо, не виключено, що я одразу народився чужинцем за покликанням. Коли мені було шістнадцять років, я дивився на все навколо як на спектакль накрутних іграшок. Тож, може, пізніше я тільки шукав нагоди легітимізувати мою відчуженість, а, скажімо, добровільна експатріація не була для мене такою нищівною, як для багатьох інших, адже в моєму випадку не відбулося жодних засадничих змін». Той есей, про який вже згадав Андрій Павлишин – «Антисемітизм»,– мене спочатку здивував, коли я прочитала заголовок, а потім вразив, коли я прочитала сам текст. Йдеться в ньому про Польщу 1957 р., про яку ми, так насправді мало що знаємо. У ньому Мілош переймається питанням, сильним питанням, яке становить виклик суспільству: яким чином може існувати антисемітизм в країні, на території якої відбувся Голокост? Яким чином за кільканадцять років після цього масового винищення євреїв можливе таке явище, як антисемітизм? Він умів ставити непрості питання своїм землякам.

27

Також потрібно згадати, що ця книжка буде цікавою і літературознавцям, бо знайдете тут також розмірковування про те, як писати історію власної національної літератури, як вписувати її в світовий контекст, і як, навпаки, світовий контекст репрезентувати в національному літературному просторі. Водночас ця книжка – це ключик до розуміння масиву текстів попередньої культури, мови якої ми сьогодні вже не розуміємо. Мілош увібрав у себе контекст ХІХ ст., осмислив його, збагатив власним досвідом людини ХХ ст. і в цих есеях переклав для нас надбання Європи власними думками, зробивши вже нас, його читачів у ХХІ ст., відповідальними за переказ цього знання прийдешнім поколінням. Тексти Мілоша потрібно читати і перечитувати. Вони надихають на осмислення всього того, що відбувається довкола нас сьогодні в Україні. Це тексти опору, внутрішнього опору режимові, з якого розчищався простір для власної інтелектуальної свободи. І тому такожу вихід збірки есеїв «Великого князівства літератури» Мілоша – це справжня інтелектуальна подія в Україні.

Юрій Шаповал: Я читав цю книжку по дорозі зі Львова. В мене до Чеслава Мілоша своє ставлення, дуже давнє і своєрідне. Пан Андрій, може, знає два його вірші, які я страшенно люблю, не знаю, чи є переклад українською. Перший – про офіціантку, коли він сидить у ресторані і каже: «Я їм оселедець, п’ю горілку, я дивлюся на ніжну шию цієї офіціантки»... Напіверотичний вірш, де Мілош постає людяним, неофіційним. А є й інший вірш, в якому він пише про те, що ось ідуть визволителі, на бетеерах і з картотеками. І для мене, як для історика, це дуже показова фраза. Оля Гнатюк у передмові до цієї книжки написала печальну, але абсолютно реалістичну фразу про те, що до сторіччя Мілош залишався в полоні політики. І це

правда. І для мене Мілош, може, був не як політик, а як людина з такими дуже виразними гранями, на які вказав Андрій Павлишин. Ви перекладали Герберта. Мілош – це створіння ідеальне Герберта в цьому сенсі, він таки дивиться на нас зі сторінок своєї книжки, разом з тим есеєм про антисемітизм. Отже, це така дивна постать, яка мені видається надзвичайно актуальною для сьогоднішньої України. Часто повторюють, що нам потрібен свій Ґєдройць, але нам потрібен і свій Мілош. Я хочу окремо сказати про Леоніда Фінберга і Костянтина Сігова, які наважилися на цей проект. У них кожна книжка стає подією, бо в людей є смак до текстів, до тих, хто тексти продукує. Це вартує подяки. Насамкінець, я хочу зацитувати тут дещо з Мілоша, слова, які розкривають його як історіософа в есеї «Лист до захисників культури»: «Ні, не страшна відсутність читачів, гідних, щоб до них промовляти; пустка навколо нас зовсім не свідчить, що нам нема чого сказати; мене заспокоює думка про наступників, яким вдасться зрозуміти наш шлях і визнати, що він не був найлегшим. І якщо ми чогось боїмося, то лише тому, що не впевнені, чи той „товариш з майбутнього” зможе розпізнати наші обличчя під дивакуватими ярликами, які чіпляли на нас з одного й іншого боку, легковажно вважаючи своїми й ще більш легковажно відкидаючи».

28

29