Європейський світ. Випуск 5

Випуск 5Березень 2012

Розмова з Евою Доманською про історію, теорію, сучасну гуманітаристику, академічне життя

Спостереження › Альтернатива є!Тягар історії, демократія, політика, розумники та життя літніх людей

На шляху до Євро-2012 Львівський футбол

Культура міст Кіно на крилах та мистецтво для короля

Europa als Lebenswelt und Lebensraum

Європа як світ і простір для життя

Зміст

Центрівські зустрічі

Розмова з професоркою Евою Доманською про історію, теорію, сучасну гуманітаристику, академічне життя . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 5

O historii, teorii, współczesnej humanistyce i akademii, z profesor Ewą Domańską rozmawiają dr Olena Betlij i dr Kateryna Dysa . . . . . . 20

Володимир Склокін Деколонізація східноєвропейської гуманітаристики . . . . . . . . . . . . . . . 35

Спостереження › Альтернатива є!Єгор Стадний

До проблеми «тягаря» історії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 50

Володимир Гушулей На шляху до створення Європейського фонду на підтримку демократії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 56

Лілія Ревак Вишеградська група: обгортка без наповнення? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60

Олена Коваленко «Smart is the new sexy»? . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 67

Ірина Ковальчук Старість — це радість! . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 73

На шляху до Євро-2012

Іван Гаврилюк Як поляки з українцями у Львові в футбол грали . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 79

Культура міст

Оля Гнидюк Мистецтво для короля: останній польський король і перша англійська публічна галерея . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 86

Ольга Лось Кіно на крилах . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 91

5Розмова з професоркою Евою Доманською


Розмова з професоркою Евою Доманською

про історію, теорію, сучасну гуманітаристику,

академічне життя

Спілкувалися Олена Бетлій і Катерина Диса

Ми б хотіли розпочати нашу розмову із запитання, яке продовжить Ваше самоінтерв’ю, з яким читачі можуть бути знайомі. Там Ви розповідали історію свого зацікавлення теорією історії, дисципліною, яка видається нам, як неспеціалістам, такою, де традиційно домінують чоловіки. Тому те, що жінкаісторик зацікавилась такою ділянкою, видається нам дещо незвичним. Чи мог ли б Ви розповісти нам про свій досвід жінкитеоретика історії?

Що ж, я дуже завдячую підтримкою професорові Єжи Тополь-ському, який не був женоненависником і дуже цінував жінок . Його семінари були відкритими для всіх, і участь у них бра-ли жінки, які писали магістерські, докторські чи габілітаційні роботи з економічної історії, історії культури чи теорії історії . Професор часто казав, що є феміністом, бо любить жінок . За цим недоречним, на думку феміністок (якби вони про це дізна-лися), жартом, проте, стояла справжня повага і підтримка жінок,

6 Центрівські зустрічі

яких він визнавав за цікавих інтелектуальних колег, від яких можна чогось навчитися . Проте, справді, найбільший вплив на формування мого наукового профілю й інтелектуальної особис-тості мав Гайден Вайт . Не останню роль відіграли перебуван-ня на стипендіальних програмах у Голландії (Університет Ґро-нінґена), а також у Сполучених Штатах (Університет Каліфорнії у Берклі, Університет Корнелу, Стенфордський Університет), де — принаймні в тих осередках, де я перебувала — не йшлося про «статеві упередження» . Вайт, батько англо-американського наративізму, також дотримувався анти-патріархальних позицій . Однаковою мірою він підтримував як жінок, так і чоловіків . Іме-на дослідників і дослідниць, яких він навчав і промотував, гово-рять самі за себе . Серед них: Джудіт Батлер, Джеймс Кліффорд, Анжела Дейвіс і Донна Гаравей . Вони всі — дослідниці, котрі досягли всесвітнього визнання і визначили тенденції у сучас-ній гуманітаристиці, але водночас, вони є активістами рухів за права меншин і феміністичних рухів . Вайт полюбляв повторю-вати: вчись бунтувати . Він також скрупульозно підходив до до-тримання засад добрих традицій у науці . Як і Топольский, Вайт є прикладом завзятої і цікавої інтелектуальної праці, яка є для нього покликанням, а не способом зробити кар’єру . Мені дуже пощастило зустріти таких чудових вчителів — чоловіків з таким авторитетом, знаннями і позицією, які саме в такий спосіб ста-вилися до жінок .

Чи Ви є єдиною жінкою в Польщі, яка займається теорією історії?

Звісно, ні! Я востаннє нарахувала, якщо йдеться про дослідників, які мають у Польщі ступінь доктора гуманітарних наук за спеці-альністю теорія чи методологія історії, то на сьогоднішній день таких є 24 особи, серед них — сім жінок . Як на таку вузьку спеці-алізацію — це непогана пропорція . Наприклад, у Любліні є дуже шанована габілітована докторка Анна Зембінска-Вітек, спеці-алістка з історичних музеїв, яка свого часу перебувала на сти-пендіальних програмах Принстонського університету, а також


Музею Голокосту у Вашинтоні; докторка Анна Залевська, яка за-ймається теорією джерел (зокрема, археологічних), серед іншого, перебувала на стипендії у Стенфордському університеті, а також у Парижі; історією ідей також займається докторка Ева Сольська . Ці дослідниці писали докторські у професора Яна Поморського (Університет Марії Склодовської-Кюрі, Люблін) . Якщо йдеться про познанський осередок, то там є (майже габілітована) док-торка Марія Солярська, яка займається французькою історіо-графією жіноцтва і матеріалістичним фемінізмом у Франції; також докторка Кароліна Полясік-Вжосек, котра займається іс-торичною антропологією . Керівником їхніх докторських робіт був професор Войцех Вжосек . Також у Кракові є габілітована докторка Марта Курковська-Будзань, спеціалістка з соціальної історії, авторка чудової книги «Антикомуністичне збройне під-пілля на Білосточчині» (Краків, 2009) . Керівником її роботи був професор Кшиштоф Заморський з Ягеллонського університету . Як бачимо з цих коротких підрахунків, якщо йдеться про теорію історії у Польщі, то жінки добре представлені у цій дисципліні .

Що Ви можете сказати про майбутнє теорії історії? Якою є ситуація з цією дослідницькою галуззю у Польщі? Вчора (під час публічної дискусії) Ви казали, що у Сполучених Штатах теорія історії не є обов’язковим предметом для істориків. Проте у Польщі, завдяки професорові Топольському і його школі, існує багата традиція теоретичних досліджень. Як сьогодні розвивається ця традиція, і як Ви бачите її розвиток у майбутньому? Чи теорію історії вивчають всі студенти — майбутні історики? В Україні теорія історії не існує як окрема дисципліна, хоча ми і намагаємося розвивати цей напрямок в рамках магістерської програми кафедри історії КиєвоМогилянської Академії. Проте, можна сказати, що в Україні спеціалістів в цій галузі бракує.

У 60-х і 70-х роках говорили про познанську методологічну шко-лу (так звану польську течію марксизму), яку поряд з Єжи Ґє-диміном, Єжи Кмітою і Лешеком Новаком заснував також і Єжи


Топольський . Ця школа відіграла дуже важливу інтелектуальну роль в контексті специфічної політичної ситуації сучасної доби . Вона виконала свою місію і померла природною смертю . У вели-ких професорів лишилися учні, які, певна річ, надихаються іде-ями своїх вчителів, але водночас вибудовують власну систему мислення . У них немає спільної програми, методологічних під-ходів чи дослідницької тематики . До того ж, вже не існує вели-ких професорів масштабу Топольського . Проте, повертаючись до теорії історії: свого часу Франк Анкерсміт у статті «Постмодер-ністська “приватизація” минулого» написав, що «історія як храм, до якого кожен історик додає кілька цеглин для більшої слави спільного починання, поступилася місцем історії як метрополії, де кожен іде своїм шляхом і займається своїми справами» . Я ду-маю, що цей процес торкнувся і теорії історії . Дослідження в цій галузі у багатьох наукових осередках проводять дослідники, ко-трі працюють над багатьма різними темами і використовують різні підходи . Різноманітність ця є творчою, і мені здається, що розвитку цієї дослідницької галузі сприяє ситуація (чи швид-ше — сприяла, особливо, у контексті постмодерністського інте-лектуального клімату) .

У Польщі є три провідні центри теоретичної історичної дум-ки: Познань, Люблін і Краків . Проте, лише у Познані програ-ма історичних студій містить багато обов’язкових курсів, які пов’язані з теоретичними проблемами історичної науки . Так, на першому році навчання історики починають від «Вступу до іс-торії», на третьому році мають обов’язковий курс «Методологія історії», а також «Історію історіографії», потім вони мають курс з «Логіки і риторики історичного наративу» . В межах додатко-вих курсів студенти можуть відвідувати заняття зі «Вступу до методології гуманітарних наук» . Для студентів магістерського рівня передбачена спеціальність «Методологія історії» . Це щодо Познані, але вже у Лодзі, де також сформувалася хороша тради-ція досліджень з історії історіографії, і де викладає професор Ра-фал Стобецький, учень прекрасного історика історіографії Ан-джея Фелікса Ґрабського, є лише предмет «Історія історіографії


з елементами методології історії» . А поза тим, залежно від цен-трів, кількість курсів і їх характер різняться .

З огляду на те, що діється в сучасній гуманітаристиці, теорія історії є надзвичайно важливою . Просто незамінною . Дещо ві-дійду від основної теми: найкраще розвиваються ті дисципліни (як можна побачити з того, що до них звертається і історія), які мають міцну теоретичну базу і можуть виробити власну теорію: соціологія, антропологія, археологія, яка завдяки теорії виокре-милась в окрему дисципліну . Зверніть увагу на те, що археоло-гію трактували як молодшу сестру історії (або дисципліну, при-кріплену до антропології) . Серед іншого, завдяки Яну Годдеру, всесвітньо відомому археологові (а також теоретикові і практи-кові), археологію було виділено в окрему дисципліну (дивіться його книгу Reading the Past, «Прочитання минулого») . Звичайно, я не вважаю, що всі історики мають цікавитися теорією . Я та-кож далека від переконання, що методологи мають повчати іс-ториків, як їм займатися історією . Така тенденція нормативної методології була характерною для часів панування марксизму і, зрештою, через це методологія історії лишилася в навчаль-них програмах як окремий курс . Таким чином, сильна позиція методології історії в Польщі (як і в інших країнах Східної Єв-ропи і Росії) є регіональною особливістю, що, між іншим, була пов’язана з нормативним підходом до розуміння її завдань піс-ля Другої світової війни . Методологія історії мала постачати дослідницькі директиви, виведені з історичного матеріалізму, які б стосувалися відбору фактів, їх пояснення і оцінки .

Сьогодні такої ситуації вже не існує, а методологи історії за-ймаються проблемами результатів дослідницької роботи істори-ка, наприклад, історичного наративу, історичної репрезентації, історичного досвіду, епістемологічними проблемами (історична правда, об’єктивність/суб’єктивність, статус історичного факту, співвідношення між фактом і подією), співвідношенням між історією і пам’яттю, історичним мисленням тощо . Натомість, я рухаюсь в іншому напрямку: вважаю, що зазвичай — в кон-тексті панівної після доби постмодернізму парадигматичної


прогалини — історики найбільше потребують творення хоча б зачатків власної теорії . Істориків навчають на прикладі теорій, створених в межах інших дисциплін і їхнього застосування, але не навчають, як створювати власні теорії . З особистого викла-дацького досвіду я знаю, що пересічний студент-історик тре-тього року навчання, якого я на заняттях з методології історії навчила базових елементів творення теорії (формування визна-чень, створення інтерпретаційних категорій, визначення тези, вміння узагальнювати), здатний збудувати чітку категоріальну сітку для свого case study . Я повторюю своїм студентам, що іс-торія починається там, де закінчується google, і що історія — не компіляція і не переказ наявної літератури з цього предмету (яку, очевидно, теж належало б знати), а дослідження . Крім того, я популяризую «практичну методологію», що відрізняється від методології історії, котру сприймають як відгалуження науко-вої методології . Оскільки цей різновид методології трактує іс-торіографію інструментально, покликаючись винятково на за-позичені в неї приклади, аби підтвердити створену (чи радше «вигадану») теорію . В такий спосіб дізнаємося про історію/іс-торіографію лише те, що дозволяє накинута на емпірику, наче сітка, теорія . Але все-таки дійсність (історичне минуле) значно цікавіша і багатша за теорію . Треба дозволити емпіриці говори-ти за себе . Ясна річ, я в жодному разі не стверджую, що історик має братися до досліджень, перебуваючи у стані теоретичної tabula rasa . Очевидно, що він має бути більш-менш свідомим щодо основних принципів, якими треба керуватися при вибо-рі проблеми, підборі матеріалів, способі пояснення тощо . Втім, йдеться про те, щоб відійти від інструментального трактування теорії і намагатися під час аналізу дослідницького матеріалу ви-користовувати власну інтерпретаційну схему .

Маю надію, що майбутнє буде доброзичливішим, якщо йдеться про наведення мостів між істориками-практиками і істориками-теоретиками . Теоретики інфантилізують істори-ків, а історики ігнорують теоретиків . Та перш за все, я покла-даю великі сподівання на згадану вище можливість навчати


студентів-істориків, як будувати теорії . З одного боку, я навчаю студентів у пошані до емпірики і історичних джерел, а з іншо-го — заохочую їх до теоретичних рефлексій . Вони надзвичайно тішаться, коли їм вдається запропонувати цікаві інтерпрета-ційні поняття чи «створити» джерела (тобто, наприклад, склас-ти опис нагробків чи провести інтерв’ю зі свідком історії) . Тоді вони відчувають, що не репродукують знання, а продукують його . Це їх дуже стимулює . І дослідження стають їхньою при-страстю . Такий підхід вивільняє їхню творчість і уяву . Звичайно, йдеться про тих студентів, для яких історія є покликанням .

Все ж постає питання: якщо робота історика містить забагато теорії, тоді хто зможе її прочитати? Ми постійно згадуємо про успіх книги Тимоті Снайдера «Криваві землі», яка не містить жодної теорії, а позатим всеодно стала бестселером. Звідси питання: для кого пишуть історики? Хто є тим читачем, якому доведеться прочитати історичну працю, що базується на теорії, чи навіть пропонує якусь власну теорію?

В рамках програми «Mistr» (Фундація Польської Науки) я ке-рую проектом, що має назву «Рятівна історія» і мені здається — скажу хитромудро — що історію треба рятувати від істориків . Яким чином? Наприклад, часто, коли історики звертаються до теми локальної історії (пишуть історію села чи ґміни), вони ро-блять це за вказівкою влади ґміни чи місцевого самоврядуван-ня . Вони пишуть історію села, яка потім опиняється на полиці, а сама громада (сільські мешканці) нічого з того не отримує . Я, своєю чергою, знаю такі проекти, де молоді історики, студенти чи докторанти, котрі походять з малих населених пунктів, по-чинають відстежувати минуле . Наприклад, один натрапив на певного фотографа, який мав старі фотопластини знімків між-воєнного періоду, і почав за ними ідентифікувати людей . По-тім брав інтерв’ю у родин цих людей — і з того вийшла книж-ка, яку роздали мешканцям цієї місцевості, котрі прийшли на її презентацію . Це і є рятівна історія: спасіння історії для членів


певного соціуму . Більше того — я заохочую студентів створю-вати Інтернет-портали, на яких би вони розміщували історичні джерела, знімки, фільми . Заохочую, щоб вони робили докумен-тальні знімки пам’яток, будівель, що руйнуються, цвинтарів, аби записували інтерв’ю зі старшими людьми — і все це робили за-гально доступним в Інтернеті . Студентам це подобається, вони мають відчуття спасіння минулого, знають, що це не є відтворю-вальна історія, а значно більше, і в першу чергу, що роблять це не для себе, не для того, аби написати магістерську роботу, але також роблять щось для спільноти, з якої походять . Крім того, поряд з великими успіхами, вони навчаються і набираються та-кої необхідної, і часто важкої дослідницької компетенції . Вони працюють з різними типами джерел: архівними документами, усними і візуальними джерелами . Що більш вони творчі, то кра-ще . Це одна з можливостей, як зробити історію відкритішою для потреб суспільства, а не тільки для потреб абстракцій, таких як нація чи держава . Це і є «living history» (жива історія), з якою ми стикаємося чи не щодня, яку творимо і на яку впливаємо .

Якщо ми трохи повернемось до теми теорії, чи не могли б Ви назвати топ5 робіт з теорії історії, які кожен історик мав би прочитати, і які є найвпливовішими на сьогоднішній день?

Питання про канон є доволі складним . Беручи до уваги англо-американську традицію, якою я займаюсь, я б назвала наступні: «Ідея історії» Коллінгвуда і «Метаісторія» Вайта . Порадила б та-кож вже класичні праці Франка Анкерсміта, Артура Данто, До-мініка ЛаКапри, Льюїса Мінка, Габріель Шпігель і Джоан Скотт, а з молодших дослідників — Санда Коена, Кріса Лоренца, Кіта Дженкінса, Алана Манслоу, Ненсі Партнер, Енн Ріґні, Аллана Ме-ґілла . Проте, я не впевнена, чи з огляду на сьогоденні потреби, ці праці є найважливішими, оскільки вони є класиками і пред-ставляють підходи конструктивістські і наративістські . Найці-кавішим і найкреативнішим дослідником сучасності, який за-ймається теорією історії , я вважаю постколоніаліста Діпеша


Чакрабарті, котрого на сьогодні вважають одним з найкращих світових істориків . Якщо ж ідеться про польські приклади, кано-нічним і позаконкурентним і надалі, безперечно, залишається Топольський і його трилогія: «Методологія історії», «Теорія істо-ричного знання» і «Як пишеться і розуміється історія» . Його ідея парадоксу історичної правди, концепції позаджерельного зна-ння, історіографічних міфів, історичного джерела і історичного наративу — все це є фундаментальним для підготовки істориків .

Ви згадували про автопровінціоналізацію Східної Європи. Як з цією проблемою справа у Польщі? Наприклад, в Україні Вашу книжку інтерв’ю «Encounters», видану 1998 року й перекладену російською 2010 року, сприймають як дещо нове. Чи відчутна в Польщі настільки значна часова лакуна в адаптації західних праць з гумані та ристики?

Звичайно, відставання є, тобто є зсув, як мінімум, у десять років . У Сполучених Штатах найзапекліші дискусії навколо постмо-дернізму точилися у 1980-х роках . У Польщі — у 1990-х, а у ва-шій країні вони ще й досі тривають . Також існує відчутне буксу-вання у перейманні ідей, що походять з Західної Європи і США . З певної точки зору це природньо, і коли я говорю про поміт-не парадигматичне відставання у кілька років, то це не означає, що я вважаю, що всі мусять закинути Вайта і Анкерсміта і пере-ключитися на читання Гаравей чи Латура . Зовсім навпаки . Від початку своєї дослідницької роботи, я цікавилася авангардом теорії історії (і гуманітаристики загалом) . Це ж те саме дослід-ницьке поле, що було представлене в історичних рефлексіях ХІХ ст . Тому мене завжди дивувало, звідки береться такий опір до дослідницьких «новинок» .

Я також розробила для себе поле зацікавлень, яке можна описати як порівняльна теорія гуманітарних і соціальних наук, і власне, з цієї перспективи я розробляю курси, які читаю для докторантів у Стенфорді . Мені йдеться про можливість виокрем-лення найновіших тенденцій, що панують в гуманіта ристиці,


про спробу визначити, куди вона рухається і як зміни, що відбу-ваються в гуманітаристиці, співвідносяться зі змінами, що від-буваються у світі . Однак, ми мусимо пройти чергові етапи цього розвитку . Ми не можемо через них так просто перестрибнути . Так, напевне, проблема пам’яті як у Польщі, так і в Україні все ще не є розробленою, проблема травм минулого також не опрацьо-вана, так само існує проблема історії, написаної з перспективи ґендеру і/чи queer, постколоніальної історії тощо . Я запропону-вала для Вас лекцію про постгуманітаристику і екологічну гума-нітаристику [Куди прямує сучасна гуманітаристика? // Україн-ський гуманітарний огляд . Т . 16 .], щоб показати, що відбувається у галузі одомашнення/окласичнення постмодерністських тен-денцій . Це знання дає можливість появи їхньої критики, розро-бленої з огляду на нові парадигми . Це є дуже повчальним .

Часто, щоб спровокувати слухачів, я кажу (повторюючи Жана Бодріяра): «Forget Foucault!» (Забудьте Фуко) . Цим я, перш за все, хочу звернути увагу на той факт, що Фуко настільки сильно «отруїв» і сформував наше мислення, що нам важко думати в ін-ших окрім «влада — знання» категоріях . Утім, знадобилося двад-цять років читання Фуко (а також змін в суспільно-політичному контексті), аби помітити як обмеження, так і небезпеки, глибоко заховані в його концепції . Для країн Центрально-Східної Євро-пи Фуко і далі лишається надзвичайно важливим . Та все ж, по-трібно звернути увагу на те, що американський Фуко, той, що, побоююсь, доходить до вас в інтерпретації зі Сполучених Шта-тів, дуже сильно відрізняється від французького Фуко .

Оскільки Сполучені Штати переймаються проблемами на-силля, влади і контролю, то саме там ідея влади-знання ак-тивно просувалась . Натомість французький Фуко надзвичайно сконцентрований на суб’єкті . Фуко має проблеми з дієздатніс-тю суб’єкта, якого творить влада . Суб’єкт може з часом відкри-ти, як працює влада, але все одно не може вирватися з цих пут . Це специфічний детермінізм влади . Тепер подумаємо: чи у по-точній ситуації все більшого тиску держави на громадянина ми потребуємо саме такого підкореного суб’єкта? Читаючи Фуко, я


свідома того, що я є чи можу бути пригніченою з огляду на мою расу, клас, стать, вік, сексуальну орієнтацію, релігію тощо . Мене оточує єдина велика мережа різних владних тенет . Це сковує, чи не так? Фуко відібрав у суб’єкта свободу дій, а я є неоесенціа-лісткою і прибічницею сильного суб’єкта . Тому краще читати-му Камю про бунт, ніж Фуко . Звичайно, коли я говорю про по-вернення сильного суб’єкта, мені не йдеться про гомогенного суб’єкта . У сучасному світі такий суб’єкт може бути лише гібри-дом, сповненим «стратегічною сутністю» . Проте, це є суб’єкт, пе-реконаний у тому, що може впливати на навколишній світ і щось у ньому змінювати .

Можна зауважити, що критикою «слабкого суб’єкту» я від-слідковую долю категорії жертви . В підсумку, постмодерністська жертва перестала бути пасивною, а стала активною . Що ж відбу-лося? Виявилося, що та жертва, яка до того була «доброю жерт-вою», тобто такою, яку влада може контролювати і яка потребує влади, аби та висловлювалася від її імені, перетворилася на «ак-тивну (злу) жертву», тобто таку, яка знає, що може сама за себе висловитися, може збунтуватися і має у своєму розпорядженні дієву силу . Ще виявилося, що ця жертва — це або злочинець, або нелегальний емігрант, або терорист, тобто хтось, хто вирвався з-під контролю . Я вважаю, що для посткомуністичних країн ідея слабкого суб’єкту є просто невластивою . Нам необхідно віднови-ти відчуття можливості впливати на зміни, впливати на форму-вання нової демократії . Також важливою є проблема створен-ня ідеї сильної громади, відновлення солідарних зв’язків . Таке поєднання — сильного індивідуального і громадського суб’єктів (як підґрунтя створення учасницької демократії) — могло б про-тидіяти структурам домінантної влади, корпораціям, глобаль-ному капіталізму .

Чи Ви не вважаєте, що популярність неомарксизму в Польщі, а також в Україні пов’язана власне з тим, що молодь тількино відкрила для себе інтелектуальну літературу європейських лівих?


Саме так! Ми потребуємо нових лівих і нових правих . Нових, тобто таких, яких в Польщі, напр ., створює середовище «Полі-тичної критики», яка дистанціює себе від лівих, пов’язаних із попередньою системою . Вона спирається на молодих людей, які є динамічними організаторами публічного життя і, насампе-ред, перспективними дослідниками . На мене справляє вражен-ня їхнє знання та заангажованість . Я постійно читаю як часопис «Політичну критику» (Krytyka Polityczna), так і опубліковані ви-давництвом ha!art книжки Алена Бадью, Джудіт Батлер, Жака Рансьєра, Славоя Жижека . Складно уявити без них польську гу-манітарну науку . Я розумію, що вони не хочуть бути політичною партією, радше — інтелектуальним рухом . Також нам потрібні нові праві, яким, своєю чергою, потрібні нові ідеї націоналізму, ідеї нації, громадянства, оскільки не можна перенести якісь ідеї нації та націоналізму із 19 століття у століття 21, контекст якого зовсім інший . Окрім того, не можна забувати, що Нова гумані-таристика (студії гендерні, постколоніальні, етнічні тощо), що запанували в останні десятиліття, спиралися на теоріях марк-сизму та неомарксизму . Немає студій підкорених (subaltern) (напрям в рамках постоколоніальних студій) без Антоніо Грам-ші або концепції гендеру без Луї Альтюссера .

Не слід також забувати, що ми маємо цікаву рідну традицію (центральноєвропейську) . Напр ., анархічну думку, яка сьогодні така популярна (тут розумію анархізм швидше як основу опо-ру, аніж символ терору) . Ми також маємо славетну традицію фі-лософії та літератури . І тепер перед нами стоїть виклик — «по-витягати» з цього цікаві сюжети і опрацювати їх для нагальних потреб, збудувати якесь бачення майбутнього, бо ж не можна ідею американської демократії прищепити в Україні . Як я зга-дувала, схожа проблема з’являється і у випадку інструменталь-ного запозичення теорії . Гендерні теорії або американський фемінізм, постколоніальні студії, які виникли в Штатах і стосу-ються Індії або Африки, є дієвими в зовсім іншому культурно-політичному контексті . Гаятрі Співак застерігала, що спроба інструментального запозичення subaltern studies до досліджень


Центрально-Східної Європи є абсурдом, цього не можна роби-ти. З цієї дослідницької перспективи можна черпати натхнення, її потрібно знати і критично аналізувати, але слід створювати власні, місцеві, теорії, що будуть відповідати контекстові.

Останнє запитання, щоб поєднати нашу розмову із Вашою книжкою: які, на Вашу думку, найбільші небезпеки становить криза гум а ні таристики, якщо така існує?

Капіталізація академічного середовища, комерціалізація науки, масова освіта, надмірне зростання бюрократії, непорядність в університетах.

Але яким може бути вихід із цієї кризи?

Петиції до влади нічого не дадуть. В ім’я добрих автономних тра-дицій академічного середовища потрібно намагатися відбудува-ти стосунки спільноти і ідеї солідарності, і просто повставати. Саме керівництво університетів замість того, щоб бути лояльно налаштованими стосовно влади, має також повстати. Керівники інститутів, декани дуже часто забувають, що вони є насамперед представниками студентів та співробітників перед ректорами, а не виразниками та переоповідачами наказів ректора. Влада є липкою, «склеює» людей, ошукує, а інтелектуал повинен стерег-тися влади та грошей. Єдиний стимул, що повинен ним/нею ке-рувати, — це жага до знання. Однак не всяка влада є поганою. Я є жінкою, котра діє з власної волі, але я також охоче підпорядко-вуюсь людям, яких визнаю авторитетними. Якщо мені імпонує його/її знання і моральність, а також я бачу, що керуючи інсти-туцією, він/вона керується не власними інтересами, але загаль-ним добром, тоді я не маю проблеми не тільки з підпорядкуван-ням, але й також з посвятою власних інтересів в ім’я т.зв. «вищої рації». Потрібно протистояти масовості студій і спробам обме-ження автономії університету. Я продовжую вірити в академію, яка формує (і виховує) критичних інтелектуалів, а не продукує


магістрів — дисциплінованих громадян . Але ж я є ідеалісткою — звісно! Вірю, що я можу долучитися до, як-то кажуть, «порятунку світу» (принаймні того фрагменту світу, в якому я живу і на який маю вплив) .

Історика, якщо йдеться про ці негативні тенденції, охороня-ють дві речі: по-перше, дотримання засад історичного ремесла, а також критика середовища; по-друге, формування під час на-вчання інтелектуальних чеснот і автодисципліни . Я прив’язана до ідеї епістемології чеснот (virtue epistemology), яка стверджує, що інтелектуальні чесноти (інтелектуальна відвага, сумлінність, відкритість, безсторонність, відповідальність, критичність, щи-рість, розуміння власних помилок) є передумовою осягнення знання . Я є прихильницею старих ідей виховання, де акцент ро-биться не лише на передачу знань, але й на виховання чеснот і формування характеру . Кшиштоф Помян нещодавно зазначив, що «буття істориком не є чимось призначеним раз і назавжди разом з дипломом про закінчення відповідних студій . Буття іс-ториком за кожним разом повинно отримувати підтвердження дотриманою пізнавальною та моральною позицією» . Студентам історії кажу вчити цей вираз напам’ять .

Чекатимемо на Вашу нову книжку про це.

Вона має з’явитися друком наприкінці квітня або в травні у на-уковому видавництві (PWN) . Називатиметься «Historia egzy-stencjalna . Krytyczne studium narratywizmu i humanistyki zaan-gażowanej» . У ній я деконструюю міт «традиційного історика», а також розмірковую про історичний факт, проект практичної методології та епістемології чеснот як суттєвого елементу теорії історичного пізнання . Книжка також має розділ про епістемоло-гію без невинності, про обмеження French Theory і повернення сильного суб’єкта . Покладаю великі сподівання на те, що вона і в Україні викличе зацікавлення у читачів .

Я би хотіла скористатися з нагоди і подякувати за запрошен-ня до Києва — одного з найгарніших міст, які я бачила у світі .


Я особливо вдячна Польському інститутові в Києві і, насамперед, панові директору д-ру Ярославові Годуну, пані Анні Лазар і пані д-р Ользі Клименко, а також Центру польських та європейських студій НаУКМА за організацію і фінансування мого візиту та таке доброзичливе знайомство. Також дякую пані д-р Тетяні Довжок, яка перекладала мій виступ під час презентації книжки і дис-кусії. Я також дякую директорові видавництва Ніка-Центр — па-нові Володимиру Самойленку за видання книжки. Найбільше ж хочу подякувати панові д-ру Володимиру Склокіну — досліднику з широкою ерудицією та грунтовним знанням. Я дякую за пере-клад моєї книжки, за наукову опікою над нею та за терпіння.

6 березня 2012 року

З польської переклали Олена Бетлій і Катерина Диса


O historii, teorii, współczesnej humanistyce i akademii, z profesor Ewą Domańską rozmawiają dr Olena Betlij i dr Kateryna Dysa

Chciałybyśmy rozpocząć naszą rozmowę od pytania, które będzie kontynuowało zazwyczaj znany wywiad Pani z samą sobą, ale chciałybyśmy wiedzieć nieco więcej. Opowiada Pani w nim ciekawą historię o tym, jak Pani zainteresowała się teorią, dziedziną o której my niefachowcy myślimy, że dominują w niej mężczyźni. Dlatego to, że kobietahistoryk zainteresowała się teorią historii wydaje nam się nietypowe. Czy mogłaby Pani opowiedzieć nam o swoim doświadczeniu bycia kobietąteoretykiem historii, jak się Pani czuje w tym przeważająco męskim środowisku?

Cóż, wsparcie zdecydowanie zawdzięczam profesorowi Jerzemu Topolskiemu, który nie był mizoginistą i cenił kobiety . Jego semi-narium było otwarte dla wszystkich i uczestniczyły w nich kobiety, które pisały magisterki, doktoraty i habilitacje z dziedziny historii gospodarczej, historii kultury czy teorii historii . Profesor powta-rzał, że jest feministą, bo lubi kobiety . Za tym niestosowanym, jakby uznały feministki, żartem, stał jednak rzeczywisty szacunek i wpar-cie dla kobiet, które uznawał za interesujące partnerki intelektualne, od których może się czegoś nauczyć . Jednak zdecydowanie najważ-niejszy wpływ na ukształtowanie mojego profilu naukowego i oso-bowości intelektualnej miał Hayden White . Przyczyniły się do tego także pobyty na stypendiach w Holandii (Groningen Universiteit) oraz w Stanach Zjednoczonych (University of California at Berke-ley, Cornell University, Stanford University), gdzie — przynajmniej w środowiskach, w których przebywałam — nie było mowy o «uprze-dzeniach płciowych» . White, ojciec fundator angloamerykańskiego narratywizmu, sam jest anty-patriarchalny . Wspiera zarówno kobie-ty, jak i młodych mężczyzn . Nazwiska badaczy i badaczek, których był mentorem, i których promował, mówią same za siebie . Są wśród nich Judith Butler, James Clifford, Angela Davis czy Donna Haraway .

21O historii, teorii, współczesnej humanistyce

Są to światowej sławy badacze wyznaczający tendencje we współcze-snej humanistyce (a także aktywistki ruchów mniejszościwych i fe-ministycznych) . White — co lubię powtarzać — uczy, jak się bunto-wać . Rygorystycznie podchodzi też do przestrzegania zasad dobrych obyczajów w nauce . Podobnie też jak Topolski, stanowi wzór stałej i ciężkiej pracy intelektualnej, która jest jego powołaniem, a nie spo-sobem na robienie kariery . Miałam wielkie szczęście, że trafiłam na takich wspaniałych mistrzów; mężczyzn o takim autorytecie, wiedzy i pozycji, którzy właśnie w taki sposób odnosili się do kobiet .

Czy pani jest jedną kobietą, która zajmuję się teorią historii w Polsce?

Ależ nie! Ostatnio wyliczyłam, że jeżeli chodzi o badaczy, którzy po-siadają w Polsce stopień doktora nauk humanistycznych o specjal-ności teoria czy metodologia historii, to jest ich obecnie 24, w tym siedem kobiet . Jak na tak wąską specjalność, to zatem dobra pro-porcja . I tak w Lublinie jest bardzo ceniona dr hab . Anna Ziębiń-ska-Witek, specjalistka od muzeów historycznych, która przebywała na prestiżowych stypendiach na Princeton University oraz w Ho-locaust Museum w Washingtonie, dr Anna Zalewska zajmująca się teorią źródła (zwłaszcza archeologicznego), po stypendiach m .in . na Stanford University oraz w Paryżu, oraz zajmująca się historią idei — dr Ewa Solska . Badaczki te pisały doktorat u Profesora Jana Pomorskiego (UMCS, Lublin) . Jeżeli chodzi o środowisko poznańskie, to jest (tuż przed habilitacją) dr Maria Solarska zajmująca się fran-cuską historią kobiet i francuskim feminizmem materialistycznych oraz dr Karolina Polasik-Wrzosek, zajmująca się antropologią hi-storyczną . Promotorem ich prac doktorskich był Profesor Wojciech Wrzosek . Z kolei w Krakowie, jest dr hab . Marta Kurkowska-Budzan, specjalistka od historii społecznej, autorka świetnej książki Antyko-munistyczne podziemie zbrojne na Białostocczyźnie (Kraków 2009) . Promotorem jej pracy był Profesor Krzysztof Zamorski z Uniwersy-tetu Jagiellońskiego . Jak widać z tych krótkich wyliczeń, jeżeli cho-dzi o teorię historii w Polsce, to w dziedzinie tej kobiety są dobrze reprezentowane .


Co by Pani Profesor powiedziała o przyszłości teorii historii? Jaka jest sytuacja tej dziedziny badań w Polsce? Wczoraj powiedziała Pani, że w Stanach Zjednoczonych nie jest ona uznawana za dziedzinę dla historyków obowiązkową. W Polsce istnieje jednak bogata tradycja badań teoretycznych, co zawdzięcza się profesorowi Topolskiemu i jego szkole. Jak ta tradycja rozwija się teraz i jak Pani Profesor widzi jej rozwój w przyszłości? Czy teorię historii studiują wszyscy studenci — przyszli historycy? Na Ukrainie teoria historii jako odrębna dyscyplina prawie nie istnieje, chociaż staramy się ją rozwijać na naszym wydziale historii na Mohylańce w postaci wykładów dla studentów studiów magisterskich. Można jednak powiedzieć, że na Ukrainie brakuje specjalistów z tej dziedziny.

W latach 60tych i 70tych mówiło się o poznańskiej szkole metodolo-gicznej (tzw . polski nurt marksizmu), którą obok Jerzego Giedymina, Jerzego Kmity oraz Leszka Nowaka współtworzył także Jerzy Topol-ski . Szkoła ta odegrała bardzo ważną rolę intelektualną w kontekście specyficznej sytuacji politycznej tego okresu . Spełniła swoje zada-nie i naturalnie obumarła . Pozostali uczniowie wielkich profesorów, którzy rzecz jasna inspirują się ideami swych mistrzów, ale tworzą własne systemy myślenia . Nie widać w nich wspólnego programu, podejścia metodologicznego czy tematyki badawczej .

Ponadto nie ma już po prostu wielkich profesorów formatu To-polskiego . Wracając jednak do teorii historii: Frank Ankersmit w ar-tykule «Postmodernistyczna prywatyzacja przeszłości» napisał kie-dyś, że «historia jako katedra, do której każdy historyk wnosi parę cegieł dla większej chwały wspólnego przedsięwzięcia, ustąpiła hi-storii jako metropolii, w której każdy idzie w swoją stronę i pilnuje swoich spraw» . Myślę, że proces ten dotknął także teorii historii . Ba-dania z tego zakresu prowadzone są w wielu ośrodkach naukowych, przez badaczy realizujących bardzo różne tematy i reprezentujących różne podejścia . Różnorodność jest kreatywna i myślę, że jest to sprzyjająca dla rozwoju tej dziedziny badawczej sytuacja (czy może raczej była — zwłaszcza w kontekście postmodernistycznego klimatu intelektualnego) .


W Polsce są trzy wiodące ośrodki teoretycznej myśli historycznej: Poznań, Lublin i Kraków . Jednak tylko w Poznaniu program studiów historycznych przepełniony jest tak wieloma kursami obowiązko-wymi, które mają związek z teoretycznymi zagadnieniami wiedzy historycznej . I tak na I roku studenci historii zaczynają od «Wpro-wadzenia do historii», na trzecim roku mają zajęcia obowiązkowe z «Metodologii historii» oraz obowiązkowy wykład z «Historii hi-storiografii», potem zajęcia z «Logiki i retoryki narracji historycz-nej» . W ramach wykładów dodatkowych studenci mogą uczęszczać na zajęcia z «Wprowadzenia do metodologii nauk humanistycznych» . Dla studentów studiów magisterskich istnieje ponadto specjalność «Metodologia historii» . Tak jest w Poznaniu, ale już w Łodzi, która z kolei ma świetne tradycje badań nad historią historiografii i gdzie jest profesor Rafał Stobiecki, uczeń świetnego historyka historiogra-fii Andrzeja Feliksa Grabskiego, jest już tylko przedmiot «Historia hi-storiografii z elementami metodologii historii» . A więc w zależności od ośrodków ilość tych zajęć i ich charakter jest zróżnicowany .

Z punktu widzenia tego, co się dzieje we współczesnej humanisty-ce, teoria historii jest niezwykle ważna . Wręcz jest niezbędna . Odbie-gnę nieco od tematu: najlepiej rozwijają się te dziedziny (co można zaobserwować studiując ich historię), które mają mocną podstawę teoretyczną i są w stanie wygenerować własne teorie: socjologia, an-tropologia, archeologia, która dzięki teorii stała się osobną dyscypli-ną . Proszę zwrócić uwagę, że archeologia była traktowana jak młod-sza siostra historii (lub dziedzina uzależniona od antropologii) . M .in . dzięki Ianowi Hodderowi, światowej sławy archeologowi (teoretyko-wi i praktykowi), archeologia stała się samodzielną dyscyplinę (zob . jego książkę Reading the Past) . Oczywiście nie uważam, że wszyscy historycy muszą być zainteresowani teorią . Jestem też daleka od tego, by metodolodzy pouczali historyków, jak powinni uprawiać historię . Taka tendencja metodologii normatywnej była charakterystyczna dla czasów panowania marksizmu i po to zresztą metodologia historii jak osobny przedmiot została wprowadzona do sylabusów . Tak moc-na pozycja metodologii historii w Polsce (i w innych krajach Europy Wschodniej i Rosji) jest swoistością regionalną, która związana była


między innymi z normatywnym podejściem do rozumienia jej zadań po II Wojnie Światowej . Metodologia historii miała bowiem dostar-czać wyprowadzonych z materializmu historycznego dyrektyw ba-dawczych dotyczących selekcji faktów, ich wyjaśniania i oceny .

Dzisiaj taka sytuacja już nie zachodzi, a metodolodzy historii zaj-mują się problemami efektów pracy badawczej historyka, tj . narracją historyczną, historyczną reprezentacją, doświadczeniem historycz-nym, problemami epistemologicznymi (prawda historyczna, obiek-tywizm/subiektywizm, status faktu historycznego, relacja między faktem a zdarzeniem), relacją między historią i pamięcią, myśle-niem historycznym, itd . Ja natomiast idę w innym kierunku: sądzę, że obecnie — w kontekście panującej po postmodernizmie luki pa-radygmatycznej — historycy najbardziej potrzebują umiejętności sa-modzielnego tworzenia choćby zrębów teorii . Historyków uczy się o teoriach zbudowanych w ramach innych dziedzin i ich aplikacji, ale nie uczy się ich, jak budować teorie . Ze swoich doświadczeń dy-daktycznych wiem, że przeciętny student historii na trzecim roku, którego na zajęciach z metodologii historii uczyłam podstawowych elementów tworzenia teorii (formułowanie definicji, tworzenie ka-tegorii interpretacyjnych, stawiania tezy, umiejętność generaliza-cji), jest w stanie zbudować zgrabną siatkę kategorialną dla swojego case study . Powtarzam studentom, że historia zaczyna się tam, gdzie kończą się google i że historia to nie kompilacja i streszczanie ist-niejącej literatury przedmiotu (którą oczywiście trzeba znać), ale badanie . Promuję zatem «metodologię praktyczną», odmienną wo-bec metodologii historii uprawianej jako gałąź metodologii nauk . Ten ostatnio bowiem rodzaj metodologii traktuje historiografię instrumentalnie, powołując się jedynie na płynące z niej przykła-dy, by udowodnić stworzoną (czy raczej «wymyśloną») teorię . W ten sposób dowiadujemy się o historii/historiografii to, na co pozwala teoria narzucana na empirię jak siatka . A przecież rzeczywistość (przeszłość historyczna) jest ciekawsza i bogatsza od teorii . Trzeba pozwolić przemówić empirii . Rzecz jasna w żadnym razie nie twier-dzę, że przystępując do badań historyk jest jak teoretyczna tabula rasa . Oczywiście, że ma bardziej czy mniej uświadomione założenia,


które kierują wyborem problemu, dobrem materiału, sposobem wy-jaśniania, itd . Chodzi jednak o to, by odejść od instrumentalnego traktowania teorii, a z analiz materiału badawczego próbować wy-prowadzać własne schematy interpretacyjne .

Mam nadzieję, że przyszłość będzie bardziej życzliwa, jeżeli cho-dzi o budowanie pomostów między historykami-praktykami i histo-rykami-teoretykami . Teoretycy infantylizują historyków, historycy ignorują teoretyków . Przede wszystkim jednak pokładam wielkie na-dzieje, we wspomnianej wyżej możliwości nauczenia studentów hi-storii, jak budować teorie . Kształcę studentów z jednej strony w po-szanowaniu do empirii i źródeł historycznych, a z drugiej zachęcam ich do refleksji teoretycznej . Mają wielką przyjemność, jeżeli uda im się zaproponować ciekawe pojęcie interpretacyjne i jeżeli «wypro-dukują» źródła (tzn . na przykład zrobią dokumentację tablic nagrob-nych, lub przeprowadzą wywiad ze świadkiem historii) . Mają wtedy poczucie, że nie reprodukują wiedzę, ale że ją produkują . To ich bar-dzo dopinguje . Zaczynają się pasjonować badaniami . Takie podej-ście uwalnia ich kreatywność i wyobraźnię . Oczywiście, mówię tutaj o studentach, którzy studiują historię z powołania .

Powstaje jednak pytanie: jeżeli praca historyka będzie zawierała za dużo teorii, to wtedy, kto będzie mógł ją przeczytać? Ciągle powołujemy się na sukces książki Timothy Snydera «Bloodlands...», która prawie nie ma żadnej teorii, i dlatego chyba została bestsellerom. Stąd też pytanie, dla kogo historycy piszą? Kto jest tym czytelnikiem, który potrafi przeczytać pracę historyczną, która będzie oparta na teorii, być może nawet będzie proponowała własną teorię?

W ramach programu «Mistrz» (Fundacja Nauki Polskiej), kieruje pro-jektem pod tytułem «Historia ratownicza» i uważam — powiem prze-wrotnie, że historię należy ratować przed historykami . Na czym to polega? Na przykład, często jeżeli historycy podejmują tematy histo-rii lokalnej (piszą historię wsi czy gminy), robią to często na zlecenie władz gminy czy samorządu lokalnego . Piszą taką historii wsi, która jest potem ustawiona na półce, a sama wspólnota (mieszkańcy wsi)


nic z tego nie ma . Znam z kolei takie projekty, gdzie młodzi history-cy — studenci czy doktoranci, którzy pochodzą z małych miejscowo-ści, zaczynają śledzić przeszłość . Na przykład, jeden trafił na jakiegoś fotografa, który miał stare klisze zdjęć z 20-lecia międzywojennego i zaczął identyfikować ludzi . Potem zaczął robić wywiady z rodzina-mi tych ludzi i z tego powstała książka, która była rozdawana miesz-kańcom tej miejscowości, którzy przyszli na jej promocję . I to jest właśnie historia ratownicza: ratowanie historii dla członków danej społeczności . Mało tego — zachęcam studentów, by tworzyli portale internetowe, na których umieszczają źródła historyczne, zdjęcia, fil-my . Zachęcam, by robili zdjęcia dokumentacyjne pomników, rozpa-dających się budowli, cmentarzy, by nagrywali wywiady ze starszymi osobami — i to wszystko udostępniali innymi poprzez Internet . Stu-denci lubią to robić; mają poczucie ratowania przeszłości; wiedzą, że to nie jest historia odtwórcza, a ponadto — i może przede wszyst-kim — robią coś nie dla siebie; nie po to, aby zrobić magisterkę, lecz także robią coś dla społeczności, z której często pochodzą . Ponad-to z dużymi sukcesami uczą się i nabierają tak potrzebnej, a często trudnej kompetencji badawczej . Pracują z różnymi typami źródeł — i archiwa dokumentalne, i źródła oralne, i dokumentacja wizualna . Im bardziej są kreatywni, tym lepiej . Jest to jedna z możliwości, by historia stała się bardziej otwarta na zapotrzebowania wspólnoty, a nie tylko na zapotrzebowania abstrakcyjnego podmiotu, takiego jak naród czy państwo . To «living history», z którą stykamy się na co dzień, którą współtworzymy i na która mamy wpływ .

Wracając na chwilę do teorii, czy mogła by Pani nazwać najwybitniejsze pięć prac z teorii historii, które każdy historyk powinien znać i które są dzisiaj najważniejsze?

To trudne pytanie o kanon . Biorąc pod uwagę tradycję angloamery-kańską, bo tą się zajmuję, powiedziałabym: The Idea of History Col-lingwooda i Metahistory White’a . Polecałabym oczywiście klasyczne już prace Franka Ankersmita, Arthura C . Danto, Dominicka LaCa-pry, Louisa O . Minka, Gabrielle Spiegel i Joan W . Scott, a z młodszych


badaczy: Sande Cohena, Chrisa Lorenza, Keitha Jenkinsa, Aluna Munslowa, Nancy Partner, Ann Rigney, Allana Megilla . Nie jestem jednak pewna, czy z punktu widzenia dzisiejszych zapotrzebowań są oni najważniejsi . Należą bowiem do klasyki i reprezentują podejścia konstruktywisytyczne i narratywizm . Za najciekawszego i najbar-dziej kreatywnego obecnie badacza, który zajmuje się teorią historii uważam postkolonialistę — Dipesha Chakrabarty’ego — uznawane-go za jednego z najlepszych historyków na świecie obecnie . Jeżeli zaś chodzi o polskie przykłady, nadal oczywiście kanoniczny i bez-konkurencyjny jest Topolski i jego trylogia, tj . Metodologia histo-rii, Teoria wiedzy historycznej i Jak się pisze i rozumie historię . Jego idea paradoksu prawdy historycznej, koncepcja wiedzy pozaźródło-wej, mitów historiograficznych, źródła historycznego i narracji hi-storycznej — to są dla historyków sprawy podstawowe .

Pani profesor mówi o autoprowincjonalizacji Europy Wschodniej. Jak ta sprawa wygląda dzisiaj w Polsce? Na Ukrainie na przykład Pani książka z wywiadami pod tytułem «Encounters» z roku 1998, która była przetłumaczona na rosyjski w 2010, jest odbierana jak coś nowego. Czy istnieje w Polsce luka czasowa w adaptacji prac z humanistyki, pisanych na zachodzie i w Stanach Zjednoczonych?

Zdecydowanie jest luka, tj . przesunięcie o mniej więcej dziesięć lat . W Stanach Zjednoczonych najbardziej dynamiczne dyskusje na te-mat postmodernizmu toczyły się w latach 1980-tych . W Polsce — w latach 1990-tych, u Państwa teraz się toczą . Istnieje zatem istotny poślizg w przejmowaniu idei płynących z Zachodu i USA . Z pewne-go punktu widzenia jest to naturalne i jeżeli mówię o widocznej od kilku lat luce paradygmatycznej, to nie świadczy o tym, że sądzę, iż wszyscy powinni zarzucić White’a czy Ankersmita, a zacząć czytać Haraway czy Latoura . Wprost przeciwnie . Od początku mojej pracy badawczej, interesowałam się awangardą teorii historii (i ogólnie hu-manistyki) . To przecież takie samo pole badawcze, jak XIX-wieczna refleksja historyczna . Zatem zawsze dziwiło mnie, skąd tyle niechęci do badania «nowinek» .


Ponadto zbudowałam sobie pole zainteresowań, które określi-łam jako porównawcza teoria nauk humanistycznych i społecznych i w tej właśnie perspektywie układam kursy, które prowadzę dla dok-torantów na Stanfordzie . Chodzi mi o możliwość zidentyfikowania najnowszych tendencji panujących w humanistyce; o próbę wskaza-nia, dokąd ona zmierza, i jak następujące w niej zmiany korespon-dują ze zmianami zachodzącymi w świecie . Jednak musimy przejść kolejne etapy tego rozwoju . Nie możemy ich po prostu przeskoczyć . I tak, zdecydowanie problem pamięci, zarówno w Polsce, jak i na Ukrainie, nie jest jeszcze przepracowany; problem traum przeszło-ści także nie; podobnie kwestia historii pisanej z perspektywy gender i/czy queer, historii postkolonialnej, itd . Państwu zaproponowa-łam wykład o posthumanistyce i humanistyce ekologicznej [Куди прямує сучасна гуманітаристика // Український гуманітарний огляд . Т . 16 .], by pokazać, co dzieje się po udomowieniu/uklasycz-nieniu tendencji postmodernistycznych . Taka wiedza daje możli-wość ukazania ich krytyki prowadzonej z punktu widzenia nowego paradygmatu . To bardzo pouczające .

Często chcąc sprowokować słuchaczy mówię (za Jeanem Bau-drillardem) — «Forget Foucault!» . Chcę przez to zwrócić uwagę na fakt, że Foucault tak bardzo «zatruł» i sformatował nasze myśle-nie, że trudno nam myśleć w innych kategoriach, niż «władza-wie-dza» . Trzeba było jednak dwadzieścia lat czytania Foucault (i zmian w kontekście społeczno-politycznym), by dostrzec zarówno ograni-czenia, jak i niebezpieczeństwa tkwiące w jego koncepcji . Dla krajów Europy Srodkowo-Wschodniej Foucault jest nadal niezwykle ważny . Trzeba tu jednak zwrócić uwagę, że zupełnie inny jest amerykański Foucault, który, jak się obawiam, przechodzi do państwa via Stany Zjednoczone, a zupełnie inny jest Foucault francuski . Ponieważ Sta-ny Zjednoczone są opętane kwestiami przemocy, władzy i kontroli, więc tam właśnie idea władzy-wiedzy została szczególnie wypromo-wana . Natomiast francuski Foucault bardziej koncentruje się na pod-miocie . Foucault ma problem ze sprawczością podmiotu, który jest tworzony przez relacje władzy . Podmiot może zatem zdemaskować, jak władza pracuje, ale nie może się z tych uwikłań wydostać . To


swoisty determinizm władzy . Zastanówmy się teraz: czy w obecnej sytuacji coraz większych nacisków państwa na obywatela, takiego właśnie ujarzmionego podmiotu potrzebujemy? Czytając Foucault, zdaję sobie sprawę, że jestem/mogę być opresjonowana ze wzglę-du na rasę, klasę, płeć, wiek, opcję seksualną, religijna, itd . Otacza mnie jedna wielka sieć różnych uwikłań władzy, których jestem ele-mentem, i z których nie mogę się wydostać . Bardzo obezwładniające, czyż nie? Foucault odebrał podmiotowi sprawczość, a ja jestem neo-esencjalistką i zwolenniczką mocnego podmiotu . Wolę zatem czytać Camusa o buncie, niż Foucault . Oczywiście, kiedy mówię o powrocie mocnego podmiotu, nie mam na myśli podmiotu homogenicznego . We współczesnym świecie, taki podmiot może być już tylko hybrydą przepełnioną «strategiczną esencją» . Jest to jednak podmiot, który ma przeświadczenie, że ma wpływ na świat, który go otacza i może coś w nim zmienić .

Krytykę «słabego podmiotu» można zauważyć śledzą losy katego-rii ofiary . W końcowym okresie postmodernizmu ofiara przestała być pasywna, a stała się aktywna . I co się wtedy stało? Okazało się, że ta ofiara, która przedtem była «ofiarą dobrą», tj . taką, nad która władza ma kontrolę i która potrzebuje władzy, by się w jej imieniu wypowia-dała, stała się «ofiarą aktywną» (złą), tj . taką, która wie, że może sama się wypowiedzieć, może się zbuntować i że ma moce sprawcze . Wtedy okazało się, że ta ofiara jest albo kryminalistą, albo nielegalnym emi-grantem, albo terrorystą, a więc kimś, kto wymknął się spod kontroli . Myślę, że w krajach postkomunistycznych idea słabego podmiotu nie jest po prostu właściwa . Potrzebujemy przywrócenia poczucia moż-liwości wpływu na zmiany; wpływu na kształtowanie nowej demo-kracji . Ważna jest także kwestia stworzenie idei mocnej wspólnoty, przywrócenia związków solidarnościowych . Takie połączenie — moc-ny podmiot indywidualny i wspólnotowy (jako podstawa tworzenia się demokracji partycypacyjnej), mogłoby przeciwstawić się struktu-rom dominującej władzy, korporacji, globalnego kapitalizmu .

Czy nie uważa pani profesor, że popularność trendów neomarksistowskich w Polsce i zarówno w Ukrainie, jest związana właśnie z tym, że


młodzi ludzie dopiero odtworzyli dla siebie intelektualną literaturę lewicy europejskiej?

Zdecydowanie tak! Nam jest potrzebna nowa lewica i nowa prawica . Nowa, to znaczy taka, jaką tworzy w Polsce na przykład środowisko «Krytyki Politycznej», która dystansuje się od lewicy związanej z po-przednim systemem . Opiera się na młodych ludziach, którzy są dy-namicznymi organizatorami życia publicznego, a przede wszystkim świetnie zapowiadającymi się badaczami . Jestem pod wrażeniem ich wiedzy i zaangażowania . Na bieżąco czytam pismo Krytyka Poli-tyczna, a także wydawane przez wydawnictwo ha!art książki Allana Badiou, Judith Butler, Jacquesa Ranciera, Slavoja Žižka . Trudno so-bie wyobrazić polską humanistykę bez nich . Rozumiem, że nie chcą być partią polityczną, lecz raczej ruchem intelektualnym . Potrzebna nam jest także nowa prawica, a jej z kolei potrzebne są nowe idee nacjonalizmu, idee narodu, obywatelstwa, bo nie da się przenieść jakiejś XIX-wiecznej idei narodu i nacjonalizmu w wiek XXI, gdzie po prostu kontekst jest zupełnie inny . Nie można ponadto zapomi-nać, że panująca przez ostatnie dekady Nowa Humanistyka (studia genderowe, postkolonialne, etniczne, itd .) wspierała się na nurtach marksistowskich i noemarksistowskich . Nie ma studiów subalterni-stycznych (nurt w ramach studiów postkolonialnych) bez Antonio Gramsciego czy koncepcji gender bez Louisa Althussera .

Nie zapominajmy jednak, że mamy też ciekawą tradycję rodzi-mą (środkowoeuropejską) . Na przykład myśl anarchistyczna, która jest obecnie tak popularna (rozumiem tutaj anarchizm jako postawę oporu raczej, niż symbol terroru) . Mamy także znakomitą tradycję fi-lozofii i literatury . Wyzwanie jest teraz takie, by «powyciągać» z tego interesujące wątki i przepracować je na potrzeby bieżących potrzeb, zbudować jakąś wizję przyszłości, bo przecież idei demokracji ame-rykańskiej na Ukrainę nie da się przecież «przeflansować» . Jak wspo-minałam podobny jest problem z instrumentalnym zapożyczeniem teorii . Teorie genderowe czy feminizm amerykański, studia postko-lonialne, które powstały w Stanach, a odnoszą się do Indii czy Afryki, są operacyjne w zupełnie innym kontekście kulturowo-politycznym .


Gayatri Spivak ostrzegała, że próba instrumentalnego zapożyczania subaltern studies do badań Europy Środkowo-Wschodniej to absurd; tego nie można robić . To jest perspektywa badawcza, którą można się inspirować, trzeba ją znać i krytycznie analizować, ale trzeba tworzyć własne lokalne teorie odpowiadające kontekstowi .

Ostatnie pytanie, które połączy naszą rozmowę z Pani książką: jakie, Pani zdaniem, największe niebezpieczeństwa niesie kryzys w naukach humanistycznych, jeżeli on w ogóle istnieje?

Kapitalizacja akademii, komercjalizacja wiedzy, masowe kształcenie, przerost biurokracji, nieuczciwość na uniwersytetach .

Ale jakie jest wyjście z tego kryzysu?

Petycje do władz nic nie dadzą . Trzeba próbować odbudować związ-ki wspólnotowe i idee solidarności w imię dobrych tradycji autono-micznej akademii i po prostu się buntować . Same władze uniwersy-tetów, zamiast być lojalistycznie nastawione do władz, też powinny się buntować . Dyrektorzy instytutów, dziekani często zapominają, że są przede wszystkim przedstawicielami studentów i pracowni-ków wobec władz rektorskich, a nie wyrazicielami i przekazicielami postanowień rektora . Władza jest lepka, «klei» ludzi, omamia, a in-telektualista powinien strzec się władzy i pieniędzy . Jedyny popęd, jaki powinien nim/ją rządzić, to popęd do wiedzy . Jednak nie każda władza przecież jest zła . Jestem kobietą «własnowolną», ale chęt-nie podporządkowuje się osobom, które uznaję za autorytety . Kiedy imponuje mi jego/jej wiedza i postawa moralna, a przede wszyst-kim widzę, że sprawując urząd kieruje się nie własnymi interesami, ale dobrem ogólnym, wtedy nie mam problemu nie tylko z podpo-rządkowaniem się, lecz także z poświeceniem własnych interesów w imię tzw . «racji wyższej» . Trzeba przeciwstawiać się umasowieniu studiów i próbom ograniczenia autonomii uniwersytetu . Ciągle wie-rzę w akademię, która kształci (i wychowuje) krytycznych intelektu-alistów, a nie produkuje magistrów — zdyscyplinowanych obywateli .


A że jestem idealistką — oczywiście! Wierzę, że mogę przyczynić się do — jak to się mówi — «zbawienia świata» (przynajmniej tego frag-mentu świata, w którym żyje i na który mam wpływ) .

Historyka, jeżeli chodzi o te negatywne tendencje, chronią dwie rzeczy: po pierwsze przestrzeganie zasad rzemiosła historycznego oraz krytyka środowiska; po drugie, kształtowanie w trakcie studiów cnót intelektualnych i autodyscyplina . Jestem przywiązana do idei epistemologii cnoty (virtue epistemology), która stanowi, że cnoty intelektualne (odwaga intelektualna, sumienność, otwartość, bez-stronność, odpowiedzialność, krytyczność, szczerość, poczucie wła-snej omylności), warunkują osiąganie wiedzy . Jestem zwolenniczką starych idei wychowywania, gdzie nacisk kładziony jest nie tylko na przekaz wiedzy, lecz także na kształcenie cnót, na formowanie charakteru . Krzysztof Pomian powiedział ostatnio, że «bycie histo-rykiem nie jest czymś przyznanym raz na zawsze wraz z dyplomem ukończenia odpowiednich studiów . Bycie historykiem musi zyskać za każdym razem potwierdzenie zajmowaną postawą poznawczą i moralną» . Każe studentom historii uczyć się tej frazy na pamięć .

Czekamy na nową książkę Pani Profesor.

Ma się ukazać w końcu kwietnia lub w maju nakładem Polskiego Wydawnictwa Naukowego PWN . Będzie się nazywała «Historia eg-zystencjalna . Krytyczne studium narratywizmu i humanistyki zaan-gażowanej» . Zarówno demaskuje tam mit «tradycyjnego historyka», jak i przedstawiam przemyślenia na temat faktu historycznego oraz projekt metodologii praktycznej oraz epistemologii cnoty jako istot-nego elementu teorii poznania historycznego . Książka zawiera także rozdział o epistemologii bez niewinności, o ograniczeniach French Theory, a także o powrocie mocnego podmiotu . Mam wielką nadzieję, że i na Ukrainie wzbudzi zainteresowanie czytelników .

Chciałabym skorzystać z okazji i bardzo podziękować za zapro-szenie do Kijowa, który jest jednym z najpiękniejszych miast jakie widziałam na świecie . Szczególnie wdzięczna jestem Instytutowi Polskiemu w Kijowie, a zwłaszcza panu Dyrektorowi dr Jarosławowi


Godunowi oraz Pani Annie Łazar i Pani dr Oldze Kłymenko, a także Centrum Studiów Polskich i Europejskich Akademii Kijowsko-Mohy-lańskiej i Paniom: dr Olenie Betlij i dr Katerynie Dysie za organiza-cję wizyty i jej sfinansowanie, a także jakże życzliwe wprowadzenie . Dziękuję także Pani dr Tetianie Dowżok, która tłumaczyła moje wy-powiedzi w trakcie promocji książki i wykładu . Dziękuję Dyrektorowi Wydawnictwa Nika-Centr — Panu Volodymyrowi Samojlenko za wy-danie książki . Najwięcej jednak zawdzięczam Panu dr Volodymyro-wi Sklokinowi — badaczowi o wielkiej erudycji i wiedzy . Dziękuję za przetłumaczenie mojej książki, za naukową nad nią opiekę, a także za cierpliwość .

6 marca 2012 roku



Міжнародний Соломонів університет, Харків

Володимир Склокін

Деколонізація східноєвропейської гуманітаристикиМіркування про дослідження Еви Доманської

Таким є також і завдання всієї моєї інтелектуальної праці. Це є символічне повстання: боротьба за світ, в якому я могла би бути собою; спроба поєднання світу, в якому я живу, зі світом, що живе всередині мене.

Ева Доманська. «Мікроісторії. Зустрічі у міжсвітах»

Свої міркування про нову книгу Еви Доманської, що потрапляє зараз до рук українського читача, я хотів би розпочати, власне, з короткого аналізу того контексту, в якому ця книга опиняється. Це може допомогти краще зрозуміти, на які питання, актуальні для сучасної української історіографії та гуманітаристики зага-лом, ця книга може запропонувати якісь відповіді, або які ще не поставлені питання варто було б у нашому контексті поставити.

Безсумнівним є те, що протягом останніх двадцяти років українська історіографія переживала інтенсивну трансформацію. Попри різноспрямованість та неоднозначність тих процесів, з яких ця трансформація складалася, її загальний характер все ж

35Деколонізація східноєвропейської гуманітаристики

визначало бажання відійти від радянської моделі історіографії . Важливим є також те, що для багатьох учасників цих процесів (особливо для молодшого покоління дослідників) певним нор-мативним ідеалом, з яким співвідносився стан української іс-торичної науки, та з огляду на який визначався напрямок її ре-формування, була так звана «західна історіографія» . Отже, під певним кутом зору, цю трансформацію можна розглядати як спробу інтеграції української історіографії до західної .

Якщо подивитися на ситуацію з цієї перспективи, то ми по-бачимо, що часто ці спроби були досить непослідовними і на-віть поверховими . Це було пов’язано насамперед з відсутністю систематичного розуміння логіки розвитку теорії західної іс-торіографії та гуманітаристики у другій половині ХХ століття, наслідком чого було запозичення українськими науковцями категорій, теорій та підходів, розроблених на Заході, та засто-сування їх до місцевого матеріалу без урахування історичного контексту, в якому ці теорії були створені, а також їхньої пізні-шої критики .1 Наслідком такого інструментального трактуван-ня теорії була, з одного боку, передбачуваність результатів до-слідження, а з другого — своєрідна автоколонізація української історіографії, тобто поява специфічного розподілу праці, за якого західні науковці пропонували теорії, а українські — фак-тографічний матеріал, до якого ці теорії потім застосовувалися .2 Годі говорити, що поряд з іншими чинниками (фінансовими, інституційними тощо) ця ситуація лише сприяла поглибленню провінціалізації української історіографії .

1 Добрим вступом до цієї проблематики є стаття Андрія Портнова: Портнов А. Як західні гуманітарії заговорили українською // Портнов А. Між «Центральною Європою» та «Русским миром»: сучасна Україна у просторі міжнародних інте-лектуальних дискусій. К., С. 126–153.

2 Щоправда, специфікою української ситуації, у порівнянні з тією ж польською, є те, що значна частина українських істориків перебуває ще у доколоніальному стані первісної автаркії. Тобто вони пишуть свої праці так, ніби західної гумані-таристики з її дискусіями та теоріями в принципі не існує, продовжуючи таким чином відповідну традицію радянської історіографії.


Варто підкреслити, що у 90-х роках ХХ ст . та на початку ХХІ ст . подібні проблеми більшою чи меншою мірою стояли перед гу-манітаріями усіх країн Східної та Центральної Європи, які через відносну ізольованість від західної науки у період радянсько-го панування мали швидкими темпами надолужувати згаяне . А отже, як видається, роль «учнів» на певному етапі була не-уникненною . Натомість, відмінність країн колишнього радян-ського блоку від України та інших колишніх радянських респу-блік полягає в тому, що в перших ця проблема вже є не лише добре усвідомленою, а місцеві інтелектуали не тільки обговорю-ють, але і намагаються змінити цю ситуацію . Одним з найбільш яскравих прикладів таких інтелектуалів, які пропонують власні оригінальні рецепти виходу з цієї ситуації, й є Ева Доманська, а отже, варто детальніше придивитися до її біографії .

* * *

Ева Доманська є випускницею Інституту історії Університе-ту імені Адама Міцкевича в Познані .3 Науковим керівником її магістерської роботи та докторської дисертації був патріарх польської методології історії Єжи Топольський, який спрямував увагу молодої дослідниці на зміни, що відбувалися в теорії того-часної історіографії . Втім, визначальним для формування кон-цепції майбутньої дисертації стало двохрічне (1992–1993 роки)

3 При підготовці цього біографічного нарису була використана інформація осо-бистого сайту Еви Доманської (http://ewadomanska.com), який містить, зокре-ма, короткі біографічні дані та детальну польсько- та англомовну бібліографію її праць, а також наступні інтерв’ю польської дослідниці: Wykluczeni z historii, z Ewą Domańską rozmawia Sebastian Frackiewicz // Focus Historia. 2010, № 10. Ss. 48–50; O zmierzchu postmodernizmu, krytycznej nadziei i o tym, co man zostawiła Zagłada, z Ewą Domańską rozmawia Jacek Leociak // Zagłada. 2011, № 7. Ss. 507–517; Domańska E. Historians Must Have Virtues: a Conversation With the Polish Historian and Theorists of History // Rethinking History. 2011, № 3. Рp. 419–430. Важливим джерелом стала також люб’язно надана проф. Доманською її роз-горнута автобіографія та мої власні нотатки з двох розмов з Евою Доманською, що відбулися в Познані 20 січня та 15 лютого 2011 року.


стажування в Університеті Ґронінгену (Нідерланди) під керівни-цтвом одного з класиків наративістської філософії історії Фран-кліна Анкерсміта . Там же в Ґронінгені Доманська познайомила-ся з Гейденом Вайтом, з яким вона записала інтерв’ю, що стало поштовхом до появи книги «Зустрічі . Філософія історії після постмодернізму» (1998) .4 Згодом Доманська зазначала, що вона вважає своїми вчителями Топольського, Анкерсміта та Вайта, але саме Вайт справив найбільший вплив на її формування як науковця та інтелектуала .5

Саме протягом 1992–1993 років починає формуватися харак-терний для Доманської між- чи радше трансдисциплінарний підхід до вивчення минулого, а окрім теорії та історії історіо-графії вона залучає до своїх досліджень також теорію літератури, теорію археології, теорію антропології, такі напрямки сучасної філософії, як деконструкцію, структуралізм, постструктуралізм, конструктивізм, а також психоаналіз та сучасне мистецтво . Зре-штою, підсумком кількарічних досліджень над змінами в тео-рії та практиці тогочасної історіографії стала написана англій-ською докторська дисертація «Історія в людині . Історіографія перед лицем наративістського та постмодерністського поворо-ту в гуманітаристиці», захищена в 1995 році в Університеті іме-ні Адама Міцкевича в Познані (опонентами виступили провідні фахівці з теорії історії — Франклін Анкерсміт та Ганс Келлнер) .

Ідеї, висловлені в докторській дисертації, були згодом роз-винені в монографії «Мікроісторії . Зустрічі в міжсвітах» (1998; друге видання — 2005) .6 У цій книжці Доманська робить спробу осмислити антропологізацію історії у 70–80-ті роки ХХ століття, розглядаючи ці процеси в контексті філософії діалогу (Мартін

4 Encounters. Philosophy of History after Postmodernism / Ed. by Ewa Domańska. Charlottesville and London, 1998.

5 Див.: Domańska E. Historians Must Have Virtues: a Conversation With the Polish Historian and Theorists of History // Rethinking History. 2011, № 3. Рp. 419–420.

6 Domańska E. Mikrohistorie. Spotkania w międzyświatach. Poznań, 2005 (wyd. II).


Бубер, Емануель Левінас), діалогічної концепції культури (Ми-хаіл Бахтін) та «повернення наративу» (Ролан Барт, Гейден Вайт) . У «практичній» частині книги польська дослідниця пропонує низку «спроб» аналізу відомих мікроісторичних праць, зокре-ма, «Повернення Мартина Ґерра» Наталі Земон Девіс, «Великої різанини кішок» Роберта Дарнтона, «Мертвих певностей» Симо-на Шами (Simon Schama) та «Монтайю» Еманюеля Ле Руа Ладю-рі . Ці «спроби» стали підставою для формулювання оригіналь-ної концепції «критики історіографії», що була запропонована у другому виданні монографії .

«Критика історіографії» є спробою вийти поза межі, як тради-ційного історіографічного аналізу, що зосереджується на факто-графічному аналізі історичних праць і розглядає погляди їхніх авторів у контексті домінуючих наукових та інтелектуальних тенденцій їхнього часу, так і суто літературного прочитання іс-торичних досліджень, характерного для риторичного відгалу-ження наративізму . Доманська підкреслює, що «критика істо-ріографії» не є теорією, радше вона є надтеоретичним явищем, «практикою інтерпретації, пропозицією певного методу інтер-претації історіописання, знаряддям розуміння аналізованих іс-торичних праць» . «Критику історіографії» цікавить історична праця насамперед з точки зору її філософського та літератур-ного, а не фактографічного, змісту; її цікавить, як у цій праці відображаються ключові для гуманітаристики певного періоду проблеми . Перефразовуючи метафору Ричарда Рорті, польська дослідниця зазначає: «критику історіографії цікавить “історіографія як дзеркало культури”, та передусім людина, яка в ньому проглядає, й обличчя якої це дзеркало відображає; її цікавить історіографія як критика культури».

Причому роль критика є творчою . Його завданням є, спираю-чися на «глибоке прочитання» тексту (close reading), вивільнити та доповнити приховані в ньому сенси . Говорячи про цілі «кри-тики історіографії», Доманська пише: «Її головне завдання я бачу в освіженні, відновленні способів мислення про історію, що розуміється як специфічний західноєвропейський підхід до минулого.


Її метою, таким чином, є пропозиція певних перспектив, порад щодо способів мислення про історіописання, його місця та ролі в “кризовий момент” історії культури та людини. Також тому ключовим актом критики історіографії є — згідно з Фраєм — “не акт судження, а акт розпізнавання”, який може допомогти людині оцінити себе та своє становище».

Як видається, «критика історіографії» є надзвичайно ціка-вою методологічною пропозицією, що надає необхідний дослід-ницький інструментарій для більш глибокого та творчого ана-лізу історіописання . Одним із свідчень визнання цього підходу стала публікація англійської версії статті «Вступ до критики іс-торіографії» у впливовій книжці «Маніфести для історії» (2007), в якій були також надруковані програмні статті Франкліна Ан-керсміта, Гейдена Вайта, Девіда Гарлана, Домініка Лякапри та Джоан Скотт (Joan W . Scott) .

Другим результатом досліджень Доманської цього періоду стала публікація книги «Зустрічі . Філософія історії після постмо-дернізму» (1998) .7 Ця важлива для західної теорії історії кни-га не є ані традиційною монографією, ані збіркою есеїв . Вона складається з інтерв’ю, що їх записала Доманська з провідними теоретиками історіографії та філософами: Франкліном Анкерс-мітом, Пітером Берком, Гейденом Вайтом, Артуром Данто, Ґеор-гом Іґґерсом, Гансом Келлнером, Йорном Рюзеном, Єжи Тополь-ським та іншими . Центральною темою цієї книги є становище історіографії та філософії історії після лінгвістичного повороту . Але відповіді на досить традиційні питання (як-от: навіщо ми досліджуємо минуле? Якими є завдання філософії історії? Яким був вплив наративізму та постмодернізму на практику та тео-рію історіописання?) Доманська вирішила шукати у нетради-ційний для академічної історіографії спосіб: через біографічні інтерв’ю з відомими теоретиками історіографії . Результат пере-вершив усі очікування: ми отримали надзвичайно цікаву, живу

7 Encounters. Philosophy of History after Postmodernism / Ed. by Ewa Domańska. Charlottesville and London, 1998.


та сповнену особистісного виміру історію змін в історіографії та теорії історії останніх десятиріч, яка до того ж демонструє часто взаємно протилежні погляди на характер та значення цих змін . Книга отримала багато позитивних відгуків, була включена до програм навчальних курсів багатьох північноамериканських та європейських університетів, а також перекладена китайською та російською мовами .

Після захисту докторської дисертації розпочинається новий період в творчості Доманської, пов’язаний насамперед з Пів-нічною Америкою . У 1995 р . польська дослідниця отримала сти-пендію Фулбрайта, яка уможливила її річне стажування в Уні-верситеті Каліфорнії в Берклі під керівництвом Гейдена Вайта, а в 2000 р ., отримавши стипендію Фундації Косцюшка, Доман-ська стажувалася в Стенфордському університеті під керівни-цтвом Ганса Ульріха Ґумбрехта . Від 2002 р . польська дослідниця викладає як запрошений професор на факультеті антропології Стенфордського університету .8 І якщо у середині — другій по-ловині 90-х рр . увага Доманської зосереджувалася насамперед на проблемах антропологізації історії, наративізму, постмодер-нізму, а також актуальних тоді дискусіях довкола універсальної історії, то від початку 2000-х рр . в центрі її уваги опиняється американська нова гуманітаристика, яку польська дослідниця розглядає як важливий приклад проти-історії (counterhistory), а також такі нові напрямки в теорії гуманітаристики та соціаль-них наук, як новий емпіризм та новий матеріалізм .

Поєднати зацікавлення цими двома темами Доманська спро-бувала в книжці «Неконвенційні історії . Рефлексія про минуле в новій гуманітаристиці»,9 над якою вона працювала протягом

8 Паралельно з цим Доманська продовжує викладати і в Інституті історії Уні-верситету імені Адама Міцкевича в Познані.

9 Domańska E. Historie niekonwencjonalne. Refleksja o przeszłości w nowej humani-styce. Poznań, 2006. Див. українську рецензію цієї книги: Вирський Д. «Прекрас-на далечінь»: пасаж до романтизуючої постмодерної історіографії // Ґенеза. Науковий та суспільно-політичний журнал. 2004. № 1(9).


2000–2006 рр . У першій, теоретичній, частині цієї книги в цен-трі уваги польської дослідниці перебуває неконвенційна іс-торія — авангардний напрямок в межах американської нової гуманітаристики . Своєю чергою, під спільною назвою «нова гу-манітаристика» ховається ціла низка дисциплін, зокрема, між-дисциплінарні культурні дослідження (cultural studies), постко-лоніальні студії (postcolonial studies), різні етнічні дослідження (AfroAmerican studies, Asian studies, Chicano/a studies, Native American studies) дослідження над сексуальними меншинами (gay and lesbian studies), дослідження тварин (animal studies), а також дослідження речей (thing studies) . Нова гуманітаристика є кри-тичним дискурсом, спрямованим як проти традиційної гумані-таристики з її тео-, телео-, антропо-, європо-, фало- і логоцен-тризмом, так і проти наявної політичної і соціальної реальності з її різноманітними формами несправедливості та виключення . Доманська вказує, що в центрі уваги нової гуманітаристики так чи інакше перебуває проблема влади, оскільки «постава пере-бування в опозиції до домінуючих систем влади, а також їхня критика, є її характерною рисою»,10 Отже, нова гуманітаристи-ка науково легітимізує деколонізаційні рухи різних меншин:

«Нова гуманітаристика є лівацькою і може розглядатися як наукове знаряддя, що підтримує ідеології фемінізму, постко-лоніалізму або рухів меншин, готуючи та перероблюючи свідо-мість під очікувані соціально-політичні зміни…»11

Відповідно, для нової гуманітаристики надзвичайно важли-вими є дискусії про суб’єктність та ідентичність представників цих меншин, а також проблема пошуку певної історичної легі-тимації для цих рухів, а отже і проблема переписування історії . Ключову роль тут відіграють ті напрямки нової гуманітаристи-ки, що їх Доманська пропонує називати неконвенційними іс-торіями . Неконвенційні історії цікавлять польську дослідницю, насамперед, як приклад сучасної проти-історії (counterhistory),

10 Domańska E. Historie niekonwencjonalne. S. 17.

11 Тamże, s. 18.


тобто дискурсу, що критикує домінуючу історію, адже остання легітимує нерівність та поневолення Іншого . Цей дискурс надає голос тим, хто раніше був виключений з наративу офіційної іс-торії . Тому, як це часто повторює Доманська, неконвенційна іс-торія є революційним та повстанським дискурсом .12

Важливо підкреслити, що прибічники неконвенційної історії часто намагаються запропонувати альтернативу домінуючій іс-торії також і на рівні методів та форми історичного досліджен-ня . Фетишам академічної історії — об’єктивізму та істині — вони протиставляють суб’єктивізм та щирість, надають перевагу етиці та естетиці перед епістемологією, причинно-наслідковий зв’язок заміняють метафоричним мисленням, а також експериментують з різними стилями наративу та формами представлення резуль-татів дослідження . Втім, як це переконливо демонструє Доман-ська, попри щирі наміри, неконвенційні історії зрештою вияв-ляються вплутаними у логіку тієї влади, яку вони ставили собі за мету повалити . Історія, що її пишуть в ім’я переможених, пере-творюється на ідеологію, а в разі успішного для колишніх жертв розвитку подій стає також і новою офіційною історією . Отже, ма-ємо тут практичне втілення фуколдіанської ідеї спіралі влади .

На думку Доманської, щоб вийти з цього зачарованого кола, ми маємо відмовитися від інструментального трактування те-орії як знаряддя політичної боротьби . Дослідниця підкреслює: «емоційно я стою на боці жертв, але інтелектуально я бачу в цьо-му підході багато проблем та загроз» .13 Тому Доманська, не під-тримуючи цілковито ані академічну, ані неконвенційну історію, здійснює деконструкцію обох, щоб показати їхні обмеження, але водночас і можливості, заховані в них . Зрештою, стратегічною метою Доманської є побудова нового підходу до минулого, який би більше відповідав потребам та очікуванням сучасного світу .

Дослідження, зібрані у другій, практичній, частині «Некон-венційних історій», можна розглядати як спробу попереднього

12 Тamże, s. 58.

13 Тamże, s. 22.


накреслення такого підходу . У них польська дослідниця поєднує окремі ціннісні орієнтири академічної історії (як-от, об’єктивізм та прагнення істини) з темами та методами, характерними на-самперед для неконвенційної історії . Усі чотири дослідження другої частини книги об’єднує спільна зацікавленість пробле-мами масових вбивств та злочинів проти людства, а отже — про-блемою зла в минулому . Тут маємо, з одного боку, вихід на важ-ливу етичну перспективу історіописання, а з другого — спробу осмислити можливість адекватної репрезентації проблеми зла в історичному дослідженні .

У «Неконвенційних історіях» вперше проявляється також зацікавлення Доманської новим матеріалізмом та новим ем-піризмом, і загалом постгуманітарною парадигмою, яка влас-не в цей період починає оформлюватися .14 В одному з інтерв’ю Доманська так пояснює своє звернення до цієї проблематики:

«Мої наукові зацікавлення змістилися від так званої нарати-вістської філософії історії (особливо ідей Гейдена Вайта та Фран-ка Анкерсміта), що зосереджується на проблемах історичного наративу, дискурсу, тексту та репрезентації, до проблем матері-альності, речей, нового матеріалізму (так, як вони представле-ні такими дослідниками, як Бруно Лятур, Мануель ДеЛянда) та присутності . Цей поворот стався у пізніх 90-х, коли я відкрила лятурівську ідею колективного зібрання людей і не-людей, і по-чала цікавитися постгуманітарною ідіомою, яку я розглядала як альтернативу згасаючій інтерпретативній або текстуальній па-радигмі . Цей поворот був також пов’язаний із впливом археоло-гів, антропологів, критиків мистецтва та митців (Паула Еброн,

14 У книжці є окремий розділ «У напрямку до неантропоцентричної історії» (с. 104–127), в якому Доманська пише про «поворот до матеріальності», який спостерігається в гуманітаристиці від кінця 90-х рр., вказуючи на теоретичні джерела цього повороту, зокрема, на праці Бруно Лятура, а також детально аналізуючи, пов’язаний з цим поворотом, новий напрямок історичних дослі-джень — «історію речей». З цією темою пов’язане також і одне з досліджень у «практичній» частині книги: «Археологія мертвого тіла (аргентинські desapa-recidos)» (c. 161–194).


Ян Годдер, Бйорнар Олсен, Майкл Шенкс та, серед інших, Мо-ніка Бакке, Міхал Буховський, Збігнев Лібера, Аркадіуш Марци-няк, Пйотр Пйотровський з Польщі), чиї емпіричні дослідження, що зосереджуються на практиці (розкопки, польові дослідження, аналіз досліджень випадків, створення творів мистецтва), у пев-ний момент мені видалися більш цікавими, ніж читання (писа-них) текстів (джерел) . Я також стала більше цікавитися присут-ністю минулого, ніж репрезентацією, тим, що залищилося, ніж тим, що було втрачене в історії» .15

Як бачимо, цей поворот у наукових зацікавленнях польської дослідниці, який відбувся наприкінці 90-х — на початку 2000-х рр ., був спричинений кількома факторами . По-перше, це усві-домлення того, що наративізм та постмодернізм (або, інакше кажучи, інтерпретативно-конструктивістська парадигма), як джерела теоретичної інспірації в гуманітаристиці та соціаль-них науках себе вичерпали . По-друге, це усвідомлення обмеже-ності та однобічності пояснень, що пропонує ця парадигма, на-віть у тих питаннях, у вирішенні яких вона видавалася найбільш придатною, наприклад, у дослідженнях суб’єктності та ідентич-ності . Зосередження на питаннях дискурсивного конструювання соціальної реальності та ідентичності, а також (значною мірою некритичне) використання фуколдіанської концепції знання-влади, з одного боку, начебто дозволяли розкрити механізм соціальних змін та показати, що людина є вплетеною у різно-манітні дискурси влади, які її поневолюють, але з другого — не вказували, як ця ситуація може бути змінена . А отже, результа-том таких досліджень було продукування так званого слабкого суб’єкта, який був приречений залишатися пасивним елементом у грі різноманітних дискурсів влади (хоча і міг усвідомлювати своє становище) .16

15 Domańska E. Historians Must Have Virtues: a Conversation With the Polish Historian and Theorist of History // Rethinking History. 2011. № 3. Р. 420.

16 Див. про це: Domańska E. Сo zrobił z nami Foucault? // French Theory w Polsce / Pod redakcją Ewy Domańskiej i Mirosława Loby. Poznań, 2010. Ss. 66, 70–71.


У другій половині 1990-х — на початку 2000-х рр . альтернативу інтерпретативно-конструктивістській парадигмі стали шукати в різних підходах, пов’язаних з новим матеріалізмом і новим ем-піризмом . Найбільш відомим та впливовим з них стала «теорія актора-мережі» (ActorNetwork Theory), що її ще від кінця 70-х рр . розробляла група французьких соціологів науки на чолі з Бруно Лятуром . Їхні дослідження, що першопочатково були спрямовані на вироблення нового, більш емпіричного, соціологічного під-ходу до дослідження науки, зрештою вилилися у формулюван-ня амбітної теорії, яка пропонувала нове розуміння соціального як певного типу зв’язку між різними несоціальними елемента-ми, а також суспільства як колективу, що виникає в результаті взаємодії людських та не-людських чинників, а отже, теорії, що претендувала на пропозицію нового порядку денного для всіх соціальних і, принаймні, для частини гуманітарних наук .17

Як видно, зокрема, з наведеної вище цитати, ідеї Лятура ста-ли важливим джерелом інспірації для Доманської, поряд з пра-цями таких теоретиків, як Джоржджіо Аґамбен, Розі Брайдотті, Ганс Ульріх Ґумбрехт чи Мануель ДеЛянда . Цей вплив нового матеріалізму проявився, принаймні, у двох сферах . По-перше, Доманська стала уважним спостерігачем та аналітиком змін у гуманітаристиці та соціальних науках, пов’язаних з виникнен-ням неантропоцентричної гуманітаристики та формуванням нової парадигми, що її польська дослідниця пропонує окрес-лювати як постгуманітарну .18 По-друге, Доманська починає

17 Основні положення «теорії актора-мережі» викладені у книжці: Latour B . Reassembling the Social. Introduction to ActorNetwork Theory . Oxford, 2005 . Про цю теорію див .: Abriszewski K . Poznanie, zbiorowość, polityka. Analiza teorii actorasieci Bruno Latoura . Kraków, 2010 .

18 Добрими прикладами такої аналітики є сьомий розділ цієї книги «Парадиг-матична прогалина у сучасній гуманітаристиці», а також стаття: Domańska E. Beyond Anthropocentrism in Historical Studies // Historein. A Review of the Past and Other Stories. 2010. № 10. рр. 118–130. Цій же темі буде присвячена нова книга Доманської «Про майбутнє історії», яка невдовзі буде опублікована польською мовою.


використовувати ідеї та підходи нового матеріалізму й нового емпіризму у власних історичних дослідженнях . Тут передусім слід відзначити її зацікавлення проблемою матеріальної присту-ності минулого в сучасності, зокрема, питанням онтологічного і правового статусу людських решток, етичних та інших контро-версій, пов’язаних з науковим дослідженням цих решток .19

Вже в «Неконвенційних історіях» Доманська задекларува-ла необхідність поєднання теорії та практики історичних до-сліджень на нових засадах . Розчарування в наративізмі було пов’язане, зокрема, з тим, що він (як і критична філософія іс-торії загалом) залишався досить відірваним від практики істо-ричних досліджень . Наративістів цікавив історичний текст як кінцевий результат історичного дослідження, і тому навіть тоді, коли праці наративістів поглиблювали наше розуміння механіз-мів історичного пізнання, вони все одно мали лише аналітичне, а не прескриптивне значення; тобто вони не вказували, як слід досліджувати минуле, а були рефлексією над тим, як історики вже його досліджують . А отже, між практикуючими істориками і теоретиками завжди зберігалася досить поважна дистанція, і перші не завжди розуміли сенс і потрібність праці других .20 До-манська пише про це так:

19 Див.: Domańska E. The Material Presence of the Past // History and Theory. 2006. № 3. Pp. 337–348; Domańska E. Toward the Archaeontology of the Dead Body // Re-thinking History. 2005. № 4. рр. 389–413. Проблемі онтологічного та правового статусу людських решток буде присвячена книга Доманської «Некрос: вступ до онтології мертвого тіла», яка готується до друку англійською мовою.

20 Питання, чому теоретики/філософи історії відмовилися міркувати, як історики мають досліджувати минуле, слід вивчати окремо. Наразі можна припустити, що ключову роль тут відіграло те, що після остаточної дискредитації спекуля-тивної філософії історії у перші два повоєнні десятиріччя утвердилося переко-нання, що філософія історії (в її критичній іпостасі) може бути збережена лише у тому випадку, якщо залишить питання про те, як слід досліджувати минуле, самим історикам, і натомість зосередиться на тому, як історики досліджують минуле, і на кінцевому результаті їхньої праці (на історичному тексті). Отже, філософія/теорія історії фактично перетворилася на філософію/теорію історі-ографії. Див.: Runia E. Presence // History and Theory. 2006, № 1. рр. 1–5.


«Слабкою ланкою гуманітарних досліджень я вважаю теорію, яка часто є не лише відірваною від дійсності, що змінюється, та дискусій, що точаться в гуманітаристиці, але також і від дослідницької практики представників різних гуманітарних дисциплін. Пробуючи провадити емпіричні історичні дослідження, я зрозуміла очевидну, але, як видається, важливу річ, що на заняттях з методології історії та вступу до методології гуманітаристики я вивчала проблеми, пов’язані з історичним пізнанням, дослідницьким інструментарієм історика, історичним наративом, істиною, об’єктивізмом та суб’єктивізмом, а також з різними дослідницькими підходами та історичними школами, але ніхто не вчив нас, студентів історії, як будувати теорії! Тому я переконалася, що сьогодні нам потрібна методологія, яку я назвала би практичною, тобто такою, що постає на основі аналізу даних, і для цього твориться».

Отже, польська дослідниця розробляє проект практичної ме-тодології, тобто методології побудови теорій на основі аналізу конкретного фактографічного матеріалу . У своєму підході До-манська використовує та модифікує ідеї так званої уґрунтова-ної теорії (grounded theory), що використовується соціологами ще від кінця 60-х років ХХ ст ., вихідний принцип якої звучить так: «не накидай на дані наперед прийнятих категорій, але дозволь категоріям народитися з даних» . В основі цього підходу лежить глибоке дослідження випадку (case studies), яке включається у широку порівняльну перспективу, що убезпечує від редукціо-нізму та фрагментарності, часто характерних для інспірованих постмодернізмом досліджень .

Таким чином, практична методологія покликана створити новий міст між теорією та практикою історичних досліджень . Але якщо говорити про східно- і центральноєвропейську гума-нітаристику, то, на думку Доманської, вона має також стати важ-ливим знаряддям інтелектуальної деколонізації місцевої історі-ографії . У даному разі йдеться про згадану на початку цієї статті ситуацію, за якої західні дослідники постачають теорії, а схід-ноєвропейські — фактографічний матеріал, до якого ці теорії потім застосовуються . Причому, таке значною мірою механічне


та інструментальне трактування теорії робить висновки дослі-дження передбачуваними, а роль джерельного матеріалу зво-диться до чергового підтвердження слушності положень теорії .

Для здійснення цієї інтелектуальної деколонізації Доманська не закликає відмовитися від використання західних теорій або перестати стежити за інтелектуальними дискусіями, що точаться в західному інтелектуальному світі . Навпаки, на думку польської дослідниці, для істориків (і то не лише східноєвропейських) над-звичайно важливим є долучитися до сучасних загальногумані-тарних дискусій, що обертаються довкола проблем біотехнологій та біовлади, критики антропоцентризму, меж видової ідентич-ності, міжвидової солідарності, відносин між тим, що людське і не-людське, неконвенційних ідентичностей тощо . Втім, за-гальногуманітарні дискусії, що точаться в західному інтелекту-альному світі, як і створені в їхніх межах теорії, для східноєв-ропейських дослідників мають відігравати роль лише вступної інтерпретаційної рамки, що уможливлює загальну орієнтацію в певній проблематиці та постановку дослідницьких питань . Проте, наслідком такого дослідження має бути формулювання оригінальних теорій (малого та середнього обсягу), які спирають-ся на місцевий фактографічний матеріал, і які будуть внеском східноєвропейських дослідників до світової гуманітаристики .21

Роль самої Доманської в такій інтелектуальній деколонізації польської історіографії та гуманітаристики важко переоцінити . Вона не лише власним прикладом демонструє, що участь в таких дискусіях може бути надзвичайно плідною для істориків, а прак-тична методологія може давати цілком реальні результати у ви-гляді цікавих досліджень, присвячених актуальним для сучасної гуманітаристики темам, але і робить багато для того, щоб набли-зити західні інтелектуальні дискусії до польського науковця . Тут варто, насамперед, згадати редакторську та перекладацьку пра-цю польської дослідниці . Так, зокрема, Доманська є укладачем

21 Див.: Domańska E. Сo zrobił z nami Foucault? // French Theory w Polsce / Pod redakcją Ewy Domańskiej i Mirosława Loby. Poznań, 2010. Ss. 74–76.


та редактором двох польськомовних антологій праць Гейдена Вайта22 та однієї — Франкліна Анкерсміта,23 а також двох важ-ливих збірок: «Пам’ять, етика й історія . Англо-американська те-орія історіографії дев’яностих років» (2006)24 та «Теорія знання про минуле на тлі сучасної гуманітаристики» (2010),25 до яких увійшли переклади найбільш важливих текстів західної теорії історії та гуманітаристики, відповідно, дев’яностих та першого десятиріччя двохтисячних років .

Насамкінець хотілося би висловити сподівання, що ця книга стане стимулом для переосмислення становища сучасної укра-їнської історіографії . Причому, переосмислення не лише в сенсі ознайомлення з перебігом дискусій у західній гуманітаристиці «після постмодернізму», але і в сенсі усвідомлення того, що де-провінціалізація та повноцінна інтеграція української історіо-графії до західної будуть можливими лише тоді, коли українські науковці будуть не тільки використовувати розроблені на Заході теорії та підходи (чи їх критикувати), але і стануть робити вне-сок до актуальних дискусій у світовій гуманітаристиці власними оригінальними теоріями, розробленими на підставі аналізу міс-цевого фактографічного матеріалу .

Текст переопубліковано зі згоди автора. Вперше надруковано в книжці: Ева Доманська. Історія та сучасна гуманітаристика. —

К.: Ніка-Центр, 2012. — С. 238–253.

22 White H . Poetyka pisarstwa historycznego / Pod redakcją Ewy Domańskiej i Marka Wilczyńskiego . Kraków, 2000 (друге видання — 2010); White H . Proza historyczna / Pod redakcją Ewy Domańskiej . Kraków, 2009 .

23 Ankersmit F . Narracja, reprezentacja, doświadczenie. Studia z teorii historiografii / Pod redakcją Ewy Domańskiej . Kraków, 2004 .

24 Pamięć, etyka, historia . Anglo-amerykańska teoria historiografii lat dziewięćdziesiątych (antologia przekładów) / Pod redakcją Ewy Domańskiej . Poznań, 2006 .

25 Teoria wiedzy o przeszłości na tle współczesnej humanistyki (antologia) / Pod redakcją Ewy Domańskiej . Poznań, 2010 .

50 Спостереження › Альтернатива є!

Спостереження › Альтернатива є!

НаУКМА — Варшавський університет

Єгор Стадний

До проблеми «тягаря» історіїSpotykają się dwaj Rosjanie.— Mam dla Ciebię dwie wiadomości: jedną dobrą, drugą złą. Od której mam zacząć?— Od dobrej.— Odnaleziono matkę Lenina.— A zła?— Znów jest w ciąży!

Під час навчання у Варшаві однією з топових тем для розмови з польськими колегами та друзями були міжнародні стосунки . Я не володію ремеслом «міжнародника», але мене завжди ціка-вило сприйняття однієї країни населенням іншої, тобто збірні о́брази певної держави чи її громадян . За черговою такою роз-мовою з двома моїми друзями (обидвоє, до речі, досліджують проблематику російсько-польських стосунків) я спитав, чи не стомились поляки від ролі «адвоката України» і чи не лунають у Польщі голоси за зближення з Росією? Відповідь була приблиз-но такою:

— Усе впирається в історію .— Я розумію, що в історію .— Нічого ти не розумієш! Кожен поляк має на плечах величез-

ний наплічник історії, і він буде тиснути завжди .

51До проблеми «тягаря» історії

Справді, польсько-російські стосунки мають складну історію . І вона таки багато в чому детермінує сучасний їх стан .

Схожою ситуація була і між двома світовими війнами . Ще за-довго до доленосної битви під Варшавою окреслились дві голо-вні концепції для польської закордонної політики: федеративна та інкорпораційна . Авторами першої були Юзеф Пілсудський та коло його однодумців, натомість другу випрацювали у середо-вищі націонал-демократії, ґрунтуючись на праці Романа Дмов-ського «Росія, Німеччина та польське питання» («Rosja, Niemcy i kwestia polska») .

Прихильники інкорпораційної теорії в основу своїх поглядів закладали ідею просування на схід, допоки можна буде асимі-лювати тамтешнє непольське населення . Йшлося про кордон, що був трохи далі на схід від польсько-російського кордону Речі Посполитої перед другим її поділом . Підтримка неросійських рухів, втручання в естонські, латвійські чи українські справи вважались украй небажаною та шкідливою для Польщі .

Натомість пілсудчики, виходячи з історії польсько-російських стосунків, були переконані, що російський імперіалізм є постій-ним явищем і ключем до його обмеження є саме потенціал не-російських народів . Ішлося про створення федерації з Польщі та буферних країн, які підірвали би міць Росії і водночас врівнова-жили би баланс сил у Східній Європі .

Попри те, що Ризький мир означав програш федеративної ідеї, вона не зникла, а вилилась у прометеїзм — рух діячів не-російських політичних еміграцій, що не покладали сподівань на унезалежнення від Москви . Пілсудчики активно співпрацювали з прометеїстами, особливо після того, як захопили владу в Поль-щі у 1926 році .

Чолові представники табору Маршалка протягом 1920-х ро-ків написали чимало текстів різного жанру на тему Радянсько-го Союзу: від пропагандистських спрощень до рівня «навали червоних орд Батия» до цілком серйозної публіцистики . Усі ці тексти об’єднує концепція «червоного царату» . У 1929 році відо-мий економіст Єжи Королько писав: «Російська Імперія сьогодні


називається Союзом Радянських Соціалістичних Республік, але Росія була і буде надалі Росією, тобто чимось відмінним від Єв-ропи і лише інколи пов’язаним з долею Європи… Принаймні на азійському просторі Росія може бути чимось на кшталт цивілі-заційного фактора» . Радянський Союз асоціюється з чимось, що не може претендувати на розвиток, з чимось, що від самого по-чатку приречене на провал .

Однак час спливав і міжнародна ситуація змінювалась . По-при загальне негативне ставлення до СРСР, почали лунати го-лоси за зближення . Ідея звільнення народів з-під «російського ярма» дедалі більше здавалась нереальною, прийшло усвідом-лення того, що більшовизм — це надовго, а економічна криза початку 1930-х років спонукала до пошуку нових виходів у між-народній торгівлі . У таких умовах почали з’являтись ідеї певного зближення з Радянським Союзом . Це не означає, що зникло за-гальне тло неприязні до СРСР . З’явилися нові ідеї від суто праг-матичної економічної співпраці до можливого союзу з СРСР у протистоянні з Німеччиною .

У 1932 році був підписаний договір про ненапад . Як наслі-док, із польської проурядової преси почали зникати пасажі про те, як у Польщі краще жити, ніж у СРСР . Більшовик Карл Радек приїздить до Варшави та публікується в одній з найбільших вар-шавських газет «Польська газета» («Gazeta Polska») — стаття ви-ходить у дусі потепління в стосунках .

На цій хвилі починаються взаємні обміни . До Москви виру-шив голова спільного радянсько-польського торгівельного то-вариства Чеслав Бобровський . Описуючи побачене, він зберігав критичний тон щодо самого більшовизму та його методів, однак схвалював колективізацію та індустріалізацію . Загалом новиз-на радянського експерименту почала приваблювати все більше оглядачів . На СРСР почали дивитись як на державу нового типу, що змогла вийти з міжнародної ізоляції і при цьому консоліду-вала широкі маси довкола поставлених владою цілей .

Провівши тиждень наприкінці 1933 р . у Москві, відомий ре-портер Мельхіор Ванькович видав свої подорожні записки про


СРСР під назвою «Оперена революція» . Журналіст писав про по-требу «попереднього налаштування» для розуміння радянсько-го ладу . Його цікавило все: від побуту до статистичних даних . «Частка робітничого люду збільшується з року в рік . Людські душі зігнуті під пресом обов’язків . Нехлюйство нищиться . Але чи надовго? Ремонт людини є важливішим за ремонт трактора . І найближчим часом повинно з’явитись послаблення, повинен почати будуватись третій вимір пролетарської культури . Усе на це вказує . І цікаво, що це послаблення йде старими шляхами, проторованими людяністю — через родину . У Радянській Росії родина з року в рік міцнішає», — писав репортер .

До речі, можливо, саме завдяки своїм позитивним відгукам про СРСР, вже за часів «комуни» Ванькович зміг повернутися з еміграції до Польщі, де брав активну участь у літературному житті країни — видавав книжки, читав лекції, хоча й мав певні трагікомічні пригоди з режимом Гомулки .

Іншим прикладом, однак на цей раз постійного перебування в СРСР, є робота журналіста вже згадуваної «Польської газети» Яна Берсона . Він перебував у Радянському Союзі протягом трьох років, а потім радянській владі не сподобались його відозви про VII Конгрес Комінтерну, що проходив у 1935 р . Саме цього року відбувається «похолодання» стосунків СРСР та Польщі . Берсон опублікував чимало своїх репортажів, багато з яких наражалися на гостру критику . З одного боку, журналіст вказував на зроста-юче розшарування суспільства, алкоголізм та величезні жертви, що приносились на поталу індустріалізації . З іншого — Берсон був переконаний, що з часом у СРСР ідеологія буде слабшати аж до майже цілковитого зникнення і прийде лібералізація ра-дянського ладу, зокрема релігійного життя: «Релігія перестає бути небезпечною для дійсного стану справ і водночас стає все більше потрібною для населення» . Він, як і багато інших, захо-плювався прогресом радянської промисловості, зокрема дуже багато уваги приділив проектам Дніпробуду . Берсон навіть під-важував головну тезу пілсудчиківського табору про СРСР як про неодмінну імперію-в’язницю народів .


Журналіст захоплювався мілітарною потужністю СРСР, проте водночас не вважав, що вона загрожує Польщі . На думку Берсо-на, розвиток військової машини Радянського Союзу спрямова-ний винятково на оборону, а Сталін — це поміркований політик, який тримався позиції між російським націоналізмом та агре-сивним назовні соціалізмом . Звісно ж, такі погляди журналіста наразилися на жорстку критику, зокрема на сторінках редагова-ного Єжи Ґедройцем часопису «Бунт молодих» («Bunt Młodych») .

Подивитись, як живуть робітники у СРСР, у свій час (листопад 1934 р .) поїхала і Яніна Медзінська, що працювала інспектором праці у Міністерстві соціального забезпечення Польщі . Медзін-ська була приємно вражена рівністю чоловіків та жінок у праці, розвитком освіти (зокрема професійної) та системою охорони здоров’я робітників .

Думки про поліпшення справ у СРСР були характерні і для людей з найближчого оточення Пілсудського . Наприклад, його ад’ютант Мечислав Лепецький після подорожі до СРСР видав книжку під назвою «Сибір без перекручень», де висунув сміли-ву та водночас наївну тезу: «Більшовики не переслідують релі-гії . Не забороняють нікому її сповідувати . Вони занадто розумні, аби в тій справі застосовувати силу» . Ба більше, автор був пере-конаний, що в Сибіру вже немає засланців .

Окрім авторів, які перебували якийсь час в СРСР, поглянь-мо ще на деяких молодих публіцистів . Вони були поколінням, що, так би мовити, всмоктувало радикалізацію суспільних на-строїв другої половини 1930-х років . Ідея сильної влади, здатної спрямувати ресурси мас на втілення певних цілей, викликала захоплення на тлі занепаду ідеалів парламентської демократії та постулатів лібералізму . Зрештою, такий злам поглядів можна відслідкувати у зміні поколінь . Чимало діячів молодого поколін-ня мали значно радикальніші погляди, ніж їхні батьки, серед та-ких представників молодшого покоління: Войцех Васютинський, Ванда Василевська чи Ірена Дробнер .

У молодих діячів табору санації існували думки, щоб пере-йняти деякі радянські практики, зокрема в економічній сфері .


У 1933 році одна з проурядових молодіжних організацій у По-знані видала книжку націоналіста Яна Стахнюка, в якій той захо-плювався колективізацією та закликав до її проведення в Поль-щі . А член організації «Легіон молодих» («Legion Młodych») Болеслав Дембінський був набагато сміливішим: він не лише схвально описував практику робітничих бригад у СРСР та ре-комендував перейти до планової економіки, а й писав про Ра-дянський Союз як можливого союзника Польщі . Комсомол для нього теж був взірцем: «молодий легіонер» прагнув запросити до Варшави представників «найпотужнішої молодіжної органі-зації у світі», аби перейняти їхній досвід .

Можна навести ще багато прикладів схожих голосів . Зрештою, як і прикладів протилежного характеру — погляду значно кри-тичнішого .

Ми часто (можливо, навіть завжди?) послуговуємось сте-реотипами, і від цього не втечеш . Історія справді формує наші оцінки про ту чи іншу країну та її громадян . Однак із часом такі «наплічники» певного знання можуть бути аж занадто важкими, аби рухатись уперед та шукати вирішення нагальних проблем .

Мені можна закинути невдало обраний приклад, бо ж і умо-ви робітників за сталінізму не завжди були такими райдужними, і про трагічні наслідки колективізації ми прекрасно знаємо . Але тут не йдеться про те, як було в СРСР? Погано чи добре? Йдеться про ставлення . І, напевно, мандрівники, не маючи таких «на-плічників історії», якраз змогли би чіткіше розгледіти не лише позитивні, а й негативні сторони радянського життя . До історії не варто ставитись фанатично . Залиште це історикам .



Естонська школа дипломатії,Таллінн

Володимир Гушулей

На шляху до створення Європейського фонду

на підтримку демократії (European Endowment

for Democracy)

Нещодавні події на Півночі Африки, що ввійшли в історію під назвою «Арабська весна», поставили під питання адекватність Європейської політики поширення демократії до сучасних ви-кликів . Запит на демократичні цінності в зазначеному регіоні став справжньою несподіванкою для решти світової спільноти . Для ЄС події «Арабської весни» відчинили вікно можливостей у взаєминах з Тунісом, Єгиптом, Лівією та Єменом . Згідно з ба-зовими договорами ЄС, одним із ключових завдань зовнішньої політики є сприяння поширенню цінностей демократії, право-вої держави та відкритого суспільства [Ст . 2, 6, 8 Договору про ЄС] . Загроза можливого провалу продемократичних рухів на тлі згортання демократичних прав і свобод у низці держав Східної Європи стає справжнім тестом на готовність Європейського Со-юзу досягати проголошених цілей власної зовнішньої політики в регіоні, розташованому безпосередньо на кордоні з Унією .

Усвідомлюючи необхідність корекції своїх підходів до держав-сусідів, Європейська Комісія спільно з новостворе-ним європейським зовнішньополітичним відомством прийма-ють комунікацію, в якій оголошують перегляд Європейської

57На шляху до створення Європейського фонду

політики сусідства .1 У цій комунікації вперше згадано засну-вання Європейського фонду на підтримку демократії (European Endowment for Democracy) . Сама ідея створення нового інстру-менту в політиці сприяння поширенню демократії належить польському уряду, а якщо говорити точніше, то міністру закор-донних справ Польщі Радославу Сікорському .2 Просування ідеї заснування згаданого фонду стає одним із пріоритетів поль-ського президентства в Раді Європейського Союзу протягом другого півріччя 2011 року . Події в Північній Африці стають чи не головним аргументом польського уряду на користь власної ініціативи . Виступаючи перед депутатами Європейського пар-ламенту, заступник державного секретаря з питань розвитку в МЗС Польщі Кшиштоф Становський апелює до досвіду своєї держави, яку ще 25 років тому було важко уявити демократич-ною . Саме завдяки системним реформам і підтримці Європей-ського Союзу демократична Польща стала реальністю . Однією з амбітних цілей для Європейського фонду на підтримку демо-кратії має стати уможливлення появи демократичних держав навколо ЄС, зокрема в Північній Африці .3 У своєму ж виступі пан Становський наводить загальні принципи діяльності Європей-ського фонду, який, на думку польського уряду, у своїй діяльнос-ті повинен мати максимально можливий рівень незалежності від європейських інституцій, а також характеризуватись спро-щенням бюрократичних процедур на шляху до отримання ґран-тів . Серед бенефіціарів цього фонду — передовсім представни-ки громадянського суспільства: неурядові організації, разом із

1 A New Response to a Changing Neighbourhood. A review of European Neighbourhood Policy. Joint Communication by the High Representative of The Union For Foreign Affairs And Security Policy and the European Commission, Brussels, 25 May 2011, http://ec.europa.eu/world/enp/pdf/com_11_303_en.pdf

2 Elisabeth Rotter M., Sensible but insufficient, D+C, http://www.dandc.eu/articles/220194/index.en.shtml

3 Presidency’s vision for the European Endowment for Democracy, http://pl2011.eu/en/content/presidency-s-vision-european-endowment-democracy


незареєстрованими, профспілки, університети, об’єднання гро-мадян, політичні партії, журналісти, окремі особи (наприклад, дисиденти), чия діяльність у сприянні демократичним змінам потребує підтримки . Не відкидають також підтримки урядів, якщо їх діяльність збігатиметься із цілями фонду . Щодо бюдже-ту, то польський уряд висловив переконання у можливості його поступового підвищення до 100 млн . євро на рік .4

На сьогоднішній день остаточне рішення про створення Єв-ропейського фонду на підтримку демократії ще не було прийня-те . Попри присутність загальної політичної волі, залишаються питання щодо конкретних механізмів: хто і як буде здійснюва-ти загальний менеджмент, які джерела фінансів будуть доступні для фонду, за які саме завдання фонд відповідатиме тощо . Од-ним із прикладів для Європейського фонду слугує американ-ський Національний фонд на підтримку демократії (National Endowment for Democracy) . Ця структура має незалежність у прийнятті рішень стосовно того, кому і які ресурси надавати . Як результат, діяльність американського Національного фонду може не завжди збігатися з пріоритетами Державного департа-менту . Втім, із переваг такої незалежності є можливість надава-ти підтримку тим організаціям чи особам, яких офіційні органи США через ті чи інші причини не можуть підтримати .

Ще один виклик на шляху до створення Європейського фон-ду — пошук оптимального поділу відповідальності між уже на-явним Європейським інструментом на підтримку демократії та прав людини (European Instrument for Democracy and Human Rights) та цілою низкою схожих структур, яким сприяють окремі держави-члени: німецькі фонди ім . Конрада Аденауера, Фрідрі-ха Еберта, Фрідріха Науманна, Гайнріха Бьолля, Рози Люксем-бург, британський Вестмінстерський фонд тощо . Уже згаданий Європейський інструмент був заснований 2006 року і за час сво-го існування зазнавав критики за надмірну бюрократизованість та відсутність політичної амбітності . Щодо національних фондів,

4 Там само.

59На шляху до створення Європейського фонду

то їхні цілі та пріоритети не завжди тотожні з загальноєвропей-ськими . Крім того, вже згадана американська модель просуван-ня демократії передбачає ефективну співпрацю двох основних американських партійних інститутів: Національного Демокра-тичного Інституту й Міжнародного Республіканського Інституту з Національним фондом на підтримку демократії .

Підсумком польського президентства в питанні лобіювання ідеї створення Європейського фонду стало рішення Ради Єв-ропейського Союзу від 1 грудня 2011 року, в якому ЄС схвалює уже зроблене до цього часу та запрошує Раду з постійних пред-ставників держав-членів ЄС (COREPER) продовжити подальшу необхідну підготовку .5 Парламентський Комітет із зовнішніх справ у своїй доповіді щодо парламентської рекомендації за-кликає гарантувати наявність чітких механізмів контролю за діяльністю майбутнього Європейського фонду .6 Попри триван-ня внутрішніх перемовин між зацікавленими сторонами щодо майбутнього Європейського фонду, його остаточний запуск за-плановано ще до кінця поточного року . На сьогоднішній момент можна сміливо заявляти, що питання самої доцільності в Євро-пейському фонді не стоїть, дискусії відбуваються щодо конкрет-них питань функціонування фонду та його співпраці зі схожими структурами як європейського, так і національного рівнів .

Створення нового фонду, напевне, означатиме збільшен-ня кількості ресурсів для представників громадського сектору, в першу чергу, в державах-сусідах ЄС, а також можливе спро-щення процесу отримання ґрантів . Крім того, фонд може стати чудовою альтернативою для тих, хто з різних причин не може розраховувати на підтримку вже наявного Європейського ін-струменту чи фондів окремих держав-членів ЄС .

5 Concil of the European Union, Council conclusion on the European Endowment for Democracy, Brussels, 1 December 2011.

6 Committee on Foreign Affairs, Report with a proposal for a European Parliament recommendation to the Council on the modalities for the possible establishment of a European Endowment for Democracy (EED), 14 March 2012.



Association for International Affairs у Празі

Лілія Ревак

Вишеградська група: обгортка без наповнення?15 лютого цього року Вишеградській групі виповнився 21 рік. Упродовж років життєздатність та потрібність цього проекту неодноразово піддавали сумнівам, а результативність співпраці критикували. Попри все, Вишеградська група вижила, а 20 років — це вже досить солідна дата для того, аби підбити певні підсумки. Особливо зараз, у період економічної кризи, зокрема кризи Єврозони, внаслідок якої країни опинилися по різні боки барикад.

Як це було…

Кілька слів про Вишеградську четвірку . Групу, спочатку знану як Вишеградський трикутник, було створено Польщею, Чехосло-ваччиною та Угорщиною в угорському замку Вишеград 15 лю-того 1991 року з метою «пришвидшити перехід з радянської ор-біти до євроатлантичних інституцій» .1 Місце дуже символічне: саме тут 1335 року зустрілися Карл І Роберт, Казимир ІІІ Великий і Ян Люксембурзький, аби домовитися про нові торгівельні шля-хи, які би полегшили їм доступ до європейських ринків збуту .

1 Géza Jeszensky — міністр закордонних справ Угорщини в 1990–94 роках.

61Вишеградська група: обгортка без наповнення?

У попередньому випуску журналу я вже зверталася до істо-рії діяльності Вишеградської групи, тому не буду заглиблюва-тись у деталі . Перша половина 90-х була не легким періодом для четвірки (розпад Чехословаччини, уряд Мечіара в Словаччині та Вацлава Клауса — в Чехії тощо) . Ситуація суттєво змінила-ся в другій половині декади, коли керівники держав Вишеграду усвідомили важливість тісної співпраці для успіху їхнього «єв-ропейського проекту» . Коли ж вони, зрештою, досягли успіху в цій сфері, приєднавшись до ЄС 2004 року, Вишеград став на роздоріжжі . Мети створення групи досягнуто — країни четвірки «повернулися в Європу» . Вишеградську групу треба було винай-ти наново .

Тоді ж багато експертів заявляли про втрату Вишеградською групою raison d’etre і передбачали маргіналізацію, а то й взагалі розпад угруповання . Говорили про те, що внутрішні проблеми, як-от: розмір Польщі, різні пріоритети і нестача спільної про-грами врешті зведуть результати співпраці нанівець .2 Натомість держави Вишеграду поставили собі за мету пропагувати куль-турні, освітні, наукові цінності, підтримувати і зміцнювати ста-більність в регіоні .

Що ж стосується природи Вишеградської групи, то варто перш за все зазначити, що вона є неінституціалізованою ор-ганізацією, це арена для консультацій, в основі діяльності якої лежить співпраця та регулярні зустрічі: від політичних самітів найвищого рівня до зустрічей експертів та дипломатів, діяль-ності неурядових організацій та індивідуальних зв’язків . Спо-чатку винятково урядова співпраця поширилася і на громадську та культурну сфери . Єдиною організацією в межах Вишеград-ської платформи є створений 2000 року Міжнародний Више-градський фонд, покликаний сприяти співпраці в культурній, науковій та освітній сферах, обміну студентами і зміцненню міжнародної співпраці та туризму . Фонд здебільшого фінансує діяльність неурядових організацій та індивідуальні громадські

2 O’Donoghue C. Happy 20th Anniversary Visegrad Group, Prague Post


ініціативи .3 Вишеградська група не планує розширюватися, але завжди залишається відкритою для співпраці з іншими країна-ми, як-то зі східноєвропейськими країнами, чи схожими на неї угрупованнями в межах ЄС (Бенелюкс та Північна Рада) .

Співпраця в межах Вишеграду

Зважаючи на спільну культурну та історичну спадщину, країни Вишеграду мають багато обопільних інтересів . Щобільше, Ви-шеградську групу було створено для того, щоб разом відстоюва-ти і пропагувати спільні позиції . Співпраця зосереджується на пропагуванні демократичних цінностей і розширенні ЄС, енер-гетичній, економічній і фінансовій політиці, політиці безпеки та оборони тощо .

Політика безпеки та оборони

Після розпаду СРСР країни радянського блоку взяли курс на Європу . Це означало стати членами НАТО та ЄС . «Повернення до Європи» мало принести економічний розквіт і краще життя . Але також членство в НАТО мало б убезпечити їх від «російських імперіалістичних зазіхань» . Таким чином, безпека та оборона завжди були в основі євроінтеграційних мрій країн Вишеграду, а політика безпеки та оборони належать до пріоритетних сфер співпраці для четвірки .

Страх перед Росією зараз уже, звичайно, набагато менший (хоч він і не зник повністю), але все-таки впливає на те, що, пе-ребуваючи на периферії ЄС, країни Вишеграду відчувають по-требу стабілізації свого близького зарубіжжя . Саме цим і ви-кликана політика пропагування демократичних цінностей і трансформації неповноцінних демократичних, а то й взага-лі авторитарних режимів, про що йтиметься далі . Окрім того, країни четвірки поділяють спільні загрози на міжнародному

3 Інформація з офіційного сайту Вишеградської четвірки: http://www.visegradgroup.eu


і регіональному рівнях . Зрештою, у період кризи й систематич-ного скорочення бюджетних видатків на оборону, тісніша співп-раця видається абсолютно логічною .

Щороку в межах політики безпеки та оборони відбувається кілька зустрічей представників країн Вишеграду на міністер-ському та експертному рівні . На жаль, реальних результатів цих зустрічей зазвичай немає .

23 травня 2011 року в Левочі у Словаччині представники мі-ністерств оборони всіх чотирьох країн підписали пакт про ство-рення так званої «бойової групи» (поширена практика в меж-ах ЄС), яку очолить Польща . Групі треба бути готовою до участі у військових операціях до 2016 року . Це особливо актуально за-раз, коли НАТО намагається втілити в життя «Розумну оборону» (Smart Defence), метою якої є поєднання військових сил різних країн для заощадження коштів і підвищення ефективності . Екс-перти скептично ставляться до успіху цієї ініціативи, зважаючи особливо на те, що тільки Польща має добре розвинену армію . Не на користь четвірки свідчать також усі попередні спроби співпраці у військовій сфері, які не приносили бажаних резуль-татів через брак політичної ініціативи і фінансування . До того ж, більшість питань безпеки вирішуються в межах інших форумів, як-от НАТО чи ЄС .

Якщо зазвичай недостатня інституалізація виступає пе-решкодою, то в сфері безпеки та оборони вона надає країнам більшу свободу дій . На жаль, країни Вишеграду не змогли ви-користати свій потенціал, бо також панічно бояться будь-яких структур, які б допомогли їм втілити в життя конкретні проекти .4

Політика сусідства

Оскільки основним напрямом діяльності Вишеградської чет-вірки, як я вже зазначала, проголошено пропагування демо-кратичних цінностей і підтримки стабільності в регіоні, а отже,

4 Naď J., Szatkowski T., Gyarmati I., Frank L. (2010). Trans-atlantic Security, Policy Paper. — Slovak Atlantic Commission. — Р.3


розширення ЄС, Вишеградський фонд фінансує велику кількість проектів в Україні, Білорусі та Молдові, а також в країнах Пів-денного зарубіжжя ЄС .

Співпраця у цій сфері також далека від ідеалу, і не рідко пози-ції країн-членів Вишеграду кардинально різняться . Так, напри-клад, Угорщина виступила проти вступу Сербії до ЄС, у той час як Польща та Словаччина підтримують його . Словаччина вва-жає себе експертом у питаннях Західних Балкан і майже не ціка-виться Україною чи Молдовою . Те саме стосується Чехії, яка за-галом виступає за пропагування демократичних цінностей, але має своїх улюбленців (наприклад, Кубу) . Зрештою, коли йдеться про розширення ЄС, то Чехія, Словаччина та Угорщина зазвичай виступають на користь руху на Південь, тоді як Польща не від-риває погляду від Сходу . Ні для кого не секрет, що Польща ви-ступає найвідданішим «адвокатом» вступу Україні та Молдови до ЄС . Вона особливо зацікавлена в успішності цих проектів зо-крема і Східного Партнерства загалом, бо хоче стати представ-ником ЄС у боротьбі з Росією за вплив на схід від кордону ЄС .

Енергетична політика

Енергетична політика також серед пріоритетів співпраці країн у межах Вишеграду: від енергетичної безпеки5 до диверсифіка-ції енергоресурсів . Ця тема особливо актуальна, коли в Польщі знайшли величезні поклади сланцевого газу, а газові суперечки між Україною та Росією далекі від завершення .

У 2002 році з ініціативи Угорщини6 було створено експертну робочу групу з питань енергетики . Вона збирається раз або двічі на рік в столицях країн Вишеграду . Найактивніша співпраця — у газовому секторі, бо країни мають схожі виклики та пробле-ми (малі поклади природного газу разом з високою залежніс-тю від одного постачальника — Росії) . Нагальним питанням для

5 Чехія отримує газ з Норвегії, тому питання енергетичної безпеки для неї неактуальне.

6 Угорщини найбільше серед країн Вишеграду залежить від російського газу.


Вишеградських країн є модернізація енерго-інфраструктури (газотранспортна система потребує розширення), залучення альтернативних джерел енергії та диверсифікація джерел по-стачання енергоресурсів .

Економічна та фінансова політика

Наслідком кризи Вишеградської групи в першій половині 90-х років минулого століття стало те, що співпраця довший час зо-середжувалася в межах економічного та фінансового секторів, який не втратив своєї важливості й сьогодні .

Особливу вагу для країн Вишеграду мають Структурні фон-ди ЄС, з яких вони отримують фінансову допомогу та «політика згуртування» (cohesion policy) . Проте й тут пріоритети країн Ви-шеграду різняться . Три менші країни Вишеграду мають спіль-ні погляди щодо фінансового плану ЄС . Польща, котра отримує найбільше регіональних дотацій, пропагує більший бюджет ЄС . Так само з очевидних причин Польща єдина з чотирьох висту-пає проти скорочення дотацій сільського господарства .

Погляди не збігаються й щодо єдиної європейської валюти . Чехія та Угорщина навіть не беруть участі в так званому Euro Plus Pact, у той час як Словаччина впровадила євро в 2010 році, а Польща постійно заявляє про свою готовність впровадити євро .

Загалом Вишеградська четвірка успішно провалює випро-бування економічною кризою . Солідарність — останнє, що ми можемо тут побачити . Чехія відмовилася підписати Фіскальний пакт ЄС, який посилює бюджетну дисципліну країн ЄС, словаки відокремилися від усіх, бо тепер вони частина Єврозони, угорці ніяк не можуть дати собі раду з наслідками економічного по-трясіння, а поляки не втрачають амбіцій навіть у такий далеко не простий час .


* * *

Попри те, що серед країн-членів Вишеграду існує консенсус з приводу користі їхньої співпраці, на практиці такі спільні дії рідко трапляються, а реальні результати спостерігаємо ще рід-ше . Кожна з країн четвірки намагається самоствердитися в ЄС і претендує на лідерство у Вишеградській групі, чого не допус-тять інші країни-члени, хоча потреба лідера видається логічною, особливо в межах політики безпеки та оборони, де таку позицію може посісти Польща .

Серйозною проблемою також є відмінності між країнами-членами (Польща як велика країна має більше політичної ваги; Чехія належить до найбільш євро-скептичних країн ЄС) . Конфлікти в межах групи також не зміцнюють її (наприклад, словацько-угорський конфлікт щодо нацменшин) .

Таким чином, роль Вишеградської групи дедалі більше мар-гіналізується, а країни-члени просувають особисті інтереси поодинці . Криза Єврозони і абсолютна відсутність будь-якого консенсусу в межах Вишеграду вкотре викликала дискусії щодо необхідності існування групи .

Вишеградська група має великий потенціал (разом вони ма-ють таку ж кількість голосів в інституціях ЄС, як Німеччина та Франція;7 як одне ціле Вишеградська група — сьома за розміром економіка Європи і п’ятнадцята економіка в світі) . Відкритим залишається питання, чи зможуть країни четвірки коли-небудь подолати свої розбіжності і вповні реалізувати потенціал Групи?

7 Ще минулого року Ніколя Саркозі висловив побоювання з приводу регулярних зустрічей Вишеградської четвірки.

67«Smart is the new sexy»?

Східноєвропейські студії,Варшавський університет

Олена Коваленко


«Smart is the new sexy»?Сьогодні у всьому світі шукають таланти: співаків, танцівни-ків, кухарів, людей з надприродними можливостями та інших девіантів . Останнім бастіоном, що тримається перед натиском всюдисущих кастингів, залишається наука . А особливо «замкне-ними» для сторонніх вух та очей вважаються дисципліни при-родничі й технічні . Адже про історію дискутувати може начебто кожен (навіть сприймає це як обов’язок), так само вирішувати мовні питання намагається кожен носій мови, не винятком є питання політології, соціології тощо — тобто кожній гумані-тарній дисципліні так чи інакше загрожує небезпека профана-ції через її наближеність до людини — коли сам об’єкт вивчен-ня відчуває себе уповноваженим висловлюватися на серйозні теми, претендуючи на слушність своїх міркувань . Однак цілком іншою є ситуація з природничими науками, якщо відкинути за-гальне занепокоєння поширенням ГМО та небезпекою андрон-ного колайдера . Нині знання дисциплін «точного» циклу мало доступне для широкого загалу . Найчастіше специфічні питан-ня, більш чи менш широкі і зрозумілі пересічному громадянину, обговорюють на конференціях, симпозіумах, лекціях, проте не виносять на розсуд ширшої аудиторії — преси чи телебачення .

Подолати цю закритість молодих дослідників та інженерів і створити новий формат спілкування науковців з публікою


взялися організатори нещодавно створеного конкурсу FameLab, ідея якого полягає в презентації наукових проектів та дослі-джень широкому колу незаангажованих глядачів .

FameLab сьогодні має світовий формат . Ідея створення кон-курсу наукової комунікації виникла у Великобританії на Науко-вому фестивалі в Челтенгем (Cheltenham Science Festival), і впер-ше її було втілено у 2005 році . З 2007 року партнером конкурсу стала Британська Рада (British Council), а відтак FameLab набув глобального контексту і до країни-засновниці приєдналося ще близько 20 країн з Європи, Африки, Азії та Америки . За час іс-нування конкурсу в ньому взяло участь близько 10 000 молодих науковців, інженерів, технологів, викладачів, з яких приблизно 2 000 стали учасниками півфіналів або фіналів .

Третього березня у варшавському Центрі науки «Коперник» відбулися півфінали польської версії FameLab, участь у якій взя-ло понад 30 молодих науковців, котрі пройшли попередній від-бір у своїх містах . Відтак, на конкурсі було якнайширше пред-ставлено географію польських точних наук .

Три хвилини на науку

Фізика з тенісними м’ячиками? Біологія у коміксах? Чи пояс-нення хімії через показ театрального виступу? Обмеженням учасників є тільки їхня уява . FameLab позиціонує себе як проект для дослідників, які не бояться мислити нестандартно і мають хист популяризатора науки .


За правилами конкурсу, за три хвилини потрібно розповісти про свою наукову працю так, щоб журі та глядачі не почали позі-хати від нудьги . А це вже справжній виклик — у науковий спосіб, використовуючи мінімальний реквізит (лише те, що сам можеш винести на сцену, і жодного Power Point!), пояснити «ненауко-вій» аудиторії сенс свого дослідження і довести його значущість .

Проте, такі старання учасників щедро винагороджують: у ре-зультаті, за 180 секунд добротної праці переможець отримає 30 000 злотих (це понад 60 000 грн .) на свої дослідження, а також 5 000 (понад 10 000 грн) — на власні потреби, і поїде представляти Польщу на фіналі у Великобританії . До того ж, найкращі учасни-ки візьмуть участь у майстер-класах із покращення комунікації у сфері популяризації науки . Тож є сенс попрацювати над тим, щоб зацікавити когось наукою поза рутинними університет-ськими аудиторіями і лабораторіями .

Уже сама назва конкурсу свідчить про те, що елементи шоу не ворожі FameLab . І справді, це все за форматом дуже нага-дує сучасні телекастинги: професійно освітлена сцена, камери,

3 березня 2012, півфінал польської версії FameLab у Варшаві


ведучий-жартівник і, звісно ж, — прискіпливе журі, котре, роз-сівшись під сценою на дивані та попиваючи каву, намагається провокувати учасників підступними запитаннями . Наприклад, цього року до журі польської версії входять: Ірена Чешлінська (Irena Cieślińska) — популяризатор науки, редактор багатьох науково-популярних видань, заступник директора Центру на-уки «Коперник»; Конрад Байєр (Conrad Bajer) — габілітований доктор фізичних наук, член програмної ради Центру науки «Ко-перник», доктор Яцек Вашілевський (Jacek Wasilewski) — медіоз-навець, спеціаліст із риторики, Пйотр Найштуб (Piotr Najsztub) — журналіст .

За всієї позірної схожості з будь-яким форматним шоу, зміс-тове наповнення та цілі FameLab якісно відрізняються .

Мозок потребує уваги

Тепер про цілі . Головна мета FameLab — створити науковця — харизматичну постать, котра зможе надихати та заохочувати до науки інших . За словами авторів ідеї FameLab, «люди повинні розуміти працю науковців, тоді їм легше буде сприймати змі-ни, які несе розвиток науки» .1 Адже здебільшого нові винаходи покращують наше життя та розуміння світу, однак самі науков-ці та медіа не завжди правильно можуть донести до суспільства інформацію про потенційні користі та ризики, і тому виникає нерозуміння та несприйняття . Відтак, оскільки наука є части-ною майже всіх аспектів нашого життя, хоча ми й рідко про це задумуємося, дуже важливо створювати можливості для моло-дих науковців та громадськості обмінюватися думками та вести діалог, заснований на взаємній повазі й довірі .

Науковці не повинні залишатися в тіні світової комунікації, але стати її повноправними учасниками . «FameLab створено для того, щоб знайти молодих науковців та інженерів, удосконалити їхні вміння, навчити їх ефективно спілкуватися в інтенсивному

1 Інформація з офіційного сайту http://famelab.org/talking-science-0


світі медіа, в котрому ми зараз живемо . Сьогодні більш ніж будь-коли наука та науковці повинні бути відкритими для сус-пільства, наблизитися до нього, а ми, своєю чергою, повинні на-близитися до науки» .2

Як видно, такий конкурс несе користь для суспільства . Те-пер щодо учасників . Окрім можливості отримати грошову ви-нагороду на дослідження, вони мають ще кілька надзвичайно корисних досвідів . По-перше, завдяки участі у FameLab моло-ді науковці мають можливість покращити свої комунікативні здібності та вміння презентації . Виступаючи перед аудиторією, учасник повинен упродовж трьох хвилин тримати увагу на собі та пояснити глядачам зовсім непросту тему . Наприклад, як і на-віщо відчепленими атомами «бомбардують» різні матеріали, або як вимірюють розміри чорних дірок, або як, самі цього не помі-чаючи, ми в повсякденному житті використовуємо пневматичні механізми та ін . По-друге, під час та після конкурсу учасники

2 http://famelab.org/talking-science-0

3 березня 2012, півфінал польської версії FameLab у Варшаві


отримують можливість поспілкуватися з однодумцями, людьми зі схожими зацікавленнями, колегами-дослідниками з різних наукових царин, а це завжди дає свіжий погляд на власну працю . По-третє, учасники на час проведення конкурсу відчувають себе зірками й на практиці тренують уміння спілкуватися з громад-ськістю та пресою . У перерві між виступами конкурсантів орга-нізовано грін-рум, де з FameLab-ерами спілкуються журналісти та гості заходу .

Зрештою, задоволення від FameLab отримують і глядачі у залі . Вони дивляться цікаве шоу, без читання вікіпедії і з інтеракти-вом дізнаються про чорні дірки, ензими, методи протезуван-ня та багато іншого . Мене як глядача польської версії FameLab привабив формат: замість довгого і нудного обговорення — три хвилини на науку . Максимально доступний текст, відсутність затягнутих презентацій в Power Point, харизматичні учасники . Здавалося би, профанація святого — знання . Проте, це інший рі-вень, на якому йдеться насамперед про залучення та зацікав-лення людей популярною наукою .

Як уже було зазначено, за спонсорування FameLab у багатьох країнах взялася Британська Рада, а тому — гіпотетично — є мож-ливість долучення України до країн-учасниць, якщо київська Британська Рада таки підтримає ініціативу колег .

Насамкінець, для тих, хто хоче надихнутися FameLab-ерами і дізнатися цікавинки зі світу фізики, хімії, біології, є спеці-альний канал на youtube: http://www .youtube .com/user/famelab . А хто хоче знайти натхнення наживо — 19 травня в тому ж таки центрі науки «Коперник» відбудеться фінал, на який глядачами можуть прийти усі охочі .

Приємного перегляду!

73Старість — це радість!

Ірина Ковальчук

Інститут міждисциплінарних досліджень «Artes Liberales»


Старість — це радість!2012 рік проголошено Європейським роком активності стар-ших людей і толерантності між поколіннями, метою якого є привернення суспільної уваги до проблем та потреб літніх лю-дей, а також до їхнього значного внеску (наприклад, догляд за батьками, друзями, чоловіком чи дружиною, онуками) у кожне суспільство .1

Крім того, до завдань цього року належить розробка на зако-нодавчому рівні можливостей для старших людей розвиватися професійно й особистісно, бути суспільно активними, здорови-ми й повноцінними членами кожного суспільства, адже Євро-па має бути привабливою для різних суспільних груп, зокрема старших осіб .

Ринок праці має бути для них відкритим, публічний про-стір — доступним, а інфраструктура має уможливлювати актив-не життя тим, кому за 50 . Зрозуміло, йдеться не про реалізацію цих головних завдань, бо це процес довгий, але принаймні про закладення його підвалин .

1 Європейська Комісія не призначила коштів на проведення різних заходів, пов’язаних із літніми людьми та зв’язками між поколіннями, на 2012 рік, тому кожна країна сама визначає, скільки коштів витратити і на які активності. Більшість подій у Польщі фінансуватиме Фонд громадських ініціатив.


Старі стереотипи

Уже загальновідомим є твердження, що нації старішають в усьо-му світі, народжуваність знижується, що призводить до серйоз-них демографічних і економічних проблем . У старінні соціоло-ги не вбачають загрози, а радять використати таку ситуацію як шанс для розвитку, для залучення старших людей до суспіль-ного життя країни . Усвідомити це мають не лише самі «герої», а й політики, науковці, громадські діячі, працедавці . Ламання стереотипів щодо 50-річних осіб і старших — мабуть, найсклад-ніша частина цього процесу: позбутися думки, що дідусі й бабу-сі — це бідні люди, які не можуть самі дати собі ради, які вже не хочуть розвиватися, не мають креативних ідей, пасивні . . .

Ці процеси не відбуватимуться самі по собі . Потрібна стиму-ляція й підтримка: реформи в державі, фінансування, активність громадських організацій і . . . ініціативність самих «винуватців» .

Не час на пенсію

Перше, що спадає на думку, коли середній вік життя збільшуєть-ся, — підвищити пенсійний вік, оскільки країни часто не в змозі забезпечувати життя на належному рівні для людей похилого віку . У Польщі запропонували такий вихід із ситуації — підви-щити пенсійний вік до 67 років як для жінок, так і для чоловіків (зараз — 60 років для жінок і 65 років — для чоловіків) . Такий намір уряду викликав величезні протести в польському суспіль-стві: демонстрації, багатотисячні мітинги під Парламентом за референдум щодо підвищення пенсійного віку . Наразі Коаліція PO-PSL («Громадянська платформа» і Польська народна партія) дійшли згоди також щодо часткових пенсій: для жінок після 62 років і 35-річного досвіду роботи, для чоловіків — після 65 ро-ків і 40 років праці . України теж торкнулася пенсійна реформа, яка вступила в дію 1 жовтня 2011 р . Тепер пенсійний вік жінок дорівнює пенсійному вікові чоловіків — 60 років, а раніше жінки виходили на пенсію в 55 років . Усе пізнається в порівнянні .


У наших силах

В одному з інтерв’ю2 Галина Потоцька, віце-президент Європей-ської платформи «Вік»3 (AGE Platform Europe) зазначає, що десять років тому в ООН був створений план діяльності, темою якого було старіння . Тому ювілейний рік цієї ініціативи присвячено саме літнім людям . Що більше, Європейська Комісія встановила Єв-ропейський день день солідарності між поколіннями — 29 квітня .

Як ми можемо приготуватися до істотних демографічних змін? Передовсім, на думку Галини Потоцької, потрібно створи-ти такі умови для старших осіб, аби утримати їх на ринку праці .

2 http://wiadomosci.ngo.pl/wiadomosci/748502.html?utm_source=ue&utm_medium=email&utm_campaign=16.02.2012

3 Європейська платформа «Вік» — це мережа організацій, діяльність яких спря-мована на тих, кому за 50. Нараховує вона вже понад 170 організацій з 27 країн ЄС. Польських у ній поки лише дві. Важливим аспектом діяльності Євро-пейської платформи «Вік», серед іншого, є аналіз рішень ЄС і відстеження, аби в них було враховано інтереси літніх людей.

Три кити активності літніх людей:

• Працевлаштування: реформи й суспільна робота як з працедавцями, так і з самими потенційними літніми працівниками;

• Участь у суспільному житті: створення можли-востей для втілення нереалізованих мрій, належне поцінування щоденного внеску в життя суспіль-ства — догляд за батьками, чоловіком чи дружиною, онуками;

• Самостійне життя: здоров’я, фізична й інте лек-туальна незалежність .


На противагу стереотипним уявленням, для більшості професій вік працівників свідчить про їхню обізнаність і величезний до-свід, і цей капітал слід цінувати . Наприклад, можна запропо-нувати досвідченим працівникам після виходу на пенсію елас-тичний графік роботи і пропозицію стати наставниками для невеликих груп осіб, щоб передавати їм знання й набуті вміння .

У Польщі створюють інтернет-портали (як bycseniorem .pl), де старші люди можуть знайти цікаву інформацію про життя на пенсії, самореалізацію, власні зацікавлення, здоров’я, фінанси тощо . А щоб пенсіонери відкрили можливості інтернету, орга-нізовано безкоштовні комп’ютерні курси для старших осіб (Ра-йонний клуб SURMA — район Охота, Варшава), які здебільшого проводять волонтери . Активно функціонують також Універси-тети третього віку, мотто яких «Не старішає той, хто не має на це часу!» . Серед пропозицій громадських організацій, напри-клад, Фонд «Я — Жінка», ESPAR (Європейське товариство по-пуляризації рухової активності 50+), Багатопоколіннєвий клуб волонтера в Любліні, всепольський дотаційний конкурс «Стар-ші люди в дії», який реалізує Товариство творчих ініціатив «ę» за підтримки Польсько-Американського Фонду Свободи та інші, також знаходимо театр, волонтерство, спорт, відпочинок, діяль-ність проти суспільної ізоляції тощо . Популярною є програма «Навчання впродовж усього життя», зокрема програма «Ґрюн-дтвіґ» спрямована на поширення позаформальної освіти дорос-лих на всьому просторі ЄС . Як бачимо, важливим є системний підхід, а не поодинокі заходи .

А як вигладає ситуація літніх людей в Україні? Україна по-сідає 11 місце у світі за високим рівнем депресії серед людей похилого віку . Міністерство праці і соціальної політики України у 2008 р . запропонувало пілотний проект «Університет третьо-го віку», який набуває все більшої популярності . Такі навчальні заклади відкрито в Києві, Львові, Миколаєві, Ковелі, Кременчуці, Стриї та інших містах України .

Щодо громадських організацій, то найвідомішою в нас є Все-українська благодійна організація «Турбота про літніх в Україні» .


Яку людину ми називаємо старою?

Дослідження,1 ініційоване Європейською Комісією у зв’яз ку з Роком активності старших людей і толерантності між поко-ліннями свідчить: пересічний європеєць вважає, що старій людині близько 64 років, але простежуються відмінності: у Словаччині старій людині — 58, у Польщі — 63. А до якого віку людина молода? Пересічна відповідь — 42-річна, у Польщі — 39-річна, на Мальті — 37-річна.

Більшість європейців усвідомлюють, але не виявляють зане-покоєння тим, що нації старішають.

Шість із десяти європейців критикують ідею підвищення пен-сійного віку до 2030 р. Прихильники цієї ідеї — чоловіки, ті, кому за 55, інтелігенція. 50% польського суспільства не пого-джуються з урядовою реформою підвищення пенсійного віку, 36% — погоджуються, 14% — не знають.

Дві третини європейців вважають, що хотіли би мати дозвіл працювати після досягнення пенсійного віку. Привабливою пропозицією для європейців буде отримання тимчасової роботи або не на повну ставку й отримання час-тини пенсії. Один з чотирьох європейців брав участь у волон-терській діяльності.

Лише 5% поляків вчаться все життя, дані в ЄС — 9%.2

Євробарометр: 63% поляків вважає, що громадські організа-ції позитивно впливатимуть на проблеми старіння нації, най-менше — уряд (24%). Порівняно з іншими країнами ЄС, поляки на пенсії більше працюють, але менш суспільно активні.

1 http://ec.europa.eu/public_opinion/archives/ebs/ebs_378_sum_en.pdf

2 http://wiadomosci.ngo.pl/wiadomosci/758317.html


Інші переважно також займаються турботою і допомогою стар-шим людям, тобто наголос поки все-таки на підтримці, а не зао-хоченні до активної діяльності й повноцінного життя, як у Поль-щі . Проте є позитивні зрушення — 30 березня 2012 року у Львові відбувся Перший форум для літніх людей .

Я намагалася знайти інформацію про заходи в Україні, пов’язані з Європейським роком активності старших осіб і то-лерантності між поколіннями, але не знайшла . Можливо, вона з’явиться пізніше .

Протягом цього року навряд чи вдасться щось істотно зміни-ти, але до 2020 року Європа має стати відкритою і привабливою для осіб будь-якого віку, зокрема для тих, кому за 50, бо це лише початок! Чи буде старість радістю — залежить передовсім від нас активних .

79Як поляки з українцями у Львові в футбол грали

НаУКМА — Варшавський університет

Іван Гаврилюк

На шляху до Євро 2012

Як поляки з українцями у Львові в футбол грали Історія хоч і любить точні дати, але радує ними дослідників не-часто . Особливо, якщо події відбулись не в сучасній ері висо-корозвинутих технологій . Зародження польського футболу та-кож виглядає доволі туманно й невизначено . Починалось усе, як і слід було очікувати, доволі віддалено від найпопулярнішого виду спорту в сучасному світі .

Протягом 123 років польські землі були поділені між Росією, Пруссією та монархією Габсбургів . На питання, чому польський футбол зародився саме на землях останньої, історія не відпо-відає . Очевидно, сюди швидше доходили західноєвропейські, а, насамперед, британські впливи веселої біганини та катання м’яча по траві, не обмежені до певного часу жодними правилами .

Всередині XIX ст . на землях Східної Галичини — а саме тут з’явилися на світ два брати-блюзнюки: польський і український футбол — був надзвичайно поширений культ здорового тіла і відповідного способу життя . У 1866 р . поляки Казимир Жуко-тинський (Kazimierz Żukotyński) та Лукаш Ґолденталь (Łukasz Goldenthal), наслідуючи чехів, створили гімнастичне товариство «Сокіл», у виховну систему якого за кілька років увійшли занят-тя з футболу (до слова, український «Сокіл» постав 11 лютого

80 На шляху до Євро 2012

1894 р . у Львові) . Перший польський підручник, в якому були описані загальні правила гри у футбол «Гімнастичні ігри шкіль-ної молоді» («Gry gimnastyczne młodzieży szkolnej») Едмунда Це-нара (Edmunda Cenara), був виданий 1891 р . у тому-таки Львові . Професор Євгеніуш Пясецький (Eugeniusz Piasecki) під кінець XIX ст . ввів футбол у програму шкільних занять . Логічним про-довженням такої популяризації футболу мав стати перший в іс-торії польського футболу матч — 14 липня 1894 р .

У ті дні у Львові проходила виставка досягнень промисловос-ті й сільського господарства, упродовж якої відбувались різно-манітні конференції інженерів, літературознавців, гостям міста демонстрували нову трамвайну лінію, що вела до Стрийського парку . У рамках виставки на урочисто відкритому в тому ж пар-ку стадіоні «Колізей», розрахованому на десять тисяч глядачів, відбулася міжміська гра між командами, що представляли спор-тивно-гімнастичне товариство «Сокіл» — Львів проти Кракова .

Матч розпочався 14 липня 1894 р . о 17:00 . Львів’яни гра-ли в білих футболках та сірих гімнастичних штанцях, а гості — краків’яни — у білих футболках та синіх штанцях . Професор Ви-робек (Wyrobek) з Кракова судив двобій . На стадіоні зібралося близько трьох тисяч глядачів . Гра тривала 6 (за іншими даними 7) хвилин — до першого гола . Єдиний м’яч провів другокурсник учительської гімназії Володимир Хомицький, який діяв на лі-вому фланзі (очевидно, лише формально) . Тактики й стратегії у діях футболістів майже не було — головним завданням було проштовхнути м’яч у ворота . Стійками воріт служили два пра-порці, увіткнуті в землю, перекладини, вочевидь, взагалі не було .

Цікаво, що і Польща, і Україна вважають цей львівський по-єдинок за перший у власній футбольній історії . Поляки дово-дять, що більшість гравців того матчу були етнічними поляками (ніде правди діти, у Львові тоді мешкали переважно поляки та євреї) . Українці мають власну точку зору, тому 2004 р . львівська облдержадміністрація видала розпорядження «Про відзначення 110-річчя українського футболу й 100-ліття футбольної команди «Україна»«, про яку йтиметься нижче .


Погонь «Львів». 1910 р.1 Погонь «Львів» — чемпіон Польщі 1926 р.2

Не дивно, що саме у Львові виникли й перші польські та укра-їнські футбольні клуби . 1903 р . студенти першої реальної школи створили ФК «Слава», що став предком клубу «Чорні» . Наступно-го року власну футбольну команду («ГКС» — «Клуб гімнастично-спортивний») за підтримки вже згадуваного Євгеніуша Пясець-кого заснувала й четверта гімназія . За три роки ця команда була перейменована в «Погонь» — у міжвоєнний період вона стала одним із флагманів польського футболу .

У вересні 1939 р . «Погонь» припинила своє існування . Клуб був чотириразовим чемпіоном Польщі (1922–23, 1925–26 рр .) та триразовим віце-чемпіоном Польщі . У сумарній таблиці успішності всіх польських клубів «Погонь» посідає 29-е місце, не зважаючи на лише 35 років свого існування . Навесні 2009 р . футбольний клуб «Погонь» було відроджено, і зараз коман-да виступає в чемпіонаті Львова . 1905 р . учні третьої та шостої гімназій створили команду «Лехія» (не плутайте з варшавською «Лехією» — лідером сучасного польського футболу, заснованою 1916 р .) . У тому ж році вперше було проведено чемпіонат Льво-ва — перемогли «Чорні» .

Утім, це були польські футбольні клуби . Український футбол на західноукраїнських землях також невпинно розвивався, хоч і дещо повільнішими темпами .

1 http://pl.wikipedia.org/wiki/Pogo%C5%84_Lw%C3%B3w_(pi%C5%82ka_no%C5%BCna)

2 Там само.


Професор Академічної Гімназії Тарас Франко (син Івана Франка) писав, що український спорт, зокрема футбол, у Льво-ві постав на початку XX ст . з маївок: «У травні й червні молодь Української Академічної Гімназії під керівництвом професора Р . Цеглинського вибиралася у заміську прогулянку . Спочатку молодь займалась руховими забавами: третяком, перерваним королем, а згодом взявся звідкись м’яч . Він одразу став осе-редком заінтересування всієї молоді . . . Професор не знав добре, що з м’ячем робити (sic!) . Правила англійського союзу копано-го м’яча були йому невідомі . Найлегше йшло з установленням воріт: хлопці накидали дві купи блюзок і шапок, і брамки були готові, віддалені від себе на яких 150 метрів (sic!) . Вся молодь ді-лилась на дві величезні дружини і на безмірному грищі чекала нетерпеливо на початок гри . А початок був дуже оригінальний . На середині поля лежав на землі м’яч, а з обох сторін розбігали-ся проти себе провідники дружин, найліпші бігуни, і на повній швидкості мали копнути м’яч . Потім наставала загальна чудова копанина і пекельний вереск . М’яч крутився, як тріска в ополон-ці . . . коли куля виривалась десь щасливо, зараз же за нею гнали завзятущі групи копунів, окружали збитою масою і копали нога-ми куди попало, переважно по кістках товаришів . Згодом слабші, підкошені, відступали, стиск поріджувався і можна було десь-колись стрілити по воротах»3 . Так виглядав футбол у виконанні львів’ян на початку XX ст . і він мало чим відрізнявся від згаду-ваної гри 1894 р . чи то навіть легендарних ігор у м’яч численних племен індіанців .

Подальший процес професіоналізації українського футболу на Галичині був пов’язаний з іменем Івана Боберського . 1906 р . Боберський видав підручник «Копаний м’яч», в якому для укра-їнської молоді Галичини доступно виклав правила футболу (по-ляки, як уже зазначалось, мали подібний збірник правил із 1891 р .) . Він-таки створив першу УКРАЇНСЬКУ футбольну команду .

3 http://alexander07.io.ua/s116338/rozpovid_pro_naysilnishiy_ukraenskiy_futbolniy_klub_polshchi


Професор Іван Боберський — батько українського футболу

За деякими даними, ще в 1903 р . (чи 1904 р .) у Цісар сь ко-коро-лів ській руській академічній гімназії Іван Боберський створив футбольну команду «Україна» . Однак, це була радше аматорська команда, про ігри та існування якої нам фактично нічого неві-домо . Натомість восени 1911 р . було створено Спортивне това-риство (СТ) «Україна», в якому футбол відразу став найпопуляр-нішим видом спорту . Роком раніше, 1910 р ., було сформовано ще одну українську футбольну команду «УСК» («Український спортивний кружок»), котра, щоб гідно змагатися з польськими, єврейськими, чеськими та німецькими командами, об’єдналася з командою спортивного клубу «Динамо» .

Зберігся анонс першого футбольного матчу між «Україною» та «УСК»: «У неділю, 15 жовтня (1911 р .), обід мусить бути точно о 1-ій годині пополудню, бо рівно о 3-ій годині розпочнеться зу-стріч між Першою дружиною академічного спортового товари-ства «Україна» та Першою дружиною львівського «Українського спортового кружка» . Початок точно о 3-ій на стадіоні «Сокола-Батька» . Ціна входу — 0,60 крон . Для учнів, академіків та вій-ськових — 0 .30 крон . Сидячі місця на степениці (трибуні), за-мовлені для пань — по 0,70 крон . Місця в льожі — по 1,20 крон» .4 Та зустріч завершилась поразкою «України» з рахунком 1:2 .

4 http://alexander07.io.ua/s116338/rozpovid_pro_naysilnishiy_ukraenskiy_futbolniy_klub_polshchi


Утім, 1911 р ., коли «УСК» та «Україна» зіграли товариський матч, можна вважати часом зародження першого та найсильні-шого українського футбольного клубу Галичини, а згодом і всієї Польщі, — «України» .

1913 р . відбувся перший чемпіонат Галичини (Західної і Схід-ної), в якому краківські клуби «Вісла» та «Краковія» випередили львів’ян, а переможцем стала «Краковія» .

По завершенню Першої світової війни футбол у відродженій Польщі та Львові, що увійшов до її складу, розвивася напрочуд швидкими темпами . Уже 20–21 грудня 1919 р . у Варшаві відбув-ся з’їзд 31-го футбольного клубу та утворилась Польська феде-рація футболу («Polski Związek Piłki Nożnej») . Уся Польща була поділена на п’ять футбольних округів: краківський, львівський, лодзький, познанський та варшавський . Також було оголошено порядок першого футбольного чемпіонату Польщі (запланова-ного на 1920 р .) .

Втім, дозволимо собі не зупинятися на описах міжвоєнних футбольних чемпіонатів Польщі, оскільки інформацію про них нескладно відшукати в Інтернеті . Натомість зупинимось на ат-мосфері футбольних матчів у «польському» Львові .

У місті Лева протягом буремних 20–30 рр . XX ст . бійки поль-ських та українських уболівальників на стадіонах були постій-ним явищем . До речі, на відміну від сучасних зіткнень, які від-буваються між фанатами команд-суперниць чи поліцією, тоді нерідко діставалося футболістам і навіть суддям .

Дров у вогонь підкидала національна неприязнь між укра-їнцями та поляками (українське питання в II Речі Посполитої було одним з найгостріших, проте його ніколи не було виріше-но) . Оскільки більшість львівських футбольних команд форму-вались за національною ознакою (наприклад, українська «Укра-їна» чи польська «Погонь»), то перемога тієї чи іншої команди часто закінчувалася масштабними сутичками .

Про одне з подібних протистоянь фанів польської команди «Ресовія» (Жешув) та «України» (Львів) у 1935 р . згадував відомий


львівський футболіст Олександр Скоцень:5 «Як тільки прозвучав фінальний свисток судді, натовп польських вболівальників з ре-вом вибіг на поле і почав нас ображати, вигукуючи нецензурні антиукраїнські гасла . Керівництво «Ресовії» на це не реагувало . Нас били, штовхали, плювали нам в обличчя, напевно не тому, що ми програли (1:3), а за те, що насмілилися грати і намагалися виграти» .6 А ось 1937 р . гра «України» з «Погонню» завершилася бійкою у форматі «стінка на стінку» між українцями та поляка-ми . «Почали нас бити по ногах і штовхати, — розповідає Ско-цень . — З іншого боку підбігли наші друзі на допомогу . Недовго було й до кровопролиття . Офіцер попереджувальним пострілом з пістолета притримав людей, втім ненадовго . Почалася бійка» .7 Відомий в ті роки суддя Юзеф Земан (Józef Zeman) згадував, що одного разу після матчу перемишльської «Полонії» з «Гасмоні-єю» (єврейською командою) йому також дісталось від уболіваль-ників: «На станції підійшов до мене єврей якійсь і зі словами «Це тобі за твоє суддівство» ударив мене в обличчя» .8

Таким дивацько-романтичним і, за сучасними мірками, да-леко не джентльменським, був польсько-український футбол на Галичині на початку XX ст . А потім почалася Друга світова війна — і вмить не стало «старого доброго футболу», а колишні спортсмени були змушені більше піклуватися про власне життя, аніж свою майстерність радувати сотні людських очей на тради-ційно заповнених стадіонах .

5 Про першого українського футболіста, який отримав європейське визнання, та український футбол 30-х — поч. 40-х рр. минулого сторіччя можна прочи-тати тут: http://www.vox-populi.com.ua/literaturna-storinka/z-futbolom-u-svit-avtor-skocen-oleksandr

6 «Бои фанатов» — «События недели: итоги и факты», № 7 (37) за 14–20 лютого 2012 р.

7 Там само.

8 Там само.

86 Культура міст

Магістрантка «Social Anthropology»,University of Cambridge

Оля Гнидюк


Мистецтво для короля: останній польський король і перша англійська публічна галерея

Поміж різних пам’ятних подій, що пов’язують Польщу і Велико-британію, є такі, що виглядають цікавими випадковостями або просто збігом обставин . Колекція картин, з якої було засновано Картинну галерею Далвіч (Dulwich Picture Gallery) у Лондоні, є таким прикладом, адже пов’язує останнього польського короля з першою публічною галереєю в Англії .

Наприкінці XVII — поч . XIX століть завдяки колекціонерові і посередникові у торгівлі картинами Ноелеві Десанфанові та його другу Франсису Буржуа, члену Королівської Академії і ху-дожнику, було збудовано й відкрито мистецьку галерею . Втім, майже в кожній історичній довідці про галерею згадується ще й ім’я польського короля Станіслава Августа Понятовського .

Не випадково . Король Станіслав Август Понятовський колек-ціонував мистецькі твори, тому в 1790 р . замовив Ноелю Десан-фану зібрати колекцію картин . Починаючи з 1770-х років, поль-ський король скуповував доступні на ринках Англії й інших європейських країн роботи відомих художників . У формуванні власної колеції король спирався на судження радників і спеці-ально придбані мистецькі каталоги й інвентарні книги, котрі

87Мистецтво для короля:

допомагали визначити цінність роботи і можливість придбання картин . Королівська колекція, зібрана з усього світу, за комента-рями сучасників, мала стати основою для відкриття Польської Королівської Академії, за допомогою якої Станіслав Понятов-ський хотів долучити Польщу до європейської мистецької куль-тури, планував популяризувати її серед поляків, перетворити на джерело натхнення і зразок для наслідування . Величезна ко-лекція, яку королю вдалося зібрати, містила роботи художників французької, англійської, фламандської, голландської й італій-ської шкіл, однак найкраще представленими були роботи XVII й XVIII століть французьких і голландських художників .

Протягом п’яти років Десанфан разом зі своїм другом подо-рожували Європою і вибирали найкращі, на їхній розсуд, кар-тини на європейському ринку . За ці послуги польський король призначив Десанфана генерал-консулом у Польщі, а Буржуа — художником короля, попри те, що в художньому професійному середовищі його здібності не вважались визначними . Замовлен-ня польського короля дало можливість цим посередникам у тор-гівлі картинами підняти свій статус у суспільстві й виправдати своє заняття перекуповуванням картин . Відтепер вони не просто скуповували та продавали предмети мистецтва, а формували королівську колекцію, нехай і для короля іншої країни . Зрештою, завдяки цьому замовленню Десанфан і Буржуа стали відомими .

Робота Десанфана і Буржуа так і не отримала логічного за-вершення . Хоча замовлення було виконано, картини лишились у Лондоні й ніколи не були відправлені до Польщі . За той час, поки посередники збирали колекцію, Річ Посполита зникла з політичної карти Європи, оскільки була розділена між Росій-ською, Австрійською імперіями та Пруссією . Станіслав Понятов-ський у 1795 році був змушений зректися трону і за три роки по-мер . Відповідно, королівські борги перед Десанфаном і Буржуа становили близько 9 000 фунтів стерлінгів, а близько 180 картин, зібраних ними, залишились у Великобританії .

Десанфан зробив кілька неуспішних спроб продати повну ко-лекцію або ж її частини . Однак, сподівання отримати обіцяні


Станіславом Понятовським гроші були остаточно зруйновані після смерті короля . Навіть звернення до російського царя Пав-ла І з надією, що він викупить картини, не принесли бажаних результатів . Таким чином, колекція перетворилася з королів-ського замовлення у приватне зібрання . Розмістивши картини у своєму домі, Десанфан певним чином змінив свій символіч-ний статус із посередника з продажу картин на колекціонера . Тоді ж в англійських інтелектуальних і мистецьких колах набу-ли популярності ідеї щодо необхідності створення національно-го зібрання картин, відкритого для публіки . Наявність колекції картин і проблема місця їхнього подальшого зберігання, а та-кож бажання вплинути на зміни поглядів щодо доступності тво-рів мистецтва широкому загалу, зіграли не останню роль у рі-шенні Десанфана запропонувати план створення Британської Національної Галереї . Згідно з цим планом, мала відкритись га-лерея з картинами, на яких зображено національних героїв й іс-торичні події . Така публічна галерея, крім усього іншого, умож-ливлювала би молодим художникам доступ до зразків високого мистецтва і означала би відступ від ідеї елітарності мистецтва . Колекція польського короля мала стати основою для відкриття цієї галереї, подальше її поповнення передбачалося за рахунок пожертв інших колекціонерів . Однак, попри довгі дебати, ініці-атива Десанфана не була підтримана й Національна галерея не була відкрита .

Після невдачі з ідеєю відкриття національної галереї карти-ни так і залишились у власності Десанфана, після смерті якого їх успадкували його дружина і Буржуа, який, своєю чергою, заповів їх школі для хлопчиків — Коледжу Далвіч (Dulwich College) — за умови, що картини будуть доступні широкому загалу . Крім того, архітектору Джону Соану (John Soane) було доручено збудувати спеціальне приміщення для експозиції картин . Зрештою, у 1817 році перша в Британії спеціально збудована публічна галерея в Далвіч (Alleyn’s College of God’s Gift at Dulwich) була відкри-та . Пізніше її перейменували у Картинну галерею Далвіч, і лише 1994 року вона стала окремою інституцією .

89Мистецтво для короля:

Цікаво, що навіть в останні десятиліття початкова мета за-сновників Галереї лишилась актуальною для неї проблемою, а саме: змінити її образ з провінційної і дещо претензійної га-лереї, «раю для старшого академічного покоління», за висловом її директора . Як і понад сто років тому, метою Галереї стало роз-ширення цільової аудиторії на людей різного віку, професійної зайнятості і рівня освіченості, тобто мав відбутися відхід від сприйняття мистецтва як елітарного захоплення . Як зазначає в одному з інтерв’ю теперішній директор Галереї Ян Дежардін (Ian Dejardin), Галереї зрештою вдалося досягти своєї мети, про що свідчить зростання кількості відвідувачів, численні статті про саму Галерею, її колекцію та інші принади, тематично спря-мовані на різні соціальні групи .

Після більш ніж сторічної перерви у 2001 році польський ко-роль «нагадав» про себе і свої права на картини . Дирекція Га-лереї Далвіч отримала вимогу про реституцію Королівської ко-лекції від нащадка Станіслава Августа Понятовського барона Владіміра Рейски де Дубніц (Vladimir Reisky de Dubnic) . Мріючи повернути майно родини, втрачене після розподілу Польщі, ба-рон звернувся до Галереї із запитом про передачу йому колекції з виплатою за неї 9 000 фунтів стерлінгів, що є сумою, яку за-боргував король Десанфану та Буржуа за скуповування картин у XVIII столітті . Хиткість вимоги, відсутність самого факту пере-дачі картин у власність короля або навіть підтверджень випла-ти боргу призвели до того, що звернення було розцінене керів-ництвом Галереї радше як «зухвала й оптимістична» забаганка барона, аніж справедлива та логічна вимога . У відповіді барону де Дубніцу Галерея зауважила безпідставність таких вимог і за-пропонувала відвідати експозицію за першої нагоди . У нечис-ленних статтях, присвячених цій темі, чітко прослідковується іронічність погляду на ситуацію загалом, а відсутність у пресі подальшого зацікавлення цією історією може свідчити про ви-черпання інциденту .

Варто також підкреслити, що Королівська колекція Десан-фана та Буржуа і відкриття Галереї, які нерозривно пов’язані


при чиново-наслідковими зв’язками, часто представлені у не-збалансованій формі . У текстах про заснування Галереї поль-ський король і його домовленість є традиційним зачином, що плавно перетікає в момент вже фактичного відкриття Галереї . І навпаки, у статтях про Десанфана і зміни в мистецьких колах кінця XVIII століття автори зосереджуються на часовому про-міжку після невдачі королівської угоди й до відкриття Галереї . У центрі уваги останніх — перипетії та дискусії, пов’язані з про-позицією відкриття Національної Мистецької Галереї . Об’єднує обидві перспективи лише побіжне згадування, що першопри-чиною цих подій було замовлення Станіслава Понятовського . Таким чином, будь-яка розповідь про Картинну галерею Дал-віч починається зі згадування Станіслава Августа Понятовсько-го, однак, попри цікавість і незвичність зв’язку між останнім польським королем і першою публічною мистецькою галере-єю в Британії, цей факт переважно лишається всього-на-всього вступним реченням . Проте це речення й далі привертає неаби-яку увагу, адже не часто королівські борги однієї країни лягають в основу відкриття мистецьких галерей в іншій .

91Кіно на крилах

Інститут міждисциплінарних досліджень«Artes Liberales», Варшавський університет

Ольга Лось


Кіно на крилах

Лютий і березень у кіноіндустрії — традиційний час збирати каміння. Саме у ці місяці підбивають підсумки попереднього року і національні кіноакадемії визначають найкращі роботи.

19 березня відбулася церемонія нагородження лауреатів польської кінопремії «Орли» (Orły). Спробуємо розібратися, хто і за що отримав орлині крила.

Європа фільмова

Нині національну кінопремію має практично кожна європейська країна . Всі вони дуже подібні між собою і різняться лише списком номінацій і нагородами переможцям . Зокрема, серед номінацій російської премії «Ніка» є «За честь і достоїнство» . На норвезь-кій «Аманді» вручають приз «Людина року» . Британці, консер-вативність яких, схоже, давно в минулому, об’єднали нагороди для кіно і телебачення ще й додали до номінантів комп’ютерні ігри . Можливо, єдиний неповторний атрибут кінопремій — приз, який отримують переможці . Прототипами для нього обирають славетних людей (іспанський «Гойя», французький «Сезар»), ге-роїв популярних фільмів (німецька «Лола») і сильних тварин (чеський «Лев») . Приз зазвичай виглядає поважно і важить кілька


кілограмів . Цікавими є виключення з цього правила . Наприклад, прототи-пом національної кінопремії Швеції є комаха — бронзівка золотиста . Пре-мія має відповідну назву — «Золотий жук», а власне сам приз нагадує двох з’єднаних перетинкою летючих мишей . Посмішку викликає нагорода румун-ської кіноакадемії «Гопо» (Gopo) . Її про-титип — мультиплікаційний герой з ро-біт всесвітньо відомого румунського режисера Іона Попеску-Гопо . Найбільш вдалим, як на мене, є приз британської кіноакадемії — золота маска . Він краще ніж будь-який інший відображає суть кіномистецтва — лицедійство .

Хоча європейські кінопремії мають давню історію — найстар-шу з них, фінську «Jussi», вперше вручали в Хельсінкі 16 листо-пада 1944 року — їх відзнаки цінують переважно вдома .

Європейське кіно дуже герметичне . Навіть сусіднім країнам часто далекі кінотеми одна одної, а заявити про себе за меж-ами батьківщини вдається лише тим, кого зрозуміли . Серед єв-ропейських національних кінопремій лише лауреати французь-кого «Сезара» і британської «BAFTA» привертають увагу всього світу . Оскільки вони передують «Оскару», їх називають його «ге-неральними репетиціями» . І не безпідставно — фільм «Артист», абсолютний оскарівський чемпіон цього року, отримав шість статуеток «Сезара» і сім золотих масок «BAFTA» .

Точка перетину усіх європейських кіноакадемій — номінація «За найкращий іноземний фільм» . За її допомогою митці мають нагоду відзначити роботу іноземних колег . Цього року найчас-тіше у списках номінантів траплялися «Меланхолія» Ларса фон Трієра, «Шпигуне, вийди геть» Томаса Альфредсона, «Король го-ворить» Тома Хупера і, звичайно, «Артист» Мішеля Хазанавічуса .


«Оскар» по-польськи

В Польщі найкращих кіномитців почали вшановувати з 1999 року силами Товариства незалежних теле- і кінопродюсерів . Власне кіноакадемія була створена у 2003-му . Ще через п’ять років, у 2008, було вперше обрано її президента — Агнєшку Хо-ланд, відому у всьому світі сценаристку і режисерку . Цього року її місце посів Даріуш Яблонський, сценарист, режисер, продюсер і, власне, ініціатор заснування національної кінонагороди .

Порівняно з преміями інших кіноакадемій польські «Orły» виділяються доволі скромною кількістю номінацій (їх всього 15) і «класичним» їх переліком . Тут немає ні нагород за доку-ментальні фільми, ні за телевізійні проекти, ні тим паче такої екзотики як комп’ютерні ігри . До слова, сусідня чеська кіно-академія знайшла двадцять три теми для номінацій та спецп-ризів, а іспанська має їх майже тридцять . Ще одна особливість «Орлів» — велика увага до нагороди «Osiągnięcia Życia» (за вклад в кіномистецтво) . Для її вручення, а також оголошення списку номінантів, за тиждень до основної церемонії проводять спе-ціальний вечір . Усе інше в «Орлах» можна вважати цілком фор-матним — переможців обирають таємним голосуванням 500 кіноакадеміків, за об’єктивністю і чесністю стежить одна з най-відоміших у світі аудиторських компаній, переможець отримує позолочену крилату статуетку . Церемонія нагородження тради-ційно проходить першого понеділка березня .

Цього року тріумфатором в Польщі став фільм Войцеха Сма-жовського «Роза» (Róża) . Він номінувався у восьми категоріях і переміг в п’яти — «Найкращий фільм», «Найкраща режисура», «Найкращий сценарій», «Найкраща жіноча роль», «Найкраща чоловіча роль другого плану» . Крім того, приз глядацький сим-патій також дістався йому . Трьома «Орлами» за операторську роботу, головну чоловічу роль і жіночу роль другого плану від-значили «В темряві» Агнєшки Холанд . Нагороди отримали також «Зала самовбивць» (Sala samobójców) Яна Комаси, «Млин і хрест»


(Młyn i krzyż) Лєха Маєвського . Епічна «Варшавська битва 1920» Єжи Гофмана мала три номінації, але жодної не виграла .

Чому «Роза»?

Лейтмотив фільму можна окреслити як «правда важка, болю-ча, жорстока і незнана» . Ті, хто вважає найбільшим лихом війну, після його перегляду напевне долучать до того ще й перший піс-лявоєнний час . Події «Рози» розгортаються в 1945–46 роках на Мазурах — території Німеччини, яка після війни перейшла до Польщі . З метою виселення корінних жителів тут починається своя війна, де кожний день може закінчитися насиллям, грабун-ком або й смертю . Дискримінація місцевих жителів польською владою і звірства радянських солдатів зображені так, що важ-ко не погодитися з критиками, які назвали «Розу» інтенсивним і брутальним переживанням реальності . Відповідає часу й істо-рія кохання німкені і польського солдата, який прийшов ска-зати їй про смерть чоловіка . Тут ніхто не говорить про любов і не тримаєтсья за руки — приязнь доводять врятованим життям . Коли здається, що нарешті у головних героїв щось налагодило-ся, біди покривають їх з подвійною силою . За нетипове для по-пулярного кіно нагромадження нещасть «Розу» порівнюють зі «Щастям моїм» Сергія Лозниці . Стиль фільму змінюється в само-му кінці, щоб прийти до ідеалізованого фіналу .

Успіх «Рози» зумовлений реалістичним розкриттям малові-домої сторінки польської історії . Режисеру вдалося відтвори-ти атмосферу того часу так, що на відміну від багатьох епічних картин про війну ця не викликає асоціацій з фентезі . Глибокому зануренню в правду посприяв і акторський дует Марчіна Доро-чиньського і Агати Кулеші .

На разі, окрім п’яти «Орлів», «Роза» отримала спеціальний приз Таллінського фестивалю «Black Nights Film Festival», відзна-ки кінофестивалю в Ґдині та фестивалю польського кіно в США . Фільм став новою сторінкою творчості режисера Войцеха Сма-жовського . В його доробку — і реклама, і телесеріали, а помітних


кіноробіт було всього дві — надреалістичний «Недоб рий дім» («Dom zły», 2009) і гротескне «Весілля» («Wesele», 2004) . Після «Рози» безумовно авторитетна Агнєшка Холанд назвала 49-річ-но го Войцеха Смажовського «великою надією польського кіно» . Що ж, чекатимемо нових звершень .

Світло темряви

Інший цьогорічний фаворит польських кіноакадеміків — «У тем-ряві» . Стрічка була знята кінематографістами Польщі, Німеччи-ни, Канади і Франції . До цього списку могла ввійти і Україна — події, що відбуваються за сценарієм у Львові, було б логічно там і знімати . Однак від цієї ідеї відмовились, бо ціна за зйомки, на-звана в Україні, виявилась вищою, ніж в Німеччині . Коменту-ючи це питання на прес-конференції в Нью-Йорку, режисерка Агнєшка Холанд сказала, що українську економіку повноцінно ринковою вважати не можна і навела приклад спекуляцій в Ра-дянському союзі часів перебудови, коли ціни завищувалися в десятки разів . Фактичне продовження цієї практики в Україні, власне, і стало причиною відмови від зйомок у Львові .

Фільм присвячено популярній в кіно темі — голокосту . Львів-ський поляк Леопольд Соха чотирнадцять місяців переховує в каналізаційній системі євреїв, які втекли з гетто . Центральна лінія сюжету — поступова зміна ставлення героя до своїх під-опічних, яким він спочатку допомогає винятково через гроші, а потім переймається співчуттям до них . Режисерам, котрі бе-руться до такої теми, не уникнути порівнянь . І, достойна карти-на має бути якщо не краща, то принаймні не гірша за «Список Шиндлера» Стівена Спілберга або ж «Піаніста» Романа Поланські .

Як же вдалося режисерці уникнути банальності, пафосу, кіт-чу і зробити фільм, до якого, за її словами, вона йшла все жит-тя? По-перше, євреї . У фільмі вони позбавлені образів невинних жертв, за якими більше нічого не видно . Режисерка подбала про те, щоб герої постали живими людьми з плоті і крові з усіма своїми вадами — вони крадуть, зраджують і втрачають довіру .


Однак вони настільки справжні і так хочуть вижити, що їхня не-досконалість дає їм значно більше прав на життя ніж якби вони були ідеалізованими жертвами . По-друге, деталі . Викінчені, до-вершені, ретельно продумані дрібниці, які допомогають гля-дачеві забути, що вже 2012-й . Можливо, найбільше з таких де-талей привертає увагу мова . У фільмі розмовляють польською, німецькою, російською, ідиш і львівською говіркою . Робертові Венцкевичові, виконавцю головної ролі, довелося буквально «вишліфувати» балак львівської вулиці воєнних років . До сло-ва, тонкий, поступовий, без надуманого героїзму психологічний перехід головного героя від образу лихваря до щирого друга — теж його визнана заслуга . По-третє, темрява . Спочатку фільм планували знімати при яскравому світлі, а потім «приглушити» його в студії . Однак, режисерка вирішила, що в такому разі ак-торам тільки довелося б вдавати, що вони в темряві . Тому, щоб уникнути фальші, знімали камерою RED, використовуючи не-значні допоміжні джерела світла . В таких умовах можна було до-бре відчути, як воно — довгі місяці жити практично в темряві . Гра світла і мороку підсилила драму і дуже посприяла тому, що глядач почувається співучасником дійства .

«У темряві» вже отримав високу оцінку кіномитців у всьо-му світі, його порівнюють з ранньою роботою Анджея Вай-ди «Канал», а режисерка отримала третю в кар’єрі номінацію на «Оскар» . Але можливо, не менш важливою відзнакою цього фільму стали слова, вимовлені після показу «У темряві» на кіно-фестивалі в Торонто . Крістіна Чігер, реальна історія життя якої лягла в основу фільму, сказала: «Так було насправді» .

Над випуском працювали

Олена Бетлій — головний редактор

Анна Крикун — заступник головного редактора

Ірина Ковальчук, Олена Коваленко — літературні редактори

Микола Ковальчук — метранпаж

В роботі над виданням використано цифрові шрифти родини Public Type

www.paratype.com/public

Логотип видання створено на основі цифрового шрифту Андрія Шевченка

Oksana Text Swash Cyrillic

www.andrij.com

На обкладинці використано фраґмент картини Яна Вермеєра, знаний під назвою «Алегорія живопису».

Оскільки позує художникові муза Кліо, на полотно можна поглянути як на алегорію історії.

Саме історії в цьому випуску приділено найбільше уваги.

Зв’язок

Центр польських та європейських студій НаУКМАКиїв, вулиця Волоська, 10

(підвальне приміщення шостого корпусу)

www.cpes.com.ua

olena.betlii [at] gmail.com

Про Центр польських та європейських студій НаУКМА

Центр польських та європейських студій Національного університету «Києво-Могилянська академія» (НаУКМА) засновано 2007 року (рішенням Вченої ради Академії від 21 червня 2007) .

Фактично постійну діяльність Центру було розпочато церемонією відкриття та презентацією могилянській громаді основних напрямів діяльності 25 вересня 2007 року .

24 березня за участю прем’єр-міністра Республіки Польща Дональда Туска Центр польських та європейських студій НаУКМА відсвяткував входини до свого постійного місця мешкання, відремонтованого коштом Посольства Республіки Польща в Україні (підвал 6 корпусу Академії, звідси походить і друга назва Центру — Underground) . Мета діяльності Центру:

• стимулювання і організація наукових досліджень в галузі польських та європейських студій;

• створення потужного українського наукового центру, котрий у процесі реалізації своїх дослідницьких проектів розглядав би місце України у спільному європейському культурно-історичному та соціо-політичному просторі;

• сприяння міждисциплінарним дослідженням;

• підвищення зацікавлення академічної громади у доробку провідних дослідників польської та європейської проблематики, передусім, шляхом покращення рівня інформування колег про основні досягнення в галузі соціальних і гуманітарних наук;

• організація і проведення публічних лекцій вітчизняних і закордонних фахівців з гуманітарних і соціальних наук;

• підготовка й проведення презентацій книг і періодичних видань;

• сприяння молодим науковцям у їхніх власних розробках з даної тематики;

• підтримка фахівців з-за кордону, зацікавлених у проведенні власних досліджень в Україні, а також долучення до координації діяльності західної україністики (організація спільних форумів та конференцій);

• створення і розбудова бібліотеки з польських та європейських студій .

Documents

Європейський світ. Випуск 5