Карл Маркс

Клясова боротьба у Франції 1848-1850

ВСТУП

Марксова праця, що виходить оце новим виданням, є перша його спроба

пояснити за допомогою свого матеріялістичного розуміння певний відтинок

сучасної історії, виходячи з даного економічного становища. В

«Комуністичному Маніфесті» теорію цю застосовано в загальних рисах до

всієї новітньої історії; а в своїх статтях у «Nеuе Rheinische Zeitung» Маркс і я

ввесь час користалися з неї, щоб пояснити тогочасні політичні події. Тут,

навпаки, йшло про те, щоб довести внутрішній причиновий зв’язок у

довголітньому процесі розвитку, так само критичному, як і типовому для

цілої Европи, тобто йшло про те, щоб згідно з розумінням автора звести

політичні події, кінець-кінцем, до діяння економічних причин.

Оцінюючи події й ряди подій сучасної історії, ніколи не буває можливости

дійти до останніх економічних причин. Навіть ще й тепер, коли відповідна

фахова преса дає такий багатий матеріял, неможливо навіть в Англії

простежити день-крізь-день хід промисловости та торговлі на світовому

ринку та ті зміни, що відбуваються в способах виробництва, так, щоб для

кожного, якого завгодно моменту можна було зробити загальний підсумок із

цих по-різноманітному переплутаних факторів, що ввесь час міняються. Крім

того, важливіші з цих факторів здебільшого довгий час діють приховано,

поки раптом і з силою не виходять на поверхню. Ніколи не можна здобути

ясної картини економічної історії даного періоду, поки цей період ще не

скінчився, її можна здобути тільки потім, після того, як зібрано й перевірено

матеріял. Статистика є тут конче потрібний допомічний матеріял, а вона

завжди плентається ззаду. Тому для історії біжучих подій надто часто

доводиться розглядати цей найважливіший чинник, як сталий, економічне

становище, що було на початку відповідного періоду, як дане для цілого

періоду й незмінне, абож брати на увагу тільки такі зміни в цьому становищі,

які постають із явних подій і через те так само явні, як і ці події. Через це

матеріялістичний /3/ метод мусить тут надто часто обмежуватися на тому,

щоб звести політичні конфлікти до боротьби інтересів суспільних кляс та

клясових фракцій, що вже були, що їх дав економічний розвиток, та

показати, що окремі політичні партії є більш-менш адекватні політичні вияви

цих самих кляс та їхніх фракцій.

Цілком зрозуміло, що це неминуче нехтування змін економічного становища,

що під той час відбуваються, змін цієї справжньої основи всіх подій, що їх

має бути досліджено, мусить бути джерелом помилок. Але всі умови такого

зображення, що резюмувало б сучасну історію, неминуче мають у собі

джерела помилок; проте, це нікого не спиняє від того, щоб писати сучасну

історію.

Коли Маркс розпочав цю працю, згадане джерело помилок було набагато ще

неминучіше. Стежити під час революції 1848-49 рр. за економічними

змінами, що відбувалися одночасно, або бодай оглядати їх, було цілком

неможливо. Так само це було неможливе й першими місяцями лондонського

вигнання, восени та взимку 1849-50 рр. А це й був саме той час, коли Маркс

розпочав цю працю. Та не зважаючи на ці несприятливі обставини, Маркс,

докладно знаючи як економічне становище Франції перед лютневою

революцією, так і політичну історію цієї країни після лютневої революції,

зміг змалювати події, виявивши їхній внутрішній зв’язок з такою ясністю,

якої ніхто не досяг після того; ця його праця блискуче витримала подвійну

спробу, якій піддав її пізніше сам Маркс.

Перша спроба відбулася наслідком того, що Маркс з весни 1850 року знову

мав дозвілля для економічних студій і насамперед взявся до економічної

історії останнього десятиліття. Через це йому з самих фактів стало цілком

ясне те, що доти виводив він напівапріорно з неповного матеріялу, а саме, що

світова торговельна криза 1847 року була справжня мати лютневої та

березневої революції і що нове промислове піднесення, що наставало поволі,

починаючи з середини 1848 року, і 1849 та 1850 рр. досягло повного

розквіту, було живлющою силою европейської реакції, що знову зміцніла. Це

мало вирішальне значення. У той час, як у трьох перших статтях (з’явилися в

січневому, лютневому та в березневому зошитах «Nеuе Rheinische Zeitung»,

політично-економічне рев’ю, Гамбурґ, 1850) видно ще сподіванку на нове

піднесення революційної енерґії, Марксів та мій історичний огляд для

останнього подвійного числа (травень-жовтень), що вийшов восени 1850

року, раз назавжди розриває з цією ілюзією: «Нова революція можлива

тільки в наслідок нової кризи. Але те, що вона настане, так само певне, як і

те, що настане криза». /4/ Алеж це була й єдина важлива зміна, що її треба

було зробити. У тлумаченні подій у попередніх статтях, в установлених там

причинових зв’язках абсолютно не було чого міняти, як це доводить подане в

тому самому огляді продовження оповіді від 10 березня до осени 1850 року.

Через це я вмістив це продовження, як четверту статтю, в це нове видання.

Друга спроба була ще тяжча. Відразу після Люї Бонапартового державного

перевороту 2 грудня 1851 року Маркс знову опрацював історію Франції,

починаючи з лютого 1848 року й до цієї події, що покищо закінчувала собою

революційний період («18 Брюмера Люї Бонапарта», третє видання,

Майснер, Гамбурґ, 1885). В цій брошурі знову розглядається, хоча й

коротше, період, змальований у цьому творі. Досить порівняти цей другий

твір, що його написано при світлі тієї вирішальної події, яка сталася пізніше,

ніж через рік, із працею, що оце видаємо, і ми побачимо, що авторові

довелося міняти надто мало.

Цілком особливої ваги надає цьому творові, що ми його видаємо, те, що в

ньому вперше висловлено ту формулу, в якій робітничі партії всіх країн світу

однозгідно резюмують свою вимогу економічного перебудування:

привласнення засобів виробництва суспільством. У другому розділі з

приводу «права на працю», що характеризується, як «перша безпорадна

формула, в якій резюмується революційні вимоги пролетаріяту», говориться:

«алеж за правом на працю стоїть влада над капіталом, за владою над

капіталом — привласнення засобів виробництва, підпорядкування їх

асоційованій робітничій клясі, тобто знесення найманої праці, так само як і

капіталу та їхніх взаємовідносин». Отже, тут уперше зформульовано ту тезу,

якою сучасний робітничий соціялізм гостро різниться як від усіх різних

відмін февдального, буржуазного, дрібнобуржуазного та ін. соціялізму, так і

від плутаної спільности дібр утопічного та первісного робітничого

комунізму. Якщо пізніше Маркс поширив цю формулу й на привласнення

засобів обміну, то це поширення, що зрештою було цілком зрозуміле після

«Комуністичного Маніфесту», було лише висновком із головної тези. Деякі

мудрі люди в Англії недавно додали ще до цього, що й «засоби розподілу»

треба передати суспільству. Тяжко було б цим панам, якби вони захотіли

сказати, що саме являють собою ці економічні засоби розподілу, відмінні від

засобів виробництва та обміну; можливо, що вони мають на увазі політичні

засоби розподілу: податки, допомогу бідним, включаючи сюди Саксонський

ліс та інші дотації. Алеж, поперше, ці засоби розподілу вже тепер

перебувають /5/ у володінні загалу — держави або громади, а подруге, саме

їх ми й хочемо скасувати.

* *

*

Коли вибухла лютнева революція, всі ми щодо наших уявлень про умови та

хід революційних рухів перебували під впливом дотеперішнього історичного

досвіду, особливо досвіду Франції. Адже саме вона панувала над усією

европейською історією, починаючи з 1789 року, від неї й тепер пішло знову

таки гасло до загального перевороту. Цілком зрозуміле й було неминуче те,

що наші уявлення про природу та хід «соціяльної» революції, революції

пролетаріяту, що її проклямовано в лютому 1848 року в Парижі, були надто

закрашені спогадами про її прототипи 1789-1830 рр. І тим більше, коли

паризьке повстання знайшло свій відгук у переможних повстаннях Відня,

Міляну, Берліну, коли в рух була втягнена вся Европа до самого російського

кордону; коли потім, у червні, відбувся в Парижі перший великий бій між

пролетаріятом та буржуазією за владу; коли сама перемога буржуазної кляси

настільки захитала буржуазію всіх країн, що та знову кинулася в обійми

монархічно-февдальної реакції, тільки но поваленої, — тоді для нас за

тодішніх обставин не могло бути й жадного сумніву, що розпочалася велика

вирішальна боротьба, що ця боротьба мусить бути закінчена протягом одного

довгого та багатого на зміни революційного періоду, але що вона може

закінчитися тільки остаточною перемогою пролетаріяту.

Після поразки 1849 року ми зовсім не поділяли ілюзій вульґарної демократії,

що гуртувалася навколо майбутніх тимчасових урядів in partibus. Вона чекала

на швидку, раз назавжди вирішальну перемогу «народу» над «гнобителями»;

ми — на довгу боротьбу після того, як буде усунено «гнобителів», боротьбу

між антагоністичними елементами, що заховані саме в цьому «народі».

Вульґарна демократія чекала з днини на днину нового вибуху; ми вже восени

1850 року заявили, що, принаймні, перший розділ революційного періоду

скінчився і що до вибуху нової світової економічної кризи нічого не

доводиться чекати. За те нас і засудили до відлучення, як зрадників

революції, ті самі люди, що майже. всі без винятку пішли на мирову з

Бісмарком, — оскільки Бісмарк вважав, що вони цього варті.

Але історія показала, що й ми не мали слушности; вона виявила, що наш

тодішній погляд був ілюзія. Вона пішла ще далі: вона не тільки розвіяла

нашу тодішню помилку, але й цілком змінила /6/ умови, за яких доводиться

боротися пролетаріятові. Спосіб боротьби 1848 року тепер застарів з усіх

поглядів, і цей пункт заслуговує на те, щоб при цій нагоді дослідити його

докладніше.

Всі дотеперішні революції сходили до заміни одного певного клясового

панування іншим; але всі дотеперішні владущі кляси являли собою тільки

невеличкі меншості проти підвладної народньої маси. Отже, валили одну

владущу меншість, а друга меншість захоплювала, замість неї, державну

керму й перебудовувала державні установи відповідно до своїх інтересів.

Кожного разу такою меншістю була та група меншости, яку робив здібною

до панування й кликав до того стан економічного розвитку, і саме тому, і

тільки тому — підлегла більшість або брала в перевороті участь на користь

цій групі, або, принаймні, спокійно корилася переворотові. Але коли не

вважатимемо на конкретний зміст кожного окремого випадку, то побачимо,

що спільна форма всіх цих революцій була та, що всі вони були революції

меншости. Навіть коли більшість брала в них участь, вона, свідомо чи

несвідомо, тільки прислужувалася цій меншості; через це, або навіть уже

тому, що більшість трималася пасивно й не чинила опору, здавалося, що ця

меншість репрезентує ввесь народ.

Після першого великого успіху переможна меншість звичайно

розколювалася; одна частина задовольнялася тим, чого досягли, а друга

хотіла йти далі, ставила нові вимоги, що, принаймні почасти, відповідали

справжнім або гаданим інтересам широкої народньої маси. Ці радикальніші

вимоги в окремих випадках також здійснювалися, але часто тільки на мить;

поміркованіша партія знову брала гору, і те, що здобували наостанку,

втрачалося знову цілком або почасти; тоді переможені кричали про зраду або

складали поразку на випадок. А насправді здебільшого справа стояла так:

здобутки першої перемоги забезпечувала тільки друга перемога

радикальнішої партії; але коли досягали цього, а тим самим і потрібного на

той час, радикали з їхніми успіхами знову зникали зо сцени.

Всі революції новішої доби, починаючи від великої англійської революції

сімнадцятого століття, виявляли ці риси, що, здавалося, невід’ємні від кожної

революційної боротьби. Здавалося, що вони властиві й боротьбі пролетаріяту

за своє визволення, властиві тим більше, що саме 1848 року можна було

перелічити всіх тих людей, що хоч трохи розуміли, в якому напрямку треба

шукати цього визволення. Сами пролетарські маси навіть у Парижі після

перемоги абсолютно не мали ще будь-якого уявлення про те, яким шляхом

слід їм іти. А проте рух був тут інстинктивний, /7/ довільний, непереборний.

Чи ж не було це саме те становище, за якого революція мусіла вдатися, хоча

й під проводом меншости, алеж цього разу не в інтересах меншости, а в

найсправжніших інтересах більшости? Якщо за всіх довших революційних

періодів широкі народні маси так легко йшли на порожні, але правдоподібні

облудні обіцянки тих меншостей, що пробивалися вперед, то чи ж могли

вони бути менше приступні для тих ідей, що являли собою найсправжніший

відбиток їхнього економічного становища, що були не що інше, як ясний,

зрозумілий вияв їхніх потреб, яких вони сами ще не зрозуміли, а тільки

невиразно відчували? Звичайно, на зміну цього революційного настрою мас

майже завжди, і здебільшого надто швидко, приходила втома або цей настрій

обертався навіть на свою протилежність, скоро тільки розвіювалися ілюзії й

наставало розчарування. Але тут справа йшла не про облудні обіцянки, а про

те, щоб здійснити найсправжніші інтереси самої величезної більшости, ті

інтереси, що хоча й зовсім не були ще тоді ясні цій великій більшості, але

незабаром мусіли стати досить ясні для неї в процесі практичного їхнього

здійснення, через переконливу очевидність. У третій Марксовій статті

доведено, що навесні 1850 року розвиток буржуазної республіки, що постала

з «соціяльної» революції 1848 року, сконцентрував справжнє панування в

руках великої буржуазії, що була, крім того, ще й монархічна. Навпаки, всі

інші суспільні кляси, селяни й дрібні буржуа, згуртувалися навколо

пролетаріяту, отже, на випадок спільної перемоги й після неї вирішальним

чинником були б не вони, а навчений з досвіду пролетаріят. Чи ж за такого

стану не було повних перспектив на те, що революція меншости обернеться

на революцію більшости?

Історія показала, що ми й усі ті, хто думав подібно до нас, не мали

слушности. Вона з’ясувала, що своїм економічним розвитком континент тоді

ще далеко не достиг до того, щоб усунути капіталістичне виробництво[1],

вона це довела економічною революцією, що, починаючи з 1848 року,

охопила ввесь континент і тільки но вперше справді запровадила велику

промисловість у Франції, Австрії, Угорщині, Польщі, а недавно й у Росії, а з

Німеччини зробила справді першорядну промислову країну. /8/

І все це на капіталістичній основі, тобто на основі, що року 1848 мала ще

велику здатність поширюватися. Але саме ця промислова революція вперше

вияснила скрізь клясові стосунки; вона усунула масу проміжних форм, що

перейшли з мануфактурного періоду, а в східній Европі навіть із періоду

цехового ремества; вона створила справжню буржуазію та справжній

великопромисловий пролетаріят і висунула їх на передній плян суспільного

розвитку. Але через це боротьба цих двох великих кляс, що точилася 1848

року, крім Англії, тільки в Парижі та щонайбільше по деяких промислових

центрах, вперше поширилася по всій Европі й набрала такої інтенсивности,

про яку 1848 року ще не можна було й думати. Тоді було багато неясних

сектантських євангелій з їхніми панацеями, тепер — одна загальновизнана,

ясна до прозорости Марксова теорія, що виразно формулює кінцеву мету

боротьби; тоді — роз’єднані за місцевими та національними відмінами,

зв’язані тільки почуттям спільних страждань, нерозвинені маси, що

безпорадно переходили від захоплення до розпуки, тепер — єдина велика

інтернаціональна армія соціялістів, що безупинно поступає наперед, щодня

зростає на числі, набирає організованости, дисципліни, свідомости та

певности перемоги. І якщо навіть ця могутня армія пролетаріяту все ще не

дійшла своєї мети, якщо вона, далека ще від того, щоб одним великим

ударом здобути перемогу, мусить повільно протискатися вперед, тяжкою,

впертою боротьбою здобуваючи позиції одну по одній, то це доводить раз

назавжди, наскільки було неможливо року 1848 досягти соціяльної переміни

просто з допомогою несподіваного нападу.

Буржуазія, що розкололася на дві династично-монархічні секції, але

насамперед вимагала спокою та безпеки для своїх грошових підприємств,

проти неї — хоча й переможений, але все ще загрозливий пролетаріят,

навколо якого щоразу більше гуртувалися дрібні буржуа та селяни —

повсякчасна загроза насильницького вибуху, який попри все те не давав

жадної надії на остаточний розв’язок, — така була ситуація, ніби спеціяльно

створена для державного перевороту третього, псевдодемократичного

претендента Люї Бонапарта. 2 грудня 1851 року за допомогою армії, він

поклав край напруженому становищу й забезпечив Европі внутрішній спокій,

щоб ущасливити її за те новою ерою воєн. Період революцій знизу був

покищо скінчений, настав період революцій згори.

Імперіялістична реакція 1851 року дала новий доказ нестиглости

пролетарських прагнень того часу. Але сама вона повинна була створити такі

умови, за яких вони мусіли достигнути. Внутрішній /9/ спокій забезпечив

повний розвиток нового піднесення промисловости; конечна потреба дати

роботу армії та відхилити назовні революційні течії призвела до тих воєн, що

за допомогою їх Бонапарт, нібито щоб оборонити «принцип

національности», намагався здобути анексії для Франції. Його наслідувач

Бісмарк засвоїв цю політику для Прусії; 1866 року він зробив свій державний

переворот, свою революцію згори проти Німецького Союзу та Австрії, а

також проти пруської палати, що була з ним у конфлікті. Але Европа була

надто мала для двох Бонапартів, і таким робом іронія історії захотіла, щоб

Бісмарк повалив Бонапарта та щоб пруський король Вільгельм відновив не

тільки мало-німецьку імперію[2], але й французьку республіку. Алеж

загальний наслідок був той, що в Европі самостійність та внутрішня єдність

великих націй, крім Польщі, стали фактом. Правда, сталося це в відносно

скромних межах, а проте досить широких для того, щоб процесу розвитку

робітничої кляси не гальмували вже національні ускладнення. Гробарі

революції 1848 року стали виконавцями її заповіту. А поруч з ними вже

загрозливо підносився спадкоємець 1848 року — пролетаріят,

в Інтернаціоналі.

Після війни 1870-1871 рр. Бонапарт зникає з кону, і Бісмаркова місія

скінчена, отже він може знову знизитися до звичайного юнкера.

Завершенням цього періоду є Паризька Комуна. Підступна Тьєрова спроба

украсти в паризької національної Ґвардії гармати призвела до переможного

повстання. Знову виявилося, що в Парижі вже неможлива жадна інша

революція, крім пролетарської. Після перемоги влада впала до рук робітничої

кляси сама собою й без будь-яких заперечень. І знову виявилося, наскільки

неможливе було ще й тоді, через двадцять років після того періоду, що його

змальовано в цьому творі, це панування робітничої кляси. З одного боку,

Франція не підтримала Парижу, дивлячись байдуже, як він сходив кров’ю від

Мак-Магонових куль, а з другого — Комуна знесилювалася в марній

суперечці між двома партіями, що на них вона розкололася, між блянкістами

(більшість) та прудоністами (меншість); обидві вони не знади, що треба

робити. Перемога 1871 року, що випала, мов подарунок, була так само марна,

як і несподіваний напад 1848 року.

Гадали, що разом із Паризькою. Комуною остаточно поховали войовничий

пролетаріят. Але сталося якраз навпаки: саме з Комуни та німецько -

французької війни починається його могутнє піднесення. Повний переворот у

всій, військовій системі, що його спричинили втягнення в лави мільйонних

армій всієї людности, /10/ що здатна бути при зброї, огнепальна зброя,

гарматні набої та вибуховий матеріял нечуваної доти сили, з одного боку,

швидко поклав край періодові бонапартистських воєн і забезпечив мирний

промисловий розвиток, унеможлививши всяку іншу війну, крім нечувано

жорстокої світової війни, що кінцевого її наслідку абсолютно не можна

передбачити. З другого боку, цей переворот, збільшуючи в геометричній

проґресії витрати на військо, підвищив до недосяжних розмірів податки й

тим самим кинув бідніші кляси народу в обійми соціялізмові. Анексія

Ельзас-Льотрінґії, найближча причина шаленої конкуренції в справі

військового озброєння, могла розпалити шовінізм французької та німецької

буржуазії й підбурити їх одну проти однієї; для робітників обох країн вона

стала за новий зв’язок їхнього єднання. І роковини Паризької Комуни стали

першим спільним святом всього пролетаріяту.

Війна 1870-1871 рр. та поразка Комуни тимчасово перенесли, як передбачив

Маркс, центр ваги европейського робітничого руху із Франції до Німеччини.

Цілком зрозуміло, що у Франції для того, щоб вичухатися від. кровопуску в

травні 1871 року, потрібні були цілі роки. Навпаки, в Німеччині, де

промисловість, якій, крім того, просто таки, мов теплиця, допомагали

французькі міліярди, розвивалася щоразу швидше, ще набагато швидше й

певніше зростала соціяль-демократія. Завдяки тому розумінню, з яким

німецькі робітники використовували загальне виборче право, запроваджене

1866 року, дивне зростання партії ясно видно всім; його показують

безперечні числа: 1871 р. — 102.000 соціяль-демократичних голосів, 1874 р

— 352.000, 1877 р. — 493.000. Потім цей поступ визнала вища влада в формі

закону проти соціялістів; партію моментально розгромлено, число голосів

упало 1881 року до 312.000. Але перешкоду цю швидко подолано, і ось

тільки тепер, під гнітом виняткового закону, без преси, без явної організації,

без права спілок та зборів, почала вона справді швидко поширюватися: 1884

р. — 550.000, 1887 р. — 763.000, 1890 р. — 1.427.000 голосів. Тоді рука в

держави ослабла. Закон проти соціялістів зник, число соціялістичних голосів

зросло до 1.787.000, понад одну чверть усіх поданих голосів. Уряд та владущі

кляси вичерпали всі свої засоби — безкорисно, безцільно, марно. Владі,

починаючи від нічного вартового й до канцлера, довелося дістати — і то саме

від зневажуваних робітників! — наочні докази свого безсилля; цих доказів

нараховували мільйони. Держава потрапила в глухий кут, а робітники

виходили з нього.

Але крім цієї першої послуги, що була вже в самому існуванні німецьких

робітників, як найміцнішої, найдисциплінованішої /11/ соціялістичної партії,

що зростала найшвидше, німецькі робітники зробили своїй справі ще одну

велику послугу. Вони дали своїм товаришам всіх країн нову, одну з

найгостріших, зброю, показавши їм, як треба користатися із загального

виборчого права.

Загальне виборче право давно вже існувало у Франції, але мало недобру

славу в наслідок того, що його зловживав бонапартистський уряд. Після

Комуни не було робітничої партії, щоб вона могла його використати. З часів

республіки воно існувало й у Еспанії, але в Еспанії утримуватися від участи у

виборах з давніх часів було загальним правилом серед усіх серйозних

опозиційних партій. І швайцарський досвід із загальним виборчим правом

давав що завгодно, але тільки не підбадьорював робітничу партію.

Революційні робітники романських країн звикли вважати робітниче право за

пастку, за знаряддя урядового шахрайства. У Німеччині було інакше. Уже

«Комуністичний Маніфест» проголосив здобуття боротьбою загального

виборчого права, демократії, за одне з перших та найважливіших завдань

пролетаріяту, що бореться, і Ляссаль знову підніс цей пункт. І, коли Бісмарк

змушений був запровадити виборче право, як єдиний спосіб заінтересувати

своїми плянами народні маси, наші робітники відразу поставилися до нього

серйозно й послали Авґуста Бебеля до першого установчого райхстаґу. І

починаючи з того дня, вони користалися з виборчого права так, що це дало їм

величезну користь і послужило за зразок для робітників усіх країн. Вони, як

сказано у французькій марксистській програмі: transformé, de moyen de

duperie qu`il a été jusqu`ici, en instrument d`émancipation, — обернули його із

засобу обману, яким воно було доти, на знаряддя визволення. І коли б

загальне виборче право не давало жадної іншої вигоди, крім того, що

дозволяло нам кожні три роки підраховувати наші сили; що реґулярно

констатуючи несподівано швидке зростання числа голосів, воно однаковою

мірою збільшувало як кількість робітників своєї перемоги, так і переляк

ворогів і таким робом стало кращим засобом нашої пропаґанди; що воно

давало нам докладні відомості і про наші власні сили, і про сили всіх

ворожих партій, а тим самим давало нам незрівняний маштаб, щоб виміряти

пропорціонально наші акції, й оберігало нас як від несвоєчасної боязкости,

так і від несвоєчасної завзятущої відваги, — якби це була єдина вигода, що

ми маємо від виборчого права, то й її було б уже більше, ніж досить. Але

воно дало багато більше. У виборчій аґітації воно дало нам незрівняний засіб,

щоб стикатися з народними масами там, де вони стоять ще далеко від нас, та

змусити всі партії боронити свої погляди та /12/ вчинки від наших нападів

перед усім народом. Крім того, воно дало нашим представникам у райхстазі

трибуну, і з неї вони з цілком іншим авторитетом та волею, ніж ті, що вони

мають у пресі та на зборах, можуть говорити як до своїх ворогів у

парляменті, так і до мас поза парляментом. Що міг допомогти урядові та

буржуазії їхній закон проти соціялістів, коли виборча аґітація та

соціялістичні промови в райхстазі безупинно його проломлювали?

Але, успішно отак використовуючи загальне виборче право, почали

застосовувати зовсім новий спосіб боротьби пролетаріяту, і цей новий спосіб

швидко поширився. Побачили, що державні установи, в яких організована

буває влада буржуазії, дають ще інші засоби, що за їх допомогою робітнича

кляса може боротися проти цих самих установ. Почали брати участь у

виборах до ляндтаґів окремих держав, до муніципальних рад, до

промислових судів, почали сперечатися з буржуазією за кожне місце, що під

час його обсадження мала голос достатня частина пролетаріяту. І таким

робом сталося те, що буржуазія та уряд почали боятися законних акцій

робітничої партії набагато більше, ніж наслідків повстань.

Бож і тут умови боротьби значно змінилися. Повстання старого типу, —

вулична боротьба з барикадами, що до 1848 року скрізь вирішувала кінець-

кінцем справу, значно застаріло.

Не будемо робити собі ілюзій щодо цього; справжня перемога повстання над

військом у вуличній боротьбі, перемога, як у боротьбі між двома арміями,

буває дуже рідко. Але й повстанці так само рідко покладали надії на таку

перемогу. Для них ішло тільки про те, щоб зробити військо податливішим за

допомогою моральних впливів, які в боротьбі поміж арміями двох країн, що

воюють між собою, не мають жадного значення, або мають дуже невелике.

Коли це вдається, то військо відмовляється боротися. Або начальники

розгублюються, і повстання перемагає. А коли не вдається, то навіть в разі

відносної нечисленности війська перемагає краще озброєння та

вимуштровання, єдиний провід та плянове використання бойових сил та

дисципліна. Найбільше, чого може досягти повстання в розуміння справді

тактичної акції, це відповідне до всіх правил знання, як будувати та

обороняти якусь окрему барикаду. Взаємної допомоги, розташування чи

використання резервів, коротко — з’єднаних зусиллів, тісного зв’язку між

окремими віддалами, конче потрібних уже для оборони одного міського

району, не кажучи уже про оборону цілого великого міста, можна досягти

тільки в надто незначній мірі, а здебільшого їх зовсім не можна досягти;

концентрація бойових сил /13/ в одному вирішальному пункті відпадає тут

сама собою. Тому пасивна оборона є переважна форма боротьби; перехід до

наступу можливий тільки в окремих пунктах, але теж тільки як виняток,

тільки в формі принагідних нападів та флангових атак, але звичайно

обмежується тим, що повстанці займають ті позиції, які залишило військо,

відступивши. Крім того, військо має до своїх послуг артилерію та цілком

озброєні й вимуштрувані інженерні частини, засоби боротьби, що їх майже в

усіх випадках зовсім бракує повстанцям. Отже, нема нічого дивного, що

навіть ті барикадні бої, що провадилися з найбільшою героїчністю — Париж

у червні 1848 р., Відень у жовтні 1848 р., Дрезден у травні 1849 р., —

кінчалися поразкою повстання, скоро тільки керівники війська, що

наступало, вільні були від політичних міркувань, виходили в своїх акціях із

суто військових поглядів, а салдати їхні лишалися надійні.

Численні успіхи повстанців до 1848 року пояснюються дуже різноманітними

причинами. В Парижі в липні 1830 р. і в лютому 1848 р., як і в більшості

еспанських вуличних боїв, між повстанцями та військом стояла національна

ґвардія, що або безпосередньо ставала на бік повстання, або своєю байдужою

нерішучістю призводила до вагання війська й крім того давала зброю

повстанцям. Там, де національна ця ґвардія від самого початку виступала

проти повстання, як у червні 1848 р. в Парижі, повстання зазнавало поразки.

У Берліні 1848 р. народ переміг почасти через те, що вночі та ранком 19

березня прибули нові чималі бойові сили, почасти через те, що військо

виснажилося й погано харчувалося, почасти, нарешті, через те, що накази

паралізували дію. Але в усіх випадках перемогу здобували тому, що військо

відмовлялося діяти, тому, що командирам не вистачало рішучости або тому,

що їхні руки були зв’язані.

Отже, навіть у клясичний час вуличної боротьби барикада впливала більше

морально, ніж матеріяльно. Вона була засобом, щоб захитати стійкість

війська. Коли вона додержувалася, поки досягала цієї мети, перемога була

здобута, а коли не додержувалася, — боротьба кінчалася поразкою. В цьому

саме й лежить той істотний пункт, що на нього треба звернути особливу

увагу, навіть коли будемо досліджувати шанси всякої можливости в

майбутньому вуличної боротьби[3]. /14/

Зрештою, вже року 1849 шанси були досить кепські. Буржуазія боролася

скрізь на боці урядів. «Освіта й власність» вітали й частували військо, що

вирушало проти повстань. Барикада втратила свої чари, салдат бачив за нею

вже не «народ», а бунтарів, підбурювачів, грабіжників, тих, що хочуть

поділити добро, покидьків суспільства; офіцер з часом досвідчився в

тактичних формах вуличної боротьби, він уже не маршував навпростець та

без захисту на імпровізований бруствер, а обходив його садками, дворами та

будинками. І це вдавалося тепер, коли була деяка вправність, у дев’ятьох

випадках із десяти.

Але з того часу дуже багато чого змінилося, і всі ці зміни сталися на користь

війську. Якщо великі міста виросли дуже, то ще більше виросли армії. Париж

та Берлін після 1848 року не збільшилися в чотири рази, а їхні залоги

збільшилися більше, ніж у чотири рази. Ці залоги за допомогою залізниць за

24 години можна збільшити більше, ніж удвоє, а за 48 годин збільшити до

розмірів величезної армії. Озброєна ця непомірно збільшена армія незрівняно

краще. 1848 р. ударна рушниця з гладкою цівкою, що набивали її через дуло,

тепер малокаліберна маґазинна рушниця, що набивають її з маґазину і вона

стріляє в чотири рази далі, в десять разів влучніше та швидше, ніж перша.

Тоді — ядра та картеч артилерії, що мали відносно невеликі наслідки, тепер

— розривні гранати, що з них досить однієї, щоб зруйнувати найкращу

барикаду. Тоді гостре піонерове кайло, щоб проломлювати брандмауери,

тепер — динамітовий патрон.

Для повстанців, навпаки, всі умови погіршали. Таке повстання, щоб

симпатизували йому всі верстви народу, ледве чи повториться; в клясовій

боротьбі середні верстви певно вже ніколи не гуртуватимуться всі без

винятку навколо пролетаріяту так, щоб зате реакційна партія, що купчиться

навколо буржуазії, майже зникала. Отже, «народ» завжди з’являтиметься

поділений, а через те не буде того могутнього важелю, що мав таку

незвичайну силу 1848 року. Якщо навіть із повстанцями буде більше

колишніх салдатів, то тим важче буде їх озброїти. Мисливські рушниці та

рушниці для розваги з крамниць зброї, навіть у тому разі, коли з наказу

поліції не зроблять їх наперед непридатними, повиймавши з них частини

замків, навіть у боях на невелику дистанцію не можуть дорівнювати

салдатським маґазинним рушницям. До 1848 року можна було самому

зробити собі з пороху та олива /15/ потрібну амуніцію, а тепер для кожної

рушниці є особливі набої, що подібні один до одного тільки тим, що всі вони

є продукт великої промисловости, отже, їх не можна відразу виготувати, а

тим самим більшість рушниць не можна буде використати, поки не буде

таких набоїв, що спеціяльно до них пасують. І нарешті, довгі, прямі та

широкі вулиці по новозбудованих після 1848 року кварталах великих міст

ніби навмисне пристосовано для успіху нових гармат та рушниць.

Божевільний мусів би бути той революціонер, що сам вибрав би для

барикадної боротьби нові робітничі квартали в північній та східній частині

Берліну.

Чи ж означає це, що в майбутньому вулична боротьба не матиме вже

жадного значення? Зовсім ні. Це тільки означає, що умови після 1848 року

стали несприятливіші для цивільних інсурґентів (повстанців) і сприятливіші

для війська. Отже, кожна майбутня вулична боротьба може перемогти

тільки в тому разі, коли цей мінус ситуації буде компенсований іншими

моментами. Вона відбуватиметься не так часто в першій фазі соціяльної

революції, як у дальшому її ході, і провадити її треба буде численнішими

силами. Але ці сили дадуть перевагу, як і на протязі усієї Великої французької

революції або 4 вересня та 31 жовтня в Парижі, одвертому виступові над

пасивною барикадною тактикою[4].

Чи розуміє тепер читач, чому владущі кляси конче хочуть заманити нас туди,

де стріляє рушниця й рубає шабля? Чому закидають нам боягузтво за те, що

ми не хочемо так собі, без нічого виходити на вулицю, бувши наперед певні,

що там зазнаємо поразки? Чому вони так невідступно благають нас, щоб ми

погодилися, нарешті, відіграти ролю гарматного м’яса?

Ці пани цілком марно витрачають свої просьби та виклики. Ми не такі дурні.

З таким самим успіхом могли б вони вимагати від свого ворога в наступній

війні, щоб він вишикував своє військо в лінію, як за часів старого Фріца, або

колонами з цілих дивізій, як у дні Ваґрама та Ватерльоо, і до того ще з

кременівками в руках. Якщо змінилися умови війни між народами, то не

менше змінилися вони й для клясової боротьби. Минули часи несподіваних

нападів, революцій, що їх робили невеличкі свідомі меншості, стоявши на

чолі несвідомих мас. Там, де йдеться про цілковите перетворення суспільної

організації, там сами маси мусять брати участь у цьому перетворенні, сами

повинні розуміти про що йдеться, за що вони повинні виступити. Цього

навчила нас істерія останнього п’ятдесятліття. Але щоб маси розуміли, що

/16/ треба робити, для цього потрібна довга, вперта праця, і саме цю працю

ми тепер провадимо і то з таким успіхом, що вороги вдаються в розпуку.

І в романських країнах починають розуміти щоразу краще, що стару тактику

треба переглянути. Скрізь непідготовані виступи відійшли на задній плян

(крім хіба тих випадків, коли уряди одверто викликали б їх) [5]; скрізь ідуть

слідом за німецьким прикладом використовування виборчого права та

здобуття всіх приступних для нас позицій. У Франції, де ґрунт все ж таки

підкопали революції, що впродовж більш як сто років відбувалися одна за

однією, де нема жадної партії, яка не взяла б участи в змовах, повстаннях та

всяких інших революційних акціях, у Франції, де через це уряд у жадному

разі не може покладатися на армію і де взагалі обставини набагато

сприятливіші для інсурекційного перевороту, ніж у Німеччині, — навіть у

Франції соціялісти впевняються щоразу більше, що тривала перемога для них

неможлива, якщо не здобудуть вони наперед великих мас народу, тобто в

даному разі селян. Повільну пропаґандистську роботу та парляментську

діяльність також тут визнають за найближче завдання партії. Успіхів не

довелося чекати. Здобуто не тільки цілий ряд муніципалітетів, — в палаті

засідають 50 соціялістів, і вони вже повалили троє міністерств та одного

президента республіки. В Бельгії робітники минулого року здобули виборче

право й перемогла в чверті виборчих округ. У Швайцарії, Італії та Данії,

навіть у Болгарії та Румунії, соціялісти мають своїх представників у

парляментах. В Австрії всі партії пристають на ту думку, що не можна далі

загороджувати нам вступ до райхсрату. Ми добудемося туди, це безперечно,

сперечаються тільки про те, якими дверима. І навіть у Росії, коли збереться

славнозвісний Земський Собор, ті Національні Збори, що скликанню їх марно

так опирається молодий Микола, навіть там ми можемо з певністю

сподіватися, ще матимемо на цих Зборах своїх представників.

Цілком зрозуміло, що наші закордонні товариші не відмовляються від свого

права на революцію. Адже право на революцію є єдине справді «історичне

право», єдине, що на ньому ґрунтуються всі без винятку сучасні держави, а

серед них і Мекленбурґ, де дворянська революція скінчилася 1755 року

«актом про спадкоємство», славнозвісним ствердженням февдалізму, що ще

й тепер має силу. Право на революцію так міцно вкорінилося в загальній

свідомості, що навіть генерал фон-Богуславський /17/ тільки з цього

народнього права виводить право на державний переворот, вимагаючи цього

права для свого імператора.

Але щоб там не сталося в інших країнах, німецька соціяль-демократія

перебуває в особливому становищі, а тим самим має, принаймні на

найближчий час, і особливе завдання. Два мільйони виборців, що вона

посилає до виборчих урн, і молодь чоловічої й жіночої статі, що, не маючи

права голосу, стоїть за ними, тво¬рять найчисленнішу, найкомпактнішу масу,

вирішальну «масову силу» інтернаціональної пролетарської армії. Ця маса

вже тепер дає більше, ніж чверть усіх поданих голосів і, як доводять

додаткові вибори до райхстаґу, вибори до ляндтаґів окремих держав, до

муніципальних рад та промислових судів, невпинно зростає. її зростання йде

так довільно, так безупинно та нестримно й рівночасно так спокійно, як

природний процес. Усі урядові аґресивні заходи проти цього зростання були

безсилі. Ми можемо вже тепер розраховувати на 2¼ мільйони виборців.

Якщо так ітиме далі, то до кінця століття ми здобудемо більшу частину

середніх верств суспільства, дрібної буржуазії та дрібного селянства і

виростемо у таку вирішальну силу в країні, перед якою мусять схилитися всі

інші сили, чи хочуть вони того, чи ні. Підтримувати безнастанно це

зростання, поки воно саме не переросте через голову пануючої урядової

системи, де дати цій масовій силі, що міцніє з кожною дниною,зменшуватися

в передових сутичках, а зберігати її в цілості до вирішального дня[6] — ось

наше головне завдання. І тільки один є засіб, що за його допомогою можна

було б моментально стримати, та навіть на деякий час відккнути назад, це

безупинне зростання соціялістичних бойових сил у Німеччині, — це сутичка

з військом у великих розмірах, кровопуск, подібний до паризького в 1871

році. З часом пересилили б і це. Не можна із світу згладити мільйонну

партію, для цього не вистачить усіх маґазинних рушниць Европи й Америки.

Але це загальмувало б нормальний розвиток,масова сила в критичний

момент, можливо, не була б до нашого розпорядження, вирішальний бій[7]

запізнився б, був би відсунений, мав би тяжчі жертви.

Іронія світової історії ставить все на голову. Ми, «революціонери»,

«переворотники», ми багато краще розвиваємося при законних засобах, ніж

незаконних та при перевороті. Партії ладу, /18/ як вони себе називають,

загибають від того законного стану, що сами створили. У розпачі вони

вигукують разом із Одільоном Барро: «légalité nous tue» — законність — це

наша смерть, а ми при цій законності набуваємо міцні м’язи та рум’яні щоки

й ви¬глядаємо, як вічне життя. А коли ми не такі безглузді, щоб їм до

вподоби датися заманити себе у вуличну боротьбу, тоді їм не лишається,

кінець-кінцем, нічого іншого, як ламати самим цю законність, що стала для

них такою фатальною.

Покищо вони складають нові закони проти перевороту. Знову все поставлено

на голову. Чи ж не були, ці сьогоднішні фанатичні вороги перевороту сами

переворотниками вчора? Чи ж то ми викликали громадянську війну 1866

року? Хіба ж то ми вигнали ганноверського короля, гессенського курфюрста,

нассавського герцога з їхніх родових, законних, спадкових земель й

анектували ці землі? І ці люди, що зробили переворот у Німецькому Союзі й

повалили три трони з божої ласки, скаржаться на переворот! Quis tulerit

Gracchos de seditione querentes?[8] Хто ж може дозволити Бісмарковим

прихильникам лаяти переворот?

Проте, хай вони проводять свої законопроекти проти перево¬роту, хай ще їх

погіршують, хай обернуть увесь карний закон на кавчук — вони не досягнуть

нічого більшого, крім нового доказу свого безсилля. Щоб серйозно атакувати

соціяль-демократію, їм доведеться вжити цілком інших ще заходів. Соціяль-

демократичному переворотові, якому саме тепер так корисно те, що він

додержує законів, вони можуть протипоставити тільки переворот партій

ладу, що неможливий без зламання законів. Пан Реслер, пруський бюрократ,

і пан фон-Богуславський, пруський генерал, показали їм єдиний шлях, на

якому, можливо, можна б було ще напасти на робітників, які вже не даються,

щоб їх заманили в вуличну боротьбу. Зламання конституції, диктатура,

поворот до абсолютизму, regis voluntas — suprema lex[9]. Отже, майте тільки

відвагу, мої панове, тут нема що крутити, тут крутня не допоможе!

Але не забувайте, що німецька імперія, як і всі дрібні дер¬жави та всі взагалі

сучасні держави, є продукт угоди: поперше, угоди володарів між собою,

подруге, угоди між володарями й народом. Якщо одна сторона ламає угоду,

то тим самим втрачає силу вся угода, і друга сторона теж звільняється від

своїх зобов’язань. Це чудово продемонстрував нам Бісмарк 1866 року. Якщо

ви, отже, зламаєте імперську конституцію, то соціяль-демократія теж

звільняється від зобов’язання й може поводитися /19/ з вами, як їй буде до

вподоби. Але що вона зробить тоді, — цю таємницю ледве чи повідає вона

вам тепер[10].

Майже повних 1600 років тому в римській імперії так само діяла небезпечна

партія перевороту. Вона підкопувала релігію та всі основи держави; вона

просто таки заперечувала, що воля імператора є найвищий закон, вона не

мала батьківщини, була інтернаціональна; вона поширилася по всіх землях

імперії, від Ґаллії до Азії та навіть поза межі імперії. Вона довго рила під

землею потай, але вже давно вважала, що має досить сили, щоб виступити на

поверхню. Ця партія перевороту, що відома була під назвою християн, була

також досить численно репрезентована в війську; цілі леґіони були

християнські. Коли їх виряджали на церемонію принесення жертв державної

поганської церкви, щоб там віддавати почесті, салдати-переворотники

доходили до такого зухвальства, що для протесту начіпляли особливі

відзнаки, хрести, на свої шоломи. Навіть звичайні казарняні причіпки

начальства не дали наслідків, імператор Діоклетіян не міг далі спокійно

дивитися, як у його війську підкопується лад, слухняність та дисципліну, і

він ужив енерґійних заходів, бо це був час. Він видав закон проти соціялістів,

я хотів сказати: закон проти християн. Заборонили збори переворотників,

приміщення для їхніх зборів закрили або навіть зруйнували, заборонили

християнські відзнаки — хрести тощо, як у Саксонії — червоні хусточки.

Християн позбавили права обіймати державні посади, вони не могли бути

навіть єфрейторами. Через те, що тоді не було ще так добре видресуваних

щодо «уваги на особу» суддів, як передбачає це законопроект проти

перевороту, що його склав пан фон-Келлер, то християнам просто таки

заборонили допоминатися свого права перед судом. Але й цей винятковий

закон не дав наслідків. Християни глумливо здирали його з мурів і навіть, як

припускають, підпалили в Нікомедії палац, де був імператор. Тоді він

помстився масовим переслідуванням християн у 303 році нашої ери. Це було

останнє таке переслідування. І воно мало таку силу, що через сімнадцять

років військо складалося переважно з християн, а наступний самодержець

всієї римської імперії, Костянтин, що його попи назвали великим, оголосив

християнство державною реліґією.

Ф.Енґельс

Лондон, 6 березня, 1895. /20/

I

ВІД ЛЮТОГО ДО ЧЕРВНЯ 1848 РОКУ.

(Із I випуску).

Крім небагатьох розділів, кожний більш-менш важливий відділ

революційного літопису від 1848 до 1849 року має заголовок: поразка

революції!

Але в цих поразках побито не революцію. Побито передрево¬люційні

традиційні додатки, продукти суспільних стосунків, що ще не загострилися

до гострих клясових суперечностей: осіб, ілюзії, уявлення, проєкти, що від

них революційна партія не була вільна перед лютневою революцією;

звільнити її від них міг тільки ряд поразок, а не лютнева перемога.

Одне слово, революційний поступ торував собі шлях не в своїх безпосередніх

трагікомічних здобутках, а навпаки, створюючи з’єднану, могутню

контрреволюцію, створюючи того супротивника, що в боротьбі з ним партія

перевороту тільки й виросла в справжню революційну партію.

Довести це й є завдання дальших сторінок.

ЧЕРВНЕВА ПОРАЗКА 1848 РОКУ.

Після липневої революції ліберальний банкір Ляффіт, проводжаючи

урочисто свого кума герцоґа Орлеанського в Hôtel de Ville[11] сказав:

«Відтепер пануватимуть банкіри». Ляффіт виказав таємницю революції.

За Люї-Філіппа панувала не вся французька буржуазія, а тільки одна

їїфракція, так звана фінансова аристократія: банкіри, бір¬жові та залізничні

королі, власники вугільних копалень, залізних рудень і лісів та частина

об’єднаних із ними землевласників. Вона сиділа на троні, вона диктувала в

палатах закони, вона роздавала /21/ державні посади, починаючи від

міністерства й кінчаючи посадами в тютюнових бюрах.

Суто промислова буржуазія була частиною офіціяльної опозиції, тобто була

репрезентована в палатах тільки як меншість. Її опозиція виявлялася тим

рішучіше, чим чистіше розвивалося самовладство фінансової аристократії й

чим більше вона сама гадала, що після придушених у крові повстань 1832,

1834 й 1839 рр. її панування над робітничою клясою забезпечено. Руанський

фабрикант Ґранден, найфанатичніший представник буржуазної реакції в

Установчих та Законодавчих Національних Зборах, був найзавзятішим

супротивником Ґізо в палаті депутатів. Леон Фоше, що вславився пізніше

своїми безсилими намаганнями піднестися до ролі Ґізо французької

контрреволюції, провадив наприкінці королювання Люї-Філіппа чорнильну

війну на оборону промисловости проти спекуляції та її прихвосня — уряду.

Бастіа аґітував від імени Бордо та всіх винарів Франції проти пануючої

системи.

Дрібна буржуазія всіх її відтінків, а також селянська кляса були цілком

усунені від політичної влади. Нарешті, серед офіціяльної опозиції або цілком

поза pays légal («леґальною країною»)[12] були ідеологічні представники та

речники згаданих кляс, їх учені, адвокати, лікарі тощо, одне слово, їхня так

звана інтеліґенція.

Через фінансову скруту липнева монархія від самого початку потрапила в

залежність від великої буржуазії, а її залежність від великої буржуазії знову

таки стала за невичерпне джерело щоразу більшої фінансової скрути. Не

можна підпорядкувати державне управління інтересам національного

виробництва, не відновивши рівноваги в бюджеті, рівноваги між державними

видатками та прибутками. А як відновити цю рівновагу, не обмежуючи

державних видатків, тобто не порушуючи інтересів підпор пануючої

системи, та не вреґульовуючи наново розподілу податків, тобто не

перекладаючи значної частини податкового тягару на плечі самій великій

буржуазії?

Навпаки, фракція буржуазії, що панувала й видавала закони через палати,

була безпосередньо заінтересована в заборгованості держави . Державний

дефіцит якраз був їй справжнім об’єктом спекуляції та головним джерелом

до збагачення. Після кожного року — новий дефіцит. Після кожних

чотирьох-п’яти років — нова позика. А кожна нова позика давала фінансовій

аристократії /22/ нову нагоду ошукувати державу, що штучно тримали її на

краю банкрутства: їй доводилося робити позики в банкірів на

найнесприятливіших умовах. Кожна нова позика давала також нагоду

грабувати публіку, що вкладає свої капітали в державну ренту; це робилося

за допомогою біржових операцій, що в них були втаємничені уряд та

більшість палат. Взагалі хисткий стан державного кредиту та знання

державних таємниць давали банкірам та їхнім спільникам у палатах і на троні

можливість спричиняти незвичайні раптові хитання курсу державних

паперів, що кожного разу мали своїм наслідком руїну маси дрібних

капіталістів та казково швидке збагачення великих грачів. Те, що в

державному дефіциті була безпосередньо заінтересована владуща фракція

буржуазії, пояснює, чому незвичайні державні видатки останніх років

королювання Люї-Філіппа більше, ніж удвоє, перевищили незвичайні

державні видатки за Наполеона; вони дійшли мало не 400 мільйонів франків

на рік, тоді як увесь річний вивіз Франції пересічно рідко досягав 750

мільйонів франків. Величезні гроші, що плили отак через руки держави,

давали крім того нагоду до махлярських угод на постачання, до підплат,

затаювань та різного роду шахрайств. Ошукування держави, що робилося

огулом за допомогою позик, повторювалося вроздріб на державних роботах.

Те, що робилося між палатою й урядом, відтворювалося набагато помножене

у стосунках між окремими урядництвами та окремими підприємцями.

Так само, як державні видатки взагалі та державні позики, владуща кляса

експлуатувала й будування залізниць. Палати накидали на державу головний

тягар видатків, а фінансовій аристократії, що спекулювала, забезпечували

золоті плоди. Усі пам’ятають ще скандали в палаті депутатів, коли випадково

вийшло наверх, що всі депутати більшости, включаючи частину міністрів,

брали участь, як акціонери, в будуванні тих самих залізниць, що їх вони, як

законодавці, наказали будувати коштом держави.

Зате найменша фінансова реформа розбивалася об вплив банкірів.

Напр.,поштова реформа. Запротестував Ротшільд. Чи ж насмілилася б

держава звужувати ті джерела прибутків, з яких треба було платити проценти

за свої борги, що безупинно зростали?

Липнева монархія була не що інше, як акційна спілка для експлуатації

французького національного багатства; її дивіденди розподіляли між

міністрами, палатами, 240.000 виборців та їхніми прибічниками. Люї -Філіпп

був за директора цієї спілки; це був Роберт Макер на троні. За цієї системи

ввесь час виставлялися /23/ на небезпеку та зазнавали шкоди торговля,

промисловість, хліборобство, судоходство, інтереси промислової буржуазії,

що в липневі дні написала на своєму прапорі: «дешевий уряд» (gouvernement

á bon marché).

У той час, як фінансова аристократія видавала закони, керувала державою,

порядкувала всіма галузями організованої державної влади, через фактичний

стан та за допомогою преси панувала над громадською думкою, в усіх

сферах, починаючи від двору й кінчаючи Cafe-Borgne, повторювалася та сама

проституція, те саме безсоромне ошуканство, та сама жадоба збагачення не

продукційним шляхом, а спритною крадіжкою наявного вже чужого

багатства. І саме на вершках буржуазного суспільства виявлялася нестримна,

що кожної хвилини приходила в конфлікт із самими буржуазними законами,

нездорова розпусна хтивість, що в ній звичайно шукає собі задоволення

багатство, набуте грою, де втіха переходить у розпусту, де зливаються

докупи гроші, бруд і кров. Фінансова аристократія як у своїх способах

збагачення, так і в своїх втіхах є не що інше, як відродження люмпен-

пролетаріяту на вершках буржуазного суспільства.

Невладущі фракції французької буржуазії кричали: «корупція!» А народ

кричав: «á bas les grands voleurs! á bas les assassins!»[13], коли 1847 року на

найвищих підмостках буржуазного суспільства почали публічно виставляти

ті самі сцени, що звичайно ведуть люмпенпролетаріят у доми розпусти, доми

для бідних та божевільних, на лаву підсудних, на каторгу та на ешафот.

Промислова буржуазія побачила, що її інтересам загрожує небезпека, дрібна

буржуазія була морально обурена, народня фантазія кипіла гнівом. Париж

був переповнений памфлетами: «La dynastie Rothschild», «Les juifs rois de

l̀ epoque»[14] тощо; в цих памфлетах більш-менш дотепно викривали та

плямували панування фінансової аристократії.

«Rien pour la gloire!»[15] Слава не дає прибутків! «La paix partout et

toujours!»[16] Війна знижує курс три-й чотирипроцентних паперів! —

написала Франція біржових євреїв на своєму прапорі. Її зовнішня політика

сходила через це до ряду образ для французького національного почуття.

Особливо його обурило приєднання Кракова до Австрії, що закінчувало

розграбування Польщі, та те, що в війні швайцарського Зондербунда Ґізо

активно став на /24/ бік Священного Союзу. Перемога швайцарських

лібералів у цій псевдовійні піднесла почуття власної ваги буржуазної

опозиції у Франції; криваве народне повстання в Палермо вплинуло мов

електричний удар, на спаралізовану народню масу й збудило її великі

революційні спогади та пристрасті[17].

Нарешті, дві світові економічні події прискорили вибух загального

незадоволення, роздратування виросло в повстання.

Картопельна хвороба та неврожаї 1845 й 1846 рр. збільшили загальне

хвилювання серед народу. Дорожнеча 1847 року спричинилася у Франції, як і

на всьому континенті до кривавих сутичок. У той час, як фінансова

аристократія справляла безсоромні оргії, народ-боровся за найпотрібніші

життєві засоби! У Бюзансе страчено учасників голодного бунту, а в Парижі

королівська ро¬дина вириває з рук суду пересичених шахраїв!

Другою великою економічною подією, що прискорила вибух революції, була

загальна торговельна й промислова криза в Англії. Цю кризу провістили вже

восени 1845 року масові крахи спекулянтів залізничними акціями, але 1846

року її розвиток затримала низка випадкових обставин, напр., те, що мали

скасувати мито на хліб; нарешті, восени 1847 року вона спалахнула в

банкрутствах великих лондонських торговців колоніяльними товарами;

слідом за ними йшли банкрутства краєвих банків, припиняли роботу фабрики

по промислових округах Англії. Ще не були вичерпані наслідки цієї кризи на

континенті, як спалахнула лютнева революція.

Через спустошення торговлі та промисловости, що його заподіяла ця

економічна пошесть, самовладство фінансової аристократії стало ще

нестерпніше. Опозиційна буржуазія розвинула по всій Франції аґітацію в

формі бенкетів за виборчу реформу, що мала забезпечити їй більшість у

палатах та повалити міністерство біржі. У Парижі промислова криза мала ще

й особливий наслідок: вона кинула на внутрішній ринок масу фабрикантів та

великих купців, що за наявних обставин не могли торгувати на зовнішніх

ринках. Вони засновували великі фірми, і їхня конкуренція масово руйнувала

бакалійників та дрібних крамарів. Цим пояснюється безліч банкрутств серед

цієї частини паризької буржуазії, цим пояснюється й її революційний виступ

у лютому. Відомо, як Ґізо й палати відповіли на проекти реформ

недвозначним /25/ викликом, як Люї-Філіпп зважився призначити

міністерство Барро, коли вже було надто пізно, як прийшло до сутички між

народом і військом, як армія була обеззброєна тим, що національна ґвардія

трималася пасивно, та як липнева монархія мусіла звільнити місце

тимчасовому урядові.

Тимчасовий уряд, що постав на лютневих барикадах, неминуче відбивав у

своєму складі ті різні партії, що поділили між собою плоди перемоги. Цей

уряд не міг бути чимсь іншим, як тільки компромісом між тими різними

клясами, що спільно повалили липневий трон, але інтереси їхні були ворожі

між собою. Велика більшість цього уряду складалася з представників

буржуазії. Республіканську дрібну буржуазію репрезентували Ледрю-Роллен

та Фльокон, республіканську буржуазію — люди з газети «National»,

династичну опозицію — Крем’є, Дюпон де л’Єр і т.д. Робітнича кляса мала

тільки двох представників: Люї Бляна та Альбера. Нарешті, Лямартін не

репрезентував у тимчасовому уряді будь-яких реальних інтересів, будь-якої

певної кляси; він був сама лютнева революція, саме загальне повстання з

його ілюзіями, його поезією, його уявленим змістом та його фразами.

Зрештою, своїм становищем і своїми поглядами цей речник лютневої

революції належав до буржуазії.

Якщо Париж через свою політичну централізацію панує над Францією, то

робітники в моменти революційних струсів панують над Парижем. Першим

актом у житті тимчасового уряду була спроба позбутися цього переможного

впливу апеляцією від сп’янілого Парижу до тверезої Франції. Лямартін

заперечує право барикадних борців проголосити республіку; це право, казав

він, належить тільки більшості французів, треба почекати її голосу;

паризькому пролетаріятові не слід заплямовувати своєї перемоги узурпацією.

Буржуазія дозволяє пролетаріятові тільки одну узурпацію — узурпацію

боротьби.

Опівдні 25 лютого республіки ще не проголосили, зате всі міністерства були

вже розподілені поміж буржуазними елементами тимчасового уряду та між

генералами, банкірами й адвокатами з «National». Але робітники поклали

собі не дозволити цього разу такого ошуканства, як у липні 1830 року. Вони

ладні були знову розпочати боротьбу й добитися республіки силою зброї. З

цим вирішенням Распай пішов до Hôtel de Ville. Іменем паризького

пролетаріяту він наказав тимчасовому урядові проголосити республіку й

заявив, що коли цього наказу народу не виконають протягом двох годин, він

повернеться на чолі 200.000 чол. Трупи поляглих борців, мабуть, ще не

охололи, барикад ще не розібрали, /26/ робітників ще не обеззброїли, а єдина

сила, що її можна було їм протиставити, була національна ґвардія. За таких

обставин раптом зникли міркування державної мудрости та юридичні

сумніви тимчасового уряду. Ще не минуло термінових двох годин, а вже на

всіх стінах Парижу красувалися величезні історичні слова:

République française! Liberté, Égalité, Fraternité![18]

Разом з оголошенням республіки на основі загального виборчого права

зникли й самі спогади про ті обмежені цілі та мотиви, що штовхали

буржуазію до лютневої революції. Замість небагатьох тільки фракцій

буржуазії всі кляси французького суспільства раптом були втягнені в сферу

політичної влади й мусіли, залишивши льожі, партер та ґалерію, власною

персоною виступити нареволюційній сцені. Разом із конституційним

королівством зникла й ілюзія державної влади, що нібито своєвладно

протистоїть буржуазному суспільству, а також зник цілий ряд другорядних

конфліктів, що до них псевдосамостійна ця влада призводить.

Продиктувавши тимчасовому урядові, а через нього й усій Франції,

республіку, пролетаріят тим самим відразу виступив на перший плян, як

самостійна партія, але рівночасно викликав на боротьбу проти себе всю

буржуазну Францію. Він здобув тільки поле для боротьби за своє

революційне визволення, але в жадному разі не саме це визволення.

Навпаки, лютнева республіка насамперед мусіла довершити панування

буржуазії, включивши в сферу політичної влади, поруч із фінансовою

буржуазією, всі мающі кляси. Більшість великих землевласників, леґітимістів

вона вивела із стану тієї політичної нікчемности, що до неї засудила її

липнева монархія. Недарма «Gasette de France» аґітувала разом з іншими

опозиційними газетами, недарма Лярошжаклен на засіданні палати депутатів

24 лютого став на бік революції. Загальне виборче право передало долю

Франції до рук номінальних власників, що становлять більшість французької

людности — до рук селян. Нарешті, лютнева республіка, збивши корону, що

за нею ховався капітал, дала виступити пануванню буржуазії в його чистому

вигляді.

Як у липневі дні робітники здобули боротьбою буржуазну монархію, так у

лютневі дні здобули вони буржуазну республіку. І як липнева монархія

мусіла виступити, як монархія, оточена республіканськими установами, так

лютнева республіка мусіла виступити, як республіка, оточена соціяльними

установами. Паризький пролетаріят примусив зробити йому й цю поступку.

/27/

Робітник Марш продиктував декрет, де тільки но створений тимчасовий уряд

зобов’язувався забезпечити робітникам існування з праці, дати працю всім

громадянам тощо. А коли через кілька день тимчасовий уряд забув свої

обіцянки і, здавалось, цілком забув про пролетаріят, двадцятитисячна маса

робітників пішла до Hôtel de Ville, гукаючи: «Організація праці!»,

«Створити окреме міністерство праці!» Опираючись і після довгих дебатів,

тимчасовий уряд призначив спеціяльну постійну комісію, доручивши їй

знайти способи, щоб поліпшити становище трудящих кляс. Цю комісію

складено з делеґатів паризьких ремісничих корпорацій, а головували в ній

Люї Блян та Альбер. Для її засідань призначили Люксембурзький палац. Отак

представників робітничої кляси вислано звідти, де засідав тимчасовий уряд;

його буржуазна частина лишила виключно в своїх руках справжню державну

владу та стерно управління, а побіч міністерств фінансів, торговлі та

громадських робіт, побіч байку й біржі постала соціялістична синагога, і її

первосвященики Люї Блян та Альбер мали завдання знайти обітовану землю,

провістити нову євангелію та забавити паризький пролетаріят. Відмінно від

усякої звичайної влади вони не мали до свого розпорядження ані бюджету,

ані виконавчої влади. Вони повинні були своєю головою розбити головні

стовпи буржуазного суспільства. У той час, як у Люксембурзі шукали

філософського каменя, в Hôtel de Ville карбували монету, що йшла в обіг.

І проте вимоги паризького пролетаріяту, оскільки вони виходили за межі

буржуазної республіки, не могли реалізуватися інакше, як у туманній формі

Люксембурґу.

Робітники зробили лютневу революцію спільно з буржуазією, тепер вони

намагалися обстояти свої інтереси поруч з буржуазією, бож посадили вони в

самому тимчасовому уряді робітника поруч з буржуазною

більшістю!Організація праці! Але наймана праця — це вже наявна буржуазна

організація праці! Без неї немає капіталу, немає буржуазії, немає

буржуазного суспільства. Власне міністерство праці! А хіба міністерства

фінансів, торговлі, громадських робіт не є буржуазні міністерства праці? І

поруч з ними пролетарське міністерство праці мусіло б стати міністерством

безсилля, міністерством добрих побажань, Люксембурзькою комісією.

Вважаючи за можливе визволитися обіч буржуазії, робітники вважали також

за можливе здійснити пролетарську революцію в національних межах

Франції, побіч інших буржуазних націй. Але продукційні стосунки Франції

зумовлює її зовнішня торговля, її становище на світовому ринку та закони

цього ринку. Чи ж /28/ могла б Франція зламати їх без европейської

революційної війни, що відбилася б на Англії, на цьому деспоті світового

ринку?

Коли починає повстання та кляса, що в ній зосереджуються революційні

інтереси суспільства, вона знаходить зміст і матеріял своєї революційної

діяльности безпосередньо в своєму власному становищі: вона б’є ворогів,

уживає тих заходів, що їх диктують потреби боротьби, а наслідки її власних

акцій штовхають її далі. Така кляса не вдається в теоретичні досліди своїх

власних завдань. Французька робітнича кляса не була в такому становищі;

вона не була ще здатна здійснити свою власну революцію.

Розвиток промислового пролетаріяту взагалі залежить від роз¬витку

промислової буржуазії. Тільки під її пануванням він здо¬буває те широке

національне існування, що тільки й може піднести його революцію до

національних розмірів; тільки під її пануванням він сам створює сучасні

засоби виробництва, що рівночасно стають також засобами його

революційного визволення. Тільки панування буржуазії вириває матеріяльне

коріння февдального суспільства та вирівнює той ґрунт, що на ньому тільки й

можлива пролетарська революція. Французька промисловість

найрозвине¬ніша на всьому континенті, а французька буржуазія —

найреволюційніша. Алеж хіба лютнева революція не була спрямована

безпосередньо проти фінансової аристократії? Факт цей доводить, що

промислова буржуазія не панувала над Францією. Промислова буржуазія

може панувати тільки там, де сучасна промисловість впорядковує відповідно

до себе всі стосунки власности, а цю силу промисловість може здобути

тільки там, де вона здобула світовий ринок, бо національні межі недостатні

для її розвитку. А французька промисловість навіть унутрішній ринок

утримує за собою переважно тільки за допомогою більш-менш

модифікованої системи заборонного мита. Через те, хоч французький

пролетаріят на момент революції в Парижі й має фактичну силу та вплив, що

штовхають його далі, ніж відповідає те його засобам, але в решті Франції він

скупчений по окремих, розкиданих промислових центрах і майже зникає

серед переважної більшости селян та дрібної буржуазії. Боротьба проти

капіталу в її розвиненій сучасній формі, на її кульмінаційному пункті,

боротьба промислового найманого робітника проти промислового буржуа є у

франції частковий факт. Після лютневих днів вона тим менше могла надати

революції національного змісту, що боротьба проти другорядних способів

капіталістичного визиску, — боротьба селян проти земельного лихварства,

дрібного буржуа проти великого торговця, банкіра та фабриканта, одне

слово, проти банкрутства, — ще прихована під /29/ оболонкою загального

повстання проти фінансової аристократії взагалі. Отже, цілком зрозуміло, що

паризький пролетаріят намагався обстоювати свої інтереси побіч буржуазних

інтересів, замість того, щоб здійснювати їх, як революційні інтереси самого

суспільства; зрозуміле й те, що він дав упасти червоному прапорові

перед трикольоровим. Французькі робітники не могли ступити й жадного

кроку наперед, не могли зігнути й жадного волоска буржуазного ладу, поки

хід революції не підбурив проти цього ладу, проти панування капіталу ту

масу нації, що стоїть між пролетаріятом та буржуазією, — селян та дрібних

буржуа, поки він не змусив цю масу пристати до пролетаріяту, як до свого

передового борця. Тільки ціною страшелезної червневої поразки робітники

могли купити цю перемогу.

За Люксембурзькою комісією, цим створінням паризьких робітників,

лишається та заслуга, що з високости европейської трибуни виказала вона

таємницю революції дев’ятнадцятого століття: визволення пролетаріяту.

«Moniteur» скаженів, коли йому доводилося офіціяльно пропаґувати «дикі

мрійництва», що до того часу лежали поховані в апокрифічних творах

соціялістів і тільки час од часу доходили до ушей буржуазії, як далекі

напівстрашні та напівсмішні перекази. Европа здивована прокинулася від

своєї буржуазної напівдрімоти. Отже, в думці пролетарів, що плутали

фінансову аристократію з буржуазією взагалі, в уяві республіканських

простаків, що заперечували саме існування кляс або, щонайбільше, вважали

їх за наслідок конституційної монархії, в лицемірних фразах тих буржуазних

фракцій, що досі були усунені від влади, панування буржуазіїзнесено разом з

проголошенням республіки. Усі роялісти обернулися тоді на республіканців,

усі паризькі мільйонери — на робітників. Фразою, що відповідала цьому

уявному знесенню клясових стосунків, було fraternité, загальне братання та

братерство. Це добродушне абстрагування від клясових противенств, це

сентиментальне примирення суперечливих клясових інтересів, це мрійницьке

витання понад клясовою боротьбою, fraternité — це було справдешнє гасло

лютневої революції. Суспільство розкололося на кляси через просте

непорозуміння, і 24 лютого Лямартін охристив тимчасовий уряд так: «un

gouvernement, qui suspende ce malentendu terrible, qui existe entre les differentes

classes»[19] Паризький пролетаріят упивався, цим великодушним

захопленням загального братерства. /30/

Тимчасовий уряд, скоро був змушений проголосити республіку, робив від

себе все, щоб вона була принятна для буржуазії та провінції. Він зрікся

кривавих жахів першої французької республіки, скасувавши кару на смерть

за політичні злочини; пресі дано волю висловлювати всі погляди; армія, суди,

адміністрація, крім небагатьох винятків, лишилися в руках у колишніх

сановників; нікого з тих, хто надто завинив за липневої монархії, не

поставили перед суд. Буржуазні республіканці з «National» бавилися тим, що

заміняли монархічні ймення та костюми на старореспубліканські. Республіка

була для них не більше, як нове бальне вбрання для старого буржуазного

суспільства. Молода республіка шукала своєї головної заслуги не в тому,

щоб лякати, а, навпаки, в тому, щоб самій завжди бути наляканою. М’якою

податливістю та безборонністю намагалася вона забезпечити своє існування

та обеззброїти опір. Привілейованим клясам у самій країні та деспотичним

державам поза нею голосно заявлено, що республіка має миролюбний

характер. Жити й давати жити іншим — отаке її гасло. До того сталося так,

що незабаром після лютневої революції повстали німці, поляки, австрійці,

угорці, італійці, кожний народ відповідно до свого безпосереднього

становища. Росія та Англія — цю другу саму захопив рух, а першу налякав

— не були підготовані. Отже, республіка не мала перед собою жадного

національного ворога. Не було, отже, тих великих зовнішніх ускладнень, щоб

могли запалити енерґію, прискорити революційний процес, штовхнути

вперед тимчасовий уряд або викинути його за борт. Паризький пролетаріят,

що визнав республіку за своє власне створіння, звичайно, вітав кожний акт

тимчасового уряду, що допомагав цьому урядові зміцнити своє становище в

буржуазному суспільстві. Він охоче дозволив Коссідьєрові використати себе

для поліційної служби, щоб охоронити власність у Парижі, а Люї Блянові

дозволяв полагоджувати конфлікти між робітниками та підприємцями за

заробітну платню. Його point d`honneur (питання чести) було у тому, щоб

зберегти перед очима Европи незаплямованою буржуазну честь республіки.

Республіка не натрапила ані на зовнішній, ані на внутрішній опір. Це її

обеззброїло. Її завдання було вже не в тому, щоб революційно перебудувати

світ, а тільки в тому, щоб самій пристосуватися до умов буржуазного

суспільства. З яким фанатизмом тимчасовий уряд взявся виконувати це

завдання, найкрасномовніше свідчать його фінансові заходи.

Державний і приватний кредит були, звичайно, захитані. Державний кредит

ґрунтується на впевненості в тому, що держава /31/ дає себе експлуатувати

євреям-фінансистам. Але стара держава зникла, а революція була спрямована

насамперед проти фінансової аристократії. Струси останньої европейської

торговельної кризи ще не припинилися. Банкрутства ще йшли одно за одним.

Отже, приватний кредит був спаралізований, циркуляція загальмована, а

виробництво стало ще перед тим, як вибухла лютнева революція.

Революційна криза збільшила кризу комерційну. І коли приватний кредит

ґрунтується на впевненості, що ввесь комплекс умов буржуазного

виробництва, ввесь буржуазний лад непорушені й непорушні, то як повинна

була вплинути революція, що ставила під сумнів основу буржуазного

виробництва, економічне рабство пролетаріяту, та революція, що супроти

біржі спорудила Люксембурзького сфінкса? Повстання пролета¬ріяту — це

ж знесення буржуазного кредиту, бо воно означає знесення буржуазного

виробництва і його ладу. Державний і приватний кредит — це економічний

той термометр, що ім можна міряти інтенсивність революції. В такій самій

мірі, в якій падає кредит, підноситься температура й творча сила

революції.

Тимчасовий уряд хотів стерти з республіки її антибуржуазний вигляд. Тому

він мусів насамперед дбати про те, щоб забезпечити мінову вартість цієї

нової державної форми, її курс на біржі. Разом із прейскурантом республіки

на біржі неминуче знову піднісся й приватний кредит.

Щоб усунути навіть підозру, ніби республіка хоче або може відмовитися

виконати ті зобов’язання, що перейшли до неї від монархії, щоб здобути

довір’я щодо буржуазної моралі та платоспроможности республіки,

тимчасовий уряд вдався до так само негідної, як і хлоп’ячої, реклями. Ще до

законного терміну виплати він заплатив державним кредиторам проценти по

5, 4½, та 4% паперах. У капіталістів відразу прокинувся буржуазний апльомб

та почуття власної ваги, скоро вони побачили, з якою боязкою квапливістю

намагаються купити їхнє довір’я.

Звичайно, грошових труднощів тимчасового уряду ця театральна вихватка не

зменшила; через неї він тільки позбувся наявної готівки. Фінансових

труднощів не можна вже була заховати, і дрібним буржуа, челяді та

робітникам довелося пла¬тити за приємну ту несподіванку, що її зробили

державним кредиторам.

Оголосили, що на книжки ощадних кас не повертатимуть уже грішми вкладів

понад 100 франків. Покладені в ощадні каси гроші сконфісковано й обернено

декретом на державний борг, що не має бути заплачений. Це обурило проти

республіки дрібного буржуа, /32/ що й так уже перебував у тяжкому

становищі. Одержавши замість книжок ощадних кас державні обліґації, він

мусів іти на біржу, щоб їх продати і цим самим безпосередньо віддати себе

до рук тим самим євреям-біржовикам, що проти них зробив лютневу

революцію.

Банк був храмом фінансової аристократії, що панувала за липневої монархії.

Як біржа керує державним кредитом, так банк — кредитом торговельним.

Лютнева революція безпосередньо загрожувала не тільки па¬нуванню банку,

а й самому його існуванню; через це банк від самого початку намагався

дискредитувати республіку, роблячи безкредитність загальною. Він раптом

припинив кредит банкірам, фабрикантам, купцям. Маневр цей, не

спричинивши відразу контрреволюції, неминуче ударив по самому банкові.

Капіталісти забрали назад ті свої гроші, що поклали в банкові склепи.

Власники банкнотів кинулися до банкової каси, щоб обміняти їх на золото та

срібло.

Тимчасовий уряд міг би леґальним способом, без насильницького втручання,

примусити банк до банкрутства; йому треба було тільки поводитися

пасивно й віддати банк на волю його власній долі. Банкрутство банку — це

був би потоп, що вмить змив би з французького ґрунту фінансову

аристократію, найдужчого й найнебезпечнішого ворога республіки, цей

золотий п’єдесталь липневої монархії. А скоро банк збанкрутував, то й сама

буржуазія мусіла б уважати за останню одчайдушну спробу знайти

порятунок — такі заходи уряду, як створення національного банку та

підпорядкування національного кредиту під контроль нації.

Тимчасовий уряд, навпаки, встановив для банкнотів примусовий курс. Він

зробив ще більше. Він обернув усі провінціяльні банки на філії Banque de

France (Французького банку) й дав йому тим розкинути свою сітку на цілу

Францію. Пізніше тимчасовий уряд заставив банкові державні ліси, щоб

забезпечити одержану від банку позику. Отак лютнева революція

безпосередньо зміцнила й поширила ту саму банкократію, що мала її

повалити.

А тимчасовий уряд тим часом згинався під тягаром щоразу більшого

дефіциту. Марно жебрав він, сподіваючись на патріотичні жертви. Тільки

робітники кидали йому милостиню. Доводилося вдатися до героїчного

засобу, до нових податків. Але кого оподаткувати? Біржових вовків,

банкових королів, державних кредиторів, рантьє, промисловців? Цим

заходом республіка не могла б підлеститися до буржуазії. Це означало б

виставляти на небезпеку державний та торговельний кредит, у той час.як

намагалися /33/ його здобути з такими великими жертвами та приниженням.

Але хтось таки мусів платити. Кого ж принесли в жертву буржуазному

кредитові? Jacques le bonhomme — селянина.

Тимчасовий уряд збільшив чотири безпосередніх податки додатковим

податком по 45 сантимів на кожний франк. Урядова преса дурила паризький

пролетаріят, що цей податок ляже головно на велику земельну власність, на

власників того мільярда, що його октроювала реставрація. А насправді він

лягав насамперед на клясу селян, тобто на переважну більшість французького

народу. Селяни мусіли платити витрати лютневої революції, і в них

контрреволюція здобула для себе головний матеріял. 45-сантимовий податок

був питанням життя для французького селянина, і цей селянин зробив його

питанням життя для республіки. З цього моменту республіку для

французького селянина втілював 45-сантимовий податок, а паризький

пролетаріят він уважав за марнотратця, що розкошував його коштом.

У той час як революція 1789 року почала тим, що звільнила селян від

февдальних тягарів, революція 1848 року, щоб не нара¬зити на небезпеку

капітал та забезпечити роботу державного механізму, сповістила про себе

сільську людність новим податком. Тільки одним засобом міг тимчасовий

уряд усунути ці всі недоречності та вивести державу з її старої колії, а

самеоголосивши державне банкрутство. Пригадаймо, що Ледрю-Роллен

пізніше оповідав у Національних Зборах про те благородне обурення, з яким

він відкинув таку пропозицію єврея-біржовика Фульда, теперішнього

французького міністра фінансів. Фульд пропонував йому яблуко з дерева

пізнання.

Визнавши векселі, що їх подало до оплати державі старе буржуазне

суспільство, тимчасовий уряд підпав під владу цього суспільства. Він

потрапив у скрутне становище дебітора буржуазного суспільства, замість

того, щоб виступити проти нього в ролі загрозливого кредитора, що стягає

багаторічні революційні борги. Він мусів зміцнити захитані буржуазні

стосунки, щоб виконати ті зобов’язання, що їх виконують тільки в межах цих

стосунків. Кредит стає умовою його існування, а поступки пролетаріатові та

дані йому обіцянки — путами, що їх конче треба розірвати. Визволення

пролетаріяту — навіть як фраза — стало нестерпною небезпекою для нової

республіки, бо це був повсякчасний протест проти відновлення того кредиту,

що ґрунтується на повному та непорушному визнанні сущих економічний

клясових стосунків. Отже треба було скінчити з робітниками.

Лютнева революція викинула армію геть із Парижу. Національна /34/ ґвардія,

тобто буржуазія усіх відтінків, становила єдину силу. Але вона не почувала в

собі стільки сили, щоб подолати пролетаріят. Крім того, вона мусіла, хоча й

після найупертішого опору, після сотні різних перешкод, поволі й частково,

розкрити свої лави й пустити в них озброєних пролетарів. Отже, лишався

тільки один вихід: протипоставити одну частину пролетарів другій.

Для цього тимчасовий уряд зорганізував 24 батальйони мобільної ґвардії з

юнаків від 15 до 20 років, по тисячі чоловіка в кожному батальйоні.

Переважно вони належали до люмпенпролетаріяту, що по всіх великих

містах становить цілком відмінну від промислового пролетаріяту масу. Тут

рекрутуються злодії та різного роду злочинці, елементи, що живуть

покидьками суспільства, люди без певної професії, волоцюги, gens sans feu et

sans aveu; вони різняться між собою залежно від культурного рівня тієї нації,

до якої належать, але скрізь і завжди мають характерні риси лязароні. У тому

молодому віці, в якому їх вербував тимчасовий уряд, вони легко підпадали

під чужий вплив і здатні були на найбільшу героїчність та найекзальтованішу

саможертву, як і на найпідліші бандитські штуки та найбруднішу

продажність. Тимчасовий уряд платив їм 1 франк 50 сантимів на день, тобто

купив їх. Він дав їм особливу форму, тобто відрізнив їх зовнішньо від

блюзників. За ватажків почасти відрядили до них офіцерів постійної армії, а

почасти вони сами обрали молодих буржуазних синів, а ті чарували їх

пишномовними фразами про смерть за батьківщину та відданість республіці.

Отож проти паризького пролетаріяту стояла набрана з його власного

середовища 24-тисячна армія молодих, дужих, одчайдушних людей.

Пролетаріят вигуками «слава!» вітав цю мобільну ґвардію на вулицях

Парижу. Він пізнав у ній своїх передових борців на барикадах. Він уважав її

за пролетарську ґвардію, протиставив її буржуазній національній ґвардії. Цю

помилку треба йому вибачити.

Крім мобільної ґвардії, уряд вирішив зібрати навколо себе ще армію

промислових робітників. Міністер Марі навербував до так званих

Національних майстерень сто тисяч робітників, що їх викинули на вулицю

криза та революція. Під гучною назвою Національних майстерень ховалося

не що інше, як уживання робітників на нудні, одноманітні,

непродуктивніграбарські роботи з заробітною платнею по 23 су. Англійські

«робітні доми» просто неба — ось що були ті Національні майстерні.

Тимчасовий уряд гадав, що в них він створив другу пролетарську армію

проти /35/ самих робітників. Цього разу буржуазія помилилася щодо

Національних майстерень, як помилилися робітники щодо мобільної ґвардії.

Вона створилаармію бунту.

Але однієї мети досягнено.

Національні майстерні — так називали ті народні майстерні, що їх

проповідував Люї Блян у Люксембурзі. Майстерні Марі органі¬зовано за

пляном, що цілком суперечив люксембурзькому, але через те, що назва була

однакова, вони давали привід до інтриґи помилок, гідної еспанської комедії з

слугами. Сам тимчасовий уряд потай ширив чутки, що ці Національні

майстерні — це винахід Люї Бляна, і це здавалося тим імовірніше, що Люї

Блян, пророк Національних майстерень, був членом тимчасового уряду.

Паризькій буржуазії, що напівнаївно та напівнавмисне плутала те й те,

штучно підготовлюваній громадській думці. Франції та Европи здавалося, що

ці робітні доми — це перші кроки до здійснення соціялізму, і цим способом

соціялізм разом із Національними майстернями ставили до ганебного стовпа.

Не своїм змістом, зате своєю назвою Національні майстерні були втіленим

протестом пролетаріяту проти буржуазної промисловости, проти

буржуазного кредиту та буржуазної республіки. Отже на них і впала вся

ненависть буржуазії. Вони були тим пунктом, куди буржуазія могла

спрямувати свій напад, скоро тільки зміцніла настільки, щоб одверто

розірвати з лютневими ілюзіями. Дрібні буржуа теж повернули все своє

незадоволення, всю свою досаду проти Національних майстерень, що стали

спільною ціллю. Із справжньою люттю підраховували вони ті суми, що

поглинали дармоїди-пролетарі, в той час як власне їхнє стано¬вище з

кожною дниною ставало нестерпніше. «Державна пенсія за псевдороботу —

ось що таке соціялізм!» — бурчали вони про себе. У Національних

майстернях, в люксембурзьких деклямаціях, у вуличних походах паризьких

робітників дрібні буржуа вбачали причину своїх злиднів. І ніхто не виступав

так фанатично проти вигаданих махінацій комуністів, як дрібний буржуа, що

безнадійний стояв на краю банкрутства.

Отак у наступному бою між буржуазією та пролетаріятом всі вигоди, всі

важливіші позиції, всі середні верстви суспільства були в руках у буржуазії.

А в той самий час хвилі лютневої революції здималися високо над усім

континентом, і кожна нова пошта приносила нові революційні звістки то з

Італії, то з Німеччини, то з найдальшого південного сходу Европи й

підтримувала сп’яніння народу, приносячи йому безнастанно докази його

перемоги, що плоди її він уже втратив. /36/

17 березня й 16 квітня сталися перші сутички великої клясової боротьби, що

її ховала під своїми крилами буржуазна республіка.

17 березня виявило двозначне становище пролетаріяту, що не дозволяло

жадних вирішальних діянь. Напочатку його демонстрація мала на меті

повернути тимчасовий уряд на шлях революції, примусити його, коли буде

треба, виключити із свого складу буржуазних членів, відкласти день виборів

до Національних Зборів та до національної ґвардії. Але 16 березня

репрезентована в національній ґвардії буржуазія зробила ворожу

тимчасо¬вому урядові демонстрацію. З вигуками: «A bas Ledru-Rollin!»

(«Геть Ледрю-Роллена!») посунула вона до Hôtel de Ville. І це змусило народ

до вигуків 17 березня: «Хай живе Ледрю-Роллен! Хай живе тимчасовий

уряд!» Щоб дати відсіч буржуазії, народ мусів стати

збуржуазною республікою, що, як йому здавалося, була в небезпеці. Він

зміцнив становище тимчасового уряду замість того, щоб підпорядкувати

його собі. 17 березня зійшло на мелодраматичну сцену, а тому що паризький

пролетаріят цього дня ще раз показав своє велетенське тіло, буржуазія в

самому тимчасовому уряді й поза ним ще непохитніше стала на тому, що

пролетаріят треба зламати.

16 квітня було непорозумінням, що його влаштував тимча¬совий уряд разом

із буржуазією. На Марсовому полі й на гіподромі зібралися маси робітників,

щоб підготувати свої вибори до генерального штабу національної ґвардії.

Раптом по всьому Парижу, від одного кінця до другого, мов блискавка,

шириться чутка, ніби на Марсовому полі під проводом Люї Бляна, Блянкі,

Кабе та Распайля зібралися озброєні робітники, щоб піти звідти до Hôtel de

Ville, повалити тимчасовий уряд і проголосити уряд комуністичний. Б’ють

генеральний марш, — пізніш Ледрю-Роллен, Марраст і Лямартін сперечалися

за честь цієї ініціятиви, — через годину 100.000 чол. стоять озброєні, Hôtel de

Ville на всіх пунктах зайняла національна ґвардія, по всьому Парижу лунає:

«Геть комуністів! Геть Люї Бляна, Блянкі, Распайля та Кабе!», а тимчасовому

урядові присягається безліч делеґацій, запевняючи, що всі вони готові

рятувати батьківщину й суспільство. Коли, нарешті, робітники з’являються

перед Hôtel de Ville, щоб передати тимчасовому урядові патріотичні

пожертви, зібрані на Марсовому полі, на своє здивовання вони довідалися,

що буржуазний Париж тільки но переміг їхню тінь в ілюзорній боротьбі, що

проваджено її надзвичайно обережно. Страшний замах 16 квітня став за

приключку, щоб повернути військо до /37/ Парижу — це власне й мала на

меті грубо виставлена комедія — та для реакційних федералістичних

демонстрацій на провінції.

4 травня зібралися Національні Збори, обрані безпосереднім загальним

голосуванням. Загальне виборче право не мало тієї магічної сили, що йому

приписували республіканці старого типу. В усій Франції, принаймні в

більшості французів, вони вбачали citoyens (громадян) з однаковими

інтересами, однаковими поглядами тощо. Це був у них культ народу. Але

замість їхнього уявленого народу, вибори вивели на денне світло справжній

народ, тобто репрезентантів різних тих кляс, що на них він розпадається. Ми

вже знаємо чому селяни та дрібні буржуа йшли на виборах під проводом

войовничої буржуазії та великих поміщиків, що прагнули реставрації. Але

якщо загальне виборче право й не було тією чарівною паличкою, за яку його

вважали республіканські простаки, то його заслуга була незрівняно вища:

воно розплутувало клясову боротьбу, змушувало рівні проміжні верстви

дрібнобуржуазного суспільства швидко переживати свої ілюзії та

розчарування, одним махом підносило на вершок держави всі фракції

експлуататорської кляси й тим скидало з них облудну маску, у той час як

монархія з своїм цензом компромітувала тільки певні фракції буржуазії,

даючи змогу іншим ховатися за лаштунками та окружаючи спільною

авреолею опозиції.

В Установчих Національних Зборах, що зібралися 4 травня, мали

перевагубуржуазні республіканці, республіканці «National». Навіть

леґітимісти та орлеаністи спочатку наважувалися виступати тільки під

маскою буржуазного республіканізму. Тільки іменем республіки можна було

розпочати боротьбу проти пролетаріяту.

4 травня, а не 25 лютого, датується початок республіки, тобто тієї республіки,

що її визнав французький народ; це не та республіка, що її силою накинув

тимчасовому урядові паризький пролетаріят, не республіка із соціяльними

установами, не мрія, що марилася борцям барикад. Республіка, що її

проголосили Національні Збори, єдино законна республіка — це не

революційна зброя проти буржуазного ладу, а навпаки, його політична

реставрація, нове політичне зміцнення буржуазного суспільства, одно

слово, буржуазна республіка. Це твердження пролунало з трибуни

Національних Зборів і знайшло собі відгук в усій республіканській та

антиреспубліканській буржуазній пресі.

Ми бачили, що лютнева республіка справді не була й не могла бути нічим

іншим, як тільки буржуазною республікою; але ми бачили /38/, що

тимчасовий уряд під безпосереднім тиском пролетаріяту був змушений

оголосити її як республіку із соціяльними установами; далі ми бачили, що

паризький пролетаріят не був ще здатний вийти за межі буржуазної

республіки інакше, як у своїх мріях, в уяві, а там, де він справді приходив до

дії, там він скрізь своєю діяльністю служив їй. Ми бачили й те, як дані йому

обіцянки обернулися на нестерпну небезпеку для нової республіки і як увесь

життьовий процес тимчасового уряду зійшов на безупинну бо¬ротьбу проти

вимог пролетаріяту.

У Національних Зборах зібралася вся Франція, щоб судити паризький

пролетаріят. Збори відразу розірвали із соціяльними ілюзіями лютневої

революції й просто проголосили буржуазну республіку і тільки буржуазну

республіку. Вони негайно виключили з Виконавчої комісії, що сами обрали,

представників пролетаріяту Люі Бляна та Альбера; вони відкинули

пропозицію, щоб було окреме міністерство праці, і бурхливими оплесками

вітали заяву міністра Треля: «Тепер мова мовиться тільки про те, щоб

поставити працю знову в її старі умови».

Але всього цього було ще недосить. Лютневу республіку здобули боротьбою

робітники, мавши пасивну підтримку від буржуазії. Пролетарі цілком слушно

вважали себе за переможців у лютневій боротьбі й ставили високодумні

вимоги переможця. Треба було перемогти їх на вулиці, треба було їм

показати, що вони зазнають поразки, скоро тільки боротимуться неразом із

буржуазією, а проти буржуазії. Як для лютневої республіки з її

соціялістичними поступками потрібна була боротьба пролетаріяту в спілці з

буржуазією проти монархії, так потрібна була тепер друга боротьба, щоб

звільнити республіку від соціялістичних поступок, щоб офіціяльно

забезпечити панування буржуазної республіки. Із зброєю в руках повинна

була буржуазія відкинути вимоги пролетаріяту. І справжня колиска

буржуазної республіки — це не лютнева перемога, а червнева поразка.

Пролетаріят прискорив розв’язку, вдершися 15 травня на Національні Збори

й марно намагаючись відновити свій революційний вплив; він тільки віддав

своїх енерґійних провідників до рук тюремникам буржуазії. Il faut en

finir[20]. Треба покласти край цьому становищу! — у цьому вигуці

Національні Збори виявили своє вирішення примусити пролетаріят до

вирішальної боротьби. Виконавча комісія видала ряд задирливих декретів,

напр., про заборону народові збиратися юрбами тощо. З трибуни Установчих

/39/ Національних Зборів робітників просто провокували, ганьбили їх,

глузували з них. Але головним пунктом для нападу були, як ми бачили,

Національні майстерні. На них Національні Збори владно показали

Виконавчій комісії, що того тільки й чекала, щоб Національні Збори

ствердили в формі наказу її власний плян.

Виконавча комісія розпочала тим, що утруднила вступ до Національних

майстерень, замінила поденну плату на відрядну й нібито для грабарських

робіт вислала до Сольоні тих робітників, що не були паризькими

громадянами. Ці грабарські роботи були тільки реторичною формою, щоб

прикрасити їхнє вигнання, як розповіли своїм товаришам розчаровані ті

робітники, що поверталися назад. Нарешті, 21 червня в «Moniteur» з’явився

декрет, що наказував силою викинути з Національних майстерень усіх

неодружених робітників абож зачислити їх до війська.

Робітникам не лишалося жадного вибору, крім — або померти з голоду, або

почати боротьбу. 22 червня вони відповіли грандіозним повстанням. Це був

перший великий бій між обома клясами, що на них розпадається сучасне

суспільство. Це була боротьба за збереження або знищення буржуазного

ладу. Запону, що закривала республіку, зірвано.

Відомо, як робітники з безприкладною мужністю та геніяльністю, не мавши

провідників, без спільного пляну, без засобів і здебільшого без зброї цілих

п’ять днів боролися проти армії, мобільної ґвардії, паризької національної

ґвардії та національної ґвардії, що прибула з провінції. Відомо, як буржуазія

винагородила себе за той смертельний страх, який вона пережила, нечуваною

брутальністю, вибивши понад 3.000 полонених.

Офіціяльні представники французької демократії перебували під таким

впливом республіканської ідеології, що тільки через кілька тижнів почали

здогадуватися про значення червневої боротьби. їх ніби приголомшив

пороховий той дим, що серед нього розвіялася фантастична їхня республіка.

Читач дозволить нам передати безпосереднє вражіння, що його справила на

нас звістка про червневу поразку, словами «N.Rh.Z.» («Нової Райнської

Газети»):

«Остання офіціяльна рештка лютневої революції — Виконавча комісія —

розплилася, мов марево, перед серйозністю подій. Лямартінові вогневі кулі

обернулися на запальні ракети Кавеньякові. Fraternité, братерство

протилежних кляс, що з них одна визискує другу, це братерство, що його

проголосили в лютому й написали про нього великими літерами на чолі

Парижу, на кожній в’язниці, на кожній касарні, в його правдивому,

незфалшованому, прозаїчному вияві є не що інше, як громадянська війна,

громадянська війна /40/ в її найжахливішій формі, війна праці та капіталу.

Братерство це палахкотіло перед усіма вікнами Парижу ввечорі 25 червня,

коли Париж буржуазії засвітив ілюмінацію, в той час, як Париж пролетаріяту

горів у вогні, сходив кров’ю, стогнав. Братерство тривало саме доти, поки

інтереси буржуазії браталися з інтересами пролетаріяту. Педанти старих

революційних традицій 1793 року, соціялістичні систематики, які, мов

жебраки, просили в буржуазії ласки для народу й яким дозволили

промовляти довгі проповіді та компромітувати себе доти, поки не буде

заколисаний пролетарський лев; республіканці, що домагалися всього

старого буржуазного ладу, крім коронованої голови; династичні

опозиціонери, яким випадок підсунув замість зміни міністерства падіння

династії; леґітимісти, що не хотіли скидати своєї лівреї, а тільки змінити її

крій, — ось ті спільники, з якими народ зробив свій лютий. Те, що ненавидів

інстинктивно народ у Люї-Філіппі, буїв неЛюї-Філіпп, як такий, а короноване

панування кляси, — капітал на троні. Але великодушний, як завжди, він

уважав, що знищив свого ворога, коли повалив тільки ворога свого ворога —

спільного ворога[21]. Лютнева революція була чудова революція, революція

загальних симпатій, бо ті суперечності, що в най спалахнули проти

королівської влади, були ще нерозвинені й дрімали в злагоді одне побіч

одного, бо соціяльна боротьба, що становила їхній підклад, набула ще тільки

примарного існування, існування фрази, слова. Червнева революція,

навпаки, огидна революція, відразлива революція, бо замість фрази

виступило діло, бо республіка оголила голову самого страховища, збивши з

нього корону, що його маскувала та прикривала. Лад! — це було бойове

гасло Ґізо. Лад! — кричав ґізовець Себастіяні, коли Варшава стала

російською. Лад! — кричить Кавеньяк — ця брутальна луна французьких

Національних Зборів та республіканської буржуазії. Лад! — гуркотить його

картеч, шматуючи тіло пролетаріятове. Жадна з численних революцій

французької буржуазії, починаючи з 1789 року, не була замахом на лад, бо

всі вони лишали непорушними класове панування, рабство робітників, всі

вони лишали непорушним буржуазний лад, хоча б як часто мінялися

політичні форми цього панування та цього рабства. Червень поважився на

цей лад. Лихо червневі!»

(Neue Rheinische Zeitung», 29 червня 1848 року).

Лихо червневі — відповідає европейська луна.

Буржуазія примусила паризький пролетаріят до червневого повстання. Уже

це засуджувало його на невдачу. Не безпосередня, усвідомлена потреба

спонукала пролетаріят розпочати боротьбу, щоб силою повалити буржуазію,

та й не доріс він ще до того, щоб виконати це завдання. «Moniteur» мусів

офіціяльно пояснити йому, що минув той час, коли республіці доводилося

шанувати його ілюзії, і тільки поразка переконала його в тій істині, що

найменше поліпшення його становища в межах буржуазної республіки

ли¬шається утопією та що ця утопія стає злочином, скоро її пробують /41/

здійснити. Після того на місце його високоштильних своєю формою, але

дріб’язкових, та навіть ще буржуазних своєю суттю вимог, що задовольнити

їх пролетаріят хотів примусити лютневу республіку, виступає сміливе

революційне бойове гасло: Повалення буржуазії! Диктатура робітничої

кляси!

Зробивши з своєї могили місце народження буржуазної республіки,

пролетаріят змусив її рівночасно виступити в своїй чистій формі, в формі

держави, що має визнану мету увічнити панування капіталу й рабства праці.

Маючи завжди перед очима всього в шрамах, непримиренного,

непереможного ворога — неперемож¬ного, бо його існування є умова

власного життя буржуазії — панування буржуазії, звільнене від усіх пут,

мусіло відразу обернутися на тероризм буржуазії. Після того як пролетаріят

усунули тим часом із сцени й офіціяльно визнано диктатуру буржуазії,

середні верстви мусіли щоразу більше прилучатися до пролетаріяту, в міру

того, як нестерпніше ставало їхнє становище та загострювалося противенство

між ними й буржуазією. Як передніше вони вбачали причину своїх злиднів у

піднесенні пролетаріяту, так тепер вони мусіли вбачати її в його поразці.

Червневе повстання скрізь на континенті піднесло в буржуазії почуття своєї

ваги й спонукало її одверто ввійти в спілку з февдальною монархією проти

народу. Хто ж був першою жертвою цієї спілки? Сама континентальна

буржуазія. Червнева поразка перешкодила їй зміцнити своє панування та

зупинити народ, напівзадоволений, напівзбентежений, на найнижчому

ступені буржуазної революції.

Нарешті, червнева поразка виявила деспотичним державам Европи ту

таємницю, що Франція за всяку ціну мусить зберегти мир назовні, щоб мати

змогу провадити громадянську війну в середині країни. Таким робом віддано

під владу Росії, Австрії та Прусії ті народи, що розпочали боротьбу за свою

національну незалежність, але рівночасно долю цих національних революцій

поставлено в залежність від долі пролетарської революції, і вони позбулися

своєї гаданої самостійности та незалежности від великого соціяльного

перевороту. Ні угорець, ні поляк, ні італієць не можуть бути вільні, поки

робітник лишається рабом!

Нарешті, Европа в наслідок перемог Священного Союзу стала виглядати так,

що кожне нове пролетарське повстання у Франції повинне безпосередньо

збігатися із світовою війною. Нова французька революція муситиме відразу

залишити національний ґрунт та здобути собі европейський терен, що на

ньому тільки й може здійснитися соціяльна революція дев’ятнадцятого

століття. /42/

Отже, тільки червнева поразка створила всі ті умови, за яких Франція може

взяти на себе ініціятиву европейської революції. Тільки охристившись у

крові червневих інсурґентів, трикольоровий прапор став прапором

европейської революції — червоним прапором.

І ми викликаємо: Революція померла! — Хай живе революція!

II.

ВІД ЧЕРВНЯ 1848 РОКУ ДО 13 ЧЕРВНЯ 1849 РОКУ.

(Із II випуску).

25 лютого 1848 року октроювало Франції республіку. 25 червня накинуло їй

революцію. А після червня революція означала: переворот буржуазного

суспільства, у той час як перед лютим вона означала: переворот державної

форми.

Червневою боротьбою керувала республіканська фракція буржуазії, після

перемоги неминуче державна влада припала їй. Стан облоги поклав їй під

ноги зв’язаний і нездатний чинити опір Париж, а в провінціях панував

моральний стан облоги: загрозливо-брутальне зухвальство переможця —

буржуазії та розгнузданий власницький фанатизм селян. Отже знизу не

загрожувала жадна небезпека!

Разом із революційною силою робітників розбито й політичний

впливдемократичних республіканців, тобто республіканців у

дрібнобуржуазному значенні, що їх репрезентували у Виконавчій комісії

Ледрю-Роллен, в Установчих Національних Зборах — партія Гори, в пресі —

«Reforme». 16 квітня вони конспірували разом із буржуазними

республіканцями проти пролетаріяту, в червневі дні разом із ними воювали

проти нього. Отак вони сами висадили в повітря ту підвалину, що на ній

ґрунтувалася сила їхньої партії, бо дрібна буржуазія може втримувати свою

революційну позицію проти буржуазії тільки доти, поки за нею стоїть

пролетаріят. Їх відстановили. Буржуазні республіканці одверто розірвали ту

псевдоспілку, що зав’язали були з ними проти волі та з потайним наміром за

тимчасового уряду та Виконавчої комісії. Зневажені й відіпхнуті назад, як

спільники, демократичні республіканці спустилися до ролі підлеглих

трабантів[22] трикольорових республіканців; вони не могли добитися від них

жадної поступки, а проте мусіли підтримувати їхнє панування кожного разу,

коли здавалося, /43/ що цьому пануванню, а разом із ним і республіці

загрожували антиреспубліканські фракції буржуазії. Нарешті, ці фракції,

орлеаністи й леґітимісти, від самого початку були в Установчих

Національних Зборах в меншості. Перед червцевими днями вони

наважувалися виступати тільки під маскою буржуазного республіканізму;

червнева перемога змусила на мить всю буржуазну Францію вітати в особі

Кавеньяка свого рятівника, а коли незабаром після червневих днів

антиреспубліканська партія знову стала самостійна, військова диктатура та

стан облоги в Парижі дозволяли їй випускати свої мацки тільки дуже

несміливо та обережно.

З 1830 року буржуазно-республіканська фракція в особі своїх письменників,

промовців, талантів, своїх шанолюбців, депутатів, генералів, банкірів та

адвокатів гуртувалася навколо паризької газети «National». У провінції

«National» мала свої філіяльні газети. Котерія «National’ю» — це була

династія трикольорової республіки. Вона відразу прибрала до своїх рук усі

вищі державні посади: міністерства, префектуру поліції, дирекцію пошти,

посади префектів та вищі офіцерські посади в армії, що стали вакантні. На

чолі виконавчої влади стояв ЇЇ генерал Кавеньяк; її редактор en chef[23]

Марраст став незмінним президентом Установчих Національних Зборів. У

своїх сальонах він, як церемоніймайстер, рівночасно приймав з належною

урочистістю від імени добропорядної республіки.

Навіть революційні французькі письменники через певного роду страх перед

республіканською традицією зміцнили ту помилкову думку, ніби в

Установчих Національних Зборах панували роялісти. Навпаки, з червневих

днів Установчі Збори лишалися виключним представником буржуазного

республіканізму і тим рішучіше виставляли цей свій республіканізм, чим

більше падав вплив трикольорових республіканців поза Зборами. Коли треба

було обстоювати форму буржуазної республіки, ці Збори мали до своїх

послуг голоси демократичних республіканців; коли йшло про зміст, то

навіть своїми промовами вони вже не різнилися від роялістських фракцій

буржуазії, бож саме інтереси буржуазії, матеріяльні умови її клясового

панування та клясової експлуатації становлять зміст буржуазної республіки.

Отже не роялізм, а буржуазний республіканізм втілювався в житті та вчинках

цих Установчих Зборів, що, кінець-кінцем, не вмерли, не були й забиті, а

просто згнили.

Увесь час їхнього панування, поки боки виставляли на авансцені /44/ важливі

державні справи, глибоко на сцені безперестанку приносили жертви —

військові суди безнастанно засуджували полонених червневих інсурґентів

або висилали їх без суду. Установчі Збори мали такт признатися, що в особі

червневих інсурґентів вони не судять злочинців, а нищать ворогів.

Першим актом Установчих Національних Зборів було те, що вони

призначили слідчу комісію в справі подій в червні та 15 травня та про участь

у подіях цих днів провідників соціялістичних та демократичних партій.

Слідство спрямоване було безпосередньо проти Люї Бляна, Ледрю-Роллена

та Коссідьєра. Буржуазних республіканців брала нетерплячка позбутися цих

суперників. Щоб виконати акт своєї помсти, вони не могли знайти

придатнішого суб’єкта, як пан Одільон Барро, колишній провідник

династичної опозиції, що став втіленням лібералізму, ця nullité grave,

цілковита нікчемність, що хотіла не тільки помститися за династію, а й

поквитатися з революціонерами за те, що позбавили її посади прем’єр-

міністра. Це була певна запорука його немилосердности. Отже, цього самого

Барро й призначили на голову слідчої комісії, і він зфабрикував цілий процес

проти лютневої революції, що сходила в нього ось до чого: 17 березня —

маніфестація, 16 квітня — змова, 15 травня — замах, 23 червня —

громадянська війна! Чому не поширив він своїх учених та криміналістичних

дослідів до 24 лютого? «Journal des Débats» відповів на це: 24 лютого — це

заснування Риму. Походження держав губиться в міті, йому можна вірити,

але не можна дискутувати. Люї Бляна і Коссідьєра віддали судові.

Національні Збори завершили справу свого власного очищення, що

розпочали 15 травня.

Плян оподаткування капіталу, — у формі податку на гіпотеки, — що його

склав тимчасовий уряд, а тепер знову прийняв Ґудшо, Установчі Збори

відкинули; закон, що обмежував робочий час 10 годинами, скасовано; знову

відновлено ув’язнення за борги; більшу частину французької людности, що

не вміла ні читати, ні писати, позбавлено права бути присяжними. Чому б не

позбавити її і виборчих прав? Знову заведено грошову заруку для газет і

обмежено право асоціяцій.

Але поспішаючи повернути старим буржуазним стосункам старі їхні ґарантії

й стерти всі ті сліди, що полишили революційні хвилі, буржуазні

республіканці натрапили на опір, що загрожував їм несподіваною

небезпекою.

Ніхто не боровся так фанатично в червневі дні за те, щоб вря¬тувати

власність та відновити кредит, як паризькі дрібні буржуа-господарі кав’ярень

та ресторанів, marchands de vins (виноторговці) /45/ дрібні купці, крамарі,

ремісники тощо. Крамничка схопилася й вирушила проти барикади, щоб

відновити циркуляцію, що веде з вулиці в крамничку. Але за барикадою були

покупці та боржники, а перед нею — кредитори крамарів. І коли барикади

зруйнували, а робітників розбили, і крамарі, сп’янілі від перемоги, —

кинулися назад до своїх крамниць, то побачили, що вхід у крамниці

забарикадував рятівник власности, офіціяльний аґент кредиту, що зустрів їх

загрозливим повідомленням: «Вексель задавнений!» «Прострочена квартирна

плата!» «Задавнене боргове зобов’язання!» «Пропала крамничка!» «Крамар

зруйнований!»

Врятування власности! Але той будинок, де вони жили, не був їхня

власність; та крамниця, що вони доглядали, не була їхня власність; ті товари,

що вони продавали, не були їхня власність. Ні їхня торгівля, ні та тарілка, що

з неї вони їли, ні те ліжко, що на ньому вони спали, вже не належали їм. Саме

супроти них ішло про те, щоб урятувати власність для домовласника, що

наймав їм свій будинок, для банкіра, що дисконтував їхній вексель, для

капіталіста, що позичав готівку, для фабриканта, що довірив цим крамарям

свої товари на продаж, для гуртівника, що дав на кредит сировину цим

ремісникам. Відновлення кредиту! Але знову зміцнілий кредит якраз виявляв

себе як живий і гнівний бог, виганяючи неплатоспроможного боржника з

дружиною, з дітьми з його чотирьох стін, віддаючи його ілюзорне майно

капіталові та кидаючи його самого у в’язницю для боржників, що знову

загрозливо знялася над трупами червневих інсурґентів.

Дрібні буржуа з жахом зрозуміли, що, придушивши робітників, вони без

опору віддали себе до рук своїх кредиторів. Їхнє банкрутство, що хронічно

тяглося з лютого й тільки ніби ігнорува¬лося, після червня проголошено

одверто.

Їхньої номінальної власности не зачіпали доти, поки треба було гнати їх на

арену боротьби в ім’я власности. Тепер, коли вреґулювали велику справу з

пролетаріятом, можна було знову вреґулювати й невеличку справу з

крамарем. У Парижі несплачених векселів було понад 21 мільйон франків, у

провінції — понад 11 мільйонів. Власники понад 7.000 торговельних закладів

у Парижі з лютого не платили наймового за свої приміщення.

І коли Національні Збори призначили слідство про політичні

провини(politische Schuld), починаючи з лютого, то дрібні буржуа від себе

зажадали слідства про свої цивільні борги (bürgerliche Schulden) до 24 лютого.

Вони зібралися масою в біржовій залі й загрозливо вимагали, щоб кожному

купцеві, який може довести, що збанкротував він тільки через той застій, що

спричинила революція, /46/ та що його діло 24 лютого стояло добре,

постановою комерційного суду відстрочили виплати й примусили кредитора

ліквідувати свій позов, одержавши помірні проценти. Це питання

обговорювали Національні Збори у формі законопроєкту про Concordats á

l̀ amiable (дружні порозуміння). Збори вагалися; та тут раптом вони

довідалися, що рівночасно коло воріт Сен-Дені тисячі жінок і дітей

інсурґентів готують петицію про амнестію.

Дрібні буржуа затремтіли перед відродженим червневим маревом, і Збори

стали знову невблаганні. Concordats á l̀ amiable, дружні порозуміння між

кредиторами та винуватцями в істотних пунктах відкинуто.

Отже після того, як республіканські представники буржуазії в Національних

Зборах уже давно відштовхнули демократичних представників дрібної

буржуазії, цей парляментський розрив набув свого буржуазного, реального

економічного значення: дрібних буржуа, як винуватців, віддано на ласку

буржуа-кредиторам. Більшу частину дрібних буржуа цілком зруйновано, а

решті дозволили вести далі своє діло тільки на умовах, що робили з них

безумовних кріпаків капіталу. 22 серпня 1848 року Національні Збори

відкинули Concordats á l̀ amiable, 19 вересня, в умовах стану облоги, Париж

обрав на своїх представників принца Люї Бонапарта та венсенського в’язня,

комуніста Распайля. А буржуазія обрала єврейського банкіра та орлеаніста

Фульда. Отже, одночасно з усіх боків оголошено одверту війну проти

Установчих Національних Зборів, проти буржуазного республіканізму, проти

Кавеньяка.

Не доводиться говорити про те, як масові банкрутства паризьких дрібних

буржуа мусіли відбитися далеко поза межами тих верств, що їх влучили

безпосередньо, та знову захитали буржуазну комерцію, у той час як

державний дефіцит знову збільшувався через витрати в зв’язку з червневим

повстанням, а державні прибутки безперестанку зменшувалися через те, що

затримува¬лася продукція, обмежилося споживання і зменшився довіз.

Кавеньяк і Національні Збори не могли знайти іншого засобу, як тільки

вдатися до нової позики, що ще міцніше затягала на них ярмо фінансової

аристократії.

Якщо дрібним буржуа, як плоди червневої перемоги, випали банкрутства та

судова ліквідація, то зате Кавеньякові яничари — мобільні ґвардійці знайшли

свою нагороду в ніжних обіймах льореток; крім того, цих «молодих

рятівників суспільства» всіляко шанували в сальонах Марраста, цього

джентлмена трикольорового прапору, що заразом був і амфітріоном та

трубадуром добропорядної /47/ республіки. Тим часом ця перевага, що її

давало суспільство мобільним ґвардійцям, та незрівняно вища платня їм

озлили армію, а в той самий час зникли всі національні ілюзії, що ними

буржуазний республіканізм за Люї-Філіппа зумів за допомогою своєї газети

«National» прив’язати до себе частину армії та селянства (Bauernklasse). Та

посередницька роля, що відіграли Кавеньяк і Національні Збори в Північній

Італії, щоб спільно з Англією зрадити її Австрії, — цей один день панування

знищив наслідки вісімнадцятилітньої опозиції «National̀ ю». Не було жадного

уряду менше національного, як уряд «National̀ ю», жадний не залежав так від

Англії, а проте за Люї-Філіппа «National» жив щоденними перефразуваннями

Катонівського: «Carthaginem esse delendam»; жадний уряд не плазував так

перед Священним Союзом, а в той час «National» вимагав від якогось там

Ґізо, щоб той розірвав Віденські угоди. Іронія історії зробила Бастіда,

ексредактора закордонного відділу «National̀ ю», міністром закордонних

справ Франції, ніби на те, щоб він кожну свою статтю спростовував кожною

своєю депешею.

Один момент військо й селянство вірили, що разом із військовою диктатурою

на порядок денний Франції поставлено зовнішню війну та «gloire» (славу).

Але Кавеньяк означав не диктатуру шаблі над буржуазним суспільством, а

диктатуру буржуазії за допомогою шаблі. А салдат потрібен був тепер

буржуазії тільки як жандарм. Під суворими рисами антиреспубліканського

самозречення Кавеньяк ховав безсилу покірливість принизливим умовам

своєї буржуазної посади. L`argent n`a pas de maître! Гроші не мають пана!

Кавеньяк ідеалізував цей старий девіз tiers-état (третього стану), як

ідеалізували його й Установчі Збори, перекладаючи на політичну мову:

буржуазія не має короля, справжня форма її панування — це республіка.

І «велика органічна робота» Установчих Національних Зборів полягала в

тому, щоб виробити цю форму, виготувати республіканську конституцію.

Коли перевернути християнський календар на республіканський,

перехристити святого Бартоломія на святого Робесп’єра, то це так само не

змінить погоди, як ця конституція не змінила або не мала змінити

буржуазного суспільства. Там, де справа йшла далі, ніж зміна костюму, вона

просто протоколювала наявні факти. Так урочисто зареєструвала вона факт

існування республіки, факт загального виборчого права, факт єдиних

суверенних Національних Зборів замість двох обмежених конституційних

палат. Так зареєструвала і вреґулювала вона факт Кавеньякової диктатури,

замінивши постійну, невідповідальну, спадкову /48/ королівську владу

перехідною, відповідальною, виборною королівською владою —

чотирилітнім президентством. Так само вона піднесла до значення основного

закону факт надзвичайної влади, що Національні Збори після страхіття 15

травня та 25 червня запобігливо дали її в інтересах власної безпеки своєму

президентові. Решта в конституції — це було діло термінології. Із системи

старої монархії здерли роялістичні етикетки й наліпили республіканські.

Марраст, колишній головний редактор «National̀ ю», а тепер головний

редактор конституції, не без таланту виконав це академічне завдання.

Установчі Збори скидалися на того чілійського урядовця, що хотів

кадастровим межуванням землі ґрунтовніше вреґулювати стосунки земельної

власности саме в ту хвилину, коли підземний грім провістив уже вулканічний

вибух, що мав вирвати цю землю з-під його ніг. У той час як у теорії

Установчі Збори виробляли точні форми, щоб по-республіканському

визначити панування буржуазії, в дійсності вони трималися тільки знесенням

всяких формул, силою sans phrase, станом облоги. За два дні перед тим, як

почати складати конституцію, Установчі Збори продовжили термін стану

облоги. Раніше конституції складали й ухвалювали тоді, коли процес

суспільного перевороту приходив до рівноваги, коли зміцнялися

новоутворені клясові стосунки, і фракції панівної кляси, що провадили

боротьбу, вдавалися до компромісу, що дозволяв їм провадити далі боротьбу

між собою й рівночасно усунути від неї втомлену народню масу. Ця

конституція, навпаки, не санкціонувала ніякої соціяльної революції; вона

санкціонувала тимчасову перемогу старого суспільства над революцією.

У першому проекті конституції, що його склали до червневих днів, стояло ще

«droit au travail», право на працю, ця перша незграбна формула, де

зрезюмовано революційні домагання пролетаріяту. Це право обернулося на

droit á l`assistance, право на громадську допомогу, але яка з модерних держав

не годує в тій чи тій формі своїх павперів? Право на працю в буржуазному

розумінні це безглуздя, нікчемне побожне побажання, а в дійсності за правом

на працю стоїть влада над капіталом, за владою над капіталом —

привласнення засобів виробництва, підпорядкування їх асоційованій

робітничій клясі, отже скасування найманої праці, капіталу та їхніх взаємин.

За «правом на працю» стояло червневе повстання. Установчі Збори, що

фактично поставили революційний пролетаріят hors la lois, поза законом,

мусіли принципово викинути його формулу з конституції, з цього закону

законів, і накласти анатему на «право на працю». Але на цьому вони не /49/

зупинилися. Як Платон вигнав із своєї республіки поетів, так Установчі

Збори вигнали із своєї республіки на віки вічні… проґресивний податок. А

проґресивний податок це не тільки буржуазний захід, що його в більшому чи

меншому маштабі можна перевести в рамцях сущих продукційних стосунків,

він був єдиний засіб прив’язати середні верстви буржуазного суспільства до

«добропорядної» республіки, зменшити державний борг і дати відсіч

антиреспубліканській більшості буржуазії.

У випадку concordats á l̀ amiable трикольорові республіканці фактично

пожертвували дрібну буржуазію великій. Цей окремий факт вони піднесли до

значення принципу, заборонивши законом проґресивний податок. Буржуазну

реформу поставили вони на один ступінь із пролетарською революцією. Яка

ж кляса лишалася тоді підпорою їхньої республіки? Велика буржуазія. А її

маса була антиреспубліканська. Якщо вона використовувала республіканців

«National`ю», щоб знову зміцнити старі економічні життьові стосунки, то, з

другого боку, вона мала на думці використати зміцнілі старі суспільні

стосунки, щоб відновити відповідні їм політичні форми. Уже на початку

жовтня Кавеньяк побачив себе змушеним призначити на міністрів республіки

Дюфора та Вів’єна, колишніх міністрів Люї-Філіппа, хоча й як злостилися та

гримали безголові пуритани його власної партії.

У той час як трикольорова конституція відкинула всякий компроміс з

дрібною буржуазією і не зуміла прив’язати до нової державної форми

жадного нового суспільного елементу, вона поспішила зате повернути

традиційну недоторканість тій корпорації, що в ній стара держава мала свого

найзавзятішого та найфанатичнішого оборонця. Вона зробила основним

законом конституції незмінність суддів, що її поставив під сумнів

тимчасовий уряд. Один король, що вона скинула, відродився кільканадцять

разів у цих незмінних інквізиторах законности.

Французька преса всебічно з’ясувала суперечності конституції пана

Марраста, напр. те, що одночасно існує два суверени, Національні Збори й

президент та ін., та ін.

Але найбільша суперечність цієї конституції полягає ось у чому: через

загальне виборче право вона дає політичну владу тим клясам, яких соціяльне

рабство має увічнити, — пролетаріатові, селянам та дрібним буржуа. А ту

клясу, якої стару соціяльну владу вона санкціонує, буржуазію, позбавляє

політичних ґарантій цієї влади. Вона втискує її політичне панування в рамці

демократич¬них умов, які щохвилини допомагають ворожим клясам дійти

перемоги і становлять під знак запитання самі основи буржуазного /50/

суспільства. Від одних вимагає вона, щоб від політичного визволення не

йшли вони вперед до соціяльного, а від других — щоб від соціяльної

реставрації не йшли вони назад до реставрації політичної.

Ці суперечності не дуже турбували буржуазних республіканців. Тією самою

мірою, як вони переставали бути конче потрібними, — а конче потрібні були

вони тільки, як передові борці старого суспільства проти революційного

пролетаріяту, — через кілька тижнів після своєї перемоги вони із

становища партії впали до становища котерії (кліки). І до конституції

ставилися вони як до великої інтриґи. У ній мало бути встановлене

насамперед панування котерії. Президентом мав лишитися Кавеньяк,

Законодавчі Збори мали бути продовженням Установчих Зборів. Політичну

владу народніх мас сподівалися вони звести на рівень ілюзорної влади й мали

надію, що зможуть навіть із цією ілюзорною владою грати так, щоб більшість

буржуазії завжди мала перед очима дилему червневих днів:царство

«National`ю» або царство анархії.

Складати конституцію почали 4 вересня й закінчили 23 жовтня. 2 вересня

Конституанта (Установчі Збори) ухвалила не розпускати себе, поки не будуть

видані органічні закони, що доповнюють конституцію. А проте вона поклала

тепер покликати до життя своє власне створіння, президента, уже з 10

грудня, задовго перед тим, як скінчився кругобіг її власної діяльности. Так

певна була вона того, що в гомункулі конституції привітає сина своєї матері.

Запобіжно ухвалено було, що коли жаден з кандидатів не дістане двох

мільйонів голосів, то вибори переходять від нації до Конституанти.

Даремні заходи! Перший день здійснення конституції був останнім днем

панування Конституанти. Насподі у виборчій урні лежав її смертний вирок.

Вона шукала «сина своєї матері», а знайшла «небожа свого дядька». Савул —

Кавеньяк здобув один мільйон голосів, а Давід — Наполеон — шість

мільйонів. Савула — Кавеньяка розбито шість разів.

10 грудня 1848 року було днем селянського повстання. Тільки но з цього дня

починається лютий для французьких селян. Цей символ, що виявляв їхній

вступ у революційний рух, безпорадно-лукавий, крутійсько-наївний,

придуркувато-величний, цей розрахований забобон, цей патетичний фарс,

геніяльно-безглуздий анахронізм, світо-історичне блазенство, незрозумілий

гірогліф для цивілізованого розуму, — цей символ, без сумніву, мав

фізіономію тієї кляси, що серед цивілізації репрезентує варварство.

Республіка /51/ оповістила про себе цю клясу збірщиком податків, ця кляса

оповістила про себе республіку імператором. Наполеон був єдина людина,

що репрезентувала цілком інтереси й фантазії новоствореної І789 року

селянської кляси. Писавши його ім’я на фронтисписі республіки, селянська

кляса оголошувала війну назовні й заявляла про свої клясові інтереси в самій

країні. Наполеон був для селян не особа, а програма. З прапорами, з музикою

йшли вони на вибори, вигукуючи: «Plus d`impôts, à bas les riches, à bas la

république, vive l`Empereur!» Жадних податків, геть багатіїв, геть республіку,

хай живе імператор! За імператором ховалася селянська війна. Та республіка,

що вони забалотували, була республіка багатіїв.

10 грудня було coup d`état селян, що повалив сущий уряд. І з цього дня, коли

вони взяли від Франції один уряд і дали їй другий, їхні очі незмінно звернені

були на Париж. Після того, як вони стали на мить героями революційної

драми, їх уже не можна було більше відтиснути назад до бездіяльної та

безвільної ролі хору.

Інші кляси допомогли довершити виборчу перемогу селян. Обрання

Наполеона було для пролетаріяту усуненням Кавеньяка, поваленням

Конституанти, відставкою буржуазного республіканізму, касацією червневої

перемоги. Для дрібної буржуазії Наполеон означав панування винуватця над

кредитором. Для більшости великої буржуазії обрання Наполеона було

одвертим розривом з тією фракцією, що з неї довелося їй якийсь момент

користатися проти революції, але що стала для неї нестерпною, скоро тільки

захотіла вона закріпити тимчасове становище як становище конституційне.

Наполеон замість Кавеньяка — це означало для неї: монархія замість

республіки, початок роялістської реставрації, боязкий натяк на Орлеанів,

лілію, сховану серед фіялок. Нарешті, армія, голосуючи за Наполеона,

голосувала проти мобільної ґвардії, проти ідилії миру, за війну.

Отак сталося, що найнезначніший чоловік Франції, як висло¬вилася «Neue

Rheinische Zeitung», набув багатобічного значення. Саме тому, що він був

ніщо, міг він означати все, тільки не самого себе. Проте, хоча й дуже

неоднакове значення мало ім’я Наполеонове в устах різних кляс, кожна з них

писала цим ім’ям на своєму бюлетені: «Геть партію «National̀ ю», геть

Кавеньяка, геть Конституанту, геть буржуазну республіку!» Міністер Дюфор

одверто заявив це в Установчих Зборах: «10 грудня — це друге 24 лютого».

Дрібна буржуазія й пролетаріят голосували en bloc за Наполеона /52/ для

того, щоб голосувати проти Кавеньяка та, з’єднуючи голоси, позбавити

Конституанту можливости остаточно вирішувати справу. Проте

найпоступовіша частина обох цих кляс виставила власних кандидатів.

Наполеон був загальним ім’ям усіх партій, що об’єдналися проти буржуазної

республіки; Ледрю-Роллен і Распайль були імена власні, перший

демократичної дрібної буржуазії, другий — революційного пролетаріяту.

Голоси за Распайля — пролетарі та їхні соціялістичні провідники заявили про

це голосно — були простою демонстрацією, масовим протестом проти

всякого президентства, тобто проти самої конституції, так само це були

голоси проти Ледрю-Роллена, це був перший акт, що ним пролетаріят, як

самостійна політична партія, відокремлювався від демократичної партії.

Навпаки, ця партія — демократична дрібна буржуазія та її парляментська

представниця Гора — ставилася до кандидатури Ледрю-Роллена з усією тією

серйозністю, з якою вона звикла урочисто дурити саму себе. Зрештою, це

була її остання спроба виступити як самостійна партія проти пролетаріяту. 10

грудня розбито не тільки партію республіканської бур¬жуазії, а й

демократичну дрібну буржуазію і її Гору.

Побіч Гори Франція мала тепер Наполеона, — доказ того, що обоє вони були

тільки безживні карикатури тих великих ориґіналів, яких ймення носили.

Люї-Наполеон із своїм імператорським капелюхом та орлом був такою

самою жалюгідною пародією на старого Наполеона, як Гора з її

запозиченими в 1793 р. фразами та її демагогічними позами — пародією на

стару Гору. Отак традиційне забобонне ставлення до 1793 року відкинуто

одночасно з традиційним забобонним ставленням до Наполеона. Революція

стала сама собою тільки тоді, коли здобула своє власне, ориґінальне ім’я, а

дійти цього вона могла тільки тоді, коли на перший плян її владно виступила

сучасна революційна кляса — промисловий пролетаріят. Можна сказати, що

10 грудня заморочило Гору й збило її з пантелику вже тому, що грубим

селянським жартом, сміючися, урвало клясичну аналогію із старою

революцією.

20 грудня Кавеньяк склав із себе обов’язки і Установчі Збори проголосили

Люї-Наполеона президентом республіки. 19 грудня, в останній день свого

єдинодержавства, вони відкинули пропозицію дати амнестію червневим

інсурґентам. Анулювати декрет з 27 червня, яким без суду засудили вони на

заслання 15.000 інсурґентів — чи ж не означало б це анулювати саму

червневу різню.

Одільон Барро, останній міністер Люї-Філіппа, став першим міністром Люї-

Наполеона. Так само, як Люї-Наполеон датував початок свого панування не

10 грудня, а днем сенатської постанови /53/ 1800 року, так і міністра-

президента знайшов він собі такого, що датував початок свого міністерства

не 20 грудня, а днем королівського декрету 24 лютого. Як законний

спадкоємець Люї-Філіппа, Люї-Наполеон пом’якшив зміну уряду,

залишивши старе міністерство, що до того не мало ще часу зноситися, бо не

встигло ще з’явитися на світ.

Порадили йому цей вибір провідники роялістських фракцій буржуазії. Голова

колишньої династичної опозиції, що несвідомо став за перехідний ступінь до

республіканців «National̀ ю», ще більше надавався до того, щоб цілком

свідомо бути за перехід від буржуазної республіки до монархії.

Одільон Барро був провідником єдиної колишньої опозиційної партії, що,

марно борючись ввесь час за міністерський портфель, остаточно ще не

стопталася. У швидкому розвитку подій революція підносила на вершок

державної влади одну за одною всі старі опозиційні партії ніби для того, щоб

вони не тільки на ділі, але й самою фразою зреклися, відмовилися від своїх

старих фраз і щоб, кінець-кінцем, їх усі гуртом, як суцільну огидну

мішанину, викинув народ на шкуродерню історії. І Барро, це втілення

буржуазного лібералізму, що цілих вісімнадцять років під серйозним на

вигляд поводженням ховав підлу нікчемність свого духу, не уник і жадного

ступеня ренеґатства. Якщо в окремі моменти його самого лякав надто вже

гострий контраст між будяками сучасности та лаврами минулого, то досить

було подивитися йому в дзеркало, щоб до нього вернулися його

міністерський спокій та людське самозамилування. Із дзеркала сяяв йому

назустріч Ґізо, що йому він завжди заздрив і що панував над ним, сам Ґізо,

але Ґізо з олімпійським чолом Одільоновим. Чого Одільон Барро не добачав

на собі — це Мідасових ушей.

Барро з 24 лютого виявився тільки в Барро 20 грудня. До нього, орлеаніста й

вольтеріянця, приєднався, як міністер культів… леґітиміст і єзуїт Фаллю.

Через кілька день міністерство внутрішніх справ передано малтузіянцеві

Леону Фоше. Право, релігія, політична економія! Міністерство Барро мало в

собі все це і крім того об’єднало леґітимістів та орлеаністів. Бракувало тільки

бонапартиста. Бонапарт ховав ще своє бажання грати ролю Наполеона, бо

Сулук не грав ще ролі Туссена Лювертюра.

Партію «National`ю» негайно усунуто з усіх вищих посад, де вона була

загніздилася. Префектура поліції, дирекція пошти, генеральна прокуратура,

паризька мерія — все обсадили старі креатури монархії. Леґітиміст

Шанґарньє дістав об’єднану головну команду над національною ґвардією

Сенського департаменту, мобільною ґвардією та лінійним військом першої

військової дивізії; орлеаніста Бюжо призначено на головного командувача

альпійської армії. Ця зміна урядових осіб ішла безперервно ввесь час

урядування Барро. Першим актом його міністерства була реставрація

колишньої роялістської адміністрації. За одну мить змінилася офіціяльна

сцена — лаштунки, костюми, мова, актори, фігуранти, статисти, суфлери,

позиція партій, мотиви драми, зміст колізії, вся ситуація. Тільки допотопні

Установчі Збори лишалися ще на своєму місці. Але з того моменту, коли

Національні Збори поставили до влади Бонапарта, Бонапарт — Барро, а

Барро — Шанґарньє, Франція перейшла з періоду республіканського

установлення в період установленої республіки. А навіщо Установчі Збори в

установленій республіці? Після того, як створено землю, її творцеві не

лишалося нічого іншого, як тікати на небо. Установчі Збори непохитно стали

на тому, щоб не йти за його прикладом — Національні Збори були останнє

пристановище партії буржуазних республіканців. Якщо від них і від ібрали

всю виконавчу владу, то чи ж не лишалася в них установча всемогутність?

Перша думка Установчих Зборів була та, щоб за всяку ціну забезпечити собі

свій суверенний пост і, спираючись на нього, знову здобути втрачений ґрунт.

Досить витиснути міністерство Барро, замінивши його міністерством

«National`ю», і роялістському персоналові доведеться негайно очистити

палаци адміністрації, а трикольоровий персонал із тріюмфом повернеться

назад. Національні Збори ухвалили повалити міністерство, а міністерство

само дало таку нагоду для нападу, що кращої за неї не могла б винайти й

Конституанта.

Пригадаймо, що означав Люї Бонапарт для селян: жадних податків! Шість

днів сидів він у президентському фотелі, а на сьомий день, 27 грудня, його

міністерство запропонувало зберегти податок на сіль, що скасував його

декретом тимчасовий уряд. Податок на сіль разом із податком на вино має

привілей бути козлом відпущення старої французької фінансової системи,

особливо в очах сільської людности. Обранцеві селян міністерство Барро не

могло вкласти в уста жадної їдкішої епіграми на своїх виборців, як

слова:«відновлення податку на сіль!» З податком на сіль Бонапарт втратив

свою революційну сіль, — Наполеон селянського повстання розвіявся, мов

туманний привид, і на його місці не лишилося нічого, крім великого

незнайомця інтриґи роялістської буржуазії. І міністерство Барро не без

наміру зробило цей акт безтактовного грубого розчарування першим

урядовим актом президента. /55/

Конституанта й собі жадібно вхопилася за подвійну можливість повалити

міністерство й виступити проти селянського обранця в ролі заступниці

селянських інтересів. Вона відкинула пропозицію міністра фінансів,

зменшила податок на сіль до однієї третини його попереднього розміру,

збільшила таким чином на 60 мільйонів 560-мільйонний державний дефіцит і

після цього вотуму недовір’я спокійно чекала відставки міністерства. Так

мало розуміла вона той новий світ, що її оточував, та своє власне змінене

становище! За міністерством стояв президент, а за президентом — 6

мільйонів тих, що поклали в виборчу урну таке саме число вотумів недовір’я

Конституанті. Конституанта повертала нації її вотум недовір’я. Смішний

обмін! Вона забула, що її вотуми втратили примусовий курс. Відкинувши

податок на сіль, вона тільки зміцнила намір Люї Бонапарта та його

міністерства «покінчити» з Установчими Зборами. Почався той довгий дуель,

що заповнює цілу половину життя Конституанти. 29 січня, 31 березня, 3

травня були journées, великі дні цієї кризи і так само предтечі 13 червня.

Французи, напр. Люї Блян, вважали 29 січня за вияв конституційної

суперечности, суперечности між суверенними, нерозпускними

Національними Зборами, що вийшли із загального виборчого права, і

президентом, що формально відповідає перед Зборами, а фактично не тільки

так само дістав санкцію через загальне виборче право — і до того об’єднує в

своїй особі всі голоси, що поділені й стократно розпорошені між окремими

членами Національних Зборів, — а й має в своїх руках усю виконавчу владу,

а над нею Національні Збори ширяють тільки як моральна сила. Це

тлумачення 29 січня переплутує мову боротьби на трибуні, в пресі і в клюбах

з її справжнім змістом. Люї Бонапарт супроти Установчих Національних

Зборів — це була не одна однобічна конституційна влада супроти другої, це

була не виконавча влада супроти законодавчої, це була сама встановлена

буржуазна республіка супроти тих знаряддів, що її встановлювали, супроти

шанолюбних інтриґ та ідеологічних вимог революційної фракції буржуазії,

що її заснувала, а тепер здивована побачила, що її встановлена республіка

виглядає так, як реставрована монархія, і захотіла тепер силою продовжити

установчий період з його умовами, з його ілюзіями, з його мовою та з його

особами й перешкодити достиглій буржуазній республіці виступати в її

цілком закінченій та своєрідній формі. Як Установчі Національні Збори

репрезентували Кавеньяка, що впав знову до них, так Бонапарт

репрезентував ще не відокремлені від нього Законодавчі Національні Збори,

тобто Національні Збори встановленої буржуазної республіки. /56/

Обрання Бонапарта можна було витлумачити тільки, коли воно на

місцеодного ймення поставило його багатобічне значення, коли воно

повторилося в виборах нових Національних Зборів. Мандат старих скасувало

10 грудня. Отже 29 січня виступили одно проти одного не президент і

Національні Збори тієї самої республіки, а Національні Збори республіки, що

поставала, і президент республіки, що вже постала, дві сили, що втілювали

цілком різні періоди життьового процесу республіки. Тут виступили одно

проти одного невеличка фракція республіканської буржуазії, що одна тільки

могла проголосити республіку, вуличною боротьбою та терором вирвати ї ї з

рук революційного пролетаріяту і накреслити в конституції свої ідеальні

основи, а з другого боку — вся роялістська маса буржуазії, що одна тільки

могла панувати в цій встановленій буржуазній республіці, скинути з

конституції ЇЇ ідеологічні прикраси й за допомогою свого законодавства та

своєї адміністрації здійснити ті умови, що конче їй потрібні, щоб поневолити

пролетаріят.

Буря, що вдарила 29 січня, збирала свої елементи ввесь цей місяць.

Коиституанта своїм вотумом недовір’я хотіла примусити міністерство Барро

піти на відставку. Міністерство Барро, навпаки, запропонувало Конституанті

висловити самій собі остаточне недовір’я, засудити себе саму на

самогубство, декретувати свій власний розпуск. Рато, один із

найнікчемніших депутатів, з наказу міністерства, 6 січня подав цю

пропозицію Конституанті, тій самій Конституанті, що вже в серпні ухвалила

не розпускати себе доти, поки не видасть цілої низки органічних законів, що

доповнюють конституцію. Прибічник міністерства Фульд заявив їй просто,

що розпуск її потрібен, «щоб відновити захитаний кредит». І справді, чи ж

не захитувала вона кредиту, продовжуючи тимчасовий стан та ставлячи під

сумнів разом із Барро Бонапарта, а з Бонапартом — встановлену республіку?

Олімпієць Барро став несамовитим Роляндом від самої тільки думки, що в

нього знову вирвуть здобуту нарешті посаду прем’єр-міністра, якою він

ледве чи тішився два тижні та якої республіканці вже раз змусили його

чекати цілий деценіюм, тобто десять місяців. У своїй тиранії проти цих

жалюгідних Зборів Барро перевищив самого тирана. Найм’якший його вислів

був: «З ними неможливе ніяке майбутнє». І справді, ці Збори репрезентували

вже тільки минуле. «Вони нездатні», додавав він іронічно, «оточити

республіку такими інституціями, що потрібні, щоб її зміцнити». І справді!

Разом із виключним антагонізмом Зборів проти пролетаріяту зломлено і їхню

буржуазну енерґію, а разом із їхнім антагонізмом /57/ проти роялістів знову

віджила їхня республіканська пишномовність. Отже вони були подвійно

нездатні зміцнити відповідними інституціями буржуазну республіку, якої

вже не розуміли.

Одночасно з пропозицією Рато міністерство викликало по всій країні цілу

бурю петицій, і щодня з усіх кутків Франції летіли на голову Конституанти

паки billet-doux (любовних записок), де більш-менш категорично просили її

розпустити себе й скласти свою духівницю. Конституанта від себе викликала

контрпетиції, велівши вимагати в них від неї, щоб вона жила далі. Виборча

боротьба між Бонапартом та Кавеньяком відновилася як петиційна боротьба

за і проти розпуску Національних Зборів. Петиції мали стати додатковими

коментаріями до 10 грудня. Ця аґітація тривала ввесь січень.

У конфлікті між Конституантою та президентом Конституанта не могла

посилатися на загальні вибори, як на джерело свого походження, бо до

загального виборчого права апелювали проти неї. Вона не могла спертися на

жадну правомірну владу, бо йшло про боротьбу проти законної влади. Вона

не могла повалити міністерство вотумом недовір’я, як спробувала була ще

раз 6 й 26 січня, бо міністерство не вимагало її довір’я. Для неї лишалася

тільки одна можливість — можливість повстання. Бойову силу повстання

становили республіканська частина національної ґвардії, мобільна ґвардія та

центри революційного пролетаріяту — клюби. Мобільні ґвардійці, ці герої

червневих днів, у грудні так само становили організовану бойову силу

республіканських фракцій буржуазії, як перед червнем Національні

майстерні становили організовану бойову силу революційного пролетаріяту.

Як Виконавча комісія Конституанти, вирішивши скінчити з вимогами

пролетаріяту, що стали для неї нестерпні, скерувала свій брутальний напад на

Національні майстерні, так Бонапартове міністерство, вирішивши скінчити з

вимогами республіканських фракцій буржуазії, що стали для нього

нестерпні, скерувало свій брутальний напад на мобільну ґвардію. Воно

ухвалило розпустити мобільну ґвардію. Одну половину її звільнили й

викинули на брук, а друга дістала монархічну організацію, замість

демократичної, а її платню зменшили до рівня звичайної платні реґулярного

війська. Мобільна ґвардія опинилася в становищі червневих інсурґентів, і

газети щодня друкували публічні каяття мобілів, де вони визнавали свою

провину в червні й благали пролетаріят пробачити їм.

А клюби? З того моменту, як Установчі Збори поставили під сумнів в особі

Барро президента, а в особі президента встановлену /58/ буржуазну

республіку, а разом із встановленою буржуазною республікою буржуазну

республіку взагалі, навколо Зборів неминуче згуртувалися всі ті елементи,

що встановлювали лютневу республіку, всі ті партії, що хотіли повалити

наявну республіку й насильним зворотним процесом перетворити її на

республіку, що відповідала б їхнім клясовим інтересам та принципам. Те, що

сталося, ніби не ставалося, кристалізації революційного руху стали знову

рідиною, республіка, що за неї йшла боротьба, стала знову невизначеною

республікою лютневих днів і визначення її кожна партія залишала за собою.

Партії на момент стали знову на свої лютневі позиції, не поділяючи, проте,

лютневих ілюзій. Трикольорові республіканці «National̀ ю» знову сперлися

на демо¬кратичних республіканців «Reforme» і висунули їх, як передових

борців, на авансцену парляментської боротьби. Демократичні республіканці

знову сперлися на соціялістичних республіканців — 27 січня публічний

маніфест оповістив про їхнє примирення та об’єднання — і готували в

клюбах ґрунт для повстання. Міністерська преса справедливо вважала

трикольорових республіканців «National̀ ю» за відроджених червневих

інсурґентів. Щоб утриматися на чолі буржуазної республіки, вони поставили

під сумнів саму буржуазну республіку. 26 січня міністер Фоше запропонував

закон про право асоціацій; перший його параграф звучав: «Клюби

заборонено». Фоше запропонував, щоб цей законопроєкт, як нагальний,

негайно поставили на обговорення. Конституанта відкинула пропозицію про

нагальність, а 27 січня Лердю-Роллен подав пропозицію про те, щоб віддати

до суду міністерство за порушення конституції; цю пропозицію підписали

230 депутатів. Поставити міністерство на суд у той момент, коли такий акт

міг тільки безтактовно виявити безсилля судді, тобто більшість палати, абож

бути безсилим протестом винувача проти самої цієї більшости, — це був

великий революційний козир, яким відтоді козиряла Гора-епігон кожного

разу, коли криза досягала найвищого пункту. Бідолашна Гора, придушена

тягаром свого власного ймення!

Блянкі, Барбес, Распайль та інші пробували 15 травня розігнати Установчі

Збори, вдершися на чолі паризького пролетаріяту в залю їхніх засідань. Барро

готував тим самим Зборам моральне 15 травня, пробуючи продиктувати їм

саморозпуск та закрити залю їхніх засідань. Ці самі Збори доручили Барро

розпочати слідство проти винувачених у травневих подіях, а тепер, у той

момент, коли він з’явився перед ними в ролі роялістичного Блянкі, коли бони

почали шукати собі спільників проти нього в клюбах, /59/ у революційного

пролетаріяту, в партії Блянкі, в цей момент невблаганний Барро мучить їх

своєю пропозицією вилучити справу травневих в’язнів із відання суду

присяжних і передати вищому судові, haute cour, що його винайшла партія

«National`ю». Дивно, як збуджений острах за міністерський портфель міг

видобути з голови якогось Барро щось таке, що своєю дотепністю гідне

Бомарше! Національні Збори після довгих вагань ухвалили його пропозицію.

Щодо винуватих у травневому замаху вони знову вернулися до свого

нормального характеру.

Якщо супроти президента та міністрів обставини штовхали Конституанту до

повстання, то супроти Конституанти вони штовхали президента й

міністерство до державного перевороту, бо вони не мали законного способу

її розпустити. Але Конституанта була мати конституції, а конституція —

мати президента. Державним переворотом президент розривав конституцію й

нищив свою республіканську правну основу. Він мусів тоді висувати

імпера¬торські права (imperialistischen Rechtstitel), але імператорські права

були орлеаністські, а ті й ті блідли перед леґітимістськими. Падіння законної

республіки могло тільки піднести вгору її крайній протилежний полюс —

леґітимістську монархію, бо в цей момент орлеаністська партія була ще

тільки партія переможених лютневих днів, а Бонапарт був ще тільки

переможець 10 грудня, і вони обоє могли протипоставити республіканській

узурпації тільки ще свої так само узурповані монархічні права. Леґітимісти

були свідомі того, що момент їм сприяє, і конспірували серед білого дня.

Вони могли сподіватися знайти в особі генерала Шанґарньє свого Монка.

Про наближення білої монархії провіщали в їхніх клюбах так само одверто,

як у пролетарських про наближення червневої республіки.

Щасливим придушенням повстання міністерство могло б позбутися всіх

труднощів. «Законність убиває нас!» — вигукував Одільон Барро. Повстання

дозволило б розпустити Конституанту з тією приключкою, щоб урятувати

суспільство (salut public), порушити конституцію ради самої конституції.

Грубий виступ Одільона Барро в Національних Зборах, пропозиція

розпустити клюби, галасливе звільнення 50 трикольорових префектів і заміна

їх роялістами, розпуск мобільної ґвардії, знущання Шанґарньє з її

начальників, відновлення на посаді професора Лермінье, що став

неможливий уже за Ґізо, толерантне ставлення до вихваток леґітимістів, —

все це були так само численні виклики повстання. Але повстання німувало.

Воно чекало гасла від Конституанти, а не від міністерства. /60/

Нарешті, настало 29 січня, день, коли Конституанта повинна була вирішити

пропозицію Матьє (з Дромського департаменту) про безумовне відхилення

проекту Рато. Леґітимісти, орлеаністи, бонапартисти, мобільна ґвардія, Гора,

клюби, — всі конспірували в цей день, кожний однаково як проти гаданого

ворога, так і проти гаданого спільника. Бонапарт верхи на коні оглядав

частини війська на пляцу Згоди; Шанґарньє актерував, виблискуючи

стратегічними маневрами; Конституанта знайшла будинок своїх засідань,

обсаджений військом. Ці Збори, центр усіх надій, побоювань, сподіванок,

хвилювань, напружень, змов, що перехрещувалися між собою, — ці відважні,

як лев, Збори не вагалися й жадної хвилини, наблизившись до світового духу

більше, ніж звичайно. Вони уподібнилися тому борцеві, що не тільки боявся

вживати своєї власної зброї, а й почував, що він повинен зберегти цілою

зброю свого ворога. Із зневагою до смерти підписали вони свій власний

смертельний присуд і відмовилися безумовно відки¬нути пропозицію Рато.

Навіть опинившися в стані облоги, Збори поставили межі для своєї

установчої діяльности, що її конечною рамкою був стан облоги Парижу. Їхня

помста була гідна їх: на другий день вони призначили слідство з приводу

того переляку, що його завдало їм міністерство 29 січня. Гора довела, що їй

бракує революційної енерґії та політичного розуму, дозволивши партії

«National`ю» використати себе за крикуна в боротьбі в цій великій комедії

інтриґ. Партія «National̀ ю» зробила останню спробу втримати за собою в

уконституйованій уже республіці ту монополію панування, що вона мала в

періоді постання буржуазної республіки. Ця спроба не вдалася.

Якщо в січневій кризі йшло про існування Конституанти, то в кризі 21

березня йшло про існування конституції; там ішло про персонал партії

«National`ю», тут про її ідеал. Не доводиться навіть натякати, що

добропорядні республіканці дешевше продали високі почуття своєї ідеології,

ніж земні втіхи урядової влади.

21 березня на порядку денному Національних Зборів стояв законопроект

Фуше проти права асоціяцій: придушення клюбів. Стаття 8 конституції

ґарантує всім французам право об’єднуватися в спілки. Отже, заборона

клюбів була явним порушенням конституції, і Конституанта мала сама

канонізувати збезчещення своїх святих. Алеж клюби були збірними

пунктами, конспіративними приміщеннями революційного пролетаріяту.

Сами Національні Збори заборонили коаліції робітників проти їхніх буржуа.

А що ж інше являли собою клюби, як не коаліцію всієї робітничої /61/ кляси

проти всієї буржуазної кляси, як не творення робітничої держави проти

буржуазної держави? Чи ж не був кожний із них установчими зборами

пролетаріяту, готовим до бою загоном армії повстання? Конституція мала

насамперед уконституювати панування буржуазії. Отже, під правом асоціяції

вона, очевидно, могла розуміти тільки ті асоціяції, що перебувають у згоді з

пануванням буржуазії, тобто з буржуазним ладом. А коли з теоретичної

пристойности конституція давала загальне визначення, то хіба ж не було

уряду та Національних Зборів, щоб тлумачити її та застосовувати в усіх

окремих випадках? І якщо на початку республіки клюби фактично були

заборонені через стан облоги, тож чи не слід було заборонити їх законом в

упорядкованій, установленій республіці? Трикольорові республіканці нічого

не могли протипоставити такому прозаїчному тлумаченню конституції, крім

пишномовної фрази конституції. Частина їх — Паньєр. Дюклерк та інші —

голосувала за міністерство і таким способом здобула йому більшість. Друга

частина, на чолі з архангелом Кавеньяком та отцем церкви Маррастом після

того, як пройшов пункт про заборону клюбів, подалася, об’єднавшися із

Ледрю-Ролленом та Горою, до окремої залі однієї з комісій і там… «радила

раду».

Національні Збори були спаралізовані: вони вже не налічували того числа

голосів, що потрібне для законних ухвал. Пан Крем’є своєчасно нагадав у

залі комісії, що дорога звідти веде безпосередньо на вулицю та що тепер уже

не лютий 1848 року, а березень 1849. Партія «National`ю», раптом прозрівши,

вернулася в залю засідань Національних Зборів, а за нею знову обдурена

Гора, яку ввесь час мучили революційні бажання, але яка так само ввесь час

гналася за конституційними можливостями і все ще почувала себе більше на

своєму місці за спиною буржуазних республіканців, ніж перед революційним

пролетаріятом. Так відограли комедію. І сама Конституанта декретувала, що

порушення точного тексту конституції є єдине відповідне здійснення її

точного змісту.

Лишалося вреґулювати тільки ще один пункт: ставлення вконституйованої

республіки до европейської революції, її зовнішню політику. 8 травня 1849

року в Національних Зборах, що доживали свої останні дні, панувало

незвичайне хвилювання. На порядку денному стояв напад французької армії

на Рим, відсіч, що дали їй римляни, її політичне безчестя та військове

знеславлення, підступне вбивство римської республіки, що його вчинила

французька республіка, перший італійський похід другого Бонапарта. Гора

ще раз козирнула своїм великим козирем: Ледрю-Роллен /62/ поклав на стіл

голови неминучий акт обвинувачення проти міністерства, цього разу й проти

Бонапарта, обвинувачуючи їх у порушенні конституції.

Мотив 8 травня повторюється пізніше, як мотив 13 червня. З’ясуймо собі, що

являла собою римська експедиція.

Кавеньяк уже в середині листопада 1848 року вислав військову фльоту до

Чівіта-Веккії, щоб захистити папу, взяти його на корабель і перевезти до

Франції. Папа мав благословити добропорядну республіку та забезпечити

обрання Кавеньяка на президента. Разом із папою Кавеньяк хотів піймати на

гачок попів, з попами — селян, а з селянами — президентство. Щодо своєї

найближчої мети — виборча рекляма, експедиція Кавеньяка була одночасно

протестом і загрозою проти римської революції. В зародку вона мала в собі

інтервенцію Франції на користь папі.

Цю інтервенцію на користь папі проти римської республіки; спільно з

Австрією та Неаполем, ухвалено на першому засіданні ради Бонапартових

міністрів 23 грудня. Фаллю в міністерстві це був папа в Римі, і в Римі

папському. Бонапарт уже не потребував папи, щоб стати президентом селян,

але йому треба було зберегти папу, щоб зберегти президентових селян. Їхня

легковірність зробила його президентом. Разом із вірою вони втрачали

легковірність, а з папою — віру. А далі об’єднані орлеаністи та леґітимісти,

що панували іменем Бонапарта! Перше, ніж реставрувати короля, треба було

реставрувати ту владу, що освячує королів. Не кажучи вже про їхній роялізм,

— без старого Риму, підпорядкованого світському пануванню папи, немає

папи, без папи немає католіцизму, без католіцизму немає французької релігії,

а без релігії що сталося б із старого французького суспільства? Гіпотека, що

її має селянин на небесні добра, ґарантує ту гіпотеку, що її має буржуа на

селянські добра. Отже, римська революція була таким самим жахливим

замахом на власність, на буржуазний лад, як і червнева революція.

Відновлене панування буржуазії у Франції вимагало реставрації папської

влади в Римі. Нарешті, в особі римських революціонерів били спільників

французьких революціонерів; спілка контрреволюційних кляс в

уконституйованій французькій республіці неминуче завершувалася в спілці

французької республіки із Священним Союзом, з Неаполем та Австрією.

Ухвала ради міністрів з 23 грудня не була таємницею для Консти¬туанти.

Уже 8 січня Ледрю-Роллен інтерпелював про неї до міністерства,

міністерство заперечило, і Національні Збори перейшли до порядку денного.

Чи вірили вони словам міністерства? Ми знаємо, що ввесь місяць січень вони

тільки те й робили, що висловлювали /63/ йому недовір’я. Але коли брехати

входило в ролю: міністерства, то до ролі Національних Зборів належало

лицемірити, що вони вірять цій брехні, і тим рятувати зовнішню

республіканську пристойність.

Отже, П’ємонт розбили, Карл-Альберт зрікся престолу, австрійська армія

стукала в ворота Франції, Ледрю-Роллен завзято інтерпелював. Міністерство

довело, що в північній Італії воно тільки провадило далі політику

Кавеньякову, а Кавеньяк тільки провадив далі політику тимчасового уряду,

тобто Ледрю-Ролленову. Цього разу воно навіть здобуло від Національних

Зборів вотум довір’я й дістало від них уповноваження тимчасово зайняти

зручний пункт у Горішній Італії, щоб дати тим підпору мировим переговорам

з Австрією про непорушність сардінської території та про римське питання.

Відомо, що долю Італії вирішується на полях бою Північної Італії. Тому з

Льомбардією та П’ємонтом падав і Рим, абож Франція мусіла оголосити

війну Австрії, а тим самим і европейській контрреволюції. Чи не стали

раптом Національні Збори вважати міністерство Барро за старий Комітет

громадської безпеки? Або сами себе за Конвент? Отже, навіщо займати

військом якийсь пункт у Горішній Італії? Під цим прозорим покровом ховали

експедицію проти Риму.

14 квітня 14.000 чол. під командою Удіно відпливли до Чівіта-Веккії, 16

квітня Національні Збори дозволили міністерству кредит 1.200.000 франків

на тримісячне утримання інтервенційної фльоти в Середземному морі. Отже,

вони дали міністерству всі засоби для інтервенції проти Риму, удаючи, ніби

змушують його інтервенювати проти Австрії. Вони не бачили, що робило

міністерство, вони тільки чули, що воно казало. Такої віри не можна було

знайти і в Ізраїлі; Конституанта потрапила в таке становище, що не повинна

була знати, що мусить робити вконституйована республіка.

Нарешті, 8 травня відіграно останню дію комедії. Конституанта вимагала від

міністерства вжити негайних заходів, щоб вернути італійську експедицію до

поставленої перед нею мети. Бонапарт того самого вечора вмістив у

«Moniteur`і» листа, де відзначив великі заслуги Удіно. 11 травня Національні

Збори відкинули акт обвинувачення проти цього самого Бонапарта та його

міністерства. А Гора, замість того, щоб розірвати це плетиво обману, робить

трагедію з парляментської комедії, щоб і собі відіграти в ній ролю Фук’є-

Тенвіля. Чи ж не виявляє вона цим своєї природженої дрібнобуржуазної

телячої шкури, схованої під позиченою левовою шкурою Конвенту! /64/

Останню половину життя Конституанта резюмується так: 29 січня вона

признається, що роялістські фракції буржуазії є природні зверхники тієї

республіки, що вона її вконституювала; 21 березня — в тому, що порушення

конституції є її здійснення, і 11 травня — в тому, що пишномовно

проголошена пасивна спілка французької республіки з народами, які

провадять боротьбу, означає її активну спілку з европейською

контрреволюцією.

Ці жалюгідні Збори зійшли з кону після того, як ще за два дні до роковин

свого народження, 4 травня, зробили собі приємність тим, що відкинули

проект амнестії червневим інсурґентам. Зламавши сами свою владу,

смертельно зненавиджені народом, відштовхнуті, ображені, відкинуті

зневажливо буржуазією, що її знаряддям вони були, змушені в другій

половині свого життя зректися першої, позбавлені своїх республіканських

ілюзій, без великих діл у минулому, без надій у майбутньому, з живим тілом,

що відмирає частина за частиною, — Національні Збори вміли тільки ще

гальванізувати свій власний труп, згадуючи повсякчас червневу перемогу й

знову переживаючи її пізнішим числом; засуджуючи знову й знову вже

засуджених, вони стверджували тим своє існування. Упир, що жив кров’ю

червневих інсурґентів!

Вони залишили після себе державний дефіцит, збільшений через витрати

червневого повстання, скасування податку на сіль, винагороди плянтаторам

за скасування рабства негрів, через видатки на римську експедицію, через

скасування податку на вино, що вони ухвалили вже перед самою своєю

смертю, як злорадний дід, щасливий з того, що накидає своєму радому

спадкоємцеві довг чести, який того компромітує.

На початку березня розпочалася передвиборча аґітація до Законодавчих

Національних Зборів. Дві головні групи виступили одна проти одної: партія

ладу і демократично-соціялістична, або червона партія; між ними стояли

«друзі конституції», — під цією назвою трикольорові республіканці

«National`ю» пробували виста¬вити окрему партію. Партія ладу утворилася

безпосередньо після червневих днів; але таємниця її існування — об’єднання

орлеаністів та леґітимістів в одну партію — виявилася тільки після того, коли

10 грудня дозволило їй відштовхнути від себе котерію «National̀ ю» —

буржуазних республіканців. Кляса буржуазії розпадалася на дві великі

фракції, що навперемінку захоплювали монополію влади: велике

землеволодіння — за реставрованої монархії, фінансова аристократія й

промислова буржуазія — за липневої монархії. Бурбон — це було

королівське ім’я для переважного /65/ впливу інтересів однієї фракції,

Орлеан — це королівське ім’я для переважного впливу інтересів другої

фракції; безіменне царство республіки було єдине царство, де обидві фракції,

рівномірно пануючи, могли обстоювати спільні клясові інтереси, не

відмовляючись від свого взаємного суперництва. Якщо буржуазна республіка

не могла бути нічим іншим, як закінченою та чистою формою панування

всієї буржуазної кляси, то чи могла вона бути чимсь іншим, як панування

орлеаністів, доповнених леґітимістами, і леґітимістів, доповнених

орлеаністами, як синтеза реставрації та липневої монархії? Буржуазні

республіканці «National̀ ю» не репрезентували собою будь-якої великої

фракції своєї кляси, щоб ґрунтувалася вона на економічній основі. їхнє

значення та історичний сенс були лише в тому, що за монархії, всупереч

обом буржуазним фракціям, що розуміли кожна тільки свій особливий

режим, вони висунули загальний режим буржуазної кляси, безіменне царство

республіки, ідеалізуючи його та прикрасивши античними арабесками, але

насамперед вони вітали в ньому па¬нування своєї котерії. Якщо партія

«National`ю» збилася з пантелику, коли побачила на вершку тієї республіки,

що вона заснувала, об’єднаних роялістів, то й роялісти помилялися не менше

щодо факту свого спільного панування. Вони не розуміли, що, коли кожна з

їхніх фракцій, взята окремо, була роялістична, то продукт їхньої хемічної

сполуки неминуче мусів бути республіканським, що біла й синя монархії

мусіли невтралізуватися в трикольоровій республіці. Антагонізм проти

революційного пролетаріяту та перехідних кляс, що щоразу дужче тяжіли до

нього, як до свого центру, примусив ці фракції об’єднати свої сили й

зберігати організацію цих об’єднаних сил; кожна з фракцій партії ладу мусіла

проти реставраційних та надмірних прагнень другої фракції висувати спільне

панування, тобто республіканську форму панування буржуазії. І ось ми

бачимо, що ці роялісти напочатку вірять у безпосередню реставрацію,

пізніше консервують республіканську форму з піною від люті, з убійчими

образливими словами на вустах проти неї і, нарешті, визнають, що вони

можуть жити лагідно між собою тільки в республіці і відсувають реставрацію

на непевний час. Саме користування з об’єднаного панування зміцняло

кожну з обох фракцій і робило їх ще нездатнішими, ще більш неохочими

підпорядкуватися одна одній, тобто реставрувати монархію.

Партія ладу безпосередньо в своїй виборчій програмі оголо¬сила панування

буржуазної кляси, тобто збереження життьових…. умов її панування:

власности, родини, релігії, ладу! Своє клясове /66/ панування і умови свого

клясового панування, звичайно, малювала вона як панування цивілізації та як

конче потрібні умови матеріяльної продукції, а також тих суспільних

стосунків, що з неї випливають. Партія ладу мала до своїх послуг величезні

грошові засоби, вона організувала по всій Франції свої філії, на її утриманні

були всі ідеологи старого суспільства, вона розпоряджала впливом сущої

урядової влади, мала ціле військо неплачених васалів в усій масі дрібних

буржуа та селян, що, стоячи ще далеко від революційного руху, сановних

представників власности вважали за природних представників своєї дрібної

власности та її дрібних забобонів; репрезентована по всій країні безліччю

маленьких королів, партія ладу могла карати як повстанців усіх тих, хто

відкинув би її кандидатів, звільнити бунтівничих робітників, неслухняних

наймитів, служників, прикажчиків, залізничних службовців, писарів, усіх

цивільно підлеглих їй службовців. Нарешті, де-не-де вона могла

підтримувати ту містифікацію, ніби республіканська Конституанта

перешкодила Бонапартові 10 грудня виявити свої чудодійні сили. Говорячи

про партію ладу, ми не згадали про бонапартистів. Вони не були серйозною

фракцією буржуазної кляси; це була збиранина старих, забобонних інвалідів

та молодих безвірних авантурників. Партія ладу перемогла на виборах і

послала в Законодавчі Збори величезну більшість.

Супроти об’єднаної контрреволюційної кляси буржуазії вже

зреволюціонізовані частини дрібної буржуазії та селянства, звичайно, мусіли

об’єднатися з вищим носителем революційних інтересів, з революційним

пролетарїятом. Ми бачили, як парляментські поразки штовхали

демократичних речників дрібної буржуазії в парляменті, тобто Гору, до

соціялістичних речників пролетаріяту і як поза парляментом відкинення

concordats à l̀ amiable, брутальне обстоювання буржуазних інтересів та

банкрутство штовхали саму дрібну буржуазію до самого пролетаріяту. 27

січня Гора й соціялісти святкували своє примирення; на великому лютневому

бенкеті 1849 року вони ствердили знову акт свого об’єднання. Соціяльна й

демократична партія, партія робітників і партія дрібних буржуа, об’єдналися

в соціяль-демократичну, тобто в червону партію.

Французька республіка, спаралізована на момент агонією, що настала після

червневих днів, пережила після скасування стану облоги, після 14 жовтня,

безперервний ряд гарячкових збурень. Спершу боротьба за президентство;

потім боротьба президента проти Конституанти; боротьба за клюби; процес у

Буржі, що /67/ порівняно з дрібною фігурою президента, об’єднаних

роялістів, добропорядних республіканців демократичної Гсри та

соціялістичних доктринерів пролетаріяту виставив справжніх

революціонерів, як допотопні страховища, що залишає на поверхні

суспільства тільки потоп або що можуть тільки передувати суспільному

потопові; виборна агітація, скарання вбивців Бреа; безперервні процеси

проти преси; насильницькі поліційні втручання уряду в бенкети; нахабні

провокації роялістів; виставляння коло ганебного стовпа портретів Люї Бляна

та Коссідьєра; безперестанна боротьба між уконституйованою республікою й

Конституантою, що щохвилини штовхала революцію назад до її вихідного

пункту, щохвилини робила з переможця переможеного, з переможеного

переможця і за мить зміняла становище партії і кляс, їхні розходження і

зв’язки; швидкий хід европейської контрреволюції; славетна боротьба

угорців, німецькі повстання, римська експедиція, ганебна поразка

французької армії під Римом, — у цьому вирі руху, в цих муках історичного

неспокою, у цьому драматичному відпливі й припливі революційних

пристрастей, надій та розчарувань різні кляси французького суспільства

мусіли рахувати тижнями епохи свого розвитку, як вони рахували їх

передніше півстоліттями. Значна частина селян і провінцій була

революціонізована. Вони не тільки розчарувалися в Наполеоні — червона

партія давала їм замість імени зміст, замість ілюзорної волі від податків

повернення заплаченого леґітимістам мільярда, вреґулювання гіпотек та

знищення лихварства.

Сама армія заразилася революційною лихоманкою. Голосуючи за Бонапарта,

вона голосувала за перемогу, а він дав їй поразку. В його особі вона

голосувала за маленького капрала, що за ним криється великий

революційний полководець, а він дав їй знову великих генералів, що за ними

ховається дрібненький капрал. Немає сумніву, що червона партія, тобто

об’єднана демократична партія, повинна була святкувати якщо не перемогу,

то все таки великий тріюмф, що Париж, армія, велика частина провінцій

голосували б тепер за неї. Ледрю-Роллена, провідника Гори, обрали п’ять

департаментів; жадний провідник партії ладу не здобув на виборах такої

перемоги, жадне ім’я властиво пролетарської партії. Це обрання викриває

нам таємницю демократично-соціялістичної партії. Якщо, з одного боку,

Гора, цей парляментський аванґард демократичної дрібної буржуазії,

змушена була об’єднатися із соціялістичними доктринерами пролетаріяту, —

пролетаріят, зазнавши жахливої матеріяльної поразки в червні, мусів

підбадьорювати себе інтелектуальними перемогами; розвиток інших кляс /68/

не зробив його ще здатним взяти до своїх рук революційну диктатуру, і він

мусів кинутися в обійми до доктринерів свого визволення, до засновників

соціялістичних сект — то, з другого боку, революційні селяни, армія,

провінції стали за Горою, і Гора стала таким чином велителькою в таборі

революційного війська, а її порозуміння з соціялістами усунуло всякий

антагонізм у революційній партії. В останній половині життя Конституанти

Гора репрезентувала її республіканський патос і віддала забуттю ті гріхи, що

наробила їх за тимчасового уряду, Виконавчої комісії та червневих днів. Тією

самою мірою, як партія «National̀ ю» відповідно до своєї половинчастої

природи дозволяла пригнічувати себе роя¬лістському міністерству, партія

Гори, усунена за часів всемогутности «National̀ ю», підносилася й виявляла

себе як парляментська представниця революції. Справді, партія «National`ю»

нічого не могла закинути іншим роялістським фракціям, крім честолюбних

осіб та ідеалістичної балаканини. Партія Гори, навпаки, репрезентувала ту

масу, що хиталася між буржуазією та пролетаріятом і що матеріяльні її

інтереси вимагали демократичних установ. Тому відмінно від Кавеньяків та

Маррастів, з Ледрю-Ролленом і Горою була правда революції і з свідомости

цієї важної ситуації черпали вони тим більшу відвагу, чим більше

обмежувався вияв революційної енерґії пярляментськими випадами,

складанням актів обвинувачення, загрозами, піднесенням голосу, гримними

промовами та крайностями, що не йшли далі фраз. Селяни перебували

приблизно в такому самому становищі, як і дрібні буржуа; вони мали ставити

приблизно ті самі соціяльні вимоги. Тому всі середні верстви суспільства,

оскільки їх захопив революційний рух, мусіли вважати Ледрю-Роллена за

свого героя. Ледрю-Роллен був персонаж демократичної дрібної буржуазії.

Проти партії ладу мусіли просунутися наперед найперше напівконсервативні,

напівреволюційні та цілком утопічні реформатори цього ладу.

Партію «National`ю», «друзів конституції» quand meme[24], républicains purs

et simples[25], цілком розбито на виборах. Тільки малесеньку меншість їх

обрано до законодавчої палати; їхні відомі провідники зникли з кону, навіть

Марраст, редактор en chef та Орфей добропорядної республіки.

29 травня зібралися Законодавчі Збори. 11 червня відновилася колізія 8

травня; Ледрю-Роллен від імени Гори подав акт обвинувачення проти

президента й міністерства, обвинувачуючи їх у порушенні /69/ конституції та

в бомбардуванні Риму. 12 червня Законодавчі Збори відкинули цей акт

обвинувачення, як відкинули його Установчі Збори 11 травня; але цього разу

пролетаріят примусив Гору вийти на вулицю, правда не для вуличної

боротьби, а тільки для вуличної процесії. Досить сказати, що на чолі цього

руху стояла Гора, щоб знати, що цей рух переможено та що червень 1849

року був такою самою смішною, як і негідною карикатурою на червень 1848

року. Великий відступ 13 червня затьмарювало тільки ще більше за нього

повідомлення з поля бою Шанґарньє, цієї великої людини, що її

імпровізувала партія ладу. Кожна суспільна доба, як каже Гельвецій,

потребує своїх великих людей, і коли їх не знаходить, то винаходить.

20 грудня існувала ще тільки половина конституйованої буржуазної

республіки — президент; 29 травня її доповнено другою половиною —

Законодавчими Зборами. У червні 1848 року буржуазна республіка, що

конституювалася, зареєструвала своє ім’я в метричній книзі історії

нечуваною різаниною проти пролетаріяту, в червні 1849 року

уконституйована буржуазна республіка зро¬била це саме невимовною

комедією з дрібною буржуазією. Червень 1849 року був Немезідою за 1848

рік. У червні 1849 року переможено не робітників, а дрібних буржуа, що

стояли поміж робітниками та революцією. Червень 1849 року був не

кривавою трагедією між найманою працею та капіталом, а лементливою

комедією між винуватцем і кредитором, що в ній чималу ролю грала

в’язниця. Партія ладу перемогла, вона була всемогутня, вона мусіла тепер

показати, чим вона була.

II.

ВІД 13 ЧЕРВНЯ 1849 РОКУ ДО 10 БЕРЕЗНЯ 1850 РОКУ.

(Із III випуску).

20 грудня Янусова голова конституційної республіки показала ще тільки

одно своє обличчя, обличчя виконавче, з розпливчасто плоскими рисами Люї

Бонапарта; 29 травня 1849 року вона показала друге своє обличчя —

законодавче, пооране шрамами, що їх лишили по собі оргії реставрації та

липневої монархії. Законодавчі Національні Збори завершили собою

появуконституційної республіки, тобто тієї республіканської державної

форми, що в ній конституйовано панування буржуазної кляси, отже, спільне

панування обох великих роялістських фракцій, що становлять французьку

буржуазію, об’єднаних в коаліцію леґітимістів /70/ та орлеаністів, партію

ладу. В той самий час як французька республіка дісталася отак, як власність,

коаліції роялістських партій, европейська коаліція контрреволюційних

держав розпочала загальний хрестовий похід проти останніх пристановищ

березневої революції. Росія вдерлася в Угорщину, Прусія маршувала проти

армії, що боролася за імперську конституцію, а Удіно бомбардував Рим.

Европейська криза, очевидно, наближалася до вирішального поворотного

пункту, очі всієї Европи звернені були на Париж, а очі всього Парижу —

наЗаконодавчі Збори.

11 червня Ледрю-Роллен вийшов на трибуну цих Зборів. Він не сказав

промови, він тільки зформулював обвинувачення проти міністрів, просто, без

прикрас, суто фактично, стисло, сильно.

Напад на Рим є напад на конституцію, Напад на римську республіку є напад

на французьку республіку. Стаття V конституції говорить: «Французька

республіка ніколи не вживе своїх бойових сил проти волі будь-якого народу»

— а президент уживає французької армії проти римської волі. Стаття IV

конституції забороняє виконавчій владі оголошувати будь-яку війну без

згоди Національних Зборів. Ухвала Конституанти з 8 травня ясно наказує

міністрам якнайшвидше вернути римську експедицію до її первісного

призначення, отже, вона так само ясно забороняє їм війну проти Риму, а

Удіно бомбардує Рим. Таким чином Ледрю-Роллен викликав саму

конституцію як свідка обвинувачення проти Бонапарта та його міністрів.

Роялістській більшості Національних Зборів він, трибун конституції, кинув

загрозливу заяву: «Республіканці зуміють примусити поважати конституцію

всіма засобами, хоча б навіть і силою зброї!» — «Силою зброї!»— повторила

стоголосна луна Гори. Більшість відповідала страшенним галасом; президент

Національних Зборів покликав Ледрю-Роллена до порядку; Ледрю-Роллен

повторив свою визивну заяву й, нарешті, поклав на стіл президентові

пропозицію притягти до суду Бонапарта та його міністрів. Національні Збори

більшістю 361 проти 203 голосів ухвалили в справі про бомбардування Риму

простий перехід до чергових справ.

Невже Ледрю-Роллен думав, що зможе перемогти Національні Збори

конституцією, а президента — Національними Зборами?

Звичайно, конституція забороняла всякий напад на волю чужих народів, але

на погляд міністерства французька армія нападала в Римі не на «волю», а на

«деспотизм анархії». Невже Гора, всупереч усьому своєму досвідові в

Установчих Зборах, все ще не зрозуміла, що тлумачення конституції

належить не тим, хто її склав, а тільки тим, хто її акцептував? Що її текст

треба тлумачити /71/ в її життьовому значенні і що буржуазне значення було

її єдиним життьовим значенням? Що Бонапарт і роялістська більшість

Національних Зборів були справдешніми тлумачами конституції, як піп є

справдешній тлумач біблії, а суддя справдешній тлумач закону? Невже

Національні Збори, що тільки но вийшли з лона загальних виборів, повинні

були почувати себе зв’язаними тестаментом мертвої Конституанти, коли її

живу волю ламав якийсь Одільон Барро? Посилаючись на ухвалу

Конституанти з 8 травня, невже Ледрю-Роллен забув, що та сама

Конституанта 11 травня відкинула його першу пропозицію, щоб притягти до

суду Бонапарта та його міністрів, що вона виправдала президента та його

міністрів, що тим вона санкціонувала напад на Рим, як «конституційний», що

сам він тільки апелює проти ухваленого вже присуду, що, нарешті, апелює

він від республіканської Конституанти до роялістських Законодавчих Зборів?

Сама конституція звертається по допомогу до повстання, закликаючи

спеціяльною статтею кожного громадянина її боронити. Ледрю-Роллен

спирався на цю статтю. Алеж хіба публічні власті не організовані рівночасно

й для охорони конституції і хіба не починається порушення конституції

тільки з того моменту, коли одна з публічних конституційних влад повстає

проти другої? А президент республіки, міністри республіки та Національні

Збори республіки були в найгармонійнішій згоді між собою.

Те, що пробувала зробити Гора 11 червня, було «повстання в межах чистого

розуму», тобто суто парляментське повстання. Більшість Зборів, налякана

перспективою збройного повстання народніх мас, повинна була в особі

Бонапарта та його міністрів зламати свою власну владу та значення своїх

власних виборів. Хіба Конституанта не пробувала подібним способом

скасувати вибори Бонапарта, коли так уперто наполягала на відставці

міністерства Барро-Фаллю?

Ані не бракувало прикладів з доби Конвенту, коли парляментські повстання

раптом ґрунтовно змінювали відношення більшости й меншости, — і чому б

молодій Горі не вдалося те, що вдалося старій? — ані обставини даного

моменту не здавалися несприятливими для такого заповзяття. Народне

збудження в Парижі досягло небезпечного рівня, армія, коли брати на увагу її

голосування на виборах, здавалося, не схилялася до уряду, сама законодавча

більшість була ще надто молода, щоб сконсолідуватися, а, крім того,

складалася вона із старих панів. Якби Горі вдалося парляментське повстання,

то керма влади безпосередньо потрапила б до її рук. Демократична дрібна

буржуазія й собі, як завжди, /72/ нічого так палко не бажала, як того, щоб

боротьба відбулася над її головою, в хмарах, між відійшлими духами

парляменту. Нарешті, парламентським повстанням обоє, демократична

дрібна буржуазія та її представниця — Гора, досягали своєї великої мети:

зламати силу буржуазії, не розв’язуючи рук пролетаріятові або показуючи

його тільки в перспективі; пролетаріят був би використаний, не ставши

небезпечним.

Після вотуму Національних Зборів з 11 червня відбулася зустріч деяких

членів Гори з делеґатами таємних робітничих товариств. Ці делеґати

наполягали на тому, щоб розпочати повстання ще того самого вечора. Гора

рішуче відкинула цей плян. Вона ані за яку ціну не хотіла випустити проводу

із своїх рук; до своїх спільників ставилася вона з такою самою підозрою, як і

до своїх ворогів, і мала слушність. Спогади про червень 1848 року ще ніколи

не хвилювали так дуже лав паризького пролетаріяту. Не зважаючи на те, він

був зв’язаний союзом з Горою. Вона репрезентувала більшість

департаментів, вона перебільшувала свій вплив у війську, вона мала до своїх

послуг демократичну частину національної ґвардії, за нею була моральна

сила крамниці, Розпочати повстання в цей момент проти її волі, це означало

для пролетаріяту, — а його лави порідшали до того через холеру та

безробіття, що вигнало з Парижу значну його масу,— повторювати цілком

марно червневі дні 1848 року, не маючи тієї ситуації, що штовхала його тоді

до розпачливої боротьби. Пролетарські делеґати зробили єдине раціональне.

Вони зобов’язали Гору скомпрометувати себе, тобто вийти з меж

парляментської боротьби в тому разі, коли її акт обвинувачення відкинуть

Збори. Цілий день 13 червня пролетаріят додержував тієї самої скептич¬но-

спостережної позиції й чекав серйозної, безповоротної сутички між

демократичною національною ґвардією та військом, щоб кинутися тоді в

боротьбу й штовхнути революцію за поставлену перед нею дрібнобуржуазну

мету. На випадок перемоги була вже організована пролетарська комуна, що

мала виступити поруч з офіціяльним урядом.

Паризьких робітників навчила кривава червнева школа 1848 року.

12 червня міністер Лякрос сам подав Національним Зборам пропозицію

негайно перейти до обговорення акту обвинувачення. За ніч уряд ужив усіх

заходів для оборони й нападу; більшість Національних Зборів вирішила

примусити бунтівничу меншість вийти на вулицю; сама меншість не могла

вже відступати; жеребок кинуто; 377 голосів проти 8 відкинули акт

обвинувачення; Гора, /73/ що втрималася від. голосування, обурена кинулася

в залі пропаґанди «мирної демократії», в редакцію «Démocratie pacifique».

Віддалення з парляментського будинку зламало силу Гори, як віддалення від

землі зламало силу її сина-велетня Антея. Самсони в залях Законодавчих

Зборів, монтаньяри були тільки філістерами в залях «мирної демократії».

Розпочалися довгі, шумні, пусті дебати. Гора вирішила примусити поважати

конституцію всіма засобами, «тільки не силою зброї». У цьому рішенні її

підтримали маніфест та депутація «друзів конституції». «Друзями

конституції» називали себе уламки котерії «National̀ ю», буржуазно-

республіканської партії. У той час як із тих її парляментських представників,

що ще залишилися в неї, тільки шість голосували проти того, щоб відкинути

акт обвинувачення, а вся решта за те, щоб його відкинути, у той час

якКавеньяк запропонував свою шаблю до послуг партії ладу, більша

позапарляментська частина котерії жадібно вхопилася за нагоду вийти із

свого становища політичних паріїв і протиснутися в лави демократичної

партії. Чи ж не були вони природними щитоносцями цієї партії, що ховалася

за їхнім щитом, за їхнім принципом, за конституцією?

До світанку рожала «Гора». Породила вона «проклямацію до народу», що

ранком 13 червня зайняла більш-менш соромливе місце в двох

соціялістичних газетах. Вона оголосила «поза конституцією» (hors la

constitution) президента, міністрів та більшість Законодавчих Зборів і

закликала національну ґвардію, армію й, нарешті, також народ «повстати».

«Хай живе конституція!» — це було те гасло, яке вона дала й яке означало не

що інше, як «Геть революцію!».

Конституційній проклямації Гори відповідала так звана мирна

демонстраціядрібних буржуа, що відбулася 13 червня. Це була вулична

процесія від Château d`Eau через бульвари. 30.000 осіб, здебільшого

національні ґвардійці, неозброєні вперемішку з членами таємних робітничих

секцій, ішли, викликаючи: «Хай живе конституція!» Сами учасники походу

вимовляли ці виклики механічно, холодно, як лід, з лихим сумлінням, і

замість того, щоб наростати, як гуркіт грому, вони тільки іронічно

відбивалися, як луна народу, що товпився на тротуарах. Багатоголосому

співові бракувало грудного голосу. А коли похід проходив повз будинок

засідань «друзів конституції» і на фронтоні будинку з’явився плачений

герольд конституції, що з усієї сили перетинав повітря своїм клякерським

капелюхом і з неймовірних легенів сипав, мов градом, на голови пілігримам

гасло: «Хай живе конституція!» то здавалося, що комізм становища на

момент переміг і самих учасників /74/ походу, Відомо, як цілком не по-

парляментському зустріли похід на бульварах, коли він дійшов до кінця rue

de la Paix, драгуни та єґері Шанґарньє, як цей похід за одну мить розбігся на

всі боки, кидаючи назад ріденькі тільки покрики: «до зброї», аби тільки

здійснився парляментський заклик до зброї з 11 червня.

Більшість монтаньярів (члени Гори), що зібралися на rue du Hazard,

розбіглися, коли цей насильницький розгін мирної процесії, глухі чутки про

вбивства беззбройних громадян на бульварах та щоразу більша метушня на

вулицях, здавалося, провіщали наближення повстання. Ледрю-Роллен, на

чолі невеличкої купки депутатів, рятував честь Гори. Під охороною

паризької артилерії, що зібралася в Palais National, подалися вони до

Conservatoire des arts et métiers, куди мали прибути п’ятий та шостий леґіони

національної ґвардії. Але монтаньяри даремно чекали на п’ятий та шостий

леґіони: ці обережні національні ґвардійці покинули своїх представників на

ласку долі, паризька артилерія сама перешкодила народові будувати

барикади, хаотичне сум’яття унеможливлювало будь-яке рішення, лінійне

військо наступало з наставленими багнетами, частину депутатів

заарештовано, а друга частина втекла. Так скінчилося 13 червня.

Якщо 23 червня 1848 року було днем повстання революційного пролетаріяту,

то 13 червня 1849 року було днем повстання демократичних дрібних буржуа;

кожне з цих повстань було клясично-чистим виявом тієї кляси, що була його

носителькою.

Тільки в Ліоні дійшло до впертої кривавої сутички. Тут, де промислова

буржуазія та промисловий пролетаріят безпосередньо протистоять одно

одному; де робітничого руху не охоплює, як у Парижі, й не визначає

загальний рух, тут 13 червня втратило в відгомоні свій первісний характер.

По інших місцях у провінціях цей удар, оскільки їх зачепив, не запалив

нічого, — це була холодна блискавка.

13 червня закінчує перший період життя конституційної республіки, що 29

травня 1849 року, коли зібралися Законодавчі Збори, розпочала своє

нормальне існування. Увесь цей пролог заповнює шумна боротьба між

партією ладу та Горою, між бур¬жуазією та дрібною буржуазією, що

даремно опирається встановленню буржуазної тієї республіки, що на користь

їй вона сама безперервно конспірувала в тимчасовому уряді та в виконавчій

комісії й за неї фанатично билася проти пролетаріяту в червневі дні. 13

червня ламав її опір і робить fait accompli (доконаним фактом)законодавчу

диктатуру об’єднаних роялістів, Починаючи /75/ з цього моменту

Національні Збори являють собою вже тільки комітет громадського

порятунку партії ладу.

Париж поставив президента, міністрів і більшість Національних Зборів в

«становище обвинувачених», а вони поставили Париж в «стан облоги». Гора

оголосила більшість Законодавчих Зборів «поза конституцією», а більшість

від себе віддала Гору haute-cour, вищому трибуналові, за порушення

конституції й засудила до проскрипції все, що ще мало в ній життьову силу.

Від неї залишили тільки тулуб без голови й серця. Меншість дійшла до

спроби парляментського повстання, більшість піднесла свійпарляментський

деспотизм на рівень закону. Вона декретувала новий парляментський

реґлямент, що нищив волю трибуни й давав президентові Національних

Зборів право карати депутатів за порушення ладу позбавленням слова,

грошовими штрафами, позбавленням депутатської платні, тимчасовим

виключенням із засідань, карцером. Над тулубом Гори повісила вона замість

шаблі різку. Решта депутатів Гори, щоб виконати обов’язок чести, мусіла б

вийти із Зборів у повному складі. Такий акт прискорив би розклад партії

ладу. Вона мусіла розпастися на свої первісні складові частини в той момент,

коли її перестала б зв’язувати навіть тінь протидіяння.

Одночасно з їхньою парляментською силою демократичних дрібних буржуа

позбавлено й їхньої збройної сили розпуском паризької артилерії та 8, 9 й 12

легіонів національної ґвардії. Зате леґіон фінансової аристократії, що 13

червня напав на друкарні Буле та Ру, порозбивав друкарські верстати,

сплюндрував редакції республіканських газет, свавільно позаарештовував

редакторів, складачів, друкарів, експедиторів, посланців, почув слова

підохоти з трибуни Національних Зборів. По всій поверхні Франції

повторився цей розпуск запідозреної в республіканізмі національної ґвардії.

Новий закон про пресу, новий закон про асоціяції, новий закон про стан

облоги, паризькі в’язниці переповнено, політичних еміґрантів вигнано, всі

газети, що виходили за межі «National`ю», припинено, Ліон і п’ять сусідніх

департаментів віддано на грубе знущання військовому деспотизмові,

повсюдні суди, нова чистка армії урядовців, що її чистили так часто, — все

це були неминучі загальники переможної реакції, що безнастанно

повторювалися; після червневої різанини та засланнів про них варто згадати

тільки тому, що цього разу вжито їх не тільки проти Парижу, а й проти

департаментів, не тільки проти пролетаріяту, але насамперед проти середніх

кляс.

Репресійні закони, що припоручали урядові оголошувати стан /76/ облоги,

коли він вважатиме це за потрібне, ще міцніше зв’язували пресу й знищили

право асоціяцій, заповнили всю законодавчу діяльність Національних Зборів

протягом червня, липня та серпня.

Проте цю добу характеризує не фактичне, а принципове використання

перемоги, не ухвали Національних Зборів, а мотивування цих ухвал, не діло,

а фраза, не фраза, а акцент та жести, що оживляють фразу. Безоглядно

безсоромне висловлювання роялістичних поглядів, велично зневажливі

напади на республіку, кокетливо-фривольне виказування реставраційних

цілей, одне слово, цинічне порушення республіканської пристойности надає

цьому періодові своєрідного тону та забарвлення. «Хай живе конституція!»

— це було бойове гасло переможених 13 червня. Отже, переможці були

звільнені від лицемірства конституційного, тобто республіканської мови.

Контрреволюція покорила Угорщину, Італію й Німеччину, і вони вважали,

що реставрація стоїть уже перед ворітьми Франції. Між провідниками

(Reigenführern) фракцій ладу почалася справжня конкуренція в тому, щоб

через «Moniteur» засвідчити документально свій роялізм, висповідатися й

покаятися в тих ліберальних гріхах, що вони, можливо, вчинили за

республіки, випросити за них прощення в бога і людей. Не минало й дня без

того, щоб з трибуни Національних Зборів не оголошували лютневої

революції громадським нещастям, щоб якийнебудь леґітимістський поміщик

з провінціяльнсго закутку не констатував урочисто, що він ніколи не

визнавав республіки, щоб якийсь із боязких перекинчиків та зрадників

липневої монархії не розповів минулим числом про свої героїчні вчинки, що

виконати їх перешкодила йому тільки людяність Люї-Філіппа або якесь інше

непорозуміння. Виходило, що в лютневі дні гідна була подиву не

великодушність переможного народу, а самопожертва та помірність

роялістів, що дозволили йому перемогти. Один з народніх представників

запропонував частину грошей; призначених на допомогу пораненим у

лютому, передати муніципальним ґвардійцям, що одні тільки, мовляв,

прислужилися в ті дні батьківщині. Другий хотів, щоб ухвалили поставити на

пляцу Каруселі статую герцога Орлеанського верхи на коні. Тьєр назвав

конституцію брудним шматком паперу. По черзі з’являлися на трибуні

орлеаністи, щоб покаятися в своїх конспіраціях проти леґітимної монархії,

леґітимісти, що закидали собі те, що їхній опір проти незаконної монархії

приско¬рив падіння монархії взагалі; Тьєр каявся, що інтриґував проти Моле,

Моле каявся, що інтриґував проти Ґізо, Барро каявся, що інтриґував проти

всіх трьох. Гасло «Хай живе соціяль-демократична республіка» оголошено за

антиконституційне; гасло «Хай /77/ живе республіка!» переслідувано як

соціяль-демократичне. У річницю бою під Ватерльоо один із депутатів

заявив: «Я боюся не так навали прусаків, як вступу революційних еміґрантів

у Францію». На скарги на терор, що його організовано в Ліоні та сусідніх

департаментах, Бараґе д’Ільє відповів: «Я волію краще білий терор, ніж

червоний» («J`aime mieux la terreur blanche, que la terreur rouge»). І Збори

шалено плескали кожного разу, коли з вуст своїх промовців чули якусь

епіграму проти республіки, проти революції, проти конституції, за монархію,

за Священний Союз. Лицарів ладу захоплювало ентузіазмом кожне

порушення найдрібніших республіканських формальностей, напр., звертання

до депутатів із словом «citoyens» («громадяни»).

Додаткові вибори в Парижі, що відбулися 8 липня підо впливом стану облоги

й коли подати голоси втрималася велика частина пролетаріяту, те, що Рим

взяло французьке військо, вступ до Риму червоного преосвященства, а слідом

за ним інквізиції та тероризму ченців, — все це давало нові перемоги й

збільшувало сп’яніння партії ладу.

Нарешті, в середині серпня роялісти декретують двомісячну перерву засідань

Національних Зборів — почасти, щоб узяти участь у департаментських

радах, що саме збиралися, а почасти тому, що стомилися від багатомісячної

тенденційної орґії. З неприхованою іронією лишили вони, як заступників

Національних Зборів та вартових республіки, комісію з двадцяти п’яти

представників, вершків леґітимістів та орлеаністів, різних Моле та

Шанґарнье. Іронія була глибша, ніж вони здогадувалися. Їх, засуджених

історією допомагати повалити монархію, яку вони любили, ця сама історія

призначила охороняти республіку, яку вони ненавиділи.

Перервою засідань Законодавчих Зборів кінчається другий період життя

конституційної республіки, її роялістський юнацький період .

Стан облоги Парижу знову скасували, преса знову почала фукціонувати. У

той час, коли припинені були соціяль-демократичні газети, в періоді

репресивного законодавства та роялістських буч, зреспубліканізувавсястарий

літературний представник монархічно-конституційних дрібних

буржуа «Siècle», демократизувався старий літературний

виразникбуржуазних реформістів «Presse», а старий клясичний

органреспубліканських буржуа «National» став соціялістичним.

Таємні товариства зростали й збільшували свою діяльність тією самою

мірою, якою ставали неможливі публічні клюби. Індустріяльні /78/ робітничі

асоціяції, що їх терпіли як суто торговельні компанії, не мали економічного

значення, а з політичного погляду всі вони стали засобами зв’язку

пролетаріяту. 13 червня стяло офіціяльні голови різним напівреволюційним

партіям; маси, що залишилися, здобули свою власну голову. Лицарі ладу

залякували напророкованими страхіттями червоної республіки; ганебні

ексцеси та гіперборейські страхіття переможної контрреволюції в Угорщині,

в Бадені, в Римі вимили до білого «червону республіку». І незадоволені

проміжні кляси французького суспільства почали віддавати перевагу

обіцянкам червоної республіки з її проблематичними страхіттями перед

страхіттям червоної монархії з її фактичною безнадійністю. Жаден соціяліст

не зробив у Франції більше для революційної пропаґанди, як Гайнав. A

chaque capacité selon ses oeuvres! (Кожній здібності відповідно до її діл!).

Тим часом Люї Бонапарт використовував вакації Національних Зборів для

принцівських подорожів по провінції; найзавзятіші леґітимісти пішли на

прощу до Емса до внука святого Людовіка, а маса народніх представників —

друзів ладу інтриґувала по департаментських радах, що саме зібралися. Треба

було примусити ці ради висловити те, чого ще не наважувалася висловити

більшість Національних Зборів, треба було, щоб вони поставилиневідкладну

вимогу негайно, переглянути конституцію. Згідно з конституцією

переглянути її могли тільки 1852 року спеціяльно скликані для того

Національні Збори. Але коли б більшість департаментських рад висловилася

за перегляд, то хіба Національні Збори не мусіли б пожертвувати невинність

конституції голосові Франції? Націо¬нальні Збори покладали на ці

провінціяльні Збори такі самі надії, як черниці в Вольтеровій «Генріяді»

покладали на пандурів. Але Потіфарам Національних Зборів, крім

небагатьох, довелося мати справу в провінціях з неменшим числом Йосифів.

Величезна більшість не хотіла розуміти настирливої інсинуації. Переглядові

конституції перешкодило те саме знаряддя, що мало покликати цей перегляд

до життя: голосування департаментських рад. Голос Франції і саме

буржуазної Франції висловився, і висловився проти перегляду.

На початку жовтня Законодавчі Національні Збори зібралися знову —

«tantum mutatus ab illo» («але як вони змінилися»!). Їхня фізіономія зовсім

була інша. Те, що департаментські ради несподівано відхилили перегляд

конституції, вернуло їх назад у межі конституції й нагадало їм про межі

їхнього власного існування. В орлеаністів збудило недовір’я те, що

леґітимісти ходили на прощу в Емс; у леґітимістів будили підозру переговори

орлеаністів /79/ з Лондоном; газети обох фракцій роздмухували вогонь і

зважували взаємні претенсії своїх претендентів. Орлеаністи разом із

леґітимістами злостилися з приводу каверз бонапартистів, що виявилися в

принцівських подорожах президента, в більш-менш ясних спробах

президента емансипуватися, в надто претенсійній мові бонапартистських

газет; Люї Бонапарт злостився на Національні Збори, що визнавали право на

конспірацію тільки за леґітимістами та орлеаністами, на міністерство, що

зраджувало його безперестанку цим Національним Зборам. Нарешті в самому

міністерстві стався розкол у питанні про римську політику та з

приводу прибуткового податку, що його запропонував міністер Пассій і що

про нього кричали консерватори як про соціялістичний.

Однією з перших пропозицій міністерства Барро Законодавчим Зборам, що

зібралися знову, була вимога ухвалити 300.000 франків кредиту, щоб

виплатити вдовину пенсію герцоґині Орлеанській. Національні Збори

згодилися на це і додали до реєстру боргів французької нації суму сім

мільйонів. У той час як Люї-Філіпп успішно і далі грав ролю «pauvre

honteux», соромливого жебрака, міністерство не наважувалося запропонувати

збільшити платню Бонапартові, а Національні Збори, здавалося, не схилялися

до того, щоб її збільшити. І Люї Бонапарт, як завжди, стояв перед дилемою:

Aut Caesar, aut Clichy![26]

Друга міністерська вимога дати дев’ять мільйонів франків кредиту на

видатки римської експедиції ще збільшила напруженість між Бонапартом, з

одного боку, та міністрами й Національними Зборами, з другого. Люї

Бонапарт умістив у «Moniteur`і» листа до свого адьютанта Едґара Нея і

зв’язував у ньому папський уряд конституційними ґарантіями. Папа від себе

видав енцикліку «motu proprio», де відкидав усяке обмеження реставрованого

панування. У цьому листі Бонапарт з навмисною нескромністю підіймав

завісу свого кабінету, щоб виставити себе самого перед очима галерії

доброзичливим, але невизнаним у власному домі і зв’язаним генієм. Він

кокетував не вперше «прихованими помахами крил вільної душі». Тьєр,

доповідач комісії, цілком іґнорував помах Бонапартових крил і обмежився

тим, що переклав папську енцикліку на французьку мову. Не міністерство, а

Віктор Гюґо спробував рятувати президента, запропонувавши перехід до

порядку денного, що в ньому Національні Збори мали висловити свою, згоду

з листом Наполеоновим. Allons donc! Allons donc! (Годі бо вам! Годі бо вам!)

— таким непочтиво-легковажним /80/ окликом більшість поховала

пропозицію Гюґо. Політика президентові? Лист президентів? Сам президент?

Allons donc! Allons donc! Який біс ставиться до monsieur Бонапарта серйозно?

Невже Ви, monsieur Віктор Гюґо, гадаєте, що ми віримо Вам, ніби Ви вірите в

президента? Allons donc! Allons donc!

Нарешті, розрив між Бонапартом і Національними Зборами прискорили

дебати про те, щоб покликати назад у Францію Орлеанів та Бурбонів. За

відсутности міністерства кузен президентів, син вестфальського екс-короля,

поставив цю пропозицію, і мала вона на меті не що інше як зрівняти

леґітимістських та орлеаністських претендентів, або, скорше, поставити їх

нижче від бонапартистського претендента, що, принаймні, фактично стояв на

чолі держави.

Наполеон Бонапарт був досить непочтивий, щоб зробити з покликання назад

прогнаних королівських фамілій та амнестії червневим інсурґентам дві

частини тієї самої пропозиції. Обурення більшости змусило його відразу

перепросити за це зухвале сполучування святого й нечестивого, королівських

рас і пролетарського кодла, нерухомих зірок суспільства і його болотяних

вогників і призначити кожній з цих двох пропозицій належне місце.

Більшість енерґійно відкинула пропозицію покликати назад королівські

родини, і Берр’є, Демостен леґітимістів, не лишив будь-якого сумніву щодо

значення цього вотуму. Зниження претендентів до становища громадян —

ось та мета, що мала пропозиція! Їх хочуть позбавити авреолі останнього

величчя, що лишилося в них, — величчя вигнання! Що думали б, — вигукнув

Берр’є, — про того з претендентів, який, забуваючи про своє високе

походження, прибув би сюди, щоб жити, як звичайна приватна особа?

Ясніше не можна було сказати Бонапартові, що він нічого не здобув своєю

присутністю, що коли він і потрібен був об’єднаним роялістам тут у Франції,

як невтральна людина на президентському кріслі, то серйозні претенденти на

корону мусіли лишатися прихованими від очей профанів туманом вигнання.

1 листопада Люї Бонапарт відповів Законодавчим Зборам посланням, що

досить грубими словами оповіщало про відставку міністерства Барро та про

створення нового міністерства. Міністерство Барро-Фаллю було міністерство

роялістської коаліції, міністерство д’Опуля було міністерство Бонапартове,

орган президентів проти Законодавчих Зборів, міністерство прикажчиків.

Бонапарт не був уже тільки невтральна особа 10 грудня 1848 року. Те, що він

мав у своїх руках виконавчу владу згуртувало навколо нього певне число

інтересів, боротьба з анархією /81/ примусила партію ладу навіть збільшити

його вплив, — і якщо він не був уже популярний, то вона була непопулярна.

Орлеаністи, леґітимісти, — чи ж не міг він сподіватися, що їхнє суперництво

між собою та конечна потреба для них будь-якої монархічної реставрації

примусять їх визнати невтрального претендента?

З 1 листопада 1849 року починається третій період життя конституційної

республіки, що закінчується 10 березня 1850 року. Розпочинається реґулярна

та гра конституційних установ, що так захоплювала Ґізо, розбрат між

виконавчою й законодавчою владою. Проти реставраційних забаганок

об’єднаних орлеаністів та леґітимістів Бонапарт боронить основу своєї

фактичної влади — республіку; проти реставраційних забаганок

Бонапартових партія ладу боронить основу свого спільного панування —

республіку; проти орлеаністів леґітимісти, проти леґітимістів орлеаністи

боронять status quo — республіку. Всі ці фракції партії ладу, що кожна з них

має in petto свого власного короля й свою власну реставрацію, висувають

взаємно проти узурпаторських та повстанських забаганок своїх суперників

спільне панування буржуазії, ту форму, що в ній невтралізуються й

резервуються окремі претенсії, — республіку.

Як Кант із республіки, як єдино розумної державної форми, робить постулят

практичного розуму, що його здійснення ніколи не буде досягнуто, але

досягнення це завжди буде за ту мету, до якої мусять прагнути й яку завжди

матимуть у своїх думках, так ці роялісти роблять це з монархії.

Отак конституційна республіка, вийшовши з рук буржуазних республіканців,

як порожня ідеологічна формула, в руках об’єднаних роялістів стала повною

змісту, живою формою. І Тьєр висловив більшу правду, ніж думав, коли

сказав: «Ми, роялісти, — справжня підпора конституційної республіки».

Падіння міністерства коаліції, поява міністерства прикажчиків має ще й інше

значення. Його міністер фінансів називався Фульд. Настановити Фульда на

міністра фінансів це означало віддати офіціяльно французьке національне

багатство біржі, управляти державним майном через біржу і в інтересах

біржі. Настановляючи Фульда, фінансова аристократія оповіщала тим у

«Moniteur`і» про свою реставрацію. Ця реставрація неминуче доповнювала

всі інші реставрації, що кожна з них була ланкою в ланцюзі конституційної

республіки.

Люї-Філіпп ніколи не наважувався призначити на міністра фінансів

якогонебудь спражнього loup-cervier (біржового вовка). Як його монархія

була ідеальною назвою для панування високої /82/ буржуазії, так і в його

міністерствах привілейовані інтереси мусіли мати ідеологічно-

незаінтересовані ймення. Буржуазна республіка скрізь висуває на авансцену

те, що різні монархії, леґітимістська, як і орлеаністська, ховали далеко на

сцені. Вона звела на землю те, що ті підносили на небо. На місце імен святих

вона поставила буржуазні власні ймення панівних клясових інтересів.

Увесь наш виклад показав, як республіка з першого дня свого існування не

тільки не повалила фінансової аристократії, а зміцнювала її. Але ті поступки,

що робили фінансовій аристократії, робили проти волі, скоряючись долі. З

Фульдом урядова ініціятива знову потрапила до рук фінансової аристократії.

Спитають, як могла об’єднана буржуазія зносити й терпіти панування

фінансової аристократії, що за Люї-Філіппом ґрунтувалося на усуненні від

влади або на підпорядкуванні решти фракцій буржуазії?

Відповідь проста.

Насамперед сама фінансова аристократія становить важну провідну частину

роялістської коаліції, що її спільна урядова влада зветься республікою. Чи ж

речники та таланти орлеаністів не були старі спільники та співучасники

фінансової аристократії? Хіба вона сама не є золота фаланга орлеанізму?

Щодо леґітимістів, то вони вже за Люї-Філіппа брали практичну участь в усіх

оргіях біржових, копальняних та залізних спекуляцій. Взагалі зв’язок великої

земельної власности з фінансовою аристократією є нормальний факт. Доказ

— Англія, доказ — навіть Австрія.

У такій, країні, як Франція, де розміри національної продукції стоять на

непропорційно низькому ступені проти розмірів національного боргу, де

державна рента є важливіший об’єкт спекуляції, а біржа являє собою

головний ринок, щоб прикладати той капітал, що хоче збільшуватися

непродукційним способом, — у такій країні незчисленна маса людей з усіх,

буржуазних чи напівбуржуазних верств мусить бути заінтересована в

державному борзі, в біржовій грі, в фінансах. А хіба всі ці другорядні

учасники не вважають за свою природну підпору та за свого повелителя ту

фракцію, що репрезентує ці інтереси в колосальних розмірах, репрезентує їх

у цілому?

Що зумовлює перехід державного майна до рук фінансової аристократії?

Безперестанне зростання заборгованости держави. А що спричиняє

заборгованість держави? Постійне перебільшення її видатків над

прибутками, диспропорція, що рівночасно, є причина й наслідок системи

державних позик.

Щоб уникнути цієї заборгованости, держава мусить або обмежити /83/ свої

видатки, тобто спростити, скоротити урядовий організм, керувати

якнайменше, тримати якнайменший персонал, якнайменше зв’язуватися з

буржуазним суспільством. Цей шлях був неможливий для партії ладу; її

репресивні засоби, її офіціяльне втручання від імени держави, її повсюдність

через державні органи мусіли збільшуватися тією самою мірою, якою з усіх

боків збільшувалася загроза її пануванню та життьовим умовам її кляси. Не

можна зменшувати жандармерії тоді, коли збільшуються напади на осіб та на

власність.

Абож держава мусить всіма способами уникати боргів і встановити на даний

момент бодай тимчасову рівновагу в бюджеті, наклавши незвичайні податки

на плечі заможнішим клясам. Але чи ж повинна була партія ладу, щоб

звільнити національне багатство від біржової експлуатації, жертвувати своє

власне багатство на вівтар батьківщини? Pas si bête! (Не така вона дурна!)

Отже, без повного перевороту у французькій державі неможливий переворот

у державному французькому господарстві. З цим державним господарством

неминуче зв’язана державна заборгованість, а з державною заборгованістю

неминуче зв’язане панування торговлі державними боргами, панування

державних кредиторів, банкірів, торговців грішми, біржових вовків. Тільки

одна фракція партії ладу була безпосередньо заінтересована в тому, щоб

повалити фінансову аристократію, — фабриканти. Ми говоримо не про

середніх, не про дрібних промисловців, ми говоримо про реґентів

фабричного інтересу, що за Люї-Філіппа ста¬новили широку базу

династичної опозиції. їхні інтереси безперечно вимагають зменшити видатки

виробництва, отже, зменшити ті податки, що входять у видатки виробництва,

отже, зменшити державні ті борги, що проценти на них входять у податки,

отже, повалити фінансову аристократію.

В Англії, — а найбільші французькі фабриканти це дрібні буржуа проти

англійських їхніх суперників, — ми справді бачимо фабрикантів, якогось

Кобдена, Брайта, на чолі хрестового походу проти банку та біржової

аристократії. Чому не бачимо цього у Франції? В Англії переважає

промисловість, у Франції — рільництво. В Англії промисловість потребує

free trade (вільної торговлі), у Франції охоронного мита, національної

монополії поруч з іншими монополіями. Французька промисловість не панує

над французькою продукцією, тому французькі промисловці не панують над

французькою буржуазією. Щоб обстояти свої інтереси проти інтересів інших

фракцій буржуазії, вони не можуть, як англійці, стати на чолі руху й

рівночасно висунути свої інтереси на /84/ перше місце; вони мусять ставати в

хвості революції й служити тим інтересам, що протилежні загальним

інтересам їхньої кляси. В лютому вони не зрозуміли свого становища, лютий

зробив їх розумнішими. А кому загрожують безпосередніше робітники, як не

роботодавцеві, промисловому капіталістові? Через це фабрикант у Франції

став неминуче найфанатичнішим членом партії ладу. Фінансисти зменшують

його зиск, але яке це має значення, коли порівнювати з тим, що пролетаріят

цілком касує зиск.

У Франції дрібний буржуа робить те, що нормально мусів би робити

промисловий буржуа; робітник робить те, що нормальне повинно було б бути

завданням дрібного буржуа, а завдання робітникове — хто розв’яже його?

Ніхто. Воно розв’язується не у Франції, у Франції його тільки оголошується.

Його не розв’яжуть ніде в національних межах, клясова війна в межах

французького суспільства обертається на світову війну, де нації виступають

одна проти одної. Розв’язання починається тільки не в той момент, коли

світова війна поставить пролетаріят на чолі того народу, що панує над

світовим ринком, на чолі Англії. Революція, що тут не кінчається, а тільки

знаходить свій організаційний початок, — це не скороминуща революція.

Сучасне покоління подібне до тих євреїв, що їх веде Мойсей через пустелю.

Воно не тільки має здобути новий світ, воно мусить загинути, щоб дати місце

тим людям, що доросли для нового світу.

Вернімося до Фульда.

14 листопада Фульд вийшов на трибуну Національних Зборів і виклав свою

фінансову систему: апологія старої податкової системи! Збереження податку

на вино! Відмовлення від прибуткового податку Пассі!

Пассі теж не був революціонер, він був старий міністер Люї -Філіппа. Він

належав до пуритан з табору Дюфора та до інтимніших друзів Теста, цього

козла відпущення липневої монархії[27]. Пассі теж вихваляв, стару

податкову систему, він радив зберегти податок на вино, але одночасно зірвав

завісу з державного дефіциту. Він заявив, що коли не хочуть державного

банкрутства, то конче /85/ треба запровадити новий податок — прибутковий

податок. Фульд, що радив Ледрю-Ролленові державне банкрутство, порадив

Законодавчим Зборам державний дефіцит. Він обіцяв ті заощадження, що

їхня таємниця виявилася пізніше: наприклад, видатки зменшилися на 60

мільйонів, а неубезпечений борг збільшився на двісті мільйонів — фіґлярство

в групуванні чисел, у подаванні рахунків, що, кінець-кінцем, зводилося до

нових позик.

За Фульда фінансова аристократія, поруч з іншими заздрими фракціями

буржуазії, звичайно, виступала не так безсоромно цинічно, як за Люї-

Філіппа, Але система була та сама: безупинне збільшення боргів,

замасковування дефіциту. А з часом виступило одвертіше старе біржове

махлярство. Доказ: закон про Авіньйонську залізницю, таємничі хитання

курсу державних паперів, що про них якийсь час говорив увесь Париж,

нарешті, невдалі спекуляції Фульдові та Бонапартові на виборах 10 березня.

Після офіціяльної реставрації фінансової аристократії французький народ

мусів незабаром прийти знову до нового 24 лютого.

Конституанта в нападі мізантропії супроти своєї спадкоємиці скасувала

податок на вино на літо господнє 1850-те. Скасувавши старі податки, не

можна було заплатити нові борги. Кретон, кретин партії ладу, запропонував

ще перед тим як відклали засідання Законодавчих Зборів, зберегти податок

на вино. Фульд прийняв цю пропозицію від імени бонапартівського

міністерства, і 20 грудня 1849 року, в річницю проголошення Бонапарта

президентом, Національні Збори декретувалиреставрацію податку на вино.

Першим оборонцем цієї реставрації був не фінансист, а шеф

єзуїтівМонталямбер. Його арґументація була разюче проста: податок — це

матерні груди, що з них годується уряд. Уряд — це знаряддя репресій, це

органи авторитету, це армія, це поліція, це урядовці, судді, міністри,

цесвященики. Напад на податок — це напад анархістів на вартових ладу, що

охороняють матеріяльну й духовну продукцію буржуазного суспільства від

зазіхань пролетарських вандалів. Податок — це п’ятий бог поруч із

власністю, родиною, ладом та релігією. А податок на вино — це, безперечно,

податок, і крім того не звичайний, а стародавній, монархічний, поважний

податок. Vive l̀ impôt des boissons! Three cheers and one cheer more! (Хай живе

податок на напої! Тричі слава й ще раз слава!).

Французький селянин, малюючи чорта на стіні, малює його в образі збірщика

податків. З того моменту, коли Монталямбер підніс податок на рівень бога,

селянин став безбожником, атеїстом, /86/ і кинувся в обійми до чорта —

соціялізму. Релігія ладу, легковажно втратила його, єзуїти легковажно

втратили його, Бонапарт легковажно втратив його. 20 грудня 1849 року

безповоротно скомпромітувало 20 грудня 1848 року. «Небіж свого дядька» не

був у своїй родині першим, кого побив податок на вино, цей податок, що, як

сказав Монталямбер, передчуває революційну бурю. Справжній великий

Наполеон заявив на острові св. Єлени, що відновлення податку на вино

більше, ніж усе інше, спричинилося до його падіння, бо відчужило від нього

селян південної Франції. Уже за Люї XIV цей податок був об’єктом

народньої ненависти (див. твори Буаґільбера та Вобана), перша революція

його скасувала, а Наполеон знову запровадив 1808 року в зміненій формі.

Реставрації у Франції передували не тільки гарцівні козаки, але й обіцянки

скасувати податок на вино. Gentilhommerie (дворянство), звичайно, не мало

потреби додержували слова, даного gent taillable à merci et miséricorde (людям

податного стану, що здані були на їхню волю й ласку). 1830 рік обіцяв

скасувати податок на вино. Не така його була вдача, щоб робити те, що він

казав, і казати те, що він робив. 1848 рік обіцяв скасувати податок на вино, як

він обіцяв усе. Нарешті, Конституанта, що не обіцяла нічого, зробила, як уже

згадано, тестаментальне розпорядження, і згідно з ним податок на вино мав

зникнути 1 січня 1850 року. І якраз за десять днів до 1 січня 1850 року

Законодавчі Збори запровадили його знову. Таким чином, французький народ

безнастанно женеться за цим податком, але коли він виганяв його за двері, то

бачив, що податок вертається знову через вікно.

Народня ненависть до податку на вино пояснюється тим, що він об’єднує в

собі всі мерзоти французької податкової системи. Спосіб його стягання

ненависний, спосіб його розподілу аристократичний, бо податкові відсотки ті

самі для звичайнісіньких і для коштовних вин; отже, він збільшується в

геометричній проґресії відповідно до того, як зменшується майно в

споживача; це зво¬ротно проґресивний податок. Тому він спричиняє

безпосередньо отруєння трудящих кляс, що є премія за фальсифіковані та

підроблені вина. Він зменшує споживання, споруджуючи коло воріт кожного

міста з людністю понад 4.000 осіб octrois[28] та обертаючи кожне місто в

чужу країну з охоронним митом проти французького вина. Великі винарі, а

ще більше дрібні marchands de vins, шинки, що їхні прибутки (Erwerb)

залежать безпосередньо від споживання вина, всі вони запеклі вороги

податкові на вино. І, нарешті, /87/ зменшуючи споживання, податок на вино

обтинає виробництву ринок збуту. Роблячи міських робітників

неспроможними платити за вино, він робить селян-виноградарів

неспроможними його продавати. А Франція налічує приблизно 12 мільйонів

виноробної людности. Зрозуміла тому ненависть народу взагалі, а надто

зрозуміла фанатична ненависть селян до податку на вино. До того в його

реставрації бачили вони не поодиноку, більш-менш випадкову подію. Селяни

мають свою особливу історичну традицію, що переходить у спадок від батька

до сина, і в цій історичній школі шепотіли, що кожний уряд, коли він хоче

обдурити селян, обіцяє скасувати податок на вино, а скоро тільки їх

обдурить, зберігає цей податок, або заводить його знову. На податкові на

вино селянин випробовує букет уряду, його тенденцію. Реставрація податку

на вино 20 грудня говорила: Люї Бонапарт — такий, як і інші; але він не був

такий, як інші, він був винаходом селян, і в петиціях проти податку на вино,

що налічували мільйони підписів, селяни взяли назад свої ті голоси, що рік

тому дали були «небожеві свого дядька».

Сільська людність, понад дві третини всієї французької людности,

складається переважно з так званих вільних землевласників. Перше

покоління, що його беззаплатно звільнила революція 1789 року від

февдальних тягарів, нічого» не заплатило за землю. Але наступні покоління в

формі земельної ціни платили те, що їхні напівкріпаки-предки платили в

формі ренти, десятини, панщини тощо. Чим більше, з одного боку, зростала

людність, а, з другого, збільшувалося роздрібнення землі, тим Дорожча

ставала ціна парцелі (дрібної ділянки землі), бо разом із тим, як

зменшувалися ці парцелі, збільшувався попит на них. Але в тій самій

пропорції, в якій підвищувалася ціна, що її платив селянин за парцелю, —

однаково, чи купував він її безпосередньо, чи зараховували її йому його

співспадкоємці як капітал, — в тій самій пропорції неминуче збільшувалася

заборгованість, селянина, тобто гіпотека. Боргове зобов’язання (Schuldtitel),

що тяжить на землі, саме й називається гіпотекою, заставним листом на

землю. Як на середньовічній земельній ділянці нагромаджувалися привілеї,

так на сучасній парцелі — гіпотеки. З другого боку, за режиму парцеляції

земля для її власника є просте знаряддя продукції. Тією самою мірою, якою

роздрібнюється земля, зменшується її родючість. Вживання машин для

оброблення землі, поділ праці, великі заходи, щоб поліпшити землю, як

напр., спорудження висушних та зрошувальних каналів тощо, стають щоразу

неможливіші, у той час як непродуктивні витрати (falschen Kosten) на

оброблення /88/ землі ростуть у тій самій пропорції, як і роздрібнення самога

знаряддя продукції. Все це діється незалежно від того, чи має власник

парцелі капітал, чи не має. Але чим далі поступає процес роздрібнення, тим

більше земельна ділянка з найнужденнішим інвентарем стає єдиним

капіталом парцелярного селянина, тим більше відпадає вкладання капіталу в

землю, тим більше бракує безземельному селянинові землі, грошей та освіти,

щоб викори¬стовувати успіхи аґрономії, тим більше проґресує оброблення

землі. Нарешті, чистий прибуток зменшується в тій самій пропор¬ції, як

збільшується огульне споживання, як усю родину селянинову стримує від

усякої іншої праці її власність, не забезпечуючи, проте, її існування.

Отже, тією самою мірою, якою збільшується людність, а разом з нею й

роздрібнення землі, тією самою мірою дорожчає знаряддя продукції, земля, й

зменшується її родючість, тією самою мірою занепадає хліборобство й

заборговується селянин. І те, що було наслідком, стає знову таки причиною.

Кожне покоління залишає дальше покоління ще заборгованішим, кожне нове

покоління починає жити за несприятливіших та тяжчих умов, заставлення

породжує заставлення, і коли селянин не може вже запропонувати своєї

парцелі в заставу за нові борги, тобто обтяжити її новими гіпотеками, він

потрапляє просто до рук лихвареві, і тим незвичайнішими стають лихварські

проценти.

Отак сталося те, що французький селянин у формі процентів за гіпотеки, що

тяжать на його землі у формі процентів за негіпотечні позики лихвареві

віддає капіталістам не тільки земельну ренту, не тільки промисловий зиск,

одно слово, не тільки ввесь чистий зиск, а навіть частину заробітної платні;

отже, що він спу¬стився до рівня ірляндського орендаря, — і все це тому, що

він є ніби приватний власник.

Цей процес прискорили у Франції щоразу більші податкові тягарі та судові

витрати, що їх спричиняли почасти безпосередньо сами ті формальності,

якими французьке законодавство оточує земельну власність, почасти

незчисленні конфлікти між власниками парцель, що скрізь межують і

перехрещуються, почасти пристрасть до процесів у селян, в яких втіха з

власности обмежується фанатичним виставлянням уявної власности — права

власности.

За статистичними даними 1840 року огульний продукт французького

хліборобства становив 5.237.178.000 франків. Від цієї суми треба відрахувати

3.552.000.000 франків на видатки на оброблення землі, включаючи сюди

споживання хліборобів. Лишається чистий продукт на 1.685.178.000 франків;

із них треба відрахувати /89/ 550 мільйонів на проценти на гіпотеки, 100

мільйонів на судових урядовців, 350 мільйонів на податки й 107 мільйонів на

оплати нотаріяльні, гербові, гіпотечні тощо. Лишається третина чистого

продукту, 538 мільйонів; на одну душу людности не лишається й 25 франків

чистого продукту. У цьому обчисленні, звичайно, не взято на увагу ані

позагіпотечного лихваря, ані видатків на адвокатів тощо.

Зрозуміле становище французьких селян, коли республіка до їхніх старих

тягарів додала ще й нові. Видно, що експлуатація їх тільки

своєю формоювідрізняється від експлуатації промислового пролетаріяту.

Експлуататор той самий — капітал. Окремі капіталісти експлуатують

окремих селян черезгіпотеки та лихварство. Кляса капіталістів експлуатує

клясу селян черездержавні податки. Право селянської власности є той

талісман, яким капітал зв’язував досі селянина, той привід, з якого він

користався, щоб нацьковувати селян на промисловий пролетаріят. Тільки

падіння капіталу може піднести селянина, тільки антикапіталістичний,

пролетарський уряд може покласти край його економічним злидням, його

суспільній деградації.Конституційна республіка — це диктатура його

об’єднаних експлуататорів,соціяль-демократична, червона республіка — це

диктатура його спільників. А терези йдуть угору чи вниз, залежно від тих

голосів, що їх кидає селянин у виборчу урну. Він сам має вирішити свою

долю. Так говорили соціялісти в памфлетах, в альманахах, в календарях, у

різного роду брошурах. Ця мова стала зрозуміліша селянинові через

полемічні твори партії ладу, що зверталася до нього від себе і своїм грубим

перебільшуванням, грубим розумінням та пояснюванням намірів та ідей

соціялістів достроювалася до справжнього селянського тону й розпалювала

його жадобу забороненого плоду. Але найзрозуміліше говорили сам досвід,

що його здобула селянська кляса з користування правом голосу, та ті

розчарування, що вдар за здаром падали на нього в швидкому ході

революції. Революції — це льокомотиви історії.

Повільний переворот в настроях селян виявлявся в різних симптомах. Він

виявився вже на виборах до Законодавчих Зборів, він виявився в стані облоги

в п’ятьох суміжних із Ліоном департаментах, він виявився через кілька

місяців після 13 червня в тому, що департамент Жіронди обрав монтаньяра

на місце колишнього президента Chambre introuvable (безподібної

палати),[29] він виявився /90/ 20 грудня 1849 року в обранні червоного на

місце померлого леґітимістського депутата в департаменті du Gard, в цій

обітованій землі леґітимістів, де 1794 й 1795 рр. відбувалися найжахливіші

сцени ганебних учинків проти республіканців, в цьому центральному

осередку terreur blanche (білого терору) 1815 року, де публічно вбивали

лібералів та протестантів. Ця революціонізація найнерухливішої кляси

найясніше виявилася після того, як відновлено податок на вино. Урядові

заходи й закони за січень та лютий 1850 року спрямовано майже виключно

проти департаментів та селян. Найпереконливіший доказ їхнього поступу.

Циркуляр Опулів, що призначав жанадарма на інквізитора над префектом,

віцепрефектом і насамперед над мером та організо¬вував шпигунство скрізь

аж до найглухіших закутків найвіддаленіших сільських громад; закон проти

учителів, що віддавав їх, ці розумові сили, речників, вихователів і тлумачів

селянської кляси, на сваволю префектів, ганяв їх, пролетарів ученої кляси,

мов зацьковану дичину, з однієї громади до іншої; законопроєкт проти мерів,

що повісив над їхнею головою Дамоклів меч звільнення з посади й кожну

хвилину протиставив їх, президентів селянських громад, президентові

республіки та партії ладу; ордонанс, що обертав 17 військових округ Франції

на чотири пашалики й октроював французам касарню та бівуак як

національний сальон; закон про шкільне навчання, що ним партія ладу

проголошувала несвідомість та насильницьке задурення Франції як свою

життьову умову за режиму загального виборчого права, — що являли собою

всі ці закони та заходи? Розпачливі спроби знову здобути для партії ладу

департаменти та селян департаментів.

Як репресії, це були жалюгідні засоби, що ламали карк своїй власній меті.

Великі заходи, як збереження податку на вино, 45-сантимового податку,

глумливе відхилення селянських петицій про те, щоб повернули їм

сплачений мільярд тощо, — всі ці законодавчі перуни влучали в селянську

клясу тільки один раз, гуртом, з центру. Згадані закони й заходи зробили те,

що про напад та опір почали говорити скрізь у кожній хаті, вони

прищеплювали революцію кожному селу, вони льокалізували й оселянювали

революцію.

З другого боку, хіба ці проєкти Бонапартові та те, що їх ухвалили

Національні Збори не доводять єдности обох влад конституційної

республіки, оскільки справа йде про придушення анархії, тобто всіх тих кляс,

що повстають проти диктатури буржуазії? Хіба Сулук відразу після свого

грубого послання не /91/ запевнив Законодавчих Зборів у своїй відданості

ладові посланням Жарльє, що йшло безпосередньо після першого, Карльє,

цієї брудно-ницої карикатури на Фуше, як сам Люї Бонапарт був банальною

карикатурою на Наполеона?

Закон про шкільне навчання показує нам на союз молодих католиків та

старих вольтеріянців. Чи ж могло панування об’єднаної буржуазії бути чимсь

іншим, як не об’єднаним деспотизмом прихильної до єзуїтів реставрації та

вдавано ліберальної липневої монархії? Ту зброю, що її ширили серед народу

буржуазні фракції в їх взаємній боротьбі за найвищу владу, — чи ж не мусіли

вони вирвати її назад із рук народу після того, коли він став проти об’єднаної

їхньої диктатури? Ніщо, навіть відхилення concordats à l̀ amiable, не обурило

так паризького крамаря, як це кокетливе виставляння єзуїтизму.

Тим часом колізії між різними фракціями партії ладу, як і між

Національними Зборами та Бонапартом точилися далі. Національним Зборам

не дуже сподобалося, що Бонапарт відразу після свого coup d`état, після того

як утворив своє власне бонапартистське міністерство, покликав до себе

новопризначених на префектів інвалідів монархії й поставив як умову їхньої

служби протиконституційну аґітацію за переобрання його на президента; не

дуже сподобалося їм, що Карльє відсвяткував своє призначення тим, що

закрив один леґітимістський клюб, не дуже сподобалося, що Бонапарт

заснував власну газету «Le Napoléon», яка виявляла публіці таємні забаганки

президентові, у той час як його міністри мусіли їх заперечувати на кону

Законодавчих Зборів; не дуже сподобалося Національним Зборам, що

Бонапарт уперто не звільняв міністерства, не зважаючи на різні їхні вотуми

недовір’я; не дуже сподобалася спроба здобути доброзичливість унтер -

офіцерів збільшенням їхньої платні на 4 су в день та доброзичливість

пролетаріяту пляґіятом з «Mysteres» Ежена Сю — заснуванням банку для

позик на слово чести; нарешті, не дуже сподобалася їм та безсоромність, з

якою запропоновано через міністрів заслати до Альжіру решту червневих

інсурґентів, щоб en gros (огулом) скинути непопулярність на Законодавчі

Збори, у той час як президент залишав собі самому здобувати популярність

en détail (вроздріб) окремими актами помилування. Тьєр промовив загрозливі

слова про «coup d`état» та «coup de tête», а Законодавчі Збори мстилися

Бонапартові, відкидаючи кожний законопроєкт, що він подавав у своїх

власних інтересах, та з галасливою підозрою досліджуючи кожний

законопроект, що він запропонував в загальних інтересах, чи не має він на

меті, збільшуючи виконавчу владу, збільшити /92/ особисту владу

Бонапартову. Одне слово, вони мстилися змовою зневаги.

Партія леґітимістів знову таки бачила з досадою, що здібніші орлеаністи

знову прибрали до своїх рук мало не всі посади та

що збільшуєтьсяцентралізація, у той час як порятунку собі вони принципово

шукали вдецентралізації. І справді, контрреволюція переводила

насильнуцентралізацію, тобто вона готувала механізм революції.

Обов’язковим курсом банкнотів вона централізувала навіть золото та срібло

Франції в Паризькому Банку і таким способом утворила готові воєнні

скарби для революції.

Нарешті, орлеаністи бачили з досадою, що принцип леґітимности, що

виринув знову, протиставлять їхньому неправнонародженому принципові, а

їх самих щохвилини відштовхують назад та ображають, як ображає дворянин

свою дружину недворянського буржуазного походження.

Крок за кроком простежили ми, як селяни, дрібні буржуа, вза¬галі середні

стани ставали побіч пролетаріату, спонукалися до одвертого антагонізму

проти офіціяльної республіку що ставилася до них як до ворогів. Обурення

проти диктатури буржуазії, потреба зміни суспільства, збереження

демократично-буржуазних інституцій, як органів руху суспільства,

гуртування навколо пролетаріяту, як вирішної революційної сили, — ось

спільні характеристичні риси так званої партії соціяль-демократії, партії

червоної республіки. Ця партія анархії, як охристили її вороги, так само як і

партія ладу, є коаліція різних інтересів. Від найдрібнішої реформи старого

суспільного неладу до перевороту старого суспільного ладу, від буржуазного

лібералізму до революційного тероризму,— так далеко розходяться між

собою ті крайні точки, що становлять вихідну й кінцеву точку партії

«анархії».

Скасування охоронного мита — це соціялізм! бо воно порушує

монополіюпромислової фракції партії ладу. Вреґулювання державних

фінансів — соціялізм! бо воно порушує монополію фінансової фракції партії

ладу. Вільний довіз закордонного м’яса і хліба — соціялізм! бо він порушує

монополію третьої фракції партії ладу — великого землевласництва. Вимоги

фритредерської партії, тобто найпоступовішої партії англійської буржуазії,

здаються у Франції всі вимогами соціялістичними. Вольтеріянство —

соціялізм! бо воно нападає на четверту фракцію партії ладу — католицьку.

Воля преси, право асоціяцій, загальна народня освіта — соціялізм! соціялізм!

Вони важать на загальну монополію партії ладу.

Хід революції так швидко сприяв достиганню становища, що /93/ друзі

реформи всіх відтінків, оборонці найскромніших вимог середніх кляс

змушені були гуртуватися навколо прапору крайньої партії перевороту,

навколочервоного прапору.

Проте, хоча й який різноманітний був соціялізм різних великих складових

частин партії анархії, залежно від економічних умов та загальних

революційних потреб їхньої кляси чи фракції кляси, потреб, що з цих умов

випливали, в одному пункті був він однаковий: він оголошував себе засобом

визволення пролетаріяту, а це визволення — своєю метою. Навмисний

обман одних, самообман других, що видають світ, змінений відповідно до

їхніх потреб, за найкращий світ для всіх, за здійснення всіх революційних

вимог та усунення всіх революційних колізій.

Під загальними соціялістичними фразами «партії анархії», що звучать

досить однаково, криється соціялізм «National̀ ю», «Presse» та «Siécle», що

більш-менш послідовно хоче повалити панування фінансової аристократії та

визволити промисловість і торговлю з їхніх дотеперішніх пут. Це соціялізм

промисловости, торговлі й хліборобства, що їхні провідники в партії ладу

відступаються від цих інтересів, оскільки вони вже не збігаються з їхніми

приватними монополіями. Від цього буржуазного соціялізму, що звичайно,

як і всякий інший з покручів соціялізму, притягає до себе частину робітників

та дрібних буржуа, відрізняється властиво дрібно-буржуазний соціялізм,

соціялізм par excellence. Капітал виснажує цю клясу головно як кредитор, і

вона вимагає кредитових інституцій; капітал душить її своєю конкуренцією, і

вона вимагає асоціяцій, що їх підтримувала б держава; капітал перемагає цю

клясу своєю концентрацією, і вона вимагаєпроґресивних податків, обмежень

спадкування та щоб держава брала на себе великі роботи, а також вживала

інших заходів, які силою стримують зростання капіталу. Через те, що ця

кляса мріє про мирне здійснення свого соціялізму, — виключаючи хіба

недовгочасну лютневу революцію, — то їй, звичайно, наступний історичний

процес здається застосуванням тих систем, що їх вигадають чи вже

вигадали мислителі суспільства — компанії чи окремі винахідники. Таким

чином, ці соціялісти стають еклектиками або адептами наявних

соціялістичних систем, доктринерського соціялізму, що був теоретичним

виявом пролетаріяту лише доти, поки пролетаріят не розвинувся до свого

власного вільного історичного руху.

У той час як таким способом утопія, доктринерський

соціялізмпідпорядковує ввесь рух одному з його моментів, ставить на місце

колективної, суспільної продукції мозкову діяльність окремих педантів, а,

головно, усуває в своїй фантазії революційну боротьбу /94/ кляс з її

неминучостями за допомогою маленьких фіґлів або великих

сантиментальностей, у той час як цей доктринерський соціялізм по суті лише

ідеалізує теперішнє суспільство, дає з нього образ без тіней і хоче здійснити

свій ідеал проти дійсности цього суспільства; у той час як цей соціялізм

переходить від пролетаріяту до дрібної буржуазії, у той час як боротьба

різних соціялістичних ватажків між собою виявляє, що кожна з так званих

систем є претенсійне додержування одного з переходових станів соціяльного

перевороту супроти інших, — пролетаріят гуртується щоразу більше

навколо революційного соціялізму, навколо комунізму, що для нього сама

буржуазія винайшла ім’я Блянкі. Цей соціялізм є

проголошення перманентної революції, клясова диктатура революції,

класова диктатура пролетаріяту, як доконечний перехідний пункт

дознищення клясових різниць взагалі, до знесення всіх продукційних

стосунків, що на них ґрунтуються ці різниці, до знесення всіх суспільних

стосунків, що відповідають цим продукційним стосункам, до перевороту всіх

ідей, що з усіх цих суспільних стосунків випливають.

Розміри цього викладу не дозволяють докладніше розвинути цю тему.

Ми бачили, що так само, як у партії ладу неминуче стала на чолі фінансова

аристократія, так у партії «анархії» — пролетаріят. У той час як різні

кляси, що об’єдналися в революційну ліґу, гуртувалися навколо

пролетаріяту, у той час як департаменти ставали щоразу непевніші, а сами

Національні Збори виявляли щоразу більше незадоволення проти претенсій

французького Сулука, наблизилися додаткові вибори на місце вигнаних

монтаньярів 13 червня, вибори, що їх довго відсували та затримували.

Уряд, що його зневажали його вороги й щодня принижували його

псевдодрузі, бачив лише один засіб вийти з осоружного та хисткого

становища — бунт. Бунт у Парижі дозволив би оголосити стан облоги в

Парижі й департаментах і таким способом командувати виборами. З другого

боку, друзі ладу, щоб самим не здаватися анархістами, мусіли б робити

поступки урядові, що здобував перемогу над анархією.

Уряд став до роботи. На початку лютого 1850 року він про¬вокує народ,

рубаючи дерева волі. Даремно! Якщо дерева волі позбулися свого місця, то

сам він позбувся своєї голови й, переляканий, відступив перед своєю

власною провокацією. А Національні Збори зустріли цю незграбну

Бонапартову спробу емансипуватися холодним, мов лід, недовір’ям. Не

більший успіх мало й те, що з липневої колони зняли вінки імортелів. Це

дало привід /95/ частині армії до революційних демонстрацій, а

Національним Зборам до більш-менш прихованого вотуму недовір’я проти

міністерства. Даремно урядова преса загрожувала скасуванням загального

виборчого права та навалою (Invasion) козаків. Даремний був і той

безпосередній виклик, що його кинув у Законодавчих Зборах д’Опуль лівиці

— вийти на вулицю, і його заява, що уряд готовий її зустріти. Опуль не досяг

нічого, крім того, що президент Зборів покликав його до порядку, а партія

ладу з мовчазною злорадістю дозволила одному з депутатів лівиці висміяти

узурпаторські забаганки Бонапартові. Даремно було, нарешті, й

пророкування революції на 24 лютого. Уряд зробив цим те, що народ

іґнорував 24 лютого.

Пролетаріят не дався, щоб його спровокували до бунту, бо він мав намір

зробити революцію.

Провокації уряду, що тільки збільшили загальне роздратування проти сущого

ладу, не перешкодили тому, щоб виборчий комітет, цілком під впливом

робітників, виставив трьох кандидатів для Парижу: Дефльота, Відаля та

Карно. Дефльот був один із червневих засланців, але дістав амнестію,

завдяки одному з Бонапартівських нападів бути популярним; він був друг

Блянкі і взяв участь у замаху 15 травня. Відаль був відомий, як

комуністичний літератор, своєю книжкою «Про розподіл багатства»; він був

за секретаря в Люї Бляна в Люксембурзькій комісії. Карно, син того члена

Конвенту, що організував перемогу, найменше скомпромітований член партії

«National’ю», міністер освіти в тимчасовому уряді та Виконавчій комісії,

своїм демократичним законопроєктом про народню освіту був живим

протестом проти шкільного закону єзуїтів. Ці три кандидати репрезентували

три союзні кляси: на чолі—червневий інсурґент, представник революційного

пролетаріяту, поруч із ним — доктринер-соціяліст, представник

соціялістичної дрібної буржуазії, і, нарешті, третій — представник

республіканської буржуазної партії, що її демократичні формули супроти

партії ладу набули соціялістичного значення й давно втратили своє власне

значення. Це була загальна коаліція проти буржуазії та уряду, як і в лютому.

Але цього разу пролетаріят стояв на чолі революційної ліґи.

Всупереч усім зусиллям супротивників перемогли соціялістичні кандидати.

Сама армія голосувала за червневого інсурґента проти свого власного

військового міністра Ляґіта. Партія ладу була ніби вдарена громом.

Департаментьскі вибори її не втішили: вони дали більшість монтаньярам.

Вибори 10 березня 1850 року! Це була касація червня /96/ 1848 року: винні в

різанині та засланнях червневих інсурґентів повернулися до Національних

Зборів, але пригнічені, в супроводі засланих, з їхніми принципами на

вустах.Це була касація 13 червня 1849 року: Гора, що її вигнали Національні

Збори, повернулася до Національних Зборів, але вже не як командир

революції, а як її передовий сурмач. Це була касація 10 грудня: Наполеон

провалився в особі свого міністра Ляґіта. Парляментська історія Франції знає

тільки одну аналогію: провал д’Оссі, міністра Карла X, в 1830 році. Вибори

10 березня 1850 року були, нарешті, касацією виборів 13 травня, що дали

більшість партії ладу. Вибори 10 березня протестували проти більшости 13

травня. 10 березня було революцією. За виборчими бюлетенями лежить

брукове каміння.

«Вотум 10 березня — це війна», вигукував Сегюр д’Аґессо, один із

найпоступовіших членів партії ладу.

З 10 березня 1850 року конституційна республіка вступає в нову фазу, уфазу

свого розкладу. Різні фракції більшости знову об’єднані між собою і з

Бонапартом; вони знову — рятівники ладу, він знову —їхня невтральна

особа. Якщо вони й згадують, що вони роялісти, то це буває ще тільки тому,

що вони зневіряються в можливості буржуазної республіки; якщо він згадує,

що він президент, то це буває ще тільки тому, що він зневіряється в

можливості лишитися президентом.

На обрання червневого інсурґента Дефльота Бонапарт, на команду партії

ладу, відповідає призначенням Бароша на посаду міністра внутрішніх справ,

— Бароша, винувача Блянкі й Барбеса, Ледрю-Роллена й Ґінара. На обрання

Карно Законодавчі Збори відповідають ухвалою закону про народню освіту;

на обрання Відаля — придушенням соціялістичної преси. Звуками сурм своєї

преси партія ладу намагається заглушити свій власний страх. «Меч

священний», кричить один з її органів; «оборонці ладу мусять розпочати

наступ проти червоної партії», — кричить другий орган; «між соціялізмом і

суспільством іде боротьба на смерть, невсипуща, немилосердна війна; у цій

розпачливій боротьбі мусить той чи той загинути — коли суспільство не

знищить соціялізму, то соціялізм знищить суспільство», — кричить третій

півень ладу. Будуйте барикади ладу, барикади релігії, барикади родини!

Треба покінчити з 127.000 паризьких виборців! Бартоломіївська ніч

соціялістам! І партія ладу якийсь момент вірить у. певність своєї перемоги.

Найфанатичніше виступають її органи проти «паризьких крамарів». Крамарі

Парижу обрали за представника червневого інсурґента /97/ Парижу! Це

значить, що другий червень 1848 року неможливий; це значить, що друге 13

червня 1849 року неможливе; це значить, що моральний вплив капіталу

зламано; це значить, що буржуазні Збори репрезентують уже тільки

буржуазію; це значить, що велика власність загинула, бо її васаль, дрібна

власність, шукає собі порятунку в таборі немающих.

Партія ладу вертається, звичайно, до свого неминучого загальника.«Більше

репресій!» — кричить вона, «У десять разів більше репресій!» Але її

репресивна сила зменшилася в десять разів, у той час як опір збільшився в

сто разів. Хіба саме головне знаряддя, армію, не треба загнуздувати? І партія

ладу говорить своє останнє слово: «Залізне кільце леґальности, що душить

нас, треба зламати. Конституційна республіка неможлива. Ми мусимо

боротися своєю справжньою зброєю; починаючи з лютого 1848 року ми

боролися проти революції її зброєю й на її ґрунті; ми акцептували її

інсти¬туції; конституція — це фортеця, що охороняє обложників, а не

обложених! Прокравшися в череві троянського коня в священний Іліон, ми

не так, як наші предки, греки[30], ми не завоювали ворожого міста, а сами

віддалися в полон».

Але основа конституції — це загальне виборче право. Знищення загального

виборчого права — це останнє слово партії ладу, диктатури буржуазії.

Загальне виборче право визнало за ними слушність 24 травня 1848 р., 20

грудня 1848 р., 13 травня 1849 р., 8 липня 1849 р. Загальне виборче право не

визнало за собою слушности 10 березня 1850 року. Панування буржуазії, як

виплив і результат загального виборчого права, як категоричний акт

суверенної волі народу, — ось сенс буржуазної конституції. Але чи ж має ще

якийсь сенс конституція з того моменту, коли змістом цього виборчого

права, цієї суверенної волі народу не є вже панування буржуазії? Чи ж не

обов’язок буржуазії реґулювати виборче право так, щоб воно бажало

розумного, її панування? Загальне виборче право, касуючи щоразу знову

сущу державну владу й відтворюючи її знову з самого себе, чи ж не нищить

воно всяку стабільність, чи не ставить воно щохвилини під знак запитання

всі сущі влади, чи не нищить воно авторитети, чи не загрожує піднести саму

анархію на рівень авторитету? Хто може ще сумніватися в цьому після 10

березня 1850 року?

Буржуазія, відкидаючи загальне виборче право, що ним вона досі

драпувалася і з нього черпала свою всемогутність, одверто /98/

признається: «Наша диктатура існувала досі з волі народу, тепер її треба

зміцнити проти волі народу». І вона цілком послідовно шукає собі підпори

вже не у Франції, а поза її межами, на чужині, в навалі.

Закликом до навали буржуазія, цей другий Кобленц, що заснував свою

резиденцію в самій Франції, збуджує проти себе всі національні пристрасті.

Нападом на загальне виборче право вона дає загальний привід для нової

революції, а революція потребує такого приводу. Всякий окремий привід

роз’єднав би фракції революційної ліґи й виявив би їхні

різниці. Загальнийпривід глушить напівреволюційні кляси, він дозволяє їм

Зманювати самих себе щодо певного характеру наступної революції, щодо

наслідків власних їхніх діянь. Кожна революція потребує бенкетного

питання. Загальне виборче право — це бенкетне питання нової революції.

Але тікаючи від єдино можливої форми своєї об’єднаної влади, від

наймогутнішої й найдосконалішої форми свого клясового панування,

відконституційної республіки назад до другорядної, недосконалої, слабшої

форми — монархії, об’єднані фракції буржуазії вже тим самим себе

засуджують. Вони скидаються на того дідуся, який, щоб вернути собі свою

юнацьку силу, дістав свої дитячі вбрання й пробував натягти їх на свої кволі

члени. Їхня республіка мала одну тільки заслугу: вона

була теплицею дляреволюції.

10 березня 1850 року має на собі напис:

Après moi le deluge — після мене хоч потоп!

IV

СКАСУВАННЯ ЗАГАЛЬНОГО ВИБОРЧОГО ПРАВА 1850 РОКУ.

(з подвійного V і VI випуску).

(Продовження трьох попередніх розділів міститься в «Revue» останнього,

п’ятого й шостого, подвійного випуску «Neue Rheinische Zeitung». Там після

того як спочатку змальовано велику торговельну кризу, що вибухла 1847

року в Англії, пояснено її впливом на европейський континент загострення

тамтешніх політичних ускладнень до революцій в лютому й березні 1848

року, а потім показано, як розквіт торговлі й промисловости, що настав знову

1848 року, а 1849 року забуяв ще більше, паралізував революційне

піднесення й уможливив одночасні перемоги реакції. Спеціяльно про

Францію говориться потім ось що.) /99/

Ті самі симптоми виявлялися у Франції з 1849 р., а особливо від початку 1850

року. Паризькі промислові підприємства мають повно роботи; бавовняні

фабрики Руана та Мюльгавзена працюють теж досить добре, хоч тут, як і в

Англії, шкідливо вплинули високі ціни на сировину. До того розквітові

промисловости й торговлі у Франції особливо сприяли широка митна

реформа в Еспанії та зменшення мита на різні речі розкоші в Мехіко; вивіз

французьких товарів на обидва ринки значно збільшився. Збільшення

капіталів привело у Франції до цілого ряду спекуляцій, що приводом для них

була експлуатація каліфорнійських копалень золота в широкому маштабі.

З’явилася ціла маса таких товариств, що низькими цінами своїх акцій та

соціялістично-зафарбованими проспектами апелювали безпосередньо до

гаманців дрібних буржуа та робітників, але всі без винятку сходили на те

чисте ошуканство, що властиве тільки французам та китайцям. Одному з цих

товариств протегував навіть безпосередньо уряд. Мито на імпортні товари у

Франції за перших дев’ять місяців 1848 року становило 63 мільйони франків,

1849 року — 95 мільйонів франків і 1850 року — 93 мільйони франків. А в

вересні 1850 року воно зросло знову більше, ніж на мільйон франків проти

того самого місяця 1849 року. Експорт так само збільшився 1849 року, а ще

більше 1850 року.

Найяскравішим доказом нового розквіту є те, що законом з 6 вересня 1850

року запроваджено знову виплати з банку битими грошима. 15 березня 1848

року банкові було дозволено припинити свої виплати битими грошима. У той

час його банкнотів, включаючи й провінціяльні банки, було в обігу на 373

мільйони франків (14.920.000 фунт. стерлінґів). 2 листопада 1849 року їх

було з обігу на 482 мільйони франків, або на 19 280.000 фунт, стерлінґів —

збільшення на 4.360.000 фунт. стерлінґів, і 2 вересня 1850 року — на 496

мільйонів франків, або на 19.840.000 фунт. стерлінґів — збільшення

приблизно на 5 мільйонів фунт, стерлінґів. При тому не сталося будь-якого

знецінення банкнотів; навпаки, в парі із збільшенням банкнотів в обігу йшло

безперестанне й щоразу більше нагромадження золота й срібла в склепах

банку, так що влітку 1850 року його готівка досягала приблизно 14 мільйонів

фунтів стерлінгів, нечуваної у Франції суми. Те, що банк дістав таким чином

змогу збільшити свій обіг, а разом із тим свій активний капітал на 123

мільйони франків, або на 5 мільйонів фунт. стерлінґів, доводить

якнайяскравіше, які правдиві були наші твердження в одному з попередніх

випусків, що революція не тільки не повалила фінансової аристократії, а

навіть ще зміцнила її. Цей /100/ результат стане ще очевиднішим з дальшого

огляду французького банкового законодавства за останні роки. 10 червня

1847 року банк дістав право випускати банкноти в 200 франків, до того часу

найдрібніші банкноти були по 500 франків. Декрет з 15 березня 1848 року

оголосив банкноти Французького банку законною монетою і звільнив банк

від зобов’язання розмінювати їх на готівку. Випуск його банкнотів обмежено

350 мільйонами франків. Одночасно банкові дано право випускати банкноти

по 100 франків. Декретом з 27 квітня департаментські банки об’єднано з

Французьким банком; другий декрет з 2 травня 1848 року збільшував випуск

його банкнотів до 442 мільйонів франків. Декрет з 22 грудня 1849 року

збільшив максимум випуску банкнотів до 525 мільйонів франків. Нарешті,

закон із 6 вересня 1850 року знову запроваджував розмінність банкнотів на

гроші. Ці факти — безперестанне збільшення обігу, концентрація всього

французького кредиту в руках банку і зосередження всього французького

золота та срібла в підвалах банку — привели пана Прудона до того висновку,

що тепер банкові треба скинути свою стару зміячу шкуру й перетворитися на

прудонівський «Народній банк». Прудонові не треба було навіть знати історії

обмежень Англійського банку за 1797-1819 рр., йому треба було тільки

глянути по той бік каналу, щоб побачити, що цей нечуваний для нього в

історії буржуазного суспільства факт був не більше, як надто нормальна

буржуазна подія, і що тільки у Франції вона сталася тепер уперше. Ясно, що

нібито революційні теоретики, що після тимчасового уряду давали тон у

Парижі, були такі самі неуки щодо природи та наслідків ужитих заходів, як і

сами пани з тимчасового уряду. Не зважаючи на розквіт промисловости й

комерції, що з нього враз почала тішитися Франція, маса людности, 25

мільйонів селян, терпить величезну депресію. Добрі врожаї останніх років

знизили хлібні ціни у Франції ще набагато більше, як в Англії, і становище

заборгованих селян, що їх висмоктали лихварі й придушили податки, далеко

не може бути блискуче. Проте, історія останніх трьох років досить довела,

що ця кляса людности цілком нездатна до будь-якої революційної ініціятиви.

Як період кризи, так і період розквіту настає на континенті пізніше, ніж в

Англії. Первісний процес завжди відбувається в Англії; вона — деміюрґ

буржуазного космосу. На континенті різні фази того циклу, що його знову й

знову пробігає буржуазне суспільство, настають у вторинній та третинній

формі. Поперше, континент вивозить до Англії незрівняно більше, ніж до

будь-якої іншої країни. Але цей вивіз до Англії залежить знову /101/ таки від

становища Англії, особливо до заокеанського ринку. Потім, Англія вивозить

до заокеанських країн незрівняно більше, ніж увесь континент, і таким чином

розмір континентального експорту до цих країн завжди залежить від

кожноразового заокеанського вивозу Англії. Тому, хоч кризи й спричиняють

революції насамперед на континенті, причина їхня все таки завжди закладена

в Англії. Природно, що насильні вибухи настають скорше на поконеччях

буржуазного організму, ніж у його серці, бо тут більша, ніж там, можливість

встановити рівновагу. З другого боку, та сила, з якою континентальні

революції впливають зворотно на Англію, є рівночасно той термометр, що

показує, наскільки ці революції справді загрожують життьовим стосункам

буржуазного суспільства, або наскільки вони влучають тільки в його

політичні нашарування.

За цього загального розквіту, коли продукційні сили буржуаз¬ного

суспільства розвиваються так буйно, як це взагалі можливо серед буржуазних

стосунків, про справжню революцію не може бути й мови. Така революція

можлива тільки в такі періоди, коли ці обидва фактори — сучасні

продукційні сили й буржуазні форми продукції потрапляють у

суперечністьміж собою. Різні ті чвари поміж представниками окремих

фракцій континентальної партії ладу, якими вони компромітують тепер себе

взаємно, далекі від того, щоб дати привід до нових революцій; навпаки, вони

тому тільки й можливі, що основа стосунків тепер така певна й, чого не знає

реакція, така буржуазна. Об неї розіб’ються всі реакційні спроби затримати

буржуазний розвиток так само, як і всяке моральне обурення та всі палкі

проклямації демократів. Нова революція можлива тільки в наслідок нової

кризи. Але вона й так само певна, як і ця криза.

Перейдімо тепер до Франції.

Призвівши до нових виборів 28 квітня, народ сам анулював ту свою

перемогу, що її здобув у спілці з дрібними буржуа на ви¬борах 10 березня.

Відаля, крім Парижу, обрали й на Долішньому Райні. Паризький комітет, де

були надто заступлені Гора та дрібна буржуазія, спонукав його акцептувати

(прийняти) обрання на Долішньому Райні. Перемога 10 березня втрачала своє

вирішальне значення, остаточне вирішення знову відсували, енерґія народу

слабшала, він призвичаювався до легальних тріюмфів замість революційних.

Нарешті, кандидатурою Ежена Сю, цього сантиментально-міщанського

соціяль-фантаста, знищено цілком революційне значення 10 березня,

реабілітацію червневих інсурґентів; цю кандидатуру пролетаріят міг

акцептувати в кращому разі як жарт, /102/ щоб догодити ґризеткам. Проти

цієї добромисної кандидатури партія ладу, що стала сміливіша через

нерішучу політику супротивників, виставила такого кандидата, що мав

репрезентувати червневу перемогу. Цей комічний кандидат був спартанський

батько родини Леклерк, з якого, проте, преса зірвала частку за часткою всю

його героїчну зброю й який на виборах теж зазнав блискучої поразки. Нова

перемога на виборах 28 квітня зробила загонистими Гору й дрібну

буржуазію. Гора раділа вже від самої думки, що зможе дійти до мети своїх

бажань суто леґальним шляхом, без нової революції, що знову висунула б

пролетаріят на авансцену; вона була певна, що на нових виборах 1852 року з

допомогою загального виборчого права посадить пана Ледрю-Роллена на

президентське крісло й здобуде монтаньярську більшість в Національних

Зборах. Партія ладу, яку поновні вибори, кандидатура Сю та настрій Гори й

дрібної буржуазії цілком упев¬нили в тому, що Гора й дрібна буржуазія

вирішили за всяких обставин лишатися спокійними, відповіла на обидві

виборчі перемоги виборчим законом, що скасовував загальне виборче право.

Уряд був досить обережний, щоб узяти цей законопроєкт на власну

відповідальність. Він зробив більшості нібито поступку, передавши

вироблення цього законопроєкту сановникам цієї більшости, сімнадцятьом

бурґграфам. Отже, не уряд запропонував Зборам, а більшість Зборів

пропонували собі самим скасувати загальне виборче право.

8 травня проєкт подано палаті. Вся соціяль-демократична преса одностайно

почала проповідувати народові триматися з гідністю, зберігати calme

majestueux (величний спокій), лишатися пасивним та довіряти своїм

представникам. Кожна стаття цих газет — це було признання, що революція

насамперед знищила б так звану революційну пресу, отже, що тепер ідеться

про її самозбереження. Псевдореволюційна преса виказала всю свою

таємницю. Вона сама підписала свій власний смертний присуд.

21 травня Гора поставила на обговорення попередній запит і запропонувала

відкинути ввесь проект, бо він порушує конституцію. Партія ладу відповіла,

що конституцію буде порушено, коли буде в тому потреба, проте, тепер це

непотрібно, бо конституцію можна тлумачити як завгодно, і тільки більшість

компетентна ви¬рішити, яке тлумачення правдиве. Нестримано диким

нападам Тьєровим та Монталямберовим Гора протипоставила пристойний та

культурний гуманізм. Вона посилалася на правний ґрунт; партія ладу

відіслала її до того ґрунту, де росте право, до буржуазної /103/ власности.

Гора ремствувала: невже справді хочуть всіма силами викликати революцію?

Партія ладу відповіла: побачимо!

22 травня більшістю 462 голосів проти 227 покінчено з попереднім

запитанням. Ті самі люди, які так урочисто ґрунтовно доводили, що

Національні Збори і кожний окремий депутат зрікаються свого мандату, коли

тільки дають одставку народові, що дав їм повноваження, лишалися спокійно

сидіти на своїх місцях і тепер раптом намагалися спонукати діяти країну

замість себе, правда, тільки петиціями, і сиділи непорушно ще й тоді, коли 31

травня блискуче пройшов закон. Вони пробували помститися протестом,

вносячи ним до протоколу свою непричетність до зґвалтування конституції,

протестом, якого вони навіть не склали одверто, а крадькома, з-за спини

всунули в кишеню президентові. 150.000-на армія в Парижі, довге відсування

вирішення, заспокоювання преси, малодушність Гори та новообраних

депутатів, величний спокій дрібних буржуа, а головно розквіт торговлі й

промисловости перешкоджали тому, щоб пролетаріят зробив будь-яку

революційну спробу.

Загальне виборче право виконало свою місію. Більшість народу перейшла ту

школу розвитку, якій це право тільки й може служити за революційної доби.

Його мусіла усунути революція або реакція.

Ще більше енерґії витратила Гора при одній нагоді, що сталася незабаром

після того. Військовий міністер д’Опуль назвав із трибуни лютневу

революцію згубною катастрофою. Промовцям Гори, що, як завжди,

відзначалися галасом морального обурення, президент Дюпен не дав слова.

Жірарден запропонував Горі негайно всією масою вийти з залі. Наслідок —

Гора, лишилася сидіти, а Жірардена, як негідного, викинули з її лона.

Виборчий закон потребував ще одного доповнення: нового закону про пресу.

Він не дав довго на себе чекати. Проєкт уряду, багато разів загострений

поправками партії ладу, збільшував грошові заруки, встановлював спеціяльні

штемпелеві оплати на фейлетонні романи (відповідь на обрання Ежена Сю),

оподатковував усі твори, що виходили щотижневими чи щомісячними

випусками до певного числа аркушів, і нарешті наказував, щоб кожна газетна

стаття неодмінно мала підпис авторів. Постанови про заруки вбили так звану

революційну пресу; народ дивився на її загибель, як на відплату за

скасування загального виборчого права. Проте, тенденція й чинність нового

закону поширювалися не тільки на цю частину преси. Поки газетна преса

була анонімна, вона з’являлася як орган безчисленної та безіменної

громадської думки; /104/ вона була третя влада в державі. Через

підписування кожної статті газета ставала простою збіркою літературних

творів більш або менш відомих індивідів. Кожна стаття падала до рівня

об’яви. Досі газети циркулювали як паперові гроші громадської думки; тепер

вони обернулися на більш-менш сумнівні сольо-векселі, що їх добротність і

циркуляція залежала від кредиту не тільки векселедавця, але й індосанта.

Преса партії ладу провокувала як до скасування загального виборчого права,

так і до крайніх заходів проти «лихої» преси. Проте, і сама «добра» преса

своєю страшною анонімністю була не до смаку партії ладу, а надто її

окремим провінціяльним представникам. Вона хотіла мати справу тільки з

плаченим письменником, знати його ім’я, місце проживання й прикмети.

Даремно ремствувала «добра» преса на ту невдячність, що нею платять за її

послуги. Закон пройшов, і постанова, що вимага¬ла друкувати ймення

авторів, влучила насамперед у неї. Ймення республіканських газетярів були

досить відомі; але поважні фірми «Journal des Débats», «Assemblée Nationale»,

«Constitutionel» і т.д. й т.д. з їхньою вихвалюваною державною мудрістю

показали жалюгідне видовище, коли їхня таємнича компанія раптом

розпалася на окремих продажних реппу-а-ііпегз (по пені за рядок) з довгою

практикою, що за готівку боронили що завгодно, як от Ґраньє-де-Кассаньяк,

або на старі ганчірки, що сами себе називали державними діячами, як

Копефіґ, або на кокетливих старих буркунів, як пан Лемуан із «Débats».

Під час обговорення закону про пресу Гора дійшла вже такого низького

ступеня морального занепаду, що їй довелося обмежитися оплесками

блискучим тирадам старої Люї-Філіппівської славнозвісности, пана Віктора

Гюґо.

З виборчим законом і законом про пресу революційна й демо¬кратична

партія сходить з офіціяльної арени. Перед тим як вирушити додому, невдовзі

після закінчення сесії, обидві фракції Гори — соціялістичні демократи й

демократичні соціялісти — випустили два маніфести, два testimonia

paupertatis (свідоцтва про убогість), і в них доводили, що коли сила та успіх

ніколи не були на їхньому боці, то зате вони завжди були на боці вічного

права та всіх інших вічних правд.

Пригляньмося тепер до партії ладу. «Neue Rheinische Zeitung» у випуску 3,

стор. 16, писала: «Проти реставраційних забаганок об’єднаних орлеаністів та

леґітимістів Бонапарт боронить основу своєї фактичної влади — республіку;

проти реставраційних забаганок Бонапартових партія ладу боронить основу

свого спільного панування — республіку; проти орлеаністів легітимісти,

проти леґітимістів /105/ орлеаністи боронять status quo — республіку. Всі ці

фракції партії ладу, що кожна з них має in petto свого власного короля й свою

власну реставрацію, висувають взаємно проти, узурпатор¬ських та

повстанських забаганок своїх суперників спільне панування буржуазії, ту

форму, що в ній невтралізуються й резервуються окремі претенсії, —

республіку… І Тьєр висловив більшу правду, ніж думав, коли сказав: «Ми

роялісти — справжня підпора конституційної республіки».

Ця комедія républicains malgré eux (республіканців проти волі), відраза до

status quo й безперестанне його зміцнювання; безперестанні тертя між

Бонапартом і Національними Зборами; постійне повторення загрози для

партії ладу розкластися на свої окремі складові частини й щоразу нове

об’єднання її фракцій; спроби кожної фракції обернути кожну перемогу над

спільним ворогом на поразку своїх тимчасових спільників; обопільна

заздрість, злопомність, цькування, невтомне виймання мечів, що завжди

кінчається baiser-Lamourette[31] — вся ця неприємна комедія помилок ніколи

ще не розвивалася так клясично, як протягом останніх шести місяців. Партія

ладу вважала, що виборчий закон рівночасно є перемога над Бонапартом.

Хіба уряд не зрікся своїх обов’язків, передавши комісії сімнадцятьох

редакцію свого власного законопроєкту й відповідальність за нього? І хіба

головна сила Бонапартова проти Зборів не ґрунтувалася на тому, що він був

обранець шістьох мільйонів? Бонапарт собі вважав виборчий закон за

поступку перед Зборами, що нею купив він гармонію між законодавчою та

виконавчою владою. Як заплату за це ниций авантурник вимагав збільшити

його цивільний лист на три мільйони. Чи ж могли Національні Збори

вступити в конфлікт із виконав¬чою владою в той момент, коли вони

оголосили поза законом велику більшість французів? Вони сердито скипіли;

здавалося, що вони наважилися піти на крайності; їхня комісія відкинула

пропозицію; бонапартистська преса загрожувала й показувала на

пограбований, позбавлений свого виборчого права народ; відбулася маса

галасливих спроб прийти до згоди, і Збори, кінець-кінцем, поступилися на

ділі, але рівночасно помстилися в принципі. Замість принципіяльного

збільшення цивільного листа на три мільйони на рік вони ухвалили

виплатити йому одноразову допомогу розміром 2.160.000 франків.

Незадоволені з цього, Збори й саму цю поступку зробили тільки після того,

коли її підтримав Шанґарньє, генерал партії ладу і непрошений протектор

Бонапартів. /106/ Отже, ці два мільйони ухвалили вони власне не

Бонапартові, а Шанґарньє.

Цей подарунок, кинутий mauvaise grâce (неохоче), Бонапарт прийняв цілком

у дусі дарівника. Бонапартистська преса знову почала гримати на

Національні Збори. Коли під час обговорення закону про пресу

запропоновано поправку, що вимагала авторських підписів під статтями,

поправку, що знову таки була спеціяльно спрямована проти другорядних

газет, представниць приватних Бонапартових інтересів, головний

бонапартистський ор¬ган «Pouvoir» одверто й завзято напав на Національні

Збори. Міністрам довелося перед Національними Зборами зректися цієї

газети; відповідального редактора «Pouvoir» поставлено на суд Національних

Зборів і засуджено до найвищої грошової кари — 5.000 франків. На другий

день «Pouvoir» надрукувала ще зухвалішу статтю проти Зборів, а суд, щоб

помститися за уряд, притяг до відповідальности негайно кілька

леґітимістських газет за порушення конституції.

Нарешті, на порядку денному стало питання про те, щоб відсунути засідання

палати. Бонапарт хотів цього на те, щоб Національні Збори не перешкоджали

в його операціях. Партія ладу бажала цього почасти для своїх фракційних

інтриґ, а почасти задля приватних інтересів окремих депутатів. І Бонапартові,

і партії ладу відсунення засідань було потрібне, щоб зміцнити й поширити

перемоги реакції в провінціях. Тому Збори відклали свої засідання з 11

серпня до 11 листопада. Але через те, що Бонапарт зовсім не крився з тим,

що він бажає лише позбутися обтяжливого нагляду Національних Зборів, то

Збори на самий вотум довір’я на¬клали печатку недовір’я до президента. До

постійної комісії з 28 членів, що мали бути вартовими чеснот республіки під

час вакацій, не пустили жадного бонапартиста. Замість них туди обрали

навіть кількох республіканців із Siècle та «National̀ ю», щоб довести

президентові відданість більшости конституційній республіці.

Незадовго перед відсуненням засідань палати, а особливо безпосередньо

після цього, здавалося, що обидві великі фракції партії ладу, орлеаністи і

леґітимісти, хочуть помиритися, і саме через об’єднання обох королівських

династій, що під їхнім прапором вони боролися. Газети були переповнені

проєктами примирення, що їх обговорювали коло постелі хворого Люї -

Філіппа, в Сент-Леодарді, але смерть Люї-Філіппа раптом спростила

становище. Люї-Філіпп був узурпатор, Генріх (Анрі) V був пограбований, а

зате граф Паризький, через бездітність Генріха V, був його /107/ законний

престолонаступник. Тепер зник усякий привід, щоб бути проти обладнання

обох династичних інтересів. Але саме тепер обидві фракції буржуазії вперше

виявили, що їх роз’єднувало не захоплення певною династією, а, навпаки,

їхні різні клясові інтереси роз’єднували обидві династії. Леґітимісти, що

пішли на прощу до резиденції Генріха V у Вісбаден, як їхні конкуренти — в

Сент-Леонард, одержали тут вістку про смерть Люї-Філіппа. Відразу

утворили вони міністерство in partibus infidelium, що складалося переважно з

членів тієї комісії, яка мала охороняти чесноти республіки; з приводу одного

конфлікту в лоні партії це міністерство виступило з найодвертішою

проклямацією права з ласки божої. Орлеаністи тішилися з приводу того

скандалу, що його викликав цей маніфест у пресі й компромітував

леґітимістів, і жадної хвилини не замовчували своєї одвертої ворожнечі

проти леґітимістів.

Під час вакацій Національних Зборів відкрили свої засідання

департаментські представництва. Їхня більшість висловилася, з меншими чи

більшими застереженнями, за перегляд конституції, тобто висловилася за

монархічну реставрацію, не визначаючи її докладно, за «розв’язок»,

признаючися одночасно, що вона надто некомпетентна і надто боягузлива,

щоб знайти цей розв’язок. Бонапартистська фракція відразу витлумачила це

бажання перегляду в розумінні продовження президентства Бонапарта.

Владуща кляса нізащо не могла дозволити конституційного розв’язку —

Бонапартової відставки в травні 1852 року, одночасних виборів нового

президента всіма виборцями країни та щоб конституцію переглянула

спеціяльно обрана на те палата в перші місяці нового президентства. День

нових президентських виборів був би днем зустрічі всіх ворожих партій:

леґітимістів, орлеаністів, буржуазних республіканців, революціонерів. Це

привело б до того, що непогодження між різними фракціями було б вирішено

силою. Навіть коли б партії ладу вдалося об’єднатися на кандидатурі якоїсь

нейтральної особи з позадинастичних фамілій, то проти цієї особи знову таки

виступив би Бонапарт. У своїй боротьбі проти народу партія ладу змушена

безнастанно збільшувати силу виконавчої влади. Всяке збільшення сили

виконавчої влади збільшує силу її носителя Бонапарта. Через це, зміцнюючи

свою спільну силу, партія ладу тією самою мірою зміцнює бойові засоби

династичних претенсій Бонапартових, збільшує його шанси в вирішальний

день силою перешкодити конституційному розв’язкові. Виступаючи проти

партії ладу, Бонапарт не зупиниться тоді так само перед однією з основ

конституції, як ця /108/ партія, виступаючи проти народу, коли змінювала

виборчий закон, не зупинилася перед другою основою конституції. Мабуть,

він апелював би навіть проти Зборів до загального виборчого права. Одно

слово, конституційний розв’язок ставить під загрозу все політичне status quo,

а за загрозою для status quo буржуа бачить хаос, анархію, громадянську

війну. Йому вже ввижається, що в першу неділю травня 1852 року[32] будуть

поставлені під загрозу його купівлі й продажі, його векселі, шлюби,

нотаріяльні договори, гіпотеки, земельні ренти, квартирна платня, зиски, всі

його контракти та джерела прибутків, а наражати себе на таке ризико він не

може. За загрозою для політичного status quo криється небезпека краху

всього буржуазного суспільства. Єдино можливий розв’язок для буржуазії —

це відсунення розв’язку. Вона може врятувати конституційну республіку

тільки зламавши конституцію, продовживши владу президента. Це й є

останнє слово преси партії ладу після всіх тих довгих та глибокодумних

дебатів про «розв’язки», в які вона вдалася після сесії генеральних рад. Отак

могутня партія ладу, собі на сором, бачить себе змушеною серйозно

ставитися до смішної, ординарної й зненавидженої нею особи псевдо-

Бонапарта.

Ця брудна особа так само помилялася щодо тих причин, які щораз більше

надавали їй характеру конче потрібного чоловіка. У той час як його партія

мала досить прозірливости, щоб приписувати зростання значення Бонапарта

обставинам, сам він гадав, що завдячує цим тільки чарівній силі свого

ймення та безперервному карикатурному вдаванню з себе Наполеона. З

кожним днем ставав він заповзятливішим. Ходінням на прощу до Сент-

Леонарду та Вісбадену він протипоставив свої об’їзди Франції. Бонапартисти

так мало покладали надій на магічний ефект його особи, що скрізь посилали

за ним масами клякерів — людей з «товариства 10 грудня», цієї організації

паризького люмпенпролетаріяту, набиваючи ними залізничі поїзди та

поштові карети. Вони вкладали в вуста своєї маріонетки промови, що,

залежно від того, як приймали Бонапарта в різних містах, проголошували

виборчим девізом президентової політики то республіканську покірливість,

то непохитну впертість. Не зважаючи на всі маневри, ці подорожі зовсім не

були тріюмфальними походами.

Гадаючи, що таким способом він захопив народ, Бонапарт взявся до роботи,

щоб здобути для себе армію. Він влаштовує на рівнині Саторі коло Версалю

великий перегляд війська, де ковбасками /109/ з часником, шампанським та

сиґарами пробує купити салдатів. Коли справжній Наполеон підбадьорював

своїх стомлених салдатів у тяжкі моменти своїх завойовницьких походів

раптовим виявом патріярхальної сердечности, то військо, думав псевдо -

Наполеон, мабуть, кричало йому в подяку «Vive Napoléon, vive

saucisson»[33], тобто, хай живе ковбаса, хай живе блазень![34]

Ці перегляди привели до вибуху довго стримуваного розбрату між

Бонапартом та його військовим міністром д’Опулем, з одного боку, й

Шанґарньє, з другого. У Шанґарньє партія ладу знайшла свого справжнього

невтрального чоловіка, що про його власні династичні претенсії не могло

бути й мови. Його призначила вона на наступника Бонапартового. Крім того

Шанґарньє через свій виступ 29 січня й 13 червня 1849 року став великим

полководцем партії ладу, сучасним Олександром, що, на погляд боязких

буржуа, своїм брутальним втручанням розрубав Гордієв вузол революції. По

суті так само смішний, як Бонапарт, він таким надто дешевим способом став

силою, і Національні Збори висунули його для нагляду за президентом. Він

сам кокетував, напр., у питанні про дотацію президентові протекцією

Бонапартові, і щораз зарозуміліше виступав проти нього й міністрів. Коли з

приводу виборчого закону чекали повстання, Шанґарньє заборонив своїм

офіцерам приймати від військового міністра чи від президента будьякі

накази. Преса теж допомогла звеличити постать Шанґарньє. За цілковитого

браку великих особистостей, партія ладу, що її бракувало всій її клясі, і

таким способом роздимати його в якогось велетня. Так постав міт про

Шанґарньє, «твердиню суспільства». Нахабне шарлатанство, таємниче

пишання, що з ними Шанґарньє сходив до того, щоб нести на своїх плечах

увесь світ, становить найсмішніший контраст із подіями на сотарійському

перегляді й після нього. Ці події незаперечно довели, що досить однієї риски

пера Бонапартового, цієї безконечно малої величини, щоб звести цього

фантастичного виплідка буржуазного страху, цього велетня Шанґарньє на

рівень посередности і обернути його, героя-рятівника суспільства, в

одставного генерала на пенсії.

Бонапарт давно помстився над Шанґарньє, спровокувавши військового

міністра на дисциплінарну сутичку з незручним протектором. Останній

перегляд у Саторі призвів, нарешті, до вибуху /110/ старої ворожнечі.

Конституційне обурення Шанґарньє не знало вже жадних меж, коли він

побачив, як кавалерійські полки дефілювали перед Бонапартом із

протиконституційними вигуками: Vive l`Empereur! (Хай живе імператор!).

Бонапарт, щоб запобігти всяким неприємним дебатам з приводу цих вигуків

на наступній сесії палати, усунув військового міністра д’Опуля, призначивши

його на губернатора Альжіру. На його місце призначив він одного надійного

старого генерала з часів імперії, що своєю брутальністю цілком міг мірятися

з Шанґарньє. А щоб усунення д’Опуля не здалося поступкою Шанґарньє,

Бонапарт одночасно перемістив із Парижу до Нанту генерала Ноймаєра,

праву руку великого рятівника суспільства. Саме Ноймаєр на останньому

перегляді спонукав усю піхоту дефілювати перед наступником

Наполеоновим з холодною, мов лід, мовчанкою. Шанґарньє, що його

переміщення Ноймаєра діймало особисто, протестував і погрожував.

Даремно! Після дводенних переговорів у «Moniteur’і» з’явився декрет про

переміщення Ноймаєра, і героєві ладу не лишалося нічого іншого, як

підкоритися дисципліні або піти на відставку.

Боротьба Бонапарта з Шанґарньє є продовженням його боротьби з партією

ладу. Тому відкриття нової сесії Національних Зборів 11 листопада

відбудеться за загрозливих ознак. Але це буде буря в шклянці води. В

істотному продовжуватиметься стара гра. Більшість партії ладу, не зважаючи

на галас лицарів принципу різних її фракцій, буде змушена продовжити

владу президентову. Так само й Бонапарт, не зважаючи на всі свої попередні

протести, надломлений уже тим, що бракує грошей, прийме це продовження

влади, як звичайне уповноваження, з рук Національних Зборів. Таким

способом розв’язок відсувається, status quo зберігається надалі, кожна з

фракцій партії ладу буде компромітувати, знесилювати та робити

неможливою іншу фракцію, репресії проти спільного ворога, проти маси

нації, поширюватимуться й вичерпуватимуться, поки самі економічні

стосунки знову не досягнуть тієї точки розвитку, де новий вибух висадить у

повітря всі ці ворожі між собою партії разом із їхньою конституційною

республікою

Зрештою, щоб заспокоїти буржуа, треба сказати, що колотнеча (Skandal) між

Бонапартом та партією ладу матиме той наслідок, що зруйнує на біржі масу

дрібних капіталістів і перемістить їхнє майно в кишені великих біржових

вовків.

ХРОНОЛОГІЯ

ВЕЛИКА ФРАНЦУЗЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

1789-1799 рр.

1789 р., 5 травня — 17 червня. — Генеральні Штати.

1789 р., 17 червня — 1791 р., З0 вересня. — Установчі Національні Збори.

1791 р., 1 жовтня — 1792 р., 19 вересня. — Законодавчі Збори.

1792 р., 21 вересня —1795 р., 26 жовтня. — Національний Конвент.

1795—1799 рр. — Директорія.

КОНСУЛЬСТВО Й ІМПЕРІЯ НАПОЛЕОНА І

1799-1815 рр.

РЕСТАВРАЦІЯ

1815-1830 рр.

ЛИПНЕВА МОНАРХІЯ

1830-1848 рр.

1830 р., 27—29 липня. — Липнева революція.

1831 р., 21 листопада. — Повстання робітників у Ліоні.

1832 р., 5-6 червня. — Повстання в Парижі під час похорон генерала

Лямарка.

1834 р., квітень. — Повстання робітників у Ліоні й Парижі.

1836 р., З0 жовтня. — Страсбурзька авантура Люї Бонапарта.

1839 р., 12 травня. — Повстання в Парижі.

1840 р., 6 серпня. — Бульонська авантура Люї Бонапарта.

1843 р., листопад — 1845 р., січень. — Перше перебування Карла Маркса в

Парижі.

1845-1846 рр. — Картопельна хвороба та неврожай. Голодні бунти.

1846 р., 11 листопада. — Вільне місто Краків приєднано до Австрії.

1847 р. — Фінансова криза. Бенкетна кампанія за реформу.

1847 р. 4-28 листопада. — Сепаратистська війна католицьких кантонів

Швайцарії (Sonderbundskrieg).

1848 р., січень. — Повстання в Сіцілії (Палермо).

ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ І ДРУГА РЕСПУБЛІКА

1848-1851 рр.

1848 р., 23-24 лютого. — Революція: проголошено тимчасовий уряд.

Тимчасовий уряд.

1848 р., 24 лютого — 4 травня.

1848 р., 25 лютого. — Проголошено республіку та право на працю.

26 лютого. — Скасовано смертну кару за політичні злочини. Утворено

мобільну ґвардію з молоді люмпенпролетаріяту. Скасовано дворянські

титули.

27 лютого. — Декрет про організацію Національних майстерень. /112/

28 лютого — Призначення урядової комісії в справі робітничій

(«Люксембурзька комісія») під головуванням Люї Бляна. (1 березня — перше

засідання цієї комісії).

1 березня. — Лист Фльокона до Маркса з пропозицією тимчасового уряду

повернутися до Франції. (Березень — початок квітня.— Друге перебування

Маркса в Парижі).

2 березня, — Декретування десятигодинного робочого дня та заборона

посередництва підрядчиків.

5 березня. — Декрет про загальне, безпосереднє й таємне виборче право для

всіх французів, починаючи з 21 року життя.

9 березня. — Демонстрація буржуазії з вимогою відсунути на три місяці всі

платежі. Конфіскація в ощадних касах вкладок понад 100 франків та

повернення їх на державний борг.

13 березня. — Революція в Відні; впав Меттерніх.

15 березня. — Оголошено білети Французького банку державними грішми з

примусовим курсом (27 квітня). Об’єднання департаментських банків з

Французьким банком.

16 березня. — Демонстрація буржуазної частини національної ґвардії проти

скасування привілеїв. Запровадження додаткового 45-сантимового податку.

17 березня. — Контрдемонстрація робітників.

18 березня. — Революція в Берліні та в Міляні.

15 квітня. — Декрет про скасування податку на сіль з 1 січня 1849 року.

16 квітня. — Невдала робітнича демонстрація на Марсовому полі; перемога

буржуазії.

29 квітня. — Вибори до Національних Зборів.

Установчі Національні Збори.

1848 р., 4 травня —1849 р., 26 травня.

1848 р., 4 травня. — Відкриття Установчих Національних Зборів.

10 травня. — Перше міністерство; Кавеньяк — військовий міністер.

15 травня. — Маніфестація на користь відновлення Польщі; робітники-

мініфестанти вдерлися до Національних Зборів, але зазнали невдачі.

Переслідування їхніх провідників, Барбеса, Блянкі та інших; закрито ліві

клюби.

21 травня. — Національне свято Згоди.

13 червня. — Обрання Люї-Наполеона в трьох департаментах, що його

анулювали Установчі Збори.

21 червня. — Декрет Виконавчої комісії про зарахування до війська всіх

неодружених робітників у віці від 18 до 25 років, що записані в списках

Національних майстерень.

22 червня. — Робітнича демонстрація. Депутація робітників до Виконавчої

комісії.

23-27 червня. — Робітниче повстання і диктатура Кавеньяка. Криваве

придушення повстання.

28 червня. — Кавеньяк — голова Виконавчої влади; він формує нове

міністерство. Розпущено Національні майстерні. Встановлено нагляд поліції

за політичними клюбами та товариствами. Закрито соціялістичні газети,

встановлено грошову заруку для газет. Призначено слідчу комісію під

головуванням Одільона Барро в справі подій 15 травня та в червні. (Доповідь

цієї коміції — 3 серпня). Масові вислання інсурґентів.

22 серпня. — Національні Збори відкинули продовження терміну сплат для

винуватців. /113/

25 серпня — Національні Збори видають судові Люї Бляна та Косідьєра;

втікають до Англії.

9 вересня. — Закон про 12-годинний робочий день, що касує декрет 2

березня.

17 вересня. — Додаткові вибори; Люї Бонапарта обрано в 5 департаментах.

30 жовтня. — Придушено революцію в Відні.

12 листопада. — Оголошено нову конституцію.

15 листопада. — Революційний рух у Римі проти папи (Пій ІХ).

30 листопада. — Національні Збори ухвалили Кавеньякові заходи для

захисту папи та щоб йому дати пристановище у Франції (експедиція до

Чівітта-Вікія).

10 грудня. — Люї Бонапарта обрано на президента республіки. Перше

Бонапартове міністерство під головуванням Одільона Барро (20 грудня).

18 грудня. — Відновлення податку на сіль.

26 грудня. — Генерала Шанґарньє призначено за командира паризької

національної ґвардії та першої армійської дивізії, що стояла в Парижі.

Безуспішна інтерпеляція в цій справі Ледрю-Роллена.

29 грудня. — Пропозиція Рато розпустити Установчі Збори.

1849 р., 27 січня. — Національні Збори відкинули пропозицію міністерства

розпустити клюби. Ледрю-Роллен обвинувачує уряд у зламанні конституції.

29 січня. — Уряд у зв’язку з розпуском мобільної ґвардії провокує народні

заколоти. Військова демонстрація, що її організував уряд перед будинком

Національних Зборів.

2 березня. — Демократи й соціялісти об’єдналися для виборів і утворили

соціяль-демократичний комітет.

7 березня — 2 квітня. — Процес у найвищому суді в Парижі проти травневих

інсурґентів; Блянкі засуджено на 10 років самотнього ув’язнення. Барбеса,

Альбера, Распайля та інших — до заслання.

21 березня. — Законопроєкт Фоше проти права асоціяцій. Заборона

політичних клюбів та товариств.

26 квітня. — Одільон Барро запропонував ухвалити кредити на італійську

експедицію.

30 квітня. — Поразка генерала Удіно в Італії.

8 травня. — Лист Люї Бонапарта до генерала Удіно; у цьому листі Бонапарт

висловлюється за війну проти римської республіки та за відновлення

папської влади.

11 травня. — Ледрю-Роллен ставить пропозицію притягти до суду

президента та його міністрів; Збори пропозицію відкинули.

13 травня. — Вибори до Законодавчих Зборів. Перемога партії ладу і поразка

«щирих» республіканців. Успіхи соціяльно-економічної партії.

18 травня. — Постанова про скасування податку на напої (з 1 січня 1850

року).

26 травня. — Національні Збори відкинули пропозицію Фльокона про

амністію червневим інсурґентам.

Законодавчі Національні Збори

1849 р., 28 травня — 1851 р., 2 грудня

1849 р., 28 травня — Перше засідання Законодавчих Зборів; Дюпена обрано

на голову Зборів. /114/

11 червня — Бомбардування Риму. — Ледрю-Роллен відновлює свою

пропозицію притягти до суду президента.

12 червня. — Пропозицію Ледрю-Роллена відкинуто.

13 червня. — Демонстрація протесту та повстання Гори; генерал Шанґарньє

придушує рух. Оголошено стан облоги.

16 червня. — Заборонено всі демократичні газети. Притягнено до суду 40

депутатів; Ледрю-Роллен тікає до Англії. Повстання в Ліоні.

19 червня. — Новий закон про політичні клюби, що дає право урядові

закривати клюби та спілки, що здаються йому за небезпечні.

3 липня. — Вступ Удіно в Рим.

8 липня. — Додаткові вибори.

27 липня. — Новий закон про пресу, що встановлював ряд тяжких приписів

для журналів, газет і політичних брошур.

Липень — серпень. — Придушення повстань у південній Німеччині.

12 серпня — 10 жовтня. — Перерва засідань Національних Зборів.

Перманентна комісія з 25 депутатів, виключно леґітимістів та орлеаністів,

для охорони конституції та республіки.

13 серпня. — Капітуляція угорського революційного війська перед

російською армією.

18 серпня. — Лист Люї Бонапарта до полковника Едґара Нея про умови

відновлення папської влади в Римі (загальна амнестія, світська адміністрація,

кодекс Наполеонів та ліберальний уряд).

Серпень-вересень. — Бонапартова подорож по департаментах.

Жовтень. — На пропозицію Одільона Барро асигновано 300.000 франків для

виплати вдовиної пенсії герцоґині Орлеанській, а також 9 мільйонів на

римську експедицію. Барро відмовляється запропонувати Зборам збільшити

платню Бонапартові.

10 жовтня — 13 листопада. — Процес у Версалі проти учасників

демонстрації 13 червня 1849 року.

1 листопада. — Відставка Одільона Барро. Утворення нового міністерства

(д’Опуль — військовий міністер, Фульд — міністер фінансів, Руер —

міністер юстиції).

13 грудня. — Закон проти народних учителів, що надає право префектам

дисциплінарно карати та звільняти їх.

20 грудня. — Відновлення податку на вино.

1850 р., 14 січня. — Міністер народньої освіти де-Пар’є вносить

законопроєкт, що віддає освіту під керівництво попівства (закон Фаллю);

Національні Збори ухвалили його 15 березня, а 27 березня затвердив

президент.

5 лютого. — Префект поліції Кар’є наказує зрубати всі «дерева волі».

15 лютого. — Організація військового командування територіяльними

округами.

10 березня. — Додаткові вибори; в Парижі обрано Дефльота, Відаля та

Карно. Бароша призначено на міністра внутрішніх справ. Замість Відаля, що

відмовився від свого мандату, в Парижі обрано Ежена Сю (28 квітня).

15 березня. — Реорганізація народньої освіти.

31 травня. — Скасування загального виборчого права на підставі виборчого

закону, що його виробила комісія 17-ти (так звані «бурґграфи»); ця комісія

складалася з провідників орлеаністів та леґітимістів (Тьєр, Бер’є, Брольї та

ін.).

5 червня. — Закон про заслання за політичні злочини. /115/

16 липня. — Новий закон про пресу (запровадження грошових та

штемпельних оплат та зобов’язання для авторів підписувати свої статті).

11 серпня. — 11 листопада — Перерва засідань Національних Зборів,

перманентна комісія з 25 членів, переважно орлеаністів та леґітимістів.

26 серпня. — У Клермоні вмер Люї-Філіпп; пілігрімство туди орлеаністів,

щоб дійти об’єднання прихильників обох династій, Бурбонів та Орлеанів.

Одночасне пілігримство леґітимістів до Вісбадену з тією самою метою; граф

Шамбор на об’єднання не погодився.

Серпень-вересень. — Бонапарт подорожує по департаментах, щоб

підготувати громадську думку на користь продовження терміну свого

президентства.

3 і 10 жовтня. — Перегляди війська в Сен-Морі та Саторі.

2 листопада. — Наказ Шанґарньє, що забороняє військові вигуки «слава»

тощо. На місце д’Опуля на військового міністра призначено Шрама.

12 листопада. — Бонапартове послання до Національних Зборів.

Грудень. — З наказу міністра юстиції ув’язнено за борги депутата Могена і з

розпорядження Національних Зборів звільнено. Одставка поліційного

комісара Національних Зборів Йона.

1851 р., 10 січня. — Нове міністерство. Відставка Шанґарньє.

18 січня. — Вотум недовір’я міністерству. Нове позапарляментське

міністерство.

10 квітня. — Нове антипарляментське міністерство (Барош, Руер, Фульд,

Фоше).

1 червня. — Промова Бонапарта в Діжоні проти Національних Зборів.

17 липня. — Генерала Маньяна призначено на губернатора Парижу.

19 липня. — Національні Збори відкинули проєкт про перегляд конституції.

10 серпня. — 4 листопада — Перерва засідань Національних Зборів.

26 жовтня. — Утворення нового міністерства Торіньї з Сент-Арно на посаді

військового міністра.

4 листопада. — Послання Бонапарта; в цьому посланні він висловлюється за

відновлення загального виборчого права.

13 листопада. — Відповідний законопроєкт відхилено.

17 листопада. — Законопроєкт квесторів Зборів Лефльо та База про те, щоб

президентові Національних Зборів дати право викликати збройну силу для

охорони Зборів. Цей законопроєкт Збори відкинули.

2-4 грудня. — Державний переворот. Розпуск Національних Зборів.

Відновлення загального виборчого права. Арешт партійних провідників.

Оголошення стану облоги. Спроби збройного опору в Парижі й на провінції.

Масові заслання.

20 й 21 грудня. — Плебісцит, що санкціонував новий режим (7.439.216

голосів за і 640.737 проти).

ДРУГА ІМПЕРІЯ НАПОЛЕОНА ІІІ.

1852 р., 2 грудня — 1870 р., 4 вересня.

1852 р., 21 листопада. — Плебісцит про встановлення спадкової імперії

(7.824.189 голосів за пропозицію).

2 грудня. — Проголошення Люї Бонапарта імператором під ім’ям Наполеона

ІІІ.

1870 р., 4 вересня. — Падіння Наполеона ІІІ. Встановлення третьої

республіки. /116/

З німецької мови переклав Петро Бензя

Примітки

[1] Спочатку в Енґельса далі було написано: «Велика промисловість існувала

у Франції тільки в небагатьох місцевостях та була мало розвинена, в

Німеччині вона тільки ще починала розвиватися, Австрії, Італії, російської

Польщі, Росії не можна було вважати за промислові країни». У тексті

подаємо остаточну Енґельсову редакцію. Ред.

[2] «Малою Німеччиною» називали Німеччину без Австрії.

[3] У німецькому виданні кінець цього абзацу, починаючи від слів «В цьому

й лежить…», як і цілу низку інших місць (вони нижче зазначені), де

підкреслюється потреба революційної боротьби та значення збройного

повстання, викреслила «цензура» ЦК німецької соціяль-демократичної

партії; провідники цієї партії перекручували перед лицем пролетаріяту

революційну теорію марксизму, підробляючи марксизм під соціяль-

фашистське прислужництво. Ред.

[4] Увесь цей абзац, що був продовженням попереднього, в німецькому

виданні викреслила с.-д. цензура. Ред.

[5] Подане в дужках закреслив сам Енґельс. Слова «Скрізь непідготовані

виступи відійшли на задній плян» викреслила с.-д. цензура. Ред.

[6] Частину цього речення, починаючи від слів «не дати цій масовій» і до слів

«вирішального дня» закреслила с.-д. цензура, але слово «вирішального»

закреслив сам Енґельс. Ред.

[7] Слова «масова сила в критичний момент можливо, не була б до нашого

розпорядження» закреслила с.-д. цензура. Замість слів: «вирішальний бій» у

надрукованому тексті: «вирішення». Ред.

[8] Хто дозволив би скарги Гракхів на бунт?

[9] Воля монарха — найвищий закон!

[10] Кінець цього абзацу, починаючи від слів «Це чудово

продемонстрував…» закреслила с.-д. цензура. Ред.

[11] Міська Дума.

[12] За Люї-Філіппа «леґальною країною» називали ту частину людности, що

мала виборче право, а ту переважну частину, що цього права не мала, —

«країною нелеґальною». Перекл.

[13] «Геть великих злодіїв! геть убивців!».

[14] «Династія Ротшильдів»; «Євреї — королі нашої доби».

[15] Жадного шеляга для слави!

[16] Мир за всяку ціну!

[17] Краков анектувала Австрія в порозумінні з Росією та Прусією 11

листопада 1846 року. Sonderbundskrieg у Швайцарії (війна проти католицьких

кантонів. П.Б.) від 4 до 28 листопада 1847. Повстання в Палермо 12 січня

1848 року; наприкінці січня неаполітанці дев’ять днів бомбардують

місто. Ф.Е.

[18] Французька республіка! Воля, рівність, братерство!

[19] «Уряд, що усуває те страшне непорозуміння, яке існує між різкими

класами».

[20] Треба цьому покласти край!

[21] Починаючи від слів «Те, що ненавидів народ» і до «спільного ворога»,

мабуть, теж сконфіскувала соц.-дем. цензура, бо в німецькому виданні цього

місця нема. Ред.

[22] Охоронці. Люди, що виконують слухняно чиїсь накази. Перекл.

[23] Головний.

[24] Не вважаючи ні на що.

[25] Щирі республіканці.

[26] Або Цезар, або Кліші (в’язниця для боржників)!

[27] 8 червня 1847 року (в ориґіналі друкарська помилка: надруковано 1849

року) в палаті перів у Парижі почався процес проти Пармантьє та генерала

Кюб’єра, — їх обвинувачували в тому, що вони підплатили урядовців, щоб

дістати концесію на добування соли, — та проти тодішнього міністра

громадських робіт Теста, — його обвинувачували в тому, що він брав такі

хабарі. Під час процесу Тест пробував накласти на себе руки. Усіх засуджено

до великих грошових кар, а Теста, крім того, ще й на три роки в’язниці.

[28] Рогатки, де брали міське мито на споживні продукти.

[29] Так називається в історії фанатично ультра-роялістська та реакційна

палата депутатів, обрана 1815 року безпосередньо після другого падіння

Наполеона.

[30] Гра слів: Grecs — означає греки, але й шулери з професії.

[31] Лямуретів поцілунок.

[32] Того дня мали обирати нового президента. Перекл.

[33] Хай живе Наполеон, хай живуть ковбаси!

[34] Тут гра слів: Es lebe die Wurst (ковбаса), es lebe der Hanswurst (блазень,

дурник).

Джерело: Карл Маркс. Клясова боротьба у Франції 1848-1850. — Харків-

Київ: Партвидав «Пролетар», 1932. — 116 стор.