#свжст квітень 2015 р

№2, КВІТЕНЬ 2015 Р.

ПО СПІРА ЖИТТЯЛІ

*Актуальний Google-пошук станом на 9.03.2013 р.- жінки повинні залишатися вдома- жінки повинні бути рабами- жінки повинні бути на кухні- жінки не повинні говорити в церкві

Жінки повинні мати право приймати свої власні рішення.Фото з мережі Інтернет

3#свжст квітень 2015 р.

ВІД РЕДАКЦІЇ

Шановні читачі!

Перед вами – другий випуск нашого соціального журналу, який відтепер називатиметься «#свжст». Безперечно, ці п’ять літер та один знак потребу-ють пояснень. Із задоволенням надамо їх.Як і будь-яка річ, яка несе в собі елемент твор-

чості, ця назва може трактуватися по-різному. По-перше, ці п’ять літер – кістяк, так би мовити,

слова «свіжість», з якого усе починалося. Скоротили голосні відповідно до однієї з модних тенденцій у соц- мережах, додали хештег для зручності пошуку на просторах Інтернету і отримали ось таку назву. Звідки взялася орієнтація на Інтернет? Бо наше видання існуватиме саме там. Поки що.По-друге, маємо тематичну розшифровку для цієї

імпровізованої абревіатури. С – синтезВ – важливогоЖ – (у) життіС – суспільстваТ – тут.Звучить голосно, пафосно і накладає величезну від-

повідальність. Що ж, ми її не боїмося. Звісно, вийде не все і не одразу. Але орієнтири визначено, є куди прямувати і до чого прагнути. Сподіваємося, що до-сягнемо цих вершин з вашою підтримкою.Повертаємося до номера, який ви зараз пе-

реглядаєте. Багато митців та мислителів порівнювали життя зі спіраллю. Дійсно, мож-на віднайти схожі риси. Це неперервність, пов- торюваність чи схожість, іноді навіть дежавю, рух вгору або стрімкий злет донизу – у кого як вийде. Усе пов’язане між собою – спогади про минуле, дум-ки про майбутнє і, звичайно ж, теперішнє. П’ять текстів цього випуску містять у собі часточки усього цього. Читайте, згадуйте, плануйте, прожи-вайте кожен момент на повну. І чекайте на трав-невий випуск.

4 #свжст квітень 2015 р.

НАД НОМЕРОМ ПРАЦЮВАЛИ:

РЕДАКТОР: Дар’я Трапезнікова

ВЕРСТКАДар’я Трапезнікова

КОРЕСПОНДЕНТИ:Леся КозубІрина ЗвездовськаОлена Целуйко

Інститут журналістики, 2015 р.Наклад: +∞ примірників.

по спіралі життя

ЧИТАЙТЕ У НОМЕРІ:- про каністерапію та собак-лікарів - с. 5

- про «крейзі» українців та соціальні інновації - с. 9

- про фотографа, який був змушений виїхати з рідного Донбасу - с. 12

- про чоловіка, який живе насиченим життям, незважаючи на сліпоту - с. 14

- про те, чим є Чорнобильська ката-строфа для наших сучасників - с.17

ЗВИЧАЙНЕ ДИВО

4 #свжст березень 2015 р.

Ми приїхали заздалегідь, аби встигнути все як слід підготувати. Імпровізація, звичайно, річ прекрасна, але саме сьогодні їй краще поступитися місцем ретельній підготовці. Адже на

нас – велика відповідальність.Кінологи Олена Гончар та Олена Мельничук розподіляють обов’язки між усіма учасни-

ками заходу. Ти – знімаєш на камеру, ти – фотографуєш, ти подаватимеш печиво, коли у мене скінчиться – до речі, поламай його маленькими шматочками! – ти піди знайди нам

мікрофон, ти …Мені дісталися ролі фоторепортера та сховища для печива, чим я цілком задоволена. Ходжу

навкруги синього ковролінового квадрату – нашої ділянки – та налаштовую фотоапарат. Усі помітно нервують, особливо інструктори та ведуча. Не нервують лише собаки.

Коллі Рей і російський чорний тер’єр Капа, звиклі до виставочного шуму та метушні, спокійні та готові працювати. Привітливо тягнуться назустріч дітям, які, у свою чергу, тягнуться до собак. Білий плямистий метис Марсель розлігся у ніг своєї господарки Світлани, яка пробі-гає очима текст, що вже скоро читатиме. Проте його, Марселя, зірковий час був зранку, на

фрістайлі (танок із собакою), а тепер приходить черга Капи та Рея.Вони – собаки-терапевти.

Вони такі, ці собаки. Можуть тебе не любити, але якщо вже зовсім біда, завжди допоможуть.

Глорія Му «Повернутися по слідах»

Вже за 10 хвилин тут розпочнеться відкрите за-няття з каністерапії; на виставці собак такий захід презентують уперше. Каністерапія – тобто терапія з участю собак – незважаючи на свою ефективність, в Україні тільки починає набирати обертів. Органі-зації, які професійно займаються цим видом діяль-ності, можна перерахувати по пальцях однієї руки, саме тому інструкторами дресирувального центру «Лармон» і було прийняте рішення презентува-ти свою роботу тут, на міжнародній виставці FCI-CACIВ «Золоті ворота-2015». Виставка ця не тільки престижна, але й дуже багатолюдна, а отже, є шанс поінформувати велику кількість людей.

«Друг у біді не покине» – так символічно нази-вається цей благодійний захід.

Біля нашого шматку синього ковроліну потроху збираються глядачі, звиклі до рингів, де ведеть-ся боротьба за найкращого представника породи, звиклі навіть до великих майданчиків для аджиліті, де собаки на швидкість долають перешкоди, проте ніяк не звиклі до звичайного неогородженого квад- рату площі, на якому можна побачити лише трьох собак та ще й різних порід (причому третій, Мар-сель, безтурботно дрімає біля ніг своєї господарки). Великий напис «Каністерапія» позаду нас, здаєть-ся, достатньо повно розкриває інтригу «А що тут буде?», проте час від часу все одно можна почу-ти виголоси та питання на кшталт: «Ух ти, а чому тільки два песики? А як вони будуть змагатися?» Каністерапія, незважаючи на свою іноді просто


фантастичну ефективність, на жаль, все ще за-лишається чимось абсолютно широкому загалу невідомим.

Якась жінка зі своїм сином сідають просто на під-логу і чекають на початок заняття. Ставлять лише одне питання: «Хто це влаштовує?» «Реабілітацій-ний центр для людей з обмеженими можливостя-ми «Майбутнє», спецшкола №26 та Зооцентр «Лар-мон», – відповідаю, дещо підглядаючи на плакат, що стоїть неподалік. Вони залишаються сидіти (острівок спокою та впевненості у цьому морі ме-тушні): «Зрозуміло, дякую. Ми залишимося подиви-тись».

Ми все ще нервуємо, але всі чимось зайняті – так легше чекати.

Аж нарешті бачимо головних учасників сьогодніш-нього дійства, тих, заради кого все це. Прибувають учні спеціальної школи-інтернату №26 – їх деся-теро і вони щасливо озираються навкруги. Трима-ються купкою, але більшість не відчуває себе скуто: вони радісно фотографуються, сміються, жартують. Зустрівши принаймні половину з них на вулиці, ви ніколи б не здогадалися, що спецшкола №26 ство-рена для дітей з вадами розумового розвитку.

Рей та Капа готові, інструктори теж. Руслана пе-ревіряє відеокамеру, я востаннє кришу печиво у своїй кишені та намагаюся вгадати найзручніший ракурс. Світлана починає оголошувати учасників та розповідати про каністерапію. Ольга бере свою Капу, Олена – Рея. Заняття починається.

Діти по черзі водять собак (хто Капу, а хто Рея), вишиковуються у діагональ та проводять їх «змій-кою», дають команди «зайка» чи «дай лапу».

Все одночасно дуже вільно та дуже чітко – інструк-тори ні на мить не втрачають пильності, а діти терпляче черкають своєї черги поспілкуватися з хвостатими терапевтами. Капа і Рей в одну мить перетворюються на загальних улюбленців, Олена та Ольга усміхнено розповідають кожній дитині, як правильно подати команду, щоб їхня собака вико-нала певну дію. Печиво швидко перекочує з моєї кишені до рук учнів, а звідти майже одразу до задо-волених собак.

Важливо бачити їхні обличчя. Багато хто з гля-дачів, які підійшли подивитися на каністерапію, не-вдовзі знайшли це видовище нудним та пішли геть, і це значить, що вони були неуважні.

Обличчя дітей, обличчя інструкторів, навіть об-личчя собак – усе це найяскравіша ілюстрація бла-годійного заходу. Хтось іще не впевнений, хтось не тямить себе від щастя. Олена та Ольга поєднують у собі щиру радість від справи, яку вони роблять, та колосальну зосередженість на ній. Рей та Капа – тер-плячі та привітні – ніби намагаються подружитися з кожною дитиною.

Дехто з дітей на початку боявся навіть просто ве-сти собаку і тим паче годувати її з рук. Проте вже не-вдовзі їм вдалося розслабитися та довіритися тера-певтам – це, власне, і є каністерапія. Коли повністю замкнена у собі дитина, яка спочатку не знаходила місця від нервування, після короткого спілкування з собакою вже усміхається та спокійно чеше її за ву-хом.

Тварини здатні робити те, що не можуть жод-ні ліки та навіть лікарі. Але часто це – неви-довищно, неефектно, не для великих арен.


ПОДІЯТут важливі атмосфера, деталі та дрібниці: хлопчик боїться дати шматок печива Рею з відкритої долоні, але інша учениця спецшколи підбігає і тримає його руку, щоб було не так страшно; напруженого вигля-ду дівчина вперше і невпевнено торкається кучеря-вої Капи та починає усміхатися сама до себе; Оле-на притримує за плечі несміливого учня, а Рей сам присувається трохи ближче до нього. Коли на пер-ший погляд відбувається довга вправа – насправді кожен момент її різний, цікавий та неповторний, у кожному є щось, що чіпляє та дивує. Але, на жаль, багато хто з глядачів обмежуються тільки першим поглядом. Саме тому біля нашого синього квадрату під написом «Каністерапія» зібралося не так багато людей, як хотілося б. Але, якщо чесно, ані інструк-тори, ані діти цього не помітили, зайняті справою куди більш важливою. Заняття проводилося не для публіки, а для дітей; ніхто не йшов далі, поки впра-ву не виконає кожна дитина, навіть якщо комусь зі спостерігачів було нудно. Це, мабуть, і є правильно розставлені пріоритети та професіоналізм.

Наостанок – фотосесія з собаками. І тут – неймовір-но – дехто з дітей розкривається ледь не повністю,

радісно змінюючи пози перед фотографами та ве-село обіймаючи пухнастого Рея чи кучеряву Капу. Хтось, сміючись, ставить «ріжки» своєму чотири-лапому терапевту; хтось уперше вільно усміхнувся, зазирнувши у фантастично доброзичливі, які бува-ють тільки у собак, очі. Ціна такої усмішки – ней-мовірна.

І тут ти розумієш, що в ці моменти аж ніяк не змо-жеш згадати призначення та спеціалізацію їхньої спецшколи №26. Не зможеш – і не маєш потреби. А ще розумієш, що став щасливим очевидцем справж-нього дива.

Заняття добігає кінця. Усіх нас не покидає вражен-ня, що все це було не дарма. Якесь дивне і майже ма-теріальне відчуття сенсу – справжнього, істинного – застигло у душі та виблискує у погляді кінологів, помічників, собак. Діти, які все ще крутяться поруч, фотографуються та сміються, зовсім не хочуть їхати додому.

Звичайно, вони не зцілилися. Але точно стали хоч трохи щасливішими.

Ірина ЗвездовськаФото автора

7#свжст березень 2015 р.

БОЖЕВІЛЛЯЗІ ЗНАКОМ

«ПЛЮС»

Від самого ранку погода вередувала. Дрібний до-щик то йшов, то зникав, ніби нашіптуючи, що сьо-годні вихідний, треба лишитися дома. Утім, ви-брики погоди аж ніяк не злякали ні активістів, ні зацікавлених киян.

Звісно, лейтмотивом фестивалю були зміни у сус- пільстві. Кожна організація уявляє їх по-своєму, відповідно, й напрями діяльності відрізняються. Наприклад , громадська ініціатива «Реанімацій-ний пакет реформ» об’єднала навколо себе кілька-сот активістів, експертів та журналістів. Вони роз-робили Дорожню карту реформ для парламенту VIII скликання. У ній прописані покрокові плани рефор-мування 18 найважливіших галузей у житі країни. А от ресурсний центр «Гурт» позиціонує себе як на-ціональний центр суспільної інформації та експер-тизи, що розвиває громадянське суспільство. Тим, хто підходив до їхнього стенду, волонтери пропо-нували написати, що для них означає громадянське суспільство.

Деякі організації теж обстоюють зміни у значно дрібніших, але не менш важливих аспектах життя. Члени ГО «Дивовижні» роблять дивовижним усе навколо себе – прибирають занедбані території, створюють арт-об’єкти, надихають людей на зміни у власних помешканнях та дворах. Під час фести-валю активісти пропонували перехожим написати власне визначення соціальної відповідальності та ознайомитися з інструкціями, як покращити своє середовища проживання. «Я прикрасила малий

ліфт у своєму під’їзді. Сусіди були приємно вражені. Вони не тільки повернули гроші за цю роботу, а й за кілька днів зібрали гроші на ремонт великого ліф-та», - розповідає одна з волонтерок.

Асоціація велосипедистів Києва, яка розташува-лася неподалік, прагне зробити місто комфортним для велопрогулянок. Вони дають поради любителям двоколісного транспорту, навіть зробили для них вибірки з Правил дорожнього руху.

Проблему часто важко вирішити самотужки. Адво-каційний портал ADVOHUB допомагає активістам у боротьбі із суспільними негараздами. На фестивалі активісти пропонували перехожим знайти вихід із проблемної ситуації за допомогою дартсу. Усе про-сто: на дротику позначений шлях вирішення, стикер із проблемою клеїться на «десятку». Яким дротиком влучаєш, таким чином і дієш. Коаліція з протидії дискримінації в Україні та Центр інформації про права людини в рамках «UCRAZYANS» пред-ставляли кампанію «Дискримінація обмежує. Про-тидій!» Кожен міг спробувати печиво зі своєрідним передбаченням, за що його можуть дискримінува-ти, а також намалювати дискримінацію. Кращий малюнок мав отримати приз.

У фестивалі брали участь і організації бла-годійного спрямування. Наприклад, магазин «Ласка» та торгова платформа Murahy.com приймали речі, кошти від продажу яких перерахову-ються різним фондам та організаціям. «КримSOS» організувало продаж хенд-мейду та листівок

Останнім часом Софійська площа стала популярним місцем для проведення різноманітних фестивалів та масових заходів. У останню суботу квітня тут зібралися соціально активні українці. Члени більш ніж двох десятків громадських організацій розповідали зацікавленим перехожим про те, як вони змінюють суспільство на краще. Ці люди по-хорошому схиблені на своїй справі, присвячують їй значну частину вільного часу. Тому організатори заходу, інтер-нет-видання «Platfor.ma», дещо трансформували назву фестивалю. Так слово «Ukrainians» пе-ретворилося на «UCRAZYANS». Кореспонденти «#свжст» просто не могли оминути цю подію.

ЗНАЙОМСТВО



із кримськотатарськими орнаментами, а фонд «Таблеточки» - сувенірів із власною сим-волікою. «Велика ідея» та Спільнокошт підготу-вали презентацію власного досвіду підтримки про-ектів та поради для тих, хто прагне змін.

Велику увагу учасники фестивалю приділили на-лагодженню взаємодії між людьми. Ініціатива «Connectable» спрямована на об’єднання мешкан-ців спальних районів та створення комфортного міського простору. Волонтери «Наукових пікніків» запрошували тих, хто цікавиться наукою, приєдна-тися до інтерактивних експериментів у публічних місцях. На таких зустрічах, за словами активістів, науковці та техногіки подають таємниці науки до-ступною для всіх мовою. Такі пояснення дозволять кожному повторити будь-який із продемонстрова-них експериментів вдома.

Презентували свою діяльність і волонтери нефор-мального мистецького простору «Вільна Хата», розташованого у Краматорську. Основний про-філь їхньої діяльності – неформальна освіта. Це і майстер-класи, і заняття у медіагрупі та клубі іно-земних мов. Молодь влаштовує екологічні акції та впроваджує програму «Добрий сусід».

Закликали знайомитися із сусідами по Україні й учасники руху «Твоя країна». Молоді люди про-вели невеличке опитування серед відвідувачів фестивалю. Виявляється, майже 60% опитаних були менше ніж у половині регіонів України. Тому ак-тивісти поставили умовне завдання перед молоди-ми українцями – до 25 років відвідати усі обласні центри нашої держави.

Не обійшлося і без інформаційних ініціатив. Сту-денти Острозької академії розповідали про створе-ну ними журналістську лабораторію J.Lab. Команда зібрала гроші на Спільнокошті і витратила їх на тех-нічне забезпечення проекту. В планах у спудеїв не тільки створення власного інформаційного ресурсу, а й мережі подібних лабораторій при факультетах журналістики.

Представники журналістського руху «Стоп цен-зурі!» запрошували взяти участь в однойменному конкурсі. Ті, кому є що сказати, можуть подати на розгляд журі зображення, есей, вірш чи гасло. Робо-ти приймаються до 20 травня.

Музичний супровід фестивалю забезпечували діджеї радіо «Аристократи». Вони облаштували сцену, на якій протягом дня мали змогу виступи-ти кілька молодих українських виконавців. Самі ж «аристократи» у перервах між виступами гуртів не тільки вмикали найрізноманітніші плейлисти, а ще й провели «дискотеку»

Така кількість людей, що прагне змін та працює на благо своїх громад, безперечно, надихає. Безліч проектів різноманітного спрямування викликають захоплення та повагу. Коли тебе оточують люди, за-кохані у життя, хочеться й самому щось зробити для того, щоб твоє існування стало не тільки яскравим, але й корисним іншим. Можливостей безліч, голов-не – зробити перший крок.

Дар’я ТрапезніковаФото автора


СУБ’ЄКТИВНО ЧЕРЕЗ ОБ’ЄКТИВ

В останній день Книжкового Ар-сеналу надто людно і шумно. Серед сотень людей і тисяч книжок відшу-кати єдину «живу книгу» виявилося не так-то просто. Фотограф із Лу-ганська Євген Степанець сидить за столиком буфету в Залі малих кни-гарень та видавців і чекає на спів-розмовників. Полілог анонсовано у рамках проекту «Жива бібліотека» від «Донбаських студій» та фонду «Ізоляція». Охочих небагато, тому ховаємося від гамору у просторій підсобці кафе та «відкриваємо

книгу» - розпочинаємо розмову.


ЛЮДИНАЗвісно ж, на Євгена одразу посипалися запитання

про переселенське життя.«Обстановка загострювалася. Їхали усі, їхали

щодня. Ті, хто хотів жити під російським прапо-ром, виїхали до Росії, ті, хто під українським, – до України. Залишилися переважно ті, кого щось тримає, або ті, хто фізично не має змоги виїха-ти. Можливо, і переглянули свої уподобання. Знає-те, щось на зразок Стокгольмського синдрому».

У оточенні хлопця думки розділилися. Але в ціло-му протилежність поглядів не вплинула на стосун-ки. Друзі залишилися друзями, розділеними хіба що поглядами на майбутнє Донбасу, сотнями кіло-метрів та неформальним кордоном.

Євген планував їхати на пошуки чогось кра-щого, але набагато пізніше. Доля та війна підкоригували плани.

«Що спільного між Києвом та Луганськом? Спальні райони. Люди майже однакові. І там, і там у маршрутках можна зустріти як усміхне-них, так і непривітних та сумних людей. Взагалі, мені іноді здавалося, що я нікуди й не переїжджав. Старі знайомі, які теж виїхали, схожі багатопо-верхівки. Хіба що культурних та розважальних заходів у цьому місті більше».

Хлопець говорить, що не зазнав особливих труд-нощів після переїзду. Коли знаєш, що нема дороги назад, то з’являється друге дихання, доводиться об-лаштовуватися вдвічі швидше. Сам Євген стигмати-зації не відчув, але його друзі зіштовхувалися з від-мовою в оренді житла та зазнавали інших проблем. На його думку, усе залежить від людей, які тебе ото-чують, та їхніх переконань. Молодий фотограф не виключає можливості, що колись і з ним трапиться щось подібне.

«Після переїзду я одразу ж почав розсилати ре-зюме. Один роботодавець не одразу зрозумів, чому я шукаю роботу не в Луганську, а в Києві, де й так повно люду. Довелося пояснювати, що я не просто так втік з рідного міста, а через те, що там ідуть бойові дії. Не всі люди зрозуміли, що десь там іде справжня війна».

Звісно, Євген сумує за Луганськом, вулицями, своєю квартирою, за людьми, з якими пов’язувало його місто. Після переїзду хлопець двічі бував у зоні АТО – восени і взимку. Дуже хотів познімати, але не мав чіткої концепції, та й розгулювати містом з камерою дуже небезпечно. Незважаючи на пустоту, колони військових та постріли навколо, Євгенові іноді здавалося, що він нікуди і не їхав.

«На Новий рік багато людей з’їжджалося до міста, навіть черги на блокпостах були. Що ска-зати про атмосферу? Люди намагаються не гово-рити між собою. Можливо, я нечасто бував у гро-мадських місцях і небагато чув, але спілкуються усі без суперечок і намагаються вести себе якомо-га тихіше. Якось в когось заграли «Океан Ельзи», але ніхто не подивився, не сказав, що це «фашист- ська музика» чи щось на кшталт цього. Бували і

моменти, коли «приїжджі» себе погано поводили. Їм тим більше ніхто нічого не скаже».

Молодий фотограф цікавиться роботами колег, зокрема тими, що пов’язані з Донбасом. Це і досвід дає, і дозволяє дізнатися про події в рідному місті. Євген каже, що дійсність на фото показано полярно. Звідси виникають суперечки та докори про одно-бокість відображення ситуації. Краще залишатися спостерігачем і не робити категоричних висновків.

Хлопець також розповів дещо про улюблену спра-ву. Фотографувати почав незадовго до закінчення школи. Нещодавно випустив власну книжечку зі світлинами, такий собі самвидав.

«Було дуже цікаво спробувати. Хотілося, щоб щось залишилося в руках, а не на жорсткому дис-ку, щоб можна було доторкнутися до своєї робо-ти. У книзі зовсім по-іншому усе виглядає. Можна подивитися абсолютно іншим поглядом на свої творіння, можливо, щось відредагувати. Розта-шувати зображення на розвороті так, щоб вони заграли по-новому, набагато складніше, ніж про-сто розкласти їх по папкам на комп’ютері. Сам-видав зараз розвивається, існує багато конкурсів та грантів, завдяки яким можна видати повно-цінну книгу з чернеток. Насправді, це величезне задоволення, хоч і дороге».

Євген не знає, як назвати свій творчий стиль. Схи-ляється до документального фото, адже це доволі широке поняття, яке включає в себе і пейзажі, і портрети, і навіть репортажний елемент. Фотограф жаліється, що в Україні немає школи фотографії, яка могла б навчити та скерувати в правильному на-прямку молоді таланти. Без такої «огранки» важко аналізувати свої помилки та правильно визначати те, що привело до успіху в конкурсі чи на виставці або до визнання глядачів.

«Якби я відображав Луганськ у якійсь ретроспек-тивній виставці, то обов’язково показав би прос- тоту та безтурботність периферійного життя. Це були б хороші та теплі спогади. На світлинах були б друзі, пам’ятні місця та події, нічого дра-матичного та спустошеного.

Там люди були відкритими, щирими. Тут такого нема – більшість ніби ховається за завісою нещи-рості. Місто було зелене – всюди дерева, листя, затінок. Багато чого розказав би ще, але отак од-разу не спадає на думку».

Після запитання про прогнози подальшого роз- витку ситуації Євген довго мовчить і хмуриться. Вони зовсім не райдужні. Але жоден з нас не знає, що станеться завтра, і переселенці переконалися в цьому, як ніхто інший. Тому помирати надії на аб-страктне краще зарано.

Дар’я ТрапезніковаФото автора


Є між надзвичайно різними людьми дещо спільне – це постійне прагнення до невідо-мого. Ілюзії це чи фокуси, чудеса природи чи неймовірні зцілення – байдуже. На жаль, під схожу категорію чомусь потрапляють люди з властивостями, відмінними від більшості. Ірокез, тунелі у вухах, різнобарвне волосся – все це приваблює погляд своєю незвичністю. Ще більш витріщаємося ми на тих, хто пе-ресувається з білою палицею і чорними оку-лярами. Про цих людей існує величезна кіль-кість міфів, які будують нову стіну з нікому не потрібного жалю, постійно наголошуючи на відмінності цих людей від «нормальних». Томмі Едісон - один з найбільш нормальних

людей. Він уміє готувати смачнючі гамбурге-ри, грає у баскетбол, має профілі в Instagram та Twitter, працює кінокритиком. Є лише одна відмінність: він з народження нічогісінь-ко не бачить і майже весь час перебуває з за-плющеними очима. Харизматичний і постій-но усміхнений Томмі прокоментував кілька найбільш поширених помилок і стереотипів зрячих щодо сліпих, а разом з тим дав зро-

зуміти свій власний стиль життя.

ЗАПЛЮ-ЩЕНІ ОЧІ

* Бути сліпим - це далеко не погано. Люди часто говорять до мене щось у стилі: «Боже,

це напевно так погано бути сліпим, біднятко!». Звісно, це погано, але є й досить багато хороших ре-чей у сліпоті. Я заходжу в транспорт першим. Я маю VIP-місця на забитих парковках. Мій рахунок за електрику нижчий, ніж ваш, адже я можу не вмика-ти світло цілими днями! Я не плачу додаткові гроші за те, щоби побачити фільм у 3D. Я міг не ходити на фізкультуру протягом усієї школи і коледжу. Знає-те, що ще класного? Ви не зважаєте на расу чи на-ціональність людини, на її вік тощо. Ніякої основи для упереджень. Я не знаю, що таке типова краса. Я знаю, що у людей вилітає з рота і що є у них у серці. Це те, як я бачу людей.

15#свжст березень 2015 р.

* Що сліпі люди вважають привабливим? Люди багато питають мене про те, що я вважаю

привабливим чи красивим. Воно й зрозуміло, я ж не можу бачити ваш незабутній колір очей чи вишукані форми сукні. Перше, що я вам пораджу – говоріть з ротом, повним їжі. Обов’язково! Це музика для моїх вух (сміється). Знаєте, хтось може стати для мене привабливим тільки після того, як я пізнаю його че-рез речі, які він говорить, і ЯК саме він це робить. Це так дивно, що чоловіки можуть вважати дівчину привабливою, тільки дивлячись на неї. Їй навіть не обов’язково щось говорити. Для мене важливо лише те, що робить її нею.

Звісно, чим приємніший у людини голос, тим швидше вона припадає до смаку. У тембрі чи інто-націях має бути щось трішки особливе, ніжне. Але я навіть не знаю, як це точно описати.

* Чи бачать сліпі люди сни?Що ж, я сліпий з народження, а тому нічого не ба-

чив за все своє життя. Одна з речей, яка неодмінно цікавить інших, чи можу я бачити сни. Я думаю, що через те, що я нічого не бачив у своїй реальності, цілком логічно, що й моя підсвідомість також не знає, що означає «бачити». Тож ні, я нічого не бачу у своїх снах. Просто ваші сни відображають те, як ви відчуваєте. Для мене це все запахи, звуки, смаки і дотики. Так само, як і у вас, у мене чудернацькі сни. Припустимо, я чую голоси вболівальників на бейс-больному матчі, а вже через кілька секунд я в себе на сьомому дні народження, а у вуха невгамовно кричать діти.

* Дурня, яку ніколи не варто говорити сліпим людям.

Зараз я назву вам кілька штук, які дуже виводять з себе усіх сліпих людей. Ось вони: «Ти знаєш Боба? Він теж сліпий», «Ем, я тут (підвищення голосу і роз-махування руками), приємно познайомитись», «Я одного разу бачив сліпого. Він був бездомним», «Як ти можеш сказати, де ти є?», «Я люблю з тобою бачи-тись, так мені не доводиться фарбуватись зранку», «Ой, ти можеш подати мені оту сину штучку звід-ти?», «Давно хотів запитати, ти дивився «Темного лицаря»? Ой, тобто… Ти чув «Темного лицаря»?», «Ти що, сліпий?!», «Ти можеш відчути, коли набли-жається буря, як це можуть тварини?». Просто при-пиніть так робити.

* Що бачать сліпі люди?Серйозно. Люди запитують мене про це цілісіньке

життя. Часто це навіть не питання, а ствердження: «Ти маєш щось бачити, ти повинен хоч щось бачи-ти!» На я що я відповідаю: «Ні, я не бачу нічого». Не повірите, але з цього складається моя типова п’яти-годинна розмова з будь-ким. Зрячі люди говорять: «Ну, якщо ти нічого не бачиш, ти маєш бачити чор-ний колір». Я кажу, що ні. Бо так ми маємо знати, як виглядає чорний. Правда ж? Я цього ніколи не знав.

Крім цього, я бачу світло або темряву, тобто на-явність або відсутність освітлення у кімнаті.

* Чи реально пояснити сліпому колір? Мені здається, що одна з речей, які вас найбільше

цікавлять, – це колір. Що це для мене? Я не знаю (сміється). Я був сліпим з народження і ніколи не бачив кольорів. Я не маю ніякого уявлення, що це таке. Ну ви ніби вже зрозуміли, що я нічого не бачу. Сподіваюсь. Це означає, що є ціла купа слів у мові, які нічогісінько для мене не означають. Протягом років люди намагаються пояснити мені явище ко-льору, але я досі його не розумію. Люди пробують пояснити відчуття іншим відчуттям. Наприклад те, як пахне колір. Серйозно? Тобто ти намагаєшся пояснити мені, що таке колір, за допомогою мого носа? What (сміється)? Коли хтось говорить мені «червоний», я не розумію цього. Я знаю, що вогонь є червоним, лампочка світлофора – червона. Океан є блакитним, холод або лід є блакитними. Небо є синім. Я не розумію, як небо і лід можуть бути поєд-нані кольором, це дивно для мене. Я багато чув про помаранчевий. Апельсинка і справді оранжева? (Is an orange actually orange?) А ще ж є речі, які не ма-ють кольору. Як вода. Але океан чомусь блакитний. Я не розумію цього. Колір – це надто важко.

Іноді мені здається, що бути сліпим - це дар Божий, тому що я, напевно, не протримався б і хвилини, якби побачив світ, який існує навколо.

Стіві Уандер

* Часті питання сліпих до зрячихОт вам мої запитання: як ви можете пам’ятати

таку кількість відтінків? Як це - дивитись на кімна-ту і точно знати, де що розставлено? Як ви можете перестати дивитись на якихось красивих людей? Як ви пам’ятаєте, як виглядають усі речі? Я маю на увазі, існує ж таке різноманіття речей: усі ці фрукти, овочі, автомобілі і обличчя. Ви зустрічаєте стільки облич за своє життя і кожне з них пам’ятаєте? Від моди мій мозок просто вибухає. Тобто, ви обираєте одяг, який має гарний вигляд, але не обов’язково є зручним чи приємним на дотик. Наприклад, жінки, котрі вдягають взуття, що натирає до крові, зате має симпатичний вигляд. Це щось просто неймовірне. Як можна губити щось? Воно ж лежить прямо перед твоїм обличчям, і ти все одно вмудряєшся загубити це. Як це може статись? Відкрийте ж очі (сміється).

Немає форм, нема тіней, які, здається, бачите ви, коли закриваєте очі. Якби я це бачив – було б справ-ді шикарно! Як я відчуваю світло? Це ніби якийсь звук, що йде крізь вікна. Ви можете розрізняти бага-то видів світла: денне, від лампочки, синє, біле і т.д. Я можу сказати лише те, що джерело світла присут-нє у цій кімнаті.

* Чого бояться сліпі люди?Я боюсь вогню. Я боюсь отримати шок від електрич-

ного струму. Деколи я боюсь, коли ходжу: я можу по-трапити у якусь яму, це постійна невідомість. Мене скажено бентежить сніг. Якщо довкола багато снігу, я повністю загублений у просторі. Немає знайомих доріжок, трави, переходів, – усе зникає. Навколо не-має нічого, що могло б допомогти орієнтуватись. Я боюсь того, що торкаюсь і не можу розпізнати.


ЛЮДИНА

* Якби я міг почати бачити, чи захотів би я?Одне з найпопулярніших питань. Ну, я не знаю. Я

б хотів сказати «ні». Тому що було б безмежно круто сказати: «Ні, я обираю не бачити». Однак якби мені це все не сподобалось – я міг би просто закрити очі і далі жити по-звичному. Що я можу вам точно ска-зати – це було б страшно. Тому що я отримую усю ту купу інформації зі звичних для мене ресурсів: носа, рук, вух і т.д. І тут раптом увесь цей потік нової ін-формації, яку я навіть не знаю, як обробити. Це було б божевіллям, дикістю. Думаю, я б швидко стомився.

Я б вивчив, що таке колір. Я б вивчив, як виглядають речі, а не те, як вони відчуваються.

Одного разу я просто гуляв на ґанку, а якась пташ-ка, що пролітала повз, зробила мені білий подару-нок на голову. І я був наляканим просто до смерті. Я не знав, що це, не міг розпізнати на дотик, в голові було одне лиш: «Що це в біса таке?» Тоді я зі швид-кістю світла прибіг додому і заскочив у душ, а там відмивав свою голову шампунем разів зо п’ять. Я просто не знав, що зробити ще для своєї безпеки. На бейсбольній грі я завжди переживаю, що отримаю м’ячем по голові.

Я боюсь сидіти на траві, бо мене лякає природа. Коли мене вкусило щось минулого літа, я не знав, що це: скорпіон, павук чи бджола? Довелось бігти до сусіда з бурхливими проханнями подивитись на оцей-ось червоний горбик і дати мені чітку від-повідь на питання: «скільки мені ще залишилось?»

Я б вивчив міру дистанції. Я б навчився відчувати красу. Що має бути красивим, а що огидним? Я б вивчив, як виглядає геть усе: тварини, пташки, коти, собаки… Є скільки речей, які треба буде вивчити. Ох, це звучить як справжній головний біль (сміється).

О мій Бог, як було б дивно дивитись на їжу! Я маю на увазі, що деяка їжа на доторк – то справжнє пекло. Ну, наприклад, спагеті. Проте деякі люди кажуть, що на тарілці і з соусом вони виглядають просто чарів-но. А ви просто спробуйте торкнутись до спагеті. Ви б ніколи їх не їли, якби робили це у темряві. А овочі кумедно пахнуть. Наприклад, броколі. Тільки через запах я вже ладен їх ніколи не їсти. Ще однією ней-мовірною річчю, яку я хотів би побачити, – це я сам. Типу я знаю, як я «відчуваюсь», але подивитись на себе вперше було б так круто! Це було б легендарно. Є так багато того, що хочеться пізнати. Тож рухайся, науко і медицино! На тебе уся надія.

Леся Козуб

Матеріал написаний на основі особистої бесіди з Томмі, а також його інтерв’ю і ка-

налу на youtube.Фото зі сторінки Томмі в Instagram


ДЕНЬ, КОЛИ МОВЧАННЯ ПЕРЕСТАЛО

БУТИ ЗОЛОТОМНас змалку вчили мудрості: слово — срібло, а мовчання — золото. Мабуть, останній Гене-

ральний секретар ЦК КПРС Михайло Горбачов не знав, що мовчання перестає бути золотом, коли перетворюється на зраду. 26 квітня 1986 року сталася найбільша за масштабами та кількістю жертв технологічна катастрофа — вибух на четвертому енергоблоці Чорнобиль-ської атомної електростанції. Причиною трагедії визнали помилку під час проведення екс-перименту. У цей день Україна та весь світ вшановує пам’ять жертв чорнобильскої трагедії. Велетенська радіоактивна хмара, що утворилася в результаті вибуху, накрила десятки країн світу. Тодішня влада СРСР намагалася приховати аварію не лише від світу, а й від власних

громадян.


Цього дня Київський національний музей “Чор-нобиль” відкриває свої двері для всіх охочих. Над входом до музею відвідувачів зустрічає напис ла-тинською мовою: “Є межа у печалі, та немає її у тривоги”. Піднімаючись сходинками — символіч-ною чорнобильською дорогою — звертаєш увагу на дорожні знаки з перекресленими назвами населе-них пунктів: Чорнобиль, Прип’ять, Копачі, Терехів, Янів, Залісся тощо. Від кількості назв, а їх там 76, голова йде обертом, і стає моторошно. Сходи ведуть до головної зали музею. Саме тут цьогоріч відбула-ся мистецька акція — музично-поетичний виступ з метою вшанування пам’яті жертв Чорнобильської трагедії.

Чоловічий ансамбль “Acapellix” під керівництвом Максима Казакова та жіночий дует “Double Folk” у супроводі цимбалів виконували незвичайної кра-си композиції на честь ліквідаторів наслідків ка-тастрофи. Після виступу музиканти та відвідувачі музею вшанували пам’ять загиблих хвилиною мов-чання.

Музейний годинник зупинений на позначках: 1 година 23 хвилини 48 секунд. З цього часу та про-тягом наступних 25 тисяч років людина не може безпечно існувати на понівеченій радіацією тери-торії. Саме стільки років — яка немислима цифра для людської свідомості! — потрібно для повного розпаду плутонію.

Редакція журналу #свжст провела невеличке опитування серед відвідувачів музею.

“Чорнобильська катастрофа — це...”! Дар’я, 25 роківЦе нагадування. Щоб пам’ятали і усвідомлювали, що найменша помилка може коштувати

життя тисячам людей і мати катастрофічні наслідки для всього людства.

! Віталій, 14 роківЧорнобильська катастрофа — жах, що не забудеться ніколи. Це постійне нагадування нам

про небезпеку, пов’язану з використанням мирного атому, про людей, що віддали своє життя для захисту нашої країни. Вічна пам’ять героям-ліквідаторам аварії.

! Маріанна, 25 років26 квітня — пам’ятний день, який не можна забути. Це день героїзму та зради. Зради тому,

що можновладці мають людей за м’ясо. Не важливо, чи то вибух реактора у мирний час, або ж військові “котли”. Це дата, яка змінила уявлення про потужність ядерної енергетики. Особ- ливо у сфері безпеки ядерних технологій.

! Лариса, 33 рокиЗа деякою інформацією це була диверсія. Або експеримент. Обов’язково потрібно пам’ятати

і не повторювати минулих помилок. Занадто багато людей постраждало і може постражда-ти при повторенні подібних аварій.

! Сергій, 38 роківЦе не просто подія, яка трапилася чверть століття тому. Я не можу сказати, що Чорно-

бильська катастрофа залишилася у минулому страшним спомином, а зараз все добре, бо тоді б я збрехав. Наслідки аварії ми відчуваємо і досі. Чорнобильська катастрофа — незагоєна рана, спадкова хвороба, якщо хочете, яка ще довго буде нагадувати про себе.

Олена ЦелуйкоФото автора

КОНТЕКСТ Ті, що згоріли в огні

В перші хвилини двобою,Землю прикрили собою.

Фото з мережі Інтернет

© #свжст2015 р.

Documents

#свжст квітень 2015 р