МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ

ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УУККРРААЇЇННССЬЬККИИЙЙ

ВВІІЙЙССЬЬККООВВОО--ІІССТТООРРИИЧЧННИИЙЙ

ККААЛЛЕЕННДДААРР

ЖОВТЕНЬ 2015

Київ-2015

2

УДК 355.4 (477)“2015” ББК 68.4(Укр) У45

Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України

У45

Український військово-історичний календар. Жовтень 2015 / За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2015. – 58 с.

УДК 355.4 (477)“2015” ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українських військовиків. Календар містить інформацію про події військової історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

© Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України, 2015.

3

ЖЖ ОО ВВ ТТ ЕЕ НН ЬЬ

1 ЖОВТНЯ*

День ветерана. Встановлений Указом Президента України Л.Д. Кучми № 1135/2004 від 24 вересня 2004 року.

110 років тому, 1 жовтня 1905 року, у місті Винники під Львовом

народився Євген Врецьона – провідний діяч Української військової організації, Організації українських націоналістів, активний організатор Карпатської Січі у 1939 році і Української повстанської армії у 1942 – 1943 роках, мемуарист.

Батько Є. Врецьони був офіцером Української Галицької армії у 1918 – 1920 роках і виховав сина у патріотичному дусі. Під час навчання у гімназії Є. Врецьона став членом української скаутської організації “Пласт”. У Винниках брав участь у заснуванні спортивної організації “Дніпро”.

1933 року Є. Врецьона закінчив Вищу технічну школу у Празі за фахом інженера-хіміка. Став членом Української військової організації (УВО) і Організації українських націоналістів (ОУН), одним із найближчих сподвижників Євгена Коновальця. Заарештовувався польською поліцією. У 1934 – 1936 роках ув’язнений у польському концтаборі у Березі-Картузькій.

У 1938 – 1939 роках Є. Врецьона був одним з організаторів військових частин (Карпатська Січ) у Карпатській Україні. Разом з колишніми членами Крайової Екзекутиви ОУН на західноукраїнських землях Іваном Габрусевичем, Михайлом Колодзінським, Зеноном Коссаком, Романом Шухевичем, Олексою Гасином та іншими входив до так званої групи “крановиків”, яка вважала, що у своїй діяльності ОУН має керуватися лише українськими інтересами без огляду на інтереси інших сторонніх сил. Був одним з членів Генерального штабу Карпатської Січі, який очолював полковник Михайло Колодзінський, та керівником розвідувального відділу.

* Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі.

4

Наказом Генштабу Карпатської Січі 6 лютого 1939 року Є. Врецьоні було присвоєно звання чотар. У середині березня 1939 року під час окупації Карпатської України угорськими військами Є. Врецьона потрапив у полон.

Після звільнення з полону мешкав у Празі, Відні, Кракові. Був одним з організаторів Українського національного комітету у Кракові у 1941 році. Під час Другої світової війни Є. Врецьона був членом Проводу ОУН-Б (С. Бандери), брав активну участь у створенні УПА. У 1943 році разом з очільником ОУН-Б на українських землях М. Лебедем вів перемовини між УПА та польською Армією Крайовою у Львові. В грудні 1943 року був у складі української делегації на переговорах в Будапешті про нейтралітет та співпрацю між угорськими військами та УПА. У липні 1944 року обраний членом Української Головної Визвольної Ради (УГВР) – органу політичного керівництва українським визвольним рухом. За рішенням УГВР у 1945 році направлений до Італії з метою встановлення контактів із британцями і американцями, але при переході кордону був інтернований швейцарською владою і не зміг виконати місії.

В еміграції Є. Врецьона був учасником Закордонного Представництва УГВР, у 1948 – 1950 роках виконував обов’язки її президента. Автор спогадів “Фраґменти з життя і боротьби”, “Мої зустрічі з Полковником” (про Є. Коновальця). Помер 4 лютого 1975 року у Базелі (Швейцарія).

2 ЖОВТНЯ Міжнародний день проти насилля. Встановлений Організацією

Об’єднаних Націй у 2007 році в день народження Магатми Ганді (Могандаса Карамчанда Ганді; 1869 – 1948) – засновника філософії і стратегії ненасилля.

4 ЖОВТНЯ 95 років тому, 4 жовтня 1920 року, в селі Видава (нині Волочиського

району Хмельницької області) народився Адам Іванович Атаман – учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу.

А.І. Атаман закінчив 5 класів сільської школи. Працював у колгоспі імені М.І. Калініна. У Червоній Армії служив із 1940 року. Був курсантом Ленінградського військово-інженерного училища, а з серпня 1941 року –

5

курсантом полкової школи 309-го навчального стрілецького полку в місті Арзамас.

У боях Другої світової війни брав участь з січня 1942 року. У 1942 році закінчив курси молодших лейтенантів. Був командиром стрілецької роти і взводу. Воював на Калінінському, Волховському, Південно-Західному, 4-му, 3-му і 2-му Українських фронтах. Був 6 разів поранений.

А.І. Атаман відзначився 9 жовтня 1944 року. Його взвод у складі роти переправився на правий берег річки Тиса. Захопивши понтони і знищивши батарею 75-міліметрових гармат противника, рота сприяла форсування річки полком. 11 жовтня 1944 року в бою при утриманні плацдарму був поранений.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року лейтенантові А.І. Атаману присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

З 1957 року капітан А.І. Атаман – у запасі. Жив у місті Красноярськ, працював майстром цеху заводу радіотехнічної апаратури. Після виходу на пенсію переїхав до України. Жив у місті Вінниця. Помер 9 жовтня 1991 року. Похований на Центральному кладовищі у Вінниці.

75 років тому, 4 жовтня 1940 року, у місті Кременчук Полтавської

області народився Юрій Іванович Таптунов – капітан 2-го рангу, підводник, Герой Радянського Союзу.

Ю.І. Таптунов закінчив 10 класів школи. Із 1959 року служив у військово-морському флоті. У 1965 році закінчив Вище військово-морське інженерне училище. Служив на Червонопрапорному Північному і Тихоокеанському флотах.

Командир електромеханічної бойової частини (БЧ-5) ракетного підводного крейсера стратегічного призначення К-171 капітан 3-го рангу Ю.І. Таптунов у складі екіпажу цього атомного підводного човна брав участь у переході з Північного на Тихоокеанський флот:

6

через Атлантичний океан, протоку Дрейка, в Тихий океан. У тому, що в період 80-добового походу жоден механізм атомохода не вийшов з ладу, і в тому, що відповідальне урядове завдання екіпаж К-171 виконав на оцінку “відмінно”, велика заслуга командира БЧ-5 Ю.І. Таптунова.

Атомний підводний човен К-171

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 25 травня 1976 капітану 3-го рангу Ю.І. Таптунову присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Продовжуючи службу командиром електромеханічної бойової частини К-171, капітан 2-го рангу Ю.І. Таптунов 29 грудня 1978 року загинув під час виконанні службових обов’язків у реакторному відсіку підводного човна. Похований у місті Колпіно (нині район міста Санкт-Петербург, Росія).

5 ЖОВТНЯ 155 років тому, 5 жовтня 1860 року, в Ярославській губернії Російської

імперії народився Сергій Дмитрович Чистяков – генеральний значковий Армії Української Держави у 1918 році.

С.Д. Чистяков закінчив Ярославську класичну гімназію, Миколаївське кавалерійське училище і Миколаївську академію Генерального штабу (Санкт-Петербург). Служив обер-офіцером для доручень при штабі Одеського військового округу, старшим ад’ютантом штабу Віленського військового округу. У 1904 році отримав чин генерал-майора.

Під час Першої світової війни – командувач 81-ї піхотної дивізії, начальник 156-ї піхотної дивізії, завідувач підготовкою прапорщиків Південно-Західного фронту. У 1915 році отримав чин генерал-лейтенанта.

7

В Армії Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського – із 31 липня 1918 року. Станом на 21 листопада того ж року значився у загальному списку офіцерів Генерального штабу у званні генерального значкового, перебував у Житомирі. Подальша доля невідома.

85 років тому, 5 жовтня 1930 року, у селищі Узин (нині місто

Білоцерківського району Київської області) народився Павло Романович Попович – перший космонавт-українець, четвертий радянський льотчик-космонавт, генерал-майор авіації, двічі Герой Радянського Союзу.

П.Р. Попович закінчив ремісниче училище у Білій Церкві, Магнітогорський індустріальний технікум профтехрезервів і Магнітогорський аероклуб, Качинське військово-авіаційне училище, Військово-повітряну інженерну академію імені М.Є. Жуковського в Москві.

У 1960 році П.Р. Попович був зарахований до загону радянських космонавтів (Група ВПС № 1). 12 – 15 серпня 1962 року здійснив на кораблі-супутнику “Восток-4” перший у світі груповий політ двох пілотованих кораблів, спільно з А.Г. Ніколаєвим, який пілотував космічний корабель “Восток-3”. Під час групового польоту були проведені перші експерименти з радіозв’язку між екіпажами двох кораблів в космосі і взаємне фотографування, виконана широка програма науково-технічних і медично-біологічних експериментів. П.Р. Попович здійснював орієнтацію корабля в просторі за допомогою системи ручного управління. За успішне виконання першого у світі групового космічного польоту і проявлені при цьому мужність і героїзм П.Р. Попович отримав звання Героя Радянського Союзу (18 серпня 1962 року). Демократична Республіка В’єтнам 15 листопада 1962 року нагородила його “Золотою Зіркою” Героя Праці.

8

Другий політ у космос П.Р. Попович зробив 3 – 19 липня 1974 року як командир екіпажу космічного корабля “Союз-14” (спільно з бортінженером Ю.П. Артюхіним). 5 липня 1974 року “Союз-14” провів стиковку з науковою станцією “Салют-3”, що знаходилася на орбіті з 25 червня 1974 року. Спільний політ космічного комплексу “Салют-3” – “Союз-14” тривав 15 діб. За час польоту космонавти досліджували геолого-морфологічні об’єкти земної поверхні, атмосферні утворення і явища, фізичні характеристики космічного простору, провели медично-біологічні дослідження з вивчення впливу чинників космічного польоту на організм людини і визначення раціональних режимів

роботи на борту станції. За цей політ на орбітальній станції “Салют-3” і космічному кораблі “Союз-14” П.Р. Поповичу вдруге було присвоєне звання Героя Радянського Союзу (20 липня 1974 року).

П.Р. Попович обирався депутатом Верховної Ради УРСР протягом шести скликань з 1964 по 1988 рік. Із 1993 року – генерал-майор авіації в запасі. Почесний громадянин міст Біла Церква, Полтава, Запоріжжя, Васильків (Україна), Калуга, Ковров, Магнітогорськ, Південно-Сахалінськ (Росія). Гур’єв (нині Атирау, Казахстан), Тирговиште (Болгарія). До кінця життя працював головою ради директорів Всеросійського інституту сільськогосподарських аерофотогеодезичних досліджень. Помер 30 вересня 2009 року в Гурзуфі (Автономна Республіка Крим, Україна), похований на Троєкуровському кладовищі у Москві.

Угорська поштова марка, присвячена груповому польоту П.Р. Поповича і А.Г. Ніколаєва

Космічний корабель“Союз-14”

9

6 ЖОВТНЯ 105 років тому, 6 жовтня 1910 року, в селі Бересняги (нині Канівського

району Черкаської області) народився Петро Михайлович Голодняк – учасник Другої світової війни, військовий льотчик, Герой Радянського Союзу.

П.М. Голодняк закінчив 7 класів школи, Київську радянську партійну школу, Харківську авіаційну школу пілотів.

Учасник Польського походу Червоної Армії у вересні – жовтні 1939 року. У 1941 році закінчив курси командирів авіаланок і льотчиків-інструкторів. Напад Німеччини на СРСР зустрів на західному кордоні. За вісім днів червня 1941 року зробив 14 бойових вильотів, бомбив скупчення ворожих військ на підступах до Львова. Під час останнього вильоту був важко поранений. Вісім місяців перебував у шпиталі. Після лікування воював на Ленінградському фронті. 15 жовтня 1942 року на чолі п’ятірки бомбардувальників знищив ворожі батареї в районі селища Іванівки, що обстрілювали Ленінград.

Пізніше брав участь у боях за звільнення Прибалтики від німців, воював у Східній Пруссії. Був тричі поранений. Штурман 277-ї штурмової авіаційної дивізії (1-а повітряна армія, 3-й Білоруський фронт) майор П.М. Голодняк за роки війни здійснив 124 успішних бойових вильоти на штурмовку і бомбардування живої сили, бойової техніки та оборонних рубежів противника. На його особистому рахунку 8 знищених танків, 28 автомашин, 2 літаки, 3 залізничних паровози, 17 гармат, 46 складів з боєприпасами та багато живої сили ворога.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року майор П.М. Голодняк удостоєний звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни продовжував службу у військово-повітряних силах СРСР. У 1951 році закінчив Вищі офіцерські льотно-тактичні курси. З 1955 року полковник П.М. Голодняк – в запасі. Жив і працював у місті Луцьку. Помер 30 квітня 1979 року. Похований на центральному цвинтарі Луцька.

10

40 років тому, 6 жовтня 1975 року, у місті Коростень Житомирської області народився Василь Васильович Петренко – учасник війни на Сході України, майор.

В.В. Петренко проходив службу у 160-й зенітній ракетній бригаді на посаді заступника командира бригади з фізичної підготовки особового складу. У 2014 році добровольцем відправився до зони АТО. Загинув 22 січня 2015 року на опорному пункті поблизу Донецького

аеропорту від кулі снайпера. Похований у Коростені. Указом Президента України П.О. Порошенка № 270/2015 від 15 травня

2015 року майор В.В. Петренко посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

7 ЖОВТНЯ 355 років тому, 7 – 8 жовтня 1660 року, відбулася Слободищенська

битва між українськими і польсько-татарським військами. Козацькі війська Гетьмана Війська Запорозького Юрія Хмельницького

(сина Богдана Хмельницького) нараховували до 20 тисяч чоловік. Польсько-татарські війська під командуванням гетьмана польного коронного Єжи Себастьяна Любомирського налічували 14 – 15 тисяч чоловік. Після перемоги під Любаром вони використали незлагодженість дій козацьких і московських частин, і під Слободищами (нині село Бердичівського району Житомирської області) раптово вдарили на козаків. У бою козаки втратили 200 чоловік загиблими і 700 пораненими, поляки – 150 загиблими і 400 – 500 пораненими, татари – 300 загиблими і 300 пораненими. Козацький полковник Г. Лісницький переконав Гетьмана Ю. Хмельницького розпочати мирні переговори із поляками.

Наслідком українсько-польських перемовин стало підписання 17 жовтня 1660 року Слободищенського (Чуднівського) трактату. За його умовами, козацька автономна держава Військо Запорозьке розривала союз із Московським царством і поверталася до складу Речі Посполитої. Наказний Гетьман і переяславський полковник Тимофій Цецюра повинен був

11

припинити спільні дії з московськими військами і перейти на бік Польщі – це фактично робило становище московитів в Україні безнадійним. Козакам заборонялося нападати на володіння Кримського ханства, допоки воно дотримується союзу із Польщею.

Битва під Слободищами 7 жовтня 1660 року (польська схема)

Найбільш негативним наслідком поразки козацьких військ у військовій кампанії 1660 року став провал Гадяцьких домовленостей 1658 року, за якими козацька Україна (під назвою Велике князівство Руське) входила до складу Речі Посполитої як третій суб’єкт федерації, нарівні з Польщею і

12

Литвою. Натомість Слободищенський трактат 1660 року повертав козацьку Україну (під назвою Військо Запорозьке) як автономію до складу польської частини Речі Посполитої.

Крім того, події 1660 року стали початком розколу козацької України по Дніпру. Під владою Юрія Хмельницького залишалося тільки Правобережжя, де й реалізовувалися умови Слободищенського трактату. Лівобережжя і Київ, який в ті часи повністю розташовувався на правому березі Дніпра, залишилися під фактичним контролем Московського царства. Наказним Гетьманом тут став Яким Сомко, рідний дядько Юрія Хмельницького по лінії матері.

8 ЖОВТНЯ 145 років тому, 8 жовтня 1870 року, у місті Хорол (нині Полтавської

області) народився Сергій Іванович Дядюша – генерал-поручник Армії Української Народної Республіки (УНР), виконувач обов’язків військового міністра УНР у 1921 році.

С.І. Дядюша закінчив Петровський Полтавський кадетський корпус, 1-е військове Павловське училище, Миколаївську академію Генерального штабу в Санкт-Петербурзі. Служив на штабних посадах у Варшавському і Московському військовому округах.

Під час Першої світової війни С.І. Дядюша – командир 2-го гренадерського Ростовського полку, в.о. начальника штабу 84-ї піхотної дивізії, начальник 84-ї піхотної дивізії, начальник штабу 4-го армійського корпусу, начальник штабу 6-ї армії Румунського фронту. Нагороджений Георгіївською зброєю (1915), отримав чин генерал-майора (1916).

У 1918 році вступив до Армії УНР. Начальник Волинського корпусу. В грудні 1918 року підтримав повстання Директорії проти Гетьманату. Із 27 січня 1919 року – головний інспектор піхоти Дієвої Армії УНР. Із 7 квітня – отаман-квартирмейстер Холмської групи Дієвої Армії УНР. 1920

13

року – начальник Головної управи Генерального штабу УНР, 2-й генерал-квартирмейстер Генерального штабу УНР. Із 12 лютого до 12 квітня 1921 року виконував обов’язки військового міністра УНР. Постановою Гонорової ради від 3 серпня 1921 року підвищений до звання генерал-поручника.

Після поразки Української революції С.І. Дядюша емігрував до Польщі. Помер 23 травня 1933 року у місті Каліш, де й похований.

60 років тому, 8 жовтня 1955 року, народився Віктор Миколайович

Швець – старший мічман, учасник Революції Гідності 2013 – 2014 років, Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

В.М. Швець проходив військову службу у званні старшого мічмана в Мурманську на атомному підводному човні Північного флоту СРСР. Потім працював у Київському вищому військово-морському політичному училищі, яке знаходилося у приміщенні нинішньої Києво-Могилянської академії. Майстер спорту, семиразовий чемпіон Збройних Сил Радянського Союзу з академічного веслування, призер чемпіонатів СРСР, чемпіон і володар Кубка України. Після виходу на пенсію мешкав у селі Гатне Києво-Святошинського району Київської області.

Взимку 2013 – 2014 років неодноразово приїздив на Майдан Незалежності у Києві, де був активним учасником Революції Гідності. Возив теплі речі, шкарпетки для активістів Майдану. 18 лютого 2014 року поїхав туди востаннє. В ніч на 19 лютого він загинув на вулиці Інститутській внаслідок двох вогнепальних поранень. Похований у селі Гатне.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 890/2014 від 21 листопада 2014 року за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народу, виявлені під час Революції гідності В.М. Швецю посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

2 квітня 2014 року рішенням Гатненської сільської ради Києво-Святошинського району Київської області вулицю, на якій жив Герой, перейменовано на вулицю Віктора Швеця. 27 березня 2015 року на фасаді будівлі Гатненської сільської ради (вулиця Київська, 138) йому було відкрито меморіальну дошку.

14

10 ЖОВТНЯ

110 років тому, 10 жовтня 1905 року, в селі Студеники (нині Жовтневе Переяслав-Хмельницького району Київської області) народився Іван Якович Кравченко – учасник радянсько-фінської (“Зимової”) і Другої світової війни, Герой Радянського Союзу.

Після закінчення сільської школи І.Я. Кравченко працював поштарем. Призваний до Червоної Армії, закінчив школу молодших командирів, Київську піхотну школу і курси “Постріл” (стрілецька справа, методика тактичної і вогневої підготовки).

У 1939 році І.Я. Кравченко брав участь у Польському поході Червоної Армії. Під час

радянсько-фінської війни 1939 – 1940 років виконував обов’язки командира роти 245-го стрілецького полку 123-ї стрілецької дивізії 7-ї армії Північно-Західного фронту. Відзначився 11 лютого 1940 року під час прориву укріпленого району на ділянці Муолан’ярві (Глибоке) – Кархула (Котка). В бою, після загибелі командира батальйону, взяв на себе командування батальйоном і захопив 5 дотів, 7 дзотів, 4 протитанкові гармати, 2 склади з речовим майном і знищив багато живої сили противника. Сам отримав важке поранення.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940 року капітану І.Я. Кравченку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після радянсько-фінської війни І.Я. Кравченко навчався у Військовій академії імені М.В. Фрунзе в Москві. На початку 1941 року отримав звання майора. У вересні 1941 року був помічником командира стрілецького батальйону 69-го стрілецького полку 97-ї стрілецької дивізії Південно-Західного фронту, потрапив в оточення і вважався зниклим без вісті, однак вивів полк з оточення.

29 жовтня 1941 року майор І.Я. Кравченко був призначений начальником Південної бойової ділянки міста Тула. Один з організаторів оборони Тули. 30 жовтня – 1 листопада підрозділи під командуванням І.Я. Кравченка витримали численні атаки німецької 2-ї танкової армії

15

генерал-полковника Г. Гудеріана. Німці не змогли взяти Тулу і перейшли до активної оборони. Це створило умови для контрнаступу радянських військ під Москвою в грудні 1941 року.

У березні 1942 року майор І.Я. Кравченко був призначений командиром 324-ї стрілецької дивізії 16-ї армії Західного фронту. 7 квітня 1942 року на позиції в районі селища Клинці Думініцького району Калузької області у безпосередній близькості від противника був важко поранений мінометною міною. Помер 8 квітня після операції. Похований на Донському кладовищі у Москві.

100 років тому, 10 жовтня 1915 року, в селі Розсошинці (нині

Чигиринського району Черкаської області) народився Михайло Ничипорович Дейнеженко – учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу.

М.Н. Дейнеженко закінчив початкову школу, працював у господарстві батька, в колгоспі, на фаянсовому заводі в місті Баранівка на Житомирщині.

У Червоній Армії з 1937 року. Закінчив курси молодших лейтенантів. Під час Другої світової війни воював на Південно-Західному, Південному, Закавказькому, Північно-Кавказькому, 1-му Українському фронтах. Брав участь у висадці десанту на Малу землю (плацдарм на південь від Новоросійська), визволенні Києва, Житомира, Праги, взятті Берліна.

Батарея 40-ї гвардійської гарматної артилерійської бригади (3-я гвардійська армія, 1-й Український фронт) під командуванням гвардії капітана М.Н. Дейнеженка в ніч на 31 січня 1945 року в районі міста Кебен (зараз Хобеня, Польща) зазнала раптової атаки великої групи ворожих автоматників, підтриманих танками і артилерією, з метою оволодіння переправою через річку Одер. М.Н. Дейнеженко вміло організував оборону, а коли противник прорвався до позиції батареї, підняв розрахунки в атаку і змусив ворога відступити. Під час бою батареєю було знищено два танки, бронетранспортер, дві гармати, три міномети, двадцять кулеметів і більше двохсот чоловік.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року гвардії капітану М.Н. Дейнеженку було присвоєно звання

16

Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. 1952 року М.Н. Дейнеженко закінчив Вищу офіцерську артилерійську

школу в Ленінграді. Від 1955 року підполковник М.Н. Дейнеженко – у запасі. Жив у місті Кам’янці-Подільському. Помер 15 липня 1977 року, похований на новому міському кладовищі Кам’янця-Подільського.

12 ЖОВТНЯ

110 років тому, 12 жовтня 1905 року, в селі Катеринка (нині Первомайського району Миколаївської області) народився Володимир Степанович Моргуненко – керівник підпільної організації “Партизанська іскра”, Герой Радянського Союзу.

В.С. Моргуненко закінчив Добровеличківський педагогічний технікум з відзнакою та заочне відділення історичного факультету Одеського педагогічного інституту. Працював завідувачем початкової школи в селі Одая (нині Голованівський район Кіровоградської області), директором 7-річної школи у селі

Кримка Первомайського району Миколаївської області. З початком німецької окупації, в жовтні 1941 року В.С. Моргуненко

разом з учнем 9-го класу Парфентієм Гречаним створив молодіжну партизанську організацію спротиву “Партизанська іскра” з учнів школи села Кримка, яка складала спочатку 17 партизан і розрослася до 33 учасників. Під керівництвом В.С. Моргуненка підпільники придбали 2 радіоприймача і друкарську машинку, завдяки чому мали змогу розповсюджувати новини Радінформбюро та листівки у селах Первомайського району: Кримці, Катеринці, Кумарах, Кам’яній Балці, Новоандріївці. Бойові підпільні групи були створені в усіх названих селах, очолювали їх колишні учні В.С. Моргуненка. Партизани збирали зброю, боєприпаси, організовували саботаж, диверсії. Перша військова операція була проведена на залізниці станції Кам’яний Міст – підірвавши 2 ешелони: три десятка вагонів, чотири

17

цистерни з паливом, півтора десятка платформ з автомашинами та тягачами, два паротяги. У червні 1942 року “Партизанська іскра” пустила під укіс неподалік від Кримки німецький військовий ешелон з 48 вагонів, платформ, завантажених військовою технікою і боєприпасами, бензоцистерн з паливом.

Під час бойового завдання у ніч на 15 лютого 1943 року були заарештовані 10 партизанів, наступного дня – ще четверо. У ніч на 18 лютого 1943 року іскрівці на чолі з П. Гречаним здійснили напад на жандармський пост, де знаходилися арештовані товариші, і звільнили їх. Після цього почалися арешти членів підпілля, до кінця лютого усі члени “Партизанської іскри”, у тому числі В.С. Моргуненко, були заарештовані. 28 лютого 1943 року В.С. Моргуненка та інших підпільників було розстріляно.

1 липня 1958 року В.С. Моргуненку було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

105 років тому, 12 жовтня 1910 року, у

місті Сколе (нині Львівської області) народився Богдан Вільшинський – командир сотні Української повстанської армії, командир Української Народної Самооборони Дрогобицької області і командир воєнної округи УПА “Маківка”.

Б. Вільшинський навчався у Стрийській гімназії та Ярославській архітектурній школі. Член Організації українських націоналістів із 1930 року. Неодноразово заарештовувався польською поліцією.

Від липня 1942 по січень 1944 року – військовий референт Дрогобицької області. Б. Вільшинський разом із Лукою Павлишиним були організаторами перших сотень Української Народної Самооборони (УНС) у 1943 році – збройних формувань українських націоналістів для захисту населення Галичини від радянських партизан і німецьких окупантів. Згодом обіймав посади командира УНС Дрогобицької області та командира воєнної округи УПА “Маківка”.

Б. Вільшинський героїчно загинув 22 грудня 1944 року в лісі поблизу сіл Юшківці та Дев’ятники (тепер Жидачівського району Львівської області), коли його група з 9 чоловік, яка йшла на зустріч з командиром УПА Романом Шухевичем, натрапила на облаву загону НКВС, що налічував близько 300 чекістів. Всі загиблі поховані у братській могилі на Юшківському кладовищі.

18

95 років тому, 12 жовтня 1920 року, під час польсько-українсько-радянської війни 1919 – 1921 років, у місті Рига (Латвія) делегації Польщі, Радянської Росії і Радянської України підписали договір про перемир’я.

Польщу на переговорах в Ризі представляли Ян Домбський, Норберт Барлицький, Станіслав Грабський, Вітольд Каменецький, Леон Василевський та інші дипломати. Радянські республіки – Адольф Йоффе, Сергій Кіров, Дмитро Мануїльський і Леонід Оболенський. За умовами підписаного договору про перемир’я, сторони зобов’язалися 18 жовтня 1920 року припинити воєнні дії. Польща і Радянська Росія “згідно принципу самовизначення народів” визнавали незалежність Радянської України і Радянської Білорусі (однак вже у 1922 році обидві республіки увійдуть до складу новоутвореного СРСР). Встановлювався кордон між Польщею і Радянськими Україною і Білоруссю, що пролягав в середньому на 200 км на схід від “лінії Керзона” – тобто Польща отримала значну частину українських і білоруських етнічних земель. Обидві сторони зобов’язувалися шанувати суверенні права і не втручатися у внутрішні справи іншої сторони, а особливо не дозволяти створення та перебування на своїй території організацій, які “присвоюють собі роль уряду іншої сторони” (це стосувалося і уряду Української Народної Республіки (Симона Петлюри), який наприкінці 1920 року виїхав до Польщі). Радянські Росія і Україна мали забезпечити полякам на своїй території релігійно-культурну свободу, Польща гарантувала ті ж права представникам російської і української меншин. Також Польща та радянські республіки взаємно відмовилися від відшкодування за свої військові витрати і збитки.

На основі цього договору про перемир’я 18 березня 1921 року було укладено Ризький мир, який офіційно завершив польсько-українсько-радянську війну. Підписання Ризького перемир’я означало, що знесилена війною Польща відмовлялася від підтримки незалежності УНР, всупереч укладеній з її урядом ще наприкінці квітня 1920 року Варшавській угоді. Після того, як 18 жовтня 1920 року перемир’я набрало чинності, військові частини Армії УНР фактично залишилися сам-на-сам із переважаючими силами більшовиків. Ця нерівна боротьба тривала до 21 листопада 1920 року, коли Армія УНР була змушена відступити на підконтрольну полякам територію Галичини, де колишні союзники роззброїли та інтернували українців. На цьому боротьба регулярних військ за державну незалежність Української Народної Республіки припинилася.

19

13 ЖОВТНЯ 100 років тому, 13 жовтня 1915 року, в селі

Вишнопіль (нині Тальнівського району Черкаської області) народився Карпо Якович Франчук – учасник Другої світової і Корейської війн, військовий льотчик, Герой Радянського Союзу.

К.Я. Франчук закінчив 7 класів сільської школи, Уманський технікум механізації сільського господарства. Працював помічником старшого механіка Кам’янської машинно-тракторної станції.

В Червоній Армії з 1938 року. У 1939 році закінчив Воронезьку школу молодших авіаційних фахівців, до серпня того ж року служив авіамеханіком в стройових частинах військово-повітряних сил (у Воронежі). В 1940 році закінчив Мелітопольське військове авіаційне училище льотчиків і льотчиків-спостерігачів. Служив штурманом у стройових частинах ВПС (в Одеському військовому окрузі).

Учасник Другої Світової війни: у червні 1941 – травні 1942 року служив штурманом ланки 210-го бомбардувального авіаційного полку, в травні-грудні 1942 року – штурманом авіаескадрильї 366-го окремого розвідувального авіаційного полку, в січні-серпні 1943 року – штурманом авіаескадрильї 288-го бомбардувального авіаційного полку, в серпні 1943 року – травні 1945 року – штурманом авіаескадрильї і штурманом 650-го бомбардувального авіаційного полку. Воював на Південному, Північно-Кавказькому, Закавказькому, 2-му Прибалтійському і 1-му Білоруському фронтах. Брав участь в оборонних операціях на півдні Україні, на Донбасі і Дону, в битві за Кавказ, звільненні Кубані, у Ризькій і Берлінській операціях. За час війни здійснив 311 бойових вильотів на бомбардувальниках Су-2 і Пе-2, у повітряних боях особисто збив три літаки противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 серпня 1945 року майору К.Я. Франчуку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після Другої світової війни К.Я. Франчук продовжував службу в стройових частинах військово-повітряних сил (у Закавказькому військовому окрузі). У 1950 році закінчив Краснодарську вищу офіцерську школу штурманів ВПС. Із 1951 року – на штабних посадах у ВПС.

20

У липні 1952 – липні 1953 року К.Я. Франчук брав участь у війні в Кореї на посаді начальника розвідки – заступника начальника штабу 216-ї винищувальної авіаційної дивізії. Після повернення з Кореї служив заступником начальника штабу авіадивізії по командному пункту (в Північному військовому окрузі). Від серпня 1954 року підполковник К.Я. Франчук – у відставці. Жив у рідному Вишнополі. Помер 29 листопада 1956 року. Похований у Вишнополі.

50 років тому, 13 жовтня 1965 року, в селі Возничі Овруцького району

Житомирської області народився Віктор Сергійович Левківський – учасник війни на Сході України, старший лейтенант.

В.С. Левківський у 1982 році закінчив 8 класів місцевої школи, а у 1983 році – Лучанківську загальноосвітню школу із золотою медаллю. Пройшов строкову службу в Радянській Армії. Навчався в Українському інституті водного господарства у Рівному. Працював інженером-будівельником у селі Новоданилівка Якимівського району Запорізької області. 25 квітня 2014 року був мобілізований і проходив службу в зоні АТО – старший лейтенант, заступник командира роти з озброєння 23-го окремого мотопіхотного батальйону 93-ї окремої механізованої бригади. Загинув 8 лютого 2015 року під час обстрілу ротного опорного пункту в районі села Новоселівка

Донецької області. Похований у Новоданилівці Запорізької області.

14 ЖОВТНЯ Покрова Пресвятої Богородиці День молитви за всіх полеглих за волю і державність України День Українського козацтва. Встановлений Указом Президента

України Л.Д. Кучми № 966/99 від 7 серпня 1999 року “в день свята Покрови Пречистої Богородиці… враховуючи історичне значення і заслуги Українського козацтва у ствердженні української державності та суттєвий внесок у сучасний процес державотворення”.

21

День створення Української повстанської армії. Встановлений Постановою Української Головної Визвольної Ради від 30 травня 1947 року. З тих часів офіційною датою створення УПА почало вважатися 14 жовтня 1942 року.

День захисника України. Встановлений Указом Президента України

П.О. Порошенка № 806/2014 від 14 жовтня 2014 року “з метою вшанування мужності та героїзму захисників незалежності і територіальної цілісності України, військових традицій і звитяг Українського народу, сприяння дальшому зміцненню патріотичного духу у суспільстві та на підтримку ініціативи громадськості”. День захисника України встановлений замість Дня захисника Вітчизни (23 лютого), який відзначався з 1999 року.

355 років тому, 14 жовтня 1660 року, під час московсько-польської

війни 1654 – 1667 років розпочалася битва під Чудновим (нині місто Житомирської області) між московсько-козацькими і польсько-татарсько-козацькими військами.

Пересування польсько-татарсько-козацьких і козацько-московських військ у Західній і Правобережній Україні під час Чуднівської кампанії 1660 року (польська схема)

Після поразки в битві під Любаром у вересні 1660 року, 32-тисячне московсько-козацьке військо під командуванням боярина Василя Шереметьєва і наказного Гетьмана Війська Запорізького Тимофія Цецюри відступило до Чуднова, очікуючи допомоги від козацьких військ Гетьмана Юрія Хмельницького. Польсько-татарська армія (27 – 29 тисяч поляків,

22

12 –15 тисяч кримських татар і 1,5 тисячі козаків Івана Виговського) під командуванням гетьмана великого коронного Станіслава “Ревери” Потоцького і гетьмана польного коронного Єжи Себастьяна Любомирського взяли в облогу табір противника.

Облога Чуднівського табору В. Шереметьєва і Т. Цецюри польсько-татарськими військами

Бої під Чудновим тривали близько трьох тижнів – з 14 жовтня до 2 листопада 1660 року. Дві спроби московитів і козаків прорватися з оточення були невдалими. Київський воєвода князь Юрій Барятинський з 4 тисячами московського війська виступив на допомогу обложеним, але поляки направили проти них значні сили на чолі з Яном Собеським і змусили повернутися до Києва. Не надійшла підтримка і від козацьких полків Юрія Хмельницького: вони зазнали невдачі у битві під Слободищами, після чого Ю. Хмельницький підписав з поляками Слободищенський трактат. Дізнавшись про це, козаки Тимофія Цецюри залишили Чуднівський табір і перейшли на бік Ю. Хмельницького і поляків.

На початку листопада у московських військ в Чуднівському таборі вичерпалися запаси харчів, пороху і куль. В. Шереметьєв погодився на капітуляцію. Московській армії дозволялося скласти зброю і вийти з оточення. Вони повинні були віддати полякам Київ, Переяслав і Чернігів. Московське царство зобов’язувалося виплатити 300 тисяч карбованців контрибуції. В. Шереметьєв ставав бранцем поляків.

23

Однак умови капітуляції не були дотримані. Щойно беззбройні московіти почали виходити з табору, на них напали кримські татари, багатьох убили, а близько 8 тисяч забрали в полон. На вимогу татар, поляки віддали їм і В. Шереметьєва. Він провів у татарському полоні 21 рік, був звільнений наприкінці 1681 року, а всього через півроку після повернення до Москви помер.

Битва під Чудновим вважалася найбільшою та найважливішою польською перемогою над росіянами протягом двох з половиною століть – аж до Варшавського “Дива на Віслі” 1920 року, коли полякам вдалося зупинити більшовицьку навалу в Європу і врятувати свою незалежність. Наслідки Чуднівської поразки були тяжкими для Московського царства. Ініціатива у перебігу московсько-польської війни 1654 – 1667 років перейшла на бік поляків. Водночас, попри умови капітуляції (а можливо, у відповідь на їхнє порушення татарами), московські війська відмовилися здати полякам Київ, Переяслав і Чернігів. Все Лівобережжя залишилося за Московським царством, переважна частина Правобережжя – за Річчю Посполитою, що стало однією з головних причин початку доби Руїни в історії України.

95 років тому, 14 жовтня 1920 року,

в селі Соснівка (нині Макарівського району Київської області) народився Володимир Трохимович Попович – учасник Другої світової війни, льотчик-бомбардувальник, Герой Радянського Союзу.

В.Т. Попович закінчив 7 класів школи і школу фабрично-заводського учнівства. У 1940 році призваний до Червоної Армії. В боях Другої світової війни з квітня 1942 року. Командир ескадрильї 44-го гвардійського бомбардувального авіаційного полку 9-ї гвардійської бомбардувальної дивізії 16-ї повітряної армії 1-го Білоруського фронту. До травня 1945 року здійснив 887 нічних бойових вильотів на бомбардування аеродромів, складів, скупчень військ і техніки противника, завдавши йому великих втрат.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року гвардії старшому лейтенанту В.Т. Поповичу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

24

Після закінчення війни В.Т. Попович продовжував службу у військово-повітряних силах СРСР. У 1948 році закінчив Вищі авіаційні курси, в 1954 році – Центральні льотно-тактичні курси удосконалення офіцерського складу. Освоював нову бойову техніку, вчив молодь. Із 1960 року полковник В.Т. Попович – у запасі. Жив у Києві. Помер 22 липня 1978 року. Похований у Києві на міському кладовищі “берківці”.

15 ЖОВТНЯ 160 років тому, 15 – 18 жовтня 1855 року, під час Кримської

(Східної) війни 1853 – 1856 років, відбулася Кінбурнська битва. Після взяття на початку вересня 1855 року Севастополя, союзники

(Велика Британія, Франція, Туреччина, Сардинія) прагнули розвинути успіх і змусити Російську імперію якнайшвидше визнати свою поразку у війні. Для цього вони планували перенести наступальні дії з Криму на материкову частину України і захопити найбільші портові міста – Херсон, Одесу, Миколаїв. На їхньому шляху перебувала Кінбурнська фортеця, розташована на Кінбурнській косі (нині Очаківський район Миколаївської області), яка перекривала шлях кораблям у Дніпровсько-Бузький лиман.

Мапа Кінбурнського півострова з місцем розташування Кінбурнської фортеці

25

У жовтні 1855 року проти Кінбурнської фортеці відправили британську і французьку ескадри. Британська ескадра під командуванням контр-адмірала Едмунда Лайонса складалася із 49 кораблів: 6 лінійних кораблів (583 гармати), 17 фрегатів і шлюпів (831 гармата), 10 канонерських човнів, 6 мортирних човнів і 10 транспортів. Французька ескадра адмірала Армана Жозефа Брюа налічувала 31 корабель: 3 броньовані плавучі батареї (“Девастасьон”, “Лев” і “Тоннант”), 4 лінійні кораблі, 3 корвети, 4 посильні судна, 12 канонерських і 5 мортирних човнів. Разом обидві ескадри були готові висадити на Кінбурнській косі 8 – 9 тисяч солдатів і офіцерів десанту.

Гарнізон Кінбурнської фортеці складався з 5-го резервного батальйону Українського єгерського полку і двох рот Одеського полку – загалом 1447 солдатів і 37 офіцерів під командуванням генерал-майора Максима Кохановича. На озброєнні були 62 застарілі гармати, з них 10 мортир.

Британські та французькі кораблі вишикувалися правильними лініями по обидва боки Кінбурнської коси і почали методичний обстріл фортеці. Їхня артилерія суттєво переважала російську за вогневою потужністю. 18 жовтня генерал М. Коханович, вважаючи ситуацію безнадійною, капітулював.

Бомбардування Кінбурнської фортеці

Бомбардування Кінбурну стало одним із яскравих прикладів дій флоту проти берега. Тут вперше в історії в бойових умовах були застосовані броненосні кораблі – три плавучі батареї, зібрані на верфях Тулону за кресленнями французького імператора Наполеона ІІІ. Це були пароплави, обшиті 4-дюймовими (101,6 мм) залізними плитами на товстій дерев’яній підкладці та озброєні кількома гарматами великого калібру, що стріляли розривними снарядами. Вони легко руйнували гарматним вогнем кам’яні і земляні кінбурнські укріплення. Водночас, снаряди оборонців фортеці влучали в борти броненосців і розбивалися, не завдаючи їм суттєвої шкоди.

26

Французька плавуча батарея “Лев” (“Lave”) – учасник бомбардування Кінбурнської фортеці

Взяття Кінбурнської фортеці стало останнім помітним успіхом союзних сил у Кримській війні 1853 – 1856 років. Вони не змогли розвинути оперативний наступ і захопити Херсон, Одесу і Миколаїв. У лютому 1856 року з Кінбурнської коси евакуювали розміщений там французько-британський гарнізон. За чотири місяці він втратив 119 солдатів і офіцерів від морозів і хвороб.

Однак Кінбурнська перемога стала дипломатичним козирем союзників під час мирних переговорів. 30 березня 1856 року в Парижі було підписано мирний договір, за умовами якого, зокрема, Російську імперію позбавили права не тільки мати військовий флот на Чорному морі, але й утримувати на чорноморському узбережжі військово-морські арсенали і фортеці. 1857 року російські власті остаточно ліквідували Кінбурнську фортецю, і вона більше ніколи не відновлювалася.

100 років тому, 15 жовтня 1915 року, в Києві відбувся перший набір

юнкерів до Миколаївського артилерійського училища, від якого веде історію Національний університет оборони України імені Івана Черняховського.

Напередодні Першої світової війни у розпорядженні військового відомства Російської імперії в межах Київського Володимирського

27

кадетського корпусу знаходилася значна вільна ділянка землі, яку у 1913 році було вирішено відвести для будівництва приміщень для Другого Київського військового піхотного училища та Миколаївського артилерійського училища. Для потреб розбудови нових навчальних закладів у 1914 році було відведено 18 десятин (близько 20 гектарів) землі у так званому “Кадетському гаю”, що дало змогу створити найбільший в імперії навчальний полігон для стрільб. Перший набір до Миколаївського артилерійського училища у 1915 році налічував 180 юнкерів. До завершення будівництва головного навчального корпусу юнкери розміщувалися в казармах поряд з ним.

Заняття у Миколаївському артилерійському училищі

За радянських часів обидва військові навчальні заклади, засновані у 1914 – 1915 роках, пройшли через неодноразову зміну назв і переформування. Сучасна назва об’єднаного військового навчального закладу – Національний університет оборони України імені Івана Черняховського – існує з лютого 2013 року.

16 ЖОВТНЯ 145 років тому, 16 жовтня 1870 року, у Херсоні народився Герман

Фердинандович Стааль – генеральний хорунжий Армії Української Держави у 1918 році.

Г.Ф. Стааль закінчив Харківське реальне училище і технологічний інститут, військово-училищні курси Київського піхотного юнкерського

28

училища, Миколаївську академію Генерального штабу в Санкт-Петербурзі. Брав участь у російсько-японській війні 1904 – 1905 років – служив старшим ад’ютантом польового управління етапами 1-ї Маньчжурської армії.

Учасник Першої світової війни – командир 60-го піхотного Замосцького полку, командир бригади 12-ї піхотної дивізії. У 1915 році нагороджений орденом Св. Георгія IV ступеня і Георгіївською зброєю. 1916 року отримав чин генерал-майора.

1918 року Г.Ф. Стааль служив в Армії Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського – помічником начальника 11-ї піхотної дивізії у Полтаві, згодом начальником цієї дивізії. Наступного року служив у білогвардійських Збройних Силах на Півдні Росії під командуванням генерала А.І. Денікіна. Потрапив у полон до більшовиків, перейшов на службу до Червоної Армії. Був начальником Військово-повторної школи штабу Харківського військового округу. Від 1921 року – штатний викладач 13-ї Одеської піхотної школи. Помер після 1923 року.

17 ЖОВТНЯ 105 років тому, 17 жовтня 1910 року,

в селі Степанці (нині Канівського району Черкаської області) народився Трохим Опанасович Литвиненко – учасник радянсько-фінської (“Зимової”) і Другої світової війни, військовий льотчик, Герой Радянського Союзу.

Т.О. Литвиненко закінчив початкову школу, два курси комуністичного технікуму. Працював слюсарем. У 1932 році призваний до лав Червоної Армії. У 1933 році закінчив Одеську військову танкову школу, у 1934 році – Одеську, а в 1935 році –

29

Ворошиловградську (сучасне місто Луганськ) військові авіаційні школи пілотів. Служив льотчиком у частинах винищувальної авіації. Учасник радянсько-фінської війни 1939 – 1940 років. Після нападу Німеччини на Радянський Союз у 1941 році воював на Карельському фронті.

28 вересня 1941 року винищувач Т.О. Литвиненка МіГ-3 був збитий під час 38-го бойового вильоту, пілот вистрибнув з парашутом. Був поранений в ногу, оперований у польовому медсанбаті. Ешелон, на якому поранених евакуювали в тил, потрапив під бомбардування, і Т.О. Литвиненко знову отримав поранення в ту ж ногу. 16 місяців провів у шпиталі, але нога майже не згиналася і лікарською комісією він був визнаний непридатним для служби в армії. Проте льотчик наполегливо тренувався і звернувся з листом особисто до головкома військово-повітряних сил. Як виняток, отримав право літати, але лише в тилу і тільки на повільному біплані У-2.

Лише на початку 1944 року майора Т.О. Литвиненка призначили штурманом винищувального авіаційного полку. У січні 1944 року, в своєму першому після поранення бою, він збив одразу три літаки – 2 німецькі винищувачі FW 190 і бомбардувальник Junkers 87. До листопада 1944 року, воюючи на винищувачах американського виробництва Р-39 Airacobra, отриманими за програмою ленд-лізу, штурман 191-го винищувального авіаційного полку 257-ї змішаної авіаційної дивізії 7-ї повітряної армії Карельського фронту майор Т.О. Литвиненко виконав 167 бойових вильотів, взяв участь в 41 повітряному бою, збив 20 літаків противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 листопада 1944 року майору Т.О. Литвиненку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

З 1946 року підполковник Т.О. Литвиненко – у відставці. Жив у Ленінграді, потім у Києві. Помер 14 вересня 1963 року. Похований в Києві на Байковому кладовищі.

100 років тому, 17 жовтня 1915 року, у місті Вознесенську (нині

Миколаївської області) народився Шика Абрамович Кордонський – учасник Другої світової війни, військово-морський льотчик, Герой Радянського Союзу.

Ш.А. Кордонський отримав середню освіту, закінчив школу фабрично-заводського учнівства в Одесі, працював токарем. Із 1935 року служив у військово-морському флоті. 1937 року закінчив Єйське військово-морське авіаційне училище імені Й.В. Сталіна. Службу проходив в авіації Чорноморського флоту. Був льотчиком-спостерігачем 54-ї авіаційної

30

ескадрильї, потім – штурманом авіаційної ланки 2-го мінно-торпедного авіаційного полку.

Учасник Другої світової війни з червня 1941 року. Перший бойовий виліт здійснив уже 22 червня 1941 року, потопив ворожий сторожовий корабель. Брав участь в обороні Одеси та Севастополя, на літаку ДБ-3 (рос. “дальний бомбардировщик”) літав на бомбардування промислових об’єктів, нафтобаз, морських портів на території Румунії. Під час виконання одного з бойових завдань був поранений внаслідок обстрілу зенітною артилерією ворога, але зумів посадити пошкоджений літак на своїй базі.

До кінця вересня 1942 року капітан Ш.А. Кордонський здійснив 85

вдалих бойових вильотів, з них 65 – вночі, на бомбардування військово-стратегічних об’єктів у ворожому тилу: переправи через річку Дон у районі міста Цимлянська, залізничної станції Керч-2, портових споруд Маріуполя. При цьому завдав ворогові значних втрат. 26 вересня 1942 року командуванням полку був представлений до присвоєння звання Героя Радянського Союзу, але за цим поданням нагороджений нижчим за статусом орденом Червоного Прапора.

28 вересня 1943 року під час денного нальоту на румунський порт Констанца, капітан Ш.А. Кордонський точно вивів авіаескадрилью на об’єкт ворога. Внаслідок бомбардування два ворожі транспорти затонули, ще один транспорт був знищений торпедою, випущеною з літака, штурманом якого був Ш.А. Кордонський. Однак і сам літак під час бою був підбитий вогнем зенітної артилерії і загорівся. Тоді командир екіпажу полковник Ш.Б. Бідзінашвілі спрямував літак на палубу іншого ворожого транспорту, здійснивши “вогняний таран”.

Із затримкою майже на півстоліття, 4 жовтня 1990 року Указом Президії Верховної Ради СРСР капітану Ш.А. Кордонському було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

31

95 років тому, 17 жовтня 1920 року, в селі Коршів (нині Луцького району Волинської області) народився Юрій Олександрович Стельмащук – організатор відділів УПА (Української повстанської армії) на Волині і на Берестейщині, заступник крайового провідника ОУН (Організації українських націоналістів) на Волині.

Ю.О. Стельмащук до 1939 року навчався в Луцькій гімназії, потім три місяці у Львівському університеті, але через переслідування з боку радянської влади у 1940 році перебрався до Холма (німецька зона окупації), де вступив в ОУН. У грудні 1940 року закінчив Холмську гімназію.

Напередодні нападу Німеччини на СРСР, 16 червня 1941 року, із групою ОУН перейшов угорсько-радянський кордон і прибув на Волинь. Здійснював військову підготовку молоді в Луцьку і Ковелі. Займався пошуком зброї, військових складів, підбором людей до ОУН. Із березня 1943 року займався організацією відділів УПА на Волині і Берестейщині.

У червні 1943 року Ю.О. Стельмащук під псевдонімом “Рудий” призначений командиром загону “Озеро” (410 бійців), а з листопада 1943 року – воєнної округи “Турів” на теренах північно-західної Волині і Берестейщини. Вів бої з німецькими військами, радянськими партизанами, польськими загонами Армії Крайової. Наприкінці 1944 – на початку 1945 років Ю.О. Стельмащук командував західною воєнною округою “Завихост” (Брест, Ковель, Луцьк).

27 січня 1945 року Ю.О. Стельмащук був заарештований радянськими енкаведистами в околицях села Яйно (тепер Піщане Камінь-Каширського району Волинської області). Вивезений на допити до Києва. Розстріляний у Лук’янівській в’язниці Києва 25 серпня або 5 жовтня 1945 року.

32

20 ЖОВТНЯ 415 років тому, 20 жовтня 1600 року, під час молдавських війн

магнатів відбулася битва під Буковом (сучасна південно-східна Румунія), в якій взяли участь запорозькі козаки на чолі з Гаврилом Крутневичем.

Молдавські війни магнатів – це серія військових конфліктів кінця XVI – початку XVII століть, в яких польські й литовські магнати Речі Посполитої втягнулися у міжусобні війни на теренах Молдавського князівства та у протистояння з Габсбурзькою монархією і Османською імперією за домінування в Молдавії.

20 жовтня 1600 року у битві під Буковом зійшлися 20-тисячне військо польського коронного гетьмана Яна Замойського і 40-тисячне військо господаря Валахії Міхая Хороброго. До складу польської армії входили також угорці, молдавани і 3 – 4 тисячі запорозьких козаків на чолі зі “старшим” Війська Запорозького Гаврилом Крутневичем. Вони й стали співучасниками перемоги, внаслідок якої Міхая Хороброго було скинуто з престолу Валахії, а на його місце посаджено Симеона Могилу – батька визначного київського православного митрополита Петра Могили.

Що ж до Гаврила Крутневича, то він на початку XVII століття ще кілька разів обирався “старшим” Війська Запорозького. Брав участь у походах запорожців на польському боці проти Швеції і Московського царства, імовірно загинув у московсько-польській війні 1609 – 1618 років.

21 ЖОВТНЯ 135 років тому, 21 жовтня 1880 року, народився Олександр Іванович

Шейковський – єдиний в історії командувач Червоного флоту Української Соціалістичної Радянської Республіки, капітан І рангу.

О.І. Шейковський закінчив Морський кадетський корпус та Штурманський офіцерський клас у Санкт-Петербурзі. Брав участь у російсько-японській війні 1904 – 1905 років на крейсері ІІ рангу “Новік”, відзначився в боях та отримав чин лейтенанта. Надалі служив у Морському кадетському корпусі, був начальником дивізіону учбових суден, старшим офіцером учбового судна “Воїн”, командиром учбового судна “Мусон”. Під кінець Першої світової війни, у 1917 – 1918 роках, у чині капітана I рангу командував бронепалубним крейсером І рангу “Аскольд” у складі флотилії Північного Льодовитого океану (Мурманськ).

33

Бронепалубний крейсер І рангу “Аскольд”, яким командував О.І. Шейковський

Навесні 1919 року О.І. Шейковського призначили командувачем новоствореного Червоного флоту УСРР, створеного на базі імператорського Чорноморського флоту та військово-морських сил Української Держави і Української Народної Республіки. Однак вже влітку 1919 року Південна Україна опинилася під контролем білогвардійських сил А.І. Денікіна. Більшість кораблів також захопили білогвардійці. Рештки Червоного флоту УСРР більшовики передали до складу військово-морського флоту Радянської Росії, перейменувавши їх на Морські сили Південно-Західного фронту.

Після цього О.І. Шейковський перейшов до білогвардійців і служив у їхньому Чорноморському флоті. 1920 року був евакуйований із Севастополя на кораблі “Костянтин”. Оселився у Константинополі (нині Стамбул, Туреччина), володів крамницею. За однією версією, помер 9 липня 1933 року в Стамбулі, за іншою – 1935 року у Франції.

90 років тому, 21 жовтня 1925 року, в Києві (селище Мишоловка)

народилася Марія Сергіївна Боровиченко – учасниця Другої світової війни, гвардії старший сержант, Герой Радянського Союзу.

М.С. Боровиченко навчалася в київській середній школі № 122. Після 8-го класу у 1941 році закінчила курси медсестер. 11 серпня 1941 року, під

Прапор Червоного флоту УСРР

34

час оборони Києва від німецьких військ, 15-річна М.С. Боровиченко добровільно приєдналася до 5-ї повітряно-десантної бригади в якості санітара. Вже 13 серпня, під час бою на території Київського сільськогосподарського інституту, вона винесла на собі вісьмох поранених бійців і застрелила двох німців, рятуючи командира батальйону.

5 вересня 1941 року в бою поблизу Конотопа М.С. Боровиченко врятувала понад 20 бійців і допомогла встановити кулемет на висоті біля річки Сойм. В одному з боїв влітку

1942 року вона підхопила ворожий автомат і знищила чотирьох німців. Разом з радянськими військами М.С. Боровиченко відступала до

Сталінграду, де взяла участь у Сталінградській битві 1942 – 1943 років. Влітку 1943 року вона вже у званні гвардії старшого сержанта воювала на Курській дузі. 14 липня 1943 року в бою біля села Орловка Івнянського району Бєлгородської області вона врятувала лейтенанта Корнієнка, прикривши його своїм тілом і кинувши гранату у ворожий танк. У тому ж бою 17-річна М.С. Боровиченко загинула від осколку ворожого снаряду.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 травня 1965 року М.С. Боровиченко було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. На її честь названо вулицю в Києві. Київській загальноосвітній школі № 122 присвоєно ім’я М.С. Боровиченко, на території школи їй встановлено пам’ятник і меморіальну дошку.

70 років тому, 21 – 22 жовтня 1945 року, відбувся перший напад

загонів Української повстанської армії на місто Бірча на Перемишльщині (південно-східна Польща).

Ця акція була організована УПА як відповідь на польську політику примусового виселення українців Закерзоння та терору проти українських селян (зокрема, трагедію села Павлокоми у березні 1945 року). Варто зазначити, що місто Бірча з Бірчанським районом лише у березні 1945 року за радянсько-польськими домовленостями було передано зі складу Дрогобицької області УРСР до Польщі.

В ніч з 21 на 22 жовтня загони УПА напали на Бірчу, спалили 40 будівель, військові казарми, зруйнували суд, пошту, в’язницю, взяли в полон

35

7 польських вояків, з якими наступного дня провели пропагандистську бесіду, роздали відозви до Війська Польського, підпільну літературу і відпустили додому. Внаслідок нападу на Бірчу значних втрат зазнала 17-а дивізія Війська Польського, яку вивели на поповнення до Перемишля. На її місце прибула 9-а дивізія, і протистояння українців з поляками в регіоні продовжилося.

22 ЖОВТНЯ 180 років тому, 22 жовтня 1835 року, в селі Шляхові Коричинці (нині

село Волоське Деражнянського району Хмельницької області) сталося вбивство Устима Якимовича Кармалюка – керівника повстанського руху на Поділлі у 1813 – 1835 роках.

Портрет Устима Кармалюка роботи художника Василя Тропініна

Устима Кармалюка свого часу називали “останнім гайдамакою”. Селянин-кріпак за походженням, він очолив рух кріпаків, містечкових

36

торговців і дрібних шляхтичів на Поділлі. Протягом 1813 – 1835 років його загони, через які пройшло до 20 тисяч чоловік, здійснили понад тисячу нападів на поміщицькі маєтки, сільські й придорожні корчми, господарства заможних селян. Частину захопленого майна і худоби У.Я. Кармалюк роздавав бідним селянам. Найактивніше повстанці діяли на території Літинського, Летичівського, Балтського, Вінницького, Могилівського, Проскурівського повітів Подільської губернії, а також у Бессарабській губернії. Власті Російської імперії неодноразово заарештовували У.Я. Кармалюка. Чотири рази його засилали на каторгу, але щоразу він тікав, повертався на Поділля і продовжував боротьбу. 22 жовтня 1835 року У.Я. Кармалюка застрелив із засідки шляхтич Рутковський. Після загибелі керівника повстанський рух на Поділлі згас.

125 років тому, 22 жовтня 1890 року, в селі Дащенки (нині

Варвинського району Чернігівської області) народився Аверкій Матвійович Гончаренко – полковник Армії Української Народної Республіки, командир українських частин в бою під Крутами у 1918 році, військовий мемуарист.

А.М. Гончаренко з відзнакою закінчив Чугуївське юнкерське піхотне училище. Учасник Першої світової війни – капітан, командир батальйону. 1917 року викладав тактику в Київській школі прапорщиків.

У січні 1918 року А.М. Гончаренко командував першим куренем першої юнацької військової школи імені Богдана

Хмельницького. 29 січня 1918 року командував загоном з кількох сотень студентів, гімназистів, вільних козаків, які протистояли кільком тисячам більшовицьких солдат і матросів на залізничній станції Крути. Цей бій увійшов в історію України як приклад героїчної боротьби української молоді за свою незалежність.

Після бою під Крутами А.М. Гончаренко працював у Головному шкільному управлінні військового міністерства УНР і Української Держави. Восени 1918 року став Летичівським військовим комендантом, із лютого 1919 року – помічником губернського коменданта Поділля. Згодом став начальником канцелярії Головного Отамана С.В. Петлюри.

37

Після завершення Української революції А.М. Гончаренко оселився в Галичині (у Станіславові, сучасний Івано-Франківськ), де займався українською кооперацією. 1938 року в часописі “За державність” опублікував свої спогади про бій під Крутами.

У 1943 – 1945 роках А.М. Гончаренко – офіцер дивізії СС “Галичина”, 1-ї української дивізії Української національної армії. Керував підготовкою молодих солдатів у запасному полку. У травні 1945 року вивів близько 2 тисяч українських бійців до британської зони окупації, уникнувши потрапляння в радянський полон.

Після Другої світової війни А.М. Гончаренко мешкав у Великій Британії, США. Уряд УНР на еміграції присвоїв йому звання полковника. Помер А.М. Гончаренко 12 квітня 1980 року у США.

105 років тому, 22 жовтня 1910 року, в

селі Висунськ (нині Березнегуватського району Миколаївської області) народився Віктор Антонович Веденко – учасник Другої світової війни, лейтенант, Герой Радянського Союзу.

В.А. Веденко отримав початкову освіту. Працював трактористом, бригадиром рільничої бригади в місцевому колгоспі. До Червоної Армії призваний у 1941 році. У 1943 році закінчив курси молодших лейтенантів.

Командир стрілецької роти 334-го стрілецького полку 47-ї стрілецької дивізії 6-ї гвардійської армії 1-го Прибалтійського фронту лейтенант В.А. Веденко відзначився в боях за станцію Оболь Шумілінського району Вітебської області Білорусі. 26 червня 1944 року його рота оволоділа станцією і відбила 5 контратак ворога. В.А. Веденко загинув у цьому бою.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 липня 1944 року лейтенанту В.А. Веденку було посмертно присвоєне звання Героя Радянського Союзу.

40 років тому, 22 жовтня 1975 року, у Запоріжжі народився Сергій

Анатолійович Тєлєгін – учасник війни на Сході України, гвардії капітан. С.А. Тєлєгін закінчив загальноосвітню школу в місті Кривий Ріг

Дніпропетровської області та Київський інститут військово-повітряних сил.

38

Із листопада 2009 року служив начальником технічно-експлуатаційної частини інженерно-авіаційної служби авіаційної ескадрильї 25-ї гвардійської бригади транспортної авіації. Гвардії капітан, військовий льотчик 1-го класу.

С.А. Тєлєгін загинув 14 червня 2014 року близько 1-ї години ночі у військово-транспортному літаку Іл-76МД, який був збитий терористами із ПЗРК “Ігла” під час заходу на посадку в аеропорту Луганська. У збитому літаку загинули 9 членів екіпажу і 40 десантників 25-ї окремої Дніпропетровської

повітряно-десантної бригади Збройних Сил України. С.А. Тєлєгін був похований на Новому кладовищі міста Мелітополь

Запорізької області. Указом Президента України П.О. Порошенка № 543/2014 від 20 червня 2014 року він був посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. У місті Кривий Ріг на будівлі школи, де навчався С.А. Тєлєгін (вулиця Співдружності, 92 А), йому встановлено меморіальну дошку.

40 років тому, 22 жовтня 1975 року, в селі П’ятничани Чемеровецького

району Хмельницької області народився Сергій Миколайович Мелимука – учасник війни на Сході України, капітан.

С.М. Мелимука закінчив 9 класів загальноосвітньої школи, сільськогосподарський технікум і Військово-інженерний інститут при Подільському державному аграрно-технічному університеті (місто Кам’янець-Подільський Хмельницької області). Служив командиром

інженерної роти 234-го окремого інженерно-саперного батальйону “Тиса” 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної бригади. Загинув 14 липня 2015 року під час виконання завдань з перевірки надійності мінних укріплень поблизу українсько-російського кордону біля села Сизе Станично-Луганського району Луганської області, підірвавшись на вибуховому пристрої з розтяжкою. Похований у рідному селі П’ятничани.

39

23 ЖОВТНЯ 155 років тому, 23 жовтня 1860 року, у місті

Алупка в Криму народився князь Віктор Сергійович Кочубей – генерал-лейтенант, генерал-ад’ютант, начальник Головного управління уділів міністерства імператорського двору і уділів Російської імперії.

Князь В.С. Кочубей походив із давнього козацького старшинського роду. Отримав домашню освіту, у 1878 році склав офіцерський іспит при Михайлівському артилерійському училищі в Санкт-Петербурзі, з 1879 року служив в елітному Кавалергардському полку. Був великим землевласником Полтавської губернії. У 1892 – 1894 роках служив ад’ютантом цесаревича Миколи Олександровича, який 1894 року став російським імператором під ім’ям Микола ІІ. У 1899 – 1917 роках очолював Головне управління уділів міністерства імператорського двору і уділів Російської імперії – установу, яка здійснювала управління землями та маєтками імператорської родини Романових. 1909 року отримав чин генерал-ад’ютанта, 1912 року – генерал-лейтенанта.

Під час Лютневої революції 1917 року і повалення монархії князь В.С. Кочубей був заарештований, однак незабаром звільнений. Виїхав до Києва, згодом емігрував. Помер 4 грудня 1923 року у Вісбадені (Німеччина).

24 ЖОВТНЯ День Організації Об’єднаних Націй. 70 років тому, 24 жовтня 1945

року, набрав чинності Статут ООН. За рішенням 2-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН (резолюція № 168), щороку з 1948 року 24 жовтня відзначається День Організації Об’єднаних Націй.

Князь В.С. Кочубей в одязі полковника Війська

Запорозького під час костюмованого балу 1903 року в Зимовому

палаці (Санкт-Петербург)

40

25 ЖОВТНЯ Міжнародний день боротьби жінок за мир. Проголошений рішенням

Міжнародної демократичної федерації жінок з 1980 року. 155 років тому, 25 жовтня 1860 року, у місті Ніжин (нині Чернігівської

області) народився Микола Семенович Самокиш – видатний український художник-баталіст.

М.С. Самокиш закінчив Ніжинську гімназію, чотири класи

Ніжинського історико-філологічного інституту, Імператорську Академію мистецтв у Санкт-Петербурзі. Під час навчання у столиці Російської імперії належав до українського гуртка митців. У 1885 – 1888 роках вдосконалював свою майстерність у Парижі під керівництвом баталіста Едуарда Детайля.

1890 року М.С. Самокиш був удостоєний звання академіка. З цього часу його рекомендували до військового відомства для замальовки військових маневрів. У 1904 році, коли розпочалася російсько-японська війна, за завданням часопису “Нива” вирушив на фронт, де працював у якості художника. У 1912 році, до 100-річного ювілею війни Російської імперії з наполеонівською Францією, створив серію картин на цю тему. У 1915 році разом з п’ятьма учнями виїхав на фронт Першої світової війни, що було унікальним випадком в історії мистецтва – художньою практикою на фронті. Все це сприяло формуванню авторитета М.С. Самокиша як головного художника-баталіста Російської імперії.

41

М.С. Самокиш “Подвиг солдатів Раєвського під Салтанівкою”

(епізод російсько-французької війни 1812 року)

За радянських часів М.С. Самокиш оселився в Криму, мешкав у Євпаторії і Сімферополі. Створив цикл картин про громадянську війну 1917 – 1922 років, українське козацтво XVI – XVIII століть (“Похід запорожців на Крим”, “В’їзд Богдана Хмельницького до Києва у 1648 році”, “Бій Богуна з Чернецьким під Монастирищем”, “Бій Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким”, “Руйнування Батурина Меньшиковим” та ін.).

М.С. Самокиш “Бій Максима Кривоноса з Яремою Вишневецьким”

42

Під час німецької окупації Криму М.С. Самокиш залишився у Сімферополі. Отримував матеріальну допомогу від підпілля ОУН, яке через споживчий кооператив “Український консум” налагодило харчування інтелігенції в Криму під час голодних зим. Помер М.С. Самокиш 18 січня 1944 року в Сімферополі, де й похований.

135 років тому, 25 жовтня 1880

року, в Санкт-Петербурзі народився Микола Лаврентійович Максимов – виконувач обов’язків міністра морських справ Української Держави у 1918 році, контр-адмірал.

М.Л. Максимов закінчив Морський кадетський корпус, Миколаївську морську академію, водолазну школу. Брав участь у російсько-японській війні 1904 – 1905 років – під час оборони фортеці Порт-Артур служив вахтовим офіцером ескадреного панцерника “Пересвєт”, був нагороджений орденом Святого Георгія IV ступеня.

Під час Першої світової війни М.Л. Максимов командував міноносцем “Бдітєльний” та канонерським човном “Гиляк”, служив у штабі Чорноморського флоту. Станом на 1917 рік мав чин капітана І рангу.

Після Лютневої революції 1917 року М.Л. Максимов активно підтримав процес українізації Чорноморського флоту. На початку 1918 року він вступив на службу до міністерства морських справ Української Народної Республіки. Від 24 квітня 1918 року – член комісії для утворення загальних штатів українського флоту.

З приходом до влади Гетьмана Павла Скоропадського розбудові українських військово-морських сил почали приділяти значно більше уваги. Із 27 травня 1918 року М.Л. Максимов – товариш (заступник) військового міністра Української Держави з морських справ. Брав участь у роботі комісії з організації міністерства морських справ, розробці плану будівництва і реформування військово-морського флоту, розробці військово-морського прапору Української Держави. Восени 1918 року отримав звання контр-адмірала українського флоту.

43

Із 24 жовтня по 14 листопада 1918 року контр-адмірал М.Л. Максимов виконував обов’язки міністра морських справ Української Держави в уряді Ф.А. Лизогуба. Міністерство знаходилося в Києві, в готелі “Франсуа” на вулиці Фундуклеївській (нині вулиця Богдана Хмельницького, 17).

Військово-морський прапор Української Держави (1918 рік)

Із 14 листопада по 14 грудня 1918 року М.Л. Максимов – заступник міністра морських справ Української Держави адмірала А.Г. Покровського, представник міністра в Одесі. Після приходу до влади Директорії УНР М.Л. Максимов приєднався до Білого руху, в лавах якого і потрапив в еміграцію. Від 22 квітня 1930 року він очолював Алжирську групу військово-морського союзу. Помер 15 листопада 1961 року в Ніцці (Франція) похований на місцевому православному кладовищі Кокад.

95 років тому, 25 жовтня 1920 року, у

місті Алупка в Криму народився Амет-Хан Султан – учасник Другої світової війни, льотчик-ас, підполковник, Заслужений льотчик-випробувач СРСР, двічі Герой Радянського Союзу, національний герой кримськотатарського народу.

Амет-Хан Султан народився в робітничій родині, його батько був лакцем (народ у Дагестані), мати – кримською татаркою. Закінчив семирічну школу, залізничне фабрично-заводське училище у Сімферополі.

44

Працював слюсарем-котельником у паровозному депо Сімферополя, навчався в аероклубі.

В Червоній Армії – з лютого 1939 року. У 1940 році закінчив прискорений курс 1-ї Качинської червонопрапорної військової авіаційної школи імені О.Ф. М’ясникова, отримав звання молодшого лейтенанта і був направлений у 4-й винищувальний авіаполк Одеського військового округу, дислокований під Кишиневом. Літав на винищувачах-біпланах І-15 та І-153.

Амет-Хан Султан брав участь у Другій світовій війні з першого дня нападу Німеччини на Радянський Союз – 22 червня 1941 року. Воював у Молдові, Південній Україні, в Приазов’ї, при обороні Ярославля і Воронежа. Брав участь у Сталінградській битві, в боях над Кубанню, Донбасом, Кримом, у Берлінській операції.

Першу повітряну перемогу здобув 31 травня 1942 року, коли в небі над Ярославлем на винищувачі Hurricane таранив німецький бомбардувальник Junkers 88. Останню – 29 квітня 1945 року, на винищувачі Ла-7 збивши над Берліном німецький літак FW 190. Загалом за період війни Амет-Хан Султан виконав 603 бойових вильоти (з них 70 – на штурмування живої сили і техніки противника), провів 150 повітряних боїв, збив особисто 30 і у складі групи 19 літаків противника. Двічі удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка” (24 серпня 1943 року, 29 червня 1945 року).

Макет винищувача Ла-5 Амет-Хана Султана в місті Алупка

45

Від 1947 року Амет-Хан Султан – льотчик-випробувач Льотно-дослідницького інституту міністерства авіаційної промисловості СРСР. Випробував у повітрі 107 типів літальних апаратів, налітав 4237 годин. 23 вересня 1961 року йому було присвоєно звання Заслуженого льотчика-випробувача СРСР.

Амет-Хан Султан відомий також тим, що неодноразово відстоював права кримськотатарського народу перед керівництвом Радянського Союзу і звертався з проханнями про реабілітацію кримських татар та повернення їх з депортації до Криму. Ніколи не приховував своєї національності, приналежності до “репресованого” народу – попри те, що йому пропонували визнати себе дагестанцем для безперешкодного розвитку кар’єри.

Амет-Хан Султан загинув разом з екіпажем 1 лютого 1971 року під час виконання випробувального польоту над Московською областю на літаючій лабораторії Ту-16ЛЛ, випробовуючи новий потужний реактивний двигун. Похований у Москві на Новодівочому кладовищі.

Амет-Ханові Султану встановлено пам’ятники в Алупці і Києві (в парку Вічної Слави), меморіальні дошки – у Сімферополі, Кіровограді. Його ім’ям названо площу в Сімферополі, мікрорайон у Саках, залізничний зупинний пункт на 34-му кілометрі лінії Острякове – Євпаторія, вулиці в Алупці, Судаку, Міжводному тощо. В Алупці відкритий музей Амет-Хана Султана, постійна експозиція, присвячена Герою, діє у Республіканській бібліотеці імені Ісмаїла Гаспринського. 28 січня 2002 року іменем Амет-Хана Султана була названа мала планета Сонячної системи № 6278, відкрита у Кримській астрономічній обсерваторії. 14 травня 2015 року Верховна Рада України прийняла постанову № 411-VIII про присвоєння імені Амет-Хана Султана міжнародному аеропорту “Сімферополь”.

90 років тому, 25 жовтня 1925 року,

в селі Саморідня (нині Корсунь-Шевченківського району Черкаської області) народився Іван Никонович Бровченко – учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу.

І.Н. Бровченко був мобілізований до Червоної Армії в лютому 1944 року – одразу після визволення Саморідні від німецьких окупантів. Служив стрільцем 936-го стрілецького полку (254-та стрілецька дивізія, 52-а армія, 2-й Український фронт). 5 березня 1944 року

46

червоноармієць І.Н. Бровченко під час прориву ворожої оборони в районі села Кобиляки Звенигородського району Черкаської області замінив вибулого з ладу командира взводу. Взвод першим увірвався в село і знищив 3 кулемета з обслугою, близько 20 німців і забезпечив подальше просування підрозділів полку.

У ніч на 28 березня 1944 року І.Н. Бровченко з групою розвідників-добровольців під прикриттям темряви на підручних засобах першим форсував річку Прут в районі населеного пункту Сорка (за 20 км на північ від міста Ясси, Румунія). Раптовою атакою група увірвалася в окопи ворога і вогнем вибила його з першої лінії траншей. І.Н. Бровченко зв’язкою гранат знищив обслугу ворожого дзоту. Розвідники захопили плацдарм і в боях за його утримання знищили десятки солдатів і офіцерів противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 13 вересня 1944 року червоноармійцеві І.Н. Бровченку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

У 1945 році І.Н. Бровченко закінчив курси молодших лейтенантів. Із 1946 року – в запасі. У 1950 році закінчив Харківський юридичний інститут. Капітан запасу. Жив в Одесі, працював адвокатом. Очолював консультаційні центри при інституті “Укржитлоремпроект”. Помер 17 травня 1996 року. Похований на Таїровському кладовищі в Одесі.

26 ЖОВТНЯ 90 років тому, 26 жовтня 1925 року, у місті Біляївка (нині Одеської

області) народився Сергій Трохимович Кравченко – учасник Другої світової війни, Герой Радянського Союзу.

С.Т. Кравченко працював у біляївському радгоспі “Батьківщина”. До Червоної Армії мобілізований у квітні 1944 року, після визволення Біляївки. Служив автоматником 117-го гвардійського стрілецького полку 39-ї гвардійської стрілецької дивізії 8-ї гвардійської армії 1-го Білоруського фронту. Звільняв Україну, Білорусь, Польщу.

1 серпня 1944 року автоматник гвардії рядовий С.Т. Кравченко одним з перших на саморобному плоту форсував Віслу, з ходу вступив

47

у бій і захопив плацдарм північно-західніше міста Магнушев, в районі населеного пункту Осенборув. Під час розширення плацдарму гранатами знищив ворожу штурмову гармату з обслугою та декількох німецьких солдат, чим сприяв вдалому наступу свого підрозділу. При цьому був важко поранений.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року гвардії рядовому С.Т. Кравченку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу з врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Внаслідок важкого поранення С.Т. Кравченко довго лікувався у шпиталях і на фронт вже не повернувся. У 1945 році він демобілізувався. Мешкав і працював у рідному місті Біляївка. Помер у день свого 31-річчя, 26 жовтня 1956 року. Похований у Біляївці, де встановлено погруддя Героя.

27 ЖОВТНЯ 50 років тому, 27 жовтня 1965 року, в

селищі Мала Дівиця Прилуцького району Чернігівської області народився Олег Іванович Міхнюк – учасник Афганської війни та війни на Сході України, заступник голови Української Спілки ветеранів Афганістану, Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

О.І. Міхнюк після закінчення середньої школи у 1982 році вступив до Київського політехнічного інституту. У жовтні 1983 року, після закінчення першого курсу інституту, був призваний до Збройних Сил СРСР. Закінчив навчальний підрозділ 44-ї навчальної повітряно-десантної дивізії, яка на той час дислокувалася поруч із селом Гайжюнай (Литовська РСР), отримав військове звання сержант. Із 4 березня 1984 року служив в 56-й окремій гвардійській десантно-штурмовій бригаді в Афганістані. Був заступником командира 3-го десантно-штурмового взводу 7-ї роти. 31 травня 1984 року під Гардезом, рятуючи поранених товаришів з-під прицільного вогню снайпера, був важко поранений. 21 травня 1985 року отримав друге поранення під час проведення операції в Мараварській ущелині. Нагороджений двома орденами Червоної Зірки і медаллю “За відвагу”.

48

Після повернення з Афганістану О.І. Міхнюк працював машиністом баштового крану тресту “Будмеханізація” Київміськбуду. В 1988 – 1990 роках викладав початкову військову підготовку у середній школі № 172 міста Києва. У 1991 – 1993 роках працював начальником відділу медично-соціальної реабілітації воїнів-інтернаціоналістів Українського Союзу ветеранів Афганістану (УСВА). Від 1994 року – заступник голови УСВА. 1993 року закінчив Київський політехнічний інститут.

О.І. Міхнюк брав участь у Революції Гідності 2013 – 2014 років з перших днів, був сотником 8-ї сотні Самооборони Майдану, в якій служили переважно ветерани війни в Афганістані. Під час війни на Сході України пішов добровольцем у званні старшого сержанта до 24-го батальйону територіальної оборони “Айдар” (нині 24-й окремий штурмовий батальйон “Айдар” Сухопутних військ Збройних Сил України). Загинув 20 серпня 2014 року внаслідок мінометного обстрілу позицій підрозділу біля селища Новосвітлівка Краснодонського району Луганської області. Похований на Алеї Героїв антитерористичної операції на Лук’янівському військовому кладовищі в Києві.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 660/2014 від 21 серпня 2014 року О.І. Міхнюк посмертно був нагороджений орденом “За мужність” І ступеня. Указом Президента України П.О. Порошенка № 494/2015 від 21 серпня 2015 року “за виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі” О.І. Міхнюку посмертно присвоєно звання “Герой України” з удостоєнням ордена “Золота Зірка”.

28 ЖОВТНЯ День визволення України від фашистських загарбників.

Встановлений Указом Президента України В.А. Ющенка № 836/2009 від 20 жовтня 2009 року “з метою всенародного відзначення визволення України від фашистських загарбників, вшанування героїчного подвигу і жертовності Українського народу у Другій світовій війні”. Цього дня 71 рік тому, 28 жовтня 1944 року, війська 1-го і 4-го Українських фронтів під час Східнокарпатської (Карпатсько-Ужгородської) наступальної операції завершили визволення найзахіднішого регіону України – Закарпаття – від військ Німеччини та її союзників.

49

95 років тому, 28 жовтня 1920 року, завершилися бої за Каховський плацдарм між Червоною Армією і білогвардійською Російською армією П.М. Врангеля.

Каховський плацдарм (серпень – жовтень 1920 року)

Від 7 серпня 1920 року в районі Каховки (нині місто обласного значення Херсонської області) відбувалися запеклі бої між більшовицькими та білогвардійськими силами за контроль над переправою через Дніпро. Війська Червоної Армії змогли створити на лівому березі Дніпра сильно укріплений плацдарм. Загальна площа плацдарму становила 216 км², глибина – від 12 до 15 км. Постачання плацдарму здійснювалося через чотири переправи біля селища Велика Каховка. Плацдарм на відстані 60 – 70 км від Перекопу створював загрозу тилам і сполученням угрупованню білих сил у Північній Таврії і Криму. Попри декілька спроб наступу, білогвардійцям не вдалося ліквідувати Каховський плацдарм, що призвело до помітного послаблення їхніх позицій, відступу за Перекоп до Криму і евакуації з півострова в листопаді 1920 року.

50

29 ЖОВТНЯ День військового фінансиста. Встановлений наказом Міністра

оборони України О.І. Кузьмука № 324 від 28 жовтня 1999 року. 225 років тому, 29 жовтня 1790 року, під час російсько-турецької

війни 1787 – 1792 років російські військ взяли турецьку фортецю Кілія (нині місто Одеської області).

Російськими військами (28 батальйонів і 52 ескадрони і сотні з кількома облоговими гарматами) під стінами Кілії командував генерал-аншеф артилерії Іван Меллер-Закомельський. Бої тривали два тижні, з 15 до 29 жовтня 1790 року. Спроба штурму в ніч проти 17 жовтня виявилася невдалою, причому генерал І. Меллер-Закомельський був смертельно поранений і через чотири дні помер. Командування прийняв генерал-поручик Іван Гудович. Російським військам вдалося перервати сполучення Кілії з

протилежним берегом Дунаю і виставити облогові гармати

навпроти стін фортеці. Це змусило 5-тисячний турецький гарнізон капітулювати. Росіяни захопили 72 гармати, 12 мортир, кілька знамен і одне озброєне судно на Дунаї. Ця перемога відіграла значну роль у закріпленні російських позицій в Бессарабії. Однак за умовами Ясського мирного договору 9 січня 1792 року Кілія знову відійшла до Османської імперії.

45 років тому, 29 жовтня 1970 року, у Дніпропетровську народився

Володимир Миколайович Градиський – учасник війни на Сході України, старший лейтенант.

В.М. Градиський закінчив дніпропетровську середню школу № 112, а в 1992 році – Дніпропетровський національний університет (механіко-математичний факультет, диплом за спеціальністю “математика”). Працював

План фортеці Кілія

51

приватним підприємцем, володів кількома іноземними мовами. Добровольцем вступив до лав Збройних Сил України у квітні 2014 року. Служив командиром взводу у 25-й окремій повітряно-десантній бригаді. Загинув 31 липня 2014 року поблизу міста Шахтарськ Донецької області внаслідок потужних обстрілів бойовиками з РСЗВ “Град” позицій силовиків, а також атаки бойовиків із засідки на колону БТР десантників.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 873/2014 від 14 листопада 2014 року старший лейтенант В.М. Градиський посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

31 ЖОВТНЯ 120 років тому, 31 жовтня 1895 року, у місті Більськ (нині Більськ-

Підляський Більського повіту Підляського воєводства Польщі) народився Петро Михайлович Буйко – активний учасник партизанського руху в Україні під час Другої світової війни, Герой Радянського Союзу.

П.М. Буйко – за національністю білорус – під час Першої світової війни служив військовим фельдшером на фронті. 1917 року працював фельдшером у Києві. 1922 року закінчив Київський медичний інститут, із 1933 року працював директором Київського інституту охорони материнства і дитинства Охматдит. Професор (1938), доктор медичних наук (1940).

П.М. Буйко вступив добровольцем у Червону Армію в 1941 році. Був хірургом

52

медично-санітарного батальйону. У серпні 1941 року в районі Умані потрапив у полон, але зміг втекти із групою радянських військових. Із лютого 1942 року працював лікарем Фастівської районної лікарні. Став одним з організаторів підпільної роботи і створення партизанських груп в селах. Лікував поранених партизан у Фастівській лікарні. Активно саботував відправку остарбайтерів (примусової робочої сили) до Німеччини. В липні 1943 року цю діяльність було викрито, і П.М. Буйко був змушений приєднатися до партизанів. Став лікарем 4-го партизанського батальйону з’єднання партизанських загонів імені М.С. Хрущова під командуванням А.С. Грисюка. 13 жовтня 1943 року був заарештований, коли йшов надавати допомогу пораненим партизанам. 15 жовтня 1943 року після тортур разом із трьома партизанами був заживо спалений німцями у селі Ярошівка Фастівського району Київської області. Похований в селі Томашівка того ж району.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 7 серпня 1944 року П.М. Буйку було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу. Його ім’ям названо вулиці у Києві і Львові, а також школа в селі Томашівка.

БЕЗ ДАТИ 540 років тому, у жовтні 1475 року, війська Османської імперії

завершили захоплення Криму. Напередодні турецького завоювання територія Кримського півострова

була поділена між степовим Кримським ханством (відокремилося від монгольської Золотої Орди), гірським князівством Феодоро (виокремилося зі складу володінь Візантійської імперії) та генуезькими колоніями на південному узбережжі. Столицею князівства Феодоро був Мангуп, одна з найбільших фортець середньовічного Криму площею близько 90 гектарів, яка за необхідності могла взяти під захист значну кількість населення.

Наприкінці травня – на початку червня 1475 року турки-османи, які захопили території колишньої Візантійської імперії, висадили великий десант Гедик Ахмед-паші в Криму і Приазов’ї, захопивши ці території та включивши їх до складу Османської імперії. Як і передбачалося, найдовше тривала оборона Мангупа. У жовтні турки вдерлися до міста і знищили майже всіх мешканців, розграбували і спалили будівлі. Останній князь Феодоро, Олександр Готський, був убитий разом з усією родиною. Турки зберегли життя лише його малолітньому синові. Така жорстокість частково

53

пояснювалася надто тривалою облогою і значними втратами серед турецького війська – так, під стінами Мангупа загинув практично весь яничарський корпус.

Крим напередодні османського завоювання

Християнське населення, яке залишилося в Криму, турки обклали значною кількістю різноманітних податків і повинностей. Проводилася посилена політика ісламізації.

Турки також підкорили Кримське ханство на чолі з Менґлі I Ґераєм. У 1478 році Кримське ханство офіційно стало протекторатом Османської імперії. Кліматично сприятливий і стратегічно важливий Південний берег Криму – колишні землі князівства Феодоро і генуезьких колоній – безпосередньо увійшов до складу Османської імперії. Тут був створений Мангупський кадилик у складі еялету (провінції) Кефе зі столицею в Кафі (сучасна Феодосія).

Завоювання Криму мало вагоме значення для Османської імперії, оскільки кримські татари відтепер давали до 100 тисяч допоміжного війська турецькій армії. В історичній перспективі, контроль над півостровом і в цілому Північним Причорномор’ям призвів до зіткнення Османської імперії з Річчю Посполитою і Росією.

54

Крим за часів османського панування

Турецьке панування в Криму тривало 299 років. За Кючук-Кайнарджийський мирним договором 21 липня 1774 року Керченський півострів увійшов до складу Російської імперії, а Кримське ханство проголосило незалежність і приєднало Південний берег Криму. 1783 року Російська імперія анексувала територію Кримського ханства.

390 років тому, у жовтні 1625 року, в Україні відбулося козацько-

селянське повстання під проводом Марка Жмайла, спрямоване проти політики Речі Посполитої.

Занепокоєний масовим покозаченням селянства після польсько-турецької (Хотинської) війни 1620 – 1621 років, уряд Речі Посполитої у вересні 1625 року відправив на Південну Київщину військо на чолі з польним гетьманом коронним Станіславом Конецпольським. У жовтні урядове військо підійшло до Канева. Козацька залога вийшла з міста й після бою з каральним загоном під Мошнами (нині село Черкаського району Черкаської області) відступила до Черкас.

Разом з місцевими козаками, канівські козаки відійшли до гирла річки Цибульника, де збиралися інші козацькі загони. Невдовзі сюди прибули з артилерією запорожці під керівництвом Марка Жмайла. З’єднавшись із козаками, М. Жмайло очолив повстанське військо. Відбувся запеклий бій.

55

Повстанці завдали значних втрат ворогові, але під натиском переважаючих сил були змушені відступити до Курукового озера (неподалік сучасного міста Кременчука Полтавської області). Спроби розгромити тут козаків не мали успіху, і С. Конецпольський був змушений почати переговори, під час яких угодовська частина козацької старшини скинула М. Жмайла з гетьманства і уклала з урядовим командуванням Куруківський договір, що лише частково задовольняв інтереси козацтва.

За його умовами, козацький реєстр збільшувався з 3 до 6 тисяч чоловік і мав бути складений протягом 6 місяців (поза реєстром залишилися близько 40 тисяч козаків); підвищувалася річна платня реєстровцям за службу до 60 тисяч злотих (крім додаткової плати старшині); оголошувалася амністія учасникам повстання, за реєстровцями зберігалося право обирати старшого (гетьмана), але його мав затверджувати король чи коронний гетьман Речі Посполитої.

Куруківська угода втратила чинність внаслідок козацько-селянського повстання 1630 року під проводом Тараса Федоровича (Трясила). Подальша ж доля Марка Жмайла після 1625 року залишається невідомою.

56

360 років тому, у жовтні 1655 року, під час національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького відбулася облога Львова козацько-московськими військами.

Давній Львів

Влітку 1655 року союзні козацьке військо Гетьмана Б. Хмельницького і воєводи В. Бутурліна розпочали наступ у Західну Україну. Вони взяли в облогу Львів і розбили в битві під Городком польську армію великого гетьмана коронного Станіслава “Ревери” Потоцького.

В період облоги козаки і московити не чинили активних дій. Війська обстрілювали місто, а паралельно відбувалися переговори із міською владою про капітуляцію (обороною Львова керував бургомістр Юзеф Бартоломей Зиморович). Наприкінці жовтня 1655 року з’явилися відомості про те, що велика татарська армія рухається з Криму на допомогу полякам. Б. Хмельницький і В. Бутурлін прийняли рішення зняти облогу зі Львова і виступити назустріч татарам, з якими вони в листопаді зійшлися в битві під Озерною, що на Зборівщині.

20 років тому, у жовтні 1995 року, Міністерство оборони України

заснувало Центральний музей Збройних Сил України. Музей розташовується у приміщенні колишнього музею історії військ

Червонопрапорного Київського військового округу (місто Київ, вулиця Грушевського, 30/1, Центральний будинок офіцерів Збройних Сил України). Це єдиний військово-історичний музей в Україні, який охоплює історію появи і розвитку військової справи на її території від доби бронзи до

57

сьогоднішніх днів. За роки свого існування музей посів почесне місце в системі культурно-освітніх установ Збройних Сил України та серед історичних музеїв країни як центр наукової роботи та військово-патріотичного виховання. Указом Президента України В.А. Ющенка № 29/2010 від 15 січня 2010 року музею надано статус Національного та перейменовано на Національний військово-історичний музей України.

Національний військово-історичний музей України

58

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

ЖОВТЕНЬ 2015