МІНІСТЕРСТВО ОБОРОНИ УКРАЇНИ НАУКОВО-ДОСЛІДНИЙ ЦЕНТР ГУМАНІТАРНИХ ПРОБЛЕМ

ЗБРОЙНИХ СИЛ УКРАЇНИ

УУККРРААЇЇННССЬЬККИИЙЙ

ВВІІЙЙССЬЬККООВВОО--ІІССТТООРРИИЧЧННИИЙЙ

ККААЛЛЕЕННДДААРР

СІЧЕНЬ 2016

Київ-2016

2

УДК 355.4 (477)“2016” ББК 68.4(Укр) У45

Рекомендовано до друку науковою радою Науково-дослідного центру гуманітарних проблем Збройних Сил України

У45

Український військово-історичний календар. Січень 2016 / За ред. Н.А. Агаєва / Упорядник В.Р. Мараєв. – К.: НДЦ ГП ЗС України, 2016. – 54 с.

УДК 355.4 (477)“2016” ББК 68.4(Укр)

Український військово-історичний календар розроблено з метою поширення військово-історичних знань і відновлення традиції вшанування українських військовиків. Календар містить інформацію про події військової історії України, видатних українських військових діячів різних часів, наших сучасників, які стійко боронять незалежність нашої держави.

© Науково-дослідний центр гуманітарних проблем Збройних Сил України, 2016.

3

СС ІІ ЧЧ ЕЕ НН ЬЬ

1 СІЧНЯ*

Новий рік 100 років тому, 1 січня 1916 року,

у селі Опільсько (нині Сокальського району Львівської області) народився Василь Платонович Хома – один з керівників похідних груп Організації українських націоналістів у 1941 році, голова Проводу ОУН на Житомирщині.

В.П. Хома закінчив чотири класи народної школи у рідному селі і три класи народної школи у Сокалі. Згодом навчався у сокальській учительській семінарії, господарчо-садівничій школі товариства “Просвіта”, Українському технікогосподарському інституті заочного навчання у Подєбрадах (Чехія).

У 1930-х роках В.П. Хома вступив до ОУН, з 1936 по 1939 рік перебував у польській тюрмі за свою діяльність і переконання. На початку Другої світової війни він керував друкарською майстернею при крайовій референтурі пропаганди ОУН у Кракові.

Влітку 1941 року, після нападу Німеччини на СРСР, В.П. Хома вирушив на Житомирщину разом із похідними групами ОУН, з метою встановити українську владу. Невдовзі німці почали репресії проти ОУН, і В.П. Хомі довелося піти у підпілля й очолити Провід ОУН на Житомирщині. В листопада 1941 року він був заарештований гестапівцями і незабаром розстріляний, так і не видавши їм нікого з ОУН. Похований у Богунському районі Житомира.

* Дати наведено за новим стилем. У випадку, якщо хронологічний стиль встановити не вдалося, дата подається так, як вона була зазначена у джерелі.

4

5 СІЧНЯ 100 років тому, 5 січня 1916 року, у селі Любимівка (нині

Машівського району Полтавської області) народився Григорій Якович Тікунов – учасник Другої світової війни, капітан, Герой Радянського Союзу.

Г.Я. Тікунов закінчив неповню середню школу, працював обліковцем у колгоспі імені Тельмана. Пройшов службу у Червоній Армії.

Після нападу Німеччини, у липні 1941 року Г.Я. Тікунова знову призвали до армії. Закінчив Харківське військово-політичне і Казанське танкове училища. Воював на Брянському, Воронезькому, Південно-Західному, 1-му Білоруському фронтах. Був двічі поранений.

15 січня 1945 року рота 36-ї Червонопрапорної ордена Суворова танкової бригади 11-го танкового корпусу 69-ї армії 1-го Білоруського фронту під командуванням капітана Г.Я. Тікунова отримала наказ захопити залізничну станцію у місті Радом на території Польщі. Вміло використовуючи рельєф місцевості, танкісти обійшли Радом і непоміченими наблизилися до залізничної станції. Поява танків в тилу деморалізувала німців, і вранці 16 січня місто було захоплене. 17 січня, при спробі противника контратакувати, танкісти Г.Я. Тікунова по бездоріжжю зайшли у фланг німців. Несподіваний фланговий удар сприяв розгрому великого угруповання противника.

Під час наступу на Лодзь і Познань рота Г.Я. Тікунова захопила і запобігла руйнуванню переправи через річку Варта. Танкісти утримували міст до підходу основних сил. Наприкінці січня 1945 року Г.Я. Тікунов зі своєю ротою серед перших форсував Одер, закріпився на його лівому березі і прикривав переправу військ.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 лютого 1945 року капітану Г.Я. Тікунову було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Г.Я. Тікунов закінчив війну у Берліні. Після демобілізації у 1947 році жив у Полтаві, працював у Полтавському інженерно-будівельному інституті. Від 1967 року – на пенсії. Помер 23 червня 1972 року. Похований на Центральному кладовищі в Полтаві.

95 років тому, 5 січня 1921 року, у селі Петриківка (нині

смт. Петриківського району Дніпропетровської області) народився Микола Васильович Чичикало – учасник Другої світової війни, капітан, Герой Радянського Союзу.

М.В. Чичикало закінчив 8 класів школи. 1940 року призваний до Червоної армії, пройшов полкову школу. Учасник Другої світової війни з 1941 року.

5

Командир гармати 404-го окремого винищувально-протитанкового артилерійського дивізіону 391-ї стрілецької дивізії 93-го стрілецького корпусу 3-ї ударної армії 2-го Прибалтійського фронту старший сержант М.В. Чичикало відзначився у боях за звільнення Латвії. Розрахунок гармати брав участь у відбитті чотирьох ворожих контратак під містом Резекне. З усього розрахунку в живих залишився тільки М.В. Чичикало, який продовжував бій, незважаючи на поранення.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року М.В. Чичикалу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни М.В. Чичикало закінчив Іванівське військово-політичне училище. 1966 року вийшов у запас у званні капітана. Мешкав у місті Бєльці в Молдові, працював у торгівлі. Помер 12 квітня 1984 року, похований у Бєльцях.

6 СІЧНЯ 420 років тому, 6 січня

1596 року, у Чигирині або на хуторі Суботів (нині село Чиги-ринського району Черкаської області) народився Богдан Михайлович Хмельницький – великий український військо-вий і державний діяч, Гетьман Війська Запорозького, керів-ник Національно-визвольної війни українського народу проти Речі Посполитої 1648 – 1657 років.

Б. Хмельницький народив-ся у родині чигиринського підстарости Михайла Хмель-ницького, який перебував на службі у польського коронного гетьмана Станіслава Жолкев-ського. Здобув освіту у Львів-ській єзуїтській колегії. 1620 року у битві під Цецорою Б. Хмельницький потрапив у турецький полон, а його батько

6

загинув (за іншими даними, також потрапив у полон і його подальша доля невідома). Через кілька років Б. Хмельницький повернувся в Україну (втік з полону або був викуплений родичами) і вступив до реєстрового козацтва.

За непідтвердженими даними, Б. Хмельницький брав участь у козацько-селянських повстаннях 1630-х років під проводом Тараса Федоровича (Трясила), Івана Сулими, Павла Бута (Павлюка), Якова Острянина (Остряниці), Дмитра Гуні і Карпа Скидана, а також у Тридцятирічній війні на боці Франції, зокрема у 1645 році під час облоги Дюнкерка.

Через конфлікт з польською владною верхівкою (шляхтич Данило Чаплинський здійснив грабіжницький напад на хутір Суботів і залишився непокараним), Б. Хмельницький вирушив на Запорозьку Січ, де у січні 1648 року його обрали Гетьманом. Численні протиріччя між українцями і поляками, що накопичилися до того часу, соціальний, релігійний і національний гніт, незадоволення козаків своїм статусом призвели до початку Національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького, відомої також як Хмельниччина.

Б. Хмельницький виявив яскравий талант політика, дипломата і полководця. Від самого початку війни він залучив на свій бій Кримське ханство, яке перебувало під сюзеренітетом однієї з наймогутніших держав тогочасного світу – Османської імперії.

Ю. Коссак “Зустріч Хмельницького з Тугай-Беєм”

Військові перемоги козаків під Жовтими Водами, Корсунем і Пилявцями у 1648 році спричинили всенародне повстання в Україні проти польської адміністрації і шляхти, масове покозачення селянства і міщанства,

7

ліквідацію кріпацтва і панщини та поширення займанщини – земельної власності, набутої правом першого зайняття незаселеної або звільненої від шляхти землі. Замість польської влади Б. Хмельницький почав формувати в Україні козацьку адміністрацію, основою якої був полково-сотенний устрій. Козацька державність була узаконена в результаті Зборівської угоди 18 серпня 1649 року, за якою в межах Речі Посполитої постало автономне державне утворення – Військо Запорозьке на території Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств, зі столицею у Чигирині, а чисельність козацького реєстру зросла з 6 до 40 тисяч.

М.І. Івасюк “В’їзд Богдана Хмельницького до Києва”

Однак Зборівський договір не влаштовував обидві сторони та ознаменував собою лише нетривалу перерву у війні. Б. Хмельницький розгорнув масштабну зовнішньополітичну діяльність, прагнучи сформувати потужну антипольську коаліцію. Він встановив відносини із Московським царством, Османською імперією, Трансільванією, Валахією, Австрією, Швецією, Англією, Пруссією, Бранденбургом, Венецією. У 1650 і 1653 роках організував два військові походи до Молдавії, змусивши її розірвати союз із Польщею, а молдавського господаря Василя Лупула (Васілє Лупу) – видати свою доньку Розанду за Тимофія, старшого сина Б. Хмельницького.

Після відновлення воєнних дій проти Речі Посполитої, Б. Хмельницькому не вдалося домогтися остаточної перемоги, зокрема через відхід кримських татар від своїх союзницьких зобов’язань у битвах під

8

Берестечком (1651) і Жванцем (1653). Водночас, він ще раз продемонстрував талант полко-водця у битві під Батогом (1652), де зміг оточити і пов-ністю знищити польське війсь-ко. Цю битву сучасники порів-нювали із перемогою карфаген-ського полководця Ганнібала над римлянами при Каннах у 216 році до нашої ери.

Розчарований у союзі к Кримським ханством, усвідо-млюючи нерівність сил у боротьбі з Річчю Посполитою, Б. Хмельницький у січні – березні 1654 року уклав союз-ницький договір із Москов-ським царством (Переяславська рада, а потім Московські (Бере-

зневі) статті). Ця подія стала однією з ключових і найбільш суперечливих в історії України. Зокрема, вона започаткувала низку історичних процесів, що тривали століттями і наслідки яких відчутні до наших днів – перехід значної частини українських земель під вплив Росії, зростання Росії до рівня світової держави, прогресуючий занепад і загибель Речі Посполитої.

Проте уже через два роки Б. Хмельницький вкрай розчарувався у союзі з північно-східним сусідом, внаслідок підписання Віленського перемир’я між Московським царством і Річчю Посполитою. Він уклав новий договір – із Трансільванією (Семигородом), активізував переговори зі Швецією і Кримським ханством, організував похід козацького корпусу Антона Ждановича на Варшаву (разом із трансільванцями). Проте довести свої військово-політичні плани до завершення Б. Хмельницькому не судилося – він помер 6 серпня 1657 року у Чигирині на 62-му році життя. Був похований в Іллінській церкві села Суботів, поруч зі своїм загиблим у Молдавії сином Тимофієм. Поховання до наших днів не збереглися – імовірно, їх розорили польські війська під командуванням Стефана Чарнецького у 1664 році.

Козацька держава Військо Запорозьке, заснована Б. Хмельницьким, проіснувала до 1780-х років, а сам він залишив по собі пам’ять як найвидатніший Гетьман в історії України. Ім’ям Богдана Хмельницького названо міста Хмельницький (колишній Проскурів) і Переяслав-Хмельницький (колишній Переяслав), численні вулиці, площі, установи і заклади в багатьох містах України і світу, йому встановлені десятки

А. Орльонов “Богдан Хмельницький”

9

пам’ятників. Б. Хмельницькому присвячено багато творів літератури, живопису, музики, кінематографу, його портрет зображено на банкноті номіналом 5 гривень, його іменем було названо ордени у Радянському Союзі і сучасній Україні.

Іллінська церква у селі Суботів на Чигиринщині – усипальниця Хмельницьких

130 років тому, 6 січня 1886 року, у

Херсоні народився Олександр Дмитрович Алмазов – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки.

О.Д. Алмазов походив із родини чиновника. Закінчив реальне училище у Тифлісі (нині Тбілісі), Олексіївське піхотне юнкерське училище в Москві, Михайлівське артилерійське училище у Санкт-Петербурзі. Під час Першої світової війни командував артилерійськими батареями, отримав чин полковника за бойові заслуги і орден Св. Георгія IV ступеня.

Із 1 січня 1918 року О.Д. Алмазов – командир окремої кінно-гірської батареї Гайдамацького Коша Слобідської України

10

військ УНР. Учасник боїв за Київ у січні 1918 року. Під Бердичевом у бою з більшовиками поранений у ногу. 15 березня 1918 року батарея була реорганізована у Запорізький кінно-гірський гарматний дивізіон Окремої Запорізької дивізії, на чолі якого О.Д. Алмазов залишався до кінця Української революції 1917 – 1921 років (цей дивізіон у Дієвій армії УНР називався Алмазівським).

Влітку 1919 року О.Д. Алмазов відзначився у боях із Таращанською бригадою Червоної Армії на Волині. Учасник Першого Зимового походу Армії УНР (грудень 1919 – травень 1920 року). Влітку 1920 року його гарматний дивізіон вів оборонні бої на Тернопільщині. 21 листопада 1920 року О.Д. Алмазов з Армією УНР перейшов річку Збруч в районі Підволочиська і був інтернований. Вже у польських таборах 3 серпня 1921 року підвищений до звання генерал-хорунжого Армії УНР.

В еміграції О.Д. Алмазов мешкав у Чехо-Словаччині і Польщі, 1930 року закінчив гідротехнічний відділ Української господарської академії у Подєбрадах. Працював інженером-гідротехніком у Луцьку, де і помер 13 грудня 1936 року і був похований. У незалежній Україні на честь О.Д. Алмазова названо вулицю у Львові і Винниках (передмісті Львова).

125 років тому, 6 січня 1891 року, на Кубані народився Василь

Хомич Прохода – український військовий, громадсько-політичний, науковий і культурний діяч, полковник Армії Української Народної Республіки.

В.Х. Прохода закінчив міську школу, переїхав із родиною до міста Оріхів (нині районний центр Запорізької області). У складі 51-го Литовського

полку взяв участь у Першій світовій війні, 1915 року потрапив до угорського полону. У таборах для військовополонених у Терезині і Юзефові заснував українські бібліотеки і драматичні гуртки.

1918 року В.Х. Прохода став полковим осавулом 1-го полку Сірожупанної дивізії, яка формувалася з українців-військовополонених у таборах Австро-Угорщини. Брав участь у військових діях проти більшовиків в 1918 – 1920 роках, дослужився до начальника штабу Сірої бригади, отримав поранення.

Після інтернування українських військових у польських таборах, В.Х. Прохода займався просвітянською і дослідницькою діяльністю, написав “Записки до історії Сірих або Сірожупанників”. Закінчив Українську

11

господарську академію у Подєбрадах, потім працював у ній лектором. Був старостою Союзу українських соколів за кордоном.

1945 року В.Х. Проходу заарештували радянські каральні органи поблизу Познані і вивезли до Лук’янівської в’язниці Києва. Відбув 10 років ув’язнення у таборах Воркути. 1956 року під час хрущовської “відлиги” репатрійований до міста Пряшів (нині Прешов у східній Словаччині) як громадянин Чехо-Словаччини. Помер 8 листопада 1971 року.

70 років тому, 6 – 7 січня 1946 року, відбувся третій напад загонів

Української повстанської армії на місто Бірча на Перемишльщині (південно-східна Польща).

Ця акція була організована УПА як відповідь на польську політику примусового виселення українців Закерзоння та терору проти українських селян (зокрема, трагедію села Павлокоми у березні 1945 року). Перші два напади на Бірчу відбулися 21 – 22 жовтня і 29 – 30 листопада 1945 року. Варто зазначити, що місто Бірча з Бірчанським районом лише у березні 1945 року за радянсько-польськими домовленостями було передано зі складу Дрогобицької області УРСР до Польщі.

Нарада військових УПА перед наступом на Бірчу

12

Третім нападом на Бірчу керував командир Перемиського куреня УПА Михайло Дмитрович Гальо (псевдонім “Коник”; 1914 – 1946). Однак польські війська добре укріпили місто і зосередили у ньому значні сили – 1500 солдатів і роту НКВС, про що не знала українська розвідка. В результаті, наступ було відбито, УПА втратила 23 повстанці загиблими і 22 пораненими. Серед загиблих виявився і курінний “Коник”, який ішов у бій у перших рядах. 2000 року загиблі під Бірчею воїни УПА були перепоховані поблизу Перемишля, неподалік він могили воїнів Української Галицької армії 1918 – 1919 років.

Попри невдачу під Бірчею, протистояння УПА і поляків у Закерзонні тривало, принаймні, до 1947 року, коли в рамках операції “Вісла” польський уряд примусово виселив з регіону українське населення і Українська повстанська армія втратила тут свою підтримку.

7 СІЧНЯ Різдво Христове

125 років тому, 7 січня 1891 року, наро-дився Юрій Митрофанович Добриловський – полковник Армії Української Народної Рес-публіки, начальник санітарної служби.

Ю.М. Добриловський закінчив медичний факультет Київського університету. Брав участь у Першій світовій війні у складі російської армії. Наприкінці 1917 року став молодшим лікарем полку імені П. Сагайдачного військ Української Центральної Ради. У 1918 – 1919 роках був старшим лікарем штабу Лівобережного фронту Армії УНР, старшим лікарем Правобережного фронту Армії УНР. Станом на березень 1920 року – помічник командира військово-санітарної управи військового міністерства УНР. 28 вересня 1920

року очолив санітарну службу Армії УНР. 1922 року Ю.М. Добриловський емігрував до Чехо-Словаччини, де

працював лікарем. Очолював Союз українських лікарів у Чехо-Словаччині. Помер у Празі 11 липня 1955 року, похований на Ольшанському цвинтарі.

13

115 років тому, 7 січня 1901 року, у селі Коти (нині у межах Чернігова) народився Петро Петрович Авдєєнко – учасник громадянської і Другої світової війни, гене-рал-майор, Герой Радянсь-кого Союзу.

П.П. Авдєєнко закінчив церковно-приходську школу і Чернігівське ремісниче учили-ще. 1919 року вступив до Чер-воної Армії, брав участь у бойових діях громадянської війни. 1931 року закінчив Ви-щі стрілецькі курси, згодом – курси для вдосконалення комскладу “Постріл”.

Під час Другої світової війни П.П. Авдєєнко воював на Воронезькому (1-му Укра-їнському) фронті. 4 лютого 1943 року отримав звання генерал-майора. У ніч на 26 вересня 1943 року 51-й стрілецький корпус 38-ї армії Воронезького фронту під його командуванням почав форсування Дніпра на північ від Києва, відбив усі контратаки ворога і до 1 жовтня 1943 року спільно з іншими з’єднаннями опанував плацдармом до 50 квадратних кілометрів. Розвиваючи наступ, війська під командуванням генерал-майора П.П. Авдє-єнка прорвали сильно укріплену смугу оборони ворога і розширили плац-дарм до 90 квадратних кілометрів.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 жовтня 1943 року П.П. Авдєєнко був удостоєний звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Надалі 51-й стрілецький корпус П.П. Авдєєнка успішно брав участь у Київській і Житомирсько-Бердичівській наступальних операціях, звільняв Білу Церкву. У травні 1944 року П.П. Авдєєнко прийняв командування 24-м гвардійським стрілецьким корпусом, який був задіяний у Яссько-Кишинівській і Дебреценській наступальних операціях. У листопада 1944 року П.П. Авдєєнка відкликали з фронту і направили на навчання до Вищої військової академії імені К.Є. Ворошилова у Москві.

У червні 1953 року генерал-майор П.П. Авдєєнко вийшов у запас. Мешкав у Києві. Помер 27 січня 1956 року, похований на Байковому кладовищі. Його іменем названо вулиці у Києві і Чернігові.

14

100 років тому, 7 січня 1916 року, у місті Бахмач (нині Чернігівської області) народився Анатолій Миколайович Ковалевський – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

А.М. Ковалевський після середньої школи навчався 2 курси в електротехнічному технікумі. 1933 року призваний до Червоної Армії, пройшов школу прикордонних і внутрішніх військ, а також бронетанкове училище. Брав участь у радянсько-фінській війні 1939 – 1940 років і у війні проти Німеччини з першого ж її дня. Воював під Ленінградом, на Карельському перешийку,

визволяв Прибалтику і Польщу. Станом на січень 1945 року полковник А.М. Ковалевський командував

152-ю окремою танковою бригадою 1-го Українського фронту. Брав участь у боях за звільнення концтабору Освенцим (Аушвіц). Загинув 26 – 27 січня 1945 року від кулі снайпера.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 квітня 1945 року полковнику А.М. Ковалевському було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

90 років тому, 7 січня 1926 року, у селі Трепівка (нині Знам’янського

району Кіровоградської області) народився Володимир Пилипович Крюченко – учасник Другої світової війни, старшина, Герой Радянського Союзу.

В.П. Крюченко навчався у середній школі № 3 міста Кірово (з 1939 року – Кіровоград). Призваний до Червоної Армії після звільнення міста, у квітні 1944 року. Воював на Ленінградському і 1-му Україн-ському фронтах.

21 січня 1945 року рядовий В.П. Крю-ченко під сильним мінометним і рушнично-кулеметним вогнем противника першим з кулеметників форсував річку Одер і вогнем зі свого кулемета підтримував наступ піхоти. Отримавши поранення в плече, не залишив поле бою і продовжував вести вогонь,

15

знищивши 15 ворожих солдатів. Не залишив поле бою навіть діставши друге поранення у спину. Лише після третього поранення був евакуйований у тил. Після одужання продовжував воювати у складі 1-ї стрілецької роти 291-го гвардійського стрілецького полку 96-ї гвардійської стрілецької дивізії 28-ї армії 1-го Українського фронту.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року В.П. Крюченку було присвоєне звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

По закінченні війни продовжив військову службу в одній з авіаційних частин Київського військового округу. У 1964 році старшина В.П. Крюченко вийшов у запас. Мешкав у Києві, працював начальником цеху фабрики іграшок “Перемога”. Помер 11 листопада 1993 року.

8 СІЧНЯ 95 років тому, 8 січня 1921 року, у

місті Сміла (нині Черкаської області) народився Василь Трохимович Сенатор – учасник Другої світової війни, гвардії капітан, Герой Радянського Союзу.

В.Т. Сенатор отримав середню освіту. Від 1938 року служив у Червоній Армії, закінчив Харківське військово-авіаційне училище. Брав участь у Другій світовій війні з вересня 1941 року. У складі екіпажу бомбардувальника Іл-4 (“Іллюшин-4”) літав на бомбардування Берліна, Будапешту, Варшави, Данцига. Штурман ланки 10-го гвардійського авіаційного полку дальньої дії гвардії капітан В.Т. Сенатор до серпня 1943 року виконав 246 бойових вильотів на бомбардування військово-промислових центрів у глибокому тилу противника, знищення його живої сили і техніки.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 вересня 1943 року В.Т. Сенатору було присвоєне звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

В.Т. Сенатор трагічно загинув 29 вересня 1944 року поблизу села Шепетин Дубенського району Рівненської області. Похований в Луцьку у братській могилі на проспекті Перемоги. Його ім’ям названо вулицю і гімназію у Смілі.

16

9 СІЧНЯ

95 років тому, 9 січня 1921 року, у селищі Тиврів (нині Вінницької області) народилася Лариса Степанівна Ратушна – українська підпільниця, Герой Радянського Союзу.

Л.С. Ратушна здобула середню освіту у Вінниці і вступила на механіко-математичний факультет Московського державного університету. 1941 року вона брала участь у будівництві оборонних рубежів під Москвою, навчалася на курсах медсестер, була донором. 6 вересня 1941 року стала санітарним інструктором 8-ї Червонопресненської дивізії Московського ополчення. Вже в першому бою під Наро-Фомінськом потрапила у полон, звідки втекла у листопаді 1941 року. За два місяці Л.С. Ратушна пішки дісталася з

Підмосков’я до Вінниці, де приєдналася до місцевого підпілля. Уже навесні 1942 року вінницькі підпільники здійснили декілька

вдалих операцій. Організували одночасно втечу 26 військовополонених з м’ясокомбінату, вивели з ладу станції водопостачання, спалили продовольчі склади і млин, убили офіцера СС і поранили гебітскомісара (обласного комісара) Нольтинга, відправили партизанам 570 гвинтівок, 3 кулемети, 82 автомати, звільнили з концтаборів 1000 військовополонених.

Л.С. Ратушна займалася розвідкою і підробкою ворожих документів, переносила до партизанських загонів зброю, шрифти, документи та листівки. Знання німецької мови дало їй можливість ходити в табір радянських військовополонених і звільнити кількох людей. Одного разу була заарештована і ув’язнена, однак звільнена завдяки підкупу вінницького німецького чиновника. Підпільна діяльність Л.С. Ратушної продовжувалася майже до самого звільнення Вінниці, однак 18 – 19 березня 1944 року вона трагічно загинула – імовірно, від руки зрадника з-поміж підпільників. Похована у Вінниці на території Парку Слави. На честь неї названо вулицю і школу у Вінниці, а також пасажирський теплохід, який курсує Південним Бугом у межах міста.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року Л.С. Ратушній було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

17

10 СІЧНЯ 190 років тому, 10 – 15 січня 1826 року, на Київщині відбулося

повстання Чернігівського полку – збройний виступ, підготований Південним товариством декабристів проти царського режиму.

Південне товариство декабристів виникло в Україні у березні 1821 року. Програмним документом цієї таємної організації стала “Руська Правда” Павла Пестеля, де пропонувалося ліквідувати кріпосне право, наділити селян землею, скасувати в Росії монархію і проголосити республіку із сильною централізованою владою, ліквідувати суспільні стани і соціальні привілеї.

Смерть російського імператора Олександра І і нетривалий період міжцарювання (1 – 25 грудня 1825 року) підштовхнули декабристів до активних дій. Однак збройне повстання Північного товариства декабристів у Санкт-Петербурзі 26 грудня 1825 року зазнало краху.

Звістка про поразку у Петербурзі прискорила повстання в Україні. До того ж, напередодні виступу було заарештовано П.І. Пестеля. Вранці 10 січня 1826 року в селі Триліси (нині Фастівського району Київської області) почалося повстання Чернігівського піхотного полку.

18

Декабристи тяжко поранили командира Чернігівського полку підпол-ковника Г.І. Гебеля, який згодом був вивезений на лікування до Києва. Без-посередньо на чолі повстання стали офіцери полку – підполковник Сергій Муравйов-Апостол і підпоручик Михайло Бестужев-Рюмін.

10 січня повстанці здобули місто Васильків, а наступного дня оволоді-ли штабом полку. У Василькові полк зібрався на центральній площі, і полковий священик Данило Федорович Кейзер зачитав складений С.І. Муравйовим-Апостолом революційний “Православний катехізис”, який складався з республіканських правил. Після полудня 11 січня повсталий полк вирушив у село Мотовилівка, де було оголошено відпочинок. 12 січня полк вирушив у напрямку на Житомир для з’єднання з іншими військовими частинами, де служили члени Південного товариства декабристів. Однак реальної підтримки ні від військових, ні від селян повсталі не отримали.

Вранці 15 січня 1826 року поблизу сіл Ковалівка і Устимівка (нині Васильківського району Київської області) Чернігівський полк був розбитий царськими військами під командуванням генерал-майора Ф.К. Гейсмара. Фатальну роль відіграло те, що С.І. Муравйов-Апостол наказав своїм підлеглим не стріляти, сподіваючись привернути на свій бік урядові війська. Однак у відповідь ті відкрили вогонь картеччю.

Т. Назаренко “Повстання Чернігівського полку”

19

Близько 50 повсталих загинули, ще приблизно 900 солдатів і офіцерів потрапили під суд. С.І. Муравйов-Апостол і М.П. Бестужев-Рюмін разом з ще трьома керівниками декабристського руху П.І. Пестелем, П.Г. Каховським і К.Ф. Рилєєвим були страчені. Понад 100 повсталих отримали тілесні покарання, 805 – заслання на Кавказ у діючу армію, а Чернігівський піхотний полк було переформовано. Абсолютистський царський режим придушив декабристський рух, за правління нового імператора Миколи І настав період консерватизму і реакції. Запізнілі ліберальні реформи розпочалися лише у 1860-х роках за часів імператора Олександра ІІ.

110 років тому, 10 січня 1906 року, у селі Златоустівка (нині

Криворізького району Дніпропетровської області) народився Іван Ілліч Руденко – учасник Другої світової війни, капітан, Герой Радянського Союзу.

І.І. Руденко закінчив три курси технікуму, працював електрослюсарем. У Червоній Армії служив із 1928 року. Закінчив Одеську військову піхотну школу та бронетанкові курси вдоскона-лення командного складу.

1941 року капітан І.І. Руденко командував мотострілецьким кулеметним батальйоном 1-ї окремої танкової бригади 40-ї армії Південно-Західного фронту. Під час контрнаступу 25 – 27 грудня 1941 року батальйон звільнив села Гамово, Леженька, Морозівка, Петрищево, Суходол Тимсь-кого району Курської області, червоноармійці при цьому захопили 30 кулеметів, 23 гармати, два нацистських бойових прапори, знищили до ста солдатів і офіцерів противника. Із 28 по 30 грудня 1941 року під селом Гамово батальйон відбив 17 атак, підтриманих танками і авіацією против-ника. Вранці 30 грудня І.І. Руденко повів бійців у чергову контратаку і загинув у бою. Похований у місті Старий Оскол Бєлгородської області.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 27 березня 1942 року капітану І.І. Руденку посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

110 років тому, 10 січня 1906 року, у селі Кирилівка (нині село

Шевченкове Звенигородського району Черкаської області) народився Григорій Михайлович Скляр – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

Г.М. Скляр закінчив 9 класів середньої школи і 1 курс Київського політехнічного інституту. Служив у Червоній Армії з 1929 року, закінчив інженерне училище, Харківську інтендантську академію Червоної Армії.

20

Учасник Другої світової війни від 1941 ро-ку, воював під Новоград-Волинським, Жи-томиром, Сталінградом, на Курській дузі.

Відзначився у битві за Дніпро. Командуючи 9-м окремим понтонно-мостовим батальйоном 60-ї армії Воронезького фронту, підполковник Г.М. Скляр 25 – 26 вересня 1943 року в районі сіл Окунінового і Старого Глібова Козелецького району Чернігівської області вміло і своєчасно організував переправу і цілодобово керував нею. Коли на одному з понтонів загинула обслуга, Г.М. Скляр сам встав за кермове управління і привів понтон на правий берег Дніпра.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 жовтня 1943 року Г.М. Скляр був удостоєний звання Героя Радянського

Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. Г.М. Скляр дійшов до Берліна, брав участь у війні з Японією. Із 1956

року – полковник запасу. Жив у місті Бобруйськ Могильовської області Білорусі, працював у будівельному управлінні. Помер 22 липня 1980 року, похований на міському кладовищі Бобруйська.

40 років тому, 10 січня 1976 року,

у місті Кілія Одеської області народився Олександр Васильович Коломієць – учасник війни на Сході України, молодший лейтенант.

О.В. Коломієць служив команди-ром взводу 145-го окремого ремонтно-відновлювального полку. Брав участь у бойових діях на Сході України у 2014 році. Загинув 21 серпня 2014 року вна-слідок обстрілу позицій полку з реак-тивних систем залпового вогню БМ-21 “Град”. Похований у рідному місті Кілія.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 144/2015 від 14 березня 2015 року О.В. Коломієць посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

21

12 СІЧНЯ 45 років тому, 12 січня 1971 року, у місті

Кривий Ріг Дніпропетровської області народився Олексій Олексійович Вакульчук – учасник війни на Сході України, старший лейтенант.

О.О. Вакульчук закінчив Криворізьку загальноосвітню школу № 102, а в 1993 році – Криворізький гірничий інститут за спеціалізацією промислове та цивільне будівництво. 2002 року почав працювати на Інгулецькому гірничо-збагачувальному комбінаті, інженером-конструктором у проектно-конструкторському відділі, який очолив 2007 року. Згодом працював головним інженером проектів у ТОВ “Майнінг інжиніринг центр”.

Мобілізований до Збройних Сил України 2 серпня 2014 року. Служив на посаді заступника командира 2-ї танкової роти по роботі з особовим складом 17-ї окремої гвардійської танкової Криворізької бригади. 6 лютого 2015 року загинув у бою біля села Рідкодуб Шахтарського району Донецької області. Похований на кладовищі “Візирка” у мікрорайоні Інгулець міста Кривий Ріг.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 311/2015 від 4 червня 2015 року О.О. Вакульчук посмертно нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. Також О.О. Вакульчук посмертно нагороджений відзнакою міста Кривий Ріг “За заслуги перед містом”.

13 СІЧНЯ 135 років тому, 13 січня 1881 року, у

селі Вільховець (нині Бережанського району Тернопільської області) народився Антін Львович Лотоцький – старшина Легіону Українських січових стрільців (УСС), історик, письменник, журналіст і видавець.

А.Л. Лотоцький отримав освіту у Бережанській гімназії та на філософському факультеті Львівського університету, де слухав лекції видатного українського історика М.С. Грушевського. Викладав у Рогатинській приватній гімназії. Після початку Першої

22

світової війни у 1914 році вступив старшиною до Легіону УСС. Активно співпрацював із Пресовою Квартирою УСС – культурно-просвітньою та ідеологічною формацією, був співредактором стрілецьких журналів.

Після Першої світової війни А.Л. Лотоцький повністю присвятив себе письменницькій і видавничій діяльності. Особливо багато зробив для поширення історичних знань серед дітей: написав 4-томну “Історію України для дітей”, оповідання “Хрест над Дніпром”, “Княжа слава”, “Роксоляна”, “Козак Байда”, “Кужіль і меч” та інші. За радянських часів його твори переважно видавалися закордоном і поширювалися серед діаспори, а в Україні були майже незнані. Помер А.Л. Лотоцький 28 травня 1949 року у Львові, похований на Личаківському цвинтарі. У незалежній Україні його ім’ям названо вулицю у Львові і гімназію у Снятині.

40 років тому, 13 січня 1976 року, у

місті Охтирка Сумської області народився Олег Миколайович Бірюк – учасник війни на Сході України, підполковник.

О.М. Бірюк закінчив Харківський інститут військових льотчиків і Національну академію оборони України (нині – Національний університет оборони України імені Івана Черняховського). Брав участь у миротворчій місії в Ліберії з 2008 по 2010 рік, отримав нагороди.

Із 2010 року О.М. Бірюк служив старшим льотчиком-інструктором у 7-му Бреславському окремому полку армійської авіації у місті Новий Калинів Самбірського

району Львівської області. У березні 2014 року направлений на Схід України, брав участь у бойових діях у складі екіпажу гелікоптера Мі-24. Загинув 20 серпня 2014 року біля смт. Георгіївка Лутугинського району Луганської області, коли його Мі-24 був збитий терористами. Похований у м. Охтирка.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 892/2014 від 27 листопада 2014 року О.М. Бірюк посмертно був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

1 рік тому, 13 січня 2015 року, під час війни на Сході України

відбувся обстріл бойовиками ДНР рейсового пасажирського автобусу під Волновахою.

13 січня у місті Докучаєвськ Донецької області бойовики зібрали російських та місцевих журналістів, аби висвітлити удар українських військових по місту, і здійснили обстріл з реактивної системи залпового

23

вогню “Град” в напрямку траси Донецьк – Маріуполь з метою спровокувати вогонь у відповідь. Під удар потрапив рейсовий автобус марки ЗАЗ А07А1 “I-VAN”, який рухався за маршрутом Златоустівка – Донецьк і зупинився на блок-посту Збройних Сил України № 5 для здійснення паспортного контролю на лінії розмежування. Загинули 12 мирних мешканців, ще 18 осіб дістали поранення (серед них 1 міліціонер і 1 прикордонник).

Експерти неурядової організації Human Rights Watch підтвердили, що обстріл відбувся з території, підконтрольної бойовикам. Генеральна прокуратура України визнала подію терористичним актом. Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун рішуче засудив обстріл автобуса під Волновахою. Багатолюдні марші миру, єдності і солідарності в пам’ять про загиблих під гаслом “Я – Волноваха!” відбулися в Маріуполі, Києві, Львові, Хмельницькому, Херсоні, Дніпропетровську, Запоріжжі, Краматорську, Луцьку, Миколаєві, Чернігові, Сєверодонецьку та інших містах України.

14 СІЧНЯ 105 років тому, 14 січня 1911 року, у

Херсоні народився Яків Георгійович Бреус – учасник Другої світової війни, майор, Герой Радянського Союзу.

Я.Г. Бреус отримав початкову освіту, потім закінчив морський технікум у Херсоні. Працював вантажником у порту, машиністом торговельного флоту. 1933 року призваний до Червоної Армії. Закінчив курси молодших лейтенантів і курси вдосконалення комскладу “Постріл”. Брав участь у радянсько-фінській війні та війні з Німеччиною.

У 1941 році лейтенант Я.Г. Бреус був призначений командиром 3-го батальйону 161-го стрілецького полку 95-ї стрілецької дивізії Приморської армії Південного фронту. 9 серпня 1941 року в районі станції Роздільна і села Понятівка Роздільнянського району Одеської області батальйон Я.Г. Бреуса оточив і розгромив дві роти румунських військ. 18 серпня 1941 року під час оборони станції Карпове батальйон Я.Г. Бреуса знищив румунський полк.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 лютого 1942 року Я.Г. Бреусу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Надалі Я.Г. Бреус брав участь у битві за Кавказ, боях на території України, Латвії, Східної Пруссії. Тричі був поранений. Останнє, важке

24

поранення, отримав під час штурму Кенігсберга. Демобілізувавшись з армії, майор запасу Я.Г. Бреус мешкав в Одесі. Помер 10 серпня 1972 року, похований на Алеї Слави в Одесі. На його честь названо вулицю в Одесі.

100 років тому, 14 січня 1916 року, у селі Новаки (нині Лубенського

району Полтавської області) народився Опанас Михайлович Щербань – учасник Другої світової війни, капітан, Герой Радянського Союзу.

О.М. Щербань закінчив 8 класів школи і школу фабрично-заводського учнівства. Працював токарем на Лубенському верстатобудівному заводі. 1937 року призваний до Червоної Армії.

О.М. Щербань брав участь у Другій світовій війні з липня 1941 року. Закінчив Сталінградське танкове училище. Командир батальйону 46-ї гвардійської танкової бригади 9-го гвардійського механізованого корпусу 6-ї гвардійської танкової армії 2-го Українського фронту гвардії старший лейтенант О.М. Щербань відзначився у бою за місто Ваньярі (Угорщина)

6 грудня 1944 року. Танкісти розгромили ворожий гарнізон, захопили 18 гармат і 150 автомобілів. У бою за населений пункт Томпа 22 – 23 грудня 1944 року батальйон відбив 4 контратаки противника, підбив 13 танків і ліквідував загрозу тиловим комунікаціям армії.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1945 року О.М. Щербаню було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Із 1947 року капітан О.М. Щербань – у запасі. Повернувся на Батьківщину, працював головою сільради, заступником голови колгоспу “Зоря”. Помер 26 травня 1980 року.

95 років тому, 14 січня 1921 року, у селі Новоселиця (нині Сумського

району Сумської області) народився Сергій Петрович Денисенко – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радянського Союзу.

С.П. Денисенко закінчив середню школу № 3 у Сумах і будівельний технікум. 1940 року призваний до Червоної Армії, закінчив Сумське артилерійське училище. Брав участь у боях на Воронезькому (1-му Українському фронтах). Тричі поранений.

25

В ніч з 23 на 24 вересня 1943 року командир взводу 957-го стрілецького полку 309-ї стрілецької дивізії 40-ї армії Воронезького фронту лейтенант С.П. Денисенко одним із перших у підрозділі переправився через Дніпро і закріпився на околиці села Балико-Щучинка Кагарлицького району Київської області. Протягом 5 діб взвод С.П. Денисенка відбив усі контратаки піхоти і танків ворога.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 жовтня 1943 року С.П. Денисенку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після завершення війни, у 1947 році С.П. Денисенко пройшов курси удосконалення офіцерського складу. 1959 року у званні підполковника звільнився у запас. Жив у місті Уссурійськ Приморського краю, працював у органах МВС СРСР. Загинув під час виконання службових обов’язків 1 грудня 1961 року. Похований на Уссурійському міському кладовищі.

15 СІЧНЯ 155 років тому, 15 січня 1861 року, народився Сергій Іванович

Бурлей – контр-адмірал, командувач Українсько-кримською флотилією Української Держави у 1918 році.

С.І. Бурлей закінчив Технічне училище морського відомства у Кронштадті і гідрографічне відділення Миколаївської морської академії у Санкт-Петербурзі. Служив на Чорноморському флоті з 1878 року. Виконував обов’язки командира Керченського порту. 1913 року отримав чин контр-адмірала. Під час Першої світової війни був градоначальником Севастополя, адміралом для особливих доручень при головкомі Чорноморським флотом.

Після Лютневої революції 1917 року С.І. Бурлей активно підтримав процес українізації Чорноморського флоту. В листопаді того ж року призначений товаришем (заступником) військового міністра з морських справ Кримського уряду. Після відступу з Криму більшовиків, у квітні 1918 року виступив за визнання української влади і підняття українських прапорів на кораблях флоту. 30 квітня 1918 року призначений членом штабу Українського Чорноморського флоту. Прийняв командування над Українсько-кримською флотилією (дредноут “Воля”, гідрокрейсер “Імператор Траян”, 5 есмінців, посильна яхта “Креста”).

Після падіння Гетьманату Павла Скоропадського контр-адмірал С.І. Бурлей залишився у Криму і приєднався до Білого руху. 1920 року викладав науки при Дирекції маяків. У листопаді того ж року відмовився евакуюватися з військами П.М. Врангеля. Щойно більшовики захопили Крим, як одразу ув’язнили С.І. Бурлея у Севастопольській тюрмі, де він незабаром помер він розриву серця.

26

150 років тому, 15 січня 1866 року, у Московській губернії народився Михайло Федорович Квєцинський – командувач військами Київського військового округу (КВО), генеральний значковий Армії Української Держави у 1918 році.

М.Ф. Квєцинський закінчив 3-й Московський кадетський корпус, 3-є військове Олександрівське училище у Москві і Миколаївську академію Генерального штабу у Санкт-Петербурзі. Служив у Варшавському військовому окрузі. Брав участь у придушенні боксерського повстання у Китаї 1900 – 1901 років і російсько-японській війні 1904 – 1905 років.

Під час Першої світової війни М.Ф. Квєцинський воював на Південно-Західному і Західному фронтах. У 1917 році командував 3-ю армією. Отримав чин генерал-лейтенанта і орден Св. Георгія IV ступеня.

Наприкінці жовтня 1917 року М.Ф. Квєцинський командував військами Київського військового округу, ставши таким чином останнім призначеним на цю посаду за Тимчасового уряду. Керував діями військ КВО у жовтневих боях у Києві проти повсталих більшовиків. Разом із військами КВО виїхав із Києва на Дон, де гуртувалися антибільшовицькі сили.

1918 року М.Ф. Квєцинський повернувся до України і вступив до Армії Української Держави Гетьмана Павла Скоропадського. Після падіння Гетьманату виїхав до Архангельська, де став начальником штабу білогвардійських військ на Півночі Росії. Звідти евакуювався до Швеції, потім переїхав до Норвегії. Мешкав у місті Ліллехаммер, працював на пивоварні, підробляв водієм таксі. Там і помер 31 березня 1923 року.

115 років тому, 15 січня 1901 року, у селі Ягубець (нині

Христинівського району Черкаської області) народився Петро Федосійович Дмитрик – учасник Другої світової війни, сержант, Герой Радянського Союзу.

П.Ф. Дмитрик закінчив початкову школу, працював на кінному заводі, підмайстром у столяра, потім теслею і бригадиром будівельної бригади в колгоспі.

Учасник Другої світової війни з 1941 року. Потрапив у полон, втік з табору для військовополонених. Від лютого 1944 року знову служив у Червоній Армії.

28 липня 1944 року командир відділення 920-го стрілецького полку 247-ї стрілецької дивізії 69-ї армії 1-го Білоруського фронту сержант П.Ф. Дмитрик одним із перших переправився через Віслу на південний захід від міста Пулави (Польща). Відразу атакував позиції

27

противника, повів бійців в рукопашну сутичку. Особисто знищив п’ятьох ворожих солдатів, ведучи за собою бійців, увірвався в опорний пункт противника. Зайнявши два населених пункти, батальйон зустрів сильний опір. Противник великими силами почав контратакувати підрозділи, що переправилися. Сержант П.Ф. Дмитрик швидко окопався зі своїм відділенням і вступив в бій з противником. Відбивши три сильні контратаки, відділення сержанта П.Ф. Дмитрика встояло на досягнутому рубежі, чим сприяло утриманню плацдарму на західному березі Вісли.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року П.Ф. Дмитрику було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни П.Ф. Дмитрик був демобілізований і повернувся до роботи бригадиром будівельної бригади у колгоспі рідного села Ягубець, де і помер 24 березня 1982 року.

100 років тому, 15 січня 1916 року, у селі

Ленківці (нині Шепетівського району Хмельниць-кої області) народився Іван Михайлович Поліщук – учасник Другої світової війни, гвардії майор, Герой Радянського Союзу.

І.М. Поліщук закінчив школу і Шепетівський педагогічний технікум, працював старшим піонервожатим. 1937 року призваний до Червоної Армії, пройшов Рязанське піхотне училище. Під час Другої світової війни воював на Брянському і Південно-Західному фронтах.

1943 року гвардії майор І.М. Поліщук командував 100-м гвардійським стрілецьким полком 35-ї гвардійської стрілецької дивізії 6-ї армії Південно-Західного фронту. Полк першим на фронті почав форсувати Дніпро на південь від Дніпропетровська. Незважаючи на те, що ширина річки досягала 3 кілометрів, полк переправився без втрат і зайняв плацдарм на правому березі. 29 вересня 1943 року майор І.М. Поліщук загинув у бою за утримання плацдарму.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1944 року І.М. Поліщуку було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

100 років тому, 15 січня 1916 року, у місті Зміїв (нині Харківської

області) народився Павло Семенович Бублій – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

П.С. Бублій закінчив 9 класів школи, працював завідувачем сектором виконавчого комітету районної ради. 1938 року призваний до Червоної Армії, брав участь у радянсько-фінській війні. 1943 року закінчив курси

28

удосконалення офіцерського складу. На серпень 1944 року майор П.С. Бублій був заступником командира 1164-го стрілецького полку 346-ї стрілецької дивізії 51-ї армії 1-го Прибалтійського фронту.

П.С. Бублій відзначився під час боїв за звільнення Латвії. На початку вересня 1944 року група під його командуванням вивела з оточення близько 700 солдатів і офіцерів неподалік Юрмали.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 24 березня 1945 року П.С. Бублій був удостоєний звання Героя Радянського Союзу

із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”. 1961 року полковник П.С. Бублій був звільнений у запас. Мешкав у

Харкові, працював у радгоспі, потім начальником підготовки виробництва заводу “Комунар”. Помер 28 березня 1997 року, похований на харківському кладовищі № 2.

100 років тому, 15 січня 1916 року, у місті Конотоп (нині Сумської

області) народилася Надія Сомко-Макаренко – українська художниця, авторка картин батально-історичного жанру.

Н. Сомко-Макаренко отримала професійну освіту у Харківському і Київському художніх інститутах. Під час німецької окупації у роки Другої світової війни виїхала з родиною до Європи. Мешкала в Італії, Югославії, Аргентині, США. Організовувала художні виставки у Нью-Йорку, Філадельфії, Бостоні, Клівленді. Стала членом Об’єднання українських митців в Америці. Померла у 1989 році.

Н. Сомко-Макаренко – автор численних полотен, присвячених історії України, Київської Русі і козацтва. Серед них – “Гетьман Іван Мазепа в Св. Софії в Києві”, “Бій під Конотопом”, “В’їзд гетьмана Богдана Хмельницького в Київ”, “Оборона святині”, “Князь Олег під Царгородом”, “Іду на ви”, “Тарас Бульба з синами на Січі” та інші.

29

Надія Сомко-Макаренко “Бій під Конотопом”

16 СІЧНЯ

125 років тому, 16 січня 1891 року, у селі Хоружівка (нині

Недригайлівського району Сумської області) народився Іван Данилович Литвиненко – полковник Армії Української Народної Республіки, дипломат, інструктор офіцерських шкіл Української повстанської армії.

І.Д. Литвиненко навчався у Смілянській школі Роменського повіту і на Московських вищих комерційних курсах. Під час Першої світової війни – офіцер російської армії. Від 1917 року служив в Армії УНР, отримав ранг полковника. Командував 1-м Запорозьким пішим полком імені Гетьмана П. Дорошенка, 1-ю Запорозькою дивізією. Брав участь у Першому Зимовому поході Армії УНР (грудень 1919 – травень 1920

30

року). Протягом серпня – вересня 1920 року очолював делегацію УНР на переговорах із керівником Білого руху генералом П.М. Врангелем у Севастополі.

У міжвоєнний час І.Д. Литвиненко служив у контррозвідці Державного Центру УНР в екзилі. Працював у Рівному, на території Польщі, неподалік від кордону з Радянським Союзом. Перекинув через кордон в СРСР десятки агентів. Був постійним об’єктом уваги радянських спецслужб, вважався ними одним із найбільш авторитетних і активних діячів екзильного уряду УНР.

Із вересня 1943 року І.Д. Литвиненко – в лавах УПА. Начальник відділу розвідки крайового військового штабу УПА-Північ, інструктор старшинської школи УПА “Дружинники”, де викладав курс “Бойова розвідка” і керував випуском старшин.

1945 року І.Д. Литвиненко нелегально мешкав у Львові, виконував доручення українського націоналістичного підпілля. Був заарештований радянськими слідчими органами, вивезений до Лук’янівської в’язниці Києва. Засуджений до смертної кари і розстріляний 17 лютого 1947 року.

115 років тому, 16 січня 1901 року, у

селі Ясіня (нині смт. Рахівського району Закарпатської області) народився Олекса Олексійович Борканюк – один з організаторів підпільного і партизанського руху на Закарпатті під час Другої світової війни, Герой Радянського Союзу.

О.О. Борканюк закінчив Мукачівську торговельну школу і Ужгородську торговельну академію. 1925 року вступив до Комуністичної партії Чехо-Словаччини (КПЧ). Направлений в СРСР, навчався у Комуністичній академії імені Артема у Харкові. 1934 року став першим секретарем Закарпатського крайового комітету КПЧ, а 1935-го – депутатом парламенту Чехо-Словаччини.

Під час окупації Закарпаття (Карпатської України) угорцями у 1939 році О.О. Борканюк перебував у Москві. Коли за два роки Угорщина в якості союзника нацистської Німеччини напала на СРСР, його повернули до Закарпаття для керівництва підпіллям. 12 лютого 1942 року О.О. Борканюка заарештувала угорська контррозвідка і відправила до в’язниці Маргіт-Кетур у Будапешті. Страчений 3 жовтня 1942 року, похований у Рахові.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 8 травня 1965 року О.О. Борканюку було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

31

100 років тому, 16 січня 1916 року, у селі Мала Жмеринка (нині Жмеринського району Вінницької області) народився Григорій Якович Усатий – учасник Другої світової війни, майор, Герой Радянського Союзу.

Г.Я. Усатий після 8 класів Жмеринської середньої школи № 1 і курсів вагонних майстрів працював на залізничній станції Жмеринка слюсарем вагонного депо. Призваний до Червоної Армії 1936 року, закінчив курси молодших лейтенантів.

Командир роти 238-го стрілецького полку 186-ї стрілецької дивізії 65-ї армії 2-го Білоруського фронту старший лейтенант Г.Я. Усатий особливо відзначився у боях 18 – 22 квітня 1945 року, коли рота під його командуванням однією з перших форсувала Одер, захопила і утримала плацдарм на лівому березі на південь від Штеттіна (нині місто Щецин у Польщі).

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 29 червня 1945 року Г.Я. Усатому було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

1954 року Г.Я. Усатий пройшов курси удосконалення офіцерського складу. 1957 року вийшов у запас. Працював заступником директора інтернату у Жмеринці, де і помер 26 вересня 1966 року.

17 СІЧНЯ 100 років тому, 17 січня 1916 року, у Сімферополі народився Іван

Федорович Рибалко – учасник Другої світової війни, гвардії капітан, Герой Радянського Союзу.

І.Ф. Рибалко закінчив середню школу і Московський технікум легкої промисловості. 1939 року призваний до Червоної Армії, пройшов Московське піхотне училище. Воював з липня 1941 року.

Командир роти 17-ї гвардійської механізованої бригади 6-го гвардійського механізованого корпусу 4-ї танкової армії 1-го Українського фронту гвардії капітан І.Ф. Рибалко відзначився під час визволення Польщі. 25 січня 1945 року його рота першою у своєму полку форсувала Одер в районі Кьобена і захопила плацдарм на західному березі, стримавши усі контратаки противника. У критичний момент бою І.Ф. Рибалко замінив командира батальйону, який вибув зі строю, і очолив відбиття 13 ворожих

32

контратак, в результаті чого було знищено близько 230 солдатів і офіцерів противника. 4 лютого 1945 року І.Ф. Рибалко загинув у бою.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року І.Ф. Рибалку було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

35 років тому, 17 січня 1981 року, у місті Дунаївці Хмельницької

області народився Анатолій Михайлович Романчук – учасник війни на Сході України, капітан.

А.М. Романчук був призваний до Збройних Сил України 1 серпня 1999 року Дунаєвецьким районним військовим комісаріатом Хмельницької області. Станом на 2014 рік – капітан військової служби за контрактом, начальник розвідки гаубично-самохідно-артилерійської батареї 72-ї окремої гвардійської механізованої Червоноградсько-Київської бригади, дислокованої у місті Біла Церква Київської області. Брав участь у бойових діях на Сході України. Отримав тяжке поранення і потрапив у полон до бойовиків, помер у лікарні міста Сніжне Донецької

області 27 липня 2014 року. Похований у Білій Церкві. Указом Президента України П.О. Порошенка № 747/2014 від

29 вересня 2014 року А.М. Романчук посмертно був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. 14 жовтня 2014 року члени виконавчого комітету Білоцерківської міської ради підтримали проект рішення про присвоєння А.М. Романчуку звання Почесний громадянин міста Біла Церква.

35 років тому, 17 січня 1981 року, у селі Капустин Яр Астраханської

області Росії народився Андрій Іванович Безручак – учасник війни на Сході України, капітан.

А.І. Безручак закінчив факультет тилу Одеського інституту сухопутних військ (нині – Військова академія). Служив на посаді начальника речової служби тилу 28-ї окремої механізованої бригади. У 2014 році брав участь у бойових діях на Сході України. Загинув 25 серпня 2014 року під час виходу тактичної групи бригади з оточення в районі Кутейникове – Старобешеве Донецької облас-ті, де військові потрапили під обстріл реактив-них систем залпового вогню БМ-21 “Град” і

33

БМ-27 “Ураган”. Похований у місті Стрий Львівської області. Указом Президента України П.О. Порошенка № 270/2015 від 15 травня

2015 року А.І. Безручак посмертно був нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

18 СІЧНЯ 105 років тому, 18 січня 1911 року, у місті Кривий Ріг (нині

Дніпропетровської області) народився Василь Васильович Койнаш – учасник радянсько-фінської (“Зимової”) війни 1939 – 1940 років, старший політрук, Герой Радянського Союзу.

В.В. Койнаш закінчив 7 класів школи і школу фабрично-заводського учнівства у Дніпро-петровську. Працював мідником, інструктором фабрично-заводського учнівства, завідувачем шко-лою робітничої молоді.

Служив у Червоній Армії з 1932 року. Закінчив Харківську військову школу льотчиків і льотчиків-спостерігачів, а також курси воєнних комісарів. Отримав звання старшого політичного керівника (політрука).

Під час радянсько-фінської війни 1939 – 1940 років В.В. Койнаш був військовим комісаром ескадрильї 50-го швидкісного бомбардувального авіаційного полку 18-ї швидкісної бомбардуваль-ної авіаційної бригади ВПС 7-ї армії Північно-Західного фронту. Виконав 38 бойових вильотів. 1 березня 1940 року його літак СБ (рос. “скоростной бомбардировщик”) був підбитий фінською зенітною артилерією і здійснив вимушену посадку поблизу Виборга, на фінському боці фронту. Після посадки екіпаж вступив у бій з фінськими солдатами, відстрілювався до останнього патрону і покінчив з собою, щоб не потрапити у полон.

В.В. Койнаш похований у братській могилі екіпажу СБ на міському кладовищі Сестрорецька під Санкт-Петербургом. Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 березня 1940 року йому було посмертно присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

95 років тому, 18 січня 1921 року, у селі Яблунівка (нині Прилуцького

району Чернігівської області) народився Іван Федорович Харлан – учасник Другої світової війни, підполковник, Герой Радянського Союзу.

І.Ф. Харлан закінчив 7 класів неповної середньої школи, працював електрослюсарем у Краматорську. 1939 року призваний до Червоної Армії,

34

закінчив Ворошиловградську військову авіаційну школу пілотів. Воював на Північно-Кавказькому, Південному і 2-му Білоруському фронтах.

До жовтня 1944 року заступник командира ескадрильї 103-го штурмового авіаційного полку 230-ї штурмової авіаційної дивізії 4-ї повітряної армії 2-го Білоруського фронту старший лейтенант І.Ф. Харлан виконав 110 бойових вильотів на легендарному штурмовику Іл-2 (з них 58 – ведучим груп) на бомбардування і штурмування опорних пунктів і військ противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 23 лютого 1945 року І.Ф. Харлану було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни І.Ф. Харлан пройшов курси удосконалення офіцерського складу. 1959 року у званні підполковника вийшов у запас. Працював майс-тром на дослідно-механічному заводі. Мешкав у Херсоні, помер 2003 року.

19 СІЧНЯ 125 років тому, 19 січня 1891 року, у місті Яворів (нині Львівської

області) народився Омелян Сеник – український військовий і політичний діяч, крайовий командант Української військової організації, член Вищого Проводу Організації українських націоналістів.

О. Сеник під час Першої світової війни служив у лавах австро-угорської армії. Під час Української революції, у 1918 – 1920 роках – сотник Української Галицької армії. 1921 року вступив до Української військової організації (УВО) під керівництвом полковника Євгена Коновальця. У 1928 – 1929 роках – крайовий командант УВО. Член Проводу Організації українських націоналістів від самого створення ОУН. Здійснив низку організаційних поїздок в інтересах ОУН до США, Канади, Аргентини, Бразилії.

Після розколу ОУН, спричиненого загибеллю Є. Коновальця від рук радянського агента П.А. Судоплатова, О. Сеник залишився у складі мельниківської фракції, був одним із найближчих помічників Андрія Мельника. Після нападу Німеччини на СРСР у 1941 року призначений керівником Основної похідної групи ОУН-М, яка мала дістатися Києва і проголосити незалежність України. Убитий 30 серпня 1941 року у Житомирі разом із відомим теоретиком українського націоналізму Миколою Сціборським. За різними версіями, вбивцями були німецькі окупанти, радянські агенти або члени бандерівської фракції ОУН. Похований О. Сеник, як і М. Сціборський, на подвір’ї Свято-Преображенського собору у Житомирі.

35

21 СІЧНЯ 155 років тому, 21 січня 1861 року, у Суразькому повіті Вітебської

губернії (нині Вітебська область Білорусі) народився Іван Семенович Дублянський – генеральний значковий Армії Української Держави у 1918 році.

І.С. Дублянський закінчив Петровську Полтавську військову гімназію, 2-е військове Костянтинівське училище і Миколаївську академію Генерального штабу у Санкт-Петербурзі. Служив у штабах Харківської і Київської місцевих бригад. Під час Першої світової війни – черговий генерал штабу армій Південно-Західного фронту, начальник Одеської місцевої бригади. 1916 року отримав чин генерал-лейтенанта.

За Гетьманату Павла Скоропадського у 1918 році І.С. Дублянський – генеральний значковий, начальник Одеської місцевої бригади, яка комплектувала частини 2-го Подільського і 3-го Одеського армійських корпусів. Після падіння Гетьманату залишився в Україні, за більшовицької влади потрапив на облік Одеської НК. Працював діловодом речового складу 95-ї стрілецької дивізії. Помер 31 жовтня 1932 року в Одесі.

95 років тому, 21 січня 1921 року,

у Ростові-на-Дону народився Іван Івано-вич Ведмеденко – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

І.І. Ведмеденко походив з української робітничої родини. Закінчив середню школу, 1939 року призваний до Червоної Армії. Пройшов Одеське артилерійське училище. Воював на Сталінградському, Західному і Ленінградському фронтах.

У червні 1944 року гвардії капітан І.І. Ведмеденко командував батареєю 18-ї гвардійської гаубичної артилерійської бригади 5-ї гвардійської артилерійської дивізії 3-го артилерійського корпусу прориву 21-ї армії Ленінградського фронту. 9 червня 1944 року на одній з ділянок

36

Ленінградського фронту його батарея 203-мм гаубиць Б-4 знищила потужний дот Карельського укріпленого району, що дало змогу прорвати оборону ворога.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 21 липня 1944 року І.І. Ведмеденку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни І.І. Ведмеденко закінчив Військову академію імені Дзержинського, а 1967 року у званні полковника був звільнений у запас. Мешкав і працював у місті Новоград-Волинський Житомирської області. Помер 18 лютого 1997 року, похований у Новограді-Волинському на міському кладовищі.

1 рік тому, 21 січня 2015 року, під час війни на Сході України

завершилися бої за Донецький аеропорт. Збройні Сили України героїчно обороняли Донецький аеропорт з

26 травня 2014 року. Захисники аеропорту стали відомі на весь світ як “кіборги”. Внаслідок запеклих боїв будівлі і споруди були вщент зруйновані, аеропорт став цілком непридатним для використання. Незважаючи на відступ останніх захисників безпосередньо з території Донецького аеропорту, позиції українських сил проходять у безпосередній близькості до нього, а тому бойові дії різної інтенсивності тривали протягом усього 2015 року. Подвиг українських захисників знайшов відображеннях у творах мистецтва, зокрема, побачили світ поема В. Тимчука “Донецький аеропорт” і роман С. Лойка “Аеропорт”.

22 СІЧНЯ День Соборності України. Указом Президента України

П.О. Порошенка № 871/2014 від 13 листопада 2014 року “Про День Соборності України” визначено відзначати щорічно 22 січня – у день проголошення в 1919 році Акту Злуки Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки – День Соборності України.

Головні торжества проголошення Акту Злуки проходили на Софійській площі Києва. На масовому вічі 22 січня 1919 року посол ЗУНР Л. Цегельський передав грамоту Національної Ради “Про об’єднання Західно-Української Народної Республіки з Великою Східною Україною” Голові Директорії В. Винниченку, а член Директорії Ф. Швець урочисто зачитав Універсал Директорії про злиття Галичини, Буковини і Закарпаття із Наддніпрянщиною. Після цього на Софійській площі відбувся молебень і військовий парад.

37

Проголошення Акту Злуки 22 січня 1919 року на Софійській площі Києва

Мапа соборної України, представлена послами УНР на Паризькій мирній конференції 1919 р.

38

100 років тому, 22 січня 1916 року, у селі Єлисавет-Хорошеве (нині село Кислянка Синельниківського району Дніпропетровської області) народився Іван Іванович Різниченко – учасник Другої світової війни, гвардії полковник, Герой Радянського Союзу.

І.І. Різниченко закінчив семирічну школу і Дніпропетровський політехні-кум залізничного транспорту. Працював на залізниці. 1937 року за спеціальним набором призваний до Чугуївського військового авіаційного училища Харківського військового округу. Під час Другої світової війни – льотчик-штурмовик, штурман 810-го Режицького штурмового авіаційного полку 225-ї штурмової авіаційної дивізії 15-ї повітряної армії Брянського, (потім

Прибалтійського, 2-го Прибалтійського) фронту. Виконав 114 бойових вильотів на штурмовику Іл-2, двічі був збитий, але залишився живий.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 18 серпня 1945 року І.І. Різниченку було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни І.І. Різниченко закінчив Військово-повітряну академію командно-штурманського складу у селищі Моніно Щолковського району Московської області. 1958 року демобілізований через хворобу у званні гвардії полковника. Мешкав і працював у Дніпропетровську. Помер 10 серпня 1983 року, похований на Сурсько-Литовському кладовищі Дніпропетровська. У рідному селі Кислянка його ім’ям названо вулицю.

1 рік тому, 22 січня – 18 лютого 2015 року, під час війни на Сході

України відбулися бої за Дебальцівський плацдарм. Бої між Збройними Силами України і бойовиками в районі

Дебальцевого тривали з липня 2014 року. 28 липня місто було повністю звільнене українськими військовими. У січні 2015 року, після остаточного зриву Мінських домовленостей, бойові дії в районі Дебальцівського плацдарму спалахнули з новою силою.

39

Дебальцівський плацдарм станом на 30 січня 2015 року

За підтримки танків і піхоти бойовики атакували українські позиції під Вуглегірськом і зайняли місто 5 лютого. Після запеклих боїв частина українських сил станом на 10 – 11 лютого опинилася в оточенні. В результаті нових Мінських домовленостей 11 – 12 лютого обидві сторони повинні були з опівночі на 15 лютого припинити вогонь і відвести важке озброєння з лінії зіткнення, а ЗСУ коридором вийти з Дебальцевого. До 18 лютого українські військові з боями вийшли з Дебальцевого в район Артемівська. За результатами цієї операції Указом Президента України П.О. Порошенка № 93/2015 від 18 лютого 2015 року командиру 128-ї окремої гвардійської гірсько-піхотної Закарпатської бригади полковнику С.О. Шапталі було присвоєно звання Героя України з врученням ордена “Золота Зірка”.

1 рік тому, 22 січня 2015 року, під час війни на Сході України

відбувся обстріл зупинки громадського транспорту “Донецькгірмаш” у Донецьку.

Внаслідок обстрілу з міномету або артилерійської гармати загинули, за різними даними, від 7 до 15 мирних мешканців і від 13 до 20 дістали поранення. Постраждали розташовані на зупинці і поруч із нею трамвай,

40

тролейбус, маршрутний автобус і легковий автомобіль. Експерти неурядової організації Human Rights Watch відзначили, що виходячи з аналізу кратерів від вибухів, обстріл могли завдати з міномету із підконтрольної бойовикам території.

23 СІЧНЯ 335 років тому, 23 січня 1681 року, було підписано Бахчисарайський

мирний договір між Османською імперією, Кримським ханством і Московським царством, який завершив московсько-турецьку війну 1676 – 1681 років за українські землі.

Договір було укладено терміном на 20 років. При підписанні з московського боку був присутнім генеральний писар Війська Запорозького Семен Ракович.

За умовами договору, кордон між Османською імперією і Московським царством встановлювався по Дніпру. Турецький султан і кримський хан зобов’язувалися не допомагати ворогам Москви. Османська імперія приєднувала південну Київщину, Брацлавщину і Поділля, а Московське царство – Лівобережну Україну і Київ з навколишніми містечками (Васильків, Стайки, Трипілля, Радомишль, Дідівщина). Території Запорозької Січі формально ставали незалежними. Москва погодилася щороку сплачувати “казну” кримському ханові. Упродовж 20 років землі між Дніпром і Південним Бугом повинні були залишатися незаселеними і незабудованими новими фортецями і укріпленнями. Козаки отримали право на рибальство, добування солі та вільне плавання Дніпром та його притоками до Чорного моря. Кримські татари домоглися права на кочування і полювання в степу обабіч Дніпра.

Бахчисарайський мирний договір в черговий раз у XVII столітті перерозподілив українські землі між сусідніми державами, посилив позиції Московського царства у Лівобережній Гетьманщині та прискорив укладення “Вічного миру” у 1686 році між Московським царством і Річчю Посполитою, який мав антитурецьке і антитатарське спрямування.

95 років тому, 23 січня 1921 року, у селі Гробина (нині у складі

смт. Ярмолинці Хмельницької області) народився Степан Іванович Хоптяр – учасник Другої світової війни, сержант, Герой Радянського Союзу.

С.І. Хоптяр отримав освіту у 7-класній школі, працював у колгоспі. Служив у Червоній Армії з 1940 року. Брав участь у Другій світовій війні з червня 1941 року.

41

29 січня 1945 року навідник гармати 493-го винищувально-протитанкового артилерійського полку 13-ї армії 1-го Українського фронту сержант С.І. Хоптяр одним із перших із гарматою форсував Одер в районі міста Штейнау (нині Шцинава у Польщі), відбив контратаку противника, знищив 4 ворожі танки і десятки ворожих солдат. У наступні дні знищив іще 9 танків і 6 бронетранспортерів противника.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 квітня 1945 року С.І. Хоптяру було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

С.І. Хоптяр загинув 29 квітня 1945 року в бою під Берліном. Похований у братській могилі у місті Жари (Польща).

24 СІЧНЯ 105 років тому, 24 січня 1911 року,

у селі Гуляйполе (нині Криничанського району Дніпропетровської області) народився Григорій Пилипович Малоног – учасник Другої світової війни, генерал-майор, Герой Радянського Союзу.

Г.П. Малоног закінчив вечірню школу, працював батраком, трактористом, чорноро-бом, помічником горнового. 1932 року призва-ний до Червоної Армії. Закінчив Харківську школу червоних старшин. Учасник Другої сві-тової війни з червня 1941 року.

Керівник оперативного відділення штабу 69-ї стрілецької дивізії 65-ї армії Центрального фронту підполковник Г.П. Малоног відзначив-ся під час битви за Дніпро. В ніч з 15 на 16 жовтня 1943 року він переправився через Дніпро в районі села Щитці Лоєвського району Гомельської області Білорусі і взяв на себе командування передовим спостережним пунктом. Під час бою замінив командира 303-го стрілецького полку і успішно керував діями цього полку.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 30 жовтня 1943 року Г.П. Малоногу було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни Г.П. Малоног закінчив Військову академію Генерального штабу. У 1949 – 1952 роках був військовим радником у Албанії. 1972 року у званні генерал-майора звільнений у запас. Мешкав у Москві, помер 29 червня 2003 року. Похований на Троєкуровському кладовищі Москви.

42

1 рік тому, 24 січня 2015 року, під час війни на Сході України, бойовики ДНР здійснили обстріл житлових кварталів Маріуполя.

Внаслідок обстрілу з реактивних систем залпового вогню “Град” і “Ураган” загинула 31 особа і 117 дістали поранення. Абсолютна більшість постраждалих були мирними мешканцями (за винятком 1 загиблого і 2 поранених бійців Національної гвардії України), серед них були й діти. Президент України П.О. Порошенко оголосив 25 січня 2015 року Днем жалоби в Україні. В самому Маріуполі днями жалоби були оголошені дні 25, 26 і 27 січня.

Моніторингова місія ОБСЄ та експерти неурядової організації Human Rights Watch дійшли висновку, що обстріл відбувся з території, контрольованої бойовиками ДНР. Генеральний секретар ООН Пан Гі Мун засудив обстріл Маріуполя і звинуватив бойовиків у порушенні угод. На терміновому засіданні Ради Безпеки ООН ввечері 24 січня 2015 року Росія скористалася правом вето і заблокувала заяву з приводу атаки на Маріуполь.

25 СІЧНЯ 525 років тому, 25 січня 1491 року, відбулася битва під Заславом

(нині місто Ізяслав Хмельницької області) між литовсько-польсько-українським і татарським військами.

Взимку 1490 – 1491 років татарська орда з Кримського ханства з’явилася у Західній Україні, поблизу Володимира (нині Володимир-Волинський) і Любомля на Волині, доходила до польського міста Люблін, грабуючи і спустошуючи поселення на своєму шляху. Вже під час відходу до Криму, під Заславом 25 січня 1491 року їх наздогнало литовсько-польсько-українське військо під командуванням львівського каштеляна Миколая Ходецького і маршалка волинської землі Семена Гольшанського. Об’єднане військо повністю знищило 9-тисячний татарський загін, лише 50 татар зуміли врятуватися втечею. Вдалося також визволити захоплених татарами полонених і відібрати награбоване добро. Місто Львів влаштувало урочистості на честь переможців. Однак львівський каштелян Миколай Ходецький не встиг насолодитися тріумфом, оскільки був поранений у бою татарською стрілою і невдовзі помер.

Битва під Заславом – один із перших випадків в історії, коли кримськотатарську орду, що напала на українські землі, вдалося перехопити (бодай на зворотному шляху), розбити у бою, відібрати здобич і визволити полонених.

43

26 СІЧНЯ 265 років тому,

26 січня 1751 року, у Санкт-Петербурзі народився Петро Кирилович Розумовський – військовий і державний ді-яч, генерал-поручик, учас-ник російсько-шведської війни 1788 – 1790 років.

П.К. Розумовський – другий син останнього Геть-мана Війська Запорозького Кирила Розумовського. Отри-мав прекрасну домашню осві-ту у Санкт-Петербурзі. Про-довжив навчання у Франції (Страсбург) та Англії.

1769 року П.К. Розу-мовський повернувся до Пе-тербурга і вступив на війсь-кову службу до Ладозького піхотного полку. 1780 року отримав чин генерал-майора. Відзначився у російсько-шведській війні 1788 – 1790 років і був підвищений до генерал-поручика.

1789 року П.К. Розумовський залишив військову службу. За правління імператора Павла І (1796 – 1801 роки) увійшов до Сенату, згодом став дійсним таємним радником і обер-камергером (ці цивільні і придворні чини відповідали військовому чину повного генерала). Помер 26 грудня 1823 року у Санкт-Петербурзі.

230 років тому, 26 січня 1786 року, у містечку Сосниця (нині

смт. Чернігівської області) народився Павло Іванович Чинчик – учасник Наполеонівських війн і придушення Польського повстання 1830 – 1831 років, генерал-майор.

П.І. Чинчик походив із дворянської родини, його предки були козаками. 1800 року вступив на службу до Невського піхотного полку.

Під час російсько-французької війни 1812 року П.І. Чинчик із Невським полком брав участь у битвах при Чашниках і під Смолянами на території Білорусі, був поранений.

44

1824 року П.І. Чинчика удостоїли ордена Св. Георгія IV ступеня за бездоганну вислугу 25 років в офіцерських чинах. 1827 року його призначили командиром Білостоцького піхотного полку. Під час придушення Польського повстання 1830 – 1831 років він брав участь у кількох битвах, отримав контузію, яка згодом змусить його залишити військову службу. За бій при Грохові нагороджений золотою шаблею з написом “За хоробрість”.

1832 року П.І. Чинчика призначили командиром 1-ї бригади 15-ї піхотної дивізії, але вже наступного року він вийшов у відставку у чині генерал-майора. Був обраний предводителем дворянства Новгород-Сіверського повіту Чернігівської губернії. Помер 10 березня 1854 року у своєму маєтку поблизу Новгорода-Сіверського.

105 років тому, 26 січня 1911 року, у місті Угнів (нині Сокальського

району Львівської області) народився Мирослав Григорович Онишкевич – полковник Української повстанської армії, командир військової округи “Сян”.

М.Г. Онишкевич закінчив народну школу в Угневі і українську гімназію у Львові, працював у адвокатській канцелярії. У 1930-х роках неодноразово заарештовувався польською владою за співпрацю з Організацією українських націоналістів.

У 1941 році М.Г. Онишкевич брав участь у похідних групах українських націоналістів до центральних і східних областей України. Потім повернувся на Угнівщину, увійшов до першого військового штабу ОУН у Галичині. Відповідав за організацію військових структур УПА в чотирьох округах Львівщини.

Від жовтня 1945 року М.Г. Онишкевич обійняв пост командира військової округи “Сян”, яка входила до складу оперативної групи УПА-Захід. У березні 1948 року заарештований польською поліцією. 6 липня 1950 року розстріляний у варшавській в’язниці.

27 СІЧНЯ Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, День пам’яті жертв

Голокосту в Україні. 27 січня у всьому світі відзначається Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту, який був заснований 2005 року спеціальною резолюцією ООН. Саме в цей день у 1945 році війська 1-го Українського фронту звільнили в’язнів одного з найбільших нацистських таборів смерті Освенцим (Аушвіц-Біркенау), розташованого в 70 кілометрах від Кракова (нині місто Освенцим знаходиться у Малопольському воєводстві Польщі). За час існування концтабору в ньому загинуло близько 1,5 мільйони людей.

45

95 років тому, 27 січня 1921 року, у Києві народився Борис Олександрович Колесник – учасник Другої світової війни, полковник, Герой Радянського Союзу.

Б.О. Колесник закінчив середню школу. 1939 року був призваний до Червоної Армії, пройшов Ленінградське артилерійське училище. Брав участь у Другій світовій війні з першого дня нападу Німеччини на Радянський Союз – 22 червня 1941 року. Воював на Північно-Західному, Воронезькому, 1-му і 2-му Українському фронтах.

У ніч на 2 жовтня 1943 року начальник штабу дивізіону 627-го артилерійського полку 180-ї стрілецької дивізії 38-ї армії Воронезького фронту старший лейтенант Б.О. Колесник із вогневим взводом форсував Дніпро на північний схід від Києва. 4 жовтня 1943 року взвод знищив кілька вогневих точок противника, чим забезпечив утримання плацдарму, захопленого штурмовою групою. У боях за розширення плацдарму 4 – 12 жовтня 1943 року відбивав контратаки противника, знищив танк, шість кулеметів і багато живої сили. Сприяв переправі основних сил полку, наступу в напрямку села Старі Петрівці Вишгородського району Київської області, а потім і на Київ. Під час боїв на вулицях Києва Б.О. Колесник був тяжко поранений.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 10 січня 1944 року Б.О. Колеснику було присвоєно звання Героя Радянського Союзу із врученням ордена Леніна і медалі “Золота Зірка”.

Після війни Б.О. Колесник продовжував службу в армії. 1956 року у званні полковника звільнився у запас. Працював викладачем у Київському політехнікумі, активно займався громадською діяльністю. Помер 12 серпня 2010 року на 90-му році життя, похований у Києві на Байковому кладовищі.

95 років тому, 27 січня 1921 року, у селі

Йосипівка (нині Старосинявського району Хмельницької області) народився Олексій Петрович Сидоришин – учасник Другої світової війни, гвардії старший лейтенант, Герой Радянського Союзу.

О.П. Сидоришин закінчив середню школу, після чого працював токарем. 1940 року призваний до Червоної Армії. Наступного року закінчив Кіровабадську військову авіаційну школу льотчиків, потім школу підготовки екіпажів дальніх бомбардувальників.

46

До кінця війни командир ланки 226-го гвардійського бомбардувального авіаційного полку 13-ї гвардійської бомбардувальної авіаційної дивізії 2-го гвардійського бомбардувального авіаційного корпусу 18-ї повітряної армії гвардії старший лейтенант О.П. Сидоришин виконав 279 бойових вильотів на бомбардування важливих об’єктів противника, завдавши йому значної шкоди. У серпні – вересні 1945 року він брав участь у радянсько-японській війні. Трагічно загинув 7 листопада 1945 року, похований у рідному селі.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 15 травня 1946 року О.П. Сидоришину посмертно присвоїли звання Героя Радянського Союзу.

28 СІЧНЯ 235 років тому, 28 січня 1781 року, у Лебединському повіті

Харківського намісництва (нині Лебединський район Сумської області) народився Опанас (Афанасій) Іванович Красовський – один із найбільш заслужених воєначальників Російської імперії українського походження, генерал-ад’ютант, генерал від інфантерії, учасник Наполеонівських війн, російсько-турецьких війн 1806 – 1812 і 1828 – 1829 років, російсько-персидської війни 1826 – 1828 років і придушення Польського повстання 1830 – 1831 років.

О.І. Красовський походив із дворянської родини і був нащадком слобідських або запорозьких козаків. 1795 року вступив на військову службу унтер-офіцером до 4-го батальйону Бузького єгерського корпусу.

О.І. Красовський – учасник Наполеонівських війн із 1805 року. Саме тоді він у складі 13-го єгерського полку взяв участь у морській десант-ній операції Чорноморсь-кого флоту в Неаполі, яка мала на меті витіснити звідти французькі війська і просуватися далі у Пів-нічну Італію. Однак після розгрому російських військ під Аустерліцем (2 грудня 1805 року) де-сант був перекинутий на грецький острів Корфу.

47

Протягом 1806 – 1808 років О.І. Красовський у складі російських військ брав участь у боях із французами і турками у Далмації, Герцеговині і Чорногорії. Після цього його 13-й єгерський полк здійснив сухопутний перехід із Чорногорії через Італію і Австрію до Молдавії – на основний фронт російсько-турецької війни.

У ніч з 20 на 21 червня 1809 року О.І. Красовський брав участь у невдалому штурмі Браїлова (нині Бреїла в Румунії), командуючи гренадерською ротою 13-го єгерського полку. 31 травня 1810 року на чолі охотників (добровольців) першим форсував Дунай і оволодів редутом, що прикривав Туртукайську цитадель (нині Тутракан у Болгарії). За це був нагороджений орденом Св. Георгія IV ступеня. 14 липня 1810 року під час облоги фортеці Рущук (нині Русе у Болгарії) на чолі стрільців відбив вилазку турецького гарнізону, за що отримав золоту шпагу із написом “За хоробрість”. 15 серпня 1811 року в бою під Віддіном (нині Видин у Болгарії) разом із двома батальйонами Мінгрельського полку відбив атаку турків, а потім на чолі сотні добровольців обійшов противника з тилу і змусив до втечі. За це вдруге був удостоєний золотої шпаги з написом “За хоробрість”.

Під час російсько-французької війни 1812 року полковник О.І. Красовський командував 14-м єгерським полком у складі 3-ї армії генерала від кавалерії О.П. Тормасова. 21 листопада 1812 року він очолив атаку, в якій прорвав оборону противника і захопив місто Борисов (нині у Мінській області Білорусі). За цей подвиг нагороджений орденом Св. Георгія ІІІ ступеня. 4 грудня 1812 року при Молодечно отримав поранення кулею у живіт. Після одужання взяв участь у закордонних походах російської армії.

О.І. Зауервейд “Битва під Лейпцигом”

У 1813 – 1814 роках О.І. Красовський брав участь у боях із французами на території Польщі, Німеччини і Франції. Відзначився у грандіозній “Битві народів” під Лейпцигом 16 – 19 жовтня 1813 року, за що отримав чин

48

генерал-майора. 6 – 7 березня 1814 року відзначився у битві при Краоні, нагороджений третьою золотою шпагою з написом “За хоробрість”, прикрашеною алмазами. 30 березня 1814 року генерал-майор О.І. Красовський увійшов у Париж.

Під час другого закордонного походу 1815 року О.І. Красовський командував 3-ю бригадою 3-ї гренадерської дивізії. Але тоді російські війська не встигли взяти участь у боях з Наполеоном і повернулися додому.

1826 року О.І. Красовський отримав чин генерал-лейтенанта і взяв участь у російсько-персидській війні. 29 серпня 1827 року в умовах виснажливої спеки командував 3-тисячним загоном в Ошаканській (Аштаракській) битві на території Вірменії, де завдав поразки 30-тисячному персидському війську і зняв облогу з Ечміадзінського монастиря, але отримав тяжке поранення у плече. Протягом нетривалого часу був начальником Еріванської (Єреванської) області і командувачем її військами. Залишив щоденник, присвячений подіям російсько-персидської війни.

Ф.О. Рубо “Взяття російськими військами Еріванської фортеці”

Під час російсько-турецької війни 1828 – 1829 років генерал-лейтенант О.І. Красовський командував 3-м зведеним піхотним корпусом у Болгарії. 30 червня 1829 року змусив капітулювати 9-тисячний турецький гарнізон фортеці Силістрія (нині Сілістра у Болгарії), при цьому виявив піклування про півтори тисячі поранених турецьких військовополонених. У 1830 – 1831 роках виконував обов’язки Новоросійсько-Бессарабського генерал-губернатора.

49

Під час придушення Російською імперією Польського повстання 1830 – 1831 років О.І. Красовський обіймав посаду начальника головного штабу 1-ї армії, завдав кілька поразок польським повстанцям і 27 вересня 1831 року зайняв Краків. Нагороджений орденом Св. Олександра Невського з алмазами.

У мирний період, з 1834 по 1835 рік О.І. Красовський командував 6-м піхотним корпусом, а з 1842 по 1843 рік – дислокованим у Києві 1-м піхотним корпусом. 28 квітня 1841 року отримав чин генерала від інфантерії. Помер 30 травня 1843 року у Києві, похований на кладовищі при Дальніх печерах, з південно-східного боку церкви Різдва Пресвятої Богородиці Києво-Печерської лаври.

Син О.І. Красовського, Андрій (1822 – 1868) – підполковник, учасник Кримської війни 1853 – 1856 років і національно-визвольного руху в Італії під проводом Джузеппе Гарібальді, учасник таємних українських організацій початку 1860-х років, за що був засуджений до каторжних робіт у Сибіру.

95 років тому, 28 січня 1921 року, у селищі Південному (нині у межах

Харкова) народився Борис Терентійович Тасуй – учасник Другої світової війни, капітан, Герой Радянського Союзу.

Б.Т. Тасуй служив у Червоній Армії з 1940 року. Закінчив Харківське танкове училище. Воював на Карельському, Закавказькому і Північно-Кавказькому фронтах.

5 грудня 1943 року під час Керченсько-Ельтигенської десантної операції командир роти танків Т-34 1-го танкового батальйону 63-ї Таманської танкової бригади Окремої Приморської армії капітан Б.Т. Тасуй в боях за Керч в районі висоти 133,3 повів за собою піхоту, знищуючи ворога. Рота Б.Т. Тасуя знищила 2 кулемети, 2 міномети і до 20 солдатів і офіцерів противника. Під час відбиття однієї з контратак німців Б.Т. Тасуй загинув.

Указом Президії Верховної Ради СРСР від 16 травня 1944 року Б.Т. Тасую посмертно було присвоєно звання Героя Радянського Союзу.

65 років тому, 28 січня 1951 року, у селі

Клішківці Хотинського району Чернівецької області народився Леонід Костянтинович Каденюк – перший космонавт незалежної України, генерал-майор, Герой України з врученням ордена “Золота Зірка”.

Л.К. Каденюк закінчив середню школу зі срібною медаллю, Чернігівське вище військове авіаційне училище льотчиків (диплом льотчика-інженера за спеціальністю “Пілотування і експлуатація літальних апаратів”), Центр підготовки льотчиків-

50

випробувачів і літакобудівний факультет Московського авіаційного інституту. Був відібраний до загону радянських космонавтів у групу багаторазової космічної системи “Буран”, служив льотчиком-випробувачем Державного науково-дослідного інституту Військово-повітряних сил СРСР. Під час підготовки до космічних польотів та в процесі випробувальної роботи пройшов унікальні інженерну і льотну підготовки. При цьому вивчив космічні кораблі “Союз”, “Союз-ТМ”, багаторазовий транспортний космічний корабель “Буран”, орбітальну станцію “Салют”, частково – орбітальний комплекс “Мир” та американський багаторазовий транспортний космічний корабель “Space Shuttle”. Брав участь у розробці та випробуваннях авіаційно-космічних систем, у їх ескізному та макетному проектуванні, а також у льотних випробуваннях систем. Літав більш ніж на 50 типах та модифікаціях літаків, в основному – винищувачах, а також на американському тренувальному літаку Northrop T-38. За час підготовки до космічних польотів пройшов підготовку з проведення наукових експериментів на борту космічних літальних апаратів у найрізноманітніших напрямках: біологія, медицина, метрологія, екологія, дослідження природних ресурсів Землі із космосу, геологія, астрономія, геоботаніка.

1995 року Л.К. Каденюк був відібраний до групи космонавтів Національного космічного агентства України. Пройшов підготовку до космічного польоту в NASA на американському космічному кораблі багаторазового використання як спеціаліст із корисного навантаження.

Екіпаж багаторазового транспортного космічного корабля “Колумбія” (місія STS-87)

51

В період з 19 листопада по 5 грудня 1997 року Л.К. Каденюк здійснив космічний політ на американському багаторазовому транспортному космічному кораблі “Колумбія” місії STS-87. Крім нього до складу екіпажу входили 4 громадянина США і 1 – Японії. Під час польоту Л.К. Каденюк виконував біологічні експерименти спільного українсько-американського досліду з трьома видами рослин: ріпа, соя і мох. Крім цих експериментів у космічному польоті виконувалися експерименти Інституту системних досліджень людини з тематики “Людина і стан невагомості”.

Указом Президента України Л.Д. Кучми № 33/98 від 20 січня 1998 року Л.К. Каденюку було присвоєно звання генерал-майора, а Указом № 1526/99 від 3 грудня 1999 року – звання Героя України із врученням ордена “Золота Зірка”. Л.К. Каденюк став четвертим в історії кавалером цього ордена. Крім того, він був нагороджений орденами “За заслуги” ІІІ ступеня і “За мужність” І ступеня. У 2002 – 2006 роках Л.К. Каденюк був народним депутатом України, заступником голови комітету Верховної Ради України з національної безпеки і оборони. 2006 року вийшов у відставку, працював членом Комісії з питань космічної діяльності, радником Прем’єр-міністра України з питань авіації і космонавтики.

25 років тому, 28 січня

1991 року, у місті Потсдам у Німеччині народився Євгеній Олександрович Зеленський – учасник війни на Сході України, старший лейтенант, Герой України.

Є.О. Зеленський народився у родині полковника Олександра Олександровича Зеленського, який служив у військовій розвідці. Мешкав у Києві. Закінчив спеціалізовану школу І – ІІІ ступенів № 148 імені Івана Багряного з поглибленим вивченням української мови та літератури. Влітку 2008 року був призваний до Збройних Сил України. Закінчив Академію сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові 2012 року за спеціальністю “Управління діями підрозділів військової розвідки та спеціального призначення”. Обійняв посаду командира групи 8-го окремого полку

52

спеціального призначення оперативного командування “Північ” Сухопутних військ Збройних Сил України (військова частина А0553, місто Хмельницький). Взяв участь у бойових діях на Сході України 2014 року.

17 червня 2014 року в місті Щастя Новоайдарського району Луганської області групі старшого лейтенанта Є.О. Зеленського у складі 5 осіб було поставлено завдання визволити з полону іншу групу. Потрапивши у засідку, під сильним вогнем терористів Є.О. Зеленський до останнього прикривав бійців, надав їм можливість перегрупуватися. Група відбила напад, чотири солдати вижили, але командир отримав поранення, не сумісні з життям, від пострілу із реактивного протитанкового гранатомету. Помер від ран в реанімаційному відділенні Центрального військового клінічного госпіталю (м. Київ). Похований у Києві на Совському кладовищі.

Указом Президента України П.О. Порошенка № 673/2014 від 23 серпня 2014 року Є.О. Зеленському було посмертно присвоєно звання Герой України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. Меморіальні дошки Є.О. Зеленському відкрито у Києві і Броварах.

29 СІЧНЯ День пам’яті Героїв Крут. 29 січня традиційно відзначається день

пам’яті Героїв Крут – студентів, гімназистів, юнкерів, вільних козаків і добровольців, які під станцією Крути (зараз Ніжинський район Чернігівської області) у січні 1918 року призупинили наступ більшовицьких військ під проводом М.А. Муравйова на столицю Української Народної Республіки – Київ. Їхній подвиг врятував молоду українську державність і став символом героїчної і жертовної боротьби за незалежність України.

150 років тому, 29 січня 1866 року, народився Микола Ілліч

Устимович – генерал-хорунжий Армії Української Народної Республіки і Української Держави.

М.І. Устимович закінчив Оренбурзьку прогімназію та офіцерські курси при штабі Туркестанського військового округу (екстерном). Брав участь у російсько-японській війні 1904 – 1905 років. Служив в Окремому корпусі прикордонної охорони, командував Заамурським залізничним батальйоном. Під час Першої світової війни воював на Південно-Західному фронті.

1917 року М.І. Устимович – старший ад’ютант штабу Київського військового округу. Перейшов на службу до Армії УНР. Один із організаторів вільного козацтва в Україні у 1917 – 1918 роках, генерал-хорунжий. Від травня 1918 року командував власним конвоєм Гетьмана Української Держави Павла Скоропадського (дві піхотні та одна кінно-кулеметна сотня, загалом 588 військових). Загинув у 1918 році.

53

БЕЗ ДАТИ 115 років тому, у січні 1901 року, відбувся масовий виступ студентів

Київського імператорського університету Святого Володимира (нині Київський національний університет імені Тараса Шевченка).

Київський імператорський університет Святого Володимира (фото початку XX століття)

Приводом до виступу стало відрахування з університету учасників студентської сходки 18 грудня 1900 року, які вимагали усунення одного з консервативних професорів. Для придушення студентського виступу влада ввела до університету війська і поліцію. 183 студенти були відраховані і віддані в солдати. Це викликало обурення серед громадськості не лише в Російській імперії, але й у Європі. В лютому – березні 1901 року у Києві, Харкові, Москві, Санкт-Петербурзі відбулися багатотисячні політичні демонстрації проти режиму самодержавства.

1 рік тому, у січні 2015 року, у складі Сухопутних військ Збройних

Сил України було створено оперативне командування “Схід”. ОК “Схід” було виокремлено з оперативного командування “Південь”.

Охоплює території Луганської, Донецької, Харківської, Сумської, Полтавської, Дніпропетровської, Запорізької і Херсонської областей. Управління командуванням (військова частина А1314) розташоване у Дніпропетровську.

54

Наукове видання

УКРАЇНСЬКИЙ ВІЙСЬКОВО-ІСТОРИЧНИЙ КАЛЕНДАР

СІЧЕНЬ 2016