НАЦІОНАЛЬНИЙ ІНСТИТУТ СТРАТЕГІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ

Кваліфікаційна наукова

праця на правах рукопису

ЛИТВИНЕНКО КИРИЛО ОЛЕКСАНДРОВИЧ

УДК 323.173

ДИСЕРТАЦІЯ

ГУМАНІТАРНІ ЧИННИКИ ГЕНЕРУВАННЯ

СЕПАРАТИСТСЬКИХ РУХІВ В УКРАЇНІ

Спеціальність 21.03.01 – Гуманітарна і політична безпека держави

(філософські науки)

Подається на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

Дисертація містить результати власних досліджень. Використання ідей,

результатів і текстів інших авторів мають посилання на відповідне джерело

_____________________ К. О. Литвиненко

Науковий керівник – Здіорук Сергій Іванович,

кандидат філософських наук, доцент,

Заслужений діяч науки і техніки України

Київ – 2018

2

АНОТАЦІЯ Литвиненко К.О. Гуманітарні чинники генерування сепаратистських

рухів в Україні. – Кваліфікаційна наукова праця на правах рукопису.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук

за спеціальністю 21.03.01 – гуманітарна і політична безпека держави

(філософські науки). – Національний інститут стратегічних досліджень. – Київ,

2018.

У дисертації досліджується роль гуманітарних чинників у виникненні та

активізації сепаратистських рухів в Україні. Проаналізовані історичний

розвиток сепаратизму як суспільно-політичного явища, його зв’язок з такими

процесами як становлення державного суверенітету, формування націй та

національних держав, закріплення на міжнародному рівні принципів права

націй на самовизначення і територіальної цілісності держав, а також

особливості сепаратизму, його основні види та форми. Уточнене поняття

сепаратизму як амбівалентного явища епохи модерну, яке, з одного боку, може

призводити до дезінтеграції держави і порушення балансу геополітичної

безпеки, а з іншого – є одним із засобів реалізації економічних, політичних,

соціальних, культурних інтересів етносу або територіальної спільноти, що

піддаються політичній, економічній і культурній дискримінації.

Досліджені історичне становлення сучасних наукових уявлень про

сепаратизм, а також ступінь дослідженості явища сепаратизму вітчизняними та

зарубіжними науковцями.

Виявлені історичні передумови формування сепаратистських настроїв на

Сході та Півдні України. Серед них – переважання у відповідних регіонах

російськомовного та орієнтованого на російську культуру і цінності населення;

ностальгія за СРСР у певної частини населення цих регіонів, тяжіння до

сильної патерналістської держави, яка є спадкоємицею СРСР; відсутність

3

системної етнополітики і гуманітарної політики в Україні; значні соціально-

економічні диспропорції між регіонами України; свідоме зловживання

національними, етнокультурними проблемами політичними партіями та їх

лідерами, особливо в період виборчих кампаній, коли електорат ділився за

соціокультурними та регіональними ознаками, а самі кампанії проходили в

жорстко конфронтаційному стилі; цілеспрямований і різнобічний вплив

російської пропаганди і політтехнологій, спрямований на дискредитацію

української державності, історії, культури, мови, нації і водночас на штучне

формування регіональних ідентичностей або посилення ідентифікації місцевого

населення з Росією; чисельні сімейні зв'язки і господарські відносини з Росією

(від домогосподарств прикордонних районів до великих підприємств, що були

сформовані як діючі в єдиному народногосподарському комплексі СРСР).

Проаналізовані внутрішні і зовнішні чинники виникнення гуманітарних

передумов формування і розвитку сепаратистських рухів в Україні.

Досліджені поняття гуманітарної безпеки та національного гуманітарного

простору України; наслідки активізації сепаратистських рухів для національної

безпеки України; роль гуманітарних чинників у підготовці та веденні сучасної

війни. Визначено, що їх роль, враховуючи гібридний характер війни, є

центральною, оскільки вони дають змогу засобами «м’якої» сили ослаблювати

оборонну здатність держави, маніпулювати свідомістю її населення і, як

наслідок – задовольняти загарбницькі інтереси агресора без формального

оголошення війни або відкритої конфронтації державою.

Проаналізовані наявні нормативно-правові та інституційні механізми

протидії та запобігання сепаратистським рухам в Україні.

Досліджено процес формування української гуманітарної політики, її

нормативні основи та сучасний стан. Сформульовані рекомендації щодо

підвищення ефективності державної політики у гуманітарній сфері як

інструменту протидії сепаратизму в Україні шляхом реалізації таких заходів:

4

створення і впровадження інтегрованої концепції гуманітарної політики,

включення до неї економічної, нормативно-правової, наукової та безпекової

складових; збільшення фінансування гуманітарної сфери в державі; розробка та

прийняття єдиного (можливо, кодифікованого) нормативно-правового акту в

сфері гуманітарної політики України, визначення в ньому понять, принципів і

засобів досягнення цілей гуманітарної політики України, в тому числі і щодо

подолання та запобігання сепаратистським рухам (настроям) в Україні;

забезпечення домінування української мови, як єдиної державної на всій

території України; забезпечення найбільшого сприяння науковому напряму

гуманітарної політики держави, що означає не лише підтримку розробки

науково-теоретичних моделей, програм або зразків, але й найбільше сприяння

впровадженню практичних результатів в політичну, культурну, соціально-

економічну діяльність, просування української культурної продукції на

світових ринках; впровадження ідеологічних концепцій українізації в освітню

сферу; формування духовно-моральної доктрини Української Держави (її

основою має стати пріоритет захисту державних інтересів України і суспільних

інтересів українського народу, статутні (установчі) документи кожної

релігійної організації мають бути приведені у відповідність до цієї доктрини);

забезпечення безпекового напряму гуманітарної політики держави, який

реалізується у: 1) безпеці самої держави (здатності відсіяти та не допустити до

державного управління осіб, що можуть нашкодити державі і суспільству); 2)

безпеці кожного громадянина (тобто впевненості громадянина в здатності

держави захистити його особисті інтереси і задовольнити першочергові та

побічні потреби).

Ключові слова: сепаратизм, сепаратистські рухи, гуманітарна політика,

гуманітарна безпека держави, національний гуманітарний простір.

5

СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ

Публікації у наукових фахових виданнях:

1. Литвиненко К.О. Становлення та динаміка поширення

сепаратистських рухів в окремих регіонах України / К. О. Литвиненко // Гілея:

науковий вісник. – 2016. – Вип. 114. – С. 384-389.

2. Литвиненко К.О. Поняття та класифікація сепаратистських рухів /

К.О. Литвиненко // Гілея: науковий вісник. – 2016. – Вип. 108. – С. 243-247.

3. Литвиненко К.О. Сепаратизм як предмет соціальної і політичної

філософії / К.О. Литвиненко // Фундаментальные и прикладные исследования в

практиках ведущих научных школ. Электронный научный журнал. – 2016. –

№1 (13). [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://fund-issled-

intern.esrae.ru/pdf/2015/6(11)/237.pdf.

4. Литвиненко К.О. Сепаратизм як феномен соціального буття епохи

модерну / К.О. Литвиненко // Гілея: науковий вісник. – 2015. – Вип. 102. – С.

210-214.

5. Lytvynenko K.O. Humanitarian prerequisites of the emergence of

separatist movements in independent Ukraine / К.О. Литвиненко // Стратегічні

пріоритети : Науково-аналітичний щоквартальний збірник. – К.: НІСД. – 2017. –

№ 3 (44). – С. 184-191.

Матеріали наукових конференцій та інші видання:

6. Власова О.І., Литвиненко К.О. Наслідки діяльності сепаратистських

рухів для гуманітарної безпеки України // Стан та перспективи реформування

сектору безпеки і оборони України: матеріали ІІ Міжнародної науково-

практичної конференції (30 листопада 2018 року). – К.: ФОП Кандиба Т.П.

2018. – С. 103-105.

7. Литвиненко К.О. Гуманітарні передумови виникнення

сепаратистських рухів в Україні / К.О. Литвиненко // Актуальні проблеми

6

гуманітарних та природничих наук. Матеріали ІІІ Міжнародної науково-

практичної конференції (м. Київ, 28-29 жовтня 2016 року). – У 3-х частинах. –

Херсон : Видавничий дім «Гельветика», 2015. – Ч. 2. – С. 32-35.

8. Литвиненко К.О. Кваліфікація основних видів сепаратизму / К.О.

Литвиненко // Суспільні науки: історія, сучасність, майбутнє: Матеріали

міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, Україна, 5-6 травня 2017

року). – Київ: ГО «Київська наукова суспільнознавча організація», 2017. – С.

75-78.

9. Литвиненко К.О. Сепаратизм як феномен соціального буття епохи

модерну / К.О. Литвиненко // Пріоритетні напрями вирішення актуальних

проблем суспільних наук: Матеріали міжнародної науково-практичної

конференції (м. Одеса, Україна, 16-17 жовтня 2015 року). – Одеса: ГО

«Причорноморський центр дослідження проблем суспільства», 2015. – С. 61-64.

10. Литвиненко К.О. Сепаратизм як феномен соціального буття епохи

модерну / К.О. Литвиненко // Пріоритети розвитку суспільних наук у ХХІ

столітті: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Одеса,

Україна 8-9 квітня 2016 року). – Одеса : ГО «Причорноморський центр

дослідження проблем суспільства», 2015. – С. 62-65.

SUMMARY Lytvynenko K.O. Humanitarian factors for the emergence of separatist

movements in Ukraine. – Manuscript.

Thesis for obtaining the degree of a candidate of philosophical sciences in the

specialty 21.03.01 – Humanitarian and political security of the state (Philosophy).

– The National Institute for Strategic Studies. – Kyiv, 2018.

7

The thesis examines the role of humanitarian factors in the emergence and

intensification of separatist movements in Ukraine. It analyzes the historical

development of separatism as a socio-political phenomenon, its connection with such

processes as the formation of state sovereignty, the formation of nations and national

states, the consolidation of the principles of the right of nations to self-determination

and territorial integrity of states on the international level, as well as the features of

separatism, its main types and forms. The notion of separatism is defined as an

ambivalent phenomenon of the modern era, which, on the one hand, can lead to the

disintegration of the state and the disturbance of the balance of geopolitical security,

and on the other hand, is one of the means of realization of the economic, political,

social, cultural interests of the ethnic group or territorial community that face

political, economic and cultural discrimination.

The work investigates the historical formation of modern scientific

representations on separatism, as well as the level of progress of the reseatch of the

phenomenon of separatism by Ukrainian and foreign researchers.

The thesis reveals the historical preconditions for the formation of separatist

sentiments in the East and South of Ukraine. Among them - predominance in the

relevant regions of Russian-speaking population oriented to Russian culture and

values; nostalgia for the USSR in a certain part of the population of these regions, a

tendency toward a strong paternalistic state that is the successor to the USSR; lack of

systemic ethnopolitics and humanitarian policy in Ukraine; significant socio-

economic disparities between regions of Ukraine; deliberate misuse of national,

ethno-cultural problems by political parties and their leaders, especially during

election campaigns, when the electorate was divided on socio-cultural and regional

grounds, and the campaigns themselves were held in a strictly confrontational style;

purposeful and versatile influence of Russian propaganda and political technologies

aimed at discrediting Ukrainian statehood, history, culture, language, nation, and at

the same time on the artificial formation of regional identities or strengthening ties of

8

the local population with Russia; Numerous family ties and economic relations with

Russia (from households of border areas to large enterprises that were formed as

operating in a single national economic complex of the USSR).

The thesis analyzes the internal and external factors of the emergence of

humanitarian preconditions for the formation and development of separatist

movements in Ukraine.

The thesis reveals the concepts of humanitarian security and the national

humanitarian space of Ukraine; the consequences of the emergence of separatist

movements for the national security of Ukraine; the role of humanitarian factors in

the preparation and conduct of modern warfare. It has been determined that, taking

into account the hybrid nature of the war, the humanitarian factors play central role in

it because they enable the soft power to weaken the country's defense capability, to

manipulate the consciousness of its population and, as a result, to satisfy the

aggressor's interests without a formal declaration of war or an open confrontation of

other state.

The thesis analyzes the existing regulatory and institutional mechanisms for

counteracting and preventing separatist movements in Ukraine.

The thesis analyzes the process of formation of the humanitarian policy of

Ukraine, its normative base and the present state. The thesis formulates some

recommendations aimed at improving the effectiveness of the state policy in the

humanitarian sphere as a tool for countering separatism in Ukraine: to develop an

integrated concept of the humanitarian policy, including its economic, regulatory,

scientific and security components; increase of financing of the humanitarian sphere;

to draft and adopt a single (possibly codified) legal instrument in the sphere of

humanitarian policy of Ukraine, defining the concepts, principles and means of

achieving the goals of the humanitarian policy of Ukraine, including overcoming and

preventing separatist movements (sentiments) in Ukraine; to ensure the domination of

the Ukrainian language as the only official state language in Ukraine; to ensure

9

promotion of the scientific direction of the humanitarian policy of the state, which

means not only to support the development of scientific theoretical models, programs

or templates, but also to contribute to the implementation of practical results in

political, cultural, socio-economic activity, promotion of Ukrainian cultural products

in the world markets; to introduce ideological concepts of Ukrainization in the

educational sphere; to contribute the formation of the spiritual and moral doctrine of

the Ukrainian State (the priority of protecting the state interests of Ukraine and the

public interests of the Ukrainian people should be the basis of such doctrine, the

statutory (constituent) documents of each religious organization should be brought

into conformity with such doctrine); to ensure implementation of the security

direction of the humanitarian policy of the state that should be implemented through:

1) the security of the state itself (the ability to remove and prevent the admission to

public administration of people who may harm the state and society); 2) the security

of each citizen (ie, the citizen's confidence in the ability of the state to protect his/her

personal interests and satisfy his/her primary and secondary needs).

Key words: separatism, separatist movements, humanitarian policy,

humanitarian security of the state, national humanitarian space.

REFERENCES

Publications in scientific journals:

1. Lytvynenko K.O. (2016) Stanovlennya ta dynamika poshyrennya

separatystskyh ruhiv v okremyh regionah Ukrainy [Formation and spread of

separatist movements in certain regions of Ukraine]. Gileya: naukovyi visnyk. Vol.

114, pp. 384-389.

2. Lytvynenko К.О. (2016) Ponyttya ta clasyfikatsiya separatystskyh ruhiv

[The concept and classification of separatist movements]. Gileya: naukovyi visnyk.

Vol. 108, pp. 243-247.

10

3. Lytvynenko К.О. (2016) Separatyzm jak predmet sotsialnoi i politychnoi

filosofii [Separatism as a subject of social and political philosophy].

Fundamentalnyje i prikladnyje issledovanija v praktikah vedushih nauchnyh shkol.

Vol 1 (13). Retrieved from: http://fund-issled-intern.esrae.ru/pdf/2015/6(11)/237.pdf.

4. Lytvynenko К.О. (2015) Separatyzm jak fenomen sotsialnogo buttya

epohy modern [Separatism as a phenomenon of social existence of the modern era].

Gileya: naukovyi visnyk. Vol. 102, pp. 210-214.

5. Lytvynenko K.O. (2017) Humanitarian prerequisites of the emergence

of separatist movements in independent Ukraine. Strategichni prioritety: Naukovo-

analitychnyi schokvartalnyi zbirnyk. Vol. 3 (44), pp.184-191.

Materials of scientific conferences and other editions:

6. Vlasova O.I., Lytvynenko K.O. (2018) Naslidky dijalnosti

separatystskyh ruhiv dlya gumanitarnoi bezpeky Ukrainy [Consequences of

separatist movements for the humanitarian security of Ukraine]. Stan ta perspektyvy

reformuvannya sektoru bezpeky i oborony Ukrainy: materialy II mizhnarodnoi

naukovo-praktychnoi konferencii (30 lystopada 2018 roku), pp. 103-105.

7. Lytvynenko K.O. (2015) Gumanitarni peredumovy vynyknennya

separatystskyh ruhiv v Ukraini [Humanitarian prerequisites for the emergence of

separatist movements in Ukraine]. Aktualni problem gumanitarnyh ta prurodnychyh

nauk. materialy III mizhnarodnoi naukovo-praktychnoi konferencii (28-29 zhovtnya

2015 roku), P.2, pp. 32-35

8. Lytvynenko K.O (2017) Kvalifikacija osnovnyh vydiv separatyzmu

[Qualification of the common types of separatism]. Suspilni nauky: istorija,

suchasnist, majbutne: materialy mizhnarodnoi naukovo-praktychnoi konferencii (5-6

travnya 2017 roku), pp. 75-78.

9. Lytvynenko K.O. (2015) Separatyzm jak fenomen sotsialnogo buttya

epohy modern [Separatism as a phenomenon of social existence of the modern era].

11

Prioriterni napryamky vyrishennya aktualnyh problem suspilnyh nauk: materialu

mizhnarodnoi naukovo-praktychnoi konferencii (16-17 zhovtnya 2015 roku), pp. 61-

64.

10. Lytvynenko К.О. (2016) Separatyzm jak fenomen sotsialnogo buttya

epohy modern [Separatism as a phenomenon of social existence of the modern era].

Prioritety rozvytku suspilnyh nauk u XXI stolitti: materialu mizhnarodnoi naukovo-

praktychnoi konferencii (8-9 kvitnya 2016 roku), pp. 62-65.

12

ЗМІСТ АНОТАЦІЯ ........................................................................................................................................................... 2

SUMMARY ............................................................................................................................................................ 6

ВСТУП ................................................................................................................................................................. 13

РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ СЕПАРАТИЗМУ В НАУКОВОМУ ДИСКУРСІ ТА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ ПРАКТИЦІ ............................................................................................................................. 21

1.1. Сепаратизм як продукт розвитку європейських форм державності і суспільно-політичних відносин епохи модерну. ................................................................................................... 21

1.2. Сепаратизм як предмет соціальної і політичної філософії. Ступінь дослідженості сепаратизму в українській науці. ......................................................................................................... 44

1.3. Класифікація видів і форм сепаратистських рухів ................................................................... 68

РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМИ СЕПАРАТИЗМУ В УКРАЇНІ: ГУМАНІТАРНИЙ АСПЕКТ ...................... 83

2.1. Становлення, динаміка поширення і характер сепаратистських рухів в різних регіонах Української Держави.............................................................................................................................. 83

2.2. Гуманітарні передумови виникнення сепаратистських рухів у незалежній Україні ......... 94

РОЗДІЛ 3. ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ НА ПОДОЛАННЯ НАСЛІДКІВ ДІЯЛЬНОСТІ СЕПАРАТИСТСЬКИХ РУХІВ .................................................................. 113

3.1. Наслідки діяльності сепаратистських рухів для гуманітарної безпеки держави .............. 113

3.2. Інституційні та нормативні механізми запобігання та протидії сепаратизму в Україні. 134

3.3. Гуманітарна політика як інструмент запобігання та протидії сепаратистським рухам в Україні. .................................................................................................................................................... 148

ВИСНОВКИ ..................................................................................................................................................... 171

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ..................................................................................................... 175

Додаток А .......................................................................................................................................................... 195

13

ВСТУП Актуальність теми дослідження. На сьогодні однією із найбільших

загроз стабільному розвитку, а іноді й існуванню національних держав, а також

функціонуванню системи міжнародних відносин у цілому, є діяльність

сепаратистських рухів, які відзначаються різноманітністю за причинами свого

виникнення, видами і формами прояву. Однак політичні і правові оцінки цього

явища у кожному конкретному випадку залежать від низки чинників, зокрема

міжнародної і внутрішньої кон’юнктури, ставлення світової спільноти до

держави, цілісності якої загрожують сепаратистські рухи тощо. Крім того, існує

певна суперечність між принципом дотримання територіальної цілісності

держав і правом націй на самовизначення. Міжнародне законодавство не

містить нормативного визначення того, які саме соціальні групи можна вважати

наділеними таким правом. У деяких випадках сепаратистські рухи

користуються прямою чи опосередкованою підтримкою третіх сторін,

зацікавлених у дестабілізації відповідних держав з метою посилення свого

впливу на їх внутрішню політику або навіть сецесії їх окремих територій.

Оскільки відкритий збройний напад однієї держави на іншу кваліфікується

міжнародним правом як акт агресії і передбачає застосування міжнародних

санкцій і права на індивідуальну або колективну оборону, сучасні конфлікти

часто мають завуальований характер і використовують методи і засоби так

званої “гібридної війни”. Одним із способів ведення такої війни є створення

умов для активізації сепаратистських рухів на території певної держави, а

також використання широкого кола засобів, спрямованих на послаблення її

гуманітарної безпеки.

Таким чином, проблема сепаратизму виходить за межі внутрішньої

політики держави і набуває міжнародного значення. Так, російська анексія

14

Криму і створення сепаратистськими силами квазі-республік на території

Донбасу є, по суті, найбільш масштабними актами агресії та переділу територій

у регіоні Центральної та Східної Європи з часів Другої світової війни. Зазначені

факти впливають на геополітичну ситуацію не лише в Європі, але й в усьому

світі, оскільки стосуються системи безпекових стримувань і противаг,

сформованих історично, а також можливості провідних держав світу

гарантувати функціонування такої системи. Крім того, сепаратизм становить

загрозу непорушності кордонів, встановлених згідно норм міжнародного права,

а отже, політичній, економічній і територіальній безпеці усього європейського

простору.

Активізація сепаратистських рухів в Україні у 2014 році стала можливою

за рахунок глибоких змін у світогляді значної частини населення певних

регіонів, які виявилися у посиленні антиукраїнських настроїв, агресивному

неприйнятті європейського вектору розвитку країни, запереченні легітимності

сучасної української державності, зміні національної самоідентифікації.

Обставини, які сприяли цьому, стали результатом досить тривалої дії зовнішніх

і внутрішніх чинників, спрямованої на створення перешкод для формування

єдиного гуманітарного простору України, розвитку загальнонаціональної

української культури, розширення сфери функціонування державної мови,

остаточного розриву з радянським минулим. Для ефективного подолання

наслідків діяльності сепаратистських рухів, недопущення їх подальшого

розвитку і поширення, необхідно визначити ці чинники, дослідити роль і

ступінь значущості кожного з них у активізації сепаратистських рухів в

Україні, виробити механізми їх нейтралізації, а також систему заходів,

спрямованих на подолання наслідків їх деструктивного впливу на національний

гуманітарний простір України.

Питання впливу гуманітарних чинників на національну безпеку України

ставали предметом наукового інтересу багатьох дослідників. Зокрема, цій

15

проблематиці присвячені роботи В. Богуша, П. Гай-Нижника, В. Горбуліна, С.

Здіорука, С. Зубченка, А. Мелякова, Б. Парахонського, М. Рябчука, М. Степика,

С. Сьоміна, О. Титаренка, Л. Чупрія та інших.

Проблеми формування національної ідентичності і соціокультурні

передумови становлення національних держав, які у багатьох випадках також

стають передумовами для активізації сепаратистських рухів, досліджувалися у

роботах В. Землюка, М. Розумного, В. Грубова, О. Валевського, К. Вітмана, Г.

Яворської, а також широкого кола зарубіжних дослідників, зокрема Б.

Андерсона, Е. Ґелнера, Е. Сміта.

Різні аспекти сучасного сепаратизму, як соціально-політичного явища, в

останні роки розглядалися багатьма зарубіжними і вітчизняними дослідниками.

Так, визначенню сепаратизму і дослідженню основних чинників генерування

сепаратистських рухів присвячені роботи М. Бесараба, Д. Бранкаті, Ф. Моліни,

Р. Барнса, Н. Горло, В. Дівак, В. Рахмайлова, В. Олішевської, І. Пономарьової

та інших.

Сепаратизм, як загроза національній безпеці України, і передумови його

виникнення розглядалися у працях М. Бесараба, К. Вітмана, О. Дзьобаня,

О. Кривицької, О. Мишанича, К. Мурзи, С. Савойської та інших.

Проблемам протидії сепаратизму як загрозі національній безпеці держави

були присвячені роботи О. Резнікової, К. Войтовського, І. Кресіної, О. Цебенка,

М. Явора та інших.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами.

Дисертація підготовлена в рамках тематики науково-дослідної роботи

Національного інституту стратегічних досліджень, зокрема наступних науково-

дослідних проектів: «Зміцнення гуманітарної безпеки Української Держави в

умовах європейської інтеграції та ескалації зовнішніх загроз» (2015 р., номер

державної реєстрації 0115U003115), «Пріоритети зміцнення гуманітарної

безпеки Української Держави в умовах зовнішніх загроз» (2016 р., номер

16

державної реєстрації 0116U001479), «Модернізація української гуманітарної

безпеки в сучасних суспільно-політичних умовах» (2017 р., номер державної

реєстрації 0117U004186).

Мета роботи – досідження ролі гуманітарних чинників у формуванні

сепаратистських рухів на території України.

Досягнення мети роботи передбачає виконання наступних завдань:

– аналіз феномену сепаратизму в його історичному становленні,

загальна класифікація його форм і видів;

– дослідження соціальних, культурних та історичних передумов

формування і поширення сепаратистських рухів в Україні;

– аналіз внутрішніх і зовнішніх гуманітарних чинників генерування і

поширення сепаратистських рухів в Україні;

– визначення інституційних та нормативних механізмів запобігання

та протидії сепаратизму в Україні;

– формування завдань гуманітарної політики як інструменту

запобігання сепаратизму в Україні.

Об‘єкт дослідження – сепаратизм як соціокультурний феномен.

Предмет дослідження – роль гуманітарних чинників у генеруванні

сепаратистських рухів в Україні.

Методи дослідження. При аналізі досліджуваних явищ і пов’язаних з

ними наукових концепцій використовувалися методи сходження від

абстрактного до конкретного і теоретичного узагальнення. Дослідження

динаміки становлення та розвитку сепаратизму в Україні, а також чинників, які

сприяли цьому, здійснювалося за допомогою конкретно-історичного методу.

Формально-юридичний та порівняльно-правовий методи використовувалися

для аналізу нормативно-правових та інституційних основ запобігання та

протидії сепаратизму в Україні. Системний підхід використовувався при

17

визначенні та аналізі гуманітарних чинників генерування сепаратистських

рухів в Україні, а також гуманітарної політики України.

Наукова новизна отриманих результатів полягає у наступному:

уперше:

– як гуманітарні чинники активізації сепаратистських рухів в Україні

досліджено фрагментованість українського національного гуманітарного

простору, значна зрусифікованість освіти та інформаційного простору

держави, нав’язування та закріплення через них ідей, цінностей та символів

«русского мира», політизація національних та етнокультурних проблем,

маніпулювання регіональними культурними та мовними відмінностями з

боку проросійських політичних сил, громадських і релігійних організацій,

відсутність обгрунтованих стратегій державної етнополітики та

формування української політичної нації;

– проведено комплексний аналіз нормативно-правових та

інституційних механізмів протидії і запобігання сепаратистським рухам в

Україні, показано що дієвий комплекс цих механізмів по суті почав

складатися тільки з початку гібридної агресії з боку РФ, і, попри очевидні

тут успіхи, ще вельми далекий від остаточного оформлення, особливо що

стосується чинників реалізації прийнятих законодавчих положень;

– серед комплексу заходів гуманітарної політики запобігання та

протидії сепаратизму в Україні обґрунтовано потребу розробки і прийняття

єдиного нормативно-правового акту в сфері гуманітарної політики України,

збільшення державного фінансування гуманітарної сфери, розвиток і

поширення української мови на всій території України, формування

концепції державно-церковних відносин, спрямовану на запобігання

18

перетворенню релігійних організацій на канали деструктивного зовнішнього

впливу на національний гуманітарний простір України.

Уточнено:

– розуміння шляхів та механізмів використання квазінаціональних

ідеологій сепаратистськими рухами, роль політизації регіональних

культурних відмінностей у штучному форсованому формуванні нових

квазінаціональних ідентичностей;

– поняття сепаратизму як амбівалентного явища соціально-

політичного життя епохи модерну, яке, з одного боку, може призводити до

дезінтеграції держави і порушення балансу геополітичної безпеки, а з іншого

– є одним із засобів реалізації економічних, політичних, соціальних,

культурних інтересів етносу, що бореться за незалежність, які можуть бути

цілком обґрунтованими у випадку політичної, економічної та культурної

дискримінації;

– роль гуманітарних чинників у підготовці та веденні сучасної війни,

яка у випадку її гібридності, є центральною, оскільки вони дають змогу

засобами «м’якої» сили ослаблювати оборонну здатність іншої держави,

маніпулювати свідомістю її населення та іншими ресурсами, і, як наслідок –

задовольняти загарбницькі зовнішньополітичні інтереси агресора без

формального оголошення війни або відкритої конфронтації з іншою

державою.

Дістали подальшого розвитку:

– концептуальне осмислення значення національного гуманітарного

простору для безпеки держави та шляхів забезпечення його цілісності,

зокрема засобами гуманітарної політики;

19

– визначення ролі держави у захисті та розвитку національної

ідентичності, яка полягає у здійсненні відповідних заходів в освітній,

культурній, історичній політиці, а також протекціоністських заходів,

спрямованих на запобігання негативним зовнішнім культурним та

інформаційним впливам, які ослаблюють національний гуманітарний

простір.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що

сформульовані у дисертації висновки та рекомендації безпосередньо

визначають способи використання засобів гуманітарної політики у протидії

сепаратистським рухам та забезпеченні національної безпеки України.

Результати дослідження можуть бути використані при підготовці навчальних

курсів з відповідних спеціальностей, а також при розробці програмних і

правових документів у сфері гуманітарної політики.

Теоретичне значення одержаних результатів полягає в тому, що вони

уточнюють і розширюють наукові уявлення про сутність і взаємозв’язок таких

феноменів і понять як сепаратизм, націоналізм, шовінізм, національна держава,

національна ідентичність та гуманітарна безпека.

Особистий внесок здобувача. Основні результати дисертаційного

дослідження отримані здобувачем самостійно.

Апробація результатів дисертації. Основні ідеї дисертації були

оприлюднені на одному науково-методичному семінарі та чотирьох

міжнародних науково-практичних конференціях: «Пріоритетні напрями

вирішення актуальних проблем суспільних наук» (16-17 жовтня 2015 р., м.

Одеса), «Пріоритети розвитку суспільних наук у XXI столітті» (8-9 квітня 2016

р., м. Одеса), «Актуальні проблеми гуманітарних та природничих наук» (28-29

жовтня 2016 р., м. Київ), «Суспільні науки: Історія, сучасність, майбутнє» (5-6

травня 2017 р., м. Київ), «Стан та перспективи реформування сектору безпеки і

оборони України» (30 листопада 2018 р., м. Київ).

20

Публікації. Основні результати дослідження викладені у 10 публікаціях,

4 з яких – в українських фахових виданнях, 1 – у міжнародному електронному

науковому журналі, 5 – у вигляді тез на міжнародних конференціях в Україні.

Структура та обсяг дисертації. Структура дисертації визначена логікою

дослідження відповідно до поставленої мети та основних завдань. Дисертація

складається зі вступу, трьох розділів (поділених на підрозділи), висновків до

кожного розділу, загальних висновків та списку використаних джерел (191

найменування). Загальний обсяг роботи складає 196 сторінок, з яких 20

сторінок займає список використаних джерел.

21

РОЗДІЛ 1. АНАЛІЗ СЕПАРАТИЗМУ В НАУКОВОМУ ДИСКУРСІ ТА

СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНІЙ ПРАКТИЦІ

1.1. Сепаратизм як продукт розвитку європейських форм

державності і суспільно-політичних відносин епохи модерну.

На сучасному етапі розвитку світової спільноти однією з головних загроз

стабільності системи міжнародних відносин стає сепаратизм, який породжує

чисельні активні та «заморожені» конфлікти, а також створює напругу у

багатьох регіонах світу, зокрема, на території колишнього СРСР

(Придністров’я, Карабах, Абхазія, Південна Осетія, Крим, окремі райони

Донецької і Луганської областей). Дослідження історії становлення сучасного

сепаратизму, так само, як основних передумов та причин його виникнення, дає

змогу глибше зрозуміти сутність та шляхи подолання цього явища.

Для України проблема сепаратизму є особливо актуальною не лише тому,

що сепаратистські рухи порушили її територіальну цілісність, спричинили

чисельні людські і матеріальні втрати, поставили її в ситуацію «гібридної

війни». Річ у тім, що сама вона, точніше, українські рухи за автономію, пізніше

— за державну незалежність, неодноразово ставали об’єктами звинувачень у

сепаратизмі з боку російських і радянських політиків, ідеологів, публіцистів.

Дані звинувачення завжди були спрямовані на дискредитацію українських

державотворчих прагнень і делегітимацію української державності. Їх

ідеологічні основи закладалися ще у ХІХ столітті у вигляді критики т. зв.

«мазепинства». Однак особливої активності боротьба з «українським

сепаратизмом» набула з початку ХХ століття і в подальші десятиліття. У цьому

контексті можна згадати праці П. М. Богаєвського, О. М. Волконського, Ю.

Д. Романовського, А. І. Савенка, М. С. Трубецького, М. І. Ульянова, Т. Д.

22

Флоринського, С. М. Щоголєва. Зміст їх зводиться до того, що будь-які

державницькі прагнення українців є загрозою для існування «єдиної і

неподільної» Росії, що ці прагнення є безпідставними, оскільки не поділяються

переважною більшістю українців, що власне ніяких «українців» насправді не

існує, а є «малоросіяни» як невіддільна частина російського народу, що Україна

як самостійна держава є не лише політичним нонсенсом, але й злочином проти

власного населення. Критика «українського сепаратизму» переходила в

критику «українського націоналізму», тобто, будь-якої форми політичної

самоорганізації українства, будь-яких зусиль з розвитку та поширення

української мови, культури, освіти.

Серед сучасних російських критиків «українського сепаратизму» і

«націоналізму» можна відзначити О. Г. Дугіна, С. М. Бабуріна, К. Ф. Затуліна,

М. Б. Смоліна та багатьох інших. Для них, як і для їх політичних замовників,

делегітимація сучасної української державності, фальсифікація історії,

дискредитація культури і духовності служать виправданням анексії Криму і

підтримки сепаратистських рухів в інших регіонах України. Усе це зумовлює

актуальність досліджень сепаратизму і пов’язаних з ним явищ.

Сепаратизм у сучасному його розумінні тісно пов’язаний з певним

етапом розвитку держави як особливої форми організації суспільства, а саме: з

появою державного суверенітету, як особливого інституту, і державної

території, як його складової; формуванням націй та національних держав;

закріпленням на міжнародному рівні принципів права націй на самовизначення

та територіальної цілісності держав. Тому дослідження феномену сепаратизму

вимагає не лише попереднього дослідженням феномену державності в її

розвитку, але й аналізу діалектичного зв’язку між цими явищами, глобальними

за сутністю та загальними характеристиками і локальними за конкретними

проявами.

23

На певній, в масштабах його історії досить пізній, стадії розвитку

людства ускладнення трудових та інших соціальних відносин, поява надлишку

ресурсів і, як наслідок, суспільне розшарування детермінували пошук нової

форми організації публічної влади, яка б забезпечувала захист і погодження

індивідуальних, групових і загальносуспільних інтересів, розв’язувала

внутрішні протиріччя, створювала ефективні механізми захисту від зовнішніх

загроз. В результаті почалось формування держави – вищої форми організації

суспільства, яке ми знаємо на даному етапі цивілізаційного розвитку. Варто

зазначити, що попри простоту та очевидність наведеної схеми до цих пір не

втрачають актуальності наукові дискусії стосовно питань виникнення держави,

її визначення, основних ознак та функцій.

Така особлива форма організації публічної влади проявляла себе по-

різному в залежності від етапів її розвитку. Це певною мірою ускладнює

осмислення феномену держави в історичній перспективі – адже в залежності

від часу та наукової течії він трактувався по різному. Тому не дивно, що

єдиного визначення держави наразі не існує. Але більшість її сучасних

дефініцій кладуть в основу ідею М. Вебера, який, розглядаючи у своїй роботі

«Політика як покликання» державу як форму політичного союзу, вбачав її

відмінності не в особливостях діяльності, а у використанні специфічного засобу

досягнення поставлених задач: «…державу не можна соціологічно визначити,

виходячи зі змісту її діяльності. Майже немає таких завдань, виконання яких

політичний союз не брав би у свої руки то тут, то там; з іншого боку, немає

такого завдання, про яке можна було б сказати, що воно повсякчас повністю,

тобто виключно, притаманне тим спілкам, які називають «політичними», тобто

в наші дні – державам, або спілкам, які історично передували сучасній державі.

Навпаки, дати соціологічне визначення сучасної держави можна, в кінцевому

рахунку, тільки виходячи з специфічно застосовуваного нею, як і всяким

політичним союзом, засобу – фізичного насильства… Звичайно, насильство аж

24

ніяк не є нормальним або єдиним засобом держави – про це немає й мови, але

воно, мабуть, є специфічним для неї засобом» [20, с. 645].

Посилаючись на М. Вебера, професор Ноттінгемського університету К.

Пірсон виділяє 9 основних характеристик сучасної держави:

1. монополія (контроль) над засобами легального насильства;

2. територія;

3. суверенітет;

4. конституціоналізм;

5. неперсоніфікований характер влади;

6. система державної бюрократії;

7. проведення законодавчої діяльності;

8. наявність громадян;

9. здатність збирати податки [185, с. 3].

Виникнення та розвиток держав був доволі доволі довгим процесом. Так,

ряд дослідників (М. Классен, П. Скальник, Г. Спрут та інші) розрізняють ранні

(або первинні) та сучасні держави. Теорія ранніх держав досліджує розвиток

первинних адміністративних структур, які виникали в результаті дії ряду

факторів, таких як перехід первісно-общинного суспільства до виробничого

господарства, поділ праці, поява надлишкового виробництва, приватної

власності на знаряддя і продукти праці, що спричинило соціально-класове

розшарування суспільства. На думку Л. Е. Грініна, дослідити виокремлення

ранніх держав з додержавних утворень можна за такими ознаками:

1. Суспільства, які їх створюють, мають характеризуватися

певною величиною і складністю (найменша чисельність населення –

кілька тисяч жителів). Хоча, як правило, чисельність населення потрібна

ще більша, а в процесі розвитку держави вона може зрости до десятків і

сотень тисяч і навіть мільйонів.

25

2. У суспільства має бути певний виробничий базис у вигляді

сільського господарства, ремесла і торгівлі (два останні фактора в

окремих випадках замінює експлуатація сусідніх народів).

3. У суспільстві повинна бути помітна соціальна стратифікація.

4. Необхідний певний рівень політичної та структурно-

управлінської складності.

Разом із цим Л. Е. Грінін виділяє такі стадії розвитку державності:

– Ранні, ще недостатньо централізовані держави, з

нерозвиненою соціальною і класовою, а часто й адміністративно-

політичною структурою.

– Вже сформовані централізовані держави пізньої античності,

Середньовіччя і Нового часу, з ясно вираженим станово-класовим

поділом – т. зв. «розвинені держави». Вони мають практично всі атрибути

держави. Автор визначає їх як: а) суверенність; б) верховенство,

легітимність і реальність влади в рамках певної території та кола осіб; в)

можливість примушувати до виконання своїх вимог, а також змінювати

відносини і норми і були централізованими. Таким чином, багато ознак,

які могли зустрічатися, але могли бути й відсутні в ранніх державах, у

розвинених стають обов'язковими.

– Держави епохи капіталізму, які характеризуються формуванням націй,

поширенням представницької демократії – так звані «зрілі» держави.

«Зріла» держава є результатом розвитку капіталізму і промислової

революції, тобто має принципово інший, порівняно з попередніми,

виробничий базис. Інші відмінності зрілих держав від тих державних

форм, що їм передували, також дуже великі. Вони більш розвинені в

організаційному та правовому плані, обов'язково мають професійну

бюрократію з певними характеристиками, чіткий механізм передачі або

ротації влади. Природно також, що зріла держава має набагато більш

26

розвинений апарат примусу і контролю, в цілому більш розвинені і

спеціалізовані інститути управління. Вона поступово трансформується з

станово-класового в чисто класову державу, а на останніх своїх етапах —

у те, що можна назвати соціальною державою. Перші зрілі держави

з'являються наприкінці XVII ст. і у XVIII ст. в Західній Європі [37, с. 6-7].

В них в силу різноманітних обставин і формуються перші нації. Втім,

професор Бостонського університету Л. Грінфельд вважає, що

формування першої модерної європейської нації – англійців – відбулося

вже у XVI ст., коли розвиток капіталізму в Англії знаходився на

початковій стадії, а буржуазія не домінувала в суспільно-політичному

житті країни: «…в певний історичний момент - а саме в Англії початку

XVI ст. - слово «нація» в його «соборному» значенні «еліта» було

застосоване до населення країни і стало синонімічно слову «народ». Ця

семантична трансформація означала виникнення першої в світі нації,

нації в сучасному розумінні цього слова - і сповістила початок ери

націоналізму» [38, с.14]. Почасти під впливом і за прикладом таких

трансформацій в інших країнах Європи виникають націоналістичні рухи,

що ставлять за мету створення національних держав. Стосовно

попередніх історичних періодів (Стародавній Світ, Середньовіччя) не

можна говорити про наявність в них націй, відповідно, і національних

держав.

У період зародження зрілих держав відбувається також важлива

трансформація організації суспільної влади, яка полягає в її деперсоніфікації. У

часи Середньовіччя suprematis чи suprema potestas (з лат. «вища влада», ці

поняття стоять в одному етимологічному ряді з суверенітетом [89, с. 84]), по

суті, до певного часу реально не існувала. Владні стосунки у державах Західної

Європи цього періоду будувалися на складній ієрархічній системі особистісних

феодальних зв’язків, за яких номінальний володар країни — монарх часто

27

користувався всією повнотою влади лише у власному домені і мав лише

обмежений або й чисто символічний вплив на соціальні, фінансово-економічні,

політичні, правові відносини у володіннях своїх безпосередніх васалів. При

цьому останні могли бути одночасно васалами й інших монархів, якщо вони

отримали від них феодальні володіння і пройшли оммаж та фуа (дали клятву

вірності). За таких умов їх лояльність чи нелояльність тому чи іншому

володарю були справою лише їх особистого вибору і аж ніяк не могли

розцінюватися в таких категоріях як «політичний обов’язок», «державна зрада»

чи сепаратизм. Основна маса дрібніших феодалів (ар’єр-васалів ) взагалі не

підкорялася монарху безпосередньо, оскільки в тогочасному суспільстві діяв

принцип «васал мого васала – не мій васал» [75, с. 217]. Основна ж маса

населення країни (селянство) була взагалі виключена з системи політичних

відносин, являючи собою пасивну визискувану масу. Зрозуміло, що така

розпорошеність влади не сприяла ефективному управлінню ресурсами

всередині держав, розвитку внутрішніх та міжнародних економічних відносин,

робила вкрай хитким становище монархів, спричиняла свавілля та

недотримання правових норм. Тому на певному етапі суспільного розвитку

концентрація і централізація верховної влади, уніфікація її інститутів та

правових основ стали не просто необхідністю, а питанням виживання

європейських держав.

Важливим чинником, що стимулював формування централізованих

держав з сильною верховною владою, стало зміцнення Римсько-Католицької

церкви і посилення претензій римських пап не лише на духовне, але й на

політичне лідерство у християнському світі. У Середні віки влада державних

володарів в Європі була обмежена церковною ієрархією. Вже наприкінці XI ст.,

папа Григорій VII оголосив державу «справою диявола і творінням гріха»,

маючи на увазі, що лише Церква може освятити державну владу. Наприкінці

ХІІ ст. — на початку ХІІІ ст. папа Інокентій ІІІ став найбільш впливовим

28

політиком Європи, активно втручаючись у міжнародні та внутрішньодержавні

відносини, шляхом відлучень від церкви імператорів і королів, накладанням

інтердикту (заборони всіх церковних дій і треб) на цілі країни домагаючись їх

підпорядкування своїй волі. Боротьба між світською і духовною владами, як і

дискусії про те, яка з них має домінувати у християнському світі, тривали

практично все Середньовіччя, знайшовши яскраве відображення у політичному

трактаті Д. Аліг’єрі «Монархія». Реакцією на спроби повністю підпорядкувати

державу Церкві стала розробка концепції держави як суто секулярного

інституту. Деякі автори вважають, що свою роль зіграли спроби перетворити

християнський (католицький) світ на універсальну державу (імперію),

незалежно від того, робилися вони папами чи імператорами Священної

Римської імперії [152, с. 57-58]. Альтернативою релігійно-політичному

універсалізму став політичний партикуляризм, який вищою формою політичної

влади вважав абсолютну і неподільну державну владу, представлену монархом-

сувереном.

Першою європейською країною, яка ще з часів Середньовіччя

послідовно протиставляла свою незалежну політику як імперському, так і

церковному універсалізму, була Франція, правителі якої, в разі державної

необхідності, не зупинялися ні перед війнами зі Священною Римською

імперією, ні перед тиском, іноді досить брутальним, на римських пап. Тому не

дивно, що сам термін «суверенітет» був введений у науковий обіг саме

французом – філософом та правознавцем Жаном Боденом і розумівся ним як

необмежена та безстрокова верховна влада монарха в державі, яка належить

йому неподільно в силу його природних прав [169]. Таке визначення мало на

меті обґрунтувати необхідність обмеження впливу Римсько-Католицької

церкви на внутрішню і зовнішню політику держав Західної Європи. Суверен, за

Ж. Боденом, отримує повноту влади не внаслідок церковної санкції, а за фактом

свого народження. У тогочасній Англії подібне розуміння суверенітету

29

знайшло практичне втілення в часи правління Генріха VIII. Потрібно, однак,

зазначити, що для Жана Бодена, як і для його послідовника Шарля Луазо,

суверенітет був пов'язаний не з особою правителя, не важливо, наскільки

високого рівня, а з самою державою. Суверен — це той, хто діє не для власного

блага, а для блага держави, res publica [175, с. 463-464].

З часом розвиток соціальних відносин і наукової думки зумовив зміну

поглядів на джерела державної влади, суверенітету та їх функцій. Новим

джерелом суверенітету був визнаний суспільний договір, учасниками якого є

мешканці країни, але не кожен окремо, а колективно – як єдиний народ.

У XVII ст. Томас Гоббс виводив появу держав з укладення суспільного

договору, яким члени відповідної спільноти обмежили свої певні природні

права на користь вищого суверена – абсолютного монарха задля захисту себе

від belli omnia contra omnes — «війни усіх проти всіх», а також, з метою

регулювання нормальної соціальної взаємодії [31]. Потрібно відзначити, що у

Т. Гоббса постать абсолютного монарха виглядає не як жива людина з усіма її

сильними і слабкими сторонами, а скоріше як антропоморфне втілення

безособового чи радше надособистісного принципу суверенітету, supremae

potestatis, що відповідає згаданій вище тенденції деперсоніфікації влади.

Жан-Жак Руссо заперечував уособлення суверенітету в монархові,

розробивши натомість концепцію народного суверенітету, за якою необмежена

та невідчужувана повнота влади в державі належить «колективній істоті»,

абстрактному народу, який стає таким при укладанні первинного суспільного

договору: «Подібно до того, як природа наділяє кожну людину необмеженою

владою над усіма частинами його тіла, суспільна угода дає політичному

організму необмежену владу над усіма його членами, і ось ця влада, яку

направляють загальною волею, носить ім'я суверенітету» [113, с.220-221].

Концепція народного суверенітету Руссо, яка виводить джерело влади в

державі від волевиявлення народу, на думку багатьох дослідників, мала свої

30

недоліки. У контексті даної роботи важливо звернути увагу на доробок

Емануеля-Жозефа Сійєса, який вважав, що якщо абстрактна воля народу не

може бути представленою, то воля нації – цілком може. Тому мову потрібно

вести не про суверенітет народу, а про суверенітет нації, яка являє собою не

тільки територіальне об'єднання, а й джерело закону. На думку Сійєса, мета

народних зборів може обмежуватись питаннями загальної безпеки, загальної

свободи та суспільних проблем. Приватні справи, зрозуміло, з цього списку

виключаються [121, с. 149-217].

Важливо звернути увагу на те, що з часом поняття суверенітету почало

включати в себе повноту влади на певній території. Саме з огляду на певну

визначену територію європейських держав — учасниць Тридцятирічної війни

1618 — 1648 року гарантувався їх суверенітет Вестфальським договором 1648

року, який заклав підвалини формування сучасних національних держав.

Отже, поява суверенітету у його сучасному розумінні тісно пов’язана із

формуванням держав як політичних спільнот та специфічним ставленням

населення країн до території, на якій вони проживали, як до державної.

Поширення державної влади на чітко визначені території сприяло її

інституціоналізації. Ці процеси супроводжувалися мовною, культурною,

релігійною уніфікацією, що закладало основи модерної національної

ідентичності. Водночас до складу держав, як правило, внаслідок війн або

політичних уній, нерідко включались території релігійних та етнічних меншин,

і держави не завжди були в змозі (чи мали пріоритетом) задовольняти їх

інтереси. Це могло спонукати меншини до відокремлення – або з метою

приєднання до країни, де їх співвітчизники та/або одновірці складали панівну

більшість, або з метою створення власної незалежної держави. Тому в

контексті дослідження сепаратизму важливо розглянути процеси формування

націй, визначення держав за національним критерієм та феномен націоналізму

як однієї з рушійних сил утворення таких держав.

31

Оскільки виникнення національних держав нерозривно пов’язане з

такими явищами як нації та націоналізм, для розуміння процесу їх формування

необхідно чітко розуміти відмінність між поняттями «етнос» і «нація». Етноси

історично передували націям. Історії відомі класичні багатоетнічні імперії в

яких співіснувала велика кількість народів. Домінували в таких утвореннях

титульні етноси, чия мова та культура проголошувалися державними.

У своїй роботі «Націоналізм» Е. Сміт, розмежовуючи поняття етносу і

нації, визначає такі їх атрибути:

• Етнос – власна назва, спільні міфи про походження, спільна

пам’ять, культурна диференціація(ції), зв’язок з батьківщиною, певна

солідарність еліт.

• Нація — власна назва, спільні міфи, спільна історія, спільна

національна культура, «завойована» батьківщина, спільні права й

обов’язки, єдина економіка.

Відповідно, автор пропонує визначати етнос як «людську спільноту,

пов’язану з рідним краєм (певною територією проживання), для якої характерні

спільні міфи про походження, спільна пам’ять, один або більше складників

спільної культури та деяка солідарність, принаймні серед еліти», а націю — як

«людську спільноту, що живе в рідному краї, має спільні міфи, спільну історію,

спільну національну культуру, єдину економіку й єдині права та обов’язки для

всіх її представників» [117, с.19]. Таким чином, відзначаючи спільність рис цих

двох явищ в силу того, що вони належать до однієї категорії, автор вказує на їх

принципові відмінності – нації відрізняються від етносів наявністю спільних

прав і обов’язків для всіх представників та єдиною економікою. Також, якщо

етносу достатньо відчувати тільки певний символічний зв’язок з

територією/країною свого походження, нації концентрують свої зусилля на

здобутті/побудові власної національної держави. Якщо етноси мають певні

32

культурні особливості, то нації формують власну національну культуру,

підтримання та розвиток якої стає однією з першочергових функцій

національної держави. Важливим чинником формування держав епохи модерну

був націоналізм, причому у багатьох випадках його ідеологія мала

демократичний зміст і спрямування: принцип нації, як сукупності політично

рівноправних громадян однієї країни, протиставлялася становій нерівності і

територіальній роздрібненості. Е. Сміт визначає п’ять можливих трактувань

поняття націоналізм –

1. процес утворення й становлення націй;

2. почуття й усвідомлення приналежності до нації;

3. мова й символіка нації;

4. соціальний і політичний рух від імені нації;

5. доктрина і/або ідеологія нації, загальна й конкретна.

Досліджуючи основну мету націоналізму – побудову національної

держави, автор зазначає, що вкрай рідко в кордонах однієї держави проживає

тільки одна нація, оскільки більшість держав – поліетнічні. Також, розселення

націй далеко не завжди збігається з існуючими державними кордонами, а

моноетнічними є абсолютна меншість держав. Е. Сміт пропонує робоче

визначення національної держави як такої, що «визнає законними принципи

націоналізму, громадяни якої мають деякий ступінь національної єдності та

інтеграції, але культурно неоднорідні» [118, с.23]. З цього можна зробити

висновок, що нація не обов’язково має бути моноетнічною. Він є слушним,

якщо ми розуміємо націю як передусім політичну спільноту, об’єднану

спільним громадянством. Однак це лише одне з можливих тлумачень даного

феномену.

Справа в тому, що в науці до цих пір не було вироблено єдиного

розуміння механізму та причин виникнення нації, а також природи

націоналізму і його зв’язку з формуванням нації. Так, представники

33

примордіалістської парадигми (П. ван ден Берг, Е. Шиллз та ін.) розуміють

нації як результат переходу етносів (які в масштабах історії людства існували

споконвічно) на особливий національний щабель свого розвитку. Тому для

націй залишаються визначальними спільність походження, мови, культури,

релігії. Ідея таких «етнонацій» близька до уявлень представників німецького

романтизму і народництва ХІХ ст., які пов’язували її з поняттям «народного

духу» (Volksgeist), обгрунтовуючи необхідність об’єднання німецького народу

в рамках однієї держави.

З критикою такого розуміння нації виступали представники

модерністської парадигми (Е. Геллнер, Е. Гобсбаум, Б. Андерсон, Е. Кедурі, Р.

Брубейкер, Е. Гідденс та ін.), на думку яких, нації виникли відносно нещодавно

і були породженням таких явищ епохи модерну як капіталізм, індустріалізація,

бюрократична держава із системою загальної освіти та уніфікованою

«високою» культурою. При цьому зв’язок нації з культурою (культурами) її

етнічного субстрату не вважався принциповим, тим більше, визначальним для її

формування. Зокрема відомий британський дослідник Б. Андерсон звертав

увагу на досить недавню появу цього явища взагалі (як зазначалось вище –

нації є атрибутом зрілих держав) і виходив з того, що саме націоналістична ідея

створила нації та національні держави, а не навпаки. Нації він розглядав як

уявлені спільноти, які уявляються як щось з необхідністю обмежене, але

суверенне. Згідно з таким підходом нації вважаються штучно створеним

продуктом, на формування якого впливали інтелектуальні еліти – вчені,

письменники, політики, ідеологи. Хоча сам процес формування нації Б.

Андерсон визнає досить туманним, формування національної свідомості у

народів він пов’язує з такими факторами, як винахід книгодрукування, вплив

Реформації, езотеризація латини, яка була основною мовою науки і культури в

Європі епохи Середньовіччя, і її поступове заміщення у більшості сфер

життєдіяльності суспільства народними мовами. [2].

34

Е. Сміт у своєму дослідженні «Національна ідентичність» намагається

з’ясувати умови та чинники формування перших націй на теренах Європи. На

його думку, на процес націогенезу ХІХ-ХХ ст. великий вплив мали приклади

таких країн як Англія, Франція, Іспанія, Голандія та Швеція. Історично

склалось, що відносно ранній розвиток націй у цих державах збігся з низкою

революційних змін у сферах урядування, економіки та культури. Саме тому

існує досить багато прихильників теорії, що фактично ці держави своєю

внутрішньою політикою створили модель нації, який потім наслідували

політичні еліти інших країн, зокрема, політикою у сферах державного

управління, оподаткування, військової та гуманітарної безпеки, яка сприяла

формуванню у населення, відданого під їх юрисдикції, почуття єдиної

ідентичності і громадянського обов’язку. Поширення громадянських прав та

еволюція внутрішньої інфраструктури збільшили число комунікаційних мереж,

а також змогли об’єднати населення різних частин держави спільною

ідентичністю і дали можливість широким верствам населення у той чи інший

спосіб брати участь в національній політиці. Приклад цих держав, безумовно,

сприяв формуванню націй в інших країнах, але разом з тим автор відзначає, що

поява перших націй відбувалась не тільки внаслідок відповідної діяльності

названих держав та їх глибокому проникненню у життя суспільства. Варто

також враховувати й інші процеси. Першим з них автор називає розвиток

капіталізму та рух до ринкової економіки, які детермінували збільшення

торговельного обороту, нагромадження капіталу та появу багатих міських

центрів. Внаслідок цього з’явився активний стан буржуазії. Другим фактором

Е. Сміт називає культурно-освітню революцію. Послаблення церковного

впливу на освітню сферу в результаті реформаційних процесів уможливило

появу та розвиток світських навчальних закладів, поширення гуманізму,

посилення ролі інтелігенції в суспільстві та розвиток літературних і

публіцистичних форм, які закладали основи спільної ідентичності – мається на

35

увазі формування національної літератури, загальнодержавних друкованих

видань, які зміцнювали відчуття належності населення з різних регіонів до

своєї держави. Таким чином, Е. Сміт вбачає у цих трьох революціях –

адміністративній, економічній та культурній – основні фактори процесу

формування націй, оскільки вони сприяли інкорпорації до складу титульного

етносу етнічно різнобарвного населення різних регіонів держав, а також

середніх та нижчих класів суспільства. Дослідник також зазначає, що

утворення масових націй стало наслідком енергійної програми політичного

згуртування, здійснюваної через загальнодержавну систему народної освіти.

Але їй довгі роки передувало поступове поширення аристократичної етнічної

культури та її перетворення на справді національну культуру – таку, що була

водночас і громадянська, й етнічна, єдина для всіх суспільних верств,

узгоджуючись таким чином із поширенням громадянських та юридичних прав

на різноманітні групи населення країни. Врешті решт цей процес можна

простежити вглиб аж до наявності етнічного ядра, навколо якого можна

збудувати сильну державу, яка уможливить інкорпорацію інших верств і

регіональних етнічних груп. Зважаючи на живучість певних етнічних міфів,

спогадів і символів, утілених у звичаях, традиціях, кодексах і манерах, Англія в

досить далекі часи, а трохи пізніше й Франція змогли об’єднатись у королівства

на основі досить однорідних (у суб’єктивному розумінні) етнічних груп, що їх

ці сильні держави могли поширювати й поглиблювати, створюючи протягом

наступних століть відносно нове уявлення про націю [126, c. 106].

Е. Сміт визнавав важливу роль націоналізму у формуванні націй, однак

вважав, що питання про те, коли власне зароджується націоналізм, є не менш

спірним, ніж питання про часи виникнення націй. На його думку, «було б

помилкою стверджувати, що всі історики сходилися в думках щодо «дати

народження» націоналізму. Кон пов'язував цю дату з Англійською Революцією,

Коббан вказував на кінець XVIII століття, після поділів Польщі та

36

Американської Революції, тоді як Кедурі визначив її 1807 роком, датою появи

«Промов до німецької нації» Фіхте. Проте більшість дослідників

погоджувалися з точкою зору, що саме Французька Революція була тією подією

і періодом в історії, коли націоналізм вперше проявив себе повною мірою.

Таким чином, вони міцно асоціювали націоналізм з громадянськими і

демократичними рухами того часу в Європі» [124, с.47].

Про рушійну силу націоналізму у формуванні націй і, як наслідок,

національних держав писав Е. Ґелнер, відзначаючи, що «націоналізм не є

пробудженням націй до їх самосвідомості; він відкриває націю там, де вона не

існувала» [174, с. 169.].

На думку Б. Андерсона, націоналізм у процесі формування націй та

національних держав виконує три основних завдання: «націоналізує» народи,

створює національну історію, окреслює національну територію як невід’ємну

власність нації, її життєвий простір.

За визначенням Е. Кедурі, націоналізм – це доктрина, що виникла на

початку ХІХ ст. і мала на меті визначити критерій, за яким група людей може

претендувати на управління власною територією, здійснювати самостійне

врядування, законним чином реалізовувати державну владу та мати право на

участь у співтоваристві держав. Вона виходить з припущень, що людство

природно поділене на певні нації, які можна визначити за наявністю у них

певних характеристикам, а єдиний правовий і справедливий спосіб врядування

виходить з принципу національного самовизначення, тобто єдиним правовим

способом здійснення влади є національне самоврядування. Таке трактування

вдало підкреслює важливість національної держави – саме вона дозволяє

народу чи нації виступати в якості повноцінного учасника міжнародних

відносин. Сучасне міжнародне право у цьому контексті підтримує доктрину

національних держав, яка лягла в основу права націй на самовизначення.

37

Е. Кедурі описував ситуацію, яка лишається актуальною і нині –

міжнародне співтовариство визнає суверенітет (як право розпоряджатися

внутрішніми справами і мати зовнішні зносини) тільки за націями/народами,

звідки випливає і їх закріплене у міжнародному законодавстві право на

створення національних держав.

За Е. Ґеллнером, націоналізм є політичним принципом, згідно з яким

політична та національна одиниця мають збігатися. Іншими словами, збігатися

мають національні та державні кордони. Е. Геллнер описує «культурницький»

та «волюнтаристський» підходи до визначення поняття нації. Згідно першої

концепції двоє людей належать до однієї нації тоді й лише тоді, коли вони

належать до однієї, спільної культури – останнє поняття означає систему ідей,

символів, асоціацій, способів поведінки та спілкування. Згідно з

волюнтаристським підходом двоє людей належать до однієї нації тоді й лише

тоді, коли вони визнають одне одного як таких, що належать до цієї нації.

Іншими словами, нації створює людина; вони є продуктом певних переконань,

прихильностей та взаємного визнання. Певна група людей (наприклад,

мешканці визначеної території, носії однієї мови) стає нацією там і тоді, де і

коли члени цієї групи однозначно визнають спільні взаємні права та обов’язки

завдяки членству в цій групі. Саме наявність таких відносин, а не якісь інші

спільні ознаки (хоч якими б вони були) перетворює їх на націю і відокремлює

їх від усіх, хто до неї не належить. Досліджуючи перехід суспільств від

аграрної культури до індустріальної, автор пов’язує створення національних

держав саме з індустріальною епохою, оскільки людина цієї епохи потребує

інформаційного простору, який може забезпечити тільки загальнонаціональна

освітня та комунікативна системи, що є атрибутами національної держави.

Створення цих систем відбувається на основі високих культур, що змогли

інкорпорувати локальні низькі культури. Поширившись на все населення,

високі культури потребують постійної державної підтримки. Тому політика,

38

спрямована на захист і розбудову національної культури та системи

національної освіти, іншими словами, гуманітарна політика є атрибутом кожної

нормальної національної держави, оскільки вона має витримувати конкуренцію

національних культур інших держав.

Теоретики походження націй головну увагу звертали на соціально-

політичні, економічні та культурні умови їх становлення, націоналізм, як

чинник такого становлення, і створення національних держав, як його

результат. Однак зрозуміло, що проблема націй і національних держав цим

далеко не вичерпується. Так, згаданий Е. Геллнер відзначав, що не всі групи

населення країни можуть бути здатні до «ентропійної мобільності», необхідної

для її індустріального розвитку. Причиною цього виступають значні культурні,

расові чи релігійні відмінності. Тобто, йдеться про субетнічні і релігійні групи

(в деяких з них зазначені відмінності можуть поєднуватися), які не можуть або

не бажають бути асимільованими в рамках національної держави і цим фактом

становлять загрозу її подальшому розвитку, у крайніх випадках — самому її

існуванню. Чинником, що здатен перетворити спротив асиміляції на боротьбу

за національне самовизначення, може стати загострення соціально-економічної

нерівності. На думку Е. Геллнера, соціальні конфлікти «рідко загострюються і

нагнітаються безупинно, якщо привілейовані особи й решта загалу не

починають визначатися в «етнічних», культурних термінах. Коли починається

це, тоді, власне, й народжується нова нація» [44, с. 114].

Соціально-економічну нерівність та експлуатацію вважали чинником

пробудження національного духу й інші дослідники (Т. Нейрн). Разом з тим Е.

Сміт вказував на те, що націоналістичні (сепаратистські) рухи виникали і на

економічно розвинутих національних периферіях держав, наприклад, у

Словенії, Каталонії, Країні басків, і не виникали у більш відсталих регіонах. В

СРСР лідерами руху за відокремлення від нього виступили наприкінці 80-х

39

років ХХ ст. прибалтійські республіки, які не можна було назвати найбільш

упослідженими в економічному і культурному відношенні.

Очевидно національні аспірації у випадку національних меншин і

недомінуючих етносів у національних державах мають не менш складний

комплекс передумов, ніж у випадку націй, що створювали дані держави. Однак

є не менш очевидним, що формування націй та національних держав і

сепаратизм є глибоко спорідненими (хоча й не завжди тотожними) явищами.

Так, націоналізм, з одного боку, сприяє утворенню національних держав, а з

іншого – може ставати ідеологічною основою поширення сепаратизму у

народів, які були дискриміновані у праві на створення власної держави або

розділені територіями інших держав. Американська дослідниця П. Пемір

відзначає, що парадоксальна ознака націоналізму у його сучасному

історичному вираженні полягає у тому, що він на різних етапах може служити

цілям, які повністю суперечать одна одній. По-перше, він виступав у якості

основної ідеології, яка обґрунтовувала право народів домагатися

самовизначення та політичної державності. По-друге, він став для створених у

подальшому держав ідеологічним обґрунтуванням для проведення політики,

спрямованої на забезпечення того, щоб певна «нація» була зібрана в межах

однієї держави. І по-третє, він став інструментом, за допомогою якого

незадоволена меншість або певна етнічна група в рамках національної держави

могла кинути виклик державній владі або ж поставити під сумнів її претензії на

легітимність, які в демократичних системах формально спираються на

доктрину самовизначення і народного суверенітету. Таким чином, націоналізм,

у цьому його розумінні, сприяв формуванню, виживанню, але також і розколу

національних держав [180].

Тут варто нагадати, що моноетнічних держав у світі вкрай мало, а

історичне державотворення та встановлення кордонів не завжди враховувало

реальне розселення етносів та народів. Вже згадувалось, що не всі держави

40

здатні (чи мають бажання) задовольняти інтереси національних груп, які

проживають на їх території. Яскравим прикладом цього став процес

деколонізації Африки, коли різнорідні, часто ворогуючі між собою та не

об’єднані спільною національною ідентичністю групи етносів опинялись під

суверенітетом одних держав, оскільки для проведення кордонів країн

континенту міжнародним співтовариством часто обирався географічний

принцип. Як наслідок – міжетнічні конфлікти, громадянські війни,

сепаратистські рухи, геноцид, найбільш трагічні приклади яких дали події у

Конго у 1-й половині 60-х років, Нігерія у їх 2-й половині, Бурунді у 70-і і 90-і і

Руанда у 90-і роки. Іншим прикладом може служити поділ державних територій

Індії та Пакистану при наданні їм незалежності. Лінія Маунбеттена не змогла

задовольнити ні місцеве населення, ні владу новостворених держав. Як

наслідок, обидві новостворені держави зіткнулись з активізацією ряду

сепаратистських рухів на своїх територіях (сикхський, кашмірський, нагзький,

гуркхський та інші в Індії, пуштунський, белуджський, синдський та інші в

Пакистані).

З іншого боку, багатоетнічність держави не обов‘язково має призводити

до конфліктів і внутрішніх протистоянь. Велику роль відіграє і діяльність

держави, спрямована на формування і збереження національної ідентичності, а

також утворення смислів, які об’єднуватимуть усіх громадян, незалежно від

походження чи етнічної приналежності. Так, на думку М. Степико

«…ідентичність у нації-державі не мусить обмежуватися раз і назавжди

визначеними етнічними межами. Фактично вона мусить співпасти з

громадянською ідентичністю, тобто усвідомленням приналежності тій чи іншій

політичній спільноті. Громадянин України, який свідомо відносить себе до

української нації, може водночас бути етнічним росіянином, німцем,

вірменином, кримським татарином, представником іншої спільноти» [133,

с.285].

41

При розгляді становлення сучасного сепаратизму потрібно також

розглянути проблему співвідношення принципів самовизначення народів

(націй) і територіальної цілісності держав, а також практику міжнародного

співтовариства щодо їх реалізації.

Теза про право народів на самовизначення в міжнародному дискурсі

набула поширення після Першої світової війни, в результаті якої відбувся

розпад Німецької, Австро-Угорської, Російської та Османської імперій. Цю

ідею відстоював у своїх відомих «чотирнадцяти пунктах», виголошених перед

Конгресом США 8 січня 1918 року, американський президент В. Вільсон, на

думку якого національні держави повинні формувати новий світовий устрій.

Майданчиком для координації міжнародних відносин мала стати Ліга Націй –

перша міжнародна організація яка мала амбіції стати універсальною. Втім,

беззаперечним є те, що, по-перше, далеко не всі європейські народи за

результатами післявоєнних договорів і домовленостей отримали незалежність і

власні суверенні держави, по-друге, відносини між т. зв. «великими»

державами, з одного боку, і «малими» та новоствореними, з іншого, були

далеко не рівноправними (в Лізі Нації домінували Франція і Велика Британія,

для яких на першому місці стояла власна імперіалістична і колоніальна

політика). Так, право на національне самовизначення західних українців було

брутально порушене Другою Річчю Посполитою за потурання, а іноді й

сприяння провідних західноєвропейських країн. Післявоєнний розподіл

територій між державами Центрально-Східної Європи не відповідав

етнографічним кордонам, що породжувало напругу у міжнародних відносинах і

внутрішньодержавні конфлікти.

Застосування принципу національного самовизначення після Другої

світової війни, коли він був закріплений в Статуті ООН, неодноразово

призводило до негативних наслідків з причин, описаних вище, наприклад, у

рамках процесу деколонізації. Також, відсутність єдиного механізму

42

визначення готовності певного народу чи етнічної групи мати власну

державність та міжнародної законності подібних претензій надихає

різноманітні сепаратистські групи до боротьби, а також дає можливість певним

міжнародним гравцям дестабілізувати міжнародну систему явною чи

прихованою підтримкою таких груп. Так, видатний вчений української

діаспори Б. Вітошинський відзначав у своїй докторській дисертації, що «…ідея

самовизначення народів не є нова і її в засаді загально прийнято. Але практика

виявила, що те підставове право часто не є респектоване тою стороною, яка

тратить на зміні існуючого стану. На факт створення ряду вільних держав,

наприклад, в Африці, склалися різні фактори, від пробудження національної

свідомості, чи радше зродження бажання у населення жити вільним життям, до

такого фактора, як політичний тиск СССР, який бачив у позбавленні західних

держав їхніх колоній їхнє ослаблення» [24, с.163].

У міжнародному праві також закріплений принцип територіальної

цілісності держав (у Статуті ООН та Заключному акті НБСЄ (Наради з безпеки

і співробітництва в Європі) 1975 року). Практика його дотримання вказує на

непослідовність міжнародного співтовариства у його тлумаченні та

співвідношенні з принципом самовизначення народів та націй. Розділення сфер

впливу та намагання світових лідерів забезпечити власні інтереси та позиції

своїх союзників часто призводило до ситуацій, коли критерієм міжнародного

визнання територіальних змін та легітимності появи нових державних утворень

ставала позиція з цього питання країн-центрів сили (наприклад, у випадку

Косово і Палестини). З іншого боку, очевидною є відсутність механізму

міжнародного контролю за територіальною цілісністю держав, про що свідчать

приклади Придністров’я, Абхазії, Південної Осетії, Криму, окремих районів

Донецької і Луганської областей.

Підсумовуючи, можна констатувати, що сепаратизм став результатом

розвитку державності і суспільно-політичних відносин в Європі в епоху

43

модерну. В країнах інших цивілізаційних ареалів сепаратизм, у сучасному його

розумінні, як національний рух, спрямований на відокремлення від певної

держави задля створення власної держави або приєднання до іншої, виникав в

міру їх вестернізації, переходу до капіталістичних відносин, формування в них

сучасних націй. Сепаратизм діалектично пов’язаний з націоналізмом і,

відповідно, формуванням держав за принципом національного суверенітету.

Тому одні й ті самі явища часто отримували назви сепаратизму

(антидержавного заколоту, державної зради) або національно-визвольної

боротьби залежно від того, до якого політичного табору, національної

спільноти, державного організму належали ті, хто давав такі визначення. Так,

наприклад, жорстоко придушене Російською імперією польське повстання 1831

року знайшло співчуття і моральну підтримку у громадських і політичних

колах Франції, національно-визвольні рухи християнських народів Османської

імперії у ХІХ столітті з діаметрально протилежних позицій оцінювалися в

Туреччині і Росії тощо. Багато сучасних держав – повноправних членів

міжнародної спільноти – виникли в результаті діяльності рухів, які з певних

політичних позицій свого часу кваліфікувалися як сепаратистські, а їх лідеру

оголошувалися терористами, державними злочинцями і т. п. Тому питання

визначення та оцінок сепаратизму знаходиться на перетині проблематики

соціальної філософії, філософії права, політичної етики та інших гуманітарних

дисциплін, які мають об’єктом своїх досліджень етнічні та національні

спільноти, закономірності їх розвитку і природні права.

44

1.2. Сепаратизм як предмет соціальної і політичної філософії.

Ступінь дослідженості сепаратизму в українській науці.

Хоча поняття сепаратизму використовується у науці досить давно, воно

не завжди позначало одне і те саме явище. Значення цього терміну

змінювалось, а саме поняття пройшло певний шлях свого становлення.

Етимологічного слово «сепаратизм» походить від латинських слів «separatio»,

«separatus», що означають «відокремлення», «окремий». Спочатку його

використовували для позначення процесів, що мали місце у суспільно-

релігійному житті. У XVII столітті воно було синонімом таких понять як

індепендентизм (від англ. independence — незалежність) і конгрегаціоналізм

(від лат. сongregatio — союз, об’єднання), що позначали «великий релігійно-

соціальний рух в Англії», спрямований «проти королівського абсолютизму та

абсолютизму англіканської церкви» [162, с. 610-611]. Англійські релігійні

сепаратисти (інша назва – індепенденти) виступали за ідею автономії

парафіяльних громад (конгрегацій) як помісних церков, ліквідацію церковної

ієрархії тощо. Це історичне явище отримало назву конгрегаціоналізм, його

відомим прихильником пізніше став Олівер Кромвель — майбутній вождь

Англійської революції. Одна з груп цих сепаратистів переселилася у 1608 році

до Голландії, а 1620 року частина з них переїхала до Нового Світу і заснувала

свою громаду в місті Плімут (штат Массачусетс), де була також закладена

традиція незалежності помісних церков у Сполучених Штатах Америки.

Прикметно, що в цьому значенні поняття сепаратизму використовувалося

досить довго. Наприкінці ХІХ століття у науковому дискурсі воно все ще

визначається як «дух відступництва у справах віри» [71, с. 433] та «прагнення

до відокремлення в питаннях віри» [9, с. 288], але, разом з тим, усе частіше

використовується для позначення рухів чи ідеологій, спрямованих на

відокремлення частини державної території. У словнику іноземних термінів, що

45

увійшли до складу російської мови (видання 1910 року), А. Н. Чудінов

осмислює політичний аспект даного явища і визначає сепаратизм як

«прагнення відділятися від більшості; відщепенство у справах віри чи

політичних, розкол, єресь» [159, с. 789].

Більш менш чіткі тенденції до визначення сепаратизму, як руху за

відокремлення певної території від основної частини держави і перетворення її

на нове державне утворення, можна спостерігати з початку ХХ століття. Так, в

«Енциклопедичному словнику» Ф. А. Брокгауза сепаратизм визначається

виключно як «політичний рух, спрямований на досягнення окремою частиною

держави автономії або політичної самостійності» [12, с. 574; 11, с. 1180]. А в

«Енциклопедичному словнику» М. М. Філіппова конкретизувалося, що

вищенаведене поняття передбачає повну політичну самостійність

відокремленої території [153, с. 3175].

У радянський період панував двоякий підхід до тлумачення поняття

сепаратизму, причин та передумов його виникнення. З одного боку,

вказувалося на те, що сепаратизм – це «зброя буржуазного класу», спрямована

на внесення розбрату в єдину «пролетарську сім’ю». Такі твердження виходили

з постулатів інтернаціоналізму, що пропагувалися тогочасною комуністичною

ідеологією. Зокрема, В. І. Ленін відзначав «…глибоку ворожість та згубність

сепаратизму для революційного робітничого руху…», підкреслюючи, що

«…національній ворожості, національному відособленню робітники

протиставляють єдність трудящих всіх націй…» [101, с. 21].

З іншого боку, автори «Малої радянської енциклопедії» вказували на те,

що «в буржуазних країнах сепаратизмом називається прагнення будь-якого

національного угрупування досягти незалежності своєї території та повного

відокремлення від даної держави. В капіталістичних країнах сепаратизм є

природною реакцією на гніт та придушення національних меншин правлячими

націями. Майже завжди в буржуазних умовах сепаратистські рухи виявляються

46

у формі повстань та жорстоко придушуються силою зброї» [85, с. 631]. Такі

різні підходи були зумовлені ідеологічними потребами тогочасного

політичного ладу в СРСР. З одного боку, необхідно було відзначити, що

сепаратизм є ворожим елементом для робітничого руху, що пролетаріат має

згуртуватися для побудови комуністичного ладу, а з іншого боку, радянські

ідеологи взяли це явище «на озброєння», визначивши сепаратизм як «зброю в

руках робітничого класу», яку використовують задля звільнення від гніту

імперіалістичних та буржуазних держав.

Не дивлячись на вимушене підпорядкування ідеології, наукова думка в

СРСР спромоглася виокремити деякі нові характеристики явища сепаратизму.

Аналізуючи визначення останнього, наведене у «Великій радянській

енциклопедії», можна відзначити новацію, запропоновану радянським вченими,

яка полягала у виділенні окремою передумовою виникнення сепаратизму

«недемократичного державного ладу». В цілому визначення, сформульоване

тогочасною радянською науковою наукою звучить так: «Сепаратизм – це рух за

відокремлення тієї чи іншої частини держави від державного цілого та за

утворення самостійної держави. Сепаратизм виникає, як правило, серед

пригноблених національностей буржуазної багатонаціональної держави,

зокрема там, де національне гноблення обумовлене недемократичним

державним ладом. Сепаратизм має прогресивне значення, коли він

спрямований проти реакційної політики держави, коли він очолюється

демократичними елементами. Боротьба широких народних мас проти

національного гноблення нерідко використовується місцевою буржуазією, яка

намагається шляхом відділення встановити своє монопольне панування в даній

національній області» [8, с. 822].

Таке трактування сепаратизму відповідало певним напрямам зовнішньої

політики СРСР, а саме неафішованій підтримці радянською владою деяких

сепаратистських та терористичних рухів, зокрема Ірландської республіканської

47

армії (ІРА) у Сполученому Королівстві, організації «Країна басків і свобода»

(ЕТА) в Іспанії, Робітничої партії Курдистану в Туреччині та інших. Подібні

процеси ми можемо спостерігати й сьогодні, коли для ідеологічного

обґрунтування підтримки так званих «ДНР» та «ЛНР», поряд з ідеєю «етнічної

відмінності» так званого «народу «Новоросії», деякими російськими

філософами та політологами використовується ідея «соціальної

несправедливості» та «недемократичності» існуючого державного ладу в

Україні.

Однак сама реальність спростовує наведені вище трактування передумов

сепаратизму, а саме абсолютизацію такого чинника як «недемократичний

державний лад». Бельгію, Велику Британію та Іспанію складно назвати

недемократичними державами, однак саме в них, особливо у двох останніх,

сепаратистські рухи (в Шотландії і Каталонії) діяли найбільш активно і

послідовно. Звідси можна зробити висновок, що сепаратизм може бути не лише

реакцією на національне гноблення у різних його формах (політичній,

економічній, культурній), але й результатом розвитку етнічних і регіональних

груп, чий політичний, економічний, культурний потенціал здається їх членам,

передусім елітам, достатнім для самостійного існування.

Розпад СРСР сприяв переходу на новий рівень дискурсу на тему

сепаратизму, позбавивши цей дискурс ідеологічного забарвлення і дозволивши

об’єктивніше оцінювати чинники сепаратизму та суть цього явища.

Так, колектив російських вчених під керівництвом Г. Ю. Семігіна у

відповідній статті до Політичної енциклопедії дав визначення політичного

сепаратизму як «руху за територіальне відокремлення тієї чи іншої частини

держави з метою створення нового державного утворення або надання окремій

частині держави автономії за національною, мовною або релігійною ознакою».

Вказана група науковців відзначає, що «політичний сепаратизм характерний

для внутрішньодержавного рівня політичних відносин. Об'єктивною

48

передумовою його є факт відмінності етнічних одиниць та державно-

політичних утворень» [92, 398-399].

Автори відзначають, що більшість сучасних держав є поліетнічними, що

часто призводить до виникнення соціальних та етнічних конфліктів. Тому

політичний сепаратизм вони розглядають як форму політичної опозиції,

суб'єктом якої є етнічна одиниця, що складає меншість населення, а об'єктом –

політична влада держави, яка представляє домінуючий етнос. Політичний

сепаратизм передбачає вирішення протиріч між етнічною меншістю і

політичною владою шляхом виведення частини території, населення якої

складає цю меншість, з-під юрисдикції даного державного утворення.

Виникнення сепаратистських рухів, на переконання дослідницького

колективу, можливе за наявності двох умов: по-перше, дискримінації етнічної

меншості з боку державної влади, по-друге, наявності активної національної

політичної еліти, здатної очолити цей рух.

При цьому дискримінація може набувати різноманітних форм:

політичної, економічної, культурно-лінгвістичної, релігійно-конфесійної і

навіть екологічної. Для виникнення сепаратистських настроїв достатньо

наявності будь-якої з перерахованих форм дискримінації, однак лише

політичний сепаратизм ставить питання про відокремлення території як засіб

знищення цих форм дискримінації. Трансформація політичного сепаратизму в

політичний рух неможлива без наявності національної політичної еліти, яка

могла б очолити цей рух та сформулювала б гасло територіального

відокремлення. Світовий досвід свідчить, що політичний сепаратизм у

більшості випадків відображає вузькі інтереси певних політичних кіл і не є

масовим народним прагненням. Реалізація сепаратистських програм частіше за

все супроводжується, всупереч бажанням їх ініціаторів, економічними

збитками, оскільки сепаратисти не зупиняються і перед крайніми формами

боротьби, включаючи революцію. Деструктивна роль політичного сепаратизму

49

полягає передусім у тому, що він підбурює подекуди нічим не виправдані

сплески національних емоцій, міжнаціональні конфлікти, безкомпромісність у

політиці, широкомасштабні війни. Тому шлях до вирішення спірних проблем

лежить не через політичний сепаратизм, а через домовленості, консенсус,

взаєморозуміння.

Слід відзначити, що наведена вище концепція політичного сепаратизму

іноді суперечить політичній практиці. Про це свідчать приклади

сепаратистських рухів в окремих районах Донецької та Луганської областей

України та в Автономній Республіці Крим. Тези авторів Політичної

енциклопедії про умови виникнення сепаратизму не відповідають політичним

процесами, що відбувалися в цих регіонах. Там у період зародження

сепаратистських рухів не існувало політичної дискримінації з боку державної

влади і «домінуючої нації». Також у цих регіонах була відсутня так звана

національна еліта. У всякому разі, тих, хто прийшов (чи був приведений) там до

влади складно віднести до будь-якого різновиду еліти. Згадані сепаратистські

рухи виникли за безпосереднього зовнішнього військово-політичного

втручання, а їх ідеологічні засади були змодельовані зусиллями ідеологів,

політиків, політтехнологів зацікавленої зовнішньої сторони. Отже, як висновок

можна констатувати, що концепція «політичного сепаратизму» у викладі

авторського колективу російської Політичної енциклопедії під керівництвом Г.

Семігіна дещо застаріла і на даний час не співвідноситься з геополітичними

процесами, що відбуваються в світі.

На думку американського дослідника Г. Спенсера, головний чинник, що

спричиняє виникнення сепаратизму – національна ідентичність [182, с. 240-

260]. Частина дослідників вважає, що ідеологія сепаратизму має виходити з

історичного досвіду незалежності нації, що мала місце в даному регіоні. Однак

у випадку, якщо такої передумови немає, сепаратисти спираються на ідеї

незалежності ідентичних територій або близьких за походженням етносів. Як

50

відзначає О. О. Цебенко, націоналісти в таких випадках можуть дійти згоди з

центральною владою, зробивши предметом торгу той чи інший рівень

автономії для свого народу чи регіону [154, с. 93]. Втім, потрібно пам‘ятати, що

така автономія, як правило, звужує можливості центральної влади впливати на

ситуацію у певному регіоні. Так, АР Крим мала фактично власну законодавчу і

виконавчу влади, які досить часто ставали на відверто проросійські позиції, про

що піде мова у наступних розділах. На думку видатного українського правника-

емігранта В. Старосольського, «… відносно автономії найширших

територіяльних одиниць, країв, промовляли міркування політичного характеру.

Можна було дивитися на цю форму автономії як на шлях до повного відірвання

від держави» [130, с. 318].

Для сепаратистів самовизначення – це завжди відторгнення держави як

політично цілісної територіальної одиниці, політичний і культурний поділ

[144]. Мотиви сепаратистів за своєю природою можуть бути політичними,

економічними, етнічними, конфесійними, територіальними, у зв’язку з чим

виділяють кілька видів сепаратизму. Найбільш поширеним у сучасному світі є

етнічний сепаратизм, оскільки практично кожна етносоціальна спільнота

намагається використати право на самовизначення і реалізувати його аж до

створення власної держави [47, с. 693] .

На противагу вищезазначеним концепціям російських науковців, можна

простежити в сучасній українській політологічній та соціально-філософській

науковій думці тенденцію до динамізму та значного поступального розвитку.

Перебіг соціально-політичних процесів та використання світових наукових

здобутків дозволяє концептуально підходити до осмислення українських

політичних та соціальних реалій, передбачати тенденції суспільно-політичного

розвитку, формувати відповідний теоретико-категоріальний апарат для їх

пояснення. В українській науковій літературі подаються численні визначення

сепаратизму, які розкривають різні його сторони як складової політичного

51

процесу.

Так, О. О. Цебенко надає визначення політичному сепаратизму як

«різновиду політичної опозиції, мета якої – відокремити частину території

держави для створення нового (приєднання до вже існуючого) державного

утворення або для надання певній частині держави автономії» [141, с. 46].

Дослідник також відзначає, що політичний сепаратизм характерний для

внутрішньодержавного рівня політичних стосунків і є однією з їх форм, поряд

культурними, економічними, екологічними та іншими. У порівнянні з іншими

видами сепаратизму, на думку автора, характерною і відмінною рисою

політичного сепаратизму є те, що він розглядає територіальне відокремлення

як єдиний засіб вирішення наявних політичних проблем і передбачає висунення

саме цієї вимоги центральній владі держави.

Наведені твердження, на нашу думку, більш відповідають практичним

проявам сепаратизму в наш час, однак, говорячи про «внутрішньодержавний

рівень політичних стосунків», потрібно пам’ятати про можливості зовнішнього

впливу як окремого й іноді вирішального чинника розвитку сепаратистських

рухів.

В. О. Тишков у своїх роботах досліджує моральні аспекти сепаратизму.

За моральним підходом часто стоїть симпатія по відношенню до тих, хто хоче

відокремитися і для цього формулює програму національного самовизначення з

аргументами на користь сецесії (відділення з метою створення власної держави)

і прагнення позбутися приниженого статусу меншини, – статусу, який може

бути пов’язаний з дискримінацією, надексплуатацією, етноцидом,

колоніальним гнобленням. Прагнення позбутися цього статусу пояснюється

також бажанням зберігати і розвивати цілісність та особливості малих культур,

які руйнуються домінуючою культурою. Ключовим моментом досягнення цієї

мети вважається вихід з існуючої системи та здобуття «своєї» держави чи

52

возз’єднання території проживання меншини з «історичною батьківщиною»

[144].

Якщо розглядати морально-етичні аспекти сепаратизму, то можна

виявити, що у соціально-політичній філософії дане питання наштовхується на

ряд істотних проблем: по-перше, сецесія – це завжди серйозний перерозподіл

ресурсів і влади, який не може не супроводжуватися нанесенням шкоди

великому числу людей; по-друге, прихильники сецесії часто використовують як

аргумент необхідність ліквідувати дискримінацію, коли насправді останньої не

існує зовсім або ж, навпаки, вона пронизує все суспільство, а не стосується

лише груп, що прагнуть відокремлення.

Також можна згадати досить оригінальну точку зору щодо питання

практичної реалізації сепаратизму Т. Гурра. На думку дослідника, в залежності

від особливостей політичної організації та потреб певного регіону, можна

визначити три групи типи поведінки сепаратистських груп, в залежності від

їхніх вимог: «голос» (вимоги культурної автономії); «лояльність» (відмова від

конфлікту в обмін на увагу і визнання); «вихід» (вимоги самовизначення, які

можуть бути також пов’язані з федералізацією). На його думку, сепаратизм –

неминуча риса державного розвитку, і він не завжди означає досягнення

сецесії. Взагалі багато дослідників відзначають федералізацію держав

(децентралізацію управління) як спосіб вирішення проблем прав меншин і

демократизації [176, с. 47].

На думку деяких науковців, автономізацію не слід вважати формою

сепаратизму, оскільки вона не порушує територіальної цілісності держави. У

Шотландії, наприклад, використовують термін «деволюція», коли говорять про

збільшення політичної влади Единбурга і перехід до якнайширшої автономії.

Відкритість територіальних та комунікаційних кордонів призводить до

прозорості державних кордонів, стирає межі між внутрішньою і зовнішньою

політикою, що створює загрози для етнічної ідентичності. Це викликає захисні

53

рефлекси з боку багатьох етнічних меншин, у яких є усвідомлене колективне

бажання зберегти власну відокремленість. Такі процеси дають підстави для

додаткової міжетнічної конфліктності. Етнічні меншини об’єктивно відчувають

особливу потребу у захисті своєї ідентичності [103, с. 235]. Поширення

ринкових відносин, розширення зон вільної торгівлі, культурна глобалізація, з

одного боку, ведуть до зближення й поглиблення інтеграції країн, а з іншого –

заохочують ізоляціоністські та сепаратистські сили, що сприяють відродженню

націоналізму та ескалації локальних конфліктів.

Взагалі у вітчизняному інтелектуальному середовищі науковий інтерес

до проблеми сепаратизму почав з’являтися відразу ж зі здобуттям Україною

державної незалежності у 1991 році. Певний період був потрібен на осмислення

вказаного явища саме з україноцентричних державницьких позицій, оскільки у

ряді досліджень, у тому числі виданих за кордоном, упродовж 1990-х років

сепаратизмом називався саме український визвольний рух, спрямований на

відокремлення від Росії чи інших держав (наприклад, робота О.М. Субтельного

«Мазепинці : Український сепаратизм на початку XVIII ст.», яка побачила світ

у 1994 році [124]). Пізніше цей тренд був підхоплений окремими дослідниками

навіть у першій половині 2000-х років (Р. Мацюк «Галицький

«інтелектуальний» сепаратизм» [35] та ін.).

Із середини 2000-х років проблемі політичного сепаратизму в Україні

присвячуються окремі дисертаційні дослідження. Зокрема, в 2004 р. у

Таврійському національному університеті ім. В. Вернадського (м.

Сімферополь) була захищена кандидатська дисертація В. О. Горенкіна

«Сепаратизм як соціально-політичне явище». В ній автор стверджує, що наразі

сепаратизм характерний для різних держав світу із різними політичними

системами й режимами. На думку вченого, його прояви очевидні й у самому

факті розпаду СРСР та Югославії, і в утворених на їхніх уламках нових

незалежних держав (Росії, Грузії, Молдові, Азербайджані, Боснії та

54

Герцеговині), і в постколоніальних країнах (Індії, М’янмі, Шрі-Ланці), і в

країнах, традиційно іменованих «західними демократіями». Цілком слушною є

думка В. Горенкіна стосовно того, що сепаратизм не лише спричиняє розпад

багатонаціональних держав, але й породжує ланцюгову реакцію

етнополітичних конфліктів, сприяє послабленню контролю над поширенням

звичайного озброєння, розширенню можливостей поширення зброї масового

ураження, зростанню терористичних рухів і релігійного екстремізму [38, с. 3].

У роботі згаданого автора сепаратизм розглядається як політичне явище,

обумовлене дисбалансом політико-владних відносин між центром і частинами

держави, у тому числі в сфері етнонаціональних відносин [38, с. 4].

Також обґрунтовується теза про те, що ініціатором появи сепаратизму є

сама держава, яка проводить неприйнятну національну і регіональну політику.

Таким чином, сепаратизм неминучий в країні, характер управління якою

централізований більше, ніж треба для нормального функціонування (зазначена

теза В. Горенкіна досить спірна, з огляду на сучасні українські реалії і динаміку

виникнення сепаратистських тенденцій, яка буде розглянута у наступному

параграфі) [38, с. 6].

У своїх публікаціях дослідник розкриває розвиток сепаратизму у тісному

зв’язку з іншими політичними явищами – націоналізмом, екстремізмом,

федералізмом, регіоналізмом. Обстоюється слушна думка про те, що не всі

прояви сепаратизму пов’язані з національною проблематикою [39, с. 5]. З

огляду на викладене В. Горенкін стверджує, що причини й умови виникнення

сепаратизму дуже різноваріантні – диспропорції регіонального розвитку,

національна дискримінація і нетерпимість, неможливість пробитися до влади у

нерозділеній державі політичній еліті регіону, відсутність у середніх верств

населення (до яких належать творча інтелігенція, технократи, менеджери)

перспектив для творчого зростання, демографічні зміни, а також історична

пам’ять про втрачену незалежність [38, с. 7].

55

На початку 2010-х років результати досліджень проблеми сепаратизму

київської вченої В. Дівак були викладені в її дисертації «Сепаратизм як

феномен сучасної політики: політологічні та правові аспекти» [50] та

одноіменній монографії. На думку науковця, світовий досвід свідчить про те,

що явище сепаратизму має досить глибокі історичні корені, однак нині

практично відсутні дієві механізми врегулювання конфліктів, спричинених

сепаратистськими вимогами. Причини вказаного В. Дівак вбачає у наявності

фундаментальної суперечності між історичними традиціями взаємодії держав

на принципах державного суверенітету і непорушності кордонів з одного боку,

та принципом права націй на самовизначення, який передбачає можливість

формування незалежних держав і який утвердився у практиці міжнародних

відносин – з іншого [50, с. 4].

В. Дівак цілком справедливо ще у 2010 році наголошувала на тому, що в

Україні існують окремі регіони з потенційними, латентними сепаратистськими

рухами (Автономна Республіка Крим, Закарпаття, Північна Буковина, Донбас).

З іншого боку, вчена на час написання дисертації була переконана, що немає

підстав для твердження, що у цих регіонах є реальні, а не створені з

кон’юнктурних політичних міркувань умови для реалізації сепаратистських

прагнень [50, с. 8]. Подібної думки в той час дотримувалося й багато інших

науковців та експертів, виходячи з того, що, за результатами соціологічних

опитувань, у зазначених регіонах, в тому числі в АР Крим і на Донбасі, лише

незначний відсоток населення висловлювався за відокремлення від України, а

суто національні проблеми (мовні, культурні) не визначалися як найбільш

актуальні (такими завжди виступали соціально-економічні проблеми: низькі

зарплати та пенсії, безробіття тощо).

Здійсненний у дисертаційному дослідженні В. Дівак аналіз етапів

виникнення та розвитку сепаратистських рухів у різних країнах світу свідчить,

що основними внутрішніми причинами загострення етнічного екстремізму в

56

будь-якій поліетнічній країні, є тривалі періоди соціально-економічної

нестабільності, посткризова соціальна диференціація громадян та

дискримінація національних меншин, етнічних груп за етнічними та/або

релігійними ознаками. Як зазначає науковець, ці періоди супроводжуються, з

одного боку, посиленням соціальних і міжетнічних суперечностей, зростанням

злочинності, а з іншого – низькою ефективністю державного управління та

роботи правоохоронних органів, відсутністю ефективних механізмів правового

захисту населення [50, с. 11].

В. Дівак також переконливо аргументує, що збільшення кількості

етнічних конфліктів наприкінці ХХ століття в країнах Центральної і Східної

Європи, пострадянських державах у період їх переходу від тоталітаризму до

демократії, а також утворення нових національних держав, свідчить про тісний

зв’язок між сепаратизмом, етнічними конфліктами та демократією. Держави з

високим рівнем політичних та економічних свобод, як правило, обирають

інституційні методи боротьби із сепаратистськими рухами, а країни з

тоталітарними або авторитарними політичними режимами для нейтралізації

сепаратизму обирають переважно силові методи [50, с.13]. Останнє твердження

виглядає досить спірним з огляду на сучасні українські реалії. Крім того, можна

згадати відносно нещодавній досвід Великої Британії, яка у боротьбі з

тероризмом ІРА у Північній Ірландії жорстко застосовувала військову силу,

досвід Ізраїлю у боротьбі з палестинським тероризмом. Режими цих країн не

можна назвати ні тоталітарними, ні авторитарними. Очевидно методи боротьби

з сепаратистськими рухами визначаються не лише політичним режимом

держави, але й, насамперед, тими методами, які використовують сепаратистські

рухи. Нинішня Україна є, безперечно, демократичною державою, проте для

придушення сепаратистських рухів у проросійських регіонах була змушена

застосовувати силовий метод і розпочинати АТО, оскільки останні

57

безпосередньо загрожували безпеці інших регіонів держави, а також

спричиняли значні порушення прав громадян.

Звісно, що інтерес до проблеми сепаратизму у вітчизняній науці не

зводився лише до української проблематики. Авторів цікавило вивчення

сепаратизму в Канаді (провінція Квебек), Великобританії (Ольстер, Шотландія,

Уельс), Іспанії (Басконія) тощо [114]. На підставі таких досліджень можна

визначити шість регіональних різновидів сепаратизму: а) західноєвропейський;

б) східноєвропейський; в) близькосхідний (ісламський); г) азійський; д)

африканський; є) американський. Крім того, в контексті дослідження

сепаратизму, розглядалася й історія України часів визвольних змагань і

створення самостійної державності у першій чверті ХХ століття, коли на

теренах УНР, спочатку підконтрольних Центральній Раді, почали виникати

перші проросійські «радянські республіки» – Донецько-Криворізька, Одеська та

ін. [47]. Також актуалізується проблематика ціннісно-ідентичнісних

суперечностей між регіонами України (О. Кривицька [76]).

Серед інших дослідників сепаратистських настроїв і тенденцій на

території України, що вивчали дане питання у 1990-2000-х роках, слід вказати

М. Вівчарика, К. Вітмана, О. Картунова, А. Кіссе, В. Котигоренка, І. Кресіну, Л.

Нагорну, О. Маруховську-Картунову, І. Онищенко, Є. Перегуду, Г.

Перепелицю, Ю. Римаренка, С. Римаренка, Л. Шкляра та ін.

У 2011-2013 рр. наукові розвідки стосовно проблеми сепаратизму

стосувалися таких питань:

– сучасний стан викликів сепаратизму в Україні (М. Паламарчук);

– розгляд сепаратизму як прояву кризи національної державності (М.

М. Басараб [15]);

– фактор мовно-політичного сепаратизму в дестабілізації

національної єдності українського суспільства в умовах пострадянської

58

трансформації, а також специфічні риси русинського сепаратизму (С.

Савойська [109; 110; 111; 118]).

Зокрема, у монографії С. Савойської, виданої у 2011 році, проведено

аналіз основних тенденцій у сфері функціонування мов в Україні, виявлено

етносоціальні й адміністративні чинники, показано особливості виникнення

конфліктогенної етнополітичної ситуації в державі, що впливає на формування

мовно-політичних сепаратистських проявів у контексті інтенсивних

міждержавних, регіональних і субрегіональних відносин як базових чинників

подолання геополітичного вакууму, що виник після розпаду Радянського

Союзу. Автор переконливо доводить, що особливе напруження створює

політика Росії, яка відкрито проголошує курс на повернення республік

колишнього Радянського Союзу до складу своєї держави, що проявляється

також і у розпалюванні сепаратистських настроїв Україні.

Автором проаналізовані витоки, сутність і природа мовно-політичного

сепаратизму як явища, розкрито його політичні та етнічні корені, досліджено

причини його виникнення, розроблено рекомендації щодо подолання

зазначеного явища, запропоновано механізми запобігання мовно-політичним

конфліктам, проаналізовано основні тенденції їх розвитку і шляхи розв’язання

їх в Україні. Мовно-політичний сепаратизм розглянуто також у контексті

глобалізаційних та геополітичних процесів як наскрізне націєтворче політичне

явище, а також як прояв інформаційної агресії. Крім того, проаналізовано

чинники виникнення пострадянського сепаратизму в Україні, розглянуто

ескалацію мовно-політичних конфліктів в окремих сферах суспільного життя,

зокрема у регіонально-політичній, культурній, освітній, інформаційній тощо

[96].

У роботі С. Савойської наводиться чіткий прогноз відносно загрози

сепаратизму в проросійськи налаштованих регіонах України. Авторка

стверджує: «Ліві та проросійські політичні сили у своїй боротьбі проти молодої

59

Української Держави намагаються використати, зокрема, й мовну проблему,

оскільки українська мова, в силу відомих історичних причин, ще й досі має в

нашій країні досить слабкі позиції, тоді як російська має перевагу, особливо на

ссході і півдні країни. Аби мовна політика в цих та інших регіонах

спрямовувалася на підтримку позицій російської мови, Росія докладає значних

зусиль, оскільки вважає Україну зоною своїх національних інтересів.

Суверенітет України для Росії, як вважають деякі російські політики, явище

негативне і небажане. Більше того, Україна як самостійна держава становить,

на їхнє переконання, небезпеку для Росії. Якщо ж, на думку російських

аналітиків, Росії не вдасться створити під своєю егідою конфедерацію,

федерацію чи союз слов’янських держав, то Україна може стати одним з

головних джерел нестабільності в регіоні» [115, с. 40].

Як бачимо, ці тривожні очікування вже через три роки підтвердилися

реальним ходом подій. При цьому в якості одного із найбільш чутливих

регіонів абсолютно вірно була вказана Одеса. Як зазначає С. Савойська, ще у

1993 році проросійські політичні сили на півдні України висунули нову ідею,

заявивши, що існує окрема національність – «одесити», а, відтак, що на теренах

Одещини слід утворити автономію [115, с. 77]. Також підтвердилася думка

відносно того, що «...запровадження у деяких областях України російської мови

як регіональної загрожує Україні мовно-політичним розколом, а відтак і

можливістю ліквідації української державності… Мовно-політична ситуація в

Україні пов’язана, передусім, з боротьбою за державну владу, заради якої

проросійські політичні сили готові принести в жертву не тільки українську

мову, а й українську державність» [115, с. 84, 86].

В. Рахмайлов висвітлив проблему обґрунтування міждисциплінарного

підходу в дослідженні сепаратизму як феномену кризи соціальної ідентифікації

та ідентичності відповідних соціальних груп і спільнот [104, с.304]. При цьому

складність і багатогранність сепаратизму, проблеми протидії цьому явищу

60

припускають, на думку вченого, необхідність використання в процесі

дослідження методів різного рівня загальності: філософсько-світоглядних,

загальнонаукових і спеціальних (на рівні конкретних наук) [104, с. 308].

В. Рахмайлов аргументовано стверджує, що найбільш очевидні прояви

сепаратизму мають місце в державних утвореннях з неоднорідною структурою

етнічних, конфесійних або цивілізаційних ознак ідентифікації населення.

Відтак необхідною умовою прояву сепаратизму є розбалансування ідентичності

еліт титульних національних та соціальних груп на фоні усвідомлення іншими

етнічними та соціальними групами неможливості подальшого спільного

функціонування в межах єдиної державної спільноти [104, с. 305].

Розглядаючи не лише національний, але й релігійний аспекти

сепаратизму, В. Рахмайлов відмічає, що релігія, виступаючи найважливішим

консолідуючим та інтеграційним чинником суспільства, виконує функцію

протиставлення ідентичностей одних конфесійних груп іншим, а також тим

групам, які не сприймають той чи інший тип релігійності як ідентифікаційну

ознаку суспільства і держави. Автор переконаний, що активність багатьох

релігійних організацій, а особливо тих, які впливають на десятки мільйонів

людей та володіють потужним і розгалуженим пропагандистським апаратом і

мають багатовіковий досвід впливу на маси, не може не привертати уваги

лідерів сепаратистських організацій і структур. На думку дослідника, наявність

екстремістських організацій конфесійної спрямованості, які прагнуть

використати релігійний чинник для дестабілізації внутрішньополітичної

ситуації, часто стає не лише потенційним джерелом розвитку сепаратизму, але

й чинником руйнації суверенітету й територіальної цілісності держави [104, с.

306].

В. В. Рахмайлов обстоює думку про те, що сучасна модель

функціонування етносоціальних, релігійних і цивілізаційних спільнот

характеризується нестабільністю і перебуває під впливом принаймні двох

61

різнополярних тенденцій світового розвитку – інтеграції, що виявляється у

прагненні до утворення наднаціональних регіональних і глобальних структур, і

дезінтеграції, яка відбувається в складних у конфесійному й цивілізаційному

відношенні державах. Науковець пояснює це тим, що відцентрові явища і

процеси продукують певний вихідний матеріал для подальшого об’єднання,

інтеграції та створення на цій основі нових державних і міждержавних

утворень [104, с. 307].

В. В. Олішевська дала власне визначення сепаратизму і його характерних

рис. На її думку, нині жодна з сучасних держав не захищена від впливу

деструктивних процесів, що формуються на сепаратистській основі.

Сепаратизм при цьому виступає не тільки як явище, притаманне складним

організованим (у етнічному та конфесійному сенсі) державним утворенням, але

й як засіб реалізації геополітичних інтересів провідних держав та утворених

ними міждержавних об’єднань з метою структурної перебудови світової

спільноти й подальшого забезпечення своїх лідерських позицій на планеті [89,

с. 150].

Вчена пропонує власне широке розуміння сепаратизму як прагнення до

відокремлення, створення окремої держави, власного нормативно-правового

поля. Сепаратистське устремління вважається «природним», коли представники

певної етнонаціональної (етноконфесійної) групи незадоволені соціально-

політичним та духовно-культурним середовищем, в якому їм доводиться

існувати, законами, яких вони змушені дотримуватися в силу суспільного

договору. В. Олішевська додає, що на противагу цьому, політичний центр та

значна частина «основного» населення вважають сепаратизм негативним

явищем, що загрожує основам державності, й намагаються у різний спосіб

протидіяти сепаратистським настроям [89, с. 151].

Вона також пише, що сепаратизм є однією з найсерйозніших проблем

сучасного суспільства, оскільки на практиці він часто набуває непривабливих

62

форм: тероризму, збройних сутичок та інших проявів насильства. Однак, на її

думку, людські жертви та руйнування є наслідком не стільки сепаратизму як

такого, скільки неспроможності держави його попереджати, зводячи до

мінімуму шкоду від практичного прояву сепаратистських настроїв. З огляду на

викладене, дослідниця для попередження сепаратизму пропонує вчасно

провести децентралізацію державно-політичної влади (що допускає

федералізацію державного устрою) [89, с. 151-152].

Події сучасності, починаючи з 2014 року і по сьогодні, надали нового

імпульсу дослідженням проблеми сепаратизму в Україні. Відповідно зросла

кількість відповідних наукових розвідок, які, до того ж, більшою мірою

ґрунтувалися на практичних матеріалах, ніж ті, що були опубліковані у

попередні роки. Крім того, якщо у період до трагічних подій «російської весни»

в українській науковій думці домінувало твердження, що у боротьбі із

сепаратистськими настроями найбільш ефективними є територіальні

(федералізація, автономізація, регіоналізація) і політичні (забезпечення

всебічної підтримки національних меншин і етнічних груп, адекватна виборча

система) методи [38], то після згаданих подій стали розглядатися як цілком

виправдані з точки зору національної безпеки також жорсткі силові методи.

Звертаючись до дисертаційних досліджень 2014-2016 років, можна

відзначити появу нових наукових центрів з вивчення проблематики

сепаратизму – в Запоріжжі, Маріуполі, а також у Чернівцях. Саме у навчальних

і дослідницьких установах цих міст були захищені останні за часом дисертації

відносно сепаратистських викликів і загроз – вже згаданого В. Рахмайлова

«Політичний сепаратизм як соціальний феномен сучасного світу» [101], К.

Мурзи «Сепаратизм в контексті дезінтеграції держави» (2015 р.) [86], О.

Цебенка «Сепаратизм у країнах-членах ГУАМ: міжнародно-політичний вимір»

(2016 р.) [140].

63

Крім дисертацій та монографій, в останні роки проблемі сепаратизму

були присвячені численні матеріали конференцій, збірники праць і статей, а

також окремі публікації. У них актуалізуються такі складні й важливі питання

як політико-правові механізми запобігання сепаратизму в демократичному

суспільстві [93], основні прояви сепаратизму в сучасній Україні [149] тощо.

Як стверджує В. А. Явір, «українські вчені багато років поспіль задовго

до вибуху сепаратистських проявів у нашій країні в 2014 році констатували

посилення етнорегіональних відмінностей, диспропорцій, відцентрових рухів

етнополітичного спрямування, що за певних умов можуть набути ознак

сепаратизму» [149, с. 391]. Однак ці застереження наукової спільноти якщо

враховувалися, то не у повній мірі в силу низки суб’єктивних причин.

В. Явір наголошує, що в ескалації сепаратизму в Україні визначальною

була участь Росії, адже саме вона надала Криму фінансову, інформаційну,

військову підтримку у прагненні вийти зі складу України під надуманим

приводом невизнання центральної влади, яка прийшла на зміну попередній

внаслідок Євромайдану [149, с. 392-393]. Крім того, науковець вбачає у

нинішньому стані справ ще й ряд внутрішніх причин, не пов’язаних із

російською агресією, зокрема – занедбаний стан регулювання

етнонаціональних відносин у нашій державі. Дослідник називає наше

суспільство поліетнічним і наголошує, що у такому соціумі «держава повинна

залишатися неупередженим медіатором, який представляє інтереси усіх без

винятку сегментів етнокультурно неоднорідного суспільства» [149, с. 394].

Не потребує доведення, вказує В. Явір, що в Україні нині спостерігається

специфічний різновид сепаратизму – іредентизм, який головною метою

визначає прагнення, відокремившись від однієї держави (України), увійти до

складу іншої (Російської Федерації, як у випадку з Кримом) [149, с. 396]. Це

справді так, оскільки й просування ідеї так званої «Новоросії», по-перше, було

б неможливим без масштабної військово-політичної, соціально-економічної й

64

кадрової російської допомоги, а, по-друге, задумувалося не як проект створення

нової держави (на кшталт «народної республіки»), а як задум здійснення краху

України шляхом насильницького відторгнення від неї східних і південних

областей і створення квазідержавних структур («ДНР», «ЛНР»). Водночас у

статті В. Явір відсутні певні узагальнення, пропозиції й рекомендації, оскільки

вона писалася практично по «гарячим слідам» т.зв. «російської весни».

В. В. Рахмайлов у 2014 р. Опублікував дослідження під назвою

«Сепаратизм: концептуальне поле суміжних понять у соціологічній рефлексії»

[103]. На переконання вченого, «...сепараційні стратегії припускають

відокремлене співіснування етноспільнот (сепарація) із збереженням їх

ідентичностей у вигляді різноманітних етнокультурних автономій чи інших

форм толерантного дистанціювання в соціальному просторі. При цьому

застосування сепараційних стратегій зовсім необов’язково створює передумови

для відокремлення етнічної спільноти від державної цілісності, оскільки

припускає збереження її ідентичності та ідентифікації із макроспільнотою»

[103, с. 107]. Без сумніву, виникає необхідність визначення нових підходів до

дослідження сепаратизму як складової дезінтеграційних процесів у

мультиетнічних спільнотах і детального вивчення умов та факторів його

виникнення і розробки теоретичних засад стратегій протидії.

У розвитку цієї теми, за оцінкою В. Рахмайлова, сепаратизм можна

визначити як складову процесу дезінтеграції із детермінованими правовими,

політичними, економічними, культурними та лінгвістичними чинниками.

Виразність і рівні активності різних факторів є неоднаковими на різних етапах

входження групи в поліетнічний соціум. З іншого боку, у контексті протидії

сепаратизму найбільш прийнятним слід вважати етнічний інтегралізм, який

дозволяє збалансовувати як індивідуалістичну, так і комюнітарну компоненти,

маючи екстериторіальну спрямованість і повністю відповідаючи ідеології

етнічного самовизначення [103, с.108].

65

На думку В. Рахмайлова, сепаратизм пов’язаний із різними моделями

міжетнічних взаємодій, які містять у собі ті чи інші конфліктогени та

провокативи сепаратистських рухів у різних країнах. Із такими

конфліктогенами та провокативами сепаратизму пов’язані наступні моделі

міжетнічних взаємодій:

– безконфліктно-інтеграційні – добровільна асиміляція, консолідація;

– конфліктно-інтеграційні – різні варіанти примусової асиміляції та

акомодація;

– конфліктно-дезінтеграційні – геноциди, криміналізована сегрегація,

геттоїзація;

– безконфліктно-дезінтеграційні – сегрегація, етнічний ізоляціонізм

етнічна маргіналізація [103, с. 108].

Інша актуальна проблема, до якої звертався у своїх роботах В. Рахмайлов

– співвідношення сепаратизму й націоналізму. У цьому контексті науковець

переконаний, що сепаратизм є, по суті, джерелом соціальної енергії, що володіє

як творчими, так і руйнівними потенціями, у залежності від спрямованості

етнополітики, в якій стикаються і узгоджуються національні інтереси. Як

стверджує у своїй статті науковець, розстановка сепаратистських та

націоналістичних сил у соціальному просторі європейських та неєвропейських

країн на початку XXI століття дозволяє прогнозувати, що соціальна

інтегрованість та солідарність цих країн буде і надалі піддаватися серйозним

випробуванням. Чергові поступки центральних урядів регіонам навряд чи

призведуть до згортання сепаратизму, а радше будуть стимулювати створення

зразків для наслідування іншими регіональними націоналістичними рухами

[102, с.93].

Аналізуючи різні види сепаратизму, О. Цебенко стверджує, що «...жоден

із сепаратистських конфліктів у світовій історії не був точною копією іншого.

Кожний конфлікт мав певні особливості як щодо причини виникнення, засобів,

66

складу конфліктуючих сторін, так і за специфікою перебігу подій. Саме тому

будь-які типологічні схеми, очевидно, є доволі штучними та узагальненими

моделями реальних ситуацій» [141, с. 46, 50].

Таким чином, виходячи з вищевикладеного, слід констатувати, що

ступінь дослідженості в українській науці проблеми сепаратизму є досить

високим, проте не вичерпним. Усі наукові праці з даного питання можна

розділити на 2 умовні великі групи (за часом написання): до і після подій

першої половини 2014 року. Відповідним чином і оцінку досліджень доцільно

здійснювати відповідно до цих періодів. Отже, праці в українській науці

стосовно проблеми сепаратизму характеризувалися такими трендами:

до 2014 року мали місце:

– зародження інтересу до явища сепаратизму, першопочаткове

трактування його як «українського сепаратизму», спрямованого проти Росії та

інших держав, до складу яких входили території, населені українцями

(«галицький інтелектуальний сепаратизм» тощо);

– у дисертаційних дослідженнях того часу вчені намагалися дати

відповідь на питання про сутність та джерела сепаратизму в різні періоди

новітньої історії;

– науковці наголошували на тому, що сепаратистські виклики і

загрози в Україні зазвичай активізувалися в період виборчих перегонів (як

президентських, так і парламентських). Наслідком цього стало «розхитування»

ситуації у традиційно проросійських регіонах нашої держави, особливо у

Криму;

– надавалися ряд визначень сепаратизму, найбільш чітким і

обґрунтованим з яких вважаємо визначення В. Дівак: «сепаратизм – це теорія,

політика і практика відокремлення, відділення частини території держави з

метою створення нової самостійної національної держави». Як явище

сепаратизм (що є де-факто поняттям, протилежним явищу глобалізації) буде

67

існувати до тих пір, доки етноси та нації ідентифікуватимуть себе за принципом

«свій» – «чужий»;

з 2014 року:

– після трагічних подій у Криму, Донецькій, Луганській, Харківській

та Одеській областях у вітчизняних наукових працях починає домінувати

розуміння того, що сепаратизм є не лише багатобічною теоретичною, але й

актуальною й гострою практичною проблемою;

– водночас з огляду на формування у середовищі українських вчених

єдиної державницької позиції, проблематика сепаратизму знайшла достатньо

вичерпні методологічні орієнтири, отримала власний понятійний апарат тощо.

Разом із тим, окремі публікації не позбавлені описовості та декларативності і

обмежуються простим описом емпіричних подій активізації сепаратистського

руху в Україні в останні роки;

– наразі вчені від констатації фактів, що свідчать про небезпеку

сепаратизму та необхідність його попередження й усунення, поступово

виходять до комплексних рекомендацій державній владі України. Зокрема

стверджується, що для подолання сепаратистських тенденцій в нашій країні має

бути концептуально обґрунтована і розроблена з урахуванням територіальної

специфіки, соціальних особливостей державна регіональна політика,

здійснювана центральною владою в рамках послідовного й стратегічного курсу

модернізації і реформування.

З огляду на свою гостроту проблема сепаратизму має значні перспективи

для подальшого вивчення. Насамперед, це може бути дослідження проблеми

формування власної етнічної ідентичності у сепаратистських регіонах (як

свідчить досвід так званих «ДНР» та «ЛНР», ця ідентичність може виражатися

в усвідомленні себе представниками «народу Донбасу», «Всевеликого войска

Донского» тощо), а також особливостей утворення їхньої квазідержавності та

68

міжнародної «взаємодії» з іншими невизнаними територіальними об’єднаннями

у світі.

1.3. Класифікація видів і форм сепаратистських рухів

Сепаратизм як поняття пройшло значний шлях у своєму розвитку і наразі

є досить широким та багатозначним. Його можна розуміти і як устремління, і як

рух, і як переконання в необхідності відділення від держави певної території з

метою створення нової самостійної держави, переходу до складу іншої держави

або набуття статусу широкої автономії. Крім того, під сепаратизмом часто

розуміється також підтримка відокремлення, вимоги та принципи його

прихильників, а також особлива політична опозиція центральній владі [94, с.3].

Сепаратистський рух можна визначити як соціальну форму реалізації

сепаратизму, яка проявляється у цілеспрямованій діяльності певних індивідів

чи соціальних груп, спрямованої на відокремлення від держави певної території

з метою створення нової самостійної держави, переходу до складу іншої

держави або набуття статусу широкої автономії.

Слід зазначити, що визначення «сепаратизму» не зустрічається в

універсальних міжнародних документах. Перша спроба закріпити це поняття

була зроблена в рамках Шанхайської конвенції про боротьбу з тероризмом,

сепаратизмом та екстремізмом, прийнятої Шанхайською організацією співпраці

(включає в себе КНР, РФ, Казахстан, Таджикистан, Киргизстан, Узбекистан).

Ст. 1 документу визначає, що «сепаратизм – це будь-яке діяння, спрямоване на

порушення територіальної цілісності держави, в тому числі, на відділення від

нього частини його території або дезінтеграцію держави, скоєне насильницьким

шляхом, і так само планування та підготовка такого діяння, пособництво у його

69

скоєнні, підбурювання до нього, що переслідується в кримінальному порядку

відповідно до національного законодавства Сторін» [161].

Проект Закону України «Про протидію і запобігання сепаратизму та

подолання наслідків сепаратистської діяльності на території України

(десепаратизацію)» визначає сепаратизм як діяльність, спрямовану на

відокремлення частини території України з етнічних, мовних, релігійних

мотивів для створення нової держави, наділеної політичною самостійністю або

широкою автономією [107].

У міждержавних та внутрішньодержавних справах під поняттям

«сепаратизм», як правило, мають на увазі політичний сепаратизм, тобто певні

дії, спрямовані на порушення територіальної цілісності однієї країни шляхом

відокремлення від неї певної частини території для її входження до складу

іншої країни або проголошення нової незалежної держави. Дані цілі

сепаратистських рухів (проголошення незалежності або приєднання до іншої

держави) можуть знайти обгрунтування не лише у волевиявленні відповідних

меншин та історичних прецедентах, але й у міжнародних актах, що стосуються

рівноправності націй та їх права на самовизначення.

У практиці міжнародних відносин право на державність визнавалося

зазвичай за певними народами та націями, які при цьому були джерелом

суверенітету в країні. На практиці принцип народного суверенітету вперше був

закріплений в Конституції США такими словами: «Ми, народ Сполучених

Штатів, щоб створити досконаліший союз, установити правосуддя, забезпечити

внутрішній спокій, запровадити спільну оборону, сприяти загальному

добробуту та убезпечити нам самим і нашим нащадкам блага свободи –

видаємо і встановлюємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки»

[78]. Розуміння народу як джерела влади та суверенітету в державі закріплено в

основних документах більшості держав світу. Формулювання можуть бути

різні, але принцип народного суверенітету наразі є загальновизнаним [172, p.8].

70

Стаття 5 Конституції України, зокрема, передбачає, що носієм суверенітету і

єдиним джерелом влади в Україні є народ. Народ здійснює владу безпосередньо

і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування [79].

Міжнародне право визнає рівність народів між собою та право вибору

народами своєї, в першу чергу, політичної організації, як це було закріплено у

рішенні Міжнародного Суду ООН у справі Нікарагуа проти США [181].

Ідея рівноправності народів та їх права на самовизначення виникла ще в

період буржуазних революцій. Офіційно на міжнародному рівні вона

закріплена в статті 1 Статуту ООН як намір Організації «…розвивати дружні

відносини між націями на основі поваги принципу рівноправності і

самовизначення народів, а також вживати інших відповідних заходів для

зміцнення загального миру» [131, ст.1]. В подальшому даний принцип

згадувався у таких документах, як Декларація про надання незалежності

колоніальним країнам і народам 1960 року, Пакт про громадянські та політичні

права 1966 року, Декларація про принципи міжнародного права 1970 року,

Заключний Акт НБСЄ тощо.

Якщо в Декларації про надання незалежності колоніальним країнам і

народам акцент робився, перш за все, на праві на самовизначення колоніальних

країн, то Декларація про принципи міжнародного права чіткіше формулює

згаданий принцип, визначаючи, зокрема, що «створення суверенної і

незалежної держави, вільне приєднання до незалежної держави або об'єднання з

нею, або встановлення іншого політичного статусу, вільно визначеного

народом, є формами здійснення цим народом права на самовизначення» [42].

Очевидна і вже неодноразово згадувана суперечність між правом націй на

самовизначення і принципом дотримання територіальної цілісності суверенних

держав зумовлює певні особливості у визначенні змісту принципу

рівноправності народів та їх права на самовизначення. Його суб’єктами є саме

народи. З одного боку, як стверджує Л. Д. Тимченко, це зроблено для того, щоб

71

не ускладнювати реалізацію цього права для поліетнічних народів. Тому в

преамбулі Конституції України проголошено, що Основний Закон країни

прийнятий на основі реалізації українською нацією, всім Українським народом

права на самовизначення [143, с. 106]. З іншого боку, це обмежує коло

дестинаторів цього права – ними є народи та нації як досить великі, цілісні та

сталі соціальні утворення. Етнічні, релігійні, мовні меншини мають право на

культурну автономію та на повагу їхніх інтересів, що закріплюється у статті 27

Пакту про громадянські та політичні права: «У тих країнах, де існують

етнічні, релігійні та мовні меншини, особам, що належать до таких меншин,

не може бути відмовлено в праві разом з іншими членами тієї ж групи

користуватися своєю культурою, сповідувати свою релігію і виконувати її

обряди, а також користуватися рідною мовою» [90, с. 27]. Це положення

спрямоване на гарантування певної стабільності всередині держав та уникнення

радикальних проявів сепаратизму. Звичайно, даний принцип має

співвідноситися з принципами непорушності державних кордонів і

територіальної цілісності держав. У контексті сумнозвісних подій в Україні

можна згадати, що в Декларації про надання незалежності колоніальним

країнам і народам 1960 року зазначено, «що усяка спроба, спрямована на те,

щоб частково або повністю зруйнувати національну єдність і територіальну

цілісність країни, несумісна з цілями і принципами Статуту Організації

Об'єднаних Націй» [112].

Звичайно, даний принцип закріплює право, а не обов’язок народів до

самовизначення. При цьому, за ними залишається право обирати напрями

внутрішньої та зовнішньої політики. Заключний Акт НБСЄ передбачає,

зокрема, що «виходячи з принципу рівноправності і права народів

розпоряджатися своєю долею, всі народи завжди мають право в умовах повної

свободи визначати, коли і як вони бажають, свій внутрішній і зовнішній

72

політичний статус без втручання ззовні та здійснювати за своїм розсудом свій

політичний, економічний, соціальний і культурний розвиток» [54].

Як бачимо, міжнародне співтовариство, визначаючи право народів і націй

на самовизначення, досі не може дати однозначної відповіді, яким чином це

право має кореспондувати з принципом непорушності територіальної цілісності

держав, за якою загальновизнаною процедурою воно має реалізовуватися, що,

звичайно, грає на руку сепаратистським рухам по всьому світу, які, завдяки

неоднозначній реакції світової спільноти на їх діяльність, можуть очікувати

досягнення своїх політичних цілей. Провідні країни світу надто часто

використовували сепаратистські та іредентистські рухи в інших країнах для

досягнення своїх політичних цілей. Тому їх ставлення до сепаратизму ніколи не

визначалося послідовністю і принциповістю. Вже згадувалося про те, як СРСР

та його сателіти свого часу підтримували сепаратистські рухи. У нещодавньому

минулому країни НАТО дозволили Хорватії військовим шляхом знищити

самопроголошену республіку Сербська Країна у 1995 році, але не дозволили

Сербії зробити те саме в Косово 1999 року. Прецедент Косово постійно

згадується представниками російської влади у відповідь на звинувачення у

підтримці сепаратистських квазідержавних утворень в колишніх радянських

республіках (Молдові, Грузії, Україні). Звісно, така ситуація має вибуховий

потенціал для ескалації територіальних конфліктів. Як бачимо, явище

сепаратизму є досить багатостороннім. Тож адекватного його розуміння можна

досягти завдяки виявленню різних його аспектів. Для цього доцільною є

класифікація проявів сепаратизму за визначеними нижче критеріями.

Сепаратизм може проявлятись у різних сферах соціального життя. Так, у

залежності від сфери прояву цього явища, можна виділити політичний,

економічний, правовий, ідеологічний сепаратизм.

Політичний сепаратизм є найбільш формалізованим (і, як правило,

найбільш організованим) видом руху за відокремлення чи автономізацію.

73

Проявляється він, зазвичай, у діяльності законних чи незаконних політичних

партій, які, ставлячи себе в опозицію офіційній владі, переслідують цілі

відокремлення чи автономізації частини території держави, населення якої вони

представляють.

У свою чергу, у політичній філософії розрізняють етнонаціональний і

регіональний політичний сепаратизм. У першому випадку суб'єктом

політичного сепаратизму виступає етнічна одиниця, яка складає меншість

населення, а об'єктом – політична влада держави, що водночас репрезентує

домінуючий етнос. Тому цей різновид політичного сепаратизму припускає

вирішення суперечностей між етнічною меншиною та політичною владою

шляхом виведення частини території, населенням якої є ця меншість, з-під

юрисдикції даного державного управління. Об'єктивною передумовою цього

різновиду політичного сепаратизму є факт неспівпадання меж розселення

етнічних одиниць і державних кордонів. У випадку етнонаціонального

політичного сепаратизму вимоги надання права на територіальне

відокремлення ґрунтуються на апеляції до права народу на самовизначення, а

гасло, яке при цьому найчастіше використовується – це гасло національної

незалежності.

Що стосується регіонального політичного сепаратизму, то його суб'єктом

можуть бути представники тієї ж національності, що й домінуюча більшість. У

такому випадку використання попереднього гасла стає проблематичним.

Політична мета, яку ставить регіональний політичний сепаратизм, потребує

іншого обґрунтування своєї легітимності. При цьому використовуються гасла, в

яких на перше місце висуваються правові, морально-етичні, економічні,

політичні підстави незалежності. Таким, зокрема, є гасло боротьби з

дискримінацією, якої, з точки зору сепаратистів, зазнають мешканці території,

що прагне відокремитися. Це гасло має різні модуси прояву: економічний,

політичний, культурний, екологічний, релігійно-конфесійний. Боротьба проти

74

економічної дискримінації, як гасло політичного сепаратизму, зводиться до

твердження, що регіон, який прагне відокремитися, є донором центральної

влади або інших регіонів, що розподіл економічних благ між центром та

регіоном (регіонами) є несправедливим, непропорційним (ситуація так званої

внутрішньої колонії). Боротьба проти політичної дискримінації має місце тоді,

коли мешканці регіону обмежені в можливостях (або взагалі позбавлені

можливості) брати участь в державному управлінні, несучи при цьому

податковий тягар і несучи інші обов’язки, передбачені законами держави.

Останній випадок характерний для рухів за незалежність від метрополій

північно- та південноамериканських колоній, жителі яких (принаймні їх вищі

верстви) в етнічному відношенні не відрізнялися від жителів метрополій. Втім,

оскільки дискримінація має, як правило, комплексний характер, так само

комплексний характер мають і гасла боротьби проти неї (наприклад, за

економічну свободу і проти політичної тиранії).

Регіональний сепаратизм, зазвичай, виникає через різні соціально-

економічні проблеми, що викликають незадоволення жителів окремих регіонів.

Мотивацію таких рухів можна проаналізувати на прикладі Каскадії –

біорегіону, розташованого на території західної частини США та штату

Британська Колумбія (Канада), за відокремлення якого виступає певна кількість

його жителів. Вони заявляють, що їх об’єднують спільні цінності: захист

навколишнього середовища, біорегіоналізм, недоторканність майна,

громадянських прав і свобод. Посилаючись на сильні політичні, економічні,

культурні та екологічні комплекси регіону, представники даного руху впевнені,

що майбутнє незалежне утворення дозволить ефективніше вирішувати наявні

екологічні та соціально-економічні проблеми, ніж «неповороткий»

федеральний уряд [171].

Економічний сепаратизм може виникати на підставі дискримінаційного

розподілу ресурсів та бюджетних асигнувань всередині держави. Такі дії

75

центральної влади мотивують певний регіон на зміну економічної системи

держави в цілому або вихід з неї, створення власного самостійного ринку та на

переорієнтацію виробництва на зовнішні ринки.

Варто зазначити, що економічні негаразди посилюють інші існуючі

протиріччя в суспільстві. Так, рух за відокремлення Каталонії, який традиційно

апелює до відмінності місцевої мови, культури та етнічного походження,

останнім часом почав використовувати і економічний аргумент – на думку його

прихильників, отримання місцевою владою більшого фіскального контролю

дозволить подолати дефіцит бюджету та економічні проблеми. Незалежність

економічно розвинутої області може звільнити її від необхідності віддавати

величезні кошти в центральний бюджет, підтримуючи цим самим менш

розвинуті регіони (наразі Каталонія віддає у центральний бюджет щороку на 18

млрд. євро (що становить 9% ВВП регіону) більше, ніж отримує назад у формі

інвестицій) [186].

Деякі дослідники простежують цікавий зв’язок між активізацією

сепаратистських рухів та посиленням інтеграційних процесів в регіоні [170].

Відсутність торгівельних бар’єрів надає областям країн можливість виходу на

великі ринки вільної торгівлі без втручання органів центральної влади у цей

процес (як це гарантують, наприклад, чотири свободи ринку ЄС), що включає і

можливість отримання прямих інвестицій. Це, в свою чергу, знімає багато

економічних перешкод для відокремлення – принаймні, при виконанні усіх

правових вимог та отриманні визнання, новостворена держава не опиниться в

економічній ізоляції і не втратить налагоджені торгівельні зв’язки.

Правовий сепаратизм полягає у наданні верховенства місцевим правовим

нормам над загальнодержавними або умисній їх неузгодженості. Така ситуація

можлива як при отриманні певною адміністративною одиницею держави

спеціального правового режиму (в законний спосіб), так і при самовільному

його проголошенні (що є актом непокори центральній владі). Так, наприклад,

76

Основний Закон спеціального адміністративного району Гонконг,

проголошуючи, що останній є невід’ємною частиною КНР, у статті 2 визначає,

що «Національний Народний Конгрес уповноважує Спеціальний

Адміністративний Район Гонконг на здійснення своєї автономії в області

виконавчої, законодавчої та судової влади, включаючи право на остаточне

судове рішення, відповідно до цього Закону» [96]. У 2014 році рішення

Постійного комітету Всекитайських зборів народних представників провести

реформу системи виборів виконавчої влади Гонконгу у 2017 році (закріпити

механізм узгодження з центральною владою трьох кандидатів перед початком

загального голосування) породило масштабні протести. Фактично, вони були

направлені на захист верховенства місцевих законів перед рішеннями

пекінської влади. Широка автономія була надана цьому регіону до 2047 року,

але питання, чи зникне бажання гонконгців мати свою власну правову систему

в межах однієї китайської держави, стає актуальним вже зараз.

Ідеологічний сепаратизм спрямований на утвердження ідеології, що

пропагує пріоритет місцевих інтересів над загальнодержавними та

протиставляє певний регіон цій державі на певних підставах. В основі такого

сепаратизму можуть бути покладені етнічні, релігійні, цивілізаційні, расові,

мовні відмінності. Прикладами діяльності ідеологічних сепаратистів можна

назвати створення концепцій так званого «народу Криму», «Новоросії»,

«русского мира» тощо. Слід відзначити, що ідея «русского мира» фактично

стала інструментом активізації сепаратиських рухів на Сході України та стала

їх ідеологічною основою. Дослідники відзначають, що «…сутнісними

характеристиками концепту «русского мира» є російська мова, російська

культура, спільна історична пам’ять. Також можна ще говорити про

православну віру та лояльність до офіційної влади РФ» [69, с.85].

За характером свого прояву сепаратистські рухи можна поділяти на

формальні та фактичні. Формальний сепаратизм проявляє себе пасивно –

77

скоріше, у формі генерування ідеї про можливе відокремлення. Фактичний

сепаратизм проявляється вже у конкретних кроках організованих груп. Варто

зауважити, що навіть формальні вияви сепаратизму можуть трактуватися як

кримінальне правопорушення, оскільки більшість країн світу у своєму

законодавстві передбачають відповідальність за посягання на територіальну

цілісність, що включає в себе і підбурювання до таких дій.

За кількістю зацікавлених сторін сепаратистські рухи можна поділити на

звичайні (коли певний регіон виступає за відокремлення з метою отримання

незалежності) та ускладнені іноземним елементом. Останні можна визначити за

активною підтримкою руху певною третьою стороною, якою може бути країна,

зацікавлена у подальшому приєднанні відокремленої території, національна чи

етнічна діаспора або ж релігійна громада.

Важливим критерієм для класифікації сепаратистських рухів є правова

законність вимог їх суб’єктів. Так, у міжнародному праві закріплена

правосуб’єктність народів і націй, що борються за незалежність, виходячи зі

свого права на самовизначення. Тобто, вони виступають в якості суб’єктів

міжнародного права і міжнародних відносин, оскільки міжнародне

співтовариство визнає їх боротьбу справедливою, вимоги – обґрунтованими, і

готове в майбутньому визнавати їх в якості незалежних держав. Видається, що

вирішальну роль тут грає саме визнання міжнародним співтовариством. Так,

наприклад, Організація визволення Палестини, хоча й очолює сепаратистський

рух в Ізраїлі, але має статус спостерігача в ООН та членство в ЮНЕСКО.

Доктрини визнання не можуть оперувати чіткими нормами з приводу того,

скільки держав мають визнати той чи інший рух чи те чи інше державне

утворення, щоб «легалізувати» його існування. Але зрозуміло, що, наприклад,

самопроголошена республіка Косово, яку визнали 110 держав світу [191] має

ширші можливості для діяльності на міжнародній арені ніж, приміром, Абхазія

чи Південна Осетія, визнані лише Російською Федерацією.

78

За способом досягнення поставлених цілей, сепаратистські рухи можемо

поділити на мирні та збройні.

Мирні сепаратистські рухи, як правило, спрямовані на вирішення

існуючих суперечностей інструментами політики. Найбільш типовим для цього

способу інструментом є проведення плебісциту для визначення реального

бажання населення отримати незалежність чи автономію.

Збройні сепаратистські рухи є вкрай небезпечним явищем, оскільки

призводять до сильної дестабілізації як в державі, так і регіоні, чисельних

людських жертв та економічної кризи. Досягати своїх цілей вони можуть як

військовим шляхом – стаючи стороною неміжнародного збройного конфлікту

(громадянської чи гібридної війни, іншої форми протистояння з урядовими

військами), так і шляхом екстремістської діяльності – організовуючи

терористичні акти та інші суспільно-небезпечні діяння.

За формою сепаратистські рухи традиційно поділяють на сецесію,

іредентизм, енозіс, автономізацію. Водночас В. Дівак формами сепаратистських

рухів вважає лише сецесію, іредентизм та енозіс. Натомість деволюцію

(автономізацію), на її думку, не можна розглядати як вид чи форму

сепаратизму, оскільки вона не порушує територіальної цілісності держави.

Стверджуючи, що найбільш небезпечною формою сепаратизму є сецесія, вчена

на основі аналізу історії сецесіоністських рухів визначає ряд аспектів, що

можуть вважатися моральними підставами для сецесії: несправедлива анексія,

несправедливий перерозподіл ресурсів, самозахист [39, с. 12].

Сецесія є рухом з відокремлення певної території з метою створення

самостійної держави (або повернення собі цього втраченого статусу).

Прикладами сецесії можна назвати боротьбу за незалежність Ірландії, рух за

самовизначення Корсики тощо.

Іредентизм означає рух за відокремлення певної території однієї держави

для приєднання до сусідньої. Можливість виникнення такого явища

79

обумовлюється тим, що нинішні державні кордони не завжди збігаються з

фактичним розселенням етнічних груп. Особливо на прикордонних територіях

населення може бути змішаним та схильним до культурного, ідеологічного та

економічного впливу сусідньої держави. Прикладом іредентизму був

сепаратистський рух в Автономній Республіці Крим, оскільки його кінцевою

метою було приєднання до Російської Федерації.

Енозіс визначається як рух за об’єднання етнічної групи в рамках однієї

держави, яке передбачає відокремлення територій інших країн, на яких

представники цієї групи переважно проживають. Відомим проявом енозісу був

рух грецьких провінцій Османської імперії, а після Другої світової війни –

грецького населення Кіпру за об’єднання з Грецією. Ознаки енозісу має

відокремлення Південної Осетії від Грузії та її подальша інтеграція з РФ, що, в

кінцевому підсумку, може призвести до об’єднання етнічних земель осетинів в

рамках однієї республіки.

Автономізація означає рух за отримання регіоном більшої політичної

влади у певних сферах та самостійності від центральної влади. Так,

каталонський і баскський рухи в Іспанії призвели до надання відповідним

регіонам широкої автономії. Варто зазначити, що ослаблення влади центру

може бути тільки проміжною метою у стратегії сепаратистського руху. Так,

наприклад, у Шотландії і Каталонії, які в межах держав, до яких вони належать,

користуються досить широкою автономією у здійсненні виконавчої та судової

влади, питання про необхідність проведення плебісциту за незалежність

піднімалося неодноразово. Це свідчить про те, що поступки центральної влади

не завжди є вирішенням накопичених протиріч та проблем.

Дещо схожими на сепаратизм за мотивацією і рушійними силами, але не

зовсім тотожними йому, можна вважати процеси утворення незалежних держав

за взаємним погодженням суб'єктів федерації у разі припинення її існування,

що мало місце у 1991 році під час підписання Біловезьких угод державними

80

лідерами України, Білорусі і Росії. Аналогічним чином відбулося розділення

Чехословаччини на дві незалежні держави у 1993 році.

Прихильники сепаратизму вдаються до різноманітних дій: від

пропагандистських акцій, діяльності політичних партій, громадських рухів,

масових акцій, у тому числі референдумів, аж до терористичних актів та

збройної боротьби. Підхід до проблеми сепаратизму з погляду міжнародного

права ускладнюється через колізію його основоположних принципів: з одного

боку, непорушність кордонів і поважання територіальної цілісності держав, з

другого – право всіх народів на самовизначення. Абсолютизація першого з них

загрожує консервацією внутрішніх і міжнародних конфліктів, абсолютизація

другого – неконтрольованим процесом виникнення великої кількості

новоутворених держав, певна частина яких може виявитися нежиттєздатними і

перетвориться на об'єкти маніпулювання інших держав, що неминуче

породжуватиме нові конфліктні ситуації.

Сучасні погляди на проблеми прав людини, людських спільнот,

етноконфесійних меншин вимагають перегляду погляду на сепаратизм як суто

внутрішньої справи окремої держави, потребують розробки нових критеріїв та

оцінок, адекватних механізмів і принципів підходу ООН, регіональних

організацій, міжнародного співтовариства в цілому до проблем сепаратизму з

метою пошуку шляхів справедливого та мирного їх вирішення [134, с. 469-470].

Характерною рисою сучасності є те, що етнічні конфлікти дедалі рідше

проявляються як війни між державами, частіше вони зароджуються на території

однієї країни. Це пов’язано з тим, що джерелами криз у деяких випадках стають

нестабільність, слабкий економічний розвиток і бідність, які сприяють,

наприклад, піднесенню релігійного інтегризму (наприклад, ісламського

фундаменталізму) на території єдиної держави. На сьогодні нові підстави для

штучного нагнітання сепаратистських настроїв у певних регіонах світу

породжує розширення комунікативних можливостей у постіндустріальному

81

світі [4, с. 281]. Можна дійти висновку, що в суспільстві з вищим рівнем

політичної культури та економічного добробуту етнічний сепаратизм має

значно менше шансів розвиватися у стрімких та гострих проявах.

Висновки до 1-го розділу.

Поняття сепаратизму хоч і почало використовуватись в науці досить

давно, але не завжди позначало одні й ті самі явища суспільного буття і

пройшло певні етапи свого становлення. Дослідження джерел дає підстави

казати про появу сучасного сепаратизму в епоху модерну. Даний процес тісно

пов’язаний з такими історичними процесами як становлення державного

суверенітету (особливо інституту державної території), формування націй та

національних держав, закріплення на міжнародному рівні принципів права

націй на самовизначення і територіальної цілісності держав.

Існують дві основні концепції стосовно появи рухів до створення

національних держав. Перша спирається на поняття так званого «народного

духу» і стверджує, що нації як результат природного еволюціонування етносів

породжують націоналізм, основною метою якого є самоствердження нації

шляхом здобуття нею національної держави. Інший підхід спирається на те, що

рух до національних держав керується створеною елітами ідеологією

націоналізму. Формування такої ідеології вперше спостерігається у деяких

державах західної Європи наприкінці XVIII – на початку XIX ст. Разом з

політичними змінами в цих країнах, формуванню націй сприяли відповідні

зміни в економіці та освіті, які разом детермінували інкорпорацію до

титульного етносу представників інших етнічних і соціальних груп,

виокремлення активного класу буржуазії та появи світської наукової думки, що

сприяло створенню національних держав.

82

Сепаратизм є об’єктивним суспільно-політичним явищем, яке має як

негативний так і позитивний вплив на розвиток суспільства. З одного боку,

сепаратизм, як сецесія, призводить до дезінтеграції держави і порушує баланс

геополітичної безпеки в регіоні, а з іншого – є одним із засобів реалізації

економічних, політичних, соціальних, духовних, мовних інтересів етносу, що

цілком обґрунтовані у випадку політичної, економічної та культурної

дискримінації останнього.

Сепаратизм є складним багатостороннім явищем, що не має однозначного

нормативного визначення та кваліфікації, тож конкретні його прояви не завжди

отримують однозначну оцінку як в теорії, так і на практиці. Міжнародно-

правовою основою для сепаратистських рухів слугує принцип рівноправності

народів та їх права на самовизначення. Дискусії щодо того, якими саме

ознаками має характеризуватись група для законної реалізації цього права, а

також відсутність однозначного трактування, як це право має кореспондуватися

з принципом територіальної недоторканості держав, сприяють сепаратистським

настроям;

Сепаратизм та його прояви можуть бути класифіковані за різними

критеріями, що дають змогу виділити їх види та форми. Правильна кваліфікація

сепаратистського руху дає можливість оцінити обґрунтованість його вимог і

знайти способи вирішення конфлікту. Аналізу можливих стратегій протидії

сепаратизму та розробці відповідних рекомендацій можуть бути присвячені

окремі наукові роботи.

83

РОЗДІЛ 2. ПРОБЛЕМИ СЕПАРАТИЗМУ В УКРАЇНІ:

ГУМАНІТАРНИЙ АСПЕКТ

2.1. Становлення, динаміка поширення і характер сепаратистських

рухів в різних регіонах Української Держави

Події 2014 року, що призвели до втрати територіальної цілісності країни,

потребують теоретичного осмислення і адекватної інтерпретації, аби запобігти

їх повторенню в майбутньому. На нашу думку, такі поняття як «анексія»,

«тероризм», «зовнішня агресія», «гібридна війна» далеко не повною мірою

відображають процеси, що призвели до втрати Криму і окремих районів

Донецької та Луганської областей. Вони акцентують увагу на зовнішніх

чинниках, зокрема підступній імперіалістичній політиці Російської Федерації, а

також на кримінальному характері режимів у Донецьку та Луганську,

ігноруючи при цьому об’єктивні передумови таз званої «кримської весни» і

загострення сепаратистських настроїв у Донецькій та Луганській областях, а

також в Одесі, Харкові, Миколаєві, інших містах Сходу і Півдня України у

першій половині 2014 року. Можливо, без зовнішньої підтримки сепаратистські

рухи в Криму і на Донбасі не досягли б своїх цілей, однак цілком очевидно, що

саме вони протягом багатьох років за потурання або сприяння місцевої та

індиферентності центральної влади створювали ґрунт для поширення

антиукраїнських настроїв, з одного боку, та ідеології «русского мира», з

іншого. Потрібно згадати, що такі проросійські об’єднання як «Русский блок»,

«Славянская партия», «Верное казачество», «Конгресс русских организаций

Украины», «Республиканская партия Крыма», «Единое отечество», «Русское

содружество», «Народный собор», роками безперешкодно діяли у правовому

84

полі України, впливаючи на свідомість її громадян. Більше того, представники

антиукраїнських сил мали можливість використовувати інструменти

законодавчої влади для посилення позицій мовного сепаратизму.

З огляду на це, саме сепаратизм та сепаратистські рухи, їх природа та

передумови виникнення мають бути пріоритетними об’єктами сучасних

досліджень в царині соціально-політичних процесів, ідеологічних, політичних і

культурних трансформацій в сучасній Україні. Такі дослідження матимуть не

лише локальне значення, оскільки українська ситуація не є унікальною. Її

виникнення пов’язане як з регіональними, так і з глобальними тенденціями

світової політики.

У даній роботі основна увага буде приділятись передумовам та чинникам

становлення саме «проросійських» сепаратистських рухів на Півдні та Сході

України. Цей вибір зумовлено, передусім, тим, що вони наразі є найбільш

актуальними проблемами національної безпеки України, зважаючи на втрати

суверенітету над великою частиною території, яку вони спровокували.

Водночас, загальні передумови та чинники їх формування є досить типовими і

можуть простежуватись у динаміці розвитку сепаратистських настроїв в інших

областях України, якщо говорити про так званий польский, угорський,

русинський та сепаратистські рухи на території нашої держави.

Можна виділити щонайменше сім причин внутрішнього і зовнішнього

характеру, які сприяли формуванню сепаратистських рухів на Сході та Півдні

України: 1) значне, а у деяких випадках і абсолютне, чисельне переважання у

південних та східних регіонах російськомовного і російськокультурного

населення, яке в радянський період звикло відчувати лише формальний зв’язок

з Україною і вважати свою мову і культуру значно вищими за українські і яке

вбачало у будь-яких спробах українізації освіти, культури, інформаційного

простору зазіхання на їхню зону комфорту або й національне приниження; 2)

ностальгія за СРСР у певної частини населення південних і східних регіонів,

85

прагнення до сильної і турботливої (патерналістської) держави (взірець якої з

початку 2000-х років почала надавати Росія) [188]. Дослідники також

відзначають існування у відповідних регіонів «…міфу про Росію як про

благополучну країну з високими зарплатами й пенсіями та широкими

можливостями для ведення бізнесу. Що ніби там є довгоочікувана стабільність,

якої бракує на українській бунтівній землі та за яку вони голосували на

референдумі про незалежність як за шанс «втекти» від некерованості перебу-

довчих процесів у СРСР» [50, с.272]; 3) відсутність системної етнополітики і

гуманітарної політики, які були б спрямовані на формування української

політичної нації, а фактично й відсутність чіткого уявлення про те, якою має

бути ця нація; 4) значні соціально-економічні диспропорції між регіонами

України, які лише посилювалися кланово-олігархічною системою розподілу

ресурсів та управління економікою; 5) свідоме зловживання національними,

етнокультурними проблемами політичними партіями та їх лідерами, особливо в

період виборчих кампаній, коли електорат ділився за соціокультурними та

регіональними ознаками, а самі кампанії проходили в жорстко

конфронтаційному стилі; 6) цілеспрямований і різнобічний вплив російської

пропаганди і політтехнологій, спрямований на дискредитацію української

державності, історії, культури, мови, нації як такої, і водночас на штучне

формування регіональних ідентичностей або посилення ідентифікації місцевого

населення з Росією; 7) міцні і чисельні міжсімейні зв'язки населення з Росією,

господарські відносини (від домогосподарств прикордонних районів до

великих підприємств, що були сформовані як діючі в єдиному

народногосподарському комплексі СРСР).

К. М. Вітман ще у 2011 році наголошував на тому, що політичній еліті

України не вдається знайти оптимальне співвідношення загальнонаціональних

та регіональних інтересів. Врахування інтересів одного регіону на

загальнонаціональному рівні автоматично порушує етнополітичну стабільність

86

в інших регіонах України. Напрацювання та реалізація єдиної, злагодженої

етнополітики в Україні наштовхується не лише на перешкоди у вигляді

об’єктивних регіональних відмінностей, а й їх політизацію. За словами

дослідника, регіональна етнополітика слугує засобом політизації

етнокультурних відмінностей та загострення етнополітичних суперечностей на

загальнонаціональному рівні [23, с.57].

Користуючись вказаними недоліками політики офіційного Києва,

проросійські сили у своїй діяльності активно використовували мовні та

політичні суперечності. На думку С. В. Савойської, ліві та проросійські

політичні сили у своїй боротьбі де-факто проти України намагалися

використати мовну проблему, оскільки українська мова, в силу відомих

історичних причин, ще й досі має в нашій країні досить слабкі позиції, тоді як

російська має перевагу, особливо на Сході і Півдні країни [115, с.40].

На цьому ґрунті виникали мовно-політичні конфлікти, які були пов’язані

із пережитками радянської системи, комплексом меншовартості, русифікацією

етнічних українців [123], гальмуванням поширення української мови в усіх

сферах суспільного життя, політизацією мовної проблеми, використанням її під

час виборчих перегонів тощо. У зв’язку із цим мовне питання в сучасній

Україні з культурологічної площини перемістилося у політичну і розкололо

українське суспільство та регіони. Місцеві проросійські сепаратисти блокували

відкриття україномовних дитячих садків, шкіл, закривали україномовні класи і

групи. Наприклад, у місті Рубіжне Луганської області батьків змушували

віддавати своїх дітей до класу із російською мовою навчання або шукати інші

навчальні заклади [116]. На значні перешкоди наштовхувалися спроби

створення нових україномовних шкіл і класів в АР Крим. Так, у 2012 р. в

республіці діяли лише 7 українських шкіл із 563 або 1,2% від загальної

кількості, в яких навчалися 7,8% учнів, при тому, що українську мову на той

час вважали рідною 10,1% населення Криму [86]. Крім того, у 2012-2013 роках

87

проходило скорочення числа україномовних класів у школах із російською

мовою навчання та двомовних школах в рамках т. зв. «оптимізації», пов’язаної

нібито з браком фінансування. У Севастополі стараннями депутатів міської

ради так і не було відкрито жодної української школи попри вимоги

Міністерства освіти і науки України та бажання батьків. Взагалі нормативні

документи, прийняті Верховною Радою Криму і Радою міністрів Криму з

початку 2000-х років, свідчать про те, що в автономії на рівні місцевої влади

реалізувалася політика блокування будь-якого українського впливу в освіті і

культурі, поширення української мови в будь-якій сфері життєдіяльності.

Вимоги Києва в цьому плані або офіційно відкидалися або просто ігнорувалися.

На Луганщині україномовною освітою було охоплено лише 40%

бажаючих, що свідчило насамперед про те, що тотальна русифікація регіону,

започаткована в СРСР, продовжувалося і в незалежній Україні за планом

місцевих проросійських сил, які здійснювали таку мовну політику за вказівкою

Кремля і потурання київської влади, яка надто часто віддавала гуманітарні

питання «на відкуп» регіональним елітам [10]. Метою діяльності останніх було

формування у місцевих мешканців, зокрема молоді, проросійської свідомості,

ненависті до всього українського та любові до «малої батьківщини» і Росії, чого

вони, по суті, й «досягли», якщо зважити на подальші події першої половини

2014 р.

Політика Росії на «українському напрямі» від самого початку існування

української державної незалежності була спрямована на поступове повернення

нашої держави до зони геополітичного впливу РФ. Протягом 1990-х років в

Україні виникли такі радикальні проросійські організації як «Родіна», «Союз»,

«Русь», партія «Руський блок», Всеукраїнське об’єднання «Спадкоємці Богдана

Хмельницького» та інші, які виступали за інтеграцію нашої країни до нового

союзу з Росією та Білоруссю і, водночас, проти її інтеграції до європейських та

євроатлантичних структур, за підвищення статусу російської мови і проти

88

розширення сфери застосування української мови, зокрема в освіті, за

збереження в релігійному просторі України домінування структур

Московського патріархату і проти автокефалії Української православної церкви

та поширення впливу Української греко-католицької церкви [84]. Фактично на

таких самих позиціях стояли й ліві партії, такі як Комуністична партія України і

Прогресивно-соціалістична партія України. Ідеологія і практика діяльності

подібних організацій, за підтримки зовнішніх чинників і, певною мірою, за

потурання української влади, створила основу для поширення сепаратистських

настроїв в окремих регіонах України.

Основним географічним напрямом стимулювання проросійського

сепаратизму владні кола Російської Федерації обрали кримський. Політичний

сепаратизм антиукраїнських сил в Криму, на відміну від проявів відцентрових

тенденцій в інших регіонах України, вимагав саме територіального

відокремлення як єдиного способу вирішення політичних проблем [93, с.3].

Саме такі ідеї взяли на озброєння кримські сепаратисти для реалізації своїх

радикальних прагнень щодо зміни державно-правного статусу автономії.

Особливо яскраво це проявилося на виборах президента АР Крим 30 січня 1994

р., коли за лідера проросійських сил Ю. Мєшкова віддали голоси 73% виборців

[166, с.110]. Паралельно із цим в Криму відбувалося заснування організацій

сепаратистського спрямування, що легально діяли на території півострова

(«Русская община», «Русское единство», «Севастополь-Крым-Россия»,

«Русский Крым», «Объединение казаков АРК» тощо).

Потрібно відзначити, що сепаратистські процеси, які відбувалися в

Автономній Республіці Крим, істотно відрізнялися від тих, що мали місце в

інших регіонах, зокрема на Донбасі. Для цього було кілька причин: по-перше,

чисельне домінування етнічних росіян на території півострова (майже 58%

відсотків населення за переписом населення 2001 р.); по-друге, активні дії

російських спецслужб, зокрема через структури Чорноморського флоту РФ; по-

89

третє, давнє, чітке і явне прагнення найбільш активної частини населення

півострова приєднатися до Росії; по-четверте, відсутність зрозумілої

національної політики офіційного Києва стосовно Криму.

Якщо звернутися до історії антиукраїнського сепаратизму на Донбасі, то

можна простежити його коріння до кінця XIX століття, коли місцеві підприємці

почали вказувати на «економічну неподільність» регіону в складі Росії. До

Лютневої революції 1917 року в Донецько-Криворізькому регіоні склався

консенсус економічних та адміністративних еліт з приводу необхідності

об'єднати вугільні та металургійні райони краю в єдину область зі столицею в

Харкові або Катеринославі.

30 січня (12 лютого за новим стилем) 1918 року на IV обласному з'їзді

Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів у Харкові члени

більшовицької партії проголосили так звану Донецько-Криворізьку республіку

[3, с. 71-75]. Проголошене політичне новоутворення претендувало на

Катеринославську, Харківську і частину Херсонської губернії (межі яких були

значно ширші, ніж у сучасних областей України з тими самими назвами), а

також територію нинішньої Ростовської області РФ з Ростовом-на-Дону,

Таганрогом, Новочеркаськом [140, с.132-133].

Більшість радянських істориків стверджували, що проголошення

самостійної Донецько-Криворізької республіки суперечило вказівкам В. Леніна

і ЦК російської партії більшовиків, які несхвально поставився до політично-

адміністративної сепарації Донбасу і Криворіжжя. До того ж вищезазначене

державне утворення проіснувало лише неповних два місяці – з 12 лютого до 19

березня 1918 року, а потім було ліквідоване німецькими військами.

В наші часи сепаратистські настрої на Донбасі особливо загострилися під

час «Помаранчевої революції» у листопаді грудні 2004 року, коли представники

промислово-олігархічних груп Донецького регіону, очевидно побоюючись

втратити свої активи, почали через відповідні політичні партії лобіювати ідею

90

виокремлення південно-східних українських земель в окрему автономну

республіку у складі України.

26 листопада 2004 року чергова сесія Луганської обласної ради більшістю

голосів прийняла рішення про створення так званої «Автономної Південно-

Східної Української Республіки». Цього ж дня луганські депутати звернулися

до президента Росії В. Путіна за підтримкою [120]. У той же період, слідом за

Луганською, Донецька обласна рада, висловивши недовіру українському

парламенту, доручила губернаторові області створити й очолити її виконком і

місцеву міліцію та рекомендувала районним радам створити свої виконкоми,

підпорядкувавши їх облраді. Позачергова сесія Донецької обласної ради 5

грудня 2004 року ухвалила рішення про проведення референдуму щодо

надання Донецькій області статусу самостійної республіки у складі Південно-

Східної автономії [116, с.83].

Аналогічні небезпечні тенденції відбувалися наприкінці 2004 року і в

Одесі. Одеська міська рада на чолі з тодішнім міським головою Р. Боделаном

оголосила про намір зібрати Асамблею народних депутатів усіх рівнів від

областей Півдня і Сходу України, щоб прийняти рішення про проголошення

Новоросійського краю як вільної самоврядної території. Одеська міськрада

вирішила: якщо в ході «Помаранчевої революції» переможуть

«антидемократичні націоналістичні сили», то вона вимагатиме оголосити Одесу

і всю Одеську область вільною територією, на якій діятимуть розпорядження

органів місцевого самоврядування. Р. Боделан навіть заявив: «Я обіцяю зробити

все для того, щоб Одеса могла користуватися всіма демократичними правами.

Я буду захищати інтереси міста аж до прийняття рішення про його

самостійність» [116, с.82].

Спільний з’їзд зазначених політичних сих, невдоволених подіями в Києві,

було вирішено провести в місті Сєверодонецьк Луганської області. Отже,

йшлося про створення «Новоросійського краю». На щастя тоді політичним

91

«елітам» вдалося досягти консенсусу і створення будь-яких псевдодержавних

утворень лишилося на рівні декларацій.

У подальшому, 6 грудня 2005 року було засновано «Донецьку

республіку» – суспільно-політичну організацію проросійського

сепаратистського спрямування. Основною метою цього об'єднання було

надання особливого статусу східним областям України і утворення

квазідержавного нащадка Донецько-Криворізької республіки 1918 року.

Організація складалася з шести відділень у Донецькій, Луганській, Харківській,

Запорізькій, Дніпропетровській та Миколаївській областях. За повідомленнями

деяких ЗМІ, на початку 2007 року представники «Донецької республіки»

провели низку акцій у різних містах східної України, пропагуючи ідеї

сепаратизму та федералізації країни [51]. Лише 12 листопада 2007 року

рішенням Донецького окружного адміністративного суду діяльність

«Донецької республіки» на території України була заборонена, а проти її

лідерів порушені кримінальні справи [139]. Втім, організація продовжила

існувати підпільно, хоча колишньої активності не виявляла, обмежуючись

поодинокими акціями [18].

Так, за повідомленнями деяких ЗМІ, 9 лютого 2009 року активісти

«Донецької республіки» розповсюдили заяву, що віднині Донбас та Херсонська

область є «незалежною суверенною російською федеративною державою».

Згідно з декларацією про незалежність, носієм та гарантом суверенітету

Донецької республіки є народ [15]. 11 грудня 2009 року Служба безпеки

України завершила розслідування кримінальної справи, за результатами якого

троє лідерів організації підлягали засудженню на термін від 2 до 5 років [146].

Однак затримання ватажків цієї організації не завадило їй у червні 2012

року відкрили власне «посольство» у штаб-квартирі Євразійського союзу

молоді в Москві. Не дивлячись на заборону цієї організації, російська сторона

сприймала її діяльність як належне, а представники Євразійського союзу

92

молоді надали наступний коментар: «Цей крок має послужити подальшому

зміцненню зв'язків жителів Донецької Республіки та решти Росії, справі

возз'єднання штучно розділених у 1991 році земель історичної Росії» [17].

Перераховані вище сепаратистські рухи, організації, політичні з’їзди були

до певного часу лише запобіжним заходом сусідньої держави, спрямованим на

те, щоби втримати Україну в полі свого геополітичного впливу. Доки в Україні

спостерігався політичний хаос або коли політичним життям опікувалися

прокремлівські політичні сили, загострення ситуації з сепаратистськими

настроями не спостерігалося.

Події Революції гідності стали каталізатором активних політичних

процесів на території нашої держави, а також чинником, що змусив політичне

керівництво Російської Федерації будь-якими способами завадити чіткому

зовнішньополітичному курсу України на європейську інтеграцію.

Політична криза кінця 2013 – початку 2014 року, певний вакуум влади,

що утворився в її результаті, і, зрештою, пряме й неприховане втручання Росії

докорінно змінили і суспільні настрої, і співвідношення сил в окремих регіонах.

Саме Російська Федерація наприкінці лютого та упродовж березня 2014 року

надала Криму фінансову, інформаційну, військову підтримку у прагненні вийти

зі складу України під надуманим приводом невизнання центральної влади, яка

прийшла на зміну попередній внаслідок Революції гідності [165, с. 392-393]. Те

саме, у дещо іншій формі і з іншими наслідками було зроблено у Донецькій та

Луганській областях. Очевидно, що в планах Кремля були не лише анексія

Криму і створення фіктивних «народних республік» в окремих районах

Донецької і Луганської областей. Сепаратистські рухи мали відокремити від

України всі східні та південні області, значно скоротивши її територію і

повністю перекривши вихід до Чорного та Азовського морів. Про це особливо

яскраво свідчать події першої половини 2014 року в Харкові та Одесі.

Очевидно саме такий перебіг подій передбачала реалізація ідеї «Новоросії»,

93

розрахованої явно на щось масштабніше і більш значуще з геополітичної точки

зору, ніж території, що опинилися у складі так званих «ДНР» і «ЛНР». Власне

сам термін «Новоросія» був введений у сучасний політичний обіг на початку

2014 року президентом Російської Федерації В. Путіним, який під час «прямої

лінії» 17 квітня зробив наступну заяву: «Користуючись ще царською

термінологією, я хочу сказати, що це ж не Україна, це Новоросія. Ось цей

Харків, Донецьк, Луганськ, Херсон, Миколаїв, Одеса – вони у царські часи не

входили до складу України, а були передані їй пізніше. Навіщо це було

зроблено, я не знаю» [73].

У зв’язку з цим потрібно зазначити, що формування місцевої

ідентичності у квазідержавних утвореннях на Донбасі, яку деякі дослідники

вважають важливим чинником виникнення сепаратистських настроїв, не

реалізоване навіть на рівні проекту. Таких проектів може бути кілька, хоча

жоден з них поки що не лише не концептуалізований, але й чітко не

артикульований в частині соціокультурного змісту відповідної ідентичності.

По-перше, це ідентичність «народу Новоросїї», яка мала б охопити населення

значно ширшої території, ніж Донбас — Сходу і Півдня України. По-друге, це

ідентичність «народу Донбасу», на уявленні про який базуються періодично

озвучувані амбіції лідерів так званих «народних республік» поширити їх

території до кордонів відповідних областей. По-третє, це ідентичність «народу

Малоросії», як «наступниці України», «створення» якої анонсував на початку

серпня 2017 року ватажок «ДНР» О. Захарченко. Останній проект, очевидно,

мав би бути альтернативою проекту української політичної нації (і всього

українського взагалі). Він найбільшою мірою вписується у концепцію

«русского мира», на якій значною мірою вибудовувалася політика Росії щодо

України. Проблемою, однак, є те, що дана концепція має еклектичний

характер, намагаючись поєднати важко поєднувані речі: ностальгію за

комуністичним та атеїстичним СРСР і глорифікацію або й сакралізацію

94

російських імператорів, російський («великорусский») шовінізм, елементи

євразійства і претензії на культурний універсалізм, рудименти комуністичної

свідомості і православ’я, ультраконсерватизм і усвідомлення необхідності

модернізації тощо. Отже, наразі й проблема формування сучасної російської

ідентичності залишається відкритою. Важливо відзначити, що якщо

сепаратистські рухи Криму можна кваліфікувати як іредентичні, оскільки їх

метою було відділення з метою входження до Російської Федерації, то з

сепаратистськими рухами на Сході України все складніше. Схоже на те, що

керівництво терористичних організацій розуміє, що увійти під суверенітет РФ у

найближчий час у них шансів небагато, тому висуває альтернативні проекти

розвитку, які, серед іншого, не виключають варіант повернення під суверенітет

України на умовах автономності.

2.2. Гуманітарні передумови виникнення сепаратистських рухів у

незалежній Україні

У сучасній науці немає єдиної думки щодо природи рухів, які ставлять за

мету відокремлення певної території від держави з метою приєднання до іншої

або утворення нової держави. Деякі вчені вважають головними для їх

виникнення політичні та економічні чинники. Однак, оскільки метою будь-

якого сепаратизму є реалізація певного національного чи квазінаціонального

проекту, він з необхідністю мусить апелювати до таких реальних чи уявлених

характеристик національної спільності як мова, культура, релігія, історична

пам’ять.

За радянський період більша частина етнічних українських земель були

об‘єднані кордонами однієї УРСР, у тому числі, завдяки експансивній

військовій політиці радянської влади, що часто використовується

95

проросійськими силами як доказ певної «штучності» у формуванні нинішніх

меж нашої держави. Як зазначає К. Галушко, «… в сучасній антиукраїнській

пропаганді називають Сталіна «збирачем українських земель, котрі українці

собі отримали у 1991 р. начебто без будь-яких історичних зусиль, як подарунок,

аналогічний «безпідставному» переданню Криму Микитою Хрущовим до СРСР

у 1954 р. […] Втім, той «український простір» котрий (як і «молдавський,

«карело-фінський», «польський», «білоруський», «прибалтійський» та інші,

здобуті та нездобуті Москвою) приєднувала залізною рукою радянська імперія,

був «створений», «винайдений» та окреслений аж ніяк не нею. Він становив

собою хоча й до пори не суверенну державу, - але країну з власним народом.

Цей простір був окреслений та наповнений часово-просторовим і людським

змістом раніше – у лихоліттях XVII-XVIII ст. та наукових дослідженнях XIX

ст., коли врешті набули чіткої форми «українські землі» [29, с.107-108].

Наслідки тривалого впливу на суспільну свідомість жителів України

радянської ідеології та пропаганди, несприятливої для національного розвитку

мовно-культурної політики СРСР, безумовно, ускладнили для незалежної

Української Держави задачу створення власного гуманітарного простору.

Політика підтримки національних культур союзних та автономних республік в

Радянському Союзі була підпорядкована задачам зміцнення внутрішньої

єдності населення тоталітарної держави і формування «нової історичної

спільності – радянського народу», а тому не лише не сприяла, але

перешкоджала природному розвитку даних культур.

Їх інститути функціонували під суворим контролем партійних та

репресивних органів, а будь-який прояв самобутності міг тягнути за собою

звинувачення в «буржуазному націоналізмі». Цей контроль, в силу низки

причин, був особливо жорстким в Україні, де, після короткого періоду

«відродження» 20-х років, діячі якого пізніше у переважній більшості були

розстріляні або репресовані, відбувалася послідовна маргіналізація української

96

культури і витіснення української мови з усіх важливих сфер суспільного

життя, а спроби протистояти русифікації вважалися політичним злочином.

Внаслідок цього у багатьох українців сформувалося ставлення до своєї

культури як до чогось вторинного, провінційного, безперспективного, іноді

небезпечного, а водночас і такі типові риси як відсутність самоусвідомлення

себе суб’єктом історії, господарем власної долі, політичний нігілізм,

меншовартісність, конформізм, абсентеїзм (байдуже ставлення до своїх

громадсько-політичних прав), амбівалентність (розщеплення особистості,

двоїстість), безапеляційний послух владі і начальству, байдужість до

суспільних потреб, патерналізм, низький рівень політичної культури, політична

обмеженість.

Значній частині населення була притаманна соціальна апатія, пасивність,

пристосуванство, ставлення до політичних дій як до формальних ритуалів,

правовий нігілізм [70, с. 8]. На думку М. Ю. Рябчука, радянська ідеологія та

пропаганда, серед іншого, переслідували також мету недопущення формування

загальноукраїнської ідентичності, штучно нав’язуючи ідею роз’єднаності

Східної та Західної України навіть після того, як всі етнічні українські землі

опинились в межах УРСР. Ще у 2011 році він зазначав, що жителі Центральної

України почувають більшу соціальну дистанцію між собою і західними

українцями, ніж між собою та росіянами. А жителі Півдня і Сходу вважали не

лише «западенців», а й жителів Центральної України більш чужими собі, ніж

росіяни і навіть білоруси [114, с. 388].

Частково це пояснюється також особливостями етнічного складу

населення регіонів України. Трудова міграція в Донецьку та Луганську області

у період індустріалізації СРСР (2-а половина 20-х і 30-і роки), а також

особливості заселення Криму після Другої світової війни призвели до істотного

збільшення у складі їх населення відсотка росіян. Так, за даними перепису 2001

року в Автономній Республіці Крим 58 % населення складали етнічні росіяни,

97

24 % – українці. 78,75 % населення півострову вважало рідною мовою

російську, 9,51 % – українську [26].

У часи незалежності національна пропорція населення Донбасу

змінилася. За переписом 1989 р. у Донецькій області етнічні українці становили

50,7 % населення, росіяни – 43,6 %. У Луганській області українці становили

52,1 % населення, росіяни – 44,5 %. Згідно перепису населення 2001 року 73,45

% жителів Донецької області вважали себе українцями, 18,57 % – росіянами, в

Луганській області українці складали 58 %, росіяни – 39,1 %. Однак за цей

самий період частка осіб, які вважали українську рідною мовою, зменшилася з

30,6 % до 24,1 % в Донецькій області і з 34,9 % до 30 % в Луганській. Водночас

значно збільшилась частка населення, яке вважало рідною мовою російську – з

67,7 % до 74,9 % в Донецькій області та з 63,9 % до 68,8 % в Луганській [26].

Слід зазначити, що русифікація освіти, інформаційного простору та

інших сфер суспільного життя регіону здебільшого проводились засобами

української внутрішньої політики, особливо тих її представників, які вважали

бажаним подальше зближення України з Російською Федерацією, оскільки самі

були представниками здебільшого російської (радянської) культури.

Русифікація створювала сприятливий ґрунт для сепаратистських настроїв, тим

більше, що в цей час, як, втім, і пізніше, в регіоні активно діяли проросійські

політичні та громадські сили.

В Автономній Республіці Крим із самого початку незалежності України

існували якнайширші можливості для поширення проросійської ідеології. У

внутрішній політиці півострова проросійські сили завжди відігравали важливу,

а іноді й іноді головну роль. Вплив сусідньої держави також поширювався

через структури Чорноморського флоту у Севастополі і організації, на кшталт

Народного фронту «Севастополь-Крым-Россия», фінансовані безпосередньо з

Москви. На Донбасі місцеві лідери в політичних цілях намагалися зберегти

частково радянську ідентичність місцевого населення, міф про окремішність

98

Донбасу, його перевагу над іншими областями, які нібито живуть за його

рахунок і намагаються при цьому нав’язати йому чужі прозахідні цінності,

українську мову і культуру.

Складні соціально-економічні перетворення, пов’язані зі становленням

Української Держави та її громадянського суспільства, економічні кризи,

низький рівень життя, безробіття, корупція, засилля олігархів, з одного боку,

відсували на другий план задачі, пов’язані з формуванням та охороною

національного гуманітарного простору, а з іншого, викликали розчарування

населення депресивних регіонів у здатності української влади покращити їх

життя, ностальгію за СРСР та «сильною рукою», яка змогла б навести лад в

країні. При цьому певними політичними силами поширювалися уявлення про

Президента Російської Федерації В. Путіна як взірцеву «сильну руку». У 2005

році у Україні була навіть зареєстрована Партія політики Путіна (колишній

Слов’янський народно-патріотичний союз).

Головним об’єктом проросійської політики і стимулом сепаратистських

настроїв завжди було мовне питання, оскільки мова – це найпростіший і

водночас найважливіший елемент національної свідомості, найочевидніший

символ національної окремішності і, водночас, той наріжний камінь, на якому

тримається будівля національної культури.

Відсутність ефективної мовної політики, яка могла б зупинити подальшу

русифікацію, а також використання певними групами політиків мовного

питання як інструменту маніпулювання електоратом, спричинили виникнення

явища, яке отримало в українському науковому науковому дискурсі назву

«мовно-політичний сепаратизм». С. В. Савойська визначає його як

«…лінгвополітичне явище, що має свою специфіку і виникає в тій державі, де

відбуваються різного роду посягання на історичну пам’ять народу, національну

єдність, державну цілісність і мову, коли її принижують, нею спекулюють та

використовують в особистих чи політичних цілях, ставлять під сумнів її

99

державний статус або навпаки, всупереч чинному законодавству надають

статус державної, офіційної або регіональної одній з мов національних меншин,

що призводить до поділу держави на окремі самостійні утворення: автономії

або незалежні республіки, які можуть існувати окремо або приєднатися до

іншої держави» [115, с.80].

Головна проблема полягала в діях окремих політичних сил, які

маніпулювали мовною темою для дестабілізації ситуації в Україні.

Проросійські політичні сили тривалий час намагалися загальмувати поширення

української мови в освіті та інших сферах суспільного життя на Сході та Півдні

України. Примітно, що все це супроводжувалося скаргами на «насильницьку»

українізацію, утиск російської мови та російськомовних громадян. Таким

чином створювалися штучні перепони для консолідації українського

суспільства, а розділення регіонів за «мовною» ознакою набувало політичного

значення.

За даними соціологічного дослідження, проведеного неурядовою

організацією «Простір свободи», протягом 2011-2012 років, відсоток учнів, що

навчалися українською мовою, зменшився у Криму (з 8,1 % до 7,8 %),

Дніпропетровській (з 81,4 % до 80,9 %), Луганській (з 48,5 % до 48,1 %),

Одеській (з 72,4 % до 72,1 %), Харківській (з 74,9 % до 74,4 %), Херсонській (з

84,9 % до 84,5 %) областях. У Донецькій області лише 48,3 % дітей здобувало

освіту українською мовою [129].

Також у роки, що передували активізації сепаратистських рухів,

помітною було тенденція домінування російськомовного контенту в

інформаційному просторі України. Так, на 2013 рік частка газет, що видавалися

українською мовою, становила всього лише 30,2 %; лише 50 % книг було

надруковано в Україні державною мовою, причому більшість з них – навчальна

література, а масований імпорт книг з Росії в рази перевищував випуск книг в

Україні. У жовтні 2013 році на 8-ми найрейтинговіших телеканалах у прайм-

100

тайм частка російськомовного контенту перевищувала 50 %, а частка

українського становила 31,8 %. При цьому скоротився час «двомовних» ефірів.

Моніторинг шести найбільш рейтингових радіостанцій засвідчив, що частка

пісень українською мовою у їхньому ефірі становила усього лише 2,2 % [150].

Одним із найбільш значних і далекосяжних за наслідками проявів мовно-

політичного сепаратизму були намагання надати російській мові статусу другої

державної чи, принаймні, регіональної. Відповідні обіцянки містилися у

передвиборчих програмах деяких політичних партій, спроби реалізувати їх

здійснювали органи місцевого самоврядування певних областей. Так, у 2006

році Донецька, Харківська, Луганська обласні, Севастопольська, Миколаївська

і Одеська міські ради своїми рішеннями надали статус регіональної російській

мові, хоча Міністерство юстиції України оприлюднило висновок, що ці

рішення суперечать Конституції та законам України [164]. Ці дії місцевих рад

загострили мовно-політичний конфлікт всередині держави та надихнули

відповідні політичні сили до подальшого лобіювання проросійських інтересів.

Велике негативне значення мало прийняття Закону України «Про засади

державної мовної політики», також відомого як «закон Колісниченка-

Ківалова», який вступив у дію 10 серпня 2012 року і чинний до сьогодні,

незважаючи на радикальні зміни суспільно-політичної ситуації в країні. Даний

документ передбачає істотне розширення використання мов регіональних

меншин, у випадку, якщо кількість їх носіїв становить не менше 10 % від

населення певного регіону (до таких закон відносить російську, білоруську,

болгарську, вірменську, гагаузьку, ідиш, кримськотатарську, молдавську,

німецьку, новогрецьку, польську, ромську, румунську, словацьку, угорську,

русинську, караїмську, кримчацьку мови). Право ініціювати питання про

присвоєння певній мові статусу регіональної, згідно з законом, мають місцеві

ради, а також жителі певних територій, за умови зібрання підписів не менше,

ніж 10 % їх населення. Закон передбачає можливість застосування російської

101

чи іншої регіональної мови при виданні актів органів державної влади, веденні

діловодства, судочинстві (мається на увазі не робота перекладача, а саме

ведення засідань такою мовою) тощо.

Законом був передбачений вільний вибір мови навчання на всіх рівнях

освіти (тобто необов’язковість навчання українською мовою), а також

можливість написання наукових робіт, що потенційно може загрожувати

єдності освітнього простору країни. У перспективі фахівці, що отримали вищу

освіту мовою сусідньої країни, можуть орієнтуватися у своїй професійній

діяльності на закордонні мовно-культурні метрополії або домагатися створення

відповідних мовних середовищ в Україні.

Можливість обирати регіональні мови для створення своїх продуктів

отримали ЗМІ, теле- і радіокомпанії. При цьому передбачається, що держава не

буде перешкоджати вільній ретрансляції радіо- і телепередач із сусідніх країн,

які випускаються в ефір цими мовами, а також забезпечуватиме свободу

виявлення поглядів і вільне поширення інформації в друкованих засобах

інформації цими мовами [59]. Таким чином, закон обмежує можливості

держави забезпечувати свою інформаційну та гуманітарну безпеку. Загалом

можна впевнено сказати, що справжньою метою прийняття закону

«Колісниченка-Ківалова» було поглиблення мовно-політичних конфліктів в

Україні, посилення та легітимізація позицій російської мови та російського

ідеологічного впливу, фрагментація українського гуманітарного простору,

виключення зі сфери його впливу певних регіонів держави з метою їх

подальшого включення у сферу гуманітарного впливу інших країн, в першу

чергу – Російської Федерації. Цей закон також заклав можливість фактичної

дискримінації україномовного населення регіонів, в яких недержавна мова

набула статусу регіональної.

Варто зазначити, що мовно-культурний сепаратизм був лише одним з

інструментів, які використовувалися Росією та проросійськими силами для

102

сприяння поступовому відчуженню відповідних регіонів від національного

гуманітарного простору України, а також формуванню штучного культурного

та символічного простору, заснованому на ідеології та цінностях так званого

«русского мира», в основі яких – підкреслення важливості та неподільності

спільної українсько-російської історії (особливо радянського періоду),

взаємозв'язків у культурній, економічній, соціальній, а також інших сферах і

необхідності тісного співробітництва (в ідеалі – злиття чи об‘єднання) в

майбутньому.

Протягом останніх років місцеві проросійські сили відповідних регіонів

успішно протистояли поширенню українського гуманітарного простору на

своїх територіях та підтримували функціонування специфічних культурних і

символічних просторів з метою формування специфічного світогляду,

цінностей та ідентичності місцевого населення. Центральні органи влади на

практиці мали дуже незначний вплив на культурно-освітні сфери у цих

регіонах. З іншого боку, місцеві проросійські сили успішно реалізували свою

стратегію, спрямовану на збереження радянських символів та топоніміки,

поширення російської історіографії та поглиблення міжрегіональних протиріч.

Можемо згадати про вільне функціонування філіалів деяких російських

університетів та наукових інституцій у Криму, встановлення пам'ятників

«Жертвам ОУН-УПА» у Луганську [179], Сімферополі [16] та інших містах,

організація заходів, спрямованих на зміцнення стереотипів та цінностей

місцевого проросійського світогляду, зокрема, фестивалів («Великий

російський світ» або святкування 400-річчя королівського дому Романових у

Криму), а також пам'ятних подій, на яких активно використовувалась

радянська та імперіалістична символіка (наприклад, святкування 9 травня, яке

характеризувалось широким використанням радянських, комуністичних

символів, марші «Безсмертного полку», що супроводжувались прорадянською

103

та проросійською риторикою про велич радянського минулого та солідарність

пострадянських держав).

Такі заходи мали на меті поглибити у місцевого населення почуття, що

його цінності, ідеали та світогляд істотно відрізняються від цінностей, ідеалів

та світогляду інших громадян України (особливо жителів Західної України, як і

загалом всіх тих, хто підтримував прозахідний курс розвитку України). На

жаль, багато таких заходів були профінансовані з центрального та місцевих

бюджетів і підтримувалися вищими посадовими особами та

загальнонаціональними політичними силами.

Загалом потрібно відзначити, що однією з передумов виникнення і

поширення сепаратистських рухів в Україні була фактична відсутність

державної політики пам’яті, спрямованої на формування національного

історичного дискурсу, популяризацію його результатів через систему освіти,

заклади культури, кіно, засоби масової інформації. Натомість чинна у 90-ті і в

першу половину 2000-х років політика пам’яті була спрямована (іноді цілком

свідомо) на підтримку у певної частини населення рудиментів радянської

ідентичності, навіювання суспільній свідомості українців думки про цілковиту

спадкоємність незалежної України по відношенню до держави, яка важливим

напрямом своєї політики зробила боротьбу з будь-якими проявами української

незалежності.

Після здобуття державної незалежності українське суспільство дозволило

ідентифікувати себе з комуністичним режимом, що не могло не відбитися на

політиці пам’яті в країні у часи Незалежності. Так, у 2006 – 2008 роках

Державний комітет архівів України очолювала член КПУ О. Гінзбург, яка не

мала навіть історичної освіти. У 2010 – 2014 роках вона ж очолювала Державну

архівну службу України, яка є правонаступником Держкомархівів. Одну з цілей

свого перебування на цій посаді вона бачила у приховуванні злочинів

комуністичного режиму, оскільки, на її думку, їх оприлюднення, по-перше,

104

було нікому не потрібним, а, по-друге, могло травмувати нащадків

співробітників репресивних органів радянських часів

У ті ж роки Український інститут національної пам’яті очолював В.

Солдатенко, який після призначення на посаду призупинив членство в КПУ,

але стосовно історії України радянського періоду фактично залишався на

комуністичних позиціях . До того ж, його розуміння цілей і завдань очолюваної

ним установи кардинально відрізнялося від цілей і завдань аналогічних установ

у постсоціалістичних країнах (Польщі, Румунії, Литві, Латвії, Естонії та ін.). На

думку В. Солдатенка, було б «неправомірно навіть з точки зору логіки

обмежувати її (національну пам'ять) хронологічно... Йдеться про те, щоб під

національною пам'яттю розуміти сукупність знань, уявлень і ціннісних оцінок

тих подій минулого, які справили вирішальний вплив на самоідентифікацію і

досягнення нації та консенсусно сприймаються у суспільстві як найбільш

значущі для конструктивного розвитку у майбутньому» [19].

Це прямо суперечило підходам до національної пам’яті колег В.

Солдатенка з країн колишнього соціалістичного блоку, які вважали, що їх

завданням, на відміну від завдань академічних установ, повинно бути

дослідження злочинів тоталітарних режимів, що діяли в їх країнах з тим, щоб

дати їм моральну і правову оцінки, аби унеможливити їх рецидиви у

майбутньому. Діяльність відповідних установ у країнах Східної Європи

сприяла подоланню їх громадянами постсоціалістичної ментальної спадщини.

В Україні ж намагання поєднати в історичному дискурсі непоєднувані речі

(глорифікацію учасників національно визвольних змагань ХХ ст. і видатних

діячів радянської доби, позитивну оцінку Української народної республіки і її

альтернативи — УРСР тощо) призводили до роздратування одних груп

населення (причому діаметрально протилежних політичних орієнтацій) і

формування байдужого або й цинічного ставлення до історії — інших, і,

оскільки історична пам’ять є важливою складовою національної ідентичності,

105

перешкоджали формуванню останньої на загальноукраїнському рівні. Водночас

у кожному регіоні формувалася (або зберігалася) власна версія історичної

пам’яті, що створювало сприятливий грунт для сепаратистських настроїв і

послаблювало резистентність українського суспільства в цілому іноземним

ідеологічним впливам.

Однією з цілей детального вивчення комуністичного минулого є

запобігання відродженню тоталітарних ідей в сучасному суспільстві на основі

тенденційно інтерпретованої історії. Спроби такого відродження ми бачимо в

Росії, де за основу беруться уявлення про безперервність російської державної,

імперської традиції, до якої включається і дореволюційна, і радянська

спадщина, і яка заснована на вічних цінностях, що протягом історії лише

змінювали вербальну та символічну оболонку, залишаючись по суті одними й

тими самими.

Таким чином, можемо зробити висновок, що за часи незалежності

України не було зроблено чітких кроків, спрямованих на забезпечення

ефективного функціонування національного гуманітарного простору. З іншого

боку, були створені можливості для подальшої русифікації ряду регіонів. Як

зазначала ще у 2005 році О. В. Кривицька, мовна біполярність, нестабільність,

мовний розкол і мовно-освітні конфлікти, які перетворюються в Україні на

знаряддя політичної боротьби, можуть призвести до автономізації Закарпаття,

відродження Донецько-Криворізької республіки, створення румунського

адміністративного регіону на Буковині, проголошення єдності з Росією та

офіційного впровадження двомовності [82]. Потрібно визнати, що цей прогноз

почасти справдився і в певних частинах досі не втратив своєї актуальності.

Необхідно відзначити, що поряд із внутрішніми чинниками, які

послаблювали захист національного гуманітарного простору України, великий

деструктивний вплив на нього чинився і з-за закордону. Перш за все мова йде

про агресивну інформаційно-культурну політику Російської Федерації, яка з

106

часу розпаду СРСР не полишала роботи над збереженням впливу російської

мови та культури на пострадянському просторі. Русифікація певних регіонів

України, домінування російськомовного контенту у ЗМІ та спроби закріпити

легальний статус російської мови як регіональної – все це служило

інструментами утримання України в сфері політичного впливу Російської

Федерації. Керівництво сусідньої держави, попри періодичні запеванення у

протилежному, здається, не полишає надії відродити імперію, основою

консолідації якої має стати російська мова, культура та православні цінності,

які декларує і поширює Російська православна церква. На думку С. Здіорука,

«…для Кремля РПЦ є ефективним інструментом утримання України в зоні

власних геополітичних впливів, адже Українська православна церква

юрисдикційно підпорядкована Московському патріархату. РПЦ використовує

різні тактики насадження ідеології і практики «русского міра» в Україні» [65,

с.337]. Основна задача, яку Російська Федерація намагається вирішити своїм

гуманітарним впливом на країни пострадянського простору, була

сформульована В. Путіним ще наприкінці 2006 року: ««…Русскій мір»

спроможний і повинен об'єднати всіх, кому дороге російське слово і російська

культура, де б вони не жили, в Росії чи за її межами» [142].

Відсутність надійних механізмів захисту національного гуманітарного

простору України дала можливість російській стороні протягом багатьох років

вільно використовувати різноманітні технології, спрямовані на русифікацію та

культурну ізоляцію цілих регіонів держави, розмивання української

ідентичності, утвердження у свідомості певної частини населення ідеї про те,

що єдиним правильним шляхом у зовнішній політиці є подальша інтеграція з

Росією, оскільки вона є «братньою країною», з якою нерозривно пов’язані

славні сторінки минулого, а отже, і майбутнє Українського народу.

Російськими або проросійськими інформаційними каналами поширювалися

меседжі про «вставання з колін» супердержави Росії, «загнивання» західного

107

світу, намагання прозахідних українських сил утискати та принижувати

російськомовне населення України і т. п. Наслідки такого довготривалого

інформаційного впливу на свідомість та світогляд громадян України був явно

недооцінений. Наприклад, О. Дзьобань ще у 2006 році зауважував, що

«…найнебезпечнішим джерелом загроз інтересам [людини, суспільства і

держави] є істотне розширення можливостей маніпулювання свідомістю

людини за рахунок формування довкола неї індивідуального «віртуального

інформаційного простору», а також можливості використання технологій

впливу на її психічну діяльність» [45, с.103]. РФ та проросійські діячі мали

змогу протягом багатьох років за допомогою різноманітних комунікаційних

каналів впливати на громадян України, укорінювати в їх свідомості певні

позиції, формуючи, таким чином, як більш-менш активно налаштованих

адептів «русского міра» так і «корисних ідіотів», які, втім, завдають не меншої

шкоди національній безпеці держави.

Результати дії цієї «м’якої сили» наочно можна було спостерігати під час

подій в Україні наприкінці 2013 – на початку 2014 років, коли проросійський

інформаційний вплив фактично розколов Україну на два протиборчі табори під

час Революції гідності. Водночас російські ЗМІ висвітлювали анексію Росією

Криму і підтримку озброєних сепаратистів на Сході як виправдані і благородні

заходи, спрямовані на захист російськомовного населення від знищення

українськими націоналістами. Росія до цих пір успішно доносила такі

повідомлення за допомогою різних інформаційних каналів до своєї цільової

аудиторії в Україні та постраждалих від конфлікту областях. Російська агресія

проти України, спочатку в Криму, а потім і на Донбасі, супроводжувалася

масштабною інформаційною кампанією, яка позначалась цілісністю меседжів,

повною дезінформацією ключових цільових груп та широкомасштабним

використанням підробленої інформації на всіх рівнях [77].

108

Не виникає сумнівів у тому, що російський вплив у відповідних сферах

здійснюватиметься і надалі, оскільки він виявив себе надзвичайно дієвим

інструментом досягнення зовнішньополітичних цілей. При цьому форми і

методи його будуть постійно змінюватися з огляду на контрзаходи, вжиті

Україною та міжнародною спільнотою. На думку В. Горбуліна, можна виділити

три великі групи ключових компонентів, які співвідносяться із заходами в

рамках «гібридних війн» у нинішній російській практиці, а саме 1. Традиційні

військові засоби (використання регулярних військових підрозділів та озброєнь,

а також сил спеціальних операцій). 2. Квазімілітарна діяльність (створення і

підтримка незаконних збройних формувань, підтримка та радикалізація

сепаратистських рухів, офіційні та нелегальні приватні військові компанії). 3.

Операції немілітарного впливу, насамперед способом спеціальних

інформаційних операцій та «активних заходів» (у тому числі економічний тиск,

операції в кіберпросторі, дипломатія, маніпуляції інформаційним простором)

[32].

Досліджуючи військовий конфлікт у Сирії як один з прикладів сучасної

гібридної війни, С. Зубченко виділяє у ньому умовні чотири виміри (або ж

«фронти»): 1) власне військовий; 2) політико-дипломатичний; 3) економічний;

4) ідеологічний (інформаційний) [72, с.22].

У контексті гібридної війни, що розгорнулася на території України,

російська агресія підтверджує, що новою своєрідною тенденцією є

«цілеспрямоване використання особливостей сучасного безпекового довкілля

для ведення гібридних воєнних дій на територіях країн із невизначеного,

буферного простору – між державами з демократичними та авторитарними

режимами» [119, с.21].

Можна припустити, що значення операцій немілітарного типу

збільшуватиметься, оскільки заходи, що входять до неї, по-перше, не

заборонені жодною з домовленостей, які стосуються ситуації на Донбасі, по-

109

друге, їх важче контролювати, по-третє, вони не потребують значних

матеріальних затрат, можуть здійснюватися безперервно і мають, у частині

інформаційного впливу, практично необмежені можливості застосування.

Також, саме засоби немілітарного впливу дають змогу не афішувати

дійсні наміри Російської Федерації та до певного часу уникати відповідальності

за агресію проти суверенної держави. Наприклад, Б. О. Парахонський та Г. М.

Яворська відзначають, що істотною рисою сучасної гібридної війни є

використання засобів, які забезпечують приховування активних дій та намірів

сторони-агресора. Так, «…якщо у традиційних війнах прямо говориться про

претензії або амбіції одних держав щодо інших, чітко визначаються цілі війни,

стратегічні наміри супротивників, то у війнах гібридного типу головний акцент

робиться на створенні ситуації страху, нестабільності, невизначеності тощо.

Приховування реального смислу війни стає необхідним з огляду на потребу

виправдати свої дії в очах як власного населення, так і світової спільноти

в умовах глобального інформаційного простору. Оскільки реальна ситуація

може змінюватись і набувати небажаного вигляду, стає необхідним висувати на

поверхню різні версії. Відбувається своєрідна гра прихованих смислів» [97,

с.8].

Група дослідників Національного інституту стратегічних досліджень

також звертають увагу на відносно новий метод ведення війни, який

використовується Російською Федерацією – т. зв. «організаційна зброя».

Відзначається, що основними об‘єктами впливу цього методу стають

представники органів влади України, бізнесових кіл, релігійних громад, а також

і кримінального середовища. Мета – «…викривлення національних цінностей і

національної культури, а також підтримання «п‘ятої колони», сформованої

російськими спецслужбами». Тим самим «…агресор намагається створити й

розвинути таку ситуацію, що підштовхує до прийняття державних рішень, які

суперечать національним інтересам, спонукає до зміни стратегічного напряму

110

розвитку держави, має сприяти знекровленню економіки та максимальному

послабленню системи забезпечення національної безпеки. Кінцева мета

застосування організаційної зброї» – знищення Української Держави» [119

с.32].

Цікаво, що зацікавленість Російської Федерації у активному використанні

немілітарних засобів та веденні гібридних війн фактично було підтверджено у

статті начальника Генерального штабу Збройних сил РФ В. Герасімова, яку він

опублікував у лютому 2013-го року у виданні «Військово-промисловий кур’єр».

Розмірковуючи над змінами у «правилах війни» у сучасних конфліктах та ролі

невійськових засобів у них, російський генерал зауважує, що «…Акцент

використовуваних методів протиборства зміщується в бік широкого

застосування політичних, економічних, інформаційних, гуманітарних та інших

невійськових заходів, реалізованих із задіянням протестного потенціалу

населення. Все це доповнюється військовими заходами прихованого характеру,

в тому числі реалізацією заходів інформаційного протиборства і діями сил

спеціальних операцій. До відкритого застосування сили часто під виглядом

миротворчої діяльності та кризового врегулювання переходять тільки на

якомусь етапі, в основному для досягнення остаточного успіху в конфлікті»

[30].

Дана концепція серед західних дослідників отримала назву «доктрина

Герасімова». На думку багатьох із них, вона фактично описує

зовнішньополітичну програму дій РФ, яка передбачає невідкриті втручання у

внутрішні справи не тільки України чи інших сусідніх держав, але і країн

Європи, США та інших. Так, американський спеціаліст з інформаційних війн

М. Маккью відзначає, що «…Росія, безперечно, систематично втручається в

справи інших країн на різних рівнях одночасно. Її методи ставлять нас в глухий

кут, тому що ми не завжди розуміємо, як вони працюють на практиці. Адже, як

і будь-яка стратегія партизанських дій, вони передбачають економію ресурсів і

111

децентралізацію, в зв'язку з чим їх важко виявляти і відстежувати. До того ж, зі

стратегічної точки зору, завдання Росії виглядають для нас незвично. Кремль не

робить ставку на перемогу тієї чи іншої сили – він послаблює ворога і створює

обстановку, в якій програють всі, крім нього самого» [180].

Висновки до 2-го розділу.

Динаміка діяльності проросійських сепаратистських рухів на території

нашої держави може бути досить чітко поділена на дві хронологічні фази - до

подій Революції гідності і після неї. Так, у період з 1991 р. до 2013 р.

відбувалася інституалізація ряду проросійських політичних і громадських

організацій, які діяли під наглядом кураторів з РФ і традиційно користувалися

підтримкою певної частки населення на Сході і Півдні України. Водночас на

території Криму станом на 2013 рік зазначені структури мали незаперечну

підтримку більшості громадян, а проукраїнські сили навпаки опинилися на

маргінесі.

Основними наслідками зазначених процесів стали значні територіальні

втрати Української Держави в період після повалення влади В.Януковича, що

знайшли своє вираження у прямій російській анексії Криму та створенні на

території окремих районів Донецької й Луганської областей квазі-державних

утворень - так званих «ДНР/ЛНР». Крім того, перехід проросійських

сепаратистських рухів з латентної фази в активну мав місце також у

Харківській, Дніпропетровській, Запорізькій, Одеській, Миколаївській,

Херсонській та інших областях України, навіть територіально віддалених від

РФ. Важливим вбачається подальше комплексне дослідження особливості

сепаратистських рухів на території нашої держави, а також інституційні та

нормативні механізми подолання вказаної проблеми, насамперед засобами

гуманітарної політики.

112

Важливим компонентом національної безпеки є захист гуманітарного

простору держави, оскільки в ньому формується ідентичність громадян,

закладаються основи національної консолідації. Збереження цілісності

гуманітарного простору (що не заперечує його внутрішньої різноманітності) є

запорукою сталого розвитку держави і суспільства, їх резистентності по

відношенню до зовнішніх негативних впливів.

В Україні створення єдиного гуманітарного простору було одним з

головних завдань державотворення після здобуття незалежності. Однак його

реалізації перешкоджала низка чинників, почасти пов’язаних з

контроверсійною радянською спадщиною в галузі культури, освіти,

національного менталітету, почасти створених штучно проросійськими силами

в середині країни за сприяння і прямої підтримки Російської Федерації.

Слабкість і непослідовність гуманітарної політики держави, фрагментованість

її гуманітарного простору разом з негативними тенденціями у внутрішній

політиці та економіці створили сприятливі умови для розвитку сепаратистських

настроїв в окремих регіонах країни і виникнення відповідних рухів. Саме вони

стали головною причиною трагічних подій 2014 року, дозволивши Росії

легітимізувати, принаймні в очах власного населення, анексію Криму і

матеріальну та збройну підтримку ДНР-ЛНР.

Гуманітарна складова присутня серед засобів і методів «гібридної війни»,

яку Росія, судячи з усього, й надалі вестиме проти України під прикриттям

«мінського процесу», «нормандського формату» і т. п. Її метою є не лише

політичне та економічне ослаблення нашої держави, але й збереження і

поглиблення внутрішніх соціокультурних меж, якими можна буде

«виправдати» чергову криваву авантюру. З огляду на цю невтішну перспективу,

а також із врахуванням негативного досвіду минулих років потрібно формувати

сучасну гуманітарну політику.

113

РОЗДІЛ 3. ГУМАНІТАРНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ ЩОДО

ЗАПОБІГАННЯ НА ПОДОЛАННЯ НАСЛІДКІВ ДІЯЛЬНОСТІ

СЕПАРАТИСТСЬКИХ РУХІВ

3.1. Наслідки діяльності сепаратистських рухів для гуманітарної

безпеки держави

Основними функціями сучасної держави є захист прав її громадян та

реалізація суспільних інтересів. Наявність розвинутих демократичних

інститутів, прозорість діяльності державних органів, справедливий розподіл

благ і ресурсів забезпечує усвідомлення держави її громадянами як

найважливішого соціального інструменту, за допомогою якого вони можуть

реалізовувати свої інтереси, та беззаперечної цінності. З іншого боку,

політична, економічна та соціальна нестабільність, корумпованість та слабкість

державних органів, наявність гострих соціальних протиріч, відсутність

розвинутих політичних інститутів та інститутів громадянського суспільства

можуть знижувати оцінку населенням цінності власної держави та навіть

формувати уявлення про неї як про певний тягар, несправедливу систему, за

рахунок якої збагачується еліта, а населення зубожіє.

Втім, варто розуміти, що зазначені негативні фактори у тій чи іншій

формі можуть існувати у будь-яких суспільствах на певних етапах їх

історичного розвитку. Ідеї ж про те, що якась інша держава чи квазідержавне

утворення можуть краще, ніж власна держава, забезпечити інтереси

національної спільноти або її частини є просто наївними і за цю наївність

українцям доводилося неодноразово розплачуватися. Так само наївним і

небезпечним є протиставлення держави, з одного боку, і субдержавних

(інститути громадянського суспільства) та наддержавних (міжнародні

114

організації) утворень, з іншого. У сучасній політичній практиці, особливо з

початку 90-х років минулого столітті, такого роду протиставлення, зокрема,

апеляції міжнародних організації і «провідних» демократичних країн

безпосередньо до «народу» та громадських інститутів країн «недемократичних»

з одночасним ігноруванням або піддаванням обструкції відповідних

«авторитарних», «злочинних», «корумпованих» урядів, набули значного

поширення. У багатьох випадках це призвело не до демократизації і

реформування, а до фактичної руйнації суверенних держав, в тому числі й

через те, що частина згаданих «громадських інститутів» представляла

сепаратистські рухи, які скористалися зовнішньою підтримкою і/або хаосом,

що утворився внаслідок руйнування державних інститутів, для досягнення

своїх цілей. Водночас, там, де зовнішнє втручання було життєво необхідним

для того, наприклад, щоб запобігти масштабним порушенням прав людини,

масовим вбивствам чи навіть геноцидам, воно часто виявлялося запізнілим або

недостатнім (можна згадати ситуації, які склались у відповідні роки в Руанді,

Сребрениці у Боснії, Дарфурі у Судані, а також з мусульманами-рохінджа у

сучасній М’янмі).

Висловлені багатьма вітчизняними та зарубіжними мислителями тези про

цінність національної держави, які були проаналізовані у попередніх розділах

даної роботи, дають можливість зробити висновок, що на сучасному етапі

розвитку людства саме національна держава є найбільш оптимальною формою

організації суспільної влади для захисту прав та інтересів громадян, а також

інструментом, за допомогою якого народи можуть у повній мірі реалізовувати

свій потенціал. Таким чином, сепаратистські рухи, чия діяльність руйнує

політичну цілісність країни, систему державного управління, економічні та

культурні зв’язки, створюють пряму загрозу для захисту і реалізації згаданих

інтересів, а отже й для національної безпеки держави та однієї з її основних

складових — гуманітарної безпеки.

115

Відзначимо, що розбіжності у тлумаченні та перекладі поняття

«гуманітарний» може призводити до певної плутанини. Так, у західній науці

під даним поняттям частіше розуміють об’єкти, що спрямовані на зміцнення

людського добробуту або на подолання певних негативних явищ, пов’язаних зі

стихійними катаклізмами чи антропогенними факторами. Основа такого

тлумачення походить зі значень латинських слів humanus – людcький, та

humanitas – людська природа, людяність, гуманність. Звідси «гуманітарне»

трактується як те, що пов’язане з реалізацією потреб людини, в першу чергу, в

безпековій, соціальній та матеріальній сферах. Так, англійський термін human

security позначає концепцію, запропоновану у Доповіді щодо питань людського

розвитку Програми розвитку ООН 1999 року, за якою головним об’єктом

національної безпеки країн має стати саме людина. У зазначеній доповіді

автори виділили шість основних компонентів human security, а саме 1)

економічна безпека (тобто забезпечення матеріальних умов розвитку

особистості); 2) продовольча безпека; 3) медична безпека (доступ до системи

охорони здоров'я і захист від хвороб); 4) екологічна безпека; 5) безпека

особистості (безпека від таких загроз, як тортури, війни, злочинні напади,

використання наркотиків, суїциди і навіть ДТП); 6) безпека спільнот

(збереження традиційних культур етнічних груп), політична безпека (політичні

права і відсутність політичного гноблення) [189].

Аналізуючи дослідження у різних сферах можемо зробити висновок, що

поняття humanitarian у західній (англомовній) науці, як правило, означає

належність об’єкта до сфери гуманітарного права, що регулює способи і методи

ведення війни, а також захист цивільного населення, або до механізмів надання

гуманітарної допомоги чи соціального реформування, покликаного забезпечити

захист і добробут певної постраждалої групи осіб. У вітчизняній науці існує

інший підхід до тлумачення і використання поняття «гуманітарний», який

виходить із загального розуміння предмету гуманітарних наук. Так,

116

Енциклопедія сучасних наук визначає гуманітарні науки як «..галузі

досліджень, предметом яких є людина як суспільна (культурна, моральна,

духовна) істота і все нею створене» [52]. Звідси «гуманітарний» у вітчизняних

дослідженнях частіше вживається для позначення зв’язку з культурною,

духовною, освітньою та іншими сферами, що формують світоглядно-ціннісні

орієнтації людини та суспільства. Наприклад, С. І. Здіорук відзначає, що

«…гуманітарний розвиток суспільства – це процеси зростання можливостей

людини, її добробуту, безпеки, здоров‘я та духовності» [39, с.13]. Також, у

наукових дослідженнях можна знайти визначення, що «…гуманітарна царина є

тим простором, де конструюються сенси, відбувається формування

аксіологічної матриці, тому саме розуміння ваги глибоко продуманої державної

гуманітарної політики визначальне для суспільної консолідації, збереження

цілісності держави, успішного економічного і політичного поступу нації,

утвердження ефективної системи національної безпеки» [135 , с.228].

Якщо говорити про поняття «гуманітарний простір» та «гуманітарна

безпека», то значною проблемою для їх дослідження є відсутність їх

нормативного закріплення та певні відмінності у визначеннях їх змісту.

Закон України «Про основи національної безпеки України» у статті 1

визначає національну безпеку як захищеність життєво важливих інтересів

людини і громадянина, суспільства і держави, за якої забезпечуються сталий

розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання і нейтралізація

реальних та потенційних загроз національним інтересам у відповідних сферах.

Разом з цим національні інтереси визначаються як життєво важливі

матеріальні, інтелектуальні й духовні цінності Українського народу як носія

суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, визначальні потреби

суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України

та її прогресивний розвиток. Стаття 3 одним з об’єктів національної безпеки

проголошує суспільство – його духовні, морально-етичні, культурні, історичні,

117

інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне

середовище і природні ресурси. Стаття 7 визначає основні загрози

національним інтересам і національній безпеці України, серед яких відповідне

місце займають і прояви сепаратизму в окремих регіонах України, а також

намагання автономізації за етнічною ознакою окремих її регіонів [63].

Слід відзначити, що більшість елементів, наведених у статті 3, можна

охарактеризувати як складові гуманітарного простору держави, цілісність та

функціональність якого забезпечує національну консолідацію і прогресивний

розвиток суспільства на основі спільних ціннісних орієнтацій та цілей.

Національний гуманітарний простір можна визначити як середовище, в якому

виробляється та функціонує система ідей, цінностей, ідеалів, міфів,

стереотипів, образів, що впливають на свідомість людей і, таким чином,

визначають напрями поступу нації та держави [134]. Важливим завданням

внутрішньої політики держави є забезпечення сталого функціонування цього

середовища шляхом охорони і розвитку національної інформаційної,

культурної, освітньої та інших пов’язаних з ними сфер життєдіяльності

суспільства. Відсутність ефективного захисту гуманітарного простору може

спричинити поглиблення внутрішніх протиріч у суспільстві на основі

соціальних, етнічних, мовних, регіональних відмінностей, втрату засобів

ефективної протидії зовнішнім гуманітарним загрозам і, врешті решт,

розмивання та зміну національної ідентичності.

Примітно, що у законотворчій діяльності гуманітарний простір іноді

ототожнюється з інформаційно-культурним середовищем. Так, проект Закону

України «Про національний культурний продукт» визначає інформаційно-

культурний простір як сукупність сфер суспільно-культурної діяльності та

засобів забезпечення культурно-мистецьких і мовних потреб громадян України,

що включає сфери мистецької, культурно-просвітницької, культурно-

дозвіллєвої діяльності (професійної та аматорської), ефірний простір

118

електронних ЗМІ, національний ринок видавничої продукції, ринки інших

культурно-мистецьких товарів та послуг, українські ресурси Інтернету, а також

суміжні сфери освітньої та наукової діяльності [106].

Однак, на нашу думку, гуманітарний простір є ширшим поняттям і, окрім

інформаційної та культурної сфери, охоплює також освітню, наукову, духовну,

нормативно-правову та інші сфери життєдіяльності суспільства, спрямовані на

формування і підтримання сталого функціонування ціннісних орієнтацій

громадян певної держави, які лягають в основу їх національної ідентичності,

сприйняття цінності власної національної держави, формування суспільних і

національних інтересів тощо.

Оскільки наведені вище положення статті 3 Закону України «Про основи

національної безпеки» проголошують такі елементи гуманітарного простору, як

духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні

цінності, а також інформаційне середовище, об’єктами національної безпеки,

можна дійти висновку, що її важливою складовою виступає гуманітарна

безпека, яку, в силу специфіки згаданих елементів та способів їх

функціонування, потрібно розглядати окремо.

В. О. Пироженко зазначає, що гуманітарна безпека або, точніше,

гуманітарна складова національної безпеки — це ступінь захищеності життєво

важливих інтересів суспільних і політичних суб’єктів, що визначаються їх

специфічними світоглядно-ціннісними орієнтаціями, а гуманітарною

складовою (аспектом) загальної політики безпеки (політика безпеки у

гуманітарній сфері) є її напрям, що усуває небезпеки в гуманітарній сфері,

тобто небезпеки, спричинені несприятливими з погляду національних інтересів

та завдань держави (держав чи їх регіональних об’єднань) мотиваціями,

намірами та діями світоглядно-ціннісного походження [98].

На думку І. Бікташева, гуманітарна безпека України охоплює духовне

життя суспільства і полягає у стані захищеності гуманітарного потенціалу

119

нації: її фізичного та психічного здоров’я, соціального благополуччя,

моральності, духовності, інтелектуального ресурсу, психологічної єдності,

гуманітарної активності [16].

Дослідники Міжнародного центру перспективних досліджень зазначають,

що поняття гуманітарної безпеки має кілька вимірів: 1) безпека фізичного та

психічного здоров’я людини; 2) безпека можливості вільної самоідентифікації

громадян, суспільних груп і країн; 3) безпека громадян і країн щодо

можливостей розвитку та загалом можливостей вибирати майбутнє [76]. На

нашу думку, гуманітарна безпека своєю метою має захист цілісності і сталого

функціонування національного гуманітарного простору, а також захист

громадян, груп і держави в цілому від негативних зовнішніх впливів

гуманітарного характеру.

Слід зазначити, що суб’єктами формування гуманітарного простору

певної держави можуть бути як державні, так і недержавні актори. У державах,

де поважаються принципи плюралізму, свободи слова та інформації, на

формування цінностей суспільства активно впливають організації

громадянського суспільства, різноманітні громадські та приватні інституції, які

працюють у сфері культури, освіти, науки, а також окремі діячі культури,

науки, освіти.

Швидкий розвиток технологій і значне збільшення інформаційних

потоків змінив традиційні інструменти інформаційного впливу на суспільство.

Так, на передачу інформації, а разом з цим – на формування і прищеплення

певних цінностей і світоглядних орієнтацій активно впливають популярні і

авторитетні лідери громадської думки, серед яких можуть бути як професійні

журналісти чи літератори, так і окремі блогери на різноманітних ресурсах

мережі Інтернет, які можуть збирати величезні аудиторії, ретранслювати

інформаційні меседжі і висловлювати свою позицію (включаючи, звичайно, і

ціннісні судження), витрачаючи на це порівняно невеликі ресурси. Вплив на

120

формування індивідами ідей і, як наслідок, цінностей та світоглядних

орієнтацій, з боку недержавних акторів підтверджується концепцією

двоступеневого руху інформації Е. Катца і П. Лазарсфельда. Згідно з нею,

передача інформації та ідей до аудиторії засобами масової інформації

відбувається не напряму, а опосередковано, через лідерів громадської думки,

які ретранслюють та інтерпретують їх на основі власних суджень, тим самим

впливаючи на формування позиції їх аудиторії [177].

Також не слід забувати, що хоча Україна проголошує себе світською

державою, і церква у нас відділена від держави, релігійні організації

продовжують бути досить вагомими суб’єктами впливу на національний

гуманітарний простір. Ще у своєму дослідженні 2005 року С. І. Здіорук

зазначав, що «церква – єдиний суспільний інститут, який на фоні падіння

довіри громадян до політичних та громадських в Україні, продовжує зберігати

стабільно високий рівень суспільної довіри» [68]. Так, за даними дослідження

Центру Разумкова, проведеного у 2016 році, 70 % громадян України вважали

себе віруючими, 73 % громадян бачать роль релігії в тому, що вона «підвищує

моральність і духовність людей», 65 % вважають її «одним із важливих засобів

відродження національної самосвідомості і культури», 55 % (проти 46 % у

2000р.) – «одним із чинників демократичного суспільства». Привертає увагу

збільшення частки тих, хто вважає, що релігія є «елементом політичного

життя» (з 34 % опитаних у 2014р. до 50% у 2016 році) [158].

Потрібно також враховувати, що гуманітарний вплив здатні чинити як

внутрішні, так і зовнішні актори. Важливою складовою зовнішньої політики

багатьох держав є цілеспрямована популяризація їх національних мов, культур,

цінностей. З одного боку, така діяльність забезпечує високий міжнародний

авторитет держави, можливість збагачувати світову цивілізацію своїми

національними культурними та духовними продуктами, пропагувати

національні цінності на міжнародному рівні, формувати привабливий образ

121

своєї країни для притоку кваліфікованої робочої сили і посідати важливу роль у

формуванні світового порядку і глобальному управлінні. З іншого боку, такий

вплив часто використовується як інструмент зовнішньої політики, спрямований

на нав’язування культури, цінностей, інтересів і, зрештою, політичної волі своєї

держави іншим суб’єктам міжнародних відносин. Загальновідомо, що методи

так званої «твердої сили» – передусім військові засоби реалізації

зовнішньополітичних інтересів, заборонені Статутом ООН (п.4 ст.2). Також

принцип заборони агресії закріплений у таких документах, як Декларація про

принципи міжнародного права, що стосуються дружніх відносин і

співробітництва між державами відповідно до Статуту ООН 1970 року, а також

у Заключному акті Наради з безпеки й співробітництва у Європі 1975 року. На

противагу «твердій силі» існує і «м’яка сила», яка оперує, перш за все,

гуманітарним впливом для досягнення зовнішньополітичних інтересів.

Вперше концепцію «м’якої сили» запропонував американський дослідник

Дж. Най, який окремо виділяв мову і культуру певної держави (точніше

сказати, можливості популяризації чи нав’язування їх, а також цінностей та

ідеалів, що складають основу тієї чи іншої національної культури) як фактор,

що відіграє ключову роль у міжнародних відносинах, що впливає

безпосередньо чи опосередковано на світову політику і налагодження ділових

зв’язків на зовнішньополітичній арені. Так, на думку дослідника, певна країна

може досягати своїх цілей у світовій політиці, якщо її цінностями будуть

захоплюватися, братимуть з неї приклад і прагнутимуть такого ж, як у неї, рівня

відкритості і процвітання. У цьому контексті також важливо сформувати

певний порядок і залучати інших суб’єктів до світової політики, і у взаємодії з

ними не обов’язково змушувати їх приймати певну позицію погрозами

застосування військової сили чи економічних санкцій, оскільки суть «м’якої

сили» в тому, щоб отримувати бажані результати за рахунок мирного

співробітництва, а не примушування [183].

122

Згадані вище заборони на використання військових методів досягнення

зовнішньополітичних цілей, міжнародні важелі стримування (у тому числі,

ядерна зброя, право на індивідуальну та колективну самооборону, а також

ризик накладення санкцій), стрімкий розвиток інформаційних технологій, а

також глобалізаційні процеси у цілому сприяють тому, що саме «м’які» методи

починають домінувати в зовнішньополітичному, а також і військовому арсеналі

багатьох країн світу. Так, в останні роки набула популярності концепція

«гібридних війн», за якою в сучасних війнах або ж війнах нового покоління

використовують сполучення традиційних, невійськових та інформаційних

інструментів для досягнення поставлених задач. Характерними особливостями

таких війн можна назвати наступні: агресія без офіційного оголошення війни;

приховування країною-агресором своєї участі у конфлікті; широке

використання нерегулярних збройних формувань (в т. ч. під прикриттям

мирного населення); нехтування агресором міжнародних норм ведення бойових

дій та чинних угод і досягнених домовленостей; взаємні заходи політичного та

економічного тиску (за формального збереження зв’язків між двома країнами);

широка пропаганда та контрпропаганда з застосуванням «брудних»

інформаційних технологій; протистояння у кібернетичному просторі [136].

Вагомою частиною гібридної війни є інформаційно-психологічний вплив

на населення держави, з якою вона ведеться, з метою вироблення у нього

необхідних оцінок та позицій. Тому фактично йдеться про інтервенцію в

інформаційний простір держави, який є невід’ємною частиною гуманітарного

простору. За умови відсутності ефективного захисту гуманітарного простору

такий вплив може спричинити значне послаблення безпеки держави, а також

підрив мотивації у населення країни до її захисту, розмивання у нього

розуміння власної ідентичності та національних інтересів, що створює

сприятливі умови для досягнення агресором своїх цілей, а також змушує

конфронтуючу державу відмовитися від своїх політичних, економічних та

123

інших цілей через недостатню для їх реалізації підтримку населення або ж

навіть через його опір відповідним заходам [17, с.85].

Російська Федерація, яка проводить проти України гібридну війну,

військова фаза якої почалася з лютого 2014 року (першою відкритою акцією

можна вважати захоплення спецназом ГРУ приміщення Верховної Ради АР

Крим 27 лютого), використовувала інформаційні та інші гуманітарні засоби

впливу на населення України напряму, а також через проросійські сили на

території України протягом тривалого часу, про що йшлося у попередніх

розділах даного дослідження. Зауважимо, що військова доктрина РФ, прийнята

у 2014 році, приділяє інформаційній складовій сучасних війн пріоритетне

значення, а основною особливістю сучасних військових конфліктів визначає

комплексне застосування військової сили та інших заходів невійськового

характеру, які реалізуються з широким використанням протестного потенціалу

населення ворожої країни і сил спеціальних операцій [25].

Впровадження відповідних інформаційних «меседжів», що містять пряму

чи завуальовану оцінку певних подій та явищ, безперечно впливає на

формування у населення певної позиції стосовно історичного минулого та

сьогодення, включаючи ставлення до інститутів власної держави і оцінку дій

держави-супротивника. Такий вплив може здійснюватися поступово і мати

далекосяжні цілі, а може мати характер інформаційної атаки чи агресії, яка має

на меті швидку дестабілізацію ситуації всередині країни, викликання страху,

паніки, посилення суспільних протиріч і т.п.

У контексті інформаційної війни, яку веде Російська Федерація проти

України, основними напрямами інформаційних протистоянь дослідники

виділяють наступні: створення атмосфери недовіри до чинного керівництва

держави і, зокрема, Президента України; поширення думки про те, що воно

готове домовлятися із супротивником та ігнорує зубожіння широких верств

власного населення; посилення внутрішніх протиріч у державному керівництві

124

і ослаблення політичного управління країни; нагнітання протестних настроїв у

суспільстві, нав’язування вкрай негативних оцінок соціально-політичної

ситуації в країні, а також демонстрація нестабільного морально-психологічного

стану українського суспільства; підтримка створення потужної прокремлівської

суспільно-політичної сили тощо [40].

Суб’єктами, які доносять відповідну інформацію до реципієнтів, тобто,

українського населення, є як державні, так і приватні російські медіа,

проросійські українські медіа, а також лідери громадської думки (незалежно від

національності) і так звані «тролі» в мережі Інтернет. Останнім терміном

позначають, як правило, проплачених блогерів чи коментаторів на різних

інформаційних чи соціальних ресурсах, які систематично відстоюють і

поширюють певні інформаційні «меседжі» і позиції, сформовані їхнім

керівництвом, підсилюючи дію інформаційної пропаганди з боку своєї країни і

дестабілізуючи інформаційне середовище протилежної сторони. Характерною

ознакою таких діячів є їх анонімність або використання вигаданого образу

(часто прикидаються емігрантами, іноземцями та іншими особами, що, начебто,

не повинні мати прямого зв’язку з однією з конфронтуючих сторін, а отже,

начебто, можуть претендувати на об’єктивність), використання дезінформації

або маніпулювання фактами, а також активізація діяльності тільки у певний час

доби, що надає їй характеру інформаційних атак. Варто також сказати, що

сучасний інформаційно-технічний потенціал дозволяє використовувати в

інформаційній боротьбі також автоматизовані системи поширення і

спотворення інформації шляхом автоматичного генерування тексту коментарів,

новин тощо.

Таким чином, якщо суб’єктами впливу на національний гуманітарний

простір можуть бути внутрішні і зовнішні державні і недержавні актори, то

зобов’язання з підтримки сталого функціонування гуманітарного простору на

всій території держави, визначення меж діяльності суб’єктів його формування

125

та його захисту від деструктивних впливів, спрямованих на розмивання

національної ідентичності громадян, спотворення національної пам’яті,

загострення внутрішніх соціальних конфліктів, зниження цінності суверенітету

та важливості розбудови власної національної держави, перебільшення

привабливості культури та цінностей іншої держави та інших негативних

тенденцій лягають на апарат держави. Саме тому головним суб’єктом

гуманітарної безпеки як складової політики національної безпеки є держава.

Активізація сепаратистських рухів в Україні з початку 2014 мала значні

наслідки для функціонування гуманітарного простору України та можливості

забезпечення ефективної гуманітарної безпеки держави.

Перш за все, варто розуміти, що гуманітарна безпека забезпечується за

рахунок певних нормативних та інституційних механізмів, покликаних

виконувати різноманітні функції у цій сфері. Функціонування гуманітарного

простору потребує певних ресурсів та розвинутої інфраструктури. Втрата

ефективного контролю над АР Крим та відповідними частинами Луганської і

Донецької областей фактично означає втрату інфраструктури підтримання

українського національного гуманітарного простору на цих територіях.

Мається на увазі захоплені сепаратистами і владними структурами держави-

окупанта телекомунікаційні мережі, редакції медіа, приміщення закладів освіти

та культури, а також працівники відповідних сфер, які продовжили працювати

на місцях на нове керівництво.

Таким чином була порушена цілісність гуманітарного простору України і

втрачена частина його ресурсної бази на місцях. Водночас частина колишньої

української гуманітарної інфраструктури почала використовуватися

сепаратистами і російськими збройними силами для ведення гібридної війни

проти України. Серед іншого — використання телекомунікаційних мереж для

трансляції пропаганди, продукованої РФ та місцевими сепаратистськими

силами; запровадження змінених програм в освітніх закладах, спрямованих на

126

деукраїнізацію молодого покоління та формування у нього цінностей «русского

мира» (ще у 2015 році місцева самопроголошена влада заявила, що розробила

нові стандарти шкільної освіти, головним у розробці якої було «виключення

націоналістичної ідеології, яка насаджувалася за української влади», також

йшлося про інтеграцію в освітній простір РФ та інших країн колишнього СРСР

[147]), діяльність місцевих діячів науки та культури, спрямованих на

виправдання і героїзацію діяльності сепаратистів та військових сил РФ тощо.

Разом з тим створюються технічні перешкоди впливу України на своїх

громадян України, що знаходяться на окупованих територіях і фактично

виключені з гуманітарного простору України та піддаються постійній обробці

проросійської пропаганди. Серед іншого можна говорити про жорстке

цензурування ефірного простору, заборону кабельного мовлення українських

каналів та намагання замінити їх російськими [14].

Також, очевидним фактом є те, що окупація АР Крим та частин

Донецької і Луганської областей нанесла відчутний удар по економіці України.

Окрім втрати доступу до ресурсів цих територій а також традиційних торгових

зв’язків з РФ, країна мусить виділяти величезні видатки на проведення АТО та

зміцнення військового оборонного потенціалу держави, забезпечення

внутрішньо переміщених осіб та інших, що постраждали в результаті конфлікту

(за даними Мінсоцполітики станом на 23 січня 2017 року в Україні було взято

на облік 1 648 852 переселенців [91]). Окремою задачею держави є

забезпечення їх матеріальною допомогою та умовами для реінтеграції в нових

місцях проживання). При цьому потреби в охороні, розвитку і підтримці

гуманітарного простору стрімко ростуть, оскільки в умовах гібридної війни він

постійно зазнає нападів зі сторони супротивника, чий ресурсний потенціал

значно перевищує український, що також зумовлює необхідність у приділенні

більшої уваги до стримування зовнішніх негативних впливів на національний

гуманітарний простір, ніж до його прогресивного розвитку.

127

Активізація сепаратистських рухів на півдні та сході України також

сприяла загостренню існуючих протиріч всередині українського суспільства.

Суперечності щодо трактування тих чи інших історичних подій, способів,

методів та доцільності проведення декомунізації, мовного питання, а також

інші протиріччя, пов’язані з культурними та конфесійними розбіжностями і

вподобаннями українців, їх регіональними особливостями, в умовах кризи

значно загострились, у тому числі, завдяки роздмухуванню вказаних протиріч

супротивником за допомогою наявних інструментів інформаційного і

гуманітарного впливу, а також слабкості системи протидії їм, розбудова якої,

власне, має бути основним напрямком гуманітарної безпеки держави.

За даними дослідженнями, проведеного Центром Разумкова у 2017 році,

серед чинників, що перешкоджають формуванню спільної

загальнонаціональної ідентичності громадян, експерти відзначають,

насамперед, відсутність реалістичного і прийнятного для жителів усіх регіонів

проекту розвитку країни («національної ідеї») – 4,4 бали (за п’ятибальною

шкалою), потужну негативну дію таких чинників, як слабкість національного

інформаційного простору, недостатність якісного національного

інформаційного продукту, незахищеність від зовнішніх впливів (4,3 бали),

відсутність цілеспрямованої політики формування спільної

загальнонаціональної ідентичності і тривалий період геополітичної

невизначеності держави (по 4,2 бали). Дещо меншою мірою, але теж дуже

негативно відзначається дія таких чинників, як російська агресія проти України,

надто довге тривання транзитного стану суспільства, розчарування громадян у

своїй соціальній перспективі та в перспективах України (по 4,1 бали),

цілеспрямоване використання політичними силами та владою наявних

суспільних поділів і міжрегіональних відмінностей (4 бали) [157]. Таким чином,

можна стверджувати, що проблеми побудови гуманітарного простору в Україні

128

ще більш актуалізувалися, поглибилися і загострилися в умовах агресії

Російської Федерації та суспільної кризи.

Ще однією відчутною внутрішньою загрозою для гуманітарної безпеки

держави є певна радикалізація суспільства, поширення радикальних ідеологій

та закликів до силового вирішення наявних проблем. Загалом, це явище є

характерним для суспільств, які переживають кризу. Перш за все, радикальні

рухи пропонують зазвичай досить зрозумілу ідеологію і обіцяють швидке

наведення ладу в країні, часто спекулюючи на потребі багатьох людей бачити

на чолі держави ідеального авторитетного лідера, який швидко вирішить

наявні проблеми і забезпечить розвиток і процвітання держави.

Однією з причин поширення праворадикальних настроїв у суспільстві є

безумовно велика роль націоналістичних організацій та добровольчих

батальйонів на перших етапах збройної конфронтації на Сході України.

Героїчною боротьбою за відстоювання суверенітету і державних інтересів

України вони заробили значний авторитет у суспільстві, що, тим не менш,

жодним чином не скасовує їх обов’язок діяти у правових рамках і поважати

державний устрій України та демократичні цінності, закріплені у Конституції.

На думку експерта Центру близькосхідних досліджень І. Семиволоса,

«махновщина і отаманщина, споконвічні вороги української державності,

мають бути поза законом, а монополію на легітимне насильство повинна мати

лише держава» [53]. Потрібно також брати до уваги, що для значної частини

населення України прояви радикального націоналізму є неприйнятними,

оскільки часто носять у собі елементи дискримінації інших громадян та груп за

етнічним походженням, мовою, культурою, цінностями та іншими критеріями,

що не тільки викликає природний опір, але і дискредитує в їх очах національну

ідею і все, що пов’язане з розбудовою національної держави. Саме тому

радикальні прояви націоналістичних ідеологій мають негативний вплив на

129

процеси консолідації суспільства та формування спільної загальноукраїнської

ідентичності.

Також за період боротьби проти збройної агресії РФ та сепаратистських

рухів стала помітною тенденція до експлуатації патріотичних і

націоналістичних ідей різноманітними суспільними та політичними силами з

метою отримання народних симпатій та реалізації власних інтересів. Секретар

Ради національної безпеки і оборони України у своєму виступі на

оперативному зборі керівного складу Збройних Сил України у лютому 2017

року відзначив, що важливу роль у руйнівних процесах відіграють популістські

та радикальні політичні сили, а також квазіорганізації, що камуфлюються під

інституції громадянського суспільства. Вони намагаються перехопити функції з

формування державної політики і управління державним сектором економіки,

жодним чином не відповідаючи за ультимативно нав'язувані ними рішення,

забезпечуючи вирішення суто вузькополітичних, корпоративних лобістських

завдань або взагалі неприховано працюють на державу-агресора. Усе це

зумовлює зростання суспільної недовіри до державних інститутів, яку вони

самі вдало експлуатують [22].

Таким чином, маніпуляції патріотичними та націоналістичними

настроями суспільства є значною загрозою для розвитку Української Держави,

оскільки вони призводять до дискредитації державних органів, національних

інтересів та цінності національної держави. На нашу думку, однією з

найважливіших задач гуманітарної політики України є вироблення

національної ідеї та цінностей, здатних об’єднати суспільство і стати основою

для завершення формування політичної нації.

Поряд із загостренням настроїв на «правому фланзі», варто також

відзначити поступове зростання активності релігійних, громадських та

політичних рухів які спрямовують свою діяльність на поширення поразницьких

настроїв та на дискредитацію боротьби України проти іноземної агресії і за

130

відновлення власного суверенітету на тимчасово відокремлених територіях.

Вони поширюють антивоєнні настрої, закликають припинити АТО і вступити в

діалог з лідерами сепаратистів та керівництвом РФ на їх умовах, оскільки це, на

їх погляд, є єдиним виходом із ситуації. При цьому ігнорується той факт, що

Україна не розпочинала першою військові дії, а змушена була захищати свій

суверенітет після агресії РФ в Криму та активізації проросійських

сепаратистських рухів на Сході. Зазвичай, такі рухи та організації

користуються значною підтримкою російських та проросійських медіа, які

висвітлюють їх діяльність та запрошують їх представників у якості експертів

для аналізу ситуації в Україні. Прикладом такого руху можна назвати

громадську організацію «Институт мира», створену за участю колишнього

голови МЗС України Л. Кожари. Офіційний веб-сайт організації, який ведеться

тільки російською мовою містить лише статті, присвячені критиці військових

дій України та діяльності державних органів, а також висвітленню негативних

тенденцій в українському суспільстві [74].

Слід також відзначити негативний вплив на суспільну свідомість

висловлювання та позиції певних діячів Української православної церкви

Московського патріархату. Підкреслено нейтральна позиція стосовно війни на

Сході, заклики «обох сторін» до миру, фактично ставлять «на одну дошку»

Українську державу і сепаратистів, що сприяє просуванню ідеї про те, нібито в

Україні вже кілька років триває не збройна агресія Росії та її військово-

політичних креатур, а громадянська війна, на чому наполягає і російська влада.

Таким чином відбувається опосередкована дискредитація української

державної влади, адже у будь-якому громадянському конфлікті основна

відповідальність покладається на державу, яка мусила, але не змогла йому

запобігти. Сам факт того, що ієрархія УПЦ МП жодного разу не засудила Росію

як країну-агресора, натомість всією своєю практичною діяльністю сприяючи

підтримці ідеї «православної єдності» українців і росіян, враховуючи масштаб

131

її впливу, характеризує її як суттєву перешкоду на шляху формування

загальноукраїнської національної ідентичності, а відтак і української політичної

нації. Загалом, регулювання державно-церковних відносин наразі видається

недостатнім. Так, на думку О. Титаренка та М. Стадника, Ситуація, яка

склалася нині в країні, вимагає нових підходів до розуміння формули

"громадянин-держава-суспільство". Має йтися про будівництво такого

суспільства, де громадянин є головною соціокультурною, економічною та

інформаційною одиницею [128, с.443]. У будь-якому випадку, релігійні

організації мають отримувати можливість займатися своєю безпосередньою

душпастирською діяльністю, а не створенням передумов дестабілізації

суспільства чи лобіюванням інтересів будь-яких груп чи держав в Україні.

Таким чином, діяльність сепаратистських рухів на території України

поглибила і актуалізувала негативні тенденції гуманітарного розвикту держави,

а також поставила нові виклики у сфері гуманітарної безпеки перед

Українською Державою. Зважаючи на це, ігнорування «застарілих» проблем

гуманітарної політики та гуманітарної безпеки України, відсутність рішучих

кроків щодо їх реформування, корупція та інші внтутрішні чинники можуть

суттєво зменшити шанси держави відстояти свою суверенну цілісність та

реалізувати національні інтереси, у тому числі, пов’язані із гуманітарним

розвитком українського суспільства. Так, В. Ф. Смолянюк ще у 2012 році

звертав увагу на те, що «…без ретельно прорахованих принаймні на наступне

покоління перспектив державного розвитку (на 20-25 років), без визначення

стратегічних орієнтирів державотворення у визначальних галузях (економіка,

політика, соціальна сфера, духовність, культура), без державного менеджменту,

який би опирався на напрацювання попередніх політичних поколінь – Україна

ризикує: або опуститись на нижні щаблі цивілізаційної вертикалі, фактично,

стати неоколонією, ресурсами якої на постійній основі користуватимуться інші

країни; або за допомогою зовнішнього стимулювання розпастися на Галичину,

132

Південно-Східну Республіку та Крим. При цьому кожен фрагмент «пост-

України», позбавлений ознак геополітичної суб’єктності, ризикуватиме на

подальше поглинання більш успішними державами, що були й залишаються

глобальними геополітичними лідерами» [127].

Л. В. Чупрій, аналізуючи рейтинги України в сфері освіти, науки та

інновацій, відзначає, що подальше ігнорування проблем в даних сферах може

призвести, серед іншого, до низького рівня консолідації української політичної

нації, посилення відцентрованих тенденцій, сепаратизму, радикалізму,

тероризму, а відтак можливості розпаду України та поділу її території між

світовими гравцями. На думку дослідника, для покращення позицій в цих

сферах політика національної безпеки в гуманітарній сфері (в коло інтересів

якої входить освіта та наука) повинна бути спрямована на збільшення

вітчизняного інтелектуального потенціалу, що може бути цілком можливим

при створенні та реалізації концепції інноваційного розвитку країни, що крім

економічної галузі охоплювала б усі сфери суспільного життя [160, с.419].

Діяльність сепаратистських рухів на території України та пов’язаний з

ними військовий конфлікт детермінував необхідність проводити в подальшому

гуманітарну реінтеграцію тимчасово окупованих територій. Як зазначає М. Т.

Степико, «…йдеться про найбільш складний, довготривалий та

багатофункціональний процес їх включення в український національний

простір, подолання переважно негативного ставлення до країни та Української

Держави. Його змістом є кардинальна зміна свідомості мешканців окупованих

територій, розвінчування ідей, цінностей, стереотипів, ідеалів «русского мира»,

міфів про Росію як «землю обітованну», подолання ментальності «радянської

людини» або «совка»» [132, с.68]. Фактично, від успішності реалізації даного

проекту залежатиме ціліснсть укранського гуманітарного простору та

суверенна цілісність держави в майбутньому.

133

Включення Криму до складу Російської Федерації та фактичне

заморожування конфлікту на Донбасі «мінськими» домовленостями дають

підстави очікувати нескорого повернення фактичного контролю над

територіями, зайнятими російськими військами та терористами ДНР і ЛНР. І в

цьому контексті першочерговою задачею є вироблення ефективних механізмів

запобігання та протидії сепаратистських настроям у майбутньому, забезпечення

сталого функціонування гуманітарного простору, тобто забезпечення

гуманітарної безпеки на територіях, які наразі знаходяться під фактичним

контролем України, з подальшим посиленням українського гуманітарного

впливу на тимчасово окуповані території, населення яких має відчути свою

важливість для України та зрозуміти, чому розвиток в межах саме цієї держави

є для них єдиним бажаним варіантом майбутнього.

Варто відзначити, що агресія РФ та активізація сепаратистських рухів в

Україні причиною консолідації значної частини українського суспільства перед

обличчям спільного супротивника, а також актуалізували необхідність

проведення реформи гуманітарної політики, розбудови національного

гуманітарного простору та перегляду потреб гуманітарної безпеки держави.

Саме ця ситуація створює потребу змінити негативні тенденції у розвитку

гуманітарної сфери, які переслідували українське суспільство ще з часів УРСР,

а також виробити ефективні механізми захисту від деструктивних внутрішніх і

зовнішніх впливів, створити необхідні умови для вироблення у громадян

загальноукраїнської ідентичності і загальноукраїнських цінностей, які

сприятимуть подальшому формуванню політичної нації.

134

3.2. Інституційні та нормативні механізми запобігання та протидії

сепаратизму в Україні.

У період до 2014 року діяльність органів державної влади України у сфері

забезпечення національної безпеки не була орієнтована на протидію

сепаратистським загрозам. Більше того, відповідно до укладених міжнародних

договорів, Російська Федерація була визначена стратегічним партнером

України, гарантом її безпеки і територіальної цілісності, а отже, на

стратегічному рівні РФ не розглядалася у якості потенційного супротивника

України, а будь-яка загроза з боку РФ, у тому числі з використанням

сепаратистського чинника, не розглядалась як реальна. Чинні на той час

Стратегія національної безпеки і Воєнна доктрина України були орієнтовані на

мирний час, виходили з принципів непорушності державних кордонів і

дотримання норм міжнародного права [137].

Загальна тенденція на лібералізацію економічних відносин в Україні,

дотримання вимог, що випливають з членства України у СОТ, на фоні

недостатньої уваги колишнього керівництва країни до питань забезпечення

національної безпеки, фактично залишили поза увагою держави діяльність РФ

щодо отримання контролю над окремими сферами економіки України.

Сектор безпеки і оборони України виявився неготовим ефективно

протистояти новому типу сепаратистської загрози, яка здійснюється за

російського кураторства. Багато у чому, це стало результатом зради

колишнього керівництва держави і цілеспрямованого руйнування силових

структур України у 2010-2013 роках. На момент збройної агресії РФ у 2014 році

переважна частина озброєння, військової і спеціальної техніки, що знаходилася

у розпорядженні суб'єктів сектору безпеки і оборони України, була морально і

фізично застарілою, а керівні посади більшості органів сектору безпеки і

оборони України обіймали лояльні до РФ особи. Система управління силовими

135

структурами, їх підготовка до спільних дій, логістичне та фінансове

забезпечення виявилися неефективними і застарілими. Проблемою став і

територіальний принцип комплектування підрозділів Збройних Сил України та

регіональних органів Служби безпеки України, який обмежував активність та

ефективність дій військовослужбовців, що проходили службу в місцях

постійного проживання їхніх сімей. Зокрема, негативні наслідки подібного

принципу комплектування були одним із факторів, який сприяв швидкій

перемозі проросійських сепаратистів і військових підрозділів РФ у Криму.

На початковому етапі протидії збройній агресії мали місце проблемні

питання координації взаємодії органів сектору безпеки і оборони України.

Особовий склад правоохоронних і спеціальних органів України був значною

мірою дезорієнтований, на нього чинився значний інформаційний і

психологічний тиск. Мали місце запізнення та неефективність дій органів

державної влади та силових структур з реагування на загрозу пошкодження

критичної інфраструктури та забезпечення її відновлення. Суттєво

ускладнювала ситуацію відсутність інформаційної протидії агресивним

пропагандистським проявам РФ. Стратегічні документи держави і

законодавство у сфері національної безпеки потребували системного

оновлення.

Неготовність держави до тотальних масштабних проявів гібридної війни

негативно позначилася на початковому етапі на роботі міністерств і відомств.

Зокрема, у сфері захисту критичної інфраструктури уповноважені особи

фактично продовжували діяти в рамках звичних процедур реагування на

надзвичайні ситуації, спричинені природними і техногенними чинниками. Не

функціонували плани реагування на випадок терористичних актів проти

об'єктів критичної інфраструктури, мобілізаційні плани не переглядалися

тривалий час і втратили свою актуальність та дієвість.

136

Проблема неефективного реагування Україною на інформаційну складову

сепаратистської загрози багато в чому обумовлена невідповідністю

профільного законодавства вимогам поточного стану. Передусім, Україна,

підписавши низку міжнародних угод та конвенцій (на кшталт Конвенції про

транскордонне мовлення), не мала реальної можливості обмежити повною

мірою ретрансляцію ворожої пропаганди на своїй територій. Більшість заходів,

які сьогодні вживаються органами державної влади в інформаційній сфері,

носять, переважно, рестрикційний характер, що подекуди вступає в протиріччя

із європейськими підходами до концепції «свободи слова» [156, с.47].

У квітні 2014 р. в умовах ескалації насильства на Донбасі та загрози

відкритої зовнішньої агресії українською владою у рамках законодавства

України та міжнародного права було прийняте рішення про проведення

антитерористичної операції на території Донецької і Луганської областей

(АТО) із залученням наявних сил та засобів Збройних Сил, Служби безпеки

України, Національної гвардії. Метою такої операції стало забезпечення

національної безпеки, у тому числі щодо стримування збройної агресії проти

України та відсічі їй, захисту конституційного ладу, цілісності території нашої

держави від спроб зміни їх насильницьким шляхом, охорони громадського

порядку, захисту та охорони життя, здоров'я, прав, свобод і законних інтересів

громадян, боротьби з тероризмом тощо.

У травні 2015 року прийнято нову редакцію Стратегії національної

безпеки України [137], яка спрямована на формування ефективної, сучасної

системи забезпечення національної безпеки, спроможної захищати національні

цінності та інтереси в умовах дії загроз нового типу та ненадійності зовнішніх

гарантій безпеки України. При цьому ключовим завданням визначено

завершення формування та забезпечення розвитку ефективного сектору безпеки

і оборони України, який у середньостроковій перспективі спиратиметься на

власні сили, оскільки наша держава поки що не є членом міжнародних систем

137

колективної оборони і повинна сама забезпечувати свою безпеку і оборону. З

іншого боку, Україна залишає за собою право обирати спосіб гарантування

державного суверенітету й територіальної цілісності.

Виходячи з такого розуміння мети Стратегії, пріоритетні завдання

державної політики національної безпеки, визначені зазначеним

доктринальним документом, спрямовані, у першу чергу, на:

– подолання наслідків російської агресії, яка має довгостроковий

характер, та забезпечення мирного розвитку України;

– зміцнення Української демократичної держави, що передбачає

створення ефективного сектору безпеки і оборони;

– нове зовнішньополітичне позиціонування України у світі, яке має

забезпечити, серед іншого, надійні зовнішні гарантії її безпеки.

На цій основі відбулося оновлення й ухвалення інших важливих

стратегічних і програмних документів держави. Зокрема, у 2015 році прийнято

нову редакцію Воєнної доктрини України, у 2016 році — Стратегію

кібербезпеки України, розроблено проект Концепції інформаційної безпеки

України, розпочалася робота над Стратегією забезпечення інформаційної

присутності України на окупованих та звільнених територіях, удосконалено ряд

нормативно-правових актів з питань забезпечення національної безпеки.

У лютому 2015 року був прийнятий Закон України «Про військово-

цивільні адміністрації», якими є тимчасові державні органи у селах, селищах,

містах, районах та областях, що діють у складі Антитерористичного центру

(АТЦ) при СБУ для виконання повноважень місцевих органів виконавчої

влади, органів місцевого самоврядування і для забезпечення дії Конституції та

законів України, забезпечення безпеки і нормалізації життєдіяльності

населення, правопорядку, участі у протидії диверсійним проявам і

терористичним актам, недопущення гуманітарної катастрофи в районі

проведення АТО [56].

138

Розглядаючи нормативні механізми з подолання сепаратизму в Україні

варто також згадати законопроект «Про протидію і запобігання сепаратизму та

подолання наслідків сепаратистської діяльності на території України

(десепаратизацію)». Зазначений проект Закону України був у липні 2014 року

внесений до профільного комітету Верховної Ради, був прийнятий за основу

Постановою Верховної Ради від 22 липня 2014 року і наразі знаходиться на

доопрацюванні.

У законопроекті наводиться ряд визначень, важливих у контексті даного

дослідження, зокрема:

– «сепаратизм – діяльність, спрямована на відокремлення частини

території України з етнічних, мовних, релігійних мотивів для створення нової

держави, наділеної політичною самостійністю або широкою автономією»;

– «десепаратизація – комплекс заходів, що здійснюються з метою

звільнення органів законодавчої, виконавчої, судової влади, правоохоронних

органів, Збройних Сил України, Служби безпеки України, органів місцевого

самоврядування, політичних партій та громадських об'єднань, вищих

навчальних закладів, засобів масової інформації, підприємств, установ і

організації усіх форм власності від будь-яких проявів сепаратизму та

запобігання загрозам сепаратизму в майбутньому»;

– «десепаратизаційна люстрація – це тимчасове позбавлення права

обіймати певні посади, бути обраними або призначеними на посади в об'єктах

десепаратизаційної люстрації особам, що відповідають люстраційним

критеріям»;

– «ліквідаційні заходи десепаратизації – застосування механізму

ліквідації відповідно до вимог законодавства України юридичних осіб, що

відповідають критеріям, визначеним законодавством»;

139

– «конфіскаційні заходи десепаратизації – застосування механізму

конфіскації відповідно до вимог законодавства України майна юридичних та

фізичних осіб, що причетні до сепаратистської діяльності»;

– «освітні та інформаційні заходи десепаратизації – застосування

комплексу заходів в освітній та інформаційній сферах, спрямованих на

звільнення сфери освіти і засобів масової інформації України від проявів

сепаратизму, подолання сепаратистських настроїв серед частини українського

суспільства, укріплення єдності України та запобігання загрозам сепаратизму в

майбутньому» [107].

Також у контексті правових основ запобігання проявам сепаратизму на

території України варто відзначити Закон України «Про внесення змін до

Кримінального кодексу України» від 8 квітня 2014 року, який передбачає,

зокрема, посилення міри можливого покарання за такі протиправні дії, як

злочини проти основ національної безпеки України, миру і безпеки людства, а

також за перешкоджання законній діяльності Збройних Сил України та інших

державних військових формувань [57].

Говорячи про міжнародні документи, присвячені боротьбі з

проросійським сепаратизмом в Україні, варто згадати, насамперед, резолюцію

Генеральної Асамблеї Організації Об'єднаних Націй «Територіальна цілісність

України», ухвалену 27 березня 2014 року, а також резолюцію Парламентської

асамблеї Ради Європи «Розвиток останніх подій в Україні. Загроза

функціонуванню демократичних інститутів» 9 квітня 2014 року. В подальшому

зазначені структури, а також значне число інших міжнародних інституцій

видали велике число нормативних документів, у яких не лише засуджувалися

дії РФ із підтримки сепаратистського руху в Україні, а й запроваджувалися

фінансово-економічні обмеження проти фізичних і юридичних осіб як у самій

Росії, так і у самопроголошених «республіках» – «ДНР», «ЛНР», «Республіці

Крим».

140

Наразі функціонує значне число інституцій, так чи інакше причетних до

запобігання та протидії збройним проявам сепаратизму в Україні. Серед них:

– Міністерство оборони України;

– Генеральний штаб Збройних Сил України;

– Головне управління розвідки Міністерства оборони України;

– Міністерство внутрішніх справ України;

– Національна гвардія України;

– Адміністрація державної прикордонної служби України;

– Державна служба України з надзвичайних ситуацій;

– Служба безпеки України;

– Служба зовнішньої розвідки України;

– Міністерство закордонних справ України;

– Державна служба спеціального зв'язку та захисту інформації України.

Основна правова відповідальність за силове протистояння проявам

сепаратизму в різних регіонах України покладена на Службу безпеки й

Міністерство внутрішніх справ України.

Закон України «Про Службу безпеки України» так визначає

повноваження цього правоохоронного органу спеціального призначення у сфері

боротьби з сепаратизмом: «на СБУ покладається у межах визначеної

законодавством компетенції захист державного суверенітету, конституційного

ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного і оборонного

потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від

розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з

боку окремих організацій, груп та осіб» [64].

Відповідно до Закону України «Про боротьбу з тероризмом», організація

і проведення АТО, а також координація діяльності суб'єктів загальнодержавної

системи боротьби з терористичною діяльністю покладена на

Антитерористичний центр при СБУ. Для безпосереднього управління АТО та

141

керівництва силами і засобами, які залучаються до здійснення

антитерористичних заходів, утворюється оперативний штаб, очолюваний

керівником АТЦ при СБУ [55]. З метою посилення міжвідомчого реагування на

терористичну загрозу і масштаби терористичних проявів було визначено, що

управління конкретною АТО може здійснювати не лише керівник АТЦ при

СБУ (який за посадою є першим заступником Голови СБУ), але й перший

заступник чи заступник керівника АТЦ, який може бути представником інших

державних органів чи силових структур. З огляду на специфіку проведення

АТО на території Донецької та Луганської областей, посаду керівника

антитерористичної операції з травня 2014 р. обіймає один із заступників

начальника Генерального штабу Збройних Сил України.

Вельми вагомою у протидії сепаратистським загрозам є роль

Міністерства внутрішніх справ України.

Зокрема, відповідно до Положення про Міністерство внутрішніх справ

України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня

2015 р. №878, МВС України є головним органом у системі центральних органів

виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах

забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави,

протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також

надання поліцейських послуг [102].

Характеризуючи заходи структур МВС із протидії сепаратистським

загрозам і проявам на сході і півдні України, доцільно назвати найбільш

важливі з них упродовж 2014-2017 років:

– взяття участі у спільних із Збройними силами України військових

операціях, а також здійснення ряду спеціальних операцій, зокрема, з вивезення

із зони АТО вогнепальної зброї, боєприпасів і особистих справ співробітників у

безпечне місце, попередження терористичних актів та припиненню

контрабанди;

142

– боротьба з диверсійними групами проросійських сепаратистів,

забезпечення безпеки громадян та правопорядку, охорона майна в зоні

проведення АТО, перевірка транспортних засобів для недопущення

перевезення зброї та інших заборонених предметів;

– створення спецпідрозділів МВС особливого призначення (добровольчі

батальйони і роти міліції спеціального призначення);

– здійснення досудових розслідувань у кримінальних провадженнях за

фактами створення та фінансування незаконних збройних формувань

проросійських сепаратистів, участі в них та керівництва ними;

– недопущення (у взаємодії з СБУ) в'їзду до України осіб, які можуть

брати участь в заходах екстремістського характеру;

– відновлення функціонування Національної гвардії України –

військового формування з правоохоронними функціями.

Національна гвардія України була створена відповідно до Закону України

«Про Національну гвардію України» у березні 2014 року на базі внутрішніх

військ МВС України. Національна гвардія України є військовим

формуванням з правоохоронними функціями, що входить до системи

Міністерства внутрішніх справ України і призначене для виконання завдань

щодо:

– захисту та охорони життя, прав, свобод і законних інтересів громадян,

суспільства і держави від злочинних та інших протиправних посягань;

– охорони громадського порядку та забезпечення громадської безпеки;

– участі у забезпеченні державної безпеки, захисту державного кордону,

припинення терористичної діяльності, діяльності незаконних воєнізованих або

збройних формувань (груп), терористичних організацій, організованих груп та

злочинних організацій у взаємодії з правоохоронними органами;

143

– участі у відсічі збройній агресії проти України та ліквідації збройного

конфлікту шляхом ведення воєнних (бойових) дій, а також у виконанні завдань

територіальної оборони у взаємодії зі Збройними Силами України [61].

Крім того, основними функціями Національної гвардії України є:

– захист конституційного ладу нашої держави, цілісності її території від

спроб зміни їх насильницьким шляхом;

– забезпечення охорони органів державної влади, ядерних установок,

ядерних матеріалів, радіоактивних відходів, інших джерел іонізуючого

випромінювання державної власності, важливих державних об'єктів;

дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав,

представництв міжнародних організацій в Україні, участь у здійсненні заходів

державної охорони органів державної влади та посадових осіб;

– участь у відновленні правопорядку у разі виникнення міжнаціональних

і міжконфесійних конфліктів, розблокуванні або припиненні протиправних дій

у разі захоплення важливих державних об'єктів або місцевостей, що загрожує

безпеці громадян і порушує нормальну діяльність органів державної влади та

органів місцевого самоврядування;

– участь у відновленні конституційного правопорядку у разі здійснення

спроб захоплення державної влади чи зміни конституційного ладу шляхом

насильства, у відновленні діяльності органів державної влади, органів

місцевого самоврядування;

– участь у здійсненні заходів правового режиму воєнного стану;

– оборона важливих державних об'єктів, спеціальних вантажів.

Національна гвардія України є основним суб'єктом з припинення масових

заворушень, у тому числі спровокованих сепаратистськими силами. При

здійсненні заходів щодо припинення масових заворушень Національна гвардія

України координує діяльність сил та засобів правоохоронних органів,

залучених до припинення зазначених протиправних дій.

144

Також структурами МВС України оголошено про підозру окремим

посадовим особам центральних органів влади Російської Федерації та

громадянам Росії, отримано дозвіл суду на затримання і обрання запобіжного

заходу у вигляді тримання під вартою зазначених осіб.

Разом із тим, на нашу думку, існують істотні проблеми у діяльності

зазначених правоохоронних структур, що упродовж 2014-2017 рр.

перешкоджали (знижували ефективність) їх протидії сепаратистській

активності у різних регіонах України:

– неготовність відстоювати національні інтереси з боку окремих

представників (керівників) правоохоронних (силових) органів;

– відсутність необхідної інформації щодо цілей та наявних сил і засобів

противника, нечітке визначення цього противника;

– неготовність протидіяти масовим сепаратистським заворушенням, як

морально так і технічно;

– відсутність режиму державного кордону на українсько-російській

ділянці, вільне переміщення агентури спецслужб, паралімітарних формувань;

– невизначеність поняття «гібридна війна», її ознак і як наслідок

невизначеність повноважень щодо протидії. Відсутність нормативної бази щодо

залучення ЗСУ до протидії гібридній війні та участі в антитерористичних

операціях;

– низький рівень підготовки офіцерів, призваних із запасу;

– недосконалість психологічної підготовки кадрів, неготовність

військовослужбовців використовувати зброю проти сепаратистів, низький

рівень матеріально-технічної бази для реабілітації особового складу;

– протидія з боку частини місцевого населення із сепаратистською

орієнтацією. Так, за участі населення проводилося блокування військових

містечок і колон українських військ під час руху, від місцевих мешканців

145

бойовики отримували інформацію про пересування українських частин,

прольоти вертольотів, місця розташування усіх підрозділів;

– відсутність планової евакуації населення з районів збройного

конфлікту, бездіяльність місцевих органів виконавчої влади з цього питання.

Частина представників місцевих органів виконавчої влади (у тому числі їх

керівництво) відкрито або пасивно підтримували дії сепаратистських груп або

перейшли на їх сторону;

– недосконалість системи охорони важливих державних об'єктів.

Зокрема, під час прийняття під охорону об'єктів були виявлені суттєві

розбіжності з параметрами та умовами, визначеними міжвідомчими актами. У

зв'язку з тим, що підприємства національної економіки України не були

переведені на режим роботи в особливий період, не була прийнята під охорону

та оборону низка важливих державних об'єктів.

Розглядаючи нормативно-правове й інституційне забезпечення боротьби

із сепаратизмом в Україні, слід безсумнівно робити основний наголос на тих

проявах сепаратизму, які орієнтовані на Росію. Вказане пов’язано із тим, що

наразі саме ця держава безпосередньо пов’язана з основними загрозами

незалежності й суверенітету України. Разом із тим, не можна забувати і про

певний потенціал до розвитку сепаратистських загроз у західних регіонах

України [88], де місцевий сепаратизм є дотичним до угорського, румунського й

польського ірендентизму. Слід констатувати, що наразі в нашій державі ще не

завершене створення механізму дієвої протидії саме цим загрозам, оскільки

переважна частина адміністративного, правового, організаційного й

інтелектуального потенціалу органів влади України спрямована на

забезпечення умов для стримування сепаратизму за східним географічним

вектором.

Таким чином, інституційні й нормативні механізми запобігання та

протидії сепаратизму в Україні є важливим складником національної безпеки

146

нашої держави. Зазначена проблема у науковому вимірі ще знаходиться на

стадії першопочаткового осмислення й формування методологічного

інструментарію дослідження. Разом із тим, вже на нинішньому етапі можна

прийти до попередніх висновків й узагальнень:

Дієвий комплекс запобігання та протидії сепаратизму в Україні по суті

почав складатися з перших місяців 2014 р., коли розпочалася гібридна агресія з

боку РФ, яка починаючи з літніх місяців вказаного року набула усіх рис

неоголошеної війни. Станом на 2017 рік, попри очевидні успіхи нашої держави

зі стримування російської агресії, зазначений комплекс нормативно-правових

та інституційних механізмів ще вельми далекий від остаточного оформлення.

Особливо це стосується механізмів реалізації правових положень, що

характерно для початкового етапу реформування відповідних сфер. Так, на

думку С. В. Сьоміна, «…аналіз законодавства України свідчить, що в нашій

країні сформовано достатню нормативно-правову базу, яка має забезпечити

незалежність і територіальну цілісність держави. Питання стоїть лише в

ефективній реалізації прийнятих законів, більш активному застосуванні

військових та спеціальних формувань проти терористів (злочинців). При цьому

особливої актуальності набуває проукраїнська інформаційно-роз’яснювальна та

пропагандистська діяльність і в Україні, і на міжнародній арені» [141 ,с.148].

Протидія сепаратистським проявам в Україні є складовою частиною

інституціонального механізму із забезпечення національної безпеки. Після

обрання у 2014 р. нового керівництва держави було розпочато масштабну

роботу щодо реформування зазначеного механізму. На законодавчому рівні

заходи держави зі стримування сепаратизму закріплені у таких нормативно-

правових актах – Стратегії національної безпеки України, Воєнній доктрині

України, Стратегії кібербезпеки України, Законах України «Про військово-

цивільні адміністрації», «Про Службу безпеки України», «Про боротьбу з

тероризмом», «Про Національну гвардію України» тощо.

147

Загалом в основі законодавчої протидії сепаратизму знаходиться явище

правової (насамперед кримінальної й адміністративної) та політичної

відповідальності осіб, за дії чи бездіяльність, пов’язані із сепаратистською

активністю. Те ж саме стосується і організацій (політичних партій і

громадських організацій, економічних суб’єктів тощо), діяльність яких може

бути припинена / обмежена, якщо у ній будуть підтверджені заходи, спрямовані

на підтримку сепаратизму.

Починаючи з весни 2014 р. і до теперішнього часу нашій державі у тісній

взаємодії із західним світом вдалося зірвати плани Кремля зі створення на

території східних та південних регіонів України сепаратистського

квазідержавного об’єднання під протекторатом РФ – т. зв. «Новороссии».

Водночас Росія шляхом застосування прямої воєнної сили та за підтримки

місцевих сепаратистів-колаборантів спромоглася окупувати Кримський

півострів і частину Донецької і Луганської областей, сформувавши там власні

маріонеткові «державні» структури. Власне на деокупацію цих територій мають

бути спрямовані зусилля України у найближчій і довгостроковій перспективах.

Загроза проросійського сепаратизму наразі виходить за межі нашої

держави. Для вирішення завдань недопущення поширення цього негативного

явища на інші країни, що межують із РФ (держави Балтії, Білорусь, Казахстан)

необхідна консолідація зусиль усіх зацікавлених у цьому країн та України як

носія унікального досвіду протидії гібридній війні за сучасних умов.

Важливо також розуміти, що подолання проявів сепаратизму та

досягнення бажаного результату у гібридній війні, яку веде проти України

Російська Федерація, неможливе при використанні тільки силових методів.

Варто враховувати також необхідність протидії російській пропаганді та іншим

інформаційним технологіям, які використовуються проти України, а також

відновлення та захисту національного гуманітарного простору на всій території

держави, включаючи деокуповані території. Проблема використання

148

гуманітарної політики в цілях запобігання та протидії сепаратистським рухам в

Україні буде розглянута в наступному підрозділі даної роботи.

3.3. Гуманітарна політика як інструмент запобігання та протидії

сепаратистським рухам в Україні.

Як зазначалося у попередніх розділах, гуманітарна політика держави

виступає важливим фактором самоідентифікації народу в умовах глобалізації та

посилення загальної тенденції до мультикультурності. Станом на сьогоднішній

день гуманітарна політика виступає надзвичайно важливим інструментом

протидії зовнішнім і внутрішнім загрозам, зокрема таким як прояви

сепаратизму, зовнішня інтервенція, розмивання суверенітету держави,

маніпулювання суспільною думкою, знищення національної ідентичності,

роздмухування міжрегіональних, міжрелігійних та міжетнічних конфліктів

тощо.

Визначення гуманітарної політики держави не зафіксоване на

нормативно-правовому рівні, однак, на доктринальному рівні його намагалася

сформулювати значна кількість дослідників у галузях соціальних, політичних

та юридичних наук.

Колектив авторів Національного інституту стратегічних досліджень

відзначає, що гуманітарна політика «…виявляється у послідовному здійсненні

заходів, спрямованих на підтримку й інтенсифікацію гуманітарного розвитку

суспільства згідно з визначеними пріоритетами та загальнонаціональними

інтересами… до неї необхідно включати сферу політичної культури,

національної ідеології; релігійну політику, культурну політику, мовну політику,

освітню політику, науково-технологічну політику, інформаційну політику, а

також реалізацію прав і свободу людини та громадян» [39, с.13].

149

У науковій літературі також зустрічається поняття політики держави в

гуманітарній сфері. Відзначимо, що гуманітарна політика є ширшим поняттям,

її суб’єктами окрім держави можуть бути також громадяни, організації

громадянського суспільства та інші. Також, заходи гуманітарної політики

можуть бути спрямовані безпосередньо не тільки на гуманітарну сферу, але і на

інші, які пов’язані з гуманітарним розвитком суспільства.

Ще вужчим поняттям є політика національної безпеки в гуманітарній

сфері, яку, на думку, В. Пироженка, можна визначити як «…напрям політики

безпеки, який усуває небезпеки в гуманітарній сфері, тобто небезпеки

спричинені несприятливими з погляду національних інтересів та завдань

держави мотиваціями, намірами та діями світоглядно-ціннісного походження»

[98]. П. Гай-Нижник зазначає, що політика національної безпеки в гуманітарній

сфері має бути спрямована на подолання загроз в сфері освіти, культури, науки,

релігії та на підтримку умов, спрямованих на зміцнення загальнонаціональної

ідентичності, зокрема мови, культури, традицій, вірувань усіх етнічних

спільнот і засновуватися на ідеях етнічного плюралізму, на можливості

співіснування та симбіотичного розвитку різних етнічних груп у межах

поліетнічного простору та державної націєцентричності [27, с.51].

Зважаючи на мету даного розділу роботи, ми будемо здебільшого

послуговуватись поняттям гуманітарної політики як комплексної галузі

спеціалізованої діяльності держави, яка покликана забезпечувати підтримку і

розвиток економічної, безпекової, нормативно-правової, наукової, культурної,

моральної, духовної, соціальної та інших сфер життя суспільства, які пов’язані

з підтримкою та забезпеченням гуманітарного розвитку суспільства.

У перші десять років з моменту здобуття Україною незалежності було

прийнято низку нормативно-правових актів, програм і концепцій, метою яких

було закласти фундаментальні основи гуманітарної політики України. Серед

таких можна відзначити Закони України «Про освіту» (1991 рік), «Основи

150

законодавства про культуру» (1992 рік), «Про телебачення і радіомовлення»

(1994 рік), «Про бібліотеки і бібліотечну справу» (1995 рік), «Про музеї та

музейну справу» (1995 р.), «Про видавничу справу» (1997 року) «Про

кінематографію» (1998 рік)., «Про охорону культурної спадщини» (2000 рік);

Концептуальні напрями діяльності органів виконавчої влади щодо розвитку

культури, затверджені Постановою Кабінету Міністрів України від 28 червня

1997 р. № 675. Переважна більшість із перерахованих нормативно-правових

актів є чинними і на сьогоднішній день.

Також ряд дослідників [44] виокремлюють важливе значення, на певному

етапі розвитку України, Національної доктрини розвитку освіти, затвердженої

Указом Президента України від 17 квітня 2002 року № 347/2002; Закону

України «Про захист суспільної моралі» (2003 рік) та Державної програми

розвитку і функціонування української мови на 2004 – 2010 роках,

затвердженої Постановою Кабінету Міністрів України від 2 жовтня 2003 р. №

1546. Інші програми, такі як «Основні напрями розвитку духовності, захисту

моралі та формування здорового способу життя громадян України» (1999 рік),

були згорнуті вже на початковому етапі (пропрацювала до 2001 року).

У 2000 році Президент України Л. Кучма створив спеціалізовану комісію,

якій було доручено протягом 38 днів (до 1 березня 2000 р.) «подати на розгляд

Президента України проект Концепції розвитку гуманітарної сфери» [104].

Однак, здебільшого через політичні причини, діяльність цієї комісії була

малопомітною та, за великим рахунком, непродуктивною [13]. Разом з тим,

саме за часів президентства Л. Кучми було введено в дію Концепцію

гуманітарного і соціального розвитку в Збройних Силах України від 12 січня

2004 року [105], яка є чинною на даний момент і до теперішнього часу є

єдиною реалізованою в Україні спробою створення концептуальних засад

гуманітарного розвитку.

151

У подальшому В. Ющенко була ініційована розробка проекту Концепції

гуманітарного розвитку України (2008 рік), однак, доопрацювання останньої до

необхідного якісного рівня з подальшим її ухваленням Верховною Радою так і

не відбулося.

В період з 2005 по 2010 рік в Україні було прийнято низку нормативних

актів, що регламентували проведення державної гуманітарної політики

здебільшого в освітній сфері, однак, як зазначає А. В. Меляков, відсутність

основоположного нормативно-правового документу в сфері гуманітарної

політики була визнана на найвищому державному рівні однією з причин

спорадичності та фрагментарності гуманітарної політики України [87].

Президент України В. Янукович ініціював створення провідного

консультативно-дорадчого органу гуманітарного спрямування – Громадської

гуманітарної ради при Президентові України, причому передбачалося, що

ідентичні консультаційно-дорадчі органи мають бути створені і на

регіональному рівні. Цей орган також займався підготовкою проекту Концепції

гуманітарного розвитку, який навіть став предметом фахової дискусії на низці

науково-комунікативних заходів. Час від часу в засобах масової інформації

з’являлися повідомлення про формулювання Стратегії гуманітарного розвитку

України [83] (або Концепції гуманітарного розвитку України [80]), однак, не

зважаючи на заяви про майже стовідсоткову готовність даної стратегії, жодного

нармативно-правового акту з даної тематики не було прийнято на

загальнодержавному рівні. Крім того, представлені проекти, на нашу думку,

носили «точковий», безсистемний характер і не включали в себе всі аспекти

багатогранного явища гуманітарної політики держави. Тим більше, вони не

враховували можливих воєнних викликів та загрози сепаратизму.

Необхідно відзначити, що проекти стратегії гуманітарного розвитку

України, що розроблялися до 2013 року були орієнтовані на мирний розвиток

152

держави і стосувалися, у першу чергу, освітньої, культурної та моральної сфер

життя суспільства.

Станом на даний час засади політики держави у гуманітарній сфері

сформульовано у статті 10 Закону України «Про засади внутрішньої і

зовнішньої політики», відповідно до якої основними засадами внутрішньої

політики в гуманітарній сфері є:

– реалізація державної мовної політики на основі норм національного та

міжнародного права, забезпечення всебічного розвитку і функціонування

української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території

України, гарантування вільного розвитку, використання і захисту

російської, інших рідних мов громадян України;

– створення належних умов для нарощення освітнього потенціалу України,

забезпечення рівного доступу громадян до здобуття якісної освіти

незалежно від місця проживання, майнового стану та фінансових

можливостей;

– удосконалення системи освіти, забезпечення якісної дошкільної, повної

загальної середньої, професійно-технічної, вищої освіти в державних і

комунальних навчальних закладах, підвищення престижності праці

педагогічних та науково-педагогічних працівників, підтримка обдарованої

молоді;

– підвищення ролі вищої освіти і науки як основ становлення в Україні

ефективної «економіки знань»;

– реформування та розвиток вітчизняної системи вищої освіти і науки,

забезпечення їх інтеграції в європейський та світовий освітній і науковий

простір, запровадження принципів та стандартів Болонського процесу у

вищих навчальних закладах України;

– забезпечення ефективного захисту відповідно до міжнародних стандартів

права інтелектуальної власності, в тому числі авторських і суміжних прав;

153

– сприяння культурному розвитку громадян України, створення умов для

реалізації творчого потенціалу людини та суспільства, забезпечення рівних

можливостей для всіх громадян України у задоволенні культурно-духовних

потреб;

– відродження духовних цінностей Українського народу, захист та

примноження його культурного надбання, збереження національної

культурної спадщини, підтримка розвитку культури і мистецтва,

відродження та збереження культурної самобутності регіонів;

– захист, модернізація та розвиток національної культурної індустрії

(книговидання, кінематографія, мистецтво);

– створення умов для консолідації суспільства на основі національної

системи духовних цінностей, у центрі якої людина, її розвиток, права і

свободи, максимальне забезпечення її потреб;

– відновлення повноцінного діалогу між представниками різних соціальних

та етнічних груп, культур та релігійних конфесій;

– забезпечення умов для формування толерантного суспільства,

гарантування свободи совісті та віросповідання;

– забезпечення свободи засобів масової інформації та безперешкодного

доступу до публічної інформації, створення умов для розвитку

інформаційних технологій та інформаційного суспільства, широкої

інтеграції і доступу громадян до світового інформаційного простору;

– створення суспільного мовлення та надання державної підтримки

національному інформаційному продукту, здійснення заходів щодо захисту

національного інформаційного простору;

– створення умов для максимальної реалізації здібностей талановитих

спортсменів, стимулювання створення спортивної інфраструктури,

сприяння участі українських спортсменів у міжнародних змаганнях,

підвищення авторитету держави у світовому спортивному русі;

154

– реформування системи охорони здоров'я з метою забезпечення якісної і

доступної медичної допомоги, надання державою гарантованого обсягу

безоплатної медичної допомоги, ефективної реалізації державних цільових

програм лікування найбільш поширених небезпечних для здоров'я і життя

людини захворювань, раціонального державного контролю за якістю

лікарських засобів і виробів медичного призначення;

– розвиток страхової медицини, зокрема шляхом запровадження

загальнообов'язкового державного медичного страхування;

– запровадження пріоритетного розвитку та профілактичного спрямування

первинної лікувально-профілактичної допомоги, розвиток інституту

сімейного лікаря, забезпечення проведення обов'язкових профілактичних

медичних оглядів (диспансеризації) з метою ранньої діагностики

захворювань, створення єдиного простору доступної для всіх верств

населення медичної допомоги;

– удосконалення державної політики у сфері фізичної культури і спорту,

сприяння популяризації та поширенню здорового способу життя,

організації змістовного дозвілля [58].

Зрештою всі перераховані вище нормативно-правові акти не змогли

забезпечити культурної та ідеологічної єдності народу України, що своєю

чергою стало одним з факторів втрати Україною своєї територіальної

цілісності.

Слід зазначити, що задовго до активізації сепаратистських рухів в Україні

у 2014 році ряд дослідників звертали увагу на необхідності змін у гуманітарній

політиці та визначали пріоритетні напрямки її розвикту [39; 66]. Так,

гуманітарна політика посідала і продовжує посідати одне з головних місць у

дослідницькій тематиці Національного інституту стратегічних досліджень.

Втім, гуманітарна політика рідко коли розглядалась як інструмент протидії

155

сепаратистським рухам та агресивним зовнішнім впливам в умовах гібридної

війни.

Можливо, однією з причин є те, що у вітчизняній науці та законодавчій

практиці у переважній більшості не застосовують західні стандарти до

визначення гуманітарної політики, звужуючи її сутність лише до культурної,

моральної, духовної та соціальної сфер. Таким чином, на нашу думку,

втрачаються «наріжні камені» базисних чинників гуманітарної політики

держави. До таких можна віднести: нормативно-правовий, науковий,

економічний та безпековий (у широкому сенсі цього слова).

Для ефективного розвитку гуманітарної політики держави важливу роль

відіграє відповідність інституційних та нормативно-правових механізмів

забезпечення гуманітарної безпеки держави. Аналіз, проведений у попередніх

розділах даної роботи, дає можливість стверджувати про невідповідність

нормативно-правової бази та інституційних механізмів її реалізації у сфері

забезпечення національної безпеки держави та проведення ефективної

гуманітарної політики на момент активізації сепаратистських рухів у 2014 році,

що призвело до втрати ефективного контролю над АР Крим та певними

частинами Донбаської та Луганської областей.

Науковий чинник тісно пов'язаний з нормативно-правовим, оскільки

ефективність державної політики у певних сферах, а також загрози, які можуть

бути спричинені невідповідністю нормативно-правових та інституційних основ

регулювання у певних сферах, є завжди актуальними темами для досліджень у

відповідних галузях науки. Висновки та рекомендації, які виробляються

вченими, мають враховуватися у процесі законотворення та реалізації

нормативно-правових актів.

Окрему увагу, на нашу думку, слід звернути на економічний чинник,

оскільки забезпечення якомога більшої кількості матеріальних ресурсів,

спрямованих в сектор гуманітарної політики, може дозволити як вибудувати

156

інші напрями гуманітарної політики, так і забезпечити мінімізацію негативних

чинників, таких як сепаратизм. Гуманітарна політика, як засіб комунікації

держави з кожним окремим індивідом, з кожною окремою ланкою суспільства

та з суспільством в цілому, неможлива без задоволення базових та побічних

потреб всіх вищеперерахованих суб’єктів. Іншими словами, якщо держава в

змозі забезпечити коло індивідуальних та суспільних потреб (або переважної

більшості суспільних потреб), на жодному з рівнів суспільства не виникне

навіть думки про сепаратизм, оскільки таким чином буде ліквідовано

передумови суспільного запиту щодо від’єднання від ефективно

функціонуючого державного механізму.

Безпековий чинник проявляється у тому, наскільки при визначенні

основних напрямків забезпечення національлної безпеки держави

враховуються виклики гуманітарній безпеці. Так, на нашу думку, виклики, які

наразі стоять перед комплексом національної безпеки держави зумовлюють

необхідність побудови гуманітарної політики України навколо категорії

«національна держава», оскільки даний чинник сприяє виконанню

конституційної норми унітарності Української Держави та консолідації

суспільства навколо досягнення проміжних та кінцевих цілей, що постають

перед народом України, таких як: подолання зовнішньої агресії, боротьба з

корупцією, нейтралізація сепаратистських рухів, відновлення територіальної

цілісності України, побудова громадянського суспільства, подальший розвиток

інститутів демократії. Дані обставини спонукають нас розглянути кожен з

напрямів гуманітарної політики держави, як інструментів боротьби та

запобігання сепаратистських рухів (настроїв) в середині України.

На нашу думку, розпочати необхідно з культурного напряму. Як вже

неодноразово зазначалося у попередніх розділах, одним з основних факторів

генерування сепаратистських рухів, що створили базу для зовнішньої

інтервенції, анексії та окупації деяких регіонів нашої держави, стала культурна

157

відокремленість певних регіональних етнічних груп, переважно російського

(російськомовного) населення. У попередніх розділах ми наводили статистичні

дані щодо ставлення населення до питання «культурної спорідненості» та

«культурної самоідентифікації», а також щодо етнічного складу в різних

регіонах нашої держави. На жаль, вже на час проведення таких досліджень,

очевидною видавалася проблема культурної розрізненості населення. Саме в ті

часи (90-і, 2000-і роки) варто було б проводити політику культурної уніфікації

та гармонізації українського суспільства. Однак, жодна політична сила, що

знаходилася при владі з часів здобуття Україною незалежності, не цікавилася

культурними питаннями в повній мірі, ігнорувала дану проблему або навпаки,

користувалася давньоимським принципом divide et impera — «розділяй і

володарюй», маніпулюючи соціальними, культурними та ідеологічними

протиріччями населення. Жодна політична сила не переймалася питаннями

культурної консолідації народу України, а поодинокі спроби проведення

унітарної та уніфікаційної культурної політики, не мали успіху, через

економічну незадоволеність депресивних регіонів України, а також через

застосування подекуди непрацюючих, а подекуди занадто жорстких методів

насадження державної культурної політики. У результаті, після приходу до

влади В. Януковича та Партії регіонів весь пласт культурної політики

українізації був зведений нанівець.

Попередній, культурний напрям гуманітарної містить такі піднапрями, як

мовний, релігійний та ідеологічний. Найяскравіше факти маніпуляції цими

напрямами з боку окремих політичних сил прослідковувалися в південних та

східних областях України, а також в Автономній Республіці Крим. Основними

питаннями передвиборчих програм і гасел в даних регіонах були питання

статусу російської мови; статусу та розширених прав російської меншини;

розширених прав певних релігійних організацій (таких як Українська

православна церква Московського патріархату); а також ідеологічна та

158

геополітична єдність з Російською Федерацією. Передумовами таких

політичних гасел стала також невиробленність принципів гуманітарної

політики держави із зазначених напрямів. В той час, як в агітаційних матеріалах

політичних сил та окремих політиків прослідковувалися факти прямої

маніпуляції та залякування населення на кшталт «відкриття баз НАТО на

території України», «позбавлення громадянства російськомовних»,

«вшанування пам’яті «західних нацистів» або заборони святкування 9-го

травня» тощо, відповідальні органи державної влади, такі як СБУ, Мінюст та

МВС, ігнорували факти розпалення міжнаціональної, міжетнічної та

міжкультурної ворожнечі. Відомі випадки коли посадові особи державних і

правоохоронних органівв самі активно сприяли сепаратистським рухам або

окупації відповідних територій. Тут прослідковується також вплив безпекового

аспекту гуманітарної політики держави, який проявляється у двох факторах: 1)

безпека самої держави (здатність відсіяти та не допустити до державного

управління осіб, що можуть нашкодити державі та суспільству); 2) безпека

кожного окремого індивіда (саме через нерозробленість цього піднапряму

гуманітарної політики можливі були факти «ідеологічного залякування»

населення під час проведення передвиборчих кампаній та маніпулювання

суспільною думкою).

Як бачимо з вищевикладеного, неможливо виділити якийсь окремий

чинник гуманітарної політики, який би слугував інструментом подолання

сепаратизму в Україні, оскільки гуманітарна політика виступає як комплекс

напрямів, що корелюють з іншими життєво важливими галузями державної

політики. При чому в структурі гуманітарної політики невиконання кожного

суміжного піднапряму тягне за собою колапс всієї галузі.

Довгострокова і комплексна криза гуманітарної політики України

простежується ще з розпаду СРСР. Тоді, в буремні 90-ті важливим фактором

виступала «дика капіталізація» суспільства. У намаганні продати все і вся

159

виникали досить хиткі (оманливі) проекти. Так, як приклад, можна навести

національну програму «Освіта» (Україна XXI століття), яка однією із

стратегічних цілей передбачала «виведення освіти України на рівень

розвинених країн світу шляхом докорінного реформування її концептуальних

структурних, організаційних елементів, подолання монопольного становища

держави в освітній сфері через створення на рівноправній основі недержавних

навчальних закладів» [43]. Програмою не було вирішено питання фінансування

таких навчальних закладів, очевидно воно мало покладатися на батьків учнів, в

даному випадку порушувалася не лише конституційна норма про надання

безкоштовної освіти, але й важливий пласт виховання молодого покоління

зовсім лишався без державної уваги.

В культурній політиці також планувався перехід від «управління» до

«підтримки» культури, що означало створення умов максимальної свободи

діяльності для культурно-мистецьких інституцій усіх форм власності з огляду

на забезпечення державної та недержавної підтримки вартісних культурно-

мистецьких явищ і утримання найзначніших для національної культури

закладів [145].

Як показав час, дані програми в культурно-освітній діяльності мали на

меті не покращення реального стану речей, а перекладання проблеми

утримання гуманітарної сфери в «чужі руки». І в деяких регіонах нашої

держави ці «чужі руки» з радістю підхопили гуманітарну сферу, проводячи

ідеологічну роботу з населенням через фінансування культурних, освітніх,

політичних проектів, підтримку певних політичних та релігійних організацій.

На конкретних прикладах ми зупинялися в попередніх розділах нашої роботи.

З вищевикладеного постає логічне запитання: як у теперішній час Україні

використовувати свою гуманітарну політику в галузі запобігання та подолання

сепаратистських рухів? На нашу думку необхідно здійснити комплекс заходів, а

саме:

160

1. Визнання державою та впровадження нової інтегрованої концепції

гуманітарної політики. Включення до її складових економічної, нормативно-

правової, наукової та безпекової галузей.

2. Збільшення фінансування гуманітарної сфери в державі, оскільки

надзвичайна важливість цієї сфери забезпечує стабільність держави як

територіально-політичного об’єднання.

3. Розробка та прийняття єдиного (можливо кодифікованого)

нормативно-правового акту в сфері гуманітарної політики України. Визначення

в ньому поняття, принципів та засобів досягнення цілей гуманітарної політики

України, в тому числі і щодо подолання та запобігання сепаратистським рухам

(настроям) в Україні.

4. Забезпечення домінування української мови, як єдиної державної

на всій території України.

5. Забезпечення найбільшого сприяння науковому напряму

гуманітарної політики держави, що означає не лише підтримку розробки

науково-теоретичних моделей, програм або зразків, але й найбільше сприяння

впровадженню практичних результатів в серійне виробництво, економічне

лобіювання української культурної продукції на світових ринках;

6. Впровадження ідеологічних концепцій українізації в освітню сферу

життя суспільства. Забезпечення культурного та духовного розвитку кожного

індивіда на конкретному щаблі державного виховання, починаючи від

дошкільного виховання і закінчуючи вищими навчальними закладами. При

цьому ідеологічною основою «національного» виховання, має бути

проголошено наукові досягнення українців, визнані міжнародною світовою

спільнотою, а також належне матеріальне забезпечення винахідників новаторів,

що своєю чергою має стимулювати наукові інтереси учнів (студентів) в

навчальній сфері задля досягнення найвищого результату;

161

7. Формування концепції державно-церковних відносин, спрямовану

на запобігання перетворенню релігійних організацій на канали деструктивного

зовнішнього впливу на національний гуманітарний простір України.

Враховуючи різноманітність релігійних організацій сконцентрованих на

території України, необхідно виробити єдину концепцію релігійного вектору

гуманітарної політики. Основою пропонованої концепції має стати пріоритет

захисту державних інтересів України та суспільних інтересів українського

народу. Статутні (установчі) документи кожної релігійної організації мають

бути приведені у відповідність до такої концепції;

8. Забезпечення безпекового напряму гуманітарної політики держави,

який проявляється в двох факторах: 1) безпека самої держави (здатність

відсіяти та не допустити до державного управління осіб, що можуть нашкодити

державі та (або) суспільству); 2) безпека кожного окремого індивіда (тобто

впевненість індивіда в забезпеченні державою його особистісних інтересів,

першочергових та побічних потреб).

Важливим є визначення кола суб’єктів відповідальних за впровадження

гуманітарної політики України в контексті запобігання та протидії

сепаратистським рухам, до яких можна віднести: Міністерство освіти України,

Національну академію наук України, Міністерство культури України,

Міністерство охорони здоров’я України, Міністерство сім’ї молоді та спорту

України, Міністерство юстиції України, Міністерство соціальної політики

України, Міністерство економіки України та інші.

Частина гуманітарно-просвітницьких та безпекових функцій, на нашу

думку, належить до силових відомств нашої держави, таких як Служба безпеки

України, Збройні сили України та органи Національної поліції України.

Особливо важливою роль зазначених органів проявляється в контексті

інформаційно-просвітницької роботи з молодим поколінням українців,

162

виховання почуття гордості за державу Україна та шанування національно-

патріотичної звитяги українських героїв.

Надалі пропонуємо детальніше зупинитися на певних аспектах

впровадження вищеперерахованого спектру необхідних на нашу думку заходів.

По-перше, при застосуванні заходів із реалізації гуманітарної політики

держави необхідно дотримуватися принципу «м’якої сили» задля уникнення

жорсткої протидії новаціями. Так, при вирішенні мовного питання (статусу

російської або іншої регіональної мови) варто було б скористатися зарубіжним

досвідом. За даними станом на 2015 рік більше 50 мільйонів американців

претендують на німецьке походження, що робить їх найбільшою етнічною

групою в Сполучених Штатах Америки, причому близько 1.06 мільйона людей

в США розмовляють німецькою мовою [190], що є другою найбільш вживаною

мовою після англійської в Північній Дакоті та ще 16 штатах [168]. В середині

19-го століття німецькомовне населення становило майже третину від всього

населення США, а німецька мова претендувала на статус другої державної аж

до Першої світової війни. Так, в 1794 році декілька німецькомовних

представників штату Вірджинія подали до палати представників США

пропозицію про публікацію всіх офіційних документів німецькою мовою, що

фактично могло надати німецькій мові статус другої державної у США, однак,

дану пропозиція не було ухвалено, співвідношенням голосів 41 – за та 42 –

проти. Спікер палати представників США Фредерік Мюленберг (сам етнічний

німець за походженням), хоча і не брав участі в голосуванні, але висловився з

даного приводу так: «… чим швидше німці в США вивчать англійську, тим

швидше вони стануть американцями…» [187].

Таким чином, доцільно було б керуватися дещо відкоректованою

позицією Фредеріка Мюленберга – чим швидше громадяни вивчать українську

– тим швидше вони стануть українцями. При чому такою позицією слід

163

керуватися щодо будь-якої регіональної мови, яка має хоч найменші претензії

щодо статусу другої державної.

Що стосується практичних заходів у сфері посилення позицій державної

мови і поширення її впливу, то безумовно позитивними слід визнати прийняття

16 червня 2016 року Закону України «Про внесення змін до деяких законів

України щодо частки музичних творів державною мовою у програмах

телерадіоорганізацій», яким передбачалося суттєве збільшення цієї частки, а

також частки передач державною мовою. Цілком позитивним фактом можна

вважати і прийняття 5 вересня 2017 року Закону України «Про освіту», який

забезпечить домінування української мови у навчальному процесі і разом з тим

сприятиме ліквідації розривів у національному освітньому просторі, а також

забезпечуватиме право представників національних меншин на здобуття

повноцінної освіти в рамках української освітньої системи. Так, стаття 7

згаданого закону визначає, що «Держава гарантує кожному громадянинові

України право на здобуття формальної освіти на всіх рівнях (дошкільної,

загальної середньої, професійної (професійно-технічної), фахової передвищої та

вищої), а також позашкільної та післядипломної освіти державною мовою в

державних і комунальних закладах освіти». Поряд із цим, представникам

національних меншин та корінних народів гарантується право на навчання в

комунальних закладах освіти для здобуття дошкільної та початкової освіти,

відповідними мовами національної меншини або корінного народу поряд із

державною мовою [62]. Однак для забезпечення позитивних змін у мовній

ситуації в України, необхідно прийняти новий закон про мови (оптимально —

два закони: про державну мову і про мови національних меншин), а також

переглянути Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії

регіональних мов або мов меншин» на предмет приведення зобов’язань

України у цій сфері у відповідність до національних інтересів.

164

У частині захисту гуманітарного простору України від негативних

іноземних впливів потрібно відзначити як позитивний крок прийняття Закону

України «Про внесення змін до деяких законів України щодо захисту

інформаційного телерадіопростору України» від 5 лютого 2015 року, яким у

закони «Про кінематографію» і «Про телебачення і радіомовлення» вводилася

заборона на трансляцію теле- і радіопередач, розповсюдження і

демонстрування фільмів, «що містять популяризацію або пропаганду органів

держави-агресора та їхніх окремих дій, що виправдовують чи визнають

правомірною окупацію території України». Радикальне скорочення обсягу

російської продукції на українських екранах, повинен мати побічний

позитивний ефект – стимулювати виготовлення української аналогічної

продукції, нічим не гіршої за якістю. Варто розуміти, що «..заборона трансляції

фільмів і серіалів, створених після 1 січня 2014 р., може в перспективі

призвести до зменшення на телеекранах обсягу російського контенту. Однак, як

і у випадку з книгодрукуванням, це не вирішує головної проблеми – заміщення

його українським контентом» [21, с.28]. Тому окремою задачею є створення

сприятливих умов для вироблення українського контенту, що може мати форми

як введення пільг для українських виробників, так і стимулювання за рахунок

розширення державних програм і замовлень.

Першочерговим завданням гуманітарної політики України в контексті

подолання сепаратистських настроїв, на нашу думку, постає дерадикалізація

суспільства. Як відзначалося у попередніх розділах нашого дослідження

засилля радикальних націоналістичних поглядів у деяких групах українського

соціуму негативним чином відбивається на поступовому, еволюційному

розвитку українського суспільства та його гуманітарної сфери. На нашу думку,

додатковим фактором ризику радикалізації суспільства є відсутність

законодавчого закріплення певних елементів політики держави в

етнонаціональній сфері. Так, П. Гай-Нижник зауважує, що в етнонаціональній

165

сфері потрібно сформувати і законодавчо закріпити Доктрину етнонаціональної

політики України, де були б розроблені її концептуальні засади та чітко

визначені базові поняття етнонаціональної політики: «титульна нація»,

«національність», «корінні народи», «етнічна група», «етнічна спільнота»,

тощо, позаяк у чинній Конституції України немає їхнього чіткого визначення.

Потрібно здійснювати подальше вдосконалення вітчизняного законодавства у

сфері забезпечення прав етнічних меншин та гарантії провідного становища

української нації та її культурно-історичної спадщини, а також безумовного

державного статусу української мови [27, с.328].

Згідно положень Закону України «Про засудження комуністичного та

нацистського тоталітарних режимів» [60] під заборону потрапила діяльність

Комуністичної партії України, однак разом із тим, в Україні майже не

залишилось офіційних всеукраїнських партій «лівого» спрямування. Таким

чином, утворився певний вакуум у політичному середовищі країні. Потрібно

розуміти, що, з одного боку, сили «лівого» спрямування в Україні самі себе

дискредитували своєю проросійською активністю, але з іншого боку, досить

відчутною проблемою є і те, що вони мали і продовжують мати фактичну

монополію на соціалістичну ідеологію та її різновиди, тому громадяни, які

підтримують елементи соціалістичної ідеології, фактично асоціюються з

проросійськими агентами, зрадниками. Створення умов для формування нових

українських політичних рухів «лівого» спрямування, які при цьому твердо

стояли б на позиціях відстоювання суверенітету України та консолідації

українського народу, є, на нашу думку, необхідною умовою для заповнення

вакууму, що утворився у політичному середовищі України, а також для

остаточного витіснення з політичного життя проросійських креатур, які, за

допомогою підміни понять та спекуляції на елементах «лівої» ідеології

намагаються отримати підтримку певної частини виборців. Для забезпечення

плюралізму та знаходження оптимального шляху розвикту Української

166

Держави, залежно від стратегічної мети та тактичних завдань, необхідно

забезпечувати співвідношення індивідуалістичного та комунотарного [67].

Звісно, створення політичної сили не належить до прерогатив держави, а

скоріше залежить до громадянської ініціативи, однак від держави залежить

створення сприятливих умов для розвитку будь-яких політичних об’єднань. І в

цьому плані важливим елементом гуманітарної політики має стати створення

умов для існування різних позицій та поглядів, які не суперечать національній

безпеці України, а також об’єктивна оцінка історичного минулого і чітке

розведення псевдокомуністичної тоталітарної ідеології, яка панувала в

Радянському Союзі та використовується деякими сучасними диктатурами, з

іншими ідеологіями «лівого» спрямування. Головним завданням є забезпечення

умов для функціонування рухів, які не матимуть закордонних кураторів та

фінансового забезпечення.

Останнє є завданням політики пам’яті, яка після Революції гідності

зазнала радикальних, реформаторських змін, вперше за багато років отримавши

належне інституційне і правове забезпечення.

Основними чинними законами, що стосуються політики пам’яті, є: «Про

реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» (1991 року), «Про

Голодомор 1932-1933 років в Україні» (2006 року), «Про засудження

комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного

режимів та заборону пропаганди їхньої символіки», «Про правовий статус та

вшанування пам'яті учасників боротьби за незалежність України у ХХ

столітті», «Про увічнення перемоги над нацизмом в Другій світовій війні 1939-

1945», «Про доступ до архівів репресивних органів комуністичного

тоталітарного режиму 1917-1991 років» (останні чотири закони ухвалені

одночасно 9 квітня 2015 року).

Перший закон був найбільш ранньою законодавчою спробою звести

порахунки з радянським минулим з позиції країни, яка, ще перебуваючи у

167

складі СРСР, поступово виходила на шлях реального суверенітету. Те, що його

автори не визнали правомірності збройної боротьби з радянською владою і не

включили її учасників до числа реабілітованих, можна вважати наслідком не

лише їх обмеженості, але й певного компромісу, виправданого тодішніми

політичними обставинами.

Однак і після здобуття незалежності, до Революції гідності українська

влада не спромоглася на чітку офіційну правову оцінку національного

збройного опору і його легітимності. Внаслідок цього протягом багатьох років

кожний регіон проводив свою «політику пам’яті»: у Галичині і на Волині

ставили пам’ятники воїнам УПА, а в Криму і на Луганщині — їх «жертвам»,

найбільш одіозний з яких — «Постріл у спину» з написом на постаменті «В

память о жертвах советского народа, павших от рук пособников фашистов —

вояк ОУН-УПА и других коллаборационистов» — був встановлений 2007 року

в Сімферополі.

Зрозуміло, що в настільки відмінному меморіальному оточенні у

населення формувалися діаметрально протилежні оцінки минулого, які

проектувалися і на сучасну ситуацію в країні, поглиблюючи політичні і

соціокультурні розбіжності між регіонами. Неоднозначність та непослідовність

офіційної позиції в даному питанні негативно відбилася і на викладанні історії

України ХХ ст. у середній школі, а отже й на формуванні української

ідентичності у молодого покоління.

Закон «Про Голодомор 1932-1933 років в Україні» чітко визначив

винного у цьому злочині — тоталітарний режим СРСР. Разом з постановою

Апеляційного суду міста Києва від 13 січня 2010 року щодо причетності

вищого керівництва СРСР, УРСР та комуністичної партії до організації

Голодомору, він став важливим кроком до розриву з радянською ментальною

спадщиною. Потрібно зазначити, що цей закон був негативно сприйнятий в

Росії як владою, так її «обслугою» зі ЗМІ та «експертного» середовища, а також

168

проросійською частиною українського політикуму. Після приходу останньої до

влади у 2010 році спостерігався певний регрес в оцінках радянської історії, що

особливо яскраво було продемонстровано діяльністю міністра освіти і науки Д.

Табачника. Однак це не могло змінити започаткованих раніше тенденцій

політики пам’яті.

Останні чотири закони, які отримали популярну назву «законів про

декомунізацію», об’єднані одним задумом і переслідують спільні стратегічні

цілі — подолання комуністичної спадщини в усіх сферах суспільного життя,

обґрунтування історичного розриву між сучасністю і соціалістичним минулим,

проведення у суспільній свідомості чіткої межі між нацією і політичним

режимом, який, будучи їй посутньо чужим і ворожим, намагався знищити або

спотворити її ідеали та цінності. Потрібно, однак, зазначити, що з прийняттям

цих законів, як і закону про увічнення пам’яті жертв Голодомору, Україна

запізнилася на багато років. Можливо, більш визначена позиція влади стосовно

оцінок радянського минулого, формування і реалізація на підставі цих оцінок

окремого напряму державної політики дозволили б вже на ранніх етапах

державного будівництва прискорити становлення української політичної нації і

уникнути багатьох суспільно-політичних проблем, які у 2014 році

трансформувалися у проблему територіальної цілісності України.

Досвід попередніх десятиліть існування незалежної України, а також

інших постсоціалістичних країн, що свого часу стали на шлях демократичних

перетворень і пройшли його до кінця, дозволяє стверджувати, що лише

безкомпромісний розрив з тоталітарним минулим, радикальна ревізія власної

історичної та ідеологічної спадщини може дозволити лівим політичним силам

перейти до конструктивної діяльності і зайняти гідне місце у політичній

системі держави.

169

Висновки до 3-го розділу.

Гуманітарна безпека як складова національної безпеки може бути

визначена як ступінь захищеності життєво важливих інтересів суспільних і

політичних суб’єктів, що визначаються їх специфічними світоглядно-

ціннісними орієнтаціями. Основною метою гуманітарної безпеки є захист

цілісності і сталого функціонування національного гуманітарного простору, а

також захист громадян, груп і держави в цілому від негативних зовнішніх

впливів гуманітарного характеру.

Національний гуманітарний простір може бути визначений як

середовище, в якому виробляється та функціонує система ідей, цінностей,

ідеалів, міфів, стереотипів, образів, що впливають на свідомість людей і, таким

чином, визначають напрями поступу нації та держави. Суб’єктами впливу на

національний гуманітарний простір можуть бути різноманітні внутрішні і

зовнішні державні і недержавні актори. Технологія так званих «гібридних війн»

приділяє велику увагу впливу гуманітарного характеру на супротивника,

зокрема, інформаційно-психологічному впливу та іншим засобам «м’якої

сили».

Наслідками діяльності сепаратистських рухів для гуманітарної безпеки

України стала втрата ресурсів та необхідної інфраструктури для захисту і

підтримання національного гуманітарного простору на частині територій,

існування перешкод для захисту від інформаційного впливу супротивника

жителів окупованих районів, поглиблення протиріч і суперечностей в

українському суспільстві, радикалізація певної його частини, створення умов

для маніпулювання патріотизмом та національною ідеєю, активізація діяльності

популістських антивоєнних проросійських рухів тощо. Разом з тим, загроза

суверенітету і майбутньому існуванню України є мотивуючим фактором для

вдосконалення системи гуманітарної безпеки та реформування гуманітарної

170

політики для консолідації суспільства, вироблення загальноукраїнської

ідентичності, цінностей та формування політичної нації.

Для подолання наслідків діяльності сепаратистських рухів та запобігання

їх генеруванню у майбутньому доцільним є використання засобів гуманітарної

політики.

171

ВИСНОВКИ

Отримані результати дослідження дають можливість сформулювати

наступні висновки:

1. Аналіз феномену сепаратизму в його історичному становленні дають

підстави казати про його формування у сучасному вигляді в епоху модерну при

виникненні сучасних суверенних національних держав. Сепаратизм є

об’єктивним суспільно-політичним явищем, яке має як негативний так і

позитивний вплив на розвиток суспільства. З одного боку, сепаратизм, як

сецесія, призводить до дезінтеграції держави і порушує баланс геополітичної

безпеки в регіоні, а з іншого – є одним із засобів реалізації економічних,

політичних, соціальних, духовних, культурних інтересів певної соціальної

групи, що можуть бути цілком обґрунтованими у випадку її політичної,

економічної та культурної дискримінації. Сепаратизм та його прояви можуть

бути класифіковані за різними критеріями, що дають змогу виділити їх види і

форми. Правильна кваліфікація сепаратистського руху дає можливість оцінити

обґрунтованість його вимог і знайти способи вирішення конфлікту. За формою

сепаратистські рухи традиційно поділяють на сецесію, іредентизм, енозіс,

автономізацію. В залежності від сфери прояву цього явища, можна виділити

політичний, економічний, правовий та ідеологічний сепаратизм.

2. Історичні передумови виникнення сепаратистських настроїв у

незалежній Україні склалися в дореволюційний і радянський період. Серед них

– заселення певних регіонів України представниками різних національностей,

шо вплинуло на особливості формування національної ідентичності їх

населення, детермінувало значне, а у деяких випадках і абсолютне, чисельне

переважання в ньому російськомовного і російськокультурного елементу, який

і в радянський період, за формального існування української державності у

172

вигляді УРСР, звик відчувати лише формальний зв’язок з Україною, вважати

свою мову і культуру значно вищими за українські і вбачав у будь-яких спробах

українізації освіти, культури, інформаційного простору зазіхання на свою зону

комфорту або й національне приниження; наявність тривалих, чисельних і

різноманітних (особистих, сімейних, професійних) зв’язків населення цих

регіонів з населенням Росії; збереження сформованих у попередні десятиріччя

господарських відносини з російськими регіонами, в яких був задіяний

широкий спектр суб’єктів (від домогосподарств прикордонних районів до

великих промислових підприємств); значні соціально-економічні диспропорції

між регіонами України, які в період незалежності лише посилювалися кланово-

олігархічною системою розподілу ресурсів та управління економікою.

3. Поширення сепаратистських настроїв у незалежній Україні було

пов’язане з низкою внутрішніх чинників, які почали діяти практично відразу

після отримання нашою країною державного суверенітету. Серед них –

пострадянська світоглядна спадщина (значний рівень русифікації окремих

регіонів, ностальгія певної частини населення за СРСР, особливо на Сході та

Півдні, звичка дивитися на українську культуру і мову як на явища провінційні

і другорядні, неготовність прийняти зміни в культурній та освітній політиці);

відсутність етнополітики, гуманітарної політики, зокрема, політики

національної пам’яті, які були б спрямовані на формування української

політичної нації; фрагментованість українського національного гуманітарного

простору; русифікація освіти та інформаційного простору держави; відсутність

умов для створення якісного україномовного продукту. До політичних

чинників виникнення сепаратистських настроїв можна віднести: політизацію

національних та етнокультурних проблем, маніпулювання регіональними

культурними та мовними відмінностями з боку політичних сил і державної та

місцевої влади; наявність широких можливостей для діяльності політичних

партій, громадських і релігійних організацій проросійського спрямування.

173

Водночас, досить великий вплив на формування сепаратистських рухів в

Україні мали зовнішні чинники, зокрема гуманітарний вплив Російської

Федерації, яка за допомогою русифікації певних регіонів України, домінування

російськомовного контенту у ЗМІ та спроби закріпити легальний статус

російської мови як регіональної намагалася утримати Україну в сфері свого

політичного впливу. Слід зауважити, що Російська Федерація активно

використовує засоби «м‘якої сили» та свій гуманітарний вплив як інструменти

гібридної війни, яку вона веде проти України.

4. Інституційні й нормативні механізми запобігання та протидії

сепаратизму в Україні є важливим складником національної безпеки України.

На законодавчому рівні заходи держави зі стримування сепаратизму закріплені

у таких нормативно-правових актах – Стратегії національної безпеки України,

Воєнній доктрині України, Стратегії кібербезпеки України, Законах України

«Про військово-цивільні адміністрації», «Про Службу безпеки України», «Про

боротьбу з тероризмом», «Про Національну гвардію України» тощо. В основі

законодавчої протидії сепаратизму знаходиться явище правової (насамперед

кримінальної й адміністративної) та політичної відповідальності осіб за дії чи

бездіяльність, пов’язані із сепаратистською активністю. Подолання проявів

сепаратизму та досягнення бажаного результату у гібридній війні, яку веде

проти України Російська Федерація, неможливе при використанні тільки

силових методів. Саме тому подальший розвиток інституційних та

нормативних механізмів запобігання та протидії сепаратизму в Україні має

враховувати гібридні загрози, а також необхідність забезпечення цілісності та

розвитку українського національного гуманітарного простору.

5. Гуманітарну політику можна визначити як комплексну галузь

спеціалізованої діяльності держави, яка покликана забезпечувати підтримку і

розвиток економічної, безпекової, нормативно-правової, наукової, культурної,

моральної, духовної та соціальної сфер життя суспільства. Концепції

174

гуманітарного розвитку, що досі розроблялися в нашій державі, виявилися не

готовими до викликів війни та сепаратизму. Лише комплексний підхід із

застосуванням всіх сфер державного управління зробить гуманітарну політику

України придатною для того, щоб протистояти сучасним геополітичним

викликам та використання її як засобу подолання сепаратистських рухів.

Для використання гуманітарної політики України, як інструменту

подолання сепаратистських рухів в Україні необхідно здійснити ряд

концептуальних змін, таких як прийняття інтегрованої концепції гуманітарної

політики, яка буде враховувати економічну, нормативно-правову, наукову та

безпекову галузі, збільшення державного фінансування заходів гуманітарної

політики, розробка і прийняття єдиного нормативно-правового акту в сфері

гуманітарної політики України, розвиток і поширення української мови на всій

території України, забезпечення найбільшого сприяння науковому напряму

гуманітарної політики держави, формування концепції державно-церковних

відносин, спрямовану на запобігання перетворенню релігійних організацій на

канали деструктивного зовнішнього впливу на національний гуманітарний

простір України, забезпечення реалізації безпекового аспекту гуманітарної

політики держави.

175

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Аналітична доповідь до Щорічного Послання Президента України до

Верховної Ради України «Про внутрішнє і зовнішнє становище України в 2017

році». – К.: НІСД, 2017. – 928 с.

2. Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й

поширення націоналізму. – К., 2001. – 272 с.

3. Артем на Украине. Документы и материалы. - Харьков, 1961г. -250 с.

4. Басараб М. Глобалізаційні тенденції: нові стимули для сепаратизму / М.

Басараб / Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень

ім. І. Ф. Кураса НАН України. – К., 2011. – Вип. 5 – С. 275–286.

5. Басараб М. М. Сепаратизм як прояв кризи національної державності :

автореф. дис. ... канд. політ. наук : 23.00.05 / Басараб Михайло Миколайович ;

Нац. акад. наук України, Ін-т політ. і етнонац. дослідж. ім. І. Ф. Кураса. – К.,

2013. – 16 с.

6. Бікташев І. Поняття та структура національної безпеки України.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://i - bictashev.narod.ru/index/0 – 11.

7. Богуш В.М. Інформаційна безпека держави [Текст] /В.М. Богуш, О. К.

Юдін. –К.: МК-Прес, 2005.– 432 с.

8. Большая советская энциклопедия. Под ред. К.Е. Ворошилова и др. – М.:

Государственный научный институт «Советская энциклопедия», 1944. – Т. 50. –

880 с.

9. Большая энциклопедия. Словарь общедоступных сведений по всем

отраслям знания. – СПб. Просвещение, 1896. – Т. 17. – 798 с.

10. Боротьба за мовні права на «тотально українізованій» Луганщині

[Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://www.radiosvoboda.org/content/Article/1183650.html.

176

11. Брокгауз Ф.А. Малый энциклопедический словарь / Брокгауз Ф.А., Ефрон

И.А. –СПб.: Брокгауз-Ефрон, 1902. – Т. 3. – 1994 с.

12. Брокгауз Ф.А. Энциклопедический словарь / Ф.А. Брокгауз, И. А. Ефрон.

–СПб.: Брокгауз-Ефрон, 1900. – Т. 29-а. – 954 с.

13. Бульба В. Г. Громадські гуманітарні ради як інструмент вдосконалення

державної гуманітарної політики / В. Г. Бульба, А. В. Меляков [Електронний

ресурс] // Державне управління: удосконалення та розвиток [Електронне

наукове фахове видання]. – 2011. – № 3. – Режим доступу:

http://www.dy.nayka.com.ua/index.php?operation=1&iid=262.

14. В «ДНР» распорядились отключить практически все украинские

телеканалы (рос.) [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

https://www.ukrinform.ru/rubric-regions/1962667-v-dnr-rasporadilis-otklucit-

prakticeski-vse-ukrainskie-telekanaly.html.

15. В Донецке объявили о независимости (рос.) [Електронний ресурс]

«Дни.Ру»/ Режим доступу: http://www.dni.ru/society/2009/2/10/159114.html.

16. В Крыму открыт монумент жертвам бандеровцев [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: https://lenta.ru/news/2007/09/14/monument/

17. В Росії видають паспорти громадян Донецької республіки. [Електронний

ресурс] «ТСН»/ Режим доступу: http://tsn.ua/politika/v-rosiyi-vidayut-pasporti-

gromadyan-doneckoyi-respubliki.html.

18. В Северодонецке арестовывают участников митинга (рос.) [Електронний

ресурс] «From-UA» / Режим доступу: http://from-ua.com/news/126892-v-

severodonecke-arestovivayut-uchastnikov-mitinga.html

19. Валерій Солдатенко: «Перед нами не стоїть завдання проводити

люстрацію» [Електронний ресурс]. Режим доступу:

http://www.istpravda.com.ua/articles/2011/03/23/32857/

20. Вебер М. Избранные произведения. – М.: Прогресс, 1990. – 808 с.

177

21. Виклики та загрози гуманітарній безпеці Української Держави / за заг.

ред. Здіорука С. І. – К. : НІСД, 2015. – 104 с.

22. Виступ Секретаря Ради національної безпеки і оборони України

Олександра Турчинова на оперативному зборі керівного складу Збройних Сил

України: «Актуальні питання національної безпеки України». [Електронний

ресурс]. - Режим доступу: http://dpsu.gov.ua/ua/aktualni-pitannya-nacionalnoi-

bezpeki-ukraini/.

23. Вітман К. М. Суперечності загальнонаціональної та регіональної

етнополітики в Україні / К. М. Вітман // Актуальні проблеми державного

управління. -2011. - №9. - С. 55-58.

24. Вітошинський Б. Збірник праць. Війна і міжнародне право – Українська

видавнича спілка ім. Ю. Липи, К., 2014, 559 с.

25. Военная доктрина Российской Федерации. [Електронний ресурс]. Режим

доступу:

http://www.mid.ru/documents/10180/822714/41d527556bec8deb3530.pdf/d899528d-

4f07-4145-b565-1f9ac290906c.

26. Всеукраїнський перепис населення 2001. Розподіл населення за

національністю та рідною мовою [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://database.ukrcensus.gov.ua/MULT/Database/Census/databasetree_no_uk.asp?#

m5

27. Гай-Нижник П. П. Росія проти України (1990-2016 рр.): від політики

шантажу і примусу до війни на поглинання та спроби знищення / Павло Гай-

Нижник. – К.: «МП Леся», 2017. – 332 с.

28. Галицький «інтелектуальний» сепаратизм / склав Р. Мацюк. – Л. :

Сполом, 2003. – 47 с.

29. Галушко К. Україна на карті Європи: науково-популярне видання / К.

Галушко. – К., 2014. – 143 с.

178

30. Герасимов В. «Ценность науки в предвидении» [Електронний ресурс].

Режим доступу: https://vpk.name/news/85159_cennost_nauki_v_predvidenii.html

31. Гоббс Т. Левиафан, или Материя, форма и власть государства церковного

и гражданского. Соч.: В 2 т. Т. 2. М., 1991. – 590 c.

32. Горбулін В.П. Гібридна війна: все тільки починається. [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://gazeta.dt.ua/internal/gibridna-viyna-vse-tilki-

pochinayetsya-_.html

33. Горенкин В. А. Сепаратизм як соціально-політичне явище: Автореф. дис.

канд. політ. наук: 23.00.02 / В. А. Горенкин; Таврійський національний ун-т ім.

В.І.Вернадського. -Сімф., 2004. –20 с.

34. Горенкин В. А. Сепаратизм: феномен и понятие / В. А. Горенкин //

Ученые записки ТНУ. 2001. – Т. 14(53), №. 1. – Симферополь, 2001 – С. 34-39.

35. Горенкин В. А. Этнополитический конфликт: сущность и формы

выражения / В. А. Горенкин // Крымский контекст. – Симферополь, 2001. – №

7. – С. 17-27.

36. Горло Н. В. Етнічний сепаратизм і іредентизм як шляхи реалізації права

нації на самовизначення: порівняльний аналіз / Н. В. Горло // Гілея: науковий

вісник: Збірник наукових праць. –К., 2011. -Вип. № 46 (4). -С. 165-170.

37. Гринин Л. Е. О стадиях эволюции государства. Проблемы теории.

История и современность. Выпуск №1/2006. – М: Учитель, 2006. – 32 с.

38. Гринфельд Л. Национализм. Пять путей к современности. M.: ПЕР СЭ,

2012. – 528 c.

39. Гуманітарна політика Української Держави в новітній період :

Монографія / [за ред. С. І. Здіорука]. – К. : НІСД, 2006. – 403 с.

40. Гусаров В. Информационный фронт: по каким направлениям наступают

путинские провокаторы (рос.) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://sprotyv.info/ru/news/12719-informacionnyy-front-po-kakim-napravleniyam-

nastupayut-putinskie-provokatory.

179

41. Ґелнер Е. Нації та націоналізм; Націоналізм: Пер. з англ. – К.: Таксон,

2003. – 300 c.

42. Декларация о принципах международного права, касающихся

дружественных отношений и сотрудничества между государствами в

соответствии с Уставом Организации Объединенных Наций [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_569.

43. Державна національна програма «Освіта» (Україна XXI століття). – К. :

Райдуга, 1994. – 61 с.

44. Державна політика в соціогуманітарній сфері : навч. посіб. / В. П.

Трощинський, П. К. Ситник, В. А. Скуратівський та ін. ; за заг. ред. О. Ю.

Оболенського, С. В. Сьоміна, А. О. Чемериса та ін. – К. : Вид-во НАДУ, 2007 –

96 с.

45. Дзьобань О. П. Інформаційна безпека в умовах глобалізаційних

тенденцій: до проблеми осмислення сутності / О. П. Дзьобань // Гуманітарний

вісник Запорізької державної інженерної академії. - 2006. - Вип. 24. - С. 101-108.

46. Дівак В. В. Ідеологічні засади сепаратизму в програмах політичних партій

і сил (історія виникнення та сучасний розвиток) / В. В. Дівак // Держава і право.

Юридичні і політичні науки: зб. наук. праць. – К.: Ін-т держави і права ім. В. М.

Корецького НАН України, 2008. – Вип. 41. – С. 780-790.

47. Дівак В. В. Сепаратизм як соціально-політичне явище: сутність і причини

виникнення / В. В. Дівак // Держава і право: збірник наукових праць. – 2008. –

Вип. 39. – С. 690–695.

48. Дівак В. В. Сепаратизм як феномен сучасної політики: політологічні та

правові аспекти : автореф. дис. ... канд. політ. наук : 23.00.02 / Дівак Вікторія

Віталіївна ; НАН України, Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 2010.

– 20 с.

49. Дівак В. В. Форми й основні етапи сепаратистських рухів / В. В. Дівак //

Держава і право. Юридичні і політичні науки: зб. наук. праць. – К.: Ін-т

180

держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2008. – Вип. 40. – С. 648-

655.

50. Донбас і Крим: ціна повернення : Монографія / за заг. ред. В. П.

Горбуліна, О. С. Власюка, Е. М. Лібанової, О. М. Ляшенко. – НІСД, 2015. – 474

с.

51. Донецкая республика представила Украину единой, но делимой (рос.)

[Електронний ресурс] /«УРА-Информ». -Режим доступу:

http://ura.dn.ua/10.01.2007/23113.html

52. Енциклопедія Сучасної України. [Електронний ресурс]. Режим доступу:

http://esu.com.ua/search_articles.php?id=24653.

53. Заклики до третього Майдану у теперішніх умовах містять ознаки

державної зради, - аналітик. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://ipress.ua/news/zaklyky_do_tretogo_maydanu_u_tsyh_umovah_mistyt_oznaky

_derzhavnoi_zrady__analityk_56518.html.

54. Заключительный акт Совещания по безопасности и сотрудничеству в

Европе [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/994_055

55. Закон України «Про боротьбу з тероризмом» // Відомості Верховної Ради

України, 2003, № 25, с.180.

56. Закон України «Про військово-цивільні адміністрації» // Відомості

Верховної Ради, 2015, № 13, с.87.

57. Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України»

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1183-18.

58. Закон України «Про засади внутрішньої і зовнішньої політики» //

Офіційний сайт Верховної Ради України. – 2010. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/en/2411-17.

181

59. Закон України «Про засади державної мовної політики» [Електронний

ресурс]. Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5029-17

60. Закон України «Про засудження комуністичного та нацистського

тоталітарних режимів» // Офіційний сайт Верховної Ради України. – 2015.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/317-

19.

61. Закон України «Про Національну гвардію України» // Відомості

Верховної Ради, 2014, № 17, с.594.

62. Закон України «Про освіту». [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/2145-19.

63. Закон України «Про основи національної безпеки України» [Електронний

ресурс]. Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/ru/964-15.

64. Закон України «Про Службу безпеки України» // Відомості Верховної

Ради України, 1992, № 27, с.382.

65. Здіорук С. І. Загрози національній безпеці Української Держави, що несе

Московський патріархат в умовах гібридної війни Росії проти України // С.

Здіорук / 25-річчя Української незалежності як історія релігійних свобод і

світоглядного плюралізму: державні інституції та релігійні організації у пошуку

моделей партнерства / Збірник наукових матеріалів. – К.: ДУХ І ЛІТЕРА, 2017. –

616 с.

66. Здіорук С. І. Пріоритети гуманітарної політики України / Здіорук С.І. //

Стратегічні пріоритети. – 2006. – № 1. – С. 48-56.

67. Здіорук С. І. Проблеми функціонування політичних партій України в

системі владних відносин : Монографія / Здіорук С. І., Бичек В. В. – К. : НІСД,

2001. – 144 с.

68. Здіорук С. І. Суспільно-релігійні відносини: виклики Україні ХХІ століття

: монографія – К. : Знання України, 2005. – 552 с.

182

69. Здіорук С. І. Україна та проект «русского мира» / Здіорук С. І.,

Яблонський В. М., Токман В. В. та ін. – К. : НІСД, 2014. – 80 с.

70. Землюк В. П. Політична ідентичність в Україні в період кризи

«розвинутого соціалізму» і здобуття державної незалежності: дис. канд. політ.

наук: 23.00.02 /В.П. Землюк; НАН України. Ін-т політ. і етнонац. дослід. ім. І.

Ф. Кураса. – К.: 2007. – 233 c.

71. Зотов В.Р. Настольный словарь для справок по всем отраслям знаний /

В.Р. Зотов, Ф. Толль. – СПб.: В. Безобразов. и комп., 1864. – Т. 3. – 1172 с.

72. Зубченко С. О. Левантійський гамбіт: Роздуми про сирійський конфлікт /

С. О. Зубченко – К.: Юстініан, 2016. – 480 с.

73. Институт истории РАН возрождает понятие «Новороссия» (рос.)

[Електронний ресурс] / BBC. - Режим доступу:

http://www.bbc.com/russian/russia/2014/07/140716_russia_ukraine_history_paper.sht

ml.

74. Институт мира. Вебсайт. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://peace.org.ua/.

75. История государства и права зарубежных стран. Часть 1. Учебник для

вузов. Под ред. проф. Крашенинниковой Н.А и проф. Жидкова О. А.- М.-

Издательство НОРМА, 1996. – 480 с.

76. Інформаційний бюлетень Міжнародного центру перспективних

досліджен. 2007. Вип. 38 (385). - С. 1.

77. Інформаційні виклики гібридної війни: контент, канали, механізми

протидії. Аналітична доповідь. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.niss.gov.ua/public/File/2016_nauk_anal_rozrob/inform_vukluku.pdf

78. Конституція США [Електронний ресурс]. – Режим доступу: – Режим

доступу:

http://uk.wikisource.org/wiki/%D0%9A%D0%BE%D0%BD%D1%81%D1%82%D0

%B8%D1%82%D1%83%D1%86%D1%96%D1%8F_%D0%A1%D0%A8%D0%90

183

79. Конституція України [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/254%D0%BA/96-%D0%B2%D1%80

80. Концепція гуманітарного розвитку України на період до 2020 року

[Електронний ресурс] // Офіційний сайт Луцької міської ради. – 2012.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.lutskrada.gov.ua/actual/koncepciya-gumanitarnogo-rozvitku-ukrayini-na-

period-do-2020-roku.

81. Кривицька О. Міжрегіональний «розкол» України : чинники поглиблення

/ О. Кривицька // Політичний менеджмент. – 2008. – № 2. – С. 51-65.

82. Кривицька О.В. Конфліктний вимір етнонаціонального розвитку

України//Політичний менеджмент. – К.: 2005.-№2. – С.42-63.

83. Круглий стіл «Стратегія гуманітарного розвитку України – відповідь на

виклики сучасності» 21 червня 2012 року. [Електронний ресурс]. – Режим

доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/855/.

84. Лойко Л. Громадські організації етнічних меншин України: природа,

легітимність, діяльність: монографія / Л. Лойко. -К. : ПЦ «Фоліант», 2005. -634

с.

85. Малая советская энциклопедия / Гл. ред. О.Ю. Шмидт. 2-е изд. – М.:

Государственный институт «Советская энциклопедия», 1941. – Т. 9. – 1056 с.

86. Матеріали Державної служби статистики України [Електронний ресурс]. -

Режим доступу: http://www.ukrstat.gov.ua

87. Меляков А. В. Концептуальні підвалини гуманітарної політики України:

до історії формування / А. В. Меляков // Актуальні проблеми державного

управління. - 2013. - № 2. - С. 280-289.

88. Мишанич О. Політичне русинство: історія і сучасність : ідейні джерела

закарпат. регіон. сепаратизму : доп. на IV Міжнар. конгр. україністів (м. Одеса,

26-29 серп. 1999 р.) / Олекса Мишанич ; Міжнар. асоц. україністів, Ін-т л-ри ім.

Т. Г. Шевченка НАН України. – К. : Обереги, 1999. – 47 с.

184

89. Мише П. Суверенитеты в неустойчивой среде // Коммунист. 1991. № 13.

90. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права [Електронний

ресурс]. – Режим доступу: http://zakon0.rada.gov.ua/laws/show/995_043

91. Мінсоцполітики: Обліковано 1 648 852 переселенці. [Електронний

ресурс]. - Режим доступу:

http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=249675546.

92. Мурза К. Г. Сепаратизм в контексті дезінтеграції держави : автореф. дис.

... канд. політ. наук : 23.00.02 / Мурза Костянтин Георгійович ; Маріуп. держ.

ун-т. – Маріуполь, 2015. – 20 с.

93. Наконечний В. С. Сепаратизм: поняття та підходи до тлумачення / В. С.

Наконечний //Политические процессы и институты. -К., 2007. -№ 3. -С.3-7.

94. Нуруллин Р. М. Понятие сецессии в политической науке//Учен. зап.

Казан. ун-та. Сер. Гуманит. науки. – 2010. – Т. 152, кн. 1. – C. 212-221.

95. Олішевська В. В. Сепаратизм: сутність, зміст, основні підходи / В. В.

Олішевська // Інвестиції: практика та досвід. – 2013. – № 5. – С. 150-152.

96. Основний Закон спеціального адміністративного району Китайської

Народної Республіки Гонконг [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.wipo.int/wipolex/ru/text.jsp?file_id=182011

97. Парахонський Б. О. Онтологія гібридної війни: гра прихованих смислів /

Б. О. Парахонський, Г. М. Яворська // Стратегічна панорама. - 2017. - № 1. - С.

7-16.

98. Пироженко В.О. Гуманітарна складова національної безпеки: предмет

дослідження та коло основних проблем. [Електронний ресурс]. Режим доступу:

http://www.niss.gov.ua/vydanna/panorama/issue.php?s=prnb1&issue=2005_2.

99. Политическая энциклопедия: В 2 т. / Г.Ю. Семигин (пред. науч.-ред.

совета); Национальный общественно-научный фонд. – М.: Мысль, 2000. – Т. 2:

Н-Я. – 2000. – 704 с.

185

100. Політико-правові механізми запобігання сепаратизму в демократичному

суспільстві : наук. зап. / [Кресіна І. О. та ін.] ; НАН України, Ін-т держави і

права ім. В. М. Корецького. – К. : Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького

НАН України, 2014. – 143 с.

101. Політологічний словник: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / За ред.

М. Ф. Головатого та О. В. Антонюка. – К.: МАУП, 2005. – 792 с.

102. Положення про Міністерство внутрішніх справ України (затверджена

Постановою Кабінету Міністрів України від 28 жовтня 2015 р. № 878)

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/878-2015-п.

103. Пономарьова І. Специфіка сепаратистських рухів у країнах

Європейського Союзу / І. Пономарьова, К. Мурза//Політичний менеджмент. –

№ 1–2. – С. 235–243

104. Про Комісію з розроблення Концепції розвитку гуманітарної сфери

України : Розпорядження Президента України № 19/2000-рп від 21.01.2000 р.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/19/2000-%D1%80%D0%BF

105. Про концепцію гуманітарного і соціального розвитку у Збройних Силах

України : Указ Президента України від 12 січня 2004 р. № 28/2004 [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/28/2004.

106. Проект Закону України «Про національний культурний продукт».

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/zweb2/webproc4_2?pf3516=4298&skl=7

107. Проект Закону України від 17.07.2014 р. № 4300а «Про протидію і

запобігання сепаратизму та подолання наслідків сепаратистської діяльності на

території України (десепаратизацію)». [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://search.ligazakon.ua/l_doc2.nsf/link1/JG3BG68I.html

186

108. Рахмайлов В. В. Політичний сепаратизм як соціальний феномен

сучасного світу : автореф. дис. ... канд. соцiол. наук : 22.00.01 / Рахмайлов

Василь Васильович ; Класич. приват. ун-т. – Запоріжжя, 2015. – 20 с.

109. Рахмайлов В. В. Сепаратизм і націоналізм: проблема співвідношення / В.

В. Рахмайлов // Грані. -2014. -№ 7. -С. 88-95.

110. Рахмайлов В. В. Сепаратизм: концептуальне поле суміжних понять у

соціологічній рефлексії / В. В. Рахмайлов // Грані. – 2014. – № 6. – С. 105-111.

111. Рахмайлов В. В. Типологія та ґенеза сепаратизму в науковій літературі:

до постановки проблеми / В. В. Рахмайлов // Соціальні технології: актуальні

проблеми теорії та практики. – 2013. – Вип. 59-60. – С. 303-310.

112. Резолюция 1514 (XV) Генеральной Ассамблеи ООН. Декларация о

предоставлении независимости колониальным странам и народам 14 декабря

1960 г. [Електронний ресурс]: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_280

113. Руссо Ж. Ж. Об общественном договоре. М.: Канон-Пресс-Ц, 1998, – 416

с.

114. Рябчук М. Ю. «Сяк-так, абияк»: двадцять років посткомуністичної

трансформації в Україні / М. Рябчук // Україна. Процеси націотворення / Упор.

Андреас Каппелер; пер з нім. – К.: К.І.С., 2011. – C.381-396.

115. Савойська С. В. Мовно-політичний сепаратизм як фактор дестабілізації

національної єдності українського суспільства в умовах пострадянської

трансформації : [монографія] / С. В. Савойська. - К. : Просвіта, 2011. – 407 с.

116. Савойська С. В. Мовно-сепаратистські тенденції у політичному просторі

України / С. В. Савойська // Політичний менеджмент. -2008. -№ 2(29). – С. 76-

88.

117. Савойська С. В. Політико-ідеологічне протистояння як головний фактор

виникнення мовно-політичного сепаратизму / С. В. Савойська // Сучасна

українська політика. Політики і політологи про неї. -К., 2009. -Вип. 18. - С. 248-

263.

187

118. Савойська, С. В. Етнонаціональні проблеми русинства в контексті мовно-

політичних конфліктів / С. Савойська // Політичний менеджмент. – 2009. – № 1.

– С. 64-71.

119. Світова гібридна війна: український фронт. Монографія. За заг. ред.

Горбуліна В. П. – К.: НІСД, 2017. – 496 с.

120. Северодонецкий съезд: Правда очевидца (рос.) [Електронний ресурс] //

Новости Донбасса. -Режим доступу: http://ura.dn.ua/28.11.2005/4871.html

121. Сийес Э.-Ж. Что такое третье сословие? // Аббат Сийес: от Бурбонов к

Бонапарту. – СПб.: Алетейя. 2003. – 224 с.

122. Сіромський Р. Квебек: між федералізмом і сепаратизмом (1960-1982 рр.) /

Р. Сіромський. – Л. : Тріада Плюс, 2006. – 198 с.

123. Скляр В. Етнічний склад населення України 1959-1989 рр.: етномовні

наслідки російщення / В. Скляр. -К.: «Просвіта», 2008. -392 с.

124. Смит Энтони Д. Национализм и модернизм: Критический обзор

современных теорий наций и национализма – М.: Праксис, 2004. – 464 c.

125. Сміт Ентоні Д. Націоналізм: Теорія, ідеологія, історія / Пер. з анг. - К.:

«К.І.С», 2004. -170 с.

126. Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. – К.: Либідь, 1994. – 190 с.

127. Смолянюк В. Ф. Концепт «центр сили» в сучасній геополітиці.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://blogs.korrespondent.net/blog/users/3333514-kontsept-tsentr-syly-v-suchasnii-

heopolitytsi

128. Стадник М. М., Титаренко О. Р. Діалог суспільства та релігій в умовах

суспільно-політичних змін в Україні (2014). Авраамічні релігії в Україні.

Матеріали міжнародної наукової конференції (м. Київ, Україна, 29-30 травня

2014 року). – Київ, 2014. - С. 443-449.

188

129. Становище української мови в Україні в 2012 році: аналітичний огляд.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://dobrovol.org/files/2011/stan_movy.doc

130. Старосольський В. Й. Держава і політичне право. Ч. 2. – К.:

ВИДАВНИЦТВО ЛОГОС Україна, 2017. – 472 с.

131. Статут ООН [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/995_010/page

132. Степико М. Т. Гуманітарна реінтеграція окупованих територій Криму та

Донбасу / Степико М. Т. // Стратегічні пріоритети. – 2016. – № 1 (38). – С. 68-

74.

133. Степико М. Т. Українська ідентичність: феномен і засади формування :

монографія / М. Т. Степико. – К. : НІСД, 2011. – 336 с.

134. Степико М. Т. Цілісність гуманітарного простору України як об'єкт

національної безпеки держави. Аналітична записка. [Електронний ресурс] –

режим доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/1871/

135. Стратегії, що творять Україну. За заг. ред. Власюка О. С. – К.: НІСД, 2017.

– 532 с.

136. Стратегія і тактика гібридних війн в контексті військової агресії Росії

проти України. [Електронний ресурс]. Режим доступу:

http://bintel.com.ua/uk/article/gibrid-war/.

137. Стратегія національної безпеки України (затверджена Указом Президента

України від 26.05.2015 р. № 287/2015) [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/287/2015/paran7#n7

138. Субтельний О. Мазепинці : Український сепаратизм на початку XVIII ст.

/ О. Субтельний. – К. : Либідь, 1994. – 239 с.

139. Суд запретил деятельность Донецкой республики (рос.) [Електронний

ресурс] / «УРА Информ». -Режим

доступу: http://ura.dn.ua/12.11.2007/40301.html.

189

140. Супруненко Н. Очерки истории гражданской войны и иностранной

военной интервенции на Украине (1918–1920) / Н. И. Супруненко. -М.: Наука,

1966. -454 с.

141. Сьомін С. В. Інтереси національної безпеки України у сфері державно-

церковних відносин [Текст] / С. Сьомін // Стратегічна панорама. - 1999. - №1/2.

– С. 115-121

142. Сычёва Л.А. Русский язык, русская культура, русский мир / Лидия

Сычёва // РФ сегодня. – 2007. – № 4 [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://archive.russia-today.ru/2007/no_14/14_look.htm

143. Тимченко Л. Д. Міжнародне право: Підручник / Л.Д. Тимченко, В.П.

Кононенко. – К. : Знання, 2012. – 631 c.

144. Тишков В. А. Моральность сепаратизма / В. А. Тишков // Институт

этнологиии антропологии. – [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.valerytishkov.ru/cntnt/publikacii3/lekcii2/lekcii/n61_moralno.html.

145. Троєльнікова Л. О. Керівні кадри органів державного управління в галузі

культури і мистецтв: стан проблеми, шляхи удосконалення / Л. Троєльнікова //

Вісн. Книжкової палати. – 1999. – № 4. – С. 32–37.

146. Трьом сепаратистам із Донецька загрожує до 5 років

в'язниці [Електронний ресурс] / «ТСН». -Режим доступу:

http://tsn.ua/ukrayina/trom-separatistam-iz-donetska-zagrozhuye-do-5-rokiv-v-

yaznitsi.html.

147. У «республіці» будуть боротися із «націоналістичною ідеологією»

України. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: https://tsn.ua/ukrayina/u-dnr-z-

yavilisya-vlasni-standarti-osviti-na-osnovi-shkilnoyi-programi-rf-472216.html.

148. Украинская Советская энциклопедия / Ред. кол. М.П. Бажан (глав. ред.) и

др. – К., 1984. – Т. 10. – 560 с.

149. Украинский сепаратизм в России. Идеология национального раскола :

Сборник / сост., авт. предисл. М. Б. Смолин. – М., 1998. – 430 с.

190

150. Українська мова тримає позиції в освіті й кінопрокаті, російська – в

медіа, рекламі та сфері послуг. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://dobrovol.org/article/306/

151. Ульянов Н. И. Происхождение украинского сепаратизма / Н. И. Ульянов.

– М. : Индрик, 1996. – 288 с.

152. Филиппов А. Суверенитет//Апология. 2005. Май. № 3.

153. Филиппов М.М. Энциклопедический словарь / М.М. Филиппов. –СПб.:

Просвещение, 1901. – Т. 3. – 4208 с.

154. Цебенко О. О. Ідеологічні засади сепаратизму / О. О. Цебенко //

Актуальні проблеми міжнародних відносин / Київський національний

університет ім. Т. Шевченка, Інститут міжнародних відносин. – К.: Ін-т міжнар.

Відносин, 2011. – Вип. 99, ч. 2. С. 90–94.

155. Цебенко О. О. Сепаратизм у країнах-членах ГУАМ: міжнародно-

політичний вимір : автореф. дис. ... канд. політ. наук : 23.00.04 / Цебенко Олег

Олександрович ; Чернів. нац. ун-т ім. Юрія Федьковича. – Чернівці, 2016. – 20

с.

156. Цебенко О. О. Форми вияву сепаратизму: теоретико-методологічний

аспект [Текст] / О. Цебенко // Українська національна ідея: реалії та

перспективи розвитку : Збірник наукових праць / М-во освіти і науки України,

Нац. ун-т «Львівська політехніка», Нац. акад. наук України, Ін¬т

народознавства НАН України, Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича. – Львів

: Львівська політехніка, 2014. – Вип. 26. – С. 44-51.

157. Центр Разумкова. Основні засади та шляхи формування спільної

ідентичності громадян України. Інформаційно-аналітичні матеріали до

Круглого столу 12 квітня 2017 р. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://razumkov.org.ua/images/Material_Conference/2017_04_12_ident/2017-Identi-

3.pdf.

191

158. Центр Разумкова. Релігія, церква, суспільство і держава (інформаційні

матеріали). [Електронний ресурс]. Режим доступу:

http://old.razumkov.org.ua/upload/Religiya_200516_A4.compressed.pdf.

159. Чудинов А. Н. Словарь иностранных слов, вошедших в состав русского

языка. СПб., Издание В. И. Губинского, 1910 г. – 1004 с.

160. Чупрій Л. В. Політика національної безпеки Української Держави в

гуманітарній сфері:концептуально-інституційний аналіз. Монографія. – К.:ФОП

Кожуховський І. І., 2015. – 508 с.

161. Шанхайская конвенция о борьбе с терроризмом, сепаратизмом и

экстремизмом от 15 июня 2001 г. // Московский журнал международного права.

2001. № 4. С. 233-243.

162. Энциклопедический словарь русского библиографического Института

Гранат. – М.: Русский библиографический Институт Гранат, б.г. – Т. 21. – 640 с.

163. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Редкол.: Ю.С. Шемшученко (голова

редкол.) та ін. – К.: Укр. енцикл., 2003. – Т. 5. – 736 с.

164. Юридичний висновок Міністерства юстиції щодо рішень деяких органів

місцевого самоврядування (Харківської міської ради, Севастопольської міської

ради і Луганської обласної ради) стосовно статусу та порядку застосування

російської мови в межах міста Харкова, міста Севастополя і Луганської області.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://old.minjust.gov.ua/7477

165. Явір В. А. Основні прояви сепаратизму в сучасної Україні / В. А. Явір //

Держава і право. Юридичні і політичні науки. - 2014 р. - Вип. 64. - С. 391-397.

166. Ярмоленко М. Сепаратистські рухи в незалежнійУкраїні: витоки, субєкти

та об’єкти процесу / М. Ярмоленко // Наукові записки: Серія «Історія». –

Тернопіль, 2011. - № 2. - С. 106-111.

167. Andreas Umland: Potrebnesu šire ekonomske sankcije protiv Rusije Jerko

Bakotin [Електронний ресурс]. Режим доступу:

192

http://arhiva.portalnovosti.com/2014/05/andreas-umland-potrebne-su-sire-

ekonomske-sankcije-protiv-rusije/.

168. Blatt B. Tagalog in California, Cherokee in Arkansas / Ben Blatt // Slate. –

2014. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.slate.com/articles/arts/culturebox/2014/05/language_map_what_s_the_m

ost_popular_language_in_your_state.html.

169. Bodin, Jean Book 1 // Six Books of the Commonwealth – Les six livres de la

République / Abridged and translated by M. J. Tooley. – Oxford: Basil Blackwell

Oxford, 1955. – 256 p.

170. Brancati, Dawn. Another Great Illusion: The Advancement of Separatism

through Economic Integration. Political Science Research and Methods 2 (01).

Cambridge University Press, 2014. – pp. 69-95.

171. Cascadians: Shared Cultural Traits, Values 'The Nation of Cascadia' 'Big

Local' – 'The Great Nearby'. Vancouver Sun, May 7, 2008. [Електронний ресурс]. –

Режим доступу:

http://www.canada.com/vancouversun/news/westcoastnews/story.html?id=46e85afe-

2e9c-4b5f-8c21-e5dcd72b35c3&p=1

172. Father Robert Araujo, Sovereignty, Human Rights, and Self-Determination:

The Meaning of International Law, 24 Fordham Int'l L.J. 1477 (2000). – 58 p.

173. Gellner, Ernest. Nations and Nationalism. Ithaca, NY: Cornell University

Press. 1983. – 208 p.

174. Gellner. Ernest. Thought and Change. Chicago: University of Chicago Press,

1965. – 224 p.

175. Goyard-Fabre S. Y-a-t-il une crise de souveraineté? // Revue internationale de

Philosophie. 1991. № 4.

176. Gurr T. R. Minorities at Risk. A Global View of Ethnopolitical Conflicts.

Wash., 1993. – 427 p.

193

177. Katz, E., Lazarsfeld, P. Personal influence: The part played by people in the

flow of mass communications / Elihu Katz, Paul Lazarsfeld — Piscataway:

Transaction Publishers, 2005.

178. Kedourie, Elie. Nationalism [Text]: E.Kedourie. - Rev. ed. - New York :

Praeger, 1961. - 151 p.

179. Luhansk unveils monument to victims of OUN-UPA. [Електронний ресурс].

– Режим доступу: https://www.kyivpost.com/article/content/ukraine-

politics/luhansk-unveils-monument-to-victims-of-oun-upa-66171.html

180. Mckew M. The Gerasimov Doctrine / Molly K. Mckew // Politico. – 2017.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://www.politico.com/magazine/story/2017/09/05/gerasimov-doctrine-russia-

foreign-policy-215538 http://www.kosovothanksyou.com/

181. Military and Paramilitary Activities (Nicaragua v. United States of America),

Merits [1986] ICJ Rep 14. [Електронний ресурс]. - Режим доступу:

http://www.icj-cij.org/docket/files/70/6503.pdf

182. Molina F. The historical dynamics of ethnic conflicts: confrontational

nationalisms, democracy and the Basques in contemporary Spain / Molina Fernando

// ASEN/Blackwell Publishing Ltd., Nations and Nationalism. – 2010. – pp. 240-260.

183. Nye JS (2004) Soft Power: The Means to Success in World Politics. New

York: Public Affairs Book, 131 p.

184. Peri Pamir. Nationalism, Ethnicity and Democracy: Contemporary

Manifestations. International Journal of Peace Studies 2-2 (1997). [Електронний

ресурс]. Режим доступу: http://www.gmu.edu/programs/icar/ijps/vol2_2/pamir.htm.

185. Pierson, C. The Modern State, 2nd edition. London and New York: Routledge,

2004. 494 p.

186. Ryan Barnes. Catalonia and the Rise of Economic Separatism in Europe.

European Institute, Nov. 2012. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

194

http://www.europeaninstitute.org/index.php/162-european-affairs/ea-november-

2012/1642-catalonia-and-the-rise-of-economic-separatism-in-europe

187. Sick B. German as the official language of the USA? / Bastian Sick // Spiegel.

– 2004. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.spiegel.de/kultur/zwiebelfisch/onionfish-german-as-the-official-

language-of-the-usa-a-306711.html.

188. Ukraine am Scheideweg [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://www.boell.de/de/2014/05/05/ukraine-am-scheideweg.

189. UN Development Program // Human Development Report, 1999. New York,

1999. P. 9.

190. US Census Bureau American Community Survey // American FactFinder. –

2015. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:

https://factfinder.census.gov/faces/tableservices/jsf/pages/productview.xhtml?src=bk

mk.

191. Who recognizes Kosovo as an independent state? [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.kosovothanksyou.com/

195

Додаток А Список публікацій здобувача за темою дисертації та відомості про

апробацію результатів дисертації

Публікації у наукових фахових виданнях:

1. Литвиненко К.О. Становлення та динаміка поширення

сепаратистських рухів в окремих регіонах України / К. О. Литвиненко // Гілея:

науковий вісник. – 2016. – Вип. 114. – С. 384-389.

2. Литвиненко К.О. Поняття та класифікація сепаратистських рухів /

К.О. Литвиненко // Гілея: науковий вісник. – 2016. – Вип. 108. – С. 243-247.

3. Литвиненко К.О. Сепаратизм як предмет соціальної і політичної

філософії / К.О. Литвиненко // Фундаментальные и прикладные исследования в

практиках ведущих научных школ. Электронный научный журнал. – 2016. –

№1 (13). [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://fund-issled-

intern.esrae.ru/pdf/2015/6(11)/237.pdf.

4. Литвиненко К.О. Сепаратизм як феномен соціального буття епохи

модерну / К.О. Литвиненко // Гілея: науковий вісник. – 2015. – Вип. 102. – С.

210-214.

5. Lytvynenko K.O. Humanitarian prerequisites of the emergence of

separatist movements in independent Ukraine / К.О. Литвиненко // Стратегічні

пріоритети : Науково-аналітичний щоквартальний збірник. – К.: НІСД. – 2017. –

№ 3 (44). – С. 184-191.

Матеріали наукових конференцій та інші видання:

6. Власова О.І., Литвиненко К.О. Наслідки діяльності сепаратистських

рухів для гуманітарної безпеки України // Стан та перспективи реформування

сектору безпеки і оборони України: матеріали ІІ Міжнародної науково-

практичної конференції (30 листопада 2018 року). – К.: ФОП Кандиба Т.П.

2018. – С. 103-105.

196

7. Литвиненко К.О. Гуманітарні передумови виникнення

сепаратистських рухів в Україні / К.О. Литвиненко // Актуальні проблеми

гуманітарних та природничих наук. Матеріали ІІІ Міжнародної науково-

практичної конференції (м. Київ, 28-29 жовтня 2016 року). – У 3-х частинах. –

Херсон : Видавничий дім «Гельветика», 2015. – Ч. 2. – С. 32-35.

8. Литвиненко К.О. Кваліфікація основних видів сепаратизму / К.О.

Литвиненко // Суспільні науки: історія, сучасність, майбутнє: Матеріали

міжнародної науково-практичної конференції (м. Київ, Україна, 5-6 травня 2017

року). – Київ: ГО «Київська наукова суспільнознавча організація», 2017. – С.

75-78.

9. Литвиненко К.О. Сепаратизм як феномен соціального буття епохи

модерну / К.О. Литвиненко // Пріоритетні напрями вирішення актуальних

проблем суспільних наук: Матеріали міжнародної науково-практичної

конференції (м. Одеса, Україна, 16-17 жовтня 2015 року). – Одеса: ГО

«Причорноморський центр дослідження проблем суспільства», 2015. – С. 61-64.

10. Литвиненко К.О. Сепаратизм як феномен соціального буття епохи

модерну / К.О. Литвиненко // Пріоритети розвитку суспільних наук у ХХІ

столітті: Матеріали міжнародної науково-практичної конференції (м. Одеса,

Україна 8-9 квітня 2016 року). – Одеса : ГО «Причорноморський центр

дослідження проблем суспільства», 2015. – С. 62-65.