Луїза Мей Олкот

Ґанок будинку «маленьких жінок»

з малюнка Абігейл Мей Олкот

Луїза Мей Олкот

Маленькі жінки

частина 2

ЛьвівВидавництво «Свічадо»2014

Назва оригіналу: Louisa May Alcott. LITTLE WOMEN.

З англійської переклав Остап Гладкий

Художнє оформленняЛади Гентош

Видавництво спирається на«Український правопис. Проєкт найновішої редакції»

Інституту української мови НАН України, 1999.

Олкот Луїза МейО 54 Маленькі жінки / Луїза Мей Олкот [у 2-х частинах. Ч. 2] /

З англ. пер. О. Гладкий. – Львів : Свічадо, 2014. – 320 c. ISBN 978-966-395-780-7 Луї́за Мей Олкот (1832–1888 рр.) – відома американська письмен-

ниця, авторка численних книг, відомих у цілому світі. Роман «Маленькі жінки» – один з найпопулярніших її творів.

Друга частина продовжує розповідь про чотирьох сестер: Меґ, Джо, Бет та Емі. Дівчата вже стали дорослими, і проблеми їхні подорос-лішали: кохання, розчарування, гірка втрата, одруження. Однак усі пережиті випробування тільки загартували їх, ще чіткіше підкресли-ли характери, такі різні й водночас подібні у їхньому прагненні вза-ємопідтримки, добра та любові.

Книжка написана легко й захопливо і принесе задоволення кож-ному читачеві, незалежно від віку.

УДК 82-3ББК 84(7СПО)

© Видавництво «Свічадо», український переклад та художнє оформлення, 2014ISBN 978-966-395-780-7

УДК 82-3ББК 84(7СПО) О 54

5

Р ЧуткиЩоб ми могли почати розповідь заново і без жодних

вагань перейти до весілля Меґ, годиться почати з кіль-кох чуток про родину Марчів. І, передчуваючи засторогу старших читачів, що в цій історії забагато «йдеться про любов» (навряд чи молодь перечитиме цьому), я можу лише повторити разом з місіс Марч: «А чого ви споді-ваєтеся, коли в домі четверо жвавих дівчат, а через до-рогу – молодий дженджуристий сусід?»

За три роки, що встигли промайнути, майже нічого не змінилося в тихій сім’ї. Війна закінчилася, і містер Марч безпечно жив удома, клопочучись книжками і не-величкою парохією, яка знайшла в ньому священика з природи, а не тільки з благодаті, – тихий, працьови-тий чоловік, багатий на мудрість, що краща від ученості, любов, яка всіх людей називає «братом», і побожність, яка розквітає в характері, сповнюючи його шляхетністю й красою.

Ці риси, незважаючи на бідність і сувору порядність, яка заступала йому дорогу до успіху в буденніших спра-вах, привабили до нього чимало пречудових людей, так само природно, як солодке різнотрав’я надить бджіл, і так само природно дарував він їм мед, до якого, попри п’ятдесят літ важкого досвіду, не просочилося й крап-

6

лини гіркоти. Щиросерді юнаки вважали сивоволосого ученого таким же молодим серцем, які і вони самі; за-мислені й стривожені жінки мимоволі приносили йому свої сумніви, певні, що знайдуть найніжніше співчуття, наймудрішу пораду. Грішники переповідали гріхи щи-росердому старому, дістаючи і докори, і спасіння. Обда-ровані чоловіки мали його за свого приятеля. Честолюб-ці добачали поривання, шляхетніші від своїх, і навіть прагматики зізнавалися, що його погляди прекрасні й правдиві, хоча й «невигідні».

Чужим очам видавалося, що п’ять енергійних жі -нок порядкують в домі, і так частенько й було, але тихий учений, сидячи серед своїх книжок, досі зоставався го-ловою сім’ї, сумлінням роду, якорем та утішителем, бо до нього заклопотані, стривожені жінки повсякчас звер-талися в буремні часи, знаходячи, у найправдивішому сенсі цих священних слів, свого чоловіка й батька.

Дівчата віддали свої серця до схову матері, душі – та-тові, а обом своїм батькам, які так віддано жили й тру-дилися для них, дарували любов, що виростала разом з ними і ніжно злучала їх найсолодшою сув’яззю, яка благословляє життя і переживає смерть.

Місіс Марч зосталася такою ж меткою та веселою, хоча й трохи посивіла, відколи ми бачили її востаннє, і тієї пори так поринула у справи Меґ, що шпиталям і притулкам, де ще вистачало поранених «хлоп’ят» і сол-датських удів, неабияк бракувало її материнських добро-чинних візитів.

Джон Брук мужньо виконував свій обов’язок упро-довж року і, після того як його поранено й відправлено додому, так і не дістав дозволу повернутися. Він не здо-був медалей чи орденів, але заслужив їх, тому що радісно жертвував усім, що мав, а життя і любов дуже цінні в по-вному цвіту. Цілковито примирившись зі звільненням, він присвятив себе одужанню, готуючись почати влас-не діло і заробити на дім для Меґ. Виявивши здоровий глузд і непохитну волю, такі характерні для нього, він відмовився від щедріших пропозицій містера Лоренса

7

й обійняв посаду рахівника, відчуваючи, що краще поча-ти з чесно зароблених грошей, ніж наражатися на будь-який ризик з позиками.

Меґ віддавала час праці й чеканню, і плекала жіно-чість свого характеру, мудрішала в мистецтві господарю-вання, і стала вродливою, як ніколи, тому що любов не-вимовно красить усіх. Вона мала свої дівочі поривання й надії і відчувала певне розчарування тим, як скромно мало починатися нове життя. Нед Мофат саме одружив-ся з Саллі Ґардінер, і Меґ не могла не зіставити їхній чу-довий будинок та екіпаж, гору дарунків і розкішні убори зі своїми, і потай жадала мати те саме. Але невідь-чого заздрість і невдоволення невдовзі зникли, після того як вона згадала, скільки терплячої любові й праці поклав Джон заради невеликої оселі, що чекала на неї, і коли вони разом сиділи в сутінках, обговорюючи свої неве-личкі плани, майбутнє завжди видавалося таким пре-гарним і ясним, що вона забувала про розкоші Саллі і почувала себе найбагатшою, найщасливішою дівчиною в цілому християнському світі.

Джо вже не повернулася до тітки Марч, бо стара леді так уподобала собі Емі, що підкупила її уроками малю-вання в одного з найкращих місцевих учителів, а зара-ди такого щастя Емі служила б і далеко суворішій пані. Отож, ранки вона приділяла обов’язкам, пообіддя – роз-вагам і не знала лиха. Тим часом Джо присвятила себе літературі та Бет, яка лишалася кволою ще довго після того, як забулася її скарлатина. Хоч і не прикута до ліж-ка, вона вже ніколи не стала тою рожевощокою, здоро-вою дівчинкою, якою була раніше, однак завжди була повна надій, щаслива і спокійна, поглинута своїми не-примітними обов’язками, які так любила, – вірний при-ятель для кожного, Бет стала добрим янголом родини ще задовго до того, як це зрозуміли навіть ті, хто любив її найбільше.

Поки «Ширококрилий орел» платив їй долара за ко-лонку «небилиць», як вона називала їх, Джо почувала

8

себе жінкою при грошах і старанно плела свої роман-тичні оповідки. Та в її клопіткому мозку й честолюбній душі снувалися великі задуми, і в старому кухонному столику на горищі поволі ріс заляпаний чорнилом руко-пис, що одного разу мав вписати прізвище Марч у сувої слави.

Лорі, який покірно вступив до коледжу, щоб утішити діда, тепер закінчував його, якомога менше себе обтя-жуючи. Бувши загальним улюбленцем завдяки грошам, манерам і неабиякому таланту, а також найдобрішому серцю, яке завжди заводило свого господаря в скруту, коли треба було визволити з неї інших, він наражався на величезну небезпеку зіпсуття, і, мабуть, не уникнув би її, як і чимало інших багатонадійних хлопців, якби не володів талісманом супроти зла – пам’яттю про до-брого старенького чоловіка, що живе його успіхами, про турботливу приятельку, що доглядає його, наче рідного сина, і, зовсім не в останню чергу, про любов і захоплен-ня чотирьох невинних дівчат, що вірять у нього від щи-рого серця.

Звісно, цей «славний хлопець» грався і фліртував, че-пурився, сідав за весла, пускав сльози, робив гімнастич -ні вправи, залежно від того, що веліла шкільна мода, був битий різками і сам бив інших, балакав говіркою і не раз опинявся на межі відсторонення або виключен-ня. Але оскільки радісний настрій і любов до розваг були причинами всяких витівок, йому завжди вдавалося вря-тувати себе щирим зізнанням, чесною покутою або не-відпорною силою переконання, яку він досконало опану-вав. По суті, він навіть гордився зі своїх чудесних рятун-ків і полюбляв вражати дівчат яскравими розповідями про звитяги над гнівливими наставниками, поважними професорами і поваленими ворогами. «Чоловіки з мого курсу» були героями в очах дівчат, яких ніколи не втом-лювали подвиги «моїх друзяк» і яким не раз випадало упиватися усмішками цих пречудових хлопців, коли Лорі приводив їх додому.

9

Особливо Емі тішилася цією високою честю, і неаби-як красувалася серед них, тому що її світлість рано від-чула й опанувала дар зачарування, яким була наділена. Меґ була надто поглинута своїм одним-єдиним Джоном, щоби зважати на інші «вінці творіння», у Бет вистачало сміливості хіба лиш підглядати, дивуючись, як Емі смі-ла так попихати ними, а Джо почувалася цілком у рідній стихії і ледве стримувалася від наслідування джентль-менських постав, фраз і вчинків, що видавалися їй при-роднішими, ніж доброзвичаєвість, приписана молодим леді. Усі хлопці безмірно любили Джо, але ніколи не за-кохувалися в неї, та мало хто обійшовся без розпачливих зітхань, віддаючи шану перед престолом Емі. Ця розпо-відь про сентиментальні почування цілком природно веде нас до «Голубника».

Так називали цегляний будиночок, першу оселю, яку містер Брук приготував для Меґ. Лорі охрестив його, ска-завши, що ніжним коханцям цілком випадає «гуляти, як пара голубів, що цілуються дзьобами і воркують». То був невеликий будиночок з невеликим садом на задвірку і моріжком завбільшки з кишенькову хустину перед вхо-дом. Тут Меґ хотіла мати водограй, кущі і море прегарних квітів, але поки що за водограй правила побита негодою урна, дуже подібна до широкого полумиска, замість ку-щів росло кілька модрин, які не знали, чи жити їм, чи вмирати, а на море квітів хіба що натякали купи гілляк, які показували місце, де посіяно квіти. Але всередині дім був просто чарівний, і щаслива наречена вважала його бездоганним від горища до погреба. Звісно, передпокій був дещо вузький, та, на щастя, вони не мали піаніно, бо ніколи б не занесли його цілим; їдальня була така мала, що там заледве вміщалося шестеро людей, а кухонні схо-ди, як видавалося, було поставлено тільки для того, щоб слуги разом з порцеляною падали сторчма у відро на ву-гілля. Але, після звикання до цих дрібних вад, ніщо не видавалося досконалішим, тому що здоровий глузд і до-брий смак керував умеблюванням, і результат виявився

10

над усякі сподівання. У невеликій вітальні не було мар-мурових столів, довгих дзеркал чи мереживних завіс, а лише прості меблі, повно книжок, кілька гарних кар-тин, стелаж для квітів в еркері, і, розкидані повсюди, милі дарунки з дружніх рук, ще прекрасніші завдяки любові, яку мали засвідчити.

Не думаю, що Психея з пароського фарфору, яку по-дарував Лорі, втратила свою красу через те, що Джон сам спорудив підпору, на якій вона стояла, або через те, що якийсь драпувальник міг повісити прості муслінові фіранки вишуканіше, ніж мистецька рука Емі; або що якась комора зберігала більший запас добрих побажань, радісних слів і щасливих надій, ніж та, де Джо з маті р’ю склали нечисленні коробки, барильця й клунки Меґ; і я цілком певна, що гарненька нова кухня ніколи б не виглядала такою затишною і чистою, якби Ганна не пе-реставила кожного горщика й каструлю з добрий деся-ток разів, і не розклала вогнище, готове запалати в ту саму хвилю, коли «місіс Брук прийде додому». І також я маю сумнів, чи якась жінка починала подружнє життя з таким щедрим запасом ганчірок, шматинок і мішеч -ків, тому що Бет нашила їх стільки, що вистачить аж до срібного весілля, і винайшла три різновиди рушничків спеціально для порцеляни, що належала нареченій.

Люди, які платять іншим за цю роботу, навіть не зна-ють, від чого відмовилися, тому що найпростіші завдан-ня сповнюються особливої краси, якщо їх виконують люблячі руки, і Меґ знайшла вже стільки доказів цього, що кожна річ в її маленькому гніздечку, від качалки до срібної вази на столі у вітальні, випромінювала сімейну любов і ніжну передбачливість.

Скільки ж щасливих хвилин вони пережили, разом будуючи плани, які врочисті були походи по крамницях, яких кумедних помилок припускалися і як лягали від сміху від курйозних закупів Лорі. Полюбляючи жарти, цей юний джентльмен, хоча вже мав от-от закінчувати коледж, зоставався таким же хлопчиськом, як і колись.

11

Тепер він вигадав нову химеру: приходячи щотижня в гості, хлопець приносив з собою якийсь новий, корис-ний і хитрий винахід для молодої господині. Раз сумку незвичайних прищіпок, перегодом – чудесну терку для мускатних горіхів, яка розсипалася після першої ж про-би, очищувач ножів, що перепсував усі ножі, щітку, що гарненько вичищала ворсинки з килима, залишаючи весь бруд, чудодійне мило, від якого злазила шкіра з рук, безвідмовні клеї, що міцно чіплялися лише до пальців одуреного покупця, і різного штибу бляшані вироби: від іграшкової скарбнички для старих пенні до чудесного парового котла, який випирав білизну у власній парі, принагідно загрожуючи вибухнути.

Марно Меґ просила його спинитися. Джон реготав з нього, а Джо прозвала його «містер Тудлз»1. Лорі охо-пила манія користатися американською винахідливіс -тю, і зустрічі з друзями дарували таку нагоду. А тому кожного тижня з’являлося якесь нове безглуздя.

Врешті-решт усе було готове: навіть Емі розклала різ-нокольорове мило по мильницях свого кольору, а Бет застелила стіл для першої трапези.

– Ти рада? Чи ти відчуваєш, що прийшла до рідного дому і будеш тут щаслива? – запитала місіс Марч, коли вони з дочкою попідруч обходили нове королівство, пе-реживаючи в цю мить найніжнішу близькість.

– Так, мамо, ще й як рада. Дякуючи вам усім, я така щаслива, що годі переповісти, – і погляд її був далеко красномовнішим, ніж слова.

– Якби Меґ мала хоч пару слуг, то все було б гаразд, – сказала Емі, вийшовши з вітальні, де вона ніяк не могла вирішити, куди краще поставити бронзового Меркурія: на шафку чи на коминкову полицю.

– Ми з матір’ю це вже обговорили, і я вирішила спер-шу випробувати її поради з ведення господарства. Тут

1 Персонаж з п’єси Річарда Джона Реймонда «Тудлзи», який тратив гроші на аукціонах.

12

лишилося так мало роботи, що, коли Лотті залагоджу-ватиме різні доручення й допомагатиме мені час від ча -су, в мене буде рівно стільки занять, щоб не розлінитися і не затужити за домом, – відповіла спокійно Меґ.

– Саллі Мофат має чотирьох... – почала Емі.– Якби Меґ мала чотирьох, то вони не влізли б у хату,

і господарю з господинею довелося б поставити в саду намети, – вкинула своє слівце Джо, яка, загорнувшись у величезний синій фартух, наостанок натирала до блис-ку клямки.

– Саллі – не жінка бідняка, і мати чимало служниць цілком слушно в розкішному обійсті, – сказала місіс Марч. – Меґ і Джон починають скромно, але я передчу-ваю, що в цьому малому будинку буде стільки ж щастя, як у великому. Це велика помилка, коли дівчата на взір Меґ не лишають собі ніякої роботи, і хіба що одягаються, роздають накази слугам і пліткують. Тільки-но одружив-шись, я частенько бажала, щоб зносилося або порвалося моє нове вбрання, і я могла натішитися нагодою пола-годити його, тому що мені страх як обридло вишивання і прасування своєї хустинки.

– А чому ти не пішла на кухню і не наварила каші, як ото робить Саллі, щоб розважитися, хоча нічого добро-го з того не виходить, і слуги сміються з неї? – запитала Меґ.

– А я згодом пішла, але не для того, щоб «наварити каші», а вчитися в Ганни поратися так, щоб слугам не довелося сміятися з мене. Тоді то була лише розвага, але прийшов час, коли я щиро дякувала, що не тільки мала охоту, але й змогу готувати здорову їжу для своїх дівчаток, і сама давала собі раду, коли вже не могла до-зволити собі наймати помічників. Ти починаєш з іншого кінця, люба Меґ, але наука, яку дістанеш, згодиться тобі в майбутньому, коли Джон розбагатіє, тому що господи-ня будинку, хай якого пишного, мусить знати, як нале-жить виконувати роботу, якщо бажає, аби їй прислуго-вували добре й чесно.

13

– Так, мамо, я цього певна, – сказала Меґ, шанобливо вислуховуючи невелику лекцію, бо яка ж добра жінка не розмірковувала б охоче над такою захопливою темою, як домашнє господарство. – А ця кімната в моєму іграш-ковому будиночку мені найбільше до вподоби, – додала Меґ за хвилю, коли разом з матір’ю піднялася сходами на другий поверх і зазирнула у маленьку комірчину, щедро заповнену рушничками та білизною.

Там саме була Бет, яка рівненько складала білосніж-ні стоси на полиці і неабияк тішилась величеньким на-бором. Усі троє засміялися, коли Меґ заговорила, тому що ця комірка з білизною була приводом для жартів. Річ у тім, що тітка Марч потрапила у досить скрутне стано-вище, коли сказала, що Меґ, вийшовши заміж за «того Брука», не одержить і цента з її грошей, та час минув і вгамував її гнів та змусив пожалкувати про свою обі-тницю. Вона ніколи не порушувала свого слова, а те-пер добряче сушила собі голову, як би то обійти його, і кінець-кінцем вигадала план, що міг задовольнити її. Місіс Керол, матінка Флоренс, дістала наказ придбати, приготувати і проштампувати щедрий запас постільної і столової білизни, й надіслати її як подарунок, що й було ретельно виконано, однак ця таємниця таки виявилася і вельми потішила всю сім’ю, тому що тітка Марч нама-галася виглядати так, наче нічого не знає, і наполягала, що може подарувати хіба лиш старомодні перли, які давно пообіцяла першій нареченій.

– Ото смак справжньої господині – аж приємно диви-тися. У мене була молода подруга, що починала хазяй-нувати з шістьма рушниками, і тільки те, що вона мала до них кілька чаш для полоскання пальців після десерту, якось розважило її, – сказала місіс Марч, погладжуючи дамастові скатертини і чисто по-жіночому захоплюю-чись їхньою вишуканістю.

– Я не маю чаш для полоскання пальців, але цього ба -гатства, каже Ганна, мені стане до кінця віку, – Меґ вида -валася цілком задоволеною, і нічого дивного в тому нема.

14

Високий, широкоплечий молодик з коротко постри-женою головою, у фетровому капелюсі і широкому паль-ті поспішав, голосно тупаючи по дорозі; він підійшов до низької загорожі, відчинив, не спиняючись, браму, і по-прямував просто до місіс Марч, широко розкривши руки зі щиросердим:

– А от і я, матінко! Авжеж, усе гаразд.Останні слова були відповіддю на погляд, яким стар-

ша леді обвела його, добрий допитливий погляд, який вродливі очі зустріли так щиро, що ця невеличка це-ремонія завершилася, як зазвичай, материнським ці-лунком.

– Для місіс Брук – з вітанням від майстра і щонайкра-щими побажаннями. Будь здорова, Бет! Але ж і страш-ний у тебе вигляд, Джо, у цьому фартусі. Емі, ти вже над-міру гарна як для незаміжньої леді.

Так балакаючи, Лорі передав Меґ коричневий папе-ровий пакунок, смикнув за стрічку у волоссі Бет, виря-чився на величезний фартух Джо і сповнився фальши-вого захвату перед Емі; а після того, як він потиснув усім довкола руки, почалася спільна розмова.

– Де Джон? – запитала нетерпляче Меґ.– Затримався, щоби дістати ліцензію2 на завтрашню

церемонію, мем.– А хто виграв останній матч, Тедді? – спитала Джо,

яка не втрачала інтересу до чоловічого спорту, попри свої дев’ятнадцять років.

– Певна річ, що ми. Хотів би я, щоб ти це бачила.– А як чарівна міс Рендал? – запитала Емі зі значу-

щою посмішкою.– Жорстока, як ніколи. Хіба ти не бачиш, як я під -

упав? – і Лорі лунко гупнув себе в широкі груди, випус-тивши мелодраматичне зітхання.

– А це що, останній жарт? Розв’яжи клунок, Меґ, і по-дивися, – сказала Бет, зацікавлено поглядаючи на вуз-луватий пакунок.

2 Дозвіл на шлюб без церковного оголошення.

15

– Цю річ корисно мати в домі на випадок пожежі чи злодіїв, – зауважив Лорі, коли під сміх дівчат з’явилася тріскачка, яку використовують нічні сторожі. – У той час, коли Джона не буде вдома, і ви, міс Меґ, злякаєтеся, про-сто покрутіть нею над головою перед вікном над парад-ним входом, і за одну мить вона розбудить всю околи -цю. Гарна штука, чи не так? – і Лорі продемонстрував її силу, примусивши всіх позатуляти вуха.

– І де ваша віддяка? І, коли вже зайшла мова про вдячність, мушу зауважити, що маєте подякувати Ган-ні за порятунок твого, Меґ, весільного торта. Мимо -хідь я помітив, як його несуть до твого дому, і якби вона мужньо не відборонила його, то я неодмінно скушту -вав би шматочок, тому що з вигляду він неймовірно сма ковитий.

– Навіть не знаю, чи ти колись виростеш, Лорі, – мо-вила Меґ материнським голосом.

– Я докладаю чималих зусиль, мем, але, як не прикро, не можу вирости анітрішки, бо шість футів – це межа майже для всіх чоловіків у цей хирлявий вік, – відказав юний джентльмен, чия голова ледь не діставала невели-кої люстри. – І гадаю, було б справжнім святотатством їсти в цій бездоганній чистоті, а тому, вмираючи з голо-ду, я пропоную перейти в інший будинок, – додав він по-спіхом.

– Ми з матір’ю будемо чекати на Джона. Наостанок ще треба залагодити кілька справ, – сказала Меґ, спо-хопившись.

– Ми з Бет ідемо до Кітті Браян, щоб узяти ще більше квітів на завтра, – додала Емі, приміряючи мальовничо-го капелюшка до своїх мальовничих кучерів і тішачись досягнутим ефектом не менше від усіх решти.

– Ходімо, Джо, не покидай приятеля напризволяще. Я тепер такий виснажений, що без помочі не дійду до-дому. І не скидай того фартуха в жодному разі, бо тобі він страшенно личить, – сказав Лорі, коли Джо покла -ла предмет, який пробудив у нього таку відразу, у свою

16

простору кишеню і запропонувала руку, щоб він мав на що опертися, ледь переставляючи ноги.

– А зараз, Тедді, я хочу серйозно поговорити з то-бою про завтра, – почала Джо, коли вони попростували геть. – Ти мусиш пообіцяти мені добре поводитися, не викидати ніяких коників і не псувати наших планів.

– Ані одного коника.– І не кажи нічого кумедного, коли мусимо бути сер-

йозні.– Я ніколи цього не роблю. Ти ж на це майстер.– І я благаю тебе не дивитися на мене під час обряду.

Я напевне засміюся, якщо ти це зробиш.– Ти мене не побачиш, бо плакатимеш так рясно, що

густий туман довкруж заступить тобі зір.– Я ніколи не плачу, хіба мене спіткає важке горе.– Скажімо, коли друзі йдуть у коледж, еге ж? – урвав

її Лорі, хитро сміючись.– Не зазнавайся. Я тільки трішки постогнала за ком-

панію з дівчатами.– Саме так. Слухай, Джо, а який настрій у дідуся цього

тижня? Досить доброзичливий?– Так. А що, ти втрапив у скруту і хочеш знати, як він

поведе себе? – запитала Джо досить гостро.– А ти, Джо, гадаєш, що я дивився б твоїй матері про-

сто у вічі і казав «усе гаразд», якби так не було? – і Лорі раптом спинився з ображеним виглядом.

– Ні, не гадаю.– Тоді звідкіля всі ці підозри? Мені лиш потрібні гро-

ші, – сказав Лорі, зрушивши з місця, заспокоєний її щи-росердим тоном.

– Ти витрачаєш забагато грошей, Тедді.– Боже мій, не витрачаю – це вони тратяться чомусь

самі, а я навіть не встигаю помітити.– Ти такий щедрий і добросердий, що дозволяєш лю-

дям позичати і не можеш відмовити нікому. Ми чули про Геншоу і про те, що ти зробив для нього. Якщо ти завжди будеш тратити гроші таким чином, ніхто не до-рікне тобі, – промовила тепло Джо.

17

– Ох, він зробив з мухи слона. Ти ж не хотіла би, щоб я дозволив такому чудовому юнакові, вартому доброго десятка лежнів, загнати себе працею в могилу, коли йому бракує невеличкої допомоги, чи не так?

– Звісно, ні, але я не розумію, яка користь з того, що ти маєш сімнадцять жилетів, безліч краваток і купуєш нового капелюха щоразу, коли вертаєшся додому? Я ду-мала, що твоїй жевжикуватості прийде кінець, але вона раз у раз вигулькує деінде. От нині в моді мати бридкий вигляд, підстригати волосся, як щітку, носити кітель, по-маранчеві рукавички і важкі черевики з тупими носами. Якби ця потворність була дешева, то я не сказала би ні-чого, але вона коштує, як і всяка інша, і я не розумію, навіщо вона здалася.

Лорі відкинув назад голову і так щиросердо засміявся з цього наскоку, що відчув, як падає його капелюх. Джо наступила на нього, але ця образа тільки дала хлопце-ві нагоду помудрувати про переваги недолугого вбран-ня, поки він складав пом’ятого капелюха і запихав його у кишеню.

– Не читай мені більше нотацій, добра ти душа! Я на-слухався їх удосталь за цілий тиждень і хотів би відпо-чити, повернувшись додому. А завтра я виряджуся, не-зважаючи на витрати, і потішу своїх друзів.

– Я дам тобі спокій, лиш відрости своє волосся. Я не аристократка, але не хочу, щоб мене бачили разом з осо-бою, що скидається на молодого борця, – гостро заува-жила Джо.

– Цей невибагливий стиль сприяє навчанню, і саме тому ми вибрали його, – відрубав Лорі, якого годі було звинуватити в пихатості, бо він добровільно пожертву-вав прегарними кучерями заради щетини довжиною з чверть дюйма.

– До речі, Джо, здається, що малий Паркер не на жарт пропадає за Емі. Він без угаву говорить про неї, пише вірші і підозріло нудить світом. Йому б не завадило зі-тнути свою невеличку пристрасть ще в пуп’янку, як гада-

18

єш? – після хвилинної тиші додав Лорі конфіденційним, братерським тоном.

– Ще б пак. У цій родині весілля непотрібні ще довгі роки. Боже упаси, про що тепер думають діти? – Джо ви-глядала такою обуреною, наче Емі та малий Паркер ще не доросли до підліткових літ.

– Це легковажний вік, і хтозна, куди ми прямуємо, мем. Ти ще мала дитина, Джо, однак саме ти будеш на-ступною, одружишся і покинеш нас напризволяще, – сказав Лорі, похитуючи головою через занепад сучасних звичаїв.

– Не тривожся, я не згідливої вдачі. Ніхто не захоче мене, і це велике щастя, бо в сім’ї завжди мусить бути одна стара діва.

– Ти нікому не даси жодного шансу, – мовив Лорі, зиркнувши на неї скоса і вкрившись легкою барвою, ледь помітною на засмаглому обличчі. – Ти не викажеш слаб-кості свого характеру, а коли хтось ненароком запримі-тить її і, не стримавши почуттів, виявить свою симпатію, ти вчиниш, як місіс Ґамідж3 зі своїм милим, вихлюпнув-ши на нього відро води, і станеш така недотика, що ніхто не посміє й глянути на тебе.

– Мені такі речі не до смаку. Я надто заклопотана, щоб хвилюватися через дурниці, і до того ж вважаю, що це просто жахливо – розділяти сім’ї. А тепер про це ні слова. Весілля Меґ заморочило всім голову, і ми говори-мо тільки про кохання та подібне безглуздя. Я не хочу сердитися, а тому поговорімо про щось інше, – і справді, Джо виглядала так, наче готова вихлюпнути оте відро з холодною водою за найменшого приводу.

Хай які були його почуття, та Лорі знайшов спосіб ви-лити їх – довгим, низьким посвистом і страшним проро-цтвом, коли вони розійшлися біля хвіртки:

– Згадаєш моє слово, ти будеш друга, Джо.

3 Місіс Ґамідж «безутішна» вдова в романі Чарльза Дікенса «Девід Коперфілд», виливає відро води на корабельного кухаря, коли той пропонує їй вийти за нього заміж.

19

Р Перше весілляЧервневі троянди на ґанку того дня прокинулися

рано-вранці, тішачись від щирого серця безхмарним не-бом, як і личить справжнім добрим сусідам. Їхні черво-нясті личка спалахнули від захвату, коли, колишучись на вітрі, вони перешіптувалися про те, що побачили, бо деякі заглядали через вікно до їдальні, де застилали святковий стіл, деякі зіп’ялися вище, щоб кивати й усмі-хатися сестрам, коли ті вбирали наречену, а інші слали вітання тим, хто приходив і виконував різні доручення в саду, на ґанку та в передпокої, і всі – від найчервонішої пишної квітки до найблідішого пуп’янка-малюка – під-носили свою красу й пахощі лагідній господині, яка так любила й довго доглядала їх.

Меґ і сама виглядала, як троянда, бо все найкраще й найніжніше в її серці й душі, як видавалося, розквітло на її обличчі того дня, зробивши її гожою і ніжною, спо-вненою чарівності, що прекрасніша від вроди. Ні шовк, ні мереживо, ні помаранчеві квіти не були їй потрібні.

– Я не хочу модного весілля, а лише бути поряд з ти-ми, кого люблю, і їм бажаю виглядати і бути такими, як я до того звикла.

Тому вона пошила весільну сукню сама, помережав-ши її ніжними надіями і невинними вигадками діво-

20

чого серця. Сестри закосичили її гарне волосся, і єдини-ми прикрасами, які вона носила, були конвалії, які «її Джон» любив понад усі квіти, що росли на землі.

– У цій одежі ти та сама наша люба Меґ – тільки ми-ліша і гарніша, що я обійняла б тебе, якби не боялася зім’яти твою сукню, – скрикнула Емі, захоплено огляда-ючи її, коли все було готово.

– Це мене тішить. Але, будь ласка, обіймайте і цілуйте мене всі і не зважайте на мою сукню. Сьогодні я хотіла б, щоб її зім’яли так не раз, – і Меґ розкрила обійми для своїх сестер, які на хвилину припали до неї з розквітли-ми обличчями, відчуваючи, що нова любов не заступила стару.

– Тепер я зав’яжу Джонові краватку, а після того за-лишуся на кілька хвилин у батьковому кабінеті, – і Меґ побігла виконувати ці невеличкі церемонії, а опісля не відступала від матері ні на крок, добре знаючи, що, по-при усмішку на її обличчі, таємна журба оселилася в ма-теринському серці, бо перша пташка вилітає з гнізда.

А тепер, коли молодші дівчата збилися до купки, по-правляючи свої прості убори, випадає нагода розповісти про те, як змінився за три роки їхній вигляд, тим паче вони стоять перед нами у всій красі.

Риси Джо неабияк заокруглилися, і вона навчилася держати себе з легкістю, якщо не грацією. Короткі куче-рі виросли в товсті завитки, тепер більше пасуючи до ма-ленької голівки на високому стані. На смуглявих щоках у неї свіжий рум’янець, лагідний блиск ув очах і тільки ласкаві слова злітають тепер з її гострого язика.

Бет стала стрункішою, блідою і тихою, як ніколи. Вродливі, добрі очі побільшали, і їхній погляд навіює сум, хоча й не видається сумним. Тільки легка тінь стра-ждань наповнює обличчя таким зворушливим терпін-ням, але Бет рідко скаржиться і завжди з надією гово-рить про «скоре одужання».

Емі цілком справедливо вважають «окрасою сім’ї», бо у свої шістнадцять літ вона вже має поставу і манери

21

дорослої жінки, не вродливої, але сповненої тих неска-занних чарів, які звуться грацією. Її видно в обрисах по -стави, будові і рухові її рук, плавних лініях сукні, і як лягає її волосся – все незумисне, але гармонійне, і таке ж принадне, як і сама краса. Ніс Емі і досі дошкуляв їй, тому що він ніколи не стане грецьким, як і занадто ши-рокий рот та рішуче підборіддя. Ці дразливі риси нада-вали особливого характеру цілому її обличчю, але вона ніяк не могла розгледіти це й утішала себе дивовижно білим кольором шкіри, гострими синіми очима і кучеря-ми, золотими й пишними, як ніколи.

Усі троє були вдягнуті в світло-сірі костюми (їхнє най-краще літнє вбрання), з трояндами у волоссі й на грудях, і всі троє виглядали достоту такими, якими й були: кві-тучими, безжурними дівчатами, чиє заклопотане життя на мить завмерло, щоб вони прочитали мрійливими очи-ма найпрекрасніший розділ у романі жіночого життя.

Не планувалося жодних церемоніальних дій, усе мало бути якомога природнішим і домашнім. А тому, коли прибула тітка Марч, вона обурилася, побачивши, як на-речена збігає униз, щоб привітати і впустити її, виявив-ши, що наречений чіпляє упалу гірлянду, і підгледівши, як батько-священик нареченої з поважним обличчям та з пляшкою вина під кожною пахвою прямував сходами нагору.

– Чесне слово, оце так! – скрикнула стара леді, за-йнявши почесне місце, приготоване для неї, і з голосним шелестінням вмощуючи брижі своєї бузкової муарової сукні.

– Тебе не мають бачити аж до останньої хвилини, дитино.

– Я не на виставці, тітонько, і ніхто не прийшов роз-дивлятися мене, обговорювати мою сукню чи рахувати вартість мого обіду. Я надто щаслива, щоб непокоїтися тим, що хтось каже чи думає, і моє невеличке весілля буде таким, яким я захочу. Джоне, любий, ось твій мо-лоток.

22

І Меґ пішла допомагати «тому чоловікові» у його вкрай недоречному занятті.

Містер Брук навіть не сказав «дякую», він, нахилив-шись, щоб узяти зовсім не романтичний інструмент, поцілував маленьку наречену за стулчастими дверима з таким виглядом, що змусив тітку Марч висмикнути кишенькову хустинку і витерти сльозу, що невідь-звідки набігла на її гострі старечі очі.

Гуркіт, крик і сміх Лорі, укупі з негожим вигуком: «Юпітер Аммон! Джо знову перекинула торт!» – спри-чинив миттєве замішання, яке майже вгамувалося, коли прибігла зграйка кузин і «почалися гості», як ще дити-ною полюбляла говорити Бет.

– Нехай цей чорнявий гігант не підходить до мене, він дратує мене більше, ніж москіти, – прошепотіла ста-ра леді до Емі, коли кімнати наповнилися і чорна голова Лорі зависочіла над усіма.

– Він пообіцяв, що нині буде дуже добрий, і справді може бути неймовірно елегантним, якщо захоче, – від-казала Емі і полинула попередити Геркулеса, щоб той стерігся дракона, і після тієї перестороги Лорі огорнув стару леді такою увагою, що трохи не збентежив її.

Не було весільної процесії, проте, коли містер Марч і юна пара стали на свої місця під зеленою аркою, в кім-наті запала раптова тиша. Матір і сестри зібралися в гурт, немов не бажаючи розлучатися з Меґ. Батьківський го-лос не один раз уривався від хвилювання, що, зрештою, робило службу ще прекраснішою й урочистішою. Рука нареченого очевидно тремтіла, і ніхто не чув його відпо-відей. Але Меґ поглянула просто у вічі чоловікові і сказа-ла: «Так!» – з такою ніжною довірою на лиці й у голосі, що материнське серце звеселилося, а тітка Марч голосно схлипнула.

Джо не плакала, хоча одного разу ледь втрималася, і тільки завдяки усвідомленню, що Лорі пильно пригля-дається до неї, з кумедним поєднанням веселості й триво-ги у своїх чорних очах. Бет ховала личко на материному

23

плечі, натомість Емі стояла як зграбна статуя, і сонячний промінь неабияк красив її біле чоло і квітку у волоссі.

І хоч це було не щось новочасне й модне, тієї ж хви-лини, коли наречені, як належить, врешті взяли шлюб, Меґ вигукнула: «Перший цілунок для мами!» – і, обер-нувшись, поцілувала її з любов’ю на устах. Упродовж подальших п’ятнадцяти хвилин вона виглядала, як троянда, тому що всі повною мірою скористалися сво-їм привілеєм: від містера Лоренса до старої Ганни, яка, нарядившись у на диво великий очіпок, кинулася на неї в передпокої і закричала, ридаючи й хихочучи водночас:

– Нехай Бог тебе благословить, серденько, тисячу ра-зів! Торт не збавився анітрішечки, і все виглядає просто чудово.

Усі проясніли після цих слів, і кожен промовив щось дотепне, або тільки спробував, що не так уже й важли-во, тому що сміх завжди напоготові, коли на серці легко. Не було показу дарунків, бо їх уже занесли в маленький будинок, і не було великого сніданку, а тільки щедрий пе редобідок з торта і фруктів, прикрашених квітами. Містер Лоренс і тітка Марч здвигали плечима й усміха-лися одне од одного, коли вода, лимонад і кава виявили-ся єдиними сортами нектару, який розносили три Геби. Ніхто нічого не казав, поки Лорі, який наполіг на тому, щоб прислуговувати нареченій, не з’явився перед нею з повною тацею в руці і спантеличеним виразом на об-личчі.

– Невже Джо випадково розбила всі пляшки з ви -ном? – прошепотів він. – Чи я просто потрапив під владу ілюзії, ніби бачив тут кілька пляшок сьогодні вранці?

– Ні, твій дідусь ласкаво запропонував нам найкращі свої вина, а тітка Марч навіть прислала кілька, але батько відклав трішки для Бет, а решту відіслав до військового шпиталю. Ти ж знаєш його думку, що вино слід уживати тільки в разі недуги, а матір каже, що ні вона, ні її доньки не пригощатимуть ним жодного молодого чоловіка під цим дахом.

24

Меґ говорила серйозно і сподівалася, що Лорі насу-питься або засміється, але він не зробив ні того, ні друго-го, тільки коротко зиркнув на неї і промовив зі звичним запалом:

– Мені це подобається! Хотів би я, щоб і інші жінки думали так само, як ви!

– Сподіваюся, цієї мудрості ти не навчився з власного досвіду? – у голосі Меґ зазвучали тривожні нотки.

– Ні, даю слово. Але й не думай надто добре про ме -не – це для мене не спокуса. Вирісши там, де вино майже так поширене, як вода, і майже таке нешкідливе, мені воно байдуже, але, коли його пропонує мила дівчина, аж ніяк не хочеться відмовлятися.

– Але ти відмовиш, заради інших, якщо не заради се-бе. Нуж-бо, Лорі, пообіцяй, щоб у мене з’явилася ще одна причина називати цей день найщасливішим у житті.

Вимога, така раптова й поважна, змусила юнака на хвилину завагатися, тому що глузування часто витерпіти важче, ніж самообмеження. Меґ знала, що коли він дасть обіцянку, то дотримає її хоч яким коштом, і, відчуваючи власну силу, використала її, як це зробила би жінка за-ради добра свого приятеля. Вона нічого не казала, але подивилася на нього з обличчям, яке світилося щастям, і усмішкою, яка промовляла: «Сьогодні ніхто мені ні в чому не відмовить».

І Лорі, звісно, не міг, а тому, відповівши їй усмішкою, простягнув руку і сказав від щирого серця:

– Обіцяю, місіс Брук!– Дуже, дуже тобі дякую.– І я п’ю за непохитність твого рішення, Тедді, – крик-

нула Джо, охрестивши його бризками лимонаду, і, під-нісши свого келиха, схвально усміхнулась до нього.

Отже, за цей тост було випито, обітницю складено і вірно дотримано, незважаючи на численні спокуси, бо з інстинктивною мудрістю дівчата скористалися наго-дою, щоб зробити своєму другові послугу, за яку він дя-кував їм усе життя.

25

Після передобідку люди розійшлися по двоє і по троє у будинку й саду, тішачись сонечком у хаті і надворі. Так сталося, що Меґ і Джон стояли разом посеред клапти-ка трави, коли до Лорі прийшло натхнення, яке додало останній штрих до цього незвичайного весілля.

– Усі одружені, тримаючись за руки, візьміть у коло молодят, як це роблять німці, а тимчасом парубки і ді-вчата витанцьовуйте поза колом! – крикнув Лорі, кру-жачи в танці з Емі з таким запалом і вмінням, що всі, не мовивши й слова, взяли з них приклад. Містер і місіс Марч, тітка і дядько Керол почали, а інші хутко долучи-лися, і навіть Саллі Мофат, після хвилинного вагання, поклала собі на руку шлейф і смикнула Неда у коло. Але найвеселіша пригода сталася з містером Лоренсом і тіткою Марч, бо коли статечний старий джентльмен урочисто плавною ходою підступив до старої леді, вона вмить взяла свою паличку під пахву і жваво пошканди-бала, щоб, узявшись за руки з усіма решта, затанцюва-ти довкола подружньої пари, а тимчасом молодь літала у саду, як метелики у літній день.

Коли годі було звести дух, імпровізований бал скін-чився, і люди почали розходитися.

– Бажаю тобі всього доброго, люба. Від щирого серця зичу добра, але вважаю, що ти про це ще пошкодуєш, – сказала тітка Марч до Меґ, а коли наречений вів її до екіпажу, додала: – Ти одержав скарб, юначе, подивимо-ся, чи заслуговуєш його.

– Такого гарного весілля, Неде, я вже бозна-скільки не бачила, і навіть не знаю чому, адже в ньому зовсім не було шику, – зауважила місіс Мофат своєму чоловікові, коли вони від’їхали геть.

– Лорі, мій хлопчику, якщо ти й сам захочеш потіши-ти себе чимось таким, нехай одна з цих малих дівчат до-поможе тобі, і це мене цілком влаштує, – сказав містер Лоренс, сідаючи у своє м’яке крісло, щоби відпочити піс-ля ранкового збудження.

– Я зроблю все, щоб утішити вас, сер, – незвично по-кірливо відповів Лорі, обережно знімаючи букетика, який Джо пришпилила до петельки.

Маленький будинок стояв не так далеко, і єдина ве-сільна подорож, у яку вирушила Меґ, – це дорога від старого будинку до нового. Коли вона повернулася додо-му, виглядаючи, як вродлива квакерка, у своєму сизому вбранні і солом’яному капелюшку, підв’язаному білою стрічкою, усі рідні зібралися довкола неї, щоб сказати «прощавай» так ніжно, неначе вона вирушала у далеку мандрівку.

– Не думай, що я тепер розлучилася з тобою, дорога матусю, або що люблю тебе хоч трішки менше, тому що так сильно люблю Джона, – мовила вона, припавши до матері, і на хвилю в її очах забриніли сльози. – Я при-ходитиму щодня, батьку, і сподіватимуся, що зостануся там само у вашому серці, хоча уже й одружена. Бет час-то буватиме зі мною, та й інші дівчата заходитимуть час від часу, щоби посміятися з невмілої господині. Дякую всім вам за це щасливе весілля. Прощавайте! Проща-вайте!

Усі стояли і дивилися з любов’ю, надією і ніжною гордістю на обличчі, як вона іде, спершись на лікоть чо -ловіка, – з великим букетом квітів і щасливим лич-ком, щедро освітленим сонцем. Так почалося подружнє життя Меґ.

27

Р Мистецькі пробиЛюдям, а надто амбіційним юнакам і дівчатам, по-

трібно немало часу, щоб зрозуміти різницю між талан-том і геніальністю. Емі пізнавала цю відмінність у вели-ких муках, бо, плутаючи ентузіазм з натхненням, вона випробовувала кожен вид мистецтва з юною безстраш-ністю. Затишшя у виготовленні «земляних пиріжків» запанувало надовго, і вона присвятила себе виконанню найтонших рисунків пером і тушшю, у якому виявляла такий смак і вміння, що її вишукані роботи виявилися і гарними, і прибутковими. Але перевтома очей змуси-ла її відкласти перо та туш заради відважної проби сил у художньому випалюванні на дереві. Поки тривав цей порив, сім’я жила в повсякчасному страху пожежі, тому що запах паленого дерева заповнював дім удень і вночі, дим ішов з горища й повітки з тривожною регулярністю, розпалені до червоного коцюби лежали абиде, і Ганна не лягала спати, не поставивши біля дверей відро води й обіднього дзвоника на випадок пожежі. Сміливе ви-конання портрету Рафаеля знайшли на зворотному боці стільниці, а Вакха – на кришці барильця з пивом. Спі-вучий херувим прикрасив накривку цеберка з цукром, а невдалі спроби зобразити Ромео й Джульєтту постача-ли деякий час дерево на розпал.

304

Р Час збирати врожайУпродовж року Джо та її професор працювали й че-

кали, сподівалися й любили, час від часу зустрічалися і писали такі довжелезні листи, що через них виросли ціни на папір, запевняв Лорі. Другий рік почався досить похмуро, бо надії не справджувалися, і ще раптово по-мерла тітка Марч. Але коли минула перша печаль – бо вони таки любили стару леді, незважаючи на її гострий язик, – неждано-негадано прийшла і радість, коли ви-явилося, що вона заповіла Джо свій маєток Пламфілд, після чого сталося безліч радісних подій.

– Це прегарне старе місце, за яке можна вторгувати чималу суму, бо ж ти, напевне, захочеш продати його, – сказав Лорі, коли вони обговорювали це питання через кілька тижнів.

– Ні, не захочу, – рішуче відповіла Джо, гладячи роз-годованого пуделя, якого вона взялася доглядати з по-ваги до попередньої господині.

– Ти ж не хочеш там жити?– Ні, хочу.– Але ж, моя люба дівчинко, це величезний будинок,

який потребує сили грошей, щоб тримати там лад. Тіль-ки город і сад потребують двох чи трьох чоловіків, та й городництво, либонь, то не справа Бера.

305

– Він спробує свої сили, якщо я запропоную.– І ти сподіваєшся жити з врожаю в тій місцині? Так,

звучить це по-райському, але робота тобі видасться до відчаю важкою.

– Врожай, який ми зберемо, досить прибутковий, – і Джо засміялася.

– І з чого буде складатися цей врожай, мем?– З хлопців. Я хочу відкрити школу для малих хло -

п’ят – добру, щасливу, затишну школу, де дбатиму про них, поки їх навчатиме Фріц.

– Таке замислити могла лише Джо! Хіба ж не схоже на неї? – вигукнув Лорі, звертаючись до сім’ї, яка ви-глядала не менше здивованою від нього.

– Мені це до вподоби, – рішуче промовила місіс Марч.– І мені також, – додав її чоловік, якому припала до

вподоби нагода випробувати сократівський метод освіти на сучасній молоді.

– То буде неймовірний клопіт для Джо, – сказала Меґ, гладячи голівку свого єдиного сина, який поглинав увесь її час.

– Джо зможе це зробити і буде щаслива. Це чудова ідея. Розкажи нам докладніше, – вигукнув містер Ло-ренс, який радий був стати в пригоді закоханим, однак знав, що вони відмовляться від допомоги.

– Я знала, що ви підтримаєте мене, сер. Та й Емі та-кож – я це бачу в її очах, хоча вона обачно чекає і хоче добре все обміркувати, перш ніж заговорити. А тепер, любі мої, – поважно провадила далі Джо, – зрозумійте лишень, що це не просто моя раптова ідея, а задум, який я плекала віддавна. Ще поки прийшов мій Фріц, я не раз думала про те, що коли розбагатію і більше не буду по-трібна вдома, то винайму великий будинок і візьму кіль-кох бідних, забутих хлопчаків, що залишилися без ма-тері, і буду піклуватися про них і хоч трохи ощасливлю їх. Я бачила, скільки дітей сходять на манівці через брак допомоги у важливу хвилину, я страшенно хочу допомог-ти їм, і, видається, я знаю, чого вони потребують і спів-

306

чуваю їхнім клопотам, ах, і ще й хотіла б стати матір’ю для них!

Місіс Марч простягла свою руку до Джо, та взяла її, усміхаючись крізь сльози, і заговорила пристрасно, як колись, чого вони не бачили вже давно.

– Одного разу я розповіла про свій план Фріцові, і він сказав, що саме цього хотів би, і згодився спробувати, коли ми розбагатіємо. Боже милий, він же робив це все життя – допомагав бідним хлопцям, до того ж зовсім не прагнув до багатства, якого ніколи не матиме. Гроші не залишаються в його кишені досить довго, щоб їх склада-ти. Але тепер, дякуючи моїй добрій старій тітоньці, яка любила мене більше, ніж я того заслужила, я стала бага-та, принаймні почуваюся такою, і ми можемо пречудово жити у Пламфілді, якщо школа процвітатиме. Це місце якраз для хлопців, будинок великий, а меблі міцні й про-сті. У ньому досить місця для десятків дітей, а навколо дому – чудові угіддя. Вони допомагатимуть на городі і в саду. Така робота корисна для здоров’я, хіба не так, сер? Тоді Фріц зможе виховувати й навчати, як собі за-хоче, і батько допомагатиме йому. Я зможу годувати, ви-ходжувати, пестити і сварити їх, а матір завжди буде на підмозі. Мені завжди хотілося сили-силенної хлопців, і їх ніколи не було забагато, і тепер я можу напхати їх повен дім і тішитися ними коханими, скільки душа за-бажає. Поміркуйте лише, яка це розкіш – Пламфілд мій, і тьма хлопців буде тішитися ним разом зі мною.

Коли Джо махнула руками і радісно зітхнула, уся ро-дина вибухнула веселощами, а містер Лоренс реготав доти, доки вони не подумали, що в нього апоплексичний удар.

– Я не бачу нічого смішного, – мовила вона поважно, коли її змогли почути. – Ніщо не може бути природні-шим і доречнішим для мого професора, ніж відкрити школу, а для мене – мешкати у своєму маєтку.

– Вона вже заноситься, – сказав Лорі, якому вся ця ідея видавалася чудовим жартом. – Але чи міг би я спи-

307

тати, як ти будеш забезпечувати установу? Якщо всі учні будуть малими обідранцями, то, на жаль, твій врожай не буде прибутковим у земному сенсі, місіс Бер.

– Не будь таким скиглієм, Тедді. Звісно, що я матиму і багатих учнів, і може навіть почну тільки з них. А зго-дом, як діло піде, я зможу взяти одного чи двох обідран-ців, тільки заради втіхи. Діти багатих людей часто по-требують турботи й розради так само, як і бідні. Я ба-чила, як нещасних малих створінь покидали на слуг, а со ром’язливих виставляли наперед, що дуже жорсто-ко. Деякі стали нечемні через неправильне виховання або нехтування, а деякі втрачають матерів. Крім того, навіть найкращі мусять пережити хлопчачий вік, і саме в ту пору вайлуваті підлітки потребують найбільшого тер піння і доброти. Люди сміються з них, торгають їх, прагнуть прогнати з очей і сподіваються, що вони за мить перетворяться з гарненьких діток на прекрасних юна -ків. Хлопчики рідко скаржаться – відважні малі душі, – але страждають через це. Я сама пережила щось подібне і добре знаю, що то таке. Тому мене особливо цікавлять ці малі ведмежата, і я хотіла би їм показати, що бачу їх теплі, чесні і доброзичливі хлоп’ячі серця – попри не-зграбні ручки й ніжки і перекидання через голову. А та-кож маю неабиякий досвід, бо хіба ж не я виховала одно-го хлопця, що став гордістю і честю для своєї родини?

– Я засвідчую, що ти намагалася зробити це, – про-мовив Лорі, вдячно зиркнувши на неї.

– І я досягла успіху понад усякі сподівання, тому що тепер ти статечний, розважливий бізнесмен, який чи-нить чимало добра своїми грошима, і замість доларів, збирає благословення бідних. Але ти не просто бізнес-мен, ти любиш добрі і прекрасні речі, втішаєшся ними і нарівно ділишся з іншими, як і колись. Я горда за тебе, Тедді, бо щороку ти стаєш ще кращим, і це відчувають усі, хоча ти й не дозволяєш говорити про це. Так, і коли я зберу своїх овечок, то просто покажу на тебе пальцем і скажу: «Ось ваш взірець, мої хлоп’ята».

308

Бідолашний Лорі не знав, куди дивитися, бо хай яким мужнім чоловіком він не став, колишня сором’язливість опанувала його, коли злива похвали змусила усі облич-чя схвально обернутися до нього.

– Послухай-но, Джо, це вже трохи занадто, – почав він, як колись задерикувато, – ти зробила для мене стіль-ки, що годі колись віддячити, хіба що старатися чимраз більше, щоб не розчарувати тебе. Останнім часом ти во -лієш відганяти мене від себе, Джо, але, хай там що, я до-помагатиму тобі, скільки можу. А тому, якщо я таки впо-раюся, то за це ви зможете подякувати їм обом, – і він лагідно поклав одну руку на дідусеву голову, а другу – на золотисту голівку Емі, бо ці троє далеко не розходилися ніколи.

– Я таки думаю, що сім’я – це найпрекрасніша річ у світі, – випалила Джо, яка саме в той час була у незви-чайному піднесенні. – Коли я матиму свою, то, сподіва-юся, вона буде така ж щаслива, як і ті три, які я знаю і люблю найбільше. Якби Джон і мій Фріц були тут, то я мала б справжній рай на землі, – додала вона вже ти-хіше. І тієї ночі, коли вона повернулася до своєї кімна-ти після блаженного вечора, сповненого сімейних бесід, сподівань і задумів, її серце так переповнилося щастям, що заспокоїти його вона змогла, лише опустившись на коліна перед порожнім ліжком, яке завжди стояло по-ряд, і ніжними гадками згадавши Бет.

Загалом, то був дуже незвичайний рік, тому що все відбувалося як на диво швидко й захопливо. Не встиг-нувши й спам’ятатися, Джо одружилася й оселилася у Пламфілді. Опісля сімейка з шести-семи хлопчиків ви-росла, наче грибочки, і дивовижно розквітла. Були там хлопчики бідні і багаті, тому що містер Лоренс повсяк-часно розшукував зворушливі випадки злигоднів і про-сив Берів змилосердитися над дитиною, а також радо платив дрібничку їй на допомогу. Таким чином хитрий старий джентльмен перемудровував горду Джо і поста-чав її хлопцями, якими вона захоплювалася найбільше.

309

Звісно, спершу то була пекельна праця, і Джо при-пускалася чудернацьких помилок, але мудрий профе-сор безпечно скерував її у тихіші води, і найбуйнішого обідранця врешті-решт було приборкано. Як же Джо ті-шилася тією «силою-силенною хлопців», і як голосила би бідна, дорога тітка Марч, якби могла побачити, що по священних околицях Пламфілда гасають Томи, Діки і Гаррі? Кінець кінцем, у цьому була якась поетична справедливість, тому що стара леді сіяла жах серед хлоп-ців на милі довкруги, а тепер вигнанці вільно бенкету-вали на заборонених сливах, без слова докору кóпали гравій на доріжках і грали в крикет на великому полі, куди дратівлива «корова з пом’ятим рогом» зазвичай за-прошувала на прочуханку навісних хлопчаків. Тепер то був своєрідний хлоп’ячий рай, і Лорі запропонував, щоб його називали «Ведмежим садом» – як комплімент гос-подареві і доречно для його мешканців.

Ця школа ніколи не стала модною, і професор не зі-брав великого багатства, але вона стала достоту такою, якою хотіла її бачити Джо – «щасливим, затишним місцем для хлопців, які потребують навчання, турботи й доброти». Кожна кімната у великому будинку невдо-взі наповнилася. Кожна діляночка у саду невдовзі мала свого власника. Справжній звіринець з’явився у коморі й повітці, тому що домашні тварини дозволялися. І три-чі на день Джо усміхалася до свого Фріца з чільного міс-ця за довжелезним столом, по обидва боки якого до неї усміхалися ряди щасливих, юних облич, що звертали до неї закохані очі, довірливі слова і вдячні серця, спо-внені любові до «матері Бер». Хлопців їй тепер вистача-ло, і вона не втомлювалася від них, хоча вони аж ніяк не були ангелами, і багато з них завдавали професору і професорці чимало клопоту й тривог. Але їхня віра у доброту, що живе у серцях навіть найнечемніших, най-нахабніших, і найнестерпніших обідранців дарувала їй терпіння, вправність і згодом успіх, бо жоден смертний хлопчисько не спроможний був витерпіти довго, коли

310

батько Бер усміхався до нього ласкаво, як сонце, а ма-тір Бер прощала сім разів по сім. Дружба хлоп’ят була безцінною для Джо, як і їхні покаянні шмигання і ше-поти після провин, чудернацькі й зворушливі маленькі зізнання, їхні радості, надії і задуми, і навіть нещастя, бо через них вона тільки ще більше любила їх. Там були повільні й боязкі хлопці, кволі й бунтівливі, шепеляві й заїки, пака кульгавих і один жвавий малий кварте-рон60, якого не могли взяти будь-інде, але прийняли у «Ведмежому саду», хоча й дехто передбачав, що його зарахування зруйнує школу.

Так, Джо була там дуже щасливою жінкою, незважа-ючи на важку роботу, безліч тривог і невпинний галас. Вона тішилася ним від щирого серця, і оплески хлопчи-ків, як видається, тішили її більше, ніж будь-яка похва-ла у світі, бо тепер вона не розповідала ніяких історій, окрім як пастві своїх захопливих прихильників і поці-новувачів. Коли минули роки, у неї з’явилися двоє влас-них малих хлопців, що ощасливили її ще більше – Роб, названий по дідові, і Тедді – безтурботне немовля, яке начебто успадкувало безжурний характер свого татка, а також мамин жвавий дух. Як діти змогли вирости жи-вими в цій хлоп’ячій водоверті, зосталося нерозгаданою таємницею для бабусі й тіток, однак вони квітли, наче кульбаби навесні, а суворі вихователі з любов’ю піклува-лися про них.

У Пламфілді було чимало чудових свят, і одним з най радісніших було щорічне зривання яблук. Бо в той час Марчі, Лоренси, Бруки і Бери приходили, як один, і присвячували цій справі цілісінький день. Через п’ять років після весілля Джо відбувся один з цих плодовитих празників – ясного жовтневого дня, коли повітря напо-внилося бадьористою свіжістю, від якої веселився дух і грала кров у жилах. Старий сад зодягнувся у свої свят-

60 Так називали людину, у якої один предок в другому поко-лінні належав до негритянської раси.

311

кові шати. Золотушник і айстри облямували мохасті сті-ни. Коники жваво вистрибували в сухій траві, а цвіркуни сюркотали, наче казкові дударі на святі. Білки клопота-лися збиранням свого дрібного врожаю. Птахи цвірінь-кали «прощавай» з вільхи на доріжці, і кожне дерево готувалося посипатися дощем червоних і жовтих яблук після першого трусіння. Там були всі. Усі сміялися і спі-вали, здиралися вгору і падали вниз. Усі оголосили, що ніколи ще не було такого чудового дня і таких веселощів, які чекають на них, і всі вдалися у прості житейські ра-дощі так безжурно, немовби не було на світі таких речей, як турбота і печаль.

Містер Марч безтурботно прогулювалася, цитуючи містерові Лоренсу Тассера, Каулі і Колумеллу61 і тіша-чись водночас «яблучним соком, м’яким і винним».

Професор походжав туди і сюди зеленими алеями, наче тевтонський рицар, з палицею замість списа, веду-чи за собою хлопців, які носили драбину й гака і творили справжні дива в царині акробатики. Лорі присвятив себе малюкам, возив донечку у великому кошику, підносив Дейзі до пташиних гнізд і пильнував, щоб відчайдуш -ний Роб не скрутив собі в’язи. Місіс Марч і Меґ сиділи між купами яблук, наче дві Помони62, сортуючи збори, що стікалися до них, тимчасом як Емі з прекрасним материнським виразом на обличчі замальовувала різні гурти людей і стежила за блідим хлопцем, який сидів, поклавши невелику милицю біля себе, і захоплено ди-вився на неї.

Того дня Джо була у своїй стихії, вона бігала, підшпи-ливши спідницю, з капелюхом, що не тримався голо -ви, і дитиною під пахвою, готова до хоч яких жвавих

61 Тассер Томас (1524–1580) – англійський письменник і поет, автор творів про селянське життя; Каулі Абрахам (1618–1667) – англійський поет, описував природу і село; Колумелла Юній Лу-цій Модерат (І ст. н.е.) – давньоримський письменник, у своїх тво-рах описував сільське господарство.

62 Помона – в римській міфології богиня плодів.

312

пригод, що могли б спіткати її. Малий Тедді жив ча -рівним життям, тому що з ним ніколи нічого не трапля-лося, і Джо зовсім не тривожилася, коли він з одним хлопчаком прожогом дерся на дерево, галопом їздив верхи на другому і діставав кислі ранети від свого по-блажливого татка, який не міг збутися німецької облуди, що малята можуть перетравити все: від квашеної капус-ти до ґудзиків, цвяхів і власних черевичків. Вона знала, що малий Тед знову вчасно прибіжить, здоровий і ро-жевощокий, замурзаний і спокійний, і завжди щиросер-до приймала його назад до себе, тому що ніжно любила своїх малят.

О четвертій годині запанував спокій, і кошики зо-ставалися порожніми, поки збирачі яблук відпочивали і мірялися порізами й синцями. Згодом Джо і Меґ, ра-зом із загоном старших хлопців, розклали обід на траві, тому що чай на природі був зажди верхом радості цього дня. Задля такої нагоди земля буквально текла молоком і медом, тому що хлопців не примушували сидіти за сто-лом, а дозволяли споживати пригощання, як вони собі хотіли, тому що свобода – це найлюбіша присмака для хлоп’ячої душі. Вони тішилися цим рідкісним привілеєм щомога: одні з великою втіхою пробували пити молоко, стоячи на голові, інші грали в довгу лозу, присмачуючи цю розвагу пирогом у перерві, тістечка були широко за-сіяні полем, а яблучні коржі позасідали на деревах, наче якісь новий різновид птахів. Малі дівчата влаштували приватну чайну вечірку, а Тед розгулював серед наїдків, як тільки собі бажав.

Коли вже ніхто не міг нічого їсти, професор запро-понував перший звичайний тост, який вони частенько пили в ті часи: «За тітку Марч, нехай благословить її Бог!» Цей тост від щирого серця промовив добрий чоло-вік, який ніколи не забував, чим завдячував їй, і за який випили хлопці, навчені завжди берегти про неї пам’ять.

– А тепер за шістдесяті уродини бабусі! Довгих їй літ, ще так три рази по три!

313

І всі згодилися з превеликим ентузіазмом, як ви ра-до повірите, і коли почалися голосні вітання, спинити їх було важко. Пропонували тости за здоров’я усіх: від містера Лоренса, якого вважали їхнім особливим покро-вителем, до приголомшеної морської свинки, яка блука-ла хтозна-де, шукаючи свого юного господаря. Демі, як найстарший онук, наділив королеву дня різноманітни-ми подарунками, такими численними, що їх перевезли на місце святкувань візком. Були там деякі й кумедні дарунки, але те, що видавалося вадою для чужих очей, було окрасою для бабусиних, тому що діти робили все самі. Кожен шов, які терплячі пальчики Дейзі клали на хустинку, що оторочував її, був для місіс Марч кра-щим від вишивання. Механічний шедевр Демі видавав-ся справжнім чудом, хоча покришка й не закривалася. Стілець Роба погойдувався через нерівні ніжки, але вона поспішила оголосити, що це лише заколисує її, і жодна сторінка безцінної книжки, яку подарувала їй донечка Емі, не була така прекрасна, як та, де об’явилися слова, написані перекошеними великими літерами: «Дорогій бабці, від малої Бет».

Упродовж цієї церемонії хлопчики таємниче зникли, і коли місіс Марч спробувала подякувати дітям і роз-плакалася, а Тедді взявся витирати їй очі своїм фарту-хом, професор несподівано заспівав. І після того, з ви-соти, один по одному голоси стали підхоплювати його слова, і від дерева до дерева луною покотилася музика невидимого хору – то хлопці з усієї душі співали пісень-ку, яку написала Джо, поклав на музику Лорі, а про-фесор навчив виконати так, щоб справити якнайкраще враження. Це було щось цілковито нове, і успіх мало просто величезний, тому що місіс Марч не могла отями-тися від здивування і наполягла на тому, щоб потисну-ти руку кожному безперому птахові: від Франца й Еміля до малого квартерона, який мав найсолодший голосок з усіх.

314

Після того хлопці розбіглися на останні забави, по-кинувши місіс Марч разом з доньками під святковим деревом.

– Не думаю, що колись я знову називатиму себе «не-щасливою Джо», коли моє найбільше бажання так пре-красно звершилося, – мовила місіс Бер, витягаючи ма-ленького кулачка Тедді з глечика, у якому той захоплено колотив молоко.

– Але твоє життя все ж цілком відрізняється від того, яким ти його змальовувала так давно. Ти пам’ятаєш наші повітряні замки? – запитала Емі, з усмішкою дивлячись на те, як Лорі і Джон грають крикет з хлопцями.

– Чудові хлопці! Це така радість для мого серця ди-витися, як вони забувають про справи і веселяться весь день, – відказала Джо, яка тепер материнським тоном говорила про все людство. – Так, пам’ятаю, але життя, якого хотіла тоді, тепер видається мені себелюбним, са-мотнім і холодним. Я ще не втратила надії написати до-бру книжку, але можу зачекати, і певна, що вона тіль-ки стане кращою завдяки отаким враженням та карти -нам, – і Джо вказала і на жвавих хлопців удалині, і на батька, що сперся на професорову руку, коли вони обоє ходили туди і сюди у світлі сонця, поринувши в глибоку бесіду, сповнену невимовної втіхи, і на матір, що сиділа, наче на престолі, серед дочок, з їхніми дітками на колі-нах і біля ніг, які поприбігали до неї, немовби знайшли поміч і щастя в обличчі, що ніколи для них не постаріє.

– Мої мрії справдилися найбільше від усіх. Звісно, я просила неймовірних речей, але в серці знала, що вдо-вольнюся невеличкою оселею, і Джоном, і кількома до-рогими дітьми на кшталт цих. Дякувати Богові, я маю їх усіх, і я найщасливіша жінка у світі, – і Меґ поклала руку на голову високого хлопчика з обличчям, сповне-ним ніжної й відданої втіхи.

– Мій замок зовсім інший, ніж той, який я замисли -ла, але я не поміняла б його, хоча, як і Джо, не відмови-лася від усіх мистецьких сподівань і не обмежила себе

315

тим, щоб допомагати іншим сповнити свої мрії про кра-су. Я почала ліпити скульптуру дитини, і Лорі каже, що то найкраща річ, яку я поки що зробила. Я теж так ду-маю і хочу виконати її в мармурі, аби, хай що станеться, могла зберегти образ свого маленького янгола.

Поки Емі говорила, велика сльозина упала на золоте волосся заснулої дитини в її руках, тому що її єдина люба дочка була кволим малим створінням і жах утратити її тінню падав на радість Емі. Цей хрест чимало впливав і на батька, і на матір, тому що єдина любов і журба тісно з’єднали їх. Емі стала ласкавішою, серйознішою і ніж-нішою на вдачу. Лорі споважнів, зміцнів і посуворішав, і обоє вже розуміли, що краса, молодість, великі статки і навіть сама любов не порятують ні від тривоги й бо -лю, ні від втрати й печалі найщасливіших людей у цьому світі, тому що…

Дощ мусить падати у всякому житті,І дні бувають хмурні і тужливі.

– Їй уже ліпше, я певен, серденько. Не впадай у роз-пуку, а надійся і будь щаслива, – промовила місіс Марч, коли м’якосерда Дейзі схилилася на коліні, щоб при-класти свою рожеву щічку до бліденької щоки своєї се-стрички у перших.

– Цього не станеться ніколи, поки ти, матусю, будеш поряд, щоб розраджувати мене, а Лорі, щоб нести біль-шу половину всякого тягаря, – відповіла тепло Емі. – Він завжди приховує від мене свою тривогу, але такий лас-кавий і терплячий зі мною, такий відданий Бет і зажди хоче бути опорою й розрадою для мене, що я не можу йо-го не любити. Тому, попри мій єдиний хрест, я можу ска-зати разом з Меґ: «Дякувати Богові, я щаслива жінка».

– Мені не треба й цього казати, бо всі можуть бачи -ти, що я щасливіша, ніж заслуговую, – додала Джо, пе-ревівши погляд від свого доброго чоловіка на опецьку-ватих дітей, що товклися на траві біля неї. – Фріц сивіє і статечніє. А я худа, як тріска, і мені тридцять. Ми ніколи

не будемо багатими, а Пламфілд може згоріти будь-якої ночі, тому що той невиправний Томмі Бенґз далі курить сигари з солодкої папороті під постіллю, хоча вже три-чі підпалював себе. Але незважаючи на ці буденні речі, я не маю на що скаржитися, бо ніколи ще мені не було так «весело і класно» у житті. Вибачте за такі слова, але, живучи серед хлопців, я просто не можу не користатися їхніми висловами час від часу.

– Так, Джо, гадаю ти збереш добрий врожай, – заго-ворила місіс Марч, відганяючи великого чорного цвір-куна, що задивився на Тедді, бентежачи його.

– Навіть наполовину не такий добрий, як твій, мамо. Ось він, і ми ніколи не надякуємося тобі за терплячу сів-бу і жнива, – гукнула Джо з палкою нестримністю, яку їй ніколи не судилося перерости.

– Сподіваюся, з кожним роком буде ще більше пше-ниці і менше полови, – лагідно промовила Емі.

– Великий урожай, але я знаю, що в твоєму серці зна-йдеться місце для нього, матусю, люба, – додала Меґ ніжним голосом.

Зворушена до глибини душі, місіс Марч могла лише простягти руки, щоб зібрати дітей та онуків до себе і ска-зати голосом, сповненим материнської любові, вдячнос-ті і смирення…

– Ох, мої дівчатка, хоч як довго ви будете жити, біль-шого щастя ніж це, я ніколи не зможу вам побажати.

317

ЗмістРозділ перший. Чутки.................................................................................................5Розділ другий. Перше весілля ........................................................................... 19Розділ третій. Мистецькі проби ...................................................................... 27Розділ четвертий. Літературні заняття ..................................................... 40Розділ п’ятий. Господиня ...................................................................................... 49Розділ шостий. Гостювання ................................................................................ 67Розділ сьомий. Наслідки ....................................................................................... 83Розділ восьмий. Наш іноземний кореспондент .................................. 97Розділ дев’ятий. Ніжні турботи .................................................................... 110Розділ десятий. Щоденник Джо .................................................................... 124Розділ одинадцятий. Друг .................................................................................. 140Розділ дванадцятий. Душевний біль ......................................................... 158Розділ тринадцятий. Таємниця Бет ............................................................ 171Розділ чотирнадцятий. Нові враження .................................................... 178Розділ п’ятнадцятий. На полиці .................................................................... 192Розділ шістнадцятий. Лінивий Лоренс .................................................... 207Розділ сімнадцятий. Долина тіней .............................................................. 224Розділ вісімнадцятий. Наука забувати ..................................................... 231Розділ дев’ятнадцятий. На самоті ................................................................ 245

Розділ двадцятий. Несподіванки ................................................................. 255Розділ двадцять перший. Пан і пані ............................................................ 274Розділ двадцять другий. Дейзі і Демі ......................................................... 281Розділ двадцять третій. Під парасолею ................................................... 289Розділ двадцять четвертий. Час збирати врожай ............................. 304

ЛІТЕРАТУРНО-ХУДОЖНЄ ВИДАННЯ

Луїза Мей ОлкотМАЛЕНЬКІ ЖІНКИ

Частина ІI

Літературний редакторМикола Янів

Технічний редакторГалина Горбачук

Підписано до друку 11.08.14. Формат 84x108 1/32.Папір офс. Офс. друк. Ум.-друк. арк. 16,8.

Ум. фарбовідб. 17,2. Обл.-вид. арк. 13,2. ТзОВ Видавництво «Свічадо»

(Свідоцтво серії ДК №1651 від 15.01.2004)79008, м. Львів, а/c 808, вул. Винниченка, 22.Тел.: (032) 244-57-44, факс: (032) 240-35-08

e-mail: post@svichado.com, url: www.svichado.com

Віддруковано згідно з наданим оригінал-макетом у ПП «Коло» (cвiдоцтво серiя ДК №498 від 20.06.2001 р.) вул. Бориславська, 8, м. Дрогобич, Львівська обл., 82100