Тема : Теорія суспільно-економічних формацій і реалії сучасного

історичного процесу

План

Вступ………………………………………………...………………………..3

1. Перший начерк некласичної філософії історії: вчення про

суспільно-економічні формації ………………………...…………..5

2. Реальні можливості й межі продуктивного використання вчення

про формації………………………………………………………...15

Висновки………………………………………………………………….…17

Список використаної літератури…………………………………………..20

Вступ

Перший начерк некласичної філософії історії зробили К. Маркс і Ф.

Енгельс у створеній ними теорії суспільно-економічних формацій.

Розробляючи свою систему, вони в царині філософського осягнення

історичного процесу прагнули, по-перше, досягти справді автентичного

розуміння історії, взірцем та уособленням якого вважали строго наукову її

інтерпретацію, по-друге - уникнути однобічностей попередніх -

прогресистського, регресистського і циклічного - тлумачень історії,

неминучих у тому разі, коли кожне з них претендує на роль самодостатнього

і єдино правильного.

Слід зазначити, що на середину XIX ст. прагнення мислителів здійснити

перехід від попередніх філософських концепцій історії, трактованих як

донаукові, до принципово інших як справді єдино наукових, стало

своєрідним виявом "духу того часу". Доказом цього є хоча б те, що останній

не менш значущо проявився, зокрема, в тому, що саме в той період і в тому

напрямі представники "першого позитивізму" О. Конт і Г. Спенсер

розробляють "позитивні" версії трактування історичної дійсності, що теж

претендують на справжню науковість як ідеал автентичності. І певною мірою

можна погодитися з тим, що завдяки зусиллям цих мислителів - засновників

позитивізму та марксизму - справді відбувся своєрідний якісний стрибок у

царині філософсько-історичного пізнання. Але не від донаукового рівня до

рівня наукового, як вважали вони самі, а від емпіричного рівня до рівня

теоретичного. Крім того, цей перехід не означав також того, що осмислення

історичного процесу втрачає взагалі свій філософський характер і набуває

статусу науки, котра витлумачується тут як найвищий і найадекватніший із

можливих рівнів людського пізнання взагалі. Ці мислителі вперше

відкривали - і не тільки для себе, але значною мірою й для суспільства - ту

справді властиву філософії історії особливість, за якою вона, з одного боку,

має дотримуватися низки вимог, спільних для неї й наукового пізнання; з

іншого - не може бути зведеною до рангу однієї з систем знання, що

3

цілковито входить у відомство науки. Та вони побачили цю обставину в

основному лише під одним кутом зору - тим, де на перший план виступає

саме і тільки спільність філософсько-історичного та наукового осягнення

реальності.

4

1. Перший начерк некласичної філософії історії: вчення про

суспільно-економічні формації

Відомо, що Маркс та Енгельс розбудовували своє вчення, грунтуючись

на принципах детермінізму й розвитку, прагнучи поєднати діахронічний і

синхронічний підходи до аналізу соціально-історичного процесу. Вони

розглядали останній як природно-історичний процес послідовної зміни

суспільств різних типів, кожне з яких є динамічною системою і має складну

структуру. Ця структура, вважали вони, постає водночас як більш чи менш

розвинута форма загальної структури людського суспільства, розглянутого

на вищій, сучасній стадії в синхро- нічному «препаруванні». Усталені

уявлення Маркса та Енгельса про загальну структуру суспільства (про

структуру суспільної формації), як доречно зазначав відомий «марксолог» Г.

А. Багатурія, можна схематично зобразити таким чином: продуктивні сили —

виробничі та інші ї суспільні відносини — політична надбудова — форми

суспільної свідомості (ПС — ВВ — СВ — ПН — ФСС). (Послідовність

відповідає напрямові функціональної залежності.)

Першим відправним положенням майбутнього матеріалістичного

розуміння історії був висновок Маркса (зроблений у рукописі «До критики

гегелівської філософії права») про те, що не держава визначає громадянське

суспільство, а, навпаки, останнє визначає державу, виробничі відносини

(сукупність котрих витлумачується як економічний базис) визначають

політичну надбудову (ВВ —ПН). Енгельс на матеріалах аналізу новітньої

історії Англії досліджує взаємозв'язки економіки, класової структури

суспільства та політики й на цій основі конкретизує категоріальну структуру

(ПС — ВВ — ПН). В «Економічно-філософських рукописах» Маркса

категоріальна система його розуміння суспільства набуває ще розгорнутішої

форми (ПС — ВВ — СВ + ПН + ФСС). Крім того, Маркс тут, а Енгельс у

праці «Положення робітничого класу в Англії» підходять до розуміння

механізму взаємозв'язку продуктивних сил і виробничих відносин (ПС —

ВВ). В «Німецькій ідеології», «Злиденності філософії» та «Маніфесті

5

Комуністичної партії» здійснено спробу дедалі конкретнішого розкриття

природи взаємодії та розвитку продуктивних сил і суспільних відносин.

Наслідком цього було:

1) остаточне з'ясування загальної структури суспільства (ПС — ВВ —

СВ — ПН — ФСС),

2) пізнання загальної закономірності історичного розвитку суспільства

(початок учення про суспільні формації),

3) спроба наукового обгрунтування необхідності якісного перетворення

тогочасного суспільства як результат розвитку суперечностей між

продуктивними силами та виробничими відносинами.

Формаційний підхід, розроблений Марксом та Енгельсом, вивершує

багатовіковий розвиток класичної філософії історії і водночас є першим

нарисом філософії історії некласичного типу. Як і будь-яка попередня, ще

суто класична філософсько-історична система, це філософсько-історичне

вчення теж грунтується на моністичному, універсалістському розумінні

історії. Але попередні мислителі пропонували водночас у своїх системах

універсалістські філософські конструкції світобудови як такої, система ж

Маркса обмежується лише світобудовою історичного універсуму. З

попередниками Маркса єднало також те, що він трактує всесвітню історію як

єдиний лінійно-поступальний процес. А саме — природно-історичний процес

зміни суспільно-економічних формацій [4, c.73].

До середини XIX ст. поняття суспільно-економічної формації не

вживалося. Вперше термін «суспільна формація» Маркс застосував у праці

«Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (десь у грудні 1851 р.), вдруге — в

«Економічних рукописах 1857—1859 рр.» (у травні 1858 р.) і втретє — у

передмові до праці «До критики політичної економії» (1859). Загалом до

виходу в світ першого тому «Капіталу» (вересень 1867 р.) поняття

«формація» трапляється у Маркса не менш як 20 разів. Ф. Енгельс уперше

вживає цей термін 1868 р. у конспекті першого тому «Капіталу» та в одній із

рецензій на нього. Окрім цього, у його працях поняття «формація»

6

подибується ще чотири рази, причому використовується суто термінологічно.

Отже, на основі викладеного вище можна зробити такий висновок. Поняття

суспільно-економічної формації входить до власного категоріального апарату

вчення, розробленого Марксом та Енгельсом, і є в контексті цього вчення

одним із наріжних (левова частка роботи тут виконана Марксом).

Вироблення поняття «суспільно-економічна формація» відбувалося вельми

повільно й важко. Йому передували такі, як: спочатку — «форма

суспільства», «стан суспільства», «організація суспільства», «форми

спілкування», пізніше — «економічна форма суспільства», «економічна

структура суспільства» і, нарешті, найбільш близьке до поняття суспільно-

економічної формації — «економічна формація суспільства».

Сам термін «формація» запозичений Марксом із геології. Ймовірних

джерел запозичення — три:

а) власне вивчення геології;

б) «Філософія природи» Гегеля;

в) книга Дюро де ла Маля «Політична економія римлян», де вживається

французький термін, що відповідає поняттю «формація». Паралель між

геологічними й суспільними формаціями Маркс проводить принаймні тричі:

1) в економічних рукописах 1861—1863 рр. «До критики політичної

економії» (2-й варіант «Капіталу»);

2) у першому томі «Капіталу», де він пише про те, що епохи історії

суспільства, подібно до епох історії Землі, не відокремлюються одна від

одної абстрактно точними межами;

3) у «Начерках відповіді на лист В. Засулич», де зазначається, що,

приблизно так само як і в геологічних утвореннях, і в цих історичних

витворах є ряд типів первинних, вторинних, третинних тощо, а також

проводиться пряма аналогія між архаїчною або первинною геологічною

формацією земної кулі та архаїчною суспільною формацією. Термін

«формація» досить вдалий, бо охоплює відразу різні зрізи людського

суспільства — суспільство як прогрес і як стан; структуру системи відносин

7

між людьми. Подібно до цього ми, говорячи про формації Землі,

характеризуємо не тільки її первинний стан, пласт, але і формування.

Розглядаючи ті чи інші історичні типи суспільства як своєрідні

макроіндивіди історії, що характеризуються стадіями народження,

формування, розвитку, занепаду й переходу до іншого, наступного,

досконалішого типу суспільства, Маркс значною мірою вже відходить від

лінійної парадигми класичного філософсько-історичного мислення. Він

прагне уникнути (і це деякою мірою йому вдається) однобічностей

прогресистської, регресистської та циклічної філософії історії як напрямів

класичної філософії історії, тобто однобічних і взаємовиключаючих один

одного [3, c. 96].

Застосувавши вперше термін «суспільно-економічна формація»

(точніше — «економічна суспільна формація») у передмові до праці «До

критики політичної економії», Маркс найчастіше його використовує для

характеристики індустріального суспільства. Але жодного разу — щодо

первісного. Для характеристики первісного суспільства він використовує

термін «суспільна формація» (а не «суспільно-економічна формація»),

причому інколи у множині. Рабовласницьке та феодальне суспільство Маркс

називає і суспільно-економічною формацією, але щоразу — у порівнянні з

сучасним йому суспільством. Якогось єдиного, канонічного визначення

суспільно-економічної формації у працях Маркса та Енгельса немає. Цю

категорію вони розглядають не у плані спеціального, системного,

загальнотеоретичного аналізу його змісту, а як робоче поняття, яке дає змогу

розв'язувати конкретні пізнавальні чи практико-політичні проблеми. Тому

мова у них, як правило, йде про різні грані суспільства, що фіксуються,

відповідно, відмінними термінами. Основні з них — «суспільно-економічна

формація» та «суспільна формація». Суспільно-єкономічну формацію вони

найчастіше трактували як сукупність виробничих відносин; суспільну

формацію — як сукупність усіх суспільних відносин. Окрім цих,

використовують терміни: «історична формація», «економічна формація»,

8

«формації суспільного виробництва». Та у Маркса окреслюється ще кілька

значень поняття суспільно-економічної формації. Так, у передмові до праці

«До критики політичної економії» 1859 р. термін «формація» вживається в

найширшому значенні, — під нею автор розуміє не історично визначену

економічну структуру суспільства, а економічну структуру суспільства, що

не детермінована історично. Він пише, що в загальних рисах азіатський,

античний, феодальний і сучасний буржуазний способи виробництва можна

означити як прогресивні епохи економічної суспільної формації. У такому

найширшому значенні, як економічна структура суспільства взагалі, термін

«суспільно-економічна формація» двічі вживався й пізніше — в рукописі «До

критики політичної економії» 1861—1863 рр. Дещо ширше за звичайне, але

вже не так, як вище, поняття формації трактується К. Марксом і в 1881 р. у

начерках листа до В. Засулич. Тут прозирає поділ на три великі формації —

первинна (докласове суспільство), вторинна (класове суспільство) і третинна

(безкласове суспільство). Щоправда, Маркс говорить не про суспільно-

економічну формацію. Загалом основні значення формації у Маркса такі:

історично визначена сукупність виробничих відносин; історично

визначена сукупність суспільних відносин; економічна структура суспільства

взагалі;

ступінь історичного розвитку суспільства: первинний (докласове

суспільство), вторинний (класово антагоністичне суспільство), третинний

(комуністичне суспільство);

історичний тип суспільства;

різновид історичного типу суспільства (формації первіснообщинного

суспільства).

З появою «Капіталу», після того як було обгрунтовано и розроблено

категорію суспільно-економічної формації, проаналізовано її зміст і

структуру (на основі дослідження найрозвинутішого тоді індустріального

суспільства), завершується тривалий період перетворення Марксового

розуміння історії з гіпотези в теорію. Воно, принаймні тоді, цілком

9

відповідало основним науковим вимогам, не редукуючись, однак, при цьому

до науки, як помилково вважав і сам Маркс, і його послідовники. Будучи

розробленою значно пізніше від багатьох інших категорій даного розуміння

історичного процесу і в цьому сенсі, тобто історично, постаючи як зумовлена

ними, логічно категорія «суспільно-економічна формація», навпаки, сама

виступає як глибинна основа всієї Марксової системи філософсько-

історичних категорій. У даному ракурсі ця система може бути розглянута як

послідовна конкретизація поняття «суспільно-економічна формація»,

здійснювана через поступальний рух особливих і одиничних форм даного

поняття. В ході цього руху знаходить своє ідеальне вираження та

узагальнення реальний історичний процес, тлумачений іще цілком у

традиціях класичної філософії історії — як глобальний історичний рух

людського суспільства загалом, тобто як об'єктивний динамічний соціально-

історичний Універсум [1, c 125].

У «Капіталі» та інших безпосередньо пов'язаних із ним працях І Маркса

та Енгельса розроблено в основному синхронічний аспект теоретичного

осмислення історичної реальності в системі таких філософсько-історичних

категорій, загальним основоположенням якої (системи) є поняття суспільно-

економічної формації. У низці пізніших творів Маркса та Енгельса ця

система категорій конкретизується теж на основі даного поняття. Але вже в

іншому, діахронічному, аспекті, в межах котрого в центрі вже історичний

розвиток суспільства, трактований як природно-історичний процес зміни

суспільно-економічних формацій. Ці два аспекти розвитку Марксової

філософсько-історичної системи діалектично пов'язані, взаємно доповнюють

один одного. Обидва вони грунтуються на розумінні історії суспільства як

складної, структурованої і водночас цілісної та динамічної системи;

відмінність — лише в акцентах. У першому випадку увага фокусується на

структурі суспільства, його функціональних зв'язках, що найрельєфніше і

найповніше виявляються в сучасній формації. Аналіз динаміки попередніх

історичних типів суспільства тут дещо відходить на другий план.

10

У другому випадку, навпаки, основним предметом філософсько-

історичного аналізу є саме історичний розвиток як зміна цілісних соціальних

організмів (формацій). Так, ще в «Економічних рукописах 1 1857—1859 рр.»,

орієнтованих здебільшого на синхронічний аспект аналізу соціально-

історичного розвитку, Маркс спеціально застерігає щодо нерозривного

зв'язку цього аспекту з діахронічним: «Наш метод показує ті пункти, де

повинен бути включений історичний розгляд предмета, тобто ті пункти, де

буржуазна економіка, яка є всього лише історичною формою процесу

виробництва, містить вказівки, що вихо- дять за її межі, на більш ранні

історичні способи виробництва. Тому, для того щоб розкрити закони

буржуазної економіки, нема потреби писати справжню історію виробничих

відносин. Однак правильний розгляд і виведення цих виробничих відносин

як відносин, що історично склалися, завжди приводять до таких перших

рівнянь, які — подібно до емпіричних чисел, наприклад, у природознавстві

— вказують на минуле, що існувало до цієї системи. Ці вказівки поряд з

правильним розумінням сучасності дають у такому разі також і ключ до ї

розуміння минулого... З другого боку, цей правильний розгляд приводить до

пунктів, де намічається знищення сучасної форми виробничих відносин і в

результаті цього вимальовуються перші кроки перетворюючого руху в

напрямі до майбутнього. Якщо, з одного боку, добуржуазні фази є тільки

історичними, тобто вже усунутими передумовами, то сучасні умови

виробництва виступають як такі, що усувають самих себе, а через те — як

такі умови виробництва, що встановлюють й історичні передумови для

нового суспільного ладу» [2, c. 56].

Таким чином, Маркс виходить із необхідності органічного зв'язку

діахронічного й синхронічного аспектів аналізу історичного процесу.

Водночас ці аспекти не постають у нього як статично різнозначні. В

історичному плані, наголошував він, сучасна соціальна система має своєю

передумовою попередні суспільно-економічні формації, однак у

пізнавальному плані вже навпаки — наукове дослідження сучасної найбільш

11

розвинутої формації постає неодмінною умовою автентичного розуміння

особливостей розвитку і структури кожної з попередніх формацій. Розробка

діахронічного аспекту свого вчення здійснюється Марксом переважно як

подальший розвиток вже існуючої філософсько-історичної теорії. В ході

цього розвитку конкретніше ставиться і проблема співвідношення

особливого та всезагального, зрозумілого не як абстрактне відволікання, а як

відтворення реальної історичної цілісності в результаті її теоретичного

освоєння. За синхронічного підходу функцію такої цілісності виконувала

осягнута понятійно суспільно-економічна формація, роль особливих

історичних форм — її найважливіші сторони, відбиті у відповідних

філософсько-історичних категоріях. За підходу діахронічного як реально

існуюча історична цілісність розглядається вже найпізніша, найрозвинутіша

формація, а особливими історичними формами — попередні формації.

Реалізуючи синхронічний підхід, дослідник вивчає поступальний рух

тих особливих історичних форм, окремих площин чи сторін суспільно-

економічної формації в її загальнотеоретичному тлумаченні, що фіксуються з

допомогою філософсько-історичних категорій у ході системного відтворення

цієї формації як певного історичного універсуму. Для діахронічного підходу

подібними особливими формами виступають уже не однобічні відволікання

від формації як цілого, а такі самі, але менш розвинуті цілісності — формації,

що існували раніше. Кожна з цих формацій може бути адекватно

відображена вже не однією абстракцією, а лише за допомогою системи

відповідних філософсько-історичних абстракцій. Водночас у синхронічному

аспекті розгляду суспільно-економічна формація поставала як цілісність,

реально існуюча історична система, що відображується у відповідній системі

філософсько-історичного знання. В діахронічному аспекті ця формація не

постає як єдиний і всезагальний предмет вивчення, а досліджується Марксом

у ширшому контексті — в межах всесвітньо-історичного процесу. І йдеться

тут уже не просто про суспільно-економічну формацію як таку, а про кілька

формацій (первіснообщинну, рабовласницьку, феодальну, буржуазну),

12

послідовна зміна яких утворює, як гадав Маркс, природно -історичний

процес поступу людського суспільства. Але створення в цьому разі

теоретичної системи, що адекватно відтворювала б як цілісну реальну

систему ту чи іншу з формацій, що передували найрозвинутішій, можливе,

гадав Маркс, лише з урахуванням специфіки вищої формації. Він

наголошував, зокрема, що саме найрозвинутіше на той час індустріальне,

капіталістичне суспільство дає ключ до автентичного розуміння інших

попередніх історичних типів суспільства [3, c. 47].

Категорії, що виражають відносини індустріального соціуму, зазначав

Маркс, «розуміння його структури, дають разом з тим можливість заглянути

в структуру і виробничі відносини всіх тих загиблих форм суспільства, з

уламків і елементів яких воно було побудоване. Деякі ще не подолані

залишки цих уламків і елементів продовжують животіти всередині

буржуазного суспільства, а те, що в попередніх формах суспільства було

тільки у вигляді натяку, розвинулося тут до повного значення і т. д. Анатомія

людини — ключ до анатомії мавпи» . Здійснюючи порівняльно-типологічний

аналіз різних формацій як різних історичних, внутрішньо диференційованих

цілісностей, послідовних форм реально існуючого історичного конкретного,

засновники марксизму намагалися довести, що перехід від однієї формації до

іншої аж ніяк не здійснюється у вигляді іманентного саморозвитку

досконалішого історичного організму з якоїсь однієї, лише йому

притаманної, тільки протягом цього переходу сформованої «першоклігинки».

На їхню думку, цей перехід здійснюється насамперед як використання

(звісно — в новій якості) в ході переробки структури старого суспільства в

структуру нового соціального цілого компонентів, уже наявних у попередній

соціально-історичній системі, але або в нерозвинутій формі, або в

підпорядкованому значенні. У даному разі, вважали вони, здійснюється не

розвиток абстрактного у конкретне, а перехід від одного реального

конкретного, цілого історичного організму до другого такого організму, до

іншої формації.

13

«Економічна структура капіталістичного суспільства, — писав,

наприклад, Маркс, — виросла з економічної структури феодального

суспільства. Розклад останнього звільнив елементи першого».Навпаки,

наголошував він, ті елементи, що в структурі попередньої історичної І

системи відігравали визначальну роль, відступають на другий план. І Вони

зберігають своє існування, але вже тільки як своєрідний «реліктовий фон»

старого суспільства. Відповідно до цієї зміни значення тих чи інших

компонентів суспільного життя в контексті різних суспільно-економічних

формацій, тобто самобутніх історичних цілісних систем, змінюються й

категоріальні визначення означених компонентів. При цьому основою

виявлення конкретно-історичної специфіки категорій свого вчення Маркс та

Енгельс вважали не пошук однакових явищ, сфер, процесів чи відносин у

різних формаціях, а виявлення своєрідності кожної з цих формацій та її

складових. Згідно з таким підходом, зовнішньо, здавалося б, цілком ідентичні

вияви історичного життя людей у різних формаціях отримують тут зовсім

різну змістову характеристику. Наприклад, вказуючи на зовнішню подібність

обезземелювання сільських жителів у ході формування великих земельних

господарств у Стародавньому Римі та обезземелювання селян у процесі

первісного нагромадження капіталу в Англії, Маркс зауважував, що ці «події,

які на диво аналогічні, але відбуваються в різній історичній обстановці,

привели до цілком різних результатів. Вивчаючи кожну з цих еволюцій

окремо і потім зіставляючи їх, легко знайти ключ до розуміння цього явища;

але ніколи не можна досягти цього розуміння, користуючись універсальною

відмичкою у вигляді якої-не-будь загальної історико-філософської теорії,

найвища цінність якої полягає в її надісторичності»[1, c.68].

14

2. Реальні можливості й межі продуктивного використання вчення

про формації

У контексті вчення про суспільно-економічну формацію історичний

процес розглядається як такий, що характеризується повторюваністю, однак

не зводиться до неї. Він розглядається як єдність повторюваності і

неповторності. Слід зазначити, що це й справді уможливило подолання

Марксом деяких слабких місць попередніх концепцій прогресизму,

регресизму та історичного коловороту якісно іншим змістом. Втім,

незважаючи на це, роль третейського судді не зовсім вдалася і йому.

Формаційний підхід, хоч він і тлумачився Марксом як всезагальний і єдино

правильний, певною мірою хибував (уже в виконанні Маркса та Енгельса) на

європоцентризм. Створений здебільшого на основі вивчення

західноєвропейської історії, цей підхід при проекціюванні на всесвітньо-

історичний процес у цілому призводив до неадекватного зображення

реального стану речей. Практика показала, що більшість народів планети

живе і розвивається не за тими законами, які приписувало їм учення про

формації. Доводиться визнати й те, що формаційний підхід, інтерпретований

як єдино правильний, теж не зміг позбутися спрощеного прогресизму в

трактуванні історичного процесу. Більше того, якщо у засновників

марксизму ухил у цей бік помітний менше, то в процесі подальшого розвитку

марксистської філософії, передусім радянського зразка, лінійне тлумачення

історії стає дедалі чіткіше вираженим, трансформуючись поступово, але

неухильно в так званий формаційний редукціонізм.

Сьогодні вже небагато хто зважиться заперечувати те, що й Марксові, як

і його попередникам, не вдалося уникнути певного схематизму в тлумаченні

історичного процесу. Та все ж слід визнати, що свідомо, суб'єктивно Маркс

здебільшого намагався виходити при вирішенні тих чи інших проблем свого

вчення не з якоїсь надісторичної апріорної схеми, а з ретельного,

прискіпливого дослідження реальних історичних процесів, із своєрідності

саме тієї формації, в котрій цей процес здійснюється, з особливостей

15

відповідного типу суспільного матеріального виробництва та його

конкретно-історичного способу, прагнучи побачити за поверхневим,

позірним, шаром історичних подій глибинні, сутнісні їх характеристики [4, c.

35].

Таким чином, у контексті вчення про суспільно-економічну формацію

історичний процес розглядається як такий, що характеризується

повторюваністю, однак, не зводиться до неї. Маркс розглядає його як єдність

повторюваності і неповторності. Слід зазначити, що це й справді дало

можливість Марксу подолати деякі слабкі місця попередніх концепцій

прогресизму, регресизму та історичного коловороту. Так, визнаючи

прогресивний характер історії людства, німецький мислитель водночас

прагнув подолати спрощене тлумачення історичного розвитку як поступу

неухильного і прямолінійного. Історію він і справді розглядає як

поступальний рух зміни історичних цілісностей, що ними виступають

суспільно-економічні формації. Рух цей Маркс на відміну від, скажімо,

просвітників, досліджує вже не в ролі суто природного, а — природно-

історичного. Крім того, історичний поступ постає в контексті цього вчення

вже не просто неухильним висхідним рухом по прямій, а, в рамках кожної із

формацій, як такий, що поєднує в собі і прогресивний, і регресивний

відтинки. І, нарешті — коловорот, повернення до вихідної точки, але вже на

якісно новому, вищому ступені, оскільки це вихідна точка вже нової,

розвинутішої суспільно-економічної формації. Остання знову повторює всі

етапи життєвого циклу формації попередньої, однак уже в нових історичних

умовах, наповнюючи ці етапи якісно іншим змістом [5, c. 57].

16

Висновок

Втім, незважаючи на те, що формаційне вчення уникло основних

слабких місць трьох попередніх напрямків класичної філософії історії, роль

третейського судді не зовсім вдалася і йому. Причин тут кілька.

По-перше, формаційний підхід, хоч він і тлумачився Марксом як

всезагальний і єдино правильний, певною мірою хибував (принаймні у

виконанні Маркса та Енгельса) на європоцентризм. Створене переважно на

основі вивчення західноєвропейської історії, формаційне вчення про

закономірний хід суспільного процесу, проеційоване на всесвітньо-

історичний процес, в цілому неминуче спричиняло неадекватне зображення

реального стану речей. В результаті виявилося, що більшість народів планети

живе і розвивається "неправильно", неузгоджено з тими законами, які

приписувало їм учення про формації.

По-друге, доводиться визнавати, що, попри всі намагання,

інтерпретований як єдино правильний, формаційний підхід (якщо брати до

уваги не декларації і лозунги, а дійсне положення справ) теж не зміг

позбутися, зрештою, спрощеного прогресизму у трактуванні історичного

процесу. Більше того, якщо у засновників марксизму ухил у цей бік помітний

менше, то з подальшим розвитком марксистської філософії (передусім

радянського зразка) лінійне тлумачення розвитку суспільства стає дедалі

очевиднішим і чіткіше вираженим. Вирішальні метаморфози у цьому напрямі

відбулися в період утвердження і панування сталінізму. Саме в цей час

складається так званий формаційний редукціонізм у розумінні історичного

процесу, що полягає у зведенні всього розмаїття всесвітньої історії до

лінійної поступальної послідовності суто формаційного типу, і як такої, що

налічує лише п'ять суспільно-економічних формацій. Тому, фіксуючи ряд

реальних, причому істотних, особливостей історичного розвитку людства,

такий підхід все ж неминуче призводив до вельми збідненого відображення

дійсного ходу історії.

17

По-третє, формаційне вчення претендувало на роль єдиного провісника

історичних знань про виникнення, рушії та закони побудови, розвитку і

функціонування людського суспільства загалом — на всіх історичних етапах

його поступу. Насправді ж це вчення виникло і сформувалося як система

філософсько-історичних знань, що характеризувало (і в основному вірно)

генезу, сутність, структуру, поступ і функціонування суспільства передусім

індустріального типу. В часи Маркса і навіть Леніна зазначене суспільство

уособлювало передові рубежі поступу людства в цілому. Відповідно й

згадане вчення справді було своєрідним авангардом суспільствознавства того

часу. Але відтоді ситуація кардинальним чином змінилася. З середини XX ст.

у багатьох розвинутих капіталістичних країнах відбуваються докорінні

перетворення в усіх галузях суспільного життя, зумовлені науково-технічною

революцією, розробкою і запровадженням принципово нових технологій,

якісними змінами в техно- та соціосфері і формуванням ноосфери. В

економіці потік цих змін пов'язаний а переходом на якісно нову технологічну

основу і зміну значення науки в економічному та й взагалі суспільному

житті. У соціальній же та інших галузях він асоціюється з запеклою

боротьбою, але вже не класів індустріального суспільства, а соціальних сил,

що захищають інтереси індустріального суспільства, з силами, що

виступають як ініціатор і рушій інформаційної революції, обумовленої

переходом до постіндустріального (інформаційного) суспільства. Сьогодні

подібний перехід у вищезгаданих країнах загалом відбувся чи завершується, і

відповідно припиняється дія деяких суспільних законів, інших —

модифікується. З'являються й нові закони, не відомі попереднім типам

суспільства.

На жаль, усі ці історичні зміни характеристик суспільства у XX ст. у

вченні про суспільно-економічні формації не знайшли (або майже не

знайшли) свого осмислення, і, як і раніше, це вчення сприймається за

філософію саме індустріального суспільства, фокусує увагу на особливостях

передусім його побудови, існування та зміни. Але якщо за часів Маркса

18

індустріальне суспільство було авангардом поступу людства, то нині воно

дедалі більше відходить на другий план, посту-лаючись місцем лідера

суспільству постіндустріальному. Тому, зосереджуючись переважно на

вивченні суспільства індустріального, вчення про формації з передових

шеренг світової суспільної думки відступає назад, ризикуючи взагалі

перетворитися на аутсайдера сучасного суспільствознавства.

Водночас хибним було б і повне заперечення реальних здобутків, що

характеризують учення про суспільно-економічну формацію. Воно і сьогодні

залишається одним із основних способів інтегрального аналізу історичного

процесу як своєрідної цілісності. Але — лише одним із таких способів. Тому

необхідно виходити з реального, і справді досить широкого, інтервалу

продуктивної застосовності формаційного підходу до вивчення реалій історії,

уникаючи крайнощів як формаційного редукціонізму, так і формаційного

нігілізму, тобто заперечення будь-якого пізнавального значення формаційної

теорії.

19

Список літератури

1. Бойченко І.В. Філософія історії. - К., 2000.

2. Горак Г.І., Ящук Т.І. Проблема спрямованості людської історії //

Філософія: Курс лекцій. - К., 1999.

3. Гошовський М.М., Кучерявий І.Т. Ідея прогресу в соціальній

філософії. - К., 2003.

4. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. - К., 2001.

5. Суспільні закони та їх дія. - К., 2005.

20