I- Спи, Пилипку, спи! Он чуєш, яке надворi схопилося! Гуркоче, гуде та виє... Розгулявся Морозе-нко! Нема впину старому дiдузi: аж пищить усе, а вiн, немилосер-дий давить... Знаєш Оленчиного Андрiйка? Вкусив бiдного за па-льчик, аж ногтик побiлiв, пучка опухла. Тепер мати його i вовту-зиться з ним: не знає, сердешна, яку йому пораду дати. Почне од-тирати - Андрiйко плаче: паль-чик болить; давай хукати, одiг-рiвати, а хлоп'я ще дужче займа-ється... А все через те, що не слу-хав матерi. Мати казала йому: не

ходи, синку, надвiр - Морозенко лютує! - а вiн не послухав, пiшов. От i вкусив його Морозенко за пальчик. А тепер обом лихо: Ан-дрiйковi лихо - пальчик болить, а матерi друге - Андрiйко незду-жа!Так звечора на Меланки казала Катря Зайчиха своєму семилiт-ньому синовi Пилипковi, забив-шися з ним вiд страшенного хо-лоду аж за комин, у самий теп-лий куточок печi.Було ще не пiзно - тiльки почи-нало смеркати, а Катря вже зов-сiм на пiч забралася, не знати вiд кого й задля чого сiнешнi дверi закрутила, хатнi защiпну-

ла, зняла невеличкий каганчик з полицi, засвiтила й мерщiй поб-ралася з сином на пiч, захопив-ши й свiтло з собою.Череп'яний каганчик, що вилу-пила його Катря з розбитого ка-шника, з каплею рижiєвої олiї на днi, ледве блимав у темному ку-тку своєю сизою горошиною на кiнцi гнота; пузатий комин за-слоняв той пiдслiпий свiт вiд ха-тнього мороку; на печi хоч ся-кий-такий свiт борюкався з тем-нотою; зате хату окривали не-прогляднi померки... Видно, свiт неохочий заглядати в темнi при-становища, де ховаються злиднi вiд холоду! Та й що там було

освiчувати! Хатнi голi стiни - по-лупанi, мороз повиступав на їх сизим iнеєм; чорнi дверi розма-лював вiн бiлими вiзерунками, а на шибках повимуровував цiлi барани криги; тала та крига по-малу спускалася по стiнах аж до долiвки чорними потьоками... В кутку пiд божницею замiсть сто-ла стояла узесенька примостка на чотирьох паколах, убитих в землю. Не лежало на тiй при-мостцi, як у добрих людей буває, нi хлiба шматочка, нi солi дрiбо-чка; на двох голих дошках тiєї примостки чорнiли тiльки дiр-ки, де були колись сучки, що по-вигнивали та повипадали. А вго-

рi з кутка виглядав невеличкий образ - не знать, святого чи свя-тої, бо на йому малюнок потем-нiв, позлущувався, однi тiльки чорнi очi сумно визирали з по-жовклого обличчя, немов скар-жилися на холод та голод, що доводилося терпiти хазяїнам ха-ти... А насупроти столу, мiж че-реватою пiчкою й другою стi-ною, притулився пiл з чотирьох тоненьких драничок, таких хи-стких, що вони хиталися та вги-налися й тодi, як хто до їх пiдхо-див, немов перестерiгали не на-кладувати на їх нiчого, щоб, бу-ва, не проломилися, Та на їх i не лежало нiчого - пустiсiнькi та го-

лiсiнькi, як i та гола та дебела жердка, що висiла в кутку над полом. I навiщо її там привiше-но? Удень, правда, на їй бовтало-ся лихе ряденце, а на нiч вона зоставалася голою дровенякою, причепленою наче на те, що ко-ли кому заманеться, було б де повiситись. I диво дивне! - як се Катрi нiколи не западала така лиха думка, коли кругом неї бу-ло таке убожество непроглядне, нужда та недостача безмiрнi, хо-лоднi та голоднi злиднi.Одначе то б було ще дивнiше, якби в Катринiй головi заклюну-лась така чорна думка вночi на Меланки, якраз перед Василем!

Всякому звiсно, що в ту нiч ста-рий рiк кiнчається, а новий за-чинається. На вiки вiчнi старий зникає, занесе з собою i добре й лихе, приховає пережите й пере-мучене i стражданням закруче-не; а коли що й зоставить у лю-дськiй схованцi-споминцi, то все ж то буде не кипуче життя-стра-ждання, а тiльки спогадка про його, не живе в'їдливе лихо, а тi-льки його холодна облуда. Нато-мiсть Новий рiк прийде, новi надiї принесе з собою, а за ними, може, хоч невелику крихiтку ща-стя. Та багатому багато його тре-ба, а бiдному й то гаразд, коли буде що на завтра кусати, буде

чим забезпечитись вiд холоду!У Катрi всi тi запаси якраз на Меланки вийшли. Ще з осенi во-на з ними тяглася та держалася, скупилася i хлiбом, i топливом, думала перехопитись через зи-му. Та ба! Об рiздвi вона побачи-ла, що не тiльки через зиму, а хоч би через святки перехопи-тись... "Тiльки б через святки! - дума.- А там робоча пора наста-не. У багатих людей назбирає-ться немало чорної одежi, поно-шеного бiлля, треба його попра-ти. Пiду до кого, або хто покличе - може, хоч на хлiб перепаде! А може, в кого трiсочок або кiзяч-кiв випрошу, буде чим у хатi

прокурити. Так i перетягну че-рез зиму,- аби через свята!"I ось сьогоднi вдень Катря по-слiдню мисочку борошенця ви-трусила, щоб спекти сяку-таку перепечайку, послiдне полiнце спалила, щоб спекти її, послiднiй бурячок у борщ покришила, по-слiдню пучку солi в його вкину-ла... "Очистилася! Зовсiм очисти-лась. Назавтра хоч i в рай свя-тий, то чиста!" - думала Катря, пораючись бiля печi.Поки серед череню лежало тру-хле полiнце, дожидаючи пiдпа-лу, Катря була нiби покiйна. Правда, чорнi думки й тодi вже снували по її обличчю, нерадi-

сно свiтили карими очима. А як вона запалила останнє полiнце, як огненнi язики охопили його кругом, то їй здалося, буцiмто її серце горить-палає. А як почав борщ укипати, то в її серцi такi кип'ятки пiднялися, що як вона не крiпилася, а не видержала...- Пилипку! Синочку мiй! Що ми будемо завтра їсти! - скрикнула вона, i гарячою течiєю гiрких слiз полилися тi кип'ятки з очей додолу...Пилипко пiдскочив до матерi, припав до її обличчя й тихо промовив:- Цить, мамо, цить! Завтра, ма-мочко, Новий год... Я завтра пiду

до хрещеного батька посипати... Дасть менi батько сорокiвку гро-шей, а дядина велику паляницю, ще й ковбасу на придачу... От й буде нам що їсти. А на грошi то-плива купимо... багато-багато, щоб на всю зиму стало!Катря втихомирилася. Та як же було й не втихомиритися, коли син обiцяє такi багатi приноси?А Пилипко, як тiльки знову за-клопоталася мати, вже й з хати махнув.- Куди ти, розхристаний та не-одягнений? Мороз надворi лю-тий! - крикнула вона йому на-здогiнцi.- Я на хвилиночку, мамо... Я за-

раз i вернуся.Справдi, Пилипко не забарився. Вскочив у хату, як пуп, синiй, зу-бами цокоче.- А що, не я тобi казала: не йдиi I куди ти ходив?- Я за пашнею, мамочко, бiгав.- За чим?- За пашнею. Сусiднiй хлопець обiцявся пашнi на посипання да-ти. Я до його бiгав. Ось вона, так з рукавичкою й оддав,- хвали-ться син, показуючи матерi ру-кавичку.- Та тут, мамо, не тiльки пашня, i горох є, i квасоля - всьо-го насипав Федiр!- I куди ти, сину, пiдеш по тако-му холоду?

- Як куди? Кажу ж: до хрещено-го батька.- Господь з ним, дитино моя! Хi-ба близький свiт до його тьопа-тися? Як через лiс, то три, а шля-хом - п'ять верстов буде... Ще змерзнеш у дорозi!- Я змерзну?.. Та я лiтом було на однiй нозi до його дострибаю!- То лiтом, сину, а се зимою. Шляху немає, снiги глибокi, за-грузнеш де-небудь та й не вилi-зеш. Не ходи, мiй голубе! Хай, як потеплiє, тодi пiдеш.- А що ж ми завтра будемо їсти! Чим хату натопимо? - спитався син, зазираючи матерi в очi.Вона аж стрiпнулася, мов хто

колючу голку встромив у її сер-це. "Боже мiй, у такi лiта та чим свою голiвоньку вiн клопоче?!" - подумала вона, ледве здержую-чи сльози. I, пригорнувши сина до себе, почала його умовляти:- Не клопочи, сину, про завтра-шнє - господь милосердний об нас поклопоче. Ти в мене малий, одна в мене втiха й надiя. Не доведи боже, лучиться що з то-бою недобре, навiщо тодi й менi на бiлому свiтоньку жити? Не ходи, синку!.. Не ходи, моя дити-но рiдна!- Я б, мамо, й не пiшов, так як же Федоровi рукавичку назад вертати? Ти,- скаже,- не ходив;

ще смiятися буде.- Ми пашню висиплемо, а рука-вичку оддамо. Не ходи, мiй голу-бчику! Ти ж в мене слухняний, послухайся мене: не ходи! - I по-чала голубити Пилипка.- Ну, добре, не пiду вже, тiльки не вбивайтеся так, мамочко! - упрохував вже Пилипко матiр, цiлуючи її i в лоб, i в щоки.Катря наче заспокоїлась, а про-те неймовiрна думка не кидала її голови, клопотала її. Вона зна-ла свого Пилипка, який вiн враз-ливий до чужого горя. То ж до чужого,- а до свого? Хiба вiн не чув, яким вона несамовитим го-лосом заволала, останнi запаси

витрушуючи на сьогоднi? Хiба вiн не бачив по її заплаканих очах, яка рiзуча мука на сто крат крає її серце? Хiба вона не знає, як тi сльози та мука боляче впи-наються в його жалiсливе серце? Та вiн на що хоч пiде, аби його мати не плакала. Вiн i обдурити - обдурить, аби її заспокоїти.Вона не помилилася. Пилипко, вмовляючи матiр, тiльки заспо-коював її. В його малiй голiвонь-цi гвiздком стримiла думка: от хоч би що, а пiти посипати! I то-рiк вiн ходив, ще меншим. Хре-щений батько дав йому сорокiв-ку грошей. Шагiв з п'ять вiн ви-посипав по селу. То ж торiк було,

тодi вiн був малим, а тепер... Те-пер вiн дядинi скаже, що в їх нi-чого їсти. Дядина - добра люди-на, надає йому й хлiба, й ковбас. Ото вiн звеселить матiр, як на-несе додому подарункiв! "Мати стращає, що я замерзну. I чого б я змерз? Та я як чкурну, аж за-курить! Менi аби з хати вибра-тись, щоб не запримiтила мати, а там..."- Ти б синку, сьогоднi вiддав Федоровi рукавичку,- трохи зго-дом почала Катря.- Ну, я сама спорожню та й вiднесу назад. Скажу: у нас своя є... Дай сюди рукавичку!- Так я, мамо, похвалився Фе-

доровi, що в нас рукавички не-має. Хай я завтра в обiд сам йому вiддам, а то в брехунах зостану-ся.- Ну, добре. Хай i по-твоєму бу-де! - одказала, зiтхнувши, Катря й почала в хатi поратись.Пилипко собi буцiм загрався, а тим часом пригадував, куди б його заховати рукавичку, щоб мати не побачила. Вiн тепер кая-вся, що похвалився матерi про неї. Не похвалився - мати б нiчо-го не знала, не клопоталася, а тепер не одстане, одне товкти-ме: не ходи та не ходи.Тiлько що мати вийшла чогось надвiр, вiн зразу схопився, мет-

нув очима по хатi, побачив не-примiтне мiсце мiж пiччю i пако-лом вiд полу i мерщiй туди ру-кавичку.- Сиди там та не писни! - скрик-нув на неї й посваривсь невели-чким пальчиком, мов на кого живого.Рукавичка виставила до його напалька, наче, глузуючи, драж-нила: отже, вiзьму та й похвалю-ся! От тiльки мати на порiг, а я зараз їй на очi.- Бач, яка осоружна: я її прошу, а вона мов нарошне виставляє-ться!.. Пiдожди ж ти!I вiн побрався аж пiд пiл, щоб переховати рукавичку.

Катря, вернувшись знадвору, здивувалася: "Де се Пилипко, ку-ди йому дiтися? Чи не на печi?" - подумала i, не сподiваючись нi-чого, пiдiйшла до полу, зазираю-чи на пiч.- Сину! Де ти? - спитала.- Гарр... загаркав Пилипко з-пiд полу, вдряпнувши матiр за чо-бiт. Катря з жаху одскочила аж насеред хати.- Ненечко! Матiночко! Злякали-ся? - вискочивши з-пiд полу, скри-кнув Пилипко й повис у неї на руках.Вiн усмiхався до неї i рожевим своїм личеньком, i ясними оче-нятами, i бiлими, мов жорновки,

зубенятами.- Нехай тобi, сину, добро сни-ться, як ти злякав мене! - промо-вила вона, пiднiмаючи його вго-ру, i пригорнула до себе.Пилипко вчепився за материну шию руками, припав до неї голо-вою i так утiшно на всю хату за-лився! Не маючи з ким пограти-ся, вiн пустував тепер хоч iз ма-тiр'ю.Мати собi радiла. Хай дитина краще бавиться, нiж буде суши-ти себе важкими думками. Поцi-лувавши сина в лоб i в розхри-стану голу душу, аж тричi мiцно поцiлувавши, вона донесла його до полу й, положивши на тонкi

дранички, ще раз поцiлувала. Не знать, де й дiлася недавня туга, сум та журба гiрка.- Моя дитиночко рiдна! Мiй си-ночку коханий! Краще так заба-влятися, нiж пiдеш куди не зна-ть за чим! - нагадала знову Кат-ря.- Та я ж вам казав уже, мамо, що не пiду! Якi-бо ви неймовiрнi! - обiзвався вiн з докором.- Чую, чую, моя дитино! Я знаю - ти слухняний, ти послухаєш своєї матерi! - палко шептала Катря, а проте думка про синовi замiри не кидала її голови.Вона зiйшла до неї й тодi, як Катря послалася й лягла з сином

спати. Через те вона й на до-бранiч загомонiла з сином: щоб одвернути його вiд його замiру йти посипати, стала лякати Мо-розенком, що вкусив Оленчино-го Андрiйка за пальчик.- Та я, мамо, не боюся Морозен-ка,- одказав Пилипко,- не стра-шний вiн менi! Андрiйко малий, не знав, що робити, то вiн його i вкусив за пальчик, а я не боюся його!.. Якби вiн став мене куса-ти, то я б його по зубах, по зубах!- Нi, сину, i ти бiйся його, хай йому всячина! Може б, i Андрi-йко оборонився, якби знав, коли вiн нападеться, а то вiн завжди пiдходить крадькома. Вкусить

та й подався далi!- То як же вiд його, мамо, й ус-терегтися, коли вiн такий? Ми оце тут поснемо, а вiн пiдкраде-ться та й покусає.- Тут не покусає, сину, бо тут тепло. I зуби в його розтануть, як вiн пiдкрадеться до нас.- А де ж вiн живе? де його хата? - спитався Пилипко.- Надворi, сину. Де вiхало най-страшнiше та холод найлютi-ший - там його й хата...- Як же вiн не змерзне, мамо? Ти кажеш, що вiн старий, а от не боїться холоду.- Чого ж йому боятися, коли вiн й є сам холод.

Пилипко задумався. Дивно йо-му й чудно йому. Вiн знає, що та-ке холод, вiн бачив не раз i вiха-ло. Непривiтне все те, дошкуляє. Отже, щоб то було старе або мо-лоде, вiн не знає,- щоб мало об-личчя, не бачив,- а от мати дiду-ганом Морозенка взиває. Вiн знає й дiда старого, горбатого, з бiлою бородою i запалими пi-дслiпуватими очима. Отже, то дiд добрий - нiчого не зашкоди-ть, а от Морозенко,- каже мати, кусається.- Мамо! А бачив хто Морозенка, який вiн?- Не знаю, моя дитино. Я не ба-чила, то й не знаю. А люди ка-

жуть, що вiн старий-старий та кремезний... Голова з гору, за-мiсть волосся вкрита снiгом, а борода сплетена з довгих-пре-довгих вiстрякiв, що намерза-ють у ясний день пiд стрiхами. А нiщо так у його, як зуби! Наче голочки, гострi, тонкi, непримiт-нi; вiн як кусає ними, то впускає в тiло. Через те воно так i бо-лить та трудить, як вiн вгоро-дить в його свої зуби!- I очi є в його, мамо?- Є, сину! Кажуть: очi в його з криги, бiлi та блискучi, от як то-нкi скалочки з льоду бувають, тiльки замiсто чоловiчкiв в їх хо-лоднi огники свiтять. Страшнi

такi очi, крий господи! Як наве-де вiн ними на кого, так наскрiзь холодом i прониже!- А ноги вiн має? I руки?- Є ноги й руки. Ноги в землi, не видно, а руки - довжелезнi хапа-ла, вiн ними завжди махає. Холо-дом дихне, а руками махне,- так по всьому свiту снiгом та холо-дом i стеле. А як розсердиться чого, то ще дужче руками зама-хає,- тодi вже цiле вiхало здiй-має.- Нехай йому всячина, який вiн страшний, мамо! - глибоко зiтх-нувши, мовив Пилипко.- Страшний, сину... А найстра-шнiший малим дiткам. Вiн їх лю-

бить кусати, а часом i зовсiм собi забирає.- Я ж, мамо, не малий, менi його нiчого боятися.- Бiйся й ти, синку. Ти великий на те, щоб тебе вгору пiдняти або матерi на руки взяти, а Мо-розенковi ти саме впору. Таких, як ти, вiн найбiльш полюбляє. Часом, буває, ви вискочите на-двiр, то вiн зараз i почне з вами загравати: за пальчики кусає або за носа ловить, а то на щоцi влiпе такого холодного поцiлу-нка, що вiд його аж шкура побi-лiє, а потiм геть злущиться. То ж, коли вiн вас в селi недалеко вiд домiвки застукає ; а як - не

доведи боже! - де в голому полi або в лiсi заскоче, то там вже й душу витягне.Пилипко замовк, притаївши ду-ха; мовчала й Катря. Завдавши синовi такого страху, вона була певна, що вiн побоїться пiти по-сипати, їй тiльки того й треба, щоб вiн не зiрвався в такий хо-лод в таку далеку путь! Їй самiй, привичнiй до всякої лихої годи-ни, й то часом аж плач бере, як вискочить надвiр. А то ж то йо-му, малому! - без одежi теплої, без чобiт добрих. Хай трохи по-помлiє душею вiд страху, а як за-сне, переспить. Страх минеться, забудуться тi страховища, що

душу лякали, сон своїм спокоєм все те заснує, а все ж зостанеть-ся споминка про ту страховину, й та споминка одсахне сина вiд лихого замiру.Вона глянула на його. Пилипко не спав, лежав тихо; широко ро-зкритi очi напрямилися в куток печi, вiн ними й не змильне, так дивиться прикро. Куди вiн ди-виться? Що вiн там вбачає? - Вiн нiкуди не дивиться. Погляд його ганяється за таємною думкою, що стоїть перед ним нерозгада-ною марою, як той нерозгада-ний страх, що опанував його ду-шу й серце. Що воно, вiдкiля во-но, не питайте! Чутно тiльки, як

оте страховище пронизує його мале серце, як воно кидається в кожнiй жилочцi, озивається в кожному суставi. Отже, назвати його не пiдбереш слова, пiймати й розглядiти не натрапиш часу. Так пробiгає блискавиця через наше тiло, незчуєшся, звiдки свi-тне, прониже i не знать куди зникне.- Синочку! Пiзно вже... ти спав би. Ну, я тебе перехрещу, щоб нi-що лихе до тебе сонного не при-ставало,- мовила Катря, дивля-чись на замислене личенько Пи-липкове, й почала його хрести-ти, а перехрестивши, здавила злегенька за носик. Пилипко

усмiхнувся, повернувся боком до матерi. Тиха дрiмота почала його колихати, злегка закрива-ючи очi. Незабаром пiсля того вiн заснув.IIПриспавши сина, зосталася Ка-тря одна iз своїми думками са-мотнiми. Невеселi вони були в неї! Та й кому зiйде на думку радiсть, коли на завтра нiчого їсти, нiчим в хатi прокурити в лютi морози? Як не забивай собi баки iншими гадками, а думка про щоденнi потреби скаредно-го життя верне тебе до його,

почне крутити та вертiти коло його,- от як крутяться голуби над пожежею. Дарма їм, що пос-маляться крила; байдуже, що не-забаром огонь пожре їх захист, оселю: несподiване страховище вабить їх, тягне до себе. Кругом чорний морок, димище та кури-ще розiп'ялося, а пiд ними так видно та ясно! Доки сили стає, шугають вони, сполоханi з гнiзд своїх, над широким полум'ям, в диму та курищi, в гарячiм вiд палу повiтрi, поки не посмаля-ться. Тодi вiд знемоги опукою падають у жарке вогнище.Чоловiк - не птиця, Катря - не голубка. Хоч кругом неї вихорi-

лась пожежа злиденного життя, душила димом та чадом її зне-можену душу, хоч в тому чор-ному диму й крутились та вертi-лись її самотнi гiркi думи,- та не падали вони на огнище, не сма-лились i не горiли, а ще бiльше розпросторювались i гуляли со-бi по волi - не на безкраїм про-сторi, а в холоднiй хатинi, б'ю-чись об сирi стiни, заглядаючи в голi кутки, прислухаючись до пекучих перебоїв серця. То їй вчувалася своя голодна печiя, то синiв безпомiчний викрик: "Ма-мочко, їстки хочу! Мамочко, пап-ки! Мамочко, змерз - холодно!"Ну що, справдi, дасть вона зав-

тра синовi їсти? Чим прокурить черевату пiч, щоб обiгрiти його, малого? Пiти в кого позичити? Хто ж їй позичить? Чи, може, христа ради руку простягти? Хто ж на те зверне увагу? Глад-ка, скажуть, не хоче робити та в старцi пошилася! Ну, та, може, хто й зглянеться, зарятує на день або другий. А там же? А далi? Коли б вона сама була, то байдуже їй журитися. Хiба мало високого дерева в лiсi, глибоких ополонок на рiчцi? Тiльки б, мо-же, нагнулася довга гiлка над тi-лом або зашумiла вода попiд льодом, сердячись, що хтось не-звичайний зрушив її сонний

покiй. А от бiля боку лежить її втiха й надiя, спочиває її крихi-тка серця, що вона з таким бо-лем одiрвала вiд свого й пустила на свiт окремим життям. Все на свiтi переживеться й минеться, все замовкне, як i ми самi замов-кнемо; все зникне, як тiнь та, ко-ли ми очi закриємо, одно зоста-неться - воно, наша частка, що зв'язує мертвого з живим, нага-дує живому про помершого, та нитка, що тягнеться без перери-ву через сотнi, тисячi вiкiв. Не дай господи, вона перерветься!Через те Катря бiльше болiла за сина, нiж за себе. Та й чого їй за себе болiти, коли все, що було

доброго та живого в душi, так перетрухло та перемлiло, такою корою покрилося, що нiчому вже проломити її.Чого тiльки вона не пережила на своїм вiку, не звiдала? Десяти лiт вона зосталася сиротою, без батька, без матерi, в панському дворi. Не на те примостила її до-ля там, щоб на волi рости, як би-лина в полi, а щоб пiдставляти свою спину пiд нагальну працю, томити свою сирiтську голову чужими клопотами, вислухувати докори та нарiкання, скоштува-ти стусана й духопелика вiд ко-жного, в кого засверблять руки. Батька її ще замолоду в москалi

вiддали, щоб знав, як треба ко-ритися крiпацькiй долi, а мати сохла та склiла, поки зовсiм не зосклiла, покинувши на бiлому свiтi одинадцятилiтню сироту. Зосталася вона одним одна iз Зайцевого роду. Були, правда, дядьки та тiтки з матернього боку, та тi за двором жили, а ту-ди заходили тiльки вряди-годи, щоб часом поманити її сухарем з остюками. Була ще в неї хреще-на мати, що коли-не-коли мила й чесала її, та були панськi iнди-чата, що вона пасла малою, а бi-льше нiкого близького не було. Iндичата їй найближчi були. Во-на з ними росла, ними втiшала-

ся. Оце набере в пазуху невелич-ких iндичат та й майне з ними по степу. Старi iндики курлю-кають, женуться за нею. А вона, наче вiтер, степом гуляє, зали-вається реготом, бо iндичата, пi-дскакуючи в пазушинi, лоско-чуть її попiд боками. А як побi-льшають iндичата, почнуть до-биратися ростом до старих iнди-кiв, то вона почне на їх гукати, свистати,- i знову регоче, коли вони до неї, наче москалi на му-штрi, всi разом забелькочуть. Дурниця, дитячi забавки та ви-требеньки, за якi не раз птични-ця чесала руки об її спину. Сiль-кiсь! Коли та дурниця забавляє

нас, тiшить, то чом же й не потi-шитись нею? Хiба не так само бавляться люди, ганяючись за достатком, почотом, славою? Та сама дурниця, тiльки iншої по-ри, iнших лiт... Одно тiльки: не-величка Катруся, бавлячись з iн-дичатами, сама себе забавляла, й вiд її iграшок не було нiкому нiякої втрати, хоч птичниця, за-силаючи духопелика, i гукала щосили: "Ти ж, сучко, напелеха-вши повну пазуху iндичат, пода-виш їх!" А ми, ганяючись за до-статком, почотом та славою, так часом бавимось з людьми, що вiд наших забавок буває їм дуже солоно!.. Нам байдуже про те, як

було байдуже й Катрi, чи краще iндичатам по степу бiля старих iндикiв бiгати, чи в її пазушинi пищати. Вона знала одно: се її забавляло, вона й бавилася. Ма-ленька, дурненька! Та й тепер, видно, вона не порозумнiшала, бо, пригадавши давне, трохи не скрикнула: "I чому я довiку не зосталася невеличкою дiвчин-кою з невеличкими iндичата-ми?!"Так думала Катря, та не так су-дила їй мачуха-додя.Минуло їй п'ятнадцять лiт. Во-на тiльки-тiльки що стала роз-пускатися, як та рожева квiтка вранцi на зорi, стигнути й нали-

ватися, як червонобокi яблука об спаса. Ясне сонце та запашне степове повiтря допомагали ро-ботi дiвоцьких лiт. Висока Катря та брава, на лицi, як калина, чо-рне волосся, наче хмiль, кучеря-ми обвиває її голову, карi очi так утiшно виглядають з-пiд довгих вiй, загара на обличчi доводить, що не буряковий квас, а гаряча кров дзюрчить у її жилах.Раз її вгледiв пан - i... Катря вiд iндичат пiшла в горничнi. Вона не скаже, щоб там їй жилося по-гано: було їй вдоволь i пити, i їсти, i в чому походити; одно тi-льки - не було волi! Їй хотiлося, як тому вiтровi, по степу ганяти,

надихатись польового повiтря, щоб аж у грудях займалось, на-жаритись на сонцi палючому, що як не займеться!.. А вона мусила сидiти в чотирьох стiнах та хiба коли-не-коли по садку походи-ти, в холодку та в тiнi, куди тi-льки крiзь густе гiлля пробиває-ться ясне сонячне промiння. По-льова билина, вона не призвича-єна до густої садової тiнi. Чорна загара геть спала з її повного ви-ду - бiлий вiн у неї та свiжий, мов пелюсточка з рожевої квi-тки; волосся вiд пахучої мастi та щоденного вичiсування вирiв-нялось та вигонилось - не стир-чить на головi кучерявим хме-

лем, а гладенько причесане, рi-вно облягає кругом її бiлого чо-ла, сама вона ще пiднялась, вирi-внялась, налилася, немов обто-чена стала,- очей не одiрвеш вiд неї!.. То все було зокола. А що бу-ло на душi в Катрi, що заводи-лось у її серцi? Вона нiкому не казала, та її нiхто й не питав. "Яке несподiване щастя випало Катрi! - гомонiли дворовi.- Що було з неї, а чим тепер стала? Сказано - не родись вродливим, а родись щасливим!" - "Брехня! - думала Катря,через ту вроду не маю я щастя зроду!"Незабаром пiсля того вийшла воля. Все зашумiло кругом, про-

рвалася гребля людськiй сподi-ванцi на краще життя. Цiлi довгi вiки мостили та гатили її, дер-жали в запрудi ту велику воду, а се вона зразу прорвала ту мiцну греблю й понеслася широкою течiєю по селах, хуторах. На ди-вовижу всiм дворовим, винесла та течiя i панську горничну Ка-трю з двору на волю! Крiпаки за те трохи її на руках не носили. Сказано: своя кiстка, своя кров! Не обросте вона жиром у розко-шах - до свого рiдно обiзветься! Були, правда, i такi, що казали: "Дурна, дурна Катря та нерозум-на! I що б там з нею сталося, як-би вона зосталася в дворi? Нi,

заманулося свого хлiба, волi! По-бачить, яка та воля, як не раз, не два голодна й холодна поси-дить!" Отже Катря не потурала на те: їй притьмом захотiлося волi - й вона попливла за тiєю бурливою течiєю, що, знявшись з дворiв, понеслася по всьому широкому краї, вигукуючи та викрикуючи: "Хоч гiрше, аби iн-ше! Буде нашим ворогам чужим потом умиватись, нашою кров'ю впиватися!"Пiшла Катря в село до дядька та дядини, та недовго була в ро-дичiв. Не їй, молодiй та дiзна-вшiй розкошi, було миритися з тим мозоляним хлiборобським

життям, до якого прикрутила доля її родичiв. Ще поки стояла весна красна, з теплом привiт-ним, з цвiтом розкiшним, з запа-шними лугами та степами, вона по них швендяла, пригадуючи свої дитячi забавки. А як на-стали жнива, з довгими палючи-ми днями, невеличкими коро-ткими ночами, з важкою похоп-ливою роботою, то їй стало не-вмiч: удень немилосердно сонце пече, стерня в руки й ноги коле, нагальна праця з нiг валяє, а нiч-ка прийде,- хвоста того заячого коротша,- нi виспатися, нi од-почити як треба!.. Насилу Катря одбула жнива та й подалася з

села в город, де стiльки галасу та гомону, дива та чуда всякого. Село, риючись у своїй чорнозе-млi, серед пiдметiв та городiв, гаразд не зрозумiє городського життя. Байдуже кротовi, що по-верх його узенької нори привiт-но сяє ясне сонечко, а в прозоро-му повiтрi лiтають i радiсно ще-бечуть усякi пташки! Дарма й сонцевi, що в глухих нетрях зем-лi риється якесь слiпороде звi-р'я: хай собi риється та пiдпушує землю, на котрiй тепло, поєдна-вшись з свiтом, зародить таку буйну рослину! Сiлькiсь i пташ-кам - вiдкiля береться їх жив-нiсть: куди оком не скинь, де не

приткнись - всюди її багато; а коли хто зжене з одного стебла, то недалеко й друге - тiльки знятись та перелетiти! Всякому своя доля: один рук не докла-даючи працює, а другий його працю без клопоту поїдає!Катрi спершу сподобалось го-родське життя: хатня робота не важка, зайвого часу чимало i ди-ва всякого багато. А до того ще, вродлива та при здоров'ї, Катря кидається кожному в очi. Витрi-щаються пiдслiпi очi, уздрiвши перед собою польову квiтку: загра-затiпається порожнє сер-це, як заманячить перед ним брава дiвоча постать. Не дивно,

що Катря не мала одбою од уле-сливих речей та здивованих очей. I москаль серед муштри до неї бровами моргає, i шевчик або кравчик посила їй навздогi-нцi такi солодкомовнi привiти, що в неї аж дух спирає в грудях, i блiдолицi паничi, стрiнувшися з нею, оживають, проясняються й геть-геть проводять її своїми очима. А Катря землi пiд собою не чує!.. Ой, стережися, польова пташко, знизу блискучих котя-чих очей, а згори бистрих пазу-рiв хижих шулiк! То вони бiля тебе ворожать: однi крадькома, попiдтинню, а другi звисока, ши-ряючи в безкраїм просторi си-

нього неба. Кожному хочеться жити, кожному треба живитись!Не вбереглася пташка шулiки, як не вбереглася й Катря своєї недолi. В сусiдньому дворi такий хороший панич i такими солод-кими медяниками годує! Наїла-ся Катря тих солодких медяни-кiв,- аж тепер їй нудно, як про те згадає. Медяникiв швидко не стало - панич оженився на пан-ночцi, де вона служила за горни-чну, а їй ткнув у жменю двi че-рвоних бумажки; аж у неї у вiччi вiд них почервонiло. Спасибi й за те! Все-таки не з порожнiми руками прийдеться в село вер-татись.

Незабаром Катря вернулась до вдови-дядини, що пiд той час, поховавши чоловiка, одним од-на на старостi лiт зосталася. Спасибi дядинi - не прогнала Ка-трi й, узявши в неї грошi до схо-ву, обiцяла навiть пiсля смертi оддати їй свою хату з городом. Хоч та хата й валилася, а города того жменя, а все ж таки свiй за-хист, своє пристановище. I пти-ця собi гнiздечко звиває.Оселилася Катря в селi. Пiшов кругом гомiн про неї; чутно смi-шки та пересмiшки: корисна в городi з'їжа, он якi гладкi вiдтiля вертаються! Слухала те Катря та мовчала, навернула лихо важ-

ким гнiтом горя та душею млiла. Все, що було в її серцi живого, закам'янiло, все, що було в душi доброго, зотлiло! Зосталися горе та сльози та... Пилипко з'явився на втiху!Пилипко її справдi втiшив. Не було тих любих назвiв, щоб вона йому не прикладала, не було тих утiшних слiв, котрими б вона його не взивала! Вночi не спить, його доглядає, вдень серцем за його млiє, коли робота одiрве вiд його на яку хвилину. Нема для неї щастя й спокою, як бiля його. Хай собi довгi язики що хочуть говорять: ротiв людям не позамазуєш i слухати - не пере-

слухаєш. А воно, мале немовля-тко, одна в свiтi втiха й надiя!Полюбила й тiтка мале внуча. Тихе та втiшне, воно стало за-бавкою старiй бабусi. Наперебiй одна перед другою хапали вони його на руки, носилися з ним; його забавляючи, самi бавилися.Ото пiд таким доглядом i рiс Пилипко, пiднiмався на ноги i став мазуном своїм i чужим. Вздрiвши його, чоловiк зостано-виться, гляне на те пишне пан-ське личенько, яснi блакитнi очицi та бiле й м'яке, наче льон, волоссячко. "Гарний городський гостинчик, нiчого казати!" - по-дума собi. А жiнки аби не спiй-

мали Пилипка, то й з рук не спу-скають: та вхопить, а друга й свої руки пiдставляє, щоб пере-хопити.Зовсiм би добре жилося Пилип-ковi, коли б було чого уволю їс-ти. А то не вряди-годи приходи-лось одним сухарем давитись. Ще поки стара бабуся жила, i сяк i так жилося. Катря пiде на робо-ту - тiтка з Пилипком дома. Один бог знає, де вона видирала задля Пилипка шматок м'якої палянички або крайочок булки! А як стара на той свiт перестави-лась, погiршало на сiм i Пилип-ковi, й Катрi. Вiн сам собi дома голодний та холодний сумує, а

вона на чужiй роботi серцем за його млiє.Отак не забарилася Катря пере-бiгти прудкою думкою довгу й родючу ниву свого безталання й опинилася знову в холоднiй ха-тi, в тiсному куточку на печi, ря-дом iз своїм Пилипком, що наза-втра збирався йти до хрещеного батька посипати, щоб принести їй i паляницю, i ковбасу, й гро-шей."Куди йому йти та й у чому йо-го йти по такому лютому холо-ду?" - подумала Катря. А як же їй справдi назавтра бути? Що вона дасть йому завтра поїсти? Чим вона в хатi прокурить? Чи то

свята земля давнiше запасiв бi-льше родила, що їх вистачало? Чи менше їх утрачалося? Чи, мо-же, вона тодi молодша була, щи-рiше робила, бiльше заробляла?I знову невсипуща журба захо-пила її в свої цупкi обiймища, занудила та затрудила матери-не гаряче серце, заскреблася че-рвоточиною в попеченiй вiд го-ря душi, важким гнiтом наверну-ла ясний розум. Нi, немає розга-дки, просвiту не видно!- Хоч би що продати!..- I вона позирнула кругом себе. Пiдслi-пий каганчик ледве присвiчує з комина, допомагає пiдслiпим вiд слiз очам оглядати злиденне до-

бро. Он дiрява ряднина чорнiє, простяглася пiд Пилипком замi-сто постелi. "Кому вона i на що годиться?" Он невеличка поду-шечка пiддержує його кучеряву головоньку. Вона була колись велика, з пуху, та через кiлька лiт зносилася, що й не пiзнати. Пуху в нiй, правда, ще багато: якби розскубати та розбити, i на велику б стало. Замiсть пуху, на-пiрник можна соломою або сiн-цем набити - i на соломi щасли-вому добре спиться. От якби продати! Та кому ж його? Коли? Он ще кожушина вовною вгору, мов вiвця, простяглася. Колись за неї двадцять рублiв давали.

Ще й тепер можна рублiв iз п'ять зачепити. Та як його без кожушини по такому холоду на роботу бiгати! Хоч би потеплi-шало швидше, в свитцi б можна. Застарчила б кожушину. П'ять рублiв - грошi: на них би мiсяцiв зо два протягти можна, а там по-теплiє. Хiба однести шинкаревi в заставу! А може, там ще що зна-йдеться? - Каганець почав при-меркати: останнє свiтло в ньому вигорало. По кутках печi стовпи-лись морок та чорна темнота. Катря провела рукою по черенi, чи не налапає, бува, ще чого, про вiщо вона, може, забула. Мозоля-на рука черкнулася об суху гли-

ну й загарчала. "Нi, не забула, не помилилась, нiчого бiльше не-має!" - подумала вона i глянула на Пилипка. Сонна дитина тихо лежала перед нею розхристана, розкидана. Катря витягла з-пiд себе другий край ряднини i вкрила нею сина, поцiлувавши його в заплющенi очi. Нагорiлий гнiт блиснув, зашкварчав, сиза iскорка стрiльнула вгору i зга-сла... В хатi зробилося темно, як у домовинi.Катря пiдвелася, встала й поча-ла спускатися з печi на пiл, з по-лу додолу. Ось вона босими но-гами по-човпала по холоднiй до-лiвцi прямо до стола. Вхопив-

шись руками за край його, вона звела очi в темний куток. Там нi-чогiсiнько не видно. Сiлькiсь: вона знає, що там стоїть образ. Перепочивши край стола, вона одступила ступнiв зо два назад i почала хреститись. Мiцно зцупи-вши пучку, вона ще мiцнiше по-чала накладати нею то на лоб, то на груди, то на плечi, чутно було глухе постукування серед темноти, а бiльше нiчого. Аж ось почулось важке зiтхання, наче дух випирався з тiла. "Господи, боже мiй!" - роздався глухий го-лос у темнотi, мов виривався з-пiд землi. Ще трохи згодом щось посунулось, наче впало. То Ка-

тря опустилась навколiшки й за-молилася вголос:- Господи! Я не вчена тобi мо-литись, я не зугарна тебе святим словом просити... Я не за себе... Не на мене ти зглянься - зглянь-ся на його... Дай менi пораду в моїм горi... Пошли менi розум добути, чого не стає нам! А ти, мати божа, царице небесна! За-ступнице наша! Напути його на все добре, захисти його вiд усьо-го лихого; вiд холоду й вiд го-лоду, вiд хвороби та болiстi, вiд наглої смертi!Далi вона, припавши головою до холодної долiвки, замовкла. Вся постать у неї тремтiла, голо-

ва трусилася, сльози рясно-ря-сно посипались з закритих очей.Хоч заранi заходилася Катря висипати ними на Новий рiк своє щастя, а все-таки трохи полегшало на душi, як вона не-швидко пiдвелася з землi. Хоч туга серце, наче в жменi, давила, та не рiзала його своїми гостри-ми острогами! Поточуючись, на-че чмелена, почопала Катря на-зад до полу й подралася з полу на пiч. Помацки налапавши си-на, вона обережно перехрестила його i на край подушки рядом з його кучерявою головонькою схилила свою задурену голову.Чорна, непроглядна темнота

стояла кругом. Надворi ревла сердита буря, стугонiла в стiни, стрибала по оселi, вила в димарi, гуркотiла у вiкна. Катря не до-слухалася. Натомлена важкими думками голова не здужала з дослуханням справлятись, на-труджене болiстю серце забажа-ло спочинку. Незабаром обгор-нуло Катрю нiме забуття, захи-тала дрiмота, а мiцний сон при-крив її своїм спокоєм.IIIБралося далеко за пiвнiч. Поза-сипали люди по своїх теплих за-хистах; спить-дрiмає земля пiд

глибоким снiгом; знемiгся вiтер, утомилося й вiхало, затихло. Не сплять тiлько зорi в далекому небi, та не спить той старий дi-дуган Морозенко, яким Катря лякала свого Пилипка. Бiлим iнеєм чiпляється вiн за дерево, гладенькою кригою вистилає собi слiд по снiгу, дише в повiтрi таким холодом, що аж кипить усе кругом його. Розходився, се-рдитий, немилосердно давить, колеться вiд його натовпу чорна земля, трiскається на їй снiгова кора, дiлиться на шматки товста крига над водою. Глухий брень-кiт вiд того йде понад землею, розпросторюється в холодному

та густому повiтрi, а дiйшовши до лiсу - стукається об кожну де-ревину. Там, у його темнiй гуща-винi, виють вовки-сiроманцi. Су-мно всюди, холодно й страшно. Кругом висить морок та мла не-проглядна буяє, тiлько снiги ви-блискують трохи та глупiють зорi в високому небi... Аж ось ви-плив з-за гори Волосожар i по-чав виблискувати своїми зiроч-ками, немов танцював перед свi-том.У той саме час злегенька скрип-нули сiнешнi дверi в Катринiй хатi й замовкли. Трохи згодом рипнули й подвiрнi, випускаючи Пилипка надвiр. Загорнений у

довгу материну свитку, закута-ний її чорним платком, у шкар-бунах на босу ногу, з рукавич-кою в руках, вiн, мов заєць, ви-скочив з сiней та й полинув пря-мо з села на лiс... Серце його, як у невеличкої пташки, стукало, би-лось, дух затинався в грудях; а малi ноженята, байдуже про не-помiрнi чоботи, своє робили: вiн ними швидко чекрижив все впе-ред та вперед.I який вiн радий, що прокину-вся заранi, який веселий, що ма-ти не чула, як вiн встав, узувся, одягся й вийшов. От якби йому так i звернутися, щоб мати ще спала. Вiн би багатi приноси по-

ложив на столi, а сам прилiг бiля неї. Он уже й свiт бовванiє на-дворi, бiлуватi смуги пробиваю-ться крiзь намерзлi шибки в ха-ту. Вiн вдає, що спить, а мати вже проснулась. "Синочку! пора вставати",- шепоче вона йому тихо. А вiн, мов не чує, ще дужче зажмурює свої очицi, потягає-ться, наче й геть-то розiспався. "Бач, як мiцно заснув,- дивуєть-ся мати.- Поспи, синку, поспи ще трохи, поки я приберусь,- каже вона, злiзаючи з печi.- А то де взялось?!" - скрикнула мати, вгле-дiвши на столi хлiб та ковбаси. А вiн схопився, визирає з-за коми-на та давай реготати. "А що,

мамо, злякався я вашого Моро-зенка?! Що, злякався?" I вiн мит-тю плигнув з печi на пiл, з полу додолу. Мати його пiдхопила, пригорнула до себе. "От якби-то так сталося!" - запобiгає вперед думкою Пилипко та, знай, наля-гає на ноги, поспiшаючи до лiсу.Ось вiн вибiг уже й за село, на широке роздолля. Перед його очима манячить лiс, притруше-ний iнеєм зверху та прикритий снiгом, наче страшенна бiла го-ра, бовванiє вiн здалека... Подих-нуло на Пилипка вiльним холо-дним повiтрям, ущипнуло за нiс: аж покотилися сльози з очей, i невеличкi крижинки зразу на

вiях повисли.- Та ну, не страши: не боюсь я тебе! - промовив Пилипко, стру-шуючи рукою крижинки з очей.То тiльки мати лякала.- I вiн не пiшов, а побiг пiдтюпцем.Ось вiн добiг уже до лiсу. Не снi-говою горою тепер вiн здававсь Пилипковi, темним страшидлом з чорними корявими ногами, бi-лими лапатими руками та вели-чезною, закутаною снiгом голо-вою... Скiльки в того страховища нiг та рук? I не перелiчити!.. Ось воно одну ногу пiдставило пiд Пилипковi шкарбуни, мов пере-чепити збирається. Пилипко ухильнувсь, обминув. Ось другу

знову засилає, третя з снiгу ви-лазить. Ось лапата рука зачепи-ла його за голову, й зразу об-трусило всього снiгом. Вiн як об-печений одскочив. Щось десь луснуло, посипало наче горохом. Он друга рука наставляється, третя здалека на його киває, мов перестерiгає: не ходи далi!.. Пилипковi зробилося страшно: чорнi кружала заходили перед очима, на головi пiднялося воло-сся вгору, наче джмелi, загуло у вухах. Серце як не вискочить, б'ється, дух запинається в гру-дях. Вiн зостановився.- Морозе, Морозеночку,- замо-лився вiн тихо.- Пусти мене до

хрещеного батька. Я тiльки до його одного пiду посипати i, що випосипаю, вiддам тобi полови-ну.Недалеко вiд його сич засичав, сова зарепетувала, а йому здало-ся, що то Морозенко регоче.- Хiба тобi мало половини, що ти регочеш? То я все тобi вiддам, усе - i грошi, й ковбаси. Пусти тi-льки.- Пу-гу-гу-у-у! - застогнав пугач серед лiсу, а Пилипковi здалося, що то загукав Морозенко: - Не пущу!- Бач, який ти лихий та недо-брий! - почав докоряти Пилип-ко.- I що б тобi сталося вiд того?

Я ж не твоє братиму, а буду про-хати в хрещеного батька. Он бiд-кається мати, що в нас на сього-днi нiчого їсти, нiчим протопити в хатi. Пусти, голубчику!- Ха-ха-ха-ха-ха-а-а! - знов заре-петувала сова, й гучна луна того скаженого репету по всьому лiсi роздалася.- То ти тiльки вмiєш реготати? - скрикнув Пилипко.- Так не бо-юсь я тебе! - i, пiднявши кулача-та вгору, вiн подався вперед.Так цвiрчить i стриба горобець перед котом, що вловив гороб'я i, мiцно здавивши зубами, по-кручує довгим хвостом та висвi-чує хижо очима. Ой, стережися,

невеличкий горобчику, того лу-кавого викручування та хижого висвiчування! Лети собi мерщiй у своє гнiздечко виплакувати своє горенько з своєю дружи-ною. Стережися й ти, невелич-кий Пилипку, свого лютого во-рога, що тобi з ним боротись не-сила! Вернися мерщiй у свою го-лодну та холодну оселю, де тебе ненька рiдненька пригрiє й по-турбується про твої недостатки.Не встерiгся знiчев'я горобець, не встиг i цвiрiнькнути востан-нє, як накрив його кiт своєю па-зуристою лапою. Не встерiгся й Пилипко свого ворога, що зама-нив його аж в середину глухого

лiсу, де вiн збився з шляху i рi-зався трохи не по пояс глибоки-ми кучугурами снiгу. Не лiчив Пилипко, скiльки разiв приходи-лося йому падати й набирати снiгу не то що в шкарбуни, а й за пазуху, й за чорний платок на головi. Сiлькiсь! Снiг вiн отру-сить та й знову дере вперед; ду-рноверхе завзяття його пiдга-няє. Лiс перед ним мов вироста; вiн давно вже вскочив у його i повинний би був перейти, а от йому кiнця-краю немає. Мороз уже не раз, мов опiк, боляче вщипнув його за ноги в лихих шкарбунах, за голi малi кулачата й за личенько бiле, рожеве. Не

потура на те Пилипко, зостано-виться перепочити, потре те мi-сце, де болить, похука в малi ру-ченята та й знову пiдтюпцем да-лi.0сь вiн вибрався на чисту поля-ну. Кругом лiс обступив її, а во-на, чиста та бiла, лежить собi, вi-дпочиває пiд холодним снiгом, i тiльки зiрочки виблискують по їй своїми сизо-жовтуватими iс-корками. Де се вiн? Куди забрiв? Скiлько разiв доводилося лiтом бродить йому по лiсу, а вiн не припам'ятає такої поляни. Чи не Морозенкова се, бува, горниця? Чи не задля себе вiн прибрав її так чепурно, чисто? Кругом об-

ставив деревом високим з куче-рявими верхiв'ями, пообтикав невеличкi полянки помiж дере-вом кущами тонкої лiщини, вiд вiтру холодного закриває. Пев-но, се його свiтлиця. Он пiд кож-ною деревиною по пеньку чор-нiє, то задля гостей, що як най-дуть, то було б де перепочити. Чом же тепер нiкого немає? Чи були та порозходились, чи ще й не приходили?- Сiсти лишень тут i собi та вiд-почити,- промовив голосно Пили-пко.- Здорово ухоркався, аж пiт проймає, сяду та перепочину.Пилипко вибрав найзручнiший пеньок i сiв на йому.

"Ну, та й добряче сидiти: є куди простягти ноги й спиною об вi-що обпертись",- подумав Пилип-ко, простягаючи натрудженi но-женята й прихиляючись голо-вою до товстої деревини.Йому було так хороше. Холоду вiн не почував, руки й ноги те-рпли-нiмiли, немiч чи сон коли-хав його стиха...- Вiдпочину та й знову пiду, хоч свiтом доб'юсь до хрещеного ба-тька. Докажу-таки матерi, що Мороза її не злякавсь. Не стра-шний вiн менi, хоч спершу було наче страшно. А тепер... нi! не боюсь... не страшний.Пилипко затих, наче заснув. Що

се таке? Вiн почув, наче що стрi-льнуло в йому; голова ходором заходила, посипались iскорки з очей i разом все перед ним освi-тилось.Загорiлася вся поляна якимсь сизим свiтом. Серед того сизого сяйва почали снiжинки воруши-тись, почали пiднiматись, вста-вати. Та якi вони невеличкi, тен-дiтнi та бiлi! Личко з мачине зе-рно, самi з горошину, а рученя-та; та ноженята, наче волос, то-ненькi.- Годi нам спочивать! - гомонi-ли.- Швидко свiт буде, дiдусь наш прийде. Погуляймо та в до-вгої лози пограймо! - I почали

ставати одна до другої спиною.- Разом! - хтось гукнув. Руки по-сплiтались, заднi посхилялись i переднiх пiдняли вгору; далi пе-реднi пригнулись, пiднiмаючи заднiх,- i пiшло, пiшло. Все кру-гом колесом так i заходило! "Та й проворнi якi",- подумав Пили-пко.- Буде! погрiлись! - хтось крик-нув.- Давай танцювати, нашого гостя дивувати! - Якого? - хлоп-ця малого, що йшов до хрещено-го батька посипати та присiв у нас на пеньку одпочити.Ха-ха-ха! Ха-ха-ха!Якби-то нам жениха...

Невеличкого, малого,Хлоп'яточка молодого!"Дивись, ще й глузують!" - ду-мав Пилипко. А вони кругом йо-го, як той рiй, заходили! Крутя-ться, немов завiрюха знялася.- Шкода, що немає музики! - зно-ву чує Пилипко.- Де в гаспида подiвся наш музика? Видно, ви-хилив чимало, стрiчаючи Новий рiк, та й залiз у дуплi вiдпочи-вати. Ходiмо його збудимо. Доки вiн, бiсова п'яниця, буде рутити!Декiлька пар кинулося ген до дуплинастого дуба. Закрутилися над дуплом та незабаром у йому й зникли. А тi, що зостались бiля

Пилипка, заспiвали:Вставай, вставай, п'яниченьку!Годi тобi спати.Заграй ти нам на скрипоньцi,Дай потанцювати.Незабаром з дупла показався чорний цвiркун, на ввесь рот по-зiхаючи та ногою голову почуху-ючи.- Прочумайся, п'янице! Ач, як розiспався! - кричать до його снiжинки.- П'янице! - огризнувся цвiр-кун.- Який я п'яниця? Ви мене напували, чи що?- А вiд чого ж спиш?

- Вiд чого? Сон найшов!- Знаємо ми, вiдкiля той сон. Цi-лу нiч у попа гуляв, попову доч-ку звеселяв. Прочумайся ж та грай мерщiй!- У попа й без мене були свої музики. Вiддає дочку пiсля водо-хрестя, то там такого гостей зi-бралося, що й протовпитись нi-як. Цiлу нiченьку гуляли. Музи-ка тне, а всi танцюють.- От i ти нам заграй, щоб i ми потанцювали.- А плата буде?- Буде.- Яка.- З iнею водиця цупка.- Подавiться ви нею! - скрикнув

цвiркун, сплюнувши.- Ну, годi, не комизься та ме-рщiй проспися. Бо як повернеть-ся наш дiдусь Морозенко, то бу-де тобi лихая ненька!- Ви так i звикли про все дово-дити дiдовi!.. Цокотухи! Становi-ться вже, буду грати.I, надимаючись, вiн почав:Цвiрiнь, цвiрiнь!Якби теплий черiньТа гаряче просо,То спав би я й досi!А тут менi холодно,Жити менi голодно.Бух!Пiти надiти кожух.

I цвiркун мерщiй плигнув у ду-пло. Всi снiжинки зареготались.- Дивись, якi тут дива! - промо-вив чи подумав Пилипко.- Ще й не такi побачиш! - хтось до його обiзвавсь.Се зразу щось як загуде! Тонко та голосно запищало, наче хто в невеличку дудочку заграв:Се наше Вiхало йдеТа музики за собою веде! -скрикнули разом снiжинки й закрутилися серед поляни. За-хитались гiлки на високому де-ревi й почали струшувати з себе iнiй. То не iнiй, то ледве примiт-

нi бiлi голенькi хлоп'ята злiтали з гiлок, i кожне, вхопивши за ру-ку снiжинку, почало бiля снiжи-нок крутиться та гопака виби-вати. Снiжинки, собi зiп'явшись на пальчики, дрiбно ногами ви-бивали; сухе листя на лiщинi на-дималося, гуло, деренчало; лi-щина об лiщину терлась-скрипi-ла, а вiтер помiж гiлками так за-вивав, що в Пилипка аж у вухах пищало. Снiжинки з iнеєм кру-тилися, збивалися в купу, i та купа росла, бiльшала i, наче стовп, пiдiймалася вгору.Вiхало! Вiхало!Наше любе Вiхало!

Прийди ти до насЗвеселити нам час! -все кругом пищало, верещало, гуло.Аж ось з'явилося й Вiхало. Тов-сте та кругле, наче здоровенна копиця, воно десь iз-за дерева взялося i, вхопившись за верхi-в'я гiлок цупкими лапастими ру-ками, почало опускатися серед поляни. Товстi, як лантухи, його ноги в повiтрi гойдалися, снi-гова одежа на йому крутилася, лопотiла, а кустрата голова на всi боки майтолалася.- Помочi дайте! Помочi дайте!.. Пiддержуйте, щоб не впав, бува,

я та не забився,- товстим хри-плим голосом загукало Вiхало.Снiжинки з iнеєм ще бiльше закрутилися, стовпом здiймаю-чись угору, i той стовп пiдвели пiд Вiхало.- Ху-у! заморився! - сказало Вi-хало i по стовпу почало спуска-тися на поляну.- Гу-гу-у-у! - загуло Вiхало, i все кругом його закрутилося.У Пилипка потемнiло в очах, голова кругом заходила, у вухах дзвонило, мов у дзвони, гадки почали меркнути, зникати. Його щось хитає, колише.Засни, засни, мiй синочку,

Малая дитино! -чує вiн, наче крiзь сон, чийсь любий голос. То мати над ним котка спiває чи хто iнший? Нi, то не матусин голос, то хтось дру-гий над ним нахилився.- Чого ж воно тiсно так стало? Хто се на мене таким холодом дише? - плутається в Пилипковiй голо-вi.- Се ти, дiдугане Морозе? Се твої лихi вчинки?- На щастя, на здоров'я, на Но-вий рiк!..Загуло в Пилипка у вухах, тися-ча свiчок засвiтило в очах, i вiн побачив дiдугана Морозенка. Здо-ровенна, наче винницький ка-

зан, голова його була закустрана цiлим оберемком бiлого снiгу, довга, як помело, борода випле-тена з товстих вiстрякiв криги; товстi настовбурченi брови гу-сто покритi бiлим iнеем, а сiро-зеленi очi, наче Волосожари, ви-блискують холодним свiтом. Ти-хо схилився вiн над Пилипком, подививсь, мов милувався, на його личенько бiле, покiйне i, свiтнувши хижими очима, при-ложивсь до теплих ще устонькiв Пилипкових своїми холоднопа-лаючими устами. Не зiтхнув Пи-липко, не струснувся!.. Все в йо-му й кругом його затихло, по-крилося темним холодним спо-

коєм...Вже бiлий свiт носився понад землею; надумалось сонце вста-вати й послало вперед себе аж два червонi стовпи. Стоять вони на краю неба, пiднялися високо вгору, буяють своїм червоним свiтом, пророкують людям щось лихе на сьогоднi...На щастя, на здоров'я,на Новий рiк!Роди, боже, жито, пшеницюi всяку пашницю,-почулося Катрi крiзь сон.Вона кинулась, одкрила очi та

й не стямилася. Де лежав Пилип-ко, тiльки слiд його: чорнiє дiря-ве ряденце, бовванiє прим'ята подушка.Вона миттю стрибнула з печi додолу й побачила табун поси-пальникiв, що товпились бiля порога.- Ви не бачили Пилипка? - пи-тає.- Нi...поторопiли тi.- Боже ж мiй, боже! - вдарилася в телеси Катря.- Вiн таки не зля-кався, не послухався - пiшов!Та, вхопивши наопашки кожу-шанку, як навiсна, помчалася з хати. Хлопчики постояли трохи i, здивованi, пiшли собi далi,

- А куди се? Куди се так швид-ко? - гукали до неї з дворiв селя-ни, дивуючись, що Катря так заранi й так прудко бiжить ули-цею.Не дослухалася вона до того допитування, вона навiть не ба-чила нiчого перед собою, окрiм одного Пилипка.- Пилипку!.. Сину мiй!.. Синоч-ку!.. I куди ти пiшов по такому лютому морозу?.. Куди ти зня-вся по такому скаженому холо-ду?..- гукала вона на бiгу, думаю-чи, що це гукання ранiш вiд неї добiжить до сина, подасть йому звiстку, як побивається за ним його мати.

Вiтер подихав проти неї i геть односив назад Катрин нестям-ний лемент.Не донявши гуком, вона надо-лужала бiгом. Аж мерзла земля гула пiд нею, так вона мчалася! У грудях дух затинався, серце, як не вискочить, билось, а вона неслася! Вона не потурала нi на що. Хiба вона дише для себе? Хi-ба серце б'ється для неї? Хiба не все одно, коли те й друге стане, як його на свiтi не стане? I чому вона не птиця? Чому в неї не ви-росли крила? Стрiлою б вона пу-стилася навздогiнцi, рябцем би впала, де його спiткала, сизим орлом пiдхопила на свої крила i

миттю додому примчала!.. Та ба! Нема в неї крилець, їй богом не дано лiтати. Хай же одбувають за все ноги!I Катря не жалiла своїх нiг: скi-льки хапало духу, мчалася, спо-тикалася об груду, падала у ви-сокi кучугури снiгу i, викараб-кавшись, знову неслася далi та далi.От вона вже й бiля лiсу. Ось i в лiс вбiгає. Бита дорога послала-ся вправо. А то чий слiд верне налiво? На чистiм снiгу свiжий слiд малої ноги. Катря як вкопа-на стала. "Невже се Пилипчин слiдочок? Збилось уночi з шля-ху?" - вдарило Катрi в голову.

"Та невже ж то, господи?" - скри-кнула вона, не знаючи, що їй ро-бити: чи йти по шляху, чи вер-нуть по слiду. "А може, воно далi й на шлях натрапило? Пiду по слiду",- подумала Катря i, наче п'яна, хитаючись, тихо поплела-ся свiжим снiгом у гущавину лi-су.Ясне сонце почало пiднiматися десь далеко за лiсом, i його чер-воний свiт слався в лiсi по снiгу, а на опушених iнеєм гiлках стри-бало його ясне промiння, висвi-чуючи то жовто-зеленими, то червоно-синiми iскорками. Наче зачарований велетень, стояв лiс, опушений ввесь iнеем бiлим,

прикритий i пронизаний на-скрiзь сонячним сяйвом. В ньо-му було тихо; холодне повiтря вiд лютого морозу, здається, за-гусло, анi ворухнеться - чисте, прозоре, спокiйне.Хто втерпiв би не зостанови-ться, щоб налюбуватися тiєю ча-рiвною красою?Отже Катрi байдуже про те! Не до того їй, щоб чим милуватись на свiтi. Вона тiєї чарiвничої краси не примiчає та й не ба-чить. Вона вбачає тiльки свiжий слiд по снiгу i боїться його загу-бити. Чорною марою тиняється вона по тому слiду, хиляє то на-право, то налiво, куди вiн повер-

не, їй навiть не западає в голову, до чого вiн доведе: вона тiльки одного бажає - швидше, хутчiше знайти свого Пилипка!Он слiд рiжеться прямо на кущ лiщини. Нi, не в кущ вiн пiшов, а повернув поза кущем. Чмелена Катря за ним повертає й опини-лась серед невеликої круглої по-ляни.Бистре око її не помилилося, вглядiло зразу, що Катрi треба, i вона, як стрiла, полинула до пе-нька, на котрому сидiв Пилипко, прихилившись до дерева голо-вою.- Пилипку!.. Синочку мiй! - не-стямно скрикнула Катря i вхо-

пилася за його.Палючий огонь не опiк би так боляче їй рук, як опекло їх холо-дне Пилипкове тiло!У Катрi перед очима дим заку-рив, запекло бiля серця, голова кругом заходила. Якась невираз-на думка знялась в її головi, про-плазала гарячим мозком та там i заколiла.Опукою повалилася Катря бiля сина та вже бiльше й не пiдводи-лась. В неї од нестямки розiрва-лося серце.На третiй тiльки день кинулись селяни шукати Катрю i знайшли її, вже задубiлу, бiля мерзлого

сина.- Отаке-то вчинилося! Недаром сонце всi оцi днi такi стовпи ста-вило,- мовив старий дiд, огляда-ючи холоднi трупи.- Шкода мо-лодої сили - подавив мороз.- Та й краще! - одказав Катрин близький сусiда, високий та су-хий, наче дошка, чоловiк. Не за-давив би мороз, то голод догриз!- А хлопчик? Яка то була втiшна дитина! - знову каже дiд.- Не жалкуйте, дiду, малого: ра-нiше вмерло, менше горя знати-ме! - знай одно товче Катрин су-сiда.Люди тiльки важко зiтхнули та перехрестилися.

Чи не вiд божевiльних речей Катриного сусiди?1885