IВимандрувало на село їх троє.Перший - Валер'ян Лiщина, син учителя. Iз себе такий, невелич-кий на зрiст, хоч має вже чотир-надцять рокiв, худорлявий, гост-роносенький, русявий, чуб дов-гий, пiдстрижений iззаду, як у професора. Блузка на ньому - з латками, пояс нижче живота; че-ревики на ногах батьковi, вели-кi; вiн їх носить, як сам каже, "до останньої каплi кровi". Всi його знали в школi: завжди в нього як не ячмiнь на оцi, то чиряк на шиї. Проте ходить вiн iз такою пихою, що люди мимохiть спи-

няються i дивляться на нього. Особливо коли вiн iде з редакто-рським портфелем пiд рукою. Як же: вiдповiдальний редактор шкiльної стiнгазети. Правда, ба-чили його i в iншому виглядi - коли вiн сидiв, в три погибелi зi-гнувшись, на бруднiй пiдлозi ко-ло шахматної дошки, завоже-ний, розхристаний, з блискучи-ми од азарту очима, часом iз бу-лькою пiд носом, завжди гото-вий дряпатися нiгтями за нечис-ту гру. Проте, вставши, зразу на-бирав свого звичайного вигляду всiма поважаного, енергiйного й працьовитого редактора попу-лярної в школi стiнгазети.

Другий - Вiтя Барановський - син трамвайного робiтника; в кишенi в нього завсiди буває по-вно лампочок, патронiв, кускiв проводу, часами обценьки, гвiз-дки. Де вiн усе теє добуває - iз делiкатностi нiхто про те не до-питується. До навчання хлопець явно ледачий, приходить у клас на другу, часом на третю лек-цiю; очi затуманенi, вигляд зага-дковий, сидить у класi - нiчого не чує й не бачить, думає про щось своє. На перемiнках каш-ляє баском i дуже боляче штов-хається. Дiвчата стиха кидають йому сердито: "Вiтька - босяк", - не сердиться. Коли ж у школi вi-

дбуваються святковi вечiрки, Вi-тя зразу виходить на перше мi-сце: без нього нiщо не зробиться - вiн i столяр, i слюсар, i голов-ний монтер, i декоратор. Пра-цює захоплено з ранку до ночi не ївши, не пивши. Iз себе хло-пець рослявий, рокiв п'ятнадця-ти-шiстнадцяти.Третiй - Кость Ясiнський - бiже-нець iз Холмщини; документiв у нього - нiяких, i скiльки йому ро-кiв - нiхто не знає. Може, п'ятна-дцять, а може, й сiмнадцять - хлопець високий, стрункий, на губi уже нiби щось темнiти по-чинає. Чепурний коло себе, хоч ходить убеханий у якiсь наросвi-

тянськi мiшки. Дзеркальце в нього, гребiнчик, чуб носить з продiлом. Тихий, лагiдний, уся-кому догiдливий, до науки здат-ний. Одно тiльки смiшне було в ньому: дуже вже чемний до дi-вчат. На лекцiях пише їм "летуч-ки". Має грубенький у палiтурцi зшиток своїх вiршiв, читає їх дi-вчатам. "Дiвчур" - дражнили йо-го в школi.Дiвчур, волочур,дiвки штани подеруть,iз вулицi проженуть...

IIНад Києвом спадав курний ве-чiр. Цiлий день пекло, як огнем, сонце, i в мiстi стояла неймовi-рна задуха. До того скрiзь роби-ли на вулицях ремонт: чистили каналiзацiйнi труби, лагодили трамвайнi лiнiї, штукатурили й фарбували будинки. Кипiли по вулицях казани з смолою, i смо-рiд не давав дихати, а курява, що увесь день хмарою стояла над улицями, густа й їдка, рiзала очi, налазила в нiс, хрускотiла на зу-бах. Широкi вулицi великого мi-ста, що по них ранiш плавом плив усякий люд, тепер спорож-

нiли: снували по них тiльки то-ненькi людськi течiї, як тi, що попересихали од спеки, багато-водi колись рiки.Коли над мiстом упали вечiрнi тiнi, з будинку української тру-дової школи поважно вийшов на улицю Валя й, заклавши руки за спину, помалу пiшов улицею в напрямi до кiно. Коло кiно свiти-вся синiй лiхтар i визирали стра-хiтнi на стiнi пики.Мов десь за синiм склом в аква-рiумi рибки, мляво товпилася до дверей невелика купка людей. Лiщина спинився коло кiно i став розглядати сьогоднiшню програму.

Щось ляснуло його по плечу.- Здоров, Валю!Лiщина зирнув на нього серди-то, далi, впiзнавши Вiтю, зрадiв надзвичайно: товаришi не бачи-лись з того часу, як у школi закi-нчилось навчання.- А я думав, що тебе давно вже i в Києвi немає, - сказав Вiтя. - Ти ж збирав екскурсiю на село?Обличчя в Лiщини охмурнiло, стало скучне, невеселе.- Збирав, - сумовито промовив вiн, - та з нашими учнями хiба органiзуєш що путнє. Комiсiї, маршрути, плани, а до дiла при-йшлось - так один - "менi зараз не можна", другий - "мене не пу-

скають удома", а iншi тiльки пу-стили з школи, порозбiгались, що й з свiчкою їх не знайдеш. Та так i розвалилась справа. Ех... Я вже не раз думав собi: пiду я сам. Що менi таке?У Валi блиснули очi:- Вiтька! - ляснув вiн несподiва-но товариша по плечу. - Скiльки ще зосталось канiкул?Вiтька подумав:- Та ще бiльше мiсяця, - а що хiба?- Знаєш що, Вiтю, махнiмо удвох.- Куди? - засмiявся Вiтя.- В мандрiвку, на села, слово че-стi - давай! Ну, чого ми тут буде-мо паритися в цьому Києвi? Що ми тут побачимо? Лiто зiйде

швидко, а чим його згадаєш? А там, лiс, поле...Гаряче, заповзято, як ранiш агi-тував школярiв, Валя почав умо-вляти товариша.Вiтька щось думав своє. В його уважнiше щурились очi, живiша-ла усмiшка, в очах блиснув лiни-вий огник.- Хiба от що, - перебив вiн Валю, - чи не махнути у гостi до Бонда-рiв на Полтавщину... У них, каза-ли, пасiка є, - хоч меду наїмося.Валя, швидко глянувши на ньо-го, хвилинку подумав i ляснув у долонi:- А справдi! Вони ж колись кли-кали до себе... Як я забув!

Вiдразу, як живi, встали перед очима Бондарi - Василь i Настя: вiн у доморобнiй свитi, у вели-ких чоботях, на головi у його селянська патлата шапка, через плече полотняна шанька для книжок. Привiтне його обличчя в ластовиннях осмiхається ми-ролюбною усмiшкою: "Та й за вi-що ви завелися? От люди!" А поруч Настя: сiрi очi пiд чорни-ми дугами все нiби щось хочуть сказати, все нiби з тебе смiють-ся. Перед нею вертиться дзигою оте шалапутне Мазурченя, взя-лось у боки, копилить губу - дра-жниться:

Одчепись, препоганий,ти ж менi не рiвня:що ти швець, вражий мнець,а я Бондарiвна.Так усi й звуть її у школi - Бон-дарiвна. Почали пригадувати, як Василь завжди не втерпить, щоб не пiдняти, коли побачить долi, "святий хлiбець"; обдує на йому порох, у кишеню ховає: "оддам чиїйсь коровi, щоб з'їла". Прига-дували, як вiн завiряв, що в Киє-вi день коротший, нiж у селi: "Гур-гур - i немає дня".- Iдем, Вiтько! Єй-бо, iдем! Ну, руку?Лiщина простягнув руку.

- Лясь! Лясь! -Погодились.- Пiдем.- Ну от, - зiтхнув з полегшенням Валя i далi вже переходить до дi-ла:- Де живуть Бондарi - ти знаєш?- Десь у Лубенському повiтi... В Лубенському чи в Лохвицькому.- От тобi й маєш! Треба знати докладно - в якому селi, в якiй окрузi.- Стiй, - зразу пригадав Вiтя, - Кость, здається, Ясiнський лис-тується з ними. В нього можна довiдатись про адресу. Ходiмо зараз до нього.У Валi блиснула ще одна нова

думка:- Може, i його умовимо з нами. Правда?- А цей пiде! - певно чогось про-мовив Вiтя. - Неодмiнно пiде!- I як воно гарно все виходить! - говорив весело Лiщина.Швидко вхопив за рукав това-риша.- Ходiмо!I хлопцi бiгцем подалися вiд кi-но по курнiй вулицi.IIIВ дитбудинку на краю мiста дi-ти вже полягали спати. Тiснота та духота повигонили дiтей з

похмурого помешкання, повкла-дались на верандi, на морiжку в дворi.- Костю! Костю!Хтось будив Костя, стягуючи одiяло:- Вставай, он до тебе прийшли.- Га? Хто? Що? Та одчепiться од мене! Чого їм? - спросоння зма-гався Кость.- Дiло, кажуть, пильне, вставай! Кость незадоволений встав iз постелi:- Де вони?Показали: в кiнцi двору, в тiнях, стояли двоє якихось силуетiв. Лiнива постать Костя, скуйовд-жена, в однiй бiлизнi, похилита-

лась туди. Пiдiйшов, хмурячись i позiхаючи, протер очi, придив-ляється:- Хто тут такий? - А далi впi-знавши: - А-а-а! Здрастуйте! Чо-го це ви?- Ходiмо далi, щось скажемо, - промовили тi таємничо, як змо-вцi.Через город повели пiд тополю, що над кручею. Кость плутався ногами в городинi, в бур'янах, насилу поспiвав за ними. Посiда-ли над яром. Валя почав розпо-вiдати. Кость слухав, чухаючись, не маючи сили продерти очей.- Заждiть... Як же... Гм... Та куди ж ви, власне, думаєте мандрува-

ти? - Зо сну Кость ще негаразд розумiв, про що мова.- Та кажу ж - до Бондаря на По-лтавщину. Десь у глибинi заспа-них очей блиснула в Костя iскра.- Та це ви справдi чи так тiль-ки? - одкашлявшись, радiсно промовив вiн.- Як "так тiльки"? Справдi! - рi-шуче обоє разом промовили то-варишi.- До Бондарiв?- До Бондарiв!- На Полтавщину?- На Полтавщину!- За двiстi верстов? Пiшки?- Та хай буде хоч i триста - що нам! Не дiйдемо?..

- Слухайте: єй-бо, ви дурите!..Сон iз Костя як рукою змило.- Ото ж бо! Нащо нам тебе дури-ти!Кость зразу загоготiв, зарего-тав, аж луна пiшла ярами: не-зважаючи на свiй поважний вiк, як сидiв, вiн перекинувся голо-вою вниз, покотився в яр, став там дубала, подригав ногами.Обоє товаришi чекали, смiючи-сь, поки Кость переказиться.Трохи втихомирений, вiн вилiз на гору.Згода!Посiдали тiснiше. Радились га-ряче, стиха. Постановили виру-шити завтра зранку. Питання

вирiшали швидко одно за дру-гим. I що брати в дорогу, i як ка-зати вдома, i де збиратися, i ку-дою йти.Сидiли недовго. Швидко розiй-шлися, щоб приготуватись в до-рогу. Кость вертався в бурсу по-вною ходою, рiшучий i бадьо-рий. Хто ще не спав iз бурсакiв, чули, як Кость гукав услiд своїм гостям:- Товаришi! Не забудьте взяти з собою посвiдчення!Кость лiг на постiль, та вже спа-ти було годi. Стояла, як жива, пе-ред очима Настя, причувався її голос. Колись у школi на перервi вiн улучив був часинку, став iз

нею коло стiни на розмову. Про-хав у неї на спомин хусточку. "Дивись, який швидкий, - так за-раз i дай!" - одказала Настя. По-тiм озирнулась навкруги, приг-нулась ближче й стиха промови-ла: "Зароби". Брязнула намис-том i швиденько од його наспi-вуючи:Що твоє листячко вода знесла...IVЩе не спала роса на травi, а вже три тiнi стрибали по шляху аж за Дарницею: по боках двi довшi, а всерединi коротенька, енергiй-

на, од якої стирчали, як у само-варi, редакторськi ушi. Кость нiс за плечима клуночок iз харчами, у Вiтi вiддувався в кишенi наган ("на той випадок, як нападуть бандити"). Лiщина нiс пiд рукою здоровенний редакторський по-ртфель.Повертались назад, кланялись:- Прощай, Київ!- Та невже оце ми таки йдемо?! - сам собi не йняв вiри Кость.- Менi теж аж не вiриться чо-гось, - признався Вiтя.Як казати правду, то й усiм їм не вiрилось. Коли ж розгорнуло-сь широке-широке степове море, як безмежний килим, що витка-

ний рiзнобарвними картами, та коли розiслалися неба голубi да-лi, як писаного, пiшли, мов чов-нами попливли, по хлiбах куче-рявi хвилi - зеленi, та срiбнi, та зо-лотi, мандрiвникам почало зда-ватись, що в ту глибiнь їх сило-мiць тягне. Тягне так, як ото бу-ває, коли попадеш у прудку те-чiю: тобi боязко, ти б уже й вер-нувся, а течiя несе тебе далi й далi. Було i радiсно, i боязко.Iшли весело, аж пiдстрибували. Спiвали, гомонiли безперестану, незчулися, як i вечорiти стало.- Гей, товаришi, час i про ночiв-лю подумати - сонце заходить!- Успiємо ще!

А тим часом сонце крадькома наниз - тиць, як у скриню, та й сховалось.Стало хмуро. Подув, де не взя-вся, вiтрець холодком, отьмари-лась золота пшениця, сумно так зашумiла-зашумiла. Раптом чо-гось стало страшно.- Хлопцi, що ми собi думаєм? Нiч заходить!..Швиденько звернули до села по вузенькiй дорозi, що спори-шем позаростала.Темнiє все швидше й швидше. Вгорi блиснули зорi, мов сердитi чиїсь у темрявi очi: "А що це за люди? Звiдки? Чого?" Жито зра-зу виросло, як лiс.

Iдуть мовчки, аж спотикають-ся, серце б'ється дедалi дужче.Аж ось земля стала пухкенька, пiд ногами хрустить м'яке бади-лля.Кость спинився, злякано:- Хлопцi, та це ж ми по грядках чешемо! Як хто побачить - по шиї надає! Всi спинились.- Ще подумають, що злодiї або бандити.- Заждiть, хлопцi, - надумав Ва-ля, - давайте йти спокiйно, смi-ливо, а щоб не подумали люди в селi, що ми якiсь бандити, - за-спiваймо.Всi зразу погодилися, завели тремтячими од страху голосами:

Ты кресть-янин, я рабочий...Аж ось зразу зашумiла недале-ко гудина, загавкав собацюга. За ним недалеко другий, далi тре-тiй, четвертий... Зчинився в селi собачий лемент. Чуб угору полiз у хлопцiв, i що далi було, вже вони не пам'ятають, - мов од се-ла вихором дунуло, i їх, як пiр'я, понесло назад; летiли через ме-жi, через воду, через колючки. Опам'ятались десь у полi, коли вже не було чути собак. Ноги в усiх горiли, нiби вони пробiгли через жарке пожарище.Далi пiшли навмання. Щось ви-ринуло перед очима - високе, як

башта.Зблизька здавалося - стояв яки-йсь велетенський жук, розчепi-ривши навхрест ноги. Млин. По-сiдали пiд млином.Вiтя почав сердито бубонiти.- Що таке? - спитав Кость.- Додому треба йти, от що! - рi-шуче промовив перегодя Вiтя.- Чого? - похмуро обiзвався Ко-сть. - Все одно доведеться в полi ночувати, а тут принаймнi хоч затишок.Сидiли, зiтхали.- От тобi й клуня з сiном, i ко-жуха дасть дядько вкритись, i молочка зараз iз-пiд корови, - бурчав Вiтя.

- Та годi тобi, не бубони... Вер-таться, так i вернемось. Дiжде-мось хоч свiту! - Валi було чогось страшно.Сидiли мовчки. Далi один шап-ку пiд голову, за ним другi. По-снули...- ...Ну, вставайте, хлопцi, та бу-демо йти додому. Намандрували вже, - будив товаришiв Кость, похмурий i сердитий.Вже припiкало сонце. Хлопцi почали потягатись протираючи очi. Повилазили з-пiд млина, об-трушуються, Стали на шпилi, глянули: де тi всi подiвалися нi-чнi страхiття, - внизу стояло у вербах село, як викупане, а далi

теж безкрає море золотих ланiв, i далечiнь, що так i тягне до себе в глибину. А сонце тепле, ласка-ве, нiби умовляє: "То чого ви злякалися! Край тут - гляньте, який веселий, люди добрi, тут не загинете!"Подивився Кость навкруги, звiв тоскнi очi на товаришiв, почав благати:- Ходiмо, хлопцi, далi! Уже ж скi-льки пройшли! Це ж буде сором людям хвалитись.На душi в усiх справдi було яко-сь важко, скучно й трохи сором-но.Вагались недовго:- Ходiм! Гайда!

- Тепер, щоб не було, - не верта-ться!Кожний нiби переплив уперше Днiпро. Виплив на середину: хо-чеш не хочеш, страшно чи нi, а вже треба пливти до того дале-кого берега.VIдуть день, iдуть другий.Перед очима мрiють села, хуто-ри, перелiски, ставки, вiтряки, розстеляється поле, поле - то срi-бне, то зелене, то золоте, а над усiм небо чисте, як барвiнок, си-нє, i далечiнь, як дим. Пили свi-жу воду з колодязя, купували

молоко в баби, ночували, де при-йдеться. В дядька на горищi, в дяка в садку, в школi. Скрiзь цi-каве, нове. Хоч би й школа: ма-ла-малюсiнька, ще не бачили та-кої зроду. В класi стеля низень-ка, вiкна маленькi, мутнi, i всьо-го чотири парти. Довгi, нефарбо-ванi, грубо сокирою витесанi. Все таке убоге, а теж i собi: i Ле-нiн, i Шевченко, i "куточок", i "хай живе". Учителька молоде-нька. На всьому помiтно - енер-гiйно змагається iз злиднями молодiсть.Ночуючи, розпитували шлях далi, запасались харчами. Першi два днi йшли весело, спiвали,

боролись. Потiм почали свари-тись. Так, нi за що. За дрiбницi. Далi й сваритись перестали, iду-ть мовчки.А сонце парить, а сонце пече. День у день.Ось насилу-насилу ноги тягну-ть. Забули, який день у дорозi, - п'ятий чи шостий. Все поплута-лось....Вечорiє. Тiльки що сунуться по шляху довгi-довгi тiнi, третя, коротка, кульгає далеко позаду.- Валя, та йди швидше, а то за-видна в селi не будемо! - серди-то кричить Вiтя.- Я не можу! - стомлений i сер-дитий долiтає голос редактора. -

У мене виразка на нозi.- Доведеться i цю нiч ночувати в полi. От морока!Недалеко шляху рiденький пе-релiсок, помiж деревами стоїть у копицях сiно. Звернули до гай-ка; iдуть похмуро, мовчки. Роз-ташувались. Сiно сухе, пахуче, а вечiр теплий, земля ще пахтить денним сонцем, цвiрiнчать ко-ники. Повитрушували з торби, що було, повечеряли, напились iз криницi води. Вмостились пiд копицею.Обличчя в усiх помалу стали прояснятися. Простягли натом-ленi ноги.А по синьому небi рядами, як

покоси, сунули звiдкiлясь пухкi зеленястi хмарки; не хмарки - висушене лугове сiно. В покосах горiли зорi, як червонi суницi. Небо - як скошений луг, тiльки що копиць не видно. Покоси ку-дись сунулись, нiби їх вiтром пе-рекидало, i незабаром небо ста-ло чисте - все зарясiло тими зо-лотими суницями. Одна тiльки запiзнена хмаринка, бiла, про-зора, самотою пливла позаду, як покотиполе. Лiщина не зводив iз неї лiнивих очей i перебирав у головi, на що вона похожа: на морську медузу? Нi, на мiтлу? Теж нi. Несподiвано про те ж са-ме обiзвався Вiтя:

- Хлопцi, а гляньте на оту хмар-ку: чисто ж Настина коса, Бонда-рiвнина! - засмiявся вiн. Кость лежав боком - перекинувся. Шви-дко:- Де? Де?- I справдi - таки коса!- I таки Настина!Аж посiдали. Попiдiймали голо-ви.- О, гляньте - нiби й обличчя її ховається в косах.- Дивiться! I як воно таке роби-ться!- Знаєте що? - вигадував Лiщи-на. - Це ми десь, певне, вже бли-зько вiд них, то це вона вилетiла нам назустрiч.

- Кликати вечеряти! Галушок гарячих їсти! Ставало весело. Нi-би аж запахло гарячими галуш-ками.А шовкова хвиляста коса ще пишнiше розпускала в небi тi зо-лотавi кучерi, що аж сяють на краєчках, ховала в собi зажму-рене жартовливе лице i помалу-помалу пливла над хлопцями, щоб гаразд могли розгледiти її мандрiвники та тлi тихої ночi.- Насте, г-о-ов! - гукнув до неба Вiтя.- ... асте-о-ов! - одгукнулось у сусiдньому гайку.- Чи варила на вечерю галуш-ки?

- ... алушки... и... и...- Єй-бо, менi здається, що ми де-сь уже близько, - запевняв Кость.VIСправдi, було вже близько. Бли-жче навiть, нiж думали. Склада-ли план, щоб спершу зайти в Лу-бни, а звiдти вже, розпитавшись, у Липовий Кут. Коли ж другого дня зайшли в село й розпитали-ся, виявилось, що можна було йти в Кут навпростець, не захо-дячи в Лубни. Всього верст за двадцять. Де та й сила взялася. Аж пританцьовували i про вира-зки позабували.

У полi вже почалися жнива. Iду-ть мандрованцi та все у женцiв питають, та все питають, чи да-леко ще до Кута.Їм охоче одповiдають:- Верстов дванадцять... Верстов сiм...А наостанку:- Ось же й вiн! Бачите, з яру ли-пи виглядають: отож вам i Липо-вий Кут. А вам кого там треба?Поблизу зацiкавлених стає бi-льше - поставали, дивляться: що воно, мовляв, за люди?Аж ось од могили, що гонiв двоє од дороги, зiрвався чогось iз гурту женцiв один дядько в бi-лiй сорочцi. Кинувши граблi, вiн

жене до їх навпростець через стерню що є духу.- Чого це вiн?А дядько летить, аж спотикає-ться, - махає рукою, смiється, ближче... ближче...- Та це ж Василь! - не своїм го-лосом, забувши про людей, кри-кнув Кость.- Го-го-го! - луна покотилась за гони.То справдi летiв той самий Ва-силь Бондар. Засмажений, м'язи-стий, в полотнянiй широкiй со-рочцi вiн таки скидався тепер на доброго дядька.- Валя! Кость! Вiтя! - розставляє вiн широченно руки, мов їх усiх

хоче обiйняти. Вiтається гаряче, у вiчi зазирає.- Та невже це ви? Так нiби це сон. Ну й молодцi - от молодцi, так молодцi!Приглядається до кожного об-личчя: змарнiле, засмажене, по-луплене, бiлi плями на них, як лишаї, губи потрiсканi, ноги у виразках.- Єй-бо, аж не вiриться, - проти-рає очi Валя. - Ану щипни мене, Вiтю, чи це я не сплю?Стоять, регочуться. Цiлим табу-ном звернули iз шляху на стер-ню.Василь розповiдає нашвидку, як їх упiзнали:

- Побачили першi мати: кажуть: "Це якiсь здалека iдуть люди". А Настя подивилась та й каже ме-нi: "Знаєш, Василю, на кого ски-дається отой малий?" А я кажу: "На кого?" - "На Валю, - каже, - на Лiщину: i картуз насупив на очi, i плече вгору пiдiймає". Менi так i вдарило в голову: це ж вони до нас у гостi.Прийшли на ниву.Стоять двоє коло нев'язаних сно-пiв: одна старiша, висока, струн-ка, в очiпку. Енергiйне обличчя, сiрi очi у чорних вiночках - мати. Друга з такими ж очима, в жов-тiй хустцi, опустила соромливо униз вiї, зашарiлась, як мак,

швиденько перебирає якесь сте-бло в в руцi - Настя.Мати пильно i привiтно диви-лась назустрiч хлопцям i ще зда-ля хитала жалiсно головою; такi вони були марнi, обшарпанi та чорнi. Очi та зуби тiльки й бли-щали.Поздоровкались.- Приймаєте нас, тьотю, на жни-ва? Це ми прийшли до вас учи-тись працювати. Смiється:- Та й добре ж. То це ви аж iз самого Києва пiшки?- Пiшки.- Нiчого, добрi козаки.Перегодя.- Ну, козаки, сiдайте ж ви пiд

копою та спочиньте з дороги, а ми, дiти, будемо кiнчати, бо со-нечко не стоїть.Всi троє взялись до роботи. Проте хлопцям не сидiлось, тi жнуть та в'яжуть, аж шумить, а тi помiж ними крутяться. Мiж роботою - гомiн: "А як там Су-санна?" - "А що робить Серьога? I досi "ха-лод-ной во-ди" вигукує по Києву?" Сусiди раз у раз пози-рають на Бондаришину ниву: угадують, хто такий, чого.Мимо вузенькою дорогою ри-пить, як стара реля, благенький вiзок з горою снопiв, поруч ши-роченно ступає дiд. Вiн ще здаля кидає погляд на нових людей.

Спинив конячку, висякав носа, пiшов од воза стернею до гурту. Пiдходить.Босий, худорлявий, голова си-ва, борода сива, брови густi, чорнi, суворi. Очi, як у молодого; з-пiд густих брiв жеврiє жарт:- З Києва? Я так i знав. А чи умi-єте робити, хлопцi? Чи косить та жать будете? Робили коли в по-лi, чи, мо, й серпа в руках не дер-жали?- Як прийдуть до вас, дiду Мар-кiяне, найматися, тодi будете питати, - одказала за хлопцiв Бо-ндариха. Дiд зразу пом'якшав.- Та я нiчого, я тiльки так....I справдi, хлопцi незабаром по-

бачили, що дiд жартує: очi сяяли вже миролюбно й весело. Почав розпитувати:- А що там нового в Києвi? Що пишуть у газетах? Як вам Чембе-рлен? Лiга нацiй? - чеше й не спi-ткнеться. - А чи правда, що вже вигадали машину, що погоду вгадує?..I далi:- Правду каже Тарас Шевченко: "Якби ви вчились так, як тре-ба..." - продекламував до речi вi-ршi, далi виймає кисет, крекче й моститься вже на снопi сiдати:- У мене, знаєте... є така... кни-жечка...- Дiду Маркiяне, гляньте - вiз

ваш поїхав! Конячка дiдова, по-стоявши в задумi кiлька хвилин, з власної iнiцiативи справдi на-п'ялась i рушила. Колiя була глибока, труська, i вiз iз снопами почав похитуватися з одного бо-ку на другий. От-от перекинеть-ся. Дiд пiдтяг штани й вiтром - до воза.- Бач, бач яка! Ну, i хто тебе в шию жене?- Що воно за дiд? - спитав Валя.- Це такий дiд, що коли б не ко-няка, вiн би до ночi тут гомонiв, - промовила Бондариха.- Це наш студент кутянський, - додав Василь. - "Я, - каже, - вся-кому студентовi докажу". Та ви

ще узнаєте його добре, вiн та-кий, ще не раз прийде. Ще, мо, й набридне....Вечорiло.- Ну, дiти, тепер додому!VII- А ось i наша хата!В темрявi вирiзались контури похиленої хати з низенькою ст-рiхою. Увiйшли в двiр. Попрос-тягались на морiжку. В хатi свi-тла не свiтили. З дверей вийшла Настя з рядном, на порозi стала.- Василю, вiзьми рядно та роз-стели пiд грушею - вечеряти бу-демо надворi.

Кость схопивсь вперед Василя - i втому забув. Взяв iз рук у Настi рядно:- Насте, ти не сердишся, що ми прийшли до вас? - тихо питає. Настя виступила за порiг, стала в тiнь, поважно, як гостинна гос-подиня:- Нi, я дуже рада. - I далi, поду-мавши: - Знаєш, менi сьогоднi все здавалося, що хтось прийде. Все чогось поглядаю на шлях, все поглядаю...- А ми вчора вночi бачили на небi твою косу, - не втерпiв Ко-сть, щоб зразу не похвалитись.- Як же це? - зацiкавилась, аж у темрявi зашарiлась Настя, мимо-

хiть одкинула за плече товсту, як праник, косу.- Кость! - гукають з гурту. Кость злякано кидає нашвидку Настi:- Хай розкажу пiсля! - Хотiв бi-гти, знову на хвилинку спини-вся, пригнувся, стиха:- А потiм ти менi приснилася... Далi повернувся:- Iду! - I вистрибом через коло-дку.- Го-го-го!Замiсть скатертi - на морiжку рядно, миска, дерев'янi ложки. Крiзь вiти грушi де-не-де просвi-чує тоненький ретязьок мiсяця, кладуться мережанi на рядно тi-нi од вiття. Сiдають круг миски,

шумко, весело.- Вiтя, де ти там? Вечеряти!Вiтя, що гайнув уже скрiзь по двору, до всього приглядаючись, виходить iз-за хати, з садка, сти-ха:- Що то у вас пiд хатою?- Де?- Та отам у садку: якiсь пiрамiд-ки чи пам'ятники... Василь заре-готав.- Та то ж наша пасiка!.. То вули-ки стоять....Вечеряють....Кругом у селi тихо. Тiльки в дворi у вдови Бондарихи гомiн-ка вечеря: вигуки, смiх - на все село...

Гостi у Бондарихи з Києва.По вечерi пiшли спать у клуню, на сiно. Мати казала - "в хатi бу-де краще", - так нi! в клуню. Ко-сть перед сном:- Ну, хлопцi, завтра ж у поле!- Гляди ж, гляди, Василю, побу-ди нас завтра! Василь тiльки ос-мiхнувся.- Добре.Вiтя захрiп одразу. Не пройшло й хвилини, ще всi гомонiли, аж вiн схопився, замахав руками.- Що таке, Вiтю? Вкусило щось? Вiтя пролупався, протер очi, сп-люнув:- Приверзлося, що опали бджо-ли. Смiх.

То всi смiялись, гомонiли, а то одразу стало тихо. Тiльки носа-ми висвистують.VIIIЯк завжди, перший прокинувся Кость. Глянув туди, де спав Ва-силь: тiльки ямка на тому мiсцi в сiнi; визирнув iз клунi. - сонце ген-ген пiднялося. Почав буди-ти:- Хлопцi! Вставайте, бо вже всi пiшли в поле. Помалу почали во-рушитись, потягались, позiхали. Здавалось, спали одну мить. Озираються: на воротях - запи-ска. Пише Василь: "Хлiб, сало,

огiрки - в хатi на лавi. Снiдайте й обiдайте самi. Мати будити не звелiли. Ключ - у ступi. Одпочи-вайте".- Ну, що ж. Так i буде.- Ходiмо тим часом викупає-мось добре.Пiшли до ставка.Iдуть селом, розглядають, а се-ло старе, бiдне, стародавнє. По-хиленi хатки, лiса трухла, двори-ки в бур'янах, а по дворах - те-рниця, сани, мотовило визирає iз-пiд стрiхи - все дерев'яне, вет-хе... Не село - музей старовини. Хлопцям чогось пригадались по-ганськi часи, що про них читали в школi. Бракувало тiльки посе-

ред села якогось iдолища, хоч, правду кажучи, днище, що стоя-ло коло однiєї хати на призьбi, дуже його нагадувало. Все змай-строване абияк i аби з чого, де-рев'яне, трухляве. Так, нiби лю-ди жили тут не цiлi вiки, а тi-льки оселилися вчора, щоб як-небудь пережити тиждень або два. А ось i кооперативна крам-ничка, що скидається на курник, замкнена величезним залiзним замком. Сiльрада хилиться з го-ри, червона зiрочка над двери-ма, така самiтна, мов її буйним вiтром занесло з Києва.- Оце так село! Куди воно годи-ться? - бубонiв Вiтя. - Немов ту-

пим ножем усе вистругане. Ви-купались, розiм'ялись. Вернули-сь до двору. До дверей - замкну-тi.- Ага! Де вiн казав ключ?Кость виймає записку, читає: "У ступi".- А що ж воно за ступа?- А морока його знає.- I ти, Валю, не знаєш?- Нi.- От так штука! Що ж його робити?Ходять кругом хати, у вiкна за-зирають. Видно: на лавi лежить хлiб, стоїть горщик i ще щось ру-шником накрите. Хотiли одчи-нить вiкно - на защiпцi.

- Давайте шибку виймемо, - ра-див Вiтя.- Е, нi, так у гостях робити не годиться, краще пiдождемо.Вернулись знову у клуню. Посi-дали хто де, позiхають. А пiсля купання їсти аж-аж...- Невже оце нам цiлий день до-ведеться бути не ївши? Вже, ма-буть, i обiдати час.- От так оказiя!Сидять, нудяться, ковтають сли-ну.На порозi в клунi виринули двоє малюсiньких хлоп'ят, одно трохи бiльше, другий зовсiм як качан: обоє в сорочках. Очi як гу-дзики - цiкавi-цiкавi. Держаться

за руки, дивляться.- А що, хлопцi, скажете?Нiчого хлопцi не казали, тiльки боязко вiдступили. Проте зовсiм тiкати не мали охоти.- Як вас, хлопцi, зовуть?Не мавши що робити, почали розмову з дiтьми. Дiти соромли-во перезираються, мовчать. А очей не зводять i на позицiях стоять твердо.Вiтя, щось згадавши, раптово схопився з мiсця, до старшень-кого:- А скажи менi, хлопчику, ти знаєш, що таке ступа? Всi заво-рушились: - ага! ану!- Ги! - засмiявся хлопчик, лу-

каво, спiдлоба позирнувши на киян. Оченята засвiтились: "Ото, мовляв, найшли дурня, що не знає, що таке ступа".Товаришi обступили, всi разом почали допитуватись, лагiдно, улесливо:- Скажи, дамо копiйку! Та скажи ж!Хлопчики одвертались, черво-нiли i смiялись-смiялись - брали за жарт. Напослiдок старший ос-мiлiв i несподiвано товстим го-лосом, виразно, слово за словом вичитав, звертаючись до Костя:- А ти ж ото на чому сидiв - хiба не на ступi? Кость зирк - пiд бо-ком якесь химерне приладдя, що

ранiш не звернув уваги.- Та це ж, мабуть, вона й є!Обдивляються, шарять у нiй. Вiтя витяг якусь химерну залiзя-чку, з одного кiнця закручена в кiльце, на другому телiпається залiзна платiвочка.- А це, мабуть, i ключ.Знову до хлопчика:- А правда ж, що це ключ?Хлопець засмiявся дужче:- А то ж хiба що?Вертять той ключ на всi боки, плечима знизують.- Що ж iз ним робити?Хлопчик, видимо, зрозумiв, що це за люди, осмiлiв зовсiм, i в нього розумно засвiтились оче-

нята.- Ось ходiмте, я вам покажу.Привiв до хати, до дверей. Ука-зує:- Стломляйте в оту дiлку. Нi! Нi! Не тим кiнцем! - I обоє малень-ких зареготали: "Звiдкiля, мов-ляв, цi чуднi люди!"- Дайте, я вам одчиню.Взяло ключ, не достане до дiр-ки. Командує - пiднiмiть. Пiдста-вили дране вiдро. Хлопчина сте-ребився на нього, застромив ключ, крутить. Зуби зцiпило, очi нахмурило, аж почервонiло. Ма-нiсiнька ручка цупко повертає ключ.- Уже!

Дверi вiдчинились. Що за диво? Оглядають позубцьований за-сув, пробують замикати i одми-кати. Смiються.- Ну й справа!Посiдали на лавi, снiдають. Ма-лi поставали коло печi знову не зводять допитливих серйозних оченят.IXГарячi жнива... Людей у полi, як мурашок. Кияни ще не бачили стiльки. Косарi - рядами, просто-волосi, сорочки повипускали; ламають жито-пшеницю, як стi-ну, покоси кладуть. Бiлiють ск-

рiзь сорочки пригнутих женцiв; над возами понапинатi холодки, прип'ятi пасуться конi; пiд во-зами - колиски, в колисках дiти. А над усiм музика: iрже десь ло-ша, лунко хтось клепає косу, гу-де далi в степу машина, робiтни-ками густо оточена. Метушня, руханина. Все це нагонить хви-лювання. Вiє од ланiв силою ве-ликою, могутньою, бадьорою. Забули хлопцi про свiй Київ. Са-мi собi здавалися комашками в цьому краєвi серед працi й золо-того хлiба....Хлопцi жнуть жито. Так жну-ть, так пильнують, хапаються один наперед одного, аж пiт їм

очi заливає. Повернуться навк-руги - самi собi вiри не дойма-ють: здається, що вчора були в Києвi, тепер... тепер - на тiм свi-тi. Озираються, все лiчать нав'я-занi снопи. Раз по раз Бондарихи питають:- А дивiться, тiтко, чи це вже на снiп буде, чи нi? Бондираха осмi-хається:- Та, мо, й буде.- Нi, нi! Там хiба пiвснопа, не бi-льше! - невблаганно гукає Нас-тя.- Ану, женцi-молодцi! Ану, робi-тники! - в жарт пiдганяє хлопцiв брат Бондарихи, Кирило, що жи-ве з ними на спiльнiй нивi.

Вiн з рудою борiдкою, з весели-ми сiрими очима та з русими, як у Настi, кучерями. Сам жне, а очi смiються. Все погукує:- Ге, ге! А хто ж то з вас, женцi-молодцi, стiльки стебла за со-бою кидає? - Або: - А хто ж то на ту руку перевесло крутить!Пiшов пити воду, по дорозi взяв чийсь снiп, струснув - пере-весло розлiзлося, як гниле, i снiп розсипався:- Це так по-київському?- Та хоч не завдавайте хлопцям сорому, пороблять трохи - нав-чаться! - оступається за киян Бо-ндариха. Зв'язала свiй снiп, пе-реходить на постать до хлопцiв.

- Дивiться, хлопцi, отак i отак треба робити! - Перев'язує їм снопи, крутить перевесла, учить.Дожавши снопа, Кирило сiдає на снопi перекурити, веселими очима позирає на хлопцiв; мор-гає сестрi:- Ну, которого ж, Оксано, будеш зятем звати? Бондариха випрос-тує спину, теж поглядає на хло-пцiв, пiдтримує жарт:- Та я вже й сама не знаю, всi хлопцi бравi, гудити не буду.- А одначе? Чи не отого кучеря-вого? - накивує Кирило оком на Вiтю.Вiтя пiдводить голову, крадь-кома, по-зрадницькому показує

на Костя. А Кость мов i не чує, про що розмова: так працює, так пильнує, тiльки ушi та шия чо-гось зашарiлися вогнем.Кирило смiється.- То ж то вiн до роботи так узя-вся, а я й не догадаюсь.- Кость, ось про тебе говорять! - гукає Вiтя. Кость - мов i рiч не до нього.- Та буде вже! Отак засоромили козака, - смiється Оксана.- Що козак, то козак, а гляньте, чого це Настя загорiлась? - непо-винним голосом звертається до всiх Кирило. Далi до Настi: - Нас-те, не гори так, а то жито запа-лиш!

Настя сердито вертить голо-вою:- Оцi ще! Як почнуть...Бондариха:- О, цей уже дядько! Нi старого, нi малого - нiкого не минає, щоб не зачепити.- Ну, дiти, не стiймо, сонечко не стоїть....Сонце палить. Дедалi дужче, аж варить. Подихне вiтерець, на-бiжить хмаринка - нiби мати рi-дна на головi чуб погладить. Да-лi нi хмаринки, нi вiтру, сонце нiби нерухоме стало серед неба. Пече, аж у головi туманiє. Пов'я-ли хлопцi, поварились, як раки. Вже й розмови немає. Тiльки ча-

сом коротенько обзивавсь Кири-ло:- А що, хлопцi, та коли б оце той дзонтик?Або:- Оце б, хлопцi, того квасу чи мороженого, що в Києвi прода-ють на Євбазi! Еге?Бондариха одкашлялась:- Може, вже, хлопцi, їсти похотi-ли? Ось зараз, дiти, зараз будемо обiдати.Та довгий здався хлопцям той "зараз". Спина не розгинається, руки як дерев'янi - не слухають-ся. Здавалось: ось-ось сам пова-лишся на снiп. То лiчили снопи, а то забули. Позирали на сонце.

Наостанку не витримав Василь, кинув серп на снiп.- Мамо, вже, мабуть, будемо обi-дати.Бондариха кинулась, мов прос-нулась:- Таки й правда, а я задумалась та й забула. Кидайте, дiти, буде вже.- Ху! - витирають пiт, над силу тягнуть ноги, мов їх зараз пови-прягали з плуга.- Потомились, хлопцi? - спiвчу-ває їм Бондариха. - Це добре гос-тювання - тiльки прийшли, а їх зараз у роботу позапрягали.Обiдати посiдали пiд копами, в холодку. Василь витяг з-пiд сно-

пiв торбу i почав розкладати обiд.Дечого багато забудуть мандрi-вники з тiєї мандрiвки, та, мабу-ть, довго не забудуть того хлiба, вiтром обвiяного, сонцем прис-маленого, що хрумав на зубах, як пряник, та того сала в капус-тяному листку, що розтавало на сонцi, що мазали ним скоринки, та ще тих прив'ялих у ворочку вишень. Брали добрi кимси хлi-ба i незчувалися, де вони дiвали-ся з рук: танули, як вiск.- А що, хлопцi, чи їли ви щось таке добре в Києвi?Хлопцi тiльки загули з повни-ми ротами.

Обiд був веселий, гомiнкий. Ки-рило сипав, як iз рукава: про "ба-риню", про "дзонтик", про поро-шки для апетиту, про москаля, що ходив уперше косити.Регочуть, аж давляться.По обiдi хто пiшов по воду, хто лiг пiд копами спочити.Лiщина гомонiв безперестану, вираховуючи, чи вийшла б ски-рта до хмари, коли б позводити всi на Українi копи до одного мi-сця.Бондариха чи спала, чи нi, - встала, пiшла на сумiжну ниву, де лежали вiтром поплутанi по-коси. Пiдiймала колос, журно го-ловою хитала. А вернулась, бiд-

кається: пересохло на кострицю Маринине жито - висипається. За чуже жаль. Треба буде допомог-ти сердешнiй, як своє впораємо.Всi повставали i, потягаючись, пiшли до своїх недожатих сно-пiв.Непомiтно надiйшов вечiр. Ра-дiсною пожежею спалахнув за-хiд, кинув червону стуму на ла-ни, мов туман. Нiби пiд чарiвним лiхтарем на екранi виросли ря-дами силуети кiп, як зубчастi дзвiницi. Шпурнули вiд себе, ку-ди видно, велетенськi тiнi. Шу-гнуло вгору недожате на могилi жито, як лiс, живими тiнями в рожевiй iмлi заметушились же-

нцi. Суворими, дорогими фарба-ми мальована убога їхня одiж.Гаснуть лани й завмирають...Самiтно бринить десь остання коса - косар доходить ручки. На його смаглому обличчi замирен-ня i втома.Жiнка, зв'язавши останнiй снiп, бере з колиски на томленi руки дитину, стає нерухомо перед за-ходом, мов на малювання виря-дившись. Вишнева печаль в очах її карих сяє проти вечiрнього со-нця.Ось тихо заслоняє вже величну майстерню темна завiса, ховаю-чи незрiвнянного майстра кар-тину.

А вгорi, у темних мурах, засвi-чувалися над житом-пшеницею гостиннi свiчi - зорi.Вертались у присмерках.Гнали череду, було курно. Як iскри, блискотiли в курявi зорi. З поля поспiшали: засмаженi, за-куренi, стомленi. Мовчки, без ро-змов. З косами, з серпами, з тор-бами. У дiвчат i жiнок пiд пах-вою пучки волошок, материнки, вiнки з жита. В усiх на виду - смуток i втома.XIшли в поле до схiд сонця, спо-тикаючись, роздирали кулаками

невиспанi очi, згинались од хо-лоду. Нiчого в свiтi так не хотi-лось, як спати. Здавалось, де впав би, там i заснув: у ровi - в ровi, в бур'янi - в бур'янi, хоч на камiннi. Коли б це так удома - крик, бунт пiдняли б, - тепер iдуть. Починати роботу - чиста мука: руки болять, ноги болять, спина болить. Помалу-помалу, мов не своїми руками, беруться за серпи. Аж дедалi руки, ноги i все тiло нiби наливається соком, мiцнiє. Пригрiває сонце, i втома зовсiм розтає, як вiск. Робота за-горалась.... По обiдi з третьої рiзи бiжить стернею смуглява дiвчина. Чор-

ноока, жива, з червоною на гру-дях краваткою. Ще ранком, їду-чи в поле, вона з воза вiталась до Бондаришиних женцiв.- Здорова, Настуню!Прибiгла, обнялися. Цмок, цмок...- Скiнчила?- Скiнчила!- А куди далi?..Заторохтiла.- Надовго, Соню? - обiзвалась до дiвчини Бондариха.Соня повернулась:- На жнива, тьотю.I знову до Настi:- Знаєш, Насте, менi роботи-ро-боти! Обслiдувати економiчний стан села, вияснити число неза-

можникiв, куркулiв, зробити до-клад про яслi, виявити число грамотних, неграмотних, жiнвiд-дiлiв, лiкнеп, читальня...Засипала, засипала, стулила гу-би, запишалась, похитує голо-вою:- Роботи-роботи! - А сама вже не зводить очей з гостей. Далi стиха щось нишком питає Нас-тю, кидаючи допитливi погляди на хлопцiв.- Товаришi, - дипломатично зве-ртається Настя до хлопцiв, - ось товаришка Соня пропонує...Слово перехоплює сама пiоне-рка.Довiрливо, смiливо, як до зна-

йомих:- Товаришi, я бачу, що тут у селi набралось нас стiльки молодi, що могли б органiзовано повес-ти якусь працю. Наприклад, ви-ступити з кiлькома доповiдями або...- Слухайте, дiти, що я вам пора-джу, - встряла в розмову Бонда-риха, - те все, що ви кажете, мо-же, воно удасться вам, а може, й нi, а бiльше того, що вилами по водi, краще пiдiть оце гуртом та зв'яжiть жито Маринi Петренко-вiй. Жiнка руку обварила, сама не може, а жито сиплеться. Там його кiп на чотири, на п'ять - не бiльш. Пiдiть, дiти, за сонця ще й

зв'яжете.- Зараз?- Зараз.- Згода! - весело, радiсно.А найбiльше була рада сама Со-ня. Аж у долонi заляскала.Смiялись: "От, мовляв, здивує-ться вдова, як вийде в поле та побачить, що жито її зв'язане". Гуртом перебiгли на сусiдню ни-ву.Зашумiло на вдовинiй ризi, за-дзвенiло. Весело й шумко поча-лася праця, i гомiн лунав далеко навкруги по чужих нивах. Люди спинялись, торопiли: "Що, воно - комуна?"Спiвали, реготали, жартували;

зрештою, як водиться, завелися:- Що? Що? Пiонери? - загроз-ливо iз запалом кричала Соня.- О, Соня вже й скипiла - що ж тут такого, кожний має свою ду-мку.- Бо мене злiсть бере, що все на пiонерiв: пiонери - такi, пiонери - сякi...- Нападають на пiонерiв, то й є за що, - одрубала Настя.- А за що? Ану скажи, за що? Ану?- Та годi, от люди! - зводить на мир Василь.Нехай у школi тiльки те й роб-лять, що гризуться, чого ж тут? Всi ми тут однаковi - пролетар-

ськi дiти.Проте впинити не було вже змоги.- Що там - годi!..Загорiлась одна з тих гуртових суперечок, якiй краю не видно. Махали руками, поблискували очима, лiтали сердито граблi по покосах, ламаючи зубцi... Гомiн, як на мiтингу.... Тихо кiнчають роботу, мовч-ки, сопуть. Хто смутний, хто об-ражений, в кого ще чуб навстов-бурчений.Скiнчили роботу - не радiсно. Посунули додому мовчки. По од-ному, по двоє.- Насте, клич же Соню вечеряти

до гурту, - звелiла мати. Настя прохала сухо з офiцiйною гости-ннiстю.Соня почувала образу, проте щось недоказане, нез'ясоване потягнуло її за гуртом.XIВечеряли також пiд грушею, до мiсяця. Пробували налагодити якусь розмову, не в'язалася. Нi, нi - та й виривались iскри ще не погашеної сварки.Рипнула хвiртка.Мати:- А годi, дiти, либонь, хтось iде.Дослухається.

Загавкав собака.- I хто ж це воно так пiзно! А пi-ди, Насте, проведи.Настя пiшла.Вертається Настя, а за нею яка-сь жiнка з дитиною на руках. Ви-йшла на промiння на мiсячне, вi-тається:- Добривечiр, хлiб-сiль!- Хто це? Не вгадаю поночi, - приглядається Оксана. - Це ти, Марино? Чи не свариться прий-шла, що мої женцi похазяйнува-ли в тебе на полi?- Так цьому таки правда? - зацi-кавлено промовила молодиця, пiдступаючи ближче.- Удова! Марина! - кинулись.

Похмурi, сердитi, скучнi лиця прояснились, оджили вiдразу.- Та зв'язали ж. Як там вони зв'язали, може, не до ладу, того не знаю, ну, а таки зв'язали.- Чому не до ладу? - образилась Настя. - В'язали, як i люди в'я-жуть.- Чотири копи й вiсiм снопiв ви-йшло, тiтко! - весело додав Вiтя.- Ну, то як же це? - допитува-лась молодиця. - Хтось вас пос-лав чи хто звелiв?- Та хто їх посилав - самi пiшли, - казала Оксана. - Що їм, моло-дим та здоровим: пiшли, заiгра-шки, зв'язали, наговорились, на-спiвались, ще й додому завидна

прийшли.- Ну, кажiть же ви! - дивується молодиця. - А я почула, то й вiри не пойняла. - Одкашлялась: - Ве-ртаюсь оце з дитиною з левади, бачу, у Гордiя вечеряють коло хати. "Гордiю, - кажу, - чи не зв'язав би ти мого жита завтра, а я тобi колись заплачу або од-роблю". - "Нi, каже, завтра iду косити своє". Бiдкаюсь, хто б же це послухав. Коли Погорiлко старий за плечима: "Та чого ти, Марино, турбуєшся, жито твоє стоїть вже в копах!" - "Так, - ка-жу, - той саме тепер час, щоб хтось пiшов в'язати вдовине жи-то". - "Так я ж тобi кажу, що твоє

жито зв'язане". - "Хто?" - питаю. "Школярi", - каже. А я ото ж таки чула, що до вас прибули з Києва товаришi, й вiрю, i не вiрю. Та оце й думаю, дай зайду, спитаю.Почала призиратись у темрявi до товариства, привiтно осмiхає-ться.- Так оце вони й є. Чим же менi дякувати, товаришi, за вашу по-слугу?Замахали ложками, руками:- О, о, яка там дяка!- Нiчого не треба.- Воно не стiльки того жита, са-ма б зв'язала, коли ж одно що руку опарила, а друге - оцей, оцей, оцей... - почала гойдати на

руках дитину, гаряче пригорта-ти до грудей, зазираючи їй у вi-чi, - оцей менi кателик руки зв'я-зав! Оце моє горе!Призираються до неї: лице ма-рне, очi заклопотанi, запалi, рука зв'язана, як прач.Почала знову:- Посадила оце я його в дворi в коробцi та, хай бог простить, i забула. Голова забита, ну зовсiм вiн у мене з думки вийшов. Пi-шла аж до могил накопати кар-топлi. Як забула, то й забула, згадала оце аж увечерi, як при-йшла додому. Сюди, туди, - не-має мого Уласа. До сусiдiв - нiхто не чув i не бачив. Бiдна головко!

Як не своя бiгаю по кутку, вже й не знаю, що й думати. Старi жi-нки радять: "Слухай, молодице, вухом до землi, воно так не сидi-тиме, десь плаче". Почала я слу-хати. Побiжу на майдан, припаду ухом до землi - не чути. Побiжу на город - не чути. Аж у Марти-ненковiй левадi слухаю - десь гуде. Я ухом припаду до землi - i далi, послухаю - i далi. Ну й що ж ви собi думаєте? - В очах моло-дицi затремтiв острах. - Сидить моє золото коло самiсiнької кри-ницi, а криниця та ще без цябри-ни. Квiточки плавають по водi, видно, понакидало. I як воно ту-ди само не впало, - я вже й сама

не знаю.Пригнула голову до дитини з острахом, з жагучою любов'ю.- Ну, що б ти собi думав, коли б упав у криницю? Га? Кажи!"Золото" поважно, як учений у крiслi, сидiло на руках у матерi, позираючи чорними очицями на мiсяць.Зiтхнула. Кинулась.- Ну, це ж я забалакалась. Спа-сибi ж вам, товаришi, за вашу по-слугу. Прощавайте! Та ви хоч ко-ли зайдiть до мене в хату, може, я розживусь на пляшку того проклятого самогону, то хоч по чарцi вип'єте!В запалих очах блиснула весела

iскра. Всi зразу засмiялись.- Чого? - дивувалась молодиця. - Не п'єте! Ну, так посидите. За-спiваєте.Iде, приказує:- Зайдiть же, зайдiть, - глядiть. Не погордуйте.А наостанку:- Воно аж на душi полегшає, як почуєш, що є ще на свiтi добрi люди.Пiшла повеселiвши.Оксана провела її очима.- Веселої була вдачi молодиця: дiвкою, було, всi вулицi гудуть нею: лихо приборкало.

XIIНiби щось наворожила молоди-ця: пiшла, зразу стало радiсно й весело. Почалося так: Настя пi-дсипала галушок. Валя глянув на Костя, пiдморгнув бровою...- Пам'ятаєш: "Насте, го-ов!"Кость пирскнув, похлинувся, кашляє. Вiтя ложку од себе, ха-пається за груди: пирск! пирск!- Що таке?Розказують. Настрiй мiняється. Про суперечки не хотiлось зга-дувати. Повечеряли - не хотi-лось розходитись. Була субота. Соня згодилась ночувати. Нiби магнiтом стягнуло тепер Настю

з Сонею. Обнялись, як улипли; довго, обнявшись, ходили по двору, гаряче про щось шепотi-ли, в закутку гаряче цiлувались, смiялись. Збирались до гурту, чогось пригадували школу: учи-телiв, шкiльнi екскурсiї, вечiр-ки... З'явилась думка - влаштува-ти в селi вечiрку. Визначили де-нь: тої недiлi. Зразу ж почали складати програму, далi - скува-лось щось подiбне до летючої репетицiї: декламацiї, далi пере-йшли на пiснi.Настрiй розгорався, як на вiтрi жар. Кiнчали однiєї, починали другої, мiнялись тони, пiснi жу-рнi мiнялися на веселi, револю-

цiйнi на побутовi, шкiльнi на ву-личнi, i всi разом сплiталися в одну довгу, що в нiй перемiша-лося все: журба, смiх, тихий сму-ток i молодий запал.То пiдкидається смiхом, як кре-м'яхами:Ой пряла чи не пряла,Прости, боже, що збрехала.I клоччя курить...То знову, як продовження цiєї, - глибокий, чистий молодий сму-ток:Кру... кру... В чужинi умру.Поки море перелечу,

Крилонька зiтру.На тину, коло ворiт, як iз землi, виростають мовчазнi, темнi си-луети, як тiнi смутку за лiтами молодими. Жiнки, чоловiки. Ви-йшла мати загонити спати, за-слухалась.- Так, гарненька пiсня, - скупо похвалила вона. Проте, гляну-вши на це енергiйне, задумане обличчя, на той прекрасний ма-ленький вогник, що засвiтився в її суворих та розумних очах, мо-жна було зрозумiти, що та по-хвала високої цiни. Не погнала спати. Зiтхнула:- Та ви ж довго не загулюйтесь,

дiти....Згадали шкiльнi гри. Нiч, яс-но, морiжок. Пiшли по двору па-рами в ходячого сусiда, як, бува-ло, на вечiрках по шкiльнiй залi:- Жито чи пшениця? Серп чи молот?Вiтi несподiвано в пару припа-дає Кость. Увесь вечiр Вiтi здава-лося у темрявi, що Кость тисне руку Настi, раз навiть почулося, що коло тину вони поцiлували-сь. Вiтi чогось забажалось узяти Костя пiд свою опiку.- Слухай, це ти справдi у любов надумав гратися з Настею? - то-ном щирого "друга" запитав вiн Костя, а далi почав:

- Ти ось послухай, Костю, мене, старого друга твого: ти не жа-ртуй iз цим! Любов, брат, це тобi не шуточка... Любов, брат, до всього доводить. Ти парень мо-лодий, ще нiчого в цьому не ро-зумiєш, ти послухай краще бу-валого...I Вiтя почав розпатякувати про те, що таке любов i до чого вона доводить....Дiвчата полягали в коморi, хлопцi, як i завжди, - в клунi. Бу-ло пiзно, проте не спали нi тi, нi другi. Мов пружинами зводило з постелi. В клунi пригадали ока-зiю з ступою, розгомонiлись. - Та й нащо вона, ця бандура? - питав

Валя.- Це наша сiльська крупорушка. Сiм раз потом обiллєшся, згорiла б вона йому, поки стовчеш на одну кашу. Я її, чортову марюку, колись хотiв на дрова порубати, як на їй ногу приморозив, - мати не дали, - пояснив Василь.Вiтя був насуплений - прояснiв.- Я вперше побачив її - думаю, думаю, - нiяк не прирозумiю, для чого вона. З крилами, з голо-вою. Аероплан - не аероплан, мо-рока його знає, що вона за мача-да.- Смiються.- Василю, знаєш що? - надумав Валя. - Подаруй ти її у наш шкi-

льний музей. От було б цiкаво! Такого дива, мабуть, у Києвi нi-хто й не бачив.- Берiть, спасибi скажу, - махнув рукою Василь, - бо вона менi ко-лись таки одiб'є печiнки.Позбивались коло ступи. Роз-глядають. Василь злiз на ступу, почав демонструвати. Заскрипi-ла... гуп-гуп.Регiт.Оце так машина!...Дiвчата попiдводили голови: почувся в клунi вибух реготу, ляскотня в долонi.- О, це вже щось вигадали, - промовила Настя. Дiвчата зазд-ро почали прислухатися. Аж ось

щось застукотiло в дверi. Тихий голос Костя:- Дiвчата, ви ще не спите?Кинулись. Обидвi разом:- Нi, а що хiба?- Iдiть, будемо ступу судити.- Що?- Суд над ступою вчинимо.Соня схопилась, пiшла по сiнях.- Суд! Суд!Далi швидко те-се на себе - ви-скоком iз сiней.Ступу вже витягли iз клунi. В синьому променi мiсяця стояло це химерне приладдя, як якесь середньовiчне диво.Коло нього дiжка догори дном, а коло дiжки, як коло столу, по-

важно сидiв на старих вуликах та пеньках нiчний трибунал.Босий, без шапок, у бiлих соро-чках.Голова:- Прикладний суд над ступою гражданина села Липового Кута Василя Бондаря оповiщаю роз-початим...XIIIНе пройшла марна праця моло-дого товариства на вдовинiй ни-вi. В селi швидко розiйшлася чу-тка, що iз Києва надiслано на жнива школярiв у допомогу не-заможним людям. Однi казали,

що їх душ iз десять, другi - п'ят-надцять, а на другому кiнцi села запевняли, що своїми очима ба-чили, як виходила в поле артiль чоловiк iз тридцяти.I ось другого дня у недiлю по обiдi прийшов до Бондарiв при-старкуватий чоловiк, чепурне-нько вдягнений, починає проха-ти, щоб дали йому хоч на кiлька день хлопця.- Я чоловiк бездiтний, стара все нездужає - невправка. Я такий, - додав вiн, - що дурно й не схочу, що слiд - заплачу.- Хто пiде? - переводить очi з одного на другого. Кожний оги-нається. Зiтхнув чогось Кость:

- Це, мабуть, виходить менi iти. Хай так i буде - я пiду до вас, дi-дусю.Звечора й пiшов.Другого дня пiщов до дiда Мар-кiяна Валя. Дiд давно його кли-кав до себе. Таки переманив.А ще через день зник десь i Вi-тя.Двiр Бондаришин затих.У полi скрiзь виблискували сте-рнi. Однi iз селян ще не покоси-ли, а iншi вже почали возовицю. Цiлий день з ранку до пiзньої ночi вози хмарою збивали куря-ву, рипiли колеса, як у релi гра-ли. Золотi гори плавом пливли по вузеньких дорогах iз поля в

селянськi двори й клунi.Кость швидко оговтався у без-дiтних людей. Днiв через два, через три i старий, i стара кож-ному, кого не стрiвали, хвалили свого робiтника. "Та така вже люба та мила дитина: i привiтна, i слухняна, i роботяща, де воно й зародилось таке, - краще, нiж яке рiдне".Про Валю та дiда Маркiяна лю-ди казали: "Злигався старий iз малим, що їх i водою не розiл-лєш: скрiзь удвох". Казали, пра-вда, також, що в їх бiльше роз-мов, нiж працi: "Покинуть оце складати снопи та цiлими годи-нами й сперечаються, вимахую-

чи руками, той на стiжку, а дру-гий з вилами коло стiжка".Вiтю незабаром знало вже все село: i старi, й малi. В одних лю-дей вiн довго не сидiв - лiтав по селу, як вiтер: учора бачили йо-го на одному кутку, сьогоднi вже кашкет його майорить десь аж у протилежному; ранком сидить на возi, по шию зарившись у го-росi, увечерi гарцює верхи на чи-йомусь конi. Де Вiтька, там смiх, гомiн, часом сварка: там вхопив косу - насилу одняли, там нава-рив кашi, що викинули її собацi, а там завiвся з жiнками за попiв та вiру. Та так гаряче завiвся, що обуренi баби не в жарт хотiли

йому зняти штани та нажалити його кропивою. Утiк.XIVА в суботу ввечерi, як була про те ранiш умова, почали сходи-тись до Бондарихи. Прийшов Кость, сидить на перелазi з На-стею, хвалиться: "Такi гарнi лю-ди, такi гарнi, як рiднi. Чого не вмiю, учать, як сина. - Хвалить-ся: - Сам умiю на воза накладати, наривати волiв (у них воли), а сьогоднi вже косив".Коло перелазу з'являється Ва-ля:- Добривечiр! От дiд - так дiд! - I

зразу починає про свого дiда. З жаром, iз захватом. - Знає зiлля, лiки. Про все знає, що не спитай. Iсторiю України знає, Кобзаря мало не всього декламує напа-м'ять...I про Дарвiна, i про Маркса... Знаєте, коли б такому дiдовi та освiту...До гурту пiдходить Василь:- Ну, так пам'ятайте: завтра по обiдi - вистава!- I п'єска буде? - швидко запи-тала Настя.- Аякже! Першою пiде.- Що ж це менi робити, що в ме-не немає червоної хустки? - за-турбувалася зразу Настя.

Всi засмiялись.- Кому що, а їй аби червона ху-стка: буде якась, хоч не червона.Настя знiяковiла, розсердилась:- Написано в п'єсi - "червона ху-стка", то й треба, щоб така була.- Ну, гаразд, десь позичимо, - миролюбно згоджувався Василь, - а головне - треба зранку встиг-нути зробити репетицiю, поста-вить декорацiю, знайти решту акторiв: хоч їхнi ролi - по кiлька слiв, а все ж не можна без них. Потiм треба зробити для суфле-ра будку. Шкода, що нема оце Вi-тi.- А то ж хто на призьбi сидить, чи не вiн?

Один по одному пiдходять:- Це ти, Вiтю?Мовчить.- Нiби не Вiтя.Василь пiдiйшов до його ближ-че, нагнувся.Сидить, насунувши козирок на ушi, голову схилив.- Нi, таки Вiтя! - i далi стурбова-но:- Е, та вiн чогось плаче!Всi гуртом до Вiтi. Вiтя сидить нерухомо, як i ранiш, схлипує. Затурбувалися:- Чого це вiн?- Дивiться, чи десь не набили, - вiн задерикуватий!- Чого це ти, Вiтю?

Вiтя крiзь плач почав щось бу-рчати:- Як нiхто мене не любить, уся-кий смiється, як я сирота...Дивуються, серйозно:- Як сирота, Вiтю, адже ж у тебе тато є?- Є! - крiзь сльози вимовив Вiтя.- I мама є?- Є.- Ну, так який же ти сирота?Вiтя перестав плакати, носом чмихає. Далi знову: затулився рукавом, як не заридає, гiрко-гi-рко. Всi перезирнулись.- То що ж таке трапилось, Вiтю? Може, набив хто? За гiркими сльозами насилу вимовив Вiтя:

- Як менi на осiнь... у солдати...- Ану заждiть. - Кость швидко нахилився: - Ану дихни?- Еге-ге! Та од нього, голубчика, самогоном несе, як iз бочки.Всi зареготались.Вiтя був справдi п'яний i п'я-ний люто: козирок зiм'ятий, у глинi, сорочка розiрвана, чуб скуйовджений, очi мутнi, облич-чя блiде.Кость суворо:- Та й де це ти так налигався, Вiтю?Вiтя перестав плакати, почав щось сердито бурчати, далi лая-тись. Товаришi хотiли одвести спати - вирвався, на морiжок

упав. Хлопцi - в смiх.- Годi! Годi! - обурено спинила їх Настя. Стала пiдiймати п'яно-го.- Вставай, Вiтю, та пiдеш спати.- Я сам, я сам, Настуню! - Спра-вдi встав-таки сам, патякає:- Настуню, ти одна мене розу-мiєш, в тебе прекрасне серце, iз тебе вийде знаменита людина, тiльки не люби ти отого... ото-го... - Вiтя люто тикав пучкою на Костя, - отого носатого, отого вирячкуватого... вухатого.Не знаходив слiв i сердито ма-хав кулаками. Зрештою, витяг-нув губи, почав передражнюва-ти:

- "Чого являєшся менi у снi, чо-го звертаєш ти до мене..." Поет... Знаю, куди ти хилиш! Женишок! Зятьок!..Далi блиснула якась рiшуча ду-мка:- Насте, ти любиш мене?Смiється Настя:- Ну, а як же? Люблю!- I я тебе! - Вiтя нахилився i побожно, як iкону, поцiлував На-стю в щоку, що та тiльки ахнула.- О! - на обличчi у Вiтi, запла-каному й завороженому, просяя-ло повне задоволення. Однiєю рукою обгорнув Настю, другою ткнув Костевi дулю:- Бачив?

Здiйнявся шалений регiт. Ви-йшла Оксана:- Що таке? - I далi злякано: - Ли-хо! Де це вiн так набрався? Це чи не в Петренкiв на обжинках? Еге, Вiтю?Вiтя повернувся до неї.- Я босяк, я жулик, я... та я вас люблю, як рiдну матiр. Дозволь-те поцiлувати вашу чесну, тру-дящу руку.Оксана заклопотано:- Ну, добре, добре, сину, треба тiльки йти сьогоднi спати.- Пiду, вас зразу послухаю, пiду, а вести мене, як жулика, не до-зволю. Вiтя помарширував, по-хитуючись, до клунi.

- Ну й люди! - хитає головою Бондариха. - Треба було отак на-поїти хлопця....Вiтi було погано.Настя давала йому води, клала на голову компреси, ходила як сестра-жалiбниця. Гладила чуб.Кость довго ворочався, не спав, раз по раз пiдiймав голову, ди-вився, що робить Настя.Далi вкрився з головою, замо-вк. Аж ось знову схопився, роз-кидав постiль, почав одягатись. Ревнощi їли його, як iржа.- Куди це ти, Костю? - спитала Настя.- Пiду до хазяїна - тут менi не-має чого робити, - гостро одка-

зав Кость.- В чiм рiч? - затурбувалась На-стя. Кость хотiв iще щось сказа-ти, далi махнув рукою i, не ози-раючись, подався iз клунi.XVПрокинувся Вiтя пiзно, як уже всi повставали.Згадав: бруд, рвоти... фе... Гидко стало.Зразу пригадав учорашнiй ве-чiр, i од сорому стало йому жар-ко: "I-i! Наробив же я шелесту!"Рiшуче:"Втечу в Київ. Тихенько, щоб нiхто не бачив".

Аж ось чогось стала перед очи-ма Настя.Тiльки пригадав її, зразу тихий, нiжний холодок закурився на його щоцi. Здавалось, iще й те-пер чиясь лагiдна рука легесень-ко-легесенько гладить його ку-черi на головi. Мов скропило жи-вою водою. Щось пригадав, ки-нувся, сiв: "Чи я її цiлував, чи во-на мене?" Крiзь сором, крiзь по-хмiлля вiдживало в грудях те-пле, радiсне. Пригадав: казала, що любить! Признавалась перед усiм чесним миром. Це тобi, Вi-тько, не жарт! Так от же: вона тебе пожалiла, то ти її мусиш полюбити. Та не як-небудь - до

гробової дошки! Нi, Вiтя вмiє кохати не гiрше вiд Костя. I вiр-шi зумiє написать не згiрше Ко-стя.Вiтя ранiше смiявся з Костевих вiршiв, проте потай заздрив йо-му, гадаючи, що в коханнi - вiршi перше дiло. I йому, звичайно, не обiйтися без їх. Колись вiн про-бував написать вiрш - не вийш-ло, тепер здавалось, що напише. Та ще який вiрш! Костевi й не снився такий!Нашвидку вдягнувся. Знайшов у сiнi Валин зшиток, олiвець, рi-шуче пiшов шукати зручного мi-сця.Спинився в садку, де маленьке

вiкно проти зелення одсвiчува-ло, як дзеркало. Почав визира-тись: зiб'є кучерi на головi, напу-стить їх хмарою на чоло, тряхне головою - одiрватись не може: не кучерi, буйна грива коня во-роного. Чистий тобi Пушкiн, Олександр Сергiйович. Усереди-нi аж горiло, туман бив у голову; уже сам собою й вiрш складався. "Ух, i напишу ж!" Пiшов у поруб, що за ставком. Спотикається на пеньки, плутається в квiтах - у жовтих, червоних, синiх... Пече сонце. Душно. Нiби сам пропа-хтiвся квiтками. Здається, не пiт - пахучi краплi дрiбною росою виступають на лицi й на чолi. Сiв

на пеньку, вмить написав проду-манi ранiш рядки:Поки тебе я не бачив,я щасливий був...Тепер моє серце плаче...Далi - як одрiзано.Вертяться на думцi якiсь чулi, прекраснi слова, що вивершу-ють вiрш, а вхопити їх - нiяк не вхопить. До того й рима не дає-ться.Очi в небо, олiвець в небо, ду-має; лiзе таке на язик, що нiкуди воно: гув, дув, чув... Гризе олi-вець, кусає, мучить його, нi, не напише. Повторює по кiлька ра-

зiв, розганяється:Поки тебе я не бачив,я щасливий був...Тепер моє серце плаче..А кiнець: мгу-гу-гу... А тут муха; то на шию, то на губу, то на що-ку... Луснув себе по чолi, по гу-бах! Поскрiб голову."Нi, тут дiла не буде". Перейшов у густi ромашки, лiг у гущавинi. Щоб вернути розвiяний настрiй, почав знову декламувати з при-тиском:Поки тебе я не бачив,я щасливий був...

Зашелестiло поблизу: жiнка... Боса, в руках дубець: стурбова-ними очима розглядає по пору-бi. До Вiтi:- Часом ти не бачив тут рудої корови?I далi:- От лихо!Швидко побiгла далi. Настрiй у Вiтi чогось пiдупав. А тут сонце смалить без жалю.- Пiду кудись в iнше мiсце, в тiнь.Рiв. На ровi груша, густа-густа, дика, мов дротами переплутана. Пiд нею, як пiд наметом. Отут, мабуть, пiде робота. Сiв - незру-чно; лiг - муляє; перевернувся на

живiт - коле щось; сяк-так умо-стився. Аж ось курним шляхом знайомий чоловiк снопи везе, плечем пiдбичовує. Чуб у остю-ках, обличчя, як мара, пiт, мов дьоготь, стiкає з чола. Порiвня-вся з Вiтею:- А що, Вiтю, в холодку, мабуть, так краще, нiж косити в полi?Сказав бадьоро. На закуреному обличчi блиснули смiхом зуби, а слова одгукнулись у Вiтi доко-ром."Чи не пiти краще до хати - там нiхто не буде заважати".Вернувся до двору, походив, поникав; зайшов у пасiку, лiг горiлиць на травi. Небо синє-си-

нє, по ньому бiлi хмари, нiби хтось порозвiшував сушити тон-ку, дорогу бiлизну, а попiд нею - пливе вiн сам разом iз пасiкою, iз садком, мов на якомусь заквi-тчаному поронi. Думки розблу-кались, не впiймаєш нi однiєї. В голову лiзе уперто, настирливо щось iнше."А що, якби покуштувати мед-ку?" Або задивиться на бджiл: "Яке маленьке, а, дивись, яке ро-зумне i трудяще!" ... Спохвати-вся: "Нi, не закiнчу я свого вiр-ша". Смуток щипає Вiтю, i вiн де-кламує вiрш, який є, незакiнче-ний, вкладаючи в його всю силу почуття:

Поки тебе я не бачив,я щасливий був...Тепер моє серце плаче:умгу-гу-гу, гу-гу.I цей останнiй, невияснений рядок звучить йому таємно, нiж-но i смутно. Здавалось: коли б найти йому вiдповiднi слова, во-ни б пронизали Настине серце наскрiзь...- Вiтю! Снiдати iди! - гукав Ва-силь у дворi. Вiтя пригадав учо-рашнє, зiгнувся, попiд лiсою, го-родом, межею - вискочив у поле на шлях. Шляхом їдуть люди во-зами i йдуть пiшi. Вiтя побачив знайомих:

- Куди?- На ярмарок.Вiтя охоче пристав до гурту.XVIДiд Маркiян викохує сад "по книжках", i немає нi в кого на селi кращих сортiв груш та яб-лук... А вродило цього року - ли-сту не видно. Посеред саду ста-резна яблуня, всипана райськи-ми яблуками, аж гiлля кiллям пi-дваженi; пiд яблунею - солом'я-ний курiнь. Коло куреня - яблу-ка, грушi, сливи - в коробках, у вiдрах, купами. На низенькому ослiнчику, в величезному соло-

м'яному брилi сидить Валя, коло нього дiд Маркiян. Кiнчають па-ртiю в шашки. Грають вони зав-жди на "iнтерес": проспiвати тричi пiвнем, оббiгти кругом саду або пройтись "гусячим кро-ком".Це таке пiшло в селi в моду. Гра скiнчилась без виграшу. Дiд зiт-хнув, почухав голову, постояв - хотiлось iще, все ж вирiшили - iншим часом.- Так ти дивись тут, Петровичу, поки надiйде стара (по батьковi дiд почав величати Валю з того часу, коли довiдався, що Валя - редактор), а я на часину на село пiду.

Побачив дiтей коло тину:- А чого вам тут треба? Га? Яблук? Гони їх Петровичу, лози-ною вiд лiси, бо цьому краю не буде. Бач якi? Яблук?Далi вернувся до дiтей:- Ану, скажiть: хто ви такi, яких батькiв дiти, - тодi дам:Вимуштруванi дiтлахи стали в шнур i в один лад проказали, як на лекцiях, iз "Кобзаря":Славних пладiдiв великихплавнуки поганi...- Отак! - промовив задоволений дiд Маркiян. - Дай їм, Петровичу, сукиним синам, по яблуку.

Пiшов, осмiхаючись у бороду. Валя почуває себе, як у своєму власному. Взяв граблi, сiнце з-пiд яблунь вигрiбає; покуштує малини, надкусить кислу сливу i лусне нею об дерево; струсне грушу. Лiг горiлиць коло куреня, дивиться на небо, мрiє: "Умо-вляє вiн дiда Маркiяна їхати в Київ i поступати на робфак. Там звертають увагу на великi здi-бностi дiдовi. Минає кiлька ро-кiв, й увiходить у славу по всiй Українi славетний лiкар, якого вся Україна так i зве: дiд Маркi-ян. "Повезiть до дiда Маркiяна"... I от раз Валя сидить у своєму кабiнетi (вiн редактор великої,

популярної газети на всю Украї-ну), аж ось увiходить сивий, ша-новний дiд, приглядається до Валi: "Невже ж це ти, мiй сла-вний, юний друже?" Обiйми, сти-скання:"Так, так, це я, мiй сивий, сла-ветний друже, пам'ятаєте..." Го-лос за спиною:- Сторож спить i не бачить, що в саду злодiї.Валя кинувся: Настя осмiхає-ться, гризе яблуко. Завжди, коли надходили близько до Валi дi-вчата, вiн почував неспокiй. Так i тепер: миттю, за звичкою, мах-ную рукавом пiд носом, чи не-має там чогось зайвого, озирнув

свiй костюм i, тiльки звiривши-сь, що все в нього в порядковi, принаймнi спереду, заспокоївся.- Заходь, Насте, до куреня. Нас-тя пiдходить:- Я на одну хвилинку.Озирається:- Як же у вас тут гарно-гарно...Ходить по саду. Валя, як гости-нний хазяїн, все показує, розпо-вiдає, пригощає то тим, то iн-шим. Пильнує тiльки того, щоб не стати спиною до Настi. При-гадав - там на штанях дiрка. Нас-тя пiдтакує, киває головою, про-бує сливи, грушi, а думає щось своє. Далi переходить до дiла, перебивши Валю:

- У мене до тебе, Валю, прохан-ня. Оце я збираюсь на ярмарок. Треба неодмiнно купити черво-ну хустку i разом треба проре-петирувати хоч би з одним Ко-стем п'єсу. Щоб не гаяти дурно часу, я вирiшила взяти з ссбою Костя i дорогою зробити з ним репетицiю. Так оце я прийшла за рукописом. Ти вже переглянув його?- Уже... чи то пак, нi... Та я раз уже його суфлiрував, то я не бо-юся...- А може, й ти пiдеш з нами?.. - Настя прищурила око. - Будеш нам суфлiрувать дорогою. Побу-деш на ярмарку - цiкаво! Добре?

- Я... - Валя пошкрiб пiд брилем, почервонiв.- Ходiмо, а то ти все чогось тi-каєш од нас. О, бач, уже й поче-рвонiв.Худеньке обличчя Валине спра-вдi почервонiло нiжно-нiжно, аж синенькi жилки виступили на чолi. А вона дивилась на нього синiми, як квiточки, очима, що з них от-от пирсне смiхом.- Та не червонiй, - протягла вона i сама почервонiла, а рукою скинула бриля й разом поглади-ла його по довгому професорсь-кому волоссi. Валя стояв нерухо-мо, як скований. Настя набрала серйозного вигляду.

- Ну, я вже не буду... Так зби-райся, Валю, швиденько. До обi-ду ж треба вернутись, бо пiсля обiду вистава. Соня вже й кви-тки попродала.Коли Валя знов зостався сам, перш за все побiг у курiнь, де в старому дiдовому козирку бачив з ниткою голку. Скинув штани, почав латати...XVIIВаля надiв бiлу сорочку, пола-танi штани, розчесав свої русi патли, знайшов рукопис, пiшов до Бондаря. На майданi мусив спинитися: коло кооперативної

крамницi - гурт селян. Сидiли на морiжку й грали в "пiдкидного". Спокiйно, методично. Пiсля кож-ної партiї розправляли плечi, за-курювали i потiм цокали паль-цем по лобi тих, що позостава-лися в дурнях. Валя не втримав-ся од спокуси, щоб не постояти. Далi присiв, зазираючи в чужi карти. Потiм упрохався разом згуляти. А пiсля цього про все забув i сидiв коло гурту з блис-кучими вiд азарту очима й з че-рвоною гулькою на лобi, дожи-даючись, коли йому знову даду-ть змогу одiгратись. Зазирав че-рез спину в карти, нервово сова-вся, нетерпляче пiдказував. Ули-

цею йшли вже Кость i Настя.- Ось де вiн! Валя, чого ж ти си-диш тут, - ходiмо ж з нами!Валя скривився, чухає голову:- Я зараз.Постояли, пiдождали:- Валя, ми ж тебе чекаємо!З досадою:-Та зараз же. Iдiть, я вас наздо-жену. I полегшено зiтхнув, коли тi сховались у вуличцi. А на ру-ндуцi, коло крамницi, як уроди-вся, дiд Маркiян; розмахує рука-ми, щось доводить людям, зади-рливо позираючи на Валю.Валя прислухався, i його поча-ло непокоїти. Дiд знову, мов на-вмисне, плiв те, що вчора зве-

чора:"Днi тепер стали меншi, чим ко-лись були, стираються".Не витерпiв Валя, схопився:- Маркiяне Васильовичу, - стри-мано почав вiн, - ви людина ро-зумна, i я вас поважаю, проте ме-нi дивно, навiщо ви морочите людям голову тими дурницями, що самi в них не вiрите: "днi сти-раються", та хiба день - то це та-ка монета, що може стертись? То вигадали "птицi з залiзним но-сом", а тепер "днi стираються". Та нехай би хто говорив, а то ви, людина грамотна, можна сказа-ти, вчена.Дiдовi нiби цього тiльки й тре-

ба:- Ну, гаразд. Нехай ми говоримо дурницi, хай ми дурнi, а от ти учений, редактор, а чи знаєш ти, що таке "клєточка"?Розпочинався звичайний на ма-йданi диспут. Люди заворуши-лись: про цю "клєточку" знали вже всi. Попiдiймали од карт го-лови:- Ану, ану, Валю?- Знаю! - певно промовив Валя.- А я тобi скажу, що ти цього не знаєш! - задирливо промовив дiд.- Парi! - запалився Валя, аж схо-пився. Забили заклад.Валя одкашлявся i почав:- Клєточка, клiтинка - це значи-

ть так... кожна рослинка, кож-ний живий органiзм складаєть-ся з маленьких частинок, їх зву-ть клiт...Одностайний регiт не дав йому закiнчити:- Не туди, Валю, попав!- Не в тi ворота заїхав!Валя оторопiв: регiт був добр-одушний, певний, щирий. Напе-ред вискочив руденький, босий, у бiлих штанях чоловiчок i од-рапортував:- Клєточка - це значить от що: так, як треба, щоб люди були бе-зроднiї, без отця-матерi, от їх бу-дуть виводити у такiй клєточцi, як, скажемо, курчат.

- Хто це вам наказав такого?Виявилось, якась лiкарка чита-ла в селi лекцiю.- То вона, певне, не так казала?- Ну, скажи, коли ти вчений, як саме.* * *А дiд однiєю рукою взявся за бiк, другою велично показував уже на верх шовковицi, що росла за тином:- Отож лiзь, вражий сину, на цю шовковицю та прокукай менi разiв iз десять зозулею, щоб не задавався, що все знаєш.- Та пiдождiть, та як же... - по-чав було сперечатись Валя. Загу-

ли. Зареготали:- Не хочеться?- Ну, добре, ну, добре, - мимри-ть збитий з пантелику Валя, - хай буде так... тiльки...Швидко, швидко покарабкався на дерево. Незабаром у гiллях кувала хрипко зозуля.А дiд Маркiян гладив довгу свою бороду; походжав коло ти-ну, насмiшкувато око щурив:- I де вона видралась така зозу-ля, що в спасiвку почала кувати?- Київська бачте, вчена, - рего-тали люди. Злiз Валя червоний-червоний, кусає губи, напружує всi сили, щоб утриматись: от-от бризнуть iз очей сльози. Замовк,

затих, тiльки чмихає носом. А дiд Маркiян моргнув через пле-че сусiдам, задирає знову:- От вiн усе про те, що немає вi-дьом та домовикiв, а взять би хоч те саме радiо... Носяться з тим радiом, як дурень iз ступою, а воно таке, нiхто тобi не пояс-нить, не докаже до пуття.- Може, таке радiо, - додає дру-гий, - як завелося ото в Богда-нах. Чули?Почав розповiдати. Завелось щось на горищi, дмухає сажею по хатi, дмухає по сiнях, їсти ви-магає, та щоб чогось доброго, бо на головi й миску розiб'є. Та щоб i самогонки пiвпляшки. От якi

тепер позаводились. Приклика-ли священика одслужити моле-бень у хатi. То що ж ви думаєте? Той править, а воно пiдспiвує на горищi: "Господи помилуй"... От тобi й радiо...Регiт пiк Валю огнем. Найбiль-ше допiкало Валi те, що не знав вiн, з чого, власне, смiються.- То це, по-вашому, i радiо - до-мовик, чи як?- Домовик не домовик, ну, то й не людина, - допiкав дiд Маркi-ян, - домовик, то той, хто сидiв тихенько на горищi, що хто там його почує й побачить. А тепер таке понаставало, що все на лю-ди випирається: ось, розповiда-

ють, у Харковi: тут базар, тут ми-ра - не протовпишся, а воно з пiддашшя привселюдно реве без сорому на ввесь ярмарок. Та як реве: в ушах закладає, конi ля-каються. Он як тепер повелося. А поспитай: що воно, - дiд скоса зирнув на Валю, - так вiн що тобi скаже: "радiо", мовляв, та й го-дi...Валя, що сидiв, сумно схилив-шись на руку, раптом обурився, пiдвiв голову:- Та що ви кажете, Маркiяне Ва-сильовичу? Про це ж якраз пояс-нюють в журналi, що надсила-ють вам у хату-читальню. Там є й про це саме радiо в Харковi.

Дiд шанував книжку i нiколи не казав, що в книжцi брешуть. То-му вiн пiшов на iншi викрутнi.- А я от кожну книжку перечи-тую всю, а такого, як ти кажеш, не бачив. Це ти, хлопче, щось ви-гадуєш.Нахабство дiдове перевертало Валi все в грудях. При людях вiн вiв, на думку Валi, нечесну гру.- А як докажу? - промовив вiн стримано.- Не докажеш, Петровичу!У Валi спалахнув у очах захоп-лений невтриманий азарт.Вирiшив дати останнiй дiдовi бiй, генеральний, жорстокий:- А як докажу? - схопився вiн iз

мiсця, аж зблiд.- Ну, та й запальний же хло-пець! - смiються люди. - Не кає-ться.Дiд Маркiян скоса пильно зи-рнув на Валю:- Буде вже того, що раз доказав. Валя в'їдливо впився очима в дi-да:- А що, злякались? Злякались?- Чого там "злякались", ну, до-казуй, - побачимо! Нi хвилинки не гаючись, Валя вихором пом-чав од гурту, кинувши:- Я зараз вернуся!Тiльки зник Валя з очей, дiд од-мiнився, засмiявся ясно й щиро.- Я вам скажу, такого хлопця, де

його i знайдеш: буде колись, вражий син, справжнiй редактор i добрий редактор.- Та й азартний же хлопець, як та iскра.Говорили, смiялись, хвалили.А Валя тим часом злiтав уже до хати-читальнi, вхопив пiд сто-лом якесь число "Знання", общи-пане кругом на цигарки, i вже мчав назад.Задиханий, сiв на ганку, витер рясний пiт, радий. Далi почав мовчки, нервово перегортати книжку, шукаючи в нiй потрiбне мiсце. Знайшов вiддiл "Наука й технiка" - спинився. Всi обсiли, обступили його навкруги. Дiд,

стоячи, через плече спокiйно по-зирав у книжку. Тикаючи в сло-ва пучкою, Валя почав читати популярну статейку про радiо. Складена вона була просто й цi-каво, iлюстрована малюнками. Люди заслухались з такою ува-гою, що швидко забули й про па-рi. Найбiльш уважно слухав сам дiд. Пiсля того як її дочитали, повернулися очi на дiда:- Ну, що ви, дiду, скажете те-пер? Га?- Тепер, виходить, черга за дi-дом лiзти на шовковицю, - заре-готав хтось iз гурту.- Нi, воно, може, й не личить дi-довi лiзти на шовковицю, а не-

хай краще провезе на собi реда-ктора кругом майдану та й буде на тому.Смiялись.Дiд винувато скривився, комi-чно лупає очима.- Коли так, то й так: сiдай, Пет-ровичу, - дружньо промовив вiн, - твоє зверху.Треба сказати, що присуд вiн лаштувався виконати щиро, - хвицав ногою, як справжнiй же-ребець, iржав... Смiявся сам, смi-ялись люди. Ух! У Валi аж у гру-дях забилось, аж ноги затруси-лись, так хотiлось скочити дiдо-вi на плечi i погарцювати на ньому, як на конi, в одплату за

ту "зозулю". Аж ось вiдразу при-гадались йому недавнi мрiї: "Це ти, мiй славний старий друже..." - i сльози здавили йому горло. Сором залляв обличчя, i вiн швидко замахав руками, подав-ся назад.- Бо з ним! Не хочу! - Перша об-раза слiзьми сплила йому на очi.- Та чого дарувати? Дiд тобi не подарував, не даруй i ти йому. Викупай себе iз сорому, - пiдби-вали люди.- Нi! Нi! Нi за що не сяду! - рiшу-че заявив Валя, - нi за що на свi-тi!..I крадькома витер сльозу. Пе-ресмiялись, поговорили. А неза-

баром Валя сидiв посеред гурту, як професор мiж студентами. Аж вуха йому горiли. Дiд сидiв задо-волений, аж сяяв.Прибiг Василь: спiтнiлий, том-лений, нещасний:- Валю, та iди ж хоч ти допомо-жи! Люди вже сходяться на ви-ставу, а в нас нiчого не готове. Тi ще тiльки на ярмарок пiшли, Вi-тя зник десь зовсiм...- Зараз, зараз! - винувато про-мовив Валя, згортаючи книжку.- Так воно щось таке буде сьо-годнi? - зверталися до Василя люди.- Буде! Неодмiнно буде! Прихо-дьте! - рiшуче запевняв Василь.

XVIIIЯрмарок, як марево в степу. Перше, що впадає в очi, - проти сонця стоїть на прогалинi по-серед ярмарку спiтнiлий дядько, бриль на потилицi, в руках - батiг, а на виду, як на рахiвницi, грають веселi рахунки. Все, як на екранi: рухається, жестику-лює, смiється, а згуку ще не чуть. I тiльки тодi, як Вiтя в гуртi сi-льських хлопцiв стежкою зiй-шов з гори i попав у ярмаркову гущу, йому вiдразу мов одтулив хтось ушi: ярмарок шумiв i гув, як буйна зелена дiброва. Море смiху, море гомону-гумору, а в

цьому морi то в одному, то в другому мiсцi лунають нотки смутку. Ось стоїть жiнка з ку-рчам пiд пахвою. У очах сльози. Коло неї смутний дiд. Жiнка жа-лiється дiдовi на лиху свекруху, а за спиною у неї закоханими очима дивиться на курча бадьо-рий, спiтнiлий еврейчик без ша-пки, щупає курча помiж пiр'ям, сiпає молодицю за рукав:- Тiтко, тiтко! Чуєте, тiтко! Що за це курча?Молодиця озирається на його, потiм на курча, нашвидку вити-рає рукавом сльози:- Шiсть гривень.- Му-у! - реве на весь ярмарок

зголоднiла корова.- Гей, Вiтю, не одставай! - I Вiтя помiчає, що його далеко вже, як водою, однесло од знайомого гу-рту. I знову спиняється: що це таке? По ярмарку, мов розщебе-тались якiсь невiдомi птахи, що печуть щебетом, як огнем. Роз-слухається: скрiзь по ярмарку лунають пристрасно-жагучi пiс-нi - жебранки старцiв. Ось поб-лизу виривається натхненний спiв якоїсь старчихи-поетеси, що разом спiває й iмiтує лiру:А дайте, що я не бачу, як темна нiч наступає, - гм-у...А дайте, що я не бачу, як чорна хмара надягає, - гм-у...

Та коли б же я свiт сонця ви-дала, то я б ваших стежок-дорi-жок не засiдала... гм-у...Раптом за плечима:- З дороги! З дороги! Розступi-ться! - 3 повним возом мiшкiв, сам стоячи на возi, спiтнiлий, без шапки, навпростець жене волiв очмарiлий дядько, високо в повiтрi помахуючи батогом.Натовп розсипається, як гора пiску, i знову все зливається в один шум.- Гу-у! Гу!..А десь коло вiтрякiв, де крути-ться карусель, усе глушить без-журний бубон:- Ярмарок! Ярмарок! Ярмарок!

Вiтя востаннє почув здаля го-лос:- Вiтю, де ти? - I вже бiльше не бачив їх на ярмарку.Коло млина на завiднi сидять парубки, i вiдтiля дує якимось вiтром-стихiєю, що несе тебе вгору, в блакить, гойдаючи, як у колисцi:Та й не дала тому коза-ко-вiНi ща-стя, нi долi...I вже здається, що ввесь ярма-рок пливе десь високо вгорi, го-йдається в запашних небесних просторах.А зразу за ярмарком починає-

ться степова тиша. Гонiв двоє - i ярмарковий гук затихає, як писк комариного рою. Ще кiлька кро-кiв - i вже тiльки лопотить в ушi степовий вiтер та верба край шляху кволо махає вiтами, мов бореться з дрiмотами... далi, як свiчi, куряться живим iще сму-тком степовi могили... iз-за мо-гил встають примари татарської орди... Вiтя блукав по ярмарку, як у снi. Все забулося: вчорашнiй вечiр, Настя, сьогоднiшнiй спек-такль. Правда, десь у йому гли-боко гуло, як струни од вiтру:Поки тебе я не бачив,я щасливий був...

Проте це було поза; свiдомiстю, а його думки були всi на ярмар-ку. Крутився на каруселi, пив квас, купив довгий, в червоному паперi, цукерок. Iдучи додому, думав про те, як вiн усiх здивує, розказавши, що був на ярмарку. Настi нiс подарунок - цукерок. Переходив через греблю. Ветха, старенька гребелька заросла з обох бокiв темною сумовитою вiльшиною. Вiтя почув якусь ти-ху розмову. Далi над водою, на прикорнi сухої вiльхи вiн поба-чив: сидiла якась пара - парубок i дiвчина, що, видимо, верталися з ярмарку. Вiтю щось торкнуло: пiдслухаю. Пройшов пiд пере-

сохлою греблею, став за товстим стовбуром, глянув - i щось бу-хнуло Вiтi в грудях: не може бу-ти! Поруч сидiли Кость i Настя.У Настi виблискував на руцi олив'яний перстень, очевидно, недавно куплений на ярмарку, Кость хватав її за руку, намага-вся зняти перстень. Настя боро-нилась тiльки для блiзиру, i пе-рстень незабаром був на руцi в Костя. Далi Кость почав казати, що дiд iз бабою, що в їх вiн пра-цює, умовляли його зостатись у них за сина, що вони обiцяють спорядити йому господарство, оженити його тут у селi..."Еге-ге-ге... Ось яке дiло!" -

ударило Вiтi в голову. Справа видавалась цiлком серйозною. Аж ноги затремтiли у Вiтi - не встояв на пеньку, плюснув у ка-люжу, помчав з-пiд мосту лепе-шником у лози. У грудях шумiли струни, як буря.Брала на Настю лють i жаль: "Не далi, як учора, перед людьми присягалася, що мене любить, а сьогоднi вже з другим! Нi, зрад-нице, так воно не буде! Отой твiй перстень не сьогоднi, так завтра буде у Вiтi на руцi, а як нi..."Повний гнiвних слiв i всяких нахвалок, Вiтя грузнув по колiна в болотi, спотикався i механiчно

шепотiв:Тепер моє серце плаче...Угу-гу-гу-гу...XIXСпектакль зi спiвами, з декла-мацiями i, як водиться, на "ко-ристь". Про це подбала Соня. По-мешкання - недобудований "га-мазей" за селом, п'єса - твiр Ва-силя на одну дiю, що ставили в школi: "На баштанi". Дiйових осiб багато, на ролi без слiв за-охотили школярiв мiсцевої чо-тирирiчки. Головна розпорядни-ця - Соня. Бiгала, забувала їсти,

вночi не спала, їй, було, запропо-нували ролю - засоромилась, по-червонiла, замахала руками: "Куди менi, грiшнiй", - i смут-ненько зiтхнула. Грати вона ду-же хотiла - боялась. Уже сонце схилялось на захiд, як прибули з ярмарку Кость та Настя з новою червоною хусткою. В театрi - аж гудуть. За сценою вдягаються, гримуються. Усi хвилюються. Василь - спокiйний, як завжди. Кругом його безладдя, супереч-ки - вiн гримує Настю з кам'я-ним виразом. Його пiдганяють, сiпають, закидають питаннями - вiн ще байдужнiший, ще спокiй-нiший. Тiльки пильно придиви-

вшись до його очей, можна було вгадати в ньому приховану на-пруженiсть, як у того вола, що з осторогою вивозить снопи з грузької нерiвної дороги. За сце-ною вже стукотять ногами. Соня стражденно:- Починайте! Та починайте ж бо!Настя не встоїть на мiсцi, тупає ногами:- Швидше! Швидше! Бо як стем-нiє, що будемо робити? Грати при каганцi?Василь приплющує на неї одне око, як на малюнок. Тягне:- У-у-спiємо.Одступив крок назад, повiльно

милується на своє малювання. Розмалював сестру до свого сма-ку. Всi на мить примовкли - очей не одведуть:- Як картина!Василь гордо витирає руки:- От тепер можна й третiй дзво-ник давати.До суфлера:- Валю, гляди ж, вивозь!Настя знала, чого домагалася червоної хустки. Така була вона в нiй привабна, так та хустка бу-ла їй до лиця, що тiльки вона з'явилась на сценi - так i вбрала в себе очi всiєї аудиторiї: захоп-лення, заздрощi, зачарування - все пiшло шелестом. Проте та ж

хустка мало не провалила п'єсу. Суфлер Валя, що на його була одна надiя, бо репетицiї не всти-гли зробити, - цей суфлер теж не мiг одiрвати заворожених очей од Настi в червонiй хустцi, кивав їй, моргав з будки, поки загубив у зшитку тi слова, якi мав пода-вати. Замовк. Соня припала до лаштунку, дивиться; за серце взялася, аж зблiдла, аж присiла.Суфлер шарпав нервово листк-ами рукопису. На сценi - мовча-нка. Соня вхопилася руками за голову, бiгає: "Скандал!"Сяк-так Настя пригадує ролю, за нею iншi. Грають без суфлера, плутаються. Суфлер червоний,

сконфужений, знизує плечима, виправдуючись, щось собi мим-рить, шарпає сторiнками, хви-люється. Вибiгає за лаштунки Кость - пiт патьоками, за голову хапається.- I що вiн робить! Що вiн ро-бить! Провалив п'єсу! Вискакує Настя, як буря, очi вiють iскра-ми.- Усе пропало! Усе! - До Костя:- Ну, а ти? Ти пам'ятаєш, що ти молов?Соня кидається до одного, до другого, благає:- Тiльки не сварiться! Братики, голубчики, ради бога! Чути ж у залi.

Настя нiякої уваги.- Ганьба! Страмовище! - репе-тує вона на все горло, червона од обурення... Раптово прислуха-вшись, пурх - на сцену, як птах, а там дзвенить уже її голос: мело-дiйний, замрiяний, мов одразу якимось ковалем перекошений.Тим часом суфлер надибав-та-ки в зшитку вiдповiдне мiсце, повеселiв, бадьоро закивав го-ловою. Пригнобленi партнери вiдживають, гра набуває певно-го пiднесення, захоплення.Соня влипла коло щiлки, нi на мить не одводить очей: лице в неї мiниться, як на вогнi, i на ньому, як на чуткiй платiвцi,

одбивається все, що дiється на сценi. Це був прекрасний живий малюнок за лаштунками, що йо-го нiхто не помiчав. Острах, що тремтiв крилами у темних очах, раптом мов здуло вiтром, очi блиснули зiрницею: гра налаго-джується, кращає. Далi густими рожами, нiжними трояндами, вогневим маком розцвiтав у неї на щоках успiх п'єски.I ось iскра в очах сяє яснiше, яснiше, раптом бризнуло дiама-нтами: вiдчувається бурхливий, радiсний, переможний кiнець... На губах у неї тремтить уже нев-триманий смiх, i руки мимохiть, як заведеш, розставились до оп-

лескiв...Соня шалено заляскала рука-ми: як од бурi, затiпалися на го-ловi в неї стриженi патли, звукiв не було чути - потонули в зага-льному громi, що ним загула вi-дразу мовчазна аудиторiя.- 0-ох! - знеможена, радiсна, не сiла - впала Соня на маленький ослiнчик, що стояв пiд стiною за лаштунками. Лежала нерухомо.I коли б хто зумiв намалювати цi притомленi очi, що в них ви-зирали двi блистинки, щасливу до страждання усмiшку i всю її недбайливо розкидану постать, пiд нею правдивий був би на-пис: "Повне щастя".

Далi пiшли спiви, декламацiя - одно вiд одного краще. Цiлу бу-рю оплескiв i навiть сльози ви-кликав вiрш: "Якби ви знали, па-ничi", якого продекламувала На-стя з високим пiднесенням i щи-рим артизмом. Настю як на ру-ках не носили. А Кость i Вiтя - мов почамрiли. Вони бiгали за нею слiдом, щось шепотiли, ти-кали в руки записочки, вона - слухать не хотiла, а записки не-дбайливо, не читаючи, ховала кудись у рукав.Коли програму було вичерпано й вечiрка перейшла на загальнi пiснi i танки, Настя пригадала, що їй треба ж нарвати на городi

натини коровi, i вона разом iз Сонею одразу зникла. Хлопцi бi-гали, шукали, парили парка - як у воду впала. Нi її, нi Сонi.Тим часом звечорiло.XXГород у Бондарихи, як квiтник. Хто не був в ясну нiч на городi, - придивiться. Що сад - то сад, а треба придивитися на город: гляньте, як блiдо-зелену листа-ту шерепу капусту обмережав мiсяць золотими ниточками, гляньте на гарбузиння, що в йо-му стоять калюжки розтоплено-го золота, на ряди голованiв-

соняшникiв, що розiйшлися по межах, мов що загубивши... на картоплю, на буряки, на все те добро, що ним натопкана свята земелька. Подивiться, а далi пригадайте, що все це незаба-ром дивним чином перетвори-ться в смiх, у радiсть, у дзвiнкi пiснi, що все це зацвiте рожами на щiчках того марного хлопчи-ка, що "пiд тином у старiй ря-днинi", блисне в його погаслих очицях тими дiамантами, що й у свiтi немає їм рiвних. От тодi вi-дчуєте ви таку поезiю, що аж серце од неї заб'ється. А особли-во пiсля голодного року. Правда! Хоч не ви той город садили, не

ви поливали, i не перепаде вам iз нього нi єдиної картоплинки.Мiж городиною в Бондарихи жартовлива рука бризнула квi-тами: королевий цвiт, крученi паничi, чорнобривцi, майори, не-чесанi панни, царська борiдка. Все це гордовите панство топче-ться тепер помiж капустою, по грядках квасолi, лiзе на тин, за-зирає через лiсу у маленьке вi-конце. "Чи не продали б, хазяєч-ко Насте, хоч клуночок карто-плi!" - "Ага! Картопельки! Заж-дiть же, прошу, трошечки тут, бо саме нашiй хазяєчцi часу немає". Сидить Настя на городi, на ряднi з буряковою натиною. Коло неї -

Соня. Сидять, записочки до мiся-ця читають.- Що його робити, Соню, то я й сама не знаю: i той розсердився, i другий розсердився, i той пи-ше, i другий пише. Костевi дала поносити перстень, а Вiтя поба-чив - проходу не дає, все...Аж ось щось зашелестiло на го-родi... Проти мiсяця тiнь... таєм-ничий схвильований голос:- Насте, на хвилинку!Настя придивилась:- Ой лишечко, це ж вiн i є! Це Вi-тя!Голоснiше, спокiйно:- Це ти, Вiтю?Вiтя виразним шепотiнням:

- Менi треба тобi щось сказати: на одну хвилинку! - голос рiз-кий, нетерплячий.Настя встала й пiдiйшла, Вiтя зразу почав їй щось говорити швидко, гаряче. Настя спершу слухала уважно, далi - в смiх. У темрявi на ввесь город залунало здивоване й веселе:- Вiтя, та що ти мелеш!I, не дослухавши, махнула ру-кою, зареготалась, побiгла.Вiтя їй услiд гаряче:- Насте, це не жарти! Насте!..Настя вернулась червона, як бу-ряк. Стурбована, здивована, чо-гось засоромлена, вона кусала губи й сама собi смiялась. А очi

сяяли, як двi блискучi зiрки: i смiх, i сполох, i сором, i першi за-грави якоїсь у них радощi.- Що вiн тобi казав? Насте, що вiн тобi казав? - жадiбно допиту-валась Соня, зазираючи їй у вiчi. Настя одвертала од неї лице.- Та нiчого, дурницi.- Нi, я бачу по очах, що вiн тобi щось цiкаве казав, - допитува-лась Соня, - бач, яка ти... Соня на-дулась... Настя затулила лице руками:- Хай, колись розкажу.- А чому ж не зараз? Чому не за-раз?Настя почала прохати:- Сонечко, серденько, не допи-

туйся сьогоднi. Пiсля я тобi все-все розкажу, а тепер не питай...- Ну добре, ну добре, - згоджу-валась Соня, а сама вiд цiкавостi аж горiла, - а коли ж ти скажеш - завтра?- Завтра або позавтрьому.- Добре, а сьогоднi скажи тiль-ки, про що вiн казав. Не все, а тi-льки трошечки... Про кохання? Правда?Настя засмiялась, затулилась руками i без слiв стала душити в обiймах Соню.Соня випручалась iз обiймiв, плеснула в долонi.- Я так i знала!Зiтхнула.

Незабаром Настя не втерпiла, розповiла все:- Дурноверхий Вiтя витiва таке, що й на голову не налiзе: вима-гає завтра пiти записатись у заг-сi.- Що? - Очi в Сонi стали великi, як сливи.Далi:- А скiльки ж йому рокiв?- Шiстнадцять чи навiть п'ят-надцять... - засмiялася Настя.- Усього? - I далi подумавши: - Хоч, правда, бувають випадки...- Тю, що це ти, Соню, здурiла?.. Та що це ти вигадуєш?.. Чуєш?..Повалила Соню на гичку й по-чала лоскотати.

- Та який же дурень запише нас?- Нi, ти стiй! Ти зажди! У нас у Лубнах такий був випадок...I Соня, випручавшись, розповi-ла про один випадок, коли в за-гсi записали на шлюб неповнолi-тнiх.- Соню, та це ти справдi?.. Чи воно ж менi в головi? Оце було б добре! Оце так! - реготали, дурi-ли. Перегодя Соня зiтхнула:- Щаслива ти, Насте, що в тебе... - I Соня не скiнчила. Загадалась чогось. Зiгнулась, скривилась, очi поняглися тоскою, пригасли. Далi крутнула непокiрно голо-вою, блиснули очi, блиснули на

них сльози, схопилась i, прику-сивши губи, пошумiла городи-ною.- Соню, ти вже додому?- Бувай здорова! Менi треба йти! - i зникла в межi помiж пшеничинням.Настя пiдклала руки пiд голову, лягла горiлиць в межi, на холо-днiй гичцi. Дивилась у небо на зорi, що цiкаво зазирали на го-род. В очах сяяло дiвоче щастя. Сама не знала, з чого вирвався легенький, як хмарка, смуток, спiв:Зеленая рута, жовтий цвiт -не пiду я замiж - пiду в свiт.

Та й розпущу косу по плечу...Знову затулила соромливо очi, засмiялась. Зразу схопилась, ста-ла згортати рядно з гудиною....Тихо, щоб нiкого не збудити, увiйшла Соня в свою хату. Звiду-сiль чути сонне дихання. Спала мати, спали покотом на полу меншi дiти. Хата мала, низенька, повiтря важке, дихати тяжко. Знайшла на карнизi каганчик, засвiтила. Тихенько прочинила в городчик маленьке вiконце, укрила благеньким ряденцем маленького братика. В кутку стояв маленький столик, змайс-трований з якоїсь ляди; на ньо-

му - книжки, зшитки, а над ними гасло: "Ми свiт новий збудуємо". Нижче - невеличкий портрет Ле-нiна, школярськi роботи. Соня зняла дбайливо з шиї червону краватку, поклала на стiл. Далi сiла на маленький ослiнчик, пiд-перла руками голову i звела заплаканi очi на суворого вождя....Видно од мiсяця, аж морiжок, як удень, зеленiє. Клуня вiдчи-нена, постiль постелена, хлопцi всi в зборi, не сплять. Пiсля тако-го дня не заснеш одразу.Василь сидить на порозi в клу-нi, пригадує моменти з недав-ньої вистави, переживає все на-ново i смiється, i жестикулює,

вигукує, а того й не помiчає, що його не слухає аж нi одна душа: так, нiби гомонить вiн iз мiся-цем. У хлопцiв досить було в ко-жного свого. Валинi думки вер-нулись до денного диспуту; ви-мощуючи собi постiль, вiн ламав голову: "I що ж воно за "клєточ-ка", - чорти його голову знають", Кость лежить нероздягнений, колiно - вгору, крадькома пози-рає на перстень, виспiвує кiлька слiв з однiєї пiснi, впивається ними, як п'яниця чаркою:...бiдняка поцiлувала.Вiтя широченними ступнями

ганяє по двору. Вигляд у нього рiшучий, нiздрi роздутi, брови насупленi, гуде крiзь зуби:- Нi, треба питання ставити ру-ба! Р-руба!..XXIДругого дня було Маковiя. Бон-дариха пекла паляницi й пироги з яблуками. Настя серед двору вимiшувала свинi дерть у цебрi. Була аж червона од пари, розби-лась од роботи коса. Вирiс Вiтя в бойовому нарядi: поверх блузки - грiзно одвисав наган (замiсть куль у нього, правда, було нав-тикано жолуддя). Рiшуче пiдiй-

шов до Настi i мовчки подав зго-рнутий папiрець. Настя одкину-ла лiктем пасмо коси, що падало на спiтнiле обличчя, кiнчиком пучок взяла лист i, не читаючи, сховала його за пазуху. Вiтя, не озираючись, пiшов на город. Там вiн пригнувся за бузиною i в дi-рочку крiзь лiсу почав зорити за Настею. Настя нашвидку скiнчи-ла роботу, витерла об фартух ру-ки, вийняла лист... Далi сполоха-но озирнулася по двору. Звiри-вшись, що там нiкого немає, роз-горнула папiрець i почала чита-ти. Лице спалахнуло, зачервонi-ло, як огонь. Швидко сховавши папiрець, подалась до хати.

"Ага!" - задоволене подумав Вi-тя.А Настя, нашвидку передягнув-шись, вже мчала до Сонi.Соня сидiла коло свого столи-ка, низько схилившись над папе-рами, пiдводила рахунки виста-ви. Настя влетiла у хату, як вi-тер, - зразу до Сонi:- Ой Сонечко, голубочко! Чи ти знаєш, що менi всього осталось жити двi години?- Як? - теж схвилювалась Соня.Настя вийняла папiрець. Оби-двi схилили до нього голови, чи-тають:"Прошу вiдповiдi на вчорашнє. Ще раз повторюю, що я не жа-

ртую. Дожидаю за городом коло грушi... Даю двi години строку, а тодi..."Далi замiсть слiв - рiшучий ма-люночок олiвцем: два трупи в полi, до яких злiтається зграя вороння.Малюнок справив на дiвчат особливо сильне враження.- А самопал є в нього? - злякано спитала Соня.-Наган! - смутно одказала Нас-тя.- Що ж тепер робити!- Я вже й сама не знаю, що менi робити... I всього ж тiльки двi го-дини, двi годиночки дав строку...Соню хвилювали рiзнi почуття.

Одразу одно з них спалахнуло, погасивши iншi. Оченята блис-нули не по-дитячому гордо, схо-пилась, стукнула кулаком об стiл:- Та яке як вiн має на це право! А як ти його не хочеш? А як ти його не любиш! Що це таке? Раб-ство?.. - Почала схвильовано хо-дити по хатi.Швидко-швидко. Сiла поруч.- Настуню, доручи менi погово-рити з ним - гаразд?.. Настя по-годилась.- Тiльки швидше ходiмо, бо ме-нi боязко, щоб вiн, чого не запо-дiяв собi.- Дурницi!

- Еге! Коли б ти його бачила, Соня, який вiн сьогоднi: очi, як у п'яного, а сам червоний, як огонь.Незабаром дiвчата шумiли го-родами, аж спотикались.XXIIВiтя марширував за городом попiд вербами. Хмурив брови, поправляв наган коло боку, од-кашлювався i шепотiв щось гу-бами. Iнодi вибирався на рiв i дивився у двiр - тодi на обличчi його з'являвся злодiйкуватий вираз. Потiм знову хмурився й ходив уздовж рову.У дворi в Бондарихи щось загу-

ркотiло, i незабаром Вiтя почув радiсний голос товаришiв. Став на ровi, виглядає. У дворi стояв вiз, на возi якась дiжка. Метуши-лись Валя, Василь, Кость. Мiж ними дядько Кирило. "Це щось цiкаве", - торкнуло Вiтю. Проте вирiшив бути твердим: "Не пi-ду". Почав знову ходити. I сидiв, i лежав - нiхто не виходив. Тим часом запал проходив, i брали позiхоти. Тодi вiн люто починав водити очима та скреготати зу-бами. Аж ось iз двору голос Ва-силя:- Вiтю, гов! Вiтю, де ти?Вiтя витяг голову, щоб обiзва-тись, далi, схаменувшись, стри-

мав себе.- Вiтю, iди ме-еду їсти! - гукав Василь.Тут уже Вiтю мов щось шарпну-ло за плечi, i вiн вибриком по-дався до хати. З грудей у нього випирало якийсь радiсний, ди-кий викрик.У хатi й коло хати - весела ша-танина. Сiнешнi дверi, що вiд па-сiки, - навстiж. Туди й назад бiга-ють, хустками замотанi, хлопцi з стiльниками. Пахне кiзяковим димом. Вiтя увiйшов у хату. Ск-рiзь по лавках, по вiкнах, на при-пiчку стояли макiтри, миски, глечики, повнi меду. На долiвцi посеред хати стояла та сама дi-

жка, з корбою збоку i з дiрочкою внизу. Василь крутив корбу, в дiжцi шумiло, i в дiрочку товс-тою цiвкою плинув свiжий, виш-невий мед. Хлопцi насилу всти-гали пiдставляти посуд. Одну миску не вспiє поставити, а дру-га вже повна. У дiжцi шумiло, аж ходив шовковий запашний вiте-рець коло неї. Пахло медом i зда-валось, що це шумить весняний медовий дощик, запашний i ве-селий.- Де ти був, Вiтю? Глянь, скiль-ки ми вже меду накачали! - весе-ло казали хлопцi.Вiтя в хатi тримав байдужий, суворий вигляд - нiби все це для

нього не цiкаве. Увiйшла Оксана: весела, ласкава, аж сяє. В руках - свiжi паляницi, пухкi, бїлi.- Ану, дiти, до меду! - Взялися до меду. Ламали паляницю, вмо-чали в мед, смакували.- А ти ж, Вiтю, чого не пробуєш? Ти ж, казали, охотник до нього, - звернулась до Вiтi Бондариха. Вiтя зробив на своєму обличчi вираз "тепер менi не до меду", проте, нiби нехотя, уломив ку-сочок паляницi. Умочив раз, по-куштував, умочив удруге... i зра-зу, нiби його прорвало, зарего-тав на всю хату:- Аж ось коли я до тебе добра-вся!

Одломив од паляницi кимсу i пiдсунув ближче до себе полу-мисок. Аж виляски йшли по хатi. Усi вже понаїдались, вiн ще мо-тає, тiльки злодiйкувато блис-кає з-пiд лоба очима, чи нiхто на нього не дивиться.Кость злякано:- Вiтя, луснеш!- Всю миску виїм! - захоплено й рiшуче промовив Вiтя.- Ну, всiєї миски, не бреши, не виїси, - почав забирать Валя.- А я кажу: виїм!- Що ставиш?Забили, як водиться, в заклад. Вiтя ставив свiй наган. Валя - лижви.

Вiтя почав сьорбати вже ло-жкою, без хлiба. Оксана лагiдно звернулась до Вiтi:- Буде, сину, на цей раз, бо щоб не завадило, не шкода того меду, тiльки я боюся...Оксана не доказала: Вiтя неспо-дiвано вирiвнявся i залупав очи-ма. Вхопився за живiт i почав мi-нитись на лицi. На чолi рясно виступили дрiбненькi крапли-нки поту. Далi, як перший грiм, загурчало у Вiтi в животi.- От, я ж казала, що так буде! - затурбувалась Оксана.Вiтя хапається за груди, за жи-вiт, в'ється, як риба:- Ой боже мiй, це, мабуть, я

вмру!- Ага, тепер "умру"? - сердито докоряв Кость.- Ведiть його, хай ляже!I Вiтю повели пiд руки, блiдого, з потухлими очима.XXIIIОпiвднi прибiгли Настя з Со-нею. Шукали Вiтю. Бiгали на го-род - нема, дивились у дворi, в пасiцi, в хатi - нема. Стоять серед двору, турбуються:- А що, як вiн собi щось запо-дiяв?- Чого доброго, вiн шалений!Дивляться одна на одну вели-

кими зляканими очима.- Кого ви шукаєте, дiвчата? - обiзвався з клунi Валя.Зразу до його обидвi:- Вiтi не бачив?- Вiтя ось у клунi, тiльки зараз до нього не можна...- Чого? - i голос затремтiв у дiв-чат.- Так... хворий.Дiвчата зблiдли:- Що ж таке трапилось?- Та нiчого.. видужає, - чогось не хотiв казати Валя.Раптом Настя в плач:- Чому ти не кажеш?Валя здивовано глянув на дiв-чат:

- Та чого ви турбуєтесь? Нiчого йому не станеться... меду обже-рся, тепер болить живiт... Слова були сказанi, мабуть, голоснiше, нiж було треба, i долетiли до Вi-тi: на снопах вирвався виразний стогiн од болi й одчаю.I в Настi, i в Сонi на лицi про-майнуло хмарою розчарування. Далi одна на одну звели очi. Од-на затулилась рукою - пирск, друга - пирск, i, слова не сказав-ши, бiгцем - на город. Незабаром було чути, як там заходились во-ни од буйного, шаленого, невт-риманого реготу. Згори почувся крiзь стогiн нещасний голос Вiтi:- Валю... I нащо... ти... сказав?

XXIVНадвечiр Бондариха верталась додому. У дворi на осиковiй ко-лодцi сидiла Настя з Костем. По-бачивши матiр, обоє розсунули-сь. Оксана була на селi, здиба-лась з матiр'ю Сонi. Та розповiла їй про Настину пригоду. Вертаю-чись, Оксана осмiхалась i кусала губу, проте очi поблискували се-рдито.Спокiйно до Настi:- Насте, а йди до хати!Настя почервонiла, стурбувалась:- Чого, мамо?- Iди, там побачиш! - I пiшла, не озираючись, в сiни. Настя зни-

зала плечима i швиденько пiшла за матiр'ю.Довгенько не було її, а коли знову вийшла, була червона, як буряк, сердита, люто блискала очима.Пiдiйшла до Костя, суворо на-супила брови:- Дай сюди перстень!Вигляд у неї був злий, рiшучий, i Кость не насмiлився змагатись - зняв з пучки перстень, оддав. Настя пiдiйшла до лiси i шпурну-ла в чужий сад.Кость охолов.- Насте, нащо це ти?Настя, не озираючись, швидко подалась кудись на город.

ХХVЗранку другого дня в дворi ки-пiла робота. Троє сусiдiв в спiлцi з Оксаною найняли машину - треба було за день помолотити, повiяти, дати увесь лад. Працю-вали всi : Кость, Василь, Настя. Безперестанку гула машина, хма-рою стояла курява, виростали гори соломи. Цьвохали батоги; бадьоро лунали вигуки; закуре-нi, в соломi, в остюках метуши-лись люди, як тiнi. Для Вiтi сьо-годнi - бенефiс. Без шапки, чор-не, як хмара, обличчя, мокрий, розкуйовджений чуб... - вiн ке-рує машиною, сердиться, лаєть-

ся, як це подобає доброму маши-нiстовi. Головний машинiст здав машину на його руки й покурю-вав цигарку, даючи часом дрiбнi тiльки вказiвки молодому помi-чниковi.- Знаю! - незадоволено вiдгуку-вався Вiтя. - Вченого вчити - тi-льки псувати.Настя працювала за двох.Поважна, серйозна, нi осмiшки, нi жарту. Обзивалась тiльки то-дi, коли її питали. Проте iнодi мимоволi кидала на Вiтю збоку лукавий насмiшкуватий погляд. Коли його Вiтя помiчав, хмури-вся: менi зараз, мовляв, немає часу для дурниць! В мене робо-

та, в мене - люди, менi не до лю-бощiв!.. I люто гукав на погони-ча:- Пас! Пас порвеш! Куди ти ди-вишся?Жарт тонув в очах у Настi, i во-на проймалась, повагою до мо-лодого, енергiйного машинiста, ховаючи смiх до зручнiшого ча-су. Кiлька днiв гарячої працi - i все забулося. Правда, Кость по-тайки лазив у чужий сад шукать персня - проте не знайшов; зiт-хнув i вирiшив на тому змири-тись. I справа з любощами, з пе-рснями, з наганами, здавалось, була злiквiдована вкрай.

XXVIОтже, виявилось - нi! Не така це справа, щоб так легко було вкрай її злiквiдувати. Лист. По-м'ятий, завожений, мабуть, дов-го десь ходив по руках. Лист був на Валю, а писаний до всiх. Був вiн повний докорiв, що так дов-го не давали про себе вiстi, що, може, там сидять дармоїдами на чиїйсь шиї. У кiнцi - суворий на-каз, щоб небарно вертались до Києва.Хлопцi нiби прокинулись од сну. Передосiннє небо повите було в голубу задуму. Голе поле одгонило сумом. Прилiтав уже,

як новий гiсть, легесенький сму-ток-вiтер. Раптом встали перед очима у хлопцiв Київ, школа, шкiльний гамiр, забутi на цей час учнi, вчителi. Почали го-туватись до вiд'їзду. Валя бiгав по селу, енергiйно стягав для шкiльного музею рiзнi цiкавi ре-чi, що в час перебування в селi наглядiв у селян: старовинний великий коряк, уламок мережа-ного чумацького ярма, вулик, якесь череп'я. Гордощами його був величезний мамутiв рiг, що днiв зо три канючив вiн його для музею в одного селянина.Вiтя захопився агiтацiєю помiж селянськими школярами, намо-

вляючи їх їхати з ними до Києва вчитися в семирiчцi. Казав, що їхня школа в Києвi охоче при-ймає селянських дiтей, одводи-ть для них при школi помешкан-ня, дає безплатнi снiданки. На-говорир, наобiцяв, i бiднi хлоп-чаки, що давно мрiяли слiдом за Бондарями учитись у Києвi, ос-таточно почамрiли. Завжди хо-дили за ним табунами, як за ба-тьком. Настя ходила смутна. Во-на далi не мала змоги вчитись - мусила залишатись у селi. Одно-го разу в товариствi, знялася жвава розмова про те, хто де бу-де вчитись далi. Перед кожним слались широкi шляхи: всi шко-

ли були для них одчиненi, всi фахи можливi. Гаряче спереча-лись про те, яка школа краща, яка потрiбнiша, яка кому бiльше пасує. Хлопцi легко мiняли фахи: iнженера, художника, лiкаря. Тi-льки Кость твердо стояв на од-ному: вiн обрав собi за фах агро-номiю i широко розгортав перс-пективи: профшкола, вища шко-ла, командировка за кордон... аж тодi праця десь у селi...Настя сидiла осторонь, слухала мовчки. Її якось тепер не помiча-ли. Пiд час гарячих Костевих сподiванок-мрiй вона встала й непомiтно вийшла. Кость поди-вився їй улiд пильними очима.

Переждавши трохи, вiн вийшов за нею. Настя сидiла в сiнях на ослiнчику схилившись на скри-ню, i ревла, аж коса тремтiла. Серце заболiло в Костя: чи це ж та Настя, весела, енергiйна, що з усiх глузувала?! Сiв коло неї, взяв за руку. Не пiдвела голови, а руки не приймає, легенько ти-сне.- Насте, чого ти плачеш?Настя зашепотiла:- Всi будуть учитись, всi будуть жити в Києвi, а я одна в цiй ямi буду нидiти; всi мене забудуть, бiдну, нещасну...- Я, Насте, нiколи-нiколи тебе не забуду! - гаряче промовив

Кость.Настя знову заплакала. Вите-рла сльози, пiдвела голову, про-мовила рiшуче й певно:- Забудеш!Кость гiрко похитав головою:- Не знаєш iще ти мене, Насте! - I далi щиро провадив: - Слухай, Насте, що я тобi казатиму, тi-льки не думай, що це так собi, жарт. - Кость ближче пiдсунувся до неї. - Люди, що в них я живу, полюбили мене й умовляють, щоб я в них залишився, за сина. - Голос Костя затремтiв: - Я, Нас-те, сирота, що надумаю - зро-блю, нiхто мене не впинить: хо-чеш, я зостанусь тут у селi? Хо-

чеш?Настя здригнулась, кинулась:- А школа?- В селi я й з цiєї освiтою найду собi працю, - сказав Кость твер-до, як одрубав. У Настi блиснула радiсть, далi злякано хитнула головою:- Нi-нi, тобi треба вчитись. - I трохи переждавши, ще певнiше: - Нi! Так, Костю, не можна; їдь - доучуйся, я на шляху твоєму не стану.Настя трохи подумала, i в очах у неї блиснув огник iскристий, рiшучий, аж щоки зашарiлися:- Їдь, Костю, у Київ, їдь за кор-дон, а потiм приїдеш до нас у се-

ло... - Почервонiла, тихiше: - А я тебе буду дожидати, якщо спра-вдi не забудеш. А якщо й забу-деш, то знай: я тебе за те не осу-джу. - Далi лице в неї стало смут-не i нiжне: вийняла з-за пазухи хусточку, розв'язує вузлик... I... мов сонце, звiдти блиснув Кос-тевi той обжурений, здавалось, назавжди загублений, закину-тий у бур'яни олив'яний персте-нь. Мало не крикнув iз радощiв:- Де вiн узявся?Настя дивилась на перстень з любов'ю й смутком:- Скiльки я, бiдна, греблась у бур'янi, скiльки пожалила та по-колола рук i нiг, поки таки зна-

йшла його. - Далi зачервонiлась i опустила вiї:- Ти колись, Костю, прохав його в мене, - вiзьми, коли хочеш. Тi-льки одного прошу я в тебе: ко-ли знайдеш кращий, золотий, то цей мiй, бiдний, нiкому не пока-зуй, щоб не насмiялись iз нього. Вийди на Днiпро та й, щоб нiхто не бачив, укинь у воду.XXVIIСонце пiдбилося пiд обiд. Воро-та до Бондарихи у двiр одчиненi, дверi в хату - теж навстiж. В хатi - людський гомiн. Посеред двору кiнь, запряжений у вiз. Василь в

новiй свитцi i Валя в своїх шка-рбанах складаються в дорогу: скринька, клунки, постiль, мiш-ки з речами для музею. Вештаю-ться з таємничим виглядом сi-льськi хлопчаки-учнi, шепочуть-ся з Вiтею. З комори до хати бi-гає заклопотана Настя. На порiг вийшла Бондариха, зачервонiла-сь - чи од чарки, чи од смутку.- Ану, дiти, до хати! Всi! Перед дорогою всiм годиться посидiти.I свої, i чужi - всi пiшли в хату. В хатi - повно людей: прийшли ви-ряджати київських гостей i дiд Маркiян, i веселий дядько Кири-ло, i Марина з своїм "золотом" на руках, тепер у керсетцi i в ко-

льоровому очiпку, i названi Кос-тевi батьки. Сидiли на лавах, на ослонi, стояли коло печi, попих-куючи цигарками. На столi - го-рiлка, миски з закускою. Оксана ласкаво припрошує всiх до сто-лу:- Всi, всi сiдайте! Зсуньтесь тi-снiше, всiм мiсця хватить.Почала частувати. Черга дохо-дить до Вiтi. Вiтя спустив очi вниз:- Нi, я не п'ю! - I почервонiв. Оксана не домагається.- Цур їй, дiти, не пийте! Нехай наша така доля, що як не вип'єш цiєї поганi, то й веселощiв нам немає; ви собi пiдете в свiт, зна-

йдете щось краще. - Подивилась на Василя й Настю, блиснули сльози.Дiд Маркiян:- Та не журись, Оксано, бач, яких викохала? - кивнув голо-вою на Василя й Настю. Оксана крiзь сльози:- А поки-то їх викохала...- Ну вже правда: кому-кому, а що вже цiй бiднiй Оксанi довело-ся зазнати... Загомонiли:- Знає вже добре, як орати, як i сiяти.- Така вже наша вдовина доля, - зiтхнула Марина. Оксана пiдня-ла голову й заспiвала до чарки:

Усi гори зеленiї,тiльки одна гора чорна, -тiльки одна гора чорна,виорала бiдна вдова...Зразу Василь i Настя спустили очi вниз, посмутились. Вiтi зда-лось, що починається якась слу-жба: вiн чогось устав i знову сiв....Виорала, зволочила,слiзоньками примочила...- Було, нi свiт нi зоря - клунок на плечi, цього на руки, цю за руку...I Оксана почала розповiдати про своє гiрке вдовине життя з

малими дiтьми.Свiдки цього - Настя й Василь - тепер сидiли задуманi i серйознi.Хлопцi-кияни слухали й розумi-ли все те, з чого в школi смiя-лись: i те, що Василь i Настя за очi матiр взивали "вони", i нащо здiймали у класi з пiдлоги "свя-тий хлiбець"... А чорна земля, що стiльки шуму-грому збивається за неї на свiтi, здавалась уже їм заповiтними, здавна омрiяними скарбами, що не даються до рук людям... та земля, що вся од краю до краю народною тугою повита, сльозами вдовиними примочена. Рiшуче хитнув голо-вою синьоокий Кирило, повер-

нувся вiн до Василя й Настi, далi витер вуса i заспiвавМати ж наша, мати,не журись ти нами, -ми повиростаємта й розiйдемось самi...- Так-то... - До Оксани: - Не жу-рися, сестро, того, що було, вже, мабуть, не буде. Почало розвид-нятись - буде день.Загули люди:- Хоч не ми - дiти нашi, а таки зазнають чогось кращого.Василь щось шепнув матерi на вухо. Оксана кинулась.- Ну, що ж, дiти, як пора, то й

пора. Заворушились, встали, цi-лим натовпом висипали з хати; прощались.- В час добрий!- Їдьте та й знову приїздiть до нас на лiто! Тут ми вас, може, й поженимо, - жартував хтось.- Пишiть листи!- Присилайте газетку!А дiд Маркiян до Валi:- Та розпитай там, Петровичу, про "клєточку"! Дядько Кирило сiв на вiз, узяв вiжки в руки. Цьвохнув батогом, i вiз заскри-пiв iз двору. А в селi гомiн.Два школярi, яких загiтував Вi-тя, в останнiй день мало не бунт вчинили проти батькiв та мате-

рiв, що не пускали до Києва вчи-тись. Чути було - десь бiдкались:- Ну й що ви скажете - збаламу-тили дiтей, що тепер i ради їм не даси.Один з торбинкою тiкає до воза без шапки, наздоганяє його ма-ти, б'є шапкою по плечах кидає її йому в руки. Другий, червоний i заплаканий, проте з радiсною перемогою, турманом вилiтає разом iз торбиною з сiней на вулицю, з материним буханом у спину, замiсть благословення в дорогу. Рушили з пiснями. Настя довго стояла, схилившись, на во-ротях, поки не стало чути пiсню. Увiйшла в хату, взяла зшиток, в

якому написали київськi гостi "на спомин". Зараз Настя не хотi-ла читати - лишала надалi; про-те не втерпiла, щоб хоч деяке слово не вхопити очима. Ось Валине кидається у вiчi:"Прощай, Насте, твiй образ на-вiки... Побачу тебе в ореолi..."Ось Вiтине, коротеньке: "Не за-будь київського шалапута й бо-сяка Вiтьку Барановича!!!"А ось Кость: швидке, схвильо-ване, гаряче писання. Знаки ви-гуку, знаки запитання... Настю впекло, як iскра, слово "навiки"...Щирiстю, молодим запалом, га-рячими надiями вiє Настi вiд цього дрiбного писання, i любо

їй дивитись на нього тепер, не читаючи. А читати буде коли: спереду багато осiннiх днiв та сумних вечорiв, довгих, самот-нiх. Буде, буде вона їх читати, та й не раз...XXVIIIПотяг (товаровий), що в нього пощастило мандрiвцям упроха-тись iз своїми речами, далi Дар-ницi не пiшов. На щастя, верта-лись з таборiв червоноармiйцi в мiсто - все добро школярське взяли на вiз....Торохтить шинованими коле-сами по бруку вiйськова гарба,

парою биндюгiв запряжена. Мi-шки, скриньки - всi найтяжчi хлоп'ячi речi - на возi; за возом - креше чобiтьми сiльська ватага. Мiсто ще далеко, а вже вiдчуває-ться якийсь могутнiй водоверть, що вiд нього подихає бадьорий хвилюючий вiтерець. Коли ж перед очима встало, як марево у хмарах, велике мiсто, i стiною виступили, розгорнулися зеленi київськi гори - гордi й холоднi, на горах - iншi гори, стiни, мури, мережанi будинки, золоченi вер-хи, суворi й байдужi; коли внизу пiд горами крицею блиснули си-нi днiпровi хвилi, а над ними вгорi виросли сади, арки, мости,

монументи, - бiднi новаки-селю-чата понiмiли, i серце їм занило. Крiм невеличких клункiв у ру-ках, вони нiчого не мали, в цей невиданий свiт вступаючи. I мiц-но-мiцно стискали вони в руках всю свою економiчну базу - во-рочок з сушеною локшиною та засохлу хлiбину.Свiжi, бадьорi, нiби накачанi за лiто смоком, ще обвiянi духом пашнi й сiна - вертались кияни до мiста.Той свiжий, хвилюючий вiтере-ць, що подував на них ще зда-лека, тепер зростав.Раптом прокинулось громове царство: переможно заревiв па-

роплав, розкидаючи гук по го-рах i просторах, суворо гримiло десь залiзо, верещали дзвоники трамваїв. Здавалось, там шуми-ть, кипить унизу вогненне море, видимаючи вгору шумовиння. Пiдiймається воно до хмар, грає на сонцi кольорами i застигає багатоповерховими будинками тонкої архiтектури, золотими банями, монументами.I в громi i блиску тоне десь далека-далека хатина Бондарiв у степу, блiдне заплакана Настя на воротях, розходиться в ту-ман...Все забувається.Тiльки що ж то так сяє i грiє на

руцi в Костя? Що то не тьмари-ться серед кам'яних мурiв i зо-лочених київських верхiв?1927