Є.А. Макаренко

МІЖНАРОДНІ ІНФОРМАЦІЙНІ ВІДНОСИНИ

Науково-видавничий центр «Наша культура і наука» Київ – 2002

ЗМІСТ

Макаренко Є. А. Міжнародні інформаційні відносини: Монографія. - К.: Наша культура і наука, 2002. - 452 с.

Рецензенти:

доктор політичних наук А.В. Дашкевич

(Інститут світової економіки та міжнародних відносин

НАН України)

доктор філологічних наук В. І. Шкляр

(Інститут журналістики Київського національного

університету імені Тараса Шевченка)

Наукові редактори:

член-кор. НАН України, доктор філософських наук Л.В. Губерський (Інститут міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка) доктор історичних наук Є.Є. Камінський (Інститут світової економіки та міжнародних відносин НАН України)

Рекомендовано до друку Вченою Радою Інституту міжнародних відносин Київського національного університету імені Тараса Шевченка

I8ВN 966-95575-8-5

Передмова 4

Вступ 6

Розділ 1. Глобальні тенденції міжнародних інформаційних відносин 15

1.1. Інформаційна парадигма глобальної цивілізації 15

1.2. Вплив доктрини постіндустріалізму на міжнародний розвиток 43

Розділ 2. Міжнародна інформаційна політика 61

2.1. Еволюція міжнародної інформаційної політики 1980-2000 років 61

2.2. Політика інтелектуального співробітництва в діяльності ЮНЕСКО 94

Розділ 3. Інформаційний вимір європейської інтеграції 112

3.1. Регіональні концепції та моделі інформаціоналізму 112

3.2. Детермінанти національної інформаційної політики 138

Розділ 4. Політичні імперативи європейських організацій

в галузі інформації і комунікації 171

4.1. Концепції інформаційної політики Ради Європи та Європейського Союзу 171

4.2. Стратегії організації Центральна Європейська Ініціатива 213

4.3. Інформаційна політика міжнародних та неурядових інституцій 235

Розділ 5. Інформаційні чинники міжнародної політики безпеки.. 264

5.1. Політичні доктрини глобальної інформаційної безпеки 264

5.2. Концепції регіональної інформаційної безпеки 286

Розділ 6. Парадигми міжнародних інформаційних відносин 312

6.1. Трансформація зовнішньополітичної діяльності 312

6.2. Економічні пріоритети політики інформаційного суспільства 328

6.3. Інституційні засади міжнародного інформаційного поля 356

Висновки 394

Список використаних джерел 400

Додатки 440

© Є.А. Макаренко

ПЕРЕДМОВА

Об'єктивні чинники цивілізаційного розвитку поставили на порядок денний міжнародного співробітництва проблеми становлення глобального інформаційного суспільства, трансформацію міжнародних відносин та зовнішньополітичної діяльності держав і міжнародних організацій, зміну критеріїв міжнародної безпеки та підтримання миру в умовах інформаційної революції, формування системи права міжнародних комунікацій та глобальної інфоетики. Саме ці проблеми визначають тематику і характер комплексного політологічного дослідження Є.А. Макаренко, "Міжнародні інформаційні відносини", яке є значною подією в науці про міжнародні відносини останнього десятиліття. В книзі подано аналіз внутрішньої структури, тенденцій еволюції і перспектив розвитку міжнародної інформаційної політики як нового наукового напряму міжнародної взаємодії, відображено основоположні ідеї провідних інформаційних парадигм дослідження сучасних процесів міжнародної інформаційної політики, проаналізовано нормативні моделі інформаційного суспільства західного і незахідного світу, розглянуто особливості системного характеру міжнародних відносин у сфері інформації і комунікації. Для дослідження поставлених проблем автор залучає і скрупульозно аналізує низку репрезентативних джерел: наукову монографічну літературу, документи, повідомлення провідних міжнародних інформаційних агентств, матеріали аналітичних досліджень багатьох країн та регіонів світу. Деякі з них залишалися поза увагою міжнародної політологічної науки до цього часу.

У науковій праці Є.А. Макаренко розглянуто концептуальні положення, які мають важливе значення для стратегії формування міжнародної інформаційної безпеки, доведено, що конкретні результати на цьому шляху можуть бути реалізовані на основі глобальної міжнародної взаємодії. В аналіз міжнародних інформаційних відносин включено і конкретні напрями вирішення визначених проблем, розроблені в ЄС на національному та наднаціональному рівнях, оцінка їхньої ефективності, що має практичне значення для розробки стратегій інформаційної безпеки держав.

Значний інтерес викликає розділ книги про політичну діяльність міжнародних універсальних організацій у сфері глобальної комунікації, в якому проводиться структурно-функціональний аналіз діяльності авторитетних міжурядових установ - ЮНЕСКО, ЄС, Ради Європи, ЦЄІ, ОБСЄ, НАТО, неурядових організацій - у сфері інформаційних відносин. Динаміку політичної діяльності міжнародних інституцій розглянуто у контексті становлення інформаційного суспільства і трансформації міжнародної громадської думки в сучасному світі.

Викликає інтерес авторський аналіз політичної стратегії міжнародних організацій у сфері інформації і комунікації упродовж останньої чверті XX століття, а також пріоритетів їхньої діяльності в умовах формування нової політичної системи міжнародних відносин.

Монографія Є.А. Макаренко виконана переважно в межах політологічного аналізу міжнародних інформаційних відносин як політичного явища в усьому різноманітті його зв'язків і відносин із проблемами світового глобального розвитку. Разом з тим у роботі простежується міждисциплінарний підхід до аналізу міжнародних комунікаційних процесів, які склалися в рамках соціології, соціальної психології, культурології, журналістики та інших наукових дисциплін. Наукова праця є комплексним, документованим дослідженням, в якому поєднується розробка теоретичних проблем з аналізом практичного досвіду еволюції міжнародних інформаційних

відносин. Представляючи книгу "Міжнародні інформаційні відносини", вважаю, що вона буде корисною для науковців, фахівців із міжнародних відносин, дослідників комунікаційних та інформаційних проблем, парламентарів, урядовців, аналітиків, у практиці зовнішньополітичної діяльності, в прикладних дослідженнях та освітньої діяльності вищої школи.

П.О. Циганков

доктор філософських наук, професор, завідувач кафедри соціології міжнародних відносин Московського державного університету ім. М.В. Ломоносова, професор МПМО (У)

ВСТУП

Дослідження наукової проблеми міжнародної інформаційної політики обумовлено прискореною еволюцією цивілізаційних процесів останньої чверті XX- початку XXI століття, глобалізацією комунікації, формуванням ідеології інформаційного суспільства, які вирішальним чином впливають на міжнародне середовище, радикально змінюють міжнародну політику, національні зовнішньо- і внутрішньополітичні доктрини, зумовлюють необхідність з'ясування пріоритетів та розробки оптимальних програм у політичній, економічній, соціальній та культурній сферах міжнародного співробітництва. Інформаційна домінанта посилює ефект глобальної політики, визначає значущість країн у світовій ієрархії, виступає чинником міжнародних впливів, інструментом дипломатії та глобальної стратегії світового порядку

Міжнародні організації та інститути (ООН/ЮНЕСКО, Рада Європи, Європейський Союз, Організація з безпеки і співробітництва в Європі, Центральноєвропейська Ініціатива, Світовий банк, Світова організація торгівлі, Європейський банк реконструкції та розвитку), неурядові асоціації, країни-члени, країни-партнери міжнародних організацій активізують політичні дискусії, обговорення актуальних проблем міжнародних відносин, обумовлених глобалізацією комунікації, з метою формування спільної стратегії та узгодження політичних рішень в умовах становлення інформаційного суспільства.

Тенденції глобального розвитку погребують комплексних,

мьк їм. МІНІ врния науково І п і л її 1111 • 11111 \ досліджс визначення

критерії! міжнародної Інформаційної політики, формування

рі і іі.іііі ч пріоритеті! 11 національних концепцій, зумовлюють

необхідні) п. чіткого і детального з'ясування формально-змістових параметрів розвитку цивілізацій як послідовних, системно пов'язаних дій, реалізація яких уможливила б перехід до сучасної парадигми міжнародних відносин. Для цього слід сформувати відповідну систему координат, побудовану на основі моделі міжнародної спільноти, у підґрунтя якої покладається універсальний пояснювальний принцип -

І

своєрідне відображення інформаціональної концепції розвитку, яка обіймає увесь спектр проблем політичного, економічного, військового, соціокультурного, правового, технологічного характеру.

У XX столітті в рамках західної цивілізації такі принципи були конкретизовані та конституйовані, що уможливлює їх використання як універсальних орієнтирів для демократичного будівництва і практичної реалізації світовою спільнотою основних прав і свобод в постіндустріальному суспільстві.

В основі універсального пояснювального принципу міжнародного розвитку лежить «орієнтація на людину, націю, глобальну спільноту, що утворюють категоріальний ряд», критерії і пріоритети якого є визначальними і надають глобальнокомунікаційним процесам характеру комплексних, системних, демократичних за своєю сутністю трансформацій. Глобальні трансформації визначають нові напрями наукових досліджень міжнародного виміру комунікацій, що знайшло відображення в зарубіжних концепціях глобальної цивілізації, доктринах постіндустріального (інформаційного) суспільства, теоріях впливу нових інформаційно-комунікаційних технологій на світову політику. Вітчизняні наукові досягнення у сфері глобалізації комунікації мають спорадичний характер, стосуються лише окремих проблем, а не комплексного розгляду феномену глобалізації комунікації і його впливу на міжнародні відносини та формування концепції міжнародної інформаційної політики.

Монографія «Міжнародні інформаційні відносини: структура, тенденції, перспективи» є одним із перших системних досліджень міжнародної інформаційної політики у вітчизняній науковій практиці, її якому обґрунтовано розвиток наукових традицій зарубіжної і національної глобалістики як концептуальної ідеології інформаційного суспільства, проаналізовано взаємодію комунікаційних процесів і сфери міжнародних відносин, розглянуто еволюцію світової інформаційної політики на глобальному, регіональному (європейському) та національному рівнях, визначено безпекові, зовнішньополітичні, соціально-економічні та інституційні критерії інформаційної складової сучасної цивілізації.

Мета дослідження полягає в тому, щоб концептуально обґрунтувати Сучасний стан і тенденції глобальних комунікаційних процесів, визначити їх вплив на світову, регіональну і національну політику, програмну діяльність міжнародних та європейських міжурядових організацій у рамках реалізації концепції глобальної цивілізації, європейської та євроатлантичної інтеграції в умовах становлення інформаційного суспільства, з'ясувати перспективи участі України в міжнародних проектах для запозичення досвіду розвинутих європейських країн у демократизації політичних інститутів, плюралізації суспільства, створенні інформаційної інфраструктури і поширенні стратегії інформаційної економіки та електронного врядування як чинників інтеграції країни в міжнародні політичні та світові комунікаційні процеси. Такий розгляд суті і специфіки актуальних для глобального розвитку проблем впливу нових комунікаційних технологій на міжнародні відносини має як концептуальний, так і прикладний характер. Він функціонально зорієнтований на прогностичне моделювання міжнародних відносин в інформаційному суспільстві, новий характер яких відповідає сучасним тенденціям глобального розвитку.

В основу дослідження покладено сучасні теорії інформаційної цивілізації, концепції транснаціоналізації, концентрації, конвергенції та «дигіталізації» в інформаційній сфері як провідних факторів світової політики. Досягнення цієї мети передбачає розв'язання таких дослідницьких завдань:

1) критично проаналізувати та систематизувати стратегії цивілізаційного розвитку, обумовлені глобальними комунікацій¬ними процесами;

2) ВИЯВИТИ і виокремити посутні складові концепцій та моделей міжішродішш співробітництва в галузі інформації і комунікації;

і) і и111 п ,1.111Н 1.1 , груктури іу паї п іні компаративному рівні основні ПрІОрИ'П ні ННЦІОМалИІОІ Інформаційної помітки країн Північної Америки, Іахідної, Центральної м < '.чідпоі Сиропи;

•І) вішпічиїи і диференціювати ролі, та функції міжнародних організацій у формуванні і реалізації ідеології інформаційного суспільства як чинника міжнародного розвитку;

5) визначити і обґрунтувати проблему міжнародної інформаційної безпеки в умовах трансформації системи підтримання миру і світового порядку;

6) виявити рівні і складові впливу сучасних інформаційних технологій на політичну систему міжнародних відносин і дипломатичну діяльність;

7) комплексно представити стан і основні тенденції політики інформаційної економіки в контексті глобалізації, транснаці¬оналізації інформаційного бізнесу та актуалізації інформаційного сектору світового ринку;

8) визначити характерні особливості інституційних основ міжнародного обміну інформацією, відстежити ступені впливу глобальних комунікаційних процесів на права людини; проаналізувати тенденції розвитку глобальної інфоетики;

9) виявити основні виміри і взаємозалежність глобальних комунікаційних процесів та стану, тенденцій і перспектив становлення інформаційного суспільства як стратегії перспектив¬ного розвитку України.

Реалізація зазначених комплексних завдань здійснюється за допомогою дослідження:

• найсуттєвіших загальнотеоретичних концепцій постіндустріаль-ного розвитку світу з урахуванням феномену глобалізації комунікації, що уможливило формування методологічної основи для науково обґрунтованого аналізу і прогностичного моделювання міжнародних відносин;

• глобальнокомунікаційних чинників міжнародного розвитку та конкретизації альтернатив, створення реального уявлення про можливості трансформації системи міжнародних відносин; конкретизації таких відносин за галузевим принципом;

• ролі і місця України в глобальних і регіональних політичних процесах на основі факторів інформаційно-комунікаційної інтеграції і прогнозування перспектив становлення інформацій¬ного суспільства як чинника включення України в глобальні цивілізаційні процеси.

Об'єктом дослідження є система міжнародних відносин в умовах глобалізації комунікації, коли глобальні проблеми значною мірою визначають мету і зміст найважливіших політичних рішень на всіх рівнях, оскільки виражають глибинні системні взаємозв'язки у сфері міжнародних відносин. Світова політика дедалі більше базується на пошуках ефективних механізмів вирішення глобальних проблем цивілізації, визначенні кола стратегічних цілей, які підкріплюються відповідними політичними заходами для їх ефективного досягнення, формування якісно нових моделей міжнародного співробітництва та концепцій нового політичного мислення.

Основна увага в роботі надазалась дослідженню структури, тенденцій і перспектив міжнародної політики в галузі інформації і комунікації (міжнародної інформаційної політики), що дає можливість передбачити концептуальні прогностичні моделі або сценарії розвитку міжнародних відносин за глобальнокомунікаційним напрямом. Такий підхід до визначення предмету пояснюється тим, що інформаційна галузь міжнародних відносин набуває значення як системотворча домінанта, оскільки визначає зв'язки між країнами, взаємовпливи та міжнародну

взаємодію, обумовлює нові виклики глобального розвитку, виступає визначальною складовою світових політичних процесів. Дослідження передбачає необхідність конкретизації термінів, що стосуються міжнародних інформаційних відносин, реалізації їх у матеріальних категоріях, які репрезентують відповідним чином сферу міжнародної комунікації, включаючи основні проблемні аспекти -політику, економіку, культуру, освіту, безпеку, державотворення, науку і технології, громадські контакти на міждержавному рівні.

Аналіз сутності цих проблем крізь призму міжнародних відносин, що трансформуються під впливом глобального запровадження нових інформаційних технологій, саме і є предметом наукового інтересу дослідження.

У роботі використано загальні методи наукових досліджень, такі, як соціологічний, системний, структурно-функціональний, ком¬паративний, інституційний; загальнологічні - прийняття рішень, прогностичного моделювання та аналізу, а також емпіричний, герменевтико-політологічний та статистичний. При цьому в основу покладено герменевтико-політологічний метод аналізу як такий, що відповідає основним параметрам поставлених у роботі завдань, а також обраному об'єкту дослідження. Використання цього методу розширює потенційний діапазон вітчизняної політичної науки. Дослідження реалій міжнародної інформаційної політики здійснювалося з позицій загальних закономірностей, які визначають на сучасному етапі сутність і специфіку глобалізації комунікації як чинника міжнародного розвитку, обумовлюють інтеграційні і дезінтеграційні процеси в сучасному світі, а також домінуючі тенденції в останній чверті XX - на початку XXI століття.

Для аналізу був обраний критерій пріоритетних факторів міжнародних відносин у галузі інформації і комунікації, який застосовується в концептуальному прогностичному моделюванні для осмислення і оцінки нових глобальних тенденцій розвитку, усвідомлення детермінованої спрямованості процесів, у рамках яких формуються нові аспекти міждержавного співробітництва.

Особливу увагу приділено актуальній проблемі формулювання базових цінностей глобального інформаційного суспільства, що становлять своєрідну концептуальну парадигму осмислення, оцінки і корекції міжнародної інформаційної політики, визначають перспективи країн з різними рівнями розвитку.

Реалізація мети та завдань наукового дослідження обумовили також потребу комплексного аналізу теорій глобальної цивілізації та її цінностей, відповідних економічних факторів, чинників міжнародних інформаційних відносин та інституційних категорій. Це дало змогу систематизувати позитивні та негативні наслідки глобалізації комунікації на основі конкретизації реалій міжнародної політики і з'ясування міфологізації теорій. З позицій постіндустріальної концепції становлення глобального інформаційного суспільства, а також викликів, зумовлених науково-технологічним прогресом, розглядаються сучасні політичні орієнтації міжнародних універсальних неурядових інститутів, транснаціональних груп і національних утворень та осмислення ними сутності постіндустріального будівництва, ідеї глобальної цивілізації чи регіоналізації, самоізоляції від глобальних незворотних процесів. Ці гострі проблеми потребують виваженого, усвідомленого вибору суспільства і сприйняття міжнародною спільнотою нових ідеалів глобального цивілізаційного прогресу.

У прикладному контексті аналізувалися можливості вирішення комплексних проблем усього спектру міжнародних відносин у галузі інформації і комунікації, на формування яких, крім специфічних особливостей, впливають мегатенденції розвитку, історично визначений Контекст комунікації, який, зокрема в європейському регіоні, обумовлюється цінностями, що складалися століттями. Саме тому істотну увагу приділено національним чинникам самовизначення в контексті глобальної комунікації.

Таким чином, йдеться про авторське поле дослідження, сприйняття проблеми як цілісної, але складно організованої системи зі своїми визначальними і супутніми параметральними вимірами, на вивченні функціонального стану яких та колізій їхніх взаємозв'язків і зосереджена увага роботи. Творчо застосований нелінеарний концептуальний підхід уможливив реалізацію поставленого завдання - довести на аналітичному рівні, що міжнародній інформаційній системі властиві адіабатичні виміри (коли суспільні явища змінюються значно повільніше, ніж базові змінні системи); що означена система має чітко виражені адитивні характеристики.

У дослідженні комплексно розкрито і систематизовано ключові теоретичні і прикладні питання міжнародної інформаційної політики, подано авторську концепцію моделювання міжнародних відносин на засадах продукування певної системи ідей, базових для прогнозування цивілізаційного розвитку, тобто таких, які безпосередньо і опосередковано впливають на формування нової міжнародної системи взаємовідносин та взаємовпливів, дають підстави визначити формально-змістові ознаки, властиві об'єкту дослідження. Трансформаційні процеси розглянуто і структуровано з погляду впливу феномену глобалізації комунікації на міжнародному, регіональному та національному рівнях, відстежено інформаційні критерії за всім спектром міжнародних відносин.

У процесі розробки та апробації концепції було сформульовано і розкрито такі положення:

1) Представлено концепцію взаємозв'язку та взаємовпливу глобальних трансформацій у галузі інформації та комунікації з погляду їх глибинного впливу на сферу міжнародних відносин і зміну світової політики; визначено роль нових інформаційно-комунікаційних технологій як каталізатора реформування політичної системи світу в умовах постіндустріального цивілізаційного розвитку.

2) На основі міжнародного досвіду обґрунтовано роль і значення концепції інформаційного суспільства для процесів міждержавного діалогу, визначено моделі та посутні пріоритети міжнародного розвитку на базі досягнень науки і високих технологій.

3) На засадах компаративного аналізу виявлено основні пріоритети регіональної (європейської) та національної інформаційної політики, з'ясовано вплив глобальних тенденцій на регіональному та національному рівнях, визначено відмінності інформаційних стратегій розвитку на прикладі країн Північної Америки, Західної, Центральної та Східної Європи.

4) Комплексно представлено і досліджено нові форми діяльності і політичні доктрини міжнародних та неурядових організацій, їх вплив на реформування світової політичної системи, впровадження в національні стратегії і політичну практику ідеології глобальної цивілізації та інформаційного суспільства. Проаналізовано стан і тенденції розвитку громадського представництва як нових акторів міжнародних відносин, зумовлених активізацією міжнародних контактів і поглибленням співробітництва за допомогою глобальних мереж, зокрема мережі Іпіегпеї.

5) Обґрунтовано необхідність визначення критеріїв у галузі міжнародної інформаційної безпеки як глобальної проблеми світової політики, проаналізовано роль міжнародних організацій у системі підтримання миру і стабільності в європейському регіоні.

6) Визначено роль сучасних комунікаційних технологій та складові їх впливу на трансформацію сфери міждержавних відносин, з'ясовано можливості забезпечення зовнішньополітичних інтересів за допомогою глобальної мережі Іпіегпеї.

7) З'ясовано вирішальність інформаційного чинника в глобалізації економічних відносин, формуванні політики мережевої (інформаційної) економіки, транснаціоналізації інформаційного сектору світового господарства.

8) Доведено необхідність запровадження міжнародних принципів іифостики у сфері міждержавних відносин та здійснення регуляторної глобальної політики в галузі інформації і комунікації.

9) Виокремлено основні вектори політики європейських країн щодо України; зроблено принциповий висновок про необхідність вольових політичних рішень з мстою використання інформаційного чинника для прогресивного розвитку держави і включення її в динамічні процеси міжнародної інтеграції.

Кожна з порушених у дослідженні проблем теоретично і практично значуща: а) вписується у контекст реалій глобального розвитку; б) відображає сутність і специфіку міжнародних інформаційних відносин; в) виступає необхідною складовою системного прогнозування і моделювання міжнародної інформаційної політики; г) окрім того, вперше впроваджено в науковий обіг матеріали з проблем міжнародної інформаційної політики 1990-2000 рр.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що теоретичні висновки можуть бути використані для розвитку нового наукового напряму міжнародних відносин; для формування доктрини української зовнішньої політики в контексті європейської інтеграції за умов становлення інформаційного суспільства, для вироблення концепцій міжнародного співробітництва владними та державними структурами: Верховної Ради України (у законотворчій діяльності Комітету з питань свободи слова та інформації); Міністерства закордонних справ України (у діяльності територіальних та функціональних управлінь); Державного комітету зв'язку та інформатизації України (для оптимізації міжнародної співпраці на рівні ЄС, НАТО, інших міжурядових інститутів та транснаціональних корпорацій); Державного комітету інформаційної політики, радіомовлення і телебачення (для забезпечення національних інтересів у міжнародному інформаційному просторі і запозичення досвіду європейських країн у формуванні національної інформаційної політики); Міністерства освіти і науки України (для впровадження нових напрямів фахової підготовки).

РОЗДІЛ І

ГЛОБАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ МІЖНАРОДНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН

1.1. Інформаційна парадигма глобальної цивілізації

Концептуальні підходи до вивчення феномену глобалізації комунікації ґрунтуються на синергетичній теорії багатовимірності і динамічності глобальних інформаційних процесів, що передбачає здійснення аналізу взаємодій (взаємовпливів) основних векторів цього системного явища на національному, регіональному і глобальному рівнях. Такий вимір обумовлює цілісний

підхід до дослідження колізій перебігу процесів глобалізації інформаційного поля, дає можливість визначити його домінантні чинники, з'ясувати взаємозв'язки і на цій основі зробити відповідні узагальнення та висновки. Тому важливим з огляду на саму постановку проблеми є застосування методик її дослідження, обумовлених імперативами цивілізаційного поступу світової спільноти до інформаційної ери, яка є знаменням сучасної епохи.

Аналіз наукових теорій щодо трансформації міжнародних відносин на основі феномена глобалізації комунікації дає можливість виділити такі основні напрями досліджень, як: еволюція постіндустріального розвитку, дилема глобалізація/регіоналізація, стратегія інформаційного суспільства як політична доктрина діяльності міжнародних, регіональних та національних інститутів, проблема впливу нових іисоких технологій на увесь спектр міжнародних відносин, прогностичне моделювання позитивів та негативів інформаційної революції.

Іїволюція наукової думки і практична діяльність міжнародних інститутів вплинули на термінологію нової галузі, окреслили піі іначення процесів, явищ і понять, що характеризують міжнародну Інформаційну політику. У роботі використано термінологію, яка шфім ована в міжнародних документах ООН/ЮНЕСКО, регіональних інституціональних дослідженнях Ради Європи, Європейського Союзу, у доктринах національної інформаційної політики країн світу. Так, під термінами «глобалізація комунікації» розуміється глобальна політична, економічна і соціокультурна інтеграція з пріоритетом загальноциві-лізаційних цінностей на основі цифрових технологій; «глобальне інформаційне суспільство» - 1) нове планетарне співтовариство, засноване на інформації (знаннях, інтелектуальних ресурсах), нова політична, соціально-економічна і технологічна система в еволюції цивілізації; 2) цивілізація, в основі розвитку та існування якої лежить особлива матеріальна субстанція з умовною назвою «інформація», що взаємодіє як з духовним, так і матеріальним світом людини; «глобальна інформаційна інфраструктура» - інтерактивні електронні мережі, які забезпечують світову інфраструктуру для використання нових комунікаційних засобів, інформаційних послуг та міжнародного інформаційного обміну; «міжнародний інформаційний обмін» - обмін інформацією, інформаційними послугами та продуктами через кордони держав; «міжнародні інформаційні відносини» - спеціалізована галузь міжнародного співробітництва, спрямована на вирішення глобальних інформаційних і комунікаційних проблем світового співтовариства; «міжнародна інформаційна політика» - узгоджена стратегія міжнародного співробітництва на багатосторонній основі в галузі інформації і комунікації, інших сферах міжнародних відносин, складовим компонентом яких виступає глобальна комунікація. Головними напрямами міжнародної інформаційної політики є сприяння міжнародному співробітництву в комунікаційній сфері, заохочення до міжнародного обміну інформацією незалежно від кордонів і рівноправна участь у міжнародних інформаційних потоках, забезпечення права глобальної спільноти на вільне вираження поглядів, свободу слова і засобів масової комунікації, використання глобальної економічної інтеграції на основі міжнародної інфоінфраструктури в національних інтересах, об'єднання інтелектуальних ресурсів для прогресивного розвитку цивілізації, що вказує на універсальні підходи до розуміння глобальних процесів та змін у міжнародній системі взаємовідносин [1-16].

Глобалізація міжнародних відносин, формування глобальної Інформаційної інфраструктури і спільної інформаційної спадщини піп и і ІІІІ, міжнародна інформаційна політика, спрямована на політичну, економічну і культурну інтеграцію світових спільнот на основі використання нових перспективних технологій, створення ефективної системи забезпечення прав людини і соціальних інститутів на вільний доступ і обмін інформацією як умову демократичного розвитку виступають характерними ознаками інформаційного суспільства, нового етапу існування цивілізації. Необхідність переходу до інформаційного суспільства обумовлюється становленням і домінуванням у світовій економіці нових технологічних укладів, переходом інформаційних ресурсів у реальні ресурси соціально-економічного розвитку, задоволенням потреб суспільства в

інформаційних продуктах і послугах, зростанням ролі інформаційно-комунікаційної інфраструктури у системі суспільного виробництва, вдосконаленням освітньої, науково-технічної і культурної сфер на основі міжнародних інформаційних обмінів, рівноправного використання «глобального інформаційного блага».

Світове співтовариство, окремі держави і регіони незалежно від рівня соціально-економічного розвитку вирішують глобальні проблеми, від оперативного і ефективного розв'язання яких залежить сучасне і майбутнє цивілізації. Ці проблеми стосуються суспільно-історичної еволюції, науково-технічного прогресу, складних політичних, соціально-економічних, комунікаційних та інших процесів.

Вирішення глобальних проблем зумовлює координацію зусиль усіх учасників міжнародного співтовариства, високий рівень довіри і співпраці держав для досягнення спільної мети. Міжнародне співробітництво на всіх рівнях і в усіх сферах характеризується високим рівнем взаємовідносин, що в сучасному розумінні є,міжнародним обміном інформацією. Ефективність глобального співробітництва, здатність міжнародного форуму держав до спільного вирішення ЄКС і ремальних проблем великою мірою залежить від «інформаційного стану» системи міжнародних відносин, від інформованості учасників міжнародних відносин, які впливають на процеси в системі.

Інформація адекватно відтворює явища і закони зовнішнього світу, духовну діяльність людства, створює можливості передбачення і перетворення дійсності в інтересах міжнародної спільноти. Вона (інформація) перетворилась на глобальну проблему, тобто має Міжнародний характер; інформація також виступає складовим КОМПОНЄНТОМ інших життєво важливих глобальних проблем. Інформаційний чинник здійснив у житті цивілізації за XX століття найбільш глибокі зміни за всю її історію: він об'єднав світ в єдину систему, яка функціонує в режимі реального часу. Ця єдність міжнародної спільноти має, до деякої міри, формальний характер, але засоби глобальної комунікації здатні до подальшої концентрації міжнародного співробітництва. Важливою ознакою глобальної ролі комунікації є стрімке підвищення суспільної цінності інформації (хоч інформація завжди мала високу вартість у суспільстві), але тільки у XX столітті інформація перетворилась у стратегічний ресурс людства. Як важливий стратегічний ресурс інформація відзначається унікальними властивостями: на відміну від фізичних ресурсів, вона при споживанні не скорочується, а значно зростає. Невичерпність інформаційних ресурсів створює можливості використання їх в інтересах міжнародного співтовариства і визначає інформацію як глобальну проблему цивілізації.

Феномен глобалізації комунікації відносять до останньої чверті XX століття і пов'язують з упорядкуванням міжнародних потоків інформації і комунікації на глобальному рівні. Дослідження глобальної комунікації здійснюються за такими основними темами: транснаціональні комунікаційні конгломерати як основні діючі актори в глобальній системі комунікації, у сфері поширення інформаційних продуктів та інформаційних послуг на світових ринках; соціальний вплив нових технологій, зокрема супутникових комунікацій, на міжнародні відносини; асиметричний потік інформаційних та комунікаційних продуктів у глобальній системі; дисбаланс у міжнародних інформаційних потоках; різноманітність підходів до визначення переваг глобальних мереж комунікацій та «мережевого суспільства»: теорії інформаційного суспільства і нові політичні доктрини [17-25].

За класифікацією дослідників розвитку цивілізаційних процесів (Й.Масуди, Д.Белла, У.Дайзарда, А.Тоффлера, Г.Ласвела, Р.Коена, Дж. Янга, М.Бангеманна, М.Кастельса, Ш.МакБрайда, М.Масмуді, Г.Кана, У.Горовиця, І.Валлерстайна, С.Хантінгтона, З.Бжезинського, А.Тойнбі, Ф.Фукуями, М.Каплана, М.Пората, Ф.Махлупа, Т.Умесао, Р.Дарендорфа та ін.) глобальні

проблеми характеризуються такими критеріями: • глобальні проблеми стосуються всього людства в цілому, кожної

соціальної групи, кожної людини, тобто мають всецивілізаційний

характер;

• ці проблеми виступають як об'єктивнии чинник розвитку всього світу, окремих регіонів та держав;

• глобальні проблеми потребують дл^ свого вирішення постійного міжнародного співробітництва, макьимальНих об'єднаних зусиль світової спільноти, оскільки невиріїиеність цих проблем створює загрозу для майбутнього розвитку.

Інформаційна ситуація в системі глобадЬНИХ міжнародних відносин повністю відповідає таким критеріям:

• сучасні засоби комунікації глобалізували можливості передачі великих масивів інформації за неймовірно короткий час;

• мультимедійні системи, що здій.снюють миттєву передачу інформації на будь-яку відстань, Самі по собі є інтенсивним каталізатором суспільних процесів;

• інформаційні процеси стимулюнзть прогресивний розвиток економіки, політики, техніки, екологу культури, військової сфери тощо [26-49].

Глобалізація комунікації у XX сто-гІггті виступає процесом, що розвивається і керується в основному діяльністю транснаціональних корпорацій. Індустріальні та фінансові коь,цЄрНи для реалізації політики глобальної конкуренції та диверсифікації перемістили свої інтереси до сектору інформації та комунікації і чере^ ЗЛИття компаній, придбання фірм та інших методів корпоративного зростання досягай домінуючих позицій на глобальних інформаційних ринках (Тіте \¥агпсг, Місі-озоїї №ііопа1 Вгоааса8Ііп§ Сотрапу, С№*ї, Вегіе1зтапп Огоир, СЬТ, К.ирегІ МипіосЬ ІЧЄХУЗ Согроганоп, Атегіса Оп1іпб; Кокіа, Егісззод, ЬС, Вепеїоп, 8ІЄШЄП8 та ін.) і організують діяльність н^ основі глобальних стратегій. С творення глобальних транснаціональних корпорацій призвело до іначної концентрації економічної та інфорМаВДиної влади, до контролю приватного сектору над міжнародними інформаційними потоками, що д;к змогу залучати значні інформаційні ресурси для досягнення корпоративних цілей на міжнародній арені [50-57].

Концентрація комунікації зумовлк)Є глобальні за масштабами и і КНЄННЯ транснаціональних, регіональних та національних інтересів, норм і принципів діяльності держав, відГВОрює взаємодію та інтереси міжнародних блоків та угруповань країн, що викликає гостру Конкуренцію держав у міжнародних інформаційних потоках, нові

підходи до розподілу світових інформаційних ресурсів такою ж мірою, як і розподіл продовольчих чи енергетичних ресурсів світу. У системі сучасних продуктивних сил інформація та інформаційні технології набули відносно самостійного значення як один із найбільш динамічних чинників розвитку. Інформаційні ресурси як стратегічна категорія міжнародних відносин визначають роль і місце кожної держави у світовій ієрархії, тому проблема міжнародного співробітництва в інформаційній сфері набуває глобального значення.

Варто підкреслити, що розвиток нових технологій зіграв важливу роль у глобалізації комунікації: розгортання кабельних систем, використання супутників з метою комунікації на глобальних відстанях, особливо в поєднанні з наземними оптично-волоконними системами, дигіталізація (використання цифрових методів обробки, зберігання і відтворення інформації) вплинули на

міжнародну політику і національні політичні стратегії. Високі технології у галузі інформації і комунікації сприяли тому, що за короткий історичний період глобальні проблеми стали головними для світової громадськості, дійсно загальноцивіліза-ційними.

Інформаційні процеси мають ознаки глобальності і в інших складових міжнародних проблем, таких, як: безпека миру і народонаселення, захист довкілля, природні ресурси, освоєння космосу, новітні біотехнології, інформатизація економіки, світова торгівля тощо. Без відповідного інформаційного забезпечення неможливе вирішення жодної з проблем світового значення.

Міжнародне співробітництво держав залежить від таких інформаційних і комунікаційних процесів, як обмін ініціативами у рамках універсальних міжнародних форумів системи ООН/ЮНЕСКО, Ради Європи, ЄС, як проведення міжнародних переговорів, зустрічей, візитів на найвищому рівні, як повідомлення про військові навчання, випробування зброї, про соціальні, екологічні та інші екстремальні процеси. Розв'язання глобальних проблем неможливе без моніторингу всіх аспектів міжнародного співтовариства.

Міжнародний інформаційний обмін сприяє розв'язанню глобальних проблем, які за короткий час набувають актуального значення для Міжнародної спільноти не тільки за своєю суттю, а йза визнанням своєї "'і ІИИОІ її Відповідне і динамічне висвітлення глобальної проблематики (голоду, конфліктів, стихійних та техногенних катастроф, проблеми біженців, епідемій тощо) впливає на адекватні міжнародні рішення, і це теж є невіддільним від процесів глобальної комунікації. Треба зазначити, що глобальні проблеми, незважаючи на міжнародний резонанс, сприймаються в різних країнах світу диференційовано, через призму національних інтересів та індивідуальних поглядів політичних лідерів та спільнот. Процеси інтернаціоналізації і глобалізації соціально-економічного, політичного і культурного життя народів відбуваються складним, нерівномірним і суперечливим шляхом, але саме вони вирішальним чином визначають темпи і ступінь причетності людства до всецивілізаційних проблем [58-60].

Сучасний розвиток міжнародних відносин має комплексний, системний характер, якому повністю відповідають глобальні процеси концентрації інформації та комунікації. Дослідники глобальних проблем Р.О. Кеохейн, Дж. Най, 3. Мосдорф, М. Клер, Д. Томас, Г. Кіссінджер, Дж. Гудбі, Д. Розенау, Дж. Бартон, Л. Пап, Дж. Фергюссон, А. Гор, А. Гурсн, Д. Мідоуз та ін. відзначають такі важливі переваги і потенції глобальної комунікації, як універсальність інформації, здатність передавати знання через кордони, гнучкість і багатовимірність форм, никористання у різних сферах та прошарках суспільства. Глобальний характер інформаційних процесів виявляється і в подоланні інформаційної кризи, яка розглядається тільки в контексті міжнародних політичних, соціальних, економічних відносин і вимагає об'єднаних дій усього міжнародного співтовариства. Інформаційна криза виявляється через іакі чинники: суперечності між обмеженими можливостями людини у Сприйнятті та переробці великих обсягів інформації та глобальними міжнародними інформаційними потоками і масивами дійсно необхідної Корисної інформації; у виробництві значної кількості надлишкової Інформації, яка обмежує доступ до потрібних даних; у порушенні ЦІЛІСНОСТІ системи глобальної комунікації внаслідок приватних, пі (омчихта вузьконаціональних інтересів на шкоду всецивілізаційним. Проблема глобальної інформаційної кризи повинна розглядатися в КОНТЄКСТІ суспільних відносин, міжнародної політики та правової

НІ ГЄМИ міжнародного співтовариства [61-73].

< II )І І/ІОНЕСКО, зважаючи на актуальність інформаційних проблем,

і и тикала до створення правової системи в галузі комунікації інформації, інформатики і тєлематики, до розробки міжнародного законодавчого документа про правове регулювання

кіберпростору і відповідальність держав за дотримання основних прав і свобод людини в інформаційному суспільстві. ЮНЕСКО сприяє створенню основоположних етичних цінностей і правових принципів відкритого демократичного інформаційного суспільства. Зокрема, ЮНЕСКО спрямовує зусилля на забезпечення вільного всезагального доступу до інформації і на створення умов, за яких інформаційне суспільство гарантує право невтручання у приватне життя, конфіденційність інформації приватного характеру, збагачення інтелектуального потенціалу людства, включення в глобальне інформаційне поле незахищених верств міжнародної спільноти, забезпечення культурного плюралізму і захисту від інформації небажаного характеру та ідеологічного впливу кримінального світу.

Організація сприяє ефективності інформаційно-комунікаційних технологій з метою забезпечення права на вільне вираження поглядів і переконань, безперешкодного обміну інформацією в глобальному вимірі, доступу до нових знань усьому людству протягом всього життя, до наукових досліджень, творчої діяльності, охорони спільної культурної та суспільної спадщини. Спільно з міжнародними, регіональними та національними партнерами ЮНЕСКО створила Комітет експертів та спостерігачів з проблем інформаційного суспільства і глобального кіберпростору, який проводить дослідження етичних, правових, соціальних і культурних аспектів нової доби.

Наукові концепції постіндустріалізму, інформаційного суспільства і глобалізму набули політичної актуальності в останню чверть минулого століття, стали предметом гострих політичних дискусій на початку XXI ст., що привернуло увагу дослідників міжнародних відносин, створило ґрунтовну базу для теоретичних та прикладних розвідок у галузі міжнародної інформаційної політики, засвідчило правонаступництво та етапний характер наукової доктрини глобальної цивілізації.

Концепція постіндустріального суспільства, на думку відомих теоретиків цивілізаційного розвитку (Д. Белла, Л. Дракера, Ф. Фукуями, М. Махлупа, Л. Туроу, Дж. Гелбрайта), з першопочатку розглядалася як «аналітична конструкція, а не картина специфічного конкретного ' V їм пі.і і ц;і, як певна парадигма, соціальна схема, яка виявляє нові мегатенденції соціальної організації і стратифікації у розвинутому західному суспільстві» [В. Веіі ТЬе Сотіп§ оґ РозМпаивігіаІ Зосіегу. А Уетиге іп Зосіаі Рогеса5Ііп§. - КУ, 1976. - Р. 483].

Основою концепції постіндустріального суспільства є оцінка нового глобального соціуму, ЯКИЙ радикально відрізняється від суспільства, панівного в світі протягом кількох століть і побудованого на перевагах матеріального виробництва. У ній підкреслюється, перш за все, втрата керівної ролі матеріального виробництва і розвиток сектору інформаційних продуктів та послуг, інший характер людської діяльності, трансформовані типи ресурсів, залучених у виробничий сектор, а також істотна модифікація традиційної соціальної структури.

Такий підхід до предмета і задач дослідження істотно виокремлює постіндустріальну концепцію з-поміж інших наукових теорій глобального розвитку. Зважаючи на дискусійні погляди дослідників цивілізаційного майбутнього, слід підкреслити ті чинники, які визначають роль і значення цієї теорії: 1) теорія постіндустріалізму вважається нині єдиною соціальною метатеорією, яка повністю сприйнята західною науковою традицією. Ця концепція за своєю суттю є позитивістською, джерелами її виступає той індустріальний уклад, можливість заміни якого вона декларує. Розвиток постіндустріальної теорії від ідеї до наукової концепції відбувався еволюційним шляхом на основі міжнародної дискусії, вільної від ідеологічних чинників. І Еволюційний розвиток привів до того, що концепція постіндустріалізму пала об'єктивною основою більшості моделей розвитку суспільства, визначила нові чинники технологічного (інформаційно-комунікаційного) укладу як каталізатора цивілізаційного прогресу; 2) концепція постіндустріального суспільства оптимально поєднує в собі елементи . оціофілософської теорії і характеристики прикладних доктрин, і ірмонійно пов'язує історичну періодизацію і типізацію із визначенням Груктури, характеру,

історичного місця сучасного міжнародного і піштовариства; 3) основоположники постіндустріалізму чітко Окреслюють формування нового суспільства в поняттях прогресу щукового знання і технологічних досягнень, домінантної ролі науки, ні і и, високих технологій; 4) концепція постіндустріалізму критично Оцінила розмежування на «капіталістичні» та «соціалістичні» І \. пільства, підкреслюючи, що воно є неістотним для глобальної цивілізації; 5) динаміка розвитку країн, що розвиваються, криза ідеї технологічного стрибка, швидше психологічна, ніж ресурсна, виявила нові тенденції розподілу світу - на постіндустріальну зону та інший світ [74-79].

Сплеск наукових інтересів до постіндустріальної тематики відносять до 60-70-х років XX століття, коли ця концепція стала природною методологічною базою сучасної глобалістики та теорії інформаційного суспільства, в яких поглиблено, деталізовано та багатоаспектно сфокусовано основні елементи постіндустріалізму. Так, Дж. Белл, якого вважають патріархом постіндустріалізму, зазначав, що подібний перебіг розвитку концепції не суперечить її основам, а безпосередньо визначається ними. В його наукових працях хоча і робиться акцент на проблемах організації технологій і наукових знань, але цим не вичерпується поняття постіндустріального суспільства. До нього долучається багато інших соціальних та економічних координат: інформаційна (мережева) економіка, роль інтелектуального потенціалу, зміна ціннісних орієнтацій суспільства та психології індивіда, становлення нової мотивації діяльності, розвиток принципів демократії, формування нової політичної системи світу, перехід до певних елементів планування та глобальної економіки добробуту [80].

Дослідження прихильників постіндустріальної теорії, праці яких вплинули на формування концепції, доцільно поділити на три групи. До першої належать концептуальні наукові праці: П. Дракера, засновника сучасної теорії менеджменту, «Посткапіталістичне суспільство» (1995 р.), в якій викладено погляди на сучасний стан і перспективи розвитку західної цивілізації; Дж. Гелбрайта, основоположника американської економічної науки, автора «Нового індустріального суспільства» (1996 р.), в якій охарактеризовано систему світопорядку на межі тисячоліть; Л. Туроу, професора Массачусетського технологічного інституту (США), «Майбутнє капіталізму» (1996 р.), в якій розглянуто останні тенденції світового прогресу та глобальні проблеми міжнародних відносин, С. Хантінгтона, провідного американського політолога, «Конфлікт цивілізацій і формування нового міжнародного порядку» (1997 р.), в якій подано своєрідне трактування майбутнього західного світу і перспективи міжцивілізаційного діалогу. Усі ці дослідження об'єднує ідея комплексного розгляду глобальних проблем, здатність їх авторів до глибоких і неординарних узагальнень, дотримання методологічних основ постіндустріальної теорії та інкорпорація в неї нових елементів [81-87].

Не заперечуючи актуальності і глибини наукових аргументів відомих дослідників, потрібно зазначити, що в їхніх розвідках наявні ідеалізація західних суспільств та «національно-заангажований» підхід, який заважає об'єктивно оцінювати глобальні процеси.

Друга група досліджень присвячена окремим проблемам постіндустріального суспільства на основі накопиченого потенціалу для глобальних узагальнень і формулювання нової концепції глобальної цивілізації. Серед них наукові праці Ф. Фукуями «Кінець історії» (1989 р.), «Довіра» (1995 р.), в яких розкрито нетрадиційні погляди автора на проблему сучасної соціальної еволюції, глобалізації міжнародного розвитку і визначено перспективні тенденції прогресу на основі нового технологічного укладу; Т. Сакайї «Вартість, що створюється знаннями, або історія майбутнього» (1991 р.), в якій проаналізовано процеси технологічного розвитку і вдосконалення інформаційних технологій, трансформацію світового господарства, наслідки інформаційного прогресу для мотивації діяльності окремих країн і спільнот; Л. Едвінсона, визнаного в світі експерта з проблеми «інтелектуального капіталу», в роботі якого «Інтелектуальний капітал» (1997 р.) визначено

відмінності господарської системи, заснованої на виробництві і використанні інтелектуального капіталу як важливої складової нової інформаційної економіки (економіки знань); Р. Інглегарта «Культурні трансформації у зрілому індустріальному суспільстві» (1990 р.) та «Модернізація і постмодернізація» (1997 р.), в яких дослід¬жуються зміни систем ціннісних орієнтацій індивідів у найбільш розвинутих суспільствах і осмислення впливу цих трансформацій на поляризацію сучасного світу та процеси, які в ньому відбуваються [88-93].

Ці дослідження мають спільні риси, які обумовлюють їх значимість ми сучасному етапі постіндустріальної трансформації, а саме: вони присвячені найбільш актуальним проблемам життєдіяльності сучасної І вїтової спільноти, ролі соціально активної особистості у процесах ірлнсформації; прогностичному моделюванню відносин у новому мініслектуальному» суспільстві. Поєднання загальнотеоретичних і прикладних проблем у рамках даної сфери досліджень уможливлює ІНВЧИМІ для розвитку теорії висновки та узагальнення. Третя група наукових досліджень виявляє суперечності між теоретичними поглядами і польовими дослідженнями стану міжнародної системи, на основі узагальнення яких визначаються динамічні колізії сучасного і майбутнього. До неї належать наукові праці М. Кастельса, Е. фон Вайцзекера, А. Турена, Д. Мідоуз, Д. Мідоуза, Е. Ловінса, Л. Ловіта, Р. Райха, А. Гора, С. Хантінгтона та ін.

У дослідженнях С. Хантінгтона «Політичний устрій в трансформо¬ваних суспільствах» (1968 р.), «Американська політика: майбутня дисгармонія» (1981 р.), «Третя хвиля: демократизація в кінці XX ст.» (1991 р.), «Конфлікт цивілізацій і становлення нового міжнародного порядку» (1996 р.) викладено в обґрунтованій формі погляди науковця на баланс сил у сучасному світі. Його прогностична модель впливу релігійних, етнічних, лінгвістичних та інших чинників, пов'язаних із традиціями і самобутністю народів, на світову політику отримала підтвердження в реальних світових процесах. Теоретичні проблеми становлення, розвитку та глобалізації цивілізацій розглядаються в контексті економічних і соціокультурних складових суспільного життя, що надає гіпотезам і висновкам дослідження глибоко аргументованого характеру, цілісного сприйняття прогностичної моделі.

У колективній монографії під керівництвом Е. фон Вайцзекера «Чинник 4» (1997 р.) переважає ідея здійснення заходів на наднаціональному рівні для вирішення глобальних екологічних проблем, що свідчить про різноплановість підходів до глобалізації у прикладних дослідженнях проблем постіндустріального суспільства. На думку авторів наукової праці, міжнародному співтовариству необхідно переосмислити поняття ефективності світових ресурсів на основі потенційності інформаційних технологій, включити екологічну складову в економічні показники зростання, визначити чинники взаємодії розвинутих країн та країн «третього світу». Узагальнення, запропоновані у колективній праці щодо тенденцій світового розвитку, на нашу думку, потребують подальшої аргументації, системного аналізу та зважених висновків.

У центрі дослідження Д. Мідоуз, Д. Мідоуза, Й. Рандерса «За межею можливого. Глобальна катастрофа чи стабільне майбутнє?» (1992 р.) -проблема динаміки світової економіки і причини, здатні спровокувати екологічну катастрофу на основі вичерпності природних ресурсів.

Автори звертають увагу на нові технології, вважаючи, що переосмислення традиційної господарської діяльності може стати базисом якісного зростання в майбутньому. Наукові дослідження третьої групи за постановкою проблем, теоретичними викладками та висновками є дискусійними і потребують глибинного аналізу сучасної епохи, «яка має яскраво виражений перехідний характер» [94-101].

Таким чином, концепція постіндустріального суспільства відтворює універсальні закони цивілізаційного розвитку, що уможливлює інкорпорацію в неї низки нових наукових напрямів багатовимірного аналізу, різноплановість підходів та застосування нових методологічних

принципів для оцінки глобальних процесів і явищ. Світова наукова думка (представники західної наукової школи, теоретики з перехідних країн і країн, що розвиваються) підкреслює, що постіндустріальна доктрина непомітно, але впевнено виступає як найбільш ефективний теоретичний інструмент досліджень розвитку цивілізаційних процесів та міжнародної політики XXI століття.

Концепція постіндустріального суспільства обумовила у 80-90-х роках минулого століття широкі методологічні підходи в теоретичних і прикладних дослідженнях про глобальний розвиток, серед яких: І) загальнотеоретичне осмислення перспектив і провідних сил сучасної цивілізації; 2) радикальні зміни і переосмислення принципів розвитку світової економіки; 3) відносини постіндустріальних держав у політичній системі міжнародного співтовариства; 4) глобальна культура гає піка в інформаційному суспільстві; 5) становлення нового психотипу особистості, трансформація мотивацій поведінки у глобальному світі.

Провідною ідеєю теоретичних дискусій є визначення нового стану цивілізації шляхом аналізу окремих його ознак, чинників безпосереднього ■Пливу нових технологій на глобальну спільноту.

V гаких умовах перспектива формування концепції «інформаційного і \і пільства» ставала цілком закономірною. Ця доктрина збагатила її іуконі уявлення про глобальне суспільство, виявила цілу низку Ф', п і.тотальних явищ, які раніше не отримали належного осмислення, їм ро'їнитку концепції інформаційного суспільства причетні такі

Іфойі; еорстики цивілізаційного розвитку, як М. Махлуп, Т. Умесао,

11 к Іп< \ ції, у працях яких вперше було використано термін «інформаційне . ■ ні її.і іно»; М. Порат, Т. Стоуньєр, Р. Катц, у дослідженнях яких проаналізовано динаміку розвитку соціального, політичного та економічного секторів глобального світу; А. Тоффлср, У. Дайзард,

3. Бжсзинський, М. Понятовський, Ю. Хаяші, Й. Масуда, Ж. Еллюль, Р. Косн, К. Ясперс, А. Турен, Г. Кан, Ф. Уебстср, А. Дракер, Е. Гідденс,

4. Хенді, Л. Туроу, Дж. Гелбрайт, Т. Сакайя, М. Макклюен, які характеризують інформаційне суспільство як принципово новий рівень в історії цивілізації, підкреслюючи такі чинники, як глобалізм інформаційного простору, розвиток комунікаційних мереж, вільний потік інформації через кордони держав, створення «єдиної комп'ютеризованої нації» [102-114].

У рамках концепції було розроблено багато оригінальних положень, тісно пов'язаних з теорією ціннісності, розглянуто зростання і самозростання інформаційної вартості, проаналізовано властивості інформації як суспільного блага, закладено основи широкого розуміння інформаційних благ і цілих соціальних інститутів.

Ідея інформаційного суспільства була сформульована у дослідженнях 60-70 рр. XX століття і характеризувала нову політичну, соціально-економічну, технологічну систему як знаковий еволюційний процес цивілізаційного розвитку. Д. Белл (Веіі В. ТЬе Сотіп§ Розі-іпсіизгґіаі Зосіегу. А Уепшге іп 8осіа1 РогесазІіп§. - ІЧ.У, Вазіс Воокз, Іпс, 1973), И. Масуда (Мазшла У. ТЬе Іпїогтапоп Зосіеіу аз Розі-іпсіизігіаі 5осісгу. -ШазЬ. \\юг1сі РиШге 8ос, 1983), дослідження суспільних інститутів Японії - Агентства економічного планування (ЕРА: Есопотіс Р1аппіп§ А§епсу. іарап'з Іпгогтаїіоп 5осіегу. - ТЬетсз апсі Уізіоп, 1969), Інституту розвитку комп'ютерів (ІАСІГОІ: .Іарап Сотриісг Ша§е Іпзіііиіе. 1971: ТЬе Ріап ґог ап Іпюгтаиоп Зосіегу. - 1971), Ради з промисловості (І8С: Іпсіизггіаі 8ігисІиге Соипсії. Роїісу ОиШпез їог Рготоіїп§ тс Іпїогтаїізаііоп ої .Іарапезе Зосіегу. - 1969), 3. БЖЄЗИНСЬКИЙ (Вггегіпзку 2. ВСІ\УЄСП Т\УО А§ез. Атегісап'з Коїе іп те ТесЬпоІгопіс Ега. - N.У. ТЬе \¥ікіп§ Ргезз, 1970; ТЬе Огапсі СЬеззЬоагсІ. Атегісап Ргітасу апсі Ііз ОсозггаІе§іе Ітрегаїіуез. - И.У., 1998), С. Нора, А. Мінк (Йога 8., Міпк А. ТЬе

Сотриіегізапоп оі* 8осіеІу. А Рерогі Іо те Ргезісіепі оГ Ргапсе. - СатЬгіс1§е, Ь., 1980) та інші ДОСЛІДНИКИ З промислово розвинутих країн Північної Америки та Європи основою постіндустріального суспільства визначали теоретичні (наукові, інтелектуальні) знання, інновації та інформаційні технології.

У рамках ідеології інформаційного суспільства існують різні напрями і тенденції, які розглядають нові соціальні перспективи -можливі, бажані або негативні: від позитивних можливостей державного управління економікою, створення законодавчої бази для вільного доступу міжнародної спільноти до інформації - до запобігання загрозі політичного контролю за націями з використанням високих технологій та розшаруванням спільнот на «золотий мільярд і безправну периферію». Так, Д.Белл вважав, що в наступному столітті вирішального значення для політичного, економічного і соціального життя, для засобів виробництва, а також для трудової діяльності людства набуває становлення нового соціального укладу, який базується на глобальних телекомунікаціях. Поняття інформаційного суспільства охоплює минуле і сучасне різних країн, які належать до протилежних політичних систем, але мають спільно здійснювати Великий Перехід до постіндустріальної ери - соціальної форми цивілізації XXI століття. Поділяючи історію людства на три стадії - аграрну, індустріальну, постіндустріальну, Д. Белл підкреслював головну роль нової інтелектуальної технології, яка застосовується для прийняття керівних (управлінських) рішень. Мста нової інтелектуальної технології, за Д. Беллом, полягає в реалізації ідеї впорядкування глобального масового суспільства. «У сучасному суспільстві мільйони людей щоденно приймають мільярди рішень -політичних, фінансових, соціальних... Будь-який одиночний вибір може бути непередбачуваним, у той же час поведінка спільноти (масового суспільства) окреслюється чітко, як трикутники в геометрії» [115].

Т.Стоуньєр визначив інформаційні ресурси як основну цінність майбутнього суспільства, потенціал його збагачення. «В постіндустріаль-пому суспільстві національні інформаційні ресурси перетворюються у і гратегічні ресурси людства. Існує три способи, за допомогою яких Можна збільшити національне багатство: 1) постійне нагромадження КЙПІталу; 2) воєнні агресії і територіальні захвати; 3) використання нових і попоїш, які переводять «нересурси» в ресурси». Інформація, за Т.

< тупи ром, виступає стратегічним ресурсом, специфічною рисою якого

< невичерпність при споживанні. Вона збагачує фундаментальні знання, о|и .ми іус глобальну спільноту, зменшує «ентропію» [116].

1 Бжєзинський в ідеології інформаційного суспільства окреслив п.м піні політичні, ідеологічні характеристики, нові можливості для дезінтеграції соціалістичної системи за відповідної політичної стратеги уряду США. «Американська могутність повинна виявлятися через систему глобальних комунікацій, значних переваг у сфері інформаційних технологій, які мають вирішальне значення для розвитку економіки (США виступають головною рушійною силою світової економіки), через глобальні можливості розгортання військової сили і абсолютне лідерство в передових галузях науки і техніки». Політика США, за 3. Бжезинським, полягає у використанні в своїх інтересах глобального інформаційного суспільства і глобальної мережі Іпіегпеї як основи впорядкованого і всеохоплюючого співробітництва в глобальних масштабах і глобального геополітичного впливу супердержави на міжнародні відносини [117].

Європейські дослідники і теоретики інформаційного суспільства, осмислюючи глобальні політичні зміни, кризу традиційних ідеологій, відзначали необхідність пошуку нових філософських, соціологічних і політичних концепцій. Британський дослідник К.Спаркс (8рагк8 С. Кеааіп§ А Соттшшт, Саріїаіізт апа ІЇіе Ма88 Месііа. - Ь., 1998), аналізуючи кризу соціалістичної суспільної системи, підкреслював, що перехід на новий постіндустріальний рівень розвитку,

трансформація традиційних стабільних моделей та систем об'єднує східні і західні суспільства, їх інтелектуальний потенціал. Інформаційне суспільство не визнає національних кордонів; глобальна комунікація повинна сприяти поглибленню взаєморозуміння між спільнотами [118].

Е. Гіденс (Оіааепз А. ТЬе Соп8сциепсе8 оГ Моасгпігу. Ь., 1993), характеризуючи суспільно-політичні зміни в кінці XX століття, як і А. Тоффлер, об'єднав ознаки сучасної доби - космічна, інформаційна, електронна ера, глобальне село - поняттям „інтелектуальна цивілізація". Перехід до інформаційного суспільства, зазначає Е. Гіденс, характеризує сучасну стадію розвитку більшості розвинутих країн світу, а процеси переходу постсоціалістичних країн відзначаються складними і комплексними трансформаціями, включають як національні (індивідуальні) чинники, так і тенденції глобальних масштабів [119].

Багатоаспектний аналіз фундаментальних цивілізаційних процесів, обумовлених принципово новою роллю в сучасному світі інформаційних технологій, здійснено у дослідженні М. Кастельса (Сазіеііз М. ТЬе ІпГогтаІіоп А§е: Есопоту, Зосіегу апа! Сиішге. ТЬе Рошег оГ Иепііґу. -В1аск\уе11, 1997). ВИСНОВКИ автора обґрунтовано в результаті аналізу даних національних та міжнародних статистичних інститутів, на підставі економічних і соціологічних досліджень інших науковців, на власних масштабних польових дослідженнях (М. Кастельс проводив дослідження у США, Японії, Тайвані, Південній Кореї, Гонконзі, Китаї, Західній Європі, Росії). У результаті було сформульовано цілісну теорію, яка уможливлює оцінку фундаментальних наслідків впливу революції в інформаційних технологіях на всі сфери життєдіяльності цивілізації, на глобальний світ. Автор, досліджуючи появу нової універсальної соціальної структури, яка проявляється в різних формах залежно від різноманітності культур та інститутів, зазначає, що ця нова соціальна структура асоціюється з появою нового способу розвитку -інформаціоналізму, який сформувався під впливом перебудови капіталістичного способу виробництва наприкінці XX ст. М.Кастельс пов'язує розвиток нових інформаційних технологій із трансформацією капіталізму в інформаціоналізм. За Кастельсом, суспільства організуються навколо цивілізаційних процесів, структурованих та історично детермінованих у відносинах виробництва, досвіду і влади. При цьому детально пояснюється сама система понять, їх взаємозв'язок, взаємодія із соціальними ідентичностями. Характеризуючи такі способи виробництва, як капіталізм та етатизм (соціалізм), М.Кастельс підкреслює, що склався омолоджений інформаціональний капіталізм, який використовує нові способи розвитку.

Визначальною рисою нового суспільства і його головним ресурсом він вважає інформацію за її властивостями бути безмежно відтвореною прк використанні. За теорією інформаційного суспільствам. Кастельса, головною проблемою є протиставлення двох понять: інформаціональнс суспільство та інформатизоване суспільство. Необхідність диференціації обумовлюється принципово новим етапом цивілізаційної еволюції -і пецифічною формою соціальної організації, коли збирання, обробка і поширення інформації стають фундаментальною основою виробництва і влади внаслідок нових технологічних умов, які виникли в цей період, мнім мережева логіка взаємовідносин виступає як базова структура і и 'пального суспільства. Інформаційна парадигма визначає всі процеси 10) 'кісному суспільстві - накопичення знань, економічну продуктивність, І" влізацію політичної та військової влади, комунікацію мас-медіа. М Кастельс вважає, що всі важливі сфери життєдіяльності цивілізації перебувають під впливом капіталістичного інформаціоналізму, що всі спільноти в різній формі і на різних рівнях характеризуються як інформатизовані, враховуючи національні інституційні моделі [120].

На відміну від світової економіки, суть якої, за Ф. Броделем та І. Валерстайном, полягає в тому, що процес накопичення капіталу відбувається по всьому світові, глобальна економіка визначається М. Кастельсом як «економіка, здатна працювати як єдина система в режимі реального часу в масштабі всієї планети». Такого підходу до економічної глобалізації у світовій

науковій літературі до М. Кастельса не було. Кастельс уточнює термін «інформаціональна економіка», вживаючи поряд терміни «глобальна/інформаціональна». За цим стоїть авторський концептуальний підхід до аналізу цивілізаційних процесів. На думку науковця, глобальна мережа стала результатом революції в галузі інформаційних технологій, яка створила матеріальну базу глобалізації економіки. Нові інформаційні технології виступають не просто інструментом для дії, а й процесами для розвитку, тобто інтелектуальний потенціал прямо виступає матеріальною силою, а не просто елементом виробничої системи. Інформаційно-технологічна революція, нові технології миттєво охоплюють простір усієї планети, вказує М. Кастельс, швидкість технологічної дифузії є вибірковою - і соціально, і функціонально; нерівномірність доступу для індивідуумів, країн, регіонів визначає критичні загрози диспропорції у сучасному світі, може призвести до виключення цілих національних і навіть континентальних економік із світової інформаційної системи, і, відповідно, із світової системи розподілу праці. Автор розвиває теорію двох типів конкурентності: національної і глобальної, підкреслюючи, що виникають нові форми втручання держави в економіку, пов'язані з чіткими стратегіями, підтримкою технологічного розвитку і конкурентноздатності своїх національних галузей, свого приватного сектору. Таким чином, інформаційна політика виступає ключовим інструментом конкурентноздатності на світових ринках. Теорія інформаційного суспільства, в якому соціальні і технологічні форми даної соціальної організації пронизують усі сфери діяльності, викликала неоднозначну оцінку в науковому середовищі. Характеризуючи працю М.Кастельса, президент Лондонської школи економіки Е.Гіденс зазначив, що «це видатне наукове дослідження із соціальної та економічної теорії, найбільш значима спроба порівняно з будь-якими іншими описати екстраординарні зміни, що відбуваються нині у соціальному світі». Натомість В. Іноземцев («Нова постіндустріальна хвиля на Заході». - М., 1999) вважає, що концепція «інформаціонального суспільства» М. Кастельса потребує відповідності тенденціям сучасної епохи, яка, на його думку, має яскраво виражений перехідний характер, і тому обумовлює інші підходи до узагальнення процесів і явищ [121].

У вищезазначених наукових працях переважає лінійний підхід до складних явищ глобальних трансформацій, хоча глибинні процеси характеризуються системним виміром, а не окремими, навіть і вагомими (економічними, політичними, культурними, соціальними) складовими. Отже, проблема потребує комплексного підходу і обгрунтування процесів глобалізації.

У дослідженні ПАРЄ (А Уігйіаі Кеш \УогШ. - 8іга8Ьоиг§, Соипсії о£ Іїигоре РиЬ1ізпіп§, 1998) інформаційне суспільство визначається як суспільство, що базується на інформації. Ця дефініція лежить в основі всіх визначень, які поглиблюють, уточнюють та конкретизують поняття інформаційного суспільства; особливо підкреслюється роль нових технологій, які використовуються у процесі обробки, поширення та зберігання інформації. Інформація, знання, технологічні системи, які іабезпечують інформаційну революцію, стають ключовими характеристиками нового суспільства, яке радикально відрізняється від попереднього етапу розвитку цивілізації.

Інформаційне суспільство як мета, як політична стратегія подальшого розвитку цивілізації домінує в сучасних авторитетних наукових теоріях, у філософських, економічних та політичних дослідженнях. Доктрина інформаційного суспільства є перспективною МСТОЮ розвитку США, Канади, Японії, Австралії, країн Європейського ( (по іу, Ради Європи, Азійсько-Тихоокеанського регіону, Латинської А мерики. Показово, що країни з відсталою економічною системою теж |><>іробляють філософські концепції і приймають політичні програми Інформаційного суспільства.

Ф. Усбстер у науковій праці (\УеЬзІег К ТЬеогіез оГ Іпіогтаїіоп '••>. н-іу. - Ь.-Ічї.У., 1997) подав класифікацію філософських, соціо-бере основу в старому традиційному суспільстві (Д.Белл, Ж.

Бодрійяр, М. Постер, Ш. Сабель, М. Кастельс, Ж. Арланді, Є. Бустаманте та ін.); 2) інформаційне суспільство - це видозмінена теорія глобального диктату, переосмислення старих концепцій розвитку, нові форми нетрадиційного суспільства (Г. Шіллер, Д. Харві, Е. Гіденс, Ю. Хабермас, Н. Гарнем, Д. Беккер). На думку Ф. Уебстера, аналітичне визначення інформаційного суспільства полягає в: інформаційне суспільство - це революційний етап суспільних трансформацій за такими напрямами, як економіка, технології і виробництво, професіоналізм, глобальний простір, політика, соціум і культура. Ідеологія інформаційного суспільства потребує осмислення позитивних і негативних реалій переходу та визначення нової ролі держав у формуванні політики нового типу - міжнародної інформаційної політики в добу переходу до інформаційної цивілізації.

Глобальні комунікаційні процеси обумовлюють необхідність створення нової економічної системи, яка характеризується високим ступенем глобалізації та інтеграції національних економік, нової політичної системи, що виходить за рамки національних чинників, нової глобальної еліти та нової концепції інтелектуального збагачення людства.

Визначення підходів до розуміння концепції «інформаційного суспільства» як третьої глобальної стадії цивілізаційного розвитку дає підстави вважати, що ця теорія стала результатом взаємодії і розвитку численних економічних, соціальних і політологічних концепцій другої половини XX століття, істотно вплинула на формування позицій міжнародних та національних інститутів щодо впровадження ідеології «інформаційного суспільства» в міжнародну та державну політику більшості країн світу.

Розглядаючи розвиток теорії інформаційного суспільства, не можна не відзначити дві обставини: з одного боку, концептуально вона набула найбільшого визнання в 70-ті і 80-ті роки, у період, що характеризувався прискореним поширенням технологічних досягнень і значними успіхами країн, які не тільки передавали, але й засвоювали нову інформацію та знання; певною мірою ідея інформаційного суспільства ставала в такому контексті інструментом обґрунтування можливості «наздоганяючого» розвитку на основі заміщення зростаючим потоком інформації творчих можливостей особистості; з іншого боку, у жодному іншому напрямі сучасної теорії глобального розвитку не спостерігався так відчутно вплив японських дослідників: запропонований Т. Умесао термін «інформаційне суспільство» набув всесвітнього визнання після виходу у світ відомої книги І. Масуди (Мизиаа У. Тпе Іпїогтагіоп Зосіегу аз Рокї-Іпашггіаі Зосіегу. -\УазЬ., 1981.) і нового звучання у працях Т. Сакайї (8акаіуа Т. Тпе Кпо\у1еа§е-УаЬіе Кеуоіиііоп, ог А Нізїогу оі" те Ригиге. - Токуо-ІЧ.У., 1991.). У той же час, більшість американських і європейських дослідників, починаючи з другої половини 80-х років, стали акцентувати увагу на ролі і значенні не стільки інформації, скільки знань, що спричинило цілий спектр нових визначень сучасного суспільства, серед яких «кпо\у1еа§е зосіегу», «кпош1еа§еаЬ1е зосіегу», «інтелектуальне суспільство» [122].

Теорія інформаційного суспільства істотно збагатила уявлення про сучасний етап суспільного прогресу, однак більшість запропонованих в її рамках тез мала окремішний характер. Пильну увагу вчених привернув проведений прихильниками теорії інформаційного суспільства аналіз ролі інформації в господарському розвитку західних країн, результатом якого стало трактування інформації як специфічного ресурсу, якому не 11 ритаманна більшість характеристик, властивих традиційним чинникам шіробництва. Серед іншого було відзначено, що поширення інформації Тотожне її самозростанню, що виключає застосування до цього феномена Поняття вибірковості, а її споживання не призводить до її вичерпності >ік ниробничого ресурсу. Прихильники теорії інформаційного І \( пільства приходили до справедливої загалом тези* про те, що «в І учасній економіці вичерпність ресурсів замінена на їх поширеність» (< І.І\УІОГС1 К. Іп ше Ега оГНитап Сарііаі. - Ь.-КУ., 1991). Ця формула іш(>ула згодом широкого визнання і знайшла своє підтвердження в ми ПОДарській практиці 80-х і 90-х років [123].

Ннажагться, що розробники теорії інформаційного суспільства, на нпу під иостіндустріалістів, цілком усвідомлено звернулися до ці 'її ке 1111 я вузько окреслених проблем, фактично протиставляючи Інформаційне суспільство всім відомим формам господарської нрі шіі.шп Якщо, наприклад, Д. Белл підкреслював спадковістьііпдуі іріального суспільства по відношенню до індустріального,і ними, що «постіндустріальні тенденції не замінюють попередні суспільні форми як «стадії суспільної еволюції; вони часто співіснують, поглиблюючи комплексність суспільства і природу соціальної структури» (Веіі О. ТЬе Тпігсі Тесшіо1о§іса1 КЄУОІІИІОП апа Нз РоззіЬІе 8осіо-Есопотіс Сопзециепсез //Оіззепі. - §ргіп§, 1989. - Уоі. XXXVI. -N0 2.), то в теорії інформаційного суспільства протистояння цієї нової соціальної форми всім попереднім окреслено більш диференційовано.

Проте внаслідок зазначених обставин концепція інформаційного суспільства може і повинна розглядатися як складова частина постіндустріальної теорії. У контексті постіндустріальної методології є багато конкретних тез, запропонованих під час дослідження інформаційного суспільства, які здатні поглибити наукові уявлення про сучасний світ.

На основі ключових чинників, до яких відносять макроекономічну політику держав у контексті формування інформаційного суспільства, особливості ідеології переходу до нової фази розвитку, специфіку законодавства, характеристики національної культури і менталітету, виділяють дві моделі становлення інформаційного суспільства - західну і азійську. Національні моделі відзначаються політичними стратегіями, специфікою національних ринків, законодавчими традиціями, розвитком інфоінфраструктури, економічними ресурсами. Проте незалежно від національних особливостей простежуються дві основні тенденції:

1) поєднання (злиття) державних і суспільних інтересів з приватною ініціативою з метою фінансування нового гармонійного суспільства;

2) розвиток міжнародної конкуренції для трансформації ринкових структур і подальшої конвергенції комунікаційної сфери.

Західна модель становлення інформаційного суспільства узагальнює стратегії і програми індустріально розвинених країн - США, Канади, Великої Британії, ФРН, Франції, країн Північної Європи. У рамках цієї моделі своєю специфікою вирізняються американо-англійська та європейська моделі.

Американо-англійська модель визначається загальною концепцією соціально-економічного розвитку, яка передбачає переваги приватного сектору над функціями держави в усіх напрямах розвитку суспільства. Американський вплив у галузі комунікаційних технологій та інформа¬ційної сфери відчутний в глобальних процесах, міжнародній політиці, світовій економіці. Ідея побудови інформаційних супермагістралей, створення національної і глобальної інфраструктури з метою зростання і динаміки економічного розвитку, запропонована 1993 року як президентська стратегія США, покладена в основу всіх існуючих національних моделей становлення інформаційного суспільства. Англійська модель максимально близька до американської:

- роль держави обмежується створенням умов для ринкової конкуренції в інформаційній сфері;

- стратегія розвитку суспільства визначається як приватна ініціатива, лібералізація ринку телекомунікацій, створення мереж та інформаційних супермагістралей, захист нових структур на інформаційних ринках.

Американо-англійська модель передбачає інтенсивний розвиток електронних комунікацій для встановлення соціальних, політичних, культурних зв'язків у суспільстві. Проблема поширення універсальних послуг має важливе значення в програмах інформаційного суспільства США та Великої Британії, вона вирішується за допомогою стратегії поліпшення якості інформаційних послуг, виваженої цінової політики, соціальної орієнтації суспільства. Специфічною рисою американо-ІІІІглійської моделі інформаційного суспільства є вплив чинного законодавства на розвиток перспективних галузей економіки. < і амовлення інформаційного суспільства обумовлює і диференціює трудове право, авторське право, право інтелектуальної власності, соціальний захист населення. У США спостерігається вичерпність ірудових ресурсів (з одночасним поширенням сфери використання інформаційних послуг) і потребами поповнення їх за-рахунок нової "їміелсктуальної» хвилі імміграції. У культурній сфері США і Велика Британія мають різні стратегії. Північноамериканська модель (США, І пі.їда) стимулює діяльність аудіовізуальної промисловості і ринку І >• > іиажальних відеопослуг за запитами населення. У Великій Британії Поділяють культурну стратегію континентальної Європи - збереження і іил'урної ідентичності і самобутності націй, створення європейської і ііітурної спадщини, забезпечення культурних прав національних

Н Німим 1124-132].

Європейська модель інформаційного суспільства вирізняється ірцгсгіпо європейської інтеграції, поняттям «об'єднаної Європи», пуками рівноваги між контролем держави і стихією ринку, динамічним поєднанням державних інтересів і прагнень приватного та корпоративного бізнесу. Характерними рисами європейської моделі є варіативність і політична спрямованість програм побудови інформацій¬ного суспільства для різних країн, обумовлених новою європейською геополітикою, становленням інформаційної (інтелектуальної) економіки, різними можливостями постіндустріального розвитку У рамках європейської моделі виділяють західноєвропейську, скандинавську, центральноєвропейську, східноєвропейську стратегії. Західноєвропей¬ський підхід до ролі держави в процесі переходу до інформаційного суспільства викладено в Резолюції Європейського Союзу «Біла Книга. Зростання, конкурентоспроможність, зайнятість: виклики та стратегії XXI століття» (ШЬіїе Рарег. ТЬе Спа11еп§сз апа" ^ау§ Рогшаго! іпіо іЬе 2151 СепШгу. - ВШ58ЄІ8, 1993), в якій підкреслюється важливість державного контролю в комунікаційній сфері (особливо над супер-магістралями) з урахуванням переваг приватного сектору; у Директиві ЄС «Зелена Книга. Життя і працевлаштування в інформаційному суспільстві» (Огееп Рарег. ІЛУІП§ апа \¥огкіп§ іп Іпе Іпїоггпапоп 8осіегу: Реоріе Рігзі. Еигореап Сотіззіоп. - Впі88еІ8, 1996) та Рекомендації «Інформаційна магістраль для глобального суспільства (№г\уогк8 Гог Реоріе апа" іЬеіг Соїштшпіїіез. Макіп§ іпе Мо8І оіІпе Іпїбгтапоп 8осіегу іп Еигореап Шіоп. - Вги88еІ8, 1996).

В основу класифікації моделей інформаційного суспільства покладено в основному соціально-економічні показники різних країн, тобто макропоказники, що вирішальним чином впливають на динаміку процесів у міжнародному інформаційному полі. При цьому не беруться до уваги інші критерії інформаційного розвитку, які впливають на перспективи країн, що розвиваються. Врахування таких критеріїв підкоригувало б запропоновані моделі відповідно до специфіки економічної бази, національних пріоритетів та попиту на інформаційні технології в інших регіонах світу.

Політична стратегія ЄС забезпечує провідну роль держави в перехідний період, яка виступає гарантом інтересів суспільства в умовах становлення інформаційної економіки та розширення сфери інформаційних послуг на всіх рівнях життєдіяльності держави. Останні рішення Європейського Співтовариства (1994-2000 рр.) спрямовані на реалізацію Програми інформаційного суспільства, політики лібералізації і приватизації телекомунікацш, розвиток універсальних послуг, мереж, технічного і соціально-інформаційного забезпечення. Програми

становлення інформаційного суспільства реалізуються в західноєвропей¬ських країнах - Франції, Іспанії, ФРН, Бенілюксу, у країнах Північної Європи - Швеції, Данії, Норвегії, Фінляндії. Визначено такі стратегії національної політики в країнах Центральної і Східної Європи - Польщі, Угорщині, Чехії, Румунії, Македонії, Словенії, Росії, Україні. Проблема приватизації телекомунікацій для більшості європейських країн вирішена, дискусії відбуваються щодо політики лібералізації телекомунікацій, де простежуються різні підходи - від централізованого розвитку інфраструктури (Франція) до часткової (ФРН, Італія, Іспанія) або повної лібералізації (Велика Британія, Швеція, Данія, Фінляндія) і забезпечення лідерства в світовому і європейському розподілі праці.

Європейський план інформаційного суспільства містить також концепцію розвитку універсальних послуг, яка має політичні, економічні, соціальні і технологічні ознаки. До політичних ознак відносять протидію монополій конкуренції (побудова нових магістралей здійснюється обмеженим колом операторів у більшості європейських країн), до економічних - створення ринку інформаційних послуг, до соціальних -иедискримінацію за інформаційною ознакою (нерівність у доступі до універсальних інформаційних послуг, обумовлену рівнем доходів і ішатоспроможністю населення), до технологічних - першочерговий розвиток магістралей. Відмінність європейської моделі від американської полягає і в створенні інформаційного законодавства; адекватної законодавчої бази, яка враховує як національні, так і міжнародні принципи регулювання інформаційних відносин, вважається Головним чинником зростання прибутку країни від потенціалу імформаційно-комунікаційних технологій [133-146].

Ма думку експертів, чинне законодавство Європи не відповідає вимогам інформаційного суспільства: у континентальній Європі чітко

і .іментується ринок праці, товарів і послуг для захисту існуючих

|ні(м>чих місць і блокується створення нових робочих місць, що не сприяє

і иі і к у нових галузей. Інформаційна модель е-Еигоре, зорієнтована

Н і ф} іікціональне і практичне інформування суспільства, відзначається

.і шильними і культурними особливостями, аудиторіями для різних

іехпологій, формами адаптації нових комунікаційних послуг. Європейський ринок зазнає тиску і впливу американської інформаційної індустрії, що змушує провідні регіональні організації і національні уряди запроваджувати квоти для діяльності у регіоні зарубіжним корпораціям і виробникам [147].

Азійська модель інформаційного суспільства реалізує ідеологічну доктрину країн Азійсько-Тихоокеанського регіону, побудовану на філософських принципах конфуціанства, діяльності держави щодо інституціоналізації цих принципів, взаєморозуміння і взаємодопомоги в суспільстві для досягнення мети.

В основі азійської моделі - альтернативний соціально-економічний розвиток регіону, конкуренція із Заходом, утвердження власних ціннісних орієнтацій, зв'язок між культурними традиціями (освіта, виробнича дисципліна, відданість корпорації, довіра, сімейна гармонія) і соціальними трансформаціями. У рамках азійської моделі виділяють японську, індійську та младоазійську. Японська модель постіндустріаль-ного розвитку спрямована на вдосконалення системи корпоративного управління за принципом ієрархічної піраміди, в основі якої три складові чинники: оп (вдячність), §ігі (відповідальність), \уа (гармонія). Вони виражають угоду про

взаєморозуміння і взаємодопомогу вищого і нижнього рівнів управління в державі і якість цієї угоди, тобто розуміння статусу кожної групи відповідно до спільної мети.

Японська модель інформаційного суспільства використовує пріоритетний розвиток інформаційних технологій і впровадження інформаційних послуг у всі сфери життєдіяльності країни. Програма И. Масуди «План становлення інформаційного суспільства в Японії до 2000 р. (1983 р.)» включає такі стратегічні цілі, як: побудова тисяч взаємопов'язаних і сумісних телекомунікаційних систем; розробка нових інформаційних пристроїв з комбінованими і вдосконаленими можливостями; розвиток програмного забезпечення та інформаційних послуг; підготовка кваліфікованих кадрів, здатних працювати з цими системами. У XXI столітті стратегічна політика японського уряду (програми «Віртуальний уряд - шлях Японії до інформаційного суспільства», 1997 р.; «Рго]есІ Міііепіит», 2000 р.) полягає у стимулюванні інтелектуального розвитку нації, провідної ролі бізнесу для інформаційної економіки, розумінні інформаційного (інтелектуального) блага як спільного надбання суспільства. Для розвинутої інформаційної цивілізації характерними є підвищення рівня ефективності усіх суспільних процесів, зростання комфортності життя, доступність використання цифрової техніки, її адаптація до потреб споживачів. Для впровадження моделі інтелектуального суспільства прийнято політичні рішення про національну мету Японії в галузі високих технологій, інтенсифікацію діяльності у сфері інформаційної науки і техніки, інтелектуальної власності, ноу-хау як пріоритетних напрямів розвитку [148-151].

Младоазійська модель передбачає стратегію регіону Східної і Південно-Східної Азії - епіцентру індустріального та інформаційного розвитку, до якого належать Південна Корея, Тайвань, Сінгапур і Гонконг, а в останні роки наближаються Таїланд, Малайзія, В'єтнам. Ця модель - трансформована японська ідея, успіх якої пов'язується з підтриманням сталого макроекономічного і політичного середовища та співробітництва держави з приватним капіталом. Уряди приймають рішення щодо вагомих інвестицій приватного сектору в інформаційну сферу, стимулюють створення матеріальної і соціальної інфраструктури (тобто, порушується фундаментальний принцип невтручання держави у ринкові відносини). Державний контроль, його форми і методи можуть бути різними, але дилема «держава - ринок» виступає як соціально-політична, а не суто економічна. Младоазійська модель характеризується як політичне і економічне співробітництво держави і приватного сектору.

У країнах, що розвиваються, визначають дві моделі становлення інформаційного суспільства - латиноамериканську і азійську, які відрізняються напрямами і масштабами трансформації. Стратегія реформування включає приватизацію (передачу державних підприємств і видів діяльності у повну або часткову приватну власність чи контроль), лібералізацію (розширення конкуренції на ринку товарів і послуг). Азійська модель характеризується пріоритетним розвитком лібералізації, ш іровадженням конкуренції і відкритості ринків, а латиноамериканська починається з приватизації з метою різкого зростання якості телекомунікаційних послуг, поступового впровадження конкуренції і вважається більш ефективною.

Індійську модель визначають як комбінований варіант, що за масштабами і ефективністю трансформацій наближається до і.іиіноамериканської моделі, а за прогресивністю впровадження - до азійської. Акцент зроблено на ресурсах народонаселення, науково-технічному потенціалі (третьому у світі після США та Росії), чинному законодавстві, державному контролі у сфері виробництва інформаційних послуг (крім ринку місцевих послуг, де допускається 49% іноземних капіталовкладень). Специфіка ідеології інформаційного суспільства в Індії - поступова динаміка, опора на національні культурні традиції. Урядова політика визначає головним чинником становлення інформаційного суспільства - вдосконалення системи телекомунікацій, розвиток універсальних послуг на рівні світових стандартів, експорт програмного забезпечення у розвинуті

країни світу. Індійська стратегія реформування передбачає інтенсивну інтеграцію азійської країни в глобальне інформаційне співтовариство.

Науковці вважають, що стратегія інформаційного суспільства впливає на з'ясування проблеми економічної відсталості країн та регіонів світу за рахунок приєднання їх як рівноправних партнерів у політичному, економічному, правовому та культурному аспектах до міжнародного співтовариства і в той же час зберігає національну самобутність та ідентичність націй. Це свідчить, що глобалізація комунікації набула безпрецедентного значення для конструктивного співробітництва держав за всіма напрямами міжнародних відносин і виходить з інтересів міжнародного співтовариства, що дає можливість вирішувати інші глобальні проблеми людства [152-155].

У більшості розвинених країн за участю політичних лідерів, прогресивних урядів та фінансової підтримки транснаціональних корпорацій реалізуються Програми становлення інформаційного суспільства; концепції переходу до інформаційної доби, плани участі в трансформації суспільних інститутів, прийняті міжнародними організаціями ООН/ЮНЕСКО, Світовим банком, Світовою Організацією Торгівлі, Організацією економічного співробітництва і розвитку, Радою Європи, Європейським Союзом, Європейським банком реконструкції і розвитку, ОБСЄ, Центральноєвропейською Ініціативою та іншими міжнародними і регіональними урядовими і неурядовими інституціями. В основі Концепцій лежить визначення стратегії інформаційного суспільства, основних положень, умов і пріоритетів міжнародної, регіональної і національної інформаційної політики, формулюються політичні, правові, соціально-економічні, культурні і технологічні передумови переходу до інформаційного суспільства, обґрунтовується специфіка і мета глобальних трансформацій [156-160].

Таким чином, порівняльний аналіз різноманітних моделей і стратегій інформаційного суспільства на регіональному та національному рівнях засвідчує, що процеси інформаційної конвергенції набувають всеохоплюючого характеру, а їхній перебіг процесів відповідає тенденціям розвитку самоорганізованих складних систем. Водночас чітко окреслюються і численні перешкоди, зумовлені різним рівнем розвитку країн, особливостями національного менталітету, законодавчої бази, історичних традицій, але не береться до уваги проблема пошуку ефективних механізмів для подолання цих перешкод, що характеризує одновимірний підхід до розв'язання глобальних міжнародних проблем.

1.2. Вплив доктрини постіндустріалізму на міжнародний розвиток

Нові тенденції і чинники міжнародного розвитку кінця XX - початку XXI століття зумовили протиборство наукових концепцій, в яких обґрунтовуються та глобально осмислюються перші наслідки інформаційної революції. Висновки побудовано на принципах синергетики, використанні комплексних підходів до глобальних і рлпеформацій з погляду феномена глобалізації комунікації та інших ■исоких технологій, ментальності індивідів, народів, цивілізацій, Політичного та соціально-скономічного світового розвитку.

Більшість зарубіжних та вітчизняних дослідників (М. Макклюен, І'. Ксохсйн, Дж. Най, Дж. Розенау, Р. Райд, Ч. Хенді, Д. Родрік, Д. Роткопф, < Кобрин, X. Моулана, Д. Лайон, І. Валлерстайн, В. Коллонтай, 11 І (пгапков, М. Лебедєва, С. Ланцов, В. Пефтієв, Г. Хозін, В. Мунтіян, 11 Маї віенко, О. Гончаренко, Ю. Мацейко, С. Сіденко, О. Білорус та ін. (дим. літ. та джерела)'дотримуються погляду, що домінантною І * нденцією, яка визначатиме розвиток

міжнародного співтовариства у І' ійближчій перспективі, буде глобалізація, тобто комплексна і Пін .ІІЧ.К искіпа взаємодія держав і міжнародних організацій щодо оцінок му і а пошуків рішень гострих проблем, що зачіпають не тільки .ції.ні, а й загальноцивілізаційні інтереси [161-177]. Намагання цілісно осмислити глобальні трансформації призвели до широкого використання в наукових працях таких понять, як «глобальність», «глобалізація», які покликані виявити чинники, що складають специфіку процесів та явищ, їхні характерні ознаки і тенденції. Однак підходи представників різних теоретичних напрямів в оцінці цих понять, а також феномену зростання взаємозалежності, що лежить в їх основі, значно розрізняються, інтерпретації варіюються залежно від теоретичних уподобань. Концепція глобалізації М. Макклюена (МсЬиЬап М. ІІпсіег8Іапс1іп§ Меола. - КУ, 1964, ТЬе ОшепЬег§ Оаіаху. Тогопіо, 1962), його погляди на систему світопорядку як «глобальне село», базисом якого є глобальна інформаційна інфраструктура (основні ідеї М. Макклюена відносяться до 60-х років і концептуально підтримують теорію постіндустріального суспільства Д. Белла), представляють неореалістичну орієнтацію на перспективи майбутнього, передбачення позитивних і негативних наслідків глобалізації, коли групові, локальні, регіональні, етнічні та національні інтереси можуть диференціюватися - від гармонійно глобальних до конфліктогенних.

X. Кьонніг у «Замітках про XX століття» (Иностранная литература.

- 1999. № 2. - С. 238) наголошував, що основна його тенденція - конфлікт між людством і технологіями. «Людство постало перед еволюцією глобальних процесів, осмислення і усвідомлення яких у суспільстві не відповідає динаміці змін, хоча головним архітектором і автором техногенних і цивілізаційних процесів виступає не природа, а інтелектуальний потенціал людства. Головне, щоб ці процеси не спричинили глобальної катастрофи», - підкреслює автор. За висловлюванням Дж. Розенау, «Саме високі технології «зірвали з цепу» процеси глобалізації, суть якої, як зазначають інші американські науковці

- Р. Кеохейн, С. Краснер, П. Каценштейн, перш за все полягає у дедалі більшій транспарентності національних кордонів [178].

Теоретичні дискусії і практичні наслідки глобальних трансформацій виявили також різні підходи до розуміння вимірів глобалізації - світових, політичних, економічних, соціальних, технологічних, комунікаційних, культурологічних процесів, кожен з яких розвивається у свій спосіб і прогресує з різною динамікою. Це дало підстави численним прихильникам теорії глобалізму стверджувати, що шляхи і потоки глобалізації можуть бути різноспрямованими та багатовимірними, вони «проходять крізь вертикальні (індивідуально-групові, кланові, державні, міжнародні) рівні та горизонтальні (правові, економічні, політичні, культурні, освітні, інституційні) організації людського життя».

Вивчення та аналіз глобальних горизонтальних і вертикальних трансформацій важливі для розуміння не тільки феномена глобалізації загалом, а й для розуміння ролі нових інформаційних технологій у формуванні нового спектру міжнародних відносин та світової політики на початку XXI століття. Узагальнюючи різні теоретичні погляди на проблему глобалізації, можна підкреслити визначення цього феномена, викладеного у Підсумковому комюніке Кьольнського самміту країн Великої Сімки (1999 р.): «Глобалізація - це складний процес прискоре¬них і збільшених у масштабах потоків ідей, капіталів, техніки, товарів та послуг у всьому світі, який спричинив кардинальні зміни у всіх суспільствах. Відкритість і динамізм трансформацій сприяли економіч-ному зростанню і поліпшенню соціальних умов життя. Інтеграція стимулювала ефективність виробництва, вплинула на створення системи нової зайнятості людських ресурсів. Інформаційна революція і багатогранна взаємодія культур та цінностей посилили тенденції до становлення демократичних суспільств і забезпечення прав людини та основних свобод, розвитку

нововведень. Одночасно констатуємо, що для нерозвинутих країн, бідних соціальних спільнот глобалізація супроводжується кризовими ризиками, пов'язаними з необхідністю іміпи місця роботи і проживання, вдосконаленням освіти і кваліфікації, фінансовою невизначеністю та інформаційною дискримінацією» [179].

Осмислення процесів глобалізації як вищої на сучасному етапі фази міжнародної інтеграції, зазначається в документі, можливе тільки за УМОВИ становлення нового технологічного укладу, заснованого на ІОі ягненнях інформаційно-комунікаційних новацій та інших високих технологій, інтенсифікації міжнародного обміну товарами, послугами, Ідеями через глобальну інформаційну інфраструктуру всіх суб'єктів м , народного співтовариства, тобто йдеться про узгоджену ефективну Міжнародну інформаційну політику в контексті глобальних трансформацій ц провідну стратегію світопорядку XXI століття.

11 оцінці глобалізації і глобалізації комунікації зокрема визначились смденції. Прихильники концепції глобалізму закликають до форсування впровадження інформаційної складової, перш за все, через фінансові ринки, кредити, інвестиції, ТНК, інформаційні технології, е-управління і, зрештою, міжнародні політичні рішення; критики нових теорій еволюції цивілізації вказують на поглиблення дисбалансу в розвитку країн Заходу і Незаходу, на трансформацію системи диспаритетів у забезпеченні життєдіяльності суспільства.

Неоднозначно оцінюється концепція глобалізації як сучасного (і планетарного) етапу визрівання цивілізації, суть якого в комплексному розумінні еволюції людства, у Міжнародному документі «Декларація глобальної цивілізації» Першої Всесвітньої конференції з проблем глобальної цивілізації (Сідней, 2001 р.). Автором теоретичної бази є китайський дослідник проблем глобалістики Чжан Шаохуа, який узагальнив протягом обговорення документу (1999-2001 рр.) відгуки і пропозиції науковців, політичних та релігійних лідерів, лауреатів Нобелівської премії, громадських діячів з 97 країн світу з метою прийняття його як концептуальної доктрини, що стосується долі усього людства. У преамбулі Декларації зазначається, що глобальні трансформації радикально впливають на розвиток цивілізації і потребують не тільки теоретичного осмислення світових еволюційних процесів, але й практичної підготовки людства до сприйняття ідеології гармонійного (інтелектуального) суспільства, виключаючи нецивілізовані методи вирішення конфліктів.

У Декларації, яка складається з двох частин (загальної і уточнюючої) та висновків, обгрунтовано концепцію глобальної цивілізації, визначено її роль для міжнародного розвитку, розкрито основоположні джерела глобальної спільноти, конкретизовано системний взаємозв'язок філо¬софської ідеї, ціннісних ідеалів і способу діяльності глобальної цивіліза¬ції, єдності духовної сфери і форми вірування в глобальному вимірі.

Другу половину XX століття автор концепції вважає першим в історії цивілізації періодом глобальної «смути», коли в більшості регіонів і національних утворень такі визначальні принципи життєдіяльності суспільства, як право, управління, моральні ідеали, стабільність, перебувають на межі колапсу, тоді як діяльність наркоторгових, злочинних, терористичних транснаціональних груп, що відкрито втручаються у відносини між націями, релігіями, цивілізаціями, претендує на встановлення нової світової гегемонії - гегемонії варварства і примітивного буття. Аналізуючи причини глобалізації, Чжан Шаохуа підкреслює, що дві поспіль світові війни XX століття спонукали міжнародних акторів створити умови для безконфліктного періоду, наслідком якого стала економічна глобалізація і науково-технічна модернізація західної цивілізації, що поширює свої світоглядні принципи та логіку діяльності на глибинному глобальному рівні. У цих умовах незахідним цивілізаціям необхідно прискорено коригувати традиційний спосіб мислення, щоб заново позиціонувати свою цивілізаційну належність, що обумовлює пошуки нових шляхів

подальшого розвитку. Іншими словами, глобальна криза стала передумовою виходу людства на новий і значно вищий рівень - рівень глобальної цивілізації. Такий висновок підтверджується аналізом еволюційних процесів у багатьох країнах та регіонах, де в індивідуальних специфічних формах формується дух глобальної цивілізації. Так, посилюється «політика плюралізму культур» в Австралії; поєднує в своєму розвитку тенденції і пріоритети західної та східної цивілізації «сингапурський шлях»; поступово перетворює права людини в основоположні принципи держави «американський дух»; відкриває нові можливості для цивілізаційного діалогу «іранська модель»; відроджується «лаоський дух» у Китаї; «нова політика» Росії визначає концепцію «комунікаційного мосту» між Європою та Азією; ()()І І прийняла резолюцію про відзначення першого року нового століття ЯК «року діалогу цивілізацій». «Це дає підстави стверджувати, -підкреслюється в документі, - що в XXI столітті історія надала людству ЄДИНИЙ шанс відмовитися від політики глобальної конфронтації і на ОСНОВІ основоположних цінностей різних цивілізацій побудувати нссохоплюючу і сучасну за своєю природою глобальну цивілізацію», »-формувати новий світопорядок і глобальні духовні цінності. V документі визначається особлива роль модернізації комунікації у іиникненні нових концепцій потужності розвитку, збереженні і Оновленні духовних ідеологій людства від давнини до сучасних мін ніпелів, провідників цивілізації.

Джерелами глобальної цивілізації виступають, на думку Чжан пін >хуа, три елементи: перший втілює світоглядні ідеї про Всесвіт і форми І реалізації; другий - ціннісні орієнтири і форми їх реалізації; третій -пі мін і с 1111 я сутності людського життя і форми його реалізації, які, гармонійно поєднуючись, утворюють базовий каркас «глобальної цивілізації». У документі також конкретизовано ідею трьох начал: «єдність всіх речей - це філософська ідея і спосіб мислення глобальної цивілізації»; «єдність людства - це ціннісний ідеал і спосіб діяльності глобальної цивілізації»; «єдність Неба і людини - духовна сфера і форма вірування глобальної цивілізації» як фундаментальної бази нової епохи [180].

Декларація глобальної цивілізації закликає до активного формування нової політичної структури світу, координації зусиль усіх міжнародних акторів - держав, міжнародних організацій, ТНК, громадських інституцій - до взаєморозуміння і гармонійного об'єднання в постіндустріальну епоху.

Негативні наслідки глобалізації широко дискутуються у наукових працях X. Моулани, Д. Родріка, Д. Доулі, Р. Райда, С. Хантінгтона, Ф. Хайєка, М. Фрідмана, Т. Морана, Д. Лайона та ін., в яких прогнозуються побічні ефекти глобалізації (Д. Родрік), здатні призвести до нового розподілу світу, глобального розшарування на інформаційно багаті та інформаційно бідні континенти, регіони, країни, спільноти; визначається міра моральної відповідальності перед людством (А. Турен, А. Етціоні) щодо збереження національних культурних цінностей і лінгвістичного різноманіття; аналізуються побічні наслідки глобальних інформаційних технологій (Р. Райд) для забезпечення безпеки економіч¬них відносин, міжнародного бізнесу, боротьби з комп'ютерною злочин¬ністю як стримуючого чинника рівноправної і правомірної міжнародної інтеграції; висвітлюються загрози міжнародного інформаційного тероризму для національної безпеки і життєдіяльності суспільства [181].

Окреме місце серед критиків теорії глобалізму посідають так звані «антиглобалісти» - противники розвитку наукових технологій та формування нової глобальної цивілізації. Досить відомими є розробки зарубіжних політологів та економістів (М.В. Вінсенса, Д. Лайона, О. Дугіна, О. Панаріна, М. Шумана, Т. Марина та ін.), в яких заклика¬ється до встановлення жорсткого контролю за науковим прогресом, по¬вернення до традиційних рссурсозабсзпечуючих природних матеріаль¬них виробництв, до панування ідеологічних догматів у міжнародних відносинах.

На негативні наслідки глобалізації вказують і політичні лідери: зокрема, на світових форумах антиглобалістів представники понад

60 країн, що розвиваються, закликали до подолання нерівності міжнародного розвитку і справедливого розподілу глобальних благ. Так, Ф. Кастро закликав до програмного контролю за розвитком людства, вважаючи, що це завдання не може бути віддано на волю ТНК та хаотичного ринку; екс-прем'єр-міністр Індії І.Кумар Гурджал підкреслив, що «у світі відбуваються значні якісні зміни; міць, влада і сила сьогодні - це влада технологій, які виступають інструментом глобалізації міжнародного розвитку і чинником маніпулювання ситуацією в будь-якій країні «третього світу»»; на питання, хто здатний у сучасних умовах контролювати і спрямовувати дії міжнародних корпорацій, Дж. Тобін, лауреат Нобелівської премії з економіки, відповідав, що «процесом глобалізації ніхто не керує» [182-187].

Інша тенденція простежується в наукових дослідженнях на теми [локалізації, тобто комплексного підходу, що поєднує в собі як урахування еволюційних процесів, так і забезпечення інтересів регіонально-цивілізаційних спільнот, своєрідного метапростору з поліфункціональним статусом. Так, Ф. Перру, А. Роллс, Й. Фергюссон висувають багатополюсну концепцію розвитку, тобто ідею багатополярного світопорядку, вважаючи, що в таких регіональних утвореннях їх здатність до конкуренції обумовлюється економічною інтеграцією на основі глобальної і регіональної інфраструктури, політичними альянсами, ідеологічними корективами демократії, історичними традиціями і прагненнями гармонійного недискримінаційного розвитку.

У дихотомії глобалізація/регіоналізація закладено дискусію про міжнародне лідерство, перспективи подальшого розвитку світового господарства і світової політики на основі міжнародних організацій типу ООН, ВМФ, СОТ тощо, повноваження і важливі рішення яких фінансуються за згодою країн чи через поліцентризм, з відходом від принципів «найбільшого сприяння» з пільгами для одних країн і Санкціями для інших (особливо в галузі високих технологій, 111 формаційно-комунікаційних ноу-хау, програмного забезпечення, пипіектуальної власності). Зважаючи на різний потенціал впливових реї шпальних центрів, це може спричинити фрагментацію світового Порядку, зазначають науковці, посилити дискримінацію в міжнародному І піїробітництві. Таким чином, на сучасному етапі склалася ситуація, КОЛИ, і одного боку, в умовах глобалізації посилюється конвергенція всіх параметрів міжнародного співтовариства, а з іншого (одночасно) -відбувається розмежування світу за ознакою інформаційно-технологічного прогресу, формування світового андеграунду, неоанархії та неолуддизму як прояву побічних наслідків інформаційної революції. Однак, як свідчить динаміка міжнародних процесів, глобалізація та її «локомотив» - глобалізація комунікації є одним із тих процесів, які об'єктивно обумовлені прогресом цивілізації і потребують ґрунтовних досліджень та мобільності як політичних рішень, так і суспільного розвитку [188].

Показово, шо численні наукові дослідження, які з'явилися наприкінці XX- початку XXI століття, сфокусовані навколо глобалізації міжнародних відносин, глобалізації комунікації, безпеки, економіки, екології, культури, в яких розглядаються новітні тенденції та інформаційні чинники світового розвитку: зокрема глобальної економіки (М. Кастельс, Р. Родрік), глобальної інтеграції (Д. Роткопф), глобальної демократії (Ж. Атталі), глобальної безпеки, глобальної культури (А. Турен, П. Фергюссон, К. Мацуура), глобальних медіа (Г. ван Дейк, М. Рєбой, Д. Аткінсон, Б. Бегдекін) тощо [189].

У контексті досліджуваної проблеми наукова дискусія щодо глобалізації світової політики та міжнародних відносин є визначальною для виокремлення спеціалізованої галузі - міжнародних інформаційних відносин, становлення комплексної концепції міжнародної інформаційної політики та з'ясування впливу технологічного процесу на міжнародний розвиток. У центрі уваги науковців

два напрями формування нового світопорядку: 1) тенденція неухильного дотримання Вестфальської системи миру, силового вирішення геополітичних проблем, яка у класичній формі була сформульована Г. Моргентау в політологічному дослідженні «Політика у відносинах між державами» (1948 р.) і базою якої є теза, що силові методи та принципи найбільшого сприяння для розвитку невеликої групи держав за рахунок позбавлення інших країн елементарного добробуту мають забезпечити світопорядок майбутнього; 2) концепція глобалізму і формування нової системи міжнародних відносин, суть якої - зміна політичної парадигми, трансформація громадської свідомості на основі інформаційної модернізації, перегляд пріоритетів зовнішньої політики окремих країн і практичної діяльності світового співтовариства. Так, К. Уолц, Р. Гілпін вважають, що вирішальний вплив на еволюцію міжнародних відносин на сучасному етапі залишається за державою, але головним наслідком взаємозалежності бачать формування глобальної системи міжнародних відносин із масовим виходом на політичну сцену впливових транснаціо¬нальних акторів, зростання політичного значення комунікаційних технологій, нових засобів інформатизації, появу нового покоління конфліктів і переструктуризацію світової системи міжнародних відносин. Прибічники концепції глобалізму Д. Най, Р. Кеохейн, Дж. Розенау пропонують інший підхід до розуміння глобалізації міжнародної політики. На їхню думку, взаємозалежність глобальних процесів найбільше виявляється із втратою державою монополії лідера і арбітра світової політики, розмиванням таких невід'ємних складових державності, як суверенітет, непорушність кордонів, безпека. Дж. Розенау підкреслює, що виникають контури «постміжнародної політики», яку можна охарактеризувати трьома параметрами: макропараметр (структурний рівень); мікропараметр (система взаємовідносин акторів політики), окремий параметр (трансформація змісту загроз і розширення поняття безпеки) [190-192].Питання про глобалізацію міжнародної політики залежить від того,наскільки політичні лідери, керівники міжнародних організацій,власники транснаціональних корпорацій, світова громадськість готовіне просто оцінити досвід минулого, але й визнати необхідність створеннябільш конструктивної системи міжнародних відносин, установити новікритерії глобального миру і добробуту. Незважаючи нате, що глобалізаціястала розглядатися як домінуюча тенденція розвитку міжнародногоспівтовариства тільки наприкінці XX, у міжнародних відносинахвідбувалися процеси, які кваліфікувалися в теоретичних і прикладнихдослідженнях як «взаємозалежність». Саме взаємозалежність,И іріентована на спільне вирішення міжнародним співтовариством якісноНових проблем політичного, економічного, соціального та технологічногоКарактеру в окремих державах і великих регіонах світу, обумовиларозвиток глобальних тенденцій та еволюцію світової політики.1 і її шачальні риси глобалізації міжнародної політики, на думкуР.Кеохейна та Дж. Ная, - це транснаціоналізм проблем, кризовиймірпктср політичних процесів, комплексний зв'язок взаємовимірів,ІІІМІЗМ трансформацій, характер яких визначає місце у системі Ірин-1 мі снігового співтовариства окремих держав за шкалою ВІЛЬНОСТІ та важливості: наприклад, еволюція пріоритетів: геополітика —> економізація політики —> інформатизація економіки —> ешлогізація комунікації —> екології.Сучасні інформаційні технології активно впливають на систему пріоритетів міжнародних відносин, формують нові типи міжнародних акторів, серед яких з'явилися навіть віртуальні держави (Вільна бірманська коаліція «Ргее Вігта Соаііїіоп», яка існує лише у кіберпросторі), нові стратегії світової політики, які, як прогнозують науковці різних країн, у майбутньому можуть сприяти організації складної багатовимірної системи світопорядку, яку визначають як: «павутину світової політичної мережі» (Р. Мансбах, Дж. Фергюссон, Д. Ламберт), «багатополюсність авторитетів світової політики» (Дж. Розенау), «мережу взаємодії» (Дж. Бартон), «спеціалізовані і

взаємопов'язані міжнародні центри (інкубатори)» (М. Лебедєва, В. Кузнецов, В. Коллонтай, Я. Мельвіль), «транснаціональну управлінську структуру» (Б. Бартер). Слід зауважити, що така складна політична структура прогнозується поки що тільки у вигляді тенденції, але забезпечується прогресом високих технологій та інтелектуальним потенціалом людства, а це дає підстави для оптимістичного прогнозування.Глобалізація міжнародної політики, обумовлена феноменом глобалізації комунікації, у XXI столітті стає пріоритетом зовнішньо¬політичних доктрин окремих держав, національних і міжнародних інститутів, процедур прийняття рішень. У той же час більшість дослідників (Г. Кіссінджер, С. Хантінгтон, М. Смутц, К. Уолц) наголошують, що в XXI столітті не можна відмовити державам у праві на реалізацію своїх національних інтересів, зміст яких буде логічно трансформуватися, але основним елементом міжнародних відносин все ж визнається тенденція подальшої інтеграції співробітництва, еволюція всіх компонентів міжнародних політичних процесів [193].Таким чином, до середини 90-х років виникла складна і суперечлива ситуація: з одного боку, традиційна постіндустріальна доктрина, яка підкреслювала центральну роль знання і прискореного зсуву від виробництва матеріальних благ до виробництва послуг та інформаційних продуктів, але при цьому залишалася більше методологічною основою для розвитку нових концепцій, ніж теорією для опису нових реалій; з іншого боку, теорія інформаційного суспільства, акцентована на технологічних новаціях і трансформаціях світу, концепція глобалізму, характерною рисою якої стали спроби глобального осмислення поточних змін на методологічній основі постіндустріальної доктрини.Модель постіндустріального суспільства для перехідних країн розглядається як своєрідний полігон для перевірки концепцій розвитку і порівняльного аналізу трансформацій, які відбулися в останній чверті XX століття, крізь призму західної моделі організації суспільного життя. Так, фундаментальні дослідження глобальних цивілізаційних процесів, пов'язаних з інформаційно-технологічною еволюцією, викладено у різнопланових теоретичних і прикладних наукових працях вітчизняних фахівців: Ю. Пахомова, С. Кримського, Ю. Павленка (Пути и перепутья современной цивилизации. - К., 1998), В. Кременя, В. Ткаченка (Україна у контексті глобалізму. - К., 1998), Б. Гуменюка, Є. Камінського, А. Дашкевича, В. Трощинського (Геополітичне майбутнє України. - К., 1998), О. Білоруса, Ю. Мацейка, А. Гончаренка та ін. (Глобальні трансформації і стратегії розвитку. - К., 1998), О. Зернецької (Глобальний розвиток масової комунікації і міжнародні відносини. - К., 1999), Л. Губерського, А. Москаленка, В. Іванова, В..Вергуна (Масова комунікація. - К., 1997), Г. Почепцова (Теорія і практика комунікації. -М., 1998), А. Філіпенка (Економічний розвиток сучасної цивілізації. -К., 2000), В. Андрущенка, Ф. Кирилюка, Л. Губерського, М. Михальченка, В. Мадіссона, М. Хилька та ін. (Політологія: історія та методологія. - К., 2000), О. Скаленка (Глобальні резерви поступу. К., 2000), в яких розглядаються проблеми нової геополітики, процеси європейської інтеграції, соціально-політичної конфліктології, міжнародні проблеми України, концептуальні засади зовнішньої і ниу грішньої політики, інформаційної безпеки, інформаційної економіки, масових комунікацій у контексті глобалізму [194-205].Повий науковий напрям вітчизняної глобалістики представлено ві, і іективних монографіях Інституту світової економіки та міжнароднихм і і посип НАН України «Глобальні трансформації і стратегії розвитку»(І . 1998), «Глобалізація і безпека розвитку» (К., 2001), в якихпін і>уи говано багатоаспектні чинники соціальної та економічної иоції, визначено чинники глобалізації масовокомунікаційних процесів (О. Зернецька. «Процеси і проблеми глобальної трансформації і соціалізації індустрії масової комунікації»), проаналізовано стратегії інформаційної безпеки в контексті глобалізації економіки (О. Скаленко. «Інформаційна безпека як чинник соціально-економічного розвитку»), окреслено виклики сучасної доби для України, її роль і місце у динамічних інтеграційних процесах, запропоновано шляхи реалізації національних інтересів на міжнародній арені.

Основний зміст та аналіз суперечливих тенденцій та дисбалансів глобалізації, наслідки радикальних змін світового господарства і соціуму для окремих національних утворень досліджено у колективній монографії Інституту соціології НАН України «Українське суспільство на порозі третього тисячоліття» (К., 1999). Автори наукової праці (М. Шульга, А. Арсеєнко, В. Танчер, В. Врублевський, М. Міщенко, В. Осовський, В. Хорошинський та ін.), аналізуючи перспективи формування української державності, вказують на глобальні впливи в політичній, економічній і соціальній сферах міжнародних відносин, на суперечливий характер і протиборство наукових концепцій і політичних стратегій, висвітлюють роль транснаціональних корпорацій у міжнародній конкуренції і боротьбі за лідерство на світових ринках, розглядають моделі інтеграції України в міжнародний простір (А. Арсеєнко. «Глобалізація: основний зміст та соціально-економічні й політичні наслідки напередодні XXI століття»; В. Врублевський, В. Хорошинський. «Нова Україна: виклики XXI століття»; М. Міщенко. «Міфологеми громадської думки і процеси економічних реформ в Україні»).Геополітичні пріоритети України, особливості ідеології переходу до нової фази розвитку, специфіка національної моделі становлення державності в контексті глобальних змін, чинники інформатизації політичних та суспільних інститутів розглянуто в колективній науковій праці «Україна: утвердження незалежної держави: 1991-2001» (автори В. Литвин, С. Віднянський, Н. Барановська, В. Верстюк та ін.), в якій підтверджено європейський вибір України, необхідність трансформацій провідних секторів суспільства для подолання розриву цивілізаційного розвитку і включення України як впливового актора у процеси міжнародного співробітництва. У монографічному дослідженні «Україна 2000 і далі: геополітичні пріоритети і сценарії розвитку» (К. 1999) подано аналіз концепцій глобалізму та регіоналізму, обгрунтовано трансформаційний характер міжнародних відносин і необхідність врахування глобальних чинників у стратегіях зовнішньої і внутрішньої політики України [206-207].Свідченням впливу концепцій постідустріалізму, глобалізму, «інформаційного суспільства» та регіоналізму на розвій наукової думки в Україні є вихід окремих наукових праць, в яких аналізуються проблеми міжнародного розвитку, зокрема вплив нових інформаційних технологій на процеси міжнародної інтеграції, подаються прогнози щодо трансформацій і становлення багатополюсної системи міжнародних відносин. Такими є дослідження О. Зернецької «Глобальний розвиток систем масової комунікації і міжнародні відносини» (К., 1999); О. Скаленка «Глобальні резерви поступу» (К., 2000), В. Матвієнка «Прогностика» (моделювання політичних, економічних та міжнародних відносин), (К., 2000); В. Мунтіяна «Інформаціологія та безпека економіки», (К. 2000); Г. Почепцова «Теорія комунікацій» (К. 1998), В. Іванова «Теоретико-методологічні основи вивчення змісту масової комунікації» (К., 1996); О. Литвиненка «Спеціальні інформаційні операції та пропагандистські кампанії» (К., 2000), В. Нечитайла «Інформаційне суспільство: теоретичний аналіз космополітичних концепцій майбутнього людства» (К., 1996); О. Бахтіярова «Постінформаційні технології: вступ до нсихонетики» (К., 1997), Є. Камінського, А. Дашкевича «Політика США щодо України. Витоки. Концептуальні основи. Прагматична еволюція» (К., 1998), О. Бодрука «Структури воєнної безпеки: національний та міжнародний аспекти» (К., 2001) тощо [208-213].Так, у дослідженні В. Мунтіяна викладено концептуальні засади і юного наукового напряму «інформаціологічна економіка як основа і .ірмонійного розвитку людства», розглянуто економічні процеси крізь Призму єдиної інформаційної основи природи та суспільства, підтверджено наукові теорії відомих зарубіжних фахівців з глобального розвитку (М. Кастельса, Р. Райха, Т. Стюарта, Л. Едвінсона, Т. Сакайї) про роль науки (глобальних знань) як потужної сили XXI століття і ми «начального чинника конкурентноздатності держав на світових ципках, зроблено рекомендації щодо розвитку наукового потенціалу і ГІМНІ в перехідний період, необхідності використання досягнень Ііомих писоких технологій як стратегії прискореної трансформації політичних, економічних, соціальних та культурологічних інститутів в Україні в умовах становлення глобальної цивілізації.

У монографії (а також у докторській дисертації) О. Зернецької акцентовано увагу на глобалізації мас-медіа наприкінці XX століття як нового чинника міжнародних відносин. Досліджуючи процеси глобалізації систем масової комунікації, діяльність транснаціональних медійних корпорацій, авторка обґрунтовує тезу про політичний вплив ЗМК на світові процеси, зовнішньополітичну діяльність окремих держав та забезпечення національних інтересів у міжнародному інформаційному просторі, висвітлює роль міжнародних організацій у регулюванні міжнародного співробітництва в галузі масової комунікації, аналізує стан і перспективи розвитку медіасфери в Україні та шляхи інтеграції держави в європейський та світовий медіапростір.Загальний системний аналіз соціально-економічних процесів світового, регіонального та національного рівнів здійснив О. Скаленко у науковій праці «Глобальні резерви поступу» (інформація + інтелект + інновації) (К., 2000), де з'ясовано фундаментальні основи ефективного господарювання в умовах глобальної інформатизації. Автор обґрунтовує нову концепцію інформаціоналізму і захищає тезу про необхідність прискореного розвитку національного господарства, стверджуючи, що економічна інтеграція України можлива лише за умови творчої мобілізації суспільства у напрямі функціонування пріоритетного комплексу «інформація + інтелект + інновації» як системи резервів глобального впливу на економічні процеси.Комплексні підходи до найбільш актуальних проблем інформаційного суспільства (стратегія, політика, економіка, безпека, право, освіта, охорона здоров'я, масова комунікація, Іпіегпег-технології) визначено в результаті гострих наукових дискусій на міжнародних конгресах «Інформаційне суспільство в Україні: стан, проблеми, перспективи» (К., 2000), «Розвиток інформаційного суспільства в Україні» (К., 2001), що відбулися під патронатом КМ України за участю провідних фахівців у галузі інформаційних технологій. У наукових доповідях було заявлено про нові наукові напрями вітчизняної інформаціології, розглянуто тенденції, теорії та прикладні аспекти проблеми становлення і розвитку інформаційного суспільства в Україні в контексті глобальної інтеграції, визначено потребу прийняття і реалізації Програми становлення інформаційного суспільства в Україні і поширення ідеології глобальної цивілізації серед українського суспільства з метою реалізації зовнішньополітичної доктрини держави в XXI столітті [214].Таким чином, зважаючи на викладені аргументи, можна зазначити, що в Україні формується наукова традиція вивчення міжнародних відносин у контексті глобалізації комунікації, яка потребує комплексних досліджень цього феномена, деталізації та конкретизації окремих його аспектів і наслідків впливу на еволюцію цивілізації, прогнозування глобальних перспектив на першу половину XXI століття і окреслення стратегій розвитку людства. Це дає підстави сподіватися, що теоретичні розробки вітчизняних науковців можуть бути використані у розробці державної стратегії і тактики формування інформаційного суспільства і входження України до кола інформаційно розвинутих держав і спільнот.1. Сучасний розвиток міжнародних відносин має комплексний, системний характер, якому повністю відповідають глобальні інформаційні та комунікаційні процеси. Дослідники глобальних проблем відзначають такі важливі переваги і потенції глобальної комунікації, як універсальність, транспарентність, гнучкість і багатовимірність форм, використання у всіх сферах життєдіяльності суспільства. Глобальний характер комунікаційних процесів виявляється у контексті міжнародних політичних, соціальних, економічних відносин, розв'язання яких потребує об'єднаних дій усього міжнародного співтовариства.2. Наукові концепції постіндустріалізму, інформаційного суспільства і глобалізму набули політичної актуальності в останню чверть минулого століття, стали предметом гострих політичних дискусій на початку XXI ст., створили ґрунтовну базу для теоретичних та прикладних розвідок у галузі міжнародної інформаційної політики, виявили мр;шонаступництво та етапний характер наукової доктрини глобальної цивілізації.3. Концепція постіндустріального суспільства обумовила у 80-90-х роках минулого століття появу різних методологічних підходів у і еоретичних і прикладних дослідженнях про глобальний

розвиток, серед яких: 1) загальнотеоретичне осмислення перспектив і рушійних сил І \ чесної цивілізації; 2) радикальні зміни і переосмислення принципів розвитку світової економіки; 3) відносини постіндустріальних держав у системі світової політики; 4) глобальна культура та етика в інформаційному суспільстві; 5) становлення нового психотипу особистості, трансформація мотивацій поведінки у глобальному світі.4. Визнання концепції «інформаційного суспільства» як третьої глобальної стадії цивілізаційного розвитку дає підстави вважати, що ця теорія стала результатом взаємодії численних економічних, соціальних і політологічних концепцій другої половини XX століття, істотно вплинула на формування позицій міжнародних та національних інститутів щодо впровадження ідеології «інформаційного суспільства» в міжнародну та державну політику більшості країн світу.5. Порівняльний аналіз моделей і стратегій інформаціоналізму на регіональному і національному рівнях засвідчив, що процеси інформаційної конвергенції набувають глобального характеру, а їхній перебіг відповідає тенденціям розвитку самоорганізованих складних систем. Водночас, диференціація інформаційного розвитку країн зумовлена особливостями національного менталітету, законодавчої бази, історичними традиціями і різними підходами до розв'язання глобальних міжнародних проблем.6. Нові тенденції і чинники міжнародного розвитку кінця XX -початку XXI століття зумовили протиборство наукових концепцій, в яких обґрунтовуються та глобально осмислюються перші наслідки інформаційної революції. У дихотомії глобалізація/регіоналізація закладено дискусію про міжнародне лідерство, перспективи подальшого розвитку світового господарства і світової політики на основі міжнародних організацій типу ООН, ВМФ, СОТ тощо, повноваження і важливі рішення яких фінансуються за згодою країн чи через поліцентризм, з відходом від принципів «найбільшого сприяння» з пільгами для одних країн і санкціями для інших (особливо в галузі високих технологій, інформаційно-комунікаційних ноу-хау, програмного забезпечення, інтелектуальної власності). Зважаючи нарізний потенціал впливових регіональних центрів, це може спричинити фрагментацію світового порядку, посилити дискримінацію в міжнародному співробітництві. На сучасному етапі міжнародного розвитку склалася ситуація, коли, з одного боку, в умовах глобалізації посилюється конвергенція всіх параметрів міжнародного співтовариства, а з іншого(одночасно) - відбувається розмежування світу за ознакою інформаційно-технологічного прогресу, формування світового андеграунду, неоанархії та неолуддизму як прояву побічних наслідків інформаційної революції. Однак, як свідчить динаміка міжнародних процесів, глобалізація та її «локомотив» - глобалізація комунікації - є одним із тих процесів, які об'єктивно обумовлені прогресом цивілізації і потребують ґрунтовних досліджень та мобільності як політичних рішень, так і суспільного розвитку.7. Наукова дискусія щодо глобалізації світової політики та міжнародних відносин є визначальною для виокремлення спеціалізованої галузі - міжнародних інформаційних відносин, формування комплексної концепції міжнародної інформаційної політики та з'ясування впливу технологічного прогресу на міжнародний розвиток. У центрі уваги науковців два напрями формування нового світопорядку: 1) тенденція неухильного дотримання Вестфальської системи миру, силового вирішення геополітичних проблем, яка у класичній формі була сформульована Г. Моргентау в політологічному дослідженні «Політика у відносинах між державами» (1948 р.) і базою якої є теза, що силові методи та принципи найбільшого сприяння для розвитку невеликої групи держав за рахунок позбавлення інших країн елементарного добробуту мають забезпечити світопорядок майбутнього; 2) концепція глобалізму і формування нової системи міжнародних відносин, суть якої - зміна політичної парадигми, трансформація суспільної свідомості на основі інформаційної модернізації, перегляд пріоритетів зовнішньої політики окремих країн і практичної діяльності світового слівтовариства. Иирішальний вплив на еволюцію міжнародних відносин на сучасному етапі залишається за державою, але головним наслідком взаємозалежності < формування

глобальної системи міжнародних відносин, зростання політичного значення комунікаційних технологій, поява нового покоління конфліктів і переструктуризація світової політики. В іагмозалежність глобальних процесів найбільше виявляється із тратою державою монополії лідера і арбітра світової політики, розмиванням таких невід'ємних складових державності, як суверенітет, непорушність кордонів, безпека.8. Питання про глобалізацію міжнародної політики залежить від ічю, наскільки політичні лідери, керівники міжнародних організацій, власники транснаціональних корпорацій, світова громадськість готові не просто оцінити досвід минулого, але й визнати необхідність створення більш конструктивної системи міжнародних відносин, встановити нові критерії глобального миру і добробуту. Незважаючи на те, що глобалізація стала розглядатися як домінуюча тенденція розвитку міжнародного співтовариства тільки наприкінці XX ст., у міжнародних відносинах відбувалися процеси, які кваліфікувалися в теоретичних і прикладних дослідженнях як «взаємозалежність». Саме взаємозалежність, зорієнтована на спільне вирішення міжнародним співтовариством якісно нових проблем політичного, економічного, соціального та технологічного характеру в окремих державах і великих регіонах світу, обумовила розвиток глобальних тенденцій та еволюцію світової політики.9. Таким чином, до середини 90-х років виникла складна і суперечлива ситуація: з одного боку, традиційна постіндустріальна доктрина, яка підкреслювала центральну роль знання і прискореного зсуву від виробництва матеріальних благ до виробництва послуг та інформаційних продуктів, але при цьому залишалася більше методологічною основою для розвитку нових концепцій, ніж теорією для опису нових реалій; з іншого боку, теорія інформаційного суспільства, акцентована на технологічних новаціях і трансформаціях світу, концепція глобалізму, характерною рисою якої стали спроби глобального осмислення поточних змін на методологічній основі постіндустріальної доктрини.

РОЗДІЛ 2

МІЖНАРОДНА ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА

2.1. Еволюція міжнародної інформаційної політики 1980-2000 років

Високі технології XX століття викликали глибокі трансформації у світовій політичній системі, змінили інтелектуальний рівень виробництва, ускладнили економічні, соціальні та культурні відносини між державами. Процеси глобалізації комунікацій мають неоднозначні наслідки для міжнародної політики: з одного боку, вони забезпечують планетарні взаємозв'язки та взаємовпливи, сприяють демократизації глобального управління на противагу авторитаризму та ізоляціонізму, відкривають нові можливості для досягнення глобального добробуту; з іншого боку, технологічні зміни формують нові типи поляризації в сучасному світі, сприяють виключенню інформаційнобідних країн та національних спільнот із загального цивілізаційного процесу.Феномен глобалізації комунікації та вплив інших високих технологій на міжнародні відносини становить одну з провідних проблем діяльності ЮНЕСКО (спеціалізованої установи ООН з питань освіти, науки, культури та комунікації), підкреслює основоположну концепцію Організації - концепцію універсальності, реальний зміст якої полягає у прагненні міжнародного співтовариства спільно працювати над створенням нової політичної системи в рамках ідеології інформаційного суспільства. Концепція універсальної участі країн-члеііів ЮНЕСКО в процесах трансформації, що мають одночасно політичний, економічний і соціальний виміри, визначає пріоритети міжнародної політики Організації, спрямованих на створення умов для С і а мовлення

глобального інформаційного суспільства, тобто забезпечує: І) міжкультурний діалог цивілізацій; 2) розвиток інтелектуального потенціалу людства; 3) етику інформаційного суспільства; 4) етику ЖИВОГО світу; 5) освіту для всіх протягом усього життя. Як зазначав Генеральний директор ІОНЕСКО К. Мацуура, науково-технологічні досягнення фактично є рушійною силою і наслідком діалектичного зв'язку інформаційно-комунікаційних технологій із глобалізацією, бо саме «вони кардинально змінили засоби міжнародної комунікації та знань, їхній обмін та доступ до них». Разом з тим, станов¬лення нової міжнародної реальності, нового громадянського міжнарод¬ного співтовариства потребує обговорення на міжнародному рівні тенденцій та перспектив глобального розвитку, зокрема в рамках компетенції і діяльності міжнародної організації ЮНЕСКО. «Міжнарод¬не співтовариство не повинно залишатися пасивним спостерігачем подібних процесів, - сказав К. Мацуура під час 31 сесії Генеральної Конференції ЮНЕСКО (2001 р.). - Треба мобілізувати всі інтелектуаль¬ні ресурси для того, щоб інформація відкритого характеру одночасно поширювалась і захищалась як «глобальне суспільне надбання» [215].Такі підходи до діяльності Організації закладають основи е-демократії, політики глобального управління суспільним інтелектуаль¬ним надбанням, враховують виклики, які впливають на еволюцію цивілі¬зації. Діяльність ЮНЕСКО в галузі інформації і комунікації спрямована на створення справедливого інформаційного суспільства, яке гарантує всім націям та спільнотам загальний доступ, свободу висловлювання і рівноправну участь у глобальному інформаційному суспільстві, щоб кожний індивід, кожна країна мали можливість скористатися унікальним потенціалом нових комунікаційних технологій.У відповідь на процеси глобалізації комунікацій ЮНЕСКО розпо¬чала широкомасштабні міжнародні консультації та глобальні аналітичні дослідження із зазначених проблем з метою узгодити концептуальні під-ходи та підготувати міжнародні документи для утвердження основопо¬ложних цінностей демократії в інформаційному світі. Організація та країни члени ЮНЕСКО розглядають глобалізацію як складний процес змін усіх сфер життєдіяльності цивілізації, усвідомлюючи наслідки трансформацій для того, щоб втілювати стратегію і політику в інтересах розвитку всього людства, зберігаючи повагу до національної самобут¬ності та ідентичності.Відкрите і універсальне за своїм характером інформаційне суспіль¬ство здатне розвиватися та існувати тільки на засадах політичних прин¬ципів, закладених у Загальній Декларації прав людини, які включають свободу доступу до інформаційних ресурсів, свободу виявлення погля¬дів, право на охорону приватного життя та інформаційну безпеку суспіль¬ства. Міжнародні організації, уряди, ділові кола та глобальна спільнота, зважаючи на труднощі і проблеми забезпечення справедливих умов становлення інформаційного суспільства для всіх країн, намагаються застосувати ці давно прийняті принципи до нового цифрового середови¬ща. Висновки міжнародних консультацій вказують на необхідність вироб¬лення чітких політичних установок, коли інформаційне суспільство стає дедалі відкритішим, інтерактивним і глобальним. Такі міжнародні керівні принципи повинні охоплювати всі аспекти глобального інформаційного середовища: політичні, економічні, технологічні, соціальні та етичні. Од¬нак в центрі політичних дискусій, що ведуться на міжнародному, регіо-нальному та національному рівнях, перебувають технологічні та економіч¬ні аспекти, вплив яких відчувається безпосередньо, на противагу іншим аспектам, які мають більш глибоке, фундаментальне значення для досягне-ння глобальної мети - формування «інформаційного суспільства для всіх».Міжнародні аналітичні дослідження, які здійснювалися під егідою ІОНЕСКО в 1980-2000 роках, розширили рамки міжнародних дискусій з різних аспектів міжнародних інформаційних відносин, об'єднавши для узагальнення глобальних проблем представників більшості країн світу з різними політичними, економічними, технологічними, культурними і соціальними умовами, щоб сприяти прийняттю спеціальних керівних рішень на рівні ООН/ЮНЕСКО для визначення стратегії міжнародної інформаційної політики і розвитку глобальної інфраструктури, для міжнародного обміну інформацією та доступу до інформаційних ресур-ОІВ, для здійснення заходів, спрямованих

на подолання дисбалансу між шформаційно-нерівноправними спільнотами і створення механізму І н;і її і зації рішень, а також для заохочення міжнародного та регіонального марі перства.Досягнення консенсусу між державами-членами ЮНЕСКО із склад¬ній питань глобального розвитку цивілізації передбачає створення дієвого механізму постійних консультацій з національними урядами щодо реаліза¬ції міжнародної інформаційної політики, вироблення спільних підходів |1 і іпіснспня трансдисциплінарних проектів ЮНЕСКО в різних регіонах І нііу, визначення політичного курсу організації у сфері комунікації та Інформації [216-218]. Проблема рівноправної участі і справедливого розподілу глобальних інформаційних ресурсів розглядалася в рамках ЮНЕСКО з 70-х років XX століття, коли з розпадом світової колоніальної системи утверджувався новий міжнародний економічний порядок, тобто поширення на країни «третього світу» принципів управління і суспільних цінностей розвинутих країн, що викликало гостре протистояння політичної ідеології двополюсного світу. Нові незалежні держави Азії, Африки і Латинської Америки в рамках міжурядових організацій системи ООН поставили питання про глибокий перегляд міжнародної системи обміну інформацією, інформаційними продуктами та послугами і встановлення нового міжнародного інформаційного та комунікаційного порядку, який мав би за мету забезпечити права, проголошені у ст. 19 Загальної Декларації прав людини, Міжнародними пактами про громадянські і політичні права, економічні та соціальні права; про допомогу у проведенні реформ, ліквідацію нерівності у доступі і використанні глобальних інформаційних ресурсів. «Право на комунікацію, -стверджував Державний секретар з питань інформації Тунісу Мустафа Масмуді (1978 р.), - у своїй основі пов'язано з усіма іншими фундаментальними правами, воно стосується кожного індивіда, відповідає в міжнародному аспекті відносинам між державами, народами, спільнотами і культурами, гарантує не тільки право на отримання інформації, а й право інформувати, доповнювати скорочену, спростовувати недостовірну інформацію, що стосується суб'єктів міжнародних відносин. Новий міжнародний порядок у галузі інформації та комунікації потребує світового визнання, бо саме засоби інформації формують думку світової спільноти в напрямі необхідності працювати в інтересах всього людства» [219].Концепція нового міжнародного інформаційного та комунікаційного порядку (НМІКП) знайшла своє втілення в першому глобальному аналітичному дослідженні ЮНЕСКО - «Багато голосів, один світ» (1980 р.), доповіді Міжнародної комісії з проблем комунікації, очолюваної відомим ірландським політиком Шоном МакБрайдом. Зокрема, під час обговорення нової концепції Амаду-Махтар М'Боу (Сенегал), на той час Генеральний Директор ЮНЕСКО, відзначив, що комунікація обіймає планетарні проблеми людства, виступає основою міжнародних відносин, сприяє врегулюванню конфліктів і взаєморозумінню між народами. Він підкреслив відповідальність політиків за прийняття керівних рішень, зважаючи на важливість проблеми Нового міжнародного інформаційного та комунікаційного порядку, закликав встановити постійний діалог між спільнотами і культурами, відмовитися від позиції монополізму та національного егоїзму в міжнародних інформаційних відносинах, надати можливість молодим державам включитися в інтенсивний міжнародний розвиток, осмислити свою роль у глобальних цивілізаційних процесах [220; 221].Комісія Ш. МакБрайда, до якої входили представники як розвинутих країн світу, так і країн, що розвиваються: Е. Абель (США), Ю. Бевмері (Франція), Е. Ма Екондо (Заїр), Г. Маркес (Колумбія), С. Лосєв (СРСР), М. Лубіс (Індонезія), М. Масмуді (Туніс), М. Нагаї (Японія), Ф. Аккоруаро Ому (Нігерія), Б. Осолнік (Югославія), Т. ель-Отейфі (Єгипет), Й. Пронк (Нідерланди), X. Сомавіа (Чилі), В. Вергезе (Індія), Б. Ціммсрманн (Канада), - винесла на міжнародну дискусію спектр історичних, політичних, соціально-економічних і культурних проблем глобальної комунікації з мстою переконати міжнародне співтовариство у необхідності кардинальних змін у цій галузі і досягти консенсусу з нових напрямів співробітництва. Проблема НМІКП відображала диспропорції міжнародного обміну інформацією, їхній вплив на світове співтовариство, зокрема на політичному, правовому, фінансово-екопомічному та технологічному рівнях, та узгоджені

пропозиції представників країн Заходу, Руху Неприєднання та «соціалістичного і абору» щодо вирішення цих проблем. Так, політичні проблеми НМІКП стосувалися:1) дисбалансу між інформаційними потоками розвинутих країн та країн, що розвиваються: понад 80% інформації поширювалося у світі великими міжнародними інформаційними корпораціями. З цього тільки 20-30% присвячувалося країнам «третього світу», незважаючи на те, що вони становили 3/4 всього людства, тобто фактично створювалася інформаційна монополія розвинутих країн [222-224];2) дисбалансу в галузі ЗМК: п'ять основних транснаціональних агентств (Ар-Сі-Ей, Бі-Бі-Сі, Рейтер, Франс Прес, Ашетт) монополізували в галузі інформації і комунікації основний матеріальний і людський потенціал, у той час як майже третина країн, що розвиваються, не мали своїх національних інституцій. Дисбаланс стосувався також розподілу міжнародного радіочастот¬ного спектра і конкуренції радіостанцій, потоків телебачення та використання телевізійних сигналів через штучні космічні об'єкти, інформаційних магістралей багатофункціонального призначення [225-228];3) монополії західних країн в інформаційному просторі країн, що розвиваються: ці тенденції базувалися на фінансовій, промисловій, культурній і технологічній могутності західних країн, встановленні контролю над процесами передачі нових технологій та контролю в мережах міжнародного зв'язку [229-231];4) нав'язування адаптованої в політичному вимірі інформації: транснаціональні медійні корпорації сприяли поширенню позицій країн Заходу щодо міжнародних подій, тенденційно висвітлюючи процеси в країнах, що розвиваються, і створювали негативний імідж для політичних лідерів і національної політики, що суперечить національним інтересам [232-236];5) політики «інформаційного імперіалізму»: система міжнародної комунікації закріплювала форму тенденційної інтерпретації подій у світі виключно в інтересах монополії західних країн, з урахуванням переваг моральних, суспільних і культурних цінностей одних держав перед іншими. Критерії фільтрації інформаційних потоків свідомо підтримували політичні, економічні та культурні інтереси транснаціональної системи і країн, де ця система визнається панівною [237-239];6) переваг монополій у потоках комунікації «третього світу»: інші форми монополізму виявляються у власності контрольних пакетів акцій органів масової комунікації країн, що розвиваються, монополії на ринку рекламної інформації в інтересах світових промислових і комерційних корпорацій, поширення цінностей масової культури та ідей, які суперечать соціальному розвитку і національним традиціям країн, що розвиваються [240];7) ігнорування реальних потреб національних меншин у постколоніальних молодих державах: транскордонний вплив інформаційних потоків здійснюється незалежно і не враховує адекватних національних інтересів [241].Таким чином, монопольна концентрація влади у міжнародних інформаційних потоках розвинутими країнами не відповідала прагненням міжнародного співтовариства створити умови для діалогу і забезпечити рівноправність міжнародних відносин у галузі комунікації.Рекомендації щодо встановлення НМІКП для регулювання відносин між державами передбачали радикальну трансформацію політики в галузі міжнародної комунікації на всіх рівнях, дотримання принципів суверенної участі в міжнародних інформаційних потоках за статутом ООН, зміну практичної діяльності медіакорпорацій у країнах «третього світу». Політика НМІКП була спрямована на захист прав народів, проти колоніалізму, расизму, апартеїду та іншої дискримінаційної практики, на підтримку мирного співіснування в багатоманітному світі.Реалізація НМІКП для країн, що розвиваються, означала: розробку і впровадження національної інформаційної політики, необхідної для соціального і економічного розвитку держав, забезпечення їх активної участі в діяльності міжнародних систем і центрів комунікації та інформації; співробітництво в рамках міжнародних організацій; технологічну допомогу з боку розвинутих країн найбільш відсталим країнам; створення національних інформаційних агентств і

механізмів співробітництва між постколоніальними країнами, такими, як Пул агентств новин країн Руху Неприєднання, регіональних союзів (африканських, арабських, азійських, латиноамериканських); укладення міжнародних угод, спрямованих на рівноправне використання всіх іасобів глобальної комунікації; встановлення системи вільного і справедливого обміну інформацією між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, охорони інтелектуальної власності у всій її багатоманітності [242].Пропозиції для розвинутих країн передбачали: формування шчііовідної суспільної думки щодо інтересів країн «третього світу»; ОПрияння деколонізації інформації шляхом об'єктивного висвітлення процесів у цих країнах, виключаючи будь-які види дискримінації; ін і.топлення збалансованих потоків інформації, заснованих на повазі 'іи суспільних цінностей країн, що розвиваються.І [а рівні міжнародних організацій було запропоновано розширити і (Иісрсифікувати сферу підтримки з боку ЮНЕСКО та інших н і народних організацій країнам «третього світу», забезпечити політичну, фінансову і технологічну допомогу; надавати можливості використання міжнародної трибуни в рамках міжнародних організацій для досягнення цілей НМІКП; сприяти впровадженню проектів і програм національної інформаційної політики, розвитку центрів наукових досліджень, передачі технологій та документації в галузі комунікації; створити і впроваджувати в міжнародну практику спеціальну програму ЮНЕСКО з комунікаційного розвитку для взаємодії за різними напрямами міжнародних відносин; (у подальшому - Четверту Велику Програму ЮНЕСКО з комунікації, інформації, інформатики та телематики); сформувати чітку міжнародну політику в сфері використання систем комунікації на основі права суверенної рівності всіх учасників інформаційних обмінів; виробити інституційну основу інформаційного співробітництва; сприяти поширенню стандартів міжнародних спеціалізованих організацій у даній галузі в країнах, що розвиваються; узгодити принципи професійної етики та саморегулювання комунікацій; підняти на міжнародному рівні проблему захисту прав журналістів як фундаментального елементу світової системи комунікацій та інформації.Концепція НМІКП розглядалася у 80-х роках як прогресивний процес трансформації міжнародних відносин у галузі комунікації, як внесок міжнародних організацій у реалізацію ідеології збалансованого потоку інформації, як потреба переконання світової громадськості в необхідності змін. «Важливо переконати світову спільноту, - закликав у заключному виступі А. М'Боу, - що ця проблема має глобальний характер, що світ, незважаючи на свою багатоманітність, є сферою взаємозалежностей, що між людьми існує глибока солідарність і що компромісні рішення відповідають загальним інтересам» [243].Проблема балансу інтересів гостро постала після схвалення Доповіді Ш. МакБрайда і прийняття у 1980 році на XXI сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО Белградської резолюції про встановлення Нового міжнародного інформаційного та комунікаційного порядку. Країни Заходу на чолі зі США вбачали у НМІКП загрозу своїм монопольним інтересам у міжнародному інформаційному просторі, спробу підриву своїх позицій у країнах Азії, Африки, Латинської Америки, обстоювали концепцію «вільного транскордонного обігу інформації та ідей (Ж. д'Арсі), обґрунтовуючи таку позицію застосуванням принципівЗагальної Декларації прав людини виключно для зміцнення співробітництва і взаєморозуміння між народами. Країни «соцтабору», зокрема СРСР, виступили проти західної концепції інформаційного обміну і звинуватили США та їх союзників в «інформаційному імперіалізмі та тероризмі», ідеологічній експансії, посяганнях на соціалістичний устрій, оцінили «як широкомасштабну і скоординовану ідейно-політичну диверсію імперіалізму проти сил миру, демократії і прогресу». НМІКП розглядався країнами «соцтабору» як процес радикальної зміни міжнародних відносин і як інструмент просування ідей комунізму в нових незалежних країнах «третього світу». Позиція СРСР з цих питань відображала взаємозв'язок політичного, економічного і культурного аспектів у рамках доктрини ленінського Декрету про мир як «єдиного процесу революційного оновлення світу» [244; 245].

Позиція країн Руху Неприєднання та країн, що розвиваються, надавала перевагу принципам перебудови міжнародних інформаційних відносин, а не фінансовій і технічній допомозі, вказуючи на можливу жорстку залежність національного суверенітету від політики «електронного неоколоніалізму». Оскільки до Руху Неприєднання входили політичні сили з різною ідеологічною орієнтацією, їх ставлення до НМІКП мало нюанси та відтінки і стосувалося: передачі нових технологій, нової комунікаційної техніки, фінансових ресурсів; з'ясування економічних відносин між інформаційно-багатими та шформаційно-бідними країнами і відповідальності всіх розвинутих країн, незалежно від політичного устрою, відсталості ЗМК та систем комунікації в країнах Азії, Африки і Латинської Америки; підтримання Чітко визначеного курсу політичних лідерів світу (США або СРСР).У результаті ідеологічного протистояння дискусія щодо НМІКП Кабула жорсткого і безкомпромісного характеру як в ЮНЕСКО, так і в Інших міжнародних організаціях, спричинила політичну і фінансову кризу в діяльності спеціалізованої установи ООН. «Війна резолюцій і промов», під час якої політичні лідери США 3. Бжезинський, І Кіссінджер, Дж. Картер, Р. Рейган та інші неодноразово виступали з рі ікою критикою політичної платформи ЮНЕСКО в галузі комунікації, ІКІнчилася бойкотом Організації: у 1984 р. - США, у 1985 р. - Велика Британія і Сінгапур вийшли з ЮНЕСКО, звинувативши її в надмірній поні і изації діяльності і поширенні компетенції на негуманітарні аспекти міжнародних відносин (роззброєння, колективну безпеку, врегулювання конфліктів тощо) [246-248].Позитивні зміни у міжнародних відносинах на межі 80-90-х років обумовили конструктивні підходи до вирішення проблем міжнародної комунікації в рамках ЮНЕСКО. Країни-члени (а також спостерігачі від США та Великої Британії) визначили гуманітарне співробітництво, захист прав людини та охорону довкілля як пріоритети реальної глобальної політики і закликали до відкритого діалогу і без-конфліктного розгляду актуальних проблем у галузі інформації і комунікації.Міжнародна дискусія з проблем Нової комунікаційної стратегії ЮНЕСКО, яка активно розвивалася з ініціативи нового Генерального директора Федеріко Майора (Іспанія), обрала західну концепцію «вільного потоку інформації та загальнолюдських цінностей» як основу діяльності організації і зняла офіційну підтримку концепції НМІКП. Переваги західних держав втілилися в базових документах ЮНЕСКО 1989-1995 років «Торонтська платформа», «Декларації для розвитку плюралістичних засобів масової комунікації в країнах Азії, Африки, Латинської Америки та Східної Європи», де підтверджено прихильність Організації проводити подальшу діяльність «відповідно до Статуту ООН і принципів вільного поширення ідей та інформації, свободи ЗМК, а також їх незалежності, плюралізму і багатоманітності» [249].Зміна політичного курсу ЮНЕСКО в галузі комунікації обумовлю¬валася різними чинниками: зокрема, один із них - порушення усталеного балансу сил у світі (розпад СРСР та «соцтабору»), криза ідентичності в Русі Неприєднання (події в Югославії та крах концепції неприєднання на основі розподілу Схід-Захід); закінчення «холодної війни» та ідеологічного протистояння; другий - глобалізація комунікаційних процесів, концентрація діяльності ТНК в інформаційному секторі світової економіки; третій - підтримка нової комунікаційної стратегії ЮНЕСКО як пріоритету програмної діяльності Організації.Важливим етапом еволюції політики ЮНЕСКО в галузі інформації і комунікації стало прийняття на 29-ій сесії Генеральної Конференції ЮНЕСКО (1996 р.) концептуального документу «Інформаційне суспільство для всіх», в якому було визначено роль ЮНЕСКО у становленні глобального інформаційного суспільства. Мета концепції полягала в забезпеченні кожному індивіду міжнародного співтоваристваширокого і вільного доступу до інформаційних ресурсів, необхідних для рівноправної участі в житті нової суспільної формації та у вільному обміні ідеями та знаннями. Нові методи обробки інформації і забезпечення доступу до неї впливають на її якість, надійність і різноманітність, уможливлюють порушення збалансованості і, як результат, позбавлення певних прошарків

суспільства справедливого доступу до життєво важливих інформаційних ресурсів. Інформація і знання, зазначається в політичному розділі документу «Інформаційне суспільство для всіх», набувають важливого значення для подолання нерівностей інформаційного розвитку, оскільки вважаються глобальним суспільним надбанням і відіграють важливу роль у зміцненні глобальної демократії [250].Серед проблем, які розглядаються в концептуальному документі, можна відзначити такі: розвиток досліджень про соціальний вплив комунікаційних та інформаційних технологій; популяризація міжнародної політики з розвитку інформаційних магістралей і включення країн, що розвиваються, в інформаційне суспільство; сприяння міжнародній дискусії з питань прав людини у майбутньому інформаційному суспільстві, включаючи право на доступ до інформації і конфіденційність; сприяння розвитку міжнародного аналізу основних е пічних і культурних проблем у зв'язку з інформаційною революцією, включаючи питання змісту інформації і заборони інформації расистського, агресивного та дискримінаційного характеру; перегляд лніОрського права і конвенції про інтелектуальну власність; сприяння ііналізу проблем моральних прав, яким загрожують нові технологічні можливості; сприяння поширенню методів обробки інформації і іабешечення доступу до неї в галузі науки, культури і комунікації; і мрияння розвиткові громадських засобів інформації в умовах нового і (міологічного середовища; допомога державам-членам у розробці Національної політики і регіональної стратегії з метою оптимального шікористання інформації і забезпечення доступу до неї за допомогою Новітніх технологій тощо.Стратегія ЮНЕСКО «Інформаційне суспільство для всіх» визначилаіімізми міжнародного співробітництва, міжрегіонального таНаціонального партнерства. Передбачено сприяти доступу до інформації ІХОМ організаційної діяльності та здійснення заходів у галузі оцифрування і збереження інформації; сприяти аналізу та обговоренню на міжнародному рівні етичних, правових і соціокультурних проблем інформаційного суспільства; надавати допомогу у підготовці кадрів, безперервної освіти та навчання протягом усього життя в сфері інформації та інформатики; сприяти використанню міжнародних норм і передової практики в галузі інформаційно-комунікаційних технологій у межах компетенції ЮНЕСКО; сприяти розвиткові інформаційних освітніх мереж на місцевому, національному, регіональному та міжнародному рівнях. Заходи мають здійснюватися в галузях: розробки міжнародної, регіональної та національної інформаційної політики; розвитку людських ресурсів і зміцнення потенціалу в добу інформації; підтримки установ, які забезпечують доступ до інформаційних магістралей; розробки засобів, процесів і систем управління інформацією; розвитку інформаційних технологій для освіти, науки, культури і комунікації.Концептуальний документ «Інформаційне суспільство для всіх» свідчить про незворотність курсу ЮНЕСКО на побудову інформаційного суспільства з рівними можливостями для всіх країн, сприяння міжнародним дискусіям із проблем прав людини, включаючи право на доступ до інформації у глобальних комунікаційних мережах, сприяння аналізу та обговоренню проблем права інтелектуальної власності у сфері інформації, проблем інформаційної етики, розвитку новітніх технологій мультимедіа.Таким чином, ЮНЕСКО, беручи до уваги соціальні наслідки побудови інформаційного суспільства, формує міжнародну інформацій¬ну політику, сприяє вільному обміну ідеями, забезпечує формування глобальної інформаційної інфраструктури та міжкультурної комунікації. Однак реалізація національних програм інформаційного суспільства залежить від усвідомленого політичного і суспільного вибору акторів міжнародних відносин, наявності відповідної інфраструктури та психологічної готовності суспільства до змін.Політичний аналіз нових глобальних проблем міжнародного розвитку, пов'язаний із впливом високих технологій на систему міжнародних відносин, представлено у Всесвітній доповіді ЮНЕСКО з інформації 1997/98 (ШогШ Керогт Іпїогтапоп 1997/98. -ІМЕ8СО, Рагіз, 1998). Тематика аналітичного дослідження охоплює такі напрями міжнародного співробітництва, як:

1) постіндустріальна цивілізація і трансформація політичних та економічних процесів: а) динаміка розвитку глобальної інфраструктури; б) еволюція інформаційної економіки; в) міжнародна кооперація і співробітництво; г) охорона інформаційних баз даних суспільного та спеціального призначення; д) Соругі§Ьі в інформаційну добу (Н. Мур, М. Лінч, Ф. Клерк, Ш. Оппенгейм, М. Кук, Г. Вебер, Ф. Альтбах);2) інфраструктура інформаційної індустрії: а) розвиток технологій мультимедіа; б) тенденції використання Іпіегпеї; в) технології електронних видавництв; г) комп'ютерна індустрія (Л. Тедд, М. Вайс, Б. Кронін, Г. Фолкнер-Браун, Д. Маккейм, Ч. Чен);3) інформаційні послуги \¥\У\¥ з метою широкого доступу та обміну базами даних бібліотек та архівів у країнах усіх географічних регіонів світу (Д. Сайсон, А. Лібейрі, М. Ітем, О. Бутрименко, Д. Вайтелло, К. Мур, Р. Мснінг, Е. Кампос, Е. Комолайф) [251].Концепція міжнародного розвитку, яка визначена у статті 55 Хартії ООН і виступає провідною ідеологією діяльності системи спеціалізованих установ Організації Об'єднаних Націй, була поглиблена і розвинута у практиці ЮНЕСКО, стала основою інформаційної політики у міжнародному вимірі. Міжнародне співтовариство сприйняло ідеологію подальшого розвитку цивілізації на базі нового технологічного укладу, яку протягом десятиріч пропагувала ЮНЕСКО. Інформаційно-комунікаційні технології визнано важливим інструментом для прозорості державного управління (е-уряди), для економічного зростання на базі високих інтелектуальних виробництв, для вдосконалення освіченості глобального суспільства, для надання нових каналів і можливостей обміну інформаційними масивами і новими знаннями, створення глобального середовища для соціальної комунікації. Обов'язковими характеристиками гуманітарного розвитку виступає тривалість людського життя, рівність у праві доступу та використання життєво важливих ресурсів і можливостей, високий рівень знань, спільне вирішення міжнародних проблем.Ідея інформаційного суспільства, викладена у концептуальному документі ЮНЕСКО «Інформаційне суспільство для всіх», як ідеологія міжнародного розвитку передбачає осмислення нового етапу існування цивілізації, трансформацію традиційних економічних відносин, зміну соціальних факторів у життєдіяльності суспільства, нові форми міжкультурної комунікації. Аналітичні прогнози щодо стабільного зростання на основі телекомунікаційних та комп'ютерних технологій втілюються у плани, проекти і програми становлення інформаційного суспільства більшості країн світу. Проте дискусійними виявились проекти «комп'ютерного» стрибка через індустріальне суспільство до інформаційного для країн «третього світу», з'явилися нові тенденції глобального дисбалансу між інформаційно багатими та інформаційно бідними країнами, проблеми ізоляції спільнот поза глобальною системою інформаційної (цифрової) супермагістралі.Рух антиглобалістів (представників радикальних політичних та соціальних течій) виніс на міжнародний рівень проблеми очікуваних соціальних ризиків, можливість культурного колоніалізму, заміни некваліфікованих (низькоосвічених) робітників машинами, проблеми загроз для приватного життя людини та національного суверенітету У багатьох країнах спостерігається «цифрова лихоманка», обумовлена прагненням забезпечити приєднання до електронних мереж для діяльності в сфері торгівлі, фінансів, транспортних сполучень, охорони здоров'я, освіти та муніципального управління. Зростаючий попит на інформаційно-комунікаційні технології впливає на доктрини внутрішньої і зовнішньої політики, на програми економічного і соціального розвитку. Для вивчення інформаційних потреб регіонів та окремих країн ЮНЕСКО здійснила проект «Допомога регіонам» (ІДАМС), основною метою якого стало проведення широкомасштабних досліджень про особливості кожного регіону, шляхи адаптації програм ЮНЕСКО з урахуванням екстремальних потреб, можливості створення науково-дослідницьких центрів як об'єднання інтелектуальних регіональних ресурсів. Так, у доповіді наведено дані про розвиток нових технологій та е-управління в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, країнах Африки, Арабського світу, Латинської Америки та Карибського басейну, Північної Америки і країн Західної Європи, регіону Центральної та Південно-Східної Європи [252].

Компаративний аналіз сучасних тенденцій розвитку регіонів світу на основі інформаційно-комунікаційних технологій виявляє диференці¬йовані підходи політичних лідерів та доктрин інформаційної політики до реалізації програм ЮНЕСКО. Так, для країн Азії і Тихого океану основні завдання полягають у формуванні національної інформаційної політики; ефективності співробітництва на інституціо-нальному рівні; забезпеченні широкого (загального) доступу до інформації; у вдосконаленні рівня освіти і кваліфікаційної підготовки. Необхідно також сформувати відповідну інформаційну інфраструктуру з метою підтримки регіональної інформаційної політики, оскільки тенденції інформаційного прогресу стосуються всіх країн регіону. Як наслідок, політичні лідери та органи влади, що відповідають за прийняття керівних рішень, мають ефективно розв'язувати проблеми, що виникають у результаті інформаційної революції та глобалізації. Всьому регіону необхідно здійснити «комп'ютерний стрибок», враховуючи, що нові інформаційно-комунікаційні технології допомагають соціально-економічному розвиткові, а не здійснюють його. Розширення можливостей обумовлюється багатоаспектним міжнародним співробіт¬ництвом, продуманою інформаційною політикою та глобальним доступом до спільного інформаційного надбання. Як зауважив прем'єр-міністр Малайзії Махатір Мохамад ще в 1991 році, «не випадково, що сьогодні немає жодної багатої розвинутої країни, яка була б бідною в інформаційному плані, і немає жодної багатої в інформаційному плані країни, яка була б бідною і слаборозви-нутою» [253].Повсюдно визнається, що забезпечення широкого доступу до інформації виступає основним правом людини, а тенденції обмеження такого доступу викликають занепокоєння урядів країн АТР щодо соціальної нерівності суспільства.ЮНЕСКО сприяє реалізації в країнах Азійсько-Тихоокеанського регіону таких міжнародних проектів, як «Негііа§еМеЬ>, «ЕСО№г», «ТеІсІпУіУо», «Пам'ять світу», «Дистанційна освіта» і вбачає своє іавдання у поширенні ідеї інформаційного управління (е-врядування), Навичок прийняття рішень на основі аналітичного планування, у розвитку міжнародного співробітництва на всіх рівнях, у формуванні пі і слектуального потенціалу регіону [254].Стратегія ЮНЕСКО щодо подолання інформаційного дисбалансу між Африкою та розвинутими країнами заснована на партнерському і іііиробітництві з іншими установами системи ООН та організаціями, ЯКІ спеціалізуються в галузі гуманітарного розвитку. Основні проблеми реї юну полягають у відсутності комплексної національної/регіональної політики в галузі інформації, інформатики, комунікації та структури управління; відсутності широкого доступу до інформаційних послуг та послуг телематики внаслідок слаборозвинутих національних/ регіональних інфоінфраструктур; обмеженій присутності африканської тематики в інформаційних магістралях та ідеї інформаційного розвитку в суспільній свідомості населення країн Африки; відсутності висококваліфікованих фахівців з тслекомунікацій та створення мереж, необхідних для підтримки стабільного функціонування інфо¬інфраструктур, відсутності стратегій розподілу знань та навичок у африканської діаспори; відсутності досліджень щодо можливостей використання та модернізації комп'ютерного та мережевого обладнання початкового покоління технологій з метою зменшення витрат.ЮНЕСКО підтримує політику гуманітарного розвитку Африки на основі формування національної/регіональної інфраструктури (N101), технічної підтримки таких віртуальних середовищ, як е-університсти, е-бібліотеки, е-установи, створення багатоцільових общинних телецентрів, зміцнення зв'язків між африканськими спеціалістами та діаспорою.У рамках здійснення проекту «Ініціатива щодо становлення інформаційного суспільства в Африці»(АІ8І) національні уряди та телекомунікаційні відомства провідних країн регіону досягай значного прогресу в реалізації національної інформаційної політики, у формуванні відповідної інфоінфраструктури, впровадженні ідеї інформаційної цивілізації. Однак, щоб реалізувати міжнародну програму ЮНЕСКО «На шляху до інформаційного і комунікаційного суспільства для всіх» (2000-2001), Африка має знайти компроміс між державою та приватним сектором шляхом співробітництва на всіх рівнях. Африканські уряди здійснюють політику створення інформаційних

спільнот (общин) як умови широкого доступу до інформаційних та комунікаційних послуг відповідно до соціально-економічних і культурних потреб африканського континенту.Для створення інформаційних спільнот у країнах Африки потрібна наявність відповідної політичної, правової та етичної бази, що забезпечить розвиток динамічної мережі суспільних електронних засобів інформації і прискорений доступ усіх секторів суспільства (політичні, ділові, компетентні кола та громадськість) до засобів інформації і телематики. Одним з головних завдань політики ЮНЕСКО в африканському регіоні є постійні консультації з національними урядами з проблем реалізації міжнародної інформаційної програми, зважаючи на непередбачувані політичні конфлікти, зміни урядів та їх зовнішнь¬ополітичних стратегій.Пріоритетними проектами ЮНЕСКО для Африки є: 1) \\ЮММЕО/ РІММЕО, мета якого змінити тендерний дисбаланс на рівні прийняття рішень у галузі комунікації та інформації; 2) «Культура миру», який стосується розвитку суспільних радіомереж та мереж нових технологій; 3) «Інтернет-освіта», яким передбачається реформування освітньої галузі на основі Іпіегпеї-тсхнологій; 4) становлення інформаційного суспільства в Африці (БІКА), завдання якого полягає у створенні урядових електронних інформаційних мереж для оперативного інформування і прийняття( урядових рішень у режимі реального часу, поширення інформації про такі актуальні проблеми для Африки, як СНІД, возз'єднання сімей, врегулювання етнічних конфліктів; 5)»Віртуальна освіта», який спрямований на використання віртуального інтерактивного програмного забезпечення для виробництва навчальних програм для малоосвічених з огляду на важливість цієї проблеми для Африки. Ідея проекту - навчання за допомогою зображень і зорового сприйняття понять, що уможливлює взаємодію користувача і персонального інтерфейсу та подолання мовних і культурних бар'єрів [255].У країнах арабського світу ЮНЕСКО здійснює проекти відновлення і відродження Олександрійської бібліотеки як унікального центру освіти і культури з передовими технологіями, відкриття якої приурочено на початок третього тисячоліття, програм «І_18ЕЕ 2000», метою яких є вдосконалення фундаментальної та інженерної освіти за допомогою інформаційних і комунікаційних технологій; «СІІ/РКР», спрямованої на вдосконалення регіональної мережевої інфраструктури, у рамках якої здійснення спільно з ПРООН проектів «Сирійська мережа вищої освіти та досліджень», «Єгипетський симпозіум з дистанційної освіти за допомогою супутникового зв'язку», що передбачає створення регіонального \\^еЬ-сервера для міжнародної дистанційної освіти, фінансування програм з інформаційних технологій у середній школі, створення національних центрів передового досвіду в галузі інформації та комунікації. Реалізація проектів грунтується на вирішенні проблемполітичного характеру, пов'язаного з державними обмеженнями міжнародного інформаційного обміну та вільного потоку інформації, впливом релігійних факторів на інформаційну політику мусульманських країн, традиційним тендерним дисбалансом у доступі до інформаційних послуг та діяльності [256].Завдання ЮНЕСКО в регіоні Латинської Америки та Карибського басейну полягає у підтримці міжурядового механізму регіонального співробітництва «ШРОЬАС», який забезпечує координацію зусиль та об'єднання ресурсів держав з основними спеціалізованими інформацій¬ними асоціаціями, міжурядовими та неурядовими організаціями, які зацікавлені в реалізації регіональної інформаційної політики, із системними та інформаційними службами, а також організаціями, що фінансують інформаційні проекти з метою досягнення множинного ефекту і включення регіону в глобальне інформаційне суспідьство.Серед пріоритетів національної інформаційної політики - встанов¬лення тісних зв'язків між африканськими португаломовними та латиноамериканськими країнами РАЬОР, здійснення програми «Пам'ять світу», якою передбачається оцифрування культурних та історичних надбань регіону, проведення політики присутності регіональної культури в Іпіегпеї, створення регіональної інформаційної магістралі та ШеЬ-сторінок суспільного призначення як важливого

інструменту поширення знань і забезпечення широкого доступу до цифрової інформації, особли¬во для населення малодоступних та ізольованих міських і сільських регіонів.Проект «Гшег8иг» передбачає взаємодію некомерційних структур у регіоні МЕРКОСУР з метою використання прикладних програм з інформаційних технологій у таких стратегічних галузях, як освіта, охорона здоров'я, наука і технології та охорона навколишнього середовища. Протягом 2000-2001 рр. ЮНЕСКО планував зміцнити роль і демократизацю органів влади та суспільних інституцій; розширити доступ бідних общин до технологій; популяризувати спільну інформаційну спадщину людства, включаючи поширення документів електронних світових бібліотек; створити віртуальні центри освіти за допомогою публічних та університетських телерадіокомунікацій; поширювати знання через кіберпростір, щоб здійснити реальний вплив на розв'язання політичних, економічних та соціальних проблем регіону.У країнах Латинської Америки та Карибського басейну за активної підтримки національних урядів ЮНЕСКО здійснює також комплексну програму «Архіви та нові технології», через яку запроваджується дослідження та оцифрування архівної документації політичного, гуманітарного та культурологічного характеру, модернізація і реставрація аудіовізуальних матеріалів у новому цифровому середовищі. Програмою передбачається створення міжнародного науково-дослідницького центру новітньої історії країн Латинської Америки та електронної бази документів, які можна було б використати для судових розглядів з політичних проблем, реабілітації та історичних досліджень.На думку керівництва організації та експертів ЮНЕСКО, документи секретних служб повалених репресивних режимів уможливлюють розробку нових етичних і законодавчих стандартів, встановлення нових політичних і суспільних відносин у регіоні. Адекватне управління державними архівами колишніх репресивних режимів виступає важливою політичною проблемою для держав, які зобов'язуються гарантувати свободи, визначені у Загальній Декларації прав людини. Доступ до архівів є вираженням одного з фундаментальних прав людини - права на інформацію, що особливо важливо у контексті розвитку демократичних суспільств і пов'язаних з ними процесів відповідальності влади за політичні та соціальні умови життєдіяльності суспільства. Архіви колишніх репресивних режимів виступають і як свідоцтва інтелектуального та фізичного терору, тому їх збереження, доступність і правила управління важливі для встановлення історичної істини і справедливості. Так, парагвайські власті ввернулися до ІОН ЕСКО за допомогою у збереженні і забезпеченні доступу до архівів політичної поліції 1954-89 років з метою вивчення документів, які підносяться до операції «Кондор», що була здійснена урядами п'яти пишно-американських країн (Аргентина, Бразилія, Чилі, Парагвай, Уругвай) для знищення політичних опозиційних рухів у 70-80-х роках \ X СТ. Офіційна місія ЮНЕСКО, яка відвідала Парагвай 14-17 травня .4)00 р. з метою вивчення стану архівів, розглядає можливість видання довідника документів щодо операції «Кондор» на основі угоди з владою всіх зацікавлених країн з огляду на тісний зв'язок архівної документації її справою Піночета та міжнародними дискусіями з проблем історії ІВТИНСЬКОЇ Америки.Місія проаналізувала матеріали Центру документації та архівів щодо захисту прав людини, які стосуються періоду правління Т. Стресснера 1954-1959 рр. (загальний обсяг документів 400 000 одиниць, 60% архіву мікрофільмовано) і включають частину документації з операції «Кондор». Значні фонди (свідоцтва політичних репресій) перебувають під опікою міністерств оборони, внутрішніх справ та зовнішньополітич¬них відомств країн, які брали участь у здійсненні широкомасштабних політичних репресивних акцій. ЮНЕСКО спільно з Міжнародною радою архівів створила групу експертів управління архівами служб безпеки і розвідки, мета якої визначити норми безпеки щодо збереження і доступу до архівів колишніх репресивних режимів, а також принципів оцінки, опису і оприлюднення документальних свідоцтв для розгляду в Міжнародному суді з прав людини, що є одним із напрямів міжнародної інформаційної політики ЮНЕСКО в регіоні [257].

Політика ЮНЕСКО в європейському регіоні обумовлена різним рівнем інформаційного розвитку країн Західної, Центральної та Східної Європи. Довгострокові стратегії співробітництва ЮНЕСКО з Європей¬ським Союзом передбачають дослідження нових ринків інформаційних продуктів та послуг, передачу нових технологій (ноу-хау), поширення знань з метою сталого розвитку, створення урядових електронних мереж для ефективного управління. У рамках проекту «ДЕЖМА» відбулася міжнародна конференція «Євразія он-лайн - 98», в якій взяли участь представники 120 країн Європи та Центральної Азії (урядовці, експерти міжнародних організацій, науковці, представники промислових та банківських кіл, фахівці з інформаційних технологій). Політичні та прикладні дискусії точилися навколо трьох проблем: електронна торгівля, дистанційна освіта, телемедицина, а прийняті рішення вплинули на активізацію міжнародного співробітництва в регіоні.Актуальною проблемою для країн Європи є «економічна глобалізація», пов'язана з концентрацією інформаційного бізнесу в США та політикою протекціонізму для американської інформаційної індустрії у всесвітній мережі Ітсгпсі.Процеси економічної та технологічної глобалізації обумовлюють політичну і правову глобалізацію, тобто встановлення глобальних законів для регулювання міжнародного інформаційного поля, забезпечення «справедливої» конкуренції у світовому вимірі, встановлення режиму «соруїей» (відмови від авторського права) для інформаційних ресурсів у мережі Гпгегпеї, які оголошені спільним надбанням людства. ЮНЕСКО вважає за необхідне відкрити широку міжнародну дискусію про формування «суспільства знань для всіх» за участю максимального представництва країн Європи з різними економічними, політичними, технологічними, культурними і соціальними умовами, щоб національні уряди і політичні лідери усвідомили відповідальність за побудову глобального громадянського суспільства і свою роль в історії людства [258].Світова доповідь з комунікації (\УогИ Керогі Соттшіісагіоп) 1997-98 стала спеціалізованим аналітичним дослідженням ЮНЕСКО (Л. Магерзі, М. Ван Елюр, А. Моду) про зміни інформаційної доби, глобальні процеси дигітилізації, конвергенції та лібералізації, трансформацію світової економіки, інновації в інформаційному секторі, медіаглобалізацію, регулювання Іпіегпеї та забезпечення фундаменталь¬них прав і свобод в інформаційному суспільстві [259].Основна ідея доповіді - адекватна відповідь міжнародного співтовариства на виклики інформаційної революції, усвідомлення впливу глобалізації на всі сфери суспільного, економічного та культур¬ного співробітництва, визнання ЮНЕСКО, враховуючи інтелектуальну і етичну місію організації, єдиною установою системи ООН, яка відстежує процес глобалізації, щоб він не порушував рамки гуманітарної етики і був чинником співробітництва, а не нової колонізації світу. «Інформаційна революція, створення глобальних систем комунікації долають кордони, об'єднують країни та нації і водночас відкривають глобальні можливості для маніпулювання суспільною свідомістю, руйнування традиційної ієрархії цінностей», що обумовлює нові завдання ЮНЕСКО в XXI столітті: 1) створення кодексу цивілізованого використання нових інформаційних технологій; 2) забезпечення рівних можливостей доступу до «магістралей інформації».У доповіді підкреслюється, що «нинішні утопії стають реаліями наступного дня», а прискорення науково-технічного прогресу в результаті вдосконалення методів наукового пошуку і оперативне практичне використання наукових результатів у виробництві революційно впливають на економічний сектор у планетарному вимірі. Розвиток нових інформаційних технологій зумовлює трансформацію економічного сектору, потребує значних інвестицій, зміни корпоративного управління, нових механізмів регулювання національних ринків. Економіка знань (інформаційна) пов'язана з оптимальним використанням ноу-хау як основного чинника конкурентоспроможності країн, стабільним зростанням попиту на інформаційні ресурси, потужним розвитком інформаційних мереж. Виробництво у трьох сферах комунікаційної індустрії-телекомунікації, інформаційні технології, аудіовізуальні товари і послуги (1994 р.) становили 5,9% валового світового продукту. Ринок комунікацій включає широкий спектр економічної діяльності:

інформаційні технології (програмні продукти і апаратне забезпечення), супутникове, кабельне і цифрове телебачення, радіотранслювання, послуги мобільного, бездротового та супутникового зв'язку, аудіовізуальні товари і послуги, інформаційну інтелектуальну власність. Так, аудіовізуальний ринок прискорено розвивається в Європі (10% на рік), що обумовлюється трьома факторами: розвитком інфраструктури кабельного телебачення і зростаючим попитом на нього; інвестиціями в галузь телевізійної реклами, розвитком комерційних приватних каналів та збільшенням кількості користувачів. Така ж ситуація спостерігається в країнах Північної Америки та Південно-Східної Азії [260].Глобалізація комунікації впливає на інтернаціоналізацію загальної інфраструктури (телекомунікаційні магістралі визначені ключовою ланкою в процесі міжнародного обміну товарів і послуг), викликає зміну регуляторної і цінової політики, загострення конкуренції між основними (МІСГО80П, ІВМ, Сотра^) та перспективними (ТЧеізсаре, 8ші Місгозузіетз) виробниками в галузі комп'ютерних технологій за право контролю над глобальною мережею, а також утворення монопольних об'єднань.У доповіді розглядаються позитиви і негативи інформаційної економіки, стверджується, що розвиток інформаційного сектору змінює фахову орієнтацію трудового потенціалу країн світу і політику створення нових робочих місць, оскільки потребує значної кількості трудових ресурсів, що мають бути спрямовані у виробництво нематеріальних товарів і послуг, у той же час модель дистанційної роботи обумовлює такі негативи, як відсутність гарантій соціального захисту, чіткої регламентації робочого дня, суб'єктивність управління робочим часом.Висновки щодо глобалізації економічної діяльності зводяться до того, що глобалізація проявляється в концентрації комунікаційного сектору, що передбачає утворення різноманітних потужних економічних альянсів шляхом об'єднання суб'єктів ринку; глобалізація передбачає міжнародний рух інвестицій і в такий спосіб сприяє збільшенню віддачі від них; у сфері аудіовізуального виробництва глобалізація уможливлює корпоративний контроль не тільки над засобами передачі інформації, а й над самою інформацією, що передається за допомогою цих засобів; з розвитком глобалізації зростає проблема монополізації інформаційного сектора; глобалізація є однією з передумов ефективної міжнародної торгівлі на основі нових інформаційних технологій та глобальних інформаційних мереж; глобальна інформаційна економіка повинна базуватися на делокалізації ринків і принципах вільної торгівлі; Іпіегпеї: стає головним каналом обміну нематеріальними товарами і послугами з огляду на високу пропускну здатність і можливості переміщення в просторі значних масивів інформації [261].Визнання Ішегпеї-магістралі технологічною основою та рушієм інформаційного суспільства спричинює політичні проблеми в галузі міжнародних відносин: вплив нових технологій на урядову політику, міжнародну спільноту, міжурядові і неурядові організації, безпосередньо па ЮНЕСКО; використання нових можливостей інформаційного суспільства для поширення фундаментальних принципів ООН, Конституції ЮНЕСКО, зокрема щодо освіти, свободи слова, приватної класності, культурної різноманітності, інтелектуальної власності, прав дитини; встановлення етичних і правових принципів глобального управління.Проблемами координації дій для регулювання Ішегпеї, підкреслюють ангори доповіді, повинні займатися структури, подібні до ЮНЕСКО, які спільно з національними урядами відображають суспільні і соціальні пріоритети та здатні впливати на демократичні процеси глобального управління [262].Дискусія щодо регулювання Іпіегпеї в рамках ЮНЕСКО виявила різні підходи до розуміння концепції кіберпростору, шляхів подолання інформаційного дисбалансу між розвинутими країнами та країнами «третього світу», які розглядають Іпіегпеї як нову форму колонізації, до Проблем забезпечення безпеки глобальної мережі, зокрема урядових даних, банківських мереж, електронної торгівлі, інтелектуальної масності. У підсумку запропоновано три можливі підходи:1) Іпіегпеї не потребує спеціального законодавства і може бутирегульований за допомогою вже існуючих законів про злочинну

змову, недоброчесну рекламу, боротьбу з шахрайством, наклепи,про охорону авторського права та суміжних прав, про боротьбу зпідбурюванням до насильства, втручанням у внутрішні справидержав, про незаконне переміщення заборонених міжнароднимправом інформаційних масивів тощо;2) розробка міжнародних актів під егідою ЮНЕСКО і надання їм чинності через національні законодавчі структури (парламенти);3) міжнародні переговори щодо укладання багатосторонніх угод та механізмів їх виконання і, відповідно, трансформації чинного національного законодавства.Глобалізація та ІШегпеї мають виступати інструментом розвитку і модернізації країн світу [263].Гострі міжнародні дискусії в рамках ЮНЕСКО з огляду на програмні принципи діяльності організації щодо підтримки свободи слова та незалежності ЗМК в умовах становлення інформаційного суспільства супроводжують процеси медіаглобалізації, трансформації медіасфери та медіабізнесу. Посилюються об'єктивні тенденції до глобалізації у вигляді потужних потоків інформації, капіталів, товарів, послуг, людських ресурсів, дифузії центрів влади і переходу їх до «неурядових акторів» міжнародних відносин. Зростання ролі і значення транснаціональних проблем медіаглобалізації посилює фактор міжнародного співробітництва в галузі свободи слова та незалежності ЗМК, оскільки нові технології, що об'єднують світ у єдину глобальну електронну систему, приводять до створення міжнародного ринку свободи слова, безпрецедентної політичної заангажованості медійних конгломератів і тиску ЗМК на міжнародну політику, до диверсифікації глобальної медійної структури.Процеси медіаглобалізації, комерційна політика медіакорпорацій, зростаюче використання спонсорської допомоги для інформаційно-новинної індустрії створюють модель інформаційної двозначності свободи слова, обумовленої підпорядкуванням незалежних ЗМК інтересам окремих політичних альянсів та інститутів. Так, власники двох із чотирьох основних мереж ОПМ - СЕ та Вестінгхаус, що одночасно виступають інвесторами галузі атомної енергетики та ядерного озброєння США, контролюють інформаційну політику компанії щодо відповідного висвітлення «ядерної» тематики в інформаційних продуктах Сг>ГМ; Мешз Согр. з метою витіснення ВВС \Уог1с! ТЄІЄУІЗІОП з Азійського супутникового каналу і отримання прибутків розірвали контракт між колишнім губернатором Гонконгу К. Патеном і видавничою фірмою Харпер Коллінз та уклали угоду з прокомуністичною владою Китаю; одна з головних європейських компаній автомобільної промисловості відмовилась від розміщення реклами у виданнях, що розглядають контраверсійну тематику або поширюють критичну інформацію про власну країну. Політична мотивація медіакорпорацій, що фактично є фінансовою, спричиняє такі явища, як самоцензура, умовчання щодо національних пріоритетів та об'єктивної інформаційної реальності.Медіаглобалізація підтримує дисбаланс у міжнародному обміні інформацією між індустріальними країнами та країнами, що розвиваються, але міжнародна конкуренція змінює природу інформацій-пих потоків між Північчю та Півднем, пропонуючи реальне бачення південних регіонів у світових процесах за допомогою нових експортерів високих технологій з Австралії, Мексики, Бразилії, Китаю, Індії, ( лудівської Аравії, країн Північної Африки. Технології Ішегпеї створили новий тип міжнародного обміну інформацією в режимі реального часу, що дозволяє залучити до розв'язання актуальних міжнародних проблем і побальну спільноту, забезпечити прямий доступ до урядових рішень з множинним ефектом реагування політичних кіл на важливі міжнародні події. Вплив медіаглобалізації на міжнародні відносини обумовлює і ммріїїісння проблеми політичного громадянства в інформаційному Суспільстві: з одного боку, це проблема зникнення географічних кордонів, ні іровадження е-демократії, тобто можливості міжнародної громадськості брати участь у прийнятті рішень, користуючись електронними системами, щатність міжнародного співтовариства розуміти глобальні проблеми і ІИСВІтлювати своє ставлення до них; з іншого боку - в інформаційному ■ \ч пільстві важливим елементом демократії є підтримка ідеалів і ромадянства і громадських прав та обов'язків, які пропонуються новими 11'\пологіями і не

руйнують потребу спільнот і націй у культурному і к і івитку, самовизначенні та інтелектуальному становленні.Усе цс свідчить про необхідність встановлення глобального поряд-• мі основі загальновизнаних принципів міжнародного права, застосу вання авторитету міжурядових універсальних організацій системи ООН/ ЮНЕСКО для проведення узгодженої політики в інформаційній галузі.У Всесвітній доповіді ЮНЕСКО з інформації та комунікації 1999-2000 років аналізуються безпрецедентні зміни у глобальному розвитку, прогнозуванні щодо множинних наслідків інформаційної революції в усіх регіонах світу та багатоаспектного впливу технологій на діяльність людства. Масштабний аналіз глобальних трансформацій, обумовлених інформаційним прогресом, дав можливість з'ясувати стан взаємозв'язків у структурі та системі міжнародних відносин, розглянути сутність впливу нових технологій на сфери, що перебувають під компетенцією ЮНЕСКО, надати урядам держав-членів адекватний аналітичний інструмент для прийняття керівних рішень. У центрі дослідження кілька головних аспектів, які виявляють: 1) різноманітність ситуації у світовому вимірі (С. Хамелінк, К. Блертон, Б. Мьєж, Ж.П. Мартос, А. Вессберг, О. Гарбо, Ю. Томас, Г. Грейнджер - «Інформаційні технології і соціальні процеси»); 2) динаміку технологічних досягнень у галузі телекомуні-кацій, Іпіегпеї, засобів масової комунікації (Ж.П. Лафранс, Р.Е. Кан, Н. Сешагірі - «Еволюція нових інформаційних технологій»); 3) специфіку розвитку в головних географічних регіонах: Західній Європі та Північній Америці (Б. Конерт), Азійсько-Тихоокеанському регіоні (Д.Лонг, М. Хун), країнах Африки та Арабського світу (М. Иєнсен, М. Халлуда, М. Гонаймі), у Латинській Америці (Н. Коллаос), Центральній та Східній Європі (К. Якубович). Особливістю аналітичного дослідження є методологія політичних дискусій і фахових та експертних оцінок, що дає можливість побачити проблему під різними кутами зору, порівняти висновки і визначити перспективні стратегії [264].Сучасний погляд ЮНЕСКО на концепцію інформаційного розвитку людства пов'язаний, крім економічного зростання, зі способом існування глобальної спільноти, демократичним характером політичних систем, правами людини та соціокультурними проблемами. Основними факто¬рами такого розвитку вважаються рівні можливості у доступі та викорис¬танні життєво важливих ресурсів, стабільність політичних та соціальних інститутів, поширення нових знань на всіх рівнях суспільства і забезпе¬чення всезагальної участі у практичній реалізації узгодженої між¬народної політики.Вирішення проблем світової політики в галузі комунікації, яка традиційно вироблялася на міжурядових форумах ЮНЕСКО, \УІРО, МСЕ і виражала позиції всіх учасників глобального обміну інформацією, в останні роки під впливом комерціалізації інформаційного сектору перейшло до пріоритетів діяльності СОТ, яка презентує, перш за все, інтереси розвинутих країн з потужною інформаційною індустрією. Серед принципів політики СОТ виділяються: принцип світової лібералізації ринків, принцип недискримінації в міжнародній конкуренції, принцип і швілізованої участі зарубіжних агентів на національних ринках, принцип пріоритетності приватного сектору в міжнародних відносинах. Враховуючи зростаюче значення телекомунікаційних мереж та інформаційних послуг, процесів концентрації в інформаційному секторі світової економіки у 1998 році відбулися найбільші злиття в галузі комунікацій: 8ВС Соттипісаііопз з АтегіїесЬ (сумарні активи компанії склали 272,4 млрд. дол.), АТ ЬТ з Теїесоттипісаііопз Іпс (ТСІ) (78 млрд. дол.), ШогМСош з МСІ Сотт (37 млрд. дол.), Шотегп Теїесот з Вау №г\тогкз (9 млрд. дол.), Аісаіеі Оі§ііа1 з 8ЄГУІСЄ Согрогаїіоп (08С) (4,4 млрд. дол.). На ринку телекомунікаційного обладнання 50% продажу контролюють 5 компаній, 76% ринку телефонії державних мереж приватизовані компаніями Аісаіеі, Зіетепз, Ьисепі, Егісззоп, >к>іте1. І Іайбільші фірми об'єднались у глобальні союзи: Сопсегі Соттшіісаііопз (75% ВгіІізЬ Теїесот і 25% ШогШСот - МСІ) - прибуток (1995 р.) - 37,3 млрд. дол.; ОІоЬаІ Опе (10% ОеиІзсЬе Теїесот, 10% Ргапсе Теїесот, 80% ^ргіпі ІІ8А) - 88,5 млрд. дол.; Шізоигсе (шведська Теїіа, голландська Коуаі ККІМ, швейцарська РТТ, іспанська Теїегопіса) - 37,4 млрд: дол.; СаЬІе & \Уігс1езз (Велика Британія - власники акцій 25 фірм різних країн) -К,5 млрд. дол. Ці корпорації мають 30% світового

прибутку кміекомунікаційних послуг. Ще одним прикладом концентрації інформаційної індустрії є надання трафіка в мережі Іпіегпеї. ІЛШЕТ (\Уоіїс1сот з МСІ) контролюють більш 50% основного трафіка в Іпіегпеї. Компанія №ізсаре контролює 74% ринку програм навігації в \У\У^, 8% Лтсгіса Опііпе, 4% - Місгозой.У 1997 році сумарний прибуток світової телекомунікаційної індустрії сягнув 600 млрд. (у 1996 році він становив 370 млрд. дол.), за прогнозами у 2001 році - може зрости до 1 трлд. 400 млрд. дол. СОТ та країни, що зацікавлені у партнерстві та членстві в цій організації, почалирозглядати політичні проблеми глобального управління, які перед¬бачають обмеження державного регулювання і максимальну свободу для ринкових сил [265].Однак вирішення таких проблем потребує відповідної інституціо-нальної підтримки національних урядів, оскільки проблеми мають більше політичний, ніж економічний та технологічний характер. Аналіз глобальних трансформацій під егідою ЮНЕСКО виявив дилему: у багатьох країнах економічна модернізація без змін у політичних і соціальних інститутах, цінностях і психології суспільства викликає глибоку соціальну кризу. Деякі теоретики цифрової революції (М. Кастельс, Р. Мансбах, У. Оуенс) вважають, що національні держави втрачають провідну роль у майбутньому інформаційному суспільстві без кордонів, а встановлення зв'язків та укладання договорів відбуватиметься поза межами державного регулювання, і відносять такі процеси до позитивного аспекту прямої участі кожного індивіда суспільства в розвитку демократизації. Треба зазначити, що з конституційної точки зору саме національні уряди представляють інтереси окремих членів суспільства, а не ТНК, які домінують у прийнятті глобальних рішень.Інші дослідники (В. Меллоді, Р. Мунк, С. Рааб) підкреслюють, що нові технології виступають невід'ємною складовою реального світу, і урядам необхідно проводити зважену політику, враховуючи позитивні і негативні наслідки еволюційного розвитку. Саме тому ЮНЕСКО спрямувала свої зусилля на вирішення політичних, соціальних, етичних і правових проблем інформаційного суспільства [266-269].Одним із принципів міжурядового співробітництва та реалізації концепції міжнародної інформаційної політики ЮНЕСКО виступає е-демократія, тобто використання інструментарію Іпіегпсі урядами, діловими колами та громадськими організаціями для створення розвинутої форми демократії. Теоретичне обгрунтування е-демократії - це ідея використання глобальної мережі для підвищення поінформова¬ності громадськості і забезпечення активної участі глобальної спільноти в розв'язанні актуальних політичних і соціальних завдань на міжнарод¬ному, регіональному та національному рівнях. В основі е-демократії лежить принцип правоздатності, який передбачає забезпечення вільного і широкого доступу громадськості до глобальних знань та участь народів у становленні інформаційного суспільства; забезпечення широкої при¬сутності в Іпіегпеї урядів, ділових кіл і громадських організацій з метою збалансованої міжнародної взаємодії трьох впливових акторів світової політики [270].Функціонування е-демократії здійснюється за допомогою архітек¬тури взаємопов'язаних вертикальних і горизонтальних мереж: від місцевої е-адміністрації до національної е-структури (адміністрації, уряду, парламенту) та спеціалізованих відомств, які відповідають за реалізацію зовнішньої і внутрішньої політики. Реалізація ідеї С-§ОУ, як зазначають експерти ЮНЕСКО, матиме такі позитивні наслідки, які забезпечать систему обміну інформацією за допомогою он-лайнових технологій для ефективного управління на всіх рівнях влади і для міжнародної співпраці (табл. 2.1).

Сфера ПеревагиВзасмодія державних органів з громадянами

Оподаткування, інформування, охорона здоров'я, освіта

Розширення можливостей виоору каналів, комфортність, зниження вартості трансакцій, підвищення персональної спрямованості сервісу, збільшення обізнаності населення про послуги й політику урядових органів, підвищення рівня демократії та відкритості суспільства

------ Взаємодія державних органів з бізнесомПідтримка програм розвитку, регулювання, оподаткування

Прискорення взаємодії, зниження вартості трансакцій, лібералізація регулювання

----------Взасмодія державних орг:Електронне постачання Зменшення вартості трансакцій,

вдосконалення управління1--------- Взаємодія державних органів між собою

Комунікації між різними гілками влади, між органами загального і функціонального управління, між центральними та територіальними органами, між окремими політиками

Підвищення достовірності даних та ефективності їх застосування, використання баз даних, удосконалення державного устрою

Міжнародні проекти в цій галузі широко реалізуються на всій території США, у країнах Європейського Союзу, Центральної Європи та Балтії. ШеЬ-сайти виконують роль спеціальних форумів для відкриття публічних дискусій щодо політичних рішень та урядових програм, дають можливість проводити аналітичні моніторинги е-запитів, що відобража¬ють суспільну думку. Е-демократія розвивається також через горизонтальні мережі з індивідуальним е-доступом, через мережеві політичні партії, які виражають інтереси різних груп суспільства і стимулюють он-лайнову активність населення з метою прямого або опосередкованого лобіювання громадських ініціатив. У недемокра¬тичних та перехідних країнах е-демократія здійснюється іншими методами, які спрямовані на зміцнення демократичних сил суспільства шляхом використання інформаційних інструментів Іпіегпеї з метою поінформованості спільноти та вільного вираження опозиційної думки. Методи е-демократії, за дослідженням ЮНЕСКО, сприяють обміну інформацією в умовах репресивних режимів, допомагають нейтралізу¬вати пропаганду, цензуру та інші дії недемократичних урядів. Так, під час конфлікту на Балканах опозиційна белградська радіостанція В92 після офіційного закриття перейшла в Ітегпеї (транслювалася через радіо «Вільна Європа» та «Голос Америки») і стала єдиним незалежним джерелом інформації для світової громадськості і рупором демократич¬ної опозиції. Е-демократія як механізм міжнародної політики, за прогнозами ЮНЕСКО, забезпечує створення активного глобального суспільства і може стати важливим і прогресуючим інститутом інформаційної цивілізації [271].Важливим чинником гуманітарного розвитку, що знайшов втілення в програмних документах ЮНЕСКО, є забезпечення свободи слова та свободи ЗМК в умовах глобалізації, медіакомерціалізації та монополії розвинутих країн і конгломератів в інформаційній сфері міжнародних відносин. Свобода ЗМК вважається фундаментальним принципом демократичного суспільства, і захист цієї свободи є головною мотивацією діяльності ЮНЕСКО в галузі міжнародної комунікації. З одного боку, горизонтальна і вертикальна конвергенція в ЗМК обумовили появу транснаціональних корпоративних об'єднань, політичний та економічний вплив яких викликає значне обмеження прав незалежних ЗМК (самоцензура, посягання на незалежність професійної діяльності), з іншого боку - нові інформаційні технології, зокрема Іпіегпеї,

уможливлюють вільне виявлення і поширення ідей, поглядів та інформації незалежно від монополій та державних регулюючих інститутів. ЮНЕСКО підтримує ідею міжнародного суспільного телерадіомовлення як форми публічної дипломатії, як інструменту забезпечення культурної самобутності та ідентичності і форми адекватної взаємодії між спільнотами, для заохочення участі громадськості у прийнятті рішень.Розглядаючи проблеми впливу нових технологій на засоби масової комунікації на соціальному та інституційному рівнях, можливості медіабізнесу, нові форми професіональної діяльності ЗМК в цифровому середовищі, експерти ЮНЕСКО наголошують на необхідності розробки адекватної політики щодо нових технологій. Внаслідок цілого спектру політичних рішень у галузі інформації і комунікації, які було прийнято в середині 90-х років, перед міжнародним співтовариством постала проблема глобального управління інформаційним розвитком цивілізації. У міжнародних документах підкреслюється важлива роль міжнародних організацій та національних політичних інститутів у протидії таким негативним наслідкам використання нових технологій, як поширення нелегальних і шкідливих матеріалів, хакерство, правопорушення в сфері торгівлі, несанкціоноване вторгнення у приватне життя. Більшість нажливих проблем, пов'язаних із розвитком нових технологій (інтелектуальна власність у кіберпросторі, авторське право та суміжні права, право власності на інформаційні дані і вільне копіювання програм), ще не розв'язуються на міжнародному рівні, що свідчить про глобальні зіткнення інтересів в інформаційній сфері.Динамізм міжнародної комунікаційної інтеграції, впровадження новацій та використання нових технологій, зокрема Іпіегпеї, і слекомунікацій, мультимедіа, орієнтація на співробітництво корпорацій та приватного сектору географічно віддалених регіонів виявляють проблеми аналогічного динамізму в гуманітарних галузях, зумовлюють необхідність інтелектуальної інтеграції, міжнародного інвестування відповідних сфер співробітництва [272].Важливою проблемою глобальної інформаційної політики є посилення тенденції до нерівномірності розвитку інформаційно насичених країн та країн, що тільки започатковують впровадження нових технологій у виробництво, системи управління, бізнес. Аналіз ситуації в світі показав, що дисбаланс між країнами Півночі та Півдня збільшується, незважаючи на зусилля міжнародних організацій, реалізацію експериментальних проектів, здійснення адекватної національної політики.Так, найнижчий рівень в інформаційній «ієрархії» займають країни африканського регіону, де більшість стартових показників - рівень освіченості, середня тривалість життя, технологічний рівень, розвиток інфраструктури, рівень використання інформаційних послуг, недостатня законодавча база, контрастність розвитку міських та сільських зон не відповідають загальним тенденціям інформаційного прогресу.Інша ситуація в арабських країнах, де показники інформатизації суспільства помітно відрізняються і за рівнем технологічної освіченості населення, і за темпами інвестування телекомунікаційної інфраструктури, рівнем використання автоматизованих систем управління, розширенням спектра видавничої діяльності та користувачів Іпіегпеї. Однак вирішальну роль у проведенні інформаційної політики та прийнятті стратегічних рішень відіграють національні уряди та політичні лідери арабського світу.Проблема співвідношення політики державного регулювання інформаційного розвитку і приватної ініціативи визначає місце в світовій ієрархії країн Азійсько-Тихоокеанського регіону, де, з одного боку, присутні високорозвинені країни, що пройшли перший етап становлення інформаційного суспільства (Японія, Південна Корея, Малайзія), а з іншого боку, країни, які покладають великі надії на електронну торгівлю (зважаючи на географічні особливості регіону), мультимедійні технології та лібералізацію телекомунікацій (Китай, Індія, Австралія, В'єтнам).Специфіка ситуації в країнах Центральної та Східної Європи визначається радикальними змінами в політичних та економічних системах посттоталітарних держав, наявністю множинних варіантів політики європейської та євроатлантичної інтеграції, встановленням багатоаспектного співробітництва з країнами Європейського Союзу і впливом зовнішньополітичних стратегій ЄС,

спрямованих на побудову інформаційного суспільства. Показники розвитку інформаційного сектору відповідають тій частині НВП, який припадає на сферу послуг, монополія держави на основні види інформаційної діяльності поступово витісняється процесами реформування інформаційного сектору, однак регіон ще далеко не інтегрувався в європейське інформаційне суспільство.У країнах Латинської Америки та Карибського басейну, де рівень розвитку ринку інформаційних технологій вищий за показниками, ніж середньосвітовий, спостерігається зростання в галузях Іпіегпеї, телекомунікацій та мобільного зв'язку, бездротових технологій та ЗМК. Процеси приватизації сприяють міжнародним інвестиціям, але соціальна сфера та культурна політика значно відстають за темпами трансформації, що за прогнозами дослідників глобалізації може призвести до глибокої соціальної кризи.Країни Західної Європи та Північної Америки мають найвище рангування у світовій ієрархії, їхня частка на ринку інформаційних технологій, де відбувається гостра конкуренція, становить 65%. Регіональні та національні політичні ініціативи щодо інформаційного суспільства та подальшого розвитку нових технологій підтримуються міжнародною субрегіональною кооперацією та міжнародним інвесту¬ванням виробництва і експорту в цій галузі [273].Всесвітні доповіді ЮНЕСКО з інформації і комунікації 1990-2000 років свідчать про актуальність розв'язання проблем міжнародної інформаційної політики наприкінці XX століття. Революційні зміни у галузі нових технологій, їх інтенсивна конвергенція викликали глобальні зміни інформаційної сфери, відбувається масштабна концентрація бізнесу і промисловості, що ілюструє динаміку глобального поступу. ЮНЕСКО, впроваджуючи стратегію міжнародної інформаційної політики, сприяє взаєморозумінню між народами через освіту, науку, культуру, комунікацію, оскільки нові технології впливають на всі сфери міжнародних відносин і можуть викликати як ефективні наслідки, так і дисбаланс міжнародного розвитку. 2.2. Політика інтелектуального співробітництва в діяльності ЮНЕСКО

Міжнародна універсальна організація ЮНЕСКО, усвідомлюючи відповідальність за стратегію цивілізаційного розвитку, закликає країни міжнародної спільноти до узгоджених дій для досягнення мети і проведення необхідних докорінних змін за умови політичної волі держав і саме політичними засобами.ЮНЕСКО визначає свої завдання на XXI століття в інтелектуаль¬ному, етичному, інформаційному міжнародному співробітництві, підкреслюючи, що вирішення глобальних проблем залежить від волевиявлення держав, зміни національних пріоритетів, фінансування освіти, науки, культури і комунікації як чинників, що найбільше впливають на розвиток співтовариства. Ефективність діяльності ЮНЕСКО полягає у політичних ініціативах організації, в управлінні співтовариством з метою глобальної інтеграції, у сприянні обміну знаннями, вільному поширенні ідей, принципів культури миру і сталого розвитку. Така основна ідея середньострокових стратегій ЮНЕСКО (1999-2003 рр., 2003-2007 рр.), які на зламі століть набули нового значення і актуальності. ЮНЕСКО активізує свою діяльність на міжнародній арені як світовий форум політичного аналізу і прогнозу¬вання у пріоритетних сферах майбутнього десятиліття. Програма розвитку інформаційного суспільства включає діяльність організації за такими напрямами, як правові, етичні і освітні проблеми міжнародного розвитку, вплив інформаційних процесів на культурне і мовне розмаїття, психологічні установки і міжособистісні стосунки.Процеси глобалізації комунікації розглядаються з точки зору їх впливу на національні політики розвитку, стратегії боротьби з бідністю, впливу на форми і засоби суспільної свідомості, а також у зв'язку з но¬вими проблемами в галузі прав людини і вдосконалення демократичного управління. Необхідно відзначити і важливість етичних аспектів науки і техніки, зокрема культурного плюралізму, духовних (релігійних) тради¬цій, прогнозування нових «конфліктів цивілізацій», утвердження нових правових принципів, визначених у Декларації толерантності (1996 р.),

загальній декларації про геном людини і права людини (1997 р.), Декларації про відповідальність перед майбутніми поколіннями,Декларації і Програмі дій щодо культури миміжнародному співтовариству концепігікРу. ЮНЕСКО запропонувала соціальний проект для реформування політ0 цілісного бачення світу і відносин. Стратегія діяльності організаційної системи міжнародних ЮНЕСКО забезпечити своє основне призі»! в XXI столітті дозволила міжнародних процесів, зобов'язуючи краРачення: бути каталізатором реалізації заходів. В епоху глобалізації Ини-учасниці до практичної полюсною інституцією для глобального спЮНЕСКО виступає багато-Завдання, що стоять перед ЮНЕСКО*вробітництва [274].компетенції діяльності організації. Але А виходять далеко за межіЮНЕСКО (2000-2001 рр.), «У цей історйчі, як зазначено у Програміусвідомити себе громадянами світу, гшНий момент всі люди маютьвідданість ідеалам ЮНЕСКО. І тоді країниАтвердити словом і діломна себе відповідальність за втілення цієї і*-члени організації візьмутьрішучий крок уперед» [275]. *ол1> Щ°б людство зробилоПрийняття нової Четвертої великої проїдо комунікаційного та інформаційного судами ЮНЕСКО «На шляху2001 рр.) - одна з багатьох граней відпсУспільства для всіх» (2000-співтовариства за прогрес цивілізації. У с^відальності міжнародногоміжнародних відносин ЮНЕСКО відігрУчаснщ політичній системікомунікації, що визнається не тільки урядаї^ає важливу роль у сферіале й найбільшими неурядовими міжнар-Ми країн світової спільноти,сприяють процесам інформаційної співпра^дними організаціями, якіЧетверта велика Програма ЮНЕСКО «Пп різних держав і регіонів,інформатика» визначає головні напрями дія*Комунікація, інформація,до глобального комунікаційного та інфор^ьності організації на шляхуСтатутом організації (ст. 1) ЮНЕСКО стаїРмащиного суспільства. За«забезпечити вільне поширення ідей слойить перед собою завданняшляхом за допомогою як традиційних, такі Чесним або зображальнимстверджуючи незмінні принципи свободи елі нових засобів комунікації»,інформації. . ^ обміну ідеями, свободиСтратегічна програма «Комунікація, ші 2000-2001 роки складається з двох програм, формація, інформатика» на для діяльності організації: 1) сприяння ві, визначених мандатом ООН загальному доступу до інформації; 2) збаг^льному поширенню ідей і інформаційного потенціалу в країнах-учаснГачення комунікаційного таЧицях з метою забезпечення всім націям і спільнотам можливості брати участь у світових інформаційних процесах. Найбільший пріоритет у рамках Четвертої великої програми ЮНЕСКО надається, відповідно до компетенції організації, свободі вільного вираження поглядів як одного з основних прав людини, а також свободі друку, незалежності і плюралізму засобів комунікації, залученню всіх дієздатних сил співтовариства для захисту цих основоположних принципів. Передбачається провести міжнародну акцію підтримки незалежних засобів масової комунікації як одного з ключових факторів примирення і толерантності в зонах конфліктів і зонах постконфліктного будівництва [276].У Програмі 2000-2001 також підкреслюється ключова роль комунікації та інформації у вирішенні соціальних проблем міжнародного співтовариства: подолання бідності, соціального відчуження, розвиток прав і можливостей специфічних груп населення, особливо на місцевому та общинному рівнях. ЮНЕСКО зосереджує діяльність у цьому напрямі на розвитку відповідних механізмів комунікації та інформації з метою підтримки процесу прийняття рішень і заохочення діалога між громадя¬нами і державними органами влади, сприяння демократичному управлінню. Принципи

вільного доступу до інформації і концепція спільної інформаційної спадщини відкривають нові можливості глобального використання фундаментальних і «ноу-хау» знань для забезпечення освітніх, культурних та інформаційних потреб людини і суспільства [277].Динаміка змін у міжнародних процесах, прискорена інформацій¬ними і комунікаційними технологіями, обумовила адаптацію програм ЮНЕСКО і нових підходів у їх реалізації на практиці. Завданням організації на майбутній період визначено стимулювання глобального аналізу цілей інформаційного суспільства; підвищення ефективності комунікаційних та інформаційних технологій з метою розвитку і міжнародного співробітництва у всіх галузях компетенції. ЮНЕСКО планує продовжити й надалі місію інтелектуального форуму і центру обміну інформацією із соціально-культурних та етичних аспектів інформаційного суспільства, досягти консенсусу щодо принципів регулювання кіберпростору, сприяти подоланню нерівності між інформаційно багатими та інформаційно бідними країнами, розвивати комплексні стратегії і підтримувати національні проекти в галузі інформації і комунікації, створити міжн3РояНУ пРогРамУ розвитку комунікацій для прогресу і еФектНВності діяльноСТ* організації.Стратегія ЮНЕСКО на Х>^| СХ0ЛІтХ^ передбачає підтримку політичного співробітництва за дв^ма нап я^амй: 1) вільне вираження поглядів, (компонентами якого є ^водода углядів, демократія і мир; інформація, засоби комунікації і СУ^П}ЛЬСТВ0' етичні, правові і соціально-культурні проблеми інформаці^ного ' пільства); 2) подолання нерівності в сфері комунікації т^ |нф0 ^зШЇ, (компонентами якого виступають розвиток комунікацій ^ озв інфоструктури).Концепція «Вільне вираженн^ ПОГЛЯДІВ7> ставить за мету сприятивільному обміну ідеями як одному 0СН0ВІ1І<х прав людини, розвиватинезалежні і плюралістичні засоби ^асово-1- ^мунікації як фактор демо-кратизації суспільства, створити ін* ма законодавство, підтриму-вати засоби інформації в зонах конфліктів для активізації 1Х Ролі Упопередженні і врегулюванні кризо^ е^ів і поширенні ідей культу-ри миру. Для цього використовують^* "^^^ ефективні механізми. Так, ЮНЕСКО активно залучає па1^ламентИ і урЯДИ держав-членів, інформаційні транснаціональні ко^по а .„ ^ міжнародну громадськість до обговорення і прийняття політи^Ц^а^и е1іь щодо проблеми вільного вираження поглядів, транскордон^™* обігУ шФ°РМАШ1' забезпечення прав людини. Наприклад, у базову ок ме^тах Нової комунікаційноїстратегії ЮНЕСКО, які були пт\ „ . потягом 1989-1997 років,р . . * . ^ииняті пу . , ...зазначено, що Організація, «вщца^ ^ В^ЬНОҐО потоку інформації»,Декларації про розвиток незалежц^х . пл ^істинних засобів масової комунікації (Віндхукська декд^ а^-я ^]991 Р-)> Алма-Атинська декларація (1992 р.), Сантьягс^ декларація (1994 р.), Санська декларація (1996 р.), Софійська А,екла ац^я (1997 р.), конкретизувала принципи міжнародного обміну іц, ■ р; забезпечення конститу¬ційних гарантій свободи слова | асоціацій вИЗНачила пріоритети співробітництва засобів масової к^м н-ка ^ етнічних спільнот [278].Віндхукська декларація закл^кала к а'{ни Африки до створенняконституційних положень про сво^о сл0#а< ДРУ1^' свободу асоціацій,визначила цензуру як грубе поруше людини у межах компетенціїДекларації з прав людини. На ПІД0^^^ ^ента бУло ПРИИНЯТ0 рішення створити у всіх країнах Африку .„ ^езалежні представницькі організації, об'єднання і асоціації ЖурНаліС<ів, редакторів та видавців. В Алма-Атинській декларації поставлено завдання створити законодавство у сфері інформації в азійсько-тихоокеанському регіоні, ліквідувати монополію і дискримінацію в галузі телерадіомовлення, визначити засоби захисту професійної діяльності, розвинути обмін інформацією між країнами регіону.Сантьягська декларація підкреслила, що свобода слова є наріжним каменем демократії, необхідною умовою мирного процесу в країнах Латинської Америки і Карибського басейну. У документі виявлена воля учасників до співробітництва державних органів влади і вільних мас-

медіа, забезпечення конституційних гарантій свободи слова, асоціацій і доступу до інформації. Декларація закликала Генеральну Асамблею ООН встановити міжнародну премію за внесок у свободу ЗМК.Санська декларація в основних положеннях розглянула стан вільного вираження поглядів в арабських державах і встановила принципи професійної діяльності в регіоні, закликала уряди арабських країн до співробітництва з ООН та її спеціалізованими установами, визначила регіональні пріоритети комунікації з метою інтеграції арабських країн у міжнародний інформаційний простір.У Софійській декларації висловлено підтримку зусиллям ЮНЕСКО щодо збалансованого обігу інформації в країнах Центральної і Східної Європи, передачі нових технологій мас-медіа країнам з перехідною економікою, створення нових інформаційних транспортних магістралей в Європі. Регіональні документи ЮНЕСКО стали програмою діяльності Організації для демократизації засобів масової комунікації в світі.Стратегія «Вільне вираження поглядів, демократія і мир» буде здійснюватися за двома підпрограмами. З одного боку, це подальший захист і забезпечення свободи вираження поглядів за допомогою міжнародного моніторингу її порушень (мережа ІФЕКС), з іншого -ЮНЕСКО сприятиме реалізації прийнятих документів для забезпечення довгострокового впливу на регіональну і національну інформаційну політику. Очікувані результати на 2001 рік - ефективність процесів демократизації в регіонах світу, впровадження нових технологій в міжрегіональне співробітництво, розробка рекомендацій для парламентів та політичних лідерів, причетних до прийняття глобальних рішень.Напрям діяльності ЮНЕСКО «Засоби інформації за мир і толерантність» узагальнює підходи організації до проблеми миротвор¬чості і примирення у зонах воєнних конфліктів (діяльність ЮНЕСКО в Югославії, Руанді, Бурунді тощо), до формування психології толерантності, культури миру. Основою заходів із культури миру стали документи ЮНЕСКО 28С/5 «Порядок денний для миру», 29С/5 «За культуру миру і діалог цивілізацій проти культури війни і насилля», «Маніфест-2000», «Культура миру для молоді», Декларація толерант¬ності (1996 р.) та резолюції регіональних міжнародних форумів про обмін ідеями миробудівництва через сучасні засоби комунікації. Роль ЮНЕСКО полягає у здійсненні міжкультурних комунікацій, гармонізації відносин між державами, соціальними групами і спільнотами, впровадженні ідеалів культури миру у громадську свідомість.Динамічна і гнучка стратегія ЮНЕСКО буде адаптуватися відповід¬но до специфічних умов країн і регіонів. Очікувані результати - миробу-дівництво, розповсюдження принципів толерантності в зонах конфліктів шляхом діалогу і співробітництва засобів інформації для сприяння примиренню, толерантності і зміцнення незалежних мас-медіа [279].Напрям «Засоби інформації, інформатики і суспільство» втілює стратегію ЮНЕСКО щодо внеску засобів масової комунікації в розши¬рення прав і можливостей молоді і жінок, використання засобів кому¬нікації та інформації з метою подолання бідності, досягнення соціальної інтеграції, демократизації громадських служб. У межах цього напряму здійснюється підпрограма створення «спільної інформаційної спадщи¬ни» людства та використання документального надбання цивілізації через програму «Пам'ять світу». Мета цієї програми, яка реалізується з 1992 р., - зберігання за допомогою новітніх технологій пам'яті людства, зафіксованої у стародавніх рукописах, перших друкованих виданнях, сучасних комп'ютерних базах і забезпечення широкого міжнародного доступу до цих скарбів. У країнах-членах ЮНЕСКО створені національні комітети за програмою «Пам'ять світу», які готують номінації національної документальної спадщини у цифровій формі для презентації у світовій інформаційній мережі. Так, комітет «Пам'ять І Іольщі» визначив як національні компоненти документальної спадщини дюдства рукописи Н. Коперника, Ф. Шопена, польських лауреатів Нобелівської премії, архіви Рінгельблюма щодо варшавського гетто, || горичні архіви Кракова, фонди слов'янських рукописів Національної бібліотеки, документи про руйнування і відновлення Варшави [280].

Поряд із реалізацією програми «Пам'ять світу» ЮНЕСКО ставить за мету сприяти доступу у режимі «он-лайн» до інформації, яка є суспільним надбанням і яка становить базу універсальних знань. У цьому контексті ЮНЕСКО по-новому формулює принципи вільного доступу до спільної інформаційної спадщини людства, заохочує створення національних проектів програми з метою поступового збагачення фонду інформаційної спадщини із застосуванням нових технологій. Очікувані результати - активізація діяльності держав-членів з проблем інформації, що віднесена до спільної спадщини; прийняття рекомендацій для парламентів, політичних і культурних діячів про цінність такого надбання, розробка Хартії зберігання і охорони глобальної аудіо-візуальної спадщини і технічних стандартів, правових рамок, стратегії маркетингу і зберігання інформації такого типу.Напрям «Роль інформації і засобів комунікації у демократизації суспільства і подоланні бідності» продовжує реалізацію проектів ЮНЕСКО з розширення прав і можливостей окремих груп суспільства, зокрема молоді, жінок, національних меншин і спільнот, для вираження своїх поглядів, досягнення соціальної інтеграції, поліпшення відносин усередині общин та участі громадськості в процесах прийняття рішень. Очікувані результати: проведення Міжнародного форуму - 2002 «Молодь і засоби комунікації», стимулювання міжнародного молодіж¬ного обміну інформацією, зміцнення мережі ІнфоЮТ, сприяння ефективній участі громадськості в демократичних інститутах за допомогою мобільних інформаційних та комунікаційних засобів.Напрям «Етичні, правові і соціально-культурні проблеми інформаційного суспільства» передбачає розгляд на міжнародному рівні етичних, правових і соціальних аспектів інформаційного суспільства, принципів діяльності в кіберпросторі, норм інфоетики. ЮНЕСКО проводить міжнародну дискусію з проблем інформаційного суспільства з метою всеосяжного аналізу впливу інформаційних і комунікаційних технологій на прогресивний розвиток людства, виявлення негативних наслідків впливу мультимедійних систем на права людини, моральне здоров'я націй, культурну самобутність та ідентичність, мовне розмаїття. Особливий наголос ЮНЕСКО робить на проблемі цифрової етики у зв'язку з колосальними і важливими для людства наслідками впровадження новітніх технологій, які іноді важко передбачити. Процеси глобалізації і конвергенції на початку становлення інформаційного суспільства викликають комплекс проблем етичного, правового і соціального характеру, тому міжнародному співтовариству необхідно знайти відповідь на проблеми вільного вираження поглядів, переконань, доступу до інформації, права на охорону приватного життя, на інтелектуальну власність, культурне і мовне розмаїття.З цією метою ЮНЕСКО проводить щорічно Міжнародні конгреси «ІНФОетика» (за участю політиків, науковців, фахівців у галузях телекомунікацій, засобів масової комунікації, аудіовізуального виробництва, освіти, культури і міжнародного права, інформації і соціальних наук усіх регіонів світу) для обговорення комплексних проблем глобального інформаційного суспільства таких, наприклад, як «спільна спадщина» і багатомовність у кіберпросторі; охорона таємниці, конфіденційності і безпеки інформації у кіберпросторі, суспільство і глобалізація; невтручання у приватне життя; обмеження і заборона інформації з елементами насилля, агресії і порнографії.Очікувані результати за напрямом «Етичні, правові і соціально-культурні проблеми інформаційного суспільства»: а) реалізація етичних, правових і соціально-культурних проблем інформаційного суспільства; б) оновлення інформації про кодекси професійної діяльності, законодавство, норми і національну політику в галузі інформаційних і комунікаційних технологій і забезпечення доступу до неї широкої громадськості, урядових органів та спеціальних відомств у мережі Інтернет через центр обміну інформацією ЮНЕСКО і Всесвітню доповідь з комунікації та інформації; в) моніторинг інформації про культурний плюралізм, мовну різноманітність в інформаційному суспільстві [281].Міжнародні форуми з проблем інформації і комунікації засвідчили помітні зміни в розвитку національних спільнот як розвинутих країн світу, так і країн нової демократії. У рамках системи ООН ЮНЕСКО була першою установою, яка винесла на міжнародний рівень аналіз глобальних

проблем міжнародного співробітництва у сфері комунікації, провела дискусію щодо позитивних і негативних наслідків нових інформаційних та комунікаційних технологій. Організація відповідно до резолюції 28с/15 виступала з ініціативами створення «обсерваторії» для вивчення інформаційних та комунікаційних процесів, підготувала аналітичні дослідження з проблем глобалізації комунікації та її впливу на міжнародну спільноту; провела низку регіональних симпозіумів з проблем інформаційного суспільства, інфоетики, інфоправа. Діяльність ЮНЕСКО в рамках проекту «Етичні, соціально-культурні і правові проблеми інформаційного суспільства» дала можливість зробити перші висновки про глобальні перетворення в галузі комунікації, визначити найбільш, важливі завдання і перспективи міжнародного співробіт¬ництва. На 29-ій сесії Генеральної Конференції ЮНЕСКО було прийнято рішення про організацію і проведення у 2003 р. Всесвітньої міжнародної конференції на вищому рівні з проблеми інформаційного суспільства як такої, що має вирішальне значення для майбутнього цивілізації. На дискусію для обговорення і прийняття рішень виносяться теми: визначення пріоритетів в інформаційній сфері на регіональному рівні; узгодження стратегій для реалізації етичних, правових і соціально-культурних проблем інформаційного суспільства; вільне вираження поглядів, вільний доступ до інформації спільної спадщини людства, культурне і мовне розмаїття [282].Другий основний напрям діяльності - подолання дисбалансу в галузі комунікації та інформації. Генеральна конференція ЮНЕСКО визначила такий план дій: 1) допомога країнам-членам, особливо країнам, що розвиваються, у створенні і збагаченні потенціалу комунікації в рамках Міжнародної програми розвитку комунікацій; 2) підтримка організацій суспільного мовлення для забезпечення культурних, освітніх потреб цивілізації і сприяння розвитку ендогенного виробництва аудіо¬візуальних матеріалів як компонента культурного розмаїття. Очікувані результати: зміцнення інформаційного потенціалу в 20 країнах за рахунок реалізації новаторських проектів у галузі комунікації, розширення означення програми на наступне десятиліття, створення глобальної мережі інформаційної освіти (Орбіком, Журнет), впровад¬ження принципів інфоетики у програми професійної підготовки, спільне використання ресурсів на субрегіональному рівні, встановлення міжнародних партнерських зв'язків для створення міжнародної бази даних для країн, що розвиваються, підтримка суспільного телерадіо-мовлення і вдосконалення виробництва.Підпрограма другого напряму «Розвиток інфоструктури» спрямо¬вана на розробку комплексних стратегій у галузі інформації та інформатики, забезпечення доступу до засобів комунікації, використання новаторських методологій інформаційного співтовариства для ефективності освіти і поширення знань. До комплексних стратегій і методології в галузі комунікації ЮНЕСКО відносить розробку і реалізацію перспективної національної інформаційної політики, спрямованої на вирішення проблем інформаційного суспільства. Як зазначається в документі ЗОс/5, важливо досягти рівноваги між спільним благом і економічними імперативами, а також сприяти використанню комунікаційних технологій в інтересах розвитку людства. На основі стратегії інформаційної політики ЮНЕСКО планує ефективно розвивати міжнародне співробітництво для розробки вдосконаленого програмного забезпечення, координації діяльності державних органів управління, громадянського суспільства і приватного сектору з метою адаптації до прискорених змін у цивілізаційному розвиткові на основі нових інформаційних технологій [283].Звертаємо увагу, шо ЮНЕСКО як організація універсального характеру здійснює свою діяльність у рамках глобальних пріоритетів, враховуючи субрегіональні та регіональні програми і стратегії. У прогресивному розвиткові цивілізації беруть участь країни всіх континентів світу незалежно від рівня економічного, соціального і політичного розвитку. ЮНЕСКО підтримує національні проекти впровадження нових технологій у всі сфери суспільства, сприяє фінансуванню програм і прикладних проектів. Так, наприклад, для Африканського регіону передбачено сприяти забезпеченню вільного вираження поглядів, розвитку незалежних і плюралістичних засобів комунікації, створенню інформаційного законодавства. Першочергово буде підтримано комунікаційні стратегії миротворчої діяльності, припинення конфліктів, сприяння інформаційним

можливостям спільнот у боротьбі з бідністю, залучення молоді до використання нових технологій в освіті, підготовці кадрів, підвищенні кваліфікації населення Африки.ЮНЕСКО здійснює комплексну стратегію становлення інформацій¬ного суспільства в Африці з метою підвищення рівня державного у правління, використання нових комунікаційних технологій у державній адміністрації, надає можливості доступу до глобальної інформації, активізує і заохочує збільшення африканських інформаційних продуктів у міжнародних інформаційних потоках (особливо аудіовізуальної продукції), розвиток телематики та інформаційної освіти. Особлива увага надається програмі «Пам'ять Африки».У регіоні країн Латинської Америки і Карибського басейну серед інших пріоритетів глобального характеру слід відзначити стратегії саморегулювання засобів комунікації, реалізацію програми «Інформація на службі суспільства», виробництво і поширення ендогенної продукції інформаційних технологій. Особливо підкреслюється концепція формування толерантності, інтеграції, розвитку нової свідомості суспільства. З метою ефективної інтеграції регіону Латинської Америки і Карибського басейну в «інформаційне суспільство» досліджується проблема спільного використання технологічних та інформаційних ресурсів, створення транскордонних мереж, інформаційних центрів та архівів, комп'ютеризація освіти.Азійсько-Тихоокеанський регіон поєднує країни «інформаційного добробуту», країни з динамічною інформаційною економікою і країни з відсталою економікою. Досвід розвинутих країн буде застосований для розвитку процесів демократизації і реформ, соціальних перетворень і подолання бідності, створення вільних і незалежних мас-медіа, центрів свободи ЗМК, забезпечення доступу до інформації в мережі Інтернет. Пріоритетні напрями - обмін телепрограмами, забезпечення культурної самобутності і мовної різноманітності в регіоні, створення віртуальних навчальних центрів, удосконалення національної «інфоструктури» з метою регіонального розвитку.Арабські держави визначили пріоритетні напрями відповідно до Санської декларації (1996 р.), в якій зазначено, що в регіоні планується створити інформаційний потенціал, розвинути мережу міських, сільських комунікаційних систем, застосувати передові комунікаційні технології в громадських службах і органах державного управління. Пропонується також підтримати програму освіти для неписьменного населення «Читання для всіх».У країнах Європи і Північної Америки в рамках сприяння вільному виявленню поглядів, свободи слова і ЗМК головна увага приділяється демократизації суспільства, розвитку законодавства у сфері інформації, моральним аспектам інформаційних ресурсів у мережі Інтернет, забезпеченню доступу до «спільної інформаційної спадщини», проведенню наукових досліджень з етичних, правових і соціально-культурних проблем інформаційного суспільства.У Центральній і Східній Європі на основі рекомендацій Софійського семінару 1997 р. пріоритет надається створенню незалежних пресових агенцій, розвитку виробництва і маркетингу аудіовізуальної продукції та її обігу в Європі, вдосконаленню освітньої діяльності та підготовці фахівців для інформаційної індустрії [284].Таким чином, ЮНЕСКО у структурі міжнародної інформаційної політики XXI століття стає важливим форумом міжнародних відносин, глобальною рушійною силою цивілізаційного розвитку на шляху взаєморозуміння і пошуку загальногуманістичних прийнятних рішень. Місія Організації зумовлюється її можливостями сприяти багатосторон¬ньому діалогу між цивілізаціями, здатністю відобразити і врахувати розмаїття соціально-культурних, моральних та світоглядних традицій міжнародної спільноти, виступати, виходячи зі свого мандату, як універсальний міжнародний інтелектуальний центр для формування ідеології глобального інформаційного суспільства.Характер міжнародного співробітництва в добу становлення інформаційного суспільства, глобалізації світової економіки, рушієм яких виступають інтелектуальні ресурси і високі технології, позначений протиборством традиційних і нових концепцій міжнародного розвитку. Нові виклики формують стратегії і програми діяльності ЮНЕСКО. статутним завданням якої є

організація міжнародної інтелектуальної співпраці задля гуманітарного розвитку і загального добробуту людства. Символом нової політики ЮНЕСКО в XXI столітті обрано «дельту», графічний знак, який асоціюється з ідеями творчості, плідної праці і конвергенції, виражає генеруючу роль Організації в міжнародній співпраці. Діяльність ЮНЕСКО визначає такі цінності міжнародного діалогу, як солідарність, повага до прав людини у глобальному суспільстві, рівність і справедливість, спільне використання інте¬лектуального надбання людства [285].Реалізація середньострокової стратегії «Вклад ЮНЕСКО в зміцнення миру і людський розвиток у добу глобалізації через освіту, науку, культуру і комунікацію» здійснюється через трансдисциплінарні стратегії і цілі спеціалізованої установи: 1) розробку і просування універсальних принципів та норм з метою вирішення світових проблем у профільних галузях компетенції, збереження і примноження інтелектуального надбання цивілізації; 2) розвиток плюралізму на основі визнання багатокультурності і дотримання прав людини; 3) сприяння становленню інформаційного суспільства шляхом забезпечення справедливого доступу та широкого використання глобальних інформаційних ресурсів.Стратегія політики ЮНЕСКО з напряму «Комунікація, інформація, інформатика» (2001-2007 рр.), основою якої є Резолюція ООН (Про роль інформаційних і комунікаційних технологій у контексті глобальної інформаційної економіки, 2000 р.), а також Декларація тисячоліття, визначає ідеологію міжнародної кооперації співпраці з мстою подолання нерівності інформаційного розвитку і становлення відкритого суспільства знань. Тобто йдеться про гуманітарний розвиток і гуманітарну безпеку цивілізації, про суспільство, в якому діє принцип обміну знаннями і об'єднані всі соціально-культурні та етичні аспекти стійкого розвитку [286].Україна як держава-засновпиця ООН протягом 1954-2002 рр. реалізує гуманітарну політику, профільні програми і проекти міжнародної організації, серед яких - подолання глобальної напруженості між інформаційно розвинутими та інформаційно бідними країнами, запобігання міжетнічним та міжцивілізаційним конфліктам, мінімізація негативних наслідків глобалізації, збереження в процесі становлення інформаційного суспільства традицій і самобутності цивілізацій.Україна ініціювала здійснення багатьох міжнародних програм (поширення інформації освітнього і наукового характеру в країнах, що розвиваються; підтримка багатокультурності слов'янського світу; використання засобів масової комунікації для пропаганди серед молод' ідеалів миру; заборона ідей расової вищості), підтримала визначну роль ЮНЕСКО у встановленні нового міжнародного інформаційного і комунікаційного порядку.Нові напрями міжнародної співпраці ЮНЕСКО-Україна обумовлю¬ються проголошенням незалежності України, суверенним статусом держави, реформуванням Національної комісії України у справах ЮНЕСКО як координаційного центру міжнародних програм Організації, зокрема з інформації та комунікації. Визнанням авторитетного внеску України в інформаційну стратегію міжнародної організації стало обрання держави до виконавчих органів ЮНЕСКО: Виконавчої Ради (1980-1985 рр., 1995-1999 рр., 2001-2005 рр.), Міжурядової Ради Загальної програми з інформації, Міжурядової ради з інформатики. Координаційного комітету з інфоетики та інформаційного суспільства.З ініціативи України у Виконавчій Раді ЮНЕСКО були обговорені проблеми сучасного світового розвитку, стратегії та форми допомоги ЮНЕСКО країнам-членам у формуванні програм національної інформаційної політики, рівноправного доступу до глобальних інформаційних ресурсів та глобальної інфраструктури; інфоетики; правового регулювання «багатомовного» кіберпростору, захисту конфіденційності в мережі Іпіегпеї. Так, на 27-ій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (1993 р.) за пропозицією України було підтримано проект «На шляху до культури миру та толерантності», в якому ідея міжкультурного діалогу цивілізацій та безконфліктності майбутнього людства була визнана як фактор гармонізації глобальних, регіональних та національних інтересів, нових форм міжнародного співробітництва; на 31-ій сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (2001 р.) Україна виступила з пропозицією про зміцнення

миру і стабільності у глобальному світі, про глобальну відповідальність розвинутих країн за долю цивілізації [287-290].Міжнародні аспекти інформаційної політики України випливають і І Четвертої Великої Програми ЮНЕСКО «Комунікація, інформація, інформатика», концепції розвитку і становлення інформаційного суспільства в Україні. Основні напрями міжнародних відносин зафіксовані у Меморандумі про співпрацю між урядом України та ЮНЕСКО 1994 року, де підкреслено: „Україна підтримує ініціативи ЮНЕСКО, спрямовані на вирішення складних проблем сучасного світу, на формування культури миру, стабільності, безпеки, на створення гуманітарних основ співробітництва». У рамках Міжурядової програми з інфоетики за підтримки Національної Комісії України у справах ЮНЕСКО, Міжнародного технічного інституту ЮНЕСКО, Інституту кібернетики ім. В. Глушкова НАН України реалізовано проекти «Міжнародна телекомунікаційна (дистанційна) освіта; стратегія «Внсокоінтегровані інтелектуальні інформаційні технології для широкого доступу», що відповідає концептуальному документу ЮНЕСКО «Інформаційне суспільство для всіх» (1996 р.) та стратегії про універсальний доступ як забезпечення основних прав і свобод людини в галузі інформації і комунікації; започатковано програму «Інноваційний трамплін: сучасні інформаційні та комунікаційні технології» (2001 р.), політичними аспектами якої виступає європейська орієнтація України на становлення суспільства знань. Таким чином, міжнародне співробітництво в рамках ЮНЕСКО надає Україні можливість використати інтелектуальний потенціал Організації в інтересах сталого розвитку та реформування гуманітарної політики держави [291].Україна в своїй діяльності виходить з концепції актуальності міжнародної співпраці в інформаційній сфері, а стратегію на майбутнє визначає як необхідність глобальних соціально-політичних змін, спільних рішень на шляху до інформаційного і комунікаційного суспільства для всіх. Моральний авторитет Організації свідчить про міжнародне визнання її діяльності, підтримку доктрини глобального інформаційного суспільства, Декларації глобальної цивілізації та культурного розмаїття, програми подолання інформаційної нерівності у розвитку країн з різним політичним, економічним та соціальним потенціалом. У Доповіді Генерального Директора К. Мацуури на 31 сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО (2001 р.) визнано, що ЮНЕСКО стала організацією-каталізатором з актуальних проблем міжнародної політики та інтелектуального співробітництва [292].Структурно-функціональний аналіз політики ЮНЕСКО в галузі інформації і комунікації дає підстави зробити висновки про її провідну роль у сучасних глобальних процесах, зокрема гуманітарної місії Організації у різних сферах міжнародного співробітництва.

1. Процеси глобалізації комунікацій мають неоднозначні наслідки для міжнародної політики: з одного боку, вони забезпечують планетарні взаємозв'язки та взаємовпливи, сприяють демократизації глобального управління на противагу авторитаризму та ізоляціонізму, відкривають нові можливості для досягнення глобального добробуту; з іншого боку, технологічні зміни формують нові типи поляризації у сучасному світі, сприяють виключенню інформаційно-бідних країн та національних спільнот із загального цивілізаційного процесу.2. Концепція міжнародної інформаційної політики реалізується за допомогою міжнародної організації ЮНЕСКО, зміст якої полягає у праг¬ненні міжнародного співтовариства спільно працювати над створенням нової політичної системи в рамках ідеології інформаційного суспільства. Концепція універсальної участі країн-членів ЮНЕСКО в процесах трансформації, що мають одночасно політичний, економічний і соціаль¬ний виміри, визначає пріоритети міжнародної політики Організації, спрямованих на створення умов для становлення глобального інформаційного суспільства, тобто забезпечує: 1) міжкультурний діалог цивілізацій; 2) розвиток інтелектуального потенціалу людства; 3) етику інформаційного суспільства; 4) стику живого світу; 5) освіту для всіх протягом усього життя.

3. Еволюція міжнародної інформаційної політики ЮНЕСКО обіймає три напрями: новий міжнародний інформаційний порядок, нова стратегія міжнародної комунікації та інформаційне суспільство для всіх. Концепція НМІКП розглядалася у 80-х роках як прогресивний процес трансформації міжнародних відносин у галузі комунікації, як внесок міжнародних організацій у реалізацію ідеології збалансованого потоку інформації, як потреба переконання світової громадськості в необхідності змін. «Важливо переконати світову спільноту, - закликав у заключному виступі А. М'Боу,-що ця проблема має глобальний характер, що світ, незважаючи на свою різноманітність, є сферою взаємозалежностей, що між людьми існує глибока солідарність і що компромісні рішення відповідають загальним інтересам». Позитивні зміни у міжнародних відносинах на межі 80-90-х років обумовили конструктивні підходи до вирішення проблем міжнародної комунікації в рамках ЮНЕСКО. Країни-члени (а також спостерігачі від США та Великої Британії) визначили гуманітарне співробітництво, захист прав людини та охорону довкілля як пріоритети реальної глобальної політики і закликали до відкритого діалогу і безконфліктного розгляду актуальних проблем у галузі інформації і комунікації. У концептуальному документі «Інформаційне суспільство для всіх», було визначено роль ЮНЕСКО у становленні глобального інформаційного суспільства, передбачено забезпечення кожному індивіду міжнародного співтовариства широкого і вільного доступу до інформаційних ресурсів, необхідних для рівноправної участі в житті нової суспільної формації та у вільному обміні ідеями та знаннями. 4.Всесвітні доповіді ЮНЕСКО з інформації і комунікації 1990-2000 років свідчать про актуальність розв'язання проблем міжнародної інформаційної політики наприкінці XX століття. Революційні зміни в галузі нових технологій, їх інтенсивна конвергенція викликали глобальні зміни інформаційної сфери, відбувається масштабна концентрація бізнесу і промисловості, що ілюструє динаміку глобального поступу. ЮНЕСКО, впроваджуючи стратегію міжнародної інформаційної політики, сприяє взаєморозумінню між народами через освіту, науку, культуру, комунікацію, оскільки нові технології впливають на всі сфери міжнародних відносин і можуть викликати як ефективні наслідки, так і дисбаланс міжнародного розвитку.5. Четверта велика Програма ЮНЕСКО «Комунікація, інформація, інформатика» визначає головні напрями діяльності організації на шляху до глобального комунікаційного та інформаційного суспільства. За Статутом організації (ст. 1) ЮНЕСКО ставить перед собою завдання «забезпечити вільне поширення ідей словесним або зображальним шляхом за допомогою як традиційних, так і нових засобів комунікації», стверджуючи незмінні принципи свободи слова, обміну ідеями, свободи інформації.6. У рамках системи ООН ЮНЕСКО була першою установою, яка винесла на міжнародний рівень аналіз глобальних проблем міжнародного співробітництва у сфері комунікації, провела дискусію щодо позитивних і негативних наслідків нових інформаційних та комунікаційних технологій. На 29-ій сесії Генеральної Конференції ЮНЕСКО було прийнято рішення про організацію і проведення у 2003 р. Всесвітньої міжнародної конференції з проблеми інформаційного суспільства як такої, що має вирішальне значення для майбутнього цивілізації, оскільки на ній розглядатимуться питання: визначення пріоритетів в інформацій¬ній сфері на регіональному рівні; узгодження стратегій для реалізації етичних, правових і соціально-культурних проблем інформаційного суспільства; вільне вираження поглядів, вільний доступ до інформації спільної спадщини людства, культурне і мовне розмаїття.7. Таким чином, ЮНЕСКО у структурі міжнародної інформаційної політики XXI століття стає важливим форумом міжнародних відносин, глобальною рушійною силою цивілізаційного розвитку на шляху взаєморозуміння і пошуку загальногуманістичних прийнятних рішень.Місія Організації зумовлюється її можливостями сприяти багатосторон¬ньому діалогу між цивілізаціями, здатністю відобразити і врахувати розмаїття соціально-культурних, моральних та світоглядних традицій міжнародної спільноти, виступати, виходячи зі свого мандату, як універсальний міжнародний інтелектуальний центр для формування ідеології глобального інформаційного суспільства. РОЗДІЛ з

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ВИМІР ЄВРОПЕЙСЬКОЇ ІНТЕГРАЦІЇ 3.1. Регіональні концепції та моделі інформаціоналізмуЄвропа на початку XXI століття переживає глибоку системну і структурну трансформацію міжнародних відносин, що якісно змінює традиційний уклад життєдіяльності регіональної спільноти, обумовлює фундаментальні зміни в економічній та соціальній сферах, пов'язані із впровадженням нових науково-технологічних досягнень, формуванням нового типу європейської ідентичності. Нові виклики інформаційно-комунікаційних та біотехнологій зумовили загострення багатьох проб¬лем, які не знайшли свого вирішення у попередній період. Збільшення дисбалансу між багатими (розвинутими) і бідними (країнами, що розвиваються) в окремих регіонах і в планетарному масштабі за всіма напрямами відносин (політика, економіка, соціум, культура, комунікація, міграція, народонаселення, освіта, охорона здоров'я, дозвілля тощо) ставить питання: як організувати і контролювати глобальні процеси на благо динамічного еволюційного розвитку цивілізації? Необхідність осмислення нових методів управління глобальною спільнотою стимулює діяльність міжурядових організацій Європи. Новизна і радикальність глобальних змін стимулюють потребу інтенсивних дискусій і прийняття адекватних політичних рішень та відповідей на виклики доби.Стратегічною метою міжнародних організацій та країн Європи є прискорений розвиток європейського інформаційного суспільства, інтеграція і конкурентоспроможність на світових ринках за умови збереження багатокультурності і національної самобутності, забезпечен¬ня вільного вираження поглядів і свободи засобів масової комунікації, рівноправного доступу до надбань цивілізації у цифровій формі.Безпосередніми механізмами втілення зазначеної стратегії стало вироблення спільних підходів до розв'язання проблеми, а відтак - і пошуки відповідних засобів для практичної реалізації накресленого.Ліссабонський самміт країн ЄС (23-24 березня 2000 р.) визнав, що ЄС усвідомлює нові виклики розвитку: якісний стрибок у світовій економіці, детерміновану глобалізацію, становлення постіндустріальної (інтелектуальної) цивілізації. Зміни стосуються всіх сфер життєдіяль¬ності європейської спільноти і потребують радикальної трансформації європейської політики та економіки. Новою стратегічною метою Європейського Співтовариства до 2015 року визнано формування європейського інтелектуального потенціалу, удосконалення інформацій¬ної та телекомунікаційної інфраструктур, стимулювання інноваційної діяльності й структурної реформи економіки, модернізацію системи освіти, розробку підходів до європейської соціальної моделі, криза якої супроводжується прогресуючим демографічним дисбалансом населення. Перед організацією також стоїть дилема: як досягти прискореного економічного зростання і водночас зберегти європейські цінності соціальної солідарності [293-297].Розв'язання завдань, які постали перед ЄС на початку XXI століття, ускладнює майбутнє розширення Європейського Союзу на Схід, що обумовлює радикальну конституційну реформу ЄС, новий етап еволюційного розвитку європейського континенту і, зрештою, усього світу. «Розширення Союзу, - зазначив Голова Європейської комісії Романо Проді, - це смілива, амбіційна програма, а також, мабуть, найбільш значне перетворення Європейського Союзу наступного століття. Воно поєднує в собі не тільки технологічні аспекти: ми вперше в історії об'єднуємо Європу. Ми маємо різні історичні та культурні традиції, але очікуємо спільної ідентичності - нової європейської душі. Ми повинні будувати союз сердець та свідомості, спільне відчуття загальної долі - європейського громадянства» [298].Саме така концепція політичного та економічного розвитку, на думку Р. Проді, може стати ефективним інструментом, саме вона є ідеалом майбутнього, домінантною складовою правильного рішення.Ліссабонський самміт країн ЄС ухвалив політичні рішення щодо головних проблем організації і засвідчив налаштованість країн-членів ЄС розбудовувати економіку знань (тобто інформаційну економіку), реалізувати впровадженні технологій Іпгегпеі і відповідному культивуванні у

населення європейських країн навичок, необхідних для існування в інформаційному суспільстві, та створенні умов (у першу чергу необхідної законодавчої бази), сприятливих для розвитку електронної комерції та інформаційних послуг. Цей блок проблем і завдань ЄС пов'язаний із стратегією наздогнати США у сферах, де відставання європейських країн вважається суттєвим і небезпечним у найближчій перспективі. Здійснення програм становлення інформаційного суспільства потребує політичної волі керівництва ЄС, змін у правовому регулюванні європейського інформаційного поля [299].Нові засоби комунікації відкривають нові перспективи і можливості міжнародного співробітництва, але вони породжують і нові загрози для дотримання принципів фундаментальних прав і свобод людини в інформаційному суспільстві. Такі проблеми, як підвищення ролі інформації в суспільному середовищі, охорона персональних даних, безпека інформації про приватне життя, забезпечення конфіденційності міждержавних інформаційних відносин, набувають в європейському регіоні важливого значення. Інформаційне і комунікаційне середовище впливає на структуру європейської спільноти і систему цінностей, визначає політичні пріоритети європейських країн, панєвропейську інформаційну політику, формує стратегію спільної європейської інформаційної спадщини.Панєвропейська інформаційна політика реалізується в рамках компетенції міжнародних регіональних організацій, які вирішують весь комплекс політичних, економічних і соціальних проблем європейських країн. У політичній площині - це вдосконалення нового суспільного середовища, поглиблення міждержавного співробітництва в умовах становлення інформаційного суспільства, забезпечення вільного обігу інформації в суспільстві для підвищення ступеня демократичної участі країн у політичних процесах; в економічній площині - побудова економіки знань (інформаційної економіки), використання інформацій¬них ресурсів та потенціалу Європи для конкурентоспроможності в міжнародному економічному середовищі, недопущення економічних злочинів у кіберпросторі; у соціальній площині - це забезпечення соціальних і трудових прав населення Європи у зв'язку зі зміною технологічного укладу (працевлаштування в інформаційному суспільстві), вільний доступ до ресурсів мережі Іііїегпеі, недопущення розшарування суспільства за інформаційною ознакою на «інформаційно багатих» та «інформаційно бідних»; у культурній площині - це усвідомлення, що новий електронний світ має відображати культурну різноманітність і національну ідентичність, поширення нового суспільного блага (ідей, знань, інформації) на рівноправних підставах для всіх народів європейського регіону, використання спільної європейської інформаційної спадщини на благо цивілізації.Для панєвропейської інформаційної стратегії важливим є осмислення і розуміння понять: «інформаційна ера», «інформаційне суспільство», «спільне інформаційне благо», «інформаційна політика і право». Спільним надбанням вважаються міжнародні води, космічний простір, геном людини; до спільного надбання відносять глобальне інформаційне середовище фізичного (діапазон радіохвиль, геоінформа-ційні об'єкти) або культурного (інформаційні ресурси, культурна спадщина) характеру. Європейська спільнота має усвідомити, що вільний доступ народів до освітньої, наукової, культурної та суспільної інформації є невід'ємним правом кожного індивідуума. До спільного «блага» в інформаційному суспільстві відносять дані відкритого характеру (закони, урядові рішення, інформацію засобів масової комунікації), культурну спадщину (літературні твори, не обмежені авторським правом і віднесені до національного надбання, наукові праці, безоплатне програмне забезпечення, непатентовані стандарти), інформа¬цію відкритого характеру в комп'ютерних мережах і системах, що потре¬бує осмислення відповідальності за здійснення нової політики [300].Комунікація як пріоритетна програма діяльності входить до всіх проектів міжурядових європейських організацій, концепцій зовнішньо¬політичної діяльності європейських держав, є складовою економічного розвитку регіону. Рада Європи та країни Великої Сімки («07») визначили основні положення і принципи для побудови інформаційного суспільства н Європі:- створення об'єднаної системи комп'ютерних мереж для вільного обігу інформації;

- стимулювання соціального та суспільного розвитку європейських країн;- впровадження концепції інформаційної економіки, розвиток глобального ринку інформаційних послуг та електронної торгівлі;- захист основних прав і свобод людини та засобів масової комунікації;- дослідження проблем негативного впливу нових інформаційних і комунікаційних технологій на соціальний захист і трудові права населення Європи;- дотримання культурної самобутності та ідентичності націй;- захист прав інформаційної інтелектуальної власності в європейсь¬кому інформаційному просторі.Доктрина європейської комунікації у контексті глобального міжнародного розвитку розглядається в концептуальній доповіді Європейської Комісії з проблем інформаційного суспільства «Європа і глобальне інформаційне суспільство: рекомендації для Європейської Ради ЄС». У них зазначається, що глобальні інформаційні процеси впливають на встановлення нової ієрархії держав, відкривають нові можливості промислового розвитку, обумовлюють створення відповідної правової бази, підвищують рівень обміну культурою та традиціями. Європа усвідомлює важливість глобального співробітництва і необхідність правил для інформаційного суспільства, які стосуються права на інтелектуальну власність, недоторканність приватного життя, охорони персональних даних, інформаційної безпеки, використання інформаційного ресурсу, заборони незаконної інформації. У документах підкреслюється: якщо Європа не зможе ефективно адаптуватися до нових умов, вона втратить конкурентоспроможність на світових і регіональних ринках і матиме соціальні проблеми в європейських країнах [301; 302].Зростання кількості та обігу інформації в комп'ютерних мережах, базах і банках даних зумовлює необхідність захисту інформаційної інтелектуальної власності та банківських послуг в умовах вільного доступу до інформації. Через те нагальною проблемою становлення інформаційного суспільства в Європі стали розробки законодавчої бази для європейського кіберпростору.Перехід до інформаційного суспільства обумовлює правове регулювання ринкових відносин на всеєвропейському рівні. Стандарти¬зація європейських програмних та телекомунікаційних технологій сприятиме їх конкурентоспроможності на інформаційному ринку.Головним чинником європейського ринку інформаційних послуг, зазначається у документах ЄС, стане вільна конкуренція, обмеження монополій, європейський вихід на світові ринки. Політика у сфері конкуренції - головний елемент європейської комунікаційної стратегії, що має особливе значення для консолідації єдиного ринку та залучення приватного капіталу, необхідного для розширення інформаційної інфраструктури в Європі, створення всеєвропейської інформаційної магістралі «ЕигоМеї» [303].При цьому напрямами використання інформаційних технологій визнано: індивідуальне використання; ділове використання; суспільне використання. Так, суспільне використання інформаційних технологій включає дистанційну освіту, працю, наукові дослідження, транспорт, торгівлю, адміністративне управління, охорону здоров'я, інформаційний маркетинг, що надає можливість об'єднати зусилля європейських держав для вирішення глобальних і регіональних проблем, для досягнення спільної мети - прогресивного розвитку європейського співтовариства.Європейська стратегія інформаційного розвитку регіону реалізована у глобальних проектах Ради Європи та ЄС протягом 1994-99 рр. Зокрема, було надано підтримку європейській промисловості у сфері теле-комунікацій; вжито заходів для забезпечення соціальної орієнтації і вироблено спільні підходи для переходу до глобального інформаційного суспільства; втілено наукові ідеї і розробки [304].Сучасні тенденції розвитку європейського регіону простежуються в документах і рішеннях країн-лідерів глобального інформаційного прогресу. У спільному комюніке ЄС, країн Великої Сімки,'а також США, Канади, Японії та Росії - учасників міжнародного форуму «Окінава-2000» підтверджується стратегічна позиція «07» у XXI столітті. У документі зазначається, що світова економіка набула ознак інформацій¬ної, глобалізація обумовила поширення у всьому світі

основних принципів і цінностей - демократії, ринкової економіки, соціального прогресу, стабільного розвитку, забезпечення прав людини. Разом з тим, ЄС та країни Великої Сімки відзначають необхідність ліквідації дисбалансу між інформаційно багатими та інформаційно бідними країнами, використання нових технологій для подолання зубожіння і соціальної нерівності, запобігання конфліктам і забезпечення доступу до інформаційного блага. Велика Сімка визнала необхідність нових можливостей глобального інформаційного суспільства і налаштована на конструктивне партнерство з міжнародними організаціями, світовою спільнотою, приватним сектором, неурядовими організаціями, з країнами, що розвиваються, посттоталітарними державами для реалізації можливостей інформаційної цивілізації третього тисячоліття і сподівань на благополуччя, духовність і стабільність міжнародного співтовариства.Європейський вимір глобального інформаційного суспільства, втілений в Окінавській Хартії Глобального Інформаційного суспільства - 2000, викладено у таких положеннях: використання можливостей нових комунікаційних технологій; подолання технологічного розриву між країнами Європи і ефективне співробітництво в галузі високих технологій і ринку; сприяння участі у становленні інформаційного суспільства і нової економіки; прогресивний розвиток.У Преамбулі підкреслюється революційний вплив нових технологій на формування суспільства XXI століття, який стосується способу життєдільності, взаємодії урядів і громадянського суспільства: «Все людство повсюдно, без винятку, повинно мати можливість скористатися перевагами глобального інформаційного суспільства». Сутність інформаційно-технологічної, економічної і соціальної трансформації полягає у використанні нових знань та ідей для забезпечення стабільного економічного зростання, підвищення загального суспільного благо¬получчя, стимулювання соціального примирення і реалізації потенціалу в транспарентному і відповідальному управлінні міжнародним співтовариством. Досягнення зазначених цілей і розв'язання проблем інформаційного суспільства потребує розробки ефективних міжнарод¬них і національних стратегій. Країни Європи мають спрямувати свою зовнішню і внутрішню політику на прогресивні можливості глобального інформаційного суспільства, на розвиток таких демократичних цінностей, як вільний обмін інформацією і знаннями, толерантність, повага до прав людини.Європейські уряди об'єднують зусилля у розробці регіональної політики і нормативної бази для електронної комерції і новаторства, оптимізації глобальних мереж, боротьби з комп'ютерною злочинністю, забезпечення глобального доступу і участі в процесі становлення інформаційного суспільства.Окінавська Хартія є закликом до ефективного міжнародного співробітництва - політичного, економічного, гуманітарного, культурного - задля світового прогресу. У Документі виокремлені стратегічні напрями діяльності за відповідними положеннями Хартії. Першочергово це стосується здійснення економічних і структурних реформ, використання новацій, раціонального управління макро-скономікою, ефективного планування, використання переваг нових інформаційних технологій. Становлення глобального інформаційного суспільства обумовлює узгоджені європейські підходи до створення безпечного і вільного від злочинів кіберпростору, як записано в керівних принципах з безпеки інформаційних систем Організації Економічного Співробітництва і Розвитку (ОЕСР) про боротьбу зі злочинністю в кіберпросторі. У свою чергу цс пов'язано з прийняттям ефективних політичних рішень щодо актуальних проблем безпеки і довіри в кіберпросторі. Країни Великої Сімки мають розширити співробітництво в рамках Ліонської групи з транснаціональної організованої злочинності, Паризького діалогу між урядами і приватним капіталом проти несанкціонованого доступу і комп'ютерних вірусів для безпеки життєво важливих інформаційних інфраструктур.Стратегія становлення інформаційного суспільства супроводжу¬ється розвитком людських ресурсів, можливості яких мають відповідати вимогам інформаційної доби. Європейський Союз та національні уряди країн Європи зобов'язалися надати населенню європейських країн допомогу в

підготовці, перекваліфікації та освіті протягом усього життя для діяльності і працевлаштування в інформаційному суспільстві, набуття навичок роботи з мультимедійними технологіями.Розв'язання проблеми інформаційного розриву пов'язано із зустрічними ініціативами країн, що розвиваються, про участь у глобальному інформаційному процесі, трансформації економіки і менталітету суспільства; з прийняттям політичних рішень про національні програми інформаційного суспільства, підтримку інформаційних технологій і конкуренції в економіці; створення відповідної нормативної бази, використання інформаційних технологій в соціальній сфері, заохочення муніципальних ініціатив.Прогресивний розвиток у XXI столітті, як зазначається в Окінавській Хартії глобального інформаційного суспільства, залежить від ефективного співробітництва учасників міжнародного співтоварис¬тва. Головну роль повинні відігравати двосторонні і багатосторонні відносини, співробітництво з міжнародними організаціями та інститутами - міжнародними фінансовими інституціями (Світовим банком, Європейським банком реконструкції і розвитку, ЮНКТАД, ЮНІДО, ЮНДП або іншими міжнародними фондами). Пріоритетною є співпраця з приватним сектором, з такими організаціями, як Глобальна ініціатива щодо ліквідації технологічного розриву (СЕФ), Глобальний Бізнес-діалог з питань електронної торгівлі (ГБД), Форум інформацій¬ного суспільства ЄС (ФІС) щодо поширення інформаційних технологій у країнах з перехідною економікою і країнах, що розвиваються. Підкреслюється також важливість співробітництва з неурядовими організаціями, які мають унікальні можливості донести ідеї до громадськості, сприяти розвиткові людських і суспільних ресурсів. Європейські уряди домовились про спільну стратегію і партнерство з міжнародними організаціями з метою створення умов для впровадження інформаційних технологій.Для реалізації цієї мети створено Комісію з інформаційних технологій «Оі§і(а1 Оррогшпігу Тазк Рогсе» (ДОТ), завданнями якої визначено:• формування політичного, правового і технологічного забезпечення європейського інформаційного суспільства, яке передбачає політичні консультації, підтримку місцевих ініціатив, створення умов для конкуренції, гнучку соціальну політику, нормативне забезпечення, вдосконалення системи управління, підтримку зусиль МБР та інших міжнародних організацій в об'єднанні інтелектуальних, фінансових та інформаційних ресурсів у рамках співробітництва за програмою «ІпгоБШ»;• забезпечення вільного доступу до джерел інформації та інформаційних ресурсів, створення європейських технологічних стандартів для об'єднання мереж, що передбачає мобілізацію ресурсів з метою розвитку інформаційної і комунікаційної інфраструктур, розробку спільної політики урядів європейських країн, міжнародних організацій, приватного сектору і неурядових організацій, підтримку технологічних проектів відповідно до конкретних потреб країн, що розвиваються, виробництво спільних інформаційних продуктів, включаючи національне програмне забезпечення і створення електронних баз і банків даних національними мовами;• збагачення інтелектуального потенціалу, спрямованого на можливості дистанційної освіти за новими напрямами життє¬діяльності в інформаційному суспільстві, розробку інноваційних підходів з метою розширення традиційної технічної допомоги, створення об'єднаної мережі державного управління, освіти, законодавчої, науково-дослідницької діяльності;• заохочення національної участі європейських країн у глобальній мережі електронної торгівлі, у рамках якої передбачаються консультації щодо можливостей електронної комерції, підтримки інформаційного бізнесу в країнах «нової демократії»; мобілізація ресурсів для підтримки підприємництва і ефективного викорис¬тання інформаційних технологій, забезпечення доступу на світові ринки, встановлення відповідної системи правил і впровадження конструктивних механізмів для їх реалізації.До пріоритетів діяльності Комісії «Оі§іІа1 ОррогШпігу Тазк Рогсе» віднесено програму допомоги із впровадження сучасних інформаційних послуг і технологій у країнах, що розвиваються. Було прийнято рішення про сприяння розвиткові телекомунікаційного сектору в цих країнах, створення

системи правового регулювання інформаційної сфери, послуг і технологій, а також про допомогу в підготовці кваліфікованих фахівців (так, уряд Японії зробив заяву про фінансування цієї програми в розмірі 15 млрд. дол.) [305].Окінавська Хартія глобального інформаційного суспільства відкрила нові напрями співробітництва між Європою і світом, істотно вплинула на політичні рішення європейських урядів та міжурядових інститутів.Концепція на основі положення Окінавської Хартії глобального інформаційного суспільства (2000р.) втілена у стратегіях міжнародної політики та європейської безпеки ЄС, якими передбачається система¬тичне співробітництво між країнами-членами, прийняття спільних декларацій у галузі комунікацій та інформаційного обміну, формування спільних позицій і узгодження спільних дій. Треба зазначити, що для реалізації політики ЄС за інформаційними напрямами використовуються як традиційні міжурядові інструменти - обмін інформацією та координа¬ція позицій для офіційних заяв, комюніке, загальних декларацій, прес-заходів, так і нові форми співробітництва-узгодження позицій на основі інформаційно-аналітичного забезпечення прийнятих рішень. Така форма співробітництва забезпечує зростання конвергентних тенденцій у зовнішній політиці країн-членів ЄС, національна адміністрація яких, з одного боку, має діяти в консенсусі з поведінкою політичних партнерів, з іншого - уможливлює прийняття спільних рішень щодо третіх країн (спільні самміти ЄС щодо Росії (1999 р.), України (1999 р.), Середземноморських країн (2000 р.), країн Балтії (2001 р.).Аналіз діяльності ЄС у сфері зовнішньої політики (на пропозицію Генерального Секретаря Департаменту ЄС з питань зовнішньої політики та європейської безпеки Комісія ЄС провела дебати «Зовнішньополітичні зв'язки: вимоги, протиріччя, пріоритети», 2001) виявив наявність суперечностей, різних підходів країн ЄС до ідеї нового об'єднання Європи на основі ідеології інформаційного суспільства, розв'язання якої, на переконання урядовців та експертів співтовариства, має відповідати реальним мож-ливостям економічного та інтелектуального потенціалу. Так, боротьба, що точилася на самміті у Ніцці (2000 р.) між Великою Британією. Францією. ФРН та Італією щодо схвалення Ніццького договору, який вніс зміни в засновницькі документи ЄС, формування спільної європейської політики в галузі безпеки та оборони, підписання Хартії фундаментальних прав Європейського Союзу - документу, який було проголошено основою майбутньої Конституції Євросоюзу, призвела до того, що документ не став юридично зобов'язальним, а має фактично політичний характер. На підтримку Хартії як ініціативи французького головування в ЄС виступив Президент Франції Жак Ширак, який заяви?: «Еволюція ЄС потребує роботи з переосмислення демократичних цінностей європейської спільноти, і це має завершитися прийняттям Європейської конституції». Проте, незважаючи на особливу позицію Великої Британії та Данії, свої підписи під Хартією поставили Голова Єврокомісії Романо Проді, Голова Європарламенту Ніколь Фонтен та змінний Голова Єврокомісії Юбер Ведрін (Франція), а Європарламент та Європейський Суд ЄС прийняли рішення керуватися положеннями цього документу у своїй діяльності. Процес трансформації Хартії в Конституцію також залежить від взаємин між Францією і Німеччиною.Зустрічі на найвищому рівні засвідчили узгоджені позиції цих країн щодо нової політики європейської інтеграції [306; 307].Подальшого розвитку концепція європейської інтеграції набула під час дискусій на Бертельсманівському міжнародному форумі (10-20 січня, 2001 року, Берлін), який проходив під гаслом «Європа без кордонів -нове осмислення інтеграційних процесів» (проект започатковано Фондом Бсртсльсмана- одним із найбільших приватних фондів з метою сприяння європейському діалогу та проведення політичних досліджень в Європі). У вступній доповіді Р. Проді підкреслив, що Європа програє на міжнародній арені по двох позиціях: 1) запровадження нових інформаційних та інших високих технологій; 2) забезпечення європейської регіональної безпеки, тому нова політика європейської інтеграції є позитивним процесом для зміцнення позицій альянсу в світі. Основними питаннями доповіді були стратегія завершення інтеграції країн-кандидатів

першої та другої хвилі до ЄС, створення інтелектуаль¬ного ресурсу нової Європи, відносини з країнами колишнього Радянського Союзу. У процесі обговорення було запропоновано європейський ідеал об'єднання, який має базуватися на принципах миробудівництва, толерантності, реалізації фундаментальних прав і свобод, сталого економічного і перспективного розвитку. Інфра¬структурою майбутньої Європи мають стати нові інформаційно-комунікаційні технології, біотехнології та нові технології енерго-генеруючих ресурсів. ЄС передбачає також втілення широкої програми зайнятості молодого покоління Європи саме на базі інформаційних технологій, проведення всеохоплюючої загальної акції комп'ютерної освіченості населення регіону для всіх вікових категорій і всіх соціальних верств. У доповіді було визначено і основні проблеми, пов'язані з розширенням ЄС: 1) психологічне несприйняття новацій як па Заході, так і на Сході; 2) нові загрози для е-скономіки; 3) соціальні проблеми (безробіття); 4) відтік інтелектуальних ресурсів. Р. Проді закликав до конструктивного співробітництва з країнами, які залишаються поза межами нової Європи і відносини з якими передбачено здійснювати за окремими економічними проектами.Під час дискусії представники ФРН, Франції, України, Румунії підтримали ідею прийняття Європейської Конституції з гарантіями основних прав громадян, з чітким визначенням повноважень європейських структур і національних органів. На думку виступаючих, це мало б не лише європейське, а й глобальне значення, чітко визначило б діяльність ЄС, ідеологію його існування і політику розширення, сприяло б ефективному здійсненню реформ. Реалізація проекту надає можливість отримати цінний досвід поглиблення інтеграції, а також стимулюватиме держави, які поки ще не можуть приєднатися до процесу нового об'єднання Європи. «Особливо важливою і цінною є зорієнто-ваність даного документа на пошук такої моделі інтеграції, яка б враховувала інтереси всіх європейських держав», - підкреслив у своєму виступі Президент Словенії М. Кучан [308].Проблема реалізації проекту нового об'єднання Європи обговорю¬валася під час чергових саммітів країн Європейського Союзу у Стокголь¬мі, Ґетеборзі, Генуї, сесії яких супроводжувалися маніфестаціями та терористичними акціями прибічників антиглобалістських рухів, лідери яких заперечують ідеї будь-якої інтеграції, вбачаючи в них загрозу національній самобутності та дискримінації бідних країн у світовому розподілі ресурсів, праці, соціальних благ. Міжнародні дискусії навколо позитивів та негативів глобалізації набули характеру гострого проти¬стояння противників і прибічників динаміки сучасного світового роз¬витку, вплинули на тематику європейських зустрічей і обумовили внесення до порядку денного, крім проблем суто європейської інтеграції, питань про нові характеристики розподілювальних ліній між суспільст¬вами, про повноцінну інтеграцію бідних країн у систему європейських політичних та економічних відносин. Учасники саммітів відзначили, що процеси європейської та світової інтеграції характеризуються непрогнозованістю змін, непідпорядкованістю міжнародним правилам, взаємною незалежністю розвитку багатьох світових феноменів. Та попри всі згадані чинники, європейське співтовариство усвідомлює, що процес розвитку глобальної цивілізації є незворотним. Глобальні процеси впливають на національні та регіональні відносини, і завдання європейської спільноти полягає в узагальненні позитивних і негативних наслідків становлення інформаційного суспільства, трансформації демократичних інститутів, охорони основних прав і свобод людини в нових умовах, у захисті плюралізму і незалежності засобів масової комунікації, збереженні національного розвитку, культурної самобут¬ності і мовного розмаїття країн Європи [309].Як показує аналіз інформаційної інтеграції, європейські країни умовно перебувають на першій стадії становлення інформаційного суспільства, яка супроводжується непростими колізіями долання численних перешкод об'єктивного та суб'єктивного характеру, однак визначальним є те, що концепції європейської інтеграції на основі нового технологічного укладу стають пріоритетами регіонального співробіт¬ництва і національної політики [310-312].

Водночас для втілення зазначених концепцій потрібно істотно скоригувати їх за напрямом подолання нерівності між інформаційно багатими та інформаційно бідними країнами, надати реальну допомогу у процесах європейської інтеграції та побудови європейського інформаційного суспільства.Міжнародне співробітництво в галузі інформації та комунікації спрямоване на розв'язання глобальних проблем інформаційного суспільства, використання нових технологій для прогресивного розвитку регіонів і окремих країн. Реалізація міжнародної інформаційної політики здійснюється через комплексні інформаційні стратегії регіональних міжурядових організацій та програми національної інформаційної політики.Посилення регіонального та національного впливів на міжнародні інформаційні процеси стимулюється як міжнародними універсальними організаціями ООН/ЮНЕСКО, так і усвідомленням зростаючої ефективності регіональних організацій та національних інституцій розвинутих країн у сфері нових технологій та інформаційних обмінів.Регіональні переваги визначаються спільними .політичними інтересами, традиціями, культурою, економічною інтеграцією, колективною безпекою і миробудівництвом. Регіональна інформаційна політика входить до пріоритетів міжнародного співробітництва, враховує специфіку та інтереси країн регіону і прагнення до співпраці, здійснення національних ініціатив на субрегіональному рівні. Ці пріоритети стосуються міжурядових інформаційних обмінів, спільного використан-ня інформаційних ресурсів, планування стратегії і контролю інформаційних потоків, побудови «інформаційної інфоструктури», регіональних мереж і систем, уніфікації загальних принципів правового регулювання інформаційної діяльності, демократизації засобів масової комунікації. Регіональна інформаційна політика тісно пов'язана як з національними програмами, так і з глобальними міжнародними ідеями «інформаційного суспільства», які визначають тенденції і перспективи сучасних міжнародних відносин. У документах ЮНЕСКО зазначається, що регіональна політика в галузі комунікації не повинна вести до обмеження інформаційних обмінів, а, навпаки, - сприяти уникненню бар'єрів і нерівності між країнами і спільнотами. Мста регіональної політики, за документами міжнародних організацій, полягає у консолідації національних ресурсів, координації діючих і майбутніх об'єктів «інфоструктури», ліквідації диспропорцій в інформаційних потоках, забезпеченні національної суверенності та культурної самобутності, інтеграції у міжнародний інформаційний простір і міжнародний розподіл праці [313].Європейська інформаційна політика реалізується через стратегії, програми і проекти міжурядових регіональних організацій, таких, як Рада Європи (РЄ), Європейський Союз (ЄЄ), Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Центральна Європейська Ініціатива (ЦЄІ), Організація Північноатлантичного Співробітництва (НАТО), у рамках яких розглядаються і вирішуються проблеми становлення інформаційного суспільства в Європі, розвитку «інфоструктури», інформаційних комунікаційних магістралей, телекомунікаційних мереж, проблеми інформаційної економіки, електронної торгівлі тощо. Стратегія європейської інформаційної політики включає кілька напрямів, які стали пріоритетними для діяльності регіональних міжурядових організацій. Так, Рада Європи розвиває гуманітарне співробітництво в регіоні шляхом забезпечення прав людини і розвитку плюралістичної демократії, створення системи європейського інформаційного права, впровадження європейських стандартів і принципів у національні інформаційні програми й чинне законодавство. Європейський Союз підтримує доктрину інформаційної економіки, впровадження нових технологій у традиційні сектори виробництва, спрямовує розвиток «інтелектуальної» торгівлі для зростання економічної стабільності та конкурентоспроможності Європи на міжнародних ринках.ОБСЄ формує інформаційну концепцію в напрямі превентивної дипломатії, врегулювання конфліктів, забезпечення професійної інформаційної діяльності, незважаючи на кордони, охорони інформацій¬них прав етнічних спільнот і національних меншин. Інформаційна політика ЦЄІ спрямована на інтеграцію країн-учасниць до проектів 1 програм ЄС, РЄ, ОБСЄ для забезпечення

регіонального і суб-регіонального співробітництва, для створення і функціонування інформаційно-документаційного центру оперативного обміну військовою інформацією, для реалізації програми ЦЄІ-2010 спільно з ЄС з метою економічного зростання за рахунок інформаційного сектору і включення країн-членів ЦЄІ в міжнародну торгівлю і світове господарство.Інформаційна політика НАТО містить як гуманітарні, так і військові аспекти інформаційного співробітництва і забезпечує програми обміну інформацією, впровадження нових технологій в оборонну доктрину і політичне співробітництво, сприяє поширенню ідей толерантності і культури миру [314-318].Найбільш впливовими в європейському регіоні є міжурядові організації - Рада Європи і Європейський Союз. Інформаційна політика Ради Європи підтверджує прихильність організації принципам плюралістичної демократії, поваги до інформаційних прав людини, верховенства права, встановлення стандартів у галузі інформаційних прав людини, впровадження європейських стандартів у конвенції для забезпечення демократії в Європі. Мета діяльності організації, як зазначено у Декларації II Самміту Ради Європи (1997), - становлення вільного, толерантного і справедливого суспільства на основі спільних цінностей, таких, як вільне вираження поглядів, свобода слова та інформаційної діяльності, культурна різноманітність і рівноправність кожної особистості [319].Рада Європи прийняла програму підтримки країн-членів, які адекватно реагують на зміни в новому столітті і вбачають прогресивний розвиток регіону в утвердженні прав людини, демократії, становленні інформаційного суспільства. До демократичних цінностей віднесено нову регіональну інформаційну політику, принципи використання комунікаційних та інформаційних технологій, забезпечення інформацій¬них прав, встановлення широких можливостей для міжурядового співробітництва. Організація Рада Європи закликала спільно знайти відповіді на проблеми інформаційного суспільства на основі балансу інтересів, оптимальної рівноваги між правом на інформацію і повагою до приватного життя. Під егідою Ради Європи створюється система європейського інформаційного права, що засвідчили наради та дискусії з проблеми «Іпі"огі§Ьі5» (Національна політика щодо утворення і регулювання інформаційних потоків у Європі та динамічність європейського і міжнародного співробітництва - 1997-98 рр.).У рамках Організації прийнято документи, які регламентують інформаційні відносини в європейському регіоні. Серед них - конвенції, декларації, угоди, меморандуми, рекомендації і резолюції, статути, хартії, положення з основних та спеціальних напрямів інформаційної діяльності, зокрема Європейська конвенція прав людини (1950 р., з доповненнями), Європейська конвенція про транскордонне телебачення (1989 р.), конвенції про обмін правовою інформацією, загальні засади міжнародного співробітництва в Європі, заборону аудіовідеопіратства тощо. Розробляються нові регіональні документи про регулювання інформаційних потоків у мережі Іпіегпеї, охорону інформаційної інтелектуальної власності, заборону дискримінації за інформаційною ознакою, про використання засобів масової комунікації в політичних та виборчих процесах.З 1986 року Рада Європи проводить європейські конференції на рівні міністрів країн-членів, які виробляють спільні стратегії і рішення щодо регіональної інформаційної політики. Так, були розглянуті і прийняті документи про майбутнє телебачення в Європі (1986 р.), створення європейської багатонаціональної системи засобів масової комунікації (1988 р.), про економіку мас-медіа та нові засоби комунікації (1991 р.), демократичне суспільство і принципи інформаційної діяльності (1994 р.), про становлення інформаційного суспільства в Європі (1997 р.), про пан'європейську медіаполітику XXI століття (2000 р.).Програма діяльності Ради Європи і країн-членів Організації на новий період (до 2010-2015 року), викладена у Політичній декларації «Інформаційне суспільство - виклик для Європи» (1997 р.), свідчить про нові напрями європейської інформаційної політики, про розуміння інформаційного суспільства як важливого рушія економічних, соціальних і технологічних змін. Інформаційні

процеси справляють значний вплив на функціонування суспільства загалом, на відносини між окремими індивідами, спільнотами, країнами на міжнародному рівні, надають широкі можливості для обміну інформацією на транскордонному рівні, через глобалізацію вільного доступу суспільства до мереж і послуг. Рада Європи зобов'язалася в рамках становлення інформаційного суспільства сприяти розвиткові нових технологій, нових інформаційних і комунікаційних виробництв і послуг в інтересах свободи слова, інформації, творчого зростання та обміну між різними культурами, в інтересах освіти, соціального розвитку і гуманітарного права [320; 321].Інформаційна політика ЄЄ виходить з доктрини європейського інформаційного суспільства, проголошеної 1994 року в доповіді «Європа і глобальне інформаційне суспільство: рекомендації для Європейської Ради ЄС» (відома у науковій літературі як доповідь М. Бангеманна). Основна ідея - зміна традиційних підходів та оцінок міжнародного співробітництва і світової конкуренції: від геополітики, яка визначає міжнародне становище країни за географічними ознаками, природними ресурсами, кліматичними умовами, політико-економічними чинниками, до технополітики (інформатики), яка визначає місце кожної держави у світовій ієрархії залежно від впровадження нових наукових досягнень та високих технологій в усі сфери життєдіяльності суспільства. Позиція ЄС у регіоні обумовлює економічну і соціальну інтеграцію європейських країн, реорганізацію бізнесу, переосмислення взаємовідносин державного і приватного секторів, нові форми організації праці та інші інституційні перетворення. Напрямки і стратегії інфополітики ЄС втілені у програмах і проектах Організації, стратегічних наукових дослідженнях, таких, як: КТО (Розвиток технологічних досліджень), ІМРАСТ (Інформаційні технології і ринкова політика), Е8РК.ІТ' (Європейська стратегічна програма промислового розвитку і впровадження технологій), проектах «Он-лайн для урядів», «Глобальна інвентариза¬ція», «Глобальний виклик Бангеманна», «Електронна комерція», «Дистанційна освіта, медицина, культура та інформаційні послуги».Реалізація програм і проектів ЄС, спрямованих на становлення інформаційного суспільства в Європі, здійснюється за підтримки ЄС та європейських країн на найвищому рівні (до 80% річного бюджету Єврокомісії). У політичному плані Єврокомісія ЄС визначила 1998 рік як останній термін для трансформації національних законодавств у сфері лібералізації телекомунікацій та ринку інформаційних послуг, а також прийняла план дій на 1998-2000 рр. щодо забезпечення всебічного використання інформаційних супермагістралей, (зокрема, Іпіегпеї). Так, зазначено, що уряди країн Європи висловлюють занепокоєння проблемою технологічної залежності від США та Японії і технологічною експансією цих країн у європейському регіоні, що відображено у проектах розвитку Еиго№і, збагачення національних інформаційних ресурсів відповідно до світових стандартів, поширення європейських інформаційних продуктів та послуг на глобальному телекомунікацій¬ному ринку [322].До провідних ідей інфополітики ЄС відносить становлення такого інформаційного суспільства, яке забезпечить соціально-економічне зростання регіону за рахунок реалізації 1 млн. нових робочих місць (щорічно) в інформаційній індустрії.Проекти Європейського Союзу передбачають:• створення інформаційно-телекомунікаційної системи для забезпе¬чення оперативного обміну документами між урядами європейсь¬ких країн, використання адміністраціями інформаційних техноло¬гій в режимі реального часу для оперативного зв'язку урядів, узгодження процесів прийняття політичних рішень, інформування європейської громадськості про регіональні та національні політичні ініціативи і пропозиції (проект «Он-лайн для урядів»);• створення Глобального банку інформації про діяльність європей¬ських країн, забезпечення засобами мультимедіа систематизації, зберігання і доступу до електронної інформації за основними національними і міжурядовими європейськими проектами, дослідженнями та іншими банками інформації, що стосуються підтримки і розвитку глобального інформаційного суспільства (проект «Глобальна інвентаризація»);• створення європейської інформаційно-маркетингової мережі для підтримки малого і середнього бізнесу, інформаційної економіки, ефективного ринку електронної комерції,

інформаційної індустрії. Практика ЄС свідчить, що нерозвинена інформаційно-маркетинго¬ва інфраструктура стала головною причиною жорстокої конкуренції із зустрічними імпортними поставками навіть на внутрішньому європейському ринку (проект «Електронна комер¬ція»). Цей проект забезпечує створення електронних довідників та передачу інформації мережами або на оптичних носіях - СО;

• у рамках діяльності Єврокомісії - підтримка дистанційної освіти, культури, медицини (проект «Життя і працевлаштування в інформаційному суспільстві»);• проект «Глобальний виклик Бангеманна» - міжурядова програма, спрямована на розвиток ідеї інформаційного суспільства в країнах європейського регіону і світу, розробку національних програм і впровадження прогресивних комунікаційних технологій в європейську економіку. Мета програми - розвиток електронних мереж, обмін інформацією, поширення знань і досвіду для максимального зростання і вдосконалення практики становлення інформаційного суспільства в різних країнах.Особливий акцент програми «Глобальний виклик Бангеманна» -інформаційні міста, тобто створення муніципальної інфраструктури і надання інформаційних послуг у рамках освіти, науки, культури, охорони здоров'я, екології для міського населення, що дає можливості для маркетингу оригінальних технологій і продуктів, практичного застосування інформаційних і комунікаційних технологій для конкретних цілей. У проекті програми - 11 категорій за ключовими напрямами становлення інформаційного суспільства в Європі: організація нових форм бізнесу - використання нових інформаційно-комунікаційних технологій для створення нових робочих місць (телеробота), віртуальних компаній, мереж приватного бізнесу; застосування нових технологій на малих і середніх підприємствах; розвиток електронної комерції, спрямованої на різні форми діяльності; використання нових технологій в освітній галузі на всіх рівнях, створення мережі дистанційної освіти для розширення спектра спеціальностей і кваліфікацій; трансформація демократичних інститутів па основі впровадження нових комунікаційних технологій у систему адміністративного управління по вертикалі і горизонталі, забезпечення широкого доступу громадськості до урядової та муніципальної інформації (теледемократія, електронний уряд); забезпечення соціаль¬ного здоров'я населення, розширення сфери телемедицини, можливос¬ті надання висококваліфікованих консультацій у віддалених медичних закладах, використання банку даних про медичне обстеження і хвороби пацієнтів; збереження національної ідентичності та культурної самобут¬ності європейських спільнот шляхом реалізації програми спільної європейської інформаційної спадщини «Пам'ять Європи», яка передбачає переведення у цифрову форму найкращих досягнень у культурі, мистецтві, телеаудіовізуальній сфері, розвиток багатокультур-ності і різноманітності, поширення ідей толерантності між національ¬ними спільнотами і етнічними групами; конвергенція засобів масової комунікації, яка стимулює створення мультимедійних систем і мереж, мультимедійних продуктів, розширення можливостей медіаіндустрії та медіабізнесу, перекваліфікацію і підготовку нового покоління професіо¬налів для життя і роботи в інформаційному суспільстві; інформування європейської спільноти про стан довкілля з метою формування екологіч¬но розумної поведінки в повсякденному житті і виробничій діяльності із застосуванням ефективних комунікаційних технологій; забезпечення рівноправного доступу до інформаційних мереж і системи інформацій¬них послуг для об'єднання спільнот, інформаційного спілкування, що в регіонах втілюватиметься по-різному: від надання телекомунікаційних послуг (традиційного міжнародного телефонного, факсимільного зв'яз¬ку) максимальній кількості населення (у першу чергу, в економічно слаборозвинутих і віддалених поселеннях) до широкосмугових каналів зв'язку в помешканнях населення великих міст; створення якісно нових можливостей для раціоналізації транспортних потоків, безпечної системи управління транспортом на основі комунікаційних технологій, підвищення транспортного сервісу як альтернативи функціонуванню традиційних магістралей.

Визначені пріоритети обумовлюють практичні заходи і фінансу¬вання Європейським Союзом інформаційних і комунікаційних програм, перетворення європейського регіону і європейської спільноти у світового лідера з розвитку інформаційної інфраструктури та використання переваг інформаційного суспільства.До пріоритетів інфополітики ЄС відносять низку пілотних проектів, головною метою яких є підтримка міжнародних домовленостей про загальні принципи використання, доступу та взаємодії інформаційних мереж; співробітництво країн Великої Сімки для становлення глобального інформаційного суспільства; створення глобального ринку нових продуктів і послуг, створення робочих місць для роботи з інформаційним ресурсом і загальна інформаційна освіта європейської спільноти. Європейська перспектива дає можливість порівняти політичні регіональні рішення, політику інтеграції і національну практику, координацію дій європейських урядів у нових умовах для забезпечення економічної стабільності і прогресу регіону.Регіональна інформаційна політика в рамках СНД зафіксована в концепції формування єдиного інформаційного простору країн-учасниць СНД у дво- та багатосторонніх договорах, спільних проектах і програмах. В умовах глобалізації комунікації регіональна інтеграція виступає необхідним чинником прогресу, в той же час нові політичні та економічні реалії СНД, суперечності зовнішньополітичних (національ¬них) інтересів країн регіону стримують їхнє співробітництво в інформаційній сфері.Стратегія формування єдиного інформаційного простору держав-учасниць СНД формально враховує світовий досвід становлення інформаційного суспільства, створення єдиної уніфікованої системи телекомунікацій і стандартів обміну інформацією, розвиток інформацій¬ної економіки, європейську концентрацію мас-медіа, впровадження нових технологій у важливі сфери життєдіяльності суспільства. Концепція включає загальні положення; цілі та завдання формування і розвитку інформаційного простору СНД; основні принципи створення єдиного інформаційного поля; нормативно-правові механізми регулювання інформаційної діяльності; формування, підтримку і використання спільних інформаційних ресурсів; створення і розвиток засобів підтримки і забезпечення інформаційних процесів; забезпечення інформаційної безпеки країн-учасниць СНД: створення автоматизованої системи обміну інформацією в рамках регіону; організаційні заходи; фінансово-економічні принципи забезпечення «інфоструктури».Головна мета формування інформаційного простору країн-учасниць СНД - створення глобальної міждержавної телекомунікаційної системи на основі діючих та нових каналів зв'язку, яка має забезпечити відкритий доступ органів державної влади, підприємств, організацій, юридичних та фізичних осіб до інформаційних масивів та інших міжнародних баз даних за узгодженими напрямами діяльності. Заплановано також організацію транснаціональних комп'ютерних мереж, оптично-волокон-пих ліній зв'язку, супутникових (космічних) систем, радіопейджингу, що дає змогу створити ефективну інформаційну магістраль, здатну пропускати значні обсяги інформації.Формування єдиного інформаційного простору держав-учасниць СНД, на відміну від європейської стратегії інформаційного суспільства, яка полягає в розвитку соціально-економічних, правових і технологічних можливостей регіону, потребує політичних рішень, узгоджених підходів, уніфікації принципів і стандартів.Основні положення прийнятої Концепції відображають пріоритетні цілі та інтереси формування інформаційного простору СНД; принципи та організаційні основи співробітництва країн-учасниць СНД у сфері розвитку інформаційних і телекомунікаційних послуг; механізми та умови реалізації програм міждержавних обмінів інформацією. У Концепції передбачено етапи формування інформаційного простору СНД, становлення нормативно-правової бази інформаційних взаємо¬відносин, заходи щодо підвищення ефективності інформаційного спів¬робітництва, розвиток соціальних і культурних зв'язків, забезпечення національних інтересів у сфері інформації та інформатизації [323-327].Стратегія інформаційної політики країн-учасниць СНД, сформульо¬вана у Концепції, має як позитивні, так і негативні характеристики. До позитивних можна віднести координацію

політичних та економічних реформ, створення сприятливих умов для функціонування нових ринків, товарів і послуг, переміщення капіталів і робочої сили, забезпечення права приватної власності в інформаційній сфері, використання націо¬нальних інформаційних ресурсів для прогресу економіки і конкуренто¬спроможності у світовому інформаційному просторі. До негативних -пріоритетну роль і домінування інтересів однієї країни (Росії) в інформаційній сфері, невідповідність положень міждержавних угод конституційним нормам та чинному інформаційному законодавству країн-учасниць, посягання на інформаційний суверенітет та інформаційну безпеку при необмеженому і безперешкодному, як зазначено в багатьох угодах, доступі до національних інформаційних ресурсів, зобов'язальне право на використання єдиної грошової одиниці (російського рубля) та єдиної (російської) мови у міждержавних інформаційних обмінах, моно¬полію російських мас-медіа у представництві СНД на міжнародній арені.З огляду на те, що єдину централізовану систему зв'язку колишнього Радянського Союзу успадкувала Росія, використання технічних можливостей єдиної «інфоструктури» в інтересах однієї держави, а не на основі рівних можливостей для всіх країн-учасниць СНД, створює додаткові політичні, правові і соціально-економічні перепони на шляху реалізації Концепції єдиного інформаційного простору СНД. До специфічних особливостей слід віднести нерівномірний розвиток нормативно-правової бази країн-учасниць СНД, «інфоструктури», економіки, ціннісних орієнтацій суспільства, усвідомлення необхідності комп'ютерної освіченості населення.Правові основи інформаційної політики країн-учасниць СНД включають як традиційні механізми регулювання інформаційної галузі, так і спеціальні принципи і норми щодо охорони інформаційної інтелектуальної власності, власності на інформаційні ресурси і засоби обробки інформації, безпеку інформаційних мереж і систем, доступу та обмеження доступу до інформації.У рамках СНД підписано близько ЗО угод багатостороннього характеру, зокрема про міждержавний інформаційний обмін, про обміни науково-технічною, економічною, правовою інформацією, про розвиток телекомунікацій, створення автоматизованої системи управління інформацією, про узгоджену інформаційну політику, діяльність агентс¬тва «Інтер-факс», телекомпанії «Мир», технологічної мережі ТУ-ІпГогт, в яких передбачено права і зобов'язання країн-учасниць СНД у сфері міжурядових інформаційних відносин. Більшість угод підписано з окремими застереженнями або із виключенням окремих положень, оскільки вони суперечать конституційним нормам і національним інтересам держав-учасниць СНД. Так, наприклад, Угода про інформацію (1992 р.) та Угода про принципи взаємодії з агентством «Інтерфакс» (1994 р.) підписані із застереженнями України, Казахстану та Узбекиста¬ну щодо створення наднаціональних структур, єдиного інформаційного простору з необмеженим доступом до національних інформаційних ресурсів, діяльності та фінансування телекомпанії «Мир» тощо [328].У рамках Співдружності для здійснення узгодженої інформаційної політики проводяться міжвідомчі консультації. Зокрема, у 1998 році (Грузія) в консультативній нараді з питань інформації на рівні міністрів закордонних справ взяли участь Вірменія, Республіка Бєларусь, Грузія, І'осійська Федерація, Україна, Виконавчий Секретаріат СНД. Учасники обговорювали питання про обмін інформацією зовнішньополітичних відомств, про зв'язки із засобами масової комунікації (ЗМК), державними структурами і дипломатичними місіями. Під час обговорення проблем міжурядових інформаційних відносин було порушено питання про не-обхідність розвитку інформаційних обмінів з урахуванням національних інтересів і змін, що відбулися в політичній, економічній та інформаційній системах. У той же час підкреслено, що сфера ЗМК, особливо інфор¬маційна оцінка змісту подій, що поширюється засобами масової комунікації, потребує відповідності інформації міжнародному праву та документам про цілі і завдання СНД, інтересам держав Співдружності. Учасники наради прийняли і підписали Протокол (Україна не підписувала документ), в якому зазначається, зокрема, необхідність активізації роботи, спрямованої на реалізацію Концепції формування інформаційного простору СНД; можливість підключення зовнішньо¬політичних відомств держав-учасниць СНД до міждержавної

телекомунікаційної мережі «СЕКОРС» для поліпшення інформаційного співробітництва, для ефективного формування інформаційного простору СНД; розвиток двостороннього та багатостороннього співробітництва. Запропоновано також обговорити проект угоди про інформаційне співробітництво країн-учасниць СНД.Згідно з цією угодою (проектом), сторони домовляються про взаємне інформування щодо інформаційних і телекомунікаційних ресурсів (бази даних, інформаційні, аналітичні та інші матеріали, періодичні видання, міждержавні телекомунікаційні мережі, до яких сторони мають доступ); сторони організують регулярний безкоштовний обмін інформацією про події в країнах-учасницях СНД (огляди преси, прес-релізи, матеріали брифінгів, тексти виступів політичних діячів тощо); про політичні та інші заходи, які плануються чи реалізуються в країнах-учасницях СНД; про проекти документів, які виносяться на розгляд у відповідні органи Співдружності; про персонали, адреси та засоби зв'язку відповідних установ (відомств, організацій) у державах-учасницях СНД; про комп'ютерні і телекомунікаційні технології, що втілюються сторонами. З метою розвитку співробітництва Виконавчий Секретаріат СНД на підставі відповідного звернення однієї із Сторін безкоштовно встанов¬лює абонентський пункт міждержавної телекомунікаційної мережі «СЕКОРС» та інтегровану базу даних багатосторонніх угод держав-учасниць СНД («Документ СНД»).У той же час Концепція створення єдиного інформаційного простору СНД потребує розв'язання багатьох проблем політичного і правового характеру, врахування національних інтересів і встановлення гарантій¬них принципів суверенності і незалежності відповідно до міжнародних норм права, що ігнорується в багатьох угодах і документах. Інформаційні відносини країн-учасниць СНД розвиваються головним чином на двосторонній основі для забезпечення обміну інформацією про права націй і національних меншин, для інформування міжнародного співтовариства про події в країнах-учасницях СНД і навколо них безпосередньо через національні інформаційні структури і системи управління інформацією. Розвиток міждержавних двосторонніх контак¬тів у рамках СНД, зокрема України, реалізується у домовленостях про співробітництво в інформаційній сфері з Росією, Туркменистаном, про видавничу діяльність з Держкомвидавом Узбекистану; готуються проек¬ти міжурядових Угод про співробітництво в галузі інформації з Республі¬кою Киргизстан і Республікою Таджикистан. Сторони в цих угодах керуються положеннями Загальної декларації прав людини (1948 р.) та Міжнародного пакту про громадянські і політичні права (1966 р.); положеннями Заключного акту Наради з питань безпеки та співробіт¬ництва в Європі (1975 р.) та статтею 4 Угоди про створення СНД, яка передбачає сприяння широкому інформаційному обміну і необхідність укладання договорів у цій галузі; положеннями Договору про співробітництво у галузі інформації держав-учасниць СНД (1992 р.). Жодна зі Сторін не має права передавати або продавати третій Стороні матеріали, які отримані згідно з цією Угодою, без попередньої згоди Сторони, яка представила ці матеріали (охорона авторських прав та права інтелектуальної власності передбачається) [329].Регіональна інформаційна політика країн-учасниць СНД декларує ідеї інтеграції і співробітництва, які можна розглядати як прогресивний напрям діяльності організації, але тексти багатосторонніх документів свідчать про переважні інтереси однієї країни (Росії) в інформаційній сфері, про створення контрольних і зобов'язальних наднаціональних утворень та інститутів, нав'язування уніфікованої системи правових документів у різних галузях, розроблених МПА СНД, країнам-учасницям, і таким чином порушення їх державного суверенітету і незалежності.Компаративний аналіз регіональних концепцій моделей міжнарод¬ного співробітництва у сфері інформації і комунікації дає підстави зробити принаймні такі узагальнення: 1) пошуки належних концепцій і вироблення моделей їхнього втілення набувають дедалі більшого розмаху; 2) вони підпорядковані намаганням забезпечити національні інтереси; 3) однак при цьому наштовхуються на супсрдилему -необхідність узгодження власних інтересів з інтересами інших суб'єктів і, загалом, новітніми тенденціями цивілізованої комунікації; 4) традиційна великодержавна позиція Росії впливає на процеси міждержавного співробітництва в країнах-учасницях СНД.

3.2. Детермінанти національної інформаційної політикиНаціональна інформаційна політика є діяльністю компетентних органів країн з контролю, регулювання та планування процесів у сфері інформації і комунікації, сукупністю основних напрямів і способів діяль¬ності держави щодо одержання, використання та зберігання інформації. Держава регулює відповідний розподіл інформаційних ресурсів, загальні принципи інформаційної діяльності, встановлює пріоритети для забезпечення національних інтересів. Головними напрямами національ¬ної інфополітики є: забезпечення доступу до інформації; створення національного інформаційного потенціалу; використання інформацій¬них ресурсів у національних інтересах; створення загальної системи охорони інформації; сприяння міжнародному співробітництву в галузі комунікації та інформації; гарантії інформаційного суверенітету держа¬ви; розвиток інформаційної інфраструктури.Здійсненням інформаційної політики займається більшість держав світу, але обсяги їх діяльності у цій сфері залежать і від поставлених завдань, і від рівня зацікавленості конкретної країни в інтеграції до глобальної системи комунікації, від історичних чинників, політичного і економічного розвитку, фінансових і матеріальних ресурсів. Порівняль¬ний аналіз концепцій національної інформаційної політики дає можли¬вість побачити здобутки і розглянути пріоритети розвинутих, «інформа¬ційно багатих» країн, перспективи країн з динамічною економікою, завдання країн «нової демократичної хвилі», які мають спільну мету цивілізаційного розвитку - створення глобальної системи міжнародних відносин та становлення інформаційного суспільства [330-333].Так, концепція інформаційної політики США виходить із становища країни в міжнародному інформаційному просторі, рівня розвитку інформаційних технологій і впровадження нових форм управління інформаційними потоками. США є світовим центром у сфері інформаційних технологій, монополістом у виробництві інформаційних продуктів та інформаційних послуг.Мета національної інформаційної політики США - становлення гармонійного інформаційного суспільства із впорядкованими інформаційними потоками в політичній, економічній, науковій та військовій сферах, які б підтримувалися рівновагою між державним контролем та плюралізмом. Велика увага приділяється правовому регулюванню інформаційної діяльності, створенню нових документів, що відображають швидку еволюцію інформаційних процесів.Позицію Конгресу США щодо стратегії національної інформаційної політики викладено в доповіді Ф. Вайнгартена «Удосконалення федеральної інформаційної політики: погляд Конгресу» (1996 р.), де зазначається, що Сполучені Штати сприймають інформаційні проблеми як політичні чинники для прийняття рішень, котрі невіддільні від глобальних проблем американського суспільства. Інформація є одним з основних ресурсів держави, а системи, покладені в основу її створення, обробки і поширення, сприяють прогресивному розвиткові і становлять основні соціальні інфраструктури суспільства. Інформаційна індустрія трактується як головний стратегічний чинник конкуренції та провідний сектор національної економіки [334].Інформаційна політика США визначається як комплекс законодав¬чих і нормативних актів державного сектора і як стратегія, що заохочує, знеохочує чи регулює створення, використання, зберігання, передачу і подання інформації. Інформаційна політика охоплює широке коло урядових заходів, які: а) спрямовані на створення інформаційних технологій і управління ними; б) пов'язані з потоками інформації; в) пов'язані з впливом інформаційних технологій і потоків на конкретні установи чи суспільну діяльність.Серед пріоритетів національної інформаційної політики США -підтримка досліджень та розробок у галузі інформації і комунікації; вплив на їхнє спрямування та заохочення до поширення технічних знань і можливостей в економіці; сприяння обміну технологіями між лабораторіями та фірмами, запровадження нововведень на ринках; побудова та вдосконалення інформаційної інфраструктури, контроль за її діяльністю, побудова глобальних систем комунікації і дослідження впливу систем на міжнародні, національні та приватні пріоритети; збереження

порушеної новими технологіями рівноваги між чотирма основними інформаційними цінностями: конфіденційністю інформації, інформацією як суспільним благом, інформацією як товаром, інформа¬цією як невіддільним компонентом існування держави (необхідне відновлення цієї рівноваги і встановлення нових засобів контролю для нових інформаційних відносин); недоторканність приватного життя, конфіденційність інформації персонального характеру на різних рівнях та в різних сферах державного управління і в приватному секторі; створення урядової політики в галузі інформації і комунікації.Основні принципи інформаційної політики США, частина яких була закладена ше в 1791 році, коли були ратифіковані перші десять поправок до Конституції США, відомі як Білль про права, надають громадянам США невід'ємні права у галузі інформації: право на свободу засобів масової комунікації (як основного на той час засобу поширення інформа¬ції), право на публічні (відкриті) судові процеси, право на інформацію про звинувачення тощо. Пізніше ці права були розширені і доповнені іншими: правом на інтелектуальну власність, правом на доступ до урядо¬вої інформації, правом на доступ до персональної інформації, правом на конфіденційність інформації, правом на охорону і безпеку інформації.Концепція національної інформаційної політики США передбачає розширення і вдосконалення інформаційного простору, посилення свого впливу в таких регіонах, як Латинська Америка, Центральна і Східна Європа, країни арабського світу та Азійсько-Тихоокеанського регіону. США запропонували доктрину «інформаційної парасольки» для між¬народного співробітництва з широким колом країн у різних регіонах світу, суть якої - превентивна комунікація на основі переміщення масивів інформації, що передається США державам-рсципієнтам для забезпечен¬ня їхніх національних інтересів і, як наслідок, збереження лідерства Сполучених Штатів у політичній системі міжнародних відносин.Вдосконалення інформаційного простору є політичним та економіч¬ним чинниками інформаційної монополії США у міжнародному інформаційному просторі: країна - основний експортер інформаційних продуктів (програмного забезпечення, аудіовізуальних творів, теле¬програм, кінострічок, музичної продукції, розважальної інформації та реклами) до інших регіонів та країн міжнародного співтовариства, особливо до Латинської Америки, Європи, Канади, Австралії, Японії та Китаю. У той же час інформаційний простір США убезпечений від будь-якого втручання іззовні, що забезпечує позитивне торговельне сальдо і політичні пріоритети держави у глобальних інформаційних відносинах [335-337].Стратегія інформаційної політики Конгресу спрямована на зростан¬ня могутності держави в XXI столітті, на розв'язання нових правових, соціальних, стичних і технологічних проблем в інформаційному суспільстві.Інформаційна політика уряду Канади спрямована на перехід до інформаційного суспільства, побудову нової (інформаційної) економіки, збереження мультикультурності канадійських націй на основі цифрового середовища та інформаційної супермагістралі. Реалізація інформаційної політики здійснюється через спеціалізовані європейські інституції (Консультативну раду інформаційної супермагістралі, засновану у 1994 р.) та національні програми інформаційного розвитку -«Соппесііоп, Соїпптипіїу, Сопіспі: ТЬе Спа11еп§е оГ іЬе Іпіоппаїіоп Ні§К\уау» (1995 р.), «Виікііп§ іЬе Іпгоггпаїіоп Зосіегу: МОУІП§ Сапасіа іпіо ніс 2151 Сепгигу. Міпізггу оі"8ирр1у апсі 8егуісез» (1996 р.) [338].Аналіз основних положень програм інформаційного розвитку свідчить, що уряд Канади усвідомлює роль глобалізації комунікаційних процесів у подальшому прогресі країни, що сприяє конкуренто¬спроможності канадійського інформаційного сектору, зважаючи на міжнародну конкуренцію і вплив лідера північноамериканського регіону в галузі нових інформаційних технологій - США, дає можливість реалізувати соціальні та економічні переваги для канадійського суспільства, залучити інвестиції приватного сектора у сферу інформаційних послуг. Діяльність Консультативної Ради інформаційної супермагістралі полягає в розробці пропозицій та рекомендацій для прийняття політичних рішень за такими напрямами, як: побудова і

функціонування сучасної інфоінфраструктури; співробітництво держави і приватного сектору; охорона приватного життя і безпека мереж; заохочення конкуренції та збільшення канадійського змісту в інформаційних продуктах та послугах; підтримка канадських ЗМК; впровадження прогресивної концепції - освіта протягом усього життя. Роль держави визначається національними та суспільними інтересами, збалансованим регулюванням конкуренції, дотриманням основних принципів свободи слова, прозорістю урядової політики та демократич¬них інститутів країни, підтримкою наукових досліджень та створенням інтелектуального потенціалу Канади. Політичної гостроти набула в умовах становлення інформаційного суспільства проблема франкофон-ності території Квебек, прагнення регіональної влади протистояти англомовній експансії в інформаційній магістралі, забезпечити франкомовний зміст інформаційних продуктів та послуг, що впливає на економіку та соціальну зайнятість, конкурентоспроможність і національне господарство, обумовлює нові напрями інформаційної політики в галузі багатокультурності та цифровізації канадської культурної спадщини.Національні програми інформаційного розвитку визначають пріоритетами політики уряду в інформаційній сфері - зростання національного багатства країни за рахунок створення конкурентного середовища в інформаційній магістралі, відповідної регулятивної бази та вільного доступу на основі законодавчих положень до універсальних інформаційних послуг. Аналіз інформаційного сектору економіки свідчить про щорічне зростання прибутків, збільшення кількості робочих місць (на 20% у 1993-1994 рр., 32% у 1995-1996 рр., 45% у 1999-2000 рр.), впровадження нових технологій у сферу банківських послуг та туризму, політику маркетингу і прогресивні наукові дослідження, культурну сферу (за 1994-99 роки підтримка національних ЗМК обумовила переваги Канади в сфері індустрії та відсопродукції на власному ринку, допомогла відстояти свої позиції на ринку інформацій¬них послуг США). Інформаційна політика Канади спрямована на забезпечення лідерства держави у запровадженні і використанні комунікаційних систем та електронної інформації, створення е-уряду Канади, що забезпечує прозорість владних структур та доступ громадськості до урядових департаментів електронними засобами. Національна програма «Вш1с1іп§ іЬе Іпгогтагіоп 8осіегу: МОУІП§ Сапааа іпго іЬе 2151Сешигу. Міпізггу оГ 8ирр1у апсі 8ЄГУІСЄ§, 1996» включає такі стратегічні елементи, як побудова інформаційних супермагістралей, орієнтованих на суспільні інтереси і попит ринку; вибір (створення) відповідального уряду, який виступає каталізатором розвитку інформаційного суспільства та нових технологій; трансформація національної економіки, стимулювання і заохочення транснаціональних проектів у фінансуванні інформаційної магістралі; збалансований прогрес між ринком і соціальною сферою суспільства. Реалізація цієї програми потребує скоординованих дій і узгодженої політики на всіх рівнях урядової влади, приватного сектору та соціальних інституцій, бо саме за таких умов Канада зможе використати потенціал переходу до інформаційного суспільства, який обумовить економічне зростання країни та її місце у міжнародному співробітництві, становленні глобального інформаційного суспільства.Мета інформаційної стратегії Великої Британії - вдосконалення умов конкуренції на інформаційному ринку, зростання ефективності інформаційних послуг і впровадження інформаційних технологій в державне управління. Основні завдання політики британського уряду у сфері нових інформаційних і комунікаційних технологій - реалізація проекту 8ирег .Іапсі - побудови британської інформаційної супер-магістралі; створення умов для інформаційного бізнесу і підприємниц¬тва; розвиток інформаційних супермагістралей шляхом безпосереднього їх використання.У британській інформаційній політиці визначені пріоритетні сфери застосування інформаційних технологій у суспільстві (першочергово в освіті, охороні здоров'я, приватному бізнесі). Інформаційна політика держави забезпечена відповідними правовими нормами, що гарантують свободу інформаційної економіки і захищають національні інтереси країни в регіоні і на міжнародних ринках.

У 1997 році у Великій Британії було сформульовано основні правові принципи інформаційної політики: технологічна нейтральність законів, сприяння міжнародному співробітництву, підтримка і захист інтересів споживача в комп'ютерних мережах і системах. Важливим компонентом діяльності Великої Британії в галузі комунікації є методології поширення британських інформаційних продуктів у колишніх колоніях та азійських країнах (Індії, Китаї, в яких позиції країни традиційно стабільні і де Ііелика Британія забезпечила собі інформаційну експансію), оборот коштів і, відповідно, розвиток національної інформаційної сфери. Політичні аспекти інформаційної політики країни сформульовані в урядових програмах: «Відродження нової, молодої Британії» на основі «інформаційного збагачення», «ІпГогтагіоп А§е», «ТЬе Ооуегптетз Роїісу Гог іЬе Могтаїіоп А§е», «ТЬе ІЖ оп-ііпе: Іпґогтаїіоп Зосіегу Іпіііаііуе», ЗирепІапеІІУ [339-341].Програма модернізації діяльності британського уряду «Електронний уряд» (до 2008 р.) передбачає створення електронних урядових та комерційних систем, забезпечення права вільного доступу до них громадськості, а також створення спеціалізованих центрів доступу для окремих груп суспільства з урахуванням їх інформаційних потреб.Програма «ІпГогтаїіоп А§е» (2000 р.) спрямована на розвиток електронної комерції як головного чинника нової економічної політики (фінансування з бюджету 1,7 мільярда фунтів стерлінгів), комп'ютерної освіченості суспільства, розширення спектра інформаційних послуг, на оптимізацію співробітництва уряду, міжурядових організацій Великої Британії, приватного сектору з відповідними інституціями інших країн на основі нових засобів транскордонної комунікації, розвиток корпора¬тивної стратегії інформаційних технологій. У програмі зазначено, що пріоритетний розвиток електронної комерції має забезпечити до 2002 року стабільне економічне зростання країни.Інформаційна політика Великої Британії визначила основними напрямами діяльності: забезпечення конфіденційності інформації в автоматизованих мережах засобами нових технологій та відповідного правового регулювання; інвестування інформаційної галузі для глобальної модернізації суспільства; впровадження систем дистанційної освіти та створення дослідницьких установ для забезпечення формування інформаційного суспільства у XXI столітті (програма «Національна електронна освіта»); впровадження електронних послуг у суспільство - цифрового телебачення, електронних Зтагі-карток, електроніфікації уряду (до 2008 р.)Політичний курс уряду Великої Британії в галузі інформаційної політики задекларовано в національній програмі «ТЬе ООУЄГПГПЄПГЗ Роїісу гог іЬе Іпгогтаїіоп А§е», якою передбачається всебічний розвиток електронної комерції для забезпечення економічного зростання; розви¬ток телекомунікаційного ринку країни; впровадження інформаційних та комунікаційних технологій в усі сфери життєдіяльності суспільства.Ініціативний проект створення інформаційного суспільства «ТЬе ІЖ оп-ііпе: Іпгогтаїіоп Зосіеіу Іпіііаііуе» має на меті підтримку малого та середнього підприємництва шляхом інтеграції в мережу електронної комерції (1,7 млн. малих та середніх підприємств, за даними ОТІ, підключено до регіональних мереж, планується залучити додатково 1,5 млн. підприємств до 2002 року).Уряд Великої Британії за допомогою веб-сайту «Іпгогтаїіоп Зосіегу Іпіііаііуе» здійснює аналітичні моніторинги інформаційного сектору європейської економіки, процесів конвергенції засобів комунікації, соціальних аспектів становлення інформаційного суспільства.Характерною рисою інформаційної політики Великої Британії є створення регіональних мереж і супермагістралей для оптимізації та підвищення ефективності міжрегіонального і міжнародного науково-технічного співробітництва. Так, впроваджуються інноваційні технологічні проекти .Іапеї та модифікований Зире^апеІІУ (2001 р.), які передбачають використання нових технологій, розширення доступу до інформаційних ресурсів у різних мережевих системах, підвищення ефективності наукових досліджень, наукового обміну та співробітництва на міжнародному, регіональному та національному рівнях, розвиток потенціалу мережі.

Інформаційна політика Великої Британії як однієї з найбільш розвинутих країн світу, фінансового центру та геополітичного плацдарму Європи задекларована у доповіді та виступах прем'єр-міністра країни Т. Блера на всесвітніх економічних форумах у Давосі (2000-2001). Британський лідер виступив на підтримку загальноєвропейського курсу на побудову інформаційного суспільства, оголосив сучасну політику та економіку глобальними і заявив, що ця «глобальність виявляється у постійному оперативному обміні інформацією між контрагентами політики чи економіки, а обмін базується на сучасних засобах зв'язку -глобальних засобах комунікації, розвиток яких забезпечується програмами становлення нового загальноєвропейського інформаційного суспільства» [342].Інформаційна політика Федерального уряду Німеччини включає концепцію вільного транскордонного обміну інформацією, вільного вираження поглядів, розвитку комунікаційних та інформаційних мереж і систем, вільної конкуренції в інформаційній сфері, створеннявідповідно до нових політичних, економічних та інформаційних змін у німецькому суспільстві норм і принципів правового регулювання інформаційної діяльності.Основні положення концепції інформаційної політики ФРН відповідають європейським стандартам і загальним правовим підходам, що визначають особливу політичну роль засобів комунікації в суспільстві з огляду їх впливу на формування громадської думки і суспільної свідомості, враховуючи при цьому національні інтереси і доктрину розвитку «оновленої» Німеччини [343].Федеральний уряд Німеччини, зважаючи на політичну роль інформаційних процесів і технологій, прийняв чотири інформаційні програми, кожна з яких мала відповідні до політичного і економічного розвитку країни цілі. Перша з них (І&О - Рго^гаш) була прийнята у 1974-77 рр. з метою забезпечення доступу до інформаційних систем широкої громадськості, нагромадження наукових знань з інформаційних процесів, проведення політичних дискусій щодо актуальних проблем інформаційного розвитку суспільства. Провідними напрямами програми визнано ефективність досліджень, інформаційна освіта, підвищення якості соціального стану; вдосконалення електронної комерції, впровад¬ження інформаційної системи в діяльність підприємств малого і серед¬нього бізнесу; інформаційно-аналітичне забезпечення прийняття урядо¬вих, парламентських та правоохоронних рішень; європейську інтегра¬цію, інтенсифікацію міжнародного обміну інформацією, впровадження інформаційних технологій у різні сфери діяльності суспільства.Друга програма («РазЬ іптогтаїіопз рго§гат») прийнята у 1985 році з метою переорієнтації федеральної інформаційної політики на нові цілі: розвиток інформаційного ринку та інформаційного бізнесу; лібералізація інформаційної діяльності підприємств приватного сектору; гарантії вільного обігу інформації (транскордонна політика та посилення між¬народних позицій Німеччини у сфері інформаційних обмінів); забез¬печення доступу до міжнародних систем і мереж німецьких підприємств, зорієнтованих на застосування нових технологій; створення інформацій¬ного та комерційного середовищ для приватного бізнесу; створення телекомунікаційних мереж за окремими напрямами життєдіяльності суспільства (ОПУГО - охорона здоров'я, біологія, сільське господарство, споріднені галузі; тигіез, 8аагЬгискеп (юриспруденція); 8ТК Гпіегпаіїопаї (ТЬе 8сіеп1ііїс аші ТесНпісаІ Іпгогтаїіоп Кеішогк); КагІзгаЬе (наука, патенти, технології, соціологічні науки, споріднені галузі), РІ2 ТесНпісаІ (технології та бізнес). Програма 1985 року стала втіленням фундамен¬тальної політики, провідною ідеєю якої було обмеження контролю уряду і розвиток приватної ініціативи.Третя - «Федеральна програма підтримки нових комунікаційних та інформаційних технологій» - була підготовлена в 1990-1994 рр. для контролю з боку відповідних міністерств фінансування державних установ та приватних підприємств, інформаційних центрів та служб за новими напрямами діяльності (підтримка інформаційних центрів зросла від 100 до 153 млн. ДМ).

У 1996 році прийнято нову програму Федерального уряду «Іпїо-2000 (Оегтапу'з \¥ау ю Ае ІпГогтапоп Зосіегу) - німецький шлях до інформаційного суспільства». Нові політичні пріоритети, медіа-концентрація, впровадження сучасних технологій в організацію федерального та місцевого управління, розвиток інформаційного бізнесу обумовили нову стратегію національної інформаційної політики ФРН, головними напрямами якої визнано: становлення інформаційного суспільства у Німеччині, створення інформаційної економіки, розвиток нових інформаційних супермагістралей, інформатизацію державного управління; лібералізацію телекомунікацій, підтримку національних виробників електронної продукції, одночасний розвиток державного і приватного інформаційного бізнесу; активізацію земельної інформацій¬ної політики з розширенням прав земельних урядів щодо обігу інформації та діяльності суб'єктів інформаційної діяльності у федераль¬них землях і посилення відповідальності земель і контролю над змістом інформації. Федеральний закон про телекомунікації (1991 р.) надає право земельного ліцензування інформаційної діяльності, стимулює розвиток нових інформаційних послуг (відеозамовлень, відеотексту, платних послуг та програмних продуктів на замовлення користувачів), зобов'язує законодавчо обмежувати поширення інформації (зокрема в мережі Іпісгпеї) забороненого змісту; поєднання демократичних європейських традицій (право вільного обігу інформації, свободи слова і ЗМК, право захисту інформації державного, конфіденційного, комерційного характеру і персональної інформації приватного характеру, право загальнолюдських цінностей і право користувачів у комп'ютерних мережах і системах) та жорсткі обмеження щодо інформації, забороненої міжнародними нормами. Закон ФРН про Іпіегпеї (1997 р.) визначив відповідальність за поширення недозволених матеріалів (насилля, агресії, порнографії, злочинності, образи людської гідності), сформулю¬вав правила конфіденційності персональних даних, електронного підпису та відповідальності провайдерів за зміст інформаційних продуктів, що поширюються через їхні мережі; сприяння розвитку засо¬бів комунікації та національних мереж і систем у країнах Центральної і Східної Європи, країнах, що розвиваються. Інформаційна політика Федерального уряду спрямована на реформування державного управлін¬ня в цих країнах, їх участь у транскордонному вільному обміні інформа¬цією, пропаганду ідеалів європейського демократизму, створення відповідної правової бази, технічного оснащення інформаційного сектору та підготовку кваліфікованих спеціалістів у Німеччині для національних та приватних корпорацій, установ, фондів, спілок [344].У рамках Угоди про діяльність радіостанції «Німецька хвиля» зацікавленим країнам надаються супутникові послуги для поширення німецьких програм і самобутніх національних програм через засоби комунікації ФРН. Федеральний уряд також надає фінансову підтримку (близько 70 млн. ОМ) та інформаційні продукти для виготовлення, ліцензування та поширення таких програм в інших регіонах світу.Основні напрями сприяння ФРН країнам «нової демократії»:а) політичні консультації з питань організації демократичних структурзасобів комунікації і відповідних організаційних рамкових умов;б) поставки обладнання і спорудження технічних установок засобівмасової комунікації, радіорелейних мереж, електронних станцій,телестудій, поліграфії, комп'ютерних центрів та локальних мереж;в) надання експертної допомоги для створення програм, проектів істратегії інформаційної політики; г) професійна підготовка і підвищеннякваліфікації місцевого персоналу як у розвинутих країнах, так і вНімеччині.За повідомленнями «Німецької хвилі» протягом 1991-1993 рр., у політичних інституціях, органах федерального управління, у земельних урядах та організаціях пройшли підготовку і набули нової кваліфікації близько 2 млн. спеціалістів із країн «третього світу», Центральної та Східної Європи.Виклики інформаційного суспільства обумовлюють гострі політичні дискусії в німецькому суспільстві, неднозначне ставлення політикуму і громадськості ФРН до глобалізації, доктрини

європейського інформацій-ного суспільства, майбутнього цифрового капіталізму та інформатизо-ваної нації. До ключових політичних проблем відносять діяльність політичних партій, трансформацію корпоративного управління, міжнародну мобільність виробництва, проблему соціальної зайнятості і безробіття, появу ізольованих від прогресу соціальних груп, спричинених високою продуктивністю праці та потребою у високо¬кваліфікованих кадрах.Національна інформаційна політика ФРН спрямована на підтримку зусиль міжнародного співтовариства для забезпечення глобалізації демократичних процесів, інтеграції країн «нової демократії» в міжнародний інформаційний простір, поширення технологій толерант¬ності і принципів інформаційного суспільства на базі передового досвіду розвинутих країн Європи (політичні позиції правлячої партії СДПН полягають у необхідності створення е-партії, мережевої партії ФРН).Інформаційна політика Франції є складовою державної стратегії розвитку країни, стратегії франкофонії і збереження національної самобутності та ідентичності, компонентом зовнішньої політики, участі Франції в інформаційних програмах і проектах міжурядових європей¬ських організацій, створення інформаційної економіки та поширення комп'ютерних мереж і систем, інформаційних послуг.Мета національної інформаційної політики Франції - становлення інформаційного суспільства, розвиток інформаційних супермагістралей (із забезпеченням франкомовності мереж), електронного ринку і банків¬ської сфери, лібералізація комунікацій, оновлення інформаційного законодавства, стимулювання наукових досліджень у галузі інформацій¬ного бізнесу, створення систем безпеки інформації і попередження комп'ютерних злочинів. Різні погляди політичної еліти Франції на С іратегію інформаційного суспільства затримують прогресивний поступ країни до європейської інтеграції і глобального співробітництва. Високий інформаційний потенціал країни (власна аерокосмічна індустрія, електронне виробництво, програмне забезпечення), спектр інформаційних послуг і політика обмежень для зарубіжних інформацій¬них ТНК (8% присутності у французькому інформаційному просторі), обов'язковий переклад аудіовідеокінопродукції (або титрування французькою мовою), державний контроль інформаційної діяльності і монополія держави в застосуванні високих технологій не сприяють лідерству країни в європейському регіоні та інших регіонах світу [345; 346].У той же час Програма інформаційного суспільства (1998 р.) визначила пріоритетні напрями співробітництва в межах компетенції міністерства зовнішньої політики Франції. Програма складається з трьох розділів та 90 додатків. У преамбулі зазначається, що нові інформаційні та комунікаційні технології здійснюють глибокі зміни у суспільстві, у політичному, економічному, культурному співробітництві держав і ма¬ють глобальні наслідки. Формування нових технологій потребує цілісної системи підходів до зовнішньополітичних, правових, науково-дослід¬ницьких та прикладних аспектів глобальної комунікації і спричинює необхідність проведення міжнародних консультацій з проблем універ¬салізації комунікаційних мереж, охорони інформаційної інтелектуальної власності, електронної торгівлі, електронних платежів, охорони приватного життя, вільного обігу інформації тощо. У першому розділі зазначені завдання і функції МЗС Франції з інформаційного співробіт¬ництва в рамках міжнародних організацій (зокрема, СОТ, ОЄСР, Ради Європи, Європейського Союзу, Міжнародного Телекомунікаційного Союзу). Угода про інформаційні технології (1997 р.), підписана країнами Великої Сімки, створює умови для лібералізації телекомунікацій, вільної конкуренції, електронної торгівлі.Було вироблено спільний план дій щодо вдосконалення міжнарод¬них інформаційних обмінів і підкреслено важливість електронного ринку торгівлі та послуг (встановлено тимчасовий статус-кво на впровадження мита на операції в галузі електронної торгівлі). У рамках співробітництва з ОЄСР МЗС Франції та Державний комітет з промисло¬вості продовжують активну політику розвитку французьких мульти¬медійних систем і засобів телекомунікаційної та аудіовізуальної конвер¬генції, а також етичних, правових та соціально-культурних напрямів співпраці. Формування нових норм і принципів правового регулювання інформаційної діяльності дасть

можливість, як зазначається в Програмі, забезпечити функціонування єдиного ринку товарів та послуг в інформаційному суспільстві.У другому розділі розглядаються напрями двостороннього співробітництва Франції з іншими країнами, узгодження позицій з інформаційних проблем у рамках візитів, переговорів, зустрічей на високому рівні. Пріоритетними стратегіями визнано культурну і мовну різноманітність: Франція підтримує політику збалансованого використання мов у мережі Іпіегпеї та європейських комунікаційних мережах і системах, втілюючи принципи франкофонії Парламентської Комісії. Франкофонія захищається компетентними документами, принципами зовнішніх відносин із франкомовними країнами; координацію міжнародного співробітництва у боротьбі проти нових форм злочинності в інформаційній сфері, підвищення ефективності процедури взаємодопомоги в правоохоронній та судовій сферах; створення нових міжнародних договорів та угод про комп'ютерні злочини; вдосконалення систем електронних платежів (особливо електронного підпису), охорони прав споживачів, інтелектуальної власності та приватного життя, розробку регуляторних механізмів для країн європейського ринку.У третьому розділі визначені роль і методи діяльності зовнішньо-політичного відомства щодо захисту національних інтересів і реалізації національної інформаційної політики в дво- і багатосторонніх відносинах. На МЗС Франції покладено завдання: а) забезпечувати підтримку позиції держави на міжнародних форумах, під час візитів, переговорів, неофіційних зустрічей; б) координувати ініціативи урядових органів, корпорацій, приватних власників щодо співробітництва з ООН/ ІОНЕСКО, Європейським Союзом, СОТ та іншими організаціями щодо розвитку підприємств інформатики, аудіовізуального та теле¬комунікаційного секторів, наукових досліджень у галузі комунікації; в) підтримувати вітчизняних виробників шляхом поширення через дипломатичні, консульські установи та інформаційно-культурні центри повідомлень про урядову програму з інформаційного суспільства, електронну торгівлю, інформаційні наукові розробки, щоб на політичному рівні проінформувати про урядові плани щодо становлення інформаційного суспільства.Стратегії інформаційної політики Франції стосуються також країн пріоритетного співробітництва, зокрема франкомовних країн Африки, Азії, Латинської Америки. У контексті глобалізування комунікації і просування національних інтересів у «треті країни» уряд Франції започаткував створення (1998 р.) інвестиційного фонду допомоги і співробітництва (20,6 млн. франків) для підтримки споживання нових французьких технологій в африканському регіоні, економічних і культур¬них відносин, зокрема запровадження нових технологій і франкомовних серверів для освітніх програм у мережі Іпіегпеї, підтримки університет¬ських курсів з інформації та культури французькою мовою, створення франко-африканських наукових дослідницьких центрів з проблем інформації і комунікації, поширення французьких програмних продуктів для користувачів персональних комп'ютерів [347].Політична структуризація французького суспільства визначає дискусійний характер проблематики інформаційної цивілізації. Міжнародні конференції, конгреси, слухання з проблем інформаційного суспільства, які у Франції відбуваються в рамках міжнародних організацій ЮНЕСКО/ООН, Ради Європи, Європейського Суду з прав людини, публікації програмних документів щодо спеціалізованих напрямів міжнародного співробітництва - інформаційного права, інфоетики, багатомовності Іпіегпеї, електронної комерції, соціо-культурного розвитку впливають на громадську думку і політичні рішення, позицію країни в міжнародних відносинах, проведенні акцентованої зовнішньої політики з пріоритетом національних інтересів у глобальних трансформаціях на основі нового технологічного прогресу.Інформаційна політика країн Бенілюксу (Бельгія, Нідерланди, Люксембург) відповідає доктринам зовнішньої та внутрішньої політики - відкрите суспільство, відкрита економіка, відкритий менталітет і традиції, толерантність і посередництво у політичному врегулюванні конфліктів; стратегічний курс на європейську та євро-атлантичну інтеграцію, реалізація політики нового об'єднання Європи на основі провідної ідеї «Європа політична - Європа географічна».

Вплив концепції становлення інформаційного суспільства під егідою ЄЄ (у країнах Бенілюксу розташовані резиденції впливових між¬народних організацій та спеціалізованих установ Європейського Союзу) помітний у програмах Федерального уряду Бельгії «Принципи процвітання активного суспільства» (1995 р.), «Федеральна ініціатива щодо становлення інформаційного суспільства» (1994 р.), «План дій щодо провідної ролі Бельгії в інформаційному суспільстві» (1998 р.), у створенні умов для розвитку нової (інформаційної) економіки, у нових компонентах зовнішньої політики, зміні законодавства, процесах конвер¬генції і лібералізації комунікацій, трансформації муніципального управ¬ління. «Федеральна ініціатива щодо становлення інформаційного суспільства» спрямована на підвищення соціальної активності бельгій¬ського суспільства, реалізацію творчих можливостей кожного індивіда, розвиток інновацій та інтелектуального потенціалу країни. Проведення збалансованого курсу зовнішньої політики у відносинах з провідними європейськими державами (ФРН, Францією, Великою Британією) та США обумовлює нові (інформаційні) фактори прогресу країни, зацікав-леність у прискореній інтеграції економічних систем країн ЄС на основі комунікаційних та інформаційних технологій. Як зазначив прем'єр-міністр Бельгії Жан Люк Дегане, «...трансформація демократичних інститутів на основі моделі інформаційного суспільства викликає необхідність нових засобів і методів у сфері самовизначення, соціальної стратифікації та підтриманні високих стандартів життя».«План дій щодо провідної ролі Бельгії в інформаційному суспіль¬стві» включає такі напрями: 1) створення системи електронного уряду; 2) забезпечення гарантій широкого доступу до сучасних інформацій¬них мереж і недопущення дискримінації за інформаційною ознакою (ІШегпеІ Гог Еусгуопе); 3) побудову національної інфраструктури теле-комунікацій (Бельгійської інформаційної супермагістралі); 4) заохочення досліджень та інновацій для інформаційної економіки; 5) розробка гнучких принципів регулювання інформаційної сфери.Реалізація проекту «електронний уряд» обумовлює реформування політики державного та муніципального управління і оперативного при¬йняття спільних керівних рішень регіонів, об'єднань, провінцій та муніципалітетів на основі цифрової платформи (порталу), доступ до якої здійснюється через різні канали комунікацій. Інтегрований підхід до системи е-уряду вирішує проблему прозорості владних структур, відносин між різними адміністративними суб'єктами країни, забезпечує широкий доступ громадськості до процесу прийняття політичних рі¬шень, створює ефективний механізм суспільного контролю за економіч¬ними витратами уряду, впливає на федеральну систему (структуру) поточного інформування. У рамках проекту е-уряду передбачається функціонування електронних судів, архівів та телеконференцій для транскордонного співробітництва Бельгії з країнами Європейського регіону.Політика прозорості влади та гарантованого доступу до універсаль¬них інформаційних послуг спрямована на підвищення цифрової освіче¬ності суспільства і використання різних каналів зв'язку (комп'ютерного, телефонного, мобільного, кабельного, засобів суспільного доступу), особливо для обмежених за віковим статусом, недієздатних та низько-кваліфікованих прошарків населення.Побудова Бельгійської інфраструктури телекомунікацій робить можливим подальше розширення комп'ютерних мереж Всіпсі, застосування нових технологій ГІМТ5, об'єднання інформаційно-комунікаційних мереж з дослідницькими центрами та інституціями для ефективного управління.Стратегія прискореного безінфляційного економічного зростання передбачає залучення корпоративних інвестицій у дослідження нових інформаційних технологій та Іпісгпеї і впровадження розробок в економіку Бельгії.Програма становлення інформаційного суспільства зумовлює необхідність реформування бельгійського законодавства у сфері інформації та комунікації. Процеси лібералізації телекомунікацій обумовили ухвалення нового Закону про телекомунікації (1991 р.), до якого були внесені поправки 1994, 1997, 1998 рр., пов'язані з утворенням головного національного оператора телекомунікацій з автономним статусом Вс1§асот, незалежного регулятивного інституту ІВРТ, відкриттям ринку мобільного зв'язку для міжнародної конкуренції, приватизації

телекомунікаційних мереж за участю зарубіжних компаній (49.9% акцій Ве1§асот належать консорціуму АтегіїесЬ, Зігщароге Теїсот, ТеІсОептагк).Стратегії Федерального уряду Бельгії щодо становлення інформа¬ційного суспільства істотно впливають на структуру політичної системи країни, економічну політику та соціальні програми, викликають позитивну відповідь бельгійського суспільства, обумовлюють характер дво- та багатосторонніх відносин з міжнародними організаціями та країнами європейського регіону [348].Директиви Європейського Союзу щодо реалізації стратегії інформаційного суспільства сформували концепцію інформаційної політики Королівства Нідерланди. Програма уряду «Біла книга модернізованого уряду інформаційної доби» (1996-2005 рр.) передбачає провідну роль держави в радикальній трансформації голландського суспільства. Основні напрями реалізації інформаційної політики стосуються: інвестування досліджень та виробництва продуктів в інформаційній сфері (Голландія займає 6 місце в світі і 3 місце в США як зарубіжний інвестор); розвитку електронної комерції і лідерства країни в глобальній комунікації; створення електронного уряду і ефективної системи державного та муніципального управління; здійснення спеціальних програм захисту населення від безробіття; запровадження новацій у загальну інфраструктуру; запровадження нових інформаційних технологій в освітню та культурну сфери. План дій передбачає втілення принципів е-уряду для регулювання державного, приватного та громадського секторів, забезпечення доступу до інформаційних послуг на основі багатоканальних комунікацій, створення інформаційного порталу уряду в мережі Іпісгпеї, проведення всеосяжних заходів з метою пропагування «нового мислення суспільства, нових шляхів ведення бізнесу, нового управління альянсами, нового законодавства та нових технологій».Модернізація діяльності уряду Нідерландів тісно пов'язана із діяльністю представництва Генерального Директорату інформаційного суспільства Європейського Союзу, основним завданням якого є вплив на зовнішню політику і державну систему управління, проведення єдиної стратегії щодо становлення інформаційного суспільства в системі ЄС. Місія представництва - регулювання політичних рішень щодо програм становлення інформаційного суспільства, аналітичний моніторинг суспільних процесів і формування необхідної політики сприйняття ідеї інформаційного суспільства відповідно до програм ЄС та глобальних ініціатив, аналітичний моніторинг суспільних процесів і формування політики сприйняття ідеї інформаційної цивілізації в Голландії, контроль і регулювання ринкових та технологічних новацій, підтримка ініціатив реформування інформаційної політики в інших сферах управління.Уряд Нідерландів за підтримки Представництва активно впливає на реалізацію національних програм «РІСТІОМ», «2ог§-2000», «РТМ-Те1с\¥Огкіп§», якими передбачено реформування освіти (освіта для всіх протягом всього життя на основі нових інформаційних технологій); створення системи електронних досьє пацієнтів для постійного медичного контролю (ЕРД); розвиток електронної комерції, віртуальних агенцій та дистанційного виробництва.Базові показники про розвиток інформаційного суспільства в Королівстві Нідерланди (загальні соціально-економічні дані, стан теле¬комунікаційного ринку, виробництво програмного забезпечення інформаційних продуктів та послуг, користування Іпіегпеї, е-комерція, обмін інформаційними продуктами та послугами з іншими країнами ЄС) дають можливість зробити висновки про активну позицію політики лідерства країни в глобальній конкуренції та в регіональному співробітництві [349].Інформаційна політика Люксембургу, де розташовані резиденції Європейського інвестиційного банку, Міжнародний фінансовий центр, організації та установи західноєвропейських країн, полягає у впровадженні рішень та програм ЄС, в активному інвестуванні інформаційного сектору, у стимулюванні наукових досліджень у галузі нових технологій, розвитку електронної комерції та програм широкого доступу до інформаційних послуг за допомогою Іпіегпеї [350].Скандинавські країни в рамках європейської інтеграції і концентра¬ції комунікації прийняли урядові програми інформаційного суспільства і визначили концепції національної інформаційної політики. Попри національну специфіку, політичні пріоритети, економічні можливості і

громадську думку щодо інформаційних процесів, скандинавські країни мають спільні цілі і напрями здійснення інформаційної політики. Зокрема, це:1) впровадження нових технологій у систему державного управління і ефективне здійснення політичної влади (забезпечення доступу широкої громадськості до урядової інформації, розвиток мережі «інфоцентрів» для задоволення потреб населення, створення державних мереж управління по вертикалі і горизонталі влади);2) розвиток інформаційної економіки; підтримка інформаційного бізнесу, національних виробників інфопродукції, створення інформаційно-довідкових корпорацій з тематичними базами даних про інформаційні ТНК, компанії, фірми; залучення інвестицій в національні інформаційні проекти;3) забезпечення соціальної сфери комп'ютерними технологіями;організація електронних бібліотек, доступ до інформації в мере¬жах і системах для соціально незахищених верств населення -молоді, інвалідів, малозабезпечених; створення громадського телерадіомовлення. Концепція інформаційної політики передбачає також впровадження правових, етичних та освітніх принципів комунікації та інформації у всі сфери життєдіяльності суспільства відповідно до національних інтересів (Данія: розвиток сфери електронних послуг та електронних платежів, створення інформаційної супермагістралі, поширення інформаційної продукції «Теїе Оептагк» на ринки Німеччини і Великої Британії; Норвегія: розвиток універсальних і спеціалізованих інформаційних мереж, впровадження технологій у політичне життя і волевиявлення громадян (під час виборів); Швеція: гармонізація цілей національної та європейської інформаційної політики, створення інформаційного законодавства, технічних стандартів; розвиток інформаційної індустрії і бізнесу на базі концерну «Егісззоп», інтенсивний розвиток мультимедіа; Фінляндія: створення і розвиток інформаційних магістралей, інтенсифікація інформаційної економіки, інформаційного бізнесу, проект ІЧокіа, впровадження нових технологій в державне управління, забезпечення доступу громадськості до Іпіегпеї, правові та етичні засади інформаційного суспільства») [351].Країни Європи приділяють значну увагу проблемі комп'ютерної безпеки в галузі високих технологій, боротьбі з комп'ютерною злочинністю в глобальній мережі Іпїегпеї. Міжнародний форум країн Великої Сімки, який відбувся 24 жовтня 2000 року в Берліні, закликав експертів і провідних спеціалістів Європи створити спеціальний каталог правил для роботи з Іпіегпеї - пакет стандартних рекомендацій інформаційної безпеки для користувачів глобальними мережами. Доповідачі наголошували, що проблема полягає не в спеціальних захисних програмах, а в стичності учасників електронної комунікації, дотриманні правил поведінки в Іпіегпеї.Серед країн «нової демократії» слід відзначити інформаційні стратегії Польщі, Росії, України як таких, що прагнуть до інтеграції в європейські структури, мають політичні, регіональні інтереси, значний інформаційний потенціал та стратегічні інформаційні ресурси, здійснюють демократичні реформи, лібералізацію ринків, підтримують принципи вільного вираження поглядів і прав людини в галузі комунікації та інформації. Якщо для розвинутих європейських країн становлення інформаційного суспільства та пов'язаних з ним реформ в економіці, політиці та соціальній сфері є першочерговими завданнями подальшого розвитку, то для країн з перехідною економікою пріоритетами державної політики в інформаційній сфері є демократиза¬ція засобів масової комунікації, заборона цензури, створення інформацій¬ного законодавства, гармонізація національних і європейських правових стандартів, забезпечення інформаційного суверенітету та інформаційної безпеки держав, розвиток інформаційних магістралей, електронних послуг та інформаційної індустрії. В умовах здійснення політичних, ринкових та соціальних реформ, спинення гіперінфляції, становлення демократичних інституцій країни «нової демократії» визначають основні цілі інформаційної політики, враховуючи, перш за все, національні інтереси і політичні устремління.Національна інформаційна політика Республіки Польщі зорієнто¬вана на побудову вільного відкритого суспільства, забезпечення прав людини за статтею 19 Загальної декларації прав

людини (1948 р.), впровадження концепції вільного транскордонного обігу інформації, створення незалежних і плюралістичних мас-медіа.Новий інформаційний порядок, зазначається в Програмі розвитку комунікації та інформації уряду Польщі (1988 р.), покликаний лібералізувати інформаційний сектор, врегулювати форми державного контролю, розвинути приватні структури і забезпечити широкий доступ громадськості до системи прийняття політичних рішень, деідеологізу-вати засоби масової комунікації, прийняти нові закони, які б відтворили нові реалії.Правовим підґрунтям інформаційної політики Польщі є прийняті у 1989-92 рр. «Закон про пошту і телекомунікації», «Закон про телебачення і радіомовлення», «Закон про державні відносини з римською католицькою церквою в Республіці Польща», в яких визначаються напрями інформаційної політики, встановлюються технологічні стандарти інформаційного зв'язку, форми залучення іноземних інвестицій (від 33%-49% зарубіжного капіталу), ліцензування інформаційної діяльності. Окремо визначені права церкви на інформа¬ційну діяльність, з огляду на значний вплив клерикальної інформації на політичні пріоритети та моральність польського суспільства. Законом передбачено право католицької церкви на власну інфоінфраструктуру, створення комп'ютерних мереж, систем електронного зв'язку, телерадіомовлення, друкованої продукції.Основні напрями діяльності уряду Польської Республіки у галузі нових технологій - розвиток комп'ютерних мереж (суспільних магістралей, «РиЬІісгпу Бозїер сіо Іпіегпеїи», локальних мереж, приватних систем, РоІЬох; СОМКЕТ; КеіСаіе; супутникового та мобільного зв'язку); підтримка інформаційного бізнесу, використання національних терміналів для транспортування масивів інформації, поширення сфери інформаційних послуг (Ро1$ка опііпе; Іпгопеі; Іпісгпеї-8егуіе§); вдосконалення традиційних медіа і конвергенція засобів зв'язку.К. Якубович (голова польського комітету з реформування мас-медіа) зазначив у доповіді Сеймові Польщі, що «.. .жоден демократичний уряд, жодна демократична країна не може існувати без незалежних і плюралістичних мас-медіа. Лібералізація політичної та економічної систем зумовлює деідеологізацію засобів масової комунікації, скасування певних форм державного контролю і саморегулювання ЗМК згідно з європейськими і міжнародними стандартами відповідальності». В умовах плюралізму і рівності можливостей мас-медіа повинні забезпечувати потреби громадськості в інформації і відображати роз¬маїття поглядів, самобутність культур національних меншин, спільнот та нації. На сучасному етапі національна інформаційна політика Польщі формується під впливом політичних пріоритетів країни (членство в ЄС, НАТО, ЦЄІ), програм становлення інформаційного суспільства в Європі та медіаконцентрації в регіоні, інтеграції польського інформаційного ринку у прибалтійський сектор економіки [352].Інформаційна політика Росії реалізує принципи побудови оптималь¬ної інформаційної інфраструктури, використання нових комунікаційних технологій у всіх сферах діяльності держави і суспільства, вільного обігу інформації, забезпечення інформаційної безпеки.Динамічний розвиток міжнародних мереж, глобальної електронної комерції, прикладних систем управління інформаційними ресурсами обумовили основні напрями інформаційної політики Росії: створення і розвиток електронної системи органів державного управління і влади суб'єктів федерації; формування єдиної технологічної інформаційної політики на рівні світових стандартів; забезпечення сертифікації, ліцензування інформаційних продуктів; правова охорона інформації; формування ринку інформаційних ресурсів; вдосконалення інформацій¬ної освіченості населення; конверсія інфраструктури комунікацій військового призначення; забезпечення вільного доступу до інформації в глобальних мережах для широкої громадськості; демократизація засобів масової комунікації [353].Інформаційна політика Росії забезпечується рішеннями органів державної влади, законодавством країни, зокрема Законом про участь у міжнародному обміні інформацією (1994 р.); Концепцією формування і розвитку єдиного інформаційного простору Росії і відповідних державних інформаційних ресурсів (1998 р.); Концепцією інформати¬зації Росії (1993 р.); Законом про інформацію, інформатику та інформатизацію (1995 р.), а також федеральними цільовими та

галузевими програмами. У них визначаються першочергові завдання щодо інформатизування Росії та становлення демократичних інститутів, а саме: інтеграція інформаційного середовища Росії в міжнародний інформаційний простір; демонополізація інформаційних служб і структур - власників інформаційних ресурсів; розвиток інформаційного ринку спільно з державним регулюванням; створення умов для підприємництва в інформаційній сфері; конституційні гарантії свободи слова і засобів масової інформації. У програмах закладено гуманістичні ідеї свободи слова і соціальної відповідальності, дотримання балансу інтересів, становлення професійної корпоративності та механізмів саморегулювання ЗМК, етичні й соціальні норми і принципи. Інформаційна політика Росії визначає завдання, а реалізація стратегії залежить від політичної волі державної влади, економічної і фінансової стабільності, свідомості суспільства.Для гармонізації міжнародного співробітництва у сфері комунікації 1998 р. підписано угоду між урядом РФ та Європейською комісією ЄС. У Росії створено урядові органи (Державний комітет РФ з телекомуні-кацій, Комітет з інформаційної політики та зв'язку Державної Думи Федеральних зборів РФ, Постійну Палату з державної інформаційної політики, Політичну консультативну раду при Президенті РФ, Судову Палату з інформаційних спорів при Президенті РФ), завданням яких є розробка концептуальної бази становлення в Росії інформаційного суспільства і підготовка основоположних документів - Концепції державної інформаційної політики, Концепції формування інформацій¬ного суспільства в Росії, Концепції розвитку законодавства РФ у галузі інформації та інформатизації, Концепції інформаційної безпеки Росії (2000 р.), Програми «Електронна Росія» (2001 р.). Концепція державної інформаційної політики РФ (1998 р.), затверджена відповідно до законодавства країни, впроваджується органами державної влади на федеральному рівні чи на рівні суб'єктів Федерації, у ній проголошено базові принципи Державної інформаційної політики: принцип відкритості - всі заходи інформаційної політики обговорюються суспіль¬ством і держава враховує громадську думку; принцип рівності інтересів - політика держави враховує інтереси всіх учасників інформаційної діяльності, незалежно від становища в суспільстві, форми власності і громадянства; принцип системності - всі реалізації прийнятих рішень моделюються, їх наслідки беруться до уваги для об'єктів і суб'єктів інформаційної діяльності, яких ці рішення стосуються; принцип пріори¬тетності виробника - за рівних умов пріоритет належить конкуренто¬спроможному національному виробникові інформаційно-комунікацій¬них засобів, товарів і послуг; принцип соціальної орієнтації - основні заходи державної інформаційної політики повинні забезпечувати соціальні інтереси російського суспільства; принцип державної підтрим¬ки - заходи інформаційної політики, які спрямовані на інформаційний розвиток соціальної сфери, фінансуються державою; принцип пріоритет¬ності права - розвиток і застосування правових методів є пріоритетним щодо економічних та адміністративних рішень в інформаційній сфері.Реалізація державної інформаційної політики сприяє формуванню єдиного інформаційного простору Росії, інтегрування у світовий інформаційний простір, забезпечує інформаційну безпеку держави, суспільства, індивіда, впливає на демократичні орієнтації масової свідомості, становлення сфери інформаційних послуг, вдосконалення правового регулювання інформаційних суспільних відносин. Державна інформаційна політика повинна сприяти зміцненню державності Росії, забезпечувати зв'язок Центру і регіонів, сприяти вдосконаленню федералізму і збереженню єдності країни. Для здійснення цих заходів необхідне ефективне управління інформаційними ресурсами, інформа¬ційно-телекомунікаційною інфраструктурою, створення вітчизняного інформаційного виробництва, ринку інформаційних технологій, засобів, товарів і послуг, вдосконалення діяльності електронних і друкованих засобів масової комунікації. Державну інформаційну політику уряд РФ розглядає як провідну стратегію демократичних перетворень суспільства, держави і проводить широку пропагандистську кампанію на підтримку основних її положень у суспільстві. У Концепції сформульована інформаційна політика в таких галузях, як інформаційні ресурси, інформаційно-комунікаційна інфраструктура, інформаційні і телекомунікаційні технології, системи і засоби їх реалізації, виробництво і споживання засобів

інформатизації, інформаційних товарів і послуг, науково-технічний і виробничий потенціал інформатизації, телекомуні-кацій і зв'язку, ринок інформації, інформаційних технологій, засобів, товарів і послуг, комп'ютеризація, політика в галузі масової інформації, інформаційне право, системи забезпечення інформаційної безпеки, взаємодія інформаційно-телекомунікаційної інфраструктури Росії з глобальними інформаційними магістралями. Національна інформаційна політика Росії передбачає стратегічні цілі і завдання інформаційного розвитку країни, орієнтовані на провідну геополітичну і економічну роль країни в XXI столітті [354].Головною метою національної інформаційної політики України передбачається прийняття концепцій та програм інформаційного суспільства, інформатизації державного управління, інформаційної безпеки та формування національної інфоінфраструктури, створення інформаційного кодексу, забезпечення національних інтересів на міжнародній арені.Інформаційна політика України враховує ціннісні орієнтації суспільства, зміну масової свідомості з часу проголошення незалежності, інформаційне об'єднання регіонів, демонополізацію інформаційного сектору, впровадження нових мультимедійних засобів зв'язку в усі сфери державного управління. Основні принципи національної інформаційної політики: гарантованість права на інформацію, відкритість, доступність та вільний обіг інформації в суспільстві, законність одержання, використання і зберігання інформації.Проблема реалізації національної інформаційної політики викликає гостру дискусію в законодавчому органі держави, у виконавчих структурах, про що свідчать слухання у Верховній Раді України щодо регулювання інформаційного простору, захисту інформаційного суверенітету країни, лібералізації телекомунікацій, незалежності та плюралізму засобів масової комунікації, становлення інформаційного бізнесу за європейськими стандартами. Нагальним питанням утвердження інформаційного суверенітету держави є визначення зовнішніх і внутрішніх інформаційних загроз, до яких відносять непрозорість для України міжнародного інформаційного простору, децентралізацію контролю за інформаційною діяльністю і регіональні проблеми, інформаційну експансію країн «близького зарубіжжя» (зокрема Росії), використання «інфоструктури» для транзиту масивів інформації через кордони держави на умовах транснаціональних інформаційних монополій.Інформаційний суверенітет держави повинен підтримуватись ефективними механізмами нейтралізації усіх видів інформаційних загроз. Виважена державна політика в галузі комунікації має забезпечити становлення інформаційної економіки, а згодом інформаційного суспільства - головної мети європейських країн на XXI століття. Україна, яка прагне до європейської інтеграції, асоційованого членства в Євросоюзі, узгоджує свої позиції розвитку суспільства з європейськими перспективами. Високий науковий потенціал України, розробки і ноу-хау в інформаційній сфері, інформаційний потенціал і фундаментальні дослідження обумовлюють такі положення інформаційної політики, як вилив інформаційних і комунікаційних процесів на консолідацію суспільства, формування громадської думки, підприємництва і економіки, міжнародне співробітництво [355].Національна інформаційна політика забезпечується Конституцією України (1996 р.), Законом України про інформацію (1992 р.), а також іншими чинними нормативними і підзаконними актами, указами, постановами та інструкціями загального і спеціального характеру, в яких низначено верховенство міжнародної норми і національні пріоритети. І Ісй пакет законодавчих документів створює нормативно-правові засади розвитку національної політики в галузі інформації. Інформаційне законодавство України визначає: загальні права людини (право на свободу слова, вільне вираження поглядів, обмін інформацією на основі градиційних і нових технологій); право засобів масової інформації (незалежність і плюралізм друкованих ЗМК, телерадіомовлення, український сегмент глобальної мережі Іпіегпеї для забезпечення вільного і рівноправного доступу до глобальних інформаційних ресурсів; впровадити європейські стандарти для комп'ютерних систем та інформаційних технологій; сприяти розвиткові української індустрії програмного забезпечення, національних лінгвістичних комп'ютерних систем; розвинути систему

дистанційної освіти за новими напрямами підготовки спеціалістів - «інформаційне суспільство», «інформаційне право», «інформаційна економіка», «інформаційна безпека», «міжнарод¬ні інформаційні відносини», «міжнародні інформаційні системи і технології», «електронна комерція», «інфоетика», «медіаполітика інформаційного суспільства» та мережу електронних бібліотек і дистанційного доступу до інформаційних бібліотечних ресурсів; розробити програму впровадження цифрового телебачення і транс¬формації медійного сектору; забезпечити інституційну підтримку інформаційного суспільства, прогресивний законодавчий процес; підтримати ініціативи на різних рівнях щодо проектів електронної комерції, електронних бірж, аукціонів, торгів, впровадити системи електронних безготівкових розрахунків та електронного підпису; впровадити телемедицину для підвищення якості діагностики і медичних послуг; забезпечити поширення культурних цінностей та історичної спадщини українського суспільства за допомогою мультимедійних технологій; сформувати відповідну позитивну громадську думку; забезпечити реалізацію стратегії європейської інтеграції та інформаційного суспільства.Концептуальні напрями національної інформаційної політики містять різні за своїми характеристиками складові регіональних стратегій і світових підходів до розвитку постіндустріальної цивілізації. Концепція інформаційного суспільства, зміна традиційних економічних відносин, нова система комунікацій і вплив нових технологій на соціальну сферу обумовлюють нові тенденції загальних політичних рішень, нового всесвітнього мислення, нових шляхів інтегрування держав як на регіональному, так і глобальному рівнях.У той же час глобальні перспективи дають можливість визначити національні відмінності і пріоритети, шляхи координації політичної волі держав, грунтовані на поєднанні державних інтересів із приватним бізне¬сом, фінансуванні нового гармонійного суспільства, розвитку вільної конкуренції, конвергенції засобів комунікації. Концентрація комунікації в Європі та інших регіонах світу впливає на громадську свідомість, на усвідомлення спільної ідеї розвитку і спільної спадщини цивілізації. Національні пріоритети встановлюють баланс між культурними національними цінностями і глобальними процесами: у концепціях світового розвитку підкреслюється необхідність збереження культур¬ної самобутності і національної ідентичності держав як необхідного компонента реалізації регіональної і глобальної інформаційної політики.Здійснений в розділі багатовимірний триступеневий аналіз (на глобальному, регіональному та локальному рівнях) функціонального стану інформаційних систем різних суспільств дав можливість визначити їхні параметральні характеристики, ступінь адаптованості до сучасної світової мережі комунікацій, з'ясувати потенційні можливості безпосередньої участі та ролі в міжнародному інформаційному полі.Особливості національного розвитку суспільних систем впливають відповідним чином на інформаційну політику та процеси глобальної комунікації і на можливості інтеграції у складну систему міжнародних інформаційних відносин. Посилення тенденцій до глобалізації політич¬них, економічних та інформаційних міжнародних відносин свідчить про домінантну роль у цьому процесі інформаційно-комунікаційних та інших високих технологій, відкриваючи якісно нові можливості для прискореного прогресивного розвитку цивілізації в XXI столітті.Зважаючи на глобальні тенденції, Україна здійснює кардинальне реформування інформаційно-комунікаційної сфери для забезпечення національної участі в міжнародних програмах становлення інформацій¬ного суспільства та європейської інтеграції, для розв'язання внутрішніх державотворчих проблем, трансформації економіки та використання глобального інтелектуального надбання.

1. Стратегічною метою міжнародних організацій та країн Європи є прискорений розвиток європейського інформаційного суспільства, інтеграція і конкурентоспроможність на світових ринках за умови збереження багатокультурності і національної самобутності, забезпе¬чення вільного вираження поглядів і свободи засобів масової комунікації, рівного доступу до надбань

цивілізації у цифровій формі. 2. Пан'європейська інформаційна політика реалізується в рамках компетенції міжнародних регіональних організацій, які вирішують весь комплекс політичних, економічних і соціальних проблем європейських країн. У політичній площині - це вдосконалення нового суспільного середовища, поглиблення міждержавного співробітництва в умовах становлення інформаційного суспільства, забезпечення вільного обігу інформації в суспільстві для підвищення ступеня демократичної участі країн у політичних процесах; в економічній площині - побудова економіки знань (інформаційної економіки), використання інформацій¬них ресурсів та потенціалу Європи для конкурентоспроможності в міжнародному економічному середовищі, недопущення економічних злочинів у кіберпросторі; у соціальній площині - це забезпечення соціальних і трудових прав населення Європи у зв'язку із зміною технологічного укладу (працевлаштування в інформаційному суспільстві), вільний доступ до ресурсів мережі Ішегпеї, недопущення розшарування суспільства за інформаційною ознакою на «інформаційно багатих» та «інформаційно бідних»; у культурній площині - це усвідомлення, що новий електронний світ має відображати культурну різноманітність і національну ідентичність, поширення нового суспільного блага (ідей, знань, інформації) на рівноправних підставах для всіх народів європейського регіону, використання спільної європейської інформаційної спадщини на благо цивілізації. Комунікація як пріоритетна програма діяльності входить до всіх проектів міжурядо¬вих європейських організацій, концепцій зовнішньополітичної діяль¬ності європейських держав, є складовою економічного розвитку регіону.3. Європейський вимір глобального інформаційного суспільства, втілений в Окінавській Хартії Глобального Інформаційного суспільст¬ва - 2000, викладено у таких положеннях: використання можливостей нових комунікаційних технологій; подолання технологічного розриву між країнами Європи і ефективне співробітництво в галузі високих технологій і ринку; сприяння участі у становленні інформаційного суспільства і нової економіки; прогресивний розвиток. Розв'язання проблеми інформаційного розриву пов'язано із зустрічними ініціативами країн, що розвиваються, про участь у глобальному інформаційному процесі, трансформації економіки і менталітету суспільства; з прийняттям політичних рішень про національні програми інформацій¬ного суспільства, підтримку інформаційних технологій і конкуренції в економіці; створення відповідної нормативної бази, використання інформаційних технологій у соціальній сфері, заохочення муніципаль¬них ініціатив.4. Концепція європейської інтеграції визначила, що Європа програє на міжнародній арені по двох позиціях: 1) запровадження нових інформаційних та інших високих технологій; 2) забезпечення європейської регіональної безпеки, тому нова політика європейської інтеграції є позитивним процесом для зміцнення позицій альянсу в світі, але європейське співтовариство усвідомлює, що процес розвитку глобальної цивілізації є незворотним. Глобальні процеси впливають на національні та регіональні відносини, і завдання європейської спільноти полягає в узагальненні позитивних і негативних наслідків становлення інформаційного суспільства, трансформації демократичних інститутів, охорони основних прав і свобод людини в нових умовах, у захисті плюралізму і незалежності засобів масової комунікації, збереженні національного розвитку, культурної самобутності і мовного розмаїття країн Європи. Мета регіональної політики, за документами міжнародних організацій, полягає в консолідації національних ресурсів, координації діючих і майбутніх об'єктів «інфоструктури», ліквідації диспропорцій в інформаційних потоках, забезпеченні національної суверенності та культурної самобутності, інтеграції в міжнародний інформаційний простір і міжнародний розподіл праці.5. Європейська інформаційна політика реалізується через стратегії, програми і проекти міжурядових регіональних організацій, таких як Рада Європи (РЄ), Європейський Союз (ЄС), Організація з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ), Центральноєвропейська Ініціатива (ЦЄІ), Організація Північноатлантичного Співробітництва (НАТО), у рамках яких розглядаються і вирішуються проблеми становлення інформаційного суспільства в Європі, розвитку

«інфоструктури», інформаційних комунікаційних магістралей, телекомунікаційних мереж, проблеми інформаційної економіки, електронної торгівлі.6. Компаративний аналіз регіональних концепцій моделейміжнародного співробітництва у сфері інформації і комунікації даєпідстави зробити такі узагальнення: 1) пошуки належних концепцій івироблення моделей їхнього втілення набувають дедалі більшогорозмаху; 2) вони підпорядковані намаганням забезпечити національні інтереси; 3) однак при цьому наштовхуються на супердилему -необхідність узгодження власних інтересів з інтересами інших суб'єктів і загалом новітніми тенденціями цивілізованої комунікації; 4) традиційна великодержавна позиція Росії впливає на процеси міждержавного співробітництва в країнах-учасницях СНД.7. Концептуальні напрями національної інформаційної політики містять різні за своїми характеристиками складові регіональних стратегій і світових підходів до розвитку постіндустріальної цивілізації. Національні пріоритети встановлюють баланс між культурними національними цінностями і глобальними процесами: у концепціях світового розвитку підкреслюється необхідність збереження культурної самобутності і національної ідентичності держав як необхідного компонента реалізації регіональної і глобальної інформаційної політики.

РОЗДІЛ 4

ПОЛІТИЧНІ ІМПЕРАТИВИ ЄВРОПЕЙСЬКИХ ОРГАНІЗАЦІЙ В ГАЛУЗІ ІНФОРМАЦІЇ І КОМУНІКАЦІЇ

4.1. Концепції інформаційної політики Ради Європи та Європейського Союзу

Етапними в історії європейської інформаційної політики можна вважати 80-ті роки XX століття, коли європейські мережі засобів комунікації (Євронет, телекомунікації, засоби масової інформації) зазнали глибоких структурних змін, обумовлених як політичним розвитком, так і появою на європейському ринку нових технологій, інформаційних продуктів і послуг.У країнах Західної Європи були реалізовані програми лібералізації і приватизації ЗМК; почалося формування регіональної інфоінфра-структури для забезпечення транскордонного телерадіомовлення, кабельного телебачення і супутникового обміну телеінформацією; були прийняті європейські документи для правового регулювання інформа¬ційної діяльності суспільних і приватних засобів комунікації та зв'язку. З огляду на технологічні можливості обговорювалися перспективи створення європейського інформаційного ринку, медіа-концентрації, створення європейських інформаційних ТНК та їх участь у міжнародних проектах і глобальних комунікаційних процесах, проникнення в інформаційний простір центральноєвропейських і східноєвропейських країн [357].Політичні зміни в країнах Центральної і Східної Європи обумовили глибокі зміни в інформаційному середовищі, демократизацію засобів масової комунікації, розвиток плюралізму вираження поглядів, відмову під монопольного державного регулювання і контролю інформаційної діяльності. Посилення політичної активності засобів комунікації нплинуло на регіональну інформаційну політику європейських <>рі анізацій Міжнародні інститути Західної Європи - Рада Європи, Європейсь¬кий Союз, Організація з Безпеки і Співробітництва в Європі, Організація Північноатлантичного Договору та Центральноєвропейська Ініціатива - здійснюють активну міжнародну політику в галузі інформації та комунікації, орієнтуючись на співробітництво з окремими державами, міжнародними організаціями, альянсами та неурядовими інституціями. Пріоритетними сферами інформаційного співробітництва країн і міжнародних організацій Західної Європи є створення регіональних інформаційних мереж, конвергенція засобів

комунікації, формування науково-технічного потенціалу в галузі комунікації та регіональних інформаційних ресурсів, інтенсифікація досліджень та створення правової і регулятивної бази для інформаційної діяльності в регіоні.Рада Європи (об'єднує 42 країни, серед яких 15 - посттоталітарні держави) - одна з найавторитетніших міжурядових політичних організа¬цій, основними напрямами діяльності якої є захист та зміцнення плюра-лістичної демократії і прав людини, пошук шляхів вирішення соціальних проблем, підтримка європейської культурної самобутності, розвиток політичного партнерства з новими демократіями в регіоні, надання допо¬моги країнам континентальної Європи в їх політичних, законотворчих та конституційних реформах. Організація РЄ була заснована у 1949 р. коаліцією держав - Велика Британія, Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швеція, Норвегія, Данія, Німеччина, Австрія, Італія, Греція, Туреччина, Кіпр, Ірландія - з метою забезпечення міжнародного спів¬робітництва для захисту і реалізації національних інтересів, перетворен¬ня Європи на демократичний і безпечний простір. Політичні повнова¬ження РЄ базуються на принципах верховенства права і демократії.Організація здійснює свою діяльність через спеціалізовані установи та структурні підрозділи політичної, правової та загальної компетенції. До політичних відносять: Комітет Міністрів, який забезпечує виконавчі рішення та керує діяльністю організації; урядові експертні комітети, що втілюють рішення Комітету шляхом розробки рекомендацій, резолюцій, конвенцій та інших правових і неправових документів; Парламентську Асамблею, яка є дорадчим форумом РЄ та об'єднує представників парламентів країн-членів; Конгрес європейських місцевих та регіональних органів влади, який сприяє розвиткові демократії на місцевому та регіональному рівнях, судові та інші структури, які здійснюють свої функції згідно з положеннями конвенцій чи угод, укладених під егідою РЄ [358].Комітет Міністрів РЄ безпосередньо представляє уряди країн-членів і як виконавчо-розпорядчий орган, до складу якого входять міністри закордонних справ країн-членів або їх постійні представники, визначає основні напрямки діяльності організації, розглядає та ухвалює рішення щодо прийнятих Парламентською Асамблеєю рекомендацій, пропозицій міжурядових комітетів та документів конференцій галузевих міністерств, затверджує програму діяльності РЄ та її бюджет. Рішення Комітету Міністрів передаються урядам країн-членів як проекти європейських конвенцій та угод щодо участі в них, декларацій та резолюцій з політич¬них питань міжнародного співробітництва. Свою діяльність Комітет Міністрів здійснює через підпорядковані йому директорати, комітети та підкомітети.Комітет Міністрів має повноваження на лроведення політичного діалогу; здійснення зв'язків із ПАРЄ; здійснення зв'язків із Конгресом європейських місцевих і регіональних органів влади; підготовку та прийняття конвенцій, угод та рекомендацій; прийняття бюджету; прийняття та контроль за виконанням міжурядової програми діяльності; прийом нових членів; розробку програм співробітництва і допомоги країнам Центральної і Східної Європи; контроль за виконанням Європейської конвенції з прав людини; участь в організації та проведенні спеціалізованих конференцій міністрів країн-членів РЄ.Міжурядова програма дій, яку щорічно приймає Комітет Міністрів, є робочою програмою організації і має на меті поглиблення рівно¬правного співробітництва між країнами-членами Ради Європи. Поточна програма (2000-2001 рр.) об'єднує три політичні завдання: зміцнення єдності і стабільності в рамках європейського демократичного простору; заохочення політики інтеграції до РЄ країн Центральної і Східної Європи; надання Раді Європи більшої відкритості щодо різноманітних форм поглибленого співробітництва з іншими міжнародними орга¬нізаціями, місцевими і регіональними органами влади, європейською спільнотою. Для здійснення цих завдань у програмі закладено понад 60 комплексних проектів, а також низку заходів і дій оперативного характеру, пов'язаних із практичною реалізацією. Поняття демократії, прав людини і верховенства права є базовими для програми, відображають гуманістичну сутність РЄ і той внесок, який держави і суспільства можуть зробити в міжнародне співробіт-ництво в умовах

демократії на всьому європейському континенті. Міжурядова робоча програма реалізується в таких сферах діяльності, як демократія і права людини; ЗМК, зв'язок, телекомунікації, мультимедіа; транскордонне співробітництво; співробітництво в галузі прав людини; життя і працевлаштування в інформаційному суспільстві; охорона здоров'я; охорона довкілля; освіта, культура і національна спадщина; інформаційна молодь.Міжурядова робоча програма фінансується з бюджету Ради Європи (понад 10% від бюджету), до якого додаються фінансові інвестиції (прямі і непрямі) спеціалізованих міністерств, адміністративно-територіальних інститутів, у разі потреби - приватного сектору. Кошти, що надходять на реалізацію програми, становлять єдиним пакетом понад 1 млрд. 300 млн. французьких франків. Прагнення країн-членів РЄ спільно діяти в рамках міжурядової програми реалізуються через Комітет Міністрів РЄ, який забезпечує політичне керівництво міжурядовим співробітництвом.Перша міжурядова робоча програма РЄ у галузі інформації і комунікації була прийнята в 1976 році і стосувалася розвитку співробітництва між країнами-членами РЄ у сфері зміцнення свободи вираження поглядів та ЗМК, а також вільного обміну інформацією та ідеями. Програма передбачала сприяння політиці свободи інформації на міжнародному і національному рівнях, розробку узгодженої європейської інформаційної політики та визначення пріоритетів співробітництва в медіасфері.Так, Комітет експертів із прав людини організував семінар із проблем права доступу до урядової інформації (1976 р.) і визнав необхідність створення міжурядових документів, які забезпечуватимуть ці права. 3 1981 року міжурядова робоча програма РЄ у галузі інформації і комунікації розробляється і контролюється в рамках Директоратів із прав людини, мас-медіа, інформаційних технологій, документаційно-інформаційного менеджменту. У подальших міжурядових робочих програмах (1985-2000 рр.) розглядалися такі політичні проблеми, як «ЗМК і конфлікти», «Плюралістична демократія», «ЗМК у пан'європей-ській перспективі», «ЗМК і толерантність», «Аудіовізуальне піратство»,«Комп'ютерна злочинність», «Культурна політика телерадіомовлення», «Принципи свободи вираження поглядів і захист репутації», «Саморегулювання ЗМК у Європі», «Вплив інформаційних технологій на права людини» та інші.Реалізація програм РЄ втілюється у директивах Комітету Міністрів до країн-членів організації, конвенціях, рекомендаціях, резолюціях, деклараціях із проблем інформації і комунікації. Конвенції є зобов'язальними для країн, які їх ратифікували; рекомендації мають факультативний характер та виражають формальні наміри, вони не є зобов'язальними для країн-членів, за винятком вказівки на їх зобов'язальність. Важливість цих документів полягає в тому, що вони визначають певні проблеми та необхідність їх вирішення на міжнарод¬ному рівні. У рекомендаціях фіксуються критерії для можливого встановлення на їх основі зобов'язальних норм і правил на вищому (у конвенціях) правовому рівні. Резолюції та декларації мають характер морального впливу через сформульовані в них принципи міжнародних інформаційних відносин.Рада Європи активно займається проблемами правового регулю¬вання європейського інформаційного поля, про що свідчать міжнародні угоди з питань телерадіомовлення, які мають на меті сприяти розширенню європейського аудіовізуального простору, охороняти права інтелектуальної власності, забезпечити доступ до універсальних інформаційних послуг (Європейська угода про обмін програмами теле¬фільмів, 1958 р.; Європейська угода про захист телемовлення, 1960 р. (з Протоколом 1965 р. та Додатковими Протоколами 1974 р., 1983 р.); Європейська угода про захист телерадіомовлення, що ведеться зі станцій поза національними територіями, 1965 р.; Європейська конвенція про інформацію щодо зарубіжного законодавства, 1968 р.; Європейська конвенція про авторське право та суміжні права в галузі транскордонного супутникового мовлення, 1980 р.; Європейська конвенція з транс¬кордонного телебачення, 1989 р. та ін.).

Політичні дискусії в ПАРЄ про концентрацію комунікації в Європі, про становлення нового суспільного ладу - інформаційного суспільства та нової економіки на основі комунікаційних технологій втілилися у резолюціях та рекомендаціях Ради Європи - Я 848 (1985 р.) про боротьбу З аудіовізуальним піратством, К 1064 (1987 р.) про культурні параметри радіо в Європі, К 887 (1987 р.) про Європейський рік кінематографії, К. 1077 (1988 р.) про використання ЗМК під час виборчих кампаній, К 1098 (1989 р.) про співробітництво в аудіовізуальній галузі між Сходом і Заходом, К 937 (1990 р.) про вплив телекомунікацій на Європу, Я (96) 10 про гарантії незалежності суспільних засобів масової комунікації, Я (99)1 про плюралізм засобів масової комунікації, К (99)14 про універсальні суспільні комунікаційні та інформаційні послуги, И (99)15 про заходи щодо висвітлення в засобах масової комунікації виборчих кампаній [359].Парламентська Асамблея Ради Європи як статутний орган РЄ є дорадчим інститутом. Вона складається з представників кожної з країн-членів, які обираються або призначаються національними парламентами (до ПАРЄ входять 236 представників та 236 заступників від парламентів кожної із країн-членів) і представляють у ПАРЄ національні інтереси в європейському співробітництві. Асамблея проводить чотири пленарні сесії на рік. Для інших країн із Центральної та Східної Європи встановлено спеціальний статус запрошеного для заохочення їх до вступу в організацію. Незважаючи на дорадчий характер діяльності, ПАРЄ відіграє важливу роль в організації загалом та у визначенні основних напрямів функціонування Комітету Міністрів РЄ, у процесі вступу нових членів до РЄ та в моніторингу виконання взятих ними зобов'язань, виступаючи унікальною формою співробітництва парламентарів європейських країн.Конгрес європейських місцевих та регіональних органів влади складається з двох палат, одна з яких представляє органи місцевої влади, а друга - регіони. Його функції полягають у підтримці та сприянні політичній та фінансовій автономії європейських місцевих та регіональних властей, зміцненні демократичних інститутів на місцевому рівні, особливо у країнах, які стали на демократичний шлях розвитку.Європейський суд із прав людини, створений згідно з протоколом № 11 до Європейської Конвенції про права людини, функціонує на постійній основі, його юрисдикція поширюється на всі питання, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції та протоколів до неї.- Рішення Європейського суду за статтею 10 Європейської Конвенції про права людини на вільне вираження поглядів та обмін інформацією як традиційними засобами, так і за допомогою нових технологій, стосуються свободи вираження поглядів у друкованих ЗМК (рішення у справі газет «Обсервер» і «Гардіан» (Тпе ОЬЗЄГУЄГ апа1 Оиагсііап Ке\узрарег8 Псі) від 26 листопада 1991 р.; свободи вираження поглядів у сфері телерадіомовлення (суд у березні 1990 року у справі «Гроппера Радіо АГ» та інших проти Швейцарії ухвалив своє перше рішення стосовно електронних засобів масової інформації; свободи вираження поглядів у мережі кабельного телебачення (справа «Телесистем Тіроль Кабель-телевізьон» була вилучена з реєстру справ Суду в результаті дружнього врегулювання між урядом і заявником; свободи доступу до телетрансляцій (рішення у справі «Аутронік АГ» (Ашгопіс АО) від 22 травня 1990 р. про відмову держави-транслятора надати дозвіл приймати незакодовані телевізійні програми; доступу до електронних ЗМК; доступу до урядової інформації (рішення у справі Леандера (Ьеапаег) від 26 березня 1987 р. (відмова заявникові в доступі до секретної інформації, що мала відношення до заявника); свободи вираження політичних поглядів (рішення у справі Лінгенса від 8 липня 1986 р., (на заявника, згідно зі статтею III Кримінального кодексу Австрії, було накладено штраф за дифамацію у пресі австрійського політичного діяча); висловлювання комерційного змісту (у справі «Маркт Інтерн Ферлаг ГмбХ» та Клауса Беєрмана» проти Федеративної Республіки Німеччини; захисту суспільних інтересів (рішення у справі Хендісайда (Напаузісіе) від 7 грудня 1976 р.; підтримання авторитету та безсторонності правосуддя (рішення у справі Де Хаса та Гейсельса від 24 лютого 1997 р.); захисту персональної інформації, а також поваги до приватного та сімейного життя. У більшості випадків судові рішення підтверджували порушення Європейської Конвенції з прав

людини і зобов'язували країни-члени РЄ вжити заходів для врегулювання конфліктних ситуацій [360].Діяльність РЄ у галузі прав людини, демократії та засобів масової комунікації зосереджена в її директоратах, комітетах та робочих групах, які виносять на обговорення актуальні проблеми міжнародних інформаційних відносин, пропозиції щодо прийняття законодавчих актів про вплив нових технологій на права людини, демократичні цінності і суспільну свідомість, розробляють конкретні проекти міжурядового співробітництва щодо побудови інформаційного суспільства. Діяльність керівного Директорату з мас-медіа (СОММ), який складається з експертів, призначених урядами країн-членів РЄ, спрямована на розвиток співробітництва між країнами-членами РЄ у галузі ЗМК, на перспективи і пріоритети взаємовідносин в умовах європейської інтеграції, концентрації медіа та еволюції комунікаційних процесів із метою подальшого зміцнення свободи поглядів та інформації у плюралістичному демократичному суспільстві, а також вільного обміну інформацією. СОММ готує та проводить міжнародні європейські конференції на рівні міністрів з інформаційної політики країн-членів, на яких обговорюються проблеми регіонального характеру, розробля¬ються директиви європейської інформаційної політики та критерії європейського співробітництва у галузі ЗМК у рамках РЄ.Результати політичного співробітництва країн-членів Ради Європи відображені в документах спеціалізованих конференцій з інформації і комунікації 1986-2000 рр.Перша Європейська Конференція Комітету Міністрів РЄ з інформаційної політики проходила у Відні (Австрія) 9-10 грудня 1986 року за основною темою «Майбутнє телебачення в Європі», де розглядалися перспективи координації європейської інформаційної політики, сприяння розвиткові європейської аудіовізуальної продукції, суспільного і приватного телебачення. Було прийнято рішення про регулярні проведення засідань Комітету Міністрів РЄ з проблем інформації (одне на три роки) та узгодження інформаційної політики країн-членів Ради Європи. Також було запропоновано зміни у правовому регулюванні інформації в Європі щодо транскордонного телебачення, зокрема: Резолюцію № 1 «Про сприяння виробництву європейської аудіовізуальної продукції»; Резолюцію № 2 «Про суспільне і приватне телерадіомовлення»; Резолюцію № 3 «Про наступну конференцію»; декларацію про транскордонне телебачення в Європі.У резолюції № 1 було зафіксовано необхідність міжнародного обміну інформацією, зокрема, телепрограмами з використанням нових технологій (через супутники, кабельне телебачення, аудіовідео-продукцію), забезпечення конкурентоспроможності європейських інформаційних продуктів та виробників на світових ринках, заохочення країн з обмеженим географічним та лінгвістичним ареалом до активної участі у виробництві та поширенні аудіовізуальної продукції в Європі. Інформаційна політика Ради Європи (1986 р.) передбачала заходи, спрямовані на стимулювання інвестицій на європейському і національ¬ному рівнях, систематичний обмін інформацією за допомогою аудіовізуальної продукції європейського виробництва, посилення міжурядового співробітництва з метою розвитку євробачення та підтримки культурного розмаїття, підвищення професійної компетент¬ності та кваліфікації фахівців у галузі інформації і комунікації.Резолюція № 2 стосувалася основних принципів розвитку суспільного та приватного телебачення в Європі, створення регулятивної бази для транскордонного вільного потоку інформації та ідей. Рада Європи, підкреслено в документі, здійснює політику підтримки національних служб телебачення, приватних та суспільних телерадіо-організацій, усвідомлюючи їх важливість для вільного обміну телепрограмами і свободи виявлення поглядів, формування суспільної свідомості, збереження культурної самобутності європейських націй. Зверталась особлива увага на рекомендації РЄ К.(84)3 «Про принципи реклами на телебаченні», Р(87)17 «Про рівність між жінками і чоловіками в мас-медіа», Я(84)22 «Про використання супутників для радіо і телебачення», К(86)2 «Про принципи авторського права для супутникового та кабельного телебачення», К(86)3 «Про підтримку аудіовізуальної продукції в Європі», К(86)9 «Про авторське

право та культурну політику», на основі котрих пропонувалося сформувати стратегію інформаційної політики РЄ на найближчі роки.Декларація про транскордонне телебачення в Європі закликала країни-члени РЄ до активізування міждержавного співробітництва в і елеінформаційній сфері, до узгодження позицій європейських країн у глобальних інформаційних потоках, до розробки системи європейського інформаційного права, особливо для суспільного і приватного телерадіомовлення [361].На другій Європейській Конференції Комітету Міністрів РЄ (відбулася 23-24 листопада 1988 року в Стокгольмі, Швеція) «Європейська політика у галузі засобів масової комунікації у міжнародному контексті» обговорювалися проблеми європейського впливу на розвиток національних і багатонаціональних систем інформації і комунікації та міжнародного обігу європейської .іудіовізуальної продукції. Основним предметом політичних дискусій був проект Європейської Конвенції про транскордонне телебачення, а також спірні питання про регулювання квоти, охорону європейської кіноспадщини, рекламу на телебаченні.Прийняті документи - резолюція № 1 «Про політику щодо аудіовізу¬альної продукції»; резолюція № 2 «Про Третю конференцію»; декларація про Європейську конвенцію з транскордонного телебачення - базувалися на компромісному рішенні між делегаціями Великої Британії та ФРН.Конференція засвідчила прихильність Ради Європи до принципів вільного потоку інформації та ідей, незалежності та плюралізму інформації, які виступають необхідною базою європейської інформацій¬ної політики. Політичні завдання II Конференції зводилися до:1) збереження і підтримки свободи слова шляхом гарантій плюралізму на телебаченні, поваги до прав людини і суспільства;2) створення суспільного телебачення і забезпечення місії служіння громадськості;3) розвитку культурного та освітнього компоненту телебачення і програм, які відображають цінність та різноманітність європей¬ської культури;4) підтримки ініціатив суспільних та приватних медіаорганізацій щодо встановлення європейських критеріїв та технічних стандартів для телерадіомовлення;5) заохочення міжнародного співробітництва між європейськими та неєвропейськими партнерами;6) підтримки трансляцій (дублювання та використання субтитрів) для подолання мовних бар'єрів у поширенні телевізійних програм в європейському регіоні;7) встановлення нових форм експорту об'єднаної торгівлі європейсь¬кої аудіовізуальної продукції;8) систематичного обміну інформацією між європейськими виробниками і розповсюджувачами інформаційних продуктів.У декларації II Конференції Комітету Міністрів РЄ було також зазначено, що діяльність Ради Європи в галузі інформації і комунікації сприятиме здійсненню узгодженої політики європейських країн у секторі аудіовізуальних послуг, телерадіомовлення та кінематографії.Третя Європейська Конференція Комітету Міністрів РЄ (відбулася 9-10 жовтня 1991 р. в Нікосії, Кіпр) «Європейська медіаполітика в оновленій Європі 90-х років» була присвячена проблемам економіки засобів комунікації, політичному та культурному плюралізму ЗМК, новим каналам та засобам здійснення політики ЗМК у Європі.На конференції зазначалося, що нове політичне, економічне і технологічне середовище буде визначальним чинником розвитку європейських засобів масової комунікації у 90-х роках. Було вирішено «кликати країни-члени РЄ здійснити заходи для забезпечення незалеж¬ності і плюралізму ЗМК у Європі, для обміну досвідом у регулюванні інформаційної сфери і розробки стратегії медіаполітики в умовах концентрації ЗМК. Рада Європи підтвердила зобов'язання щодо свободи мас-медіа в оновленій Європі, гарантії доступу до урядової інформації га прозорості демократичних інститутів в інтересах суспільства.У прийнятих документах (резолюція № 1 «Про плюралізм ЗМК»; резолюція № 2 «Про нові канали і засоби масової комунікації в Європі»; резолюція № 3 «Про Четверту конференцію»; декларація

«Про політику ЗМК в оновленій Європі») відображені зміни у політичних стратегіях розвинутих країн Європи щодо впливу комунікацій на суспільство, регіональну економіку і діяльність транснаціональних корпорацій, на процеси європейської інтеграції.У резолюції № 1 підкреслено, що технологічний прогрес та інші чинники обумовили широкий доступ суспільства до різноманітних інформаційних послуг і створили прецеденти незалежного використання інформаційної продукції третіми сторонами з фінансовими наслідками для медіаорганізацій, власників ЗМК та суспільства.Комітет Міністрів РЄ прийняв рекомендацію 11(91) 14 «Про правовий захист закодованих телевізійних програм» з метою охорони авторських прав та прав інформаційної інтелектуальної власності, а також для заохо¬чення законодавчої діяльності країн-членів РЄ, створення національних законів з авторського права та права інформаційної інтелектуальної власності, прискорення роботи над проектом Європейської Конвенції з авторського права та суміжних прав.Спеціальний проект рішення Комітету Міністрів РЄ стосувався європейської аудіовізуальної політики, підтримки якісних програм, що шдображають європейську багато культурність, посилення міжурядового співробітництва, з огляду на специфічні проблеми європейських країн та місцевих регіонів з недостатнім розвитком інфоструктури та гсолінгвістичними обмеженнями. У резолюції № 2 розглядались політичні проблеми нових засобів масової комунікації в Європі і були прийняті рішення:1) забезпечити доступ усіх європейських країн до нових комунікацій¬них технологій; стимулювати обмін продукцією, новими інформаційними та комунікаційними технологіями в галузі мас-медіа; збільшити обмін інформацією, ідеями та програмами в європейському масштабі;2) здійснити заходи для комп'ютерної освіченості європейської спільноти з метою широкого доступу до нових комунікаційних послуг та продуктів;3) рекомендувати країнам-членам РЄ врахувати нові можливості комунікаційних технологій у розробці стратегій національної інформаційної політики, медіаполітики та розглянути механізми стандартизації та уніфікації інформаційних послуг на європей¬ському і національному рівнях.У декларації III Конференції зазначено, що РЄ, враховуючи принципи дійсної демократії, поваги до прав людини, які є основними принципами діяльності міжурядової європейської організації, дотримання положень Європейської Конвенції про транскордонне телебачення як конкретного прикладу свободи слова та інформації, формує європейську інформаційну політику на основі демократизації, незалежності і плюралізму ЗМК, культурного співробітництва між європейськими країнами в секторі обміну аудіовізуальними програмами, використання нових інформаційних та комунікаційних технологій, які сприяють свободі слова та вільному обміну ідеями.На Четвертій Конференції Комітету Міністрів РЄ (відбулася 5-7 грудня 1994 р. у Празі, Чехія) «Політика засобів масової комунікації у демократичному суспільстві» обговорювалися проблеми діяльності засобів масової комунікації у демократичному суспільстві, майбутнє суспільного телерадіомовлення; журналістські права і свободи.Прийняті резолюції (№ 1 «Про майбутнє суспільного телерадіо¬мовлення (вимоги до суспільних телерадіоорганізацій, джерела фінансування, незалежність і підзвітність, нові комунікаційні техноло¬гії)»; № 2 «Про журналістські свободи і права людини»; № 3 «Про П'яту конференцію»; декларація «Про засоби масової комунікації у демократичному суспільстві») засвідчили увагу Ради Європи до проблеми забезпечення міжнародних гарантій вільного вираження поглядів у ЗМК, встановлення інституту відповідальності на основі Європейської Конвенції з прав людини. За умовами демократії уряди зобов'язані толерантно ставитись до вільного вираження поглядів і плюралізму засобів масової комунікації. Держави, які ігнорують ці вимоги, не мають права на членство в Раді Європи.Документи IV Конференції Комітету Міністрів РЄ проголосили гарантії свободи слова в галузі ЗМК і зазначили їх як основну умову для вступу до Ради Європи. Було вирішено, що зусилля ЗМК повинні концентруватися на різних аспектах політичного і культурного плюралізму, вільного доступу до офіційної інформації, на захисті прав журналістів у конфліктних ситуаціях та

досконалому вивченні національного законодавства в галузі прав людини і ролі ЗМК у поширенні інформації про фундаментальні права і свободи.Резолюція № 1 зазначила зміни у сфері телерадіомовлення, особливо - появу змішаної системи суспільного і приватного мовлення. Рада Європи визнала, що суспільні телерадіоорганізації підтримують демократичні цінності - політичні, правові, соціальні, зокрема політичний плюралізм, права людини, багато культурність - і зобов'язалася гарантувати суспільним телерадіоорганізаціям надійні засоби, необхідні для виконання проголошених завдань. У розділі резолюції «Політичні підходи до суспільного телерадіомовлення» зазначені вимоги до суспільних медіаорганізацій і узгоджені позиції країн-членів РЄ щодо здійснення спільної політики європейського інтегрування, об'єднання європейської спільноти на ідеях толерантності і взаєморозуміння.Країни-члени РЄ повинні надати гарантії економічної незалежності суспільним медіаорганізаціям і забезпечити права громадськості на отримання інформації, яка становить суспільний інтерес. Рада Європи через спеціалізовані установи і структурні підрозділи зобов'язується досліджувати еволюцію суспільного мовлення, особливо в новому технологічному контексті, і розглядати на європейському рівні проблеми медіаполітики.У резолюції № 2 зафіксовано принципи незалежного плюралістич¬ного журналізму, які проголошують підтримку і розвиток вільної, плюралістичної і відповідальної журналістики; гарантії на свободу слова на підставі статті 10 Європейської Конвенції з прав людини; безперешкодний доступ до урядової інформації для здійснення відкритої інформаційної політики, крім випадків, обмежених чинним законодав¬ством; повну редакторську незалежність від політичної влади; будь-яке втручання органів влади в журналістську практику має бути передбачено в списку обмежень пункту 2 статті 10 Європейської Конвенції з прав людини; створення умов захисту журналістів у кризових ситуаціях на основі дво- і багатосторонніх міжнародних угод; підтримка діалогу між органами влади, відповідальними за медіаполітику на урядовому та міжурядовому рівні, і власниками, редакторами та журналістами ЗМК; журналістика повинна служити свободі слова, яка включає право отримувати та поширювати інформацію на підставі інших фунда¬ментальних прав, свобод та суспільних інтересів, викладених в Європейській Конвенції з прав людини; дотримання кодексу професійної етики при здійсненні журналістської діяльності; повага права суспільства на точну і достовірну інформацію; пошук і збирання інформації доброчесними засобами; достовірне подання інформації, коментарів і критики, виключаючи дифамацію, необгрунтовані звинувачення і посягання на приватне життя; спростування будь-якої поширеної помилкової або неточної інформації; професіональний захист конфіденційних джерел інформації; заборона дискримінації за будь-якою ознакою; органи державної влади на підставі кодексу професійної етики мають визнати за ЗМК право на створення норм саморегулювання журналістської діяльності, які узгоджуються з чинним законодавством та фундаментальними правами і свободами.На IV Конференції Комітету Міністрів РЄ з інформаційної політики була прийнята офіційна заява про порушення прав і свобод журналістів, в якій підкреслювалося, що свобода слова та інформації виступає фундаментальною основою функціонування демократії [362].

На П'ятій Європейській Конференції Комітету Міністрів РЄ (відбулась 11-12 грудня 1997 р. у Салоніках, Греція) «Інформаційне суспільство - виклик для Європи» було обговорено вплив нових комунікаційних технологій на права людини і розвиток демократії (основні принципи регулювання засобів мультимедіа); запобігання зловживанням свободою слова і невикористання нових технологій для порушення прав людини. Результати політичної дискусії втілені в прийнятих резолюціях -№ 1 «Вплив нових комунікаційних технологій на права людини і розвиток демократії»; № 2 «Ідеологія законодавства в галузі комунікації»; № 3 «Конвергенція засобів масової комунікації»; № 4 «Про Шосту конференцію», політичній декларації «Інформаційне суспільство - виклик для Європи», політичній заяві «Про порушення прав людини і прав засобів

масової комунікації в Республіці Бєларусь» та Протоколі з прав людини в інформаційному суспільстві. Так, зазначалося, що становлення інформаційного суспільства істотно впливає на соціальний розвиток людства і спричинює як позитивні, так і негативні зміни. До позитивних віднесено право вільного доступу до інформації через комп'ютерну мережу Іпіегпеі, розвиток глобальної інформаційної економіки, створення віртуального ринку, розвиток дистанційної освіти і культури. До негативних-прогнозоване зростання безробіття, соціальна незахищеність низькоосвічених верств населення, зловживання свободою слова, прояви дискримінації за інформаційною ознакою. Рада Європи, підкреслено в документах, має створити систему європейського інформаційного права, враховуючи політичні, економічні і соціальні відносини у сфері інформації і комунікації, поставити нові технології на службу демократії, дотримуватися збалансованого режиму свободи слова та запобігати зловживаннями свободою слова, вирішити проблему правового регулювання глобальної інформатизації.У плані дій «Сприяння вільному вираженню поглядів та обміну інформацією на пан'європейському рівні в рамках інформаційного суспільства» підтверджується рішення Комітету Міністрів РЄ приділяти особливу увагу міжнародному інформаційному співробітництву і передбачається реалізація дій щодо контролю за розвитком інформацій¬ного суспільства; дій, що стосуються доступу до нових засобів комунікації та інформації; дій у сфері саморегулювання; регулятивних дій; дій, що стосуються зловживання новими технологіями, новими комунікаційними та інформаційними послугами; дій, які стосуються насильства та нетолерантності; дій у галузі концентрації засобів інформації, плюралізму та виключних прав; дій, спрямованих на участь індивідуумів у суспільному житті; дій у галузі авторських та суміжних прав; дій щодо розвитку країн Центральної і Східної Європи.Делегації Греції, Великої Британії, Італії та Франції запропонували розробити новий додатковий протокол до європейської Конвенції з прав людини під назвою «Права людини в інформаційному суспільстві», в якому зафіксувати нові риси демократичної політики та права і свободи в умовах становлення інформаційного суспільства. Впровадження та використання нових технологій повинно узгоджуватися з фундаменталь¬ними правами і свободами, незалежно від економічних, лінгвістичних, культурних або географічних чинників [363].Шоста Європейська Конференція Комітету Міністрів РЄ у галузі комунікації та інформації «Пан'європсйська медіаполітика: її майбутнє» (відбулася 15-16 червня 2000 р. у Кракові, Польща). Дискусія стосувалася двох тем: 1) еволюція медіа; 2) свобода вираження поглядів та свобода засобів масової комунікації: нові виклики, політика і практика ЗМК.У документах конференції - політичній декларації «Інформаційна політика майбутнього століття», програмі дій та резолюції щодо проекту Європейської Конвенції про правовий захист інформаційних послуг від комп'ютерного піратства - підкреслюється важливість забезпечення свободи слова, вільного вираження поглядів на принципах Європейської Конвенції з прав людини, підтверджується провідна роль РЄ та її стуктурних підрозділів у забезпеченні демократії шляхом визначення загальних принципів інформаційного права та політики. Зважаючи на рушійні процеси та політичні, економічні, культурні і технологічні зміни в інформаційному секторі, визначається, що основою міжнародного співробітництва є встановлення балансу між правом на комунікацію та іншими чинними правами; плюралізм інформаційних послуг та змісту інформації; забезпечення соціального розвитку в умовах інформаційного суспільства; адаптація законодавства про інформацію відповідно до змін на пан'європейському рівні.У політичній дискусії було підкреслено, що рівень засобів масової комунікації та комунікаційних послуг у різних країнах-членах Ради Європи обумовлює диференціацію національної інформаційної політики і залежить від конституційних, економічних та соціальних характеристик кожної країни. Для країн Західної Європи актуальними проблемами є створення відповідного регулювання в інформаційній сфері, економічні аспекти медіабізнесу та нових комунікаційних послуг; для країн Центральної і Східної Європи - впровадження нових механізмів управління сферою ЗМК у зв'язку з цифровою революцією. Конференція звернула увагу на нову роль послуг

суспільного телебачення в умовах інформаційного суспільства і прийняла поправки до статті 9а Європейської Конвенції про транскордонне телебачення (1989 р.); розглянула проблему плюралізму, різноманітності та концентрації ЗМК і визнала важливість плюралістичності засобів масової комунікації у демократичному суспільстві за умов медіа-концентрації, глобалізації ринків та комунікаційних мереж; наголосила на важливості соціальної консолідації європейських націй, переконання спільнот у необхідності користування новими комунікаційними послугами, уникнення розшарування і дискримінації суспільств Європи за інформаційною ознакою (вільний доступ до нових знань для всіх) згідно з Європейською Конвенцією з прав людини і в той же час на важливості регулювання нової медіасфери і обмеження незаконної діяльності в електронних ЗМК.Політична декларація «Інформаційна політика майбутнього століття» підтвердила прихильність країн-членів Ради Європи до фундаментальних принципів плюралістичної демократії та поваги до прав людини, вільного обміну ідеями, транскордонного поширення інформації, незалежності ЗМК на пан'європейському рівні.Враховуючи провідну роль Ради Європи у забезпеченні політичних прав людини, зокрема, шляхом визначення загальних принципів у сфері інформаційного права та інформаційної політики в контексті економіч¬них, культурних і технологічних змін в інформаційному секторі, делега¬ції країн-членів Ради Європи на VI Конференції Комітету Міністрів РЄ підтримали важливість інформаційної політики, спрямованої як на всебічний розвиток нових комунікаційних та інформаційних послуг ЗМК, так і на попередження ризиків від впровадження нових технологій і прийняли план дій пан'європейської медіаполітики у XXI столітті.Планом передбачено:1. Діяльність, спрямовану на забезпечення балансу свободи вираження інформації та інших чинних прав та інтересів. СОММ має: здійснювати свою роботу на основі збалансованого права на свободу вираження поглядів, ідей та права на приватне життя; завершити роботу щодо розкриття інформації та виявлення суспільної думки про політичних діячів та офіційних осіб, розкриття інформації в інтересах суспільства та забезпечення висвітлення судових процесів з тим, щоб визначити загальні орієнтири для всієї Європи; дослідити проблеми, обумовлені поширенням інформації, що завдає матеріальної шкоди, принижує честь та гідність людини, у тому числі у традиційних ЗМК;вивчити наслідки розповсюдження інформації у прямому ефірі приватними особами або іншими джерелами, яка не може бути обмежена професійною журналістською етикою або кодексом поведінки.2. Діяльність, що стосується плюралізму інформаційних послуг та змісту інформації. СОММ має:відстежувати вплив плюралізму на розвиток нових комунікаційних та інформаційних послуг, тенденції до більшої медіаконцентрації з тим, щоб належним чином врахувати всі необхідні пропозиції щодо забезпечення плюралізму змісту та послуг;дослідити в цьому контексті важливість збереження різноманітності джерел інформації;дослідити стратегію збереження європейської культурної спадщини, як це закріплено у відповідних документах РЄ, механізми, спрямовані на забезпечення імплементації принципу плюралізму інформаційних послуг на пан'європейському та міжнародному рівнях;дослідити вплив розвитку нових комунікаційних та інформаційних послуг на захист авторських і суміжних прав для забезпечення необхідного рівня цього захисту;завершити роботу щодо захисту суміжних прав телерадіомовних організацій.3. Діяльність, пов'язана із соціальним розвитком. СОММ має: розвивати політику та заходи, що дадуть змогу ЗМК забезпечити соціальну єдність та запобігти загрозі соціальної ізоляції, розшару¬вання суспільства, зумовленого розвитком інформаційних технологій; здійснювати роботу з використання нових комунікаційних послуг із метою забезпечення їх широкого розповсюдження та викорис¬тання їх демократичного потенціалу як засобу обміну інформацією і думками в суспільстві;

сприяти медіаосвіті та комп'ютерній грамотності в нових умовах з огляду на глобалізацію комунікації і вільний доступ до інформацій¬них послуг;розробляти політику та заходи, що сприятимуть крашам-учасницям розвивати суспільні послуги телерадіоорганізацій у світлі відповідних принципів РЄ, які закріплені у резолюції № 1 «Про майбутнє суспільного телерадюмовлення» (Прага, грудень 1994 р.); заохочувати обмін інформацією і досвідом між країнами-членами стосовно суспільних організацій мовлення, їх структури та фінансування в епоху цифрових технологій, щоб розробити орієнтири для країн-членів, які намагаються забезпечити суспільним телерадіоорганізащям можливість пристосуватися до викликів, зумовлених інформаційним суспільством.4. Дії стосовно адаптації регулятивної бази для засобів інформації. СОММ має:досліджувати розвиток нових інформаційних та комунікаційних послуг із метою визначення загальних пан'європейських принципів для адаптування регулятивної бази ЗМК;заохочувати пан'європейські обміни інформацією і досвідом стосовно регулятивних, спільно-регулятивних та саморегулятивних ініціатив, що були розпочаті у країнах-членах; переглянути правові та політичні документи, які були розроблені до цього часу з метою внесення змін, відповідних новим викликам; вжити заходи, спрямовані на обмеження шкідливого впливу інформації (насилля чи порнографії) на вразливі групи суспільства - підлітків та молодь, впроваджувати етичні кодекси і правила поведінки для інформаційної індустрії в Європі. Програма дій має реальний характер, оскільки підкріплена рекомендаціями Комітету Міністрів РЄ створити всі умови для реалізації ініціатив і надати СОММ відповідні ресурси [364].Так, під керівництвом СОММ був створений Комітет експертів з питань прав і свобод журналістів (ММ-8-ІР), до компетенції якого входить розгляд таких питань, як необхідність гарантій необмеженого доступу до журналістської професії; дійсної незалежності від політичної влади та економічного тиску; доступ до урядової інформації; захист конфіденційності інформаційних джерел, що використовуються журналістами.Діяльність Комітету експертів із комп'ютерної злочинності (РС-СУ) полягає в ідентифікації та визначенні нових злочинів у кіберпросторі; розробці принципів регулювання кіберпростору. До компетенції Комітету відноситься також визначення юридичних прав та криміналь¬ної відповідальності у зв'язку з транскордонним потоком інформації через Іпіегпеї. На нього покладено завдання розробки Конвенції про злочини в кіберпросторі.Робоча група № 15 у складі проектної групи з охорони персональних даних (СІ-РО) досліджує наявність правового і технічного захисту персональних даних; можливості встановлення відповідальності провайдерів інформаційних послуг та Іпіегпеї перед користувачами; забезпечення охорони персональних даних через певний рівень анонімності та укладання угод про охорону персональних даних; досягнення більшої конфіденційності шляхом використання крипто¬графічних засобів.Група фахівців, які розглядають вплив нових комунікаційних технологій на права людини та демократичні процеси (ММ-8-ОТ), займається аналізом проблеми впливу Іпіегпеї на права людини, зокрема на поширення інформації шкідливого чи агресивного змісту (наприклад, доступ до аморальної інформації в Іпіегпеї). Діяльність групи з регулювання небажаної комунікації та гарантій недоторканності приватної інформації базується на застосуванні статті 8 (право на приватне життя) і статті 10 (свобода вільного вираження поглядів та інформації) Європейської конвенції з прав людини.Директорат з інформації і документації РЄ підтримує міжнародне співробітництво у регіоні через інформаційні місії, центри та бюро у країнах-членах організації. Метою діяльності подібних установ є поширення інформації про напрями та результати діяльності РЄ, допомога у зміцненні демократичної системи через співробітництво з європейською організацією, пропагування досліджень РЄ в галузі прав людини та інформації, співробітництво з правозахисними організаціями і транскордонний обмін інформацією між європейськими країнами, взаємодія між інформаційними місіями та Радою Європи. Крім поточної роботи з поширення інформації,

інформаційні місії РЄ перекладають і публікують матеріали про діяльність організації, проводять семінари та дискусійні «круглі столи» з актуальних проблем міжнародного співробітництва, здійснюють пошук інформації за запитами в банку даних РЄ, упорядкованих відповідно до класифікаційної схеми РЄ:А - загальна інформація та довідкові матеріали; В - конвенції; Є -матеріали виступів та прийняті рішення; Б - політичні та інституційні проблеми і демократія; Е - права людини; Р - засоби масової комунікації;0 - соціальні питання; Н - навчання, культура, історична спадщина, спорт; І-молодь; .1-охорона здоров'я; К-охорона довкілля; Ь-місцеве самоврядування; М - правниче співробітництво.Співробітництво та допомога РЄ країнам нової демократичної хвилі здійснюються на засадах міжнародних принципів і охоплюють стратегіч¬ні напрями розвитку європейського регіону. З метою забезпечення основних прав і свобод людини та ЗМК в умовах соціально-політичних1 економічних змін у Європі було прийнято відповідні документи для поширення європейського досвіду на допомогу новим демократичним державам Центральної та Східної Європи (зокрема, Рекомендацію № К(99)15 «Про роль ЗМК у виборчих кампаніях» (1999 р.), яка закликає усі країни-члени РЄ забезпечити об'єктивне, справедливе, збалансоване і безстороннє висвітлення виборчих кампаній, надаючи значення саморегулюванню ЗМК); Рекомендацію № К(99)14 Про універсальні суспільні інформаційні послуги, за якою держави-члени РЄ покликані забезпечити суспільству доступ до мережі Іпіегпеї, електронної пошти, створювати на місцевому рівні офіси доступу до нових комунікаційних «благ»; Декларацію про європейську політику щодо нових інформацій¬них технологій (1999 р.), яка регулює суспільні відносини у сфері інформації і комунікації та сприяє медіа-плюралізму, охороні інформаційної власності, конфіденційності джерел інформації, охороні персональних даних в мережах і системах [365].Діяльність Ради Європи спрямована на інтеграцію європейського інформаційного простору, побудову інформаційного суспільства, створення європейських правових норм у галузі комунікації, забезпечення принципів свободи слова та обміну інформацією, розвиток засобів масової комунікації на основі новітніх комунікаційних технологій. В умовах становлення глобального інформаційного суспільства Рада Європи утверджує свою роль у міжнародному співробітництві як організація, що захищає стандарти Європейської Конвенції з прав людини, соціальні пріоритети європейського суспільства, плюралістичні принципи ЗМК, європейський зміст інформаційної революції. Європейський Союз визначив програму становлення інформацій¬ного суспільства в Європі як визначальну стратегію діяльності на межі тисячоліть. Статті 3, 52, 59, 65, 88, 90, 1296, 129в, 129д та 130 Маастрихтського договору створюють підґрунтя для розвитку інформаційної економіки, конкурентоспроможності Європи на світових ринках, забезпечують підтримку змін в економічній та соціальній структурі суспільства, обумовлюють прогресивний розвиток технологіч¬них досліджень, вдосконалення правової і регулятивної бази для інформаційного суспільства та реалізацію проектів із метою транс¬формації європейських інтеграційних процесів. Діяльність ЄС в галузі інформації та комунікації реалізується через основні органи і спеціалізо¬вані структури організації - Європейську Раду, Європейську Комісію, Генеральний Директорат з інформаційного суспільства, Форум інформа¬ційного суспільства ЄС, Генеральний Директорат з освіти і культури та через інформаційні центри у країнах-членах організації та інших.Європейська Комісія (ЄК) є виконавчим органом ЄС, відповідаль¬ним інститутом організації, до компетенції якого входить:1) розробка і реалізація стратегій політики ЄС;2) створення відповідної регулятивної і правової бази;3) здійснення функцій контролю за дотриманням зобов'язань. Комісія є першою європейською інституцією, що запровадиласистему підтримки інформаційної економіки як одного з найважливіших чинників своєї промислової політики. В 1994 р. вона ухвалила постанову «Політика економічної конкуренції для

ЄС», де було запропоновано об'єднати всі ресурси ЄС для втілення в життя концепції нової економіки як одного з основних аспектів інформаційного суспільства.У 1993 році ЄК ухвалила революційний документ «Біла Книга. Зростання, конкурентоспроможність, зайнятість: виклики та стратегії XXI століття» про зміну економічної політики ЄС, де визнається важли¬вість ідеології інформаційної цивілізації, ефективність промислового розвитку на основі нових комунікаційних технологій, підвищення якості життя населення європейських країн. У рамках Єврокомісії були обговорені такі стратегічно важливі доповіді, як «Європа і глобальне інформаційне суспільство: рекомендації для Європейської Ради ЄС» (Доповідь М. Бангеманна, Брюссель, 1994 р.), «Підготовка Європи до інформаційного суспільства» (Люксембург, 1994 р.), «Включення інформаційного суспільства в політику Європейського Союзу. План дій» (Брюссель, 1996 р.), «Доповіді ЄК Форуму інформаційного суспільства» (Брюссель, 1996-2000 рр.), в яких реалізація ідеї інформаційного суспільства полягає:1) в оптимальному використанні інформаційних і комунікаційних технологій для європейської інтеграції та задоволення суспільних потреб;2) у розробці правової бази для вільної конкуренції універсальних інформаційних продуктів і послуг;3) у створенні європейської інформаційної супермагістралі на основі об'єднання національних мереж для електронної комерції;4) у запровадженні інформаційних технологій для вдосконалення освіти, кваліфікації та навичок життя у новому середовищі;5) у вдосконаленні можливостей європейської індустрії та забезпеченні конкурентоспроможності на світових ринках.Засади європейської інформаційної політики ЄС концептуально сформульовані у доповіді комісії під головуванням М. Бангеманна. Основна ідея документу - створення інформаційного суспільства на основі процесу європейської інтеграції для забезпечення економічної стабільності країн Європи, економічного зростання традиційних і нових (інформаційних) виробництв, розв'язання соціальних проблем, створення нових робочих місць і зайнятості населення, надання можливостей для вільного доступу до глобальних мереж із метою освіти, охорони здоров'я та адміністративного управління. При цьому наголошу¬ється на економічному зростанні саме європейської промисловості за умови інтенсифікації розвитку високих технологій, на поширенні пропаганди ідей інформаційного суспільства та послуг у національних спільнотах. Група М. Бангеманна запропонувала відповідний план дій для становлення інформаційного суспільства в Європі.Усвідомлюючи важливість нових тенденцій еволюційного розвитку, ЄК ЄС прийняла програмний документ «Шлях Європи до інформацій¬ного суспільства» (1994 р.), в якому визначені принципи діяльності ЄС в галузі інформації і комунікації. Вони полягають у необхідності формування суспільної думки і підготовці європейської спільноти до усвідомлення реалій інформаційного суспільства; у створенні концепції європейської інформаційної політики та європейського інформаційного права; у забезпеченні вільного доступу до інформаційних послуг із широким спектром використання; впровадженні багатомовності в інформаційній і комунікаційній діяльності, збереженні національно-культурної самобутності та ідентичності [366-370].Форум інформаційного суспільства (ФІС) - незалежний консульта¬тивний орган ЄС, головною метою діяльності якого є збалансований розгляд усіх аспектів і викликів інформаційного суспільства. Як консультативний орган ФІС надає ЄК ЄС пропозиції і рекомендації щодо пріоритетних напрямів діяльності та реалізації проектів організації. Процедура роботи та прийняття рішень ФІС дає можливість вести відкриті політичні дискусії з метою конструктивного обміну ідеями і для вільного вираження поглядів із проблем міжнародної координації дій за програмою інформаційного суспільства, формування єдиної системи правового регулювання інформаційної сфери, конвергенції телекомунікацій, засобів масової комунікації.Форум проводить конференції на рівні міністрів у галузі комунікації країн-членів для розгляду актуальних проблем інформаційної політики, економіки, права. На конференціях Форуму (Бонн,

1997 р.; Барселона, 1998 р.; Брюссель, 1999 р.; Відень, 2000 р.) і у прийнятих на них документах (деклараціях) наголошується на поширенні ідеї інформацій¬ного суспільства в країнах ЄС, координації дій за такими напрямами, як декларація споживача інформаційних послуг, проблеми зайнятості і соціальний захист, міста в інформаційному суспільстві; модель Європи в інформаційному суспільстві; інновації нової галузі (інформаційний бізнес); електронні уряди (впровадження нових технологій у системи управління місцевої та регіональної влади); європейська інтеграція і процес розширення на Схід; трансформація освіти; демократичні цінності і ЗМК, інфраструктура, нові технології і суспільний сектор. Досвід Форуму в розробці стратегій суспільного розвитку в умовах інформаційного суспільства та формуванні свідомості європейської спільноти з цієї проблеми втілюється у директивних рішеннях ЄК ЄС та реалізується національними урядами країн-членів.Генеральний Директорат ЄС з інформаційного суспільства був створений у 1999 році в результаті реорганізації ЄК на основі БО XIII, до компетенції якого входили напрями: телекомунікації, інформаційний ринок, наукові дослідження з інформаційних технологій. Метою діяльності Директорату з проблем інформаційного суспільства є здійснення політики Європейської Комісії ЄС в галузі інформації і комунікації. Основними завданнями Генерального Директорату є:1) формування політики інформаційного суспільства в країнах ЄС;2) розробка регулятивних та правових документів, необхідних для здійснення інформаційної політики в європейському регіоні;3) створення програм інформаційного суспільства і встановлення взаємодії між політикою розвитку технологій та політикою регулювання інформаційного суспільства;4) впровадження нових технологій в інші сфери життєдіяльності європейських спільнот;5) допомога у реалізації програм ЄС, пов'язаних з інформаційним суспільством, зокрема за напрямами зовнішньої політики, техно-логічних досліджень, підприємницької ініціативи, конкуренції, єдиного ринку, освіти, культури.У рамках повноважень Директорату була прийнята програма заходів щодо збільшення безпеки в Іпіегпеї, в якій підкреслюється можливість розробки загальної структури цифрового підпису та кодування для підвищення рівня безпеки електронної торгівлі в Іпіегпеї, а також важливість стимулювання випуску та розвитку криптографічної продукції. Директорат також ініціював розробку і підготовку документів про телекомунікації і супутниковий зв'язок, конвергенцію медіаіндустрії, аудіовізуальну політику, регулювання інформаційної діяльності, соціальні аспекти інформаційних супермагістралей, проблеми соціальної політики в інформаційному суспільстві, антимонопольні заходи в медіабізнесі. Генеральний Директорат з інформаційного суспільства визначив стратегії на XXI століття - пріоритети пан'європей-сі.кої інформаційної політики і пан'європейського інформаційного права, сприяння становленню інформаційного суспільства.Генеральний Директорат ЄС з освіти і культури розглядає проблеми аудіовізуального сектору, аудіовізуального піратства, комп'ютерної освіченості суспільства, дистанційної освіти, вільного доступу до і иобальних знань, збереження і переведення в цифрову форму досягнень культурного розвитку народів Європи.Інформаційні центри ЄК ЄС працюють за такими напрямами, як: І) інформування Європейської Комісії про ситуацію в країнах-членах; 2) поширення інформації про Європейський Союз, політику і законодавство ЄС у політичних, ділових та суспільних колах країн, що співпрацюють з країнами ЄС або є країнами-кандидатами до ЄС. Організація створила мережу, в яку об'єднано 210 європейських центрів документації та інформації, що забезпечують інформаційні послуги для міжнародного співтовариства у режимі реального часу [371].У рамках ЄС реалізуються близько 500 програм і проектів, спрямованих на всебічний розвиток інформаційного сектору, ефективність індустрії та впровадження високих технологій в усі сфери життєдіяльності країн-членів ЄС.ЄС розвиває програми наукових досліджень у галузі інформаційних технологій у різних контекстах за стратегічними напрямами європей¬ського розвитку на основі інтелектуального

потенціалу і об'єднання інформаційних ресурсів. Основними є Рамкові програми 1984-2003 років і на період до 2025 року, реалізація яких здійснюється через численні проекти ЄС.Перша Рамкова програма (1984-87 рр.) «Стратегія дослідницької діяльності, розвиток технологій і їх вплив на процеси європейської інтеграції» включає проект Еигопеї-Оіапе Соттипііу, ЯКИЙ передбачає розвиток інфраструктури для надання інформаційних послуг у режимі он-лайн; створення джерел спеціалізованої електронної інформації, метою яких є стимулювання конкурентоспроможності європейських компаній у сфері інформаційних послуг; проект «ЕСНО 8ЄГУІСЄ», орієнтований на розвиток і поширення телематичних інформаційних послуг та знань із спеціалізованих баз даних ЄС. Перша Рамкова програма об'єднує три галузі промислового розвитку - промислові технології, біотехнології та інформаційні і комунікаційні технології, що стали стратегічними для інвестицій ЄС.Друга Рамкова програма (1987-91 рр.) «Ринкова політика та інформаційні технології» здійснювалася шляхом реалізації проектів «ІМРАСТ І», «Уаіие Рго§гатте І», «СОІШІ8». Проект ІМРАСТ І передбачає розвиток європейського ринку електронних інформаційних служб, мета якого залучення малого і середнього підприємництва до інформаційного сектору економіки та сприяння поширенню інформацій¬них послуг у суспільних сферах, таких, як туризм, транспорт, патентуван¬ня, страхові ризики, медицина, освіта, муніципальне врядування. Цей проект включає чотири напрями співробітництва: 1) вдосконалення європейського ринку електронних інформаційних продуктів та послуг, систематизацію, аналіз і стандартизацію даних про інформаційні продукти та послуги в країнах ЄС; 2) створення законодавчої бази в галузі охорони даних, авторського права та суміжних прав, достовірності джерел; 3) створення системи документації і каталогів у традиційній та електронній формах, уніфікація технічних стандартів доступу до баз даних; 4) стимулювання ініціатив і співробітництва корпорацій в європейському регіоні. У проекті ІМРАСТ І визначені пріоритетні науко-ві дослідження з інформаційного права, які стосуються виробництва і поширення інформаційних продуктів і послуг в електронній формі на пан'європейському рівні, прав інтелектуальної власності на документи і банки даних в інформаційних мережах і системах, забезпечення прав доступу до джерел інформації.Проект Уаіие Рго§гатше І - аналіз результатів наукових і технологічних досліджень, спрямований на створення інтегрованої сис¬теми «документація-інформація-комунікація», відомої як Інформаційна служба ЄС з досліджень та розвитку «СОКХ)І8». Результати проекту втілені у мережі центрів радіомовлення з метою наблизити ініціативи та результати діяльності ЄС до потенційних користувачів.Третя Рамкова програма (1990-94 рр.) передбачала вдосконалення стратегій наукових досліджень у галузі інформаційних технологій і здійснювалася через проекти «ІМРАСТ II», «Уаіие Рго§гаішпе II», «Вгіїе-Еигаш», «Сгай» і «АКСАОЕ». Проект ІМРАСТ II передбачає здійснення систематичних ринкових досліджень і вивчення реального ринку потенційних користувачів у країнах ЄС, проведення конкурсних досліджень у прикладних галузях для пропозицій нових інформаційних послуг: геоінформаційні послуги та послуги мультимедіа, послуги Еиго-іпГо. Метою проектів Вгйе-Еигат, Сгаїї і АК.САОЕ є надання безкоштовних послуг он-лайн дев'ятьма мовами, а також допомога в підготовці пропозицій за напрямом «Промислові технології».Четверта Рамкова програма (1994-98 рр.) - розвиток технологічних досліджень, координація діяльності в інформаційній сфері, допомога та обмін ноу-хау з країнами Центральної і Східної Європи, - включає стратегічні проекти ЄС: «Е8РКІТ І, II, III, IV», «Теїетапсз», «АСТ8», «ІМТ», «ГОА», «1818», «ІРІ8І», «ШСО», «Сорегпісиз І, II», «8осгапдз», «Ьеопагсіо», «ІпГо-2000», «І8РО», «ЬіЬгагіез Рго§гатте» і спрямована на розвиток інфраструктури комунікацій, нових комунікаційних технологій, застосування наукових досліджень у галузі комунікації в економічній сфері для підвищення міжнародної конкурентоспромож¬ності ЄС. Серед спеціалізованих проектів найбільш результативним є Е5РШТ - Європейська стратегічна програма наукових досліджень і роз¬робок у сфері інформаційних технологій, яка діяла з 1994 по 2000 рр. Мета цієї програми - розвиток базових інформаційних технологій для західноєвропейської промисловості,

стимулювання науково-промисло¬вої кооперації, розробка міжнародних правових норм у галузі інформації і комунікації.Програма Е8РКІТ, спрямована на прискорення і поширення досліджень, застосування інформаційних технологій, є інтегральною програмою промислово-орієнтовних науково-дослідних проектів та заходів для технологічного розвитку. Керівництво програмою здійсню¬ється Генеральним Директоратом з промислового розвитку Європей¬ської Комісії та Генеральним Директоратом з інформаційного суспіль¬ства. У програмі зазначається, що інформаційні технології відіграють найважливішу роль у забезпеченні конкурентоспроможності всіх галузей промисловості, товарів і послуг. Нові технології використовуються в проектуванні та виробництві товарів, входять до їх складу і є вирішаль¬ними у виборі засобів підприємництва. Як транснаціональні корпорації, так і малі та середні підприємства гостро потребують ефективного використання інформаційних технологій для конкуренції на світовому ринкові. Успіх Європи залежить від своєчасного застосування нових технологій як європейською промисловістю загалом, так і різноманіт¬ними її галузями, які виробляють відповідні продукти і послуги. Саме тому Е5РКІТ інтегрує науково-дослідні проекти і заходи, які сприяють активному впровадженню технологій, активізуючи співробітництво між виробниками та споживачами і стимулюючи інновації.Робоча програма Е5РК.ІТ постійно змінюється і вдосконалюється, включає деталізований опис проектів, що здійснюються в рамках досліджень за напрямами:• Довгострокові дослідження - проекти, які забезпечують основу для нової хвилі промислових інновацій і набуття досвіду в тих галузях науки, які є найбільш перспективними. Цей напрям відкрито для нових ідей і узгоджено з виробничими потребами регіону, зорієнтовано на формування майбутнього ринку.• Технології програмного забезпечення - проект, спрямований на високу якість, відповідний досвід і знання в галузі технологій у тих секторах європейської економіки, для яких розробки з програмного забезпечення становлять істотний компонент ділової активності.• Технології компонентів та підсистем - проекти, що стосуються розвитку і широкого використання різноманітних рішень у галузі мікроелектроніки для електронних систем. Проект включає облад¬нання, матеріали і процеси, що використовуються у виробництві напівпровідників за допомогою систем автоматизованого проектування.• Мультимедійні системи - проект розвитку технологій і засобів, необхідних виробництву для створення систем кінцевого використання.• Ініціатива «Відкриті мікропроцесорні системи» - проект, стратегічною метою якого є забезпечення Європи науковим потенціалом у галузі мікропроцесорної техніки.• Високопродуктивні робочі станції і мережі - проект із перспектив¬них напрямів використання систем моделювання експериментів і тестування, обробки великих обсягів даних.• Технології для бізнес-процесів - проект, спрямований на реорганізацію і трансформацію підприємств з метою викорис¬тання переваг інформаційних технологій, реінжинірінгом бізнес-процесів і кадрових ресурсів. Дві основні теми цього напряму -пілотні проекти оптимальних рішень у сфері бізнесу та інтегруван¬ня систем підприємств, у тому числі електронна комерція.• Промислове інтегрування - прискорення та розширення можли¬востей переробних галузей промисловості.Значна частина програми присвячена заходам, розробленим для посилення взаємодії між користувачами і розробниками, широкому впровадженню результатів, створенню експериментальних зразків і прискоренню адаптації товарів і процесів на ринку. У поточній програмі фінансування таких додаткових заходів становить 20% від усього бюджету, отже, програма є цілком реалістичною. Близько 40% організацій, які беруть участь у проектах програми Е8РК.ІТ, - промислові компанії, середні та малі підприємства, науково-дослідні інститути й університети. Зростає співробітництво між користувачами і постачальниками інформаційних послуг. Така форма співробітництва найбільш ефективно впливає на зростання кількості інновацій

і нових робочих місць. Е8РК.ІТ орієнтується на потреби промисловості, що обумовлює постійну еволюцію проектів. Зокрема, робоча програма постійно змінюється і розвивається еволюційно, переглядається щорічно і об'єднана з конкурсами науково-дослідних проектів; промислові групи, що здійснюють керівництво, забезпечують зворотний зв'язок у галузі технологічного розвитку; програма відкрита для країн за межами ЄС або європейського економічного простору, де це доцільно з погляду взаємовигідного співробітництва; здійснюється підготовка коротко- та довгострокових планів для прогнозування потреб в інформаційних та комунікаційних технологіях у конкретних галузях промисловості,Для більшості країн-членів та країн-партнерів ЄС завершення проекту за програмою Е8РЯІТ - це перший крок до комерціалізації діяльності. Напрям забезпечує взаємодію постачальників інформаційних технологій із системними розробниками і користувачами. Такі зв'язки допомагають наблизити наукові дослідження до ринку і трансформувати інновації в бізнес.Новий вид послуг програми Е8РК.ІТ-РКО$ОМА здійснює збирання детальної інформації про результати програми і аналіз досліджень на основі технологій мультимедіа. Служба програми Е8РКІТ-РК080МА була створена, щоб сприяти промисловості в отриманні максимальної вигоди з результатів, досягнутих у реалізації програми. РКО80МА допомагає компаніям у пошуках інноваційних рішень у сфері інформаційних технологій, зокрема, РК080МА використовується для вивчення досвіду інших підприємств щодо впровадження і використання інформаційних технологій. Діяльність у межах цієї програми сприяла інтеграції не тільки країн-членів ЄС, а й різних міжнародних організацій. Програма покликана здійснити конкретні заходи з метою інтеграції, залучення інвестицій для реалізації науково-дослідних розробок, спрямування розвитку виробничих відносин та формування інформацій¬ного суспільства.Проект «ШСО» охоплює всю Європу, включаючи незалежні держави колишнього Радянського Союзу, неєвропейські індустріалізо¬вані країни та країни, що розвиваються. У ньому окреслені основні напрями співробітництва: наукове і технологічне співробітництво в Європі. Мета - зміцнення зв'язків з С08Т, ЕІЖЕКА та деякими іншими організаціями, а також розвиток наукового і технічного потенціалу країн І (ентральної і Східної Європи та країн-учасниць СНД; співробітництво з неєвропейськими індустріалізованими країнами «третього світу» з мстою оптимізувати зусилля програми ЄС з наукових досліджень. Такс співробітництво обумовлює консультації, обмін експертами, навчання і спільну участь у дослідницьких програмах; наукове і технологічне співробітництво з країнами, що розвиваються, для вирішення їхніх актуальних проблем.Проект 8осгашз (1995-1999 рр.) включає три напрями діяльності: вдосконалення транснаціонального співробітництва між університетами шляхом обміну («Егазтиз»); заохочення зв'язків між середніми освітніми закладами («Сотепіиз»); допомога в опануванні іноземними мовами («Еіп§иа»).Проект Сорегпісиз передбачає надання наукової і технічної допомоги країнам Центральної та Східної Європи. Типовим прикладом досліджень Сорегпісиз є проект «Геоінформаційні системи», що втілювався в життя спеціально створеною міжнародною групою (Оео§гарЬіса1 Іпіогшапоп Яузіет Іпіегпаїіопаї Огоир). Метою цього проекту було сприяння процесові обміну інформацією в рамках геоінформаційної системи та суміжних сферах, а також поєднання технологічних можливостей країн ЄС з досвідом країн Центральної та Східної Європи у фундаментальних галузях знань. Пріоритетними напрямами діяльності проекту Сорегпісиз є обмін та поширення знань, сприяння освітній та дослідницькій діяльності.Проект «ГКРО-2000» спрямований на допомогу європейській індустрії у створенні та розвиткові високоякісної мультимедійної продукції і послуг, а саме перехід від друкованих до електронних публікацій і нових видів інтерактивних послуг. Проект включає: стимулювання попиту на інформаційні послуги і продукти; забезпечення доступу до публічної інформації за допомогою мультимедіа; збагачення мультимедійного потенціалу Європи. Пріоритетні напрями проектів: І8РО - вільний телефонний зв'язок, використання є-таіі для прискореного збирання та передачі

інформації, формування інформаційного пакету документів; АСТ8, ГОА - передача даних, обмін даними, функціонування мереж; 1818 - підтримка освіти, електронної комерції та інформаційних технологій; ІРЛ8І - стратегія прискорення економічного і соціального розвитку європейських регіонів на основі партнерських зв'язків та обміну досвідом; Те1еглаІіс8, ІМТ -приладобудування в інформаційній індустрії, інформаційні технології і матеріали в промисловості; ЬіЬгагіез Рго§гатгле - створення бібліотечних автоматизованих систем, сумісних із стандартами 180.П'ята Рамкова програма (1998-2002 рр.) передбачає створення пан'європейської мережі ТЕ№, інформаційної супермагістралі та реалізується через проект ТЕІЧ-Тсіесот, основними напрямами якого є впровадження і розвиток діяльності суспільства на основі телекомуніка¬ційних мереж; зв'язок технологій із комерцією у глобальних мережах; створення комплексу пан'європейських послуг; контроль за навколиш¬нім середовищем та надання допомоги в екстремальних ситуаціях; створення локальних, міських та регіональних мереж на базі пан'європейської телекомунікаційної мережі; розвиток дистанційної освіти та збереження культурної спадщини; управління виробничими процесами і залучення європейських країн до глобального комуніка¬ційного співробітництва. Проект ТЕИ-Теїссот підтримує стратегію європейської інтеграції та забезпечення лідерства Європи на світових ринках.Шоста Рамкова програма (2003-2007 рр. і на перспективу до 2025 року) відзначається революційним змістом і має за мету об'єднання європейських інтелектуальних ресурсів і застосування наукового потенціалу Європи для реалізації програми становлення інформаційного суспільства і забезпечення лідерства у світовій конкуренції. Початок ралізації Шостої Рамкової програми намічений на 2003 рік, основними напрямами наукових досліджень для країн-членів, країн-кандидатів та країн-партнерів визначено створення єдиного європейського наукового простору; розробку і планування інтегрованих європейських програм; координацію національних та європейських досліджень щодо еволюційних змін у суспільстві і впливу нових технологій на цивілізаційний розвиток; розробку стратегій єдиної зовнішньої політики, регіональної безпеки, загального інформаційного права, монетарної політики і європейської інформаційної політики; подолання нерівності між інформаційно багатими та інформаційно бідними країнами і забезпечення конкурентоспроможності останніх в європейському регіоні; вирішення проблеми зайнятості та соціальної єдності суспіль¬ства на основі економічних реформ, еволюції інновацій і високих технологій. У рамках програми продовжується реалізація проектів І8Т (технології інформаційного суспільства) та А8І8 (формування бази для реалізації ідеї стабільного інформаційного суспільства).Проект І8Т передбачає прискорений розвиток інформаційних технологій і популяризацію ідеї інформаційного суспільства як чинника високої якості життя. І8Т орієнтований на розвиток чотирьох основних напрямів наукових досліджень:1) впровадження високих технологій для ефективного зростання промисловості та бізнесу з одночасним поліпшенням умов і організації праці у соціальній сфері;2) забезпечення доступу європейської спільноти до високоякісного інформаційного та комунікаційного сервісу;3) забезпечення провідних позицій Європи в галузі мультимедійних технологій як основи інформаційного суспільства, зокрема для діяльності культурної і творчої сфери;4) підтримка подальшого розвитку високих технологій як базових компонентів інформаційного суспільства, ефективність їх практичного використання і здійснення комплексу заходів щодо їх широкого використання в Європі.Проект А8І8 заснований на принципах розуміння інформаційного суспільства як нового технологічного, політичного, економічного та соціально-культурного укладу, який обумовлює значні можливості для стабільного розвитку. Проект спрямований на об'єднання і координацію дій країн-членів ЄЄ та країн-партнерів для реалізації ідеології інформаційного суспільства; впровадження високих технологій для інтенсивного розвитку усіх секторів економіки; формування політичної інформаційної ідеї як усвідомленого вибору суспільства.

Таким чином, інформаційні програми ЄЄ включають широкий спектр співробітництва європейських країн для розвитку передових інформаційних та комунікаційних технологій, стимулювання політики глобальних інновацій, адаптацію європейських ринків до нових соціально-економічних умов і подальший розвиток наукових інтерактив¬них досліджень [372-374].Загалом, ефективні механізми втілення програм забезпечують їх практичну реалізацію та перспективи постійного вдосконалення відповідно до швидкоплинних змін політичного та економічного розвитку світового співтовариства, що свідчить про ступінь їхньої адаптивності та прогнозованості до 2025 року.Так, ЄС прийняв нові документи в галузі телекомунікацій (рекомен-дації та директиви): про підвищення гармонійності у сфері телекомуніка-ційних послуг та обладнання; про заснування Європейського інститутуТелекомунікаційних Стандартів - ЕТ8І (1988 р.); про спеціальну дослід-ницьку діяльність та програму технологічного розвитку у сфері комуні-каційних технологій на 1990-94 рр. (1991 р.); про розвиток якзагальноєвропейської інфраструктури (1992 р.); про загальну стандарти-зацію термінальної телеапаратури (1993 р.); про план дій «Європейськийшлях до інформаційного суспільства» (1994 р.); про лібералізацію теле-комунікацій та мереж кабельного телебачення (1995 р.); про заборонунелегальної та небезпечної інформації в мережі Іпіегпеї (1998 р.), простимулювання інновацій та технологічний розвиток (1999 р.), протехнології інформаційного суспільства (2001 р.) [375].Інформаційна політика ЄС передбачає оперативну трансформацію регулювання електронних засобів комунікації, зважаючи на швидко¬плинні технологічні зміни. У зв'язку з цим Європейська Комісія ЄС прийняла рішення про зняття обмежень на ринкові інформаційних послуг і ухвалила меморандум про нові рамки інфраструктури телекомунікацій та телекомунікаційних послуг (1999 р.), в якому запропоновано стандарти для політики перегляду сучасної структури регулювання телекомунікацій з урахуванням лібералізації і гармонізації інформаційного ринку; меморандум про політику щодо діапазону радіохвиль (1999 р.), спрямований на зростання економічної ролі діапазону радіохвиль і необхідність вироблення політичних пріоритетів ЄС на міжнародних переговорах щодо діапазону радіохвиль на глобальному рівні; звіт про регулювання телекомунікацій у країнах-членах ЄС, в якому відмічено низький рівень гармонізації національних законів, зокрема щодо режиму ліцензування, доступу до місцевих телекомунікацій, створення альтернативних методів доступу (так званої «останньої мілі» (міле); директиву про права власності на кабельні комунікації (1999 р.) на підтримку розвитку сектора кабельного телебачення і заохочення конкуренції та інновацій в місцевих телекомунікаційних мережах і швидкісного доступу до мережі Іпіегпеї. Директива стосується «перехресної власності» між телефонними і кабельними мережами, тобто права власності телефонних операторів на обидві мережі в галузі послуг голосової телефонії. У документі передбачено розподіл телефонних і кабельних мереж між різними юридичними особами з метою попередження конфлікту інтересів, розвитку мультимедійних засобів і добросовісної конкуренції в галузі широкополосних послуг; директиву про правове регулювання електронної комерції в межах спільного ринку ЄС (1999 р.), що дає змогу національним операторам надавати послуги на всій території ЄС і встановлює особливі норми для забезпечення функціонування спільного ринку і захисту інтересів споживачів.У сфері комунікацій також були прийняті рішення про конкуренцію і злиття компаній. Так, Європейська Комісія дала дозвіл на організацію спільної компанії «Евріка» («Еигска») групами «Кірш» (КігсЬ) і Медіасст (Мешазеї), (1999 р.). Група «КігсЬ» є власником прав на телефільми, телепрограми і спортивні змагання у сфері ЗМК ФРН, у системах платного телебачення в ФРН, Австрії, Швейцарії; їй належать без¬коштовні телеканали 8АТ-1, та 25% телеканалу «Тсіесіпсо» в Іспанії і 1,3% телеканалів «Мешазег» в Італії. Група «Месїіазеї» діє у сфері комерційного

телебачення в Італії («Иаііа-1», «Реіециаиіо», «Сапаїе 5»), а також контролює продаж рекламного часу на італійському інформацій¬ному ринкові через канал «Публіталія» (РиЬІііаІіа). Компанія «Мссііазсі» фінансує виробництво фільмів, музичних творів, звукових доріжок. Спільне підприємство «Еигека» контролює три основні дочірні компанії: РТК (Еигорсап ТЄІЄУІЗІОП №І\УОГК), РиЬІеигоре Іпіегпаїіопаї, Веіа ОікігіЬиііоп [376].Політика ЄС щодо нових інформаційних технологій та послуг, зважаючи на процеси лібералізації та конкуренції, викликає як позитивні, так і негативні політичні та суспільні оцінки, що пояснюються неоднаковим рівнем розвитку європейських країн та різними націо¬нальними пріоритетами. Європа опинилася в процесі трансформації політичних, економічних, соціальних та культурних інститутів, що визначає рух європейського суспільства до інформаційної ери. Процеси європейської інтеграції, обумовлені змінами технологічного і суспільного укладу, стратегічно включають ідеологію інформаційного суспільства у напряму співробітництва європейських інститутів РЄ та ЄС з країнами-членами та країнами-партнерами.Динаміка перетворень характеризується явищами, які прийнято вважати кризовими. Кардинальні геополітичні зміни супроводжуються кризовими процесами у багатьох сферах ендогенного характеру, зокрема у міжнародних відносинах. Кризогенний стан об'єктивно вважається закономірністю кожного соціально-політичного перехідного процесу, що з усією очевидністю проявляється в реалізації європейського вектору української інформаційної політики. Європейський напрям міжнародної політики України концептуально зорієнтований на розвиток відносин з європейськими інститутами, участь у процесах європейської інтеграції, відновлення історично традиційних зв'язків з європейської спільнотою.Співробітництво України з європейськими міжурядовими організаціями здійснюється на основі Європейської Конвенції про права людини (1950 р.), Директив та Конвенцій про регулювання вільного обігу інформаційних продуктів та послуг в рамках ЄС, двосторонніх угод і проектів у галузі комунікації, Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС (1998 р.), Плану дій з розвитку взаємовідносин Україна-ЄС, Меморандуму про взаєморозуміння між Генеральним Директоратом з питань інформаційного суспільства ЄС та Державним комітетом зв 'язку та інформатизації України щодо розвитку інформацій¬ного суспільства.Пріоритетні напрямки співробітництва з РЄ - права людини та права засобів масової комунікації, суспільне телерадіомовлення, аудіовізуальна сфера, охорона інтелектуальної власності, комп'ютерна злочинність, запобігання насильству через програми, інформацію та ідеї.Рада Європи - це перша організація, членство в якій стало «своєрід¬ним каталізатором прискореного процесу сприйняття європейського мислення» як на рівні державної влади, так і в українському суспільстві в цілому, запровадження демократичних і гуманітарних стандартів, на яких грунтується сучасна цивілізація. Україна ефективно співпрацює з іншими державами-членами РЄ в рамках її структур - КомітетуМіністрів, ПАРЄ, Конгресу місцевих та регіональних властей Європи. І Іроте в рамках ПАРЄ виникають неконструктивні підходи до вирішення проблем, які виявляються в Україні у процесі становлення демократич-ного суспільства, особливо у проведенні моніторингових досліджень щодо відповідності реформування владної, суспільної та економічної сфери України взятим державою зобов'язанням. Зокрема, європейська практика демократичного розвитку визначає право на комунікацію фундаментальною основою громадянського суспільства і передбачає встановлення в країнах-членах відповідних принципів для забезпечення свободи слова, вільного вираження поглядів, плюралізму і незалежності ЗМК, використання нових інформаційних технологій та Іпіегпеї для суспільного прогресу. ПАРЄ проводить спеціальні дослідження та моніторинги демократичних і політичних процесів у країнах-членах з мстою контролю за виконанням зобов'язань за основоположними документами Ради Європи - Європейською конвенцією з прав людини (1951 р.), з доповненнями (1998 р.)та факультативними протоколами до них, Європейською конвенцією з транскордонного телебачення (1989 р.), Європейською культурною конвенцією, рекомендаціями і резолюціями щодо цінностей інформаційного суспільства і приймає

відповідні рішення. Так, під час обговорення порушень прав людини на свободу слова та вільне виявлення поглядів, обмежень у діяльності ЗМК, зокрема в зоні воєнних конфліктів, у нових країнах-членах - Югославії, Росії, Іієларусі, а також в Чехії та Україні були прийняті рішення про позбавлення права голосу делегації Росії (події у Чечні), політичний, економічний та інформаційний бойкот Республіки Бєларусь (цензура, знищення опозиційних журналістів), засудження дій НАТО щодо ЗМК Югославії, вказано на проблеми маніпулювання громадською думкою в Сербії, Боснії, Хорватії, висловлено ставлення до конфлікту на СТУ, проведено слухання і дискусії про стан інформаційної політики в Україні.Зважаючи на важливість даної тематики в контексті розвитку відносин між Україною та ПАРЄ, треба зазначити, що в парламентських, дипломатичних та масмедійних колах вони характеризуються неоднозначно. Аналіз чинників, що спричиняють проблеми у відносинах Україна-ПАРЄ, показує: 1) в сесійній залі ПАРЄ щодо України ухвалюються емоційно забарвлені рішення, які призводять до поглиб¬иш ня суперечностей; 2) проблеми значною мірою обумовлюються відставанням України у виконанні взятих на себе зобов'язань, хоча позиція ПАРЄ є цілком зваженою і спокійною; 3) неоднозначність відносин визначається змістом суперечливих процесів, які відбуваються в самій організації (відносини КМ РЄ - ПАРЄ); 4) на перебіг взаємовідносин впливають інформаційні операції, зокрема ЗМК США, Росії, Великої Британії та їх представників в Україні; 5) суперечності поглиблюються політичним протистоянням у Верховній Раді України, протилежними поглядами на проблему представництва України в ПАРЄ.Протягом 1999-2001 років за участю спостерігачів від моніторин-гового комітету Ради Європи із забезпечення прав людини (Ханни Северинсен та Ренати Вольфген) було проведено парламентські слухан¬ня «Інформаційна політика України: стан і перспективи» (1999 р.) та «Проблеми інформаційної діяльності, свободи слова дотримання законності та інформаційної безпеки України» (2001 р.). Так, під час слухань 1999 року увагу європейських доповідачів було привернуто до тих негативних тенденцій в інформаційній сфері України, які набули загрозливого характеру, викликають занепокоєння громадськості і потребують ефективного розв'язання: незбалансований ринок, експансія російськомовної інформаційної продукції, нерозвинутість сегменту Ітегпеї, недосконалість існуючої законодавчої бази, аудіовізуальне піратство тошо. У виступі Уповноваженого з прав людини ВР України Н. Карпачової було підкреслено, що «влада ухиляється від своїх обов'язків захищати права людей на свободу думки і слова» [377].Моніторинг, проведений представниками Омбудсмена, показав: в Україні обмежується вільне виявлення громадянами своїх поглядів і переконань, ЗМК стають підконтрольними олігархічним структурам або державним інстанціям, звужується право людей на достовірну інформацію. З цією метою посилюється тиск на ЗМК політичними, економічними та адміністративними методами. Як свідчить практика судочинства, на відміну від європейського прецедентного права Європейського Суду з прав людини у Страсбурзі, суди України проводять політику жорсткого тиску на свободу слова, особливо у справах за позовами до ЗМК щодо захисту честі і гідності: резонансними стали справи проти газет «Правда України», «Політика», «Опозиція», «Фінансова Україна», «Дніпровська правда», «Полтавська думка» та інші. Численні факти утиску свободи слова в Україні стали підставою для Спеціальної Заяви Комітету Верховної Ради України з питань свободи слова та інформації від 16 березня 1999 року, в якій зазначено, що органи виконавчої влади продемонстрували інформаційну політику, основою якої є неприйняття плюралізму думок, неготовність до відкритої громадської дискусії, що вважається ознакою демократичного суспільства.Процеси боротьби із свободою слова набули таких масштабів, що ПАРЄ висловила занепокоєння порушеннями прав людини в Україні на свободу думки і слова. У той же час, у червні 1991 року, Верховна Рада України прийняла звернення до парламентів і урядів європейських країн із закликом застосувати міжнародні інструменти для захисту основних прав і свобод та провести дискусії щодо цього на сесії Парламентської Асамблеї Ради Європи. РЄ висунула три пункти рівнозначних претензій до України, серед яких - свобода слова, дотримання прав людини

відповідно до Європейської конвенції прав людини, реалізація права вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію незалежно від кордонів.Міжнародного розголосу набули парламентські слухання «Пробле¬ми інформаційної діяльності, свобода слова, дотримання законності та інформаційної безпеки України» (16 січня 2001 року), які ускладнилися політичною ситуацією «касетного скандалу» та масовою інформаційною кампанією ЗМК зарубіжних країн, пов'язаною зі зникненням журналіста Г. Гонгадзе. Крізь призму експертних оцінок чітко проглядались висновки, що в Україні немає незалежних ЗМК, свобода слова лише декларується, законодавство не відповідає реаліям сьогодення.У парламенті України обговорення інформаційних проблем характеризувалося гострим політичним протистоянням влади і опозиції, але опоненти, незважаючи на альтернативні позиції, висловлювалися на підтримку свободи слова і європейського вибору України. Так, у виступі голови ВР І. Плюща, голови парламентського Комітету з питань свободи слова та інформації О. Зінченка, віце-прем'єра з питань гуманітарної політики М. Жулинського, голови Держкомінформу І. Драча, представників Ради Європи та інших учасників дискусії підкреслювалося, що інформаційна складова міжнародних відносин впливає на внутрішню політику і змушує країни працювати в узгодженому міжнародному правовому полі, а вільний обмін інформацією є одним з основних чинників суспільного розвитку та відповідності країн-членів РЄ рівню європейських вимог. Доповідачі наголошували на необхідності якісних змін інформаційного стану України, гідної репрезентації держави в європейському та світовому інформаційному просторі, оптимізації процесу європейської інтеграції для України.На січневій сесії ПАРЄ (Страсбург, 2001 р.) доповідачі по Україні на підставі одержаної інформації та парламентських слухань провели через моніторинговий комітет резолюцію про призупинення членства України в Раді Європи за невиконання взятих на себе зобов'язань у галузі прав людини та інформації. Але обговорення цієї резолюції і самі дискусії в ході сесії, конструктивна і тверда позиція делегації України вплинули на формування документу і зняли політичну кризу у відносинах РЄ - Україна. У документі зазначалося: закликати органи влади України інформувати про справу Гонгадзе; сприяти здійсненню незалежної експертизи оригіналів аудіовідеозаписів; забезпечити оприлюднення результатів і створити демократичну інституційну базу інформаційної політики; активізувати розвиток інформаційного ринку на основі європейських стандартів.12 березня 2001 року представники України в ПАРЄ порушили питання щодо включення до порядку денного доповіді моні горингового комітету про стан і забезпечення свободи слова в інших країнах Європи, мотивуючи це тим, що Україна не може не зважати на думку європейської спільноти, але водночас вважає необхідним вивчення загальної ситуації в регіоні, оскільки подібні внутрішні проблеми взаємин влади та ЗМК виникають у всіх європейських країнах [378].У цілому, незважаючи на суперечності, роль Ради Європи у демократизації України є важливою і очевидною: позитивних результатів співробітництва значно більше, ніж проблемних моментів. Пріоритети європейського напряму зовнішньої політики є необхідною умовою стабільності її міжнародного становлення та розвитку збалансованих міжнародних відносин.Стратегія співробітництва з ЄС - проекти «Життя і праце¬влаштування в інформаційному суспільстві» (стратегії і програми); гармонізація законодавства Україна-ЄС; створення умов для ринкової економіки у сфері інформаційних послуг; електронна комерція; участь у програмі е-Еигоре; створення національних хостів; підготовка та реалізація спільних міжнародних проектів у галузі інформації та комунікації. Європейський вектор розвитку українського суспільства позначається суперечливими тенденціями і потребує зважених політичних рішень, спрямованих на цивілізаційний вибір України.Україна усвідомлює важливість участі в європейських інтеграційних процесах, пов'язаних із прискореною інформатизацією, революцією в галузі комунікацій, електронної економіки, інших високих технологій. Як невід'ємна частина Європи Україна орієнтується на існуючу модель соціально-економічного розвитку європейських країн і розглядає євро-інтеграційний курс як

реалізацію цієї моделі в Україні. Зусилля зосеред-жуються на суттєвому поглибленні та розширенні практичного спів¬робітництва Україна-ЄС за всіма напрямами для забезпечення сприят¬ливих умов у контексті розширення ЄС. Так, у рамках європейського вектора становлення інформаційного суспільства у липні 1994 року було підписано Протокол про наміри між Державним комітетом зв'язку та інформатизації і Генеральним Директором ЄС з проблем інформаційного суспільства (попередня назва Генеральний Директорат XIII), в якому визначено критерії взаємин у галузі телекомунікацій та інформаційного суспільства в цілому. Інтенсивний діалог та дебати як у рамках двосторонніх зустрічей експертів на різних рівнях, так і в рамках міжнародних заходів, серед яких Телекомунікаційний форум у Брюсселі (1999 р.), Паризька зустріч Україна-ЄС (2000 р.), Ялтинська конференція ('('-Україна (2001 р.) сприяли усвідомленню ідеології інформаційного суспільства в Україні, реформуванню інформаційно-комунікаційного сектору, поширенню українського сегменту мережі Іпіегпеї, створенню наукового потенціалу для забезпечення всіх потреб нового цивілізацій-ного явища. Поглиблення співробітництва реалізувалося в підписаному в рамках Четвертого самміту Україна-ЄС (Париж, 2000 р.) Меморандуму про взаєморозуміння між Генеральним Директоратом з питань інформаційного суспільства ЄК ЄС і Державним комітетом зв'язку та п іформатизації України щодо розвитку інформаційного суспільства, який базується на положеннях Угоди про партнерство і співробітництво між Україною та ЄС (1998 р.), спільної стратегії ЄС щодо України, ухваленої ПІД час Гельсінського саміту ЄС (1999 р.), а також спільної заяви учасників самміту Україна-ЄС (Ялта-2001). Так, у Меморандумі зазначено пріоритети співробітництва в галузі інформаційно-комунікаційних відносин, які полягають у тому, що: сторони підкреслюють важливість концепції інформаційного суспільства у розвитку ефективної ринкової економіки, регулятивного середовища, яке сприятиме інвестиціям; проведення відповідних соціальних заходів з метою надання можливості для найменш забезпечених соціальних верств суспільства скористатися перевагами нових технологій. Метою Меморандуму є розширення співробітництва між Україною та ЄС у процесі становлення інформаційного суспільства, прискореного розвитку інфраструктури та поширення комунікаційних послуг в Україні.Меморандум також стимулює співробітництво у розробці інформаційного законодавства, зокрема для регулювання мережевого бізнесу та фінансових потоків. Серед найважливіших сфер співробіт¬ництва, визначених у Меморандумі, слід виділити: 1) співробітництво у сфері науково-дослідницької діяльності, особливо в межах програми технологій інформаційного суспільства П'ятої рамкової програми ЄС; 2) заяву України про наміри розвивати програму е-ІЛашпе, яка відповідає потребам українського суспільства, стимулює розвиток послуг інформаційного суспільства в Україні. Генеральний Директорат з питань інформаційного суспільства, в рамках програми е-Еигоре, погодився надавати консультації і можливість Україні брати участь у відповідних заходах; 3) згоду сторін обмінятися інформацією щодо послуг мобільного зв'язку третього покоління у сфері ліцензування, стандартів та планування спектра; 4) згоду сторін заохочувати співробітництво у сфері послуг електронної комерції; 5) згоду Генерального Директорату з питань інформаційного суспільства Європейської Комісії розглянути можливість надання експертної та технічної допомоги Україні відповід¬но до існуючих процедур та правил. На Ялтинській зустрічі 2001 року було підкреслено, що ЄС визнав європейські прагнення України, зважаючи на стабільний, демократичний, політичний та економічний розвиток в Україні, що є стратегічною метою Європи. Європейський Союз підтвердив свої зобов'язання підтримувати орієнтовані реформи в Україні, поширення е-комерції, забезпечення основних прав людини на вільне вираження поглядів та переконань, стратегію європейської інтеграції України та визнав також потребу поширення інформації та знань щодо цілей та принципів європейської інтеграції в Україні, зокрема, важливість інноваційного розвитку інформаційно-комунікацій-пого сектору, інфоінфраструктури, глобальної навігаційної супутникової системи, гармонізації законодавства в галузі високих технологій та інтелектуальної власності [379; 380].

Таким чином, зроблено важливий крок до реалізації євроінтеграцій-ного напряму зовнішньої політики України в галузі інформації та комунікації. Становлення інформаційного суспільства потребує кардинального реформування всіх сфер життєдіяльності країни, надає унікальний шанс Україні реалізуватися в світовій системі координат.Отже, по-перше, слід підкреслити подальше зміцнення ролі європейських міжурядових організацій у практичній реалізації політичних імператив у сфері інформації та комунікації; по-друге, слід визнати, що проблеми інтеграції України в європейський інформаційний простір пов'язані з дихотомністю її зовнішньополітичного вектора та проблемною внутрішньополітичною ситуацією.

4.2. Стратегії організації Центральна Європейська Ініціатива

Ідеологія глобального інформаційного суспільства, що є визначаль¬ною складовою еволюційного розвитку цивілізації, передбачає стабільний політичний розвиток і економічне зростання країн світу, створює необхідні умови для діяльності особистості на основі нових технологій. Необхідність переходу до інформаційного суспільства (характерними ознаками якого є: формування глобального інформацій¬ного середовища, міжнародне співробітництво в процесах інформацій¬ної та економічної інтеграції регіонів, становлення інформаційної економіки, створення і розвиток ринку інформації і знань як чинників виробництва в доповнення до ринку природних ресурсів, праці і капіталів, перехід інформаційних ресурсів у реальні ресурси соціально-економічного розвитку, фактичне задоволення потреб суспільства в інформаційних продуктах і послугах, створення ефективної системи прав людини і соціальних інститутів та забезпечення вільного доступу, поширення і використання інформації як умови демократичних перетворень, розвиток інформаційних обмінів (на міжнародному, регіональному і національному рівнях) визначає діяльність країн Центральної і Східної Європи, впливає на міжнародні відносини в регіоні, політичні пріоритети країн і стратегії економічного розвитку.Концепція і програма діяльності міжурядової регіональної організації Центральноєвропейська Ініціатива (до якої входять 17 країн - Австрія, Албанія, Болгарія, Бєларусь, Боснія і Герцеговина, Італія, Республіка Македонія, Молдова, Польща, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Україна, Хорватія, Чехія, Югославія), створеної у 1989 р. з метою багатостороннього співробітництва країн Центральної і Східної Європи, передбачає активну участь країн-членів у європейських інтеграційних процесах, зокрема, інтегрування до європейського та євроатлантичного економічного, політичного, правового та інформацій¬ного простору, гармонійне входження до політичних та економічних структур ЄС. Реальними формами співпраці між державами регіону є спільні підходи країн ЦЄІ до вирішення проблеми міждержавних інформаційних обмінів, розвитку демократії і плюралізму вираження поглядів, забезпечення основних прав і свобод людини і засобів масової комунікації, створення об'єднаної центральноєвропейської інформацій¬ної магістралі, становлення інформаційної економіки, впровадження нових технологій у всі сфери життєдіяльності суспільства [381].Інформаційні стратегії країн Центральної і Східної Європи спрямовані на уникнення бар'єрів і нерівності між країнами та спільнотами, ліквідацію диспропорцій в регіональних інформаційних потоках, консолідацію інформаційних ресурсів, збереження національ¬ної самобутності та ідентичності.Інформаційна складова, що входить до пріоритетів міжурядового співробітництва країн ЦЄІ, враховує нові геополітичні реалії в Європі, специфіку регіону та забезпечує здійснення національних ініціатив на регіональному рівні. Для країн ЦЄІ характерні процеси фундаменталь¬них політичних, економічних і соціальних перетворень, становлення нових форм транскордонного співробітництва, модернізація індустрії на основі інформаційних і комунікаційних технологій.

Політика економічного зростання як чинник демократичного розвитку країн ЦЄІ сконцентрована на проблемах, пов'язаних із розпадом старої системи розподілу виробництва, трудових ресурсів, соціального захисту, повільним прогресом країн «нової демократичної хвилі», нерівномірним станом взаємовідносин і відносин з європей¬ськими країнами та інституціями. Країни ЦЄІ успадкували політичні та економічні важелі регулювання інформаційної сфери (телекомуніка-цій, телерадіомовлення, мас-медіа), які жорстко контролювали між¬державний і внутрішній обіг інформаційних масивів. Зміна геополітики в центральноєвропейському регіоні обумовила прогресивний поступ країн ЦЄІ до європейської інтеграції, однак суспільні процеси в різних країнах залежать від обраної політичної моделі, доктрини економічного розвитку, загального суспільного усвідомлення необхідності новацій. У найбільш розвинутих країнах ЦЄІ (Польща, Чехія, Угорщина), які запрошені до участі в європейських альянсах та набуття членства в ЄС, відбуваються процеси лібералізації телекомунікацій, розширення приватного сектору в телерадіомовленні, становлення інформаційної індустрії та інформаційного бізнесу за європейськими стандартами.В інших (Болгарія, Румунія, Україна, Молдова, Македонія, Хорватія, Словенія) зберігається монополія держави на інформаційні ресурси, мережі і комунікації, державне регулювання мас-медіа, що уповільнює процеси європейського інтегрування для цих країн. Рівень регіонального обміну інформацією не відповідає сучасним європейським стандартам, розвиток і використання телекомунікацій, за показниками 1998 року, вдвічі менший, ніж у країнах Західної Європи; інформаційна система країн ЦЄІ не задовольняє зростаючого попиту на інформаційні послуги, які є важливим чинником мультимедійного покоління.Регіональна інформаційна політика ЦЄІ тісно пов'язана як з національними програмами розвитку, так і з глобальними концепціями 111 формаційного суспільства, які визначають тенденції й перспективи І \ -кісних міжнародних відносин. У документах ЮНЕСКО про розвиток реї іональних програм інформаційного суспільства зазначається, що і юзитивні зміни у країнах Центральної і Східної Європи мають створити підґрунтя для забезпечення основних прав і свобод у галузі інформації, функціонування незалежних і плюралістичних засобів масової комунікації. Беручи до уваги політичні, економічні та соціальні умови країн центральноєвропейського регіону, в тому числі й національні відмінності, актуальною проблемою є прийняття програм становлення інформаційного суспільства, правове регулювання міждержавних інформаційних обмінів, впровадження європейських стандартів у застосування нових комунікаційних та інформаційних технологій, сприяння поширенню об'єктивної інформації про політичні, соціальні та етнічні процеси в країнах ЦЄІ, протидія монополізації засобів інформації. Використання нових інформаційних та комунікаційних технологій відкриває нові канали і можливості для вільного поширення інформації, для запобігання дискримінації за інформаційною ознакою, для розвитку толерантності і плюралізму [382].У рамках ЦЄІ підписані і діють міждержавні угоди про співробіт¬ництво у сфері телекомунікацій і зв'язку, науки і нових технологій (програми «Цезар» і «Глобалстар»), засобів масової комунікації, про впровадження та інтенсифікацію програми ЦЄІ—2010 (спільно з ЄС), угоди про створення і функціонування інформаційно-документаційного центру ЦЄІ і надання інформаційних послуг країнам-членам з питань діяльності Ініціативи, про зв'язки ЦЄІ з регіональними міжнародними організаціями та інститутами. Інформаційна політика є складовою таких документів, як Сараєвська декларація ЦЄІ (1997 р.), Заключний Загребський документ (1998 р.), Підсумковий документ Трієстського самміту країн-членів ЦЄІ (2001 р.), угоди про двостороннє співробіт-ництво в рамках Ініціативи.Особлива роль у цьому контексті належить Європейському Союзу, який прийняв програму становлення інформаційного суспільства та інформаційної економіки (1994-2001 рр.) і через країни-члени ЄС, що входять до ЦЄІ, впливає на політичні пріоритети та інформаційні стратегії організації та її учасників. Наголошуючи, що шлях до інформаційного суспільства і становлення інформаційної економіки характеризується специфікою національного розвитку, Європейський

Союз реалізує зовнішньополітичні та економічні програми для країн-членів за напрямами, визначеними на Всесвітніх економічних форумах уДавосі (2000; 2001):1) нові геополітичні реалії в міжнародних відносинах (світ після Косова);2) нова світова економіка (економіка інформаційної ери, її політичні та соціальні наслідки, нові моделі підприємництва та корпора¬тивного управління);3) глобалізація.Спільні підходи ЦЄІ та ЄС до міждержавного співробітництва в інформаційній сфері, особливо у сфері розвитку інформаційної інфраструктури, телекомунікацій, високих технологій, розглядаються як головні засади економічного регіонального розвитку, обумовлюють можливість вагомого внеску країн-членів ЦЄІ в діяльність ЄС, спрямовану на забезпечення зростаючої інтеграції в Європі. Країни-члени Центральноєвропейської Ініціативи виступають за активний обмін інформацією з ЄС у галузі зовнішньої політики, включаючи можливе приєднання країн Ініціативи до заяв і спільних позицій країн ЄС, у тому числі щодо інформаційного суспільства. ЦЄІ також підтримує програми інформаційного співробітництва з ОБСЄ, Радою Європи, Європейською Економічною Комісією ООН, ОЧЕС, Радою країн Балтійського моря.Програма становлення інформаційного суспільства в Європі, яку реалізує через політичну та економічну стратегії, інформаційні програми і проекти Європейський Союз, створює фундаментальну базу для розвитку інформаційного сектору, моделей нової економіки, суспільної еволюції країн ЦЄІ. Інформаційна революція охоплює всі сфери життєдіяльності суспільства, впливає на демократичні процеси і права людини. Розвиток науки та інформаційних технологій, вплив нових технологій на соціальні процеси потребують спільних підходів країн-членів ЄС та країн Центральноєвропейської Ініціативи і централізованих дій з метою створення нової суспільної моделі. Ця модель на основі економічних і політичних чинників має забезпечити створення сприятли-вого духовного середовища, бо, як зазначив у своєму посланні до Всесвітнього економічного форуму в Давосі-2000 Папа Римський Іоан Павло II, «Глобалізація без урахування етичних та духовних цінностей спричинить подальшу поляризацію у світі: країни з різним рівнем економічного розвитку будуть розвиватися окремо. Без відчуття солідар¬ності мільйони людей почуватимуться обмеженими у своїх правах на сучасні інформаційні технології і нові знання, якщо прагнутимуть використати розвиток та прогрес заради свого добробуту» [383].Ще в 1994 році Європейський Союз організував відкриті дискусії для країн-кандидатів та країн-партнерів із політичних, економічних, соціальних і культурних аспектів інформаційного суспільства під егідою незалежного консультативного органу ЄС «Форум інформаційного суспільства», який розробляє і впроваджує інформаційну політику в європейському регіоні. Головною метою Форуму інформаційного суспільства є гарантії збалансованого розгляду всіх аспектів і проблем, пов'язаних зі становленням інформаційного суспільства в Європі, забезпечення можливостей залучення до діяльності Форуму країн-членів ЄС, країн-членів ЦЄІ, представників фінансових, ділових кіл, громадськості Центральної і Східної Європи для формування суспільного розуміння глобальних інформаційних процесів, визначення пріоритетних напрямів для діяльності та реалізації проектів. Характерною ознакою Форуму інформаційного суспільства є проведення дискусій і розробка пропозицій консультативного характеру для органів ЄС, національних урядів країн ЦЄІ. У рамках Форуму ведуться політичні дискусії з проблем інформаційного суспільства і підтримки національ¬них ініціатив; соціальних та демократичних цінностей, культури і сфери нових послуг засобів масової інформації; зайнятості, створення робочих місць та політики соціального захисту населення в умовах концентрації комунікації; захисту прав споживачів, забезпечення права доступу до інформаційних «благ»; трансформації адміністративної та громадської взаємодії; інформаційної «освіченості» населення Європи.Форум забезпечує регіональне співробітництво в реалізації програми становлення європейського інформаційного суспільства, сприяє інтегруванню телекомунікацій, мас-медіа, інформаційних мереж (Євронет), формує регулятивні норми, спрямовані на уніфікацію правових підходів до інформаційних суспільних відносин.

Теоретичні концепції і практичні розробки «Форуму інформаційного суспільства» висвітлюються у щорічних доповідях Форуму (доповіді поширюються в межах Європи офіційними мовами ЄС), втілюються у документах та робочих програмах для пропагування ідей інформацій¬ного суспільства в країнах Центральної, Східної і Південно-Східної Європи. Форум реагує на нові реалії в Європі, враховує нову геополітику, появу нових незалежних держав, які прагнуть знайти власне місце в європейських структурах і для яких запропоновано інтеграційну «Модель Європи в інформаційному суспільстві» (Моаеі е-Еигоре). Ця модель передбачає розробку документів і рекомендацій інституціям Європейського Союзу і національним урядам країн-членів, країн-кандидатів та країн-партнерів з основних проблем становлення інформаційного суспільства та регулювання суспільних відносин у період інформаційної революції. Документи Форуму, незважаючи на їх рекомендаційний характер, відіграють важливу роль у формуванні основних принципів розвитку та функціонування європейських спільнот, у створенні відповідної правової бази в країнах-членах ЄС та ЦЄІ. Одним із пріоритетних напрямів роботи Форуму є дослідження проблем демократичного і культурного розвитку, трансформації демократичних цінностей в інформаційному суспільстві. Члени Форуму проголосили про свої наміри дотримуватися принципів багатокультурної рівності, свободи виявлення поглядів та свободи мас-медіа, забезпечити вільний доступ до джерел інформації з метою прогресивного розвитку.Країни ЦЄІ взяли участь у діяльності Форуму на рівні міністрів (глав урядів та представників зовнішньополітичних відомств) у 1997 році на запрошення організації для активізації співпраці з інститутами ЄС, підготовки країн-членів ЦЄІ до європейської інтеграції і розробки регіональної стратегії суспільного розвитку в умовах інформаційної революції. Європейська комісія ЄС та Форум започаткували програму підтримки країн-членів ЦЄІ для реформування телекомунікацій, розширення сфери інформаційних послуг, становлення інформаційної економіки, ефективного використання інформаційних ресурсів, комерціалізації системи зв'язку і створення ефективного інформаційного права (принципів регулювання інформаційних відносин).Заходи ЄС та Форуму інформаційного суспільства щодо залучення країн ЦЄІ до європейської інтеграції базуються на пріоритетності ідеї інформаційного суспільства для нових незалежних держав як такої, що здатна поліпшити ефективність державного управління, конкуренто¬спроможність виробництва інформаційних послуг, фінансування програм інформаційного розвитку. Зокрема, план дій ЄС і Форуму щодо країн-членів ЦЄІ передбачає:1) фінансування національних і регіональних мультимедійних програм з метою інформаційної і комунікаційної інтеграції за проектами ТЕІМ-Теїесот, ТЕМ-81І; реалізацію програми Іпїо-2010 та подібних до неї інформаційних програм у рамках ЄС для розвитку багатокультурності кіберпростору;2) розширення ЄС за рахунок інтегрування країн-членів ЦЄІ (Польщі, Чехії, Угорщини, Румунії, Болгарії, Словенії, Македонії, Хорватії, Словаччини) до європейських структур, перш за все, за напрямами співробітництва у сфері телекомунікацій, інфо-інфраструктури, обміну масивами даних, електронної комерції, муніципального електронного управління;3) створення умов для гармонізації законодавства ЄС і національного законодавства у сфері інформаційних відносин, зокрема законів, що регулюють захист даних (Директива 35/48/ЄС) і створення незалежних контролюючих органів у галузі охорони даних;4) розвиток комп'ютерних та електронних засобів зв'язку між Європарламентом і країнами-членами ЦЄІ;5) підтримку участі країн ЦЄІ в бізнесових проектах ЄС із впровадження інформаційних і комунікаційних технологій.Регіональні перспективи становлення інформаційного суспільства в рамках ЦЄІ визначені у національних програмах дій, що орієнтуються на створення базису інформаційного суспільства, на трансформацію і мо-дернізацію централізованої економічної системи, лібералізацію політич¬них і адміністративних обмежень в інформаційному секторі, ефектив¬не використання телекомунікацій, комп'ютерних мереж і систем [384].

Характерно, що специфікою регіонального співробітництва в рамках ЦЄІ є поєднання зовнішньополітичних стратегій та програм розвитку інформаційного суспільства високорозвинутих країн Австрії, Італії (членів ЄС), країн з перехідною економікою (кандидатів до ЄС та східноєвропейських держав із характерною динамікою трансформації політичних, економічних та гуманітарних інститутів (не членів ЄС), що обумовлює вплив процесів європейської інтеграції на міжурядові відносини центральноєвропейського альянсу.Програми становлення інформаційного суспільства Австрійської Республіки втілюють політичну стратегію уряду - нове об'єднання Європи на базі новітніх технологій, інформаційно-комунікаційної інфра¬структури та інтелектуального потенціалу регіону. Реалізація зовніш¬ньої і внутрішньої політики країн включає принципи демократизації та плюралізму, дотримання основних прав і свобод, ефективне управління економікою, розуміння ролі Австрії як перехідної інституції в рамках ЦЄІ для інтеграції посттоталітарних держав у європейські структури. Значний вплив на інформаційну політику Австрії здійснюють міжнарод¬ні організації, резиденції яких знаходяться у Відні і до програм діяль¬ності яких складовим компонентом входить стратегія інформаційного суспільства. У Плані Дій уряду Австрії передбачено такі напрями інформаційної інтеграції країни, як: 1) економічний (координація транс¬формації інформаційного сектору; створення відповідних державних інституцій з регулювання ринку інформаційних технологій; стимулю¬вання виробництва інформаційних продуктів та послуг; підтримка лідерства Австрії у галузі електронних технологій, зокрема виробниц¬тва мікрочіпів та інтегрованих електронних схем); 2) торговельний: (лібералізація торгівлі інформаційними продуктами і послугами; розвиток е-комерції; сприяння торгівлі новими технологіями з третіми країнами); 3) науково-дослідницький (створення об'єднаних мереж австрійських та європейських центрів прикладних досліджень інформаційного суспільства; використання потенціалу міжнародних організацій (ООН/ЮНЕСКО, МАГАТЕ, ГАТТ/ СОТ, ЄС, ЄАВТ) за програмами участі (ЕІЖЕКА, ТЕМРШ, Е5РКІТ плані дій І-УІ); наукова кооперація на двосторонній основі (Австрія-Чехія, Австрія-Угорщина, Австрія-Словаччина); 4) прикладний (розробка проектів для соціальної сфери, освіти, охорони здоров'я та навколишнього середовища; міжнародного співробітництва за гуманітарними напрямами).Необхідно підкреслити, що інформаційна політика Австрії свідчить про зміни політичних пріоритетів та нову зовнішньополітичну орієнтацію уряду, сприйняття глобальних та загальноєвропейських концепцій подальшого розвитку суспільства на основі нових інформаційних і комунікаційних технологій, прагнення Австрійської Республіки стати впливовим фактором міжнародних відносин.Проекти становлення інформаційного суспільства в рамках ЦЄІ (штаб-квартира організації розташована в м. Трієст, Італія) відповідають національним стратегіям політичного та соціально-економічного розвитку Італійської Республіки - формування інтелектуального потенціалу в галузі інформаційних технологій, створення національної інфоінфраструктури та баз даних для державного управління, прискорення процесу лібералізації, вільний розвиток внутрішнього ринку інформаційних послуг. Характер міжнародного співробітництва в галузі комунікації та інформації визначається такими чинниками, як застосування міжнародних стандартів у виробництві аудіовізуальної продукції, розвиток інтегрованого ринку інтелектуальної власності, концентрація сучасних високорентабельних інформаційних технологій напрямами співробітництва у сфері телекомунікацій, інфо-інфраструктури, обміну масивами даних, електронної комерції, муніципального електронного управління;3) створення умов для гармонізації законодавства ЄС і національного законодавства у сфері інформаційних відносин, зокрема законів, що регулюють захист даних (Директива 35/48/ЄС) і створення незалежних контролюючих органів у галузі охорони даних;4) розвиток комп'ютерних та електронних засобів зв'язку між Європарламентом і країнами-членами ЦЄІ;5) підтримку участі країн ЦЄІ в бізнесових проектах ЄС із впровадження інформаційних і комунікаційних технологій.

Регіональні перспективи становлення інформаційного суспільства в рамках ЦЄІ визначені у національних програмах дій, що орієнтуються на створення базису інформаційного суспільства, на трансформацію і мо-дернізацію централізованої економічної системи, лібералізацію політич¬них і адміністративних обмежень в інформаційному секторі, ефектив¬не використання телекомунікацій, комп'ютерних мереж і систем [384].Характерно, що специфікою регіонального співробітництва в рамках ЦЄІ є поєднання зовнішньополітичних стратегій та програм розвитку інформаційного суспільства високорозвинутих країн Австрії, Італії (членів ЄС), країн з перехідною економікою (кандидатів до ЄС та східноєвропейських держав із характерною динамікою трансформації політичних, економічних та гуманітарних інститутів (не членів ЄС), що обумовлює вплив процесів європейської інтеграції на міжурядові відносини центральноєвропейського альянсу.Програми становлення інформаційного суспільства Австрійської Республіки втілюють політичну стратегію уряду - нове об'єднання Європи на базі новітніх технологій, інформаційно-комунікаційної інфра¬структури та інтелектуального потенціалу регіону. Реалізація зовніш¬ньої і внутрішньої політики країн включає принципи демократизації та плюралізму, дотримання основних прав і свобод, ефективне управління економікою, розуміння ролі Австрії як перехідної інституції в рамках ЦЄІ для інтеграції посттоталітарних держав у європейські структури. Значний вплив на інформаційну політику Австрії здійснюють міжнарод¬ні організації, резиденції яких знаходяться у Відні і до програм діяль¬ності яких складовим компонентом входить стратегія інформаційного суспільства. У Плані Дій уряду Австрії передбачено такі напрями інформаційної інтеграції країни, як: 1) економічний (координація транс¬формації інформаційного сектору; створення відповідних державних інституцій з регулювання ринку інформаційних технологій; стимулю¬вання виробництва інформаційних продуктів та послуг; підтримка лідерства Австрії у галузі електронних технологій, зокрема виробниц¬тва мікрочіпів та інтегрованих електронних схем); 2) торговельний: (лібералізація торгівлі інформаційними продуктами і послугами; розвиток е-комерції; сприяння торгівлі новими технологіями з третіми країнами); 3) науково-дослідницький (створення об'єднаних мереж австрійських та європейських центрів прикладних досліджень інформаційного суспільства; використання потенціалу міжнародних організацій (ООН/ЮНЕСКО, МАГАТЕ, ГАТТ/ СОТ, ЄС, ЄАВТ) за програмами участі (ЕІЖЕКА, ТЕМРІЛЗ, Е8РКІТ плані дій І-УІ); наукова кооперація на двосторонній основі (Австрія-Чехія, Австрія-Угорщина, Австрія-Словаччина); 4) прикладний (розробка проектів для соціальної сфери, освіти, охорони здоров'я та навколишнього середовища; міжнародного співробітництва за гуманітарними напрямами).Необхідно підкреслити, що інформаційна політика Австрії свідчить про зміни політичних пріоритетів та нову зовнішньополітичну орієнтацію уряду, сприйняття глобальних та загальноєвропейських концепцій подальшого розвитку суспільства на основі нових інформаційних і комунікаційних технологій, прагнення Австрійської Республіки стати впливовим фактором міжнародних відносин.Проекти становлення інформаційного суспільства в рамках ЦЄІ (штаб-квартира організації розташована в м. Трієст, Італія) відповідають національним стратегіям політичного та соціально-економічного розвитку Італійської Республіки — формування інтелектуального потенціалу в галузі інформаційних технологій, створення національної інфоінфраструктури та баз даних для державного управління, прискорення процесу лібералізації, вільний розвиток внутрішнього ринку інформаційних послуг. Характер міжнародного співробітництва н галузі комунікації та інформації визначається такими чинниками, як іасгосування міжнародних стандартів у виробництві аудіовізуальної продукції, розвиток інтегрованого ринку інтелектуальної власності, концентрація сучасних високорентабельних інформаційних технологій в усіх сферах життєдіяльності суспільства. План дій включає загально¬європейські напрями становлення інформаційного суспільства та національні пріоритети, які передбачають провідну роль країни в процесах нової європейської інтеграції [385].

В Угорщині реалізується національна інформаційна програма розвитку інфраструктури, завдання якої полягає у формуванні і здійснен¬ні національної стратегії інформатизації, координації поштового, теле-комунікаційного, електричного зв'язку, телерадіомережі і комп'ютер¬них засобів обслуговування, що належать установам, організаціям, підприємствам та приватному сектору. У 1997 році уряд Угорщини заснував Державний комітет з інформаційних технологій і телекомуні-кацій, який сприяє створенню національних мереж передачі даних, державних баз даних, реєстрів (стандартів) інформаційних систем. Політичні засади урядової політики викладені у документах «Відповідь Угорщини на виклики інформаційного суспільства» (1997 р.) та «Шлях до інформаційного суспільства» (2000 р.), в яких висловлюється підтримка європейським стратегіям політичного та економічного розвитку та перспективи інтеграції країни до ЄС на основі доктрини інформаційної цивілізації.Національна урядова комісія з інформатики Румунії прийняла план створення національної інформаційної інфраструктури як основи інформатизації державного управління (центральних та муніципальних органів влади); розвитку інформаційної індустрії. До 2005 року планується завершити інформатизацію Румунії і досягти рівня інформаційного розвитку суспільства, необхідного для інтеграції в «європейське інформаційне співтовариство».Польський уряд прийняв «Політику розвитку телекомунікацій» та численні документи - «Мета та напрями становлення інформаційного суспільства в Польській Республіці» (1995р.), «Телекомунікаційна політика» (1996р.), «Стратегія розвитку телекомунікаційного сектору до 2000 року» (1997р.), «Про особливості приватизації Теїесоттипікаф Роїзка 8.А. та демонополізацію телекомунікаційного сектору» (1997р.) щодо реалізації стратегії інформаційного суспільства, в яких визначаються пріоритети Польщі у галузі нових технологій. У них йдеться про розвиток ком-п'ютерних мереж (суспільних магістралей), приватних систем, супутникового і мобільного зв'язку, підтримку інформаційного бізнесу, використання національних терміналів для транспортування масивів інформації, розширення сфери інформаційних послуг, удосконалення традиційних медіа.Урядова програма Чеської Республіки викладена в документах «Державна інформаційна політика - шлях до інформаційного суспільства» (1998р.), «Головні засади державної телекомунікаційної політики» (1998р.) та Плані дій Урядової Ради з національної інформаційної політики (2000р.), що відповідають директивам і рішенням ЄС та зовнішньополітичним стратегіям нової об'єднаної Європи. У документах визначаються проблеми приватизації та лібералізації телекомунікаційного сектору, участі Чехії у міжнародних заходах із реалізації політики інформаційного суспільства, розвитку електронної комерції, створення електронної мережі державного та муніципального управління, трансформації законодавчої бази, впровадження засад інформаційної політики як фактора економічного та політичного зростання країни.В Україні 1998 року була прийнята концепція Національної програ¬ми інформатизації, яка визначає принципи державної політики та організаційно-правового забезпечення інформатизації, впровадження нових технологій у стратегічні сфери життєдіяльності держави, забезпе¬чення міжнародного співробітництва в рамках ЄС та ЦЄІ, реалізації міжнародних проектів із формування глобальних інформаційних систем та захисту національних інтересів і здійснення зовнішньої інформаційної політики. У концепції зазначається, що Україна підтримує заходи щодо лібералізації телекомунікацій, об'єднання національних ристем з мере¬жами європейських країн для забезпечення доступу до міжнародних інформаційних масивів і баз даних, до геоінформаційних систем, між¬державного співробітництва у сфері торгівлі, охорони здоров'я, боротьби з міжнародною злочинністю, для системного вивчення світових ринків і маркетингового забезпечення діяльності українських експортерів [386].Слід зазначити, що країни-члени Центральноєвропейської Ініціативи в більшості програм тільки визначили пріоритети національ¬ної політики щодо інформаційного суспільства, проте політична ситуація н регіоні, економічна криза, проблема модернізації виробництва, і рансформація демократичних і суспільних інститутів створюють перешкоди для реалізації національних інформаційних стратегій. Аналіз стану інформаційної сфери у країнах ЦЄІ (Звіт Форуму

інформаційного суспільства по країнах Центральної, Східної і Швденно-Східної Європи, 1995-2001 рр.) висвітлив тенденції розвитку цих держав:• відсоток ВВП (внутрішнього валового продукту), витрачений на засоби телекомунікацій, постійно дорівнює 0,4%, а витрати на інформаційні технології зростають з 1 % (8000 євро) ВВП на душу населення до 2,5% (23000 євро). Інвестиції у телекомунікаційному секторі переважають і вважаються необхідними, тоді як витрати на інформаційні технології розглядаються як додаткові і виділя¬ються за умови збільшення бюджету. Витрати на інформаційні технології, як правило, є меншими 1% від прибутку порівняно з відповідними показниками у країнах ЄС, що свідчить про відмін¬ність розвитку інформаційної економіки в країнах Центральної та Східної Європи; . прогрес у запровадженні нових інформаційних і комунікаційних технологій визначається головним чином рівнем економічного і технологічного розвитку, а також обсягом ринку та закупівельними можливостями населення. Статистика впровадження нових технологій у країнах ЦЄІ свідчить, що кількість населення, життєвий рівень суспільства, економічні характеристики держави, розвиток сфери послуг обумовлюють впровадження інформацій¬них і комунікаційних технологій і відповідно економічне зростання країн (див. таблицю 1, додаток А). Країни з низьким рівнем ВВП та ВНП на душу населення, де внесок сфери послуг у ВВП незначний, не забезпечують високого рівня економічного зростання і відповідно розвитку інформаційного ринку та впровадження нових технологій (див. таблицю 2, додаток А).Порівняльний аналіз тенденцій розвитку телекомунікацій та вкладу інвестицій у телекомунікаційний сектор у країнах Західної, Центральної і Східної Європи свідчить про переваги інформаційного бізнесу, інфор-маційного прогресу суспільства, оскільки прибуток західних країн знач¬но переважає рівень прибутку в країнах ЦЄІ (див. таблицю 3, додаток А).Стан інфоінфраструктури (у тому числі телекомунікацій, мульти-медіа, комп'ютерних мереж і систем, Іпіегпеї) показує, що країни Центральної та Східної Європи відстають у темпах розвитку телекомуні¬кацій. П'ять країн Центральної Європи (Чехія, Хорватія, Угорщина, Словенія, Польща) досягли відносно високого рівня розвитку теле¬комунікацій, проте порівняльний аналіз стану телекомунікаційного сектору регіону засвідчує недостатні темпи розвитку прибуткової сфери. Для більшості країн ЦЄІ тенденції змін у телекомунікаційній галузі з метою задоволення потреб споживачів спричинені потребою: впровад¬ження спеціального обладнання - автоматичних систем контролю зв'язку та зв'язку із системами інших країн, голосових стимуляторів; заміни аналогових телефонних центрів на цифрові; впровадженні телефонних карток та центрів їх контролю і діагностики; вдосконалення оптично-волоконної мережі цифровими мультиплексійними системами (155 МЬ/$) і використання міжнародних ліній для організації націо¬нальних мереж (див. таблиці 4, 5, додаток А).Для досягнення нових темпів розвитку країни ЦЄІ повинні встановити нові лінії телекомунікаційного зв'язку, пропускна здатність яких була б на 50% вища від існуючих. Загальний обсяг інвестицій для всіх країн ЦЄІ повинен становити 20000 млн. дол., тобто 4000 млн. дол. щорічно. Натомість рівень інвестицій, запропонованих країнам ЦЄІ міжнародними фінансовими інвестиціями, становить 440 млн. дол. або 1600 млн. дол. щорічно.Медійна інфраструктура країн Центральної і Східної Європи загалом задовольняє попит користувачів. У регіоні ефективно діють мережі телерадіозв'язку, хоча на деяких територіях доступ до такого виду послуг є обмеженим (див. таблицю 6, 7, додаток А).Високий рівень поширення супутникового і кабельного телебачення, мережі аудіовізуальних послуг, платного телемовлення зумовлюється обсягом ринку, поточними стандартами, купівельною спроможністю певної країни. Згідно зі статистичними даними регіональної міжурядової організації «Європейські аудіовізуальні спостереження», 1997 року в Чехії було зареєстровано 385 тис. платних абонентів, в Угорщині -200 тис, в Польщі - 386 тис, в Румунії - 200 тис. У 2001 році їх кількість збільшилася відповідно по країнах від 20% до 50%. У 1998 році в Польщі було запроваджено дві лінії цифрового телебачення - \¥І2ца ТУ2 Епіегіаішпепі та СуГга, а в 2001 році їх кількість зросла до 45. Співвласниками ліній є американські компанії і польське

кабельне телебачення, французька компанія Канал+ і Польське суспільне телерадюмовлення, які спільно з іншими комерційними станціями створили спільну компанію Роїзка Ріаїїогта Суггоуа.Комп'ютерні мережі і системи (зокрема, Ітетеї) досягай значного рівня розвитку в країнах ЦЄІ за останні роки XX століття. Але порівняно з країнами Західної Європи витрати на інформаційні технології у більшості країн ЦЄІ становлять значно менший відсоток ВВП, ніж у розвинутих європейських країнах, за винятком Чеської Республіки. Так, у 1996 році витрати ВВП на інформаційні та комунікаційні технології за рік становили: в Угорщині - 1,89%, Польщі - 1,19%, Росії - 0,79%, Словаччині - 1,91%, Чехії-2,99%. Витрати на комп'ютерне обладнання, програмне забезпечення та інші інформаційні послуги у країнах ЦЄІ відрізняються рівнем економічних потреб суспільства і внутрішніх потреб ринку. Ринки внутрішнього рівня країн ЦЄІ зорієнтовані на торгівлю персональними комп'ютерами та спеціальними технологіями до них (саме на комп'ютерні прилади і програмне забезпечення протягом 1996-97 років витрачено найбільше коштів). Таким чином, у Чеській республіці витрати на апаратні засоби і програмне забезпечення становлять менше 35% витрат на інформаційні технології, тоді як інша частина витрат стосується підтримки інформаційних послуг, розвитку інформаційних мереж і систем (впровадження нових технологій в інші сектори економіки, соціальної сфери, культури тощо).У країнах ЦЄІ значно зріс ринок офісного обладнання, засобів локальних мереж, локальних серверів, у той же час за умови зменшення фінансування інформаційно-технологічних проектів суспільного призначення уповільнився розвиток сектору комп'ютерних систем (серверів, робочих станцій).Програмне забезпечення в країнах Центрально Європейської Ініціативи (незважаючи на загальну перевагу ринку апаратних засобів) є найбільш прогресивним та ефективним ринком інформаційного бізнесу. Особливо це стосується попиту на пакети програмного забезпечення (програми, що продаються разом із комп'ютером, програми для управління підприємствами, системи управління базами даних).Високим є попит на консультаційні послуги із застосування інформаційних і комунікаційних технологій, розробки програм за контрактом, \УеЬ-дизайн. Регіональна цінність ринку програмного забезпечення становить 2000 млн. євро на 1997 рік, що перевищує показники 1996 року на 13%. Зростання попиту на програмне забезпечення та інформаційні послуги простежується в таких галузях, як банківські мережі і системи, фінансовий ринок, державне та муніципальне управління, телекомунікації, промислове виробництво. Важливого значення набувають місцеві фірми, які виступають торговельними посередниками для реалізації, встановлення і тестування програмного забезпечення, підготовки і перекваліфікації користувачів персональними комп'ютерами і системами.Використання і споживання інформаційних технологій і послуг (див. таблиці 8, 9, 10, додаток А), залежить від рівня розвитку країни, вибору політичного напряму і менталітету суспільства.Стан інформаційної галузі у регіоні свідчить про запровадження нових технологій в усі сфери життєдіяльності суспільства: державне управління, освіту, охорону здоров'я, бібліотечні мережі, митниці, наукові установи. Так, запроваджено національні програми інформати¬зації освіти з метою забезпечення прямого доступу до мережі Іпіегпеї з 1996 року в Угорщині, встановлено комп'ютерні мережі у національних адміністративно-урядових структурах Чехії, Румунії, Словенії (до кінця 1996 року планувалося 100% забезпечення управлінських структур комп'ютерами), проте кількість локальних мереж порівняно невелика, 30% урядових інституцій функціонують без спеціальних серверів, інші мають приблизно 1,6 серверів у мережі з двома серверами в центральних апаратних мережах. Через обмеженість коштів більшість країн І Існтральної і Східної Європи визначили найбільш пріоритетні галузі для інвестування впровадження інформаційних і комунікаційних технологій в адміністративне управління, державні системи реєстрації і стандартів та інформаційні системи, громадські установи, науково-освітні заклади, медичні послуги, системи соціального забезпечення і трудових ресурсів, податкові адміністрації, банківську мережу, транспортні системи тощо.

Необхідно визнати, що політичні та економічні зміни у країнах Центральноєвропейської Ініціативи, антимонопольні реформи в телекомунікаційному секторі по-різному вплинули на формування інформаційної галузі. У більшості країн ЦЄІ (Чехія, Польща, Словенія, Хорватія, Югославія, Боснія, Угорщина, Македонія) діє система державного і приватного телерадіомовлення з підтримкою на державному рівні. У країнах-учасницях СНД (Бєларусь, Молдова, Україна) приватний сектор незначний або зовсім відсутній, збережено державний контроль над більшістю важливих станцій і важелі управління субсидіями, орендною платою, ліцензуванням та реєстрацією телерадіоорганізацій; державні органи впливають на податкову політику в інформаційній галузі, на обмеження доступу до інформації, судову практику з проблем дифамації.Економічні чинники також впливають на перспективи розвитку мас-медіа, трансформацію традиційних медіа на основі нових технологій. Іноземних інвесторів цікавлять великі і перспективні ринки країн-учасниць СНД, проте недостатньо розвинута економіка нездатна підтримати на належному рівні зростання ринку інформаційних послуг за відсутності стартового капіталу і рекламного, іміджевого забезпечення прогресу інформаційної сфери. Ситуація в окремих країнах Центральної і Східної Європи (див. таблицю 11, додаток А) ілюструє процеси демонополізації телерадіомовлення на національному рівні - фактично у всіх країнах-учасницях СНД кабельне телебачення є приватним й інвестується іноземними компаніями. Зростає тенденція лібералізації супутникового зв'язку, що обумовлюється прагненням країн ЦЄІ до співпраці з ЄС, інтегрування до європейських та євроатлантичних структур. Це потребує від країн ЦЄІ гармонізації національного законодавства із законодавством ЄС, підтримки програм і проектів становлення європейського інформаційного суспільства, уникнення розриву в розвитку інформаційної сфери країн Західної Європи і країн центральносхідноєвропейського регіону. У більшості країн ЦЄІ ринки традиційних інформаційних послуг, мобільного зв'язку, медіа-інформації є закритими для вільної конкуренції, в інших випадках існує незначна конкуренція, приватним власникам видані короткострокові ліцензії, які стримують розвиток інформаційного бізнесу.Процеси лібералізації телекомунікацій у різних країнах відобража¬ють різні рівні реформування економіки, відмінності національних соціальних і політичних тенденцій, перспективи переходу на спільні європейські стандарти. Так, Болгарія і Румунія завершують процес лібералізації систем зв'язку, Польща розпочала приватизацію Роїзка Теїесот шляхом продажу частини своїх акцій на фондовій біржі. Інші країни ЦЄІ ведуть переговори зі стратегічними партнерами, інвесторами і міжнародними операторами про часткову приватизацію теле¬комунікацій. Приватні компанії з іноземними інвестиціями надають нові інформаційні послуги (супутникові, мультимедійні, комп'ютерні, цифрового телебачення тощо), місцеві оператори діють на основі ліцензій. Угорщина, наприклад, продала 30% і згодом 37% акцій національного оператора МАТАУ консорціуму ОеШзсЬеІеІесот & Лтегііесп, залишивши за собою право надавати послуги супутникового мобільного зв'язку, міжнародні й національні послуги терміном на 8 років. 25% акцій, що залишилися під контролем уряду, дають змогу консорціуму керувати діяльністю Маїау на пільгових умовах. Місцеві локальні мережі також приватизовані на пільгових умовах. Чеський уряд сприяв 8РТ Теїесот А/8 у випуску додаткових акцій, 34% яких були придбані консорціумом ТЕЬ 8оигсе, до складу якого входить датський супутниковий зв'язок, Поштова група і Швейцарський супутниковий зв'язок, що дає можливість впливу на управління компанією. За домовленістю з чеським урядом здійснюється модернізація теле¬комунікаційних мереж (у планах компанії збільшення кількості телефонних ліній). Місцеві (локальні) телефонні лінії залишаються у нласності 8РТ. У Словаччині передбачено завершити лібералізацію телекомунікацій до 2003 року і відкрити інформаційний простір країни для вільної конкуренції. У Словенії створені суспільні телекомунікаційні мережі (громадське радіомовлення) і здійснюється приватизація телефонних мереж. Державна монополія на телекомунікаційні послуги Теїесот 81ОУЄПЦЄ закінчилася 2000 року, ведуться переговори з міжнародними операторами щодо їх подальшої діяльності в країні [387].

Україна прийняла програму і закон про особливості приватизації «Укртелеком», який є національним оператором інформаційних послуг (електричного зв'язку, радіомовлення, телемовних станцій, цифрових каналів, мережі Іпіегпеї, факсимільного зв'язку та електронної пошти, супутникового і мобільного зв'язку, місцевих мереж, оптичноволоконних кабелів), до складу якого входять спільні закриті акціонерні підприєм¬ства, що функціонують на телекомунікаційному ринкові України («Інфоком», «Утел», «Елсаком України», «Телекомінвест», «Телесистеми України», «ІІМС», «Укр-Деу Телеком»). «Укртелеком» активно впливає на діяльність у таких напрямах, як розвиток телекомунікацій, залучення іарубіжних кредитів та інвесторів, розвиток місцевих мереж, розширення спектра інформаційних послуг, створення супутникових каналів і супутникових систем для міжнародного телемовлення. Закон про особливості приватизації Укртелекому, прийнятий Парламентом України (2000 р.), обумовлює особливості переговорів щодо участі в приватизації, які ведуться з потенційними інвесторами інших країн.Лібералізація телекомунікацій у країнах ЦЄІ пов'язується з діяльністю компаній С8М (Глобальної системи міжнародного зв'язку), ИМТ (Скандинавської мобільної системи телефонного зв'язку), БС8 1800 (Цифрової системи світового зв'язку), які надають нові види інформаційних та комунікаційних послуг (від супутникових систем зв'язку, передачі даних через комп'ютерні мережі і системи, радіомовлення, послуг у мережі Іпіегпеі).Третій Форум Інформаційного суспільства країн ЄС/ЦЄІ (1997 р.) закликав уряди центральноєвропейських та східноєвропейських країн забезпечити прийняття і виконання національних програм становлення інформаційного суспільства. Особливо наголошувалося на таких напрямах дій, як стан національного бюджету, вплив уряду на виконання програм, захист персональних даних, інформаційна безпека, інформацій¬на і комп'ютерна освіченість суспільства, багатокультурність, між¬народне співробітництво в інформаційній сфері. З метою досягнення прогресу країни ЦЄІ також мають стимулювати інвестиції, створюючи відповідні інформаційні галузі, включаючи подальший прогрес у лібералізації телекомунікацій; забезпечувати безпеку електронної торгівлі, поширення електронної комерції, створення відповідного національного законодавства; створити національні консультативні органи (комітети) із впровадження стратегії інформаційного суспільства; запровадити національну організацію (інституцію) для координації виконання національної програми інформаційного суспільства і поширення інформації про необхідність нових перспектив розвитку.Характер цих пропозицій підтверджує, що становлення інформацій¬ного суспільства як у країнах Західної Європи, так і в країнах ЦЄІ є довгостроковою програмою дій, яка потребує політичних ініціатив, економічних реформ і переорієнтування суспільної свідомості на інші рівні сприйняття поступу.Міжурядове співробітництво країн ЦЄІ в галузі гуманітарної політики, включаючи пріоритетні напрями діяльності європейських організацій, знайшло втілення в документах міжнародної конференції країн-членів ЦЄІ «Публічна дипломатія і журналізм: перспективи співробітництва», яка відбулася 9-10 вересня 1999 року в Бухаресті. Обговорювалися питання про засоби масової інформації у демократич¬ному суспільстві: демократія і права людини; публічної дипломатії: сучасні підходи і моделі; забезпечення інтересів і участі країн-членів ІІЄІ в міжнародних організаціях та інституціях; регіональне співробіт¬ництво і реалізацію європейської стратегії в контексті політичної стабілізації в Південно-Східній Європі; участь країн-членів ЦЄІ в європейській та євроатлантичній інтеграції і завдання публічної дипломатії [388].Учасники конференції, представники зовнішньополітичних та спеціалізованих відомств країн-членів наголошували, що публічна дипломатія є активним чинником комунікаційних процесів, сприяє вивченню, аналізу інформації та обумовлює прийняття політичних рішень. Вона потребує інтенсивної взаємодії з міжнародними організаціями в країні та за її межами. Методами публічної дипломатії виступають медіа, міжнародні публічні комунікації, стратегічне планування зовнішньої політики, медіадипломатія та «риЬІіс геїаііопз». На початку 90-х років публічна дипломатія стала

компонентом двосторонніх та багатосторонніх міжнародних відносин. У країнах ЦЄІ публічна дипломатія відіграє роль каталізатора міжнародного обміну інформацією між віддаленими регіонами і національними спільнотами, засобу інтерактивного спілкування з потенційною аудиторією в режимі реального часу.Стратегія публічної дипломатії, як зазначалося в політичних дебатах па конференції, - це політична мета міжнародних відносин, пропаганда демократії та прав людини, створення відкритого суспільства, попередження етнічних конфліктів через використання засобів масової комунікації, протидія інформаційним загрозам для забезпечення регіональної безпеки і стабільності. Програми публічної дипломатії включають інформаційно-аналітичне забезпечення зовнішньої політики через канали масової комунікації, створення позитивного іміджу організації та країн-членів у міжнародному інформаційному просторі, іабезпечення ефективного міжурядового діалогу, формування і ромадської свідомості на демократичних принципах. Публічна дипломатія трансформується відповідно до нових умов цивілізаційного розвитку, враховує національні відмінності кожної країни, створює можливості реагування і коригування політичних рішень на основі відкритого моніторингу засобів масової інформації. Більшість розвинутих країн використовує електронну публічну дипломатію XXI століття і роз'яснює засади політичної стратегії на основі мультимедійних технологій.Учасники конференції, обговорюючи роль засобів масової інформації у демократичному суспільстві, відзначили, що дипломатія країн ЦЄІ стає більш прозорою, відкритою, а зовнішньополітичні відомства виступають важливим джерелом міжнародної інформації. Рівень відносин між мас-медіа і зовнішньополітичними відомствами зумовлює створення відповідного законодавства про діяльність ЗМК у демократичному суспільстві, нового кодексу професійної етики. Головною ідеєю дискусії, яку підтримали всі делегації країн-членів ЦЄІ, стала ідея становлення вільних і плюралістичних мас-медіа, незважаючи на політичні, економічні, правові, культурні, адміністративні і технологічні впливи. На конференції було визначено, що модель публічної дипломатії має включати розробку стратегії медіадипломатії, усвідомлення ролі мас-медіа як посередника між зовнішньополітичними відомствами і суспільством, забезпечення достовірності і надійності інформації. З огляду на роль ЦЄІ в регіоні, учасники конференції висловилися за підтримку програм і проектів європейських міжурядових організацій ЄС та РЄ щодо міжнародного інформаційного обміну та активних міжнародних інформаційних відносин. Так, підкреслюючи необхідність управління інформаційними потоками між країнами ЦЄІ, робоча група «Інформація і медіа» запропонувала: видавати інформацій¬ний бюлетень країнознавчого характеру з елементами дипломатичного досьє; створити \УеЬ-сторінку ЦЄІ для обміну інформацією та побудови іміджу організації і країн-членів в європейському інформаційному просторі; вносити на кожне засідання робочої групи за участю експертів, політиків, дипломатів, журналістів проблеми інформаційного суспільства, нових засобів комунікації і діяльності мас-медіа для обговорення.Секретаріат ЦЄІ, узагальнивши пропозиції делегацій про співпрацю регіональних інституцій для здійснення спільної європейської стратегії у контексті пакту про стабільність для Південно-Східної Європи, відзначив важливу роль і відповідальність Центрально Європейської Ініціативи у реалізації принципів пакту країнами-учасницями, у здійсненні принципів Ради Європи щодо створення системи незалежних і плюралістичних ЗМК, здатних відображати різноманітність культур і поглядів. Спеціальні програми Ради Європи в галузі прав людини, свободи слова і вільного вираження поглядів передбачають співпрацю і допомогу країнам ЦЄІ щодо створення інформаційного законодавства, професійних етичних кодексів ЗМК, підвищення кваліфікації журналістів.Особлива роль була приділена програмам діяльності засобів масової комунікації у країнах, що пережили збройні конфлікти, етнічні напруження та масові заворушення, до розпалювання яких були причетні як засоби масової комунікації, так і представники політичної влади і зовнішньополітичних відомств. Представники неурядових організацій Румунії закликали до

розширення діалогу між владою, неурядовими організаціями та мас-медіа і запропонували програму спеціального тренінгу для журналістів і дипломатів на базі дипломатичних академій країн ЦЄІ за допомогою нових технологій на базі Біріотаііс Тгаіпіп§ Меглюгк ЦЄІ. Зокрема, йшлося про організацію спільних досліджень дипломатичними академіями, урядовцями, політиками і фахівцями з комунікаційних та інформаційних процесів, створення інфоінфраструк-гури для незалежних засобів масової комунікації, заснування регіональ¬них структур для здійснення моніторингу професійної етики ЗМК.Концептуальні пропозиції щодо коригування центральноєвропей¬ської стратегії інформаційного співробітництва в контексті стабільності миру і безпеки в регіоні стосуються подальшої концентрації комунікації, кооперації в реформуванні інформаційної сфери, інтеграції в європейський інформаційний простір.На самміті ЦЄІ, який відбувся в Трієсті (2001 р.), було визначено нові завдання та нові загрози безпеці у регіоні після подій 11 вересня 2001 року. Учасники форуму підкреслювали, що світ став єдиним, що подальша еволюція суспільства пов'язана з тенденціями глобалізації, з транскордонним співробітництвом у політичній, економічній, гуманітарній сферах та у сфері безпеки. Отже спільними стають виклики та загрози, з якими стикаються суспільства на шляху свого розвитку. Водночас учасники самміту висловилися за широке регіональне співробітництво та інтеграцію країн у глобальну систему безпеки, процвітання та розвитку, що є умовою існування сильного та стабільного співтовариства.Україна входить до Центральної Європейської ініціативи з 1996 року і розглядає свою участь у цій організації як один із напрямів реалізації зовнішньополітичного курсу держави і концепції стратегічного партнерства - інтеграції до європейських та євроатлантичних структур. Діяльність у рамках ЦЄІ створює для України можливості підготовки до набуття повноправного членства в ЄС, практичного оволодіння методами спільного напрацювання політичних рішень, співробітництва у сфері розвитку телекомунікацій, науки і нових технологій, засобів масової комунікації. Україна є членом робочих груп ЦЄІ з науки і технологій, міжнародних інформаційних обмінів, розбудови транспорт¬них оптичноволоконних магістралей, які реалізують план дій ЦЄІ до 2010 року та програми і проекти пріоритетного значення.Співробітництво України в рамках ЦЄІ активізує обмін інформацією в галузі зовнішньої політики, забезпечує національні інтереси в регіональних відносинах, нові напрями співпраці в інформаційній сфері. Таке співробітництво надає можливості для реалізації ініціатив щодо надання організації статусу спостерігача при Генеральній Асамблеї ООН, що дає можливість підвищити роль ЦЄІ як ефективного механізму європейського співробітництва та об'єднати можливості міжнародних організацій ООН та ЦЄІ для розв'язання актуальних проблем центральноєвропейського регіону. Україна вбачає своє завдання в ЦЄІ у посиленні присутності в регіоні, а також трансформування зовнішньополітичних зв'язків, пов'язаних із майбутнім вступом окремих країн ЦЄІ до європейських інтеграційних об'єднань.Розвиток дво- та багатосторонніх відносин країн-членів ЦЄІ обумов¬лює різноманітні форми співпраці в галузі інформації і комунікації. Україна зацікавлена в інтегруванні до європейського інформаційного простору, участі в інформаційному бізнесі (проект «Новий інформацій¬ний канал» - 1999), у розвиткові інформаційної економіки як основи політичного та економічного зростання і стабільності. Водночас Україна виступає проти виникнення нових ліній поділу в Європі, блокового протистояння і нової «холодної» (інформаційної) війни. Близькість політичних і економічних проблем країн-членів ЦЄІ сприяє реформуван¬ню національних господарських систем і впровадженню ринкових моделей, орієнтованих на національні спільноти. Усвідомлення належ¬ності до європейської цивілізації обумовлює трансформацію внутріш¬ньої політики України і менталітету нації, сприяє реалізації принципів, які становлять правовий та ідеологічний фундамент вільного громадян¬ського суспільства: демократії, прав людини, верховенства закону, еволюційного руху до інформаційного суспільства [389].

Здійснений аналіз інформаційної політики організації Центральна Європейська Ініціатива дає підстави для висновку про те, що інформаційний чинник виступає важливим компонентом національних доктрин, виміром стратегії європейської інтеграції та становлення інформаційного суспільства. ЦЄІ відіграє особливу роль для входження України в європейські структури та програми міждержавного співробіт¬ництва за всім спектром інформаційної політики.

4.3. Інформаційна політика міжнародних неурядових інституцій

Тенденції глобального розвитку, динаміка міжнародних інформацій¬них відносин, багатовекторність міжнародної інформаційної політики, історичні демократичні традиції європейських інститутів обумовлюють діяльність підсистем - численних міжнародних спеціалізованих (МСО) та неурядових організацій (НУО) європейського регіону.Теоретичні та прикладні дослідження з проблем глобалізації комунікації та їхнього впливу на структуризацію системи міжнародних відносин, еволюцію міжнародного співробітництва за участю МСО та 1ІУО (К. Хамелінка, Р. Норденстренга, Д. Габермаса, Г. Мердока, К. Мюллера, Х.А. Шреплера, М. Рабоя, Д. Аткінсона, Дж. Робінсона, Л. Бсннета, Є. Османчика, К. Якубовича, Дж. Грехема, Д. Кароя, М. Блищенка, П. Циганкова, Ю. Мацейка, В. Бруза, В. Моравецького, О. Зернецької, С. Горбача, В. Матвієнка, Б. Гуменюка та ін. (див. літературу та джерела) свідчать про фундаментальні зміни в діяльності Градиційних інституціональних структур в останній чверті XX - на початку XXI ст. Політичні дискусії, пов'язані з революційним впливом нових технологій на систему міжнародних відносин, розвитком нових форм діяльності МСО та НУО, відображають компромісні та альтернативні позиції національних держав, універсальних міжнародних організацій щодо створення змішаних структур, які б виступали гарантами плюралізму і різноманітності в новому цифровому середовищі, інструментом соціального і культурного прогресу, сприяли б побудові нової архітектури відносин та багатогранному функціону¬ванню всієї системи [390-405].Аналіз політичного співробітництва визнаних міжурядових інститутів з МСО та НУО дає можливість зробити теоретичні та практичні висновки про фактичну і потенціальну роль МСО/НУО в демократичних процесах, ефективність їх впливу на прийняття політич¬них рішень, виконання представницької місії інтересів широкої громадськості в універсальних організаціях, де МСО та НУО виступають як асоційовані члени з правом дорадчого голосу, експертами нормо-творчої процедури, спостерігачами парламентських слухань та ініціато-рами судових розглядів з прав людини та свободи вираження. Наприклад, офіційні правила РЄ (відносини з МСО та НУО встановлено з 1951 року), які регламентують зв'язки з неурядовими інституціями, було ухвалено Комітетом Міністрів РЄ 1993 року у Резолюції (93)38. Вони грунтуються на визнанні того, що діяльність РЄ потребує постійного зважання на громадську думку і що «ініціативи, ідеї та пропозиції, які надходять від громадського сектору, потрібно розглядати як дійсне волевиявлення громадян Європи». За ініціативою НУО у 1997 році було створено Комітет РЄ у зв'язках з НУО, який проводить політику активного партнерства з Відділом зовнішніх зв'язків Політичного Директорату РЄ, Директоратом із прав людини та мас-медіа, іншими структурними підрозділами інформаційно-комунікаційної компетенції, визначає конкретні проблеми співробітництва з НУО за напрямом «інформаційне суспільство», зокрема, для країн Центральної та Східної Європи (на сьогодні консультативний статус при РЄ мають понад 350 міжнародних неурядових організацій). Консультативний статус НУО, найбільш пред¬ставницький у галузі комунікації та інформації, передбачає: 1) адекват¬ність стратегій і програм діяльності МСО та НУО загальним принципам міжнародного співробітництва; 2) поглиблення і конкретизацію визначених напрямів політичної, практичної і науково-дослідницької роботи; 3) впровадження окремих міжнародних та регіональних проектів у національному інформаційному середовищі.

Публічні слухання і дебати в ПАРЄ щодо інформаційного виміру європейської інтеграції, розвитку інформаційного права, пан'європей-ської медіаполітики обумовлюють нову політичну роль МСО та НУО, виявляють особливості і стирання меж у напрямах діяльності, нові комбінації учасників інформаційних відносин. НУО наділені правом звертатися до Генерального Секретаря ПАРЄ з меморандумами, пропозиціями, проектами рішень щодо розгляду актуальних проблем міжнародних інформаційних відносин у спеціалізованих комітетах та робочих групах Організації. Політичними досягненнями МСО та НУО вважається: участь в інформаційних обмінах з потенційними країнами-членами РЄ, зокрема щодо механізму захисту прав людини у сфері вільного вираження поглядів та свободи ЗМК, система спільного управ¬ління молодіжними інституціями РЄ - Європейським молодіжним центром та Європейським молодіжним фондом з мстою пропагування ідей інформатизації суспільства, нового осмислення економічної стабіль¬ності та професійної орієнтації; допомога країнам Центральної та Східної Європи як важливого чинника побудови демократичного суспільства, а також реалізація спільних проектів - «Політика на службі суспільства та участь громадськості у політиці» (Будапешт, 1991), «Роль міжнародних неурядових організацій у сучасному суспільстві» (Страсбург, 1993), «НУО і громадянське суспільство: свобода і межі виявлення поглядів» (Вільнюс, 1995), «Інформаційне суспільство -виклик для Європи» (Салоніки, 1997), «Нова політика об'єднаної Європи» (Ніцца, 2000).Присутність у світовій політиці впливових акторів міжнародних інтеграційних процесів активізує діяльність МСО та НУО, визначає межі компетенції у виробленні і впровадженні глобальної інформаційної політики. Ідея НУО сповідує професійно-просвітницький погляд на систе¬му міжнародних відносин, в якій «на демократичній основі розвивається політичне і громадське життя», а також традиції існування незалежних і сформованих на суспільній основі організацій, створених для забезпечен¬ня інтересів суспільства за всіма аспектами міжнародного співробітництва.НУО виступають як альтернативна мобільна система міжнародних відносин, яка адекватно реагує на зміни у системі, нові політичні, соціокультурні та економічні реалії. «Громадська» сутність НУО має політичний характер, визначає мету та завдання діяльності: боротьбу за свободу, рівність, справедливість, незалежність від державної влади; створення нового типу суспільної сфери комунікацій, який втілює ідею політичного та культурного розмаїття в інформаційному суспільстві [406].Неурядові організації поділяють на категорії відповідно до політич¬них систем, які відзначаються різновидами глобальних змін: 1) бурхли¬вим зростанням можливостей каналів зв'язку, зникненням інформацій¬них кордонів завдяки новим технологіям; 2) трансформацією державних моделей комунікації, обумовлених геополітикою, демократичним вибором нових країн Європи; 3) розвитком міжнародної конкуренції; 4) впливом нових інформаційних технологій на права людини та усвідомлений вибір суспільства. Ці зміни тісно взаємопов'язані з новими формами інформаційних відносин на міжнародному, регіональному та національному рівнях.Розвинута система МСО та НУО об'єднує інституції, метою діяль¬ності яких є участь у побудові глобального інформаційного суспільства; встановлення міжнародного порядку, що базується на принципах людської гідності, солідарності народів і свободи комунікації; дослід¬ження транснаціональних асоційованих мереж як прогресивних компо¬нентів сучасного суспільства. Здійснені класифікація і компаративний аналіз світових проблем та участь у їх вирішенні неурядових установ показують ступінь поширення інформації про нові форми транснаціо¬нального співробітництва; науковий рівень розробки проблем інтер-комунікації; ефективність діяльності неурядових організацій, які працюють у певній галузі та пов'язані міжасоціаційним співробітництвом.Зважаючи на характер і мету діяльності МСО та НУО, можна запропонувати таку класифікацію міжнародних спеціалізованих та неурядових організацій:

1) Міжнародні організації загальної компетенції (Міжнародна федерація з інформації та документації, Спілка міжнародних асоціацій, Міжнародна асоціація: інформація задля розвитку, Інститут інформаційного суспільства, Міжнародна спілка досліджень комунікації, Європейський центр парламентських досліджень та документації, Міжнародний інститут комунікацій тощо), метою діяльності яких є забезпечення міжнародних відносин у галузі інформації та комунікації на рівні громадських організацій, участь НУО у виробленні міжнародної політики в цій сфері, організація наукових досліджень міжнародих проблем комунікації, формування суспільної думки щодо стратегії розвитку цивілізації;2) Міжнародні організації спеціальної компетенції, метою дільності яких є розв'язання проблем у сфері міжнародних відносин за окремими напрямами міжнародної комунікації, забезпечення діалогу за віссю - державна влада > приватний сектор, об'єднання фахівців для розробки професійних стандартів, організація широких представницьких контактів НУО на міжнародній арені. Міжнародні організації спеціальної компетенції, у свою чергу, поділяють на:а) правозахисні (організації свободи слова, прав людини і боротьбиз цензурою: Організація 19 статті - Міжнародний центр боротьби зцензурою);б) медійні (організації спеціалізованих напрямів співробітництва угалузі мас-медіа):• журналістські - Міжнародна федерація журналістів, Європей¬ський союз асоціацій наукових журналістів, Європейський інститут медіа, Європейська асоціація підготовки журналістів;• організації телерадіомовлення - Європейська асоціація комер¬ційного телебачення, Європейська телерадіомовна спілка, Європейська Рада комерційного телебачення;• організації друкованої преси та реклами - Жіноча публіцистична служба, Союз преси країн ЄЄ, Спілка асоціацій редакторів газет, Європейський рекламний тріумвірат, Європейська асоціація рекламних агентств;• організації суспільного телерадіомовлення та інформаційні агентства - «ВВС», «Канал 4», «Шведське радіо», ТВЗ, АКІ), КТЬ+, НЦР/ЦНР;в) організації інформаційних та комунікаційних послуг (кабельного,супутникового, електрозв'язку, мультимедіа, мережевого та Інтернет-ів'язку) - Міжнародна рада кабельного зв'язку, Міжнародна організаціякосмічного зв'язку, Міжнародна асоціація мобільного супутниковогоів'язку, Європейська комісія поштового, телеграфного та телефонного зв'язку, Європейський форум мультимедіа, Європейська аудіовізуальна обсерваторія, Європейська спілка операторів кабельного зв'язку, Європейська асоціація інформаційних послуг, Європейське космічне агентство, Асоціація інформаційного менеджменту;г) організації християнської та католицької комунікації —Міжнародна католицька асоціація радіотелевізійних, аудіовізуальних таІпіегпеї-послуг; Світова асоціація християнської комунікації,Європейська християнська асоціація візуальних медіа, Міжнароднийсоюз католицької преси, Європейська прес-служба баптистів,Міжнародне християнське телерадіотовариство;д) організації з наукових, аналітичних та прикладних дослідженьспеціалізованих галузей інформаційних відносин (Міжнародний союздослідження комунікації, Інститут науковців з інформації, Європейськаасоціація досліджень з розвитку інформаційних технологій, Міжнароднаасоціація «Інформація та інтелект», Європейська рада науковоїінформації).Порівняльні аналітичні дослідження діяльності МСО та НУО в діахронічному та синхронічному контексті дають можливість зробити висновки про бурхливе зростання кількості неурядових та

спеціалізо¬ваних міжнародних організацій завдяки актуалізації міжнародних інформаційних обмінів, про розширення компетенції НУО в умовах глобалізації комунікації, посилення впливу неурядових інституцій на систему прийняття політичних рішень у рамках міжнародних універсальних організацій, потенційні можливості для організації співробітництва в цифровому суспільстві XXI століття.Історія політичної та суспільної діяльності МСО та НУО в галузі інформації та комунікації бере початок у 19 столітті, коли були створені перші міжнародні організації - Всесвітній телеграфний союз (1865 р.), Всесвітня поштова спілка (1874 р.), Міжнародна федерація з інформації та документації (1885 р.), Союз міжнародних асоціацій (1907 р.), до компетенції яких входили проблеми транскордонного обміну інформацією, регулювання традиційних та нових засобів комунікації, проведення прикладних досліджень та організація міжнародного співробітництва в інформаційній сфері [407].Міжнародна федерація з інформації та документації (МФІД), одна з найдавніших неурядових організацій, проводить діяльність шляхом політичних та суспільних дискусій з актуальних проблем міжнародного інформаційного обміну на щорічних конференціях та представницьких конгресах РГО (раз на два роки), що дає можливість розглядати стан та перспективи розвитку міжнародних інформаційних відносин. Так, на Конгресі РГО, присвяченому 100-літтю неурядової організації (Гаага, Нідерланди, 19 листопада 1985 р.), у центрі обговорення була проблема «Традиції і майбутнє: інформаційна супермагістраль і новий світогляд», що свідчить про осмислення цивілізаційного розвитку в рамках НУО і спробу спрогнозувати наслідки широкого використання інформаційної супермагістралі для повсякденного життя, розглянути ініціативи держав¬ного і приватного секторів щодо впровадження нових технологій в (вропейському регіоні, узгодити позиції та виробити пропозиції для конкретних дій і наукових досліджень за проблематикою - змінене суспільство, нові технології, інформація та інформаційна супер¬магістраль.Основною темою конгресу РГО (Грац, Австрія, 21-25 жовтня 1996 року) була «Глобалізація комунікації: функціонування мереж в інформаційному суспільстві», на якому розглядалися проблеми викорис¬тання нових технологій у сучасному інформаційному суспільстві з глобальними мережами, моделювання інформації та комунікації, вплив глобальних інформаційних мереж на суспільний та економічний розвиток, роль фахівців із комунікаційних технологій у суспільстві. Конгрес відбувся за підтримки неурядових організацій («Союз міжнародних асоціацій», «Міжнародний інститут комунікацій», «Європейської асоціації обміну технологіями, інноваціями, промисло¬вою інформацією», «Австрійської документальної громади» та науково-дослідницького товариства «Иоаннеум») і став відповіддю громадськості на проголошену ЄС стратегію становлення інформаційного суспільства. Гостра полеміка, що стосувалася позитивних і негативних наслідків глобалізації комунікації, трансформації світової економіки на основі нових технологій, забезпечення соціальних і трудових прав у цифровому середовищі, збереження ідентичності в інформаційній супермагістралі, виявила як спільні підходи, так і різні позиції представницьких кіл НУО щодо розвитку процесів глобальної інтеграції та широкої участі громадськості в реалізації програм прискореного інформаційного прогресу. НУО, керуючись перш за все політичними і суспільними інтересами, прийняли рішення підтримати зовнішньополітичний курс ЄС, зорієнтований на побудову інформаційної економіки, нової архітектури інформаційних мереж та збереження лідерства Європи в міжнародній конкуренції.Проблеми глобального порядку, системного аналізу міжнародних відносин, взаємодії міжнародних урядових та неурядових організацій, розширення транскордонного співробітництва та міжнародного обміну інформацією вирішуються в рамках «Союзу міжнародних асоціацій» (СМА), заснованого 1907 року в Брюсселі лауреатом Нобелівської премії миру Генрі ла Фонтейном та Генеральним секретарем міжнародного інституту бібліографії Полом Отлетом, СМА сприяв створенню таких історично значущих інститутів, як «Ліга Націй» (1920 р.), «Міжнародний інститут інтелектуального співробітництва» (1925 р.), Перший Університет

міжнародних відносин (1928 р.). Постійні контакти із впливовою неурядовою інституцією зараз підтримують понад 400 міжнародних організацій та асоціацій (ЕКОСОР, ЮНЕСКО, МОП, ШРО мають статус консультантів в СМА); у дослідженнях СМА беруть участь відомі фахівці з міжнародних проблем 37 країн світу.Слід відзначити той факт, що міжнародні універсальні організації приділяють велику увагу співробітництву зі СМА (Союз має постійні представництва при штаб-квартирі ООН в Нью-Йорку та відділенні ООН в Женеві), зважаючи на задекларовані принципи та мету діяльності НУО робити внесок у глобальне співробітництво, що базується на повазі до гідності і солідарності народів та свободи комунікації; досліджувати транснаціональні інформаційні мережі, які вважаються початковими компонентами сучасного суспільства; збирати та поширювати найбільш важливу документацію та інформацію про урядові та неурядові МО і нові форми їхнього співробітництва; сприяти розвиткові недержавних мереж комунікації та досліджувати міжсистемні зв'язки в міжнародних відносинах; класифікувати, аналізувати, порівнювати та висвітлювати світові проблеми з точки зору неурядових міжнародних інституцій.Так, 1950 року Економічна і Соціальна Рада ООН прийняла спеціальну резолюцію про співпрацю зі СМА в рамках проекту підготовки і публікації «Щорічника міжнародних організацій», «Енциклопедії світових та людських ресурсів», довідкових досліджень «Глобальна мережа», «Діяльність транснаціональних асоціацій»,«Світові релігійні організації» тощо. За участю СМА було опубліковано аналітичні дослідження про 30000 міжнародних урядових та неурядових організацій, розглянуто 12000 глобальних проблем, запропоновано 15000 стратегій для їх вирішення.Комунікаційна проблематика стосується таких сучасних досліджень га міжнародних проектів СМА, як програма вивчення глобальних проблем і людських ресурсів (міжнародний інформаційний обмін, глобальне інформаційне суспільство); проект впровадження режиму прямого доступу через глобальні мережі, що розглядається як значний крок до забезпечення світової спільноти інформацією про динаміку процесів у політичній системі міжнародних відносин, відповідає ініціативам та потребам глобальної спільноти; дослідження нетрадицій¬них та нових форм міжнародного співробітництва (мережеві міжнародні організації), застосування в їх діяльності можливостей міжорганіза-ційних мереж, особливо з використанням ускладнених інформаційних систем (мультимедійних комунікацій, телеконференцій, віртуальних офісів); проведення компаративних аналітичних моніторингів із психосоціальних проблем щодо сприйняття ідеології інформаційного суспільства тощо. Дослідження з актуальних напрямів міжнародної інформаційної політики, зокрема, містять фундаментальний аналіз динамізму даних проблем, концептуальні та термінологічні висновки про інформаційні чинники в розвитку цивілізації.Програма співробітництва СМА з Європейською Радою ЄС передбачає консультативний статус неурядової організації при Ген сральному Директораті з інформаційного суспільства, дає можливість ипливати на стратегії нової політики об'єднання Європи, програму соціальної зайнятості та впровадження системи широкого суспільного доступу до універсальних інформаційних послуг, на розробку концептуальних підходів політики правового регулювання європей-і ького інформаційного простору [408].Значний вплив на прийняття політичних рішень у сфері міжнарод¬них інформаційних відносин здійснює міжнародна неурядова інституція ••< Ірганізація 19 статті - Міжнародний центр боротьби з цензурою» і Хиісіе 19), заснована 1986 року з метою забезпечення фундаментальних прав та свобод людини і ЗМК в еволюційно прогресуючому світі. Іиидашіями організації є вплив на уряди національних держав для дотримання ними зобов'язань за Міжнародним Біллем про права людини; поширення міжнародних стандартів захисту свободи слова та плюралізму для впровадження в національному праві та політичній практиці урядів; сприяння боротьбі з цензурою, у тому числі і в рамках діяльності міжнародних універсальних організацій; проведення

постій¬них моніторингів порушень щодо здійснення права на вільне вираження поглядів; вплив на громадську думку і підтримка жертв цензури.Організація здійснює співробітництво з національними урядами за напрямом демократичного розвитку і впровадження стандартів свободи слова шляхом реалізації регіональних програм: Центрально-Східно-європейська програма (з 1986 р.), Африканська програма (з 1989 р.), Азійська програма (1990 р.), Програма для країн Близького Сходу та Північної Африки (з 1992 р.), Правова програма для регіонів (1989 р.).Стратегія діяльності Організації «Агіісіе 19» у Центральній та Східній Європі спрямована на трансформацію політичних інститутів країн «нової демократичної хвилі» на основі верховенства громадських інтересів, що виражаються шляхом свободи особистості на вираження поглядів, поширення ідей та інформації через кордони держав за допомогою як традиційних, так і нових комунікаційних засобів.Програма для ЦСЄ передбачає співробітництво на міжнародному та національному рівнях за участю неурядових інституцій і включає такі проекти, як «Відкрите громадянське суспільство», «Керівні принципи вираження поглядів під час виборів та референдумів у перехідних країнах», «Права, свободи та відповідальність ЗМК у демократичному суспільстві». З 1994 року Організація «Агіісіе 19» впроваджувала ці проекти в Албанії, Боснії та Герцеговині, Болгарії, Хорватії, Чеській Республіці, Молдові, Росії, Румунії, Словаччині, Україні, Югославії, країнах Балтії. Основні ідеї та програмні принципи міжнародного співробітництва національних урядів, міжурядових універсальних та неурядових організацій Європи було викладено в доповідях та рішеннях міжнародних конференцій «Агіісіе 19» у 1993-2000 рр., результатом яких стало запровадження політичних санкцій щодо країн, в яких виявлено порушення фундаментальних прав і свобод. Так, на порядок денний міжнародної конференції, яка проводилася під егідою Ради Європи, «Агіісіе 19» та Національного центру стратегічних ініціатив «Схід-Захід» (Мінськ, 1995 р.), було винесено актуальні політичні проблеми, які стосувалися перебігу демократичних процесів у країнах-учасницях СНД та Східної Європи, взаємодії урядових інститутів з опозиційними політичними партіями та неурядовими організаціями, ролі ЗМК у виборчих кампаніях та процесах формування багатопартійної системи в трансформаційних суспільствах. Дебати проходили в умовах жорсткої конфронтації з владними структурами Іхларусі, заборони державним ЗМК на контакти з учасниками зустрічі, силового тиску на ініціаторів розгляду фактичних порушень прав людини та свободи слова в Республіці Бєларусь. Експерт РЄ, заступник директора «Організації 19 статті - Міжнародного центру боротьби з цензурою» Малькольм Смарт у доповіді «Права, свободи та відповідаль¬ність ЗМК у демократичному суспільстві», яка викликала широкий резонанс у політичних і громадських колах та інформаційному полі ЦСЄ, охарактеризував демократичне суспільство як багаторівневу складно-організовану систему, де політичні інституції можуть вільно протистояти урядові і де існують ефективні законні гарантії захисту основних прав, які забезпечуються незалежною судовою владою. Домінантною рисою иідкритого громадянського суспільствам. Смарт визначив верховенство суспільних інтересів, що виражається шляхом свободи особистості здійснювати свої права на законних підставах. Свобода слова, право на комунікацію становлять передумови створення та збереження демократичного суспільства, це право входить до міжнародних юбов'язань всіх країн-членів ООН, які поставили свої підписи під Загальною Декларацією прав людини (1948 р.). На думку М. Смарта, необхідно вирішити питання про те, що уряди в демократичному суспільстві зобов'язані забезпечити можливості для здійснення свободи нпявлення поглядів, обмеження визначити законодавчо, а цензуру заборонити конституційними положеннями.Від імені Організації М. Смарт закликав уряди перехідних країн ЦСЄ гарантувати право доступу широкої громадськості до урядової Інформації та незалежних джерел; забезпечити необмежене право на свободу слова та поширення інформації державними та неурядовими ЧМК; сприяти розвиткові демократії та плюралізації суспільства; Шбе ііісчити функціонування незалежних суспільних служб телерадіо-МОШіення; встановити законом захист професійної діяльності в

умовах Політичних, соціальних та воєнних конфліктів. М. Смарт звернувся до Уряду і Парламенту Республіки Бєларусь з пропозицією відмінити закон про цензуру, прийнятий законодавчим органом у 1994 році, і увійти в міжнародне правове поле з проблем свободи слова та міжнародних інформаційних обмінів, дотримуватися міжнародних зобов'язань у рамках міжнародного Білля про права людини.У результаті політичної дискусії (в обговоренні проблем відкритого суспільства взяли участь: експерти РЄ Е. Лоренс, О. Хансон, експерти ЄС Д. Метакідес, П. Рапаноліа, депутати сеймів Польщі та Литви І. Шледжинська-Катаржинська, Д. Шнюкас, фахівці з міжнародних інформаційних відносин Д. Фобс, Ф. Свиридов, А. Касаєв, Ж. Литвина, А. Майсеня, О. Баранов, В. Глод та ін.) було прийнято рішення звернутися до європейських інститутів з пропозицією і вимогою застосу¬вати політичні та економічні санкції проти Республіки Бєларусь з при¬воду порушень у країні основних інформаційних прав і свобод. З огляду на міжнародний резонанс подій в Бєларусі, Комітет міністрів РЄ в галузі інформаційної політики та країни-члени на V Конференції КМ РЄ з проблем інформаційної політики (Салоніки, Греція, 1997 р.) прийняли «Політичну заяву про свободу висловлювання поглядів та свободу ЗМК в Республіці Бєларусь», в якій засудили державу-порушника між¬народних зобов'язань і закликали до політичної та інформаційної ізоляції країни в міжнародних відносинах.Консультативний статус «Міжнародного центру боротьби з цензурою» - у міжурядових організаціях ЮНЕСКО, РЄ, ЄС обумовлює участь НУО в парламентських слуханнях з проблем пан'європейської політики, судових засіданнях Європейського Суду з прав людини, в міжнародному моніторингу за проектом «ІРЕХ» у мережі Іпіегпеї, де щоденно фіксуються за регіонами та країнами випадки порушень права на комунікацію. Діяльність НУО базується на тісному співробітництві з відомими міжнародними урядовими та неурядовими організаціями, що сприяє встановленню міжнародних стандартів свободи слова як необхідної умови громадянського суспільства [409].Необхідно зазначити, що політичні стратегії Міжнародного інституту комунікацій (МІК), спрямовані на реалізацію провідної програми ЮНЕСКО «Інформаційне суспільство для всіх», формування регіональної та національної політики в галузі інформації та інформатизації, створення системи медіабізнесу на основі нових технологій, пропагування нового зовнішньоекономічного курсу ЄС на XXI століття. НУО МІК ініціює діалог та співробітництво у всіх сферах комунікації - від друкованих ЗМК до Іпїегпеї для забезпечення механізму міжнародного співробітництва, а також міжнародного і регіонального партнерства. Головною метою діяльності МІК є забезпечення доступу до інформаційних ресурсів шляхом організаційної діяльності; проведення аналізу та обговорення на міжрегіональному рівні етичних, економічних, правових та соціокультурних проблем інформаційного суспільства; впровадження нових міжнародних норм і прогресивної практики в галузі міжнародних інформаційних обмінів; сприяння розвиткові інформаційних мереж і мереж дистанційної освіти на місцевому, регіональному та міжнародному рівнях; втілення проектів, досліджень і стандартів, які стосуються розуміння людського розвитку та впливу нових технологій на глобальну спільноту.Діяльність МІК характеризує, що сфера його впливу поширюється на 70 країн світу та територіальні відділення МІК у Великій Британії, Франції, Німеччині, Італії, США, Канаді, Японії, Австралії. Проекти і щорічні конференції МІК відповідають актуальним проблемам розвитку міжнародних інформаційних відносин, новій політиці об'єднання Європи, зовнішньополітичним стратегіям країн-членів ЄС, відобража¬ють активне розуміння ролі НУО в міжнародних відносинах, участь у прийнятті керівних рішень у рамках міжурядових інститутів. За ініціативою МІК в Європейському регіоні було впроваджено такі проекти, як «Теїесоттипісагіоп» Рогит» (проблема лібералізації телекомунікацій та ринку телекомунікаційних послуг);, «Кеш 8ЄГУІСЄ І'огит» (розширення спектра універсальних інформаційних послуг), «ІІС/ІпгоО\У Ргоіесг» (розвиток електронної комерції), «ОІоЬаІ Теїесот уУотсп'з Рігн'есі» (гендерні проблеми в інформаційному суспільстві), «Іпіегтесііа Зресіаі Керогіз» (наукові дослідження комунікацій та їх

типів на суспільну свідомість), «ІІС оп-ііпе» (послуги он-лайн від е-уряду до е-громадськості). Здійснення проектів МІК активізувало політичні кола європейських країн, інтереси транснаціональних корпорацій, промислових груп, вплинуло на інвестиційну політику в інформаційному секторі європейського регіону [410].Взаємодія глобальних та регіональних ініціатив політичних інститу¬ті обумовили зростання міжнародної заангажованості неурядових організацій у реалізації політичних рішень (неурядові міжнародні організації, наприклад, заблокували прийняття Міжнародної конвенції з авторських прав у 1997 році в рамках Міжнародного Телекомуніка¬ційного Союзу; сприяли розробці конвенції про геном людини в рамках участі в міжнародному проекті «Біоетика» тощо); підтримали створення розгалуженої мережі НУО інформаційно-комунікаційного профілю і забезпечення глобального та регіонального діалогу з інформаційних відносин (Ое§оуегптеша1І2аІіоп оґ гЬе їбгеі§п агГаігз) між урядами та НУО як важливого фактора міжнародних контактів.Європейські неурядові організації спеціальної компетенції обіймають широкий спектр проблем пан'європейського рівня: правозахисні організації «Форум свободи - Європейський центр»; медіаінституції «Європейська асоціація підготовки журналістів», «Європейський інститут медіа», «Європейська рада комерційного телебачення», «Європейська аудіовізуальна обсерваторія», «Жіноча публіцистична служба»; організації з проблем комунікацій, зв 'язку та інформаційно-комунікаційних послуг «Європейська спілка операторів кабельного зв'язку», «Європейська асоціація інформаційних послуг», «Європейська асоціація інформаційного менеджменту», неурядові організації релігійного спрямування «Європейська католицька асоціація ТУ, радіо та аудіовізуальних послуг», «Європейська християнська асоціація візуальних медіа», створюючи тим самим архітектуру інформаційних відносин у регіоні, що стимулює процеси лібералізації та конкуренцію, розвиває ефективну політику щодо нових інформацій¬них технологій та послуг, вирішує актуальні питання політичного та соціального розвитку європейських країн.Значні технологічні та політичні зміни обумовили тенденції трансформації неурядових організацій у регіональні ТНК або групи лобі, що контролюють консалтинг-маркетинг та інформаційний менеджмент у мережі Євронет та мережах країн ЦСЄ (Асоціація інформаційного менеджменту), сприяють розвиткові інформаційної індустрії та впровад¬женню нових технологій у промислове виробництво (Європейська асоціація інформаційних послуг та Європейський форум мультимедіа), захищають інтереси приватного бізнесу у сфері кабельного зв'язку та комерційного телебачення (Європейська асоціація операторів кабельного зв'язку, Європейська асоціація кабельного телебачення).У міжнародному аналітичному дослідженні ЮНЕСКО «Шогід Соттипісаііоп апо! Іпібгтаїіоп Керогі» (1999-2000) проблеми щодо функціонування НУО/ТНК пов'язуються з розвитком глобального медіабізнесу, комерціалізацією діяльності незалежних суспільних мас-медіа, виробництвом інформаційних продуктів, які користуються зростаючим попитом на світових ринках (наприклад, продукти НеЩегз-ол11іп§, КеиІег8-іп5иг§епІ, Кеиіегз-Ьгоскег, Кеиіегз-апаїуііс тощо).Асоціація інформаційного менеджменту (А8ІЛВ), офіційно зареєстрована 1924 року, включає 2250 членів - приватних компаній та урядових інституцій, чия діяльність стосується використання інфор¬маційних ресурсів у 101 країні світу та регіонах. Ключовими цілями організації є репрезентація та обстоювання інтересів інформаційного сектору в бізнесі та комп'ютерних мережах на національному та між¬урядовому рівнях, заохочення розвитку продуктів та послуг для потреб нової політики інформаційного суспільства, стимулювання обізнаності різних верств населення у вигідності інформаційного менеджменту для забезпечення різноманітних потреб. АЗПВ співпрацює з міжурядовими та регіональними організаціями, з неурядовими установами європей¬ського континенту. Так, брюссельський офіс А8ІЛВ виконує представ¬ницьку місію в ЄК ЄЄ, підтримує проект побудови нової об'єднаної Європи на основі конструктивного діалогу з країнами-кандидатами та країнами партнерами, для яких «вражаючий рух до стабільності та

процвітання, відкритого партнерства - європейський ідеал інформацій¬ного суспільства» (доповідь президента Європейської Комісії ЄЄ Р. Проді «Об'єднана Європа - заради європейців» 3 жовтня 1999 року).Експерти А8ІЛВ проводять консультації з використання новітніх досягнень у науці і технологіях, розробляють програми інформаційного менеджменту від урядів, ТНК до бізнес-організацій малого і середнього підприємництва, формують рішення щодо інформаційної політики і стратегії європейських країн. Зокрема, за участю АЗПВ було розроблено дослідницьку програму для уряду Великої Британії «РиЬІіс ЬіЬгагу КСУІЄ\¥», концепцію інформаційної політики у сфері бізнесу для країн ЄС «'Опе 8іор Іпїогтаїіоп 8пор'», рекомендації для уряду Китайської 1 Іародної Республіки щодо стратегії інформаційного суспільства. Спільно З неурядовими інституціями «ЕШШІС» (Європейська асоціація інформаційних послуг) та ЕРМ (Європейський форум мультимедіа) А8ІЛВ прагне до реалізації політичної стратегії становлення інформацій¬ного суспільства, нової економіки та сучасної інформаційної промис¬ловості [411].Політичні ініціативи «Європейського форуму мультимедіа» пов'язані з викликами нових технологій для промислового виробництва, особливо галузей мультимедійних засобів. НУО «ЕРМ» виступає новою формою міжнародного співробітництва громадськості, ділових та промислових кіл з урядовими інститутами, за своєю сутністю він відповідає розвиткові глобального цифрового середовища, це міжнародна мережева організація з е-штаб-квартирою (електронною платформою) та новими способами діяльності.Пріоритетними напрямами співробітництва ЕРМ визнано організацію постійного мережевого форуму для контактів та обміну інформацією між НУО і політичними партіями європейських країн з проблем глобального інформаційного суспільства; забезпечення європейської присутності на глобальних ринках мультимедійних засобів, створення інтерфейсу спільно з урядовими установами для розвитку промисловості та нових робочих місць у цифровому світі. Неурядова організація «ЕРМ» визначає свою роль в європейському регіоні як «посла мультимедіа в ЄС». що обумовлює його участь у розробці проектів наукових технологічних досліджень, залучення фахівців за мережевою системою до обговорення провідних стратегій у промисловості та потенційних бізнесових програмах щодо мультимедіа, фінансову підтримку діяльності Генерального Директорату ЄС з інформаційного суспільства в галузі впровадження нової соціальної політики.Використання нових форм діяльності визначається тематичними мережевими семінарами (тричі на рік) для політичних діячів, представників промисловості, експертів міжнародних урядових організацій, споживачів; мережевими форумами з нових технологій та можливостей їх використання в діалоговому режимі, заохочення до критичної експертизи постачальників та користувачів мультимедійних засобів; створенням ШеЬзіїе «ЕРМ» як головного органу інтерактивного співробітництва з урядовими структурами, горизонтальної взаємодії між приватним сектором, політичними партіями та державними структу¬рами, реалізації інформаційної політики в галузі освіти, медицини, культури, торгівлі, промисловості, комунікацій."\УеЬзіІе «ЕРМ» поширює інформацію про свою діяльність та політику через міжнародні програми «Вікно в світ», «Тезі Рогсез», «Європейський експортер», «Еигореап Іпіогтаїіоп Зосіегу Ке§и1аІогу & РиЬІіс Роїісу Іззие Тгаскег», сприяє встановленню міжнародних контактів представників ділових кіл Європи з міжнародними експертами в галузі мультимедіа, впливає на стратегії прийняття керівних рішень, виступає як спільна платформа європейської промисловості мультимедійних засобів в інтересах усіх учасників становлення інформаційного суспільства, організовує підтримку експортоспроможних європейських компаній мультимедіа та їхнього іміджу в глобальній інформаційній магістралі [412].Зазначимо, що функціонування мережевих організацій як нової форми міжнародного діалогу свідчить про глобальні тенденції структуризації системи міжнародних організацій, видозміни в їхній діяльності під впливом нових технологій і спростовує виступи антиглобалістів, які вбачають

у доктрині інформаційного суспільства та новій концепції міжнародних відносин політичні та соціальні загрози для національної самобутності та самодостатності.Глобалізація суспільного розвитку, загальні тенденції концентрації та взаємодії ринків нових технологій (аудіовізуального, телекомунікацій¬ного, інформаційних технологій, видавничого, ОпПпе), зростаюча конкуренція інфраструктур комунікацій (наземного, супутникового, оптично-волоконного, бездротового), впровадження нових видів інформаційних послуг (від ТУ на замовлення до Іпіегпеї-телефонії), консолідація міжнародної співпраці і об'єднання за,професійними інтересами, комерціалізація діяльності неурядових об'єднань сформували новий різновид НУО як інституції, що поєднує у своїй діяльності елементи неурядових організацій та транснаціональних корпорацій.Трансформація форм і методів діяльності Європейської асоціації операторів кабельного зв'язку (ЕССА) загалом сприяє просуванню і презентації інтересів організації (як НУО і як ТНК) на європейському рівні. Перше неофіційне співробітництво між європейськими оператора¬ми кабельного зв'язку почалося ще у 1949 році за участю представників Швейцарії, Бельгії, Нідерландів. Динаміка відносин призвела до створення у 1955 році формальної структури Міжнародного Альянсу(АПіапсе Ішегпапопаїе сіє 1а БізІгіЬиІіоп раг саЬІее), яка в 1993 році була перейменована на «Європейську асоціацію операторів кабельного зв'язку», щоб у такий спосіб підкреслити зміни у статусі та цілях міжнародної співпраці в рамках неурядової організації. ЕССА захищає інтереси приватних операторів кабельного зв'язку, муніципальних та сервісних компаній - користувачів мереж кабельного зв'язку та операторів телекомунікаційних організацій. Асоціація об'єднує 29 членів у 16 країнах Європи (Австрія, Бельгія, Данія, Фінляндія, Франція, ФРН, Ірландія, Італія, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Іспанія, Швеція, Швейцарія, Велика Британія, Ізраїль), а також має асоційованих членів у перехідних країнах ЦСЄ та Балтії (Болгарія, Чехія, Польща, Румунія, Словенія, Естонія).Метою діяльності ЕССА в умовах становлення інформаційного суспільства і впровадження нових технологій є міжнародне співробіт¬ництво за програмами і проектами розвитку кабельного зв'язку, захист інтересів європейських операторів кабельного зв'язку на регіональному і глобальному рівнях, гарантування вільного обміну інформацією між членами організації, вирішення комерційних, правових та технічних проблем функціонування НУО. Асоціація активно впливає на формування нової європейської політики в галузі телекомунікацій, аудіовізуальних послуг, цифрового телебачення, авторського права та права інтелектуальної власності в мережах та системах, лібералізації кабельної сфери, готує рекомендації та пропозиції щодо регулювання кабельного зв'язку для Європейської комісії, відповідних директоратів та робочих груп ЄС, бере участь у реалізації Європейського проекту трансляції цифрового відео (Еигореап Оі§ііа1 Уісіео Вгоас1са8Ііп§ ргоіесі) за допомогою мереж кабельного зв'язку.За ініціативою ЕССА Європейська комісія ухвалила Директиву про скасування обмежень на використання кабельного зв'язку для наданння телекомунікаційних послуг (1995 р.), директиви про захист інтересів операторів кабельного зв'язку в аудіовізуальному секторі (8АТСАВ) та у сфері інтелектуальної власності та аудіовідеопіратства (ІРР), розглядає можливості регулювання структури цифрового телебачення, систем Тгапвсотгої та Зітиісазі за участю приватного сектору, що надає ЕССА виразних характеристик транснаціональної корпорації. Результатом співробітництва ЕССА та Шч[ (Інституту інформаційних та комунікацій¬них технологій, Брауншвайг, ФРН) стало заснування науково-дослідницького підрозділу неурядової організації «ЕигоСаЬеІЬаЬв», ЯКИЙ у 1991 році набув самостійного міжнародного статусу і керується бельгійським законодавством. Діяльність її пов'язана з міжнародними аналітичними дослідженнями потоків даних у комунікаційних системах, створенням е-таіі, європейського стандарту «ЕІЖОВОХ» - трансляцій¬ної платформи цифрового відео, з регламентацією відкритого доступу до ретрансляції за допомогою кабельного зв'язку, оптимізації мереж та розширення інтерактивного сервісу [413].

Показово, що доповіді ЕССА про політику модернізації інформацій¬ної інфраструктури трансформуються у програми Європейського фонду національного розвитку і відіграють важливу роль у здійсненні інформаційної політики країн та регіонів Європи.Водночас, директивний характер впливу неурядових організацій на процеси лібералізації та розвиток приватної ініціативи в інформаційному секторі, транснаціоналізація та корпоратизація форм і методів діяльності НУО як прояв загальноєвропейських процесів медіаконцентрації ішкликають політичні дебати і гострі суперечки в рамках міжурядових інститутів (РЄ,ЄС), неофіційних впливових міжнародних форумів (Давос), з боку дослідників міжнародних інформаційних процесів (П. Жюно, М. Ребой, Д. Аткінсон, Д. Уолтон, М. Брін, В. Хофманн, Г. Прайс, П. Персеваль, А. Хантінгтон, О. Уайхед, П. Еліотт) та міжнародної спільноти [414].Провідними темами дискусій були: зміна геополітики і зміна комунікаційного ландшафту, позитивні і негативні наслідки глобалізації, трансформація міжнародної та регіональної політики в галузі комунікації.Нова політика об'єднання Європи, перехід багатьох країн від тоталітарного режиму до процесів демократизації, ринкової економіки і трансформації соціуму виявилися складними, суперечливими і до деякої міри не виправдали сподівань на швидкі бажані результати. Цей період збігся із процесами глобалізації комунікації, злиттям ТНК та багатомільярдними інвестиціями в інформаційну індустрію, що відкрило шлях до створення неурядових об'єднань із політичним спектром впливу па уряди та регулюючі інститути незалежно від кордонів. На порядок денний численних міжнародних форумів виносяться дискусійні проблеми державної політики в інформаційну добу, проблеми діалогу цивілізацій, захисту суспільних інтересів.Так, у заключних документах V та VI Європейських Конференцій Комітету Міністрів РЄ з інформаційної політики визначається стратегічна роль комунікаційних технологій як основи національної та світової політики, але залишаються відкритими питання американської експансії у супермагістралях; використання високих технологій у промисловості, бізнесі, державному управлінні і наукових дослідженнях та наслідки їхнього впливу на ідентичність і самобутність націй; дилеми „політичний суверенінтет - інформаційний суверенітет"; культурної спадщини і широкого доступу до загальноєвропейського надбання; запобіжних заходів для нейтралізації негативного впливу глобалізації комунікації на європейське співтовариство.Більшість дослідників вважають, що фундаментальним компонен¬том інформаційної політики є зміцнення, розвиток і підтримка політично незалежних неурядових організацій, які б могли впливати на основоположні рішення, глибоке розуміння народами розвинутих і перехідних країн сучасного світу, на сприяння просвітительству спільнот і широкому доступу до глобальних знань, які «пробуджують розум і творчість для того, щоб люди почувалися в інформаційному суспільстві вільними та одухотвореними особистостями».У політичній системі Європи значну роль відіграють неурядові організації релігійного спрямування, зокрема ті, функціонування яких тісно пов'язане з католицькою церквою. Католицизм виступає як панівна релігія більшості європейських країн, Святий Престол і держава Ватикан стимулюють участь католицьких НУО в роботі різних міжнародних форумів, у діяльності міжурядових інститутів та альянсів із метою міжнародного співробітництва для збереження миру і врегулювання конфліктів, дотримання прав і свобод людини, соціального захисту обездолених, пропагування моральних цінностей як важливого аспекту міжнародної політики.Католицька церква активно реагує на зміни в сучасному світі, враховує вплив глобальних процесів та нових технологій на розвиток міжнародної спільноти, про що свідчить Послання Папи Римського Іоанна Павла II до народів світу та політичних лідерів, зокрема, до Всесвітнього економічного форуму в Давосі (2000 р.), де йдеться про необхідність збереження етичних та духовних цінностей, солідарності світової спільноти на шляху цивілізаційного прогресу.Вплив глобальних комунікаційних процесів та високих технологій особливо помітний у діяльності Міжнародної католицької асоціації радіо, телебачення та аудіовізуальних засобів (1ШГОА), Європейської християнської асоціації аудіовізуальних медіа (СЕУМА), Католицької ради

мультимедіа (САМІСО), Міжнародного союзу католицької преси (11СІР), Католицької інтерактивної мережі (Кеішогк) та інших католицьких громадських об'єднань європейського континенту.Міжнародну католицьку асоціацію «ІШОА» (первісна назва «Міжнародне католицьке бюро радіомовлення») було засновано 1928 року в Кельні (ФРН) з ініціативи медійних компаній для консолідації та взаємної допомоги у християнській комунікації. «1МБА» (від лат. хвиля) символізує міжнародний інформаційний обмін, поширення моральних засад католицизму на хвилях радіо, телебачення, через сучасні комп'ютерні мережі. Організація, зареєстрована у Фрибурзі (Швейца¬рія), є однією з трьох католицьких міжнародних структур у галузі комунікації та інформації, які офіційно визнав Ватикан; керівні органи об'єднують зусилля двох континентів-Європи (Брюссель) та Північної Америки (Дейтон). «ІШОА» репрезентує 139 національних та 26 міжнародних католицьких асоціацій у різноманітних міжнародних організаціях, зокрема, її представництва функціонують при ООН та її спеціалізованих установах ЮНЕСКО, ЄКОСОР, ПРООН, при Європейському Союзі, ЦЄІ, Міжнародному центрі боротьби з цензурою (Агпсіе 19).Основною метою діяльності «ІШОА» є поширення ідей християн¬ства, духовності та гуманізму за допомогою комунікаційних мереж і систем мас-медіа; заохочення неформального діалогу на різних рівнях (від глобального до національного) для вирішення проблем миротвор-чості, міжкультурної комунікації, збереження духовних цінностей; створення ефективної системи комунікацій для підтримки міжнародного співробітництва з урядовими структурами та неурядовими організа¬ціями; представництво інтересів»ІШОА» на міжнародній арені. М іжнародна діяльність організації має практичне втілення у проведенні конгресів (один раз на 3-5 років), семінарів, всесвітніх фестивалів християнської комунікації, здійсненні аналітичних тематичних досліджень, участі в міжнародних проектах християнської освіти через глобальну мережу асоціації. Важливе значення для розвитку відносин католицької спільноти з міжнародними інститутами мають Конгреси Генеральної Асамблеї ШША, на яких обговорювалися актуальні питан¬ня міжнародної інформаційної політики, були визначені основні цілі та завдання організації у XXI столітті. Так, на форумі ІПЧГОА 1994 року (Прага) обговорювалися доповіді: «Збагачення духу людської солідарності для співробітництва в галузі комунікацій», «Міжкультурний католицький діалог», «Проблеми соціальної справедливості», «Комунікація для миру». Результатом обговорення стала стратегія католицьких медіаорганізацій на 1994-1998 роки, якою передбачалося стимулювати виробництво інформаційних продуктів релігійного спрямування та поширення їх через сучасні засоби комунікації; сприяти освіті в галузі комунікації, яка б була запорукою розвитку в суспільстві критичного мислення та внеском у створення незаангажованої та впливової громадської думки; об'єднати місцеві та регіональні мережі у систему католицької комунікації під егідою Святого Престолу; заохочувати католицьких діячів до участі в заходах у сфері мас-медіа та комунікації з метою впровадження та захисту християнських моральних цінностей; розвивати міжнародні відносини з урядовими та неурядовими організаціями з метою поширення свого впливу, а також впливу церкви у дискусіях щодо нової політики у галузі комунікації та культури.Конгрес ІШОА 1998 р. (Монреаль), що проходив під гаслом «Творчість у сфері медіа: духовні можливості», був присвячений 70-річчю заснування організації. Тематика доповідей свідчить про активне сприйняття католицькою церквою духу сучасного прогресу, про співробітництво з міжнародними програмами світових та регіональних універсальних інститутів, про здатність адаптувати релігійні догмати для освіченої спільноти, зокрема для молодого (комп'ютерного) покоління. Проблематика доповідей відображає специфіку комунікації в кожному з регіонів діяльності ШГОА: Європа - «Нові технології і віра»; Північна Америка - «Технології, релігія, освіта»; Азія - «Нові технології і людські цінності»; Латинська Америка - «Технології, релігія, освіта»; Океанія - «Різноманітність культурної самобутності»; Африка - «Доступ до мереж і доступність медіазасобів та медіатехнологій».Так, доповідачі європейського семінару її рамках І рі і

наголошували на тенденціях глобалізації комунікації, на іпдіиіііі и ипості основоположних рішень національних держак іа ІІ| тиєвропейських інститутів-щодо функціонування усіх складини* регіональної політики та європейської системи комунікацій. 'Зазначиш » м що питання змін в інформаційному середовищі є домінуючим у дискусіях та рішеннях європейських організацій універсального характеру РЄ, ЄС, неурядових інституцій, які вирішують проблеми створення під егідою 0-7 глобальної інформаційної магістралі, глобальної мережі для суспільного тслерадіомовлення, про майбутнє громадських служб мовлення у XXI ст. Проект резолюції містив програмну заяву про демократичні та моральні принципи католицької комунікації, про участь ОТчЮА у вирішенні проблем, які хвилюють європейську спільноту, - проблем розвитку суспільства, врегулювання конфліктів і миру на Балканах, захисту знедолених, охорони сім'ї, дитинства і старості, проблеми об'єднання європейських народів. На думку функціонерів ІЖОА, такі проблеми потребують зусиль усіх гиропейських націй, і форуми міжнародних організацій виступають як посередники для діалогу, дискусій і переговорів, надихають католицьку церкву на діяльність, спрямовану на повагу до прав людини і людської гідності в новому інформаційному світі. Такі заяви підкреслюють, що для здійснення ідеалів ШОА недостатньо «доброї волі та розумних ідей», потрібно долати труднощі політичного, ідеологічного, економічного та технічного характеру і обмеження, пов'язані з людським розвитком.Аналіз передумов, які були окреслені на Конгресі «ІЖОА-98» як пріоритетні для наступної діяльності, дав можливість визначити чотири базисні стратегії 2000-2002 років: 1) визнання комунікаційної галузі міжнародним фактором релігійної діяльності, що передбачає створення (ІІСІ пальних національних та єпархіальних стандартів у галузі комуніка¬ції, розвиток комунікаційного потенціалу церкви, координацію діяль-ності католицьких неурядових організацій на всіх рівнях; 2) стратегічне використання існуючих і нових інформаційних технологій для 111 і л кування з громадськістю на національному і місцевому рівнях, іабе шечення щоденного доступу до католицьких програм через кабель¬не та супутникове телебачення, дослідження і випробування нових інформаційних технологій для використання в цілях «ІШОА»; 3) удосконалення професіоналізму католицьких мас-медіа з метою формування нового покоління фахівців у галузі медіаіндустрії, забезпечення присутності представників ІЖБА у світових ЗМК для впливу на прийняття керівних рішень та пропагування духовно-орієнтованого мовлення; 4) постійне теологічне обгрунтування прогресу в галузі комунікації, що передбачає теологічні дослідження нових технологій, підготовку світової доповіді з комунікаційної теології, співробітництво з католицькими теологічними товариствами для досягнення всебічної ефективності комунікаційного впливу релігійної громадськості.У планах діяльності ІЖБА також передбачено проведення тематич¬них моніторингів щодо комунікаційного ринку та аудиторії релігійної комунікації; об'єднання зусиль на місцевому, регіональному та континентальному рівнях у сфері виробництва католицьких телерадіо-програм, зв'язків із громадськістю, співробітництва з комунікаційними ЗМК, публікації і поширення бюлетенів ІЖБА „ІЖОА№"\У8" та „ЕаЧісоттипісаІіоп №\У5", ЯКІ служать ефективною ланкою зв'язку між організацією, діячами і компаніями в галузі масової комунікації, висвітлюють досвід медіа-діяльності та медіаосвіти, вказують на роль та завдання католицької комунікації в сучасному світі [415; 416].Отже, діяльність міжнародних неурядових організацій релігійного спрямування у галузі комунікації виступає як логічне виявлення позиції церкви в сучасних міжнародних відносинах до технологічного прогресу, до збереження впливу на католицьку громаду та європейську спільноту шляхом адаптації глобальних новацій у теологічних концепціях та церковній політиці.Політичні проблеми інформаційної цивілізації виступають невід'ємним чинником міжнародного співробітництва в рамках таких європейських міжурядових спеціалізованих організацій, як „Європей¬ський центр парламентських досліджень та документації" (ЕСРІШ), що діє під егідою Європейського Парламенту (ЄС) та Парламентської асамблеї Ради Європи (ПАРЕ), Європейська

телерадіомовна спілка (ЕВШ, „Європейська організація супутникового зв'язку" (ЕІЛЕЕ8АТ), Міжнародна організація мобільного супутникового зв'язку (ІМ8С), Європейська комісія міжнародного поштового, телеграфного та телефонного зв'язку (РТТІ), „Європейське космічне агентство", „( "вропейська патентна служба". Міжнародні спеціалізовані організації проводять політику реалізації рішень і стратегій основних європейських інститутів (РЄ, ЄС) у конкретно визначеному секторі міжнародних і і [формаційних відносин, виконують представницьку місію, виступають иідкритими форумами для обговорення дискусійних проблем європей¬ської інформаційної політики.Міжнародне співробітництво в рамках МСО зосереджено на вста¬новленні зв'язків у сфері міжнародного обміну інформацією в європей¬ському контексті (ЄСРК.П), у галузі широкосмугового зв'язку (ЕІІТЕЬЗАТ, ІМ8С, ЄСА), мас-медіа (ЕВЦ) та інтелектуальної власності (ЕРС).Мстою діяльності Європейського центру парламентських досліджень та документації (заснованого 1977 року у Відні на конференції спікерів європейських парламентів) є забезпечення постійного обміну інформацією між парламентами країн Європи, організація робочих груп та семінарів із проблем макроскономічних досліджень, нових інформаційних технологій та створення електронних баз даних для підтримки контактів на парламентському рівні. Іішііікнсння ЕСРКХ) об'єктивно обумовлюється процесами інтеграції в < кропі, посиленням міжнародного авторитету провідних європейських Інститутів, необхідністю проведення ефективної проєвропейської Політики, створення потужної інформаційної бази для незалежного Аналізу, що дає можливість підвищити роль парламентів у загально¬політичному процесі (членство у ЕСРКХ) відкрите для європейських країн та позаєвропейських держав).Трансформація геополітики в європейському регіоні та зміни у сфері інформаційних технологій радикально вплинули на програму дій Організації, якою планується зосередити зусилля на порівняльних дослідженнях у напрямах управління парламентами, статусу парла-МСН гарів, процесів демократизації перехідних країн. Серед пріоритетів Цен гру - застосування сучасних інформаційних та телекомунікаційних іг\пологій, створення інфраструктури для об'єднаної мережі п.ірііамснтської документації, встановлення стандартів для обміну Інформацією. ЕСРКІ) проводить як відкриті, так і закриті обговорення і.п альних проблем інформації в сучасному світі, специфічних питаньінформаційної діяльності законодавчих органів (публічної дипломатії, інформації й телекомунікації, дослідницької політики, парламентської процедури).Міжпарламентський інформаційний обмін є однією з найважливі¬ших функцій ЕСРІШ; поширення інформації здійснюється через публікації регулярного характеру (Оугесюгу, ТЬе №шз1еі1ег Виїїепп) та публікації типу асі-Ьос - матеріали аналітичних досліджень, пов'язаних із проблемами парламентаризму («Правила лобіювання в національних парламентах», «Прозорість та національні інтереси держав-членів», «Виборчі системи в Центральній та Східній Європі»). Як важлива складова структури європейського парламентаризму, ЕСРКЕ) впливає на процеси інтеграції в Європі, на реалізацію права доступу до урядової інформації, на загальну концепцію Європейського співробітництва -«спільного добробуту і процвітання» в умовах інформаційного суспільства.МСО «Еиіеїзаі» та «ЕВІЬ> в результаті трансформації своєї діяльності, пов'язаної із впливом нових технологій на глобальні системи зв'язку, набули комплексного характеру і поєднують функції міжурядових та корпоративних структур. Вони є посередниками в міжнародних контактах, надаючи широкі можливості для використання інформаційного простору, сприяють просуванню зовнішньополітичних інтересів країн, поширюючи іміджеву інформацію про політичні позиції лідерів та прихильність громадськості, забезпечують прискорений обмін та доступ до інформації шляхом створення мережі відеоконференцій, інфраструктури, мультимедійного зв'язку. «Еиіеїзаі» надає мульти¬медійні, ділові, мобільні та космічні послуги, зокрема, забезпечує функціонування мереж електронного зв'язку, трансляцій ЗМК, специфічних послуг (радіонавігації, просторового пошуку, метеороло¬гічні послуги та дистанційного

зондування земних ресурсів); «ЕВШ здійснює програми обміну новинами (ЕКЕ), програмами (ЕРЕ), надає послуги мережі «Еигоуізіоп» (Е№іЕ) та «Еиго-гашо».Кількість країн-членів цих європейських МСО постійно зростає (ЕЕІТЕЬЗАТ з 17 країн-засновників збільшилась до 51 країни у 1999 році; ЕВЕГ включає 79 країн, з яких 49 активних членів європейського регіону). Враховуючи потужний вплив МСО на формування і реалізацію регіональної інформаційної політики, міжурядові інститути та національні уряди залучають «Еиіеїзаі» та «ЕВЕЬ> до розробки спільних стратегій використання європейського інформаційного простору, регуляторної політики, здійснення комерційних проектів (Європейський супутниковий зв'язок) та наукових досліджень проблем суспільного і технологічного прогресу.Підсумовуючи тенденції міжнародного співробітництва за участю МСО та неурядових міжнародних організацій, треба зазначити, що вони обумовлюються логікою глобалізації міжнародних відносин, появою широких представницьких контактів неурядового характеру, впливом сучасних засобів комунікації на взаємодію державних утворень і суспільних структур. Активна участь МСО та НУО в глобальних та регіональних інформаційних процесах свідчить про намагання глобальної спільноти об'єднати громадські інтереси для розв'язання політичних проблем та допомоги країнам, які поступово виходять на належний рівень інформаційного розвитку, для подолання дисбалансу снігових інформаційних потоків [417].Політологічно-герменевтичний аналіз глобальної, регіональної і національної складових інформаційної політики дав можливість комплексно дослідити основні аспекти діяльності міжнародних Інституцій, визначити їх роль, місце і ступінь впливу на політичні колізії міжнародних відносин. Таким чином, можна зробити такі висновки:1) методика аналізу документів дала можливість об'єктивно оцінити процеси формування глобального інформаційного середовища;2) з'ясувати потенційні можливості основних інформаційних і політичних акторів;3) визначити домінантні тенденції розвитку світової інформаційної політики;4) з'ясувати перспективи зростання ролі неурядових інституцій у системі міжнародних відносин.

І. Процеси європейської інтеграції, обумовлені змінами техно-ікіі і'іііого і суспільного укладу, стратегічно включають ідеологію інформаційного суспільства у напрямі співробітництва європейських ми шгутів РЄ та ЄС з країнами-членами та країнами-партнерами. Політичні зміни в країнах Центральної і Східної Європи обумовили глибокі зміни в інформаційному середовищі, демократизацію засобів масової комунікації, розвиток плюралізму вираження поглядів, відмову від монопольного державного регулювання і контролю інформаційної діяльності. Посилення політичної активності засобів комунікації вплинуло на регіональну інформаційну політику європейських організацій.2. Міжнародні інститути Західної Європи - Рада Європи,Європейський Союз, Організація з Безпеки і Співробітництва в Європі,Організація Північноатлантичного Договору та ЦентральноєвропейськаІніціатива - здійснюють активну міжнародну політику в галузіінформації та комунікації, орієнтуючись на співробітництво з окремимидержавами, міжнародними організаціями, альянсами та неурядовимиінституціями. Пріоритетними сферами інформаційного співробітництвакраїн і міжна-родних організацій Західної Європи є створеннярегіональних інформаційних мереж, конвергенція засобів комунікації,формування науково-технічного потенціалу в галузі комунікації тарегіональних інформаційних ресурсів, інтенсифікація досліджень тастворення правової і регулятивної бази для інформаційної діяльності врегіоні.

3. Діяльність Ради Європи спрямована на інтеграцію європейського інформаційного простору, побудову інформаційного суспільства, створення європейських правових норм у галузі комунікації, забезпечення принципів свободи слова та обміну інформацією, розвиток засобів масової комунікації на основі новітніх комунікаційних технологій. В умовах становлення глобального інформаційного суспільства Рада Європи утверджує свою роль у міжнародному співробітництві як організація, що захищає стандарти Європейської Конвенції з прав людини, соціальні пріоритети європейського суспільства, плюралістичні принципи ЗМК, європейський зміст інформаційної революції.4. Інформаційні програми ЄС включають широкий спектр співробітництва європейських країн для розвитку передових інформаційних та комунікаційних технологій, стимулювання політики глобальних інновацій, адаптацію європейських ринків до нових соціально-економічних умов і подальший розвиток наукових інтер¬активних досліджень.

5. Інформаційні стратегії країн Центральної і Східної Європи спрямовані на уникнення бар'єрів і нерівності між країнами та спільнотами, ліквідацію диспропорцій у регіональних інформаційних потоках, консолідацію інформаційних ресурсів, збереження націо¬нальної самобутності та ідентичності. Зміна геополітики в центрально¬європейському регіоні обумовила прогресивний поступ країн ЦЄІ до європейської інтеграції, однак суспільні процеси в різних країнах залежать від обраної політичної моделі, доктрини економічного розвитку, загального суспільного усвідомлення необхідності новацій.6. Здійснений аналіз інформаційної політики організації „Центральна Європейська Ініціатива" дає підстави для висновку про тс, що інформаційний чинник виступає важливим компонентом національних доктрин, виміром стратегії європейської інтеграції та становлення інформаційного суспільства. ЦЄІ відіграє особливу роль для входження України в європейські структури та програми міждержав¬ного співробітництва за всім спектром інформаційної політики.7. Тенденції міжнародного співробітництва за участю МСО та неурядових міжнародних організацій обумовлюються логікою глобалізації міжнародних відносин, появою широких представницьких контактів неурядового характеру, впливом сучасних засобів комунікації на взаємодію державних утворень і суспільних структур. Активна участь МСО та НУО в глобальних та регіональних інформаційних процесах свідчить про намагання глобальної спільноти об'єднати громадські інтереси для розв'язання політичних проблем та допомоги країнам, які поступово виходять на належний рівень інформаційного розвитку, для подолання дисбалансу світових інформаційних потоків. РОЗДІЛ 5

ІНФОРМАЦІЙНІ ЧИННИКИ МІЖНАРОДНОЇ ПОЛІТИКИ БЕЗПЕКИ

5.1. Політичні доктрини глобальної інформаційної безпеки

У відкритому глобальному світі ХХ-ХХІ століття нові закономір¬ності перебігу цивілізаційних процесів, вплив інформаційної революції та інших високих технологій на прискорену інтеграцію міжнародного співтовариства обумовлюють появу і необхідність вирішення нових проблем життєдіяльності людства, узгодження нових міжнародних принципів взаємодії та правил поведінки акторів міжнародних відносин.Серед глобальних проблем сучасності, до яких привернуто увагу ООН, інших авторитетних міжнародних організацій (ОБСЄ, НАТО, ЄС), політичних лідерів, науковців, широкої громадськості, є проблема об'єктивного ускладнення структури міжнародних відносин, проника¬ючі контакти цивілізацій і відповідно проблема глобальної міжнародної безпеки, тобто підтримання сталого миру, попередження конфліктів, уникнення нової гонки озброєнь із використанням новітніх науково-технологічних досягнень.

Проблеми глобальної безпеки посідають особливе місце в структурі міжнародної інформаційної політики, визначають суперечності сучас¬ного етапу міжнародного розвитку, які досягли такого рівня і гостроти, що можуть поставити під загрозу забезпечення світопорядку, реалізацію стратегій становлення глобального інформаційного (інтелектуального) суспільства, навіть саме існування цивілізації. Глобальна безпека як чинник міжнародних відносин, вплив якого має універсальний характер і врахування якого в діяльності міжнародного співтовариства та в зовнішній політиці окремих держав призводить до радикальних змін у поведінці акторів міжнародних відносин, до трансформації самої сутності проблеми безпеки після закінчення «холодної війни» і розпаду біполярної міжнародної системи, потребує концептуального перегляду принципів функціонування міжнародних та національних інститутів, що відповідають за безпеку, а також врахування в нових доктринах інформаційної складової міжнародного співробітництва.Політичні та наукові дискусії щодо проблем глобальної безпеки, відображені у працях Д. Гудбі, Г. Кісінджера, 3. Бжезинського, А. Гора, У. Вейєрмейєра, Дж. Ная, У. Оуенса, М. Клея, Д. Томаса, Б. Берковича, Л. Джонсона, Б. Шварца, Б. Бузана, А. Гіршмана, М. Хоффмана, X. Ласвелла, С. Хатінгтона, В. Плетта, Дж. МакКінлі, К. Аннана, Б. Галі, У. Швартоу, С. Ланцова, П. Циганкова, М. Лукашука, Є. Камінського, Б. Канцелярука, Г. Перепелиці, І. Ніколаєнка, М. Ожевана, А. Гуцала, Г. Почепцова, В. Бруза, М. Лебедєвої, О. Расторгуєва, А. Крутских, Г. Хозіна, В. Манжоли, М. Білоусова, І. Бінька, О. Литвиненка, О. Бодрука, Ю. Мацейка та ін., виявили наявність широкого діапазону нових загроз, джерела яких перебувають поза межами національних кордонів і за своїми характеристиками переважають можливості протидії суверенних держав [418-443].Теоретичною базою концепції глобальної безпеки в інформаційну добу є теорії сталого миру, що орієнтують міжнародне співтовариство в умовах триваючого процесу глобалізації та розширення можливостей міжнародного співробітництва на попередження загрозливих конфлікт¬них ситуацій на всіх рівнях - глобальному, регіональному і національ¬ному Провідна ідея концепції - врахування всіх конструктивних ініціа-тив, філософських і політичних принципів, морально-етичних ціннос¬тей, релігійних і суспільних норм різних цивілізацій у забезпеченні існу¬вання і життєдіяльності людства. У концепції глобальної безпеки виділя¬ються такі компоненти, як політичний, економічний, інформаційний, військовий, гуманітарний, екологічний, антитерористичний, зважаючи, що кількість цих компонентів та їх важливість і пріоритетність для між¬народного співробітництва трансформуються відповідно до стану миру, суспільного розвитку, вдосконалення науково-технологічного прогресу, досвіду міжнародної інтеграції, визначення нової типології загроз.Так, у концепції глобальної безпеки, яку викладено в науковому дослідженні американського політолога Д. Гудбі «Еигоре ипа,іуіа,ес1. ТЬе №\у Ьо§іс оґ Реасе» (\^азЬ., 1998), запропоновано таку класифікацію стану миру: 1) нестабільний мир («холодна війна»), досвід якого полягає в детальному аналізі співвідношення сил у світі, стриманості у кризовихситуаціях, у пошуку консенсусу з політичних, військових, економічних, гуманітарних позицій; 2) обумовлений мир (напружена конфліктна взаємодія між державами), в якому усвідомлення глобальних загроз мас вирішальне значення для попередження конфліктів. З огляду на особливості історичного розвитку держав, що становлять сучасну систему міжнародних відносин, їх політичну культуру та ідеологію, суспільну свідомість, формування глобальної безпеки і стабільності маг до деякої міри прогностичний характер; 3) сталий мир (забезпечення глобальної безпеки), при якому жоден з акторів міжнародних відносин не розглядає використання силових принципів переваги як засіб ви¬рішення конфліктів і попередження загроз. Дж. Гудбі підкреслює, що на початку XXI століття концепція «сталого миру» стане реальністю для держав західної моделі цивілізації, близьких за політичними страте¬гіями і політичними процедурами державних інститутів, які входять до відомих у системі міжнародної безпеки воєнних блоків НАТО, АСЕАН, ЗЕС/ЄС, АНЗЮС. Поділяючи погляди на класифікацію Дж. Гудбі, все ж необхідно підкреслити відносність

положень про незастосування силових методів розв'язання або попередження міжнародних конфліктів.Більшість дослідників вважає, що глобальна система міжнародних відносин буде розвиватися під впливом різнопланових факторів: «шестинолюсного світу» з центрами сили у США, Європі, Китаї, Японії, Росії, Індії (Г. Кіссінджер, М. Лібіцкі), трансформації і протиборства цивілізацій на основі концепції національної і культурної самобутності (С. Хантінтон), «однополюсного світу» (американоцентристська модель) як визнання лідерства США у становленні нового глобального світо-порядку (Б. Бузан, А. Гіршман, 3. Бжезинський), впровадження концепції «м'якої сили» (зотї рошег) як інструменту вирішення майбутніх конфліктів (Б. Бсркович Л. Джонсон Р. Шафрански, Дж. Най, У. Оуенс, О. Шсрман), безконфліктності міжнародного розвитку і відмови від доктрини раціональності воєн і збройних конфліктів, забезпечення транспарентності всієї системи міжнародних відносин та її складових ресурсів для безпечного і безупинного прогресу глобальної спільноти (К. Аннан, Ф. Фукуяма, Ч. Шаохуа, Р. Інглегарт).Суперечливі тенденції світових інтеграційних процесів, вибух етнічних, соціальних та інших конфліктів як міжнародних загроз спричи¬няють проблеми у визначенні еволюції змісту і характеру глобальної безпеки, потребують перегляду підходів до засобів підтримання між¬народного миру. Політичні дискусії в рамках ООН (Рада Безпеки, ГА ООН, Перший комітет ГА ООН, Конференція із роззброєння) засвідчили посилену увагу міжнародного співтовариства до концепції стратегічної стабільності XXI століття, пов'язаної з викликами інформаційної революції і впливом інформаційних чинників проблеми безпеки. Так, 54-та сесія ГА ООН серед інших документів прийняла Резолюцію 54/49 «Досягнення у сфері інформатизації і телекомунікацій у контексті міжнародної безпеки» від 1 грудня 1999 року, в якій концепцію міжнарод¬ної інформаційної безпеки було визнано глобальною проблемою сучасності.Об'єктивними передумовами прийняття подібного рішення, як підкреслювалось у політичній дискусії, були принципово нові потенці¬альні загрози для міжнародного миру, обумовлені науково-технологіч¬ним прогресом та глобальною взаємозалежністю всіх сфер життє¬діяльності міжнародного співтовариства. Представники різних країн наголошували, що використання нових інформаційних технологій і засобів впливу високорозвинутих країн на менш технологічні країни світу призвело до зміни глобального і регіонального балансів сили, обумовило нові сфери конфронтації між традиційними і новими центрами глобального протистояння, уможливило досягнення переваг в інформаційних технологіях і засобах маніпулювання суспільною свідомістю для широкомасштабної експансії із застосуванням не об¬межених міжнародним правом видів озброєнь. Разом з тим, зазначалося на сесії, до нових інформаційних видів зброї проявляють інтерес як політичні угруповання, так і терористичні та кримінальні організації, що загрожує новим витком гонки озброєнь, втратою міжнародних ресурсів для вирішення глобальних проблем бідності, стихійних лих, техногенних катастроф, голоду, епідемій тощо [444].За останнє десятиріччя XX століття міжнародне співтовариство усвідомило на прикладі транснаціональних інформаційних операцій, у тому числі військових (в умовах збройних конфліктів „Буря в пустелі", 1991-1992 рр.; „Грім у пустелі", 1993 р.; „Лис у пустелі", 1998 р.; „Спільні зусилля", 1996 р.; „Союзницька сила", 1999 р.; „Відродження нації", 1992 р.; „Об'єднаний щит", 1995 р.; „Морський ангел", 1991 р.), сутність реальних загроз інформаційного протиборства, визначило підходи до розуміння концепції інформаційної безпеки, до дилеми війни і миру в інформаційну добу. Свідченням цього розуміння став запропонований Генеральним секретарем ООН Б. Бутросом-Галі у 1992 році «Порядок денний для миру» (нова система глобальної безпеки), який містив концепцію превентивної дипломатії, миротворчості, підтримання миру і миробудівництва в постконфліктний період як першоджерело міжнародної інформаційної безпеки. Доктрина превентивної дипломатії передбачає широкий спектр заходів, спрямованих на попередження і врегулювання конфліктів на основі інформаційно-аналітичного забезпечення прийняття рішень з проведення переговорного процесу, превентивного розгортання контингентів, створення демілітаризованих зон та відновлення демократичних інститутів. Інформаційний

фактор доктрини визначає можливість превентивних заходів ООН лише за умови забезпечення об'єктивної, наукової, аналітично достовірної інформації і врахування та детального вивчення політичних, економічних і соціальних тенденцій у світі та регіонах, що можуть призвести до кризових ситуацій.За змістом і характером заходи превентивної дипломатії поділяють на політичні, економічні, дипломатичні, воєнні, гуманітарні. Серед політичних заходів інформаційної безпеки - з'ясування односторонніх та багатосторонніх інтересів шляхом обміну інформацією та проведення переговорів; об'єктивне висвітлення сутності конфліктів та кризових проблем засобами масової комунікації; створення умов для професійної діяльності ЗМК у зонах напруженості для забезпечення достовірною інформацією міжнародного співтовариства і формування відповідної світової думки; інформаційне супроводження політичних (референ¬думів) та виборчих процесів, проведення аналітичних моніторингів за дотриманням основних прав і свобод людини; інформаційні контакти з опозиційними групами, неурядовими організаціями з метою ефектив¬ності досягнення консенсусу між сторонами протиборства. Інформаційні чинники економічних заходів передбачають надання матеріальної та фінансової допомоги вільним і незалежним (опозиційним) засобам масової комунікації, забезпечення інформаційної безпеки національних інституціональних мереж та систем, виявлення економічних факторів впливу на перебіг кризових процесів. Специфіка дипломатичних заходів полягає у вивченні інформації про ситуацію в зоні конфлікту, в інформаційному супроводженні переговорів, у тому числі обмін інформацією дипломатичного характеру, поширення позиційних матеріалів у міжнародних інформаційних потоках та проведення інформаційних кампаній у країнах перебування з метою інформування дипломатичного корпусу інших країн та міжнародної спільноти про врегулювання конфлікту. Військовий аспект превентивної дипломатії включає такі інформаційні аспекти, як обмін інформацією військового призначення, створення запобіжних систем від несанкціонованого втручання в автоматизовані (комп'ютерні) системи управління військами та військовою технікою, проведення навчань з інформаційних операцій; забезпечення відновлення демократичних прав і свобод у постконфлікт¬ний період. Суто інформаційними факторами превентивної дипломатії вважаються аналіз багатоаспектних даних про потенційні або триваючі конфлікти, підготовка рекомендацій для прийняття рішень на рівні Ради Безпеки ООН, реалізація прийнятих рішень у формі міжнародних механізмів врегулювання конфліктів, впровадження ідеї толерантності і культури миру в міжнародних відносинах. Практика діяльності ООН у напрямі застосування заходів превентивної дипломатії виявила необхідність з'ясування як теоретичних, так і прикладних підходів до встановлення глобальної безпеки і сталого миру, обумовила розгляд проблеми інформаційної безпеки на рівні міжнародних універсальних, міжурядових регіональних організацій та національних інститутів [445].Зважаючи на глобальність проблеми інформаційної безпеки, розви¬нуті країни розпочали реалізацію довгострокових державних програм, спрямованих на забезпечення захисту критично важливих інформацій¬них структур, а з 1996 року проблему міжнародної інформаційної безпеки було винесено на політичний та міжнародно-правовий рівень: а) концепцію міжнародної інформаційної безпеки було обговорено на міжнародній конференції з проблем становлення інформаційного суспільства та глобальної цивілізації (ПАР, 1996 р.); б) у спільному комюніке зустрічі на найвищому рівні США - Російська Федерація було підкреслено загрозу створення інформаційної зброї і визнано наявність воєнної складової глобального процесу інформатизації; в) на 53-ій сесії ГА ООН було консенсусом прийнято резолюцію 53/70 від 4 грудня І()98 р., в якій зазначалося, що міжнародне співтовариство визнає проблему інформаційної безпеки як багатоаспектний стратегічнийздійснено блокування і модифікація сайтів урядових структур, зламано системи захисту одного з основних Іпіегпеї-провайдерів Ізраїлю №і Уізіоп, який підтримує 70 відсотків мережевого трафіка країни: розгор¬нуто кампанію кіберджихаду для впливу на всю інфраструктуру ізраїль¬ського сегмента мережі Іпіегпеї. З боку Ізраїлю було створено коаліцію Ізраїльське Інтернет-підпілля (Ізгаеі Іпіегпеї Шс!ег-§гоипсі - ІШ) для захисту

національної інфраструктури від хакерської злочинності, запро¬ваджено національний проект 8СЮЕ для протиборства з пропалестин-ськими та арабськими організаціями, зокрема з відомою пропалестин-ською хакерською організацією Ш Рогсе Раківіап.Подібна ситуація склалася навколо проблеми Кашміру, де несанкціонована агресія проти сайтів урядових структур набула масово¬го і загрозливого для функціонування державних інститутів Індії характеру і стала приводом для з'ясування відносин між Індією, Пакистаном та Бангладеш. Міністерство національної оборони Тайваню розпочало підготовку спеціальних заходів захисту інформаційних ресур¬сів від китайської експансії і прийняло програму спеціальної підготовки особового складу військ для інформаційного протиборства з Китаєм, зважаючи на численні порушення в інформаційному просторі країни.Інтервенція СИК проти американського уряду та формування відповідної міжнародної громадської думки обумовили втручання СШ А у внутрішні події в Сомалі («Відродження надії» (1992 р.), «Спільний щит» (1995 р.), а засоби масової комунікації Югославії, застосовуючи доктрину вибіркового інформування, сприяли ескалації етнічного конфлікту на Балканах; інформаційна блокада щодо перебігу конфлікту в Чечні вплинула на характер рішень Ради Безпеки ООН, ОБвЄ та НАТО щодо Росії.Істотні прояви інформаційних чинників міжнародної безпеки кардинально змінили оцінку доктрини інформаційної безпеки в цілому і позиції більшості країн світу, які усвідомили потенціал інформаційних загроз і необхідність створення відповідного міжнародного механізму для контролю інформаційного протиборства. Політичні дискусії на Між¬народному семінарі з проблем інформаційної безпеки (Женева, 1999 р.), який відбувся під егідою Інституту ООН з проблем роззброєння (ЮНІДІР) за участю департаменту з питань роззброєння Секретаріату ООН та представників більш як 50-ти країн світу, підтвердили актуальність проблеми та своєчасність її розгляду в рамках ООН. Проте у визначенні підходів до її вирішення виявилися різні позиції, які відповідали стратегічним інтересам учасників дискусії. Позиція розвинутих країн передбачала визнання проблеми міжнародної інформаційної безпеки як гіпотетичного силового протистояння; перенесення розгляду концепції міжнародної інформаційної безпеки на регіональний або тематичний рівень; виділення з комплексної проблеми міжнародної інформаційної безпеки таких складових, як кримінальні та терористичні міжнародні інформаційні загрози і створення міжнародного механізму контролю подібних інформаційних злочинів. Позиція країн, які не належать до західної моделі цивілізації, передбачала пропозиції щодо встановлення міжнародно-правової норми про заборону застосування засобів впливу на інформаційні ресурси та інформаційний потенціал міжнародного, регіо¬нального та національного призначення; створення спеціального Між¬народного суду з інформаційної злочинності; спільні розробки техноло¬гії глобального захисту від інформаційної агресії. У Заяві міжнародної зустрічі було проголошено про узгодження Програми дій з попереджен¬ня інформаційних війн та обмеження гонки інформаційних озброєнь [446].Особливу позицію «наздоганяючого лідера» з проблеми міжнарод¬ної інформаційної безпеки зайняла Росія, представники якої активно лобіюють в ООН та інших міжнародних Форумах ініціативи щодо протидії потенційним загрозам нових інформаційних технологій, підкреслюючи новий фактор дисбалансу сил і домінування в глобальній міфосфсрі однієї країни (США) або альянсу країн (ЄС). Суть пропозиції Російської Федерації - створення міжнародного механізму під егідою <)()Н та загальних принципів забезпечення міжнародної інформаційної зиски, які були б закріплені поетапно в багатосторонній декларації, Масштабній концепції міжнародної інформаційної безпеки, міжнарод¬ному договорі або конвенції комплексного характеру з урахуванням 61 руктури інформаційних загроз (військових, кримінальних, терористич-мпх, цивільних). Для реалізації пропозицій Росія запропонувала розробити систему понять для аналізу і обговорення проблеми, визначи-і п гехнологічні джерела та характер інформаційних загроз; розробити ■ 'і повні принципи побудови глобальної системи міжнародної інформа¬ційної безпеки; прийняти в рамках ООН багатосторонні декларації, Конвенції з міжнародної інформаційної

безпеки на основі розробленихпринципів; узгодити принципи протидії міжнародному інформаційному тероризму та злочинності з принципами функціонування міжнародних організацій у галузі інформації, телекомунікацій, ЗМК та прав людини; розробити основні принципи для гармонізації національних законо¬давств із відповідною міжнародною нормою; розробити основні принци¬пи організації механізму контролю безпеки міжнародної інфосфери та його взаємодію з міжнародними системами регулювання глобальної комунікації та економічного контролю (інформаційні продукти та пос¬луги подвійного застосування, а також засоби для виробництва психо¬тропної зброї); таким чином гарантувати міжнародному співтовариству вирішення нових складних проблем у добу становлення глобальної цивілізації та інформаційного суспільства і реальне забезпечення глобальної та міжнародної інформаційної безпеки. Женевська зустріч (1999 р.) виявила стратегічну проблему міжнародної інформаційної безпеки - проблему домінування в глобальній інфосфері із застосуван¬ням інформаційних озброєнь, тобто прагнення до контролю значних територій та соціумів, проблему інформаційного дисбалансу сил між¬народного світопорядку.Слід підкреслити, що стратегії глобального інформаційного проти¬борства лежать в основі аналітичних розробок дослідницьких інституцій різних країн, метою яких є саме забезпечення інформаційного лідер¬ства у сфері міжнародної безпеки. За результатами досліджень аналіти¬ки виділяють такі моделі системи глобальної інформаційної безпеки.Модель А - створення абсолютної системи захисту країни-інфолідера проти будь-якого виду наступальної інформаційної зброї, що обумовлює об'єктивні переваги в потенційній інформаційній війні, змушує інші країни шукати альянсу у військово-інформаційних діях із країною-інфолідером. При цьому може бути використано систему жорсткого контролю над інформаційним озброєнням противника на підставі потенційних міжнародних документів з інформаційної безпеки. Погляд на такий розвиток подій викладено у відомому дослідженні Дж. Ная та У. Оуенса «Атегіса'з Іпїбгтаїіоп ес1§е 8ІгаІе§у апс! ібгсе р1аппіп§», 1996 р. («Головна сила Америки - її інформаційні можли¬вості»), в якому стверджується домінуюча роль СІЛА в інформаційній революції, тобто у використанні надважливих засобів комунікації та інформаційних технологій (супутникового спостереження, прямого мовлення, швидкісних комп'ютерів, унікальних можливостей в інтегру¬ванні складних інформаційних систем), у політиці стримування і нейтралізації традиційних воєнних загроз та нових видів озброєнь. У сучасному світі, де трансформовано поняття „ядерної парасольки" та стратегії неядерного стримування, зазначають автори дослідження, наявність інформаційних переваг обумовлює інтелектуальний зв'язок між зовнішньою політикою США та їх військовим потенціалом, збереження світового лідерства за допомогою нових засобів впливу та закріплення домінуючої ролі в альянсах і тимчасових коаліціях. Інформаційне лідерство посилює ефект американської дипломатії як інструменту „м'якої сили", уможливлює використання інформаційних ресурсів для конструктивного діалогу із потенційними противниками -Китаєм, Індією, Росією та іншими інформаційно розвинутими країнами і проблем міжнародної безпеки, і одночасно інфолідерство США забез¬печує протидію нарощуванню інформаційних озброєнь у потенційно агресивних країнах (Іран, Ірак, Пакистан). Переваги США в інфосфері, на думку експертів, сприятимуть попередженню і врегулюванню регіональних конфліктів, вирішенню проблем, пов'язаних із глобаль¬ними загрозами, які виникли після закінчення „холодної війни", такими, >ік міжнародна злочинність, тероризм, поширення зброї масового Знищення, глобальна екологічна деградація. Концепція глобальної Інформаційної безпеки з точки зору політичних інтересів США полягає у впровадженні доктрини „інформаційної парасольки", що замінить пік і рину „ядерної парасольки", на основі взаємовигідного обміну інформацією різного характеру (переважно військового) для міжнарод¬ною співробітництва і підтримання миру.В умовах сучасної інформаційної революції переваги „м'якої сили" і НІЛ, вважають Дж. Най та У. Оуенс, можуть бути використані для | II і .іточного становлення демократичної системи в інших країнах світу, | іи попередження регіональних конфліктів, для протидії новим загрозам і

шпального масштабу. Разом з тим, у дослідженні підкреслено Концептуальні проблеми осмислення міжнародної інформаційної бс пк-ки: І) психологічний стереотип політичних, ділових та військових І ні і коаліцій, що не дозволяє якісно оцінити роль інформації як сили, 01 КІЛЬКИ такі традиційні фактори, як військовий потенціал, ВНП, ЧИ) сльність населення, енергетичні ресурси, розмір території та наяв ність природних запасів копалин домінують у дискусіях про баланси сил; 2) нерозуміння природи інформації, наслідків інформаційної інтеграції та системних зв'язків інформаційної складової з іншими військовими, політичними, економічними, соціальними складовими, що утворюють міць держави і суспільства; 3) усвідомлення у США та інших інформаційно розвинутих країнах стратегічної ролі міжнародної інформаційної безпеки та непередбачуваних наслідків застосування інформаційних озброєнь для існування цивілізації [447].Модель В - створення значної переваги держави - потенційного ініціатора інформаційної війни в наступальних видах озброєнь, у знешкодженні систем захисту держави-противника засобами інформа¬ційного впливу, координація дій із союзними державами з використан¬нями визначених засобів інформаційної зброї для ідентифікації будь-яких джерел і типів інформаційних загроз. Практичне втілення другої моделі спостерігається в перебігу інформаційної операції «Союзницька сила» (1999 р.), яку США та країни-члени НАТО здійснили проти Союзної Республіки Югославії. Більшість експертів, що аналізували конфліктну ситуацію, підкреслюють формування безпрецедентної за масштабами системи управління інформаційними потоками для про¬ведення військових операцій (спроможність надавати розвідувальну інформацію безпосередньо кожному з учасників бойових дій), масованих пропагандистських кампаній з широким спектром інформаційних мето¬дик (від технологій РК. для формування сприятливої світової громадської думки, вибіркового інформування із заданим ефектом сприйняття контенту до всебічної дискредитації політики противника, і навіть від¬вертої дезінформації світової громадськості), спрямованого інформацій¬но-психологічного впливу (основні завдання психологічних операцій здійснювали спецпідрозділи армії США, які брали участь у всіх міжнародних інформаційних операціях останньої чверті XX століття), потужного використання Іпіегпеї та комп'ютерного протиборства для модифікації національного інформаційного простору і контролю за інфоінфраструктурою Югославії. Нові стратегії і тактика проведення інформаційних операцій, продемонстровані США та їх союзниками по НАТО на Балканах, засвідчили як могутність інформаційних озброєнь розвинутих країн, так і необхідність міжнародного вирішення проблеми інформаційної безпеки [448].Модель С- наявність кількох країн - інфолідерів та потенційного протиборства між ними, визначення фактору стримування експансії інформаційних загроз, забезпечення в перспективі домінування однієїз держав у сфері міжнародної інформаційної безпеки з можливостями значного впливу на глобальну інфосферу та переважного права иирішення проблем глобального світопорядку. Дослідження ЦРУ 90-х років визначали як основні джерела загроз у кіберпросторі для США тільки дві країни - Росію і Китай. У новій військовій доктрині збройних сил США (Концепція Рогсе XXI, 1996р.), де було запропоновано дві складові театру воєнних дій - традиційний простір і кіберпростір, основ¬ними об'єктами впливу, крім відомих у теорії війн, стали інформаційна інфраструктура і психологічна сфера (шдтап пеішогк) потенційного противника. На сучасному етапі експерти США відзначають, що страте¬гію різних видів інформаційних операцій, спрямованих проти країни, планують і здійснюють понад 20 країн світу, а конфронтуючі зі США держави включають інформаційну війну у свої воєнні доктрини. Тому с і ратегія «Рогсе XXI» як фактор стримування експансії в міжнародному 111 формаційному просторі виступає інструментом інформаційної переваги США в потенційному глобальному протиборстві [449].Модель О - усі конфліктуючі сторони використовують транспарент-НІеть інформації для формування ситуативних альянсів, для досягнення Переваг локальних рішень, які спроможні заблокувати технологічне ііідерство, для використання можливостей інфоінфраструктури на Окремих територіях з метою організації внутрішнього конфлікту між Опозиційними силами

(політичні, сепаратистські, міжнаціональні кон-флікти) для проведення міжнародних антитерористичних інформацій¬них операцій. Завершення доби „холодної війни" та постхолодного миру і початок нової тривалої доби цивілізаційного стримування впливає наII *. 111 сформацію традиційної конструкції міжнародної безпеки, що поля-і II у превентивних інформаційно-силових стратегіях, у посиленні конт-рміно над глобальними фінансовими потоками у зміні структури союз-нії ми, а також в інформаційно-психологічному впливу на політичні еліти■і.її миків конфлікту. На стратегічному рівні мета сучасних інформа-ЦІЙНИХ операцій - це формування нової системи міжнародних відносин ' і.шобігання ефективному використанню інформаційних систем уIII юцесах прийняття військових рішень та координації воєнних дій. інформаційних операцій в умовах постхолодного миру включає різнорів-невий вплив на системи забезпечення учасників конфлікту: блокування рахунків та руху платежів у міжнародних банківських інститутах, вплив на регіональні та локальні системи управління військового призначення, системи енергопостачання, системи формування громадської думки, психологічний вплив на моральний стан суспільства.У рамках міжнародної антитерористичної операції „Помста" (Афганістан, 2001 р.) мета спеціалізованих центрів США, відповідаль¬них за проведення інформаційних операцій, полягає у плануванні психологічних кампаній, реагуванні на зміну ситуації, у підтримці інформаційних ресурсів та безпеки військових сил і цивільного населен¬ня. „США мають намір нейтралізувати і знищити всю терористичну мережу, яка загрожує Америці й решті цивілізованого світу, - заявив на прес-конференції для міжнародних мас-медіа держсекретар США К. Пауелл, - мета операції „Помста" полягає не тільки у знищенні самого тероризму, а й у переконанні певних режимів, що підтримують політику тероризму в тому, що така стратегія не відповідає їх власним інтересам. США задоволені реакцією світової спільноти та політичних лідерів більшості країн на пропозиції щодо глобальної боротьби з тероризмом".Так, Північний Альянс вперше в історії застосував статтю 5 Статуту НАТО, яка спрямована на забезпечення загального захисту країн Організації перед викликами зовнішніх загроз; держави ЄС підтвердили підтримку дій США в акції „Помста"; країни-учасниці ГУУАМ засвідчили підтримку дій США і консолідацію зусиль міжнародного співтовариства у протиборстві з міжнародним тероризмом у спільній заяві та меморандумі дій; політичний лідер Росії В. Путін запропонував розробити нову систему глобальної безпеки, враховуючи, що тероризм і його різновиди медіа та кібертероризм стали глобальною загрозою XXI століття.За теорією інформаційних війн, індустріальні чи навіть аграрні суспільства передбачають наявність електронних навігаційних систем, електронних рахунків у зарубіжних банках, використання сучасних телекомунікаційних засобів, функціонування національних або зарубіж¬них засобів масової комунікації. Так, «ИЗА Тоаау» подає модель інфор¬маційної війни проти режиму Талібан, яка включає проведення психологічної операції в інформаційному просторі Афганістану з одно¬масним блокуванням національних радіостанцій, поширенням пропаган¬дистських матеріалів з уривками з Корану, розрахованих на протидію закликів до джихаду та формування у суспільній свідомості відчуття невідворотної перемоги антитерористичного альянсу в ході операції „Помста". „Ми наближаємося до такого ступеня розвитку, коли всі є учасниками бойових дій. Завдання полягає не в знищенні живої сили, а в руйнації цілей, поглядів і світогляду населення, суто соціуму", - заявив керівник Виконавчої ради з інформаційних війн при Міністерстві оборо¬ни США Д. Уайт[450].Враховуючи високу здатність інформаційних озброєнь до інтеграції з іншими традиційними і технологічно новими видами військових засобів, потенційні наслідки безконтрольного застосування багатошаро-вого страту можуть виявитися катастрофічними для існування людства. Тому тільки широке багатостороннє співробітництво може гарантувати світові вирішення нових складних проблем інформаційної доби і за¬безпечити реальну міжнародну інформаційну безпеку.

Концепція міжнародної інформаційної безпеки визначає критичні структури, які в першу чергу зазнають впливу в умовах інформаційного протиборства. Найбільш вразливими вважаються політична, суспільна, економічна, військова, науково-технологічна, духовна сфери життє¬діяльності суспільства (існують інші класифікації).У політичній сфері інформаційна безпека стосується всіх елементів політичної структури держави та суспільства: структур підготовки та прийняття політичних рішень, структур управління місцевої та регіо-іііньноївлади, структур виборчих систем, інформаційно-телекомуніка¬ційних урядових систем спеціального призначення. Так, перебіг міжнародних інформаційних операцій «Спільні зусилля» (1996 р.), ..< шозницька сила" (1998 р.) свідчать про інтенсивний психологічно-і іропагандистський тиск на політичного лідера Югославії С.Мілошевича га політичні структури країни з метою дискредитації югославського керівництва та заміни, як наголошувалося у зверненнях до населення < !ФРЮ, „військового злочинця" і передачі його Міжнародному трибуна¬лу За розпорядженням президента США Б. Клінтона було здійснено ряд інформаційних заходів на підтримку югославської опозиції, зокрема, президента Чорногорії М. Джукановича, поїздки якого до західних держав та критичні висловлювання щодо політичного курсу Белграду широко висвітлювались і підтримувались у світових засобах масової комунікації. Політичною перевагою США та країн НАТО, дипломатич¬ним виміром інформаційної могутності коаліції стало підписання Дейтонської угоди по Боснії (1996 р.), врегулювання політичного і збройного конфлікту в Македонії (2001 р.), де політична влада на чолі з Б. Трайковскі погодилася на внесення змін до Конституції країни для вирішення гуманітарних проблем албанської меншини. Ідеологічна операція «Регезігоіка» (1980-1990 рр.) підтвердила стратегію глобальних інформаційних операцій США у забезпеченні лідируючих позицій у системі міжнародної безпеки та світової політики. За словами Б. Клінто¬на, США, вплинувши на ідеологічні основи СРСР, вивели із війни за світову гегемонію державу - основного конкурента Америки, а наступні інформаційно-психологічні операції та політичні рішення були спрямо¬вані на встановлення західної моделі демократії у нових суверенних державах Центральної та Східної Європи. Відомі також інформаційні операції проти політичних лідерів та політичних режимів на Гаїті, в Афганістані, Індії, Індонезії, Африці та на Близькому Сході. США здійснили потужний інформаційний вплив на світову громадську думку, виступаючи з жорсткими політичними заявами щодо президентських виборів у Республіці Бєларусь (2001 р.). У заяві Білого Дому підкреслено, що „Лукашенко як останній диктатор Європи не лише викрав вибори у білоруського народу, він викрав у народу можливість повернутися на шлях демократії і ринкової економіки", тому США будуть співпрацювати з європейськими союзниками та міжнародними організаціями для захисту демократій і верховенства права в Бєларусі різними засобами.Для економічної сфери критичними вважаються системи загально¬економічного аналізу та прогнозування економічного розвитку, структу¬ри прийняття рішень та координації управлінських дій в економічній сфері, зокрема в умовах надзвичайного стану, інфраструктури банків¬ських мереж та систем, системи управління в критично важливих для функціонування держави структурах (енергетика, транспортні комуніка¬ції, телекомунікаційні та інформаційні мережі). Досвід інформаційно розвинутих країн свідчить, що економічні переваги ґрунтуються в сучас¬ному світі на прогресивній інформаційній експансії, і саме ті країни, які найбільше просунулися у напрямі інформаційної цивілізації, будуть переважати у світовій господарській системі та в міжнародній конкурен¬ції з технологічно відсталими країнами і регіонами. Економічні аспекти інформаційних операцій простежуються у світовій фінансовій системі, що стала головною ареною глобального інформаційно-психологічного протиборства між провідними країнами світу. Так, відомий Інститут аналізу фінансових ринків Дж. Сороса розробив і здійснив інтервенції в Азійсько-Тихоокєанському регіоні, Російській Федерації та Європі (1992, 1997,1998 рр.), які супроводжувалися спеціальними інформацій-но-психологічними операціями: виступи і заяви Дж. Сороса у «Ріпапсіаі Гіте8» та інших мас-медіа про невизначеність валюти «євро», необхідність девальвації російського рубля, трансформацію ринку цін¬них паперів у Японії, про

залежність німецької марки від девальвації фінансового ринку Росії. За оцінками британських і французьких експер¬тів, чистий прибуток Сороса в результаті інформаційної акції та інтервен¬ції на ринках склав близько 300 млн. дол. Здійснення несанкціонованих інформаційних атак проти банківських мереж і систем Іспанії, коли найбільші іспанські банки «Огегу Вапк», «КЄІ\УОСІ8 Вапк», «Туїеп Вапк» тратили 127 млн. дол. США, змусило в подальшому уряд Іспанії розпочати загальнонаціональну програму боротьби з міжнародною комп'ютерною злочинністю в економічній сфері, об'єднати свої зусилля для протидії транснаціональним угрупованням з іншими країнами в Європі, Латинській Америці, Азії в рамках Інституту глобальних інформаційних досліджень (Мілан, Італія). Специфікація діяльності Інституту - захист інформаційно-комунікаційних систем банківської сфери, телекомунікацій, страхового бізнесу, урядових структур та систем національної безпеки. Завдяки спільному проекту «ПАРС» вдалося досягти сталої безпеки банківських систем, взаємодії країн та регіонів світу в боротьбі з промисловим шпигунством, хакерством та між¬народним інформаційним тероризмом.Як елемент впливу на урядові структури Югославії було використа¬но інформаційну загрозу превентивної економічної блокади. Держ-ескретар адміністрації Б. Клінтона з проблем зовнішньої політики М. Олбрайт з цього приводу заявила, що країни НАТО та їх союзники розглядають можливості обмеження поставок енергоносіїв у Югославію, а хакерам ЦРУ було поставлено завдання розкрити секретні рахунки Є. Мілошевича в зарубіжних банках як мотив притягнення його до Міжнародного Суду за економічні злочини перед своїм народом [451]. Корпоративні війни в інформаційній сфері позначені інтенсивним ■злиттям ТНК, домінуванням в інформаційному секторі світової еконо¬міки групи інформаційно розвинутих країн, використанням стратегії інформаційного імперіалізму та значним обмеженням розвитку еконо¬мічної системи країн незахідної цивілізації. Діяльність корпорацій Япо¬нії на ринку високих технологій за участю „Номура ресерч" (філіали якої у всіх країнах світу відстежують ринок високих технологій, інтелек¬туальної власності та ноу-хау) стала однією зі складових потужного економічного зростання країни в повоєнний період і жорсткої конкурен¬ції на міжнародній арені із застосуванням маніпулятивних технологій мас-медіа для дискредитації потенційних конкурентів.Суспільна сфера виступає найбільш вразливою для інформаційних впливів, оскільки включає системи формування громадської думки, структури засобів масової комунікації, інформаційно-організаційні структури політичних партій, громадських рухів, національно-культурних та релігійних інституцій, структури забезпечення основних прав і свобод, плюралізму і незалежності виявлення поглядів, вільного обміну ідеями та інформацією. Так, у рамках операції НАТО «Союзниць¬ка сила» було застосовано засоби впливу проти інфоінфраструктури Югославії, проурядових ЗМК, системи формування громадської думки: від бомбардування телерадіостанцій, жорсткого контролю національ¬ного інформаційного простору, заборони на мовлення в аналоговому форматі до заміни і виведення інформаційного простору за межі націо¬нальної території за допомогою технологій Іпіегпеї і створення нової інформаційної реальності для національного суспільства. Сербський парламент у відповідь на загострення косівської кризи прийняв Закон про суспільну інформацію, за яким було заборонено трансляцію зарубіжних програм на території країни через національні канали комунікації. Зокрема дискримінаційні штрафи, які потрібно було сплатити протягом доби, і заборона інформаційної і професійної діяльності торкнулися таких засобів масової комунікації, як «Оапаз», «№ха ВогЬа», «ІЗПЄУПІ Теїеегаг», «ЕигорАТапіп». Перебіг подій виявив нові форми, методи та елементи інформаційних озброєнь, підтвердив, що в умовах збройного конфлікту досконале управління інформаційними кампаніями обумовлює досягнення переваг. У результаті інформаційної війни в Чечні (Росія) було сформовано систему відповідної суспільної думки в країні про необхідність саме воєнного силового розв'язання проблеми 1452].Глобального характеру набули інформаційні загрози в науково-технологічній сфері: від феномена транскордонного переміщення нтелектуальних ресурсів, тобто вивезення інформації унікального іауково-технологічного характеру на біологічних носіях до міжнародних :истем спостереження,

аналізу та прогнозування тенденцій науково-. ехнологічного розвитку в різних країнах із метою доступу до конфіден¬ційних баз і банків даних. Критичними для безпеки у сфері науки та технологій є структури нагромадження науково-технічної інформації, інституції та структури фундаментальних і прикладних досліджень, об'єкти інтелектуальної власності, ноу-хау. Інформаційно-технологічний аспект безпеки зорієнтований на реалізацію системних заходів, спрямо¬ваних на максимальне вдосконалення науково-технологічної сфери, ефективний захист інтелектуальних ресурсів. Проблема інформаційної оезпеки в цій сфері тісно пов'язана з діяльністю промислової розвідки, несанкціонованим втручанням у конфіденційні мережі та системи, кібернетичними (хакерськими) війнами спеціалізованих підрозділів жремих країн, конкуренцією на світових ринках. Відомими стали інформаційні операції в галузі цифрового мобільного телебачення, .нейронних" комп'ютерів, новітнього програмного забезпечення, біо¬технологій Японії, США, Ізраїлю, країн ЄС, де системи аналізу науково-технологічної інформації є елементом державної політики та доктрини аоєнної безпеки. Аналітичні дослідження науково-технологічного потенціалу країн Європи за допомогою методик «Моссад» дали змогу Ізраїлю скерувати технологічний розвиток країни, розширити ринки ібуту інформаційних продуктів та біотехнологій, усунути конкурентів (викрадення технологій проекту «Міраж», Франція). Аналіз системи наукових грантів, які поширювалися в Україні зарубіжними фондами, свідчить про особливу зацікавленість провідних країн світу до науково-■> ехнологічних розробок Інституту Патона, Інституту надтвердих матеріалів, інституту біотехнологій, Інституту проблем матеріало¬знавства тощо. Так, представництвом ОеиІзсЬе Вапк в Україні протягом 1992-1998 років було здійснено широкомасштабне дослідження ходу реформ в Україні, аналіз діяльності банківської системи, використано можливості для перспективного придбання ліцензій та патентів на винаходи, які віднесені до категорії національного надбання і не мають аналогів у світі. З одного боку це свідчить про потужність інтелектуаль¬ного потенціалу України, з іншого - про міжнародну конкуренцію з боку західних країн у галузі високих технологій та наукових досягнень.У військовій сфері вразливими в умовах інформаційного протиборства вважаються інформаційні ресурси збройних сил, ВПК, системи управління військами, системи контролю і постійного спостереження, канали надходження інформації стратегічного, оперативного, розвідувального характеру. Наприклад, США використали свої інформаційні можливості за допомогою системи «ЕсЬеІоп» (код 1947 «ІЛШ5А А§гесіпепг») для виявлення програми розробки ядерної зброї в Кореї і для укладення детальної угоди з її ліквідації; для оперативного з'ясування і попередження співробітництва Росії та Китаю з Іраном в ядерній та ракетній галузях: для забезпечення механізму контролю ООН з інспектування іранських ядерних об'єктів, а також для вивезення ядерного потенціалу і тактичної зброї з України, викриття контракту «Тпотхоп С8Р» - поставки французької зброї до Бразилії, операції з відмивання грошей за продаж зброї в треті країни. Система «ЕсЬеІоп» як засіб доступу до будь-яких видів інформації у глобальному вимірі (телекомунікаційні мережі і системи, супутниковий, мобільний та високочастотний зв'язок, Іпіегпеї) орієнтована на перехоплення інформа¬ції урядових, комерційних, приватних структур у будь-якому регіоні світу. За допомогою системи здійснюється доступ до всіх основних компонентів глобальної інфоінфраструктури. У ході операції «Союз¬ницька сила» у відповідь на бомбардування інфраструктури Югославії сербські хакери заблокували за допомогою атаки ріп§ оГсісаіЬ офіційний сервер НАТО, ряд інших військових та урядових сайтів країн-членів Альянсу повідомленнями з макровірусами, що підтвердило прогнози про перенесення військових операцій у кіберпростір, на рівень інформа¬ційного протиборства. А керівництво СФРЮ розсекретило через мережу Іпіегпеї інформацію про американський план «Корені», яким планува¬лася етнічна та воєнна дестабілізація на Балканах з метою закріплення тенденції необоротних змін на посттоталітарному просторі [453].

Духовна сфера стає критичною в умовах конфесійного проти¬стояння, релігійного фанатизму, трансформації духовних ідеалів та морально-етичних цінностей. Проявом критичності духовної сфери(Ірландія, Алжир, Ізраїль, Афганістан, Китай, Іран) на міжнародному рівні стала проблема, пов'язана з рішенням керівництва ісламського радикального руху «Талібан» (Афганістан) про руйнування неісламських релігійних пам'яток, що віднесені до глобальної культурної спадщини і перебувають під охороною ЮНЕСКО. У терміновому порядку було схвалено резолюцію ГА ООН, заяву голови Ради Безпеки та Генерального директора ЮНЕСКО (16 березня 2001 р.), в якій було засуджено иандальні акти руйнування пам'яток із причин релігійного фанатизму.Відповідно до критичних сфер міжнародного співробітництва кла¬сифікуються загрози для інформаційної безпеки. Існують різні типології загроз, але, узагальнюючи, можна виділити: інформаційно-технологічні, інформаційно-комунікаційні, інформаційно-психологічні. Інформаційні загрози реалізуються через порушення інфраструктури, вільного обігу інформації, неправомірні дії щодо використання інформації; через невід-повідність інформаційної політики, засобів інформування громадськості і а ЗМК життєво важливим інтересам суспільства. Широке використання маніпулятивних технологій, тенденційна модифікація інформаційних ресурсів, формування викривленої інформаційної реальності призводить до зруйнування глобального інформаційно-психологічного середовища, і рансформації ціннісних орієнтацій суспільства, порушення фундамен¬тальних прав і свобод як складових міжнародної інформаційної політики.Феномен міжнародної інформаційної безпеки обумовлюється стра¬тегічною спрямованістю інформаційних озброєнь проти критично важ¬ливих структур життєдіяльності і функціонування міжнародного співто¬вариства, визнання інформаційної зброї як нового глобального виду зброї масового ураження, катастрофічного за наслідками свого застосування (деякі дослідники називають інформаційні озброєння „інформаційним апокаліпсисом"), необхідністю створення міжнародного механізму протидії і попередження глобальних інформаційних війн у рамках політичної компетенції ООН, регіональних міжнародних організацій з проблем безпеки та оборони, політичних рішень на національному рівні.Таким чином, проблема міжнародної інформаційної безпеки є вагомою складовою загальних проблем національної, регіональної та і побальної політики у сфері міжнародних інформаційних відносин і проявом тенденцій нових глобальних викликів і глибинних процесів і побалізації комунікацій. 5.2. Концепції регіональної інформаційної безпеки

Процеси світової глобалізації, тенденції зрощування глобальних і регіональних проблем вплинули на можливості суверенних держав визначати напрями і стратегії політичних змін як всередині країни, так і в світі в цілому, обумовили необхідність створення потужного механізму міжнародних інститутів на регіональному рівні для розв'язання глобальних проблем міжнародного співробітництва Характерною рисою європейської інформаційної політики в галузі безпеки та превентивної дипломатії є включення в систему прийняттю рішень регіональних міжурядових інститутів ОБСЄ та НАЇО. Стратегій становлення інформаійного суспільства як основа міжнародного співробітництва та інтеграції країн Європи, нова регіональна політика, розвиток інтелектуальної (інформаційної) економіки, глобалізація та її наслідки для європейської спільноти обумовлюють діяльність міжнародної організації ОБСЄ, яка є правонаступницею Наради з безпеки і співробітництва в Європі (НБСЄ) - політичного консульта¬тивного процесу, започаткованого 1972 року як Постійний міжнародний політичний форум між країнами НАТО та колишнього Варшавського договору.Ідея проведення НБСЄ виникла в 60-х роках з метою врегулювання кризових ситуацій за допомогою доктрини миротворчості, превентивної дипломатії, переговорних процесів. Одним із перших документів про скликання НБСЄ як авторитетного міжнародного форуму була Бухарест¬ська Декларація про зміцнення миру і безпеки в Європі 1966 року. Передбачалося обговорити і закріпити політичні і територіальні реалії Європи, відкрити інформаційний простір

країн-учасниць для вільного обміну ідеями, вільного виявлення поглядів і професійної діяльності, зняти ідеологічне протистояння і міжнародну напруженість у відносинах між Заходом і Сходом. У період 1972-73 рр. у Гельсінкі відбулися кон¬сультації, у результаті яких були схвалені Заключні рекомендації конфе¬ренції, що дістала назву „Блакитна Книга", і передбачали організаційні основи проведення Наради.Основним підсумком діяльності НБСЄ стало ухвалення 1 серпня 1975 року Політичної Декларації - Гельсінського Заключного акту, який стосувався трьох основних сфер:- безпеки і роззброєння, інформаційними складовими чого стали проблеми регіоншіьної безпеки, розвиток політичного діалогу між країнами НАТО та колишнього Варшавського договору, інформа¬ційно-аналітичне забезпечення прийняття спільних політичних рішень, обмін інформацією військового призначення для врегулю¬вання регіональних конфліктів, забезпечення інформаційної безпе¬ки і здійснення програми захисту від зовнішніх і внутрішніх інфор¬маційних загроз, дотримання основних прав і свобод людини;- економіки, науки, нових технологій та охорони навколишнього середовища, що включають поглиблення співпраці та обмін інформацією в галузі економіки, медицини, ядерної енергетики, співробітництво і дослідження у сфері нових комунікаційних та інформаційних технологій, раціональне використання природних ресурсів, спільне вирішення економічних проблем в європей¬ському регіоні;- співробітництва в гуманітарній та культурній сферах, яке передбачає участь ОБСЄ в інформаційних програмах міжурядових організацій - Ради Європи, Європейського Союзу та НАТО, міжособистісні контакти громадян різних країн, забезпечення плюралізму засобів масової комунікації, сприяння професійній діяльності журналістів, обмін у галузі культурного надбання, створення інформаційного банку даних спільної європейської спадщини „Пам'ять Європи", реалізація освітніх програм за новими напрямами комунікаційних та інформаційних технологій.Нарада мала підбити підсумки Другої світової війни, зафіксувати існуючий політико-територіальний устрій, зміцнити загальноєвропей¬ську безпеку, відкрити можливості для розширення і активізації всебіч¬ною співробітництва між державами європейського регіону. Багато-і тронні загальноєвропейські політичні консультації, початок яким було покладено в Гельсінкі, набули нового змісту, відповідно до змін у міжнародному співробітництві. Визначальними етапами у діяльності ІІІ.СЄ стали форуми у Белграді (1977-78 рр.), Мадриді (1980-83 рр.), І ельсінкі (1992-94 рр.), Варшаві (1996-98 рр.), Стамбулі (1999 р.), Відні ( 2000 р.). До організації входять 54 країни Європи та світу, представники яких у рамках постійної Ради ухвалюють політичні рішення з усіх питань поточної діяльності ОБСЄ [454]. До компетенції ОБСЄ як суб'єкта міжнародних інформаційних відносин (рішення про перетворення „Наради" в „Організацію" було прийнято на Будапештській конференції глав держав і урядів 1994 року) відносять напрями діяльності, визначені Гельсінською угодою (1975 р.), політичними меморандумами та іншими заключними документами організації. Засади інформаційної політики ОБСЄ викладені в розділі «Співробітництво в гуманітарній та інших галузях» Гельсінського Заключного акту 1975 року. Країни-учасниці, усвідомлюючи потребу встановлення взаєморозуміння між державами, відзначаючи важливе значення інформації та підкреслюючи істотну і впливову роль преси, радіо, телебачення, кіно, видавництв, ставлять за мету сприяти вільному і незалежному поширенню всіх форм інформації, заохочувати співробіт¬ництво в галузі комунікації та міжнародних інформаційних відносин, створювати умови для здійснення професійної діяльності представникам засобів масової комунікації незважаючи на кордони і в зонах воєнних конфліктів. Зокрема, у документі визначено такі напрями співпраці в інформаційній сфері, як забезпечення вільного доступу до інформацій¬них джерел, сприяння поширенню інформації, важливої для суспільства; ефективне поширення друкованої інформації (газет, журналів, інших друкованих видань), сприяння поширенню кінорадіотелевізійної продук¬ції; співпраця в галузі інформації, яка передбачає заохочення міжнарод¬ного обміну інформацією на основі коротко- або довгострокових угод чи домовленостей, зокрема між медіаорганізаціями

(телеграфними агентствами, видавництвами, видавничими організаціями, телерадіо-організаціями, журналістськими спілками і федераціями); вдосконален¬ня умов діяльності журналістів, що передбачає спрощення процедури видачі віз, оформлення поїздок журналістів країн-учасниць, сприяння ввезенню технічного устаткування для здійснення професійної діяльності.Крім того, Гельсінський Заключний акт містить низку інших роз¬ділів, що стосуються діяльності в галузі інформації: розділ про обмін економічною і комерційною інформацією, який включає публікацію статистичних даних про виробництво, національний прибуток, бюджет, споживання, зовнішню торгівлю; розділ про поширення інформації, яка використовується для економічного прогнозування з метою розвитку торгівлі, вільного переміщення товарів і послуг через кордони держав; розділ про співробітництво у галузі культури, в якому йдеться про розширення зв'язків між країнами. У Гельсінському Заключному акті під впливом інформаційної революції перед країнами-учасницями ОБСЄ були поставлені головні цілі: забезпечити вільний обмін ідеями, і юглядами за допомогою традиційних або нових комунікаційних засобів незалежно від територіальних і мовних бар'єрів. Заключний акт - це знаменний міжнародний політичний документ, який заклав основи для забезпечення миру, стабільності та співпраці в Європі, крім того, ним європейські держави, США та Канада підтвердили прихильність принципам миру і співробітництва на засадах ООН.Подальші угоди, підписані в рамках ОБСЄ, сприяли розширенню діяльності в галузі інформації і комунікації, що відбито в пакетах документів політичних декларацій 1975-1991 рр., зокрема, йдеться про Мадридський Заключний документ (1986-88 рр.), Віденський Заключний документ (1980-83 рр.), Стокгольмський Заключний документ (1986 р.), Комюніке Лондонського Інформаційного форуму ОБСЄ (1990 р.) [455; 456].Важливим етапом на шляху досягнення політичного консенсусу стало прийняття Віденського Заключного документу, підписаного в січні 1989 року, яким країни-учасниці проголосили своїм обов'язком „докладати подальших зусиль у напрямі більш вільного та широкого поширення інформації всіх видів, сприяти співробітництву в сфері інформації та поліпшенню умов праці журналістів, гарантувати індивідам право вільно вибирати для себе джерела інформації". Цей документ відображає значний прогрес у вирішенні спірних проблем права країн припиняти телерадіомовлення з-поза меж,національних територій. Раніше позиція Радянського Союзу стосувалася права припиняти телерадіомовлення з-за кордону в інтересах державної безпеки і суверенності СРСР (на території СРСР припинялися трансляції радіостанцій „Голос Америки", „Свобода", „Німецька хвиля", „Радіо Ватикану", „Вільна Європа" та ін.). Країни-учасниці зобов'язувалися „гарантувати, що радіослужби, які працюють відповідно до положень ІТУ (Міжнародної Телекомунікаційної Спілки) про радіомовлення, можуть безпосередньо і безперешкодно транслюватися в цих країнах".Якщо на Віденській зустрічі було досягнуто домовленості про проведення Інформаційного форуму з метою обговорення актуальних проблем доступу, поширення та обміну інформацією в країнах- учасницях НБСЄ/ОБСЄ, то Інформаційний форум, який відбувся у Лондоні 1990 року, виніс на політичні дискусії проблеми транскордон¬ного поширення інформації, вільного доступу та обміну інформаційними даними, поглиблення співпраці в галузі інформаційних відносин, спри¬яння діяльності журналістів.З програмними заявами з проблем співробітництва в галузі інформа¬ції, реалізації домовленостей, узгоджених у Гельсінкі, Мадриді та Відні, виступили глави всіх делегацій країн-учасниць. Згідно з рішеннями уряду Франції, журналістам із країн НБСЄ/ОБСЄ видаються багаторазові візи строком на один рік (процедура надання віз у Францію із впровадженням комп'ютерних технологій займає кілька днів) для безперешкодного здійснення професійної діяльності. Позитивну реакцію західних країн викликала пропозиція радянської сторони про створення спільно-європейської інформаційно-культурної телепрограми. Інша пропозиція -про створення спільної Європейської інформаційної ради з метою сприяння неформальному живому обміну думками за участю пред¬ставників урядових і журналістських організацій - не набрала більшості голосів. Країни

Європейського Союзу та НАТО запропонували перед¬бачити здійснення спільних проектів на комерційній основі для розвитку сучасних засобів зв'язку, створення загальноєвропейських технологічних стандартів у галузі телекомунікацій, аудіовізуальних засобів, комп'ютер¬них технологій, стандартизації, інтегрування та кодування інформації.Представниками ФРН було внесено пропозицію про створення Центру послуг із надання обладнання для електронних і друкованих засобів масової комунікації. Значна група пропозицій стосувалася права на інформацію і комунікацію, які були викладені в документі 17 країн ЄС/НАТО, де йдеться про усунення перешкод, що суперечать зобов'язан¬ням у рамках ОБСЄ, про право пошуку, отримання і поширення інформа¬ції через ЗМК; право на здійснення інформаційної діяльності окремими особами чи групами осіб, право орендувати, використовувати машино¬писне, друкарське, копіювальне обладнання; право на вільне вираження поглядів і т. ін.На Лондонському Інформаційному форумі були розглянуті пропози¬ції щодо умов роботи журналістів: скорочення строків надання віз; вільне пересування журналістів через території країн-учасниць ОБСЄ без супроводу офіційних представників; вільний доступ журналістів до

290засобів передачі інформації з країн перебування; скорочення зон, закритих для доступу журналістів; співробітництво громадян країн ()БСЄ із зарубіжними засобами масової комунікації як кореспондентів; можливість оренди приміщень різного призначення без посередництва відповідних організацій. Мандат Лондонського Інформаційного Форуму не передбачав заключного узгодженого документа, але групою «Н+Н» (Нейтральні та Неприєднані) був підготовлений проект Комюніке інформаційного характеру, в якому сторони погодилися спрямувати всі пропозиції, внесені на форумі, на Конференцію з питань безпеки і співробітництва в Європі у Гельсінкі (1992 р.).Другим пакетом політичних декларацій ОБСЄ стали Паризька хартія для нової Європи (1989 р.); Копенгагенський заключний документ (1990 р.); Московський заключний документ (1991р.); Женевська хартія національних меншин (1991 р.); Гельсінський документ (1992 р.).Важливою подією в політичній діяльності ОБСЄ вважається Перша Конференція НБСЄ/ОБСЄ з гуманітарного виміру (Париж, 1989 р.), де були розглянуті нові політичні завдання організації і проголошено 10 принципів співробітництва країн-учасниць:1) повага до суверенітету (в тому числі інформаційного);2) невтручання у внутрішні справи інших країн (відмова від інформа¬ційного тиску і маніпулювання інформацією з недобросовісними намірами);3) мирне врегулювання спорів (пропаганда ідей толерантності та культури миру);4) територіальна цілісність (заборона підбурювання до сепаратизму і протистояння);5) повага до прав людини та основних свобод, включаючи свободу виявлення поглядів, переконань (недопущення дискримінації за інформаційною ознакою);6) непорушність кордонів (інформаційна безпека);7) утримання від використання сили або погрози силою (уникнення зовнішніх інформаційних загроз);8) рівність та право на самовизначення (забезпечення інформаційних прав національних меншин);9) співробітництво між державами на основі домовленостей у політичній, економічній, інформаційній і культурній сферах; 10) дотримання зобов'язань, встановлених міжнародними догово¬рами та положеннями Гельсінського Заключного акту та інших відповідних документів НБСЄ/ ОБСЄ.Однак необхідно підкреслити, що із різних причин Паризька Хартія для Нової Європи - Заключний документ першої конференції з гумані¬тарного виміру не вирішила безпосередніх проблем прямого та опосе-редкованого впливу інформації на міжнародну і національну політику, дотримання основних інформаційних прав і свобод людини та ЗМК.

Друга конференція НБСЄ/ОБСЄ з гуманітарного виміру, яка проходила в Копенгагені (1990 р.), прийняла документ про основні права людини. Країни-учасниці погодилися гарантувати, що будь-які обмеження основоположних прав і свобод повинні бути «передбачені законом та ... послідовні відповідно до зобов'язань країн-учасниць за міжнародним правом - Міжнародним пактом про громадянські і політич¬ні права (1966 р.) і відповідно до Загальної декларації про права людини (1948 р.). Кожне обмеження прав і свобод повинно в демократичному суспільстві відповідати одній із цілей певного закону та бути суворо пропорційним меті такого закону». Ці положення відповідають вимогам контрольних обмежень, сформульованим Європейським СуДом із прав людини, - законність, законність мети та пропорційність. У Копенгаген¬ському документі держави-учасниці ОБСЄ підтвердили формулювання про свободу вираження поглядів відповідно до змісту статті 10 Європей¬ської конвенції про права людини 1950 р. Зокрема, поряд із визначенням права на свободу вираження поглядів відповідно до міжнародних стан¬дартів, країни-учасниці зобов'язалися припинити і заборонити поширен¬ня інформації, яка містить пропаганду ідей національної, расової та релі¬гійної ненависті, вважаючи, що загроза расизму, ксенофобії та етнічної ненависті перешкоджатиме цілям безпеки і співробітництва в Європі.Документи III Конференції з гуманітарного виміру (Москва, 1991 р.) ше раз підтвердили та розвинули політичні погляди НБСЄ/ОБСЄ на право вільного вираження поглядів та свободу засобів масової комуні¬кації, визнавши право ЗМК вільно збирати, висвітлювати та поширювати інформацію, новини та погляди.Гельсінський заключний документ - політична декларація „Проблеми доби змін" (1992 р.) відбивала досягнуту домовленість щодо реформування інститутів НБСЄ, запровадження посади Верховного комісара у справах національних меншин, формування механізму і іревентивної дипломатії та здійснення миротворчих операцій. Концепція превентивної дипломатії ОБСЄ, створена на основі доповіді Генераль¬ного секретаря ООН Бутроса Бутроса Галі «Порядок денний для миру» (1992 р.), передбачала широкий спектр заходів - політичних, економіч¬них, дипломатичних, інформаційних, спрямованих на попередження конфліктів та кризових ситуацій у регіоні. З цією метою ОБСЄ було запроваджено спеціальні «місії для встановлення фактів» та «місії доповідачів», до обов'язків яких входить збирання, обробка і поширення інформації про конфліктонебезпечнізони; інформування Організації про розвиток подій, проведення відповідних консультацій з урядами країн-учасниць на основі офіційної інформації, поданої на прохання місій НБСЄ/ОБСЄ, відрядження спеціальних посланників для перевірки достовірності інформації. ОБСЄ створила спеціальну інформаційну систему раннього попередження щодо екологічних загроз, ядерних аварій, стихійного лиха, епідемій, голоду [457].Політичні, економічні, дипломатичні та військові заходи превентив¬ної дипломатії ОБСЄ включають такі інформаційні компоненти, як переговорні процеси (політичні комунікації), об'єктивне висвітлення сутності конфлікту в засобах масової комунікації; спостереження за проведенням референдумів і виборів та інформаційно-аналітичні моніторинги ЗМК; підтримання контактів та обмін інформацією з опозиційними групами, надання фінансової допомоги незалежним і демократичним засобам масової комунікації, забезпечення вільного пересування представників ЗМК для здійснення професійної діяльності через кордони країн-учасниць ОБСЄ. Посилаючись на положення І г п.сінської Декларації (1992 р.), НБСЄ/ОБСЄ направила офіційні місії для встановлення фактів, подання доповідей та нагляду за ситуацією до регіонів, події в яких становлять загрозу загальній безпеці в Європі (Но( водина, Косове, Скоп'є, Грузія, Естонія, Латвія, Молдова, Нагірний Карабах, Крим, Чечня, Югославія). Інформаційні заходи передбачають Шбезпечення основних прав і свобод людини щодо вільного вираження поглядів, взаємне інформування країн-учасниць ОБСЄ про реалізацію Прийнятих рішень, створення мережі інформаційно-аналітичних центрів і публікацію результатів спостереження і досліджень з метою з'ясування • їй юної громадської думки та коригування політичних рішень. У 1994-2001 рр. під егідою ОБСЄ було підготовлено ряд політичних декларацій: Будапештський заключний документ 1994 р., Віденську декларацію 1994 р., Лісабонський заключний документ 1996 р., Варшав¬ський

підсумковий документ (1998р.), Заключний документ Стамбуль¬ського самміту ОБСЄ (1999 р.), Підсумкові документи Постійної Ради ОБСЄ (2000-2001 рр.), в яких було підтверджено прагнення країн-учасниць дотримуватись попередніх домовленостей, ухвалено рішення про трансформацію міжнародного політичного процесу НБСЄ в Організацію з безпеки і співробітництва (з 1 січня 1995 року), визначено структуру, постійні органи, статут та процедуру прийняття політичних рішень, функції місій ОБСЄ у країнах-учасницях. Головними методами діяльності організації визначено місії спостереження, посередництва, моніторингу ситуації, забезпечення прав людини, захист прав націо¬нальних меншин.У Будапешті (на самміті ОБСЄ) було підписано Підсумковий документ 1994 року «На шляху до справжнього партнерства у нову добу», в якому країни-учасниці не лише підтвердили намір виконувати попередні домовленості, а й зафіксували зміни наприкінці XX століття, що обумовили нові пріоритети співпраці. Окремим розділом документа є укладений на основі Гельсінського Заключного акту (1975 р.), Паризької хартії та Гельсінського документу (1992 р.) і погоджений з країнами-учасницями ОБСЄ Кодекс поведінки в умовах врегулювання військово-політичних конфліктів та миротворчих операцій. Інформацій¬на проблематика самміту стосувалася глобального обміну військовою інформацією як ефективного механізму підтримання стабільності, підвищення транспарентності та співробітництва в регіоні діяльності ОБСЄ. У документі підкреслюється, що глобальний інформаційний обмін сприяє встановленню обмежень на застосування певних видів і систем озброєння, вдосконалює механізми обміну інформацією загалом, підвищує практичну значимість інформаційно-аналітичного забезпечен¬ня прийняття рішень у рамках ОБСЄ.Лісабонський самміт ОБСЄ (1996 р.) став знаковим для системи європейської безпеки. На ньому було прийнято Декларацію «Про модель спільної та всеохоплюючої безпеки для Європи XXI століття», в якій зафіксовано основні положення майбутньої європейської безпеки: забезпечення національних інтересів країн-учасниць, рівноправність співробітництва у врегулюванні конфліктів та миробудівництві. Інформаційні складові військового, політичного, економічного, науково-технічного, екологічного та інформаційно-аналітичного співробітництва, викладені у відповідних розділах, засвідчують необхідність свободи вираження поглядів, пропаганду нової доктрини розвитку сучасного суспільства, розробки і прийняття Хартії прав національних меншин, в якій було б визначено правові норми заборони на інформацію, що містить ідеї агресивного націоналізму, расизму, ксенофобії, етнічної та релігійної нетерпимості.Концептуальною базою інституціоналізації ОБСЄ, як зазначається в Лісабонській декларації, повинен стати розподіл відповідальності між постійними органами ОБСЄ за безпеку і стабільність в європейському регіоні, взаємодія з іншими міжурядовими організаціями ООН/ ІОНЕСКО, ЄЄ, РЄ, НАТО, неурядовими організаціями та об'єднаннями. Інформаційними аспектами регіональної безпеки визнано: реалізацію методології превентивної дипломатії (переговорні процеси, поперед¬ження конфліктів, забезпечення професійної діяльності представників засобів масової комунікації, фінансову підтримку опозиційних ЗМК), інформаційне супроводження демократичних процесів - парламент¬ських і президентських виборів, референдумів, соціологічних опитувань, психологічні та технологічні заходи безпеки конфіденційної інформації при транскордонному переміщенні даних, застосування інформаційної зброї та методів електронної боротьби, інформаційно-аналітичне забезпечення керівних рішень.Віденський і Варшавський підсумкові документи (1998 р.) продовжили стратегію трансформації політичного процесу НБСЄ, С і ановлення і розвиток політичного інституту ОБСЄ у контексті створен¬ня нової системи безпеки. У нових геополітичних умовах Організація акцентувала свою діяльність у напрямі європейської інтеграції та станов-ііеііня інформаційного суспільства.На Стамбульському самміті (1999 р.) обговорювалися підсумки діяльності ОБСЄ за напрямами гуманітарного виміру, зокрема: т рховенство права, демократизація суспільства, громадянські і політич¬ні права, поширення інформації про відкрите громадянське суспільство, права національних меншин, свободу вираження поглядів, вільні засоби Масової комунікації і вільний

міжнародний інформаційний обмін гуманітарну безпеку тощо. Політична дискусія навколо проблеми ви¬раження поглядів, вільних ЗМК та обміну інформацією визначила право на комунікацію як фундаментальні права і свободи людини, які зумов¬люють реалізацію інших прав. Стандарти, встановлені в документах організації як головні пріоритети гуманітарного виміру, повинні забезпечити реальну практику виконання зобов'язань ОБСЄ [458].Представники країн-учасниць ОБСЄ засвідчили, що право на вільне вираження поглядів і незалежну діяльність ЗМК сприяє демократичному розвиткові, а обмеження свободи вираження поглядів є попередженням про можливі конфлікти в суспільстві. Було зазначено, що в ході врегулювання збройного конфлікту в регіоні ОБСЄ (Югославія) країни-учасниці використали засоби масової комунікації у воєнних цілях, застосували силу та військові удари по об'єктах ЗМК. Запропоновано виробити загальні принципи безпечного і надійного обміну інформацією в кризових ситуаціях і попередження поширення дезінформації, яка впливає на ескалацію конфлікту. У той же час країни-учасниці висловилися проти контролю і використання з боку недемократичних режимів державних ЗМК для необ'єктивного впливу на свідомість суспільства і створення викривленої інформаційної реальності. Підкреслювалося також, що авторитарні режими порушують фунда¬ментальні права і свободи ЗМК, обмежують функціонування вільної незалежної інформації і застосовують насилля і переслідування журналістів, опозиційних політиків. Нерівність можливостей політич¬них партій у плані доступу до електронних і друкованих засобів масової інформації сприяє деформації виборчого процесу і недемократичності результатів. Представники неурядових організацій порушили питання про необгрунтовані звільнення журналістів і самоцензуру на державних каналах як механізми тиску на ЗМК та підрив їх реальної незалежності від урядових органів.Учасники дискусії високо оцінили діяльність Представника з питань свободи засобів масової комунікації, його ключову роль у пропаганді норм і принципів ОБСЄ, проведенні інформаційно-аналітичних моніторингів, пов'язаних із порушеннями права на вільне вираження поглядів і ЗМК, боротьбі із різними видами опосередкованої цензури, поширенням ідей агресії і насилля в кризових і постконфліктних ситуаціях. Було висловлено пропозиції про ефективність подальшої діяльності, зокрема, шляхом співробітництва з Радою Європи, ООН/ ІОНЕСКО, секретаріатом Пакту про стабільність у Південно-Східній Європі та місіями ОБСЄ в країнах-учасницях. У результаті обговорення в підсумковому документі з гуманітарного виміру були прийняті відповідні рекомендації з проблем інформації і комунікації, спрямовані на розвиток співробітництва з міжнародними універсальними та регіональними організаціями з метою вдосконалення міжнародних механізмів у галузі інформаційного права; перегляду законодавчих обмежень, встановлених законами про ЗМК, законами про вибори та карним кодексом, які обмежують права на вільне вираження поглядів; порівняльний аналіз ситуацій щодо вільного вираження поглядів у країнах-учасницях ОБСЄ для оцінки діяльності ЗМК; активізацію діяльності Представника ОБСЄ з питань свободи ЗМК на місцях на основі координації дій з іншими міжнародними інституціями та неурядовими організаціями. Стамбульський самміт окреслив гуманітар¬ні підходи ОБСЄ до політичних процесів у регіоні, засвідчив налаштова-ність організації до ефективного співробітництва в інформаційній сфері.Динамічна трансформація світової політики вплинула на хід політичних дискусій у рамках Віденської сесії ОБСЄ 12-13 березня 2001 року, де обговорювалися гуманітарні чинники діяльності Організа¬ції, зокрема проблема «Свобода вираження поглядів: сучасне і майбут¬нє». Результатом обговорення стало прийняття рекомендацій щодо забезпечення права вільного вираження поглядів і здійснення конкрет¬них заходів у напрямі вдосконалення системи демократичних інститутів у країнах-учасницях ОБСЄ. Рекомендації, призначені для країн-учасниць, урядових і неурядових організацій, включають положення про відповідність національних норм і принципів у галузі свободи ви¬раження поглядів міжнародним стандартам (Європейська Конвенція з Прав людини, 1951р. з поправками 1998р.), про конституційне забезпе¬чення основних прав і свобод, дотримання принципів безсторонності і прозорості судових

рішень, визнання конфіденційності інформації лише V випадках абсолютної необхідності для демократичного суспільства з мстою забезпечення його життєдіяльності. Окремі положення Рекомен-і. 1111 і і стосуються відповідальності за спотворення інформації відпо-иідалі.ними особами, громадянами або дифамації. Також зазначається, що забезпечення вільного доступу до інформації є необхідною умовоюдотримання права на свободу слова: уряди не повинні застосовувати податкові чи ліцензійні заходи з метою обмеження діяльності не¬залежних ЗМК.Щорічні наради ОБСЄ (Відень, 2000-2001 рр.) зафіксували послідовну позицію організації щодо порушень права на вільне виражен¬ня поглядів у зонах воєнних конфліктів у Росії (Чечня), Бєларусі, Ірландії, Югославії, Вірменії, Азербайджані і закликали до підтримки і стабіль¬ності демократичних перетворень, проведення внутрішньої і зовнішньої політики на основі загальновизнаних принципів та взятих на себе зобов'язань [459].Політичне співробітництво Україпа-ОБСЄ (1992 р.) реалізується за напрямами превентивної дипломатії, безпеки і миротворчості у військово-політичній, економічній, гуманітарній сферах та у сфері об¬міну інформацією. Діяльність України в ОБСЄ ставить за мету захист політичних та економічних інтересів держави, реалізацію національних ініціатив і пропозицій для підтримання авторитетності зовнішньої і внутрішньої політики. Інформаційні аспекти політики Україна-ОБСЄ (право на вільне вираження поглядів і право на комунікацію, інформацій¬ні права національних меншин, незалежність ЗМК, інформаційно-аналітичне забезпечення виборчих процесів, вплив ЗМК на суспільство і формування громадської думки) реалізуються за напрямами у рамках Бюро з демократичних інститутів і прав людини ОБСЄ, Верховного Комісара ОБСЄ у справах національних меншин, Координаційного центру ОБСЄ в Україні.Зобов'язання ОБСЄ передбачають демократизацію і плюралізацію суспільних інститутів, створення умов для діяльності вільних і незалежних мас-медіа. Так, 1999 року на пропозицію української делегації Бюро заснувало Місію спостереження за виборчими процесами в Україні з метою оцінки політичної ситуації і відповідності виборчих технологій національному законодавству і зобов'язанням перед ОБСЄ. В аналітичному підсумковому документі було відзначено важливу роль і вплив ЗМК на усвідомлений вибір суспільства, необхідність збалансо¬ваного висвітлення політичних позицій, оприлюднено результати моніторингу ЗМК для міжнародної громадськості і зафіксовано певні порушення (особливо у приватних ЗМК) чинного законодавства і зобов'язань України перед ОБСЄ.Місія з прав національних меншин в Україні, мандат якої закінчився 1999 року, здійснювала спостереження за дотриманням інформаційних прав депортованих народів, функціонуванням ЗМК та створенням мож¬ливостей для професійної освіти і діяльності національним меншинам.З 1999 року Місію співробітництва ОБСЄ в Україні (окрім постійних органів) здійснює Координаційний центр проектів ОБСЄ в Україні, мандат якого передбачає впровадження проектів із трансформації законодавства, експертну та матеріально-технічну допомогу. Проекти Координаційного центру (2000 р.) спрямовані на міжнародне співробіт¬ництво щодо вдосконалення законодавства України з прав людини (право на комунікацію, медіаправо); допомоги Омбудсмену з прав людини (практика інформаційних спорів в Європейському Суді); захисту прав ЗМК і журналістів; створення електронної бази даних Верховного суду України; моніторингу адміністративного управління і можливостей заснування адміністративних судів; обміну досвідом із західними країнами.Співробітництво в галузі інформації сприяє реалізації конкретних ініціатив України в рамках ОБСЄ, відкриває перспективу створення в регіоні структур і механізмів безпеки, демократії і гуманітарного про¬гресу. Свідченням політичного процесу Україна-ОБСЄ стало проведення міжнародного семінару «превентивні функції ОБСЄ: досвід, можливості, завдання» (10 вересня 2001 р., Київ), у рамках якого відбулися багато¬сторонні дискусії з проблем регіональної безпеки, застосування комуні¬каційних технологій у системах управління військами та інформаційного кризового менеджменту у врегулюванні конфліктів у європейському регіоні, використання заходів превентивної дипломатії для підтримання сталого миру. Зокрема, вирішено сформувати спільно з

ОБСЄ гумані¬тарний корпус швидкого реагування як засіб превентивної дипломатії в межах компетенції Організації.Таким чином, є підстави констатувати, що діяльність ОБСЄ в галузі інформаційної безпеки та міжнародного обміну інформацією суттєво вплинула на міжнародні відносини та міжнародні інформаційні потоки, виявила диспропорції і нерівність європейських країн в інформаційному розвитку, сформувала нові контури геополітики, безпеки, світової економіки і соціокультури. ОБСЄ як європейська міжурядова організація продемонструвала унікальну можливість об'єднати країни-учасниці для вирішення проблем інформаційного суспільства, запропонувати загаль¬ну стратегію європейського розвитку і активних дій щодо регіональної безпеки в рамках ОБСЄ.Визначальним чинником регіональної інформаційної безпеки виступає Організація Північноатлантичного договору (НАТО), створена 1949 року з метою захисту свободи і безпеки країн-членів політичними та військовими засобами на основі статті 51 Статуту ООН, яка підтримує невід'ємне право незалежних держав на індивідуальну або колективну оборону.Нова політика європейської та євроатлантичної інтеграції обумов¬лює гострі політичні дискусії щодо подальшої трансформації організації Північноатлантичного Договору, визначення її ролі у процесах європей-ської безпеки, створення відповідного іміджу як військово-гуманітарної миротворчої інституції. Так, на 27-ій (10-16 лютого 2001 р.) щорічній Мюнхенській конференції з безпеки (авторитетному міжнародному форумі, який збирає представників політичних та військових еліт, ділових кіл, дипломатичного корпусу, засобів масової комунікації, урядовці ФРН, США, Канади та ін. країн) найгострішою була дискусія з проблеми нового поділу Європи на зони впливу, планів США про розгортання нової системи протиракетної оборони на основі нових високоточних та комунікаційних технологій і наукових досягнень, включно з космічною концепцією безпеки та співробітництва НАТО з союзниками і країнами-кандидатами на вступ до Організації.Міністр оборони США Д. Рамсфельд, нинішній радник республікан¬ської американської адміністрації Г. Кіссінджер відзначили якісні зміни геополітики, виникнення нових міжнародних загроз із боку Північної Кореї, Ірану та Іраку і обґрунтували намагання США створити глобальну систему ПРО, яка, на думку урядовців, відповідає інтересам більшості держав світу. У цьому зв'язку було наголошено на реформуванні військо¬вої доктрини НАТО і просуванні ідей ПРО через його інформаційні структури в країнах Центральної, Східної та Південно-Східної Європи.Розбіжності в поглядах на проблему нової системи безпеки було викладено у виступах представника Росії С. Іванова, який заявив, що «Росія має в Європі свою зону виняткових інтересів, і що втілення американської системи ПРО підриває основи глобальної стратегічної стабільності і нової гонки озброєнь»; федерального канцлера ФРНГ. Шредера, який зажадав докладнішої інформації щодо нової системи безпеки і висловив сподівання на переговорний процес між ЄС та США з цього приводу; представника України А. Зленка, який виступив проти будь-яких нових зон розподілу в Європі, оскільки такий підхід створює небезпеку жорсткої конфронтації як у центрі Європи, так і в світі.Отже, НАТО, визначальний інтерес якої - безпека євроатлантичного простору, має знайти вагомі аргументи для включення нової стратегії США у свою діяльність, зважаючи на рішення самміту країн ЄС (Ніцца, 2001 р.) про створення самостійного європейського корпусу швидкого реагування і проведення воєнних операцій без участі Альянсу. „НАТО може перетворитися на релікт, якщо європейці не виконають своєї обіцянки розширити власні військові можливості і міцно не пов'яжуть нові сили швидкого реагування з Північноатлантичним союзом, - заявив міністр оборони США. Такий підхід є небажаним для стратегії рес¬публіканської адміністрації; єврокорпус об'єднує 11 держав Євросоюзу, більшість з яких є членами НАТО, що створює в перспективі умови для розподілу Організації на фракції".У зв'язку з цим серед методів проведення зовнішньої політики США привертають увагу обмеження доступу до розвідувальної інформації, інформаційний тиск на уряди країн ЄС, створення інформаційного міфу „збройні сили ЄС - ніж у серце НАТО", жорсткі заяви про

необхідність співробітництва НАТО та ЄС у галузі європейської безпеки. Показово, що зовнішньополітичні інформаційні акції США досягай мети: завдяки позиції Великої Британії на самміті в Ніцці так і не було ухвалено рішення про незалежність нових сил від НАТО, але,заявлено про майбутню «тісну кооперацію» з блоком. На думку Генерального секретаря НАТО Д. Робертсона, «Альянс довів історією свою дієздат-і іість, і послаблення НАТО не в інтересах безпеки жодної з європейських держав». Іншими викликами для Організації є здійснення нових функцій, реалізація яких передбачає заходи політико-дипломатичного і миро-і норчого характеру.Необхідність поєднання функцій оборонної достатності та між¬народної безпеки ставить перед Альянсом завдання посилити політичні І іруктури, запровадити інформаційно-аналітичні моніторинги кон-флік гогенних ситуацій в Європі, застосувати прогностичні методи прий-ичі ін рішень, поширити компетенцію діяльності за межі Організації, забезпечити, перш за все, інформаційними засобами сприйняття зовніш¬ньополітичної доктрини НАТО у країнах „нової демократичної хвилі".Це зумовлює нові завдання НАТО у сфері сучасних міжнародних відносин: виконувати функції трансатлантичного форуму для про¬ведення політичних консультацій із проблем безпеки, миротворчості і партнерства, пошуку шляхів вирішення існуючих конфліктів, реагування на нові виклики безпеці; сприяти поглибленню співробітництва через активні інформаційні програми в Альянсі та країнах-членах, через політичні ініціативи та переконання громадськості за допомогою превентивної дипломатії та інформаційних операцій [460].Процес політичних змін в Європі за своїми глобальними наслідками обумовив трансформацію політичної та військової стратегії НАТО: від конфронтації часів «холодної війни» (глобальної інформаційної операції) до стратегічної рівноваги у Європі на основі політичного діалогу, колек¬тивної безпеки та миротворчості. Основними принципами діяльності Альянсу стали спільні дії країн-членів та різнобічне співробітництво в умовах європейської інтеграції і побудови інформаційного суспільства. Зокрема, ще в 1991 році було прийнято рішення про головні напрями діяльності НАТО у перспективі на XXI століття і посилення політичної ролі Альянсу в процесах міжнародної безпеки та євроатлантичної інтеграції. Пріоритетами політики безпеки визнано врегулювання кон¬фліктів, переговорні процеси і консультації, розширення зони відпові¬дальності, партнерство в рамках програми ПЗМ/РЄАС. Доктрина зовнішньої політики НАТО зосереджена в рамках діяльності міжнарод-ного секретаріату організації та інших цивільних установ і структур Альянсу, які надають підтримку країнам-членам та країнам-партнерам з проблем досягнення консенсусу і прийняття рішень, реалізують багатосторонні програми партнерства з країнами в галузях безпеки, миротворчості, економіки, науково-технічної співпраці, високих техно¬логій та зв'язків із громадськістю.Інформаційна діяльність НАТО спрямована на встановлення системи зв'язків з урядами країн-членів, інформування громадськості про діяльність і завдання Альянсу, на впровадження нових технологій у системи забезпечення відповідних функціональних підрозділів організа¬ції. Інформаційна політика Альянсу полягає в роз'ясненні програм та заходів організації в галузі безпеки та оборони: всі уряди країн-членівНАТО визнають демократичне право міжнародної спільноти отримувати інформацію щодо діяльності міжнародних інститутів, які підтримують національну безпеку, а також усвідомлюють важливість розуміння і підтримки урядової політики безпеки з боку громадськості.

Відділ інформації та преси НАТО, до складу якого входять служби інформації і засобів масової комунікації, надає допомогу у здійсненні заходів для інформування суспільства в країнах-членах НАТО, забезпечення оперативних зв'язків організації із засобами масової комунікації; розповсюдження інформації про Альянс у країнах, які зацікавлені у співробітництві за програмою особливого партнерства (особливі двосторонні відносини з Росією, особливе партнерство з Україною, середземноморський діалог). Врегулювання конфлікту в європейському регіоні (Югославія) силами НАТО зумовило необхідність розширення інформаційних програм,

спрямованих на роз'яснення суті миротворчих операцій та створення умов для стабілізації ситуації на європейському континенті.Ініціативи НАТО «Партнерство заради миру», «Трансформація Альян¬су», «Посилення європейської стратегії безпеки» зумовили потребу у відповідних інформаційних заходах та проектах взаємодії мереж зв'язку, створенні системи пошуку інформації в умовах конфліктів та її викорис¬тання, у заходах превентивної дипломатії, у багатофункціональному поширенні інформації й несекретної інформації оборонного призначення.Нова стратегія зовнішньої політики - розширення НАТО на Схід -обумовила нові завдання в галузі інформаційної політики, спрямованої і їм роз'яснення позицій Організації щодо європейської доктрини безпеки, на поглиблення обізнаності громадськості країн «нової демократії» з цілями і завданнями Альянсу. Інформаційні програми НАТО перед-бачають доступ до джерел організації, поширення позиційних матері-ІЛІв, використання засобів зв'язку через Ігиегпеї, реагування на громад-* І.КІ запити, зв'язки із ЗМК, проведення інформаційних моніторингів, і І'м шарів та спеціальних заходів інформаційного забезпечення діяль¬ності Альянсу. Комунікаційні підрозділи НАТО - служба інформації та преси, служба зв'язку та інформаційних систем, ситуаційний центр 11А 10, служба інформаційних систем штаб-квартири НАТО, підкомітет 11 АТО з питань управління радіочастотами, дорадчий комітет із засобів радіоелектронної боротьби, школа НАТО з систем інформації та зв'язку інформаційної безпеки; інформаційного супроводження політичних консультацій та переговорних процесів під час конфліктів і в пост-конфліктний період; управління інформаційними потоками та базами даних у зонах воєнних дій; захисту комп'ютерних мереж і систем від потенційного застосування інформаційних озброєнь.Показово, що інформаційні програми для окремих країн можуть передбачати концептуальну, практичну фінансову допомогу у видавничій діяльності, підготовці та виданні матеріалів для інформування громад¬ськості з проблем діяльності НАТО.Доступ до інформації про політику Альянсу здійснюється через мережу Іпіегпеї безпосередньо з \¥еЬ-сайтів НАТО, а також через засоби масової комунікації, які висвітлюють діяльність Організації в міжнародних інформаційних мережах. Служба преси НАТО надає підтримку акредитованим журналістам та іншим представникам ЗМК у вигляді прес-релізів, інтерв'ю з високими посадовими особами, проведенні загальних інформаційних брифінгів, у створенні інформацій¬ного середовища за допомогою електронних засобів, відповідних ресурсів інформаційного забезпечення для висвітлення подій навколо НАТО, реагування на політичні рішення організації, воєнні акції, міжнародні контакти - візити, конференції, багатосторонні зустрічі [461 ].Треба зазначити, що зміна геополітики в європейському регіоні обумовила концептуальні рішення про трансформацію Альянсу в напрямах співробітництва з іншими європейськими інституціями у сфері створення ефективної системи європейської безпеки; перебудови власної інфраструктури; співпраці з Росією та країнами Центральної і Східної Європи. Одним із конкретних кроків стало рішення про розширення НАТО на Схід, за яким 28 вересня 1995 р. (згідно з досягнутими домовле¬ностями) на колективному брифінгу в штаб-квартирі НАТО в Брюсселі країнам-партнерам було представлено документ «Дослідження про роз¬ширення НАТО», призначений для більш чіткого розуміння, «чому» та «яким чином» розширюватиметься НАТО і що саме має зробити Альянс та можливі кандидати на членство в організації для підготовки до приєднання.Враховуючи ці фактори, НАТО спрямовує свою політичну діяльність на інформаційне переконання світової громадськості про нову рольАльянсу в регіоні, тобто про визнання тези, що НАТО є союзом колектив¬ної оборони та європейської безпеки і його діяльність не спрямована проти третіх країн. У зв'язку з цим основним завданням Організації є поширення інформаційного впливу на країни Центральної та Східної Європи у рамках Ради євроатлантичного партнерства та програми „Партнерство заради миру".Задля ефективного забезпечення цих завдань Інформаційна Служба НАТО вдається до всебічної допомоги національним урядам: Альянс запропонував концепцію «множинного підходу»

(ітшШрІе арргоасЬ) до численних інформаційних ресурсів, яка забезпечує гнучкий підхід до потреб кожної країни-члена та спрямована на створення оптимальних відносин у галузі регіональної інформаційної безпеки. Ця концепція залишається головним принципом інформаційної діяльності НАТО, основними механізмами якого є публічна дипломатія, участь у програмі США «Інформаційна парасолька», створення регіональної системи інформаційної безпеки, активне інформування громадськості. Завдання інформаційної служби НАТО полягає в продукуванні інформаційних матеріалів, які можуть використовуватися як у програмах штаб-квартири Організації, так і в інших програмах національних урядів та неурядових організацій. Інформаційна служба за допомогою мас-медіа проводить пропагандистські кампанії з питань: як і чому була створена НАТО, які її функції та межі політичної діяльності? НАТО акцентує увагу на тих положеннях, які для неї є центральними та істотними, а саме, що вона є союзом колективної оборони, який здійснює адекватну військову політи¬ку та політику солідарності для відвернення агресії та інших форм тиску і ставить за мету захист території своїх членів; забезпечує стабільність і безпеку в Європі; створює новий імідж Альянсу і засоби підтримання ЦЬОГО іміджу в міжнародних інформаційних потоках, формуючи думку сні твої громадськості щодо нових цілей та завдань діяльності організа¬ції. Отже, інформаційна політика НАТО має два визначальні аспекти: І) створення ефективної системи регіональної інформаційної безпеки ча програмами співробітництва з державами-членами Організації; .') формування гуманітарного іміджу Північноатлантичного Альянсу як ик іора міжнародних відносин, що має концептуально важливе значення ик у сенсі утвердження самої Організації, так і для формування відповід¬ної думки світової громадськості про нові цілі та завдання Альянсу. Україна розглядає НАТО як ефективну структуру міжнародного співробітництва в галузі безпеки та євроатлантичної інтеграції. Страте¬гічною метою відносин Україна-НАТО є повномасштабна участь країни у створенні нової архітектури європейської безпеки, розширення спів¬праці України з НАТО на всіх рівнях і в усіх вимірах, що слугує гарантією уникнення нового поділу Європи та створення «сірої зони» безпеки в ЦСЄ. Ці концептуальні положення визначають філософію співробіт¬ництва України з НАТО, а саме: відносини в рамках багатостороннього форуму для консультацій і співробітництва з політичних питань і проб¬лем безпеки (Рада Євроатлантичного партнерства); у рамках програми військового співробітництва „Партнерство заради миру"; у рамках відносин особливого партнерства між Україною і НАТО, формалізованих у Хартії про особливе партнерство України-НАТО (1997 р.). Співробіт¬ництво України з Північноатлантичним Альянсом дає можливість: забезпечити демократичний розвиток, суверенітет та територіальну цілісність; зміцнити зовнішні гарантії національної безпеки; протидіяти виникненню нових загроз стабільності й безпеці в Центральній та Східній Європі, обумовлених новими викликами високих технологій і нових інформаційних загроз. Співпраця з Альянсом охоплює різноплано¬ві сфери діяльності: політичну, військово-політичну, військову, техно¬логічну, миротворчу, планування при надзвичайних ситуаціях, науково-технічні дослідження, охорону довкілля, стандартизацію, боротьбу зі злочинністю, обмін інформацією та зв'язки з громадськістю. При НАТО функціонує місія України, завданням якої є забезпечення реалізації політики України у відносинах з Організацією, представництво у струк¬турах та органах Альянсу, проведення постійних політичних консуль¬тацій із стратегічних напрямів двостороннього співробітництва. Зокрема, під час проведення міжнародної конференції (Брюссель, 2001 р.) з нагоди 10-річчя заснування Ради північноатлантичного співробітництва відбулися політичні дискусії в рамках робочої групи Україна-НАТО з проблем ефективного використання двостороннього співробітництва, координації дій в екстремальних умовах та загрозах глобального характеру в контексті подій на Балканах, терористичних акцій у США, біотехнологічних атак в Європі. Члени Комісії Україна-НАТО у спільній заяві висловили підтримку міжнародному альянсу в боротьбі з терориз¬мом та поглибленню співпраці в цій сфері.Інформаційна діяльність НАТО в Україні здійснюється на основі Меморандуму про взаєморозуміння між Організацією та урядом України щодо заснування Центру інформації та

документації НАТО (1997 р.), де зазначено, що інформаційна діяльність Альянсу, включаючи мас-медіа, неурядові організації, освітні та наукові кола (цивільні і військові), ставить за мету подолати застарілі психологічні стереотипи та ідеологіч¬ні упередження, сприяти створенню позитивного іміджу Організації в Україні. Діяльність Центру спрямована на забезпечення вільного доступу до інформації про НАТО для урядових структур, мас-медіа, суспільства; встановлення загальної комп'ютерної мережі документації НАТО з електронним доступом для громадськості; проведення міжнародних семінарів із проблем європейської безпеки і ролі НАТО у врегулюванні конфліктів; інформування про програми НАТО для України; проведення моніторингів українських і зарубіжних мас-медіа з проблем політики НАТО у галузі безпеки та гуманітарного співробітництва; обмін інфор¬мацією відкритого характеру з урядовими структурами України; сприян¬ня та інформаційне супроводження візитів офіційних осіб, представників ЗМК, неурядових організацій у штаб-квартиру Організації.Центр інформації і документації підтримує проекти і наукові дослід¬ження з тематики НАТО, проводить офіційні інтерв'ю, прес-брифінги іл інформаційні дні, поширює публікації про НАТО у всіх регіонах України. Коментуючи сучасний стан та перспективи відносин України і Північноатлантичним Альянсом, Директор Центру інформації і документації НАТО в Україні Н. Мельничук Гулд підкреслила позитивну динаміку і розширення контактів співробітництва, важливість інформа¬нт пої присутності Організації поза межами компетенції Альянсу. Особливу увагу було звернуто на подолання стереотипів негативного іміджу Північноатлантичного союзу в масовій свідомості, успадкованого під часів ідеологічного протистояння. Зважаючи на брак інформації про ичіп.ність Організації з першоджерел (мовна проблема, технологічна Недосконалість доступу до інформації), керівництво Центру інформації і документації НАТО в Україні неодноразово під час проведення інформаційних заходів для різних суспільних верств, ЗМК, фахівців з міжнародних відносин та РК., наголошувало, що „НАТО не має ворогів ні пі і.ому просторі колишнього Варшавського договору, не має наміру І»і імітувати ядерну зброю в країнах, що приєднуються до НАТО, бо таке рішення виглядало б як агресивний політичний символ, що не відповідає концепції відносин за Програмою „Партнерство заради миру" та Хартії особливого партнерства між НАТО та Україною". Так, у рамках міжнародного семінару з інформаційної політики НАТО в Україні обговорювалися питання інформаційної стратегії НАТО, доктрини та організації зв'язків з громадськістю об'єднаного командування зброй¬ними силами Альянсу в Європі, зв'язки із громадськістю під час про¬ведення багатонаціональних операцій з підтримки миру, інформаційна політика НАТО в Україні. У дискусії (взяли участь начальник відділу зв'язків із громадськістю Штабу об'єднаних збройних сил НАТО у Південній Європі, представник збройних сил США Є. Барнетт, співробіт¬ники відділу інформації та преси штаб-квартири НАТО у Брюсселі Р. Пшель, Ф. Ріццо, Ф. Велтрі, О. Фрейтаг, директор Центру інформації і документації НАТО в Україні Н. Мельничук Гулд, а також учасники семінару від Міністерства оборони України, дипломати, журналісти) було визначено перспективи співробітництва та взаєморозуміння між країнами НАТО та Україною, яке сприятиме зміцненню миру і стабільності в Європі. „Ми сподіваємося, - зазначив Є. Барнет, що Організації доцільно поділитися досвідом інформаційного забезпечення операцій на Балканах, а також використанням зв'язків із громадськістю на рівні прийняття рішень і в умовах реальних військових дій. Семінар став нагодою для фахівців НАТО зрозуміти українську воєнну доктрину та механізми інформаційного забезпечення військово-політичних рішень із метою ефективності спільних дій".Політичні дебати виявили необхідність ефективного планування пропагандистських інформаційних кампаній, створення багатонаціо¬нальних інформаційних структур, здійснення професійної підготовки військового складу та цивільних фахівців за інформаційно-комунікацій¬ними напрямами, які впливатимуть на інформаційне супроводження воєнних операцій у майбутньому. Водночас, як зазначалося у прес-релізі міжнародної зустрічі, подібні заходи дають можливість для НАТО і країн-членів організації поглибити уявлення та знання про інформацій¬ний простір України, яка є учасницею програми „Партнерство заради миру" та Хартії

про особливе партнерство між Україною та НАТО. Аналіз нових тенденцій співробітництва Україна-НАТО переконливо засвідчує, як інформаційна проблематика поступово стає домінантною і» двосторонньому діалозі, більше того, відчутно впливає на істотне коригування напрямів їхнього подальшого розвитку [462; 463].Проблема забезпечення гуманітарної безпеки в рамках міжнародних організацій ОБСЄ та НАТО реалізується шляхом міжнародного спів¬робітництва в галузях прав людини і фундаментальних свобод, демокра¬тії і плюралізації суспільства, економіки і комунікації. Загальна концеп¬ція відносин ОБСЄ-НАТО, узгоджена в 1997 році (Копенгаген) - від заходів щодо зміцнення довіри (глобальний обмін інформацією військового призначення, заходи превентивної дипломатії, підтримка ІМК у зонах воєнних конфліктів) до забезпечення прав людини, транс¬формації демократичних інститутів та мас-медіа (право на вільне вираження поглядів, незалежність ЗМК, інформаційні права національ¬них меншин) - стимулюють процес ОБСЄ як виявлення міжнародного співробітництва країн Європи і Північної Америки.Концепція регіональної політики інформаційної безпеки стала над¬звичайно актуальною проблемою у прогресуючому світовому розвитку цивілізації. Глобалізація комунікації та трансформація світової системи міжнародних відносин обумовлюють позиції країн НАТО щодо інформаційного виміру європейської безпеки, сприяють взаєморозумін-п іо і пошуку спільних рішень щодо протидії інформаційним та комунікаційним загрозам, визначають пріоритетами політики без-пскових інституцій - забезпечення сталого миру в регіоні, становлення інформаційного суспільства, нової економіки та міжкультурних відносин.

І. Проблеми глобальної безпеки посідають особливе місце в Структурі міжнародної інформаційної політики, визначають супереч¬ній і і сучасного етапу міжнародного розвитку, які досягли такого рівня ти гроти, що можуть поставити під загрозу забезпечення світопорядку, реалізацію стратегій становлення глобального інформаційного (інтелек¬ти ні,ного) суспільства, навіть саме існування цивілізації. Стратегічна проблема міжнародної інформаційної безпеки - проблема домінування и і повальній інфосфері із застосуванням інформаційних озброєнь, тобто нраї ііспня до контролю значних територій та соціумів, проблему інформаційного дисбалансу сил міжнародного світопорядку. 2. Зважаючи на глобальність проблеми інформаційної безпеки, розвинуті країни розпочали реалізацію довгострокових державних про¬грам, спрямованих на забезпечення захисту критично важливих інформа¬ційних структур, а з 1996 року проблему міжнародної інформаційної безпеки було винесено на політичний та міжнародно-правовий рівень.3. Феномен міжнародної інформаційної безпеки обумовлюється стратегічною спрямованістю інформаційних озброєнь проти критично важливих структур життєдіяльності і функціонування міжнародного співтовариства, визнання інформаційної зброї як нового глобального виду зброї масового ураження, катастрофічного за наслідками свого застосування, необхідністю створення міжнародного механізму протидії і попередження глобальних інформаційних війн у рамках політичної компетенції ООН, регіональних міжнародних організацій із проблем безпеки та оборони, політичних рішень на національному рівні.4. Процеси світової глобалізації, тенденції зрощування глобальних і регіональних проблем вплинули на можливості суверенних держав визначати напрями і стратегії політичних змін як всередині країни, так і в світі в цілому, обумовили необхідність створення потужного механіз¬му міжнародних інститутів на регіональному рівні для розв'язання глобальних проблем міжнародного співробітництва. Характерною рисою європейської інформаційної політики в галузі безпеки та пре¬вентивної дипломатії є включення у систему прийняття рішень регіональних міжурядових інститутів ОБСЄ та НАТО. Діяльність ОБСЄ в галузі інформаційної безпеки та міжнародного обміну інформацією суттєво вплинула на міжнародні відносини та міжнародні інформаційні потоки, виявила диспропорції і нерівність європейських країн в інформаційному розвитку, сформувала нові контури геополітики, без¬пеки, світової економіки і соціокультури.

5. Концепція регіональної політики інформаційної безпеки стала надзвичайно актуальною проблемою у прогресуючому світовому розвитку цивілізації. Глобалізація комунікації та трансформація світової системи міжнародних відносин обумовлюють позиції країн НАТО та ОБСЄ щодо інформаційного виміру європейської безпеки, сприяють взаєморозумінню і пошуку спільних рішень щодо протидії інфор¬маційним та комунікаційним загрозам, визначають пріоритетами політики безпекових інституцій - забезпечення сталого миру в регіоні, становлення інформаційного суспільства, нової економіки та між-культурних відносин.6. Нові завдання НАТО у сфері сучасних міжнародних відносинполягають у: виконанні функцій трансатлантичного форуму дляпроведення політичних консультацій із проблем безпеки, миротворчостіі партнерства, пошуку шляхів вирішення існуючих конфліктів,реагуванні на нові виклики безпеці; поглибленні співробітництва черезактивні інформаційні програми в Альянсі та країнах-членах, черезполітичні ініціативи та переконанні громадськості за допомогою пре-вентивної дипломатії та інформаційних операцій.7. Нова стратегія зовнішньої політики - розширення НАТО на Східобумовила нові завдання в галузі інформаційної політики, спрямованоїі іа роз'яснення позицій Організації щодо європейської доктрини безпеки, на поглиблення обізнаності громадськості країн «нової демократії» з цілями і завданнями Альянсу. РОЗДІЛ 6

ПАРАДИГМИ МІЖНАРОДНИХ ІНФОРМАЦІЙНИХ ВІДНОСИН

6.1. Трансформація зовнішньополітичної діяльності

Інформаційна парадигма сучасного розвитку обумовлює транс¬формацію зовнішньополітичних стратегій, формування інформаційної економіки, реалізацію інституційних засад міжнародної інформаційної політики в умовах глобалізації. Пріоритетами світової політики в XXI столітті виступають економізація зовнішніх зносин, сталий розвиток і стабільність системи підтримання миру і міжнародного порядку, між-цивілізаційний культурний діалог. Процес глобалізації комунікації, формування інформаційного (інтелектуального) суспільства, що призво¬дять до ефекту ОІоЬаІ Уі11а§е і проникності територіальних, політичних, економічних, соціальних, культурних і лінгвістичних бар'єрів, багато¬разово примножують ступінь взаємозалежності всіх суб'єктів міжнарод¬них відносин. В інформаційному середовищі за умов функціонування глобальної комунікаційної інфраструктури зовнішня політика набуває глобального значення, багатогранно впливає на характер і засоби реаліза¬ції національних інтересів, діяльність традиційних політичних інститу¬тів, демократичні процедури і процеси формування громадської думки, обумовлює критерії глобальних інформаційних взаємовпливів і взаємо¬залежності. Реальні зміни у світовій політиці виявилися істотно ради¬кальними і непередбачуваними для дослідників міжнародних відносин: трансформації потребують теоретичного осмислення актуалізації інфор¬маційної складової міжнародних інформаційних відносин і обгрунту¬вання впливу інформаційної революції на міжнародну взаємодію. Наукові розвідки і польові дослідження політичної картини світу Ф. Фукуями, С. Хантінгтона, І. Валлерстайна, Ж. Дюрозеля, П. Кальвоко-рессі, Дж. Розенау, Ж. Гехенно, Р. Кеохейна, Д. Стоун, С. Ромма, К. Мюл-лера, Ч. Шміца, 3. Бжезинського, А. Гора та ін. визначили, що будь-яка проблематика (політична, економічна, науково-технічна, воєнна, культур¬на), яка стала предметом державної політики, набуває міжнародного характеру, втілюється в міждержавних відносинах, реалізується через зовнішню політику. Так, Ф. Фукуяма обстоював тезу безконфліктності міжнародного розвитку на основі гармонійного використання високих технологій; С. Хантінгтон визначив соціокультурний аспект конфлікту цивілізацій по лінії Схід-Захід; І. Валлерстайн вбачав логіку економічної конкуренції домінантною в розподілі політичного впливу між трьома основними центрами - США, Японією та

Європою; Г. Кіссінджер під¬креслив, що світовий порядок і його складові змінюються швидкоплинно і глобально, формуючи нову архітектуру міжнародного порядку; Дж. Розе¬нау стверджує, що тільки активна позиція держав щодо створення нової політичної структури світу, розробка нових правил взаємодії з ураху¬ванням реалій, зумовлених процесами глобалізації та інформаційної революції, визначатиме нові напрями «ігшіїі-ігаск сііріотасу» [464-479].Нову світову ідеологію було обговорено і затверджено на Самміті ООН «МіІІепіит-2000», де глобалізацію було визнано рушієм цивіліза-ційних процесів, а реагування на її ВИКЛИКИ - основною інституціональ-ною метою світового лідерства. Генеральний секретар ООН К. Аннан підкреслив, що в контексті змін усієї світової системи та її складових „жодна держава, жодна організація не вирішить глобальних проблем окремо, але жодна держава не повинна сподіватися, що ці проблеми вирішать за неї інші" [480-481].Актуалізація інформаційної складової глобальних та національних доктрин міжнародного розвитку, реалізація міжнародної.інформаційної політики, за Р. Кеохейном, А. Гором, С. Роммом та К. Мюллером, пов'яза¬ні з постіндустріальними технологіями, домінуванням інтелектуальних ресурсів у сучасній політичній та господарській системі світу [482].Інформаційна політика у сфері зовнішніх зносин виражає загально-ІІІІ нілізаційні тенденції - глобалізацію, становлення інформаційного сус-пільства, формування пріоритетів самодостатності нації, уникнення нерівності інформаційного розвитку на основі конструктивного міжна¬родного співробітництва, трансформацію стратегій, методів і засобів дипломатичної діяльності.Інформаційна політика в галузі зовнішніх зносин реалізується: через І і ратегії міжнародного співробітництва в галузі інформації і комунікації і програми становлення інформаційного суспільства, науково-технічний обмін, міжкультурний діалог, транскордонне медіаспівробітництво, формування транснаціональної інфраструктури, електронну комерцію та електронне врядування; застосування інформаційно-комунікаційних технологій у дипломатичній діяльності (мережева, іміджева та трейдінг медіа дипломатії); формування системи управління зовнішніми і внутрішніми інформаційними потоками (інформаційно-аналітичне забезпечення зовнішньої політики) для захисту національних інтересів на міжнародній арені. Зовнішньополітичні стратегії міжнародних орга¬нізацій впливають на зовнішньополітичні доктрини держав, формуючи спільну мету цивілізаційного розвитку - реалізацію програми міжнарод¬ної інтеграції на засадах нового технологічного укладуЗдійснення стратегій передбачає функціонування системи зовніш¬ньополітичних комунікацій для оптимальної координації міжнародного співробітництва і національних програм.Політична система міжнародного співтовариства у своєму функціо¬нуванні залежить від інформації, яка надходить через міжнародні інформаційні потоки і визначає ситуацію у самій системі або в окремих її компонентах. Інформаційне забезпечення політичної системи між¬народних відносин, оперативне реагування на зміну ситуації, прогнозу¬вання розвитку подій на основі аналізу інформаційних масивів, адекватний вплив на небажані зміни відносять до важливих проблем міжнародного співробітництва. Тобто, для системи міжнародних відносин необхідними і першочерговими стають процеси зовнішньо¬політичної комунікації та інформаційно-аналітичне забезпечення дипломатичної діяльності як умови її ефективного функціонування.Рівень урядових рішень, передбачення і випередження подій залежать від якості інформації, якою володіє система. Недостатність або недостовірність інформаційного забезпечення може породжувати кризогенні проблеми в міжнародних відносинах. Кожна політична система розгортає власну мережу зовнішньополітичної комунікації, яка відповідає її власним національним зовнішньополітичним інтересам. Ця мережа розвивається паралельно з політичними структурами, економічною базою та комунікаційною інфраструктурою.Стратегія зовнішньополітичної комунікації враховує політичний аналіз у поєднанні з іншими методами інформаційно-аналітичного забезпечення і використовує дво- і багатосторонній обмін інформацією між окремими державами, групами і системами держав.

Досліджено, що зовнішньополітична інформація передається за посередництвом:1) спеціалізованих установ та міжнародних організацій,2) неформальних контактів,3) засобів масової комунікації (медіа дипломатія),4) глобальних мереж, зокрема Іпіегпеї (мережева дипломатія),5) іміджевих комунікацій (зовнішньополітичні технології РК). Тобто, йдеться про комунікативні можливості зовнішньополітичнихвідомств, партій, рухів, громадських організацій, опозиційних та фінан¬сових груп; про неформальні комунікації в межах міжнародних організа¬цій, на міжнародних політичних форумах та зустрічах; про друковані, електронні, інтерактивні засоби комунікації; мережеву та іміджеву дип¬ломатію. Зовнішньополітичні комунікації пов'язані із міжнародною полі¬тикою держав, вони відтворюють систему зовнішніх зносин, яка встано¬вилася в міжнародному співтоваристві та зміни політичних процесів у міжнародних відносинах. Технології впливають на суб'єкти міжнарод¬них відносин, на систему в цілому, трансформуючи зовнішньополітичні інтереси країн, політико-психологічну культуру політичних лідерів і суспільства, традиції, ціннісні орієнтації, нормативно-правові акти тощо.Інформаційно-аналітичне забезпечення зовнішньої політики здійснюється за трьома напрямами: першим є ідеологічне забезпечення зовнішньої політики шляхом розробки і висунення ініціатив і пропози¬цій, які б відповідали національним інтересам держави. Вони оприлюд¬нюються в рамках міжнародних організацій, у переговорних процесах З окремими країнами або шляхом публічних акцій зовнішньополітичних відомств. Другий напрям - практичне забезпечення зовнішньополітичної діяльності з метою підтримання міжнародного авторитету та активного впливу на світову політику, що реалізується шляхом активного використання політичних можливостей міжнародних організацій, всебічного використання інформаційно-комунікаційних технологій у розв'язанні проблемних та кризових ситуацій. Іміджеві комунікації передбачають формування позитивного образу держави та національних інтересів у міжнародному інформаційному просторі та підтримання ЦЬОГО іміджу спеціальними заходами. Третім напрямом є організаційний. Це інформаційне забезпечення дипломатичних установ у країні пере¬бування та оптимальний рівень координації місій із центром та іншими дипломатичними закордонними представництвами. Зовнішньополітичні комунікації на рівні держави мають відповідати як внутрішній, так і зовнішній ситуації і забезпечувати національні інтереси в міжнародному співтоваристві.Мета інформаційного забезпечення зовнішньополітичної діяльності визначається як реалізація національних інтересів держави на міжнарод¬ній арені різними комунікаційними стратегіями. Посилення інформацій¬ної складової зовнішньої політики відзначають усі провідні країни світу, створюючи для цього спеціалізовані відомства, установи і департаменти, системи і мережі, які поширюють об'єктивну та неупереджену інформа¬цію за різними напрямами міжнародних відносин.Основні принципи організації інформаційно-аналітичного забез¬печення зовнішньої політики реалізуються урядовими структурами, дипломатичними представництвами та торговельно-економічними місіями. У здійсненні зовнішньополітичних комунікацій важливу роль відіграють нові форми дипломатії як вагомий чинник впливу на прийняття рішень у галузі міжнародних відносин.Серед завдань інформаційного забезпечення зовнішньої політики виділяють: спрямування інформаційних потоків у міжнародне співтова¬риство, які б формували політичні позиції суб'єктів міжнародних відно¬син та думку світової громадськості у напрямі позитивного сприйняття зовнішньої політики країни, створювали сприятливі умови для реаліза¬ції цієї політики, підтримання авторитету країни на міжнародній арені.Завданнями інформаційного забезпечення зовнішньої політики є:

1) роз'яснення основ зовнішньої політики і пропаганда її правиль¬ності для вітчизняної громадськості;2) формування світової думки у напрямі сприйняття зовнішньої політики;3) створення відповідного іміджу держави в міжнародних інформа¬ційних потоках;4) використання інформаційно-комунікаційних технологій, зокрема Іпіегпеї, для реалізації зовнішньополітичних інтересів.Досвід зовнішньополітичних відомств зарубіжних країн, міжнарод¬них організацій та неурядових інституцій дає підстави зробити висновки, що використання інформаційно-комунікаційних технологій та глобаль¬ної інфоінфраструктури, зокрема мережі Іпіегпеї як стратегічного інстру¬менту зовнішніх зносин, створює нове середовище для дипломатичної діяльності, формує нову архітектуру міжнародного співробітництва. Трансформація інформаційно-аналітичного забезпечення зовнішніх зносин знайшла відображення в концепції віртуальної дипломатії, у політичних дискусіях про „пост холодний" світ, економізацію зовнішньої політики, децентралізацію міжнародного співробітництва й іміджеву дипломатію. Так, у рамках міжнародної конференції з віртуальної дипломатії (ШІР Уігшаї Оіріотасу Сопїегепсе, 1-2 Аргії, 1997) було обговорено проблеми впливу інформаційних технологій на суверенітет і територіальну незалежність держави, зміну природи демократичних цінностей, трансформацію діяльності політичних інститутів. Зокрема, аналізувалися процеси багатонаціонального підприємництва і проблеми відокремлення таких чинників, як влада і багатство від володіння тери¬торією, міграція глобальних ринків, прискорення процесів прийняття зовнішньополітичних рішень, поява нетрадиційних (неурядових) суб'єк¬тів міжнародних відносин, багатонаціональних установ у структурі зовнішньої політики. У результаті політичних дискусій було зроблено висновок про динаміку змін усієї світової системи та її складових ресур¬сів - політики, дипломатії, економіки, безпеки, культурного співробіт-ництва - в умовах інформаційної революції [483].Доктрина віртуальної дипломатії знайшла змістовне вираження в інавгураційній промові Б. Клінтона з нагоди обрання його на другий строк президентом США: „Ми почали XIX століття з вибору: поширювати чи ні нашу державу від узбережжя до узбережжя. Ми почали XX століття з вибору: як поєднати індустріальну революцію і наші цінності. На початку XXI століття ми повинні зробити вибір, як використати можливості Доби Інформації і Глобального суспільства". Ця теза про забезпечення національних інтересів США в умовах інформаційно-технологічних змін відображає розуміння сутності глобальних трансформацій. Відносини між учасниками міжнародного співробітництва - суверенними держа¬вами - потребують управління і осмислення використання нових технологій у зовнішній політиці і дипломатичній діяльності [484, 485].Високі технології змінюють природу зовнішньополітичних інститу-ині, інтелектуальні параметри міжнародних відносин, уможливлюють глобальну обізнаність щодо перебігу міжнародних ситуацій і подій, впливають на ефективність діяльності зовнішньополітичних відомств та дипломатичних установ. Так, у мережі Іпіегпеї активно функціонують представництва ООН та її спеціалізованих установ: ЮНЕСКО, ЕКОСОР, ЮНКТАД, УІРО, Ш/СЕРАСТ, створено \¥еЬ-сайти Ради Європи! Європейського Союзу, ОБСЄ, НАТО, ЦЄІ, Міжнародної торгово-промис-лової палати, СОТ, національних урядових інститутів та зовнішньо¬політичних відомств держав світу. За базою даних урядових інститутів у мережі Іпіегпеї функціонують 1762 сайти ФРН, 1170 - Великої Британії, 852 - США, 658 - Франції, 197 - Фінляндії, 113 - Росії, 43 - України. Постійною формою здійснення міжнародних відносин стало проведення мережевих (віртуальних) конференцій, форумів, засідань, переговорів та обміну політичними рішеннями в ході двостороннього співробіт¬ництва, зокрема: засідання в режимі он-лайн представництв ООН в Нью-Йорку, Женеві, Відні та Найробі; форуми ЮНЕСКО з проблеми глобальної інфоетики; телеконференції з розвитку електронної комерції та транснаціонального бізнесу Ш/СЕРАСТ, «Євразія оп1іпе-98» за участю Європейського Союзу та країн Центральної Азії тощо [486].Зовнішньополітичні відомства застосовують різні стратегії тради¬ційної, мережевої, іміджевої та медіадипломатії для виконання своїх політичних завдань. Практичний досвід Держдепартаменту

США та його інформаційної установи ШІА на засадах нових технологій набуває дедалі більшого значення для методики збирання та узагальнення необхідної для прийняття політичних рішень інформації, для методології представлення позиції американського уряду щодо подій у світі та окре¬мих країнах, для інформування світової громадськості про основні пріоритети та напрями зовнішньої політики, проведення іміджевих акцій зовнішньополітичного впливу в міжнародних інформаційних потоках і забезпечення зворотного зв'язку. Трансформація доктрини публічної дипломатії США зумовила зміну стратегічної діяльності провідної установи ШІА, яка функціонує як незалежне представництво закордон¬них справ у рамках виконавчої гілки уряду Сполучених Штатів. Місія ШІА полягає в роз'ясненні зовнішньої політики Америки для світової громадськості, інформування про національні інтереси та цінності, у спрямованому впливі на політичні рішення альянсів та окремих держав. ШІА бере свій початок від Комітету з публічної інформації (іпеСоштіпее оп РиЬІіс Іпгогтагіоп), ЯКИЙ фактично став представництвом інформаційної діяльності уряду США за кордоном. До його функцій входило: роз'яснювати та захищати політику США у сприйнятній для зарубіжних країн формі; інформувати про офіційну позицію США на міжнародній арені, про народ, цінності та інститути, причетні до вироблення зовнішньої політики; сприяти міжнародному співробіт¬ництву установ та організацій США шляхом підтримки довгострокових програм та оптимального партнерства; виробляти рекомендації і про-позиції для прийняття рішень президентові США та владним структурам щодо шляхів ефективного здійснення зовнішньої політики держави.Серед інформаційних продуктів ШІА - аналітичні дослідження для найвищого ешелону влади з оперативних, стратегічних проблем та персоналій; інформаційно-аналітичні доповіді про реакцію світової громадськості на актуальні міжнародні події; повідомлення, які потребу¬ють оперативного реагування зовнішньополітичного відомства; тематич¬ні огляди з детальним аналізом міжнародних проблем та прогностич-ними рекомендаціями. Головними комунікаційними інструментами ШІА є інформаційні служби «\¥азЬіп§Юп Рііе», «КРОУіеппа», \УеЬ-иортал у мережі Іпіегпеї, спеціалізовані електронні ростери (досьє), електронні публікації телеконференції, програми та прес-центри [487].Офіційний \УеЬ-сайт ШІА представляє кілька блоків, які містять: міжнародні новини, заяви, інформацію про зовнішню політику, програми і інформаційного суспільства та інформаційної економіки, дослідження світової та регіональної політики, позицію з проблеми міжнародної без¬пеки, злочинності та боротьби з тероризмом, відомості з.основополож¬них прав і свобод Америки, співробітництва з ООН та іншими міжнарод-іїими організаціями, про міжнародні договори та угоди. \УеЬ-сайт оперативно забезпечує присутність зовнішньої політики США в між¬народних відносинах, спрямований вплив на політичні структури і світо¬ву громадську думку, РК-забезпечення політики США у структурі зов¬нішніх зносин. Так, пріоритети зовнішньої політики США виявлено у реагуванні вищих посадових осіб на перебіг Балканського конфлікту; підтримано посередницьку місію США у врегулюванні ситуації на Близькому Сході між Ізраїлем та Палестиною; захист економічних інте-ресів Америки простежується у американо-японських торговельних дис¬кусіях; здійснено ефективну інформаційну підтримку антитерористичної операції «Помста» в Афганістані; забезпечено оперативні політичні рішення на фінансову кризу в азійських країнах та країнах Латинської Америки. Аналіз зовнішньополітичної діяльності США в мережі Іпгегпеї дає підстави визначити глобальну інформаційну мережу складовою міжнародної інформаційної політики та чинником зовнішньополітичних пріоритетів країни [488].\УеЬ-сайти зовнішньополітичного відомства Японії (функціонують два основні \УеЬ-сайти: англомовна версія і спеціальна японська інформаційна мережа, крім того, дипломатичні представництва за кордоном мають власні сайти, включаючи інформацію мовою країни перебування) відображають широкий спектр зовнішньополітичних пріоритетів держави, характеризуються чіткою соціальною спрямова¬ністю міжнародного співробітництва. Акцент

робиться на таких глобаль¬них проблемах сучасного розвитку, як економіка, охорона здоров'я, екологія, культура, боротьба з тероризмом, роззброєння, стихійні лиха, попередження конфліктів, тендерна рівність, відносини з міжнародними організаціями ООН, СОТ, ОПЕК, АСЕАН. Економічний блок висвітлює пріоритетну для Японії стратегію підтримання економічної гегемонії країни в Тихоокеанському регіоні на основі нових технологій. Доктрина «економічне відродження» та програма японського уряду «Міііепішп-2000» пропагуються як модель розвитку Японії до 2015 року; особливу увагу зосереджено на інтелектуалізації суспільства, формуванні інтелектуального потенціалу і оновленні виробництва. Зважаючи на технологічні можливості країни, президент №ГК С. Нобусава наголосив, що у XXI столітті країна стане визнаним світовим інформаційним лідером і відповідатиме критеріям інформаційного суспільства. Мобіль¬ність сайту (інформація змінюється кожні 2-3 дні) свідчить про оператив¬ну і якісну роботу дипломатичної установи. Традиційно аналіз диплома¬тичної діяльності МЗС Японії та закордонних представництв здійсню¬ється спеціалізованими науково-дослідними установами - Інститутом міжнародних відносин та Інститутом світових проблем і прогнозування, які фактично формують стратегію зовнішньої політики і аналізують позитивні і негативні тенденції в міжнародній політичній системі. «На дипломатичній службі, - зазначає відомий японський дипломат Т. Сімо-да, - головне - зібрати точну інформацію, проаналізувати її в міністерстві закордонних справ і на її основі виробити відповідну політику».І, безумовно, ця політика повинна відповідати стратегічному зовніш¬ньополітичному курсу, окресленому урядовими колами країни [489].Без максимально повної та достовірної інформації неможливо прийняти рішення, реалізація якого принесла б очікувані результати. За статистикою МЗС Японії, обсяг інформації, яка направляється в міністер¬ство із закордонних установ, із середини 70-х років зріс майже у 15 разів при збільшенні персоналу міністерства лише на 35%. Японські дипломати, які працюють за кордоном, орієнтовані на збір інформації з використанням «відкритих методів», тобто ретельного вивчення урядових публікацій, преси, статистичних даних. Велика увага приділя¬ється міжособистісним контактам - інформації з «перших рук». З цією мстою представники дипломатичних відомств намагаються регулярно відвідувати зовнішньополітичні відомства країни перебування, інші урядові установи. Одночасно проводиться ефективна робота щодо налагодження та підтримки особистісних зв'язків для отримання інфор¬мації неофіційного та конфіденційного характеру.Згідно з положеннями дипломатичного документу «Блакитної Книги - 2000» за напрямом «Міжнародний обмін та діяльність у сфері зв'язків із громадськістю; національна громадська думка; розуміння Японії за кордоном» здійснюються спеціальні заходи для зарубіжної та вітчизняної громадськості. МЗС Японії надає публічний доступ до масивів поточної документації МЗС через послуги спеціальної електрон¬ної бібліотеки: розголошено записи, документи та матеріали диплома¬тичної установи з 1976 року, за винятком конфіденційних, які формують позитивну громадську думку про зовнішню політику країни; активно використовується система спростувань негативної інформації, яка, на думку японської влади, викликана хибними уявленнями про зовнішньо¬політичні наміри держави. МЗС Японії організує прямий діалог з офіційними особами для активізації зворотного зв'язку та проведення іміджевої дипломатії, ключовим завданням якої вбачає підтримку іміджу ювнішньої політики, формування сприятливого ставлення і довіри до Японії в інших країнах світу. Основні акценти іміджевої дипломатії -активізація японської економіки, внесок Японії у вирішення глобальних проблем - підпорядковані загальній концепції «нового типу великої держави», велич, могутність і політичний авторитет якої базується на її економічному та технологічному потенціалі [490]. Активну діяльність, пов 'язану зі зовнішніми зносинами, здійснюють у мережі Іпїегпеї дипломатичні установи та відомства європейських країн, усвідомлюючи важливість присутності держави в глобальній магістралі для ефективного забезпечення національних інтересів. \¥еЬ-сайт Форін Офісу (відзначений міжнародними нагородами у сфері інтерактивних медіа) представляє офіційну інформацію британського уряду з питань зовнішньої політики за всім спектром відносин,

які щоденно доповнюються позиційними матеріалами, оперативним реагуванням на події, що безпосередньо чи опосередковано стосуються інтересів Сполученого Королівства. У рубриці «Головні питання зовнішньої політики» подається аналіз взаємовідносин із ключовими партнерами - ЄС, Китаєм, Гонконгом, Іраном, країнами Африки. Зокрема, важливого значення надається роз'ясненню вітчизняній громадськості необхідності співпраці з ЄС. Форін Офіс запрошує до прямого діалогу з питань зовнішньої політики ЄС, європейської інтегра¬ції, спростовує міфи та викривлену інформацію про членство Британії в цій організації.Зовнішньополітичне відомство Великої Британії проводить спеці¬альні акції, спрямовані на зміну іміджу країни за кордоном, пропагування модернізації, прогресивності й науково-технологічного розвитку з метою залучення іноземних інвестицій та створення сприятливого іміджу для британської промисловості. Окрема рубрика «8роШ§пІ Вгіїаіп» надає іміджеву інформацію країнознавчого, довідкового, статистичного, еконо-мічного характеру, програми британського уряду з проблем інформацій¬ного суспільства та його складових.Для забезпечення позитивного іміджу країни постійно проводяться РК-акції, спрямовані на різні аудиторії: „Планета Британія - 2001"; сюжети для телебачення, що транслюються в 120 країнах світу; щорічні тижні відкритих дверей; позиційні матеріали „Сполучене Королівство - малий острів, великі ідеї"; дні британської культури тощо. Зовнішньо¬політичне відомство використовує також медіадипломатію як нові технології впливу на світову громадську думку. З одного боку, медіадипломатія - це ефективний механізм тієї чи іншої зовнішньо-політичної акції, а з іншого - медіа виступають тим демократизуючим фактором, який сприяє обговоренню цих проблем широкою громад¬ськістю [491, 492].У ФРН інформаційне забезпечення зовнішньої політики покладено на Федеральне бюро преси та інформації уряду ФРН і міністерство закордонних справ. Для цього відомство підтримує зв'язки з інформаційними центрами всередині країни та за кордоном, використо¬вуючи найсучасніші технічні засоби. Основним завданням відомства є кивчення та узагальнення громадської думки. Результати досліджень використовуються у плануванні та здійсненні внутрішньої і зовнішньої політики. До компетенції Федерального відомства належить інформува¬ти населення та міжнародні і національні засоби масової комунікації про політику Федерального уряду, роз'яснювати його діяльність у сфері зовнішніх зносин. У контакті з МЗС відомство покликане провадити інформаційно-пропагандистську діяльність за кордоном, метою якої є підтримання належного іміджу ФРН, повне і достовірне висвітлення образу Німеччини, роз'яснення позицій країни щодо конкретних проблем у міжнародних відносинах [493].\\^еЬ-сторінка зовнішньополітичного відомства представляє страте-і ію зовнішніх зносин, актуальні проблеми державної політики в ЄС, країнознавчу інформацію, регіональну політику, доктрину міжнародної кооперації. Німеччина пропагує національну ідею становлення інформа-ційного суспільства, інформаційної економіки як ідеологію нової політики європейської інтеграції та зовнішньополітичної діяльності ( нропейського Союзу. Представляючи свої проекти і програми техноло¬гічної модернізації, комп'ютерної освіченості, електронної комерції, іпнпішньополітичне відомство сприяє їх активному обговоренню в І \ іі іільстві, визначає позитиви і негативи у сприйнятті політичного курсу як усередині країни, так і за кордоном. Аналіз двосторонніх відносин ФРН з усіма країнами світу та міжнародними організаціями подається і посиланнями на історію дипломатичної практики і прогнозами на м.ііібутнє. Оперативність інформації, реагування на міжнародні події в режимі он-лайн, мобільність іміджевих акцій свідчать про використання можливостей Іпіетеї у проведенні активної зовнішньої політики МЗС ФРН, трансформацію дипломатичної діяльності головної установи та ЦІПІломатичних місій у країнах перебування [494].Основними напрямами зовнішньої політики Франції є захист ішціоиальних інтересів країни на міжнародній арені, роз'яснення полі-і іншої доктрини світовій громадськості, безпека і стабільність розвитку, посилення впливу Франції в системі міжнародних відносин. \УеЬ-сайт МЗС Франції «Ргапсе Оіріотаїіе» представляє такі аспекти зовнішньої політики, як міжнародне

співробітництво, захист прав людини, франкофонія, глобальна система оборони, інформаційне суспільство.Поширення інформації про зовнішню політику Франції та про країну в цілому, здійснення активного діалогу з міжнародними агенціями новин, постійна підтримка сайту дає можливість ознайомитися з концеп¬цією політичного та економічного розвитку, пріоритетами міжнародного співробітництва, визначити позицію країни у процесах європейської інтеграції. Особливе значення надається пропагуванню політики франко-фонії у 120 країнах світу та країнах із перехідною економікою, програми якої охоплюють такі галузі співробітництва, як освіта, культура, комуні¬кація, юридична та судова практика, охорона довкілля. Важливими засобами поширення франкофонії виступають програми Університету франкомовних мереж, телевізійний канал ТУ 5, який транслюється у 56 країнах Європи, Америки та Африки, мережі дипломатичних пред¬ставництв та культурних центрів у країнах перебування. У своїй діяль¬ності в мережі зовнішньополітичне відомство Франції дотримується принципів відповідальності за демократичне управління, законність співробітництва, збереження національних культурних традицій і цінностей в умовах трансформації системи міжнародних відносин під впливом глобалізації економічних та комунікаційних процесів [495].За останні десятиріччя значно зросла інформаційна функція дипло¬матичних представництв. Посольства та місії є надійними джерелами інформації про найрізноманітніші аспекти життя країни перебування. Завдання збирати оперативну інформацію, ретельна обробка численних друкованих видань, зокрема періодики, іншої інформації, яка проходить на каналах ЗМК, встановлення та підтримка зв'язку із засобами масової комунікації в країні перебування та інформування місцевої преси про головні події, що відбуваються в державі акредитації, покладається на відділ інформаційних та культурних зв'язків, проте характер діяльності інформаційних відділів виходить за чисто інформаційні рамки.Для забезпечення інформаційної діяльності дипломатичне представ¬ництво здійснює довідково-інформаційну та аналітично-інформаційну роботу. Інформаційно-довідкова функція охоплює підготовку відповідей та резюме на запити Міністерства закордонних справ за визначеною тематикою та безпосередню діяльність в інформаційному просторі країни перебування. Зібрана та узагальнена інформація про різні аспекти життя країни перебування використовується в аналітичній роботі дипломатичного представництва або передається у зовнішньополітичне відомство МЗС для подальшої обробки. Через динамічність подій у міжнародних відносинах, внутрішньополітичних змін ця робота має безперервний характер і виконується в максимально можливому обсязі для достовірного і повного інформування про країну перебування.Аналітичні довідки розробляються послом та іншими відповідаль¬ними працівниками посольства та використовуються разом з іншими видами інформації як інформаційні ресурси для обгрунтування і здійснення певних зовнішньополітичних акцій. Інформаційно-аналітич¬на робота закордонних представництв важлива тим, що надає можливос¬ті використання дійового механізму для отримання та розповсюдження інформації, можливості встановлення неофіційних стосунків із місцеви¬ми засобами масової комунікації, володіння „гарячою" інформацією.До функцій закордонних представництв належить також підготовкаі а інформаційне забезпечення державних візитів. У плані підготовкивізиту дипломатична місія розповсюджує проекти документів, якіпланується підписати під час візиту, активізує свою роботу з мас-медіаніч інструментом підготовки громадськості країни для сприйняття візиту.Інформаційне забезпечення візитів також передбачає підготовкумл і сріалів довідкового характеру, позиційних матеріалів, виступів передШК щодо економічних, політичних, культурних зв'язків міжцержавами, краєзнавчих довідок. До роботи залучаються спеціалісти зуправлінь політичного аналізу та прогнозування, регіональнихуправлінь. Під час візиту представники дипломатичної місії повинні

Оперативно інформувати ЗМК про його хід, відстежувати реакцію мас-МС 11 а та, за необхідності, коригувати повідомлення про результати візиту.По закінченні візиту аналітичні відділи готують довідки на основімоніторингу місцевих засобів масової комунікації про реакцію

ітичних кіл та громадськості країни перебування на візит [496-499].Одним із елементів реалізації зовнішньої політики є діяльність Юрі овельних місій в інформаційному полі країни перебування. Від цієї 11 м п,пості залежить ставлення політичних та ділових кіл, громадськості країни перебування до інших країн на міжнародній арені. Інформаційна діяльність у країні перебування повинна здійс¬нюватись таким чином, щоб уникнути негативних наслідків такої діяльності.Інформаційна діяльність торговельних місій має різноманітний характер, пов'язаний із неоднорідністю інформаційного поля. До засобів інформаційної діяльності відносять розповсюдження країнознавчої інформації, комплекс періодичних і спеціальних протокольних заходів, на яких здійснюється обмін інформацією, розповсюдження позиційних матеріалів, в яких засвідчуються позиція держави з тих чи інших питань, неофіційні контакти з метою отримання специфічної інформації, а також інформування державних установ країни перебування і зв'язки із засоба¬ми масової комунікації країни перебування.Особливо актуальною стає ця функція під час загострення економіч¬них суперечностей між державами. Так, на початку 80-х років виник японо-американський економічний конфлікт внаслідок збільшення дефіциту в торгівлі США з Японією більш ніж на 50 млрд. доларів. Через це в США почали зростати антияпонські настрої, особливо в конгресі, який вимагав у законодавчому порядку обмежити японський імпорт. Міністерство закордонних справ Японії розробило спеціальну програму для здійснення впливу на американську громадську думку в сприятливому для Токіо напрямі. Посольством Японії в США була організована спеціальна місія, в обов'язки якої ввійшло: забезпечення американських ЗМК матеріалом, який представляв політику Японії в більш вигідному світлі; проведення лекцій для представників американ¬ських політичних, громадських та фінансових кіл про зусилля уряду Японії щодо відкриття японського ринку американським товарам; розповсюдження пропагандистських матеріалів серед американських бізнесменів та політиків.Інформаційна діяльність торговельно-економічних місій, які працю¬ють самостійно або у складі дипломатичних представництв, полягає в тому, аби забезпечити зовнішньоекономічні інтереси держави та права суб'єктів підприємницької діяльності у країні перебування. Крім того, до основних завдань торговельно-економічної місії відносять:• інформування керівного органу та інших органів виконавчої владипро цінову, податкову і тарифну політику, яку проводить державаперебування;• вивчення загального стану економіки, тенденції розвитку зовніш-ньоекономічних зв'язків, технічного рівня виробництва, рівня якості продукції провідних галузей держави перебування, кон'юнктура ринку товарів і послуг та інформування зовнішньо¬політичного (зовнішньоекономічного) відомства з цих питань, а в разі потреби - зацікавлених міністерств, відомств та інших установ та організацій;• аналіз та узагальнення інформації шодо суб'єктів підприємницької діяльності держави перебування, які виходять на інші ринки;• ведення обліку суб'єктів підприємницької діяльності держави перебування, які застосовують обмежувальну ділову практику або не виконують взяті зобов'язання; окрім того, торговельна місія шляхом аналізу економічної та статистичної інформації встанов¬лює причини таких заходів [500-502].Зовнішня політика України формується під впливом динамічних і сополітичних трансформацій. Країна знаходиться на перетині інтересів і а сфер впливу різноспрямованих політичних домінант, виступає цент¬ром багатосторонньої дипломатії і партнерського співробітництва [503].

Інформаційно-аналітичне забезпечення зовнішньої політики Украї¬ни (дійснюється різними засобами: традиційною інформаційно-аналітич¬ною роботою територіальних і функціональних департаментів зовніш-ньополітичного відомства, дипломатичними заходами у країні перебу-иаііия, співробітництвом з мас-медіа та представництвом у мережі Іпіегпеї.\¥еЬ-сторінка МЗС України містить інформацію про всі аспекти міжнародного співробітництва, структуру і організацію,МЗС України, позиційні матеріали, які безпосередньо висвітлюють офіційний погляд і н м іжнародні події, оперативне реагування на зміни у світовій політиці, іміджеві акції зовнішньополітичного відомства. Оперативність реагу-иініпя на кризові ситуації чи інші глобальні проблеми дозволяють иирішувати кілька завдань мережевої дипломатії України: активно ііі(>ешсчувати міжнародний діалог, впливати на світову громадську і умку, нейтралізувати негативну інформацію про внутрішньополітичну І итуацію і захистити національні інтереси на міжнародній арені. Слід ш і пілчити, що оновлений до 10-річчя проголошення незалежності ( рвїни ШеЬ-сайт МЗС (українська і англомовна версії) поступово імшкн імідж країни і зовнішньої політики, водночас потребуючи активної діяльності в Іпіегпеї як зовнішньополітичного відомства, так і його місій за кордоном. Досвід дипломатичної діяльності зарубіжних країн у мережі Іпіегпеї, технології медіа- та іміджевої дипломатії необхідні для багатостороннього співробітництва України і створення позитивного іміджу держави на міжнародній арені [504-514].Таким чином, значення глобальних мереж, зокрема Іпіегпеї, зважа¬ючи на їх інтелектуальний потенціал, що відповідає політичним, економічним та миротворчим вимогам сучасного світу, як засобу розв'я¬зання світових проблем, потребує подальшого вивчення, наукового обґрунтування і конкретизації досліджень.

6.2. Економічні пріоритети політики інформаційного суспільства

Глобалізація комунікації вплинула на процеси інтернаціоналізації світової економіки та міжнародної конкуренції, що призвело до посилен¬ня нерівності економічного розвитку і загострення процесів пере¬розподілу сфер політичного і економічного впливу. На глобальному рівні стикаються численні національні інтереси і пріоритети потужних економічних корпорацій, оскільки трансформація світової економіки в „інформаційну" та глобальну зумовлює появу високодинамічних економічних систем і водночас зростання кількості країн з відносно стагнуючими показниками розвитку. Процеси еволюції цивілізації зумовлюють необхідність політичного вирішення комплексних проблем, пов'язаних зі становленням інформаційного суспільства та інформацій¬ної економіки, які обумовлюють рівні можливості учасників міжнарод¬ного співробітництва у розподілі світових інформаційних ресурсів і міжнародної праці. Глобалізація економічного розвитку, яка стала однією з вирішальних ознак постіндустріальної цивілізації, охоплює всі фактори та умови виробництва, усі галузі й територіальні утворення. Формами прояву процесів глобалізації світової економіки є зростання ролі інтелектуальних ресурсів, диверсифікація світових фінансових ринків та ринків праці, вплив транснаціональних корпорацій і загострення глобальної конкуренції на основі високих технологій. Розгортання процесу глобалізації відбувається динамічно, але нерівномірно і за характером впливу на національні економіки, і за визначальними чинниками сучасної динаміки світового господарства.У теорії та практиці міжнародних відносин широко дискутується концепція неоліберальної глобалізації (Ф. Хайєк, М. Фрідман, Е. Гідденс, А. Тоффлер, Р. Коен, М. Кастельс, Т. Стоуньєр, Г. Кан, М. Бангеманн, П. Еванс, Н. Хор, Н. Хартман, Л. Сароу, Р. Нельсон, Ж. Ріос, М. Постер, Ч. Джонсон, Р. Айріс, А. Гальчинський, Ю. Пахомов, І. Лукінов, В. Геєць, А. Філіпенко, О. Скаленко, А. Кредісов, О. Рогач, В. Вергун, О. Шнирков, Р. Абдєєв, І. Мелюхін та ін.), або нового світового економічного порядку як нелінійного, суперечливого, нерівномірного процесу з постійними змінами своїх конкретних форм, методів, механізмів реалізації і проявів. І Іаукові теорії

прогнозують становлення принципово нової (інформацій¬ної) економіки, орієнтованої на трансформацію конкурентноздатності центрів світового господарства, формування нових регуляторів економіч¬ного зростання, використання досягнень нових інформаційно-комуніка¬ційних технологій як визначального чинника сталого економічного розвитку. Сама постановка проблеми обумовлює потребу її багато-шімірного аналізу, ґрунтованого на теоріях нелінійного функціонування і кладноорганізованих систем [515-527].Реальності розриву в цифрових технологіях різних країн сформу-вали міжнародні стратегії подолання непропорційності глобального розвитку, прийняття довгострокових програм на рівні світових організа¬ції"! і розвинутих країн. Так, у «Програмі розвитку комунікацій на 1999-2001 роки» ООН/ЮНЕСКО підкреслюється необхідність ідеї «спільного інформаційного майбутнього» на основі глобальної супермагістралі, приєднання країн третього світу до вертикального і горизонтального ієрархічного обміну інформацією, створення громадської сфери у кібсрпросторі, застосування комп'ютерних моделей і телекомунікацій для об'єднання нових глобальних спільнот. У програмі запропоновано концепцію розвитку людства на основі інформаційних новацій, Пов'язаних з економічним прогресом, зокрема, розглядаються перспекти-ііи іахисту прав людини, забезпечення моральної гідності спільнот, ідобуття знань та інформаційних послуг, створення фізичного та мірі уального середовища для соціальної комунікації, вирішення пробле-ми співвідношення економічної інтенсивності та справедливості і 11 .помічного зростання. Світовий банк розпочав реалізацію програми«Інформація задля розвитку» (ІпіоБШ) з метою становлення інформацій¬ної економіки і допомоги країнам, що розвиваються, у входженні в глобальну інформаційну економіку.Проблеми глобалізації світової економіки, спричинені вибуховим впливом інформаційно-комунікаційних технологій, перебували в центрі політичних та економічних дискусій на світовому економічному форумі у Давосі (2000,2001). Необхідність глобалізації не ставилася під сумнів, але проблема «відповідальності глобалізації» та нових підходів до осмислення її наслідків для міжнародної спільноти викликала гострі суперечності у поглядах урядовців високорозвинутих країн та країн, що розвиваються. «Дійсність демонструє скоріше виключення, ніж інтеграцію, скоріше втрати, ніж переваги», - підкреслив президент Танзанії Б.В. Мкапа у відповідь на проголошену президентом США Д. Бушем концепцію нового світового порядку та формування скоорди¬нованої системи міжнародних відносин на основі інформаційно-комунікаційних технологій, інтегрованих у всі сфери життєдіяльності міжнародної спільноти [528].Досягнення комп'ютерних і комунікаційних технологій, глобальні можливості обміну інформацією та інтелектуальними продуктами, зазначалося в дискусіях, дають можливість трансформувати світовий ринок, одночасно формувати глобальний і регіональний попит, координувати виробництво товарів і послуг, заохочувати інвестиції в інформаційну індустрію та створювати нові виробничі потужності в різних сферах співробітництва - від традиційних до інтелектуальних.Проблема подолання нерівності в економічному розвитку (сучасний процес глобалізації визначається країнами Півночі, де національні стратегії в галузі технологій підтримуються глобальними інститутами відповідно до їх правил і стандартів) потребує політики координації міжнародних відносин між країнами, що розвиваються, формулювання нових принципів міжнародної конкуренції і програм входження учасни¬ків міжнародного співтовариства в епоху інформаційної цивілізації.Перспектива переходу людства до якісно нового етапу його існуван¬ня - інформаційної цивілізації, виникнення якої стало можливим внаслідок поступу наукового прогресу, винайдення нових методів обробки та передачі інформації, що об'єднали планету в єдину інформаційну систему, дає змогу визначити складовою частиною нового суспільства інформаційну економіку, що приходить на зміну індустріаль¬ній, а появу нових інформаційних технологій порівняти з індустріальною революцією минулого, визначити критерії інформаційної економіки: прогресивний розвиток високих технологій, що сприяє поширенню комунікаційних мереж, коли

зменшуються витрати на постачання цих мереж і поліпшується якість послуг; зростання заохочувальних стимулів для спеціалізації і координації управління в глобальному інформацій¬ному середовищі, скорочення циклів ділової активності та посилення взаємодії між пропозиціями і попитом (виробниками і споживачами); розширення електронної комунікації та інтернаціоналізація послуг; вплив інформаційних потоків на ціннісні орієнтири суспільства на глобальній основі, зародження міжнародного громадянського суспіль¬ства з одночасним збереженням самобутності та ідентичності націй; вільний доступ до глобальних інформаційних ресурсів, наявність кваліфікованої робочої сили, діяльність інститутів, що сприяють вироб¬ництву і поширенню інформаційних продуктів, обумовлюють зміну традиційної економіки і перехід до високоприбуткової (інтелектуальної) форми економічних відносин.Можливо, це прогностичні характеристики, однак не можна не погодитися з ідеєю про те, що нова економіка (економіка інформаційної ери) підпорядковується іншим законам виробництва, обміну та споживання продуктів, які надають людству значні переваги в порівнянні і індустріальною економікою. Про це свідчать дискусії щодо актуальної проблеми: чи справді економічна система світу стоїть на початку нової ери, чи, можливо, це чергова утопічна теорія? Якщо, інформаційна економіка існує реально, то чи всі країни беруть однакову участь у глобальних інформаційних процесах? Розвинуті країни вже увійшли в еру інформаційної економіки, а слаборозвинуті не отримають такої можливості, принаймні, у найближчому майбутньому [529].Інформаційна економіка має декілька синонімічних назв, кожна з яких сприяє виявленню певних ознак цього явища: інтелектуальна економіка, економіка знань (ктю\УІесі§е Ьазесі есопоту), нематеріальна економіка, нова інформаційна економіка. В основу поняття інформацій¬ної економіки покладено твердження, що в сучасному економічному /миті значно зростає роль нових благ, використання яких не обмежене і сої рафічно та фізично, таких, як комп'ютерне програмне забезпечення або засоби інтелектуальної власності. Новою цю економіку називають з метою протиставлення її традиційній індустріальній економіці, що виникла в результаті індустріальної революції. Основною характеристикою індустріальної економіки є домінування виробництва матеріальних цінностей, що мають фізичне вираження, можуть використовуватися в певному обмеженому просторі; під час використання вони зношуються, а їх виробництво підпадає під проблему обмеженості ресурсів. Інформаційна економіка називається нематеріальною, оскільки основна вага припадає на сектор нематеріального виробництва (причому, бурхливо зростає тільки певна його частина, саме та, на яку впливають нові методи обробки і передачі інформації).Отже, поява поняття інформаційної економіки обумовлюється розвитком нових технологічних досягнень, до яких відносять цифрову обробку різних видів інформації (у вигляді тексту, чисел, звуку і зображення), та інтеграцію їх в єдиний продукт під назвою «мульти-медіа»; штучний інтелект і його впровадження в інформаційну продукцію та послуги інтерактивних інтерфейсів, що враховують потреби користувача; техніку цифрового ущільнення і комутації, яка забезпечує передачу дедалі більшого обсягу інформації; зростання потужності комп'ютерів та супутникового зв'язку; впровадження оптично-волоконних кабелів та прискорення зростання комп'ютерних мереж, зокрема Іпгегпеї. Концепція інформаційної економіки виявляє залежність економічного зростання і стабільності від розвитку і впровадження нових інформаційних технологій, їх впливу на продуктивність різних секторів економіки, поширення інформаційного бізнесу на міжнародну економіку і світове господарство [530].Важливість інформаційної економіки може бути оцінена в трьох рівнях: індивідуальному, корпоративному і глобальному. Індивідуальний рівень передбачає економічне зростання і прибуток індивідів на основі інформаційного бізнесу (за статистикою, у 1997 р. сукупний прибуток підприємств у сфері програмного забезпечення, аудіовізуальної індустрії, комп'ютерних мереж і систем США був вдесятеро вищий від прибутку підприємців Великої Британії, досягнутого в матеріальному виробництві - нерухоме майно, сталь, продовольство; у 1998 р. прибуток Б. Гейтса від продажу програмних продуктів був удвічі більший, ніж у будь-якого

найстабільнішого підприємця в іншій галузі, не пов'язаній із програмними засобами). Обсяги електронної торгівлі у 2000-2001 рр. зросли на 200 млн. дол.Корпоративний рівень пов'язаний з економічними здобутками корпорацій і фірм, які або розвивають інформаційну економіку із застосуванням нових технологій, або створюють і пропонують нові види інформаційного бізнесу та інформаційних продуктів. П'ять найбільших фірм у галузі інформаційних та комунікаційних технологій («Місгозой», «Іпгеї», «Сотрац», «Беїі», «Сізсо») у 1987 році мали ринковий капітал 12 млрд. дол. США, а в 1997 році їхній об'єднаний капітал становив 600 млрд. дол. США, тобто зріс майже в 50 разів або дав щорічне економічне зростання на 45%; у 2001 році він досяг 2000 млрд. дол.Глобальний рівень поєднує економічне зростання країн і розвиток глобальної інформаційної економіки. Сучасна економічна система ґрунтується на традиційних принципах світового розвитку, які складалися протягом віків; інформаційна економіка змінює пріоритети світового господарства, визначає нові принципи взаємозалежності різних секторів виробництва й обміну продукцією [531].Наукові дослідження і практика застосування нових технологій дають змогу виокремити чотири компоненти інформаційної економіки: перший - інформаційні і комунікаційні технології та Іпіегпеї; другий -інформаційна інтелектуальна власність, яка включає не тільки патенти на захист прав на видання, а й права на рекламні, консультаційні, Інформаційні та інші послуги, торгові марки, назви фірм, фінансовий обмін, страхування, інформаційні послуги і дистанційне навчання за мережею Іпіегпеї; третій - включає електронні інформаційні центри, бази та банки даних, відеопродукцію, багатомовні перекладні програмні продукти, нові засоби зображення; четвертий - спільну інформаційну спадщину, систему управління виробництвом, біотехнології, фарма-цевтичну продукцію. Ці компоненти виявляються в дедалі ширших сферах економіки, і вплив таких складових зростає зі швидкою еволюцією інформаційних і комунікаційних процесів (табл. 6.1). Таблиця 6.1За зростанням обсягів робіт та кількості зайнятих ці сектори займають дедалі більше місце у світовому виробництві, зокрема, оборот 50 провідних фірм аудіовізуальної сфери в 1997 році зріс на 45% порівняно з 1992 роком і становив 157,5 млн. дол. А кількість станцій Ітегпеї за період 1994-97 рр. зросла в 16 разів і становила 16 млн. дол. У 1994 році сукупний продаж трьох секторів галузі комунікацій (телекомунікацій, інформаційних технологій та аудіовізуальних продуктів та послуг) дорівнював 1,43 млрд. дол. і становив 5,9% від світового валового продукту.У 1995 році світова електронна торгівля дорівнювала 0,5 млрд. дол., а на 2000 рік передбачено зростання показника до 7 млрд. дол., тобто в 14 разів (діагр. 6.1, 6.2).

Структура виробів інформаційних технологій на світовому ринку (%)1995 Середньорічні темпи зростання

(1985-1995)Персональні комп'ютери і робочі станції30,517,2Системи багаторазового

використання13,04,0Засоби передачі даних4,317,0Комплекти програмного

забезпечення18,413,0Послуги33,713,0Географічна структура світового ринку ін(юрмаційних технологій

(%)Північна Америка43,59,4Латинська Америка2,015,6Західна Європа28,315,6Східна Європа,

Близький Схід, Африка2,610,6Азія, країни Тихоокеанського регіону23,718,9

Джерело: Доповідь про світовий розвиток, 1998-99. Світовий банк.

Таблиця 6.1

Аналіз поточного стану індустрії й ринку свідчить, що виробники інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) досягай рекордних результатів. Загальний обсяг світового ринку ІКТ у 1999 році перевищив 1,3 млрд. дол., причому частка Європи за цей рік зросла на 31%. У 2000 р. вона досягла рівня 34,3%, а у 2001 р. - 37,3%. Економічне зростан¬ня зумовлюється розвитком Іпіегпсі і тенденцією переходу до мобільних комунікацій і мобільних розрахунків. Найважливіші пріоритети на 2002-2007 рр. - встановлення правого регламенту для електронного бізнесу, що надасть реальні можливості переходу до інформаційної економіки XXI століття. Головними чинниками, що визначають прискорений розвиток інформаційних технологій і зумовлюють динаміку їх онов¬лення, є новий геополітичний порядок, нове інформаційно-економічне середовище і новий споживач, який потребує більш високоінтелектуаль-них послуг. Дослідники інформаційної економіки відзначають абсолют¬не зростання ринку інформаційних технологій

1976-1996 рр. Високі технології

Гшегпеї (1990-2000 рр.) до 100 млрд. дол., пов'язуючи очікуваний бурхливий стрибок із поширен¬ням передачі мультимедійної інформації та електронної комерції (конт-рактингу, консалтингу, маркетингу), а також розвитку Ішегпеї-телефонії.Необхідно відзначити, що сфера ІКТ переживає стадію еволюцій¬ного розвитку, орієнтованого на створення нової економіки, Іпіегпеї і електронну комерцію. Світова індустрія ІКТ продовжувала значно зрос¬тати, незважаючи на потрясіння на ринку високих технологій у США та інших країнах (2000 р.), які не позначилися на макроекономічних показ¬никах розвитку ринку та на темпах зростання й обсягу основних секто¬рів. Так, сервіс комунікаційних технологій зріс на 38%, обладнання ІКТ -на 33%, інформаційні послуги - на 19%, програмне забезпечення - на 10%, а загальний обсяг світового ринку становив понад 2000 млрд. дол.У галузі інтелектуальної власності (авторського права, патентування, ліцензування) найвищий економічний ефект мають країни Великої Сімки, серед яких на першому місці США, де ця галузь за щорічним зростанням темпів (5%) обумовила прибуток без експорту 60,8 млрд. дол. (1998 р.). Основні галузі індустрії інтелектуальної власності -індустрія кіно, звукозапису, програмного забезпечення - випередили таких традиційних провідних експортерів, як сільське господарство, автотранспортні послуги та автомобільна промисловість. Друге місце посідає Японія, де спостерігається висока інтенсифікація науково¬інформаційної політики, а фундаментальні наукові й технологічно-прикладні розробки відіграють пріоритетно-стратегічну роль. Японія здійснює політику міжнародної науково-технічної інтеграції, яка забезпечує країні доступ до зарубіжних інформаційних банків наукових відкриттів і технологічних винаходів. Обмін інформацією (патентами, описами винаходів, виключними правами на використання знань, ноу-хау, ліцензіями) здійснюється на комерційній основі. За обсягами ліцензійної торгівлі й прибутками Японія вийшла у світові лідери інтелектуальної власності. Зросли темпи патентування у ФРН, Франції, Великій Британії, Італії та в регіональній організації «Європейська патентна служба», натомість країни Центральної та Східної Європи, колишнього Радянського Союзу втратили свої позиції на світовому ринку інтелектуальної власності (табл. 6.2).Інтелектуальна власність. Патентування (у %)Цю динаміку можна пояснити і як звичайне явище зростання обсягів виробництва в результаті підвищення продуктивності в певних галузях, як наслідок нових наукових відкриттів, що спостерігалося й в індустрі¬альну епоху, але йдеться про виникнення принципово нової глобальної економічної системи, що базуватиметься на інших правилах і законах, в основі функціонування котрих - як специфіка продуктів, що виробля¬ються нематеріальною економікою, так і методи їх поширення [532].

1985 2001

Європейська служба патентування - 100,00Швейцарія 100,00 112,07Швеція 100,00 140,41Канада 100,00 37,67І Іімеччина 100,00 166,31Велика Британія 100,00 128,61Франція 100,00 131,22Італія 100,00 79,16Японія 100,00 429,34США 100,00 153,01СРСР, Росія 100,00 26,33

Продукти інформаційної економіки ототожнюються з ідеями та знаннями, оскільки всі вони, чи рекламне зображення, чи фінансові консультації, існують у формі інформації. Через те економіку називають ще й економікою знань, а результати її функціонування - продуктами знань. Існують

декілька особливостей продуктів знань, що відрізняють їх від матеріальних речей та продуктів сфери послуг, що не відносяться до нової економіки за своєю специфікою і відсутністю інформаційної складової:• продуктами знання одночасно може користуватися безмежна кількість споживачів, і при цьому, на відміну від матеріальних благ, продукт знання і його корисність не тільки не зменшуються, а навіть збільшуються. Наприклад, вплив рекламного образу не зменшується від збільшення кількості людей, що його бачать, а навіть зростає;• зникають просторові межі на шляху споживання продукту, оскіль¬ки продукт знання має тенденцію до поширення і заповнення всього наявного простору. Так, декілька користувачів у різних частинах земної кулі завдяки супутниковому зв'язку можуть одночасно використовувати одну й ту саму частину програмного забезпечення, розміщеного на певному сервері;• продукти знання завдяки новим технологіям можуть бути нескін¬ченно розмножені, що характеризує інформаційну економіку як економіку достатку, тобто людство частково звільниться від проб¬леми дефіцитності ресурсів. Це пояснюється тим, що сам продукт знання не можна відокремити від його ідеї, через те всі копії пер¬винного продукту знання мають нульову ціну, хоч і не втрачають своєї вартості. У той же час для подальшого використання ідеї в матеріальному виробництві необхідне застосування певних ресурсів;• процес виробництва продуктів знання не є чітко визначеним, і через те на прискорення чи розширення виробництва не впливає кількість початково зайнятих осіб. Наприклад, проект не стане кращим від збільшення кількості програмістів, які над ним працюють; рекламне зображення чи фінансова консультація також не потребує великої кількості виконавців [533].Під час розгляду особливостей інформаційної економіки слід також відзначити роль ІШегпеї, що поєднує світ в єдину інформаційну систему.«Глобальна інформаційна мережа Іінегпеї, - зазначав президент США І і. Клінтон у посланні до Конгресу (1997 р.),-нова перспектива світової економіки, технологія активізації життя, всесвіт знань. Переваги інформаційної революції мають стати сучасним невід'ємним правом кожної людини» (діагр. 6.3, 6.4).

Іпіегпсі визнаний рушійною силою сучасного комунікаційного та інформаційного середовища, яка забезпечує ефективне поширення технологій через кордони держав для використання в різних сферах міжнародної діяльності. Історичне значення нових технологій полягає в широкому використанні можливостей Іпіегпеї у світовому господарстві й усіх сферах суспільного життя, глобальна мережа комунікацій надає безпрецедентну можливість брати безпосередню участь в інформаційній трансформації й користуватися результатами взаємодії технологій. Іпіегп£1 впливає на зміну урядової політики й економічної конкуренції на світових ринках, користується величезним попитом, оскільки забезпе¬чує такі потреби суб'єктів економічного життя, як дешевший і легший товарний та інформаційний обміни, зменшення оборотних фондів, розширення мережі пропозиції та попиту. Але, на відміну від матеріаль¬них товарів, методи транспортування яких не змінюються, нематеріальні продукти Іпіегпеї може доставляти до споживача безпосередньо, що знижує їх собівартість і долає просторові межі. Наприклад, консультації у сфері освіти та охорони здоров'я, новини, програмне забезпечення, музика, відеорозваги, цінні папери, банківська справа та інші фінансові послуги, доступ до банків даних і консультативні послуги можуть бути цілком забезпечені через мережу Іпіегпеї. Наслідком підвищення продуктивності праці в даних галузях є значне зниження ринкових цін.

1993 1995 1997 2001

Діаграма 6.3. Число станцій Іпїегпеі у світі 1993-2001 рр. (у млн.)

Джерело: Іпіопеисз КекеагсЬ Іпс. (8ап тозе, СаНГ), 2001.

«Глобальна інформаційна мережа Іінегпеї, - зазначав президент США І і. Клінтон у посланні до Конгресу (1997 р.),-нова перспектива світової економіки, технологія активізації життя, всесвіт знань. Переваги інформаційної революції мають стати сучасним невід'ємним правом кожної людини» (діагр. 6.3, 6.4).

Феноменальний розвиток Іпіетеї у 2000-2001 рр. та пов'язаної з ним мережі Шога \Уіае ШеЬ є найсучаснішим вираженням прогресу в цій сфері. У 1990 р. налічувалося менше 1 млн. користувачіів, у 1998 р. - 147 млн. користувачів, у 2002 р. прогнозується понад 350 млн. користувачів. Таким чином, Іпіегпеї та \¥\У\У виступають інформаційною основою глобальної економіки (обсяг трансакцій, здійснених за допомогою \У\У\¥ з 0 дол. (1994 р.) до 7,5 млрд. дол. (1997 р.); до 2003 р. лише у США передбачається зростання обсягу трансакцій до 300 млрд. дол.

На основі визначених особливостей продуктів знань та способів їх поширення формулюються (К. Келлі. Нові правила для нової економіки. 1997) декілька законів, що характерні для нової економіки інформаційної ери:

• Закон зв'язку: ера окремих комп'ютерів минула, розпочалася ера міжкомп'ютерних комунікацій.

• Закон переміщення: матеріали переміщуються інформацією, маса

переміщується бітами, давні економічні динаміки - поведінкою мереж.

• Закон достатку: у традиційній економіці дорожнеча походила від нестачі. У новій економіці становище діаметрально протилежне -що більше речей, то вони цінніші.

• Закон збільшення прибутків: вартість товару зростає з кількістю його споживачів, а бурхливе зростання вартості трансформується в більшу кількість споживачів.

• Закон протилежності цін: у традиційній економіці просування в якості призводить до зростання ціни. Нині найкращі вироби дешевшають щороку [534].

Становлення інформаційної економіки потребує від суб'єктів під¬приємницької діяльності пристосовування до нових економічних умов. Зокрема, бурхливий розвиток засобів інформації обумовив загальну поінформованість споживачів щодо товарів і послуг та перехід від сімей¬ною споживання до індивідуального. Через те інформаційні послуги Мають бути більш індивідуально орієнтованими і враховувати найрізно-м,іпітніші потреби споживачів, повинна зростати якість послуг та їх оригінальність. У сфері зайнятості відбувається еволюція і трансформа¬цій професій, в основному найбільшими темпами зайнятість зростати¬ме у сфері комунікацій, керування базами даних, комп'ютерного сервісу І,І інженерії комп'ютерної техніки. Нові робочі місця характеризува-і ймуться відсутністю жорсткого робочого часу і оплачуватимуться згідно 11 її к-ягом виконаних робіт. Більшість робочих місць, створених в Європі || 1 ()92-96 роки, були з частковою зайнятістю. Поряд з цим зростає квалі-фікація працюючих. Менеджмент підприємства також зазнає певних їм ні, зокрема, більш необхідною стає індивідуалізація оцінки виконання робіт, поступово відмиратиме ієрархія влади. Виникло також поняття ■і юкалізації», коли стратегія бізнесу може бути одночасно і міжнарод-і ц чі і, і локальною. Ще однією особливістю є значне полегшення і приско¬рення взаємодії між контрагентами шляхом обміну інформацією. Інформаційна економіка набуває всеохоплюючого глобального характе-11 і її успішне функціонування в кожній країні залежить від наявності Належно розвинутої інформаційної та комунікаційної інфраструктури 11 і пі томленого вибору суспільства. Геополітичні чинники функціонування інформаційної економіки поділяють світ на інформаційно багаті (індустріально розвинуті країни) та інформаційно бідні країни (країни, що розвиваються). Розвинуті країни домінують у кожному з чотирьох основних секторів економіки знань. На них припадає понад 70% світового ринку інформаційних технологій. Провідну роль відіграють США та Канада (43,5%), хоча темпи зростання ринку в цьому регіоні найнижчі, що можна пояснити відносною насиченістю суспільства інформаційними і комунікаційними технологіями. Якщо розглянути географічний оборот 50 провідних

аудіовізуальних фірм, то побачимо, що 91% припадає на розвинуті країни, з них домінують США (37%), трохи меншою є доля європейських країн (35%) і 19% - на японські фірми (діагр. 6.5, 6.6).

134,617

Варто відзначити, що європейські країни мають високо розвинуті інформаційні і комунікаційні технології, для яких характерні значні показники як у забезпеченості суспільства новими технологіями, так і велика частка на світовому ринку інформаційних технологій. Зокре¬ма, країни Європейського Союзу посідають третє місце за обсягами експорту (57 млрд. дол.) після США (106 млрд. дол.) та Японії (100 млрд. дол.) [535].

150,824 157,412

110,86 122'468

Діаграма 6.6. Аудіовізуальний сектор. Розподіл обороту 50 провідних аудіовізуальних фірм (2000 р.)

Джерело: Європейська аудіовізуальна лабораторія. Європейські країни займають чільні позиції за кількістю мобільних телефонів на 100 осіб від чисельності населення, зокрема, лідером є Фінляндія, в якій цей показник дорівнює 50, за нею йдуть Швеція, І Іорвсгія, Данія та Італія. У п'ятірку лідерів за кількістю користувачів, що підключені до Іпіегпеї, входять три європейські країни: Фінляндія, яка очолює список, та Ісландія і Норвегія, які поступаються Сполученим Штатам, п'яте місце посідає Нова Зеландія (діагр. 6.7).

1992

1993

1994

1995

1996

Діаграма 6.5. Аудіовізуальний сектор. Оборот 50 провідних аудіовізуальних фірм 1992-1996 рр. (млн. дол.)

Джерело: Європейська аудіовізуальна лабораторія.

Діаграма 6.7. Щоденне телеспоживання на душу населення

Джерело: Доповідь про світовий зв'язок. ЮНЕСКО. 1999.

У галузі авторського права, зокрема патентування, лідерами є Японія та США (за даними на 2000 рік американський експорт у цій сфері в два рази перевищував показник Німеччини, а Японія, у свою чергу, мала обсяг експорту, що вдвічі перевищував показник США).

США посідають провідні позиції в галузях інформаційної економі¬ки, про що свідчить аналіз процесів, які відбуваються в цій країні; у секторі інформаційних технологій американські фірми є основними ви¬робниками електронних компонентів; також відбулися зміни в галузі мультимедіа, де в 1993 році кількість користувачів СО-КОМ вдома (4,5 млн. чол.) перевищила їх кількість на робочих місцях (2,5 млн. чол.); ринок персональних мікрокомп'ютерів у 1996 році зріс на 21%, що на 12% менше відповідного показника в Японії і в 3 рази більше темпів зростання європейського ринку. Сполучені Штати мають дві третини всіх станцій Іпіегпеї, у той час як сукупна доля Канади, Великої Британії, Японії, Німеччини та Австралії становить шосту частину загального обсягу. 11% американських сімей під'єднані до глобальної мережі. В аудіовізуальній сфері США мають найбільший показник телеспоживан-ня на душу населення (4 г. 29 хв.), більше половини обороту в цій галузі припадає на приватне телебачення. У сфері телекомунікацій, що включає як виробництво обладнання та інфраструктури (супутників, телефонів, корпоративних мереж і персональних радіо комунікацій), так і надання послуг, відбувалося значне зростання як на світовому рівні, так і в окремих країнах, зокрема завдяки тенденції лібералізації телекомуніка¬цій і усунення державної монополії.

США посідають перше місце в імпорті і друге після Японії в експорті телекомунікаційного обладнання (в 1995 році імпорт становив близько 17 млрд. дол., а експорт - близько 13,5 млрд.). У США, як і в інших розвинутих країнах, відбулися зміни в зайнятості, найбільше нових місць створюється в галузі нематеріального виробництва та послуг: за 1990-95 рр. кіноіндустрія створила 127 тис. робочих місць в США, що більше, ніж автомобільна, фармацевтична і готельна галузі разом. Потенціал створення нових робочих місць у секторі інформацій¬них та комунікаційних технологій пов'язаний із використанням технології, а не з її виробництвом, що відповідає природі індустріальної економіки, де основну долю прибутку компаній дає не сам винахід, а надання послуг у його використанні.

Заслуговує на увагу тенденція до зростання працюючих, що використовують засоби телекомутації, наприклад, використання засобів мобільного зв'язку представниками фірм, які займаються розширенням продажу і мають потребу часто контактувати з постійним місцем роботи, чи співробітники, які приймають заявки на прийом до лікаря: для таких робіт характерна часткова зайнятість або надомна праця. Вважається, що телекомутація заощаджує час і витрати на дорогу до роботи, засоби телекомутації є відносно недорогими і доступними, і людина може працювати в ритмі, який їй найбільше прийнятний. Противники праці без жорсткої прив'язки до робочого місця наголошують на тому, що телекомутація може спричинити подальше зростання безробіття ипаслідок використання в деяких професіях штучного інтелекту замість суспільної праці. У США

в телекомутації зайнято 7 млн. населення, Великої Британії - 1 млн., в Німеччині - 250 тис. і очікується тенденція до зростання цього показника.

Важливою тенденцією становлення інформаційної економіки в розвинутих країнах є концентрація виробництва в інформаційній сфері, яка викликана загальним процесом глобалізації економіки, включаючи транскордонні інвестиції та злиття компаній. У США, незважаючи на а і іти монопольний закон 1996 року, спрямований на розділ АТ&Т та підвищення конкуренції у сфері телекомунікацій, спостерігається і смденція до створення регіональних монополій. Найбільшими корпораціями на ринку інформаційних технологій є американські компанії ІВМ, Моїогоіа, Гінеї, Місгозоїі, азійські - КЕС, ТозпіЬа, 8ат8Ші£, Асег та європейські -Рпііірз, Зіетепз, Тпот50п,А1са1е1, Міппеї, Егісззоп, ІЧокіа, Вепсїоп та інші.

Протягом останніх років економіка США характеризувалася сприятливою динамікою макроекономічних показників, зокрема, в 1997 році ВВП зріс майже на 4%, безробіття впало до 4,6%, інфляція була нижчою за 2%, що наводилося прихильниками теорії інформаційної економіки як доказ початку якісно нового розвитку економічної системи країни. У засобах масової комунікації проголошувалося гасло: «Нова економіка прибула, ера процвітання і суспільного добробуту засяяла для Америки, а звідти і для світу. Буде безмежне зростання, і всі можливі негаразди відійдуть у минуле». Зазначається, що відбулися революційні довготривалі зміни в економічному житті суспільства, і ці показники єпершими, не дуже помітними наслідками інформаційної економіки. У той же час група провідних економістів із Массачусетського технологіч¬ного інституту на чолі з П. Кругманом заперечує думку, що набуття галуззю обробки та передачі інформації провідних позицій у сучасній економіці повинно призвести до зникнення індустріальної економіки і появи нової економіки достатку, безмежного зростання та довготрива¬лого підвищення продуктивності праці. Вони заявляють, що відбулося звичайне підвищення продуктивності праці внаслідок появи нових технологій - електроніки та Іпіегпеї. А лідируючі позиції США на світовому ринку пояснюють погіршенням ситуації в інших регіонах внаслідок фінансових криз та процесу побудови монетарного союзу в ЄС [536; 537].

Країни, що розвиваються, посідають незначну порівняно з їх населенням частку на світовому ринку основних галузей інформаційної економіки. Так, на ринку інформаційних технологій їхня частка менша за 20%. Особливостями участі цих країн у новій економіці вважається відсутність у них інформаційної революції, тобто зростання продуктив¬них сил та наукових знань не відбулося природно (еволюційно), а їхні здобутки привнесені ззовні, щоб дати можливість оминути певні етапи індустріального розвитку й одразу увійти в постіндустріальну економіч¬ну систему.

Країни, що розвиваються, за рівнем їхнього пристосування до нових економічних умов поділяються на дві групи: до першої входять країни Азійсько-Тихоокеанського регіону, що стали передовими експортерами у сфері інформаційно-комунікаційних технологій (Сінгапур, Південна Корея, Малайзія, Китай) та країни, які здійснюють активну державну політику із впровадження нових технологій у своєму суспільстві (Індія, В'єтнам, Шрі-Ланка), і деякі багаті арабські країни. Окремо слід відзначити країни з перехідною економікою, які не відносяться до тих, що розвиваються, оскільки вони мають досить високий рівень розвитку технологій та показник інформаційної освіченості населення. Другу групу становлять нерозвинуті країни з низьким показником національ¬ного доходу на душу населення та з практично відсутнім розвитком нових технологій (більшість з них не забезпечені навіть такими традицій¬ними технологіями, як телебачення чи телефонний зв'язок). Аналіз проблем та перспектив функціонування інформаційної економіки у країнах «третього світу» свідчить, що певні країни Південно-Східної Азії досягай значних успіхів у телекомунікаційній і аудіовізуальній галу¬зях, їх забезпеченість засобами телекомунікацій на душу населення від¬повідає показникам розвинутих країн. Наприклад, за даними 1997 року, 24% користувачів Індії підключені до кабельного телебачення, що дорівнює

відповідному показникові Японії і на 3% більше за показник Швейцарії. Таїланд, що в 1986 році починав практично з нуля, зараз має найвищий у світі показник забезпеченості у сфері радіокомунікації. Китай, Індія та ще кілька країн регіону запустили власні супутники [538].

У Китаї швидке зростання телекомунікаційної інфраструктури почалося в 1990 році (до 1996 року кількість телефонних ліній зросла в 10 разів (68,7 млн. ліній)). Китайський уряд розробив план на 1996-2000 рр., згідно з яким 60 млрд. дол. має бути інвестовано для досягнення в 2000 році загального показника в 100 млн. ліній. У 1997 році уряд вжив заходів для залучення іноземних фірм, що співпрацюють із національною приватною компанією СЬіпа Тсіесот, на китайський телефонний ринок. Планується, що в 2010 році буде встановлено інформаційну цифрову мережу. У другій половині 90-х років китайський ринок мікрокомп'ютерів зростав на 20-25% за рік. Кабельним телебаченням населення Китаю забезпечено на 12%.

В Індії в 1986 році було розроблено урядову програму, спрямовану на розвиток експортоорієнтованої галузі програмного забезпечення та обробки інформації. Експорт трьох провідних фірм у сфері обробки інформації в 1994 році дорівнював 351 млн. дол. Індія має високо¬кваліфіковану і дешеву робочу силу, що надає їй переваги на світовому ринку, оскільки середня місячна зарплата індійського програміста становить 225 дол., що в два рази менше за відповідний показник у Сінгапурі та в 10 разів за зарплату програміста в США. Компанія Баїа СопзиШп§ 8егуісез розробила два великі проекти комп'ютерного управління для одного з британських банків та для порту Кувейту, і про готовність співпрацювати з нею заявили чимало фірм із розвинутих країн. Також уряд надає податкові пільги іноземним компаніям, що працюють у сфері телекомунікацій та високих технологій.

У Шрі-Ланці в середині 80-х років лише кілька компаній працювали у сфері інформаційних технологій та обробки інформації. Зростання цін у цій галузі заохочує виробників, зокрема, компанія тоЬп Кеаіз Сотрійег 8СГУІСС реально є монополістом у сфері обробки інформації та програмного бізнесу, займається контролем та менеджментом інформації, що надходить від транснаціональних компаній, які, надсила¬ючи результати обробки інформації в подібні країни, заощаджують 70-75% коштів. Ринок країни є нестабільним внаслідок громадянської війни, високої залежності від посередників та жорсткої конкуренції з боку індійських та філіппінських фірм. Зараз на ринку працює 60 малих та середніх компаній з переробки інформації та програмного забезпечення; у 1998 році вони мали сукупний оборот 25 млн. дол. на рік. З метою підтримки галузі уряд розробив програму щодо модернізації систем телекомунікації країни та знизив ввізне мито на комп'ютери та програм¬не забезпечення. Серед переваг даної галузі можна назвати і дешеву робочу силу, в той же час вона є досить дефіцитною, оскільки темпи зростання виробництва перевищують приріст дипломованих фахівців.

У В'єтнамі також розроблено урядову програму розвитку інформаційних технологій, оскільки країна прагне вийти на світовий ринок саме з продукцією, що має високу додану вартість. Для цього планується використати перевагу дешевої і високопрофесійної робочої сили (стартова зарплата дорівнює 250 дол.), здійснюються проекти повернення в країну фахівців, які виїхали за кордон. Але існує декілька проблем: по-перше, держава не має достатніх коштів для інвестування в розвиток інформаційної інфраструктури; по-друге, уряд намагається контролювати потоки інформації, що виражається в обмеженнях на швидкісний телефонний зв'язок та державній монопольній власності на станції Ітегпеї [539].

Участь арабських країн в інформаційній економіці відображається такими показниками: 5 телефонних ліній, 10 телевізійних точок і 25 радіоточок на 100 чоловік населення. Також вони мають власну регіональну супутникову систему. За ступенем належності до нової економіки всі арабські країни поділяються на три групи. До першої входять багаті країни Перської затоки

(Бахрейн, Кувейт, Катар, ОАН), що розвинули цифрові мережі і практично не поступаються розвинутим країнам за основними показниками (Іпіегпеї, мобільні телефони, цифро¬ве телебачення). До другої групи (менш розвинутих країн) належать Алжир, Лівія, Марокко, Туніс, Єгипет, Йорданія, Ліван, Сирія і Саудів¬ська Аравія, які досягай значних успіхів у сфері телекомунікацій. До останньої групи потрапили найменш розвинуті країни регіону - Маври¬танія, Сомалі, Судан, Йємен, які практично не мають доступу до телеко¬мунікаційних технологій через падіння їх економічного добробуту [540].

Існують кілька концепцій щодо участі найменш розвинутих країн світу в інформаційній економіці. За однією з них - «парадигмою модернізації» стверджується, що передача нових інформаційних та комунікаційних технологій стимулюватиме розвиток найвідсталіших країн і дасть їм можливість у довгостроковому періоді наздогнати розвинуті країни. Прихильники «культурної парадигми» вважають, що поширення інформаційної економіки, хоч і сприятиме економічному піднесенню цих країн, але повністю зруйнує їх соціокультурну самобутність та ідентичність. Прибічники теорії «технологічного стрибка» вважають обидва попередні підходи застарілими і стверд¬жують, що завдяки поширенню нових технологій слаборозвинуті країни наздоженуть найбільш розвинуті вже в недалекому майбутньому. І згідно з четвертим, найбільш песимістичним підходом, через бідність, брак інвестицій, низьку комп'ютерну грамотність населення, відсутність можливості підключатись до глобальних інформаційних потоків та технічну відсталість найменш розвинуті країни будуть виключені з побудови нової економіки і не отримають можливості скористатися перевагами нових технологій обробки та передачі інформації, вони будуть практично ізольованими від світового економічного розвитку та інформаційного суспільства. Тому пропонується, щоб розвинуті країни надавали допомогу найменш розвинутим країнам у сфері освіти, професійної підготовки фахівців у галузі інформації і комунікації та в забезпеченні населенню цих країн доступу до традиційних і нових інформаційних технологій [541].

Інформаційна економіка та її політичні особливості ґрунтуються на принципово нових законах і правилах, вона почала формуватись у розвинутих країнах і приховує в собі як нові можливості, так і нові проблеми. Інформаційна економіка вирішує проблему дефіцитності ресурсів у сферах нематеріального і традиційного виробництва, оскільки па основі нових методів обробки, зберігання і поширення інформації може відбуватись їх нескінченне множення. Споживачі отримують вигоду від зниження цін, що супроводжує процес зростання якості продукції, а виробники — від дешевої мережі поширення та передачі інформаційної продукції. Інформаційній економіці властивий глобаль¬ний характер (за своєю природою вона охоплює всю планету) та віртуальність, що простежується на прикладі фондового ринку і банківських розрахунків. Найбільші вигоди від інформаційної еконо¬міки, вважають фахівці, отримають розвинуті держави, що перейшли до побудови інформаційного суспільства. У свою чергу, країни, що розвиваються, мають можливість „перестрибнути" через індустріальний період розвитку і одразу ввійти в еру інформаційної економіки. Для цього необхідна низка умов, таких, як розробка державних програм із розвитку інформаційних і комунікаційних технологій, що включають стимулю¬вання розвитку електронної та комп'ютерної промисловості, систем зв'язку, залучення іноземних інвесторів та підготовку спеціалістів у цій сфері; також необхідно об'єднати зусилля людства через мережу міжнародних організацій для недопущення інформаційної ізоляції економічно відсталих країн.

Аналіз економічного зростання найбільш розвинутих країн (Великої Британії, США, Японії, ФРН, Франції) свідчить, що ефективне викорис¬тання нових технологій стає визначальним чинником конкуренто¬спроможності і розвитку. У США інформаційні технології як частина великого номінального внутрішнього продукту (СЮР) зросла з 4,9% у 1985 році до 8,2% у 1997 р., в Індії прибуток від виробництва програмних продуктів зростав протягом останніх п'яти років щорічно на 50% (понад 60% цього прибутку отримано за рахунок експорту).

В Європі більшість урядів та корпорацій орієнтовані на розвиток своїх позицій в інформаційній сфері на глобальному ринку. Дві третини європейського ринку ІКТ розподілили Німеччина, Велика Британія, Франція та Італія. У 2000 р. майже в усіх західноєвропейських країнах сектор ІКТ збільшився на 9-12%. У секторі телекомунікацій провідні позиції займають Іспанія (19,5%), Греція, Ірландія, Португалія (18%), що перевищило загальноєвропейський показник (14,3%).

Німеччина є найбільш розвиненою європейською країною щодо впровадження і розвитку нових технологій, у певних галузях економіки вона випереджає навіть США, зокрема в апаратному забезпеченні інфраструктури, доступі до інформаційних мереж і систем, у сфері мобільного зв'язку. Німеччина здійснює ефективну політику стимулю¬вання економічної стабільності за рахунок впровадження нових технологій у сфери малого та середнього бізнесу, що відбиває торго¬вельні зв'язки між великими компаніями та їх постачальниками (традиційними для Німеччини). Фінансовий інформаційний обмін та поширення економічної інформації становлять 50% діяльності най¬більших німецьких компаній [542].

Дослідження британського інформаційного простору свідчать про прискорений розвиток інформаційної економіки: впровадження нових технологій у сферу мікро-, мезо- і макроекономіки дорівнює іншим країнам світу (США та Японія); лібералізація телекомунікацій стимулю¬вала використання і, відповідно, розвиток виробництва засобів мобіль¬ного зв'язку; англомовність Іпіегпеї сприяла широкому доступу до світової електронної комерції, концентрації інформаційного бізнесу та торговельних обмінів. Велика Британія стимулює використання таких інформаційних послуг, як електронна пошта, відсоконференції, дистанційна освіта і перекваліфікація (ЕОІІ) і випереджає Німеччину та Францію за інтенсивністю використання вкладених в інформаційну сферу капіталів.

Франція, у зв'язку з політикою франкофонії, дещо відстає від інших ( вропейських країн у розвитку інформаційного суспільства, але інформа¬ційний вплив на економічне зростання відчутний: розвиток електронної системи платежів і впровадження електронних пластикових карток; створення комп'ютерного і програмного забезпечення (концерн Міпііеі власник 6.5 млн. терміналів - надає майже 20000 різних послуг і має 14 млн. користувачів); впровадження франкомовних сайтів у наукову сферу, освіту, культуру, охорону здоров'я; поширення французьких програмних продуктів у франкофонних регіонах світу; прийняття про¬грами становлення інформаційного суспільства як складової зовнішньо¬політичної стратегії країни свідчать про поступ Франції на шляху до інформаційної економіки. За 1998-99 рр. помітне значне зростання шфраструктурної конкуренції, збільшення показників використання Іпіегпеї та європейських бізнесових каналів зв'язку, розповсюдження нових технологій у різних сферах французької економіки.

Ідеї і стратегії щодо економічного зростання і стабільності в умовах інформаційного суспільства реалізуються також у Програмі СИТРА-2005 (Фінляндія), де, попри відмінності у моделях розвитку (ринкова економіка, регіональна регульована економіка, державно-соціальна економіка), визначено головну роль приватного бізнесу в процесі переходу на якісно новий рівень розвитку Зростання інформаційного сектору економіки Фінляндії здійснюється за різними напрямами: створення невеликих компаній; об'єднання компаній у мобільні і динамічні мережі; створення об'єд-наних структур власності; розвиток корпоративних концернів.

Головними споживачами інформаційного ринку є сектори: промисловий (39%), фінансовий (7%), поліграфічний, видавничий (6%). Інформаційна індустрія пропонує нові послуги у сфері програмних продуктів для корпоративної й організаційної комунікації (80%), культурно-розважального змісту (10%), освітніх матеріалів (9%). Прогрес фінської економіки пов'язаний із розвитком виробництва телекомунікаційного обладнання, зокрема концернів ІЧокіа і Вепеґоп,

телерадіопристроїв, а також впровадження нових технологій у поліграфічну індустрію, тслерадіомовлення, інформаційний бізнес медіа, рекламні послуги [543].

Економічна та соціальна інтеграція європейських країн, концентра¬ція комунікації в Європі, спільна грошова одиниця, універсалізація чинного законодавства - основні чинники еволюційних змін в європейському регіоні. Досвід Європейського Союзу з розробки нових стратегій економічного зростання, впровадження нових технологій (з урахуванням їх соціальної прийнятності), реорганізації бізнесу, переосмислення взаємовідносин державного і приватного секторів, нових форм організації праці та інших інституційних перетворень викладений у стратегічній програмі Європейської Комісії «Європа і глобальне інформаційне суспільство: рекомендації для Європейської Ради ЄЄ» (1994 р.); програмах ЄЄ: К.ТО (Розвиток технологічних досліджень), ІМРАСТ (Інформаційні технології і ринкова політика), ЕЗРКІТ (Європейська стратегічна програма промислового розвитку і впровадження технологій), Сорегпісиз (Програма досліджень і впровадження мультимедійних систем у різні сектори економіки), Ргоіесі І8Т (програма „технології інформаційного суспільства", 2001).

Документи ЄЄ свідчать про підвищення продуктивності та ефектив¬ності комунікаційних та інформаційних підприємств малого і середнього бізнесу. Інвестиції в «інфоструктуру», нові мультимедійні технології, ви-робництво інформаційних продуктів стимулювали розвиток підприємств нових медіа (сектор виробництва і поширення інформації в цифровій формі для засобів комунікації і мереж). У 1998 році 60% таких підприємств спеціалізувалися на виробництві інформації для нових медіа, 40% мали диверсифіковану структуру. Загальний обсяг продажу в цій сфері (цифрові компакт-диски, бази даних, послуги в режимі реального часу мережі Іпіегпеї) у 1997 р. становив 500 млн. фін. марок [544].

У доповіді М.Бангеманна зазначається, що еволюційні зміни в суспільстві, прискорені новими засобами комунікації, визначають нові напрями розвитку європейського регіону, і Європа повинна скористатися шансом увійти до кола світових лідерів у сфері економіки і торгівлі на повій інформаційній основі. Запровадження інформаційної економіки дасть можливість підвищити рівень життя в країнах-членах ЄЄ, створити ринок нових продуктів і послуг, встановити здорову конкуренцію, розвинути європейські інформаційну та електронну промисловості, мобілізувати приватний капітал для подальшого економічного зростання. Для здійснення цих планів передбачається усунути політичні обмеження, монополію держави в інформаційній сфері, підтримати ринкову регуляцію інформаційного бізнесу, забезпечити вільну конкуренцію, розробити схеми інвестування, врегулювати тарифи, ввести загальні правові стандарти, які забезпечать доступ до телекомунікацій і вихід на світові ринки. За п'ять років реалізації стратегії ЄЄ щодо становлення інформаційного суспільства досягнуто значних результатів у країнах-членах ЄЄ і загалом в європейському регіоні. Зокрема, це лібералізація іслекомунікаційного сектору (приватизація 26% акцій «ОсШзспе-Геїесот» дала фінансовій скарбниці ФРН одночасний прибуток 12 млн. дол.; приватизовано також РгапсеТеїесот, ВгйлзЬТеІесот, продовжу¬ються роботи щодо лібералізації телекомунікацій в Італії, Іспанії, Греції, країнах Північної Європи, розроблено плани подібних заходів для країн, що подали заявки на членство в ЄЄ із Центрального і Східно-і иропейського регіону; проводиться соціальна орієнтація європейської спільноти на становлення інформаційного суспільства і розвиток нових форм економіки; підтримується європейська промисловість у сфері матової комунікації, яка, очікується, дасть додатково майже 1 мільйон робочих місць протягом наступних п'яти років; впроваджуються наукові розробки і розвиваються нові виробництва. ЄК ЄЄ проводить протекціоністську політику щодо розвитку інформаційної індустрії, забезпечуючи, перш за все, три головні напрями її розвитку: інвестиції в інтелектуальні та фахові ресурси, стимулювання масового викорис¬тання Гшегпеї, доступність, безпечність і мобільність Іпіегпеї-послуг. Електронний бізнес розглядається як ключова тенденція європейської інформаційної політики та економіки. Як показують результати досліджень, Європа

переживає період екстраординарного зростання інформаційної індустрії та інформаційної економіки (прогноз на 2003 рік - 215 млн. користувачів інформаційних послуг, що зумовлює вихід Європи у світові лідери електронної комерції) [545].

Особливе місце в стратегії європейської інформаційної політики займає проблема розшарування суспільства за інформаційною ознакою на регіональному і соціальному рівнях. Для її вирішення у програмі «е-Еигоре» передбачається можливість надати широкий доступ до технологій оп-ііпе, за допомогою приватного сектору підняти рівень комп'ютерної освіченості європейського населення, забезпечити фінансування і розвиток інформаційної економіки. Доступ до інфра¬структури відкриває потенціал нових технологій, зокрема Ро\уег1іпе, які є особливо важливими для інформаційного прогресу з огляду на різноманітність нових інтерактивних послуг за розумною ціною. Ставлення до ідеї інформаційного суспільства визначається усвідом¬ленням вигідності використання нових технологій у міжнародній конкуренції. Так характеризуються критерії діяльності Європейської Комісії в контексті переходу до глобального інформаційного суспільства і світового економічного зростання.

Враховуючи, що XXI століття - це доба інформаційної економіки, коли важливим і невід'ємним компонентом стабільності і зростання вважаються інформаційно-комунікаційні технології та ресурси, Україна формує перспективні стратегії прогресивного розвитку та міжнародної інтеграції за програмою становлення інформаційного суспільства. Важливою передумовою реформування та інформатизації економічної сфери України є значні інформаційні ресурси держави, інтелектуальний потенціал, можливості технологічного розвитку інформаційної індустрії. Разом з тим, Україну, як і інші країни з перехідною економікою, на шляху до інформаційного суспільства характеризує недостатній рівень розвитку інфоінфраструктури, недосконалість національного законодавства, низький рівень споживання інформаційних послуг, недостатні інвестиції її інформаційний сектор національної економіки. Тому для розвитку інформаційної економіки в Україні необхідно вирішити стратегічні ілидання: створити умови для вільного суспільного доступу до інформа-ЦІЙних ресурсів; вдосконалити засоби і мережі телекомунікацій; впровадити використання сучасних інформаційних і комунікаційних технологій в економічній сфері [546].

Дослідження національного та світового господарства, нових мето-1ІИ економіки і стану ринків показують, що інформаційні тенденції стали пріоритетними і прогресивно зростають. Уряди, транснаціональні корпорації, національні виробництва і фірми виявляють важливе розуміння ролі нових технологій у глобальних економічних процесах і кочуть вкладати кошти в інформаційну економіку. Зміна пріоритетів, збільшення кількості компаній, що ефективно використовують нові і ех пології, не лише зміцнюють позиції в інформаційному суспільстві, а її посилюють можливості країн у глобальному ринку.

Проблемою ефективності переходу до інформаційної економіки є неоднаковий рівень економічного розвитку європейських країн, політичні концепції захисту національних інтересів, повільне усвідом-Иення лідерами традиційного бізнесу нових переваг і перспектив економічного розвитку. Однак феномен глобальної інформатизації Світової економіки ефективно стимулює прогресивний розвиток і мпрішально впливає на соціально-економічну стабільність європей¬ського регіону.

Трирівневий аналіз складових процесів еволюції інформаційної політики засвідчує пріоритетність впливу економічного чинника, який власне і обумовлює ступінь адекватності кожної системи до реалій нинішнього розвитку6.3. Інституційні засади міжнародного інформаційного поля

Взаємозалежність сучасного універсалізованого та інтегрованого світу призводить до необхідності забезпечення його інформаційної єдності і транскордонного переміщення зростаючих потоків інформації. Тому в інформаційну епоху закономірно зростає значення політики правового регулювання міжнародного обміну інформацією, яка є могутнім інститутом формування громадської думки і впливає через нього на зовнішню і внутрішню політику держав.

Аргументи, якими обґрунтовують необхідність політики регулюван¬ня глобального інформаційного середовища та встановлення етичних принципів обміну інформацією, у науковій літературі (М. Дженіс, Р. Кей, Е. Бредлі, Ж. Тускоз, Д. Гом'єн, Д. Харріс, Л. Зваак, Д. Делгадо, Т. Хеллак, Р. Гольсінгер, С. Голдберг, І. Лукашук, Є. Єрмішина, Ю. Колосов, М. Рассолов, В. Копилов, В. Денисов, В. Буткевич, В. Євінтов, В. Шаповал та ін. ) поділяють на дві групи: 1) права людини в інформаційному суспільстві виступають ознакою демократичності міжнародних відносин; свобода слова визнається засобом з'ясування істини, способом розвитку фундаментальних інформаційних ресурсів та використанням їх як спільної спадщини цивілізації; 2) захист прав людини в глобальному інформаційному середовищі не вважається абсолютним; певні висловлювання та ідеї можуть зашкодити суспільним інтересам; національний суверенітет не виступає гарантією захисту від інформацій¬них впливів [547-556].

Міжнародні відносини в галузі інформації підпадають під регуля¬тивну дію загальновизнаних принципів міжнародного права, які конкретизовані в багатьох міжнародних документах, що мають різну юридичну силу. Крім того, є чинними міжнародно-правові документи, що регулюють різні аспекти міжнародного обміну інформацією та функціонування інформаційних мереж і систем комунікацій -Міжнародна конвенція про використання радіомовлення в інтересах миру (1936 р.); Угода про міжнародний обмін візуальними і звуковими матеріалами освітнього, наукового і культурного характеру (1948 р.); Угода про ввезення матеріалів просвітницького, наукового і культурного характеру (1950 р.); Конвенція про міжнародний обмін виданнями (1958 р.); Конвенція про обмін офіційними виданнями і урядовими документами між державами (1958 р.); Регламент радіозв'язку Міжнародного союзу електрозв'язку (1979 р.); Міжнародна конвенція і-нсктрозв'язку (редакція 1982 р.), а також міжнародні конвенції у сфері права інтелектуальної власності.

Питання використання і передачі інформації регламентовані також V міжнародних документах, що мають рекомендаційну силу, таких, як Декларація ЮНЕСКО про принципи супутникового зв'язку (1972 р.); І е іьсінський Заключний акт (1975 р.); Принципи прямого телевізійного мовлення (1982 р.); Резолюція Генеральної Асамблеї ООН 50/31 про інформацію на службі людству (1996 р.) та інші. Права людини на інформацію проголошуються і регулюються також Загальною деклара¬ції ю прав людини (1948 р.); Міжнародним пактом про громадянські і політичні права (1966 р.), Європейською (1950 р.) і Американською (1969 р.) конвенціями про права людини, національними законо-і.іінтвами [557].

Переконливі свідоцтва стану і тенденцій розвитку інформаційного права дають документи, які розробляються на міжнародному рівні для ні і лновлення уніфікованого підходу до регулювання міжнародних інформаційних відносин. У компромісах, відображених у цих документах, виявляються домінуючі глобальні тенденції до уніфікації норм і принципів інформаційного права, вдосконалення внутрішніх (ержавних правових актів, положення яких поки ще відрізняються від міжнародних стандартів.

Оскільки інформація виступає товаром, до неї відносяться не тільки ПКІ міжнародно-правові акти, як Конвенція ООН про договори міжнарод¬ної купівлі-продажу (1980 р.), а й документи, що набули останнім часом МІЖ народного авторитету. Ці документи суть неформальні кодифікації, ІКІ (дійснюються з метою виявлення найбільш адекватних і юридично и н коналих міжнародних

правил, внаслідок чого вони широко застосо-іуються у практиці міжнародних відносин. До них належать, передусім, 111 її 11 типи міжнародних комерційних контрактів Міжнародного інституту уніфікації приватного права (УНІДРУА), розроблені Комісією з і нропейського договірного права, Звід положень „Європейське договірне Право" і Кодекс інформаційного права Європи «Іпгогі§Ьі8» [558].

На міжнародні інформаційні обміни розповсюджують свою дію всі і.п .ті.пі імперативні принципи міжнародного права, які доповнюються рядом спеціальних принципів: правом держав на здійснення або санкціонування здійснення транскордонного телерадіомовлення; зобов'язання держав припиняти і попереджати поширення ідей, заборонених міжнародним співтовариством; зобов'язання держав забезпечувати вільний доступ громадськості до джерел інформації (за винятком обмеженого доступу за національним законодавством); право держав припиняти поширення ідей, які становлять загрозу державній безпеці, громадському порядку, моральному здоров'ю націй; право держав розвивати свої інформаційні інфраструктури для досягнення політичних, економічних та культурних цілей; зобов'язання припиняти і попереджати використання засобів інформації для ворожої пропаганди і втручання у внутрішні справи держав.

Спеціалісти різних країн прогнозують радикальні зміни в галузі міжнародно-правового регулювання інформаційних обмінів та комунікації внаслідок формування єдиної світової комунікаційної системи, тобто глобального «інформаційного поля», що потребує адекватних міжнародно-правових рішень.

Міжнародна інформаційна діяльність - одна із форм здійснення міжнародних відносин, і тому вона підпадає під дію охоронних норм міжнародного права, норм про відповідальність держав за дії (або бездіяльність), що порушують свої міжнародні зобов'язання.

Система міжнародних інформаційних відносин досить специфічна, порушення міжнародних зобов'язань тут не має яскраво вираженого характеру, як в інших галузях міжнародного права, за винятком порушення технічних міжнародних стандартів, наприклад, Регламенту радіозв'язку МСЕ (1979р.), тому відповідальність за міжнародну інформаційну діяльність виступає як політична вимога виконувати певні міжнародні зобов'язання. Міжнародні угоди в галузі інформації і комунікації так чи інакше накладають на держави відповідальність за використання прав і свобод у сфері інформації. Розширення інформацій¬них зв'язків між державами, поглиблення розуміння свободи інформації передбачають відповідальне ставлення держав до міжнародного обігу інформації в умовах глобалізації.

Розвиток техніки в галузі інформації і комунікацій швидко еволюціонує, і міжнародне право не завжди може врахувати всі право¬мірні та протиправні аспекти використання кожного нового засобу збирання, передачі, обробки і поширення інформації. Згідно зі статтями З і 4 Міжнародної конвенції про використання радіомовлення в інтересах миру (1936 р.), держава відповідає за достовірність відомостей, що передаються з її території, і зобов'язана виправити недостовірну інформацію; стаття 10 Конвенції підкреслює, що держава також відповідає перед світовою спільнотою за інформаційну діяльність неурядових і приватних організацій країни. Конвенція 1936 р. обумовлює визначення критеріїв відповідальності держав, однак на 1985 р. її підписали лише 29 країн, і вона не набула чинності.

Держава відповідає в рамках своєї юрисдикції за забезпечення прав ц юдини на інформацію і свободу слова в обсязі, визначеному в міжнарод-ініх документах, насамперед, у Міжнародних пактах про права людини 1966р., де йдеться про охорону приватного життя людини від втручання, про права і обов'язки людини у сфері інформації, про виправдані обмеження свободи інформації, якщо вони встановлені в законодавчому порядку. У регіональних документах є аналогічні положення про права людини в галузі інформації. Так, стаття 10 Європейської конвенції про прана

людини 1950 р. проголошує „право людини на вільне висловлення думок, на одержання і поширення інформації та ідей без втручання державної влади і незалежно від державних кордонів".

Відповідно до статті 19 Загальної декларації про права людини, в чий зазначається, що «.. .кожна людина має право на свободу переконань і па вільне вираження їх, це право включає свободу безперешкодно дотримуватися своїх переконань і свободу шукати, отримувати і розповсюджувати інформацію та ідеї будь-якими засобами незалежно під державних кордонів», були прийняті п'ять регіональних документів: Іііпдхукська декларація про сприяння розвитку незалежних і плюраліс-іичпих африканських мас-медіа (1991 р.), Алма-Атинська декларація про сприяння розвитку незалежних плюралістичних засобів інформації и Азії (1992 р.), Сант'язька декларація про розвиток засобів масової інформації в Латинській Америці і Карибському басейні (1994 р.), ( офійська декларація про підтримку незалежних і плюралістичних ІШ обів інформації у Центральній та Східній Європі (1997 р.) [559].

І Іауково-технічний прогрес у галузі засобів інформації і комунікації І і ввить нові проблеми, пов'язані із забезпеченням і поглибленням прав ЛЮДИНИ. Це торкається таких питань, як збирання і накопичення інформації про особу та її діяльність, участь людини у використанні досягнень науково-технічного прогресу в сфері інформації, форми і методи використання індивідуальних засобів збирання і передачі інформації тощо. Ці проблеми визначаються не тільки впливом масової інформації на обсяг прав людини, а й співвідношенням прав людини і розвитком цифрової інформації (банки даних, персональні засоби інформації та ін.). З розвитком інформаційно-комунікаційних технологій розвивалася і концепція прав людини в галузі інформації, зокрема, в середині 70-х років у рамках ООН була розроблена концепція «права людини на комунікацію».

Міжнародний обмін інформацією тісно пов'язаний із розвитком світової економіки. Природно, що концепція нового міжнародного інформаційного порядку виникла як один з аспектів концепції нового міжнародного економічного порядку. Враховуючи значення інформації для прогресу цивілізації, країни, що розвиваються, запропонували кваліфікувати інформацію як «соціальне благо» і «міжнародний ресурс». На VI Конференції глав держав та урядів країн Руху неприєднання (Гавана, 1979 р.) було прийнято резолюцію про принципи нового між¬народного інформаційного порядку, в якій зазначалося, що інформація повинна сприяти розвитку міжнародної співпраці на рівноправній основі, взаєморозумінню між народами, миру, безпеці, розвитку демократичних відносин між народами [560].

Політична оцінка ролі, яку інформація відіграє у світовому розвиткові, обумовила і нову оцінку інформаційних ресурсів як чинника цивілізаційного розвитку Такі процеси, як формування міжнародних банків даних, розгортання широкої мережі обміну науково-технічною інформацією створюють умови для широкого міжнародного спів¬робітництва в цій галузі. Однією з основних проблем міжнародної співпраці у сфері інформації і комунікації є концентрація засобів для передачі, обробки і накопичення інформації під контролем приватних корпорацій. Зокрема, транснаціональні корпорації США контролюють переважну частину світового ринку комп'ютерної техніки, тобто 56% виробництва комп'ютерів і 80% програмного забезпечення та банків даних усього світу. У той же час частка країн, що розвиваються, у світових витратах на інформатизацію становить лише 5% і з роками зменшується.

Концентрація комунікаційних та інформаційних виробництв і послуг в одній державі є серйозною загрозою для незалежності інших держав і для здійснення їх суверенних прав. Зазначені явища і тенденції обумовлюють необхідність врегулювання міжнародного обміну інформацією і

глобального доступу до банків даних, розробку загальних міжнародних принципів доступу до спільного інформаційного надбання.

Розвиток глобальної інфоінфраструктури, створення світового кіберпростору потребують нового погляду на правове регулювання обміну інформацією. У рамках міжнародних організацій ЮНЕСКО/РЄ/ ЄС здійснювалися дослідження розвитку інформаційної цивілізації, реалізувалися проекти за програмою „Комунікація, інформація, інформатика і телематика". Мета програмної діяльності міжнародних організацій у галузі комунікації полягає у сприянні вільному розповсюдженню ідей словесним або образним шляхом на основі як традиційних, так і нових комунікаційних технологій, забезпеченні доступу до інформації в глобальних комп'ютерних мережах, в розвитку потенціалу у сфері комунікації та виробництва інформаційних продуктів і послуг, побудові інформаційного суспільства у XXI столітті.

ЮНЕСКО/РЄ/ЄС ініціювали розгляд проблем кіберпростору і правового регулювання міжнародних і регіональних інформаційних потоків. Встановлення міжнародних правових рамок кіберпростору, безперечно, є довгостроковим процесом, який передбачає здійснення міжнародним співтовариством колективних зусиль для досягнення угоди в особливо чутливій сфері, де відзначаються численні розходження в інтересах, концепціях і практиці. Для цього процесу основоположне значення мають права користувачів і загальний доступ до інформації. Важливо також зміцнити основні цінності, такі, як вільне вираження поглядів, повага до суспільного надбання і захист приватного життя з метою сприяння демократії на всіх рівнях.

Під егідою ЮНЕСКО/РЄ/ЄС розпочався проект «Іпїо-гі§Ьіз» (1997 р.) - створення кодексу інформаційного права. Брати участь у ньому проекті було запропоновано багатьом відомим юристам, зацікавленим міжнародним організаціям (МСЕ, ОЕСР, ВОІВ, Європейському Суду з прав людини та Міжнародному Суду) [561].

Основні етичні і правові питання кіберпростору, що розглядалися міжнародним співтовариством, включають складні і взаємозалежніпроблеми, пов'язані зі свободою слова, вільним поширенням інформації і правом на інформацію. Загальні напрями роботи для встановлення міжнародних рамок кіберпростору торкаються питань суверенітету, юрисдикції і міжнародної співпраці; справедливості та демократії; віль¬ного вираження поглядів і гідності; конфіденційності і шифрування інформації; охорони інтелектуальної власності, баз даних, доступу до інформації та її доброчесного використання; безпеки, моральних прин¬ципів і проблем насильства, зокрема захисту неповнолітніх; електрон¬ної торгівлі і транскордонного обміну даними; трудового права в Іпіегпеї.

Встановлення правового регулювання кіберпростору, зазначається в документах, - довготривалий процес, бо відкриття нових можливостей зумовлює нові правові вимоги та зобов'язання (наприклад, прецеденти: Декларація про захист генома людини (1997 р.), Акт про охорону підводної культурної спадщини (1997 р.), Декларація про спільну інформаційну спадщину людства (1996 р.)). Міжнародний акт про правове регулювання кіберпростору може бути прийнятий у формі конвенції зобов'язального характеру або декларації, яка в рамках прогресивного розвитку міжнародного права визнається юридично зобов'язальною, як наприклад, у випадку Загальної декларації прав людини. У преамбулі документа необхідно зазначити мету і загально¬визнані принципи, такі, як свобода слова, право на інформацію, право на охорону приватного життя і нові принципи та норми, які потребують визначення і міжнародного визнання. Встановлення міжнародних право¬вих рамок кіберпростору визнається ЮНЕСКО/ РЄ/ЄС як важливе і першочергове завдання міжнародних організацій для сприяння про¬гресивному розвиткові міжнародного права в межах їх компетенції [562].

Генеральна конференція ЮНЕСКО (1996 р.) прийняла резолюцію про необхідність встановлення правових рамок кіберпростору на між¬народному рівні шляхом розробки освітніх, наукових, культурних принци¬пів і норм, зокрема, правових аспектів міжнародних інформаційних відносин у кіберпросторі. На зустрічі експертів із правового регулювання кіберпростору (Монако, 1998 р.) розглядалися проблеми міжнародного співробітництва і європейської політики щодо принципів регулювання кіберпростору. У робочому документі та заключних рекомендаціях узагальнено попередній досвід міжнародного виміру інформаційного суспільства, визначено стратегії міжнародного співробітництва в цій сфері.

Головний аспект проблеми стосувався розробки міжнародного правового документу для кіберпростору і розглядався через призму вирішення таких питань:

- Яку конкретну роль повинна відігравати ЮНЕСКО у створенні міжнародних угод із регулювання кіберпростору?

- Як може ЮНЕСКО захищати права людини і фундаментальні свободи в кіберпросторі у сфері освіти, науки і культури?

Необхідно зазначити, що проблема формування інформаційного простору ще чекає свого розв'язання: кіберпростір виступає як нове середовище глобально-мережевої мультикультурної і багатомовної інформації, сфери, що постійно змінюється за визначеними можливос¬тями. Кіберпростір торкається питань кордонів, які він перетинає, державних законів, яким він суперечить.

Як новий головний ресурс цивілізації інформація потребує створен¬ня нових правових термінів і визначень. Це не є новим для історії законо¬давства, проте, порівняно з іншими принципами міжнародного права, праву на інформацію і комунікацію було приділено недостатню увагу з боку міжнародного співтовариства. Безпрецедентне зростання обсягу інформації і комунікаційних технологій зумовлює потребу в дослід¬женнях та консолідації традиційних правових концепцій і цінностей, у розробці нових засобів регулювання міжнародних інформаційних відносин. Фахівці в галузі міжнародного права визнають, що революція в Іпіегпеї, становлення інформаційного суспільства повинні супровод¬жуватися революцією законодавства в широкому розумінні цього слова.

Міжнародний досвід виявляє неадекватні моменти в існуючому національному законодавстві та інших національних документах стосовно нових реалій кіберпростору, що обумовлюють комплексні питання для міжнародного права, суперечності між країнами зі значними змінами їхньої юрисдикції і поза нею. Ці мультиюрисдикційні проблеми можуть стати джерелом міжнародного конфлікту або суперечностей, якщо вони завчасно не будуть узгоджені відповідним чином. З настанням електронної ери і використанням Іпіегпеї зростає потреба в міжнародних законах для кіберпростору, що уможливило б новим реаліям втілитися у змістовну і координовану форму.

Ідея встановлення правових рамок для кіберпростору викликала стурбованість деяких країн щодо можливої превентивної абообмежувальної природи запропонованого акта. Вважається, що цей правовий акт повинен бути міжнародним, етичним і гнучким.

Встановлення правової бази кіберпростору спрямоване на досяг¬нення консенсусу в новій сфері, яка характеризується багатьма інтересами, ідеями і практикою, що перетинаються між собою. Вимоги громадянського суспільства, урядів та міжнародних організацій, які виражено під час дискусій у рамках міжнародних та регіональних організацій, знайшли втілення у принципах універсального доступу до інформації і знань, поваги до прав користувачів. В інформаційну епоху

захист суспільних інтересів повинен бути гарантований як фундамен¬тальна цінність, спрямована на захист демократії на всіх рівнях суспільства, і попереджати небезпеку економічного та комерційного характеру.

Такий підхід є базовим для електронної комерції, яка регулюється чинними міжнародними принципами, поширеними на кіберпростір. Електронні комерційні закони вже стали необхідною регіональною, національною або міжнародною реальністю. Діяльність міжнародних організацій щодо створення міжнародного правового акта для кібер¬простору повинна переконати, що це середовище матиме більший рівень безпеки, відповідальності і взаємозалежності для майбутніх поколінь.

Дискусія в рамках ЮНЕСКО/РЄ/ЄС щодо правової основи для кіберпростору розширила тематику дебатів відповідно до стратегії розвитку. На початковій стадії дискусії було вирішено залучити фахівців із питань права та лінгвістики, представників відповідних органів, які б запропонували основоположні принципи для міжнародного кібер¬простору [563].

Беручи до уваги комплексність та різноманітність правових, етичних та соціальних питань, що обумовлюються глобальною інформаційною інфраструктурою і становленням інформаційного суспільства, 186 країн-членів ЮНЕСКО визнали необхідність створення міжнародного права для кіберпростору як питання термінового, і звернулися до Генерального директора з метою визначення освітніх та наукових напрямів. Вони визнали, що міжнародні організації повинні оголосити стратегію розроб¬ки нормативних документів у цій сфері із зобов'язанням здійснювати експертний аналіз відповідних аспектів. Такими визначені, зокрема, унікальна природа Іпіегпеї, прозорість регулювання, комерційне законодавство для Іпіегпеї, лібералізація, приватизація та конкурс І

ліцензування і встановлення технічних стандартів, регулювання ЦІН, універсальність послуг, багатомовність програмного забезпеченні дистанційна освіта, інтелектуальна власність, податкова ПОЛІТИК*, цифровий підпис, захист конфіденційності, комп'ютери! ЗЛОЧИНИ відповідальність провайдерів, захист прав споживачів.

Накреслення міжнародних напрямків, що стосуються кіберпростору, - це довготермінове транскордонне зобов'язання, яке потребу» колективних зусиль з боку міжнародного співтовариства для досягнення угоди в інформаційній сфері, позначеній численними розбіЖНОСТКМИ правової теорії і практики. Права користувачів, захист багатомонноі освіти та універсальний доступ до інформації є фундамсп галІ.І і ИММ ДЛЯ цього процесу. Основні цінності, такі, як свобода самовираження. ІОХИІ І приватного життя та повага до громадського надбання, також мани і набути всебічного поширення й утвердження, щоб захищати демократій на всіх рівнях суспільства. Доступ до інформації збільшу учКТІ громадянського суспільства у виробленні рішень міжнародноп співтовариства на локальному та національному рівнях і МОЖС буті використаний для відвернення або мінімізації людських та прир0ДНИ> катастроф. Потік інформації в обох напрямках може сприяти ДСМОХрі І И зації регулювання міжнародних відносин.

Учасники зустрічі звернулися до Секретаріату ІОНІ < КО пропозицією організувати регіональні та міжнародні зустрічі ЄЮ пертії з метою роз'яснення політичних пріоритетів нових міжнароднії» документів. ЮНЕСКО/РЄ/ЄС провели експертні дослідження за у ч.н | н визнаних фахівців та інституцій на основі незалежної думки. ТЯХИК чином, етичні та правові аспекти впровадження міжнародного ак ГІ Іф< кіберпростір і формування нових спеціальних правових принципи ЩІ1 кіберпростору будуть вивчатися і обговорюватися визнаними експертіМі з міжнародного права країн-членів ЮНЕСКО (від науковців міжнародних організацій до зацікавлених структур, включаючі приватний сектор), відтак відбудеться і обмін думками з імплемеїмаїп в національні

законодавства міжнародних принципів у сфері інформя цінного суспільства та кіберпростору [564].

У контексті Декади Міжнародного Права (1989-1999 рр І відзначення 50-ї річниці Декларації прав людини зустріч забеніечил унікальну можливість прояснення міжнародних напрямків і дискусійних питань із метою розробки етичної та правової основи для кіберпростору. Головна мета - досягнення консенсусу з правових принципів та головних напрямів досліджень, зокрема таких:

1) міжнародні виміри права в кіберпросторі;

2) гарантії багатомовності та універсальний доступ до кіберпростору.

Зустріч головним чином торкалася етичних та правових питань між-

народного кіберпростору, особливо прав людини та фундаментальних

свобод, а саме:

• правомірний законодавчий прецедент у відкритому кіберпросторі;

• збереження культурного та мовного розмаїття в кіберпросторі через захист багатомовності;

• демократія в електронну епоху та універсальний доступ до кіберпростору;

• свобода вираження, чутливості та інтегрованості кіберпростору;

• захист приватного життя та прав людини в електронну епоху;

• захист конфіденційності через відповідну політику в кібер¬просторі;

• придатність законодавства про інтелектуальну власність до глобальної інформаційної інфраструктури;

• забезпечення охорони і моральності в кіберпросторі (жорстокість, непристойність, порнографія взагалі та дитяча порнографія зокрема);

• злочинність та запобігання їй у кіберпросторі;

• електронна комерція;

• трудове законодавство в кіберпросторі.

У зв'язку з цим підготовка міжнародних документів із питань регулювання кіберпростору для роз'яснення міжнародних етичних вимірів права кіберпростору і декларація освітніх, наукових та культур¬них напрямів мають стати основою для рекомендацій, резолюцій та конвенцій міжнародної компетенції.

Підкреслюючи, що право на комунікацію і право на участь в інформаційному суспільстві втілюють у собі право кожної людини на доступ до нового середовища кіберпростору, експерти схвалили ряд новаторських принципів кіберпростору, які стосуються загальних інформаційних послуг, культурного розмаїття та багатомовності, етики, освіти, свободи вираження, недоторканності приватного життя, крипто¬графічних матеріалів, доступу до джерел інформації, підготовки спеціалістів для діяльності в Іпіегпеї.

Так, принцип освіти проголошує, що „всі мають право на безкоштовну освіту, щоб працювати в кіберпросторі. Необхідно здійснювати спеціальні ініціативи з метою просвіти батьків, дітей, учителів та інших користувачів Іпіегпеї у питаннях їх участі в кіберпросторі та максимально ефективного використання можливостей нових засобів інформації"; принцип доступу до інформації проголошує, що „державні організації повинні нести фактичну відповідальність за доступ громадськості до інформації в Іпіегпеї та забезпечувати точність та своєчасність інформації"; принцип охорони інтелектуальної власності обумовлює, що „в інтересах громадськості та авторів у кіберпросторі необхідно зберегти традиційний баланс між правами авторів та обмеженнями цих прав, включаючи вільне використання ідей, викладених в опублікованих працях. Держави повинні охороняти та збагачувати суспільне надбання в кіберпросторі" [565].

Підкреслюючи важливість популяризації цих принципів, експерти рекомендували вжити практичні заходи під час підготовки універсальних стичних і правових рамок для кіберпростору. Зокрема, це дослідження щодо застосування до кіберпростору кожної статті Загальної декларації прав людини; реального визначення значущості та наслідків нових технологій, вивчення конкретних обмежень для доступу; дослідження фактичних економічних втрат від піратства в Іпіегпеї; дослідження питань юрисдикції та конфліктів права і сприяння гармонізації внутрішніх законодавств, щоб, використовуючи міжнародні важелі, сприяти формуванню розумної політики.

Згідно з Резолюцією 36/29С, Міжнародний акт про кіберпростір був винесений на обговорення 30-ї сесії Генеральної Конференції ІОНЕСКО у 1999 році, останньому році Декади ООН з міжнародного права. Висновки, що були зроблені в результаті дискусії, підкреслюють важливість ролі ЮНЕСКО у встановленні правових основ для кіберпростору шляхом проведення форуму або дебатів із законодавчих питань, становлення інформаційного суспільства і були зафіксовані в публікації ЮНЕСКО під назвою „Міжнародні виміри кіберпростору" (2000 р.) [566]. На початку третього тисячоліття ЮНЕСКО/РЄ/ЄС намагаються забезпечити процес становлення інформаційного суспільства, дотримуючись ідей і принципів міжнародного співробітництва, щоб електронна комунікація не була інструментом вигоди, сили, жорстокості та несправедливості інформаційно багатих країн і спільнот щодо інформаційно незахищених верств суспільства. Міжнародне спів¬товариство має забезпечити шлях для універсального доступу до знань та інформації незалежно від раси, статі або релігійних вірувань, допомагаючи зберігати та захищати права людини і фундаментальні свободи в галузі культури, науки та освіти протягом усього життя. Якщо не розв'язати цих проблем, глобальний кіберпростір буде спрямований тільки на транскордонну електронну комерцію, а не на соціальні, інтелектуальні та культурні інтереси цивілізації.

Ці проблеми можуть бути вирішені тільки у міжнародному масштабі за допомогою політичної волі та міжнародного права, які є етично вмотивованими більшою мірою, ніж тактичні позиції або технічна інтервенція. Проблеми та виклики нової ери повинні забезпечуватися міжнародною довірою та глобальними ресурсами. Важливість проблеми правового регулювання може проявитися протягом довготривалого періоду, однак реальність є транснаціональною і обумовлює міжнародне співробітництво в інформаційній сфері.

Дискусії щодо правового регулювання кіберпростору викликають неоднозначну реакцію держав, спеціалістів та користувачів глобальної комп'ютерної мережі. Досить згадати Хартію спільноти Іпіегпеї, в якій проголошуються свобода кіберпростору від будь-якого правового регулювання і вільний обіг інформації, а також принципи моральних зобов'язань користувачів і виробників інформаційних послуг та продуктів (кодекси поведінки в Іпіегпеї) [567].

Та все ж ІШегпеІ як система міжнародної комунікації досяг такого рівня розвитку і впливу на міжнародне співтовариство, який потребує міжнародного втручання у вигляді застосування принципів і норм для регулювання інформаційної діяльності в кіберпросторі. У рамках РЄ/ ЮНЕСКО (1997-2000 рр.) були проведені міжнародні конгреси з етичних, правових і соціальних проблем кіберпростору, які визначили підходи міжнародного співтовариства до встановлення принципів правового регулювання та етичних кодексів мережі Ііиегпеї.

Конгреси ЮНЕСКО з інфоетики розширюють рамки міжнародно дискусії, об'єднуючи представників максимальної кількості крамі І різними економічними, політичними, технологічними, культурними ГІ соціальними умовами, сприяють виробленню узгоджених ріпнім. ГІ спеціальних документів у рамках ЮНЕСКО з проблеми праноиоп регулювання кіберпростору.

Перший міжнародний конгрес РЄ/ЮНЕСКО з стичних, правових соціальних проблем кіберпростору «Інфоетика - 97», що відбувся і Монте-Карло (Монако) 10-12 травня 1997 року, був іпінійомаїші національними комісіями ЮНЕСКО Данії, Франції, Німеччини представниками політичних, наукових та ділових кіл з 54 країн < ні і \ спрямований на обговорення актуальних питань міжнародник співробітництва за такими темами:

1) доступ до цифрової інформації (створення системи етичний норі щодо забезпечення доступу до джерел інформації в кіберпрос ГООІ)

2) охорона цифрової інформації та носіїв інформації (розробка < ІЦІІІИ концепції законодавчої бази щодо архівації та збереженії цифрової інформації);

3) підготовка міжнародної спільности до впровадження ІДЄ0Л0І 1 інформаційного суспільства.

У дискусії з обговорюваних питань правового регуЛЮІІНИ кіберпростору виступили: представник Європейського космічної о аіемі сіва МаріноСаксіда, професор інформатики Гамбурзького уиінерси ісг (ФРН) Клаус Брунштейн, генеральний директор Регіонального ІНОТИТуї інформатики і телекомунікацій ІК.8ІТ (Туніс) К.-Б. Солтапі, ГфОДЮі1 Австралійської радіомовної служби «АВА» Карен Коомен, які оХАрАМ РЄ ризу вали вплив нових технологій на розвиток цивілізації, проаі іал і іу инл можливості міжнародних організацій у розробці законодавчих акі ін цл регулювання кіберпростору, визначили провідну роль ЮНЕСКО цл забезпечення міжнародного співробітництва з етичних, правових і Соціальних проблем цифрової інформації [568].

Так, М.Саксіда, відзначивши історичні передумови ПОЯВИ і еволюції цифрових технологій, етапи становлення глобальної інфоінфрі І іруктури та формування постіндустріального суспільства, вказав н Негативні наслідки вільного доступу та обігу інформації: а) порушенії бс піски конфіденційних даних; б) несанкціоноване втручання у припаї п життя; в) поширення небажаної інформації, забороненої міжнародним співтовариством. На думку М. Саксіди, „під свободою інформації треба розуміти свободу чи право будь-якої особи, організації, держави оприлюднювати в будь-який спосіб свої ідеї, погляди, переконання, інформувати інших, а також вільно шукати необхідну інформацію, що поширюється незалежно від кордонів". У той же час невід'ємною умовою свободи інформації є відповідальність особи, організації, держави за негативні наслідки інформаційної діяльності, зокрема, розгляди за позовами у міжнародних судах із прав людини, пересліду¬вання в судовому порядку за дифамацію чи кримінальні злочини в інформаційній сфері.

М.Саксіда торкнувся таких проблем, як застосування авторського права в кіберпросторі, охорона конфіденційності даних електронного бізнесу, інформаційна безпека в мережі Іпіегпеї, етика

цифрових технологій, зазначивши, що: „Поширення цифрової інформації в глобальній мережі Іпіегпеї не знає кордонів. Коли ми говоримо про етику та її застосування, то розуміємо під цим регулювання змісту інформації та контроль за її поширенням у мережі, що безпосередньо впливає на принципи свободи слова та ідей. Але виникає парадокс: як установити правила для трьох головних гравців: 1) власників інформаційних мереж; 2) власників інформаційних продуктів; 3) власників інформаційних послуг, щоб не пропустити неетичну інформацію. Як контролювати тих, хто контролює сам? Хто має владу над урядами?" Тому проблема узгодження та застосування етичних норм при класифікації змісту цифрової інформації може виявитись юридичною та суспільною колізією. Отже, міжнародне співтовариство, зважаючи на протистояння різних груп власників, стоїть перед спокусою комерційного гасла „Відповідальність - власникам" незалежно від національних інтересів і національних кордонів» [569].

К. Брунштейн звернув увагу представників урядів та фахівців на проблему захисту інформації в кіберпросторі, підкресливши, що в інформаційному суспільстві індивідууми, організації, підприємства та урядові структури стануть більш вразливими щодо безпеки діяльності, а традиційні правові норми потребуватимуть адаптації до іншої системи цінностей.

У своїх виступах М.Саксіда, К.Брунштейн, К.Коомсн, К.-Б. Солтані закликали країни-учасниці визнати ЮНЕСКО головною міжнародною організацією, відповідальною за розробку міжнародно-правових амін щодо кіберпростору.

Після тривалих дебатів, які засвідчили політичну заангажовапіс 11, країн із перехідною економікою та країн, що розвиваються, у досі у і" до нових технологій, за кожним напрямком були розроблені пропозиції щодо регулювання та саморегулювання кіберпростору, які включали: За першим напрямком -

а) заснування постійно діючого віртуального мережевого форуму «Інфоетика» під егідою ЮНЕСКО з метою: акцентувати увагу урини країн-членів на необхідності впровадження етичних основ фупкціопу вання кіберпростору; поширювати інформацію та наукові знання про ісхпологічні, економічні та соціокультурні аспекти цифрових технолої їй і наслідки їх впливу на суспільство; створити Міжнародну комісію і шфостики як центр аналізу міжнародних та національних ініціатив;

Ь) напрацювання правового апарату кіберпростору, визначеним основних термінів, зокрема „закони використання", „інформацпш.і інтелектуальна власність" з метою: забезпечити учасників міжнародні» о обміну інформацією законними, практичними і реальними правилами відносин; встановити чітке розмежування між авторським правом І.І моральними правами для провайдерів; відмовитися від пропозицій щодо «становлення податків на діяльність у кіберпросторі; провести аніЛІ І Найбільш сприятливих умов для регулювання, лібералізації і розни і ку і елекомунікацій;

с) визначення особливої ролі ЮНЕСКО в поступовому становленні інформаційного суспільства в країнах, що розвиваються, з МСТОЮ забезпечення багатомовності та культурного розмаїття, під гримкії 11 міологічного розвитку - програмного забезпечення, інфраструктури, поширення інформаційних послуг та створення відповідної СИСТ6МИ безпеки інформаційних ресурсів [570].

Передбачено також залучити до співробітництва за програмою Подолання розриву між інформаційно багатими та інформаційно бідними Країнами спеціалізовані міжнародні організації та альянси розвинутих країн, зокрема Міжнародний телекомунікаційний Союз та країни Великої Сімки. Результатом обговорення другого напрямку стали пропозиції роз¬робити під егідою ЮНЕСКО широкомасштабну програму щодо архівації та зберігання цифрової інформації; встановити правові принципи доступу до інформаційних ресурсів, зважаючи на приватні і суспільні права, правонаступництво і самобутність; виробити чітку концепцію про роботу з

файлами, збереження їх інтелектуального змісту на різних рівнях використання цифрової інформації; створити спільно з національ¬ними урядами центри дослідження та приватні інституції для розробки законодавства кіберпростору, норм і принципів регулювання цифрової інформації, етичні кодекси кіберпростору та нові кваліфікаційні програ¬ми з інформаційного права.

Дебати за третім напрямком виявили різні підходи до проблем глоба-лізаційних процесів як таких, до актуальних питань підготовки країн із різним економічним та соціально-політичним потенціалом до нового муль¬тимедійного середовища, викликали численні пропозиції та окремі дум¬ки представницького форуму. Найголовніші стосувалися таких завдань:

1) сприяти цифровій освіченості суспільства, використовуючи досвід регіональних та національних проектів і програм (кваліфікаційні проекти цифрової освіти у Канаді, Форум - проблема Інфо 2000 у Німеччині, Європейський Форум інформаційного суспільства ЄС, Програма Іпіо - 1997 - 2010 ЦЄІ), приділяти відповідну увагу соціальному та культурному контекстові інформаційної супер-магістралі, збалансованому обміну інформацією по лінії Північ -Південь, багатомовності в мережі Іпіегпеї.

2) окреслити рамки партнерства між державним і приватним сек¬торами в галузі соціокультурного, політичного та технологічного співробітництва з метою підвищення обізнаності про етичні аспек¬ти цифрового середовища та застосування ІпГегпеі для національ¬ного розвитку, створити модель „мережевого мозкового центру" за участю фазхівців країн-членів ЮНЕСКО для дослідження впли¬ву нових технологій та Іпіегпеї на суспільства, з'ясування взаємо¬відносин у кіберпросторі між виробниками, менеджерами та користувачами інформації, для забезпечення інформаційних потреб периферійних регіонів та країн, запобігання поглибленню розриву між інформаційно багатими та інформаційно бідними країнами;

3) підтримувати політичні рішення та дії, спрямовані на визначеним відповідальності та етики в глобальному кіберпросторі, ІНІЦІЮМ ГЯ в рамках компетенції ЮНЕСКО (Міжнародна обсерваторій ЮНЕСКО з проблем інформаційного суспільства), здійсненні експериментальних програм на регіональному рівні щодо правово¬го визначення цифрового середовища та діяльності в ньому. У політичній резолюції міжнародного конгресу «Інфостика - 97» було підкреслено винятково важливу роль ЮНЕСКО у забезпеченні концепції «На шляху до комунікаційного та інформаційного суспільства дня всіх» (1996), об'єднанні зусиль міжнародної спільноти, спрямованих па реалізацію права відкритого доступу до інформаційних ресурсів, що вважаються спільним надбанням цивілізації, на захист користувачів глобальної мережі Ьнегпеї від неправомірної діяльності та комп'ютерних злочинів [571].

Другий Міжнародний конгрес РЄ ЮНЕСКО з етичних, правових і соціальних проблем кіберпростору «Інфоетика - 98» був присвячений проблемі ефективного доступу до джерел інформації в глобальних мережах. Експерти з питань телекомунікаційних та інформаційних гехнологій, соціології, філософії, права, представники від 66 країн, 12 міжнародних урядових організацій та НУО обговорювали три основні геми: 1) інформаційний доступ, зокрема, проблема доступу до інформаційної спадщини людства, 2) багатомовність у мережі Іиіспкі, .4) охорона приватного життя у світі цифрових технологій; 4) впровад¬ження етичних стандартів та створення нових законів для глобальною кіберпростору [572].

Учасники конгресу зазначили, що потрібно зміцнювати усвідом-яення державної відповідальності за формування і здійснення нової попі гики щодо інформаційних технологій, підвищити роль суспільного І ЄК гору у забезпеченні доступності електронних мереж, у першу чері у І міс піст, на суверенних засадах. Порушувалася також проблема розробки о;11 а і омовного навігаційного

програмного забезпечення та слектрон иоі о перекладу з метою збалансованого використання в Іпгегпєі інтерактивних іпигвістичних систем.

У рамках конгресу було проведено шість міжнародних зустрічей Круглих столів, на яких велися дискусії з важливих проблем міжнародних інформаційних відносин. На першому круглому столі, де обговорювалася тема „Спільна інформаційна спадщина цивілізації", увагу було привернуто до проблеми неправомірного застосування законів з авторського права до комерційної продукції програмного забезпечення, що порушує право на відкритий доступ до загального надбання в мережі Іпіетеї, уможливлює контроль із боку приватного сектору над роз¬поділом, трансформацією та використанням програмних ресурсів, проти якого виступають представники Міжнародного руху розробників нового програмного забезпечення з метою безкоштовного користування новими технологіями та глобальними інформаційними ресурсами. Стрімке зростання технологій Іпіегпеї обумовлює необхідність встановлення міжнародних принципів регулювання кіберпростору на основі загально¬визнаних норм міжнародного права, щоб забезпечити гарантований доступ до переваг інформаційного суспільства для всього людства. У результаті обговорення було погоджено такі рекомендації для країн-членів РЄ/ЮНЕСКО: 1) ініціювати розробку принципів інформаційної політики у кіберпросторі щодо вільного доступу до інформаційних ресурсів, які належать до загального надбання; 2) забезпечити вільний доступ до засобів обробки інформації, зокрема комп'ютерного програм¬ного забезпечення на безоплатній основі; 3) збільшити роль суспільного сектору в Ітегпеї з метою створення рівноправних умов для користувачів в електронних мережах; 4) протидіяти злочинам та зловживанням у глобальному цифровому середовищі [573].

Темою другого круглого столу була проблема багатомовності в мережі Іпіегпеї та наслідки експансії англомовних інформаційних ресурсів для міжнародного співробітництва. Доповідачі та учасники дискусії закликали ЮНЕСКО, інші міжнародні організації, національні уряди підтримати ідею багатомовного балансу в мережі Іпіегпеї через реалізацію таких програм, як:

1) розробка інтелектуальних лінгвістичних систем разом із впровад¬женням технологій редагування машинного перекладу відповідно до оригіналу;

2) участь у реалізації світової політики щодо використання крипто¬графічних засобів для міжнародного обміну даними;

3) поширення цифрових аналогів культурної спадщини країн світу з метою збереження національної самобутності етносів;

4) заохочення до використання малопоширених мов і уникнення

дискримінації за інформаційною ознакою регіональних те МЙМ1 вих суспільних груп та спільнот.

Представники різних країн (Шрі-Ланка, Греція, Фінляндія, Кашці ФРН, Мавританія, Росія, Польща, Швеція) підкреслювали, що тс п кім иикористання англомовного інформаційного ресурсу обумоВЛЮЮ міжнародний статус і домінування однієї мови в глобальному серел вищі. Європейські мови набудуть статусу регіональних, що приЗМ до появи інформаційно дискримінованих суспільств, негативні соціальних, культурних та правових наслідків.

Третій круглий стіл розглядав проблеми правової регламенти безпеки та охорони приватної і конфіденційної інформації. На іа< і цап зазначалося, що нові комунікаційні технології викликають значні ф) пощі для можливостей захисту приватної інформації, тому носі ас пее хідність у надійності інформаційних мереж за допомогою заетосунії пя міжнародних принципів і норм, встановлених у ст. 12, ст. 19 Чаїалі.і Декларації прав людини (1948 р.), і проведення міжнародної ШШІ про включення до порядку денного на рівні міжурядових орГЙНІ і.н питання про

недоторканність приватного життя в інформаційної суспільстві та визначення міри відповідальності за порушений иикористанням технологій Іпіегпеї. Було запропоновано пронести іі| мий діалог із користувачами глобальної інформаційної мережі 0 окреслення поняття „приватна таємниця".

На четвертому круглому столі обговорювалися проблеми прі інтелектуальної власності в кіберпросторі та права інформаційі безпеки. У виступах представників ЮНЕСКО, \\ЧРО, фахінцін проблем інтелектуальної власності з різних країн світу наголошувало що в інформаційному суспільстві трансформується визначення попн інтелектуальної власності, окреслюються нові підходи до реї ламсн і а інтелектуальних прав у мережі Іпіегпеї, дискутуються поні терміні „інформаційна інтелектуальна власність", „вербальна властен.", „кН ноу-хау", „спільна інформаційна спадщина людства" тощо.

Результатом обговорення стали такі узгоджені ПРОПОЗИЦІЇ 1 діяльності ЮНЕСКО: 1) сприяти „справедливому ВИКОриотаНИ піформаційних технологій та їх важливих компонентіву різних реї ІОІ світу для всіх верств населення; 2) забезпечити доступ до інформі і,пального користування, здійснювати охорону спільної ОПаДЩІ людства від монопольної приватизації; 3) підтримати і розширити мере¬жу електронних бібліотек, надання послуг у доступі до глобальних знань через мережу Іпіегпеї; 4) переглянути визначення колективних майнових прав у національному вимірі та забезпечити реалізацію цих прав; 5) відмовитися від визнання визначень і практичних дій щодо охорони інтелектуальної власності, які обмежують публічний доступ до інформа¬ції освітнього, наукового і культурного характеру.

Деякі додаткові зауваження стосувалися підтримки з боку ЮНЕСКО резолюції „Дослідження в сфері інформації та телекомунікації в рамках міжнародної безпеки", переданої делегацією Російської Федерації на розгляд ООН, вивчення моральних аспектів охорони інтелектуальної власності, видання кодексів професійної етики, що пов'язані з інформаційними технологіями. (Резолюцію 54/49 „Досягнення у сфері інформатизації і телекомунікацій в контексті міжнародної безпеки" було прийнято 1 грудня 1999 на 54-ій сесії ГА ООН, а міжнародну інформаційну безпеку було визнано глобальною проблемою сучасності).

У рамках п'ятого круглого столу розглядалися права на дистанційну освіту за допомогою нових технологій, на отримання переваг інформаційного суспільства для кожного індивідуума в кожній країні. Представники країн третього світу (Азії, Африки, Латинської Америки) за підтримки учасників Конгресу з перехідних країн звернулися до відповідних департаментів ЮНЕСКО із закликом профінансувати програми комп'ютерної освіти населення, розробити спеціальні пілотні проекти для шкільної освіти, особливо у сільській місцевості, впровад¬жувати ідеологію використання інтелектуальних ресурсів на місцях, вирішити проблему міграції інтелектуальних ресурсів із сфери інформа¬ційних та комунікаційних технологій до розвинутих країн світу.

Шостий круглий стіл був присвячений проблемі глобального управ¬ління в інформаційному суспільстві, що викликало політичні дискусії, альтернативні пропозиції і компромісні рішення, які були втілені у спільній Заяві учасників II Міжнародного конгресу «Інфоетика - 98». Представники урядів головною проблемою визначили підготовку міжнародної спільноти до глобального регулювання, закликали до трансформації всіх політичних систем із метою створити оптимальну модель відкритого і ефективного співтовариства, в якому гарантуються права людини та права народів.

Учасники дискусії дійшли висновків, що система регулювання інформаційної діяльності в Іпіегпеї повинна бути гнучкою, ВКЛЮЧИТИ стандарти саморегулювання, зокрема, це стосується регламентації електронних медіа, які мають забезпечити дотримання припиниш демократичного плюралізму, культурної багатоманітності і соціальної справедливості. Було зазначено, що

ЮНЕСКО має сприяти персі МД) саморегулюючих структур і розробці більш ефективних і міс і міч процесуальних кодексів.

Крім того, учасники Конгресу висловили занепокоєння проблемою соціального виключення окремих країн і спільнот із системи МІЖНІрОО них відносин у зв'язку з глобалізацією економіки та її складоного компонента комунікаційних технологій і неспроможністю бідних Кріїм самостійно подолати промисловий, інтелектуальний та технолої ІЧНИЙ розрив між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються ш кликали ЮНЕСКО, країни Великої Сімки, інші впливові міжнародні організації мінімізувати цю проблему за допомогою:

1) створення програм-тренінгів з інформаційних ГЄХНОЛОГІЙ ГІ комп'ютерної освіти, доступної для всіх верств суспільства;

2) надання доступу до нових інформаційних технологій усіх реї ІОНІЇ світу;

3) розширення системи доступу через децентралізовані сіп ісмп адміністрування, організацію пунктів безкоштовної о громил

СЬКОГО ДОСТуПу ДО ІнформацІЙНИХ реСурСІВ у Мережі ІПІІ'ІІИІ ,

4) розширення лінгвістичної і культурної основи інформаційних

технологій, щоб змінити ситуацію домінування англійської МОЇЙ

та американської масової культури в кіберпросторі |574|.

У підсумковому виступі Голови Всесвітньої комісії з етики науКОІИЯ знань та технологій, екс-президента Ісландії Вігдіс Фінібої лдої гір наголошувалося на колосальних можливостях використання інформант них і комунікаційних технологій для глобального прогресу і глобальної відповідальності держав, організацій та індивідуумів за неправомірне використання інформаційного середовища. В. Фінібогадопір підхрої Ш па провідну роль ЮНЕСКО у пропагуванні політики інформаційного суспільства, в якому право на інформацію визнається не ТІЛЬКИ II соціальна мета, а як право, яким можна скористатися незалежно ні Інформаційне суспільство відповідно до цього принципу стало складо¬вою частиною сучасного суспільства із всіма належними правами та обов'язками. Було звернуто увагу на активізацію нормотворчої діяльності ЮНЕСКО (розробку рекомендації, принципів, стандартів універсального доступу) з проблеми авторського права та ліцензування в мережі Іпіегпеї, уникнення приватизації спільного інформаційного надбання людства, забезпечення прав людини і вільного обігу інформа¬ції, здійснення антимонопольних заходів у кіберпросторі. „Необхідно розглянути можливість створення країн інформаційного благоденства або включити інформацію у філософію державотворення та міжнародну політику", - відзначила у своєму виступі В.Фінібогадоттір [575]. У Заключному документі Конгресу «Інфоетика-98» підкреслено:

• нове інформаційне та комунікаційне середовище здійснює вплив на структуру міжнародного співтовариства та систему суспільних цінностей;

• міжнародна спільнота має визначати пріоритети подальшого розвитку;

• вдосконалення нового середовища стосується компетенції міжнародних організацій ЮНЕСКО/РЄ/ЄС, кіберпростір повинен відображати та вдосконалювати культурне та мовне розмаїття світу і заохочувати міжнародне співробітництво;

• знання є глобальним суспільним благом, доступ до якого забез¬печується відповідно до принципів вільного обміну інформацією.

Доступ до ресурсів Іпіегпеї повинен підвищувати ступінь демо¬кратичної участі та стати сучасним засобом реалізації універсального принципу свободи вираження поглядів.

У Заяві Конгресу рекомендовано, щоб ЮНЕСКО у співробітництві з іншими міжнародними організаціями:

1) виступала на захист свободи вираження поглядів та охорони приватного життя в кіберпросторі, а також у традиційних засобах інформації;

2) надавала підтримку всім заходам, що вживаються з метою по¬долання бар'єрів між інформаційно багатими та інформаційно бідними країнами і спільнотами;

3) сприяла доступу до інформації, яка є суспільним надбанням;

4) сприяла освіті та підготовці фахівців з високих технологій;

5) стимулювала проведення міждисциплінарного обговорення всіх етичних наслідків нових комунікаційних технологій;

6) виступала на підтримку дій, що здійснюються з метою поперед¬ження злочинів у кіберпросторі;

7) вживала заходів, що дають змогу кожному індивідууму, кожній культурі та кожній мові робити внесок у скарбницю глобальних знань за програмою „Пам'ять світу" [576].

III Міжнародний Конгрес ЮНЕСКО з етичних, правових та соціальних проблем кіберпростору „Інфоетика - 2000", який відбувся у Парижі 13-15 листопада 2000 року за участю урядовців, дипломатичного корпусу, офіційних представників міжнародних універсальних та неурядових організацій, Міжнародної академії прогресивного права, науковців, бізнесових кіл із 70 країн світу, розглянув складні актуальні питання міжнародного співробітництва, пов'язані зі становленням від¬критого та орієнтованого на потреби міжнародної спільноти інтелекту¬ального суспільства. Головною метою конгресу було визначено продов¬ження дебатів з усіх аспектів інфоетики та узгодження політичних і правових засад міжнародного співробітництва в галузі інформаційно-комунікаційних технологій. Обговорення проводилось за такими гемами:

1) роль державної політики інформатизації, роль державної влади у доступі до інформації;

2) концепція правомірного (доброчесного) використання е-ресурсів та е-технологій в інформаційному суспільстві;

3) захист честі й гідності людини в добу цифрових технологій.

У політичних дискусіях (було заслухано 38 доповідей учасників, представників міжнародних організацій та організаторів Конгресу) підкреслювалося, що проблеми становлення глобального інформацій¬ного суспільства і правового регулювання нового інформаційного середовища потребують узгоджених дій урядів, політичних лідерів, промислового сектору та громадськості як розвинених країн світу, так і країн, що розвиваються. У доповідях, зокрема В. Фінібогадоттір, голови III конгресу ЮНЕСКО „Інфоетика - 2000", А. Моду, заступника

I сперального Директора ЮНЕСКО з питань комунікації та інформації,

II І Іейгауза, віце-президента ЕКОСОР при ООН, Ф. Кео, директора від-

ділу інформаційного суспільства ЮНЕСКО, Д. Концевича, представника Мексики в ЮНЕСКО та ін. наголошувалось на необхідності збереження і посилення в інформаційному суспільстві гарантій дії міжнародних принципів прав людини, визнання права доступу до інформації суспільного значення та до інформаційних технологій у всіх країнах основним правом у кіберпросторі. Спеціальні аналітичні дослідження та висновки регіональних відділень ЮНЕСКО з інфоетики (Азія, Африка, Тихоокеанський регіон, Латинська Америка) підтвердили, наскільки складними є взаємозв'язки етичних, правових та суспільних складових використання нових технологій, визначили пріоритетні напрями діяльності ЮНЕСКО в цій сфері до проведення Всесвітнього Конгресу ЮНЕСКО з інформаційного суспільства у 2003 році [577].

У доповідях за темою «Роль державної влади у доступі до інформа¬ції» відзначалося, що владні структури (як центральні, так і локальні уряди) виступають найважливішим джерелом суспільної інформації і відіграють вирішальну роль у визначенні правил доступу до неї. Інформація суспільного характеру формує «спільне інтелектуальне надбання» міжнародного співтовариства, яке є основою інформованого глобального суспільства і тому має бути доступним для всіх (складати «суспільне володіння», а не мати ексклюзивний приватний характер).

Роль органів державної влади в забезпеченні доступу до інформації полягає в тому, щоб визначити поняття інформації як суспільного надбан¬ня і концепцію всезагального доступу до інформації в глобальному контексті з метою сприяння суспільному добробуту, для освітніх, культурних та соціальних потреб з одночасним заохоченням приватної ініціативи і забезпеченням захисту законних економічних інтересів.

Концепція правомірного використання інформаційних ресурсів в інформаційному суспільстві викликає проблеми із застосуванням традиційних принципів охорони авторських та суміжних прав, пов'язаних із новими економічними інтересами, зростанням можливос¬тей для правопорушень і труднощами контролю. «Основами та цілями авторського права, зазначив Ф. Кео, з одного боку, є заохочення творчості шляхом надання виключних прав авторові на обмежений період, з іншого боку, підтримка і регулювання поширення інформаційних (культурних) продуктів, знань та ідей». Тому авторське право грунтується на збалансо¬ваності інтересів у захисті оригінальних робіт та їх творців, гарантуванні суспільного інтересу і фундаментальних свобод (доступу до глобальних знань і свободи слова). Нові технології можуть бути іпікориї ІВНІ

порушення балансу між законними інтересами власника при. і і її і ;

ж законними інтересами користувачів мати доступ до культурно! освітньої та економічної інформації, що становить важливий ириіІЦИІІ

інформаційного суспільства [578].

Учасники особливо підкреслили таке:

1. Інтелектуальні майнові права призначені для захисту творчих робіт і технологічних новацій і не призначені для захисту інвестицій. Авторське право має обмежуватися захистом творчих робіт. Створення нових прав «зиі §епегіз» чи суміжних прав, що захищають інвестиції, за своїм змістом несумісні із суттю інтелектуальної власності.

2. Інформація загального характеру виступає суспільною власністю. Ця ознака інформації підкреслена в Угоді про аспекти інтелекту¬альної власності, пов'язані з торгівлею (Угода ТКІР8) (ст.10.2) і в Угоді про авторське право Всесвітньої організації інтелектуальної власності (ст.5).

Реалізація стратегії інформаційного суспільства зобов'язує уряди створювати закони для встановлення балансу між збереженням прав інтелектуальної власності і забезпеченням права широкого доступу до інформації та знань. Крім того, принципи захисту і доступу необхідно узгодити на міжнародному рівні, що особливо важливо у контексті функціонування глобальної інформаційної супермагістралі.

На Конгресі „Інфоетика - 2000" було прийнято рішення про здійснення глобального аналітичного дослідження з права інтелектуаль¬ної власності в інформаційному суспільстві і встановлення нових принципів та стандартів з урахуванням інтересів усіх зацікавлених сторін, включаючи держави, суспільні інституції, власників інтелекту¬альної власності, окремих фізичних осіб. Також було запропоновано створити під егідою ЮНЕСКО Міжнародний орган спостереження для розгляду результатів представлення технологічних засобів для охорони авторського права, на доступ до суспільної інформації і здійснення обмежень на авторське право; провести міжнародний опис законодавчих актів, регламентаційних законів, планів дій та програм подальшого розвитку і поширення суспільної інформації в тісному співробітництві і провідними організаціями у цій сфері, зокрема СОТ/ГАТТ, \¥ІРО, СР8. Міжнародні експерти та країни-члени ЮНЕСКО висловили зане¬покоєння щодо проблеми захисту репутації, честі й гідності людини в інформаційну добу, що знайшло вираження у пропозиціях застосувати до цифрових технологій правову норму ст. 19 Загальної декларації прав людини (вільний доступ до інформаційних ресурсів та вільний обмін інформацією), одночасно підкреслюючи, що важливими атрибутами інформаційних магістралей визначено безпеку контенту (змісту), досто¬вірність і надійність інформаційних ресурсів.

Загальна Декларація прав людини чітко визначає необхідність здійснення права на свободу висловлювання й охорону приватного життя. З появою нових технологій виникають нові проблеми порушення фундаментальних прав і свобод, що обумовлює необхідність розробки юридичної бази для впровадження послуг Іпіегпеї, зокрема в країнах, що розвиваються. Іпіегпеї справді виступає новим засобом масової інформації, що якісно відрізняється від традиційних і характеризується, з одного боку, як мережа для виявлення нових можливостей поширення різноманітних послуг, творчості і самовираження, з другого - створює нові проблеми для безпеки приватного життя і ведення бізнесу. Уряди промислово розвинутих країн, країн, що розвиваються, перехідних держав повинні гарантувати суспільствам безпеку приватного життя і свободу виявлення поглядів в умовах інформаційного суспільства. У результаті міжнародних консультацій було узгоджено рішення про необхідність вироблення керівних принципів і відповідних правових та етичних норм для здійснення міжнародних відносин із мережевим елементом.

У заяві Конгресу „Інфоетика - 2000" учасники зустрічі закликали до політичних рішень із проблеми глобального доступу, міжнародного обміну інформацією та встановлення багатомовності у кіберпросторі та визначили проведені консультації важливим етапом процесу, який веде до прийняття міжнародних норм, заснованих на концепції всезагального рівноправного доступу до глобальних інформаційних ресурсів [579].

Міжнародні дискусії щодо проблем глобальної інфоетики від¬буваються і через мережевий Віртуальний Форум з інфоетики, запровад¬жений після І Конгресу „Інфоетика - 97" з метою вивчення експертних оцінок, громадської думки та поширення знань і обізнаності в цій галузі.

Можливості міжнародних телеконференцій, в яких беруть участь національні комісії ЮНЕСКО, глави держав та урядів, провідні фахівці з різних аспектів міжнародних інформаційних відносин, пересічні користувачі Іпіегпеї, виявляють концептуальні підходи до проблеми регулювання глобальної мережі, окреслюють роль ЮНЕСКО в поширенні ідеології інформаційного суспільства та глобального управління, сприяють подоланню розриву між інформаційно (інтелекту¬ально) багатими та інтелектуально бідними країнами. Так, у результаті дискусій була визначена загальна

концепція інфоетики як системи загальноприйнятих цінностей, що стосуються рівноправного доступу до інформації, поваги до фундаментальних прав людини у зв'язку із використанням нових інформаційних та комунікаційних технологій. Інфоетика є складовою багатьох сфер функціонування суспільства -філософії, антропології, лінгвістики, економіки, права, соціології, політичних наук, освіти, культури, мас-медіа, теології, інформатики міжнародних відносин. Збереження і передача інформації суспільного значення розглядаються як етичні зобов'язання сучасності перед наступ¬ними поколіннями.

Процеси глобалізації економіки, інформаційний розрив між розви¬нутими та бідними країнами породжують міжнародні проблеми інфо¬етики, без дотримання принципів якої неможливий цивілізований прогрес нового інформаційного суспільства.

У рамках Віртуального Форуму з інфоетики було також обговорено концепції правового регулювання кіберпростору, зокрема щодо електронної комерції, суспільного надбання, авторського права, інтелектуальної власності, е-видавничої діяльності, безпеки персональ¬них даних, комп'ютерної злочинності, охорони морального здоров'я націй, особливо дітей і підлітків, інформаційної нерівності тощо. Про¬грами ЮНЕСКО в галузі інфоетики знаходять своє втілення в діяльності міжурядових інститутів різних регіонів світу [580].

Так, проблема правового регулювання кіберпростору стала провід¬ною в діяльності Європейського Союзу та включає регламентацію електронної комерції, цифрового підпису, дистанційних фінансових послуг, охорони інтелектуальної власності, захисту доменних імен, персональних даних, впровадження принципів інфоетики та кодексів саморегулювання в Гпіегпеї. Компромісний підхід до правового регулювання кіберпростору вже прийнятий робочими групами з правового забезпечення електронної комерції на рівні регіональних організацій. Проект ЄС «Європейська ініціатива в галузі електронної комерції» (1997 р.) встановлює конкретні напрями розробки правового забезпечення та обмежень на правове ре¬гулювання Іпісгпеї. Основні положення проекту відображені в Боннській декларації - заключному документі зустрічі міністрів європейських країн «Глобальні інформаційні мережі: розкриття потенціалу» (1998 р.) [581].

В обох документах визнається ініціатива приватного сектору в розвитку глобальних мереж, застосування в бізнесі інформаційних технологій та змістовному наповненні інформаційного простору, перед¬бачається, що в подальшому приватний сектор залишатиметься рушій¬ною силою в нових галузях міжнародного співробітництва.

У них також відзначається, що на діяльність в інформаційному просторі не повинні поширюватися більш жорсткі обмеження, ніж на аналогічну діяльність, яка здійснюється традиційними засобами, і що електронна комерція не повинна обкладатися додатковими податками. Підкреслюється ключова роль певних змін національних законодавств для сприяння розвитку електронної комерції, зокрема, надання юридич¬ної сили електронним підписам та забезпечення адекватного захисту даних стосовно третіх осіб. Так, Боннська декларація Інформаційного форуму ЄС містить окремий пункт, в якому визнається принцип права анонімності користувача в тих випадках, коли в нього є таке право поза мережею.

У Проекті ЄС визнається необхідність забезпечити доступність криптографії усім учасникам Спільного ринку, а в Боннській декларації зазначено, що необхідно забезпечити вільний доступ та вільний вибір криптографічних продуктів для конфіденційності даних при переміщен¬ні їх через кордони держав. Наголошено, що вживаються заходи для захисту доступу до змісту криптографічної інформації, які повинні відповідати правовим гарантіям щодо охорони приватної власності.

У додатку до Боннського заключного документу - Декларації лідерів промисловості - висловлена позиція ділових та промислових кіл Європи до правового регулювання електронної комерції. Вона полягає в забезпеченні надійності електронної комерції і застосуванні крипто¬графічних засобів на законодавчій основі; суб'єктам підприємницької діяльності надається право вільного вибору засобів криптографії, які відповідають вимогам безпеки та приватності комунікацій; законодавчі обмеження на поширення, торгівлю, експорт і використання крипто¬графічних засобів повинні бути скасовані, а приватні особи та корпорації повинні мати право на доступ до криптографічної інформації.

Позиція офіційної Європи та проект «Європейська ініціатива» відображають прагнення європейських країн до використання Іпіегпеї в освіті, охороні здоров'я, медицині, а також некомерційними і суспіль¬ними організаціями. Зокрема, Директорат ЄК ЄС виступив із пропози¬цією прийняти в рамках Директиви про інформаційну безпеку Директиву про етику медичної інформації. Голова Європейської групи з інфоетики Н. Ленуар зазначив, що використання нових технологій, зокрема в охороні здоров'я, призводить до порушення прав людини щодо приват¬ності медичної інформації і небажаного розголошення даних як матеріа¬лів компроматного характеру під час політичних та виборчих кампаній. Впровадження принципів інфоетики передбачає наступні дії: 1) встано¬вити правову та моральну відповідальність нерозголошення медичної таємниці як інформації, що становить суспільний інтерес; 2) застосувати принцип легітимності у доступі до такої інформації; 3) визначити без¬пеку медичної інформації як етичний імператив, метою якого є забез¬печення поваги до прав людини; 4) розробити європейські стандарти безпеки медичної інформації в умовах транскордонного переміщення персональної інформації через електронні мережі; 5) забезпечити про¬зорість стандартів для оцінювання їх незалежними структурами (комісі¬ями з питань етики, професійними асоціаціями, органами саморегулю¬вання інформаційної діяльності); 6) гарантувати право доступу індиві¬дуума до інформації про себе з метою участі у прийнятті рішень щодо медичних проблем; 7) вважати поширення принципів глобальної інфо¬етики в галузі охорони здоров'я передумовою європейської демократії.

Незважаючи на переваги Іпіегпеї, потребують регулювання негатив¬ні наслідки застосування комунікаційних технологій. У зв'язку з цим Рада телекомунікацій Європейської Комісії прийняла Резолюцію (1996 р.) про запобігання поширенню в Іпіегпеї інформації незаконного їм істу, шкідливої для морального здоров'я суспільства. ЄК ЄС усвідом¬лює важливість цієї проблеми і намагається встановити баланс між цільним потоком інформації та гарантіями захисту суспільних інтересів. У Резолюції також зазначається, що необхідно розрізняти поняття незаконного та шкідливого змісту. Поняття шкідливого змісту залежить від культурних традицій, а поняття незаконного змісту - від чинного законодавства [582].

У деяких європейських країнах прийняті (або існують у проекті) закони, що дають можливість притягнути до відповідальності про¬вайдерів хостових послуг за розміщення на їхніх сайтах інформації незаконного змісту; деякі правила обмежують доступ провайдерів до таких джерел інформації. Мережеві оператори не можуть бути притягну¬ті до відповідальності за зміст інформації, яка передається мережами, однак вони зобов'язані на умовах виданих ліцензій вжити необхідні заходи щодо користувачів і клієнтів, які використовують мережі для передачі інформації незаконного змісту. У країнах ЄС існує практика саморегулювання хостових послуг: наприклад, у Великій Британії (Фонд „Безпечна Мережа"), у ФРН і Нідерландах прийняті кодекси поведінки та створені незалежні органи саморегулювання, які розробляють етичні стандарти для змісту інформації та класифікації незаконної інформації. Класифікація інформації незаконного змісту викладена так:

1) використання телекомунікаційних засобів для поширення образ¬ливої чи непристойної інформації користувачами підліткового віку (до 18 років);

2) свідоме надання телекомунікаційних послуг для поширення незаконної інформації відповідно до пункту 1;

3) свідоме надання інтерактивних комп'ютерних послуг незаконного змісту;

4) свідоме використання телекомунікаційних засобів для здійснення правопорушення відповідно до пункту 3.

Проблеми правового регулювання кіберпростору характерні і для національного законодавства країн Північної Америки, Європи та Азійсько-Тихоокеанського регіону. Так, у Конгресі США розглядаються проекти законів про захист Іпіегпеї з метою технологічного і комерцій¬ного розвитку, про захист персональної інформації в кіберпросторі (1997 р.) з метою обмеження доступу до конфіденційної інформації, проект закону про безпеку і свободу інформації криптографічними засобами (1997 р.) з метою встановлення заборони на доступ до шифрів, засобів і ключів шифрування, про сімейний доступ до Іпіегпеї з метою забезпечення контролю батьків над змістом інформації, до якої мають доступ діти, проект про доступ до інформації громадськості через Іпіегпеї з метою запобігання поширенню в кіберпросторі наклепницької, образ¬ливої інформації, проект закону про заборону на авантюрні ігри в Іпісгпсі, забезпечення он-лайнової торгівлі в епоху цифрової інформації, встановлення мораторію на податки за діяльність у кіберпросторі тощо.

Німеччина прийняла Закон про інформаційні і комунікаційні послуги (1997 р.), в якому визначений статус цифрового підпису, внесені поправки до Карнега кодексу, в закони про авторські права та обмеження на морально шкідливу для молоді інформацію.

Правове регулювання інформації в Ігпегпеі, згідно з доповіддю Міністерства економіки, фінансів та промисловості Франції, повинно:

1) забезпечити свободу комунікації он-лайн;

2) визначити обов'язки постачальників послуг (зокрема видавців та посередників);

3) запровадити захист інтелектуальної власності в режимі он-лайн;

4) забезпечити ефективне регулювання змісту інформації, що є в мережі Іпіегпеї;

5) забезпечити захист персональних даних;

6) забезпечити правовий статус доменів;

7) забезпечити вільний доступ до масивів інформації в мережі Іпіегпеї для масового використання.

З цією метою Франція подала до Європейської Ради ЄС меморандум Із пропозицією розширити доступ до Іпіегпеї і створити регулятивні механізми для діяльності в мережі.

Аналогічні підходи до регулювання кіберпростору і в інших країнах ЄС, де подібні законодавчі акти віднесені до галузі ]ип§-права (тобто молодих законів). „Молоді закони" виникли з необхідності врегулювання НОВИХ процесів у суспільстві, з розвитком нових комунікаційних Гехнологій, використанням матеріальних об'єктів, які переміщуються у вигляді цифрової інформації через кордони держав [583].

Новий статус України як суверенної і незалежної держави перед¬бачає право контролювати та розпоряджатися інформаційними ресур-. ами, визначати політику в галузі інформації і комунікації. Розвиток Національного інформаційного поля потребує відповідного правового І" і улювання, трансформації міжнародних норм у національному законодавстві, зокрема в кіберпросторі. Законодавча база в цій галузі складається з документів різної юрисдикції - законів, постанов, указів, зокрема Закону України про науково-технічну інформацію (1993 р.), Про захист інформації в автоматизованих системах (1994 р.), Про національ¬ну програму інформатизації України (1998 р.), Про авторське право і суміжні права (1993 р., доповнення 1998 р.), Про особливості приватиза¬ції ВАТ «Укртелеком» (2000 р.), указів про захист криптографічної інформації (1998 р.), Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Іпіегпеї та забезпечення широкого до¬ступу до цієї мережі в Україні (2000 р.), Про захист інформаційних ресур¬сів (2000 р.) та правових документів, підготовлених до читання і прийнят¬тя у Верховній Раді України - Про концепцію інформаційного суверені¬тету та інформаційної безпеки України (1998 р.), Про телекомунікації (2000 р.), Про захист персональних даних (2000 р.), Про поштовий зв'язок (2000 р.) [584].

Так, в Указі Президента України „Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Іпіегпеї і забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні" зазначається, що з метою розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Іпїегпеї, забезпечення широкого доступу громадян до цієї мережі, ефективного використання її можливостей для розвитку вітчизняної науки, освіти, культури, підприємницької діяльності, зміцнення міжнародних зв'язків, належного інформаційного забезпечення для здійснення органами державної влади та органами місцевого самоврядування своїх повноважень, повнішого задоволення потреб міжнародного співтовариства в об'єктивній, комплексній інформації щодо різних сфер суспільного життя в Україні, а також вирішення інших завдань, визначених у Посланні Президента України до Верховної Ради України „Україна: поступ у XXI сторіччя. Стратегія економічного та соціального розвитку на 2000-2004 роки" (276а/2000), необхідно встановити, що розвиток національної складової глобальної ін¬формаційної мережі Іпіегпеї, забезпечення широкого доступу до цієї мережі громадян та юридичних осіб усіх форм власності в Україні, належне представлення в ній національних інформаційних ресурсів є одним із пріоритетних напрямів державної політики в сфері інформатизації, задоволення конституційних прав громадян на інформацію, побудови відкритого демократичного суспільства, розвитку підприємництва [585].

У зв'язку з цим основними завданнями розвитку національної складової мережі Іпіегпеї і забезпечення широкого доступу до цієї" мережі н Україні визначено:

1) створення у найкоротші строки належних економічних, правових, технічних та інших умов для забезпечення широкого доступу громадян, навчальних закладів, наукових та інших установ і організацій усіх форм власності, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, суб'єктів підприємницької діяльності до мережі Іпіегпеї;

2) розширення і вдосконалення подання в мережі Гшегпеї об'єктивної політичної, економічної, правової, екологічної, науково-технічної, культурної та іншої інформації про Україну, зокрема тієї, що формується в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, навчальних закладах, наукових установах та організаціях, архівах, а також бібліотеках, музеях, інших закладах культури, розширення можливостей для доступу в установленому порядку до інших національних інформаційних ресурсів, постійне вдосконалення способів подання такої інформації;

3) забезпечення конституційних прав людини і громадянина на вільне збирання, зберігання, використання та поширення інформації, сво¬боду думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань;

4) забезпечення державної підтримки розвитку інфраструктури, надання інформаційних послуг через мережу Іпіещеі; створення умов для розвитку підприємницької діяльності та конкуренції у галузі використання каналів електронного зв'язку, створення можливостей для задоволення на пільгових умовах потреб у зазначених послугах навчальних закладів, наукових установ та організацій, громадських організацій, а також бібліотек, музеїв, інших закладів культури, закладів охорони здоров'я, включаючи розташовані у сільській місцевості;

5) розвиток та впровадження сучасних комп'ютерних інформаційних технологій у системі державного управління, фінансовій сфері, підприємницькій діяльності, освіті, наданні медичної та правової допомоги тощо; 6) вирішення завдань щодо гарантування інформаційної безпеки держави, недопущення поширення інформації, розповсюдження якої заборонено відповідно до законодавства;

7) вдосконалення правового регулювання діяльності суб'єктів інформаційних відносин, виробництва, використання, поширення та зберігання електронної інформаційної продукції, захист прав на інтелектуальну власність, посилення відповідальності за порушення встановленого порядку доступу до електронних інформаційних ресурсів усіх форм власності, за навмисне поши¬рення комп'ютерних вірусів;

8) забезпечення вступу України до відповідних міжнародних організацій, що займаються питаннями розвитку телекомуніка¬ційних систем; захист прав на інформацію; протидія поширенню інформації, яка завдає шкоди людині і громадянину, суспільству і державі; внесення в установленому порядку відповідних пропозицій; сприяння залученню коштів міжнародної технічної допомоги, використання можливостей міжнародних програм для розвитку в Україні мережі Іпіегпеї [586].

Реалізація програми європейської інтеграції України передбачає проведення підготовчих робіт з гармонізації існуючих і розробки нових нормативно-правових актів щодо телекомунікацій, Іпіегпеї та засобів широкополосного зв'язку відповідно до вимог ЄС, запровадження досвіду європейських країн у створенні інформаційного кодексу України, уніфікацію систем стандартизації та сертифікації, імплементацію норм і принципів європейського інформаційного права у чинне законодавство України. Міжнародні прагнення України потребують державної під¬тримки нарівні політичних рішень, виконавчих структур, законодавчого забезпечення і спрямованого впливу на усвідомлення суспільством нових можливостей інформаційної цивілізації.

Законодавча база в галузі комунікації в Україні почала формуватися, хоч і з відомих причин неналежними темпами. Та важливо інше: держава обстоює свої інтереси в кіберпросторі, забезпечуючи національну безпеку у сфері інформації, отже, - у побудові демократичного громадян¬ського суспільства. Прискорений темп інформаційної революції стимулюватиме розв'язання державних стратегічних накреслень, а також глобальних завдань і кінцевої мети інформаційного суспільства в інтересах міжнародного співтовариства, досягнення консенсусу щодо норм і принципів правового й етичного регулювання кіберпростору як оптимальних можливостей використання світових інформаційних ресурсів.

Багатовимірний аналіз процесу формування міжнародного інформа¬ційного поля дає можливість визначити його домінантні політичні імперативи, основні складові, наявні тенденції, визначальні чинники, детально розглянути структуру міжнародної інформаційної політики.

1. Зміна парадигми в науці та зсуви у громадській свідомості впли¬нули на методи і результати прогнозування міжнародних відносин, трансформували систему чинників, основоположних для прийняття і реалізації зовнішньополітичних рішень, призвели до перегляду пріоритетів зовнішньої політики окремих країн у контексті глобальних проблем сучасності. Інформаційна парадигма сучасного розвитку виступає як парадигма політичної дії, як система оцінок політичної і соціально-економічної ситуації, на основі яких формулюються й аргументуються задачі для практичної діяльності на національному і глобальному рівнях.

2. Трансформація забезпечення зовнішньополітичних інтересів на міжнародній арені залежать від урахування глобальних факторів; елементом зовнішньої політики виступають формування і підтриму¬вання іміджу країни, національних пріоритетів у міжнародних інформаційних потоках, мережева та публічна дипломатія. Інформаційна революція ХХ-ХХІ століття обумовила появу таких нових чинників іабе шечення національних інтересів, як медіа-дипломатія, мережева дипломатія, зовнішньополітичні технології РК, перетворила Ішегпеї на чинник міжнародної політики, елемент політичних процесів глобалізації. З огляду на глобальний інтелектуальний потенціал, що відповідає Політичним, економічним, психологічним викликам сучасного світу, Іптернст став засобом вирішення конкретних міжнаціональних і глобаль¬них конфліктів, засобом сприйняття нової суспільної формації, орієнто¬вні ої на вирішення завдань XXI століття.

3. Перспектива переходу людства до якісно нового етапу його

її нування - інформаційної цивілізації, виникнення якої стало можливим внаслідок поступу наукового прогресу, винайдення нових методів обробки та передачі інформації, що об'єднали планету в єдину інформаційну систему, дає змогу визначити складовою частиною нового суспільства інформаційну економіку, що приходить на зміну індустріаль¬ній, а появу нових інформаційних технологій порівняти з індустріальною революцією минулого, визначити критерії інформаційної економіки.

4. Інформаційна економіка та її політичні особливості ґрунтуються на принципово нових законах і правилах, вона почала формуватись у розвинутих країнах і криє в собі як нові можливості, так і нові проблеми. Інформаційна економіка вирішує проблему дефіцитності ресурсів у сферах нематеріального і традиційного виробництва, оскільки на основі нових методів обробки, зберігання і поширення інформації може відбуватись їх нескінченне множення.

5. Враховуючи, що XXI століття - це доба інформаційної економіки, коли важливим і невід'ємним компонентом стабільності і зростання вважаються інформаційно-комунікаційні технології та ресурси, Україна формує перспективні стратегії прогресивного розвитку та міжнародної інтеграції за програмою становлення інформаційного суспільства. Важливою передумовою реформування та інформатизації економічної сфери України є значні інформаційні ресурси держави, інтелектуальний потенціал, можливості технологічного розвитку інформаційної індустрії. Разом із тим, Україну, як і інші країни з перехідною економікою, на шляху до інформаційного суспільства характеризує недостатній рівень розвитку інфоінфраструктури, недосконалість національного законодав¬ства, низький рівень споживання інформаційних послуг, недостатні інвестиції в інформаційний сектор національної економіки. Тому для розвитку інформаційної економіки в Україні необхідно вирішити стратегічні завдання: створити умови для вільного суспільного доступу до інформаційних ресурсів; вдосконалити засоби і мережі теле-комунікацій; запровадити використання сучасних інформаційних і комунікаційних технологій в економічній сфері.

6. Взаємозалежність сучасного універсалізованого та інтегрованого світу призводить до необхідності забезпечення його інформаційної єдності і транскордонного переміщення

зростаючих потоків інформації. Тому в інформаційну епоху закономірно зростає значення політики правового регулювання міжнародного обміну інформацією, яка є могутнім інститутом формування громадської думки і впливає через нього на зовнішню і внутрішню політику держав.

7. Реалізація програми європейської інтеграції України передбачає проведення підготовчих робіт із гармонізації існуючих і розробки нових иормативно-правових актів щодо телекомунікацій, Іпіегпеї та засобів широкополосного зв'язку відповідно до вимог ЄС, запровадження досвіду європейських країн у створенні інформаційного кодексу України, уніфікацію систем стандартизації та сертифікації, імплементацію норм і принципів європейського інформаційного права у чинне законодавство України. Міжнародні прагнення України потребують державної підтримки на рівні політичних рішень, виконавчих структур, законо¬давчого забезпечення і спрямованого впливу на усвідомлення суспіль¬ством нових можливостей інформаційної цивілізації.