МОСКОВСЬКА ПАТРІАРХІЯ СВЯТКУЄ РУЙНУВАННЯ КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКОЇ АКАДЕМІЇ?

Важко повірити, що московські церковники з УПЦ МП наважилися на такий безпрецедентний виклик українському суспільству, але факт залишається фактом – не так давно ця конфесія відзначала 300 років Київської духовної академії. На перший погляд, здавалося, що тут страшного, ну вибрали батюшки найближчу історичну дату та й почали її розкручувати. Яка різниця для них, під яким “соусом” нагадати про себе, позалицятися до спонсорів, повиканючувати у влади земні блага?  

Це лише на перший погляд усе здається таким безневинним. Люди, що більше обізнані в історії, стверджують: тут ми маємо справу з свідомим декларуванням своїх поглядів. Подивіться самі. “2001 р. для Київської Духовної Академії – рік особливо знаменний і символічний. Рівно 300 років тому, 26 вересня 1701 р., високомонаршою грамотою Петра І Києво-Могилянська колегія, до того часу сформувалася як навчальний заклад з глибокими традиціями, високим рівнем викладання та широкими перспективами, була офіційно возведена до рангу вищого навчального закладу з правом носити ім’я академії”, - читаємо в офіційній газетці УПЦ МП. Зверніть увагу на лексику, з яким захопленням цидулка ката України та руйнівника Церкви іменується “високомонаршою грамотою”. Чомусь от лише Петра І Романова ще не поіменовано “великим”, як це роблять російські монархісти. Авторів святкувань не обходять майже сто років існування навчального закладу. Головне, що якогось там дня черговий російський царьок згадав про академію. А якщо б не згадав? Тоді б українцям і пишатися не було б чим?  

Цікаво, що ректор Київської духовної академії Московської патріархії протоієрей Микола Забуга і не приховує своєї антиісторичної москвофільської традиції. “Питання про те, яку дату ми святкуємо. Ми святкуємо ту дату, коли Києво-Могилянська академія вперше була названа 1701 року в указі Петра І: “Академією, рівною за статусом і рангом всіляким іноземчеським, з правом навчання студентів всякого роду, звання, походження, чина і країни”, - каже батюшка та професор за сумісництвом. Отак читаєш матеріали із сумного ювілею і здається, що і не було ніякої Галшки Гулевичівни, митрополита Петра Могили, плеяди гетьманів, церковних діячів, яким так не пощастило – вони створювали академію, навчалися в ній без царського указу. Виходить робили це своєрідним “неканонічним шляхом”. Але що поробиш, замовчування фактів або їх безсоромне пересмикування улюблена справа московських батюшок. Ще один приклад: говорячи про новітні часи, отець Микола стверджує, що “1989 року, через рік після того, як держава віддала Лаврський монастир Церкві, була відкрита Духовна Семінарія”. Тут годі сподіватися, що він згадає про те, що до чергового відродження КДА найбільше прислужився тодішній Київський митрополит Філарет, мовчить наш батюшка і про те, хто тоді був ректором навчального закладу і ким був у ньому сам о. Микола та що викладав. Це, так би мовити, “неканонічна” (читай – незручна) правда. 

Звернімося до справжньої історії Київської академії, що бере свій початок іще з лаврського просвітницького гуртка. “Діяльність Лаврського гуртка справляла помітний вплив на патріотичні почуття громадян, на їх бажання прислужитися загальним інтересам. До них належала й знатна киянка зі шляхетського роду Волині Галшка Гулевичівна (Єлизавета Василівна Гулевичівна-Лозчина (1577–1642)). 15 жовтня 1615 р. вона вписала до Київських магістратських книг дарчу, за якою свій дім з землею і “всіма до нього належностями” дарувала під фундування монастиря й школи для дітей “народу руського православного… А щоб тая фундація скуток свій брала, - писала Гулевичівна, - то зараз… в той двір… школу впровадила й впроваджаю”. Таким чином, 15 жовтня 1615 р. розпочала свою діяльність школа, яка ввійшла в історію як Київська братська школа, родоначальниця Києво-Могилянської академії”, - пише у своєму дослідженні “Києво-Могилянська академія” відома дослідниця Зоя Хижняк. 

Якщо ж панотцям не подобається згадана дата (можливо, їх засмучує, що засновницею академії була жінка), то є інша – вересень 1632 року. Саме тоді, як свідчить історія, об’єдналися Лаврська школа з Братською та з’явилася Київська братська колегія, керівником, протектором і опікуном якої став святитель митрополит Петро Могила. Але і ця дата, схоже, не до смаку Московській патріархії, бо тоді українці об’єдналися (а це не так часто буває) без “старшого брата”. Без нього, як свято вірять батюшки з УПЦ МП, аж ніяк не можна і погоджуються на вкорочення історії свого навчального закладу на добрих майже сто років. Тоді

1

й перший освітній заклад Росії – Слов’яно-греко-латинська академія у Москві видається не набагато молодшою за Київську академію. 

Коли ж дехто з шановних ідеологів московської церкви в Україні намагається дати задній хід, мовляв, ювілей святкується від того документу, де заклад вперше названо академією, то це також лукавство. Послухаємо все ту ж дослідницю Зою Хижняк: “Але треба зазначити, що безтитульну Колегію сучасники ще з 30-х рр. ХVІІ ст. визнавали Академією. Ось лише кілька прикладів. Перебуваючи на початку 30-х років ХVІІ ст. у Києві, французький інженер і картограф Гійом Левасер де Боплан записав, а потім помістив у своїй книзі “Опис України” (Париж, 1650) такі слова: “У Києві, на Подолі, при Братській церкві міститься університет, або Академія”. Львівський підкоморій В. М’ясковський, який у складі посольства був присутній на зустрічі Б. Хмельницького киянами 1648 р. після перемоги під Замостям, записав у своєму щоденнику: “Увесь народ, який вийшов із міста, вся біднота вітала його. Академія вітала його вигуками й промовами як Мойсея”. Таких прикладів дійшло до нас чимало. 

Що ж до російського монарха Петра І, якого так любить ректор КДА УПЦ Московського патріархату Микола Забуга та його колеги, то роль царя у житті Києво-Могилянської академії більше ніж сумна. “Відомо, що, починаючи від Петра І, ведеться наступ на українську мову, мета якого – її знищення. Проводиться ряд заходів, “дабы народ малороссийский не почитал себя отличным от великороссийского” в тому числі приймаються закони про заборону друку (1720), а потім – і викладання українською мовою. Академії спочатку “рекомендується” перейти на російську мову, а з 1784 р. суворо забороняється читати лекції “сільським діалектом” (тобто українською мовою), а лише російською і обов’язково “с соблюдением выговора, который соблюдается в Великороссии”, - пишуть вчені. Коли це читаєш, зразу розумієш, чому саме цей період облюбували новітні інтегратори у рясах. Вони і нині намагаються реанімувати старі петровські традиції в Духовній академії. Не вірите? Підіть самі і послухайте, якою мовою та про що читають лекції в семінарії й академії УПЦ МП. 

Наостанок пропонуємо ще кілька дат, які з чистим серцем може починати бучно святкувати УПЦ Московського патріархату. Насамперед це 14 серпня 1817 року, коли за розпорядженням уряду, указом Синоду академію було зовсім закрито. Не виключено, що представникам згаданої конфесії сподобається 1934 рік, коли був зруйнований більшовиками (тепер вони є вірними політичними соратниками Московської патріархії) Богоявленський собор – головний храм монастиря й академії, який побудував анафеманствований цією ж церквою гетьман Іван Мазепа та ще й у стилі козацького бароко. Отож, таких “червоних” дат у антиукраїнському календарі вистачить завжди. Було б бажання святкувати, а привід знайдеться.

 

Юрій ДОРОШЕНКО

Передмова

Києво-Могилянській академії належить провідна роль у становленні духовної культури та української державності ХVII-ХVII ст. Діяльність КМА - окремий етап в історії України, пов'язаний із формуванням еліти українського суспільства, яка, у свою чергу, визначала не лише розвиток світоглядних засад, а й шляхи економічного та суспільно-політичного розвитку України впродовж двох століть. Тому документальна спадщина Академії вивчалася багатьма дослідниками як власне історії духовної та світської освіти, так й історії церкви, науки та культури, котрі тією чи іншою мірою використовували ці матеріали, як джерела для висвітлення окресленої тематики. Серед них - митрополити Євгеній (Болховітінов) та Макарій (Булгаков); В. Аскоченський, М. Лінчевський, М. Мухін, І. Малишевський, М. Максимович, К. Харлампович, М. Сумцов, а також фахівці з історії КМА початку XX ст. А. Савич, С. Голубєв, Д. Вишневський, М. Петров, Ф. Титов, М. Марченко, М. Штранге, Я. Штернберг, В. Литвинов, Б. Мітюров та багато ін.

Друга половина XX ст. відзначена активізацією вивчення різних напрямів діяльності КМА. Суттєвий внесок у дослідження цієї проблеми належить історику КМА 3. Хижняк, окремим аспектами з історії КМА присвячені монографії та статті Я. Ісаєвича, І. Біло-діда, Ф.

2

Шевченка, Є. Горбенко, О. Дзюби, І. Захари, М. Кашуби, Л. Корній, В. Микитася, В. Нічик, І. Торбакова, М. Сенченка, Н. Тер-Григорян-Дем'яшок, Я. Стратій, Л. Алексієвець.

Виняткове значення Академії для формування духовних засад суспільства спричинило й увагу до публікацій документів, що стосувалися її діяльності. Вже в середині XIX ст. ряд матеріалів друкується на сторінках видання "Памятники, изданные Временною комиссиею для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском й Волынском генерал-губернаторе" (Т. II. -К., 1846), а також в "Актах, относящихся к истории Западной Рос-сии, собранных и изданных Археографической Комиссией" (Т. 1-5. -М., 1853). Чимало документів з історії КМА були опубліковані В. Аскоченським у складі його праці "Киев с древнейшим его училищем Академиею" (Ч. І-ІІ. - К., 1856).

Наприкінці XIX - на початку XX ст. ряд документів стосовно діяльності КМА у XVIII ст. опублікований у працях М. Мухіна "Киево-Братский училищний монастырь. Исторический очерк" (К., 1893), В. Серебрянникова "Киевская Академия с половииьі XVIII века до преобразования ее в 1819 году" (К. 1897), а також Д. Вишневського, який вміщує деякі документи у виданні "Киевская академия в первой половине XVIII столетия (Новые данные, относящиеся к истории "той Академии" за указанное время)" (К., 1903).

Проте згадані публікації, як правило, здійснювалися без необхідного застосування методу джерелознавчої критики текстів документів, матеріали почасти публікувалися уривками. Так, М. Мухін вибрав та опублікував документи майнового характеру, які мали відношення до історії Києво-Братського монастиря, а саме - дарчий запис Галшки Гулевичевої про передачу свого двору та землі в м. Києві ставропігійному монастирю та школі для навчання дітей, купчі записи про передачу Катериною Кучинською, Люцією Митковичевою-Яницькою та її чоловіком Миколою Яницьким, старостою пирятинським, Київському училищному братству своїх земель тощо. Вишневський у своїй роботі приділив увагу, переважно, документам адміністративної, майнової та навчальної діяльності Академії.

Найзначнішими є два фундаментальні п'ятитомні видання, підготовлені істориками церкви М. Петровим ("Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии" (К., 1904-1908) - за період 1721-1795 рр.) та Ф. Титовим ("Акты и документы, относящиеся к истории Киевской Академии" (К., 1910-1913) - за період 1796-1819 рр.).

Серед сучасних видань, які репрезентують окремі документи з історії КМА, слід згадати роботи І. Крип'якевича та І. Бутича "Документи Богдана Хмельницького. 1648-1657 рр." (К., 1961) та "Універсали Богдана Хмельницького" (К., 1998); роботу І. Крип'якевича "Універсали Івана Мазепи" (К., 2002); збірник документів "Ділова документація Гетьманщини XVIII ст.", підготовлений до публікації мовознавцем В. Горобцем (К., 1992), у якому вміщені окремі документи, що наочно ілюструють розвиток діловодної стилістики в Україні.

Зведений покажчик М. Петрова "Описание рукописей Церковно-Археологического Музея при Киевской Духовной Академии" (К., 1875-1879) був першим ґрунтовним виданням, серед матеріалів якого були опубліковані й документи з історії КМА. Дослідження містило опис 670 рукописних документів і вийшло трьома великими випусками. У першому випуску вчений описав зібрання рукописів митрополита Макарія (Булгакова), академічного Києво-Братського монастиря, Київської духовної семінарії, а також Мелецького монастиря. В другому випуску були описані зібрання рукописів Києво-Печерської лаври і київських монастирів: Золотоверхо-Михайлів-ського, Пустинно-Миколаївського, Видубицького, жіночого Флорів-ського і Десятинної церкви. Третій випуск присвячено опису рукописів бібліотеки Києво-Софійського собору.

При складанні описів М.І. Петров декларував дотримання у своїй роботі таких вимог:

1. зазначення колишнього власника документа чи особи, яка подарувала рукопис;

2. зазначення номеру знаходження рукопису в Музеї ЦАМ за попереднім каталогом бібліотеки чи за каталогом рукописів, які були пожертвувані до Музею безпосередньо;

3. визначення матеріалу, на якому було написано документ, якщо це не папір;

3

4. вказівка на особу автора, перекладача і переписувача рукопису та час виконання роботи;

5. подання повних та ґрунтовних відомостей про склад рукопису так, щоб увагу дослідника не обминула жодна стаття, для- чого показати не тільки заголовок рукопису, але й окремих його статей;

6. повідомлення про тотожність рукописів і статей в інших документах бібліотеки і Музею;

7. зазначення рукописів чи статей, відомих в публікаціях або в інших подібних зібраннях документів.

Проте, як писав сам М. І. Петров, він не завжди мав змогу дотримуватися цих вимог через брак часу та новизну справи (Петров Н. Описание рукописей Церковно-археологического музея при Киевской Духовной Академии.-К., 1877.- Вып 1.- С. 9.). Описи, складені М. І. Петровим, довгий час були найповнішими систематичними обліковими документами, першоджерелами для вивчення історії створення та діяльності Академії, проте сучасні науковці все частіше вказують на їх недосконалість. Так, Є. К. Чер-нухін у своїх дослідженнях грецької рукописної спадщини акцентував на деяких недоліках петровських описів, зазначаючи, що часто описування здійснювалося не лише неповно, а й відверто хибно. Наприклад, Петров, всупереч задекларованій ним схемі, подекуди зазначав кількість аркушів (сторінок), стан матеріалу, розмір та мову рукопису, але робив це вкрай непослідовно. Зокрема, досліджувані Чернухіним описи грецьких рукописів не мають помітки стосовно мови написання (Чернухін Є.К. Грецька рукописна спадщина в Києві.- К., 2002. - С. 17.).

Описування матеріалів ЦАМ КДА продовжив учень М. Петрова О. Лебедєв. У 1916 р. в Саратові, куди було евакуйовано багато бібліотек у зв'язку з подіями Першої світової війни, побачив світ його каталог "Рукописи Церковно-Археологического Музея при Император-ской Киевской Духовной Академии", що містив опис 909 рукописів.

При всій цінності цих покажчиків вони вже значно застаріли з точки зору археографічного описування матеріалу. Сучасними вченими відзначається поверховість та сумарність описів справ, відсутність єдиної системи описування та датування копій і списків, неохайність у формулюванні археографічних заголовків документів, що іноді суперечать або неадекватно розкривають зміст матеріалів тощо. Крім того, значна кількість документів взагалі не увійшла до покажчиків М. Петрова та О. Лебедєва.

Слід зазначити, що згадані роботи репрезентують лише частку комплексної документальної спадщини КМА, що зберігається нині у двох архівосховищах - Центральному державному історичному архіві України у м. Києві та в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського. Отже, значна кількість матеріалів досі не була залучена до наукового обігу, і це було перешкодою для якнайповнішого вивчення історії заснування та діяльності Києво-Могилянської академії, її внеску в розвиток української культури й освіти.

На початку 90-х років співробітниками Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадського було розпочато роботу по створенню покажчиків, до яких увійшли б власне матеріали з історії КМА. В 1995 р. було видано покажчик "Києво-Могилянська академія у документах і рідкісних виданнях ЦНБ ім. В.І. Вернадського НАН України. Видання XVIII - першої чверті XX ст." (укладачі - Л.М. Дениско, В.Р. Галай, за участю М.С. Рубльової). Зазначений покажчик відкрив серію бібліографічних та археографічних видань з історії КМА. У ньому містилися відомості про книжкові та періодичні видання, окремі статті та повідомлення стосовно діяльності Києво-Моги-лянської академії з фондів Бібліотеки.

У 2001 р. в Буенос-Айресі (Аргентина) було видано препринтом роботу "История Киево-Братского школьного монастыря и Киево-Могилянськой академии в документах. (Хронологический указатель документов по вопросам)". її авторка Н. Е. Тер-Григорян-Дем'янюк наприкінці 80 - на початку 90-х років була співробітницею НБУВ і досліджувала питання з історії заснування КМА. Основою покажчика стали книжкові та рукописні фонди Бібліотеки. Окрім цього, у покажчику містилася інформація про документи, знайдені дослідницею в рукописному фонді Вільнюської бібліотеки Академії наук Литви, у фондах Ягеллонської бібліотеки у Кракові, Бібліотеки ім. Оссолінських у Вроцлаві, Бібліотеки

4

Народової у Варшаві, бібліотеки католицького університету у Любліні, Російської державної бібліотеки.

На жаль, покажчик має ряд суттєвих недоліків. Так, в археографічній та бібліографічній практиці існують усталені принципи щодо розташування матеріалу та підготовки допоміжного апарату з метою уникнення дублювання. У роботі Н. Тер-Григорян-Дем'янюк документи розміщені, для полегшення пошуку, за систематичними розділами, а через те, що матеріал досить різноманітний за структурою, об'ємний та полісемічний, одні й ті самі документи в різних розділах покажчика мають різні аспектні назви. Це, відповідно, збільшує обсяг покажчика і ускладнює пошук інформації. При підготовці цих матеріалів авторка у більшості випадків пішла шляхом передачі заголовків справ і документів з друкованих каталогів М. Петрова та О. Лебедєва, інвентарних описів, що існують в бібліотеках, і не працювала з документами де-візу. Тому іноді переплутані шифри з посиланнями на місцезберігання документів, тобто дослідниця спиралася на відомості про стан документів початку XX ст. Продубльовані заголовки, укладені М. Петровим та О. Лебедєвим, досить часто не відповідають складу матеріалів.

Усі ці недоліки відповідно зменшують науково-довідкову цінність покажчика, що, власне, стверджує і сама авторка, яка зазначає, що покажчик взагалі-то не планувалося видавати, а лише використовувати, як "робочий матеріал" до дослідження історії Києво-Могилянської академії.

Після ліквідації КДА (правонаступниці КМА) у 1917 р. та націоналізації її архіву і бібліотеки документи були розпорошені по різних архівосховищах. Для подальшого дослідження історії КМА на сучасному рівні важливого значення набуває залучення до наукового обігу оновлених довідників, де був би репрезентований повний комплекс датованих та атрибутованих документів стосовно її діяльності. На жаль, встановити первісний склад рукописів та книжок з академічної бібліотеки через пожежі 1658, 1780 та 1811 рр., коли значна їх кількість була втрачена, практично неможливо, тому у пропонованому каталозі репрезентований наявний фонд документів КМА в ІР НБУВ.

Матеріали із фондів ІР НБУВ є досить конгломератними за походженням. Основна їх частина надійшла до НБУВ (на той період - ВБУ) у 1923-1925 рр. у складі бібліотеки КДА і є своєрідною колекцією оригіналів та копій документів, зібраних різними дослідниками історії КМА. Тоді ж з'ясувалося, що до колекції потрапили також і документи, вірогідно вилучені з архіву КДА М. Петровим під час підготовки публікації фундаментальних "Актів і документів". У будь-якому разі вони надійшли до ВБУ у складі бібліотеки КДА, були зафіксовані, як спеціальна колекція документів КДА, і склали окремий 160-й фонд. Окрім того, ВБУ в 20-х роках отримала також документи Софійського собору та інших духовних закладів, де частково зберігалися документи з історії КМА. Отже, в ІР НБУВ зберігається досить репрезентативний комплекс документів, що характеризує діяльність КМА як освітньої установи впродовж двох століть. На початку своєї історії Києво-Могилянська академія становила єдине ціле з Братським училищним монастирем: при ньому вона була створена, на його кошти існувала, мала спільні маєтності. Тому до описуваного комплексу рукописів залучені матеріали і монастиря, і колегії, і академії, що, відповідно, позначилося на видах, типах, характері, мові, складі документів.

Основною джерельною базою формування пропонованого каталогу стали колекція історичних документів ІР НБУВ (ф. XIV), колекції рукописів Київської духовної академії (ф. 160), Київської духовної консисторії (ф. 232), Церковно-Археологічного музею при Київській духовній академії (ф. 301 (ЦАМ КДА), бібліотек Софійського собору (ф. 312 (Соф.) та Київського університету св. Володимира (ф.VІІІ); зібрання митрополита Макарія (Булгакова) (ф. 302 (Мак.); особові архівні фонди Ф. І. Титова (ф. 175), М. І. Петрова (ф. 225) та С.Т. Голубєва (ф. 194); сімейний архів Коропчевських (ф. 135); рукописи І та II комплексних фондів, які зберігаються в ІР НБУВ.

5

Основні принципи та схема археографічного опису

Описи матеріалів, які увійшли до каталогу, розміщуються за хронологічним принципом: через різноплановість їхнього характеру та змісту тематичний поділ видався упорядникам недоречним. Для полегшення пошуку до розділу "Рукописні документи і матеріали з історії Києво-Могилянської академії" каталогу додаються іменний, географічний покажчики та покажчик установ, список скорочень, а також покажчик документів за фондами згідно з описами Петрова, Лебедєва та сучасними описами ІР НБУВ із зазначенням подокумент-ної позиції каталогу. Позиції Н. Тер-Григорян-Дем'янюк не наводилися через те, що вона дублювала назви М. Петрова та О. Лебедєва.

У зв'язку з тим, що каталог охоплює документи значного періоду часу, коли суттєво змінювалася лексика, упорядники передають назву документа довільно, однак, по можливості, застосовують діловодну термінологію, використану в оригіналах, наприклад, проме-морій, доповідь, донесення, прошеніє тощо.

Титули, звання та назви інституцій передаються в уніфікованій формі, наприклад, митрополит Київський, Св. Синод, Київська духовна консисторія. Імена, прізвища та географічні назви передаються ідентично до тексту документа і не пояснюються у примітках через наявність спеціального енциклопедичного довідника "Києво-Могилянська академія в іменах ХVП-ХVПІ ст.".

Комплексні збірки документів, згідно з усталеними археографічними принципами, описані і як окремі одиниці зберігання, і розписані подокументно. У випадку подокументного опису, складеного за хронологічним принципом, одночасно подається посилання на номер комплексної збірки.

Археографічний опис документів у каталозі виконувався за такою схемою:

1. Дата написання. Дати оригінального документа, встановлені упорядниками з допомогою текстового та філігранологічного аналізів, подаються в квадратних дужках. Для копійного документа археогра фічне датування подається в круглих дужках. У справах, де містять ся декілька документів, подаються крайні дати документів через тире.

2. Археографічний заголовок.

3. Оригінал чи копія.

4. Кількість аркушів, їх розмір у міліметрах.

5. Колір чорнила.

6. Кількість документів у комплексних справах.

7. Підписи відомих історичних осіб.

8. Опис печатки (форма, матеріал, з якого вона зроблена, колір, наявність кустодії).

9. Стан збереження (в опису зазначаються пошкодження паперу чи тексту).

10.Мова (переважна більшість документів писана російською мовою, через те в каталозі фіксуються лише іноземні мови).

11.Записи, що вносять доповнення до змісту документа або мають суттєве значення для встановлення його історії.

12.Походження документа.

13.Старі шифри.

14.Записи про наявність копій.

15.У Бібліографії зазначаються спеціальні каталоги і описи зіб рань рукописів, а також їхні публікації.

16.Примітки (подається перехресна відсилка з загального опису справи чи збірки на виокремлені з них документи, з окремого документа на загальний опис, а також подаються відсилки на тотож ні документи в каталозі).

17.Шифр архівосховища, який складається з номера фонду, номера одиниці зберігання та номерів аркушів.

Висловлюємо щиру подяку Л. Ігнатенко за участь в укладанні каталогу на початковому етапі роботи.

Сподіваємося, що каталог документів з історії Києво-Могилян-ської академії, чимало з яких запроваджуються до наукового обігу вперше, стане у пригоді науковцям при комплексному вивченні даної проблематики та дасть змогу повніше дослідити багатоаспектну діяльність цього визначного наукового, культурного та просвітницького центру України ХVІІ-ХVIII ст.

*******

Незаперечне та виняткове значення мали Острозька та Київська Академії, де навчання було поставлене на досить високому рівні за зразками тогочасної європейської освіти. Подібні заклади почали поширюватись та утворюватись і в інших містах та селищах, а особливо при тих чи інших братських осередках. Завдяки широкій мережі шкіл освіченість на Україні досягла значного рівня й охопила широкі кола населення, що вразило арабського мандрівника, архідиякона Павла Алеппського, який супроводжував антіохійського патріарха Макарія до Москви і в 1654 та у 1657 рр. побував на Україні. Але, як і в старі часи, центральним духовно-освітнім осередком України залишався Київ.

Основними показниками рівня навчальних закладів були науки, що в них вивчалися та їх обсяг. Основою навчання Київської школи була т. зв. система “семи вільних наук”, яка включала в себе тривіум (граматика, риторика й діалектика) та квадріум (арифметика, геометрія, астрономія,

6

музика). Вони входили в обов’язкову програму підвищеного типу шкіл-колегій, а також університетів і академій.

Зрозуміло, що Київська Академія мала і певні відмінності, що зумовлювалися освітніми традиціями та історичними умовами. Наприклад, спочатку вона не поділялася на факультети, не присвоювала своїм випускникам вчених ступенів, курс наук, що читався в ній, не був постійним у різні часи її існування. Всього в академії було вісім класів – чотири граматичних та класи поетики, риторики, філософії й богослів’я. Курс навчання тривав близько 12 років.

Перший граматичний клас – фара (або аналогія), по суті був підготовчим, але приймали сюди учнів вже з певним обсягом знань. У наступних трьох граматичних класах – інфімі, граматиці, синтаксимі вони опановували слов’янську, латинську, українську книжну, грецьку та польську мови, а також арифметику й геометрію, нотний спів, катехизис. Певна увага приділялась літературі, особливо класичній римській і грецькій. Особлива увага приділялась вивченню латинської мови, адже вона була мовою законодавства і судочинства, мовою дипломатів і учених. В усіх вищих навчальних закладах Європи, в тому числі у Київській Академії, викладання таких курсів, як філософія, поетика, риторика, богослів’я велось латинською мовою. Студенти заучували латинські тексти напам’ять, робили усні й письмові переклади, вправи. Письмові вправи поділялись на шкільні, які перевіряв одразу вчитель, й домашні. Домашні, для першого контролю, учні здавали аудиторам, які вибирались із кращих учнів для перевірки виконаних уроків. У спеціальних зошитах – нотатах – аудитори ставили оцінки в залежності від рівня знань. Потім з відміткою “correkta” учнівські зошити здавались учителеві.

Після граматичних класів учні, а точніше вже студенти, вивчали піїтику (1 рік), риторику (1 рік), філософію (2-3 роки), богослів’я (2 або 4 роки). Піїтика розглядалась як мистецтво складати вірші і вважалась захоплюючим та корисним заняттям. Після піїтики читався курс риторики, найпопулярнішого предмета в Академії. У класі риторики студенти навчалися складати промови як загального характеру, так і певного призначення – найчастіше панегіричні та судові, а крім того, писати листи – поздоровчі, вітальні, вдячні, прохальні та ін. Великого значення та особливого розвитку в Києво-Могилянській Академії набула філософія, яка викладалась префектом чи ректором цього закладу. Кожен професор складав свій рукописний курс лекцій. Філософські курси викладачів Київської школи привертали і привертають увагу багатьох вчених як джерело вивчення філософської думки в Академії. І нарешті, завершальним етапом навчання в Києво-Могилянській Академії був курс богослів’я. Незважаючи на офіційну заборону польського уряду він викладався ще з XVII ст. Поступово київські богослови формують свою систему викладання цього курсу. Ректори Академії виконуючи організаційну роботу навчального процесу в той же час були навчителями богослів’я. Не обов’язковим було навчання на вищих курсах. Іноді по закінченні класу риторики Академію залишала половина його складу. Так, у 1738/39 навчальному році в класі налічувалося 105 чоловік, із них у наступному році в клас філософії прийшло лише 52 чоловіка.

Складовою частиною навчального процесу в Академії були щосуботні повторення матеріалу за тиждень, виконання різноманітних домашніх завдань і – тричі на рік - екзамени. Вони проводились учителями тих класів, в яких студенти повинні були продовжувати навчання. Частина студентів (філософи й богослови) ніяких домашніх завдань не виконували і екзаменів не складали. В кінці кожного семестру вони писали так звані великі дисертації і захищали їх у присутності всіх студентів.

Щосуботи проводились “домашні” диспути, на яких студенти полемізували по матеріалах, прослуханих за тиждень чи по певних темах. Один студент обгрунтовував думку, три інші заперечували йому. В таких диспутах закріплювалось знання і шліфувалось логічне мислення.

Урочисто проводились диспути в кінці кожного навчального року, й особливо по закінченні курсів або на честь відвідин Академії знатними людьми. Щоб більше заохотити студентів до таких диспутів, митрополит Тимофій (Щербацький) придав їм особливу урочистість. Зокрема в день, призначений для публічного диспуту, всі знатні сановники Києва і поміщики з околиць відправлялися рано вранці у Києво-Печерську Лавру, де ще з вечора знаходився митрополит. Кожен із відвідувачів для такого випадку шукав для себе саму кращу карету і обов’язково їхав на стількох конях, скільки дозволено було його чиновницькому рангу. Митрополичу карету везли вісім коней які управлялись двома візниками, а коад’юторську – шість коней. І уся ця пишна колона під церковний дзвін наближалась до Академії. Такими ж пишними були подальші дії щодо зустрічі величних гостей. Характерно, що тут були присутні вже тільки студенти філософії і богослів’я, а вихованцям цього не дозволялось.

Впродовж всього свого історичного та науково-богословського розвитку були в Києво-Могилянської Академії періоди розквіту та падіння. Були періоди реформування та впровадження нових навчальних предметів та курсів. Так Варлаам (Ясинський), ставши ігуменом монастиря та ректором Академії негайно взявся за відродження та впорядкування її навчально-наукової діяльності. На початку 1666 р., вона існувала в досить слабкому стані. “Київський Колегіум умалився, став як малий Закхей”,- писав 6 січня 1666 р. Лазар Баранович. Варлаам (Ясинський) надсилає до польського короля Михайла Вишневецького ієромонаха Києво-Печерської Лаври Ігнатія (Саковича) з проханням утвердити всі привілеї навчального закладу. Король 20 березня 1670 р. утверджує за монастирем грамотою всі володіння. Також в ній говориться: “Кіевскую Могилянскую Коллегію на ея местахъ, грунтахъ и давнихъ фундацияхъ востановить и въ ней преподавать все начальные предметы, искусства, науки и познанія чрезъ профессоровъ, отцевъ учителей… ”.

7

Потребувала змін Київська школа і тоді коли її студентом став в майбутньому високоосвічений і талановитий богослов, людина із неосяжним колом захоплень та непересічних знань - Іриней (Фальковський). Адже, в правління київського митрополита Гавриїла (Крем’янецького) (1770-83 рр.) колись досить славна Академія почала хилитись до занепаду. Її очікувала досить нерівна боротьба із закладами, в яких практикувались більш цілеспрямовані методи, на боці яких були і незрівнянно кращий персонал професорів, і увага уряду, і зовнішні вигоди. Імператриця Катерина II, вирішивши підняти освіту в Росії, влаштовувала нові школи та вищі навчальні заклади, в яких професорсько-викладацькі посади обіймались якраз вихідцями із Київської Академії. Внаслідок цього спостерігався значний потік кращих, найздібніших, молодих сил, який не міг не вплинути паралізуючим чином на процвітання Академії, тому що як справедливо сказав преосвящ. Макарій, навчальний заклад цвіте тільки тоді, коли в ньому є здібні керівники і такі ж студенти. Наступний митрополит Самуїл (Миславський), будучи вихованцем Київської Академії, зробив дуже багато для її піднесення. Так, зокрема ним були введені такі предмети як географія, російська мова, історія, математика чиста й змішана, архітектура, мистецтвознавство і крім того ще тлумачення недільних і святкових Євангельських читань.

З часом Св. Синод намагається усі справи по управлінню Академією перебрати на себе. Так вже з 1738 р. туди стали надсилати іменні відомості про учнів Києво-Могилянської Академії, де поміщались, разом з тим, і списки професорів та вчителів.

Як відомо на початку XIX ст. освіта була виключно духовно-релігійна, тобто викладацькі функції освітніх закладів усіх рівнів виконувалися, здебільшого, православним кліром або ж чернецтвом. У 1802-1808 рр. відбувалась перебудова всієї шкільної системи у державі Московській, зокрема було взято курс на створення університетів, гімназій, світських училищ.

Потрібно зауважити, що Київська Академія на початку XIX ст. переживала свої далеко не кращі часи.

Розвиваючи ідеї перебудови духовної освіти, започатковані ще у XVIII ст., реформою 1808-1814 рр. передбачалося перетворити чотири академії, в тому числі Київську, не просто на спеціальні вищі духовні навчальні заклади, а й на адміністративні центри навчальних округів. Академії стали підпорядковуватись Синоду, конкретніше – комісії духовних училищ (до 1839 р.), а згодом духовно-навчальному управлінню при Синоді (до 1869 р.). Всі академії незалежно від історичних, національних, церковних особливостей урівнювалися, точніше - нівелювалися єдиним статутом і ставали за складом студентів духовно-становими.

Подібно до шкільної світської структури, введеної в 1803-1804 рр., нова структура духовних шкіл включала: академію – вищу школу; семінарію – середню духовну школу, що мала бути організована в кожній єпархії і вихованці якої могли продовжувати навчання в академії; нижче училище – навчальний заклад на рівні повіту; парафіяльне училище (школа) – заклад, що давав елементарну освіту і створювався в благочиннях. Для закладів усіх чотирьох рівнів (ступенів) запроваджувались єдині статути. Навчальні курси ускладнювались в міру наближення до вищого – академічного рівня і в семінаріях, наприклад, включали словесні, філософські та богословські класи, в академіях – курси загальноосвітні та спеціально-богословських дисциплін. Студенти академії могли бути удостоєні ступенів кандидата, магістра, а при піднесенні до священства – особливих окладів.

Зрозуміло, що зміни та перебудови у духовній освіті так чи інакше спиралися на досвід і традиції Києво-Могилянської Академії. Згідно з нововведеннями 1808-1809 рр. Київська Академія також перетворювалася на вищий духовний заклад на чолі з ректором і трьома адміністративними органами: конгрегацією (вченим товариством), внутрішнім і окружним правліннями. В округ, підпорядкований щодо навчання в Академії, входили: Білгородська, Мінська, Новоросійська, Переяславська, Подільська, Харківська та Чернігівська семінарії. Академія знаходилась тепер у безпосередньому підпорядкуванні Синоду.

Що стосується організації навчального процесу, то згідно з новою формою, він був зосереджений у двох відділеннях: нижчому, де вивчалися філософія, загальна словесність, громадянська історія та математика; і вищому – богословському – з такими дисциплінами, як догматичне, моральне богослів’я, герменевтика, канонічне право, церковна історія, церковна словесність та ін. Мови – грецька, німецька, єврейська, французька вивчались на обох відділеннях. Латини учили на уроках словесності. Головною дисципліною нижчого відділення була філософія, вищого – богослів’я.

Але все це були лише проекти, що, зіткнулись з реаліями життя. В Київській Академії, наприклад, нововведення, підписані Олександром I в 1808 р., вдалося втілити в життя лише в 1819 р.

Як уже зазначалось, що Київська Академія на початку XIX ст. переживала свої далеко не кращі часи. За словами Ф. Титова, Академія ніби законсервувалася, залишаючись у полоні віджилих педагогічних прийомів, схоластики, багатопредметності, обмеженості матеріально-фінансових умов для якісного навчання. У переповнених класах одні й ті ж викладачі читали курси латинської граматики, грецької мови, арифметики, історії, географії. На зламі XVIII-XIX ст. Академії із державної казни виділялося 12 тис. крб., хоч за найскромнішими підрахунками академічної адміністрації ця сума мала бути не меншою 55 тис.

Потреба реформування Академії, інших навчальних закладів за цих умов усвідомлювалася на всіх рівнях церковної влади. Здійснюючи перебудову цього провідного національного вищого

8

навчального закладу України, Синод намагався зробити все можливе, щоб ліквідувати тут навіть будь-які ознаки старої Академії з її автономністю, самоврядуванням, виборністю, багатостановістю і т. д. Наслідком цього стало те, що практично весь попередній викладацько-професорський склад Київської Академії було відкинуто як такий, що не відповідає новим умовам. Було піддано нищівній критиці і курси викладання і самих викладачів, оскільки всі вони за попередньою традицією не включали до розгляду російських духовних і світських авторів. Стара Академія була закрита у вересні 1817 р. і в її стінах, того ж року, відкрили Київську Духовну Семінарію.

Після звільнення викладачів Комісія духовних училищ і митрополит Серапіон (Александровський) з попереднього складу Академії залишили тільки ієромонаха Кирила Куницького для викладання грецької мови. Натомість, було викликано викладачів і вихованців Санкт-Петербурзької Духовної Академії.

Урочисте відкриття КДА відбулося 28 вересня 1819 р. після Божественної Літургії в Успенському соборі на Подолі, яку відслужив митрополит Серапіон (Олександровський). Потім відбувся хресний хід до Києво-Братського монастиря на чолі з генерал-губернатором і урочистості в конгрегаційній залі КДА. Проф. Іван Скворцов виголосив промову латинською мовою “Про метафізичне джерело філософії”.

Нова Академія вже була уніфікована за великоросійськими синодальними зразками. Сюди було прийнято на навчання 49 студентів: 26 з українських єпархій і 23 з російських. Ректором став архимандрит Мойсей Антипов.

За період з 1814 по 1840 рр. курс навчання тривав 4 роки і складався з нищого і вищого відділень. Нижче включало в себе викладання наступних предметів: філософії (логіка, психологія, метафізика, моральна філософія та історія філософії), загальної словесності, цивільної історії і математики. Вище - богослів’я (догматичне, моральне, викривальне, співбесідне, герменевтику і канонічне право), церковну історію і старожитності зі священною хронологією та географією, церковну словесність. Студенти опановували: Святе Письмо, мови (грецьку, єврейську, німецьку, французьку), факультативно вивчали історичні та фізико-математичні науки. З 1841 р. додано патристику (патрологію), а з 1867 р. – педагогіку.

Внаслідок відпливу дітей дворянства, козацької старшини у російські світські навчальні заклади Академія перетворювалася на суто духовний заклад. Тривалий час слухачами Академії були переважно юнаки-українці – вихованці семінарій Київського навчального року. Але з 1841 р., після того як дозволили брати до Академії з великоросійських семінарій, стали переважати росіяни.

Досить швидко в Академії склалися солідні богословська, філософська, історична школи на чолі з відомими церковними вченими. Вихованці Академії після її закінчення, як правило ставали священиками, вчителями семінарій, законовчителями світських навчальних закладів тощо.

В 1837 р. при КДА було засновано журнал “Воскресное чтение”, який до початку 60 рр. XIX ст. був практично єдиним друкованим органом Київської єпархії. А з листопада 1859 р. був отриманий дозвіл на випуск журналу “Труды КДА”.

Але необхідно зауважити, що в цілому реформи духовної освіти йшли надзвичайно туго. Справу істотно гальмувало її жалюгідне фінансування з боку держави, Відомства православного сповідання, місцевих єпархій. Платня викладачів навчальних закладів була мізерною і вони часто шукали інших джерел існування; учні голодували, мерзли і жили не рідко в жахливих умовах сумно відомих “бурс”.

В 1867 р. для управління освітньою справою в імперії організовується духовно-навчальний комітет, який затвердив нові статути для семінарій та училищ, а в 1869 р. – статути для академій. За цими статутами духовні академії становили певну паралель з університетами і відповідно до факультетів тоді було створено три відділи: богословський, церковно-історичний і церковно-практичний.

Але, згідно останнім академічним статутам 1884 та 1910 рр., світські дисципліни було обмежено, деякі з них взагалі виключено, а ті, що залишились треба було розглядати з погляду богословсько-біблійного, а історію Росії – з точки зору провіденціалізму, тобто, що долею “Великої Росії керує Промисел Божий”. Зокрема, були вилучені такі курси: філософія, всесвітня історія і т. д.

Отже, поставлена в жорстоку залежність, особливо матеріальну, від самодержавно-синодального керівництва, втративши навіть відносну самостійність, право вирішального голосу в багатьох сферах духовної культури, Православна Церква в Україні в галузі освіти була приречена на пасивне слідування в фарватері великодержавного, колонізаторського руху Росії.Минули роки. Академія пережила страшні роки. З приходом більшовицької влади вона була закрита, а з отриманням незалежності України з’явились усі можливості для відродження та розвитку богословської освіти.

9

Барокова поетика й риторика як формотворення системи бачення світу.

Барокова поетика "Історії Русів" як форма втілення нового28 ціннісного ставлення до світу дійсності є також передумовою для створення цілої системи бачення світу29. Цю систему бачення світу закладено в національній традиції, відбитій у писемній формі в "Повісті врем'яних літ" (в "Исторіи Преподобнаго Нестора Печерскаго и его послhдователей и предшественниковъ, ту Исторію писавшихъ" [100, с. 1]). Гарантом історичної тяглості національної традиції є Києво-Могилянська академія, яка, на думку автора, була заснована ще Кирилом, "философомъ Греческимъ", одразу після запровадження на Русі христіянської релігії. Тому навіть попередники Нестора-літописця вже були членами цієї "древней Академіи". Він вважає, що "Повість врем'яних літ" було взято з самої Біблії ("изъ книгъ Священныхъ библій"), а також з книжок стародавньої великої київської бібліотеки ("изъ книгъ.... древней обширной библіотеки, въ Кіевh собранной"). Під час монголо-татарської навали й аж до правління гетьмана Сагайдачного навчальний заклад, заснований ще Кирилом, переховувався в монастирях та печерах. Гетьман Сагайдачний та Петро Могила, київський митрополит, поновили Києво-Могилянсьську академію.

Посилання автора на "Повість врем'яних літ" як на доказ походження слов'ян від початку створення світу та на тяглість літописної традиції школи Києво-Могилянської академії, яке перегукується з тим, що і Полетика, і Кониський теж були вихованцями цієї академії, "учені мужі" якої надавали необхідні відомості для створення "Історії Русів", є свідченням тяглості літописної традиції, відбитої в аналізованому тексті. Йдеться саме про традиційну систему бачення світу, яка зумовлюється риторичною традицією, що бере свої витоки з літературно-риторичної традиції пізньої античності, сприйнятої патристикою, а потім асимільованої на власнеукраїнському ґрунті [33].

Велику роль у розвитку українського літературного бароко відіграла Києво-Могилянська академія (колегія), утворена 1632 р.31. Її відкриття знаменувало, насамперед, завершення тривалого й досить болючого перелому в ставленні до "латинської вченості", який відбувався в Україні та Білорусії наприкінці XVI- першій третині XVII ст. Києво-Могилянська академія була навчальним закладом, орієнтованим на тогочасні польські й західні університети, і викладання в ній велося латинською мовою. Петро Могила та його послідовники пішли шляхом освоєння європейської освіти й культури, усвідомлюючи, що лише на цьому шляху можна відстояти національне й культурне майбутнє свого народу. Цілком слушно сучасний австрійський славіст Й.Матль зазначає, що діячі Києво-Могилянської академії "прагнули освоїти здобутки західноєвропейської освіти й культури, освоїти гуманізм і Відродження, Реформацію і контрреформацію., але вони поєднували освоєння цих здобутків з полемікою проти них, яку вели із завзятістю, характерною для сили, що йде з глибин народності" [195, с. 136].

Засвоєння західноєвропейської культури культурою українською, процес взаємного ознайомлення і включення до певного загального культурного світу32 викликали не лише зближення цих культур, але й їхню спеціалізацію, адже "входячи до якоїсь культурної спільноти, культура починає різкіше культивувати свою самобутність" [154, с. 24]. Тому полеміка під час освоєння здобутків західноєвропейської культури сприяла виробленню своєї національної концепції бачення світу й означування у цьому світі людських вчинків, яка опиралася на синтез набутих знань зі своєю літературно-риторичною традицією. Важлива роль в цьому процесі належала курсам поетики та риторики, які читалися в Києво-Могилянській академії та похідних від неї навчальних закладах. Особливо слід підкреслити, що в цих курсах пропагувалася світська система літературно-мистецької творчості, в центрі уваги якої перебуває людина, її діяння й вчинки, її заняття й переживання; це завжди відзначали й автори поетик [19, 75, 239]. Синтез західної й вітчизняної традиції переконливо показав В.І.Крекотень на матеріалі української ораторської прози того часу [126]. З її відомих представників Л.Баранович був прибічником греко-слов'янської традиції, а І.Галятовський і А.Радивиловський виявляли прихильність до "латинських впливів, але це не призводило ні до розпаду спільного ідейно-тематичного комплексу їхньої творчості, ні до принципових розбіжностей в їхній поетиці й стилі.

Таким чином, можемо зробити висновок, що українське літературне бароко було явищем синкретичним. Воно синтезувало античну спадщину, ренесансні здобутки, вітчизняну середньовічну літературну традицію та фольклор. Воно виглядає вже не як, "рецедив Середньовіччя" [280, с. 99], а як важливий етап руху до Нового часу. Воно склалося в духовну систему, в центрі якої -- Природа, Людина і Бог, а отже -- народження, смерть і безсмертя, вищий смисл буття й краси. Людина, яка усвідомила: найвища мета -- не чини, золото, маєтності, слава, а благородство помислів і діянь, совість, честь і свобода [167].

Актуалізуючи той факт, що "Історія Русів" написана в традиції києво-могилянської поетико-риторичної школи [100, сс. II, 1], автор означував в такий спосіб координати системи бачення світу, оскільки вона зумовлюється саме цією традицією. Перш ніж сприймати власне текст "Історії Русів", реципієнт ознайомлюється з ціннісними критеріями створюваного світу:

1) в центрі уваги постає людина з її вчинками й переживаннями, яка оцінюється за її моральними якостями, духовною повноцінністю, за мірою дотримання загальнолюдських цінностей у своєму діяльному житті, за мірою добра чи зла, яке вона несе у світ;

10

2) оцінюванню підлягатимуть люди, які є представниками всієї нації або певної її верстви, тобто ті особи, діяльність яких оминути увагою неможливо, оскільки вони перебувають в центрі історичних подій, тому що є обранцями народу, долі чи випадку;

3) оскільки в самій назві оголошено, що має йтися про історію народу, то увага приділятиметься тим його представникам, які знаходяться при владі, чи домагаються її, тим, хто є гарантом "прав і вольностей народу", тим, під чиїм проводом народ переживає свої кращі й гірші часи, від чиїх вчинків залежить народне процвітання чи убоге животіння, рух до поступу чи до винищення нації, тому оцінюється саме їхній внесок до історичного національного розвою;

4) людина оцінюватиметься за найвищою шкалою цінностей: чи гідна вона вічної пам'яті, чи приречена на довічне прокляття;

5) світ постає у вигляді театральної сцени, людина в ньому змушена завжди обирати між Добром і Злом.

В такий спосіб детермінований і визначений світ закономірно будується за принципом антитези. Часопростір (хронотоп) вибудовується відповідно до цього принципу й розділяється на антитетичні складові. Світовий порядок розчленовується на міфологічний та історичний шари, перший з яких є первинним (не попереднім), тому що розташовується поза історичним часом, з виникненням якого з'являється історичний шар світового порядку як конкретне втілення шару міфологічного. Простір поділяється на свій і чужий, причому кожна з опозицій теж розбивається за тим самим принципом, тобто в межах свого простору виокремлюється свій "свій" та свій "чужий", так само -- і в межах чужого: чужий "чужий" і чужий "свій" простір.

КУРСОВА РОБОТА На тему: “Києво-Могилянська академія – центр науки та освіти”

Київ – 2002 Зміст

Стор.

Вступ 3-5I. Початковий етап історії діяльності Києво-Могилянськоїакадемії 6-16 1.1. Загальна характеристика освітньої справи в Україні до заснування Києво-Братської школи 6-11 1.2. Заснування Києво-Братської школи. Галшка Гулевичівна 11-13 1.3. П. Конашевич-Сагайдачний – покровитель Києво-Братської школи 13-16II. Доба розквіту Києво-Могилянської академії 17-29 2.1. Києво-Братська школа в період ректорства І. Борецького (? – 1618) 17-19 2.2. Києво-Братська школа в період ректорства М. Смотрицького (1619-1620) 19-21 2.3. Сподвижницька діяльність П. Могили 22-25 2.4. Києво-Могилянська академія у ХVIII-ХIХ ст. 25-29III. Києво-Могилянська академія на сучасному етапі 30-34 3.1. Відновлення діяльності Києво-Могилянської академії 30-31 3.2. Факультети та навчальні програми у Києво-Могилянській академії 31-34Висновки 35Список використаної літератури 36-37 Вступ

У національному розвитку українського народу, його становленні, збереженні його самобутності і національної гідності Києво-Могилянська академія посідає особливе місце. Утворена на початку ХVII ст., знищена російським царизмом на початку ХIХ-го, відроджена в 90-х рр. ХХ-го – вона є символом національного відродження багатостраждальної, але непереможеної української нації. Саме тому обрана тема є дуже актуальною на сьогоднішній день.

Отже, актуальність теми полягає у важливості дослідження національних надбань у галузі освіти і культури, які необхідні для розвитку національної культури на сучасному етапі відродження української державності і духовності.

Об’єктом дослідження в роботі виступає університет “Києво- Могилянська академія” в своєму історичному становленні і розвитку.

Хронологічні рамки дослідження охоплюють період від середини ХVI ст., коли склалися об’єктивні передумови для розвитку національної православної освіти в українських землях як противаги католицькому та уніатському культурному і релігійному впливові, до тепер, тобто початку ХХІ-го ст.

11

Огляд використаної літератури. За радянських часів питання, пов’язані з розвитком української національної духовності, джерел української державності, до яких значною мірою належить і тема дослідження історії Києво-Могилянської академії, досліджувалися мало через ідеологічну упередженість радянської влади. В роботі з праць радянського періоду використовується лише монографія Я.Ісаєвича “Наступники першодрукаря”1. Серед літератури з данного питання були використані праці російських дореволюційних (Голубєва С.2, Харламповича К.3, Кулиша П.4 та ін.) та сучасних українських (Сенченко Н. І., Тер-Григорян-Демьянюк Н. Е.5, Хижняк G. І.6 та ін.) дослідників. При написанні роботи також широко використовувались загальні праці з історії України. Грунтовна праця М. С. Грушевського “Історія України-Русі”7 містить багатий фактичний матеріал з усіх аспектів історії України, зокрема в “Історії України-Русі” багато уваги приділено гетьману П. Конашевичу-Сагайдачному – одній з найвизначніших осіб в історії Києво-Братської школи. Видана у 1991 р., тематична збірка “Гетьмани України”8 являє собою одну з перших спроб відходу від традиційної марксистсько-ленінської історичної методології, акцентує увагу на роль особи в історії (зокрема П. Конашевича- Сагайдачного в історії освітнього руху на Україні). Книга Дорошенко Д. “Нарис історії України”9 являє собою один з перших вдалих прикладів узагальнення матеріалу з історії України на основі нових підходів в українській національній історіографії. В книзі багато уваги приділено історії України за козацьких часів, питанням розбудови української культури і освіти.

Метою роботи є з’ясування на основі фактичного історичного

матеріалу причин виникнення Академії, місця, що вона займала серед інших навчальних закладів під час свого існування, а також ролі окремих особистостей (П. Конашевич-Сагайдачний, алшка Гулевичівна, П. Могила)в розвитку й історичному генезисі Києво-Могилянської академії. Для досягнення цієї теми автором поставлено конкретні завдання:

1. Розповісти про початковий етап діяльності Києво-Могилянської академії.

2. Розкрити добу розквіту Києво-Могилянської академії.

3. Описати діяльність Києво-Могилянської академії на сучасному етапі.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаної літератури. Розділи мають підрозділи, що дозволяє більш грунтовно висвітлити поставлені в них тематичні питання.

I. Початковий етап історії діяльності Києво-Могилянської академії

1.1. Загальна характеристика освітньої справи в Україні до

заснування Києво-Братської школи

Після зруйнування татаро-монголами Давньоруської держави, яка створила потужну самобутню культуру, південно-західні землі її (у порівнянні з північно-східними) недовго залишалися під владою кочовиків. Вже з ХIV ст. вони були відвойовані литовцями, а після Кревської унії 1385 р. вони стали частиною польсько-литовського союзу і поступово знову стали включатися в систему загальноєвропейського розвитку і в той освітній процес, який обумовлювався епохою Відродження. Це насамперед знайшло вираз у заснуванні у різних містах католицьких шкіл – кафедральних, парафіяльних, приходських. Цим школам присвячена окрема глава в дослідженні К. Харламповича “Западно-русские православные школы ХVI и начала ХVII века, отношение их к инославным”1. Вони відкривалися як духівництвом, так і особами світськими – шляхтою або міщанами – і надавали, в основному, середню освіту.

Викладалися в них латинська і грецька мови, катехізис, риторика, поезія, історія, музика, арифметика і пасхалія. Такі школи функціонували у Львові, Луцьку, Києві, Заблудові, Смотричі, Білостоку, Холмі, Стародині, Заславі, Рогатині та інших містах2.

У другій половині ХV ст. в Україні (Русі) з’явилася і вища школа. За свідченням генуезького посла при польському дворі вона ask` відкрита в Києві

12

вченими генуезцями, які втекли з Феодосії після її взяття турками. У ній навчали грецькій і латинській мові, вільним наукам і юмористиці3.

Всі ці школи переслідували виключно освітню мету, богослов’я в них не викладалося, а мовою навчання була народна4. До того ж, наслідуючи своїх європейських сусідів, польські королі видавали закони, які заохочували усіх бажаючих навчатися, незалежно від соціального стану і віри. За діючою конституцією короля Яна Альбрехта 1501 р., з метою навчання наукам, мистецтвам і ремеслам дозволялося уходити від своїх господарів навіть “хлопам”5.

ХVI ст. характеризувалося широким розповсюдженням протестантських училищ. Існуючі школи не витримували з ними

конкуренції. Енергійна просвітницька діяльність лютеран,

кальвіністів, соцініан, високий рівень знань, які надавалися в цих

школах, широта поглядів, заснування жіночих училищ, викладання

народної мови – все це притягувало до них багатьох католиків і

православних, які сприяли протестантам у справі відкриття учбових

закладів. Цей протестантський бум, який сильно вдарив по

католицькому духівництву, примусив запросити до Польщі єзуїтів,

які створювали школи з яскраво вираженим католицьким ухилом на

противагу протестантським. В Україні і Білорусії єзуїтські школи

з’явилися одразу ж після Люблінської унії 1569 р. За короткий

проміжок часу вони з’явилися в Ярославлі, Замості, Полоцьку, Орші,

Любліні, Несвижі, Львові, Савині, Луцьку, Кам’янець-Подільському

та інших містах6. Успішно конкуруючи з протестантськими училищами,

завдяки незвичайній видовищності і урочистості шкільних процесій,

вистав і прилюдних змагань (конгрегацій) вони притягали до себе

велику кількість молоді. У всіх єзуїтських колегіях в найкращі для

них часи були богословські класи, які виховували студентів в

католицькому дусі. Викладання велося латинською мовою, але

вивчалася також і рідна (народна) мова: польська – для студентів-поляків,

українська – для русів-українців1.

Таким чином, до моменту заснування Києво-Братської школи на

території України функціонували різного роду училища, які

конкурували одне з одним. Обрання того чи іншого залежало лише від

релігійних або політичних уподобань батьків дитини, котра як

середню, так і вищу освіту могла отримати не виїжджаючи з країни.

З вищих навчальних закладів особливо уславилася Замойська

академія, заснована канцлером Яном Замойським. Вона являла собою

справжній університет, який не поступався Краківському, хоча з

політичних міркувань до 1639 р. богослов’я в ній не викладалося.

Всі ці школи відвідувало і православне населення Речі

Посполитої, котре завдяки їм було досить освіченим. Однак ці школи

не були покликані розвивати ту самобутню православну культуру, яка

склалася ще в давній Русі. Забуття ж її практично дорівнювало

повному спольщенню “русичів”, єдиним національним стрижнем яких в

тих умовах було православ’я. Отже, в Україні виникла нагальна

потреба у православній освіті.

13

Розвиток православної освіти тісно пов’язаний з ім’ям князя

Острозького, який у 1570-х рр. відкриває Острозьку слов’яно-греко-

латинську колегію, в якій, як пише сучасник, поряд з вільними

науками викладалися “науки віри православної”2 і в якій,

відповідно з демократичними західноєвропейськими тенденціями

здобувала освіту молодь як шляхетного, так і плебейського походження.

Князь Острозький запрошував найкращих знавців православ’я,

відомих своєю вченістю. Незабаром Острозьке училище стало свого

роду православним культурно-просвітницьким центром, куди за

словами одного з захисників православ’я, Захарія Копистенського,

йшли маси “різних любомудрів”3.

В Острозький друкарні, заснованій Петром Мстиславцем і Іваном

Федоровим, друкувався слов’янський переклад Біблії, інша духовна

література, підручники. При дворі князя утворився гурток видавців

і педагогів, відомих своєю освіченістю, таких як перший ректор

Колегії Герасим Смотрицький (батько майбутнього ректора Києво-

Братської школи Мелетія Смотрицького), майбутній патріарх

Константинопольський Кирил Лукарис, відомий вчений Никіфор, Іоф

Княгинецький та ін. Князь Костянтин Острозький прихильно ставився

і до представників католицизму, лютеранства, кальвінізму і

аріанства, котрі з’їжджалися до нього “для диспутів і

ophrek|q|jhu бесід”; єзуїт Мотовило був його улюбленим

співрозмовником, а духівник Сигізмунда – Скарга – знаходив у нього

дружню допомогу у розповсюдженні своїх творів4. Така

віротерпимість свідчить про широкі погляди князя, котрий сприймав

християнство у його заповідній єдності, а в православному

світосприйнятті бачив, може бути, його національне втілення. Виступаючи за збереження православ’я, він тим самим, ніби намагався врятувати від знищення той рідний культурний шар, на котрому грунтувалася Давньоруська держава.

Розуміючи, що одною Острозькою колегією проблеми не вирішити,

К. Острозький засновував і інші школи, в тому числі у Дерманському

монастирі5, а також всіляко сприяв заснуванню їх іншими особами.

Так, в 1572 р., віддаючи землю в Турові Дмитру Митуричу, він

поставив перед ним умову “школу там тримати”6. Можливо, що і князь

Слуцький створив, за прикладом Острозького, свою школу і друкарню.

Про це можна судити з повідомлення єзуїта Антонія Поссевина, котрий в 1581 р. писав, що “князі руські, як Слуцький і Острозький, мають свої друкарні і школи, котрими далеко і широко розповсюджується схизма”7.

Окрім князів, необхідність створення православних шкіл усвідомлювали і інші миряни. Поштовхом до цього став приклад віленських міщан, котрі в 1584 р. заснували у Віленському Свято-Троїцькому монастирі православне училище. Через рік, а саме 18 травня 1585 р. польський король Стефан Баторій запросив усіх православних будувати церкви, шпиталі і школи як з дерева, так і з каменю. 1 січня 1586 р. прибувший до Львова Антио хійський патріарх Іоаким благословив львівських мирян на заснування православного духовного братства. Патріарх наддав братству право ставропігії, тобто незалежності від місцевих ієрархів з підпорядкуванням безпосередньо константинопольському престолу і закріпив його офіційною грамотою православним громадянам Львова “і всім правовірним в землі цій”1. Львівське

14

братство отримало, таким чином, першість перед іншими. Широкі повноваження братств, разом з повною свободою в питаннях освіти народу викликали, однак, невдоволення єпископів. Особливо обурювався Львівський єпископ Гедеон Балабан, коли гологурські міщани попрохали його навчити їх братському порядку і православній вірі, Балабан відповів: “Про науку не можна вам, простим людям, питати”. На заперечення ж одного з них, що апостол Павло наказував вчитися, Балабан наказав бити його, кажучи: “Стану я вчити тебе, хлопа, що лише виліз з гною! Що тебе до Писання?”2. Таким чином, починання братчиків у галузі народної освіти наштовхувалися на шалений опір ієрархів, що істотно знижувало їх ефективність.

1.2. Заснування Києво-Братської школи. Галшка Гулевичівна

Виникненню Києво-Могилянської академії передував культурно-

національний рух, що в умовах посиленого наступу на соціальні і

духовні інтереси українців, який чинився правлячими колами Речі

Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Свідомі

громадяни, світські і духовні, об’єдналися до справи захисту

духовних та національних інтересів України. Найголовнішим

завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії і

відповідальних за майбутнє вітчизни. Шлях до цього вони торували

через освітню і культурну діяльність, віру.

Просвітники гуртувалися навколо друкарні Києво-Печерського

монастиря під покровом його архімандрита Єлисея Плетенецького.

Діяльність Лаврського гуртка справляла помітний вплив на

патріотичні почуття свідомих громадян, на їх бажання прислужитися

загальним інтересам. До таких громадян належала й знатна киянка із

шляхетного роду Волині Галшка Гулевичівна (Єлизавета Василівна

Гулевичівна-Лозчина (1577-1642). 15 жовтня 1615 р. вона вписала до

Київських магістратських книг дарчу, за якою свій дім з землею і

“всіма до нього належностями” дарувала під фундацію монастиря й

xjnkh для дітей “народу руського православного… А щоб така

фундація скуток свій брала, - писала Гулевичівна, - то зараз… в

той двір… школу впровадила й впроваджую”3.

Слід зазначити, що першим чоловіком Галшки Гулевичівни був

Христофор Потій, син одного з визначних діячів унії єпископа

Володимирського Іпатія Потія, який став уніатським митрополитом.

Коли в 1596 р., за активної участі її тестя була прийнята унія, її

чоловік був ще живий, і відповідно, вона жила в родині, де

готувалися і виношувалися ідеї, що хоча і мали на меті подолання

того несприятливого стану, в котрому тоді знаходилося православне

духівництво і вся Східна церква, але які в кінцевому підсумку

стали лише причиною глибокого релігійного розбрату в українському

народі. Про те, як Галшка Гулевичівна ставилася до пануючих в її

домі настроїв ми можемо судити по тому, що вона, бажаючи уберегти

свою доньку Катерину Потіївну від впливу дядьків – Яна і Петра

Потіїв, призначених їй в опікуни, - не зважаючи на неповнолітній

15

вік доньки, в 1612 р. видає її заміж, чим призводить до їх великого обурення4.

Зрозуміло, що при відданості Галшки Гулевичівни православ’ю не останню роль в її взаємовідносинах з родичами чоловіка грали і релігійні мотиви. Судячи з її дарчої, можна припустити, певну їх участь в справі “витіснення” Київського братства з території Братського монастиря, котре було здійснене, ймовірно, якимось “нечесним судом”, двічі згадуваним нею.

Залишаючись твердою у православній вірі, Галшка Гулевичівна,

певно, відчувала почуття гіркоти за опосередковану свою участь у

цій справі і пристрасно бажала компенсувати втрати, нанесені

братству її родичами, наданням йому нової території для монастиря

і школи. Тому, коли вона вийшл заміж за маршалка мозирського Степана Лозку (після смерті першого чоловіка), вона умовила його подарувати їй двір і землі в

Києві з тим, щоб повернути свій “родинний” борг братству.

Отримавши згоду чоловіка вона і з’явилася 15 жовтня 1615 р.

разом з ним і трьома своїми приятелями в Київський земський суд і

“дала, подарувала, записала вічним незмінним даром… свій власний

спадковий маєток, що користується правами і вільностями

дворянськими”, “інокам, священикам і дияконам, а також великим

князям, вельможним панам, шляхтичам і всім, - якого б вони звання і стану не були (однак ж тим лише, що незмінно перебувають і перебувати будуть у православній благочесній вірі Церкви Східного обряду Грецького, в послуху і під благословенням Святійшого Константинопольського патріарху, власного і законного верховного пастиря народу Руського)”1.

Коли Галшка Гулевичівна передавала свою землю на школу й

монастир, цим вона підтримала Київське Братство, яке на той час

формувалося в Києві, але, не маючи пристанища, ще не заявило про

себе. Тепер Київське Братство мало свою землю. Братству, під його

опіку й передавала Галшка засновану нею школу. Варто підкреслити,

що вчені Лаврського гуртка також вступили до Братства, що мало

неабияку вагу в становленні та розвитку Київської Братської школи.

1.3. П. Конашевич-Сагайдачний – покровитель Києво-Братської школи

Про роль славного гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного в історії Києво-Братського монастиря широко відомо, що він з усім своїм військом записався в Київське Братство, пожертвував на будівництво Богявленської церкви і благоустрій школи декілька тисяч і став, таким чином, ктитором Києво-Братського монастиря.

Однак жодне джерело не містить точної інформації про те, коли саме це відбулося. Між тим встановлення дати цих подій має дуже важливе значення в оцінці діяльності Сагайдачного.

Серед істориків існують різні думки щодо часу вступу Сагайдачного до Київського Братства. М. Булгаков, наприклад,

відносив цю подію до 1620 р.2 М. Максимович приписав її до кінця

1621 р.3 Однак в праці, виданій через 19 років він запропонував

іншу дату – 1619 р.4 До 1620 р. відносять вказану подію також

dnqk3dmhjh В. Аскоченський і С. Голубєв5. Це припущення

грунтується на тому, що в 1620 р. Ієрусалимський патріарх Феофан,

16

який зупинився в Києво-Братському монастирі назвав Богоявленську церкву (про яку достеменно відомо, що її збудував П. Конашевич- Сагайдачний) “новозакладеною”. Виходячи з цього С. Голубєв робить висновок, що будівництво Богоявленської церкви почалося у 1620 р. і тривало кілька років, так як в 1625-1626 рр. київські братчики просили у російського царя пожертв для її завершення6. Однак, є переконливі свідоцтва, що Богоявленська церква існувала і раніше

1620 р. Зокрема, у спогадах Касіана Саковича, який прибув до Києва

в 1620 р. розповідається про відновлення патріархом Феофаном

православної ієрархії. Будучи свідком цієї події він розповідає,

що воно відбувалося в братській Богоявленській церкві при

зачинених ставнях і додатково закритих ковдрами вікнах, а також

при озброєній охороні козаків, які юрбами ходили навколо церкви7.

З цього ясно видно, що Богоявленська церква існувала і до 1620 р., а отже, П. Конашевич-Сагайдачний вступив до Київського братства раніше цього терміну.

У зв’язку з питанням терміну вступу Сагайдачного з військом

до Київського Братства, можна навести повідомлення автора “Історії

русів” про те, що після самарського походу 1613 р. Сагайдачний

“ніяких інших походів не робив”, а лише “виправляв внутрішні

неподобства урядові і військові, забороняв уніатство, повертав з

нього церкви…, створював їх знову і, між іншим, побудував

Братський київський монастир на Подолі.. При звичайних же набігах

прикордонних відправляв наказного отамана свого Петра Жицького”8.

Таким чином, за свідченням “Історії русів” Сагайдачний почав

займатися справами Київського братства після того, як відійшов від

активної військової діяльності починаючи з 1613 р. Деякі

історики, однак, заперечують історичність цього свідоцтва. М. Грушевський, а слідом за

ним і багато інших істориків в якості прикладу наводять напис на

полях “Віршів” Касіана Саковича про взяття Кафи Сагайдачним у 1616

р.1 1616 р. датують взяття Кафи, також, Д. Дорошенко2, В.

Сергійчук3, О. Апанович4, В. Антонович5 та інші. Між тим,

літописці ХVII ст., сучасники цієї події відносять його до 1606 р. Таке свідчення міститься, зокрема в “Історії про два походи Османа Гордого” польського історика часів Сигізмунда III Тимофія Титловського та в “Історії справжній”7. 1606 р. датується взяття Кафи і в деяких сучасних виданнях8.

Таким чином, можна зробити висновок, що Сагайдачний, сааме після 1613 р. залишив свої військові справи, щоб взяти на себе справу захисту православної церкви. Це був як раз час, коли Київське братство з благословення Константинопольського патріарха

Тимофія почало своє оформлення. Скоріш за все, саме тоді Сагайдачний з усім своїм військом вступив в братський союз, навіки, таким чином, зорієнтувавши підвладних собі козаків на інтереси національного відродження.

II. Доба розквіту Києво-Могилянської академії

2.1. Києво-Братська школа в період ректорства І. Борецького (? – 1618)

17

Іоанн Борецький є першим з відомих нам ректорів Києво-Братської школи. Сучасникам він був відомий, як добре освічена людина, знавець грецької, латинської мов. Будучи шляхтичем з містечка Борчі в Галіції, освіту Іоанн Борецький отримав у

Львівському братському училищі, хоча не виключено, і навіть дуже

ймовірно, що він продовжував її десь у Західній Європі, як це було

прийнято в ті часи. В 1604 р. Львівське братство запрошує його на

ректуру в братське училище. Ймовірно, що він одночасно займається

і перекладами з грецької. Через декілька років він разом з

дружиною і дітьми переїжджає до Києва, де йому надається місце

священика Воскресенської церкви на Подолі. Ставши членом братства

Іоанн Борецький очолив Братську школу. Досить ймовірно, що він був

одночасно й учителем тієї школи, яку Галшка Гулевичівна “ввела” в

свій двір. Тому не дивно, що після оформлення її дарчої він став

pejrnpnl Києво-Братської школи. В цьому, взагалі, немає сумнівів,

хоча найбільш раннє свідоцтво про ректорство Іоанна Борецького

належить до 3 червня 1617 р., коли він, пресвітер храму

Воскресіння Христова і ректор Братської школи в Києві, дає

львівським братчикам розписку, в якій зобов’язується сплатити їм

20 польських злотих за взяті у них в кредит екземпляри грецької граматики9.

Києво-Братське училище складалося, фактично, з трьох шкіл:

слов’янської, грецької, латинської. Грецькою школою керував сам

ректор Іоанн Борецький, латинською – Мелетій Смотрицький. Для

слов’янської школи ймовірні вчителі – Памва Беринда і Олександр

Митура. Сучасники Києво-Братську школу цього періоду називали

також “школою еліно-слов’янського і латино-польського письма”10,

ймовірно тут вивчалася латинська мова і польська – як державна.

Також слов’янська школа називалася іноді просто “руською”, так як

об’єднувала в собі дві мови: традиційну старослов’янську і живу

українську (“руську”), котрим переписувалися, або точніше,

перекладалися, вже перекладені на забуту і малозрозумілу

слов’янську мову книги. Таке поєднання було природним наслідком

єдності культурної традиції давньої Русі і тогочасної України і ще

не закінченого процесу формування української мови.

На скільки років була розрахована кожна з цих шкіл, сказати з

точністю важко. Ймовірно, все залежало від наявності в школі

досвідченого вчителя, і тому в різні періоди на це питання можна

відповісти по-різному. Але повнота навчання в слов’янській школі

(в даному випадку мається на увазі альтернативна латинській греко-

слов’янська школа) передбачала здійснення наступного, зазначеного

у шкільному статуті процесу: “Школи Слов’янського навчання

починаються так: спочатку навчаються складати літери; потім

навчаються граматиці; при тому навчаються церковному порядку,

читанню, співу. Також привчають щоденно, щоб учні один одного

питал грецькою, а відповідали б слов’янською; і також щоб питали

18

слов’янською, а відповідали б простою мовою. Але взагалі вони

повинні між собою розмовляти не одною простою мовою, але

слов’янською і грецькою. І таким чином зараз вчаться, приступаючи

до вищих наук: діалектиці і риториці, котрі перекладені

слов’янською, і списані руською мовою – діалектика, риторика і

інші філософські твори, що до школи стосуються”1.

Заняття в братських школах підпорядковувалися твердому

розкладу. Починалися вони о 9-ій ранку і закінчувалися у певний,

встановлений вчителем час. З метою привчити учнів згадувати Бога

вчитель починав урок лише після читання молитви. Потім кожен учень

розповідав свій вчорашній урок і показував письмове домашнє

завдання. По закінченні цього, в залежності від класів або вчили

по частинах Псалтир, або займалися граматичним розбором, або

працювали над якими-небудь іншими науками. Після обіду учні, кожен

для себе, записували на “таблицю” уроки. Процес навчання тривав і

по дорозі до дому, коли учням приписувалося питати один у одного

вивчені нові слова і вдома – перечитуванням по декілька разів

уроку і підготовкою письмового домашнього завдання.

Особливими були суботні і недільні дні. В суботу повторювали

усе вивчене за тиждень, а також знайомилися з пасхалією,

календарем і рахунком або з правилами церковного співу, з основами

розрахункових наук – астрономією, математикою. Неділю присвячували

богословським питанням.

2.2. Києво-Братська школа в період ректорства М. Смотрицького (1619-1620)

Після прийняття Іоанном Борецьким чернецтва під іменем Іова і

зайняття ним посади ігумена Києво-Михайлівського Золотоверхого

монастиря, ректором Києво-Братської школи став Мелетій Смотрицький

і залишався їм з початку 1619 до середини 1620 р. Відносно того,

якою була школа в цей період, існує свідоцтво Ієрусалимського

патріарха Феофана, прибувшого в Київ в 1620 р. Навчальний процес в

Києво-Братській школі в цей період повністю відповідав шкільним

порядкам і уставам. Зі слів патріарха Феофана стає зрозумілим не

тільки те, що в Києво-Братській школі вивчалися слов’янська,

грецька, латинська і польські мови, але і те, що там викладали

Sналежні науки” (тобто прийняті тоді вільні науки), “благочесне

життя”, тобто етику і богослов’я. “Вчителі, що належать до тієї

церкви – пише патріарх Феофан, - навчаючи благочесному життю і

викладаючи належні науки, мають пояснювати бажаючим вчитися, а

особливо отроцькому розуму, тверду сповідь віри і незмінне вчення

про догмати, встановлені сімома святими Вселенськими Соборами

Східної Церкви”2. Тут фраза “пояснювати бажаючим вчитися, а

19

особливо отроцькому розуму” ніби поділяє вивчення богословських

наук на дві категорії – нижчу і вищу – показує, що, як і в часи

Іоанна Борецького окрім обов’язкового для всіх, загального курсу

ознайомлення з богослівськими науками, покликаного виховати в

“отроцькому розумі” “тверду сповідь віри”, бажаючі могли

поглиблено ознайомитися і з “вченням про догмати”, або догматичним

богослов’ям. Деякі дослідники роблять з цього висновок, що в Києво-

Братській школі продовжував існувати, ніби нелегально,

богословський клас для обраних3.

Можна сказати, що Києво-Братська школа 1615-1620 рр. Вже досягла рівня колегії на зразок Острозької. Це пояснюється, насамперед, наявністю високоосвічених ректорів і досвідчених вчителів.

Що стосується самого Мілетія Смотрицького, за виключенням факту його ректорства про його педагогічну діяльність тут нам більш нічого не відомо. Скоріш за все, він продовжував викладати латинь, і може бути, риторику і діалектику. Ймовірно, що він як автор (один з авторів) сприяв впровадженню в практику викладання в Києві “Букваря” і “Граматики словенської”, що вийшли один за одним в Ев’ю в 1618 і 1619 рр.

Новий “Буквар”, на відміну від попередніх, не тільки вчив

учнів розпізнавати літери і читати, але й знайомив з основами

граматики, ніби готуючи їх до засвоєння її повного курсу, вперше

поданого в “Граматиці слове нській” М. Смотрицького.

Ця остання складалася з чотирьох частин: орфографії,

етимології, синтаксису і просодії, котрі давалися тут в

максимально розгорнутому для того часу вигляді. Через це

правильніше розглядати обидва підручника – “Буквар” і “Граматику”,

як одне ціле, що й слідує з передмови до “Граматики” – практично

другої частини праці, яка поклала початок впорядкуванню

української мови, встановила деякі її закони, і, таким чином,

ознаменувала собою зародження східнослов’янського мовознавства.

Саме в роки ректорства Мілетія Смотрицького в Києво-

Печерській друкарні починає виділятися фігура ще однієї вченої

особи – Лаврентія Зизанія Тустановського, автора “Граматики”

слов’янської, досвідченого педагога з більш ніж 20-річним стажем,

який викладав у Львівській, Брестській, Віленській братських

школах, а також бувшого в різні часи домашнім вчителем князів

Соломерецьких і Острозьких, Лаврентій Зизаній, так само, як і

Захарія Копистенський і Памва Беринда був залучений до роботи для

друкарні архімандритом Києво-Печерської лаври Єлісеєм Плетенецьким.

Плетенецький бажав провести звірку виданого в 1612 р. в Ітоні

(Англія) повного грецького тексту “Бесід Іоанна Златоуста на 14

послань св. апостола Павла” з перекладом, зробленим Кипріаном з

Острогу, виправити його і надрукувати1. З цією метою він обрав

“благоговейна мужа, Словеснейша Дідаскала і Вітію, Художньої же

Еліно Грецької мови уміння і мистецтво стяжавша, пречесного

20

Лаврентія Зизанія Тустановського”2. З вдячністю прийнявши цю

пропозицію Лаврентій Зизаній почав роботу над текстом в 1619 р. і

працював на протязі двох років3.

Таким чином, за ректорства Мілетія Смотрицького Києво-

Братська школа перетворилася на один з провідних закладів науки і

освіти. В школі велося викладання вищого богослов’я, за

безпосередньої участі ректора видавалися нові підручники, велася

наукова і дослідницька робота.

2.3. Сподвижницька діяльність П. Могили

Третім ректором Києво-Братської школи у 1621-1624 рр. був Касіян (у миру Калліст) Сакович. Походив з с. Потеличі на C`khwhm3, навчався в Краківській і Замойській академіях. Знав багато мов, володів поетичною майстерністю. Його “Вірші на жалісний погреб… Сагайдачного” (1622) є взірцем поетичного мистецтва того часу. Відомий Сакович і як автор підручників з філософії для братських шкіл “Аристотелівські проблеми” (1620) і “Трактат про душу” (1625)4. Те, що керівництво школою й викладання в ній здійснювали такі високоосвічені і талановиті люди, дає підставу вважати, що навчальна справа і в цей час була в ній на високому рівні.

У 1631 р. виникла ще одна школа в Києві, а саме – Лаврська.

Заснував її архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. У

вересні 1632 р. вона об’єдналася з Києво-Братською школою.

Об’єднана школа дістала назву Братська або Київська колегія. Її

керівником, протектором і опікуном став Петро Могила.

Петро Могила (12.1596-1.01.1647) народився в сім’ї

молдавського князя (господаря) Симеона й угорської князівни

Маргарет. Навчався у Львівській братській школі, Замойській

академії, брав участь у битві під Хотином (1620), де, ймовірно,

особисто познайомився з Сагайдачним. Згодом залишив кар’єру військового і прийняв чернецтво. З 1627 р. він – архімандрит Києво-Печерської лаври, з 1632 по 1647 р. – митрополит Київський, Галицький та всієї Русі.

Діяльність Могили протікала в часи загострення соціальних, національних і релігійних відносин в Україні. Гарячі голови, переймаючись народним болем і шукаючи волю йшли на Січ.

Помірковані, здебільшого захищаючи свої станові інтереси,

приставали до унії, проголошеної 1596 р., або католичились.

Але все більше і більше діячів, що вболівали за долю України, вихід зі становища вбачали в її культурно-національному відродженні. На цей шлях стає і Петро Могила й до кінця свого життя віддано служить Україні і православ’ю. Свої зусилля він спрямовує на реформування національної освіти й православної церкви, на піднесення

свідомості та гідності народу, прилучення України до складу

вільних держав. 20 років він керує видавничою діяльністю Лаврської

друкарні, редагує і пише українською та церковнослов’янською

мовами книги. Повертає захоплені уніатами і реставрує православні

храми – Софійський собор, церкву Спаса на Берестові (де

зберігається настінний фресковий портрет П. Могили, виконаний в

1643 р. грецькими майстрами), Михайлівську церкву у Видубичах,

церкви в Луцьку, Куп’яничах тощо. Ним була “викопана із темряви

21

підземної й відкрита денному світлу”1 Десятинна церква великого князя Володимира. Могила налагодив культурні зв’язки з Росією, Білорусією, Молдовою і Волощинною. Допомагав цим країнам вченими, засновував друкарні і школи.

Але найбільшою турботою Могили була Колегія. Іван Франко

зазначав: “Головна справа його життя – заснування Києво-

Могилянської колегії, яка повинна була стати забралом православ’я

і південноруської (тобто української) національності, користуючись тією зброєю, якою вівся на них наступ з боку ворога – наукою і просвітництвом”2.

Колегія, якою опікувався Петро Могила, залишалася

національною школою, грунтованою на давніх культурних й освітніх

традиціях. В ній вивчалися церковнослов’янська і руська (книжна

українська) мови, вітчизняна історія, студенти виховувалися у

глибокому православному благочесті. До Колегії приймали дітей всіх станів.

Петро Могила зумів перетворити Колегію на заклад

європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для

західноєвропейських університетів, впроваджувалися досягнення

світової історії, літератури, поезії, філософії. Засобом до

опанування вищих наук була латинська мова, вивчались також грецька

й польська мови. Професорів для викладання в Колегії Могила навчав

в закордонних університетах. Незабаром Колегія вже сама готувала

викладачів, державних діячів, високоосвічених богословів.

Петро Могила забезпечував викладачів і неімущих студентів

засобами до життя та навчання, збудував першу бурсу, нове кам’яне

приміщення під школу, яке знаходиться сьогодні на території Києво-

Могилянської академії (відоме під назвою Трапезна або Святодухівська церква)3.

Помираючи, Могила заповідає Колегії великі кошти й найбільшу

свою цінність – бібліотеку (2131 книгу), а також будинки і дворові

місця на Подолі, половину худоби й інвентарю зі свого хутора

Непологи, хутір Позняківщину, села Гнідін, Проців і Рівне, більше

80 тис. злотих, срібний родинний посуд, свій митрополичий одяг, митру і хрест, прикрашений сімейним коштовним камінням і навіть тканини – адамашку і камку – на одяг студентам тощо4. І наостанок Могила “слізно” просив берегти Колегію, як “єдине його надбання” (unicum pignus meum) у поцейбічному житті5.

На честь Петра Могили Колегія стала іменуватися Києво-Могилянською колегією (академією). Під цією назвою вона і ввійшла в історію.

Єдине, чого не встиг Могила – це добитися для Колегії офіційного статусу вищої школи. Але учні його продовжили розпочату ним справу. 10 вересня 1658 р. гетьман Іван Виговський, вихованець колегії, підписав з Польщею Гадяцький трактат, за яким Україна як Князівство Руське ставала разом з Литвою і Польщею членом федеративної держави Речі Посполитої. Їй надавались широкі права, в тому числі – свобода віросповідання і статус вищої школи для

Колегії – тобто статус академії6. Договір було ратифіковано

польським сеймом у травні 1659 р. Таким чином, Києво-Могилянська

академія була першим у Східній Європі православним вищим

навчальним закладом, офіційно удостоєним цього звання.

22

2.4. Києво-Могилянська академія у ХVIII-ХIХ ст.

Відомо, що починаючи з Петра I, ведеться наступ на українську

мову, мета якого – її знищення. Провадиться ряд заходів, “дабы

народ малороссийский не почитал себя отличным от великороссийского”7, в тому числі приймаються закони про заборону друку (1720), а потім – і викладання українською мовою. Академії спочатку “рекомендується” перейти на російську мову, а з 1784 р. суворо забороняється читати

лекції “сільським діалектом” (тобто українською мовою), а лише

російською і обов’язково “с соблюдением выговора, который

соблюдается в Великороссии”1. Незважаючи на заходи російського

царизму щодо русифікації Академії, як і всієї України, українська

літературна мова, в розвиток якої зробила свій внесок і Академія,

у всій красі зазвучала в творах I. Котляревського, Т. Шевченка та

ін. українських поетів і письменників.

Вивчалися в Академії поетика – мистецтво складати вірші, а

також риторика – цариця мистецтв, вміння красиво і вірно

висловлювати думку. Поетика і риторика були найулюбленішими

предметами студентів. Особливо студенти цікавились тими видами

поезії, які мали практичне застосування. Це канти і елегії, які

можна було присвятити шановним людям, виголосити їх на

громадських, церковних, академічних чи сімейних святах. Не менш

популярними були й промови – поздоровчі, вітальні, прощальні,

іменинні, весільні, а також на випадок народження чи смерті,

перемоги, судового акту, церковного свята тощо. “Студенти-

красномовці завжди були бажаними гостями на різних урочистостях,

за що отримували щиру подяку і матеріальну винагороду”2.

В Академії складаються свої традиції – поетичні змагання –

читання віршів різних епох, різними мовами, в тому числі і

власних, викладачами і студентами: увінчання вправних віршотворців

лавровими вінками з присвоєнням звання “лавроносного поета”

(лауреата). Жодне академічне свято, жодна знаменна подія в

Академії чи в місті не відбувались без поетів. “Дні ангела

ректора, префекта чи професора, дні свят – особливо Різдва і

Великодня, відвідини Академії митрополитом чи іншими почесними

гостями, вибори до студентського товариства (конгрегації), походи

за місто – все це було благодатною нагодою для віршування, для

виявлення молодих талантів, справжнім святом для студентів і всіх киян”3.

Від О. Митури й до Г. Сковороди формується академічна, власне

київська, поетична школа. Відомими поетами, які вийшли з Києво-

Могилянської академії, були: ректор Касіян Сакович, Чернігівський

архієпископ Лазар Баранович, митрополит Тобольський Іоанн

Максимович, професори Феофан Прокопович, Стефан Яворський,

Георгій Кониський, добре відомий Григорій Сковорода та ін4. На

23

Sросійський грунт” прищепили “руський вірш” могилянці Єпифаній

Славинецький, Симеон Полоцький та Стефан Яворський (він вважається

засновником російської силабічної поезії).

Завдяки любові до поетичного слова, яке прищеплювалося студентам Київської академії, ми маємо сьогодні безцінне “Слово о полку Ігоревім”. В рукописі, зробленому із списку ХVI ст. “Слово” зберігалося в бібліотеці вихованця Академії Івана (Іола)Биковського.

Як і багато інших могилянців, він був викликаний до Росії, працював в Шляхетському кадетському корпусі, згодом став архімандритом Спасо-Ярославського монастиря і ректором Ярославської семінарії. І повсюди з Биковським була його бібліотека, якою він люб’язно дозволяв користуватися усім

книголюбам. Так “Слово” опинилося в руках доброго знайомого

архімандрита обер-прокурора Синода О. Мусина-Пушкіна. Опрацьоване

палеографом і археографом Миколою Бантиш-Каменським, також

могилянцем, “Слово” було видане в 1800 р.5

Києво-Могилянська академія була центром філософської думки в

Україні. Особливе місце серед філософів Академії належить проф.

Інокентію Гізелю, Йосифу Кононовичу-Горбацькому, Стефану

Яворському, Теофану Прокоповичу. До речі, Прокопович започаткував

в Академії (і в усій тодішній Російській імперії) вищу математику.

У другій половині ХVIII ст. було відкрито спеціальні класи

чистої математики, де викладалися алгебра і геометрія, і змішаної

математики, де викладалися механіка, гідростатика, гідравліка,

оптика, тригонометрія, астрономія, гідрографія, математична

хронологія, цивільна і військова архітектура. Відомим викладачем

математики був також професор Іреней Фальк овський1.

В Академії започатковуються природничі науки – астрономія, біологія, мінералогія, зоологія та інші, які поступово відділяються від філософії.

В Академії формувалася історична наука. Досить згадати, що літописці Роман Ракушка Романовський (Самовидець), Самійло Величко, Григорій Грабянка навчалися в Академії. Їх “козацькі літописи є прообразами сучасних історичних праць.

В Академії студентів навчали різним прийомам малювання,

графіки і живопису. Саме тут складається одна з найбільших

художніх шкіл в Україні. Визначними граверами України, які

навчалися в Академії, були Іван Мигура, Іван Щирський, Леонтій

Тарасевич, Григорій Левицький, широко відомі малюнки братів Івана

та Василя Григоровичів-Барських. Художня школа Києва впливала на

весь православний світ від Москви до Балканських країн.

Неабиякого розвитку в Академії досягло музичне мистецтво.

Численні пісні і канти, створені в Академії, йшли в світ, їх несли

із собою студенти, які йшли на вакації або просто просити у добрих

людей милостині. Академія дала багатьох професійних композиторів.

Найталановитішими серед них були Максим Березовський (1745-1777) і

Артемій Ведель (1767-1808), музичний геній яких донині хвилює серця.

Унікальною була книгозбірня Київської академії, яка формувалась протягом двох віків. Закладено її було, вірогідно, ще в Братській школі. П. Могила передав

24

Колегії всю свою бібліотеку – 2131 книгу вітчизняних і зарубіжних видань. Так склалася традиція дарувати Академії книги. Бібліотека поповнювалася також за рахунок закупок, надходжень від видавництв Росії, України, Білорусії, Амстердама, Гамбурга, Галле, Берліна, Братіслави, Данціга, Варшави, Лондона, Парижа, Рима, Болоньї і інших міст. Крім друкованих книг, в бібліотеці зберігалися численні рукописи – хроніки, літописи, спогади, щоденники, а також лекції професорів, конспекти студентів, документи минулих віків і поточна документація2.

Києво-Могилянська академія була всестановим закладом. За статутом Академії в ній мали право навчатися усі бажаючі.

Навчались діти української аристократії, козацької старшини, козаків, міщан, священиків і селян.

В Академії навчалися вихідці з Росії. Зокрема, Костянтин Щепін, перший російський доктор медицини, до речі, помер в Києві, jsdh прибув добровільно допомагати киянам у боротьбі з чумою; Андрій Денисов, основоположник російського документального джерелознавства і палеографії; Михайло Ломоносов, який прийшов до Києва 1734 р., будучи студентом Московської слов’яно-греко-латинської академії. І хоча його перебування в Києві було недовгим, але, безсумнівно, послужило розвиткові таланту майбутнього вченого.

Могилянці були засновниками ряду шкіл в Росії і Білорусії.

Особливо великого розквіту набула діяльність києво-могилянців у

перші десятиліття ХVIII ст. Ними були засновані школи й семінарії

майже у всіх містах Росії – Москві, Петербурзі, Смоленську,

Ростові, Великім, Тобольську, Іркутську, Архангельську,

Холмогорах, Твері, Білгороді, Суздалі, В’ятці, Вологді, Коломні,

Рязані, Пскові, Устюзі, Астрахані, Костромі, Володимирі-на-Клязьмі

та ін. Вчителями в цих школах були переважно випускники Академії.

З другої половини ХVIII ст. Києво-Могилянська академія після

заснування університетів у Харкові і Москві почала втрачати

пріоритетне становище вищої школи. Прихильники Академії роблять

непоодинокі спроби перетворити її на університет, тобто відкрити

додаткові факультети, зокрема правничий, медичний, математичний

тощо. Але добитися згоди на це від Катерини II та її наступників

не вдалося. Проводячи ворожу політику щодо України, спрямовану на

знищення таких національних надбань як гетьманство, Запорізька

Січ, російський царизм знищив і Києво-Могилянську академію. За розпорядженням уряду, указом Синоду від 14 серпня 1817 р. Академію було закрито.

III. Києво-Могилянська академія на сучасному етапі .1. Відновлення діяльності Києво-Могилянської академії

Після 175-річної перерви в 1992 р. Києво-Могилянська академія була відновлена як світський навчальний заклад, ставши водночас символом відродження незалежної України. В 1994 р. здобула титул «Національний університет». Патроном Національного університету «Києво-Могилянська академія» є Президент України.

Система навчання в Університеті вбирає в себе кращі традиції

вітчизняної освіти, що склалися протягом багатьох століть, та

сучасної західної освітньої системи вільного творчого навчання

(liberal arts education), адаптованої на українському грунті.

Університет надає освіту на двох основних рівнях: 4-річному

25

бакалавраті та дво- або однорічному магістеріумі. Модель підготовки бакалаврів передбачає умовний поділ навчання на два етапи: дворічну дофахову підготовку (базові курси широкого спектру дисциплін та основні напрями підготовки на інших факультетах) і дворічну професійно орієнтовану фахову підготовку1. На магістерській програмі студент отримує поглиблені знання і навички дослідницької роботи в обраній галузі, проходить підготовку до наукової та викладацької діяльності.

В Академії діє магістратура, докторантура, аспірантура.

Магістерські програми виконуються за міжнародними

стандартами. Викладачами є провідні українські та зарубіжні вчені.

Програма підготовки включає обов'язкові навчальні курси та курси

вільного вибору, практичну підготовку, виконання і захист

магістерської роботи. Зарахування проводиться за результатами

вступних випробувань. Випускники магістерських програм, які

успішно виконали всі вимоги програми підготовки магістрів, можуть

бути рекомендовані до вступу в аспірантуру НаУКМА на підставі конкурсного відбору.

3.2. Факультети та навчальні програми у Києво-Могилянській академії

В Академії з 1996 р. діють такі магістерські програми:

я біологія;

я всесвітня історія;

я екологія (екологічна наука та екологічна політика);

я економічна теорія;

я культурологія (історія, теорія літератури та

компаративістика);

я культурологія (теорія та історія культури);

я політологія (порівняльна політологія);

я соціальна робота;

я соціологія;

я філософія (історія філософії).

З 2000 р. діє магістерська програма з журналістики1.

Перший набір до аспірантури здійснено в листопаді 1998 р.

Нині навчання в аспірантурі проводиться за 28 спеціальностями, які відповідають 10 напрямам магістерської підготовки. Аспірантура Академії - навчально-наукова структура, головним завданням якої є підготовка висококваліфікованих наукових кадрів шляхом виконання дисертаційної роботи на здобуття ступеня кандидата наук. Термін навчання визначається індивідуальним планом дисертаційних досліджень і розрахований максимум на 2 роки.

Спеціальності аспірантури:

екологія;�

автоматизовані системи управління та прогресивні інформаційні системи;�

історія України;�

всесвітня історія;�

історія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни;�

економічна теорія;�

економіко-математичні методи моделювання;�26

історія філософії;�

філософська антропологія;�

українська література;�

література зарубіжних країн;�

порівняльне літературознавство;�

теорія літератури;�

теорія та історія культури;�

теорія та історія соціології;�

методологія та методи соціологічних досліджень;�

соціологічна структура, соціальні інститути та соціальні відносини;�

політичні інститути та процеси;�

політична культура та ідеологія;�

політичні проблеми міжнародних систем та глобального розвитку;�

математична логіка, теорія алгоритмів і дискретна математика;�

колоїдна хімія;�

біохімія;�

економіка природокористування й охорони навколишнього середовища;�

розміщення продуктивних сил і регіональна економіка;�

системи автоматизації та проектування;�

професійна педагогіка;�

теорія та історія політичної науки.�

Навчання в Докторантурі Києво-Могилянської академії було розпочато 1996 р.2 Діють наступні напрямки:

я радіобіологія;

я неорганічна хімія;

я алгебра і теорія чисел;

я історія України;

я всесвітня історія;

істо AlexeyAlexeyя ріографія, джерелознавство та спеціальні історичні дисципліни;

я економічна теорія;

я історія філософії;

я галузеве управління;

я теорія літератури;

я література зарубіжних країн;

я релігієзнавство.

Національний університет «Києво-Могилянська академія» має 2 філії -вищі навчальні заклади.

Острозька академія - спадкоємиця вищої школи України,

що існувала у 1576-1636 рр. Відновлена Указом Президента

України у 1994 р. Ліцензована за третім рівнем акредитації.

Готує спеціалістів з економіки, історії, культури, іноземної

філології, права. Форми навчання - очна та заочна.

Миколаївська філія здійснює підготовку за напрямами:

27

фінанси, інтелектуальні системи прийняття рішень, екологія,

політологія, романо-германські мови та літератури.

Сучасний фонд бібліотеки Києво-Могилянської академії

становить близько 230 тис. примірників наукової та

навчальної літератури, біля 400 назв періодичних видань.

Література підбирається у відповідності до напрямів професійного спрямування та наукової діяльності Університету. Біля 40% фонду - це література іноземними мовами, передусім англійською1.

Цінними є книжкові колекції, подаровані Університету

науковцями з України та з-за кордону (В. Брюховецький, Д.

Павличко, В. Старицький, В. Заїка-Новацький, Я. Головач, В.

Вовк, О. Зуєвський, Ю. Паславський, В. Рінберг, Ф. Сарана,

В. Терещенко, УВАН у Канаді, М. Богачевська-Хом'як,

Українська Православна церква в Канаді та ін.)2.

Студенти Києво-Могилянської академії проходять

стажування та продовжують навчання в університетах: США,

Канади, Польщі, Росії, Угорщини, Японії, Німеччини, Великої

Британії, Нідерландів, Франції, Австрії.

Випускники університету успішно працюють в Верховній Раді України, Українській автомобільній корпорації, M`v3nm`k|mnls банку України, Національній акціонерній страховій компанії «Оранта», в Міжнародному центрі перспективних досліджень, в посольствах Фінляндії, Данії, Канади, фірмах “Arthur Andersen”, “Tetra Pak”, “Maersk Ukraine”, “Procter&Gamble”, “Coca Cola Company”, “Deloitte&Touche”, в Міжнародному банку реконструкції та розвитку, АКБ Сітібанк (Україна), “Leo Burnett”, партії «Реформи і порядок» в інших установах і організаціях3. Визначний науковий і освітній потенціал Академії, високий рівень викладачів і студентів дають підставу сподіватися, що майбутнє цього вищого навчального закладу буде не менш славним і знаменним чим його минуле.

Висновки

Дослідження історії діяльності Києво-Могилянської академії дає підставу зробити такі висновки:

1. Створення Києво-Могилянської академії – це акт

національного самоусвідомлення українського народу в умовах

посилення наступу католицизму і уніатства на українських землях.

2. Києво-Могилянська академія одразу ж після заснування набула великої ваги в культурному і політичному

житті України. Етапним моментом в історії цього освітнього

закладу став вступ до Київського братства П. Конашевича-

Сагайдачного з усім своїм військом, що, ймовірно, відбувся

після 1613 р., коли Сагайдачний залишив активну військову

діяльність, присвятивши себе справі обороні українського православ’я.

3. Найбільшого розквіту Академія набула за часів П.

Могили, вона практично піднялася на один рівень з провідними

західноєвропейськими університетами (хоча офіційно статус

вищої школи вона отримала пізніше, вже після смерті П.

Могили). Києво-Могилянська академія – це перший у Східній

Європі православний вищий навчальний заклад.

28

4. Закриття академії у 1817 р. російським царизмом

стало законом ірним наслідком антиукраїнської спрямованості внутрішньої

політики російського самодержавства, що прагнуло знищити усі

ознаки української національної самобутності і культурної

автономії, як то: гетьманство, Запорізьку Січ, козацький

адміністративний устрій, і врешті решт – оплот української науки

і освіти – Києво-Могилянську академію.

5. Відродження Академії на початку 90-х рр. ХХ ст. є подією величезної ваги. Це – символ відродження самої української нації, яка в новому, ХХI ст. сама вирішує свою долю.

Отже, відродження Києво-Могилянської академії є ознакою того, що

український народ вступив до нового історичного етапу свого

розвитку, до етапу розбудови незалежної, соборної Української держави.

Список використаної література

1. Антонович В. Про козацькі часи на Україні. – К., 1991.

2. Апанович О. Розповіді про запорозьких козаків. – К., 1991.

3. Аскоченський В. Киев с его древнейшим училищем – Академией.

– К., 1856.: В 2 т.

4. Булгаков М. История Киевской академии. – К., 1843.

5. Востоков А. Описание рукописей Румянцевского музея. – СПб.,

1842.

6. Гетьмани України. – К., 1991.

7. Голубев С. История Киевской духовной академии. – К., 1886.

8. Голубев С. Киевский митрополит Пётр Могила и его

сподвижники. – К., 1883.

9. Горбенко Є. Київська академія. Архітектурний нарис. – К.,

1995.

10. Грушевський М. Історія України-Русі. – К., 1992. – Т.7.

11. Дорошенко Д. Нарис історії України. – Львів, 1991.

12. Жуковський А. Петро Могила і питання єдності церков. – К.,

1997.

13. Исаевич Я. Преемники первопечатника. – М., 1981.

14. Конисский Г. История русов. – К., 1992.

15. Кулиш П. История воссоединения Руси. – СПб., 1874. – Т.1.

16. Величко С. Летопись. – К., 1970.

17. Максимович М. О первых временах Богоявленского братства. – К., 1969.

18. Максимович М. Сказание о Петре Сагайдачном. – М., 1971.

19. П. Могила: богослов, церковний і культурний діяч / А.

Колодний (відп. ред.), В. Климов (відп. ред.). – К., 1997.

20. Парнас віршотвірний: Києво-Могилянська академія і

український літературний процес ХVIII ст. – К., 1999.

21. Путівник по науковій бібліотеці Національного університету

«Києво-Могилянська академія / І. Ф. Голова (ред.), Ю. В. Юхневич (уклад.). – К., 1995.

22. Сенченко Н. И., Тер-Григорян-Демьянюк Н. Э. Киево-

Могилянская академия: История Киево-Братской школы. – К., 1998.

29

23. Сергійчук В. Іменем війська запорозького. – К., 1991.

24. Сучасні проблеми вищої освіти: Збірник доповідей до наук.-

практ. конференції / Національний університет «Києво-Могилянська

академія». Миколаївська філія. – Миколаїв, 1998.

25. Титов И. Типография Киево-Печерской лавры. – К., 1918.

26. Харлампович К. Западно-русские православные школы ХVI –

начала ХVII века, отношение их к инославным: в 2 т. – Казань,

1898.

27. Хижняк З.I. Києво-Могилянська академія: Історичний нарис. – К., 2001.

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ ЯК ОПЛОТ ВІЛЬНОДУМСТВА В УКРАЇНІ XVII—XVIII СТ.

У культурному надбанні українців Києво-Могилянська академія була, є і залишиться явищем, яке яскраво підтверджує розум і талант народу, його самосвідомість і прагнення до самореалізації, самовиявлення. Майже 200 років Києво-Могилянська академія виконувала роль освіт. нього і культурного центру не лише в Україні, а й у Схід. ній Європі. Та роль академії у культурному житті України не можна обмежити лише цим. Вона мала ще одну історичну цінність—академія заклала підвалини для інтелектуального і культурного життя другої половини XVIII—XIX ст., її здобутками живилися Харківський та Київський університети, Київська духовна академія, численні школи та колегіуми, Слов'яно-греко-латинська академія в Москві, Академічний університет в Петербурзі, школи в Росії, Білорусі, Сербії.

Її випускники займали високі пости у Війську Запорізькому, творили Гетьмансько-козацьку державу, були носіями національно-визвольних ідей. Існуючи в умовах наступу на Україну російського великодержавного шовінізму, академія продовжувала поповнювати українську поезію, літературу, музику, науку новими здобутками, що живили національну самосвідомість і заперечували будь-які спроби довести другосортність нації. Академія з'явилася не за наказом згори, а була створена волею самого народу. Вона увібрала в себе дух народу, а потім і сама живила його. На академію мав величезний вплив загальноєвропейський історичний процес, який обумовив прийняття Україною ідей гуманізму та реформації, що виявилися у формуванні ранньої просвітницької думки, а також в організаційній побудові української .вищої школи, у змісті та обсязі предметів, що в ній вивчалися і давали завершену гуманітарну освіту — апробовану в Європі систему «семи вільних наук». Але, зазначаючи цей момент, необхідно пам'ятати, що освітня і суспільна думка України мала власні традиції, що йшли від часів Київської держави. Україна за доби Київської Русі мала всі передумови для того, щоб у ній проросли перші паростки свободи, її церква була незалежною від держави, а сама держава децентралізованою. ТУТ не було ні імператора (царя), ні короля (або великого князя), що міг би узурпувати церковну владу. Церква стояла над державою і могла зажадати від носіїв князівської влади підпорядкування деяким ідеальним основам не тільки особистому, а й у державному житті. Князь на Русі не мав усієї повноти влади. Він ділив її з боярами, дружиною, вічем. Демократизм засад державного і громадського життя Київської Русі в Могилянській академії виявився в «демократичних засадах її організації, у всестановості, виборності професорів, підвищеній увазі до національних мов —словянської й української, у виробленні основ власної історіографії, переосмисленні світових філософських концепцій. Все це відігравало важливу роль у загальнонаціональному відродженні», — зазначає 3. І. Хижняк.

Києво-Могилянська академія з'являється в період першого українського культурно-національного відродження, що тривало майже два століття. Культурні зрушення в цей період відбуваються під впливом соціально-економічного розвитку, а також політичних та ідеологічних процесів, що стали особливо інтенсивними в другій половині XVI ст. Зростала кількість промислових та ремісничих підприємств — за деякими даними, у 60-х роках XVI ст. їх налічувалося близько тисячі. У XVII ст., після революції 1648 p., була скасована велика власність, і землю поділили між малими господарствами. Це підняло продуктивність праці в сільському господарстві, стимулювало поширення засівної площі, зокрема шляхом «займанщини». Місцями господарство набирало промислового характеру. Промисловість-мала осередки в містах та у старшинських маєтках. На початку XVIII ст. з'являються перші

30

мануфактури. В Україні формувалася європейська система капіталістичного господарства, причому на Лівобережжі цей процес відбувався значно інтенсивніше, ніж на решті території України. Тут налічувалося близько 200 міст і містечок. Чимало з них користувалися магдебурзьким правом. Ці зміни в господарському житті України не могли не відбитися на розвитку науки і культури.

Проте, слід підкреслити, що одним із важливих чинників, які обумовили перше національно-культурне відродження, було іноземне поневолення. (Полонізація України Реччю Посполитою призвела до приниження ролі українські мови, звичаїв, православ'я тощо. Особливу надію чужинці покладали на церкву, сподіваючись з її допомогою остаточно поневолити українців. П. Куліш у статті «Про причини взаємної ворожнечі поляків і українців в XVIII віці" писав, що «причиною боротьби українців проти поляків Цей період були шляхетські погляди на народ: козаків і селян уважано за нижчі істоти, над якими шляхта й пани могли знущатись, скільки хотіли. Отже, боротьба велась із-за ображеного почуття людської гідності. На грунті польської державності зустрілись дві цілком протилежні по свойому світогляду народності, одна репрезентувала погляди аристократичні, друга демократичні.) Виявилось, що, існувати вкупі в одних умовах вони не можуть». Ополячилися і окатоличилися шляхетські українські родини - Збаразькі, Заславські, Вишневецькі, Хоткевичі, Калиновські, Огінські та ін. Усе, що було колись рідним, своїм, природним і дорогим, тепер здавалося мужицьким, другосортним застарілим, осоружним. Згасала національна свідомість. М. Грушевський писав про ті часи: «І почуття безпорадності обіймало українське громадянство. Здавалося що перед цим натиском польської державності, польської культурності, польської національності виходу немає,і українству прийдеться тільки тихо коритися непереможному процесові». У прогресивних українських колах визріла думка про те, що Річ Посполита може знищити національне життя, культуру етносу, що католицькій експансії на схід слід протиставити свої власні національні духовні цінності, культуру, щоб відродити самосвідомість, зміцнити волю і дух народу до боротьби. Потрібні були свої школи, .підручники, вчителі, друкарні, письменники, вчені. Різні верстви населення залучалися до реалізації цих завдань Особливо великий внесок у захист і примноження національної культури зробили братства) Вони виникали як громадські організації міщан, але поступово розширювали свою компетенцію, зокрема у питаннях суспільно-політичних та культурно-просвітницьких. Братський рух поширився спочатку на західних землях України (найстарішим було Львівське братство, засноване 1439 p.), а вже в першій половині XVII ст.—на Волині і східних землях, охопивши всю Україну. Серед братчиків були високоосвічені люди — «міщани з поривами і сумнівами, з прикметами та недоліками людей Відродження та Реформації». Діяльність братств була надзвичайно плідною. Вони високо підняли свідомість народу, дали в його руки могутню зброю—знання, в результаті чого з'явились талановиті творці, письменники, суспільні діячі. Діапазон їхніх науково-культурних запитів був надзвичайно широкий: від античної Греції до гуманістів ренесансної Європи. Духовне життя країни набирало, таким чином, глибокого й актуального змісту — окреслювалась нова культурна епоха, за своїм характером відповідна ренесансовій в історії світової культури. Культурне відродження України готували полемісти, серед яких Мелетій Смотрицький, Юрій Рогатинець, Іван Вишенський, Захарія Копистенський, Христофор Філалет та інші. У цей період з'являються перекладені на «просту мову» «Євангеліє» білоруса Василя Тепинського, «Новий Заповіт» Валентина Негалевського із Хорошева на Волині, Пересопницьке Євангеліє». Ці переклади були непоодинокі, відомі й інші «учительні євангелія», перекладені на вросту мову». Завойовує визнання ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти, яку обгрунтували Герасим Смотрцький, Іов Борецький, Стефан та Лаврентій Зизанії Петро Могила, Іннокентій Гізель та багато інших українських просвітників. У 1620 p. з допомогою козацтва відновлюється в Україні митрополія і вся православна ієрархія, яку 25 років тому за Берестейською унією замінили уніатською. Це була подія величезної політичної ваги, і немала заслуга в цьому П. Сагайдачного, який розумів, що означає для народу віра у його визвольній боротьбі. У цей же період в Києво-Печерській Лаврі згуртувалися просвітники на чолі з Єлисеєм Плетенецьким, родом з Львівщини. Серед просвітників Києво-Печерського осередку були відомі високоосвічені люди того часу: Тарас Земко, Памво Беринда, Захарія Копистенський, Олександр Митура, Філофей Казаревич та багато інших. Вони продовжили традиції, започатковані в Острозі та Львові, які на той час перебували під впливом уніатства. Вчені готували і видавали букварі, граматики, словники, богословську літературу, полемічну, історичну, мали свою велику бібліотеку та друкарню. До середини XVIII ст. друкарня випустила близько 80 відомих на сьогодні книг, із них лише 12 — польською та латиною, всі інші — українською мовою.

31

У цей же час активно починає працювати Київське братство, до якого вступає разом зі своїм військом гетьман Сагайдачний. Аналізуючи цей період, Д. Дорошенко писав, що «натиск римо-католицизму й викликана ним релігійна боротьба спонукали українське громадянство до самооборони і насадження в себе школи й просвіти на західноєвропейський зразок. Вплив цієї просвіти поширюється на всі українські області, об'єднані тепер в одній державі. Тоді між Цією державою й її українським населенням вибухає в половині XVII віку гострий конфлікт, що набирає характеру всенародного руху, об'єднує всі верстви українського народу і перетворюється в справжню революцію». Далі читаємо: «І саме в цій боротьбі українського народу за соціально-економічну і політичну емансипацію виховується і скріплюється... почуття його національньої свідомості, яке було приспане за кілька віків життя в умовах чужої державності й чужих культурних впливів». Київське братство з самого початку своєї діяльності за. снувало школу, яка поклала початок першій вищій щколі у Східній Європі. Київська братська школа мала латино-польське спрямування, що поєднувалося в окремих школах з елліно-слов'янським. Тобто українська освіта прилучалася до культурних і освітніх надбань Заходу і Сходу через вивчення класичних мов. У Київській школі вивчали і користувалися польською, латинською, слов'янською руською (українською), грецькою, а також опановували програму «семи вільних наук». Спудеї (учні) школи вивчали також арифметику, геометрію, музику, риторику, поетику, філософію, астрономію. Граматика, риторика, поетика та філософія названі серед книг, які повинна була видавати друкарня, «яко книги для ученія потрібні». Касіян Сакович, ректор і професор школи, був автором двох філософських книг — «Арістотелівські проблеми, або питання про природу людини» та «Трактат про душу», що свідчить про високий рівень як викладачів, так і учнів, котрі знали Арістотеля, Платона, Вергілія, Овідія, Ціцерона та інших філософів. Спеціального богословського класу в школі не було — це було прорегативою вищих шкіл. Іов Борецький, перший ректор школи, вважав, що освіта і виховання мусять бути цілеспрямованими. Молоді слід прищеплювати гідність, прагнення виборювати право бути господарями на своїй землі. У різні часи школу очолювали Мелетій Смотрицький, автор «Граматики», Хома Євлевич, Касіян Сакович, автор «Віршів на жалостний погреб...». «Вірші...» Саковича — живе свідчення патріотичного виховання в Київській школі, її народного характеру. Школа вчила любити свою віру, її традиції, народну культуру, вольності. Школа гідно протистояла польським католицьким та езуїтським школам, що розповсюджували католицизм. У 1631 p. Петро Могила заснував Лаврську школу, яка за обсягом предметів, що вивчались, і структурою була подібна до польських та західноєвропейських колегій. Викладали в Лаврській школі викладачі, які «навчалися в академіях латинських Польщі, Литви й Відня». Філософію викладав ректор Трохимович-Козловський—вчений і духовний діяч. Сильвестр Косов, прихильник «польсько-латинського напрямку» в навчанні, викладав поетику і риторику. Стефан Почаський, один із засновників Слов'яно-греколатинської академії в Молдові, викладав риторику. Боячись, що Петро Могила може підкорити справу виховання молоді винятково релігійним потребам, та турбуючись про європейську орієнтацію школи з перевагою латинської та польської мов, братчики Києва ставлять перед Петром Могилою вимогу об'єднати Лаврську школу з Києвською братською школою і віддати її під управління виборних старост. Повне об'єднання шкіл відбулося 1632 p. Про цю подію схвально відгукнулися козаки, пообіцявши Петрові Могилі школу «твердо захищати від всяких неприятелів, противностей і перешкод, міцно боронити, заступати й за них до самої смерті стояти». Об'єднана школа спочатку діяла під назвою Колегії. Відомо, що колегіями в Західній Європі називалися школи вищого типу. Об'єднана школа не відразу стала вищою школою, її становленню прислужилися досвід викладачів обох шкіл, підтримка різних суспільних верств населення, політичний талант П. Могили, його освіченість і авторитет у тодішньому суспільстві. Петро Могила заснував Колегію як навчальний заклад, що був доступний і для неімущих студентів. Він збудував для них при Колегії бурсу, посилав за власний кошт здібних молодих людей здобувати освіту за кордоном з умовою повернення в Колегію. У Польщі боялися, щоб Колегія не стала ідеологічним центром відокремлення України від Польщі, а тому на шляху до рангу вищого навчального закладу перед Колегією поставало багато перешкод. Попри все Петро Могила зумів зберегти Колегію як навчальний заклад, що не перетворився на закритий заклад для імущих, не втратив національних освітніх традицій. Київська Колегія стала тією вищою школою, яка не покупалася своєю структурою, змістом навчальних програм, Рівнем освіти вимогам європейських вищих закладів. Тут глибоко шанували вітчизняну історію, культуру, традиції, мову, навчали студентів пишатися своїм

32

родом та походженням, усвідомлювати свою приналежність до українського народу, захищати своє право бути рівним і вільним серед інших народів. У Колегії стежили за тим, щоб національні традиції поєднувалися з досягненнями європейської наукової та освітньої думки.

У духовному житті України друга половина XVII ст. була періодом оформлення світогляду Просвітництва, активного засвоєння та осмислення вікових надбань західноєвропейської культури, звернення до ідеї залежності суспільного прогресу від поширення освіти. Про те, що в Києво-Могилянській академії утверджувалася в цей період атмосфера вільнодумства, свідчить хоча б викладання у ній філософії) Кожен професор філософії повинен був виробити собі свій оригінальний курс, до цього його навіть зобов'язував статут академії. І хоч філософія в академії була пов'язана з теологією як системою домінуючих принципів і мала схоластичний характер, це була вже інша схоластика. Феофан Прокопович, Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський, Георгій Кониський прагнуть зрозуміти картезіанську філософію, намагаються тлумачити основні питання натурфілософії у дусі науки нового часу, а Амвросій Дубневич називає Декарта фальсифікатором філософії Арістотеля, Фоми Аквінського, не визнає його авторитету в галузі філософії.

Такий різнобій в оцінках авторитетів, суперечливі орієнтації в поглядах професорів академії свідчили про «постійну боротьбу думок, різкі контрасти й пошуки істини, відображаючи суть вітчизняної натурфілософії того періоду». Просвітництво як антипод схоластики виходить з його прагнення відкрити істину через аналіз досвіду і наукових фактів. Й. Кононович-Горбацький та І. Гізель намагаються знайомити студентів з філософією античного світу, з основними напрямами філософії середньовічної, прищеплюючи своїм слухачам філософську культуру і створюючи передумови для самостійного мислення. Оригінальні курси філософії залишили після себе такі професори, як Христофор Чарнуцький, Платон Малиновський, Амвросій Дубневич, Стефан Калиновський, Йосип Туробойський, Мануйло Козачинський та ін.

Завдяки ідейній спрямованості всієї системи навчання в Києво-Могилянській академії її прогресивні професори прагнули спиратися на доктрини, які суперечили б не лише схоластизованому арістотелізмові, томізмові, а й вченням представників іншої схоластики. У своїх пошуках вони натрапляли на візантійську патристику, італійський гуманізм, вчення епохи Відродження, на філософію і науку Нового часу. Відбувається зміна ціннісних орієнтацій усієї вітчизняної філософії, зумовлена зародженням нового суспільного ладу. Учення отців церкви, догми Біблії уже не задовольняють допитливий розум. Природа, досвід, експеримент стають критеріями істинних знань.) У філософії з'являються елементи й тенденції (матеріалістичного спрямування, то суперечать релігійному світоглядові.) Професори Києво-Могилянської академії наприкінці XVII — на початку XVIII ст. визнавали вчення М. Коперника і Г. Галілея. Г. Кониський відверто зазначає, що не бачиїь інших причин, крім Св. Письма, яке суперечить ученню М. Коперника, ігнорувати це вчення. Він наголошує на розбіжностях між Св. Письмом і науковими даними.

Незалежність науки і філософії від релігії і богослов'я встановлювалась шляхом вилучення віри з наукового раціонального знання: все, що доводиться експериментами, не може бути заперечене вірою) Всупереч офіційній ортодоксальній думці, Г. Кониський викладає у своєму курсі теорію вихорів Декарта, яка пояснювала будову Всесвіту з допомогою законів механіки. У курсах філософії Г. Кониського, М. Козачинського та Ф. Прокоповича можна знайти посилання на дослідження Евкліда, Архімеда, Коперника, Галілея, Везалія, Декарта та ін. Звернення до природничих наук, посилання на дослідження астрономів, фізиків, математиків нового часу — у курсах натурфілософії означали не лише звільнення філософії від богослів'я,а й заперечення середньовічної традиції знання з культом авторитету, це був виступ проти авторитарного знання. Натурфілософія виступає проти закостенілого принципу метафізичної схоластики ,що втілював догматичний метод мислення, згідно з яким істина вічна, раз і назавжди дана, чи то у Св. Письмі, чи у творіннях отців церкви, чи спадщині Арістотеля, а пошуки істини зводяться до коментування того чи іншого тексту.

В українській філософії першої половини XVIII ст. виразно звучить ідея про саморух природи. Професори академії настоюють на внутрішніх джерелах руху, на принципі саморуху речей і живих тіл, вважаючи вимушеним і випадковим рух від зовнішньої сили. Вони не можуть ще в своїх курсах обійтися без універсальної причини матеріального світу — Бога, як не могли обійтися без нього Ньютон, Декарт, Галілей. Але не можна не помітити, аналізуючи ці курси, що Богові як універсальній причині матеріального світу залишається в цьому світі місця все менше і менше, йoго намагаються усунути за межі цього матеріального світу. Щоб дати простір думці. Перефразовуючи крилатий вислів

33

Арістотеля, Ф. Лопатинський пише: «Друзі всі, але більший друг істина. Розум був не в одного Платона чи Арістотеля... Ті, що вчили раніше, не суть володарі наші, а тільки провідники. Істина відкрита для всіх і ще не вичерпана». До розуму як критерію у сфері теології та філософії звертається Ф. Прокопович: «Якщо б мені довелося Казати щось таке, що не буде підтверджене свідченням слова Божого або доводитиметься не зовсім переконливими аргументами... то я наперід кажу про своє бажання й вимогу, щоб усе подібне не тільки не приймалося учнями на віру, але й прямо відкидалося як незадовільне й брехливе».

В академії, як і в суспільному житті тодішньої України панував дух релігійної толерантності, прихильниками якої були єпископи Р. Заборовський, Й. Кроковський, В. Ясинський. Наприклад, у Стародубському полку вільно проживали в слободах російські розкольники, а Чернігівська друкарня видавала їхні твори — «лютеранські вольності». Думки про те, що ніякі релігійні переконання не повинні заважати людям пізнавати істину, спілкуватися на ниві науки, вивчати філософію, часто висловлювали у своїх творах Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Бужинський.

Істина науково-філософська та істина богословська можуть існувати незалежно одна від одної — так твердила теорія двох істин, і це, безперечно, сприяло розкріпаченню думки, готувало нові кроки на тернистому шляху до істини.

Великий внесок у створення атмосфери вільнодумства у Києво-Могилянській академії зробили її викладачі своєю обізнаністю зі здобутками природничих наук. Зокрема, Феофан Прокопович був досить добре обізнаний із зоологією, геологією, ботанікою. Його бібліотека була наповнена книгами з біології, астрономії, медицини, фізики, математики. Добрими знавцями цих наук були К. Кіндратович, С. Яворський, Я. Маркевич, а Є. Славінецький ще у XVII ст. переклав з латинської «Книгу врачевскую» Везалія. Таке зближення філософії з природознавством не могло не сприяти посиленню цікавості до світу і місця людини у ньому. А теорія подвійної істини починає грати у вітчизняній філософії наступальну роль у боротьбі проти авторитаризму та догматизму .Спираючись на неї, професори Києво-Могилянської академії, зберігаючи лояльність до релігійної ідеології, водночас мимоволі звільняли філософську думку від настирливої теологічної оціки.

Не можна забувати про те, що методом викладання філософії в Києво-Могилянській академії, як і в багатьох вищих навчальних закладах Західної Європи, залишався схоластичний. Якщо мислителі доби ранніх буржуазних революцій Гассенді, Гоббс, Локк, Лейбніц не були спеціально пов'язані з якоюсь філософією чи навчальною програмою, то викладачі академії неухильно повинні були її виконувати. Академія мала давати не лише філософську освіту. Вона стала осередком боротьби проти католицької експансії. Самі єзуїти змушені були визнати, що, коли "козаки відстоювали свою свободу варварськими методами, то діячі Києво-Могилянської академії не менш успішно боролися за неї на ниві науки і освіти». Викладачі академії зуміли відчути і оцінити теоретико-пізнавальний потенціал філософської науки, її практичний характер як одного із засобів утвердження національної свідомості.

Як писав І. Крип'якевич, «все цінне, за що велася боротьба, мало назву «вольностей». Це поняття з'явилося в XVI ст., коли різним гуртам та класам доводилося обороняти свої давні права. За свої вольності заступалися українські пани на люблінському соймі, так само бояри обороняли свої землі, селяни — волю, міщани домагалися рівноправності в місті, інтелігенція протестувала проти національних обмежень, врешті Запорізьке Військо об'єднало всіх до боротьби за державну самостійність. Оборона вольностей була головною справою, якою жила тогочасна Україна».

Поряд із боротьбою за вольності відбувається й інший процес — тяжіння досить широких верств українського суспільства до гуманістичних цінностей. Глибокий інтерес до людини виявляється уже в першій половині XVII ст.: відкриваються школи, видаються дешеві та доступні книги, підручники, поезія оспівує людину праці, її земні турботи, душевні переживання, любов до природи; мистецтво та архітектура прославляють розум, любов, талант. Істотно переглядаються моральні норми, які регулюють поведінку людей. В цих умовах самостійною галуззю філософського знання стає етика, в якій знайшла відбиток криза феодального життя суспільства і становлення нових капіталістичних відносин. Гуманістичні ідеї розкріпачення людини, утвердження її гідності, її сила, активність, самостійність стають центральними проблемами в курсах етики викладачів академії. Вони доходять висновку про те, що людина велична своїм розумом, ділами, чеснотами. Професори академії трактують людину як абстрактну істоту, не торкаючись її соціальної суті, однак деякі викладачі вже роблять перші кроки від абстрактного до конкретного

34

розуміння людини. «Людина абстрактна» уже не розуміється ними лише як або аристократ, або раб, або черв — навіть перед лицем Бога вона сповнена гідності й відома своєї значимості у Всесвіті. Зберігаючи видимість вірності християнській доктрині, нове етичне вчення професорів академії заперечує аскетизм, споглядальність, пасивність, рабську покірність долі. У ньому чітко звучить нове розуміння свободи, волі, ролі розуму, гармонійної єдності духовного і тілесного. Інтерес до земних цінностей не в останню чергу пробуджений національно-визвольною боротьбою українського народу. З метою протистояння духовному поневоленню прогресивні діячі України спрямовували свої погляди до власної культурно-національної традиції, яка від часів Київської Русі була найтісніше пов'язана з культурою греко-візантійського світу. В етиці громадянського гуманізму центральною була ідея загального блага, що стала критерієм всіх моральних оцінок. Ця етика закликає особу утверджуватися через її діяльність, активне ставлення до світу. Ідея утвердження людини через її діяльність, активне ставлення до дійсності виразно звучить у творі І. Гізеля «Мир з богом чоловіку». Смисл життя він вбачає не у втечі від світу в ім'я споглядання й осягнення божественної благодаті, а в боротьбі з усілякими вадами, злочинами. У лекційному курсі риторики Й Кононовича-Горбацького звучить ідея про те що на землі, крім людини, немає нічого великого і «нічого великого в людині, крім розуму». Професори академії послідовно плекають в етичних курсах ідею громадянського патріотизму, вчать любити свій народ, землю і пишатися ними. В академії велика увага приділялася мові, її походженню, мовній культурі. У Ф. Прокоповича є твори, написані українською мовою. Випускник академії, проповідник А. Радивиловський писав, що батьківщина повинна бути милою для кожного, «бо она вас уродила, она вас виховала, она вас всеми добрами збагатила». Той же А. Радивиловський вважає, що всіляких прославлянь та величань гідна та людина, котра все життя дотримується своєї віри, готова її боронити. Не забуваймо, що віра в ті часи була символом вітчизни. «Спільне добро» — одна з головних категорій етики громадянського гуманізму. «Спільне добро» розглядається в етичних настановах того часу як принцип, якому повинні підкорятися всі правителі. Причиною суспільного зла, моральних вад вважаються невігластво, неуцтво, лінощі церковників, котрі зловживають соїм становищем, беруть хабарі, надмірно наживаються, не поступаються в розкоші державним правителям. Загострення уваги до людини як суб'єкта морального життя викликало появу великої кількості перекладної морально-етичної літератури, з якої видно, що викладачі етики вже мали чітке уявлення про категорії добра і зла, про їх зв'язок з людиною, її розумом і діяльністю. Однією з найважливіших гуманістичних ідей морально-дидактичної літератури того часу є свобода волі, або «самовладдя» людини. Найвиразніше ця ідея звучить у Л. Зизанія: «Самовластием человек обращается к добродетелям, яко ж і злобам». Звідси випливає, що людина — творець своєї долі, свого життєвого шляху. Отже, люди можуть самі, 6ез втручання Христа, церкви бути доброчесними. Людське життя повинно зводитися до життя, узгодженого природними законами. Свобода людини — це панування людини над собою, своїми пристрастями, вчинками та емоціями. Київських професорів, судячи з їх етичних курсів та філософських поглядів, не можна звинувачувати в тім, що вони виступали проти насолоди життя. Людські пристрасті вони вважали невід'ємним атрибутом людської природи, але виступали проти надмірного їх вияву. І. Гізель вважає людську совість основним критерієм розрізнення добра і зла. Такий висновок грунтується на ідеї «самовладання» людини. Іншим критерієм добра і зла, за І. Гізелем, є людський розум. У. М. Козачинського також існує чітка думка про те, що найважливішими з людських прав є право бути собою, жити за власною волею, право на свободу совісті, приватної власності, право вибору. Там, деці права зникають, нема підстав говорити про свободу. Подібні думки знаходимо й у Феофана Прокоповича, котрий пише, що сваволя —це така «властивість розумної душі, зокрема волі, коли є всі умови для діяння, може діяти чи не діяти, робити те чи інше. Слово «вільний» означав щось звільнене, нічим не зв'язане». В етичних курсах викладачів Києво-Могилянської академії відчувається глибокий інтерес до внутрішнього світу, людини в усій його багатогранності, співчуття людським пристрастям, розуміння величі людського розуму, духу. Все Це сприяло звільненню людини від аскетичної церковної моралі. Впевненість у тім, що здобування і поширення знань, гарне виховання можуть зробити людину гідною поваги і честі, підкреслює загальну світськи раціоналістичну спрямованість умонастроїв нової суспільної верстви, що народжувалася і міцніла. У дусі нової, тепер уже буржуазної моралі, стверджується, що кожна людина, незалежно від її походження, має право на щастя, яке полягає не у відреченні, втечі від земних благ, а, навпаки, — в сумі всіх чеснот і благ, що не суперечить людській природі. Людина у своїх діях вільна, як Бог, стверджують київські професори їх

35

етика — це етика доби становлення капіталізму, В ній ще не звучить мотив трагізму людської свободи. В цей період історії вільна, розкріпачена, залежна від свого розуму та усіляких інших чеснот людина ще йде по висхідній. З позицій гуманізму вчені академії виступають проти всілякого насильства над людиною. Зокрем, І. Гізель звинувачує панівну верхівку в порушенні прав підданих, знущанні над ними. У його книзі «Мир з богом чоловіку» аналізуються зловживання в державних установах, безчинство чиновників, суддів тощо. Це свідчить про те, що київські викладачі були добре обізнані з тогочасним суспільним життям і бачили в моралі силу, яка покликана стати важливим чинником досконалості земного життя. І. Гізель вважав, що мораль може встановити гармонію між людиною і суспільством, апелюючи до їх розуму, свідомості, мудрості. Він вірив, що людина стане морально досконалоюі щасливою у цьому світі, розцінював людину не з точки зору християнської любові до ближнього, а як гуманіст, що возвеличував її, робив її господарем своєї долі і воді Тенденція розриву між світською мораллю та релігією значно поглиблюється в курсах етики XVIII ст. Ф. Прокоповича, С. Калиновського, М. Козачинського, С. Кулябки. Професори Києво-Могилянської академії робили спроби, як і інші філософи XVII—XVIII ст., нівелювати суперечність між вільною волею людини і божим провидінням. В своїх курсах вони критикували ілюзорну свободу волі, проповідувану томізмом, який стверджував, що добра воля людини залежить від Бога, а за вчинки відповідає сама людина, а не Бог. Як же в такому разі відповідати за свої вчинки, коли твоя воля без підтримки Бога не існує? Виходить, що теорія «божого провидіння» позбавляє поведінку людини об'єктивної обгрунтованості. В етичних курсах київських учених мова йде про людину, особистість, яка. керуючись своєю волею і розумом, здатна творити добрі справи і свідомо йти до своєї мети. Г. Кониський стверджує, що «свобода дій людини є не що інше, як самовільне судження волі чи можливість вибирати з того, що стосується мети». Викладачі академії засуджують апатію, безпристрасність стоїків. Стоїцизм, вважають вони, не гідний розумної людини, він вбиває в ній усе найкраще. Етика в Києво-Могилянській академії грунтується на раціоналізмі. Професори академії намагаються наблизити її до реального життя. Покликанням людини вони вважають перетворення світу, створеного Богом. В академії панівною тенденцією курсів філософії був деїзм: за Богом визнавався акт творення світу, але після цього Бог позбавлявся права цим світом управляти, бо це повинна була робити вже людина, наділена розумом, свідомістю і волею. В етичних курсах викладачів академії спостерігається прагнення не просто коментувати моральні норми, а зробити мораль дієвою силою вдосконалення суспільства. У Києво-Могилянській академії вчилися діти всіх станів починючи від аристократів, таких ,як князі Огинські, до дітей простих козаків і селян. Ще будучи колегією, цей навчальний заклад мав свої філії—в 1632р. в Вінниці на Поділлі, а в 1639р. в Гощі на Волині. З-поміж вихованців академії вийшло багато видатних вчених, поетів, драматургів діячів мистецтва. Серед студентів академії — діти майже всієї козацької старшини, хоч академія завжди була, як уже зазначалося, школою загальностановою, і на її лапах діти гетьманів сиділи поруч із дітьми козаків, селян і міщан. Професорів і випускників академії починаючи з середини XVII ст. запрошують до Москви, куди вони приносять західноєвропейську освіту і культуру (серед них Епіфаній Славинецький, Артемій Сатановський, Симеон Полоцький), а також український вплив, який охопив усі сторони життя в Московії. Українці заснували в Москві Слов'яно-греко-латинську академію на зразок Київської і вчителів до неї, як свідчить І. Огієнко, протягом XVIII ст. набирали лише з самих українців. Під сильним впливом південноруської літератури починаючи з середини XVII ст. перебувала література великоруська, те ж саме спостерігається і в малярстві, і в книгодрукуванні. «Земляки наші, опинившись у Москві, хутко занесли туди «ересь новую» — почали проповідувати у церквах. У Вкраїні це було звичайною справою, тоді як у Москві можна було якусь там проповідь хіба тільки прочитати із книжки. І з цього часу земляки наші придбали собі ворогів. «Заводите ви, ханжи, ересь новую, людей в церкви учите, а ми людей прежь сего в церкви не учивали, учивали их в тайне... Беса ви имеете в себе и все ханжи», — писав про дух українського вільнодумства, що пробивало догматизм великоруського православ'я, І. Огієнко. Цікавими е спостереження Павла Алеппського, який писав, що, коли «перебував в Москві, то в нього наче замок висів на серці, думки були до краю придавлені, бо в московській землі ніхто не почуває себе вільним і веселим, окрім тамошніх людей». Коли ж він, вертаючись, вступив на українську землю, його душу, як і всіх його супутників, «залила радість, і серця розширились», бо люди в Україні «були приязні, ласкаві й поводилися з нами як із земляками». У той час, коли в Московії західної науки і культури завжди боялися і втікали від них, в Україні ніколи нічого подібного не спостерігалося, і «західний вплив широкою річкою вільно

36

котився до нас». Починаючи з XVI ст. (а в XVII ст. це стало просто звичним), українці їдуть навча тися за кордон, а іноземні громадяни приїздять в Україну. Із київських професорів за кордоном навчалися Феофан Прокопович, Касіян Сакович, Ігнатій Старушич, Іннокентій Гізель, Тарасій Земка, Сильвестр Косов, Петро Могила та багато інших. Вчилися українці в університетах Падуанському, Лондонському, Лейденському, Геттінгентському. Віденському, Паризькому та ін. Західний вплив, як зазначають дослідники, відбився на всьому суспільному житті України: це і магдебурзьке право, і цехи, і архітектура, малярство, церковні справи, освіта. У Києво-Могилянській академії навчалося багато вихідців із Східної Європи: сербів, болгар, чехів, словаків румунів. Вчилося в академії багато росіян, зокрема Михайло Ломоносов. В 1698 p. цар Петро наказав патріархові: «Священники у нас ставятся, грамоти мало умеют... и для того в обучение хотя би послать 10 человек в Киев в школи». В 1736 p. в академії навчалося 127 іноземних студентів, в 1737 p.— 122, а в 1790 p.—47. «Значіння академії було незмірним, бо вона пробуджувала культурні й наукові поривання. Такою вона була в XVII віці, такою ж осталась і в віці XVIII-му, коли вона притягувала до себе всіх, хто шукав науки»,—писав про академію І. Огієнко. Навіть обмеженої і неповної форми власної держави, якою була Україна в XVII ст., вистачило, щоб український народ серед тяжких воєн і спустошень розвинув найкращі риси своєї вдачі й досяг такого рівня освіти й культури, який сміливо дає змогу поставити Гетьманщину поруч з найбільш освіченими і культурними країнами тодішньої Європи. Незважаючи на всі намагання Петра Могили, а пізніше і його послідовників. Колегія так і не отримала від польського уряду офіційного титулу вищої школи. Польський уряд чудово розумів значення Києво-Могилянської академії для українського народу, який вперто вів національно-визвольну боротьбу. Польські політики усвідомлювали, що академія може стати «вогнищем культурної схизми і руського відокремлення» (Ол. Яблоновський), а тому ставилися до академії недоброзичливо і всіляко намагалися перешкодити їй. Однак, незважаючи на це академія завойовувала дедалі більше визнання у слов'янському світі і стала центром культурно-національного відродження України.

Хто дав академії назву «академія» до сьогодні невідомо, але це не так і важливо. Сьогодні важливіше пам'ятати про те, що українці уже в XVII, ст. мали свою вищу школу, яка здобула визнання у всьому слов'янському світі, демонструвала зв'язок української культури із західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, реформації і просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського суспільства. Нам важливо про це пам'ятати, повертаючись до самих себе важкою дорогою.

Список використаної літератури: 1. Аркас М. "Історія України-Русі". 2. Артюх Л. "Українська минущина" 3. Більчук М. М. "Культурне життя в Україні" 4. Орест Субтельний "Історія України"

Незважаючи на західне виховання та дружнє ставлення до Польщі, родина Могил, у тому числі й Петро, були ревними прихильниками православ’я. Невдовзі після 1628 р., коли Могила вже став архимандритом Печерського монастиря, він зайнявся організацією школи, маючи намір створити заклад, де вивчалися б східні православні традиції у чистому вигляді, краще, ніж у братських школах. Навчання тут мало вестися на рівні західної (тобто, практично польської) освіти, щоб православну молодь не треба було посилати учитися на Захід. Коротше кажучи, його школа при Печерському монастирі мала бути не стільки греко-слов’янською, скільки латино-польською за характером. А через це православні ревнителі дивилися на його починання з підозрою.

У 1631 р., щоб уникнути нападів з їхнього боку, Могила запевнив собі підтримку й благословення царгородського патріарха на заснування того, що один сучасник окреслив як школу латинських і польських наук. Коли восени того ж таки року понад сотня спудеїв почали навчатися у новій школі, розташованій поруч з монастирем, київські православні фанати розпускали всілякі чутки про те, чого там навчають, а шкільних учителів звинувачували в проуніатських нахилах. Чутки зродили невдоволення серед нижчих верств населення, а коли дійшли до козаків, то Могилі та вчителям вочевидь почали погрожувати смертю за те, що

37

ввели у школі викладання латинської й польської мов. Один із тодішніх учителів, майбутній київський митрополит Сильвестр Косов, говорить у своєму Ексеґезисі (1635), що неприятелі Могили мали намір нагодувати дніпровських осетрів шкільними учителями, — ця деталь є ласим шматочком як для історика ідей, так і для вченогоіхтіолога. Уміло ведучи переговори, Могила пішов на компроміс і погодився злити свою школу з братською, що на київському Подолі; об’єднаний заклад мав розміститися там же. Факт злиття (це сталося під час канікул у 1632 р.) зафіксовано в кількох документах; у двох із них згадуються козаки. Згідно з одним, укладеним 12 березня 1632 р. у Каневі, козацький гетьман Іван Петражицький та запорізькі козаки заявляють про своє покровительство над Могилянською школою. У листі від 17 березня того ж року гетьман просить місцевого козацького отамана підтримати об’єднання братської школи з Могилянською 3.

3 Документи, пов’язані зі злиттям шкіл, див.: Памятники изданные Временною комиссиею для разбора древних актов, т. 2. Киев 1846, № 8-10, с. 101-143. Заяву Петражицького, від 12 березня 1632 р., згодом підтвердили Богдан Хмельницький та його син Юрій, див.: Там само, с. 143. Лист Петражицького від 17 березня 1632 р. див., наприклад, у вид.: Памятники изданные Киевскою комиссиею для разбора древних актов: 2-е изд., т. 2. Киев 1897, № 8-10, с. 421-422; передрук: А. Жуковський. Петро Могила і питання єдности церков, с. 216 (див. повний заголовок у Літературі до даного нарису).

Латинський характер нової школи, що так не подобався православним ревнителям, був неприйнятний також для єзуїтів і деяких вищих коронних урядовців (зокрема, віце-канцлера Томаша Замойського), яким не хотілося поступатися своєю монополією на вищу освіту темним русинам. Особливо тиснули на уряд єзуїти, побоюючись конкуренції для їхніх шкіл в Україні (перша така школа була заснована на Подолі близько 1620 р.). Як наслідок, в 1634 р. вийшов декрет короля Владислава IV, що наказував Могилі зліквідувати латинські школи й латинські друкарні, що перебували у його віданні, а наданими йому правами користуватися «помірковано».

І все ж роком пізніше (1635) король підтвердив заснування в Києві Могилянської школи — однак не академії. Школа не дістала права власної юрисдикції, і в ній не було дозволено викладати навчальні дисципліни, вищі за діалектику і логіку — тобто, жодного богослов’я. Король, однак, зробив поступку щодо латинської мови і дозволив, щоб вільні науки (humaniora) викладалися «in scholis Kijoviensibus... Graece et Latine». Звернімо увагу на скромний термін scholis: очевидно, що для політичного керівництва католицької держави існування академії, яка виховувала б руську еліту, було більш небезпечним, аніж відновлення в цій державі православної ієрархії. Католики не втрачали надії, що православних ієрархів вдасться схилити до унії — зокрема, якби вдалося заснувати у Києві унійний патріархат та поставити патріархом Петра Могилу, але на цю приманку він не спокусився ані в 1636 р., ані згодом. За життя Могили його мрія про створення академії так і не збулася, й Могилянська школа до кінця століття так і залишалася Collegium Kijoviense Mohileanum. I все ж то була найголовніша школа в Україні під протекторатом Могили — дві інші знаходилися в Крем’янці на Волині та у Вінниці, в Брацлавському воєводстві (останню близько 1640 р. було перенесено до Гощі). Прагнучи, щоб його школа називалася академією, Могила добивався для неї такого ж статусу, який мали єзуїтські школи, наприклад, Віленська академія. Не дивно, що колегія Могили багато що перейняла від єзуїтської системи навчання — з ворогом треба було боротися його ж зброєю.

Чільними адміністраторами школи були ректор та префект. Ректор був водночас ігуменом братського Богоявленського монастиря, в обов’язки якого входив нагляд за земельною власністю, отож і в колегії він був головним розпорядником бюджету. Ректор також викладав філософію, а згодом і богослов’я. Префект виконував обов’язки інспектора і відав господарськими справами, зокрема, дбав про харчування спудеїв; його навчальною

38

дисципліною була риторика. Звичайним учителям допомагали здібніші учні, так звані «авдитори» (auditores), які перед заняттями пояснювали своїм товаришам матеріал з того чи іншого предмету, а після занять наглядали за самопідготовкою у гуртожитку (бурсі). У цьому вони не просто копіювали єзуїтів, а продовжували середньовічну традицію; в сьогоднішніх англійських коледжах подібну роль репетиторів виконують керівники студентських груп (tutors). Судячи з пізніших даних (1730-і рр.), спудеїв набирали з усіх верств населення: поруч із сином сотника (centurio) чи священика міг учитися син коваля чи якогось іншого «посполитого чоловіка».

Спочатку навчальна програма, укладена за єзуїтськими зразками, передбачала п’ять років навчання і, відповідно, п’ять навчальних курсів — infima, grammatica, syntaxima, курси поетики та риторики. На перших трьох викладалися переважно мови — грецька, латинська, слов’янська та польська, а також катихизм, літургійний спів та арифметика. На курсі поетики вивчали те, що сьогодні називається теорією літератури, літературними жанрами та міфологією, — остання була предметом важливим, оскільки, за звичаєм, усі тогочасні промови, вірші та інші тексти були рясно приправлені міфологічними алюзіями. Більшість підручників з поетики відносяться до пізнішого періоду, але є й два ранніх — з 1637 та 1646 рр.4 Авторами деяких підручників були відомі особи — наприклад, Симеон Полоцький та Феофан Прокопович. Всі підручники з поетики написані латинською та польською мовами, приклади у них наводяться як з класичних авторів (наприклад, Марціала), так і з польських латиномовних поетів (Матвій Казимир Сарбєвський). Пізніші підручники щедро цитують поетів польського Ренесансу і Бароко (Ян Кохановський, Самуїл Твардовський).

На курсі риторики спудеї вивчали правила композиції вітальних, прощальних, похоронних промов, подяк, поздоровлень. У найдавнішому підручнику з риторики (викладі лекцій, прочитаних у 1635-1636 рр.) цитуються приклади з Еразма Роттердамського і Станіслава Ожеховського. Найвагоміший із цих підручників, автором якого був Феофан Прокопович (1706), написаний з певним антипольським культурним ухилом, але, як майже всі київські підручники з риторики, латинською мовою. У позанавчальний час спудеї ставили вистави на біблійні сюжети; спочатку вони і компонували, і грали їх самі. Ця діяльність (знову-таки запозичена з практики єзуїтських шкіл) сягла свого апогею у «трагедокомедії» «Владимеръ», що її написав Прокопович, а поставили київські спудеї на честь прибуття гетьмана Мазепи в липні 1702 року.

Курс діалектики вчив провадити наукові диспути за старомодною системою питань і відповідей та поділом теми диспуту на підрозділи, філософія, яку читали по-латинськи, поділялася за принципом Арістотеля (чи-то його коментаторів) на логіку, фізику, метафізику та етику, — що знову-таки не було бозна-якою новацією, адже такий поділ практикувся у більшості тогочасних шкіл. Курс філософії тривав три роки. Перший підручник, укладений Йосифом Кононовичем-Горбацьким для курсів, що читалися в 1639-1640 рр. (він і досі неопублікований), мав скромну назву Subsidium logicae — мабуть, через те, що право викладання філософії все ще лишалося сумнівним; зате третій із цих підручників, написаний Інокентієм Ґізелем для його власних лекцій у 1646-1647 рр. (теж усе ще неопублікований), гучно називався Opus totius philosophiae. В останньому розділі цієї праці мова йде про Бога й ангелів — мабуть, для компенсації відсутнього богословського курсу. Для вивчення цієї дисципліни здібніших учнів посилали учитися богослов’я в католицькі академії Вільна, Замостя й навіть за кордон.

Одним з найяскравіших представників цієї когорти українських діячів і політичних мислителів є випускник і, в подальшому, ректор Києво-Могилянської Академії Феофан Прокопович — людина складної долі і зразок унікальної політичної адаптативності.

Перші роки життя Феофана Прокоповича, як власне і його справжнє ім’я є загадкою для дослідників. Народився він у Києві в родині небагатого купця, за різними версіями, 17 червня 1677 або 9 червня 1681 року. Рано осиротілим хлопцем став опікуватись його дядько по матері, професор і ректор Києво-Могилянської Академії Феофан Прокопович (перший), який забезпечив навчання

39

племінника в цьому найпрестижнішому в Україні і всій Московській державі того часу вищому навчальному закладі.

Після смерті опікуна талановитий юнак вирішує продовжити освіту в Західній Європі.У сімнадцятирічному віці він, змінивши конфесійну належність і ставши уніатом, під ім’ям Самійла Церейського (можливо це і є справжнє прізвище вченого) вирушає спочатку на навчання до Польщі, а потім і до Італії. Блискуче закінчивши колегіум св. Афанасія (його магістерська дисертація була оцінена як достойна звання доктора богослов’я, а на її захисті в жовтні 1701 року, за деякими свідченнями, був присутнім сам Папа римський), він, з нез’ясованих причин, тікає з Риму. Провівши кілька років у Німеччині, де продовжував навчання в університетах Йєни, Галє, Лейпцига, Альтдорфа, він повертається на батьківщину, де, знову змінивши конфесію, приймає чернечий постриг і ім’я Феофана Прокоповича (в честь свого опікуна). Ф. Прокопович повторює шлях свого дядька від учня Академії до її професора і ректора та йде далі.

Московський цар Петро І, повертаючись після Полтавської битви, звернув увагу на молодого і європейські освіченого професора Академії, який вітав переможця і засуджував переможених з усією силою свого великого поетичного дару. У 1711 році цар бере Феофана Прокоповича у невдалий для себе Прутський похід, а 1716 викликає в столицю народжуваної імперії — Санкт-Петербург. Там київський професор посідає кафедру псковського митрополита (його двір знаходився в новій столиці) і стає одним з найближчих порадників і соратників царя.

Як зазначає російський дослідник В. Г. Смирнов "Для імперії що народжувалась потрібен був теоретик, який поєднав би інтуїтивне розуміння Петром обов’язку государя перед країною з новітніми західними теоріями Гроція і Пуфендорфа. Таким теоретиком і став Феофан. На цей час він зрозумів, що звичного посилання на богоданність царської влади вже недостатньо, тим більше, що дії цієї влади часто здавались підданим неправильними і незрозумілими" [250, с. 67].

Виконуючи роль "обгрунтовувача" ідей і бажань "царя-реформатора" Феофан Прокопович зміг настільки блискуче закріпитись у цій ролі, що навіть після смерті свого патрона, на відміну від більшості "птєнцов гнєзда Пєтрова", він не лише не втратив свого впливу на події в імперії, уникнувши звинувачень в єретизмі, таємному католицтві і латинстві, а й зміг його посилити, посприявши сходженню 1730 року на престол імператриці Анни Іоанівни. Померши 8 вересня 1736 року Феофан Прокопович за свої заслуги перед імперією і імператорським двором був удостоєний високої честі бути похованим у соборі св. Софії у Новгороді.

Феофан Прокопович був одним з найосвіченіших людей свого часу, "...добре знав твори західноєвропейських мислителів — творців ранньобуржуазних теорій держави і права, таких, як Лисіпій, Гроций, Гобс, ПуфенДорф, Буддей. У його бібліотеці були також праці Кампанели, Макіавелі, Жана Бодена, Томазія, Вольфа, що захищали сильну централізовану владу. Прокоповичу були відомі твори монархомахів, або тираноборців, — Теодора Беза, Юнія Брута та ін., що виступали проти верховенства королівської влади. Велика і добре підібрана бібліотека Прокоповича, що включала праці з питань держави і права англійських, французьких, німецьких, італійських, польських і т.д. авторів, свідчить, що працюючи над створенням вчення про просвічений абсолютизм, він цікавився походженням і розвитком державних установ і правових норм багатьох народів" [189, с. 148-149].

Проблемам теорії політики, вихідних принципів організації державної влади Ф. Прокопович присвятив ряд цікавих творів серед яких "Правда волі монаршої", "Слово про владу і честь царську", "Духовний регламент", "Слово похвальне..." і ряд інших.

Вихідним пунктом його державницької концепції є своєрідне розуміння причин виникнення та джерел державної влади.

Поява держави є, на думку Ф. Прокоповича, проявом дії природних законів. Він зазначає: "Зри ж, а ще не в числі природних законів є й те, щоб бути владі в народі? Є так воістину! І це всіх законів главизна. Оскільки з боку одного велить природно любити себе і другому не творити, що нам не любо, а з іншого боку злоба роду розтлінного розоряти цей закон не сумнівається, всюди і завжди бажаним був страж, і захисник, і сильний поборник закону, і то є державна влада" [231, с. 82].

Пояснюючи природну необхідність утворення держави Феофан Прокопович, наслідуючи Т. Гобса відзначає, що в первісному стані люди, незважаючи на те, що вони були моральними і шанували Бога, спонукувані злими пристрастями вступали в постійні конфлікти один з одним. А це несло в собі загрозу самому існуванню людства. Пояснюючи позицію мислителя, В. М. Нічик цитує його роботу "Правда волі монаршої": "Сама влада потрібна для того, щоб не порушувався природний закон, щоб стримувати злі пристрасті людей, оберігати людське співжиття. "Якби не це, вже давно б земля

40

порожня була, уже давно б зник рід людський. Зло людське примусило людей в один суспільства союз та стан збиратися й державною владою, силою, від всього народу, наче від самого бога даною збройне оберігати і захищати себе, як від зовнішніх супостатів, так і від внутрішніх лиходіїв" [191, с. 90].

Механізмом утворення держави, Ф. Прокопович, слідом за Т. Гобсом вважає укладення суспільного договору. Щоб уникнути загрози своєму існуванню люди раз і на завжди передають право керування своїми діями державі.

Ідея про природний договір не була новою для української політичної думки того часу. З неї, зокрема П. Орликом, робився висновок про можливість перегляду договору у випадку невиконання сторонами взятих на себе зобов’язань, тобто про право народу на повстання проти деспотичної влади. Цей висновок спирався на постулат про те, що саме народ є єдиним і повноправним носієм і розпорядником державного суверенітету. Для Ф. Прокоповича та його патрона Петра І такі умовиводи не були прийнятними. Навпаки, Ф. Прокопович стверджує, що народ не може відібрати владу у владоможців.

Щоб уникнути логічної суперечності Ф. Прокопович звертається ще по однієї причини державної влади — до Бога. Спираючись на авторитет отців церкви він зазначає: "Проголошує учитель народів "Всяка душа властям преддержащим та повинується! Немає влади як від бога; існуюча ж влада від бога учинена суть" [231, с. 84].

Ще одним природним джерелом влади є батьківські інстинкти, сім’я та її закони і традиції. В. М. Нічик підкреслює, що "... серед природних законів Прокопович великого значення надавав тим, які безпосередньо випливають з інстинктів. Так у "Правді волі монаршої" на перше місце ставиться турбота батьків про своїх дітей, яка так чи інакше властива для всього живого" [189, с. 90]. Держава виступає щодо її громадян у ролі турботливого батька і авторитет владоможців є таким же незаперечним для підданих, як батьківський для дітей нерозумних.

Окрім причин зовнішніх — природних законів та інстинктів, сімейної традиції, божественної волі, Ф. Прокопович визначає ще й внутрішні причини існування в суспільстві державної влади — людський розум та мораль і їх контролера — совість. Моральна людина, за його твердженням не може виступати проти влади як такої: "... влада державна природному закону є потрібна. Чи не скаже ще тобі совість твоя: якщо владі не підкорятися, на закон природній грішити є? Чи не скаже тобі совість: якщо властей не хотіти, то хотіти погибелі людству? І ще подумай: бачу владу від бога існуючу нашим здравим розумом нам узаконену. Чи не підказує совість: якщо властям противитись, є противитись богу самому?" [231, с. 82-83].

Використовуючи плюралістичний підхід до визначення причин існування державної влади Ф. Прокопович виділяє серед них головну, проти якої ніхто з його сучасників відкрито заперечити не міг. "Відомо ж бо, що влада верховна від самої природи початок і причину має. А раз від природи, то від самого бога, творця природи. А якщо перша влада початок і від людського сословія і згоди походить, оскільки природний закон, на серці людському від бога записаний, вимагає для себе сильного захисника і совість того ж шукати спонукає (оскільки і сама сім’я боже є), того ради не можемо не назвати самого бога влади державної винуватцем" [233, с. 82].

В історії суспільства Ф. Прокопович виділяє три основних форми організації державної влади: демократію, "де головні всього суспільства справи управляються згодою всіх жителів", аристократію, "де не всього народу і не однієї особи волею, а кількох вибраних мужів сословієм правиться Вітчизна" і самодержавство "де вся влада державна в руках єдиної особи держиться". Симпатії мислителя безумовно знаходяться на боці останньої. При Цьому він всі основні форми організації влади ділить на виборні (будь то Демократія, аристократія чи монархія) і на спадкові. У цьому протиставленні якнайкраще проявляється розуміння Ф. Прокоповичем проблеми оптимальної форми державної організації життя суспільства.

Від самого початку всі симпатії вченого твердо і однозначно знаходяться на боці спадкової монархії. Імперська велич, спадковість влади, наявність єдиного центру політичної волі в державі — все це на думку Ф. Прокоповича робить спадкову монархію найкращою з усіх існуючих форм державного правління: "Народження бо сина царського є велика всенародних благ надія, загального благополуччя очікування, блаженства всеросійського сім’я, корінь, основа ... на них утверджуються надії наші, від одних очікуємо, чого не маємо; від других, якщо маємо, продовження, примноження, і ствердження сподіваємося" [231, с. 38].

Демократія і аристократія, вважає він, за самою своєю суттю несуть в собі загрозу внутрішніх суперечностей, що здатні призвести до суспільного хаосу, підірвати основи співжиття громадян, поставити під загрозу їх добробут і саме життя. "Але більш за все пам’ятати треба про наявне в елекційних державах — великим і частим незгодам та суперечкам місце" [231, с. 41].

У великих державах, де застосування принципів безпосередньої демократії неможливе, на думку вченого, будь яке проголошення демократичних принципів є спробою узурпувати владу тими, хто не

41

має на це права. Права, яке може давати лише Бог, як кінцева причина будь-якої влади в суспільстві. Навіть у таких відносно невеликих державах, що мають доволі давні традиції демократичної організації державного життя, як Венеціанська республіка, принцип виборності органів державної влади породжує постійні страхи та недовіру. Ф. Прокопович зазначає, що "Не в приклад річ посполита Венеційська, — та й не диво! Тіло її не велике, в єдиному граді заключене, вкупі сенат, вкупі народ, вкупі дух, вкупі уди, та й там під час обрання вождя їх не зникає зрозуміла печаль, щоби уникнути хитрих підступів і факцій, виборів виборців і неодноразово. А у всьому і волі людські, і жереба кидання з крайньою небезпекою мішаються, якої боязні в державах спадкових не буває" [231, с. 40].

Важливою перевагою спадкової монархії є той факт, що спадкоємці від народження усвідомлюють своє призначення і готуються до як найкращого виконання покладених на них у майбутньому функцій."... сини царські з колиски, з того самого часу, коли ходити і говорити що не будь навчаються, навчаються разом з тим і царствувати. Приходять їм в слух судебні і радні, громадянські і ратні повісті, так, як дітям купецьким у слух часто приходять торги, товари, прибутки, збитки; з віком же зростає і володарська мудрість. Та і вінценосні їх батьки ні про що так не піклуються, як про те, щоб їх сини вміли по них тримати скіпетр. А хто нижчих на престол порогів сходить, управляти вчиться вже сидячи на кормі, не без великої багатократно шкоди державі своїй. Але й порфірородний государ велич і красу царську, як природнє і від пелюшок собі звичне, не в диво собі ставить і тому не має це за матерію зарозумілості і презирства. А вибором зведений на цю висоту, дивується славі своїй, багатократно не тільки підданих своїх, але і себе самого забуває" [231, с. 41].

Розглядаючи сім’ю як одну з форм організації життя людей, що передує державі і є для неї певним зразком, Ф. Прокопович підкреслює, що спадкова монархія несе в собі як позитивну рису не тільки виховний момент для майбутнього правителя, але і є для нього своєрідною спадщиною, яку він отримує по батьках і повинен передати своїм спадкоємцям. Загальне добро громадян держави таким чином становиться головним предметом турботи монарха, який не відділяє свого власного від загального. "Та і в спадковому царстві турбується самодержець про добро загальне, як про своє домашнє, бачучи, як успадковувати по ньому мають сини і сини синів його, і їм же все багате і ціле готуючи. А вибрані государі (не всі — да не буде!), однак, такі бувають, як безчинні на квартирах воїни не жаліють спільного, як чужого, але і більше того прагнуть звідти приватні свої фамілії збагачувати. Через те в подібних державах казна державна є вельми бідною" [231, с. 41].

Головним же недоліком який несуть в собі виборні форми організації влади є амбітність політичних лідерів: "Всякому ж бо бажано володарювати; а ще ж, як правило, всякий не згоджується служити тому, хто вчора друг рівний чи і суперник був рівносильний, чим діється, що багатократно зі сторони закликають на престол свій, щоб нині рівні у рівності залишались" [231, с. 42]. І в цій боротьбі амбіцій, у бажанні не допустити свого вчорашнього соратника чи противника стати своїм володарем таїться найбільша загроза процвітанню держави, самому існуванню того чи іншого народу.

У протиставленні двох, принципово відмінних для Ф. Прокоповича форм організації державного життя — спадкової та виборної, всі симпатії мислителя, як вже зазначалось вище, однозначно відносяться до спадкової монархії. І не просто монархії, а нічим не обмеженої, абсолютної монархії. Традиційною серед дослідників наукової спадщини Ф. Прокоповича є думка про те, що він стояв на позиціях концепції просвіченого абсолютизму. Однак, при уважному аналізі теоретичних розробок вченого стає зрозумілим, що для нього ідея абсолютизму була домінуючою щодо ідеї просвіченості.

Будучи людиною, що робила свою життєву кар’єру, як зазначає В. Г. Смірнов, на основі теоретичного обґрунтування "реформаторських" дій Петра І, Ф. Прокопович доходить до межі, яка протиставляє його духовний сан замовленню "патрона". Так, підтримуючи прагнення Петра забезпечити фінансову основу реформ за рахунок надбань церкви і вирішення питання ідеологічного обґрунтування підкорення церкви волі царя, Прокопович виступає апологетом ідеї цезарепапізму.

Ця ідея, в принципі, постійно присутня в ортодоксальному православ’ї, була доведена в часи правління Петра І до абсолюту. Гостра необхідність в фінансах, за умови повного зубожіння населення, спонукала царя накинути оком на величезні багатства накопичені православною церквою в Московській державі. Проведена Петром І секуляризація церковного майна, з одночасною заміною патріаршества Священним Синодом на чолі якого стояв обер-прокурор Імперії, дозволили Петру не лише отримати додаткові джерела для забезпечення своїх планів, але й інструмент тотального, як на ті часи, контролю за думками підданих. І в цьому питанні Ф. Прокопович знову виступив як найближчий сподвижник царя, навіть всупереч своїм станово-корпоративним інтересам.

Для обгрунтування церковної реформи у відповідності із задумами Петра І Ф. Прокопович підготував "Духовний регламент", який відкидав ідею автономії церкви щодо світської влади і де-факто перетворював її в

42

один з інструментів імперії. Духовні поводирі мас перетворювались на особливий розряд державних чиновників, що отримували платню від держави і несли повну відповідальність перед нею.

Щоб обгрунтувати правові підстави такого існування церкви в системі Імперії Ф. Прокопович апелює до традиції минулого: "Собори вселенські повелінням царів збиралися; на тих же соборах керували судді, царів піддані: вони наглядали щоб чинно діло йшло, вони бунти і шум єпископів заспокоювали" [231, с. 89]. Після такого висловлення позиції одним із вищих ієрархів церкви посідання обер-прокурором імперії чільного місця в Священному Синоді мало сприйматися сучасниками як традиційний і цілком природний стан речей.

Однак навіть підкорення церкви царській волі, сконцентроване в ідеї цезарепапізму, не було вершиною здійснюваної Ф. Прокоповичем апологетики абсолютизму. Те, що було для нього "перепусткою" у вищий світ Імперії — оспівування спадковості монархії у "Слові похвальному в день рождества благороднійшого государя царевича і великого князя Петра Петровича" — вимагало від "київського мудреця", ще однієї, остаточної "клятви крові" на вірність імперії. Такою "клятвою крові" став трактат Ф. Пркоповича "Правда волі монаршої", в якому він довів ідею богоданності монаршої влади до абсолюту.

Монарх, на його думку, є носієм влади і суверенітету держави не тільки, а, головним чином, не стільки, завдяки вибору народу, природному закону, суспільному договору, скільки Божій волі, промислу, проявами яких і є договір, вибір і т.д. Бог, вважає Ф. Прокопович, є головним і єдиним джерелом влади монарха. І в цьому його позиція практично нічим принципово не відрізняється від позиції, що була домінуючою у "територіальної спадкоємниці" Візантії — Оттоманській імперії: "Султан є намісник Аллаха на землі".

Влада, отримана з Божої волі монархом, є, на думку Ф. Прокоповича, у повному розпорядження останнього. Приймаючи її як Боже помазання, монарх передає її у спадок тому, кого він вважатиме за достойного це помазання нести. Така позиція мислителя була зумовлена конкретною історичною ситуацією, коли Петро І, запідозривши власного сина Олексія у змові проти своєї влади, після тяжких катувань скарав його на горло. Страчений був не просто царський син, а спадкоємець престолу, що посмів виступити проти реформаторських діянь государя в ім’я повернення "московської старожитності".

"В цій дійсно шекспірівській драмі між батьком і сином Феофан твердо взяв сторону Петра. Він супроводжував царя в поїздці в Москву для зустрічі з сином, був присутнім в Кремлівських палатах при читанні мандата про провини царевича та його відречення, виголосив промову з приводу проголошення спадкоємцем малолітнього Петра. І, нарешті, він, Феофан, в присутності великої кількості народу виголосив громове "Слово про владу і честь царську", і луна цієї промови ще довго носилась по країні, докотившись до європейських держав" [250, с. 62].

Виправдання синовбивства укріпило вплив і владу Ф. Прокоповича при правлінні Петра І, а обгрунтований ним порядок набуття престолу не за родовим спадком, а за волею монарха, що може заповісти владу як будь яке власне майно — зберегли його становище і саме життя після смерті "патрона".

"Для пояснення і виправдання нового порядку спадковості престолу Феофан написав величезний трактат під назвою "Правда волі монаршої". Головний аргумент Феофана простий, але в ньому міститься філософія сваволі монарха: "Як батько може позбавити сина спадку, так і государ — престолу" [250, с. 89].

Апологетика абсолютизму та імперської величі Феофаном Прокоповичем, незважаючи на політичну заангажованість, мали завершений, послідовний характер. Виходець з України, в пам’яті якої ще були свіжими часи Руїни, перед очами якого стояли приклади магнатської сваволі в сусідній Польщі, що підривали державу і суспільство, він прийняв сторону спадкової абсолютної монархії, вважаючи за краще служити просвіченому деспоту, ніж піддавати загрозі анархії саме існування людства.

Як вже зазначалось вище, Ф. Прокопович уособлював собою реакцію тієї частини української просвіченої верстви, яка розчарувавшись у спробах творення самостійної цивілізованої держави і не бажаючи відновлення магнатської анархії Речі Посполитої на власних теренах, почала шукати для себе можливості самореалізації в рамках творення на залишках азійської Московщини європейської, як їм здавалось, Російської імперії. Нова столиця імперії Санкт-Петербург зростав не лише на козацьких кістках, але й на знаннях тисяч і тисяч канцелярських чиновників з України. Гетьманщина ще боролась за "стародавні права і привілеї", за збереження своєї автономії, але її доля вирішувалась поза нею.

43

У часи правління імператриці Анни Іоанівни, для зішесття якої на престол Ф. Прокопович доклав немало зусиль, становище Гетьманщини різко погіршало. Після смерті гетьмана Д. Апостола верховну владу було передано Малоросійській колегії і утворено так зване "Правління гетьманського уряду" (1734-1750 рр.), на чолі якого поставлено князя О. І. Шаховського. До складу Правління входили також два російських урядовці і генеральний обозний Я. Лизогуб з двома українськими старшинами.

Києво-Могилянська академія дала Українській Церкві багато церковних письменників та богословів. Це Сильвестр Косов, Варлаам Ясинський, Лазар Баранович, Іоаникій Галятовський, Інокентій Гизель та інші. Із числа київських богословів треба виділити святого Димитрія Ростовського (1651–1709) та Стефана Яворського. Основною працею св. Димитрія Ростовського є “Житія святих” (перше видання вийшло в світ у 1689–1705 рр.). Вони були упорядковані за латинськими джерелами. За основу було взято семитомну збірку Л. Сурія (1573–1586 рр.) – латинську обробку Метафрастових житій. Св. Димитрій користувався Acta Sanctorum, польською збіркою “Житій святих” Петра Скарги та ін. Митрополит Ростовський, св. Димитрій відстоював недоторканність київських шкільних навичок. Святитель Димитрій написав також книгу „Розыск о раскольнической брынской вере”, присвячену старообрядницькому розколу.

Іншим церковним діячем ХVII ст. був Стефан Яворський. Він вчився у єзуїтів у Львові та Любліні, в Познані та у Вільно. У цей час він був у римському послуху. Потім повернувся до православ’я, прийняв чернечий постриг, став учителем, префектом та ректором Могилянської академії. Стефан Яворський був талановитим проповідником. Він проповідував “з владою” та з великим темпераментом. Головною і характерною полеміко-богословською працею Стефана Яворського є “Камінь віри”, написаний спочатку латинською мовою. При написанні цієї книги, як і іншої – “Знамения пришествия Антихриста”, – Стефан Яворський використовував латинську літературу.

Початок ХVIII ст. був розквітом Могилянської школи й культури взагалі. Гетьманство Мазепи було вершиною українського бароко в богослів’ї. Якийсь час академія напівофіційно називалась “Могиляно-Мазепинською”.

З культурної та історичної точок зору українське богослів’я ХVII–ХVIII ст. є помітною віхою. Це був період зустрічі візантизму з західною культурою. Склалася шкільна традиція, склалася схоластика чи “шкільне богослів’я”. Це визначило новий ступінь релігійно-культурної свідомості. Рівень київських богословів був достатньо високим. Зв’язок з Європою був жвавим. До Києва вільно доходили звістки про нові напрями, про розвиток богослів’я на Заході. У той же час це був відступ від візантійського богослів’я, відступ від святоотецького богослів’я.

Києво-Могилянська академія як осередок культури

 

П Л А Н

1. Передумови виникнення та створення Академії.

2. Діяльність Петра Могили.

3. Огляд предметів, що вивчалися в Академії.

4. Значення Академії у формуванні української історії та культури

 

Протягом всієї історії український народ не мав іншої інституції,яка б справила більший вплив на розвиток його освіти, науки, культури,ніж Києво-Могилянська академія. Впродовж віків вона була виразником і носієм специфічних рис духовності українського народу, могутнім чинником формування його самосвідомості, джерелом ідей боротьби за батьківську віру і національну свободу. Для українців вона завжди буде національною святинею, не меншою, ніж Падуя чи Болонья для італійців, Оксфорд для англійців, Сорбонна для французів Карловий університет для чехів, Ягеллонський для поляків.

44

Ще до виникнення Києво-Могилянської колегії, згодом академії, на землях, населених українцями, вже існували школи вищого типу, засновані переважно домініканами та генуезцями. Такі школи слугували справі покатоличення та полонізації української молоді, відривали її від мови, віри, звичаїв, духовних і моральних традицій власного народу, вели до втрати нею національної ідентичності. Тому українські інтелектуали шукали шляхів до піднесення рівня власної освіти і використання нею здобутків в галузі науки і культури інших народів. Києво-Могилянська академія була першим вищим навчальним закладом, що відповідав запитам і потребам духовного життя українського народу в період радикальних світоглядних і суспільно-політичних змін, народно-визвольної боротьби, формування національної церкви і держави.

Виникненню Києво-Могилянської академії передував культурно-національний рух, що в умовах посиленого наступу на соціальні і духовні інтереси українців, який чинився правлячими колами Речі Посполитої, швидко набрав характерних особливостей. Свідомі громадяни, світські й духовні, інтелігенція й козацтво об'єдналися до справи захисту духовних та національних інтересів України. Найголовнішим завданням вони вважали виховання громадян, гідних своєї історії й відповідальних за майбутнє вітчизни. Шлях до цього торували через освітню й культурну діяльність, віру.

Поступово центром духовного життя стає Київ, тому до нього потягнулися культурно-освітні діячі з різних земель України. Серед них були письменники, поети, педагоги, перекладачі, вчені, богослови, книговидавці, гравери, художники. Діяльність вче-ного гуртка справляла помітний вплив на патріотичні почуття громадян, на їх бажання прислужитися загальним інтересам. До таких громадян належала й знатна киянка із шляхетського роду Волині Галшка Гулевичівна. 15 жовтня 1615 р. вона вписала до Київських магістратських книг дарчу, за якою свій дім з землею і "всіма до нього належностями" дарувала під заснування монастиря й школи для дітей "народу руського православного... А щоб тая фундація скуток свій брала,- писала Гулевичівна,- то зараз... в той двір... школу впровадила й впроваджаю". Таким чином 15 жовтня 1615р. розпочала свою діяльність школа, яка ввійшла в історію як Київська братська школа, родоначальниця Києво-Могилянської академії.

Коли Галшка Гулевичівна дарувала свою землю на школу й монастир, то саме цим вона підтримала Київське братство, яке на той час формувалося в Києві, але, не маючи пристанища, ще не заявило про себе. Тепер Київське братство мало свою землю, юридичну адресу.

Велику підтримку Братська школа отримала від гетьмана Війська Запорозького Петра Конашевича Сагайдачного. 1620 р. гетьман Сагайдачний вступає до Київського братства "зі всім Войськом". Таким чином Братство й школа отримують могутній захист, а козацтво стає силою, що підтримує загальнонародні інтереси, зокрема вкрай необхідну для становлення української державності освіту і науку.

Окрім того, як член Братства й опікун Києво-Братського училищного монастиря, Сагайдачний підтримував їх матеріально. А помираючи в Києві від ран, заподіяних йому в Хотинській битві, Сагайдачний майже все своє майно й гроші заповів Київській, а також Львівській і Луцькій школам.

До братства вступили лаврські вчені. Таким чином, Київська братська школа від самого початку своєї діяльності отримала добрих учителів.

Для швидкого розвитку Київської братської школи були, таким чином, сприятливі умови. Виникла вона у Києві, де зібрались інтелектуальні сили з усієї України, мала підтримку Війська Запорозького. А ще - досвід своїх попередниць - братських шкіл, особливо Львівської й Луцької, від яких запозичила Шкільний статут, підручники та досвідчених учителів, а також -

45

Острозької школи, цього великого і впливового культурного й освітнього осередку.

1631 р. виникла ще одна школа в Києві, а саме - Лаврська. Заснував її архимандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила. У вересні 1632 р. вона об'єдналась з Київською братською школою. Об'єднана школа дістала назву Братська, або Київська, колегія. Її керівником, протектором й опікуном став Петро Могила.

Діяльність Могили протікала в часи загострення соціальних, національних і релігійних відносин в Україні. Досить велика кількість українців, проймаючись народним болем і шукаючи волю, йшла на Січ. Помірковані, захищаючи свої станові інтереси, увірувавши у "вищість" польської культури й католицької релігії, приставали до унії, проголошеної 1596 р., або католичились. Але все більше і більше діячів, що вболівали за долю України, вихід із становища вбачали у її культурно-національному відродженні. Одним з таких громадсько-політичних діячів був і Петро Могила. Він зумів перетворити Колегію на заклад європейського типу. Тут вивчався курс наук, властивий для західноєвропейський універсітетів, впроваджувалися досягнення світової літератури, поезії, філософії, вивчалася світова історія. Засобом для опанування вищих наук була латинська мова, вивчалась також грецька і польська мови. Професорів для викладання в Колегії Могила навчав у закордонних університетах. Незабаром Колегія вже сама готувала викладачів, державних діячів, високоосовічених богословів. Колегія залишалася національною школою, що грунтувалася на давніх культурних та освітніх традиціях. В ній вивчалися церковно-слов`янська і руська (книжна українська) мови, вітчизняна історія. Студенти виховувалися у глибокому православному благочесті. До Колегії приймали дітей всіх станів.

На честь Петра Могили Колегія стала іменуватись Києво-Могилянською колегією (академією). Під цією назвою вона й ввійшла в історію.

Києво-Могилянська академія довгий час була єдиним вищим загальноосвітнім, всестановим навчальним закладом України, Східної Європи, всього православного світу. Заснована на принципах гуманізму й просвітництва, Академія не лише навчала молодь, але й поширювала освіту, знання. Її вихованці відкривали школи, фундували бібліотеки, сприяли розвитку культури, мистецтва, літератури, музики, театру. Академічні наставники й професори свято вірили в те, що освічений розум справляє благотворний вплив на характер і вчинки людини, долю суспільства.

Повний курс навчання в Києво-Могилянській академії тривав 12 років. Але зважаючи на те, що вона була вищою школою, студенти мали право вчитися в ній стільки, скільки бажали без вікового обмеження.

Всього в Академії було 8 так званих ординарних класів, але кількість предметів сягала до ЗО і більше. В перших чотирьох класах Академії - фарі, інфимі, граматиці й синтаксимі, що були по суті підготовчими, вивчались мови: церковно-слов`янська, грецька, руська (українська), латинь і польська, а також арифметика, геометрія, нотний спів і катехизис. Знання класичних мов - грецької та латинської – було не лише ознакою освіченої людини того часу, але й відкривало їй шлях до пізнання античної культурної спадщини й сучасної європейської літератури й науки. Латинь була мовою науковців, письменників, поетів, судової справи, міжнародного спілкування.

Руська, або українська літературна (книжна) мова з часом завойовує все більший простір в Академії і в суспільстві. Нею писали твори, вірші, наукові, художні й політичні трактати, літописи, листи, судові акти, гетьманські універсали, укладали проповіді й повчання.

Згодом в Академії зростає інтерес до європейських мов. З 1738р. до навчального курсу вводиться німецька, а з 1753 - французька мова. З

46

середини 18 ст. вивчається російська мова, а також староєврейська, остання - з метою поглибленого вивчення християнських першоджерел.

Починаючи від Петра І ведеться наступ на українську мову, але, незважаючи на заходи царизму щодо русифікації Академії – як і всієї України, - українська літературна мова, в розвиток якої внесла свій вклад і Академія, в повній красі зазвучала в творах українських письменників та поетів.

Вивчалися в Академії поетика - мистецтво складати вірші, а також риторика - цариця мистецтв, вміння красиво і вірно висловлювати думку. Поетика й риторика були найулюбленішими предметами студентів. Особливо студенти цікавились тими видами поезії, які мали практичне застосування. Це канти й елегії, які можна було присвятити поважним людям, проголосити їх на громадських, церковних, академічних чи сімейних святах. Не менш популярними були й промови - поздоровчі, вітальні, прощальні, іменинні, весільні, а також – на випадок народження чи смерті, перемоги, судового акту, церковного свята та ін. Студенти-красномовці завжди були бажаними гостями на різних урочистостях, за що отримували щиру вдячність й матеріальну винагороду.

В Академії складаються свої традиції: поетичні змагання - читання віршів різних епох, різними мовами, в тому числі й власних, викладачами й студентами; увінчання вправних віршотворців лавровими вінками з присвоєнням звання "лавроносного поета" (лауреата). Ні одне академічне свято, ні одна знаменна подія в Академіїі чи місті не відбувались без поетів.

Любов`ю до поетичного слова, яка прищеплювалась студентам Київської академії, ми завдячуємо тому, що маємо сьогодні безцінне "Слово о полку Ігоревім". В рукописі, зробленому із списку ХVІ ст., "Слово" зберігалося в бібліотеці вихованця академії Івана (Іола) Биковського.

В Києво-Могилянській академії зародився і став професійним театр. В народі ж особливо великою популярністю користувалися вертеп, інтермедія. Студенти самі готували інтермедії, драми, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертела. На ярмарках, в селах - біля церков, на майданах, на цвинтарах – студенти розігрували свої дійства. Слухачі й глядачі з радістю й захопленням сприймали нехитру студентську музу, щедро винагороджуючи “тружеників науки”.

Києво-Могилянська академія була центром філософської думки в Україні. Особливе місце серед філософів в Києво-Могилянській академії належало проф. І.Гізелю, С.Яворському, Й.Конановичу-Горбацькому, Ф.Прокоповичу. До речі, Феофан Прокопович започаткував в Академії (і в усій тодішній Російській імперії), вищу математику.

В другій половині ХVІІІ ст. були відкриті навіть спеціальні класи чистої математики, де викладалась алгебра й геометрія, та класи змішаної математики, де викладались механіка, гідростатика, гідравліка, оптика, тригонометрія, астрономія, гідрографія, математична хронологія, цивільна й військова архітектура. Відомим викладачем математики був також професор Іреней Фальковський.

Що стосується архітектури, то хоча спеціального архітектурного класу не було, студенти отримували добрі знання з цього фаху.Прикладом може бути діяльність визначного випускника Академії Івана Григоровича-Барського, киянина, архітектора і будівничого, якому в Києві належить більше ЗО споруд. Серед них ротонда "Самсон", церкви Миколи Набережного, Покровська, Надбрамна в Кирилівському монастирі та інші.

В Академії започатковуються природничі науки - астрономія, біологія, мінералогія, зоологія та інші, які поступово відділяються від філософії.

47

Офіційно медичний клас був відкритий лише в 1802р., але природничі знання, які давала Академія, та вивчення творів Авіценни, Везалія, Бекона, Гіпократа, а також чудове знання латині часто були вирішальними у виборі шляху випускниками Академії. Вони йшли навчатися до медичних закладів Європи, а з другої половини ХVІІІ ст. – й до Госпітальних шкіл Росії.

В Академії формувалась історична наука. Досить згадати, що літописці Роман Ракушка Романовський (Самовидець), Самійло Величко, Григорій Грабянка навчались в Академії, їх "козацькі літописи" є праобразом сучасних історичних праць. Писали вони свідомо для прийдешніх поколінь, бо як зазначав автор "Хроніки" (1672) Феодосій Сафонович, теж могилянець, "кожному потрібно річ про свою вітчизну знати й іншим питаючим сказати, бо свого роду не знаючих людей за глупих почитають". Києво-Могилянська академія дала й таких відомих істориків як Петро Симоновський , автор "Краткого описання о козацком малороссийском народе"; Василь Рубан , що видав "Краткую летопись Малой России" з додатком "Землеописание Малой России" (1777); Микола Бантиш-Каменський - вчений, історіограф, управитель Московского державного архіву, дійсний член Товариства історії і старожитностей; Максим Берлинський - археолог та історіограф Києва та багато інших.

В Академії студентів навчали різним прийомам малювання, графіки й живопису. Саме тут складається одна з найбільших художніх та граверних шкіл в Україні. Визначними граверами України, які навчались в Академії, були Іван Мигура, Іван Щирський, Леонтій Тарасевич, Григорій Левицький, широко відомі малюнки братів Івана та Василя Григоровичів-Барських. Як відомо, Василь Григорович Барський після закінчення класу риторики 23 роки мандрував. Був у Єгипті, Сірії, Лівані, Палестині, Греції, на Кіпрі, Кріті, Афоні, в Константинополі. Упродовж всього мандрівного життя він вів "Записки", які щедро ілюстрував. Повернувшись у 1747р., був запрошений викладачем грецької мови до Академії, але невдовзі помер і був захоронений на території Києво-Могилянської академії.

Серед вихованців Академії були й визначні іконописці, творці монументального й портретного живопису. Художня школа Києва впливала на весь православний світ від Москви до Балканських країн.

Неабиякого розвитку в Академії досягло музичне мистецтво. З середини ХVІІ ст. в Академії існує хорова школа. Хори Академічний та Братського монастиря нараховували часом до 300 і більше чоловік.

Обидва хори залишалися незмінними, кращими серед усіх київських хорів, змагання яких відбувалося щороку на Контрактовій площі Подолу. Музика органічно впліталась в академічне життя. Студентський хор і оркестр обов'язково запрошувались на травневі рекреації й літні гуляння, які відбувались на Борщагівці, Шулявці, Глибочиці, біля Кирилівського монастиря, а зимою в трапезній Братського монастиря й великому диспутному залі. Всі урочистості - зустріч гостей, релігійні свята, іменини ректора і професорів, день поминання Петра Могили, ім`я якого носила Академія, диспути - все супроводжувалось музикою і хоровим співом. Численні пісні і канти, створені в Академії, йшли в світ, їх розносили студенти, які відправлялися на вакації, або просто просити у добрих людей милостині. Академія дала багатьох професійних композиторів. Найбільш талановитими серед них були Максим Березовський (1745-1777) й Артемій Ведель (1767-1808), музичний геній яких до теперішнього часу хвилює серця.

Унікальною була книгозбірня Київської академії, яка формувалась протягом двох віків. Закладена вона була, очевидно, ще в Братській школі. П.Могила передав Колегії всю свою бібліотеку – 2131 книгу вітчизняних і зарубіжних видань. Так склалася традиція дарувати Академії книги. Бібіліотека поповнювалась також за рахунок закупок, надходжень від українських друкарень. Тут були книги видавництв Росії, України, Білорусії, Амстердама, Гамбурга, Галле, Берліна, Братіслави, Данціга, Варшави, Лондона, Парижа, Рима, Болоньї

48

й інших міст. Крім друкованих книг, в біліотеці зберігались численні рукописи - хроніки, літописи, спогади, щоденники, а також лекції професорів, конспекти студентів, документи минулих віків і поточна документація. Значне місце займали передплатні видання.

Вихованцями Києво-Могилянської академії були майбутні гетьмани: Юрій Хмельницький, Михайло Ханенко, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Іван Виговський, Іван Брюховецький, Данило Апостол, Петро Дорошенко, Павло Тетеря, Пилип Орлик, Іван Скоропадський, наказний гетьман Павло Полуботок.

Києво-Могилянська академія дала немало освічених ієрархів - єпископів, митрополитів, архимандритів, духовних письменників.

Таким чином, з Києво-Могилянською академією, що заклала основи вищої освіти в нашій країні, пов`язаний надзвичайно важливий етап у розвитку освіти, науки, філософії, образотворчого мистецтва в формуванні світогляду українського народу. Поширення Академією освіти, ідей гуманізму і просвітництва сприяло загальному суспільному прогресові, вихованню в народі почуття людяності, національної гідності, духовності й поваги до інших народів, їх культури, історії.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ:

 

1. З.І.Хижняк.“Києво-Могилянська академія. Історичний нарис” Київ, “НаУКМА”, 1997 р.

2. З.І.Хижняк.“Києво-Могилянська академія”. Київ, 1988 р.

3. “Історія України в особах.ІХ-ХVІІІ ст.”Київ,“Україна”, 1993 р.

4. Большая Советская Энциклопедия, т. 12 Москва, “Советская энциклопедия”, 1973 г.

5. Большой энциклопедический словарь, т. 1 Москва, “Советская энциклопедия”, 1991 г.

От Петра Могилы до Омеляна Антоновича. Слово о возрожденной библиотеке знаменитого университета

Автор: Владимир БУРБАН

Библиотека — это сердце университета, а компьютерная сеть, которая обеспечивает поиск информации, — его кровеносная система. Без них

университет жить не может.

Вячеслав Брюховецкий, президент Национального университета

«Киево-Могилянская академия», доктор филологии, библиофил,

адепт компьютеризации

Смешно, но вместе с тем грустно и больно слышать сегодня провокационно-отчаянные крики по поводу европейского выбора Украины. Выбора, который она сделала еще будучи Киевской Русью. Наш континент был и остается, согласно точному и емкому высказыванию де Голля, «Европой отчизн». И каждой из этих отчизн суждено

было пройти свой путь к самоутверждению.

Когда знаменитый украинский реформатор образования и церковный деятель Петр Могила, сын молдавского воеводы, понял, что греко-славянский характер братских школ, в том числе и Киевской, ставшей праматерью нынешней Киево-Могилянской академии,

Омелян и Татьяна Антоновичи

49

ограничивает своим воспитанникам доступ к западноевропейскому научному и культурному наследию, он осенью 1631 года основывает в Киево-Печерском монастыре школу с латинским языком преподавания, перенимая, соответственно, программы иезуитских школ. Знание латыни, помимо всего прочего, помогало в борьбе православной церкви с католиками и униатами. Но тут поднялся такой переполох! Толпа не раз собиралась стереть с лица земли «латинскую» школу, а ее учителей бросить в реку — «начинить ими днепровских осетров». Однако П.Могила был человеком сильным и последовательным. Став Киевским митрополитом, он объединяет лаврскую и братскую школы и закладывает фундамент так называемой Киево-Могилянской коллегии, которая стала самым популярным в Восточной Европе учебным заведением. Попутно отметим, что первое высшее учебное заведение — Эллино-греческая академия — появилось в Москве только через полвека. Да и его основателем был воспитанник Киево-Могилянской коллегии Симеон Полоцкий.

Следовательно, украинцы прорубили «окно в Европу» еще задолго до Петра І. Ведь нужно было спешить. Как бы мы ни тешили самолюбие, но Европа на то время уже ушла далеко вперед, имела университеты, большие собрания книг, зачитывалась произведениями

Боккаччо и Данте, Эразма Роттердамского и Сервантеса, смотрела пьесы Шекспира и Лопе де Веги.

Киево-Могилянская академия сделала эпохальный прорыв в Европу, строя образование на европейских принципах, посылая своих учеников в лучшие университеты континента. Она достигает полного развития во времена Мазепы, большого ее благодетеля. Среди ее профессоров были такие выдающиеся ученые, как Феофан Прокопович, Симон Тодорский, Георгий Конисский, Сильвестр Ляскоронский, Георгий Щербацкий, Давид Нащинский, Ириней Фальковский и многие другие. Здесь учились Г.Сковорода, М.Ханенко, Г.Полетыка, Н.Бантыш-Каменский, А.Безбородко, А.Трощинский, слушал лекции М.Ломоносов.

Показательный факт: Киево-Могилянский коллегиум основан за каких-то 17 лет до начала освободительной борьбы Богдана Хмельницкого с Польшей. В стенах учреждения получали образование гетманы И.Выговский, Ю.Хмельницкий, И.Самойлович, И.Мазепа, П.Орлик, П.Полуботок.

Роль академии в украинском национально-культурном возрождении трудно переоценить. Она открывала перед народом царство грамотности, царство книги. Какой была библиотека Киево-Могилянского коллегиума? С этого вопроса мы начали разговор с директором возрожденной библиотеки Киево-Могилянской академии Татьяной Ярошенко, человеком подвижнического характера, глубокого интеллекта, широких знаний.

— Конечно же, основатель коллегиума Петр Могила опирался на опыт библиотечного дела в Европе, собственной стране, где собрания рукописей и рукописных книг появились еще в ХІ веке. Ведь знаменитая библиотека Ярослава Мудрого была основана при Софийском соборе в 1037 году (библиотека Ватикана, например, появилась только в XV веке).

Мы не забываем о славе библиотеки старой Киево-Могилянской академии, одного из первых больших украинских книжных собраний, не уступавшего библиотекам Европы. Основой библиотеки КМА стала коллекция Петра Могилы, которую он завещал академии, таким образом положив начало традиции дарения книг и книжных собраний, которая в дальнейшем была поддержана многими выдающимися деятелями Украины, выпускниками, профессорами академии. Традиция эта сохранилась и в наше время.

— Каковы методологические основы деятельности библиотеки?

— Мы руководствуемся прежде всего тем, что современная академия, известная в Украине и мире, славится не только образовательными инновациями, но и реализацией проектов, направленных на создание равных условий для обучения талантливой молодежи

50

Украины, на развитие личности и воспитание конкурентоспособных специалистов. Значительная часть стратегических задач нашего университета тесно связана с деятельностью библиотеки как важного звена академического и научного процессов. Именно библиотека университета является творческой лабораторией, от ресурсов и услуг которой во многом зависят качество и содержание обучения и научных исследований. Это подразделение можно смело назвать сердцем университета.

В феврале 2005 года библиотеке возрожденной Киево-Могилянской академи исполнилось тринадцать лет. Именно в феврале 1992 года в коллекцию была записана первая книга. Была ли тогда создана библиотека? Пожалуй нет, ведь, как известно, библиотеку нельзя создать в один момент, библиотеки могут лишь пополняться. Тринадцать лет продолжается наш рост, тринадцать сложных ступеней необычайно интересного, иногда романтичного, а иногда изнурительного, иногда непроторенного пути. И пусть еще не все отлажено в этом сложном механизме, сегодня мы уже смело можем утверждать, что библиотека возрожденной Киево-Могилянской академии имеет уникальный опыт и славу становления за достаточно короткое время мощного, качественно сформированного собрания книг, признанного в Украине лидера в области внедрения новых информационных технологий и инноваций. Концептуально это было обусловлено прежде всего требованиями нашего университета, соответствием нашей библиотеки образовательным формам, воплощавшимся в академии. Наш университет всегда исходил из того, что без мощной библиотеки не может быть нормального учебного процесса и успешной научной деятельности. Библиотека развивалась в тесном взаимодействии со всеми структурными элементами НаУКМА, полностью разделяя историю и современность нашей академии, дополняя и обогащая их широким спектром своей специфической деятельности.

— Библиотека возобновила свою деятельность, не имея ни одной книги — кроме учетной книжки... А что же приобретено за тринадцать лет?

— На сегодня наша коллекция — это около 400 тысяч экземпляров научной и учебной литературы, около 1000 названий периодических изданий, создана развернутая структура библиотечно-информационного обслуживания в бакалаврской, исследовательской, юридической и других подбиблиотеках, которые целостно представляют университетскую библиотеку. Ежегодное пополнение фонда — 20—30 тысяч экземпляров. 3а год библиотека обслуживает до 400 тыс. посещений читателей, которым выдается до 500 тыс. единиц хранения (не считая пользования открытым доступом) через девять читальных залов и два абонемента. За день в библиотеку обращается в среднем 1200 читателей, при том что в НаУКМА учится около 2,5 тыс. студентов. В центре нашего внимания всегда находится пользователь — спудей, преподаватель, научный работник — его информационные потребности, запросы для эффективного образования и научной деятельности. Важным элементом библиотечной деятельности является мощная справочная система — Reference Service. Уже на сегодня библиотека имеет солидный фонд справочно-библиографических изданий для каждой подбиблиотеки, в том числе и на компакт-дисках, справочные издания стали частью фондов открытого доступа всех читальных залов. Планируется перевести в электронную форму наиболее ценные справочные, учебные и научные издания из нашей коллекции. Библиотека предоставляет доступ почти к 12 тысячам названий электронных журналов. Внедрена автоматизированная интегрированная библиотечная система, выполняется проект электронной библиотеки. Нашу библиотеку знают как инициатора создания первого украинского консорциума библиотек — пользователей электронных журналов издательства Springer, с 2002 года — консорциума по проекту ІNTAS (доступ к электронным ресурсам ведущих мировых издательств), к проекту присоединились уже 212 библиотек Украины со всех уголков нашей страны.

— Вспомним традицию, учрежденную Петром Могилой. Традицию дарения.

— Хочу подчеркнуть, что около 70 процентов наших фондов — это подарки. Собственно, история коллекции библиотеки возрожденного Университета «Киево-Могилянская академия» — это история современного меценатского движения многочисленных

51

государственных и общественных, научных организаций и учреждений, частных лиц не только из Украины, но и из Соединенных Штатов Америки, Канады, Австралии, Франции, Германии, Бразилии и других стран мира. Более пяти тысяч лиц сделали свой внушительный вклад в возрождение библиотеки, даря отдельные книги или целые собрания, которых у нас насчитывается уже 33. Это коллекции Петра Одарченко, Омеляна и Татьяны Антоновичей, Ады Кулик, Марты Богачевской-Хомяк, Юрия Паславского, Николая Брайченко-Петренко, Евгения Лащика, Ольги и Ярослава Дужих (США), Веры Вовк-Селянской (Бразилия), Ярослава Головача, Олега Зуевского, Ариадны и Богдана Стебельских (Канада), Владимира Старицкого (Германия). Конечно, гордимся и личными коллекциями могилянцев, самой большой из которых является коллекция ректора-основателя, ныне президента академии Вячеслава Брюховецкого, научных и культурных деятелей Украины — Дмытра Павлычко, Михайлины Коцюбинской, Любомира Пирога и других.

— В этом перечне имен — неординарные личности. Расскажите подробнее хотя бы о некоторых из них.

— Одна из самых больших коллекций научной библиотеки НаУКМА — коллекция Владимира Старицкого (Германия), которая была подарена им в апреле 1993 г. и насчитывает почти 13 тыс. экз. Владелец коллекции — ученый-языковед, потомок княжеского рода, племянник известного украинского писателя и драматурга Михаила Старицкого. В 1943 году попал в Германию. По окончании войны работал и учился в Мюнхенском университете, доктор философии, преподавал русский язык в Мюнхенском университете и городских гимназиях. После смерти (1994 год), согласно завещанию, Владимир Старицкий похоронен на Байковом кладбище в Киеве.

Библиотечная коллекция Юрия Паславского (США) — одна из самых интересных личных коллекций по истории ее формирования. Насчитывает более 4 тысяч книг и журналов. Это памятник духовной жизни украинской семьи XX в., где наряду с научными и художественными изданиями, политическими брошюрами, украинскими журналами — детские книги для чтения и учебники. Уникальное явление, требующее дополнительного изучения, поскольку это пример библиотеки детей, родителей, дедов, которая начиналась в Украине и, пройдя дорогами Европы и Северной Америки, снова вернулась в нашу страну.

Основу коллекции составляют произведения украинских классиков: Т.Шевченко, Леси Украинки, И.Франко, П.Мирного, И.Нечуя-Левицкого. В частности, Шевченкиана представлена такими раритетами, как издание 1918 года (Виннипег), юбилейное 1960 года (Виннипег—Нью-Йорк) и 14-томное издание 1961 года (Чикаго). В коллекции собраны прижизненные издания произведений В.Винниченко, И.Багряного, Т.Осьмачки, Б.Лепкого, Л.Мосендза и др. Интересны для современного украинского читателя произведения писателей, которые репрезентируют украинскую литературу за пределами Украины. Широко представлена в коллекции и украинская периодика.

Интересна и личность дарителя Юрия Паславского, инженера по специальности и большого книголюба. На каждой книге, помимо экслибриса, еще и его собственная памятка читателю. Вместе с коллекцией мы получили ее рукописный каталог, любовно составленный самим паном Юрием.

Юрий Паславский подарил Киево-Могилянской академии не только коллекцию, но и гранты «Лучший читатель научной библиотеки НаУКМА». Уже седьмой год один студент бакалаврата и один магистериума — лучшие читатели, определенные жюри Научной библиотеки — получают именные гранты Юрия Паславского.

Книжная коллекция Олега Зуевского, подаренная университету дочерью писателя Тамарой Зуевской, насчитывает более 4,4 тыс. экземпляров. Это интересный, хотя и малоизвестный в Украине поэт и переводчик с английского, немецкого, французского языков, педагог и литературовед.

Книжная коллекция Олега Зуевского — законченное творение ее владельца, которое отражает его профессиональные и научные интересы и вкусы в области философии,

52

искусствоведения, языковедения и литературоведения. В ней представлена, в основном, литература XX века, которая издавалась на территории Украины, Германии, Австрии, Великобритании, Италии, США и т. п. на украинском, русском, английском и немецком языках.

Коллекция Евгения Лащика (1937—1995), известного ученого-философа, работавшего в Пенсильванском университете (США), подарена его семьей. В НаУКМА есть также грант Е.Лащика, который ежегодно получает лучший студент-философ.

Коллекция насчитывает 2200 экземпляров и представляет большой интерес для преподавателей и студентов, поскольку на 90 процентов состоит из зарубежных изданий, посвященных вопросам истории философии, и содержит труды известных философов современности на языке оригинала. С тех пор как первые сведения о книгах этой коллекции появились в электронном каталоге, они сразу нашли своего читателя.

Хочется еще раз искренне поблагодарить каждого, кто приложил усилия к созданию современной научной библиотеки славного университета, поддержал украинскую науку и образование.

Важно отметить, что академия не только пополняется дарами и книгами других издательств. С 1996 года она ведет и значительную собственную издательскую деятельность. Марка Издательского дома «Києво-Могилянська академія» известна широкой общественности. О достижениях издательства рассказывает ее директор Вера Соловьева:

— Продолжая традиции просвещения и книгопечатания, сложившиеся в академии почти четыре века назад, Издательский дом «Києво-Могилянська академія» уже выпустил около 300 книг разнообразной тематики, в частности издания по истории, философии, экономике, культурологии, праву, социологии, естественным, компьютерным наукам и другим областям знаний.

Обрели хорошую славу книги, вышедшие в сериях: «Вчені НаУКМА» (состоит из «Збірників на пошану пам’яті» и «Бібліографічних покажчиків»); «Видання викладачів НаУКМА» — серия научной и учебной литературы, представляющая учебники, учебные и методические пособия; «Наукові записки НаУКМА», «Магістеріум», в 17 ежегодных тематических выпусках представляющие научные наработки всех факультетов yниверситета.

Особый резонанс получило энциклопедическое издание «Києво-Могилянська академія в іменах. XVII—XVIII ст.». Эта книга — первая попытка сжато и систематизированно подать информацию о жизненном пути и деятельности воспитанников и деятелей Киево-Могилянской академии XVII—XVIII вв. В энциклопедии представлено почти 1500 имен: гетманов, церковных иерархов, казацких старшин, дипломатов, профессоров, писателей, медиков, композиторов, художников, благотворителей и основателей академии.

В 2003 году основана серия «Актуальні світові дискусії» (уже вышло четыре тома), цель которой — способствовать ознакомлению отечественного интеллектикума с мировыми поисками актуальных путей социально-экономического развития. Среди авторов серии — лауреаты Нобелевской премии по экономике Джозеф Стиглиц, Джеймс Бьюкенен, Ричард Масгрейв. В рамках серии готовятся в печать работы Збигнева Бжезинского, Ральфа Дарендорфа, Маркуса Яхтенфуса.

Издательство осуществляет большую переводческую работу (с английского, французского, польского, немецкого, итальянского языков). В 2005 г. планируются к изданию четырнадцать переводных произведений. Среди них работы Лешека Колаковского, Цветана Тодорова, Дануты Улицкой, Богуслава Бакулы, Пьера Розанвалона, Олсона Менкура и др.

Издательство выпустило семь словарей. В 2004 г. должным образом был оценен «Англо-украинский толковый словарь экономической лексики» (составитель Анна Шимкив). Сейчас работаем над «Словарем социальной политики», в планах — «Англо-украинский толковый словарь юридических терминов».

53

Особого внимания заслуживает серия изданий по исследованию голодомора в Украине «Український голокост. 1932—1933 pp. Свідчення тих, хто вижив» (составитель д-р истории о. Юрий Мыцик). Первый том вышел к 70-летию голодомора. Но объявление о продолжении сбора свидетельств дало столько новых материалов, что в 2004 г. был издан второй том. Сейчас работаем над третьим и активно продолжаем собирать свидетельства для будущих изданий. Нам необходимо поторопиться. Ведь свидетели голодомора уходят из жизни. Первые записи собраны у людей, которым во времена голодомора было по 20—30 лет. Сейчас уже свидетельствуют те, кто в те времена был ребенком.

Каждый год издательство выпускает около 70 названий новых книг. Не станет исключением и 2005-й.

К 60-летию Победы совместно с Государственным комитетом архивов готовим издание «Архіви окупації. 1941—1944». Важной составляющей этого издания является введение в научный оборот и общественное употребление уникальной по новизне и объему источниковой базы архивов Украины периода Второй мировой войны. На страницах издания читатели увидят настоящее лицо войны и оккупации.

В конце мая в рамках выставки «Книжковий сад-2005» планируем презентовать изданный по случаю 40-летия опубликования труд Ивана Дзюбы «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Во время работы «Книжкового саду-2005» представим новую книгу «Українська мова в XX сторіччі: історія лінгвоциду» (составители Лариса Масенко, Виктор Кубайчук, Орыся Демская-Кульчицкая). В 2004 г. в рамках этой же выставки мы презентовали книгу Ларисы Масенко «Мова і суспільство; постколоніальний вимір», которая пользовалась большим спросом и была переиздана.

Историческая тематика издательства пополнится «Історією українського козацтва» (выйдет первый том объемом 70 печатных листов под редакцией академика В.А.Смолия). Также продолжает исследование биографии Ивана Мазепы черниговский автор Сергей Павленко. Готовим его книгу «Іван Мазепа як будівничий української культури». В 2004 г. за книгу Сергея Павленко «Оточення гетьмана Мазепи: соратники та прибічники» издательство было отмечено на Форуме издателей во Львове. Кстати, уже три года подряд издательство имеет отличия этого форума, наши книги побеждают на многих конкурсах, многочисленных книжных выставках.

Ведем и благотворительную деятельность. Предоставляем свои издания в призовые фонды Международного конкурса по украинскому языку им. Петра Яцика, фестиваля-конкурса детей и молодежи «Шевченко в моем сердце».

На столах в издательстве немало интересных рукописей. Надеемся, что в ближайшее время они станут актуальными книгами. У нас есть собственная полиграфическая база: обновленный технологический участок по подготовке книжной продукции. Высокое качество, оперативность. Приглашаем к сотрудничеству авторов, издателей и всех заинтересованных.

Вернемся к библиотечным делам академии. Свой рассказ продолжает Татьяна Ярошенко:

— Библиотека — особое место в нашем университете, здесь студенты проводят большую часть времени. Вот что пишет о библиотеке одна из наших студенток Карина Пахлеванова, изучающая экономику: «...Обычно в библиотеках приобретают знания. И это известный факт, но наша библиотека — нечто большее. Библиотека — это стиль жизни в академии. Так считаю я — студентка Могилянки. Наша библиотека — не просто зал, не просто книги. Это место, куда я иду после пар, где провожу почти все свободное время, где я всегда могу найти нужного мне человека, где могу и поучиться, и пообщаться. Это часть моей студенческой жизни, здесь завязываются знакомства, здесь всегда можно рассчитывать на помощь. Здесь сама атмосфера, стены, воздух отграничивают от суеты и настраивают на размышления о чем-то более важном, чем завтрашняя контрольная...»

Но до сих пор Бакалаврская библиотека, которая наиболее часто используется студентами, расположена в приспособленных комнатах, здесь только два читальных зала на

54

140 мест, а нужно как минимум втрое больше — сюда ежедневно приходит до тысячи студентов, которым зачастую просто негде поработать с книгой. Поэтому проект развития нового корпуса именно под Бакалаврскую библиотеку объявлен приоритетным вНаУКМА, и в 2005 году мы проводим «народную» кампанию сбора средств на ремонт и реставрацию здания бывшей больницы — под помещение для Бакалаврской библиотеки.

Мы уже получили поддержку в сумме одного миллиона долларов США на реконструкцию здания от известного мецената, основателя Фонда Антоновичей, давнего друга академии Омеляна Мыколовича Антоновича. Деятельность Омеляна и Татьяны Антоновичей, направленная на поддержку украинской науки и культуры — достойный пример истинной благотворительности. Премию Фонда Антоновичей называют украинской Нобелевской премией, она вручается уже 22 года подряд, и за это время ее получили более 50 выдающихся людей, среди которых Васыль Барка, Орест Субтельный, Роберт Конквест, Юрий Шевелев, Лина Костенко, Марта Богачевская-Хомяк, Валерий Шевчук, Иван Дзюба, Иван Драч, Збигнев Бжезинский, Михаил Брайчевский, Мыкола Винграновский, Мыкола Жулинский, Елена Апанович, Михайлина Коцюбинская, Вячеслав Брюховецкий, Андрей Содомора, Дмытро Павлычко и многие другие. Единственный, кто так и не смог получить премию лично, — Васыль Стус, который в то время находился в лагере (вместо этого был открыт фонд его имени в Гарвардском университете). На средства семьи Антоновичей установлен памятник борцам за Украинское государство на родине Омеляна Мыколовича — в Долине на Ивано-Франковщине. Там же построен уникальный музей «Бойковщина». На средства Антоновича отремонтировано основное помещение Львовской научной библиотеки им. В.Стефаника, одной из лучших в Украине, а в настоящее время проводится реконструкция палаты Баворских, где будет размещен отдел искусств этой библиотеки. И вот — миллион долларов на проект реконструкции здания, в котором расположится Бакалаврская библиотека Могилянки. Это продолжение традиции меценатства, введенной еще Петром Могилой, которая не прерывается и сегодня. В знак нашей глубокой признательности здание Бакалаврской библиотеки академии решено назвать именем Татьяны и Омеляна Антоновичей.

Реферат

на тему:

"Київо-Могелянська Академія"

КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ ЯК ОПЛОТ ВІЛЬНОДУМСТВА В УКРАЇНІ XVII—XVIII СТ.

У культурному надбанні українців Києво-Могилянська академія була, є і залишиться явищем, яке яскраво підтверджує розум і талант народу, його самосвідомість і прагнення до самореалізації, самовиявлення. Майже 200 років Києво-Могилянська академія виконувала роль освіт. нього і культурного центру не лише в Україні, а й у Схід. ній Європі. Та роль академії у культурному житті України не можна обмежити лише цим. Вона мала ще одну історичну цінність—академія заклала підвалини для інтелектуального і культурного життя другої половини XVIII—XIX ст., її здобутками живилися Харківський та Київський університети, Київська духовна академія, численні школи та колегіуми, Слов'яно-греко-латинська академія в Москві, Академічний університет в Петербурзі, школи в Росії, Білорусі, Сербії.

Її випускники займали високі пости у Війську Запорізькому, творили Гетьмансько-козацьку державу, були носіями національно-визвольних ідей. Існуючи в умовах наступу на Україну російського великодержавного шовінізму, академія продовжувала поповнювати українську поезію, літературу, музику, науку новими здобутками, що живили національну самосвідомість і заперечували будь-які спроби довести другосортність нації.

Академія з'явилася не за наказом згори, а була створена волею самого народу. Вона увібрала в себе дух народу, а потім і сама живила його. На академію мав величезний вплив загальноєвропейський історичний процес, який обумовив прийняття Україною ідей гуманізму та реформації, що виявилися у формуванні ранньої просвітницької думки, а також в організаційній побудові української .вищої школи,

55

у змісті та обсязі предметів, що в ній вивчалися і давали завершену гуманітарну освіту — апробовану в Європі систему «семи вільних наук».

Але, зазначаючи цей момент, необхідно пам'ятати, що освітня і суспільна думка України мала власні традиції, що йшли від часів Київської держави. Україна за доби Київської Русі мала всі передумови для того, щоб у ній проросли перші паростки свободи, її церква була незалежною від держави, а сама держава децентралізованою. ТУТ не було ні імператора (царя), ні короля (або великого князя), що міг би узурпувати церковну владу. Церква стояла над державою і могла зажадати від носіїв князівської влади підпорядкування деяким ідеальним основам не тільки особистому, а й у державному житті.

Князь на Русі не мав усієї повноти влади. Він ділив її з боярами, дружиною, вічем.

Демократизм засад державного і громадського життя Київської Русі в Могилянській академії виявився в «демократичних засадах її організації, у всестановості, виборності професорів, підвищеній увазі до національних мов —словянської й української, у виробленні основ власної історіографії, переосмисленні світових філософських концепцій. Все це відігравало важливу роль у загальнонаціональному відродженні», — зазначає 3. І. Хижняк.

Києво-Могилянська академія з'являється в період першого українського культурно-національного відродження, що тривало майже два століття. Культурні зрушення в цей період відбуваються під впливом соціально-економічного розвитку, а також політичних та ідеологічних процесів, що стали особливо інтенсивними в другій половині XVI ст. Зростала кількість промислових та ремісничих підприємств — за деякими даними, у 60-х роках XVI ст. їх налічувалося близько тисячі. У XVII ст., після революції 1648 p., булла скасована велика власність, і землю поділили між малими господарствами.

Це підняло продуктивність праці в сільському господарстві, стимулювало поширення засівної площі, зокрема шляхом «займанщини». Місцями господарство набирало промислового характеру. Промисловість-мала осередки в містах та у старшинських маєтках. На початку XVIII ст.

з'являються перші мануфактури. В Україні формувалася європейська

система капіталістичного господарства, причому на Лівобережжі цей

процес відбувався значно інтенсивніше, ніж на решті території України.

Тут налічувалося близько 200 міст і містечок. Чимало з них

користувалися магдебурзьким правом. Ці зміни в господарському житті

України не могли не відбитися на розвитку науки і культури.

Проте, слід підкреслити, що

одним із важливих чинників, які обумовили перше національно-культурне

відродження, було іноземне поневолення. (Полонізація України Реччю

Посполитою призвела до приниження ролі українські мови, звичаїв,

православ'я тощо. Особливу надію чужинці покладали на церкву,

сподіваючись з її допомогою остаточно поневолити українців. П. Куліш у

статті «Про причини взаємної ворожнечі поляків і українців в XVIII

віці" писав, що «причиною боротьби українців проти поляків Цей період

були шляхетські погляди на народ: козаків і селян уважано за нижчі

істоти, над якими шляхта й пани могли знущатись, скільки хотіли. Отже,

боротьба велась із-за ображеного почуття людської гідності. На грунті

польської державності зустрілись дві цілком протилежні по свойому

світогляду народності, одна репрезентувала погляди аристократичні,

друга демократичні.) Виявилось, що, існувати вкупі в одних умовах вони

не можуть». Ополячилися і окатоличилися шляхетські українські родини -

56

Збаразькі, Заславські, Вишневецькі, Хоткевичі, Калиновські, Огінські та

ін. Усе, що було колись рідним, своїм, природним і дорогим, тепер

здавалося мужицьким, другосортним застарілим, осоружним. Згасала

національна свідомість. М. Грушевський писав про ті часи: «І почуття

безпорадності обіймало українське громадянство. Здавалося що перед цим

натиском польської державності, польської культурності, польської

національності виходу немає,і українству прийдеться тільки тихо

коритися непереможному процесові».

У прогресивних українських

колах визріла думка про те, що Річ Посполита може знищити національне

життя, культуру етносу, що католицькій експансії на схід слід

протиставити свої власні національні духовні цінності, культуру, щоб

відродити самосвідомість, зміцнити волю і дух народу до боротьби.

Потрібні були свої школи, .підручники, вчителі, друкарні, письменники,

вчені. Різні верстви населення залучалися до реалізації цих завдань

Особливо великий внесок у захист і примноження національної культури

зробили братства) Вони виникали як громадські організації міщан, але

поступово розширювали свою компетенцію, зокрема у питаннях

суспільно-політичних та культурно-просвітницьких. Братський рух

поширився спочатку на західних землях України (найстарішим було

Львівське братство, засноване 1439 p.), а вже в першій половині XVII

ст.—на Волині і східних землях, охопивши всю Україну. Серед братчиків

були високоосвічені люди — «міщани з поривами і сумнівами, з прикметами

та недоліками людей Відродження та Реформації». Діяльність братств була

надзвичайно плідною. Вони високо підняли свідомість народу, дали в його

руки могутню зброю—знання, в результаті чого з'явились талановиті

творці, письменники, суспільні діячі. Діапазон їхніх науково-культурних

запитів був надзвичайно широкий: від античної Греції до гуманістів

ренесансної Європи. Духовне життя країни набирало, таким чином,

глибокого й актуального змісту — окреслювалась нова культурна епоха, за

своїм характером відповідна ренесансовій в історії світової культури. Культурне відродження України готували полемісти, серед яких Мелетій Смотрицький, Юрій Рогатинець,

Іван Вишенський, Захарія Копистенський, Христофор Філалет та інші. У

цей період з'являються перекладені на «просту мову» «Євангеліє»

білоруса Василя Тепинського, «Новий Заповіт» Валентина Негалевського із

Хорошева на Волині, Пересопницьке Євангеліє». Ці переклади були

непоодинокі, відомі й інші «учительні євангелія», перекладені на вросту мову».

Завойовує визнання ідея залежності суспільного розвитку від поширення освіти, яку обгрунтували Герасим Смотрцький, Іов Борецький, Стефан та Лаврентій Зизанії Петро

Могила, Іннокентій Гізель та багато інших українських просвітників.

57

У 1620 p. з допомогою козацтва відновлюється в Україні митрополія і вся православна ієрархія, яку 25 років тому за Берестейською унією замінили уніатською. Це була подія величезної політичної ваги, і немала заслуга в цьому П. Сагайдачного, який розумів, що означає для народу віра у його визвольній боротьбі.

У цей же період в Києво-Печерській Лаврі згуртувалися просвітники на чолі з Єлисеєм Плетенецьким, родом з Львівщини. Серед просвітників Києво-Печерського осередку були відомі високоосвічені люди того часу: Тарас Земко, Памво Беринда, Захарія Копистенський, Олександр Митура, Філофей Казаревич та багато інших. Вони продовжили традиції, започатковані в Острозі та Львові, які на той час перебували під впливом уніатства. Вчені готували і видавали букварі, граматики, словники, богословську літературу, полемічну, історичну, мали свою велику бібліотеку та друкарню. До середини XVIII ст. друкарня випустила близько 80 відомих на сьогодні книг, із них лише 12 — польською та латиною, всі інші — українською мовою.

У цей же час активно починає працювати Київське братство, до якого вступає разом зі своїм військом гетьман Сагайдачний.

Аналізуючи цей період, Д. Дорошенко писав, що «натиск римо-католицизму й викликана ним релігійна боротьба спонукали українське громадянство до самооборони і насадження в себе школи й просвіти на західноєвропейський зразок. Вплив цієї просвіти поширюється на всі українські області, об'єднані тепер в одній державі. Тоді між Цією державою й її українським населенням вибухає в половині XVII віку гострий конфлікт, що набирає характеру всенародного руху, об'єднує всі верстви українського народу і перетворюється в справжню революцію». Далі читаємо: «І саме в цій боротьбі українського народу за соціально-економічну і політичну емансипацію виховується і скріплюється... почуття його національньої свідомості, яке було приспане за кілька віків життя в умовах чужої державності й чужих культурних впливів».

Київське братство з самого початку своєї діяльності за. снувало школу, яка поклала початок першій вищій щколі у Східній Європі. Київська братська школа мала

латино-польське спрямування, що поєднувалося в окремих школах з

елліно-слов'янським. Тобто українська освіта прилучалася до культурних

і освітніх надбань Заходу і Сходу через вивчення класичних мов. У

Київській школі вивчали і користувалися польською, латинською,

слов'янською руською (українською), грецькою, а також опановували

програму «семи вільних наук». Спудеї (учні) школи вивчали також

арифметику, геометрію, музику, риторику, поетику, філософію,

астрономію. Граматика, риторика, поетика та філософія названі серед

книг, які повинна була видавати друкарня, «яко книги для ученія

потрібні». Касіян Сакович, ректор і професор школи, був автором двох

філософських книг — «Арістотелівські проблеми, або питання про природу

людини» та «Трактат про душу», що свідчить про високий рівень як

викладачів, так і учнів, котрі знали Арістотеля, Платона, Вергілія,

Овідія, Ціцерона та інших філософів. Спеціального богословського класу

в школі не було — це було прорегативою вищих шкіл.

Іов Борецький, перший ректор школи, вважав, що освіта і виховання мусять бути цілеспрямованими.

Молоді слід прищеплювати гідність, прагнення виборювати право бути

господарями на своїй землі.

У різні часи школу очолювали

Мелетій Смотрицький, автор «Граматики», Хома Євлевич, Касіян Сакович,

автор «Віршів на жалостний погреб...». «Вірші...» Саковича — живе

58

свідчення патріотичного виховання в Київській школі, її народного

характеру. Школа вчила любити свою віру, її традиції, народну культуру,

вольності. Школа гідно протистояла польським католицьким та езуїтським

школам, що розповсюджували католицизм.

У 1631 p. Петро Могила

заснував Лаврську школу, яка за обсягом предметів, що вивчались, і

структурою була подібна до польських та західноєвропейських колегій.

Викладали в Лаврській школі викладачі, які «навчалися в академіях

латинських Польщі, Литви й Відня». Філософію викладав ректор

Трохимович-Козловський—вчений і духовний діяч. Сильвестр Косов, прихильник «польсько-латинського напрямку» в навчанні, викладав поетику і риторику.

Стефан Почаський, один із засновників Слов'яно-греколатинської академії в Молдові, викладав

риторику.

Боячись, що Петро Могила може підкорити справу виховання молоді винятково релігійним потребам, та турбуючись про європейську орієнтацію школи з перевагою латинської та польської мов, братчики Києва ставлять перед Петром Могилою вимогу об'єднати Лаврську школу з Києвською братською школою і віддати її під управління виборних старост.

Повне об'єднання шкіл

відбулося 1632 p. Про цю подію схвально відгукнулися козаки, пообіцявши

Петрові Могилі школу «твердо захищати від всяких неприятелів,

противностей і перешкод, міцно боронити, заступати й за них до самої смерті стояти».

Об'єднана школа спочатку діяла

під назвою Колегії. Відомо, що колегіями в Західній Європі називалися

школи вищого типу. Об'єднана школа не відразу стала вищою школою, її

становленню прислужилися досвід викладачів обох шкіл, підтримка різних

суспільних верств населення, політичний талант П. Могили, його

освіченість і авторитет у тодішньому суспільстві.

Петро Могила заснував Колегію як навчальний заклад, що був доступний і для неімущих студентів. Він збудував для них при Колегії бурсу, посилав за власний кошт здібних молодих людей здобувати освіту за кордоном з умовою повернення в Колегію. У Польщі боялися, щоб Колегія не стала ідеологічним центром відокремлення України від Польщі, а тому на шляху до рангу вищого навчального закладу перед Колегією поставало багато перешкод. Попри все Петро Могила зумів зберегти Колегію як навчальний заклад, що не перетворився на закритий заклад для імущих, не втратив національних освітніх традицій.

Київська Колегія стала тією вищою школою, яка не покупалася своєю структурою, змістом навчальних програм, Рівнем освіти вимогам європейських вищих закладів. Тут глибоко шанували вітчизняну історію, культуру, традиції, мову, навчали студентів пишатися своїм родом та походженням, усвідомлювати свою приналежність до українського народу, захищати своє право бути рівним і вільним серед інших народів. У Колегії стежили за тим, щоб національні традиції поєднувалися з досягненнями європейської наукової та освітньої думки.

У духовному житті України друга половина XVII ст. була періодом оформлення світогляду Просвітництва, активного засвоєння та осмислення вікових надбань західноєвропейської культури, звернення до ідеї залежності суспільного прогресу від поширення освіти. Про те, що в Києво-Могилянській академії утверджувалася в цей період атмосфера вільнодумства, свідчить хоча б викладання у ній філософії) Кожен професор філософії повинен був виробити собі свій оригінальний курс, до цього його навіть зобов'язував статут академії. І хоч філософія в академії була пов'язана з теологією як системою домінуючих принципів і мала схоластичний характер, це булла вже інша

59

схоластика. Феофан Прокопович, Сильвестр Кулябка, Михайло Козачинський, Георгій Кониський прагнуть зрозуміти картезіанську філософію, намагаються тлумачити основні питання натурфілософії у дусі науки нового часу, а Амвросій Дубневич називає Декарта фальсифікатором філософії Арістотеля, Фоми Аквінського, не визнає його авторитету в галузі філософії.

Такий різнобій в оцінках авторитетів, суперечливі орієнтації в поглядах професорів академії свідчили про «постійну боротьбу думок, різкі контрасти й пошуки істини, відображаючи суть вітчизняної натурфілософії того періоду».

Просвітництво як антипод схоластики виходить з його прагнення відкрити істину через аналіз досвіду і наукових фактів. Й. Кононович-Горбацький та І. Гізель намагаються знайомити студентів з філософією античного світу, з основними напрямами філософії середньовічної, прищеплюючи своїм слухачам філософську культуру і створюючи передумови для самостійного мислення. Оригінальні курси філософії залишили після себе такі професори, як Христофор Чарнуцький, Платон Малиновський, Амвросій Дубневич, Стефан Калиновський, Йосип Туробойський, Мануйло Козачинський та ін.

Завдяки ідейній спрямованості всієї системи навчання в Києво-Могилянській академії її прогресивні професори прагнули спиратися на доктрини, які суперечили б не лише схоластизованому арістотелізмові, томізмові, а й вченням представників іншої схоластики. У своїх пошуках вони натрапляли на візантійську патристику, італійський гуманізм, вчення епохи Відродження, на філософію і науку Нового часу. Відбувається зміна ціннісних орієнтацій усієї вітчизняної філософії, зумовлена зародженням нового суспільного ладу.

Учення отців церкви, догми

Біблії уже не задовольняють допитливий розум. Природа, досвід, експеримент стають критеріями істинних знань.) У філософії з'являються елементи й тенденції (матеріалістичного спрямування, то суперечать релігійному світоглядові.) Професори Києво-Могилянської академії наприкінці XVII — на початку XVIII ст. визнавали вчення М. Коперника і Г. Галілея. Г. Кониський відверто зазначає, що не бачиїь інших причин, крім Св. Письма, яке суперечить ученню М. Коперника, ігнорувати це вчення. Він наголошує на розбіжностях між Св. Письмом і науковими даними.

Незалежність науки і філософії від релігії і богослов'я встановлювалась шляхом вилучення віри з наукового раціонального знання: все, що доводиться експериментами, не

може бути заперечене вірою) Всупереч офіційній ортодоксальній думці, Г.

Кониський викладає у своєму курсі теорію вихорів Декарта, яка

пояснювала будову Всесвіту з допомогою законів механіки. У курсах

філософії Г. Кониського, М. Козачинського та Ф. Прокоповича можна

знайти посилання на дослідження Евкліда, Архімеда, Коперника, Галілея,

Везалія, Декарта та ін. Звернення до природничих наук, посилання на

дослідження астрономів, фізиків, математиків нового часу — у курсах

натурфілософії означали не лише звільнення філософії від богослів'я,а й

заперечення середньовічної традиції знання з культом авторитету, це був

виступ проти авторитарного знання. Натурфілософія виступає проти

закостенілого принципу метафізичної схоластики ,що втілював догматичний

метод мислення, згідно з яким істина вічна, раз і назавжди дана, чи то

у Св. Письмі, чи у творіннях отців церкви, чи спадщині Арістотеля, а

пошуки істини зводяться до коментування того чи іншого тексту.

В українській філософії першої половини XVIII ст. виразно звучить ідея про саморух природи. Професори академії настоюють на внутрішніх джерелах руху, на принципі саморуху

речей і живих тіл, вважаючи вимушеним і випадковим рух від зовнішньої

сили. Вони не можуть ще в своїх курсах обійтися без універсальної

60

причини матеріального світу — Бога, як не могли обійтися без нього

Ньютон, Декарт, Галілей. Але не можна не помітити, аналізуючи ці курси,

що Богові як універсальній причині матеріального світу залишається в

цьому світі місця все менше і менше, йoго намагаються усунути за межі

цього матеріального світу. Щоб дати простір думці. Перефразовуючи

крилатий вислів Арістотеля, Ф. Лопатинський пише: «Друзі всі, але

більший друг істина. Розум був не в одного Платона чи Арістотеля... Ті,

що вчили раніше, не суть володарі наші, а тільки провідники. Істина

відкрита для всіх і ще не вичерпана». До розуму як критерію у сфері

теології та філософії звертається Ф. Прокопович: «Якщо б мені довелося

Казати щось таке, що не буде підтверджене свідченням слова Божого або

доводитиметься не зовсім переконливими аргументами... то я наперід кажу

про своє бажання й вимогу, щоб усе подібне не тільки не приймалося

учнями на віру, але й прямо відкидалося як незадовільне й брехливе».

В академії, як і в суспільному житті тодішньої України панував дух релігійної толерантності, прихильниками якої були єпископи Р. Заборовський, Й. Кроковський, В. Ясинський. Наприклад, у Стародубському полку вільно проживали в слободах російські розкольники, а Чернігівська друкарня видавала їхні твори — «лютеранські вольності». Думки про те, що ніякі релігійні переконання не повинні заважати людям пізнавати істину, спілкуватися на ниві науки, вивчати філософію, часто висловлювали у своїх творах Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Бужинський.

Істина науково-філософська та істина богословська можуть існувати незалежно одна від одної — так твердила теорія двох істин, і це, безперечно, сприяло розкріпаченню думки, готувало нові кроки на тернистому шляху до істини.

Великий внесок у створення

атмосфери вільнодумства у Києво-Могилянській академії зробили її

викладачі своєю обізнаністю зі здобутками природничих наук. Зокрема,

Феофан Прокопович був досить добре обізнаний із зоологією, геологією,

ботанікою. Його бібліотека була наповнена книгами з біології,

астрономії, медицини, фізики, математики. Добрими знавцями цих наук

були К. Кіндратович, С. Яворський, Я. Маркевич, а Є. Славінецький ще у

XVII ст. переклав з латинської «Книгу врачевскую» Везалія. Таке

зближення філософії з природознавством не могло не сприяти посиленню

цікавості до світу і місця людини у ньому. А теорія подвійної істини

починає грати у вітчизняній філософії наступальну роль у боротьбі проти

авторитаризму та догматизму .Спираючись на неї, професори

Києво-Могилянської академії, зберігаючи лояльність до релігійної

ідеології, водночас мимоволі звільняли філософську думку від

настирливої теологічної оціки.

Не можна забувати про те, що методом викладання філософії в Києво-Могилянській академії, як і в багатьох вищих навчальних закладах Західної Європи, залишався

схоластичний. Якщо мислителі доби ранніх буржуазних революцій Гассенді,

Гоббс, Локк, Лейбніц не були спеціально пов'язані з якоюсь філософією

чи навчальною програмою, то викладачі академії неухильно повинні були

61

її виконувати. Академія мала давати не лише філософську освіту. Вона

стала осередком боротьби проти католицької експансії. Самі єзуїти

змушені були визнати, що, коли "козаки відстоювали свою

свободу варварськими методами, то діячі Києво-Могилянської академії не

менш успішно боролися за неї на ниві науки і освіти». Викладачі

академії зуміли відчути і оцінити теоретико-пізнавальний потенціал

філософської науки, її практичний характер як одного із засобів

утвердження національної свідомості.

Як писав І. Крип'якевич, «все

цінне, за що велася боротьба, мало назву «вольностей». Це поняття

з'явилося в XVI ст., коли різним гуртам та класам доводилося обороняти

свої давні права. За свої вольності заступалися українські пани на

люблінському соймі, так само бояри обороняли свої землі, селяни — волю,

міщани домагалися рівноправності в місті, інтелігенція протестувала

проти національних обмежень, врешті Запорізьке Військо об'єднало всіх

до боротьби за державну самостійність. Оборона вольностей була головною

справою, якою жила тогочасна Україна».

Поряд із боротьбою за вольності відбувається й інший процес — тяжіння досить широких верств українського суспільства до гуманістичних цінностей. Глибокий інтерес до людини виявляється уже в першій половині XVII ст.: відкриваються школи, видаються дешеві та доступні книги, підручники, поезія оспівує людину праці, її земні турботи, душевні переживання, любов до природи; мистецтво та архітектура прославляють розум, любов, талант. Істотно переглядаються моральні норми, які регулюють поведінку людей.

В цих умовах самостійною галуззю філософського знання стає етика, в якій знайшла відбиток криза феодального життя суспільства і становлення нових капіталістичних відносин. Гуманістичні ідеї розкріпачення людини, утвердження її гідності, її сила, активність, самостійність стають центральними проблемами в курсах етики викладачів академії. Вони доходять висновку про те, що людина велична своїм розумом, ділами, чеснотами.

Професори академії трактують людину як абстрактну істоту, не торкаючись її соціальної суті, однак деякі викладачі вже роблять перші кроки від абстрактного до конкретного розуміння людини. «Людина абстрактна» уже не розуміється ними лише як або аристократ, або раб, або черв — навіть перед лицем Бога вона сповнена гідності й відома своєї значимості у Всесвіті.

Зберігаючи видимість вірності християнській доктрині, нове етичне вчення професорів академії

заперечує аскетизм, споглядальність, пасивність, рабську покірність

долі. У ньому чітко звучить нове розуміння свободи, волі, ролі розуму,

гармонійної єдності духовного і тілесного. Інтерес до земних цінностей

не в останню чергу пробуджений національно-визвольною боротьбою

українського народу. З метою протистояння духовному поневоленню

прогресивні діячі України спрямовували свої погляди до власної

культурно-національної традиції, яка від часів Київської Русі була

найтісніше пов'язана з культурою греко-візантійського світу. В етиці

громадянського гуманізму центральною була ідея загального блага, що

стала критерієм всіх моральних оцінок. Ця етика закликає особу

утверджуватися через її діяльність, активне ставлення до світу. Ідея

62

утвердження людини через її діяльність, активне ставлення до дійсності

виразно звучить у творі І. Гізеля «Мир з богом чоловіку». Смисл життя

він вбачає не у втечі від світу в ім'я споглядання й осягнення

божественної благодаті, а в боротьбі з усілякими вадами, злочинами. У

лекційному курсі риторики Й Кононовича-Горбацького звучить ідея про те

що на землі, крім людини, немає нічого великого і «нічого великого в

людині, крім розуму».

Професори академії послідовно плекають в етичних курсах ідею громадянського патріотизму, вчать любити свій народ, землю і пишатися ними. В академії велика увага приділялася мові, її походженню, мовній культурі. У Ф. Прокоповича є твори, написані українською мовою. Випускник академії, проповідник А. Радивиловський писав, що батьківщина повинна бути милою для кожного, «бо она вас уродила, она вас виховала, она вас всеми добрами збагатила». Той же А. Радивиловський вважає, що всіляких прославлянь та величань гідна та людина, котра все життя дотримується своєї віри, готова її боронити. Не забуваймо, що віра в ті часи була символом вітчизни.

«Спільне добро» — одна з головних категорій етики громадянського гуманізму. «Спільне добро» розглядається в етичних настановах того часу як принцип, якому повинні

підкорятися всі правителі. Причиною суспільного зла, моральних вад

вважаються невігластво, неуцтво, лінощі церковників, котрі зловживають

соїм становищем, беруть хабарі, надмірно наживаються, не поступаються в

розкоші державним правителям. Загострення уваги до людини як суб'єкта

морального життя викликало появу великої кількості перекладної

морально-етичної літератури, з якої видно, що викладачі етики вже мали

чітке уявлення про категорії добра і зла, про їх зв'язок з людиною, її

розумом і діяльністю.

Однією з найважливіших гуманістичних ідей морально-дидактичної літератури того часу є свобода волі, або «самовладдя» людини. Найвиразніше ця ідея звучить у Л.

Зизанія: «Самовластием человек обращается к добродетелям, яко ж і

злобам». Звідси випливає, що людина — творець своєї долі, свого

життєвого шляху. Отже, люди можуть самі, 6ез втручання Христа, церкви

бути доброчесними. Людське життя повинно зводитися до життя,

узгодженого природними законами. Свобода людини — це панування людини

над собою, своїми пристрастями, вчинками та емоціями. Київських

професорів, судячи з їх етичних курсів та філософських поглядів, не

можна звинувачувати в тім, що вони виступали проти насолоди життя.

Людські пристрасті вони вважали невід'ємним атрибутом людської природи,

але виступали проти надмірного їх вияву.

І. Гізель вважає людську совість основним критерієм розрізнення добра і зла. Такий висновок грунтується на ідеї «самовладання» людини. Іншим критерієм добра і зла, за І. Гізелем, є людський розум. У. М. Козачинського також існує чітка думка про те, що найважливішими з людських прав є право бути собою, жити за власною волею, право на свободу совісті, приватної власності,

право вибору. Там, деці права зникають, нема підстав говорити про

свободу. Подібні думки знаходимо й у Феофана Прокоповича, котрий пише,

що сваволя —це така «властивість розумної душі, зокрема волі, коли є

всі умови для діяння, може діяти чи не діяти, робити те чи інше. Слово

63

«вільний» означав щось звільнене, нічим не зв'язане».

В етичних курсах викладачів Києво-Могилянської академії відчувається глибокий інтерес до

внутрішнього світу, людини в усій його багатогранності, співчуття

людським пристрастям, розуміння величі людського розуму, духу. Все Це

сприяло звільненню людини від аскетичної церковної моралі. Впевненість

у тім, що здобування і поширення знань, гарне виховання можуть зробити

людину гідною поваги і честі, підкреслює загальну світськи

раціоналістичну спрямованість умонастроїв нової суспільної верстви, що

народжувалася і міцніла. У дусі нової, тепер уже буржуазної моралі,

стверджується, що кожна людина, незалежно від її походження, має право

на щастя, яке полягає не у відреченні, втечі від земних благ, а,

навпаки, — в сумі всіх чеснот і благ, що не суперечить людській

природі. Людина у своїх діях вільна, як Бог, стверджують київські

професори їх етика — це етика доби становлення капіталізму, В ній ще не

звучить мотив трагізму людської свободи. В цей період історії вільна, розкріпачена, залежна від свого розуму та усіляких інших чеснот Людина ще йде по висхідній.

З позицій гуманізму вчені академії виступають проти всілякого насильства над людиною. Зокрем, І. Гізель звинувачує панівну верхівку в порушенні прав підданих, знущанні над ними. У його книзі «Мир з богом чоловіку» аналізуються зловживання в державних установах, безчинство чиновників, суддів тощо. Це свідчить про те, що київські викладачі були добре обізнані з тогочасним

суспільним життям і бачили в моралі силу, яка покликана стати важливим

чинником досконалості земного життя. І. Гізель вважав, що мораль може

встановити гармонію між людиною і суспільством, апелюючи до їх розуму,

свідомості, мудрості. Він вірив, що людина стане морально досконалоюі

щасливою у цьому світі, розцінював людину не з точки зору християнської

любові до ближнього, а як гуманіст, що возвеличував її, робив її

господарем своєї долі і воді Тенденція розриву між світською мораллю та

релігією значно поглиблюється в курсах етики XVIII ст. Ф. Прокоповича,

С. Калиновського, М. Козачинського, С. Кулябки.

Професори Києво-Могилянської академії робили спроби, як і інші філософи XVII—XVIII ст., нівелювати суперечність між вільною волею людини і божим провидінням. В своїх курсах вони критикували ілюзорну свободу волі, проповідувану томізмом, який стверджував, що добра воля людини залежить від Бога, а за вчинки відповідає сама людина, а не Бог. Як же в такому разі відповідати за

свої вчинки, коли твоя воля без підтримки Бога не існує? Виходить, що

теорія «божого провидіння» позбавляє поведінку людини об'єктивної

обгрунтованості. В етичних курсах київських учених мова йде про людину,

особистість, яка. керуючись своєю волею і розумом, здатна творити добрі

справи і свідомо йти до своєї мети. Г. Кониський стверджує, що «свобода дій людини є не що інше, як самовільне судження волі чи можливість вибирати з того, що стосується мети».

Викладачі академії засуджують апатію, безпристрасність стоїків. Стоїцизм, вважають вони, не гідний розумної людини, він вбиває в ній усе найкраще.

Етика в Києво-Могилянській академії грунтується на раціоналізмі. Професори академії намагаються наблизити її до реального життя. Покликанням людини вони вважають перетворення світу, створеного Богом. В академії панівною тенденцією курсів філософії був деїзм: за Богом

64

визнавався акт творення світу, але після цього Бог позбавлявся права цим світом управляти, бо це повинна була робити вже людина, наділена розумом, свідомістю і волею.

В етичних курсах викладачів академії спостерігається прагнення не просто коментувати моральні норми, а зробити мораль дієвою силою вдосконалення суспільства.

У Києво-Могилянській академії вчилися діти всіх станів починючи від аристократів, таких ,як князі Огинські, до дітей простих козаків і селян. Ще будучи колегією, цей

навчальний заклад мав свої філії—в 1632р. в Вінниці на Поділлі, а в

1639р. в Гощі на Волині. З-поміж вихованців академії вийшло багато

видатних вчених, поетів, драматургів діячів мистецтва. Серед студентів

академії — діти майже всієї козацької старшини, хоч академія завжди

була, як уже зазначалося, школою загальностановою, і на її лапах діти

гетьманів сиділи поруч із дітьми козаків, селян і міщан.

Професорів і випускників академії починаючи з середини XVII ст. запрошують до Москви, куди вони приносять західноєвропейську освіту і культуру (серед них Епіфаній Славинецький, Артемій Сатановський, Симеон Полоцький), а також український вплив, який охопив усі сторони життя в Московії. Українці заснували в Москві Слов'яно-греко-латинську академію на зразок Київської і вчителів до неї, як свідчить І. Огієнко, протягом XVIII ст. набирали лише з самих українців. Під сильним впливом південноруської літератури починаючи з середини XVII ст. перебувала література

великоруська, те ж саме спостерігається і в малярстві, і в книгодрукуванні. «Земляки наші, опинившись у Москві, хутко занесли туди «ересь новую» — почали проповідувати у церквах. У Вкраїні це було звичайною справою, тоді як у Москві можна було якусь там проповідь хіба тільки прочитати із книжки. І з цього часу земляки наші придбали собі ворогів. «Заводите ви, ханжи, ересь новую, людей в церкви учите, а ми людей прежь сего в церкви не учивали, учивали их в тайне... Беса ви имеете в себе и все ханжи», — писав про дух українського вільнодумства, що пробивало догматизм великоруського православ'я, І. Огієнко.

Цікавими е спостереження Павла Алеппського, який писав, що, коли «перебував в Москві, то в нього наче замок висів на серці, думки були до краю придавлені, бо в московській землі ніхто не почуває себе вільним і веселим, окрім тамошніх людей».

Коли ж він, вертаючись, вступив на українську землю, його душу, як і всіх його супутників, «залила радість, і серця розширились», бо люди в Україні «були приязні, ласкаві й поводилися з нами як із земляками».

У той час, коли в Московії західної науки і культури завжди боялися і втікали від них, в Україні ніколи нічого подібного не спостерігалося, і «західний вплив широкою річкою вільно котився до нас». Починаючи з XVI ст. (а в XVII ст. це стало просто звичним), українці їдуть навча тися за кордон, а іноземні громадяни приїздять в Україну. Із київських професорів за кордоном навчалися Феофан Прокопович, Касіян Сакович, Ігнатій Старушич, Іннокентій Гізель, Тарасій Земка, Сильвестр Косов, Петро Могила та багато інших. Вчилися українці в університетах Падуанському, Лондонському, Лейденському, Геттінгентському. Віденському, Паризькому та ін. Західний вплив, як зазначають дослідники, відбився на всьому суспільному житті України: це і магдебурзьке право, і цехи, і архітектура, малярство, церковні справи, освіта.

У Києво-Могилянській академії навчалося багато вихідців із Східної Європи: сербів, болгар, чехів, словаків румунів. Вчилося в академії багато росіян, зокрема МихайлоЛомоносов. В 1698 p. цар Петро наказав патріархові: «Священники у нас ставятся, грамоти мало умеют... и для того в обучение хотя би послать 10 человек в Киев в школи». В 1736 p. в академії навчалося 127 іноземних студентів, в 1737 p.— 122, а в 1790 p.—47. «Значіння академії було незмірним, бо вона пробуджувала культурні й наукові поривання.

Такою вона була в XVII віці, такою ж осталась і в віці XVIII-му, коли вона притягувала до себе всіх, хто шукав науки»,—писав про академію І. Огієнко.

Навіть обмеженої і неповної форми власної держави, якою була Україна в XVII ст., вистачило, щоб український народ серед тяжких воєн і спустошень розвинув найкращі риси своєї вдачі й досяг такого рівня освіти й культури, який сміливо дає змогу поставити Гетьманщину поруч з найбільш освіченими і культурними країнами тодішньої Європи.

65

Незважаючи на всі намагання Петра Могили, а пізніше і його послідовників. Колегія так і не отримала від польського уряду офіційного титулу вищої школи. Польський уряд чудово розумів значення Києво-Могилянської академії для українського народу, який вперто вів національно-визвольну боротьбу. Польські політики усвідомлювали, що академія може стати «вогнищем культурної схизми і руського відокремлення» (Ол. Яблоновський), а тому ставилися до академії недоброзичливо і всіляко намагалися перешкодити їй. Однак, незважаючи на це академія завойовувала дедалі більше визнання у слов'янському світі і стала центром культурно-національного відродження України.

Хто дав академії назву «академія» до сьогодні невідомо, але це не так і важливо. Сьогодні важливіше пам'ятати про те, що українці уже в XVII, ст. мали свою вищу школу, яка здобула визнання у всьому слов'янському світі, демонструвала зв'язок української культури із західноєвропейською, сприйняла ідеї гуманізму, реформації і просвітництва, стала віддзеркаленням демократизму українського суспільства. Нам важливо про це пам'ятати, повертаючись до самих себе важкою дорогою.

Список використаної літератури:

1. Аркас М. "Історія України-Русі".

2. Артюх Л. "Українська минущина"

3. Більчук М. М. "Культурне життя в Україні"

4. Орест Субтельний "Історія України"

ГЕРАСИМЕНКО Н.О..До історії київської академії в гетьманство Д. Апостола

На початку ХУІІІ ст., в результаті репресивних заходів Петра I, пов`язаних з переходом у 1708 р. гетьмана І. Мазепи на бік шведського короля Карла ХII, Київська академія перебувала в стані занепаду. Так, якщо за І.Мазепи в академії навчалося до двох тисяч студентів, то при його наступнику - І.Скоро¬падському їх кількість скоротилася до 161. Причиною цього був царський указ, виданий у лютому 1709 р., за яким студентам з Правобережної України було заборонено в ній навчатися. [1, С.160]

В Центральному державному історичному архіві України в Києві виявлено документ, в якому відображені наступні заходи царського уряду щодо академії. У ньому йдеться, що під час правління на Лівобережній Україні Малоросійської Колегії (1722-1727), академія перестала одержувати кошти - по 200 рублів з Військового скарбу Гетьманщини на утримання викладачів.

Втративши матеріальну підтримку, академія занепадає. Таких блискучих викладачів як Феофан Прокопович, Стефан Явоський, Іоасаф Кроковський в ці роки вона вже не знала.

З обранням гетьманом Данила Апостола, Київська академія почала поступово відрод-жуватися. Він намагався зберегти за академією те, що їй належало раніше. Так універсалом від 14 січня 1729 р. він підтвердив за Братським монастирем і академією маєтки, якими вони володіли на той час: шість невеликих сіл з людністю, безлюдне містечко з орною землею, ряд поселень, хуторів, млинів та дворові місця в Києві на Подолі. [1, С.161]

Д. Апостол заохочував добродійні внески на відродження і відбудову академії. В "Журналі", що вівся в Генеральній військовій канцелярії зазначено, що в січні 1733 р. від київського архієпископа Рафаїла Заборовського до гетьмана з привітанням із святом Різдва прибули ігумен Киево-Кирилівського монастиря Феодосій Глинський і священник Іосаф Горленко, онук гетьмана, викладач київських шкіл. Вони від імені архієпископа просили гетьмана, щоб він під час зібрання старшини на святкування Різдва заохочував їх на добродійні внески на реставрацію Київської академії. Гетьман не тільки обіцяв виконати їх прохання, але винувши із своєї скриньки значну на той час суму грошей -100 рублів, просив передати їх архієпископу. [2, Оп.3. - № 19361. - Арк.8]

Д.Апостол підтримав також клопотання Рафаїла Заборовського до Синоду від грудня 1731 р. щодо передачі з Ніжинського Благовіщенського монастиря до Київської академії бібліотеки українського вченого і просвітителя Стефани Яворського. [3, С.64-65]

Документ, що друкується нижче, свідчить про подальше піклування гетьмана в справах матеріального забезпечення Київській академії.

66

* * *

1732 р., січня 19. – Глухів. – Чолобитна гетьмана Д.Апостола до імператриці Анни Іоанівни з проханням відновити видачу Києво-Могилянській академії 200 рублів субсидії з Військового скарбу, припиненої свого часу Малоросійською Колегією.

Божию Поспешествующею милостию все Пресвятлейшой державней государыне Анне Иоановне Императрици и Самодержици Московской, Киевской и далее по титлу... наследной государине й обладательници.

Вашого императорского всепресвятлейшого величества верний под[данный] гетман Данило Апостол со всем войском обоих сторон Запорожским падше пред всеавгустейшим Вашего Императорского величества маестатом у стопи ног монарших всесмиренно до земли челом бью: Сего генваря 11 настоящего 1732 году Преосвященний Рафаил Заборовский Архиепископ Киевский, Галицкий, и Малия Р[оссии] листом своим чрез Ректора и Игумена монастыря Богоявлен[ского] Училищного Киевского иеромонаха Амвросия Дубневича писал ко*…, что в том Училищном монастыре церковь и школы [4,  С.104] здавна устроены весьма обветшали, и чтоб о возобновлении оных для ползи учащи[мся] учинить мне рассмотрение, а помянутнй ректор того Училищного монастыря подал мне под именем вашего императорского величества челобитную, что як за прежних гетманов, так й за гетмана Скоропадского на учителей к удовольствованию их.... [текст пошкоджено – прим. авт.] ежегодно по двесте рублей денег з Скарбу войскового, но по [смерти] гетмана Скоропадского означенная на содержание тех учите[лей] денежная дача з бывшой Малороссийской Коллегии удержана по ныне с 1722 году не производится, а помянутие учители на честь божию и к пользе государства в том учении труждающегося ниякого в награждении к довольствию своем и определения не имеют и претерпевают скудость, котории же при том Училищном монастыре Богоявленском Братском маетности имеются, тие за скудостию грунтов не токмо к довольствию учителей, но и к содержании братии в том монастыре имеючойся, недоволни, и вишшепомянутая церковь святая Богоявленская Братская в тех училищах будучая, и самие школи в кровле и в протчем за давностию и недоволством весма обветшалие, требуют подчинки, да около тих училищ ограда каменная недостроена, и колокольня непостроена. А всемилостевейшем вашего Императорского величества указом 1730 году марта 17 состоявшимся между протчими в пользу Российской империи учреждениями по Достохвалному вашего императорского величества намерению повелено, як храми святия котория от скудости, или оним коим образом обветшали возобновлять, так и училища учредить, и всеми потребними удовольствовать, а в чем якое исправление надлежит учинить, в том представлять и требовать на то Вашего Императорского величества указу и во всем тщатися, что принадлежит к болшой чести и хвале всемогущего бога, и дабы на возобновление в оных училищах церкви, школ и протчие потребности вишоозначенние от 1722 году удержанние денги видали были тамож на содержание учителей повсягодно видавано б было денежное жалованье з Скарбу войскового против прежнего обикновения просил он Ректор чтоб я о том писал вашого императорского величества в Государственную Коллегию иностранннх дел, а понеже Превисочайшое вашего Императорского величества попечение об учреждении доволних и добрих училищ, в которых молоди[е] люди, не токмо в страсе Божии и в православном християнском законе, но и во всяких других пристойних и государству полезних науках воспитани и обучени бить могут, явственно ит з манефестов минувшего 1731 году декабря учиненних, якие при високомонаршой вашего Императорского величества грамоте для публикации в Малой России тогож декабря 28 мною получени, к тому ж я известен, что за антецессоров моих бывших гетманов вишшеописанние денги з Скарбу войскового повсягодно в жаловане учителей по двесте рублев видавалися, токмо оние удержани по состоянии бнышой Малороссийской Коллегии. Без якого определения Учители тех киевских школ узнают нужду, также церков оного училищного монастиря и школи обветшали, и требуют возобновления, на которие для строения за тих же гетманов чинено вспоможение дачею денег з оного Скарбу войскового.

67

Сего ради яко вишшеписанную оних училищ ректора зс братиею поданную мне под именем ваш[его] Императорского величества челобитную при всенижайшой моем рабском писании посилаю вашего Императорского величества в Коллегию Иностранних дел, так что по мнению моем вишепоказанние деньги надлежит против прежнего обыкновения й определения которие учителей оних Киевских школ латинских по состоянию бившой Малороссийской Коллегии удержани и неотдани видат на возобновление церкви и школ обветшалих, и в пред помянутих учителей для содержания их в жаловане по двесте рублев ежегодно дават з Скарбу войскового, оное мое всеподданивейшое мнение предаю в височайшее вашего Императорского величества благорассмотрение, и в всемилостивейшое определение: Прит[ом] скипетродержавную вашего Императорского величества десницу Духом лобизая пребываю в подлинном подписано Вашего Императорского всепресветлейшего величества верний подданий всенижайший раб и подножек войска вашего Императорского величества Запорожского обох сторон Днепра Гетман Данило Апостол.

Генваря 19 дня 1732 году. Глухов.

 

ЦДІАУК. - Ф.1711. - Оп.1. - № 493. - Арк.1-2 (Копія ХVШ cт.)

ПРИМІТКИ

1. Крупницький Б. Гетьман Данило Апостол і його доба. - Авгсбург, 1948.

2. ЦДІАУК. - Ф. 51.

3. Маслов С.И. Документи, относящиеся к библиотеке Стефана Яворского //ЧИОНЛ. - К.,1914. - Вып.2.

4. Киево-Могилянська академія в ХVIII ст. мала різні назви: "Київська академія", "колегія", "школи", "училища", тощо. Її назві не надавалося особливого значення. - Див.: Хижняк З. Києво-Могилянська академія. Правовий статус (1615 - 1819 рр.) //Наукові записки. - К.,1998. - Т.З. Історія.

"КИЄВО-МОГИЛЯНСЬКА АКАДЕМІЯ В УКРАЇНІ XVII—XVIII СТ."

У  культурному надбанні українців Києво-Могилянська  академіябула,  є  і  залишиться явищем, яке яскраво  підтверджує  розум  італант  народу, його самосвідомість і прагнення до самореалізації,самовиявлення.   Майже   200   років  Києво-Могилянська   академіявиконувала роль освітнього і культурного центру не лише в Україні,а й у Східній Європі. Та роль академії у культурному житті Українине   можна   обмежити  лише  цим.  Вона  мала  ще  одну  історичнуцінність—академія   заклала  підвалини  для   інтелектуального   ікультурного  життя  другої половини XVIII—XIX ст.,  її  здобуткамиживилися  Харківський та Київський університети, Київська  духовнаакадемія,  численні  школи  та колегіуми, Слов'яно-греко-латинськаакадемія в Москві, Академічний університет в Петербурзі,  школи  вРосії, Білорусі, Сербії.

Її  випускники  займали високі пости у Війську  Запорізькому,творили  Гетьмансько-козацьку державу, були  носіями  національно-визвольних  ідей. Існуючи в умовах наступу на Україну  російськоговеликодержавного  шовінізму,  академія  продовжувала   поповнюватиукраїнську поезію, літературу, музику, науку новими здобутками, щоживили  національну самосвідомість і заперечували будь-які  спробидовести другосортність нації.

Академія  з'явилася  не за наказом згори, а  була  створена  волеюсамого  народу. Вона увібрала в себе дух народу, а  потім  і  самаживила його. На академію мав величезний вплив загальноєвропейськийісторичний процес, який обумовив прийняття Україною ідей гуманізмута  реформації,  що виявилися у формуванні ранньої  просвітницькоїдумки,  а також в організаційній побудові української вищої школи,

68

у  змісті  та  обсязі  предметів, що  в  ній  вивчалися  і  давализавершену  гуманітарну освіту — апробовану в Європі систему  «семивільних наук».     Але, зазначаючи цей момент, необхідно пам'ятати, що освітня ісуспільна  думка України мала власні традиції, що йшли  від  часівКиївської  держави.  Україна  за  доби  Київської  Русі  мала  всіпередумови для того, щоб у ній проросли перші паростки свободи, їїцерква    була   незалежною   від   держави,   а   сама    державадецентралізованою.  Тут не було ні імператора  (царя),  ні  короля(або  великого князя), що міг би узурпувати церковну владу. Церквастояла над державою і могла зажадати від носіїв князівської  владипідпорядкування деяким ідеальним основам не тільки в особистому, ай  у  державному житті. Князь на Русі не-мав усієї повноти  влади.Він ділив її з боярами, дружиною, вічем.     Демократизм  засад державного і громадського життя  КиївськоїРусі в Могилянській академії виявився в «демократичних засадах  їїорганізації,  у  всестановості, виборності професорів,  підвищенійувазі   до   національних  мов  —слов'янської  й  української,   увиробленні  основ  власної історіографії, переосмисленні  світовихфілософських  концепцій.  Все  це  відігравало  важливу   роль   узагальнонаціональному відродженні», — зазначає 3. І. Хижняк.     Києво-Могилянська  академія  з'являється  в  період   першогоукраїнського культурно-національного відродження, що тривало майжедва  століття.  Культурні зрушення в цей період  відбуваються  підвпливом  соціально-економічного розвитку, а  також  політичних  таідеологічних  процесів, що-стали особливо  інтенсивними  в  другійполовині  XVI  ст.  Зростала кількість промислових  та  ремісничихпідприємств  —  за  деякими  даними,  у  60-х  роках  XVI  ст.  їхналічувалося близько тисячі. У XVII ст., після революції 1648  p.,була  скасована  велика  власність, і землю  поділили  між  малимигосподарствами.  Це  підняло  продуктивність  праці  в  сільськомугосподарстві, стимулювало поширення засівної площі, зокрема шляхом«займанщини».    Місцями   господарство   набирало    промисловогохарактеру.  Промисловість мала осередки в містах та у старшинськихмаєтках.  На  початку XVIII ст. з'являються перші  мануфактури.  ВУкраїні    формувалася   європейська   система    капіталістичногогосподарства, причому на Лівобережжі цей процес відбувався  значноінтенсивніше,  ніж  на решті території України.  Тут  налічувалосяблизько   200   міст  і  містечок.  Чимало  з  них   користувалисямагдебурзьким правом. Ці зміни в господарському житті  України  немогли не відбитися на розвитку науки і культури.Проте,  слід  підкреслити,  що одним  із  важливих  чинників,  якіобумовили  перше національно-культурне відродження, було  іноземнепоневолення.  Полонізація  України Річчю  Посполитою  призвела  доприниження  ролі  української  мови,  звичаїв,  православ'я  тощо.Особливу  надію  чужинці покладали на церкву,  сподіваючись  з  їїдопомогою» остаточно поневолити українців. П. Куліш у статті  «Пропричини  взаємної  ворожнечі поляків і  українців  в  XVIII  віці»писав,  що «причиною боротьби українців проти поляків в цей періодбули шляхетські погляди на народ: козаків і селян уважано за нижчіістоти,  над якими шляхта й пани могли знущатись, скільки  хотіли.Отже,  боротьба велась із-за ображеного почуття людської гідності.На  ґрунті  польської державності зустрілись дві цілком протилежніпо  свойому  світогляду  народності, одна  репрезентувала  погляди`phqrnjp`rhwm3, друга демократичні. Виявилось, що існувати вкупі водних   умовах  вони  не  можуть».  (Ополячилися  і  окатоличилисяшляхетські  українські родини —Збаразькі, Заславські, Вишневенькі,Хоткевичі,  Калиновські,  Огінські та  ін.  Усе,  що  було  колисьрідним,  своїм,  природним і дорогим, тепер  здавалося  мужицьким,другосортним, застар ілим,  осоружним. Згасала національна свідомість.  М.  Грушевськийписав  про  ті часи: «І почуття безпорадності обіймало  українськегромадянство.   Здавалося,  що  перед   цим   натиском   польськоїдержавності,   польської  культурності,  польської  національностівиходу   немає,  і  українству  прийдеться  тільки  тихо  коритисянепереможному процесові».     У прогресивних українських колах визріла думка про те, що РічПосполита  може  знищити національне життя,  культуру  етносу,  щокатолицькій  експансії  на  схід  слід  протиставити  свої  власнінаціональні    духовні   цінності,   культуру,    щоб    відродитисамосвідомість,  зміцнити волю і дух народу до боротьби.  Потрібнібули  свої  школи,  підручники,  вчителі,  друкарні,  письменники,вчені.  Різні  верстви  населення  залучалися  до  реалізації  цихзавдань.   Особливо   великий  внесок  у  захист   і   примноженнянаціональної   культури  зробили  братства.   Вони   виникали   як

69

громадські  організації  міщан,  але  поступово  розширювали  своюкомпетенцію, зокрема у питаннях суспільно-політичних та культурно-просвітницьких.  Братський  рух  поширився  спочатку  на  західнихземлях  України  (найстарішим .було Львівське братство,  засноване1439  p.),  а вже в першій половині XVII ст.—на Волині  і  східнихземлях,  охопивши всю Україну. Серед братчиків були високоосвіченілюди  — «міщани з поривами і сумнівами, з прикметами та недолікамилюдей   Відродження  та  Реформації».  Діяльність   братств   буланадзвичайно плідною. Вони високо підняли свідомість народу, дали вйого  руки  могутню  зброю—знання,  в  результаті  чого  з'явилисьталановиті  творці, письменники, суспільні діячі.  Діапазон  їхніхнауково-культурних запитів був надзвичайно широкий:  від  античноїГреції  до  гуманістів  ренесансної Європи. Духовне  життя  країнинабирало,   таким   чином,  глибокого  й  актуального   змісту   —окреслювалась нова культурна епоха, за своїм характером відповіднаренесансовій в історії світової культури.     Культурне відродження України готували полемісти, серед  якихМелетій  Смотрицький,  Юрій Рогатинець, Іван  Вишенський,  ЗахаріяКопистенський, Христофор Філалет та інші. У цей період з'являютьсяперекладені   на   «просту  мову»  «Євангеліє»   білоруса   ВасиляТепинського, «Новий Заповіт» Валентина Негалевського  із  Хорошевана   Волині,   «Пересопницьке  Євангеліє».   Ці   переклади   булинепоодинокі,  відомі й інші «учительні євангелія», перекладені  на«просту мову».     Завойовує  визнання ідея залежності суспільного розвитку  відпоширення  освіти,  яку  обґрунтували  Герасим  Смотрицький,   ІовБорецький,  Стефан та Лаврентій Зизанії, Петро Могила,  ІннокентійГізель та багато інших українських просвітників.     У  1620  p.  з  допомогою  козацтва відновлюється  в  Українімитрополія  і  вся  православна ієрархія, яку  25  років  тому  заБерестейською унією замінили уніатською. Це була і   д  величезноїполітичної  ваги, і немала заслуга в цьому  П. Сагайдачного,  якийрозумів, що означає для народу і    у його визвольній боротьбі.     У   цей  же  період  в  Києво-Печерській  Лаврі  згуртувалисяпросвітники  на  чолі з Єлисеєм Плетенецьким, родом  з  Львівщини.Серед   просвітників   Києво-Печерського  осередку   були   відомівисокоосвічені  люди  того  часу:  Тарас  Земко,   Памво  Беринда,Захарія  Копистенський,  Олександр Митура,  Філофей  Казаревич  табагато інших. Вони продовжили традиції, започатковані в Острозі таЛьвові,  які  на  час  перебували  під  впливом  уніатства.  Вченіготували   давали   букварі,  граматики,  словники,   богословськулітературу,  полемічну, історичну, мали свою велику бібліотеку  тадрукарню.  До  середини XVIII ст. друкарня  випустила  близько  80відомих  на сьогодні книг, із них лише 12 — польською та  латиною,всі інші — українською мовою.     У  цей же час активно починає працювати Київське братство, доякого вступає разом зі своїм військом гетьман Сагайдачний.Аналізуючи  цей  період,  Д. Дорошенко  писав,  що  «натиск  римо-католицизму   й   викликана  ним  релігійна   боротьба   спонукалиукраїнське громадянство до самооборони і насадження в себе школи йпросвіти   на  західноєвропейський  зразок.  Вплив  цієї  просвітипоширюється на всі україн ські  області,  об'єднані тепер в одній  державі.  Тоді  між  цієюдержавою й її українським населенням вибухає в половині XVII  вікугострий конфлікт, що набирає характеру всенародного руху, об'єднуєвсі  верстви  українського  народу  і  перетворюється  в  справжнюреволюцію».  Далі  читаємо:  «І саме в цій  боротьбі  українськогонароду за соціально-економічну і політичну емансипацію виховуєтьсяі  скріплюється... почуття ного національної свідомості,  яке-булоприспане за кілька віків життя в умовах чужої державності й  чужихкультурних впливів».     Київське братство з самого початку своєї діяльності заснувалошколу,  яка  поклала початок першій вищій школі у Східній  Європі.Київська  братська  школа  мала лати-но-польське  спрямування,  щопоєднувалося   в  окремих  школах  з  елліно-слов'янським.   Тобтоукраїнська  освіта  прилучалася до культурних і  освітніх  надбаньЗаходу  і  Сходу  через вивчення класичних мов. У Київській  школівивчали   і  користувалися  польською,  латинською,  слов'янською,руською  (українською),  грецькою, а  також  опановували  програму«семи вільних наук». Спудеї (учні) школи вивчали також арифметику,геометрію,   музику,  риторику,  поетику,  філософію,  астрономію.Граматика, риторика, поетика та філософія названі серед книг,  якіповинна  була видавати друкарня, «яко книги для ученія  потрібні».Касіян  Сакович,  ректор  і  професор  школи,  був  автором   двох

70

філософських  книг — «Аристотелівські проблеми,  або  питання  проприроду  людини»  та «Трактат про душу», що свідчить  про  високийпівень  як  викладачів,  так  і  учнів,  котрі  знали  Аристотеля,Платона,   Вергілія,   Овідія,  Цицерона   та   інших   філософів.Спеціального  богословського класу в  школі  не  було  —  це  булопрерогативою вищих шкіл.     Іов  Борецький,  перший ректор школи,  вважав,  що  освіта  івиховання  мусять бути цілеспрямованими. Молоді слід  прищеплюватигідність,  прагнення  виборювати право бути господарями  на  своїйземлі.     У  різні  часи  школу  очолювали Мелетій  Смотрицький»  автор«Граматики»,  Хома  Євлевич,  Касіян  Сакович,  автор  «Віршів  нажалостний   погреб...».  «Вірші...»  Саковича  —  живе   свідченняпатріотичного виховання в Київській школі, її народного характеру.Школа  вчила  любити  свою  віру, її традиції,  народну  культуру,вольності.  Школа  гідно  протистояла  польським  католицьким   таєзуїтським школам, що розповсюджували католицизм.     У  1631  p.  Петро  Могила заснував Лаврську  школу,  яка  заобсягом  предметів,  що вивчались, і структурою  була  подібна  допольських  та західноєвропейських колегій. Викладали  в  Лаврськійшколі  викладачі,  які «навчалися в академіях  латинських  Польщі,Литви й Відня». Філософію викладав ректор Трохимович-Козловський —вчений  і  духовний  діяч. Сильвестр Косов, прихильник  «польсько-латинського  напрямку» в навчанні, викладав  поетику  і  риторику,Стефан  Почаський,  один  із засновників Слов'яно-греко-латинськоїакадемії в Молдові, викладав риторику.     Боячись,  що  Петро  Могила може підкорити  справу  вихованнямолоді   винятково   релігійним  потребам,   та   турбуючись   проєвропейську  орієнтацію школи з перевагою латинської та  польськоїмов, братчики Києва ставлять перед Петром Могилою вимогу об'єднатиЛаврську  школу  з  Києвською братською школою і  віддати  її  підуправління виборних старост.     Повне об'єднання шкіл відбулося 1632 p. Про цю подію схвальновідгукнулися  козаки,  пообіцявши  Петрові  Могилі  школу  «твердозахищати  від  всяких неприятелів, противностей і перешкод,  міцноборонити, заступати й за них до самої смерті стояти».     Об'єднана школа спочатку діяла під назвою Колегії. Відомо, щоколегіями   в  Західній  Європі  називалися  школи  вищого   типу.Na'єднана  школа  не  відразу стала вищою школою,  її  становленнюприслужилися   досвід  викладачів  обох  шкіл,  підтримка   різнихсуспільних  верств населення, політичний талант  П.  Могили,  йогоосвіченість і авторитет у тодішньому суспільстві. Петро  Могила  заснував  Колегію  як  навчальний  заклад,  що  бувдоступний  і  для  неімущих студентів. Він збудував  для  них  приКолегії  бурсу,  посилав  за власний кошт  здібних  молодих  людейздобувати  освіту  за кордоном з умовою повернення  в  Колегію.  УПольщі   боялися,  щоб  Колегія  не  стала  ідеологічним   центромвідокремлення України від Польщі, а тому на шляху до рангу  вищогонавчального  закладу  перед  Колегією поставало  багато  перешкод.Попри  все  Петро  Могила  зумів зберегти  Колегію  як  навчальнийзаклад,  що  не  перетворився на закритий заклад  для  імущих,  невтратив національних освітніх традицій.     Київська  Колегія стала тією вищою школою, яка не поступаласясвоєю   структурою,  змістом  навчальних  програм,  рівнем  освітивимогам   європейських  вищих  закладів.  Тут   глибоко   шануваливітчизняну  історію, культуру, традиції, мову,  навчали  студентівпишатися   своїм   родом   та  походженням,   усвідомлювати   своюприналежність  до українського народу, захищати  своє  право  бутирівним  і вільним серед інших народів. У Колегії стежили  за  тим,щоб  національні традиції поєднувалися з досягненнями європейськоїнаукової та освітньої думки.     У  духовному  житті  України друга  половина  XVII  ст.  булаперіодом  оформлення світогляду Просвітництва, активного засвоєннята   осмислення  вікових  надбань  західноєвропейської   культури,звернення  до  ідеї залежності суспільного прогресу від  поширенняосвіти. Про те, що в Києво-Могилянській академії утверджувалася  вцей  період атмосфера вільнодумства, свідчить хоча б викладання  уній  філософії) Кожен професор філософії повинен був виробити собісвій  оригінальний курс, до цього його навіть зобов'язував  статутакадемії. І хоч філософія в академії була пов'язана з теологією яксистемою  домінуючих  принципів і мала схоластичний  характер,  цебула  вже  інша схоластика. Феофан Прокопович, Сильвестр  Кулябка,Михайло   Козачинський,  Георгій  Кониський   прагнуть   зрозумітикартезіанську  філософію,  намагаються тлумачити  основні  питання

71

натурфілософії  у  дусі  науки нового часу,  а  Амвросій  Дубневичназиває   Декарта   фальсифікатором  філософії  Аристотеля,   ФомиАквінського, не визнає його авторитету в галузі філософії.     Такий  різнобій в оцінках авторитетів, суперечливі орієнтаціїв  поглядах  професорів академії свідчили про  «постійну  боротьбудумок,   різкі  контрасти  й  пошуки  істини,  відображаючи   сутьвітчизняної натурфілософії того періоду». Просвітництво як антиподсхоластики виходить з його прагнення відкрити істину через  аналіздосвіду  і  наукових фактів. Й. Кононович-Горбацький та І.  Гізельнамагаються  знайомити студентів з філософією античного  світу,  зосновними  напрямами філософії середньовічної,  прищеплюючи  своїмслухачам   філософську   культуру  і  створюючи   передумови   длясамостійного мислення. Оригінальні курси філософії залишили  післясебе такі професори, як Христофор Чарнуцький, Платон Малиновський,Амвросій   Дубневич  ,Стефан  Калиновський,  Йосип   Туробойський,Мануйло Козачинський та ін.     Завдяки ідейній спрямованості всієї системи навчання в Києво-Могилянській академії ЇЇ прогресивні професори прагнули  спиратисяна   доктрини,   які   суперечили  б  не   лише   схоластизованомуаристотелізмові,  томізмові,  а  й  вченням  представників   іншоїсхоластики.  У  своїх  пошуках  вони  натрапляли  на  візантійськупатристику,  італійський гуманізм, вчення  епохи  Відродження,  нафілософію  і  науку  Нового  часу.  Відбувається  зміна  цінніснихорієнтацій  усієї  вітчизняної  філософії,  зумовлена  зародженнямнового суспільного ладу.Учення  отців церкви, догми Біблії уже не задовольняють-допитливийрозум.  Природа,  досвід,  експеримент стають-критеріями  істиннихзнань.)    У    філософії   заявляються   елементи   й   тенденції[Матеріалістичного   спрямування,   що   суперечать    релігійномусвітоглядові.)  Професори Києво-Могилянської  академії  наприкінціXVII  —  на  початку XVIII ст. [знавали вчення М. Коперника  і  Г.Галілея.  Г.  Кониський  відверто зазначає,  що  не  бачить  іншихпричин,  крім  Св.  Письма, яке суперечить  ученню  М.  Коперника,ігнорувати Це вчення. Він наголошує на розбіж ностях між Св. Письмом і науковими даними.     Незалежність  науки  і  філософії від  релігії  і  богослов'явстановлювалась  шляхом  вилучення віри з наукового  раціональногознання: все, що доводиться експериментами, не може бути запереченевірою.  Всупереч  офіційній  ортодоксальній  думці,  Г.  Кониськийвикладає  у  своєму курсі теорію вихорів Декарта,  яка  пояснювалабудову  Всесвіту з допомогою законів механіки. У курсах  філософіїГ.  Кониського,  М. Козачинського та Ф. Прокоповича  можна  знайтипосилання  на  дослідження  Евкліда, Архімеда,  Коперника,.  Шлея,Везалія,  Декарта та ін. Звернення до природничих наук,  посиланняна  дослідження астрономів, фізиків, математиків нового часу  —  укурсах  натурфілософії  означали  лише  звільнення  філософії  відбогослов’я,  а  й  заперечення середньовічної  традиції  знання  зкультом  авторитету,  це  був виступ проти  авторитарного  знання.Натурфілософія виступає проти закостенілого принципу  метафізичноїсхоластики ,що втілював догматичний метод мислення, згідно з  якимістина  вічна,  раз  і назавжди дана, чи то у  Св.  Письмі,  чи  утворіннях  отців церкви, чи спадщині Аристотеля, а  пошуки  істинизводяться до коментування того чи іншого тексту.     В  українській  філософії першої половини XVIII  ст.  виразнозвучить ідея про саморух природи. Професори академії настоюють  навнутрішніх джерелах руху, на принципі саморуху речей і живих  тіл,вважаючи вимушеним і випадковим рух від зовнішньої сили.  Вони  неможуть  ще  в  своїх  курсах  обійтися без  універсальної  причиниматеріального світу — Бога, як не могли обійтися без нього Ньютон,Де-карт,  Галілей. Але не можна не помітити, аналізуючи ці  курси,що Богові як універсальній причині матеріального світу залишаєтьсяв  цьому  світі місця все менше і менше, |його намагаються усунутиза  межі  цього  матеріального  світу,  щоб  дати  простір  думці.Перефразовуючи  крилатий вислів Аристотеля, Ф. Лопатинський  пише:«Друзі всі, але більший друг істина. Розум був не в одного Платоначи  Аристотеля...  Ті, що вчили раніше, не суть володарі  наші,  атільки провідники. Істина відкрита для всіх і ще не вичерпана» 26.До розуму як критерію у сфері теології та філософії звертається Ф.Прокопович:  «Якщо б мені довелося Казати щось таке,  що  не  будепідтверджене свідченням слова Божого або доводитиметься не  зовсімпереконливими аргументами... то я наперід кажу про своє бажання  йвимогу,  щоб усе подібне не тільки не приймалося учнями  на  віру,але й прямо відкидалося як незадовільне й брехливе».     В  академії,  як  і  в  суспільному житті тодішньої  України,панував  дух  релігійної  толерантності, прихильниками  якої  були

72

єпископи Р. Заборовський, Й. Кроковський, В. Ясинський. Наприклад,у  Стародубському  полку  вільно проживали  в  слободах  російськірозкольники,  а  Чернігівська  друкарня  видавала  їхні  твори   —«лютеранські   вольності».  Думки  про  те,  що  ніякі   релігійніпереконання   не   повинні   заважати  людям   пізнавати   істину,спілкуватися  на ниві науки, вивчати філософію, часто висловлювалиу своїх-творах Ф. Прокопович, Г. Кониський, Г. Бужинський.     Істина  науково-філософська  та  істина  богословська  можутьіснувати  незалежно  одна  від одної — так  твердила  теорія  двохістин,  і  це,  безперечно, сприяло розкріпаченню думки,  готувалонові кроки на тернистому шляху до істини.Великий  внесок  у  створення  атмосфери  вільнодумства  у  Києво-Могилянській  академії зробили її викладачі своєю  обізнаністю  зіздобутками природничих наук. Зокрема, Феофан Прокопович був доситьдобре   обізнаний   із  зоологією,  геологією,   ботанікою.   Йогобібліотека   була   наповнена  книгами  з  біології,   астрономії,медицини,  фізики, математики. Добрими знавцями цих наук  були  К.Кондратович,  С.  Яворський, Я. Маркевич, а Є. Славінецький  ще  уXVII  ст.  переклав з латинської «Книгу врачевскую» Везалія.  Такеgakhfemm   філософії  з  природознавством  не  могло  не   сприятипосиленню  цікавості до світу і місця людини  у  ньому.  А  теоріяподвійної істини починає грати у вітчизняній філософії наступальнуроль у  боротьбі проти авторитаризму та догматизму .Спираючись на  неї,професори  Києво-Могилянської академії, зберігаючи  лояльність  дорелігійної  ідеології,  водночас  мимоволі  звільняли  філософськудумку від настирливої теологічної оцінки.     Не  можна забувати про те, що методом викладання філософії  вКиєво-Могилянській  академії, як і  в  багатьох  вищих  навчальнихзакладах  Західної Європи, залишався схоластичний. Якщо  мислителідоби ранніх буржуазних революцій Гассенді, Гоббс, Локк, Лейбніц небули  спеціально  пов'язані  з  якоюсь  філософією  чи  навчальноюпрограмою,  то  викладачі  академії  неухильно  повинні  були   їївиконувати. Академія мала давати не лише філософську освіту.  Вонастала  осередком боротьби проти католицької експансії. Самі єзуїтизмушені  були  визнати, що, коли «козаки відстоювали свою  свободуварварськими  методами,  то діячі Києво-Могилянської  академії  неменш  успішно  боролися за неї на ниві науки і освіти».  Викладачіакадемії зуміли відчути і оцінити теоретико-пізнавальний потенціалфілософської  науки, її практичний характер як одного  із  засобівутвердження національної свідомості.     Як  писав  І. Крип'якевич, «все цінне, за що велася боротьба,мало  назву  «вольностей». Це поняття з'явилося в  XVI  ст.,  колирізним гуртам та класам доводилося обороняти свої давні права.  Засвої  вольності заступалися українські пани на люблінському соймі,так  само  бояри  обороняли  свої землі,  селяни  —  волю,  міщанидомагалися рівноправності в місті, інтелігенція протестувала протинаціональних обмежень, врешті Запорізьке Військо об'єднало всіх доборотьби  за  державну  самостійність.  Оборона  вольностей   булаголовною справою, якою жила тогочасна Україна».     Поряд   із  боротьбою  за  вольності  відбувається  й   іншийпроцес—тяжіння  досить широких верств українського суспільства  догуманістичних  цінностей. Глибокий інтерес до  людини  виявляєтьсяуже  в  першій  половині XVII ст.: відкриваються школи,  видаютьсядешеві та доступні книги, підручники, поезія оспівує людину праці,її земні турботи, душевні переживання, любов до природи; мистецтвота   архітектура   прославляють  розум,  любов,  талант.   Істотнопереглядаються моральні норми, які регулюють поведінку людей.     В  цих  умовах самостійною галуззю філософського знання  стаєетика, в якій знайшла відбиток криза феодального життя суспільстваі  становлення  нових капіталістичних відносин. Гуманістичні  ідеїрозкріпачення   людини,   утвердження  її   гідності,   її   сила,активність, самостійність стають центральними проблемами в  курсахетики  викладачів  академії. Вони доходять  висновку  про  те,  щолюдина велична своїм розумом, ділами, чеснотами.     Професори академії трактують людину як абстрактну істоту,  неторкаючись  її соціальної суті, однак деякі викладачі вже  роблятьперші  кроки  від  абстрактного до конкретного  розуміння  людини.«Людина   абстрактна»  уже  не  Розуміється  ними  лише   як   абоаристократ,  або  раб,  або черв — навіть перед  лицем  Бога  вонасповнена гідності й свідома своєї значимості у Всесвіті.Зберігаючи видимість вірності християнській доктрині, нове  етичневчення  професорів  академії заперечує аскетизм,  споглядальність,пасивність,  рабську покірність долі. У ньому чітко  звучить  новерозуміння   свободи,   волі,  ролі  розуму,  гармонійної   єдності

73

духовного  і тілесного. Інтерес до земних цінностей не  в  останнючергу  пробуджений  національно-визвольною боротьбою  українськогонароду.  З  метою  протистояння духовному поневоленню  прогресивнідіячі  України  спрямовували свої погляди  до  власної  культурно-національної   традиції,  яка  від  часів  Київської   Русі   буланайтісніше  пов'язана  з культурою греко-візантійського  світу.  Ветиці  громадянського гуманізму центральною була  ідея  загальногоблага, що стала критерієм всіх моральних оцінок. Ця етика закликаєnqnas  утверджуватися  через її діяльність, активне  ставлення  досвіту.  Ідея  утвердження  людини  через  її  діяльність,  активнеставлення до дійсн ості  виразно  звучить у творі І. Гізеля «Мир з  богом  чоловіку».Смисл  життя він вбачає не у втечі від світу в ім'я споглядання  йосягнення божественної благодаті, а в боротьбі з усілякими вадами,злочинами.  У  лекційному курсі риторики Й. Кононовича-Горбацькогозвучить  ідея  про  те,  що на землі, крім  людини,  немає  нічоговеликого і «нічого великого в людині, крім розуму».     Професори академії послідовно плекають в етичних курсах  ідеюгромадянського  патріотизму, вчать  любити  свій  народ,  землю  іпишатися  ними.  В  академії  велика увага  приділялася  мові,  їїпоходженню,  мовній культурі. У Ф. Прокоповича є  твори,  написаніукраїнською    мовою.   Випускник   академії,    проповідник    А.Радивиловський  писав,  що  батьківщина  повинна  бути  милою  длякожного,  «бо  она вас уродила, она вас виховала,  она  вас  всемидобрами  збагатила». Той же А. Радивиловський вважає, що  всілякихпрославлянь  та  величань  гідна  та  людина,  котра   все   життядотримується своєї віри, готова її боронити. Не забуваймо, що вірав ті часи була символом вітчизни.     «Спільне   добро»   —   одна  з  головних   категорій   етикигромадянського гуманізму. «Спільне добро» розглядається в  етичнихнастановах  того  часу як принцип, якому повинні  підкорятися  всіправителі.  Причиною  суспільного зла,  моральних  вад  вважаютьсяневігластво,  неуцтво, лінощі церковників, котрі зловживають  соїмстановищем, беруть хабарі, надмірно наживаються, не поступаються врозкоші  державним  правителям. Загострення  уваги  до  людини  яксуб'єкта   морального  життя  викликало  появу  великої  кількостіперекладної   морально-етичної  літератури,  з  якої   видно,   щовикладачі етики вже мали чітке уявлення про категорії добра і зла,про їх зв'язок з людиною, її розумом і діяльністю.     Однією   з   найважливіших   гуманістичних   ідей   морально-дидактичної  літератури того часу є свобода волі, або «самовладдя»людини.  Найвиразніше ця ідея звучить у Л. Зизанія:  «Самовластиемчеловек  обращается  к  добродетелям,  яко  ж  і  злобам».  Звідсивипливає,  що людина — творець своєї долі, свого життєвого  шляху.Отже,  люди  можуть  самі,  без  втручання  Христа,  церкви   бутидоброчесними.   Людське   життя  повинно   зводитися   до   життя,узгодженого  природними законами. Свобода людини  —  це  пануваннялюдини  над  собою,  своїми пристрастями,  вчинками  та  емоціями.Київських  професорів, судячи з їх етичних курсів та  філософськихпоглядів,  не  можна звинувачувати в тім, що вони виступали  протинасолоди   життя.  Людські  пристрасті  вони  вважали  невід'ємниматрибутом  людської  при-юди, але виступали  проти  надмірного  їхвияву.     І.   Гізель   вважає   людську  совість  основним   критеріємрозрізнення  добра  і  зла.  Такий висновок  ґрунтується  на  ідеї«самовладання» людини. Іншим критерієм добра і зла, за  І.Гізелем,є  людський розум. У М. Козачинського також існує чітка думка  проте, що найважливішими з людських прав є право бути собою, жити  завласною  волею,  право  в а свободу совісті, приватної  власності,право вибору. Там, д»ці права зникають, нема підстав говорити  просвободу.  Подібні думки знаходимо й у Феофана Прокоповича,  котрійпише, що сваволя—це така «властивість розумної душі, зокрема волі,коли є всі умови для діяння, може діяти чи не діяти, робити те  чиінше. Слово «вільний» означав щось звільнене, нічим не зв'язане».В    етичних   курсах   викладачів   Києво-Могилянської   академіївідчувається глибокий інтерес до внутрішнього світу людини в  усіййого  багатогранності,  співчуття людським пристрастям,  розуміннявеличі  людського  розуму, духу. Все це сприяло звільненню  людинивід  аскетичної церковної моралі. Впевненість у тім, що здобуванняі  поширення  знань, гарне виховання можуть зробити людину  гідноюповаги  і  честі,  підкреслює  загальну  світську  раціоналістичнуqoplnb`m3qr|    умонастроїв   нової   суспільної    верстви,    щовироджувалася  і  міцніла.  У  дусі нової,  тепер  уже  буржуазноїморалі,   стверджується,  що  кожна  людина,  незалежно   від   їїпоходження, має право на щастя, яке полягає не у відреченні, втечі

74

від земних благ, а, навпаки, — в сумі всіх чеснот і благ, що не суперечить людській природі. Людина У своїх діях вільна,  як  Бог,стверджують київські професори, їх етика—це етика доби становленнякапіталізму,  і  в  ній  ще  не звучить  мотив  трагізму  людськоїсвободи.  В  цей період історії вільна, розкріпачена, залежна  відсвого розуму та усіляких інших чеснот людина ще йде по висхідній.     З  позицій  гуманізму вчені академії виступають  проти  якогонасильства  над  людиною.  Зокрем, І.  Гізель  звинувачує  панівнуверхівку  в  порушенні прав підданих, знущанні над  ними.  У  йогокнизі  «Мир з богом чоловіку» аналізуються зловживання в державнихустановах, безчинство чиновників, суддів тощо. Це свідчить про те,що  київські викладачі були добре обізнані з тогочасним суспільнимжиттям  і  бачили  в  моралі  силу, яка покликана  стати  важливимчинником  досконалості земного життя. І. Гізель вважав, що  моральможе  встановити гармонію між людиною і суспільством, апелюючи  доїх  розуму,  свідомості,  мудрості. Він  вірив,  що  людина  станеморально досконалою і щасливою у цьому світі, розцінював людину нез  точки зору християнської любові до ближнього, а як гуманіст, щовозвеличував  її, робив її господарем своєї долі і волі  Тенденціярозриву  між світською мораллю та релігією значно поглиблюється  вкурсах  етики  XVIII  ст.  Ф. Прокоповича,  С.  Калиновського,  М.Козачинського, С. Кулябки.     Професори  Києво-Могилянської академії робили  спроби,  як  іінші  філософи XVII—XVIII ст., нівелювати суперечність між вільноюволею  людини і божим провидінням. В своїх курсах вони критикувалиілюзорну  свободу волі, проповідувану томізмом, який  стверджував,що  добра  воля  людини залежить від Бога, а за вчинки  відповідаєсама  людина,  а не Бог. Як же в такому разі відповідати  за  своївчинки,  коли твоя воля без підтримки Бога не існує? Виходить,  щотеорія  «божого провидіння» позбавляє поведінку людини об'єктивноїобґрунтованості. В етичних курсах київських учених  мова  йде  пролюдину, особистість, яка, керуючись своєю волею і розумом,  здатнатворити  добрі  справи і свідомо йти до своєї мети.  Г.  Кониськийстверджує,  що  «свобода дій людини є не що  інше,  як  самовільнесудження волі чи можливість вибирати з того, що стосується мети».     Викладачі   академії   засуджують  апатію,   безпристрасністьстоїків.  Стоїцизм, вважають вони, не гідний розумної людини,  вінвбиває в ній усе найкраще.     Етика   в   Києво-Могилянській   академії   ґрунтується    нараціоналізмі.  Професори  академії  намагаються  наблизити  її  дореального  життя.  Покликанням людини вони  вважають  перетвореннясвіту,  створеного  Богом. В академії панівною  тенденцією  курсівфілософії  був деїзм: за Богом визнавався акт творення світу,  алепісля  цього  Бог  позбавлявся права цим світом управляти,  бо  цеповинна  була  робити вже людина, наділена розумом,  свідомістю  іволею.     В  етичних курсах викладачів академії спостерігаєте прагненняне  просто  коментувати  моральні норми, а зробити  мораль  дієвоюсилою вдосконалення суспільства.     У  Києво-Могилянській  академії  вчилися  діти  всіх  станів,починаючи  від  аристократів, таких, як князі  Огинські,  о  дітейпростих козаків і селян. Ще будучи колегією, цей навчальний закладмав  свої філії—в 1632 p. в Вінниці на Поділлі, а в 1639 р. в Гощіна  Волині.  З-поміж  вихованців академії вийшло  багато  видатнихвчених,  поетів,  драматургів, діячів мистецтва.  Серед  студентівакадемії  —  діти  майже  всієї козацької старшини,  хоч  академіязавжди була, як уже зазначалося, школою загальностановою, і на  їїлавах діти гетьманів сиділи поруч із дітьми козаків, селян міщан.Професорів  і випускників академії починаючи з середини  XVII  ст.запрошують  до  Москви,  куди  вони  приносять  західноєвропейськуосвіту  і  культуру  (серед  них  Епіфаній  Славинецький,  АртемійQ`r`mnbq|jhi, Симеон Полоцький), а також український  вплив,  якийохопив  усі сторони життя в Московії. Українці заснували в  МосквіСлов'яно-греко-латинську акаде

75