Тарас КоковськийТернопіль, 2009-2011

«Образки з життя»

НОВЕЛИ

ХРИСТОС ВОСКРЕС!

- «Не думайте, що я весь час так говорила» - каже вісімдесятирічна баба Параска голосом, який нагадує шипіння сусідського гусака і клекотіння, що переривається кашлем.

- Я в молодості мала дуже гарний голос, співала м в церкві.- Це, напевно, було дуже давно? - запитую стареньку.- Так, ще до перших «совітів».- Як файно ми тоді забавлялися. Було тєжко. Тєжко

працювали на полі, рано вставали.- Тоді не було ніякої техніки…- Так, всьо руками робили. Але мались мо коня, корову. В

родині нас було багато – тато з мамою і нас восьмеро дітей. Працювали всі. Так тоді було.

- Тоді люди більше спілкувалися…- Так, хоч наробилися, але збиралися вечорами в

«Просвіті», співали пісень, ставили вистави. Нині всі сидят цілими днями коло того телєвізора… В нашій церкві був файний дириґент. Він приїхав аж з Польщі. То нині Польща, а колись там жили українці. Їх ще не вивезли були. Але дириґент був файний. Їздив з церковним хором по селах. Колисьточка навіть до Львова їздив з хором. Старі люди того дириґента пам’ятают донині…Він ще на скрипці грав.

- То як ви втратили голос?- Як я казала, за тих перших «совітів», котрі в трийціть

дев’ятім році до нас прийшли. Люди не думали, що вони таке зроблят. Вони перше були добрі, посміхалися до нас, жартували, хіба що по-руски говорили майже всі. А пізніше таке сі зачало. Людей як худобу вивозили. Багатьох заарештували відразу – того нашого файного дириґента, вчителів, докторів, активістів «Просвіти» - мудрих людей. Навіть священників забирали.

- Куди вивозили?- Ніхто не знав де кого везут. Одні казали – на Схід, інші –

до Сибіру. Тоті «совіти» приходили до хати і казали людям

1

хутко збиратися. Давали дві годині. Боже мій, люди не знали за що хапатися! Треба було доїти худобу і годувати свині… А ще – мали малих дітей. Ніхто не думав, що може остатний раз бачить свою хату.

- То що з вашим голосом сталося?- А, то значиться, нас доправили до колії, а там позаганяли

до вагонів. У вагонах не було ніц, тілько троха соломи. Сідали на свої клунки. Діти плакали, хтіли їсти і пити. Їхались мо дуже довго – десь тиждень. Добре хоч, що була весна і не було так зимно. Дехто дорогою вмер, бо було багато слабих і старих.

- А куди вас привезли? - Хто його знає де то було…Поїзд став десь серед поля.

Пізніше всіх допровадили до бараків. А то якраз за кілька днів мав бути Великдень. Що ми сі наплакали! Хто думав, що діждеться таких Великодних свят. На Великдень рано всі були такі сумні… Думали, що підут до церкви, почуют великодні дзвони, а почули зойк і плач. Я була молода, любила співати. Не могла втриматися, щоб на Великдень не заспівати. Зачала м перше тихенько: «Христос воскрес із мертвих…». Потім почали помагати люди. Нарешті цілий барак заспівав голосно, так що було чути аж на двір: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть здолав і тим, що в гробах, життя дарував!». За хвилю забіг конвойний і почав кричати: «Молчать! Прєкратіть пєть!»… =============================================

- Як ми намерзлися пізніше в тій тайзі…Ноги мокрі, нема де висушити вонучі і тоті «чуні». Холод страшний. Дуже застудилася, зачала м кашлати, навіть була в «лазареті». Казали, що можу вмерти….

- Вже більше не співаю… Я то так чую, що співати, а голосу нема…Добре хоч, що ще можу говорити… Отаке життя…

Травень 2009

ДІДО

Дідо сидить на стільчику на ґанку з окулярами на самім кінчику носа і простує молотком старі, поржавілі цвяхи. Потім кладе їх до залізного поделка.-Діду, а на чому це ви простуєте цвяхи?-А, то така стара ґільза від австрійского набою. Стільки літ, а ще

2

моцна.

Дідо ніколи нічого не викидає. Як побачить часом якийсь кусень дроту на подвір’ї чи гвинтика - поставить до кишені старої блюзки, а потім сховає в коморі в одній з металевих «бляшанок», яких тут без ліку - знадобиться…

В коморі за стільки літ назбиралося вже доста різного «добра». Баба незадоволено, але по-доброму ганить діда: «Закидав комору непотрібом, нема де баньки порожної поставити».На одній з полиць ціла купа відривних календарів, мабуть років за двадцять.-Діду, а навіщо вам оті старі календарі в коморі?-Я там пишу.-Вам що паперу бракує?-Нє, я там пишу друге, - про погоду, що сі стало.-То ви метеоролог?-А то хто такий?-Той, що говорить про погоду.-Нє, я просто пишу коли пішов дощ або сніг, коли зимно чи тепло.-Навіщо вам це?-Жеби знати яка буде погода на другий рік. Заглядаю до калєндара і тогди можу сказати про погоду.-А що ще ви записуєте в тих календарях?-А во, вчера внуки приїздили, написав си там.

У свої 85 років дідо ще багато читає. Через слабі ноги він вже не може сам ходити до бібліотеки за кілька кілометрів. Нині йому приносить книжки поштарка. Вона йде з пошти повз бібліотеку.- Діду, а ви скільки класів закінчили?- Шість, ще «за Австрії».- То певно і німецьку вчили?- Так, і польську знав. Можу по-польськи ще й нині читати. І рахувати нас вчили. До моєї кляси ходив один хлопець. Він ніяк не міг навчитися множення напам’ять, але гроші рахував дуже добре! Коли на математиці його кликали до дошки, - він закладав руки назад, довго думав, але відповідав добре. Ми питали його, як він то робить. Хлопець сказав, що тато навчив його множити…на пальцях, тож він на пальцях «множив» коло дошки.

А ще дідо любить писати. До кожного свята він надсилає листівки дітям та онукам. Щоб букви не роз’їжджалися вбоки, дідо спершу робить олівцем і лінійкою рядочки, в які згодом вписує текст. Його почерк – то окрема розмова. Так сьогодні не пишуть. Букви старовинні, з "круцьками". Можна було знайти навіть букву «Ґ» - на той час її у нашому правописі вже не було.

3

Дідова хата – остання в селі. Стоїть коло поля. Зліплена з глини, перекрита соломою. Таких вже нема ні в кого з сусідів. Кілька разів онуки робили дідові збитки – вибираються на дах і з’їжджають додолу, аж солому порозтягують. Згодом дідо вилазить на стрих і поправляє.

В хаті – одна кімната і кухня. Замість дерев’яної підлоги – земляна. В кімнаті на стінах два образи – Ісуса і Матки Божої, кілька старих, вицвілих фотографій, листівка для бабці від онуків до 8 Березня. В кухні – піч і старий бамбетель.

- Діду, розкажіть про війну?- Про яку? Я видів три – австрійску, польску і німецку.- Розкажіть про австрійську.- Памнєтаю, у деяких вояків не було черевиків, то мусіли здоймати добрі черевики з забитих. Дехто не хтів таких черевиків брати, але другі брали, бо мали босі ноги. Якось фронт був тут коло нас, сиділись мо в шанці з крісами. Чуємо з того боку кричат: «Хлопці, сало і хліб маєте?» То рускі кричали. Направду то були не рускі, а наші, українці зі Сходу, яких забрали до руского війска. Вони приходили до нас, а ми до них. По тому далі стріляли. Ми не хтіли стріляти в тих українців і стріляли догори. Мене забрали до війська як я мав 18 літ. Пішлись мо з сусідом разом. На тій вулиці якраз народилася дівчинка в одній родині. Сусід каже: «О, то мені сі жінка вродила!». Що ви думаєте? За сімнайціть літ вона стала його жінкою!

- А за якої влади був більший порядок?- За Австрії. Але за Польщі і за німців також був порядок.- А німці були дуже нездалі?- Були різні. Ті з «вермахту» були спокійніші, жили в людей, часом давали дітям чоколяду. А «СС» були недобрі, могли забрати і пропав. Вони багато людей забили. Якось прийшли до одної хати, наставили кріси на дітей і кажуть: «Юден?». Там одна дівчинка була смугла, але українка. Добре, що вийшов з хати чоловік – учитель. Він добре знав німецку. Пояснив німцям, що дівчинка не жидівочка. При кінці війни німці брали на фронт дітей. Один жив в сусідській хаті. Як треба було рушати в бій, обіймав господиню, плакав і казав: «Мутер, мутер»…

Весь городній “реманент” діда – доглянутий і складений в одному місці. Коли він був ще молодший і приїздив до дітей, першим ділом йшов до хліва оглянути інструменти. Чистив лопати і сапи, потім старанно гострив їх, змащував.

-Діду, а чого коло буди вашого пса повно шкаралупи з яєць? Ви що,

4

його одними яйцями годуєте?-Нє, він сам ті яйці поприносив. Занадивсі до інкубатора і десь звітам тєгнув. Приносив по однім яйци в писку. Ми про те не знали, аж поки самі з бабою не побачили.-А ви, бачу, більше молочного їсте?-Так, троха шлунок болит, а молочне «легке».

Коли дідові було 75 літ, у нього почав боліти шлунок. Діти відвезли його до обласної лікарні. До цього він жодного разу в лікарні не був. Зробили аналізи, рентген. Виявили пухлину і почали готувати до операції. Напередодні операції діти приїхали до лікарні, заходять до палати – діда немає. Питають хворих, а ті кажуть: «Вбрався і десь пішов»… Знайшли діда аж вдома, в селі… До лікарні повертатись категорично відмовився. З того часу їв щось «легке», пив свіже молоко і прожив ще…20 років!

-Діду, а як це прожити 80 або 90 років?-Та як один рік.-То ви щасливі, що так багато прожили?- Як тобі сказати… Вже нікого з колєґів нема. Всі пішли з того світу. Хіба що на цвинтар треба йти аби з ними побалакати… Та й цвинтар далеко…травень, 2009

СЕЛО

Інколи здається, що наше суспільство живе в кількох часових вимірах чи то віртуальних світах. Один прошарок живе у розвагах і гламурах, інший - у бізнесі, а десь там, далеко, в закапелку існує як отой іншопланетяни наш забутий всіма селянин. Про його перебування в сьогоденні нагадує хіба що стільниковий телефон, який подекуди можна побачити в когось з бабусь у селі...Кілька світів, кілька світоглядів, кілька сфер буття...Отак і живемо...

Португалія...Один з об’єктів, які нині охоче відвідують туристи - колишнє село з усім начинням, побутом, довкіллям. От тільки мешканців тут немає. Тож село радше нагадує музей під відкритим небом, на кшталт отих, які можна побачити у нас в Ужгороді, Львові, під Києвом. Португальский гід розповідає: "Останні мешканці залишили село понад 20 років тому..." Звідси, прошу, детальніше! 20 років...Всього лише 20 років! За якихось 20 років з села зробився музей?...

Цивілізація наступає селянам на п’яти? Яка там цивілізація - люди в селі не могли звести кінці з кінцями і подалися до міста. Їх повиривали, як дерева, з корінням... Туристам показують стійла

5

худоби, хліви і комори, рискалі і граблі...Так-так - це цікаво! Сільський туризм нині в моді. Міську людину тягне "на свіже повітря".

Україна... У нас на очах гине цілий пласт традиційного укладу життя - сільського. За якихось кілька десятків літ місто майже поглинуло село. Постійні сільські мешканці нині - старші, здебільшого самітні люди, переважно жінки. Жінки, на диво, живуть довше від чоловіків. Спрацьовані, вимучені городами, домашніми клопотами, дітьми і онуками - вони живуть довше. Важка щоденна праця робить їх міцнішими і витривалішими... Чоловіки теж наробляться в селі...Але “оковита” вкорочує їм життя. Причина "закладати" різна - "нема життя", "жінка на заробітках","нема роботи","а ну їх усіх"... Жінка пиячити немає коли - треба доглядати худобу, городи... Приїдуть з міста діти - треба їм щось дати - хіба в них там, у місті, знайдеш таке смачне яєчко з жовтим-прежовтим жовточком? Або хіба прирівняєш їхнє, куплене в супермаркеті курча, до смачненького домашнього? Або домашня сметана і сир? Куди там до них міським делікатесам. Так-так... Більшість з нас, що нині живуть у місті, лише згадують оту сільську "люґоміну" (смакоту).

Багато сільських вулиць - порожні і осиротілі...То тут, то там доживають старі люди. Навіть поспілкуватися не мають з ким. Зболені ноги не дають змоги перейтися пішки в кінець вулиці до сусіда, щоб перемовитись словом... На колись гомінких сільських вулицях нині тихо... Клуб напівзруйнований... Нерідко в селі немає магазину і медичної допомоги... А кнайпи є! Щороку закриваються школи - нема дітей... Без дітей в селі нема майбутнього... І в місті теж...

Села, розташовані поблизу міст, ще якось "перебиваються". Подекуди тут живуть заможніші мешканці міст. Дістаються до роботи на машинах - якихось півгодини і ти в місті... А села, хутори, розташовані далеко від цивілізації , - на межі виживання або покинуті взагалі. Пусткою стоять родючі землі! Порушує тишу хіба що спів пташок і шепіт віття дерев...

=====================================================

Кидаю все і їду до села! У самім кінці кривої, з вибоїнами і калабанями грунтової дороги - хатина бабусі. Маленька, у старій хустині вона стоїть коло брами і чекає нас - "Діти, ходіть до хати, щойно корову подоїла, дам вам молочка..." Оглядаюся довкола - нема нікого. То хвилею накотилися спомини... Міраж... Фата-моргана...

Сиротіють батьківські хати,І ще довго у снах мама й татоБудуть нас до воріт проводжати,

6

І назустріч подвір’ям іти…

Квітень, 2009

МРІЇ ПРО МАЙБУТНЄ…

Японський сад — чудовий куточок для відпочинку. Тут все має своє місце і призначення. Кожен камінь щось символізує. Дзюрчання води створює особливу атмосферу затишку і чогось невимовного... Словом - справжня релаксація :-) На одному камені, поруч зі стежиною, пташина прилаштувала гніздечко і висиджує пташенят. Вона анітрохи не боїться людей, бо тут, у цьому садку її ще ніхто ніколи не скривдив. Людям подобається навідуватися сюди, до цієї "оази благодаті", що причаїлася посеред гомінкого і завжди поспішаючого кудись міста...

Якось почав накрапати дощ і хтось з відвідувачів встромив у землю довкола гнізда кілька патичків, і, змайструвавши таке собі "шатро", закрив його від дощу, ще й написав: "Будь-ласка, не ображайте пташку!". Діти і дорослі дивляться на це і милуються, а ще - вчаться турботливо ставитися до "наших менших братів".

Вранці, вийшовши з дому, помічаєте на лобовому склі свого “Форда” папірець: "Вибачте, перепрошую, вчора ненароком зачепив ваше авто і зробив подряпину. Будь-ласка, зателефонуйте в мій офіс за цим телефоном, щоб я відшкодував вам вартість ремонту..." Ввечері на порозі вашого помешкання несподівано з'являється незнайомець: "Перепрошую, вранці знайшов на дорозі гаманець, з візитівки у ньому довідався вашу адресу, я якраз живу поруч — візьміть, будь-ласка". В гаманці все на місці...

А он гурт байкерів на виблискуючих на сонці мотоциклах у шкірянках з заклепками. Хлопці дійсно круті! Один з них смачно потягує цигарку і кидає її на землю, розтираючи своїм важкенним черевиком, а ви вже уявляєте собі під тим черевиком не цигарку, а свої пальці і робиться моторошно. Раптом байкер нагинається додолу, підносить недопалок і йде з ним до... смітника :-)

Ви подумаєте, що це я так фантазую? Ні! Спілкувався з товаришем - він 10 років як живе "за горбом", розповів оцю їхню бувальщину. А я задумався і засумував...Але помріяти можна, чи не так?

квітень 2009

ПРОВІДНА НЕДІЛЯ7

Провідна неділя на Галичині - день відвідин місць останнього спочинку рідних, близьких, друзів... З роками це робити дедалі важче, бо кількість померлих зростає, а географія поховань така, що за день не обійдеш і не об"їдеш.

Цьогоріч ми розпочали з найвіддаленішого гробівця - за кількадесят кілометрів від батьківського дому. Розбита польова дорога край села, не зважаючи на те, що впродовж останніх тижнів не було дощу - рясніла ямами з багнюкою. Після подолання кількох таких перешкод, довелося залишити авто серед поля і далі кілька кілометрів йти пішки... Перетнувши яр, увійшли до лісу. Ніздрі лоскотали весняні запахи, милували зір лісові квітки, що килимом встеляли все довкола...

За кілька пагорбів вийшли на лісову дорогу - ще гіршу від попередньої - дякувати Богові, що йшли пішки, а не їхали автом, бо тут міг би проїхати хіба що всюдихід. Нарешті крізь гілля дерев помічаємо синьо-жовтий стяг - ми на місці! Тут 1945 року відбувся останній бій повстанців з загоном енкаведистів... Всі хлопці загинули, з-поміж них - татів старший брат. Після бою їх витягли з криївки і поклали під сільрадою, а потім поховали невідомо де... Від споминів про пережите мама заплакала... Поруч здіймалися вгору височенні буки. Деякі з них лежали в глибокому ярі поруч - звалені натиском вітру. Спіймав себе на думці - "Вони були свідками цих подій..."

Недалеко від могили дзюрчав ручай - десь вище було джерело, з якого брали воду повстанці. Ми відшукали його - замулене і покинуте... Сусідній пагорб ще донедавна був дубовим гаєм, а нині тут ріс якийсь хаотично розкиданий молодняк... За роки незалежності дуби вирізали дощенту - наш почерк. Ні, то не чужий дядько прийшов сюди - то свої зробили - за гроші. Край лісу - хата. За всіма ознаками тут хтось мешкає. Мені зажди було цікаво дізнатися - що спонукає людину поставити хату отак десь на відлюдді, далеко від села, коло лісу? Вночі, напевно, моторошно?

Місце нашої наступної зупинки - старий сільський цвинтар. Здалеку він нагадує гай або ліс - старечі дерева випнулися високо вгору. Половина цвинтаря заросла кущами. Хрести скрізь прості і практично однакові з вигляду, витесані з місцевого каменю, наче свідчення того, що перед Богом всі рівні. Власне, сама могила тут - лише хрест, інколи невеликий пагорб, порослий травою з насипаним довкола пісочком... ЯКА ТУТ ТИША! Зрідка її стривожує лише пташиний спів.

Нарешті, вже найближче від дому, відвідали поховання на новому цвинтарі. Гола місцина зі свіжими могилами. На могилах - чорний, сірий, червоний дорогий камінь, інколи вагою кількасот кілограмів, аж самому в грудях робиться важко від вигляду величезних гробівців. Як тій бідній людині під ним чується? Наші

8

заробітчани стараються аби було не гірше, ніж в сусіда. Трохи люди заробили по світах тяжкою працею... Вкладають в хати і в гробівці...

Повертались додому пізно ввечері. В голові ще бринів пташиний спів, виринали образи лісу і весняних квіток. Вже засинаючи, подумав, що хотів би знайти вічний спочинок на отому прадавньому цвинтарі поміж дерев і благодатної тиші...

квітень 2009

ДИТИНЧА

Великдень! Вітаємо вранці один одного радісним "Христос воскрес!" Втішаємось світлим святом Христового воскресіння... Вбираємо на повні груди п’янке, свіже, весняне повітря, переповнене пахощами перших квітів, які розкішним килимом встелили квітник перед хатою, і засипаних білосніжним цвітом яблунь, вишень і слив у саду. Тільки в цей час зелень така яскрава, свіжа, чиста...

Рано-вранці дружина готує до церкви великодний кошик. Чого там тільки нема! - розфарбовані звечора різнокольорові крашанки, запашний хрін з бурячком, ковбаска, гарна-прегарна пасочка, барвінок...Накриває всю цю красу вишитим великодним рушничком і кличе нас: "Ходіть, подивитесь на наш кошичок!" Ми біжимо до кухні і милуємось цим шедевром. До церкви вдягаємось у вишиті сорочки. Всі - радісні і веселі.

ВЕЛИКДЕНЬ! Дорогою до церкви помічаємо на вулиці мале, замурзане хлопченя в старій одежі, що бавиться якоюсь машинкою в траві поруч з дорогою. Побачивши нас, воно здаля махає нам рукою, наче каже: "Вітаю вас, добрі люди!" Ми посміхаємось і прямуємо далі - невдовзі Служба Божа і треба прийти вчасно. А яка краса в церкві! Від розмаїття великодних кошиків розбігаються очі! Люди схвильовані і усміхнені. Радісно вітають одне одного: "Христос воскрес!" Під час Служби Божої співаємо великодне "Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах - життя дарував!" При кінці богослужіння стоїмо на подвір'ї коло церкви з кошиками і чекаємо, поки священник підійде з кропилом до нас. Ось він вже поруч - рясний дощ зі свяченої води скроплює наші обличчя, а ми тішимось!

Піднесені великодним співом аж до самісінького неба, переповнені щастя, радості, чогось невимовного і доброго - повертаємось додому. Дорогою обмінюємось враженнями нинішнього ранку і вже відчуваємо присмак смачних великодних страв на застеленому білим обрусом столі. Хочеться скуштувати все якнайшвидше!

9

Звернувши на вулицю, що веде до нашої хати, знову помічаємо те саме замурзане хлопченя...Минуло кілька годин, а воно і досі тихенько бавилось своєю машинкою край дороги. Поруч не було нікого з дорослих. Подумалось: "І як вони пускають таку малу дитину саму на вулицю? Он наш онук - такого ж віку, як це хлопченя? Та хто б його без догляду кудись пустив?"

Великодна неділя добігла кінця... Вечоріє... Ми проводжаємо дітей, що гостювали в нас, до сусідньої вулиці і знову помічаємо те замурзане хлопченя...Тепер вже поруч з напівзруйнованою, похиленою хатиною зі сміттям, розкиданим скрізь на подвір"ї... Щось боляче стиснуло серця. Якось не єдналось в голові усе те наше "святочне" з цим, забутим усіма, замурзаним хлопченям, яке, певно, і не тямило, що нині Великдень, не куштувало ані крихти з того, що смакували за великодним столом люди... Ми весь день обіймали і голубили свого онука, а воно сумними очима проводжало кожного перехожого...

Вночі довго не міг заснути... Перед очима стояло хлопченя з вулиці...

Згодом виявилось, що хлопченя - дитина ще зовсім молодої жінки з сусідньої вулиці. Вона винаймає тут помешкання... Пиячка...Тепер щоразу, йдучи тією вулицею, тримаю в кишені цукерка або печиво і пригощаю хлопченя. Воно щось бубонить собі під ніс і мерщій тікає... Бідна дитина...А скільки таких по цілій Україні, позбавлених любові, тепла, піклування...

Квітень, 2009

ДІМ

Той дім, немов би жив своїм життям, сам по собі, не залежно від того, хто в ньому оселявся... Ми були не перші. Зовні він був непоказний, а всередині - загадковий, таємничий. Старі дерев’яні сходи вели на другий поверх і щоразу скрипіли, коли ви підіймалися ними нагору. В кімнатах на першому поверсі стояли старі кахельні п’єци, перероблені на газ. Але найнезвичайнішим був...льох. Власне, то був не просто льох, а дуже великий, з кількох приміщень, зимний за будь-якої пори, склеп з багатьма закутками і комірками, в котрих стирчали, вмуровані в стіни металеві гаки, призначення яких нам довго було невідоме.

Врешті-решт, ми довідалися, що дім до війни належав польському масарові (так в нас називають виробників ковбас). Отож на тих гаках, певно, висіли кусні м'яса і готові вироби....То було колись...Нині тут не було ані м’яса ані ковбас... Але було страшно, особливо для малої дитини.

1

У домі був також великий стрих. Там можна було ховатися і тримати щось своє...

За кілька років ми звикли до всього цього і життя пішло звичним шляхом... Усі таємниці дому, як нам здавалося, були розвідані. Аж ось одного дня під'їхало дивне авто - я такого ніколи не бачив, хіба що в кінофільмі про "Фантомаса" - велике, "не наше", словом - справжнісіньке диво. Його двигун працював майже нечутно...Відкрилися дверцята і з авта вийшов пан з двома панянками - певно своїми дітьми. Спершу вони оглядали дім з вулиці, потім відчинили хвіртку і увійшли на подвір'я. Наш песик подав голос...

Незнайомець постукав у двері і ми вийшли на двір. Ми - це мама і я з молодшим братом. "Дзєнь добри" - таким були перші слова незнайомця і вони, правду кажучи, викликали в нас певне замішання. Не скажу, що нас здивувала його польська мова, бо батьки і прабатьки до війни жили тут пліч-о-пліч з поляками і євреями. Але то було колись. Досі “живого” поляка я на власні очі не бачив :-) Звісно ж, трохи оторопів. Привітавшись, пан почав пояснювати причину свого візиту, використовуючи польські і російські слова. Виявилось, що в цьому домі до 2-ї світової війни жили його батьки і він сам. Отакої! Перед нами стояв син отого польського масара!

З усього було видно, що пан не мав наміру тут довго залишатись. Він попросив дозволу оглянути дім. Перейшовши кімнатами, попросив принести...драбину? Якусь мить ми не знали, що робити, але потім пішли до хліва за драбиною. Пан сам виніс її по сходах на другий поверх і поставив у невеликому коридорчику при вході до кімнати. Далі він виліз по драбині і відкрив дерев’яний люк в стелі, на який ми ніколи не звертали уваги і навіть не цікавилися, що було за ним. Відкривши люк, він вибрався в піддашок і на якийсь час щез. Ми з відритими ротами стояли внизу. Згодом пан з’явився з невеликим пакунком в руках. Стало ще цікавіше!

Цікавість до пакунку була нестримною. Незнайомець розгорнув пакунок і почав діставати звідтіля чудернацькі запчастини, - склянні лампи незвичної форми, котушки дроту. Як виявилось, то був...радіоприймач! Ну й дива! Приймач, щоправда, був у розібраному вигляді, але який антикваріат! В мене очі загорілися - на той час я займався радіоаматорством і саме почав збирати свої перші "шедеври" - детекторний приймач, якісь схеми... Не вагаючись, я попросив незнайомця дати приймач мені! А він і не заперечував — то ж так з тим пакунком і віддав. Згодом він чемно подякував і пішов зі своїми доньками до авта. Авто щезло з наших очей так само несподівано як і з’явилося. Ми навіть заклякли на мить...

1

Цікавість до піддашку спричинилася до того, що я сам видряпався драбиною догори і заліз туди. Це була невелика комірчина з дерев’яною підлогою і баком для води. В підлозі була вийнята одна дощечка. Наблизившись, я побачив, що то була схованка! Ну й дива! Звісно, схованка була порожня... Саме тут і зберігався той старий приймач. Я чув від старих людей, що під час війни, німці забороняли користуватися приймачами і могли за таке навіть розстріляти. Але чи один лише приймач тут був? А може, тут ще був якийсь скарб? Сховані під час війни ювелірні вироби, золото...? Адже масар був заможним чоловіком. Все це залишилося для нас таємницею...

Я намагався скласти приймач докупи і спіймати бодай одну радіохвилю - та де там! Батареї сіли, на них не було жодного напису, так що я не знав на які їх можна було б замінити. Так і залишилися в мене ті запчастини на згадку про пригоду і про війну...

Коли прийшов з роботи тато - ми добряче дістали за те, що пустили незнайомця куди не слід.... Але коли б не ця пригода, ми б ніколи не дізналися, що живемо серед скарбів :-)

Минуло ще кілька літ і я, тоді вже студент місцевого вишу, приїхавши якось додому на вихідні, довідався від мами, що до нас знову навідувався той самий пан з Польщі! Хотів ще раз оглянути свій колишній дім. Але мама не погодилась - батько їй суворо заборонив. Мама батька слухалась. Пан поїхав собі геть... Ми довго гадали - де ще можуть бути заховані інші скарби. Не те, щоб ми хотіли на них розбагатіти, але було цікаво...

Спливли роки і ми залишили старий дім і переїхали до іншого міста. Нині він має нового власника. Його причепурили...Шкода, що вирізали всі дерева в саду і зробили город. Але щоразу, коли мені доводиться бувати тут, я пригадую ту давню пригоду майже 30-літньої давності. А в одному з паперових ящиків в мене досі лежать запчастини довоєнного радіоприймача...Квітень, 2009

ВІЧНАЯ ПАМ'ЯТЬ…

Боже, як там співало птаство! А день який видався! Сонячний, погожий! Повітря п’янке, наповнене пахощами весняних квітів! Довкола, куди не кинь оком – ліс, здебільшого сосновий, смерековий….

1

Від чистого повітря, приправленого запахом хвойного лісу аж паморочиться голова. Сільська ґрунтова дорога звертає до лісу… За пагорбом видніються поодинокі сільські хати. Невеликий хутір пригорнувся до лісу і дрімав… Кілька автівок під’їхали до однієї з хат…

- Щось нікого з людей не видно?- Та тут лише кілька стареньких бабусь живуть. Місце –

райське. Он там – річка, луг. Хочеш – йди до лісу по гриби, хочеш - відпочивай, справжній курорт, не треба невідомо куди їхати.

- А он та хата, праворуч, виглядає краще за інші?- Так, то якісь пани зі Львова придбали стару хату і

розбудувалися. Приїздять за двісті кілометрів на вихідні! Та що їм тих двісті кілометрів на такій машині. Але їм тут дуже подобається. Хочуть почистити стару криницю в долині і поставити капличку.

За півгодини приїхав автобус…З нього вийшла ще зовсім молода жінка в чорному вбранні і чорній хустині. За нею – кілька чоловіків і жінок.

- Зачекайте трохи, зараз буде священник…- Тут церкви немає?- Ні, найближча в сусідньому селі, за десять кілометрів звідси.- А де цвинтар? - Он там, за тими деревами, під лісом.

Невдовзі під'їхало авто зі священником...- Слава Ісусу Христу!- Слава навіки!- Беріть хрест, вінки, труну і ходім до хати, а потім на цвинтар. Похорон починається в хаті… Хата стара, дерев’яна, нагадує

музейний експонат минулого століття…Але всюди чисто, пахне деревом.

- Бідна дитина, відмучилася…Прожила тільки сім літ…- Від чого воно померло?- Родилося калічкою, хлопчик. Такий гарний з вигляду…Вони

живуть в місті, а звідси мама малого. Хотіла поховати його коло своїх батьків…

Процесія з подвір’я вирушає на цвинтар…Тут недалеко….Дорогою люди тихо розмовляють між собою…

- Ще трохи, йдіть праворуч, до брами. Брама – кілька обчищених товстих гілок, скріплених докупи

дротом. Цвинтар старий, зарослий по краях кущами. Тут також – сосни. Скрізь сосни. Їм тут добре – ґрунт якраз для них. Могилки – порослі травою пагорби з хрестами.

- Як копали могилку, знайшли німецькі черевики, ще з війни.

1

- Певно зогнили зовсім?- Та де там, як нові! Тут же довкола пісок. У ньому все добре

зберігається.

Процесія підходить до могили…Вона не глибока, для дитини досить… Але найбільше, незабутнє враження справляє купа піску поруч з могилою…Не землі, а піску! Тут скрізь пісок…І отой пісок поруч з виритою ямою більше нагадує дитячу «пісочницю»…Так, начебто, дитя зараз встане і буде в ній бавитися… А воно, бідне, лежить в отій маленькій труні неживе…Не добавилося…Хай спочиває з Богом…

Служба Божа супроводжується співом пташок, тихим шепотом дерев, які ростуть довкола. І якось зовсім не страшно, хоч серце стискає жаль і щем…

- Зі святими упокій, Христе, вічная пам'ять…

Сонце ховалося за обрієм, коли автомашини вирушили до міста…Їхали мовчки…Перед очима ще довго «стояв» пісок біля могили, а думки знову і знову верталися до старого цвинтаря з соснами і співом пташок…

21 травня 2009

ОБИВАТЕЛЬ

Я таки прихильник розпорядку дня…Нема нічого кращого, як встати рано о шостій і вийти собі травневої пори на двір - подихати трохи свіжим ранковим повітрям. У нас тут довкола хати дерева, травичка. Дух перехоплює!

Снідаю о сьомій…Щось легке….Потім смакую джерельною водою…

Протягом дня наглядаю за домашнім господарством….Взагалі то я віку вже пенсійного. Не молодий, але й не дуже старий. Скажімо, досвідчений. Не люблю слова «старий».

В моєму віці корисно спати вдень….Лікарі навіть радять. Погожого дня люблю кимарнути трохи надворі на старому диванчику…Його торік хотіли спекатися, а потім вирішили, що ще знадобиться, - поставили під літньою кухнею. В хаті теж спиться добре, особливо під час дощу…Лежиш собі коло вікна, краплини дощу стукотять у шибку, заколисують…

Обідаю о першій дня. То вже як вийде – каша, макарони по-флотському… Звісно, по обіді солодкий сон. Кров йде до шлунку і очі самі злипаються. Як кажуть: «Хто сі наїсть і сі не лєже – тому сі сало не зав’єже».

1

Вечеря – о шостій. На печінку добре трохи кефіру. Та й кишківник від нього добре працює… По вечері, дивлюся зі своїми телевізор. Люблю витягнути ноги на дивані і покласти голову комусь на коліна. Коли гладять по голові – також люблю. То так файно, приємно.

Перед тим як лягати спати – дуже корисно подихати свіжим повітрям. Роблю це регулярно. Заодно подивлюся туди-сюди що робиться на подвір’ї, в саду, на грядках. Може якісь бахурі залізли і хочуть зробити збитки? Їх тут не бракує… А які цієї пори вечори! Не надихаєшся! Так би й ходив і дихав до самого ранку. Але, як кажуть, на все свій час.

От і все про моє нинішнє життя-буття в кількох словах. Я не дуже красномовний, то вже перепрошую. Взагалі то ми такі є…персидські коти :-)

21 травня 2009

«НЕПОМІТНІ»…

-Знаєте, суспільство нас не дуже «помічає», - зі смутком у голосі промовляє мати 15 річної, хворої на ДЦП Оленки…

- Самі оббиваємо пороги, кланяємось, просимо, шукаємо грошей, щоб заплатити за винаймання цих двох кімнат. Нас, батьків таких дітей, фактично, об’єднало спільне горе. Дякувати Богу – світ не без добрих людей. Мікроавтобус на вулиці бачили? Чоловік сам зголосився допомагати, ми йому лише купуємо пальне. Нам потрібен саме такий мікроавтобус – низький, з дверима ззаду, щоб легше висаджувати дітей в інвалідних візках.

- Люди не надто люблять дивитися на інвалідів…А що поробиш? Така доля…Різні обставини – травми під час пологів, патологія, каліцтво…Але це наші діти…

-Ми, тобто, батьки, кілька років тому почали спілкуватися між собою…Вирішили, що було б непогано «прикрасити» чимось життя нашим дітям, адже більшість часу вони проводять у помешканнях. Добре, коли у когось є авто - інколи виїздять «на природу», але у багатьох – автівок немає.

- Ми збираємось тут раз на тиждень, привозимо дітей, проводимо з ними заняття, виготовляємо саморобки. Погляньте – ось ці чудові крашанки, оздоблені намистинками, кошички, звірята – виготовлені руками дітей, правда гарно?

-Так, ніколи б не подумав, що ці слабкі рученята здатні робити такі речі?

1

-Знаєте як вони хочуть почуватися потрібними! А «трудове навчання» це ще й фізичні вправи для їхніх пальчиків та ручок.

- Дивлячись на їхні обличчя, не скажеш, що вони «хворі»…- Ми докладаємо для цього зусиль. Відносимось до них, як до

«нормальних» дітей.-Чого, на вашу думку, їм найбільше бракує?-Любові, тепла, спілкування. Вони хочуть пізнавати світ, мати

друзів. Бачите он ту дівчинку біля вікна? З вигляду – дитина, а їй вже 20 років! Місяць тому ми влаштували похід до лісу. Коли повертались додому, вона сказала: «Я за цих три дні пізнала світ більше, ніж за всі попередні роки життя!». Дитина, фактично, роками не залишала помешкання. Трохи батьки винні, та й вона соромилася свого каліцтва…Коли чуєш подібні слова – не можеш стримати сліз…

-А он той хлопець в інвалідному візку ліворуч щось дуже засмучений…

-У нього особлива доля…Важка…Йому 23… Він у нас недавно…Зрештою, поспілкуйтесь з ним самі – можливо, розповість…

Підходжу до хлопця… - Не заперечуєш, якщо я сяду біля тебе?- Та ні, будь-ласка…-…Не знаю, з чого почати…- Почніть відразу, без «вступу»…- Тобі, напевно, трохи ніяково в товаристві молодших від тебе? - Трохи…- Ти серйозний чи засмучений?- І те, і друге…- І довго ти вже у «візку»?- Півроку…- Тобто ти не завжди був «такий»?- ….- А що сталося? - «Нещасний випадок»…- Дуже шкода, вибач, що спитав.- Та нічого, я вже звик…- Якщо не хочеш, - не розповідай…- Чому, можу розповісти, навіть хочу…- Певно важко щоразу повертатися до цієї «історії»?-З одного боку так, але з іншого – отримую полегшення. Знаєте,

я сам в усьому винен.-У чому? - В тому, що сталося…Могло бути і гірше…- Тобто міг отримати ще серйознішу травму?- Ні, було б гірше, коли б не отримав жодної травми?-? ? ?

1

- Не дивуйтесь…Але це правда…Знаєте, я вів жахливе життя…Компанії, алкоголь…Підсів на наркотики…Словом – весь «джентльменський набір»…

- Ніколи б не здогадався…- Нині і мені в це важко повірити, але так воно було…- І що трапилось? - Якось ми випивали в недобудованій багатоповерхівці на

околиці міста…Наскочила міліція…Ми навтьоки…Хто куди…То був третій поверх…Я не мав іншого виходу втекти, як скочити з вікна на купу землі…

-Так-так…- Ну й скочив, звичайно…Отямився в лікарні…Ніг не

відчуваю…Прийшов лікар і сказав, що в мене серйозна травма хребта і ходити вже не зможу…Пролежав у лікарні кілька місяців…Потім – додому…Був злий на цілий світ, на себе, на інших, не міг дивитися на людей, які ходять, сміються, радіють життю…Не хотілося жити…

- Розумію…-…Одного дня до нас додому прийшло кілька молодих людей з

місцевої церкви…Ну, думаю, зараз ще ці почнуть «втішати»…Попросили дозволу прийти вдруге…Мене якось підкупило їхнє ставлення…Вони спілкувались зі мною не як з «інвалідом», а з таким як вони самі…

- Це важливо…-Так. А ще вони весь час молилися за мене…Підбадьорювали…

Якось запропонували вийти на вулицю. На той час в мене не було інвалідного візка…Вони дістали, принесли…Тут сходи вузькі, п’ятий поверх…Ліфта немає… На руках знесли мене вниз, посадили у візок, «возили» поруч з будинком. У нас тут гарно, дерева…

- Ви потоваришували? -Так, але це щось більше…Я почав дивитися на життя іншими

очима…- А чому ви сказали, що було б гірше, якщо б ви не отримали

жодної травми?-…Тому що, від того «колишнього» життя я би рано чи пізно

вмер під парканом…Я вдячний Богові, що Він зробив мене інвалідом і відкрив на все очі…

Ніколи в житті не чув таких слів: «Я вдячний, Богові, що Він зробив мене інвалідом!»…Вони запали в душу і не давали спокою…Через кілька місяців я поцікавився долею хлопця…Розповіли, що його перевели в будинок інвалідів, розташований в іншій області…Більше ми не бачились…

Травень, 2009

1

РОЗДУМИ ПРО МИСТЕЦТВО…

У кожного суспільства і епохи свої погляди на мистецтво – живопис, архітектуру… У кожної владної «еліти» своє розуміння прекрасного і корисного «народові»…Буває так, що, може воно й народові ні до чого, а мусиш дивитися, слухати, з розумним виглядом кивати головою, щоб не здаватися «білою вороною», «неотесаним»…Така «політика»…

Наше суспільство ще довго нестиме на чолі відтиск «соціалістичного реалізму» -- «…Разрушим до основанья, а потом…»… Ну і що потім? Приміром, стояв собі в центрі міста незвичайної краси костел з доброї червоної цегли. Його шпиль з хрестом на верхівці сягав понад сорок метрів. Стояв 50 літ… «Пережив» одну світову війну, потім другу… Старожили розповідають, як під час другої світової війни, якраз коли правилась Служба Божа, снаряд пробив дах костелу, впав всередину і…не розірвався! Під час останньої війни місто дуже постраждало, - що правда, то правда…Але навіщо було нищити те, що вціліло і було окрасою міста? Ніяк не второпаю...

Костел не вписувався в рамки «комуністичного світогляду»…Аякже! Як можна було в самісінькому центрі міста терпіти символ «релігійного дурману». Знищили…Справа посувалася важко… Стіни костелу були міцні, з арматурою всередині. Довелось запрошувати досвідчених підривників, використовувати відповідну «техніку»…За кілька днів таки «дали собі раду»…Що на цьому місці нині? – Універмаг…Сіренька, без смаку спроектована споруда.

Кілька років тому приїхали знайомі з «далекого зарубіжжя». Їхні батьки звідси, бабця брала шлюб у тому зруйнованому костелі. Запитують: «А де той гарний костел?». Кажу: «Нема, замість нього нині магазин, супермаркет по вашому». Просять показати. Напередодні купили свічки. Тепер уявіть собі картину – стоять посеред універмагу, на першому поверсі, «диваки» з запаленими свічками в руках! Люди ніяк не могли второпати, що відбувається? Все просто – знайомі вирішили в такий спосіб вшанувати знищений храм, пригадати своїх рідних…. Може якраз на цьому місці стояли колись у весільному вбранні їхні бабуся і дідусь… «Вінчається раба Божа Анна рабові Божому Михайлу…»….

Нам аби тільки нищити «старе» і зводити «нове»… Поїдьте лишень в Польщу, Чехію, Австрію, Німеччину, ба навіть у Прибалтику. Коли завітаєш до їхніх містечок, таке враження, що потрапив на сто-триста років назад, у минуле…Старенькі будівлі досі «живі», причепурені, доглянуті…Дивишся на них, потім закриєш очі і уявляєш своє рідне місто у 17-19 сторіччі.

1

Дякувати Богові, що ще одна чудова церковна споруда у нашому місті не постраждала від руки «революційних реформаторів». Точніше – не зовсім постраждала…Бо середину будівлі таки були вичистили від усіх «релігійних регалій». Коли б то було село – зробили б з церкви склад для мінерального добрива. Але то було місто, тому вирішили передати споруду музеєві. Музей, зі свого боку, влаштував тут картинну галерею…Хоч так, галерея все ж не склад! Свого часу ходив тут по закутках, розглядав картини, довго стояв на тому місці, де був вівтар…Відтоді минуло понад тридцять літ…

- «Що подобається?» – гукає до мене з височенного риштовання кремезний чолов’яга з бородою років сорока п’яти в заляпаній фарбою спецівці. Я, власне, проходив повз будівлю і вирішив заглянути всередину. Чув, що тут триває реконструкція. Довкола стін побачив риштовання.

- А де поділася картинна галерея? - запитую.- Вони переїхали до іншого приміщення. Місцева

громада добилася права знову використовувати цю будівлю як храм.

- А ви хто будете?- Взагалі то я – художник. Отримав замовлення. Буду

«розписувати» цю церкву. Приходьте за кілька тижнів – можна буде на щось подивитися.

Дякую за розмову і виходжу…Так…Треба буде згодом сюди навідатися… Цікаво, а як все виглядало колись? Можливо, оті «релігійні полотна» в місцевому музеї і дерев’яні скульптури, які зображають святих, колись прикрашали саме цю церкву? Хто знає…В музейних закапелках ще багато всякого добра…Щастя, що перед руйнуванням деяких пам’яток, колишня влада інколи засилала «експертів». Ті «вибирали» найцінніші експонати і кудись вивозили. Щоправда, нині чимало з них знаходяться в Росії і Москва не збирається їх нам повертати… За місяць вирішив навідатися до церкви вдруге…

- А, старий знайомий? Заходьте! – це знову з риштовання гукає до мене бородань у спецівці. Впізнав.

- Бачу у вас справи посуваються!- Потрохи…Багато роботи. Доведеться наймати

помічників. Зачекайте, я за кілька хвилин буду внизу. Я тим часом оглядаю стіни і величезний купол. Так, тут роботи

непочатий край…- Ну, що, давайте знайомитись? Володимир…

Художник… - Бородань простягає руку. Величезна долоня легко стискає мою.

1

- Дуже приємно. Іван.- Цікавитесь мистецтвом?- До певної міри. Просто кілька разів бував тут до

цього, ще в картинній галереї.- Ясно…- То ви не з нашого міста?- Ні, я зі Сходу. - Надовго до нас?- Як вийде. Поки буде робота.- Скажіть, будь-ласка, а «новий» розпис буде такий,

як «старий»?- Не зовсім. Фактично, він буде іншим. Тобто сюжети

будуть інші, техніка живопису, кольори. Якщо вам цікаво – загляньте якось до мене в майстерню, тут недалеко. Поговоримо, чаю вип’ємо.

- Дякую, з радістю.Виходжу на вулицю. Очі разить яскраве сонячне проміння, аж

мружуся. Напевно, важко отак цілий день з задертою догори головою працювати на тому риштованні? Прийшовши додому, задираю голову догори і ходжу по хаті. За кілька хвилин шия затерпає і крутиться голова…Так, важка у того художника робота…

- Дозвольте?- Прошу-прошу, заходьте? – Володимир, посміхаючись

відриває двері своєї майстерні і запрошує мене увійти.- От там стілець, сідайте.- Вибачте, може я невчасно?- Все гаразд. Інколи хочеться трохи відволіктися. Я

цілими днями сам. - У вас тут стільки цікавого?- Це макети. Я спершу роблю з пластиліну або глини

макети своїх сюжетів, а потім малюю. Макет дає змогу добре роздивитися сюжет в «об’ємі».

- То ви ще й скульптор? - До певної міри...- У церкві під куполом я бачив ангелів, тобто

скульптури ангелів.- Це не скульптури. Це така техніка живопису.

Називається «ілюзорне барокко». - Ніколи б не подумав. А виглядає, як скульптура. - Саме так. Мета цієї «техніки» якраз і полягає в тім,

щоб досягти подібного ефекту. - І як вам вдається годинами працювати з задертою

догори головою?

2

- Важко…Часом не чую шиї…Мікеланджело після розпису «Секстинської капели» мав серйозні проблеми зі здоров’ям. Тут також «площа» чимала…

- Я б навіть сказав – дуже велика. Хотів ще раз спитати про «старі» розписи у цій церкві?

- Мої будуть інші. Вдалося через архів дістати старі фото. Вони он там, на столику. Але, якщо чесно, вони мені якось не до душі. Я запропонував свої сюжети. Перед тим багато їздив. Був в Італії, Туреччині. Про Святу Софію чули?

- Це у Стамбулі, колишньому Константинополі?- Так. - То ви отак «вибирали» сюжети?- Не тільки. Придивлявся також до «техніки

живопису», деталей храмів. Словом, якщо до цього відноситися серйозно – потрібно багато часу і терпіння.

- Я бачу….Тепер розумію, чому деякі церкви нині «розмальовують» за кілька місяців. Сюжети нерідко більше нагадують малюнки з дитячих книжок. Тобто обличчя і фігури якісь неприродні. Та й колір, бува, якийсь…

- Я працюю довго, часом кілька років. Воно, звісно, дорого, але ж храм зводиться і розписується на десятки і сотні літ. От наша Софія в Києві. Знаєте скільки вона вже пережила і ще не одне десятиліття переживе. Тільки б новітні варвари її не зіпсули. Вони ж нині на кожному «вільному» клаптику землі будуть свої недолугі готелі, казино, ресторани, банки…

- Ви знаєте, у нас в області є стільки замкових споруд!- В Галичині їх багато, це факт. - Більшість з них, на жаль, у напівзруйнованому або

зруйнованому стані. Але які там місцини! Знали ж колись де ставити замки і палаци.

- Це правда, мали «смак».- Ви у Підгірцях ніколи не були?- Щось чув, це десь поблизу…- Так, на Львівщині. Ми їздимо туди щороку по кілька

разів. Враження від дороги незабутнє. Вузька, вона в’ється поміж селами і полями. Інколи віття дерев нависає над дорогою, утворюючи справжній «живий» тунель. Восени, коли дерева вбираються в золоте – очей не відвести!

- То що там, у Підгірцях?- Колишній палац. Якщо «включити» уяву – можна

уявити собі як все виглядало колись. Будівля палацу, практично збереглася. Останнє його призначення - туберкульозний диспансер. Кажуть, що навіть київська

2

влада якось навідувалась. Приглядались. Хотіли взяти під резиденцію, але виявилось, що реконструкція потребуватиме надто багато коштів…

- А що там нині? - Наче музей…Втім, окрім огляду подвір’я і старого

парку нічого не запропонують. Всередині – порожні, обшарпані стіни. Але місцевість чудова. За кількасот метрів від палацу, по прямій, - вражаючий костел. Колись це була родинна церква власників палацу…Тут майже щодня можна побачити відвідувачів. Особливо багато туристів з Польщі.

- Напевно, їм сумно дивитися на те, в якому стані ця краса нині…

- Звісно, ж сумно. Нам самим теж сумно…Могли б на цьому ще й гроші заробляти…

- Знаєте що, приходіть завтра до мене «на роботу», підніметесь зі мною нагору.

- Тобто аж під купол? По риштованню?- Еге ж, що боїтесь? - Чесно кажучи, боюсь висоти…- Нічого, я буду підійматись за вами слідом. Чекаю вас

завтра о шостій вечора.

Наступного дня після роботи прийшов до Володимира. - Ви вже є? Добре…Зараз, я дещо приготую собі, щоб

взяти догори. Бачите он там, праворуч, невеликі сходи, почнемо підійматись звідти. Тримайтесь за поручень.

Тремтячими руками я вхопився за поручень, а потім, крок за кроком, почав підійматися вгору. Позаду вже один рівень риштовання, потім другий. Підняв голову догори: «Ого, їх ще чотири! Нічого собі!».

- Не дивіться вниз, - говорить знизу Володимир.Нарешті дістався останнього “рівня”. Він вистелений дошками,

щоб можна було ходити з кінця в кінець. До купола – на витягнуту руку. Поверхня сферична, по боках ще «гірша». «І як він тут малює?» - промайнуло в голові. Коли зображення прямо перед тобою – враження зовсім інше, ніж знизу. Розглядаю деталі. «А ось сюжет, який я бачив у вигляді скульптури у нього в майстерні!».

- Які враження? - запитує мене Володимир.- Словами не передати. Тепер я бачу, яка ця робота

важка. - Так. Слід прийняти до уваги також і те, що до неї

слід приступати з відповідним станом душі, з молитвою. Адже це храм…

- Я оце думаю: вибратись сюди – вибрався, а як злізатиму? Голова паморочиться! А вам ні?

2

- Вже звик…

Згодом, вже у майстерні Володимира ми п’ємо чай і розмовляємо…Я, певно, вже замордував його своїми питаннями…Однак він терпляче слухає і відповідає…

- Ось ви, художник, так? – запитую- Та ніби так…- Тоді поясніть мені. Може це я такий дурний, - хоч

вбийте, не розумію цього «авангардизму», отієї мазанини, безсюжетної мішанки кольорів, фігур…Це якесь кривляння…Але ж світ ходить, дивиться, прицмокує з розумним виглядом, платить шалені гроші, щоб придбати цей непотріб…

- Тут все просто. Скажу вам як художник. Це – не мистецтво, так що не бійтеся за свій смак і розум. Це – кітч, виклик суспільству, часу, загальним нормам і правилам. Врешті-решт, це – епатаж, а ще - бізнес. Мистецтвом тут не пахне. Знаєте, де нині працюються справжні художники?

- Де?- В рекламі Де ви бачили рекламу, зроблену у

вигляді отієї мазанини? Ніде. Реклама повинна викликати в більшості людей приємні емоції. Звісно, не бракує також реклами вульгарної, ба, навіть аморальної.

- Тобто ви хочете сказати, що коли я не розумію «Квадрата» Малевича – мені не слід страждати від відчуття невігластва?

- Звісно! Насолоджуйтесь справжніми шедеврами, які пережили віки…До речі у вашому місцевому музеї є досить непогані картини. Я бачив чудові офорти, акварелі, портрети олійною фарбою.

Ми зустрілись ще кілька разів…Згодом, я дізнався, що Володимир поїхав до іншого міста…Він так і не встиг завершити розпис храму. Кажуть, не дійшов згоди з «замовниками». Інші казали, що для храму його робота надто дорого коштує…Хто знає, що там насправді було. Але купол він таки завершив блискуче! Якщо довго дивитися на розпис, - наче підносишся догори і ширяєш серед неба, вималюваними в стилі «ілюзорного барокко» хмарами, ангелами, деталями карнизу. Справжнє мистецтво… Через рік з’явилися розписи на стінах, виконані іншими художником… Але – це вже не те… «Не гріє»…Занадто темні кольори…

Мене досі втішають слова Володимира, що таки можна спокійно прожити без модернізму, авангардизму та інших «ізмів» у мистецтві і не почуватися «неотесаним телепнем».

2

25 травня 2009

«ЗОНА»

Старий «Ікарус» під’їхав до двоповерхової сірої будівлі…- То це школа?- Наче так… Ходім, пошукаємо когось з керівництва….

Йдемо довгим напівтемним коридором, розглядаючи написи на дверях. Школа як школа…Одна з багатьох містечкових чи сільських шкіл, які щоразу зігрівають мені серце і душу, як тільки зайду сюди… Дається взнаки те, що сам виріс в учительській родині. Ще досі перед очима мама, що схилилася над зошитами після опівночі… Тьмяне світло настільної лампи «вихоплює» з темряви мамине обличчя…

Ні часу плин, ані дощіНе зітруть споминів ніколи –Завжди щось діється в душі,Коли проходжу біля школи…

- О, здається, знайшли кабінет директора! Стукаємо у двері…- Дозвольте зайти?- Прошу…- Ми, знаєте, привезли, так би мовити, «екологічно чисті

продукти». Люди самі зібрали. Щойно приїхали. Хочемо дещо передати, насамперед, вам, тобто дітям, вчителям школи. А скільки у школі навчається дітей?

- Зараз понад сто, а до аварії було удвічі більше. Багато людей вже евакуйовано. Виїхали з дітьми.

- А як «ваші» діти почуваються?- Що вам сказати…Наш медпрацівник щодня має «роботу»…У

дітей під час уроків з носа часто йде кров, паморочиться голова, вмлівають…І в нас, дорослих ті ж проблеми…

- Розуміємо…Співчуваємо вам… Куди віднести продукти?- Прошу, віднесіть до їдальні, там великий зал. Ми потім все

переглянемо і роздамо дітям.

Майже всі люди у містечку скаржаться на постійний головний біль…Таблетки не допомагають…Отак і живуть…Точніше, перебиваються….

- А коли ви довідалися про аварію?- Через кілька днів після того, як це сталося. Чутки якісь

«ходили»…Але підозра на щось недобре виникла тоді, коли в

2

роті почав відчуватися незвичний «металевий присмак»…Потім - головний біль…

- А евакуйовано вже багато людей?- Практично половину містечка…Решта чекають своєї черги.

Куди їхати? Попробуй отак все залишити – дім, господарство і кудись їхати. Тут наше коріння…Та що там казати, самі знаєте…

За кілька кілометрів від містечка польова дорога «виводить» нас до лісу…Височенні сосни впираються кронами в небо. Стовбури рівні, хоч корабельні щогли роби…Невже всю оцю красу назавжди сплюндровано радіацією? Не віриться…Не хочеться вірити… Це якась маячня… «Зона» Стругацьких? Автобус зупиняється перед шлагбаумом…

- Все, далі не їдемо, хто бажає – може вийти, але ненадовго… - чути голос водія.

Підходимо до шлагбаума…Поруч напис: «Обережно, підвищена радіація, 300 мікрорентгенів на годину»… Так, значиться за кілька кроків, по той бік зашкалює, а тут, де ми – ще «може бути»? Смішно…Хутчій до автобуса!

- Ну що, «хапанули» дозу – посміхається водій?- Ага, «вкололися» рентгенами!- Дивіться, он бабуся яблука в саду збирає?- Цікаво, чи вони їх їдять?- Аякже, тут інших нема.

Повертаємося до містечка… Розкладаємо в автобусі свої перекуски і обідаємо…

- Після обіду під’їдемо до сільради, домовимось про концерт. - Хоч би не було дощу, щось хмариться.- Може обійдеться…- Решту продуктів і одяг розвантажимо в сільраді, нехай

роздадуть тим, хто найбільше потребує.

По обіді вбираємось у вишиті сорочки і їдемо… Коло сільради виходимо з автобуса…

- Хлопці, візьміть газети і прапори. Газети роздамо після концерту.

За кілька годин нашого перебування у містечку чутка про нас поширилася по хатах…Поруч з сільрадою – клуб. Біля нього невелика, відкрита площадка для танців.

- Почнемо з «Ще не вмерла», а при кінці заспіваємо «Червону калину»…

- Скільки маємо часу?- Десь біля години, вистачить…

2

Співаємо з синьо-жовтими стягами в руках…Людей зібралося досить. Слухають. В декого сльози на очах. Після концерту роздаємо «літературу». Надруковані в Прибалтиці, виготовлені з допомогою копіювальної машини матеріали, присвячені нашій історії, правді про злочини «комуністичного режиму».

- Дайте ще онту газету…- А слова пісень, які ви виконували, маєте?- Деяких тільки, прошу тримайте.

Виступ вдався на славу… Ми ще довго спілкуємося з людьми, розпитуємо про життя-буття. У них цікава місцева говірка – суміш української з білоруською. Інколи потрібен перекладач

- Хлопці, дівчата, треба порадитись…- Виникли проблеми?- Щойно підходив якийсь чолов’яга, казав, щоб ми звідси хутко

забиралися. Що будемо робити?- Ми вже таке бачили…- Здається, він з тих…- Кагебістів?- Ага…- Що вони нам зроблять, часи не ті!- Що там у нас ще за «планом»?- Два села, тут поруч. - Ну і їдемо, поки не смерклося…

Сідаємо в автобус і їдемо до сусіднього села…Дорогою співаємо пісень, ділимось враженнями. На душі радісно…Цікаво, взуття і одяг треба буде потім викидати, чи вдасться якось «почистити»? Шкода мештів – зручні…

Я люблю дивитися під час подорожі на дорогу. Помічаю, що сидіння біля водія порожнє. Рушаю туди, сідаю поруч з водієм. Заважати йому не буду…Просто дивитимуся на дорогу…Така краса! Скільки тут навколо зелені! Не хочеться вірити, що вона відтепер «мертва» надовго… Попереду, метрів за триста з’явилася вантажівка…

- Він що, п’яний, чи що? – гукає наш водій.Вантажівка виробляє викрутаси на дорозі – звертає то ліворуч, то праворуч. Наш водій «скидає» швидкість. Вантажівка, наче навмисно намагається нас «спіймати». Придивившись краще, бачимо, що це авто для перевезення «рідкого» бетону, з величезним баком позаду кабіни. Це наче якийсь сон…За мить вона на швидкості «врізається» в наш автобус якраз з того боку, де сидів я…Якась невидима сила підкидає мене вгору…Приходжу до тями…Лежу поміж рядами сидінь…Довкола – галасують «наші», щось кричать…Хтось вибіг з автобуса до вантажівки…У ній водія

2

не було…Підношуся на ноги і чую якесь дивне клацання в нозі…Різкий біль не дає змоги йти…Хлопці беруть мене під руки і несуть до заднього сидіння.

- Степане, ну як ти? - Наче живий, от тільки ноги не чую…- Потерпи. Зараз «спіймаємо» якийсь автобус і поїдемо

додому…

Пізно ввечері прибуваємо додому…Хлопці, фактично, на руках приносять мене до помешкання.

- Ну, бувай, тримайся! Терміново звернись до лікаря!- Дякую, хлопці!

Цілу ніч не міг заснути. Різкий біль не давав спокою…На ранок нога розпухла як колода… Викликаю «таксівку», прошу сусіда допомогти і їду до лікарні…Роблю рентген…

- Ну що, молодий чоловіче…- Що, погані справи, лікарю?- Численні переломи ноги, сильно пошкоджена стопа, кістку

п’яти роздрібнено на багато осколків. Вам «світить» лікарня, щонайменше на рік…

Сказав, як у воду дивився…Все так і було…Двічі лежав у лікарні. Потім санаторій…Милиці…Паличка…

Через два роки, випадково, «спіймав» на дорозі авто, попросив «підкинути». Розговорились з водієм…Зачепили роботу. Виявилось, що він…рідний брат водія отого «Ікаруса», на котрому я їздив в “зону”. Буває ж таке?

- А як ваш брат? Ще працює?- Дякувати Богу, працює, «пересів» на інший автобус.- А що з тим, старим автобусом? Де він після аварії? - Десь біля місяця він стояв у містечку Н., в котрому ви були

тоді. Там довго розбиралися, хто винен і що сталося, потім притягнули його сюди.

- То винних так і не знайшли? - Там все досить «цікаво». Водій вантажівки, як виявилось,

напередодні зіткнення «затиснув» педаль газу і вистрибнув з кабіни на ходу. Виглядає так, що він навмисно зробив аварію.

- Нас тоді попереджали, щоб ми забиралися додому… То їхніх рук справа…

- Чиїх?- Кагебістів…- Мій брат теж так казав. А ще він казав, що ви в сорочці

родилися…- Чого б це?- То ви не бачили автобуса після аварії?- Ні, я по лікарнях «вештався»…

2

- Сидіння, поруч з водієм, на котрому ви сиділи – сплюснуте «гармошкою». Те, що ви вціліли – просто диво. Вас би могло просто перерізати навпіл… Щасливчик…

- Бачу, що так…Матиму «пам’ятку» на все життя…

Кульгаючи, нині згадую нашу поїздку в «зону»…Чи шкодую, що так сталося? Ні, так мало бути…На все Божа воля. А за той час, поки лежав у лікарні, стільки всього передумалось… Навіть не віриться, що вже минуло майже двадцять літ…Друзі принесли відео, зроблене під час тієї поїздки. На ньому я ще на двох здорових ногах…Шкода тих мештів… Були легкі і зручні…Після аварії один кудись подівся…Інший я сам викинув – нащо тримати в хаті «джерело радіації»…

30 травня 2009

«КІНОШНИК»

- «Малий! Відкрий об’єктив камери!» – звертається до 14-річного Петра перехожий. Насправді він не просто перехожий, а фотограф місцевого фотоательє.

- «Я ще тільки но придивляюся, що зніматиму» - сором’язливо відповідає хлопчина і знічується.

- Ну, бувай, кіношник Шкіряна сумка для кінокамери на довгому паску сягає Петрові мало не до колін. У ній – окрім кінокамери, кілька металевих касет з плівкою, експонометр. Важка нівроку… Але Петро не засмучується. Нині видався погожий день - треба обійти «об’єкти» для знімання, вибрати ракурси. Знімати все підряд не вдасться – на це потрібно чимало плівки, а вона дорого коштує, а ще хімічні реактиви, особливо німецькі… «…Так, центральна вулиця містечка, школа, ставок, старий костел.. Гадаю, на це плівки вистачить» - метикує Петро.

Дивака з кінокамерою мешканці містечка бачили частенько. Здебільшого посміхалися. Нехай малий бавиться. Мало хто здогадувався, що кіносправа була його давньою мрією. Минулого літа, по закінченню навчання, він напросився на роботу на місцеву меблеву фабрику – складувати шпон. Хотів заробити грошей на любительську кінокамеру. Працював два місяці. Дали вісімдесят рублів. Камера коштувала сто двадцять. Решту випросив у батька.

2

У місцевій бібліотеці взяв кілька книжок для любителів про знімання кінокамерою. В книгарні придбав ще одну – відкладав зі щоденних грошей на шкільні обіди, які давала мама. Ото книжка! Там йшлося навіть про те, як робити мультфільми в режимі «покадрового» знімання. Мороки багато, але який результат! Пластилінові герої оживають! Воно, звісно, без звуку, але все одно…

- Соломіє Миколаївно, дозвольте зайти? – Петро просовує голову до шкільного фізичного кабінету. Лаборант Соломія Миколаївна була, водночас, шкільним кіномеханіком і демонструвала учням навчальні фільми під час уроків фізики і хімії.

- Заходь, всі додому, а ти що? - Та я, той, хотів вас дещо попросити?- Ну, давай, проси - У вас там…є кінопроектор…- Звісно, адже ми дивимося фільми…- А ви б не могли мені показати, як він працює?- Ти що, мрієш стати кіномеханіком? - Напевно більше кінооператором. - Оператором? Так-так, цікаво.. Ну і…- Заробив грошей і придбав кінокамеру, а проектора не маю…- Приноси якось свої «шедеври» до школи, після уроків

подивимось, гаразд?- Ура! Дякую! - Від радості Петрове серце мало не вискакує з

грудей.

Дорогою додому, щасливий, він обмірковує сценарій свого фільму. «Добре, що завчасно придбав верстак для склеювання плівки…Треба виготовити клей за отим рецептом з журналу «Наука и жизнь»…

- Петрусю, ходи їсти! – гукає мама.- Ще трохи…- Вистигне все!- «Зараз!» - Петрусь сидить у темній коморі. Тут і так темно, а

він ще накинув на себе зверху ковдру. Аякже, треба щоб не було жодної шпарини, через котру могло б пробитися світло і зіпсути кіноплівку…А ще спробуй, заклади її як слід у «бачок» для проявлення. Це тобі не жарти… Крутиш п’ятнадцятиметрову плівку, а вона зіскачує з пазика на десятому метрі і починай все з початку.

- То ти йдеш їсти чи ні?

2

- Вже йду! – «Нарешті» - полегшено зітхає Петрусь. «Заклав! Заллю плівку хімікатами і піду поїм…Так, скільки там часу на проявлення?»

Через кілька годин одна з кімнат вдома нагадує кіностудію…За відсутності сушильної камери, доводиться сушити плівку природним способом – розтягнувши по хаті на мотузці. Кілька десятків метрів плівки утворили справжні «хащі». Залишилося вирізати зіпсуте і склеїти все докупи…

- Соломіє Миколаївно, можна?- А, «кінооператор»! Заходь…Приніс?- Ага…Ось…- Ну, давай, спробуємо переглянути, що ти там «змайстрував».

Ходім до апаратної. В апаратній розміщується кінопроектор «Україна», звуковий.

- Ось, дивись, спершу треба намотати плівку на цю котушку, потім початок плівки закладаємо сюди, робимо одну «петлю», потім ще одну…

- У вас це виходить так вправно…- За стільки років навчилася, можу навіть навпомацки це

робити.- Ну що, почнемо?- «Почнемо…» - Петрусь встромлює голову в отвір поруч з

кінопроектором, щоб бачити те, що зараз з’явиться на екрані, і завмирає... Подумати тільки – його перший кінофільм!

Кадри міняються один за одним…Інколи занадто швидко, так що не встигаєш розгледіти обличчя…Часом мерехтить…А тут затемно….Згодом – дуже світло….Погано вибрав експозицію…П’ятихвилинний фільм, здається, триває у кілька разів довше…

- Ну що, вітаю, - каже Соломія Миколаївна. – Зауважень багато, але початок зроблено…

- Все якось не так, я думав…- Нічого…Не сумуй…Врахуй недоліки. Коли знімаєш панораму

– рахуй до десяти, дванадцяти, камеру зафіксуй. При зйомці обличчя – теж фіксуй камеру довше, щоб можна було добре розгледіти лице. А проявляти плівку краще в спеціалізованих лабораторіях, а не вдома. В них там все відпрацьовано. Можу дати тобі адресу такої лабораторії у Шостці або Києві.

- Гаразд, буду вдячний…

За півроку Петрусь вже сам міг, як слід, закладати плівку в шкільний кінопроектор. Траплялося, що Соломія Миколаївна просила його показати учням той чи інший фільм, а сама готувала лабораторне приладдя до наступного уроку. Протягом двох років він задокументував на кіноплівку все що тільки можна було: бабусь

3

і дідусів, товаришів, друзів, сусідів, тата з мамою. Цією «хворобою» він «інфікував» ще кількох своїх приятелів.

Після закінчення середньої школи Петро поступив до інституту кінематографії. Став відомим кінооператором…Нині працює з багатьма талановитими режисерами… Але досі однією зі своїх кращих робіт він вважає чорно-білий фільм про свій останній шкільний дзвінок. Не тому, що вона виконана професійно…Просто на ній, надто багато унікальних, дорогих серцю, кадрів – вже покійних нині вчителів і однокласників, шкільних друзів. Через сорок літ ці кадри перетворились на історію… Петро «перевів» цей фільм у цифровий формат, озвучив музикою, додав титри. Під час зустрічей з однокласниками - щоразу переглядають його, повертаючись думками в ті далекі, незабутні часи…

- Петре, а пам’ятаєш, як тебе дражнили, коли ти з отою сумеґою ходив містечком?

- Таке не забувається. Знаєте, яке це щастя "спіймати мить" на кіно чи фотоплівку? Вона промайнула і нема... Погляд, посмішка, порух, захід сонця, краплина дощу на листку...Це наче фіксуєш вічність... Як там у Анатолія Матвійчука співається: «Зніми, фотограф, нас, Допоки ми щасливі…»

…Погляньте на старі фото нашого міста... Мене завжди бентежить думка про те, що жодної людини, зображеної на них, вже немає серед живих…Жодної…Люди просто йшли вулицею, а фотограф перетворив цю мить на «вічність»… А як інколи шкодуєш, що не взяв з собою фотокамери! Їдеш собі автомобілем, аж тут такий захід сонця – очей не відведеш, або вигулькне зненацька якийсь пейзаж… «Товаришуйте» з фотоапаратом! Не пошкодуєте…

1 червня 2009

БЕЗ ДІТЕЙ…

І.Червень… Приїхав у відрядження до містечка Н…. Приватна

фірма придбала кілька верстатів з програмним управлінням. Звернулись до нас по допомогу. Нині добрих направників таких верстатів катма… Більшість спеціалістів у «голодні» дев’яності подалися на базар… Від біди, - не від добра. З того часу мало хто

3

повернувся до роботи за фахом…Стали непотрібні. Набирала обертів сфера «послуг» - купив, продав, обміняв… Нині знову шукають фахівців. Аякже – як без них. Різноманітна продукція виготовлятися в державі таки повинна.

Минулого місяця навідався до знайомого. У нього «своя справа». Свого часу він встиг «приватизувати» кілька верстатів. Нині виготовляє запчастини для «приватного сектора». Так от, потрібен був йому інженер в інструментальний цех… Звернувся до місцевого інституту. Ті порадили випускника «з червоним дипломом». Запросив його до себе і попросив виготовити кілька технічних креслень. Хлопець не знав з якого боку братися до справи. Врешті-решт, знайомий на цю роботу таки загітував свого інструментальника, спровадивши його добровільно-примусово на навчання до вузу…

Інженерна, будівельна справа – це не жарти. Он у сусідньому селі недавно впало півцеркви. Її звели лишень два роки тому. Люди гадали, що то якісь «терористи-безбожники» зробили збитки. Виявилось - прорахувалися будівельники. Дякувати Богові, що це сталося вночі, а якби під час Служби Божої? Хто коли перевіряє чи дотримано як слід всіх вимог? Їм аби тільки будувати…Якби займалися справами справжні фахівці – клопоту було б значно менше. Кадри треба виховувати…Вкладати кошти… Якось в одній з відомих західних компаній шукали фахівця зі спорудження мостів. Вибрали одного кандидата з багатьох. Дали йому купу креслень і попросили підготувати аналіз конструкції і зауваження. Приходить за місяць, розвішує креслення і доповідає про свої висновки.

- Ось тут, в конструкції слабке місце, може не витримати навантажень…

- Ну що ж… Ми беремо вас на роботу… Саме з цієї причини цей міст… зруйнувався десять літ тому…

ІІ.Під кінець дня дається взнаки втома від роботи…Довелось таки

добряче зіпріти коло того верстата. Але справу зроблено… Ще кілька разів «потренувати» їхнього хлопця і він сам даватиме собі раду. Шкода, що не встиг як слід оглянути містечка. Тут такі краєвиди! Куди не кинь оком - зелень. Старе, розташоване в долині, звідусіль оточене вкритими деревами пагорбами, воно приваблює чимось загадковим… П’янкий запах розцвілих акацій вдаряє в ніздрі. Їх тут повно на кожному кроці, а також вздовж дороги у лісосмузі. Знаєте який смачний мед з акації!

До автостанції кілька кілометрів…Хоч би встигнути на останній автобус, а то доведеться куняти до ранку на вокзальному стільці…

Дякувати Богові – встиг. Купую квиток і за мить вже в автобусі. Допотопний «ЛАЗ» з пошарпаними сидіннями. Але то пусте…Мені

3

б тільки якось дістатися додому. Чотири години дороги…Можна подрімати… Щастя, що людей в автобусі небагато – кілька пасажирів спереду. Вмощуюсь на одному з задніх сидінь і закриваю очі…

- «Зайців» немає? – гукає, гримнувши дверима водій.- Поїхали. - водій вимикає світло в салоні і рушає…

ІІІ.Пробую заснути… Подумки вже смакую гарячим чаєм вдома. Чай я готую сам. Запашний, з трав. На дно металевого літрового горнятка кладу кілька висушених і подрібнених плодів шипшини. Додаю трохи меліси і м’яти, рум’янок, гілочки малини. Заливаю окропом. Вода, звісно, джерельна. Настоюється десять-п’ятнадцять хвилин… Який напій! Аромат з кухні дістається кожного закутка в хаті…

- Перепрошую, біля вас можна сісти? – звертається до мене ніяковіючи чоловік років сімдесяти…

- Прошу, - відповідаю спросоння. Натягаю кашкет на очі і дрімаю далі. Хоч би він не набридав мені своїми балачками. Старші люди люблять побалакати. А мені зараз не до балакання.

Щастя, що дорога добра. Вибоїни, які «повилізали» після зими, позалатували. Можна спати. Час від часу, автобус зупиняється, щоб висадити когось з пасажирів і підібрати інших. Старі двері огидно скреготять і щоразу будять. Хіба тут заснеш? Відкриваю очі і дивлюся крізь вікно на дорогу…Небо рясно всіяне зорями… Цікаво, вже є половина дороги?

- До міста? – запитує мене незнайомець, доброзичливо посміхаючись.

- Додому…- Що, їздили в гості?- Ні, по роботі… А сам думаю: «Куди оті старі люди на ніч

їдуть? Сиділи б собі вдома і відпочивали». - Я теж їду до міста… - каже незнайомець. Ви вже вибачайте,

що розбудив. Мені треба дістатися до міської лікарні, а я не знаю де вона?

- Нащо вам лікарня серед ночі? – запитую чоловіка.- Їду до малого….

«То, певно, його онук» - думаю про себе. «Якийсь дивний цей дід. І чого він весь час посміхається?»

- А що з малим? Мабуть ваш онук?- Щось з «серединою», вдень “скора поміч” забрала до лікарні. - Може обійдеться? – кажу дідові.

3

- Та дав би Бог, дав би Бог… Воно, нині діти здоровля не мають… Часом якесь мале слабше від старого. Не раз в автобусі старе дає місце малому, а люди гадают – мале невиховане. А воно слабе…

- А ви самі звідки? – запитую.- З хутора коло Калинівки…- Автобус буде зупинятися недалеко коло лікарні, я вам

покажу, куди йти. Там кілька хвилин пішки. - Красно дякую…- У вас, певно, велика сім’я? – запитую діда.- Тілько я і малий…- А де батьки малого?- Він живе в Калинівці, а до мене заглядає мало не щодня.

Любить коней, а в мене якраз кобила родила лоша. А ще тримаю крілі… Маю файні яблука.

- А жінка ваша де? - Нема…Бог не дав…Хтів колись женитися, але та дівка собі

іншого кавалєра сподобала…- То малий не ваш онук? – питаю.- Нє, він просто до мене мало не щодня приходит бавитися. - То чого ж ви на ніч їдете до лікарні? Могли б завтра рано

поїхати?- Та во, хочу йому яблучок завезти, меду…- Може статися, що вас в такий час вже до малого не пустять?

Де тоді подінетесь?- Та вже десь там перебуду…Скілько мені треба…Якийсь

стілець та й досить…

IV.Видніються вогні мого міста. Невдовзі ми вже на об’їзній дорозі…За кілька сотень метрів будемо біля роздоріжжя, від якого рукою подати до лікарні.

- Зараз буде зупинка, - кажу я дідові. Вийдете і підете праворуч. За триста метрів побачите головний вхід лікарні. Зайдете до приймального відділення, воно працює постійно. Назвете прізвище малого і вам скажуть, в якому він відділенні. Але, не думаю, що вас вже туди пропустять.

- Так, так…дякую… Я, правда, не знаю фамілії малого…Знаю, що називається Петрусь… Але він мені як рідний…

Чоловік посміхається і я вперше помічаю в цій посмішці відтінок ледь помітного смутку… Автобус зупиняється. Ми прощаємось… Ще кілька кварталів і я на місці. Ось і моя зупинка. Десята година вечора…Після п'ятьох годин в автобусі від свіжого повітря мій сон вмить вивітрюється. Напевно дітлахи вже сплять…В мене їх двоє – дівчинка і хлопчик. Завтра пригощу їх смачненькою полуничкою –

3

придбав на ринку. В містечку Н. значно тепліше. Там завжди полуниця дозріває швидше…Дамо до неї сметанки, цукру! Пальчики оближеш…

Наближаючись до свого дому, думаю про незнайомця з автобуса… І куди він на ніч подався? Де буде ночувати? Що заставило його під вечір йти кілька кілометрів від хутора до Калинівки, а потім їхати за сто кілометрів до міста? Аж раптом я все збагнув… Для того старого самітника хлопчина став зачіпкою у житті, ниткою, що зв’язувала його з цим світом…У нього ніколи не було ані родини, ані дітей, ані онуків…Він хотів їх мати, але Бог не дав…Життя добігало кінця… Малий збудив у ньому приспані мрії і сподівання на родинне щастя, наповнив його щоденне життя смислом і надією. Йому він віддавав свою нерозтрачену любов до онуків, яких не мав і матиме ніколи… Яка все таки страшна та одинока старість….

4 червня 2009

ІВАСЬОВЕ ДИТИНСТВО

I.- Івасю, де ти запропастився? Ходи на подвір’я? – гукає мама з

ґанку до п’ятирічного сина.Але хіба можна такої пори всидіти на подвір’ї? Літнє сонце таке лагідне. Порохи на дорозі такі приємні, – м’якенькі, вони лоскочуть п’яти теплом. А як гарно в них бавитися. Не зрівняєш з піском!

- На тобі хліба зі смальцем?Івась мерщій біжить до хати. Хліб зі смальцем – то смакота. А ще трошки солі зверху і цибульки…

- Івасю, ти знову порохів наївся? Який писок брудний! Щоб я більше не бачила тебе на дорозі!

Але спробуй стриматися від тої спокуси на дорозі. То тяжко для малого.

А який вчора був гарний дощ! Наче хтось підігрітої води з неба вилив! Так би і ходив під ним, дарма, що сорочка і штанці промокли наскрізь. Після такого рясного дощу можна йти на окописко – зарослі травою пагорб і долину край села. Дощівка заповнює ямки, утворюючи озерця. Вода в них стоїть ще кілька днів після дощу. Можна купатися, пускати кораблики з горіхової шкаралупи.

3

- На хліб, сядь собі на гойданку… - мама витирає Івасьові замурзаний писок.

Гойданка стара, змайстрована ще дідом… Івась любить гойдатися і співати… Повторює все, що почує з отого чорного поделка на стіні, яке мама називає «радіо». Він ще не розуміє всіх слів, але то пусте.

Те «радіо» часом буває дуже страшне. Щодня о шостій ранку і вночі о дванадцятій воно дуже «бамкає», а потім голосно грає мелодію, яку мама називає «гімн». Коли Івась був ще менший, він якось взяв віника і почав щосили гепати ним по тому «радіо» аби воно перестало грати оту страшну музику. Музика була навіть страшніша за «колядників», які одного зимового вечора прийшли під вікна їхньої хати і голосно співали. Але Івась налякався того «кожуха» і «звізди» - вогню на високому патикові. Мало не щикав.

II.- Івасю, ти будеш доктором, як виростеш? – питає малого бабця

Маґда, тримаючи його за руку. Вони йдуть за «льодами». Так бабця називає оту зимну смакоту з родзинками з великого залізного баняка.

- Я дам тобі рубля, але скажи, що будеш доктором.- Буду, бабцю. І буду вас лікувати. - Файний хлопчик. Бабця така слаба. Зара ті куплю «льодів» і

«бамбонів». «Бамбонами» бабця називає круглі, посипані цукром цукерки, які можна довго тримати в роті. «Півники» на патичку теж добрі.

- Підемо ще до церкви, - каже бабця. Маю подивитися чи є свічки.

Черга за «льодами» не дуже велика. Цьотка в білому халаті набирає льоди ложкою з великого залізного баняка і накладає їх у хрусткі вафельні горнятка. Івась не може дочекатися, коли вона набере «льодів» і дасть йому зі словами: «На, тримай, малий».

В церкві напівтемрява. Стеля височенна з величезною «лямпою» посередині, що висить на довгому дроті. Івась здивовано оглядає «лямпу»: «Як вони причепили нагорі той дріт?». Зі стін на Івася дивляться обличчя дядьків у довгих плащах із золотими кулками над головою. Бабця називає їх «святими». Тут є ще багато цікавого… Хотілося б подивитися, що за отими дверима посередині, які весь час закриті? Бабця каже, що їх тільки «панотець» відкриває. А хто такий той «панотець»?

ІІІ.

3

Ще одна Івасьова бабця живе в сусідньому селі. В неї є корова – руда з великими але добрими очима. Часом так махає хвостом, що не підходи. Бабця каже, що вона мух відганяє. Мухи її «тнут» і не дають спокою.

Дідо вичісує корову щіткою і робить для Івася «м’яч». Але то файний м’яч. Ним ніколи не пошкодиш собі ногу. Правда, він трохи замалий, але ніхто з хлопців на вулиці не має такого.

В «другої» бабці теж цікаво. Мама часом лишає тут Івася на кілька днів. «Друга» бабця має в кухні п’єц з круглими залізними кільцями посередині. Коли вона робить пироги, то викачує також з тіста паляниці і кладе їх на ті залізні кільця пектися. Щойно Івась проснеться - вона кидає йому на перину смачну, теплу паляницю і посміхається. Залізні кільця з п’єца «друга» бабця ще використовує як ліки. Якось Івась був заслаб. Його почав сильно боліти живіт. Бабця дала малому соку з чорниць – не помогло.

- Може ти зелених яблук наївся або черешень?- Бабцю, дуже коле в животі.- Положися на ліжку.

Згодом виявилася причина Івасевої «хвороби» …Довкола хати стояв у в’язанках мак. Сушився. От Івась і наївся його до кольок в животі.

- Потримай це, - каже бабця, загортаючи гаряче залізне кулко з «п’єца» в рушник і кладе його Івасеві на живіт. За годину стало легше…

IV.Ще Івась любить слухати як вуйко грає на гармошці. Він привіз

її з «армії». Що то за «армія»? І де вона? Гармошка має два ряди більших «ґудзиків» з одного боку і два менших з іншого. Коли дядька нема вдома, Івась підходить до гармошки і гладить «ґудзики» рукою: «Колись я також навчуся грати на тій гармошці». Коли вуйко прийшов з армії додому - “накрили” стіл. Івась сидів коло вуйка. Дядьки і цьотки щось пили з малих келішків, кривилися і казали що «моцна». Івась часом виходив з-за столу і йшов надвір. Хотів пити. Побачив на кухні келішок з водою і напився… Стало дуже зле…Рвав… Цілу ніч мама сиділа коло нього. Напився тої «моцної». Думав, що вода.

- Вуйку, а ви підете нині на рибу? – запитує Івась.- Так.- А мені можна з вами?- Там дуже болото, ти ще замалий.- А ви щупака злапаєте?- Щупака ні, хіба в’юнів.

3

По обіді вуйко приносить рибу, викладає її до великої миски. Вона вся в болоті і звивається. Івась мацає її пальцем – «Не кусає!».

V.По обіді Івась запланував «операцію». Город коло їхньої хати

закінчується невеликим, зарослим травою обривом. Івась знайшов на стриху велику чорну парасолю. Ще добра. Задум Івася такий – спробувати скочити з парасолею з того обриву. Він ходив з вуйком до кіна і бачив, як стрибали з подібними парасолями з літака.

Розігнався на городі і скочив…Парасоля зачепилася за кущі. Після «приземлення» мав кілька синяків. Свідком його «героїчного стрибка» був сусідський хлопчина Петрусь.

- Івасю, ходи вже додому, пора митися і йти спати – гукає мама.

Смеркається…У траві стрекочуть стрибунці. Часом низько пролітають летючі миші … Хлопці казали, що вони можуть зачепитися за волосся на голові і тоді біда. Треба сховатися до хати….

Мама нагріла на керогазі миску води. Ставить Івася в миску і змиває з нього порохи, які пристали до малого за цілий день. Потім витирає його, загортає в рушник і несе до ліжка.

- Зараз принесу тобі кислого молока.Івась, вже в ліжку, випиває горнятко молока з домашнім хлібом…

- Мамо, а правда, що в тих кущах за нашим городом живуть «вупирі»?

- Та хто тобі таке сказав?- Петрусь…- То неправда, ніяких «вупирів» там нема. Закривай очі і спи…Я

маю ще випрати дещо.

Зігрівшись під периною, Івась закриває очі…Довгий липневий день добіг кінця…Тільки в дитинстві дні такі довгі, насичені «подіями», сповнені стількох «пригод», почуттів і відкриттів нового…. Яскраве місячне світло пробивається крізь шибку …На дворі голосно тріскотять цвіркуни…І як вони це роблять?

8 червня 2009

ТЕПЛИЙ ВЕРЕСЕНЬ…

I.Зазвичай вони з’являлися вночі, зненацька… Під’їздила машина… Офіцер або сержант віддавав накази - що і де шукати, кому збиратися. Зачитував папір про арешт і людину виводили на двір

3

до машини. Рідні не встигали навіть прийти до тями. Звісно, люди знали, що таке може статися… Але сподівалися, що якось минеться…

Семен мав можливість уникнути долі сотень і тисяч інших, зниклих в застінках галицьких тюрем. Вибір зробив сам…Свідомо…Можна було перечекати, однак події розвивалися надто стрімко. Коли НКВД почали «зачистку» галицької інтелігенції, він перейшов через кордон, встановлений німцями і «совітами» за угодою 1939 року, і подався до родини на польському боці, себто вже німецькому боці.

- Семене, лишися в нас. Зачекай. Бачиш, що «совіти» витворяють, - переконували його батько і брати.

- Озвіріли геть чисто, то правда… Але ж там моя дружина і діти…Я собі місця не знаходжу коли думаю про них.

- Чим ти їм зараз поможеш? Нічим…Лишайся в нас. Може невдовзі німці посунуть вперед і тоді підеш…

- До того часу з ними будь-що може статися. «Совіти» одних кидають до в’язниці, інших на потяг… і до Сибіру.

- Ти ще від Берези1 не відійшов, не йди…

Від споминів про Березу-Картузьку Семенові по плечах потягнуло холодом…Таке не забувається, особливо карцер. Вузька, зимна, сира «дзюра» і вода, що крапля за краплею падає тобі на голову, аж мозок вилізає… Камери не ліпші. Підлогу з цементу постійно поливали водою, щоб «ніхто не сідав». В камери на 20 осіб набивали по 40… Нужник «не витримував» такої кількості людей і його «вміст» виливався на підлогу…Перед сніданком «запускали» до окремої вбиральні. Але в ній було місця тільки на трьох. На все давалося три хвилини. Люди не могли терпіти і «ходили» на підлогу. Наприкінці поліцай наказував лягати на підлогу і повзти… Вбранням витирали все те, що було на підлозі… Семен повернувся з Берези додому худим і страшним, зарослим і з бородою. Діти батька не впізнали… Не встиг отямитись, як нова біда – НКВД.

- Ти хоч знаєш, Семене, що діється на кордоні? Стріляють по обидва боки. Позавчора двох людей забили.

- Я знаю одне місце. Там ліс, річка. Можна перейти. Але, на все Божа воля. Що має бути то буде. Сидіти тут далі не можу. Нема сили. Не годен ані їсти ані спати. Все думаю про своїх.

1 Береза-Картузька — концентраційний табір, створений польською владою в 1934 році в місті Береза-Картузька на місці колишнього монастиря ордену картезіан (зараз місто Береза) на території Західної Білорусії як місце позасудового інтернування супротивників правлячого режиму..

3

На другий день, під вечір, Семен пішов через кордон додому… Вересень видався теплий, але зимне дихання ночі вже нагадувало про наближення осені. «Перейду річку і сховаюся у скирді» - промайнула думка. Ліс закінчився. Ось і річка. Тут не глибоко. Скинув чоботи, закотив штани і помало зайшов до води: «Не липнева, але можна витерпіти». Камінці під ногами муляли. За кілька хвилин вже був на другому березі. Обтер ноги онучами і взувся. «Куди далі? Десь в тій стороні бачив скирду…». Думками вже був вдома, хоч треба було ще подолати понад сто кілометрів окупованою «совітами» територією. Сподівався дістатися до найближчої залізничної станції, а там на товарному вагоні…

- Стой! Далєко собрался? - з-за дерева вийшло двоє з гвинтівками.

- Та я той, з Плесова йду додому.- А может ти с той сторони? Діверсант…Докумєнти есть?- Звісно є, ось…- Васілій, давай єго в комєндатуру, там разбєрутся…- Хлопці, а може відпустите? Правду кажу, йду додому…- В комєндатурє всьо раскажешь…Давай, іді…

Кінець ночі Семен провів у камері. Вранці його викликали на допит. Після перевірки документів допровадили в супроводі двох вояків до колії. Там посадили у вагон і спровадили до в’язниці «за місцем проживання». Отак він «повернувся додому»…Жодна душа у рідному місті не знала, що він тут, під боком у своїх…Вже згодом, за кілька років, його прізвище знайдуть на стіні в’язничної камери, видряпане цвяхом. У ній Семен пробув кілька місяців, потім відправили до іншої – в обласному центрі за сорок кілометрів. Щодня викликали на допит, звинувачували у «зраді батьківщини і шпигунстві». Били так, що місця живого на тілі не було. Підсували на підпис якісь папери і казали в усьому зізнатися добровільно. Допити проводили вночі. Один адвокат не витримав тортур і викинувся зі сходів коли його вели на черговий допит. Після того скрізь з поверху на поверх вздовж сходів встановили металеві сітки аж до стелі.

Коли Семен приходив до тями, пригадував рідну Холмщину…Як там його батьки, брати і сестра? Чи живі? Пригадав, як 16 річним хлопцем виліпив палянички зі смоли, закрив ними очі і ходив по подвір’ї - хотів дізнатися, як дають собі раду в житті сліпі. Вдарився головою до стодоли аж свічки в очах поставали. Здавалося, що це було цілу вічність назад, що все попереднє життя було сном…

ІІ.

4

Рідні Семена запідозрили лихе після одного випадку… - Цьотко, я щойно щось бачила, - пошепки промовила сусідська

дівчина Ярина.- Що сталося? - занепокоїлася дружина Семена.- Я верталася з міста додому, ходила м до магазину. Здибала м

отого «квартиранта», що півроку тому оселився в баби Явдохи.

- Ну то й що з того?- Він стояв ще з одним, а на нім був вуйків плащ, той що ви

купили йому торік.- Звідки ти взяла, що то той самий плащ?- Я виділа латку на рукаві, яку ви були пришили…Плащ точно

той самий…- Ой, лишенько, невже на кордоні щось сталося? Казали люди,

що там кількох забили. Може Семен був серед них?... Та, ні, не може бути, відчуваю, що він живий…

ІІІ.Минав місяць за місяцем… Від Семена не було ніякої звістки. Містечком прокотилася хвиля арештів…Брали всіх, хто мав бодай якесь відношення до «Просвіти», «Сокола», «Рідної школи» чи належав до котроїсь з українських політичних партій. Брали адвокатів, вчителів, лікарів, простих людей… Заарештували батьків 11-річного сусідського хлопчика Василька. Його на той час не було вдома. Люди попередили малого, щоб додому не йшов. Він утік до лісу і три дні просидів на дереві… Потім переховувався в сусідньому селі в маминих родичів.

- Діти, ходіть суди, - дружина Семена покликала дітей. У них з Семеном їх двоє, дівчатка. Одній шість, іншій чотири рочки.

- Беріть оці знимки і кидайте до п’єца, хутко.- Всі?- Всі до одної.- Але тут татуньо і ви, і ми є також! Вони такі файні!- Паліть все, вам кажу. Щоб, не дай Боже, чогось не знайшли.

Семенова дружина боялася, щоб не прийшли «совіти» і не заарештували її разом з малими дітьми. Залишила тільки чоловікову скрипку, котру він якось привіз зі Львова. Згодом, голодного 1946-го року і її довелось продати. Виміняла на крупу і хліб. Не було чим годувати дітей…

IV.Літо 1994 року… Міський цвинтар в обласному центрі…Відкриття пам’ятника на могилі репресованих… Панахида…

4

- Надю! Я, здається, твого тата знайшла! – каже з порога захекана подруга.

- Де б то ти його знайшла? Мама сорок років шукала і не знайшла, а ти кажеш, що знайшла…

- Я не його самого знайшла, а місце, де він похований…Щось боляче стиснуло Надійчине серце. Вже двадцять років, як поховала маму. Вона так і не діждалася тата. Люди казали, що, начебто, він виїхав до Америки. Але мама не вірила: «Якби був живий, то навіть з Америки би дався чути».

- Я щойно з цвинтара. Правили Панахиду на могилі репресованих. Старші люди показали місце….Там поставили хрест, а довкола плити з прізвищами замордованих НКВД 1941 року…Обійшла всі…Читаю, аж раптом бачу: «Семен Лопока, 1896р.н.»…

- Ходімо хутчій, покажеш! Та ні, не може бути? Підкошуються ноги…Зачекай, мушу випити щось від серця…

Приїхали на цвинтар…Знайшли ту саму плиту з прізвищами… Надія впала на коліна і почала цілувати зимний граніт, заливаючи його слізьми… Батькове прізвище було серед шестисот інших. Жахливі обставини його смерті стали відомі за кілька місяців. Як виявилось, батька розстріляли в червні 1941 року. Німецька армія швидко сунула на Схід…НКВД не мали часу «розбиратися» з арештантами. Одних планували «пустити в розхід». На інших були готові документи в табір у Сибіру. Але часу допровадити їх до табору не було…НКДВ вибрало найшвидший спосіб «вирішити проблему» - розстріляли всіх 600… Увійшовши до міста, німці отримали «добрий матеріал» для антибільшовицької агітації. Коли замордованих в’язнів винесли з в’язниці - вони все фіксували на фото-кіно плівку…

- Надю, ходи вже додому, смеркається….- Ще трошки, вже йдемо…Бідний мій таточку…Якби мама

знала…- Ходімо, ще прийдеш сюди. Добре, що знайшовся…Хоч так…

Свічечка нехай горить…

V.Такий теплий вересень…Вітер гойдає верхівки ясенів на цвинтарі…Цього року поруч високої могили вперше зародила калина… Тиша…Лише зрідка її порушує своїм співом птаство…Наймолодшим, які тут поховані, було сімнадцять… Лише сімнадцять…Ще зовсім діти…

Спіть, хлопці, спіть…Спіть, хлопці, спіть…

4

Про долю-волю тихо сніть,Про долю-волю Вітчизни, - Чи можуть бути кращі сни?

12 червня 2009р.

МИХАЙЛО НА БІЛОМУ КОНІ…

I.Тієї осені перший сніг випав рано…Лапатий, радше схожий на пір’я, аніж на сніг, він нечутно лягав на сільські городи, вулиці, поля… Від цього видовища навколишня тиша робилася ще тихішою, сповненою загостреного передчуття тривоги…

Спершись на підвіконня, дев’ятирічний Петрусь дивився крізь шибку на сніг: «За кілька днів можна буде витягнути зі стодоли санчата і помчати з гори коло хати. Ще б трохи морозу, щоб сніг не розтанув…».

- Петрусю, ходи но сюди! – кличе батько малого, відволікаючи його від солодких мрій.

- Підеш до вуйка Степана. Не до хати, а на подвір’я. - Але там вже два дні, як нікого нема – відповідає Петрусь.- То не твоя справа. Походиш довкола хати, буцім курей

шукаєш і спробуєш заглянути через вікно досередини.- Що, вже йти?- За півгодини. Піди, наїшся бараболь з кислим молоком, мама

щойно зварила. І вдягнися тепло.

Посмакувавши бараболею, Петрусь зодягнувся і пошкандибав до сусідової хати. Тут недалеко, якихось двісті метрів від них, в кінці вулиці. Йшов, оглядаючись на свої сліди і думав: «От якби я міг літати! Тоді б ніхто не бачив моїх слідів і не знав, де я йду? Хоч би пес вуйка Степана був прив’язаний. Він мене знає, але я його все одно боюся – великий, як теля. Мама каже, що пес малих дітей не чіпає».

4

За кілька хвилин Петрусь вже був біля хвіртки Степанової хати. Заглянув через шпару у хвіртці на подвір’я: «Пса не видно. Дивно - нема нікого. І де вони всі поділися?»

- Ціп-ціп-ціп – примовляє малий і ходить по подвір’ї та довкола хати: «Тато казав, якщо хтось спитає, говорити, що шукаю своїх курей».

Обійшов хлів і стодолу. Зайшов за хату зі сторони саду і, обвівши очима сад, відчув на собі чийсь погляд. Повернувся в бік вікна і помітив голову у військовому картузі, такому як у тих «совітів», що позавчора приїхали до села на машині. Потім пішов через сад на город і, вийшовши на дорогу з іншого боку, щодуху помчав додому.

- Тату, там хтось є - захекавшись, Петрусь розповідає батькові про пригоду.

- Ти бачив когось в хаті?- Так… Недовго… Але бачив…Одного…Чи є ще хтось – не

знаю…Мав на голові картуз, такий як у тих, що позавчора приїхали.

- Ти не помилився? - Ні, на власні очі бачив…- Стули писок і нікому нічого не розказуй, зрозумів? - Ага…

II.Вечоріло…Сніг падав далі…Петрусів батько вдягнув кожуха і пішов городами до «Глухого кута» - так в селі називали вулицю коло старого цвинтаря.

- Слава Ісусу Христу.- Слава навіки.- Малий вдень ходив до Степанової хати…- І що там? - Там «совіти». Влаштували пастку…- Так, то зле… «Грім» з жінкою і Михайлом вже другий день не

виходять з криївки. І попередити їх нема як…Зле…- Може «совіти» завтра заберуться? - Мусимо чекати, іншого вибору нема…

Криївка була на самому Степановому подвір’ї, поруч з хатою. Замаскований вхід до неї знаходився у стодолі. Люк був закритий мішком з землею і камінням, а зверху присипаний соломою. Повстанці переховувалися тут в зимну пору. Як ставало тепліше – перебиралися до криївки у лісі. Два дні тому Степана заарештували енкаведисти – хтось навів. Він не встиг попередити своїх і передати повстанцям харчі.

- Степан мовчить вже другий день, що будемо робити хлопці? 4

- Галю, там ще щось лишилося з їди?- Буханець хліба і кусень сала…- Нині ще переб’ємось, а завтра?...- Треба перебиратися до лісу…- Якби то знаття, що сталося зі Степаном?_- Хлопці, вночі треба звідси забиратися…

III.

Після опівночі Михайло відриває люк і вони вибираються з криївки. Ніч видалася місячна…На подвір’ї нема нікого. Вікна в хаті не світяться. Найближчий шлях до лісу – через сад. Доведеться йти попід хату. Пригинаючись, Михайло побіг до хати. Все спокійно. Дав знак рукою «Громові». Той, тримаючи дружину за руку, побіг в бік саду. Раптом тишу розірвала автоматна черга. Енкаведисти в хаті помітили втікачів і відкрили вогонь з вікна.

- Галю, тікай хутко, я поможу Михайлові…- Я без тебе не піду…- Тікай! Інакше всі тут ляжемо…

Михайло підкрався до іншого вікна і жбурнув до хати гранату. Пролунав вибух. Все стихло…

- Мерщій до лісу!

За півгодини вони дісталися криївки у лісі. - Нікого не зачепило? Слава Богові…- Перечекаємо до ранку, а там подивимось…- Добре, що ще нема сильного морозу…- Маємо кілька кожухів, бараболю, пшоно. - Завтра наберемо води з джерела.- Добраніч…

Михайло закриває очі… «За кілька днів – «Михайла». Це улюблене свято його бабці Марії. Коли на «Михайла» падає сніг, бабця каже: «Михайло їде на білому коні, - буде файна зима!». Так-так, здається він вибрав собі саме такого коня цього разу…На «Михайла» бабця готує щось смачне…Таких голубців з гречкою ніхто не вміє робити. А який в неї виходить капусняк і вареники з квашеною капустою!...Ну все, досить, бо не засну…»

- Михайле, вставай, – «Грім» будить хлопця, торкаючись його плеча.

- Котра година?- Шоста ранку. Піди до джерела за водою, Галя нам приготує

сніданок.Михайло вибирається з-під теплого кожуха. Бере кілька німецьких «фляг» на воду, автомат і йде до джерела. Обережно підносить люк криївки і дивиться довкола – все «чисто», можна виходити.

4

Джерело розташоване неподалік, на сусідньому пагорбі. Від нього невеликий потічок тече в долину… Дерева притрушені першим снігом, дрімають, ледь похитуючи верхівками…

IV.

- Вчора вночі була стрілянина на Степановім подвір’ї - каже Петрусів батько.

- Якось би дізнатися що до чого?- Скоро дізнаємось…Господи, спаси і помилуй…- Може наші таки вибралися?- Дав би Бог…

За кілька годин до Степанової хати прибувають з гарнізону дві вантажівки з енкаведистами.

- Лєйтєнант, возьмі бойцов і посмотрі хорошенько вокруг, должни остаться слєди…

- Слушаюсь, товаріщ капітан.- Да нє топчітесь как лошаді, а то всє слєди унічтожітє.

Поакуратнєй. Пятєро нашіх положілі, гади! Два дня сідєлі в засадє!

- Товаріщ капітан, в саду нашлі слєди – вєдут к лєсу. По всєму відно іх било троє.

- Собірай бойцов і бистро по слєдам за німі! Догонім! Давай!

Михайло якраз закінчив набирати воду біля джерела і піднісся. З пагорбу було добре видно село. Раптом він помітив групу вояків, які бігли до лісу. «Отак, рознюхали…». Кинувши погляд на землю, він все зрозумів – від Степанової хати аж до криївки було видно їхні сліди… Після втечі сніг падати перестав, а сліди залишилися. Він щодуху помчав до криївки – «Треба встигнути попередити своїх?»

- «Громе», нас знайшли… По слідах…Сніг підвів…- Вибирайтеся звідси з Галею, я вас прикрию…- Михайле…- Хутко забирайтеся! - Слава Україні…- Героям слава…Біжіть…

V.Нерівний бій тривав недовго… Енкаведисти оточили криївку з усіх боків… Повстанці полягли всі…Михайло лежав на снігу з розкинутими руками, наче наостанок хотів обійняти цілий світ…На вустах застигла посмішка…З кутика губ стікала цівка крові… «Грім» з

4

дружиною лежали з іншого боку, поруч, тримаючись за руки, лицем до лиця, дивлячись одне одному у вічі…

- Чісто, товаріщ капітан. В схронє больше нет нікого…- Давай, грузі іх на машіну і вєзі к сєльсовеєту… Схрон взорвать…

Троє закривавлених тіл лежали під сільрадою близько тижня. Для страху… Енкаведисти заставляли людей йти дивитися на них, спостерігаючи за їхньою поведінкою. Треба було заціпити зуби і триматися, щоб не пустити сльозу. Тих, кого запідозрили, потім допитували. Траплялося, що матері мусіли «не впізнавати» своїх дітей, щоб не постраждала вся родина. Але витримували не всі…То понад людські сили…

Знову випав лапатий сніг… Білосніжним килимом він вкрив сільські вулиці, Степанове подвір’я, сад, пагорб довкола криївки у лісі і плями крові за кілька десятків метрів від неї… «Святий Михайло» таки приїхав на білому коні…

22 червня 2009

ЖИТТЯ ЯК ВОНО Є…

I.Вісімдесятирічна Марія Степанівна має на диво добру пам'ять. Може розповідати годинами. Її життя варте пера класика. Народилася після першої світової війни, пережила другу світову. Три роки була «остарбайтером» в Австрії. Їй випала нелегка доля. Залишилася вдовою з трьома дітьми на руках…

- Нас у батьків було п’ятеро – троє хлопців і дві доньки. Знаєте, яке те сільське життя колись було?…Зранку до смерканку на полі, господарка…Я змалечку допомагала батькам. Любила працювати. Тато їздив до Америки на заробітки, привіз трохи грошей, купив коней, корову, поставив хату. Потім прийшли «совіти» і назвали тата «куркулем». Сестру вивезли до Сибіру. Вернулася – жити нема де, з хати зробили магазин. Ледве добилася однокімнатної квартири…

- А що то за книжечки у вас на підвіконні? – запитую.- Молитовники. Я без молитви ні на крок. Тільки дякуючи

Господеві змогла вижити і перейшла через таке, що най Бог боронить комусь пережити…

4

- Тут такі сторінки, що невдовзі порозсипаються…- Та я вже їх кілька разів клеїла…Знаєте, скільки я молитов

знаю напам’ять? - Скільки?- Вистачить на кілька годин. Часом вночі не сплю і молюся…

Більше тими молитвами, котрі знаю з дитинства. Я малою мала дуже добру пам'ять. Нині вже забуваюся… Як зіб’юся – мушу починати молитву з самого початку…

- Хто це вас навчив стількох молитов? - Чула м від мами…Моя мама була дуже побожна…Де не йшла -

читала молитву – в хаті, на полі, всюди. А я прислухалася і запам’ятовувала. Коли всі вже спали, я бачила як мама стояла на колінах перед образом і щось шепотіла. Я питала її: «Мамо, що ви там шепочете?», а вона відповідала: «Молюся – за себе, за тебе, за тата, за всіх вас…»

II.До Марії Степанівни жінки часто ходять за порадами. Життєва мудрість допомагає їй дати добру пораду. Вона може сказати в лице якусь не зовсім приємну річ, але то правда. Правда не всім до вподоби. Правда буває різка і жорстока… Але на те вона і правда.

- Я ще малою могла «вгадувати»… Якось копались мо з мамою город, - мені тоді було сім літ, - і я кажу до мами: «Завтра будуть голосно дзвонити всі дзвони - в нашім селі і в другім селі коло нас». Мама подивилася на мене і каже: «Що тобі до голови зайшло?» На другий день рано голосно дзвонять дзвони. Виявилося – помер Пілсудський.

- З вами страшно говорити, - посміхаюся. Можете дізнатися, хто що думає.

- Та де там. Я просто відчуваю яка людина є – добра чи зла.

Зачіпаємо нинішню політику, ситуацію в країні і світі. Добралися і до естради…

- Де би хто колись подумав, що таке буде робитися, - це Марія Степанівна так критично відгукується про наших «зірок».

- Пороздягалися геть чисто, крутять задницями, ноги голі. Вже більше нема що виставити – все видко.

- Знаєте, як їх називають? - кажу, - «Співаючі панталони».- То правда… «Безголосі безсоромники».

Мені відразу пригадався вислів Бернарда Шоу з тих часів, коли жінки носили довгі, майже до самої землі плаття: «Нинішня мода позбавляє чоловічу уяву будь-якої поживи». Уявляєте! А що б Шоу сказав сьогодні?

4

Ми ще довго обговорюємо сьогоденні проблеми в пісенному жанрі, моді, культурі, поведінці… Тут є про що побалакати.

III.- Я ж також колись співала – каже Марія Степанівна, - в

церковному хорі першим голосом. Співала скрізь – вдома, в полі…Якщо маєте час - розкажу вам одну історію…

- Так, прошу, було б цікаво послухати.Я вмощуюсь зручніше у кріслі і налаштовуюсь на слухання.

- То було під час війни. Німці почали вивозити наших людей на роботу до Німеччини та інших країв. Вивезли багатьох, здебільшого молодих, тих хто міг працювати. Я потрапила до Австрії, під Відень, до «бауера»…Він мав поле, худобу. Робились мо здебільшого в него, а як було треба - в інших «бауерів» по сусідству. Садили, пололи, збирали, пасли худобу, прибирали в домах. Наш «бауер» деколи присилав до роботи своїх дочок, мав дві. В них ручки були біленькі, не то що в мене – посідані, з мозолями. Після роботи вони мастили їх кремами – шанувалися. Не скажу, що мені було зле. «Бауер» був добрим чоловіком, хоч і суворим. Але не всі були такі як він…

- А як щодо мови? - За три роки роботи я навчилася німецької мови. Навіть

співала м їхніх пісень. Часом, як ми робили в полі, я починала співати…Я була кмітлива дівчина… Гадала м собі: «Трохи поспіваю. Вони послухають, а я відпочину від роботи».

- І що, вам за це не перепадало?- Ні. Люди слухали, а потім навіть плескали в долоні. Я дуже

любила співати «Місяць на небі». - А як ви повернулися додому? Як люди верталися?- Німці відступали, прийшли «червоні». Про це не люблять

казати, але «червоні» також знущалися - розпорювали австрійцям і німцям животи, ґвалтували, грабували обійстя. Я сховалася в льосі з вином – в «бауера» був винний льох з великими діжками вина. «Червоні» зайшли до льоху і почали стріляти по тих діжках. Вино швидко заливало льох. Невдовзі воно сягнуло мені до пояса. Я простояла у зимному вині кілька годин, застудила ноги і нирки… Але мені ще пощастило, бо лишилася жива. Траплялося, що «червоні» кидали до винних льохів гранати і тоді там вже ніхто вижити не міг.

- Не було бажання залишитися в Австрії? - Чого не було, було…Багато людей лишалося. Боялися

вертатися додому. Дівчата виходили заміж. За якийсь час «совіти», щоб заохотити людей повертатися, почали агітацію.

4

Поширювали листівки і газети зі статтями про солодке життя на батьківщині, визволеній від німців. По війні всі жили тяжко….Звичайно, додому хотілося. До батьків, друзів…

- Я чув, що і в ті важкі часи у німців був порядок…- Їх так навчили. Ще як йшла війна, чоловік якось повіз фірою

здавати зерно. Він працював у «бауера». Приїхав додому, віддав господареві документи. Той заглянув і знайшов помилку – замість зданих п’яти мішків зерна було записано сім – той, що приймав, помилився. То «бауер» післав чоловіка назад, щоб той повідомив про помилку і привіз добрі документи. Або якось з фіри випав мішок з мукою. На другий день чоловік вернувся на ту саму дорогу і мішок знайшов – хтось навіть накрив його від дощу…

IV.- Коли німці «брали» Київ – в місті почалися грабунки

магазинів. Крали все підряд. Влади не було – всі виїхали, ще й міст підірвали, щоб німці не наздогнали. Німці ж, увійшовши до міста, наказали награбоване повернути. Кількох крадіїв привселюдно розстріляли. Порядок тимчасово навели, але невдовзі серед населення почався голод, потім – Бабин яр…

- Так… Хіба війна – то на добре? Може комусь добре, а простим людям - біда і горе.

- Маріє Степанівно, а чому нині такий безлад? Хіба у нас руки не з того місця ростуть?

- Ладу немає, то правда…Але люди самі винні…То ж не чужі, як Україна стала незалежна, в нашім селі розікрали корівник до нитки, а свої. Якби ви чули як бідна худоба ревіла…Голодна, аж ребра видко. Ще живих корів тягнули шнурками на забій дорогою. А скільки здохло! Або хто наш клуб розібрав, повитягав вікна? Чужі? Тільки свої. А як були поля бур’яном позаростали! Ще й досі деякі роками неорані стоять…Така земля - можна на хліб мастити!

- Мені один чех, що приїздив до нас, сказав: «У вас ще довго ладу не буде. Треба змінити щось тут і тут» - при цьому він показав пальцем на голову і на серце.

- То не дарма Мойсей водив людей пустелею сорок років…І нам треба не менше, щоб дочекатися ліпшого. Я не доживу, але може хоч онуки доживуть?

Я пригадав випадок, який розповів мені мій товариш. Він щозими ходить на полювання. Щоб не заблукати в полях і лісах - вибирає собі "орієнтири" на місцевості. Одного разу довго блукав і ніяк не міг вийти до села, яке, за всіма ознаками, мало бути неподалік. Аж тут трапився йому місцевий чоловік. Товариш запитує його: "Торік десь тут був корівник?..." Той відповідає:

5

"Був...Торік...Розтягнули..." Люди розібрали корівник так, що й сліду не залишилося.

Дорогою додому розмірковую про нашу з Марією Степанівною розмову… Ловлю себе на думці, що ота життєва мудрість простих людей часом вартує значно більше від наших університетів, бо немає кращого університету, ніж саме життя. А сорока років для кращого життя певно таки не вистачить… Хоч, з іншого боку – яке воно має бути – те «краще життя»? Бо, якщо думати, що нинішнє нічого не варте, - не буде для чого жити… Життя є таким як є… Воно в кожного - одне. Кожен ранок сповнений надій і сподівань. І як кажуть – «краще там, де нас нема»… А ми є там, де ми живемо, де мучимось сумнівами і сподіваємось на краще, де розчаровуємось, кохаємо, страждаємо, мріємо і відходимо до вічності... Я вірю, що ми будемо – тільки б молилися за нас наші матері…

24 червня 2009р

ЗЕМЛЯКИ…І.

Коли життя засилає людину десь далеко від рідного дому – з нею трапляються цікаві речі. Ідеш собі, приміром, Лондоном, аж тут назустріч Іван з твого села. Або потрапляєш до Одеси – у ній ти «ні бе, ні ме, ні кукуріку», не знаєщ, що тут до чого, – аж ось біля оперного натикаєшся на однокласницю Марійку. Вона влаштовує тобі надзвичайну екскурсію містом, допомагає влаштуватись в недорогому готелі і Одеса вже не здається тобі такою «нерідною». Або стоїш собі в черзі в Сумах, а перед тобою чолов’яга. Роздивляєшся, - а то Микола, знайомий. Купуєте пива і раків, і до опівночі спілкуєтесь в заводському гуртожитку. Життя цікаве своїми непередбаченими ситуаціями…

ІІ.Йшов 1986 рік… Щойно припинилися нескінченні похорони

генсеків і членів Політбюро КПРС, котрі вмирали з якоюсь загадковою періодичністю. Замість одних старих, вибирали інших – також старих. Було очевидно, що «нові старі» теж довго не протягнуть. Думалося: «Вибрали б, когось молодшого, щоб цей довічний траур нарешті скінчився».

Магазини нагадували щойно завершені об’єкти - полиці порожні, з цінниками неіснуючих продуктів і товарів. Щоб купити

5

пачку масла – треба було займати чергу коло дванадцятої години ночі і стояти до ранку. Стояли по черзі всі члени сім’ї - взимку було особливо важко. Перед відкриттям магазину приводили дітей – на малолітніх давали додаткову пачку масла…

ІІІ. Віктор працював на заводі світлотехнічної апаратури. Їхня

«фабрика» була відома на весь «Союз». Проектували і виготовляли промислові і побутові світильники, апаратуру для «воєнки». Заводські світильники були встановлені в мавзолеї Леніна у Москві, в московському метро, на стадіонах, де 1980 року відбулися змагання учасників світової спортивної Олімпіади. 1979 року Віктора «побрили» у вояки і він потрапив під Москву. Їхній полк було залучено до охорони громадського порядку під час проведення Олімпіади. Власне, Віктор бачив Олімпіаду… «з кущів» - їх порозставляли по об’єктах з «калашами»2. Часом перед початком футбольних матчів їх привозили на стадіон для перевірки об’єкту на безпеку – треба було нишпорити між лавками і шукати підозрілі пакунки, закладені «диверсантами». Так Віктор назбирав собі колекцію олімпійських квитків, значків і багато іншої всячини.

Найбільше враження на Віктора в Москві справили три речі - біде, кінні перегони і похорон Висоцького. Періодично під час чергування їх допроваджували до громадських туалетів - «по справі». Якось їхній «ЗИЛ» зупинився поруч з високим будинком. Комвзводу скомандував: «Десять хвилин на туалет. Туалет на першому поверсі». У великому, облицьованому плиткою, приміщенні знаходилось кілька кабінок. Посередині приміщення Віктор побачив низький, незвичайної конструкції унітаз з кількома краниками. Стало цікаво. Він відкрутив один з краників і цівка води потрапила йому в обличчя. Що за чудасія! Хлопці зайшлися реготом!

– Що, помився?– Що то за біда така?– Не біда, а «біде», ти що, ніколи не бачив? Ти де виріс?– Та виріс в селі, але живу у місті? Однак такого ще не бачив.– То спеціально для жінок, зрозумів? – А-ааа, тепер ясно.

Після туалету «ЗИЛ» повіз їх за місто. Дорогою сталася пригода в чисто армійському стилі. Уявіть собі колону з кількох військових машин, попереду якої - офіцерський «газик». Колона під’їздить до роздоріжжя, на якому треба перетнути трамвайну колію. З іншого боку наближається трамвай. Аж тут з офіцерського «газика» лунає: «Водій трамваю, поверніть 2 Автомат Калашникова - АК-74

5

праворуч!» І так тричі! Колія ж пряма! Вояки у Вікторовому «ЗИЛ»ові так зайшлися сміхом, що мало не повипадали з кузова!

IV.Про смерть Висоцького Віктор дізнався на ранковому

шикуванні полку. Замполіт повідомив про підвищену готовність у зв’язку зі смертю Висоцького і можливими порушеннями громадського порядку. Десь там, у центрі міста, біля “Таганки” зібрався люд, але Віктор з хлопцями тільки чули про це. Короткий репортаж прощання з Висоцьким побачили по телебаченню лише за кілька днів. Віктор сам грав на гітарі і знав чимало пісень Висоцького. Та хто їх тоді не знав!

Треба сказати, що гітара чимало допомогла Віктору у війську. «Дембелям» подобалися пісні. Якось він почув, як хтось з хлопців «мордує» інструмент, попросив гітару і виконав кілька популярних пісень. Його оточив гурт вояків, а «дембелі» почали замовляти пісні одна за одною. Концерт тривав майже годину.

- Ну, ти пацан, даєш? Де грав?- Вдома на танцях, в будинку культури.- А «Альошкіну любов» знаєш? - Звичайно!- Ану давай, збацай.

Згодом, концерти після відбою стали для Віктора звичною річчю. «Дембелі» брали його з собою до якоїсь «каптьорки», замовляли пісні, пригощали смаженою картоплею і вином.

- Ти, пацан, кажи, якщо хтось ображатиме, гаразд?- Гаразд.

За півроку Віктор знайшов у військовій частині кількох музикантів і організував ВІА. Виступали перед вояками полку, в підшефних організаціях – колгоспах, школах. Отримали подяку від командування.

V.Третім відкриттям під час Олімпіади для Віктора стали кінні

перегони. Малим хлопцем він часто гостював у свого двоюрідного брата в сусідньому селі. Братів дід був сільським конюхом. Хлопці пасли коней, гнали табун до річки, влаштовували перегони. З того часу коні посіли в житті Віктора особливе місце. Та й хіба можна не любити таке Боже створіння! В кого ще знайдеш такі очі? Ну хіба що в корови. А як він ніжно бере своїми губами скоринку хліба з твоєї долоні? Як фиркає… Як дивиться тобі вслід, коли ти йдеш зі стайні додому… Неможливо уявити собі красу довкілля без коней. Віктор був переконаний у цьому. І, напевно, не він один.

І ось – кінні перегони на Олімпіаді в Москві. Віктор стояв на варті в кущах довкола іподрому і спостерігав за змаганнями. Нічого подібного він досі не бачив. Загнані до сьомого поту коні

5

хрипіли, наче благали про допомогу. Наприкінці перегонів вони харкали кров’ю, їхні очі робилися червоними і великими, сповненими страху і були зовсім не подібними на очі тих коней, яких Віктор знав з дитинства. До них підбігали з відром холодної води і виливали її під хвости. Віктор не міг на це дивитися…

VI.

Після війська Віктор повернувся на попереднє місце роботи… Настали важкі часи…1986 року з кількома хлопцями він вирішив податися до далеких країв на заробітки. Так тоді називали віддалені регіони «Союзу» - Тюмень, Сургут, Далекий Схід, Казахстан. Вирішили поїхати в Сургут. Бригади українців-нафтовиків курсували туди постійно. Їх привозили і відвозили – з Івано-Франківщини, Львівщини, Тернопільщини. Вдома роботи не було, а на Півночі можна було заробити – платили добре, доплачували «північні» за важкі умови праці.

Сконтактувалися зі знайомими, придбали квитки і вирушили в дорогу…Спершу до Москви, а звідтіля – до Сургуту.

Так сталося, що на той час, їхніх знайомих в Сургуті не було – в них саме розпочалася відпустка і вони з родинами поїхали в Крим на відпочинок. Віктор з хлопцями вирішили шукати роботу самостійно. Ночували в однокімнатній квартирі знайомого. На підлозі…Їх було п’ятеро, а ліжок - лише два. Вдень вирушали на пошуки роботи, а ввечері обмінювалися інформацією. За кілька днів гроші закінчилися. Хлопці спорожнили також холодильник знайомого.

Одного дня Віктор, після пошуків роботи, повертався до помешкання знайомого… В животі голосно буркотіло від голоду. Перед очима стояли мамині пампушки з гречкою і зеленою цибулькою, вареники зі сметаною, гарячий борщ…В кишені залишилося кілька копійок. Віктор вийняв їх і почав рахувати – трохи бракувало на буханець хліба. За рогом був хлібний магазин. Через кілька метрів ніздрі залоскотав запах свіжого хліба…Віктор зайшов до магазину…В черзі за хлібом стояло понад двадцятеро людей. Він підійшов до прилавку довідатись про ціну… Бракувало п’ять копійок на буханець. Йшов в кінець черги і заглядав людям в очі... Раптом помітив знайоме обличчя! «Так-так-так…Думай, де ти його бачив? Звідки ти його знаєш?». Незнайомець був зростом під метр вісімдесят, міцної статури… «Думай, думай». В голові промайнула думка: «Невже Петро з Йосипівки? Та ні, не може бути? Чому б це йому тут тинятися після військового училища? Він мав би зараз десь літати на своїх «мігах»? Віктор придивився до незнайомця ще раз – «Та ні, таки Петро».

5

- Я вибачаюсь, ви часом не Петро? - спитав Віктор незнайомця. - А ти хто такий? - Ви Петро Климчук з Йосипівки!- З якої ще Йосипівки? - незнайомець підозріло дивився на

Віктора.- Я приїздив до своєї тітки в Йосипівку в третьому класі і ми з

тобою їздили на лижах, пам’ятаєш? Твій тато працював у школі, так?

- Щось я тебе не пригадую…- Ти тоді вивихнув ногу і я допомагав тобі дошкандибати

додому. Твоя мама нас пригощала чаєм з вишневим варенням…

Погляд незнайомця потеплішав…- Починаю пригадувати…- Ну….- Мені згодом тітка розповідала, що ти закінчив військове

училище і служив під Ленінградом. - Було діло…- А ти що тут…- Та ось хочу купити хліба, а бракує п’ять копійок…- Значить так, зараз купимо хліба і гайда до мене додому…- Та я тут не сам, з хлопцями…Нас п’ятеро. - Давай, бери хлопців і приходьте до мене. Ось моя візитівка,

там є домашня адреса.

VII.За дві години Віктор з хлопцями були в Петровім помешканні. Три просторі кімнати, чудові меблі, відеомагнітофон… Телевізор «SONY».

- Хлопці, візьміть з холодильника пиво, а я поставлю воду на пельмені.

- А ти що, холостякуєш? - Ні, мої поїхали до батьків…- То як ти опинився в Сургуті? Де твої літаки?- Літаки літають…Без мене...- А що так?- Пішов на «дембель» за станом здоров’я. Друзі допомогли з

роботою. Працюю тут в одній фірмі головним інженером. - Ого!- Я б сам тебе не впізнав…- Та і я заледве впізнав тебе. Дивлюся - Петро чи не Петро? Ти

ж в дитинстві був невисокий на зріст, а тут – під два метри. - Це я в училищі витягнувся – фізпідготовка і таке інше… А ви

як сюди потрапили?- Приїхали «за довгим рублем». Вдома роботи нема, сам знаєш,

які нині часи. 5

- Ну і як, щось вже підшукали?- Поки що ні, вже тиждень тиняємось, шукаємо. Нам знайомі

обіцяли допомогти, але вони зараз засмагають на морі.- Що вмієте робити?- Мурувати, класти плитку, працювати з деревом. - У нас на фірмі збираються відкривати дочірнє підприємство –

потрібні будуть такі спеціалісти. Може спробуєте в нас попрацювати?

- Без слів! Ще й в руку поцілуємо!- Значиться так, завтра прийдете до мене на роботу і там про

все поговоримо. Адреса є у візитівці. А тепер розливай пиво…Я за хвилю буду…

Те, що сталося далі, для голодних шлунків Віктора і його супутників уявити було неможливо. Петро з’явився у дверях з підносом в руках, на якому стояв трилітровий бутель з чорною ікрою і великий кусень масла…

- Ну ти даєш, Петре! Хочеш, щоб ми вмерли від цієї розкоші? - Беріть хліб, масло, кладіть ікру або їжте ложками, якщо

хочете.- Петре, та це ж “вибади” – їсти ікру ложками! - Пригощайтесь, хлопці… Ми ж земляки…

VIII.

Заробітки Віктора “розтягнулися” на двадцять років… Вони з хлопцями змінили кілька місць роботи. Спершу працювали в Петра. Потім його підвищили і він переїхав до іншого міста. Згодом Віктор «назбирав» трохи грошей і відкрив своє підприємство. Придбав квартиру, авто. Іншим хлопцям пощастило менше, дехто повернувся додому. Місцева українська громада вибрала Віктора головою українського культурного товариства «Червона калина». Він часто долучався до організації виступів відомих українських співаків і музикантів. Так склалася доля, що чимало українців «осіли» тут, одружилися, як то кажуть «кинули якір»…

Кілька разів Віктор допомагав хлопцям, які приїздили з його рідного міста на заробітки. Він ніколи не забуває, як двадцять літ тому його, голодного і змарнілого, «пригрів» земляк з тітчиної Йосипівки і нагодував пельменями і чорною ікрою. Таке не забувається…

30 червня 2009 року

5

СПРАВЖНЄ КОХАННЯ…

I.80 річна Варійчиха жила самітно, у старій, як і вона сама, хаті,

поставленій ще батьком, звідусіль оточеній височенними горіхами, яблунями і вишнями. Влітку її обійстя здалеку нагадувало хащі. Але, потрапивши сюди, людина відчувала якусь особливу ауру доброти і спокою…

Кущі малини і смородини підступали мало не до дверей хати. Виноград видряпався на дах і розлігся вздовж ринви – до сонця… Трава в саду сягала пояса. Товстенні липи здіймалися високо вгору з потрісканими від старості стовбурами, які нагадували спрацьовані, зашкарублі від щоденної роботи руки Варійчихи…

Її господарство – коза Ганька з двома козенятами, десяток курей та пес. Козенят Варійчиха назвала екзотичними іменами, почутими з телевізора - Ізаура і Бейжа. Великий кудлатий пес мав ім’я Кредит. Це слово Варійчиха чула мало не щодня під час телевізійної реклами, коли дивилася свої улюблені передачі «Ключовий момент» і «Чекай на мене». Взагалі то вона хотіла дещо іншого песика – маленького, хатнього. Звернулася за допомогою до сусіда – він працював у місті. Якось взимку той зайшов до Варійчихи і витягнув з-під кожуха симпатичне чорненьке створіння. Сказав, що з нього виросте саме такий гарненький песик, про який мріє Варійчиха. Вона пильнувала його як малу дитину, поїла козячим молоком, годувала тим, що їла сама. За півроку цуценя почало перетворюватися на чималого пса, а за рік виросло мало не з теля. Але Варійчиха з цим змирилася. Пес відчував її любов і не відходив від неї ні на крок.

Зі своїм «господарством» Варійчиха розмовляла, як з людьми – треба ж було їй з кимось говорити…

Мало хто з молодших односельчан здогадувався, що ця стара, самотня жінка до другої світової війни працювала вчителькою «Рідної школи», була активною учасницею «Просвіти» і самодіяльного театру, очолювала місцевий осередок «Союзу українок» товаришувала з відомою дитячою письменницею Марійкою Підгірянкою.

II.Весь нинішній скарб Варійчихи – старий фотоальбом з

вицвілими від часу світлинами і родинна Біблія П.Куліша 1908 року…Перші сторінки Біблії були списані дрібним каліграфічним

5

почерком – дата народження батька і матері, її та чоловіка, дати шлюбу, Хрищення та смерті найближчих родичів.

Варійчиха добре пам’ятала, як її тато щонеділі, прийшовши з церкви, по обіді вдягався у чисту вишиту сорочку і сідав читати Біблію. По тій Біблії він навчав читати і її. У їхній родині кожен мав по кілька вишиванок. Коли брат Варійчихи вирішив одружитися, то мама сказала, що дасть благословення лише тоді, як наречена покаже їй вишиту власними руками сорочку для майбутнього чоловіка…

III.Чоловік Варійчихи помер дуже давно – захворів в польській

тюрмі на сухоти. «За Польщі» тутешні галицькі в’язниці були відомі тим, що в’язні часто вмирали на сухоти через високу вологість місцевого клімату. Загалом, колись люди не зналися на діагнозах так як нині. Казали: «помер на середину», а що там було насправді – ніхто не знав.

Варійчиха залишилася з двома дітьми на руках – донькою і сином. Ще замолоду вона дуже подобалася Василеві – парубку з їхнього села. Але, як це часто буває в житті – їм не судилося бути разом. Варійчиха вийшла заміж за чорнявого красеня з карими очима з Львівщини – Івана. Вони познайомилися під час відвідин нею разом з дівчатами з «Союзу українок» Львова… Одружилися за рік…Жили добре, любилися…Тільки їхнє щастя було надто коротким… За участь в ОУН, чоловік потрапив до в’язниці. Звідтіля повернувся слабим і через кілька років помер. З його смертю для неї немов сонце зайшло за хмару…Почорніла, змарніла…Мало не щодня ходила на цвинтар і плакала, розмовляла з ним, як з живим… І таку мала тугу за ним, що місця собі не знаходила. Якось залилася коло могили сльозами і благала: «Іваночку, як мені без тебе зле…Навіть діти не милі… Подай мені бодай якийсь знак…Так мені тяжко….» За якусь мить над нею низько пролетіли лебеді – троє! Зробили коло і зникли…

IV.Минули роки…Діти повиростали… Син Варійчихи,

повернувшись з війська, оженився. Пішов за зятя в сусіднє село. Одного дня вона несподівано для себе отримала листа, котрий починався словами: «Дорога, кохана Марічко, пише тобі з далекого Сибіру Василь. Може ти ще не зовсім забула про мене? З того часу, як мене вислали сюди до табору не минуло й дня, щоб я не згадував про тебе, про твою посмішку, про твої лагідні очі…»… Тремтячими руками вона тримала листа…Коліна підкосилися… «Василь? Як він мене розшукав? Стільки літ спливло…» Вона вже давно жила не для себе, а для дітей. Їй ніколи й на думку не

5

спадало, що щось у її вдовиному житті може змінитися. Вона завжди любила тільки одного Івана…

Довго не наважувалася відписати Василеві. Але думка про те, що йому там, у тому Сибіру теж не солодко не давала їй спокою. Якось на Великдень таки написала йому, подякувала за листа… Їхнє листування тривало кілька років… За той час доля завдала їй ще кілька важких ударів…У віці 27 років одружений син Варійчихи раптово захворів. За півроку в нього віднялися ноги, а ще за кілька місяців його залишила дружина. Варійчиха забрала сина до себе. Через два роки так само раптово захворіла її незаміжня донька і теж злягла… Двоє хворих дітей в одній хаті – то було велике випробування для матері. А ще – господарка і городи, з чогось треба було жити? Ніхто ніколи не чув від неї нарікання чи докору… Вона молилася тільки про одне – щоб Господь дав їй сили опікуватися дітьми зараз, а по її смерті не залишив їх самих… Першим помер син… Через два роки – донька…

Минуло ще кілька довгих і важких літ…Листи від Василя продовжували надходити, хоч не і так часто… Потім листування припинилося… Варійчиха написала Василеві кілька листів, але відповіді на них так і не отримала. Згодом виявилось, що йому заборонили листуватись. Після табору Василь жив на поселенні за Уралом. За деякий час йому дозволили повернутись на Україну, але не в Галичину, а в Чернігівщину.

V.Поштарка йшла саме повз Варійчину хату, коли та порала на

подвір’ї…- Тітко Маріє – вам лист!- А, то ти Наталю…Та хто там ще може мені старій писати…- З Чернігівської області…- Я там нікого не маю… Може хтось помилився?- Та ні, – вам. Написано – «Варійчук Марії Семенівні».

Беріть…

То був лист від Василя... На той час йому вже виповнилося 75 літ, а їй 70. Повернутися на Галичину Василь зміг тільки 1990 року, і то не до свого села, а на Львівщину, де мешкали його родичі. В рідному селі вже не було нікого з родини, а в його хаті мешкали чужі люди… 1991 року Варійчиха отримала телеграму: «Дорога Марічко, дуже слабую, хотів би наостанок тебе побачити. Василь». Варійчиха поділилася змістом телеграми з сусідкою Яриною…

- Маріє, тобі би здалося з’їздити до Василя… Кохає він тебе… Ціле життя кохає… Казали люди, що так і не оженився, як ти вийшла заміж… 25 літ відсидів в Сибіру…Подумати

5

тільки…Ціле життя там минуло…Поїдь до нього, поїдь…Хто знає скільки йому ще лишилося…

- Та як я поїду? В мене господарка… Я вже роки ніде не їздила, подивися на мене, я сама ледве ходжу…

- Я скажу своєму синові – він тебе завезе машиною. - Та навіщо той клопіт…

Старі «Жигулі» під’їхали до Варійчиної хати вранці…- Тітко Маріє, ви вдома? То я, Степан!- А, ти, Степане? Що сталося? - Мама сказала, щоб я завіз вас на Львівщину.- Ти сам не маєш часу, а тут ще я…- Та ви не хвилюйтеся, все гаразд, я саме повернувся з

відрядження і взяв «відгул».- То що просто зараз збиратися? - Я заїду за вами через годину…

Варійчиха витягнула з шафи вишиту блюзку і хустину…Довго стояла коло дзеркала, дивилася на своє змарніле лице і причісувала сиве волосся…Ніяк не могла зібратися з думками… Боляче закололо в серці…Шукала лист з адресою Василя… «А, ось він, у шухляді. Господи, поблагослови і помилуй…»

- Тітко Маріє, ви готові? - гукнув Степан з подвір’я. - Вже йду…- Ви свого вовкодава припніть, на всякий випадок, а то вчора

мисливці сусідського пса підстрелили, – були напідпитку. - Ото гаспиди, Господи, прости. І що їм бідний пес зробив?- Дуже гавкав на них – певно йому не сподобалася їхня

самогонка.- Зараз, припну Кредита…

Їхали кілька годин… Варійчисі не хотілося дорогою розмовляти. Та й Степанові це було на руку. Інколи пасажири думають, що водієві дуже до вподоби, якщо вони цілу дорогу щось балакають. А йому треба зосередитися і слідкувати за дорожніми знаками. Буває, звісно, що можна перекинутися кількома словами, але ж не розтуляти писок годинами.

VI.Село розташувалось під горою…Поруч – річка. Вони

зупинились біля однієї з хат, помітивши чоловіка, який сидів на лавці при дорозі…

- Слава Ісусу Христу! Перепрошую, де тут хата Павлюків? - запитав Степан незнайомця.

- Вам якого Павлюка треба – Миколу чи Павла?- Того, в якого мешкає Василь Сиротюк.

6

- Той що приїхав з Чернігівської області? Він живе у Павла Павлюка.

- Ясно…- Поїдете до кінця вулиці, а далі коло церкви наліво, четверта

хата…Там коло брами калина росте…- Дякую…- А ви хто йому будете?- …Родина з Тернопільщини…- Він дуже слабий… Позавчора доктора викликали з району…

VII.Авто спинилося коло брами, поруч якої росла калина…Невелика хатина з городом і садком. На подвір’ї – криниця. Степан і Варійчиха підійшли до дверей і постукали.

- Є господарі вдома?З середини хтось перекрутив ключ і відчинив двері.

- Добрий день.- Добрий…- Вибачте, тут живе Павло Павлюк?- Так, а ви, перепрошую, хто йому? – з хати вийшов чоловік

років сорока п’яти. - У вас мешкає Василь Сиротюк. Ми, власне, до нього…Ось ця

пані – до нього…А я привіз її машиною.- Пан Василь дуже слабий… Зараз я його спитаю…Що йому

сказати?- Скажіть, що приїхала Марія Варійчук.

Через кілька хвилин чоловік повернувся…- Зачекайте, він зараз встане з ліжка і вбереться. Присядьте

на лавці під хатою, я допоможу йому зодягнутися і закличу вас.

Здається, минула ціла вічність з того часу, як незнайомець пішов до хати, а Варійчиха зі Степаном чекали на подвір’ї на зустріч з Василем Сиротюком…Відчинилися двері і на порозі з’явився сивий, згорблений чоловік у вишитій сорочці. Однією рукою він спирався на паличку, а під другу руку його підтримував незнайомець, з котрим вони спілкувалися напередодні. Василеві було важко стояти на ногах…Його очі зустрілися з очима Марії і в них забриніла сльоза…

- Маріє!- Василю…- Видиш, що з мене лишилося… Не можу повірити, що бачу

тебе…- Ой, Василю…

6

- Андрію, запроси гостей до хати. То Андрій – онук мого брата. Заходьте…

Посередині кімнати стояв стіл, застелений білим обрусом. На стіні – образи з вишитими рушниками.

- Знаєш, Маріє, який нині день? - Певно ні…- Мені вісімдесят п’ять… Я таки тебе дочекався…Дякувати

Богові…- Василю, то Степан – син моєї сусідки по вулиці. Він привіз

мене…- Андрію, накрий стіл, бачиш які в нас гості! Найдорожчі гості

у світі!- То так і не оженився? - Чекав на тебе…І дочекався…Нащо мені хтось другий, як є

ти.- Та я ж… Іван…- Я знаю, що ти вийшла за Івана, бо кохала його… Але ти була

в мене весь час перед очима, в моїм серці всі ті довгі роки у таборі... То ж не гріх – кохати тебе, так як я кохав? Я був щасливий від того, що ти є, навіть з іншим, навіть далеко…

- Василю…

Хлопці випили по чарці вина і вийшли на вулицю перекурити… Василь і Марія сиділи поруч і довго розмовляли…Він гладив долонею її руку і ніжно дивився їй у вічі…Дивлячись на цих двох сивочолих людей, життя яких минуло в таких неймовірних випробуваннях і стражданнях, Степан зрозумів, що цей день був найкращим днем в його житті. Він ніколи ні на мить не пошкодував, що поїхав туди – в те невідоме і далеке село, в котрому він збагнув, що таке справжнє кохання… Кохання, яке може відібрати тільки смерть…

16 липня 2009

ІВАСЬ І ШКОЛА

І. Задивлені у майбуття, випускники школи не цілком свідомі

того, що цей «Останній дзвінок» і справді ОСТАННІЙ в їхньому житті. Їхнє шкільне життя скінчилося…Вони вже ніколи не повернуться до свого класу, як учні, хіба що, як випускники…Їхнє єство тріпоче в очікуванні невідомого і незнаного. А воно, оте

6

невідоме, буває таке різне, – сповнене радості і смутку, здобутків і розчарувань… Останній дзвінок…Позаду – домашні завдання, іспити, незабутній гомін шкільних коридорів… Все наче перейшло в інший вимір і залишилося там назавжди… Але, не поспішайте зрікатися його, воно ще не раз дасть про себе чути…

ІІ.Івасьова наука розпочалася рано, ще коли йому було чотири

роки. Батьки купили кілька гарних книжок з чудовими кольоровими малюнками, на яких були зображені домашні та лісові тварини, казкові персонажі. Івась спершу розмалював кілька сторінок червоним олівцем, але згодом залюбки переглядав малюнки і вивчав абетку. Коли Івасеві сповнилось шість років – мама взяла його з собою до бібліотеки. Такого розмаїття книжок він ще не бачив ніколи! Аж писок відкрив від здивування. Поки мама підбирала дещо для себе, Івась чемно стояв коло стола бібліотекарки і з цікавістю спостерігав, як вона приймала і видавала книжки.

- Ти як називаєшся? - спитала бібліотекарка Івася.- Івась.- А скільки тобі рочків?- Шість, на другий рік піду до школи. А я вже вмію читати? - Та невже? Гарний хлопчик. А ну прочитай оце. - «БУКВАР». Це зовсім не важко! Я вдома вже читаю казки

– про Котигорошка, Івасика Телесика, Бабу-ягу…

Поки Івась спілкувався з бібліотекаркою, підійшла мама…- Про що ви тут розмовляєте? Ти був чемний?- Дуже чемний – відповіла бібліотекарка. - Розповів мені,

які він книжки читає вдома.- Він любить читати, то правда…- Можливо, щось підберете і для нього?

Додому Івась з мамою поверталися з цілим стосом книжок - одні для мами, інші – для Івася. Надалі мама завжди брала його до бібліотеки з собою.

ІІІ.Коли Івась навчався в першому класі, вчителька з третього

класу нерідко заходила до їхнього класу і брала його з собою, аби він показав її учням, як треба читати. Особливо важко давалося читання третьокласнику Михайликові. Марія Василівна- вчителька з третього «Б»,- не раз залишала Михайлика після уроків, вмовляла батьків записати його до групи продовженого дня… Але з того нічого не виходило. Якось вони кілька разів підряд читали одне оповідання…

6

- Маріє Василівно, ви не переживайте, – промовив Михайлик до вчительки. Він, хоч і не був дуже здібний до науки, але мав добре серце.

- Та як не переживати, ми вже десятий раз читаємо, а ти запинаєшся на тих самих словах…

- Маріє Василівно, поставте мені «три» за чверть, бо мамі зробиться зле, як буду мати «два».

- Давай, ще раз, починай з початку…- Маріє Василівно, я і так не піду далі вчитися після

школи…- Але ти мусиш якось школу закінчити.- Я після восьмого класу піду до колгоспу.- І що будеш там робити?- Там є коні…. Буду фірманом. Колись вас підвезу!- Ой, сину, сину…Читай.

Через десять літ, Марія Василівна якось йшла вулицею села. Її обігнав віз із кіньми.

- Маріє Василівно! Добрий день! Сідайте, підвезу додому! – посміхаючись на всі зуби, радісно вигукнув юнак… Вчителька відразу впізнала у ньому свого колишнього учня…

ІV.Серед однокласників Івась завжди вирізнявся особливою

педантичністю. Його шкільна форма була чиста і випрасувана, черевики – напастовані і без болота. Хлопці могли на перерві гонити м’яча, але Івась не дозволяв собі такого – шкодував форму і мешти, як наказувала мама. Коли він замащував штани, – і таке бувало, – дуже засмучувався. Але часом йому хотілося бодай на годину стати шибеником... Стримувався через силу…. Якось навесні під час шкільної перерви вони з однокласниками бавилися в «лапанки». Івася «закинуло» на шкільну ділянку. Не зчувся, як загруз «по самі котики» в болоті. Півгодини чистив черевики і штани, спізнився на урок і отримав за поведінку «кіл» або по іншому «одиницю».

В ті часи в полі чи на городі можна було легко знайти набої, які залишилися після другої світової війни. Цією “справою” дуже цікавився однокласник Івася – Ромко. Він зібрав цілий арсенал. Якось взимку Ромко приніс до школи жменю набоїв від гвинтівки. В кожному класі стояла кахельна грубка. Перед одним з уроків він кинув набої до грубки і хутко сів на своє місце. Щойно зайшла вчителька, – пролунав вибух, потім ще один, і ще один…. Вчителька наказала дітям негайно забиратися з класу на вулицю! Урок було зірвано…Викликали міліцію… «Винного» таки знайшли.

6

Ромко вдома дістав від тата такої прочуханки, що кілька днів не міг сісти.

Одним з улюблених уроків Івася в початкових класах був урок каліграфії. Йому подобалося виводити круцьки і вензелі, писати пером і чорнилом. Можна було робити натиск і лінії виходили грубші або тонші. А ще зі старого пера вони робили «гостряк» з паперовим «стабілізатором» і ціляли ним у мішень, намальовану крейдою на шкільній дошці.

Щодня мама давала Івасеві до школи двадцять копійок – на обід. На ці гроші можна було в шкільній їдальні купити «друге» – картоплю з котлетою. Але Івась хотів щось заощадити. Тому він бігав на “великій перерві” до пекарні – за двісті метрів від школи і купував там смажені пиріжки по 3 копійки, – «з лівером» або «з повидлом». Пиріжки були гарячі, запашні! Тітка в білому халаті з накрохмаленою білою хусткою на голові брала пиріжки з «бляшки» і простягала малому через вікно. Яка то була смакота! На заощаджені гроші Івась наприкінці місяця купував собі книжку в книгарні. Читання було його улюбленим заняттям. З однокласником Тарасом вони влаштовували змагання – хто прочитає більше книжок протягом місяця. Або ж після школи йшли в якесь затишне місце і вигадували неймовірні історії.

Нерідко таким місцем був старий покинутий польський костел… Він стояв на краю селища на пагорбі. Стіни костелу були міцні і товстезні. Дах був перекритий черепицею. Одного разу вони вилізли по вузьких, закручених сходах на горище. В кількох місцях крізь дах пробивалося світло. Придивившись, вони помітили невеликі віконця. Довгою палицею почали штуркати в одне з віконець, аж допоки воно на впало просто їм під ноги. «Віконце» виявилось прозорою черепицею, яка формою нагадувала інші, з тією лише різницею, що була виготовлена зі скла.

V. В «старших класах» Івась познайомився з новими вчителями,

деякі з котрих були справді колоритними постатями. З поміж них особливо вирізнявся вчитель хімії Матвій Кіндратович. Високий на зріст, «не худий», з сивим волоссям і ходою, яка нагадувала ходу моряка, він заходив до класу з усмішкою «від вуха до вуха» і з відстані біля одного метра кидав на стіл шкільний журнал. Потім сідав на крісло, надівав окуляри, відкривав журнал, і, оглядаючи учнів, казав: «Ну що, ледарі, будемо відповідати?» Інколи, якщо учні погано знали домашнє завдання і «бекали-мекали» коло дошки, він робив «хід конем» – витягав мисливський ніж з ручкою, зробленою з ноги козулі, і вдаючи, наче гострить його до краю стола, казав:

6

- Зараз буду з вас шкіру знімати, ледарі.

Матвій Кіндратович був затятим мисливцем і риболовом. Він страшенно любив розповідати різні мисливські пригоди. Здавалося, що урок хімії в школі він проводив у перерві між полюванням і риболовством. Але справу шкільну він любив і завжди викликав до себе симпатію. Якось Івась з товаришем пішли на ставок порибалити. Підшукуючи місце, помітили Матвія Кіндратовича.

- Ходіть но ледарі сюди…- А чому ледарі? - Бо не хочете вчитися і не вмієте рибалити, ги-ги-ги.- То ви нас навчіть! - Сідайте коло мене, але не поруч, а метрів за п’ять. Закидайте

вудки. Тільки не шуміть, бо рибу сполохаєте.

За годину Матвій Кіндратович спіймав сім карасів, дві плотви і коропа, а Івась з товаришем – двох маленьких карасиків.

- То ви, напевно, на щось особливе ловите, – кажуть хлопці.- Можу поділитися з вами, – беріть. Ось – мотиль, хліб, каша…

Минула ще година – результат той самий, Кіндратович витягує рибу за рибою, а хлопці – дивляться і облизуються.

- Щоб ви знали, риба навіть запах рук чує, ледарі, ги-ги-ги…

VI.З усіх уроків в «старших класах» Івась найбільше любив історію і

географію. Історик Ростислав Петрович завжди ходив в темному костюмі з краваткою і мав в руках старий, потертий портфель. У класі він виймав з портфеля таку саму стару папку на зав'язках, розв’язував її і викладав на стіл листки, списані авторучкою почерком, який міг розібрати хіба що він сам, і численними помітками на полях. Підручником з історії в класі він не користувався.

- Підручник прочитаєте вдома самі. Я вам скажу те, чого в підручнику немає. Я також навчу вас конспектувати те, що розповідатиму. Коли будете вчитися в інституті – пригодиться.

Помічаючи, що під час уроку, хтось займається сторонніми справами і не слухає його, Ростислав Петрович робив учневі зауваження і казав: «Хочеш бавитися – іди бався, а хочеш вчитися – вчися!»

Слухати Ростислава Петровича було дуже цікаво. Івась не помічав, як збігав час уроку. Можливо, саме тоді він почав мріяти про фах історика. Навіть важкий предмет можна опанувати, якщо вчитель має талант до навчання, любить свій предмет і хоче

6

прищепити учням любов до нього. Власне, самі такі вчителі і залишаються в нашій пам’яті до кінця життя…

VII.Минуло п'ятнадцять літ… По закінченню школи Івась вступив на

історичний факультет Львівського університету, захистив кандидатську дисертацію. Його запросили на роботу на кафедрі. Щоліта він зі студентами їздив в археологічні експедиції. Якось, від свого колишнього однокласника Тараса він дізнався, що їх шкільний історик Ростислав Петрович важко хворий. Вирішив відвідати його… Попереднього зателефонувавши, домовився про зустріч і поїхав до села…

- А, Іване, заходи, заходи, радий тебе бачити…Сідай…- Доброго дня, Ростиславе Петровичу. Дізнався про вашу

хворобу… Як ви почуваєтеся? - Дякую, не зовсім добре, але і не зовсім погано….Я тішуся, що

ти вибрав фах історика. Історія – то така цікава річ…- Став істориком завдяки вам. Це щира правда…- Ну, трохи в цьому є моя заслуга, але також і твоя праця…- То ви вже не працюєте? - Вже рік, як вдома…Переніс операцію на горлі…Бачиш, маю

дірку на шиї, важко говорити…- Співчуваю…Я часто згадую про вас… Нині відкрили доступ до

таємних архівів. Тут непочатий край роботи – на всіх вистачить... По доброму заздрю тобі, Іване… Шкодую, що не міг багато чого розповісти вам у школі – такий тоді був час… Але, знаєш, за чим я шкодую найбільше?

- За роботою? - Це само собою. Шкодую, що не маю сили бувати в книгарні,

купувати і читати нові книжки… Помітив, що дехто з авторів-істориків вже встиг «пристосуватися» до нових обставин. Ті, що колись писали історію КПРС, нині пишуть про історію національно-визвольного руху. Але нехай хоч так, аби писали добре і правду. Господь милостивий до всіх і може прощати того, хто кається…

- Так, тільки б каялись. А то ж досі багато хто не покаявся за комуністичні злочини.

- Пам’ятай, Іване, що бути істориком – річ дуже відповідальна. Ти можеш помилятися, але не маєш права на свідому неправду, на перекручення і спотворення правди. А ще – цінуй свою добру репутацію. Колись, щойно закінчивши університет, я приїхав до місця своєї першої роботи, в середню школу, і, знаєш, яку послугу зробив мені один старий вчитель? Він публічно, при вчителях сказав, що я – порядна людина. Кращого на початку своєї вчительської кар’єри я й не

6

міг чекати. Хтось сказав, що перші десять років роботи ти працюєш на репутацію, а потім – репутація працює на тебе…

Якби тільки Івась знав, що ця його зустріч зі шкільним істориком буде остання…За кілька місяців Ростислав Петрович помер... Тепер щоразу, буваючи на сільському цвинтарі, Івась відвідує могили своїх вчителів - Ростислава Петровича і Матвія Кіндратовича. Останній на фото зі своєю незабутньою посмішкою наче промовляє: «Ну що, ледарі, даєте собі раду в житті? Я ж вам казав, треба вчитися, ги-ги-ги…»….

Ні часу плин, ані дощіНе зітруть споминів ніколи, -Завжди щось коїться в душі,Коли проходжу біля школи…

20 липня 2009 року.

“ЗОНА”- 2

Телефонний дзвінок розірвав тишу о шостій ранку…Але він її не роздратував, ба, навіть більше – втішив. Вже кілька днів поспіль вона не могла заснути…Щоночі довго лежала з відритими очима і пригадувала минуле…Про нього нагадувало все в її кімнаті, де на кожній стіні висіли фото рідних і друзів, їхньої сільської хати, вулиці, річки, лісу… Останнім часом спомини не давали їй спокою. По кілька разів на день вона перегортала сторінки старого фотоальбому, подумки повертаючись на 30 років назад… Телефон не замовкав… За вікном лив дощ… Вона підвелася з ліжка, намацала тапочки на килимку і підійшла до телефону. Піднесла слухавку до вуха…

- Алло, я слухаю, хто це?- Лідо, це я – Валентина….Ти мене чуєш?

То була її шкільна подруга. Вони не бачились понад 10 років. Час від часу спілкувались телефоном, востаннє рік тому. Її голос тремтів. Здається, вона навіть схлипувала…

- Так, чую, Валю, що трапилось? Чому ти телефонуєш о цій порі?...Зрештою, я і так не сплю…

- І мені не спиться, Лідо, вже віддавна не спиться…- То що сталося? - Я хочу додому, Валю, ДОДОДОМУ!

6

- Тобі також сниться?- Щоночі, особливо останнім часом…- І мені…- Закрию очі і бачу нашу хату біля лісу, річку, вулицю.

Телефонував Григорій з Пітера – і з ним теж саме відбувається.

- Я якось переглядала старі фото – стількох наших вже немає серед живих, аж моторошно робиться…Як твоє здоров’я?

- Яке там здоров’я… З лікарень ніяк не виберуся. Як не одне – то друге, а останніх два роки просто сил немає… Тиск, печінка, підшлункова…Ковтаю таблетки пригоршнями.

- Слухай, одні люди їздили до села поруч з нашим. Може б і нам якось вибратись поки ще маємо трохи сил?

- Я теж над цим думала. Зробимо так: сконтактуємось з нашими однокласниками і виберемось, зустрінемось у Києві, а звідтіля автобусом дістанемось до села. Сергій працює в автопарку в Києві, гадаю, допоможе.

- У тебе були телефонні номери наших…- Так, десь є…Пригадала – у шкільному фотоальбомі… - Гаразд, тоді давай поспілкуємось за тиждень…- Домовились. Ну бувай…На добраніч.

Вона поклала слухавку і ще кілька хвилин стояла біля вікна, слухаючи дощ…Відчинила кватирку, щоб вдихнути свіжого повітря… Потім пішла на кухню і поставила чайник на плиту…Від недоспаних ночей паморочилося в голові…Вдень знову переглядала старі фото і ловила себе на думці, що так і не прижилася в цьому місті. Працювала, зустрічалася з людьми, але подумки постійно верталася до свого «чорнобильського» села, відчувала той, їхній, рідний, неповторний запах скошеного сіна, смак домашнього молока, сметани і масла. До них за маслом приїздили люди аж з Києва, казали – «боберське масло – найкраще». Місцеві «боберчани» жартували – «Будеш пити наше молоко – станеш здоровий, як кунь». Кунь – це по їхньому «кінь».

Валентина зателефонувала за тиждень о тій самій порі…- Лідо, це знову я, Валентина…- Чекала твого дзвінка. Які у тебе новини?- А ти з кимось з наших розмовляла? - Так, відшукала біля десяти телефонних номерів. Більшість

пристають на пропозицію зібратися…- Я теж, розмовляла з Оксаною, Іваном, Григорієм, Катею… Всі

– «за».- Чудово. То на коли плануємо нашу «акцію»?

6

- Гадаю якнайшвидше, серпень добігає кінця, а потім дітям та онукам треба йти до школи і, цілком можливо, комусь буде важко приїхати…

- Так, наших і так не багато залишилося….Знаєш, я оце переглядала старі фото, пам’ятаєш як ми фотографувались під час останньої зустрічі випускників ще до «Чорнобиля»?

- На шкільному подвір’ї? - Так… З двадцяти п’яти чоловік десятьох вже немає…- Забула повідомити, Сергій таки пообіцяв допомогти

автобусом. Зберемось у Києві за два тижні біля центрального поштамту, як колись…Десь біля десятої ранку…

- Ну, бувай, тримайся…

Від цього дня вона жила тільки зустріччю зі «своїми». Намагалася не думати про численні болячки навіть тоді, коли ковтала по кілька пігулок відразу… Спала лише 3-4 години на день – більше не вдавалося. Зателефонувала на вокзал і замовила квиток до Києва на 20 серпня…

…Потяг прибув до Києва о сьомій ранку… На «метро» вона дісталася до Хрещатика. Випила чашку кави в «Макдональсі» і ходила малолюдними вулицями міста. Народившись в селі, вона завжди у великому місті почувалася кепсько. Натовп у «метро» викликав у неї бажання якнайшвидше втекти звідтіля десь у поле чи сад. «Як вони тут живуть? В отому постійному бігові, поспіхові, велелюдді? І так щодня, з дня в день? Добре, що я тут ненадовго…». Сиділа на лавці біля фонтану і думала про свою сільську річечку, затишні сільські вулички, приспані зранку верби над водою…

Більшість однокласників зібралися на десяту…Ще півгодини чекали двох «своїх» – з Сумщини і Харкова. Віталися одне з одним зі сльозами на очах… Сергіїв автобус був розрахований на 20 осіб – якраз добре. Довго вибиралися з міста на об’їзну дорогу…Нарешті – Київ позаду…Їхали з думкою якнайшвидше побачити рідні місця… Перед в’їздом в «зону» їх зупинив патруль – запитали про мету і час поїздки, дали настанови, попередили про високий радіоактивний фон у певних місцях.

- Лідо, пригадуєш, як до нас приїздили оті іноземні кореспонденти? – запитала Валентина.

- З Бі-бі-сі?- Я вже не пам’ятаю…- Часи були ще ті, а ти їм правду просто в очі - «Чорнобиль – це

трагедія для цілого людства! КПРС приховує правду від світу!»

- Я тоді добряче дістала від голови сільради…

7

- А його таки «зняли»! Прокрався! Потім сидів тихо, як миша…- Подивись через вікно – які край дороги дерева! А он там яка

височенна трава!- Сергій казав, що «начальство» сюди частенько приїздить на

полювання. А звірини тут хоч греблю гати. - А ти гадаєш, що в Києві не продають нічого з «зони»? - Точно, продають, Сергій розповідав. Нині будь-які папери

можна дістати – комар носа не підточить. - Поглянь, ота річка як наша!

При під’їзді до села всі були схвильовані… Здається, що не змінився лише ліс…Все інше годі було впізнати. Перед самим селом автобус зупинився… Вивіску з назвою населеного пункту знайшли у хащах…Напису майже не було видно…Рушили далі. Колись чудову асфальтовану дорогу було важко назвати дорогою. Всюди крізь асфальт пробивалася «рослинність». Дерева і кущі підступили аж до дороги. То тут, то там були розкидані гілки дерев, зламані вітром…

- Погляньте, он там наше дерево? Вціліло! - вигукнув хтось. Старезний дуб з величезною кроною і товстенним стовбуром стояв, сягаючи неба, як символ невмирущості їхнього села і будив у серці незабутні спомини… Валентина заплакала…

- Ось сільрада! А он там - хата Колодія. На будівлі і вулиці села неможливо було дивитися без сліз. Дахи провалилися, подвір’я нагадували непролазні хащі. Вікна в більшості будинків були відчинені, з відсутніми шибами в рамах… Ось так щезають цивілізації! Якихось тридцять літ – і колись населене людьми місце перетворилось на руїни, які природа, крок за кроком, день за днем бере в свої обійми. Яка все таки незбагненна сила в цією трави, цих дерев, що своїм корінням і гіллям разом з дощем і вітром перетворюють камінь на порох!..

Мине ще 50, 100 років і не залишиться й сліду від того, що колись називалося селом… Та що там село! Щезне цілий край, цілий пласт культури, побуту, звичаїв, традицій. Розчиниться в мові сусідів їхня говірка… Ще б якщо відселені з сіл і містечок люди десь проживали разом, але ж їх порозкидали по всій Україні…

- Їдемо до школи.Від того, що колись називалося «школою», залишилися напівзруйновані стіни. Даху не було. Вікна їхнього класу на першому поверсі були забиті дошками. Шкільне подвір’я заросло травою і кущами. Колись щороку тут влаштовували виставку квітів. Вже ніколи не лунатимуть в класах дитячі голоси, не кликатиме на урок шкільний дзвінок…

7

В одному з класів вони знайшли кілька парт і стіл…Винесли їх на двір і застелили шматком поліетиленової плівки з автобуса. Розклали привезені з дому огірки, помідори, хліб, сало…

- Ну що, за зустріч? - Сергій підняв пластиковий стакан з вином.

- За зустріч…- Давайте пом’янемо тих, кого вже нема…- Перекусимо і сфотографуємось, а потім пройдемось селом…

Перше, що кидалось у вічі, коли вони йшли селом - незвична, моторошна тиша. Не було чути гавкання собак, гилготіння гусей, кудкудакання курей…Ніхто не вів вулицею корову, не їхав кіньми. Та й цього і не могло тут бути зараз, після «аварії». При кінці вулиці вони зовсім неочікувано для себе помітили постать біля хвіртки однієї з хат.

- Господи, та це ж баба Текля! Добрий день!- Добрий день, добрі люди, ви звідкіля будете? - Бабо, ви що не впізнаєте нікого?- Стара я вже стала….А ну дайте-но, подивлюся ще раз…Ні, не

впізнаю…- Та це ж ми – Ліда Волощук і Валя Черненко. - Ой, діточки мої золоті… Та невже то ви!- Що, дуже змінилися?- Це я стала сліпа…- Що ж ви тут робите самі?- Живу, діточки, живу… Вірніше - доживаю…- А ще хтось в селі є крім вас?- Є ще двоє старих… Микола Подолян з Києва приїхав торік і

баба Настя з сусідньої вулиці. - Що ж ви їсте?- Та що родить, те і їмо…- І що, родить?- Родить, дітки, родить…Погляньте, які в саду яблучка вродили

цього року. - То ви таки вернулися до своєї хати…- Вернулася, дітки… Вже чотири роки, як вернулася… Нас

виселили на Кіровоградщину. За кілька років я так там розхворілася… А повернулася сюди – всі болячки зникли...

- А хліб звідки берете? - Печу сама…Інколи добрі люди привезуть…- Не боїтеся жити одна?- Я, дітки, вже нічого не боюся… Ходжу на могилки…Там все

заросло, а я не маю сили почистити…Де можу – там травичку викошу серпом…

- А ми оце вирішили приїхати сюди з однокласниками…7

- То добре, дітки, добре… Своє коріння треба пам’ятати…- То ми підемо далі?- Ідіть з Богом, дітки, ідіть – промовила бабуся, перехристивши

жінок рукою…

Важко передати словами ті почуття, які накотилися хвилею на Ліду, коли вона наблизилася до своєї хати… Паркану не було…Сходи біля хати заросли мохом і травою, хлів розвалився повністю, половини даху на хаті теж не було. Криниця сховалася за кущами… Ось тут був сад, поруч - квітник. Раптом вона помітила одиноку квітку…

- Поглянь! Такі ж росли тут колись! Вижила!- Або насіялася… - обізвалась Валентина. - Та ні, вижила, це наша!

Через кілька годин мандрів вони повернулися до колишньої школи. Сергій привіз з собою прилад для вимірювання радіаційного випромінювання. Воно виявилося в кілька разів вищим від «норми», а подекуди навіть дуже високим.

- Ну що, земляки, пора збиратися на Київ, час нашої «екскурсії» закінчився - Сергій витяг з кишені фотоапарат.

- Станьте всі он там, перед школою, я вас сфотографую.

До Києва поверталися мовчки…Кожен думав про своє…Ніхто не знав, чи доведеться ще колись відвідати рідне село… Їхні ряди рідіють з року в рік… «Чорнобиль» збирає свій «врожай»… Серед них немає жодного, хто міг би похвалитися здоров’ям. Ще щастя, що вони до цього часу якось трималися…

- Може заїдемо в Києві до музею «Чорнобиля»? - обізвалась Валентина.

- Якщо встигнемо, бо вже третя година… Вони встигли…Але відвіданням музею лише додали собі болю…Важко було дивитися на те, що зовсім недавно було предметом домашнього вжитку, а тепер стало музейним експонатом з написом поруч «Руками не чіпати» - їхні «рідні» рушники, які можна відразу розпізнати з-поміж галицьких чи чернігівських, кухонне начиння. Особливо боляче було дивитися на таблиці з написами населених пунктів, які просто перестали існувати…Серед них було і їхнє село…

На залізничному вокзалі в Києві було, як завжди, людно… Прощалися, домовившись про наступну поїздку через рік…якщо дасть Бог. Вона сіла на потяг біля одинадцятої вечора. Валентина на пероні помахала їй вслід рукою… «Ну от і все – додому» - подумала вона і за якусь мить спохватилась… «Додому? А де тепер мій дім? Чи може їх у мене два? Поки що два, допоки ще стоять

7

стіни їхньої хати в селі?» … Ні! Допоки стоїть на пагорбі отой старезний дуб-велетень, допоки цвістимуть в їхньому саду квіти і родитимуть яблука… Допоки вона ще живе і пам’ятає...

Ще розтануть сніги і прокинеться літо,І піснями ударять в серця солов’ї,І зорітимуть знову в саду нашім квіти,Що їх ніжно так пестили руки твої.Не зів’янути їм, незабутнім, довіку,Поки родять у серці наснаги жита,Поки радість дається і біль чоловіку,Поки совість пречиста і пам’ять свята.І тоді з забуття, запізніло, нам зновуПодаровані будуть довіра і дар співчуття,В зачерствілій душі озоветься промовлене Слово,І в маленьких долонях нестиме надію Дитя.Бо зима відступає і крига скресає на ріках,Поки родять у серці наснаги жита,Поки радість дається і біль чоловіку,Поки совість пречиста і пам’ять свята.

11 серпня 2009 року

НА ВЕСІЛЛІ…

Літо…Весілля в галицькому селі…Коло хати зведено величезний «шалаш» зі столами і лавками десь на 300 осіб. Все вже на столах. Господині ще доносять холодець і кльоші з солодким. Старости перевіряють, чи досить випивки і води. Просили на четверту годину, хоч мали почати о шостій. То так все – поки зійдуться, буде якраз добре. В нас – не Америка і навіть не Європа, де приходять саме на ту годину, що просять…. Помало, години за дві, коло хати зібрався чималий гурт гостей з квітками і пакунками.

- Ну, гайда, ходім!- Музики вітають дорогих гостей, що прийшли на весілля і

дарують їм файного українського марша! - Іване, ти маєш червінець для музик?- Так, в кишені, приготував ще в автобусі.- Поставиш їм на ті елєктичні цимбали, що самі грают…- Добре.- Дорогі гості, заходьте, але не забувайте вітатися з

музиками!7

- Іване, я буду давала молодій квітки, а ти конверту молодому…

- Та знаю.- Ти там все файно поставив?- Вирівняв папери, як ти казала.- Добре, ходім… Але які вони файні!- Молоді всі файні.

До молодих вишикувалась черга гостей. Вітають, дарують, посміхаються, цілуються. Батьки стоять поруч і тішаться. Збоку на столі два величезні короваї на вишитих рушниках. Один - з голубками з тіста, а другий з колосками пшениці також з тіста.

- Просимо, дорогі гості, просимо!- Гостей молодого просимо за столи зліва, а молодої –

справа.- Іване, тримайся мене, ходім, сядемо коли Марійки з

чоловіком.- А чого не коло Миколи, Василь не п’є?- Добре, що не п’є, менше сам вип’єш…- А я чого на вісілє прийшов? - Та певно не тільки горівку пити…Ходи…- Чекай, зара будут букєти чіпляти. Не забудь сказати, що

ти жонатий…

Ще за півгодини всі розсідаються. Молоді – в центрі під образом «Святої родини». По два боки від них дружби і дружки.

- Дорогі гості, просимо всіх стати до молитви. - В ім’я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь…. - Дорогі гості, просимо наливати і випити за здоров’я

молодих!Публіка зібралася строката. Родина з села, гості з

Хмельниччини і Запоріжжя. Запоріжці – з боку молодої. Після закінчення середньої школи вона приїхала до нашого обласного центру на навчання. Якось інститутські агітатори в пошуках потенційних студентів і їхніх грошей їздили містами України і запрошували до себе на навчання…Відвідали також Запоріжжя…

Після попередніх президентських виборів східняки сприймали галичан вже дещо по іншому. Спостерігачів зі Східної України приймали в галицьких родинах, годували. Ті спершу дивилися на все і всіх з під лоба. День за днем – облаштувались і зрозуміли, що тутешні «бандери» – добрі люди і зовсім не страшні.

Дівчина ризикнула і поїхала. Вступила до галицького вишу, закінчила і тут знайшла своє кохання. За чотири роки навчилася так розмовляти українською, що ніхто б не сказав, що вона східнячка з російськомовної родини. Мама молодої – Амалія Вікторівна, – висока, чорнява жінка з великими карими очима.

7

Батько – невисокий, круглолиций чоловік з завжди усміхненим обличчям. Отак зійшлися за столом галичани і східняки.

Брязкання виделок і дзеленчання чарок. Старости з вишитими рушниками через плече припрошують наливати і пити за здоров’я молодих.

- Ой не будем пити тую гірку юшку, нехай старший дружба поцілує дружку!

Старший дружба трохи знічується і зиркає на старшу дружку. Встають і цілуються в щоки. Гості тішаться і «коментують»:

- Трохи повчіться, щоб на другий раз вийшло ліпше!Східняки спершу приглядалися і чулися «не в своїй тарілці». Але після третьої чарки «віджили» і почали посміхатися.

- Ой не будем пити, тую гірку юшку, нехай поцілує другий дружба дружку!

«Другий» дружба – ще зовсім молодий хлопчина. Червоніє, але встає, щоправда не відразу, а після того, як гості заспівали ще два рази. Швиденько чмокає дружку і обидвоє сідають. Гості перезнайомилися. За столом точаться розмови. Гамірно, шумно…

- Перепрошую, пані..- Марія.- Перепрошую пані, Маріє, дозвольте запитати.- Перепрошую, а вас як?- Степан. - У вас така гарна вишита блюзка. Ніколи не бачив такого

візерунку.- То ви розбираєтесь на вишитих сорочках?- Відносно, але люблю дивитися на гарне вишиття. У нас

щороку проводиться виставка вишивки – приїздять з усіх районів області і навіть з сусідніх областей. Цього року було кілька вишивальниць з Івано-Франківщини.

- То що вас цікавить?- Ви самі вишивали цю блюзку? Дуже цікаві кольори і

візерунок. - Ні, мені вона дісталася від бабусі. - Скільки ж цій блюзці років!- Цього року минуло сто.- Сто років! Отакої! Але як гарно збереглася. - Якщо ви маєте на увазі полотно, то я його трохи прала і

відбілювала, але потім пошкодувала – почали розходитися шви. Вирішила більше ніколи цього не робити і лишити як є.

- Сто років, ціле століття!- Цього року ми з чоловіком були в Карпатах. Пішли там до

церкви, а я була в цій самій блюзці. Якісь дві жінки замість того, щоб слухати Службу Божу, цілий час дивилися на мене і мою блюзку і щось шепотіли. Після відправи попросили

7

подивитися на вишиття зблизька і показати їм зворотній бік. Доказували одна одній як саме блузка була вишита.

- Ой гірка горілка, не будемо пити, просим молодого, щоб посолодити. Гірко! Гірко! Гірко!

От і до молодих добралися. Поки молодята цілуються, гості рахують: «Один, два, три…Мало! Мало!»

Подали росіл з домашнім тістом і голубці, потім язик з грибами і налисники з м’ясом. Дехто з гостей вже поліз до кишені за фесталом або мізимом. Перший стіл скінчився. Далі – танці! Треба розім’яти ноги і плечі. Музики голосно запрошують всіх до танцю:

- А тепер полька з ґудзом!Площадка для танців, вистелена плитою ДСП рухається, як жива. Дівчата і хлопці, старі і молоді крутяться, скачуть, пристукують ногами, так що порохи підносяться аж до голови. Час від часу долівку скроплюють водою. Традиційно після польки йде вальс. В той час, як одні гості танцюють, інші, сидячи на лавках довкола танців, і спостерігаючи за танцюристами, коментують та спілкуються.

- Знаєте, Катерино, яке те Вірчине дитя роботяще? - То той правнучок, що з нею живе? - Так, онук покійної доньки, хай спочиває з Богом.- Ну…- Ходила м вчора до неї по сіль. Прийшла м і бачу – дитя в садку

порається, а Вірка в хліві коло корови. Вона вже дуже слаба, ледве ходить і то з патичком.

- Ну…- То те мале, Богданчик, розчиняє крілика, дитині сім літ.- І що, сам забив?- Ні, Вірка, а він вже шкірку здоймив, чистив середину. Питаю:

«Ти то вмієш?», а він каже: «Так, я видів як вуйко чистив крілика. Почищу і будемо з бабцею Вірою мати що їсти».

- Боже, яка дитина, і не боїться такої роботи!- Щодня в третій годині по обіді вони моляться.- Та йди… Вдень?- Так…Дитина знає стільки молитов. Казав мені, що хоче бути

священником, як виросте.- А я нашому панотцеві виказала все, що думала?- Степанові?- Так…Має десять гектарів поля, люди на него роблять, а він

хати будує. Вже двом донькам збудував. Та де колись священник в селі так багато мав? Якось в неділю по Службі Божій казав, щоб люди купили йому нову машину, бо та вже стара…Я підійшла і кажу, щоб був скромніший.

- А він що?

7

- А він каже: «Може ваші сини знают ліпше за мене, як і що робити? Най би вони самі йшли на священиків і показали?»

- А ти що?- А я йому: «Отче, боронь Боже, щоб мої сини так робили, як

ви».- Священники, як люди – є різні, то правда, наш дуже файний…- Згадала м про крілика…- Якого? Того, що Вірчин малий чистив?- Ні, я до пенсії робила санітаркою в районній лікарні, знаєш…- Ну…- Якось привезли малого хлопчика…Дуже слабував, дуже…

Вночі мав високу температуру. Я сиділа м коло него цілу ніч. Він так хтів, щоб його хтось тримав за ручку.

- Ну…- Казав: «Цьоцю, цьоцю, як ви мене вилікуєте, то тато дасть вам

крілика». Не можу, відразу плачу як згадаю…- І що?- Померло бідне за кілька днів…

Гості з Запоріжжя, можливо, вперше, чули повстанські галицькі пісні. Музики співали:Україно, Україно, Україно, краю мій,Я за тебе, Україно, муки тяжкії терпів…

Після танців був «другий стіл» – бараболя з маринованими

огірками і куркою, м'ясо, запечене з чорносливом. Почало справджуватися відоме: «Їли би очі – писок не хоче». Зморені танцями і їдою гості, нарешті взялися співати. Це – святе. Гості молодого затягували одне, а молодої – інше. Співали по черзі або разом. Всіх здивувала мама молодої Амалія Вікторівна. Досі всі чули, як вона розмовляла лише російською, а тут чудовим голосом почала виконувати українські пісні: «Ой чорна я си чорна», «Рідна мати моя», «Бодай ся когут знудив», «Чорнобривці», «Ой Марічко чечери». Люди повідкривали писки!

- То які вони москалі, то наші? Виявилося, Амалія Вікторівна, яка дуже любила співати, товаришувала з нашими, вивезеними колись до них галичанами. Від них і почула ці пісні і навчилася.

- Ой не будем їсти ті обгризлі кості, най ся поцілують між собою гості!

Після того, як гості перецілувалися, хтось затягнув «Хто родився в січні вставай, наливай». Далі йшов лютий, березень, аж до грудня, додаткові куплети. Гості, по черзі підіймалися і чаркувалися.

- Коли вже будут розбирати молоду?- Вже скоро…

7

Коло п’ятої ранку заграли прощального марша. Кілька східняків і мешканців села сиділи разом і розмовляли про політику. Поговорити про політику – це у нас святе.На дворі почало розвиднюватися… За всіма ознаками день мав бути гарний і теплий…

- Ганю, збирай брудні миски, будемо мити, щоб мати нині на поправини…

- Добре, я вже ледве на ногах стою..- Ще трошки…- І кажут люди, що нині біда – м’ясне все на столах, салати,

солодке…- В нас аби не гірше, ніж в когось.- Збирай миски, не балакай багато.- Наші молоді таки були файні, правда?- То цьотка привезла Олі ту весільну сукню з Італії.- Ти чула, що Василь Сиротюк помер?- Той, що на чехах вже двадцять років був? Коли?- Минулого тижня…П’ятдесят шість років. Приїхав додому,

інсульт і нема чоловіка… Вже наробився… - Най спочиває з Богом…- Ой життя, життя… Моя мама померла через вісім літ по

татові. Він був старший за неї на вісім літ. Так гарно собі прожили. Бабця казала, що її зять ліпший за рідних дочок. Був працьовитий, лагідний, добрий…Вмер легко, не мучився. Перед смертю казав мамі: «Я чекав на тебе вісім років, поки ти народилася, а тепер буду чекати на тебе вісім років на небі». І що ти думаєш, якраз через вісім років мама померла…

Заспівали перші півні… Двоє хлопів, обійнявшись коло брами, затягнули…Кохання, кохання,Звечора до рання,Як сонечко зійде,Як сонечко зійде,Кохання відійде…

Поправини мали бути по обіді о п’ятій…

18 жовтня 2009р.

7

ЦЕРКОВНИК…

Паламарева хата стояла на пагорбі під самісіньким лісом…Власне, то був невеличкий будиночок на зразок тих, що нині називають «дачами». Дві маленькі кімнати і кухня в сутеринах… Поруч з хатою дерев’яний хлів. Під хатою і хлівом – гарно складені купки дров. За кілька метрів від хати, через дорогу, – джерело. Вода в ньому чиста, кришталева і зимна, аж зуби зводить. Ліс – якихось п’ятдесят метрів від хати. Дві височенні смереки, що росли за два метри одна від одної, випнулися високо догори. Десять років тому Паламар змайстрував гойданку і вчепив її до тих смерек майже під самими кронами понад десять метрів від землі. Їхні з дружиною діти пороз’їжджалися по світах. Онуків вони бачили рідко, тож, змайструвавши гойданку, Паламар сподівався, що сільські дітлахи вчащатимуть сюди і йому з бабою буде від того веселіше.

З їхнього подвір’я відкривався чудовий краєвид на село. Яблуні, груші, сливи, вишні в Паламаревім саду зі стовбурами з потрісканою, старою корою були подібні до його спрацьованих рук. Над кількома, поставленими в траві вуликами, літали бджоли…

Кожен день Паламара і його дружини розпочинався вдосвіта і закінчувався на смерканні. Так воно є в селі. Коли маєш господарку, то весь час треба до чогось прикладати руки. Хата в селі – то не квартира в місті, тут завжди є якась робота… - Слава Ісусу Христу!- Слава навіки!- Як ся маєте, Степане Васильовичу?- Дякувати Богові, ще якось лажу… Заходь, Миколо…- Хіба не надовго, бо маю батькам дошки привезти, йду

домовлятися за машину…- Маріє! Зроби нам чаю і принеси свіжого меду.- Ну, розказуй, що там в світі робиться, бо в мене вже третій

місяць як зіпсутий телевізор, а ходити селом по новини тяжко.- У світі криза, а в нас справжня біда, бо до них криза як

прийшла, так піде, а до нас прийшла і залишиться.

Сидимо з Паламарем у саду під яблунею і смакуємо запашний чай з рум’янку, меліси, м’яти і гілочок малини. Вмочуємо кусні домашнього хліба в свіжий, золотистого кольору мед. В місті такого хліба не знайдеш. Міський хліб щойно купиш, він за два дні «зацвіте», а цей, домашній, лежатиме поки не засохне, і все одно не почорніє.- Степане Васильовичу, можна спитати? - Питай…- А чого вас в селі називають «церковником»?- То давня історія…І довга…Ти ж казав, що поспішаєш?

8

- Та не так, щоб дуже… - відповідаю, заінтригований подробицями майбутньої розповіді.

- Дозвольте, спершу зателефоную по мобільному.

Телефоную до знайомого, котрий обіцяв допомогти привезти дошки і домовляюся з ним про зустріч по обіді.- Все гаразд, Васильовичу, час є..- От техніка нині, - телефонуєш звідки хочеш і куди хочеш!- То правда, Васильовичу. А вам чому діти досі мобільного не

купили? Я тут бачив, у вашім селі їх мало не кожна бабуся вже має.

- Нам досить того старого телефона…- Ну, як знаєте…- Наливай собі ще чаю, і мед бери.. Може чай вже вистиг, то я

попрошу, щоб баба підігріла?- Не треба, дякую, я не люблю дуже гарячого.- Тоді слухай про «церковника»…Я народився на Житомирщині, а

вже після війни приїхав сюди, на Львівщину. Тут оженився.- А цю хату ви самі збудували?- Ні, тут колись жили поляки, їх вивезли до Польщі в 1946 році.

Ми перекрили дах, поставили хлівець…Отак і живемо.- У вас цікаве прізвище – Паламар.- Колись мама мені розповідала, що в нашій родині були

священники, може звідси і прізвище?- А звідкіля взялося прізвисько «церковник»?- Моя мама була дуже побожною жінкою. Вдома, в одному куті

тримала стару ікону, але закривала її вишитим рушником, щоб ніхто не доніс. Знаєш сам, які були часи. В другому куті висів такий самий рушник. Посередині – портрет Шевченка.

- То вона так маскувала ікону?- Так. Вечорами відкривала її, запалювали свічку і молилася. Я з

малечку знав «Отче наш», «Вірую». Мама часто ходила пішки до сусіднього села і брала мене з собою. Там була єдина в цих краях вціліла церква. Мама була простою сільською жінкою. Голова сільради за те ходіння до церкви спершу чіплявся до неї, але потім, переконавшись, що з того нічого не вийде, залишив у спокої. У церкві мені подобалося все, а особливо – спів священника. Він мав тихий, лагідний голос. Щоразу після Служби Божої клав мені руку на голову і благословляв. Коли я став школярем, він попросив мене допомагати йому. Я запалював свічки…

- І що, від радянської влади не дістали за це жодних «гостинців»?- Дістав, і не один. Якось вчителька, дізнавшись, що я ходжу до

церкви, провела зі мною «виховну бесіду». Не допомогло. Тоді вона викликала до школи мою маму і каже до неї: «Ваш син

8

таке зробив!». На що мама відповіла: «Яке?». «Він ходить до церкви!». А мама на це: «Ходив і буде ходити» – і пішла додому.

- Смілива жінка.- Так. Потім мене, школяра третього класу, запросив до себе

директор і говорить: «Такі як ти «церковники» нам перешкоджають будувати комунізм!». Два роки я просидів в третьому класі – отак директор покарав мене за те, що ходив до церкви. Відтоді і причепилось до мене оте «церковник».

- І що, не перестали ходити до церкви далі?- Ні, ходив весь час. І мама ходила. Мені навіть пропонували

навчатись в семінарії, треба було їхати далеко від дому, а я не хотів залишати маму саму. Ходи до хати, щось покажу.

Встаємо з-за столу і йдемо до Паламаревої хати. Гілки яблунь гнуться від плодів. Повітря свіже і п’янке. Хіба порівняєш все це з містом? Заходимо до однієї з кімнат. В куті, біля вікна, на столі і стінах бачу біля десятка ікон. Посередині «Господня вечеря». На столі «Біблія». - У вас тут цілий іконостас!- Ота стара ікона, – наша родинна… Оті дві зліва мені дісталися

мені від людей з сусіднього села. Ту, що справа, придбав.- Справжні скарби!- Нині можна відкрито тримати вдома ікони і Біблію, але люди

чомусь не стали побожніші? - То правда, Васильовичу… Дехто ходить нині до церкви, як

колись до клубу чи на парад. Всі йдуть і він йде. Церква мало не в кожному селі, а в нашому місті їх так багато, як в Єрусалимі.

- Треба мати Бога в серці… Любити ближнього. Якось дивно воно виходить – люди слухають в церкві Слово Боже, а вийшовши з церкви, відразу забувають, що воно говорить. Ось у нас, на другому кінці села, сусіди понад двадцять років судяться «за межу» і ніяк не дійдуть згоди за тих півметра. І як можна жити двадцять років хата коло хати і ворогувати, не втямлю?

- Васильовичу, а що то за історія у вас була з міліцією ще за Союзу?

- А, ти і про це знаєш?- Мені мама розповідала…- У церкві протікав дах, то ж треба було перекрити. Нині це

виглядає як щось дріб’язкове, а тоді, борони Боже, було щось коло церкви робити. Влада за це суворо переслідувала. Діючих церков було обмаль. Представники влади шукали першої ліпшої нагоди їх закрити з певних причин, як от «аварійний стан будівлі». Приводом до винесення рішення про «аварійність» була найменша тріщина на стіні.

- А при чому тут міліція?

8

- Я, значить, потай почав збирати в селі гроші на ремонт даху. Хтось доніс. Приїхала з району міліція і забрали мене на «розмову». Після тієї «розмови» я посивів і потрапив на місяць до лікарні.

Задзвенів мій мобільний. На дисплеї висвітилось ім’я товариша, з яким я домовився про перевезення дощок батькам. Так не хотілося залишати цей сад з травою по коліна і п’янким запахом яблук, і повертатися до міста з отруєним викидами десятків тисяч автівок повітрям. Дякувати Богові, що можна час від часу залишити ту міську «цивілізацію» і приїхати сюди, до батьків, переночувати на стриху на сіні, прокинутись вранці, взяти косу і кілька годин насолоджуватись вранішнім свіжим повітрям, допоки спина не вкриється потом, а тіло не відчує солодкої втоми…

- Миколо, візьми трошки яблук.- Дякую, Васильовичу, в нас є.- Я не питаю, є чи нема. Я кажу – візьми моїх.- Ну гаразд, візьму.- Маріє, дай йому тих червоних яблук, що у відрі під хатою. Ти

заходь до нас, Миколо…- Гаразд, Васильовичу, зайду при нагоді, але нічого не обіцятиму,

самі розумієте, – робота.

Попрощавшись з Паламарем і його дружиною, я пішов до своєї автівки. Заводячи двигун, я ще раз кинув оком на їхнє подвір’я. Старий, сивочолий Паламар стояв коло хвіртки, тримаючи в руці кашкет. На його обличчі сяяла посмішка. Нині він був щасливий, бо мав гостя… Скільки людині для щастя треба? Зовсім мало…Щоб хтось тебе вислухав, сказав тепле слово…Просто побув деякий час поруч…

25 жовтня 2009 рокуТернопіль

ВОНА ЗАЛИШИЛАСЯ МОЛОДОЮ…

І.Вона лежала на землі, посеред опалого з навколишніх дерев

листя, яке щойно почало жовтіти, з широко відкритими очима, в яких згасало життя, і дивилася на сонячне проміння, котре пробивалося крізь крони дерев… «Невже це кінець? Так швидко і так просто…? Було боляче лише спочатку…Потім вже ні…Не

8

відчувала нічого. Перед тим було значно гірше, коли ще була жива…Цей біль у порівнянні з попереднім – ніщо, бо він – лише фізичний, а тамтой – рвав на шматки і тіло і душу… Боже, як хочеться жити!»

– Всьо, подохла, сволочь. Хотєла убєжать, ти смотрі! От нас не убєжішь!

Енкаведист штурхнув дівчину ногою, щоб пересвідчитись, що вона мертва. Жодних ознак життя в ній вже не було…

– І што с нєй тєпєрь дєлать?– Оставім пока здєсь, вєрньомся і доложім начальству. Пускай

оно рєшаєт. – Ладно, скажі лєйтєнанту. Возвращаємся.

ІІ.Через два дні до хати, що притулилася до самого лісу, постукав

старший лейтенант НКВД з автоматом ППШ на плечі. - Єсть кто дома? Откройте! - Зачекайте, зараз, – хтось обізвався з середини.

Двері відчинились і з хати вийшов чоловік років за шістдесят. - Що вам від нас треба, пане офіцере?- Конкрєтно от вас – нічєго. Там, в лєсу лєжіт убітая дєвушка,

нужно похороніть…Я понятно виражаюсь? - Так…- Ісполняйтє…

Офіцер різко повернувся і пішов до автівки, що стояла неподалік. За мить автівка зникла з очей… Чоловік ще трохи постояв на порозі і вернувся до хати.

– Слухай, Дарко, треба піти до Чабанів і сказати, щоб дали коней, відвеземо її на цвинтар до Загір’я.

– Господи, поможи…– Та не бійся! Бачиш, якщо він вже сам приїхав, нема чого

боятися. Дивно, що вони її не забрали відразу, а лишили в лісі?

– Бідна, бідна, така молода, Господи.– Зодягайся і йди. Най Чабан сам приїде і нікого з собою не

бере. Так йому і скажеш, чуєш!– Та чую, чую…– І скажи йому, най перекаже комусь в Загір’я, що треба буде

викопати яму на цвинтарі.

ІІІ. Вечоріло…Чабан приїхав кіньми коло сьомої вечора.

– Що сталося, Петре, що вони її не забрали?– Певно, їм було не до того, шукали криївку. – Ти передав, щоб в Загір’ї викопали могилу?– Так, нас коло цвинтара буде чекати Павло Чубинський.

8

– Треба взяти ще трохи соломи, щоб накрити її, як будемо везти, і лопату.

– Давай, хутко, бо темніє…Ти знаєш, де вона?– Та що тут знати, – триста метрів від хати, на початку лісу. – Ти бачив, як все сталося? – Не бачив, але чув, як хтось стріляв. Було рано, ми ще спали.

Пізніше, чув голоси «совітів», потім все стихло. – І хто її видав?– Бігме, навіть не здогадуюся…– Ходім до лісу…«Оленка» лежала з відкритими очима. На подертому одязі

запеклася кров…Чоловіки поклали її на воза і накрили тіло сіном. Коні насторожилися і злякано заржали.

– Тихо, тихо. Гайта, вйо…До Загір’я було кілька кілометрів. Якщо просто, через ліс – то

ближче, але там була погана дорога, а ще дощ випав вчора… Їхали мовчки, оглядаючись на всі боки, чи хтось не бачить. Тепер такі часи, що най Бог боронить. Не знаєш хто і коли на тебе щось бовкне. А тоді прощавай!

ІV.В камері було зимно і сиро. За ніч вона так змерзла, що не

могла прийти до себе. Думала: «Хоч би не застудитись! Я витерплю! Я сильна! Боже, дай мені сили! Тільки би більше не били і не знущалися!»

– Арєстованная, на виход! – Конвоїр повів її довгим коридором. В кінці коридору у дверях, тримаючи одну руку в кишені галіфе і потягуючи цигарку, на неї чекав капітан НКВД.

– Ну што, красавіца, поговорім? Часовой – свободєн пока. – Єсть, товаріщ капітан.– Как там тєбя зовут – «Альонка? Чєво молчіш? – Я вже все вам сказала?– То, што ти сказала, ми і бєз тєбя знаєм, учітєльніца,

понімаєш лі.– То чого вам ще від мене треба?– Вот-вот. Будєш молчать – скажу рєбятам, чтоби к тєбє опять

етой ночью зашлі. Тебе понравілось? – Та ви звірі…Занапастили мене…Ґвалтівники…– Нє скажеш гдє бункер – прістрелю своімі рукамі!– Я нічого не знаю…Відпустіть…– Даю тєбє послєдній шанс – єслі до завтра нє расколєшся,

пєняй на сєбя. Часовой! Увєді!– Єсть, товаріщ капітан.

8

В камері її переслідувала лише одна думка: «Що робити? Як звідси вибратися? Що з Миколою?»

Йшов 1945 рік. Вона два роки вчителювала в навколишніх селах. Закінчила курси медсестер і лікувала наших, поранених в боях з енкаведистами, хлопців. А ще – була зв’язковою, виконувала різні доручення. В одному з сутичок із загоном НКВД поранили молодого бійця. Його переховували люди, а вона потай, вечорами, навідувалася до нього, промивала рани, перев’язувала. Тиждень тому їх викрили…Хтось «здав».

Майже до ранку не зімкнула очей. Все тіло боліло від побоїв, а холод не давав можливості зосередитись. Вранці в неї з’явився «план». Вона скаже, що відведе їх до криївки, а сама спробує дорогою втекти. Там всюди ліс, хащі! Вона добре бігає!.. Вона сильна…Їй лише 28…

Крізь ґрати до камери проник промінчик світла…День мав бути теплим. Вересень в цей час завжди теплий…

– Арєстованная, на виход!Знову той самий кабінет…Чисто поголений капітан сидів за

столом, переглядаючи якісь папери. Крізь вікно в кабінеті вона помітила на подвір’ї автівку, а біля неї гурт вояків.

– Ну что, надумала? Ілі продолжім фізічєскіє упражнєнія? – Я скажу…– Только нє вздумай врать, а то я вас знаю, бандеровскоє

отродьє!– Я покажу, де криївка…– Ну і ґдє? – Треба їхати в Ліщину, до лісу, там покажу…– Смотрі, єслі врьошь – до слєдующєго дня нє дотянєшь.

Прістрєлім і под сельсовєтом покладьом, – отдихать… – Часовой!– Слушаюсь, товаріщ капітан.– Позові лєйтенанта Кольцова ко мнє.– Єсть!

Лейтенант з’явився за кілька хвилин…– Товаріщ капітан, лєйтєнант Кольцов, по вашєму пріказанію

прібил…– Садісь, лєйтєнант… Відішь ету дєвіцу?– Так точно.– Она обєщаєт показать бункєр. Возьмьошь десять бойцов і

поєдєте в Лєщіну.– Слушаюсь.– Да, будьтє осторожни, а то ета бєстія можєт что-то викінуть.– Так точно. – Видайтє каждому бойцу гранати. Машіна скоро подойдьот.– Разрєшітє ісполнять?

8

– Ісполняйтє!

V.

Автівка з енкаведистами зупинилася поруч з лісом. День справді видався чудовий. Два тижні, які вона провела у камері, здавалися їй вічністю. Вона думала, що вже ніколи не побачить цього сонця, цього неба, не вдихне на повні груди цього п’янкого, свіжого повітря... Таки сталося…Вони їй повірили. А може, просто вдали, що повірили? Вона сиділа мовчки в кузові автівки, в оточенні вояків загону НКВД. Час від часу, поки вони їхали, лейтенант відривав свій погляд від лісу і дивився на неї. «Ще зовсім молодий» - подумала вона. «І що їх привело сюди? Хто їх кликав? Хочуть всюди свій комунізм збудувати…Вимордували людей в себе, тепер хочуть ще нас вимордувати…».

– Далєко єщьо? - обізвався до неї лейтенант – Їдьте он туди, до тої смереки.– Какой такой смєрєкі, йолки что лі?– Нехай буде по вашому…– Водітєль, сварачівай налєво! Остановішся возлє єлі!

Біля лісу, всі вибралися з кузова на землю. – Ну, куда дальшє? – спитав її лейтенант.– Он туди…– Всєм оружіє снять з прєдохранітєля!– Я піду перша, а ви за мною…– Ви двоє, – слєдуйтє за ней. Остальниє, по чєтирє чєловєка

налєво і направо, на расстоянії от ніх сто мєтров. Пошлі.

Ліс був невисокий, але доволі густий, захаращений кущами. Якраз на це вона і сподівалася. Йшла, приглядаючись, де саме хащі були густіші. Свіже повітря додало їй сили, хоч відбиті на допитах п’яти боліли так, що вона, йдучи, відчувала ногами біль від найменшого камінчика. «Ще один ковток повітря, ще кілька кроків і треба бігти». Її думки були зайняті лише одним – «Як цими зболеними ногами бігти якомога швидше?» Серце калатало так, що мало не вискочило з грудей. Якоїсь миті вона кинулась у хащі і помчала щодуху вперед, не оглядаючись…

– Стой! Стой, кому говорю! – кричав вслід за нею один з двох вояків, котрі супроводжували її.

– Стой, стрєлять буду! Автоматна черга розірвала вранішню тишу…Щось боляче вдарило її у спину… «Не вдалося…». Вона схопилася за стовбур дерева і повільно сповзла додолу… «Це кінець…Прощавайте, мамо і тату. Прощавай мій Зборове…»

8

VI.

– Слава Ісусу Христу.– Слава навіки. Ну що Павле, все готово?– Ще трохи, хлопці закінчують копати яму. Лишіть коней тут і

ходім подивимось…– Давайте, візьмемо її з воза і покладемо он там, коло стежки.– Треба накрити її сіном…– Ходім, хутко.Яма майже було готова. Її викопали на краю цвинтаря, вгорі,

щоб не кидалось нікому у вічі. За півгодини скінчили. Повернулися за покійницею і, загорнувши тіло в полотно, поклали в могилу. Скинули кашкети і перехристилися.

– Упокій, Господи, рабу твою, Олену і сотвори їй вічную пам'ять…

– Амінь.

Загорнувши могилу, вирівняли її і поклали зверху дерня з травою. Прикидали гіллям. – Ну, ходім.– Хай спочиває з Богом.– Файна була дівчина…– Шкода, що незаміжня і не лишила дітей…– Хіба вона одна?

VII.

Через двадцять літ на місці, де поховали Оленку, люди встановили хрест. Напису не було… Тоді цього ще не можна було робити…Але ті, кому треба було, знати, знали, хто тут похований. Лише після 1991 року на хресті з’явився напис. Тепер поруч з могилою Оленки – могила вояків УПА і синьо-жовтий прапор… Хтось посадив коло її хреста калину. З фото на хресті дивиться молоде, щире, усміхнене обличчя… Вона залишилася молодою назавжди…

29 жовтня 2009 рокуТернопіль

8

WELTMEISTER

І.Життя сповнене несподіванок. Ніколи не думав, що отак,

зненацька, отримаю подібну пропозицію. В понеділок зранку викликав до себе «шеф».

- Романе, до Німеччини поїдеш?- Та… – від несподіванки я розгубився і не знав, що сказати.- Не переживай, кошти на дорогу дамо, квиток на літак купимо.- А чому таке “щастя” випало саме мені?- Колектив районного будинку культури їде на міжнародний

фестиваль, потрібен перекладач.- Та я ж не перекладач?- Зате знаєш німецьку краще за деяких перекладачів… Я чув

твою німецьку під час укладання контракту з німцями місяць тому. То що – поїдеш?

- Все так несподівано… Треба подумати…Я ще ніколи ніде не їздив…

- Поїздка за тиждень. Подумай до завтра.- Гаразд…Отакої! До Німеччини! Ну й дива…Понад усе я переймався

тим, що доведеться летіти літаком. На той час більшість моїх знайомих і друзів вже мали цей досвід. Я ж у свої 42 роки досі ніде «не літав» і страшенно боявся літаків. Літаки мені здавалися найнебезпечнішим видом транспорту.... Ще б пак! Де ти подінешся на такенній висоті, коли раптом щось станеться? Або що робити, коли знудить?

ІІ.В усьому була «винна» моя німецька. В середній школі, окрім

кількох фраз німецькою, я так нічого і не навчився. Воно й не дивно, бо наш вчитель німецької Микола Йосипович, водночас, був ще й вчителем англійської і співу і сам знав лише кілька фраз на обох мовах і міг навчити хіба що абетки. Але я на нього не ображаюся, бо він був добрий чоловік, а іншого «іноземця» в селі не було. Отож він «навчав» як міг… Звісно, співав він краще, а ще краще грав на акордеоні… З поміж усіх його «талантів», гра на акордеоні мені подобалася найбільше. Треба сказати, що той акордеон мав чудове звучання. Я був зачарований його перламутровим оздобленням і чорно-білою клавіатурою. Акордеон називався «Weltmeister». Вже згодом я довідався, що його було зроблено в Німеччині. По закінченню уроку співу, коли лунав дзвінок на перерву, а вчитель ще продовжував щось писати у шкільнім журналі, я тихенько підбирався до стільця, на котрому стояв акордеон, оглядав його з усіх боків і гладив рукою.

8

- Що, подобається акордеон, Романе?- Так.- Хочеш, вчитиму тебе на ньому грати?- Ага!- Спершу поговоримо з твоїми батьками, гаразд?- Ага…Батьків довго вмовляти не довелось. Їм було на руку, що я не

вештатимусь невідомо де, а матиму «заняття». Тож двічі на тиждень, по обіді, я ходив до Миколи Йосиповича додому і вчився грати на акордеоні. Моїй радості не було меж. Не біда, що мені, 10 річному хлопчакові, той «Weltmeister» був завеликий і заважкий. Я мав такий потяг до тої науки, що міг би розтягнути міх ще більшого інструменту. У моїй голові постійно крутилися тогочасні мелодії і пісні.

- Миколо Йосиповичу, а звідкіля у вас цей акордеон? – якось запитав я вчителя.

- При нагоді розповім, не сьогодні…- Правда, що він німецький?- Що правда, то правда, вміють робити…

ІІІ. По закінченню школи я вступив до інституту в обласному

центрі. Звісно, як у кожному “виші”, в нашому була «художня самодіяльність». Під час студентських вечорів і вечірок, різноманітних пісенних конкурсів я «вишивав» на акордеоні, який ще в школі придбали мені батьки – викупили в районного воєнкома. Він після війни привіз з Берліна трофейний акордеон, хоч сам грати на ньому не вмів. Тримав вдома «для краси»…

Мій репертуар складався з українських, польських, російських, німецьких пісень…Польської навчитися було найлегше – Польща була поруч. У гуртожитку щодня слухав через портативний приймач польське «Radio Jedynka». Мій товариш – заядлий книгоман, прилучив мене до читання детективів польською. На той час шедеври детективного жанру можна було прочитати, здебільшого, на польській. В книгарні іноземної літератури була окрема полиця з детективами кишенькового формату в тонкій обкладинці.

З німецькою було гірше. Я виконував на ній кілька естрадних пісень, завчивши слова напам’ять. Якось одружувався мій однокурсник. Він був старший за мене, після війська. Запросив мене на весілля до місцевого кафе, з тим, щоб я трохи розважив студентство. Мене довго вмовляти не треба було – пісні я виконував залюбки, а тут ще можна було добре попоїсти. Для тогочасного студента це щастя.

Після того, як я репрезентував публіці свій «співочий талант», до мене підійшов незнайомець і сказав, що зі мною хоче

9

поспілкуватись одна пані. Я був заінтригований. Як виявилось – пані мала років за шістдесят. Я чемно привітався і відрекомендувався…

- Роман…- Юначе, ви співали оту німецьку пісню sehr gut але ваша

вимова доволі «кульгава». Якщо бажаєте, можемо зайнятись німецькою…Безкоштовно, звісно…

Незнайомка – Ельза Францівна, виявилась викладачем німецької. Пенсіонерка. До закінчення вузу мені залишався один рік. Двічі на тиждень я відвідував Ельзу Францівну в старому будинку з колонами на околиці міста – колишньому помешканні польського лікаря. Протягом цього року я таки «заговорив» німецькою з берлінським акцентом.

Ми говорили про Ґете, Ремарка, Рільке, Бетховена. Ельза Францівна пригощала мене чаєм з тістечками, які вона пекла сама, і вишневим варенням.

- Bitte, mein lieber Freund…- Дякую, ваші тістечка і варення справді неперевершені…- Не забувайте щодня читати кілька сторінок німецькою…- Авжеж, обіцяю… Обіцянку я дотримував не завжди, то правда. Студентське

життя настільки насичене подіями, що постійно бракувало часу. Як би там не було, я був вдячний Ельзі Францівні за німецьку і чаювання. По закінченню вузу за направленням я опинився в іншому місті. Час від часу телефонував до неї. Вона щоразу «перевіряла» мою вимову і наполягала на спілкуванні німецькою навіть телефоном.

IV.Історію акордеону Миколи Йосиповича я довідався лише через

кілька років по закінченню школи під час мого навчання у “виші”…Навчальний тиждень добігав кінця. В п’ятницю по обіді більшість студентів роз’їжджалися по домівках за продуктами і батьківськими грошима. То був кінець січня, за вікном мінус п'ятнадцять… Щойно закінчилась остання «пара», я стрімголов помчав до студентської роздягальні за зимовою курткою і шапкою, – автобус до села відходив за хвилин сорок і треба було встигнути дістатись до автовокзалу. Отримавши в роздягальні куртку, щодуху помчав до виходу, вдягаючись «на ходу». В рукаві шапки не було… «Що за жарти?» - промайнуло в голові. Повернувся до роздягальні за шапкою. Чергова, оглянувши місце, де висіла моя куртка, знічено зауважила: «Шапки нема…». Я й сам бачив, що нема… Хтось «позичив». До відходу автобуса залишалось півгодини. Махнувши рукою на шапку, я побіг до тролейбусної зупинки через дорогу. Дякувати Богу, що квиток на автобус лежав у кишені – я придбав його завчасно на тижні.

9

За дві години я був у селі. Щоправда до батьківського дому ще треба було йти кілька кілометрів пішки. Ховаючи голову в комір куртки, я пішов навпростець через городи, – так можна було «скосити» півкілометра. Як на біду того дня було вітряно. Мороз з вітром – справа кепська. Я відчув, що вуха промерзли не на жарт. Намагався закрити їх руками, але де там. Проходячи повз хату вчителя німецької, помітив, що він ніс в’язанку дров.

- Романе, це ти!- Я, Миколо Йосиповичу!- В таку погоду і без шапки? Що за жарти!- Та які там жарти, хтось шапку поцупив…- Ану зайди до мене, я тобі щось дам на голову, бо застудишся.- Буду вдячний, бо я вже вух не чую. У хаті вчителя було тепло і затишно. В грубці потріскували

дрова. Я сів на стілець поруч з грубкою, притулившись до неї спиною, і насолоджувався теплом.

- Може чаю, Романе, ти як?- Не відмовлюся, Миколо Йосиповичу? - Якраз чайник закипів…- То кажеш, шапку «позичили»?- Еге ж, хтось зі своїх, звісно, в інституті…- В інституті то таке, от у сусідньому селі минулої неділі в

чоловіка шапку «позичили» на Службі Божій в церкві, уявляєш? Поки правилося – поклав її на лавку поруч себе. Виходити з церкви – а шапки нема…Гарна була шапка – з нутрії.

- Мені дівчина з моєї групи розповідала, що її знайому пограбували на самі Різдвяні свята! Вони мешкають у місті, в багатоквартирному будинку. Зателефонували в двері. Господарі, звісно, відчинили – на порозі «вертеп», хлопці, дівчата – біля десяти осіб. Запросили їх до хати. Ті колядували, віншували. Все, як то кажуть, «як має бути». А згодом виявилось, що з хати щезли золоті прикраси.

- Ну і ну…Не бояться люди гріха. - Ви ще трохи граєте на акордеоні, Миколо Йосиповичу?- Зрідка, коли є настрій. А ти, я чув у вузі «перший музика»?- Ну, не перший, але й не гірший...- Я ще тоді бачив, що з тебе будуть люди. До інструменту треба

мати терпіння і наполегливість, а ще – любити цю справу. В тебе це було. Зізнайся – певно від дівчат відбою нема? Їм подобаються музики.

- То все, дякуючи вам. Миколо Йосиповичу, дозвольте запитати?

- Питай.- Розкажіть про свій акордеон…Ну, звідки ви його взяли?…

Колись ви казали, що розкажете якось…- Тепер можна, ти вже виріс…Ти пий чай, грійся…

9

- Дякую…

Розповідь Миколи ЙосиповичаЙшов повоєнний 1948 рік… Це сталося десь о цій порі, що

зараз…Зима була сніжна, морозна. Ми з батьками жили в невеликому містечку поруч з залізничною колією. Більшість будинків були зруйновані. Люди щодня розбирали завали і розчищали дороги. Їсти не було що. Того дня мама зварила картоплі. Мені було 17 років. Я витягнув з печі військовий «казанок» з картоплею і саме збирався попоїсти. З’їв кілька картоплин і пішов на вулицю в напрямку залізничної станції. Ми любили ходити до колії дивитися на потяги, добре знали час проходження “товарних” і “пасажирських”.

Відійшовши метрів з триста від дому, я несподівано побачив перед собою дивно вбраного чоловіка – у довгій військовій шинелі, з військовою «пілоткою» і жіночою хусткою на голові, в старих черевиках замість шнурків – дріт. В голові промайнула думка: «Схоже, це німець! Але звідкіля він тут взявся!»

- Essen, їсти – тремтячим голосом промовив до мене незнайомець.

Я, відверто кажучи, спершу розгубився. Не міг ніяк второпати, як німець опинився саме тут, на нашій вулиці! Востаннє я бачив «живих» німців 1944 року, коли поряд з нашим містечком проходила лінія фронту. На той час я вже не відчував до них нічого – ані доброго ані злого.

Як виявилось, німець трохи знав російську. Хоч я знав її так само, як він – ми таки змогли порозумітись. Жалюгідний вигляд німця мене розчулив і я запросив його до себе додому.

- Можна їсти? В «казанку» залишилося кілька картоплин. Я запросив його до

столу. Він зняв з голови військову пілотку і хустку. Заросле щетиною обличчя було змарніле і бліде. Під очима – синці. Німець розповів, що під час війни він потрапив у полон. Разом з іншими його відправили до Сибіру. Зараз з кількома сотнями військовополонених він повертається додому. Він народився у Східній Німеччині. В їхньому таборі «проводили роботу» німецькі комуністи-агітатори. Тих, хто погоджувався «будувати соціалізм» у новій німецькій республіці – відпускали додому. Німця звали Гюнтер Браун. Він був родом з Цвікау.

За столом німець витягнув з кишені маленький розкладний ніж, взяв з «казанка» ще теплу картоплину, потримав її в руках, притулив до обличчя, а потім ножем почав поволі знімати з неї шкірку. Розрізав картоплину на чотири частини, посолив і поклав один шматок до рота. По його щоці котилася сльоза…

- Можна ще? – запитав він.- Будь-ласка, – відповів я…

9

- А можна взяти дві картоплини з собою?- Беріть…З’ївши кілька картоплин, він подякував і почав збиратися. Їх

відпустили з потяга на годину, треба було бути на місці вчасно. Його руки були потріскані від холоду. В очах ледь жевріло життя…

- Danke schőn… Хлопче, ходи зі мною до потяга…- Для чого?- Хочу тобі дещо дати на пам'ять… Не бійся…- Я не боюся…- От і добре, ходім, мені не можна спізнюватися. Мене

чекають вдома, розумієш?За двадцять хвилин ми дісталися залізничної станції. Долівки товарних вагонів були встелені соломою. Біля вагонів групами по кілька десятків чоловік, тремтячи від холоду, стояли в таких же як, Гюнтер, військових шинелях, німці. Гюнтер заскочив до одного з вагонів і за мить повернувся з великим чорним чемоданом у руці.

- Тримай, це від мене.- Не можу, занадто великий дарунок…- Візьми, прошу…- А що це?- Мій акордеон… Ти вмієш грати на акордеоні?- Ні…- Тоді навчишся…Ну, Auf Wiedersehen!Я стояв поруч з Гюнтеровим чемоданом допоки потяг не щез з

очей… Відтоді в моє життя увійшла…музика…

V. У вівторок я знову в кабінеті «шефа».- Ну то що, Романе, надумав їхати?- Можна…- Можна чи їдеш?- Та поїду, якщо треба…- Іноземний паспорт тобі «підготують» на п’ятницю. - Наступного понеділка на дев’яту ранку підійдеш до Будинку культури. Там чекатиме автобус. Відвезе вас в аеропорт. Питання є? Ну, давай, не підведи мене. - Дякую, Андрійовичу…- Подякуєш пізніше.

VI.Літак прямував до Лейпцига. Загалом, я переніс політ добре…

Ще ніколи не бачив землю з такої висоти! А які гарні хмари довкола! Учасники колективу народної творчості сиділи поруч і радісно гомоніли. Для них подібні поїздки – не новина. Торік вони були в Англії, Франції. Щасливчики – можуть побачити світ на власні очі, а не по телебаченню.

9

Нас розмістили в невеличкому готелі на околиці міста – так дешевше. Я допоміг німцям розібратися з нашими документами в реєстратурі. Мені дістався окремий номер – просто і скромно, але є все, що потрібно, гаряча вода впродовж усієї доби. На вечерю ми скуштували німецьких смажених ковбасок з гірчицею і пивом.

Фестиваль тривав тиждень. Щодня вранці я разом зі своєю групою їхав до місця виступу художніх колективів, допомагав налагоджувати «творчі контакти», спілкуватися, зробити «закупи». По обіді мав час оглянути місто. Було враження, наче я потрапив на кілька сотень літ назад – старі, доглянуті будиночки, церкви, міська бруківка… Все це я міг порівнювати хіба що з Латвією і Литвою, де бачив щось подібне кілька років тому.

Якось, оглядаючи готель, помітив на стіні в рамочках під склом подяки за добре обслуговування відвідувачів і гостей. В одній з них прочитав – «Гюнтеру Брауну за відмінний сервіс і гостинність, з подякою…». «Так, звідкіля я чув це ім’я?...Гюнтер…Браун?»

Маю таку хибу – якщо не можу щось пригадати, буду мучитись, допоки не пригадаю. Вночі, вже лежачи у ліжку, таки пригадав, де я чув це ім’я – вдома у свого вчителя Миколи Йосиповича того січневого вечора, коли він пригрів мене, змерзлого наскрізь, без шапки, і, напоївши чаєм, розповів історію про німецький акордеон.

Наступного ранку я помчав до реєстратури готелю на першому поверсі.

- Скажіть будь-ласка, Гюнтер Браун це хто?- Власник готелю.- А як з ним можна зустрітися?- Нині по обіді о четвертій він буде тут, що йому передати?- Передайте, що перекладач української делегації хотів би з

ним поговорити.- Гаразд. Весь день з нетерпінням очікував четвертої години. Наприкінці

фестивального дня відразу поїхав до готелю. Щойно зайшов до вестибюлю, як почув голос реєстратора:

- Пане Самчук, пан Гюнтер чекає вас у своєму кабінеті о четвертій п’ятнадцять.

- Дуже дякую! Я пішов до своєї кімнати, вдягнув чисту сорочку і о 16.15 був

біля кабінету власника готелю. Постукав у двері. З того боку відповіли:

- Прошу, заходьте!- Дякую.- Перепрошую, з ким маю справу?- Роман Самчук, з України.

9

- Дуже приємно, прошу сідайте. Є якісь зауваження щодо сервісу чи харчування?

- Ні, все гаразд, я по особистій справі. Власникові готелю на вигляд було біля 45 років. Я не знав з чого почати.

- Скажіть будь-ласка, а в місті багато людей з таким прізвищем, як у вас? – запитую господаря готелю.

- Не так, щоб багато, але кілька є. - А Гюнтерів Браунів теж багато?- Кілька, а що? Далі я розповів йому історію, котру почув від свого шкільного

вчителя. Чоловік уважно слухає, а згодом, після довгої паузи починає говорити…

- Це мій батько…Ви розповіли про мого батька…Ту ж історію я чув від нього тут, в Німеччині.

- То ваш батько таки доїхав додому?- Так… Потім я розповів йому, як завдяки Миколі Йосиповичу, сам

навчився грати на акордеоні. Ми обоє перебували під великим враженням від усього. Хто б міг подумати! Адже все могло скластися зовсім інакше! Я міг не погодитися поїхати сюди і тобі б не було цього готелю і цієї розмови!

- А як ваш батько? – запитую пана Гюнтера.- Помер кілька років тому, похований на місцевому

кладовищі…Фестиваль добіг кінця… Залишаючи готель, ми написали кілька

вдячних слів до книги відгуків. Гюнтер Браун дав мені свою візитівку і запросив у гості. В літаку, закривши очі, я знову і знову подумки повертався до нашої з Гюнтером розмови в готелі і думав про те, як невдовзі буду вдома і про все розповім Миколі Йосиповичу. Він не повірить! А ще я думав про те, як навіть на війні залишається місце для людських стосунків і милосердя…

В моїх навушниках лунала музика, в котрій звучав ніжний голос акордеону…

22 листопада 2009 року.Тернопіль

БАТЬКИ І ДІТИ

І.9

Серпень видався надзвичайно теплим і гарним…. Виплеканий її руками сад щедро віддячував плодами. Яблуні, груші і сливи рясніли щедрими дарами літа…. Кілька сортів винограду вродили на диво гарно. Зародив навіть горіх, який впродовж кількох останніх років не плодоносив і вигнався на кілька метрів угору. Зародила також ота яблунька скраю праворуч… Марія з весни підходила до неї, гладила стовбур рукою і казала: «Дам нам, серденько, скуштувати твоїх яблучок, бо інакше зрубаємо тебе, чуєш?» Дерева, а ще біля десяти сортів квітів, м’ята, меліса, малина, смородина, калина, кілька вишень і черешня перетворювали цей маленький клаптик землі на оазу краси і благодаті.

Єдине, що затьмарювало цю красу – був біль. Цього разу напад печінкового болю був нестерпним. Минуло кілька днів, а біль не вщухав. Мучила нудота, а від безсоння і голоду паморочилось в голові. Спершу вона переконувала себе, що все невдовзі минеться, так як це було не раз до цього. Адже її вже доводилося кілька разів уникати операції. Схема завжди була одна і та ж – напад болю, «швидка», лікарня, тиждень під «системою», потім ставало краще і вона просилася додому. Медики кілька разів переконували зробити операцію, але вона щоразу запевняла їх, що почувається добре і ще «не готова». Вони знизували плечима і…відпускали її. Втім, цього разу все було по-іншому. Терпіти біль далі не було сили. Тож вона почала внутрішньо готуватися до операції. Шукала щось втішне. Он сусідка з будинку навпроти мала подібну операцію торік і все гаразд. Їй навіть не робили великого розрізу. Через два невеликі отвори швидко прооперували і за кілька днів була вдома. Звісно, нині вона дотримується дієти, але це не найгірше, що може бути. Без її улюблених шкварків, смаженої картоплі і шматочка копченої ковбаси можна обійтися…

Найбільше її лякало саме перебування в лікарні. Варто лишень потрапити туди, як знайдуть стільки болячок, що жити не хочеться. А оті нічні стогони прооперованих сусідів по лікарняній палаті? Або чого гіршого хтось помре… Їм то нічого – покійника відвезуть, ліжко переберуть наче й нічого не сталося, а ти спробуй після цього заснути!

II.Вранці вона зателефонувала до сина. Переконувала його, що

цього разу справді згідна на операцію. Просила про одне – домовитись про все в районній лікарні, а не тут, в обласному центрі. Там якось спокійніше, все таки «вдома», а тут вона лише кілька років. Ще не звиклася… Ні, якщо робити операцію, то тільки там. Он знайомий сусіда – з самісінької Москви приїхав, щоб прооперуватись вдома. Хіба в них там нема гідної лікарні? Звісно, що є. Але вдома спокійніше.

9

Син приїхав о дев’ятій ранку. Вона вже зібрала речі і чекала. Кинула погляд на старі фото на стіні… Подумки звернулася до покійного чоловіка, фото якого висіло над її ліжком, перехрестилася і пішла на вулицю. Син мовчки йшов слідом за нею ніс дві чималі сумки з речами.

III.За якихось дві години вони вже були на місці. Вона любила цю

дорогу – дорогу додому. Тут все було рідне серцю і близьке. У багатьох навколишніх селах їй доводилось бувати по роботі. Але як воно буває в житті! Ще років сорок тому, вона якось була по справах в обласному центрі і потрапила на затишну, зелену вулицю зі старими будівлями. В голові промайнула думка: «Як гарно було б тут жити!». Через сорок літ чоловіка перевели на роботу до обласного центру і вони отримали помешкання саме на цій вулиці!

Ось і районна лікарня… Знайомий сина допоміг влаштуватися… Їй дісталась скромна палата з вікнами в двір лікарні. Нічого зайвого – ліжко, тумбочка, стілець, умивальник. За три години обійшли лікарів, здали всі необхідні аналізи.

- «Ну що?» – посміхаючись, до палати увійшов знайомий сина. «Наші справи не такі вже й погані».

- Що ви маєте на увазі? – запитала вона.- Я маю на увазі, пані Маріє, що аналізи свідчать, що вас

можна оперувати і ми зробимо це…завтра вранці.- Ааа, так швидко? – ошелешено обізвалась вона. - А навіщо нам чекати? Раз-два і ви вдома.- Справді? - Еге ж! - Ну завтра, так завтра….- От і добре. Ви трохи відпочиньте, а ми з вашим сином

перекуримо, гаразд?- Гаразд.

Чоловіки вийшли з палати і попрямували до кінця коридору…- Сергію, ну що скажеш?- Треба оперувати терміново. В неї жовчний міхур повністю

«забитий» камінцями. Операція не надто складна. Ми робимо такі за власною методикою. Віриш – до нас з інших районів навіть приїздять!

- Головне, що я тобі довіряю, Сергію. Не підведеш?- Як можна, Вікторе!- Ну, мабуть буду їхати, маю ще досить роботи нині.

9

- Бувай. Ти маєш номер мого мобільного. Зателефонуй завтра біля одинадцятої ранку. Гадаю, до цього часу операцію буде завершено.

- Домовились. Ну, бувай!

IV.На другий день Віктор о дев’ятій ранку був вже тут. Вирішив

дочекатись результату операції на місці. Годину сидів у своїй легківці поруч з лікарнею, потім вийшов з машини і попрямував до входу в хірургічне відділення. Піднявся сходами на третій поверх до операційної. Відчинив двері і заглянув до коридору. Чергова медсестра дала зрозуміти, що стороннім вхід заборонено.

- Сестричко, я тільки запитати дещо хочу… Будь-ласка!- Ну то питайте вже.- О дев’ятій мали розпочати операцію моїй матері. Вам щось

відомо про результати?- Тихше говоріть…Як прізвище матері?- Василенко, Марія…- Операція ще триває, чекайте на вулиці…- Дякую…Віктор повернувся до легківки…. Сергій зателефонував сам.

Повідомив, що все гаразд і, що можна краєм ока глянути на маму за десять хвилин, коли її везтимуть на ношах з операційної до палати. Віктор мерщій помчав знову до операційної. Сергій стояв на сходах з цигаркою. На його чолі Віктор помітив краплини поту…

- Важка у вас робота!- Нині ще день видався нівроку, “парить”…- І як там? Як результати?- Все гаразд. На ось, тримай сувеніри на пам'ять! – він

простягнув Віктору марлевий вузлик. - Це що?- Розгорни і подивись.Віктор розгорнув вузлик і побачив величеньку купку

гладеньких темно-коричневих камінців різного розміру.- То це…- Еге ж, витягли з жовчного міхура твоєї мами. Матимеш на

фундамент нової хати!- І як вона перенесла операцію? Я дуже хвилювався, адже в

неї хворе серце...- Все чудово. За тиждень буде вдома. - Не знаю як тобі дякувати.- Подякуєш Богові, а зі мною поїдеш порибалити в суботу,

іде?- Ще б пак!

9

- Тоді човен і пиво за тобою.- Нема питань!- До речі, я сказав черговій медсестрі, щоб дозволила тобі

побути трохи біля мами. Буде добре, якщо вона відійде від наркозу і побачить поруч себе тебе, а не когось в білому халаті.

- Дякую! - Ну бувай, до суботи.

V.Дякувати Богові, операція була позаду. На радість собі і

лікарям, вже наприкінці першого дня по операції мама підвелася з ліжка і сиділа, навіть зробила самостійно кілька кроків. Вона аж змінилася. Обличчя вже не було перекошене від болю, а спокійне, щасливе і вдячне. Віктор щодня, по обіді, навідувався до неї. Через три дні її перевели до іншої палати. Там було два ліжка, так що Віктор міг побути коло неї кілька годин.

- Досі не віриться, що все вже позаду!- І треба було стільки терпіти?- Боялася…А тепер не боюся!- Ну от бачиш…- Нарешті я виспалася. Нічого не болить. Ти не уявляєш, яке

то щастя!- А як сусіди? Не набридають? - Сусідня палата порожня, а навпроти вчора привезли якусь

стареньку. - Мені треба поговорити з Сергієм, я за хвилю повернуся,

гаразд? - Добре…

Віктор попрямував до кабінету Сергія. Наблизившись до дверей, почув регіт. Постукав у двері.

- Заходьте! – то був голос Сергія.- Можна? - Заходь, Вікторе! Знайомся – Олександр, колега по роботі.- Що тут у вас такого смішного? Ви так реготали, що я аж у

коридорі чув.- Та тут у нас один жартівник на поверсі після операції….- І чим він вас так потішив?- Розумієш, весь у швах, історія хвороби завтовшки з

Радянську Енциклопедію, а він сипле анекдотами наліво і направо. Не досить того, що прооперований, має на додаток ще й цукровий діабет. Але жартівник! До нього весь персонал збігається як мухи на мед.

- Ну…- Нині вранці головний робив обхід, підходить до нього,

дивиться останні аналізи і здивовано говорить: «Чоловіче! 1

Який у вас цукор?!» Той з посмішкою від вуха до вуха запитує: «Який?». Головний каже: «Жахливий! Це ж кома!». На що чоловік дуже спокійно реагує так: «Лікарю! Ну, кома, це ще не крапка, заспокойтесь».

VI.Суботню рибалку з Сергієм прийшлося скасувати через «форс-

мажорні обставини». По-перше, у п’ятницю виписують маму. По-друге, треба ремонтувати легківку. Домовились сконтактуватись при першій ліпшій нагоді. «Нагода» трапилась аж за три тижні, коли мама могла самостійно приготувати собі щось поїсти і вийти на вулицю. Віктор перевірив надувний човен, приготував рибальське знаряддя, купив кілька пляшок львівського пива «1715» і зателефонував Сергію. Домовились про поїздку на знайомий обом ставок за тридцять кілометрів від обласного центру. Рибалили зранку до обіду. Спіймали кілька коропів, біля десятка гарних окунів. Потім вирішили взятися за юшку. За дровами не треба було йти далеко – поруч ставка був ліс.

- Ти тільки понюхай який запах! – Віктор зачерпнув з казана юшку і сьорбнув трохи з ложки. – З димком! А смак!

- Ще б пак, після операцій і перев’язок аж крутиться голова від цієї смакоти!

- Здається, юшка вже готова. Відкривай пиво.- До речі, «1715» тепер значно краще ніж «Оболонь». - У нас все так – спершу добре, а потім як завжди. Кожен

товар, який користується попитом, рано чи пізно буде або гіршим або «підробленим».

- Я ніяк не второпаю тієї нашої торгівлі… Дурять нашого брата як можуть! Але яка їм з того вигода? Обшахрувати покупця, щоб той потім почав клясти тебе за неякісну ковбасу, (бо давав куштувати одну, а продав іншу), замість того, щоб продавати якісну і здобувати собі прихильність і добру репутацію в покупців?

- Сергію, як там на роботі? - В цю пору в лікарні багато людей нема… Люди на городах,

в полі…Навіть якщо є болячки, то терплять допоки не скінчать роботи. Вже ближче до свят чи взимку пацієнтів побільшає. Понаїдаються всього на свята – тільки й встигай їх рятувати.

- Коли мама лежала у вас, я помітив, що кілька палат на поверсі були порожні.

- Так, в палаті навпроти твоєї мами була лише старенька бабуся…

- А, пригадую, мама щось говорила про неї… Кілька разів заходила до неї, бо та стогнала вночі. Її ніхто не відвідував.

1

- Так, старенька пролежала в нас три тижні і жодного разу ніхто не приїхав…

- Може у неї немає рідних?- Та ні, син сам привіз її до нас… - І що – жодного разу за три тижні не відвідав?- Жодного… Собача робота… Надивишся на все це…- Та хіба лишень у лікарні? Народ якось озвірів…- Що правда, то правда. В хаті у людей більше, а душі

зачерствілі. Все мало і мало… Що не балачка, то про курс долара чи закордонні заробітки.

- До речі, ти не збираєшся нікуди їхати?- Правду кажучи, якось не тягне… Видно воно не для всіх.

Та й шкоди від тих заробітків часом більше, ніж користі. - Зі мною по сусідстві живе одна жінка з онукою. Дівчинці

п’ять рочків. - Що сирота?- Ні, батьки на заробітках в Італії вже кілька років,

залишили дитину на маму. Мале мало рочок, як вони поїхали. Півроку тому вони вперше навідались додому, навезли дитині всякого добра. Настав вечір і дитина каже: «Тьотю і дядю, ви вже можете йти, нам з мамою час лягати спати». Уявляєш? Отаке то воно те заробітчанське життя…

- Я тобі про оту бабцю з лікарні не розповів до кінця… - А що з нею?- Аж зле робиться, як пригадаю.- Що померла?- Якби ж то… Гірше. Лежала в нас на шпитальній пайці три

тижні. Кухарі і хворі почали її самі підгодовувати. А одного дня вона каже медсестрі: «Дуже прошу – відвезіть мене додому». В принципі надії на її одужання не було, та й літа…

- І що?- Ми порадились і вирішили, що вдома їй буде краще.

Викликали машину «швидкої допомоги», поклали стареньку на ноші і повезли додому. Як виявилось, вона мешкала на хуторі… Там всього кілька хат, але така краса! Під’їхали до її хати – величезний сад, – яблуні, вишні, груші. Це тобі не лікарняна палата. Справжній рай!

- І що?- Медсестра пішла до хати. Двері зачинено. Стукає. Звідтіля

хтось обізвався. За хвилину двері відчинились і виглянув невдоволений і сердитий чоловік. Як виявилось – син бабусі. Медсестра повідомила, що привезли його маму. Після цих слів вираз його обличчя відразу змінився. Він

1

негайно зачинив двері і не бажав більше спілкуватись, дарма, що медсестра просила його схаменутись і забрати маму до хати.

- То ви відвезли її назад до лікарні?- Якби ж то…- А куди?- Старенька, побачивши рідну хату, і слухати не хотіла про

лікарню. - То чим все скінчилося?- Скінчилося все як у Довженка?- Якого?- Режисера Довженка…Того, що зняв фільм «Земля»…- Ну?- Бабуся почала благати залишити її вдома. Ми кажемо: «Як

же ви до хати зайдете, як син не пускає?». А вона: «А ви, дітки, мене в сад заведіть, під яблунею посадіть і їдьте собі….» Уявляєш!?

- …? Страшно…При цих словах, Вікторові на очі навернулися сльози… Вони деякий час сиділи мовчки… Тишу порушували лише цвіркуни… П’янкий запах серпневої трави лоскотав ніздрі… Вечоріло…

- Ну що, час додому? - першим обізвався Сергій…- Авжеж, пора… Не люблю їздити вночі. Нинішні водії не

вирізняються етикою поведінки на дорозі і сліплять очі фарами дальнього світла.

Віктор «підкинув» Сергія до райцентру. Рибу, що залишилася, поділили порівну. Попрощались…Домовились до кінця літа ще раз порибалити разом. Віктор поїхав додому. В машині він увімкнув магнітофон… Якраз на черзі була відома пісня Сюткіна про авто, що мчить нічною дорогою…

Віктор думав про те, як завтра вранці приїде до мами і привезе їй в дарунок свіжої риби. Вона так її любить! Сергій навчив його їсти варену голову коропа. Віктор ніколи не думав, що це така смакота! Вони будуть їсти рибу, а потім переглядатимуть старі фото… Дякувати Богові, мама поправляється. На другу суботу вона вже збирається на «дачу»…. Скучила за своїми квітками і деревцями… А вони, певно, за нею теж…

19-20 січня 2010 рокуТернопіль

ПРИГОДА103

1

З Василем Пелехатим сталася прикра пригода. Навіть дві. Обидві впродовж тижня. Десь поділися Василеві окуляри в дорогій оправі і улюблений чорний фетровий капелюх... Перше, що спало йому на думку: “Вкрали! Але хто, де і коли?” Відповіді на ці питання він не знаходив...

Василь був чоловік господарський і завжди пильнував, щоб в усьому був належний порядок. Інколи від того порядку йому самому робилося зле, але пересилював себе і порав, порав, бо інакше не міг. Василь не почувався щасливим, коли подвір'я його хати не було заметеним. Уночі його не чіплявся сон, якщо на кухні залишалися брудні миски і баняки, або на ганку було порозкидане взуття.

У свої 65 літ, Василь Пелехатий почав забуватися. Звісно, в такому віці людська пам'ять вже не та, що колись. А ще — очі... Читати без окулярів Василь не міг. Часом, коли виходив з хати, забував їх вдома і тоді злився сам на себе. Щоб якось зарадити цьому, купив собі дві пари окулярів і поклав до кишень обидвох піджаків, які носив по черзі — один на щодень, інший — на неділю. Той, що на неділю був “не наш” - його вислала з Америки цьотка Сабінка. Двадцять років тому вона поховала чоловіка і поїхала до сестри, котра опинилася в Штатах після війни, і залишилася там.

Сабінці з чоловіком Бог власних дітей не дав, тож вона, як могла, піклувалася про племінника — висилала йому пакунки з “американськими” хустками, сведрами, сорочками, капами. Василь дещо залишав собі, а решта йшла на продаж. Такі “гешефти” треба було робити дуже обережно, бо в ті часи це називалося “спекуляцією” і тягнуло за собою кримінальну відповідальність. Але Василь був хлоп не дурний і продавав лише “своїм”. За десять років поставив нову хату.

Окрім Василя, в Сабінки на батьківщині нікого з рідних не залишилося. Єдине, про що вона ще турбувалася — могили чоловіка і батьків на старому сільському цвинтарі. Час від часу вона присилала Василеві гроші на догляд за могилами і просила його вислати їй “знимки”, щоб знати в якому вони стані. Василь робив все як належиться, а на “зекономлені” кошти поставив пам'ятник на могилі своєї дружини. На чорному гранітному камені було вибито її портрет у віці 45 років, який подобався Василеві найбільше. Напис з позолотою було видно здалеку. Власне, пам'ятник був, як кажуть “на двох”. Під Василевим портретом була лише дата його народження. Василь на портреті був в улюбленому чорному капелюсі “на бік”. Місце для останнього спочинку він вибрав зі смаком — поруч знаходилася символічна могила січових стрільців з синьо-жовтим стягом і хрестом на верхівці.

Щороку на Провідну неділю, коли місцевий священник правив “на гробах”, Василь взувався в нові мешти, вдягав американський

1

піджак “на неділю” і стояв коло “своєї” могили в чорнім капелюсі “на струнко”, щоб люди бачили який файний він сам і його пам'ятник.

Цього року, за місяць до Великодних свят, Василь отримав листа від цьотки Сабінки з черговим проханням. Вона повідомляла, що невдовзі вишле гроші і просила племінника придбати на них у місті гарні вінки і поставити їх на могилах батьків і чоловіка, щоб було все “як у людей”, а ще - сфотографувати могили з квітками і вислати їй “знимки”.

Невдовзі поштарка принесла Василеві повідомлення про грошовий переказ. Наступного дня він отримав на пошті сімсот гривень. Дорогою додому думав, що на ці гроші можна було б жити два місяці. Його місячна пенсія була приблизно така ж, як переказ. Вдома Василь поставив гроші до поделка з документами і сховав у шафі.

Чим менше днів залишалося до Великодня, тим частіше Василь думав про Сабінчині гроші і квітки. Йому було шкода витрачати таку суму на тітчину “забаганку”, хоч він і розумів, що гроші належать не йому і він тільки сповняє її волю. Але “хробак” всередині все одно мучив Василя і мучив. За тиждень до Великодних свят Василеві спало на думку, як саме можна догодити тітці Сабінці і зекономити, вислані нею гроші. Вдома він мав два невикористаних торік букети штучних квітів, які планував поставити на могилі бабці і діда. Тоді йшли дощі, потім почалися городи і Василь відклав поїздку на могилу до бабці і діда в сусідній район.

На “чистий” Четвер він взяв минулорічні квітки і пішов на сільський цвинтар. Дорогою думав, як би то краще їх прилаштувати, щоб цьоці сподобалося. Прийшовши до могили Сабінчиних батьків, Василь трохи постояв, перехрестився і прочитав “Отче наш” і “Богородице Діво”. Потім відійшов на кілька кроків і почав метикувати, як і де поставити квітки. Ставив “в ногах” і “в голові”, по боках... Але букети були такі “скупенькі”, що, як не клади — виглядали кепсько. Василь навіть засмутився і хотів їх забрати, але потім подумав, що якось не пасує нести їх з цвинтаря назад додому. Та й люди розпитуватимуть що до чого... Врешті-решт, він заспокоїв сумління думкою про те, що “не так вже й зле” і подався додому.

Тієї ночі він спав погано... І борщ на вечерю вдався смачний, і футбольний матч по телевізору додивився до кінця, і сусідський пес не гавкав, - проте Василь довго не міг заснути. Вранці він прокинувся з важкою головою. Закукурікав когут, крізь фіранку пробивалися перші вранішні промені... Василь встав з ліжка і вийшов на подвір'я. “На свята буде файна погода” - промайнуло в його голові. Випустив курей з хліва, нагодував свиню і кролів і пішов до хати. Поголився і зробив собі чаю. Пригадав, що не

1

дочитав вчорашньої газети. Знайшов її в кухні на столі. Пішов за окулярами... Зазвичай, він залишав їх на телевізорі, але цього разу їх там не було. “Певно в піджаку” - подумав Василь і рушив до шафи. В кишені піджака “на щодень” знайшов старі окуляри з тріснутим в кутику склом, а нових не було. Їх також не було в кишенях “американського” піджака “на неділю”. Обнишпорив все в кімнаті, потім у другій — окуляри як крізь землю провалилися. “Певно я забув їх вчора в магазині, коли ходив за хлібом” - подумав Василь. “А може загубив десь на цвинтарі?” Мерщій рушив туди. Обдивився все довкола могили, але окулярів не знайшов - “Якщо й були, то хтось взяв... Вчора тут крутилося чимало людей...”.

Сільський магазин відкривався о десятій ранку. О дев'ятій тридцять Василь вже був вбраний і збирався виходити з хати. Потім згадав про капелюх і вернувся по нього до кімнати. Капелюха на столі не було. Василь завжди клав його стіл... Власне, капелюха не було ніде. Такого “розбалансування” порядку Василь не очікував. Спершу окуляри, потім капелюх! “Що за кара Божа?” - крутилося в його голові. Прийшлося йти до магазину в старім капелюсі. З огляду на те, що була передвеликодна субота, продавчиня спізнилася і прийшла коло одинадцятої. Довго порпалася в сумці, нарешті знайшла ключі і почала відчиняти двері магазину.

Доброго дня, вуйку Василю, що, забули щось купити до великодного кошика? Хліб вчорашній...

Та я не за хлібом. Пиво є львівське і чернігівське... Та я не за пивом... То за чим? Може за цукерками? Старших людей тягне на

“солодке”... Марійко, я часом не забув у тебе вчора своїх окулярів? Таких

файних, в дорогій оправі? Ходімо подивимося... Але я нічого не бачила вчора ввечері,

коли йшла додому. Ви впевнені, що залишили їх тут? Якби були — я б їх сховала.

Так собі гадаю...Окулярів в магазині не було. “Дуже зле. Може вони тут були і

хтось забрав? Тепер попробуй дізнайся...” - думав про себе Василь, повертаючись додому. “А де шукати капелюха? Зле, дуже зле...”. Дорогою зайшов до сусіда Миколи - хотів комусь розповісти про свою “біду”. Миколи, на жаль, не було вдома. Спантеличений, Василь поплентався до своєї хати. Деякий час сидів на лавці під хатою і обмірковував те, що сталося - “По обіді отець Іван буде посвячувати паски. Час приготувати кошик... І то треба було, щоб на самий Великдень сталася така пригода?”

Пішов до хліва. Взяв кілька яєць, щоб зробити крашанки. Щороку він фарбував їх “на червоно” лушпинням цибулі.

1

Закип'ятив воду і кинув лушпиння. Стояв коло газової плити і мовчки повертав крашанки дерев'яною ложкою, щоб мали гарний колір. По дротовому радіо передали, що дощу не буде. “Хоч з погодою пощастило” - подумав Василь. Коли великодний кошик був готовий, він пішов переодягатися до церкви. Одягнув вишиту сорочку — пам'ять про покійну дружину, мешти “на вихід” і підійшов до дзеркала. Потім взяв кошик, перехрестився коло образа Ісуса Христа і вийшов на двір. Вечір мав бути тихий і теплий... Однак Василеві через зниклі окуляри і капелюх на душі було кепсько і несвятково... Аж тут в його голові промайнула думка: “А може то мені кара Божа за щось?” Почав перебирати Божі заповіді і свої гріхи за останній час. Раптом як протягом по плечах потягнуло: “На самий Страсний тиждень схитрував з квітками — от і маєш. Хотів зекономити Сабінчині гроші — то ж “зекономив”. Втратив окуляри за чотириста гривень і капелюх за сто”. Він прибавив ходу і поспішив до церкви. Думав - “Зараз поставлю свічку і покаюся. А то чого доброго ще свиня здохне і кролі на чумку заслабнуть?”. Під церквою вже зібралося кілька десятків людей.

Слава Ісусу Христу! Слава навіки! Куди то ти, Василю, так поспішаєш? Та хочу свічку за своїх поставити, а отець вже є? Готується до Служби Божої. Перед дверима церкви Василь перехрестився і зайшов до

середини. Поклав десять гривень до скриньки при вході і взяв кілька свічечок. Запалив їх коло образа “Останнього суду” і почав молитися: “Господи, помилуй мене грішного. Зізнаюся, що на самий Страсний тиждень, зробив зле, а може ще й до того? Лукавий поплутав... Спокусився чужими грошима... Боже, не карай мене у гніві Твоєму і вбережи мене, а також мою свиню і кролів від загибелі... Обіцяю більше не брати чужого. Амінь”.

Отець Іван посвячував паски на дворі коло церкви. Наблизившись з кропилом до Василя, подав йому знак, щоб той згодом підійшов до нього. Посвятивши паски, священник пішов до церкви, а невдовзі повернувся, тримаючи в руці пакунок, і кликнув Василя.

Василю, ти часом не забув щось вчора, коли приходив до плащаниці?

Та ніби ні... Ану подумай... То не твій капелюх? При цих словах священник витягнув з пакунка капелюх і

Василь відразу впізнав його. То був його парадовий чорний фетровий капелюх!

Так, то мій! А я вже подумав, що загубив чи хтось потягнув. Дякувати Богові, в нашій церкві поки що нічого не пропадало,

тримай.

1

Ну то я піду? Не спізнися тільки на Всенощну... Та ні, чого б то я спізнився.

Василеві трохи відлягло від серця: “Ач, тільки покаявся, - відразу помогло! Треба буде ще раз покаятись, - може й окуляри знайдуться?”.

Наближаючись до своєї хати, помітив коло брами сусіда Миколу.

А я на тебе чекаю... - обізвався сусід. Та ще ніби зарано святкувати? Та я не про те... Ти нічого не загубив? Загубив, але вже знайшов, дякувати Богові. Що? Капелюха. А окуляри? Направду, ще й окуляри загубив, так... Пиво поставиш? За що? А це не твої окуляри? - сусід, посміхаючись, повільно витягнув

з кишені Василеві окуляри в дорогій оправі. Де ти їх знайшов! Я через них цілу ніч не спав! Ти минулого тижня на пошті був? Ну, був. От і маєш! Я також там був, але після тебе. Дивлюся — чиїсь

окуляри. Придивився краще — твої. Поставив собі до кишені та й забув про них. А нині в церкві намацав. Тримай!

Вечір видався напрочуд гарний і теплий... Виснажений від пережитого протягом дня але щасливий, Василь сидів під хатою і дивився на зоряне небо... Рудий кіт Мацько примостився в нього на колінах і, закривши очі, муркотів знайому “колискову”. Василь запхав руку до кишені піджака, щоб ще раз переконатися, що окуляри досі там. Потім поправив капелюха на голові і зітхнув з полегшенням — все на місці...

До нього повернулася душевна рівновага, так що тепер він, нарешті, міг думати не лише про загублені окуляри і капелюх, а й про повсякденні справи - ”Після свят треба посадити бараболю, відремонтувати паркан від сусіда... Мало не забув про найголовніше — поїхати до райцентру і купити два найкращі вінки на могили батьків і чоловіка цьоці Сабінки... Завтра поставлю в церкві свічки за здоров'я отця Івана і сусіда Миколи...” До Всенощної залишалося дві години...

2 липня 2010 року

1

СЕРЕД ЛЮДЕЙ…

Дмитро Федорчак вмер наглою смертю посеред літа, залишивши вдову з двома дітьми. Власне, залишати цей світ так рано, - а йому минуло лише 55 років, - він і гадки не мав. Крутився, як білка в колесі, щось планував, мріяв довести до пуття клаптик землі в садово-городньому кооперативі… Після п’ятдесяти його дедалі більше тягнуло до роботи на землі - так воно завше буває з тими, хто народився і виріс в селі, а потім, в силу життєвих обставин, став мешканцем міста. Отих шість «сотиків» довгоочікуваної «дачі» Дмитро з дружиною перетворили на справжню оазу благодаті. Чого тільки в них там не росло! Смородина, малина, полуниця, кизил, яблуні, груші, черешні, виноград, обліпиха, персики, калина, огірки, картопля, помідори, капуста, виноград, не кажучи вже про цибулю, квасок, моркву, буряк, петрушку, шпинат, салат, ревінь… До цього ще треба додати з десяток різних сортів квіток, запашну м’яту, мелісу, рум’янок… Уявили собі отой «райський куточок»?

Дмитрова дружина мала такі руки, що щоби не посадила – все зійде і виросте. Ви гадаєте, що досить лише купити насіння чи саджанець, і на тому кінець? Як би не так! Треба до того ще додати тепла свого серця і любові – до землі, до тієї зеленини, що садиш, до кожного саджанця.

У голодні дев’яності нерідко траплялося так, що «добрі люди» допомагали «дачникам» збирати врожай, а чого гіршого – викопували щойно посаджені саджанці і перепродували. Федорчакам нашкодили кілька разів. Вони сумували, побивалися, а потім на місці поцуплених саджанців садили інші… Згодом якось все вляглося, саджанці таки стали деревами, а потім зародили на славу.

За кілька років Федорчаки звели на «дачі» невеликий будиночок. Під час будівництва до Дмитра отак потихенько «приклеївся» сусід через межу – «доктор». Що тільки Дмитро привозив собі на будову – то відразу й сусідові те саме. Звісно, воно було за гроші, але Дмитро мав чимало приятелів і діставав щось дешевше, а «доктору» це якраз «підходило». У «доктора» на будові нерідко працювали його «слабі», себто пацієнти. Знаєте, як воно буває – комусь треба лікарняний листок відкрити, інший «віддячується» за лікування, третій старається «наперед»…

Таки не довелося Дмитрові Федорчаку потішитись дачним будиночком і садком… Одного дня він прийшов з роботи втомлений… В грудях щось пекло… Думав, що до ранку минеться.

1

Випив корвалолу і положився спати… Тієї ночі його земний шлях добіг кінця…

Скільки то клопоту стається родині, коли хтось вмирає наглою смертю! Особливо, якщо це господар, батько… А ще, коли не встиг довести все до ладу і не повідомив домашнім де і що є… Нашим людям таки треба вчитися в тих капіталістів. У них складають заповіт задовго до смерті, а не тоді, як ти вже «лежиш на витягненню» і не можеш слова сказати… Та і чого того заповіту боятися? Приміром, склав його в сорок літ, а потім можеш переписати… Але хіба людина про те думає? Хіба вона знає, коли стане перед Богом? Тому треба бути весь час готовим до цього, не боятися і жити собі далі скільки Бог пішле.

Данка Федорчак прийшла до себе аж через місяць після чоловікового похорону. Вона була за ним як за стіною. Дмитро завше телефонував їй, коли кудись їхав по роботі. Нераз приїде пізно, зайде до хати, витягне з кишені цукерка, дасть дружині і так усміхнеться, що тільки спробуй на нього гніватися – нічого не вийде.

Зі смертю Дмитра все Данчине життя змінилося. Вона й гадки не мала, де і за що треба платити, ніколи не відвідувала з квитанціями ощадкаси, до магазину за продуктами ходила зрідка. Тепер треба було вчитися всього, як малій дитині. А ще «на руках» двоє незаміжніх доньок і незавершений дачний будиночок… Але як то воно є в житті? Колись так само залишилася без чоловіка з двома малолітніми доньками її мама… Щойно закінчилася друга світова війна. Довкола біда і злидні. Батька заарештували…Ніхто не знав де він і що з ним… Найстрашнішими були ночі... Данчина мама ставала коло вікна, що виходило на цвинтар, і голосила: «Мамо, тату, заберіть мене до себе, бо я вже не можу!» Данка з молодшою сестрою ховалися з головою під ковдру і тремтіли від страху.

Усе, що їй залишилося - спогади… Вона наче жила не теперішнім, а минулим. Спогади змінювали один одного. Вона трималася за них, як за рятівну соломину і боялася забути бодай що-небудь… Щоразу, проходячи повз школу, - а їхній будинок був якраз неподалік школи, - вона пригадувала, як вони з Дмитром, схвильовані, стояли на шкільному подвір’ї серед інших батьків, школярів і вчителів коли молодша донька пішла в перший клас… Вчительки підходили до зніяковілих і розгублених «першачків» і забирали «своїх». Дмитро уважно спостерігав за всім і коментував: «Данцю, ну хіба то вчителька? Поглянь тільки, яка в неї коротка спідниця? А намальована? Як актриса театру перед виставою!». Коли підійшла вчителька до «їхнього» класу, Дмитро здихнув з полегшенням: «Ну, дякувати Богові, що «нашим» дітям справжня вчителька дісталася!» Вчителька - Мирослава Степанівна, справді

1

вирізнялася серед інших вчителів – і вбранням і зачіскою, - усім. Вона чимось нагадувала Дмитрові старих сільських вчителів…

Однієї суботи Данці зателефонував сусід по «дачі» - «доктор». Довго м’явся, висловлював співчуття з приводу смерті Дмитра, а потім, начеб то вибачаючись, «видусив» з себе:

- Перепрошую, пані Богдано, ви ще не заглядали до чоловікового гаража на роботі?

- Та якось руки не доходять… А в чім річ?- Знаєте, там є дещо моє, на будову, хотів би забрати?- Дмитро мені нічого не казав про це?- Певно не встиг…То, може б ми якось туди під’їхали? - Мені треба розібратись спершу самій… Зателефонуйте за

тиждень.- Добре, але не «тягніть» з цим, бо на дворі погода, а в мене

майстри на «дачі». - Гаразд… Розмова з сусідом ошелешила Данку і занепокоїла водночас. «І

чому мені Дмитро нічого не розповів про отой гараж і те, що там є? Тепер спробуй розберися…» За кілька днів вона навідалася на колишню Дмитрову роботу. Попросила показати їй його гараж і вміст…Там була купа всякої всячини – шини до автомобіля, ринви, дошки, кілька драбин, сантехніка. Повернувшись додому, вона вийняла з шафи чоловікову теку з документами і ретельно все переглянула. На численних клаптиках паперу були якісь помітки і розрахунки витрат будівельних матеріалів, ескізи дачного будиночку. Однак детального списку матеріалів і що кому належить, вона не знайшла. Довелось «довіритися» «докторові»… Він приїхав мікроавтобусом і поділив все «по братньому». Чимало з того, що знаходилося в гаражі, було «по парі», а на інше «доктор» показував пальцем і казав: «Це моє…» Серед іншого там була висока драбина, про яку Данка чула від чоловіка, але не мала де її подіти… «Доктор» люб’язно запропонував поставити її «на зберігання» до його гаража на «дачі» - щоб не вкрали.

Настала осінь, за нею зима… В січні Данка якось навідалася на «дачу», щоб оглянути господарство… На лихо – вхідні двері будиночка були розбиті. Щоправда, красти не було що, але клопіт таки був. Треба було шукати майстра, щоб полагодив двері… Якось з Божою поміччю це залагодилося. Тоді Данка написала великими літерами звернення до крадіїв і прикріпила його коло вхідних дверей – «Хлопці!Побійтеся Бога і не кривдіть бідну вдову. В хаті нічого нема!». Коли за місяць вона приїхала на «дачу» ще раз – двері були на місці, натомість на них було видряпано цвяхом напис – «Ми нічого не брали».

Минав рік за роком… Горіх біля будиночка вигнався вище даху і вперше зародив. Кущі і дерева обступили його з усіх боків, наче вартові. Виноград розрісся і потребував підпори. А сливка, що

1

росла поруч з малиною, коло межі, всохла. Черешні рясно зароджували щороку, але скуштувати їх було годі – щойно ягоди поспівали, як птаство видзьобувало їх дощенту. Данка шкодувала Божі створіння. Щоразу, приїжджаючи на «дачу», брала з собою щось для тамтешніх, забутих усіма песиків чи котиків, які або оселялись тут або доживали віку, привезені і покинуті господарями напризволяще – набридли. Данка мала добре, співчутливе серце…

Як вона втішилась, коли вперше зародив горіх! Його садив Дмитро… Гарні, міцні стовбури горіха підіймались високо догори. Щоб дістатись до горішків, потрібна була драбина. Данка пригадала, що кілька років тому чоловікову драбину взяв «на зберігання» сусід - «доктор». Зателефонувала до нього…

- Ало, пане Кириле, це Данка, сусідка по «дачі».- Слухаю…- Я той, хотіла взяти свою драбину, ту що ви кілька років тому

поставили до свого гаража…- Яку таку драбину?- ….Ну ту, високу…- Нема в мене ніякої чужої драбини окрім моєї…- Та ми ж разом ставили її до вас…- Ні, ви певно, помилились…Вона поставила слухавку і не знала, що й сказати… Вона ще

при тверезому глузді і добре пам’ятає про драбину… Але ж сусід… Хто б міг подумати. Потім пригадала, як колись покійний чоловік довго не міг заспокоїтись, відвідавши «доктора» вдома. Зайшовши до його помешкання, Дмитро побачив у коридорі силу силенну різних пакунків з ліками… Збагнув – «То он як він гроші заробляє!…» З того часу Дмитро спілкувався з «доктором» якомога рідше… Хитрунів і брудних на руку він не любив.

Яким же було здивування Данки, коли за кілька днів після розмови з «доктором» він зателефонував до неї…

- Пані Богдана?- Так…- Це Кирило…- Слухаю…- Знаєте, я вашу драбину знайшов – була прикидана дошками

в гаражі… Можете взяти будь-коли…- Добре…«Невже у нього пробудилася совість?» - подумала Данка… Як

би то не було, добре, що драбина таки знайшлася… Але історія з драбиною мала продовження. Зірвавши горішки і яблука, Данка попросила «доктора» знову «притулити» в себе її драбину. Жаль було залишати її на дворі під будиночком – можуть поцупити. То ж її знову віднесли до «докторового» гаража. Аж тут «доктора» просвітило…

1

- Пані Богдано, знаєте я таки пригадав…- Що саме?- Звідки взялася оця драбина…- І звідки? Мій чоловік змайстрував, він сам мені казав про

це…- Так то воно так, але не зовсім так.- Як це не так?- Ваш чоловік замовив цю драбину одному майстрові, а я дав

йому за роботу спирту… То, виходить, вона моя…«Ну й хитрун!» подумала Данка. «І спробуй йому заперечити?

Ач, як він хитромудро все придумав. Та нехай залишить собі ту драбину, щоб йому грець…»

Біда, як то кажуть, сама не ходить… То ж невдовзі на Данку чекало ще одне «випробування». Сусід по «дачі» з іншого боку здійняв ґвалт, мовляв, її горіх кидає тінь на його город і в нього не родить картопля. Щоправда, у нього не було жодного деревця на городі. Данка вислуховувала його нарікання і мовчала. Вона не могла навіть думати про те, що Дмитрів горіх треба зрізати! А сусід, щойно побачивши її, буркотів про горіх і наполягав на тому, що його треба конче викорчувати. І таки добився свого… Нерви в Данки не витримали… Аби не слухати далі сусідового ниття, вона була згідна на все – нехай робить, що хоче… За бідну вдову не було кому заступитися… Вона з болем погодилася на «знищення» горіха, за умови, якщо сусід зробить це сам, а заодно зріже оту її засохлу сливку… Хіба вона могла дати собі з цим раду зі своїми доньками?

За тиждень, коли Данка поралася на городі, під’їхав сусідський «уазик». Сусід гонорово підійшов до неї з бензопилою в руках і вичавив:

- Останній день горіха настав. Що там ще, крім нього, треба зрізати?

- Онту засохлу сливку біля малини, - знічено промовила Данка.

- Зараз ми зі шваґром миттю з ними впораємось.З виглядом тріумфатора, сусід пішов з бензопилою до сливки…

За ним слухняно почалапав шваґер. Разом вони заходилися примірятися коло засохлого стовбура.

Данка мовчки спостерігала за тим, що відбувалося. Сухого дерева їй, звісно, не було жаль. А от на те, як різатимуть її красеня горіха, дивитися не хотіла… Сусід нервово підрізав стовбур сливки з боків, а шваґер топтався довкола, щоб згодом спрямувати його в потрібний бік. Раптом тишу розірвав несамовитий крик. Данка підбігла до чоловіків і застала таку «картину» - сусід стояв з блідим і перекошеним лицем, а поруч нього стогнав на землі шваґер – з його ноги юшила кров, а штанку нижче коліна було цілком пошматовано. Невідомо яким чином пила «зіскочила» і

1

зачепила шваґрові ногу. Рана виявилась доволі глибокою, але кістка залишилась неушкодженою. Данка кинулась до будиночка за «зеленкою» і бинтом. На цьому шваґрова робота скінчилася… Натомість сусід кипів від люті і мерщій побіг до горіха. Він знервовано підпилював стовбур дерева і обдирав бензопилою кору довкола.

- Я тобі зараз покажу… Ти мені за місяць сам всохнеш…Стан шваґра потребував термінової шпиталізації, тому

«лісоруби» невдовзі забралися геть, навіть не попрощавшись… Розгублена Данка сиділа під будиночком і плакала… Працювати далі не мала сили… Зібрала речі і вирушила до залізничної станції, що в сусідньому селі. Тієї ночі вона майже не стулила очей… Серце краялося від болю через понівечений горіх. А ще переймалася станом здоров’я покаліченого чоловіка… Під ранок, знесилена, вона заснула. Їй приснився усміхнений і веселий Дмитро посеред їхнього саду, в старому кашкеті «на бік». Він ніжно дивився на неї, неначе хотів щось сказати. Потім обернувся і поволі пішов, а згодом його постать щезла за деревами…

Вона прокинулась біля одинадцятої ранку… Подумки поверталась до побаченого уві сні… Потім поглянула на портрет Дмитра на стіні навпроти і її очі наповнилися слізьми – «Може то сам Дмитро приходив, щоб заступитися за свої дерева?»

Крізь фіранку пробивалося сонячне проміння… На гілочці орхідеї за ніч розцвіли ще кілька квіток – і вродиться ж таке чудо!…

18 листопада 2010 рокуТернопіль

Ангел прилітає на світанку...Тарас Коковський

І.Квітневе сонце поволі сходило над небокраєм. Його проміння ще годі було назвати теплим, але воно вже не було зимним. Нещодавно зорана рілля лежала важкими брилами на полі, затягнутому туманом. Андрійко лежав посеред ріллі, обхопивши рученятами коліна, наче хотів зігрітися. Поруч нього, тихенько і жалібно скиглило мале, безпородне песеня... Його скавуління радше нагадувало плач...

ІІ.

1

- Андрійку, хутко збирайся до школи — гукає мати до малого.А він би ще спав та спав, та й сон такий гарний приснився нині — наче він стоїть на крутому, скелястому березі моря. Теплий вітер куйовдить його волосся. Ще мить і він злетить угору, в цю незвичайної краси синю височінь і кружлятиме з птахами понад морем!

- Андрійку, агов, вставай! Я їсти готую, йди вмивайся. Андрійко вилізає з-під ковдри і, протираючи кулачками заспані очі, прямує до кухні. Підходить до миски з водою, яку приготувала мама, торкається води пальцем, потім набирає двома долонями воду і підносить до обличчя — брррр, зимна...

- Мамо, а що нині є їсти?- Підсмажу тобі кілька яєць. Є ще трохи квасного молока...- А бараболі можна?- Андрійку, бараболі мало що лишилося, треба якось

протягнути до молодої... Тобі ще треба нові мешти купити до школи, бо старі вже геть зовсім зносилися.

- Та я ще в тих можу походити, а ви мені з татом ліпше таку забавку купіть, як Василько має...

- Що то ще за забавка? - Така на батарейках...- Побачимо...Може тато якусь копійку на другий місяць

принесе. Вони в сусідньому селі одному панові з міста хату штукатурять. Хоч би не пив...

Після сніданку Андрійко бере ранець і йде до школи... В їхньому селі школи немає, закрили кілька років тому через відсутність дітей. Найближча школа — за три кілометри, в сусідньому селі. За доброї погоди туди можна дістатися навпростець через поле. Там щороку люди протоптують стежку — не заблукаєш. Дорогою можна побачити багато цікавого. Одного разу прямо перед його носом вигулькнув заєць і чкурнув до лісу, поруч з полем!

Щоденна подорож до школи була для Андрійка захоплюючою мандрівкою. Скільки незвичного можна побачити дорогою влітку! То мишка прошмигне, то сполоханий жайворонок злетить у небо, то величезний джміль сідає з квітки на квітку, шукаючи ласощів.

ІІІ.

Найбільшою мрією Андрійка було - побачити море. Про нього їм розповідала на уроці вчителька Валентина Миронівна. Вона показувала море на великій мапі і розказувала про риб і тварин, які живуть у морі і коло моря. Андрійко слухав її розповіді з відкритим ротом і не зводив з неї очей. Найбільший подив у

1

Андрійка викликала новина про те, що моря мають такі незвичні назви - Жовте, Червоне, Чорне, Мертве... Перед його очима виникали картини моря з усіма відтінками веселки. Він уявляв себе капітаном вітрильника, який, розтинаючи хвилі, пливе то чорним, то жовтим, то синім, то червоним морем, а поруч мчать, радісно вистрибуючи з води, дельфіни. Ці дельфіни такі гарні — завжди посміхаються! Андрійко бачив їх на малюнку в шкільному підручнику.

Валентина Миронівна була його улюбленою вчителькою. Вона цікаво розповідала на уроці, а ще — завжди пригощала Андрійка чимось смачненьким — цукерками, печивом. Насправді вона шкодувала малого. Бачила, що сім'я бідує, що він не має того, що мали інші діти, що нерідко приходить до школи голодний. Якось принесла йому навіть штанці і сорочку. То були речі її сина, який підріс. Вчителька також мала звичку відвідувати родини дітей. Напередодні вона йшла до магазину і купувала гостинці, котрими згодом пригощала учнів. За це інші вчителі називали її “білою вороною”. Власне, відвідування учнів для неї було справою приємною і вона робила це залюбки. “Навчилася” цього від своєї тітки — теж вчительки. Одного разу, коли її, вже вкотре, за відвідування школярів підняли на кпини колеги по роботі, вона подумала: “А може, я дійсно, “ненормальна”? Ось інші цим не переймаються, не цікавляться життям дітей поза школою і їхніми батьками — відбули своє в школі і додому”. Потім, на щастя, це перейшло...

IV.

По закінченню уроків Андрійко з товаришами нерідко бігли до сільського магазину. Хлопці з заможніших родин щось купували “на дорогу” і пригощали його. Часом йому діставався гостинець від когось з дорослих — відвідувачів магазину.

- Андрійку, а ходи но сюди, не бійся! - звертається до малого незнайомець у чорному костюмі з білим комірцем коло шиї.

- А я і не боюся — озивається хлопчина. - Ти щось їв сьогодні?- Вранці пив чай з хлібом. - Ходи но зі мною, їмость тебе нагодує.- Я вас не знаю, а мама наказувала з незнайомими людьми

нікуди не йти...- Вибач, забув відрекомендуватись. Мене звати отець Роман. - А хто така “їмость”?- Це моя дружина. Ходімо, моя хата недалеко звідси. - А де подівся отець Іван?- Поїхав на іншу парафію, а я — сюди.

1

- А у вас діти є?- Так, двоє — хлопчик і дівчинка, я тебе з ними познайомлю.

Помешкання отця Романа було неподалік від церкви. - Спершу зайдемо до церкви, маю дещо забрати.

Андрійкові церква подобалася. Вона нагадувала йому стародавній палац — була зведена з сірого каменю, подібного до того, який він бачив якось на вантажівці.

- Зачекай тут, я зараз... За кілька хвилин священник повернувся з кількома хлібинами...

- Візьмеш додому дві буханки... Донесеш?- Донесу — промовив Андрійко. - Тоді ходімо щось перекусимо.

В хаті отця Романа було тепло і затишно. Щойно вони увійшли до хати, як Андрійкові ніздрі залоскотав запах борщу і пампушків. Їм назустріч вибігли двоє отцевих дітей.

- Діти, познайомтесь, це — Андрійко, він навчається в нашій школі. В якому ти класі?

- Другому — зашарівшись, відповідає малий. - А це Яринка і Михайлик. Покажіть Андрійкові де в нас миють

руки і сідайте за стіл — будемо обідати.

За кілька хвилин всі сиділи за столом. Дружина отця Романа поставила перед кожним миску з борщем, а в центрі стола чималеньку купку свіжоспечених пампушків, з котрих Андрійко не зводив очей.

- Ну що, помолимось, - промовив отець Роман. При цих словах його дружина, а також Яринка з Михайликом склали руки до молитви. Андрійко зробив те саме.

- Господи, Боже, поблагослови цю страву, нам на поживу і Тобі на славу, і будь гостем біля цього столу. Амінь. Ну що, усім смачного.

Після борщу їли варену бараболю зі шкварками і пили смачнючий компот з сушені. Спілкувалися, ділилися новинами. По обіді отцеь Роман знову промовив молитву. Потім він пішов до сусідньої кімнати і повернувся з образком в руці. Простягнув його малому.

- Андрійку, хочу дати тобі цей образок. Бачиш, тут є ангел хоронитель і хлопчик з дівчинкою. Хлопчик — це ти. А в тебе є сестричка?

- Так, але вона ще маленька, не ходить. - От і добре. Тоді це ваш з сестричкою ангел-хоронитель. Кожна

Божа дитина має ангела-хоронителя. Бачиш, який він сильний? Поклади образочок до ранця і візьми оцей хліб додому.

- Дякую.1

- Ну йди з Богом. Ще побачимось. Тільки нікуди вже не вступай, а просто - додому.

- Добре.

Образок, який дав Андрійкові отець Роман, він завжди носив з собою. Дорогою до школи і додому він часто виймав його з потайної кишеньки ранця і розглядав великі крила ангела-хоронителя. “Напевно він літає високо-високо і може долетіти аж до моря” - міркував про себе Андрійко.“А я колись зберуся і дістануся до того моря”.

V.

Того дня Андрійка о третій, як зазвичай, вдома ще не було. Мати почала непокоїтись - “Може десь з хлопцями бавиться? Хоч би не застудився, бо на дворі ще зимно, а в нього тоненька вітрівка...” Малий не з'явився ані о четвертій ані о п'ятій годині... Почало смеркатися... Коло сьомої прийшов з роботи батько.

– Іване, малого досі нема зі школи, я переживаю — бідкалася мати.

– Та що йому станеться, певно десь на сусідах. – Він ще ніколи так допізна не затримувався.– То, значиться, нині затримався. Давай їсти, я голодний.– Чує моє серце, щось недобре. Повечеряй і йди пошукай його.– Та піду...

Відвідини сусідів нічого не дали — малого не було ніде. Сусідський хлопчина повідомив, що бачив його в школі але тільки на двох перших уроках. До самісінького ранку Андрійкова мати не стулила очей...

VI.

Тракторист із сусіднього села розпочав орати фермерське поле вдосвіта. Біля обіду він закінчив орати шмат землі коло лісу і вирішив перепочити. Заглушив двигун і вийшов з кабіни... Цьогорічний квітень був доволі зимним, зимнішим ніж торік. Оглядаючи зоране кілька днів тому поле, він помітив на землі щось незвичне - “Наче хтось плащ загубив? Тут же, зазвичай, люди протоптують стежку...”. Підійшовши ближче, він закляк на місці. “Плащем” виявилось дитинча, що лежало на землі, обійнявши коліна рученятами. Поруч нього лежало мале собача і скиглило. Не вірячи очам, він нахилився до малого і торкнувся його щоки — була ще тепла. Ошелешений побаченим, він розгубився і не знав, що робити. Потім щосили побіг до трактора і на максимальній швидкості помчав до села.

1

VII.

Андрійко вже не відчував холоду... Якоїсь миті йому стало тепло, затишно і спокійно... Йому здавалося, що він лежить на піщаному березі моря і теплі морські хвилі накочуються на нього... Потім він почув шум величезних крил і побачив, як над ним нахилився ангел-хоронитель. Він посміхнувся Андрійкові і промовив: “Ну що, полетіли? Он туди, понад ті скелі, понад синє море!...”

ЕПІЛОГ

Помилка тракториста виявилася фатальною... Замість того, щоб надати дитині невідкладну допомогу, він вирушив до села, - кликати на поміч людей. Години вистачило якраз для того, щоб дитина померла від переохолодження...

25 листопада 2010 рокуТернопіль

Про автора:Тарас Коковський – народився 1956 року в м.Зборові на Тернопільщині. Священик, літератор, перекладач, фотограф, автор і виконавець пісень. Закінчив Львівський політехнічний інститут (1978), Лютеранську богословську семінарію Святої Софії (1999). Переклав понад 30 широко відомих у світі християнських гімнів та пісень з англійської, польської, російської, болгарської мов, кілька богословських книг – “Основи Християнської віри” (Е.Кейлера), “Хто такі лютерани?” (Г.Зассе), “Об’явлення Івана Богослова” (З.Бекера), “Коментарі до Євангелія від Матвія” (Г. та М. Альбрехтів), “Молитовник”. Поезії, переклади та новели опубліковані у всеукраїнських та обласних ЗМІ, декламувались на республіканському радіо. Постійний автор часопису “Літературний Тернопіль”. Живе і працює в Тернополі. Сторінки в Інтернеті:Проза, поезія, переклади – http://ulcwest.wordpress.com/Світлини – http://taraskokovskysphotopage.blogspot.com/Проза в авторському виконанні – http://lucaster.podfm.ru/proza/Поезія в авторському виконанні – http://lucaster.podfm.ru/poetrytk/Блог – http://taraskokovskyj.blogspot.com/

1

Анотація:Ця книжка – друге видання творів самобутнього тернопільського літератора та перекладача. Деякі з них в різні роки були опубліковані на сторінках місцевих та республіканських видань, інші виносяться на суд читача вперше. Автор намагається зобразити навколишній світ, історичні події, природу через призму почуттів і переживань людини, небайдужої до рідного краю і його майбутнього. Значна частина поезій і перекладів присвячені духовному утвердженню людини через віру в Бога, звеличенню Христа Спасителя і милостивого Господнього викуплення грішника з благодаті.

1