9

Анатолій ДНІСТРОВИЙ

Автономія парадоксуПро творчість Паскаля Брюкнера

Ім’я французького романіста й есеїста Паскаля Брюк-нера не потребує «рекламного супроводу», оскільки добре знане у філософських, кінематографічних і літературних колах як Європи, так і за її межами. Його есеїстичні кни-ги та романи привертають увагу поважних книжкових оглядачів Франції, США, Британії, Німеччини, Росії; його провокативні ідеї, закладені в цих книгах, породжують полеміку за полемікою, а також надзвичайно конфрон-таційні відгуки із різноманітними ярликами: від адепта вольтеріанського моралізму та Просвітництва (Брюкнер-мислитель) до продовжувача традиції еґоцентризму та імморалізму (Брюкнер-романіст).

Уже в зрілому віці сам Паскаль Брюкнер спробував ви-значити власну творчу «ідентичність», зауваживши, що передусім є романістом, а вже відтак есеїстом; що літера-тура — це пристрасть і усвідомлено обраний спосіб життя. Ще підлітком він вирішив ніколи не ставати на службу, не одружуватися й не заводити дітей, а займатися винят-ково літературою (звісно ж, у зрілому віці він одружиться й матиме донечку). Його батько за фахом був інженером-гірником і мряв про політехнічну освіту для сина, однак Паскаль обрав шлях літератора й донині заробляє на хліб переважно письмом і викладанням.

10

На початку своєї академічної та інтелектуальної кар’єри Паскаль Брюкнер був близьким до Ролана Барта і Юлії Кристевої, особливо ж дружні стосунки ще з мо-лодих літ у нього склалися з Андре Ґлюксманом. Під ке-рівництвом Ролана Барта у 1975 році Брюкнер захистив дисертацію, присвячену сексуальній емансипації в погля-дах Шарля Фур'є, ідейний відгомін якої простежується й у книзі «Парадокси кохання».

Паскаль Брюкнер — лавреат премій Французької ака-демії, Ренодо, Медічі, автор відомих романів «Гіркий місяць» (1981, 1992 — кінопостановка режисера Романа Поланскі), «Божественне дитя» (1992), «Викрадачі кра-си» (1997), «Любов до ближнього» (2005). Водночас він є автором ориґінального есеїстичного корпусу: «Ридання бі-лої людини» (1983), «Демократична меланхолія» (1990), «Спокуса невинністю» (1995), «Вічна ейфорія: есе про примусове щастя» (1997), «Парадокси кохання» (2009) та інші. Його есеїстика активно обговорюється в медіа й се-ред інтелектуалів, перекладається іншими мовами. Ваго-ма в творчому доробку Брюкнера й соціально-філософська колумністика, яка охоплює широчезний діапазон тем: від сексуальної свободи до окцидентально-східних стосунків, від критики «маскулінізації» жінки у фемінізмі до крити-ки стереотипності пацифізму, від майбутнього Європи до сутінків західної демократії, від аналізу близькосхідних проблем до міжетнічних ексцесів у Франції.

Не менш інтенсивним є і його громадське життя — підписання спільно з іншими інтелектуалами низки політичних петицій, заяв; виступи, скажімо, на захист російських політв’язнів чи з вимогами державного суве-

11

ренітету для Палестини; а також участь у засіданнях різ-них соціально орієнтованих рад, комітетів.

Із шинелі 1968 року…

Інтелектуальну біографію Паскаля Брюкнера, крім ро-ків блискучої освіти (здобутої в знаменитому своїми ви-пускниками Ліцеї Генріха IV, університетах Париж І і Па-риж VII, Практичній школі вищих досліджень), доцільно почати зі знакового 1968 року, коли, за визначенням журналіста Філіпа Ґаві, «Сорбонна опинилася на вулиці». Тоді Брюкнер був серед тих, хто кликав студентську мо-лодь на барикади. Однак, за його ж іронічним висловом, він не належав до штурмових загонів, що захоплювали приміщення навчальних і адміністративних корпусів.

Цей час сміливо можна назвати добою ламання різ-номанітних соціальних, політичних, філософських ідей і доктрин — від анархізму до троцькізму, від поміркова-ного марксизму до лівого екстремізму, від ситуаціонізму гуртка Ґі Дебора до фройдомарксизму. Щодо фройдомарк-сизму, тобто злиття в революційному пафосі «соціально-го» та «еротичного» (таких собі французьких красивого і корисного), то можна згадати генеральну тезу Маркузе, що соціальна революція неможлива без революції сексу-альної; зрештою, цей момент дуже добре висвітлив ув іс-торичній кінодрамі «Мрійники» Бернардо Бертолуччі.

Попри те, що популярні ліві та лівоцентристські фабри-ки ідей пропонували різні візії свободи від тотальності капіталізму, оздоровлення французького суспільства від

12

тихої диктатури де Ґолля та небезпеки економічного ко-лапсу країни, вони загалом були одностайними у вимогах докорінних і рішучих змін. На думку самого Брюкнера, 1968-й став знаковим роком не лише для Франції, а й для усього світу: він породив масштабний рух перегляду всіх традиційних моделей сім’ї, відносин статі, всіх авторите-тів і самого поняття авторитетності. Письменник завва-жує, що ця дата стала знаком вирішення одних проблем, натомість створення інших, і що цілком слушним нині є перегляд міфології 68-го року, — особливо це стосується наслідків сексуальної революції, захоплення марксизмом, крайнього індивідуалізму. «Залишити добре, відкинути дурню — ось робота мого покоління», — підсумує він.

Щодо міфології 68-го, то перше серйозне випробування вона пережила в 1981 році, коли ліві у Франції прийшли до влади й сформували уряд. Справжні метаморфози по-чалися коїтися з тими, хто був у фарватері студентського й молодіжного руху. Чимало з колишніх революціонерів дуже швидко попрощалося зі своїми нонконформістськи-ми ідеалами: вони стали партійними бонзами та висо-копосадовцями, поселилися у фешенебельних районах і обросли «буржуазними» звичками. Брюкнера, який об-рав літературу й письмо власною життєвою дорогою, це оминуло, і в його ставленні до 68-го року є більше ідейно-критичного, ніж матеріально-кар’єристського.

Акцентую на студентській революції невипадково, — оскільки в подальшому ця дата матиме вагоме значення в есеїстиці Брюкнера, зокрема в спробах нового критично-го прочитання тих бурхливих подій, переосмислення як здобутків молодіжного й соціального «вибуху», так і мож-

13

ливих ідеологічних втрат і манівців табору бунтівників. На тематичному рівні «феномен 1968» стане для Брюк-нера тим складним вузлом, у якому сплелися сюжети ба-гатьох його майбутніх книг, авторських колонок, статей і досліджень. Ерос. Соціум. Влада. Масове засліплення. Брюкнер ніби рухається колами, які здетонував 1968-й. Природа політичної влади та індивідуальна свобода, сек-суальна емансипація та майбутнє освіти, справедлива со-ціально-економічна модель суспільства та цивілізаційна втома Європи, майбутнє західної демократії і роль Фран-ції у ній. Перелік тем можна продовжувати — вони, не-мов мандрівні актори, раз по раз виринатимуть у його блискучих книгах і не менш блискучій колумністиці.

Брюкнер і «нові філософи»

Певний час Брюкнер був доволі близьким до маоїст-ського й троцькістського рухів, у які була заанґажованою, фактично, більшість ґрандів і метрів французького філо-софського постмодерну, зокрема Мішель Фуко і Жак Дер-ріда. А з середини 70-х його ім’я вже згадується в обоймі «нових філософів» (Бернар-Анрі Леві, Андре Ґлюксман, Крістіан Жамбе, Жан-Поль Долле, Ґі Лярдро, Алан Фін-келькраут, Філіп Немо). Однак Брюкнер не належав до лідерів цього угруповання, радше був «попутчиком», аніж «ідеологом» на кшталт того ж Ґлюксмана, — оскільки (як це підтвердять у подальшому професійні зацікавлення та інтелектуальні пошуки) діапазон його інтересів не обмежу-вався лише дражливими для «бунтівних» інтелектуалів

14

темами, такими як насильство влади, «запуск» революції, свобода особистості, диктат суспільства споживання, соці-альна нерівність і паразит-капіталізм.

Згодом Брюкнер усе більше увиразнюватиме свій інте-лектуальний голос, який інколи суперечитиме офіційним чи напівофіційним доктринам у Франції — як лівого, так і правого таборів.

Із лівими він попрощається через свою симпатію до, скажімо так, глобалізації; а з «новими правими» — че-рез підтримку американської військової місії в окремих реґіонах планети (війна з Саддамом Хусейном, війна з Сербією). Він обере свій автономний шлях, покладаючись винятково на власне критичне мислення. Власне, цей парадокс і ляже в основу його філософської есеїстики, — адже інколи його можна «піймати за руку» як типового «нового лівого», інколи ж як типового «нового правого», а інколи як затятого «неоліберала-глобаліста», що фран-цузького інтелектуала неодмінно наражає на звинувачен-ня в «американізмі».

Із середини 80-х Паскаль Брюкнер активно викладає в університетах США і Франції. З 1990 року він — ви-кладач престижного паризького Інституту політичних до-сліджень, що готує державних службовців різних ланок і державних топ-менеджерів. Цей факт надзвичайно ціка-вий, оскільки розкриває специфіку взаємин французьких інтелектуалів і представників влади.

До «нових філософів», які за своєю інтелектуальною соціалізацією ближчі радше до експертно-медійного се-редовища, ніж вузькоакадемічного, завжди прислуха-ються політики та державні мужі вищого ранґу. Можна

15

згадати, що Бернар-Анрі Леві чи Андре Ґлюксман не раз давали поради французьким чиновникам і навіть пре-зидентам — як щодо питань внутрішньополітичних, так зовнішньополітичних (в одному з інтерв’ю сам Леві вихвалявся, що рекомендував французькому керівництву визнати чеченську владу Масхадова, а також перехідний уряд Лівії після повалення режиму полковника Каддафі). До Паскаля Брюкнера також дослухаються: наприклад, у 1996-му його разом з іншими інтелектуалами запросив на консультації прем’єр-міністр Ален Жюпе, який просив поради щодо можливого страйку транспортників.

Публічність і медійність

«Ново-філософський» досвід і далі тяжіє над Брюкне-ром — це проявляється в активному використанні мож-ливостей і мови медіа для пропаґанди своїх ідей. Узагалі, ноу-хау «нових філософів» полягало у стиранні меж між філософією та публіцистикою, між ідеологією та журна-лістикою, між академізмом і громадським життям. Як і більшість французьких інтелектуалів, Паскаль Брюкнер доволі «медіологічний» (якщо вжити концептуальний прикметник Режіса Дебре). Йдеться навіть не про вико-ристання медіа як ділянки для власного піару, а про ви-роблення через медіа-інструменти принципово нового формату інтелектуальної, аналітичної мови — не статич-но-трактатної, як це було за доби модерних університет-ських професорів, а мобільної, гнучкої, оперативної, не перевантаженої складними конструкціями, термінами та

16

умовиводами. Брюкнер, як і більшість його сучасників, усвідомив ту важливу істину постінформаційної доби, що писати треба не по-старому, не «по-книжному», а інтерак-тивно — з розрахунком на широкі читацькі кола, а не на вузькоспеціалізованих фахівців.

Його колумністика, аналітичні статті, огляди, комен-тарі, оприлюднені в «Le Monde», «Le Nouvel Observateur», «Le Figaro» та в інших виданнях, вражають масштабом фахових зацікавлень і розумінням злободенних проблем, здатністю бути незаанґажованим у поточну політичну кон’юнктуру. Так, наприклад, в останні роки Францією прокотилася хвиля ісламофобії, включно із законотвор-чими ініціативами щодо заборони жінкам-мусульманкам носити паранджу. Позиція Брюкнера щодо явища євро-пейської ісламофобії достойна справжнього незалежного мислителя: на його думку, ця проблема лежить у площині спотвореного шляху, який пройшов мультикультуралізм, перетворившись, фактично, у форму расизму із боротьби з расизмом. У статті «Винахід «ісламобофії», надрукованій у «Liberation» (23 листопада 2010 р.), Брюкнер завважить, що термін «ісламофобія», за зразком ксенофобії, призна-чений для того, щоб зробити іслам недоторканних пред-метом страху. Хтось же має бути звинуваченим у расизмі і чітко маркованим. На думку Брюкнера, така технологія творіння в дусі тоталітарної пропаґанди. У Франції ви-словлюватися в такому ключі — це, певною мірою, йти проти течії, потрапляти «під артобстріл», передусім з боку правих і навіть лівоцентристських політиків.

А ось іще один яскравий приклад гострого критично-го погляду колумніста. В «Le Monde» (26 серпня 2011 р.)

17

він публікує розкішну статтю «Хтивий пуританізм» про пригнічення сексуальності та тілесності у США. Він описує, як на пляжі Флориди його дворічна донь-ка зняла купальник, і невдовзі до них підійшла поліція (у США заборонено оголюватися на людях навіть дітям). На його думку, пуританська спадщина породила у США специфічний тип моралі та суспільної поведінки, який у жодній демократичній країні не має аналогів. Коаліція фемінізму та республіканського ультраконсерватизму, стверджує Брюкнер, поставила під загрозу свободи, заво-йовані в ході революції 1968-го року. Він завважує, що чимало американських феміністичних інтелектуалів пра-цюють в органах пропаґанди Державного департаменту США, по-моралізаторськи пропаґуючи американський спосіб життя усьому світові, що відповідає їхнім щирим закостеніло-пуританським переконанням про «необхідну суворість» у питаннях моралі, сексу, сім’ї.

«Суворі правила» було одразу запроваджено майже у всіх сферах життя: професор не має права зустрічати-ся зі студенткою сам у кімнаті (без запису розмови) чи навіть у ліфті, офісним працівникам заборонено вступа-ти в інтимні контакти, а на початку 90-х в університеті штату Оґайо з ініціативи місцевих феміністичних орга-нізацій будь-які стосунки між закоханими студентами мали по етапно «реєструватися» та «затверджуватися» відповідною авторитетною особою — від перших кроків залицяння, відтак доторку до грудей дівчини, включно з першим оргазмом. Брюкнер іронізує, що логіка тако-го нагляду здатна спричинити зворотний ефект: кожен американець, за бажання, може означити себе «караль-

18

ною інстанцією». Очевидно, що це рух до однієї з форм закритого суспільства, на яке так активно «нападали» в часи модерної демократії Карл Поппер, Бертран Рассел, Ханна Арендт, не кажучи вже про наступні покоління ін-телектуалів. У книзі «Парадокси кохання» (2009) він по-вернеться до цієї теми, стверджуючи, що англосаксонські університети стали осередками нової інквізиції, оскільки вони привласнюють право нагляду за приватним життям студентів і співробітників, вимагають зізнань, каяття і пе-ревиховання. «Протестантський світ наново пристосував для свого вжитку декотрі щонайгірші католицькі настано-ви», — підсумує письменник.

У контексті цього «американського епізоду» бунт Пас-каля Брюкнера як реакція на подібні «каральні» експедиції проти людської тілесності, а відтак і природи, має й сер-йозні етико-філософські підстави: за його спостереження-ми, зворотнім боком західного мультикультуралізму кінця ХХ століття (який попервах був покликаний привнести рівноправність між людьми, незалежно від їхньої статі, ет-нічного походження, громадянства, сексуальної орієнтації, політичних переконань і соціального статусу) стала його «тіньова» фашизація: використання гасел та ідей мульти-культуралізму винятково в політико-егалітаристських ці-лях (скажімо, як «полювання на відьом»). Парадоксально, що буквально за неповних два-три десятиліття ідеологія та соціальна стратегія підтримки та розвитку культурного різ-номаніття перетворюється в руках егалітаристів на інстру-мент жорсткого «зрівнювання під одну гребінку».

Унікальною рисою письма Брюкнера є здатність поєд-нувати концептуальне політичне чи філософське узагаль-

19

нення з яскравим спостереженням чи влучною деталлю, вихопленою зі щоденного потоку життя. Розмовляючи навіть на теми етико-моральні, він напрочуд легко уникає найменшого пафосу моралізаторства, залишаючись на те-риторії критичного мислення, а не трибунної пропаґанди своїх поглядів.

Романістика і розуміння літератури

Проза Паскаля Брюкнера — яскрава складова його творчості. Якщо в есеїстиці та колумністиці він зазвичай береться за теми суспільно значимі та глобальні, що резо-нують у громадянській думці та експертному середовищі, подразнюючи політичне ego окремих вагомих сегментів соціуму, то його романи демонструють зовсім іншу опти-ку бачення речей, подій, людських учинків. На чимало своїх ціннісно-смислових чи, якщо по-старомодному — ідейно-естетичних орієнтирів указує сам Брюкнер: у мо-лодості він захоплювався творчістю Камю, Сартра, Бек-кета, Мішо. Стійку любов зберігає до письма Фолкнера, Достоєвського, Льюїса Керолла.

У своїх романах «Гіркий місяць» (1981), «Божественне дитя» (1992), «Викрадачі краси» (1997), «Любов до ближ-нього» (2005) Брюкнер відмовляється від «масштабного опису», скажімо, в дусі бальзаківського та позитивістсько-го роману ХІХ століття, фокусуючись на «буденному» по-тоці життя і навіть на тривіальних митях, які з погляду «важливих подій» чи «великої історії» можуть здатися по-збавленими сенсу.