ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ТА ЇЇ ДЕРЖАВНОСТІ - частина 2

1

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Українська академія друкарства

М. С. ПАСІЧНИК, С. М. ПАСІЧНИК, О. М. ВАСИЛИШИН

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ТА ЇЇ ДЕРЖАВНОСТІ

Конспект лекцій

Видання друге, доповнене

ЛЬВІВ — 2011

2

ББК Т3 (4Ук)я 73-1 УДК 94 (477) (075.8) П 191

Рекомендовано Вченою радою Української академії друкарства

Р е ц е н з е н т и:

О. М. Сухий д-р іст. наук, проф.

(Львів. нац. ун-т ім. І. Франка)

М. М. Кріль д-р іст. наук, проф.

(Львів. нац. ун-т ім. І. Франка) Пасічник М. С. Історія України та її державності [Текст] : кон-

спект лекцій / М. С. Пасічник, С. М. Пасічник, О. М. Василишин. — Вид. 2-е, доп. — Львів : Укр. акад. друкарства, 2011. — 760 с.

У конспекті лекцій висвітлено питання становлення і розвитку

української державності, політичні й релігійні засади формування нації та ін.

Книга адресована студентам вищих навчальних закладів.

ISBN 978-966-322-239-4 © Пасічник М. С та ін., 2011

3

З М І С Т

Вступ . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 6 Лекція 1 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8

Походження українського етносу. Культури східних слов'ян. Зародження державницьких засад на українських землях

Лекція 2 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 36

Давньоруська Київська держава та її місце в історичній долі українського народу

Лекція 3 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 71

Галицько-Волинське князівство та його роль в утвердженні державотворчих засад Київської Русі

Лекція 4 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 100

Україна за часів польсько-литовської колонізації в період 1340-1569 рр.

Лекція 5 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 122

Україна під владою Речі Посполитої Лекція 6 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 144

Українське козацтво у другій половині ХVІ — першій поло-вині ХVІІ ст.

Лекція 7 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 176

Утворення Української козацької держави за часів Хмельнич-чини (1648–1657 рр.)

4

Лекція 8 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 206 «Руїна» та її наслідки для української державності. Намагання гетьмана І. Мазепи утвердити Україну як самостійну державу

Лекція 9 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 268

Українська культура ХІV–ХVII ст. Національний одяг: народні традиції та новаторство в моделюванні; вишивання та ткацтво

Лекція 10 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 305

Національно-державницькі ідеї в часи перебування України під владою Російської і Австро-Угорської імперій

Лекція 11 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 369

Перша світова війна та її вплив на державницькі процеси в Україні Лекція 12 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 392

Відновлення української державності після національної рево-люції 1917–1921 рр.

Лекція 13 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 476

Україна між двома війнами (1921–1939 рр.) Лекція 14 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 541

Друга світова війна та її вплив на пробудження державниць-ких ідей в українському суспільстві. Національно-визвольний рух на теренах Західної України в 40-50-х рр.

Лекція 15 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 579

Становлення і розвиток дисидентського руху в Україні Лекція 16 . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 617

Україна на сучасному етапі: утвердження незалежності та роз-будова держави

5

Головні події в історії України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 714 Короткий термінологічний словник . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 726 Іменний покажчик . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 747 Література . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 752

476

Лекція 13 УКРАЇНА МІЖ ДВОМА ВІЙНАМИ (1921–1939 рр.)

ПЛАН

1. Україна в роки «воєнного комунізму» і нової економіч-ної політики.

2. Входження України до СРСР. 3. Досягнення і ускладнення процесу українізації (коренізації). 4. Насильницька колективізація в українському селі. 5. Голод 1932–1933 рр. як геноцид проти українського народу. 6. Тоталітарний політичний режим в Україні. 1. Внаслідок поразки національної революції та громадян-

ської війни становище України було надзвичайно складним. Під час військових подій та епідемій загинуло близько 1,5 млн. людей. Характерною ознакою економічного життя стало згортання ви-робництва, яке за собою потягло нестачу продовольства, палива, а також безробіття.

Таке становище було спричинене і політикою більшовиків, які намагалися встановити так званий «соціалістичний лад», перетворивши народи колишньої царської Росії, в тому числі й український, в об’єкт небаченого за масштабом і жорстокістю експерименту. З метою виконання більшовицької програми, а також для забезпечення продовольством Червоної армії та населення промислових центрів навесні 1919 р. на території України було введено сувору економічну політику під назвою «воєнного комунізму». Ця політика передбачала націоналіза-цію всієї землі, промислових підприємств, торгівлі, примусову трудову мобілізацію, централізований розподіл продуктів і товарів.

477

Центральне місце в політиці «воєнного комунізму» займала «продрозкладка» — експропріація зерна у селян. Повністю над-лишки сільськогосподарської продукції, перш за все хліб, треба було звозити у пункти і здавати державі.

Більшовиками були створені в українських селах комітети незаможних селян (комнезами). Їх члени, маючи перевагу при розподілі землі, були звільнені від податків. З їхньою допомогою матеріальна база заможних селян була вкрай підірвана. Велика кількість селянства зовсім припинила виробництво. Поряд із зменшенням виробництва продуктів харчування південні райони охопила посуха, внаслідок чого становище в цих регіонах стало катастрофічним. Почався голод. З осені 1921 р. радянські органи визнали це як факт. Всередині країни та за кордоном була орга-нізована масова кампанія допомоги голодуючим. Але кількість голодуючих зростала і досягла на кінець 1922 р. (за офіційними, далеко не повними даними) 5,6 млн. осіб, або 25% жителів Укра-їни. 13,5 млн. пудів українського хліба було продано за кордон.

Політична криза охопила майже всі галузі України. Навіть у Росії почало зростати незадоволення політикою більшовиків серед селян і робітників. Найбільш драматичним був виступ до-недавна палких прихильників більшовицької партії — моряків Кронштадту. Вони підняли прапор повстання проти «самодер-жавства комісарів», за владу рад без більшовиків, проти полі-тики уряду щодо селян та робітників. Хоч Червона армія й Чека нещадно придушували ці повстання (15 тисяч захисників Крон-штадту були знищені без суду й слідства), В. Ленін та його пар-тія були змушені визнати провал політики «воєнного кому-нізму» і прийняти рішення до зміни більшовицької тактики.

Мабуть, тому на Х з’їзді РКП(б) 1921 р. В. Ленін висунув ідею про небхідність прийняття нової економічної політики (НЕПу), яка передбачала здійснення комплексу заходів перехідного періоду. Основним завданням НЕПу було заспокоїти селянські маси, забезпечити їм стимули до збільшення виробництва про-дуктів. З цією метою замінили продрозкладку помірним прод-

478

податком, після сплати якого селянин мав право продавати рештки продукції на вільному ринку, встановлюючи свої ціни. Бідніше селянство взагалі не мало сплачувати податку. Значну частину земельного фонду країни розподіляли між селянами. Були дозволені певна лібералізація і децентралізація економіки. НЕП ліквідував контроль уряду над внутрішньою торгівлею, віддав в оренду дрібні та частково середні підприємства, сприяв розвитку кооперації, заохочував до певної міри іноземні капі-таловкладення, що сприяло розвиткові приватної ініціативи й економічного життя в цілому. Проте ленінська партія погоджу-валася лише на тимчасовий компроміс із підприємництвом і не збиралася відмовлятися від мрії створити соціалістичну еконо-міку. Саме тому уряд залишав за собою контроль за такими «командними висотами» в економіці, як важка промисловість, банки, транспорт і зовнішня торгівля.

Йдучи на поступки в економічній сфері, більшовики не до-пускали їх в політиці.

Значна частина більшовиків не зрозуміла нової економічної політики, вважала її відступом від завойованих позицій. Дехто на знак протесту навіть виходив з партії. Не відразу прийняли НЕП і деякі керівні діячі в Україні. Пленум ЦК КП(б)У під голо-вуванням тодішнього першого секретаря В. Молотова у поста-нові, прийнятій незначною більшістю голосів, відзначав недо-цільність у всеросійському масштабі і непридатність для України заміни продрозкладки продподатком. Проте ідея НЕПу пере-могла. 27 березня 1921 р. надзвичайна сесія ВУЦВК прийняла рішення про заміну продрозкладки продподатком; а 29 березня уряд видав декрет про його норми і розмір. Для зернових куль-тур продподаток визначили в 117 млн. пудів замість розкладки з урожаю 1921 р. в 160 млн. пудів. Селяни, які виконали прод-розкладку з урожаю 1921 р., могли вільно реалізувати над-лишки своєї продукції.

Економіка країни була багатоукладною. Велика промисло-вість, зокрема важка індустрія, переважно була усуспільнена.

479

Разом з тим, щоб прискорити відродження промисловості і на-лагодити обмін між промисловістю і сільським господарством, багато дрібних підприємств передали як організаціям (комнеза-мам, кооперативам, артілям), так і приватним особам (нерідко колишнім власникам).

В Україні з 1921 р. було здано в оренду 5200 дрібних під-приємств харчової, шкіряної, хімічної та інших галузей проми-словості. Орендну плату для організацій порівняно з приват-ними власниками знизили наполовину, їм надавали перевагу в отриманні державних замовлень, сировини, палива, устатку-вання. Приватний капітал контролював у перші роки НЕПу 75% роздрібного товарообігу.

У зв’язку з переходом до НЕПу в країні почали діяльність орендарі, приватні торговці, комісіонери, банківські ділки — так звані непмани.

Заохочуючи підприємництво в інтересах відродження про-дуктивних сил, влада віддавала перевагу державному капіталіз-мові. Великі промислові підприємства могли передавати тільки в концесію іноземцям. Та оскільки такі умови господарювання іноземці не вважали для себе вигідними, концесійна форма дер-жавного капіталізму майже не розвивалася.

Продрозкладка була одним з головних джерел фінансу-вання розвитку промисловості. Ліквідація продрозкладки обме-жила кошти, призначені для відродження промисловості. Наявні незначні ресурси витрачали на подолання голоду на селі, на створення промислових об’єктів, зв’язаних з переробкою сільсь-когосподарської сировини. Через нестачу палива, сировини, продовольства чимало заводів важкої індустрії довелося закон-сервувати.

Під час воєнного комунізму націоналізовані підприємства були підпорядковані главкам, якими керувала Вища Рада Народ-ного Господарства (ВРНГ). Підприємства не мали самостійності: не продавали, а здавали продукцію главкам на основі домовле-ності, не купували, а отримували сировину і матеріали. З пере-

480

ходом до непу систему «главкізму» ліквідували, а підприємства об’єднувались у госпрозрахункові трести. Як метод господарю-вання, госпрозрахунок грунтувався на самоокупності підпри-ємств і передбачав не тільки незбитковість, а й отримання додаткового продукту — прибутку. Прибуток від націоналізо-ваної промисловості мали спрямовувати на розширення вироб-ництва, фінансування державних витрат, поліпшення добро-буту населення. Трести, які збанкрутували, повинні були доко-рінно реорганізуватись або закривалися.

В Україні трести почали організовувати з осені 1923 р. Пере-важну більшість великих кам’яновугільних шахт, де на початок 1923 р. працювало близько 94 тис. робітників, об’єднував трест «Донвугілля», 15 металургійних заводів, частина яких була закон-сервована, та ряд кам’яновугільних шахт входили до тресту «Південьсталь». Деякі машинобудівні заводи об’єднував «Ма-шинотрест», залізорудну промисловість — Південнорудний трест. Хімічна промисловість складалася з трьох трестів — «Хімвугілля», «Склосода», «Коксобетон». У харчовій промисловості діяли «Цукротрест», «0лійтрест», «Бахсіль» та інші. Усього на діючих промислових підприємствах, охоплених трестами, працювало близько 220 тис. робітників.

Особливу увагу приділяли відродженню Донбасу. З 1926 по 1929 рр. головою «Донвугілля» був призначений Г. Оппоков (Ломов), переконаний більшовик. За час його керівництва 30% шахт електрифікували, видобуток вугілля зріс у 3,3 раза.

Почалося будівництво низки великих об’єктів електроенер-гетики — Штерівської та Чугуївської ДРЕС, Дніпровської гідро-електростанції.

В УРСР було збудовано 32 великих заводи сільськогоспо-дарського машинобудування. Більше половини їх продукції відправляли в інші республіки. У 1922 р. на Кічкаському маши-нобудівному заводі (біля м. Олександрівська — тепер Запо-ріжжя) створили перший трактор, а в 1924 р. тут почали вироб-ництво потужних гусеничних тракторів «Комунар».

481

Уже в 1926 р. довоєнний рівень виробництва в країні було перекрито, деяку частину капіталовкладень вперше вдалося спря-мувати на новобудови.

Аграрні перетворення в Україні були в основному зевер-шені у 1923 р. Землекористування бідняцько-середняцьких гос-подарств збільшилося в 1,5 раза за рахунок передачі їм помі-щицьких, удільних і церковних земель, а також вилучення ча-стини земель заможного селянства, яка перевищувала трудову норму. Трудовою нормою вважали земельну площу, яку селянин був здатний обробити силами власної сім’ї без застосування найманої праці, в малоземельних районах вона була меншою, а з багатоземельних — більшою. В цілому ж у користування селянам було продано понад 31 млн. десятин землі, тобто 92% земельного фонду України, решта залишалася в розпорядженні держави і була призначена для промислового та радгоспного будівництва.

Внаслідок аграрних перетворень кількість господарств замож-них селян на 1923 р. порівняно з дореволюційним періодом різко скоротилася. Значно зменшилося і число бідняцьких господарств.

2. Національно-визвольний рух та нетривале існування Укра-їнської державності були причиною того, що навіть після їх поразки й завоювання українських земель Радянською Росією більшовики змушені були піти на здійснення заходів, спрямо-ваних частково на задоволення права українського народу на самостійне життя. Хоч і маріонеткові, але було створено Всеук-раїнський центрально-виконавчий комітет (ВУЦВК) та Раду на-родних комісарів (РНК) України.

Щоб зменшити опір українського народу та посилити про-радянські настрої в Україні, В. Ленін вже в грудні 1919 р. вважав за потрібне, щоб ЦК російської комуністичної партії більшови-ків прийняв таку резолюцію: « Неухильно проводячи принцип самовизначення націй, ЦК вважає за необхідне ще раз підтвер-дити, що РКП стоїть на позиції визнання самостійності УРСР». Далі читаємо: «1. РСФСР і УРСР входять між собою у військо-

482

вий і господарчий союз, тому для кращого здійснення зазна-ченої мети, обидва уряди оголошують об’єднаними такі коміса-ріати: перше — військових і морських сил, друге — Вищу раду народного господарства, третє — зовнішнього торгу, четверте — фінансів, п’яте — праці, шосте — шляхів, сьоме — пошт і теле-графу».

Отже, ще за два роки до широко рекламованого так званого Союзного договору 1922 р. радянську Україну позбавили всіх ознак реального суверенітету, забравши армію і флот, управ-ління економікою і зовнішньою торгівлею, фінанси, можливість розпоряджатися трудовими ресурсами, шляхами і навіть засо-бами зв’язку.

Цей нерівноправний, підневільний і колоніальний договір підписали представники РСФСР В. Ленін та Г. Чичерін і пред-ставник УРСР Х. Раковський.

Проти підписання цього договору на V Всеукраїнському з’їзді Рад в лютому 1921р. виступили ліві есери. Член ЦК УКП Михайло Авдієнко домагався на з’їзді повного відокремлення УРСР від РСФСР, зачитав проект резолюції про недовір’я уря-дові, але її не було прийнято.

Таким чином, у 1922 р. Україна підійшла до підписання нового договору як колонія. Вона не могла передати новоутво-реному Союзові те, чим уже не володіла. Відбулося фактичне злиття загальнофедеративних структур з органами Російської федерації. До того ж зв’язки національних республік з РСФСР розвивалися у напрямі їх поступового поглинання.

Зважаючи на певне невдоволення республіканських партій-них комітетів, ЦК більшовицької партії змушений був створити у серпні 1922 р. комісію, яка працювала над вдосконаленням відносин між республіками.

Через важку хворобу В. Ленін у дебатах, що розгорнулися, брав обмежену участь. Тому Й. Сталін — комісар у справах на-ціональностей і генеральний секретар ЦК більшовицької партії — відігравав ключову роль. Він запропонував комісії проект «Про

483

взаємовідносини РСФСР з незалежними республіками», в якому пропонував республікам увійти до Російської федерації. Для забезпечення їх інтересів Сталін пропонував культурну автоно-мію. Це викликало хвилю протестів неросійських більшовиків. Дехто з українських комуністів кваліфікував це як російський шовінізм. Увесь ЦК грузинської комуністичної партії на знак протесту подав у відставку.

В. Ленін зумів втрутитись у роботу комісії, виступивши з критикою проекту Й. Сталіна, і запропонував ідею федерації, вважаючи необхідним надати кожній республіці право вільного виходу із «союзу рівних». Але це була фікція. Республіки могли вийти із Союзу тільки за згодою Комуністичної партії. Сама ж побудова партії як інструменту влади не могла гарантувати збереження суверенітету республік. Партія була організацією високоцентралізованою, переважно російською, центр її пере-бував у Москві. Тому ленінський план створення Союзу мав чисто формальний, декларативний характер, що не міг гаранту-вати реального суверенітету України та інших республік.

VII Всеукраїнський з’їзд Рад, який почав роботу 10 грудня 1922 р., звернувся до з’їздів Рад усіх республік із закликом негайно приступити до законодавчого оформлення СРСР.

Через кілька днів, 30 грудня 1922 р. відбувся І з’їзд Рад СРСР. Було обрано ЦВК СРСР і чотирьох його голів, від України — Г. Петровського.

Раніше було прийнято вважати, що 30 грудня 1922 р. затвердили Союзний договір як правову основу новоствореного СРСР. Але це не так. Договір про утворення СРСР затвердили лише в основному. Його повинен був доопрацювати ЦВК разом із урядами республік. Лише після цього, тобто після внесення доповнень і змін, договір мали ввести в дію — спершу на на-ступній сесії ЦВК СРСР, а остаточно ратифікувати на другому з’їзді Рад СРСР. Лише після всіх цих заходів проект договору мав перетворитися у справжній Договір про утворення СРСР. 23 травня 1923 р. на об’єднаному засіданні Презиції ЦВК і РНК

484

УСРР було розглянуто і прийнято з поправками проект Союз-ного договору, який подали комісії. Український проект дого-вору передбачав розширення суверенних прав республік, котрі входили в Союз.

На початку червня 1923 р. проект УРСР було передано у Москву. Під час розгляду цей проект різко критикували Сталін та його оточення.

Керівництво республіки і особливо Х. Раковського звину-ватили у конфедералізмі. Український варіант договору не взяли до уваги.

Прийнятий без урахування думки української сторони союз-ний договір був наскрізь пройнятий центризмом. Тринадцята його стаття проголошувала: «Декрети і постанови РНК СРСР обов’язкові для всіх союзних республік і беруться до виконання безпосередньо на всій території Союзу». У компетенції союзних республік і, зокрема України, залишалися внутрішні справи, юсти-ція, освіта, землеробство, охорона здоров’я, соціальне забезпечення.

Жорстока централізаторська тенденція, що посилювалася в умовах тоталітарного режиму, вела до обмеження і так куцих прав союзних республік, які об’єдналися в Радянському Союзі. Проте сам факт існування та визнання Української Соціалістич-ної Радянської республіки з чітко окресленою територією, своєю адміністрацією, центром, апаратом, можливістю розви-вати культуру, мову, літературу створював певні умови для національно-культурного відродження українського народу.

3. Однією з важливих умов розв’язання завдань радянського національно-державного будівництва була політика коренізації, яка в республіці набула форми українізації. Основний зміст її полягав у залученні корінного населення до державного й гос-подарського будівництва, у врахуванні національних факторів у справі комплектування кадрами партійного і державного апа-рату, громадських організацій; у запровадженні в усіх установах української мови; в організації мережі шкіл, вищих навчальних закладів, видавничої справи українською мовою; у вивченні

485

національних обрядів і звичаїв населення, соціально-політич-них й історико-побутових умов України, у розвитку української культури. Досвід державно-правового розв’язання низки питань, що пов’язували, зокрема, а проблемами української мови, діло-водства тощо заслуговують на увагу і в сучасних умовах.

Законодавче розв’язання питань відкриття шкіл та органі-зації в них занять рідною мовою слід віднести ще до першого періоду існування Радянської влади в Україні. Так, вже 11 січня 1918 р. ЦВК Рад України прийняв декрет про скасування обо-в’язкової загальнодержавної мови. В опублікованому 17 лютого того ж року офіційному повідомленні секретаріату народної освіти за підписом В. П. Затонського відзначалося: «В Укра-їнській республіці, яка тепер стала справді народною, всі націо-нальності мають однакові права. Державна мова знищується, кожний має право користуватися тією мовою, яку він вважає найкращою. Всі школи — українські, російські, єврейські — повинні відкритися і продовжувати свою святу справу народної освіти під контролем і керівництвом Рад робітничих, солдатсь-ких і селянських депутатів». В резолюції І Всеукраїнської конфе-ренції Рад селянських депутатів (22 січня 1918 р.) про мову на Україні було вказано, що конференція вважає невід’ємним правом кожного громадянина розмовляти тією мовою, яку він вважає рідною. Як бачимо, у цей період основна увага органів влади була спрямована на скасування державності будь-якої мови, насамперед російської, на утвердження мовної рівноправності.

Після відновлення Радянської влади на Україні питанню викладання мови також приділялася увага. Уже в Декларації Тимчасового робітничо-селянського уряду республіки від 26 січня 1919 р. підкреслювалося, що він відкидає будь-яке національне гноблення і оголошує, «що мова викладання у школах залежа-тиме від волі місцевого робітничого і селянського населення. Що стосується вищої школи, то створення паралельних курсів на різних розмовних мовах України дасть можливість кожному навчатися своєю рідною мовою».

486

4 березня 1918 р. Наркомат освіти прийняв постанову про обов’язкове вивчення в школах місцевої мови, а також історії та географії України. У постанові підкреслювалося, що царизм протягом довгого часу забороняв українську мову і переслідував українську культуру, у зв’язку з чим постає завдання активно працювати в напрямі їх розквіту для здійснення ідей інтерна-ціоналізму та соціалістичної перебудови суспільства. З цією метою у школах з російською мовою викладання запроваджу-валося обов’язкове вивчення української або однієї з мов, якою розмовляло місцеве населення (польської, єврейської, німецької та ін.). Крім того, Наркомос вважав за доцільне запровадити обов’язкове викладання в школі історії та географії України.

Недооцінка гостроти і специфіки мовної політики в Укра-їні відповідальними радянськими і партійними працівниками в цей період позначалася й на недосконалості законодавства з цього питання. Адже у першій Конституції УРСР 1919 р., де проголошувалися рівні права за усіма трудящими, незалежно від їх расової або національної приналежності, нічого не ска-зано про питання мови.

22 грудня 1919 р. Всеукраїнський революційний комітет звернувся зі спеціальною відозвою до народних вчителів, в якій накреслив цілу програму відродження української культури.

Українське вчительство закликалося активніше брати участь у національно-культурному будівництві, у створенні нової школи. 21 лютого 1920 р. ВУЦВК прийняв постанову «Про вживання в усіх установах української мови нарівні з російською». Відпо-відно до неї ніяких переваг російській мові не надавалося. Всі установи зобов’язані були приймати заяви й інші справи обома мовами, а за відмову винуватці мали притягатися до відпові-дальності за всією суворістю військово-революційних законів. Це був, по суті, перший законодавчий акт стосовно українізації.

Було вжито низку заходів на його виконання. Так, на по-чатку березня 1920 р. Реввійськрада Південно-Західного фронту розіслала інструкцію, в якій пропонувалося усім командирам

487

і комісарам у стосунках з місцевим населенням та органами цивільної влади користуватися українською мовою нарівні з російською. Там, де не було осіб, які володіли українською мовою, дозволялося вводити до штату перекладачів. З метою формування нових українських військових з’єднань надалі були створені у Харкові та Києві школи Червоних старшин, де ви-кладання здійснювалося українською мовою. На початку травня 1920 р. Наркомат освіти УСРР видав циркуляр, в якому запро-понував під час проведення літньої кампанії організувати курси підготовки працівників дошкільного виховання, шкільної та позашкільної, професійної освіти з обов’язковим введенням до програм українознавства і української мови, причому вони по-винні бути джерелом живого пізнання сучасного економічного і культурно-побутового стану України.

Продовжуючи цю лінію, Політбюро ЦК КП(б)У 12 липня 1920 р. запропонувало наркому освіти Г. Ф. Гриньку розробити і внести до Раднаркому УСРР декрет про обов’язкове викладання в усіх школах української мови. А через два місяці на його засіданні було розглянуто проект закону про українізацію (так він був названий у протоколі засідання). Наркому освіти було запропоновано конкретизувати його і доповнити пунктом про те, що державні установи, які спілкуються безпосередньо з тру-дящими, повинні мати штатних співробітників зі знанням укра-їнської мови.

У цьому ж місяці РНК УСРР прийняв постанову про впро-вадження української мови в школах і радянських установах. Наркомосові було доручено розробити план широкого роз-витку шкільних закладів з викладанням українською мовою, негайно запровадити її як обов’язковий предмет навчання в школах, видати нею достатню кількість необхідних підручників, а губвиконкоми зобов’язувалися випускати не менше однієї української газети. Водночас радянські службовці мали вивчити мову у вечірніх школах, а керівники установ — вжити заходів для прийняття на службу тих працівників, які володіють укра-

488

їнською мовою і можуть задовольнити відповідні потреби населення. 26 жовтня 1920 р. було прийнято положення про народний суд, за яким в усіх судових установах республіки ведення справ провадилось українською і російською мовами, а також іншою мовою, яка є в даній місцевості переважною.

Питання про українську мову порушувалося в резолюції III сесії ВУЦВК (листопад 1920 р.). Сесія доручила Наркомосові вжити усіх заходів для виконання декрету Раднаркому про обов’язкове її опанування усіма службовцями державних (цивіль-них і військових) установ республіки. V Всеукраїнський з’їзд Рад (березень 1921 р.) схвалив роботу наркомату освіти з усунення національної ворожнечі й розвитку української мови як мови більшості трудящих мас України.

За даними наркомату освіти в 1921 р. близько 63% установ соціального виховання вживали в роботі українську мову. В губер-ніях становище було таке: в Подольській, Полтавській, Київсь-кій — близько 90%, у Волинській — 70%, Миколаївській і Одесь-кій — 30%, Харківській і Донецькій — 20%. Але у губернських містах справи йшли гірше, наприклад у Києві та Катеринославі таких установ було лише 20–25%. Ще більша відмінність спо-стерігалася у правобережних губерніях і на Полтавщині. Склад-ною була ситуація в системі вищої школи. Українські інститути були створені лише у Києві, Умані, Одесі, Кам’янець-Поділь-ську, а в інших містах (навіть не у всіх) організовувалися лише українські кафедри.

Отже, як бачимо, з початку 1920 р. законодавчим питанням української мови як мови переважної більшості населення стало приділятися більше уваги. В цей же період поширився термін «українізація», хоч він розглядався тоді лише як важливий засіб комуністичної освіти трудящих.

Повністю українізація була введена в ранг державної полі-тики спільною постановою ВУЦВК та РНК УСРР від 1 серпня 1923 р. У ній проголошувалася рівноправність мов і пропону-валися термінові заходи щодо розвитку української мови. Крім

489

того, відзначалося, що відносно слабкий розвиток української школи й культури, відсутність навчальних посібників та підго-товлених кадрів призводять до фактичного переважання в рес-публіці російської мови. Передбачалося насамперед провести українізацію навчально-виховних і культурно-освітніх закладів.

Визначаючи практичні заходи щодо втілення в життя резолюції XII з’їзду, Четверта нарада ЦК РКП(б), у якій взяли участь відповідальні працівники національних республік і обла-стей (9–12 червня 1923 р.), вказала на необхідність систематичної і неухильної роботи в галузі націоналізації державних і партій-них установ з метою поступового впровадження в діловодство місцевих мов, зобов’язавши відповідальних працівників вивчити їх. До роботи у радянських установах рекомендувалося залучати лояльні елементи місцевої інтелігенції. Передбачалося також створення військових шкіл у республіках і областях для підго-товки за певний строк командного складу з місцевих людей, що могли стати потім ядром для організації національних військо-вих частин.

Ці питання неодноразово обговорювалися у керівних орга-нах республіканської партійної організації, зокрема на її листо-падовому (1920 р.) пленумі ЦК, 1-й Всеукраїнській нараді КП(б)У (травень 1921 р.), лютневому (1922 р.) пленумі ЦК. Останній, розглянувши проект директив із національного питання на Україні голови Раднаркому УСРР X. Г. Раковського, ухвалив прийняти його за основу з деякими змінами. Зокрема, пленум ще раз підтвердив необхідність знання державними службов-цями української мови, а також встановив, що «... мова викла-дання в школах запроваджується згідно з волевиявленням насе-лення. Думка ж викладацького персоналу при визначенні мови викладання до уваги не повинна братися». Остаточну редакцію тез здійснила комісія у складі Д. 3. Мануїльського, М. О. Скрип-ника, В. П. Затонського, С. В. Косіора та Г. Ф. Гринька. Жовт-невий пленум ЦК підтвердив і доповнив постанову лютневого, прийнявши її як директиву з національного питання, де було

490

накреслено заходи щодо розвитку української мови, культури, шкільної та видавничої справи. Зокрема, вказувалося на необ-хідність заборони установам та службовим особам відмовля-тися від розгляду документів та матеріалів лише на тій підставі, що вони написані українською чи російською мовами. Було зафіксовано також положення, що в школах із російською мовою викладання необхідно запровадити обов’язкове вивчення української, а в школах з українською мовою — викладання російської. Мова викладання мала впроваджуватися за волеви-явленням населення. Все це здійснювалося за постановами Ради й узаконювалося особливими декретами.

Аналіз тексту директив, вміщених у першому томі збірника «Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів», та проекту тез X. Г. Раковського свідчить, що саме його проект було взято за першооснову вказаних директив із доповненнями, які були прийняті на лютневому і жовтневому пленумах з дея-кими редакційними змінами.

При цьому слід зазначити, що цей проект вміщував пункт, який не ввійшов до опублікованого тексту директив. На думку Раковського, рівноправними державними мовами мали бути українська і російська; мовам усіх національностей (єврейській, німецькій, польській, болгарській та ін.) надавалася б повна гарантія вільного розвитку. Крім того, поступове витіснення ро-сійської мови, за його передбаченнями, мало стати підсумком природного розвитку української культури, а не наслідком адмі-ністративного розпорядження і тиску згори.

Однак зазначимо, що і в той час X. Г. Раковський не був противником української мови, хоч як голова Раднаркому УРСР не все зробив для припинення ущемлення її прав. На згаданому з’їзді Рад він сказав, зокрема: «Але ми так само не можемо як Радянська влада, ми не можемо не заходячи в суперечність із самим собою, не можемо й не повинні відбирати можливості в українських селян, щоб вони могли своєю рідною мовою вести свою пропаганду. Коли український селянин матиме свою

491

власну інтелігенцію, комуністичну інтелігенцію, радянську інтелігенцію, коли він, український селянин, з української мови зробить знаряддя свого визволення, тоді не потрібні ніякі декрети, щоб мова, якою говорить величезна більшість населення, стала фактично домінуючою мовою. Але цього не потрібно робити декретами; декретування мови е тільки реакційним заходом робітничо-селянського правління. Треба, щоб не було ніякого тиску. Я повинен перед вами заявити, що нам довелося оголо-сити догану комісарові пошт і телеграфів, який, всупереч духові й букві урядової декларації, видав наказ, що політичне діло-водство на пошті й телеграфі повинно вестися виключно росій-ською мовою. Тут всі мови однакові». Таким чином, X. Г. Раков-ський, виступаючи проти вольового розв’язання мовної про-блеми, у 1922 р. (порівняно з 1919 р.) дещо змінив свою позицію щодо державної мови на Україні, вважаючи, що такими мають бути дві — російська й українська.

За дорученням жовтневого Пленуму ЦК КП(б)У, на основі і з урахуванням рішень VII конференції КП(б)У (квітень 1923 р.) було вироблено широкий план розвитку української радянської культури, мови та українізації державного і господарського апа-рату. Планом передбачалися заходи у сфері українізації діло-водства, навчальних закладів, партосвіти, розвитку культури та мов національних меншостей. У матеріалах комісії ЦК, яка готувала план, російська й українська мови визначалися «дер-жавними». І. Г. Петровський запропонував написати «загально-вживані мови». Однак його пропозицію більшістю голосів було відхилено. Г. І. Петровський та М. В. Фрунзе, не погодившись із таким рішенням, висловили особливу думку з цього приводу. 20 червня 1923 р. пленум ЦК КП(б)У, обговоривши їхню про-позицію, погодився її прийняти.

Вищезгадані проблеми перебували й далі в центрі уваги пленумів ЦК КП(б)У, зокрема березневого й квітневого 1925 р., червневого 1926 р. з’їздів та конференцій республіканської парт-організації.

492

У процесі здійснення українізації долалося чимало трудно-щів, що були пов’язані із зросійщенням міста і більшої частини пролетаріату, недооцінкою окремими більшовиками значення національного питання в Україні. Позначалася також відсутність книг, підручників, словників з української мови, спеціалістів і відповідальних працівників органів, які вільно володіли б нею. Так, якщо на початку 20-х років 80% населення республіки ста-новили українці, то органи влади на 95% обслуговувались росій-ськими або зросійщеними працівниками. Із 3702 відповідаль-них працівників губернського, окружного і районного масштабу українською мовою вільно володіли лише 797. Звідси випливала необхідність зламати психологію людей в ставленні до україні-зації, переконати в її необхідності.

Умови громадянської війни не давали можливості реалі-зувати політику українізації. І тільки з переходом до мирного життя вона почала здійснюватися послідовніше в усіх аспектах як елемент демократизації. 1 серпня 1923 р. було видано поста-нову ВУЦВК і Раднаркому УРСР «Про заходи забезпечення рів-ноправності мов та про сприяння розвиткові української мови» 27 липня — декрет «Про заходи по українізації навчально-виховних та культурно-освітніх установ». Ці акти стали право-вою основою в посиленні українізації державного апарату. Було зазначено, що робітничо-селянський уряд республіки, вважа-ючи обов’язковим в майбутньому знання службовцями російсь-кої мови, яка є засобом міжнаціонального спілкування, визнає необхідним, насамперед протягом найближчого періоду, зосе-редити увагу держави на розширенні сфери вживання укра-їнської мови. Визнання досі формальної рівності між двома найбільш поширеними на Україні мовами констатувалося недостатнім. Внаслідок порівняно слабкого розвитку українсь-кої культури взагалі й школи зокрема, де через брак навчальних посібників, підготовлених кадрів на практиці фактично перева-жала російська мова.

493

Для усунення цієї нерівності законодавчими актами перед-бачалися практичні заходи, які при рівноправності мов усіх національностей, що функціонували на території України, мали забезпечити українській місце, відповідне кількості українців на території республіки. Підтвердивши створення кожному рівних можливостей у його відносинах із державними органами та цих органів із громадянами користуватися рідною мовою, ВУЦВК і Раднарком УРСР постановили, що з огляду на чисельну пере-вагу населення, яке розмовляє українською мовою, вона є про-відною для офіційних зносин. Відповідно ж до політичної і культурної питомої ваги російської мови у республіці, відзна-чалося далі в постанові, «вважати за найпоширеніші на Україні обидві мови — українську і російську». У зв’язку з цим робіт-ничо-селянська влада у зверненнях до населення мала в цілому користуватися ними двома. В межах адміністративно-терито-ріальних одиниць (районів, округів, губерній) та в містах, де більшість населення належала до національних меншостей (тобто перевищувала за своєю чисельністю половину усього населення тієї чи іншої адміністративно-територіальної одиниці), органи влади мали користуватися мовою більшості населення. На з’їз-дах, засіданнях Рад, зборах, мітингах, конференціях, прилюдних читаннях і всіляких публічних виступах кожному громадяни-нові надавалося право вільно говорити своєю рідною мовою.

Було накреслено широкий комплекс практичних заходів щодо впровадження української мови у діловодство централь-них і місцевих державних органів та установ, її вивчення їхніми працівниками (організація спеціальних курсів тощо). Із запро-вадженням вищезазначених законодавчих актів той, хто не во-лодіє обома найбільш поширеними мовами, не може бути прийнятий на службу, а той, хто уже перебуває на державній службі, мусить вивчити їх протягом року. Ті, хто не вивчить українську мову до встановленого терміну, звільнялися з дер-жавної служби і не могли бути прийняті в жодну установу без знання української мови.

494

Внаслідок вжитих заходів протягом 1924–1925 років укра-їнську мову було впроваджено в діловодство переважної більшості райвиконкомів, окрвиконкомів, у багатьох республіканських відомствах, а також майже в усіх школах соціального виховання та профосвіти. Пленум ЦК КП(б)У, що відбувався 22 березня 1924 р., звернувши увагу на значні досягнення в українізації низових органів, вказав, однак, на недостатність цієї роботи в центральних, губернських та окружних. Жовтневий пленум цього ж року вирішив продовжити терміни українізації, а лют-невий (1925 р.) обговорив питання про повне проведення її в державному апараті, Велику роль для активізації згаданих про-цесів відіграв квітневий (1925 р.) пленум ЦК КП(б)У, на якому за дорученням Політбюро з доповіддю виступив О. Я. Шумський. Основну увагу в своєму виступі він приділив внутрішнім про-блемам національної політики партії в республіці, а також пору-шив питання українізації в широкому соціально-культурному розумінні. Було ухвалено резолюцію «Про українізацію», в якій було викладено основні положення доповіді О. Я. Шумського й накреслено чергові завдання партії у цій справі. Окресливши труднощі у її виконанні, пленум визначив історичні умови, які сприяли здійсненню українізації, а саме: значна частина про-летарів походила із селян-українців і знала мову та побут корін-ного населення; КП(б)У і комсомол мали значні кадри з укра-їнців; українська мова споріднена з російською, що полегшу-вало її вивчення тощо. В резолюції також йшлося про недоліки проведення цієї роботи, тому й було поставлено завдання продовжити і прискорити українізацію державного, партійного та профспілкового апаратів й усього громадського життя. Пле-нум ЦК вказав, що той пасивний опір з боку частини робітників і членів партії, на який іноді вона наштовхувалася, пояснювався упередженістю, що склалася в суспільстві внаслідок запеклої боротьби під час громадянської війни. У документі містився зак-лик до усього робітничого класу України, щоб він, незважаючи на національну приналежність, оволодів українською мовою і брав активну участь в соціалістичному будівництві.

495

Керуючись партійними директивами, ВУЦВК і Раднарком УРСР у постанові від 30 квітня 1925р. на доповнення до поста-нови від 1 серпня 1923 р. накреслили заходи щодо завершення українізації до 1 січня 1926 р. Передбачалося в усіх державних установах й торговельно-промислових підприємствах, крім призначених для обслуговування національних меншостей і громадських організацій публічно-правового характеру, де вона впроваджувалася окремим порядком і в окремі терміни, впровадити в діловодство українську мову. Встановлювалося, що усі відносини між собою державні установи і державні тор-говельно-промислові підприємства на території УРСР здійсню-ють українською мовою, а з такими ж установами й підпри-ємствами за її межами — російською або мовою тієї респуб-ліки, куди пишеться звертання. Загальносоюзні господарські організації зобов’язувалися у справах з українським населенням (договори тощо), центральними й місцевими організаціями республіки вести діловодство українською мовою. Відповідаль-ність за дотримання встановленого порядку покладалася безпо-середньо на їхніх керівників. До 1 січня 1926 р. усі акти пуб-лічно-правового характеру, а також бланки, штампи, вивіски, етикетки тощо належало перекласти українською мовою.

Новим кроком у справі українізації державного апарату став IX Всеукраїнський з’їзд Рад (3–10 жовтня 1925 р.), який доручив урядові поглибити цю роботу, а також посилити увагу до задоволення відповідних потреб національних меншостей.

Постановою Всеукраїнської центральної комісії з українізації від 31 грудня 1925р. в усіх державних друкарнях запроваджува-лися посади відповідальних українських коректорів, осіб вищої кваліфікації щодо знання мови, які здійснювали перевірку перед випуском продукції, друкованої українською мовою. 15 червня 1926 р. комісія визначила порядок впровадження української мови у діловодство товарних бірж УРСР.

У березні 1927 р. вона встановлювала, що всі державні уста-нови й підприємства можуть приймати на службу людей із

496

наявністю посвідки про знання української мови за 1-ю чи 2-ю категоріями за підписом голови комісії з українізації установи, де ця особа складала іспит, й офіційного представника органів освіти. Ці правила не стосувалися при прийнятті на службу: а) осіб, коли їхня праця не стосується діловодства (вагоноводи, лічильники гільз на тютюнових фабриках тощо), а також осіб обслугового персоналу (прибиральниці, стайничі, сторожі, грубники тощо); б) запрошених з інших союзних республік або з-за кордону на тимчасову працю (інженерів, архітекторів тощо), а також тих самих осіб, запрошених на постійну працю за умови, що вони вивчать українську мову.

Встановлювалось, що для осіб, які не мають посвідок про знання української мови і бажають дістати посади в установах УРСР, організовувались спеціальні кваліфікаційні комісії, які за певну плату перевіряли б знання української мови. Учні вищих та професійних шкіл, робітничих факультетів, технікумів, що склали іспити в знанні української мови при своїх школах і мають відповідні посвідки, при прийомі на службу в державні установи і на підприємства заново не складають іспит з укра-їнської мови.

б липня 1927 р. ВУЦВК та РНК УРСР прийняли постанову «Про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвитку української культури». Згідно з нею скасовувалися всі попередні (починаючи з 1919 р.) державні акти про українізацію і затвер-джувалося положення, яке кодифікувало усе відповідне зако-нодавство у цій сфері. Основними його засадами стали норми законодавчих актів, прийняті в 1923–1925 рр.

Положення складалося з шести розділів. Перший — «Засади» — закріплював норму рівноправності мов усіх національностей, що заселяли територію Української Радянської Соціалістичної Республіки. Це надавало право кожному громадянину будь-якої національності скрізь вільно користуватися своєю рідною мовою. Оскільки переважна більшість населення в республіці розмов-ляла українською мовою, вона була обрана мовою офіційних

497

відносин. У національно-територіальннх адміністративних оди-ницях для цього обиралася мова національності, що становила там більшість.

Водночас державні органи в своїй роботі повинні були дбати про забезпечення інтересів національних меншостей, що не мали національно-територіальних адміністративних одиниць, а також національностей, що становили меншість у їх складі. Дер-жавні організації, призначені тільки для обслуговування потреб такої меншості, мали користуватися її мовою.

Другим розділом — «Про мову, вживану в державному житті УРСР» встановлювалося, що декрети, постанови та накази ВУЦВК, РНК, УЕН (Українська економічна нарада), централь-них відомств та установ УРСР, а також окружних виконавчих комітетів та міських Рад, призначені для загального відома, належить публікувати українською і російською мовами, а най-важливіші урядові акти із зазначених вище — також і мовами національних меншостей республіки.

Відомчі розпорядження, бюлетені, збірники наказів, жур-нали, а також окремі обіжники (циркуляри), інструкції та ін., призначені для місцевих органів влади, мали друкуватися укра-їнською мовою, а для обслуговування національно-територіаль-них адміністративних одиниць вони видавалися мовами відпо-відних меншостей.

Тексти написів на державному гербі належало подавати укра-їнською мовою, а в національно-територіальних адміністратив-них одиницях можливе вживання паралельного тексту мовою відповідної національної меншості.

Стосовно укладання актів публічно-правового характеру, відносин державних органів, установ, підприємств та організа-цій різного рівня й підпорядкування між собою і з населенням, використання печаток, штампів, вивісок, плакатів, оголошень, різних емблем, етикеток, плакатів, афіш, фабричних знаків, марок, умовних скорочень, фірмових назв й таке ін., то тут в чинності залишилися в основному ті ж норми, про які йшлося вище.

498

Варто детальніше згадати про те, що внутрішнє діловод-ство, ведення справ у судових установах, а також зв’язки з усіма іншими державними установами, підприємствами та організа-ціями належало провадити українською мовою. Для забезпечення інтересів національних меншостей, що становили компактні маси серед місцевого населення, організовувалися окремі «націо-нальні камери», в яких діловодство та судочинство належало провадити мовою відповідної національної меншості. У тих випадках, коли сторони, звинувачуваний, потерпілий, свідки чи експерти не володіли мовою, якою здійснювалося судочинство, суд зобов’язаний був запросити перекладачів і повідомляти зацікавлених осіб про кожну судову дію через перекладача.

У третьому розділі «Про мову в шкільних закладах та нау-кових установах» закріплювалося положення про те, що мережа освітніх установ покликана створювати можливість здобувати освіту рідною мовою населенню кожної національності. При цьому встановлювалося, що українську мову та українознавство в усіх школах і дитячих будинках національних меншостей і ро-сійську мову в усіх школах і дитячих будинках не з російським населенням належало викладати як обов’язкову дисципліну від-повідно до встановленого навчального плану.

У школах фабрично-заводського навчання, на робітничих курсах викладання мало провадитися рідною мовою учнів, а в профшколах — українською мовою, за винятком призначених для обслуговування потреб національних меншостей.

Закріплювалось положення про те, що вищі навчальні заклади, за винятком призначених тільки для обслуговування потреб національних меншостей, провадять свою роботу укра-їнською мовою, при цьому до остаточного впровадження укра-їнської мови вона викладалася як обов’язкова дисципліна. Той, хто вступав до внз УРСР і не закінчив професійної школи або робфаку з українською мовою викладання, складав окремо іспит з неї в обсязі, що його встановлював Наркомат освіти. Для осіб з інших союзних республік існували окремі пільгові терміни.

499

Вчителі, викладачі, наукові співробітники усіх навчальних закладів та наукових установ мали задовольняти щодо знання української й мов відповідних національних меншостей вимогам, встановленим для службовців. На посади професорів і виклада-чів вузів належало призначати лише осіб, що могли викладати українською мовою. Винятки допускалися тимчасово лише з дозволу Наркомату освіти за умови, що кандидат на посаду вив-чить мову і перейде на викладання нею через певний час.

Усю науково-дослідну роботу та справи кафедр інших закладів, за винятком призначених тільки для обслуговування потреб національних меншостей, належало здійснювати укра-їнською мовою. Не дозволялося зараховувати до числа аспіран-тів осіб, які не знали її в установленому Наркоматом освіти УРСР обсязі. Усі аспіранти науково-дослідних кафедр, що готу-валися до наукової діяльності, мали складати окремо іспит з української мови.

Четвертий, п’ятий та шостий розділи регулювали питання вживання мов у національно-територіальних одиницях. Основним стрижнем цих розділів було положення про забезпечення дер-жавними організаціями можливості кожному громадянинові звертатися до них і одержувати відповіді рідною для нього мовою.

У сьомому розділі йшлося про спеціальні органи, які мали вживати заходів щодо дотримання рівноправності мов у рес-публіці. Загальне керівництво в цій справі покладалося на Все-українську центральну комісію з українізації при РНК УРСР на чолі з її головою. Окремі пункти розділів передбачали, що комісії різного рівня, як це було визначено і попередніми уря-довими документами, здійснюватимуть практичну роботу із створення умов і контролю за ходом виконання намічених про-грам, перевірки знання співробітниками української мови.

Останній, восьмий розділ, встановлював кримінальну відпо-відальність за порушення Положення. Зокрема, співробітників, які не доклали належних зусиль до вивчення української або мови місцевої національної більшості, а також тих із них, що

500

негативно ставилися до українізації, керівники відповідних уста-нов і організацій могли увільнити з посади, не видаючи вихідної допомоги і без попередження. Знову бути прийнятими на роботу вони можуть лише після того, як достатньо оволодіють українською мовою або мовою відповідної місцевої націо-нальної більшості та одержать про це посвідчення від належної кваліфікаційної комісії.

Аналізуючи законодавство з питань українізації, слід висло-вити низку міркувань, які, на нашу думку, заслуговують на увагу в сучасних умовах, враховуючи мовну проблему. Насамперед, гадаємо, українізація не зводилася лише до вивчення і впрова-дження мови. Вона безумовно пов’язувалася з розвитком еконо-міки і культури Радянської України, широким висуванням пра-цівників-українців на роботу до різних установ та організацій, зміцненням органів влади шляхом залучення до управління ними робітників і селян, із боротьбою проти бюрократичних та міщанських елементів. Саме тому в умовах НЕПу це стало одним із заходів зміцнення союзу робітничого класу і селянства, наближення державного а пар ату до населення, розвитку Укра-їнської Радянської державності її демократизації. Голова Рад-наркому УРСР Чубар наголошував на VIII Всеукраїнському з’їзді Рад, що «українізацію не можна розуміти лише як вивчення української мови. Ні, українізація полягає в тому, щоб залучати до державної роботи максимальну кількість українського еле-менту, щоб у рамках пролетарського Союзу Радянських Республік виявити максимум самостійності в роботі кожної самостійної республіки». Однак в умовах сталінщини, посилення команд-ного стилю у справі національно-культурного будівництва це було неможливо. Тому в 30-х роках почався процес згортання українізації. Далі водночас з нею провадилася велика робота для розвитку культур інших національностей, що проживали на Україні, забезпечення їхніх прав та інтересів, залучення до радянського будівництва. Для них відкривалися школи, театри, клуби, хати-читальні, бібліотеки, видавалися газети, література,

501

їм надавалася юридична допомога. У місцевостях, де вони меш-кали компактно, створювалися національні адміністративно-територіальні одиниці. Так, у жовтні 1924 р. у складі УРСР утворилася автономна Молдавська республіка. На 1 жовтня 1925 р. у республіці було виділено 352 національні сільради: 117 — німецьких, 69 — російських, 69 — польських, 28 — бол-гарських, 27 — грецьких, 19 — єврейських, 13 — чеських, 9 — молдавських, 1 — білоруська, Було утворено 7 національних райо-нів, з них 5 — німецьких, 1 — болгарський та 1 — польський. На кінець 1926 р. існувало вже 899 таких сільрад, 42 національні селищні ради та 12 національних районів, а на початок 1931 р. було 995 національних сільрад (404 — російські, 251 — німецька, 98 — єврейських, 148 — польських, 34 — болгарських, 30 — грецьких, 16 — молдавських, 10 — чеських, 4 — білоруських), 89 національних селищних рад

В місцевостях, де національні меншості становили більшість або значну кількість населення, створювалися судові камери мовами цих меншостей. Так, у 1924 р. функціонувало 9 таких національних судових камер, 1925 р. — 12, 1926 р. — 69, 1928 р. — 81, 1929 р. — 85 (23 — російських, 9 — німецьких, 3 — болгарсь-ких, 2 — грецьких, 46 — єврейських). До 1930 р. було створено також 10 національних камер народних слідчих та 7 — судових виконавців. Якщо у 1925/26 рр. було відкрито 1522 школи мовами національних меншостей, де навчалося 140113 учнів, то в 1929/30 рр. їх було вже 3579 (401 722 учнів). Серед них школи з німецькою, єврейською, польською, болгарською, татарською, чеською, вірменською, ассирійською, шведською мовами навчання.

Із збільшенням асигнувань на народну освіту в 1923/24 нав-чальному році порівняно з 1922/23 роком почав поволі поліп-шуватися стан у сфері її українізації. Керівництво Наркомосвіти усвідомлювало, що «українізація — це складний, великий куль-турний процес, реалізовувати яким призвано ціле покоління — ті що навчають, і ті, шо навчаються, від початкової до вищої школи включно».

502

Перші підсумки українізації освіти було підведено в 1924 р. у доповіді заступника наркома освіти Я. П. Ряппо, який відзна-чив перехід до «якісного боку освіти, поліпшення її внутріш-нього змісту». Українізація, вважав доповідач, саме й належала до якісного боку освіти. Я. Ряппо навів дані про співвідношення між кількістю українського населення та охопленням дітей українською школою в окремих губерніях на 1 жовтня 1923 р. Так, наприклад, кількість українських шкіл у Полтавській, Київ-ській, Подольській і Волинській губерніях переважала кількість українського населення, а в Харківській. Одеській, Чернігівській та Катеринославській — навпаки. Практично не було українізо-вано школу у Донецькій губернії. Середній же відсоток укра-їнських шкіл по Україні виявився нижче такого відсотка корін-ного населення на 11,2%.

На жаль, якісна сторона українізації у доповіді заступника наркома освіти розкрита не була. Зведення ж підсумків укра-їнізації загальноосвітньої школи до чисто кількісних показників (з точки зору сучасного дослідника) є невірним. В умовах тодішньої негнучкої системи народної освіти не можна було робити які-небудь висновки про успіхи чи невдачі українізації шляхом чисто відсоткових порівнянь.

Під час перепису 1926 р. 1 млн. 800 тис. громадян українсь-кої національності рідною мовою визнали російську, а 200 тис. російських — українську. Це пояснювалося тим, що ще до революції 1917 р. бурхливий розвиток капіталізму й швидке зростання міст втягнуло в орбіту російської культури багато робітників — вихідців з українського села, які, за словами В. Затонського, починали засвоювати російську мову, а разом з нею і ставлення до всього українського, як до мужицького, відсталого. Не змінилась якісно мовна ситуація й після першої світової та громадянської воєн, коли у радянську Україну для відбудови народного господарства і навчання почали приїздити громадяни інших республік.

503

У таких умовах природним було питання: якою мовою нав-чати дітей: чи за ознакою національної належності, чи за озна-кою визнання дитиною рідною тієї чи іншої мови?

Відносно високі темпи українізації спричинилися до звину-вачення Наркомосвіти УРСР в насильництві. Так, Ю. Ларін заявив на сторінках журналу «Більшовик», що керівництво закладів освіти зараховує дітей у національні школи вольовим рішенням за національною ознакою, всупереч бажання їхніх батьків. При-значений 1924 р. на пост наркома освіти республіки О. Шумський визнав, шо при прийомі дітей до початкової школи треба керу-ватися побажаннями батьків, а також живою мовою дитини — тією, якою вона володіла до вступу до навчального закладу. «Виносити інше рішення, — підкреслював О. Шумський, — значить ґвалтувати, калічити дитину, її треба навчати грамоті тією мовою, яку вона розуміє. Навчився грамоти — іди в яку завгодно школу».

У проведенні українізації позитивну роль відіграло те, шо Нарком освіти УСРР в 20-ті роки займався не тільки пробле-мами вищої та середньої освіти, а й охоплював усі сфери куль-тури — науку, мистецтво, видавничу справу тошо. Наркомати освіти діяли у кожній республіці, загальносоюзного ж не існувало. Координацію їх діяльності здійснювала Рада націо-нальностей ЦВК СРСР, а також Нарада наркомів союзних і автономних республік.

В цілому процесу українізації були притаманні три риси: планомірність, послідовність та високі темпи. На початку 1927 р. на навчання українською мовою перейшли 79,4% шкіл соціаль-ного виховання й 80% шкіл ліквідації неписьменності. Найбіль-ших темпів українізація досягла в сільській місцевості. Так, на Харківщині діяло 85% українських шкіл (водночас у самому Харкові їх було тільки 35,5%, а російських — 42,4%).

Значні труднощі існували в українських дітей, робота батьків яких була пов’язана з постійними службовими відрядженнями і переїздами з місця на місце. Це діти залізничників, будівель-

504

ників, військовослужбовців. Тому поряд з українізацією загаль-ноосвітніх закладів велика увага приділялась організації курсів з українізації батьків, у першу чергу названих спеціалістів: на-приклад, створення шкіл червоних старшин у Харкові й Києві.

Крім цього, активно проводилась українізація загально-освітніх шкіл тих регіонів Російської Федерації, де проживало українське населення. Так, 1-й Крайовий з’їзд працівників укра-їнських шкіл Північного Кавказу в травні 1926 р. затвердив низку директив шодо українізації цього регіону. У 1925–1926 рр. на Кубані було відкрито 200 українських шкіл з кількістю учнів до 24 тис. Проте подібні тенденції не знайшли свого продов-ження насамперед через байдуже ставлення до них з боку міс-цевих органів влади, які виносили питання українізації без належного пояснення на обговорення серед селян і козаків.

Отже, слід зазначити, шо в уявленні керівництва Нарком-освіти, у першу чергу О. Шумського, «до поняття українізації вкладалось вивчення української мови та культури, а не пере-творення кожного в українську національність».

Проте непослідовність і половинчастість партійних рішень з питань українізації не могли не позначитися на навчальне-виховній роботі загальноосвітніх шкіл. Ідеологічна боротьба між українізацією й совєтізацією йшла безперервно до кінця 20-х років. Якщо українізація починала набирати темпів, з боку радянського та партійного керівництва поступали звинувачення Наркомосвіти в «форсуванні українізації» й навіть у «буржуаз-ному націоналізмі». А це, в свою чергу, призводило до «чисток» загальноосвітніх закладів і чергової зміни наркома освіти. Проте поступове «полівіння» керівництва Наркомосвіти (від колишніх боротьбистів Гринька та Шумського до націонал-комуніста Скрипника) не врятувало українізацію. Звільнення останнього з посади наркома освіти і його трагічна смерть у 1933 р. стали останніми акордами в боротьбі між українізацією та совєтіза-цією загальноосвітніх установ.

Таким чином, відповідь на питання: чого було більше у нав-чально-виховній роботі загальноосвітніх шкіл — інтернаціо-

505

нального (радянського) чи національного — виявляється не на користь останнього. В сучасній літературі поширена точка зору, шо українізація взагалі й загальноосвітніх закладів зокрема була лише побічним ефектом курсу партії на зміцнення владних структур в Україні. Отримавши від українізації політичні диві-денди, партія на початку 30-х років зняла цей лозунг і розпочала репресії проти української інтелігенції й так званих «націонал-комуністів», які вважали цей курс стратегічним, а не тактичним.

На наш погляд, українізація, викликана низкою причин, була спробою вирішити національне питання в умовах гострої політичної боротьби 20-х років. Вона сприяла відродженню духовної основи українського народу — його мови, яка була доведена при царському режимі та у роки громадянської війни до рівня «сільської говірки», існування якої вважалося тимча-совим і другорядним. Але перемога наприкінці 20-х років у сус-пільному житті авторитарних тенденцій не дозволила україні-зації перетворитися в політичне явище.

1 грудня 1928 р. IV сесія ВУЦВК Х скликання прийняла спе-ціальну постанову про радянське будівництво серед національ-них меншостей. Відзначалося, що національним меншостям в Україні, які становили 19,9% від усього населення республіки, забезпечується вільний розвиток. У рамках процесу українізації здійснюється програма їхнього господарського розвитку, про-ведення національного районування, забезпечення рівноправ-ності мов. Уряду республіки було дано доручення по дальшого втілення у життя ленінської національної політики серед націо-нальних меншостей.

Як же конституційне законодавство 20-х років розв’язувало мовну проблему? Конституція УРСР 1919 р., а пізніше й 1929 р. не містила терміну «державна мова» або якогось іншого. Мови усіх народів республіки оголошувалися рівноправними. Доклад-ніше ці питання роз’яснювалися у законодавчих актах 1923– 1925 рр. та в положенні ВУЦВК і РНК УСРР 1927 р., яке слід, на наш погляд, розглядати як «закон про мову» (хоч там порушу-

506

валися й інші питання) Однак і в них термін «державна мова» відсутній. Йдеться про найбільш загальновживані мови — ро-сійську та українську і про вибір останньої як переважної для офіційних зносин.

А як ці питання висвітлювалися у законодавстві інших рес-публік? Ще до створення Союзу РСР положення про державну мову було закріплено лише в конституції Соціалістичної Радян-ської Республіки Грузії у березні 1921 р. (за 6-ю статтею нею була грузинська).

Пізніше ця проблема розв’язувалася в союзних республіках по-різному. Положення про державну мову з’явилися в консти-туціях Азербайджану — тюркська (редакція 1935 р.), Вірменії — вірменська (1927 р.), Туркменії (1927 р.), де державними мовами республіки визнавалися туркменська та російська. Водночас їх конституції забезпечували національним меншостям, що про-живали на їхній території, право вільного розвитку і вживання рідної мови як у культурно-освітніх, так і в державних установах.

Трохи інакше розглядалося це питання в конституціях Біло-руської РСР (1927р.) і Таджицької РСР (1931 р.). У державних і громадських установах та організаціях першої з них встанов-лювалася повна рівноправність білоруської, єврейської, російської та польської мов. За конституцією ними належало публікувати найважливіші законодавчі акти. Водночас зазначалося, що біло-руська мова обирається як переважна для відносин між держав-ними, професійними, громадськими установами й організаціями. Аналогічні положення були зафіксовані також в Конституції Таджицької РСР (лютий 1931 р.). За нею переважною мовою для діловодства між установами та організаціями оголошува-лася таджицька.

В Конституції Узбецької РСР (березень 1927р.) лише визна-чалося, що законодавчі акти публікуються в республіці трьома мовами: узбецькою, російською і таджицькою. Після 1936 р. термін «державна мова» зберігся тільки в конституціях закав-казьких республік.

507

Таким чином, різні аспекти процесу українізації доводи-лося розв’язувати в умовах гострої полеміки. Тут слід розста-вити виважені акценти. Треба лише підкреслити, що кампанія проти так званого націонал-ухильництва на Україні в 20–30-ті роки сприяла згортанню об’єктивно зумовленого процесу укра-їнізації. Вона була складовою частиною сталінської політики зросійщення.

Знання мовної політики у галузі освіти в 20-ті роки важливе й у наш час, в умовах незалежної України, коли ведуться прин-ципові дискусії про методи та форми національного виховання і навчання нового покоління. Намагання окремих сил зараз впровадити російську мову як офіційну — щілина для нової хвилі зросійщення.

4. На кінець 20-х — початок 30-х рр. ХХ ст. соціально-еко-номічний розвиток країни поставив на порядок денний питання перетворень у сільському господарстві на основі корінної тех-нічної реконструкції, піднесення загальної культури села. Система господарювання на селі, сформована в 20-ті рр. стримувала економічний розвиток країни, але разом з тим не вимагала проведення «суцільної колективізації» у стислі терміни, як це було зроблено. Ніякі об’єктивні умови не можуть виправдати злочинів, насильств і терору щодо селян, вчинених при здій-сненні колективізації і розкуркулюванні по-сталінськи. Гасло «суцільної колективізації», яке Сталін висунув на початку 1928 р., змінило характер перетворень, здійснюваних до цього, і супе-речило самій ідеї добровільності об’єднання селян у колективні господарства. Сталін розглядав примусову колективізацію як засіб різкого збільшення вилучення коштів з села, щоб забезпе-чити «стрибок в індустріалізацію». Трактування колективізації не як самостійної мети перебудови сільського господарства, а засобу для розв’язання проблем, що існували поза селом, було грубим порушенням плану кооперування селянських гос-подарств на суто добровільній основі.

508

Донедавна побутував один із стереотипів сталінської кон-цепції, нібито XV з’їзд ВКП(б) проголосив «курс на колективіза-цію». Насправді ж, на з’їзді йшла мова про розвиток усіх форм кооперації, про те, що в перспективі перехід до колективних форм обробітку землі здійснюватиметься «на основі нової тех-ніки». Ні термінів, ні, тим більше, форм і способів кооперу-вання селянських господарств з’їзд не встановлював. Рішення з’їзду про перехід до політики наступу на куркуля означали курс на послідовне обмеження експлуататорських можливостей куркульських господарств, їх витіснення економічними мето-дами, а не шляхом розорення чи ліквідації.

Надумавши в лютому 1928 р. відмінити НЕП, перейти до політики надвисоких темпів індустріалізації, що суперечила еквівалентному обмінові між містом і селом, примусово об’єд-нати селян у колективні господарства і накинути продрозкладку колгоспам, Сталін на словах усе це заперечував. Він заявив: «Розмови про те, що ми нібито скасовуємо НЕП, впроваджуємо продрозкладку, розкуркулюємо і т. д. є контрреволюційним базіканням».

Механізм сталінського «стрибка в індустріалізацію», складо-вим елементом якого стала «суцільна колективізація» сільського господарства, було запущено в листопаді 1929 р. На 1929–1930 рр. господарський рік приріст продукції в галузях, що виробляли засоби виробництва, затвердили в розмірі 45,1%. Було визнано за необхідне створити загальносоюзний орган управління сіль-ськогосподарським виробництвом — Наркомзем СРСР. Оголо-шено курс на суцільну колективізацію. Пленум окремо заслухав доповідь генерального секретаря ЦК КП(б)У С. Косіора «Про сільське господарство України і про роботу на селі». Зазначалося, що Україна має все необхідне, щоб іти швидкими темпами попе-реду інших республік у колективізації сільського господарства.

Створена комісія під головуванням наркома землеробства СРСР Я. Яковлева визначила терміни суцільної колективізації в основних зернових районах.

509

Рекомендації комісії було покладено в основу постанови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. «Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву». Україна нале-жала до групи районів, де колективізацію планували закінчити восени 1931 р. або навесні 1932 р. Зазначені терміни грунту-валися на перебільшених уявленнях про готовність селянських мас об’єднуватись у колгоспи.

Дедалі чіткішою стала тенденція до форсування темпів колек-тивізації, що формувалася згори. На місцях реагували відповід-ним чином. Наприклад, на пленумі Шепетівського окружкому партії в січні 1930 р. було вирішено обігнати передові округи і досягти за весняну посівну кампанію 75%, а до річниці жовт-невого більшовицького перевороту — 100% колективізації. В ін-струк-тивному листі ЦК КП(б)У від 24 лютого 1930 р. за під-писом С. Косіора було висунуто лозунг: «Степ треба цілком колективізувати за час весняної посівної кампанії, а всю Україну — до осені 1930 р.». Інакше кажучи, встановлені для республіки постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р. терміни колективі-зації скорочували на рік-півтора.

Становище на селі дедалі більше загострювалося. Адже селян у колгоспи заганяли, використовуючи всі засоби адміні-стративного тиску. Усуспільнювали не тільки засоби виробниц-тва, а й продуктивну худобу та птицю. У відповідь на насильство селяни відповіли масовими невдоволеннями, відкритим протес-том аж до антирадяиських збройних виступів. Знищення худоби приватними господарствами стало масовим.

2 березня 1930 р. газета «Правда» надрукувала статтю Ста-ліна «Запаморочення від успіхів», у якій автор засуджував «пере-гини», відповідальність за які він цілком переклав на місцевих працівників. Було наголошено на обов’язковості принципу добро-вільності при утворенні колгоспів. Згідно з новою редакцією Примірного Статуту сільгоспартілей, надрукованою в березні у газеті «Правда», колгоспникам надавали право мати корову, дрібну продуктивну худобу і присадибну ділянку.

510

14 березня 1930 р. ЦК ВКП(б) прийняв постанову «Про боротьбу з викривленням партійної лінії в колгоспному русі». Березневі директивні документи внесли заспокоєння в селянські маси. Почався істотний відплив з колгоспів. В «ударному» Шепе-тівському окрузі з колгоспів вийшло 45% господарств.

Питання про місце куркулів у колективізованому селі неспо-дівано виникло на XV партконференції ВКП(б) (квітень 1929 р.) у ході обговорення доповіді М. Калініна про шляхи піднесення сільського господарства. Секретар ЦК КП(б)У П. Любченко вва-жав, що куркулі можуть працювати у колгоспі. Інші делегати висловлювалися за збереження їхніх господарств в урізанному вигляді за межами колгоспних ланів.

Питання про долю куркуля було вирішено апаратним шля-хом у комісії під головуванням Я. Яковлева. Комісія висловилася за перехід у районах «суцільної колективізації» до політики ліквідації «куркуля» як класу. Цей висновок, який Сталін вперше оголосив на Всесоюзній конференції аграрників-марксистів 27 грудня 1929 р., ввійшов складовою частиною до згаданої по-станови ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 р.

Нова класова політика на селі виходила з логіки суспільної, тобто примусової, колективізації. Про можливість роботи кур-кулів у колгоспах уже згадувалося. Тепер питання було постав-лене по-іншому: виселяти чи не виселяти в райони країни, непри-датні для сільського господарства, «розкуркулені» селянські сім’ї, незалежно від того, мали вони експлуататрські ознаки чи ні.

Вибіркова експропріація господарств (не завжди багатих) почалася під час хлібозаготівельної кризи, тобто до «суцільної колективізації». Навесні 1929 р. було розкуркулено ще 15 тис. господарств, які ухилилися від здачі хліба. С.Косіор повідомив, що в Україні не існувало жодного округу і району, де не були б забезпечені під час розкуркулення інтереси середняка. Всього за роки колективізації в республіці було експропрійовано до 200 тис. господарств. Кожну третю сім’ю з числа розкуркуле-них вислали.

511

Колгосп не вважали кооперативним господарством, а ви-роблена тут продукція не належала його членам. Прямо з кол-госпних ланів обмолочений хліб вивозили на зсипні пункти та елеватори. Зрозуміла тодішня перша заповідь — поставки хліба державі. Ціни на хліб, занижені і раніше, тепер стали взагалі символічними. Хліб треба було здавати весь, за винятком насін-нєвого, фуражного і продовольчого фондів (все та ж продроз-кладка).

Першого колгоспного літа 1930 р. було зібрано добрий урожай. 3аготівля зерна досягла в Україні 477 млн. пудів проти 310 млн. пудів за попередній заготівельний сезон. Проте селяни розгубилися, бо, хоча грізне слово «продрозкладка» не нагаду-вали, в колгоспне село повертався побут часів «воєнного кому-нізму». Ринок зникав. Гроші втрачали купівельну спромож-ність. Заробітки в громадському господарстві були мізерними.

Кількість колгоспів, однак, зростала. Після березня 1930 р. прямий примус селян до об’єднання в колективні господарства розцінювали як перекручення лінії ВКП (б). Та це не означало, що колективізація втратила примусовий характер. Загроза роз-куркулення і підвищення податків з одноосібних господарств створювала ситуацію, в якій селяни вважали за краще записа-тися в колгосп. У постанові ЦК ВКП (б) від 2 серпня 1932 р. «Про темпи дальшої колективізації і завдання зміцнення кол-госпів» пояснювалося, що суцільну колективізацію можна вва-жати в основному завершеною. 68–70% селянських господарств увійшли до колгоспів.

У ході колективізації було ліквідовано мережу підприємств і організацій сільськогосподарської кооперації, що розвивалося протягом 20-х років.

Колективізація супроводжувалась експропріацією замож-ного, найбільш культурного прошарку селянства, отже, відбувся історичний підрив продуктивних сил села. Продрозкладка, яка повернулася в село, зумовила кризу, характерною ознакою якої була незацікавленість селян у розвитку громадського господар-

512

ства, відчуження від землі, небажання працювати. За завданням ЦК КП(б)У на початку 1933 р. було перевірено 340 колгоспів різних районів України. Встановлено, що 19% працездатних колгоспників за рік не виробили жодного трудодня, а 30% мали від одного до 50 трудоднів. На зборах партійного активу Запо-різького району секретар ЦК КП(б)У М. Хатаєвич оголосив, що 49% колгоспників не виходять на роботу, не беруть участі в колгоспному виробництві.

У липні 1932 р. в Харкові почала роботу III конференція КП(б)У. З доповіддю «Про підсумки весняної посівної кампанії, про хлібозаготівельну кампанію і про завдання організаційно-господарського зміцнення колгоспів» виступив С. Косіор. Скли-кання конференції напередодні жнив, обмеження порядку ден-ного одним питанням, участь у її роботі членів Політбюро ЦК ВКП(б), найближчих соратників Сталіна — Л. Кагановича і В. Молотова — все це свідчило про надзвичайну ситуацію.

Справді, ситуація в сільському господарстві була катастро-фічною. Посівна кампанія затяглася до кінця червня, і все-таки недосів становив понад 2 млн. га. Відведені під чорний пар площі перетворилися на розсадники бур’янів. Просапні куль-тури були необроблені, частина посівів загинула. На решті площ урожай був невеликий. Як повідомив у доповіді С. Косіор, в окремих районах в 1931 р. на полях до половини урожаю залишилося незібраним, незавезеним або втраченим під час обмолоту. Нова збиральна кампанія викликала ще більшу три-вогу. Зростала апатія селян, багато з них голодувало. На поля виходили «перукарі» — найчастіше жінки, які зрізували коло-ски на кашу для дітей, сім’ї в цілому. Коли почалися жнива, з’яви-лися «несуни». 7 серпня 1931 р. було прийнято закон «Про охорону соціалітичної власності», який власноручно написав Сталін. Згідно з цим законом за крадіжку колгоспного майна вводили «вищу міру соціалістичного захисту» — розстріл з кон-фіскацією всього майна або позбавлення волі на термін не менше 10 років. Сучасники називали його «законом про п’ять колосків».

513

На початок 1933 р. (за неповних 5 місяців) за цим законом було засуджено 54 тис. 654 осіб, з них — 2 110 до смертної кари.

Ніхто не обчислював втрати врожаю 1932 р. внаслідок без-господарності й анархії виробництва у колгоспах. Безсумнівно, що вони зросли. (В 1931 р. втрати становили, за річними оцін-ками, від 100 до 200 млн. пудів). Це не могло не позначитися на обсязі заготовлі хліба. Протягом січня–листопада 1930 р. селянсь-кий сектор України дав державі 400 млн. пудів хліба, а з 1932 р. — лише 195 млн. пудів. Коли Сталіну доповіли, що керівники Оріхівського району Дніпропетровської області дозволили кол-госпам залишити собі фонди для засіву і страхфонд, він дуже розгнівався і 7 грудня 1932 р. видав партійним органам цир-куляр, у якому оголосив таких керівників шахраями, що вміло проводять куркульську політику під прапором своєї згоди з генеральною лінією партії». Сталін вимагав позбавляти волі кожного «саботажника» хлібозаготівель.

Ми підійшли до кульмінації трагедії, що з особливою жор-стокістю була розіграна на території України. Є безліч фактів, які незаперечно свідчать про злочинний характер діяльності Сталіна та його оточення, особливо надзвичайних комісій, на-дісланих у листопаді 1932 р. до Харкова та ряду місць із завдан-ням взяти хліб будь-якою ціною.

Надзвичайну комісію в Україні очолив Молотов. Щоб вико-нати заготівельний план, комісія повинна була взяти із селянсь-кого сектора 131 млн. пудів хліба. За три місяці заготівель з листопада 1932р. по січень 1933 р. вона змогла вилучити тільки 89,5 млн. пудів. Хлібозаготівлі за умов, коли на селі гостро не вистачало хліба до нового врожаю, були найстрахітливішим злочином Радянського уряду. Частина вини за це лежить на безпосередніх виконавцях — партійному і державному керів-ництві республік, сотнях і тисячах керівників на місцях.

Причини трагедії корінились у дезорганізації сільського господарства внаслідок авантюрної спроби виконати п’ятирічку за три роки, а також у діях надзвичайних комісій, які «заготов-

514

ляли» хліб у місцевостях, де панував голод, навіть на початку лютого 1933 р.

Комісія Молотова не приймала власних постанов, а діяла від імені партійно-державного керівництва республіки. Її діяль-ність почалася з прийняття постанов ЦК КП(б) від 18 листопада і РНК УРСР від 20 листопада 1932 р., майже ідентичних за змі-стом і під однаковою назвою «Про заходи на посилення хлібо-заготівель». Ці постанови передбачали, що в артілі, в якій під час жнив допускали авансування колгоспників понад встанов-лену норму (15% від фактичного обмолоту), мають організувати повернення розданого хліба. Було впроваджено практику нату-ральних штрафів (м’ясом, картоплею та іншими продоволь-чими продуктами на випадок відсутності запасів зерна) кол-госпників та одноосібників-боржників хлібозаготівель. Голов-ним серед репресивних заходів був дозвіл райвиконкомам пере-рахувати в хлібозаготівлю всі створені у колгоспах натуральні фонди — насіннєвий, продовольчий і фуражний.

Села, які мали особливо велику заборгованість з хлібоза-готівель, заносили на «чорну дошку». Статут «чорної дошки» означав фактичну блокаду: селянина позбавляли права на виїзд, і, якщо в селі не було продовольчих запасів, люди гинули голод-ною смертю. Село Гаврилівка Павлоградського району Дніпро-петровської області, одним із перших занесене на «чорну дошку», вимерло повністю.

Під виглядом перешкоди «незаконній» торгівлі хлібом на ринку, комісія Молотова перевела на блокадне становище всю Україну. Лише з 15 грудня 1932 р. було дозволено продавати гас, сірники та інші промислові товари у селах, за винятком 82 ра-йонів п’яти областей, які найбільше заборгували з хлібозаго-тівель. Значною мірою голод був зв’язаний з експортом хліба. Але основна його причина — продрозкладка.

Вилучення насіннєвого фонду в рахунок виконання хлібо-заготівельного плану створило нову проблему. Треба було готуватися до сівби, а, приміром, Донецька область мала лише

515

21% потрібної кількості насіння. Одеська — 14%, Дніпропе-тровська — 10%. 23 вересня 1932 р. уряд надіслав постанову РНК СРСР і ЦУК ВКП(б), в якій застерігалося про недопустимість будь-якої насіннєвої позички.

Партійні й державні керівники України С. Косіор, П. Пости-шев та інші, які так завзято допомагали виконувати отримані з Москви плани хлібозаготівель, тепер опинилися віч-на-віч з проблемою — де взяти насіннєвий матеріал. «Вихід» знай-шли — збирати насіння тими ж методами. Злочинність цих діячів перейшла всілякі межі: на Дніпропетровщині застосо-вували абсолютно аморальний захід — нагороду за донос. Кожен, хто вказував, де сусід ховає зерно, отримував від 10% до 15% виявленого у вигляді премії. 17 лютого 1933 р. цей «досвід» поширили на всі республіки у формі спеціальної урядової постанови. Насіннєва проблема відійшла на другий план після того, як Постишев домігся прийняття 25 лютого постанови РНК СРСР і ЦК ВКП(б) про виділення Україні позички — 20 млн. пудів зерна. Але централізована продовольча допомога Україні, невдовзі надана, становила всього 5,1 млн. пудів хліба. Ця мізерна кількість практично не вплинула на трагічну ситуацію. Щоб надати справді дієву допомогу, треба було бити тривогу, мобілізувати громадськість всередині країни і за кордоном. Проте гласність у боротьбі з голодом означала визнання факту економічної катастрофи, якою завершився сталінський експе-римент з форсуванням темпів індустріалізації.

Уряд і партія обрали інших шлях — злочинного замов-чування становища на селі. У січні 1933 р., коли масовий голод ширився по країні і ще був час для дій, Сталін заявив з трибуни об’єднаного Пленуму ЦК і ЦКК ВКП(б): «Ми, безперечно, доби-лися того, що матеріальне становище робітників і селян поліп-шується у нас рік у рік. В цьому можуть сумніватись хіба тільки закляті вороги Радянської влади».

Генсек дав директиву ставитися до голоду як до неіснуючого явища. Ніде в тодішніх архівних документах радянських та партійних установ нема навіть слова «голод».

516

Допомогу з-за кордону не пропускали; затримували на митницях, використовували не за призначенням. Від значної її частини керівництво країни взагалі відмовилося.

Про те, що на селі відбувається щось страхітливе, знали всі. Втікачі заповнювали міста і вмирали сотнями прямо на вули-цях. Інформація про голод проникала і за кордон. Намагаючись врятувати від голодної смерті дітей, селяни везли їх до міст і залишали в установах, лікарнях або ж на вулиці. Лавина го-лодних смертей наростала з місяця в місяць, аж до початку літа. Точна кількість втрат, яких зазнав український народ, поки що невідома. Різні дослідники називають різні дані. Міжнародна наукова конференція, яка відбувалася ще в 1990 р. дійшла до висновку — 9 млн. смертей.

Голод 1932-1933 рр. був наслідком спроби здійснити соціа-лістичні перетворення воєнно-комуністичними методами. При-мусова колективізація і продрозкладка, вислання за межі Укра-їни найкращих і найкультурніших трудівників, штучний голо-домор призвели до глибокої деградації сільськогосподарського виробництва, яка дорого обійшлась українському народові.

5. Питання про так звані «шляхи і методи» будівництва соціалізму найбільш повно висвітлено в сучасних дослідженнях відомих вчених С. Кульчицького, С. Максудова та Ю. Шаповала, які ми в повній мірі використовуємо. Перші повідомлення про голод, які органи Радянської влади намагалися всіляко прихо-вати, з’явилися на Заході в останній декаді березня 1933 р. Пріо-ритет у цьому належав московському кореспонденту англійсь-кої газети «Манчестер гардіан» Малькольму Маггеріджу, який опублікував у трьох її номерах матеріал про свої враження від поїздки по Північним Кавказом і Україною. Наприкінці березня в цій же газеті було надруковано статтю колишнього секретаря прем’єр-міністра Ллойд Джорджа — історика Гарета Джонса, який побував у селах Харківщини і дійшов висновку про те, що голод там такий же, як і в 1921 р. Однак кількісних оцінок втрат від голоду в цих повідомленнях ще не було. Звичайно, слід

517

враховувати той факт, що статті з’явилися тоді, коли масовий голод лише розпочався.

Першою кількісною оцінкою жертв голоду була гіпотеза англійського журналіста, кореспондента американської газети «Нью-Йорк таймс» у Радянському Союзі Уолтера Дюранті. У бесіді з керівниками посольства Великобританії в Москві (жовтень 1933 р.) він повідомив, що населення України зменши-лося на 4–5 млн. чол., а загальна кількість померлих від голоду навряд чи менша, ніж 10 млн.осіб. Це конфіденційне повідом-лення в пресі не з’явилося.

Очевидно, перша оцінка, яка стала відомою громадськості, належала московському кореспонденту газет «Манчестер гар-діан» і «Крісчен сайєнс монітор» Вільяму Чемберлену. Після відвідання восени 1933 р. України і Північного Кавказу він виїхав з СРСР і через деякий час видав у Бостоні книгу, в якій твердив, що голод охопив територію .з населенням 60 млн., а число жертв навряд чи менше, ніж З–4 млн.

У різний час на Заході публікувалися повідомлення про те, що в приватних бесідах радянські державні діячі називали цифру втрат. Зокрема, М. О. Скрипнику приписувалося твер-дження про 8 млн. померлих селян на Україні і Північному Кавказі, а Г. І. Петровському — 5 млн. тільки на Україні. Най-більш відомою була цифра, взята з мемуарів У. Черчілля про другу світову війну: нібито в Радянському Союзі під час колек-тивізації загинули 10 млн. селян. Ці дані, стверджував англійсь-кий прем’єр-міністр, йому повідомив Сталін.

Як наведені нами, так й інші оцінки (а їх багато) давали можливість припускати, що в Радянському Союзі були прихо-вані від простих смертних справжні відомості про втрати. Пере-конаність у цьому базувалася на факті існування в країні розга-луженої державної системи установ, що фіксували громадян-ський стан. Відділи запису актів громадянського стану (ЗАГС) були структурною частиною виконавчих комітетів місцевих Рад і поставляли свою інформацію, починаючи з районного рівня,

518

в Управління народногосподарського обліку і при Укрдерж-плані (УНГО УРСР). В архівному фонді ЦУНГО збереглися демографічні звіти, в тому числі відомості про смертність насе-лення, за кожний місяць і рік по кожному району.

Торкаючись питання про якість поточного обліку насе-лення, слід відзначити великі заслуги в цій справі В. В. Осинсь-кого, який очолював у 1932–1934 рр. статистичну службу країни. Він обіймав цю посаду порівняно недовго і був замінений І. А. Кравалем. У вересні 1935 р. Сталін і Молотов підписали постанову РНК СРСР і ЦК ВКП(б) «Про постановку обліку природного руху населення», в якій містилося твердження, що «органи обліку часто використовувалися класовими ворогами (попи, куркулі, колишні білі), які пробралися в ці організації і проводили там контрреволюційну шкідницьку роботу (реє-страція по кілька разів смерті тих же самих осіб, недооблік народжень і т. п.)». Як бачимо, авторів постанови дуже непокоїв саме недооблік населення. Насправді ж облік проводився дуже ретельно. Навіть у 1933 р., в умовах якнайсуворішої заборони на вживання слова «голод», статистичні органи переважно сум-лінно виконували свій професійний обов’язок, фіксуючи щомі-сяця величезні показники. Проте відомості або знищені, або настільки викривлені, що навіть у разі їх виявлення не мати-муть цінність.

Разом з тим слід констатувати, що під час голодомору було зафіксовано лише частину смертей. Саме тому питання про його демографічні наслідки продовжує існувати. Причини недо-обліку аналізувалися в ЦУНГО в березні 1934 р., тобто майже одразу після його виявлення. Керівники цього управління дору-чили статистикам України й інших районів, охоплених голо-дом, перевірити повноту реєстрації в книгах обліку смертей за 1933 р.

На Україні працівники ЦУНГО обстежили 10 сільрад Павло-градського району, а працівники УНГО УРСР — 12 сільрад Дні-пропетровської, Київської і Харківської областей. У сільрадах не

519

виявлено випадків недостачі книг запису народжень, водночас книги обліку смертей скрізь були повністю заповнені вже в перші місяці року. Надалі ж записи робилися в зошитах або на окремих клаптиках паперу. Коли ж було видано нові книги, ніхто не перевіряв правильність перенесення в них раніше зро-блених записів. Наприклад, по Піщанській сільраді, за прибли-зними підрахунками, не було зафіксовано близько 300 помер-лих. Злякавшись, очевидно, такого високого показника, голова і секретар сільради стали наполягати на тому, що в книгах не записано лише 150 померлих. Але перевірити точність цих цифр, як дійшла висновку комісія з обстеження, було немож-ливо. На території Вольнянської сільради виявили 50 невідомих трупів, які ніде не були зареєстровані. У Володарській сільраді, за повідомленням інспектора районного управління народно-господарського обліку, значна частина на померлих також не була зафіксована. В 1933 р. у Києві було підібрано на вулицях 9 472 померлих, 5 481 з них, як зазначалося в довідці судово-медичного інспектора, не був зареєстрований «згідно з дирек-тив ними вказівками прокуратури (усними і письмовими)». Отже, сталінська заборона на будь-яку інформацію про голод змушувала найбільш запопадливих чиновників на місцях від-мовлятися від реєстрації смертей.

Необхідно враховувати і той факт, що сільські реєстратори самі нерідко вмирали від голоду, внаслідок чого нікому було вести статистичний облік. Таким чином, працівники ЗАГСів мимоволі не відображали всієї картини голоду.

Демографи центрального статистичного відомства не обмежувалися фіксацією цього факту. Вони прагнули дати експертну оцінку втрат. Методики їх підрахунків і чорнових матеріалів виявити не вдалося. Але в архівній справі, що без-посередьо відносилася до документів комісії із з’ясуванню причин недообліку смертності в 1933 р., є довідка під назвою «Кон’юнктурний огляд руху населення СРСР за 1930–1934 рр.». В ній виділимо такий абзац: «Винятково висока смертність

520

у 1933 р. нерівномірно розподілялася по СРСР і була лока-лізована переважно на Україні, Північному Кавказі, Нижній Волзі і ЦЧО (по одній лише УРСР число померлих становило 2,9 млн., тобто більше половини всіх померлих по СРСР)». Отже, офіційно зареєстрована смертність на Україні (1,9 млн. чол. у 1933 р.) збільшувалася, згідно з цією експертною оцін-кою, на мільйон.

З 1934 р. збирання і обробку демографічної інформації, починаючи з відділів ЗАГС, контролював Наркомат внутрішніх справ і відносив її дані до числа документів з грифом «цілком таємно». Тому походження, кількість примірників і адресати будь-якого документа з демографії легко визначити. Зокрема, вказана вище довідка з інформацією про число жертв на Укра-їні в 1933 р., яке визначалося після виключення даних про природну смертність в 2,4 млн. чол., готувалася за всіма озна-ками для внутрішнього користування. Це й зрозуміло: уряд не міг звернутися із запитом у ЦУНГО з даного приводу. Навпаки, як буде показано нижче, працівників цього відомства змушу-вали вишукувати найнеймовірніші пояснення причин виник-нення демографічного дефіциту, аби в них не фігурувало слово «голод». З цього випливає, що не можна вірити інформації західної преси з приводу заяв Петровського, Скрипника та інших членів партійно-державного керівництва про розмір втрат населення внаслідок голоду. Такі заяви, якщо вони й робилися (а в це неможливо повірити), не мали документальної основи.

Але чи можна вірити даним ЦУНГО СРСР про кількість жертв на Україні, одержаним по свіжих слідах подій, тобто в 1934 р.? Очевидно, ні. Це лише експертна оцінка, що не грунту-валася на суцільному обліку населення, тобто на перепису.

Такий перепис було проведено 6 січня 1937 р., і він став для його організаторів трагедією. Щоб зрозуміти причини цього, необхідно згадати попередні події.

У січні 1934 р. відбувся XVII з’їзд ВКП(б), на якому Сталін заявив, що населення Радянського Союзу наприкінці 1933 р. досягло 168 млн. чол.: причини появи цієї цифри, яка викликала

521

жах у демографів, абсолютно ясні. На початку 1933 р., тобто до голоду, населення країни становило, за опублікованими тоді даними ЦУНГО, 165,7 млн. чол. Щорічний природний приріст у той час досягав 2,5–2,8 млн. чол. Сума цих двох величин і дає округлену цифру в 168 млн. Називаючи її, Сталін недвозначно давав зрозуміти, що не було ні голоду, ні втрат від нього. Пізніше, в грудні 1935 р., він виступив на нараді комбайнерів, де заявив, що природний приріст населення становить у країні близько 3 млн. чол. Отже, на початку 1937 р. чисельність насе-лення мала перевищувати 177 млн.

Поки відбувався підрахунок результатів перепису, його орга-нізаторів удостоїли державних нагород за зразково проведену роботу. Зокрема, І. А. Краваль одержав орден Леніна. 14 березня він надіслав Сталіну і Молотову офіційну доповідь статистич-ного відомства «Про попередні підсумки Всесоюзного перепису населення». Реакція була негайною.

25 березня І. А. Краваль і начальник управління в справах перепису ЦУНГО О. О. Квіткін були заарештовані. Слідом за ними в «найгрубіших порушеннях елементарних основ стати-стичної науки», які привели до «недообліку» населення, були звинувачені сотні рядових демографів. Ті ж спеціалісти, кому вдалося уникнути розстрілу і тюрем, стали звичайними стати-стиками, бо демографічна наука перестала існувати. Відомий у всьому світі Демографічний інститут АН УРСР було ліквідовано.

Починаючи з довоєнних часів, на Заході публікувалися різні дані про підсумки перепису 1937 р. Всі вони, безумовно, не від-повідали дійсності. Вперше зміст доповідної записки І. А. Кра-валя від 14 березня 1937 р. став відомим з публікації начальника Центрального архіву народного господарства СРСР В. В. Цапліна в квітневому номері журналу «Вопросы истории» за 1989 р. Вия-вилося, що, за даними перепису, в країні проживало лише 162 млн. чол. Невідповідність фактичних даних і очікуваних резуль-татів переконливо показала величезні демографічні наслідки голоду.

522

Після репресій постало питання про те, що робити з матеріалами перепису 1937 р. Уцілілі працівники ЦУНГО на чолі з новим начальником відомства І. Д. Веременичевим вирі-шили «звільнити матеріали перепису від шкідницьких викрив-лень» і після цього оприлюднити їх. В архівному фонді ЦУНГО зберігся п’ятий примірник великого рукопису (40 сторінок машинопису), підписаний трьома відповідальними працівни-ками цього відомства, включаючи І. Д. Веременичева.

Він датований 13 серпня 1937 р., однак чорнилом ця дата змінена на 19 серпня. Зміст даної доповідної записки свідчив, що вона готувалася для партійно-державного керівництва кра-їни. Йому пропонувалося санкціонувати розробку фальсифіко-ваних результатів перепису. Як відомо, керівництво на це не погодилося. 25 вересня 1937 р. була прийнята постанова РНК СРСР, в якій матеріали перепису кваліфікувалися як дефектні. Обробка переписних бланків припинялася, статистики одержали директиву провести повторний перепис на початку 1939 р.

Доповідна записка керівників ЦУНГО від 19 серпня 1937 р. — документ воістину трагічний. Демографи були поставлені перед необхідністю не лише підтримати звинувачення на адресу ре-пресованих колег у нібито шкідницькому зменшенні даних перепису, а й «пояснити» Сталіну причини зникнення значної частини населення. Оскільки неможливо було сказати правду про голод, яку диктатор знав дуже добре, доводилося констру-ювати брехливі гіпотези про відкочовування казахів у Китай, значне перебільшення чисельності населення при перепису 1926 р., недооблік його при перепису 1937 р. У записці докладно, по кожному регіону, викладалися «аргументи», у відповідності з якими фальсифікувалася та чи інша цифра.

Ще до санкціонування (яке так і не було зроблено) фаль-сифікованих даних ЦУНГО почало давати їх відомствам—спо-живачам статистичної інформації як цілком таємний матеріал. Зокрема, в Центральному державному архіві Жовтневої рево-люції, вищих органів державної влади і органів державного

523

управління СРСР зберігається завізована Веременичевим довідка «Попередні дані про чисельність населення по союзних респуб-ліках, краях і областях (матеріал до виборів до Верховної Ради СРСР)». Довідку замовила Центральна виборча комісія, щоб визначити межі виборчих округів напередодні перших виборів до Верховної Ради згідно з Конституцією СРСР 1936 р. З неї випливає, що чисельність населення країни на початок 1937 р. нібито становила 168,5 млн. чол., а нашої республіки — 30158 тис. На фальсифікованих, як з’ясувалося після появи вже згада- ної статті В. В. Цапліна, даних були оперті й перші публікації С. В. Кульчицького про число жертв голоду в Україні.

У записці від 19 серпня 1937 р. наводилися й справжні дані про чисельність населення УРСР — 28388 тис. чол., тобто на 1770 тис. чол. менше від його кількості, повідомленої Веремени-чевим Центральній виборчій комісії. Водночас були наведені для співставлення трохи скореговані (на 117 тис. зменшені) по-рівняно з опублікованими в статистичних довідниках відповідні відомості попереднього перепису населення 1926 р. — 28926 тис. осіб. Очевидно, різниця пояснювалася деяким коригуванням кордонів республіки, яке було зроблено за 10 років, що минули після попереднього перепису.

Якщо ми небезпідставно не довіряємо поточному обліку смертності під час голоду, то визначити справжні втрати можна шляхом використання по обидва боки від 1933 р. даних пере-писів, коли чисельність населення визначалася методом суціль-ного обліку. Якщо ми визнаємо надійними дані переписів і поточного обліку ЗАГС за всі роки, крім голодного, то єдиним невідомим в легко складаному рівнянні виявиться 1933 р.

Отже, в десятирічному проміжку між переписами 1926 і 1937 рр. населення України скоротилося на 538 тис. чол. Саме з такої точки відліку слід починати аналіз демографічних втрат.

Наведені тут дані про народжуваність С. Максудов вважає достатньо надійними, за винятком 1933 р., про який мова піде окремо. В його розрахунках зроблене невелике уточнення через

524

неповноту охоплення населення ЗАГСами (до 3%). Разом з тим він висловив думку про те, що таке уточнення може бути надто обережне, і реальний рівень народжуваності вищий. С. В. Куль-чицький зазначив, що після демографічних потрясінь наро-джуваність, звичайно, збільшується, і її досить різкий стрибок у 1935 р., коли продовольче становище на селі стабілізувалося, можна пояснити саме цим. Несподівана для населення поста-нова ЦВК і РНК СРСР від 27 червня 1936 р. про заборону абортів не могла не привести на перших порах до ще більшого зро-стання народжуваності.

Архівні дані за 1933 р. підлягають істотному коригуванню. С. Максудов звертає увагу на те, що народжуваність повинна була досягти найнижчого рівня не в 1933 р, а в 1934 р. Адже в 1934 р. народжувалися діти, зачаті в попередньому, голодному році, а голод, як відомо, приводить до зниження вірогідності зачаття. З другого боку, важко погодитися з можливістю ско-рочення народжуваності в селах вдвічі в 1933 р. порівняно з попереднім роком, як це зафіксоване у відомостях ЗАГС. Цілком ясно, що ми бачимо падіння в 1933 р. точності обліку на селі, викликане дезорганізацією життя в умовах голоду. Про недооблік народжень свідчать також дані про рівень смертності в молодшому віці. За відомостями С. Максудова, остання прак-тично однакова і в місті, і в селі, що вказує на неповноту обліку в сільській місцевості. Взявши за основу таблиці смертності 1925–1926 рр., він підрахував, що недооблік дитячої смертності становив у 1933 р. не менш як 150 тис. чол. Відповідно немен-ший недооблік був і при оцінці народжуваності. Отже, цифра народжень за 1933 р. коригується до 621 тис.

Якщо виходити з того, що наведений вище динамічний ряд зареєстрованих на Україні народжень і смертей приблизно відображав справжню картину за всі роки, крім 1933, то втрати населення можуть бути визначені з достатнім ступенем надійності.

Насамперед, потрібно виключити з розрахунку втрат нор-мальну смертність 1933 р. Вважаючи, що вона дорівнюватиме середній арифметичній з показників смертності за 1927–1930 рр.,

525

тобто 524 тис., і виходячи з відкорегованого показника народжу-ваності (621 тис.), одержимо природний приріст за цей рік у 97 тис., а за десятиріччя між переписами — 4043 тис. чол. Пам’ятаючи про те, що кількість населення УРСР за переписом 1937 р. скоротилася на 538 тис. порівняно з даними перепису 1926 р., одержимо демографічний дефіцит у 4581 тис. чол.

Чи можна його відносити на рахунок голоду 1933 р. пов-ністю, чи слід робити поправку на несприятливе для України сальдо міграційного балансу? Щодо цього С. В. Кульчицький і С. Максудов дотримуються різних точок зору. У вже згаданій доповідній записці керівників ЦУНГО від 19 серпня 1937 р. зазначалося, що в 1934–1935 рр. міграція за межі УРСР з ура-хуванням новоприбулих становила близько 100 тис. чол., а в 1936 р. трохи переважав приплив населення. При цьому вказу-валося, що облік механічного руху населення не був позбав-лений недоліків. Що ж до періоду 1927–1933 рр., то керівники ЦУНГО визнали величезні неточності в підрахунках. Після такого попередження було названо сальдо міграційного балансу за десятиріччя між переписами, яке зводилося з великими втра-тами для України — 1343 тис. чол. Ця цифра може відрізнятися від справжньої, на думку С. В. Кульчицького, на десятки, якщо не на сотні тисяч у той чи інший бік, але з нею слід рахуватися.

Віднімаючи з демографічного дефіциту між переписами 1926 і 1937 рр. (4581 тис.) негативне для України сальдо мігра-ційного балансу, одержимо розмір прямих втрат від голоду 1933 р. — 3238 тис. чол. Враховуючи можливі помилки демо-графічної статистики 30-х років при визначенні природного і механічного руху населення, справжні втрати можуть коли-ватися в діапазоні від 3 до 3,5 млн. чол.

Втрати населення України від голоду 1932 р., який став безпосереднім наслідком зимових хлібозаготівель 1931–1932 рр., можуть бути визначені за даними наведеної нами таблиці при-родного руху населення. Якщо вважати для 1932 р. нормальною смертність у 542 тис. (як і для 1933 р.), то ці втрати становлять 144 тис. чол. Голод 1932 р. і голод 1933 р. — це якісно різні явища.

526

С. Максудов категорично заперечує проти використання даних про міграційний баланс, які є в фонді ЦУНГО, навіть з поправкою на сотні тисяч чоловік у той чи інший бік. За його розрахунками, протягом усього досліджуваного десятиріччя склався приблизно нульовий баланс. Це означає, що втрати від голоду 1933 р., на його думку, становлять від 4 до 4,5 млн. чол., причому остання цифра більш вірогідна.

С. В. Кульчицький зазначає, що повні дані про втрати від голоду, включаючи ненароджених, які наводилися в його попе-редніх публікаціях, також повинні бути враховані, хоча б як додаткові відомості. Справді, якщо голод зумовив зниження природного приросту населення на Україні з 662 тис. у 1927 р. і 644 тис. у 1928 р. до 97 тис. у 1933 р. (якщо не враховувати померлих від голоду) і 88 тис, у 1934 р., то хіба не слід ці не-прямі втрати включати до демографічних втрат?

Середня народжуваність за п’ятиріччя (1927–1931 рр.) дорів-нювала 1080,6 тис. чол. Недобір народжуваних внаслідок голоду становив у 1932 р. 298,6 тис., у 1933 р. — 459,6 тис. і в 1934 р. — 509 тис. осіб. Загалом за 1932–1933 рр. повні втрати становлять, якщо враховувати дані про механічний рух населення, які вияв-лені в архівному фонді ЦУНГО, 4649 тис. чол. Неточність відо-мостей про природний і, особливо, механічний рух населення змушує визначати повні (тобто з урахуванням зниження наро-джуваності) втрати в інтервалі від 4,3 до 5 млн. чол.

Якщо ж відкинути дані ЦУНГО про міграційний баланс, як це робить С. Максудов, і припустити, що за десять років між переписами 1926 і 1937 Рр. кількість осіб, які виїхали за межі України, приблизно дорівнювала кількості прибулих сюди, повні (з урахуванням ненароджених) втрати від голоду 1932–1933 рр. становлять як мінімум 5,5 млн., а в максимумі — трохи більше 6 млн. чол.

Семимільйонна цифра жертв голоду в Україні, яка найча-стіше фігурувала у попередніх публікаціях, не підтверджується документально. Максимальна оцінка прямих демографічних втрат,

527

яку можна зробити на основі двох довоєнних переписів і мате-ріалів поточного обліку населення, становить 4,6 млн., а з враху-ванням ненароджених— понад 6 млн. чол. Хоча наведені у цій статті цифри поступаються звичній оцінці, за ними — істотна перевага. Адже вони спираються на державну статистику, яку власті ретельно приховували від дослідників понад півстоліття. Як бачимо, приховували недаремно. Всі відомі людству випадки геноциду не йдуть ні в яке порівняння за своїми масштабами з тим, що трапилося в Українській РСР на початку 30-х років. Голод 1933 р. — найбільш страхітливий серед численних зло-чинів сталінщини.

6. Початок 1933 р. позначився арештами членів київської філії літературної організації «Західна Україна» (наприкінці січня — на початку лютого було заарештовано В. Атаманюка, М. Козоріса, А. Фертюка та ін.). 30 січня 1933 р. М. Козоріс у листі до правління Спілки у Харків дописав червоним олів-цем: «Щойно мені сказали, що заарештовано Атаманюка, за що — не знаю». 4 лютого він пояснював (чи скоріше — намагався це зробити): «В останньому листі я згадав Вам про арешт Атама-нюка, тоді я писав це на підставі слухів. Тепер підтверджую це як дійсний факт. Яка причина — це важко сказати. Та справа тут мене цікавить з боку видавництва... По відомостям, у нього запечатали його кімнату, там всі справи видавництва і, здається, що і рукописи та договори... На мою думку, Спілці треба напи-сати відповідне відношення до ДПУ, і треба, щоб вони, порозумів-шись у цій справі Атаманюка, видали матеріали видавництва».

Важко сказати, чи передбачав сам М. Козоріс, що його так швидко заарештують. Мабуть, таки відчував, що це неминуче. У листах кінця 1932 р. — початку 1933 р. він немов підбивав підсумок свого життя. Так, 20 грудня 1932 р. М. Козоріс писав до товаришів у Харків, характеризуючи члена Спілки «Західна Україна», згодом відомого літератора Л. Дмитерка: «Він парень толковий, має всі дані, щоб з його вийшли люди, якщо він спам’ятається і перестане «важнічати», бо знаєте, коли людина з 23-ох років починає «важнічати», то що лишиться на старість?!

528

Письменник, справжній, повинен бути скромний, безпре-тензійний. А його було б шкода — матеріал хороший, треба б зберегти його від того, щоби заскоро постарівся. Юність сто раз цінніша за старість, це я Вам можу вже сказати».

На нашу думку, М. Козоріс, як юрист за фахом, мав краще за інших здавати собі звіт з трагічних подій, що розгорталися тоді на Україні. Тим більше, що в його бурхливій біографії були і праця повітовим комісаром на Косівщині за ЗУНР (1919), і завідування земельним та участь у юридичному відділі Галрев-кому (1920), й два арешти, до того ж з діаметрально протилеж-них мотивів. «У 1914 р., — писав він в автобіографії 1927 р., — як російська армія окупувала Галичину, мене... заарештувала в Калуші російська військова влада, передала під полевий суд, який не засудив мене вправді, але як «опасного для русских войск й мазепинца» рішив вислати, і мене... в березні 1915 р. вислано в Наринський край. В Наримському краю проживав... до 1917 р.». Вдруге М. Козоріса було заарештовано на початку червня 1918 р. вінницьким гетьманським старостою. Тоді він відбував ув’язнення у вінницькій і проскурівській тюрмах та жмеринському концентраційному таборі. Причина арешту — «опасннй для украинского государства».

На початку лютого 1933 р. М. Козоріса було заарештовано втретє й востаннє. Принаймні, у листі від 25 лютого 1933 р. до П. Гірняка й М. Ірчана у Харків член Спілки А. Фертюк, що обіймав посаду керівника та головного редактора Київського обласного радіомовлення, досить прозоро натякав: «Матеріали, що я їх узяв від Вас для передачі В. Атаманюку або Козорісу, не передав, бо ні того, ні другого я вже було не застав». Наступною була черга самого А. Фертюка... Згодом український літератор Я. Савченко (1890–1937), характеризуючи процес «творчого під-несення радянської літератури в Києві», зазначав, зокрема, що різні «Козоріси, Атаманюки, — всі оті контрреволюціонери і дворушники, — намагалися збочити розвиток радянської

529

літератури, зробити її знаряддям куркульсько-націоналістичної пропаганди. Комуністична партія розгромила буржуазно-наці-оналістичні гнізда».

Намагаючись хоч якось врятувати становище, один з керів-ників Спілки «Західна Україна» І. Ткачук опублікував в її літера-турному органі пасквіль. У ньому він звинувачував київську філію, нібито остання завжди «домагалася якихось ширших прав для себе, якоїсь «автономії», саботуючи роботу «ЗУ» і водночас займаючись іншою роботою, як виявляється тепер, шкідниць-кою, контрреволюційною» Зазначимо принагідне, що ситуація, яка складалася на той час у суспільно-політичному та еконо-мічному житті країни, зокрема набирання обертів маховиком репресій, аж ніяк не сприяла літературній творчості. На зміну літературному плюралізмові з його розмаїттям течій і напрям-ків, літературних організацій та їхніх друкованих органів йшов «казьонний» оптимізм «соціалістичного реалізму». У згаданій публікації І. Ткачук, назвавши вже заарештованого В. Атаманюка «куркульсько-петлюрівським прихвоснем», зробив, зокрема, на його адресу характерний закид: «У своїй... творчості В. Атама-нюк «скиглить», «оплакує» поневолену Західну Україну, «жаліє» «уярмлених братів» «під’яремної України» та сипле прокляття «кровожадним катам-окупантам». Про класову боротьбу захід-ноукраїнського пролетаріату і трудящих мас... не згадує».

Цікаво, як же відповідав на подібні «звинувачення» сам Василь Атаманюк. В одному з останніх своїх листів (від 22 січня 1933 р.) він писав про долю власної поетичної збірки: «Галицькі ночі» міськліт затримав і надіслав до Харкова свої зауваги, через які він хоче зарізати книгу. Як мені удалось довідатись, то голов-ною причиною є мотто в одному оповіданні («На кордоні»):

Ой, на двох боках кордону Двох братів журба прибила... Київський міськліт не дозволяє зразу двом братам жури-

тися тим, що кордон порізав їх землю. Коли один брат жури-ться, то другий має витинати гопака і приспівувати «Інтерна-ціонал». Ніяких почуттів нашому братові, крім патріотичних,

530

не дозволяється... Між іншим, Київський міськліт завше хворіє на манію вишукування контрреволюції, головним чином в тих творах, що проходять перегляд у Харкові. Тут хочуть бути ліві-шими за ліву ногу».

Спроби керівництва Спілки «Західна Україна» врятувати становище, віддавши на поталу київську філію, не дали бажа-них наслідків. ДПУ «взяло слід» й діяло за власним планом. Арешти поступово перекинулися й на західноукраїнських літе-раторів, що мешкали у Харкові (було заарештовано В. Бобинсь-кого, В. Гжицького, М. Ірчана та ін.). 9 травня 1934 р. львівський часопис «Діло» сповіщав: «Прийшли до нас звістки, що гали-чанина Василя Бобинського, відомого поета, що кілька літ тому виїхав до Харкова, комуністична влада засудила на «ізоляцію», як контрреволюціонера. Бобинський видавав у Львові радяно-фільський журнал «Вікна», а у Харкові викладав в Інституті Народньої Освіти. Своїми поглядами він все був комуніст».

Ось як згадував ці арешти в Харкові член Спілки «Західна Україна» В. Гжицький — один з небагатьох, кому пощастило, пройшовши сталінські табори, в другій половині 50-х років повернутися в літературу. Він жив у будинку письменників «Слово», де разом з ним мешкало 66 літераторів з родинами. «Одного зимового дня,— писав В. Гжицький у мемуарах (1969 р.), — точніше сьомого грудня 1933 року, я мусив поки-нути це помешкання... назавжди. І дивно, того ж дня покинув своє помешкання з тої ж причини... Остап Вишня. І ми знову стали сусідами, і в одному будинку, але вже не бачили один одного. Так тривало чотири місяці, все ще в Харкові...».

Постановою судової трійки при ДПУ УРСР від 23 лютого 1934 р. В. Гжицького за сумнозвісною 58-ю статтею карного кодексу було засуджено на 10 років таборів. Там, у таборах, знову перетнулися життєві шляхи його, В. Бобинського і О. Вишні. З В. Бобинським «ми... в 1934 році опинилися в Дмитрові, в редакції однієї газети, «Перековка», в дуже мізерному амплуа, — пригадував В. Гжицький. — Редагували ми неграмотні дописи

531

численних кореспондентів-лагерників, правили коректуру, ось і вся наша робота. В тій редакції я покинув Бобинського в 1934 р. Восени цього року я був переведений на Північ». Про причини цього переведення можна дізнатися з табірного щоденника О. Вишні, де 11 серпня 1934 р. (отже, В. Гжицький трохи поми-лився у часі свого переведення) занотовано: «Зустріч з Гжиць-ким... Виявилось, Гжицький в Дмитлазі подав докладну записку про те, щоб видавати там газету українською мовою, обстоював це, агітував і т. д. Ну, й зрозуміло — Ухтпечлаг! А Ухтпечлаг вважається для всіх лагерів за пугало, за лагерь штрафний і т. д. Ах, який наївний Гжицький!».

А своєрідним прологом «великого терору» з повною під-ставою можна назвати «чистку» партійних рядів, розпочату в 1933 р. У республіці саме в цьому році вона проходила у Київській, Донецькій, Одеській, Вінницькій областях, а наступ-ного, 1934 р. — у Харківській, Дніпропетровській, Чернігівській областях і в Молдавській АРСР. Прийом у партію тимчасово припинили. За даними, які П. П. Постишев навів на листо-падовому (1933 р.) Пленумі ЦК і ЦКК КЩб)У, із 120 тисяч членів і кандидатів у члени партії, які пройшли чистку, на 15 жовтня «вичистили» 27 500 чоловік «класове ворожих, нестій-ких, таких, що розклалися, елементів».

За даними К. В. Сухомлина, в Донецькій, Київській, Він-ницькій, Одеській областях «чистку» пройшли 267 907 чол., виключено з партії 51 713 чол., або 19,3%. Було дано і пояснення, за що виключали з партії: 23,1% виключено за «пасивне перебу-вання в партії», 21% — «за порушення партійної і державної дис-ципліни», потім ідуть «ворожі і класове чужі елементи — 18%».

Всього по КП(б)У, як зазначав у доповіді на XII з’їзді К. В. Сухомлин, за два з половиною роки було притягнуто до відповідальності 104 458 чол., з них виключено 39 017 чол. Серед притягнутих до партвідповідальності 17 150 чол. кваліфікува-лись як «праві опортуністи, троцькісти, «ліваки», примиренці, націоналісти і націонал-ухильники». 6 323 чол. саме таких ви-

532

ключили з партії. «Хід чистки, — зазначав К.В.Сухомлин, — виявив, що класовий ворог і його агентура — праві опортуністи, троцькісти, націоналісти — намагались знизити значення і ефек-тивність чистки, намагались організувати саботаж чистки, змови мовчання і т. д.».

Хвиля репресивних заходів, що почали застосовуватися до членів партії, в 1934 рр. була посилена деформацією карного та карно-процесуального законодавства. Рішенням ЦВК СРСР від 10 липня 1934 р. замість ОДПУ створювався загальносоюзний наркомат внутрішніх справ (НКВС), а постановою від 5 листо-пада 1934 р. при наркомі внутрішніх справ було створено Особ-ливу нараду. Це був по суті антиконституційний позасудовий орган, що діяв в системі органів держбезпеки і практично не був нічим пов’язаний у розв’язанні питань про підстави та межі застосування карної репресії. Особлива нарада, а також інші позасудові органи («двійки», «трійки») стали знаряддям масо-вого знищення людей у добу сталінщини. В 1935 р. Прокурором СРСР було призначено А. Я. Вишинського. Він скасував проку-рорський нагляд за законністю у діяльності органів державної безпеки у справах про державні злочини.

1 грудня 1934 р. у Ленінграді було вбито С. М. Кірова. Того ж дня за пропозицією Сталіна приймається постанова ЦВК СРСР «Про порядок ведення справ про підготовку або здій-снення терористичних актів». Згідно з постановою, термін роз-слідування зменшувався до 10 днів, розгляд справ у суді про-водився без участі адвоката і прокурора, оскарження вироку та клопотання про помилування не дозволялося, а вирок викону-вався негайно після винесення. 9 грудня Г. І. Петровський під-писав постанову ВУЦВК «Про внесення змін до кримінально-процесуального кодексу УРСР», де були враховані вищезгадані положення, що стали основою беззаконня на наступні роки.

Зрозуміло, що всі ці арешти й процеси викликали безліч болючих запитань на Західній Україні і негативно впливали на ставлення значної частини галицької інтелігенції до Радянської влади. Водночас замість реальної інформації про становище

533

в Радянському Союзі та в УРСР за кордон, зокрема до Галичини, надходила дозована й відповідним чином препарована інфор-мація, що нагадувала тонесеньку цівку, яка витікає з піщаного годинника. Саме тоді в нашій країні відбувався процес відвертої й безпардонної фальсифікації реальності. Монополізованими засобами масової інформації зовнішній світ подавався радянсь-кій людині у надзвичайно спотвореному, майже сюрреалістич-ному висвітленні. Водночас Сталіну та його поплічникам над-звичайно хотілося, щоб поза межами СРСР створеною ними адміністративно-командною системою всі захоплювалися, щоб їй аплодували.

В обстановці штучно створеного інформаційного вакууму блискавично поширювалися всілякі чутки, вигадки, ідеологічні міфи. Розповсюдженню їх сприяла й польська окупаційна влада, що систематично посилювала наступ на українське друковане слово у Галичині. Так, залишивши редакцію журналу «Вікна» влітку 1932 р. (восени того ж року часопис було ліквідовано польськими властями), до 1935 р. жив без роботи у свого тестя на Гуцульщині в с. Березів-Нижній Я. Галан. Один з його найближчих друзів, В. Шаян, що мешкав у тому ж селі, в жовтні 1932 р. писав до керівників Спілки «Західна Україна» у Харків: «Якщо Ви в силі уявити собі жахливу, глуху березівську відір-ваність — ніякогісінького радянського журналу чи книжки, ніякої преси, кромі найпоганіших шмат, часті ревізії й стала їх загроза (забирають тоді найневинніші манускрипти, зовсім їх не читаючи) — тоді відпишете мені напевно».

Зрозуміло, що в такій ситуації пропагандистський часопис «СССР на стройке» (нинішній «Советский Союз»), який вряди-годи, як і інша легальна й нелегальна література, потрапляв до Березова завдяки турботам старшого брата Я. Галана — Івана (1898–1937), своєю парадною ура-інформацією формував у них хибне уявлення про перебіг реальних процесів у Радянському Союзі. До речі, його дванадцятий номер за 1933 р. цілковито було присвячено будівництву сумнозвісного Біломорсько-Бал-тійського каналу.

534

Цей брак правдивих вістей про становище в СРСР значною мірою пояснює такі рядки з листа Я. Галана (18 лютого 1934 р.) до його дружини, що студіювала медицину у Харкові. «Хоч яке життя не тяжке, та які ми щасливі, що довелося жити нам в такій великій епосі змагань за новий світ — світ соціалізму. З подивом і пошаною дивлюся на вождя радянського (і не лише радянського) пролетаріату Сталіна, що його прізвище побіч імен Маркса і Леніна глибоко вріжеться в пам’ять майбутніх тисячів... Будь горда суть, що ти, як малюсінька дівчинка, пра-цюєш під його могутнім керівництвом, під керівництвом аван-гарда радянського пролетаріату».

Отже, відсутність реальної інформації про життя на Радян-ській Україні сприяла поширенню у Галичині всіляких чуток, особливо про долю репресованих галицьких інтелігентів. Характерно, що 1956 р. П. Козланюк пригадував, як «в 1940 році у Львові були вісті, що В. Бобинський звільнений з таборів і живе з сім’єю десь у селі Московської області». Насправді ж, відомого західноукраїнського поета було розстріляно ще 2 січня 1938 р. Сумна доля спіткала і його родину.

В грудні 1934 р. у першій «кіровській хвилі», серед 28 пред-ставників української інтелігенції на підставі вироку виїзної сесії військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням В. В. Ульріха, що проходила 13–15 грудня 1934 р. у Києві, було, зокрема, розстріляно західноукраїнських літераторів І. Крушель-ницького та Р. Сказинського. Водночас репресіям було піддано й інших членів численної родини Крушельницьких — письмен-ника й громадського діяча, колишнього міністра освіти ЗУНР, а згодом видавця радянофільського часопису «Нові Шляхи» Антона Крушельницького та його другого сина — Тараса, що у 1932 р. та 1934 р. переїхали до УРСР.

Трагедія родини Крушельницьких набула широкого розго-лосу серед української еміграції: в січні 1935 р. відомий укра-їнський поет О. Олесь (1878–1944) написав у Празі драму «Земля обітована». В ній ідеться про трагедію сім’ї західноукраїнського

535

літератора Шумицького (читай — Крушельницького), який виїхав до УРСР з глибоким переконанням, що «правда і майбутнє не тут, на Заході, а там, на Сході, звідки завжди сходило і сходить сонце». Цей драматичний твір мав і особистий підтекст для його автора, який, перебуваючи в еміграції, одним з перших закордонних українських літераторів визнав Радянську владу. Так, 1922 р. представництво УРСР в Берліні повідомляло, що «на еміграцію... зробило певне вражіння наближення до нас Олеся...». Протягом 20-х років його твори видавалися чималими тиражами в УРСР. Отже, драмою «Земля обітована» О. Олесь підводив і для себе риску під власними колишніми радяно-фільськими симпатіями, сподіваннями на українізацію.

Відгукуючись на репресії щодо родини Крушельницьких, львівське «Діло» зауважувало: «...На всій українській землі ніхто в те не повірить, щоби Антін Крушельницький зі синами... могли мати яке-небудь відношення до атентату на Кірова. Вони ж були певно аж занадто лояльними громадянами УРСР».

Серед західноукраїнських письменників, що їх було репре-совано 1934 р., опинився й голова Спілки «Західна Україна» М. Ірчан. Йому, як і більшості заарештованих галицьких літе-раторів, інкримінувалася належність до так званої «Української військової організації» (УВО). В 1934 р. кореспондент амери-канської газети «Українські Щоденні Вісті» В. Самітний (В. Рибак), який відвідав у той час Радянську Україну, писав в одній із своїх кореспонденцій, нібито органи ДПУ «дослідили», що «Ірчан, як і більшість членів тої «революційної спілки» (тобто Спілки «Західна Україна»), був зв’язаний з підпільною контрреволюцій-ною організацією, що працювала за вказівками штабу німець-кого фашизму... Ірчан мав грати провідну роль в тій контрре-волюційній організації. З його викриттям — цій роботі прий-шов кінець. Ірчана арештовано і засуджено».

Після самогубства М. О. Скрипника лише із системи Нар-комосу республіки, дотримуючись тогочасної термінології, було «вичищено» 2 тис. «шкідницьких», «контрреволюційних»,

536

«шпигунських» елементів. Серед них було чимало галичан, що приїхали на Радянську Україну із-за Збруча, щоб узяти участь в індустріалізації, у проведенні політики «українізації». Звер-немо увагу на ті прізвища, що їх, як уособлення розкладницької роботи «шпигунів-диверсантів», наводив новий нарком освіти УРСР В. П. Затонський. «Всім відомо, — проголошував він, — яке кубло звили собі різні Бадани, Ерстенюки, Вітики та інші шпигуни й контрреволюціонери в апараті Наркомосу Укра-їни». Зазначимо, що Олександр Іванович Бадан (Яворенко) та Микола Васильович Ерстенюк, уродженці Західної України, працювали в Особистому секретаріаті наркома освіти України М. О. Скрипника: перший — вченим секретарем (1927–1930), другий — помічником вченого секретаря і водночас особистим секретарем наркома (1927–1933). Через них та за їхніми підпи-сами проходило величезне за обсягом листування НКО УРСР з діячами мистецтва, освіти, науки, кооператорами Східної Галичини. Крім того, за дорученням М. О. Скрипника вони зай-малися й такою делікатною справою, як листування з полі-тичними в’язнями у Польщі, що досить часто зверталися з про-ханнями надіслати літературу, надати допомогу тощо.

Так, навесні 1929 р. до наркома освіти України звернувся політичний в’язень К. Тацій, який відбував 8-річне покарання за приналежність до КПЗУ в польській в’язниці Равіч. «Тюрма — це наш університет, — відзначалося в листі. — Тут виховуються характери, вироблюється свідомість, набираються товариші теоретичних знань, бо практику кожний мав — виписану на своїй шкурі дефензивськими резіновими киями. По тюрмах виховуються члени молодих компартій — Західної України та Білорусії. Матеріал увесь — робітники і селяне, які потрібують ґрунтовної обробки». Автор листа, що виконував обов’язки в’язничного бібліотекаря, звертався до наркома освіти (не нази-ваючи його прізвища) з проханням надіслати книжки. «Щоби цей тюремний університет справді виконав своє завдання — зроблення з нас, робітників і селян, кадрів революції, для того треба книжок», — писав К. Тацій (його псевд. Буй-Тур).

537

11 травня 1929 р. у листі до К. Тація вчений секретар НКО УРСР повідомляв: «Дорогий Товаришу! У відповідь на Вашого листа, який Ви писали на ім’я одного товариша й де прохали про надсилку Вам книжок, з його доручення повідомляю вас, що листа він одержав і надсилає Вам бажані книжки. Моя адреса: Олександру Бадану, вул. Артема № 29, Наркомосвіта, м. Харків». (Як старанно обминають і О. І. Бадан, і К. М. Тацій прізвище М. О. Скрипника).

18 травня 1929 р. розпочалися арешти у справі «Спілки Визволення України». Зараз важко з’ясувати, чи вже тоді ДПУ УРСР за вказівкою «згори» розпочало «підкоп» під М. О. Скрип-ника, але є дані про те, що в серпні того ж року під час чергової «чистки» О. І. Бадан був виключений з лав КП(б)У. Вже після самогубства М. О. Скрипника й загибелі О. І. Бадана під час «боротьби з націоналізмом» 1933–1934 рр. досить широко циту-вався виступ наркома освіти України на засіданні перевірочної комісії осередку КП(б)У НКО УРСР (протокол № 3 від 2 серпня 1929 р.) на захист Бадана. «...Скрипник спростовує всі ті заяви, наклепи, які були на минулому засіданні перевірочної комісії, коли на Бадана подавали окремі члени партії цілий ряд заяв і компрометуючі матеріали, — відзначалося в протоколі. — Тов. Скрипник зазначив, що Бадана, як члена партії, перевірено десять раз, з них чотири рази було перевірено відповідними органами, а шість раз цілим рядом шляхів перевіряв сам тов. Скрипник, і ці перевірки доказали, що робота Бадана за кор-доном безумовно була революційною, партійною і дуже корис-ною як для революції, так і для партії». І все ж таки на 11-му засіданні перевірочної комісії 21 серпня 1929 р. О. І. Бадана було виключено з партії.

Втім навіть тоді не дійшло до сподіваної розв’язки — звіль-нення Бадана чи арешту за «націоналізм». М. О. Скрипник чинив спротив. О. І. Бадан змушений був піти зі своєї посади, але до 1933 р. працював професором в одному з харківських вузів.

538

«Чистка» 1933–1934 рр. охопила також і науково-дослідні установи республіки. «Органи ДПУ викрили і звільнили Всеук-раїнську асоціацію марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів (ВУАМЛІН) від цілої групи контрреволюціонерів», — зазначалося в одній з тогочасних публікацій. Серед «найваж-ливіших шпигунів» переважали галичани. Наведемо лише де-кілька прізвищ з характеристиками, що від них ще й сьогодні стає моторошно. Отже:

«Лозинський М. М. — був науковим працівником Інституту радбудівництва і права ВУАМЛІН, в 1918–1919 році був членом галицького буржуазно-поміщицького уряду — товариш міністра закордонних справ. Член УВО, шпигун. Під час перебування на Радянській Україні (з 1927 р.) входив у керівні органи контр-революційної організації УВО. У ВУАМЛІНі вів шкідницьку контрреволюційну роботу.

Демчук П. І. — був керівником кафедри в Інституті радян-ського будівництва та права. Членом австрійської компартії був з 1920 р., членом КП(б)У був з 1929 року. В минулому — командир сотні галицької армії. Член УВО. З 1925 року переїхав на Радянську Україну і вів контрреволюційну роботу, шпигун.

Романишин В. І. — був науковим працівником Інституту радянського будівництва та права. Колишній офіцер австрійсь-кої і галицької армії. Член УВО. На Радянську Україну прибув в 1925 році. Шпигун, організатор контрреволюційних повстан-ських гнізд.

Чехович М. Т. — був науковим працівником Інституту радянського будівництва і права, член УВО. Колишній офіцер австрійської і галицької армії. Шпигун. Вів контрреволюційну шкідницьку роботу в ВУАМЛІНі.

Вітик С. І. — був членом КП(б)У з 1925 р. Був дійсним чле-ном Інституту історії ВУАМЛІНу. Кол. член австрійського парламенту, віце-президент буржуазно-поміщицької Західно-Української народної республіки, був міністром по галицьких справах при петлюрівському уряді. Член УВО. Шпигун. Вів шкідницьку контрреволюційну роботу на культурному фронті.

539

Чичкевич М. В.—був членом КЩб)У. Був науковим праців-ником ВУАМЛІНу. Член УВО. Колишній офіцер австрійської і галицької армії. Вів шкідницьку контрреволюційну роботу в ВУАМЛІНі.

Онишкевич В. К. — був зав. кафедри чужоземних мов ВУАМЛІН. Член УВО. Був заст. нач. штабу бригади укр. галиць-кої армії, секретарем міністерства закордонних справ буржу-азно-поміщицької Західно-Української народної республіки. На Радянську Україну прибув в 1925 р. Входив до керівництва пов-станською роботою УВО. Шпигун. Вів шпигунську контррево-люційну роботу в ВУАМЛІНі».

Звичайно, цей список можна було б продовжувати... Ці й безліч інших інтелігентів — вихідців з України «недержавної», що віддавали свої знання та працю для відродження державної України та майбутнього возз’єднання всіх українських земель, загинули внаслідок сталінських репресій. Л. М. Кагановичу належить вислів: «Ми знімаємо людей шарами». Одним з таких «шарів» і була західноукраїнська еміграція (або вихідці з Гали-чини) в УРСР.

Наступна хвиля «походу на галичан» пов’язана з «великим терором» 1937–1938 рр. Саме тоді Компартію Польщі та її складові частини — КПЗУ та Компартію Західної Білорусії — було звинувачено у проникненні ворожої агентури до керівництва партійних органів. Більшість партійного активу КПП, КПЗУ та КПЗБ було піддано репресіям. Згубний вплив цих злочинних дій навіть важко собі уявити.

Історія Компартії Західної України ще чекає на своє об’єк-тивне висвітлення. Це справді героїчна і водночас страдницька історія. Історія боротьби не лише проти польських окупантів і українського націоналістичного табору. Це разом з тим дра-матичне зіткнення ідеалів і жахливої реальності. Суперечності, що ятрили сумління багатьох комуністів-підпільників, образно відтворено у романі «Сестри Річинські» львівської письменниці І. Вільде (1907–1982). Один з героїв твору, підпільник Б. Завадка,

540

у розмові з інструктором ЦК КПЗУ, «товаришем Зеленим», каже: «Зрозумійте, дорогий товаришу, що тисячі-тисяч нас ро-ками б’ються в тенетах поміж двома крайностями. З одного боку — щаслива, не подибувана досі в історії ера людства, мало що не райське життя на землі, ідилічні малюнки святково одітих в українські народні строї хлопців і дівчат з невід’ємною бандурою, фото нових височенних будов, великанської, казко-вих розмірів техніки, графічні порівняння видобутку чавуну, вугілля, машинобудування за царської Росії і тепер, небувалих висот розквіт культури народу, ліквідація безробіття, беззе-мелля, неграмотності, фантастичний ентузіазм праці, безприк-ладна відданість вождю і партії. З другого боку — розповіді утікачів, неймовірні вісті про терор, арешти людей, документи про голод на землі шпихліра Європи, система шпіонажу і підо-зрінь, психоз шкідництва і провокації, хвороблива недовіра».

Вершиною несправедливості щодо КПЗУ стала постанова Виконкому Комінтерну 1938 р. про розпуск КПП, а разом з нею й КПЗУ та КПЗБ. Вона мала фатальні наслідки для револю-ційно-демократичних сил Польщі, особливо в період боротьби трудящих цієї країни проти гітлерівської навали та під час окупації 1939–1944 рр. Сумними були ці наслідки й для Західної України, причому як для періоду боротьби трудящих краю проти фашистських загарбників, так і на етапі становлення й зміцнення Радянської влади. Адже з політичного життя регіону в переломний, надзвичайно відповідальний момент було усу-нуто організацію, члени якої глибоко розуміли обстановку і справляли вплив на частину трудового населення.

Таким чином, західноукраїнські комуністи, що йшли в аван-гарді боротьби за возз’єднання, опинилися на маргінесі сус-пільно-політичного життя, а значна їх частина була ще до того фізично знищена на терені СРСР або потрапила до таборів ГУЛАГу. Крім того, політична недовіра до КПЗУ, галицької інтелігенції після возз’єднання Західної й Радянської України значною мірою переносилася й на місцеве населення взагалі.

541

Лекція 14 ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА ТА ЇЇ ВПЛИВ

НА ПРОБУДЖЕННЯ ДЕРЖАВНИЦЬКИХ ІДЕЙ В УКРАЇНСЬКОМУ СУСПІЛЬСТВІ. НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ

НА ТЕРЕНАХ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ В 40-50-х рр.

ПЛАН 1. Західна Україна в загабницьких планах СРСР та Німеччини. 2. Україна у другій світовій війні. Проголошення Українсь-

кої держави. 3. Утворення та діяльність Української Повстанської Армії. 4. Україна в період післявоєнного сталінського режиму. 5. Національно-визвольний рух у західних областях УРСР. 1. Причини другої світової війни. Гонитва за найвищими при-

бутками і раніше штовхала держави на грабіжницькі війни. Найбільші держави прагнули до загарбання чужих територій, поневолення народів інших країн і встановлення свого світового панування. Така боротьба за панування над світом стала особ-ливо напруженою, оскільки посилилась нерівномірність еконо-мічного і політичного розвитку країн. Держави, менше забезпе-чені колоніями, джерелами сировини і ринками збуту товарів, вступали в конкурентну боротьбу з державами, які мали великі колонії і сфери впливу. Відсталі країни доганяли більш розви-нуті і вимагали собі «місця під сонцем».

Переділ світу, який відбувся в результаті першої світової війни, відповідав інтересам тільки держав-переможиць. Він ніс у собі зародок нового світового конфлікту і нового переділу світу.

542

У 30-х роках склалося два угруповання, які претендували на світове панування. В одно з них увійшли гітлерівська Німеччина, фашистська Італія і мілітаристська Японія. Країни фашистсько-мілітаристського блоку вважали себе обділеними і першими стали на шлях переділу світу із застосуванням збройної сили. Вони виношували плани поневолення і фізичного винищення багатьох народів. Фашистсько-мілітаристській коаліції проти-стояло інше імперіалістичне угруповання в складі Великобри-танії, Франції і США. Ці країни, що виграли першу світову війну, хотіли зберегти завойовані позиції і знову ослабити своїх конкурентів.

Обидва угруповання прагнули до світового панування. Проте між ними існували глибокі незгоди, які заважали їм організу-вати спільний напад на Схід. До того ж народні маси Вели-кобританії, Франції і США чинили тиск на уряди своїх країн, вимагаючи від них рішучої відсічі фашизму. Вміло використо-вуючи міжімперіалістичні суперечності, СРСР став на перешкоді антирадянської змови обох угруповань. Гітлерівці прийшли до висновку, що перемога на Заході буде значно легшою, ніж на Сході. Вони прагнули зміцнити тил, мобілізувати всі антира-дянські сили і всі ресурси Європи, щоб у майбутньому кинути їх проти СРСР.

Друга світова війна почалась із збройної сутички двох коа-ліцій. За своїм походженням ця війна була імперіалістичною. Винуватцем розв’язання війни була система імперіалізму з вла-стивими їй антагоністичними суперечностями. З боку фашист-ських і мілітаристських держав ця війна була несправедливою, загарбницькою від початку до кінця.

Роз’єднаність українських земель, перебування їх у чотирьох державах (СРСР, Польща, Чехословаччина та Румунія) було не лише болючою проблемою великої європейської нації, а й одним з найскладніших моментів політичного становища в Централь-ній і Східній Європі передвоєнних років.

543

Фашистська Німеччина прагнула перерозподілу Європи на свою користь. Гітлер задля цього зміло використовував «укра-їнську карту»: як для залучення на свій бік союзників у Цен-тральній Європі, так і для створення стратегічного плацдарму для нападу на СРСР.

Становлення тоталітарної системи в СРСР, її злочини проти українського народу (насильницька колективізація, голодомор 1932–1933 рр., масове винищення діячів освіти, науки й куль-тури, численні політичні процеси, жертвами яких стали міль-йони громадян України) внесли суттєві корективи в дію полі-тичних чинників на західноукраїнських землях. Із кінця 20-х років у Західній Україні значно активізувалася діяльність підпільної Організації українських націоналістів (до лютого 1929 р. — Українська військова організація). ОУН спиралася переважно на молодь, схильну до рішучих дій, здатну до самопожертви в ім’я великої мети. Виступаючи під гаслами національної рево-люції й соборної України, ОУН не приховувала антирадянської спрямованості своєї діяльності, що, однак, не виключало її орієнтації на зовнішні сили у вирішенні своїх завдань. Тактика політичного терору, якої дотримувалася ОУН, застосовувалася нею й до представників окупаційної влади, й до українських організацій і діячів, що не поділяли її ідеології та політики (як, наприклад, КПЗУ, а також Українське національно-демокра-тичне об’єднання-УНДО). При цьому ОУН не відмовлялася від участі в інших політичних, економічних, культурно-освітніх об’єднаннях. Навпаки, саме через них вона сподівалася очолити масовий національно-визвольний рух.

Активну пропаганду ідеології й політики ОУН проводили нелегальні та легальні газети й журнали — «Розбудова нації», «Сурма», «Юнак» та ін. ОУН жорстоко переслідувалася окупа-ційною владою, що, проте, не дуже позначалося на її кіль-кісному складі. З осудом її дій періодично виступали КПЗУ, Українська соціал-демократична партія (УСДП), Українська соціал-радикальна партія (УСРП), УНДО, митрополит А. Шеп-тицький та клерикальні об’єднання.

544

УНДО було наймасовішою політичною організацією в Захід-ній Україні. Під його впливом перебували економічні, куль-турно-освітні, спортивні спілки. Один лише Ревізійний союз українських кооперативів у 1934 р. об’єднував понад 448 тис. осіб, а його обіговий капітал за той же рік складав понад 42 млн злотих. Переважаючим був вплив УНДО також у товариствах «Просвіта» (100 тис. осіб), «Рідна школа» (43 тис. чоловік), «Союз українок», «Сокіл», «Луг». Обидві щоденні українські газети в Польщі — «Діло» та «Новий час» — як і низка інших часопи-сів, видавалися УНДО. В 1935 р. УНДО мало найбільше серед усіх українських політичних формувань представництво в польсь-кому сеймі (17 депутатів) і сенаті (три депутати). Зміст і напрями діяльності УНДО визначалися його програмою «органічної ро-боти», що передбачала захист економічних, політичних і куль-турно-національних інтересів українців. Але якщо в економічній сфері здобутки ундівців (ясна річ, не для всіх верств населення) були вагомими, то цього не можна сказати про політичну та культурно-національну сфери. Постійно зменшувалася кіль-кість українських шкіл і гімназій, посилювалася полонізація краю. УНДО виявляло надмірну обережність у домаганнях автономії для Західної України. І все ж не можна заперечувати безсумнівні заслуги ундівців, як і соціал-демократів та соціал-радикалів, у збереженні національної ідентичності, піднесенні національної самосвідомості західних українців.

УСДП відновила свою діяльність (після заборони в 1924 р.) у 1928 р. Вона висувала гасло незалежної об’єднаної соціа-лістичної України. Під її політичним керівництвом працювали культурно-освітнє товариство «Робітнича громада», окремі проф-спілкові організації. УСДП видавала часописи «Вперед» і «Про-фесійний вісник». У своїй практичній діяльності ця партія нерідко блокувалася з УНДО й УСРП, співробітничала з Польською соціалістичною партією (ППС), хоч остання ніколи не відмежо-вувалася від колонізаторської політики уряду.

545

З 1931 р. УСРП стала членом II Інтернаціоналу. За впливом на маси вона поступалася УНДО та ОУН, особливо на Волині, її молодіжна спілка — «Каменярі» — в середині 30-х років налі-чувала 7 тис. членів. УСРП проводила значну роботу серед трудящих через професійні спілки селян-наймитів, видавала тижневик «Громадський голос». Вимогу автономії для Західної України УСРП розглядала як важливий крок на шляху реалі-зації права націй на самовизначення й утворення незалежної Української держави. В цьому програма УСРП була близькою до програмних вимог УНДО і УСДП, що визначало характер їхньої діяльності. На відміну від КПЗУ, з одного боку, та ОУН — з іншого, вони дотримувалися поміркованіших позицій, чим зумовлювалася їхня схильність до компромісів та угод із поль-ською владою.

Зокрема, після Мюнхенського пакту (ЗО вересня 1938 р.) і розчленування Чехословаччини об’єктом дипломатичних інтриг стало Закарпаття, якому була надана автономія. Виникло тери-торіальне утворення Карпатська Україна (Підкарпатська Русь). На нього вже давно зазіхала хортистська Угорщина — союзник Німеччини. 2 листопада 1938 р. відбувся так званий Віденський арбітраж, згідно з рішенням якого фашистські лідери віддали Угорщині південні райони Закарпаття (Ужгород, Мукачеве і Берегове) загальною площею 12 400 кв. км з населенням 1 млн. 100 тис. осіб.

Через те, що частину Карпатської України зайняли угорці, столицю автономного краю було перенесено з Ужгорода до Хуста. Незважаючи на втрату значної частини території, укра-їнці з великим ентузіазмом взялися за відбудову Закарпаття. Велику допомогу в цьому їм надавали заокеанська еміграція, Галичина і особливо Організація українських націоналістів. 12 лютого 1939 р. відбулися вибори до сейму Карпатської Укра-їни, які засвідчили яскраву перемогу Українського Національ-ного Об’єднання (УНО), яке отримало 80% голосів. Головою УНО обрали А. Волошина. 14 березня 1939 р. було проголошено

546

самостійність Карпатської України. Тоді ж сформували тимча-совий уряд, який очолив А.Волошин, а міністрами стали Ю. Ревай, Ю. Перевузник, С. Клочурак, Ю. Бращайко, М. Долинай.

15 березня почав роботу сейм Карпатської України. На його засіданнях було прийнято історичної ваги документи: про неза-лежність, державний устрій, назву, мову, прапор, герб і гімн Карпатської України. Була прийнята і Конституція. Президен-том обрали Августина Волошина. Почалося формування Кар-патської Січі — збройних сил нової держави.

Уряд фашистської Німеччини вдавав спочатку, що готовий захистити Карпатську Україну від зазіхань Угорщини. Проте заяви про це і заснування у Хусті німецького консульства було не що інше, як загравання з Карпатською Україною, прагнення використати «українську карту» для своєї мети. У березні 1939 р. численні домагання хортистів щодо Карпатської України були задоволені, й Гітлер дав згоду на те, щоб Угорщина окупувала її.

Почалася героїчна і водночас трагічна сторінка в історії Карпатської України. Малочисленні й погано озброєні загони Карпатської Січі, незважаючи на допомогу місцевого населення і бойовиків УВО (Української Військової Організації)-ОУН зму-шені були відступити перед збройною силою Угорщини. Кар-патська Україна не змогла вибороти волю. Із благословення Гітлера угорські дивізії потопили визвольну боротьбу закарпат-ських українців у крові. Президент А. Волошин опинився спо-чатку в Празі, а в травні 1945 р. радянська контррозвідка сило-міць вивезла його до Москви, де він невдовзі помер під час допиту.

В історії радянсько-польських відносин «потрібно розгля-нути цілий ряд проблем минулого», ліквідувати «білі плями» і моралью компенсувати заподіяну полякам шкоду, віддати данину пам»яті загиблим. Така позиція сучасних польських державних керівників. У серпні 1989 року СРСР визнав, що підписаний 23 серпня 1939 року радянсько-німецький договір (пакт Ріббентропа–Молотова) і так званий договір про дружбу й кордони між Німеччиною та Радянським Союзом від 23 вересня

547

1939 року разом з додатковими секретними протоколами були «грубим порушенням ряду загальновизнаних принципів між-народного права». Вони розглядаються Польщею як «неіснуючі і недіючі з самого початку». Тоді ж ряд польських громадських і політичних організацій закликав міжнародну громадськість оголосити 23 серпня «днем всезагального протесту народів, позбавлених московською імперією права на самовизначення».

Неабияке значення мало те, що новий, 1939 рік для Й. Сталіна розпочався пошуком можливостей продовжувати репресії. В шифрованій телеграмі від 20 січня секретарям обласних і крайових комітетів, ЦК компартій республік, нар-комам внутрішніх справ і керівникам органів НКВС він санкці-онував дальше порушення і без того обмеженої законності. Зна-менно, що телеграма з»явилася саме тоді, коли розгнузданий шабаш репресій почав дещо спадати. «ЦК ВКП(б) роз»яснює, що застосування фізичного впливу в практиці НКВС було допу-щено з 1937 року з дозволу ЦК ВКП(б) і вважає, що метод фізич-ного впливу повинен обов»язково застосовуватися й надалі як виняток відносно відомих ворогів народу, які не роззброїлися, як абсолютно правильний і доцільний метод», — така сутність названого документа.

Низка фактів співробітництва гестапо та і НКВС у 30-х роках уже відомий. За наказом Сталіна останній по-партнерськи здавав гестапівцям німецьких комуністів і антифашистів, які шукали порятунку в СРСР.

Роланд Фрайслер, який жив у Радянському Союзі і співпра-цював з НКВС, переселився до Німеччини і став президентом нацистського «народного суду», який засудив тисячі против-ників нацизму.

Отже, дві тоталітарні держави, дві диктатури, дві різні іде-ології — СРСР і Німеччина поставили все на службу інтересам особистої влади, хоч Гітлер домагався її зміцнення, поліпшу-ючи життя «вибраної раси», а Сталін — знекровлюючи свою країну та армію найжорстокішими репресіями.

548

З початку 1939 року німецький уряд почав виявляти зацікавленість в ослабленні напруженості у стосунках з СРСР. Генштаб вермахту 28 січня 1939 року оцінював радянські збройні сили воєнного часу в чисельному відношенні як такі, що явля-ють собою гігантський воєнний інструмент.

Другий момент, який вселяв Берліну надії на досягнення домовленності з СРСР, полягав у тому, що, на думку німців, «вони нам не довіряють, але вони також не дуже довіряють демократичним державам». Резон у таких міркуваннях був. Ріббентропу було доручено «інспірувати новий рапалльський план», «проводити з Москвою політику рівноваги та еконо-мічного співробітництва». Або, як писав статс-секретар МЗС Е. Вайцзеккер, «почати залицятися до росіян». Присутність у Європі двох незалежних сил — СРСР і Німеччини, які до того ж стали визначальними, оцінювалася на Заході як «дуже неспри-ятливий фактор». Тримання Німеччини в репараційних шорах і ослаблення Союзу РСР зумовлювали активну підтримку Польщі.

Починаючи з польсько-радянської війни, де ставка робилася на національно-консервативний рух, ця політика стала тради-ційною.

У секретному меморандумі МЗС Німеччини від 27 липня 1939 року констатувалося: «Молотов в одній із промов назвав Антикомінтернівський пакт маскуванням союзу, спрямованого проти західних демократій. Він також інформований про дан-цігську проблему і зв»язане з нею польське питання». Радянські дипломати в Берліні вважали, що Данціг «так чи інакше буде повернуто Німецькій державі і питання про кордон повинне бути якимось чином вирішене — на користь Німецької держави».

З серпня Ріббентроп у терміновій телеграмі послу в Москву повідомив про свою розмову з радянським послом, де сказав, що в разі «провокації з боку ІІольші ми врегулюємо питання з Польщею протягом тижня. На цей випадок, — вказував міністр, — я зробив тонкий натяк на можливість укладення з Росією угоди про долю Польщі». Ці дипломатичні ігри велися

549

після того, як Гітлер перед своїм генералітетом обіцяв: «Уда-рити подібно до блискавки з усією силою моєї механізованої армії, про яку Польща нічого не знає». Коли Буркхардт зау-важив, що це означало б світову війну, фюрер у шаленстві заявив: «Нехай буде так. Якщо я маю вести війну, то вважаю за доцільне вести її сьогодні, а не завтра». Далі Гітлер сказав, що все, що він робить, спрямоване проти Росії. «Якщо Захід такий нерозумний і сліпий, що не може цього побачити, я буду докладати зусиль, щоб досягти домовленості з Росією. Тоді я завдам удару по Заходу і після його поразки поверну об’єднані сили проти Радянського Союзу. Мені потрібна Україна».

Що ж до Гітлера і Сталіна, то вони були високої думки один про одного. «Молодець», — говорив радянський вождь про Гітлера. «Я знаю, як любить німецький народ свого фюрера», — проголосив він у тості 24 серпня. «Сталіна треба безумовно поважати. Він по-своєму геніальний хлопець», — захоплювався Гітлер, порівнюючи його з Чингісханом, Чи не тому він після підписання договору 23 серпня вигукнув: «Світ у мене в кишені!».

Договір про ненапад був підписаний. Як згадує М. С. Хру-щов, це сталося в той час 23 серпня, коли він з Ворошиловим полював на качок. Коли вони повернулися з полювання, Сталін уже підписав договір, а Ріббентроп відлетів з Москви. «Це був шаховий хід. Я вважаю, що це було правильно, хоч і дуже боляче...», — писав Хрущов.

Секретні протоколи, підписані СРСР і Німеччиною у 1939–1941 роках, не обговорювалися ні на Верховній Раді, ні в уряді. Отже, вони були вилучені з процедури ратифікації і вводились у дію за спиною радянського народу. Зафіксовані у цих доку-ментах претензії «територіально-політичного перевлаштування» в Європі були несумісними з нормами міжнародного права про повагу суверенітету незалежних держав. З погляду внутріш-нього законодавства й міжнародного права ці протоколи не були дієздатними. На цих документах лежав відбиток тих від-ступів від принципів моралі, які були властиві сталінщині.

550

У серпні 1939 р. вже всі західноукраїнські землі опинились в епіцентрі європейської політики, насамперед зовнішньої політики СРСР та Німеччини. Німецько-радянський договір про ненапад від 23 серпня 1939 р. (пакт Ріббентропа–Молотова), а також таємний протокол про розподіл Європи і сфер впливу у ній, прискорили початок найжорстокішої в історії людства війни. Цим договором Радянському Союзові передавали майже всі західноукраїнські землі. Гарантувавши ненапад на Німеч-чину СРСР, Гітлер 1 вересня 1939 р. напав на Польщу і почав Другу світову війну.

Цікавий і такий факт: головнокомандувач сухопутними війсь-ками вермахту генерал Браухич вважав; що коли Польщі допо-можуть у разі війни Англія і Франція, то Німеччина все одно її розгромить. Однак, якщо «проти Німеччини виступить і Радянсь-кий Союз, то вермахт напевно зазнає поразки». Такі самі мірку-вання висловив І червня 1939 року французький посол у Берліні Кулондр : «Якщо Гітлер усвідомить, і доведеться мати справу з СРСР, він відступить від Польщі».

Німці хотіли першими зайняти Львів і взяти трофеї. Після переговорів з радянською стороною вони погодилися на те, щоб у місто вступили радянські війська, і почали відводити свої частини з територій, не передбачених договором. «Ми буцімто віддали Польщу на розтерзання гітлерівській Німеччині і самі взяли в цьому участь», — згадував М. С. Хрущов. Підписання пакту Ріббентропа — Молотова викликало «настороженість, в усіх колах відчувалась нотка страху через існування змови СРСР і Німеччини», — так реагували на розвиток подій у При-балтійських державах.

На нараді 12 вересня у Гітлера Ріббентроп і начальник штабу вермахту Кейтель запропонували поділити Польщу на окремі регіональні утворення і створити під протекторатом Берліна Західноукраїнську державу.

Німеччина примусила Москву 15 вересня погодитися на розгортання війни і вторгнення у Польщу своїх сил, не чекаючи

551

падіння польського уряду. Щоб зберегти своє обличчя, 17 вересня Сталін особисто відредагував текст ноти про перехід кордону з Польщею, враховуючи зауваження присутнього при цьому німецького посла Шулленбурга.Через годину ноту зачитали польському послу Вацлаву Гжибовському.

Найтрагічніше те, що коли 22 вересня Львів, оточений силами ІV-го німецького корпусу, генерали Лянгер і Рижинський здали Червоній Армії і в місто ввійшов 2-й кавалерійський корпус 6-ї радянської армії, «негайно спеціальні групи функціонерів радянської служби безпеки розпочали полювання на членів розпущеної в 1938 році Комінтерном КПП і КПЗУ. Багато з них були арештовані як «агенти польської буржуазії». Поляків по одному і групами систематично протягом 1939–1941 років «депор-тували вглиб СРСР».

Сталін розправився з тими, хто голосував за возз»єднання українських земель у 1939 році. НКВС ліквідував Кирила Сту-динського і Петра Франка — депутатів Верховної Ради України, відомих українських вчених, прогресивних інтелігентів. Сту-динський — старійшина депутатів Народних Зборів Західної України — очолював вибрану делегацію Галичини в Київ. Репресії на західноукраїнських землях проводилися з жахливим розма-хом протягом 1939–1941 рр. Невинними жертвами сталінських агентів стали жінки й чоловіки, діти й молодь.

Відкриті у 1969–1991 роках братські могили закатованих — свідчення нечуваної жорстокості більшовицької системи.

До речі, напередодні вступу радянських військ на територію Західної України з літаків було розкидано 150 тисяч листівок із зверненням командувача Українським фронтом С. К. Тимошенка: «Забирайте до своїх рук панську землю... Скидайте владу поміщиків, беріть владу до своїх рук, вирішуйте свою долю,! До зброї, наші брати, ми з вами! Хай живе великий вільний укра-їнський народ!», — закликав текст листівок.

Чи й здогадували ті, до кого адресувалися ці слова, що їхня доля уже вирішена у високих кабінетах Москви і Берліна і руки

552

їхні не будуть брати владу, бо для них були приготовлені кайдани. Населення Західної України отримало черговий гір-кий урок, на цей раз найтрагічніший.

Новий німецько-радянський договір про кордони, дружбу і співробітництво, підписаний у Москві 28 вересня 1939 р. розмежував кордони між Німеччиною і СРСР вздовж річок Сян і Західний Буг.

Частина етнічних українських земель (Лемківщина, Посяння, Холмщина і Підляшшя) площею 16 тис. кв. км, на якій прожи-вало близько 550 тис. українців, опинилася під німецькою окупацією. Протягом 1939–1940 рр. сюди, рятуючись від пере-слідувань більшовиків, втекло близько 30 тис. українських полі-тичних біженців, діячів кооперації, науки і культури. Вони роз-селялися серед своїх земляків, зокрема багато осіло у Кракові — центрі Генерального губернаторства (так німці назвали частину окупованої Польщі). Краків згодом перетворився в осередок економічного, культурного та громадського життя українців. Тут і в інших місцях виникали українські громадсько-культурні організації, відкривали школи, комітети самодопомоги, коопе-ративні, молодіжні та спортивні організації. Навесні 1940 р. вони створили координаційний орган під назвою Український Центральний комітет (УЦК), який очолив відомий учений Воло-димир Кубійович. УЦК захищав соціально-економічні інтереси українців у Генерал-губернаторстві.

Тут опинилося також багато діячів українських політичних партій, проте єдиною політичною силою, яка не саморозпус-тилася і продовжувала діяти, була ОУН. Її в Генерал-губер-наторстві очолював Роман Сушко. Більшість членів ОУН брали активну участь в українському громадському житті, у роботі УЦК.

Великий негативний вплив на українське політичне життя мав розкол у рядах ОУН, що назрівав ще до початку війни. Цей розкол був зумовлений розбіжностями між «стариками» — ветеранами боротьби 1917–1921 рр. та молодими галицькими націоналістими, які вступили в організацію у 30-х рр. Він

553

призвів до утворення двох ОУН: ОУН-революційної або банде-рівської (очолював С. Бандера), та ОУН-мельниківської (очолю-вав А. Мельник), які впродовж багатьох років поборювали одна одну. Це завдало великої шкоди українському національно-визвольному рухові, хоча ОУН залишалася і надалі єдиною організованою політичною силою, яка боролася за незалеж-ність і соборність України.

Більшість західноукраїнських земель опинилася під радян-ською владою. Її прихід радо вітало населення краю, вдячне за визволення від польської окупації, за вимріяне возз’єднання українських земель. У 1940 р. за вимогою Сталіна сусідня Румунія змушена була передати СРСР Північну Буковину і Бесарабію. 28 січня 1940 р. частини Червоної армії перейшли кордон через р. Дністер і зайняли цей край.

Перші політичні кроки нової влади принесли західним укра-їнцям поліпшення в багатьох сферах життя, насамперед в освіті, медицині. Намагаючись надати своїм заходам демократизму, більшовики організували 22 жовтня 1939 р. вибори до так зва-них Народних Зборів, які підтримали приєднання західноукра-їнських земель до Радянської України в складі СРСР. Вони від імені народу прийняли низку декларацій, шоб приховати від міжнародної громадськості наслідки нацистсько-комуністич- ної змови.

На анексовані землі Західної України було поширено чин-ність Конституції СРСР та Конституції УРСР, а також усіх нормативних актів. Їх впроваджували у життя примусовими засобами через силові структури репресивно-каральних органів. Створили ці структури на основі наказу тодішнього наркома внутрішніх справ СРСР Л. Берії від 6 листопада 1939 р. «Про організацію НКВС Західної України».

Паралельно із відкриттям українських шкіл, внз, бібліотек, із будівництвом фабрик та заводів почався нечуваний за жор-стокістю процес нищення українських національних кадрів, депортація (виселення) жителів за межі України, терор з боку

554

органів народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС). 3 осені 1939 до осені 1940 р. було репресовано, головним чином депор-товано без суду й слідства і навіть без письмового звинувачення, близько 10% населення Західної України і Західної Білорусі. До листопада 1940 р. з цих районів було вислано майже 1,2 млн. чоловік. Терор і виселення тривали до початку радянсько-німецької війни.

Знищення західноукраїнської еміграції (насамперед інтелі-генції) в УРСР у 30-х рр., масовий терор і депортації найактив-нішого в суспільно-політичному житті елементу в 1939–1941 рр., а також політичне недовір’я призвели до того, що керівні посади будь-якого рангу надавали на основі політичного обгрунтування переважно вихідцям зі східних областей України.

Приєднання західноукраїнських земель до УРСР було виз-начною подією, адже вперше за багато віків українці з’єдналися в межах однієї держави. Разом з тим більшовицький режим із самого початку завдав населенню краю величезних втрат.

2. Радянсько-німецька війна почалася вранці 22 червня 1941 р. раптовим нападом добре вишколених та озброєних фашистсь-ких військ на прикордонні застави, військові об’єкти, міста й села Радянського Союзу. Об’єктивні причини і злочинні про-махи лідерів СРСР, насамперед Сталіна, спичинилися до того, що радянські війська, зазнаючи величезних втрат у бойовій техніці та живій силі, відступали на схід.

Під час відступу війська НКВС вчинили масу злочинів і кривавих розправ у тюрмах Західної України, де мучилися безневинно арештовані люди, в основному українські патріоти. Керівництвом до дії для сталінських опричників була телеграма заступника наркома держбезпеки СРСР Чернишова від 23 червня 1941 р., в якій зазначалося: «3гідно з розпорядженням Л. Берії за списками, затвердженими прокурором, розстріляти всіх осіб, що перебувають під слідством, засуджених за контрреволю-ційні злочини, а також осіб, що скоїли розтрати у великих роз-мірах». Тому не дивно, що частина населення Західної України

555

зустрічала німців як визволителів. Багатьом українцям Німеч-чина видавалася єдиною зовнішньою силою, яка могла змінити статус України в Європі і допомогти українцям у боротьбі проти більшовизму.

Хоча німці і не давали таких обіцянок, національно свідомі українці сподівалися на відновлення української державності. Найбільшу активність виявили діячі обох течій ОУН. Ще до приходу німців у багатьох містах були створені українські органи державної влади. Подекуди такі органи управління виникали безпосередньо і після прибуття німецької армії. У результаті співпраці між німцями та ОУН ще перед радянсько-німецькою війною створили дві військові частини під кодовими назвами «Нахтігаль» і «Роланд». У них було близько 600 солдатів-україн-ців. Німці збиралися використати їх для своєї загарбницької мети, а ОУН сподівалася, що вони стануть зародком майбут-нього українського війська.

30 червня 1941 р. у Львові відбулися Українські Національні Збори, які без погодження з німцями проголосили створення Української держави та сформували уряд (Українське Державне Правління) на чолі з Ярославом Стецьком. У всьому краї від-бувалися збори, маніфестації українців.

Проте вже на початку липня 1941 р. німці заборонили діяль-ність Правління, заарештували його голову Я. Стецька, а також С. Бандеру та інших українських діячів. Незабаром фашисти почали масові арешти членів ОУН. Багато її керівних діячів було розстріляно. Майже до кінця війни С. Бандера та Я. Стецько були ув’язнені у фашистському концентраційному таборі.

Восени 1941 р. нацисти завдали репресивного удару по ОУН, особливо по її мельниківській та київській групах. Було розстріляно чимало членів цієї організації, в т. ч. Івана Рогача, Ореста Чемеринського та ін.

Розбійницьке вторгнення німецько-фашистських військ у Радянський Союз держави США та Великобританії зустріли з певними розрахунками: в результаті війни СРСР буде знекров-

556

лений і опиниться в залежності від західних держав. Через день після нападу Німеччини на Радянський Союз один з амери-канських сенаторів (потім президент США) Г. Трумен заявив: «Коли ми побачимо, що виграє Німеччина, то нам слід допома-гати Росії, а якщо виграватиме Росія, то нам слід допомагати Німеччині, і, таким чином, хай вони вбивають якомога більше».

Найдалекоглядніші політичні діячі розуміли, що співробіт-ництво з СРСР необхідне в їхніх же інтересах. Вони перекона-лись, що фашистська Німеччина загрожує існуванню Британсь-кої імперії і безпеці США. У липні 1941 р. СРСР і Велико-британія уклали угоду про спільні дії у війні проти Німеччини. На Московській конференції трьох держав — СРСР, США і Великобританії, що відбулася 29 вересня — 1 жовтня 1941 р., було прийнято рішення про англо-американські поставки зброї і стратегічних матеріалів Радянському Союзу на найближчі 9 місяців. У свою чергу СРСР узяв зобов’язання постачати своїм західним партнерам сировину для воєнного виробництва. Неза-баром уряд США надав Радянському Союзу кредит сумою 1 млрд. доларів. Таким чином, у 1941 р. були закладені основи створення антифашистської коаліції.

3. З більшої частини України, яку окупували німці, 20 серпня 1941 р. був створений Рейхскомісаріат України. Він охоплював Волинь, Полісся, Правобережжя, частину Полтавщини і Запо-рожжя. На чолі Рейхскомісаріату Гітлер поставив Еріха Коха, штабквартира якого була в Рівному. (Галичину ще 1 серпня приєднано до Генеральної Губернії). Гітлерівці впровадили в Україні, особливо в Рейхскомісаріаті, жорстокий окупаційний режим. З економічного боку Україну було перетворено в німецьку колонію, яка мала бути джерелом продовольства і робочої сили. Великих репресій зазнали культура й освіта. З лютого 1942 р. німецькі окупанти почали примусово вивозити укра-їнців на роботу до Німеччини (протягом 1942–1944 рр. з України вивезено біля 2 млн. чол.). Каральні загони СС руйну-вали непокірні села, нещадно мордували цивільне населення.

557

Уже в 941 р. українському селянству було встановлено приму-сову здачу хліба, що призвело в ряді районів до голоду. В умовах жорстокого окупаційного режиму, зневаги національних праг-нень українського народу, повного його безправ’я, нещадної експлуатації і грабежу ОУН кинула клич до самооборонної боротьби як єдиного шляху збереження й захисту народу. Вже у 1942 р. низи вимагали переходу до загального збройного опору. Осередками такого опору спочатку стали Волинь і Полісся. Тут від початку війни діяли партизанські відділи «Поліської Січі» під проводом Тараса Бульби-Боровця. Тут же, на Волині, були сформовані партизансько-військові частини обох ОУН. У резуль-таті об’єднання окремих відділів Української національної Само-оборони, січовиків військових формувань ОУН у жовтні 1942 р. була створена Українська Повстанська Армія (УПА). Вона стала грізною військовою силою, яка повела боротьбу як проти німець-ких загарбників, так і проти більшовицьких партизанів. Улітку 1943 р. УПА здійснила низку успішних боїв з окупаційними військами, внаслідок яких величезні території України були фактично під її контролем. З кінця 1943 р. центр УПА перенісся в Галичину, де тривала боротьба проти німецького терору. У зв’язку з територіальним поширенням дій УПА розділилася на кілька груп: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, УПА-Схід. Для загального керівництва було створене Головне команду-вання УПА з Головним Військовим Штабом, який очолив без-страшний борець за волю України Роман Шухевич. Восени 1943 р. командування УПА прийняло рішення створити посаду Голов-ного Командира УПА, яким і став Р. Шухевич під псевдонімом Тарас Чупринка (спочатку в ранзі підполковника, а з 22 січня 1946 р. — у ранзі генерала-хорунжого). На початку 1944 р. УПА, за приблизними даними, нараховувала 100 тис. вояків.

21–25 липня 1943 р. відбувся III надзвичайний збір ОУН, який визначив головні програмні вимоги організації в нових умовах: право кожного народу на творення своєї держави, рівність усіх громадян України незалежно від національної приналеж-

558

ності, свобода слова, друку, совісті й світогляду. Збір заявив, що ОУН бореться проти імперіалізму та проти імперій, тому має за противника як СРСР, так і нацистську Німеччину.

З ініціативи УПА і лідера ОУН Степана Бандери у липні 1944 р. була створена Українська Головна Визвольна Рада (УГВР) як політичний провід УПА. Платформа нової організації відо-бразила еволюцію поглядів українських націоналістів, яка була спричинена війною та контактами з підрадянськими україн-цями. Вона закликала до більшої терпимості щодо ідеологій, відмінних від націоналізму, відкидала расову та етнічну винят-ковість, більше уваги приділяла соціально-економічним питанням.

З німецькими окупантами боролись і радянські партизани. Наслідки першого етапу становлення партизанського руху вия-вилися сумними. Один з його керівників І.Г.Старинов свідчив, що першого року війни в Україні залишили 3500 партизанських загонів і диверсійних груп. На червень 1942 р. були дані про лише 22 діючих загони. Решта розпалася або була розгромлена. Отже, кінець 1941 і 1942 рр. був найтяжчим, найтрагічнішим в історії радянського партизанського руху на території України. Лише на кінець 1942 р. з’явилися переконливі ознаки його відродження.

Одночасно із кількісним збільшенням партизанських сил посилювалась і їх бойова активність. Великого розмаху набрав партизанський рух на півночі Лівобережної України. Пути-лівський партизанський загін наприкінці травня 1942 р. зробив успішний напад на м. Путивль, де німці зберігали багато зброї, продовольства і воєнного спорядження. Тоді ж розгорнуло бойові операції проти ворога партизанське з’єднання на чолі з О. Сабу-ровим. Активно діяли чернігівські партизани під команду-ванням О. Федорова і М. Попудренка.

Боротьба партизанів, набираючи розмаху, вимагали єдиного централізованого керівництва. Для цього був створений Укра-їнський штаб партизанського руху на чолі з високопоставленим офіцером НКВС Т. Строкачем.

559

Щоб розширити партизанську боротьбу на Правобережжі, туди наприкінці жовтня 1942 р. рейдом вирушили партизанські з’єднання С. Ковпака і О. Сабурова. Партизани очистили від ворога в північно-західній частині України і в південній частині Білорусі велику територію, яку назвали «Партизанським краєм». На осінь 1942 р. партизанський рух у Правобережній Україні набагато зріс і становив для окупантів грізну силу.

З’єднання С. Копака здійснило відомий похід ворожими тилами від Путивля до Карпат, завдаючи загарбникам відчут-них ударів. Був період, коли ковпаківці дійшли згоди із заго-нами УПА і разом з ними здійснювали бойові операції проти німецьких вояків. Однак згодом, виконуючи пряму вказівку Ста-ліна, С. Ковпак завдав УПА удару в спину. Ця авантюра закін-чилася трагічно для ковпаківців, які були розбиті. Лише небагатьом із них вдалося врятуватися в Карпатах. Усього на початку 1944 р. на території України, яку окуповували німецькі війська, нараховувалося лише 39 тис. радянських партизанів. Це переконливо свідчить про те, що основний тягар збройної бо-ротьби в тилу гітлерівських загарбників винесла на своїх плечах УПА. До того ж, її бойові успіхи більшовицьке підпілля часто-густо приписувало собі.

У містах України діяли підпільні групи, зокрема «Молода гвардія» у Краснодоні на Луганщині. Підпільники виявляли і збирали зброю, боєприпаси, вибухівку й усе це передавали партизанам. Вчиняли також диверсійні акти на залізницях і підприємствах.

Загалом, УПА, партизанські загони, підпільники своїми діями наближали звільнення України від німецьких окупантів.

Перемога під Сталінградом у лютому 1943 р. і розгром німецьких військ у Курській битві в серпні 1943 р. створили необхідні передумови для наступу Червоної армії по всьому фронту. Відкрилася можливість для оволодіння Лівобережною Україною, форсування Дніпра і створення стратегічних плац-дармів у Правобережжі. Забезпечивши чисельну перевагу над

560

ворогом, радянські війська просувалися на захід, витісняючи нацистських загарбників з України.

У результаті успішної Чернігівсько-Прип’ятської операції, що почалася в серпні 1943 р., частини і з’єднання Центрального фронту прорвали сильну оборону ворога і в ніч на 9 вересня форсували Десну. До 14 вересня вони звільнили понад 100 насе-лених пунктів. 15 вересня взяли Ніжин — останній великий укріплений пункт противника на київському напрямку. Великих успіхів досягли й війська Воронезького фронту, які до 20 вересня вигнали противника з 800 населених пунктів північних областей України. Поразки німецьких військ змусили Гітлера прибути із ставки в Східній Пруссії у Вінницю. Фашистське командування розробило плани стабілізації ситуації, але вони потерпіли крах. 21 вересня було взято Чернігів і відкрито шлях до Дніпра. Протягом вересня 1943 р. Харківську, Сумську, Чернігівську, Полтавську області та лівобережні райони Київщини очистили від гітлерівців.

Німецьким військам не вдалося втримати й Донбас, не ви-правдав їхніх сподівань могутній Міуський рубіж. Наступальну операцію оволодіння Донбасом війська Південного і Південно-Західного фронтів почали 13 серпня. Вона тривала до 23 вересня 1943 р.; тоді гітлерівські війська були вигнані з Горлівки й Макі-ївки, а 8 вересня і з міста Сталіно (тепер Донецьк). Частини Південно-Західного фронту вийшли до Дніпра. Тоді ж розгор-нувся наступ у напрямку Запоріжжя і Дніпропетровська. За вміле керівництво бойовими діями при штурмі Запоріжжя (його зайняли 14 жовтня) групу командирів нагородили орденом Богдана Хмельницького, заснованим в жовтні 1943 р. Війська ж Південного фронту прорвали німецьку оборону на річці Молочна і «закрили» в Криму 200-тисячну 17-ту армію.

Вранці 3 листопада 1943 р. несподівано для німецьких військ частини колишнього Воронезького, а тоді 1-го Українського фронту почали рішучий наступ на Київ. 6 листопада о 4 годині ранку вони увійшли в столицю України.

561

У 1944 р. було проведено операції, котрі дали змогу чоти-рьом Українським фронтам розгромити угрупування німецьких військ «Південь» і групу «А», зайняти всю Україну і Крим. Так, у результаті успішної Житомирсько-Бердичівської операції війська 1-го Українського фронту до середини січня 1944 р. майже повністю очистили від німецьких військ Житомирську, частково Київську, Вінницьку, Ровенську (тепер Рівненську) області. Війська 2-го Українського фронту під час Кіровоградсь-кої операції не тільки відкинули ворога від Дніпра, а й створили загрозу Корсунь-Шевченківській групі німецьких військ, оточе-ній 28 січня 1944 р. 17 лютого вона перестала існувати. Одно-часно з Корсунь-Шевченківською операцією праве крило 1-го Українського фронту провело Рівненсько-Луцьку операцію, після чого радянські війська вийшли з болотисто-лісової місцевості на оперативний простір. У березні 1944 р. на величезному фронті від Луцька до гирла Дніпра майже одночасно почали наступ три Українських фронти. За час з 4 до 17 квітня 1944 р. війська пройшли до 350 км, оволодівши Вінницею, Проскуровом (тепер Хмельницький), Тернополем і Чернівцями. Окремі частини 25 березня 1944 р. вийшли на державним кордон з Румунією. Успішно розвивався наступ радянських військ на півдні України. 13 березня вони взяли Херсон, 28 березня — Миколаїв, 10 квітня — Одесу, 12 травня повністю зайняли Крим.

10 червня 1944 р. почалася літня кампанія радянських військ. Наступаючи на захід, 17 липня передові частини перейшли кор-дон СРСР і вступили на територію Польщі. Після розгрому оточених німецьких військ під Бродами радянські частини 27 липня ввійшли у Львів і в Станіслав (тепер Івано-Франківськ). Гітлерівське командування поспішно відводило війська до Карпат. У результаті Карпатсько-Ужгородської операції в жовтні 1944 р. ворога вигнали за територію України.

Прихід на західноукраїнські землі радянських військ поста-вив перед керівництвом УПА складне питання — продовжувати боротьбу з більшовицьким режимом чи капітулювати? Провід

562

ОУН-УПА вирішив продовжувати боротьбу. Після того, як лінія фронту відкотилася на захід, за межі України, УПА провела низку акцій, щоб перешкодили мобілізації, не допустити нових депортацій, припинити репресії проти греко-католицької церкви. Ці акції були спрямовані проти загонів НКВС, членів більшо-вицької партії і тих, хто співробітничав з радянським режимом. Навіть після остаточного завершення Другої світової війни біль-шовицький режим ще довго не міг контролювати великі тери-торії західноукраїнських земель. Це протистояння обійшлося Україні величезного кількістю людських жертв.

Боротьба українського народу проти окупантів надихала на розгортання в інших країнах Європи патріотичного руху Опору, в якому брали участь і українці. Зокрема, героєм руху Опору Франції став вінничанин Василь Порик. Його група, яка згодом переросла у загін, починаючи з 1943 р. пускала під укіс німецькі поїзди. Під час диверсійної операції тяжкопоранений Порик потрапив у полон. Його катували, та незадовго до страти він викликав у камеру охоронця, вбив його і втік до партизанів. За голову Порика фашисти обіцяли винагороду 1 млн. марок. У липні 1944 р. його схопили і розстріляли. На території Бельгії подвигами у боротьбі з ворогом прославився черкащанин Василь Кучеренко (Метеор). Не раз, переодягнувшись у робітника чи священика, а то й у німецьку військову форму, розвідник діста-вав дані про плани ворога, чим забезпечував успіх партизансь-ких операцій.

У квітні 1945 р. Червона армія почала штурм фашистського лігва — Берліна. 8 травня 1945 р. нацистська Німеччина капіту-лювала, а 9 травня було відзначено день Перемоги.

Восени того самого року радянські війська розгромили й далекосхідного агресора — Японію, яка 2 вересня також зму-шена була капітулювати.

Так закінчилася Друга світова війна. Участь українців у ній визначається тим, що вони змушені

були вибирати один із трьох варіантів: боротьба в лавах Укра-

563

їнської Повстанської Армії на два фронти, боротьба проти біль-шовицького тоталітаризму разом з німцями, боротьба проти німців на боці більшовицьких військ.

Найбільше українців воювало проти німецьких окупантів на боці більшовицької Москви: одні — в рядах Червоної армії, інші — у червоних партизанах. Але не можна забувати про тих українських вояків, які брали участь у бойових діях, але під іншими прапорами. Оцінюючи терпіння і мужність у часи воєн-ного лихоліття червоноармійців, не можна ігнорувати заслуги вояків Української Повстанської Армії та Української Націо-нальної Армії, інших українських патріотів.

Великий внесок у перемогу над фашизмом зробив народ України. Кожний п’ятий воїн Червоної армії був з УРСР. За мужність та відвагу в боях проти загарбників понад 2070 укра-їнців були удостоєні звання Героя Радянського Союзу, причому 31 з них — двічі й один — І. М. Кожедуб — тричі.

Фронт у тилу ворога створили партизани й підпільники республіки. На окупованій противником території України, по суті, діяла озброєна армія патріотів — понад 60 партизанських з’єднань, близько 2 тис. загонів і груп. В їхніх лавах були пред-ставники понад 60 національностей. За самовіддану боротьбу проти фашистських окупантів партизани та підпільники України одержали майже 63,5 тис. урядових нагород із 152 тис. нагород, що їх одержали партизани всієї країни. Багато укра-їнців, які билися проти фашизму в лавах руху Опору, одержали високі бойові нагороди від польського, чехословацького, румунсь-кого, угорського, італійського, французького та інших урядів.

Війна продемонструвала безжальне ставлення сталінської системи до свого народу. Ставка, ДКО, Генеральний штаб, політ-бюро ЦК ВКП(б) жодного разу навіть не поставили питання про яку-небудь відповідальність командувачів фронтів, армій, дивізій за невиправдано великі втрати особового складу під час бойових дій. За нестачу озброєння ми платили даремно загуб-леними життями наших людей: росіян, українців, білорусів та ін. Вони часто йшли в атаку, маючи одну гвинтівку на кількох осіб.

564

Радянські народи виявили в роки війни величезний трудо-вий героїзм, що забезпечило економічну перевагу над ворогом. Незважаючи на втрату багатьох життєво необхідних країні проми-слових, сільськогосподарських, сировинних і паливних районів, народне господарство виявилося здатним забезпечити державі все необхідне для успішного ведення війни.

4. Неймовірно тяжко постраждала Україна від лихоліть Другої світової війни. По українській землі пройшли мільйонні армії чужинців, знищуючи все на шляху. На фронті, в загонах УПА, від терору карателів загинуло майже 7 млн. українців, було зруйновано 714 міст, 28 тис. сіл, 15 тис. промислових під-приємств, 18 тис. лікувальних установ, 33 тис. шкіл, технікумів, внз і науково-дослідних інститутів, 19 тис. бібліотек. Близько 250 сіл зазнали долі Хатині. Пограбовано 30 тис. колгоспів і радгос-пів. У 1945 р. залишилося всього 19% від довоєнної кількості підприємств. Тільки прямі збитки, завдані народному госпо-дарству, становили 285 млрд. крб. Загальна сума втрат, яких зазнали населення і господарство республіки, досягла 1,5 триль-йона крб. (у довоєнних цінах).

На кінець 1945 р. східні області України втратили близько 20%, а західні — 30% населення. Такий великий відсоток змен-шення кількості людей у західних областях пояснюється особливо жорстоким ставленням як коричневих, так і червоних окупантів до населення завойованих територій, масовим виселенням міс-цевих жителів до Німеччини і, особливо, в Сибір. Крім цього, сотні тисяч людей з Галичини, Західної Волині, рятуючись від кривавого більшовицького режиму, емігрували на Захід. Лише в 1960 р. чисельність населення України досягла довоєнного рівня.

Переживши страхіття війни, заплативши за перемогу над загарбниками таку високу ціну, народи СРСР сподівалися на поліпшення матеріального і духовного життя, ліквідацію кол-госпів, які ніколи не могли забезпечити населення продоволь-чими товарами. Однак усе повернулося до старого. Відповідно планів комуністичної партії СРСР (в тому числі й Україна) за

565

1946-1950 рр. повинні були, пройшовши відбудовчий період, досягнути в економічному розвитку довоєнного рівня. Навіть за фальшивою радянською статистикою цього не сталося. Проми-словість, враховуючи й роздуту військову, перевищила рівень 1940 р., але сільське господарство, як завжди, хронічно відста-вало. Причин було немало — на селі залишилися переважно жінки, інваліди, старі й діти. Катастрофічно скоротилося пого-лів’я худоби, сільськогосподарської техніки. Головами колгоспів, радгоспів ставали, як правило, некваліфіковані партійні чинов-ники або демобілізовані воїни. Скрізь по містах і селах віднов-лювали терористичну адміністративно-командну систему. Прак-тично повернулася політика «воєнного комунізму».

Катастрофу сільського господарства України довершила жорстока посуха, що знищила врожай у південних областях республіки та Молдови. Почався голод, який охопив населення України. Голодуючі ринули в Галичину та Волинь. СРСР, як підтверджують найновіші сучасні дослідження, мав достатні зернові резерви для забезпечення людей зерном. Однак у 1946–1947 рр., як і в 1932–1933 рр., добірну пшеницю вивозили за кордон, а населення партія й уряд кинули на поталу. Від нелюд-ської смерті багатьох своїх східних братів і молдаван врятували селяни західноукраїнських областей. Тут не було посухи, не знали вони й колгоспів. Вони чесно, по-християнськи виконали людський обов’язок перед земляками й сусідами, які опини-лися у безвихідному становищі.

Замість надати колективну допомогу знедоленим, тодішній перший секретар ЦК КП(б)У М. С. Хрущов у 1947 р. розробив черговий план вирішення аграрної проблеми. Вихованець Ста-ліна, він був заражений хворобою гігантоманії. Цього разу з його ініціативи розробили проект «агроміст», будівельним майдан-чиком яких мала стати Україна. Згідно із задумами М. Хрущова невеликі села, хутори повинні були ліквідовувати. Населення мало жити в «агромістах» чисельністю не менше 5 тис. осіб. Знищенню підлягали присадибні ділянки, приватна худоба,

566

птиця і т. д. Селянам-колгоспникам належало жити в багато-поверхових будинках міського типу. Над цими людьми можна було б здійснювати суворий контроль і вводити для них війсь-кову дисципліну. Багатостраждальне колгоспне селянство вороже зустріло хрущовське нововведення. Для сільських трударів присадибні ділянки та домашня худоба завжди були єдиним джерелом харчування. До того ж, на будівництво «агроміст» у партії та уряду, як і на інші гігантоманівські проекти, не вистачало сил і капіталів.

Ціною величезного напруження сил в якійсь мірі було заго-єно рани війни. Відбудували шахти в Донбасі, Дніпрогес, заводи «3апоріжсталь», «Азовсталь», машинобудівні заводи Києва, Харкова, увели в дію газопровід Дашава-Київ. На кінець 1950 р. більше, ніж до війни, видобували залізної руди, виробляли про-кату чорних металів, продукції машинобудування, електро-енергії, цементу, майже стільки ж виплавляли чавуну і сталі, добували кам’яного вугілля.

Війна перервала процес радянської колективізації у західно-українському селі, розпочатий у 1940–1941 рр. Однак тоталітарна суть колгоспної системи виявилась прийнятною і для фашист-ського режиму. На захоплених територіях на базі багатьох колиш-ніх колгоспів німецька окупаційна влада створила державні сільськогосподарські підприємства — лігеншафти, які працю-вали на користь рейху. У Львівській області, наприклад, було утворено 214 таких господарств із 296 колгоспів, що діяли на початку червня 1941 р.

З 1944 р. процес колективізації у західних областях радян-ській владі довелось розпочинати практично заново. Організо-вані формально, насильницькими методами, організаційно і економічно слабкі колгоспи західних областей свою діяльність після війни відновити не могли. На відміну від довоєнного часу, цей процес відбувався не тільки у важких умовах відбудови зруйнованого війною господарства, а й за наявності гострої сус-пільно-політичної та збройної боротьби в регіоні. Негативний

567

досвід колгоспного будівництва в 1940–1941 рр. посилював недо-віру селянства до колективізації. Ці обставини навіть для влади ставили під сумнів доцільність негайного проведення колекти-візації, яка загрожувала зниженням рівня товарності сільсько-господарського виробництва у західноукраїнському селі. У той час економічні інтереси радянської системи тимчасово були поставлені вище за політичні. Проводячи паралелі з сьогоден-ням, мусимо, на жаль, констатувати, що перетворення у відноси-нах власності, проведені в західноукраїнському селі на початку 90-х років, виходили, найперше, з політико-революційного не-сприйняття колгоспної системи і бажання її ліквідувати, а не з очевидної тимчасової економічної доцільності її існування та збереження колгоспного виробництва як єдиного на цей час виробництва (окрім радгоспів) товарної сільськогосподарсь- кої продукції.

Для радянського режиму в умовах тотальної руїни сільсь-кого господарства надзвичайно важливим було збереження та забезпечення майбутнього поступового підвищення рівня про-дуктивності селянських господарств, продукція яких запівдарма вилучалась державою з допомогою запроваджених і нею ж дого-ворів контрактації, численних податків тощо. Цим пояснюються надзвичайно низькі темпи проведення колективізації, а поде-куди і відсутність цього процесу протягом 1944–1946 рр.

Післявоєнний розвиток сільського господарства на західно-українських землях розпочався з передачі селянам землі, яка була конфіскована у заможніших землевласників радянською владою перед війною і яку було повернено господарям у влас-ність в роки війни. До 15 червня 1945 р., за підрахунками дослід-ника П. Когута, 325 тисячам селянських господарств західних областей України було передано 438.6 тисяч гектарів землі із 489.1 тисяч, шо підлягали передачі. До кінця року цей процес було повністю завершено. А безземельні і малоземельні селяни Закарпаття, яке ввійшло до складу УРСР у післявоєнний період, згідно з рішенням І з’їзду Народних комітетів, одержали в 1945 р. 59,2 тисяч гектарів конфіскованих поміщицьких і церковних земель.

568

В умовах післявоєнної руїни одного лише надання земель селянству було недостатньо для розвитку сільськогосподарсь-кого виробництва. У бідняків і частини середняків не вистачало сільськогосподарського інвентаря, тяглової сили, насіння, дос-віду самостійного господарювання тощо.

Вихід з такого становища владні органи пропонували шукати з допомогою найпростішого кооперування селянства. Однак досвід кооперації Західної України не використовувався. Причиною цього стало звинувачення її в буржуазно-націоналістичному харак-тері, а монополія радянської держави на торговельно-збутові функції, що були основними напрямками діяльності західно-української кооперації, робила її досвід просто непотрібним. Виробнича ж кооперація, яка становила найбільший інтерес для тодішніх державних структур, в Західній Україні розвину-тою не була.

У перші повоєнні роки радянська влада розвивала в захід-них областях України традиційні, хоч і надзвичайно примітивні, форми виробничої селянської взаємодопомоги. В постанові ЦК КП(б)У і Раднаркому УРСР з питання про державний план роз-витку сільського господарства республіки на 1945 р. (а також у зверненнях до трудящих республіки від 23 березня і до селян західних областей від 31 березня 1945 р.) бідняцько-середняць-ким селянським господарствам західних областей пропону-валось створювати супряги, громадські кузні, пункти очищення і протруювання зерна, насіннєві фонди, спільними зусиллями вирішувати інші господарські питання. Згодом в постанові ЦК КП(б)У і РНК УРСР від 7 травня цього ж року «Про заходи по відбудові та дальшому розвитку господарства у Львівській, Ста-ніславській, Дрогобицькій, Тернопільській, Рівненській, Волин-ській і Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік» основною формою найпростішої виробничої кооперації в селі були виз-нані земельні громади. З весни 1946 р. це рішення поширю-валося і на Закарпатську область. Земельні громади утворю-вались в селах, де нараховувалось не менше 25 господарств.

569

У великих населених пунктах їх могло бути декілька. Порядок роботи громад визначався статутом, відповідно до якого усіма справами керували загальні збори, а у проміжках між ними — вибрана на таких зборах рада.

В умовах радянського тоталітарного режиму у наявні форми виробничого кооперування селянства був закладений політич-ний зміст. Допомога надавалась лише окремим категоріям селянства, виходячи з політичної доцільності і, в першу чергу, з перспективи залучення їх до колективних форм господарю-вання.

Окрім земельних громад, як основного і найбільш поши-реного способу об’єднання селянства, на місцях використову-вались і інші, часто тимчасові форми колективної праці, в основ-ному для громадських потреб: догляду за ставками, садами, лісами, луками, для будівництва доріг, мостів, громадських при-міщень, для спільного випасання овець у гірських районах тощо.

Земельні громади та інші найпростіші форми кооперу-вання селянства відіграли певну позитивну роль у розвитку сільськогосподарського виробництва. Але існування земгромад та інших форм виробничого об’єднання в західноукраїнському селі було тимчасовим. Вони дозволялися державною владою лише тому, що повинні були відіграти роль перехідної ланки до єдиної і всеохоплюючої форми тогочасного об’єднання селян-ства — колгоспів. Створені громадами, матеріальні цінності вико-ристовувались пізніше для формування і зміцнення економіч-ної основи колгоспного виробництва. Радянське керівництво вважало колгоспи найвищою формою кооперування селян, тому будь-якої альтернативи колгоспам існувати не могло. При-меншувалось значення інших форм кооперування: вони оціню-вались лише як окремі стадії підготовки до колективізації.

Найпростіші форми кооперування несли на собі відбиток усієї авторитарно-бюрократичної системи, що призводило до формалізму у їх діяльності, відступів від статутних норм, підко-рення місцевим органам влади — сільрадам тощо. Непоодино-

570

кими були випадки, що прямо компрометували колективні форми роботи. Так, в земгромаді № 1 с. Блажів Самбірського району Дрогобицької області селянка Є. Сташів за обробіток супрягою одного гектара землі відпрацьовувала шість місяців, а в земгромалі № 3 с. Ралівка цього ж району селянин Коренай за оранку і боронування гектара землі заплатив 1500 крб.

Отже, у післявоєнний період було закладено однобокий та безальтернативний шлях розвитку сільського господарства західноукраїнського регіону. На цій основі протягом десятиліть формувалось одержавлене колгоспне виробництво та його про-дуктивна основа — типовий радянський селянин-колгоспник. Це значно ускладнює сучасний процес запровадження багато-рівневих та багатоукладних господарсько-виробничих відносин.

У важкому становищі залишалося сільське господарство. Виснажене війною, зубожіле від сталінської феодальної системи керівництва, українське село тяжко перенесло голод 1946–1947 рр. До ЦК КП(б)У надходило багато листів з проханням надати допо-могу, продовольчу позику. «Незабаром, — зазначав М. Хрущов у мемуарах, — стали надходити офіційні донесення про людей, які померли від голоду. Відмічалися випадки людоїдства... Кири-ченко, який був тоді секретарем Одеського обласного комітету партії, сказав мені, що він їздив до одного з колгоспів переві-ряти, як люди переносять зиму. Йому запропонували зайти до однієї жінки, яка працювала у цьому колгоспі. Ось як він розповідав про це: «Я побачив жахливу картину. Жінка різала на частини труп своєї дитини, що лежала на столі. При цьому вона промовляла: «Манечку ми вже з’їли. Тепер ось засолимо Іванечка, протримаємось ще трішечки. Уявляєш собі все це, ця жінка збожеволіла від голоду і зарізала власних дітей!».

Такий стан речей підштовхнув М. Хрущова до рішучих дій. Він наказав підготувати для уряду СРСР документ, що містив би об’єктивну оцінку продовольчої ситуації в республіці. М. Хру-щов просив впровадити для південних областей продовольчі картки з метою забезпечити сільське населення продуктами

571

харчування. Він ризикував, бо знав про невдоволення Сталіна тим фактом, що Україна не тільки не виконує планів хлібопо-стачання у союзний фонд, а й звертається з проханням наго-дувати власне населення. У відповідь Сталін назвав М. Хрущова «підозрілим елементом», але все ж дав вказівку виділити Укра-їні продовольчу і насіннєву позику, а також 140 млн. крб. для організації безплатного харчування населення. Хоча ця «допо-мога» була мізерною, але якоюсь мірою полегшувала стано-вище українських селян південних областей.

Як відомо, комуністичні правителі були неперевершеними майстрами показухи й окозамилювання. Вони першими в 1947 р. відмінили карткову систему на продукти харчування, а згодом і на промислові товари. Це була пропагандистська пустопорожня тріскотня. Голодна, розорена країна не могла прогодувати насе-лення з допомогою карток, а, відмінивши їх, поставила його на край прірви. У містах люди стояли в чергах за хлібом по кілька діб. Промислових товарів у продажу не було. Грошова реформа «почистила» до кінця кишені простих трудівників.

Хоч як не старалися «борці за світле майбутнє», сільське господарство республіки переживало важкі часи. Про його неза-довільний стан свідчила насамперед низька врожайність культур. Розвиток ініціативи колгоспників, зростання продуктивних сил на селі гальмували постійні та повсюдні порушення принципу матеріальної зацікавленості, слабка трудова дисципліна, надмірна централізація керівництва сільським господарством. Інакше й бути не могло. Командно-адміністративна система вбила у се-лянинові господаря. Його негласно оголошено громадянином другого сорту: майже неоплатна праця (так звані трудодні насправді переважно нічого не давали); позбавлення змоги виї-хати з села і жити в місті, адже паспортів селянам не видавали, а під час перебування в місті не допускали селитися в готелях, а тільки в спеціальних гуртожитках для колгоспників. Для них не існувало відпусток, державних пенсій, гарантованої грошової зарплати. Село в Україні уподібнилося до резервацій амери-

572

канських туземців. Щоб викачати хліб до зернини з колгоспів і радгоспів, на села налітали ватаги районних, обласних, респу-бліканських уповноважених, партійних і радянських чиновни-ків, десятки управлінців сільського господарства, спеціалістів і різних прихвоснів. І кожний з них безоплатно тягнув з кол-госпного поля чи комори продукти, не відчуваючи при цьому найменшого сорому. Не дивно, що й самі колгоспники, часто спиваючись, втрачали почуття господаря, виробничника.

Втретє російські «визволителі» загарбали західноукраїнські землі в 1944 р. Як відомо, Галичина у 1914–1915 рр. вперше потрапила в руки царських карателів. Уже тоді, воюючи з «мазе-пинством», окупанти ліквідували українські школи, газети, това-риства, організації, вислали вглиб Росії громадських і церков-них діячів, у тому числі митрополита греко-католицької церкви А. Шептицького. Вдруге «визволила» західних українців Червона армія у вересні 1939 р. Як наслідок, за півтора року було депор-товано до 1 млн. осіб, винищено у в’язницях десятки тисяч невинних людей, закрито понад сто періодичних видань, забо-ронено всі українські організації і товариства. Майже кожна сім’я потерпіла від «братніх» обіймів.

Втретє зустрічали Червону армію в Західній Україні насто-рожено. Ще до її приходу сотні тисяч людей, з болем і розпу-кою залишаючи рідний край, виїхали на Захід. Свідомі люди розуміли, що більшовизм несе нові страждання українському народу. І справді, вже з 1944 р. в усіх місцевостях радянські каральні органи розгорнули великомасштабний терор. Вони поспішали якнайшвидше зрівняти в усіх відношеннях західних українців із своїми східними братами, тобто розтоптати високу національну свідомість галичан, українську греко-католицьку церкву, загнати людей у колгоспне ярмо. Окупанти намагалися все це здійснити швидко, блискавично, але зазнали повної невдачі. Проти непроханих «визволителів» виступила значна частина населення краю, в тому числі провід і збройні сили — ОУН-УПА.

573

5. Одразу ж після війни в Західній Україні почали фор-совану ліквідацію приватної власності на землю, примусове залучення селян до колгоспів, поспішну індустріалізацію краю. Безумовно, що Східна Галичина, Волинь, Північна Буковина і Закарпаття були аграрними окраїнами різних держав. За 5–10 років ці землі, як свідчать партійні постанови, мали зрівнятися у промисловому відношенні зі східними областями УРСР. У Львові, Ужгороді, Чернівцях, Івано-Франківську, Тернополі та інших містах будували заводи-гіганти: найбільший в Європі Жидачівський паперовий, Калуський хімічний комбінати, заводи у Львові (автобусний, автонавантажувачів, кінескопів, телевізійний).

Проте індустріалізацію краю здійснювали бездумно, без урахування доцільності і наявності сировини, не кажучи вже про абсолютну байдужість до проблем охорони навколишнього середовища. Внаслідок такого підходу, наприклад, Львівський автобусний завод отримував комплектуючі з 560 підприємств СРСР і так званих країн народної демократії.

Швидкими темпами зростало число промислових робітни-ків. Лише на Тернопільщині наприкінці 1950 р. їх кількість була в 6,8 раза більшою, ніж у 1940 р. Як гриби після дощу, виникали школи ФЗУ та інші професійні заклади. Нестача кваліфікованих кадрів примусила уряд УРСР відкривати школи, внз, дослідні інститути, філіали АН України. Можновладці вважали, що їх марксистсько-ленінська система освіти швидко, як у східних областях, зросійщить місцевий пролетаріат і створить вірно-піддану інтелігенцію. Дедалі частіше представників останньої приймали в ряди КПРС. Однак до кінця їй так і не повірили. Ніколи в західних областях не було місцевого першого секре-таря обкому партії, одиниці вихідців з місцевих очолювали райкоми. Ще менше вони займали керівних посад в економіці, науці, управлінському апараті. Їх отримували переважно вихідці з Росії та східних областей України. Створення атмосфери недо-віри відштовхувало значну частину місцевого населення від комуністичної влади.

574

Служаки НКВС скрізь вишукували «недобитків українських буржуазних націоналістів». Міста і села краю було вкрито щіль-ною агентурно-інформаційною мережею держбезпеки. У захід-них областях в 1944-1945 рр. діяло 359 резидентів, 1473 агенти і 13 085 інформаторів. До того ж, в органах держбезпеки і внутрішніх справ семи західних областей нараховувалося 22 тис. штатних працівників. Вони за вказаний період завершили 19 606 слідчих справ, «розгромили» 379 формувань УПА з 5831 учасни-ками повстанської 6оротьби. Основну масу агентури викори-стовували для дискредитації керівного складу УПА, підпілля ОУН і загалом національно-визвольного руху шляхом ство-рення спецбоївок НКВС-НКДБ. Згідно з директивою МВС УРСР від 15 липня 1946 р. в західних областях України впровадили такі підступні форми діяльності, запозичені у колег із МДБ, як фізичне знищення керівників оунівського підпілля і команду-вання УПА за допомогою так званих агентів-бойовиків, створення «паралельної агентурної мережі» та переведення оперативників до категорії «негласних працівників».

Як і білогвардійські чорносотенці, служаки НКВС вирішили розправитися з греко-католицькою церквою. Сталін та його оточення розробили і провели сценарій незаконного, так званого Львівського синоду в 1946 р. До його початку був арештований і засланий в Сибір митрополит Й.Сліпий, «знешкоджені» єпис-копи. 216 священиків і 19 мирян проголосували за анулювання Брестської унії 1596 р., вихід греко-католицької церкви з-під юрисдикції Риму і приєднання її до «лона руської», себто Мос-ковської православної патріархії. Дещо пізніше аналогічна подія відбулася і на Закарпатті. Тисячі священиків-українців, які від-мовилися стати підданими патріарха Московського і всія Русі, були арештовані, замордовані в тюрмах або відправлені в кон-центраційні табори. Вірна українському народові греко-като-лицька церква була розпущена, але не знищена. Її найкращі представники пішли в підпілля, де їх підтримували вірні їм парафіяни.

575

Отже, заліковуючи рани війни, українці західних областей разом з тим змушені були знову вести національно-визвольну війну проти тоталітарного режиму більшовицької влади. Ризи-куючи життям, проти неї виступали юнаки під девізом: «3до-бути волю Україні або загинути за неї!».

У загонах УПА діяли сотні тисяч патріотів. Уже в 1944 р. проти них було відправлено на Волинь стрілецьку дивізію та бригаду військ НКВС чисельністю понад 5 тис. осіб. У Рівнен-ській області на боротьбу із загонами УПА кинули майже 9 тис. солдатів і офіцерів, у Львівській — 6,5 тис. У Тернопільській — понад 3 тис. Запеклі бої між радянськими військами і бандерів-цями точилися також у Станіславській та Чернівецькій областях. Радянський уряд змушений був переправити в Західну Україну дивізії навіть з Кавказу, а з Росії — п’ять бронепоїздів. Сутички між оунівцями та радянськими військами приносили нові розорення, кров і сльози мирним жителям, перешкоджали їм у відбудові рідного краю. Відомі факти зловживань і знущань з місцевих жителів з боку партійних та радянських органів у Західній Україні. Так, прибувши у село Смордве (Тернопільська обл.), члени спеціальної групи НКВС допускали пограбування і навіть розбої. Зайшовши до хати священика, вони пограбували господаря. Познущавшись над сім’єю, розстріляли отця При-битовського. Деякі військовослужбовці військ НКВС відмовля-лися брати участь у цій війні. Про це з тривогою повідомляли командири своїм начальникам.

Після закінчення радянсько-німецької війни на боротьбу з УПА було мобілізовано великі військові сили. Почалися тотальні прочісування місцевостей, де зосереджувалися оунівські парти-зани. Зважаючи на багаторазову кількісну перевагу військ НКВС, керівництво УПА, зокрема її головнокомандуючий генерал-хорунжий Тарас Чупринка (Роман Шухевич), відмовилося від дій великими з’єднаннями (куренями), перейшовши до тактики дій малими, рухливішими загонами — сотнями. Чимало парти-занських загонів було розформовано, і вони злилися з оунівським

576

підпіллям. Розуміючи, що УПА користується підтримкою знач-ноі частини місцевого населення, власті вивезли до концтаборів або просто вислали у східні області жителів сотень сіл. Тюрми були забиті в’язнями. Без суду і слідства зникали тисячі людей. Вантажні ешелони вивозили на Схід сім’ї так званих «бандпо-собников». Усього в 1944-1953 рр. було депортовано понад 600 тис. осіб. НКВС впровадив у селах, містах, на підприємствах, в установах, школах, вузах систему «сексотства». Все це спряло ліквідації оунівського підпілля і, зрештою, УПА.

Про масовість національно-визвольного руху в Західній Україні свідчать дані НКВС СРСР від 16 січня 1946 р., передані новопризначеному наркому внутрішніх справ УРСР Т.Строкачу про те, що з лютого 1944 р. по 1 січня 1946 р. війська НКВС провели 39 773 операції, в яких було вбито 103 313 воїнів УПА, затримано 110 785 дезертирів, арештовано 8 370 членів ОУН, 15 959 активних повстанців. Перераховані також численні тро-феї, що їх здобули енкаведисти у боях з УПА: кулемети, міно-мети тощо.

За допомогою примусу більшовицькому режимові вдалося впровадити в західноукраїнських областях у 1948–1949 рр. колек-тивізацію сільського господарства. Комуністи скористались ослаб-ленням партизанськдї боротьби оунівців, оскільки організовані дії УПА фактично припинилися у 1950 р. після загибелі гене-рала-хорунжого Тараса Чупринки, хоч окремі загони боролися до середини 50-х рр.

Із свого боку «оунівська служба безпеки», яка також мала розгалужену мережу боївок та інформаторів, проводила теро-ристичні акти проти партійних і радянських працівників та їхніх сімей, а також проти військовослужбовців і просто проти громадян, котрі виявляли готовність співробітничати з орга-нами влади. За офіційними даними радянської преси, протя-гом 1944–1952 рр. українські партизани знищили 30 тис. осіб. Одне слово, від протистояння ОУН-УПА і органів радянської влади гинули тисячі мирних жителів.

577

Таким чином, трагічні часи пережили українці, які про-живали на землях, що відійшли до Польщі після Другої світової війни — в Лемківщині, Надсянні, Ряшівщині, Холмщині. Навіть уряд УРСР неодноразово заявляв, що ці споконвічні українські землі мають бути включені до складу республіки. Але по-іншому розпорядився Й. Сталін. Нав’язавши польському народу прокомуністичний режим, він віддав ці землі, не питаючи місцевих жителів, Польщі. Уже з 1944 р. почалося переселення українців звідти на схід. У 1945–1946 рр. сотні тисяч людей втратили землю, майно і під військовим конвоєм були насильно перевезені в СРСР.

Кількатисячний загін УПА-Захід, перейшовши річку Сян, став на захист мирного населення. Спроби польських регуляр-них військ ліквідувати повстанський рух провалилися. Його все-бічно підтримувало населення. Не допоміг польським жовнірам і генерал К. Сверчевський. Українські партизани розгромили карателів, у сутичці загинув і сам генерал. Тоді три комуністичні режими — СРСР, ПНР і ЧССР уклали договір про спільні дії проти ОУН-УПА. З допомогою комітету державної безпеки (КДБ) уряд Польщі розробив у 1947 р. горезвісний план «Вісла». Спираючись на загони НКВС, 30-тисячне польське військо стерло з лиця землі всі оселі Лемківщини. 150 тис. українців було переселено в західні воєводства Польщі, на колишні німецькі землі. Щоб остаточно ополячити лемків, їх розміщали по дві-три сім’ї в одному селі. Частини УПА-Захід були розбиті в нерівних боях. Лише окремим загонам удалося перейти на Захід або на територію УРСР.

Отже, соціально-економічний розвиток України у 40-х — на початку 60-х відбувався у складних умовах, коли після відбудови народного господарства виявилися серйозні недоліки у всіх сферах життєдіяльності суспільства, зумовлені, безроздільним пануванням командно-адміністративної системи.

Пошуки шляхів удосконалення управління розвитком про-мисловості, будівництва та інших галузей народного господар-

578

ства, які велися в цей період, не дали бажаних результатів. Причиною цього було те, що реформи кінця 50-х – початку 60-х років так і не дійшли до трудових колективів, яких не торкну-лася демократизація управління. Ініціатори тодішньої перебу-дови не ставили за мету відмову від командування в розвитку економіки, вони лише намагалися перефарбувати фасад будівлі. Населення України продовжувало працювати, докладало багато зусиль для поліпшення становища в народному господарстві, але соціально-політичні умови в країні не дозволяли повною мірою реалізувати величезний творчий потенціал суспільства.

579

Лекція 15 СТАНОВЛЕННЯ І РОЗВИТОК

ДИСИДЕНТСЬКОГО РУХУ В УКРАЇНІ

ПЛАН 1. Піднесення національно-визвольного руху в Україні.

Поява «шістдесятників». 2. Прояви дисидентства. 3. Українська Гельсінська Спілка. 4. Релігійне дисидентство. 5. Згортання демократичних процесів. Політичні репресії

60–70-х рр. ХХ ст. 1. У 60–70-х роках ХХ ст. у Радянському Союзі виникло

примітне явище, коли політику уряду стала відкрито крити-кувати невелика, але дедалі більша кількість людей, яких зви-чайно називали дисидентами й які вимагали ширших грома-дянських, релігійних і національних прав. Як після десятиліть терору, в атмосфері жорсткого контролю й при всіх наявних засобах ідеологічної обробки міг зародитися цей гідний подиву виклик режимові? Дисидентство великою мірою виросло з де-сталінізації, з послаблення «паралічу страху», що їх розпочав Хрущов. Його обмежені викриття страхітливих злочинів сталінсь-кої доби викликали розчарування та скептицизм відносно й інших сторін режиму. Тому спроба Брежнєва обмежити лібералізацію викликала протести й опозицію, особливо серед інтелігенції.

Як не старалася більшовицька командно-адміністративна система утримати в недоторканості марксистсько-ленінську іде-ологію, державний тоталітаризм, усе ж їм надходив кінець.

580

Розкриття культу особи Сталіна породило рух правозахисників. Першим його центром стала Москва, де навколо відважних вільнодумців — визначного вченого А. Сахарова та відомого письменника О. Солженіцина — гуртувалася молодь. Звідси так званий дисидентський рух поширився до Києва та інших міст східної і західної частин України.

У західних областях виникло кілька самостійницьких орга-нізацій, які боролися за незалежність України. На Львівщині ще в 1958 р. діяла підпільна Українська Робітничо-Селянська спілка на чолі з Л. Лук’яненком та Український Національний Комітет (з 1962 р.). Подібні групи існували тоді й у Ходорові та Терно-полі. У 1964–1967 рр. діяв Український Національний Фронт (УНФ), керівниками якого були З. Красівський та Д. Квецько.

УНФ виник тоді, коли майже всі ці групи були викриті властями, однак він мав тісний ідейний зв’язок з рухом 40-х — 50-х років і водночас виявляв риси, притаманні вже новому періоду, в чомусь і випереджаючи його. Розроблені ж програмні документи, тим більше діяльність Фронту, дозволяють говорити про його помітне місце в історії українського руху за неза-лежність останніх кількох десятиліть, в історії непідцензурної суспільної думки.

Спілкуючись зі студентами, які приїздили з різних кінців України, Д.Квецько поступово переконувався, що «національні інтереси українського народу та його традиції не тільки не поважаються, а й грубо, безцеремонно затискуються...», що укра-їнський народ повинен «піднятися на боротьбу за створення самостійної України».

Такі переконання утвердилися у Д. Квецька вже у 1962–1963 рр. Тоді ж він обрав для своєї діяльності три таких принципи: 1) завоювання незалежності і державності для України; 2) вста-новлення демократії на основі свободи і природних прав людини; 3) соціальні реформи як шлях до забезпечення високого жит-тєвого рівня й благополуччя для всього українського народу. Втілити в життя ці принципи, вважав Д. Квецько, можна буде

581

тільки шляхом проведення в Радянській Україні національно-визвольної революції, підготовчу роботу до якої в умовах радян-ської дійсності зможе виконати лише підпільна організація, достатньо сильна, щоб виступити й очолити національний рух. Готуючись до створення такої організації, Д. Квецько готував і деякі програмні документи, статті, думав про її назву. Оскільки майбутній рух за визволення мислився як загальнонаціональний, було вирішено назвати його Українським національним фронтом.

Першим соратником Д. Квецька у справі створення УНФ вже з осені 1964 р. став З. Красівський — філолог і поет, який свого часу зазнав репресій влади за участь його братів в УПА.

Діяльність організації почалася з видання журналу «Воля і Батьківщина». Перший номер часопису був надрукований на машинці вдома у З. Красівського. Згодом, весною 1965 р., з метою конспірації було вирішено перемістити цю роботу в більш безпечне місце – в бункер у Карпатах, відповідно обладнаний Д. Квецьком. Журнал друкувався в 6 примірниках. Усього за 1964–1966 рр. було надруковано 16 номерів «Волі і Батьківщини». Автором більшості статтей був Д. Квецько, 2 статті написав 3. Красівський. Використовувалися й матеріали з довоєнних журналів та брошур, шо випускалися оунівцями, (оунівські брошури і листівки були знайдені Д. Квецьком влітку 1965 р. в гірському бункері. Серед них: «Кто такие бандеровцы и за что они борются», «Бюро інформації Української Головної Визвольної Ради (УГВР)» за 1948 р. та ін.).

УНФ планувався як структура всеукраїнська, що змагається з владою від імені усього пригнобленого народу. Тому природ-німи були спроби керівників організації заявити про себе і свої домагання центральній владі Москви і Києва. У лютому 1966 р. Д. Квецько пише «Меморандум ХХІІІ з’їзду КПРС» Кілька при-мірників цього документа були направлені на адресу партій-ного з’їзду і в газети «Правда» та «Известия». Поміж іншого в Меморандумі ставилися гакі вимоги:

582

1. Надати можливість насильно депортованим за Сталіна українцям повернутися на батьківщину. Про це оголосити в пресі й по радіо. Зобов’язати уряд СРСР і КПУ забезпечити репатріантів житлом, працею...

2. Для тих, хто не бажає повернутися на Україну, надати всі умови для їх національного розвитку...

3. Припинити посилання української молоді після закін-чення навчальних закладів на працю поза межі України, а в Україну не надсилати чужинецьку молодь...

4. Зняти сталінську заборону з української культури і від-крити спецфонди по бібліотеках. Реабілітувати замордованих сталінським терором українських наукових і культурних діячів і перевидати їх праці. Припинити розпочате останнім часом гоніння на українську інтелігенцію за її патріотизм.

Меморандум також вимагав навчання й викладання в усіх навчальних закладах українською мовою, запровадження її в усіх установах, організаціях і на підприємствах. Пропонувалося всім науковим і літературним видавництвам випускати свою продукцію, а працівникам радіо і телебачення вести передачі українською мовою.

Крім Івано-Франківської, існувала ше одна група в УНФ — львівська, яку умовно можна назвати філією. Виникла вона з ініціативи 3. Красівського за участю його давнього знайомого Мирона Меленя. За членство в молодіжній ОУН Мелень був засуджений до таборів. Повернувшись на Львівщину, він, як і Красівський, навчався на філологічному факультеті Львівсь-кого університету. Закінчивши його, працював керівником худож-ньої самодіяльності в Моршині.

Що ж до програмних положень організації, то тут треба сказати, шо засновники УНФ вважали себе ідейними спадко-ємцями ОУН і особливо шанували матеріали її третього Збору. Програма УНФ структурно може бути поділена на програму-мінімум, викладену в заявах, зверненнях до влади, про шо вже було сказано вище, і програму майбутнього розвитку України.

583

В найбільш концентрованому вигляді програмні засади групи викладено в «Програмових вимогах Українського національного фронту», шо були надруковані у п’ятому номері «Волі і Бать-ківщини». По суті, це був проект, який мав затвердити з’їзд УНФ. Програмні вимоги складаються з 7 розділів.

УНФ проіснувала майже три роки. За цей час до неї всту-пило не менше десяти активних членів, було кілька десятків читачів часопису «Воля і Батьківщина», сотні людей читали націоналістичну літературу, яку розповсюджували члени групи. УНФ перша і єдина з-поміж підпільних груп зуміла домогтися видання власного часопису протягом тривалого часу і в значній — за тих умов — кількості примірників. Часопис став осередком, навколо якого створилась організація. Провідникам групи, перш за все Дмитру Квецьку вдалося створити цілісну, і досить струнку програму і статут підпільної організації, яка мала боротися за незалежну, самостійну українську державу. Важливо й те, що своїм існуванням і діяльністю група, хоч і в підпіллі, підтримала і зберегла принцип організації Руху, поворот до якого відбувся вже в середині 70-х років. Програмові вимоги УНФ, як і інші документи групи, є частиною розвитку української громадської думки, її націоналістичної течії. Автори програми ставили Україну в центр боротьби за національну незалежність у Схід-ній Європі, відхід від російського імперіалізму. Останній був названий ворогом України. До вирішення проблем українства пропонувалося залучити й світову громадськість. Водночас головну увагу і програма, і самі члени групи покладати на власні сили народу. Досить привабливими були плани вирішення соціаль-них та економічних проблем, концепція народного соціалізму. Плідною виявилась також ідея формування єдиної всеукраїн-ської політичної організації.

Органам КДБ з допомогою «стукачів» вдалося заарештувати молодих патріотів, більшість з яких засудили на довголітню каторгу, а кількох до найвищої міри покарання — розстрілу.

584

Підсумовуючи сказане, можна стверджувати: багато ідей і справ, розпочатих в УНФ, знайшли своє відображення в подіях в Україні кінця 80-х років; слід віддати належне тим людям, які не боялися стати до боротьби тоді, коли інші мовчали.

Дисидентський рух плинув у СРСР трьома потоками, що часто зливалися. Завдяки легшому доступу до західних журна-лістів найбільш відомим був московський правозахисний, або демократичний, рух, що переважно складався з представників російської інтелігенції, серед провідників якої були такі світочі, як письменник Олександр Солженіцин та фізик-ядерник Андрій Сахаров. Іншою формою «антигромадської поведінки» був релі-гійний активізм. На Україні, як і в інших неросійських республ-іках, дисидентство викристалізовувалося у змаганнях за націо-нальні й громадянські права, а також за релігійну свободу.

Спочатку осередок українських дисидентів складали «шіст-десятники» нове плідне покоління письменників та митців, що здобувало собі визнання. До нього належали Ліна Костенко, Василь Симоненко, Іван Драч, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Микола Вінграновський та Іван Дзюба. Пізніше до них приєд-налися Василь Стус, Михайло Осадчий, Ігор та Ірина Калинці, Іван Гель та брати Горині. Визначальною рисою цієї групи було те, що її члени являли собою зразковий продукт радянської системи освіти й швидко робили собі багатообіцяючу кар’єру. Деякі були переконаними комуністами. Хоча дисиденти діяли переважно в Києві та Львові, вони походили з різних теренів України. Більшість складали східні українці, проте багато з них мали ті чи інші зв’язки із Західною Україною, де свого часу навчалися чи працювали. Інша варта уваги риса полягала в тому, що чимало інтелігентів були в своїх сім’ях першими, хто залишив село й приєднався до лав міської інтелігенції. Звідси й той наївний ідеалізм та складна аргументація, часто притаманні їхнім заявам. Загалом вони становили дуже аморфний і неорганізований конгломерат людей. На Україні налічувалося не більше тисячі активних дисидентів. Проте їх підтримувало й співчувало їм, напевне, багато тисяч.

585

Проти чого ж виступали українські дисиденти і яких цілей прагнули досягти? Як і в кожній групі інтелектуалів, тут існувала велика різноманітність і відмінність у поглядах. Іван Дзюба, літе-ратурний критик і один з найвидатніших дисидентів, однаково прагнув здобути як громадянські свободи, так і національні права. Він чітко висловив свою мету: «Я пропоную... одну-єдину річ: свободу — свободу чесного публічного обговорення націо-нального питання, свободу національного вибору, свободу наці-онального самопізнання і саморозвитку. Але спочатку і насам-перед має бути свобода на дискусію і незгоду». Націонал-кому-ніста Дзюбу непокоїла велика розбіжність між радянською теорією та дійсністю, особливо в галузі національних прав, тому він закликав власті усунути її для блага як радянської системи, так і українського народу. На відміну від нього історик Валентин Мороз продовжував інтелектуальні традиції українського інтегрального націоналізму, відкрито виражаючи свою відразу до радянської системи та надію на її крах. Проте взагалі укра-їнські дисиденти закликали до проведення в СРСР реформ, а не до революції чи відокремлення, й виступали проти національ-них репресій на Україні та за громадянські права в СРСР.

Серед західних аналітиків українського дисидентського руху існує розбіжність щодо умов, котрі спонукали людей до відкри-того протесту. Олександр Мотиль доводить, що до зародження дисидентства на Україні, як і в Радянському Союзі взагалі, спри-чинився насамперед політичний курс радянського керівництва, особливо хрущовська «відлига» й намагання Брежнєва покласти їй край. Відверто проукраїнська лінія Шелеста, поза всяким сумнівом, давала українській інтелігенції додаткову спонуку висловлювати невдоволення Москвою. Всеволод Ісаїв та Богдан Кравченко підкреслюють, що дисидентство було тісно пов’язане насамперед із соціально-економічною напруженістю. З огляду на організований Москвою величезний наплив на Україну росіян вони вважають, що конкуренція за вигідну роботу між привілейованими російськими прибульцями та амбіціозними

586

українцями часто схиляла останніх до підтримки вимог диси-дентів надати Україні більшої самостійності. Так чи інакше, в даному контексті дисидентство було найновішим проявом вікового протистояння між українською інтелігенцією та бюро-кратією російської імперії.

2. Перші прояви цього руху мали місце наприкінці 50-х — на початку 60-х років, коли на Західній Україні було організо-вано кілька невеликих таємних груп. Виділялася серед них так звана «Група юристів» на чолі з адвокатом Левком Лук’яненком. Вона закликала до здійснення законного права України на вихід із Радянського Союзу. Після виявлення цих груп їхніх учасників на закритих процесах було засуджено до тривалих термінів ув’язнення, а Левка Лук’яненка — до смертної кари.

Наростання негараздів у суспільстві викликало посилення незадоволення в різних верствах населення, створюючи сприят-ливу атмосферу для діяльності дисидентів. На зміну відправл-еним до таборів у лавах правозахисників з’являлися нові пред-ставники української інтелігенції.

У вересні 1965 р під час презентації у Київському кінотеатрі «Україна» фільму С. Параджанова «Тіні забутих предків» з різ-кою критикою арештів виступили Іван Дзюба, Василь Стус і В’ячеслав Чорновіл. Під їх листом підписалося 140 присутніх. Реакція властей була блискавичною. Івана Дзюбу звільнили з роботи у видавництві «Молодь» і з аспірантури Київського педінституту, В’ячеслава Чорновола увільнили з газети «Молода гвардія», Василя Стуса відрахували з Інституту літератури АН УРСР, де він був аспірантом.

Але це не збило хвилю протестів. У листопаді 1965 р. на захист заарештованих, з виявом стурбованості про стан укра-їнської культури звернулися до ЦК КП України та ЦК КПРС композитор П. Майборода, поети Л.Костенко та І. Драч, авіа-конструктор О. Антонов.

Листи керівникам УРСР і СРСР були однією з найпоши-реніших форм протесту в ті роки. Серед тих, хто підписувався,

587

так званих «підписантів», було кілька сот представників укра-їнської інтелегенції. Серед них, крім уже названих, — І. Світ-личний, М. Коцюбинська, 3. Франко, Є. Сверстюк, Б. Антоненко, М. Брайчевський, В. Стус, А. Горська та багато інших.

Листи-протести йшли не лише з столиці України, але й з обласних центрів. У 1968 першого секретаря ЦК КП України П. Шелеста, секретаря ЦК з питань ідеології Ф. Овчаренка і секретаря Спілки письменників України Д. Павличка було надіслано листа, який підписало близько трьохсот представників творчої молоді Дніпропетровська, що протестували проти шельмування Олеся Гончара за його роман «Собор». Так, не було жодного навчального закладу з українською мовою викла-дання, де виникла «націоналістична небезпека». У підготовці листа звинуватили поета Івана Сокульського, якого заарешту-вали і засудили на 4,5 років суворого режиму. Щодо десятків інших — обмежилися звільненням з роботи, викллюченням із партії, «проробкою» в парткомах чи викликом до держбез-пеки (КДБ).

У роботі КДБ в другій половині 60-х років з’являються нові моменти. У 1967 р. в його структурах створюється спеціальне «п’яте управління», на яке поклали обов’язки до боротьби із «ідеологічними диверсіями», а по суті, з інакомисленням.

Але інерція десталінізації продовжувала розбурхувати неспокій серед інтелігенції. Проведена у 1963 р. в Київському університеті офіційна конференція з питань культури та мови, участь у якій взяли більше тисячі осіб, перетворилася на відкриту демонстрацію проти зросійщення. Приблизно в цей час студенти та інтелігенція стали постійно сходитися до пам’ятника Тарасові Шевченку в Києві не тільки для публічних читань творів поета, а й також для того, щоб критикувати культурну політику режиму. Підозріла пожежа 1964 р., що знищила фонд українських рукописів бібліотеки Академії наук України, викликала бурю протестів провідних діячів літератури. Побоюючись, щоб події не вийшли з-під контролю, Кремль

588

вирішив ударити по дисидентському рухові в усьому Радянсь-кому Союзі. Наслідком цієї політики на Україні став арешт наприкінці 1965 р. близько двох десятків тих, хто протестував особливо голосно. Щоб залякати інших, власті вирішили судити дисидентів відкритим судом. Проте ця тактика бумерангом ударила по них самих, викликавши ще сильніші протести й опозицію.

Своєму протесту проти тоталітарної системи дисиденти прагнули надати характеру масових дій. Це була ще одна, найактивніша форма їх діяльності, яку влада вважала особливо небезпечною.

Так, завдяки цілеспрямованим діям дисидентів у 60-ті роки була започаткована традиція — 22 травня вшановувати пам’ять Т. Шевченка. Цього дня 1861 р. труну з тілом Кобзаря провезли з Петербурга через Київ до Канева для поховання.

В пам’ять про цю подію біля пам’ятника Шевченкові проти Київського університету 22 травня кожного року збиралися ша-нувальники поета, читали його поезії, вірші про нього, грали на бандурах тощо. Ці неконтрольовані владою прояви української національної свідомості викликали гостру реакцію властей, що не зупинялися перед арештами учасників скорботних зібрань.

За таким сценарієм починалися і події 22 травня 1967 р., коли тисячна юрба зібралася біля монумента Кобзаря. Міліція розігнала учасників зібрання і заарештувала чотирьох з них. Обурені свавіллям, люди на пропозицію Н. Світличної і М. Пла-хотнюка — відомих дисидентів, поширювачів «самвидаву» — рушили до ЦК КП України з вимогою негайно звільнити заа-рештованих. Розгніваних людей не могли зупинити ні міліцей-ські кордони, ні брансбойти. Демонстранти розійшлися лише тоді, коли заарештованих біля пам’ятника о третій годині ночі привезли до будинку ЦК і звільнили.

Новим чинником правозахисної діяльності став рух кримсь-ких татар. Він набув форми підписання петицій до Москви з одним проханням — дозволити татарам повернутися на істо-

589

ричну батьківщину — в Крим, відновити національне і полі-тичне рівноправ’я народу. У 1968 р. при підтримці тоді вже відомого правозахисника, генерала Григоренка в Москві було проведено демонстрацію представників кримсько-татарського народу. Від початку справедливі вимоги кримських татар одер-жали підтримку українських правозахисників. Подібні стосунки складалися також між українськими і європейськими дисидентами.

Крім системи тюремно-табірних закладів, на захист тоталі-тарного режиму була кинута каральна медицина. Найбільш небезпечних державних «злочинців», яких було важко звинува-тити в порушенні відповідних статей кримінального кодексу, внахідливі радянські інквизитори стали ув’язнювати в психіа-тричних лікарнях спеціального типу. Серед цих лікарень виді-лялася Дніпропетровська, яку було перетворено на справжню психіатричну в’язницю особливо жорстокого режиму.

Крім генерала Григоренка, який вперше був заарештований у 1964 р. і загалом провів у божевільнях 6,5 років, жертвами тюремно-психічного терору стали Леонід Плющ, Микола Пла-хотнюк, Зіновій Красівський, Василь Рубан, Йосип Тереля, Ми-хайло Ковтуненко, Микола Руденко та інші відомі дисиденти.

Але основний контингент спецлікарень становили мало-відомі жертви режиму — релігійні дисиденти, порушники кордону, учасники виробничих конфліктів тощо. Їх загальна кількість обчислювалася сотнями.

Побувавши на цих процесах у Львові, молодий журналіст В’ячеслав Чорновіл написав «Записки Чорновола» — збірку документів, що викривали свавільні, протизаконні й цинічні маніпуляції властей правосуддям. У палкій промові перед великою аудиторією в Києві засудив арешти Іван Дзюба. Він також подав Шелесту й Щербицькому свою працю «Інтернаціо-налізм чи русифікація?» — тонкий, ерудований І безжальний аналіз теорії й механіки русифікації на Україні. Після свого арешту в 1970 р. за антирадянську агітацію та пропаганду Валентин Мороз написав «Репортаж із заповідника ім. Берії»,

590

емоційна й викривальна сила якого спрямована проти сваволі радянського офіціозу та руйнування ним окремого індивіда й цілих народів. Щоб не дати властям ізолювати дисидентів одного від одного й від суспільства, щоб інформувати світ про подробиці переслідувань в СРСР, у 1970 р. українські дисиденти почали таємно поширювати часопис «Український вісник». Хоч КДБ й зміг обмежити розповсюдження цих матеріалів на Україні, йому не під силу було запобігти їх проникненню на Захід. Там за допомогою українських емігрантів вони публіку-валися й пропагувалися, що викликало у радянських властей занепокоєння й переляк.

Після падіння у 1972 р. Шелеста Щербицький, спираючись на шефа КДБ Федорчука і партійного ідеолога Маланчука, роз-почав масивний погром опозиційної інтелігенції, що призвів до арешту сотень людей і набагато суворіших вироків, ніж у 1965–1966 рр. Відвертих дисидентів, а також співробітників дослідних інститутів, редакційних колегій університетів, яких підозрю-вали в «неблагонадійних» поглядах, виганяли з роботи. Ця хвиля переслідувань, що нагадувала сталінські дні, травмувала ціле покоління української інтелігенції й змусила багатьох, серед них і Дзюбу, покаятися й відійти від дисидентської діяльності.

3. Поріділі чисельно, але й далі сповнені рішучості, диси-денти у 1975 р. дістали новий імпульс, коли СРСР підписав Гельсінську угоду й офіційно погодився шанувати громадянські права своїх підданих. Повіривши Кремлеві на слово, дисиденти організували відкриті й, на їхню думку, юридично санкціоно-вані групи, завдання яких полягало в тому, щоб наглядати за дотриманням громадянських прав з боку Кремля. Перший Гельсінський комітет було засновано в Москві у травні 1976 р. Незабаром, у листопаді 1976 р., в Києві з’явилася Українська Гельсінська Спілка. Аналогічні спілки сформувались у Литві, Грузії та Вірменії.

Очолив Українську Гельсінську спілку письменник Микола Руденко — політичний комісар у роки другої світової війни та

591

колишній партійний чиновник у письменницькій організації. Його близьким товаришем був генерал Радянської армії Петро Григоренко — кавалер багатьох урядових відзнак, якого відпра-вили у відставку. Ця група налічувала 37 учасників, найрізно-манітніших за походженням. Тут були дисиденти, що вже відбули терміни ув’язнення, такі як Ніна Строката, Василь Стус, Левко Лук’яненко, Іван Кандиба, Надія Світлична та Вячеслав Чорновіл, такі колишні націоналісти (що вижили після деся-тиліть, проведених у сталінських концтаборах), як Святослав Караванський, Оксана Попович, Оксана Мешко, Ірина Сеник, Петро Січко, Данило Шумук та Юрій Шухевич (син коман-дувача УПА Романа Шухевича), й такі релігійні активісти, як православний священик Василь Романюк.

Уже через 3 місяці, у лютому 1977 р., було заарештовано керівників Спілки — Миколу Руденка та Олексу Тихого. Неза-баром їх було засуджено відповідно на 12 і 15 років неволі; згодом Мирослава Мироновича, Миколу Матусевича, Левка Лук’яненка також було засуджено до тривалих строків ув’яз-нення. До 1980 р. близько ¾ членів групи були засуджені на строки від 10 до 15 років. На той час 15 років було найбільшим строком ув’язнення.

Українську Гельсінську спілку відрізняли від попередніх дисидентів дві важливі риси. Перша полягала в тому, що група являла собою відкриту громадську організацію, яка хоч і не була прорежимною, проте вважала, що має законне право на існування. Такі погляди були для Східної України чимось нечуваним ще з часу встановлення радянської влади. Іншою безпрецедентною рисою були контакти з аналогічними гру-пами по всьому СРСР з метою «інтернаціоналізувати» захист громадянських і національних прав.

У програмних заявах спілки явно проступало й нове мис-лення. Вони наголошували на застосуванні легальних методів, убачаючи вирішення суспільних проблем у дотриманні законів узагалі й поважанні прав особи зокрема. Тому члени групи

592

часто називали свою діяльність правозахисним рухом. Як зау-важував Іван Лисяк-Рудницький, проповідування законності й справжньої демократії замість певної ідеології, наприклад, націоналізму чи марксизму, якими доти захоплювалася україн-ська інтелігенція, стало важливим поворотним пунктом в історії української політичної думки.

У статуті УГС було записано, що її члени вимагатимуть від влади безумовного виконання закону і забезпечення прав людини, справжньої демократії. Спілка, борючись за права українського народу, лояльно ставилася до мови і культури інших народів, які проживали в республіці. Саме тому в УГС входили пред-ставники різних національностей. У майбутній демократичній Україні, йшлося в статуті, будуть гарантовані конституцією культурні і національні права національних меншин. Члени УГС вважали, що Україна має перейти до незалежності мирним шляхом, тобто відповідно до Конституції СРСР, вийшовши із Союзу завдяки вільним виборам, а українці, які жили в неволі, домігвшись незалежності, ніколи не впровадять колоніальної системи щодо інших народів.

У декларації Української Гельсінської Спілки зазначалося, що організація ставить за мету вирішення чотирьох головних завдань.

1. Сприяти ознайомленню широких кіл української громад-ськості з Декларацією Прав Людини.

2. Виходячи з переконань, що мир між народами не можна забезпечити без вільних контактів поміж людьми, а також без вільного обміну інформацією та ідеями, активно сприяти вико-нанню статей Прикінцевого Акта з питань безпеки і співпраці в Європі.

3. Домагатися, щоб на всіх міжнародних нарадах, де мають обговорюватися підсумки виконання Гельсінських угод, Україна як суверенна європейська держава і член ООН, була представ-лена окремою делегацією.

4. З метою вільного обміну інформацією та ідеями домага-тися акредитування в Україні представників зарубіжної преси.

593

У Декларації проголошувалося, що в своїй роботі Спілка керується не політичними, а лише гуманітарно-правовими моти-вами і свою головну мету бачить в ознайомленні світового спів-товариства з порушеннями прав людини в Україні.

Незважаючи на цілковиту законність діяльності Спілки, її підтримку західними демократіями, акції групи проходили в обстановці постійного тиску з боку владних структур. Особливу ненависть викликали у КДБ поширювані на Заході меморан-думи про незаконні арешти, списки політичних в’язнів та їхнє становище у вязницях тощо.

Отже, вимоги Української Гельсінської спілки були дуже поміркованими, далекими від радикалізму, але несумісними з існуючим диктаторським режимом. Не дивно, що майже всіх активістів УГС арештували й засудили на 10–15 років перебу-вання в концентраційних таборах. Приблизно три чверті членів Української Гельсінської спілки отримали терміни ув’язнення від 10 до 15 років. Решту було вислано з України. Деяким, аби заспокоїти світову громадську думку, дозволили емігрувати.

Борючись проти націоналізму, комуністичні ідеологи про-повідували повне зближення націй в єдиний радянський народ. Саме цим вони прагнули виправдати неприкрите зросійщення у радянських республіках, зокрема в Україні. Так, з 1969 р. по 1980 р. кількість журналів, що виходили українською мовою, зменшилася від 40% до 19%, книжок — з 60% до 24%. Міста Півдня і Сходу України стали майже повністю російськомов-ними. Самі українці поступово зрікалися рідної мови. Понад 2 млн. з них вважали рідною мовою російську. Росіяни ж не поспішали вивчати мову народу, на землі якого проживали.

Хоч деякі члени Української Гельсінської Спілки лишалися якоюсь мірою на позиціях марксизму чи націоналізму, погляди її більшості найчіткіше передає такий уривок із спогадів Данила Шумука, що в минулому був водночас комуністом і націоналістом і провів близько 40 років у польських, нацист-ських і радянських тюрмах: «Лише демократія здатна врятувати

594

людство від небезпеки тиранії як лівого, так і правого гатунку. Лише необмежене, гарантоване законом право усіх громадян висловлювати, пропагувати й захищати свої ідеї спроможне дати людям можливість контролювати і скеровувати політику уряду. Без цього права не може бути й мови про демократію і демократичні вибори до парламенту. Там, де немає легальної опозиції, що користується рівними правами в парламенті й серед народу, немає демократії... Я дійшов цих висновків після багатьох років роздумів, узагальнень та аналізу, і вони привели мене до критичного ставлення як до комуністів, так і до націо-налістів донцовського типу».

Різким контрастом до ксенофобії, притаманної націоналіз-мом й оунівського гатунку, було те, що палкий патріотизм українських дисидентів не передбачав ворожості до інших наро-дів, навіть до росіян. У 1980 р. в одній із їхніх заяв говорилося:

«Ми розуміємо, що значить жити під колоніальним гнітом, і тому заявляємо, що народові, який живе в нашій країні, буде забезпечено найширші політичні, економічні і соціальні права. Будуть безумовно гарантовані всі права національних меншо-стей і різноманітних релігійних асоціацій». Виходячи зі своїх легалістських поглядів, члени Української Гельсінкської спілки вважали, що найкращим шляхом до незалежності України є застосування гарантованого в радянській конституції права на вихід з СРСР. На їхню думку, найефективніший спосіб «деко-лонізації» Радянського Союзу полягав у тому, щоб дозволити його народам провести справді вільні вибори.

4. Окремий різновид дисидентства на Україні базувався на релігії. Теоретично радянська конституція гарантує свободу віросповідання. Але режим удавався до цілого ряду заходів для боротьби з релігійними віруваннями та практикою. Вони вклю-чали обмеження релігійних публікацій, заборону навчати дітей релігії, проведення серед них атеїстичної агітації, засилання агентів у середовище священнослужителів і церковної ієрархії, закриття культових споруд, застосування до тих, хто стоїть за

595

віру, громадських та економічних санкцій, обмеження їхньої можливості здобути освіту. Проте духовна безплідність радян-ської ідеології, з одного боку, та обурення жорстокою політи-кою режиму, з іншого, зумовили відновлення потягу до релігії, особливо на селі. Разом із цим зростала войовничість віруючих.

Заборона української автокефальної в довоєнні роки та греко-католицької церков у повоєнні, шалена антирелігійна кампанія кінця 50 — початку 60-х років викликали до життя нетради-ційний різновид дисидентства — релігійне.

Особливо активно боролися за відновлення своїх прав греко-католики. Формально ліквідована, греко-католицька церква діяла в західних областях України в підпільних («катакомбних») умовах. Значна частина населення цих областей продовжувала таємно відправляти релігійні обряди. Існувало декілька сот (до 350) парафій на чолі з священиками. Ними керували єпископи, які також діяли в підпіллі. З-за кордону церквою керував кардинал Йосип Сліпий, який у 1963 р. прибув у Ватікан після багато-річного сибірського заслання.

Одним з активних борців за легалізацію греко-католицької церкви в Україні був Йосип Тереля. У 1982 р. колишній в’язень таборів та «спецпсихушок» Й. Тереля став одним з органі-заторів Комітету захисту української греко-католицької церкви. Однак до її легалізації були ще довгі роки.

Послідовним борцем за права віруючих був один із лідерів українського дисидентства, талановитий богослов, багаторічний в’язень сталінсько-брежнєвських таборів В. Романюк. Саме зав-дяки його діяльності зростали опозиційні тенденції в Російській православній церкві, яка на той час фактично репрезентувала волю державних інстанцій.

Значну частину релігійного дисидентства становили члени протестанських сект євангельських християн-баптистів, ієго-вістів та ін. Особливу активність у справі їх захисту проявляли Петро Вінс — член УГС, його син — один з провідників-бапти-стів пастор Георгій Вінс.

596

Переслідування Української греко-католицької церкви («церкви у катакомбах») не змогло цілком знищити її. В останні деся-тиліття таємні відправи для віруючих проводили на Західній Україні 300–350 греко-католицьких священиків на чолі з кіль-кома єпископами. Існували навіть підпільні монастирі й таємні друкарні. У 1982 р. Йосип Тереля організував Комітет захисту Української католицької церкви, що ставив собі за мету домог-тися її легалізації. Хоч у відповідь на це режим став заарешто-вувати її активістів, серед українців Галичини та Закарпаття відданість своїй давній церкві не втрачала сили.

Православна церква на Україні, що офіційно називалася Російською православною церквою, перебувала у вигіднішому становищі, оскільки її визнавав радянський уряд. Але ціною цього було співробітництво з режимом, що доходило до плазування перед ним. Як наслідок, у православній церкві, й особливо серед її ієрархії, поширилися корупція, лицемірство і тенденція задовольняти державні інтереси за рахунок релігійних потреб. Це призвело до того, що кілька членів нижчого духовенства, зокрема жорстоко переслідуваний В. Романюк, виступили з осу-дом як власних зверхників, так і держави.

Чи не найбільш войовничими і динамічними віровизнан-нями на Україні в 60—70-х роках були баптистська та інші про-тестантські секти — п’ятдесятники, адвентисти, свідки Ієгови. Вони відправляли свої релігійні потреби в автономних конгре-гаціях, навчали дітей, як цього вимагає їхня віра, нерідко від-мовлялися реєструватися в органах влади, що ускладнювало властям контроль над ними. їхні фундаменталістські погляди, організація, що спирається на простих віруючих, палка відда-ність вірі приваблювали до них численних новонавернених, особливо на Східній Україні. В ці роки вони складали непро-порційно велику частку «в’язнів совісті» в СРСР. До свого виїзду в Сполучені Штати першим провідником баптистів був пастор Георгій Вінс.

597

5. Незважаючи на всю відвагу, натхненність та ідеалізм диси-дентів і на одіозну поведінку їхніх гонителів, цей рух не набув широкої підтримки на Україні. Однією з причин цього стало те, що, крім засудження режиму й вимог дотримуватися законів, дисиденти не сформулювали виразної політичної програми. Питання, які вони порушували, не були проблемами щоден-ного життя, що хвилюють більшість населення: робітників і колгоспників. Тому дисиденти мали вузьку соціальну базу, що складалася майже виключно з інтелігенції.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комуні-кації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з’являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі. Маючи в своєму розпоря-дженні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, був усюдисущим і всезнаючим у своєму прагненні не допустити поза наглядом уряду будь-якої громадс-ької діяльності. Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися або замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхніми дітьми й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув’язнення або запроторювали до психіатричних ліка-рень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності на Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські

598

колеги. Та й проблема національних прав українців не викли-кала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив на Україні особ-ливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських «в’язнів совісті».

Внутрішніми передумовами опозиційного руху були прак-тично бездержавний статус України, панування партійно-радян-ської бюрократії, утиски національного культурно-духовного життя, цілеспрямоване зросійщення корінного населення.

Традиції національно-визвольної боротьби у нових умовах продовжили підпільні групи та організації, які, відмовившись від збройних методів опору режиму, намагались діяти мир-ними, конституційними засобами. Серед них широко відомі Українська робітничо-селянська спілка (УРСС) на чолі з правни-ком Левком Лук’яненком (1959–1961) та Український національ-ний фронт (УНФ) історика Дмитра Квецька і філолога Зеновія Красівського (1964–1967).

Водночас хрущовська відлига створила можливості заро-дження не знаного раніше руху і появи нової генерації борців за порятунок нації, її духовності, культури та мови, названих за часом розквіту їх мистецького таланту «шістдесятниками», а за рішуче неприйняття пануючої ідеології — «дисидентами».

Ігнорування комуністичним режимом законів, норм і правил, підкорення інтересів особи примарним інтересам колективу тоталітарної держави логічно покликали до життя здійснюва-ний легальне рух за права людини, який жорстоко пересліду-вався режимом. Правозахисна течія руху опору була представ-лена уже згадуваною вище Українською Гельсінською Спілкою (УГС, 1976–1988).

Отже, основними течіями опозиційного руху в Україні дру-гої половини 50–80-х років були самостійницька, яку представ-ляли, зокрема, національно-визвольний рух підпільних груп; національно-культурницька, яку репрезентував рух шістдесятників; правозахисна та рух за свободу совісті (релігійна опозиція).

599

Існував в Україні ще рух за соціально-економічні права, який виявлявся у формі страйкової боротьби та інших формах народного опору.

На противагу збройному періоду національно-визвольної боротьби з переважно селянським складом загонів у дисидент-ський рух слідом за інтелігенцією поступово втягувалось робіт-ництво. Наприклад, під адресованим у квітні 1968 р. вищому партійному та державному керівництву СРСР листом-проте-стом проти незаконних репресій та судів в Україні з-поміж 139 підписів діячів науки, літератури, мистецтва, виробничої інтелігенції, педагогів та студентів були прізвища 28 робітників. За підрахунками знаного історіографа інакодумства в СРСР Людмили Алексєєвої, серед 89 засуджених 1972–1974 рр. укра-їнських дисидентів, соціальну приналежність яких вдалося вста-новити, 72 були людьми інтелігентських професій (у тому числі 10 священиків) і 17 — робітниками. Серед покараних за опози-ційну діяльність 48 осіб репрезентували Східну Україну (з них 28 киян) і 55 — Західну (з них 13 львів’ян).

Відомий аналітик українського руху опору Мирослав Прокоп подав у журналі «Сучасність» за 1974 р. своєрідну «анатомію» опозиції, тобто соціологічний аналіз 530 учасників руху, зга-даних у документах самвидаву. За фахом найчисельнішу групу становила професійна інтелігенція (інженери, лікарі, вчителі, журналісти) — 36,8%, далі робітники — 12,8%, науковці — 11,9%, літератори — 10,9%, студенти — 9,2%, митці — 6,6%, священики Української католицької церкви — 4,7, селяни — 2,6%, один працівник міліції і один матрос. Професії 21 особи встановити не вдалося. Серед учасників руху було 14,9% жінок. За віком домінуючою була група людей 25–45 років. Більшість опози-ціонерів не оминула членства в комсомолі, але комуністами стали лише окремі з них. Невеликою була й кількість колишніх членів ОУН.

Цікавою видається географія руху, проаналізована за міс-цем праці його учасників. Головні сили опозиції зосередились у Києві та Київській області — 258 осіб (48,7%). На Львів та

600

область припадало 116 осіб (21,9%). Наступними за кількістю дисидентів були такі області: Івано-Франківська — 41 особа, Дніпропетровська — 24, Тернопільська — 22, Донецька — 10, Волинська і Рівненська — по 8, Житомирська, Одеська і Хар-ківська — по 6, Запорізька — 5. В останніх областях було від 1 до 3 учасників руху.

Чисельність опозиціонерів 60-х років була набагато мен-шою порівняно з попередніми етапами незалежницьких змагань. Дослідник української історії з Канади Богдан Кравченко склав список дисидентів 1960–1972 рр., у якому налічувалось 975 імен. Інші джерела також вказують близько тисячі активних учас-ників опору.

Опозиційний рух в Україні захопив у свою орбіту пред-ставників усіх соціальних верств суспільства. Але місце боротьбі визначалося не класовою приналежністю чи соціальним ста-тусом, а особистими якостями.

Найрадикальнішою і найбільш переслідуваною течій руху опору була самостійницька, представники якої відстоювали ідею державної назалежності України. Це були, зокрема, опозиці-онери, які успадкували традиції національно-визвольної боротьби 40–50-х років, наприклад, члени УНФ. У статутних принципах організації зазначалося, що фронт є добровільним об’єднанням національне свідомих елементів української нації, що ведуть боротьбу за Українську самостійну державу. Метою діяльності була агітація за вихід України зі складу СРСР.

Подібне завдання ставила перед собою й низка інших орга-нізацій, які діяли мирними засобами, але теоретично не відки-дали можливості використання зброї. Це, зокрема, Об’єднана партія визволення України (1953–1958) та Український націо-нальний комітет (1957–1961).

Однією з перших поставила мету відокремлення України від Радянського Союзу мирними, конституційними методами УРСС. Знаряддям реалізації цієї мети вона вважала політичну партію, а засобом — всенародний референдум.

601

Представники національно-культурницької течії в опози-ційному русі на чільне місце висували необхідність духовного і культурного відродження українського народу, зокрема, його національної самобутності, традицій, мови, правдивого висвіт-лення історичного минулого. Вони протестували проти анти-української політики Москви, нищення пам’яток історії та куль-тури, переслідування за переконання, назаконних арештів та закритих політичних судів, чинили опір зросійщенню, ідео-логічному одурманюванню людей, догматам соціалістичного реалізму.

Прихильники правозахисної течії вимагали дотримання Конституції та законів, відстоювали ідеї гуманізму і демократії, особистої та національної свободи, прав людини. Вони пропа-гували примат особи і другорядність держави, виступали в обороні прав національних меншин (кримських татар, євреїв таінших).

Особливо жорстоко комуністичний режим переслідував релігійних дисидентів. Для прикладу, на початок 1968 р. з 230 засуджених учасників національно-визвольної та опозиційної боротьби в Україні за релігію постраждали 84 особи, а на 1 серпня 1980 р. з 90 в’язнів українського руху опору 78 карались за «віру» (33 баптисти, 14 уніатів, 12 п’ятдесятників, 11 адвен-тистів, 6 єговістів і 2 православних). Головне своє завдання релі-гійна опозиція вбачала у боротьбі за реабілітацію та легалізацію Української греко-католицької церкви, протестантських церков та течій, за свободу совісті та вільне здійснення релігійних обрядів, повернення відібраних державою храмів та відбудову зруйнованих, звільнення засуджених за віру з місць ув’язнення, реабілітацію страчених служителів культу. Вона виступала проти втручання держави у діяльність віруючих і церкви, проти закриття храмів, переслідування підпільних богослужінь. Прикладом орга-нізації учасників руху за свободу совісті може слугувати ство-рена 9 вересня 1982 р. п’ятьма греко-католиками Ініціативна група прав віруючих і Церкви на чолі з багатолітнім політв’язнем Йоси-пом Терелею. Однак уже 24 грудня того ж року Терелю черго-вий раз було заарештовано.

602

Дисиденти та опозиційні організації у програмних доку-ментах і заявах виклали також свою точку зору на економічні та соціальні проблеми суспільства. Зокрема, констатувались коло-ніальний статус економіки України, кріпосницьке становище колгоспного селянства та злиденність робітництва, критикува-лися бюрократичні методи керівництва народним господар-ством, централізоване планування, обмеження прав профспілок, відсутність приватної власності на засоби виробництва. Ствер-джувалося, що партійно-державна бюрократія стала колективним власником цих засобів, а отже, окремим панівним експлуата-торським класом. Пропонувалося ліквідувати власність КПРС, відновити ринкові відносини і вивільнити приватну ініціативу, зробити виробника власником виготовленої продукції з правом її вільного продажу.

У сфері міжнаціональних відносин українські дисиденти рішуче засуджували як шовінізм, зокрема імперського гатунку, так і національну обмеженість. Не виявляючи ворожості до інших народів, у тому числі й до росіян, вони протестували проти придушення демократичного мислення у будь-якому куточку імперії. Наприклад, один з лідерів дисидентства ге-нерал Петро Григоренко рішуче й послідовно обстоював права кримських татар. А Українська гельсінська група заявляла: «Ми кровно заінтересовані у самовизначенні всіх народів».

Відомий своїми націоналістичними поглядами Іван Гель у написаному 1976 р. в мордовському таборі творі «Грані куль-тури» виступив переконаним прихильником «глибокої, органіч-ної, цілеспрямованої солідарності двох близьких духом, історич-ною долею та тісно пов’язаних історичними зв’язками народів»- українського та єврейського. Він вважав одним з найважливі-ших завдань українського визвольного руху і всіх національних сил відродження у повному обсязі національно-культурного життя українських євреїв, відновлення єврейських храмів — синагог, освітніх закладів, газет, журналів, надання євреям права на вільний виїзд в Ізраїль.

603

Особливістю нового етапу руху було прагнення налагодити контакти з зарубіжними засобами масової інформації, щоб донести до світової громадськості та урядів демократичних держав правду про комуністичний тоталітарний режим, про порушення ним міжнародних актів і власних законів, прав людини, про жорстоке переслідування інакомислячих і учас-ників національно-визвольної боротьби. Для реалізації цієї ідеї найбільше підходила Москва, де були кореспонденти провідних інформагентств світу. За допомогою російських правозахисни-ків такі контакти було налагоджено. До того ж переважно через Москву пролягав шлях бажаючих відвідати політв’язнів у табо-рах та зворотний шлях звільнених з них. Зупинялись вони у російських колег, родичів та друзів засуджених.

Українські дисиденти брали участь у різноманітних заходах російської опозиції. Наприклад, серед підписантів «Листа 139-ти» на захист московських активістів самвидаву Юрія Галанскова та Олександра Гінзбурга вони становили майже п’яту частину. Нала-годився систематичний взаємообмін самвидавом. До складу створеної 1974 р. радянської секції Міжнародної амністії входив поет Микола Руденко, а генерал Петро Григоренко представляв УГГ у Москві. Під чималою кількістю документів, що перетнули загорожі концтаборів, поряд стояли підписи українських і ро-сійських в’язнів.

Але каменем спотикання російських дисидентів було наці-ональне питання. Більшість з них не визнавала за поневоле-ними народами СРСР права на самовизначення. На культурно-національну автономію під російським «крилом» і в межах «непорушних» імперських кордонів погоджувались, а на відо-кремлення — ні. Тому іноді «застрягали» у Москві або повер-тались відправникові самвидавні матеріали антиімперського звучання. Політв’язні-росіяни також зазвичай утримувались від підписів під подібними документами.

Ідея державної назалежності України була рушієм вну-трішнім стрижнем руху опору. Узагальнення державотворчих

604

поглядів опозиції дає змогу виявити досить струнку програму будівництва суверенної України.

У дисидентських документах міститься аналіз державного статусу УРСР. За визначенням проекту програми УРСС Україна фактично є колонією Москви, обмеженою в політичних і еко-номічних правах, зокрема в галузі зносин з іншими країнами. Йдеться, звичайно, не про класичний колоніалізм, а про ніве-ляцію української нації, умовний характер її державності, фор-мування на всій території СРСР єдиного радянського народу при домінуванні російського впливу.

Паперовим міражем, звичайнісінькою фікцією названо українську радянську державність у документах УГГ. А 18 політ-в’язнів, більшість з них — члени УГГ, у підготовленому влітку 1979 р. зверненні назвали органи влади України окупаційною адміністрацією, яка втілює колонізаторську політику Москви.

Наголошували опозиціонери й на антидемократичному характері УРСР. Довголітній політв’язень Святослав Каравансь-кий, звертаючись 1967 р. до Верховної Ради СРСР, назвав існу-ючу систему виборів комедійною виставою, в якій зайнято мільйони громадян, що «обирають» одного наперед призна-ченого кандидата.

Винуватцем усіх антидемократичних тенденцій опозиціо-нери вважали КПРС — КПУ. За визначенням Юрія Бадзьо, реальний соціалізм набрав політичної форми партійного само-державства. Більшовики, на думку Л. Лук’яненка, здійснивши поділ кожного народу на експлуататорів і експлуатованих, нацьковували одну частину на іншу, чим послаблювали захисні сили національного організму.

Отже, робили висновок українські дисиденти, Радянському Союзу не оминути світового процесу деколонізації, утворення самостійних держав, зокрема незалежної України. Зміна умов національно-визвольної боротьби зумовила зміну тактики.

Головною відмінністю від попереднього етапу руху була відмова від збройних методів реалізації мети. Такий підхід

605

визначила у своєму проекті програми ще УРСС, зауваживши, що справа мирного, конституційного утворення незалежної національної держави вирішуватиметься усім українським наро-дом. З цієї метою пропонувалося домогтися виходу України з СРСР. Засобом розв’язання цієї проблеми проголошувався референдум. Український патріотичний рух пропонував про-водити його у відкритих демократичних умовах під контролем спостережної комісії ООН.

Знаряддям боротьби за вихід України з СРСР УРС вва- жала створення політичної партії, що й намагалися здійснити Л. Лук’яненко з однодумцями. До структурної оформленості опозиції з єдиним загальнонаціональним центром закликав й Іван Гель. Натомість УГС підкреслювала правозахисний харак-тер своєї діяльності, позбавленої політичної програми і полі-тичної організації. «Ми — опозиція моральна», — стверджу-валось у деклараціях. Але це не вберегло УГС від розгрому. Предметом зацікавлення опозиції був і суспільно-політичний устрій самостійної України. Одні виступали за рівноправний статус України у реформованій федерації радянських республік (умовно можна назвати їх федералістами), а інші домагалися її повної державної самостійності (самостійники). Так, УРСС вва-жала, що вільна Україна «повинна була б залишитися в спів-дружності соціалістичних держав». Натомість політв’язні воло-димирської в’язниці 1976 р. ставили метою вихід України зі складу СРСР і побудову Української держави. Вони передба-чили, що здійснення цієї мети означатиме розвал російської імперії. У «Гранях культури» Іван Гель писав про «необхідність утворення держав України, Литви та її сусідів, Вірменії, Грузії і т. д. ... встановлення з ними дипломатичних відносин у ран- гах послів».

Економічний лад вільної України УРСС бачила соціаліс-тичним і розвиватись він повинен був у напрямі до комунізму. Концепцію демократичного соціалізму пропагував Юрій Бадзьо. Вона передбачала ліквідацію самодержавства КПРС і рух до

606

Марксового ідеалу майбутнього, хоч верхівку цього ідеалу — комунізм — Бадзьо вважав утопією. Своєю чергою лідер УГС Микола Руденко в своїх «Економічних монологах» пропонував запровадити ринкові відносини. Подібної точки зору у більш пізній час дотримувався і Левко Лук’яненко.

Еволюціонували погляди опозиції й у розв’язанні про-блеми політичної організації суспільства в незалежній Україні. Якщо УРСС та деякі дисиденти (наприклад, Антон Коваль) висту-пали за радянський лад у дещо поліпшеному вигляді (обме-ження влади КПРС, перетворення Рад в органи реальної дер-жавної влади і народного самоврядування, захист їх від узурпа-ції бюрократією), то більшість опозиціонерів пропонувала такі зміни політичної структури України, які наближали б її до демо-кратій західного типу.

Отже, спільним для всіх напрямів опозиційного руху було заперечення комуністично-бюрократичної системи, прагнення ліквідувати колоніальний статус України. Погляди дисидентів на економічний устрій вільної держави змінювалися від про-комуністичних через демократичний соціалізм до ринкової еко-номіки. Відповідних змін зазнала і точка зору щодо політичного ладу незалежної України: від перебудови радянської системи до демократії західного зразка.

Учасники новітнього етапу національно-визвольної форми опору боротьби сприйняли не лише основні державницькі та демократичні ідеї попередників, а в окремих випадках і тактику боротьби. Йдеться про створення підпільних груп та органі-зацій, про самоспалення як вищий вияв жертовності, поши-рення листівок, методи таємної політичної роботи серед людей.

Жорстоко переслідувані сміливці продовжували відстою-вати національну символіку: вивішували синьо-жовті прапори на честь важливих подій української історії, малювали тризуб на поширюваних листівках. Лише за виготовлення та намір ви-вісити національні прапори 1957 р. у Львові на честь віднов-лення української державності 1941 р. Веніамін Дужинський

607

отримав 25 років таборів суворого режиму (смертну кару було скасовано 1947 р.), а Марія Василів за пошиття цих прапорів — 10 років. Обоє додатково дістали по 5 років поразки у правах та стільки ж — заборони мешкання у західних областях УРСР.

Монополія бюрократії на засоби масової інформації й відмова підцензурної преси друкувати матеріали, зміст яких не влаштовував правлячі кола країни, змусила опозиційні сили вдатися до позацензурних видань, які дістали влучну назву «самвидав». Поява його в Україні датується 1964 р. Серед перших «самвидавних» публікацій були поезії Ліни Костенко та Василя Симоненка, твори Івана Дзюби, Євгена Сверстюка, Валентина Мороза, Івана Світличного та багатьох інших провісників духов-ної свободи, а також машинописний журнал Українського наці-онального фронту «Воля і Батьківщина». Унікальним явищем опозиційного друку став позацензурний журнал «Український вісник», який редагував В’ячеслав Чорновіл.

Більшість публікацій самвидаву передруковували українські видавництва за кордоном, зокрема, «Сучасність» (Мюнхен, Німеччина), «Смолоскип» (Балтимор, США), Перша українська друкарня у Франції та ін. Виходили вони також у перекладах іноземними мовами.

Своєрідною формою опору тоталітарному режимові в науці, літературі, образотворчому мистецтві була езопова мова. Болючі проблеми національного буття піднімались на симпозіумах та конференціях під прикриттям інтернаціоналістських гасел. Орга-нізовувались шевченківські свята, вечори Івана Франка та Лесі Українки, гуртки з вивчення історії України. Підтримували наці-ональну самоповагу самодіяльні популяризатори народних та релігійних традицій, проводячи вертепи, свята Івана Купала, співаючи колядки та щедрівки. Мандрували містами й селами народні хори, зокрема, «Гомін» «Жайворонок» та ін. Помітним явищем у духовному житті стали клуби творчої молоді.

В окремих випадках опозиціонери вдавалися до мовчазних зібрань біля пам’ятників світочам національного духу, до мітин-гів протесту, демонстрацій, пікетувань. В антирежимні акції

608

перетворювались похорони однодумців, судові процеси над дисидентами. Широко відомі письмові заяви, петиції вищим державним та партійним органам, протести, відкриті листи, звер-нення на адресу міжнародних організацій, урядів демократич-них країн.

Боротьба з режимом не припинялась і в ув’язненні. Окремі опозиціонери відмовлялись від участі у слідстві, перетворювали останнє слово на судових процесах в акт звинувачення анти-демократичної системи. У таборах дисиденти влаштовували акції мовчання, невиходу на роботу, боролися за перехід на статус політв’язня, передавали на волю документи, інформацію про табірні порядки.

Головною зброєю політв’язнів у відстоюванні власної гід-ності, при захисті друзів від знущань адміністрації, в організації протестів було голодування. Вдавалися вони до цього засобу досить часто. Адміністрація таборів на це реагувала карцерами, забороною побачень, ненаданням медичної допомоги та ін. Але голодуючий був позбавлений права померти: близько перед-смертної межі його годували примусово, роздираючи спеціаль-ними пристроями рот і подаючи їжу через запханий у шлунок зонд. Помирати дозволялося поза голодуванням, але не на знак опору.

Активною формою протесту проти тоталітарної системи була відмова від радянського громадянства, подання заяв на виїзд за кордон. Влада розглядала їх як заяви на переселення в тюремні камери, хоч під тиском міжнародної громадськості окремим дисидентам вдалося прорватись через «залізну завісу». Дехто, не витримуючи тиску й переслідувань, намагався перейти кордон таємно, що, як правило, також завершувалось тривалим ув’язненням. Пильному контролю спецслужб підлягали зв’язки опозиції з українською діаспорою та закордонною демокра-тією. Такі контакти активно використовувалися для провокацій проти дисидентів та їх дискредитації.

Особливістю руху опору в Україні було його постійне праг-нення розглядати власну антирежимну діяльність у контексті

609

національно-визвольної боротьби поневолених комуно-фашиз-мом народів. Чималої мужності вимагали протести проти при-душення масових народних заворушень в Угорщині, Чехосло-ваччині, Польщі та інших країнах. Окремим дисидентам такі протести коштували свободи (Олекса Тихий, Зорян Попадюк).

Найпоширенішою, хоч і пасивною, формою опору системі було інакодумання. Проявлялося воно у «шухлядній» творчості науковців та літераторів, неформальних товариських дискусіях, «кухонних» розмовах і засвідчувало наростаюче невдоволення свідомої частини нації ідеологічним одурманенням народу, коло-ніальним статусом України. Такі люди власне й були опорою сміливцям, що виступали з відкритим забралом. Вони допо-магали переховувати викривальні матеріали, збирати й переда-вати за призначенням документи й свідчення про репресивну політику властей, друкували, розмножували й розповсюджу-вали «самвидав», відкривали двері своїх домівок для переслі-дуваних. Серед тисяч імен надійних помічників опозиції — Олена Антонів, Мирослава Глібовецька, Людмила Дашкевич, Ярослав Кендзьор, Роман Крип’якевич, Віра Лісова, Ярослав Малицький, Ольга Орлова, Ліля Сверстюк, Теодозій Чабан. Їх також переслідували, звільняли з роботи, заарештовували, на-магалися зробити донощиками, але зламати не змогли.

Більшість дисидентів періодично «перевиховувалась» за ґратами та колючим дротом від кількох до 15 років, часто й повторно. За даними Секретаріату Міжнародної амністії, політ-в’язнів в СРСР налічувалось від 600 до 700 осіб. Українці серед них становили у різний час від 25% до 75%.

Судили дисидентів переважно за 62-ю статтею Карного кодексу Української РСР «Антирадянська агітація і пропаганда», яка у першій частині передбачала до 12, а у другій — до 15 років покарання, у тому числі в обох випадках до 5 років заслання. Зрідка застосовувалася стаття 187, яка на відміну від поперед-ньої не вбачала у діях підсудного мети підриву чи ослаблення радянської влади і містила максимальний 3-річний термін поз-

610

бавлення волі у таборах загального режиму. Інколи дисиденти потрапляли під дію статті «Зрада батьківщини», яка передба-чала смертну кару. Йшлося, звичайно, не про шпигунство чи видачу державної або військової таємниці, що було основним змістом статті, а про «діяння, умисно вчинене громадянином СРСР на шкоду суверенітету, територіальної недоторканості... СРСР». Отже, той, хто вважав за доцільне Україні скористатися конституційним правом на вільний вихід з СРСР, підпадав під дію цієї статті і міг бути засуджений до розстрілу.

Чималий реченець отримували дисиденти за читання і поши-рення творів М. Грушевського й П. Куліша, «Історії України» М. Аркаса, праці І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», твору О. Солженіцина «Архіпелаг ГУЛаг», роману Б. Пастернака «Доктор Живаго», розповсюдження національної символіки, з’ясування «білих плям» української історії (штучного голодомору 1932–1933 рр., знищення кращих українських письменників, діяльності УНР, ЗУНР, ОУН, УПА та ін.), за звертання з критич-ними пропозиціями та протестами у партійні, радянські й адміністративні органи, написання власних творів, які виходили за визначені ідеологічні рамки, та публікацію їх за кордоном.

Крамольним вважалося будь-яке правдиве слово, коли б воно не було мовлене. Наприклад, при обшуку у В. Чорновола 30 вересня 1965 р. було вилучено твори Б. Грінченка, М. Косто-марова, П. Куліша, В. Антоновича, Є. Олесницького, В. Щурата, Рабіндраната Тагора, А. Крушельницького, Б. Лепкого, М. Воз-няка, Г. Костельника, І. Крип’якевича, В. Винниченка, Б. Анто-ненка-Давидовича і навіть «Галицько-волинський літопис».

Якщо ж не набирали достатніх «підстав» для застосування політичних статей Карного кодексу, то вдавалися до кримі-нальних, фабрикуючи справи найчастіше напередодні завер-шення терміну ув’язнення чи заслання або незабаром після звільнення. Такого переслідування зазнали Микола Плахотнюк, Сергій Параджанов, В’ячеслав Чорновіл, Микола Горбаль, Василь Січко, Володимир Монбланов та інші.

611

Найнебезпечніших вільнодумців ізолювали у психіатрич-них лікарнях, зокрема спеціального типу, що були фактично психіатричними тюрмами. Потрапляли туди також ті, кому ні антирадянщини, ні аморальщини приписати не вдавалося, а окрім них — віруючі з вищою освітою, порушники кордону, учасники виробничих конфліктів. Якщо у звичайного в’язня все ж була надія хай за 10–15 років вийти на волю, то у психлікарні могли «лікувати» хоч до смерті. Для того щоб перетворити здорових людей у психічно хворих, застосовувався цілий набір засобів. «Хворого» дисидента вміщували в середовище вбивць, ґвалтівників, параноїків під наглядом «санітара» з карних зло-чинців. А завершити справу допомагали препарати для пригні-чення волі, психіки, інтелекту, пам’яті, емоцій. Серед жертв цього психічно-в’язничного терору — генерал Петро Григо-ренко, математик Леонід Плющ, лікар Микола Плахотнюк. Примусового «лікування» зазнали Зіновій Красівський, Василь Рубан, Йосип Тереля, Михайло Ковтуненко та багато інших. Вчителя Віктора Рафальського катували у психіатричних тюр-мах 27 років (1954–1959, 1962–1964, 1967–1987). Загальна кількість в’язнів психлікарень невідома. За підрахунками Леоніда Плюща, у 70-х роках їх в СРСР було близько двох тисяч.

Окрім судового активно використовувалось й адміністра-тивне переслідування дисидентів, а саме: звільнення з роботи, виключення з КПРС, комсомолу, творчих спілок, внз і аспіран-тури, вилучення з видавничих планів і позбавлення права писати й малювати, відмова у захисті і затвердженні захищених дисер-тацій, забалотування на конкурсах у наукових закладах, оголо-шення всіляких доган, позбавлення права на професію тощо.

За сталінською традицією покаранню підлягали не лише самі дисиденти, а й їхні батьки та діти, близькі родичі.

Найліпшим для режиму варіантом, який вирішував усі клопоти з дисидентами, була їх смерть. А для самих засуджених переслідування тривали і після смерті. Так, тіло в’язня родичам не віддавали до закінчення терміну ув’язнення, а заривали на

612

табірному цвинтарі, залишаючи над похованим лише безіменну табличку з номером.

Тих, кого не вдавалося зжити зі світу, активно «перевихо-вували». Починалися «виховні» заходи відразу після арешту. Ізоляція від суспільства, підступність слідства, приниження з боку наглядачів, цілодобове освітлення камер, постійне під-глядання у вічко, підсадні співкамерники, часто з деградованих карних злочинців, багатогодинні допити повинні були зламати волю заарештованих.

Суди, як правило, були закритими. Лише на оголошення вироку інколи допускалися родичі і друзі, хоча за кримінально-процесуальним кодексом суд може бути закритим лише тоді, коли йдеться про сексуальні злочини, інтимні сторони життя підсудних, державну таємницю або злочини неповнолітніх. Якщо ж суд і вважався відкритим, то аудиторію старанно доби-рали і «сторонніх», тобто близьких підсудного, не допускали.

Інакомислячих вміщували переважно у табори суворого або особливого режиму, умови перебуваня в яких, за виразом В.Стуса, сягали «поліцейського апогею»: смугастий в’язничий одяг, ізольовані камери, злиденне харчування, тяжка праця. І арсенал покарань: ПКТ (приміщення камерного типу), ШІЗО (штрафний ізолятор, те ж саме, що карцер у тюрмі), позбав-лення побачень і «ларка», обшуки, свавілля, знущання, при-ниження, заборона мати свої книги, записи. Будь-яке звертання до влади не лише залишалося без відповіді, а й викликало жорстоку кару.

Повернення з ув’язнення чи заслання не означало здобуття свободи. Інакодумця, як правило, передавали під прилюдний нагляд міліції. «Будучи під наглядом, — писав у заяві до Вер-ховної Ради СРСР Левко Лук’яненко, — я не маю права виїж-джати без дозволу міліції, від вечора до ранку не маю права залишати своєї квартири, не маю права відвідувати готелю, кав’ярні, барів, ресторанів міста і зобов’язаний кожної п’ятниці між 17 і 18 зголошуватись у міліції для реєстрації. Моє помеш-

613

кання навідують міліціонери і дружинники. Мене перевіряють на праці. Це офіційний нагляд. А неофіційний нагляд, у висліді якого органам влади відомий кожний мій крок — де його межа? Він позбавляє інтимності все моє життя. Мої листи перевіряє КДБ і потім використовує їх проти мене... А «тайна» телефонних розмов...» Мета нагляду — тримати людину «в постійному нервовому напруженні, не дати їй можливості зай-нятися суспільною діяльністю, ізолювати її і ступнево поставити на коліна».

Отже, відбуття покарання не означало повернення до нор-мального життя, праці та творчості. Більшість інакомислячих представників інтелігенції потрапляли у «внутрішню емігра-цію», позбувшись доступу до засобів масової інформації, права публічно виступати і друкуватись, малювати і брати участь у виставках, знімати фільми і робити телепередачі.

Український народ більше, ніж півтисячі років не мав влас-ної держави (якщо не рахувати славних, але дуже не тривалих проміжків) і зазнавав кривд від своїх сусідів. Можливо, саме тому естафета боротьби за волю України передавалась від покоління до покоління. Неперервність процесу демократич-них змагань відбувається і в наш час. У найвіддаленіших закут-ках сибірських тюрем ще несли свою мученицьку вахту герої Української та Західноукраїнської Народної Республік, як до них почали приєднуватись учасники боротьби проти двох найстраш-ніших режимів — фашистського та більшовицького. Бойові дії бійців УПА увійшли до золотого фонду всенародного спротиву фашистським диктаторам. Однак сили були надто нерівні.

Історія знає чимало випадків, коли після поразки наступав довгий час занепаду й покори, та на щастя у нас було інакше. З-поміж української громадськості постала нова плеяда борців за волю України. Сьогодні відомі далеко за межами нашої країни такі імена, як В’ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Михайло Горинь, Іван Гель, Левко Лук’яненко, по-дружжя Ірина та Ігор Калинці, Валентин Мороз, Опанас Заливаха,

614

Генріх Алтунян та ін. Але це сьогодні, а тоді, після антихру-щовського перевороту? Тоді це було не просто донкіхотство, а акт громадянської мужності й самопожертви, адже двобій не міг закінчитись нічим іншим, як поразкою. На сторожі імперії стояв більшовицький партійний апарат насильства, десятки тисяч штатних працівників КДБ і сотні тисяч безплатних помічників.

Треба було мати неабияку відвагу ще й тому, що в середо-вищі патріотично настроєної інтелігенції побутувала думка, що визнавала шлях компромісів як найефективніший. Радикально настроєні елементи не знаходили підтримки і в більшості насе-лення, яке, з одного боку, утискувалось соціалістичною невідпо-відністю оплати і праці, а з іншого — знаходилось під пресом масового страху.

За таких умов вияв непокори жменьки відчайдухів міг так і залишитись непоміченим, потонути у величезній кількості жертв, які приносились на вівтар фашистській системі впро-довж довгого кривавого п’ятдесятиліття. Кожен народ навіть у радянській тюрмі народів породив своїх бунтарів, борців і безвинних жертв, але знали про це тільки їх кати та ще вузьке коло родичів і близьких. Розголос про рух опору для будь-якої влади — це те ж, що вітер для вогню. А що вже казати про владу тоталітарну! Це добре розуміли дисиденти, а тому робили все можливе, щоб надати якомога ширшого розголосу проя-вам непокори.

В. Чорновіл, як один із найактивніших, а за освітою й най-придатніших діячів опозиції того часу, взяв на себе відпові-дальність за підготовку документів і матеріалів про існуючий Рух опору в постсталінській радянській системі.

Величезний пласт статей і листів, біографічних довідок, ко-ментарів вдалось зібрати в’язню-журналісту В. Чорноволу і з допомогою друзів відправити за кордон. Книжка отримала назву «Лихо з розуму», або «Портрети двадцяти «злочинців». Поява цієї книжки на Заході справила враження справжнього вибуху бомби. У книжці були опубліковані документи з кримінальних

615

справ, особисті листи, що чудом дістались на волю із страшних концентраційних таборів. А треба зважати, що йдеться про період часу, коли заколотники усунули від влади реформатора Хрущова, однак перед Заходом прагнули зберегти престиж демократичного режиму. Чого вартий тільки один, опубліко-ваний у книжці, лист дружини політичного в’язня С. Кара-ванського, адресований Брежнєву, начальнику концентрацій-ного табору та редакції газети «Юманіте». Ніна Строката з Одеси пише, що протягом 18 років адміністрація табору не домоглась успіху у «перевихованні» її чоловіка і щоб відімститись за це «не дают возможности с ним на разрешенные законом контакты. Поетому я, жена Караванского С. Й., ПРОШУ ЕГО РАССТРЕЛЯТЬ, дабы прекратить многолетние мучения моего мужа...» Яких моральних, духовних тортур і виснаження треба було зазнати подружжю, щоб наважитись на подібного листа!

Значення появи книги В. Чорновола не обмежується тільки її впливом на українську діаспору та широкі кола громадськості Канади, США, Франції. Вона дуже багато важила для молод-шого покоління бунтарів у контексті їхнього становлення як борців за волю України. Незважаючи на всі митні перешкоди, примірники книжки все-таки доходили до інтелігенції, яка переписувала окремі статті, передаючи їх з рук в руки. Радіо-станція «Свобода» організувала цілі цикли передач. Громадяни «найдемократичнішої соціалістичної системи» попри пекельне глушіння усе ж дещо дізнавались з них.

Ця книга являє собою потрясаючий документ про дійсний стан в Україні. Вона наводить документальні дані про 20 ув’яз-нених, подаючи їхні « провини », їхню поставу в слідстві й на суді. Вона цитує їхні твори, що були підставою звинувачень, або були писані вже на засланні. Вона подає їхні переживання в листах із в’язниці чи концтабору. Це живий свідок, це наче б гаряче серце на долоні, крик переслідуваних і гордий погляд із-за ґрат тих, що не здаються і не каються.

616

Автор її — молодий 29-літній журналіст В’ячеслав Чорно-віл. Він один з тих, що підняли голосний протест проти без-прав’я, проти сваволі КГБ. Один з тих, що зважились протесту-вати перед найвищими партійними й державними інстанціями окупаційного режиму в Україні. Був він напевно свідомий небезпеки своєї дії, але не міг капітулювати перед страхом, щоб не сквернити людської своєї душі.

На початок 80-х років дисиденський рух в Україні було практично придушено. Головними причинами цього була від-сутність у дисидентів чіткої політичної програми, здатної забез-печити їх підтримку широкими верствами населення, і зокрема, робітничим класом та селянством. Бракувало належної органі-зованості. За своїм соціальним складом дисиденти були пере-важно представниками інтелігенції.

Важливою причиною, що призвела до припинення опози-ційного руху, став небачений адміністративний тиск, репресії ідеологічної та каральної державної машини. Особливо активну роль тут виявляли КДБ, міліція, прокуратура, суд, каральна медицина.

Однак справа дисидентів-правозахисників не пропала. Всу-переч величезним офіційним перешкодам, дисиденти доносили до народних мас правду про справжнє становище в Україні. Вони відкрили Україну світові. Завдяки їхній самовідданій діяль-ності визрівала ідея про необхідність виходу України з Радянсь-кого Союзу і створення власної незалежної держави. Розроблені дисидентами принципи багато в чому заклали засади сучасного державотворення.

617

Лекція 16 УКРАЇНА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ: УТВЕРДЖЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ ТА РОЗБУДОВА ДЕРЖАВИ

ПЛАН

1. Соціально-економічні та політичні процеси в Україні у перші роки незалежності (1991–1995 рр.).

2. Демократичні перетворення та формування і розвиток громадянського суспільства.

3. Проблеми розвитку політичної системи в Україні. 4. Національно-державне відродження. 5. Хартія і «мовні суверенітети» Перспективи вирішення

мовного питання в Україні. 6. Українська діаспора. 1. Охопивши у кінці 80-х років усі сфери суспільного життя,

перебудова досягла найпомітніших результатів у політичній системі. Існуючі державні інститути були не в змозі гарантувати від застою в господарському і суспільному житті й прирекли на невдачу реформи попередніх десятиліть. Ставало зрозумілим, що простою лібералізацією політичних структур на цей раз не обійдеться: потрібна докорінна перебудова системи в цілому.

На перший погляд, так звані «базові галузі» української про-мисловості, передусім вуглевидобувна і металургія, були винят-ково розвинутими. В них працювали сотні тисяч кваліфікованих робітників і спеціалістів. За випуском промислової продукції на душу населення Україна перебувала на перших місцях серед європейських країн. Здавалося, що переорієнтувати продукцію

618

базових галузей з ВПК на підприємства, що обслуговували потреби населення, не становитиме особливих труднощів.

Насправді це виявилося майже неможливим. Технічний рівень базових галузей був низьким, тому що вони вже з кінця 60-х рр. — поза увагою Держплану СРСР. У розвиткові нових потужностей віддавалася перевага регіонам з більш сприятли-вими техніко-економічними показниками виробництва. Зокрема, Донбас відчував гострий дефіцит коштів на технічне оновлення виробництва, тому що загальносоюзні централізовані капіта-ловкладення спрямовувались у добувну й обробну промисло-вість Кузбасу.

Усе це загострювало соціальну ситуацію в селах та містах і згодом вилилося у страйки шахтарів, робітників інших галузей.

Керівництво республіки намагалося здійснити прогресивні перетворення й у сільському господарстві. Його фондо-озбро-єність відставала від прибалтійських держав у 2–2,5 раза. Що ж стосується технічної озброєності сільського господарства, то лише половина машин і агрегатів відповідала сучасним вимо-гам. Щорічні витрати на їх ремонт та відновлення становили 20% балансової вартості, а, наприклад, у США вони дорівню-вали лише 7%.

Виник виробничий підряд. Почали розвиватися його колек-тивні та сімейні й інші форми. Виробничий підряд за короткий період довів свою значну перевагу. Він вказав шлях до відро-дження раніше залишених чи недбалих сіл. На кінець 1989 р. за орендним підрядом працювали 529 колгоспів і радгоспів. Почали оживати цілі регіони сільськогосподарського виробництва.

Здійснювалися заходи для зміцнення виробничих зв’язків промислових підприємств і сільськогосподарських об’єднань. Трудівники промислових підприємств виконували на договір-них умовах трудомісткі роботи в колгоспах і радгоспах, а ті забезпечували їх сільськогосподарською продукцією.

Уряд України дав змогу населенню міст і селищ міського типу широко розвивати підсобні господарства, колективні сади й городництво. Чимало підприємств створили аграрні цехи

619

і невеликі сільськогосподарські підприємства. З 1989 р. в Україні функціонувало понад 8 тис. кооперативів, де було зайнято близько 140 тис. осіб. Особливо активно діяла в цьому напрямі споживча кооперація. Але життя на селі не стало кращим. Особливо відставало побутове обслуговування сільського насе-лення. Не поліпшувалося життя і в містах. Надто повільно створювали кооперативи в промисловості, будівництві, науково-технічному виробництві, а створені нові об’єднання виробників були малоефективні.

Головною причиною цього були половинчатість і неком-петентність багатьох урядових рішень. Дуже болісним виявився процес змін у відносинах промислових підприємств з централь-ними органами управління. Прийнятий ще у 1987 р. Закон про надання підприємствам самостійності не позбавив колективи відомчих економічних пут і не додав їм самостійності у вироб-ництві й реалізації продукції.

Негативну роль відігравало і держзамовлення, що скову-вало підприємства та їх трудові колективи, обмежувало само-стійність, по суті, ліквідовувало деклароване самоуправління на рівні трудових колективів.

Разом з тим давалися взнаки і прояви групового егоїзму окремих виробничих колективів, особливо в промисловості: їх прагнення до заниження планів, намагання поставити вузькові-домчі інтереси підприємств вище загальнодержавних і загаль-нонародних. Серйозним гальмом виявилася недосконалість фінан-сово-кредитного механізму та системи ціноутворення. Оптові й заготівельні ціни не відповідали потребам економічної реформи. Було відсунуто на задній план госпрозрахунок. Економічну ре-форму, по суті, загальмували, вона не дала очікуваних резуль-татів, бо йшла з центру і була далекою від інтересів широких верств населення. Крім цього, переведення підприємств на само-фінансування в умовах відомчого диктату ставало для еконо-міки України руйнівним. Воно підштовхувало підприємства до збільшення своїх прибутків не за рахунок підвищення ефектив-

620

ності виробництва та поліпшення якості роботи, а за рахунок підвищення цін, що ще більше загострювало соціально-полі-тичну й економічну ситуацію в республіці.

Споживач продукції бачив, що ціни постійно зростають, а рівень виробництва падає. Це був дуже серйозний прорахунок уряду в здійсненні на початковому етапі економічної реформи, особливо її соціальної частини.

Хоча в перші роки так званої перебудови були прийняті нібито правильні рішення, що передбачали значне нарощу-вання виробництва товарів народного споживання і обсягів плат-них послуг населенню, а також перепрофілювання на вироб-ництво потрібної народу продукції деяких підприємств важкої промисловості, зокрема військово-промислового комплексу, зміцнення матеріально-технічної бази основних товаровироб-ничих галузей, ці заходи серйозно не вплинули на соціально-політичну обстановку в Україні.

Не допомагало й те, що підприємствам надали можливість самостійно підвищувати заробітну плату, соціально захищати працівників за рахунок власних ресурсів. Незадоволення широ-ких мас трудящих не вщухало. Після 1987 р. союзний уряд прийняв 11 постанов, якими передбачалося значне підвищення заробітної плати, проте без будь-якої компенсації обсягами виробництва. Внаслідок цього грошова маса в Україні збіль-шувалася без забезпечення товарами. Повсюдно відчувався товарний голод.

Це викликало масове незадоволення населення, а подекуди призводило до різкого протистояння населення владі. Особливо обурювало людей те, що різні комерційні структури активно вивозили товари за межі республіки, а також за кордон, поси-лювалися спекуляція, інші зловживання, широкого розмаху набув «чорний ринок». Усе це суттєво зачіпало інтереси біль-шості споживачів, особливо негативно відбилося на соціально слабо захищених категоріях громадян, які опинилися за ме-жею бідності.

621

Союзні відомства будували в усіх республіках підприємства — гіганти. Їм було зручно мати під контролем великі заводи, про-дукція яких задовольняла потреби великого регіону або навіть усієї країни. Промисловість загальносоюзного підпорядкування була цілісним самодостатнім організмом і зовсім не залежала у фінансовому і техніко-економічному відношеннях від терито-рії, на якій розміщувалася.

Крім того, Україна опинилася в екологічній небезпеці. Це викликано насамперед зосередженням на території республіки надзвичайно багатого промислового й аграрного потенціалу, що буде даватися взнаки ще дуже довго.

Негативно позначаються на екологічній обстановці України й густа мережа транспортних артерій, наявність багатьох вели-ких індустріальних міст, нераціональність розміщення хімічних та інших шкідливих підприємств, недостатньо науково обґрун-товані проведені в минулому меліоративні роботи, нестача води. Щорічні втрати України від погіршення її екологічного стану становлять 15–20% валового національного прибутку і є най-більшими у світі. Зони екологічного лиха займають понад 15% території України. Найстрашнішою і найскладнішою пробле-мою для населення України став Чорнобиль. Аварія у квітні 1986 р. на Чорнобильській атомній електростанції у м.Прип’ять обернулася великим лихом не тільки для жителів України, а й для людей інших республік колишнього СРСР та народів Європи. Про те, що сталося в Чорнобилі, знало лише керів-ництво України — В. Щербицький, О. Ляшко, В. Шевченко та інші посадові особи, але потрібних заходів не вжили.

Достовірну інформацію про катастрофу мав М. Горбачов, але він теж не довів її до народу. Незрозумілою була позиція високопоставлених посадових осіб Міністерства охорони здо-ров’я України, які протягом тривалого часу не тільки замов-чували справжню небезпеку аварії на Чорнобильській АЕС для здоров’я людей, а й поширювали дезінформацію, що призвело до переопромінення великої кількості населення України.

622

Чорнобильська трагедія болюче відгукнулася в серцях міль-йонів людей. Було багато жертв. Економіка зазнала величезних втрат. З господарського обігу вилучено близько 190 тис. га земель. Для евакуйованих з Київської та Житомирської областей дове-лося будувати тисячі будинків садибного типу, півтори тисячі квартир, багато об’єктів соціального призначення.

За рахунок держбюджету переселенцям надали значну гро-шову допомогу. Величезні кошти Україна й нині витрачає на створення безпечніших умов для життя людей в районах, що постраждали від цього страшного лиха.

Багато десятиріч адміністративно-командна комуністична система душила будь-яку вільну думку, будь-який вияв демо-кратії, стримувала будь-які прогресивні зрушення в Україні. Партійно-радянське керівництво республіки 80-х — початку 90-х рр., насамперед перший секретар ЦК КПУ В.Щербицький, прагнуло замовчати насування кризи в економіці, запевняючи, що Україна зробила великий крок вперед у своєму розвитку. Вони боялися, що доведеться відповідати за всі прорахунки, за зубожіння народу, що ставало дедалі очевиднішим.

В Україні все частіше лунали вимоги про відставку В. Щер-бицького. Нарешті у вересні 1989 р. пленум ЦК КПУ звільнив його з посади. Першим секретарем ЦК Компартії України став В. Івашко, який, будучи обраним головою Верховної Ради Укра-їни навесні 1990 р., невдовзі перейшов на посаду заступника генерального секретаря ЦК КПРС. А першим секретарем ЦК Компартії України обрали С. Гуренка.

Зміни у керівництві верхнього ешелону влади дещо при-скорили демократичні процеси в Україні. Республіка включи-лася в процес прогресивних перетворень у суспільно-політич-ному житті. Цьому в певній мірі сприяло те, що у вересні 1989 р., з ініціативи київських письменників і вчених було створено масову громадсько-політичну організацію — Народний Рух України за перебудову (НРУ), який за короткий період набув великої популярності і охопив багато прогресивно настроєних

623

людей. Головою НРУ обрали відомого поета і публіциста І. Драча, головою Секретаріату — одного із лідерів Української Гельсінської Спілки (УГС) М. Гориня. То був час консолідації суспільно-політичних організацій, груп і окремих людей на ґрунті боротьби за національне, духовне, економічне і політичне відродження України.

Виникли й інші громадсько-політичні організації. Напри-кінці жовтня 1989 р. було проголошено створення екологічної асоціації «Зелений світ», яку очолив письменник Ю. Щербак.

Того ж року відбулася установча конференція Українського добровільного історико-просвітницького товариства «Меморіал». Воно боролося за увічнення пам’яті жертв комуністичних ре-пресій, загиблих під час голодомору 1932–1933 рр. Згодом, коли почалася кампанія підготовки до виборів до Верховної Ради УРСР, з ініціативи Народного Руху України, УГС, «Меморіалу», Товариства української мови ім. Т. Г. Шевченка, асоціації «Зеле-ний світ» і багатьох інших організацій для координації дій було утворено Демократичний блок політичних сил України.

Активною політичною силою виступила молодь, об’єд-навшись в ряд громадсько-політичних організацій. Активно вия-вили себе Спілка незалежної української молоді (СНУМ), деякі студентські організації. На основі студентського об’єднання «Громада», яке існувало з 1989 р., в грудні того ж року виникла Українська студентська спілка (УСС). Ці молодіжні організації з перших днів існування вдавалися до різних політичних акцій, спрямованих на дальшу демократизацію суспільного життя. Але найбільш вражаючою акцією було голодування студентів у Києві, почате 2 жовтня 1990 р. І хоча цю подію оцінювали в народі неоднозначно, байдужих до неї майже не було. 17 жовтня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла постанову про розгляд усіх п’яти вимог студентів і, зокрема, про відставку Голови Ради Міністрів України В. Масола. Після цього студенти припинили голодування. Згодом головою уряду було обрано В. Фокіна.

624

З кінця 80-х — початку 90-х рр. помітне поширення глас-ності на всі галузі суспільного життя України. Зокрема, засно-вано багато нових газет, журналів, видавництв. Вони випуска-ють листівки, різну літературу, що вільно поширюється серед населення. Разом з тим виникли видання, що проповідують насилля, порнографію, завдаючи великої шкоди справі вихо-вання молоді.

В умовах невпинної демократизації суспільного життя від-булися вибори до Верховної Ради України і місцевих рад (бере-зень 1990 р.). Їх особливість полягала в тому, що за депутатські місця вже боролися представники новоствореного Демократич-ного блоку (включаючи Рух, УГС, екологічні та інші організації) та кандидати від комуністичної партії. І хоча більшість місць у республіканському парламенті отримали комуністи, значного успіху досягли і демократи, які стали досить активною парла-ментською опозицією. Серед них були відомі діячі, недавні політичні в’язні — Левко Лук’яненко, В’ячеслав Чорновіл, Богдан і Михайло Горині, Ірина Калинець та ін. Саме з ініціативи Дем-блоку Верховна Рада прийняла 16 липня 1990 р. Декларацію про державний суверенітет України, що проголосила намір народу самому вирішувати свою долю.

Процеси національного відродження і демократизації в Укра-їні прискорилися, коли 19–21 серпня 1991 р. група керівних партійних і державних діячів СРСР спробувала ввести надзви-чайний стан у деяких регіонах імперії та спрямувати супереч-ливі демократичні процеси у кероване зверху русло. Ось чому скликана 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України розглянула питання про політичну ситуацію в респуб-ліці. В результаті обговорення було прийнято Акт проголо-шення незалежності України. Відтоді Україна знову стала само-стійною демократичною державою. Верховна Рада прийняла також рішення про охорону кордонів України, про притяг-нення до відповідальності осіб, які підтримували змовників під час серпневого путчу. За участь у спробі перевороту було забо-

625

ронено діяльність Компартії України, майно її передано у влас-ність держави. Могутнім імпульсом в утвердженні незалежності України та створенні самостійної держави став Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 р., під час якого більшість громадян, які взяли у ньому участь, висловилися за повну незалежність України. Того ж дня більшістю виборців Президентом України було обрано Л.Кравчука — голову Верховної Ради і колишнього ідеолога КПУ. Підсумки референдуму в Україні свідчили про остаточне зруйнування влади центру над республіками СРСР, про його приреченість. У цих умовах керівники Білорусі, України та Росії на зустрічі в Мінську 7–8 грудня 1991 р. константувати факт припинення існування СРСР і 8 грудня 1991 р. у Біло-везькій пущі біля Бреста уклали угоду про утворення Співдруж-ності незалежних держав (СНД), до якої приєдналися деякі інші колишні республіки СРСР.

Попри всі домовленості про рівноправність членів СНД, керівництво Росії стало дедалі більше допускати імперські прояви, серед яких були територіальні претензії до України, зокрема стосовно Криму. Точилися дискусії, які не припинилися й досі, щодо долі Чорноморського флоту та ін.

Здобуття Україною незалежності відкрило для неї можли-вість кардинальним чином змінити характер соціально-економіч-них та суспільно-політичних відносин, стати на шлях створення ринкової економіки та громадянського суспільства і побудови правової держави, реального забезпечення прав і свобод людини. Однак можливість ця й досі залишається нереалізованою. Проте вже швидко почало відчуватися, що цілі галузі народного гос-подарства стають некерованими, втрачають економічні зв’язки зі своїми суміжниками. Це призвело до спаду виробництва, безробіття і загострення соціально-політичної ситуації. Почали нагромаджуватися негативні фактори в економіці, зростав де-фіцит товарів широкого вжитку.

Були зроблені спроби підвищення ефективності виробниц-тва, вдосконалення програмно-цільових методів планування, забез-печення ефективнішого управління науково-технічних комплексів,

626

опорних і виробничих об’єднань, переведення їх на повний госп-розрахунок і самофінансування. В практику роботи підприємств виробничого комплексу дедалі більше впроваджували орендні відносини, кооперативні форми господарювання. Одночасно швидко створювали асоціації, концерни, малі підприємства, банки й інші нові виробничі та посередницькі структури.

Суттєвою особливістю економічних перетворень в Україні стала структурна перебудова всього народного господарства. Відомо, що економіка республіки протягом тривалого періоду залишалася зорієнтованою в основному на виробництво засобів виробництва, добування сировини і палива та забезпечення ними всіх республік колишнього Союзу. Що ж до розвитку вироб-ництва товарів широкого вжитку, то в Україні ці галузі пере-бували на низькому рівні і вимагали докорінної перебудови та повернення їх обличчям до споживача.

У квітні 1991 р. хвиля страйкових виступів, активну роль у яких відіграли студенти, змусила голову Кабінету міністрів В. Масола подати у відставку. На чолі Кабінету міністрів було поставлено досвідченого урядовця В. Фокіна, який в уряді В. Масола працював першим заступником прем’єр-міністра. В. Фокін протримався 17 місяців, впродовж яких економічне становище країни невпинно погіршувалося.

Складність полягала й у тому, що Україна була позбавлена необхідних прав, оскільки на її території 90% продукції вироб-ляли підприємства союзного підпорядкування. Уряд України і місцеві органи влади не мали майже ніякого впливу на їх роботу. І лише 5% продукції, що становила предмети широкого вжитку, виробляли на підприємствах місцевого підпорядку-вання. Тому задовольнити всі потреби населення було неможливо.

Центральні відомства аж ніяк не збиралися відмовлятися від командних методів управління. Вони почали перетворювати підприємства в акціонерні об’єднання і так перешкоджали переходу їх під контроль, а згодом і у власність України. Саме таким способом союзне відомство намагалося відібрати в України

627

великий автобусний завод у Львові. Тому Верховна Рада України в червні 1991 р. ухвалила рішення прийняти під свою юрисдик-цію функціонування всіх підприємств республіки. Таке рішення випливало й з Декларації про державний суверенітет України, а також із Закону про економічну самостійність республіки.

З 1991 р. в Україні розпочали реформу цін. Однак введення з 1 січня 1991 р. нових закупівельних і оптових цін створило для більшості промислових підприємств дуже складну ситуацію, адже нові ціни на більшу частину товарів народного спожи-вання перевищили чинні роздрібні, що призвело до порушення госпрозрахункових відносин при реалізації продукції і, як на-слідок, крамниці залишилися порожніми. Лише 2 квітня 1991 р. були впроваджені нові державні фіксовані, регульовані й вільні роздрібні ціни. Але цей захід не розв’язав усіх проблем. Стало зрозумілим, що дальше зволікання з реформою цін наближає країну до економічного краху. Уряд у 1991 р. пішов на заміну карбованця купонами, що теж не врятувало ситуацію. Купони швидко знецінювалися і перетворилися в прості папірці. Еко-номіка України заходила в глухий кут.

Розпад Радянського Союзу негативно вплинув на еконо-мічне становище кожної з колишніх союзних республік. Проте наслідки дезінтеграції єдиного загальносоюзного народногоспо-дарського комплексу меншою мірою позначалися на Росії й більшою — на інших республіках, які істотно поступалися їй за територією та економічним потенціалом. Ця особливість випли-вала із самої суті командної економіки — її централізації.

Не менш важливою причиною особливих труднощів, з якими зустрілася українська економіка після розпаду Радянського Союзу, був високий ступінь її мілітаризації. За директивами з центру промисловість республіки в радянські часи розвивалася в інтересах військово-промислового комплексу. Підприємства самого ВПК і обслуговуючі галузі були основою важкої про-мисловості. За оцінками спеціалістів, військово-промисловий комплекс поглинав на початку 90-х рр. від 30% до 40% обсягу промислового виробництва. На задоволення потреб внутріш-

628

нього ринку спрямовувалося не більше 18% промислової про-дукції власного виробництва. Після припинення загальносоюз-ного фінансування промисловість ВПК стала нагадувати рибу, викинуту на пісок.

Структурна перебудова такої промисловості, переорієнта-ція її на задоволення попиту широкого споживача вимагали капіталовкладень і тривалого часу. Ні коштів, ні часу на мас-штабну реструктуризацію промисловості не знайшлося. Тим часом попит населення на промислову продукцію став задо-вольнятися за рахунок імпорту. Після лібералізації торгівлі товари західних фірм негайно заполонили український ринок. Той невеликий сегмент вітчизняної промисловості, який завжди орієнтувався на широкий ринок, виявився неконкурентоспро-можним і почав занепадати.

13 жовтня 1992 р. Верховна Рада затвердила Л. Кучму прем’єр-міністром України. 27 жовтня за поданням Кучми Л. Кравчук призначив своїми указами членів уряду, серед яких здебільшого були відомі політики і спеціалісти. Першим віце-прем’єр-міністром України став І. Юхновський, віце-прем’єр-міністром з питань промисловості та будівництва — В. Євтухов, з питань економічної реформи — В. Пинзеник, з питань паливно-енер-гетичного комплексу — Ю. Іоффе, з питань гуманітарної полі-тики — М. Жулинський.

Новий прем’єр-міністр 18 листопада 1992 р. виклав у пар-ламенті програму першочергових заходів щодо подолання кризи. Доповідь була гранично відвертою. Всі бачили, а часто й на собі відчували господарський занепад, зубожіння найменш соціальне захищених категорій населення, зухвалість нуворишів, що наживалися на цілком легальному через недосконалість законів розкраданні державного майна. Проте вперше у цій доповіді прем'єр-міністра окремі прояви економічних негараз-дів злилися в цілісну картину господарського розвалу. «Країну ми розвалили», — підсумував Л. Кучма у виступі, який шокуюче подіяв на депутатів. Вони дали згоду на додаткові повнова-ження Кабінету міністрів для здійснення економічних реформ.

629

У 1993 р. українська економіка вперше відчула всю силу нафтогазової залежності від Росії, яка підвищила ціни на енер-гоносії до рівня світових. Інфляція переросла в гіперінфляцію, купонокарбованці знецінилися в 103 рази. Частка оплати праці у виробленому національному доході зменшилася до 35% проти 59% у 1990 р. Національний доход зменшився у 1993 р. до 60,6% порівняно з 1990 р. У цій ситуації додаткові повнова-ження уряду Л. Кучми не спрацювали, а відносини з Л. Кравчу-ком загострилися.

Для Президента України новий прем'єр-міністр виявився не таким поступливим, як попередні. Навесні 1993 р. Л. Кучма зробив спробу підпорядкувати собі представників Президента в областях шляхом введення їх до складу Кабінету міністрів. Президент його не підтримав. Натомість Л. Кравчук запропо-нував парламенту дозволити йому безпосередньо керувати уря-дом і приймати укази з неврегульованих законодавством еконо-мічних питань на час до прийняття парламентом відповідного закону. Верховна Рада його не підтримала. Не погодилася вона і на відставку Л. Кучми, яку прем'єр-міністр запропонував, діз-навшись про це подання. Навпаки, саме Л. Кучма дістав пов-новаження видавати декрети, що заповнювали законодавчий вакуум або навіть могли змінювати в певних межах чинні закони.

У червні 1993 р. Л. Кравчук підписав указ про створення надзвичайного комітету всередині Кабінету міністрів з питань оперативного управління народним господарством. Комітет на чолі з прем'єр-міністром мав зайнятися реалізацією заходів щодо стримування інфляції, стабілізації виробництва, соціаль-ного захисту населення. Однак Л. Кучма, з яким проект указу не був погоджений, відмовився його виконувати. Президент зму-шений був відкликати указ і докорінно скоротити штат своєї адміністрації, ліквідувати в ній комісії та ради, які дублювали структури Кабінету.

Втім, Л. Кучма і Л. Кравчук так і не змогли дійти згоди. Після кількох наполегливих прохань Верховна Рада дозволила голові уряду піти у відставку у вересні 1993 р.

630

Після відставки Л. Кучми Президент України дістав мож-ливість взяти керівництво урядом у власні руки. Виконання обов’язків прем’єр-міністра Л. Кравчук поклав на першого віце-прим’єра-міністра Ю. Звягільського, але не робив спроб затвер-дити його на цій посаді. Було створено Координаційний комі-тет з питань здійснення ринкових реформ і подолання еконо-мічної кризи. До цього консультативного органу при Президенті увійшли Ю. Звягільський, голова Верховної Ради І. Плющ, голова правління Національного банку В. Ющенко, міністр фінансів Г. П’ятаченко, міністр економіки Р. Шпек, а також під-приємці, банкіри, науковці. Формування нового уряду Л. Крав-чук здійснив самостійно. Проте всі ключові міністри поперед-нього уряду залишилися на своїх посадах.

Криза у відносинах Президента України і Верховної Ради, одним з епізодів якої стала відставка Л. Кучми, була розв’язана зобов’язанням обох сторін звернутися до народу з проханням підтвердити мандат на владу. 24 вересня 1993 р. Верховна Рада ухвалила провести дострокові вибори в парламент 27 березня, а Президента України — 26 червня 1994 р.

У виборах 27 березня і 10 квітня 1994 р. взяли участь 32 полі-тичні партії. Виборці по-різному реагували на бездіяльність владних структур перед обличчям кризи, як зазначає С. Куль-чицький. По-перше, переважна більшість народних депутатів попереднього скликання, яка балотувалася на новий строк (138 з 188), не була обрана. По-друге, багато виборців залишилися вдома, демонструючи свою недовіру до всіх кандидатів. За два тури було обрано тільки 178 мандатів, 227 — місць у парламенті належало безпартійним.

Ліві партії, які отримали значну перевагу на виборах до парламенту прагнули закріпити свій успіх на виборах Прези-дента України. Єдиним кандидатом лівих сил став О. Мороз. У травні 1994 р. Центральна виборча комісія зареєструвала сімох кандидатів. Лише троє з них мали реальні шанси на успіх: Л. Кравчук, О. Мороз і Л. Кучма.

631

Перший тур виборів не дав переваги жодному кандидату. 10 липня Л. Кравчук і Л. Кучма вступили в безпосередню

боротьбу один з одним. Діючий Президент максимально вико-ристав «адміністративний ресурс». Проте в ситуації, що скла-лася, це давало здебільшого зворотний ефект. За Л. Кучму проголосувало понад 52% тих, хто прийшов на виборці діль-ниці, за Л. Кравчука — 45%.

Перехід від адміністративно-директивної до ринкової еко-номіки, від загальносоюзного економічного комплексу до власної економічної системи не міг бути безболісним. Це підтверджує і досвід інших країн. Але те, що сталося з економікою України, не має історичних аналогів. З 1990 по 1994 р. валовий націо-нальний продукт зменшився на 44%, обсяг промислової про-дукції — на 41%, національний дохід — на 54%. У 1994 р. спад промислового виробництва України досягнув свого максиму- му — 27,7%.

За роки великої депресії спад виробництва в США не пере-вищував 25%. В СРСР під час Другої світової війни найнижча позначка падіння промислового виробництва становила 30%.

Виникла серйозна загроза витіснення України на пери-ферію світового господарства, встановлення її технологічної та фінансової залежності від інших держав, перетворення на сиро-винний додаток і територію для розміщення екологічно шкід-ливих виробництв.

Ця ситуація вимагала вжиття рішучих заходів, що орга-нічно поєднували б невідкладні антикризові дії з реалізацією нової економічної стратегії. Вона була викладена у Зверненні новообраного українського Президента Леоніда Кучми до Вер-ховної Ради України в жовтні 1994 р. і здобула схвалення найви-щого законодавчого органу, найвпливовіших політичних сил країни. За час, що минув, вжиті практичні заходи щодо реалі-зації нового курсу економічної політики, отримано перші результати від втілення його в життя.

632

Понад півроку Л. Кучма працював з В. Масолом, якого Вер-ховна Рада затвердила на посаді прем'єр-міністра за поданням попереднього президента. Величезний досвід практичної роботи цього господарника знецінювався принципово іншими умовами економічної діяльності. В. Масол мало підходив для здійснення курсу ринкових реформ, і у березні 1995 р. його замінив Є. Мар-чук. Шансів на затвердження нової кандидатури Верховною Радою практично не було, і Є. Марчук тривалий час (до червня цього року) залишався у статусі виконуючого обов'язки прем'єр-міністра, що негативно позначалося на діяльності уряду.

Після майже чотирирічного тупцювання на місці за корот-кий час в українській економіці закладено перші основи для радикальних перетворень. Надзвичайно серйозним кроком у процесі ринкової трансформації економіки стало здійснення цінової лібералізації, що охоплює практично всі — як вироб-ничі, так і споживчі товари. В ціновій лібералізації Україна наблизилася до світових цін. Це стосується насамперед енерго-носіїв. Так, нині в Україні тонна нафти без ПДВ коштує 99– 106 дол., а в Росії — 42. Або плата за комунальні послуги. Якщо в 1994 р. населення платило за газ у середньому 1–2 дол., а держава купувала його за 80, то сьогодні населення платить 25,2 дол., тоді як у Росії — 41. Те саме можна сказати і про вугілля. В Україні тонна вугілля коштує понад 30 дол., і це, по суті, світова ціна, тоді як у Росії — 16. Тож, як бачимо, на шляху ринкового перетворення економіки хоча й не безболісно, але дещо вдалося зробити.

Аналіз тодішнього стану української економіки, на думку відомого дослідника С. В. Кульчицького, свідчить про перші стабілізаційні ознаки. У першому півріччі 1995 р. зафіксоване падіння рівня інфляції. Щомісячний її індекс становив: у січні — 121,2% (а ще раніше — у листопаді 1994 р. — 174%), в лютому — 118,1%, в березні — 111,4%, в квітні — 105,8 %, у травні — 104,5%. Рівень інфляції в Україні став майже вдвічі нижчим, ніж у Росії.

633

Один з напрямків сучасної економічної політики пов’я-заний із переглядом податкової системи з метою зменшити тягар податків на економічну діяльність і забезпечити рівність юридичних і фізичних осіб усіх форм власності. З початку 1995 р. здійснено перехід до оподаткування прибутків підприємств та організацій за ставкою 30%, скорочено податкові пільги. Ставка податку на добавлену вартість зменшено з 28% до 20%.

Однак бюджетно-податкова система України поки що про-довжує зберігати регресивну спрямованість, не створюючи суб’єк-там мотивацій для підвищення результатів їхньої діяльності, насамперед у виробничій сфері, а навпаки — спонукає до при-ховування прибутку від оподаткування. Нині на «тіньовий» сек-тор економіки України припадає близько 40% усіх економіч-них операцій.

Здійснюються рішучі кроки в напрямку роздержавлення та приватизації власності. Вже в середині 1995 р. на недержавних підприємствах України виробляли понад 40% промислової про-дукції. У 1995 р. передбачало приватизувати 8 тис. великих та середніх підприємств, практично завершити малу приватизацію.

За перше півріччя 1995 р. в Україні було приватизовано більше 1 тис. тільки великих та середніх підприємств. Після деякого затишшя, спричиненого інертністю місцевих органів влади, набирає темпів мала приватизація. За першу половину 1995 р. приватизовано 1800 об’єктів. Темпи малої приватизації прискорилися в останньому місяці першого півріччя. У червні приватизовано 735 підприємств. Але досягнуте не слід перео-цінювати. Адже у першому півріччі 1995 р. приватизація три-вала повільніше, ніж передбачалося.

Близько 15 млн. громадян України отримали свої привати-заційні документи. Чимало таких, хто вже взяв участь у прива-тизації за готівкові майнові сертифікати, подавши заявки на придбання акцій підприємств, які приватизують через серти-фікатні аукціони. Лише у другому з них взяли участь близько 1 млн. власників приватизаційних цінних паперів. Усе це стало

634

можливим завдяки створенню в Україні унікальної системи центрів сертифікатних аукціонів. Вона об’єднувала 26 аукціон-них центрів і понад 150 пунктів прийому заяв, з яких інфор-мація надходить до Українського центру сертифікаційних аук-ціонів. Завершено створення програмного забезпечення процесу продажу акцій підприємств, які приватизують, громадянам-власникам сертифікатів.

Почалася глибока реформа аграрних відносин. Відбува-ється, хоч і не повний розподіл землі й майна сільськогоспо-дарських підприємств, але вже формується інститут приватної власності на землю. Більш як 4 млн. громадян отримали зе-мельні ділянки у приватну власність. Нині в Україні — близько 32 тис. фермерських господарств. Зростає їх роль у сільськогос-подарському виробництві. Одним із основних заходів аграрної реформи є заміна існуючого механізму закупівель сільськогос-подарської продукції через державно-контрактну та біржову системи. Вагомим кроком у напрямку аграрних перетворень став указ Президента України «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності», підписаний 12 липня 1995 р. Він має неабияке значення для реалізації всього ком-плексу завдань ринкових перетворень.

Характерною особливістю нинішнього економічного ста-новища України є відносна фінансова стабілізація. Основою її стало поетапне зменшення бюджетного дефіциту. Якщо в сере-дині 1994 р. він становив 31,2%, від валового внутрішнього про-дукту, то на кінець року — близько 10%, а у 1995 р. він не пови-нен перевищити 7,3%. У 1996 р. заплановано зменшити дефіцит бюджету до 6%. Досвід інших країн свідчить, що такий темп зменшення бюджетного дефіциту є найбільш оптимальним.

Здійснено систему заходів, спрямованих на утвердження в Україні ринку державних цінних паперів, що в перспективі служитиме безінфляційному обслуговуванню бюджетного дефі-циту. Виникли нові організаційні форми оптової торгівлі —

635

товарні й універсальні біржі, ярмарки, аукціони, товаророзпо-дільні бази. Створено фондовий ринок як головний інструмент успішного розв’язання комплексу проблем у процесі роздер-жавлення, корпоратизації та приватизації, цивілізованого функ-ціонування первинного та вторинного ринків-капіталів.

З’являються позитивні тенденції у зовнішній торгівлі. За перший квартал 1995 р. валовий внутрішній продукт скоро-тився на 10,6%, обсяги ж експорту, навпаки, зросли — на 0,92% порівняно з 1993 р. він збільшився на 3,5 млрд.дол. США, або на 16,7%. Це найвищий показник річного приросту серед країн СНД, досягнутий в умовах спаду виробництва. У 1994 р. нега-тивне сальдо зовнішньоторговельного балансу України скороти-лося з 1,8 млрд. дол. до 1,2 млрд. дол. Досягнуто позитивного сальдо в 1,4 млрд. дол. у торгівлі з країнами Заходу.

Позитивні тенденції у зовнішній торгівлі підтверджуються і обсягами продажу валюти на Українській міжбанківській валют-ній біржі. У першому кварталі 1995 р. реалізовано 705 млн.дол., 54 млн. німецьких марок та 590 млрд. рублів, що становить 322% до продажу за цей же період 1994р.

Що ж до забезпечення нафтою і нафтопродуктами, то з 1993 р. їх поставки повністю децентралізовані. У результаті цього Україна позбулася нафтового голоду й зростання заборгованості.

Нинішня економічна політика України знайшла підтримку світового співтовариства. Країни «великої сімки» та найбільш впливові міжнародні фінансові організації — МВФ, Світовий банк, європейський банк реконструкції та розвитку наприкінці 1994 і на початку 1995 р. надали У країні вкрай необхідну їй кре-дитну підтримку — майже 4 млрд. дол. і Україна, як держава, що стала на шлях ринкових перетворень, не зможе побудувати високорозвинуте сучасне суспільство без активного залучення іноземного капіталу. За підрахунками українських економістів, потреба України в іноземних інвестиціях становить понад 40 млрд. дол., а для пріоритетних об’єктів — 4 млрд. дол. Але самі собою ці кошти не надійдуть, за них треба боротися.

636

А конкуренцію на ринку інвестиційних капіталів можна подо-лати насамперед сприятливою інвестиційною і митною політи-кою, стабільним і заохочувальним податковим законодавством.

На жаль, цих чинників в Україні поки що нема. Постійно змінюється податкове і митне законодавства, це не сприяє розв-итку іноземних інвестицій.

Отже, економічна ситуація в Україні залишається складною і неоднозначною. У квітні 1995 р. спад промислового вироб-ництва становив 7,3%, у травні — 1%, у квітні й травні показ-ники виробництва були набагато гіршими, ніж у відповідні місяці 1994 р. Підтвердився висновок про те, що стабілізаційні процеси в економіці України, які набули розвитку у першому кварталі 1995 р., залишаються ще надто нестійкими. На прак-тиці підтвердилася відома істина: досягнення низьких параме-трів інфляції суто монетаристськими інструментами не може забезпечити стійких стабілізаційних процесів. Необхідні гли-бинні базисні перетворення, покликані забезпечити реальні зрушення у виробничому процесі, перебудові його структури, підвищенні ефективності та соціальній зорієнтованості. Виникла необхідність корекції курсу економічних реформ. Вона була визначена у доповіді Президента України Леоніда Кучми Вер-ховній Раді республіки на початку квітня 1995р.

У 1996 р. з’явилися, нарешті, перші ознаки економічної стабілізації, зміцнилася фінансово-банківська система, була подо-лана інфляція. Наслідком цих сприятливих зрушень стала грошова реформа. Гривня була введена в обіг 2 вересня 1996 р. Створилися умови для подолання «доларизації» економіки і при-пинення «втечі» вітчизняних капіталів за межі країни.

Недоліком грошової реформи був завищений курс гривні щодо долара та інших валют. Він явно не відповідав купівельній спроможності української валюти і кризовому стану вітчизня-ної економіки. Завищений курс підривав можливості експорту і не давав змоги швидко покінчити з натуральним обміном (бартером) у внутрішній торгівлі.

637

Дефолт у Росії, допущений урядом С.Кириченка у серпні 1998 р., яскраво показав залежність української економіки від стану справ у народному господарстві північного сусіда. За короткий період гривня знецінилася удвоє. У доларизованому, тобто вкрай залежному від цін світового ринку, українському господарстві відповідно піднялися ціни, у тому числі на товари народного споживання. При стабільному рівні зарплат і соці-альних виплат це призвело до істотного падіння рівня життя.

Уряди Є. Марчука, П. Лазаренка, В. Пустовойтенка, В. Ющенка і А. Кінаха прагнули залучити в Україну якомога більше зару-біжних кредитів. Це був найлегший шлях розв’язання поточних проблем. Наприклад, якщо кредити використовувалися на по-криття дефіциту торговельного балансу, то в країні штучно створювався достаток імпортних товарів. Проте така еконо-мічна політика мала дві вади: по-перше, неспроможність віт-чизняної промисловості конкурувати з дешевими і якісними імпортними товарами; по-друге, відсутність можливості у неда-лекому майбутньому розрахуватися за кредити.

На початок 2000 р. державний зовнішній борг України пе-ревищив 12,6 млрд. доларів США. З урахуванням стрімкої деваль-вації гривні зовнішня заборгованість у співставленні з валовим внутрішнім продуктом піднялася з 22,9% в 1997 р. до 54,2% у 1999 р.

Через економічну кризу, перевищення витратної частини державного бюджету над доходною, постійний дефіцит платіж-ного балансу (викликаний передусім відсутністю ефективної енергозберігаючої політики) і відплив за кордон вітчизняного капіталу український уряд не мав можливості здійснювати чергові платежі по боргах без оформлення нових позик. За 1996–1998 рр. сформувалася фінансова «піраміда». Країна стала завалюватися у боргову яму.

Небезпеку відчули позикодавці. Вони відмовилися давати нові позики. Уряд В. Ющенка, який прийшов до влади напри-кінці 1999 р., опинився в надто складній ситуації. Майже всі боргові зобов’язання були короткими. Основні платежі по них

638

припадали на 2000–2001 рр. Навряд чи фінансове становище України у першій половині 2000 р. було кращим, ніж у другій половині 1994 р.

Проте змінилася на краще загальноекономічна ситуація. В 1999 р. і особливо в 2000 р. припинився спад виробництва в основних галузях промисловості і народного господарства. В. Ющенко домігся своєчасного прийняття Верховною Радою бездефіцитного бюджету і домовився з кредиторами про реструк-туризацію боргів. Виявилося, що Україна може жити без щоріч-них кредитних вливань.

Створення відповідних передумов для сталого зростання потребує розв’язання ключових соціально-економічних проблем. Передусім, це стосується підвищення продуктивності праці з одночасним вжиттям заходів до пом’якшення соціальних наслід-ків безробіття у зв’язку з несприятливими прогнозами розвитку ситуації на ринку праці, а також повномасштабною структур-ною перебудовою економіки. Неодмінною умовою вирішення цього питання є збільшення інвестицій в людський потенціал.

Економічне зростання буде неможливим без значного онов-лення основних фондів та їхньої структури. Адже ¾ з них у 2010 р. досягнуть критичного віку (понад 20 років), що не відповідатиме вимогам ХХІ століття та обмежуватиме можливості здійснення політики технологічних проривів.

Зниження енергоємності продукції слід розглядати у кон-тексті розв’язання стратегічних завдань підвищення конкурен-тоспроможності та ослаблення залежності України від імпорту енергоносіїв, особливо з огляду на очікуване зростання світових цін на них.

Серед довгострокових факторів соціально-економічного роз-витку, слід назвати випереджаючі темпи збільшення у світовій торгівлі протягом перших 10 років ХХІ століття частки високо-технологічної продукції. Ця обставина дасть змогу визначити найоптимальніші напрями технологічних проривів, на яких можливе значне нарощення експорту наукоємної продукції та поліпшення його структури.

639

Після істотного зниження цін ( у період 1997–1999 років) на основні товари експорту України (метал, продукція сільського господарства, хімічної і харчової промисловості) намітилася їх стабілізація і навіть незначне зростання у 2000–2002 роках.

Основним цільовим завданням на довгострокову перспек-тиву залишається досягнення сталого зростання обсягів вало-вого внутрішнього продукту (ВВП) на основі фінансової стабіль-ності, ефективного використання існуючого виробничого потен-ціалу та його модернізації, адаптації підприємств до ринкових умов, послідовного нарощування інвестиційних ресурсів, підви-щення ефективності їх використання.

Пріоритетами в економічній політиці має стати формування ефективної структури економіки та пожвавлення інвестиційних процесів, реформування фінансової системи, перехід до інно-ваційного вектору розвитку, активізація внутрішнього ринку, диверсифікація зовнішньоекономічної діяльності і створення надійної бази для розв’язання соціальних проблем.

Засобами державного регулювання повинні бути забезпе-чені рамкові умови функціонування економіки:

— послідовне зниження інфляції до 7 відсотків щороку у 2001–2005 роках та до 5 відсотків — 2006–2010 роках;

— стабільність національної валюти та дотримання опти-мальних розмірів дефіциту державного бюджету;

— зниження ставки рефінансування до рівня, який сприя-тиме активізації інвестиційної діяльності;

— ліквідація заборгованості та нормалізація виплати заро-бітної плати, пенсій, стипендій та інших соціальних виплат у 1999–2003 роках, перетворення цього чинника у макроеконо-мічний фактор стимулювання сукупного попиту;

— забезпечення активізації інвестиційних процесів та від-повідних структурних зрушень в економіці прогнозується до-сягти шляхом збільшення внутрішніх заощаджень та залучення зовнішніх ресурсів для їх трансформації в інвестиції у націо-нальну економіку;

640

— формування ринку інвестицій на базі залучення заоща-джень населення, ресурсів банківської системи і фінансових посередників, коштів державного бюджету та підприємств;

— розвиток фондового ринку; — вивільнення коштів підприємств для інвестицій у резуль-

таті зниження податкового навантаження, прискореної аморти-зації фондів;

— сприяння розвитку малого підприємництва, збільшення втричі його частки у виробленому ВВП та ін.

У прогнозі основних макропоказників економічного і соці-ального розвитку враховано нагальну потребу розвитку ринко-вого середовища, конкурентних засад для роботи підприємств, зокрема:

— забезпечення прозорості функціонування ринків товарів, капіталів, робочої сили;

— послідовна легалізація «тіньової» економіки, зменшення її обсягів щонайменше на 25 відсотків до 2005 року та на 70–80 відсотків до 2010 року;

— удосконалення та реалізація економічного механізму стимулювання енергозбереження, двократне зменшення до 2010 року енергоємності виробленої продукції та ін.

З досягненням прогнозованих параметрів українська еконо-міка опанує ринковою моделлю розвитку, підпорядкованою інтересам людей.

Отже, перед молодою Українською державою стоять над-звичайно складні й важливі завдання в сфері економіки. Від їх розв’язання у вирішальній мірі залежить наш поступ до циві-лізованого життя.

Нинішні можновладці постійно і наполегливо критикували своїх попередників за співпрацю з МВФ та позики, здійснені урядом Тимошенко. Справді, МВФ минулого року видав Україні багатомільярдні кредити, що пішли на покриття дефіциту державного бюджету. Критикувалися в основному макроеконо-мічні показники такої співпраці. Рекордне збільшення держ-боргу — основний докір нинішньої влади попередній.

641

Натомість, прийшовши до влади, Янукович-Азаров намага-лися продовжити співпрацю з МВФ. Задекларовано отримати позик аж 20 млрд. грн. Але отримання таких траншів, як пра-вило, супроводжується певними умовами. Торік у попередньої влади були проблеми з їх виконанням, хоча тоді було надано більше 10 мільярдів доларів під 4% річних на досить довгий період.

Процес залучення кредитів нинішньою і попередньою вла-дою суттєво відрізняється. Раніше цей процес був публічним. З місією МВФ було підписано меморандум, згідно якого всі гравці чітко знали свої обов’язки. Щоправда, Україна їх не завжди дотримувалася в повній мірі. Джейла Пазарбазіолу, керівник місії МВФ, на перемовинах з Україною не шкодувала комен-тарів. У тому числі й критичних. Суспільство, політичні сили знали, під який відсоток і скільки уряд запозичує. Усі також знали, для чого саме запозичує. Граничний розмір позики був прописаний у державному бюджеті. Зараз ситуація змінилася до навпаки.

У нинішньої влади стосунки з МВФ, м’яко кажучи, не скла-даються. Янукович особисто запевнив, що кредит МВФ не буде використовуватися на покриття дефіциту бюджету. Через пару днів Тігіпко уточнює патрона і стверджує: кредити все таки необхідні для покриття бюджетного дефіциту.

Нещодавно в ЗМІ пройшли чутки про 4 мільярди, отримані у різний спосіб від РФ. Наші можновладці не давали жодних коментарів. Журналісти силоміць «вичавили» з керівника Адмі-ністрації президента інформацію про обсяги і цілі кредиту. Розмір процентної ставки він не повідомив, посилаючись на комерційний характер кредиту (!). Проте посол Зурабов був від-вертіший за очільника канцелярії Януковича. Він вчергове пові-домляє те, про що наша влада соромиться говорити громадсь-кості. І він, очевидно, не сприймає цей кредит як комерційний, тим самим підтверджуючи політичний підтекст кредитних міждержавних домовленостей.

642

Чомусь Зурабов (той, який заявив, що окремого українсь-кого народу не існує), а не українські можновладці все частіше є нюсмейкером у питанні співпраці України з Росією. Зурабов озвучив відсоткову ставку кредиту — 6,7%, а це на порядок вище від ставки МВФ. І різниця не тільки в 2,7%. МВФ вимагає реформ, причому не декларованих. Мантру про їх необхідність наші посадовці не стомлюються зачитувати нам мало не щодня. У реаліях — жодних дій, лише декларація намірів, пік яких дивним чином співпадає з датою приїзду чергової місії МВФ.

На перший погляд, доброзичливість російських кредиту-вальників незрозуміла. Цьогоріч після довгих років безборго-вого існування Росія вперше вийшла на зовнішній ринок запо-зичень. На початку 2008 року уряд РФ рапортував російському народу про ліквідацію боргу колишнього СРСР. Про нинішній російський кредит, а вірніше, розміщення за кордоном обліга-цій зовнішнього займу на суму в 5,5 мільярдів доларів, в топ-новинах по ОРТ не повідомляли. Чому тоді Росія здійснює зовнішні запозичення, які в той чи інший спосіб перепозичають Україні? Є декілька версій.

1) Росія нам дає кредит, бо більше ніхто нам його не дає. 2) Росія заробляє на кредиті. Взяла, наприклад, під 3,5% —

нам видала під 6,7%. А враховуючи, що 2 мільярди кредитів видано під гарантію участі російських державних компаній у добудові реакторів Хмельницької АЄС — зиск подвійний.

3) Росія рятує від фінансового банкрутства найлояльніший до її політики режим в Україні з часів розвалу Радянського Союзу.

Найбільш ймовірним, як на мене, є взаємопов’язаність вище-названих версій. У будь-якому разі кредити під найабсурдніші відсотки будуть сплачені платниками податків, тобто грома-дянами України.

Фахову оцінку таких запозичень дав Віктор Пинзеник, якого важко запідозрити у симпатіях до попередньої влади чи нинішньої опозиції: «Принципово важливо, чи мова йде просто про те, щоб закрити дірку в бюджеті. Це нічого не міняє —

643

навпаки, масштаб проблеми розростається. Одна з причин того, що МВФ не дає кредитів, бо країна не робить оздоровчих кроків. А крім того, є принципова відмінність у ставках. Ну уявіть собі: за ті ставки, які зараз доведеться платити за 2 міль-ярди доларів, це все одно, що взяти у МВФ 8 мільярдів». Можливо, колишньому міністру фінансів ще щось відомо про природу нинішніх несподіваних кредитів. Принаймні він натяк-нув на можливі політичні домовленості та ймовірні поступки української влади. Процес знедержавлення української нації, розпочатий Харківськими угодами «газ в обмін на Севасто-поль», триває на всіх фронтах. У тому числі й на фінансовом

2. З 1990 р. в Україні почався новий етап демократизації і розмежування політичних сил. У цей період почали утворю-ватися нові політичні партії та громадсько-політичні організа-ції, число яких нині становить понад 40. У квітні 1990 р. на базі Української Гельсінської спілки була створена Українська респу-бліканська партія (УРП), мета діяльності якої — Українська незалежна соборна (об’єднана) держава. Очолив УРП відомий правозахисник Л. Лук’яненко. У травні 1992 р. від УРП відко-лолось її радикальне крило й утворило нову партію на чолі з С. Хмарою. Головою УРП, яка проголосила себе центристсь-кою партією, замість Л. Лук’яненка, призначеного послом України в Канаді, обрали М. Гориня.

З найрішучішого крила КПРС було утворено Партію демо-кратичного відродження України. У 1991 р. виникла також Кон-ституційно-демократична партія, яка виступила за поміркований підхід до реформування радянської політичної системи, за приватну власність на засоби виробництва тощо. Активізували діяльність Демократична партія України (ДПУ), Українська селянська демократична партія (УСДП), Партія зелених Укра-їни, яка утворилася з асоціації «Зелений Світ», Соціал-демо-кратична партія та ін. У тому ж 1991 р. колишні компартійні» функціонери провели установчий з’їзд нової партії, назвавши її Соціалістичною партією України (СПУ), яку очолив О. Мороз.

644

Дещо пізніше відновила свою діяльність Компартія України — її лідером став П. Симоненко.

Активізувалася і молодь, яка служила в збройних силах, особливо офіцерство. В липні 1991 р. відбувся перший з’їзд офі-церів — громадян України. З’їзд утворив Спілку офіцерів Укра-їни (СОУ), яка обрала головою В. Мартиросяна. Вже в почат-ковий період Спілка офіцерів України заявила себе серйозною впливовою громадською організацією, яка боролася за гласність і демократію, захищала інтереси офіцерського корпусу України та його сімей.

З метою дійовішого впливу на життя країни ряд політич-них партій (разом з діловими колами) у 1992 р. заснували об’єд-нання демократичних сил «Нова Україна». Виник антиімперсь-кий, антикомуністичний блок. Процес утворення нових партій триває. Більшість із них стабільного місця в політичній структурі суспільства ще не зайняла. Закон «Про громадські організації» регламентує діяльність партійних інститутів у суспільстві. Проте малочисельність нових партій, загальні програмові орієнтири, відсутність достатньої матеріальної бази та бодай однієї-двох сильних альтернативних партій дозволяють зробити висновок, що нині багатопартійна система в Україні має здебільшого декла-ративний характер. Реальна система політичного плюралізму, де за владу борються правлячі й опозиційні партії, які взає-модіють і врівноважують одна одну з допомогою інших громад-ських організацій, для України ще не стала реальністю. Єдино можливий шлях до реальної багатопартійної системи — фор-мування з опозиції широкого блоку демократичних сил.

Новий час поставив перед суспільством нові завдання: демон-таж тоталітарних політичних структур і творення правової демо-кратичної держави; трансформація централізованої державної економіки на багатоукладну ринкову, зорієнтовану на соціальні потреби людей; національне відродження і оздоровлення між-національних відносин в Україні; встановлення рівноправних стосунків з далекими і близькими сусідами. Вирішення цих

645

завдань — необхідна передумова дальшого поступального роз-витку України, її перетворення на сучасну європейську державу. Мова йде про докорінний злам усіх суспільних структур, пере-хід від одного політичного і соціально-економічного стану сус-пільства до принципово нового.

Перетворення таких масштабів і глибини називають рево-люціями. Історія розпорядилася так, що в Україні ці перетво-рення відбуваються мирним шляхом. Це найгуманніший з усіх можливих шляхів, але його наслідком стало складне і тривале співіснування старого і нового. Ця обставина диктує необхід-ність загальногромадянської злагоди та згуртування, відмови від вузькогрупових інтересів заради всенародних. Вирішальне зна-чення при цьому повинен мати послідовний курс на докорінні, фундаментальні реформи з урахуванням реальних інтересів та потреб співгромадян, їх уподобань, звичаїв, традицій, праг-нення дотримання соціальної справедливості. Політична незгода, вузькопартійний егоїзм, гостра боротьба різних течій затри-мують просування вперед, створюють можливість регресивних явищ, а у кінцевому рахунку — загальнонаціональної ката-строфи і втрати незалежності.

Від усвідомлення цієї істини головними соціальними гру-пами і політичними силами залежить успіх чи невдача на склад-ному і тернистому шляху подолання старого і віджилого, утвер-дження сучасного, збереження перспективи на майбутнє.

За умов незалежності України стала абсолютно очевидною необхідність розробки і прийняття нової Конституції України. Але відсутність злагоди в суспільстві негативно позначилася на конституційному процесі. І це закономірно, адже йшлося про те, кому буде належати в Україні влада.

Конституційний процес розгорнувся ще в 1990 р. Восени Верховна Рада утворила Конституційну комісію, яка у травні 1991 р. представила парламенту для обговорення концепцію Основного закону України. Ключові положення концепції, ухва-лені більшістю Конституційної комісії, такі: тип держави —

646

президентська республіка зі всенародними виборами прези-дента; поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову; місцеві ради виконують функції органів місцевого самоврядування, а обласні ради замінюються органами президентської адмі-ністрації; професійний парламент — депутати, обрані на бага-топартійній основі з вільними, тобто незалежними від наказів виборців мандатами депутатів-законодавців; незалежність суд-дів тощо.

Цей проект враховував багатовіковий досвід розвитку демо-кратії на Заході й виходив з необхідності утвердження твердої контрольованої влади в Україні, де її брак вів до розвалу всієї системи управління. Демократично обраний президент, який має, з одного боку, серйозну противагу в особі демократичного парламенту, а з іншого — необхідні важелі для здійснення влади, міг би налагодити ефективне управління республікою, проведення в життя законів.

Але ця концепція, підтримана поміркованою опозицією і комуністами-центристами, наштовхнулася на різку критику представників обох крайніх флангів у Верховній Раді. Багатьом комуністам дуже не сподобалося вилучення з назви республіки слів «радянська» і «соціалістична», хоч майже ніде у світі у наз-вах держав не фігурують ідеологічні терміни, тим більше такі, що відбивають мрії чи ідеали. Виступили вони і проти профе-сійного законодавчого органу, у якому депутати будуть розроб-ляти закони, а не виконувати конкретні «накази» виборців, чим у країнах з розвинутою демократією повинна займатися міс-цева влада.

Та найбільший протест комуністів викликала неминуча з введенням президентства ліквідація всевладдя рад, що роз-цінене як замах на «завоювання Жовтня». Це було дивно чути від комуністів, адже не хто інший, як більшовики у свій час ліквідували повновладдя багатопартійних рад, зробивши їх прикриттям своєї партійної диктатури.

647

Проти твердої президентської влади виступили також націонал-радикали, депутати Верховної Ради УРСР. Президент може істотно обмежити їх дії, особливо тоді, коли вони будуть виходити за рамки Конституції України.

Спільними зусиллями «лівих» і «правих» концепція кон-ституції у деяких найважливіших питаннях була змінена. Наприк-лад, вирішено зберегти обласні ради. Але на цьому боротьба не припинилася. Лише у липні 1992 р. проект Основного Закону був готовий до обговорення в парламенті і серед широких кіл громадськості.

Але вже перші експертизи проекту показали його недоско-налість, невідповідність кращим зразкам світового конституцій-ного досвіду. По-різному оцінювали його представники різних політичних партій, вчені, урядовці, керівники промисловості й сільського господарства.

Виходячи з цього, Конституційна комісія продовжила роботу над документом. Однак ця робота призупинилася в жовтні 1993 р. Верховна Рада потрапила в патову ситуацію. Частина депутатів наполегливо домагалася збереження радянської системи, інші прагнули до парламентської, президентської чи президентсько-парламентської. Кожна група прагнула закріпити свою точку зору в новій Конституції і відмовлялася від поступок. У резуль-таті залишилася чинною стара, прийнята ще в 1978 р., Консти-туція УРСР, до якої було внесено багато поправок і змін, що іноді суперечили одна одній і вносили неорганізованість у зако-нодавчий процес.

Різні варіанти проекту обговорювалися в Інституті держави і права АН України, інших науково-дослідних установах прав-ничого профілю. Комісія залучила до експертизи проектів провідних спеціалістів конституційного права. Після публікації проектів для широкого обговорення до Конституційної комісії надійшли десятки тисяч поправок і доповнень.

Найбільш складною виявилася проблема розподілу влад-них повноважень між Верховною Радою і Президентом України.

648

Більшість депутатів парламенту не бажала передавати Прези-денту виконавчу владу в повному обсязі. Через це конституцій-ний процес зайшов у глухий кут. Чинною залишалася Консти-туція УРСР 1978 р., до якої внесли більше двох сотень поправок. Поправки іноді суперечили первинному тексту або статтям, і Основний закон не виконував достатньою мірою своєї основної ролі — забезпечувати стабільність політичного життя.

Напередодні президентських виборів, у червні 1994 р., Л. Крав-чук висунув, а парламент затвердив кандидатуру В. Масола на посаду прем’єр-міністра. З ініціативи новообраного Прези-дента (Л. Кучми) 19 липня була опублікована спільна заява Л. Кучми, О. Мороза і В. Масола, в якій проголошувалася готов-ність керівників двох гілок влади дотримуватися чинної Кон-ституції і змінювати її положення тільки з доброї волі обох сторін. Тобто вони зобов’язувалися розв’язати ключове питання про межі своїх повноважень шляхом консенсусу.

У вересні 1994 р. була утворена нова Конституційна комісія, співголовами якої затверджувалися Президент України і Голова Вер-ховної Ради. Відновилася рутинна робота над текстом Конституції.

Тоді Л. Кучма зробив рішучий крок: вніс до Верховної Ради проект конституційного закону «Про державну владу та місцеве самоврядування». Проект містив конкретні пропозиції про роз-межування влади по лінії законодавчій і управлінсько-розпо-рядчій. Він не міг не порушувати багатьох статей чинної Кон-ституції 1978 р., побудованої на принципі нероздільності влади. Верховна Рада в разі прийняття цього закону віддавала Прези-денту істотну частину владних повноважень. Ішлося про те, щоб наповнити реальним змістом внесену до Конституції у 1991 р. статтю про запровадження посади Президента.

Виступаючи 22 грудня 1994 р. у парламенті з обґрунтуван-ням внесеного законопроекту, Л. Кучма заявив гранично від-верто: «Треба визнати помилковим привласнення управлінсь-ких функцій парламентом та місцевими радами. Біда Верховної Ради зразка 1991 року не в тому, що вона взяла на себе функції

649

державного управління від комуністичної партії. В той час більше нікому було це зробити. Її помилка полягала в тому, що вона побоялася, а може, була неспроможною передати у пов-ному обсязі виконавчі повноваження спочатку уряду, а пізніше — всенародно обраному Президенту. Фактично до липня цього року в Україні існувала парламентсько-президентська респуб-ліка. І вона довела свою нежиттєздатність».

Недолугість цієї форми правління підтверджувалася неза-перечним фактом: Україна залишалася позаду тих країн СНД, які спромоглися дати собі раду з проблемою влади. Економічна криза набула в ній особливої загостреності.

Власне, визначення Л. Кучмою форми правління як парла-ментсько-президентської республіки слід вважати неточним. Форми правління визначаються на основі прописаних у консти-туціях повноважень органів влади. Залежно від співвідношень в обсязі повноважень держава може бути президентською, пар-ламентською, парламентсько-президентською або президентсько-парламентською. Однак чинна в Україні радянська конституція містила в собі самій фундаментальні суперечності якраз у цій сфері. Форму правління можна було визначити тільки шляхом узагальнення конкретних дій різних гілок влади за певний період.

Л. Кучма не випадково визначав час існування парламент-сько-президентської форми правління періодом до липня 1994 р. Від липня до грудня 1994 р. у законодавчому полі не відбулося жодних змін. Проте відразу після затвердження на посаді новообраний Президент здійснив цілий ряд важливих ініціатив одночасно на багатьох напрямах. Його діяльність перекривала або компенсувала бездіяльність непристосованих до функцій виконавчої влади комісій і самого керівництва парламенту. Респуб-ліка явочним порядком ставала президентсько-парламентською.

Верховна Рада України 13-го скликання почала працювати у травні 1994 р. у неповному складі. Згідно з нормами Консти-туції 1978 р.. більшість у парламенті вираховувалася від кіль-кості депутатів, повноваження яких були визнані і не припинені

650

в установленому законом порядку Проте кворум визначався в загальноприйнятому порядку — половина повного складу депутатів (225). Конституція могла змінюватися, коли за це вислов-лювалося дві третини повного складу депутатів (300 з 450).

Під час весняних виборів 1994 р. було обрано тільки 340 депу-татів. Повноваження двох депутатів Верховна Рада не затвер-дила. Це означало, що більшість для прийняття рішень ста-новила 170 голосів (половина від наявного складу депутатів плюс один голос). Депутати розподілилися по групах або фракціях. Комуністи мали 84 голоси, соціалісти — 25, аграр-ники — 36, а всього — 145 голосів. Міжрегіональна депутатська група 27 голосів і група «Єдність» 26 голосів, які стояли на проросійських позиціях, голосували здебільшого разом з лівими партіями. Набрати потрібну більшість лівий блок міг за допо-могою тільки одного з цих двох союзників.

Отже, ліві партії дістали контрольний пакет голосів у Вер-ховній раді; однак вони не врахували, що майже чверть складу парламенту ще не обрана. Розуміючи, що проголошувані ними популістські передвиборчі обіцянки нездійсненні, вони навіть не намагалися втілити їх у форму законів. Забувши про те, що виборчий марафон тривав, ліві партії ініціювали й прийняття Верховною Радою постанови «Про забезпечення діяльності народних депутатів України». Текст її було ретельно приховано від засобів масової інформації, бо йшлося про «святе»: збіль-шення заробітної плати, звільнення зарплати народного депу-тата від податкового обкладання, надання йому безплатних путівок і додаткових коштів на оздоровлення тощо. Цілком зрозуміло, що наївна спроба приховати постанову від громадсь-кості не вдалася. Під час додаткових виборів лівий блок втратив контрольний пакет голосів.

Перші ж кроки лівої більшості в парламенті свідчили про наявність і серйозної небезпеки для національних інтересів молодої держави. Верховна Рада фактично солідаризувалася з рішенням Одеської обласної ради припинити будівництво

651

нафтоперевалочного терміналу й у першому читанні 14 липня 1994 р. ухвалила Закон «Про місцеві Ради та місцеве самовря-дування». Підготовлений депутатською комісією у питаннях діяльності рад і самоврядування до другого читання, цей зако-нопроект вже мав назву «Про місцеві Ради депутатів трудя-щих». Суть його полягала у фактичному відновленні на місцях радянської влади.

У квітні 1995 р. почала свою роботу третя сесія Верховної Ради України. Порівняно з травнем 1994 р. кількість необраних депутатів скоротилася до 45. Комуністи збільшили чисельність з 84 до 90,і соціалісти — з 25 до 27, аграрники — з 36 до 47. Лівий блок нібито зміцнів. Насправді, ж вплив його у парла-менті послабився. Соціалісти й особливо аграрна фракція від-мовилися від беззастережної підтримки комуністів. Міжрегіо-нальна депутатська група (МДГ) і «Єдність» теж почали голо-сувати самостійно.

Це яскраво виявилося під час проходження президент-ського законопроекту про державну владу. Безвідповідальна поправка комуніста В. Терещука про надання Голові Верховної Ради функцій глави держави набрала 93 голоси. За неї про-голосувало тільки семеро соціалістів, хоч головою парламенту був лідер їхньої партії. Зате пропозиція надати Президенту поряд з повноваженнями глави держави функції глави вико-навчої влади з досить широкими повноваженнями набрала 221 голос (55%) і була схвалена. За неї проголосувало 19% кому-ністів, 41% соціалістів, а також переважна більшість депутатів інших фракцій та груп.

18 травня 1995 р. Верховна Рада прийняла закон «Про дер-жавну владу і місцеве самоврядування». Згідно з ним Президент ставав главою виконавчої влади. Склад уряду він формував сам, без узгоджень і затверджень парламентом. Він очолював й систему місцевих органів виконавчої влади. Пропозиція комуністів про місцеву владу у вигляді рад депутатів трудящих, тобто радян-ську владну вертикаль аж до Верховної Ради, не пройшла.

652

Органами влади від обласного до районного рівня (а також у містах центрального підпорядкування — Києві і Севастополі) ставали державні адміністрації, главами їх Президент повинен був призначати обраних безпосередньо населенням голів від-повідних рад. У компетенції місцевих рад залишалися обме-жені повноваження: затвердження місцевого бюджету та програм територіального розвитку, заслуховування звітів голів держав-них адміністрацій без організаційних наслідків для останніх у разі негативної оцінки їхньої діяльності.

Під час проходження законопроекту про державну владу Л. Кучма взаємодіяв з тими депутатськими групами і фракціями, які відповідально ставилися до процесу державотворення. Інколи він знаходив спільну мову навіть з представниками лівих партій. У результаті новий Президент за короткий період, з грудня 1994 р. по травень 1995 р., спромігся забезпечити прий-няття закону, який створював основу для розбудови ефективної вертикалі виконавчої влади. Держава формально залишалася парламентсько-президентською республікою, але президент-ська складова влади стала виходити на перший план.

Державний устрій змінювався без застосування сили. Кон-тролюючи силові структури, глава держави діяв виключно в конституційному полі, хоча кінцевою метою його дій була якраз зміна Конституції. Найбільш вагомими аргументами пре-зидентської влади у політичному тиску на парламент і, зреш-тою, на суспільство (парламент, як правило, віддзеркалює стан суспільства) були мандат народної довіри і всім зрозуміла застарілість Конституції 1978 р., норми якої відбивали давно не існуючу реальність.

Заміна силового тиску політичним якраз і призводила до незавершеності нової конструкції влади. Ця незавершеність виявилася у нелегітимності прийнятого парламентом закону про державну владу і місцеве самоврядування. Закон був прий-нятий простою більшістю голосів, хоч мав конституційне значення.

653

Про те, що закон не набере потрібної більшості голосів, було відомо заздалегідь. Після довиборів баланс політичних сил у парламенті змінився, але не вирішальною мірою. Ні праві, ні ліві не мали конституційної більшості, а спільне голосування з принципових питань здавалося неможливим.

На фоні всеохоплюючої кризи, спричиненої труднощами трансформаційного періоду, виникла локальна політична криза, з якої треба було знайти вихід.

Єдиним виходом залишалося звернення до народу. Мандат на владу Президент України дістав в умовах суцільного госпо-дарського розвалу. Його перші заходи у подоланні економічної кризи були швидкі й ефективні. Звернення до народу у формі підтвердження довіри ставало логічним у ситуації, коли одер-жаний мандат не можна було наповнити реальною владою. 31 травня 1995 р. Л. Кучма видав указ про організацію опиту-вання громадської думки щодо довіри Президенту і Верховній Раді. Питання у бюлетені формулювалося так: кому Ви довіря-єте — Президентові України чи Верховній Раді? 1 червня Верховна Рада на цей указ наклала вето.

Для противників Л. Кучми у парламенті постановка питання про народну довіру була руйнівною. Вони не мали конструк-тивної програми, яку могли б протипоетавити президентській. Ситуація погіршувалася неможливістю застосувати звичну популістську риторику. Предметом кризи було суто конкретне питання: прийнятий більшістю депутатів Верховної Ради Закон України «Про державну владу і місцеве самоврядування». Знову і вже не вперше з 1989 р. ліві сили опинилися перед необхід-ністю відступити, здати противнику утримувані ними рубежі.

Однак і президентська позиція була вразливою. Згідно з чинною Конституцією глава виконавчої влади не міг влашто-вувати референдум без згоди парламенту. Опитування не могло мати законодавчих наслідків. Якби результати опитування виявилися позитивними для Президента України, він не міг ско-ристатися ними для реформування системи влади, не наштов-хнувшись на звинувачення в організації державного перевороту.

654

Тому обидві сторони у кінцевому підсумку утрималися від звернення до виборців з вимогою визначитися, а опрацювали формулу компромісу. 8 червня 1995 р. криза влади була вичер-пана укладенням Конституційного договору терміном на один рік між Президентом України і Верховною Радою. Під дого-вором, який в основному відтворював положення не ухваленого конституційною більшістю закону «Про державну владу і міс-цеве самоврядування», поставило свої підписи більше поло-вини депутатів. Тимчасово, строком на один рік, припинялася дія положень Конституції 1978 р., які суперечили угоді. На цей строк обмежувалися повноваження парламенту та місцевих рад і відповідно розширювалися нормотворчі й адміністративні функції виконавчої влади.

Конституційний договір між Верховною Радою і Президен-том був справді нестандартним кроком. Він дозволив зберегти керованість держави на основі принципу розподілу влади і да-вав час на пошуки компромісних рішень в опрацюванні пост-радянської конституції.

Рік минув у гострих суперечках. У лютому 1996 р. Консти-туційна комісія передала проект Основного закону на розгляд парламенту разом із зауваженнями своїх членів, нерідко про-тилежними за змістом. Проект розглядався майже три місяці. Відбулося три офіційні читання.

Ліві партії не погоджувалися з президентською стороною за такими головними пунктами: розподіл повноважень між гіл-ками влади, визнання приватної власності на засоби виробниц-тва, перетворення української національної символіки на дер-жавну, відмова у наданні російській мові державного статусу, особливий статус Республіки Крим.

Знову виникло питання про звернення до народу, на цей раз у формі референдуму, а не опитування. Рада національної безпеки і Рада регіонів рекомендували оголосити референдум щодо затвердження Основного закону в редакції, винесеній Кон-ституційною комісією на розгляд Верховної Ради. Ця редакція

655

передбачала двопалатну структуру парламенту, названого Народ-ними Зборами. Верховна Рада не прийняла президентського проекту і під час дебатів внесла до нього багато поправок. З частиною поправок Л. Кучма був уже готовий погодитись, аби прийняти Конституцію України. Зокрема, він дав згоду на однопалатний парламент, хоча поділ на дві палати надавав виконавчій владі більшу самостійність. Тепер же і референдум передбачалося внести первісний президентський проект, навіть без узгоджених під час парламентських дебатів поправок.

За чотири дні до вичерпання строку дії Конституційного договору, 4 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла у першому читанні доопрацьований проект нового Основного закону. Однак перспектив на його прийняття в цілому конституційною біль-шістю голосів не існувало. 26 червня Л. Кучма видав указ «Про проведення Всеукраїнського референдуму з питання ухвалення нової Конституції України».

В ситуації гострої політичної кризи у парламенті була сформована узгоджувальна комісія, яку очолив народний депу-тат М. Сирота. 27 червня Верховна Рада почала своє історичне засідання, присвячене розглядові Конституції. Крок за кроком узгоджувалися позиції різних політичних сил і визначався той текст, який міг бути прийнятий конституційною більшістю голосів. Президентська сторона не відступила від принципових позицій у сфері розподілу влади, права приватної власності, державної символіки, державного статусу української мови. З деяких питань були досягнуті взаємні поступки. Ліві не забло-кували затвердження синьо-жовтого прапора як державного, а праві погодилися зберегти за Кримом статус автономної республіки.

Постатейне узгодження проекту Конституції тривало день і ніч. Остаточне голосування відбулося вранці 28 червня. Відпра-цьований узгоджувальною комісією М. Сироти і вже прий-нятий постатейно проект набрав при голосуванні в цілому 315 голосів при необхідному мінімумі в 300 голосів.

656

У аграрників не голосували двоє, відсутніми були теж двоє, а 21 депутат підтримав проект Конституції. За прийняття про-екту висловилися також 17 соціалістів, тобто переважна біль-шість цієї фракції. Шестеро висловилися проти, двоє утрима-лися, двоє були відсутні.

Деморалізована тиском пропрезидентських сил і «зрадою» своїх союзників, комуністична фракція при голосуванні розко-лолася. Проти прийняття Конституції проголосували тільки 29 з 89 депутатів від КПУ. 10 комуністів були відсутні, 20 — не голосували, 10 — утрималися при голосуванні і, нарешті, 20 — підтримали Конституцію.

Україна не стала президентською республікою, як це перед-бачав проект Л. Кучми. Однак вона не стала і парламентською республікою, на чому наполягали ліві партії.

Конституція незалежної України має багато компромісних формулювань і навіть деякі логічні неузгодженості. В ній існують лакуни, допущені випадково або свідомо. Вони утруднюють користування Основним законом або допускають різне його тлумачення. Проте недосконалість тексту, опрацьованого в гострій політичній боротьбі, не підважує доленосного значення Кон-ституції. Вона упорядкувала політичне життя українського народу в перехідну добу кардинальних зрушень.

Поряд з детально виписаними функціями законодавчої і виконавчої влади Основний закон окреслював права й обо-в’язки судових органів. Зокрема, Конституційний Суд повинен був тлумачити конфліктні ситуації в житті суспільства з точки зору Основного закону, а також відповідність дій законодавчих і виконавчих органів влади його вимогам.

У політичній боротьбі, яка продовжувалася, норми Кон-ституції не задовольнили повністю нікого. Керівництво КПУ відреагувало на підтримку двадцятьма членами своєї парла-ментської фракції Конституції України невключенням їх у пар-тійний виборчий список на наступних парламентських виборах. Л. Кучма включив вимогу ревізії деяких статей Конституції 1996 р. у свою передвиборну програму на чергових президентських виборах.

657

Прийнята Конституція була однією з найважливіших віх державотворчого процесу. Вона окреслювала рамки політичної боротьби, в умовах якої тільки й був можливий здоровий роз-виток державних і суспільних інститутів. Політичні сили, які виходили за межі конституційних норм, ставали позасистем-ною опозицією, і проти них природним чином об’єднувалися всі ті, хто бажав зберегти в державі мир і спокій. Якби Основ-ний закон переступили органи державної влади, а громадсь-кість не справилася б з поверненням їх в конституційні рамки, ставала можливою апеляція до міжнародної громадськості. Насилля над Конституцією з точки зору міжнародного права є злочином.

Вибори 1994 р. проводилися в одномандатних округах. Сподіваючись на підтримку трудових колективів, ліві партії тоді провалили законопроект про змішану (мажоритарно-про-порційну) систему парламентських виборів. Виявилося, однак, що вони зберегли свій вплив тільки серед електорату пенсій-ного віку. На підприємствах з’явилися політичні діячі нової хвилі, як правило — з числа директорського корпусу. Тому під час перегляду виборчого закону у 1997 р. ліві вже відстоювали пропорційну модель виборів.

Закон України «Про вибори народних депутатів України» від 24 вересня 1997 р. встановлював для партій і партійних блоків 4-відсотковий бар’єр. У мажоритарних округах перемогу здобував кандидат, який випереджав за поданими голосами своїх суперників, навіть якщо більшість виборців висловлювалася за інших, тобто проти нього. Ця норма не відповідала демокра-тичним принципам. Однак у конкретній політичній ситуації України без неї важко було обійтися. Вона припиняла виснаж-ливий марафон, характерний для виборчої кампанії 1994 р.

Отже, за результатами виборів 1998 р. до парламенту, ліві сили одержали 127 місць з 225 у багатомандатному загально-державному окрузі, а центристи — тільки 98. Перемога лівих була прогнозованою і пояснювалася незадоволенням діями влади в економічній сфері. Список НДП, який очолював прем’єр-

658

міністр В. Пустовойтенко, зібрав лише 4,99 відсотка голосів виборців. Тобто проурядова партія опинилася позаду Партії зелених України (5,46 відсотка голосів), лідерів якої майже ніхто не знав. Не набагато вона випередила й регіональний блок «Громада» (4,68 відсотка голосів), який очолювався неприми-ренним противником Президента України П. Лазаренком. Про-урядова Аграрна партія України набрала 3,67 відсотка голосів і не пройшла в парламент за партійними списками.

Розстановка політичних сил ускладнювалася й суто персо-нальними факторами. Прогресивні соціалісти були неприми-ренно ворожі до очолюваних О. Морозом соціалістів, від яких вони відкололися. Лазаренківська «Громада» не бажала за будь-яких умов співпрацювати з народними демократами А. Матвієнка, за якими стояли В.Пустовойтенко і Л. Кучма.

Таким чином, у Верховній Раді не склалося більшості, готової взяти на себе відповідальність за діяльність уряду. Не склалося в ній й умов, сприятливих для законотворчої роботи. Багато лідерів фракцій мали намір висунути свою кандидатуру на посаду Президента України у виборчій кампанії 1999 р. Президентській кампанії вони підпорядковували поточну діяль-ність парламенту, наскільки це залежало від кожного з них.

Як наслідок політичної боротьби за владу розкололося об’єднання «Громада», де Ю. Тимошенко з частиною громадів-ців утворила нову фракцію «Батьківщина», перетворену восени 1999 р. на однойменну партію.

Розколовся й Народний рух України — партія, яка мала особливі заслуги у творенні незалежної України. Трагічна заги-бель 25 березня 2001 р. в автокатастрофі лідера партії В. Чорно-вола не змогла припинити внутрішньопартійної боротьби. Рух поділився на дві ворогуючі одна з одною партії, які очолили Ю. Костенко і Г. Удовенко.

На старті президентської кампанії серед претендентів пра-вого спрямування найбільшим впливом користувався Є. Марчук. Після загибелі В.Чорновола претендентами від правих партій

659

могли стати Ю. Костенко і Г. Удовенко, але їхня популярність за межами власних нечисленних партій була низькою.

Серед претендентів лівого спрямування безсумнівним ліде-ром був О. Мороз. Проте вже на старті кампанії йому завдав відчутного удару О. Ткаченко: за безпосередньою вказівкою остан-нього СелПУ вийшла з Лівого центру. О. Мороз пробував чинити опір, але 9 грудня 1998 р Конституційний Суд визнав некон-ституційними зміни до регламенту, що забороняли, утворення фракцій партіям, котрі не здолали 4-відсоткового бар’єру.

Як очікувалося, перший тур не виявив переможця, котрий спромігся б набрати понад половину голосів виборців. Вияви-лося, що два суперники далеко випередили всіх інших. Л. Кучма набрав 36,49 відсотка голосів, а П. Симоненко — 22,24 відсотка. Незважаючи на природну харизму Н. Вітренко, О. Мороз посів третє місце серед претендентів з 11,29 відсотками голосів. Проте він далеко відстав не тільки від чинного Президента, але й від основного суперника з лівому табору.

Вирішальна проба сил 14 листопада 1999 р. мало кого зали-шила байдужим. Якщо у першому турі взяли участь 70,2 відсотка виборців, то в другому — 74,9 відсотка, тобто на 2 млн. осіб більше.

Леонід Кучма переконливо переміг лідера Комуністичної партії. За нього проголосували 15,87 млн. виборців, або 56,25 відсотка тих, хто брав участь у голосуванні. За Петра Симоненка проголосували 10,67 млн. виборців з 28,2 млн., або 7,8 відсотка.

У ході передвиборчої кампанії Л. Кучма заявляв, що звер-неться до народу з питанням про довіру Верховній Раді і з пропозиціями внести до чинної конституції ряд поправок, які сприяли б утворенню парламентської більшості та конструктив-ному співробітництву Президента і прем’єр-міністра з Верхов-ною Радою. Після переобрання він видав указ про проведення 16 квітня 2000 р. референдуму. На референдум глава держави виніс шість питань, на які пропонувалося відповісти «так» або «ні»:

— про недовіру Верховній Раді 14-го скликання і внесення відповідних змін до Конституції;

660

— право розпуску Верховної Ради Президентом, якщо вона протягом місяця не зможе утворити парламентську більшість або протягом трьох місяців не зможе затвердити бюджет, пода-ний урядом;

— скасування депутатської недоторканності; — зменшення кількості депутатів з 450 до 300; — заснування верхньої палати парламенту як представника

інтересів регіонів; — прийняття нової Конституції на референдумі. Паралельно з опрацюванням указу про референдум глава

держави розпочав наступ на парламент. Деморалізовані пораз-кою ліві партії все-таки не погодилися на те, щоб передбачене Конституцією формування нового уряду знову було доручене давньому соратнику Президента В. Пустовойтенку. Однак 23 грудня Верховна Рада великою кількістю голосів (296) дала згоду на призначення іншої кандидатури, яку вніс Л. Кучма — Голови Національного банку України В. Ющенка.

Боротьба навколо призначеного на 16 квітня 2000 р. рефе-рендуму показала, що палітра політичного життя після прези-дентських виборів стала різноманітнішою. Тобто відбувалося протистояння пропрезидентських і проурядових фракцій у Вер-ховній Раді. Яскравим показником розбіжностей всередині вико-навчої влади стало призначення голови фракції «Батьківщина» Ю. Тимошенко на ключову посаду в уряді проти волі Прези-дента. Та розбіжності між Л. Кучмою і В. Ющенком не мали особистісного характеру, а йшлося про різне бачення еконо-мічного поступу, що й призвело до відставки.

Розмежування правих фракцій парламенту на пропрези-дентські і проурядові було пов’язане з ініційованим Президен-том референдумом. Фракції, які боялися надмірного посилення президентської влади після впровадження результатів референ-думу у політичне життя, шукали собі союзника в особі прем’єр-міністра.

661

Так трапилося, як стверджує С. Кульчицький, що парламент роками гальмував ринкові реформи. Менталітет і соціальна структура українського суспільства змінювалися надто повільно. Являючи собою віддзеркалення суспільства, Верховна Рада спо-чатку була опанована лівими фракціями, які закликали повер-нутися у міфічне минуле. Потім практично без переходу і навіть з тим же складом депутатів у ній почали зміцнюватися олі-гархічні фракції.

Процес демократичного розвитку в Україні особливо вия-вився на виборах до парламенту та органів місцевого самовря-дування 31 березня 2002 року.

Наявна реакція міжнародних спостерігачів на хід голосу-вання є загалом позитивною. Як зазначила 1 квітня 2002 року у своїй заяві міжнародна місія спостереження за виборами, до складу якої входять представники від Парламентської асамблеї ОБСЄ, Бюро демократичних інституцій та прав людини ОБСЄ, РЄ та Європейського парламенту, парламентські вибори в Україні наближаються до міжнародних стандартів. «Виборчий процес став більш прозорим, але необхідно докласти зусиль для під-вищення громадської довіри до результатів виборів», — зазна-чив Брюс Джордж, віце-президент ПА ОБСЄ та спеціальний координатор з питань українських парламентських виборів. По-зитивним аспектом стали, як зазначили міжнародні спосте-рігачі, нове та вдосконалене виборче законодавство, ефективна централізована робота виборчих установ та добре представле-ний спектр 33 політичних партій та виборчих блоків, які висунули понад 7 тис. кандидатів. Засоби масової інформації в основному забезпечили кандидатам та партіям доступ до виборців шляхом проведення теледебатів, надання безкоштов-ного ефіру та платної політичної реклами.

Керівник громадської організації «Комітет виборців України» І. Попов заявив 1 квітня 2002 року, що «вибори відбулися на адекватній нормативно-правовій базі». Попереднім висновком Комітету може бути те, що «результати виборів відповідають волевиявленню громадян».

662

Міжнародні спостерігачі від СНД вважають, що вибори були проведені виборчими комісіями у відповідності до націо-нального виборчого законодавства і визнають ці вибори демо-кратичними й легітимними.

Вибори відбувалися за самої активної ролі громадськості та кандидатів у депутати. До складу дільничних комісій входили представники різних політичних сил, що практично виключає будь-яку можливість фальсифікації результатів виборів. За процесом голосування і підбиття підсумків стежили близько 900 тис. офіційних спостерігачів, у тому числі 944 міжнародних спостерігача із 49 країн, які представляли 50 організацій. Більше всього спостерігачів було з Росії — 203 особи, а також США — 157 осіб. Окрім того, Польща направила 86 спостерігачів, Біло-русія — 57, Велика Британія — 46, Латвія — 32, Молдова — 24, Німеччина — 23, Нідерланди — 22, Франція — 21, Іспанія — 18, Азербайджан — 17, Румунія і Чехія — по 16, Швеція і Вірменія — по 12, Литва — 11, Італія, Грузія і Люксембург — по 10.

Із понад 33 тис. виборчих дільниць 90 були організовані при закордонних представництвах України, 127 — на суднах, 151 — в пенітенціарних (медичних) закладах. В усіх цих установах ви-бори відбулися організовано й у відповідності до чинного зако-нодавства держави.

Треті в історії незалежної України парламентські вибори відбувалися в переломний для України період. Оскільки аналіз фактичної Конституції України дозволяє вважати, що ключо-вою в політичній системі нашої держави є саме посада Прези-дента, то найвищі ставки робитимуться саме через два роки — на президентських виборах. Людина, яка їх виграє (і, звісно, її найближче оточення), визначатиме основні напрямки руху нашої держави у найближче десятиліття.

Вдруге в Україні вибори до Верховної Ради проводилися за змішаною — мажоритарно-пропорційною системою. Незва-жаючи на спільні спроби низки депутатських фракцій, перед-усім, СДПУ(о) та КПУ, запровадити в країні суто пропорційну

663

систему або хоча б змінити співвідношення в змішаній не на користь мажоритарної, кількість депутатів, які обиралися в ма-жоритарних та багатомандатному округах залишилася незмін-ною — по 225 чоловік.

Небажання Президента підписувати закон про вибори депу-татів на пропорційній основі було прямо пропорційним зво-ротному прагненню низки парламентських фракцій. Очевидно, тверезо зваживши всі аргументи «за» та «проти», глава держави дійшов висновку про те, що насправді єдиний, хто виграє від запровадження пропорційних виборів — це кандидат від ком-партії. Відповідно закон «ветувався» доти, доки Верховна Рада не ухвалила його у компромісному варіанті.

Цікаво, що прогноз щодо «червоної загрози» та «молдовсь-кого варіанту» не справдився: на виборах-2002 комуністи не здобули наданої переваги, але й не здали позицій. Якщо сус-пільство не зазнає соціально-економічних потрясінь, а КПУ не спроможеться реалізувати нову стратегію залучення симпа-тиків, сценарій «червоного реваншу» буде остаточно відкладено на полицю як «нереалізований».

Невдачею закінчилися і спроби зменшити загальну кіль-кість народних депутатів України до 300 осіб, здійснені оточенням Президента задля «імплементації результатів загальноукраїнсь-кого референдуму 16 квітня 2000 року».

Таким чином, основні параметри виборів до парламенту — кількість депутатів та спосіб їх обрання — залишилися на цих виборах такими ж, як і на попередніх. Проте, на думку значної кількості фахівців з міжнародного та українського виборчого зако-нодавства, в українському виборчому законодавстві спостеріга-ється суттєвий прогрес. Суспільство отримало значні важелі для контролю за ходом виборів, більш досконалими і прозо-рими стали процедури голосування, підрахунку голосів, перед-виборчої агітації тощо.

В середньому у виборчі списки політичних партій і блоків було включено 77% чоловіків і 23% жінок. 9% кандидатів мали вік 21– 29 років, 49% — 30–49 років і 42% — 50 і більше років.

664

Крім того, 86% кандидатів у депутати мали вищу освіту. Диспропорція за статевою ознакою у Верховній Раді не змен-шилася в порівнянні з парламентом попереднього скликання: у виборчих списках партій, що подолали 4%-й бар’єр, частка чоловіків складала близько 90%. Зокрема, у списку блоку «Наша Україна» чоловіки складали 90%, Компартії України — 86%, Соціал-демократичної партії України (об’єднаної) — 87%, блоку «За єдину Україну» — 92%. При цьому експерти ще до виборів відзначали, що частка чоловіків є більшою в потенційно «про-хідній» частині списків партій.

Характерною тенденцією минулих виборів слід вважати те, що найбільш численною групою в партійних списках є підпри-ємці. Частка підприємців у виборчих списках у середньому складала 20%. Кількість підприємців сягала 50% у списку Все-української партії трудящих і 46% у списку «Команди озимого покоління». Водночас у списку блоку Наталі Вітренко підпри-ємців було 3%, а в списку Компартії — 5%.

Другою за чисельністю групою є партійні кадри. В серед-ньому у списках партій вони складають 9%. У той же час у списку блоку Н. Вітренко нараховувалось 22% партійних акти-вістів, у КПУ — 19%, у Соцпартії України — 17%. У списку Все-українського об’єднання «Жінки за майбутнє» партійних акти-вістів було всього 1%.

Аналіз партійних передвиборчих списків свідчить, що 6% списковиків становили депутати Верховної Ради України чи Верховної Ради Криму. Зокрема, у списках Компартії таких було 33%, у списку блоку Наталії Вітренко — 22%, у списку блоку Віктора Ющенка «Наша Україна» — 18%. Водночас народні депутати не були представлені в списках 11 партій і блоків. Крім того, у середньому 92% кандидатів у депутати, внесених у списки, мали партійні квитки.

Менше за все членів партій було у блоці «Команда озимого покоління» — 37%. Крім того, у середньому кожен 4-й зареє-стрований ЦВК кандидат у народні депутати в багатомандат-

665

ному окрузі проживав у Києві, 45% — в обласних центрах, 25% — у містах і селищах міського типу, 5% — у селах.

Однак прийшов день виборів. Усього в списки виборців було включено 35 519 803 осіб з них, за даними ЦВК, за партії та блоки проголосувало 24 332 698 осіб, або 69,66% виборців. У багатомандатному окрузі участь у голосуванні взяли 24 716 427 осіб, визнані недійсними — 912 644 бюлетеня. В одномандатних округах в голосуванні взяли участь 24 759 022 осіб, визнані недійсними 1 318 517 бюлетенів.

З 399 народних депутатів, які балотувались до нового парламенту, на виборах перемогли 185. У тому числі, з 221 депутата, що ішли за списками партій і блоків, до парламенту пройшли 112 депутатів, а з 178 парламентарів, що балотувались у мажоритарних округах, перемогли 73. При цьому на виборах в одномандатних округах 61 народний депутат вже вдруге переміг у тому ж окрузі, у якому він був обраний у 1998 році.

12 народних депутатів, обраних у 1998 році за партійними списками, на цих виборах перемогли в мажоритарних округах. А 35 парламентарів, що в 1998 році здобули перемогу на вибо-рах в мажоритарних округах, цього разу пройшли до парла-менту за списками партій і блоків.

Як бачимо, сталося досить суттєве оновлення парламенту. Однак здебільшого це оновлення відбулося за рахунок його поповнення представниками виконавчої влади та бізнесової еліти — кіл, і до цього близьких до розробки, прийняття і впро-вадження рішень.

Кількість жінок у парламенті знизилась з 36 до 20 — жінки так і не спромоглися використати свою чисельну перевагу, традиційно голосуючи за чоловіків.

Окремо слід згадати непідготовленість (свідому?) багатьох виборчих дільниць до прийому великої кількості виборців — і в результаті, за численними відгуками очевидців, багато грома-дян (насамперед молоді) так і не встигли зробити свій вибір. Щоправда, якщо це був свідомий крок влади (а не традиційна,

666

на жаль, недбалість), «партії влади» тільки програли. Адже більшість виборців, що йшли принципово віддавати свій голос опозиціонерам, сприйняли черги на дільницях як прояв тиску і вистояли до кінця. Ті ж, хто збирався голосувати «як треба», відповідно мали набагато нижчу мотивацію витрачати час у черзі.

В цілому результати виборів засвідчили вірність загального прогнозу: використання важелів адмінресурсу ефективніше здій-снювати в мажоритарних округах, ніж щодо партійних списків. І, якщо справдяться передбачення щодо проведення наступних парламентських виборів за суто пропорційною системою, при-хильникам від адмінресурсу доведеться виявити ще більше ви-нахідливості.

Втім, великою мірою такий досвід використання адмін-ресурсу мав позитивний ефект. В Україні остаточно визначена партія влади — блок «За єдину Україну», в якому сконцентру-вався майже весь адміністративний ресурс держави.

В медіа-просторі найбільш активно себе виявляли СДПУ(о), «За єдину Україну» (із зрозумілих причин), Юлія Тимошенко та Віктор Ющенко, які, незважаючи на власні запевнення у недо-ступності для них більшості ЗМІ, за результатами медіа-моні-торингу виявилися лідерами за кількістю згадувань.

Найбільше постраждали у цій виборчій кампанії ті, проти яких системно працювала потужна пропагандистська машина. Це, передусім, блок Тимошенко. Систематична агітація проти БЮТ велася насамперед з використанням державних ЗМІ. Постра-ждала також і «Наша Україна». Якщо підрахувати загальну кількість компрометуючої інформації, саме цей блок найбільше потерпав від нападок, що, утім, не завадило йому набрати най-більше голосів виборців у загальнодержавному багатомандат-ному окрузі.

Після оголошення результатів виборів, в яких не було здо-буто вирішальної перемоги жодною зі сторін, ключовим питан-ням став розподіл впливових посад у новому парламенті. До моменту першого засідання новообраної Верховної Ради 15 травня

667

2002 року було сформовано фракції, які дещо по-іншому (порів-няно до результатів виборів) відобразили електоральну реаль-ність (дані подано з урахуванням переходів депутатів в інші фрак-ції в ході і за результатами виборів голови ВР):

— фракція «Єдина Україна» — 182 депутати; — фракція «Наша Україна» — 111 депутатів; — фракція комуністів — 63 депутати; — фракція соціал-демократичної партії України (об’єдна-

ної) — 30 депутатів; — фракція Блоку Юлії Тимошенко — 23 депутати; — фракція Соціалістичної партії України — 21 депутат; — позафракційні — 17 депутатів. Перші місяці роботи Верховної Ради показали, що працює

вона з перемінним успіхом: керівництво парламенту потрапило до рук «Єдиної України» та СДПУ(о), але розподіл комітетів був досить компромісним. Замість очікуваного «ситуативного мега-альянсу» «України» (Нашої і Єдиної) виникла пара «партії влади» («Єдина Україна» та СДПУ(о)) і не менш ситуативна «четвірка» («Наша Україна», КПУ, БЮТ та СПУ), партнери у якій не вельми довіряють одне одному.

Втім, фракція «Нашої України» виявилася стійкішою на розрив, ніж пророкувалося: очевидно, спрацьовує фактор очі-кувань виборів-2004. У стані ж «партії влади» переважають так-тичні міркування.

Ось чому майже відразу після поділу комітетів на основі фракції «Єдина Україна» були створені такі групи та фракції: група «Демократичні ініціативи» — в складі 16 депутатів; група «Народовладдя» — у складі 17 депутатів, фракція союзу праці і капіталу політичних партій «Промисловців і підприємців України» та «Трудової України» у складі 38 депутатів. Група «Аграрії України» об’єднала 16 депутатів; фракція Народно-демократичної партії 18 депутатів; фракція «Регіони України» — 35 депутатів; група «Європейської вибір» — 15 депутатів.

668

В цілому, про ефективність роботи Верховної Ради можна було б судити з роботи над законопроектами, зокрема еконо-мічними — однак розпалені пристрасті за посаду голови ВР, підживлені боротьбою за вплив на виконавчу владу і небажан-ням «партії влади» реалізувати давно рекомендовану вітчизня-ними і зарубіжними фахівцями модель парламентського фор-мування уряду, поки ще не дали змоги цього зробити.

Політолог Микола Томенко, відомий своїми яскравими прогнозами і цікавими технологічними ходами, 6 червня, у роз-пал розподілу комітетів, напророчив переростання парла-ментської кризи в урядову, а тієї — через відволікання уряду від поточної економічної політики — в соціально-економічну, яка спонукає виборців вийти на вулиці, а Президента Кучму — піти у відставку.

3. В серпні 2002 р., а потім в березні 2003 р у зверненні до українського народу Президент України виступив з ініціативою проведення суттєвої реформи політичної системи України.

Основними напрямками цієї політичної реформи мають стати:

— перетворення України на парламентсько-президентську республіку;

— реформування системи виборчого законодавства, яке має відповідати потребам парламентсько-президентської системи.

У контексті сказаного Президентом це означає запровадження суто пропорційної системи виборів так званого «європейського зразка»; проведення адміністративно-територіальної реформи та посилення місцевого самоврядування.

Останні дві тези, вочевидь, потребуватимуть подальших роз’яс-нень глави держави, оскільки вони не повною мірою були розкриті у згаданому зверненні.

Ключовою, без сумніву, є теза Президента щодо перетво-рення України на т. зв. парламентсько-президентську респуб-ліку. Перехід до парламентсько-президентської республіки, як випливає з тексту Звернення, передбачає:

669

— проведення виборів до парламенту за пропорційною системою;

— формування «сталої парламентської більшості»; — формування коаліційного уряду, який спиратиметься на

«сталу парламентську більшість», що «несе відповідальність за його роботу». У свою чергу, «уряд разом з більшістю реалізує свою економічну політику і несе відповідальність за цю полі-тику перед народом».

І хоча деякі аналітики передбачали, що напередодні запла-нованої на 16 вересня а потім на 9 березня акції «Повстань, Україно!» глава держави за законами політичного змагання має «перехопити ініціативу у опозиції» і щось таке яскраве сказати, настільки різкого повороту у риториці Леоніда Кучми мало хто очікував. Нагадаємо, що раніше Л. Кучма висловлювався кате-горично проти трансформації політичної реформи влади у тому вигляді, який пропонувався опозиційними силами. Наприклад, у квітні 2001 р. під час зустрічі з керівництвом ФПУ він заявив, що «парламентсько-президентська республіка призведе Україну до загибелі. Адже за наявності «різношерстого» парламенту, як ВР попереднього скликання, «депутати ніколи не зможуть домо-витися, що викличе урядову кризу». Президент також рішуче виступив проти запровадження суто пропорційної системи виборів народних депутатів, підтвердженням чому є неоднора-зове ветування ним відповідного закону у 2001 р.

Реакція суспільства спочатку була доволі обережною. Про-президентські фракції були нібито «принципово за», але оскільки така реформа «потребує внесення колосальних змін до Кон-ституції», вони спершу взяли своєрідний тайм-аут для того, щоб подумати й порадитись. В. Ющенко висловився проти вне-сення запропонованих змін парламентом, який очолюється «певними силами». Комуністи нагадали про існування власного проекту концептуальних змін до Конституції; соціалісти, як завжди, були обережно-скептичними, а Ю. Тимошенко висло-вилася у дусі того, що, звичайно, добре, що влада усвідомила власну кризу, але Кучму все одно «геть».

670

Зате подальші відгуки дедалі більше відповідали стандарт-ним позиціям політичних сил; державні й близькі до можно-владців ЗМІ почали обговорення того, наскільки на часі новий поворот у конституційній історії, опозиція звинувачувала Пре-зидента у нещирості і закликала не піддаватися на хитрощі його «технологів», а аналітики оприлюднювали свої передба-чення щодо того, як саме влада використає ідеї опозиції, і за яким саме сценарієм це відбудеться. А тут ще й зазвучали голоси перестороги проти «поспішних кроків». Наприклад, голова Ради Нацбанку, а за сумісництвом директор Національного інституту стратегічних досліджень, А. Гальчинський у інтерв’ю «Дзер-калу тижня» застеріг проти різкого відходу від президентської форми правління.

Інакше кажучи, дискусія навколо конституційної реформи перемістилася у своєрідне «технологічне» річище: у ЗМІ обго-ворювалися не стільки запропоновані Президентом зміни, скільки те, хто саме, як і коли може скористатися із їх висунення, спроби втілення чи, навпаки, відкликання. Складається враження, що питання про те, якою саме буде модель стосунків між органами влади внаслідок реалізації реформи політичної системи, є несуттєвим; набагато важливішим є сам процес. Не виключено, що саме на такий варіант дискусії і розраховували автори сце-наріїв «підправлення» норм Конституції під свої тактичні потреби.

На думку дослідників О. Кордуна і Р. Павленко, такий варіант розвитку політичної дискусії з приводу конституційної реформи приховує у собі серйозну небезпеку. Поки суспільство перейматиметься проблемами процесу внесення змін, може бути втрачене розуміння змісту поправок до Конституції. Тому основним завданням організацій громадянського суспільства, наукової громадськості є перешкодити такому занадто утилі-тарному, технологічному поводженню з Основним законом.

На це була спрямована, зокрема, прес-конференція, прове-дена 2 вересня 2002 року в агентстві УНІАН експертами Між-народного інституту порівняльного аналізу (МІПА) і Школи

671

політичної аналітики Національного університету «Києво-Моги-лянська Академія» (ШПА НаУКМА). Експерти цих двох установ представили своє бачення того, як збалансувати повноваження органів влади в Україні в контексті конституційної реформи. Ці пропозиції були спрямовані до органів влади, політичних партій, громадських організацій, наукових установ.

Яких змін потребує чинна Конституція? Як відомо, Конституція 1996 р. стала результатом політич-

ного компромісу між різними силами у парламенті та поза ним і залишає нерозв’язаними занадто багато питань, особливо в сфері взаємин у трикутнику президент-парламент-уряд. Зокрема, немає згадок про те, яким чином парламент в цілому чи полі-тичні сили, що здобули у ньому більшість, долучаються до формування уряду. Парламент лише надає президентові згоду на призначення прем’єра. А в подальшому лише президент впливає на склад і роботу уряду — шляхом видання обов’яз-кових для виконання урядовцями актів, що підкріплюється і реальною можливістю звільняти членів уряду, у тому числі прем’єра, без згоди формальної парламентської більшості, яка підтримала кандидатуру прем’єра.

Таким чином, реально склад уряду слабко пов’язаний із розкладом аж У парламенті, що має неабиякий негативний ефект. Парламентарії втрачають стимул до об’єднання у ста-більні фракції та збереження сталої дієздатної більшості, адже вони позбавлені призу у вигляді урядових посад. Водночас в абсолютній більшості європейських демократій саме участь у формуванні уряду є підставою для формування стабільних правлячих коаліцій, а також, між іншим, визначальною озна-кою того, які політичні сили вважати такими, що перебувають при владі, а які — у опозиції.

Відсутність такого розмежування політичних сил за озна-кою залученості до державної влади є ще одним недоліком президентсько-парламентської республіки, що існує в Україні, а також у деяких інших країнах, зокрема Росії, Південній Кореї,

672

Перу, Еквадорі, Шрі-Ланці. Виборцям доволі важко визначити, хто ж має нести відповідальність за стан справ у країні. Парла-ментські партії не беруть участі у формуванні уряду, отже, можуть усунутися і від відповідальності за його діяльність. Глава держави в таких країнах відповідно до конституції не очолює уряд, а тому також може перекласти відповідальність за стан справ у країні саме на кабінет міністрів.

Уряд в очах громадян можна зробити відповідальним. Однак без розуміння того, які партії брали участь у формуванні уряду, важко визначити, яка саме політична сила несе цю відпові-дальність, чиї гасла проходять перевірку реальною урядовою роботою, — і отже за кого варто (чи не варто) голосувати на виборах. А таке розуміння можливе лише в разі, якщо парла-ментські партії братимуть участь у формуванні уряду і будуть прямо зацікавлені у ефективності його діяльності.

Без такого зв’язку виконавча і законодавча гілки влади втра-чають стимули до конструктивної співпраці, перебуваючи, фак-тично, по різні боки барикад. Результат зрозумілий і знайомий — постійні затримки із розробкою і прийняттям необхідних законів, оскільки виконавча і законодавча влада на взаємні звинувачення витрачає час, який можна було б присвятити роботі над удос-коналенням законодавства.

Саме на виправлення цих недоліків існуючої моделі побу-дови влади і має бути спрямована конституційна реформа.

В європейських країнах напрацьовано значний досвід поєд-нання позитивних рис президентської і парламентської моделей у рамках так званої президентсько-прем’єрської (напівпрези-дентської), або, як її ще у нас називають, — «парламентсько-президентської» моделі.

Визначальною рисою цієї моделі є існування сильного прем’єра, який спирається на парламентську більшість і в своїй діяльності не залежить від глави держави. Уряд формується з урахуванням розкладу політичних сил у парламенті: його склад та програма діяльності має бути затверджена парламентом.

673

Тобто, на відміну від президентсько-парламентської моделі, склад уряду відображає розклад сил у парламенті. За таких умов виборцям набагато легше зорієнтуватися щодо того, яка партія відповідальна за стан справ у країні — і отже за кого варто голосувати на наступних виборах.

Така модель успішно діє в низці європейських країн — Польщі, Португалії, Румунії, Хорватії, Фінляндії тощо, а для них у свій час були прикладом механізми, закладені у нових кон-ституціях Франції, Німеччини, Іспанії та інших країн Західної Європи.

Задля забезпечення чіткого визначення політичних сил, відповідальних за реалізацію державної політики, формування парламентської більшості слід напряму пов’язати із форму-ванням уряду. В такому разі термін діяльності уряду логічніше прив’язати до строку повноважень парламенту, а не прези-дента: у новому парламенті може виникнути нова більшість, яка буде підтримувати новий уряд.

Щоб забезпечити тіснішу співпрацю уряду з парламент-ськими фракціями, слід скасувати право президента без згоди парламенту звільняти з посади прем’єра, а без погодження з прем’єром — міністрів. Зрештою, щоб уникнути небезпеки частих кадрових перестановок в уряді на догоду кон’юнктурним змінам політичної погоди в парламенті, у сучасних демократич-них країнах передбачено цілу низку конституційних запобіж-ників: подання відповідної пропозиції лише певною (досить значною) кількістю депутатів, встановлення строку недоторкан-ності уряду після його інвеститури або ухвалення програми, запровадження спеціальних механізмів (насамперед конструк-тивного вотуму недовіри), які дозволяють уникнути політичної невизначеності навіть у разі відставки уряду.

Цікаво, що нова європейська історія знає прецедент, вельми схожий на ситуацію в Україні. Форма правління, чимось подібна до сьогоднішньої української, проіснувала шість років (1976–1982) у Португалії. У 1982 р. її було замінено на парламентсько-

674

президентську (скасовано «Революційну раду», яка мала нагля-дати за іншими гілками влади; дещо обмежено повноваження президента щодо уряду), і відтоді країні вдалося стабілізувати політичну і економічну систему. В Україні ж конституційна реформа ще попереду — причому після оголошення Прези-дентом її старту 24 серпня 2002 р. складається враження, що основні політичні гравці вже вкотре слабко уявляють собі, яку ж республіку (і як) ми будуємо.

Експертами МША і ІППА НаУКМА було підготовлено проект внесення змін до Конституції, спрямований на поєднання досяг-нень європейської конституційної думки, українських реалій та основних тенденцій у підходах до конституційної реформи, які можна простежити у заявах і пропозиціях українських полі-тичних сил.

У законопроекті пропонується текстуально закріпити інсти-тут парламентської більшості (ПБ) у ст.82 Конституції України.

Відповідно до проекту, ПБ утворюється протягом 30 кален-дарних днів із дня початку роботи новообраної Верховної Ради України або з дня розпаду попереднього складу ПБ. Задля набуття фактом створення ПБ юридичної сили пропонується, що про утворення і розпуск ПБ Верховна Рада України має прийняти відповідну постанову.

Суб’єктом утворення ПБ виступають народні депутати Укра-їни. До складу ПБ має входити більше половини народних депутатів від конституційно визначеного складу парламенту.

З метою запобігання узурпації влади у Верховній Раді України парламентською більшістю запропоновано змінити абзац 2 статті 84 Конституції: пленарне засідання Верховної Ради України є повноважним лише за умови присутності на ньому не менш як двох третин від її конституційного складу. Таким чином, приймати будь-які суттєві рішення на пленар-ному засіданні парламент буде повноважний лише у разі наявності відповідного кворуму.

675

Основним завданням ПБ є висунення на затвердження пар-ламентом кандидатури прем’єр-міністра України, підтримка програми уряду, сформованого цим прем’єром, та законопро-ектів, направлених ним до парламенту.

Інші питання діяльності ПБ, її створення та розпуску мають регулюватися Законом про регламент Верховної Ради України.

Відповідно до законопроекту, прем’єр-міністр України затвер-джується парламентом за поданням більшості, після чого Президент України як глава держави здійснює формальний акт призначення прем’єра з дня затвердження кандидатури глави уряду парламентом.

Склад уряду формується безпосередньо прем’єром і за його поданням затверджується Президентом України. Президент України також призначає на посади і звільняє за поданням прем’єра керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій.

Збережено права меншості щодо впливу на політику уряду. В разі незгоди з діяльністю Кабміну за ініціативою не менше 1/3 складу Верховної Ради України парламент може розглянути питання щодо відповідальності уряду та простою більшістю голосів депутатів прийняти резолюцію недовіри прем’єрові. Наслідком прийняття резолюції недовіри прем’єру є відставка уряду в цілому. Недовіра може бути висловлена й окремим членам Кабінету Міністрів України, що також має наслідком їх відставку. Таким чином, запроваджено персональну відпові-дальність членів Кабміну перед парламентом.

Задля збереження системи стримувань і противаг запро-ваджується норма, згідно якої питання про відповідальність Кабінету Міністрів України або члена Кабінету Міністрів Укра-їни не може розглядатися Верховною Радою України з дня опублікування рішення Президента України про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України відповідно до статті 90 Конституції України. Для забезпечення стабільності діяльності уряду Верховна Рада України не може розглядати

676

питання відповідальності Кабінету Міністрів протягом року з дня затвердження його Програми діяльності; натомість вислов-лення недовіри конкретним членам Кабінету Міністрів можливе як засіб поточної корекції складу уряду.

Відповідно збільшено й кількість підстав для розпуску пар-ламенту президентом. Окрім підстави, передбаченої в чинній Конституції, Президент України може прийняти рішення про припинення повноважень Верховної Ради також, якщо протя-гом тридцяти календарних днів із дня відкриття першої сесії Верховної Ради України нового скликання чи з дня розпуску попереднього складу парламентської більшості не буде утво-рено парламентську більшість, або протягом тридцяти кален-дарних днів із дня утворення парламентської більшості чи з дня відставки Кабінету Міністрів України парламентом не буде затверджена кандидатура Прем’єр-міністра України, запропо-нована парламентською більшістю.

Вжите тут і в тексті законопроекту формулювання «прий-няття рішення Президентом щодо дострокового припинення повноважень Верховної Ради України», на нашу думку, є більш коректним щодо зазначеного процесу, оскільки, відповідно до чинної Конституції, навіть достроково повноваження парла-менту припиняються лише у перший день роботи новообра-ного вищого законодавчого органу, а не з моменту, визначеного президентським Указом.

Розпуск парламентської більшості, якою сформовано склад Кабінету Міністрів України, має наслідком відставку Кабміну. За поданням нового складу парламентської більшості Прем’єр-міністр України затверджується Верховною Радою України в строки, встановлені статтею 114 Конституції України.

Кабінет Міністрів України, відставку якого прийнято Прези-дентом України, за його дорученням продовжує виконувати свої повноваження до дня затвердження Верховною Радою Укра-їни нового Прем’єр-міністра України, але не довше ніж шіст-десят календарних днів.

677

У разі, якщо Президент України приймає рішення про до-строкове припинення повноважень Верховної Ради України відповідно до статті 90 Конституції України, він доручає Кабі-нетові Міністрів України виконувати свої повноваження до дня затвердження Прем’єр-міністра України новообраною Верхов-ною Радою України.

Виходячи з необхідності забезпечення незалежності судової влади і обмеження впливу прем’єра, який очолює виконавчу владу і є одночасно представником більшості у парламенті, зменшено кількість актів президента, які мають контрасигну-ватися прем’єр-міністром. Це повноваження щодо призначення суддів Конституційного Суду України та утворення судів у виз-наченому законом порядку.

У той же час для оптимізації механізму взаємного кон-тролю гілок влади вважаємо за потрібне передбачити мож-ливість висловлення Верховною Радою України недовіри чле-нам ЦВК, що має наслідком їх відставку, а також обов’язковість згоди парламенту на звільнення Президентом України Гене-рального прокурора України.

Для текстуального узгодження різних частин чинної Кон-ституції запропоновано внести зміни до ст.118 щодо процедури призначення звільнення керівників місцевих державних адмі-ністрацій: Президент здійснює ці дії за поданням Прем’єр-міністра. Цікаво, що норми чинної Конституції по-різному регулюють це питання: ст. 118 передбачає, що голови держ-адміністрацій призначаються і звільняються Президентом за поданням Прем’єра; стаття же 106 дозволяє Президентові одно-осібно припиняти повноваження голів адміністрацій — чим Президент і користується. Це протиріччя у запропонованому проекті знято.

Утім, представлена схема — це лише один із можливих варіантів перебудови конституційного механізму, як вважають уже згадані дослідники О. Кордун та Р. Павленко. Він ґрунту-ється на поєднанні європейських механізмів урівноваження повноважень глави держави, парламенту та уряду із останніми

678

тенденціями у політичній думці в Україні. Однак, якщо кон-ституційні зміни будуть запроваджені не поспіхом, а шляхом ретельного виваження необхідності того чи іншого положення, деякі погляди на те, що «має» бути відображене у Конституції, можуть змінитися.

Як свідчить аналіз текстів конституційних актів європейсь-ких країн, конституційно-правове закріплення інституту парла-ментської більшості є, радше, винятком. Питання організації коаліцій у парламенті найчастіше регулюються регламентами (правилами внутрішнього розпорядку) парламентів, актами про парламент, конституційно-правовим звичаєм.

Вважається, що основним завданням політичних сил, які пройшли до парламенту, є вирішення питання щодо створення коаліції та участі або неучасті у формуванні уряду. Конституції натомість приділяють увагу відносинам між гілками влади, а саме, формуванню вищого колегіального органу виконавчої влади — Кабінету міністрів.

Як ми вже зазначали, у абсолютній більшості європейських країн реалізована одна з двох моделей форми правління: парла-ментська республіка (чи монархія) або президентсько-прем’єр-ська («парламентсько-президентська») республіка. Ці моделі є подібними у тому, ще глава держави пропонує кандидатуру прем’єр-міністра, а парламент має висловити довіру сформо-ваному цією особою уряду — висловлюючись або за довіру до запропонованого прем’єром списку міністрів, або за довіру до програми діяльності кабінету. У подальшому главі держави не втручається у роботу уряду, виконуючи щодо нього лише фор-мальні функції (наприклад, призначення і звільнення міністрів за поданням прем’єра).

В Україні ж фіксація інституту парламентської більшості у конституції може стати політично зумовленою, оскільки поняття «парламентська більшість» було закріплено у рішеннях всеукраїнського референдуму 16 квітня 2000 р., а представники різних політичних сил і нині заявляють про «необхідність кон-ституційного закріплення парламентської більшості».

679

Проте під час роботи над текстом представленого законо-проекту експерти виявили низку неузгодженостей та штучних ускладнень, які виникають при спробі вбудувати інститут пар-ламентської більшості у конституційний механізм відносин між президентом, парламентом та урядом. Імовірно, що саме подібні складнощі стали причиною того, що такий інститут дуже рідко є предметом саме конституційного регулювання.

Тому на додаток до представлених експертами МІПА та ІППА НаУКМА пропозицій щодо змін до Конституції України, якими передбачена конституційна фіксація інституту парла-ментської більшості, на концептуальному рівні були розроблені також альтернативні пропозиції щодо віднайдення оптималь-ної моделі взаємин між парламентом, президентом та урядом, які відповідають сучасній європейській конституційно-правовій та політичній практиці.

Така модель повинна забезпечити: а) врахування політичних інтересів, представлених у парла-

менті, при формуванні уряду (для більш чіткої ідентифікації політичних сил, відповідальних за стан справ у країні);

б) робочий зв’язок парламенту та уряду (для більш дина-мічного та ефективного визначення і впровадження державної політики);

в) стабільність уряду країни (для його захищеності від кон’юн-ктурних змін у розкладі політичних сил).

За результатами порівняльного аналізу текстів конституцій сучасних європейських країн, а також практики їх реалізації, дослідниками О. Кордуном та Р. Павленком було підготовлено на концептуальному рівні проект змін до Конституції, які не передбачають конституційної фіксації поняття «парламентська більшість», натомість включають механізми забезпечення ста-більності уряду, які застосовуються у нових (тобто прийнятих після 1945 р.) конституціях європейських країн. Зокрема, про-понується внесення таких змін і доповнень до Конституції та законів України:

680

1. Удосконалити механізм інвеститури Уряду: передбачити, що Президент України після консультацій з уповноваженими представниками депутатських груп і фракцій протягом 30 кален-дарних днів після припинення повноважень попереднього складу Кабінету Міністрів (крім випадків оголошення йому недовіри Верховною Радою чи дачі парламентом згоди Пре-зиденту на відставку прем’єра) призначає кандидата на посаду Прем’єр-міністра України, який протягом 15 календарних днів представляє Верховній Раді України проект Програми діяль-ності Кабінету Міністрів.

У разі неотримання Програмою діяльності Кабінету Міні-стрів країни вотуму довіри від Верховної Ради, парламент про-тягом 15 днів призначає Прем’єр-міністра України за пропо-зицією не менше третини його конституційного складу.

Якщо протягом цього терміну прем’єра не буде обрано, Президент матиме право розпустити Верховну Раду і призна-чити нові вибори.

Втім, як свідчить перше десятиліття української незалеж-ності, і суспільство, і влада віддають перевагу компромісам і «напівзаходам» перед рішучими кроками. Яким цього разу виявиться компроміс між основними політичними силами у пар-ламенті, кіл у оточенні Президента і лобістських груп навколо уряду, дізнаємося вже найближчим часом.

4. Пошуки шляхів відродження економіки поєднувалися з національним відродженням. Зростала національна, самосві-домість як українців, так і представників більше 110 народів, які живуть в Україні. За даними перепису 1989 р. в Україні прожи-вало 37,4 млн. українців, 11,4 млн. росіян, 486 тис. євреїв, 440 тис. білорусів; 325 тис. молдаван, 234 тис. болгар, 219 тис. поляків, 163 тис. угорців, 135 тис. румун та ін.

Неодмінною умовою успішної розбудови Української дер-жави стало забезпечення свободи і гідності людини. Було роз-роблено концепцію оборони й створення власних Збройних Сил. Усі війська, незалежно від їхнього підпорядкування, були

681

взяті під юрисдикцію державних органів України. Правові норми і дух взаєморозуміння стали основою співжиття в Збройних Силах України, адже українське військо вже не було частиною імперської армії, а належало власному народові. Це в рівній мірі стосувалося всіх військовослужбовців, незалежно від їхньої національності. Тож не було ніяких перешкод для тих офіцерів і солдатів, які виявили бажання виїхати з України для подаль-шого проходження військової служби в інших державах.

Створення національних Збройних Сил, як і процес роз-будови Української держави в цілому, проходили з великими труднощами. Адже українським патріотам протистояли та й протистоять досі численні консервативні та реакційні сили. Нема єдності в національно-демократичному русі.

В умовах адміністративно-командної системи тривала полі-тика, спрямована на зближення і злиття націй, внаслідок чого в Україні, з кожним роком зменшувалася питома вага українсь-кого населення. Приміром, у 80-х рр. чисельність українців рес-публіки зросла на 2,6%, тоді як росіян — на 8,3%, білорусів — на 8,1%, молдаван — на 10,6%. Не останню роль у цьому відігра-вала міграція з різних міст колишнього СРСР в Україну людей переважно літнього віку. В основному це були росіяни. Що стосується міграції українців, то до РРСФР переїжджала в основ-ному молодь, інтелектуально найрозвинутіші верстви населення — випускники ВНЗ, учені, творчі працівники та висококваліфі-ковані робітники, які їхали освоювати простори Сибіру й Дале-кого Сходу.

Для надання процесам національного відродження нор-мального розвитку в Україні продовжує формуватися система управління національними процесами. Указом Президії Вер-ховної Ради від 10 квітня 1990 р. створений Державний комітет України у справах національностей, організований Інститут національних відносин і політології АН України, працює Центр вивчення проблем міжнародних відносин, у раді академічних інститутів діють групи та відділи, об’єктом дослідження яких є національні проблеми і процеси.

682

Як відомо, в минулому недооцінювали значення національ-ної самобутності українського народу, нехтували культурно-етнічними проблемами представників інших національних груп України, що загострювало проблеми функціонування націо-нальних мов, розвитку національних культур. Така політика приз-вела до звуження сфери вживання української мови, іі пре-стижу. Більш як у половині українських театрів вистави йшли в основному російською мовою.

Не кращою була ситуація і з розвитком кіно. За останніх десять років тільки половина фільмів на кіностудії ім. О. П. Дов-женка вийшла українською мовою. Одеська кіностудія із 60 фільмів лише три випустила українською мовою. В репертуарі драматичних театрів скоротилася питома вага українських класичних п’єс, в областях різко зменшилася кількість шкіл з українською мовою навчання. У вузах викладали переважно російською мовою. Українську мову майже зовсім витіснили з наукового вжитку й діловодства, державних установ та відомств. Тому важливою віхою в національному відродженні стало прийняття наприкінці 1989 р. Закону «Про мови в Українській РСР». Українська мова оголошена в республіці державною мовою й поряд з російською та іншими мовами — також і мовою міжнаціонального спілкування. Плідно почало діяльність Това-риство української мови імені Т. Шевченка, яке згодом перетво-рилось у Всеукраїнське товариство «Просвіта» імені Тараса Шевченка, зростала мережа шкіл і класів з поглибленим вив-ченням української мови і літератури, історії, фольклору, мис-тецтва тощо.

Тепер більше уваги приділяють вивченню рідної мови і літератури в загальноосвітніх школах. Українська мова почали активніше використовуватися у ВНЗ і технікумах, вийшло значно більше навчальних посібників рідною мовою. Нині 37% студентів ВНЗ навчаються українською мовою проти 4-5% наприкінці 80-х рр. Суттєві зміни відбулися в загальноосвітніх школах України. Якщо у 1990/1991 навчальному році українською

683

мовою навчалося 44,7% учнів, то через три роки цей показник зріс до 56,97%. Переважна більшість сільських школярів вчиться українською мовою, тоді як у міських школах ще переважає навчання російською.

На екранах показують більше фільмів і вистав українською мовою. Підготовлена Державна програма розвитку історич- них досліджень, поліпшення пропаганди минувшини історії народу України.

Значно посилилася в Україні увага до задоволення духовних запитів національних меншин. Протягом останніх років ство-рено ряд національних культурних товариств. Координує їхню діяльність Рада національних товариств України.

У містах компактного проживання національне етнічних груп працює 210 шкіл з викладанням національними мовами. У вищих навчальних закладах відкрито факультети з вивчення болгарської, угорської, польської, новогрецької, єврейської, крим-сько-татарської та інших мов національних меншин. Мовами національних меншин виходить низка газет і журналів, ведуть радіо- і телепередачі.

Помітно вплинув на національно-культурне життя нашої держави Перший український національний конгрес з проблем духовного відродження народів, які живуть в Україні, що від-бувся у листопаді 1991 р. в Одесі. Конгрес виробив програму дій щодо забезпечення вільного розвитку представників усіх мен-шин, які проживають в Україні і для яких вона є рідною бать-ківщиною. Своєрідним його продовженням став Конгрес укра-їнців незалежних держав, що відбувся в Києві у січні 1992 р. В його роботі взяло участь 1500 чоловік. Делегати і гості Кон-гресу взяли участь у Всенародному вічі в День соборності, яке відбулося на площі ім. Б. Хмельницького (тепер Софійська площа) у Києві.

Декларація прав національностей України, яку Верховна Рада прийняла в листопаді 1992 р., гарантує всім народам, наці-ональним групам і громадянам, котрі проживають в Україні,

684

рівні політичні, економічні, соціальні й культурні права. Дис-кримінація за національною ознакою заборонена і суворо кара-ється законом. Національне відродження в Україні відбувається без етнічних чвар, міжнаціональних конфліктів і кровопро-лиття. Більшість людей усіх національностей прагнуть пліч- о-пліч іти по шляху розбудови України. Зокрема, вільніше стало жити в незалежній Україні єврейському населенню, яке зазнавало дискримінації і за часів царату, і в роки панування комуністичної системи. Відновлюється історична справедли-вість щодо кримських татар, яких за велінням Сталіна виселили в 1944 р. з Криму. Українська громадськість, нові політичні сили республіки підтримують їхнє прагнення до повернення на свою батьківщину — в Крим, до об’єднання всіх інтелектуальних, духовних і економічних сил для її розбудови.

Однією з прикмет національного відродження в Україні стали нові відносини між державою і церквою, представниками всіх релігій. Віруючим повертають храми, інші культові спо-руди. Створюються належні умови для здійснення свободи совісті. Важливою подією на цьому шляху було широке відзначення улітку 1988 р. 1000-річчя впровадження християн-ства на Русі.

Активізації релігійного життя в Україні в значній мірі сприяв Закон про свободу совісті і релігійних організацій. В Україні зросла кількість релігійних об’єднань і організацій. За період існування незалежної Української держави число релігійних громад збільшилося майже на 3,5 тис. і на 1 січня 1995 р. ста-новило близько 16,5 тис. одиниць. Цей процес ще далекий від завершення, хоча нині тенденція до екстенсивного росту церков помітно згасає. Якщо в 1991 р. зростання кількості релігійних громад усіх віровизнань становило 30%, то у 1994 р. — 5,5%. Виникло чимало нових монастирів, духовних навчальних закла-дів, у т. ч. недільних шкіл. За таких умов змогли відновити діяльність Українська греко-католицька (УГКЦ) і Українська авто-кефальна православна церкви (УАПЦ). Здобула незалежність

685

(від Москви) в управлінні Українська православна церква Київ-ського патріархату (УПЦ-КП), самостійними стали союз євангель-ських християн-баптистів, релігійна організація свідків Єгови, адвентисти сьомого дня. Сильні позиції утримує Українська православна церква — Московський Патріархат (УПЦ-МП).

Проте в релігійному житті України відбуваються складні й суперечливі процеси, інколи спалахують конфлікти між людьми різних віросповідань. Є суперечки і в православному середовищі. Вони пов’язані з прагненням української православ-ної людності до створення єдиної незалежної (помісної) пра-вославної церкви в Україні. Чимало конфліктів за храми ви-никало в Західній Україні, а також у Києві. 18 липня 1995 р. під час похорону Святійшого Патріарха Київського та всієї Руси-України Володимира в Києві сталися сутички між підрозділами міліції ЗМОПу та «Беркута», з одного боку, та похоронною процесією — з другого, в ході якого було застосовано кийки і сльозогінний газ. Серйозний конфлікт відбувся між УПЦ та УАПЦ на Чернечій горі у Каневі під час відзначення 130-х роковин перенесення праху Т. Шевченка з Санкт-Петербурга до Києва. Ці конфлікти, безумовно, завдали шкоди справі консо-лідації українського суспільства. Тому недопущення їх — завдання великої державної ваги. Усе активнішим стає процес відродження української літератури і мистецтва. В літературі почалися переоцінка фактів і явищ суспільного життя, нове осмислення здобутків самої літератури. Письменники стали у перші ряди борців за національне відродження.

У літературу повернулося чимало імен і творів, підданих свого часу забуттю. Значно пожвавило літературну знайомство з творами літераторів українців зарубіжжя. Особливого роз-витку набуває публіцистика.

Сказала вагоме слово і літературна критика. Зокрема, при-мітні публікації М. Жулинського. Об’єктивно, правдиво аналі-зує письменницьку творчість М. Слабошпицький.

686

Мовна ситуація, криваві дати нашої минувшини, зокрема голодомор 1932–1933 рр., наркоманія і алкоголізм, виправні колонії, стан медицини, забруднення навколишнього середо-вища, хижацьке використання родючих земель, побутові про-блеми міста і села, Афганістан — ось теми, що не сходять зі сторінок газет і журналів.

Міцно увійшла в літературу тема Чорнобиля, їй присвя-чено поеми С. Йовенко «Вибух», Б. Олійника «Сім», І. Драча «Чорнобильська мадонна», повість Ю. Щербака «Чорнобиль», роман В. Яворівського «Марія з полином у кінці століття» та ін.

Вийшли з-під заборони і знову побачили світ твори В. Вин-ниченка, М. Хвильового, М. Зерова, Г. Косинки, Є. Плужника та ін. Знайшли свого читача твори В. Стуса, І. Світличного, Є. Сверстюка, подружжя Ігоря та Ірини Калинців, В. Голобо-родька, В. Рубана та ін., чию діяльність щодо захисту укра-їнської літератури та мови в минулі часи розцінювали як націоналістичну. Повернувся на рідну землю з вимушеної емі-грації письменник і правозахисник М. Руденко, знову повного-лосо зазвучала поезія Л. Костенко. Плідно продовжує традиції української літератури талановита молодь — В. Герасим’юк, І. Римарук, О. Забужко, М. Тимчак, І. Малкович, І. Маленький, Г. Пагутяк, П. Гірник та ін.

Скорочується мережа бібліотек в Україні. Лише в 1994 р. вона зменшилася на 910 одиниць, а книжковий фонд — на 13130 тис. примірників. Лише в Одеській області спостеріга-ється збільшення загального фонду книг і журналів на 1458 примірників при деякому скороченні мережі.

Повільно змінюється структура книжкового фонду книг і журналів рідною мовою. Якщо питома вага книг і журналів рідною мовою у 1990 р. становила 31,8%, то в 1993 р. — 36,3%. Українські книги займають більше 50% у загальному фонді лише у Львівській і Тернопільській областях.

Розроблена і затверджена Президентом Державна програма розвитку національного книговидання і преси була розрахована

687

до 2000 року. У нинішній надзвичайно складній економічній ситуації державні кошти спрямовуються на пріоритетні її напрями — зокрема, на видання шкільних та вузівських під-ручників, яких у 1994 р. було випущено лише 37% до потреби.

У важкому стані перебуває музичне мистецтво. Концерти класичної музики відбуваються у напівпорожніх залах. Біль-шість молоді, на жаль, віддає перевагу низькопробним шоу-програмам, під впливом яких формуються її естетичні смаки, хоча фестивалі сучасної української пісні та популярної музики засвідчили невмирущість національного пісенного і музичного мистецтва. Увагу всього світу привернув, зокрема, всеукра-їнський фестиваль сучасної молодіжної музики «Червона рута», започаткований 1989 р. у м. Чернівцях.

Відроджується українське драматичне мистецтво. Виникли новї драматичні колективи, театри-студії. Відбувається демокра-тизація образотворчого мистецтва. Розширюється «виставочна діяльність художників різних напрямків.

Таким чином, національно-духовне відродження України — багатогранний і складний процес, який зіткнувся з рядом проблем та труднощів. Його послідовне та всебічне здійснення стане запорукою піднесення рівня національної свідомості широких верств українства. А без цього немислимий успіх укра-їнського державотворення.

5. Рішення, ухвалені радами під час параду «мовних суве-ренітетів», було обґрунтовано посиланнями на закон «Про рати-фікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» від 15 травня 2003 р.

Неправильне розуміння Хартії спричинено тим, що рати-фікація Україною цієї Харті об’єктивно спричинила виник-нення в Україні низки гострих проблем юридичного, політич-ного та економічного характеру через неправильний офіційний переклад тексту документа українською мовою.

В офіційному висновку Мін`юсту зазначається, що посилання в рішеннях місцевих рад на Європейську Хартію реґіональних

688

мов або мов меншин є безпідставним, оскільки існуючий офі-ційний переклад Хартії українською мовою та Закон України про її ратифікацію не відповідають об’єкту та цілям автен-тичної Хартії. Об’єктом Хартії є захист мов, котрим загрожує зникнення, а не мовні права національних меншин, які про-живають у певних реґіонах держави. Натомість Закон України про ратифікацію Європейської Хартії реґіональних мов або мов меншин передбачає надання захисту саме мовам національних меншин, що прямо суперечить об’єкту та цілям самої Хартії. Відтак Офіційний висновок Мін’юсту містить зауваження): ратифікація Україною цієї Хартії у такому вигляді спричинила виникнення в Україні низки гострих проблем юридичного, політичного та економічного характеру. До речі, саме про це багато років твердило експертне середовище, про це говорили і писали деякі з організацій національних меншин, зокрема газета Конгресу національних меншин України «Форум націй», в газеті «Романі Яг» було опубліковано лист до міністра закор-донних справ керівника Одеської ромської громади С. Єрмошкіна.

С. Головатий, коментуючи висновок міністерства, заявив, що українське законодавство не передбачає статусу реґіональ-ної мови. Він нагадав, що, приймаючи рішення про надання російській мові статусу реґіональної, органи місцевого само-врядування посилалися на Хартію, проте її метою є не захист прав національних меншин, а захист мов, що перебувають на межі зникнення. За його словами в Україні до таких належать караїмська, кримськотатарська, асирійська, ідиш і ромська мови. Додамо також не названі міністром кримчацьку, гагаузьку, румейську та урумську мови приазовських греків.

С. Головатий повідомив, що міністерство нині працює над визначенням переліку мов, що потребують захисту, при цьому до нього можна включити й українську мову у Криму. Мін’юст готує зміни до закону про ратифікацію Європейської хартії. Необхідність таких змін міністр арґументує тим, що під час ратифікації Хартії українським парламентом 2003 р. Припусти-

689

лися ряду юридичних помилок, а також помилок у перекладі, зокрема до переліку мов нацменшин було включено російську та неіснуючі єврейську і грецьку. Внаслідок цього закон про ратифікацію не підлягає виконанню. «Ось, що означає підхо-дити до питання непрофесійно, або політично спекулятивно», — зауважив С. Головатий.

Найближчим часом відповідні зміни до закону про рати-фікацію Хартії буде передано на розгляд ВР.

Отже, неправильним є офіційний переклад тексту доку-мента українською мовою, який був доданий до закону про ратифікацію Хартії та хибне розуміння об’єкта і мети Хартії. У цьому акті міжнародного права йдеться достеменно не про «реґіональні мови або мови меншин» (як це міститься у назві та у тексті закону), а про єдине поняття — «реґіональні або міноритарні мови».

Таким чином, існують цілком об’єктивні підстави для здій-снення нового офіційного перекладу Хартії та опрацювання закону про його ратифікацію. Законом також визначається порядок застосування мови, але не її статус, та й самої дефініції «реґіональна мова» в українському законодавстві немає.

До речі, навіть у федеральних державах питання мови регулюється не місцевим, а загальнонаціональним законодав-ством. Тому подібні рішення є доволі неприродними навіть у контексті федералізму.

Суто політичний розрахунок учаників виборчого процесу та ініціаторів згаданих рішень з мовного питання не охолодив дискусії у засобах масової інформації щодо пошуку мовної моделі, найприйнятнішої для України, що засвідчило її важ-ливість для значної частини суспільства. Провокуючий ефект справила також стаття доктора юридичних наук В. Василенка «Які мови протребують в Україні особливого захисту: Колізія між національним законом і міжнародними зобов’язаннями держави», надрукована у газеті «Дзеркало тижня». Після цього було ще кілька публацій, присвячених саме цій темі. Зрозуміло, нарешті дійшло і до нас, грянув гром!

690

У статті піддано критиці Закон України «Про ратифікацію Європейської хартії реґіональних мов, або мов меншин». На думку автора статті, цей закон, оцінений ним як абсурдний і парадоксальний, як прийнятий всупереч духу і змісту Хартії покладає на державу надмірні зобов’язання щодо особливого захисту тих мов, які цього не потребують (насамперед йдеться про російську мову), і залишає поза сферою своєї дії низку мов, яким справді потрібні особливий захист і підтримка.

Автор звертає увагу на те, що на ратифікацію до Верховної Ради України було подано текст Хартії у перекладі українською мовою, здійсненому, всупереч елементарним правилам, не з офіційних копій автентичних англо- чи франкомовних примір-ників, а з далекого від досконалості російськомовного перек-ладу, чим було спотворено винесений у назву Хартії базовий термін «minority languages», який є ключовим для розуміння її суті і змісту.

Автор вважає, що ратифікація Хартії фактично стала части-ною плану Російської Федерації по розширенню російської мовної експансії. Вихід із ситуації В. Василенко бачить у якіс-ному кваліфікованому перекладі Хартії, у зваженому вибор варіантів зобов’язань, передбачених нею, та у внесенні відповід-них змін у закон. У такий спосіб вдалося б усунути такі недо-речності, як передбачений законом захист таких мов, як бол-гарська, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська, стан яких в Україні цілком задовільний.

Натомість особливий режим захисту мав би поширюватися на такі мови, як гагаузька, караїмська, кримськотатарська, крим-чацька, ромська, які не є широковживаними ні в Україні, ні поза її межами. Вони не захищені офіційним статусом, оскільки народи, які ними говорять, нечисельні й не мають власних державних утворень. Крім того, на думку автора, відповідно до 3 статті Хартії, заходи особливого захисту повинні застосо-вуватися і до української мови, яка (попри її статус державної мови) залишається у стані, який загрожує її існуванню.

691

У статті пропонуються й інші заходи: — ретельно вивчити реальний стан мов через з’ясування

ареалів поширення, кількість носіїв, компактність їх прожи-вання у певних місцевостях тощо;

— визначити остаточний перелік мов, які справді потре-бують особливого захисту;

— розробити конкретні варіанти зобов’язань держави щодо кожної з цих мов;

— враховувати реальні можливості держави, наявність у неї необхідних фінансових і матеріальних засобів, а також спеці-алізованого ресурсу — кваліфікованих кадрів зі знанням рідкіс-них мов.

В інтерв’ю сайту ИА REGNUM народний депутат Верховної Ради, член Партії реґіонів України В. Чорновіл був категорич-ним і виклав своє розуміння Хартії: «Що робить офіційний Київ після ратифікації парламентом неугодного йому документа Євросоюзу, куди ми так прагнемо? Свідомо затримує передачу ратифікаційних документів рівно на місяць. Але саме такий термін дається для підготовки і передачі ратифікаційних гра-мот. Термін не витриманий — і реєстрація формально відкла-дається. Не секрет, що влада свідомо затримала передачу ратифікаційних документів, пішла на грубе порушення волі Верховної Ради, волі народу, зрештою, європейських законів — заради зриву процедури реєстрації Хартії в європейських інсти-тутах влади. Але уряд прорахувався: Хартію не зареєстровано, але вона після схвалення парламентом автоматично діє в Україні і без реєстрації. Не діють лише статті Хартії, за якими наступає відповідальність влади за невиконання прописаних правил, зокрема, за відмову від фінансування програм розвитку реґіо-нальних мов, на що до бюджету країни, між іншим, було закладено близько 1 млрд. грн.. Іншими словами, ви не можете подати до Європейського суду на уряд України за іґнорування духу хартії, за невиконання її статей про розвиток реґіональних мов. Не можете подати до Європейського суду, наприклад, на

692

пана Кириленка за його погрози на адресу депутатів... ніякої трагедії і грубих порушень закону не немає, а є лише недоробка українського законодавства, яку можна буде виправити на найближчих сесіях нового парламенту.

«Але чи є ситуація такою вже безвихідною?», — запитує Станіслав Шумлянський у статті «Парад «мовних суверенітетів» та безпорадність влади». І відповідає, що шлях до зменшення протиріч у мовній сфері починається з кількох достатньо простих речей.

По-перше, у проголошенні реальної рівності у правах укра-їномовних та російськомовних як об’єднуючої ідеї. Та мовна група, яка перебуває у слабшому становищі, повинна отриму-вати підтримку та преференції. Зараз такою групою на рівні всієї держави є саме українська, причому на Сході та Півдні — це класична меншина. А значить влада має повне право, більше того, зобов’язана зробити все для підтримки української мови в цих областях.

По-друге, необхідним є роз’яснення змісту мовної хартії, яку зараз обрано для виправдання остаточного витіснення укра-їнської мови з кількох областей України.

По-третє, чітко мають працювати правоохоронні органи. Неконституційні дії й рішення мають блискавично та фахово оскаржуватися прокурорами у суді. Ті, хто свідомо загострює напругу у державі, розпалює ворожнечу до громадян, які гово-рять іншою мовою (українською, кримськотатарською, російсь-кою) — має бути свідомим невідворотності покарання.

По-четверте, і найважливіше: усі ці дії повинні супроводжу-ватися адекватними поясненнями. Представники держави повинні своєчасно, грамотно та переконливо пояснювати своїм грома-дянам причини та логіку своїх дій. У першу чергу, мешканцям тих самих східних та південних областей. Влада повинна нала-годити з ними ефективну комунікацію напряму, а не через по-середників (що бачимо зараз), знайти спільну мову (зараз вона такої мови не знаходить, навіть переходячи на російську) і роз-віяти усі побоювання стосовно «насильницької українізації».

693

І, нарешті, підтримка української мови не має і в жодному разі не повинна мати на меті витіснення російської мови чи зведення її до рівня мови меншини: «Історичний компроміс двох основних мовних спільнот України полягає в тому, що ми, українофони, визнаємо, що російська мова для нашого сус-пільства — явище більше, ніж мова національної меншини чи сусідньої держави. А русофони мають погодитися з тим, що українська мова, переслідувана впродовж століть, має право на так звану позитивну дискримінацію — тобто компенсаційно-пільговий пакет».

Ще цікавіше, що ім’я цієї розумної людини — Віктор Ющенко. І це його програмне інтерв’ю ще за рік до обрання президентом.

У чому причина невідповідності «правильних» слів і реаль-них дій — чи то у поганій пам’яті, чи невмінні правильно розставити пріоритети й приділити бодай трохи часу мовній сфері, чи у браку комунікації з власними спічрайтерами — не так і важливо.

6. Невід’ємною складовою частиною процесу національно-культурного відродження є творчість представників української еміграції (Матеріали з даного питання подані на основі дослі-джень українських вчених Б. Д. Лановика, З. М. Матисякевича та Р. М. Матейка).

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк, чиї художньо-естетичні прин-ципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізу-ючи причини цих подій, митець звертається до визначення ролі національно свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призначення людини в добу політичних і соціальних потрясін.

У вірші «Доба» (1940 р.) поет наголошує, що запорукою від-родження України є активність, воля і наполегливість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти свободу.

694

Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в жодні штучні ідеологічні рамки. Є. Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Є. Маланюка займає оригінальна концепція «України-Скитії, степової Гелади». Є. Маланюк є також автором оригінальних есе, присвячених філософії української культури.

Між українською та світовою культурою будував мости С. Гординський — поет, перекладач, художник, мистецтвозна-вець. Людина енциклопедичнпх знань, С. Гординський здобув освіту у Львівському університеті, навчався в Академії Мистецтв у Берліні та академії Р. Жульєна в Парижі, зокрема у Ф. Леже. Великий знавець української поетики і мови, він написав ряд поетичних збірок, прикметних своєю класичною формою, здій-снив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». С. Гординський перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго, Ш. Бодлера, Г. Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. В. Гете, Ф. Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки — «Франсуа Війон. Життя і твори» (1971 р.), статті про Т. Шевченка як художника, про український іконопис тощо.

Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багряного. Він навчався у Київському художньому інституті, належав до літературного об’єднання «Марс». Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» (1944 р., перевиданий під назвою «Тигролови») і «Сад Гетсиманський» (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію народу з центру Європи. Твори написані на документальному матеріалі і особистих переживаннях автора, їм притаманний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики.

695

Роман «Сад Гетсиманський» у своїй образній довершеності і людяності співзвучний з кращими творами світової літера-тури, передусім Е. Ремарка, Б. Брехта, Т, Драйзера. Попри деяку публіцистичність «Сад Гетсиманський» належить до визначних творів XX ст., стоїть в одному ряді з такими визначними тво-рами XX ст., як романи Л. Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940 р.) та Дж. Орвелла «1984» (1948 р.).

Світового визнання набула творчість скульптура О. Архи-пенка (1887–1964 рр.), який 1908 р. емігрував у Францію. З його ім’ям пов’язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. («Сту-паюча жінка», 1912 р.; «Постать», 1920 р.). Серед відомих укра-їнських скульпторів слід згадати М. Черешньовського, який створив пам’ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й Торонто (Канада) Л. Молодожанина, автора пам’ятників Т. Шевченкові у Вашінгтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 р.).

Світовим визнанням користується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського, який з 1949 р. жив В США. Широко відомі його графічні твори — «Соняшник» (1962 р.), портрет М. Скрипника (1971 р.), живописні — «Пшеничний лан» (1960 р.), «Селянський хліб» (1981 р.) та ін. У 1990 р. виставка його творів експонувалася у Києві.

У розвиток музичної культури значний внесок зробив ком-позитор А. Рудницький. Випускник Берлінської консерваторії, він прокладав модерністський напрям в українській музиці. В 1938 р. емігрував у США здобув визнання як диригент опер-них, симфонічних оркестрів і хорів у Нью-Йорку, Філадельфії, Торонто. У його творчій спадщині — опери «Довбуш» (1938 р.), «Анна Ярославна» (1967 р.), «Княгиня Ольга» (1968 р.), кантати, симфонії. Йому належать теоретичні праці «Українська музика» (1963 р.), «Про музику і музик» (1960 р.). Його син Роман, відомий піаніст та педагог, лауреат трьох міжнародних конкурсів піа-ністів, тричі гастролював в Україні. У його репер-туарі твори Л. Ревуцького, Б. Лятошинського, А. Рудницького, В. Косенка, В. Барського, Я. Степового та ін.

696

З усіх форм культурного розвитку поза кордонами України мабуть, найбільш успішно та творчо виявила українська вища школа, яка за умов денаціоналізації на батьківщині виконувала велике й важке завдання виховання національних інтелекту-альних кадрів, які могли б зберегти національну традицію та продовжити розбудову української культури.

Першою українською вищою школою за кордоном став зас-нований у Відні в 1921 р. Український Вільний Університет. Його засновником був Союз Українських Журналістів і письменників, а співзасновниками — М. Грушевський та визначний вчений-юрист С. Дністрянський. Восени 1921 р університет був перене-сений у Прагу, де проіснував до 1939 р., а після другої світової війни відновив свою діяльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О. Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті одержали 109 чоловік.

Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська Гос-подарська Академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економічно-кооператив-ний, інженерний. Ректором її був І. Шовгенів. У професорсько-викладацькому персоналі було 90 осіб, а число студентів досягало 600. У 1932 р, на цій базі було створено Український Технічно-Господарський Інститут заочного навчання. Його ректором став Б. Іваницький, а пізніше відомий економіст Б. Мартос.

В 20–30-х роках в Празі працював Український Високий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. Дирек-тором інституту був історик української літератури Л. Білецький.

У 1923 р. група професорів філософського факультету Укра-їнського вільного університету — Дм. Антонович, Дм. Доро-шенко, О. Колесса, В. Щербаківський заснували Українське Історико-філологічне Товариство. У 1938 р. воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіо-графії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії, еконо-міки, археології, класичної філології.

697

Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут в Берліні, заснований 1926 р. Першим ректором інституту був відомий український історик Д. Дорошенко, а з 1932 р. і до другої світової війни — філософ і історик культури В. Мірчук. При інституті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературознавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ Д.Чижевський та ін.

Після другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Америку — Канаду та США. Завдяки активній діяльності української громади вже у 1945 р. у Саскатунському університеті (Канада) було запроваджено викладання української мови, літератури, історії. Нині, за свідченням директора Канадського інституту українсь-ких студій при Альбертському університеті Б. Кравченка, укра-їнознавчі програми запроваджені в 12 університетах Канади.

У роки Другої світової війни почалася третя хвиля укра-їнської еміграції, що отримала назву політичної. Як відомо, в 1939 р. радянські війська зайняли західноукраїнські землі. Сталінський режим приніс сюди примусову колективізацію, депортацію та репресії проти значної частини членів КПЗУ, «антисоціалістичних елементів» і «ворогів народу». Цим клей-мом затаврували чимало відомих діячів і носіїв української культури, священиків, що стало однією з причин розгортання боротьби населення західноукраїнських земель проти сталінсь-кого режиму. Загострилася політична ситуація, в цьому регіоні жити стало важко. Ці та інші причини зумовили третю хвилю української еміграції, що пов’язана з війною, бо саме у воєнні роки близько 5 млн. українців окупаційні війська вивезли до фашистської Німеччини як дармову робочу силу. Після репа-тріації не всі українці повернулися до своїх домівок. Частина українських громадян з різних причин залишилася на Заході, а деякі з них подалися й за океан. За межами України опинилося дуже багато військовополонених, які після звільнення боялися

698

повертатися на батьківщину, щоб не потрапити в нові табори, цього разу сталінські.

Офіційна статистика свідчить, що в 1947 р. у західних окупаційних зонах Німеччини було українців: в англійській — 54 580, американській — 104 024, французькій — 19 026; у всіх трьох окупаційних зонах Австрії — 21 893 і у великому таборі під Ріміні в Італії — 11 тис. Як засвідчують зарубіжні джерела, близько 100 тис. українців з різних причин перебували на тих самих територіях серед корінного населення або ж перехо-вувалися в лісах. Отже, з цих даних випливає, що понад 310 тис. українців були «біженцями» або «переміщеними особами».

Що це за люди? Чому вони опинилися за межами України? Це далеко не прості запитання. Донедавна на них давали одно-значну відповідь — за межами України опинилися зрадники батьківщини. Нині настав час подолати ці стереотипи, об’єк-тивно з’ясувати, з яких же причин наші брати й сестри зрек-лися України і стали поневірятися на чужині.

Якщо уважно придивитися до переміщених осіб, то можна дійти висновку, що серед них справді була деяка частина колишніх колабораціоністів, членів органів управління німець-кої адміністрації на тимчасово окупованій території України. Були серед них і учасники дивізії СС «Галичина», яку інтерну-вали в Італії англійці наприкінці війни. Ці українці в основному виїхали до Великобританії. Крім них, сюди прибуло близько 6 тис. українців із корпусу польського генерала В.Андерса, а також 21–24 тис. із західних окупаційних зон Німеччини й Австрії, значну частину серед них становили жінки. Майже 2 тис. українських жінок із Югославії та Польщі відразу до війні приїхали до Великобританії у відповідь на шлюбні оголошення, що їх вміщували друковані органи західних країн.

У той час як колишніх солдатів корпусу Андерса зрівняли у правах з британцям, інші згідно з трирічним регламентованим контрактом мусили погоджуватися на будь-яку роботу, яку їм надавало британське міністерство праці. Тільки на початку 1949 р.

699

з них були зняті обмеження, і вони отримали змогу працювати і жити відповідно до свого вибору.

Вагомою причиною неповернення значної частини укра-їнських громадян, особливо жителів Західної України, було й те, що тоді на цій території точилася гостра політична боротьба з радянською системою, яку тут впроваджували. Вона супрово-джувалася невиправданою жорстокістю. Саме ця жорстокість спонукала певну частину населення ставати в ряди підпільної Української повстанської армії (УПА). А оскільки жорстока бо-ротьба не вибирає засобів насильства, то частина бойовиків УПА завдавала чимало шкоди урядовим органам і горя місцевому населенню у цьому протиборстві.

Звичайно, сили були нерівні. Радянський режим посилював тиск на повстанців. Тому вони змушені були згорнути боротьбу й вивести значну кількість українського населення за межі України. Тисячі членів УПА прорвалися через Карпати до Чехословаччини і вийшли до західних зон окупації Німеччини та Австрії, де їх інтернували. Так з’явилося нове поповнення української еміграції.

У повоєнні роки багато українців осіло в Польщі й утво-рило тут українську діаспору. Відомо, що в Польщі ще до війни проживала велика кількість українців, а на території України — поляків. Тому наприкінці війни і в перші повоєнні роки відбувся обмін українського і польського населення. 9 вересня 1944 р. Польща уклала договір з СРСР про так званий добровільний взаємний обмін цивільними особами. Передбачалося за період з 15 жовтня 1944 р. до 1 лютого 1945 р. виселити з Польщі 650 тис. осіб. Цю акцію підтримала Армія Крайова.

Таким чином, українців, які проживали на західних укра-їнських етнічних землях, переданих Польщі, переселили пере-важно до західних областей України, а польське населення пере-їхало на територію повоєнної Польщі. Крім цього, після війни до Польщі прибуло близько 2 млн. українців з Німеччини, вивезених туди на роботу з окупованих фашистами територій.

700

Польських переселенців з України поселили на західних і пів-нічних землях, що повоєнного часу відійшли від Німеччини до Польщі. Українські переселенці з Польщі осіли переважно у сільських місцевостях, в основному в тих поселеннях, звідки виїхали поляки, — в східній частині Тернопільської і Рівненської областей, на північному сході Львівської області, а також у при-міських районах Львова. З 15 жовтня 1944 до серпня 1946 р. з Польщі переселили 483 тис. українців.

Після обміну українсько-польським населенням у Польщі залишилися 220 тис. українців. З них близько 150–160 тис. жило на українських чи українсько-польських етнічних землях.

Ганебним заходом польського уряду щодо українського населення була так звана акція «Вісла» — виселення з 23 квітня до серпня 1947 р. 140,6 тис. українців і членів мішаних укра-їнсько-польських сімей з українських поселень та прилеглих до них земель, розташованих в основному у південно-східній Польщі.

Основна частина українського населення, виселеного на західні та північні землі, проживає в цих районах і тепер, 5–10 тис. українців осіла у Варшаві, близько 3 тис. — у Кракові та бага-тьох інших містах Польщі.

За різними оцінками, у Польщі мешкають приблизно 300–600 тис. українців та осіб українського походження. Нині укра-їнці в Польщі живуть змістовним життям. Вони створили свою культуру, літературу, мистецтво, мають певні здобутки в освіті. Вивчати українську мову в польських школах почали у 1952/53 навчальному році; коли з цією метою було відкрито 24 класи, де навчалося 487 дітей. Відтоді кількість шкіл та учнів у них зро-стає. Відкрито ліцеї, де готують учителів. Серед діячів культури — чимало українців. Чимало українців стало відомими у науково-дослідних закладах Польської Академії наук, Варшавському, Гданському, Краківському та інших університетах. У 1990 р. у Варшаві створено Польську асоціацію українознавців, яка займається вивченням і популяризацією історії, культури, мис-тецтва, літератури та державної мови України. Асоціація почала

701

видавати «Варшавські українознавчі записки», молодіжний укра-їнський альманах «Зустрічі» та деякі інші періодичні друко- вані видання.

Основна частина переміщених осіб українського населення подалася до США. Всього в 1947–1952 рр. до США прибули 85 тис. осіб. Вони поповнили громадські та політичні організації українського зарубіжжя. У 60-70-х рр. до Сполучених Штатів почали прибувати десятки тисяч українців з Польщі та інших західних країн. Американські українці розселилися у 42 штатах і нині їх там є майже 2 млн. чоловік, понад 90 % з них мешкають у великих містах. Це переважно емігранти із Східної Галичини і Північної Буковини (45%) та Закарпаття (40%) і лише 15% при-падає на вихідців із Східної України. Нині українська громада у США живе повноцінним життям. Вона має свої школи, вищі навчальні, культологічні й наукові заклади. На утриманні укра-їнських громад перебувають українські школи трьох типів: українські католицькі школи їх понад 60 (16 тис. учнів); суботні школи українознавства — їх близько 50 (4 тис. учнів); недільні школи українознавства, де вивчають переважно релігійні пред-мети, українську мову, історію, культуру.

Завдяки добрій освіті американці українського походження займають помітне місце в громадсько-політичному житті США. Серед них багато відомих учених, художників, артистів. Зв’язки української діаспори у США з материковою Україною найріз-номанітніші. Вони з кожним роком міцніють і розширюються. У Сполучених Штатах Америки існує центр досліджень історії імміграції при Міннесотському університеті. Він веде глибокі наукові пошуки й на їх основі щорічно випускає чимало книг з історії української діаспори.

У 1968 р. при Гарвардському університеті для молоді було відкрито Український науковий інститут. Спочатку існувала кафедра історії України, потім утворили кафедру літератури й мовознавства. У розвитку цього закладу вирішальна роль нале-жить колишньому директорові, вченому із світовим ім’ям

702

Омелянові Пріцаку. Він — справжній енциклопедист-історик (тюрколог, алтаєзнаведь і монголознавець), гуманітарій широ-кого профілю. Його добре знають у нас в Україні.

В останні роки почалися взаємні контакти на постійній основі між інститутами гуманітарного профілю Академії наук України й українськими науковими закладами і кафедрами ряду великих університетів США. Товариство «Україна» підтримує контакти з американськими вченими інших національностей, які досліджують історію України, її фольклор та етнографію.

Останнім часом значно поліпшилися культурні зв’язки аме-риканських українців з материковою Україною. Відомий амери-канський диригент і композитор українського походження Вірко Балей з Лас-Вегаса почав влаштовувати у Нью-Йорку та інших містах США концерти, де виконують твори сучасних українсь-ких композиторів — В. Сильвестрова, Л. Колодуба, І. Карабиця та ін. Сам Вірко Балей побував у Києві, диригував українськими симфонічними оркестрами. У США він влаштував невеликий фестиваль художніх фільмів, творцями яких були кінорежисер Ю. Іллєнко і поет І. Драч.

У 1985 р. у Клівленді почав діяти громадський Комітет сприяння українському мистецтву, який щороку влаштовує концерти мистецьких делегацій товариства «Україна». У 1989 р. Ратгерський університет із штату Нью-Джерсі, де професором історії працює Тарас Гунчак, спільно з товариством «Україна» влаштував перші в історії США Шевченківські читання в кількох університетах і культурно-наукових центрах цієї країни, в яких взяла участь делегація товариства на чолі з відомим літерату-рознавцем Іваном Дзюбою і літературним критиком профе-сором Миколою Жулинським. У 1990 р. на базі Ратгерського університету відбулася міжнародна конференція «Україна сьо-годні». Налагодили взаємні контакти університети Чікаго і Києва, Технологічний інститут у Нью-Джерсі і Київський політехніч-ний інститут. У 1991 р. відбулася конференція українських інже-нерів США та їхніх колег, які працюють у КПІ. Початі спільні

703

видання наукових журналів, «періодичних публіцистичних та літературно-наукових часописів. Заплановані поїздки до США викладачів українських вузів.

Після Другої світової війни велика частина українців пода-лася й до Канади, де умови для життя були більш придатні й уже діяла українська діаспора. 3 1947 по 1955 р. до Канади прибули 35 тис. українців, більшість з яких походила з Галичини й Буковини. Серед них була й велика група із Східної України.

Значно краще освічені, ніж попередники, нові емігранти здійснили могутній соціально-політичний вплив на українську громаду, заснувавши такі організації, як Ліга визволення Укра-їни (1949) і рух скаутів «Пласт» (1948). Вони посилили й існуючі організації національного спрямування.

Нині українська громада все активніше бере участь у гро-мадсько-політичному житті Канади. В 1971 р. федеральний у ряд запропонував політику багатокультурності на держав-ному рівні, а згодом аналогічні закони прийняли провінційні уряди. Для українців відкрилися нові можливості. Зросло пред-ставництво етнічних українців у провідних інститутах канад-ського суспільства, активнішою стала їх участь у всіх сферах життя.

Після обрання у 1924 р. до федерального парламенту Михайла Лучковича 62 українці різних політичних поглядів стали членами вищого виборного органу в Оттаві. Деякі українці обіймали важливі посади в урядових кабінетах, а двоє з них — Рой Романов у Саскачевані та Лаврентій Дінур в Альберті — очолили політичні партії в провінціальних законодавчих органах. Інші українці добре зарекомендували себе в канадському сенаті і на державній службі всіх рівнів. У січні 1990 р. був призна-чений на посаду нового генерал-губернатора Канади Роман Гна-тишин, представник другого покоління українських канадцю.

Українців можна зустріти на високих посадах у сфері біз-несу, юриспруденції, масової інформації та в інших галузях. Скажімо, Івана Сопінку в 1988 р. призначили членом Верхов-ного суду. Чимало українських канадців здобули визнання в

704

мистецтві, культурі, спорті. Наприклад, художник Василь Курилик примножив світову славу канадського мистецтва. Його чотири прекрасних пано не просто прикрашають інтер’єр канадського парламенту, а й символізують творчу силу українського селя-нина, який перетворив колишні хащі на родючі землі, що годують хлібом не тільки канадців, а й нас, українців.

Взагалі, українська діаспора вписала в історію Кадади яскраві сторінки. У скрутні часи українські емігранти та їхні нащадки були поряд з українцями на материнській землі. Ми бачили, як уболівали вони за долю України, допомагаючи ій усім, чим могли.

Однак з 1940-х рр. зв’язки з канадськими українцями були майже перервані. Лише з другої половини 80-х рр. становище поліпшилося. Тоді діаспора піднялася на підтримку України. Це і численні комітети сприяння Народному Рухові України, і фонди допомоги дітям Чорнобиля. Ми були свідками, коли літак-велетень «Руслан» доставив в Україну понад 200 тонн ліків, вітамінів, медичного обладнання більш як на .(1 млн. дол. для потерпілих від Чорнобильської аварії. Цей вантаж — пода-рунок української діаспори США і Канади. Перший крок у співробітництві з медичним персоналом дитячої лікарні № 9 м. Києва — передачу 30 тис. одноразових шприців — зробила українсько-канадська фірма «Кобза». Вона планує й надалі пере-давати необхідні ліки, вітаміни для маленьких пацієнтів цієї лікарні. Варто згадати лікаря з Торонто, українця за походжен-ням, Тараса Мицика, який очолив громадський комітет орга-нізації гастролей до Канади артистів Театру опери і балету імені Т. Шевченка. Усі збори від концертів передані у фонд «Діти Чорнобиля». Багато зробив для того, щоб гастролі стали успішними, торонтський бізнесмен українського походження Мирослав Івасиків. Добродійне починання словом і ділом під-тримав єпископ католицької української церкви Торонто і Схід-ної Канади Ізидор Борецький.

Було б перебільшенням твердити, що абсолютно всі вихідці з України, зокрема їх нащадки, стають активними учасниками цього руху. Даються взнаки канадський менталітет, притаманний

705

переважній більшості народжених у Канаді, а також неприваб-ливий образ «офіційної України».

Однак, незважаючи на всі трансформації в етнічному сере-довищі, діаспора Канади своїм корінням тісно зв’язана з укра-їнським народом. Вона всіма силами прагне подати йому допо-могу. У Канаді встановлено пам’ятники київському князю Володимиру, Маркіянові Шашкевичу, Тарасові Шевченку, Лесі Українці. Василю Стефанику, Іванові Франку, а також пам’ят-ник жертвам голодомору 1932–1933 рр. На пам’ять про жертви Чорнобиля посаджено дуб. Символом української общини в Канаді стала величезна 20-метрова писанка у Вегревілі.

Значна частина українців проживала у Великобританії та Франції. Союз українців у Британії вважав, що кількість укра-їнців у цій країні на середину 80-х рр. становила 35 тис. осіб. Вони в основному компактно мешкають у Манчестері, Ноттін-гемі, Бредфарді, Лондоні та інших містах.

Досі українці підтримують високий рівень національної ідентичності у поколіннях, народжених в Англії. Це стосується мішаних шлюбів, особливо тих із них, де матерями є українки.

Франція продовжує залишатися другою після Англії захід-ноєвропейською країною, де проживає порівняно численна колонія українських поселенців. З урахуванням природного приросту та еміграційних процесів на середину 50-х рр. вона нараховувала до 40 тис. осіб. Згодом ця цифра дещо змен-шилася й стабілізувалася на рівні 25-30 тис. осіб.

Кількісне зменшення українських емігрантів у Великобри-танії і Франції в 50-х рр. пояснюється насамперед переселенням частини з них за океан. Більшість емігрантів українського похо-дження у Франції, як і в інших країнах поселення, народилася вже за рубежем і зазнала асиміляційних впливів.

Серед них 20% становлять промислові робітники, 5% — шахтарі, 15% — фермери, 10% — зайняті у сфері торгівлі, 15% — люди вільних професій, 10% — студенти й учні. Решта 25% — домогосподарки і малі діти. У Франції українські емігранти проживають здебільшого в містах.

706

Щоб зберегти національну етнічну та культурну самобут-ність, українці у Великобританії та Франції створили досить широку мережу громадських організацій та установ. До них належить Союз українців у Британії (СУБ), Об’єднання укра-їнців у Великобританії (ОУВ), Український центральний гро-мадський комітет у Франції (УЦГКФ) та Центральне представ-ництво українців у франції (ЦПУФ). Крім того, в цих країнах діє ряд жіночих, молодіжних, культурологічних і просвітницьких організацій, які створили українські емігранти.

Активну громадську культурну роботу проводить, наприк-лад, жіночий гурток ім. Лесі Українки в Ковентрі, заснований ще у 1948 р. Працює й ряд інших гуртків. Вони приділяють особливу увагу проблемам вивчення молодшими поколіннями українців рідної мови, літератури та історії, що, безумовно; є одним з головних напрямів виховання етнічної самосвідомості і прищеплення культурних традицій народу. Навчально-виховні функції здійснюють суботні українські школи та дитсадки.

У Франції в українських суботніх школах вивчають не тільки українську, а й французьку мову. З 1952 р. українська мова офіційно затверджена для вивчення у Паризькому державному університеті східних мов і цивілізацій.

Важливим здобутком української діаспори стало відродження діяльності Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) як спад-коємця заснованої 1873 р. у Львові дослідницької установи тієї ж назви. З 1947 по 1951 р. президія НТШ перебувала у Мюнхені, а потім переїхала в Сарвель поблизу Парижа, де перебуває й тепер.

Ще у Мюнхені товариство видало першу тритомну частину «Енциклопедії українознавства», а також 12 томів інших науко-вих праці». З 1954 по 1989 р. з’явилася десятитомна «Енцикло-педія українознавства» (словникова частина). Нині триває копітка робота над англомовним варіантом цього видання. Паралельно здійснюють ще один науковий проект — підготовку семитомної «Енциклопедії Української діаспори».

707

Одним з наймолодших наукових центрів української діас-пори в Західній Європі став заснований 1979 р. філіал Римсь-кого Українського католицького університету (УКУ). Він діє як автономна навчальна інституція. Крім богослов’я, тут вивчають філософію, літературу, історію й культуру. Характерно, що слухача. УКУ є не тільки особи українського походження, а й чужомовна, але головне призначення цього наукового закладу полягає в тому, щоб дати додаткові знання з українознавчих предметів студентам-українцям, які навчаються в англійських університетах.

Громадське життя українців у Великобританії та Франції тісно пов’язане з діяльністю церкви, яка відіграє велику роль у збереженні духовної та етнічної самобутності українських поселенців. Переважна більшість українців та їх нащадків (понад 60% у Франції і близько 73% в Англії) за віросповіданням належить до католиків східного обряду. Решту становлять пра-вославні, об’єднані, зокрема, в Українську автокефальну право-славну церкву (УАПЦ), римо-католики, протестанти й ін.

Зарубіжні українці, де б вони не мешкали, прагнуть прилу-читися до багатої культурної спадщини свого народу, любов до рідної пісні і танцю — в крові кожного з них. Це підтверджує плідна діяльність багатьох українських танцювальних колекти-вів в Англії і Франції. Колективи «Гомін», «Орлик», «Манче-стер», «Барвінок» (Лестер), «3аграва і Боян» (Ноттінгем), «Степ» (Ліон) та багато інших давно зарекомендували себе носіями українського мистецтва і культури.

Велику роботу для розвитку і збагачення української спіль-ності здійснює преса. Зокрема, в Англії в повоєнний період почали виходити часописи «Українська думка», «Наша церква», «Наше слово», «Сурмач», «Визвольний шлях» у Франції — «Україна», «Українець у Франції», «Українське слово». Всього в обох країнах — близько трьох десятків найменувань видань різної орієнтації.

Останнім часом вкраїнська преса на Заході переживає значні труднощі, оскільки зменшуються її тиражі, а деякі газети і жур-

708

нали припинили існування. Однією з причин такого стано-вища є те, що молоде покоління української діаспори стало менше читати.

Зарубіжні джерела повідомляють, що більшість молоді українського походження не збирається повертатися на свою батьківщину. Опинившись на Заході практично без коштів, емігранти завдяки наполегливій праці досягли десять високого рівня матеріального добробуту, користуються нині всіма бла-гами демократичного суспільства і не бажають цього втрачати. Проте не слід уявляти собі життя українських поселенців у Західній Європі як повністю безпроблемне, у них досить про-блем, зокрема політичного, релігійного і суто побутового характеру.

Багато українців проживає в Румунії. Офіційно вважали, що в Румунії, згідно з переписом населення 1977 р., живуть близько 70 тис. українців. Фактично ж їх тут значно більше — десь 250–300 тис. Найбільше українського населення живе в північній частині країни, поблизу кордону з Україною. Одним з основних ареалів його поселення є розташована на північному сході (на межі з Чернівецькою обл.) Південна Буковина (Сучавсь-кий повіт). Тут — понад 110 тис. українців і членів мішаних українсько-румунських сімей. Другий регіон, де мешкають українці, — Марамарошина (Марамароський повіт), яка межує із Закарпаттям і фактично є продовженням українських етнічних земель. На Марамарощині проживають близько 100 тис. українців.

Частина українського населення з північно-західної Румунії та Закарпаття, а згодом з Буковини, Марамарощини і Східної Галичини переселилася в Банат, де нині є майже 30 тис. укра-їнців. Наші земляки живуть також у Добруджі, де осіли нащадки колишніх запорожців, які після того, як Катерина II ліквідувала Запорозьку Січ (1775), створили там Задунайську Січ. У дельті Дунаю українці розселені поблизу Тульчі і Констанци. Тепер у Добруджі українське населення живе в 30 сільських населених пунктах. Центрами значного зосередження українців є Бухарест, Сату-Маре та інші міста Румунії.

709

Характерні відмінності в мові українців, які живуть у Румунії. Жителі Південної Буковини розмовляють мовою, наближеною до мови Північної Буковини. Мова жителів північного заходу Південної Буковини наближена до мови жителів прилеглих до Румунії районів Гуцульщини. Розмовна мова українців західної частини Марамарощини збігається з говірками південно-схід-ної частини Закарпатської області, східної частини Марама-рощини — з говірками Гуцульщини. Мова нащадків колишніх вихідців із Східної Галичини й Закарпаття в Банаті переважно збігається з мовою жителів тих районів, звідки вони пересе-лилися. Мова українців — нащадків колишніх вихідців із Запорожжя — близька до наддністрянського діалекту, тобто дуже зрумунізована.

У цілому рівень національної духовності українців Румунії порівняно невисокий. Урядові кола цієї країни багато років всіляко стримували розвиток культури національних меншин, у т.ч. української. Скорочувалася кількість українських шкіл, до мінімуму була зведена культурно-просвітницька діяльність. Багато румунських українців брали активну участь у Грудневій рево-люції 1989 р., чимало їх імен знаходимо в списку тих, хто заги-нув у боротьбі проти репресивного режиму Чаушеску.

Останнім часом посилилася робота створеного вже після революції Союзу українців Румунії, який очолив відомий поет С.Ткачук. «Ми хочемо провести своєрідний перепис українців Румунії, — каже редактор бухарестського видавництва «Критеріон» письменник М. Корсюк, — всерйоз зайнятися шкільництвом, маємо намір запрошувати з України викладачів рідної мови і літератури і, зрозуміло, готувати своїх вчителів. Теперішній уряд ставиться дуже прихильно до національних громад взагалі».

Встановлюються прямі зв’язки українських громад Румунії з Україною. З 1990 р., наприклад, деякі навчальні заклади Львів-ської та Івано-Франківської областей почали підготовку спеціа-лістів для українських шкіл у Румунії. Першими румунськими студентами на Львівщині та Івано-Франківщині стали відпо-

710

відно майже 30 і 10 випускників ліцею з Марамарощини. Нав-чання студентів безплатне, їм виплачують стипендію, надають безплатний гуртожиток.

Чехословацькі українці проживають на етнічних землях у Східній Словаччині на Пряшівщині. Райони їх проживання безпосередньо прилягають до лемківської частини Закарпаття. Раніше, до 1947 р., тобто, до виселення з Лемківщини укра-їнського населення, вони межували з лемківською частиною Польщі. Чехословацькі українці розпорошені також по містах Чехії та Словаки, значна їх кількість мешкає у Празі. Загальна чисельність українців-русинів у Чехії та Словаччині — 150 тис.

У Східній Словаччині є 210 українських сіл, де проживають 100 тис. мешканців. Понад 15 тис. українців у повоєнні роки переселили у Судети.

Значна їх кількість зосереджена у великих містах — Празі (5 тис.), Братіславі, Кошіце та ін.

Близько 3 тис. українців живуть на етнічних землях у пів-нічно-східниій частині Угорщини, в басейні середньої течії р. Тиси (Саболчський комітет), а також у Будапешті та в інших містах.

Наприкінці ХУІІІ ст. частина українського населення з лем-ківської території Закарпаття (самоназва — русини) пересе-лилася з пограниччя з колишніми турецькими володіннями в межах сучасної Югославії (Бачка, Славенія). Перші українські переселенці осіли в Югославії (район м.Керестури) у 1745-1768 рр. Після зруйнування Запорозької Січі сюди приїхало близько 8 тис. запорожців. В останнє десятиріччя ХІХ — на початку XX ст. в Боснії осіли українці із Східної Галичини. У 30-х рр. в Юго-славії жили вже 30 тис. українців та осіб українського похо-дження. За оцінками, тепер там живуть 55 тис. українців; з них 26 тис. у Бачці — частині автономної області Воєводіни, 8,2 тис. — у Боснії, 7,7 тис. — у Словаки. Більшість югославських українців — сільські жителі. Понад 1,2 тис. чоловік мешкають також у Бел-граді, 0,9 тис. — у Загребі, Новому Саді та інших містах. Зберег-лися певні відмінності в мові югославських українців. У повоєнні

711

роки значна кількість українців опинилася в Західній Німеч-чині, на території якої в середині 1948 р. у 134 таборах було ще 111 тис. вихідців з України. З цих таборів, а також з таборів у Австрії в період 1947–1955 рр. виїхали 865 тис, чоловік, у т. ч. 126 тис. українців, з яких 29% переселилися до Сіла, 18% — до Англії, 13% — до Бельгії, 8% — до Канади, 3% — до Бразилії.

Чисельність українців та осіб українського походження у За-хідній Німеччині становить 22 тис. чоловік, 44% з яких про-живає на землях Баварії, 18% — у Баден-Вюртенберзі, 16% — у Гессені, 7% — у Північній Рейн-Вестфалії і Нижній Саксонії.

Майже 5 тис. українців та осіб українського походження живуть в Австрії, в основному у Відні. Близько 5 тис. українців поселилися після Другої світової війни в Бельгії, невелика їх кількість проживає в Італії, Іспанії, Данії та інших країнах Захід-ної Європи.

Незначна кількість українців — 0,4–1,0 тис. осіб — прожи-ває також у Швеції, Норвегії, Швейцарії, Голландії та в інших західноєвропейських країнах.

Новою (повоєнною) українською еміграцією поповнилося населення Австралії, де проживають 35 тис. українців. Вони оселилися здебільшого в східних і південних штатах Австралії, переважно у містах Сідней, Мельбурн, Аделаїда, Брісбен та ін.

Відомо, що протягом тривалого періоду Австралія була місцем, куди висилали з Англії злочинців та небажаних осіб. Першим українським поселенцем у цій країні вважають Д. Лютсь-кого (1832) зі Львова. Казимир Кабант і Володимир Коссак при-були до Австралії зі Львова в 1852 р. Еміграція українців до Австралії стала масовою лише після Другої світової війни. В 1948–1958 рр. сюди приїхали близько 20 тис. чоловік. Понад 60% австралійських українців — вихідці із західних областей України, в основному зі Східної Галичини, близько 40% — зі східних областей України.

Українці оселилися також у країнах Азії та Африки. Перед Другою світовою війною, наприклад, лише у Харбіні їх мешкало

712

близько 50 тис. Тут діяли українські школи, культурно-просвітні товариства, виходили українські газети і журнали — «Укра-їнське життя», «Харківський вісник», «Схід» тощо.

Значні громади українських переселенців зосередилися й в інших країнах Сходу, зокрема в Сірії та Лівані. У Єгипті живуть понад 3 тис. українців. Вони мають друковані органи, зокрема часопис «На руїнах», створили культурно-освітнє товариство. Чимала українська громада була також у Марокко та інших країнах Африки.

Трагічна історія України склалася так, що багато українців розсіялося по далеких і близьких країнах. Посилення економіч-них і культурних зв’язків з усіма країнами, де існує українська діаспора, і переведення цих зв’ язків на державну основу ставить на порядок денний дуже багато проблем, які потребують все-бічного наукового вивчення, глибшого дослідження історії і гео-графії розселення зарубіжних українців, налагодження з ними взаємовигідних зв’язків, взаємодопомоги у матеріальних, духов-них і мовних сферах, ширшого залучення зарубіжних українців до національно-культурного життя на етнічних землях, надання їм кваліфікованої допомоги у вивченні рідної мови, літератури, історії, географії та інших українознавчих предметів. Великі перспективи має утворення в Україні спільних із зарубіжними українцями промислових та інших підприємств, об’єктів обслу-говування населення і виробництва, санаторно-курортного гос-подарства, співробітництво в охороні здоров’я, шкільництві, науці, культурі. Україна повинна стати такою країною, де зару-біжні українці матимуть змогу працювати разом із своїми співвітчизниками в галузі духовного розвитку народу, повсюд-ного утвердження ідеалів гуманізму, формування нового євро-пейського дому.

Отже, третя хвиля української еміграції характерна тим, що в неї влилося українське населення, яке з різних причин не мирилося з політичним режимом на наших теренах й тому зму-шене було шукати в демократичних державах світу нормаль-ного життя для себе і своїх дітей.

713

В останні десятиріччя до цієї категорії українських емігрантів приєдналися «інакомислячі». Дисидентство відкрило цілу смугу в українській еміграції, надало їй суто політичного характеру.

Водночас набув певного поширення такий своєрідний вид еміграції, як утворення подружніх пар з іноземцями для наступ-ного виїзду за кордон. Це здебільшого стосується молодих, які брали шлюб з іноземними спеціалістами, котрі тимчасово нав-чалися або працювали чи стажувалися в Україні. В цей період помітно зросла еміграція українського населення до Ізраїлю та інших країн з ізраїльськими візами.

Українські поселенці на своїй другій батьківщині створили свою національну культуру, науку, завдяки повсякденній праці їх представники досягли висот у державних установах і гро-мадських організаціях. Про українських емігрантів кажуть добрі слова державні і політичні діячі країн їх поселення.

714

ГОЛОВНІ ПОДІЇ В ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

1 млн. років тому. Поява першої людини на території сучасної України 1 млн. — 10 тис. років тому. Палеоліт IХ–VI тис. до н. е. Мезоліт VI — поч. IV тис. до н. е. Неоліт IV–III тис. до н. е. Енеоліт (міднокам’яний вік). Трипільська культура II — поч. І тис. до н. е. Епоха бронзи IX ст. — пол VII ст. до н. е. Розселення кіммерійців у Північне Причорномор’я VII ст. до н. є. Вторгнення скіфів у Північне Причорномор’я і витіс-нення кіммерійців у Передню Азію VII до н. е. — Скіфська держава — Велика Скіфія на нижньому Дніпрі III ст. до н. е. Вторгнення сарматських племен III–І ст. до н. е. Розселення племен латенської культури III ст. до н. е. — ІІ ст. н. е. Зарубинецька культура II–V ст. Розселення землеробських племен Черняхівської культури II ст., кінець. Вторгнення готів 375 р. Вторгнення гунів V–VII ст. Антський період в історії слов’ян 558 р. Вторгнення аварів у Північне Причорномор’я VI cт., cep. Аварський каганат VII ст., сер. 602 р. Похід аварів на антів. Остання згадка про антів VII ст., сер. Утворення Хозарського каганату VII ст. Утворення Волзької Булгарії 860 р. «Аскольдове хрещення» 882–912 рр. Князювання Олега в Києві IX ст., кінець. Утворення Київської Русі 907, 911 рр. Походи Олега на Константинополь. Укладення догово-рів між Руссю і Візантією

715

912–945 рр. Князювання Ігоря 941, 944 рр. Походи Ігоря на Візантію. Договори Русі з Візантією 945 р. Повстання древлян. Загибель Ігоря 945–969 рр. Регентство княгині Ольги при Святославі 965 р. Розгром князем Святославом Хозарського каганату 964–972 рр. Князювання Святослава Ігоревича 968, 965–972 рр. Походи Святослава на Балкани 978–1015 рр. Князювання Володимира Святославича 988 р. Офіційне запровадження християнства на Русі 1019–1054 рр. Князювання Ярослава Володимировича (Мудрого) 1015 р. Статут Ярослава Мудрого. «Руська правда» 1036 р. Розгром Ярославом Мудрим печенігів під Києвом 1037 р. Побудова собору Святої Софії в Києві 1068 р. Перший напад половців на Русь. Поразка Ярославичів у битві з половцями на р. Альті. Народне повстання в Києві 1072 р. Укладення нової редакції зводу давньоруських законів — Правди Ярославичів 1097 р. З'їзд князів у Любечі 1113 р. Створення монахом Нестором «Повісті временних літ» 1113–1125 рр. Князювання Володимира Мономаха в Києві 1125–1132 рр. Князювання Мстислава Володимировича 1152–1187 рр. Князювання Ярослава Володимировича (Осмомисла) в Галицькій землі 1154–1157 рр. Князювання в Києві Юрія Долгорукого 1169 р. Зруйнування Києва володимиро-суздальським князем Андрієм Боголюбським 1185 р. Похід новгород-сіверського князя Ігоря Святославича на половців 1187 р. Перша згадка назви «Україна» у Київському літописі 1199 р. Утворення Галицько-Волинського князівства 1199–1205 рр. Князювання Романа Мстиславича в Галичі 1223 р., 31 травня. Битва на р. Калці 1234 р. Утвердження Данила Романовича на галицькому престолі 1239–1241 рр. Похід монголо-татар на Південну Русь 1240 р., грудень. Зруйнування монголо-татарами Києва 1245 р. Ярославська битва: перемога Данила Романовича (Галиць-кого) над польсько-угорськими загарбниками

716

1264–1301 рр. Князювання Льва Даниловича у Галицько-Волинсь-кій державі 1303 р. Створення православної митрополії в Галичині 1301–1308 рр. Князювання Юрія Львовича у Галичі 1308–1323 рр. Князювання Андрія і Льва Юрійовичів у Галицько-Волинській державі 1325–1340 рр. Правління останнього галицько-волинського князя Юрія II Болеслава 1340 р. Розпад Галицько-Волинського князівства 1340–1385 рр. Князювання Любарта Гедиміновича на Волині 1349 р. Загарбання польськими феодалами Галичини 1363 р. Битва при Синіх Водах 1362–1363 рр. Приєднання Київщини, Переяславщини і Поділля до Великого князівства Литовського 1370–1385 рр. Перебування Галичини у складі Угорщини 1377 р. Загарбання польськими феодалами частини Волині 1385 р., 14 серпня. Кревська унія 1387 р. Перехід Галичини під владу Польщі 1410 р., 15 липня. Грюнвальдська битва 1413 р. Городельська унія 1430 р. Включення Західного Поділля до королівства Польського 1452 р. Остаточна ліквідація Волинського князівства 1471 р. Остаточна ліквідація Київського князівства 1475 р. Початок васальної залежності Кримського ханства від Осман-ської імперії 1490–1492 рр. Селянське повстання на Буковині й у Галичині, очо-люване Мухою 1492 р. Перша писемна згадка про українських козаків 1503 р. Приєднання Чернігово-Сіверської землі до Великого князів-ства Московського 1508 р. Виступ української й білоруської знаті на чолі з князем Михайлом Глинським 1529, 1566, 1588 рр. Перший, Другий і Третій Литовські статути 1556 р. Заснування Запорозької Січі на о. Мала Хортиця 1557 р. Здійснення у Великому князівстві Литовському аграрної реформи — «Устава на волоки»

717

1569 р., 1 липня. Люблінська унія 1572 р. Утворення козацького реєстрового війська 1573 р. Заснування І. Федоровим у Львові першої друкарні в Україні 1574 р. Видання І. Федоровим перших книг в Україні «Апостола» і «Букваря» 1578 р. Заснування в Острозі школи (колегії) та друкарні 1581 р. Вихід друком Острозької біблії 1591–1593 рр. Козацько-селянське повстання під проводом Криш-тофа Косинського 1594–1596 рр. Козацько-селянське повстання під проводом Севе-рина Наливайка 1591 р., 26 грудня — 1657, 27 липня. Роки життя Б. Хмельницького 1596 р. Брестська церковна унія 1614–1622 рр. Гетьманство Петра Сагайдачного 1615 р. Заснування Київського братства й школи при ньому 1620 р. Відновлення православної ієрархії в Україні 1620 р., вересень. Битва під Цецорою 1621 р. Хотинська війна 1625 р. Козацько-селянське повстання під проводом Марка Жмайла. Куруківська угода 1630 р. Козацько-селянське повстання під проводом Тараса Федоро-вича (Трясила) 1632 р. Заснування Києво-Могилянської колегії 1635 р. Спорудження польським урядом фортеці Кодак. Захоплення і зруйнування її козаками на чолі з Іваном Сулимою 1637 р. Козацько-селянське повстання під проводом П. Бута (Павлюка) 1638 р. Козацько-селянське повстання під проводом Я. Острянина, Д. Гуні та К. Скидана 1647 р., грудень. Похід козацького загону на чолі з Б. Хмельницьким на Запоріжжя 1648–1657 рр. Гетьманство Б. Хмельницького 1648–1676 рр. Визвольна війна українського народу 1648 р., 19 квітня — 6 травня. Битва під Жовтими Водами 1648 р., 15–16 травня. Битва під Корсунем 1648 р., 11–13 вересня. Битва під Пилявцями

718

1648 р., 23 грудня. Урочистий в'їзд Б. Хмельницького у Київ 1649 р., 5–6 серпня. Битва від Зборовом 1649 р., 8 серпня. Зборівський мирний договір 1651 р., 18–30 червня. Битва під Берестечком 1651 р., 18 вересня. Білоцерківський договір 1652 р., 22–23 травня. Битва під Батогом 1653 р., вересень–грудень. Бої підЖванцем 1654 р., 8 січня. Переяславська рада 1657–1659 рр. Гетьманування І. Виговського 1658 р., 16 вересня. Гадяцький трактат 1659 р. Переяславські статті — договірні умови між московським урядом і Ю. Хмельницьким 1660 р., 17 жовтня. Слободищенський трактат 1661 р. Заснування університету у Львові 1663 р. «Чорна рада» у Ніжині. Початок політичного поділу України 1663–1668 рр. Гетьманство І. Брюховецького на Лівобережній Україні 1665–1676 рр. Гетьманство П. Дорошенка на Правобережній Україні 1667 р., 30 січня. Андрусівське перемир'я між Росією та Польщею 1672–1687 рр. Гетьманство І. Самойловича на Лівобережній Україні 1681 р., 17 жовтня. Бахчисарайський мирний договір Росії з Туреч-чиною та Кримським ханством 1686 р. «Трактат про вічний мир» між Росією та Польщею 1687 р., 25 липня. Коломацькі статті — договірні умови між мос-ковським урядом та І. Мазепою 1687–1709 рр. Гетьманство І. Мазепи 1700–1704 рр. Визвольне повстання на Правобережній Україні на чолі з С. Палієм 1700–1721 рр. Північна війна між Росією і Швецією 1701 р. Перетворення Києво-Могилянської колегії на академію 1708 р., жовтень. Перехід І. Мазепи на бік Карла XII 1709 р., 14 травня. Зруйнування Чортомлицької Запорозької Січі 1709 р., 27 червня. Полтавська битва 1709 р., 22 серпня. Смерть І. Мазепи в Бендерах 1710–1742 рр. Гетьманство П. Орлика (в еміграції) 1711 р. Заснування Олешківської Січі

719

1712 р., 5 квітня. Константинопольський мирний договір між Росією і Туреччиною 1722–1727 рр. Перша Малоросійська колегія 1722–1794 рр. Роки життя Г. Сковороди 1727–1734 рр. Гетьманство Д. Апостола 1734 р. Заснування Нової Січі на р. Підпільній 1734–1750 рр. «Правління гетьманського уряду» 1738–1745 рр. Рух опришків на чолі з О. Довбушем 1739 р., 18 вересня Белградський мирний договір між Росією й Туреч-чиною 1750–1764 рр. Гетьманство К. Розумовського 1764 р. Скасування гетьманства 1764–1786 рр. Друга Малоросійська колегія 1768 р., травень–червень. Коліївщина 1772 р. Перший поділ Польщі: приєднання Галичини до Австрії 1774 р. Кючук-Кайнарджийський мирний договір 1775 р., 7 травня. Константинопольська конвенція між Австрією й Туреччиною і захоплення Австрією Буковини 1775 р., 4 червня. Зруйнування Запорозької Січі царським військом 1775 р., 3 серпня. Маніфест Катерини II про ліквідацію Запорозь-кої Січі 1775–1828 рр. Задунайська Січ 1783 р., 8 квітня. Приєднання Криму до Росії 1783 р., 3 травня. Указ Катерини II про закріпачення селян на Лівобережжі 1786 р., 10 квітня. Царський указ про секуляризацію церковних і монастирських маєтків на Лівобережній Україні 1788 р., 22 січня. Утворення Чорноморського козацького війська 1792 р. Переселення Чорноморського війська на Кубань 1793 р. Другий поділ Польщі: включення Правобережної України до складу Росії 1795 р. Третій поділ Польщі: включення Західної Волині до складу Росії 1805 р. Відкриття Харківського університету 1814–1861 рр. Роки життя Т. Шевченка

720

1821 р. Створення в Тульчині таємного Південного т-ва декабристів 1823–1825 рр. Діяльність таємного «Товариства з’єднаних слов’ян» у Новограді-Волинському 1825 р., грудень — 1826 р., січень. Повстання Чернігівського полку 1830–1831 рр. Польське визвольне повстання на Правобережній Україні 1833–1837 рр. Діяльність у Львові просвітницького гуртка «Руська трійця» 1834 р. Відкриття університету в Києві 1846–1847 рр. Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства 1848 р., 16 квітня. Скасування кріпацтва у Східній Галичині 1848 р., 2 травня. Утворення у Львові української політичної орга-нізації — Головної руської ради 1848 р., серпень. Скасування кріпацтва на Буковині 1848 р., 15 жовтня. Створення культурно-освітнього товариства «Галицько-руська матиця» 1853 р. Скасування кріпацтва в Закарпатті 1853–1856 рр. Кримська війна 1861–1862 рр. Видання в Петербурзі українського журналу «Основа» 1861 р., 19 лютого. Скасування кріпацтва в Росії 1861 р. Створення Галицького й Буковинського крайових сеймів 1863 р. Валуєвський циркуляр (указ) 1865 р. Відкриття в Одесі Новоросійського університету 1868 р. Заснування у Львові українського культурно-освітнього това-риства «Просвіта» 1873 р. Заснування у Львові літературного товариства ім. Т. Шев-ченка (1892 — перетворене на Наукове товариство ім. Т. Шевченка) 1875 р. Заснування університету в Чернівцях 1876 р. Емський указ про заборону видання та ввезення з-за кордону літератури українською мовою, заборону театральних вистав укра-їнською мовою 1877 р. Чигиринська змова 1890 р. Створення у Львові Русько-української радикальної партії - першої української політичної партії 1891 р. Створення студентської таємної організації «Братство тарасівців» 1892 р. Створення Галицької соціал-демократичної партії 1899 р. Створення в Галичині Української націонал-демократичної партії

721

1900 р. Створення в Харкові Революційної української партії — пер-шої на східноукраїнських землях української політичної організації 1902 р. Створення Української народної партії 1904 р. Заснування Української радикальної партії 1906 р. Початок діяльності культурно-просвітницьких товариств «Про-світа» на Наддніпрянській Україні 1906–1909 рр. Столипінська аграрна реформа 1908 р. Заснування Товариства українських поступовців 1914–1918 рр. Перша світова війна 1914 р., 1 серпня. Створення у Львові Головної української ради 1914 р., 4 серпня. Створення у складі австро-угорські армії укра-їнського добровольчого легіону (Українські січові стрільці). Ство-рення у Львові Союзу визволення України 1915 р., 1 травня. Реорганізація Головної української ради в Загальну українську раду 1916 р., 6 листопада. Указ імператора Австро-Угорщини про авто-номію Галичини 1917 р., 23–27 лютого. Лютнева буржуазна революція в Росії 1917 р., 7 березня. Утворення Української Центральної Ради 1917 р., 6–8 квітня. Всеукраїнський національний конгрес 1917 р., 10 червня. І Універсал Центральної Ради 1917 р., 3 липня. II Універсал Центральної Ради 1917 р., 25 жовтня. Більшовицький переворот у Петербурзі 1917 р., 7 листопада. III Універсал Центральної Ради 1917 р., 4–6 грудня. І Всеукраїнський з'їзд Рад у Києві 1917 р., 12 грудня. З’їзд Рад у Харкові. Проголошення радянської влади в Україні 1918 р., 9 січня. IV Універсал Центральної ради 1918 р., 27 січня. Підписання мирного договору між УНР і держа-вами Четверного союзу 1918 р., 29 квітня. Ухвалення проекту Конституції УНР, обрання Президентом УНР М. Грушевського. Всеукраїнський хліборобський з'їзд і проголошення П. Скоропадського гетьманом України 1918 р., 1 листопада. Українське національне повстання у Львові 1918 р., 13–14 листопада. Проголошення Західноукраїнської Народ-ної Республіки (ЗУНР)

722

1918 р., 13 листопада. Утворення Директорії УНР на чолі з В. Вин-ниченком 1918 р., 27 листопада. Відкриття Української Академії наук (УАН), з 1921 р. — Всеукраїнська Академія наук, з 1936 р. — Академія наук УРСР, з 1994 р. — Національна академія наук України 1918 р., 19 грудня. Вступ Директорії до Києва 1919 р., 22 січня. Проголошення в Києві акта злуки УНР і ЗУНР 1919 р., лютий. Виникнення Комуністичної партії Східної Галичини (КПСГ, згодом — Комуністична партія Західної України (КПЗУ)) 1919 р., березень. Прийняття Конституції УСРР 1920 р., квітень. Перший «Зимовий похід» військ УНР 1920 р., серпень. Заснування Української військової організації (УВО) 1920 р., квітень. Варшавська угода УНР і Польщі 1921 р., березень. Ризький мир 1921 р., жовтень. Виникнення Української автокефальної правос-лавної церкви (УАПЦ) 1921–1923 рр. Голод в Україні 1922 р., 30 грудня. Утворення СРСР 1924 р., січень. Конституція СРСР 1925 р. Заснування Українського національно-демократичного об’єд-нання (УНДО) 1925 р., травень. Конституція УСРР 1928 р., травень-липень. Розгляд судом сфальсифікованої «шах-тинської справи» 1929 р., 3 лютого. Заснування Організації українських націоналі-стів (ОУН) 1930 р., березень-квітень. Судовий процес у справі «СВУ» 1931 р., березень. Судовий процес у справі «УНЦ» 1932–1933 рр. Масовий голод в Україні 1937 р., січень. Конституція УРСР 1939 р., 15 березня. Проголошення незалежності Карпатської України 1939 р., 1 вересня. Напад Німеччини на Польщу. Початок Другої світової війни 1939 р., 17 вересня. Червона Армія перейшла польські кордони 1940 р., 10 лютого. Розкол ОУН. Створення ОУН(Б) та ОУН(М)

723

1940 р., червень. Північна Буковина та Бессарабія ввійшли до складу Радянського Союзу 1941 р., 22 червня. Напад Німеччини на Радянський Союз 1941 р., 30 червня. Проголошення ОУН(Б), відновлення Українсь-кої держави 1941 р., червень. Початок окупації України німецькими загарбниками 1942 р., осінь. Створення Української повстанської армії (УПА) 1944 р., жовтень. Визволення України від німецьких загарбників 1945 р., 26 квітня. На конференції в Сан-Франциско УРСР увійшла до ООН як член-засновник 1945 р., 8 травня. Капітуляція Німеччини 1945 р., 29 червня. Радянсько-чехословацький договір про кордони. Закарпаття увійшло до складу УРСР 1946 р., березень. Львівський церковний собор і ліквідація Укра-їнської греко-католицької (уніатської) церкви 1947 р., квітень-серпень. Операція «Вісла» 1954 р., лютий. Указ Президії Верховної Ради СРСР про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР 1959 р., жовтень. Вбивство у Мюнхені С. Бандери агентом КДБ Б. Сташинським 1976 р., 9 листопада. Утворення Української Гельсінської групи 1978 р., 20 квітня. Конституція УРСР 1986 р., 26 квітня. Катастрофа на Чорнобильській АЕС 1989 р., вересень. Установчий з'їзд Народного Руху України за перебудову 1989 р., жовтень. Закон про мови в Українській РСР 1990 р., 18 березня. Вибори до Верховної Ради України та місце-вих рад 1990 р., 16 липня. Декларація про державний суверенітет України 1991 р., 24 серпня. Акт проголошення незалежності України 1991 р., 1 грудня. Всеукраїнський референдум на підтвердження Акта про державну незалежність України. Президентом України обрано Л. Кравчука 1991 р., 8 грудня. Створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Припинення існування СРСР

724

1992 р., січень. І Конгрес українців 1994 р., березень. Позачергові вибори до Верховної Ради України 1994 р., травень. Головою Верховної Ради України обрано О. Мороза 1994 р., 10 липня. Президентом України обрано Л. Кучму 1995 р., листопад. Вступ України до Ради Європи 1996 р., 28 червня. Прийняття Конституції України 1996 р., вересень. Введення національної грошової одиниці — гривні 1997 р., 31 травня. У Києві підписано Договір про дружбу, спів-робітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією 1997 р., 9 липня. Підписання у Мадриді Хартії про особливе парт-нерство між Україною і НАТО 1998 р., 28 січня. Верховна Рада України ратифікувала Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Росією 1998 р., 29 березня. Вибори до Верховної Ради України 1998 р., 12 травня. Початок роботи Верховної Ради України 3-го скликання 1998 р., 8 липня. Головою Верховної Ради України обрано О. Ткаченка 1998 р., 25 грудня. Державна дума Російської Федерації ратифіку-вала Договір про дружбу, співробітництво і партнерство між Укра-їною і Російською Федерацією 1999 р., 17 лютого. Верховна Рада України прийняла рішення про позбавлення депутатської недоторканності екс-прем’єра, лідера партії «Громада» П. Лазаренка 1999 р., 3 березня. Верховна Рада України прийняла рішення про приєднання до Міжпарламентської асамблеї (МПА) країн СНД 1999 р., 24 березня. Верховна Рада України ратифікувала пакет угод з Росією щодо розподілу Чорноморського флоту 1999 р., 1 квітня. У Москві відбувся обмін ратифікаційними грамо-тами і набрав чинності Договір про дружбу, співробітництво і това-риство між Україною і Російською Федерацією 1999 р., 7 квітня. Верховна Рада України прийняла постанову про проведення виборів Президента України 1999 р., 30 травня. Вибори голови Київської міської ради 1999 р., 14 жовтня. 54 сесія Генеральної Асамблеї ООН обрала Укра-їну непостійним членом Ради Безпеки ООН на період 2000–2001 pp.

725

1999 р., 14 листопада Президентом України вдруге обрано Л. Кучму 1999 р., 30 листопада. Вступ на пост Президента України — інав-гурація Л. Кучми 1999 р., 22 грудня. Прем’єр-міністром України став В. Ющенко 1999 р., 30 грудня. Конституційний Суд України прийняв рішення про скасування смертної кари на території країни 2001 р., 27 січня. Затверджено Державну програму співробіт-ництва України з НАТО на 2001–2004 роки (Указ Президента України Л. Д. Кучми № 58/2001 від 27.01.2001). 2002 р., березень. Вибори до Верховної Ради України 2003 р., 30 січня. Затвердження Указом Президента України Поло-ження про Державну Раду з питань європейської і євроатлантич-ної інтеграції 2004 р., січень. Президентом України обрано В. Ющенка 2006 р., березень. Вибори до Верховної Ради України 2007 р., вересень. Позачергові вибори до Верховної Ради України 2010 р., лютий. Президентом України обрано В. Януковича.

726

КОРОТКИЙ ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК Абсолютизм — необмежена самодержавна влада, деспотична

форма державного правління, яка ґрунтується на сваволі прави-теля (царя, імператора, короля) і за якої досягається надзвичайно високий ступінь централізації державної влади.

Автономія — самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним законом (Конституцією).

Авторитаризм — антидемократична та антиправова концеп-ція і практика здійснення влади; політичний режим, якому при-таманні зосередження в руках однієї людини або невеликої групи осіб необмеженої влади, повна відсутність або абсолютна фіктив-ність представницьких інститутів та системи поділу влади.

Агресія — у сучасному міжнародному праві будь-яке незаконне, з погляду Статуту ООН, застосування сили однієї держави (чи групи держав) проти іншої, яке має на меті загарбання території, ліквідацію або обмеження політичної незалежності, насильницьке підкорення народу (нації).

Анархізм — ідейно-теоретична та суспільно-політична течія, в основі якої — заперечення державного управління суспільством; невизнання авторитету, порядку, дисципліни; свавілля.

Анексія — насильницьке приєднання, загарбання однією дер-жавою всієї (або частини) території іншої держави.

Антропогенез — процес виділення людини з тваринного світу, олюднення мавпи під впливом суспільної практики.

Ареал — зона поширення видів тварин, рослин, корисних копа-лин, мов, діалектів тощо.

Асиміляція — добровільний або вимушений процес розчи-нення (втрата традицій, мови тощо) раніше самостійного народу

727

(етносу) чи якоїсь його частини в середовищі іншого, як правило, численнішого народу (етносу); засіб досягнення етнічної однорідності.

Базавлуцька Січ — соціально-політична та військова органі-зація запорізьких козаків на Дніпрі на о-ві Базавлук у 1593–1638 рр.

Барочний (італ. barocco — вигадливий, чудернацький) —належний художньому стилю бароко, що визначався пишнотою й вигадливістю форм (XVI–XVIII ст.).

Братства — національно-релігійні громадські організації пра-вославних міщан (жителів міст) України та Білорусі, які виникли в XVI ст. Створюючись при православних церквах, Б. виконували не лише релігійні, а й політичні, економічні, культурно-просвіт-ницькі та інші функції. Ідеологія братського руху близька до іде-ології західноєвропейської Реформації. Б. брали активну участь у боротьбі українського народу проти національно-релігійного і соціального гніту з боку польської шляхти і католицької церкви, прагнули перетворити православну церкву в знаряддя зміцнення своїх соціально-політичних позицій в суспільстві. У XVIII ст. сус-пільно-політична діяльність Б. стала занепадати, а в XIX ст. Б. вже повністю відійшли від проблем суспільно-політичного й культур-ного життя українського народу.

Брацлавщина — історична область України в XIV–XVIII ст., що займала територію Вінницької та частину Хмельницької областей.

Брестська унія 1596 р. (від лат. unio – союз) — об’єднання православної церкви в Україні та Білорусі з католицькою, організа-ційно оформлене в 1596 р. на церковному соборі в м. Бресті. За умовами унії колишня православна церква, яка стала називатися уніатською або греко-католицькою церквою, визнала основні дог-мати католицизму і владу Папи римського, зберігши православну (східну) обрядовість. Уніатській церкві було дозволено здійснювати богослужіння слов’янською та українською мовами. Після унії в Україні стало три християнські конфесії: православна, католицька та греко-католицька.

Бужани — східнослов'янське плем'я, що населяло лісостепову частину басейну Південного Бугу. Після входження до складу Київ-ської Русі (IX–Х ст.) в давніх писемних джерелах не згадуються.

728

Буковина — історична назва етнічних українських земель, роз-ташованих між середньою течією Дністра та головним Карпатсь-ким хребтом у долинах верхньої течії Пруту і Серету. Нині входить до складу України (Північна Буковина — Чернівецька область) та Румунії (Південна Буковина — область Сучава та Ботошани Румунії).

Галичина — історична назва українських етнічних земель, розташованих на північ від Карпатських гір, в басейні річок Дністер (верхня та середня течії). Західний Буг (верхня течія), Сян (верхня течія). Охоплює територію Львівської, Івано-Франківської, Терно-пільської (за винятком північної частини), а також Перемишльське, Жешівське, Замойське, Холмське воєводства Польщі.

Васал (лат. vаssus — слуга) — феодал (у середньовічній Захід-ній Європі), який одержував земельне володіння від могутнішого феодала-сеньйора і був залежним від нього.

Васальна залежність — форма підлеглості нижчого соціального стану стосовно вищого, підкореної країни щодо країни-завойовниці.

Верв — сільська територіальна община, орган місцевого само-врядування, що охоплювала кілька взаємонаближених населених пунктів.

Виборча система змішана — такий порядок визначення ре-зультатів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної систем.

Виборча система мажоритарна — такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вва-жається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

Виборча система пропорційна — такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, за якого розподіл ман-датів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів.

Візантія — держава IV–XV ст., яка утворилася при розпаді Римської імперії на теренах її східної частини. В її склад ввійшли півострів Мала Азія та південно-східне узбережжя Середземного моря. Столиця – Константинополь (Царгород). Культура Візантії справила значний вплив на духовно-культурний розвиток Київської

729

Русі, особливо після прийняття останньою християнства саме греко-візантійського, східного зразка. З X ст. установлюються широкі торгівельно-економічні, воєнно-політичні, культурні та релігійні зв’язки з Руссю. В. перестала існувати в 1453 р. після захоплення Константинополя турками-османами.

Вільний общинник — вільний селянин, який сплачував дер-жаві данину, засобом збирання якої було полюддя.

Віче — народне зібрання, форма громадського волевиявлення часів Київської Русі. Існувало поряд із владою князя і було безпо-середнім продовженням родоплемінних порядків, коли всі члени роду брали участь у вирішенні спільних справ.

«Вічний мир» — мирний договір між Польщею та Московсь-кою державою, укладений 6.(16.)05.1686 р. у Москві, за яким Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Чернігівсько-Сіверську землю, відмовилася від претензій на Київ, за що отримала 146 тис. крб. компенсації. Брацлавщина (Вінницька та Хмельницька обл.) і південна Київщина визнавалися нейтральною зоною між Польщею та Московією. Північна Київ-щина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залиша-лося під владою Туреччини. Остаточно затвердив розпочатий Андрусівським договором насильницький поділ України.

Влада — здатність, право й можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, а також чинити вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей з допомогою різноманітних засобів (права, авторитету, волі, примусу та ін.); політичне пану-вання над людьми; система державних органів; особи, органи, наді-лені владно-державними та адміністративними повноваженнями.

Влада виконавча — одна з трьох гілок державної влади, яка організовує та спрямовує внутрішню й зовнішню діяльність дер-жави, забезпечує здійснення втіленої в законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини.

Влада державна — вища форма політичної влади, що спира-ється на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє моно-польним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов’язкових для всього населення.

730

Влада законодавча — одна з трьох гілок влади, сутність якої полягає у здатності держави здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей та їх об’єднань за допомогою законів, правових актів, рішень, що їх приймають представницькі органи влади.

Влада політична — здатність і можливість здійснювати визна-чальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об’єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управ-лінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Влада судова — одна з трьох гілок державної влади; необхідна умова реалізації принципу поділу влади, покликана запобігати мож-ливості змови чи протистояння двох інших гілок влади (законо-давчої та виконавчої), створювати перепони, щоб унеможливити виникнення диктатури.

Волиняни — східнослов’янське плем’я (союз племен), що жило на території Волині у басейні Західного Бугу, де до VII ст. мешкали дуліби. У VII–VIII ст. волиняни створили ранньодержавне об’єднання на чолі з царем Маджаком.

Валова продукція — показник, що характеризує загальний обсяг виробництва продукції національної економіки, окремих промислових чи сільських підприємств у грошовому обчисленні.

Волость — територія, підпорядкована єдиній владі князя, мона-стиря тощо (у Київській Русі); адміністративно-територіальна оди-ниця, що входила до складу повіту (в Росії до 1917 р., в СРСР до 1929 р.).

Волюнтаризм — позиція суб’єкта політики, згідно з якою головними чинниками досягнення поставленої мети є воля, осо-бисті устремління та політичні наміри.

Вотчина — одна з форм феодальної власності часів Київської держави, яку власник мав право передати у спадщину, продати, обміняти, поділити тощо. Термін походить від слова «отчина» — батькова власність.

Геноцид (грец. genos — рід і лат. caedo — вбиваю) — здійсню-вані владою масові переслідування, гоніння і навіть знищення пев-ної національної, етнічної, расової, соціальної, культурної, релігій-ної спільноти.

731

Геополітика (грец. gеo — земля і роlіtіka — політика) — полі-тологічна концепція, що вбачає в політиці якоїсь держави визна-чальну роль географічних чинників (просторове розташування країни, клімат, розмір території, кількість населення, наявність природних ресурсів та ін.).

Герменевтика (грец. hermēneutikē (technē) тлумачне (мистец-тво)) — традиція і способи тлумачення багатозначних текстів, учення про інтерпретації.

Глава держави — державна посада, інституція, якій належить чільне місце в системі органів державної влади, яка уособлює єдність нації, символізує державу, покликана гарантувати її цілісність, бути чинником гармонійної та ефективної взаємодії «гілок» державної влади між собою.

Гласність — один з найважливіших принципів демократизму, який полягає у невід’ємному праві кожного громадянина на отри-мання повної та вірогідної інформації з будь-якого питання громад-ського життя, що не становить державної чи військової таємниці.

Гносеологія (грец. gnōsis (gnōseōs) — знання, пізнання + logos) – вчення про пізнання.

Голосування — безпосередній акт волевиявлення громадян під час виборів. Складається з ідентифікації (засвідчення особи) виборця, отримання бюлетеня і власне голосування.

Городові козаки — частина українського козацтва, яке про-живало не на Січі, а на волостях або городах — землях, що були під владою місцевої адміністрації Великого князівства Литовського; назва козацького стану у XVII–XVIII ст., до якого належали особи, внесені до козацьких списків (компутів).

Громади — напівлегальні організації української інтелігенції і соціально-політичного спрямування, що діяли у другій половині XIX ст. Виникли в умовах пожвавлення національного руху як вияв прагнень інтелектуальної еліти. Не мали усталених програм і не були чіткими організаційними структурами, а лише репрезентували найбільш активну національне свідому інтелігенцію та студентство. У зв’язку з громадівським рухом з’явився термін «українофіли» — спочатку у правлячих колах і з певним негативним відтінком. Згодом і самі діячі культурно-національного руху, яких цікавили проблеми

732

української історії, культури, мови, літератури, етнографії, нази-вали себе українофілами.

Громадська думка — відображення ставлення народу або окремих спільнот до влади, її діяльності, політики.

Громадські об'єднання — об’єднання, створені з метою реа-лізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соці-альних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

Громадянське суспільство — суспільство громадян з високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і мораль-них рис, яке спільно з державою утворює розвинуті правові відно-сини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від дер-жави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.

Гуманізм — теорія і практика, в основі якої лежить ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і вияв своїх здібностей.

Демографія — наука, що вивчає склад і рух населення та закономірності його розвитку.

Демократія — форма політичного та економічного устрою суспільства, заснована на визнанні народу основним джерелом влади; тип держави, яка декларує і втілює на практиці принципи наро-довладдя, права і свободи громадян, рівні можливості для діяль-ності різних політичних сил, контроль за діями органів влади.

Депортація (лат. deportatio — вигнання, вислання) — при-мусове виселення з місця постійного проживання, навіть вигнання за межі держави, особи чи групи осіб, частини населення, виз-наних правлячим режимом як соціальне небезпечні.

Держава — форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здій-снюють управління суспільством від імені народу.

Держава демократична — тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури, які забез-печують органічне поєднання участі народу у вирішенні загально-державних справ із широкими громадянськими правами і свободами.

733

Держава правова — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юри-дична рівність громадянина й держави.

Держава соціальна — держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захище-ності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі — приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації осо-бистості.

Державний суверенітет — верховенство державної влади все-редині країни, зосередженість всієї повноти влади у державних органах, незалежність держави у зовнішньополітичній сфері.

Державний устрій — спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особ-ливості відносин між її складовими.

Деспотизм — система державного устрою, необмежена монархія, яка характеризується абсолютним свавіллям влади та безправ’ям підданих; самовладдя, жорстоке придушення волевиявлення народу.

Дике поле — доволі широка смуга між Кримським ханством і Литовським князівством (з 1569 р. — Річчю Посполитою), на яку не поширювалася нічия влада. За словами одного з кримських ханів, висловленими в листі до великого князя литовського (початок XVІ ст.): «То земля не моя і не твоя, лишень Богова». А земля ця буяла від розкошів рослинного світу і багатства світу тваринного.

Диктатура — нічим не обме¬жена влада особи, класу чи іншої соціальної групи в державі, регіоні, що спирається на силу, а також відповідний політичний режим (скажімо, Д. пролетаріату); тим-часовий авторитарний режим, що вводиться на строк дії надзвичай-них обставин для вжиття рішучих заходів, спрямованих на виве-дення країни з кризового стану (приміром, Д. генерала Піночета в Чилі).

Династія — кілька монархів з одного й того ж роду, які змі-нюють один одного на престолі з правом успадкування.

Директорія УНР — тимчасовий найвищий орган державної влади Української Народної Республіки, створений у листопаді 1918 р. для усунення від влади гетьмана П. Скоропадського.

734

Дисиденти — інакомислячі особи, які виступають проти існу-ючого державного (політичного) ладу певної країни, протистоять офіційній ідеології та політиці.

Дискредитація — умисне зганьблення чийогось імені, підрив довіри, приниження чиєїсь честі, гідності, авторитету. У політиці вживається як один із засобів боротьби з противниками, досяг-нення успіху в передвиборчих змаганнях.

Дискримінація — свідоме обмеження свободи діяльності учас-ників політичного процесу; часткове чи повне, тимчасове чи постійне позбавлення тих чи інших учасників політичного життя їхніх кон-ституційних та інших прав і свобод.

Дискурс (лат. discursus — бесіда, розмова) – мовна практика з чітко визначеними правилами, нормами та межами застосування.

Діаспора (грец. diaspora — розсіяння) — розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовниками або й влас-ною владою за межі батьківщини; сукупність вихідців з якоїсь країни та їхніх нащадків, які проживають за її межами.

Древляни — союз східно-слов'янських племен у VI–X ст. на північь від р. Прип’ять, між рр. Случ і Тетерів. З кін. IX ст. данники Київської Русі. Після Древлянського повстання цілком підлеглі Києву.

Дреговичі — союз східно-слов’янських племен по р. Прип'ять і її лівих приток. З Х ст. у Київській Русі.

Дружина — загін воїнів, об’єднаних навколо вождя племені, згодом князя, короля, збройні загони в Київській державі, які ста-новили постійну військову силу, члени якої брали участь в управ-лінні князівством та особистим господарством князя.

Доктрина — систематизоване філософське, політичне чи ідео-логічне учення, сукупність принципів, концепцій.

Дуумвірат — спільне правління двох найвищих службових осіб. Еволюція — процес поступових змін, суть яких полягає в

спрощенні або ускладненні розвитку чого-небудь або кого-небудь. Екзогамія — звичай, який за первіснообщинного ладу заборо-

няв шлюби між членами однієї родової групи. Експансія — активне проникнення в яку-небудь сферу; загар-

бання чужих територій, ринків, джерел сировини; політичне та економічне поневолення інших країн.

735

Ендогамія — звичай, який за первіснообщинного ладу дозво-ляв шлюби лише між особами однієї суспільної групи.

Етатизм — необхідність і виправдання активного втручання держави в політичне, економічне, соціальне і духовне життя сус-пільства із застосуванням бюрократизації, централізації та кон-центрації політичної влади.

Етногенез — походження народів. Етнос — позачасова, позатериторіальна, позадержавна спіль-

нота людей, об'єднана спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями та звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою).

Закарпаття — історична назва українських етнічних земель, розташованих на південних схилах Карпатських гір та в басейні р. Тиси. Нині — територія Закарпатської області.

Заколот — таємна змова вузького кола осіб з метою здійснити збройне повалення існуючої влади або примусити її прийняти потрібне рішення.

Закон — нормативно-правовий акт, що приймається з ключових питань суспільного, державного життя і має вищу юридичну силу.

Закуп — людина, яка потрапила в боргову кабалу і зобов’язана своєю працею у господарстві хазяїна повернути одержану у нього «купу» (борг).

Земства — органи місцевого (земського) самоврядування, ство-рені, згідно з земською реформою 1864 р., у більшості губерній Європейської Росії, в т. ч. України. Юридичне вони були загально-становими виборними органами з розпорядчими (земські зібрання) та виконавчими (земські управи) функціями. Займалися питаннями місцевого господарства, медицини, народної освіти, місцевого зв'язку, страхування, статистики. Скасовані у 1918 р.

Ідеологія — система концептуально оформлених уявлень, ідей та поглядів на політичне життя, яке відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрій людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів політики.

Імідж — образ, що цілеспрямовано формується й покликаний справити емоційно-психологічний вплив на певних осіб, організа-ції, держави з метою популяризації, політичної реклами тощо.

736

Імперія — велика держава, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, народів, які приму-сово інтегровані до єдиної системи політичних, економічних, соці-альних та культурних взаємозв’язків. Імперії виникають внаслідок загарбання територій, колонізації, експансії, інших форм розши-рення впливу наддержави.

Інфляція — переповнення каналів грошового обігу масою надлишкових паперових грошей, що спричиняє знецінення їх, зро-стання цін на предмети першої потреби, зниження валютного курсу, реальної заробітної плати.

Інфраструктура — сукупність галузей та видів діяльності, що обслуговують як виробничу, так і невиробничу сфери економіки (транспорт, зв’язок, комунальне господарство, загальна і профе-сійна освіта, охорона здоров’я тощо).

Кам’янецька Січ — соціально-політична та військова органі-зація запорізьких козаків на р. Кам’янець у 1709–1711 роках.

Київська Русь — ранньо-феодальна східнослов‘янська держава IX–XII ст. з центром у Києві, культура якої має світове значення. З середини XII ст. в результаті феодальної роздробленості розпад-ається на декілька самостійних князівств.

Коаліція — об'єднання, союз на добровільних засадах держав, групи держав, політичних партій тощо для досягнення спільної мети (наприклад, для формування уряду та участі в ньому).

Командно-адміністративні методи управління — сукуп-ність форм і методів управління суспільством, згідно з якими діяль-ність людей стимулюється переважно засобами адміністративного примусу, а всі фази управлінського циклу — прийняття рішення, організація виконання, контроль за виконанням рішення — ініцію-ються та здійснюються засобами жорсткого централізму, обмежен-ням процесів самоврядування на всіх рівнях.

Консенсус — згода між суб'єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх основних соціальних та політичних груп суспільства; прийняття рішень без голосування за виявленням всезагальної згоди.

Консерватизм — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існу-

737

ючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Конституція — основний закон держави, що закріплює сус-пільний і державний устрій, порядок утворення, принципи орга-нізації та діяльності державних органів, виборчу систему, основні права та обов’язки громадян.

Контрибуція — примусові грошові або натуральні побори з населення; грошова сума, яку за умовами мирного договору дер-жава-переможниця стягує з переможеної держави.

Конфедерація — союз суверенних держав, які зберігають неза-лежність і об’єднані для досягнення певних спільних цілей (пере-важно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

Конфесія — (від лат. — confessio — віросповідання). З виник-ненням різних плинів протестантизму конфесіями стали називати релігійні громади (церкви), зв’язані спільністю віровчення, так само як відповідні «символічні книги», що фіксують це віровчення (наприклад, Ауґсбурґське сповідання, чи конфесія, 1530 р., та інші).

Конформізм — пристосовництво, пасивне беззаперечне прий-няття існуючих порядків, пануючих ідей і цінностей, стандартів поведінки, норм, правил, безумовне схиляння перед авторитетами.

Коренізація — політика, яку проводили більшовики з 1923 р., спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію культурно-освітніх закладів, видання преси мовами корінних національностей.

Корупція — підкупність, продажність, хабарництво держав-них посадових осіб, політичних і громадських діячів, урядовців та високопоставлених чиновників.

Кривичі — союз східно-слов'янських племен у VI–X ст. у вер-хів’ях Західної Двіни, Дніпра, Волги. Займалися землеробством, скотарством, ремеслом. Головні міста: Смоленськ, Полоцьк, Ізборськ. З ІХ ст. — у Київській Русі, увійшли до складу давньоруської народ-ності. У ХІ–ХІІ ст. територія Кривичів — у Смоленськом і Полоцьком князівствах, північно-західна частина — у Новгородських володіннях.

Крим — середньовічна тюркська назва, походить від «Кирим» — назви першої кримськотатарської столиці ХІІІ ст. у колишньому

738

Солхаті (сучасний Старий Крим); стародавня грецька назва Криму — Таврика чи Таврида — походить від імені місцевого варварського народу таврів; іноді греки користувалися назвою (Великий) Херсо-нес, тобто попросту «Півострів».

Культ особи — єдиновладдя тоталітарного типу, часто релігій-ного характеру, що означає раболіпство, сліпе поклоніння «божеству».

Легітимація – процес здобуття суспільного визнання та під-тримки соціальними та політичними суб’єктами.

Легітимація політична (лат. legitimus — законний, право-мірний) — пояснення, обґрунтування та виправдання політики за допомогою певної сукупності принципів, процедур, технік і стра-тегій, що забезпечують згоду з нею або, принаймні, відсутність сер-йозної протидії їй; соціальне визнання політики та розширення її підтримки завдяки досягненню нею відповідності загальній волі народу.

Легітимність – соціальне визнання, виправданість, обґрунто-ваність та значущість складових соціально-політичних процесів.

Лібералізм — політична та ідеологічна течія, що об’єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Лівобережна Україна (Лівобережжя) — історико-географічна назва українських земель, що охоплюють територію сучасних Чер-нігівської, Полтавської, західних районів Сумської, східної частини Київської, Черкаської областей.

Литовські статути — кодекси середньовічного права Вели-кого князівства Литовського, що діяли на захоплених ним укра-їнських землях в XVI — першій половині XIX ст.

Люблінська унія 1569 р. – договір про об’єднання Великого Литовського князівства з Польщею в одну державу – Річ Поспо-литу. В результаті унії до Польщі відійшло ряд українських земель, посилились процеси полонізації та покатоличення українців, що призвело до загострення національно-визвольних змагань укра-їнського народу.

Маргіналізація — незавершений, неповний перехід людини в нове соціальне середовище, за якого вона втрачає попередні

739

соціальні зв’язки, але ще не може повною мірою пристосуватися до нових умов життя.

Менталітет — стійкі структури глибинного рівня колективної та індивідуальної свідомості й підсвідомості, що визначають устрем-ління, нахили, орієнтири людей, у яких виявляються національний характер, загальновизнані цінності, суспільна психологія.

Модернізація — оновлення, удосконалення, надання будь-чому сучасного вигляду, перероблення відповідно до сучасних вимог.

Монархія — форма державного правління, за якої верховна влада повністю або частково зосереджена в руках однієї особи — глави держави, як правило, спадкоємного правителя, монарха. Роз-різняють необмежену (абсолютну) монархію та обмежену (консти-туційну), за якої влада обмежується парламентом.

Наратив (лат. nārrātio — розповідь, оповідання) — описові історичні джерела. Наративний — оповідальний.

Націоналізм — ідеологія і політика, які проголошують націю однією з найвищих цінностей, стверджуючи, що нація має бути віль-ною, окремим політичним цілим (автономією, суверенною державою).

Національна безпека — державна політика, спрямована на створення внутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для збере-ження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, сус-пільства та його громадян.

Національна політика — науково обґрунтована система захо-дів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв’язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин.

Національні інтереси — інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відпо-відної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом.

Національне питання — сукупність політичних, економіч-них, правових, культурницьких, освітніх та інших проблем, що проявляються у процесі внутрішньо- та міждержавного спілку-вання націй, народностей.

Національно-визвольний рух — боротьба народів, спрямо-вана на ліквідацію іноземного панування, іноземного гноблення

740

і завоювання національної незалежності, реалізацію нацією її права на самовизначення, створення національної держави. Боротьба українського народу з іноземними поневолювачами велась під пра-порами національного захисту і відтворення самобутності, свободи і народовладдя.

Нація — історична спільність людей, що складається у процесі формування спільності території, економічних зв’язків, мови, етніч-них особливостей культури та характеру.

Наука — сфера людської діяльності, функція якої — вироблення і теоретична систематизація знань про дійсність; включає як діяль-ність по одержанню нового знання, так і її результат — суму знань, що лежать в основі наукової картини світу; позначення окремих галузей наукового знання. Безпосередні цілі — опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності на основі законів, що відкриваються наукою. Система науки умовно поділяється на при-родні, суспільні, гуманітарні і технічні науки.

Неолітична революція — перехід людства від привласнюю-чого господарства (збиральництво, полювання, рибальство) до від-творюючого (землеробство, скотарство).

Нова Січ — соціально-політична та військова організація запорізьких козаків на р. Підпільна у 1734–1775 роках.

Об’єктивності принцип — науковий принцип, який зобов’я-зує розглядати історичні явища і події у всій їх складності, багато-гранності й суперечливості, з урахуванням усієї сукупності пози-тивних і негативних сторін їх змісту, незалежно від того, чи подо-баються вони дослідникові чи ні.

Олешківська Січ — соціально-політична та військова організа-ція запорізьких козаків на Дніпрі у 1711-1734 роках.

Олігархія (грец. оligarchia — влада небагатьох) — політичне та економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група. Термін було запроваджено Пла-тоном і Арістотелем у V–IV ст. до н. е. для позначення однієї з найгірших, на їхню думку, форм правління, коли «владарюють багаті, а бідні не беруть участі у правлінні». Розрізняють О. аристо-кратичну і фінансову.

741

Опозиція (лат. орроsitio — протиставлення) — протидія, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії; організація, партія, група, особа, які виступають проти панівної думки, уряду, системи влади, конституції, політичної системи в цілому.

Освіта — цілеспрямований процес навчання і виховання в інте-ресах особистості, суспільства і держави. Веде до оволодіння цінно-стями культури і морально-емоційного відношення до світу, досві-дом професійної і творчої діяльності, що зберігають і розвивають духовні і матеріальні досягнення людства.

Охлократія (грец. ochlos — натовп і сratos — влада) — доміну-вання в політичному житті суспільства впливу натовпу, юрби, один із способів здійснення політичної влади, що суттєво доповнює кри-зові політичні режими.

Памфлет (ст.-фр. pamphilet < лат. Pamphilus назва комедії ХІІ ст., дана від грец. імені) — злободенна гостра сатирична робота пере-важно політичного характеру, спрямована проти чогось або когось.

Плюралізм — ідейно-регулятивний принцип суспільно-полі-тичного та соціального розвитку, що базується на існуванні декіль-кох (чи багатьох) незалежних начал політичних знань і розуміння буття; система влади, що ґрунтується на взаємодії та протидії полі-тичних партій та громадсько-політичних організацій.

Політична система — сукупність державних і недержавних соціально-політичних інститутів, які здійснюють владу, управління справами суспільства, регулювання політичних процесів, відно-сини між соціальними групами, націями, державами та забезпе-чують політичну стабільність і прогресивний розвиток.

Популізм — схильність політиків домагатися визнання їхньої громадської діяльності, популярності, вдаючись до простих, прий-нятних для населення аргументів та пропозицій, уникаючи непо-пулярних, але необхідних заходів щодо розв’язання суспільних проблем.

Правова держава — тип держави, в основі якої — верховен-ство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рів-ність громадянина і держави.

Прагматизм — теорія і практика, основою яких є визнання досягнення поставленої мети (нерідко за будь-яку ціну) головним критерієм результативності діяльності.

742

Приватизація — процес перетворення будь-якої форми влас-ності (державної, колективної, особистої тощо) на приватну; пере-дання частини державної власності в будь-яку іншу недержавну власність трансформація державних підприємств та організацій в акціонерні, колективні, кооперативні, приватні тощо.

Протекціонізм — економічна політика держави, спрямована на захист національної економіки від іноземної конкуренції та на розширення зовнішніх ринків. Протекціонізм, як правило, реалізу-ється через митну політику.

Радикал — прихиль¬ник крайніх, рішучих дій, поглядів. Радимичі — союз східнослов’янських племен межиріччя верх-

нього Дніпра і Десни. У ХІІ ст. велика частина території в Чернігів-ській, північна частина — у Смоленській землях.

Революція — докорінна якісна зміна, різкий стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового; докорінний переворот у житті суспільства, який приводить до лік-відації віджилого суспільного ладу й утвердження нового.

Реєстрові козаки — частина українських козаків, узятих урядом Речі Посполитої на військову службу і внесених в особливий спи-сок (реєстр).

Республіка — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

Референдум — спосіб прийняття законів та інших рішень з найважливіших питань суспільного життя прямим волевиявлен-ням громадян через усенародне голосування.

Романтизм (франц. romantisme, від лат. romanus — римський) — світоглядно-філософська позиція та літературний й художній рух, який виник в кінці XVIII — на початку XIX ст. Р. протиставив утилітаризму (утилітаризм — принцип поведінки, що підпорядко-вує всі вчинки людей матеріальній вигоді, задоволенню вузько-корисливих інтересів, а також принцип оцінки всіх явищ тільки з точки зору їх корисності, вигоди, можливості бути засобом для досягнення якоїсь мети) й нівелюванню особистості, «бездушній розсудливості» раціоналістичного просвітництва культ почуттів

743

й творчого екстазу, індивідуалізм, спрямованість до безмежної свободи, жадобу вдосконалення та оновлення, пафос особистої та громадянської незалежності. Характерним для Р. є зацікавленість внутрішнім світом людини, емоційність, релігійність переживань, естетизм, інтуїтивізм, символізм, містичний культ природи, виз-нання права кожного вірити в те, у що він вірить, бути щасливим на свій лад, підвищений інтерес до національної історії й культури, певна ідеалізація та міфологізація останніх, загострення уваги на ідеї нації, «народній душі», «духу народу» та інше.

Сейм — станово-представницький орган за доби феодалізму в Чехії, Польсько-литовській державі; верховний орган державної влади і законодавчий орган Польщі.

Сепаратизм — рух за територіальне відокремлення тієї чи іншої частини держави з метою створення нового державного утво-рення або надан¬ня певній частині держави автономії за націо-нальними, релігійними чи мовними ознаками.

Система багатопартійна — цілісне утворення, що форму-ється всередині політичної системи суспільства на основі усталених зв’язків між політичними партіями, які відрізняються програм-ними настановами, тактикою, внутрішньою структурою. С. б. є одним із критеріїв розвинутої політичної системи суспільства та її атрибутів; існує лише в демократичних країнах із чітким правовим регулюванням соціально-політичного життя та наявністю грома-дянського суспільства.

Сіверяни — східнослов’янське плем’я (союз племен), що зай-мало область дніпровського Лівобережжя. Наприкінці VI–VII ст. разом з полянами та іншими племенами утворили ранньодержавне об’єд-нання на Східній Наддніпрянщині. У VIII ст. разом із в’ятичами та радими-чами опинилися під владою хозарів. Внаслідок війни князя Олега з хозарами у 884 р. частина земель сіверян увійшла до складу Київської Русі. Останній раз згадуються у літописі під 1024 р.

Слобідська Україна (Слобожанщина) — історико-географічна область у північно-східній частині України, що охоплює територію Харківської, Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також південно-східну частину Воронезької, південь Курської, біль-шість Бєлгородської областей Росії.

744

Система однопартійна — неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників або членів однієї полі-тичної партії. Існувала в СРСР, деяких інших соціалістичних кра-їнах. На сучасному етапі поширена в постколоніальних країнах, де поки що не сформувалися сучасна розвинута соціальна структура і відповідний їй політичний плюралізм.

Смерд — селянин (у Давній Росії), який належав до селянської общини й отримував від князя землю, сплачуючи йому данину.

Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка висту-пає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; на відміну від комуністичної течії, соціал-демократія принципово стоїть на демократично-реформистському шляху суспільних перетворень.

Соціалізм — вчення і теорії, які стверджують ідеал суспіль-ного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності екс-плуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забез-печеної свободи особистості.

Суверенітет (франц. souverainete — верховна влада) — неза-лежне від будь-яких сил, обставин і осіб верховенство; незалежність держави у зовнішніх і внутрішніх справах.

Теологія (грец. theos — бог + logos) – систематичний виклад віровчення.

Тиверці — східнослов'янське плем'я (союз племен), що зай-мало територію між Дністром і Дунаєм. Починаючи з Х ст., вхо-дять до складу Київської Русі. З середини Х ст. їх землі постійно зазнають нападів печенігів та половців, унаслідок чого тиверці поступово змішуються з іншими слов'янськими племенами. В XII–XIII ст. входили до складу Галицького князівства. Пізніше нащадки розчинилися в населенні Молдови.

Тисяцький — начальник гарнізону, так званої тисячі, що поділялася на сотні.

Тіун — найближчий помічник посадника або волостеля. Томаківська Січ — соціально-політична та військова організація

запорізьких козаків на Дніпрі на острові Томаківка з 1560-х – 1593 р.

745

Тоталітаризм — спосіб організації суспільства, який характе-ризується всебічним і всеохопним контролем влади над суспіль-ством, підкоренням суспільної системи державі, колективними цілями, загальнообов’язковою ідеологією.

Узурпація — насильницьке, протизаконне захоплення влади або присвоєння чужих прав на щось, чужих повноважень.

Українізація — офіційна політика партійно-державних органів УРСР у 20-ті і на початку 30-х років XX ст., яка зводилась до дерусифікації політичного і громадського життя, до обов’язкового вживання української мови в установах, зміцнення позицій укра-їнської школи, культури, науки, до залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному і державному апаратах.

Уличі — союз східно-слов'янських племен у Нижньому Подні-пров’ї, Побужжі і на узбережжі Чорного моря. У сер. Х ст. — у складі Давньоруської держави.

Унітарна держава — єдина держава, поділена на адміністра-тивно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.

Фашизм (італ. fascismo — пучок, в’язка) — ідейно-політична течія, що сформувалася на основі синтезу сутності нації як вічної та найвищої реальності та догматизованого принципу соціальної спра-ведливості; екстремістський політичний рух, різновид тоталітаризму.

Федерація — союзна держава, до складу якої входять дер-жавні утворення — суб’єкти федерації.

Форма правління — організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємини з населенням.

Харизма (грец. charisma — божественний дар, милість) – особлива обдарованість особистості в інтелектуальному, духовному або якомусь іншому відношенні.

Холоп — підневільна особа, близька за суспільним станови-щем до раба; пізніше — двірський слуга, кріпак.

Хроніка (грец. chronika, від chronos — час) — запис історичних подій у хронологічній послідовності, один з основних видів серед-ньовічного історичного твору (літописи Київської Русі).

Християнство (від грец. Christos — Месія, Спаситель, Пома-заник) — одна з трьох світових релігій (поряд з буддизмом та ісла-

746

мом), яка виникла в середині I ст. н.е. у східній частині Римської імперії як ідеологія протесту проти соціального і національного гноблення і надії на порятунок («спасіння») від нього, що покла-далась на прихід Месії (з давньоєвр. «Машіах» — Спаситель). Головне в християнстві — вчення про Боголюдину Ісуса Христа Сина Божого, який був посланий Богом-Отцем на землю для прий-няття страждань і смерті задля спокутування людей від пра-батьківського гріха (непослуху, порушення Божої заповіді Адамом і Євою стосовно заборони їсти плоди з Дерева Пізнання). Після смерті Христос воскрес і вознісся на небо, відкривши тим самим можливість воскресіння всіх людей, які рівні перед Богом, неза-лежно від національності, статі, соціального положення тощо. В майбутньому відбудеться друге пришестя Христа для суду над всіма людьми (живими і мертвими, що воскреснуть).

Централізація — політичний процес, на основі якого форму-ється централізм як управлінська політична система з властивими їй вертикальною структурою та субординацією, концентрацією влади в єдиному центрі.

Чортомлицька Січ (Стара Січ) — Запорозька Січ, що існувала наприкінці XVI — на початку XVIII ст. на о. Чортомлик (Базавлук) при впаданні в Дніпро притоки Чортомлик поблизу теперішнього с. Капулівка Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл. Засно-вана в 1652 р. У травні 1709 р. зруйнована царськими військами.

Челядь — раби, полонені, які знаходилися під владою хазяїна, зовсім безправні особи.

Шляхта — світські дрібні та середні феодали у країнах Цен-тральної Європи (Польща, Литва, Україна та ін.).

Шовінізм (походить від прізвища капрала наполеонівської армії Н. Шовена) — агресивна форма націоналізму, проповідь національ-ної виключності, протиставлення інтересів однієї нації інтересам іншої нації; схильність до розпалювання національної ворожнечі й ненависті.

747

ІМЕННИЙ ПОКАЖЧИК Андріївський Панас (1878–1955) Андропов Юрій (1914–1984) Антонеску Йон (1882–1946) Антонович Дмитро (1877–1945) Антонов-Овсієнко Володимир (1883–1938) Апанович Олена (1919–2000) Апостол Данило Павлович(1727–1734) Артем (Сергеев) Федір Ауссем Володимир (1879–1936) Бажан Микола (1904–1983) Балицький Всеволод (1892–1937) Бандера Степан (1909–1959) Баран Степан (1879–1953) Барановський Христофор (1874–1941) Бердник Олесь (1927–2003) Бескид Антон (1855–1933) Бізанц Альфред (1890–1949) Богомолець Олександр (1881–1946) Брайчевський Михайло (1924–2001) Брюховецький Іван (1665–1668) Бурмистенко Михайло (1902–1941) Буценко Панас (1889–1965) Василенко Микола (1866–1935) Ватутін Микола (1901–1944) Вернадський Володимир (1863–1945) Виговський Іван Остапович (1657–1664) Винниченко Володимир (1880–1951) Витвицький Степан (1884–1965)

748

Владимиров (Шейнфінкель) Мирон (1879–1925) Володимир (1925–1995) Волошин Августин (1874–1945) Ворошилов Климент (1881–1969) Врангель Петро (1878–1928) Герасименко Василь (1900–1961) Гербель Сергій (1856) Глушков Віктор (1923–1982) Голубович Всеволод (1885–1939) Гончар Олесь (1918–1995) Горська Алла (1929–1970) Григоренко Петро (1907–1987) Гризодубова Валентина (1910 р.) Гринько Григорій (1890–1938) Грушевський Михайло (1866–1934) Донцов Дмитро (1883–1973) Дорошенко Дмитро (1882–1951) Дорошенко Петро (1665–1676) Єременко Андрій (1892–1970) Єфремов Сергій (1876–1939) Жуков Гаврило (1899–1957) Засядько Олександр (1910–1963) Затонський Володимир (1888–1938) Зінов'єв ( Радомисльський) Григорій (1883–1936) Іванов Андрій (1888–1927) Ізотов Микита (1902–1951) Каганович Лазар (1893–1991) Кальченко Никифор (1906–1989) Карлсон Карл (1888–1938) Квірінг Емануїл (1888–1937) Керенський Олександр (1881–1970) Кириченко Олексій (1908–1975) Клименко Іван (1891–1937) Ковалевський Микола (1892–1957) Ковпак Сидір (1887–1967)

749

Кон Фелікс (1864–1941) Конєв Іван (1897–1973) Коновалець Євген (1891–1938) Корнієць Леонід (1901–1969) Корнюшин Федір (1893–1940) Корольов Сергій (1907–1966) Коротченко Дем'ян (1894–1969) Косіор Станіслав (1889–1939) Котовський Григорій (1881–1925) Коцюбинський Юрій (1896–1938) Кравс Антін (1871–1945) Крижанівський Федір (1878–1938) Кубійович Володимир (1900–1985) Леплевський Ізраїль (1894–1938) Липківський Василь (1864–1937) Лисенко Трохим (1898–1976) Лотоцький Олександр (1870–1939) Любачівський Мирослав (1914–2000) Любченко Панас (1897–1937) Мазепа Іван (1687–1709) Мазепа Ісаак (1884–1952) Малиновський Родіон (1898–1967) Мануїльський Дмитро (1883–1959) Манцев Василь (1889–1938) Мартос Борис Махно Нестор (1888–1934) Мельник Андрій (1890–1964) Міхновський Микола (1873–1924) Могогрішний Іван (1668–1672) Молотов В'ячеслав (1890–1986) Мстислав (1898–1993) Наумов Михайло (1908–1974) Некрасов Віктор (1911–1987) Омелянович-Павленко Михайло (1887–1952) Орлик Пилип (1709–1741)

750

Паліїв Дмитро (1896–1944) Палладін Олександр (1885–1972) Пархоменко Олександр (1886–1921) Петлюра Симон (1879–1939) Петровський Григорій (1878–1958) Петровський Микола (1894–1951) Петрушевич Євген (1863–1940) Підгорний Микола (1903–1983) Пілсудський Юзеф (1867–1935) Подвойський Микола (1880–1948) Полуботок Павло (1722–1724) Полоз (Полозов) Михайло (1890–1937) Порш Микола (1879–1944) Постишев Павло (1887–1939) П'ятаков Георгій (1890–1937) Раковський Християн (1873–1941) Рафес Мойсей (1883–1942) Рибалко Павло (1894–1948) Рильський Максим (1895–1964) Розумовський Кирило (1750–1764) Сабуров Олександр (1908–1974) Саврич Карл (1892–1937) Садовський Валентин (1886–1947) Самойлович Іван (1672–1687) Симоненко Василь (1935–1963) Сікорський Владислав (1881–1943) Скоропадський Іван (1709–1722) Скоропадський Павло (1918) Скрипник Микола (1872–1933) Сліпий Йосип (1892–1984) Сосюра Володимир (1897–1965) Стаханов Олексій (1906–1977) Стельмах Михайло (1912–1983) Стешенко Іван (1873–1918) Строкач Тимофій (1903–1963) Сціборський Микола (1897–1942)

751

Терещенко Михайло (1886–1956) Тимошенко Семен (1895–1970) Тихонов Микола (1905–1997) Троцький (Бронштейн) Лев (1879–1940) Туган-Барановський Михайло (1865–1919) Тулуб Зінаїда (1890–1964) Туряниця Іван (1901–1955) Тютюнник Юрій (1891–1929) Успенський Олександр (1902–1940) Федоров Олексій (1901–1989) Хвильовий Микола (1893–1933) Хмельницький Богдан (1648–1657) Хмельницький Юрій (1657; 1659–1663; 1677–1681) Христюк Павло (1890–1941) Хрущов Микита (1894–1971) Цегельський Лонгин (1875–1950) Цюрупа Олександр (1870–1928) Черняховський Іван (1906–1945) Чехівський Володимир (1876–1937) Чечель Микола (1891–1937) Чорновіл В’ячеслав (1937–1999) Чубар Влас (1891–1939) Шаповал Микита (1882–1932) Швець Федір (1881–1940) Шелест Петро (1908–1996) Шелухін Сергій (1864–1938) Шептицький Андрій (1865–1944) Шліхтер Олександр (1868–1940) Шульгин Олександр (1889–1960) Шумський Олександр (1890–1946) Шухевич Роман (1907–1950) Щербицький Володимир (1918–1990) Яковлев (Епштейн) Яків (1896–1938)

752

ЛІТЕРАТУРА 1. Андрущенко В. Л. Запорозька Січ як український феномен

[Текст] / В. Л. Андрущенко, В. М. Федосов. — К., 1995. 2. Багалій Д. Нарис історії України [Текст] / Д. Багалій. — К., 1994. 3. Баран В. Україна після Сталіна: нарис історії 1953–1985 pp.

[Текст] / В. Баран. — Львів, 1992. 4. Баран В. Україна 1950–1960 pp.: еволюція тоталітарної системи

[Текст] / В. Баран. — К., 1996. 5. Баран В. Україна: новітня історія (1945–1991 pp.) [Текст] /

В. Баран. — Львів, 2003. 6. Баран В. Походження слов’ян [Текст] / В. Баран, Д. Козак,

Р. Терпиловський. — К., 1991. 7. Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953

[Текст] / І. Білас. — К., 1994. — Кн. 1–2. 8. Бойко О. Україна 1991–1995: тіні минулого чи контури май-

бутнього? [Текст] : нариси з новітньої історії / О. Бойко. — К., 1996. 9. Бойко О. Історія України у XX столітті (20–90-ті роки) [Текст] /

О. Бойко. — Ніжин, 1994. 10. Бойко О. Історія України (запитання і відповіді) [Текст] /

О. Бойко. — К., 1997. 11. Борисенко В. Курс української історії [Текст] / В. Борисенко. —

К., 1997. 12. Брайчевський М. Вступ до історичної науки [Текст] / М. Брай-

чевський. — К., 1995. 13. Бульвінський А. Конотопська битва 1659 р. [Текст] / А. Буль-

вінський. — К.,2008. 14. Братко-Кутинський О. Феномен України [Текст] / О. Братко-

Кутинський О. — К., 1996.

753

15. Василенко В. Голодомор 1932–1933 років в Україні як злочин геноциду: правова оцінка [Текст] / В. Василенко. — К. : Вид-во імені Олени Теліги, 2009.

16. Верига В. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XX ст.) [Текст] / В. Верига. — Львів, 1996.

17. Верстюк В. Махновщина [Текст] / В. Верстюк. — К., 1992. 18. Верстюк В. Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення

[Текст] : хронолог. довід. / В. Ф. Верстюк, О. М. Дзюба, В. Ф. Реприн-цев. — К., 1995.

19. Великий голод в Україні 1932–1933 років : свідчення очевидців для Комісії Конгресу США : [у 4-х т.] [Текст] / Вик. директор Комісії Джеймс Мейс. — К. : ВД «Києво-Могилян. акад.», 2008. — Т. 1.

20. Винокур О. Давня і середньовічна історія України [Текст] / О. Винокур, С. Трубчанінов. — К., 1996.

21. Гайдай Л. І. Історія України: персоналії, терміни, назви і поняття (1648–1917) [Текст] : навч. посіб.-коментар : [у 2 т.] / Л. І. Гай-дай. — Луцьк : РВВ «Вежа» Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки, 2008. — Т. 1 (А–Н).

22. Голобуцький В. Запорозьке козацтво [Текст] / В. Голобуць-кий. — К., 1994.

23. Голод 1921–1923 років в Україні [Текст] : зб. док. і мат. — К., 1993.

24. Голод в Україні 1946–1947 [Текст] : док. і мат. — К. : Нью-Йорк, 1996.

25. Горський В. С. Історія української філософії [Текст] : навч. посіб. / В. С. Горський. — К., 1996.

26. Грабовський С. Нариси з історії українського державотво-рення [Текст] / С. Грабовський, С. Ставрояні, Л. Шкляр. — К., 1995.

27. Грицак Я. Нарис історії України. Формування модерної української нації XIX–XX століття [Текст] / Я. Грицак. — К., 1996.

28. Грушевський М. Історія України-Руси [Текст] : [в 11-ти т.] / М. Грушевський. — К., 1991–1998.

29. Грушевский М. Очерк истории украинского народа [Текст] / М. Грушевский. — К., 1991.

30. Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття [Текст] : нариси політ. історії / Т. Гунчак. — К., 1993.

754

31. Гуржій О. І. 100 великих постатей і подій України [Текст] / О. І. Гуржій. — К. : Арій, 2008.

32. Гуржій О. І. Деякі проблеми становлення купецького стану в Україні [Текст] / О. І. Гуржій. – К. : І-т історії України НАН України, 2004.

33. Давня історія України [Текст]. — К., 1994, 1995. — Кн. 1–2. 34. Давня історія України [Текст]. — К., 1997. 35. Даниленко В. Сталінізм на Україні (20–30-ті роки) [Текст] /

В. Даниленко, Г. Касьянов, С. Кульчицький. — К., 1991. 36. Довідник з історії України [Текст]. — К., 1993, 1995. — Т. 1–2. 37. Дорошенко Д. Нарис історії України [Текст] / Д. Дорошенко. —

К., 1991. — Т. 1–2. 38. Жуковський А. Нарис історії України [Текст] / А. Жуковський,

О. Субтельний. — Львів, 1993. 39. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України [Текст] /

Л. Залізняк. — К., 1994. 40. Завальнюк О. М. Земства Поділля в добу української рево-

люції 1917–1920 рр. [Текст] / О. М. Завальнюк. — Кам’янець-Поділь-ський : Аксіома, 2009.

41. Єфименко О. Історія України та її народу [Текст] / О. Єфи-менко. — К., 1992.

42. Ісаєвич Я. Україна давня і нова. Народ, релігія, культура [Текст] / Я. Ісаєвич. — Львів, 1996.

43. Історія України [Текст]. — Львів, 1996. 44. Історія України [Текст] : курс лекцій : [у 2 кн.]. — К., 1992. 45. Історія України [Текст] : навч. посіб. — К., 1997. 46. Історія України в особах IX–XVIII ст. [Текст]. — К., 1993. 47. Історія України в особах XIX–XX ст. [Текст]. — К., 1995. 48. Історія українського війська [Текст]. — Львів, 1992, 1996. —

Т. 1–2. 49. Історія української культури [Текст]. — К., 1994. 50. Історія української культури [Текст] : [у 5-ти т.]. — К., 2003. —

Т. 1–3. 51. Історія української літератури XX століття [Текст]. — К.,

1993. — Кн. 1.

755

52. Казьмирчук Г. Д. Історична бібліографія [Текст] : курс лекцій і метод. матеріалів для студ. іст. ф-ту / Г. Д. Казьмирчук ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — 2-е випр. і доп. вид. — К. : Логос, 2007.

53. Казьмирчук Г. Д. Декабристознавство на межі ХХ–ХХІ ст. [Текст] / Г. Д. Казьмирчук // Істор. журнал. — 2004. — № 8. — С. 68–75.

54. Касьянов Г. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960 — 80-х років [Текст] / Г. Касьянов. — К., 1995.

55. Карпатська Україна (1938–1939) [Текст] : зб. архівних док. і матеріалів / упоряд.: М. Делеган, С. Вискварко. — Ужгород : Кар-пати, 2009.

56. Каталог метричних книг державного архіву Волинської області (1600–1933) [Текст] : спец. довід. — Луцьк : Надстир’я, 2008.

57. Когут 3. Російський централізм і українська автономія. Лік-відація Гетьманщини (1760–1830) [Текст] / З. Когут. — К., 1996.

58. Конквест Р. Жнива скорботи. Радянська колективізація і голо-домор [Текст] / Р. Конквест. — К., 1993.

59. Косик В. Україна і Німеччина в Другій світовій війні [Текст] / В. Косик. — Париж ; Нью-Йорк-Львів, 1993.

60. Котляр М. Історія України в особах. Давньоруська держава [Текст] / М. Котляр. — К., 1996.

61. Котляр М. Довідник з історії України [Текст] / М. Котляр, С. Кульчицький. — К., 1996.

62. Кривошия В Українська козацька старшина [Текст] / В. Криво-шия. — К., 2008. — Ч. 3., кн. 2 : Військове товариство.

63. Крип’якевич І. Історія України [Текст] / І. Крип'якевич. — Львів, 1992.

64. Культура українського народу [Текст] : навч. посіб. — К., 1994. 65. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше десятиріччя

(1919–1928) [Текст] / С. Кульчицький. — К., 1996. 66. Кульчицький С. Україна мiж двома вiйнами (1921–1939)

[Текст] / С. Кульчицький. — К., 1999. 67. Кульчицький С. В. Україна і Росія в історичній ретроспек-

тиві. Новітній український державотворчий процес [Текст] / С. В. Куль-чицький, Б. О. Парахонський. — К., 2004. — Т. 3.

68. Лисяк-Рудницький І. Історичні есе [Текст] / І. Лисяк-Руд-ницький. — К., 1994. — Т. 1–2.

756

69. Литвин В. Політична арена України: дійові особи та вико-навці [Текст] / В. Литвин. — К., 1994.

70. Литвин В. М. Украина: политика, политики, власть [Текст] / В. М. Литвин. — К., 1997.

71. Лозицький В. С. Бунтівник. Життя і смерть Миколи Хвильо-вого [Текст] : іст.-біогр.-публіцист. нарис / В. С. Лозицький. — К. : Генеза, 2009.

72. Маслійчук В. Слобідська Україна [Текст] / В. Маслійчук. — К., 2008.

73. Матеріали круглого столу «Повернення культурних цінно-стей в Україну» [Текст]. — К. : Парламентське вид-во, 2009.

74. Монич О. Заневський монастир в Полонинах [Текст] : нариси з історії Угольського та Углянського монастирів / О. Монич. — Ужгород : ВАТ «Патент», 2009.

75. Морочко В. Творці голодомору [Текст] / В. Морочко. — К., 2008. 76. Моця О. Київська Русь: від язичництва до християнства

[Текст] / О. Моця, В. Ричка. — К., 1996. 77. Нариси з історії дипломатії України [Текст]. — К., 2001. 78. Население России в ХХ веке. Ист. очерки [Текст]. — М., 2000. —

Т. 1. — С. 270–271. 79. Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років

в Україні [Текст] / авт. кол.: І. Юхновський, В. Верстюк, В. Борисенко та ін. ; гол. ред. В. Ющенко. — К. : Вид-во ім. О. Теліги, 2008.

80. Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні: місто Київ [Текст] / авт. кол.: В. І. Марочко, В. К. Борисенко, О. М. Веселова та ін. ; відп. ред. В. І. Марочко. — К. : Фенікс, 2008.

81. Національна книга пам’яті жертв Голодомору 1932–1933 років в Україні. Дніпропетровська область [Текст] / авт. кол.: Є. І. Бородін, В. М. Бекетова, С. С. Волинець та ін. ; відп. ред. С. І. Світленко. — Дніпропетровськ : АРТ-ПРЕС, 2008.

82. «Оранжевая» революция. Версия, хроника, документы [Текст] / сост. М. Погребинский. — К., 2005.

83. Павленко Ю. Українська державність у 1917–1919 pp. [Текст] / Ю. Павленко, Ю. Храмов. — К., 1995.

757

84. Пасічник М. С. Історія України: державницькі процеси, роз-виток культури та політичні перспективи [Текст] : навч. посіб. / М. С. Пасічник. — К., 2006.

85. Пасічник М. С. Історія України та її державності [Текст] : тексти лекцій / М. С. Пасічник, О. І. Босак. — Львів, 2008.

86. Пасічник М. С. Україна в період Руїни. 60–80 роки ХVІІ ст. [Текст] / М. С. Пасічник. — Львів, 2010.

87. Підкова І. Довідник з історії України [Текст] / І. Підкова, Р. Шуст. — Львів, 1994. — Ч. 1–2.

88. Політична історія України XX ст. [Текст] : [у 6-ти т.]. — К., 2002–2003.

89. Полонська-Василенко Н. Історія України [Текст] / Н. Полонська-Василенко. — К., 1995. — Т. 1–2.

90. Провісники свободи, державності і демократії [Текст] : док. і мат. До 20-ї річниці створення Народного Руху України / Нац. акад. наук України. Ін-т історії України. Центр. держ. архів громадських об’єднань України. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2009.

91. Рибалка І. Історія України [Текст] / І. Рибалка. — Харків, 1995, 1997. — Ч. 1–2.

92. Реєнта О. Українські визвольні змагання (поч. ХХ ст. — 1921 рік) Події на східних теренах національної території (У робітнях історичної науки) [Текст] / О. Реєнта. — К., 1999.

93. Реєнта О. Україна в імперську добу (ХІХ — початок ХХ ст.) [Текст] / О. Реєнта. — К., 2003.

94. Реєнта О. Наукові розвідки та рецензії «Україна соборна» [Текст] / О. Реєнта. — К., 2006.

95. Реєстр розсекречених архівних фондів України [Текст] : міжарх. довід. / Держкомархів України. Укр. наук.-досл. ін-т арх. справи та документознавства ; упоряд.: С. Зворський, Н. Христова ; редкол. Г. Боряк (голова) та ін. — К., 2007. — Т. 2 : Розсекречені архівні фонди Державного архіву в Автономній Республіці Крим, державних архівів областей України, міст Києва і Севастополя. Кн. 2. Розсекречені архівні фонди державних архівів Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської областей.

96. Реєстр розсекречених архівних фондів України [Текст] : міжарх. довід. / Держкомархів України. Укр. наук.-досл. ін-т арх. справи та документознавства ; упоряд.: С. Зворський. — К., 2009. —

758

Т. 1. Розсекречені архівні фонди центральних державних архівів України. Кн. 1. Центральний державний архів громадських об’єд-нань України, Центральний державний історичний архів України, м. Київ, Центральний державний історичний архів України, м. Львів, Центральний державний кінофотофоноархів України ім. Г. С Пше-ничного, Центральний державний архів-музей літератури і мис-тецтв України.

97. Рубльов О. С. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелі-генції. 20—50-ті роки XX ст. [Текст] / О. С. Рубльов, Ю. А. Черченко. — К., 1994.

98. Слюсаренко А. Історія української конституції [Текст] / А. Слю-саренко, М. Томенко. — К., 1993.

99. Смолій В. А. Богдан Хмельницький [Текст] / В. А. Смолій, В. С. Степанков. — К., 1995.

100. Смолій В. А. Українська державна ідея [Текст] / В. А. Смо-лій, В. С. Степанков. — К., 1997.

101. Субтельний О. Україна: історія [Текст] / О. Субтельний. — К., 1993.

102. Терещенко Ю. Україна і європейський світ [Текст] / Ю. Тере-щенко. — К., 1996.

103. Толочко П. Київська Русь [Текст] / П. Толочко. — К., 1996. 104. Толочко О. О галицком боярине Жирославе, его венце и

убожестве [Текст] / О. Толочко // RUTHENICA. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2006. — № 5. — С. 252–255.

105. Толочко О. О заглавии Повести временных лет [Текст] / О. Толочко // RUTHENICA. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2006. — № 5. — С. 248–251.

106. Толочко О. О времени создания Киевского свода «1200 г.» [Текст] / О. Толочко // RUTHENICA. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2006. — № 5. — С. 73–87.

107. Толочко О. О новгородской «гривне серебра» [Текст] / О. Толочко // RUTHENICA. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2007. — № 6. — С. 359.

108. Толочко О. Два кириллических граффити Константино-польской Софии [Текст] / О. Толочко // RUTHENICA. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2008. — № 7. — С. 209.

759

109. Толочко О. Галицкие приточники [Текст] / О. Толочко // RUTHENICA. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2008. — № 7. — С. 201.

110. Толочко О. Тмутороканский болван [Текст] / О. Толочко // RUTHENICA. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2008. — № 7. — С. 193.

111. Толочко О. Перечитывая приписку Сильвестра 1116 г. [Текст] / О. Толочко // RUTHENICA. — К. : Ін-т історії України НАН України, 2008. — № 7. — С. 154.

112. Україна і світ. Історія господарства від первісної доби і перших цивілізацій до становлення індустріального суспільства [Текст]. — К., 1994.

113. Україна крізь віки [Текст] : [у 15-ти т.]. — К., 2000. 114. Українська державність у XX столітті [Текст]. — К., 1996. 115. Українська Центральна Рада [Текст] : док. і мат. — К., 1996. 116. Ульяновський В. Історія церкви та релігійної думки в Україні

[Текст] : [у 3-х кн.]. / В. Ульяновський, О. Крижанівський, С. Плохій — К., 1994.

117. Чухліб Т. Гетьмани і монархи. Українська держава в міжна-родних відносинах 1648–1714 pp. [Текст] / Т. Чухліб. — К., 2003.

118. Шаповал Ю. Україна 20–50-х років: сторінки ненаписаної історії [Текст] / Ю. Шаповал. — К., 1993.

119. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна [Текст] / Н. Яковенко. — К. : Наук. думка, 1993 ; Вид. 2-ге, переглянуте і виправлене. — К. : Критика, 2008.

120. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця XVIIІ століття [Текст] / Яковенко Н. — К. : Генеза, 1997 ; Вид. 2-ге, перероблене та розширене. — К. : Критика, 2005 ; Вид. 3-тє, перероблене та розширене. — К. : Критика, 2006.

121. Яковенко Н. Паралельний світ: дослідження з історії уяв-лень та ідей в Україні XVI–XVII ст. [Текст] / Н. Яковенко. — К. : Критика, 2002. — (Критичні студії ; Вип. 1).

122. Яковенко Н. Вступ до історії України [Текст] / Н. Яковенко. — К. : Критика, 2007.

123. Яневський Д. Хроніка «помаранчевої» революції [Текст] / Д. Яневський. — Харків, 2005.

760

М. С. ПАСІЧНИК, С. М. ПАСІЧНИК, О. М. ВАСИЛИШИН

Історія України та її державності

Конспект лекцій

Видання друге, доповнене

Літературний редактор М. Я. Левицька Технічний редактор О. М. Василишин

Коректор М. П. Когут Верстання Д. В. Василишин Обкладинка І. Я. Яциняк

Свідоцтво про внесення до державного реєстру ДК № 3050 від 11.12.2007 р.

Підписано до друку 21.07.2011 р. Формат 60х84/16.

Тираж 600. Зам. № ____

Українська академія друкарства 79020, м. Львів. вул. Підголоско, 19

Віддруковано в НВЕД УАД 79008, м. Львів, пл. Митна, 1

Documents

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ ТА ЇЇ ДЕРЖАВНОСТІ - частина 2