1

2

Олексій Бурковський

ЗЕЛЕНИЙ СПОЛОХ

РОМАН

3

За інформаційної підтримки

газети

«ЛИЦА»

www.the-persons.com.ua

4

Всім захисникам природи, радикальним та поміркованим, партійним та безпартійним,

заполітизованим та не заполітизованим, молодим та літнім,

які живуть і яких вже нема на цьому світі, всім тим, хто віддає свій час, сили, здоров’я

та навіть життя задля порятунку дикої природи

присвячується ця книга.

Всі висвітлені проблеми є відображенням й синтезом реальної дійсності, наукових фактів та суб’єктивної думки автора.

Всі події, герої та організації вигадані. Тому будь-яке реальне існування імен й прізвищ героїв та назв організацій описаних у творі є випадковим збігом.

Автор не несе відповідальності за гіпотетичну можливість того, що хтось із читачів намагатиметься втілити в життя вчинки, описані в цій книзі.

5

Автор твору: Олексій Бурковський. Художник: Валентина Ареп΄єва Автор ідеї малюнка: Олексій Бурковський Редактори: Валентина Ареп΄єва Тетяна Гонченко Дизайн: Олексій Іванов

Чи чули ви що-небудь про екологічний екстремізм? Чи може він

мати місце в країні, в якій знищуються ліси та прибережні смуги заради їхньої забудови розкішними маєтками? Чи вірите ви в справжню безкорисливу Любов, не пов’язану з меркантильними інтересами та особистими стосунками між людьми? Чи можуть жити спокійно в цьому світі ідейні та принципові молоді люди? Чи завжди їхня мета виправдовує засоби? Саме цих питань торкається автор в романі «Зелений сполох».

Це перший в Україні художній твір, котрий висвітлює таке ще маловідоме широкому загалу явище, як екотаж. Фактично це твір-попередження, адже з наростанням екологічної напруги обов’язково розширюватиметься і діяльність радикальних екологічних організацій, як механізм протидії небайдужих, але доведених до відчаю людей. Охороняється законом про авторське право:

Свідоцтво про реєстрацію авторського права №23815, видане Державним департаментом інтелектуальної власності 05.03.2008.

6

1 «Кожен зобов’язаний

не заподіювати шкоди природі». Конституція України, ст. 66

Дачі стояли в лісі. З кожним роком їх ставало дедалі

більше, а лісу все менше. Біля дач постійно гуркотіли автомобілі мешканців і гостей дачного поселення. На самих дачах час від часу голосно лунала музика, гриміла канонада салютів і феєрверків на п’янках-гулянках, ревіла техніка під час будівництва все нових і нових маєтків. Ліс ставав мертвим. Налякані птахи відлітали подалі або поволі вимирали, не маючи можливості спокійно гніздитися. А в ледь живих, жалюгідних залишках лісу замість грибів і ягід валялась порожня пластикова тара, консервні бляшанки та нестандартні скляні пляшки з під горілки, які не підбирали навіть бомжі, через те, що їх ніде не приймали.

Інколи складалося враження, що маєтки будувались лише для того, щоб їхні господарі могли просто хизуватися перед іншими людьми тільки самим фактом їхньої наявності. Коли черговий дачник зводив будинок, то вважав, що він буде виходити до лісу хоча б одним зі своїх боків. Але через деякий час біля нього з’являвся новий сусід збоку, ззаду або попереду, який відрізав своєю ділянкою вихід попередньої дачі до лісу. Таким чином дача, котра спочатку стояла серед лісу, через два-три роки опинялася оточеною з усіх боків такими ж самими будiвлями.

Кожен створював тісний, маленький, але обов’язково власний світ. Кожен хотів мати свій власний шмат землі, свій невеличкий ставок, свою зелену галявинку. Якщо ж ділянка виходила на річку, то i свій власний пляж. Внутрішній зміст будь-якої дачної ділянки, не дивлячись на зовнішню привабливість, мало чим відрізнявся від інших. Основу складали одноманітні газони, під якими жодна жива істота не мала права на існування. Бо все, що під газоном повзало, визнавалося шкідником і нещадно витруювалось. Випещені іноземні квіти встромлялися згідно чітко складеного плану, а такі ж випещені, ніжні іноземні деревця і кущики мали протистояти вже далекому автохтонному лісу з його споконвічними соснами, дубами, ясенями й іншими, тепер вже нікому непотрібними, деревами.

7

Давно вже минули часи, коли потенційний дачник мав оббігати купу інстанцій, щоб отримати свої законні шість соток не найкращої якості землі в суворо відведеному державою місці. Тепер же проблема дозволу на придбання земельної ділянки в лісі вирішувалась зовсім іншим шляхом. Головне було тільки знати кому і скільки треба віднести грошей. Більшість зверталася безпосередньо до тих, хто мав найбільше повноважень стосовно рішення надавати чи не надавати землю в привабливих куточках лісу. Більш радикальна частина нових дачників діяла за іншими принципами. Вони спочатку знаходили в лісі місце, яке їм більше за все подобалось, вирубали там дерева, зводили маєтки, а потім вже ставили перед фактом відповідні інстанції та домовлялись з ними.

За декілька кілометрів від лісового масиву і дачного поселення колись була квітуча балка. Саме колись і саме була, тому що її теж зайняли дачники. Але це була зовсім інша категорія людей. Вони не зводили там триповерхових котеджів, не будували басейнів і не сіяли газонів. Їх мета була більш приземленою. Вони знищили незайманий шматочок цілини задля отримання додаткової сільгосппродукції. На перший погляд здавалось, що цих людей, на відміну від першої категорії дачників, можна хоч якось зрозуміти і виправдати їхнім не високим рівнем матеріального становища. Однак, це лише на перший погляд.

Особливих врожаїв нові угіддя не приносили. Оскільки під час посух допомогти рослинам було нічим, а коли йшли зливи, то схили розмивались і потенційний врожай знову опинявся під загрозою. Експлуатація цієї землі була зумовлена не стільки нагальною потребою, скільки бажанням просто захопити її. Тому, насправді, принципової різниці між першими і другими дачниками не було. Це як різниця між американським та індійським кіно. В обох завжди є різко позитивні і різко негативні герої, і там і там обов’язковим є мордобій, любовні інтриги та хеппі-енд. Розрізняються ці два кінематографи лише кількістю вкладених у справу грошей. Так само лише матеріальним станом відрізнялися і ці дві категорії дачників.

Час йшов. Балки вже не залишилось, а недорубана частина лісу ще стояла. Проте, якщо у випадку з балкою природа хоч якось чинила спротив, розмиваючи городи,

8

породжуючи бур’яни і висушуючи овочевих агресорів, то ліс був повністю беззахисним перед ненаситністю людей з великими фінансовими можливостями.

2 «Я не вірю в колективну мудрість

неосвічених індивідів». Т. Карлейль

— Що є нормою для людини? Ну, тут може бути два

погляди, на мою думку. — Які ж? — Які? — перепитав один з чоловіків, який був старший

за свого співрозмовника років на десять-дванадцять, і подивився у вікно вагона, що почав рушати від чергової станції. — Фактичний і стереотипний. Фактична норма — це стандарт, до якого мають прагнути всі. Хтось досягає цього стандарту в більшій мірі, хтось в меншій, але він є апріорним. Тобто, щоб люди не робили, як не викручувалися б, як не інтерпретували б свої вчинки, все одно апріорні поняття неможливо сфальшувати. Якщо парламенти всіх країн світу в один день проголосують конституційною більшістю за скасування Закону Всесвітнього Тяжіння, ратифікованого свого часу Творцем, то цей закон все одно залишиться в силі. Так само й істинні апріорні цінності неможливо підмінити.

— А що таке стереотипна норма? — Розумієте...До речі, як ваше ім’я? А то ми

спілкуємось, а досі не знайомі. — Яків, ― відповів молодший співрозмовник. — Дуже приємно. А мене звуть Арсен. Так от, — сказав

Арсен і знову подивився у вікно немов там було написано те, що він хоче сказати, — стереотипна норма виявляється в тому, що людина поводить себе згідно зі сформованими стереотипами певної групи людей або суспільства загалом. І норма ця дуже часто може бути хибною. Тобто, суперечити нормі фактичній. І якщо людина боїться статусу білої ворони, то вона буде поводитись відповідно до цих хибних стереотипів, навіть усвідомлюючи те, що вони є ненормальними. І в такому випадку цей стереотипний підхід сприятиме тому, що людина буде вважатися цілковито нормальною.

— Наприклад? ― запитав Якiв.

9

— Наприклад, якщо на Заході людина працює у фермера на збиранні помідорів та після роботи йде і купує їх у крамниці, то для переважної більшості наших співгромадян такий робітник є диваком. Бо помідори можна просто взяти на роботі. Вкрасти, одним словом. Або якщо людина не може терпіти несправедливість, навіть якщо вона не стосується його безпосередньо, і прагне правди, то про такого наші люди часто кажуть, що він суне ніс не в свої справи. І взагалі, ми якось звикли жити за негласними законами, де перша стаття неписаної конституції нашої держави говорить: «Моя хата з краю — нічого не знаю». Байдужість, на жаль, є однією з найхарактерніших наших рис. Активних небайдужих людей дуже мало. Бо у багатьох активність ґрунтується хіба що на другій статті неписаної конституції: «А в сусіда корова здохла!».

— Ось ви сказали, що байдужість людей і, відповідно, пасивність громадянської позиції, є ненормальністю. А чи не вважаєте ви надмірну політизацію теж ненормальною? ― знову поставив запитання Яків.

— Ви мене не зовсім вірно зрозуміли. Активна громадянська позиція не завжди стосується політики. Проте, політики використовують нас в своїх цілях, а тому я вимушений використовувати їх у своїх.

— I яким же чином? ― іронічно посміхнувся Яків. — Я надаю перевагу тим, з ким мені зручніше. Тоді я

відчуваю якийсь паритет, адже не тільки мене використовують, але і я використовую їх. Хіба це погано?

— Все є добрим в міру. Це один з головних принципів мого життя, — констатував Яків.

― Зазначений вами принцип зараз дуже важливий в цьому світі. Але мало хто за ним живе. А ви відносите себе до ідейних людей?

— Намагаюсь. — А що ви вкладаєте в розуміння ідейної людини? — Ідейна людина — це особистість. Вона готова

безкорисливо віддавати вільний час, гроші, здоров’я, а то й свободу і, навіть, життя за свою ідею. І всіх ідейних людей об’єднує одне — вони не можуть залишатися байдужими до того, що відбувається навколо них. Тому що ідейність є не просто внутрішнім покликом. Це також реакція нормальної

10

людини на ненормальність певних рис середовища, в якому живе.

Арсен здивовано підняв брови, не очікуючи такого різкого і радикального визначення ідейностi. Він лише посміхнувся і пробубонів:

― Я, чесно кажучи, даю трохи простіше це визначення.

3 «Якби розпочалась війна

між людьми та ведмедями, то я воював би на боці ведмедів».

Дж. Мюір

Ніч була теплою. По лісовій дорозі йшов молодий чоловік з сумкою через плече і банданою, яка прикривала нижню частину його обличчя. Час від часу чоловік дивився на годинника. Підходячи до призначеного місця, він помітив, що на нього вже чекають мотоцикліст в гермошоломі. Наблизившись до нього, чоловік сказав:

— Четверта з лівого боку. Мотоциклiст лише кивнув головою у відповідь. — А ви отримали підтвердження? запитав чоловік

мотоцикліста. — Отримав. Так і не побачивши обличчя один одного, вони сіли на

мотоцикл та виїхали на шосе. Проїхавши з кілометр, вони звернули в ліс і поїхали в напрямку дачного поселення. Мотоцикл різко загальмував біля четвертого маєтку. Пасажир зістрибнув. Він знав, що паркан занадто високий, щоб через нього можна було швидко перелізти. Але, на щастя, була кована хвіртка. Через дві секунди чоловік вже був у дворі. Спрацювала сигналізація. А ще за три секунди він стояв впритул до будинку. Сумка була вже розкрита. Привівши дві пляшки iз запалювальною сумішшю в бойовий стан, незнайомець щосили кинув першу пляшку у вікно другого поверху. Друга полетiла у вікно першого. Чоловiк швидко побіг назад до хвiртки. Як тільки він перескочив через неї і опинився за спиною у свого колеги — мотоцикл рвонув з місця. Вони мчали на шаленій швидкості. Спочатку ґрунтовою дорогою, а потім мотоцикл поїхав прямо через ліс, між стовбурами дерев. Нарешті вони знову опинилися на ґрунтовій дорозі і поїхали в напрямку ще одного шосе. Перед

11

виїздом на нього фару було вимкнено. Потім метрів з двісті вони промчали наосліп по шосе і знову звернули на ґрунтовку в поле. Так вони їхали ланами біля півгодини. Нарешті мотоцикл загальмував посеред соняшникового поля. Пасажир зіскочив і потиснув руку водію:

— Бувай. Будь обережним. — Ти теж, — міцно стискаючи руку відповів мотоцикліст.

— Тримайся. Ці два чоловіки стояли поруч, дивлячись один одному в

очі, але нічого не знаючи один про одного. — Все. Поквапся, — сказав пасажир. Мотоцикл зірвався з місця і зник разом зі свої вершником.

Пасажир присів на землю і стягнув з обличчя бандану. Він подивися в бік міста. До нього було приблизно кілометрів з п’ятнадцять. Поглянувши на годинника, чоловiк вирішив, що треба йти.

Тим часом другий поверх будинку палав. Пожежу на

першому поверсі охоронцю дачі вдалося локалізувати. А от до другого справа не дійшла. Перші хвилини він був у паніці й не знав що робити: чи то телефонувати пожежникам, чи то міліціонерам, чи господарю дачі. В решті-решт він прийняв правильне рішення — сповістив по рації охоронців з інших маєтків. Ті ж подзвонили куди треба й поспішили бiдолазi на допомогу.

Пляшка, що потрапила на перший поверх, була кинута так, щоб її не затримали штори. Тому вона впала прямо на підлогу майже під вікном і розбилася вщент. Від неї загорівся палас. Саме це місце підпалу охоронцю зі своїми колегами за деякий час вдалося приборкати.

З другим поверхом була зовсім інша ситуація. Розбивши скло, пляшка пролетіла через всю кімнату, бо на вікні не було ані штор, ані будь-яких інших перешкод. Пролетівши над телевізором, журнальним столиком і диваном, пляшка з вогняним коктейлем влучила в стіну і розлетілася на декілька уламків. Основна маса суміші стекла за спинку і на спинку дивана. А вже звідти пожежа розповсюдилася далі. І не стільки полум’я і температура, скільки їдкий дим зупинив людей, які намагалися згасити загоряння. Коли пожежники приїхали, то на другому поверсі рятувати було вже нічого.

12

А диван... Диван був шкіряним, темно-коричневого кольору. Він був дуже зручним для відпочинку, але не зовсім зручним для транспортування. Чи міг уявити вантажник дядя Міша, який брав участь у його підйомі на другий поверх, що його випадкове побажання дивану «хай він згорить», здійсниться?

4

«Найтихіший ранок після Ворфоломіївської ночі».

В. Шендерович

Немов за іронією долі першою спаленою дачею виявилася садиба одного з пожежних інспекторів містечка Новосамарськ, яке знаходилось неподалік лісу і було районним центром Січеславської області. Треба відзначити, що народ в цій місцевості, як і усюди в країні, не стільки дивувався і співчував, скільки із задоволенням розповсюджував плітки і зловтішався. Адже мало хто любить представників контролюючих органів.

Зваживши всі «за» і «проти», слідство опрацьовувало головну версію як помсту когось з ображених інспектором. Те, що це був навмисний підпал, не викликало сумнівів навіть у собаки охоронця сусіднього маєтку. Проте, важко було відшукати людину, яка була б у захваті від інспектора. Тому коло підозрюваних було настільки широким, що в нього могли потрапити як власник якого-небудь генделика, так і керівник більш-менш великого підприємства. Підозрювали навіть колишню дружину інспектора, яка за необережністю під час розриву їхнього шлюбу обіцяла йому щось там пригадати. Ще одним незручним аспектом було те, що багатьох з тих, кого підозрював постраждалий, він сам боявся називати. Бо вони могли без особливого остраху розповісти слідству не дуже приємну інформацію про нього. Адже в цій країні за хабарництво несе відповідальність в першу чергу той, хто бере, а не той хто дає, якщо взагалі за це хтось несе відповідальність. Тому інспектор не став надавати всю інформацію безпосередньо слідчим, які вели справу, а надав її своєму знайомому підполковнику. Бо не все, що він розповідав, можна було заносити до протоколів.

Але в матеріальному плані постраждалий втратив небагато, тому що як зразковий господар все своє майно він

13

застрахував, в тому числі і на випадок пожежі. Одним словом, відкараскався легким переляком.

5 «Економіка працює

не на задоволення природних потреб, а на штучно створений попит».

В. Добровольський

Час лікує. Минуло більше місяця після підпалу дачі інспектора з пожежної безпеки. Він став забувати про цей інцидент, зробив ремонт i завіз нові меблі. Про пожежу тим більше почали забувати й мешканці розташованих навколо осель. Фактично ніхто, окрім страхової фірми, не постраждав від цього підпалу.

Все йшло за наміченим планом. Ліс продовжували вирубувати, а дачі, відповідно, будувати. І це мало бентежило пересічних громадян. Однак вирубку лісу рішуче засуджували всі. Найбільш щирими в цьому були ті, хто просто полюбляв час від часу прогулюватись в лісі, рятуючись хоча б на вихідних від міської метушні. Проте, як це не дивно, вирубку лісу засуджували й ті, хто мав пряме або непряме відношення до неї. Вирубку засуджували будівельники, які самі ж зводили садиби та отримували за це гроші; засуджували вирубку працівники фірм з ландшафтного дизайну, які засаджували вирубані території окупаційною рослинністю і також отримували за це гроші. Мало того, вирубку засуджували самі власники нерухомості, які вже встигли збудувати багатометражні палаци, і ті, хто щойно розпочав будівельні роботи. Бо кожен з них хотів, щоб саме його дача виходила до лісу. Наївні… Кожен з тих, хто оселився тут раніше теж мріяв про це. І тепер можна було спостерігати серед цих громадян ефект громадського транспорту. Це коли людина намагається влізти в автобус чи трамвай, і при цьому кричить на пасажирів, які знаходяться в транспорті, що вони не хочуть її пропускати, стоять на проході і не дають увійти. Але як тільки цій людині вдається влізти, то на наступній зупинці вона сама не буде пускати тих, хто хоче потрапити до автобусу; буде кричати, що салон і так переповнений, забувши повністю, що хвилину тому вона сама стояла на зупинці і намагалася потрапити в транспортний засіб.

14

Третя стаття неписаної конституції цієї країни проголошувала наступне: «Якщо не можна, але дуже хочеться, то можна». Кожен, хто будував собі тут маєток, знав, що це протизаконно, але дуже хотілося. І ті люди, які давали дозвіл на виділення ділянок у лісі під забудову теж знали, що цього робити не можна. Але четверта стаття неписаної конституції говорила: «Все що не можна купити або продати за гроші, можна купити або продати за великі гроші».

Кожна людина має право відстоювати свої законні інтереси. І кожна людина, якщо вона більш-менш психічно і фізично здорова, може себе захистити. Але кожен окремий представник дикої живої природи майже беззахисний перед людиною. Він не може безпосередньо себе захистити фізично, не може написати скаргу до відповідних інстанцій і не може найняти собі адвоката. І люди, коли винищують природу, не замислюються про наслідки, бо керуються вони п’ятою статтею неписаної конституції: «Після мене хоч потоп». І, на превеликий жаль, така стаття присутня у неписаних конституціях всіх країн світу.

Оплакування лісу продовжувалося. Але не знайшлося жодної людини ані серед будівельників, ані серед ландшафтників хто б плюнув, розвернувся і пішов зі словами: «Я не хочу брати в цьому варварстві участь». Кожен себе виправдовував тим, що якщо не він, то хтось інший буде виконувати цю роботу і ліс все одно будуть знищувати. То для чого втрачати клієнтів і гроші? Деякі з них просто переводили провину на інших: замовників, чиновників, правоохоронні органи і т.д. Адже кожен заробляв на знищенні лісу гроші і, можливо, був би сильно засмучений тим, якби припинили роздавати ділянки під забудову.

Посадовим же особам все сходило з рук, як вода з гусака. Несміливі спроби прокуратури розібратися з розбазарюванням земель природоохоронного і лісового фондів швидко заглухли. Занадто вже значних людей це могло зачепити. Та й серед працівників прокуратури було не мало тих, хто сам володів нерухомістю на таких землях. До того ж, в такій державі будь-яку законоподібну постанову, яка заважає, завжди можна перекрутити. Для цього в неписаній конституції навіть було передбачено аж дві статті.

15

Шоста: «Закон як дишло, куди повернеш туди і вийшло». І сьома: «Папір все стерпить».

Кожен з власників маєтків продовжував жити й насолоджуватися своїм штучним бутафорним світом, а наймити мовчки продовжували працювати на нових панів і згадувати першу статтю: «Моя хата з краю...»

Інколи складалося враження, що деякі люди просто не хотіли думати. Як це відбувалося у випадку з переритою балкою. Адже наявність там городів суперечила не лише елементарним екологічним законам, але й елементарним аграрним. І ті сили, які марно витрачали люди на цю землю, можна було б спрямувати на щось інше і це дало б хоч якийсь ефект. Але для цього треба було відкинути всі стереотипи і подумати, а цього ніхто робити не хотів. Тому що набагато простіше було керуватися восьмою статтею «конституції»: «Сила є — розум не треба».

Балка гинула за «кращими» традиціями золотої лихоманки. Спочатку мешканець найближчого села перекопав невелику ділянку у вісім соток. Потім про це дізналися його односельці і за лічені тижні від незайманої флори і фауни в балці нічого не залишилося. При цьому, через деякий час, люди почали скаржитись і згадувати, як там було гарно раніше: пташки співали, все квітло і пахло, і сіножать було відмінна. Чи взагалі потрібно її було перекопувати нікого вже не турбувало, бо все було зроблено спираючись на дев’яту статтю неписаного «основного закону»: «Всі побігли — і я побіг». Люди ходили за три кілометри, колупали землю знаряддям, яке швидко ставало тупим, страждали від спеки й непосильної праці, але все одно, як запрограмовані продовжували й продовжували здійснювати розпочате кимсь безглуздя. І навіть якщо хтось і розумів всю дурість ситуації, все одно припинити цю пропащу справу ніхто не наважувався. Бо тоді довелося б змиритися із тим, що у сусіда там буде город, а у нього ні. А йти на такі «жертви» ніхто не погоджувався. Не треба тут дивуватися суперечності між першою і дев’ятою статтями . Просто всі вони використовувались виходячи із зовнішніх обставин. Якщо когось б’ють — дивись статтю першу про хату з краю. Якщо хтось почав гребти під себе — дивись дев’яту, біжи вслід і роби теж саме.

16

Тим не менш, була гіпотетична можливість того, що коли–небудь пересічним селянам все це набридне і вони залишать балку у спокої. І природа, з часом, змогла б залікувати нанесені їй рани. А от великих людей видворити із напівзнищеного лісу було майже неможливо. Майже…

6 «Кожна людина цінна рівно настільки,

скільки коштує те, про що вона піклується» . Марк Аврелій

Час був пізній, але охоронець одного з маєтків не спав.

Він сидів у себе, в спеціальному приміщенні для варти, і дивився телевізор. Раптом, боковим зором на моніторі відеоспостереження він помітив, як хтось підбіг до паркану і, не перелазячи через нього, щось кинув під пластикові ворота гаража. Відчуваючи недобре і схопивши вогнегасника (після першої надзвичайної пригоди вогнегасник тепер був під рукою у кожного охоронця), вартовий підбіг до гаража. Все було так як він і гадав — калюжа з вогняного коктейлю палала під самісінькими воротами і вони вже почали плавитись. Не маючи жодної думки про погоню, охоронець почав гасити полум’я і через деякий час йому це вдалося.

Але допоки він воював з вогнем, трапилося наступне. З тилу, тобто зі сторони пляжу й річки, через паркан за допомогою мотузки переліз чоловік. Він підійшов до задньої стіни будинку і не стільки вибив, скільки протиснув скло на першому поверсі й кинув усередину розкриту десятилітрову каністру з пальним. Відбігши декілька кроків, незнайомець шпурнув у розбите вікно невеличкий запалений смолоскип. Після чого чоловік переліз назад, сів у гумовий човен, і, пропливши з кілометр, розчинився у безмежних плавнях, які оточували місцевість навколо Новосамарського лісу.

Охоронець не почув жодного звуку ззовні, під час використання вогнегасника. Коли він згасив займання і вже збирався повертатися до свого приміщення, то побачив заграву й дим з-поза господарської садиби. Забігши за будинок він зрозумів — справи кепські, і почав телефонувати пожежникам.

17

7 «Ідеологічний захист зла,

співчуття злу є велика спокуса, від якої необхідно звільнитись».

М. Бердяєв

Після другого підпалу власники маєтків занепокоїлися вже по-справжньому. Було вирішено збільшити витрати на безпеку нерухомості. Перш за все дачне поселення обнесли височенною стіною із залізобетонних плит по всьому периметру, окрім сторони, яка виходила до річки. Плити, які прикривали поселення з торців навіть трохи виступали в річку, щоб диверсанти не могли потрапити на набережну бродом. Поселення мало форму витягнутого прямокутника. З одного з торцевих боків стіни були встановлені металеві ворота. Вони відкривались і закривались за допомогою пультів, які отримали лише мешканці поселення і охоронці дач. Але й цього було замало. Вирішено було звернутися до однієї з охоронних фірм. Спочатку хотіли розташувати чотири пости на кожному розі поселення з зовнішнього боку. Але коли підрахували, скільки це коштуватиме, то зупинились на варіанті чергування лише двох охоронців. Перший мав ходити пляжем, а другий — дорогою за стіною, перед маєтками. Тобто, обидва охоронця знаходилися всередині поселення і, таким чином, мали ускладнити втечу потенціального диверсанта, якби той переліз через стіну і потрапив на територію «дачної фортеці».

Купа проблем тепер виникала у тих, хто не жив у цих будинках, але їм треба було до них потрапити: чи то були звичайні гості, чи тимчасовий обслуговуючий персонал. В’ їзд таким особам дозволявся тільки до восьмої вечора. А щоб потрапити туди пізніше, треба було в’їжджати лише в присутності того, до кого їдеш. Якщо ж незнайома людина хотіла потрапити на територію фортеці вдень сама, то вона мала пред’явити посвідчення особи і зареєструватися в спеціальному журналі.

Але в самому незручному становищі опинилися господарі ділянок, на яких щойно розпочалися будівельні роботи або йшла підготовка до них. Вони на територію заповітної фортеці не потрапляли. Теж саме стосувалося й будинків декількох самоселів, тобто тих хто взагалі будувався фактично без будь-яких, навіть куплених, дозволів. Їх

18

нерухомість знаходилася трохи в стороні від основного поселення.

Як і після першого підпалу через певний проміжок часу все заспокоїлось. Тільки пильність охорони залишалася високою, навіть надмірно високою, що створювало ряд незручностей. Роздача ж ділянок під забудову продовжувалась. Пухлина людської патологічної любові до відпочинку на природі розросталась. Ліс продовжував гинути.

8 «Про справедливість,

як про ілюзію, бажано забути балачки на подібні теми тільки заважають,

відволікаючи від реальності.» А.Кудін

Слідчі Михайло Коливанський і Вадим Прямченко

вийшли з дачного поселення, після чергового огляду місця подій. Вони сіли в машину і поїхали в Нововсамарськ.

— Розумієш, — першим порушив нетривалу паузу Коливанський, — я ніяк не можу зрозуміти одного — мотиву. Немає жодних зв’язків між потерпілими. Якщо спочатку ми думали, що перший випадок це помста пожежному інспекторові, то тепер не знаю навіть, що й думати.

— А може другий випадок теж помста? Але зовсім інших людей. А манеру діяти саме так, як у першому випадку, обрали для того, щоб нас заплутати. Або просто технологія їм сподобалась.

— Все може бути. Ну з пожежним інспектором, спочатку, все здавалося зрозумілим. Йому піврайону готові хату спалити. А от другий погорілець... Він хоч і колишній бандит, але ми все перевірили нікому він зараз не потрібен. Щоправда, після другого підпалу у мене виникло певне малоймовірне припущення стосовно мотиву злочинів, але якщо я тобі скажу про нього ти будеш сміятись.

— Обіцяю, що не буду, ― посміхнувся Прямченко. — Може це організація діє? Які-небудь червоні бригади

чи анархісти? — З чого ти взяв? Вони висували які-небудь вимоги? — Ні. Але... Але всі, хто живе у цих маєтках мають,

скажімо так, не найкращу репутацію. Вони заробили гроші на

19

ці маєтки не зовсім... е-е-е, як би так чемніше виразитись? Ну, не зовсім чесною працею, скажімо так.

— Ну, такий аргумент дійсно смішний. Якби підрахувати в нашій країні відсоток тих, хто заробляє гроші, як ти сказав, не зовсім чесною працею, і карати їх за це підпалами житла, то мабуть довелося б спалити більше половини нерухомості в країні. Твою і мою нерухомість, до речі, теж, ― висловився Прямченко.

— А що в мене палити? В мене однокімнатна квартира, ― здивувався Коливанський.

— А яка різниця? Ти ж не живеш на одну зарплатню, — напівсерйозно-напівжартома відповів Прямченко.

— Ну і ти не живеш, — з серйозною інтонацією зауважив Коливанський.

— І я не живу, — весело відповів Прямченко. — Всі щось махлюють. Ми, до речі, місяць тому двох засранців від в’язниці відмазали. І нам добре, і їм, і державі, бо й так зони переповнені.

— Ну все, досить, — перебив колегу Коливанський. — Ти так спокійно про це говориш. Я не люблю про це зайвий раз вголос казати, ще й на роботі.

— Ми ж не в кабінеті. Та у нас майже всі такі. Всі крутяться як можуть. Хіба що Семен заради зірок на погони працює. Але він поставив собі за мету кар’єру зробити. В нього і відсоток розкриття найвищий. Але те, що він підозрюваних, чи то винних чи то невинних, каліками робить, у прямому сенсі цього слова, нікого не хвилює. Ми, звичайно, теж не святі і час від часу по нирках підозрюваних проходимось, але він особливо ретельний хлопець. Таке життя. Ти і я по-своєму крутимось, у Семена свої пріоритети, володарі країни по-своєму крутяться, а селянин мішок зерна з роботи виносить. Всі будують своє життя як можуть і нічого тут надприродного немає.

— Але масштаби різні, ― сумно констатував Коливанський.

— Ну... Це вже таке. Хтось більше, хтось менше... Тому твоя версія дійсно фантастична. І де та межа яка визначає, що особа заробила нечесно стільки, що вона заслуговує на підпал майна? Так що спустись з небес на землю.

— Ні, я розумію, що моє припущення є малоймовірним, бо в нашій країні всі живуть за принципом «моя хата з краю».

20

Але якщо уявити, що у когось увірвався терпець і знайшлася купка фанатиків, то це не виглядає таким вже фантастичним. Проте, зусилля їхні все одно нічого не варті. Так, невеличкий стрес для власників. Адже в матеріальному плані вони мало що втрачають, бо майно застраховане. І підпалювачі мають розуміти це.

— А це ідея, стосовно страховки! ― майже прокричав Прямченко.

— Та ну... У нас ще не настільки розвинута система, щоб на самознищенні майна щось заробити.

— В тебе не туди голова працює. Я зовсім не те мав на увазі. Яка фірма страхувала першого потерпілого?

— «Страховий щит», ― відповів Коливанський. — А другого? — «Страховий щит». Ну то й що? — А нічого. Просто ти говориш, що між потерпілими

нема жодного зв’язку, а я його щойно знайшов. А хто ще зі страхових компаній бере участь у страхуванні нерухомості в цьому поселенні?

— Та ну! Невже ти вважаєш, що якась страхова компанія вирішила насолити своєму конкуренту? ― відверто засумнівався Коливанський.

— А що? Достатньо наколотити понтів. Уяви, що у цієї фірми, точніше у її клієнтів, будуть продовжуватися пожежі.

— Ну.... — Так от. Якщо маєтки будуть палати й далі, то рано чи

пізно страхові суми вони змушені будуть зменшити, інакше терпітимуть збитки. Тоді клієнти почнуть переходити до інших страховиків. І все. Треба дізнатися, які ще компанії страхують тут маєтки.

— Ця версія ще менш ймовірна, ніж моя. — Але тут є залізобетонна логіка і мотив, якого так не

достає, ― впевнено заявив Прямченко. Еге-ж. Я от думаю, що за роботу я собі обрав.

Розгрібаю постійно чуже лайно, недосипаю, вічна купа паперів. З іншого боку, що я ще вмію робити? Отак втратиш місце, куди подітися? Тільки задрипаним охоронцем йти і працювати у цих вовкулакiв. Ще й дві дівки підростають, — почав ділитися роздумами не по темі Коливанський.

— Це ти яких вовкулаків маєш на увазі? — Та таких же самих, як ці власники дач. Вони ж...

21

— Так, Міша, досить тут лекції про класову боротьбу читати, перебив колегу Прямченко. ― Давай по справі.

— Ну, добре... Перевіримо твою версію по страховиках. Може щось і відриємо, — раптом спокійний тон слідчого змінився. — Ха! А може це все самореклама? Там же стільки всього нового будується! То ж хлопці підпалюють своїх клієнтів, потім показово виплачують немалу страховку, спрямовують нас терзати інші компанії, а самі приймають на себе вінець мучеників, залучають нових клієнтів, заробляють гроші та позбавляються конкурентів, а? Як тобі така версія?!

― Ну це ти загнув, ― похитав головою Прямченко.

9 «Дуже важко шукати чорну кішку

у темній кімнаті, особливо, коли її там немає». Конфуцій

Почалися проблеми у страхових компаній. Після

розпочатих перевірок, страхові фірми, клієнти яких не постраждали, заявили про готовність розриву всіх контрактів зі своїми підопічними на території дачного поселення, щоб не компрометувати своє чесне ім’я. Це був звичайний блеф за попередньою змовою, але, таким чином, страховики дійсно намагалися зняти з себе підозри. Про всяк випадок торкнулися перевірки і «Страхового щита». Обуренню його директора не було меж і під впливом емоцій він заявив, що всі ці події є не що інше, як спланована акція конкурентів. І пояснив слідству, що у випадку продовження диверсій у них не буде іншого виходу, окрім як підвищення вартості страхових внесків, а це призведе до відтоку клієнтів і зіграє на руку конкурентам. Таким чином, «Страховий щит» теж намагався зняти з себе підозри.

Проте, заплутаність цієї ситуації була ще i в тому, що «Страховий щит» контролював шістдесят відсотків дачників. І важко було зрозуміти, чи намагається він контролювати всі сто, вигадавши цю хитру провокацію, чи то дійсно хтось з решти трьох компаній, а може й всі разом, хочуть відкусити від цих шістдесяти відсотків контролю «Страхового щита» кожен собі по шматку. Так підозри ні з кого і не зняли.

Серед дачників почали ходити зовсім безглузді плітки про те, що зацікавленою могла бути охоронна фірма і ті, хто зводив залізобетонну стіну. Виходило, що пожежі були

22

вигідні всім: і охоронцям, і будівельникам, і виробникам меблів, побутової техніки, шпалер і всякого іншого мотлоху, який згорів.

Там де є переможці завжди є переможені. Останніми виявилися в першу чергу страхові компанії і самі дачники. Все таки послуги охоронної фірми і зведення стіни вимагали додаткових витрат. А найбільш ображеними виявилися ті, хто не потрапив до дачної фортеці. Всі вони обурювались і дивувались егоїзму тих, хто відгородився стіною. Хоча самі на їхньому місці повелися б так само. Тим не менш, всі останні події ніяк не відобразилися на темпах знищення лісу. Кількість бажаючих отримати шматок лісу під забудову не зменшувалась.

10

«Людський рід зможе вижити лише при зміні самих цивілізаційних начал.

А це можливо лише за умов найжорстокішого самообмеження».

М.Мойсеєв

— Я даю саме таке визначення ідейності, бо навіть зараз, дивлячись у вікно, я не можу спокійно дивитись на те, що за ним відбувається, — сказав Яків.

Арсен поглянув у вікно. Потяг проїжджав біля величезного нагромадження заміських приватних будинків, які стояли на березі річки і все нові і нові маєтки все сильніше і сильніше вклинюються у глиб розташованого поруч лісового масиву.

Ви маєте на увазі соціальну несправедливість, розрив між бідними і багатими? запитав Арсен.

Ні. Те що я бачу за вікном це просто зло, — прискіпливо дивлячись в очі Арсену промовив Яків і підпер неголене підборіддя долонею.

— Так радикально? Чому? — Тому що будуючи собі такі палаци, ці люди

знищують те, що їм не належить і належати не може. Є речі, які не можна підпорядковувати тому, що проголошено святим в цьому божевільному суспільстві.

— Святе це що? невпевнено запитав Арсен. — Право на необмежену приватну власність. Їй

намагаються підпорядкувати тепер все. Але не до всього її

23

можна пристосовувати. Ви коли-небудь замислювалися над тим, хто ці люди, які в матеріальному плані не хочуть ні в чому собі відмовляти? І наскільки їх матеріальний стан відповідає інтелектуально-духовному?

— Ну, на рахунок інтелектуального, кожен з них відповість вам найпоширенішою серед таких людей фразою: «Якщо ти такий розумний, то чому ти такий бідний?»

— Ви праві. Це найулюбленіше їх виправдання. Але я переконаний, що науково-технічний прогрес без прогресу духовного є злом.

— Важко з цим не погодитись, ― спокійно відповів Арсен.

— А чи думають про наслідки своєї діяльності ці люди? Звичайно, що зовні вони цілком нормальні і, здається, просто роблять своє життя комфортним. І кожен з них не є катом, який з ненавистю знищує прибережну смугу, чи отримує задоволення від процесу поглинання лісу будівлями. На жаль, все набагато гірше.

— Що ж може бути гірше? ― здивувався Арсен. — Те що вони не усвідомлюють і не хочуть

усвідомлювати того, що роблять. Бо така людина не здогадується про ті масштаби зла, яке вона коїть. Жадоба та гординя, як звичайні, але найбільш небезпечні пороки, засліплюють її розум. І коли людина повністю занурюється в цей світ товарно-грошових відносин, вона до всього починає відноситися як до товару, який завжди можна привласнити. Вона не може зупинитись і хоч на хвилиночку замислитись — наскільки те, що вона робить локально, є небезпечним глобально.

— А вам не здається, що проблема не стільки в жадобі, скільки в банальних лінощах? Ми всі ліниві. І я і ви теж. От ви вказали на незаконне будівництво і знищення природи. Це все так. Але ми з вами зараз посидимо тут, побалакаємо і все. Бо коли кожен з нас приїде в пункт свого призначення, то заглибиться у свої проблеми. Ми про все це забудемо і проблема ця залишиться. Ми засуджуємо людей, які роблять погані вчинки, але нам не вистачає бажання, щоб стати їм на заваді. Ми виправдовуємо себе відсутністю часу, втомою і тому подібним. А насправді нам просто ліньки.

— Я згоден з вами, якщо це визначення адресувати певній частині суспільства. Деякі люди просто байдужі до

24

цієї проблеми. Деякі самі з радістю помінялися б місцями з новими господарями життя і переселилися зі своїх хат до їх палаців. А деякі і проблему розуміють, і час змогли б знайти, і бажання, але їм заважає один дуже вагомий фактор — страх. Їм не вистачає сили волі і сміливості, щоб врятувати ту ж саму річку чи ліс, хоча це в їхніх же інтересах. А, можливо, в них просто не вистачає любові. Вони й люблять природу, але не настільки, щоб наживати собі проблеми.

— Вони, вони... Хто вони? Вони це ми з вами. Ви ж проти того, щоб такі території віддавали у приватне користування? ― трошки роздратовано запитав Арсен.

— Так, ― погодився Яків. — Я теж. Але я не знімаю з себе відповідальності за те,

що відбувається. — Я теж не знімаю. Проте, люди, які проживають у

місцевості, де є такі проблеми, в першу чергу мають вдатися до заходів, які б припинили цей безлад. Не треба чекати, що хтось, чи то влада, чи громадські організації, прийдуть і все вирішать. Бо коли якась громадська організація проводить акції протесту, то в неї з’являється відразу багато тих, хто повністю погоджується з її вимогами. Однак головним недоліком таких співчуваючих є те, що сидять вони перед екранами телевізорів і бояться відірвати свій зад від м’яких крісел, хоча події можуть відбуватись в сотні метрів від їх помешкань.

— Лінуються, — знов про своє заговорив Арсен. — Не без того. Однак, проблема в тому, що дуже мало

ідейних людей. Мало тих, хто б розворушив цей співчуваючий і одночасно байдужий народ.

— Кожна ідейна людина колись була співчуваючою, ― зауважив Арсен.

— Але не кожна співчуваюча готова стати ідейною. Коли у співчуваючої людини відчуття справедливості стає сильнішим за відчуття страху, а бажання робити щось пересилює бажання не робити нічого, вона перетворюється із співчуваючої, і навіть байдужої, на ідейну. Але чому одні здатні на це, а інші ні — питання залишається відкритим.

— А вам не здається, що частково це пов’язано з тим, що люди не вірять у можливість поставити на місце так званих сильних світу цього? ― запитав Арсен.

25

— Можливо. Однак саме відсутність опору є причиною реальної безкарності, яка надихає сильних світу цього на подальше розширення свого життєвого простору.

— Це все так, — погодився Арсен, — але я хочу повернутися до питання хто ми з вами є. Ми, виходить, з вами теж прості співчуваючі і, як я вже казав — кожен повертається до своїх особистих проблем. От що особисто ви робите, щоб не було безкарності?

В цей час потяг під’ їхав до чергової станції і Яків не став відповідати на запитання.

11

«Велич не в тому, щоб впадати в крайнощі, а в тому, щоб торкатись водночас двох крайнощів

і заповнювати проміжок між ними». Б.Паскаль

Зима минула без ексцесів. Але передчуття були різними. Одні вважали, що підпали припинились тимчасово і все це лише затишшя перед бурею. Інші сподівались на технічну неможливість здійснити диверсію, через реалізовані оборонні заходи. А ті, хто залишився поза стіною і послугами охоронної фірми, билися над проблемою безпеки поодинці.

Минуло декілька місяців після останнього підпалу. Все було тихо. Проте, тепер в кожному будинку сторожа не дозволяла собі спати ночами. Не дрімали і двоє вартових з охоронної фірми, що ходили усю ніч туди-сюди: один пляжем, інший ― дорогою в середині поселення, яка проходила між стіною та парканами дач.

Але мальовничі плавні були не тільки привабливими для «любителів відпочинку на природі», вони були ще й прекрасним місцем для схованок. До сходу сонця залишалося небагато часу, коли до дачної фортеці підійшла людина, обличчя якої закривала темна маска з тканини. За спиною в неї був футляр від гітари. Людина дуже тихо і обережно залізла на дерево біля стіни і почала стежити за охоронцем, який ходив дорогою за стіною всередині дачного поселення. Дочекавшись, коли охоронець попрямував до дальнього кінця торцевої стіни, де не було воріт, людина розкрила футляр. З нього вона витягла розібраний арбалет і п’ять стріл з тупими металевими наконечниками із намотаним на них клоччям, яке було просякнуте спеціальним запалювальним

26

розчином. Зручно ставши на дві великі гілки і обпершись спиною об стовбур, невідомий зарядив арбалет і підпалив запальничкою першу стрілу.

Перед першим пострілом він цілився достатньо довго, бо дуже боявся не влучити. Але пристрілка пройшла вдало. Перша стріла потрапила у величезне вікно на третьому поверсі обраної садиби. Другий, третій та четвертий постріли він спрямував у різні вікна на різних поверхах того ж самого будинку. До п’ятої стріли справа не дійшла, бо треба було тікати — у відведені тридцять п’ять секунд людина в масці не вклалася. Вже політ третьої стріли був помічений вартовим. Точніше, він звернув увагу на звук. Проте і вартовий, і охоронець атакованого маєтку стали заручниками дачної фортеці. Бо ані перелізти, ані перестрибнути через стіну вони не могли, а сам будинок знаходився далеко від воріт дачного поселення. Для того, щоб спіймати диверсанта, треба було спочатку пробігти не одну сотню метрів до загальних воріт, а потім вже наздоганяти його у лісі. Цим і скористався втікач. Зістрибнувши з дерева і тримаючи в одній руці арбалет, а в іншій попередньо згашену останню стрілу, людина помчала від стіни в протилежний від загальних воріт бік. Таким чином, вже в лісі охоронцям треба було знову долати зайву відстань, яка була майже рівною довжині витягнутої сторони стіни. Але відірватися від погоні було замало. Необхідно було ще й гарантовано зникнути. Арбалетник добіг до затоки. Там на нього чекав човен. Стрибнувши в нього, диверсант наліг на весла, скеровуючи човна по-під очеретами, щоб його ніхто не помітив, бо він вже чув голоси охоронців, які перегукувались між собою. Пропливши ще трохи, втікач тихо опустив у воду арбалет, невикористану стрілу, маску й куртку зі спеціальним вантажем, щоб вона потонула. В самому ж човні був наготовлений інший верхній одяг, жива риба та риболовецькі снасті. Арбалетник сховався на деякий час в очеретах, а коли почало світати, вийшов зі схованки. На шляху йому зустрічались перші рибалки на човнах, а він усім своїм виглядом намагався бути схожим на них. Коли ж через декілька годин плавання він зрозумів, що йому вдалося залишитися непоміченим, він випустив рибу у воду і вийшов на берег…

На самому ж обстріляному об’єкті відбувалося наступне. Перша стріла пролетіла над стіною, дорогою,

27

парканом, газоном, альпійською гіркою і пробивши скло вікна, заплуталась у шторі. Штора миттєво спалахнула, запалюючи все, що було біля неї. Друга стріла влучила в інше вікно на третьому поверсі і, вдарившись у стіну, відскочила на килим, що лежав на підлозі. Він почав повільно горіти. Третя стріла потрапила до кабінету господаря і, також затримана шторою, впала на письмовий стіл, підпалюючи як саму штору так і монітор комп’ютера, який стояв на ньому. До речі, стіл цей був виготовлений зі старого дуба, який ріс колись за сотні кілометрів від цього місця. Пара сов, яка зробила гніздо на ньому, так і не дочекалася на пташенят — дуб було спиляно разом з гніздом і відкладеними яйцями. Хтозна, може цей пошкоджений стіл і те, що на ньому згоріло, було хоч маленькою відплатою за знищене дерево та його скривджених мешканців. Остання стріла, яка влетіла на перший поверх, потрапила на ліжко, яке ненавиділа прибиральниця тьотя Ліза. Справа в тому, що відстань між низом ліжка і підлогою була надзвичайно маленькою, через що саму підлогу під ним було дуже незручно мити. Для цього потрібно було ставати на коліна і протискати швабру майже паралельно підлозі. Тьотя Ліза навіть не здогадувалася, що її щоденне побажання ліжкові „ згоріло б воно вам ” стане пророчим, як у свій час пророчим стало побажання вантажника дяді Міші стосовно шкіряного дивану.

12 «Все впирається в гроші тому що гроші давно

вперлись у самих себе, а все інше заборонено». В. Пєлєвін

На щастя для власників, дача не згоріла. Кількість

запалювального матеріалу на стрілах була незначною, тому непридатними для використання стали стіл, монітор комп’ютера, повністю згоріле ліжко, пропалений килим на третьому поверсі і ще деякі дрібниці. Всі ці займання вдалося згасити. Лише одна кімната, куди влучила перша стріла, вигоріла вщент.

Наступного ранку розпочався розбір польотів. Власники маєтків з’їхались з міст на зібрання, щоб розглянути одвічне питання — хто винний і що робити? Спочатку каміння полетіло в город охоронців з найнятої фірми. Ті, в свою чергу огризалися, що власників нерухомості підвела скупість, бо на

28

таку площу поселення дві людини впоратись не в змозі. Власники маєтків підозрювали, що найближчим часом все буде тихо. Але хтось знову буде слідкувати за ними і готувати чергові диверсійні акти так, щоб на кожне їхнє оборонне нововведення з лабіринтом, знайти протидію з путівником. Ставало зрозумілим — диверсія мала на меті не стільки вдіяти шкоду, скільки показати ненадійність, несерйозність, і навіть сміхотворність створених заходів безпеки. Деякі пропонували замінити охоронну фірму, проте, більшість мала сумніви що до того, чи буде від цього краще. Але те що дорожче — це точно. З’явився перший галас в ЗМІ, що негативно відбилось на репутації місця всіх цих подій. В той же час, такі публікації були вигідні страховим компаніям, які тут працювали. Вони немов змовившись (хоча чому «немов», так воно й було насправді), одночасно підняли суми страхових внесків. Тепер вони жахали клієнтів тим, що у випадку розриву договорів навряд чи віднайдуться інші страхові компанії, котрі захочуть працювати у такому ризикованому для бізнесу місці за меншу платню. І дачники вимушені були змиритись.

Власники маєтків також усвідомили, що вартість їхнього відпочинку на природі зросте. І зауваження щодо скупості врахували. Тепер з зовнішньої сторони дачної фортеці стояла варта на кожному розі, а окрім них було встановлено два мобільних патрулі, які вимушені були тинятися околицями поселення вдень і вночі, шукаючи екстремістів. Один патруль вештався неподалік від стіни, другий на іншому березі річки. Остання надзвичайна пригода трохи розвеселила тих, хто не потрапив до дачної фортеці. Бо не докладаючи жодних зусиль щодо безпеки, з них ніхто не постраждав. А от зведення стіни і посилена охорона поселення ні до чого, окрім підвищення азарту диверсантів, не призвели. Воно й зрозуміло, бо в незаселених і недобудованих маєтках поки що нічого було палити. Не дивлячись на це, саме ці дачники погодились покривати витрати на мобільні патрулі, а ті зобов’язувались, у свою чергу, наглядати й за їх ділянками. В той же час, багато хто з нових забудовників вирішив заморозити роботи, розуміючи, що допоки нічого не зроблено, то й нема чого руйнувати. Вони зайняли вичікувальну позицію — чи знайдуть підпалювачів?

29

Патрулі почали дошкуляти всім, хто був поміченим поблизу дачного поселення-фортеці, тому що в кожному бачили якщо не диверсанта, то інформатора. Діставалось й тим, хто на перший погляд, аж ніяк не підходив на роль диверсантів — бабусям і дідусям з села Глинівка, біля якого знаходились дачі, і які могли просто проходити біля маєтків по якимось своїм справам. У зв’язку з цим зростали незадоволення і неприязнь людей «маленьких» до людей «великих». Щоправда, практичних дій з боку пересічних громадян не було, тому варта продовжувати вести себе нахабно, керуючись десятою статтею неписаної конституції: „ Якщо хочеш щоб тебе не надурили — не вір нікому ”.

Для слідства ситуація заплуталась ще більше, бо версія, стосовно страхових компаній, почала розвалюватись. Пошкоджений будинок був застрахований не в «Страховому Щиті», а в іншій компанії — «Без страху». І тепер, якщо розвивати версію по страховках, виходило, що під підозрою мали залишатись останні дві страхові фірми. Але враховуючи невеликі, у порівнянні з першими двома підпалами, масштаби завданої шкоди, можна було підозрювати і компанію «Без страху». Гіпотетично вона могла організувати підпал маєтку свого клієнта для відводу очей і при таких відносно невеликих втратах легко сплатити страховку. Але після одночасного підвищення страхових внесків всіма компаніями і загальної нервової напруги, виникали дуже великі сумніви щодо бажання страхових компаній дестабілізувати ситуацію. До того ж, прямих доказів, які б стосувалися причетності страхових компаній до всього ланцюга подій, не було. Слідчі продовжували ламати голову. Важко було зрозуміти мотиви диверсантів, тому що ніхто не висував жодних вимог. Окрім, приблизно встановленої марки мотоцикла, заводу-виробника пляшок, складу суміші для підпалу та деяких інших дрібниць нічого встановити не вдалось. Диверсанти використовували настільки широковживані матеріали, що це тільки ускладнювало розшукові дії.

Запах тривоги літав у повітрі. Мало хто сподівався, що підпали припиняться самі собою. Мало щось трапитись. І це «щось» трапилось.

30

13 «Стати нереальною може лише

особистість, яка була реальною». В. Пєлєвін

Через декілька днів після останньої диверсії, серед

білого дня, до воріт дачного поселення під’ їхало авто. До вікна пасажира на передньому сидінні праворуч підійшов вартовий:

— Куди їдемо? — На дачі. — Бачу, що не в ліс!— достатньо різко сказав вартовий.

— Я маю на увазі до кого ви їдете? — Я... Мені потрібно просто розклеїти оголошення, —

трохи хвилюючись відповів пасажир. Після підпалів вартові і так підозрювали всіх сторонніх,

а вигляд пасажира сам по собі вимагав недовіри: вуса, хоч і невелика, але борода, довгувате волосся і окуляри (добре, що хоч не темні). Вартовий продовжував гнути своє:

— Які оголошення? У нас особливий режим і ми сторонніх пропускаємо або у присутності мешканців поселення під їхній підпис або за документами. Про всяк випадок записуємо марку і номер машини.

— Ось, будь ласка, оголошення, — протягнув папірець незнайомець, відреагувавши лише на запитання охоронця.

— Страхова компанія «За кам’яною стіною», — прочитав вартовий і посміхнувся. — Запізно ви приїхали. Тут вже все зайнято. Таких як ви тут, здається, три чи чотири організації.

— Але конкуренцію ще ніхто не забороняв, — відповів пасажир. — Ну так що? Впустите нас? — запитав пасажир автомобіля.

— Документи давайте, реєструйтесь і їдьте. — Справа в тому, що в мене нема документів. Лише

візитка. Але документи є в мого напарника. Можна в’їхати лише за його документами?

— Ну от нехай він і заїжджає, а ви його почекаєте, вирішив перестрахуватись вартовий через підсвідому недовіру до візитера.

— Та ну як це? У нас різні функції. Він водій на нашому підприємстві, а я страховий агент.

31

Водій в цей час сидів мовчки і лише спостерігав за розмовою.

— Я не маю права пропускати людину без документів. — Тьху-ти! — вже почав нервувати пасажир. — Якщо я

зараз потраплю без документів на територію, я що, спалю тут що-небудь і втечу?! Це нонсенс! Ці бюрократичні хвороби мене на роботі дістали, на тобі, ще й тут! Що робити будемо, Ваня?

Водій Ваня зреагував на репліку: — Телефонуй до шефа і поясни ситуацію. — Та він мене за те, що я не можу на місці сам

розібратись вижене з роботи! — відповів пасажир і знову звернувся до охоронця. — Ну будь ти людиною, пропусти, а? Ну водій же залишить свої документи.

— Я одного не розумію, — відповів вартовий, — ваш напарник що, сам не зможе наклеїти оголошення?

— Зможе. Але агент — я! вигукнув візитер, а потім почав говорити ледь не пошепки Я хочу поспілкуватися з людьми, розпитати про тутешні розцінки, які вони сплачують нашим конкурентам, розповісти про наші послуги. А Ваня... Ваня, яке твоє завдання? — трохи голосніше звернувся до водія пасажир.

— Баранку крутити. — Вірно. Ось і все. Ну не вже я посеред дня приїхав

сюди щось руйнувати? Я, звичайно, в курсі про те, що тут відбувалося і розумію вас — ви на роботі. Але ж посеред дня, що я можу тут накоїти?

— Нічого. Але може ви інформатор? І через тиждень-другий тут знову почнеться розгром. А людей, до речі, тут майже нема, робочій день все таки. Та й взагалі більшість приїздить на вихідних.

— Фу-у-у-х, — видихнув пасажир. — Я переговорю з охоронцями, візьму в них телефони їх господарів і зателефоную їм. Я можу дати телефон своєї роботи, там вам підтвердять, що я це я. Ну... ну, добре, ― озираючись по сторонах сказав пасажир і, витягши з кишені п’ятдесят гривень, сунув їх у кишеню охоронця таким чином, щоб це помітив водій, а сам тихо-тихо промовив, ― вибач, брате, більше дати не можу.

— Добре, проходьте, ― після трисекундних роздумів погодився охоронець, бо аргументи візитера здалися йому

32

переконливими ― Але по-перше, ви йдете один, водій з машиною почекає тут. По-друге, вішаєте свої оголошення на стіні, а не на парканах дачників. І по-третє, у двір ні до кого не заходите. Захочете поспілкуватись — дзвоніть, розмовляйте, але на дорозі, а не у дворі. І останнє. Фото- або відеоапаратура з собою є?

— Ні, немає. Охоронець без жодних попереджень зняв з поясу

незнайомця телефон, а потім помацав задню кишеню джинсів «агента», яка підозріло випинала.

— А це що? — запитав він. — Це носова хустка, — з витріщеними від здивування

очима відповів пасажир і насправді витягнув велику носову хустку.

Дозволивши взяти з собою лише оголошення, клей та нещасну носову хустку охоронець пропустив незнайомця. До того ж приїжджий залишив у вартового свою візитку.

— Права і техпаспорт, — звернувся він тепер до водія. Людина зайшла на територію дачної фортеці. Ворота за

нею зачинились. Чоловік почав клеїти оголошення дивним чином. Після приклеювання він інтенсивно тер оголошення носовою хусткою, немов клеїв шпалери. Подзвонивши у три будинки і переговоривши лише з одним господарем, бо в інших, окрім охоронців, більш нікого не було, він вийшов.

Через декілька хвилин «страховий агент» був на автовокзалі. Ще через годину, він знаходився у перукарні іншого міста, а ще через годину він голив вуса й бороду в одному з платних туалетів міста. Після того знову вокзал, тільки залізничний. І все...

14

«Сучасна цивілізація обмін цінностей на зручності».

С. Лем

Оголошення висіли прямо на залізобетонних плитах стіни-огородження дачної фортеці і ніхто не звертав на них особливої уваги. А ті хто підходив, швидко йшли геть, бо страхування мало кого цікавило. Ті ж одиниці, які зателефонували за вказаними номерами нічого прийнятного для себе не знайшли. Ті умови, які пропонувала фірма, були ще гіршими за умови «Страхового щита» та інших. Через

33

декілька днів цікавість до цих оголошень була повністю втрачена. Більш ніж через два тижні з моменту наклеювання, один чоловік, який час від часу приїздив у поселення задля налагоджування систем зрошування газонів, помітив дещо цікаве — на стіні висіло роздвоєне оголошення. Вітер майже зірвав оголошення про страховку і воно висіло на одному кінчику. Але під ним було ще одне. Спочатку перехожий подумав, що хтось просто помилково наклеїв два оголошення, не роз’єднавши аркушів. Проте, коли він підійшов ближче, то помітив, що друге оголошення було трохи меншим за форматом і шрифтом. І було воно зовсім не рекламним. Коли він прочитав його зміст, то його подиву не було меж, бо в ньому було таке:

ЛЮДИ ! Ми звертаємось до всіх, хто вирішив побудувати тут

маєтки! Ліс знищується гігантськими темпами! Що тут залишиться через декілька років? Палаци і гаражі, які будуть належати вашим нащадкам? Не вами ліс насаджений, не вам і вирішувати його долю! До вашої появи він був для всіх, а не для «обраних». Тому схаменіться і припинить його винищення! Всім відомо, що захоплення цих угідь не має нічого спільного ані з моральними нормами, ані з правовими!

Якщо ці слова не торкнулись вашої свідомості і здорового глузду, то ми вимушені попередити вас: війна проти незаконної забудови буде тривати, чого б це нам не коштувало. Ніякі стіни, колючий дріт, паркани і посилена охорона нас не зупинять. І те, що це звернення знаходиться в середині залізобетонного мішка, в який ви самі себе помістили, найкращий тому доказ. Ми просимо вибачення за завдану шкоду, але ми не маємо іншого виходу, бо звернення до відповідних інстанцій нічого не дають. І це всім відомо. І тому ми не припинимо свої акції стримування, доки не припиниться геноцид лісу!

Доведені до відчаю. Через деякий час про цю знахідку знали всі, хто

перебував в цей час на дачах. Виявилось, що і під іншими оголошеннями страхової компанії висять такі самі звернення. Ніхто не міг згадати, хто і коли наклеював і перші оголошення, і другі, тим більше, що висіли вони більше двох

34

тижнів. Звернення були приклеєні дуже міцно, на відміну від оголошень про страхування. Ставало зрозумілим, що той, хто наклеював і перші, і другі був однією особою. І цей «хтось» спочатку наклеїв звернення, а потім, зверху, оголошення страхової компанії. Верхнє оголошення наклеювалось навмисно слабко, щоб з часом воно відпало. Через те, що зідрати без ушкоджень звернення про ліс було неможливо, а до приїзду слідчих і не варто, то біля них зібралася чи мала купа читачів. Зателефонувавши куди слід, люди продовжували обговорювати цю подію і не розходились по домівках. Лише обслуга пішла по своїх робочих місцях.

— Ну ви подивіться, га?! Це які ж нахабнюги!.. — голосним басом кричав відставний полковник, а тепер власник мережі крамниць мисливської зброї. — Ну це ж треба, суддями себе призначили! Говнюки!

— Це точно, — підтримала полковника дружина чиновника з залізниці. — Яке їм до нас діло?! Ми що, у них щось відбираємо? Ми ж за свої гроші будуємо! Що за люди?! Який заздрісний в нас народ! Робити не хочуть, нічого досягати не хочуть, а на інших постійно косо дивляться — хто і як живе. А більшість стільки пропиває, що я не знаю скільки всього можна було б збудувати на ті гроші!

— Це все добре — обурюватись, — приєднався до голосної розмови заступник директора одного з агентств нерухомості. — Краще скажіть, які заходи будемо вживати?

— Застосуємо! Так не залишимо! Ми ще таку Кузькіну маму покажемо!.. — не стримував емоцій полковник. — Але мені цікаво, яка ж це сволота поставила себе вище за всіх?! Вище державного, так сказати, правосуддя?! Це на підставі яких таких прав?!

— Та заспокойтесь ви, батечку, — спокійним голосом вступив у розмову молодий хлопець, котрого всі вважали бандитом, хоча він в першу чергу був спортсменом. — Давайте не будемо тут розглагольствувати про права і тому подібне, бо ні для кого з нас не секрет, яким чином тут можна отримати ділянку

― Ти за себе відповідай, а не за ін...― почав було щось полковник, але спортсмен не дав йому договорити.

— Та заспокойтесь, я зовсім про інше. І справа тут не в тому.

35

— Ну так в чому? ― раптом в один голос запитали полковник і одна з присутніх жінок, «скромний» працівник митниці.

— В тому, що я не вірю в те, що тут написано. — Ти хочеш сказати, що їх головна мета не ліс, а щось

інше? — Звичайно! Все і всюди вирішують бабки. Гроші

правлять цим світом. Який дурень буде підставляти свою голову заради якогось там лісу або ще чогось?! Просто дехто має тут свій фінансовий інтерес.

— Які тут можуть бути інтереси? — здивувалася працівник митниці. — Тут що, не дають будуватись? Плати гроші і забудовуй стільки, скільки зможеш.

— Та ні! — вигукнув полковник. — Може хтось бажає не дачу збудувати, а базу відпочинку з тенісними кортами, а місця для цього потрібно багато, а гроші, припустимо, ще не зібрані. Місце ж все займають і займають, особливо на узбережжі. І якщо цей процес не зупинити, то дехто просто не встигне зібрати достатню суму і купити потрібну площу.

— О! Діло говорите, — несподівано похвалив полковника спортсмен. — Навіть потрібно це слідакам підказати.

— Виходить, що все це відбувається через тих, які поза межами нашої огорожі все нові і нові дачі будують і ділянки купують? — виразила своє невдоволення дружина чиновника з залізниці. — Якби вони туди не лізли, то все було б тихо і мирно.

— Ні. Так не можна казати, — відреагувала митник. — Купувати ділянки це право кожного, стрілки переводити не треба. Так, нам не подобається, що через нові забудови ліс від нас все далі, але ми не можемо забороняти людям те, що дозволили собі. Не треба звинувачувати сусідів.

— Може по-вашому все й так, — обізвався пенсіонер, який жив на одній з дач. — А може я чогось не розумію, але ліс насправді шкода. І ті, хто написав це, фактично, праві. Я взагалі не розумію, для чого людям такі величезні ділянки. Раніше, бувало, дадуть тобі шість соток і хазяйнуй. І вистачало. А зараз гектар трави насіють, щоб лише місце займало. Басейнів всі собі понаставляли. Для чого, питається, якщо є річка!

36

Після цих слів діда трохи не заклювали. Особливо роздратованими виявилися жінки:

— Раз ви такий розумний, то самі чому у триповерховому будинку тут мешкаєте, ще й бандитів відбілюєте! Киньте все і їдьте на свої шість соток!

— Е-ех, жіночки! Та хіба це мій будинок? Це зять з дочкою все набудували. А їх я і не збираюсь виправдовувати. Робити мені більше нічого, як на старості років сходами на третій поверх вилазити. Я б із задоволенням сидів би на своїх шести сотках й у землі колупався б. Але кому я там потрібний? Я й тут...

Але договорити старому не дали. — Отже, сусіди, — взяв на себе роль головуючого

полковник. — Треба дійсно вирішувати, яких вживатимемо заходів.

Але тепер дід не міг заспокоїтись: — Дайте мені договорити! Я по справі, що робити. — Ну давай. Тільки коротко. — Моя думка така. Нічого не робити, а погодитися з

написаним і виконувати умови тих, хто турбується про збереження лісу. Якщо ні, то я бажаю цим людям успіхів і нехай всі ці палаци згорять!

Після цієї фрази дід розвернувся і, шкутильгаючи до «свого» будинку, продовжував щось бубоніти собі під ніс і жестикулювати руками. В спину йому посипалися різні фрази, на кшталт: «старий дурень», «з розуму зовсім вижив», «йди та спали свою дачу».

— Та заспокойтесь, — сказав незворушний спортсмен. — Дідусь старенький, що тут дивного? Не звертайте увагу. Потішив трохи вірою у чиюсь там самовідданість, але нехай вірить у те, в що хоче вірити — більше проживе. Якщо йому це потрібно. Продовжуйте, батечку.

— Я от що думаю, — сказав полковник. — Може треба того... Ну трохи наїхати на слідчого. Ну, через керівництво, звичайно, не напряму. Сказати так і так, шановні люди тут мешкають, до речі, із органів теж. А тут такий безлад коїться.

— Та ні, — відповів заступник директора. ― Тут же дійсно деякі їхні живуть. Вони ж розуміють ситуацію. Я он з Макаровичем, ну з майором, який біля мене мешкає, розмовляв. Каже, що він спілкувався і зі слідчими, і з

37

начальником їхнім. До речі, це його добрий знайомий. Так він каже, що роблять все можливе і неможливе.

— А може цей, — проявила ініціативу дружина залізничника, — звернутися до приватної розшукової агенції?

Чоловіки дружно розсміялися. — Ну ви таке говорите! Ой цирк!... ― витирав сльози

від сміху полковник. ― Ви мабуть фільмів обдивилися по телевізору. Який там приватний розшук?! У нас, по-перше, взагалі ця сфера не розвинута, а по-друге, це ж не подружні зради розслідувати, а дуже й дуже серйозні та небезпечні речі!

Жінка трохи розгубилась. На її обличчі з’явився вираз не стільки сорому, скільки здивування і нерозуміння тієї реакції на досить таки розумну, як їй здавалося, пропозицію. Інші жінки теж не знайшли в її словах нічого смішного. Не сміявся ще один дачник, який мочав протягом дискусії.

— Я так розумію, — раптом обізвався мовчазний дачник, — що всі пропозиції, які тут виникають зводяться лише до одного — зробити наш відпочинок якомога дорожчим. Але я, особисто, більше не дам жодної копійки.

— А що ви пропонуєте?! — різко запитала дружина залізничника.

— А нічого. Нехай міліція сама розбирається. Це її робота. З мене вистачає витрат на стіну, колючий дріт і охоронну фірму. А якщо знову щось розбомблять, то нехай страхові фірми віддуваються, вони на те й існують.

— Скупий платить двічі, — спокійно кинув спортсмен. — Якщо так дивитися на те, що коїться, то і страхові

фірми можуть розбігтися, — зауважив полковник. — Не розбіжаться, — продовжував дачник. — Вони

тепер з нами пов’язані, в тому числі завдяки подорожчанню своїх послуг. Якщо вони припинять свою діяльність або від нас відмовляться, то це для них буде гірше. Ми тоді з них не зліземо і репутацію їм так спаскудимо, що вони взагалі забудуть, що таке бізнес.

— Логічно, — погодився спортсмен, — але якщо безлад триватиме, то скоріше вони будуть рятувати своїх бабки, ніж репутацію. Хоча, здається, це для них одне й теж. Але я на їхньому місці рятував би гроші, бо можна вилетіти в трубу при таких розкладах..

38

В цей час до людей підійшов один з власників ділянки, яка була за межами поселення. Прочитавши звернення, він похитав головою:

— Чи вірити тому, що тут написано? — звернувся він до всіх, але відповів собі сам. — Якщо вірити, то справи хрінові. Що ж тоді робити?

— Чого ви так фатально реагуєте? — здивувався полковник. — Немов щось таке жахливе вичитали?

— Та є в мене привід побоюватись. — Чого? — Скоріше кого, а не чого. Бо коли ці всі диверсії

розпочалися, то в мене промайнула думка, що це можуть бути які-небудь фанатики. Здається, мої побоювання були небезпідставні.

— Ще один, — з посмішкою промовив спортсмен. — Я розумію дід старий, живучи в своїх фантазіях, може таку єресь нести, але ви, на вигляд, серйозна людина. Які фанатики? Хтось чудить, щоб якісь свої проблеми вирішити, а якоюсь нісенітницею прикривається.

— Чому ж тоді це все так довго триває і вкажіть мені на те, заради чого все це відбувалося? — зажадав контраргументів новий дачник.

— Ну, ми не можемо знати стратегію і реальну мету тих, хто все це організував, — обґрунтував свою думку спортсмен.

— Можливо ви й праві і все це лише намагання замаскуватися під екстремістів. У всякому разі я хотів би у це вірити.

— А якщо такі побоювання справдяться, — звернулася до всіх ще одна жінка, лікар комерційної лікарні, яка підійшла до натовпу трохи пізніше, — то справа дійсно серйозна і неординарна. І самим неприємним є те, що просто її не вирішити. Бо міліція часто у нас знаходить стрілочників, на яких можна все списати. Тут такий номер не пройде, бо у разі затримання стрілочників, підпали навряд припиняться. І навіть якщо спіймають пару цих психів, це ще не буде означати, що таке явище взагалі зникне. Тому заходи безпеки потрібно буде не тільки підтримувати, але й посилювати.

— Я не можу в це повірити!.. — не угамовувався спортсмен. — У нас?! З нашим народом?! Та вас будуть серед білого дня грабувати і ніхто не заступиться! Ну хто полізе не

39

в свою справу та ще й свої гроші на ці диверсії витрачатиме заради того, щоб площа якогось там лісу не зменшувалась?! Повна нісенітниця! Абсолютна!

— Ясна річ, — підтримав спортсмена полковник, — хіба що їм за це хтось дуже непогано платить і обіцяє у суді їхні зади прикрити, у випадку затримання. А так... Не може цього бути. Ну хто з вас чи ваших знайомих здатен на таке?

— Може таке бути чи ні — не відомо, — резюмував мовчазливий дачник. — Але відкидати цю версію не можна.

— Повністю підтримую. А те, що ніхто з нас таке б не скоїв зовсім не означає, що немає недоумків, які на подібне спроможні, — сказала працівник митниці

— Гаразд, — обрізав розмову полковник. — Час покаже, хто був правий, а хто ні. Краще давайте якось погодимо подальші дії.

— Що тут погоджувати? — відповів заступник директора. — Для цього потрібно зібрати всіх мешканців.

— Давайте домовимось хоча б про дату позачергового зібрання.

В цей час на територію поселення заїхала службова машина слідчого і розмова обірвалась. З машини вийшов Коливанський і повільно підійшов до людей. Втома лежала на його неголеному обличчі та в почервонілих від безсоння очах.

15

«Світ ловив мене, але не спіймав». Г.Сковорода

— Які новини? ― входячи до кабінету запитав

Прямченко. — Ой цирк! Не мешканці, а ідіоти! Обмацали речові докази. Повно їхніх відбитків. Добре, що інші звернення не чіпали. Але там... Там нуль. Все чисто. Серйозні люди.

— А фірма страхова, про яку в зовнішньому оголошенні йшлося, липова?

— Ні, така фірма дійсно існує, але зазначена у візитці людина в ній не працює. Номер телефону у візитці було також вказано фальшивий, а значить, якби вартовий зателефонував по ньому, то там, скоріш за все, підтвердили б що завгодно. Тобто спільник у цього фальшивого агента мав бути. Але! Але номер телефону у рекламному оголошенні

40

було вказано справжній і тому ні в кого з дачників не виникало підозр, коли вони за ним телефонували, бо потрапляли насправді у страхову компанію. Якби вартовий здогадався взяти рекламне оголошення і порівняти вказаний в ньому номер з номером на візитці, то ми, можливо, вже допитували б того липового страхового агента. Однак, у охоронця не було жодного інтересу до рекламного оголошення. Хоч я не виключаю, що у екстреміста могло бути оголошення і з фальшивим номером телефону, про всяк випадок. Ох і хитрі ж, падлюки. Більше двох тижнів минуло. Це все одно, що трапилась крадіжка, а потерпілі виявили зниклі речі і звернулись з заявою через пару тижні після злочину. Вже всі кінці давно тю-тю... Ти б чув як вартовий його описував, коли ми фоторобот складали. Чесно кажучи, я не знав плакати мені чи сміятись. Тим не менше дивно, що вони не побоялись засвітити свою людину, хоч і вусату-бородату.

— Я думаю, що хтось просто заплутує сліди. Чому саме страховий агент? Звідки в них данні, що ми розглядали версію про страхові компанії? Звідки виток інформації? Диверсанти оголосили свої вимоги. Проте, задіяні страхові фірми щоб…, щоб навести нас на хибний слід? Таке враження, що вони намагаються познущатись над нами саме тим, що надіслали цього засланого козачка під виглядом саме страхового агента, ― аналізував Прямченко.

— Ну, виток інформації міг бути саме після перевірок нами страхових компаній. От тобі й підписка про нерозголошення. А може... Може диверсанти нічого й не знали про нашу версію. Хоча вони, напевно, усвідомлювали те, що після підпалів такий фактор як страхування майна не може не кинутись нам у вічі. Тому під яким ще виглядом міг прийти сюди диверсант? І все таки, відкритим залишається питання, для чого руйнувати маєтки?

— Не знаю. Може виселити когось хочуть або загарбати ще незайняту територію. Інтересів може бути багато. А я дивлюсь ти зрадів, коли диверсанти з себе гарячих юних натуралістів стали вдавати. Ти відразу вирішив, що твоя версія про фанатиків тепер буде головною. Але, брате, якщо будемо вестись на таке, то втратимо багато часу. Перевірити цю версію потрібно зайвий раз, я погоджуюсь. Але

41

розглядати її як основну, означало б дати обвести себе навколо пальця, скептично зауважив Прямченко.

— А я тепер впевнений на дев’яносто дев’ять відсотків, що я був правий. Ну зрозумій, немає ніяких мотивів, окрім вирубки лісу. Зв’язків між власниками маєтків теж нема. Версія про страховку розсипалась. Ну і, нарешті, в нас тепер є конкретні вимоги диверсантів. До того ж, ці вимоги абсолютно зрозумілі і, як це не дивно звучить, законні. Тільки методика висування вимог злочинна.

― Я можу припустити, що ліс комусь потрібен задля якихось власних розрахунків, але всі ці високі слова у зверненні ― фальш. Але головний мотив — припинення роздавання лісових земель, здається, виплив на поверхню. З цим я згоден. І може ця людина або фінансова структура, з часом, сама себе засвітить, ― сказав Прямченко.

— Але якщо в ультиматумі написана стовідсоткова правда і це не фальш, то знайти екстремістів буде дуже важко.

— Я не можу повірити, що хтось буде заварювати кашу такими методами заради... заради якогось лісу. Тим більше зачіпати інтереси таких значних людей. Це небезпечно. Їм пощастить якщо ми їх спіймаємо, а не хтось з гарячих мешканців.

— Саме в тому й причина, що зачіпаються інтереси непростих людей. Ти що не розумієш, що народ розлючений. Це в нас містечко невелике, зелене, тихе. Але й ти сам бачиш які інколи жахи відбуваються. А що коїться у великих промислових містах! А у селах, де здорові хлопці вже до тридцяти років спиваються через безробіття і злидні. А ці «герої» живуть у триповерхових палацах і їздять на таких машинах, що коли б у мене була подібна, я б її продав і все життя можна було б не працювати. І ти вважаєш, що серед мільйонів розлютованих не знайдеться троє-п’ятеро, які знайдуть в собі сили і сміливість просто підпалити декілька будинків? Легко! — виголосив Коливанський.

— Дивно ти розмірковуєш. Прямо політолог. У мене таке враження складається, що ти, підсвідомо, виправдовуєш дії злочинців.

— Ні. Адже я не вважаю, що такими діями вони щось змінять. Я погоджуюсь лише в тому, що люди, котрим вони спалюють маєтки, збудували їх незаконно. Тим не менше,

42

методика їхнього протесту злочинна і я у будь-якому разі повинен їх розшукувати. Знаєш, мені було б цікаво просто на них подивитись. Як ти гадаєш, коли їх судитимуть, чи не розпалять журналісти скандал?

Стосовно чого? ― запитав Прямченко. Ну, що ці диверсанти мученики, які рятували

природоохоронний фонд від корумпованих чиновників. Може, й громадські організації підіймуть людей на їхній захист, вимагаючи виправдання. Народ у нас любить ображених владою.

— Які люди?! Які громадські організації?! Купка демагогів? Ну то й що?! Ти де живеш? Всім на все наплювати. Тебе серед білого дня будуть грабувати і ніхто не вступиться. А ти про громадські організації розповідаєш! І взагалі, досить цих порожніх політичних спекуляцій, давай по справі. Мене, наприклад, хвилює, чому не заводять справу по двісті п’ятдесят восьмій. Нехай би Служба Безпеки цим і займалась. Є вимоги підпалювачів, значить це тероризм, до чого тепер тут сто дев’яносто... яка там?

— Навмисне знищення або пошкодження майна? Сто дев’яносто четверта… А чому не завели справу по тероризму я знаю про це так само як і ти. Може не хочуть резонансу, не знаю. Ти згадай як у столиці на ринку був вибух, коли людина загинула і поранені були, а справу завели по статті «хуліганство». В нашій системі важко знаходити нормальну логіку. Гаразд, я тобі про одне, ти мені давай про інше. Що там з водієм, розібрався?

— Водій? — посміхнувся Прямченко. — Як ми з тобою і припускали, виявився звичайним мужиком, який через свою недалекоглядність став невільним співучасником. Офіційно він не таксист. Просто після роботи і на вихідних заробляє зайву копійку.

— Якби страховий псевдоагент взяв таксі, то це б відразу кинулося у вічі вартовому.

— Звичайно. Невідомий зупинив його і попросив відвезти у дачне поселення. А коли вони їхали, то так званий агент кудись зателефонував і після розмови навішав водію локшини на вуха, нібито йому щойно повідомили по телефону, що без документів з фотокарткою потрапити у поселення неможливо, а він страховий агент і йому потрібно

43

туди по роботі. Не буде ж він вертатися аж у обласний центр за документами. І...― недоговорив Прямченко.

— І попросив водія зіграти роль співробітника їхньої фірми, бо в того є документ з фотокарткою ― посвідчення водія, — здогадався Коливанський.

— Саме так. Всю дорогу псевдоагент розповідав про умови страхування в їхній фірмі, питав де застрахована машина водія і тому подібне. Одним словом, не повірити було неможливо. До речі, псевдоагент користувався носовою хусткою для наклеювання оголошень, як користуються ганчіркою, коли наклеюють шпалери, тому нема відбитків.

— Потім? ― затягнувся димом з сигарети Коливанський.

― Потім вони виїхали. Пасажир розплатився, навіть переплатив за непередбачену допомогу. Водій відвіз його на автовокзал і все. От така .....(ненормативна лексика) малята.

— А машина? А відбитки пальців у машині? — Ну, по-перше, той кадр був не дурень і намагався

ніяких зайвих слідів не залишати, а по-друге, будь-який нормальний господар раз на тиждень обов’язково миє машину. А пройшло більш ніж два тижні, ― розвів руками Прямченко.

— Все одно дивно. Для чого вони так ризикували? Можна було зателефонувати або надіслати анонімного листа з вимогами. А тут така авантюра.

— Для чого? А щоб показати, як це сказано у зверненні, що заходи безпеки смішні і нічого не варті. Завданням такої зухвалої витівки було одне — морально зламати дачників. Примусити їх повірити, що вони все одно доберуться до кого їм потрібно і зупинити їх неможливо, констатував Прямченко.

― Я ж кажу тобі це не прості злочинці. Діють фанатики! ― Але і це ще не все! ― не звернув увагу на репліку

колеги Прямченко. ― Виявляється, псевдоагент ще й дав на лапу охоронцю. Це сам водій бачив, а «агент» потім ще й скаржився водієві, сказавши: «От так от брате, не підмажеш ― не поїдеш».

― О це так фокус! ― відверто здивувався Коливанський.― А цей охоронець, ....... (ненормативна лексика), жодного слова мені не сказав про це.

44

16 «Хто тут найголовніший анархіст?

Хто тут найхитріший шпигун?» Єгор Лєтов

Галасу було багато. У сусідніх поселеннях теж пішла

хвиля розбудови оборонних укріплень і запрошення «варягів» з охоронних фірм.

Вартовий, який пропустив ворожого агента в середину поселення, опинився у дивній ситуації. З одного боку він помилився, з іншого, якби він виявив занадто велику пильність, то диверсанти злякалися б і не заявили б про себе. Якби не злощасний жалюгідний хабар, він, можливо, ще й залишився б на роботі, але жадоба його підвела.

Розпочалися серйозні перевірки районних і обласних громадських екологічних організацій. І робилося це в достатньо грубій формі. Практично всі члени цих організацій поводили себе тихо і покірливо. Багатьом довелось згадувати де вони були і що робили в ті дні, коли відбувались диверсії. Діяльність їх вивчалась дуже прискіпливо. У всіх організаціях панував легкий переляк. І на всі наїзди правоохоронців активісти цих організацій реагували дуже стримано, бо добре знали одинадцяту статтю неписаної конституції: «Хто сильніший — той правий». Тому члени цих організацій розповідали все, що знали і навіть те, чого не знали. Але людину, яка була зображена на фотороботі ніхто впізнати не міг. Не давали спокою слідчі органи колишньому вартовому і водію, які бачили і спілкувалися із живим екстремістом. Тепер вони змушені були з’являтись за першим же дзвінком слідчих на упізнання підозрюваних. Вони ознайомилися з усіма активістами екологічних організацій області чоловічої статі старше за тридцять років. Проте, потрібну людину так ніхто з них і не впізнав.

Минув місяць, другий. Диверсій не було. З іншого боку, не дивлячись на літо і пік будівельного сезону, за цей час не з’явилось жодного нового бажаючого отримати ділянку під забудову в тому місці, де були здійснені підпали. Дурна слава зробила свою справу. Проте, святе місце не буває порожнім.

45

17 «Щоб нанести непоправну шкоду,

люди зовсім не обов’язково мають бути злими вони просто повинні бути раціонально мислячими реалістами».

М.Харрінгтон

Владлен Хасанович до своєї роботи, а точніше до посади, на якій перебував, відносився як до своєї власності. Проте, де-юре власником посади він не був. Владлена Хасановича можна було б порівняти із завідуючим фермою, який з одного боку любить своїх тварин, а з іншого продає їх на м’ясо. Але цьому порівнянню заважав один значний факт. Завідуючий фермою завжди турбується про відновлення поголів’я. А Владлен Хасанович не міг такого зробити, тому що він займався роздачею того, чого не розмножував і не розширював. Саме від підпису цієї людини залежало, чи отримає черговий клієнт шматок землі у лісних масивах біля селища Глинівка Новосамарського району, чи ні. Звичайно, він був не єдиним в когорті держслужбовців, хто вирішував це питання. Але його підпис був одним з вирішальних, бо Владлен Хасанович був головою селищної ради Глинівки і саме з його легкої руки запускався механізм розбазарювання лісових земель. Поняття моралі Владлен Хасанович повністю базував на двонадцятій статті неписаної конституції: «Моральним є все те що є вигідним».

Згідно до народної класифікації хабарництва всіх державних установ і гілок влади існує дві основних категорії хабарників. До першої категорії відносяться ті, хто бере рідко, але в значних кількостях. Засвічуються вони, таким чином, нечасто і дехто має підстави вважати таких посадовців чесними і непідкупними. Але насправді такі люди вкрай обережні. І якщо приймають рішення, тоді обдирають клієнта як липку. Друга категорія — це посадовці, які беруть майже з усіх, але за помірним прейскурантом у порівнянні з першою категорією. Про них всі все знають. Такі люди не гидують ані грошима, ані подарунками, ані вигідними знайомствами. Владлен Хасанович відносився до другої категорії хабарників. І він часто отримував за свої послуги саме вигідні і потрібні знайомства, не беручи, зрозуміло, з таких клієнтів грошей. Бо дуже шанував тринадцяту статтю неписаної конституції: «Ти мені — я тобі».

46

В один з сонячних днів перед будівлею Глинівської селищної ради зупинився великий джип. З нього вийшла жінка років п’ятдесяти і попрямувала до будівлі. Вона увійшла у приймальню, в якій за столом сиділа секретарка, теж вже немолода жінка.

― Мені потрібен Владлен Хасанович, звернулася відвідувачка.

― Він зараз зайнятий. У нього директор лісгоспу. Присядьте, будь ласка, почекайте, ― відповіла секретарка, вказуючи на один зі стільців.

Відвідувачка сіла. А вже через декілька секунд з кабінету голови вийшов чоловік похилого віку з незадоволеним і гнівним обличчям. Нічого не сказавши секретарці, він грюкнув дверима приймальні та залишив приміщення.

― Психопат, ― тихо, але злісно промовила секретарка і, трохи відчинивши двері кабінету голови, промовила лагідним голосом: ― Владлене Хасановичу, до вас якась пані.

Відвідувачка зайшла у кабінет і присіла на запропонований стілець.

― Розповідайте, що вас до мене привело? ― достатньо привітно звернувся до пані Владлен Хасанович.

― Вам мала зателефонувати Валерія Леонідівна стосовно мене і земельного питання. Про ділянку під забудову в лісі.

― А-а. Дзвонила - дзвонила. Але ж... Я багато чим ризикую, ― змінивши привітальний тон на діловий, відповів голова селищної ради.

― Я вам віддячу. Це ні в якій мірі не означає, що якщо я знайома Валерії Леонідівни, то я щось хочу отримати дарма.

― Я не сумніваюсь у вашій вдячності. Але зараз ситуація в земельному питанні загострилася. Я, до речі, пояснював це Валерії Леонідівні. Ви чули про останні події, які відбувались на дачах?

― Так, мені розповідали. ― Сподіваюсь, вони не вплинуть на ваше рішення

отримати ділянку? Я це для того кажу, щоб ви потом не відмовились.

― Ні в якому разі. Всі ці події мене не стосується.

47

― Добре. Тим не менш, зараз все ускладнилось. По-перше, воду варить директор лісгоспу, який сам не знає чого хоче і не може розібратись в деяких юридичних моментах. По-друге, до будівництва на території лісу, через підпали, прикута увага правоохоронних органів.

― Але, Владлене Хасановичу, Валерія Леонідівна ваша добра знайома і працює не де-небудь, а у прокуратурі. Ви ж самі допомогли їй отримати ділянку в лісі, ― промовила жінка і відразу зрозуміла, що ляпнула зайвого.

― Шановна пані! ― витріщивши очі, різко промовив голова. ― Наші відносини з Валерією Леонідівною вас не стосуються. Тому, будьте люб’язні, не нагадуйте мені хто де працює і чим і кому я допоміг.

― Вибачте, будь ласка, вибачте, ― відповіла відвідувачка. ― Просто я подумала, що нічого такого, ну... в отриманні землі, нема.

― Зовсім нещодавно так і було. Але не зараз. Причину я вам пояснив.

― Скільки це буде коштувати? ― Ну... Тепер десь рази у півтори дорожче ніж було. ― Ясно. А скільки це займе часу і коли розрахуватись? ― Можете під’ їхати завтра і ми поїдемо оберемо вам

ділянку. Там ви внесете задаток, задля гарантії того, що ви не відмовитесь від землі. А потім... Потім будемо розмовляти про інші деталі. Ви маєте зрозуміти, що від мене багато чого залежить, але не все. Однак це ми обговоримо завтра на місці. Бувайте здорові.

Чи боявся Владлен Хасанович, що його коли-небудь спіймають на гарячому? Остерігався. Але він був впевнений, що знається на людях і не дасть себе спровокувати. Ну, а на випадок форсмажорних обставин у нього були сподівання на велику кількість добрих знайомих, котрі повинні його витягнути з халепи, якщо він у неї потрапить. Але останні події на дачах примусили його хвилюватись. Тому він потурбувався про те, щоб у його власному будинку в Глинівці, ввечері і вночі, був постійно присутнім хто-небудь з членів його родини. А ще Владлен Хасанович придбав два нових вогнегасники. Про всяк випадок...

48

18 «Свобода мислення вийнята з ужитку,

тому що мільйони індивідів відмовляються від права на мислення».

А. Швейцер

— Вийдемо подихаємо повітрям? — перевів тему розмови Яків.

Не намагаючись примусити давати відповідь на поставлене запитання, Арсен погодився. Після невеличкої перерви вони повернулись у свій плацкарт. Не чекаючи повторного запитання, Яків сам продовжив розмову:

― Ми з вами проїхали і подивились на загарбані ліси і знищені прибережні смуги, на яких стоять маєтки. Все ж це робиться з легкої руки тих, кого поставили керувати, охороняти, примножувати і раціонально розпоряджатись. Замість цього вони зневажають порядок та моральні норми і використовують своє становище на свій розсуд. І як змінити таких людей?

— Знаєте, кажуть є немало засобів для цього, але всі вони ґрунтуються на двох загальновідомих принципах: батога і пряника, — відповів Арсен.

— Але карати нікому, бо ті хто має карати, самі часто потребують покарання. А стосовно пряника... Багато хто пропонує піднімати посадовцям оклади в декілька разів, немов після того не буде спокуси. Але коли нема особливого ризику, то чого б і не взяти. А по-друге, і найголовніше, для чого такі люди йшли на такі посади, знаючи, що зарплатня там зовсім невелика? Виходить, що вони з самого початку ставили собі за мету отримання незаконних прибутків в подальшій кар’єрі. До речі, так само робить значна частина тих, хто йде до медичних університетів і хто не збирається жити на зарплатню.

— Тут постає проблема виховання. Дитина з раннього віку вже бачить як її батьки «вирішують» проблеми. До того ж, батьки часто самі змінюють напрямок життя своїх дітей, не враховуючи інтересів дитини. Наприклад, дитина хоче стати лікарем, а з неї роблять економіста. Як результат ми не маємо ані перших, ані других. Чим живуть ці люди, якщо їхні здібності і пріоритети переламані через коліно і наскільки легко примусити себе займатись не улюбленою справою?

49

— Мене теж цікавить таке питання. Навіть більше, я сам себе запитую, точніше колись запитував: чим я живу і для чого? ― подивився у вікно Яків.

— В такому разі ми робимо нашу розмову чисто філософською. Фах тут ні до чого. Найбільш розповсюджена думка, що людина живе заради своїх дітей.

― Тобто заради того, щоб продовжити свій рід? ― посміхнувся Яків.

— Більшість тих, хто про це замислюється, вважає саме так.

— А якщо у людини нема дітей, вона що, живе без сенсу? ― знову запитав Яків.

— Я просто навів вам приклад того, як вважають люди. Проте, це не значить, що я з ними погоджуюсь. Але в основній масі люди, взагалі, над цим не замислюється, ― відповів Арсен.

— А як ви гадаєте? В чому сенс життя людини? — прискіпливо дивлячись у вічі, запитав Яків.

— Я не стану винахідником велосипеду і скористаюсь більш-менш загальновідомим визначенням. Сенс життя людини полягає у суспільній праці і, таким чином, в участі у історичному прогресі. Проте, зрозуміло, що думок з цього приводу може бути дуже багато.

Багато… Але найстрашнішим є те, що більшість людей, як ви самі сказали, взагалі, над цим не замислюється. Для чого живе сучасна людина? Відвідують хоч інколи людину глибокі роздуми, чи сфера її мислення зводиться лише до одного: де заробити, куди витратити і що спожити? Ви кажете сенс — це участь у суспільній праці. Я не вважаю, що це є головною складовою сенсу життя людини.

― Але поясніть мені тоді, в чому сенс життя таксиста, офіціанта, лікаря, вченого, якщо ви нівелюєте їхню участь у суспільній праці як сенс життя? ― запитав Арсен.

— Для справжнього лікаря або вченого заробітна платня, то не матеріальний стимул, а необхідність для існування. Очевидно, що такими копійками людину важко до чогось стимулювати. Я навіть скажу конкретніше. Якщо взяти вченого, який не хоче їхати за кордон заради грошей, то сенсом його життя буде навіть не наукова діяльність а, як це не наївно звучить, любов до своєї Батьківщини. Для лікаря ― рятувати життя людей. А для вихователя дитячого будинку

50

— любов до дітей. Зверніть увагу — не до своїх дітей, а до дітей взагалі. Бо, знову таки, приділяти любов і увагу своїм дітям — це норма, а от чужим є чимось набагато більшим. Так от, розкриваючи більш ширше поняття сенсу життя людини, я дав би таке визначення: сенсом життя людини може бути лише важлива суспільна, навіть глобальна проблема, вирішенню якої людина присвячує свій час, сили, інколи здоров’я і навіть життя, отримуючи від цього лише душевну радість. Жодних меркантильних інтересів.

― Ви назвали людей у яких професійна діяльність співпадає з громадським обов’язком. А я знову запитую, як знайти свій сенс життя таксисту, офіціанту і продавцю пиріжків? — запитав Арсен.

— Елементарно. Хіба не може людина жити і працювати не тільки для того, щоб присвячувати себе тільки собі і своїй родині, але ще для чогось? Хіба не може виділити сили і час на щось загальнокорисне і навіть необхідне?

— Наприклад? — Хіба не може будь-яка людина вирішити для себе, що

якусь частину заробленого вона буде перераховувати, наприклад, в який-небудь благодійний фонд. Я прекрасно розумію, що те, про що я кажу, звучить дуже примітивно, але це щиро. А можна взагалі присвятити себе чомусь або комусь безпосередньо, не просто кудись-там віддаючи гроші. Можна всиновити сироту, піклуватись про престарілого сусіда і тому подібне. В решті решт, хіба не може людина будь-якої професії відмовитись від якогось робочого дня або просто на вихідних поїхати і добровільно збирати сміття в лісі чи на узбережжі? Сенс життя завжди можна знайти, бо він завжди є. Треба тільки не полінитися, відшукати його і реалізовувати. І сенс цей безкоштовно робити добрі справи, ― сказав Яків.

— У мене склалося враження, що сенс життя, у вашому визначенні, це суспільна діяльність в тих сферах, де в першу чергу проблеми має вирішувати держава. Якщо всі люди почнуть так робити, то держава, як інститут суспільства, почне ухилятись від своїх прямих обов’язків. Вибачте, але ви, Якове, просто молодший за мене і тому в вас говорить максималізм і певний романтизм.

— Тоді ваші сподівання на державу є фантастикою, — саркастично відповів Яків. — Державу де-юре можна

51

примусити виконувати якісь зобов’язання. Але як змінити людей такої держави? Як змінити громадян держави Сполучені Штати, щоб вони не обирали президентів, які розв’язують війни? Як змінити громадян держави Росія, щоб вони шанувати національні мови своїх сусідів? Змініть менталітет громадян держави Бразилія, щоб вони не знищували тропічні ліси, примусьте селян держави Колумбія не вирощувати сировину для кокаїну. Примусьте, в решті решт, громадян держави Україна не кидати сміття де завгодно. Держава, як суспільний інститут навряд чи зможе вирішити глобальні проблеми, бо вся державна політика будь-якої країни спрямована перш за все на економічне зростання, не зважаючи ні на що. Я не кажу, що я взагалі не визнаю держави. Я хочу сказати тільки, що люди, не маючи в собі сили волі робити все чесно, придумали собі таку організацію як держава, для того, щоб здійснювати контроль над собою ні з середини, не зі своєї душі, а ззовні.

— Фу-у-ух! — видихнув Арсен. — Про політику і сенс життя можна говорити нескінченно довго.

— Можна. Проте, кожен сам для себе вирішує чи замислюватись про сенс життя чи ні. Звичайно, якщо не думати про це, то жити набагато легше. Не треба хвилюватися, терзати себе. Просто намагайся отримати від життя максимум задоволення. А у всьому іншому — моя хата з краю. Я згадав слова актора Миколайчука: «Мудра людина в цьому світі не може бути щасливою».

Так. Бо мудра людина не може бути байдужою до чужих проблем, ― погодився Яків.

19

«Людина може і повинна приносити себе в жертву

заради вищої мети, яка її кличе». П. Тейяр де Шарден.

Надія була родом з Новосамарська, але останнім часом

жила в обласному центрі, в Січеславську, бо там навчалась в університеті. В Новосамарськ вона проїздила до матері з братом на вихідних або під час канікул. На цих літніх канікулах вона не докладала зусиль, щоб побачитись з колишніми однокласниками чи друзями дитинства. Але в цей

52

день вона шукала чергової зустрічі зі своєю давньою знайомою, тому що на це були певні причини.

О! Це класно! Тоді я зараз до тебе підійду. Вже виходжу, сказала Надія і, поклавши слухавку, звернулась до свого брата, який сидів поруч і дивився мультфільм про якихось монстрів, які безжалісно знищували один одного. Ну що за гидоту ти постійно дивишся? Невже немає нічого нормального на інших каналах?

Хлопець з незадоволеним виглядом перемикнув телевізор на інший канал, але там йшли «Мутанти ніндзя – черепашки».

А на іншому каналі? Хлопець знову перемкнув, але на іншому каналі пішли

такі сцени взаємовідносин між чоловіком і жінкою, які краще показувати опівночі, а ще краще взагалі не показувати стороннім. Хлопець за виразом обличчя сестри зрозумів, що краще швидше перемкнути і це. Проте, на іншому каналі йшов черговий бойовик з морем крові і купами трупів. Хлопець автоматично перемкнув ще канал там йшов Спайдермен. Більше він не перемикав.

Що ж це за телебачення?! Костю, може б ти яку-небудь книжку почитав?

Які ще книжки? Мене вони в школі дістали. А чому ти взагалі сидиш у квартирі? Подивись, яка

погода на дворі. Пішов би з друзями у футбол поганяв, а? Та облом мені бігати. А ти куди зібралась?

хлопець раптом перевів тему розмови. Я до Маргарити. До того як мама прийде з роботи, я

повернусь. Надія зустрілась з Маргаритою в парку. Вони повільно

прогулювались алеями. Надія, після невеличкої розповіді про те, що відбувалось в її житті останнім часом, в решті решт констатувала:

Так що в мене нічого нового. Ти гадаєш, якщо я майже постійно в Січеславську мешкаю, то все так весело? Ні, Марго, навчання − гуртожиток, гуртожиток − навчання. От і всі справи. Розповідай, краще, що там в тебе? Сашко знайшов роботу?

53

Та нарешті. А то я вже боялась, що він теж поїде кращу долю в Січеславськ шукати. Влаштувався на СТО. Не знаю, що з цього вийде, але він на роботі пропадає з ранку до вечора і має всього один вихідний. Тому я спокійна.

А що твоя заочка, як робота? Заочка нормально. В останню сесію я два іспити сама

здала, два купила. Недорого, до речі. Я гадала, що буде дорожче. Хоча... ти ж розумієш, Надю, це технікум, а не університет. А от на роботі не зовсім добрі справи. Сезон в цьому році для мене не найкращий.

Я, до речі, хотіла в тебе запитати з приводу одного кущика е-е-е, магонії, здається. Я однокурсниці обіцяла проконсультуватись у знайомого спеціаліста. Ти ж вже більш-менш досвідчений ландшафтний дизайнер. Коли її можна пересаджувати? ― запитала Надія.

З великою грудкою землі це можна робити будь-коли. Проте, я не радила б робити це раніше жовтня. Тоді гарантія виживання буде сто відсотків.

А ти не плануєш оформитись офіційно? Не бентежить, що стаж не йде?

Не знаю. Справа мені подобається. Ти ж пам’ятаєш мене з дитинства: квіти, клумби моя стихія. Тому стосовно оформлення є думка, але я ще не вирішила. Тут ще через ці підпали купа ускладнень.

Яких саме? Перепустки, варта? ― немов між іншим запитала Надія.

Та ні. Після того як підпалили сусіда одного з наших клієнтів, велика кількість господарів почали залишатися в своїх будинках на ніч і взагалі частіше приїжджати посеред дня. В тому числі й всі ті, у кого я працюю. А ти знаєш, я терпіти не можу коли я щось роблю, а хтось на мене дивиться. Не можу сказати, що господарі роблять якісь особливі зауваження, але це чисто психологічно мені неприємно. Я звикла робити сама, без чийогось нагляду, а потім отримувати гроші за результат моєї роботи.

Це ясно. Як там кажуть... Нема нічого приємнішого, як дивитись на вогонь, воду та як хтось працює, ― посміхнулась Надя.

Ха! Це точно. До того ж, в поселенні я зараз займаюсь лише доглядом за газонами, квітами, альпійськими

54

гірками. А нові об’єкти треба шукати на нових ділянках, які буржуї щойно отримали. Але зараз велика конкуренція і наша фірма, на жаль, не найкраща.

Цікаво, а після того що трапилось, не бояться підпалів ті, хто не потрапив за стіну?

Звичайно, що бояться. Я заходила до одних, пропонувала наші послуги. Так там два охоронці і собака, як ведмідь, по дворі бігає без ланцюга. Ледь не з’ їв мене. Взагалі то бояться невизначеності. Ніхто не може зрозуміти, для чого підпалювали будинки саме в тих, а не в інших. Якщо справа дійсно у знищенні лісу, то нехай би дійсно карали тих, хто надає ділянки під забудову, ― висловила свою думку Маргарита.

Легко сказати. Ніхто ж не знає, хто саме надає ці ділянки.

Ну як це не знають. Всі знають. Он як? Це що, загальновідомий факт? Ну і хто ж це

робить, лісгосп? закамуфльовано запитала Надія. Який там лісгосп! Все це робиться через Глинівську

селищну раду, а точніше через його голову. Про це кожний собака знає і на дачах, і в Глинівці. Хоча всі ці питання голова не один вирішує, ясна річ.

А ти не збираєшся організувати якусь бригаду з ландшафтного дизайну самостійно? раптом змінила тему розмови Надія. Для чого тобі працювати на дядю, коли в тебе є головне вміння та досвід?

Одного досвіду недостатньо. Потрібні гроші. Бо без транспорту, без малої механізації це буде не фірма, а купа наймитів. Тому доводиться миритись з обставинами. Це хіба що фірму поміняти. Але ти знаєш, кинути роботу в Новосамарську легко, а от знайти не дуже, ― з надзвичайно серйозним виразом обличчя сказала Маргарита.

Маєш рацію. Я от все гадаю, що я буду робити після закінчення університету? Можеш уявити мене вчителькою географії?

Легко, посміхнувшись відповіла Маргарита. А я ні. Тому якщо досягнеш чого-небудь, не забувай

стару подругу. Забронюй, про всяк випадок, для мене місце в вашій фірмі.

Для тебе, Надю, хоч зірку з неба.

55

20

«Радикальний екологічний рух викликає опозиційне ставлення саме через радикалізм і неповагу

до приватної власності, як однієї з пріоритетних цінностей капіталістичного суспільства».

Т. Гардашук

В один з днів Владлен Хасанович приїхав до дому на обід. Він не став заганяти своє авто в гараж, а просто залишив машину біля будинку. Увійшовши в дім, він попрямував на кухню. В цей час з одного з провулків виїхали двоє людей на мотоциклі. Наближаючись до машини Владлена Хасановича, мотоцикл збавив швидкість. Проїжджаючи поряд з машиною, людина, яка сиділа за водієм мотоцикла, з метрової відстані щосили кинула літрову пляшку з запалювальної сумішшю в заднє скло автомобіля...

Вікна кухні не виходили на вулицю, тому Владлен Хасанович нічого не бачив. А ще помилкою Владлена Хасановича було те, що він не увімкнув сигналізацію, бо вважав що серед білого дня, біля його будинку нічого надзвичайного трапитись не може. Тому він ще й нічого не почув.

Раптом до нього в будинок забіг схвильований односелець, який і повідомив про палаючу машину. Коли голова вискочив на вулицю, то машина вже була охоплена полум’ям, тому використання вогнегасника не допомогло. Та й перехожі з сусідами, з міркувань безпеки, відтягнули шокованого Владлена Хасановича від палаючого автомобіля.

Глинівка, як і вся тутешня місцевість, була вся у рукавах та в дрібних притоках ріки Самари. Тому диверсанти скористались перевагами такої місцевості максимально. Переїхавши ряд невеличких пішохідних мостів, де автомобілем проїхати було неможливо, диверсанти швидко опинились за селищем. Висадивши свого колегу посеред кукурудзяного поля, мотоцикліст продовжив свій рух ґрунтовими дорогами безмежних полів, продираючись напряму крізь лісосмуги та балки і вже через декілька хвилин зник від можливого переслідування на території сусіднього з Новосамарськом району.

56

Але не менш цікаве відбулося наступного ранку. Біля Глинівської селищної ради та біля Новосамарської районної ради було розкидано безліч листівок з наступним змістом:

Громадяни посадовці!

Загальновідомим є той факт, що з вашої легкої руки

знищується те, що вам не належить, а саме — наш Новосамарський ліс. Ми покарали вчора одного зі злочинців, а саме Яцукіро Владлена Хасановича, хоча знаємо, що до знищення лісу причетний не лише він. Ми також свідомі того, що вести з вами боротьбу законними методами є марною справою, бо частину коштів отриманих від продажі своєї совісті ви витратили на купівлю совісті тих, хто має охороняти закон. Тому ми, усвідомлюючи все це, змушені діяти жорстко, бо не бачимо інших засобів, щоб зупинити варварське знищення лісу. Ми попереджаємо вас — якщо ви не припините цілеспрямований геноцид проти лісу, то ми не можемо гарантувати вам безпеку вашого напівкраденого майна.

Доведені до відчаю. А наступного ранку в електронних скриньках редакцій

декількох обласних газет і телеканалів журналісти знайшли наступне повідомлення:

Шановні журналісти!

Вчора нами був здійснений підпал автомобіля голови Глинівської селищної ради Новосамарського району. Він є однією з ланок ланцюга зі знищення лісового фонду, на розбазарювання якого ніхто не звертає уваги. Ми розкидали листівки в районі селищної ради, а також біля Новосамарської райради. Якщо зміст цих листівок не потрапив до вас, то ми наводимо вам повний їх текст.

Далі йшов текст листівки, а після нього було написане наступне: «Наша мета — врятувати Новосамарський ліс від тотального знищення. І ми звертаємось до вас, шановні працівники ЗМІ, за допомогою. Якщо ви зможете зупинити цей злочин своїми засобами, то всі нормальні люди будуть вам щиро вдячні і тоді зникне потреба у застосуванні наших непопулярних кроків. Не забувайте, що Ви — Четверта

57

влада. Сподіваємось, що не всі з вас продалися і ви нас зрозумієте й не будете судити суворо

Доведені до відчаю. Якщо декілька підпалів на периферії викликали

незначну реакцію ЗМІ, то підпал майна представника місцевої влади і інформаційна атака викликали справжній резонанс.

21

«Існує достатньо захисників цивілізації, Проте, дуже мало захисників дикої природи».

Дж. Тернер

— Зараз одна з найбільших вад суспільства полягає в тому, що все продається і все купується. Я не тільки за нашу країну кажу, я за весь світ кажу. Процес матеріалізації і споживання досяг надзвичайного розмаху. Мені дуже подобається один афоризм, я, правда, не знаю хто його автор: «Можна купити ліжко, але не сон; книгу, але не розум; ліки, але не здоров’я; ікону, але не віру; місце на цвинтарі, але не на небі».

Гарні слова, я погоджуюсь. Але, на жаль, наші розмови залишаться розмовами, тому що більшість людей дійсно сприймає світ як товарно-грошову систему, не розмірковуючи про щось інше, скептично зауважив Арсен. А ваші ідеї хоч і високі, але вони нагадують мені утопічні заклики наївних представників екологічних рухів і організацій, які, на жаль, є малопродуктивними.

А я дійсно є членом екологічної організації. Проте, не всі люди в ній займаються утопічними закликами, як ви кажете. Хоча, частково, ви праві. Певні члени нашої організації знаходяться в її лавах для задоволення своїх властолюбних амбіцій і використовують її для власних потреб, прикриваючись добрими справами, які, дійсно, організація час від часу робить. А деякі активісти прийшли в організацію не стільки з ідейних переконань, скільки задля боротьби із самотністю. Але я не можу сказати, що ці люди ведуть себе нечесно. Скоріше навпаки, тому що екологічна діяльність є більш чистою сферою, у порівнянні з політичною діяльністю, наприклад. Тим не менш, якщо говорити

58

відверто, сама організація і її діяльність мене не влаштовують.

Он як? Чому? здивовано запитав Арсен. Тому що екологічні організації мають рятувати

природу, а не займатись проблемами санстанції. Екологічна криза це перш за все загибель дикої природи. І просто рятувати її недостатньо, бо критичний екологічний баланс порушено давно. Прийшов час, коли потрібно дику природу розширювати. Наша ж організація займається всілякими дрібницями, на кшталт прибирання сміття в парках, чи інформативними акціями. В її діяльності занадто багато пі-ару та й...

Ой, вибачте! перебив співрозмовника Арсен. Мені ще півгодини тому треба було зателефонувати. А де ж моя мобілка?!

Арсен подивився у чохол, але той виявився порожнім, потім поплескав себе по кишенях, подивився на верхній полиці під газетою, але й там телефону не було.

Може давайте я наберу ваш номер? запропонував допомогу Яків.

Це було б дуже доречно. Спасибі. 9011 255 91 00. Яків набирав номер і через декілька секунд десь глухо

задзвонив телефон. От дурна звичка! плеснувши себе долонею по лобі

вигукнув Арсен, витягаючи з-під ніг свій кейс в якому дзвонив мобільний. Дякую вам, дякую. Зараз я зателефоную і продовжимо.

Після того Арсен кудись зателефонував, поговорив по робочих справах і після закінчення розмови ледь не поклав телефон знову до кейсу, чим викликав посмішку Якова. Після цього Арсен поставив Якову чергове запитання:

А ця організація ваша... е... як там вона зветься? «Живий світанок». «Живий світанок», ― немов смакуючи, повторив

Арсен. ― Вона загальнонаціональна? Так. А у нас Січеславський осередок. Отже, методика організації вам не подобається. А

якою бачите методику ви? Що ви пропонуєте робити з тими ж... з тими ж самими дачами, про які ми вже сьогодні розмовляли?

59

Я вважаю, що діяти можна двома засобами. Перший стосується безпосереднього захисту того, що є. Юридично щось захистити дуже важко і не лише в нашій країні. Світом правлять гроші. Наприклад, Ісландія начхати хотіла на міжнародні домовленості по припиненню знищення китів. В такому випадку я повністю підтримую дії екологічної організації «Морський пастух», яка маючи свій плавзасіб потопила два китобої. Туди їм і дорога. Те ж саме, я вважаю, стосується і незаконної забудови. Її потрібно знести і знову відновити там ліси. Треба примусити державу зробити це. А якщо держава це проігнорує, тоді потрібно діяти методами прямої демократії, тобто зносити ці забудови самостійно. Другий засіб стосується розширення територій диких екосистем. Потрібно переводити велику кількість сільгоспугідь, кар’єрів, осушених боліт у їх природній стан. Адже людині не потрібно стільки землі, скільки вона використовує, ― впевнено заявив Яків.

Ви, я бачу, достатньо радикально налаштована людина.

Я в розумних межах радикально налаштована людина, ледь не по складах промовив Яків.

Ну що ж, подивившись у вікно, сказав Арсен. Мені час виходити. Було дуже приємно поспілкуватись з людиною, яка має нестандартне мислення. Ви примусили мене замислитись про багато речей.

Мені теж було приємно з вами поспілкуватись. Коли є гарний співрозмовник, то час завжди йде швидше. Всього вам найкращого.

22

«Чи перетворилась в процесі еволюції мавпа на людину? Ні. На жаль, поки ще ні».

О.Журавльов

Іван Таленко працював кореспондентом в газеті «Кролики та удави». Основним напрямком його роботи була політика, головним чином внутрішня та місцева. Коли розпочались вищеописані події під Новосамарськом, Іван навіть не очікував, що головний редактор газети, Ольга, дасть йому завдання займатись цією справою. Спочатку він опирався, пояснюючи, що це не його тематика і не його спеціалізація. Але знаючи не стільки професійні, скільки особисті якості

60

Івана, редактор саме його обрала для цієї справи. Вона мала своє бачення того, що відбувалось. Ольга вирішила друкувати матеріали по цій тематиці з достатньо провокаційного кута зору, сподіваючись, що це викличе хоч якийсь корисний суспільно-інформаційний резонанс та примусить відповідні інстанції реагувати на знищення лісу. Вона наполегливо пояснила свою тактику Івану і йому ідея редактора сподобалась. Тому він погодився на цю справу, в той же час не відриваючись від своєї улюбленої політичної тематики.

Звернення від диверсантів надійшло також і на електронну скриньку «Кроликів та удавів». Редактор вирішила ризикнути і оприлюднити його на шпальтах своєї газети. Але щоб якось пом’якшити ситуацію, Ольга вирішила оприлюднити думку і протилежної сторони, а саме Владлена Хасановича.

Коли журналіст зайшов у приймальню голови Глинівської селищної ради, то почув, що в кабінеті Владлена Хасановича йде гучна емоційна розмова. Але зробивши вигляд, що він не звертає на це уваги, Іван звернувся до секретарки:

Доброго дня. Мені потрібен Владлен Хасанович? А ви хто? І з якого питання? трохи налякано

запитала секретарка. Я... Мені стосовно ділянок під забудову. Дуже

потрібно, недоговорюючи всю правду відповів Іван. Він зараз зайнятий. У нього директор лісгоспу.

Присядьте, будь ласка. Журналіст присів. А вже через декілька секунд з

кабінету голови вийшов все той же директор лісгоспу з незадоволеним виразом обличчя. Він голосно грюкнув дверима кабінету і нічого не говорячи секретарці вийшов, також голосно стукнувши дверима приймальні.

Старий психопат, прошипіла крізь зуби секретарка і, трохи відчинивши двері кабінету, запитала голову тихим і ввічливим голосом: Владлене Хасановичу, до вас.

Хто там і що він хоче? запитав голова, який був відверто не в настрої.

Не знаю хто, але з земельного питання, пошепки доповіла секретарка.

От... не на часі. Н-н-н-у нехай зайде, нерішуче сказав Владлен Хасанович.

61

Після того, що трапилось, голова вирішив поки що нікому не надавати жодного квадратного метру лісу. Але в той же час, він не хотів відмовляти потенційним клієнтам, вважаючи, що якщо відмовиш одному, потім іншому, то з часом до нього взагалі припинять звертатись з цієї справи. Тому він вирішив вмовити клієнтів трохи почекати, допоки все вляжеться, сподіваючись на те, що диверсантів знайдуть. До того ж, Владлен Хасанович втратив машину і зайві гроші тепер не можна було відкидати. Тому, не зважаючи на пережитий шок, він погодився поспілкуватись з потенційним клієнтом.

Журналіст увійшов до кабінету голови, сів напроти нього і звернувся до Владлена Хасановича якомога ввічливіше:

Доброго дня, Владлене Хасановичу, ― спокійно розпочав журналіст. ― Мене звуть Іван Таленко. Я кореспондент газети «Кролики та удави». Я хотів вас запитати, чи спростовуєте ви ті звинувачення проти вас, які були надруковані в листівках. А також мені хотілося б дізнатись про надання земельних ділянок приватним особам в Новосамарському лісі під забудову, біля вашого селища. І отримати відповідь на питання, як ці рішення співвідносяться з законодавством.

Подібний хід розмови подіяв як запал на міну і Владлен Хасанович вибухнув всіма накопиченими за останні дні, й навіть години, емоціями:

На якій підставі ви вдерлися в мій кабінет з такими запитаннями?! Хто вам дозволив себе так поводити?! Чому ви збрехали і не сказали секретарці хто ви є насправді?!

Вибачте, але я сказав секретарці з якого я питання. І я не вдерся, а увійшов. А запитую я вас на підставі законів України «Про інформацію» та «Про друковані засоби масової інформації», ― абсолютно спокійно відповів Іван.

Значить так. Я жодної інформації вам не надам і на ваші запитання відповідати не збираюсь, тому що терпіти не можу хамів і брехунів! Вийдіть звідси будь-ласка! Негайно!

Журналіст неохоче вийшов. А голова тим часом швиденько набрав номер свого заступника по службовому телефону:

Мартин Сидорович! Це я вас турбую. Щойно до мене увірвався журналюга з цих клятих «Кроликів та удавів», які

62

постійно сунуть свій ніс у чужі справи. Його цікавило питання лісових земель. Тому будьте напоготові до подібних візитів і ні в якому разі не давайте цим хамам жодних коментарів. Одним словом, женіть їх у три шиї. І всіх наших попередьте. Все. До побачення.

Журналіст був обурений таким «ласкавим» прийомом.

Він вирішив поїхати в дачне поселення, щоб з’ясувати для себе деякі обставини справи на місці. Підійшовши до варти, він привітно звернувся до охоронця:

Доброго дня. Можна потрапити всередину? У нас особливий режим. Хто ви, до кого і чи є у вас

документи? Документи є, протягнув журналіст посвідчення

кореспондента. О-о-о! Маю вас засмутити. З працівниками ЗМІ нам

взагалі заборонено спілкуватись, а тим більше пускати їх на територію дач. Так що вибачте.

Ну хоч на пару запитань відповісте? Ні! Я ж вам сказав. Журналіст без особливого настрою пошкандибав у

зворотному напрямку. Вже відійшовши на чималу відстань він раптом почув, як відкрилися ворота поселення. Він озирнувся назад і побачив чоловіка пенсійного віку, який вийшов з поселення і пішов тією ж дорогою за ним. Журналіст пройшов ще трохи, щоб зникнути за деревами з поля зору охоронця, а потім зупинився і вирішив дочекатись чоловіка. На цей раз йому пощастило.

Вибачте, будь ласка. Я з газети «Кролики та удави». Ви тут працюєте?

Так. Садівником. А ви не могли б розповісти, що тут відбувалося з

цими підпалами і з останніми подіями, пов'язаними з головою Глинівської селищної ради? А то ніхто з начальників нічого не хоче розповідати.

Нас, чесно кажучи, просили не пліткувати про те, що тут було. Але це вже тайна відома всім. До того ж, ви з такої газети, що вам гріх відмовити. Тільки своє ім’я я вам не назву.

Гаразд. А як ви гадаєте, з чим всі ці події пов’язані?

63

З чим? Особисто я гадаю що з землею і лісом. Це очевидно. От послухайте. Голова нашої селищної ради...

Не можна сказати що журналіст був злопам’ятною

людиною, але той інформаційний спротив, який він відчув з боку постраждалих викликав у нього певну зворотну реакцію. Тому, після спілкування ще з декількома людьми, які обслуговували маєтки, стаття вийшла відповідно до його настрою.

В той день Владлен Хасанович не хотів купувати «Кролики та удави», але газета ця належала до таких видань, які чиновники не люблять, але самі ж першими і читають. Оскільки в таких виданнях можна отримати більш-менш чітку інформацію про реальне положення справ. А якщо не пощастить зовсім, то можна прочитати що-небудь неприємне про себе чи свою установу. Вже на другій сторінці йому впала у вічі стаття Івана Таленко «Слідство про наслідки». Набравшись терпіння Владлен Хасанович почав читати:

«Остання подія навколо Новосамарського лісу наробила

багато галасу. В селищі Глинівка, Новосамарського району, в середу, було здійснено підпал автомобіля голови Глинівської селищної ради. Та й сама епопея підпалів дорогих дачних будинків в околицях Новосамарська тягнеться вже не один місяць, про що вже не одноразово повідомлялось. Але цього разу хотілося б висвітити ці події трохи з іншого боку і все це проаналізувати.

Отже. Наступного дня після підпалу автомобіля голови селищної ради, до нас на e-mail прийшло наступне звернення невідомих, повний текст якого ми наводимо без жодної цензури...»

Далі йшов текст звернення екстремістів, а також

листівок, залишених біля районної та селищної ради. Владлен Хасанович припинив читати. У нього

затремтіли руки. Хасанович тепер був впевнений в тому, що під нього копають і йому стало зрозумілим для чого. «Хтось хоче зайняти моє місце! Але хто?.. — губився в здогадах Владлен Хасанович. — Хто розпочав все це? Хтось в середині селищної ради чи хтось ззовні?». Він не хотів

64

читати далі, але розумів, що треба примусити себе це зробити, щоб знати, як поводитись далі. І він продовжив:

«Якщо це чергові розбори між якимись місцевими

фінансовими угрупуваннями, то далі про це немає сенсу писати, бо людям такі новини набридли. Але якщо повірити написаному у звернені, то можна зробити наступний висновок.

Хтось намагається захистити державу від самої держави, точніше від корумпованих її керівників місцевого рівня, рятуючи лісовий фонд країни від знищення. Все це не може не дивувати, бо ці люди намагаються врятувати не щось своє власне, а суспільне. Якими засобами вони це роблять, то вже інше питання. Такий ланцюг подій ніяк не вписується в рамки звичайного злочину. Тут є щось більше, якщо насправді вірити тому, що написано у звернені підпалювачів. І як це не дивно, для віри в це є достатні підстави. Тому що всі випадки, пов’язані з підпалами, ніяк не торкаються будь-яких майнових суперечок і тягнуться вже місяцями. Після того, як я відвідав відомі тепер на всю область місця під Глинівкою, я переконався у справедливості тих вимог, які оголосили підпалювачі, як не дивно і провокаційно це звучить. Вдалося з’ясувати, що підпали траплялися через певний проміжок часу після чергового надання ділянок в лісі під забудову.

Багато кому може здаватись, що я захищаю дії підпалювачів. Ні, я взагалі не ставлю за мету в цій публікації когось захищати. Я збираюсь тільки звинувачувати. Я звинувачую тих, хто дозволив будувати у лісі маєтки (називати ці триповерхові споруди дачами не повертається язик). Так, будь-який мешканець поселення може сказати, що з документами на забудову у нього все нормально. Але документи в нашій державі можна написати які хочеш, бо папір все стерпить. Для того, щоб побачити грубі порушення при видачі ділянок не треба бути доктором юридичних наук. По-перше, на підставі чого взагалі вирубують ліс і на його місці зводять помешкання? По-друге, на підставі чого прибережна смуга річки потрапляє у приватну власність і фактично знищується? І по-третє, чому на все це не реагують відповідні служби? Звичайно, шукати підпалювачів потрібно. Але виникає запитання.

65

Якщо не ці люди, то хто врятує ліс від знищення? Чому слідство займається лише наслідками, а не причинами того, що трапилося? Я не слідчий і не суддя, але як простий громадянин і платник податків я маю право ставити запитання: хто і на якій підставі дозволив знищувати ліс і робити з нього будмайданчик? Чому ці люди не відповідають за своїх вчинки і залишаються юридично безкарними?

А стосовно підпалювачів, то питання їхньої діяльності торкається не лише юридичного аспекту, але й морально-філософського і навіть політичного. Чи може держава визнавати злочинцем того, хто захищає інтереси самої держави (хоча й незаконними засобами) від людей, з якими держава, через свою корумпованість, вести боротьбу не може, а то й не хоче. Ще раз підкреслюю, я не ставлю за мету виправдати дії підпалювачів. Я ставлю питання вирішення проблеми стратегічної важливості або, якщо хочете, державної безпеки. Хто захистить державу та її громадян від нахабних дій зловмисників у владних кріслах, які є не просто порушниками, а зрадниками національних інтересів?

Треба відзначити, що сесія обласної ради розглядала колись питання про нецільове використання природоохоронного і лісового фонду, в тому числі й про питання незаконної забудови цих територій. Була прийнята постанова про необхідність посилення заходів щодо контролю за використанням цих земель. Результат — нуль. Що і не дивно, бо у багатьох обранців також є маєтки там, де вони не повинні знаходитись. Тому подібні рішення спускаються, як то кажуть, на гальмах. Суцільне замкнуте порочне коло.

Таким чином, якщо відповідні органи не займуться тими, хто власноруч створив цю ситуацію, то проблема ця не буде вирішена. І доки держава сама не почне боротися з порушниками, буде заплющувати очі на грабунок власних природних багатств, не буде реагувати на порушення прав пересічних громадян з боку тих, хто вважає себе привілейованою кастою, доти кількість доведених до відчаю буде зростати, а звідси буде зростати і кількість самосудів.»

Владлен Хасанович відкинув газету. Спокій, який був зранку, розсипався. Але він вирішив діяти негайно. А для

66

цього потрібно було мобілізувати тих добрих знайомих, яким він організовував ділянки і не брав за це гроші. Першим, з ким він захотів побачитись, була його давня знайома з прокуратури Валерія Леонідівна.

23

«Вірю, що настане час, коли прийдуть справжні хрестоносці дикої природи,

котрі підіймуть повстання за її свободу та врятують її».

В. Борейко

Арсен сидів в Інтернет-кафе «Хвиля» і набирав листа латинськими літерами у досить дивній послідовності. Зміст же його листа був таким:

«Привіт, Аароне! Здається, нарешті мені посміхнулась доля і я знайшов непогану людину, яку можна долучити до нашої справи. Це хлопець з глибокими екологічними переконаннями, але головне, що він не проти застосування жорстких заходів у питанні захисту природи. Мені вдалося отримати номер його телефону своїм звичним способом. Так що я нічого у нього не випитував. Тим не менш, чи мало, що може трапитись. Людина може поміняти номер, загубити телефон і так далі, тому я б порадив не вичікувати більше двох тижнів, і починати промацувати його СМС-ками. Людина залишила добре враження, але не мені тобі розповідати зайва перевірка не завадить. Отже, надаю тобі його номер 9011 4450509. Якщо ж виявиться, що через цей номер зв’язатись неможливо, то я надам тобі додаткову інформацію про нього. Зараз скажу тільки, що він входить до однієї екологічної організації. Але треба все одно поспішати, бо він незадоволений діяльністю цієї організації і може з неї піти. Тому поквапся. Таку людину я не зустрічав з часів приєднання до нашої справи Макса. Не втрать шансу.

До зв’язку. Гай.»

24 «Про яку законність може йтися, коли в кримінально-

процесуальному кодексі сказано, що будь-якого громадянина можна засадити до в’язниці на підставі лише

«глибокого внутрішнього переконання» слідчого?» А. Кудін

67

Закінчувався робочий день п'ятниці. Коливанський вирішив трохи розслабитись. Він зателефонував додому і попередив дружину, що буде пізно. І вже через двадцять хвилин він разом із Прямченком сидів у дешевому питному закладі під назвою «Сплячий красень».

Одного не розумію, обурено заявив Прямченко. Після підпалу машини і оголошення вимог, служба відкрила нарешті справу по двісті п’ятдесят восьмій тероризм. Але якого ... (ненормативна лексика) вона не об’єднала всю цю баланду з підпалами у одну справу?!

— А хрін його знає! — відповів Коливанський. — Хіба в нашій країні можна щось зрозуміти?! У нас відомих політиків і журналістів вбивають, а потім окремо заводять справи по замовниках, окремо по організаторах і окремо по виконавцях. Так що я не знаю, чому було прийнято таке рішення. Може, часу у когось не вистачає, тому нам й залишили спалені маєтки і ця справа продовжується по сто дев’яносто четвертій, а може це така тактика. Вони і на останній випадок якось незрозуміло реагують. Може тому, що підпалили машину голові якоїсь зачуханої сільради. От якби голові райради підпалили що-небудь, от тоді б вони забігали. Взагалі, відбувається щось дивне.

— Що ти маєш на увазі? — Я вже й сам не знаю, що тут і до чого. Ти взагалі

газети читаєш? — Рідко, — зізнався Прямченко. — На почитай. Я коли прочитав одну статейку просто

..... (ненормативна лексика), протягнув Коливанський газету.

— Ні, не зараз. Не той настрій. — Ні, ти прочитай, тут зовсім небагато написано. Це

забере декілька хвилин. — Ну добре, — без особливого ентузіазму погодився

Прямченко і прочитав статтю. — Ну як, прослідкував думку журналюги? — О-о-о! Та цього Таленка, можна притягти. Все каже,

що не виправдовує, але саме це й робить. Це ж пряме підбурювання. Треба притягати. Для нього ж краще буде, якщо не хоче битою по голові отримати, або ще щось подібне.

68

— Не в тому справа, ― затягнувся сигаретою Коливанський.

— А в чому? Ти хочеш сказати, що деякому в високих кабінетах потрібно розгону дати? Так цього не дадуть зробити.

— В тому й проблема, — зауважив Коливанський. — Я вчора у шефа був. Ну, і натякнув на це обережно.

— Отримав у диню? — Ні. Він відповів спокійно і відверто. За деяких

найбільш наближених до відведення земель чиновників, вже почали клопотати. Це при тому, що прокуратура ще нікого взагалі не чіпала. Хоча... хоча саме з прокуратури й почали клопотати, і в першу чергу за цього, як там його...Владлена Хасановича.

— Це зрозуміло. Але навіть якщо припустити, що завтра звільнять з посади якогось представника місцевої влади, який торгує лісовими землями, то невже ти гадаєш, що це крісло займе хтось кращій?

— Не знаю. Давай пропустимо ще по одній. Розливай. Після чергової порції горілки розмова продовжилась. — Якби за кожну витівку посадова особа несла карну

відповідальність, а не зрозуміло що, тоді б... Ну погодься, це ж знущання — стаття шістдесят третя адмінкодексу за незаконне використання земель Державного лісового фонду, в тому числі за спорудження будівель, передбачає знаєш яке покарання? запитав Коливанський.

— Ну якщо адмінкодекс, то це штраф який-небудь. — Вірно. Аж від дев’яти до вісімнадцяти

неоподаткованих мінімумів. Це приблизно п’ятьдесят доларів. Та вони в день на сигарети стільки витрачають. Або перекручування даних Державного земельного кадастру — від трьох до десяти мінімумів. Мабуть той, хто розробляв цей кодекс, писав його для себе. Зрозуміло, що посадовцям, які торгують землею в лісі, можна інкримінувати і карні статті, ну там триста шістдесят четверту, п’яту, шосту і так далі та посадити на декілька років, але ти не гірше мене знаєш, що такого не буде. Так от все, про що я кажу, це не тільки їх… це і нас стосується.

— Це все добре. Зграбно промовляєш. Але якщо я на цій роботі не буду отримувати хоч якісь ліві гроші, то я просто

69

піду звідси. Ти ж розумієш, за такі гроші як тут, розгрібати таке лайно повне безглуздя! — голосно промовив Прямченко.

— Я гадаю цю проблему держава могла б вирішити, якби захотіла. Особливо, якби захотіла порядку і принципових правоохоронців. Але погодься, що ментом з нормальною зарплатнею маніпулювати важче, ніж з маленькою. Тому керівникам країни це невигідно. Важко зламати систему.

— Дуже важко. І зламавши систему, ми самі змушені будемо працювати за іншими правилами. Як ти тоді від відморозків будеш отримувати свідчення? Ти що, як в американських фільмах будеш казати: «Ви маєте право зберігати мовчання» і таке інше? Та з тебе бандюки сміятися будуть і ... (ненормативна лексика) що ти з них витягнеш.

— З одного боку ти правий. Але з іншого... Ми рідко замислюємось над тим, коли намагаємось вибити свідчення з підозрюваного, що він може бути невинним. Бо ми користуємось... як там… в цьому... е-е-е... глибоким внутрішнім переконанням, о!

— Ну, припустимо, це витрати виробництва, ― важко видихнув Прямченко.

— Звичайно. Доки вони не торкнулися тебе або твоїх близьких.

— Нам про це замислюватись неможна, інакше ми не зможемо працювати.

— Ні. Всюди має бути правильний підхід. Одна справа, якщо факти незаперечні, а він не хоче розколюватись, а інша, коли фактів немає, а їх людині приписують. Якщо замислитись, то це страшний механізм, ― промовив Коливанський.

— А я кажу, що потрібно менше подібних емоцій. Ось, наприклад, потрапляють до тебе підозрювані у підпалах. Як ти від них зізнання отримаєш? Речових доказів мінімум, відбитків нуль, алібі підробити можна. Як? — запитав Прямченко.

— Я не думаю, що це буде складно. Мені здається, що коли їх зловлять, то вони самі почнуть говорити. Це в їхніх інтересах — галасу побільше наробити. Це ж з публікації газетної видно. До речі, журналісти не проінформували нас про повідомлення. Я кажу про журналюг з цієї газети. Подібні звернення прийшли ще до декількох редакцій, але з

70

них нам відразу зателефонували, як ти пам’ятаєш. Ну, а ці газетярі в гонитві за сенсацією не злякалися. Тепер по шапці отримають, скоріш за все.

— Можливо. Але давай повернемось до головного, вирішив поміняти напрямок розмови Прямченко. В мене виникла думка, що підпали роблять виконавці, а хтось ретельно розробляє план, координує дії на основі зібраної інформації. Але сам знаходиться від міста подій на значній відстані і, не виключено, координує такі самі дії не тільки тут. Справа в тому, що у двох сусідніх областях були скоєні декілька подібних злочинів. Тому існування подібної організації я вже не відкидаю. Хоча, все одно сумніваюсь у щирості їхніх пояснень. Виконавці, можливо, теж не місцеві, хоч і непогано тут орієнтуються. Але спільники у нього чи у них тут є обов’язково. І саме їх нам треба шукати. Здогадуєшся чим вони займаються?

— Збирають інформацію, — впевнено відповів Коливанський.

— Звісно. Інформатори мешкають тут і добре орієнтуються у всьому: що і де знаходиться, хто видає необхідні папірці, де можна сховатись. Вони набагато частіше світяться, ніж виконавці, але спіймати їх і довести, що саме вони є інформаторами, надзвичайно важко. Тому потрібно якось викручуватись і ловити виконавців на гарячому.

— Ну і як це осине гніздо виявити? — Є один спосіб. Це — приманка, відповів

Прямченко. — А якщо здогадаються? — Можливо. Але потрібно продовжувати надавати

ділянки під забудову, щоб все йшло по старій схемі. Він чи вони не зможуть не відреагувати на це.

— Однак є небезпека того, що диверсанти придумають щось нове. Повторюватись вони не люблять, заперечив Коливанський.

— Так. І нашим завданням буде намагання зробити все так, щоб не вони нас, а ми їх перехитрили.

— Але подивись як вони себе позиціонують. Вони формують громадську думку на свою користь, а це ... це ускладнює нам роботу. Якщо й існують якісь свідки, то є

71

вірогідність того, що в силу певної симпатії вони не поспішатимуть нам повідомляти про щось підозріле.

— Дійсно. Діють підпалювачі обережно, не вбивають і не калічать, грабунками не займаються, а знищують лише матеріальні цінності і красиво все це пояснюють. Але їх треба зупинити. Хоча б тому, що хтось може розпочати копіювання дій цієї організації, не особливо переймаючись іміджем, і діяти незграбно. А це може призвести до сумних наслідків. Всі підпали здійснювались тоді, коли нікого не було вдома, окрім охорони в окремому приміщенні. Але послідовники можуть бути не настільки гуманними. Я розумію всю складність реалізації приманки. Навряд чи диверсанти будуть діяти за старими сценаріями. Тому ми не знаємо куди може бути завдано наступного удару. Але вирахувати це можна. Тільки от людей для проведення цієї операції потрібно багато, бо потенційних цілей достатньо. Це і дачники, і чиновники, а точніше їхнє майно: будинки, гаражі, квартири, машини.

— Є ідея! аж підскочив Коливанський. А тобі не здається що газету, яка дозволила собі без нашого відома опублікувати звернення терористів треба долучити до співробітництва? Нехай диверсанти систематично передають через неї свої звернення. Бо організатори підпалів мають бути зацікавлені в інформаційному висвітленні самих себе. А у слідства буде хоч якась можливість зачіплятися за цих людей.

— Думка непогана. Але небезпечна. Тому що ми цим будемо їм допомагати. Та й під прикриттям таких гасел можуть знайтися інші, хто почне не питання охорони довкілля вирішувати, а звичайні кримінальні розбори чинити. Та ще й іншими заходами і знаряддям.

— Так, тоді бардак. Безкарність одних викликає спротив і безкарність інших. А для тих, хто у відчаї не може домогтися, як їм здається, правди, це може бути гарним прикладом. Чув про випадок у прокуратурі столиці автономії?

— Про чоловіка який прийшов у кабінет з гранатою і підірвав себе, і прокурора? відповів запитанням на запитання Прямченко.

— Так. Все набагато складніше в цьому вінегреті, ніж здається на перший погляд. Але не можна з цим журналістом

72

не погодитись в тому, що чим менше винних будуть карати методами законними, тим більше їх будуть карати методами беззаконня. І тут багато чого залежить від нас. Бо насправді припинити цей безлад дуже просто — не видавати ділянок у лісі. Або хоча б оштрафувати і познімати з посад чиновників до цього причетних, і все, інцидент буде вичерпано. Особисто я, так би й зробив, але цих козлів не можна чіпати. Бо вони особливі. Тому і йде гра в одні ворота з нашого боку.

— Тут одна проблема може виникнути. Якщо зробити так, як ти говориш, то фактично доведеться визнати правоту тих, хто вчинив диверсії. І дурнями будемо виглядати ми. А ще мене здивував такий факт. Чому вони почали з підпалів дач, а не з майна тих, хто надає дозвіл на будівництво? Адже корінь зла саме в них, ― розвів руками Прямченко.

— Я теж про це думав. І це теж мене дивує. Я можу пояснити це лише тим, що коли вони підпалювали будинки, то просто перестраховувались. Бо у разі їхнього затримання їм загрожуватиме покарання по сто дев’яносто четвертій, а вона все ж таки більш м’яка, ніж двісті п’ятдесят восьма. Але коли вони висунули вимоги і підставили самі себе під двісті п’ятдесят восьму, то тут з’явилась певна неув’язка.

— А я можу це пояснити так. По-перше, вони не поспішали викривати себе, тому й обрали обхідний маневр. Розпочали з тих, хто будує і продовживши тими, хто надає дозвіл. По-друге, вони, можливо, просто не знали, хто саме надає ділянки під забудову. У них нема інформаторів у владних структурах.

— Може досить вже про роботу? У мене вже нервів і так не вистачає, втомлено запропонував Коливанський.

― Нема питань. Ти, до речі, футбол у середу дивився?

25 «Не залишилось достатньо дикої природи, щоб йти на якісь компроміси у її захисті.

Ми маємо боротись за кожний акр. Ми не повинні поступатись жодного дюйму».

Д. Формен, Х. Волке

У Германа Маркіяновича будівництво маєтку було у самому розпалі. Його будмайданчик був розташований далеко не тільки від дачної фортеці, але й від будь-яких новобудов, бо він хотів, щоб його маєток ліс оточував з усіх

73

боків. Герман Маркіянович належав до категорії тих забудовників, які не перевтомлювали себе походами по кабінетах. Фактично, він зводив будинок без будь-яких паперів, тобто здійснював самобуд. Таких як він не поважали інші дачники, бо їх дратувало нахабство таких людей, які навіть хабарів не хотіли платити. Мобільні патрулі до таких будинків не підходили, а господарі їх, в свою чергу, не платили за загальну систему безпеки. Звичайно, що за будівництво без будь-яких дозволів вони потім сплачували штрафи. Проте, вони були настільки мізерні, що такий метод отримання ділянки мав багато прихильників. Власники таких садиб розуміли, що захищати себе вони мають самі, тому коштів на власну охорону вони не шкодували. А після відомих подій, кожен такий будинок охороняв не один вартовий. І у кожному такому дворі обов’язково був собака. Отже, лізти на територію таких маєтків було особливо небезпечно. Самобуд, до того ж, дозволяли собі ті, хто мав настільки впевнене і високе положення у суспільній ієрархії, що контролюючі органи не мали великого бажання з ними зв’язуватись. Тому вони й накладали на них мізерні штрафи задля формальності, не відмовляючись при цьому від «знаків подяки».

В гарячий період будівництва Герман Маркіянович все частіше затримувався на своїй майбутній заміській віллі. Людиною він був вередливою, тому майже кожного вечора після роботи приїздив на будмайданчик, щоб дати необхідні розпорядження виконробу. Він був вже немолодий, але повний сил та енергії для творчих проектів. Додому, зазвичай, він повертався лісовою дорогою. У нього був ще один будинок у передмісті Новосамарська і квартира в Січеславську. Але йому хотілося мати будинок саме в лісі. Та й діти вже були достатньо дорослі, тому він планував і квартиру, і будинок залишити їм.

В той вечір Герман Маркіянович був не в гуморі. Будівництво йшло не за графіком і в бізнесових справах трапилася пара неприємностей. Було вже за десять вечора, коли Маркіянович вирішив рушати додому, бо зрозумів, що стирчати тут далі немає сенсу — прискорити будівельні роботи в цей день вже точно не було можливим. Він сів у своє авто і поїхав звичним для себе шляхом — через ліс.

74

Ґрунтова дорога петляла між деревами і якість шляху залишала бажати кращого — колія була глибока через щоденний рух вантажівок, тому він їхав повільно. Герман Маркіянович увімкнув радіо, але нічого такого, щоб йому сподобалось не знайшов і тому вимкнув його. До асфальтованого шосе залишалося трохи більше кілометру, коли Герман Маркіянович почув підозрілий звук під колесами машини. А вже за мить він зрозумів, що пробиті всі чотири колеса. Машина стала їхати зовсім повільно, але Герману Маркіяновичу щось підказувало, що зупинятись небезпечно. Проте, обставини змусили його це зробити, бо посеред дороги раптом з’явилася барикада зі старих колод та пнів. Він різко загальмував і почав здавати назад. В цей час з-поза барикади полетіло каміння, яке було спрямовано саме по фарах машини. Їдучі майже навпомацки, він намагався розгледіти дорогу через заднє скло. Раптом щось грюкнуло спереду по капоту бум!!! Він повернувся і побачив фігуру яка замахувалась по його новій машині за сорок тисяч євро чи то кувалдою, чи то киркою величезних розмірів. Герман Маркіянович хотів було вискочити з бейсбольною битою, яка завжди була під рукою, але саме в цю саму мить щось грюкнуло справа по дверцятах. Тоді стало ясно, що нападників як мінімум двоє і є лише один вихід тікати. Маркіянович вихопив телефон, набрав номер міліції і вже приклав мобільного до вуха, коли, намагаючись втекти від чергового удару, він не впорався з керуванням і його машина влучила у стовбур старої сосни. В результаті чого телефон вилетів у нього з руки. Герман Маркіянович запанікував. Двоє людей в темних масках наздогнали його авто, яке зупинилося через дерево, та замахнулися своїм безжалісним знаряддям. Він почав сигналити і кричати. Тепер йому ставало зрозумілим, чому не вибивають скло у вікнах. Він був як у підводному човні — через скло його ніхто не чув. А сигнал машини? Ті хто був на дачах подумали, що сигнал лунає з шосе, а на шосе думали, що це звуки з дач. Він спробував розвернути авто і наїхати на одного з нападників, але маневр виявився невдалим. Бо керувати машиною з розбитими фарами і пробитими колесами серед дерев було складно. Тому переслідувач відскочив за стовбур дерева і звідти контратакував — кувалда з усієї сили впала на капот. В цей час підскочив другий нападник і почав наносити удари по

75

крилах машини. Маркіянович почав здавати назад, але він невдало зманеврував у темряві і машина знову вдарилась у дерево, після чого зупинилась. Нападники тільки на те й чекали — удари посипалися з новою силою. Герман Маркіянович почав повертати убік, щоб знову їхати прямо. Він також намагався на підлозі намацати мобільний, але це йому не вдалося. На порожніх колесах він знову набрав хоч якусь швидкість і, під’ їхавши до барикади, вирішив її протаранити. Розігнавшись, машина відчайдушно налетіла на барикаду, але застрягла. Водій тиснув на газ, але це не допомагало. Маркіянович вже відчинив двері щоб тікати, нарешті намацавши на підлозі мобільник, але в цей час до дверцят підбігла людина в масці, яка процідила крізь зуби:

— Сиди тихо і тобі нічого не буде. Маркіянович був шокований. — Телефон, — сказав незнайомець. — Що? — Телефон на капот! — вже голосніше сказав чоловік в

масці. Другий нападник стояв вже з іншого боку машини.

Герман Маркіянович кинув телефон і той миттєво розсипався на дрібні шматочки під ударом кувалди. Маркіянович сидів за кермом, а біля дверей чергував один з нападників. В цей час другий заліз на багажник і почав наносити удари по даху машини. Після цього він заліз на заднє сидіння і розпоров ножем шкіряні крісла машини, потім порізав передні сидіння з тилу. Той, що стояв біля водія наказав відчинити капот — удари посипалися на акумулятор, радіатор і на все, що потрапляло під роздачу кувалди. Потім нападник промовив: „О!” І знову поліз на заднє сидіння. Там він завдав декілька ударів по підлозі. Повністю впоравшись, перший нападник простягнув Герману Маркіяновичу конверта і, вибивши нарешті вікна, разом зі своїм колегою зник у темряві лісу. Все це відбувалося лічені хвилини, але Герману Маркіяновичу вони здалися вічністю. Деякий час він сидів зовсім непорушно. Потім виліз, обдивився машину. Підлість була в тому, що знаряддя було не звичайними кувалдами, а мало загострення з одного боку, як кирка. Тому на машині залишилися не тільки вм’ятини, але й дірки. «Металобрухт, — подумав Герман Маркіянович, ковтаючи сльози. — Металобрухт за сорок тисяч євро». Спочатку він йшов

76

нешвидким кроком, потім почав йти все швидше й швидше, а після побіг. Підбігаючи до мобільного патруля дачного поселення, він не стримався і почав кричати, розповідаючи на ходу і розмахуючи руками. Вартові спочатку не зрозуміли, що трапилось і лише згодом їм дійшло про що йшла мова. Потім Герман Маркіянович сів на землю і закрив обличчя долонями, поки охоронець викликав міліцію. Він сидів мовчки. Варта просто поставилася до нього по-людськи, хоча він і не був їхнім клієнтом. Потім Маркіянович взяв конверта, розгорнув його і витяг з нього папірець, на якому було надруковано наступне:

«Для того щоб дерево виросло потрібні роки, а щоб

його спиляти потрібні хвилини. Усвідом це сам і допоможи усвідомити іншим».

За кілька хвилин біля нього стояла вже купа людей. Всі

про щось запитували, але Герман Маркіянович нікого не хотів бачити.

26

«Відраза до мух легко перетворюється в симпатію до павуків».

В. Бутулеску

Зранку навколо розбитої машини вже працювала слідча група.

— Дивно. Чому вони просто не викинули водія і не підпалили машину? Менше часу, менше шуму, — запитав один з помічників Коливанського.

— Е ні-і-і, — розтягуючи слова відповів Коливанський. — У цих людей особливий підхід.

— В якому сенсі? — А в такому, що якби вони підпалили машину, то

також міг загорітися ліс. А ліс вони люблять, — посміхаючись, продовжував розмірковувати Коливанський, звертаючись не стільки до колеги, скільки до себе самого.

Його трошки засмучувало те, що в записці було так мало сказано. Йому хотілося більшого.

— Лейтенант! — крикнув він. — А ну зателефонуй по редакціях і спитай, чи не приходила до них будь-яка інформація після нічних подій?

77

Через декілька хвилин йому повідомили, що лист прийшов лише в редакцію газети «Кролики та удави». Коливанського це втішило. Виходить те, про що він розмовляв з Прямченком збувалось, і газету треба залучати до справи, а не піддавати репресіям.

Отримавши згоду від керівництва на співробітництво з газетою, він вирішив їхати в Січеславськ. Саме в обласному центрі знаходилась редакція газети.

Прибувши до редакції, він в першу чергу попросив продемонструвати повідомлення, яке виглядало наступним чином:

«Цієї ночі нами було знищено автомобіль одного з самозабудовників, який самовільно зайняв майже пів-гектару лісу. Дуже дивно, що дехто дивлячись на все те, що трапляється, продовжує робити свою лиху справу і вважати, що йому не доведеться розплачуватись за свої вчинки. Такі люди помиляються. І ті хто надає дозвіл на будівництво, і ті хто їх бере, і ті хто будує маєтки, не маючи жодного дозволу, всі вони є винуватими. Ми ще раз закликаємо цих людей схаменутись і припинити знищення лісу. Через вашу газету ми хочемо звернутись до представників влади на місцях — припиніть розбазарювання цих земель! Ми знаємо, що багато хто з посадовців самі володіють нерухомістю на землях, на яких не може бути жодної нерухомості, тому такі можновладці ніяк не реагують на самозахоплення лісів. Ми закликаємо їх самокритично оцінити свої дії! Поки що ми не знаходимо розуміння того болю і тієї шкоди, яка завдана природі. І нас просто примушують йти на радикальні кроки, бо ніхто не хоче звертати увагу на цей злочин і всім байдуже. Сподіваємось, що небайдужі люди поставляться до нас із зрозумінням і пробачать нас.

Доведені до відчаю». А чому ваша газета так називається? сам

здивувався своєму запитанню Коливанський. Ну... теж не очікуючи такого запитання, відповіла

редактор взагалі-то так називається блискуча п’єса Фазіля Іскандера. Ви не читали її?

— Ні, чесно кажучи, Коливанській трохи збентежився через свою не найкращу начитаність

78

загальноосвітнього плану. А хто буде готувати статтю на цю тему?

— А можна? — напівсерйозно напівжартома запитала Ольга.

— Хе! — посміхнувся Коливанський. — А чому б ні? Ми готові заплющити очі на провокації вашого кореспондента, за умов співробітництва, яке ми запропонуємо. Справа в тому, що нам потрібно підтримувати постійний контакт з екстремістами, бо кожне їхнє слово це шанс зачепитися за їхню думку, манеру поведінки і таке інше. А ваша газета і та манера написання статті, очевидно, більш за все сподобалася терористам. Так хто цей журналіст, який писав першу публікацію і буде писати нову?

Через деякий час журналіст і слідчий сиділи наодинці. Коливанський відразу перейшов до справи:

— Після виходу першої статті вашу творчість злочинці оцінили і продовжують надсилати листи тепер тільки до редакції вашої газети.

— Злочинці? Це ви про кого? З міських чи селищних рад до нас не приходило жодних звернень, якщо ви говорите про справжніх злочинців.

— Я розумію вашу словесну професійну їдкість, але ви прекрасно знаєте про кого йде мова. Отже, в мене до вас таке запитання. Коли ви підготуєте наступну статтю?

— А з чого ви взяли, що я її буду готувати? Я взагалі-то спеціалізуюсь на іншій тематиці. Та й не моя стаття їм сподобалась, а те, що в ній наша газета надрукувала їхні звернення, почав викручуватись журналіст.

— Тим не менш, ваші статті в вашій газеті можуть допомогти слідству. І ви не можете відмовити у допомозі. Принаймні я не радив би вам цього робити.

— Громадянине слідчий! Я розумію, якщо ви або ваше керівництво захоче натиснути на нашу газету, то це не буде складно зробити. Але я замовлень по своїй професії не виконую. Я вільний художник, пишу тільки про те, що вважаю за потрібне. Якщо вам це так необхідно — переговоріть ще раз з редактором, можливо, вона підшукає вам кого-небудь, хто погодиться. Редактор не захоче наживати собі проблем. Це все, що я можу вам порадити.

Журналіст вже підвівся, щоб вийти, але слідчий зупинив його.

79

— Зачекайте, — сказав він і зробив паузу. Було видно, що він вагається — Ну а якщо ми знайдемо іншого, хто писатиме статті, чи можна, щоб він підписався під статтею вашим ім’ям і прізвищем?

— Звісно, що ні. Для чого це вам? — Справа в тому, що нам необхідно зробити все, щоб

зв’язок з екстремістами не обірвався. Це люди з тонкою психікою. І якщо вони зреагували саме на вашу статтю і вашу газету, то ми б не хотіли що-небудь змінювати. Раптом зміни відлякають їх. Якщо писати другу статтю, то вона має бути такою як і перша, ну і бажано, щоб і автор був той же самий. Одним словом, як Аль-Каїда надає перевагу інформагентству Аль-Джазіра, так і екстремісти надають перевагу вашій газеті.

— Цікаве порівняння, пане слідчий. Але якби журналістам не заважали і не втручались в їхні справи, то підпалювачі спілкувалися б через будь-який телеканал чи іншу газету, а не тільки через нас. Тому секрет успіху простий — відсутність заборон і цензури. Тим не менш, я не збираюсь нічого писати і не дозволю використовувати моє ім’я.

— Розумієте, особисто я нічого не вирішую, я простий слідчий, але може скластися так, що через вашу впертість у вашої газети можуть розпочатись проблеми. Чи то судове рішення яке-небудь, чи то перевірки пожежників або санстанції. Не мені вам розповідати, як це робиться. Ми прекрасно усвідомлюємо, що буде величезний скандал і нас звинуватять в утисках свободи слова. Це найулюбленіша тема пустомель та популістів. Проте, ви перша в країні газета, яка відверто підтримала тероризм. Це також може призвести до резонансу, але вже на нашу користь.

— Шановний пане слідчий! — голосно відповів журналіст. — Ви говорите дивні речі. Я взагалі не розумію для чого прикриватись якимись там інстанціями? Якщо ви такі сильні, то дійте напряму, затискуйте нам дверима все, що заманеться і ми напишемо все, що ви забажаєте. Для чого перевірки і судові рішення, для чого вся ця дипломатичність?

— Заспокойтесь, — з інтонацією гіпнотизера сказав слідчий, який не очікував такої відвертої реакції. Журналіст замовкнув, а слідчий продовжував. — Ви гадаєте, що все так просто. Ви вважаєте, що вам важко, а нам легко. Не відхиляйтесь від теми розмови. Я ще раз пропоную вам

80

співробітництво зі слідством. До того ж, ви будете мати можливість ознайомлюватися з матеріалами, з якими ніхто з журналістів ніколи не ознайомиться. Погоджуйтесь. Якщо ви так своєрідно висвітили своє бачення в першій публікації, то вам ніхто не заважатиме продовжувати в тому ж дусі.

— Але ви хочете використати мене як приманку. — Ні. Не як приманку, а як додаткове джерело

інформації. Проте, вам надається повна свобода дій і, що теж є важливим, захист.

— Від кого? ― запитав Таленко. — Від тих, хто не може терпіти спокійно ваші думки та

судження і почне дошкуляти вам і вашій газеті. Ми ж гарантуємо, що їхні зусилля виявляться марними. Погоджуйтесь.

— Значить ви мені ще й дах ментовський пропонуєте, я вірно розумію?

— Вірно. Але це не головне. Я вам скажу не як співробітник органів при виконанні службових обов’язків, а просто, як фахівець. Справа ця настільки неординарна, настільки дивна і цікава, що я не пам’ятаю коли в мене пробуджувався такий професійний інтерес.

— І ви хочете викликати професійний інтерес у мене? ― відверто здивувався Таленко.

— Не буду приховувати цього. Я ж розумію, що для співробітників вашої газети це найбільш вагомий аргумент, — трохи полестив слідчий.

Журналіст поринув у роздуми. Пропозиція була і цікавою і не зовсім етичною, з точки зору журналістського нейтралітету, бо журналіст розумів, що його фактично намагаються завербувати. А в глибині душі він скоріше симпатизував екстремістам, ніж їхнім жертвам. Але події дійсно були цікавими та неординарними і Іван вирішив погодитись на пропозицію Коливанського, переслідуючи, однак, свою мету:

— Фу-у-х! — видихнув він. — Припустимо вам це вдалося. Розкажіть тоді, що там хоч трапилося, бо повідомлення прийшло, а про подію майже нічого не написано.

— Знайдена нова технологія розправи із забудовниками. Людина їхала вночі через ліс і її машині пробили колеса. Потім вискочили двоє хлопців з кувалдами і зробили з неї те,

81

чим торгує наша країна на зовнішньому ринку. Я маю на увазі металобрухт.

— А водію нічого не зробили? — Ні. — Гаразд, але ж я буду писати так, як я вважаю за

потрібне. — Безумовно, я вам про це вже казав, ― погодився

Коливанський. — А тепер я хочу вас запитати. Чому не розслідується

незаконне надання земельних ділянок? ― На превеликий жаль, мені нічого вам сказати, бо я

сам запитую про це кожного дня самого себе і не тільки себе.

27 «Повсякденне життя стількох людей

проходить серед мертвих витворів їхніх рук, що вони втратили здатність розуміти живі створіння».

К.Лоренц

Вийшла стаття. В ній приблизно було описано те, що трапилось з Германом Маркіяновичем, повідомлення з електронної скриньки редакції і коментарі та судження журналіста.

В дачному поселенні, тим часом, знову у розпалі були дебати. Одні пропонували прокласти до шосе асфальтовану дорогу й поставити в лісі вздовж неї ще пару патрулів. Але більшість відхилила таку пропозицію, бо це вимагало додаткових витрат, а відпочинок вже і так коштував немало. Та й було побоювання, що чергова будівельна авантюра викличе нові атаки. Їхні опоненти, у свою чергу, стверджували, що не можна йти на поводу у злочинців, треба чинити опір. Найчастіше таку думку виказували ті, хто не потрапив до дачного поселення і особливо ті, хто просто захопив землю без будь-яких формальних дозволів, і які вперше прийшли на загальні збори. Проте, ефект громадського транспорту виявився сильнішим і суперечності між тими, хто був по різні боки стіни не можливо було владнати. Проблеми тих, хто не встиг потрапити до дачної фортеці не хвилювали тих, хто встиг в ній сховатись. Дружина чиновника з залізниці навіть виразила думку, що нарешті хоч раз покарали когось з нових дачників, та ще й самозахоплювачів, а то всі біди до того припадали лише на

82

старих забудовників. Багато хто обурився, почувши таке, проте всі, хто жив в дачному поселенні-фортеці подумки повністю погоджувалися з цією жінкою. Тих, хто побудувався і огородився стіною поки що було більше, тому вирішити щось на свою користь новим забудовникам було важко. Таким чином тим, хто не потрапив зі своєю нерухомістю за рятівну стіну, в черговий раз дали зрозуміти, що гарантувати їхню безпеку ніхто не може. А позицію тих, хто будував без дозволів, взагалі ніхто не хотів слухати. До того ж, не буває лиха без добра. Тепер деякі дачники сподівалися, що будівництво багатьох маєтків припиниться і саме їхні особняки будуть виходити до лісу, а не до сусідніх дач. І не без підстав. Будівництво декількох дач було заморожено, а деякі господарі взагалі вирішили відмовитись від своїх ділянок і підшукати собі інше місце. Це переважно були ті, хто майже нічого ще не збудував. Для тих же, хто вирішив залишитися, справи ускладнювались. Ставало зрозумілим, що поставити охорону на дачі, ще не означало вберегти своє майно від знищення.

Ситуація почала повторюватись. Ділянки не надавались і, відповідно, не було диверсій. Слідчі розуміли, що зібраних матеріалів недостатньо, тому залишався дійсно лише один вихід — приманка. Таке рішення було прийнято після тривалих дебатів всередині слідчої групи і його керівництва. Не всі з цим погоджувались, дотримуючись принципу: «Не буди лихо, поки воно спить тихо». Дуже обережно висували пропозиції просто заборонити будівництво і на цьому поставити крапку, вичерпавши інцидент. До того ж, приманка дійсно вимагала багато людських сил і часу.

Ще одне важливе питання не давало слідчим спокою. Хто був інформатором? Було зрозумілим, що хтось систематично надає данні про стан речей в лісі, про появу нових ділянок, їхню кількість і розташування. Звичайно, виконавці й самі могли б все це роздивитись, але це було сумнівно, через ризик зайвий раз з’явитися на місці злочину. Вартові і до цього за дорученням слідства уважно спостерігали за всіма, хто вештається в лісі поблизу дач. Але тепер була надана вказівка не просто стежити, але й завести спеціальний журнал, в якому потрібно було фіксувати кожного, хто з’являвся в полі зору, описувати його, відзначати як він себе поводив і у якому напрямку рухався.

83

Влітку це було робити особливо важко, тому що тих, хто прогулювався у лісі було настільки багато, що кожного дня списувалася не одна сторінка журналу. Охоронцям від фірми ця додаткова неоплачувана рутина не подобалась. Тому мало хто ставився до цієї справи серйозно і багато хто робив ці записи, як говорять в народі, для галочки. Це дратувало слідчих, тому що одні записи були більш-менш докладними, а інші повністю поверхневими. Операція з приманкою розроблялася дуже повільно, до того ж відчувався дефіцит людей. Бо на протязі декількох тижнів планувалося розставити співробітників на цілодобове чергування у лісі, навколо нього, на лісових дорогах, біля квартир, будинків і гаражів деяких місцевих посадовців.

Сама ж провокація мала виглядати наступним чином. Планувалося зробити фіктивне виділення величезної ділянки у лісі на березі річки. Величезна площа огороджувалася червоною стрічкою, на її територію заганялася будівельна техніка, завозились будівельні матеріали, а задля більшої показовості вирубувалося пару дерев. Планувалось також просто вирити велику канаву, немов під фундамент і ... чекати.

28 «Кожен бачить, яким ти видаєшся, але мало хто відчуває, яким ти є».

Н. Макіавеллі

Операція «Приманка» розпочалась. Про здійснення її була проінформована мінімальна кількість людей — боялись витоку інформації. Попередили про неї і деяких потенційних жертв диверсій. Зробили це для їхньої пильності і щоб зменшити кількість задіяних співробітників. Звичайно, що було попереджено й Владлена Хасановича, але він не просто просив, він благав не проводити операцію. Він боявся більш страшної біди ніж спалена машина. Проте, з ним провели наполегливу бесіду, на якій переконали, що лише затримання диверсантів буде найкращою гарантією його безпеки. Ну, а для більшої впевненості навіть познайомили з людьми які мали спостерігати за його майном. Одним словом, з великими зусиллями Владлена Хасановича вдалось заспокоїти.

Спостерігання проводили цілодобово, а в темний час доби у посиленому режимі. Про проведення операції не було

84

проінформовано жодного співробітника охоронної фірми, яка опікувалася дачним поселенням. Але коли самі охоронці помітили, що хтось «отримав» неймовірно величезну ділянку, то їх тривога і надзвичайна пильність зросли миттєво. Охоронці були дуже схвильовані — ніхто не хотів нових пригод. Теж саме можна було сказати і про дачників. Йшли дні, тижні, але нічого не відбувалося. Проте, хвилювання від того лише зростало, бо чекали тепер чогось неймовірного, розуміючи, що подібна ділянка не може залишитись непоміченою. Кожен з охоронців сподівався лише на те, що у разі чергової атаки, вона буде здійснена не в його зміну.

В один з днів Надія прогулювалася лісом зі своєю собакою. Два охоронці мобільного патруля, перебуваючи на робочому місці, помітили дівчину. За мірками вартових вона підійшла занадто близько до дачного поселення. Такі випадки були й раніше і їх ніколи не залишали без уваги, а в цій напруженій ситуації тим більше. Старший з охоронців відреагував миттєво:

— Ей! Дівчино! Що ви там робите?! Куди йдете?! Дівчина зупинилась і неголосно відповіла: — Собаку на прогулянку вивела. Не можна? Охоронець поглянув на невеличку шавку, яка крутилась

біля неї. Його реакція виявилася набагато різкішою, ніж можна було очікувати. Крокуючи до неї, він волав, використовуючи брудну лайку:

— Ану забирайся звідси! Швиденько! І щоб я тебе тут більше не бачив! Ще раз з’явишся тут — надягну наручники і здам ментам! Ясно?!

— А що я такого роблю? — схвильовано запитала Надія, не очікуючи такого натиску, — що, не можна вже взагалі тут ходити?

— Ти що, людської мови не розумієш?! Геть на ... (ненормативна лексика)!!! Швиденько! Чи тебе зараз ментам здати?!

Нічого не відповівши, дівчина розвернулась і пішла у зворотному напрямку. Другий охоронець, молодий, дивився їй у слід з притаманною для багатьох чоловіків у таких випадках хіттю, витріщивши очі на її сідниці у джинсових шортах. Так само дивився на Надіну шавку і пес охоронців. Потім молодий охоронець повернувся до старшого, перегортаючи журнал опису перехожих:

85

— Дурень ти, Арнольдовичу. Дівчину потрібно було або затримати, бо вона тут не в перший раз з’являється, або почекати і подивитися куди б вона пішла далі, або надати можливість познайомитися мені з нею поближче. А ти просто її перелякав і вигнав. Може саме вона стукач?

— Сам ти дурень! Все я вірно зробив. Для чого мені проблеми? Наше завдання не хапати злочинців, а робити профілактику. Ментам потрібні підпалювачі, будь ласка, нехай приїздять, чергують і відловлюють. А мені воно і на ... (ненормативна лексика) не треба. Якщо ми не будемо підпускати до поселення перехожих, то ми не дамо приводу думати, що тут погана охорона, це по-перше. І навіть якщо серед перехожих є інформатори, то вони навряд чи зможуть щось побачити, якщо ми не будемо їх близько підпускати, це по-друге.

— Але нову ділянку і так видно з будь-якої відстані. — Нас це не хвилює, бо то не наш об’єкт. От розбили

мужику машину, а нам по фігу, не наша зона охорони і все. Навіть якби йому не машину молотками розбивали, а дачу підпалювали, я не кинув би свого посту. А раптом це відволікаючий маневр, щоб завдати удару по наших об’єктах охорони?

— Виходить, тебе не хвилює чи зловлять злочинців, чи ні й до їхнього затримання в тебе нема жодного інтересу?

— Нема. Якщо їх зловлять, то ми станемо тут непотрібні. А по-друге, я не хочу брати участь не те що у затриманні, а навіть знати не хочу хто є хто.

— Дивно ти міркуєш. — Я все нормально пояснюю. Це ти таке верзеш! Ти що

забув, як Мирона вигнали, а потім ще й тягали менти на розпізнання після випадку з так званим страховим агентом? Якби він не пропустив тоді того мужика, то ніяких неприємностей з ним би не трапилось. Кинули б ці листівки десь на в’їзді в ліс або у місті і все. І не було б у Мирона проблем. Ти що забув, що шеф на інструктажі казав? Всіх посилати подалі і нікого не підпускати. А ти що, премію хочеш отримати чи обдивився детективних серіалів? Життя набагато простіше і грубіше.

— Ні. Однак... Раптом все таки вона інформатор? А? — Ну і ... (ненормативна лексика) з нею. Мене не

хвилює хто вона є. Може й інформатор. Тут багато людей

86

ходить. Тут кожен може бути інформатором. Може спортсмен, який пробігає тут кожного ранку є інформатором, а може бабуся із синьою сумкою інформатор. Вона тут теж постійно з’являється. А може алкаш, котрого ми теж відматюкали місяць тому, теж інформатор. А може Скутер інформатор? — вказав старший охоронець на службового собаку, який не зрозумівши про що йде мова, але почувши своє ім’я, замотиляв хвостом. — І в решті-решт, інформатором може бути кожен з нас.

— Можливо і таке. Тому до роботи треба відноситися уважніше.

— А я тобі про що кажу. Але будь-яка профілактика краща за будь-яке лікування. Ти не придумай записати в журнал, що я її нагнав звідси. Просто запиши, що бачили чергового перехожого. А то менти знайдуть з півсотні таких дівок і будемо ми після роботи кататись і пики їхні розглядати.

— Ну, я не запишу, так Гриня запише, який біля воріт чергує і все бачив і чув.

— Ага. Аж два рази. Вони з Мироном приятелі і він знає, як воно кататись на оглядини і допити. Проте... Краще перестрахуватись, — сказав він і взяв рацію, щоб переговорити з Гринею.

29

«Розвивайте себе, для того, щоб бути. А потім, досягнувши цієї мети,

відречіться, щоб належати іншому». П. Тейяр де Шарден

Охоронці й насправді могли лише гадати, хто була та

дівчина, але знати напевно не могли. І все таки молодий охоронець недарма щось запідозрив, проте, його припущення були проігноровані.

Надія тим часом привела собаку, посиділа трохи вдома, переодяглась і ввечері вже була в одному з комп’ютерних клубів Новосамарська. Відкривши одну зі своїх електронних скриньок, вона відіслала одному адресату цікаве повідомлення, не тільки зміст, але й сполучення латинських літер якого, було зрозумілим лише одержувачу:

87

«Інформація є. Але спочатку вимушена тебе засмутити. Здається, у мене розпочались проблеми. Сьогодні охоронець з патруля дуже різко відреагував на мене. Припускаю, що я занадто близько підійшла до об’єкта №1. Він попередив, що у разі моєї наступної появи мене здадуть міліції. Можливо, я не перша, з ким трапилася подібна пригода, а можливо, що запідозрили в чомусь саме мене, все ж таки я з’являюсь там не вперше. Тому як бути далі я не знаю.

Тепер стосовно справи. Ситуація складана. Перед об’єктом №1 і перед його сателітами збоку дороги, що йде через синій міст, виявлено величезну площу під забудову. Ділянку такого розміру я ще не бачила в цьому лісі. На ній зібрано будівельну техніку, будматеріали, риються канави, вирубано два дерева, завезено вагончик для робітників. Система охорони об’єкта №1 залишається без змін, але в лісі відбувається щось підозріле. Приблизно на одних і тих же місцях, на різних відстанях від об’єкту №1 в лісі постійно перебувають якісь люди, в тому числі і на машинах, хоч машини кожного разу різні. Судячи також з сьогоднішньої реакції охорони, складається враження про знервованість і занадто ретельне відношення до заходів безпеки. В прикріпленому файлі я надсилаю тобі схему розташування нової ділянки і місць приблизного розташування підозрілих людей та машин.

Виходячи з усього вищенаведеного, я можу зробити висновок, що проведення нових акцій є занадто ризикованим і уникнути пастки фактично неможливо. Чекаю на подальші вказівки.

До зв’язку, Інга». Закривши електронну поштову скриньку і

розрахувавшись за послуги з адміністратором, яким чомусь працювала бабуся років вісімдесяти, дівчина попрямувала до виходу. Несподівано вона зіткнулася у дверях зі своєю давньою знайомою, яку не бачила вже більше року.

— Оба-на! Надька! Привіт! А тебе яким вітром сюди занесло? Ти ж зовсім на іншому краю міста живеш! Чи може переїхала?

88

— Та ні, не переїхала. Просто у знайомої тут була, а потім дай, думаю, зайду подивлюся чи від кого-небудь лист не надійшов.

— А від кого ти листи отримуєш, а? — кокетливо запитала знайома.

— Та подруга у мене зараз за кордоном живе. — Ой, Надю, ой, не кажи. Мабуть не у знайомої була, а

у знайомого, і не до подруги листи надсилаєш, а до друга, а? — знову іронічно-кокетливо запитала знайома.

Надія перевела подих. Тепер вона зрозуміла, що цікавить її знайому — особисте життя. Є така категорія людей, особливо жінок, яких цікавить тільки це.

— Ну...заходила до знайомої, а листа чекала...— Надія зрозуміла як треба себе поводити, — може й від друга.

— О! Це вже більше схоже на правду. А то я вже хотіла...

Але Надія вирішила перебити промову знайомої, щоб перехопити першість у постанові запитань:

— А ти що тут робиш? Пробач, що перебиваю. Теж з кимсь листуєшся? Не з іноземцем, часом?

— Хі-хі-хі. Ні. Я ось до того молодого чоловіка з серйозним обличчям, який біля бабусі-адміністратора крутиться. У нього тут підзаробіток. Ти ніколи не зустрічалась із комп’ютерником?

— Ні. — Краще і не зустрічайся. Хоча... Якщо підходити з

гумором, то можна. З іншого боку комп’ютерник, якщо він справжній профі, завжди з грошима. А що в наш час і в нашому віці ще треба? Здоров’я поки що є. Потрібні тільки гроші, адже поки молоді хочеться всього і відразу. Один мій приятель каже, що машина йому потрібна зараз, допоки йому двадцять років, допоки є відповідний стан душі, щоб поганяти на ній, покрасуватись перед знайомими, особливо перед дівчатами. А коли йому буде за сорок, то він буде відноситись до авта як до засобу пересування. Тому якщо змолоду увесь час приділяти справам і отримувати результат через десять-двадцять років, то коли ж тоді жити? Чи може я не права?

— Права. Частково. Тільки не кожна молода людина може дозволити собі жити на широку ногу, бо не в кожної є круті батьки.

89

— Це вірно. Але це не наша жіноча справа. Нехай чоловіки цим переймаються. А наша задача яка? Відшукати придатну кандидатуру і, завдяки цьому, отримувати від життя максимум.

— Який такий максимум? — запитала Надія. — Ну це... Максимум є максимум. Як це ще можна

пояснити? Ну, для того, щоб отримувати від життя задоволення, щоб отримувати задоволення від кожного прожитого дня. А що це ми стоїмо, пішли вип’ємо чого-небудь міцнішого за воду, поговоримо про своє жіноче, а?

— А як же твій комп’ютерник? запитала Надія, з розрахунком щоб відчепитись від знайомої.

— А-а-а! Зараз. Після чого знайома підійшла до хлопця із серйозним

обличчям і, сміючись, почала щось йому розповідати. Він поліз у кишеню, витяг звідти купюру великого номіналу і передав своїй ненаглядній. Після цього обидві дівчини вийшли з комп’ютерного клубу і пішли до найближчого кафе. Сівши за стіл і замовивши напівсухе вино для себе і каву для Надії, знайома продовжила:

— На чому ми там зупинились? — На тому, що тобі подобається отримувати

задоволення кожного дня. — А, точно. Від кожного дня. Чи може я не права? —

підпалюючи сигарету пробубоніла знайома. — Не знаю. Що таке задоволення? Не зовсім мені

подобається це слово. Щось в ньому таке... ну... одним словом, сидячи на унітазі теж можна отримувати задоволення, — відповіла Надія, намагаючись відхилитися від клубів тютюнового диму, яким дихала співрозмовниця.

— Ну так і що? засміялась знайома. — Ну... не знаю. Мені більше до вподоби слово радість. — Ну і чим відрізняються задоволення, радість,

насолода? Чим? — Як на мене, то все, що є для душі — то є радість.

Наприклад, зустрітися з близькою людиною, з якою не бачилась тривалий час, буде радістю. А от поспати довше або поїсти більше буде задоволенням.

— Ой, а я поєднала б. Особливо стосовно близької людини. Близької, в моєму розумінні цього слова. Я б отримала велику радість від нашої зустрічі, тому що

90

зрозуміла б, яке незабаром я отримаю задоволення. Непогано? — знову розсміялася знайома і додала. — А взагалі, я що дурна на когось там чекати? Навіщо? Та ти не стався так серйозно до того, що я кажу! Розслабся.

— Мені здається, що людині уважній і відповідальній важко отримувати від життя максимум задоволення, коли багато подій навколо викликають огиду.

― О-о-о! Якщо на це звертати увагу, то коли ж тоді для себе жити? Ти розмірковуєш або як дитина, або як стара і занадто серйозна людина. Я тобі не раджу на все це звертати увагу — здоровішою будеш. Ти де зараз вчишся? У тебе щось там, здається, з географією пов’язане, а не з філософією?

— Так, ― відповіла Надія. — Ну, і де ти працювати потім плануєш? В школі? — Хотілося б у сфері туризму. — Якщо будеш думати так, як ти говориш, то ти не

зможеш зробити кар’єру. Людина людині вовк. Кожен гребе під себе. Ти ж бачиш у якому середовищі ми живемо? Якщо не будеш егоїстом, тебе задавлять. І не тому, що хтось буде ставити собі це за мету, а тому що пробиваючи собі шлях, мало хто звертає увагу на те, топчеться він по комусь чи ні. Є лише одна мета — зробити своє життя якомога комфортнішим. Для цього придатні всі засоби. Я не кажу, що людей треба нахабно ігнорувати або завдавати їм прямої шкоди задля власної користі. Ні. Це нерозумно, бо можна нажити ворогів. Треба бути хитрішим, виверткішим, одним словом, живучішим.

— Значить до людей треба відноситися тільки з позиції власного зиску?

— Так. А хіба так не робить більшість? До того ж, кожен має свою користь. Я ж не тільки щось в цьому разі беру, але щось і віддаю. І людині це приносить задоволення. Це як торгівля, тільки необов’язково з використанням грошей. І віддати я можу... себе, наприклад! Ха-ха-ха! — зареготала знайома.

— Тоді скажи, будь ласка, ось прийшла ти до хлопця. В тебе з ним що?

— З комп’ютерником? А нічого. Як завжди. Допоки мені з ним весело, то будемо спілкуватись. А коли набридне, скажу йому па-па і помахаю ручкою. А ти що, мабуть через свої розумні книжки так собі нікого і не підшукала? Через

91

комп’ютер спілкуєтесь, віртуальні відношення, Надіє Георгіївна? — додала їдкості у запитання знайома.

— Спілкування з книгами є кращим ніж...— але продовження афоризму «ніж спілкування з дурнями» Надія не промовила, а змінила, сказавши, — ...ніж пусте спалювання часу.

— Ти не ображайся, я трохи пожартувала. Якщо ти не приділяєш зараз уваги особистому життю заради кар’єри, це теж непогано! Але цей варіант не для мене. Кожен йде до своєї мети своїм шляхом. Може ти станеш бізнес-вумен і не пошкодуєш за те, що в молоді роки витратила стільки часу на свою кар’єру. І буду я їхати з черговим залицяльником в його задрипаній машині і раптом побачу тебе за кермом новенького джипу, і скажу собі: «А все таки молодець Надька. Недарма проігнорувала в молоді роки дискотеки, бари, романтичні зустрічі». Як тобі така картина, а? — знову з усмішкою запитала знайома.

— Нормально. Тільки для чого мені дорога машина, якщо можна купити щось простіше, а інші гроші витратити на що-небудь корисне?

— Розумний підхід. Економний, — продовжувала іронізувати з посмішкою знайома, а потім змінила тему розмови. — Ну а зараз чим ти займаєшся на канікулах?

— Взагалі-то, нічим. Ти знаєш, я людина замкнута і компанійська одночасно. В універі мені цікаво. А вдома на канікулах нуднувато. З однокласниками, які тут залишились, мені вже нецікаво, у деяких вже діти, до речі. На дискотеки, як ти сама сказала, я не ходжу, бо музика не за моїм смаком. А так, телевізор дивлюсь, містом гуляю, в ліс ходжу з Сепою.

— З ким? — З собакою. Собаку так звуть — Сепа, скорочено від

Сепултура, гурт є такий бразильський. Ну, це так, додаткова інформація. Так от, що ще? Листуюсь зі знайомими по Інтернету, читаю і, таким чином, чекаю коли скінчаться канікули.

— А я планую на море поїхати. Цього, ну хлопця свого, тільки ніяк не можу від компів відірвати. Він мене з ними вже дістав, не може від роботи здихатись. У нього теж канікули. Тільки якщо так буде тривати надалі, то нікуди ми не поїдемо. Не створюй близьких відносин із комп’ютерниками, а то вони тобі і вночі про роботу розповідатимуть.

92

— А я нікуди не їздила і не поїду. Нема грошей. Так, ходжу на пляж час від часу.

В цей час у кафе зайшов хлопець з серйозним обличчям. — Ну все, пані Ландар, — жартівливо за прізвищем

звернулась знайома, — ми планували з цим джентльменом прогулятися вдвох. Все. Хай щастить.

— Бувай. До зустрічі. Знайома зі своїм хлопцем вийшла, а Надія залишилась

наодинці зі своїми думками і недопитою кавою. Вона була незадоволена тим, що трапилось. Надія спеціально приїхала в інший район міста, щоб випадково не зустріти кого-небудь з тих, хто її знає. І от на тобі — наштовхнулася на знайому, з якою колись жили у одному багатоповерховому будинку.

Наступного вечора вона була вже в іншому комп’ютерному клубі, де читала відповідь на свій лист, яка теж прийшов у закодованому вигляді:

«В нашій справі найголовніше — обережність. І ми не

можемо дозволити собі ризикувати і підставляти наших людей, а значить всіх нас. Отже, керуючись нормальною логікою, прийнято таке рішення: ти відсторонюєшся від справ розвідки та інформування на півроку з моменту написання цього листа. В цей час тобі неможна з’являтися поблизу об’єкта №1. Тепер рідше будеш виходити на зв’язок — раз на два тижні. Твоє відсторонення, на жаль, відіб’ється на інших людях. Весь тягар розвідки тепер ляже на їхні плечі. Але не хвилюйся Новосамарський ліс ми не кинемо напризволяще, бо це зараз у нас один з найголовніших стратегічних напрямків.

Можливо, ми долучимо тебе до якогось іншого завдання раніше, але в іншому регіоні. Зрозуміло, що у разі форсмажорних обставин ти сама виходиш на зв’язок у будь-який час. І завжди пам’ятай одне. Навіть якщо тебе викриють — розповідай про нас все, що знаєш, тільки текстові коди в латиниці не здавай і дій згідно з інструкцією №4. Організація завжди з тобою, не забувай про це ніколи.

З великою повагою. Аарон.» Надія заспокоїлась. Вона сподівалась на таке рішення,

бо продовжувати займатися розвідкою було страшно через

93

реальну небезпеку. Вона розрахувалася з адміністратором, зовнішність якого чомусь нагадувала їй головного героя фільму Кінг-Конг, і вийшла на вулицю. Додому їй особливо їхати не хотілось, бо там нікого не було: мати працювала на заводі у нічну зміну, менший брат вже третій день був у діда з бабою, а батько з ними не жив вже декілька років. Вона йшла тротуаром. Вечір був теплим. На лавах сиділо багато молоді, більшість якої була явно не у тверезому стані. Лунав регіт, брудна лайка і хіхікання п’яних дівчат. Вона йшла алеєю, минаючи чергову купку п’яних підлітків. Їй кинувся у вічі один з цієї компанії, який піднявся, і відійшовши на лічені кроки, почав справляти малу нужду, спокійнісінько дивлячись на неї і на своїх співпляшників. Дівчата, якщо їх можна так назвати, смачно коментували те, що робив їхній приятель. Надія зморщила ніс і подумала: «Якими етичними або навіть розумовими категоріями керується ця молодь? Чим забиті їхні голови? Здогадатися неважко — щоденним отриманням максимуму задоволення, яким би воно не було. Живучи з таким обмеженим світосприйняттям, хіба можна об’єктивно бачити реальну дійсність?»

Раптом її роздуми перебили звуки акустичної гітари і голосний спів дуету на достатньо пристойній англійській мові. Зацікавлена Надія завернула у двір незнайомої п’ятиповерхівки. Біля під’їзду сиділо двоє патлатих хлопців, які й співали:

Never to be see again Ever to release the pain Renewal of our minds... — Що це? — не утрималась Надія, перебивши спів. — Не зрозумів… — перепитав її хлопець, якого у

темряві важко було розгледіти. — Що це ви співаєте? — Це композиція Renewal, німецького треш-гурту

Kreator, але якщо ви далекі від важкої музики, то це вам ні про що не скаже.

— Дійсно, — спокійно відповіла вона. — З важкої музики окрім фолкових композицій Sepultura, я більше нічого не слухаю. Проте, у вас гарно виходить. Вибачте, що перебила.

Вона пішла і хлопці продовжили. Вона прискорила крок, бо було вже темно, а тинятися нічними вулицями було

94

неприємно. Весь цей час останні слова з пісні, яку вона щойно почула, не виходили у неї з голови: «Renewal of our minds». Напружуючи пам'ять, вона намагалась пригадати свої скромні пізнання в англійській мові, щоб перекласти цю фразу, і раптом її немов би осінив переклад — «Відродження наших умів». Потік думок тривав: «Але… Як їх можна відродити? Як можна відродити розум, щоб люди не нищили життя навколо себе заради примарного отримання максимуму від життя кожного дня? І як бути з тими, у кого ще нічого нема, щоб відроджувати? Бо батьки їхні не вбили їм в голову елементарних речей. Як достукатись до тих, хто ще має грати у футбол або в ляльки, коли вони вже в такому юному віці напиваються як свині і дозволяють собі прилюдно мочитись посеред вулиці... Як здійснити Renewal of our minds?»

30 «Не кажіть: «Я користуюсь тим, що мені Належить», ви користуєтесь тим, що

не ваше. Егоїзм робить все ваше не вашим». Іоанн Златоуст

В яку мить людина раптом розуміє, що все, — терпінню

край? Коли народжується цей момент і людина починає здійснювати обдумані чи необдумані вчинки? Яким чином відбувається утворення критичної маси, при котрій одна маленька крапля переповнює людське терпіння, призводить до ланцюгової реакції і вибуху? Здається, що коли людина йде на відчайдушний крок, вона не просто не думає про те, що буде після, вона немов перекреслює своє майбутнє. Подальший хід свого життя перестає цікавити людину. І коли людина цінує свої принципи і переконання вище власного добробуту, не дивлячись на можливість поганих наслідків для себе, це зрозуміло. Але як відчувати себе людині, яка скоїла екстраординарний вчинок спонтанно? Визнати, що погарячкувала і просити вибачення за свою дурницю чи, навпаки, шукати аргументів для виправдання своїх дій?

Минув вже другий тиждень з моменту початку проведення операції «Приманка», але жодної реакції не було. Задощило. І дехто саме цим пояснював пасивність екстремістів. Був черговий день очікування. Саме день, а не ніч. Сержант, який чергував під виглядом будівельника на фальшивій ділянці, раптом побачив, як з центральної частини

95

дачної фортеці здіймається дим. Дим ставав все густішим і густішим і, в решті-решт, утворив величезний стовп. Стало очевидним — трапилось щось надзвичайне. Сержант зв’язався із сусіднім постом і згідно інструкції побіг дивитись, що відбувається. Дим все підіймався і підіймався величезною чорною хмарою, а похмуре небо надавало цьому видовищу ще більш зловісного вигляду. Дорогою сержант ще раз зв’язався із розташованими у лісі пунктами стеження, запитавши, чи не затримали кого-небудь, бо згідно інструкції всі транспортні засоби у такому випадку мали бути зупинені для перевірки. Неприємності мали чекати й звичайних перехожих в лісі, якщо вони знаходились у зоні проведення операції. Але ніхто нікого, поки що, не затримував. Перша думка сержанта була страшною: «Знову обвели навколо пальця. Всі очікували активності вночі, а вони атакували серед білого дня.»

Потрапивши за стіну і наближаючись до місця події, він зустрів людину, яка йшла у зворотному від стовпа диму напрямку, тобто назустріч сержантові. Він підбіг, розмахуючи службовим посвідченням. На його запитання «що трапилось?» перехожий відповів надзвичайно спокійно: «Згорів черговий будинок.»

Коли ж сержант прибіг на місце надзвичайної пригоди, то він побачив гнітюче видовище — горів підвал будинку і два поверхи одночасно, але й це було не все. Горів також гараж на два авта і пластиковий дах басейну. Біля хвіртки у дворі, прямо на газоні, сидів дід, і закривши обличчя обома руками, плакав. «Бідний господар», — подумки поспівчував сержант. Він звернувся до оточуючих:

— Хто-небудь бачив, як все це трапилось? Як злочинцю вдалося втекти?

— А він не втік, — відповів один із присутніх. — Як?! Його спіймали?! Ну на решті! Де він?! Куди

його відвели? — А він і не збирався тікати і ніхто його не ловив. — Як?! — Так ось він сидить, п’яний в цицьку, ще й нюні

розпустив. Такий будинок спалив, старий маразматик! Нарешті сержант зрозумів, що підпалювачем був

старий, якого він прийняв за господаря маєтку. — І для чого він це зробив?

96

— Це ви самі в нього запитайте. — Та зятю він вирішив помститися. У них скандал

перед цим був, от у старого терпець і увірвався, — приєдналася до розмови жінка, що стояла поруч і спостерігала як полум’я поглинало маєток.

Сержант відразу зв’язався зі своїми і заспокоїв їх. Потім підійшов до діда і сів поруч. Тепер він явно відчував алкогольний запах, який йшов від старого.

— Ваша робота? — запитав сержант. — Моя. — Навіщо? — Я не збираюсь нікому нічого по-пояснювати. Ясно? — Але вам доведеться мені давати пояснення, —

відповів сержант і показав посвідчення. Проте реакція діда виявилася саркастичною:

— О! Ви вже тут. А де пож-пожежники, ваші постійні супутники по відвідуванню цього звалища палаців? А ви знаєте, що це прокляте місце? Прокляте! Тут з часом все згорить! Все! Ясно?

— Тут я питання ставлю. — Ха! Знаєте що?.. Знаєте... а ви цей, от візьміть і того...

заарештуйте мене. Заарештуйте і відвезіть подалі звідси. Я... я не хочу їх бачити. Не хочу.

— Людей? — Ні. Хоча і їх теж. Приїхала пожежна машина, але практично все вже

згоріло. Провини пожежників в цьому не було — приїхали вони швидко, однак, все було зроблено так, щоб вже ніякі пожежники не допомогли. Сержант зрозумів, що ставити зараз діду запитання немає сенсу, але не утримався від звичайнісінької допитливості:

— Я хочу вас взагалі запитати, не для протоколу, а як звичайна людина. Для чого все ж таки ви це зробили?

— Для чого? Розумієте... Можна мати купу родичів, але зали-залишатися нікому не потрібним. Навіть... навіть для самих близьких . І тебе використовують як лакея і залишають як сторожового пса, і відносяться як до сторожового пса. А я не хочу... Коли зять... та що там зять, рідна донька...е-е-е. Ну їх к такій матері!.. — він не став більше нічого говорити і відвернувся.

97

Через деякий час під’їхав Коливанський. Він відвів убік сержанта, але першим поставив запитання саме сержант:

— Що робити з дідом? — Я й сам не знаю. Формально ми повинні його

затримати, бо він знищив чуже майно. З іншого боку це, так би мовити, побутовий сімейний конфлікт. Його зять дуже поважна людина. Чим все це скінчиться я й сам не знаю.

— Тоді краще затримати, тому що... ну ще зробить із собою що-небудь.

— Зрозуміло, що його одного тут залишати неможна. А так він хоч формально буде заарештований. Треба зробити це якомога швидше, а то зараз приїде його зять і тут таке розпочнеться... Я трохи вже поцікавився у місцевих. Кажуть, дід не дуже контактував з людьми. Воно й зрозуміло. Тут такі поважні дяді й тьоті, а він все життя токарем пропрацював. Однак п’яним його ніхто ніколи не бачив. Донька з чоловіком приїздили рідко. Охорону додатково не наймали, садівника і прибиральницю теж. А декілька годин тому вони дуже посварились... Гаразд. Бери його під білі руки, саджай до мене в машину і відвозь. А в мене тут деякі думки з’явились.

Коливанський з кривою посмішкою подивився на вигорілий маєток. Це вже здавалося йому якимось масовим психозом. Він взяв телефон:

— Алло! Пане Таленко. Це Коливанський. Тут у нас дещо трапилось. Вам буде цікаво.

— ... — Ні. На цей раз по-іншому. Конфлікт на сімейному

ґрунті, але методика... — ... — Все. Чекаю. Після цього він зв’язався з одним із своїх

співробітників: — Збери всіх людей до фальшивої ділянки. Заводьте

все, катайтесь туди-сюди, розпилюйте ті два дерева, рийте канави, робіть, одним словом, вигляд, що будівельні роботи йдуть на повну котушку. Треба щоб журналіст, який з’явиться з хвилини на хвилину, обов’язково звернув увагу і клюнув на це.

Після надання інструкцій, він пішов у слід за сержантом і дідом. Старого вже підводили до машини, коли біля них

98

зупинився позашляховик, розміром з трактор, з якого вийшов пухкий чоловік середніх років і жінка такого ж віку і форми. Вони відразу стали на шляху діда з конвоєм.

— Облиште його, шановні! Ми самі розберемось! — Але ми зобов’язані його затримати як підпалювача,

— почав викручуватись сержант, розуміючи, що старому буде набагато комфортніше за ґратами, ніж в сімейному колі.

— Так! Якщо не хочете проблем на роботі, краще не втручайтесь. По-доброму вас попереджаю.

Але слідчий теж почав дипломатично гнути свою лінію: — Ми не можемо порушувати процедуру, Рахмане

Івановичу. Заберете його потім, якщо схочете. А так... Ми не можемо його залишити тут, нам треба його допитати. Якщо ми не зробимо цього, то мене мій начальник натягне по повній програмі. Ви теж нас зрозумійте.

— Якщо захочу забрати?! Та все що я хочу, так це урити цього старого упиря!

— Рахмане, тихіше, — втрутилася у розмову донька старого, — люди почують.

— Що тихіше, Мотя?! Що тихіше?! Цей старий вовкулака спалив мій будинок, а ти просиш мене поводитись тихіше?!

Ситуація почала підігріватись. Чоловік вже було рвонув у бік старого, але дружина вхопила його за руку. Коливанський почав заспокоювати господаря:

— Ну не треба. Стара людина. Ну що ви будете його тут при всіх... Не треба.

— Стара людина! А що ж ця стара людина, раз вона така смілива і героїчна, себе не спалила разом з усім?! Що, слабо?!

— Для чого? — обізвався дід. — Щоб ви подумали на інших? Тоді б ви не повірили, що це я сам спалив дачу своєї доньки. Сам! А якби я разом з нею і себе спалив, то на тих людей, які ці кляті палаци підпалюють, ще й вбивство повісили б! А так ні. І я бажаю, щоб у всіх тут все погоріло! Вщент!

— Ну зачекай, зачекай! Не думай, що ти так легко зістрибнеш. Я тобі таке влаштую! Ти в мене ще таке заспіваєш, старий хрін!

— А ти не лякай. Не ля... Але договорити діду господар не дав. Впіймавши

момент, поки дружина контролювала його праву руку, а

99

слідчий трохи озирнувся вбік — прямий лівий удар кулака влучив діду в ніс і той упав, ледь не поваливши на себе сержанта, який теж не очікував такого різкого удару.

— Ну, Рахманчику! Ну не треба! — вже зі сльозами кинулась господарю на груди дружина. — Благаю! Досить! Тату, ну що ви накоїли?!

— Та пішла ти! — вже волав Рахман Іванович на дружину. — Твій дебільний батечко спалив наш будинок, а ти кажеш, що не треба кричати! Ти розумієш, дурепо, що нам навіть страховку не заплатять, чи не розумієш?! Це самопідпал!!!

— А я що винна?! Це твоя була ідея його сюди поселити! Я по твоєму бажанню його сюди і перевезла!

— Я ж не знав, що він в тебе з привітом! — А ти за копійку удавишся! Тобі копійок шкода, щоб

найняти охоронця і прибиральницю! Все трясешся за свої гроші!

— Так! Трясусь! За який ... (ненормативна лексика) я буду тепер все тут ремонтувати?!

Скориставшись сваркою, слідчий кивнув сержанту і вони поволокли під руки закривавленого і нокаутованого діда в машину, після чого сержант швиденько поїхав. Господарі не звернули на це уваги, а може їм було вже однаково.

Нарешті приїхав Таленко. — Ви трохи спізнились, — сказав Коливанський

захеканому журналістові. — Тут родичі підпалювача приїхали, так що на місці переговорити з ним не вдасться. Переговорите з ним у нас. Ми його швиденько затримали і повезли на допит, бо у господаря нерви на межі.

— Так, а що хоч трапилось? Слідчий в загальних рисах намалював картину події.

Коливанський повів журналіста лісовою дорогою на шосе: — Зараз на трасу мій колега під’ їде, а то на моїй

службовій діда повезли. Коливанський спеціально повів журналіста таким

шляхом, щоб пройти повз фальшиву ділянку, де ревіли вантажівка, кран, екскаватор і бензопили.

— А це що таке?! — не стримуючи здивування прокричав журналіст.

— Ну що ви мене питаєте? — стомленим голосом відповів слідчий. — Ви ж самі все розумієте.

100

— Та невже це ніколи не скінчиться?! А ви куди дивитесь?! Та невже не було жодного звернення про незаконність забудови?!

— Були. Але все це потонуло у паперах, відписках, перевірках, перевірках перевірок. Навіть колись прокурорська перевірка починалась, але швиденько заглухла. Ви ж розумієте, хто тут будується. Таким не можна заборонити.

— Так що?! Невже нічого не можна зробити? — Можна. Революцію. Тільки справжню, а не з піснями

і танцями. Більше ніщо не зможе змінити цих людей і цю країну. Але я скоріше повірю в Лох-Неське чудовисько, ніж у можливість революції з нашим народом. Так що краще давайте облишимо цю тему.

— Ви знаєте, я раптом, зрозумів, що ця тема мене дуже цікавить. Набагато більше ніж самі підпали. Це дуже серйозна політика.

— Яка ж тут політика? Тут гроші. — Е, ні! Це корупційно-терористичний акт! Державна

зрада! Цим не ви з прокуратурою, цим служба безпеки повинна займатись! Ще й самосуд і безлад провокують! Та за такі речі треба до стінки ставити!

— Та заспокойтесь ви зі своєю стінкою, ― немов знущаючись, абсолютно спокійно відповів Коливанський. ― Зрозумійте, що навіть якщо я з вами погоджуюсь, я нічого коментувати не буду. І ви нічого не зробите. А моє діло вести справу по підпалах. Так що давайте припинимо про це розмову.

Що ж це за клята система?! Воістину нема злочину, на який не пішов би капітал!

31

«Виростаючи, місто приносить в жертву своєму розвитку кров і душу своїх творців».

О.Шпенглер

Минуло літо і Надія після канікул повернулась у Січеславськ на навчання. Велике місто зустріло її типовим мегаполісним хаосом, у якому були намішані метушня вулиць, потоки машин і нахабний тиск реклами з усіх боків. У гуртожитку метушня була приємною, бо після канікулярного анабіозу нарешті настала фаза активної життєдіяльності студентських організмів. Після найбільш

101

вражаючих перших днів повернення до університету і гуртожитку життя поступово входило у звичайне річище і на перший план все частіше виходило банальне навчання. Проте...

Одного разу Надія, перебуваючи у читальній залі бібліотеки, познайомилась з хлопцем, котрий звернув на неї увагу. Вони сиділи за одним столом і кожен займався своїми справами, але Надії кинулась у вічі книга, якою користувався хлопець. Вона попросила її переглянути. Потім слово за слово і вони познайомились. Його ім’я було Юхим. Враження він складав приємне і людиною виявився начитаною і інтелектуальною. Правда, коли він що-небудь розповідав, то йому не вистачало певної емоційності і це надавало йому рис трохи нуднуватого співрозмовника, проте, він був ввічливим і пунктуальним. Надія, маючи звичайні риси обличчя, до складу яких входили типові сірувато-сині очі, трошки кирпатий ніс і трохи рудувате волосся, тим не менш була носієм однієї оригінальної деталі своєї зовнішності, якої вона трохи соромилася. Це були веснянки. Саме ця риса, вважала вона, скоріше відштовхувала від неї молодих людей ніж притягала. Однак, це був просто невеличкий комплекс і нічого більше.

Юхим почав приходити до неї у гуртожиток і інколи залишатись на ніч, коли дівчата з її кімнати відїжджали на вихідні додому. Вона потроху почала пристосовуватись до його звичок, в тому числі і до побутових. Що для Надії, у якій були достатньо помітні феміністські замашки через виховання в неповній родині, було дивним. Але романтика бере своє і фемінізм починає відступати. Виявилось, що Юхим майже місцевий. Батьки у Юхима теж були розлучені. Жив він разом з батьком і його молодою дружиною, яка була майже однолітком Юхима. Будинок їхній знаходився за містом і Юхима кожного дня привозили машиною. Родина його була далеко не бідна.

Спочатку надмірний прагматизм подобався Надії, але потім вона все частіше стала замислюватись над цим з невеликою підозрою. Тим не менш, життя у Надії було тепер різноманітним і наповненим подіями. Вона відчувала себе як справжня леді і навіть рідше стала одягатися в джинсовий одяг, який до появи Юхима, носила будь-де і будь-коли. Хлопець почав водити її по театрах, виставках, кафе.

102

Подарунки його не були ані шикарними, ані частими, проте вони були нагальними: мобільний телефон, калькулятор і праска.

Потроху Надія почала забувати про все. Про навчання, про подруг і навіть трохи про організацію. Піврічний вихід з діяльності організації вона назвала про себе відпусткою з психологічної реабілітації. Дівчина відчувала себе спокійно і впевнено.

Проте, їхні смаки на деякі речі не співпадали. Юхим намагався бути цінителем, але це йому не завжди вдавалося. Він важко сприймав музику, яку вона слухала, книги, яки вона читала і кіно, яке вона дивилась. Її музика здавалась йому занадто складною і архаїчною, щоб під неї можна було відпочивати, книги заумними і далекими від фінансово-економічних реалій світу, а кіно нудним і малоцікавим. Однак, він намагався все це зрозуміти, тим більше, що йому подобалось те, що дівчина, з якою він зустрічається, є оригінальною людиною. Вони намагались доповнювати один одного. Він своїми енциклопедичними знаннями з економіки, історії, політології, а вона своїм захопленням неформальною культурою, любов’ю до природи і соціальною психологією.

32

«Все, що може бути використане як зброя, буде використане як зброя».

С. Лем

«Ми вже розповідали про проблему використання Новосамарського лісу не за призначенням і про групу невідомих осіб, які чинять самосуд у дачному поселенні, завдаючи матеріальної шкоди його мешканцям.

Зазвичай наші публікації з цієї теми виходили після чергових актів чи то помсти, чи то покарання, які здійснювали зелені екстремісти. Однак, цього разу ситуація дещо інша. Пенсіонер, який проживав на дачі своєї доньки та зятя власноруч спалив цілий маєток. За версією слідства підпал було здійснено на ґрунті сімейного конфлікту. Однак, до чого знайомі почерк, засоби і об’єкт атаки. Згоріла чергова дача, але екстремісти не доклали до цього, на перший погляд, жодних зусиль. Але це на перший погляд. Насправді приклад цих людей навчив старого, як треба себе поводити. Літня людина вирішила, якщо вона не буде діяти,

103

то до її проблем родичі залишаться глухі і продовжать їх ігнорувати. Скільки в нашій країні було випадків, коли люди здійснювали акти самоспалення, оголошували голодування, різали собі вени аби тільки хтось звернув увагу на них і на їхні проблеми. Зазвичай, реакція на такі вчинки була нульовою: хоч усі себе поспалюйте, здохніть з голоду чи від втрати крові — собі гірше зробите. Нема людини — нема проблеми. Ніколи не забуду одного фермера, який зробив набагато мудріше. Він прийшов до райуправління сільського господарства з каністрою бензину і пообіцяв спалити в першу чергу їх, ну а вже потім себе. І трапилося диво! З людиною нарешті вирішили поспілкуватись і вислухати її проблеми. Так само і тут. Дідусь не став спалювати себе, бо цим нічого не можна домогтися, та ще на зелених екстремістів вбивство повісили б, а спалив те, що було для нього насправді проблемою.

Проте, розмова наша не про сімейний конфлікт літньої людини зі своїми родичами. Говорити ми будемо про інше. Фактично треба знову підіймати запитання, яке висвітлювалось у попередніх публікаціях.

Останнім часом мене почали звинувачувати у симпатіях до підпалювачів. Скажу чесно. Я намагаюсь бути об’єктивним, а значить, підхожу до вчинків цих людей з різних позицій і в результаті маю такий висновок: у мене роздвоєне відношення до всього цього. З одного боку підпалювачі є правопорушниками і злочинцями, з іншого ― ніхто, окрім них, не докладає зусиль задля порятунку лісу від злочинної забудови. Правоохоронні органи як боролись із наслідками цих правопорушень, так і продовжують цим займатись. Вони немов зачаровані і не хочуть звертати уваги на вандалізм, який здійснюється по відношенню до лісу, і на самих вандалів у затишних кабінетах. Подобається це чи ні, але найбільш ймовірною здається думка про те, що тих чиновників, які надають дозвіл на цей геноцид, покривають саме ті, хто має стежити за законністю і віддавати під суд таких шкідників.

Виїхавши на останнє місце надзвичайної пригоди я помітив, що надано чергову ділянку. Та ще яку за розмірами! Складається враження, що контролюючі органи докладають всі зусилля, щоб тільки не помітити безлад, який прогресує з кожним днем. Зрозуміло, що війна між тими, хто незаконно

104

знищує ліс і тими, хто намагається незаконними засобами його врятувати триватиме допоки одна зі сторін не досягне свого. Всі намагання автора отримати хоч якусь інформацію від представників влади чи правоохоронних органів не призвели ні до чого. Зі мною категорично ніхто не хоче спілкуватись з цієї проблеми. Як це називається? А називається це зрадою державних інтересів або просто державною зрадою! Я звертаюсь до працівників правоохоронних органів і особисто до керівників районного МВС та прокуратури чому ви не реагуєте на злочинне знищення Новосамарського лісу?! Ви знаєте, що ви порушуєте присягу? Для чого і для кого ми сплачуємо податки?! Якщо спеціальні служби не реагують на очевидні злочини, то чого тоді ми можемо вимагати від звичайних громадян? Тепер ніхто не вірить у спроможність владних органів взагалі вирішувати нагальні проблеми. І само по собі у громадян виникає запитання: „ А для чого потрібні ці дармоїди?”

А все це веде до одного — до хаосу. Бо відсутність контрольованого процесу вирішення суперечливих питань породжує безконтрольне їх вирішення. Тому й залишається лише один вихід самосуд, який за такої тотальної корупції і засуджувати якось язик не повертається.

Іван Таленко.” Відмінно! кинувши газету на стіл зі статтею

Таленка, вигукнув Прямченко. Тепер він у нас на гачку! Сам собі, телепень, підготував справу за двісті дев’яносто п’ятою статтею Карного кодексу. Всілякі перевірки контролюючих органів, якими ти стращав цю газету, можуть лише нам нашкодити, бо вони відразу шумиху підіймуть. Зараз вже не ті часи, щоб так грубо діяти. А от те, що пише цей бовдур, ми можемо безпосередньо використати проти нього і проти самої редакції в суді. Адже тепер ми повісимо на них ярлик прихильників тероризму без особливих проблем. А це вже не жарт! І ми легко зможемо довести в суді, що ця газета підтримує диверсії і закликає до безладу. З такими суддями, як Льончик Шахрай або Хівря Брехунчук це буде не важко зробити. Вони люди перевірені і не підведуть. Так що тепер, навіть якщо екстремісти не клюнуть на

105

приманку, ми використаємо цього журналіста в майбутньому. Нам є чим його шантажувати.

А як ти гадаєш, скільки шеф буде терпіти оці його закиди, стосовно прямих звинувачень нас не тільки в байдужості, але й в тому, що ми начебто покриваємо тих, хто знищує ліс? ― запитав Коливанський.

Та, Міша! Шефові всі ці журналістські скавчання слухати не в перше. Собака бреше караван йде. Він не звертатиме уваги. За всю його службу знаєш скільки проти нього писали? Окрім того, журналіст має писати саме так, тоді диверсанти більше будуть йому довіряти. Вони вважатимуть, що цей журналіст з ними за одно. А саме це нам і потрібно у разі провалу «Провокації».

Але, Вадик, варіант судового позиву буде застосовано лише в тому випадку, якщо журналіст не погодиться на наші умови. Я вірно розумію? ― підняв брови Коливанський.

Мало того, якщо він не погодиться, ми можемо просто розкрити йому наші карти, стосовно того, яким чином на повністю законних підставах ми закриємо їхню газету. І жодні правозахисники їм не допоможуть. Від ярлика співучасників терористів всі будуть шарахатись як від прокази. Мало хто захоче забруднювати своє ім’я співробітництвом з посібниками терористів. Для цього можна також натравити конкурентні видання, які також звинуватять «Кроликів та удавів» в підтримці тероризму. А у разі потреби можна долучити і провокаторів-хуліганів, які оголосять підтримку цій газеті і цим ще більше відвернуть від неї громадськість.

Ти маєш на увазі яких-небудь братчиків Коршунського?

Них або будь-яких інших відморозків. Яка різниця? І якщо газета піде на конфлікт і справа все ж таки дійде до суду, то це лише підсилить довіру диверсантів до газети. І якщо її закриють, то потім ми знову запропонуємо співробітництво газеті, на умовах того, що вони будуть виконувати те, що ми їм скажемо. А за це вони отримають винагороду будуть знову друкуватись.

Не зовсім красиво ми робимо, Вадик. Але нічого не вдієш, доведеться діяти за такою схемою, немов заспокоїв сам себе Коливанський.

106

33

«Платон мені друг, але істина дорожча».

Аристотель

Здавалось, що з кожним днем вони наближались один до одного. Надія поступово звикала до більш-менш безтурботного життя, а він до деяких її примх. Нарешті Юхим запросив Надію до себе додому. До цього вона жодного разу у нього не була. І коли розпитувала його про батьків, помешкання й таке інше, то Юхим відповідав, що нічого не буде розповідати, бо колись вона все побачить сама. І ось це «колись» настало. Щоб було веселіше, Юхим вирішив організувати невеликий пікнік і запросив на нього свого приятеля з дівчиною.

Суботнім ранком під гуртожитком зупинилося авто. Юхим приїхав забрати Надію до себе. Вони виїхали за місто по північній трасі, а потім машина звернула з головної дороги у бік лісу. Місцевість дуже нагадувала їй рідні краєвиди під Новосамарськом.

— А що це за ліс? — запитала вона. — Це Омельський заповідник. А там трохи далі річка

Омель. Раптом посеред лісу з’явились величезні будинки. — Ти десь тут живеш? — запитала Надія. — Так. Ми майже приїхали. Ну як тобі тутешні місця? — Місця непогані, — із дивною інтонацією промовила

Надія. Їй все стало зрозуміло. Тепер вона шкодувала, що не

примусила його розповісти про свій побут раніше і докладніше. Адже її зізнання про любов до природи він зрозумів зовсім не так, як було потрібно. До того ж Надія, згідно з інструкцією організації, ніколи не згадувала зайвий раз про своє відношення до екологічного безладу взагалі і до знищення лісів приватним будівництвом зокрема. Та й не стільки багато часу вони були знайомі, щоб торкатися цієї теми. Надія зрозуміла, що вона прозріває. Вона усвідомила наскільки тепер може змінитися її ставлення до Юхима і його близьких. Те, що вона побачила було аналогом того, що коїлося у неї під Новосамарськом. І хоч така ситуація спостерігалася крізь і усюди, але тепер все ускладнювалось

107

тим, що до цього варварства була причетна людина, яку вона вже не могла назвати зовсім чужою.

— От і приїхали, — весело повідомив Юхим. Надія вийшла з машини. Те, що вона побачила у дворі,

пригнітило її. Це був типовий маєток тих, проти кого вона оголосила війну. Перед нею стояв триповерховий будинок, у дворі були розташовані два гаражі, критий басейн з лазнею, будиночок для гостей з окремими кімнатами, ангар для катерів і власний піщаний пляж на березі річки. Окрім цього, у дворі було повно вольєрів, в яких перебували павичі, цесарки, сови, мисливські собаки. У самому будинку була навіть прислуга: завгосп, кухар та нянька для Юхимової сестри-немовляти по батькові.

Юхим водив її як на екскурсію по двору, розповідав і весь час посміхаючись, запитував: «Ну як тобі?». Він очікував від Надії вибуху позитивних емоцій, однак, вона ходила занурена у себе і тільки байдужим голосом відповідала «Нічого» або «Нормально».

Вона роздивлялась величезний двір, і все, що в ньому було, та згадувала двокімнатну квартиру, у якій жила вона з матір’ю і братом. Це було єдине і найбільше їхнє багатство. Тепер вона згадувала як добре і затишно було вдома, особливо коли у матері був вихідний і вона цілий день могла присвятити їй та брату. Що потрібно ще для нормального життя? Надія згадувала свою організацію і усвідомлювала тепер наскільки різні вони з Юхимом, особливо через різні життєві орієнтири. Вона не могла зупинити потік думок, який народжувався у неї в голові. Перед її очима виникав образ лісу з високими і стрункими соснами, граціозними ясенями та її улюбленими осиками, які особливо виділялись своїм салатовим кольором на фоні інших дерев. «Цікаво — подумала вона, — для чого родині з чотирьох людей будинок площею в двісті сімдесят квадратних метрів? Що в ньому можна робити? Наскільки потрібно всьому цьому віддатися? Чому люди не можуть просто радіти лісу, річці, небу, а обов’язково потрібно володіти власним шматком лісу і річки?”

Юхим, ввічливий і серйозний, здавалось, краще за все підходив для створення того, що деякі люди називають особистим щастям. Однак, Надія взагалі не вірила в щастя, бо вона вважала, що щасливими людьми можуть бути лише

108

байдужі до інших егоїсти. Вона розуміла, що при повному матеріальному статку, якщо продовжувати і поглиблювати відносини з цією людиною, вони все одно залишаться людьми з різних світів. Тепер їй здавалось, що вона визначила, що стоїть у Юхима на першому місті — солідність і показова хазяйновитість. Вся його раціональність, працьовитість, потяг до навчання, налагодження відносин з серйозною дівчиною, дружба з правильними і потрібними людьми, — все це було заради солідності. Тепер вона розуміла несумісність відносин з цією людиною з тими принципами, які вона сповідала. Раптом у неї з’явилась думка, що вона сама себе обманює і що її ідеологія — фікція. Вона пригадала якусь книжку з маркетингових стратегій, яку колись проглядала і в якій було сказано, що невдахи виправдовують відсутність грошей у себе тим, що, начебто, гроші не є для них життєвим пріоритетом. Однак, тепер в неї була можливість довести, що вона не зупиняє свій вибір на варіанті, коли гроші будуть завжди, а значить, свідомо обирає шлях невдахи з точки зору технологів збагачення. «Мир або війна» — згадала вона слова з пісні Єгора Лєтова і відповіла собі словами тієї ж пісні — «Війна!». «Ні, ні, ні», — думала вона, — «Я ніколи собі не зраджу. А якщо зраджу, то сама себе зненавиджу».

Для того, щоб не зіпсувати людям свято, вона вирішила спробувати поводити себе так, начебто все нормально. Хоча дуже важко було утримати те, що починало закипати всередині.

Тим часом вона з Юхимом і його друзями, Яремою та Поліною, готувались до пікніку. Місце було обрано на пляжі. Батько Юхима з дружиною спеціально кудись поїхали, щоб не заважати молодим людям своєю присутністю. Поки вони сиділи в будинку, дворецький, а точніше завгосп, розпалив багаття на березі, наносив дров і приніс стіл та стільці. Юхим обіцяв пригостити народ якимсь особливим шашликом, власноруч приготованим, і тому почав щось там мудрувати з м’ясом. Гості ж просто сиділи за столом, дивились навкруги і на Юхима. Вони розмовляли про навчання і різні веселі речі зі студентського життя.

— У нас один хлопчик на курсі вміє імітувати голоси, — розповідав Ярема. — Якось сидимо ми, лекція вже мала розпочатись, а викладача нема. Ніхто не звернув увагу на те,

109

як цей хлопець вийшов. Раптом чуємо, йде викладач, бо з кимсь розмовляє в коридорі. Ну, зі столів прибрали все зайве і приготувались до лекції. А тут заходить цей артист і звертається до всіх голосом лектора: «Доброго дня!» Звичайно, що всі попадали від сміху.

— А у нас був випадок, коли зовсім нульового студента один професор примусив піти і перерахувати сходи з першого по дванадцятий поверхи, щоб поставити «державну» оцінку, — розповіла Поліна.

— А мені розповідали, — долучився до розмови Юхим, який все бігав із шампурами біля вогнища, — що в якомусь універі один професор на протязі багатьох років брав хабарі лише кахелем. Так там з’явилась така байка, що він просто не знає як треба обкладати ним стіни. І замість того, щоб робити звичайне обличкування, він складає його горизонтально один на один стосами і тому йому так багато кахлю потрібно на квартиру.

— Мені розповідали, — розпочав чергову оповідь Ярема, — як одному фізкультурнику якась дівчина принесла коробку цукерок та пляшку шампанського, щоб анулювати пропуски занять. Знаєте, що він їй сказав?

— Звісно, ні. — Ти б мені ще букет квітів і визнання в коханні додала. — У нас один професор, — нарешті згадала щось таке

Надія, — заздалегідь домовився з деякими студентами про те, що дасть їм списати. Ну, зрозуміло, тим, хто йому віддячив. Так от. Списати він дав всім, але тим, хто з ним ні про що не домовлявся — перекреслив роботи, поставив два бали з зауваженням «Робота переписана».

— Нахаба, — сказала Поліна. — А я чув, — знову взявся до розповіді Ярема, — як

одна бабуся, теж викладач, мала таке захоплення, як колекціонування екзотичних рослин. Так вона з батьків одного хлопця за те, щоб поставити йому трійку, зідрала цих квітів і кущиків на таку суму, що можна було купити новий суперовий телевізор. Правда, без цієї трійки йому загрожувало відрахування, тому і ставки були такими високими.

— Хобі, — сказав Юхим. — Нічого собі хобі, — сказала Надія, — мабуть у бабусі

був не поганий смак. Нехай цей хлопець скаже спасибі, що

110

вона не колекціонувала антикваріат, а то вийшла б набагато більша сума. До речі, а у кого з вас яке хобі? От у тебе Ярема, яке хобі?

— Хм. Мені подобається преферанс. Тільки справжній і по-справжньому. Юхим не дасть збрехати.

— Не дам. Але я не граю на гроші. В мене особисто й хобі ніякого немає. Можу в більярд пограти трохи, можу з Пашею та його компанією на футбол піти вболівати. Можу й у комп’ютерні ігри пограти, а можу, інколи, з батьком на полювання сходити.

— Твій батько мисливець? — зробила круглі очі Надія. — Мисливець. А що тут такого? Ти ж бачила скільки у

нас мисливських собак. — Ну, наявність мисливських собак ще нічого не

означає. У моїх сусідів в Новосамарську собака службової породи, але ніхто з них прикордонником чи охоронцем не працює. А взагалі, я не розумію такого захоплення як полювання і відношусь до нього негативно.

— Ну, ти й не зобов’язана розуміти. Ти жінка, а полювання це суто чоловіче захоплення, — пояснив Юхим. — Хлопчаки в дитинстві з іграшковими пістолетами бігають, а дівчатка з ляльками. Кожному своє.

— Але твій батько не хлопчак і що це значить «суто чоловіче захоплення»?

— Ти батька мого не чіпай, — трохи роздратовано почав Юхим, — а чисто чоловіче захоплення це те, що пробуджує суто чоловічі риси характеру.

— Які? — не заспокоювалась Надія. — Як які? Не вдавай з себе простачку, Надю. — Ні ну які? Перелічи. Я, наприклад, вважаю, що

чоловікам притаманне логічне мислення. Сподіваюсь, ти не будеш з цим сперечатись? Тому назви і обґрунтуй логічно, які такі чоловічі риси пробуджує полювання.

— Ти хочеш мене спіймати на чомусь? — Ти відповідай конкретно. Якщо не хочеш

перелічувати, тоді це зроблю я сама. Сила? — Ну, мабуть, ні. — Звичайно, що ні. Не треба бути сильним, щоб

натискати на спусковий гачок і вбивати тварин, багато з яких фізично сильніше за людину. Сміливість?

— Частково.

111

— Обґрунтуй. — Треба бути відважною людиною, щоб йти на ведмедя,

вовка чи кабана. — Можливо. От тільки ведмедів в нашій місцевості

нема, а вовки з кабанами, не без допомоги мисливців, є рідкісним явищем. Тим не менше, чи дуже сміливим потрібно бути, знаючи, що ти можеш вбити звіра за сотню метрів до того, як він до тебе наблизиться? А якщо, раптом, щось трапиться зі зброєю, то тебе підстрахують твої колеги. Та й взагалі, чи потрібна сміливість, якщо звір в першу чергу буде тікати від тебе, а не нападати. Про сміливість під час полювання на зайців чи птахів взагалі смішно говорити. Якщо ж казати про випробування на сміливість, то я скоріше б віднесла сюди стрибок з парашутом або трюки каскадерів або навіть витівки скейтбордистів. Оце справжні чоловіки, тут немає сумнівів, хоч такі дії можуть виглядати безглуздо. Які ще якості?.. Азарт?

— А хіба ні? — А хіба азарт це лише чоловіча риса характеру? Мені,

наприклад, подобається дивитись легку атлетику. Там теж азарт. А одна моя однокурсниця грає в лотерею. Теж азарт. Ну давай, сперечайся зі мною, Юхиме! Що я з тебе по слову витягаю? Які ще якості? Інтелект?

— Винахідливість, — сказав, аби тільки щось сказати, Юхим.

— Яка винахідливість?! У нас під Новосамарськом є річка. За весну і літо дикі качки більш-менш звикають до людей і достатньо близько до себе підпускають. Так от, твої винахідливі мисливці восени просто розстрілюють їх з близької відстані. Чи багато потрібно розуму, щоб вбити живу істоту просто так? Заради азарту, як ти говориш.

— Ну добре, все. Гаразд... Давай про це не будемо більше.

— Е ні. Тепер я буду називати ті якості, які, на мою думку, пробуджує полювання.

Стало відчуватися, що Надія набирає оберти. Юхима це трохи дратувало, але в той же час, цю рису характеру він у ній цінував і тому не став зупиняти. Частково навіть для того, щоб показати Яремі та його подрузі характер дівчини, з якою він зустрічається.

— Добре, продовжуй, — спокійно відповів він.

112

— Головна риса, яка виявляється під час полювання, це задоволення від насильства, говорячи простіше — садизм. Підкреслюю ще раз, це моя суб’єктивна думка.

— Мені здається це занадто, — втрутився нарешті Ярема. — Тварин приходиться вбивати щоб їсти, в першу чергу. Хіба це садизм?

— Ні. Коли тварин вбивають задля їжі це не садизм. Це хоч якось можна виправдати. Хоча я не відкидаю того, що який-небудь псих може отримувати від цього задоволення. Але якщо людина нормальна, то вона намагатиметься це зробити швидше, щоб жертва якомога менше страждала.

— А мисливці що, по-твоєму, — не стримався Юхим, — четвертують чи колесують дичину?!

— Ні, не колесують. Однак хіба хтось рахував поранених тварин, які можуть помирати годинами, а то й добами від ран? Тим більше, що зараз не так вже й багато хижаків, які могли б полегшити їхнє страждання. А що стосується вбивства заради їжі, Яремо, то якби люди могли відмовитись ще й від цього, це був би лише плюс. Хоча визнаю, я не вегетаріанка. Поки що не вегетаріанка. Але в продовження цієї теми скажу, що мій дід і баба півгодини сперечаються про те, хто піде рубати курку на честь мого приїзду. Бо і для нього і для неї це не найприємніша процедура.

— Так де ж садизм у полюванні? — раптом запитала вже Поліна. — Мені, звичайно, шкода тваринок, але я й чоловіків розумію — мисливський інстинкт.

— А хіба може мисливський інстинкт бути виправданням садизму?

— Та де ж тут садизм?! — вже прокричав Юхим. — Шановні, — спокійно відповіла Надія. — це ж

елементарно. Для чого сучасний мисливець, підкреслюю сучасний, йде на полювання? Він вмирає з голоду? Звісно ні. За вартість його амуніції і витрати на полювання можна півсотні людей місяць годувати. Проте, він йде на полювання, щоб отримати задоволення від свого азарту. Але що лежить у основі цього азарту? Вірно! Вбивство! І сутність полювання полягає саме в тому — отримувати задоволення від вбивства. Замисліться над цим! Ці люди, якщо можна їх так назвати, отримують від цього насолоду!

113

— Я не зовсім згоден, — заперечив Ярема. — Ці люди отримують задоволення від того, що намагаються влучити у ціль, яка рухається. Одним словом, отримують задоволення від своєї влучності, а не від вбивства.

— Тоді хіба не простіше піти в тир, або просто постріляти по кинутих у повітря порожніх бляшанках? Або, в решті-решт, пограти у комп’ютерні ігри, хоч вони теж можуть провокувати агресію. Так ні. Стріляти по живих мішенях їм куди приємніше. І треба визнавати, що це жорстокі та безсердечні люди, бо вони розстрілюють живі мішені абсолютно не замислюючись над тим, що спричиняють комусь біль і муки, заради власного задоволення. Якщо ви вважаєте це нормальними людськими якостями, то я вважаю це патологією.

― Не стреляй воробьёв, не стреляй голубей Ни в кого не стреляй из рогатки своей Эй, малыш, не стреляй и не хвастай другим Что без промаха бьёшь по мишеням живым, — з

кривою посмішкою процитував слова з пісні гурту «ДДТ» Ярема.

— Не треба іронізувати, Яремо. Невже жорстокість та безсердечність так характерні для справжніх чоловіків? Невже вбиваючи тих, хто не спроможний чинити найменшого опору, ми можемо казати про силу та сміливість? Якщо ти сильний та сміливий чоловік, то випробовуй себе з гідними супротивниками. Але виправдовувати свою дику жорстокість тим, що це азарт і задоволення ― неприпустимо. Так можна виправдати будь-що і будь-кого. З цього все починається. Ти, Поліно, кажеш, що розумієш чоловіків, бо в них мисливський інстинкт. Що ж, добре спостерігати за всім цим здалеку і не відчувати того, що відчуває жертва. Але уяви, Поліно, що за тобою полює маніяк. І зовсім не тому, що в нього нагальна потреба в цьому. Може й вбивати тебе він не ставить собі за мету. Просто у нього таке захоплення. Як мисливець може отримувати, за словами Яреми, задоволення не від вбивства, а від влучного пострілу, так і маніяк може отримувати задоволення не від вбивства, а наприклад, від твого крику, коли він розпорює тобі живіт, спостерігаючи, як в тебе кишки вилазять назовні. Проте, а ні у першому випадку, а ні у другому жертві нема діла до мотивації нападника, адже результат може бути для неї фатальним. Так що ти

114

запропонуєш, увійти в становище маніяка? Виправдати і сказати, що це таке хобі, що у нього теж мисливський інстинкт, просто замість тварин йому цікаво полювати на людей? Можливо я навела жорсткий приклад, але подібні вчинки мають місце в цьому жорстокому суспільстві. Тому безглуздій агресії не може бути жодного виправдання і її не можна прикривати ніякими фальшивими відмовками. Бо якщо ми засуджуємо маніяків за їхнє задоволення від насильства, то чому ми маємо виправдовувати мисливців за теж саме, хоч і у менш збоченій формі? Треба відчувати біль інших. А то коли заради задоволення б’ють інших, ми називаємо це азартом, а коли б’ють нас — злочином.

― Ти сказала «безглузда агресія», — незадоволено зауважила Поліна, якій, вочевидь, не дуже сподобався приклад з нею у ролі жертви, — а хіба є якась інша?

— Буває. В спорті, наприклад. Навіть у роботі, — відповіла Надія.

Надія помітила, що у Юхима погіршився настрій. Вона запитала в нього:

— Чого засумував? — Як чому? Після того, що я тут від тебе почув, якось

не зовсім добре все це по відношенню до мого батька, та й до мене теж. Бо виявляється, що я теж садист.

— Я можу дати тобі декілька порад. По-перше, не переходь на особистості, а по-друге, коли щось робиш, то завжди замислюйся над тим, що ти робиш і як це впливатиме на інших. І справа не тільки в тих, хто потерпає від твоїх вчинків, але й в тобі самому. Як ти будеш давати собі оцінку, якщо не знайдеш сили подивитись на себе зі сторони? І останнє стосовно полювання, як чоловічого захоплення. Є сучасне прислів’я до якого слід прислухатись: «Будь мужиком — покинь полювання». Бо якщо полювання це спілкування з природою, тоді війна це — спілкування між народами.

— Так, люди добрі, — втрутився Ярема, — треба змінювати тему розмови, а то через цю напруженість ми псуємо один одному настрій.

— Та чого ж? — не погодилася Поліна. — Цікаво. — Може й так, — сказав Ярема, — але розумієш, Полю,

зараз ці двоє людей перейдуть, можливо, на особисті образи, а це вже буде не суперечка, а сварка.

115

— Та ти що, Яремо? — не погодилась Надія. — До цього справа не дійде ні за яких обставин.

— Все одно, давайте змінимо тему. Надія зупинилась і нарешті зрозуміла, що перегнула

палку. І в першу чергу тому, що занадто відкрито висловила свою думку з цього питання, чого взагалі робити було не бажано. Вона знову занурилась в себе і пригадала ще раз, як трапилось з нею те, що перевернуло її життя з ніг на голову і примусило присвятити себе тому, чому вона себе присвятила. Шок від побаченого позбавив її здатності йти на компроміси в цьому питанні. Вона запам’ятала назавжди, як таким самим сонячним днем пішла прогулятись лісом, не здогадуючись про те, що мисливці в цей день проводять свої розваги. Спочатку вона просто почула постріли, а потім її потягло вийти на берег і там вона побачила цих недолюдків у човні. Вони не просто розстрілювали птахів, вони інтенсивно реготали з того, як підстрелені качки падали на воду й крутилися в передсмертній агонії з такими жалісними сиплими криками, що в неї мороз пробіг по шкірі. Але ці «люди» не зупинялись і продовжували стріляти зі своїх рушниць, ще більше захлинаючись сміхом, а вона в цей час вже захлиналась сльозами і постійно сковтувала клубок у горлі. Ці жалкі, безпомічні голоси відбилися у її пам’яті розпеченим клеймом. Вона бігла й бігла лісом і не могла зупинитись. Собака бігла за нею і не розуміла, що трапилось і куди її господарка так поспішає. Це був шок частина перша. Вона не знала і не замислювалась над тим, що робити. Їй просто було шкода безпорадних птахів. А частина друга шоку, біль усвідомлена і спокійна, трапилась пізніше. Була зима, хоча в той день було не дуже холодно і, знову прогулюючись у лісі, вона натрапила на труп козулі. Спочатку вона не зрозуміла хто це і що це. Але потім здогадалася. Тварину підстрелили, вона тікала і втекла, але померла від ран. Козулю навіть не намагались наздогнати, і ті, хто це зробив, довго не переймались тим, чи влучили вони, чи ні. І саме в цей момент Надія відчула, що вже не лише жалість пробуджується в неї, а ще й гнів. З того часу вона була одержима думкою, як і що треба робити, щоб не траплялось нічого подібного. Екологічні організації її міста, в яких їй довелось побувати, здались їй зборищем ледачих та переляканих пацифістів, нездатних на серйозні вчинки. І вона

116

не стала навантажувати себе приєднанням до їхніх лав, а вирішила пошукати однодумців в іншому місці. В цей час в її рідному лісі почали будувати маєтки. Тепер відчуття безпорадності і відчаю охопило її, бо ліс, до якого вона звикла з раннього дитинства, гинув у неї на очах. Це був шок частина третя. Тепер і мисливців ставало менше, бо не було по кому стріляти, адже прибережна смуга, на якій гніздувались птахи, винищувалась. Вона почала шукати в Інтернеті будь-які серйозні екологічні організації, але знайшла щось таке, що її влаштовувало, лише на закордонних сайтах. Проте, на примітивній англійській мові, користуючись словником, вона все ж таки розкрила душу людям, які, як їй здавалось, знаходились від неї за сотні кілометрів. Яке ж було її здивування, коли через декілька днів вона отримала відповідь рідною мовою на свою електронну поштову скриньку.

Згодом виявиться, що цей лист переверне її життя. Один чоловік написав, що повністю поділяє її погляди. Трохи розповів про те, з чого він розпочинав свою діяльність. Це були елементарні дрібниці. Прогулюючись із собакою (Надії цей момент особливо здавався близьким), і помітивши звичайні браконьєрські петлі на зайців та лисиць, він почав їх знімати. Потім він згасив декілька штучних підпалів лісосмуг та сухого травостою в цілинних балках. Небагато для початку. Але далі більше. Він поки не називав, яку організацію представляє і не називав свого прізвища. Він підписувався дивним ім’ям — Аарон. Лише згодом вона з’ясувала, що це звичайний псевдонім.

Потім пішов ряд запитань на які незнайомець попросив відповісти. Її здивувало прохання, щоб вона не повідомляти йому про себе жодної особистої інформації, хоч він і пообіцяв пізніше пояснити таке дивне побажання. Це її ще більше заінтригувало. Потім подібні запитання почали надходити постійно на її e-mail і в кожному листі було прохання поки нікому не розповідати про їхнє листування. Щоправда, Надії й так ні з ким було поділитись думками з цієї проблеми, бо в неї не було однодумців. Однак, справжня інтрига закрутилася тоді, коли в одному з листів незнайомець поросив її приїхати через день в один з комп’ютерних клубів Січеславська і прочитати лист від нього саме там і саме в певний час. Вона подумала, що цей чоловік призначить їй зустріч. Але

117

прибувши за вказаною адресою і прочитавши повідомлення від нього, вона отримала вказівку спуститись в парк, який був поруч з цим комп’ютерним клубом та знайти там друковане послання, яке було сховано у певному вказаному місці. Вона знайшла там шифрований алфавіт і невеличкий коментар до нього, головною суттю якого було — вивчити цей шифр і надалі спілкуватись по електронній пошті лише з його допомогою. Це було надзвичайно цікаво і нагадувало чи то гру, чи то якусь детективну історію. І саме тоді Надія зрозуміла, що не все так просто. Вона вивчила цей кодований алфавіт. Від Аарона почали надходити більш конкретні і серйозні запитання та психологічні тести, на які Надія мала відповідати. Вони листувались ще деякий час, коли нарешті прийшов запит від якого в неї, що називається, ледь не вискочило серце. Їй пропонувалось таке, що вона спочатку не повірила в те, що це є реальним. Але відразу збагнула, що всі ці питання і тести, які надходили від Аарона, готували її саме до цього і це настільки відповідало її екологічним переконанням, що вона погодилась не замислюючись ані на секунду...

Надія вступила до лав таємної організації «Зелений сполох» і отримала «посаду» інформатора-розвідника. Їй було передано новий код для листування, тепер вже латинськими літерами. Ще деякий час пішов на підготовку та навчання конспірації. Надія не знала ані справжнього імені, ані адреси того, з ким спілкувалась через Інтернет. Вона теж обрала собі псевдонім. Як це не дивно, але вона стала жертвою рекламної вивіски перукарні «Інга». Саме цим ім’ям вона почала підписуватись. В організації ніхто не повинен був цікавитись місцем роботи чи навчання, місцем проживання і будь-якими іншими даними. Такі речі просто заборонялись. Координація дій відбувалась лише в мережі Інтернет. Надія тривалий час збирала багато даних про маєтки, їхнє розташування, хто де живе, в кого які автомобілі і які їхні номери. Вона спеціально почала нав’язуватись у подруги до своєї давньої знайомої Маргарити, з якою раніше не надто вже й спілкувалась. Але Маргарита систематично працювала у забудовників, і таким чином, стала для Надії важливим джерелом інформації, навіть не здогадуючись про це. Також Надія в подробицях описувала дороги, місцевість навколо них, малювала і передавала схеми та надавала багато

118

іншої допоміжної інформації, перш ніж у Новосамарському лісі спалахнув перший будинок, який належав пожежному інспекторові.

— Чого замовкла, Надю? — торкнувся її плеча Юхим. Вона була занурена в себе і не помітила, що народ вже

давно про щось розмовляє. — Так. Спогади. — Ви тут з Поліною трохи посидьте та поспілкуйтесь,

— сказав Ярема, — а ми трохи прогуляємось. Юхим та Ярема пішли в ангар із катерами. Юхим вже

давно обіцяв показати їх своєму другу. Хвилин через двадцять вони повернулись до дівчат. Відпочинок продовжився. Ніхто вже не торкався гострих тем, але неприємний осад залишився. Після закінчення пікніку всі подалися до садиби.

34 «Катастрофи стають подіями,

які мають початок, але не мають кінця». У.Бек

Був вихідний. По периметру лісового масиву

продовжували чергувати міліціонери в очікуванні диверсій. Як для вересня вечір видався теплим, можна сказати задушливим. В деяких будинках навіть увімкнули кондиціонери. В такий вечір, якщо нічого робити, зазвичай люди дивляться телевізори. Саме це й робила переважна більшість тих, хто був у маєтках. В якийсь момент мешканці помітили, що світло їхніх ламп почало блимати, потім всі вони засяяли надзвичайно сильно, а потім все почало згасати і засмерділо горілим дротом. Поселення поринуло у темряву. Все це виглядало занадто підозрілим, щоб просто йти й лягати спати. Всі, хто був у поселенні, чогось чекали. Вартові патрулі та міліцейські пости були напоготові. Запідозрили, що хтось хоче діяти у абсолютній темряві і для цього відключили світло. Всі знаходились у тривожному очікуванні. Час йшов, але нічого не відбувалось. Всіх дивувало, що ж могло стати причиною вимкнення світла, бо погода була без дощу і вітру. Більшість людей не спала всю ніч — краще перепильнувати ніж недопильнувати. Зателефонували у службу електромереж, але до ранку світло

119

не з’явилось, так само як нічого надзвичайного більше й не трапилось.

А вже зранку, коли нарешті дали світло, стало зрозумілим, що очікування всю ніч чогось, було очікуванням того, що вже відбулось. Після подачі електроенергії виявилось, що на дачі якимось чином було подано підвищену напругу і через це погоріло багато телевізорів, холодильників і тому подібного, не залежно від того, знаходились маєтки в поселенні чи поза його стінами. Коли працівники страхових компаній підрахували збитки, вони схопились за голови. Як сказав один зі співробітників «Страхового щита»: «Краще б згорів черговий маєток». Бо не було помешкання, де щось не вийшло б з ладу.

Зрозуміло, що на місті скоєння чергової диверсії нікого не застали. Бо місце було обрано на такій відстані від поселення і чергових постів, що навіть теоретично перехопити екстремістів було дуже важко. Таким чином трапилось те, чого боявся Коливанський — екстремісти завдали удару у зовсім неочікуваному напрямку і вся праця тих, хто готував і проводив операцію «Приманка» виявилась марною. Обуренню ж мешканців не було краю. Знову стало питання про те, скільки ж можна надавати нові ділянки? Рівень агресії до тих, хто почав будівництво нещодавно, зростав. Дісталося й міліції і охоронцям фірми, хоча диверсію було здійснено поза межами їхнього контролю.

Тим часом набирав обертів черговий скандал. Від мешканців поселення намагалися приховати правду, видаючи диверсію за технічні негаразди. Але проблема полягала в тому, що за таких обставин хтось мав взяти на себе відповідальність і компенсувати збитки. Електромережі не були до цього причетні і робити наклепи на самих себе не збирались, а просто зробити їх крайніми не було можливим — обленерго належало таким дядькам, з якими небезпечно гратись у подібні ігри. Представники районних електромереж офіційно заявили, що ніяких технічних негараздів з їхнього боку не виявлено, а було штучне порушення роботи енергозабезпечення і навіть продемонстрували слідчим місце диверсії і технологію її здійснення. Слово було за страховими компаніями, котрим вже так набридло за все віддуватись, що дві з них вирішили виплатити збитки, але розірвати контракти і піти з цього клятого місця.

120

Тим часом синдром суспільного транспорту знову нагадав про себе. Вимоги припинити видачу ділянок стали все голосніше лунати не з боку екологічно занепокоєних громадян, а від перших мешканців дачного поселення. Однак цього разу нові забудовники відреагували жорстко на подібні заяви. «Або тут мають можливість будувати дачі всі або ніхто. І тоді все треба знести»,— сказав один з нових забудовників. Все частіше стали лунати й пропозиції про підключення до розшуку екстремістів приватних розшукових агенцій та кримінальних кіл. А от пропозиція про охорону ліній електромереж і, таким чином, підвищення витрат на охорону, знову не отримала належної підтримки. Але було вирішено поставити на територію дач свій трансформатор, щоб вберегтися від подібних неприємностей.

Владлен Хасанович, тим часом, був у розгубленості. Він не знав чи радіти з того, що диверсанти відігрались не на ньому, а на дачниках, чи трястись. Бо реакція з боку екстремістів все одно не примусила на себе довго чекати, а значить може перепасти і йому. Більш за все він хотів зараз виправдатись перед диверсантами і пояснити, що він не має жодного відношення до провокаційної ділянки. Але він не міг зробити таку заяву на шпальтах тих же місцевих газет, бо слідчі б йому такого не пробачили, та і його покровителі такого кроку теж не зрозуміли б.

35 «Коли місцеві шерлоки холмси

в пошуках злочинців рубають ліс, тріски летять навсібіч із такою силою,

що за ними не видно того лісу» А. Кудін.

Журналіст вже котрий день намагався зв’язатись із

екстремістами. Він відправляв повідомлення на ті адреси, з яких приходили звернення диверсантів на електронну скриньку редакції. Але відповіді не було. У Івана виникало припущення, що ці люди використовують свої електронні скриньки одноразово. Але він наполегливо продовжував відсилати електронні листи. Про свої спроби він не розповідав нікому, навіть редактору. Він усвідомив, що всі ці події настільки затягнули його, що він не може їх полишити просто так. Останнім часом до своїх публікацій на політичну

121

тематику він відносився як до чогось другорядного. Справа підпалів і знищення лісу поглинула його з головою. Він продовжував кожного тижня писати з цієї теми статті і кожного разу його публікації ставали все радикальнішими і агресивнішими, адже домовленість з Коливанським про свою недоторканість давала можливість не турбуватись про наслідки. Але Таленко не помітив, як слідчі, обіцяючи йому дах від тих, кого він критикував, цим самим почепили його на гачок.

Раптовий ранішній візит Прямченка був для нього неочікуваним. І судячи з настрою слідчого, журналіст зрозумів, що нічого доброго чекати не слід. Після короткого привітання, Прямченко безпосередньо розпочав розмову по справі.

Я прийшов попередити вас про певну зміну методики нашого співробітництва. Як і раніше ви писатимете свої статті і друкуватимете звернення диверсантів. Але окрім цього у нас виникла ще одна ідея. Потрібно щоб ви спромоглись налагодити листування з диверсантами і, якщо пощастить, заглибитись у їхні ряди. Все інше справа техніки.

А якщо я відмовлюсь? стримуючи хвилювання, запитав журналіст.

Навряд-чи. Адже ви перестарались у безперебійному звинуваченні всіх і вся. Тому у разі відмови у мого керівництва відразу виникне бажання завести на вас і ваше видання карну справу. А вас особисто запідозрити у зв’язках з терористами і наданні їм інформації задля проведення їхніх атак. Адже без жодних юридичних доказів ви звинувачуєте певних державних службовців у махінаціях, не маючи на це жодних юридичних підстав і доказової бази. А така ваша цитата, витягаючи один з номерів газети зачитав Прямченко: «Якщо держава не може або не хоче через корумпованість своїх посадовців захистити таке загальнонаціональне багатство, як ліси, то виходить, що нема іншого виходу, як йти і відстоювати свої законні інтереси силою», може бути розглянута як заклик до дій, які загрожують громадському порядку. А це карна відповідальність.

Ми ж домовлялись...

122

Вибачте, офіційно ми з вами ні про що не домовлялись. Ви просто зобов’язані допомогти слідству. Це ваш громадянський обов’язок.

Але... Я розумію, що ви хочете сказати. Наступ на вільну

пресу і таке інше. Ні, це не значить, що ми вам погрожуємо чимось таким занадто… Але спокійно працювати ні ви, ні ваша газета не зможе. Я, особисто, проти такого тиску, але я уповноважений моїм керівництвом довести це до вашого відома. Я розумію, що вашій газеті не звикати до судових позовів та різних перевірок і ці погрози здаються банальними. Але маю вас запевнити, якщо справа торкнулася знищення майна деяких впливових людей, то вони в першу чергу причепляться до нас. І ми змушені будемо вживати непопулярні заходи проти газети. Така система. Нічого не вдієш. До того ж, звинувачення в допомозі терористам занадто серйозне, тому судову справу вам не виграти, особливо з нашою судовою системою. І навіть якщо ви подасте апеляцію, ви ж розумієте, скільки може тривати судова тяганина. І газета весь цей час нормально не працюватиме. До того ж, шансів перемогти на підставі апеляції у вас теж небагато.

Добре. Я поміркую над вашою пропозицією, намагаючись не демонструвати страху відповів журналіст.

Ні. Ця пропозиція не підлягає обміркуванню. Це інструкція до виконання.

Ну я можу хоча б порадитись із редактором? Для чого? з посмішкою запитав Прямченко. З

нею зараз проводить бесіду мій колега і, наскільки я знаю, успішно.

Зрозуміло. Журналіст усвідомив, що він програв цю суперечку.

Занадто вже ретельно слідчі підготувались до реалізації заздалегідь продуманого плану, про який він і не здогадувався. Він зрозумів, що попередня усна домовленість із Коливансмьким фактично виявилась пасткою. Таленко навіть хитнув головою від подиву: «Це ж треба так» подумав він, «вони навіть одночасно проводять бесіди з нашими людьми по різних кабінетах, немов ми підозрювані у злочині.» В той же час він не знав, які саме аргументи могла підготувати Ольга проти такої атаки слідчої групи. Тим не

123

менш, Іван погодився на даний момент піти на умови Прямченка, щоб потім обміркувати все в більш спокійній обстановці і випрацювати стратегію подальших дій:

Отже, що я маю робити безпосередньо? Але слідчий продовжував тиск своїми несподіваними

ініціативами, не даючи журналісту часу на роздуми: Зараз ви сядете за клавіатуру і напишете те, що я вам

надиктую. Потім відішлете цей лист на ті адреси, з яких вам приходили звернення диверсантів. Після цього ви передасте нам код вашої електронної поштової скриньки, щоб ми у будь який момент мали змогу продивлятись можливі відповіді терористів.

Але... Ви не можете відмовити у допомозі слідству. Іван розгубився. Йому вкрай хотілося побачитись з

редактором. В решті-решт у нього промайнула думка, що на його листи диверсанти все одно не відповіли. Тому він погодився, але перед цим він набрався сміливості і заявив:

Допоки я не побачусь із редактором, я нічого писати не буду.

Добре, посміхнувся Прямченко і взяв телефон. Проте, зустріч з Ольгою лише розчарувала Івана. Здається, Ваню, ми трошки переборщили. Тому

доведеться, поки що, виконувати їх настанови. Поки що. Я не звинувачую в цьому тебе. Це перш за все моя помилка. Сили не розрахувала. Одна справа, коли ти пишеш про великих дядьків у столиці і зовсім інша справа, коли події торкаються місцевих князьків. Отже, поки що виконуй, що тобі говорять, а потім що-небудь вигадаємо.

Олю, я не розумію, що з тобою відбулося? Після розмови зі слідчими ти стала як не ти. Звідки такий конформізм? Взагалі, я хотів з тобою поговорити про те, що трапилось. Невже ти, якій і погрози були, і побили одного разу, і по судах затягали у свій час, невже ти так налякалась тиску слідчих?!

Ваню, це... Як би тобі пояснити? В мене в родині зараз такий період... Це особисте. Може й добре, що ти спитав. Але... Я взяла дуже великий кредит в банку. Дуже великий. І менти якось довідались про це. І якщо нашу газету прикриють хоча б на пару місяців, то я просто не матиму коштів, щоб цей кредит згасити. Тому зараз я вимушена йти у

124

них на поводу. Але як тільки я розберусь з кредитом, то все стане на свої місця. Більше у мене нічого не питай. Добре?

Добре. Нема питань. Іван вийшов від редактора, як у воду опущений. Він

зайшов до себе, де на нього спокійно чекав Прямченко, вже у компанії з якимось співробітником. Іван сів за комп’ютер.

Якщо хочете, звернувся до нього Прямченко, ми самі будемо писати листи диверсантам з вашої скриньки і підписуватись вашим ім’ям. Вам буде менше мороки. Але ви все одно вимушені будете координувати свої дії з нами, щоб у ваших статтях не було протиріч з листами, які будуть відправлятись від вашого імені.

Ні-ні, перелякано заперечив журналіст, на це піти я не можу. Краще я сам.

Отже, пишіть, сказав Прямченко, «Шановні «Доведені до відчаю», пише вам кореспондент газети «Кролики та удави» Іван Таленко з метою висловлення усілякої підтримки вам і вашим діям. Неможливо по доброму пробити цю стіну з корупціонерів, хапуг та продажних правоохоронців...

Саме так і писати про правоохоронців? здивувався журналіст.

Саме так і пишіть, спокійно відповів Прямченко.

36 «Де нема святинь, там нема етики».

Л. Василенко

Коли Надія прокинулась, то першим її бажанням було зв’язатись з організацією. Але вона усвідомлювала, що в неї зараз немає для цього приводу. Треба було повертатись у місто — вихідні закінчувались. Вперше за пару останніх місяців вона відчула себе самотньою.

Виходячи з Юхимового маєтку, у неї в голові раптом промайнула думка: «Цікаво, а як би горів цей будинок?» Маєток знаходився на території заповідника і вона на все це дивилась під особливим кутом зору. Поруч були такі ж самі маєтки. Колись заповідник виходив до річки. Колись. Тепер узбережжя являло собою клаптики пляжів великих приватних володінь. Вона ще раз окинула це поглядом і сіла у машину, говорячи собі подумки: «Краще б я не бачила і не знала, що

125

все це є у родини Юхима». Коли вони приїхали, Юхим провів її до кімнати.

— Знаєш, Надю. Мені здається, що прийшов час нам жити разом. Я зніму квартиру і ти переїдеш до мене.

— Не треба, — перелякано відповіла вона. — Чому? — По-перше, студент, який не живе у гуртожитку не

знає справжнього студентського життя, а по-друге, я не хочу, щоб побут заважав нашим стосункам.

— Ну, як знаєш. — Мені треба підігнати заняття. Якщо ми зараз будемо

продовжувати розмову, я нічого не встигну зробити. Вибач, будь ласка. Бувай.

— До зустрічі. Юхим пішов. Надія полегшено зітхнула. Їй здалось, що

вперше за час їхнього знайомства, вона рада його не бачити. Вона збрехала йому про заняття, нічого такого в неї не було.

Вона увійшла до кімнати. Сусідок по кімнаті ще не було. Надія взяла чайник і пішла до кухні. Там як завжди палав вічний вогонь — давня тупорила студентська звичка не вимикати за собою газ на плиті. Таким чином економився один сірник, але згорали кубометри газу. Надія постійно скандалила з цього приводу з усіма мешканцями гуртожитку. Вона вимкнула всі конфорки, окрім однієї, на яку поставила чайник. В коридорі було достатньо тихо — не всі студенти ще з’їхались після вихідних. Раптом вона почула галас якихось хлопців, які вийшли з кімнати на коридор. Почулися звуки струн гітари. Хтось намагався налагодити інструмента, але тривалий час в нього це не виходило. Нарешті після голосних матюків це йому вдалося.

— Давай що-небудь сильне для розкачки, — сказав один з хлопців.

Почулася стара панківська пісня Єгора Лєтова з ГО: Цикл закончен ― пора по местам! Победитель получит похвальный лист! Но при любом госстрое я партизан При любом режиме я анархист! Надія посміхнулась і вирішила підійти до хлопців.

Посеред коридору сиділо троє. Вона знала лише одного з них, який мешкав на її поверсі, хоча особисто знайома з ним не була. Через те, що була неділя і нікого з адміністрації

126

гуртожитку не було, можна було трохи пошуміти. Виглядало це тріо комічно і містично одночасно, бо сиділи вони у хмарі сигаретного диму і волали пісню у всі горлянки прямо посеред коридору. Вона зайшла у кімнату, занесла чайник і знову вийшла у коридор.

— Хлопчики, чайку не бажаєте? — запитала вона їх. — Чайку? Ну якщо чай можна змішувати з пивом, то

чому б і ні! — сказав один з хлопців із респектабельним зовнішнім виглядом.

Через декілька хвилин до диму від сигарет додався ще й пар з чашок. Тепер пісні горланив квартет. Після чергової пісні хлопець з її гуртожитку сказав:

— А з жіночим вокалом набагато ефектніше! — Так, — погодився гітарист і звернувся до Надії. — І

майже всі слова ти знаєш. Звідки? — Ну, не одні ви на білому світі пісні співаєте. А потім,

не настільки й ефектний вокал, бо в мене немає музичного слуху.

— А ти, взагалі, щось слухаєш таке? — знову запитав гітарист.

— Зараз? Таке? Не можу сказати, що дуже часто. Колись був недовгий період захоплення такою музикою, але він скінчився. Я перейшла на іншу музику. Та й анархізм, чесно кажучи, не зовсім те, що мене приваблює. Хоча щось в ньому є, я це визнаю.

— Звичайно є. Це відчуття абсолютної свободи, — сказав гітарист.

— Абсолютної свободи не буває і бути не може. Бо вона відразу перетворюється на хаос і свавілля. Треба прагнути порядку, — відповіла Надія.

— Чому не може бути абсолютної свободи? — запитав гітарист.

— А тому що коли тобі потрібно в туалет, а тобі хочеться волати пісні на коридорі, то ти все одно підеш до туалету, бо ти не вільний у своєму виборі.

— Зачекайте, — перебив розмову хлопець з гуртожитку, — може досить сидіти посеред коридору, а підемо до кімнати? Та й познайомитись не завадило б.

Через декілька секунд всі сиділи у кімнаті. Помешкання було звичайним. Єдиною родзинкою були приклеєні до стелі

127

капці. На здивований погляд Надії господар кімнати дав пояснення:

— Чотири роки ці капці вірою і правдою слугували мені, тому коли вони досягли такого стану, що їх вже неможна було експлуатувати, викинути їх на смітник у мене не піднялась рука. Тепер вони в такому собі мавзолеї.

— Дозвольте відрекомендувати себе, — кривляючись, звернувся до Надії хлопець з респектабельною зовнішністю і з найбільш «гострим» язиком, — мене звуть Скотч. Але це не ім’я, зрозуміло. Чому так звуть — це запитання не до мене. Цей волохатий індивід з гітарою — Барабан. Пояснити походження його прізвиська неважко, бо його офіційне прізвище Грюкало. Ну, а цього гостинного господаря кімнати звуть Кукан. Чому його так звуть, залишається таємницею. Навіть для нього це загадка. Тепер ми хотіли б дізнатися, пані, чи то ваше ім’я чи інвентарний номер або будь-яке інше найменування.

— Надія. — О! — продовжував акторствувати Скотч. — Це не

просто ім’я, це відчуття, стан душі. Та що там! Філософська категорія. Дуже і дуже приємно.

— Так чим тобі не подобається анархізм, Надіє? — запитав Барабан.

— Я, чесно кажучи, не дуже розуміюсь в анархізмі. Але, на мій погляд, анархізм не ставить перед собою жодної мети, окрім самої анархії, тобто відсутності порядку. А це неможливо, бо в світі всюди є порядок. Споконвічний. Все підпорядковується певним законам чи то фізичним, чи то хіміко-біологічним. А з цього випливає, що наступна ступінь організації — суспільство, теж повинно мати якийсь лад. Проблема лише в розбудові справедливого суспільного ладу. Це важко, майже неможливо, але потрібно до цього йти і прагнути цього. А сучасний світовий порядок більше нагадує хаос і тому з ним потрібно боротись, чітко підбираючи методику цієї боротьби.

— Ти консерватор? — запитав Скотч. — Скоріше неоконсерватор. Але окрім того, я

поміркований екстреміст. — Он як! Цікаво, — сказав Скотч. — Але що стосується

анархізму, то з Барабана анархіст, як з мене президент МВФ. Гадаєш він читав що-небудь з цього приводу? Він окрім

128

анекдотів і шпаргалок нічого не читає. У нас своя уява про анархізм. Що таке в нашому студентському розумінні анархізм? Це в першу чергу пох..., вибач, пофігізм, нехлюйство. Що хочу те й роблю, а роблю якомога менше. І нічого ми такого не читали.

— Не треба за всіх відповідати, липучий ви наш, — не погодився зі Скотчем Барабан. — Я читав. Тільки не все зрозумів і не з усім згоден. Однак, це невірне уявлення, що анархізм це є прагнення безладу. Анархізм це перш за все самоконтроль, а не контроль з боку будь-яких суспільних інституцій, на зразок держави. Анархізм ― це контроль з середини, від розуму та душі, а не ззовні.

— А кого ти читав? — запитала Надія. — Бакуніна. — А я нічого не читав, — відзвітувався Кукан, — і

взагалі мені немає до цього справи. — І я нічого не читав з цієї теми і не збираюсь, — сказав

Скотч. — Я взагалі не знаю, чому ми торкнулися цієї теми. Я не анархіст і не збираюсь ним бути. А Барабан у нас анархіст лише до того моменту, доки смажений півень не клюне під час сесії у одне місце. Тоді він відразу перетворюється на конформіста.

— А куди подінешся? — спокійно погодився Барабан. — Отож, — продовжував Скотч. — Кожен трясеться за

свою шкуру, тому й пересуває свої переконання на другий план, якщо вони в нього є. Людині і хочеться відстоювати свої переконання, і колеться, бо це може погано відбитись на її шкурі.

— Вірно, — вставив репліку Кукан. — Як говорить один мій знайомий: «Якщо хочеться, але не можеться, то й не хрін хотіти».

— Однак з історії ми знаємо, що були люди, які за свої переконання йшли у вогонь,— відповіла Надія.

— Були, — підтвердив Скотч. — Може й зараз декілька таких реліктових особин мешкає на планеті. Але їх одиниці і погоди вони не роблять.

— Це не зовсім так, — не погодився Барабан, чим здивував Надію. — Бо ті, хто був спалений, виявились правими і їхнє вчення перемогло і було визнано.

— Їх місія полягала в тому, щоб запалити собою і своїми ідеями ще декілька людей, щоб ті запалювали все

129

більше і більше прихильників. Таким чином, змінювалась громадська думка. Не відразу, але процес змін відбувався. І навіть якщо послідовників нового вчення не чекала така страшна кара, як їхніх вчителів, то все одно ці люди багато чим ризикували. До речі, якби за свої переконання готові були йти у вогонь ті, хто їх спалював, то невідомо ще чим би все скінчилося і чия б точка зору перемогла, констатувала Надія.

— Так колись було, — сказав Скотч. — Але зараз таких правдошукачів фактично немає. Світ занадто вже змінився. Занадто вже багато подій у світі і людям ніколи за ними слідкувати. Ну, хіба щось резонансне може привернути увагу. Сьогодні за дві доби сучасна людина отримує стільки інформації, скільки у середньовіччі вона отримувала за все життя.

— Ні, Скотч, — не погодився Барабан. — Справа не в тому резонансна подія чи ні. Головне щоб це торкалося шкури кожного. Тоді цим будуть цікавитись, та ще як! Окрім цього, людей завжди цікавлять плітки. Соромно нам чи ні, але всім нам подобається їх розповсюджувати або, як мінімум, слухати.

— А я не люблю пліток, — заперечив Кукан. — Ну, ти і рухатися не любиш, жертва комп’ютерних

ігор. І майже постійно мовчиш, — сказав Скотч. — Мовчання не є ознакою великого розуму, проте і не є

ознакою дурості, — виправдався Кукан. — Ти краще скажи мені, що і коли ти читав останнього

разу, тільки не пов’язане з комп’ютерами. — Кастанеду. Вчення Дона Хуана. — Невже? Ну і як? — здивувалася Надія. — Ну... Якби все це спробувати самому... — Тільки якщо всього Кастанеду прочитати відразу, то

дах потрібно буде шапкою-вушанкою до підборіддя прив’язувати, інакше зірве, прокоментував Барабан.

— А мені здається, що все це красива казочка з певними спецефектами, щоб своєю незрозумілістю і надуманою фальшивою розумністю нав’язати читачу думку, що це щось таке таємниче, мудре, сильне і важливе, — виразила своє бачення Надія.

130

— Ну, не скажи, — не погодився Барабан. — Щось таке, чого дійсно не можна пояснити, у Кастанеди є. І я не вважаю, що це якісь там трюки.

— У кожного своя думка, — відповіла Надія. — Хтось захоплюється Фрейдом, а хтось його не сприймає. Хтось читає Ніцше, а хтось терпіти його не може.

— Ну Фрейд, коли постарів, сам змушений був змінити багато з того, про що говорив раніше. Тому вже через це він не є однозначним у своєму трактуванні. А от Ніцше цікавий дядечка. У нього багато сміливих думок, — сказав Скотч.

— Які ведуть нас у нікуди або просто застаріли, — промовив Барабан.

— Це чому? — запитав Скотч. — Як на мене, ми спостерігаємо становлення щось на зразок над-людей, хіба ні? Це і погляди соціал-дарвіністів підтверджують. Більш сильніші індивіди або держави йдуть попереду всієї планети, будують передове суспільство, використовують свої досягнення науково-технічного прогресу і примушують решту людей та держав йти за собою. Чим не над-люди?

— Та які ж це над-люди? — не погодилася Надія. — Це споживачі і руйнівники, які настільки захопилися мотлохом, що він просто затьмарив їм розум. Бо при величезному технічному прогресі, моральний стан людей ненабагато перевищив рівень середньовіччя. І ці так звані над-люди не просто рублять гілку на якій сидять, вони пиляють Світове дерево на якому, до речі, сидять не лише вони, але й усі інші, та ще й використовують бензопилу, для прискорення цього процесу.

— Це ти про що? Про екологію? — запитав Скотч. — Так. Бо зараз це найважливіше, не змогла більше

приховувати своїх поглядів Надія. Зараз стає очевидним, що ніякі досягнення у сфері модернізації болтів та гайок ситуацію у глобальному масштабі не змінять. А зомбування населення тим, що воно є сукупністю над-людей і напівбогів означає програмування на самогубство. Це вже давно пройдений етап. Але меркантильні інтереси не дають можливості людям вирішувати глобальні проблеми практично.

— Згоден, — відреагував Барабан. — Це те, про що ми вже сьогодні згадували — шкурні інтереси. Вони домінують у сучасної людини, не дивлячись на те, що люди завжди

131

кажуть про одвічні цінності, але не докладають зусиль, щоб їх сповідати. Тому й Ніцше вирішив не напружуватись у досягненні цих цінностей, а просто замінити їх. При чому замінити їх на такі, для досягнення яких не потрібні будь-які духовні зусилля. Достатньо лише скористатися своїми біологічними інстинктами. Саме їх він змалював як цінності. Це навіть не просто тваринні інстинкти, а якесь їх перебільшення з соціальною специфікою.

— Хочу тільки уточнити, — додала Надія, — що біологічними інстинктами людина не керується у повній мірі. Бо те, що коїть людина з природою, суперечить її інстинкту самозбереження. І особливо огидно те, що дії ці відбиваються в першу чергу на наступних поколіннях. А це суперечить інстинкту продовження і збереження виду.

— Не заперечую, — підтвердив Барабан. — А Антихрист Ніцше? — продовжувала свою промову

Надія. — Інакше як халтурою я цю писанину назвати не можу. Однобокий упереджений твір, побудований на розриванні не просто окремих цитат Євангелія, а на розриванні окремих речень і використанні уривків цих фраз, щоб потім інтерпретувати їх як заманеться. Так можна перекрути будь-що і змінити сенс на сто вісімдесят градусів. Я не кажу, що читати Ніцше шкідливо. Може навпаки ― треба, щоб зрозуміти те, як не потрібно думати.

— Досконалих людей, в тому числі і серед письменників, нема, — відповів Скотч. — Проте, особисто мені багато думок Ніцше сподобалось. І те, що світ розвивається зараз по соціал-дарвінізму теж є фактом, щоб ви мені не казали. Дивно, що ви цього не помічаєте.

— Я цього не заперечую, — відповіла Надія. — Але я стверджую, що це погано, що він так розвивається. А це вже зовсім інше.

Надії було приємно і легко спілкуватися з цими людьми. Після поїздки до Юхима це особливо відчувалось. Вона згадала, як після повернення Юхима і Яреми з ангару вони весь вечір розмовляли про машини і катера. Як їй тоді набридла ця розмова! До того ж, з Поліною їй фактично теж не було про що говорити. А тут була зовсім інша атмосфера.

— Може досить філософії? Давайте про щось інше поговоримо — запропонував Кукан. — Розкажи нам, Надю, про свої захоплення.

132

«Ось тобі на — подумала Надія, — Вчора вже була одна розмова про захоплення. Нічого доброго з неї не вийшло. Що тепер?» Вона витримала паузу і Кукан знову звернувся до неї з запитанням:

— Ти коли-небудь стрибала з мосту вниз головою на гумовому канаті?

— Ні, — відповіла вона так і не наважуючись назвати будь-кого з хлопців на прізвисько. — Я, чесно кажучи, не зовсім розумію цих людей.

— Через те, що вони занадто ризикують задля отримання адреналінового задоволення? — запитав Скотч.

— Не зовсім. На мою думку, вони просто витрачають свій адреналін на марні речі, — відповіла Надія і зловила себе на лицемірстві, бо згадала як на пікніку у Юхима ставила за приклад сміливості тих, хто стрибає з парашутом.

— Ти що, пропонуєш їм стати донорами адреналіну? — знову запитав Скотч.

— Зовсім ні. Але хіба не можна спрямувати подібну сміливість на що-небудь корисніше, щоб вона не була порожньою і безглуздою?

— Що ж це за екстримали, які отримують адреналін непросто так?

— Це люди, які ризикують по-справжньому і які взагалі не ставлять собі за мету отримання адреналіну.

— Хто ж це? Невже ти футбольних фанатів маєш на увазі?

— Та до чого тут футбольні фанати? Я зовсім про інших людей. Ви бачили коли-небудь по телебаченню, як люди приковують себе до залізничних шляхів перед потягом з ядерними відходами або протестують під час проведення економічних саммітів країн золотого мільярду?

— Це ти про антиглобалістів? Цікавий рух, — сказав Барабан.

— Ну, це дуже розмите поняття — антиглобалісти. Тим не менш, саме такі люди витрачають свій адреналін з якоюсь реальною метою. Я не ризикнула б на таке піти, але поважаю їх і захоплююсь такими людьми. Чи ризикнув би хтось з тих стрибунів на щось подібне, усвідомлюючи те, що такі дії можуть спрямувати його за ґрати? Ось тут дійсно є чим ризикувати.

133

— Ми знову переходимо від захоплень до переконань, — звернувся Кукан, який трохи нудьгував. — Щось ви плутаєте. Захоплення це не масові заворушення, а наприклад, колекціонування порожніх пакетиків з-під майонезу або вирізання фігурок з картоплі.

Надія посміхнулась: — Мені подобається збирати в лісі шишки, а потім

робити з них що-небудь. — О! — скрикнув Скотч. — Це хобі! А мені

подобається подорожувати по гуртожитках Січеславська і знайомитись з дівчатами, особливо на ім’я Надія!

— Обережніше, липучий ви наш. Ваші натяки занадто товсті, — попередив Барабан.

— Не хвилюйтесь, — посміхнулася Надія, — я ж не сказала, що це моє справжнє ім’я. Це, звісно, не прізвисько, але це може бути псевдонім. До речі, чому ти мовчиш про своє хобі? — звернулась вона до Барабана.

— Моє захоплення? — зітхнув він, потім перебрав струни на гітарі і відхлебнув пива з пляшки. — Грати на гітарі і пити пиво у компанії цікавих людей. Я вважаю, що головне в житті те, щоб не було нудно і було цікаво. І для цього не обов’язково мати купу грошей. Свобода і цікавість — основа особистого щастя. Хтось може викинути десять кілограмів грошей у казино і вийти звідти у огидному настрої, а хтось за копійки піде в театр чи на виставку і отримає від цього масу задоволення. Можна піти з якою-небудь «куркою» в крутий ресторан та пропити й прожерти там валізу грошей, а можна вийти, як ми, у коридор гуртожитку з пляшкою пива, зустріти приємну компанію і відмінно провести час. Дуже добре, коли у людини широкий кругозір і він не зводить його лише до своєї роботи і до того, що він купує у крамниці. Людям, які зводять свої інтереси лише до роботи і мотлоху, жодні гроші не допоможуть жити цікаво, бо їхні голови переповнені інформаційним сміттям. І навіть коли така людина купуватиме собі дорогий і якісний відпочинок, його духовне сприйняття оточуючого середовища не пробудить в ньому чогось такого, щоб його захоплювало і торкало струни його душі.

— О! В тебе натхнення як в того накуреного лося з анекдоту. Ти краще розкажи, що в тебе є таке захоплення, як

134

курнути щось такого на тютюн не схоже, — поглузував Скотч.

— Цього хобі вже нема. Хоча і визнаю, що колись було. Я зрозумів одного разу, що до цього починаєш звикати. З’явився ризик того, що можна стати регулярним планокуром, як це буває у звичайних запеклих курців, які не можуть позбутися згубної звички і стають рабами тютюнових компаній. Те ж саме і з ґанжем. В першу чергу ти стаєш психологічно залежним, а цього не можливо вилікувати медикаментами. І тоді я усвідомив, що ця фігня суперечить моєму відчуттю свободи. Спочатку ти вважаєш, що вільний розпоряджатися собою як заманеться і робити, що тобі подобається. Але потім виявляється, що над тобою щось домінує і так тебе затягує, що замість відчуття свободи отримуєш залежність. Добре, коли звичка корисна...

— Ага, ранкова гімнастика, наприклад, — перебив Барабана Скотч, як завжди іронізуючи.

— А хоча б і так, — не сприйняв жарт Барабан. —А якщо без жартів, Скотч, — вперше звернулась

Надія за прізвиськом, — окрім мандрів по гуртожитках, чим ти захоплюєшся?

— Музика, тусовки, походи з друзями у пошуках пригод. А ти, окрім виробів з шишок?

— Я теж полюбляю мандрівки, якщо їх так можна назвати. У себе під Новосамарськом я люблю ходити до лісу, точніше до того, що від нього залишилось. Ще мені подобається читати серйозні книги. Терпіти не можу макулатури на кшталт жіночих романів, бандитських детективо-імітаторів, псевдорозумної молодіжної белетристики і тому подібного.

— А ти, що можеш нам розповісти про себе? — звернулася вона до Кукана.

— Я люблю споживати інформацію. Цікавлюсь компами й Інтернетом. У мене комп’ютерна залежність і вона мене влаштовує. І ще мені подобається більше слухати, ніж розповідати.

— Надю, — звернувся Скотч, — само по собі виникає запитання, можливо не зовсім своєчасне, але...

— Давай, запитуй про особисте життя, — здогадалась Надія.

— Запитую.

135

— Відповідаю. Зустрічаюсь, інколи, з одним молодим чоловіком. Поки що. А ви як? Просто холостякуєте або як коти-одинаки?

— Я майже одружений чоловік, — несподівано серйозним і трохи сумним голосом відповів Скотч. — Що на мене це не схоже, я знаю. Своє відношення до шлюбу можу охарактеризувати афоризмом генія філософії Сократа: «Одружишся чи ні, все одно будеш каятись». Барабан у нас не кіт, але й не холостяк. Він занадто цінує свободу, особливо після не зовсім вдалих стосунків з однією..., як би так сказати, щоб і Барабана не образити і не збрехати.

— Не треба жодних пояснень, — перебив його Барабан, — досить.

— Мовчу, — погодився Скотч. — А от Кукан у нас типовий кіт, навіть котяра.

— А ви далеко живете звідси? — звернулася Надія до всіх, окрім Кукана.

— Я поруч. У сусідньому гуртожитку, — відповів Барабан.

— А я не зовсім поруч, — сказав Скотч. — Я знімаю квартиру в сорока хвилинах їзди звідси. Але ми більш-менш систематично бачимось. Зазвичай, ми збираємось у Барабана або у Хмиря. Це ще один наш приятель, який живе у тому ж самому гуртожитку де й Барабан. А ти у якій кімнаті живеш, а то я не звернув увагу?

— В дев’ятій. Заходьте в гості. Правда, я рідко буваю вдома.

Надія посиділа з хлопцями ще трохи і потім пішла до себе — треба було вигадувати щось у плані їжі. Через деякий час з’явилися і її сусідки по кімнаті. Надія намагалась прокрутити в голові все, що вона наговорила за останній час і пригадати, що вона ляпала зайвого. І ще вона подумала про Юхима і про те як поводити себе з ним далі.

37

«Невдача спрямовує наші життєві сили і вивільняє самі чисті складові нашого єства, спонукаючи нас

все не ухильніше підійматись у височінь». П. Тейяр де Шарден

Після того, як операція «Провокація» провалилась і її

було згорнуто, Владлен Хасанович опинився у скрутному

136

становищі. З боку правоохоронців опіка за його майном була знята і проблемою безпеки він змушений був займатися самостійно. Владлен Хасанович зрозумів, що тепер він залишився беззахисним від потенційних атак екстремістів. Особливо його лякало те, що відповідні органи ніяк не можуть знайти і затримати диверсантів. Після тривалих роздумів і порад з дружиною, голова вирішив піти зі своєї посади від гріха подалі, зіславшись на стан здоров’я. Його відставка призвела до певного резонансу на місцевому рівні. Всі розуміли справжню причину його відходу. А Владлен Хасанович був, як це не дивно, задоволений тим, що про його відставку всі говорять. Він сподівався, що ця інформація дійде й до екстремістів і вони в решті-решт залишать його в спокої. Окрім цього, він час від часу говорив своїм знайомим, що не мав жодного відношення до нової величезної ділянки в лісі, тим більш, що будівництво там було припинено.

Виконувати обов’язки голови Глинівської селищної ради почав його заступник. Стосовно земельних справ свого попередника він був обізнаним, бо сам мав до цього відношення і отримував за це певні фінансові дивіденди. Але все те, що трапилось з його колишнім шефом, примусило його зробити певні висновки. Через це він вирішив землю в лісі під Глинівкою не надавати нікому і ні за яких умов. Принаймні до тих пір, допоки не будуть затримані диверсанти.

38 «Діяти значить бути».

Лао-Цзи

Надія систематично перевіряла пошту раз на два тижні, але нічого не надходило. Вона була майже впевнена в тому, що доведеться чекати весь термін вимушеної відпустки без будь-якої діяльності. Але в один прекрасний день її хиткі сподівання виправдались. Їй прийшло повідомлення. Воно було дуже коротеньким:

«Як тільки прочитаєш цей лист, то негайно повідом

мені, а наступного дня, після вісімнадцятої години, отримаєш наступний.

Аарон.»

137

Сказати що Надія перебувала у доброму настрої означало нічого не сказати. Наступного дня вона чекала з нетерпінням і вже рівно о вісімнадцятій була за монітором. Повідомлення було таким:

«Змушений потурбувати тебе для виконання

невеличкого, але відповідального завдання. Необхідно буде передати листа журналісту газети «Кролики та удави» Івану Таленко. Особисто ти його не знаєш, але мала можливість читати його статті. Ця газета оприлюднювала наші звернення до громадськості. Лист ти набереш сама, звичайним, а не закодованим текстом. Ми не знаємо ще точно, що це за чоловік і чи не завербований він слідством. Тому діяти будеш через посередника. Текст листа надрукуєш такий:

«Ми звернули увагу на ваші багаторазові спроби зв’язатись з нами, але для зв’язку не можна використовувати ті засоби, які використовуєте ви. Якщо ви хочете спілкуватись з нами, то ви маєте виконати наступні умови:

1. Створіть собі нову електронну скриньку. Ні в якому разі не можна для цього використовувати вітчизняні поштові Інтернет-сайти. Не в якому разі не можна надавати данні про себе. Скринька має бути створена на псевдонім.

2. Ні в якому разі не створюйте свій e-mail на роботі, вдома, у знайомих. Тільки в комп’ютерних клубах.

3. Ні в якому разі не можна користуватись новоствореною скринькою на роботі, вдома, у знайомих. Тільки в клубах.

4. Як тільки з’явиться ваш новий e-mail, повідомте на aa-kopo@cold.com»

Ти, Інго, надрукуєш це повідомлення, не залишаючи на ньому відбитків пальців. Нічого смішного в цьому немає — це звичайна пересторога. Далі повідомиш мені дату, в яку ти зможеш виконати завдання в першій половині дня. Найкращим варіантом був би найближчий понеділок, бо зазвичай у понеділок всі знаходяться на своїх робочих місцях. Але якщо у тебе не виходить у понеділок, то повідом про будь-який інший зручний для тебе день. Як тільки ти

138

повідомиш нам про дату, то наступного дня отримаєш інструкції стосовно виконання операції.

З повагою, Аарон.» Надія вирішила погодитись на понеділок, хоча в неї

зранку були заняття. Але і в інші дні заняття теж були зранку. Тому вона відіслала Аарону позитивну відповідь стосовно понеділку.

Наступного дня вона отримала інструкцію про проведення операції. Операція була трохи ризикованою, але цікавою і тому дівчина негайно почала її готувати.

Спочатку вона набрала і роздрукувала лист в одному з комп’ютерних клубів. А вже у себе у кімнаті, вловивши момент, коли не було у кімнаті дівчат, Надія одягнула гумові рукавички і відрізала від аркушу ту частину, яку вона чіпала пальцями. Потім в рукавичках вона зробила конверт, вклала в нього лист і запечатала таким чином, щоб відкрити його не розриваючи було неможливим. Потім намалювала червоним маркером серце і написала великими друкованими літерами: «Особисто Івану Таленку». Пізніше дівчина пішла до крамниці і купила коробку цукерок, попросивши продавця вкласти коробку в пакет.

Настав день проведення операції. Журналіст прийшов зранку на роботу і відразу

занурився у справи, але справи в нього не клеялись, бо вже декілька днів у нього була депресія. Нічого не радувало, нічого не засмучувало, нічого не хотілося і взагалі, ніби він одночасно втратив всі відчуття.

Риючись у аркушах на своєму столі, він намагався сконцентруватись. Раптом задзвонив телефон. Слухавку взяла його колега:

— Іване, це тебе. — Алло. — Добрий день, — звернувся до нього інтелігентний

чоловічий голос — Вас турбують з центрального штабу Демократично-Антибуржуазної Партії. Нам дуже подобається ваш стиль викладання інформаційних матеріалів. Ви не могли б приділити нам трохи уваги. Ми навіть можемо самі підійти до редакції, щоб зекономити ваш час. Ви будете у найближчі півтори години на роботі?

139

— Те що я буду на роботі, ще не означає того, що я вас можу прийняти. І взагалі, поясніть конкретніше у чому справа і що вам потрібно?

— Е-е-е, — відповів голос. — Справа в тому, що партія наша нова і нам якось потрібно презентувати її людям. Тому ми б хотіли...е-е-е... замовити вам статтю про нашу партію.

— Ха! Вибачте, шановні, але ви звернулися не за тією адресою.

— Ми непогано б віддячили за ваші послуги. Ви не подумайте, що..

— Я нічого не подумаю. Але я нічого не пишу на замовлення. Так що не витрачайте марно час. Це все, що я можу вам сказати. Всього найкращого! — відповів він і поклав слухавку.

В цей час Надія сиділа у Інтернет-кафе і систематично відкривала свою скриньку. Нарешті прийшло підтвердження: «Порядок». Вона розрахувалась і вискочила на вулицю. Тепер діяти потрібно було дуже швидко. І перш за все необхідно було знайти посередника. Надія почала підходити до перехожих. Перший перехожий уважно вислухав її, але здійснити її прохання відмовився. Друга і третя жінки, до яких вона звернулася, лише посміхнулися з її прохання і теж відмовились, посилаючись на брак часу. Нарешті Надія вгледіла дівчину, приблизно її віку, яка, здавалось, нікуди не поспішала. Надія відразу помітила, що зап’ястки дівчини було рясно вкриті фенічками, на шиї висіло безліч прикрас, а на боці бовталася затерта джинсова хіповська сумка з різними причепленими цікавими штучками. Така зовнішність викликала у Надії довіру.

— Дівчино, можна вас потурбувати? — звернулася Надія.

— Якщо ви не комівояжер, то можна, — відповіла незнайомка.

— Ні, не комівояжер. Але у вас є можливість заробити коробку цукерок.

— Он воно як. І в чому справа? — Розумієте, треба одному чоловіку передати листа, але

мені потрібно це зробити так, щоб його передав хтось незнайомий. Я гадаю ви мене розумієте?

— Розумію. Давайте. Куди нести?

140

— Ось там, у тій будівлі є редакція газети «Кролики та удави», він там працює. Передасте йому листа особисто в руки.

— А якщо його немає на роботі? — Щойно телефонували і він був там. Однак, якщо

раптом він встиг зникнути, то передайте листа комусь з його колег. Конверт підписаний і я сподіваюсь, що у людей вистачить совісті не розпечатувати і не читати чужих листів. І ще прохання. Не кажіть йому, хто вам передав цього листа. Нікому жодного слова. Навіть не описуйте мою зовнішність, вік та стать. Він дорослий хлопчик і нехай сам здогадається. Ти ж мене як дівчину можеш зрозуміти? — перейшла на «ти» Надія.

— Звичайно. Потім, коли віднесу листа, ми зустрінемось?

— Ні. Я боюсь, що він може простежити. Не треба. Бери цукерки.

— Та ні, — посміхнулася незнайомка. — Це ж така справа, що... ну, я розумію тебе. Так що не треба.

— Бери, бери. Бо ти мене виручаєш. Ніхто, окрім тебе, не погодився мені допомогти. Візьми, як знак подяки, будь ласка. Тільки пакетик залиш, — Надія розтягнула ручки пакету і незнайомка витягнула коробку.

Потім Надія розкрила папку і незнайомка взяла лист. Таким чином ані до коробки, ані до конверту Надія не доторкнулась.

— Ну, спасибі, — відповіла дівчина з фенічками. — Це тобі спасибі. Я на тебе розраховую. Вибач ще раз

за те, що турбую. Незнайомка пішла. А Надія зайшла до розташованої

поруч крамниці одягу і почала стежити за дівчиною через вікно вітрини. Вона знала, що фактично може підставити людину, якщо журналіст завербований слідством. Про це Аарон попереджав її в інструкції. Але іншого виходу не було. Бо через телефон зв’язуватись із журналістом було небезпечно.

В цей час Іван намагався якось зібрати до купи матеріал для чергової статті, але марно. Почувся стук у двері.

— Відкрито, — відповіла колега Івана. Двері трохи відчинилися і незнайомка сказала: — Мені потрібен Іван Таленко.

141

Спочатку журналіст подумав, що це хтось з тих, хто телефонував йому стосовно замовної публікації. Він вийшов у коридор.

— Що ви хотіли? — А ви дійсно Іван Таленко? — Дійсно. — А посвідчення особи можете показати? — А ви скажете, що ви від мене хочете? — вже трохи

емоційно запитав він. — Мені потрібно Іванові Таленку передати листа

особисто в руки. — Від кого? — А є посвідчення?— повторила незнайомка. Іван незадоволено зітхнув і дістав з кишені службове

посвідчення. — Тримайте, — відповіла відвідувачка, переконавшись,

що перед нею саме той, хто потрібен і простягнула йому листа.

Червоне серце, намальоване на конверті здивувало його не менше, ніж візит незнайомки.

— А від кого це? — крикнув він у слід відвідувачці. — Прочитаєте і все зрозумієте! — вигукнула вона. Надія через вітрину побачила, як незнайомка вийшла з

редакції без конверта і зітхнула з полегшенням. А Іван стояв у коридорі. Тепер він не знав, що робити.

Заходити у кабінет і дати можливість побачити цей конверт з намальованим серцем своїй співробітниці? Так через півхвилини про це буде знати весь колектив. Сховати? Так допитливість не дає. В решті-решт він підійшов до вікна в коридорі і там розірвав конверта.

Прочитане змело його депресію миттю. У нього настільки прискорився пульс, що можна було втратити свідомість. Він перечитав листа ще раз, потім переписав адресу електронної скриньки, зайшов у туалет, розірвав аркуш на дрібненькі шматочки і відправив їх в унітаз. Тепер він не знав як йому досидіти робочий день. Якщо йти на Інтернет зараз, то цього не зрозуміють колеги і редактор — як це так на початку робочого тижня зранку тікати з роботи. До того ж, у нього не було ніяких справ, щоб виправдати свою відсутність на робочому місці. Довелось цілий день робити вигляд, що він працює, але все випадало з рук. Йому

142

здавалось, що час тягнеться надзвичайно довго і він ледь дочекався того моменту, коли можна було йти.

Нарешті він опинився в комп’ютерному клубі. Повідомлення він відправив відразу після виконання всіх умов, вказаних у листі.

Наступного дня рано зранку він зайшов до комп’ютерного клубу перевірити пошту. Відповідь вже прийшла:

«На вулиці Футбольній біля будинку №18 стоїть стовп.

На ньому висить оголошення про послуги хімчистки. Під цим оголошенням знаходиться послання для вас. Покваптесь».

Незабаром Іван був уже в приватному секторі

Січеславська. На вулицях було безлюдно, тому він швиденько підійшов до вказаного місця. Різко зірвав оголошення про хімчистку, витяг з-під нього складений аркуш паперу, сунув його до кишені і продовжив свій шлях у тому ж напрямку. Після цього він звернув у найближчий провулок, вийшов на паралельну вулицю і повернувся до трамвайної зупинки. Заскочивши до трамваю, Таленко сів так, щоб ніхто не міг підгледіти повідомлення:

«Пробачте, що примушуємо вас побігати, але це міра

перестороги. Вивчить те, що написано нижче, зв’яжетесь з нами за новою поштовою скринькою і змініть свій e-mail. Листуватися з нами тільки нижче вказаним шляхом. У вас є дві доби.

Аарон.» Нижче наведено було шифр, в якому одні літери

кирилиці та їхні поєднання позначали зовсім інші букви. Окрім того, декілька літер не позначало нічого і були баластом для того, щоб ускладнити можливе розкодування. За допомогою нового алфавіту Іван нарешті спромігся написати слово «Привіт». В нього вийшло таке:

П Р И В І Т Г О Б Н Д Е Щ, де остання літера Щ нічого не

означала. Засунувши послання знову до кишені, він поїхав на

роботу, покірно сприймаючи розтягування процесу спілкування.

143

39

«Такий світ неможливий і не потрібний. Вірити в те, що він можливий ілюзія,

намагатися втілити божевілля». Я. Тінберген

Заінтригований подіями, журналіст достатньо швидко

засвоїв нову абетку, проте, вирішив не знищувати шифр на папері ще дня три-чотири, до повного оволодіння їм на практиці. Нарешті він надіслав своє перше повідомлення, в якому перш за все хотів повідомити про те, що один з останніх своїх листів він був змушений написати під тиском.

«Мої вітання вам, Аароне! Це мій перший лист до вас і

далеко не найкращий. Перш за все я планував поставити вам ряд загальних і навіть світоглядних запитань, які мене цікавлять, але обставини різко змінилися і я змушений підіймати зовсім іншу тему. Сімнадцятого числа цього місяця з моєї офіційної скриньки на адресу вашої скриньки, з якої ви відсилали своє звернення до нашої газети, було надіслано лист без жодних шифрів, набраний моєю рукою, але автором якого був не я. Поясню у чому справа. У нашої газети через публікацію ваших звернень і моїх статей, спрямованих проти тих, хто бере участь у знищенні лісу, виникли великі проблеми. Нам погрожують закриттям і не тільки ним. Тому слідчі органи примусили нас співпрацювати з ними задля того, щоб через нашу газету, а точніше особисто через мене, вийти на вас. Фактично мене завербували і хочуть протиснути в вашу організацію. Я, зрозуміло, нічого не планую їм розповідати про шифри і наше підпільне спілкування. Але я хочу попередити вас про те, що я вимушений вести подвійну гру, щоб у нашої газети не виникли неприємності. Ми могли б подати до суду, але мій редактор попросив зараз цього не робити через кредит, який редактор взяла. І ми мусимо виходити стабільно, щоб цей кредит погасити. Тому вам має бути зрозумілим, що всі листи з моєї офіційної скриньки, які надходять у незакодованому вигляді є витівками слідчої групи, якій я не можу зараз відмовляти. Але я не лише пишу вам для того, щоб попередити вас, але й для того, щоб поставити декілька питань. Як мені бути далі і як мені поводитись? Я боюсь, що

144

вони вимагатимуть результату. І якщо його не буде, то вони можуть вигадати щось гірше, ніж вигадали зараз. Тому може краще було б, якби ви щось відповідали на ці їхні листи? Ну, щось на кшталт такого, що ви готові систематично надсилати звернення. Або що не хочете мене вплутувати в ваші справи, бо вони є небезпечними. Одним словом, треба щось вигадати, а то вони не відчепляться. Пошту я перевірятиму післязавтра. До зв’язку.

Бруно», підписався вигаданим псевдонімом Іван, як того

вимагали інструкції Аарона. Через два дні, повертаючись з прес-конференції голови

обладміністрації, він не став відразу йти до редакції, а заскочив на Інтернет, щоб перевірити електронну скриньку. Чергове повідомлення вже було там.

«Надана вами інформація дійсно призведе до того, що

потрібно буде внести певні корективи у плани нашого співробітництва. Якщо публікація нашого звернення призвела до виникнення проблем у вашої газети і особисто вас, то ми зобов’язані вам допомогти. Ми надішлемо вам яку-небудь обережну відповідь. І якщо слідчі вимагатимуть від вас більш плідних кроків, щодо нашого викриття, то не переймайтесь ― ми готові погратися в «коти-миші».

Звичайно, дуже добре, що ви нас попередили, хоча скажу чесно повідомлення за сімнадцяте число ми не читали. По-перше, я не відкривав ту скриньку, на яку воно було надіслане, а по-друге, рішення стосовно налагодження зв’язку з вами було прийнято раніше. Але тепер ми його обов’язково прочитаємо, щоб зрозуміти тактику слідства.

Трохи розповім вам про те, як ми з вами зв’язались. Взагалі-то скриньки, з яких ми відсилаємо повідомлення редакціям, є одноразовими і більше не перевіряються. Але ваші публікації нас зацікавили і ми дуже сподівались, що ви почнете нас розшукувати. На щастя так воно і сталось. Проте, відсилаючи свої звернення до нас зі своєї власної електронної поштової скриньки, ви порушували елементарні правила конспірації. Тому ми трохи вичікували, доки ви припините це робити. В той же час ми, переймаючись безпекою, не могли вам надіслати відповідь на вашу скриньку, бо раптом в редакції хтось ще мав до неї доступ.

145

Зателефонувати ми також вам не могли, бо телефон може прослуховуватись. Тому ми вирішили передати звичайного листа вам особисто в руки.

Тепер стосовно питань, які ви хочете нам поставити. Я приблизно здогадуюсь, що це будуть за питання. Можливо те, що ви прочитаєте нижче, частково на ваші запитання відповість.

Отже, стосовно наших безпосередніх відносин. В першу чергу наша організація розраховує на вашу чесність та порядність. Я не знаю, чого ви від нас хочете, але ми знаємо, чого ми хочемо від вас. Нам здалось, що ви ідейна та принципова людина. До того ж, ви працівник ЗМІ і ми не приховуємо того, що нас це цікавить більше за все. Тому ми просимо вас допомогти нам на новому напрямку нашої діяльності просвітницько-агітаційному. Ми розуміємо, що без підтримки громадськості, самими лише підпалами нічого не змінити. Однак, проблему Новосамарського лісу потрібно було вирішувати негайно і тому ми пішли на радикальні кроки. Ми розраховуємо на ваші здібності, які б допомогли робити ваші статті так, щоб вони змінювали громадську думку і пробуджували хоча б найменш байдужих. Ми могли б підкидати вам цікаві факти. Проте, використовувати їх потрібно дуже акуратно, бо у відповідних інстанцій можуть виникнути питання стосовно джерел такої інформації. І хоча по закону джерело інформації від вас можна вимагати лише через суд, всі ми знаємо як ці вимоги здійснюються насправді. Але ми лише пропонуємо вам таке співробітництво. Ви ж самі вирішуватиме чи цікавить вас наша пропозиція. Чекаю на вашу відповідь.

З повагою, Аарон.» Іван відразу набрав коротенького листа. «Стосовно пропозиції про наше співробітництво можу

сказати, що воно почалось ще до того, як ми почали з вами спілкуватись. Спочатку я скептично поставився до наданої мені редактором теми. Але після того як я трохи розібрався в тому, що відбувається, я відразу зрозумів, що спокою ця проблема мені не дасть. Тому співробітництво було, є і сподіваюсь буде й надалі.

146

Тепер нарешті стосовно запитань. Я дуже чекав на цей момент. Перш за все мене цікавить, що собою взагалі являє ваша організація? Ну, а друге питання, як я вже казав в попередньому листі, більш світоглядне. Цікаво було б дізнатись чим ви аргументуєте свою діяльність, її методику і принципи? Чому ви перш за все зайнялись проблемою знищення лісів, а не викидами промислових підприємств, наприклад? Чому ви спочатку атакували майно забудовників, а не чиновників, які є головними винуватцями знищення Новосамарського лісу?

З повагою, Бруно.» Відповідь не приходила чотири дні і це ще більше

розпалювало цікавість журналіста. Нарешті він її отримав. «Шановний, Бруно. Організація наша має умовну назву

«Зелений сполох». Чому умовну? Тому що юридично така організація не існує, але фактично вона є. Її можна назвати клубом однодумців. Існує вона лише віртуально, у мережі Інтернет. У нас немає ані зібрань, ані офісу, ані членських внесків. На першому і єдиному місці в нас справа, головна мета якої — порятунок дикої природи. Всі ми вважаємо, що екологічна проблема є проблемою номер один у сучасному світі. І це питання життя або смерті не лише людини, але життя на планеті взагалі. Не вигадуючи власного велосипеда, ми повністю погоджуємось з лозунгом «Дій локально — думай глобально.» Також ми не можемо не розуміти того, що основну екологічної проблеми складає людський фактор, а саме звичайні людські пороки: гординя, жадібність, заздрість, байдужість. Але я не буду вдаватись у філософію. Члени нашої організації, в переважній більшості, не знають один одного і все спілкування та координація дій здійснюється, знову таки, через Інтернет. Це все, що я можу розповісти вам про організацію на даний момент.

А тепер більш розлога відповідь на ваше світоглядне запитання. Коли ви описували знищення Новосамарського лісу, ви керувались перш за все такими поняттями як національне надбання, державні інтереси і інтереси всіх громадян. Воно й не дивно, якщо ви, як журналіст, перш за

147

все спеціалізуєтесь на політиці. Але я хочу зауважити, що ліс для нас, це перш за все життя. В самому глибокому, глобальному і сакральному сенсі цього слова. Кожен, хто входить до складу нашої організації не отримує за свою діяльність гроші, медалі, владу чи людську славу. Нічого. Ця справа є справою для душі. Сенсом життя. Тому відношення до справи кожен з нас розглядає як безкорисливе служіння і покликання за яке не тільки не буде нагороди в цьому комерціалізованому світі, але й можливо отримання проблем і навіть суворого покарання.

Стосовно методики. Нам самим не подобається використовувати ті методи, які ви мали на увазі. Це ризиковано, бо не зважаючи на весь вище описаний пафос, до в’язниці нікому потрапити не хочеться. Але скажіть, будь ласка, чи багато досягли офіційно зареєстровані громадські екологічні організації своїми законними методами? А якщо і досягли, то не в нашій країні і результати ці все одно мізерні. Економічні інтереси в головах більшості людей стоять на першому місці. І мало хто замислюється над тим, чи виправдовують ці інтереси ті засоби, які використовують люди для їхнього задоволення. А головне чи взагалі потрібні настільки необмежені економічні інтереси? Так, наші заходи жорсткі та незаконні. Але ми не порушуємо головних життєвих принципів: не вбиваємо, не крадемо, не бажаємо чужого майна.

Багато законів в цій державі спеціально створюються суперечливими, щоб залишати їх на власний розсуд держслужбовців на місцях. Та й самі закони не завжди відповідають реальним цінностям. І це не лише в нашій державі. Закони дозволяють робити аборти, вбивати заради задоволення тварин на полюванні або зраджувати своїм чоловікам і дружинам. Але хіба це є моральним і правильним? Так, У МОРАЛІ НЕМА СУВОРИХ КОРДОНІВ, АЛЕ У АМОРАЛЬНОСТІ ЇХ ТИМ БІЛЬШЕ НЕМА. Декілька років тому, уряд Німеччини на абсолютно законній підставі дозволив ввозити до країни ядерні відходи з Франції. Але активні громадяни плювати хотіли на таку законність. Вони приковували себе ланцюгами до рейок, а їх на законній підставі заарештовувала поліція. Але масовість таких заходів призвела до перебоїв у русі потягів і величезних збитках на залізниці. Результат уряд відмовився від своїх

148

законних намірів, тому що вони суперечили незаконному, але здоровому глузду. Тому не треба забувати про методи прямої демократії. Проте, це не означає, що я закликаю до ігнорування законодавства взагалі. Навіть наші суперечливі закони дозволяють щось вирішити юридично. Але, на превеликий жаль, не фактично. Елементарний приклад Дунайський біосферний заповідник. На найвищому державному рівні було прийнято рішення про будівництво суднохідного каналу через нього. І це не зважаючи на те, що проти цього виступило більше трьохсот громадських організацій з різних країн світу, наша Національна Академія Наук та експерти ЮНЕСКО. Була зроблена брехлива екологічна експертиза, яка була визнана недійсною столичним господарським судом. Дунайський біосферний заповідник входить до світового надбання ЮНЕСКО і охороняється Міжнародним фондом охорони навколишнього середовища. І не зважаючи на таке загальносвітове значення, частину території заповідника протизаконно позбавляють статусу заповідника, а сам голова держави це рішення підтримує. І канал побудували. Скажіть мені, якими ще протестами або судовими рішеннями можна зупиняти подібні беззаконня? Куди ще звертатись? На жаль, захистити природу пацифістськими заходами дуже важко, тим більше в нашій країні. А скільки можновладців, прокурорів і т.п. побудували собі маєтки в лісах, заказниках, заповідниках?! Якщо на такому рівні відбуваються подібні злочини, то до кого ще звертатись? І таких прикладів тисячі! Якби хтось запропонував і реалізував правовий вихід з таких ситуацій, то ми відразу припинили б свої акції стримування. Але потрібно буде поквапитись, бо юридична тяганина може тривати роками, а ліс вирубується за лічені години. Що робити, якщо ви виходите грати у футбол, тоді як суперники проти вас застосовує правила регбі? А суддя, при цьому, дозволяє їм це робити, а вас примушує грати лише за футбольними правилами. Хоча, якщо глибше торкатись проблеми того, хто і звідки бере якісь права, то виникне більше запитань ніж відповідей. Ви ніколи не запитували себе, чому колись люди дозволили собі оголосити приватною власністю будь-які території з усім живим і не живим, в тому числі ту територію, де вже жили інші люди? І цим загарбникам теж ніхто не надавав прав, вони взяли їх самі.

149

На підставі якого права люди знищують величезні простори лісів, степів, боліт і т.д., прирікаючи їхніх мешканців на голодну смерть або на поступове вимирання через неможливість виростити нові покоління? На підставі чого одні люди продають іншим людям право на вбивство тварин? Чому якісь люди вважають, що вони все за всіх вирішують, в тому числі кому жити, а кому ні? Тому я не хочу торкатись лише якихось там юридичних речей. Бо подивившись на проблему того ж Новосамарського лісу з юридично-громадянської точки зору, сухою термінологією можна сказати, що це просто «нераціональне використання земель через корумповані дії певних посадових осіб і погано організований механізм державного контролю за дотриманням земельного законодавства». Але можна сказати і по-іншому. Знищення цього лісу, який є малесенькою складовою всієї дикої природи, це черговий цвях у домовину життя на планеті Земля. Тому я кажу про прості і елементарні речі.

Суспільство живе в системі нав’язаних і закоренілих хибних стереотипів. І «господарі» цього світу примушують не лише жити в рамках цих стереотипів, але й мислити, не виходячи з цих рамок. Нам постійно брешуть і ми часто брешемо. Але чому? Тому що є право брехати, але нема обов’язку говорити правду. Наприклад, політики нам кажуть, що будь-яка нація має право на самовизначення. Але майже ніхто нікого не відпустив добровільно самовизначатись навіть у найліберальніших і найдемократичніших країнах. Через свій егоїзм і постійне намагання БРАТИ, а не ДАВАТИ люди думають лише про права. Тоді як потрібно, щоб існувала не лише система прав людини, але й система обов’язків.

Тепер стосовно того, чому ми в першу чергу взяли під свій захист ліс. Справа в тому, що головною екологічною проблемою в світі є зникнення природних екосистем. Хоча комерціалізована думка намагається вдовбати людям в голову хибний стереотип про те, що екологічна проблема це перш за все промислові викиди. Чому? На наш погляд це пов’язано з тим, що проблему забруднення, в принципі, можливо розв’язати технічними засобами. А от зникнення лісів, степів, боліт вимагає зовсім іншого відмови від приватної власності на дику природу і повернення їй значної

150

частини того, що люди вже встигли загарбати. Але для цього потрібно подолати в собі жадобу до наживи, а це набагато складніше, ніж виділити якісь кошти на переобладнання брудного виробництва на більш чисте. Ми не говоримо, що забруднення не є небезпечним. Ні, це дуже гостра проблема. Але зникнення дикої природи як такої це фундаментальна екологічна проблема, а забруднення це вже її похідна. Проте, навіть говорячи про забруднення, люди мають на увазі навколишнє середовище,а не природу. А це принципова помилка, адже довкілля це вже знищена природа.

А стосовно того, чому першими були забудовники, а не чиновники скажу наступне. Ми не робимо великої різниці між тими, хто незаконно надає і хто незаконно бере в лісі ділянки під забудову. Також ми враховували певні психологічні моменти, щоб посіяти паніку серед забудовників і щоб плітки про підпали розповсюдились не лише в межах Новосамарського району, відбиваючи бажання забудовувати будь-які ліси. Не буду приховувати і того, що на черговість акцій стримування вплинули і певні технологічні моменти.

Хочу вас запевнити також в тому, що ми не бажаємо задурювати громадськість і говоримо все так, як воно є, не намагаючись щось там замаскувати контекстом. Тому всі наші коротенькі звернення до громадськості через вашу газету є нічим іншим, як коротенькою оповіддю того, про що ви зараз читаєте у більш розлогому вигляді.

На цьому я закінчую свій лист. Можливо, в ньому не тільки відповідь, але й пожива для подальших роздумів. Проте, для того й людині надана голова, щоб мислити. Тому аналізуйте, синтезуйте і робіть висновки.

З повагою, Аарон.»

40 «Життя стає все нуднішим і нуднішим,

а люди все більш меркантильними та сухішими». В. Пєлєвін

Надія отримала повідомлення від Аарона, що із

завданням вона впоралася на відмінно. Вона очікувала подальших завдань, але їй було сказано продовжувати відпочинок.

Надія йшла парком і згадувала хлопців, з якими спілкувалась після приїзду від Юхима. Їй здавалось, що

151

знайомство з ними більше не продовжуватиметься. Кукана вона бачила систематично, але окрім привітань, вони один одному нічого не казали. А Скотча з Барабаном вона в загалі більше не бачила.

Додому вона не поїхала, бо в суботу була запланована «культурна» програма з Юхимом. Але чим зайняти цей спокійний і нуднуватий п’ятничний ще не вечір, але вже і не день, вона не знала. Її сусідки по кімнаті роз’їхались по домівках. Нюра, яку вона умовно могла назвати своєю подругою, теж поїхала додому. Залишились більш-менш близькі приятельки, але з ними вона не хотіла бачитись. Тому вештаючись парком і побачивши раптом Барабана, вона сприйняла цю зустріч як справжній подарунок долі. Він сидів один, дивився кудись вгору і щось бриньчав на своїй гітарі.

— Привіт! — не сказала, а закричала Надія. — О! Привіт! — відповів Барабан. — Ти що тут робиш? — Час вбиваю, а ти? — Я теж. — Слухай, а як тебе звуть по-нормальному? А то я не

можу звертатись до тебе так, як це роблять твої друзі. — А що тут такого? — здивувався він. — Але якщо тобі

буде зручніше по імені, то звуть мене Денис. — Пішли куди-небудь. Я не хочу сидіти на одному

місці. Бо я так насиділась на заняттях, що одне місце вже болить.

— Добре. Є в мене одна пропозиція. Можливо трохи сумнівна, але... Пішли у район нетрищ, що біля заводу Петровського. Там, якщо уважно придивитись, можна побачити багато цікавого.

— Добре. А ти часто там буваєш? — Коли в мене є настрій гуляти містом, то я, зазвичай,

завжди заходжу в той район. Там якась особлива атмосфера. Комусь здається, що це місце ― звалище старих розвалях, а я вважаю це історичним надбанням і визначною пам’яткою Січеславська. Якби я вирішив змінити свій фах, то я став би архітектором. Але не стільки, щоб будувати, а скільки для того, щоб реставрувати і розбиратись у стилях, традиціях і напрямках архітектури. У кожної епохи є своє архітектурне обличчя. Але як і будь-яке обличчя воно старішає і вкривається зморшками.

152

Старий район міста, в якому вони гуляли, складався з одно-, дво- і триповерхових багатоквартирних будинків. Всі вони були збудовані з червоної цегли, яка від часу дуже потемніла. Завдяки Денису Надія почала придивлятись до колон, візерунків та інших прикрас, які були на будинках і дивувалася тому, що раніше нічого цікавого в них не помічала. Денис постійно промовляв: «поглянь туди», «зверни увагу на це», «а подивись як там». В неї було відчуття, що вона потрапила на екскурсію до іншого міста, хоча це було місто яке вона знала вже не один рік. Вона пригадала одну істину: «Маєте очі і не бачите, маєте вуха і не чуєте». Дівчина завжди придивлялась до дрібниць в лісі, але не гадала, що в купі старих напівзруйнованих будівель теж є щось цікаве і красиве.

— Я часто запитую себе, — продовжував Денис, — ось ці нижні поверхи, які вросли в землю, знаходяться на такому рівні з моменту забудови чи просто за сто років їх замело землею і через тисячоліття тут можна буде проводити розкопки? Хто будував їх? Ким були перші їхні мешканці? Як ці люди заселялись і святкували входини? Чи живуть хоч в якихось з них нащадки перших мешканців, чи абсолютно нові люди? Цікаво?

— Цікаво, Денисе. Я до сьогодні ніколи не замислювалась над цим.

— Шкода, що на більшості з них не стоїть дата зведення. І всі ці прибамбаси у вигляді колон, ліплених форм і таке інше надають цим будинкам особливого колориту. Зараз такого не роблять. Ти бачила як реставрують ці будівлі?

— Бачила. В центрі. — В центрі... А тут вони повільно вмирають. Вони ще довго ходили старими кварталами. Інколи

зупинялись. Надії було цікаво спілкуватись з цією людиною. Тоді, в перший раз, він здавався їй трохи іншим, не з таким меланхолічним настроєм як зараз. Їй захотілось побільше дізнатися про нього. Коли тема розмови про архітектуру поступово почала згасати, Надія вирішила плавно перейти на розмову про особисте.

— Ти сказав, що міг би бути архітектором. А ти, взагалі, по якій спеціальності навчаєшся?

— Технар я. Енергосистеми та електротехніка.

153

— І ти плануєш зі своїм стилем життя працювати за таким фахом?

— Ну, ти не знаєш повністю мій стиль життя і мої погляди. А до того ж технар він і в Африці технар. Я, наприклад, планую в майбутньому займатися музичною апаратурою. Та чому в майбутньому? Я вже зараз цим трохи займаюсь. Я буду сам собі роботодавець. Спланував свій час — пішов на роботу, знову спланував час — зробив вихідний або відпустку. Саме в цьому буде виявлятись моя волелюбність. Ніхто не скаже мені, що я звільнений і ні до якого начальника я не піду просити відгул для своїх власних потреб. Все буде залежати лише від мене, ну і трохи від моїх клієнтів.

— Ти на безоплатному вчишся? — запитала Надія так, щоб в незалежності від відповіді можна було поставити наступне запитання.

— Ні А це так важливо? ― посміхнувся Денис. — Ні. Я просто запитала. — А ти скоріш за все на безоплатному. — Вгадав. А хто твої батьки, якщо не секрет? —

нарешті запитала Надія про те, що її чомусь зацікавило. — Мати звичайна вчителька англійської мови в школі. А

батько... Батько заступник директора достатньо великого промислового підприємства.

— Зрозуміло, — відповіла Надія, приховавши подив. — Що зрозуміло? Причину того, що я навчаюсь на

платному відділенні? Мені самого це дивує і дістає, бо я впевнений в тому, що міг би поступити й сам. Але мій старий й слухати не хотів про це, коли прийшов час визначатися з моїм майбутнім. Правда, не стільки вже й багато коштує навчання, це ж не економічний чи юридичний факультет.

— В тебе є брат чи сестра? — Я не знаю. — Це що, англійський гумор? — На жаль ні. Я знаю, що в мене був брат, але я не знаю

чи є він зараз. — Він що, зник без вісті? — Можна й так сказати. — Щось трапилось? — голос Надії став тихим, вона й не

гадала, що торкнеться такої болючої для Дениса теми, розпитуючи про родину.

154

— Він наркоман. Він може зникати на рік або на два. Потім з’явитись, потім знову зникнути. І тепер батьки дуже хвилюються за мене. Раніше я їздив автостопом, полюбляв курити ґанж, ну і все таке. Але тепер я намагаюсь цього не робити. Батьки, звісно, готові тепер на все, щоб тільки я не пішов шляхом свого брата. Проте, я й сам тепер дещо розумію в житті, тому їм можна не хвилюватися. Так що свобода свободою, але те, що трапилося в нашій родині є головною причиною того, чому я кинув деякі не зовсім корисні звички. До речі, а для чого я тобі все це розповідаю?

— Інколи треба виговоритися про те, що наболіло. — Інколи. Але краще за все розповідати це незнайомим

людям. У вагоні потягу, наприклад. Поспілкувались і роз’їхались у різні боки.

— Ти боїшся, що я кому-небудь розповім? — А кому ти можеш розповісти? Якщо це будуть люди,

які мене не знають, то мені однаково. А Кукан зі Скотчем і так все знають. Я тільки не казав їм, що через це кинув хапати, але я думаю, що вони і так здогадуються.

— В будь-якому разі я вмію зберігати таємниці, — запевнила Надія.

— А ти про що можеш розповісти? — Вчусь на геофаці. Поступала сама — не багато є

охочих стати вчителем географії. Батьки розлучені. Живу з мамою і молодшим братом. Точніше жила до навчання. Додому зараз приїжджаю нечасто.

— А що ти плануєш робити завтра? — Завтра має прийти мій хлопець і ми планували піти з

ним куди-небудь. Але якщо чесно, то я не дуже хочу його бачити.

— Чому? — Нещодавно я зрозуміла, що ми з ним люди з різних

світів. О! Послухай! А давай ти підеш з нами! — Та ти що? А що ти йому скажеш? ― відверто

здивувався Денис. — Ну, не знаю. В тебе ...— Надія хотіла спитати «В тебе

є дівчина?», але відразу згадала розповідь Скотча про цю хвору для Дениса тему, тому поставила запитання по-іншому. — В тебе є яка-небудь весела однокурсниця?

155

— Надю! Яка однокурсниця, коли у нас факультет на двісті відсотків складається з хлопців? І як це так запроси? Куди? І що скаже твій... е... як його?

— Юхим. — Так, Юхим. — Яка різниця що він скаже? От вже не думала, що ти

такий закомплексований. — Чому? Ти гадаєш, що коли на людини волосся довше

загальноприйнятої норми і футболка “My Dying Bride”, то вона не може чогось соромитись?

— Ну... мені здалося, що ти як неформал... Ну, я... подумала, що тобі на всіх того..., ну... наплювати.

— Всі люди різні. Навіть неформали. Я ж не хіпі який-небудь. Це їм все пофігу. Це у них така манера поведінки — відгородитися від світу віртуальною стіною і не цікавитися ані світом, ані його проблемами. Вони не хочуть впливати на світ і не хочуть, щоб світ впливав на них. Але я таких принципів не сповідую.

— А які ж тоді твої принципи? — Можливо вони з ознаками анархізму, але те, що ми

тоді говорили про анархізм було несерйозно. Тим не менш, в мої принципи не входить пофігізм. Можливо, саме через це я ціную справжню важку музику, а не комерційно-зпопсовану і солодкаву бурду, на зразок Бон-Джові чи Аеросміт. Так от, протест мій ні в якій мірі не означає виключення себе з цього світу. І мені ніщо людське не є чужим, в тому числі і комплекси.

— В тебе ціла теорема вийшла. Ти часто спілкуєшся з такими як ти?

— З якими? — Ну, з людьми з неформального середовища? Які

вони? — Різні. Проте, я поділяю їх на дві великі групи. До

першої належать люди з низів, які вважають, що їм нічого в цьому світі не світить, яких би зусиль вони не докладали. А якщо і світить, то для цього потрібні надзусилля, але навряд чи й вони допоможуть у конкуренції з людьми в яких набагато кращий матеріальний і соціальний статус і, відповідно, кращий старт у житті. До того ж, зусилля заради кар’єрного зросту не дозволяють просто жити, вони примушують людину жити лише для того, щоб працювати. А

156

це для них неприйнятно. Чи то є таким собі соціальним імунітетом на неможливість реалізувати себе, чи то звичайне виправдання своїх лінощів, відповісти однозначно не можна.

— А друга частина цих людей? — Друга частина трохи менша. До неї можна віднести й

мене. Це молоді люди у яких, скажемо так, не бідні батьки і є можливості, але вони не хочуть особливо напружуватись заради якоїсь там ілюзії, яку звуть кар’єра. Хтось назве нас ледарями, хтось навіть мажорами, а хтось зрозуміє, що ми теж не хочемо жити, щоб працювати, а хочемо працювати, щоб жити. Між першою і другою групами є щось середнє, але й цю частину можна умовно розподілити між цими двома. Окрім того, значна кількість представників і першої, і другої груп останнім часом все більше опаскуджується. Якщо років п’ять тому молода людина спочатку читала якусь альтернативну літературу, слухала альтернативну музику і виховувала в собі нестандартний світогляд і тільки після цього починала робити зміни у своїй зовнішності, то зараз все набагато примітивніше. Підліток починає курити траву, жерти колеса, пити пиво і відпускати волосся, зовсім не турбуючись про своє внутрішнє наповнення. А ще серед неформалів є немало людей, яким вже за п’ятдесят. Але таких людей я не можу класифікувати.

— Це все цікаво, але що мені завтра робити? Як приєднати до нас ще кого-небудь?

— Я не розумію для чого тобі все це потрібно, він що тобі набрид?

— Ну... Може ще не зовсім, але вдвох нам буде не дуже весело. Юхим починає себе вичерпувати.

— В якому сенсі? ― знову відверто здивувався Денис. — Як цікава людина. Була цікава, але потім кудись

цікавість почала зникати. — Ух ви ж, баби, і розумні буваєте! — голосно

промовив Денис. — А що? — А нічого. Просто в мене був час і можливість вас

вивчити. І якщо ти хочеш використати мене, щоб поприколюватись над своїм хлопцем, то в тебе нічого не вийде!

— Це чому? — сміючись з реакції Дениса, запитала Надія.

157

— Хочеш смійся, хочеш ні, але я дотримуюсь принципу чоловічої солідарності. Я, наприклад, ніколи б не почав зустрічатись з мадам, у якої вже є мсьє.

— Ох-ох-ох, — знову з посмішкою промовила Надія, бо серйозний тон Дениса веселив її. — А якщо я прошу допомогти мені весело провести вільний час у вихідний, а зовсім не для того, щоб комусь насолити?

— Якщо вас буде двоє, то ви відмінно проведете час. Я ж не зайду до тебе у кімнату і не скажу: «Хєллоу. Можна до вас долучитися?»

— Ні. Треба щось вигадати цікаве. Давай я взнаю куди ми підемо, а потім повідомлю тобі.

— Ні. Мені твоя витівка аж ніяк не подобається. Та і як ти повідомиш, по телефону? Так він запитає кому ти розповідаєш про ваші плани.

— Я просто вийду куди-небудь з кімнати і тобі передзвоню. Це гуртожиток. Він же не піде підслуховувати мене в туалеті. Тому давай обміняємось номерами мобільників.

— Для чого тобі весь цей каламбур? — Весело буде, ― з лукавою посмішкою запевнювала

Надія. — Припустимо, зустріну я вас. І що далі? Привітаємось і

підемо у різні боки. — Ні. Ти будеш... будеш... О! В тебе є сестра? — Немає. — Буде. Я буду твоєю сестрою, хочеш? — Якою ще сестрою? ― трошки роздратовано запитав

Денис. — Поки що двоюрідною, бо Юхим знає, що в мене є

рідний брат. — Ну, і що далі? Ну брат, ну привітались і розійшлися у

різні боки. — Знову ти зі своїми боками. Не так. Ти будеш братом,

якого я не бачила рік чи навіть більше. Класно? — А потім? — Побачимо. Будемо імпровізувати. Може підемо куди-

небудь. Тільки ти повинен виглядати так, як виглядаєш зараз. — Ну, по-перше, не будемо імпровізувати, а будеш. Бо я

цього робити не збираюсь, якщо я взагалі погоджусь на твої фокуси.

158

Ну, будь ласка, Деня. Фраза була сказана з такою інтонацією, що відмовити

було неможливо. — Ну... добре. Чого не зробиш заради жінки, яка

вирішила стати моєю сестрою. Але попереджаю, що вести себе я буду звичайно і не буду здійснювати жодних дурниць, — погодився Денис, вкладаючи у слово «сестра» набагато більше сенсу, ніж того очікувала Надія.

— Добре. Домовились, — сказала Надія і подумала: «Здійснювати дурниці буду я». — Завтра десь о десятій-одинадцятій ми будемо виходити. Я тобі відправлю СМС-повідомлення.

Вони пішли до центру міста. Вже у себе в кімнаті Денис весь вечір здивовано думав,

як так сталося, що він не зміг відмовити Надії і погодився на таку авантюру?

Наступного дня Денис о десятій годині ранку був вже

напоготові. На початку одинадцятої Надія вийшла з гуртожитку разом з Юхимом.

Денис не просто чекав дзвоника чи СМС-ки, він спостерігав за гуртожитком дівчини з вікна коридору свого гуртожитку, щоб побачити як виглядає її хлопець. Нарешті він дочекався, коли вони вийшли. Надія виглядала зовсім не так, як в п’ятницю. Тепер це була така собі леді, а не дівчина в джинсах, кросівках і сорочкою на випуск. Молодий чоловік поруч з нею теж мав респектабельний вигляд і тепер Денисові ще менше хотілося зустрічатись з ними. Вони зникли з поля зору. Він зайшов до себе у кімнату і подивився на себе у дзеркало. Вигляд був, м’яко кажучи, не дуже. Але зодягти щось пристойніше за проханням Надії він не міг. Мабуть, за останні декілька років йому вперше захотілося злитися з людьми, а не протиставляти їм себе. Але маховик було запущено. Прийшла СМС-ка: «Побачимось у книжковій крамниці «Буквар» між 13 і 14-00 ”.

Спочатку Денис просто стояв біля крамниці і чекав коли з’явиться Надія з хлопцем. Потім стояти йому набридло і він почав ходити туди-сюди та вдивлятись у перехожих. Так він провів близько півгодини. Далі він вирішив зайти до крамниці, подивитись книги і вбити час. Через двадцять хвилин подорожей крамницею він нарешті дочекався Надію.

159

Продивляючись книгу Освальда Шпенглера «Занепад Європи», він помітив її з хлопцем бічним зором. Надія декілька секунд його не помічала, але потім її погляд натрапив на нього. Однак, вона зробила вигляд, що його не бачить. І вже підходячи до нього голосно зіграла здивування:

— Денисе! Це ти? Оце так зустріч! Денис повернувся і посміхнувся кривенькою

фальшивою посмішкою, витискаючи з себе дитяче захоплення:

— Надя! Світ дійсно тісний! Надія кинулася йому на шию у обійми. Юхим дивився

на це з деяким нерозумінням, бо Надія не поспішала давати пояснень.

— Ти де зараз? — В університеті. — Я теж в університеті! — вигукнула Надія. — А

спеціальність яка? — Електротехніка, — не став брехати Денис. — А я на геофаці, — повідомила вона загальновідомий

факт. — Це диво, Деня! Навчаємось в одному універі і жодного разу не бачились.

— Так корпуси ж далеко один від одного. — Слухай, а ти нікуди не поспішаєш? — Майже ні, а що? — Пішли куди-небудь. Сядемо посидимо, поп’ємо кави.

Не проти? Нарешті Юхим не втримався. Наявність третьої особи в

цей день у його плани не входила і він запитав Надію: — Надю! А ти не бажаєш нас познайомити? — Ой! Я на радощах забула! Це мій друг Юхим, —

вказала вона на Юхима, якого пересмикнуло від слова «друг», бо до цього вона завжди представляла його як «мій хлопець». — А це Денис, мій двоюрідний брат, мій кузен.

— І що це ви, такі близькі родичі і так багато часу не бачились? — все ще не міг повірити Юхим.

— Юхиме! — різко відреагувала Надія. — Ти ж прекрасно знаєш, що з родичами свого батька я майже не спілкуюсь.

Юхим притих від такої реакції, а Надія продовжувала: — Я вже не пам’ятаю скільки часу ми не бачились, а в

дитинстві зустрічались ледь не кожного дня. Разом гралися.

160

Куди підемо? — звернулась вона до Дениса, на що той розвів руками.

— Юхиме, куди ми підемо? — звернулася вона вже до Юхима, але той байдуже відповів:

— Куди хочеш. — Гаразд, підемо до найближчого кафе, — сама

вирішила Надія. Через п’ять хвилин вони сиділи у кафе «Рок’н’рол

живий!». Юхим відчував себе трохи скуто. Він хотів було відвести Надію вбік, щоб переконати її обмінятися координатами зі своїм «кузеном» і побачитись з ним іншого разу наодинці. Але вона робила вигляд, що не розуміє його натяків і продовжувала розпитувати Дениса про його життя:

— Як навчання? — Терпіти можна. Інколи напружують, але це не

смертельно. А в тебе як? — Теж нічого. Де живеш? — В п’ятірці. В двісті вісімнадцятій кімнаті, — відповів

Денис. — Який збіг, навіть живемо поруч і так жодного разу і

не побачились! А я живу в третьому гуртожитку. В чотириста дев’ятій кімнаті. Вдома часто буваєш?

— Ні, не часто. — Як там тьотя Глаша? — з посмішкою запитала вона,

очікуючи імпровізації від Дениса, але вона виявилася примітивною і розчарувала Надію:

— Нічого. Помаленьку. Юхим ще раз прискіпливо оглянув «кузена» Надії.

Кудлата купа волосся на голові, яку при всьому бажанні не можна було назвати зачіскою, вже зовсім не легка неголеність на обличчі і затерта джинсова куртка з безліччю нашивок викликали у Юхима не зовсім приємне враження. Денис, у свою чергу, вів себе стримано і акторські витівки Надії все ще були йому не до душі, але й на цього випещеного молодого чоловіка він тепер дивився з якоюсь недовірою. Надія ж докладала зусиль, щоб хлопці знайшли точки дотику між собою, почали спілкуватись ну і, як їй хотілось, сперечатись. Вона зрозуміла, що для цього потрібно звернути увагу на Юхима, але перед цим вирішила зробити невеличкий обхідний маневр:

161

— За спеціальністю плануєш працювати? — запитала вона Дениса.

— До цього ще далеко. Але з використанням отриманих знань ― це точно.

— А я скоріше мрію ніж планую. Дуже хотілося б потрапити до якої-небудь туристичної фірми. Але хотіти це одне, а спромогтись ― це інше. Ми всі такі різні. Ось, наприклад, взяти дівчат, з якими я живу у кімнаті. Одна навчається зовсім не для того, щоб диплом одержати, а щоб вдалі знайомства знайти. Її більше цікавить те, як виглядає вона, аніж те, як виглядає її залікова книжка. Бігає на шейпінг, вимірює себе кожного дня з ніг до голови, катує себе різними дієтами, а ваги використовує частіше, ніж конспект чи калькулятор. Друга не збирається працювати за спеціальністю, але диплом їй потрібен, тому що це вища освіта. Вона мріє про кар’єру, хоче стати бізнес-вумен. Вже зараз намагається заробляти на своїх же. Займається мережевим маркетингом і збуває багатьом дурепам різний непотріб, в тому числі і першій моїй сусідці. Намагалася і на мені щось заробити, але зі мною подібні номери не проходять. Ми з нею часто сперечаємось. Ми навіть з Юхимом не знаходимо порозуміння з цього приводу. Він, до речі, теж кар’єрист, хіба не так, Юхиме?

— Я не бачу в цьому нічого поганого, стримано відреагував Юхим.

Надія вже розкрила рота, щоб вставити чергове слово, але несподівано для неї Денис сам звернувся до Юхима:

— А ти де навчаєшся? — Ви не повірите, але в тому ж самому навчальному

закладі що і ви, — іронічно відповів Юхим. — А фах який? — Зовнішньоекономічна діяльність. — О! Це серйозно. — Це вам не як би що, а що би як! — процитувала

класика Надія. Юхим кинув на неї незадоволений погляд. По її настрою

ставало зрозумілим, що вона хоче розвеселити себе його роздратуванням, тому він намагався себе стримувати. Однак, його не полишала думка про те, що вихідний вже перепаскуджений.

162

— Ну для чого так? — трохи обурено сказав Денис, даючи зрозуміти Надії, що він не збирається їй підігрувати. — Кожен сам собі обирає життєвий шлях. У Юхима свій погляд на кар’єрний зріст, у мене свій.

— І який в тебе погляд на кар’єру? — без будь-якої інтонації запитав Юхим.

— Особисто я не вважаю кар’єру тим, чому можна присвячувати своє життя. На мій погляд головне, щоб життя було цікавим. Я розумію, що кар’єра теж може робити життя цікавим, але гонитва за кар’єрою може обмежити одну цінність, яка на мій погляд значно важливіша за кар’єру.

— Здоров’я? ― запитав Юхим. — Ні. Я не це мав на увазі, хоча розумію, що здоров’я

люди ставлять на перше місце в житті і з цим важко не погодитись. Але я про інше. Яка цінність, після здоров’я, є найбільшою на твій погляд?

— Матеріальний добробут. Якщо є здоров’я, то що ще потрібно для щастя?

— А на мій погляд найбільшою цінністю після здоров’я, а можливо і рівною за значенням, є свобода. Якщо в тебе є здоров’я, то немає нічого кращого за свободу. І навпаки, якщо в тебе нема свободи, то для чого тобі здоров’я?

— Але саме матеріальний добробут гарантує вільний вибір. А що стосується свободи, то це розуміння відносне. Абсолютної свободи не буває, а якщо ти ще й у злиднях, то для чого тобі потрібна така свобода? ― саркастично посміхнувся Юхим.

— Я не хочу сказати, що кар’єра виключає свободу, але вона її значно обмежує. Так, абсолютної свободи не буває, але кар’єра робить людину занадто прив’язаною і не дає достатньо часу, щоб просто жити в цьому світі.

— Ти не ображайся, — сказав Юхим, — але, на мій погляд, так міркують або ледарі або невдахи, яким нічого не світить. Звісно, що не у всіх молодих людей є база, тобто немає кому допомогти, в сенсі забезпечених батьків, родичів, знайомих, і в них опускаються руки. Тому я сприймаю їхнє виправдання, але частково. Бо кожен, хто щось робить по-справжньому, досягає успіху. Головне тільки серйозно підійти до своєї мети.

Надія не дала відповісти Денису і відповіла за нього:

163

— Щось у твоїй теорії не так, Юхиме, бо у Дениса є база. Його батько — директор заводу.

— Заступник, Надю, а не директор. І не заводу, а ...— почав було поправляти Надію «кузен», але вона не дала йому договорити:

— Яка різниця. Але база є! — сказала вона. — Значить немає бажання. Хоча, дійсно, це дивно, —

відповів Юхим. Він не очікував, що забулдига, який сидів поруч, може

бути сином респектабельних, у розумінні Юхима, батьків. Він хотів було сказати про лінощі, але передумав і додав лише:

— Все це якась аномалія, іншого слова я не знаходжу. — Ніяка це не аномалія. Просто я не ставлю кар’єру собі

за мету, — ще раз проголосив свої погляди Денис. — А що ти тоді ставиш собі за мету в житті? — запитав

Юхим. — Я не знаю, що таке мета життя. Мета, це щось таке,

до чого можна йти і не дійти. Тому в житті головним є сам процес нормального буття. Не пункт призначення мене цікавить, а сама поїздка. Тому я живу за принципом: бути вільним і пояснювати іншим, що свобода це величезна цінність, яку не варто міняти на кар’єру чи великі гроші.

— Але якщо не можна бути абсолютно вільним, то які межі тієї свободи, яку ти так розхвалюєш?

— Я відповім просто. Всіх грошей не заробиш, всього і всіх не купиш, одноосібним правителем Землі не станеш. Але прагнення до цього є майже у кожного кар’єриста, хоч воно і нереальне. Так само і я прагну максимальної свободи, усвідомлюючи, що досягнути її неможливо, ― пояснив свої думки Денис.

— Якби зараз тобі було нічого їсти, то ти наплював би на свою свободу і продав би її за шматок хліба. Хіба ні?

— Не зовсім. Ти розглядаєш якісь крайнощі. Я не заперечую самих нагальних і життєво необхідних людських потреб. Кожна людина має потребу у їжі, одязі і помешканні. Однак, коли в тебе є у наявності три ці складових, тоді виникає запитання, що тобі обирати далі? Кар’єру, яка обмежить твою свободу, але дозволить тобі отримувати все нові і нові матеріальні блага, якими ти зможеш користуватись для себе в коротеньких шматочках вільного часу. Або свободу, яка буде майже завжди при тобі і лише для

164

задоволення своїх мінімальних життєво необхідних потреб ти інколи будеш нею жертвувати?

— Я не погоджуюсь з тим, що ти сказав, — відповів Юхим. — Твоя розповідь про свободу нагадує мені більше роздуми про наявність чи відсутність вільного часу. А стосовно кар’єри я скажу, що вона — це в першу чергу гроші. А гроші це незалежність, а незалежність це і є свобода. Гроші дозволяють людині відчувати себе спокійним, впевненим у собі, а це і робить людину вільною. А людина яка не будує кар’єру і не має, відповідно, грошей, змушена весь час працювати, щоб заробити собі на хліб і вона повністю залежна від свого робочого місця. І у такої людини немає ні кар’єри, ні грошей, ні свободи. Нічого. Але я розумію, чому ти можеш так спокійно говорити про свободу, бо в тебе нормальні забезпечені батьки і вони ніколи не залишать тебе без копійки. І ти в цьому впевнений, спокійний і тому вільний. А якби в тебе не було надійного тилу, то біг би ти після навчання працювати яким-небудь вантажником, щоб заробити копійку, потім спав би як вбитий, знову біг в університет, а потім знову на роботу. І де б тоді була твоя свобода?

Денис посміхнувся і трохи помовчав. Було видно, що він добирає слова. Надія гадала, чи знайде він контраргументи.

— Ми розмовляємо на різних мовах, — почав Денис. — У нас зовсім різні світогляд і світосприйняття. Я відповім тобі і навіть наведу пару прикладів. Розпочну, хоч може це й не скромно, з себе. Коли я їздив автостопом нашою країною і не тільки нашою, то у мене не завжди були гроші у кишені, але я не працював з ранку до ночі. Тому що головним є не вміння заробляти гроші, а вміння чітко визначати свої матеріальні потреби. А кар’єризм як раз і ґрунтується на необмежених матеріальних потребах і повній відсутності гальма. І коли людина відмовляється від багатьох матеріальних, можна навіть сказати зайвих, потреб, тоді їй не потрібна кар’єра і вона буде просто вільною від цього. А от коли у людини необмежені матеріальні потреби, то вона буде працювати з ранку до вечора і скільки б вона не заробляла грошей, їй все одно буде замало. І якщо в неї всього буде більш ніж вдосталь, вона почне боятись втратити це все, а така прив’язаність до матеріального призводить до ще більшої залежності. Свобода це не те, що дозволяє тобі на

165

будь-яку спокусу реагувати з позиції «так», а те, що дозволяє тобі ігнорувати багато чого непотрібного і реагувати на ці спокуси з позиції «ні». У мене є двоє знайомих, хлопець з дівчиною, у яких зовсім невеликий прибуток, у них навіть телевізора нема. Але вони об’їхали величезну кількість різних цікавих місць в горах, лісах, містах. В тебе і в мене фінансові можливості набагато більше ніж у них, але ми з тобою разом взяті не бачили і чверті того, що бачили вони. Ось тобі і свобода. А тепер я хочу запитати, а якби у тебе не було бази і підтримки, що б ти робив?

— Я б докладав максимальних зусиль, щоб стати успішною людиною.

— Саме так, — тільки й чекав такої відповіді Денис. — Бо в тебе великі матеріальні потреби і ти апріорі не маєш відчуття свободи. І в такій ситуації ти сам став би тим, кого наводив мені, як приклад через величезні потреби ти б працював, вчився, спав як убитий і знову вчився б і працював. А, можливо, не досягнувши успіху, ти б зламався. А амбітні люди незадоволення амбіцій переживають дуже важко.

— Ну це ще питання, зламався б чи ні. — Можливо, ― невпевнено погодився Денис. — Я от слухаю тебе і твої міркування наводять мене на

такий висновок: свобода — це байдикування і неробство, а кар’єра — це зайнятість і працьовитість. В такому разі я обираю працьовитість, ― впевнено заявив Юхим.

— Можна зробити й інший висновок: кар’єра це — жадоба і заздрість, а свобода — це свобода від цього.

— В нас дійсно різний світогляд. Не просто різний, а взаємовиключний. Тому я категорично не погоджуюсь з твоїми поглядами.

— Це твоє право, Юхиме. Але ми не просто по різному дивимось на світ. Справа в тому, що я можу бачити світ так, як ти. В мене колись теж був такий світогляд, бо ми з тобою фактично з одного соціального середовища, але ти не можеш або не хочеш подивитись на світ по-іншому, як я. Такий світогляд і таке світосприйняття як у тебе, я вже пережив. Можливо, з часом, відбудуться ще якісь зміни у моєму світогляді, але скоріш це буде удосконалення і поглиблювання нинішніх поглядів і аж ніяк не повернення до старих.

166

— Кожен залишився при своїй думці і на цьому можна поставити крапку.

— Можна, — погодився Денис. Надія не очікувала такого раптового фіналу. Вона хотіла

більш тривалої і запеклої дискусії. Вона не погоджувалась з Юхимом, з його точкою зору, але їй не подобалась і позиція Дениса. Свобода останнього здавалась їй свободою егоїста, якому ні до чого немає справи, окрім самого себе. Однак, вона промовчала. Тим часом Денис звернувся до неї:

— Знаєш, сеструню, я піду. Не буду вам заважати проводити час. Адресами ми обмінялись, так що якось побачимось. Заходьте в гості, буду радий поспілкуватися з цікавими співрозмовниками.

Надія зрозуміла, що Денис хоче якомога швидше зістрибнути з подальшого спільного проведення часу.

— Як це так, брате? Давай ще трохи посидимо, ти ж казав, що не поспішаєш. І ми особливо нікуди не планували, так Юхиме?

— Ну... взагалі-то... е..., ― пробубонів Юхим. — Так, — чітко замість Юхима відповіла Надія. — Ні-ні, — не погоджувався Денис. — Я піду. Мені

треба... я ж забув, треба зустрітися з однією людиною. Все, до побачення.

Хлопці потиснули руку один одному, а Надія показала Денисові кулак під столом так, щоб цього не помітив Юхим.

41 «Неможна сидіти і чекати самовільної зупинки росту і породженого всесвітнім стресом безумства

занадто близькі межі, за якими природа через стресовий механізм вмикає криваві гальма».

Я. Ліндблад

Журналіст настільки звик до спілкування зі своїм віртуальним співрозмовником, що тривала відсутність відповідей на його листи починала його хвилювати. Після чергового послання він не отримував відповіді вже декілька днів. Нарешті він не витримав і відіслав коротенький запит: «Чому не відповідаєте?» Відповідь надійшла, але через два дні.

167

«Шановний Бруно. Вибачте за таке тривале мовчання,

хоча нічого такого не трапилось. Справа в тому, що кожний, хто входить до складу нашої організації, веде звичайний спосіб життя. І кожному з нас не так вже й легко знаходити час для діяльності в організації. До того ж, будь-яка акція потребує тривалого часу на підготовку. Тому тепер звикайте до того, що ми не будемо спілкуватися часто, бо в мене окрім вас є ще немало людей, котрим теж потрібно приділяти увагу. Я розумію, що у вас зараз певний азарт, але візьміть себе в руки. Спочатку кожен, хто до нас приєднується, не знаходить собі місця і думає про наші справи з ранку до вечора. Але потім життя входить у звичайне річище, людина заспокоюється і лише після того вона може бути задіяна.

А тепер стосовно нашої співпраці. Як я вам вже й казав, ви цікавите нас перш за все як працівник ЗМІ. Але я хочу вас відразу попередити — вам доведеться трохи пожертвувати своєю журналістською свободою. Що я маю на увазі? Ну, по-перше, для вас не секрет, що писати потрібно на певну тематику, а саме екологічну. По-друге, можливі рекомендації і побажання стосовно того, чому саме потрібно більше приділяти уваги. Не сприйміть це за цензуру чи темники. Це скоріш координація дій. І, нарешті, головне в цьому напрямку. ВАШІ ПУБЛІКАЦІЇ МАЮТЬ СТАТИ ЗАКЛИКОМ І ПРОВОДОМ ДО ДІЇ. Це не означає, що ці дії мають бути саме такими радикальними як у нас. Однак, громадськість не повинна просто читати і переживати. Інформація має бути такою, щоб не давала людям спокою і вони ставали активними. Звичайно, таких людей можуть бути одиниці, але кожен з тих, хто пробудився, є надзвичайно цінним. Я розумію, що важко повірити в те, що газетна публікація може змінити світогляд людини, таку функцію, зазвичай, виконують харизматичні лідери або гарно написані книги. Однак, головне в цій справі ― наполегливість. Як-не-як, вода камінь точить. Наприклад, колись на мене призвела велике враження стаття «Життя і смерть українських інтелектуалів». Я зберіг цю публікацію і інколи перечитую її. Тому стукайте і вам відкриють. Я розумію, наскільки важко буває достукатись до наших співгромадян через байдужість і заляканість, які посіяні в їхніх душах.

168

Якби в нас знайшлося дві-три сотні людей які б лягли на дорозі і не пропускали, наприклад, вантажівки з будматеріалами до лісу, то, можливо, не було б і потреби в пляшках з коктейлем Молотова.

Отже, публікуватись вам потрібно буде під псевдонімом і у різних виданнях. Звичайно, якщо буде можливість до цих видань потрапляти. Так що для цього теж потрібно додати зусиль. Ви маєте підготувати себе і свою психіку до того, що тепер у вас буде подвійне життя і подвійна реальність. Ми, в свою чергу, будемо намагатись допомагати вам, по мірі можливостей. Зараз вам надається повна свобода дій в плані підготовки матеріалу.

Тепер про наші подальші дії стосовно слідчих. Було б непогано, якби ви спробувати детально описати слідчий процес, якщо вам щось відомо з цього приводу: що відомо слідству про нас і яких ми припустилися помилок під час виконання своїх акцій стримування? Не зайвим було б знати ім’я слідчого чи слідчих, з якими ви контактуєте і що це за люди. Не переймайтесь, жодної небезпеки життю та фізичному здоров’ю будь-кого ми не загрожуємо. Це один з наших головних принципів, порушення якого загрожує нашій репутації, а вона для нас є надзвичайно дорогою. Післязавтра на них чекає сюрприз. Ми надішлемо їм пару повідомлень, які або зупинять їх відразу або ще більше їх заінтригують. Проте, не слід боятись останнього. Чим далі вони заходитимуть, тим важче їм буде виконувати подальші слідчі дії. А сам текст, який отримають слідчі, я надішлю вам вже завтра зранку. І в залежності від їхньої реакції, я повідомлю вам наші подальші кроки, які ми з моїми однодумцями вже розробили. Так що будьте напоготові, але спіть спокійно ― все під контролем. На цьому все.

До зв’язку . Аарон.»

42 «Людство поділяється на дві категорії:

грішники, що вважають себе праведниками та праведники, що вважають себе грішниками».

Б. Паскаль

Прямченко і Коливанський сиділи в службовій машині і обговорювали останні події.

169

Ану, прочитай в голос ще раз їхню відповідь, вкотре попросив Прямченко колегу.

Вадик, я вже чотири разів читав, втомлено відповів Коливанський.

Ну то й що! Потрібно буде, прочитаємо й двадцять. Вони відповіли після другого запиту цього журналюги, розумієш?! Відповіли! Значить він їм потрібний! Нарешті пощастило, здається! Але ми не знаємо, що нам тепер робити з цим везінням! емоційно реагував Прямченко.

Те що він їм потрібний прямим текстом сказано у їхній відповіді. І я не бачу тут жодного прихованого підтексту.

Міша, прочитай ще раз вголос. Може, на слух це краще сприйматиметься!

Ну, добре, без ентузіазму погодився Коливанський і почав читати роздруківку: «Шановний журналісте! Перш ніж продовжувати спілкування, давайте домовимось, що ви зробите собі нову електронну скриньку і підпишетесь яким-небудь псевдонімом. По-друге, ви будете користуватись нею дуже обережно, бо ми не знаємо, що за люди вас оточують. Тепер стосовно співпраці. Ви дійсно можете стати нам у нагоді. Нам потрібна інформаційна підтримка. Вона може виражатись як безпосередньо у ваших статтях на природоохоронні теми, так і в оприлюдненні наших звернень. До речі, ми плануємо найближчим часом надіслати вашій редакції наше чергове звернення. Ми сподіваємось, що ви вплинете на рішення редакції стосовно того, щоб надрукувати його у одному з ваших номерів. На цьому все. До наступного зв’язку. Доведені до відчаю». Читати другого листа про який попереджали журналіста і який прийшов вчора?

Ні, лист не треба. До речі, що з ним робити? Те що там написано оприлюднювати в газеті неможна. Це буде скандал на обласному рівні. Там же такі прізвища вказані, що...

Не знаю. Ми обіцяли газетярам, що організуємо їм дах від будь-яких зазіхань з боку чиновників, а тепер що, відвід? запитав Коливанський.

Може й так. Всього доброго в міру. Ти ж розумієш, що таку інформацію неможна оприлюднювати.

170

А може зробити невеличку цензуру? Нехай газета поріже трохи їхній лист і надрукує його частково. Таленко пояснить диверсантам, що не маючи на руках яких-небудь задокументованих доказів щодо правопорушень названих осіб, вони не можуть надрукувати прізвища вказаних людей. Бо ті можуть подати на них до суду і газету оштрафують.

Можна й так зробити. Зовсім непоганий привід уникнути скандалу. Проте... проте нам ця гра нічого не дає. Ну будуть систематично приходити звернення від диверсантів. Ну буде газета їх друкувати. Ну і що нам з того? Зверни увагу, що цей лист прийшов не з тієї електронної поштової скриньки, на яку ми відсилали лист, а з нової. Вони постійно їх міняють. Нам потрібні дії, які дадуть змогу зустрітися цьому журналісту з кимсь з диверсантів. Ось що потрібно! А для цього журналіст має завоювати довіру. А щоб завоювати довіру він має стати одним з них.

Ти що? Пропонуєш, щоб Таленко взяв участь у одній з їхніх акцій? Ти думаєш, що ти говориш?― здивувався Коливанський.

Думаю, Міша, думаю. У нас нема іншого виходу. Ми лише так зможемо вийти на них. Потрібно, щоб він втерся в їхні ряди.

Ну, добре. А якщо вони влаштують йому перевірку і вимагатимуть, щоб він діяв один, як той же самий арбалетник. І що тоді? Він має підпалити чийсь маєток?

Ну, по-перше ми не знаємо точно чи діяв арбалетник один, просто охоронці бачили лише одну фігуру. А по-друге, те що я пропоную ― звичайне явище і для цього законом передбачена сорок третя стаття Карного кодексу про виконання спеціального завдання задля викриття злочинного угрупування і про звільнення від відповідальності особи, яка спеціально вербується в злочинне угрупування, ― спокійно відповів Прямченко.

Це все я знаю не гірше за тебе. Але, зазвичай, в банди йдуть спеціально підготовлені люди, наші люди, а ти хочеш, щоб до диверсантів потрапила зовсім не пристосована до таких речей людина. Ботанік, одним словом. Це ж тобі не контрольна закупка наркоти на дискотеці через підісланих студентів, хоча й там є ризик. Це ввід людини із зовсім не відповідними якостями у злочинну диверсійну групу. Та й

171

Лукич на це навряд-чи піде. Він нам провокацію з фіктивною ділянкою досі не може вибачити. А ти таке пропонуєш...

Ризик є. Але з іншого боку, виходу немає. На жаль нам не відомо, чи знають диверсанти журналіста в обличчя. Якби вони його не знали, то ми замість журналіста задіяли б нашу людину. Але довідатись про це неможливо. Тому потрібно готувати до цього Таленка.

43

«Проблема поведінки полягає в тому, щоб пояснити відсутність активності,

а не активність». Д.Хебб

Надія сиділа у себе у кімнаті і дивилася у вікно. Була

субота. За вікном от вже другу годину поспіль накрапував дощ. Кімнату наповнювали звуки музики, плавна і загадкова мелодія якої викликала в уяві образи зелених пагорбів Смарагдового острову. Писати курсову роботу ніяк не хотілось, хоча для цього, здавалось, були всі умови: похмура дощова погода, порожня кімната, приємна музика і море кави. Але настрою не було. Надія перевела погляд на стелю і завмерла нерухомо. Її наповнювали різні ностальгічні спогади, і чим приємнішими були ці спогади, тим більший сум вони викликали. Одинока, скупа сльоза покотилася по її лівій щоці і зависла на підборідді. Надія піднялась і замінила аудіо-запис. Замість меланхолічного ірландського Altan вона поставила веселий та енергійний молдавський Zdob si zdub, після чого сіла до письмового столу з серйозним наміром робити курсову. Проте, після нетривалих роздумів вона взяла телефон і набрала Дениса. Він відповів не привітавшись:

— Розповідай. — Що робиш? — замість відповіді поставила запитання

Надія. — Намагаюсь підігнати навчання, бо накопичилося

багато всього. А потім потрібно сходити на Інтернет — деякі реферати переглянути.

— А ти не хочеш зайти до мене? Я теж роблю спроби сісти за курсак. І в кімнаті у мене нікого нема. Ти своїми справами будеш займатись, я своїми, а потім підемо разом на Інтернет.

172

— Та ні, я не прийду. Це мені багато літератури до тебе доведеться тягти, та й заважати ми будемо один одному.

— Ну пішли зараз на Інтернет, — запропонувала Надія. — Зараз? Ну, пішли, — невпевнено відповів Денис. За декілька хвилин вони зустрілися під її гуртожитком і

пішли до комп’ютерного клубу. Адміністратор зустрів їх гумовою посмішкою. Він був зодягнутий у чорний піджак, білу сорочку і червону краватку, яка мала гармоніювати з величезними червоними козацькими шароварами. В Надії склалося враження абсурду побаченого.

— Чого він так виглядає? — пошепки запитала вона Дениса.

— Не знаю. А що такого? — не придивляючись до адміністратора запитав Денис, а потім окинувши його поглядом, відповів: — А! Це такий новий маркетинговий трюк, щоб привабити побільше клієнтів. Одяговий сюрреалізм називається.

Вони сіли вдвох за однин комп. Денис почав шукати свої реферати і Надія відверто нудьгувала, бо сісти за інший комп’ютер вона не могла — їй шкода було грошей. Раптом Денису хтось зателефонував і він вийшов з телефоном на вулицю, щоб поспілкуватись з вуха на вухо, запропонувавши Надії тимчасово скористуватись комп’ютером.

Надія прийняла цю пропозицією і відкрила свою скриньку, уважно стежачи, щоб раптом не повернувся її новий друг. Вона була приємно здивована, коли побачила нове повідомлення від Аарона. Вона вже втратила надію на своє повернення до справ, не перечекавши призначеного терміну, але все йшло на краще. Вона поставила курсор таким чином, щоб у будь-яку мить можна було закрити скриньку:

«Вітаю тебе, Інго! Виходить так, що я знову виходжу

на зв’язок з тобою раніше ніж передбачалось. З’явились деякі задуми. Нову інформацію отримаєш 27-го числа цього місяця.

До зустрічі в мережі 27-го. З повагою, Аарон».

Надія ще раз швидко перечитала повідомлення і закрила скриньку. Потім швиденько відкрила перший музичний сайт, який прийшов у голову, а сама подумки підраховувала через скільки днів їй треба прийти переглянути пошту.

173

— Ну як? Що дивишся? увійшовши, запитав Денис. — Один з музичних сайтів кельтської музики. Ти ще

довго тут будеш? — Не знаю, Надю, я ще не знайшов те, що шукав. А ти

кудись поспішаєш? — Ні. Просто мені нудно і зовсім нецікаво те, що ти

продивляєшся. — Так візьми собі комп. — Я б взяла, — відвівши погляд від Дениса відповіла

Надія, — але в мене грошей нема. — Натяк зрозуміло, — сказав Денис і звернувся до

адміністратора в червоних козацьких шароварах. — Шановний! Можна ще одну машину?

Той не промовивши жодного слова, вказав на сусідній комп’ютер. Надія не стала більше проглядати свою скриньку, а почала просто гуляти сайтами. Час почав бігти швидше і вона не помітила як Денис встиг вирішити свої проблеми і став у неї за спиною.

— Пішли? — запитав він. — Так, — підскочила вона і подивилась на годинника,

— а куди? — А нікуди. Я проведу тебе до дому. — Але я не хочу додому. — Є таке слово — треба. Ну, добре, трохи можна

пройтись. Але трохи. Вони йшли мокрою вечірньою вулицею. Повітря було

теплим і вологим. Тривалий час вони мовчали, хоча Надія постійно думала про що б таке розпочати розмову, щоб не йти до себе у кімнату.

— Послухай, — сказала вона, — а давай зараз рвонемо куди-небудь на інший край міста.

— Вибач, але мені зараз не до пригод. У мене накопичилось купа проблем з навчанням і я хочу завтра прокинутись раніше ніж завжди.

— Я тебе, Деню, не впізнаю. Ти останнім часом такий серйозний. Невже то був ти на коридорі з гітарою і пляшкою пива, коли я тебе побачила вперше?

— То був я. Однак, перше враження часто буває оманливим. Хоча нічого надприродного я не роблю. Я роблю те, що повинен робити звичайний студент — займатись навчанням, як це не дивно звучить.

174

— Я ж не проти. Але я просто пропоную трохи розвіятись годинки на дві-три.

— В мене зараз такий період, що я навіть цього часу не можу виділити на байдикування.

— Гаразд. Давай тоді хоч завтра зустрінемось. Прийдеш до мене зі своїми папірцями?

— Та я ж тобі вже казав, що я не зможу. До сесії не так вже й багато часу залишилось. Мені треба робити розрахунки, а у мене в гуртожитку це набагато простіше зробити. В мене там комп, друзі, в яких можна спитати щось незрозуміле, підручників купа. Ну... не знаю..., ну, приходь ти до мене. Але попереджаю, я буду мотатись з кімнати у кімнату і в мене буде повно візитерів.

— Мене цим не злякати. У котрій ти прокинешся? — Гадаю, що у сьомій я вже буду бігати по гуртожитку. — Що ж. Тоді чекай мене о пів на восьму. Наступного дня у обіцяний час Надія вже була у кімнаті

Дениса. Але не зважаючи на таку ранню годину, там вже перебувало чотири студенти. Комп’ютер, письмовий і кухонний столи та два з трьох ліжок були вже зайняті. Надія присіла на вільне ліжко і розклала на ньому свої папери, перед цим сказавши лише:

— Всім привіт. Всі подивились на неї, потім на Сеню, товариша Дениса

по кімнаті, а потім і на самого Дениса. — Це моя двоюрідна сестра, — сказав він сухо, —

Надія. Всі мовчки хитнули головами і продовжили свої справи.

Ніхто навіть не поцікавився, чого вона сюди приперлась зі своїми проблемами. Кожен з хлопців пробубонів своє ім’я, але це не мало жодного значення, тому що люди увесь час заходили і виходили, щось запитували і відповідали. Так проминуло декілька годин. За цей час Надії мало що вдалося написати, однак, йти до себе у кімнату вона не хотіла. Через деякий час звільнилося місце на кухонному столі і вона відразу його зайняла. Тільки тепер їй вдалося більш-менш плідно попрацювати. Потім в неї виникла думка, а чи не збираються хлопці обідати. Однак, було схоже на те, що не збирались. Сигарети викурювались пачками, а кава і чай випивались літрами. Можливо, цей диктаторський безлад

175

науки і знання продовжувався б ще тривалий час, якби у кімнату, широко відчинивши двері, не вломився Скотч.

— Привіт, рвачі! — крикнув він голосно і поставив на стіл, за яким сиділи Сеня з Денисом, літрову пляшку горілки «Веселе поросятко».

— Зараз все це недоречно, Сашко, — сказав один з гостей Денисової кімнати.

— Ви що, напалені? Як це не вчасно? Сливо, — звернувся він до одного з гостей, — невже й ти відмовишся?

— Це дійсно невчасно, Скотч. Але коли таке було, щоб я відмовлявся?

— О! Одна наша людина є. Отже, пролетарі всіх кімнат, приєднуйтесь, доки я добрий.

Було видно, що Скотч дійсно був «добрим». — А ви, шановна пані? — не розгледівши зі спини

Надію, запитав Скотч. — П’єте вогняну воду, чи надаєте превагу чомусь іншому?

— Ви до мене звертаєтесь? — запитала вона і повернулась до нього.

— О! А! Це ти?! А я тебе, Надю, не впізнав. Та й не міг, вибачаюсь, з тилу впізнати. Так ти бу...

— Зачекай, — втрутився Денис. — Ми розуміємо, що ти втік від своєї дружини, але боюсь, що сьогодні ми тобі компанію не зможемо скласти. Хіба що годині о дванадцятій. Ночі. Перед сном. А ти, Сливо, якщо хочеш приєднатися до Скотча — будь ласка, але не в моїй кімнаті.

— Злі вони. Пішли від них до тебе, Сливо, — запропонував Скотч. — Надю, пішли з нами.

Вона подивилась на Дениса і той дав зрозуміти, що це її право.

— Ну, пішли. Я трохи перепочину. Але горілку я не п’ю взагалі.

— За чужий рахунок, — піднявши вказівний палець догори з розумним обличчям промовив Слива, — п’ють і тверезники, і... Ну ти знаєш продовження.

Увійшовши до кімнати Сливи, Надія здивувалась бардаку і величезній кількості плакатів з голими особами, які мали відверто жіночі статеві ознаки. Надія, не плануючи взагалі вживати алкоголь, сподівалася хоча б чого-небудь перекусити у Сливи. Але вже через лічені секунди вона зрозуміла, що її сподівання виявились марними. Слива витяг

176

з холодильника літрову банку із запліснявілими кабаками, стародавню сосиску, сухий батон і яблучний сік.

— Ну, давай, — промовив Слива простенький тост і підняв двохсотграмову склянку, щоб стукнути нею об гранчак Скотча. Надія відпила сік і зрозуміла, що все таки доведеться обідати вдома, тому що впасти на хвіст не вдалось.

— Зачекай, — зупинився Скотч, — давай, Надю, я тобі трохи горілочки у сік наллю. Буде натуральний коктейль.

— Дякую, не треба, — Надія почала подумки обурюватись через те, що вона хотіла їсти, а в цій кімнаті нічого, окрім замуміфікованих харчів не було. Хлопці випили. Надія вже піднялася щоб йти, але не утрималась і запитала Сливу:

— Слухай, Сливо. А ти, взагалі, нормальний хлопець? — Ти про що? — не зрозумів натяку Слива. — Ну в психічному і фізіологічному плані? — Ха-ха-ха-ха! — зареготав Скотч. — Це вона

цікавиться твоїми суто чоловічими здібностями. — А мені що, — посміхнувся не зовсім доброзичливо

Слива, — треба комусь щось доводити? — Ні. Просто мені цікаво, якщо ти нормальний

здоровий хлопець, то для чого обклеювати стіни плакатами з голими бабами? Я вважаю, що будь-який нормальний чоловік має можливість побачити оголену жінку в натурі.

— А мені по приколу, — впевнено заявив Слива. — Мені це просто подобається і все. І це моя кімната. Я що хочу, то і вішаю на стіну.

— Ясно, — відповіла Надія і піднялася, щоб йти, але в цей час Скотч звернувся до Сливи:

— В мене нескромне запитання. Ти не можеш грошей позичити?

— Ой, зараз ні. От післязавтра маман буде проїжджати через місто і залишить мені певну суму. Мені зараз проблеми з навчанням потрібно владнати. Я за курсак з технології, за півціни, здається, домовився з викладачем. Тому зайві гроші будуть. Але післязавтра.

— Та ні. Мені вони саме зараз потрібні. — І скільки? — вже біля дверей запитала Надія. — Всього півтори сотні, — відповів Скотч. — А для чого, якщо не секрет?

177

— Та є одна справа. — Ну яка? Може там щось таке важливе, що я заради

цього сама піду шукати тобі гроші? — З однією пані я познайомився. Треба її зводити куди-

небудь, заради культурної програми, ну і все таке... — Так ти ж одружений вже. Мені Деня казав. — Ну, так і що? Одне іншому не заважає. Живу у

вільному суспільстві. — Це ілюзія, що воно вільне. І тебе не бентежить, що ти

робиш підлість і фактично є звичайним зрадником по відношенню до своєї дружини?

— Я б на твоєму місці помовчав, — відреагував Скотч на закид Надії.

— Це ти про що? ― незадоволено запитала Надія. — А про то. В тебе є хлопець? — Є. — А що тоді ти робиш у Барабана в кімнаті? — Як що? Те що й всі. Навчанням займаюсь. А прийшла

я до нього зранку. Якщо не віриш, то можеш подивитись запис в журналі у бабці на вахті.

— Так? — запитав Скотч, усвідомивши що докір виявився невдалим.

— Так. Бувайте здорові, хлопчики, — сказала вона і вийшла.

— Образилась, — констатував Слива. — Та ну її. Ти не знаєш яке вона стерво. Заумна така. А

це погано для баби. Ти чув про класифікацію жінок? — Ні. — Жінки поділяються на три великі групи. Дурні,

недурні та заумні. Розумних жінок не буває. Найкращі — недурні, як моя дружина, наприклад.

— Якщо це так, то для чого тоді їй зраджуєш? ― абсолютно серйозно запитав Слива.

— Душею я не зраджую. Тілом грішу, але це не настільки важливо. Тілом, це майже не зрада для чоловіка. Ти ж сам розумієш, який жонатий не мріє стати холостяком.

— Так то воно так, — посміхнувшись сказав Слива, розливаючи горілку по склянках, — та тільки брешеш ти сам собі. Я такий, що не заводжу подвійних романів. Набридла мені дівка, я її залишаю і знаходжу нову. Набридає ця, знаходжу іншу, але щоб з двома одночасно мати стосунки, ні.

178

Це не для мене. А взагалі, Саня, дурень ти, що одружився так рано. На ... (ненормативна лексика) воно тобі потрібно було.

— Е-ех, — важко зітхнув Скотч. — В цьому зауваженні я змушений визнати твою правоту.

— Так отож! — Ну, давай! За нас красивих, за їх невірних, —

промовив тост Скотч, влив у себе півсклянки горілки і закусив сосископодібною мумією.

Надія тим часом зайшла до Дениса, забрала свої речі,

попрощалася з усіма (всі у відповідь щось промимрили, хто на що був здатен) і пішла геть. Частково вона погоджувалася із зауваженням Скотча. Дійсно, вона спостерігала сама в собі якусь цікавість до Дениса, але помічала, що Денис і справді вирішив відноситися до неї як до сестри, ще й назвав її так при своїх знайомих. І Надія, як це не дивно, вирішила для себе, що суто дружні стосунки з Денисом будуть їй навіть корисніші. Поступово її думки почали переходити на іншу тему — дочекатися двадцять сьомого числа і вже на основі нової інформації будувати подальші плани.

44

«Психічно хворий не може бути лікарем психіатричної лікарні».

М.Бердяєв

Коливанський і Прямченко знаходились в редакції, де журналіст закінчував писати чергового листа до диверсантів під диктовку слідчих:

«І нарешті, останнє», диктував Прямченко. «Я б хотів співпрацювати з вами не тільки в сфері інформаційної підтримки, але й конкретними справами. Не буду приховувати, мені хотілося б спробувати свої сили безпосередньо у ваших акціях спротиву проти тих, хто коїть екологічний безлад. Якщо є така можливість, то прошу розглянути моє прохання або ще краще, зустрітись із кимось з вас на нейтральній території і все це обговорити. На цьому...

Я не буду це писати! раптом стукнув по клавіатурі журналіст і підскочив з місця. Я на це не піду! Ви що, зовсім здуріли?! А якщо вони погодяться і накажуть мені спалити який-небудь будинок, я що, повинен буду виконати

179

їхній наказ, щоб вони повірили, що я з ними за одно?! А якщо мене впіймають?! Так ви ж мене самі й посадите!

Заспокойся! перебив його Прямченко. Не розпускай нюні! По-перше, є сорок третя стаття, яка звільнить вас від відповідальності, по-друге, і це головне, ми будемо намагатись, щоб ви в першу чергу вивели нас на слід диверсантів, а не брали участь в їхній акції. Проте, можливим є варіант розвитку подій, коли ви будете лише однією з проміжних ланок під час диверсії або у вас буде спільник з їхнього кола. Тоді ми зможемо вистежити всіх інших.

А чому ви не питаєте, чи влаштує це мене? І з чого ви взяли, що вони погодяться зі мною зустрітись? Вони що, схожі на ідіотів?! заходився Таленко.

Послухайте, спокійно промовив Коливанський. Це лише їх перевірка на здатність йти на контакт. Ми й самі не сильно сподіваємось на те, що вони вам влаштують зустріч у ресторані з коньяком та трюфелями. Але нам цікаво, якою буде їхня реакція на такий лист. А стосовно вашої гіпотетичної, підкреслюю ще раз, суто гіпотетичної, участі в гіпотетичній акції, то про всяк випадок у законодавстві дійсно існує механізм звільнення від відповідальності за таких обставин.

Але за певних обставин з мене можна буде зробити цапа-відбувала і шантажувати мене або газету. От і весь механізм. Знаю я ваші фокуси.

Ні. Ви помиляєтесь. Буде складено спеціальний документ, який підтверджуватиме, що ви робите все це за завданням слідства. І якщо з нашого боку будуть якісь провокації, ви відразу зможете подати на нас в суд.

Ага. В суд. На вас. Це ж безперспективна справа. Вибачте. Ви врешті-решт журналіст. Підіймете

скандал, якщо з нашого боку буде щось нечисто. Але ми не зацікавлені в такому розвитку подій. Наша мета не ваша газета, а диверсанти. Заспокойтесь. А можливе влиття в диверсійне угрупування буде не сьогодні і не завтра. А поки сідайте і дописуйте листа, ― заспокоїв журналіста Коливанський.

180

45 «Поява екстремістських екологічних організацій є закономірним наслідком розвитку суспільства, яке перебуває в стані стресу і оголює проблеми,

породжені цим станом». М.Лі

Настало двадцять сьоме число. Надія прийшла з

університету і нетерпляче чекала вечора, щоб вийти подивитись пошту.

Дівчина вже почала переодягатись, коли у кімнату увійшла її однокурсниця Нюра, з котрою вона більше всього контактувала:

— Надю, до тебе Ліда не заходила? — Ні, не заходила. — Ой, а ти чула що натворила четверта група? — Так, краєм вуха. — О-о-о! Це був і цирк і жах у одному обличчі.

Значить... — Нюро, зачекай, будь ласка. Я зараз йду, а потім, коли

повернуся, ти мені все розповіси. — Ну, гаразд, — трохи засмучено відповіла Нюра, яка

дуже хотіла поділитися новинами. — А ти далеко? — Так собі. І не далеко і не близько. Я зайду до тебе. — Ага, я знаю як ти зайдеш. — Обов’язково зайду, Нюро. Здихавшись Нюри і, як для жінки, швидко зібравшись,

Надія вийшла з кімнати. Вона поїхала в центр міста в комп’ютерний клуб «Велетень».

Лист від Аарона був наступного змісту: «Вітаю тебе, Інго! Змушені підключити тебе до справ,

не дочекавшись повного терміну твого залягання на дно. Але тепер завдання буде зовсім іншого напрямку і хочу розповісти тобі про його сутність заздалегідь. Завдання це буде і цікавішим, і складнішим одночасно.

Отже, з’явилась ідея створення так званого публічного крила нашої організації. Це не означає, що ми виходимо з підпілля. Просто ми хочемо привернути більше уваги громадськості до тих проблем, які ми намагаємось вирішувати партизанськими методами. А для цього потрібен системний підхід. Тому виникла ідея створення відкритої,

181

публічної громадської організації для вирішення тих самих завдань, але зовсім іншими методами. Організація ця буде офіційно зареєстрована, а найрадикальнішими її методами можуть бути акції протесту і блокування антиекологічної діяльності як фізичних так і юридичних осіб або органів влади. Дуже хотілося б, щоб така структура працювала для досягнення конкретних результатів, а не для галочки і пі-ару, як це робить значна частина так званих екологічних організацій.

Ще однією особливістю такої організації має стати те, що в ній буде знаходитись наша людина, яка буде координувати діяльність відкритої організації з підпільною. Як ти розумієш, інші члени відкритої організації про це не знатимуть. Це все не зовсім коректно, але ми не можемо ризикувати безпекою підпільного бойового крила. Дуже важливо, щоб людина, яка буде пов’язана з нами мала вплив на інших членів організації, а ще краще щоб вона займала одну з керівних посад. Неважко здогадатись, що такою людиною маєш стати саме ти, Інго. Все це складно, тому не треба поспішати. Створення такої організації може зайняти не один місяць, тому у тебе є час, щоб робити ретельні та спокійні кроки для цього.

На мій погляд, існує два шляхи створення такої організації. Перший полягає в тому, щоб зібрати декілька однодумців і зареєструвати таку організацію. Але важко буде збудувати таку організацію на порожньому місці. Для цього потрібно шукати приміщення, гроші на оплату його оренди, гроші на меблі, оргтехніку і т. ін. Нелегко знайти і залучити до лав людей, бо багато тих, хто хотів би потрапити до екологічних громадських організацій, вже давно до них прийшли.

Тому пропонується більш простий вихід з такої ситуації. Перед тобою постає конкретне завдання — проникнути в одну з обласних екологічних організацій, яка матиме непогану інфраструктуру. В ній ти маєш притягнути на свій бік людей і перепрофілювати діяльність цієї організації таким чином, щоб вона займалась серйозними справами, в тому числі і проблемами землекористування. Зрозуміло, що ти будеш орієнтуватись згідно до ситуації, тому можливі деякі відхилення від наданої схеми. У тебе

182

багато часу для вивчення організацій і маневрування в залежності від обставин.

Я пропоную звернути увагу на 4 організації в Січеславську, до яких можна долучитись. Це «Зелений контроль», «Народне Товариство Охорони Природи», «Живий світанок» і «Діти Землі». Якщо буде потрібна допомога чи то фінансова, чи то інформативна, одразу звертайся до мене — чим зможу допоможу. Дій згідно зі своїми можливостями, в шию ніхто не жене. Повідом, чи отримала ти мій лист, а через три тижні напиши про хід подій, навіть якщо ти взагалі нічого не зробиш. Адреси наведених вище організацій є в Інтернеті, на сайті www.greencsich.ukr

І не забувай про конспірацію. Це особливо важливо як зараз, так і в майбутньому — адже тобі доведеться працювати відкрито, на відміну від мене. Дуже тебе прошу — бережи себе.

З Великою повагою. Аарон.» Про отримання листа вона відразу повідомила Аарона, а

потім вийшла на вулицю. Настрій в неї був бойовий. Надія постояла на зупинці, дочекалась потрібного їй мікроавтобуса і сіла в нього. На вулиці вже сутеніло. «Бережи себе» — згадала вона фразу з листа. Подібні слова їй раніше ніхто, окрім рідної матері, не казав. Однак, в даному випадку це були слова абсолютно незнайомої людини і в той же час такої близької за духом. Надія подумала: «Як дивно, коли тебе по-справжньому цінують абсолютно незнайомі люди, з якими ти займаєшся порятунком того, хто цього навіть не усвідомлює. Хоча, звідки ми знаємо, що відчувають і усвідомлюють живі істоти, коли люди спалюють, зрубують, переорюють, завалюють сміттям їхній світ?»

Надія їхала і дивилась скрізь вікно на нічні вулиці міста. Її потік роздумів продовжувався: «Як би мені хотілося зустрітися з тим, хто підписується ім’ям Аарон. Цікаво, хто він такий, де він живе і яке його справжнє ім’я? Хто його друзі, знайомі, близькі?” Автобус різко загальмував на перехресті і Надія відволіклась від своїх думок, а потім змінила тему роздумів: «Треба знайти привід щоб залишитися тут і не їхати на канікули у Новосамарськ. Хіба що днів на п’ять. А потім.... О! Треба знайти який-небудь

183

підробіток. Мати зрозуміє мене. Все таки потрібні гроші — час Юхимових подарунків минув. Розпочинається новий етап у житті і відбуватимуться великі зміни. Анабіоз скінчився».

Доїхавши до гуртожитку вона вийшла, але не увійшла до приміщення, а деякий час гуляла неподалік. У свою кімнату вона потрапила в пізній час. Одна з сусідок вже спала, а інша розглядала нові надходження для свого мережевого маркетингу під настільною лампою. Надія лягла спати. До Нюри вона так і не потрапила.

46

«Як багато ми знаємо і як мало розуміємо».

А.Ейнштейн

Іван повідомив Аарону все, що він знав про слідчих і слідство, про його головні версії. Але найбільшу увагу він приділив сутності останнього листа, відправленого під диктовку слідчих. Він при цьому не приховував свого схвилювання тим, що його втягують все глибше і глибше в цю небезпечну кашу. Окрім того, він повідомив Аарону, що їхнє звернення буде надруковано, але без вказування конкретних імен. Іван попросив надіслати відповідь на його лист якомога швидше. І вже наступного дня він отримав відповідь:

«Шановний, Бруно. Перш за все хочу подякувати за

цікаву, і навіть курйозну, інформацію. Наприклад, відсилаючи свою людину під виглядом страхового агента на дачі під Глинівкою, ми й думки не мали, що слідчі розглядають конкуренцію між страховими компаніями, як один з головних мотивів підпалів.

Тепер про нинішню ситуацію. Я розумію ваше хвилювання, але прошу вас заспокоїтись, бо все йде по наміченому сценарію. На жаль, ми вимушені будемо трохи потягти час, підтримуючи переписку з вашими «опікунами», щоб робити вигляд, що ми коливаємось і не знаємо як себе поводити у зв’язку з вашим, а точніше не вашим «прагненням» взяти участь в акції. Тому наберіться терпіння. Хоч слідчі й причепились до вас не на жарт, але ми вам допоможемо від них відкараскатися.

184

Мені цілком зрозумілий ваш психологічний стан. Вас, можливо, хвилює той факт, що я знаю ваше ім’я та місце роботи, а ви не знаєте про мене нічого і виходить, що спілкуєтесь невідомо з ким. Але ви журналіст. А журналіст людина публічна, тому вона має сприймати це як належне. Я розумію, що вам важко через те, що ви задіяні у подвійній грі двох структур, але ви повинні усвідомити, що ви насправді співпрацюєте лише з нами і не заради якоїсь корисної мети. Ми б хотіли, щоб ви були одним з нас. І все. Невже ви гадаєте, що нам легко? Всі ми вимушені вести подвійне життя. А проведення акцій? Це на перший погляд все просто під’їхали, кинули пляшку з коктейлем Молотова і втекли. Все настільки ретельно проробляється, що це вимагає такого розумового і вольового напруження, що голова йде обертом.

Отже, необхідно все здійснювати за запланованим сценарієм і все буде нормально. Завтра я надішлю відповідь на контрольовану скриньку, а ви будете себе поводити наступним чином...”

Пішли до Натахи в кабінет, звернувся Прямченко

до Коливанського. Там від диверсантів відповідь прийшла. А ти вже читав? підвівшись запитав

Коливанський. Читав. Ну і що там? Зараз все сам побачиш. Слідчі спустились поверхом нижче і зайшли до кабінету

співробітниці. На моніторі була розкрита поштова скринька журналіста. Коливанський з зацікавленістю почав читати:

«Шановний журналісте! Дуже шкода, що ви не

наважились повністю надрукувати наше звернення і вказати імена тих, хто безпосередньо причетний до розбазарювання земель лісового фонду в області. Проте, ми усвідомлюємо, що ви маєте рахуватись із власною безпекою, тому ставимось до такого кроку із розумінням.

Тепер стосовно другого питання. Ви висунули цікаву пропозицію стосовно вашої можливої участі в акціях спротиву, особливо враховуючи той факт, що людей у нас не вистачає. Але для вирішення цього питання нам потрібен

185

час, бо ми маємо порадитись з нашими іншими однодумцями. Стосовно ж зустрічі на нейтральній території, то скажу, що найближчим часом це неможливо. По-перше, таку зустріч можна проводити за підвищених заходів безпеки, бо нема гарантії, що за вами не слідкують. Адже органи не можуть не цікавитись виданням, яке є рупором тих, кого вони називають терористами. По-друге, це відстань. Зустріч ця не може відбутись у Січеславську з ряду причин. Вона може відбутись у місті, яке розташовано не ближче ніж за три сотні кілометрів від місця вашої роботи. А це вимагатиме певного узгодження.

На цьому закінчуємо лист і просимо вас підготувати матеріал про те, що от вже декілька тижнів під Глинівкою не було надано жодної ділянки під забудову і як наслідок цього жодного підпалу чи руйнацій. Кінець зв’язку.

Доведені до відчаю». Що скажеш, Вадиме? запитав Коливанський у

колеги. Скажу, що терористам і хочеться і колеться долучити

до своїх лав Таленка. Нестача кадрів для проведення акцій є очевидним фактом. З іншого боку, вони дуже обережно ставляться до такої пропозиції і не шукають, поки що, зустрічі з ним.

Тобі не здається, що й нам потрібно якось ще більше законспірувати наші зустрічі з журналістом. Бо якщо вони знають його в обличчя і стежать за ним, то де гарантія, що вони не відстежать і наше з ним спілкування? ― запитав Коливанський.

Не думаю, що в них так вже й багато людей, щоб за ним слідкувати. Та й ми з Таленком не зустрічаємось публічно, тому наше з ним спілкування відстежити диверсанти не можуть. Звичайно, могли б і ми прослідкувати за Таленком, щоб виявити, чи не слідкує за ним хтось. Але зараз таке питання не стоїть. От коли диверсанти дадуть більш-менш чітку відповідь про його участь у їхніх атаках, тоді стеження буде головним нашим засобом. А зараз нам не до цього і мова зараз про інше. Головне тепер, щоб журналіст у кожному своєму листі нагадував їм про своє бажання встановити з ними більш тісний контакт і при нагоді взяти участь в диверсії.

186

Однак, говорити про це він має не нав’язливо, обережно.

Само собою. Інакше їх можна налякати підозрілою наполегливістю.

Тоді не треба говорити про це в кожному листі. Згоден, це слушне зауваження, кивнув головою

Прямченко.

47 «Гідність людини вимірюється

не пасивним співчуттям, а активною та творчою перемогою

над корінням страждання». М. Бєрдяєв.

Надія не поспіхом розпочала реалізацію запропонованої

Аароном ідеї. Правда, в її графік втрутилась одна важлива справа Надія знайшла невеликий підробіток. Ввечері, після занять, вона декілька годин працювала в супермаркеті, де займалась розкруткою нової торгівельної марки, яка виробляла соєві продукти. Обравши більш-менш вільний день, дівчина пішла в першу організацію з голосною назвою «Зелений контроль». Фактично, півтори години вона була змушена прочекати марно, через те, що телефон в цій організації не відповідав, а на місці теж нікого не було. Надія вже зібралась їхати у дві інші організації, коли до дверей, біля яких вона чекала, підійшла жінка і відімкнула їх. Надія підійшла до неї і звернулась:

— Пробачте, можна вас запитати? — Так. Що ви хотіли? — Ви з «Зеленого контролю»? — Так. — Я хотіла б поспілкуватися з вами стосовно вашої

організації. — Проходьте. Надія увійшла в кабінет з типовою офісною

обстановкою. На стіні висів плакат-емблема організації — зелений щит з пацифістським символом на ньому. Надія присіла за стіл напроти господарки кабінету, яка сіла у своє крісло.

— Слухаю вас, — сказала жінка.

187

— Я хотіла б дізнатись, чим займається ваша організація, які масштаби діяльності, програма тощо.

— Зачекайте, дівчино, не поспішайте. Спочатку поясніть хто ви, як узнали про нас і для чого вам все це потрібно?

Надія трохи здивувалась такій реакції, але виду не подала:

— Мене звуть Надія. Я студентка Національного університету. Узнала про вас, навівши довідки про громадські організації міста з метою вступу в одну з них. Я вирішила відвідати ці організації, щоб порівняти їх і обрати для вступу найбільш для мене прийнятну.

— Тепер зрозуміло. Мене звуть Варвара Михайлівна, я голова організації. Тепер стосовно діяльності. Це природоохоронні заходи. Ось наша програма, — з цими словами жінка протягнула Надії невеличку брошуру. — Масштаби нашої діяльності немалі. Має місце навіть міжнародне співробітництво.

— Що являють собою ті природоохоронні заходи про які ви говорите?

— Це конференції, в тому числі із запрошенням іноземних вчених та експертів, семінари з населенням. А головне — ми робимо розрахунки для підприємств з екологічної шкоди, надаємо рекомендації як подібної шкоди запобігти і як поводити себе з державною екологічною інспекцією. Також ми надаємо юридичні консультації з питань охорони навколишнього середовища.

— Всі ці розрахунки, рекомендації та консультації безкоштовні?

— Звичайно ні. Ми живемо за рахунок цього, ― відповіла Варвара Михайлівна.

— А які умови вступу до вашої організації? — Це більш складне питання. Взагалі-то наша

організація закритого типу. Коли людина вже досягла чогось у житті, тобто має посаду, наукову ступінь, бізнес і таке інше, то для такої людини в нас двері завжди відчинені.

— Одним словом, ваша організація це щось на зразок елітного клубу, — вже з мало прихованим незадоволенням уточнила Надія.

— Так. Щось на зразок того, спокійно відповіла Варвара Михайлівна.

— Успіхів вам, — сказала Надія і вийшла.

188

Дорогою у неї все кипіло всередині: «Торгаші! Прикрились статусом громадської організації, а самі на кишеню працюють! Ще й елітою себе вважають».

Після того Надія зателефонувала в «Народне Товариство Охорони Природи» і, заставши там людину, попрямувала туди. Офіс цієї організації знаходився біля невеличкого парку, неподалік від центральної частини міста. Дівчина увійшла у довгий коридор. Було видно, що внутрішнє оформлення тут не змінювалося років тридцять. Теж саме вона побачила і в офісі, якому більш підходила назва «контора». В великій приймальні сиділа секретар, немолода вже жінка. Надія пояснила до кого вона йде і увійшла в кабінет. За столом сидів чоловік років шістдесяти п’яти, з довгуватим сивим, фактично білим, волоссям, яке було зачесане назад.

— Марат Ігоревич, — відразу назвався він. — Надя, — відповіла вона. — Ну, дівчино, розповідайте, що вас привело? — Шукаю екологічну організацію до якої можна

приєднатись. Тому цікаво було б довідатись про кожну з них. Розкажіть, будь ласка, про свою.

— Розповім, — доброзичливо відповів Марат Ігоревич. — Організація наша, значить, займається формуванням, так би мовити, правильного екологічного світогляду. Працюємо зі школами, проводимо семінари, екскурсії. Випускаємо, точніше випускали, свою газету, але через фінансові негаразди ця справа заглухла. Ведемо діалог з місцевою владою — систематично пишемо скарги на порушників екологічного законодавства. Щоправда, це мало допомагає. Фінансові можливості у цих порушників такі, що самі розумієте — особливих успіхів на цьому напрямку небагато. Потребуємо молодої крові, потребуємо... От... Що ще? Підтримуємо стосунки з іншими організаціями, інколи співпрацюємо з ними з окремих питань. От, здається, і все.

— А яка у вас база? За рахунок чого тримаєтесь на ногах? Я дивлюсь, що у вас тут все простенько.

— Так, простенько. А для чого нам розкіш? Ми ж не для того тут.

— Це вірно, — погодилась Надія, — але все ж таки, яка база?

189

— Офіс з телефоном. Два комп’ютери, тільки один з них поламаний. Принтер є, застарілий, правда. Живемо за рахунок оренди, фактично. Вдалося, у свій час, приватизувати наші приміщення. А внески... Що там ті внески? Нас всього дев’ять залишилось. Всім за п’ятдесят.

— А який контингент в організації? — Вчені, викладачі, колишні працівники лісгоспу.

Інтелігенція, одним словом. — А от ви сказали, що займаєтесь формуванням

світогляду, зі школами співпрацюєте, а що ж тоді до вас молодь не йде, чому для себе нікого не виховали?

— Життєвий потік захоплює людей, особливо молодь. Молоді в нас немає, тому що їй в нас не дуже весело, а не дуже весело, тому що немає молоді. Як би прийшло відразу з десяток молодих людей, то воно було б відразу цікаво. Наші вихованці знаходять себе в інших організаціях. І це нормально, бо їм там цікавіше. Ось, наприклад, в «Живому світанку» два наших вихованці. Дуже гарні молоді люди. Шкода, звичайно, що вони не приєднались до нас, але це життя. Нічого не вдієш. У нас обмежені ресурси.

А спонсорів не намагались шукати? — Намагались. Та тільки кому ми потрібні? Всіх

цікавить лише питання де і як побільше отримати грошей. А які з нас можна отримати гроші?

— Ви давно зареєстровані? — Дуже давно. — А як вступити до лав вашої організації? — Заява і бажання. Головне бажання. Приходьте до нас,

Надіє. Ми будемо дуже раді. Молодь до нас не дуже часто заходить. Шкода буде, якщо не знайдуться ті, хто продовжить нашу справу. Як у вас з англійською мовою?

— Ну... так-собі, — чесно призналась Надія. — Інтернетом користуєтесь? — Трохи. — Дуже добре. Ми безкоштовний Інтернет для вас

організуємо. Приходьте, друзів своїх приводьте. Десь навчаєтесь?

— Так, — відповіла Надія і розповіла трохи про себе, а потім, піднімаючись зі стільця додала, — я обміркую вашу пропозицію. Однак, я не обійшла ще всі організації, тому нічого вам обіцяти не буду. Всього найкращого.

190

— І вам всього, — відповів Марат Ігоревич. Надія вийшла у непоганому настрої. Як мінімум вже

щось було, а головне їй були тут раді. Хоча їй ставало зрозумілим те, що «Народне Товариство…» дихає на ладан і може у будь-який момент піти у небуття. Надія подумала, що у разі приєднання до цієї організації роботи буде непочатий край.

Надія підійшла до телефона-автомата і подзвонила у «Живий світанок». Проте людина, яка підняла слухавку, пояснила Надії, що сьогодні в штабі нікого вже не буде, але вона може зайти завтра у будь-який час. Потім Надія зателефонувала в організацію «Діти Землі», але там ніхто не відповідав. Вона трохи прогулялась, потягнула час і зателефонувала ще раз, але відповіді не було. Тоді вона вирішила йти туди пішки, сподіваючись, що поки вона дійде, там хтось з’явиться або в надії на те, що там зламався телефон. Проте, сподівання виявилися марними, довелось «привітатись із замком». Вона ще півгодини посиділа біля дверей, а після безплідного очікування терпець її увірвався. Вона вирвала аркуш зі свого блокноту і написала записку, де надала свій номер з проханням зателефонувати за ним.

Надія сіла у напівпорожній трамвай поруч із літньою жінкою аристократичного вигляду і, витягнувши мобільного, почала передивлятись номери телефонів. В цей час жінка звернулась до неї:

— Пробачте мене, дівчино, за те що відволікаю вас, але я хочу запитати.

— Запитуйте, — байдужим голосом відповіла Надія, не припиняючи натискати на клавіші.

— Вас не дивує те, що в світі багато абсурду і речей, які ну ніяк не в’яжуться між собою?

— Що ви маєте на увазі? — відірвала свій погляд від телефону Надія.

— От у вас телефон мобільний. У мого онука комп’ютер. В мене новий величезний телевізор, який мені подарували син з невісткою. Одним словом суцільний технічний прогрес.

— Ну і ...? — запитала Надія, очікуючи якогось зауваження в свій бік і остаточно залишивши телефон у спокої.

191

— А моя сестра живе в селі і теж має і телевізор, і машину, і телефон і все-все, що має сучасна людина, але...

— Але що? — вже із зацікавленістю запитала Надія, чекаючи до чого веде жінка свої логічні роздуми.

— Але вона вручну доїть корову і викопує картоплю звичайною лопатою! Яке велике протиріччя у одному і тому ж світі! — нарешті окреслила свою думку літня жінка.

— Я думаю про це майже кожного дня, — промовила Надія. — Одні люди літають в космос і створюють дива електроніки, в той час як інші орють землю волами або взагалі помирають від голодної смерті. Люди навчилися видобувати корисні копалини з кілометрових глибин, але не навчилися берегти те, що знаходиться на поверхні Землі. Люди проводять психологічні тренінги і роблять з невдах успішних і багатих бізнесменів, але не можуть привчити людей кидати сміття в урну.

— Сучасна молодь, виявляється, ще спроможна так мислити? — чи то іронічно чи то здивовано промовила співрозмовниця Надії.

— Та ну що ви! Хіба що одиничні помішані особини. З мого кола знайомих майже ніхто не думає про таке. Про що мріють і розмовляють хлопці? Про те як побільше заробити грошей, про машини, які вони хочуть купити, в кого більше було дівок, яких вони... з якими вони, вибачте, переспали, а ще хто, коли, з ким і скільки випив горілки, як від того було погано з ранку і як потім від цього, вибачте на слові, блювали. У дев’яноста відсотків хлопців дев’яносто відсотків розмов саме на ці теми. Дівчата теж не відстають. Вони мріють і розмовляють про хлопців з можливостями, яким потрібно лише продати себе дорожче або про те, щоб самим стати як хлопці, щоб мати бізнес, гроші, шмотки, цяцьки і не від кого не залежати. Всіх цікавить лише одне — як від цього життя отримати максимум. Всі хочуть брати для себе, але ніхто не хоче давати від себе. Люди живуть з обмеженим світоглядом, який не виходить за межі їхніх штучних потреб, яких з кожним днем стає все більше.

— Але чому люди такі? Хто в цьому винен? — запитала літня жінка.

— Хто? Не ображайтесь тільки, але це — ви, наші дідусі і бабусі. Ви. Тому що не змогли виховати наших батьків, тобто своїх дітей. Не можна сказати, що в минулому люди

192

були набагато краще ніж зараз, бо якби вони були набагато кращими, то вони не виростили б таких егоїстів. Мене просто дивують батьки, які замість того, щоб приділити дітям час, виділяють їм гроші. Таке враження складається, що такі батьки намагаються відкупитися від своїх власних дітей грошима, аби лише не витрачати на них свою увагу. А потім перекладають відповідальність за їх виховання на дитячі садки, школи, інститути, а з себе намагаються таку відповідальність зняти.

— О! У нас в родині така сама ситуація з моїм онуком. Батьки з ранку до вечора на роботі, дитину майже не бачать. Але намагаються хлопця всіма засобами задобрити, особливо на вихідних. Постійно задовольняють його примхи. Але я не погоджуюсь, що держава у формі навчальних і виховних закладів не має нести відповідальності. Нас, наприклад, держава так виховувала, що багато хто з нас дійсно був готовий віддати за неї життя. І багато людей, старших за мене, так і робило у роки війни. А чи є зараз ідеали, за які люди готові віддати життя?

— Життя?! — саркастично посміхнулась Надія. — Якщо люди заради своїх рідних дітей не можуть пожертвувати декілька годин, то як вони можуть за щось віддати життя? За самі високі ідеали і самі нагальні потреби основна маса людей не готова віддавати ані часу, ані зусиль. Всі шукають лише вигоду і віддають час і зусилля задля отримання власного задоволення. Хіба не так?

— Так. — А держава з її, як ви сказали, навчально-виховними

закладами, це перш за все ми. Держава не абстрактна і не відокремлена від нас залізною стіною. Ми в ній живемо і самі її складаємо.

— Але я не бачу бажання, особливо серед молоді, діяти активно на благо суспільства. Звідки це джерело такої величезної байдужості, лінощів і егоїзму? Покоління людей не зникало в одну мить. Мав бути плавний перехід. Але у нас чомусь світогляд змінився за лічені роки. Від масового колективізму до повного індивідуалізму.

— Я вважаю, що світогляд не особливо й змінювався. В душах людей завжди була байдужість і егоїзм. Але та система, за якою жили ви, могла хоча б засуджувати вади і, таким чином, приглушувати їх. А зараз егоїзм зведено в

193

культ. Навіть прислів’я є «Полюби перш за все себе, тоді зможеш любити інших» чи щось на зразок того.

— Так. Раніше суспільні інтереси ставилися вище за власні, а зараз навпаки.

— Офіційно вони ставилися, а насправді так було далеко не завжди. Я не можу назвати суспільними інтересами те, коли заради того, щоб утримувати владу однією людиною або здійснювати якусь великомасштабну дурість, в жертву приносились мільйони людських життів. Я розумію, що ви можете мати іншу точку зору з цього приводу, бо ми люди різних поколінь, тому хай кожен залишитися при своїй думці.

— Треба визнавати, що було різне. Щось було краще ніж зараз, щось гірше… Ну, всього вам найкращого, мені вже час йти, — сказала жінка і пішла до виходу.

Повільно спустившись сходами, вона, трохи шкутильгаючи, пішла по вулиці. Надія до останньої секунди дивилася на неї, поки вона не зникла з поля зору і весь цей час думала про те, як добре бути молодою і як не хочеться старіти. Вона намагалася уявити себе в такому віці і їй стало трохи не по собі. «Добре чоловікам, — думала вона. — Сивина їх часто навіть прикрашає, надає поважного вигляду. А ми...»

Вечір пройшов невиразно і дівчина рано лягла спати.

48 «Злочини, які кояться тими, хто згідно зі службовими

обов’язками мусить захищати закон, не порівнювані зі злочинами тих, кого називають кримінальними елементами».

А. Кудін

Коливанський чухав потилицю і затягувався сигаретою: Мені здається, що вони водять його, а точніше нас, за

ніс. Це вже п’ятий чи шостий лист де вони нічого конкретно не говорять про безпосереднє приєднання Таленка до своєї компашки.

Нічого, треба продовжувати. А що продовжувати, Вадику? Якщо в своєму листі

диверсанти сторінку присвячують питанням агітації і всього пів-речення стосовно нашого задуму: «...а стосовно вашої пропозиції, то ми ще не визначились і продовжуємо її обмірковувати», кривляючись, процитував фразу з листа екстремістів Коливанський.

194

Головне наполегливість. До речі, є в мене інша ідея. От послухай. Він повідомляє диверсантам, що в нього є на прикметі який-небудь об’єкт для нападу. При цьому Таленко скаже диверсантам, що мов так і так, я можу зібрати про нього інформацію, детально описати його розташування, хто де і коли на ньому буває, як працює охорона і тому подібне, щоб ви цей об’єкт атакували. А через це він скаже, що з поглядів безпеки він не те що писати про цей об’єкт, він згадувати про нього в газеті не буде. При цьому він має натякнути, що він вже не проситься долучитись до виконання. Але має описати все нахабство тих, хто що-небудь там вирубав, забудував і тому подібне. І якщо вони погодяться, то ми візьмемо цей об’єкт під спостереження з усіма наслідками.

Не знаю. Мені здається на їхньому місці я б запідозрив, що їх просто намагаються заманити в пастку. Це дуже підозріло. Хіба що Таленко якось натякне, що йому байдуже знати про деталі і час атаки. Але вони ж розумні люди і усвідомлюють, що за таким об’єктом може вестись цілодобове спостереження і що там можлива засідка. Знаєш з ким би я порадився з цього приводу? З самим журналістом.

Та! Міша, не неси пургу! Йому це не до вподоби. І взагалі я йому не довіряю. Коли був би у нас зайвий людський ресурс, то я такий щоб за ним постежити про всяк випадок.

За ким? За цим ботаніком? Та він власної тіні боїться! Така людина не здатна бути учасником диверсійних організацій, бо кожні п’ять хвилин втрачатиме свідомість через нервову напругу. Все що він вміє, так це базікати про чиновницьке свавілля на шпальтах своєї газети. Чесно кажучи, я не уявляю собі як він виконуватиме те, що ти запропонував.

Тим часом журналіст не стільки боявся, скільки

втомився. Іван вже відправив під диктовку слідчих не один лист Аарону, де ті сподівались виманити екстремістів на безпосередній контакт. Цього разу Таленко сидів в Інтернет-кафе «Павукове гніздо» і писав закодованого листа, головний зміст якого був таким:

195

«Вони мене дістали. Не знаю, може б краще було якби ви їм нарешті надіслали щось таке, щоб вони відчепились? Ми і так вже затягнули наше листування через контрольовану слідчими електронну поштову скриньку...»

Відповідь журналіст отримав через два дні: «Судячи з ваших слів, ви вже дозріли для наступного

етапу здійснення нашого плану. В принципі, ми могли б все спростити і просто надіслати лист, в якому б заявили, що так і так, ми вас вистежили, нам відомо про вашу співпрацю з органами, а тому ми перериваємо з вами будь-який зв’язок. Але в такому разі ми мали б припинити і контакти з вашою газетою. А це нас не влаштовує. Крім того, ваші подальші екологічні публікації були б абсолютно нелогічними. Можна було б і просто відмовити вам в участі в акції, але в такому випадку слідчі все одно не залишать вас в спокої. Окрім цього, нам спокійніше, коли вони ковтають нашу наживку і грають за нашим сценарієм. Тому ми маємо розтягувати весь цей процес, і час від часу підкидувати вашим «опікунам» поживу для розуму. Отже, наступні кроки. Через тиждень ви отримаєте компромат на людину, проти майна якої ми запропонуємо вам взяти участь в нашій акції. Це керівник одного з Мисливських спортклубів МВС столичної області і помічник депутата парламенту Вухналя К.Е. Розповім вам про це трохи детальніше.

Ця людина організувала масовий продаж ліцензій на відстріл тварин «потрібним» людям. І як результат — практично повне знищення фауни на даній території. Також він використовував службове становище і допомагав у вирішенні земельних питань своїм друзям зі всіма наслідками. Крім того, він організовував мисливські забавки, коли у п’яному угарі знищувалось все, що рухалось. Був випадок, коли застрелили племінного мисливського собаку і легко поранили єгеря під час однієї з таких втіх.

Вас мабуть цікавить яким чином ми збираємо інформацію на своїх клієнтів? З цього я не роблю таємниці. Повірте, зібрати досьє на «клієнтів» не так вже й важко, бо вони не дуже й соромляться своїх вчинків, вважають це нормою і впевнені у своїй безкарності. Пересічні громадяни знають про таких людей теж немало і теж впевнені у їхній

196

безкарності. А через це, знову таки, особливих секретів зі своєї діяльності «клієнти» не роблять, бо також свідомі того, що всі інші люди впевнені у їхній безкарності. Однак, деяким ми вже довели, що вони помиляються. Ми, до речі, часто користуємось журналістськими розслідуваннями, хоча таку інформацію ми потім ще раз перевіряємо, бо багато ваших колег у погоні за сенсацією не завжди прискіпливо ставляться до фактів.

На потенційний об’єкт акції опору ми заводимо спеціальне досьє, в якому відображені всі порушення, які здійснює володар об’єкту і факти повної безкарності за протизаконні і аморальні дії. Будь-який учасник, який наважується взяти участь в акції опору, спочатку знайомиться з цією інформацією, щоб розуміти проти кого він спрямовує свої дії. Якщо виконавець не вважає наведені факти переконливими, він відмовляється від операції.

Я сподіваюсь, що та людина, проти майна якої ми вам запропонуємо взяти участь в акції, виявиться неприйнятною для слідчої групи. Я сумніваюсь, що вони ризикнуть вплутувати його у цю гру. І якщо вони накажуть вам написати листа з проханням змінити об’єкт атаки або перенести операцію, ми почнемо дуже тонко натякати на те, що у нас є сумніви стосовно вашої благонадійності і тому ми взагалі відмовимо вам в участі в акції, але запевнимо у продовженні інформаційного співробітництва. Хоч і малоймовірним, але можливим є варіант, при якому слідча група піде на ризик і погодиться на атаку об’єкта. Хочу вас запевнити, що і до такого розвитку подій ми готові. Не буду зараз вдаватись у подробиці, але якщо події почнуть розвиватись у такому напрямку, я вам детально опишу все, що треба робити. Проте, дещо ви маєте знати вже зараз. Якщо вони все таки почнуть схилятись до проведення атаки і до вашої участі в ній, то ви обов’язково вимагайте дублера, який би вас замінив у можливій найбільш ризикованій стадії операції. Ви повинні їх переконати, умовити, вблагати стосовно дублера. Інакше не погоджуйтесь взагалі на свою участь. Без їхнього дублера наш сценарій буде зруйновано і тоді ми не зможемо дати ладу.

Наостанок скажу вам, що наші консультації стосовно агітаційної роботи ми будемо продовжувати з вами у відкритому режимі, лише частково коректуючи нашу

197

роботу у конспіративному листуванні. Тобто майже все те, про що я вам пишу на контрольовану скриньку і є нашим справжнім співробітництвом. А слідчі нехай це читають. Може хоч раз замисляться над тим, яких монстрів вони захищають. Вони розуміють, що не можуть вам повністю заборонити писати про це, адже лише завдяки цьому «Доведені до відчаю» мають інтерес до контакту з кореспондентом «Кроликів та удавів». До зв’язку.

З повагою, Аарон».

49 «Хто не живе для інших, той,

отже, й для себе не живе». Ю. Мушкетик

Наступного дня Надія прокинулась рано. Вона

швиденько зібралась і пішла до організації «Живий світанок». Коли Надія підходила до їхнього офісу, в неї задзвонив телефон. Це телефонували з організації «Діти Землі». Розмовляла вона недовго. Вона лише сказала, що цікавиться організацією і зараз приїде, навіть нічого більше не запитавши. Так і не потрапивши до «Живого світанку», вона відразу попрямувала до «Дітей Землі». Увійшовши до кабінету, вона побачила, що тут мала відбутися чи то зміна меблів, чи то переїзд. Біля вікна туди-сюди ходила бліда чорноволоса худорлява жінка років сорока. Але жінка не дала дівчині навіть перевести подих і звернулася до неї не зовсім приязно:

— Проходьте. Не лякайтесь. У нас тут валізний настрій, — сказала жінка, в голосі якої відчувалася відсутність настрою.

— Я хотіла б дізнатися чим займається ваша організація? почала Надія.

— Вже нічим. — Як так? — А ось так. Ми закриваємось. — Для чого ж тоді мені телефонували? — Чіпляюсь за соломинку. Раптом знайдеться хто-

небудь, хто витягне нас з халепи, в яку ми потрапили. Коротше, не буду у вас забирати багато часу і ставлю конкретне запитання. Ви можете нам допомогти?

198

— В якому сенсі? — не очікуючи такого повороту в розмові, запитала Надія.

— Як це в якому? В самому нагальному. Гроші потрібні. Нас виганяють. За оренду не маємо чим заплатити.

— Ой, я бачу не за тією адресою прийшла, — відповіла Надія. — На жаль, нічим допомогти не можу.

— Зрозуміло, — відповіла господарка колишнього вже офісу. — Значить нам нема про що вести розмову.

Надія пішла. А колишня господарка продовжила ходити туди-сюди. Те, що Надія побачила, трохи її налякало. Подібний фінал міг чекати і її організацію, до якої вона може приєднатись, якщо у такої організації будуть погані тили.

Надія підійшла за адресою, де знаходився офіс «Живого світанку». Це був звичайний житловий будинок, в якому перший поверх фасаду був зайнятий під крамниці, а офіс організації знаходився на першому поверсі з двору. Вона подзвонила у двері і їй відчинила молода дівчина. Вона вислухала пояснення Надії про мету візиту і впустила її.

— Проходьте, — сказала дівчина. — Тільки голова зараз зайнятий, доведеться трохи почекати.

Надія пішла за дівчиною у кімнату і присіла на стілець. Вона зрозуміла, що ця дівчина звичайна секретарка — висока фарбована блондинка з довгими нігтями, в чорній спідниці, білій сорочці і смугастою краваткою. Вона сиділа за солідним столом, на якому стояв дорогий сучасний комп’ютер з принтером і сканером. У куті стояв ксерокс, біля стіни шафа з книгами і теками. Було видно, що в офісі нещодавно зробили непоганий ремонт. Стіни і стеля були світло-зеленого кольору. Секретарка систематично підіймала слухавку телефону і ворушила якісь папери. Через декілька хвилин у сусідній кімнаті відчинилися двері і звідти вийшов чоловік середніх років і зазирнув до секретарки:

— Олена я все. Поїхав,— сказав він. — Добре. До побачення. У Федора вільно? — Так. — Заходьте, будь ласка, — звернулася секретарка до

Надії. Надія увійшла до керівника організації. Посеред

кабінету стояв величезний стіл, за яким сидів голова організації — хлопець на декілька років старший за неї, з рідкими вусами і борідкою, в окулярах і з незрозумілою

199

зачіскою на голові. Через свою дрібну статуру керівник виглядав трохи комічно. Над столом виднілася голова, плечі і руки. Саме через це Надія зробила висновок про невеликий зріст цієї людини. На столі стояв, знову таки, комп’ютер, біля протилежної до керівника стіни знаходився телевізор з DVD-плеєром і відеомагнітофоном, а по периметру кабінету стояли стільці. Біля столу керівника знаходилось два крісла. Надія присіла у одне з них.

— Слухаю вас, — привітливо звернувся керівник. — Хочу запитати про вашу організацію. Чим

займаєтесь, які масштаби, які умови прийому? — Що ж. Ви, виходить, екологічною ситуацією

цікавитесь? — Якщо це не результат моєї хворобливої уяви, то

дійсно цікавлюсь, — несподівано сама для себе ляпнула Надія, але керівнику такий невеличкий жарт сподобався і він посміхнувся.

— Що ж. Розповідаю. Але спочатку, давайте познайомимось. Так буде легше спілкуватись. Мене звуть Федір, я голова нашого обласного філіалу. До мене можна звертатись на «ти». Дозвольте дізнатись ваше ім’я.

— Надія. Студентка Національного університету. — Біофак? — Ні. Геофак. — Ясно. Що ж, введу вас у курс справи. Наша

організація, як це зрозуміло з назви і контексту, займається питаннями екологічної безпеки нашої держави. І хоча цим зобов’язані займатись державні мужі, у них чомусь на це часто не вистачає чи то часу, чи то бажання. Ми намагаємось зайвий раз нагадати державі про її прямий обов’язок. Яким чином? По-перше, ми влаштовуємо пікетування, акції протесту і організовуємо людей, які страждають від тих чи інших екологічних проблем, але не в змозі їх вирішувати самостійно. По-друге, ми займаємось інформуванням населення, часто просто йдучи в народ, а не очікуючи коли він прочитає щось в газеті, чи побачить краєм ока по телебаченню. Також ми влаштовуємо пі-ар акції прямо на вулиці, роздаємо листівки та візитівки. Ну і по-третє, ми безпосередньо займаємось ліквідацією наслідків непродуманої діяльності людини, яка шкодить здоров’ю людей і заважає їм жити в нормальному навколишньому

200

середовищі. Наша організація, як я вже сказав, є обласним філіалом, а взагалі, вона має осередки по всій країні і, таким чином, є загальнонаціональною. Штаб-квартира її знаходиться в столиці. Щоб вступити до лав організації потрібно написати заяву, пройти співбесіду, а потім ваше членство має бути затверджено голосуванням загальних зборів, після чого ви сплачуєте первинний внесок. Але не лякайтесь слів співбесіда та голосування. Ще жодному кандидату не було відмовлено. Ось така коротенька довідка про нас. А більш детально ви можете ознайомитися з діяльністю нашої організації в її програмі. Будете читати? — Федір дістав зі столу зелену брошуру.

— Так, давайте, — не стала звертатись до Федора на «ти» Надія і поставила ще одне запитання. — А як фінансується ваша організація? В наш час це дуже важливе питання.

— Безумовно. Організація живе за рахунок спонсорської допомоги і членських внесків. У нас стабільне фінансове становище.

— Орендуєте офіс? — Ні. Це власність організації. Як і все майно яке ви

бачите. Ксерокс, щоправда, купили в кредит. — А хто складає актив організації? — Молодь. В більшості своїй це студенти та випускники

біофаку. До речі, самі люди до нас приходять не часто. Зазвичай ми займаємось пропагандою наших ідей серед студентів біофаку і зацікавлені приєднуються до нас. З вулиці до нас потрапило не більше п’яти чоловік.

— А яку суму складає первинний внесок? — Сотня. Багато? — Для студента не так вже й мало. — Так. Але ми завжди йдемо на зустріч людям, тому

первинний внесок можна розтягнути по місяцях. Просто трохи збільшуються щомісячні внески на протязі десяти місяців.

— А скільки складає щомісячний внесок? — Двадцять відсотків від первинного, тобто двадцятку в

національній валюті. А якщо розтягнути первинний внесок на десять місяців, то додаємо ще десять відсотків від первинного внеску, тобто десятку. Я розумію, що це може й не зовсім дешеве задоволення, але подібне фінансування є запорукою

201

стабільності організації. Хоча, задля широкомасштабних акцій ми залучаємо фінансову допомогу спонсорів.

— Які акції плануються найближчим часом? — В наступні декілька місяців ми плануємо провести

масштабну акцію проти продуктів харчування, до складу яких входять генетично модифіковані організми, а потім, через деякий час, плануємо організувати прибирання сміття на Центральному пляжі, точніше на його частині.

— Все зрозуміло. А скільки часу займає сам процес вступу в організацію?

— Пишете заяву. На протязі трьох днів вона розглядається і ви проходите співбесіду та голосування по вашій кандидатурі. Після того приносите чек про сплату первинного внеску або його частини. І все.

— Організація займається яким-небудь бізнесом? — Ні. Нам це не потрібно, інакше ніколи буде займатися

тим, чим ми займаємось. Хоча деякі наші хлопці пропонують бізнес-проекти фабрики з виробництва біогумусу або міні-цеху з переробки макулатури. Але поки до цього справа не дійшла. Писатимеш заяву?

— А можна я подумаю? — Можна. Я не наполягаю. Чесно кажучи, на відміну

від більшості екологічних організацій нашої області, у нас проблеми кадрів не існує. Але ми завжди раді новим членам, тому що чим нас більше, тим ми сильніші.

— Я повідомлю вам завтра про своє рішення. Хоча ні... Завтра у мене важкі заняття, а потім підробіток до пізнього вечора. А якщо... ні... не вийде.

— Що ж, Надю. Можна все зробити наступним чином. Ти зараз пишеш заяву і ми призначаємо тобі на понеділок співбесіду. Прийдеш — добре, не прийдеш — значить ми тобі не підійшли. Або зателефонуєш нам і скажеш на який день тобі буде зручніше перенести співбесіду.

— Це класно. В мене буде час подумати. Надія написала заяву і пішла. Звичайно, «Живий

світанок» залишив добре враження. Стабільний фінансовий стан, відмінне технічне забезпечення і налагоджена система, молодь, яка складала основу організації — всі ці фактори не могли не приваблювати. Але як раз такий повний ажур і був головним недоліком. Вона розуміла, що в такій організації важко пробиватись на верх і проштовхувати свої ідеї, адже

202

все уже відпрацьовано за накатаною схемою і тому качати тут свої права буде важко. Проте, після того, що вона побачила в інших організаціях, ставало очевидним — іншої альтернативи в неї просто нема і тому фактично вибір було вже зроблено. Тепер їй хотілось взяти участь в їхніх акціях і поспілкуватись з іншими людьми, а не лише з керівником.

Надія відпрацювала на своїй тимчасовій роботі останні три дні. А в понеділок, заздалегідь передзвонивши Федору, вона потрапила на співбесіду.

50

«Помисли темні й у тих, які правлять народом, За здирства, за злодіяння на них кару вготовлено вже».

Солон

Прямченко знервовано ходив по кабінету туди-сюди. Що робити? Якщо ми погодимось на акцію проти

людини на яку Таленко отримав компромат, то... Це ж керівник одного з Мисливських спортклубів МВС не де-небудь, а під столицею! До того ж, він помічник депутата Верховної Ради!

Ти хочеш попередити цю людину про небезпеку його майну?

Я не знаю... Бажано його не попереджати, бо він може все зіпсувати. Тоді у нас нічого не вийде і диверсанти запідозрять, що журналіст наша людина. А це повний провал.

Ото ж. Мало того, треба підключати до операції тих хлопців зі столиці, яким можна довіряти на сто відсотків. Якщо попадуться люди ненадійні, то вони можуть злити інформацію про загрозу і це, знову таки, провал.

І Таленко не може попросити диверсантів поміняти об’єкт. Це може викликати у диверсантів підозри, що журналіст махлює. Ще й дублера Таленко вимагає, якщо справа торкнеться безпосередньо підпалу або щось на зразок того.

Ну, його зрозуміти можна. Він звичайна людина, а не герой бойовика. Я на місці Івана просив би теж саме. Але мене хвилює інше. Я підозрюю, що вони йому й надалі будуть повідомляти тільки по одному етапу операції. Вони лише сказали, що акцію намічено на двадцять восьме число і

203

попросили його заздалегідь домовитись на роботі про відпустку на два дні, що примикають до вихідних, якщо він погодиться на участь в операції. В такому випадку ми можемо не встежити за всім. Це дуже ризиковано. Пам’ятаєш фразу з останнього листа диверсантів? «Тепер ви не ставите жодних зайвих питань, а виконуєте ті інструкції, які ми вам надаватимемо у вигляді текстових повідомлень».

Тим не менш, у нас є шанс, що він перетнеться з кимсь з диверсантів. І це головна мета операції. Але ризик великий, я не заперечую.

Я тебе, Вадик, попереджав, що ти намагаєшся завести справу занадто далеко. А тепер ми в такій ситуації, що не можемо відмовитись від нав’язаної гри. Інакше відмова дасть зрозуміти диверсантам, що всі кроки журналіста здійснюються ляльководами. І взагалі, в мене викликає занепокоєння те, що намагаючись спіймати їх у пастку, ми можемо потрапили в неї самі.

І ще один момент, пропустивши попередження колеги, сказав Прямченко. Якщо підпал буде здійснено проти того, на кого прийшов компромат, то це триста сорок сьома стаття і цим мають займатись слідчі прокуратури.

Так, але злочин ще не відбувся. Але ми не можемо це приховати від органів нагляду. Вадиме, давай не чіпати процесуальні речі. Це

головний біль Лукича, а не наш. У нас взагалі часто не розбереш хто, де і чим має займатись. На верху роблять так, як заманеться. Захотілося найбільш резонансне вбивство в країні розбити на три окремих справи, взяли й розбили на замовників, виконавців та організаторів. Хоча це нонсенс. Або що користі від того, що прокуратура разом зі службою безпеки розслідує справу за підпалом машини голови Глинівської сільради? Далеко вони просунулись? І взагалі, в нашому колі останнє слово за шефом. Як Лукич скаже, так і буде. Це не нам вирішувати кому, коли і що повідомляти. Так що давай процесуально-бюрократичні речі залишимо на потім, а ще краще на шефа. Якщо Лукич взагалі погодиться на цю авантюру.

Добре. Що казати дублеру, точніше дублерам? ― запитав Прямченко.

Те ж саме, що казав Таленку. Про статтю сорок третю і зняття відповідальності.

204

Це не смішно. Я серйозно запитую. А що казати? Коля і Вова хлопці досвідчені. А от як

організувати все так, щоб диверсанти не помітили підміну? От де проблема. Над цим потрібно добре попрацювати.

Я сподіваюсь, що диверсія відбудеться в темний час доби. Але ми маємо бути в цьому впевнені. Отже, нехай журналіст попросить їх через свою недосвідченість та обережність призначити акцію на вечір або ніч.

Але якщо він не буде задіяний безпосередньо? Тоді для чого нам дублери? Ми просто вистежимо

диверсантів і все. Дублери потрібні лише в тому разі, якщо якусь капость має виконати безпосередньо Таленко.

Ой, Вадик, як хріново те, що ми не знаємо ані плану, ані деталей, ані точного часу диверсії. Як без цього можна щось планувати? ― знервовано запитав Коливанський.

Така специфіка нашої роботи. Нічого, бувало й гірше. Бувало. Однак, ми мали справу з нормальними

бандюками, навіть з відморозками, але не з фанатиками.

51 «Деякі люди поводять себе на природі

подібно підгулялим власникам антикварної крамниці, що зайшли туди вночі, коли там перегоріли пробки».

Р. Аллен

Співбесіда проходила в настільки простій атмосфері, що це скоріше нагадувало бесіду про навчання, захоплення і лише зовсім трохи про переконання, через які вона бажала приєднатись до організації. Єдине питання, яке трохи здивувало Надію, було питання про політичні погляди і відношення до політики взагалі. Надя ніколи не цікавилась цією сферою і не розбиралася в ній. Не зважаючи на це, вона систематично ходила на вибори, голосуючи проти всіх. Тому відповіла на це питання так, як було насправді.

Голосування стосовно її прийому до лав «Живого світанку» було таємним, але Надію підтримали одноголосно. Їй залишалося лише оплатити первинний внесок. Зрозуміло, що вона попросила розтягнути його сплату в часі і дівчині пішли назустріч. Наступного дня вона вже принесла квитанцію. Надію проінформували, щоб в наступну суботу вона прийшла на нараду, пов’язану з проведенням акції.

205

Через півтора тижні в кабінеті Федора зібрались всі

члени організації. Люди сиділи на стільцях по периметру кабінету літерою «П». Серед них були Надія та… Яків. Але вони сиділи далеко один від одного.

— Шановні колеги! — звернувся Федір до всіх. — У нас сьогодні на порядку денному два питання. Перше пов’язане з проведенням акції проти використання генетично модифікованих організмів, друге стосується проведення акції з прибирання пляжу. І хоча часу ще багато, готуватися потрібно вже зараз. Слово надається Галині, відповідальній за проведення акції з ГМ-організмів. Будь ласка.

Можна зробити заяву?! пролунав раптом голос Якова і всі повернули до нього голови.

Я-а-а-ша, незадоволено і протяжно відповів Федір, ти знову хочеш порушити регламент? Скільки можна казати, що особисті заяви ми розглядаємо в кінці наради.

Це востаннє! піднявся з місця Яків. Я хочу сказати, що я залишаю організацію.

Кабінетом покотився невдоволений гомін. Он як? І що є причиною такого кроку? запитав

Федір. Федю, ти знаєш, що наші погляди на екологічні

проблеми різні. Але що сперечатись? Я просто йду. І не тільки через розбіжності в поглядах, але й тому, що мені набридла ця, так звана, екологічна діяльність. Я хочу нормального життя. Набридли мені ці постійні наради, показові акції і таке інше.

Що ж, це твоє право. Тільки якось не зовсім красиво виходить. У нас нова людина вперше на нараді і тут так заява. Треба було підійти заздалегідь, попередити. До цього моменту у нас таких випадків не було, щоб хтось кидав організацію, так я кажу? обводячи присутніх поглядом запитав Федір.

Так! Так! пролунало у відповідь. Вибачте, якщо я когось образив, але я залишаю

нараду. Я хочу побажати успіхів вашому новому активісту, яка прийшла мені на зміну. Може їй вдасться краще реалізувати себе тут. Але я себе вичерпав, піднявся Яків і вийшов, тепер вже при повній тиші.

206

Що ж, першим порушив нетривалу паузу Федір. Кожен має право на свою думку і кожен має чинити так, як вважає за потрібне. Позиція Якова лише зайвий раз підтвердила, що організація у нас демократична і ми нікого ні до чого не примушуємо. Що ж. Переходимо нарешті до порядку денного. Будь ласка.

Зі стільця піднялася жінка років 35-38. Проведення заходу планується приблизно через

місяць. Ми думали розпочати його десь на тиждень-два раніше, але через деякі обставини вимушені його перенести. Про важливість цього заходу не зайве буде нагадати ще раз. Всі ми, відповідальні і екологічно освідченні люди, знаємо, яку небезпеку являють собою продукти харчування, які містять в собі компоненти трансгенних організмів...

Надія замислилась про своє і відволіклася від промови жінки. Вона оглянула всіх присутніх. Найстаршому з них було років 40, не більше. Основна маса сиділа з серйозними і стурбованими обличчями. Лише на декількох була виражена втома. Праворуч від неї сидів хлопець з великим носом, а ліворуч коротко стрижена дівчина. Три десятки людей зібрані заради однієї мети справили враження на неї. А вчинок відщепенця Якова, якому за його словами «набридла вся ця екологічна діяльність», внутрішньо викликав у Надії презирство і обурення. Надія знову звернула увагу на виступ Галини.

— ... але я розумію, що деякі серед нас не зовсім компетентні з цього питання, тому для них я підготувала більш детальний матеріал. Хто візьме його?

Підняли руки четверо людей. Надія збагнула, що вона теж відноситься до не досить компетентних і підняла руку. Всім їм надали по декілька аркушів.

— Всіх інших я прошу розібрати загальні інструкції з цієї теми, щоб ви не були занадто багатослівні і не втомлювали людей, — продовжувала Галина. — Таким чином анкети, проспекти, заяви фактично готові. А от з головним наочним приладдям проблема. Потрібні чималі гроші і фірма, яка виконає таке нестандартне замовлення. Тому мені потрібен час і допомога.

Після цього до доповідачки звернулися декілька людей зі своїми пропозиціями і зауваженнями. Але Надія ніяк не могла зупинити потік думок у своїй голові, зовсім не

207

пов’язаних з нарадою. Тому все, що говорилось, влітало до неї в одне вухо і вилітало з іншого. Обговорення першого заходу скінчилось і голова надав можливість виступити іншому доповідачеві стосовно другої акції, яка ставила собі на меті прибирання пляжу від сміття.

— У мене, в принципі, все готове, — після десятихвилинної промови заявив хлопець на ім’я Фелікс. — Як тільки нам дозволить погода можна розпочинати акцію: інвентар є, за транспорт домовлено, оголошення надруковані. Справа лише за ЗМІ.

— Дякую, Феліксе, — сказав керівник організації. — Як вже я обіцяв раніше, питання ЗМІ я беру на себе. Будуть ще зауваження?

Після невеличкої паузи піднявся один з хлопців на ім’я Артур:

— В мене є пропозиція. Я дивлюсь, що до другої акції ми готові краще, ніж до першої, тому давайте спочатку прибирати пляж, а вже потім розберемося з трансгенами. І ще ми, таким чином, продемонструємо людям, що на першому місці в нас конкретна справа, а вже потім агітація та інформування.

— Так то воно так, — відповів один з присутніх, — але ми й так хотіли перенести акцію з пляжу на більш пізніший термін через погодні умови. Чи ти пропонуєш вийти на пляж у лютому-березні?

— Нічого страшного, — відповів Артур. — Прибирання пляжу не потребує нічого надприродного, аби лише не було снігу і морозу. А багнюки там точно не буде, бо на пляжі пісок.

— Дійсно, — підтримав колегу голова, — це не проблема. Можна вибрати відлигу і провести акцію. Так буде краще саме з точки зору громадської думки — готуй сані влітку, а пляж взимку, чи то рано навесні. А загальний графік проведення обох акцій залишимо в силі, тобто наступну акцію проводимо через тиждень після першої. Через це потрібно підготувати на 99 % обидва заходи. Є заперечення? Будемо голосувати?

Заперечень не було і на цьому нарада скінчилась. Через три тижні Надії, як і всім іншим учасникам,

роздали по 10 оголошень, в яких вже стояла дата проведення акції з наступним змістом:

208

«Шановні Земляки! Просимо вас добровільно взяти

участь в заході з прибирання Центрального пляжу. Збір у суботу 5-го березня, на десяту годину ранку біля пам’ятника засмученому ді-джею. У разі поганої погоди, прохання зателефонувати за номером 123-456-789.»

Надія розклеїла переважну більшість оголошень у

гуртожитках свого університету. За весь час після канікул вона бачилася з Юхимом всього пару разів. Вона взагалі намагалась не бачитися з ним і не телефонувала йому, хоча він декілька разів їй дзвонив. Замість того, щоб відкрито заявити про припинення стосунків, Надія просто уникала його і, таким чином, давала зрозуміти, що їхні відносини себе вичерпали. Дівчина декілька разів зустрічалася з Денисом, але ці зустрічі були нетривалими. Про свою участь у «Живому світанку» вона нікому не розповідала, як і про прибирання пляжу, хоча оголошення у гуртожитку Дениса розклеїла одним із перших. Надія настільки занурилась в себе і свої справи, що спілкувалася із друзями і знайомими дуже рідко. Коли одного разу Нюра запитала в неї, чому вона так рідко зо всіма спілкується, то Надія відповіла, що у разі коли все буде йти за планом, вона багато що, з часом, пояснить. Вона відправила Аарону два повідомлення. Він схвалив її дії, зауваживши при цьому, що йому важко давати будь-які підказки і рекомендації, тому Надія має сама орієнтуватись, виходячи з ситуації.

Надія розуміла всю складність свого становища у «...світанку» через те, що вона звичайний активіст, тому називала своє становище «розвідкою боєм». Вона налаштувала себе на конкретні дії організації. За весь час, який Надія там знаходилась, вона по-справжньому так ні з ким і не подружилась. На нарадах всі були налаштовані серйозно, думали і розмовляли лише про справи.

Нарешті настав день проведення акції. Надія прийшла

до монументу засмученому ді-джею однією з найперших. Через деякий час підтягнулась основна маса активістів. Вони принесли відра та рукавички. Натовп простояв біля пам’ятника у очікуванні дива, а саме: сподівались що на оголошення відреагують городяни. Однак, на більш ніж

209

мільйонне місто таких виявилося аж двоє. Це було молоде сімейне подружжя. І все.

В цей раз всі вели себе більш розкуто і весело. Прибули всі, окрім керівника. Фелікс зателефонував йому, щоб той приїхав через три-чотири години. Ще раз провели інструктаж. Мета акції полягала в якісному прибиранні невеликої частини площі пляжу.

Всі взялися до справи. Головним ворогом був пластик — пляшки, упаковка, пакети. Немало було пачок з-під сигарет, недопалків, кришок, битого і не битого скла та багато-багато іншого сміття. Не зовсім приємно було виколупувати усю цю гидоту з мокрого і холодного піску. Окрім цього, робота була дуже копіткою через велику кількість дрібного сміття. Непотріб зносили на різні ділянки, згідно з походженням сміття, і зсипали у великі поліпропіленові мішки. Надія працювала у компанії двох хлопців і однієї дівчини, на ім’я Яна. З нею вона найперше знайшла спільну мову.

— Я одного не розумію, — обурювалася Яна, — ну невже так важко забирати сміття з собою, воно ж важить декілька грамів!

— Так, — погодилася Надія, — але тут є і провина адміністрації пляжу. Адже урн для сміття дуже мало.

— І ти вважаєш, якби вони стояли через кожні десять метрів, то тут не було б так засрано, вибач на слові? Я гадаю, що це майже не відіграє ролі, якщо людина несвідома. Бо для свідомої і культурної людини неважко пронести декілька порожніх пляшок хоч на десять метрів, хоч на триста. Від такого навантаження не надірвешся.

— Погоджуюсь, — підтримав розмову хлопець на ім’я Жора. — Коли я ще був рабом тютюнових компаній, то стояли ми якось із одним моїм знайомим, свіжим нікотином дихали. Знайомий мій тоді кандидатську дисертацію писав, людина освічена, інтелігентна. Розмова у нас була про європейську культуру і цінності. А потім він взяв і кинув недопалок на тротуар, хоча до урни було метрів п’ять. У мене аж очі на лоба вилізли! Я запитую у нього: «Юра! Що ти робиш? А як же європейська культура?!» А він мені: «Та заспокойся. Нам до справжньої культури ще далеко». Я був шокований. Від кого від кого, але від цієї людини я подібного не очікував, ще й після бесіди про високі матерії.

210

— Зовнішність оманлива, — промовила Надія. Процес роботи тривав і сміття було зібрано вже немало.

Доки Надія, Яна і Жора розмовляли, другий хлопець мовчав. — Сміття піде на переробку, якщо ми його по фракціях

сортуємо? — запитала Надія колег. — Так, — відповів Жора. — До того ж, макулатура і

пластик не безкоштовні. Цим ми повернемо гроші, витрачені на транспорт.

— Розумний підхід, — відверто здивувалась Надя. — Федір тямуща людина, ділова, — продовжував

пояснювати Жора, стискаючи пластикову пляшку, щоб зменшити її об'єм. — Він завжди підходить до справи так, щоб звести витрати до мінімуму, а то й заробити трохи для організації.

— А де він зараз? — запитала Надія. — Буде через деякий час. Його завдання —

організувати, — відповіла Яна. — Я не про те. Невже ви думаєте, що я висуваю

претензії до того, що він не збирає сміття? Просто мені цікаво, чи з’явиться він і чому його нема?

— З’явиться, — відповів Жора. — Коли сміття буде більш ніж достатньо, Фелікс зателефонує йому і він під’ їде.

— Будемо сподіватися, що не один,— додала Яна. Надія не стала більше нічого розпитувати, натоптуючи у

відро пластикові пляшки, хоч це було і незручно. Фелікс систематично підходив до кожної групи людей і після певних роздумів дійшов до висновку, що відра потрібно замінити. Він сам побіг до найближчої крамниці і приніс звідти пакети великого об’єму. Працювати з пакетами виявилось набагато зручніше. Квартет продовжував працювати разом, але розмову підтримувало лише тріо. Хлопець у чорній куртці мовчав і палив сигарети одну за одною. Надія йшла разом з Яною до купи сміття і відійшовши на значну відстань запитала в неї пошепки:

— А що це з нами за молодий чоловік, мовчазливий такий?

— Цей? — посміхнулась Яна, — це Гліб. Він, зазвичай, мовчить, хоча пару разів вдавалося його розговорити. Хлопець грамотний, але як там за Кантом... е-е-е річ у собі, о! Про що він думає, сказати важко. Він трохи дивний, але на всі справи з’являється регулярно і завжди відповідально

211

ставиться до роботи. І ще. Він не з біофаку, мало того, не з нашого університету. Він з аграрного, щось там із ґрунтознавством пов’язано.

— Зрозуміло, — сказала Надія. Тим часом дівчата повернулись до своєї ділянки

прибирання. Надія захотіла поспілкуватись з Глібом, але вона не знала з чого почати розмову, бо просто запитати в нього, чому він мовчить, вона не могла. Потрібен був привід і він виник сам собою. Гліб запалив чергову сигарету і Надія миттєво зреагувала:

— Що це ти так часто куриш? Подобається бути в кабалі у ”Філіп Мортес”?

— Це не „Філіп Мортес”, — сухо відповів Гліб. — Є різниця? — Ніякої, — знову прохолодно відповів Гліб. — Так подобається бути в кабалі? — знову з їдко

запитала Надія. Яна і Жора подивилися на Надію, потім на Гліба. Вони з

цікавістю чекали, що відповість Гліб. Але той з холодною суворістю подивився в очі Надії і трохи схилив голову до плеча, як інколи це роблять собаки. Надія відвела погляд. Занадто вже гнітюче дивився на неї цей чоловік, в повністю чорному одязі і з майже білим волоссям. Потім він взяв переповнений пакет і, не промовивши жодного слова, поніс його до купи.

— Ось такий він у нас, — у пів-голосу промовила Яна, а Жорик посміхнувся.

Тим часом кількість сміття продовжувала збільшуватись, не зважаючи на те, що прибрана площа не була такою вже й великою. Надія помітила, як Фелікс почав кудись телефонувати, після чого він звернувся до активістів:

— Значить так! Зараз під’ їде вантажна машина. Четверта, п’ята і шоста групи йдуть завантажувати її, всі інші продовжують прибирання. Площу можна трохи збільшити. Спочатку завантажуємо пластик, а потім приїде машина за іншим.

Невдовзі дійсно приїхала машина і її почали заповнювати пластиком. А ще через декілька хвилин до місця подій під’ їхав мікроавтобус. З нього вийшов Федір, якийсь солідний дядечко, жінка з мікрофоном і оператор з відеокамерою. Надія зрозуміла, що це якась місцева

212

телекомпанія. Оператор почав знімати процес роботи. Після чого солідний дядечка почав давати інтерв’ю на фоні перевантаженої сміттям машини. Жора пояснив Надії, що це хтось із представників муніципалітету. Потім знімальна група відійшла від машини і попрямувала в їхній бік. Спиною до Наді і її колег став Федір, і теж почав давати інтерв’ю. Дівчина зрозуміла, що Федір хоче розмовляти на фоні людей за роботою. Надія добре чула, що він говорив.

— А тепер, — сказала в камеру журналістка, — ми звертаємось до безпосереднього організатора цього благородного заходу, керівника обласного осередку організації «Живий світанок», Федора Вергуна. Скажіть, будь ласка, пане Федоре, як прийшла ідея провести цю акцію?

— Для цього не треба багато фантазії, — впевнено поводячи себе перед камерою, заявив Федір. — Достатньо поглянути на стан наших пляжів, щоб прийшла така думка. Те ж саме можна сказати про парки і інші подібні місця. Нажаль, низька екологічна культура населення призводить до таких наслідків.

— Хто ще, окрім активістів вашої організації, взяв участь у цій справі?

— Ми пропонували взяти участь в цьому заході всім небайдужим людям нашого міста, але на жаль, відгукнулись одиниці, хоча влітку на цей пляж прийдуть тисячі людей. Тому я хочу через ваш канал звернутися до всіх мешканців нашого міста. Виявляйте під час подібних акцій більшу активність, тим більше, що оголошення висіли по всьому місту.

— Скажіть, а чи допомагав вам хто-небудь в організації цього заходу?

— Так. Велику допомогу надав нам районний виконком, і особисто Ряха Еммануїл Леонардович, його голова. Велике йому спасибі. Я ще раз хочу звернутись до мешканців нашого міста. Двері нашої організації завжди відчинені для всіх. Адресу і телефон ви можете довідатися в редакції каналу. Я закликаю всіх піклуватися про наше навколишнє середовище, тому що здорова екологічна ситуація — це здоров’я наших співгромадян.

— Чим відрізняється діяльність вашої організації від інших подібних організацій?

213

— Ви вірно помітили, що діяльність. Ми не займаємось порожньою демагогією. Ми активно беремо участь у порятунку навколишнього середовища і намагаємося йти в народ, безпосередньо його інформуючи. А про результати нашої діяльності я нічого казати не буду, ви бачите їх за моєю спиною.

— І останнє запитання. Які заходи плануються вами найближчим часом?

— Рівно через тиждень ми будемо проводити акцію в самому центрі міста з інформування населення про шкідливість використання генетично модифікованих організмів у продуктах харчування. Це дуже нагальна проблема.

— Мені залишається побажати вам успіхів у вашій справі.

— Спасибі. Оператор вимкнув камеру і журналістка звернулася до

Федора: — Гадаю вийшло непогано. Коротко і змістовно. Так що

монтувати майже не доведеться. Потім Федір з журналістами і представником влади

пішли у бік мікроавтобуса. Компанія, в якій була Надія, продовжувала працювати мовчки. Надія гадала, що після завантаження машини всі повернуться продовжувати прибирати пляж, але Фелікс оголосив про закінчення акції.

Це що, все? Я думала, що ми й половини ще не зробили, звернулась Надія до Яни.

Головне показати приклад людям. Весь пляж ми все одно не в змозі прибрати. Пішли, Надю, хлопці самі завантажать, відповіла Яна.

Натовп повільно потягнувся з пляжу. Акція скінчилась, проте люди не розходились по домівках, бо попереду була нарада, яка стосувалась чергової акції. Прибувши до офісу, всі поводили себе весело. Федір попросив встановити тишу і розпочав свою промову:

— Що ж. Через тиждень у нас наступна акція. У нас практично все готове. Заявка на проведення акції є, друкована продукція готова, наочний реквізит буде вже у середу. Гроші за нього сплачено. На щастя, мені вдалося знайти спонсорів. Залишилось забрати наочний реквізит і обладнання до нього та привезти в офіс, а в день проведення акції вивезти його на

214

місце заходу. Для цього потрібно авто, бо в трамваї це не повезеш. У Гоші машина зараз на ремонті. Хтось зможе організувати транспорт, чи відразу таксі замовляти?

На деякий час запанувала тиша, а потім піднявся Гліб: — Транспорт я організую. — Добре, Гліб. Йому потрібно два помічника. Є

бажаючи? — звернувся Федір до активу. Є! — підскочивши з місця вигукнула Надія. — Ні. Дівчата не підходять. Обладнання важке,—

відмовив Федір. Гліб при цьому якось здивовано поглянув на Надію. Тим

часом знайшлися два добровольці. — А куди їхати? — поцікавився один з них. — Їхати далеко. На завод ПРБВ,— відповів Федір. — А що це таке? — запитала та сама людина. — ПРБВ? Завод піарно-рекламник і бутафорних

виробів, — розшифрував Федір. — Це біля славетного заводу гарбузових сувенірів.

Далі Федір провів інструктаж і перевірив знання деяких учасників про предмет акції, а саме про трансгенні організми. Після цього збори були закінчені.

Додому Надія їхала в доброму настрої. Не зважаючи на швидкоплинність заходу, враження було від нього більш ніж позитивним. Все таки було зібрано величезну кількість мотлоху, а система організації просто вражала: інвентар, транспорт, пі-ар в ЗМІ, окупність фінансових витрат. Вже наступного дня Надія надіслала повідомлення Аарону про останні події з усіма подробицями.

52

«Що ж поставлено на карту? Скажемо прямо: це саме існування

людства, самого життя на планеті Земля». Ж. Бове

Не дивлячись на всю складність пропозиції, слідчі

погодились на запропоновану акцію, від чого журналіст був аж ніяк не в захваті. Він все таки сподівався, що після останнього листа на контрольовану скриньку слідчі від нього нарешті відчепляться. Але не так сталося, як гадалося. Він

215

відправив Аарону листа сповненого тривоги за те, як все розгортається. Відповідь не примусила довго на себе чекати:

«Шановний Бруно! Яким би неприємним не було те, що

від вас вимагають, догравайте партію до кінця. Головне, що ви домоглись дублера на випадок бойової частини акції. Далі не забувайте все те, що ми обговорювали раніше.

Тепер трохи загальної інформації. Отже, доводиться визнавати, що людина, яка бере участь в акціях опору, здійснює карний злочин і з цим пов’язаний відповідний ризик. Але найголовнішим для нас є безпека людей під час проведення наших акцій. При чому безпека як тих, хто здійснює акцію, так і тих, кому належить майно. Те, що я буду вам розповідати є добре відомим для тих, хто розслідує цю справу, тому особливих секретів в цьому нема. Просто ви почуєте ці аргументи з іншого боку барикади. Отже, на чому ґрунтується система безпеки:

1. Головний принцип — не нашкодити фізичному здоров’ю людей. Це дуже вагомий психологічний аргумент. Ще до початку акції ми збираємо інформацію і плануємо все так, щоб не постраждали люди, а лише їхнє майно. Поступово звикаючи до методики наших дій, суспільство трохи втрачає пильність, бо розуміє, що життю громадян загрози від нас нема. Але маю визнати, що випадок з пенсіонером, який спалив маєток, нас налякав. Якщо б із кимось щось трапилось, то все звалили б на нас. Ми не очікували на подібне і ваша стаття примусила нас замислитись і подивитися на все під іншим кутом зору.

Через те, що ми знищуємо майно не зовсім порядних людей, до нас відчуває певну симпатію немалий відсоток громадян. Ми перевірили це за допомогою розмов про спалені дачі, на які наші люди провокували пересічних громадян в транспорті, чергах держустанов і т. ін. Ця симпатія навряд чи пов’язана з екологічною турботою. Скоріше вона є реакцією на соціальну нерівність. Тим не менш, вона дозволяє розраховувати якщо не на допомогу нам, то хоча б на небажання допомагати слідству.

2. Найменша кількість свідків. Через те, що цілями наших акцій не є люди, то нам і нема потреби зайвий раз потрапляти їм на очі. Нам немає сенсу затримуватись на місці проведення акції більше декількох секунд. Тому

216

вірогідність зустрічі зі свідком обличчям до обличчя зведена до мінімуму. Хоча бувають винятки. Наприклад, операція з наклеювання звернень всередині дачного поселення. Тоді наша людина засвітилась повністю, по-іншому було неможливо. Тим не менш, операція була проведена таким чином, що про цю людину згадали більш ніж через пару тижнів. Це була одна з найважчих і найризикованіших операцій. Проте, проведена вона була блискуче.

3. Ми не залишаємо якихось особливих речових доказів, а використовуємо загальновживані речі і речовини, які можна придбати у роздрібній торгівлі. Якби ми використовували щось більш серйозне, наприклад вогнепальну зброю, то слідчі могли б прослідкувати її походження і зачепитись за цей факт.

4. Мотиви і контингент. Нас не можна визначити за національною, релігійною, політичною і т.д. належністю, що не дає можливості звузити коло підозрюваних. Ніхто з нас не входить навіть до складу будь-яких екологічних організацій.

5. Прискіплива підготовка до операцій, оригінальність, відсутність стовідсоткових повторень і відмова від проведення операцій при найменшій підозрі на неполадки.

6. Останній аргумент. Як це не дивно, але затримання будь-кого з нас є теж свого роду позитив. Наша інструкція вимагає, щоб людина, яку заарештували, не гралась в партизанів, а навпаки розповідала б про себе і організацію якомога більше, щоб викликати суспільний резонанс. Для нашої людини найкращим захистом буде напад і вимога, щоб поруч з нею на лаву підсудних сіли ті, проти кого спрямовані наші дії. Тому чим більший галас буде піднято в ЗМІ, тим краще.

Дуже важко знаходити людей, які здатні виконувати таку ризиковану роботу, тому ми не можемо кидати їх напризволяще. Це не просто однодумці і члени організації, це набагато більше. І тому в нас розроблено механізм допомоги таким активістам, але він відомий тільки декільком членам організації. Ще одна причина, через яку наші затриманні не повинні мовчати — це турбота про їхнє здоров’я. Інакше, зрозуміло які методи дізнання можуть бути застосовані проти них, — не кожен це витримає. Тому затриманий активіст може спокійно здавати наші електронні адреси. Це

217

мало що дасть слідству. Не можна видавати лише одне таємницю шифрованої абетки.

Тепер про мотивацію. Розмаїття життя на планеті — це цінність. І це система. Людина порушує цю систему через те, що вона усюди ставить себе на перше місце. Навіть природоохоронні організації, чи то громадські, чи то державні, ставлять людину на перше місце. Тобто природу вони рятують заради людини. Однак це невірний підхід. Бо як тільки людина ставить себе на перше місце, то егоїзм і гординя засліплюють її і тому будь-які добрі справи зводяться нанівець.

Наша мотивація побудована по-іншому. Ми рятуємо і захищаємо дику природу заради самої природи. Ми намагаємось давати, а не брати. Це може здаватись божевіллям. Але саме такий підхід через опосередкований зв’язок рятує і людину. В глобальному масштабі з кожним роком екологічна ситуація лише загострюється. Люди, які культивують споживацьке ставлення до природи, рано чи пізно примусять її піти на кроки у відповідь. Так, ми розуміємо, що природу нищать всі хтось більше, хтось менше. Але деякі це роблять з неприхованим цинізмом, являючи собою взірець для поганого наслідування. Тому питання стоїть ребром. АБО МИ ЇХ, АБО ВОНИ ВСІХ.

Тепер ви виконуєте такі інструкції. Купуєте собі ще два мобільних телефони і повідомляєте мені їхні номери. Тобто, тепер у вас буде три телефони. Ваш нинішній, про який знають всі і який, скоріш за все, вже давно прослуховується. Другий, про який знатимемо лише ми. І третій, про який знатимемо ми та слідча група. Телефони беріть бувші у вжитку, недорогі, бо після операції ви від них позбавитесь. Той телефон, про який будемо знати лише ми, ви придбаєте на той випадок, якщо нам буде потрібно повідомити вам про якісь надзвичайні зміни. До поїздки він лежатиме у вас вдома, а потім у столицю ви візьмете його з собою. Про третій телефон ми повідомимо вам у контрольованій скриньці, щоб ваші «опікуни» вмонтували в нього все, що їм потрібно для прослуховування. На нього ви будете отримувати всі розпорядження стосовно операції, а слідчі, відслідковуючи інформацію, яка приходитиме на нього, будуть вважати, що вони все знають про наші плани. Тому під час проведення операції не намагайтесь зв’язатись з

218

нами взагалі. Ваше завдання виконувати все те, що вам надходитиме на контрольований слідчими телефон. Всі інші проблеми ми беремо на себе. І тільки коли вам прийде наказ знищити певну ціль, тоді ви робите наступне...

53 «Люди боязливі лише перед тим,

що прямо загрожує особистим їх інтересам». Ф.Достоєвський

Надія йшла з занять, коли натрапила на Дениса. — Ти де весь час бігаєш? — поцікавився він. — У мене зараз зміни у житті. Я приєдналась до однієї

екологічної організації. — Що за організація? Чим займаєтесь? — Називається «Живий світанок». Чим займаємось? На

минулих вихідних, наприклад, прибирали сміття з Центрального пляжу.

— А-а-а! Я бачив оголошення у нас в гуртожитку. — Звичайно. Це я його там повісила. А якщо бачив, то

чому не прийшов? ― Та якось... Не знаю..., ― трошки розгублено відповів

Денис. ― Облом? ― Можна й так сказати. Та я серйозно і не сприйняв те

оголошення. — Погано. Протиставити себе іншим — круто, а

конкретно зробити що-небудь корисне слабо? з присмаком певної їдкості запитала Надія.

— Слабо, — спокійно погодився Денис. — Але в тебе є можливість виправитись. На цих

вихідних ми проводимо ще одну акцію. Можеш взяти в ній участь.

— Не знаю. Рятувати квіточки і тваринок не зовсім моє. Хоча... На вихідних можна й прийти. А що там потрібно робити?

Надія розповіла йому сутність заходу, після чого він відповів їй:

— Це хоч і малоцікаве для мене, але прийти підписатись де потрібно, заповнити анкету, одним словом взяти участь у формуванні натовпу, можна.

219

Настав день проведення чергової акції. Зранку пішов невеличкий дощик, який підмочив не тільки вулиці, але й настрій активістів. Вже о дев’ятій годині майже всі були на місці. Федір нервував, бо розумів, якщо одні триматимуть парасольки, а інші будуть проводити анкетування, то кількість агітаторів відповідно скоротиться вдвічі. Трохи запізнювався Гліб зі своїми помічниками і наочним реквізитом. Надія так і не довідалась, що він собою являє. Цього не знав ніхто, окрім голови, його заступника і тих, хто його привозив. Керівник вирішив більше нікому не розповідати, що ж воно таке, щоб зробити невеличкий сюрприз не лише для перехожих, але й для своїх колег. Всі гадали, що це буде який-небудь рекламний, а точніше антирекламний плакат великих розмірів або щось на зразок того.

Нарешті під’ їхав Гліб з помічниками. Федір відправив декількох активістів докупляти деякі дрібниці. Серед них була і Надія. Вона навіть спеціально трохи затрималась у крамниці, щоб побачити сюрприз у готовому вигляді.

Коли вона вийшла з крамниці і підійшла до майдану, то побачила те, чого не очікувала побачити. В декількох метрах над центральним міським майданом височіла величезна повітряна куля, яку наповнював гарячим повітрям пальник. Але це була не просто куля, це був образ генетично модифікованого помідора-мутанта зі злими очима і загостреними, як у акули, зубами. Надія помітила, що перехожі вже починають підтягуватись до майдану, тому відразу поспішила до місця заходу. Федір ще перед акцією сказав, що кількість заповнених анкет, яку надасть кожен з тих, хто займатиметься анкетуванням, буде говорити про рівень відповідальності до членства у організації. Надія підійшла до Яни, щоб потримати парасольку, але Яна взяла її в руку, а людина яку вона анкетувала, заповнювала все сама. Яна лише підказувала що, де і як означає. Надія зрозуміла, що потрібно діяти, бо більшість її колег вже мали співрозмовників серед перехожих. Надія підійшла до двох жінок бальзаківського віку, які роздивлялись кулю-помідор.

— А вас хіба не хвилює використання трансгенних або, як їх ще називають генетично-модифікованих продуктів харчування? — запитала Надія.

220

— Ой, — відповіла одна з них, — може і хвилює, але ми мало інформовані, що воно таке.

— Зараз я вам поясню. Сучасна генна інженерія дозволяє схрещувати організми, які у звичайній селекції не можна схрестити. Окрім того, сучасна генна інженерія здатна схрещувати не лише представників одного виду чи роду, а представників різних класів і навіть царств живих організмів. Грубо кажучи, можна отримати гібрид між тополею і собакою. І це не жарти. Вже зараз є рослини в яких знаходяться гени мікроорганізмів. Але це початок. Такий організм може мати дев’яносто дев’ять цілих і дев’яносто дев’ять сотих генів рослини, а всі інші гени це гени мікроорганізму, тому в чистому вигляді цей організм вже не є рослиною. У світі є корпорації, які вже масово штампують подібних мутантів. І найстрашнішим є те, що ніхто не знає, як вживання цих продуктів буде впливати, з часом, на здоров’я і наступні покоління. Де гарантія, що не будуть мутації і серед людей? Тому ми, організація «Живий світанок» проводимо акцію з інформування населення стосовно проблеми трансгенних організмів. Ми хочемо, щоб люди знали правду про те, що воно собою являє і до яких наслідків це може призвести. Тому ми закликаємо бойкотувати таку продукцію. Але як її розпізнати? Через це ми вимагаємо від влади ввести обов’язкове маркування продуктів, до складу яких входять трансгенні організми. І нехай тоді люди самі вирішують, чи купувати їм таку їжу. Тому я прошу вас виявити громадянську свідомість, подумати про майбутнє ваших дітей і дітей своїх дітей, підписатися під зверненням до державних мужів і заповнити анкету.

Жінки перезирнулись. — Так, звичайно, — сказала одна з них, — давайте ми

підпишемось. Тим часом дощ припинився і настрій покращився.

Перші два підписи були поставлені. Надія спіймала кураж, вона зверталася все до нових і нових перехожих і мало хто відмовлявся підписуватись під зверненням. Агітацією громадян займалися всі активісти, окрім трьох людей, які обслуговували помідор-мутант і Федора, який давав чергове інтерв’ю кільком журналістам відразу.

Надія розмовляла з черговим перехожим, коли на горизонті з’явилися знайомі обличчя. Це були Денис, Скотч,

221

Кукан і ще два хлопці з ними, яких вона не знала. Вони почекали, доки Надія скінчила розмову з перехожим, після чого підійшли до неї. По виразу обличчя Надія зрозуміла, що Денис трохи на підпитку і у нього добрий настрій, про це ще говорила наявність гітари у нього за плечима.

— Ну що, панове, будете слухати жахливу історію про трансгенних мутантів?

— Ні, Надю, — відповів Скотч, — давай ми заповнимо все, що потрібно та підемо далі.

— Та чому так відразу? — не погодився Кукан. — Я хочу знати під чим я підписуюсь.

Надія коротко розповіла про тематику акції. Хлопці заповнили анкети і підписались під зверненнями. Після того Денис звернувся до неї:

— Може заспівати що-небудь, задля приваблювання протестних мас? ― Денис знов нагадував їй того Дениса, якого вона побачила вперше у себе у гуртожитку.

— Ні, краще не треба, а то люди не зовсім правильно зрозуміють, що тут відбувається.

— Та ти й на подібну тему нічого не знаєш, — додав Кукан.

— Як це не знаю? Знаю: «Стой и смотри, стой и молчи! Асфальтовый завод пожирает мой лес…».— намагався було заспівати одну з пісень “ГО” Денис, але Надія відразу перебила його:

— Ні, ні, ні, Денисе. Ти що? Тільки не зараз! — Барабан, не задовбуй людину, — потяг Дениса за

рукав Скотч. — Треба поспішати. Бармалей і так вже зайві півгодини чекає.

Хлопці попрощались з Надією і пішли. Надя озирнулась з думкою, чи не дивляться на неї її колеги після намагання Дениса заспівати, але всі були при справі і ніхто не звернув на це уваги. Надія знову почала підходити до перехожих. Робота була цікавою, все було організовано як і в перший раз на високому рівні. Надія не могла уявити, як в цій організації вона може щось змінювати. Вона була просто у захваті від керівника, як сильного та вмілого організатора. І нехай вони поки займаються вирішенням не тих проблем, які здавались їй більш нагальними, Надія вже уявляла, як внесе пропозицію провести акцію з порятунку якого-небудь кутка дикої природи.

222

— Надю. Надюхо! Вона оговталась від роздумів і повернула голову. До неї

підійшла одна з активісток. Поруч з нею стояв чоловік років тридцяти із кейсом в руках.

— Надю, от чоловік цікавиться, а я... е... чесно кажучи не знаю, що йому сказати. Може ти зможеш відповісти?

Але Надія не змогла відповісти на поставлені запитання. Виявилось, що цей незнайомець володіє інформацією набагато краще за неї. І взагалі, складалось враження, що він ставить запитання як раз для того, щоб продемонструвати свою інтелектуальну перевагу. Надія трохи розгублено посміхнулася і озирнулась — активісти, що стояли поруч, були зайняті. Однак вона помітила, що журналісти вже розійшлися, а Федір розмовляє з одним із помічників Гліба. Вона підійшла до нього і покликала, будучи впевненою, що Федір зараз заткне за пояс цього піжона.

— Поспілкуйтеся з нашим керівником, — посміхаючись, звернулася вона до чоловіка з кейсом.

— Я слухаю вас, — дипломатично розпочав Федір. — Я хочу відвертої розмови. — Що ж, будь ласка. Сучасна генна інженерія дозволяє

проводити гібри...— розпочав було Федір «крутити стару шарманку», але незнайомець перебив його.

— Вибачте, але я хочу поставити декілька конкретних запитань, на які хотів би отримати відверті і конкретні відповіді.

— Що ж. Я вас слухаю, — ще раз сказав Федір, з ноткою роздратування.

— Ваша акція прямо чи посередньо підтримується виробниками отрутохімікатів?

— До чого тут отрутохімікати? — спробував виразити здивування Федір, але вийшло це в нього погано; людина з кейсом посміхнулась.

— Якщо ви дійсно не знаєте, тоді ви дивуєте мене своєю некомпетентністю, а якщо ви робите вигляд, тоді де ж обіцяна відвертість? Я так розумію, що ваші люди погано інформовані з цього питання, тому дозвольте мені трохи їх просвітити.

Надія здивовано подивилась на Федора. Але він мовчав, вирішивши вислухати цю людину, щоб підловити її на якому-небудь суперечливому моменті.

223

— Сучасна генна інженерія, — розпочав з затертої фрази незнайомець, — дозволяє створити альтернативу використанню отрутохімікатів. Використовуючи генетичний матеріал різних організмів, вчені не лише збільшують врожайність або продуктивність, але й посилюють в декілька разів стійкість чи то рослин, чи то тварин, до хвороб і шкідників, що дозволяє повністю виключити використання хімічних засобів захисту. Зрозуміло, що компанії, які виробляють отрутохімікати, м’яко кажучи, не зацікавлені у появі подібних сортів рослин. Уявіть, які збитки вони б понесли, якби у нас дозволили вирощувати хоча б генетично модифіковану картоплю, стійку до колорадського жука.

— Але де ж тут альтернатива хімії?! — не стримався Федір. — І що ви скажете про трансгенну сою, спеціально виведену для стійкості до гербіцидів, щоб можна було хімікатами знищувати бур’яни в її посівах? Тобто сміливо заливати отрутою саму сою.

«Підловив», — подумала Надія. Однак незнайомець відреагував спокійно:

— Так. Одиничні, експериментальні сорти подібних організмів є. Але, все ж таки, головною метою отримання трансгенних організмів є здешевлення їхньої собівартості, тому у переважній більшості випадків виводять організми безпосередньо стійкі до шкідників та хвороб. Тому згадуючи трансгенну сою, треба в першу чергу згадувати сорти стійкі до фузаріозу, септоріозу, церкоспорозу, використання яких повністю виключає застосування фунгіцидів.

— А вам відомий факт, що одна японська фірма виготовляла з трансгенних організмів амінокислоту триптофан, через вживання якого померло тридцять сім людей, а інвалідами залишилося півтори тисячі?

— Це офіційна інформація чи з якогось дешевого Інтернет-сайту?

— Це достатньо надійна інформація. — Я вперше про це чую, але якщо ви хочете розмовляти

мовою статистики, то я поставлю вам зустрічне запитання. А скільки людей в світі померло через використання отрутохімікатів? Скільки загинуло тих, хто працював на заводах з їхнього виробництва, скільки дітей стало інвалідами через те, що працювали на отруєних полях? Чи ви вірите тому, що пишуть на пакетах з отрутою: «Препарат не є

224

токсичним для людей та теплокровних тварин»? І на тому ж самому пакеті, але трошки нижче, можна прочитати: «Застосовувати лише в захисних окулярах, респіраторі чи протигазі і захисному одязі». Якщо отрута не токсична, то для чого такі заходи безпеки? А я вам відповім. Неотруйної отрути не буває.

— Зачекайте, — зупинив натиск незнайомця Федір. — У нас розмова про трансгенні організми чи про пестициди? До чого ви все це говорите?

— А до того, що я веду розмову не про трансгени і не про отрутохімікати, а про те, що коли говорите людям правду, то кажіть її до кінця. Не можна розглядати одну проблему окремо від іншої.

— Те що ви говорите про отрутохімікати, звичайно, є правдою, але з цих двох лих саме вони є лихом меншим. Ми ж не знаємо до яких наслідків для здоров’я людини призведе систематичне використання трансгенів. Ми не можемо сказати як це відіб’ється на геномі людини і на геномі наступних поколінь.

— Так. Але ми до кінця не знаємо до яких наслідків призвело і призводить застосування пестицидів. Хоча залишкову кількість ДДТ знаходять навіть в організмі пінгвінів у Антарктиді. І ми теж не знаємо, як відіб’ється використання отрути на майбутніх поколіннях. Бо сто років масованого їх використання не є показником для планетарних масштабів, це дуже незначний відрізок часу для глобальної екосистеми. Можливо, наслідки їх використання будуть набагато страшнішими за наслідки застосування трансгенів.

— Виходить, що ви є послідовним прихильником їхнього використання?

— Ні. Я просто за справедливі правила гри на ринку. Якщо ви вимагаєте маркування використання трансгенів в продуктах, то вимагайте і маркування продуктів, при виробництві яких використовувалися гербіциди, інсектициди, фунгіциди і які саме.

— Так що ж, по-вашому, трансгени не несуть в собі небезпеки? ― запитав Федір.

— Я цього не казав. Але ваша агітація необ’єктивна і однобока. І тому у мене виникає підозра, що ви з цієї акції маєте якісь дивіденди. Стосовно ж небезпеки, то вона, звичайно, є. Небезпечна сама технологія отримання

225

трансгенів, бо користуючись нею, можна виготовляти жахливу біологічну зброю. Існує проблема схрещування трансгенів з дикими родичами, що може дійсно призвести до не передбачених наслідків. Тому я проти трансгенної гірчиці, в якої є дикі родичі в нашій кліматичній зоні, але я не проти трансгенної картоплі, яка немає близьких родичів серед диких видів, та й розмножується вона переважно вегетативно. Не можна використовувати трансгенні мікроорганізми, бо їх вихід у зовнішнє середовище проконтролювати практично не можливо, але я не бачу нічого страшного у використанні трансгенних корів або свиней, під пильним контролем, зрозуміло. Хоча я не думаю, що зміна генома на соту долю відсотка страшніша, ніж концентрація сотої долі відсотку фундозола, раундапа чи арріво в кілограмі продукції.

— Це спірне питання, ― зауважив Федір. — Можливо. Тому найкращим способом вирішення цієї

проблеми була б відмова і від того, і від іншого. — На жаль, від хімії відмовитися не можливо. — В принципі можливо. Треба лише зменшити

глобальне споживання. Ну все. Приємно було поспілкуватися, — сказав чоловік з кейсом і пішов.

Надія озирнулась. Цю полеміку слухало більше десятка людей з вулиці. Федір виглядав схвильованим.

— Цікаво, хто він такий? — тихо запитала у нього Надія.

— Якби ж я знав! Може просто причепливий педант, а може і підісланий козачок, а може журналіст куплений. Ким завгодно він може бути. Як би там не було, треба продовжувати свою справу. Займайтесь агітацією.

Після того Федір підійшов до Фелікса і почав з ним щось обговорювати. Всі повернулися до своєї роботи, але того завзяття вже не було. Надія розмовляла з людьми і тепер трохи побоювалася того, що люди будуть ставити запитання, на які вона не знатиме відповіді. Тим не менш, акція тривала ще не одну годину.

Після закінчення акції наради не було і всі розійшлись по домівках. Надія зайшла до себе у кімнату, а звідти відразу попрямувала на кухню поставити чайника. Там вона зустріла Нюру.

— О! З’явилась. Де пропадала? Які новини? — запитала вона Надію.

226

— Новин багато і самих різних. — Це цікаво. Зараз підемо до мене і ти про все мені

розкажеш. Їсти хочеш? — Ні, — чомусь збрехала Надія. — Так собі. Чайку

можна попити. — Забирай свій чайник і пішли до мене. Мій вже

закипів. Надія увійшла до кімнати Нюри і присіла біля

кухонного столу. Вона оглянула кімнату. Жодних змін вона не помітила. Все ті ж самі плакати на стінах із солодкавими хлопцями з різних поп-гуртів, які завжди здавалися Надії не нормальними чоловіками, а гомосексуалістами, все ті ж любовні романи на книжкових полицях, і все ті ж купи косметики на тумбочці. Нюра вимкнула телевізор.

— Щоб не заважав, — пояснила вона. — Я увімкну музику. Для фону.

— Тільки не Bad Sweet Lads, — заблагала Надія. — Ну добре. Що-небудь інструментальне без вокалу

тебе влаштує? — Гаразд, погодилась Надія і у кімнаті залунала

старенька Enigma. — Так що там в тебе трапилось? — запитала Нюра у

очікуванні чергової сенсації від Надії. Нюру в першу чергу цікавило особисте життя. Хто і що

подарував, куди водив і чим пригощав. Надія ніколи не реагувала на такі теми серйозно і їй було весело спостерігати, як Нюра не здогадується про те, що вона іронізує. Але в той же час, до Нюри завжди можна було зайти і розповісти про наболіле, а то й відверто поплакатись у жилетку.

— Нічого такого не трапилось. Просто я вступила до лав однієї громадської організації і на вихідних брала участь у їхніх заходах.

— І що це за організація? — здивувалася Нюра, не очікуючи такої новини.

— Екологічна. Називається «Живий світанок». — І що це тобі дає? — В якому сенсі? — не зрозуміла Надія. — Ну, зиск тобі від цього який? — А чому від цього має бути якийсь зиск? ―

здивувалась Надія.

227

— А сенс тоді від цього який? Ти не думай, що під зиском я маю на увазі гроші. Ні. Але може вас куди-небудь возять на халяву або, з часом, працевлаштувати обіцяють після навчання. Я в цьому сенсі.

— Нічого такого нам не пропонують. Мало того, я ще й внески сплачую.

— Ха! Ну й наївна ти, Надька, — повчально заявила Нюра і цей повчальний тон і слово «наївна» зачепили Надію. — Вас хтось використовує і хоче на твоєму горбу в рай заїхати, а ти за це ще й гроші віддаєш.

— Ми не займаємося бізнесом і не збираємось нікуди їхати.

— Тоді для чого особисто тобі це потрібно? Який з цього зиск?

— Як який зиск? Існують екологічні проблеми? Існують. Їх потрібно вирішувати? Потрібно. В цьому і сенс, і зиск.

— Але до чого тут ти? Нехай держава цим і займається. У тебе що, справ більше ніяких нема? Твоя мати податки сплачує? Сплачує. От нехай держава і вирішує ці проблеми.

— А якщо держава не може або не хоче вирішувати ці проблеми?

— Так це ж її проблеми. А так виходить, що наші батьки сплачують податки, а ми ще повинні, на додаток до цього, зі своєї кишені вирішувати державні проблеми? Але це ж грабунок серед білого дня! ― обурено проголосила Нюра.

— На перший погляд воно може й так, Нюро. Але проблеми від такої позиції не зникнуть самі собою, а постраждають всі. І кордонів у екологічних проблем нема, тому не треба їх прив’язувати лише до держави. Та і якою б не була поганою наша держава, її проблеми є нашими проблемами. А те, що держава не хоче вирішувати якусь проблему, означає, що основна маса її громадян байдужі і ліниві люди, ― пояснила Надія.

— Ну, не знаю. Особисто я б ніколи не пішла. Для чого воно мені потрібно? І тобі теж, що більше за всіх треба чи проблем не вистачає?

— Ні, Нюро. Проблем завжди вистачає. Але я не вважаю, що нормальна людина в суспільстві повинна всі інтереси зводити лише до власних інтересів і ігнорувати суспільні. Бо ігнорування суспільних інтересів призводить до

228

того, що проблеми суспільства рано чи пізно стають власними проблемами.

— Це все так, Надю, але я повторюю, що звичайні нормальні громадяни сплачують податки, а держава чи уряд зобов’язані створювати на ці гроші систему, яка буде вирішувати ті чи інші проблеми суспільства.

— Ми сперечаємось по замкненому колу, Нюро. Але і в мене виникає до тебе запитання. От ти кажеш який зиск, який сенс. А я запитую тебе, для чого ти живеш? Який в цьому сенс?

— На таке запитання стовідсотково вірно ніхто не надасть відповіді, тому я нічого нового тобі не скажу. Я вважаю, що варто жити для того, щоб зустріти нормального чоловіка, народити дитину, виховати її, дати їй нормальну освіту, ну і, говорячи вже пафосно, надати суспільству повноцінного громадянина. Цього хіба замало?

— Я гадаю це нормально, але недостатньо. Якщо все, що ти перелічила є сенсом твого життя, то який сенс життя буде у твоєї дитини? Народити, виховати, надати освіту? А у дитини твоєї дитини що? Теж саме? Але, пробач, це якась зоологія.

Ну, може хтось з цих дітей стане коли-небудь видатною людиною і змінить щось у людському суспільстві на краще, ― відповіла Нюра.

— От, Нюро! Майже це я хотіла від тебе почути. Чому майже? А тому, що не всі можуть стати видатними, але всі можуть брати участь у змінах. Саме активна участь в житті суспільства і, найголовніше, зміна цього суспільства, та і не лише його, а будь-чого в кращий бік і є, на мій погляд, сенсом життя. Ти можеш народжувати і виховувати людей для суспільства, але воно може виявитися ворожим для них. Тому виховувати потрібно саме суспільство. Зміна суспільства і вирішення суспільних проблем має стати сенсом життя будь-якої людини. Але віддавати себе цій справі потрібно безкоштовно, не за гроші чи будь яку іншу винагороду, інакше це буде не сенс життя, а банальне працевлаштування.

— Фух, — видихнула Нюра, — ти мене перевантажуєш своєю філософією. Давай про щось інше. Розповідай про свою організацію, чим ви там займаєтесь.

229

Після розповіді Надії про заходи «Живого світанку» посмішка не сходила з обличчя Нюри тривалий час. Вона хитала головою і високо підіймала брови.

— Це якийсь цирк, Надюхо, — сказала вона. — Ні, справи ви робите добрі, але... чимось мені це шоу-бізнес нагадує.

— Телебачення було як раз для того, щоб донести до людей, що ми не повинні думати лише про себе. Що ми спроможні зібратися разом і зробити щось добре і корисне. І чим більше буде таких як ми, тим більше буде доброго і корисного для всіх.

— В мене є побоювання, що більшість людей це не оцінить. І там де ви прибирали пляж, влітку буде не менше сміття, ніж перед прибиранням. Бо всі кинуться на чисте місце і швидко завалять його мотлохом. Шкода вашої праці.

Так, Нюро. Більшість не оцінить, бо більшість за своєю природою інертна. Але історію творять активні люди, а не інертні.

— Ти, Надюша, завжди була ненормальною і мені це завжди в тобі подобалось, бо з тобою не засумуєш. Так що давай на цьому поставимо крапку. Краще розкажи, коли ти останній раз Юхима бачила?

— Нюрчик, я не пам’ятаю. Відверто кажу. І я не хочу зараз на цю тему розмовляти, бо вона мені нецікава. Не ображайся.

― Я не ображаюсь. Я розумію. Я коли намагаюсь людину забути, то теж не хочу про неї згадувати. О! Краще давай я тобі покажу яку я нову сумочку купила.

54

«Ми дозволяємо собі насильство проти власності, але ніколи проти життя людини чи тварини».

П. Уотсон

Слідчі давали останні настанови журналісту. Отже, у ваш телефон вставлено все, що необхідно,

сказав Коливанський і виклав на стіл куртку та капелюх. Це теж для вас. В кишені куртки буде ще один пристрій, мікрофон якого буде вшито в комірець, а навушник в капелюх. Ми постійно будемо на зв’язку.

230

За тобою стежитимуть два дублери, додав Прямченко. У випадку потреби хтось з них тебе підстрахує. Люди будуть зодягнуті так само як ти. Тільки намагайся шапку сильніше на очі натягувати і комір піднятим носи, щоб обличчям менше світити, тоді від дублера тебе не відрізниш. Ну, все інше ми вже сто разів обговорили. Нехай нам всім пощастить.

Слідчі вийшли, а журналіст підійшовши до дверей, напіввідкрив їх і визирнув у коридор. Там було порожньо. Тоді він витяг з внутрішньої кишені піджака диктофон і вимкнув його. Це була вже не перша розмова зі слідчою групою, яку він фіксував на плівку. І це була не його ідея, а виконання однієї з інструкцій Аарона.

Коливанський тим часом продовжував виказувати колезі своє занепокоєння:

Повторюється те, чого я боявся. Вони наказують йому виконати лише один якийсь крок. Замість того, щоб їхати в столицю, вони направляють його для чогось в Хортків.

Може сліди заплутують? Може й так. Таленко отримав СМС - повідомлення, в якому він мав

для початку заїхати в місто Хортків. Нічний потяг виявився не настільки вже й порожнім, як того очікував журналіст. В купе, окрім нього, ще була жінка з хлопчиком років п’яти-шести, який не давав спокою ані їй, ані йому. Журналісту хотілося виспатись, але він не міг заснути по-перше, через потік думок, який його переповнював, а по-друге, через хлопчика. Виявилось, що в купе розгорнулася війна, не дивлячись на такий пізній час. Добрий, але такий безжальний до ворогів спайдермен, знищував потворних і поганих, але в той же час беззахисних трансформерів. Журналіста дивувало, що в такий пізній час дитина не хоче спати і веде війну не тільки з іграшками, але і з нервовою системою своєї матері. В решті-решт на допомогу спайдермену прийшов Блейд, парадоксально добрий вампір, і з трансформерами було покінчено. Можна було спати спокійно. Іван не зміг утриматись від того, щоб не озвучити свої думки і звернувся до матері хлопчика:

231

— Я бачу плюшеві ведмеді та іграшкові потяги вже не в моді у молодого покоління.

— Ой, і не кажіть, — відповіла мати дитини. — Це все телевізори і комп’ютерні ігри винуваті. В нашому дитинстві подібного не було.

Журналіст хотів додати, що ще батьки винні, але промовчав і перекинувшись на інший бік, нарешті заснув.

Прокинувшись зранку, він не відразу втямив де знаходиться. А за хвилину тривожні думки знову стали заповнювати його розум. Тепер йому здавалось, що він коїть повне безглуздя — їде виконувати завдання від людини, яку в очі не бачив і навіть голосу якої не чув. Він не міг повірити, що їде здійснювати злочин, схвалений правоохоронними органами. У нього виникло бажання в одну мить опинитися у себе на робочому місці, щоб цей віртуальний вінегрет, у який він в’язався, зник і більше не з’являвся. У нього не укладалось в голові, що все це відбувається з ним. Це було якоюсь Інтернетівською шизофренією. Під час звичайної шизофренії людина може чути голосові галюцинації, а тут, здавалось, був особливий випадок — галюцинації були текстові! Таленко ніяк не міг взяти себе в руки. Він вже був не радий тому, що шукав контакту з екстремістами, адже знайшовши його, вимушений тепер пожинати його плоди. Думки про пригоди, професійну допитливість і можливий щасливий фінал авантюри не могли приглушити панічний настрій, який охопив його з голови до ніг. Нарешті потяг зупинився. Іван вийшов на свіже повітря і трохи заспокоївся.

Раптом йому надійшло повідомлення: «Знайдіть Інтернет. Там буде детальне повідомлення». Іван недовго шукав Інтернет-кафе. Повідомлення в контрольованій скриньці було наступним:

«Їдьте в парк Червоного важвагонмашпромбудінтерну.

З південного входу ви підете центральною алеєю, повернете на другому перехресті стежок ліворуч і дійдете до четвертої лави. Знизу до лави буде приліплено скотчем невеликий конверт. В ньому будуть гроші на поточні витрати. Потім купуєте рекламну газету і знімаєте на дві доби будь-яку недорогу квартиру. При цьому фірма з оренди нерухомості має бути така, яка про всяк випадок надасть вам папірець, що ви дійсно дві доби знімали в них житло.

232

Після того ви можете гуляти Хортковим цілий день. Ввечері виїжджаєте в столицю. Поїдете автобусом.

До зв’язку. Доведені до відчаю». З журналістом зв’язався Коливанський і підказав назву

найкращої рекламної газети в Хоткові, бо добре знав це місто. Потроху настрій у журналіста почав покращуватись — гра затягувала. Парк він знайшов швидко, однак, відразу зорієнтуватись де знаходиться південний вхід не зміг. Довелось запитати перехожого. Далі шукати потрібний об’єкт було легше. На щастя, біля вказаного місця людей не було, та й взагалі зранку в парку було не людно. Сівши на лаву і ще раз озирнувшись навкруги, Іван нахилився, щоб заглянути під лаву. Конверт він помітив не відразу, тому що він був того ж кольору що і лава. Поклавши конверта до кишені, Іван відійшов від того місця метрів на триста і розкрив конверт. Там дійсно були гроші. Він здивувався і похитав головою — настрій став ще кращим. Однак, раптом виникла думка, а чи не купують його? Але він відразу відігнав таке припущення, бо задля найму сума була несерйозною, а для витрат на три доби пристойною. До того ж, Таленко відразу згадав про квартиру, переїзд автобусом та інші дрібні витрати і зрозумів, що все підраховано. Він поглянув на годинника — часу було море. Спочатку журналіст поїхав на автовокзал і придбав квиток на нічний рейс до столиці. Вирішивши квартирне питання, декілька годин перепочивав з дороги. Потім Іван проїхався кількома головними транспортними маршрутами. Купив декілька місцевих газет, щоб оцінити рівень місцевих видань. Іван посидів у недорогому кафе і пройшовся центральною частиною міста, обійшовши не одну книжкову крамницю. А ввечері він приїхав на автовокзал.

В Київ автобус приїхав дуже рано. Таленко отримав нове повідомлення лише через дві години після приїзду. В ньому знову йшлось про необхідність переглянути свою скриньку. Повідомлення було таким:

«Доброго ранку. Ваші подальші дії такі. Зараз ви йдете

на вул. Мезозойську 46. У дворі цього будинку має стояти чорне авто з номером 888-99 ИЇ. Уважно огляньте все навколо, тому що це авто і є об’єктом акції опору.

233

Залишити двір, проходячи біля машини та не повертаючись назад на вул. Мезозойську, можна через арку. Це дасть вам змогу відразу потрапити на вул. Махна. Передбачено також запасний вихід. Для цього потрібно від машини йти праворуч до сусіднього будинку 48, де можна спуститись у напівпідвал — на ньому висить замок, але ви можете легко витягнути цвях, на якому він тримає клямку. У підвалі з внутрішньої сторони дверей є замок-шпінгалет. Ним можна замкнутись зсередини. На другій стороні підвалу вікно у зеленій рамі. Відігнувши цвяхи, ви можете зняти вікно і опинитися у сусідньому дворі. Але цей варіант розроблено лише для підстрахування. Тому зараз, потрапивши за вказаною адресою, ви у напівпідвал не спускаєтесь, щоб не привертати до себе уваги, а просто оглядаєте двір будинків 46 і 48. Про свою роль та подальші кроки дізнаєтесь увечері.

Доведені до відчаю». Іван попрямував за вказаною адресою. Коли він дістався

місця проведення операції, в нього знову почався нервовий мандраж. Роман Достоєвського «Злочин і покарання» сплив у його пам’яті і став асоціюватись з тим, що відбувалось. Єдиною відрадою було те, що замість старої лихварки безпосередньою жертвою виступала бездушна залізяка — породження науково-технічного прогресу і об’єкт жадання духовного регресу. Але Іван боявся, що разом з цієї машиною можуть постраждати невинні. «Раскольніков прийшов вбити стару лихварку, але разом з нею вбив і її ні в чому не винувату сестру, чого він не планував. Чи не трапиться тут чогось подібного? Треба знищити одне авто, а знищать ще що-небудь, або... ні, тільки не це..., кого-небудь. Наскільки вони все ретельно планують? Вони... Хто вони?” — думав Таленко. Мороз пробіг у нього по спині. Він знову почав сумніватися у своєму психічному здоров’ї. Він згадав психічно хворих людей, які коїли злочини через те, що чули голоси які їм наказували щось робити. Таленко ще раз подумав про комп’ютерні галюцинації. Бо куди б він не приїхав і де б не відкрив свою електронну скриньку, всюди його переслідували тексти невідомо кого. «Треба взяти себе в руки, треба заспокоїтися, треба діяти на автопілоті. Мінімум емоцій, максимум холоднокровності. Треба діяти як солдат. Є

234

ціль і її треба вивести з ладу. До того ж, виводити її буду не я. І все. Все», — напружуючи силу волі думав журналіст.

Він ходив і оглядав все, про що було написано у повідомлені. Журналіст помітив що машина, яку треба було знищити, стояла біля офісу якоїсь комерційної організації. Однак турбувало його те, що поруч з нею стояла ще одна машина. Після огляду запасного входу-виходу до напівпідвалу, Іван пішов назад і, йдучи до арки, здригнувся — авто з «потрібним» номером рушило з місця, але поїхало у протилежному напрямку. Він ще не знав того, що він буде робити, але вже підозрював якою є методика проведення операції. Вона була і геніальна і проста одночасно — не лише оточуючі люди, але й сам виконавець не знає свого наступного кроку. А звідси випливало, що виконавець не володіє жодною конкретною інформацією про організацію до якої він належить і тому навіть у разі його затримання на місці атаки багато розповісти він не зможе. Ставало зрозумілим, що сучасні комунікаційні технології виконували в цьому процесі ключову роль.

В цей час Прямченко говорив з Коливанським по телефону:

Це перший успіх, Міша. Тепер нам відомо де все буде відбуватись. Як я чекав на це!

Проте, ми не знаємо його наступного кроку, не розділяв оптимізму колеги Коливанський.

Нічого. Зараз ми підтягнемо туди людей і все буде під контролем. Вислизнути буде просто неможливо.

Якщо так піде надалі й вони будуть скеровувати його дії лише текстовими повідомленнями, та ще й з постійно нових телефонних номерів, то ми можемо вскочити у халепу. Ми не встигаємо нічого відстежувати!

Я знаю. Але що ти пропонуєш? ― поставив запитання без відповіді Прямченко.

Минув полудень. Час продовжував йти. Вже почало

смеркатись. А від диверсантів не було жодного повідомлення. Всі втомились від очікування. Прямченко розмовляв по телефону, коли на моніторі ноут-буку нарешті з’явилась чергова інструкція для журналіста:

235

«Зараз ви заходите у двір будинку на вулиці Кайдаша 98 і підбираєте біля сміттєвого баку зелений пакет з написом «Артемізія», та фіолетовий з написом «Класика». З ними ви пішки прямуєте на Мезозойську 46. Ні в якому разі не можна їхати громадським транспортом в сумці вогненебезпечна рідина. Там ви маєте підкласти цей пакет під колесо потрібної машини. Якщо поруч з нею будуть автомобілі з номерами 781-11 ЩЬ і 629-74 ЦЙ — це нормально. А от якщо будуть з іншими номерами, то треба чекати доти, доки вони не поїдуть. Якщо ж об’єкт на місці, то ви чекаєте лише одного — щоб у дворі було поменше людей. Після того ви підходе до машини і кладете фіолетовий пакет малюнком вниз під заднє колесо машини зі сторони, де знаходиться горловина паливного баку, і швиденько залишаєте двір. На цьому ваша місія закінчується. Ви вимикаєте телефон, виходите через арку на вул. Махна і сідаєте у будь-який громадський транспорт. Проїжджаєте кілометрів п’ять і виходите. Після чого витягаєте з зеленого пакету інший верхній одяг, а старий знімаєте і разом з пакетом викидаєте у будь-який сміттєвий бак, туди ж викидаєте і телефон. Після того їдете на вул. Сивоока 104, звідки приміським автобусом доїжджаєте до містечка Великі Пацюки. А вже там ви сідаєте на автобус, який їде зі столиці до Хорткова. Там ви з’являєтесь в агенції, в якій ви знімали квартиру і їдете звідти додому. Успіхів Вам.

Доведені до відчаю». І це все?! чи то сам собі чи то колезі в телефон

прокричав Прямченко. От йолі- палі! А де ж...?! Де ж може відбутися їхній безпосередній контакт?!

На деякий час Прямченка охопила паніка, але він зміг оволодіти собою, згадавши останній аргумент, про який він нічого нікому не говорив. Через декілька секунд йому зателефонував Коливанський, який теж дізнався про те, що має відбутись.

Ти що, не розумієш його наступного кроку?! гнівно кричав Коливанський. Він зараз просто підкине цей пакет під машину, а в пакеті годинниковий механізм. І все. Жодного контакту з диверсантами. Ця людина, як протитанковий керований снаряд. Ми нічого не доб’ємось,

236

окрім того, що знищимо машину мужику! Треба згортати операцію! Повний назад!

Ти пропонуєш показати диверсантам, що журналіст наша людина?! А може це перевірка на вошивість? Може саме підпал дасть змогу диверсантам повірити в нього, як в їхню людину і після цього вони підуть з ним на прямий контакт?! проголосив свій останній аргумент Прямченко.

В тебе дах поїхав! Я зараз Лукичу зателефоную! Ти розумієш, що ти робиш?! ― гнівно кричав в мобілку Коливанський.

Закинутим у банди співробітникам інколи доводиться коїти злочини разом із злочинцями, щоб завоювати їхню довіру. Зворотного шляху нема. Треба йти до кінця. Мене призначено керівником операції, я і відповідатиму за все. Бувай.

Через півгодини на зв’язок з Прямченком вийшов журналіст, який лише декілька хвилин тому отримав інструкції до дій:

Я несу пакет. Він важкуватий. Мені... я хвилююсь. Може прийшов час задіяти дублера? Я не буду нічого ні під яку машину підкладати. Я не можу... Вже темно на дворі, навіть якщо вони слідкують, то навряд чи роздивляться я це чи ні, в голосі Таленка відчувалось справжнє, не награне хвилювання.

Йдіть якомога повільніше, відповів Прямченко Зараз ми скоординуємо наші дії. Я зв’яжусь з вами за п’ять хвилини.

Проте, Прямченко вийшов на зв’язок навіть раніше. Зараз увійдете в двір на вулиці Махна 37 і відразу

повернете праворуч вздовж будинку. Майже впритул до першого ж під’їзду стоятиме мікроавтобус. Відразу забігаєте в під’ їзд і передаєте дублеру пакети. Збоку тебе не помітять, а ззаду не встигнуть, якщо стежать. Пробудете у під’ їзді допоки ми вам не скажемо. Потім сядете в цей мікроавтобус і все.

Журналіст достатньо швидко все знайшов і зробив так, як йому було сказано.

Дублер увійшов у двір призначення. Він теж був на

зв’язку з Прямченком.

237

Тепер ти маєш покласти під праве колесо автомобіля з номерним знаком 888-99 ИЇ пакет, швиденько вийти на шосе і стрибнути у будь-яку маршрутку. Все, холоднокровно повідомив Прямченко.

Зрозумів. Виконую, так само спокійно відповів дублер.

Дублер підійшов до автомобіля з вказаним номером, який стояв у дворі біля офісу. В офісі горіло лише одне вікно, прикрите жалюзі. Дублер спокійно підклав під праве колесо пакет і швиденько пішов через двір. Він зайшов в арку і обігнав якусь жінку років 35-40. Дублер підійшов до дороги, зупинив першу ж маршрутку і зник. Жінка в цей час, стоячи біля дороги, повернулась назад і дивлячись на машину-жертву крізь арку подзвонила по мобілці.

Алло, взяв трубку Арсен, який в цей час сидів в якомусь Інтернет-кафе.

Я все купила і повертаюсь. Зустрічай мене, сказала жінка.

Еге ж, відповів Арсен, витягаючи з кишені ще один телефон і набираючи на ньому якийсь номер.

В цей час на мобільному телефоні, який був частиною

запалювального пристрою та лежав у пакеті під колесом машини з номером 888-99 ИЇ, пролунав вібровиклик. Спочатку з цього пакету вирвався невеликий язик полум’я. Але з кожною секундою він виростав і в решті-решт машина перетворилась на суцільний смолоскип. Спрацювала сигналізація. У двір набігла купа народу. Вискочив господар машини. Але Коливанський з колегами, які знаходились у дворі під виглядом випадкових свідків і організовували безпеку операції, кинулись відтягати господаря подалі від палаючої машини.

Та дайте ж хто-небудь вогнегасника! кричав він. Дурень! Не підходь! Зараз бензин бахне! кричав

Коливанський господареві машини. Нарешті власник і сам зрозумів всю марність спроб

щось зробити і припинив вириватись. Співробітники, що були поруч з Коливанським, наполягли на тому, щоб натовп, який зібрався подивитись на палаючу машину, відійшов від авто подалі, боячись вибуху пального. Люди відійшли. Але в

238

бензобаку було небагато палива, тому замість вибуху люди побачили невеликий спалах вогню.

Арсен вийшов з Інтернет-кафе, пройшов пару кварталів,

зняв кришку телефону і викинув чіп стартового пакету в урну зі сміттям, потім пройшов ще трохи і викинув телефон в іншу урну.

55 «Поки краса врятує світ, потвори його знищать».

С. Критий

Надія не розпорошувалась на дрібні справи. Вона просто ходила на заняття, старанно до них готувалась і перебувала у себе в кімнаті. Життя було рівним та спокійним і окрім організації її мало що цікавило. Дівчина систематично заходила в офіс, але не частіше двох разів на тиждень. Надія, також, регулярно повідомляла Аарону про події в організації.

Але цього разу Надія надіслала йому лист-запит, щоб він допоміг їй визначитись, що робити далі. Бо перед цим всі його відповіді були коротенькими: «Повідомлення отримав. Дякую за інформацію». Надію така реакція не влаштовувала.

«Ситуація стабільна. Як я вже повідомляла раніше,

рівнем організації заходів, підходом до фінансування, рівнем взаємодії з місцевими ЗМІ я дуже задоволена. Мені тут подобається і я не знаю, що тут можна змінювати, окрім, хіба що, тематики акцій. Отже, потрібно лише якимось чином спрямувати її діяльність в трохи інше річище. Чекаю на змістовну пораду.

Інга». Відповідь прийшла через три дні. «Дуже радий за тебе. Якщо все саме так, як ти

розповідаєш, то це лише полегшує наші задачі. Тому на найближчій нараді внеси наступну пропозицію: провести акцію з блокування будівництва приватних маєтків на території Омельського заповідника.

Детальну інформацію по цій темі ти можеш дізнатись зі статті «Жертви комфорту» в газеті «Прапор» за тридцять перше березня. А ще тобі потрібно з’ їздити в цей

239

заповідник на місце подій. Непогано було б взяти із собою кого-небудь з рядових активістів, щоб вони підтвердили на вашій нараді всю серйозність проблеми. Бажаю успіхів.

З повагою. Аарон». Подорож в Омельський заповідник Надія намітила на

п’ятницю, щоб наступного дня можна було підняти це питання на нараді. Вона прочитала статтю в газеті і була дуже здивована прочитаним. Дівчина навіть хотіла зустрітися з журналістом, який написав цей матеріал, але в редакції, куди вона зателефонувала, повідомили, що не можуть дати координати цієї людини, бо вона підписалась псевдонімом. Надія почала готуватись до поїздки заздалегідь. Спочатку вона зателефонувала Жорику, але той відмовився, зіславшись на брак часу. Вона зателефонувала Яні і та погодилась. Окрім того, вони звернулись до ще однієї активістки, Олени, з якою Надія мало спілкувалась, але яка погодилась поїхати без жодних вагань.

Надія знала, що це за район, коли прочитала вказану Аароном газету. Вона зрозуміла, що це приблизно те місце, де живе Юхим. І тепер єдине, чого вона побоювалась, так це раптом зустріти його там.

Дівчата приїхали на місце. З собою вони взяли п’ятидесятиметрову рулетку, щоб заміряти площу, яка була відібрана у заповідника під забудову. Вони почали робити заміри, відразу вдосконаливши цю систему тим, що визначили відстань між електричними стовпами. Дачне поселення мало форму витягнутого уздовж ріки прямокутника. Ширина поселення була невеликою. Коли її виміряли, то з одного з будинків вийшов охоронець і запитав, що вони роблять. Зі спокійним виразом обличчя Надія відповіла, що вони студенти-землевпорядники і їм для курсової роботи треба зробити деякі заміри. Охоронця влаштувала така відповідь і він пішов у двір за гранітною стіною. Надія поглянула на маєток куди увійшов охоронець. За стіною був широченний двоповерховий будинок, гараж, критий басейн, будинок охоронця і господарська будівля, назвати яку сараєм не повертався язик.

— Це скільки ж треба спалити газу, щоб взимку обігрівати таку махіну? — вголос промовила свою думку Надія.

240

— Це ще півбіди, — сказала Олена. — Для чого займати таку величезну площу під газони? Ну, зробили десяток-другий квадратних метрів, але для чого третину гектара займати?

— Нам цього не зрозуміти, — відповіла Яна. — Це їм нас не зрозуміти! — різко промовила Надія. Олена витягла калькулятор. — Що там виходить? — запитала Яна. — Більше сорока гектарів. — Ясно. Треба повертатись у місто, — сказала Надія, бо

не хотіла залишатись тут зайву хвилину, щоб не натрапити, випадково, на певну особу.

— Давайте хоч лісом прогуляємось, — запропонувала Олена.

— Весна. В принципі можна, — погодилась Надія аби лише швидше піти куди-небудь з поселення.

— Ну давайте,— погодилась і Яна. Вони гуляли лісом більше години. Олена виявилась

достатньо компанійською дівчиною, не зважаючи на зовнішню скромність. Слово за слово, вона почала розповідати про ліс, дерева, квіти. Інформація була настільки різноманітною і настільки цікавою, що Надія не могла наслухатись. Олена розповідала про ліс з різних боків: фізіологічні процеси, легенди, прикмети і навіть марновірства. Але було помітно, що Яні нецікаво було все це слухати. Інколи вона навіть вставляла свої репліки, немов демонструючи неповне володіння Оленою матеріалом.

Наступного дня, в суботу, почалася загальна нарада.

Розпочав нараду Федір: — Що ж, шановні колеги. На порядку денному в нас

проведення чергової акції. Завдання буде набагато складнішим і його виконання буде вимагати делікатного підходу. Цього разу ми торкнемося такої проблеми, як хлорування води. Всі ми знаємо, що хлор є отрутою і використання його в системі дезінфекції водогонів шкідливе для здоров’я людей. Я не буду детально зупинятись на цій проблемі, вона і так достатньо висвітлена. Складність заходу буде полягати в тому, що в нашу задачу буде входити не стільки інформування людей, скільки діалог з міською владою і міськводоканалом. Яким чином будемо діяти, ми

241

зараз обговоримо. Відповідальним за проведення акції буде Алик, допомагатимуть йому в координації дій Гліб і Фелікс. Слово надається Аликові.

Почувши пропозицію Федора, Надія подумки обурилась. І справа була не тільки в тому, що не вислуховують пропозицій рядових активістів, а й через те, що Надії не вважала таку проблему першочерговою: «Яке хлорування?! Тут під боком ліси вщент вирубають, заповідники забудовують, прибережну смугу ріки загарбують, не дають можливості місцевій фауні існувати, а вони про хлорку розмірковують!»

Тим часом почав свій виступ Алик: — Необхідно залучити до акції якомога більшу кількість

городян, а для цього потрібно зробити побільше запрошень. Орієнтуватись будемо на активних пенсіонерів, які вільні в робочий час і які не байдужі до здоров’я свого, своїх дітей та онуків. Маємо два варіанта дій. Перший — це зібрати якомога більше людей і провести пікетування міськради в один день, а після того, у разі ігнорування наших вимог, провести ще одне пікетування. Другий варіант — це проводити щоденні пікетування, але з невеликою кількістю людей. Активістам, при цьому, доведеться знаходитись на пікетуванні по черзі. Взагалі-то потрібно пікетувати міськводоканал, але тоді на акцію мало хто зверне увагу. Тому будемо пікетувати міськраду. Найкращим варіантом було б пікетування і перших, і других, але в нас народу не вистачить. Завдання максимум — заборона на використання хлору для дезінфекції води. Завдання мінімум — домогтись розгляду цього питання на сесії міської ради. В нас буде інформаційна підтримка. В суспільстві потрібно створити певний резонанс з цієї проблеми. Можливо, до нас приєднаються ще люди. Така загальна картина проведення заходу. Тепер які у кого є думки з приводу удосконалення запланованої акції?

— А можна запитання? — вигукнула Надія. — Будь ласка, — замість Алика сказав Федір. — Яким чином, коли і ким приймається рішення

стосовно тематики акції? — Питання не по суті. А вони розглядаються в кінці

наради. Ще питання?

242

Надія замовкла і поглянула на Олену, та лише розвела руками. Далі пішло обговорення, на якому вирішувались організаційні питання проведення заходу. У дискусії брали участь не більше шести-семи людей. Інші поставились до проблеми із зрозумінням, але без яскравого ентузіазму. Розподілили ролі. Надія смиренно погодилася займатися розповсюдженням друкованих запрошень серед городян. Яні дісталася роль маляра з напису лозунгів, які вигадувались протягом наради. Олена теж мусила займатися «живописом». Коли функції були розподілені, Федір оголосив:

— Що ж. Нехай тепер кожен заходить в офіс і доповідає про виконану роботу. Коли попередні завдання будуть виконані, перейдемо до наступного етапу підготовки. На цьому все. Можна розходитись.

Люди почали підніматися зі стільців, коли Надія аж підскочила з місця:

— А моє запитання? Ти ж обіцяв його розглянути! Всі посідали на місця, деякі з явно з незадоволеними

гримасами на обличчі. — А... точно, — сказав Федір. — Так про що ти там

запитувала? — Я хотіла б знати, хто визначає тематику проведення

наших акцій? — запитала Надія, а потім додала таке, про що потім трохи пошкодувала. — Чи самостійна ми організація?

— Що ж. Я відповім. Організація ми самостійна. Однак не забувай, що ми філіал загальнонаціональної організації і зобов’язані рахуватися з тим, що вирішують у Центральному штабі. Але завдяки дисципліні, прошу не плутати із залежністю, ми досягли немало. А організації які сповідають суцільну демократію сидять собі у офісах і протирають штани. Я їздив до столиці, де була нарада керівників осередків. Там було прийнято рішення провести загальнодержавну акцію проти хлорування. Я, може, теж не зовсім хотів би займатися цією проблемою, але я зобов’язаний підкорятись організаційній дисципліні, подобається це мені чи ні. Наші дії будуть скоординовані у часі з іншими філіалами, а у всьому іншому — повна свобода дій і фантазії, яким чином проводити акцію. Є ще запитання?

— Федоре, Надя просто трохи погарячкувала, — заговорила Олена, чого ніхто від неї не очікував, бо вона

243

завжди мовчала і зі всім погоджувалась. — Просто у неї є пропозиція, а ми її не вислухали.

— Так що, не можна нормально пояснити? Обов’язково треба перевіряти мої здібності дешифратора? — роздратовано вигукнув Федір і додав уже спокійніше. — Що за пропозиція?

— Я... Просто мене... Мене цікавить чи можемо ми, рядові члени організації, виявляти ініціативу і вносити свої пропозиції про тематику проведення акцій.

— Добре. Я поцікавлюсь твоєю думкою. Але скажи, чим тобі не подобається акція, яку ми плануємо?

— На мій погляд, потрібно вирішувати куди більш нагальні і кричущі проблеми, навіть не проблеми, а біди. А запропонована сьогодні акція знову буде проходити в місті. Давайте вирішувати природоохоронні, а не санітарно-гігієнічні проблеми. А то у нас кожен захід присвячується проблемам охорони здоров’я, а не екології.

— А екологія для чого? Задля споглядання? Вона, в першу чергу, і відбивається на здоров’ ї людей. Якби ми під час останньої акції не робили наголос на загрозі здоров’ю від трансгенів, то до нас не підійшло б і третини тих, хто підходив, — приєднався до розмови Фелікс.

— Навіть якщо це і так, все одно проблеми санстанції не можуть у нас стояти на першому місці. Нашим прямим завданням є вирішення проблем порятунку дикої природи і формування екологічної культури у громадян. Це у статуті записано.

— Ну, не тільки це записано у статуті, — відповів Федір і знову запитав. — Коротше. В чому твоя пропозиція?

— Я пропоную організувати порятунок Омельського заповідника від незаконної забудови і знищення. В газеті «Прапор» за тридцять перше березня я прочитала статтю і запропонувала нашим дівчатам з’ їздити туди і подивитись на все це власними очима. На жаль, інформація підтвердилась. Справи там дійсно погані. Ми виміряли площу забудови. Вона вже складає більше сорока гектарів. І будівництво розширюється. Це в заповіднику! Що тоді казати про звичайні землі лісового фонду?

— А хто з тобою їздив? — поцікавився Федір. — Ми, — одночасно промовили Яна і Олена.

244

— Ясно. Так що ж ти, Надю, пропонуєш пікетувати лісгосп або Обласне управління земельних ресурсів? Чи може відразу облраду? — з деякою долею іронії запитав Федір.

— Ні. Для чого облраду? Це нічого не дасть. Потрібно розбиратись на місці. Тобто блокувати будівництво безпосередньо там.

— Це теж нічого не дасть. Таких дій ніхто не помітить у суспільстві, — заперечив Фелікс.

— А хіба нам потрібно, щоб це помічали? ― здивувалась Надія. ― Потрібно вирішувати проблему. А у Федора, я гадаю, знайдеться можливість привернути увагу ЗМІ до цієї біди, якщо це так важливо. А щодо того, що це нічого не дасть, то не треба забігати наперед. І якщо ми зупинимо це варварство, то це буде нехай невелика, але конкретна, реальна наша перемога. Зупиняють же у багатьох європейських країнах будівництво доріг через ліси. І такі акції дають свої плоди.

— Ага, — посміхнувся Фелікс, — тільки поліція там є більш гуманною ніж наша. Наші ж менти відіб’ють нирки та ребра так, що хтось і радий був би взяти участь у наступній такій акції, проте, стан здоров’я не дозволить.

— А ти, Феліксе, якщо наклав у штани, то можеш нікуди не йти. Справа добровільна. І не забувайте ще один аргумент. Порушниками є вони, а не ми, ― різко відповіла Надія.

— Для людей з грошима це незначний аргумент, — знову відповів Фелікс.

— Помовчи, Феліксе, — зупинив колегу Федір.— Надю, я розумію актуальність піднятої тобою проблеми, але давай так. Зараз ми займаємось нашою акцією, а коли ми все зробимо, що планували, то розглянемо і твою пропозицію. Але зараз рішення вже прийнято. На переправі коней не міняють. Потрібно сконцентруватися на хлорі. Є заперечення?

— Ні. Не має!— пролунали голоси учасників наради, щоб скоріше розійтись. Надія нічого не відповіла, а лише стверджувально хитнула головою. Всі почали залишати кабінет. Надія теж попрямувала до виходу, але Федір звернувся до неї:

— Надю, затримайся, будь ласка, на пару хвилин. Надія підійшла до столу, за яким сидів Федір.

245

— Послухай, Надю. Я ось що тобі хотів сказати. Ти не ображайся, будь ласка, але справи так не робляться.

— В якому плані? — Ну в такому, що не треба пороти гарячку. Ти хотіла

висловитись і могла підійти до мене заздалегідь. Ми б цю проблему обміркували вдвох, обговорили б, як твою доповідь правильно піднести активу організації. Занесли б твоє питання до порядку денного і все пройшло б цивілізовано. А от всі ці суперечки і провокаційні запитання ні до чого. В організації має бути злагода, а не розбрат. Ми сильні своєю єдністю. Не забувай про це.

Надія мовчки вислухала зауваження у свій бік, вкотре лаючи себе за нестриманість і зайву емоційність під час дискусій. Після нетривалої паузи вона сказала:

— Можливо, я дійсно була занадто емоційною. Пробач, Федоре, — але відразу додала, — однак я не розумію, якщо ми єдине ціле, то для чого нам щось приховувати одне від одного? Для чого зайва дипломатичність, для чого я спочатку повинна попереджати тебе?

— Ти не мене попереджаєш. Ти допомагаєш зробити нашу роботи більш організованою, інакше в нас буде не нарада, а базар. В організації має бути порядок, відсутність провокацій і зайвих сторонніх розмов. У нас тут не ток-шоу, зрозумій це. Є певний регламент. Тому ти повинна була внести своє питання до порядку денного і все. Ти пропонуєш свій захід? Будь ласка! Тільки тоді веди розмову на цю тему, а не про те самостійна ми організація чи ні. Ясно?

— Ясно, Федоре. Ясно. — У мене все. Всього найкращого! — До побачення. Вибач ще раз. Федір позитивно хитнув головою. Надія вийшла. Ні в

коридорі, ні на вулиці ніхто на неї не чекав. Надія думала, що Яна з Оленою без неї нікуди не підуть, але вона помилилась. Надія трохи пройшлась і присіла на лаву, яка була на проспекті. Дівчина вирішила трохи все обміркувати, а потім піти і надіслати повідомлення Аарону. Але здійснитися її планам не судилося, бо до неї підійшло два хлопці з організації. Це були Марко і Вахтанг.

— А ви що тут робите? — запитала вона. — Побачили тебе. От і виникла думка підійти. У тебе як,

час є? — запитав Вахтанг.

246

— Є. А що? — Ми от з Марком подумали... Ти в організації вже не

перший місяць, а ми тебе фактично не знаємо. А твій сьогоднішній демарш нас трохи здивував. Ми хотіли запросити тебе на невеличкий фуршет. На зовсім невеличкий.

— Ну, вважайте, що запрошення прийнято. — Тут є невеличка кав’ярня. Ми завжди її відвідуємо

коли є час. — Пішли. Спочатку розмова пішла на вільну тему, але поступово

вона почала торкатися організації. В решті-решт Марко запитав:

— А як тобі прийшло в голову поставити питання про альтернативну акцію?

— Я ж говорила ще на нараді. Статтю я прочитала. А потім поїхали з дівчатами на місце і там все побачили на власні очі.

— А як тобі взагалі наша організація? — Взагалі нормально. Правда, трохи авторитаризм

присутній, але, можливо, Федір правий, інакше не буде порядку. Єдине, що мені не подобається, так це теми проведення заходів. Але від системи фінансування, підходу до справи і віддачі — я у захваті. Я походила по іншим організаціям і зрозуміла, що там нульові варіанти. Правда, після сьогоднішнього діалогу і репліки Фелікса мені здалось, що занадто багато уваги приділяється чи то показусі, чи то марнославству, чи просто рекламі. Ось це мене трохи насторожує.

— І не тільки тебе, — зауважив Вахтанг. — Чесно кажучи, ми хотіли з тобою переговорити на серйозну тему. Поговорити і навіть попередити.

— Он воно як. І про що? — Ти збираєшся реалізовувати свій задум стосовно

заповідника? — Збираюсь. Але я зроблю так, як рекомендував це

зробити Федір. Тобто буду ставити це питання на порядок денний після акції з хлору.

Вахтанг і Марко посміхнулись. — Чого ви так реагуєте? — запитала Надія. — Надю, ти хочеш знати дещо таке, що знаходиться

поза кадром? ― запитав Марко.

247

— Зрозуміло, що хочу. — Але ти мусиш дати слово, що все, про що ми будемо

тут розмовляти, залишиться між нами і ти нікому не розкажеш про почуте тут, ― відповів Вахтанг.

Надія замислилась. З одного боку, вона не могла дати гарантію того, що вона не надасть цю інформацію Аарону, з іншого боку, вона зараз має дати слово і, зрозуміло, дотримуватись його. Але часу на роздуми було обмаль і «...в першу чергу я активіст «Зеленого сполоху», а вже потім всього іншого», — подумала вона.

— Даю слово, — твердо і тихо промовила Надія. — Ми хочемо попередити тебе, що твій задум навряд чи

буде реалізовано. Він малоперспективний з точки зору пі-ару. А подібні проекти для організації нецікаві, ― констатував Марко.

— А ми що, самовихвалянням займаємося? — У більшості випадків виходить, що так. Тільки мало

хто про це здогадується. Головне завдання організації — засвітитись якомога сильніше у ЗМІ, а всі добрі справи лише засіб для цього.

— Якщо громадська організація робить це задля залучення нових активістів, то я не бачу в цьому нічого поганого.

— Відкриємо перший секрет. Наша організація не громадська, а політична.

— Як? Ви що, хлопці? — здивувалась Надія. — Так. Ні, заснована і зареєстрована вона як

громадська, але насправді вона повністю підконтрольна Ліберально-Екологічній Партії — ЛЕПу. Точніше, не просто підконтрольна. Це проект цієї партії, ― пояснив Вахтанг.

— Але для чого? Навіщо? — Зараз ми часто з’являємось на екранах місцевого

телебачення, на шпальтах газет і нас мають запам’ятати. А потім, перед виборами, оголосять, що ми підтримуємо ЛЕП. Частина електорату розчарована політикою. І обов’язково клюне на такий бренд та підтримає найбільш, як здається виборцю, аполітичну з політичних партій. Звичайно, прихильників буде не дуже багато, але ЛЕП не ставить перед собою надзавдань. Проте, виконання задачі-мінімум, тобто бути представленою у будь-якій владі, хоча б у місцевій, цілком реальне. Через це проводяться різного роду акції, в

248

яких проголошується одна мета, а переслідується інша. Хоча, потрібно визнати, що від цього є хоч якась користь. Але куди було б краще, якби проголошена мета співпадала з діями.

— Багато людей знає в організації, що являє собою «...світанок» насправді?

— Одиниці, — відповів Вахтанг. — Але для чого приховувати це від інших? — Основна маса членів організації аполітична і не

зовсім позитивно ставиться до політики взагалі. Не дарма на співбесіді кожному ставлять питання про відношення до політики. І якби спочатку кожен, хто збирався приєднатись, був в курсі, що організація політична, то мало б хто погодився в неї вступити.

— Логічно. Я, наприклад, точно б не приєдналась. А хто є членами цієї партії? Ну, Федір і Фелікс це зрозуміло. А хто ще?

— Вибач, але ми не можемо зараз тобі відповісти на це запитання. Скажу тільки, що одну людину ми знаємо, але не будемо називати її ім’я, ― ухилився від конкретної відповіді Марко.

— Ну гаразд. А звідки у вас така інформація? Чи може ви самі до партії маєте відношення?

— До партії ми маємо таке ж відношення як і ти, — відповів Вахтанг. А інформація звідки? Будь ласка, Вахтанг вирвав аркуш зі своєї записної книжки і написав координати сайту, який Надія бачила вперше.

— Можеш подивитися цей сайт. Про Федора там почитаєш. Бо на сайті «Живого світанку» нема жодного слова про ЛЕП.

— Ну добре, добре, — погодилась Надія. — Тоді поясніть, для чого ви мені все це розповіли?

— Підходимо до найбільш цікавого, — посміхнувся Марко. — Але для початку можна поставити зустрічне запитання світоглядного характеру?

— Запитуй. — Яку екологічну проблему ти вважаєш

першочерговою? — Хм. Зазвичай люди вважають, що проблеми екології

пов’язані в першу чергу із забрудненням довкілля. Але я вивчила цю проблему достатньо ретельно, щоб міркувати настільки спрощено.

249

— Ну і до якого висновку ти дійшла? — Головною проблемою є розширення техносфери за

рахунок скорочення природних екосистем. Техносфера це не тільки, а точніше не стільки заводи і фабрики, скільки вирубані ліси, сільське господарство, житлова забудова.

— Ми дотримуємось такої ж думки. І проблема ця загальносвітова, але в нашій країні вона особливо гостра, бо територія непорушених природних ландшафтів надзвичайно мала, а бажаючих розтерзати ці екосистеми немало. Тому зустрілись ми з тобою тут не для того, щоб просто попити кави. У нас є конкретна мета і ми хотіли б тебе приєднати до нашого кола задля її реалізації, — пояснив Марко і замовк.

— Я слухаю, — не зрозуміла паузи Надія. — Ми хочемо змінити напрямок діяльності нашої

організації і спрямувати її в таке річище, яке б відповідало громадській екологічній організації, а не політичній партії. На першому місці повинно стояти те, що проголошує організація, а не те, що вирішується за її кулісами. Тому твій сьогоднішній виступ наштовхнув нас на зустріч з тобою, бо ми хотіли б на тебе розраховувати.

Надія подумки була приємно шокована. Вона збиралась відшукувати однодумців в організації, а виявилось, вони самі до неї першими звернулись.

— Яким чином ви хочете змінити напрямок діяльності? запитала вона.

— Це складне запитання. Вже була в організації людина, на ім’я Яків, яка ставила перед Федором питання подібне до твого. Ну, ти бачила його на першій нараді. Але в Якова нічого не вийшло. І ситуація була подібною. Федір теж пообіцяв розглянути його пропозицію на наступному засіданні. Але коли Яків підійшов до нього перед нарадою, то Федір почав щось баламутити, нічого не сказавши конкретного. А під час наради він взагалі так поставив розмову, що виставив пропозицію Якова ідіотською. Федя, взагалі, у нас політик і дипломат, а значить спроможній витворяти подібні речі. Тому твоя спроба проштовхнути твій проект самостійно буде провалена. Ми маємо два варіанти як його реалізувати, а заодно розпочати і перепрофілювання організації.

— І які це варіанти?

250

— Варіант перший — помірний або еволюційний. Потрібно примусити Федора рахуватись з активом організації, а не лише з Центральним штабом. Для цього необхідно провести відповідну підготовку серед активістів. Треба переконати їх в тому, що проблема знищення заповідників чи будь-яких інших диких ландшафтів важливіша за акції проти трансгенних організмів чи хлорування. До того ж, ти вірно тоді зауважила, нехай цими питаннями займаються медики і санстанція, а не екологи, ― сказав Марко.

— А який другий варіант? — Другий радикальний. Це зміна керівника. Але тут

потрібно бути особливо обережними, бо очолювати організацію звичайний активіст не зможе — йому просто перекриють кисень. Її може очолити лише член їх партії. Проте Фелікс, це той же самий Федір. Тому ми будемо робити ставку на іншу людину, ― пояснив Вахтанг.

— На яку? Хоча... Я розумію, можеш поки що не говорити.

— Вірно. Всьому свій час. — Але хлопці, вам не здається, що ви мене

використовуєте? — Так, Надю, брехати не будемо. І роль тобі

відводиться найнеприємніша. Це роль громовідводу. Якщо ти, звичайно, погодишся, ― посміхнувся Марко.

— Уявіть собі погоджусь. Що для цього потрібно робити?

— Розпочнемо з першого варіанту. Зараз ми всі будемо належно виконувати свої обов’язки при підготовці заходу проти хлору. В цей час потрібно буде, немов між іншим, нагадувати людям про твою ідею і готувати їх до того, що на наступній нараді буде оголошено про проведення акції в Омельському заповіднику. Але не в якому разі не можна нагадувати про це безпосередньо Федору, бо він тоді зможе серйозно поставитися до цього і зіграти на випередження. Якщо ж до нього надійде така інформація на рівні пліток, то навряд чи він сприйме її серйозно. А вже перед самою нарадою ти підійдеш до Федора і нагадуєш йому про його обіцянку. Якщо він поставить твоє питання на порядок денний, значить трапилось диво. Але якщо почне знову махлювати, то ти будеш наполягати на своєму до тих пір,

251

поки він не прийме хоча б половинчастого рішення. А вже на нараді сама поставиш свою пропозицію. Як тільки ти почнеш, ми підтримаємо тебе. Якщо і це не допоможе, то розпочинаємо другу частину вистави — ставимо питання про довіру керівнику. А щоб переконати тих, хто невпевнений, ти розповідаєш все про ЛЕП, акцію по трансгенах і таке інше. Такий попередній план дій. Підкреслюю попередній, — ще раз наголосив Марко.

— А що я маю розповідати про акцію з трансгенів? — А-а-а. Ти ж не в курсі. Знаєш звідки взялись гроші на

проведення акції? — Знаю. Від спонсорів. — Так. А від яких? — Не знаю. — Федір поїхав до двох офіційних дистриб’юторів

іноземних компаній з виробництва пестицидів і розповів їм про свій задум. При цьому, само собою, дав зрозуміти керівництву цих фірм, що такий захід піде їм на користь. Нехай через рік, нехай через п’ять, але рано чи пізно трансгени потраплять на наш ринок. Тому краще з конкурентами розпочати профілактичну боротьбу вже зараз, бо профілактика завжди дешевша за лікування. Одним словом, грошенят вони йому підкинули, бо не такі вже й великі це для них витрати. Наша ж організація придбала на ці кошти помідора-мутанта, поліграфічні вироби та інші дрібниці. Може щось і ще залишилось.

Надія відразу згадала чоловіка з кейсом, який сперечався з Федором про трансгени.

― Так що, виходить, ми дурили перехожих стосовно ГМ-організмів? ― запитала Надія.

― В цілому ні. Особисто я вважаю їх в першу чергу небезпечними для біологічного різноманіття в природі. Просто, на мій погляд, проблема в тому, що те лобіювання пестицидних магнатів, яке застосував Федір, ніяк не в’яжеться з проголошеною екологічною діяльністю організації.

— Ми оголосили тобі загальний план, — повернувся до головної теми розмови Вахтанг, — а поки займаємось проблемою хлору і не дрімаємо. Вже після закінчення акції з хлору з’ясуємо повний план дій. А поки дивись, ані слова про нашу розмову.

252

— Мало того, — додав Марко, — навіть не розповідай про те, що ми з тобою спілкувались. І в організації спілкуйся з нами як і раніше: «привіт» і «бувай». А для контакту давай обміняємось номерами телефонів і електронними адресами.

56

«Мовчання великий друг, який ніколи не зрадить» .

Конфуцій

Їдучи автобусом на Хортків, Іван намагався проаналізувати все, що трапилося з ним за останні години. На душі у нього була спокійна ейфорія. Він був вражений тим, як Аарон підготував операцію і тим, яка була система організації подібних акцій взагалі. І ще у нього склалось враження, що під час проведення операції за ним слідкували не лише слідчі, але й ще хтось.

Приїхавши в Хортків, Таленко відразу попрямував до найближчого Інтернету. Але ані в контрольованій скриньці, ані в конфіденційній нічого не було. Теж саме він зробив і по приїзду в Січеславськ. Цього разу лист прийшов на конфіденційний e-mail :

«Тепер про те, як вам далі поводитись зі слідчими.

Завтра ми надішлемо на контрольовану скриньку листа, де привітаємо вас із вдало виконаним завданням і скажемо, що тепер ми повністю впевнені у вашій відданості нам. Але при цьому зазначимо, що не можемо більше піддавати вас ризику, бо ви єдина людина яка нас пов’язує зі ЗМІ. А значить, в жодній акції ви не будете брати участі. Таким чином, ви з одного боку, будете пов’язані з нами таємно, з іншого боку, ви відкрито для слідчих будете продовжувати писати на потрібні теми і вони навряд чи зможуть це вам заборонити, бо зрозуміють, що в такому разі ви станете для нас нецікавим. Однак, можливим, хоч і маловірогідним, є варіант, що вони припинять з вами співробітництво й продовжуватимуть тиснути на вас і вашу газету. В такому випадку, ви обережно натякнете слідчим, що у разі продовження тиску ви оприлюдните інформацію про те, ким насправді було спалено автомобіль помічника депутата. Окрім того, ви скажете, що особисто звернетесь до жертви підпалу. А щоб ваші слова подіяли, ви увімкнете

253

копію аудіозаписів, де слідчі готують вас до диверсії. Зрозуміло, що ви маєте сказати слідчим, що у разі того, якщо вас випадково заб’ють битами за двісті доларів бомжі або ви раптом потрапите під машину, то надійні люди, у яких зберігаються оригінали аудіозаписів та декілька копій, миттєво їх оприлюднять касетні скандали завжди популярні. Але це самий крайній варіант і для нього насправді потрібно підготуватись, а не просто блефувати. Проте, я впевнений на 99 %, що до цього не дійде, бо слідчі, все ж таки, не ідіоти, адже ви їм потрібний для зв’язку з нами. Як фахівцям, навіть, їм треба віддати належне і шкода їхніх зусиль. Якби їхні здібності та спрямувати на розкриття тих злочинів, які провокують нас на непопулярні дії, їм би взагалі ціни не було б.

Тепер давайте я вам розповім про плани нашого подальшого екологічного співробітництва, а ви, якщо вам щось не сподобається, внесете свої корективи. Отже, зараз наша увага прикута до проблеми Омельського заповідника, про який ви написали у «Прапорі» 31-го березня...»

57 «Не та війна, не в тому місці,

не в той час і не з тим ворогом». О. Бредлі

Надія намагалась бути активною у підготовці акції з

хлору. Свою частину роботи вона виконала швидко і почала вимагати від Федора надати їй ще яке-небудь завдання. Багато хто запитував в неї, куди вона так поспішає і з чим пов’язана така активність. Вона тільки і чекала такого запитання. Дівчина говорила, що хоче продемонструвати Федору свою працездатність і готовність брати участь у вирішенні будь-яких проблем, в тому числі і по справі заповідника, яку вона пропонувала на нараді. А Олені, Жорику і Яні вона прямо заявляла, що розраховує на те, що наступною акцією буде блокування будівництва на території Омельського заповідника. Надія сподівалась, що Яна і Жорик обов’язково пустять чутки з цього приводу, а їй було це необхідно.

254

Але окрім цього, у Надії були ще клопоти. В неї катастрофічно не вистачало часу на відпочинок, тому що окрім навчання і організації, вона змушена була витрачати час на підробіток. Надія розуміла, як важко матері тягнути їх з братом, тому вона відмовилась від значної долі матеріальної допомоги з дому. Але з підробітком теж були проблеми. Вона не могла тривалий час знайти роботу, яка б відповідала її графіку, тому довелось погодитись на справу, яка була їй абсолютно не до душі. Один з її однокурсників взяв на роботі безоплатну відпустку і, почувши, що вона шукає підробіток, запропонував їй тимчасово його підмінити. Це було паркування автомобілів біля однієї з крамниць у центрі міста. Відразу після занять Надія бігла на роботу, де другу половину дня проводила на ногах. Проте, подітись було нікуди.

Надія перейшла на режим суворої економії. Зі свого телефону вона практично не дзвонила, транспортом користувалася обмежено. Одного разу, прийшовши до себе у кімнату і впавши на ліжко, вона подумала: «А чи не ілюзія те, чим я займаюсь? Чи потрібно це кому-небудь ще? Що є реальність? Хто ближче до неї? Люди, які заробляють гроші і живуть у своє задоволення чи ті, які намагаються зазирнути за межі товарно-грошових відносин і знайти реальну реальність у чомусь іншому? Чому я в таборі других, а не перших? Чому?» Раптом, вона почула спів синиць за вікном. «ТОМУ!» — різко сама собі відповіла Надія, одночасно згадуючи людиноподібних істот, які через свою ненажерливість прирікали ліс на розтерзання бульдозерами, екскаваторами і бензопилами.

Для проведення акції все було готове, але була

витримана певна пауза — організація чекала офіціальних відповідей від міськводоканалу і міської ради на свої письмові вимоги щодо припинення хлорування води. Зрозуміло, що ніякої конкретної відповіді не надійшло, тому що ніхто серйозно ці вимоги не сприймав. Тоді почалось пікетування. В перший день проведення заходу під стінами міськради вдалося зібрати біля шістдесяти людей. Тридцять із організації, з десяток пенсіонерів, які відгукнулися на запрошення, а всі інші були звичайними перехожими, які підходили подивитись, що коїться і залишались на деякий час. Потім вони йшли і на зміну їм підходили інші допитливі

255

перехожі, а їх потім змінювали інші. Таким чином, утворювався ефект хоч якоїсь масовості. В наступні дні раду пікетували десяток активістів, які змінювалися через день. Пікетування відбувалося декілька днів. Як завжди ці події висвітлював один з місцевих телеканалів і пару журналістів з місцевих газет. Федір постійно був у русі, то з’являвся то зникав. Одного дня він зібрав всіх і дав завдання: кожному наступного дня привести з собою мінімум двох знайомих для створювання масовості заходу. Перед цим активних пенсіонерів попросили залишити свої телефони, тому що було вирішено попросити їх прийти на акцію ще раз.

Наступного дня під стінами міськради зібралося більше сотні людей. Надія привела з собою трьох Денисових друзів (сам він прийти не зміг). До речі, вона була єдиною з організації, хто привів більше двох людей і Федір помітив це, бо деякі не привели жодного, за що отримали від нього на горіхи. Сам голова продовжував зникати і з’являтись. Ставало зрозумілим, що йде якась підкилимна гра і щось має вирішитись у найближчий час. Нарешті через декілька годин до пікетників вийшов Федір з парою якихось «великих» дядьків, один з яких оголосив, що частково їхні вимоги задоволено, а саме — на одній з наступних сесій міськрадою буде розглянуто питання про хлорування води і можливе обмеження використання хлору. При цьому на доказ своїх слів він демонстрував якийсь папірець. Толком ніхто нічого не зрозумів, що означав цей документ, але згідно з виразом обличчя Федора всі здогадались, що справи йдуть непогано. Після того Федір попросив розійтися всіх, окрім членів організації.

На зібранні, прямо під міськрадою, Федір подякував всім і оголосив тритижневу відпустку для всіх, бо багатьом потрібно було підтягнути навчання. Надія не нагадала про свою акцію, бо перед цим спілкувалася з Вахтангом і той сказав їй те, про що вона фактично здогадувалась — жодних питань не піднімати, тому що завжди після проведення подібних заходів активістам надавався вільний час для вирішення своїх справ. Надії і самій потрібен був час як повітря. Вона поїхала на пару днів додому у Новосамарськ, підігнала навчання і знайшла черговий, більш пристойний, ніж попередній, підробіток.

256

За чотири дні до загальної наради їй зателефонував Вахтанг:

— Все йде так, як ми і гадали. Федір буде пропонувати нову акцію, але не твою. До того ж, він підкладає нам свиню стосовно термінів. Він хоче провести цей захід в вересні, після канікул. А на канікули запропонує всіх відпустити. Основній масі це може сподобатись.

— Не знаю. Люди входять до лав організації не для того, щоб відпочивати. А літо і канікули як раз і є вільними від навчання, щоб повністю присвятити себе справам організації.

— Так-то воно так. Але люди звикли влітку відпочивати. Тому пропонуючи свій задум, тобі доведеться теж змістити терміни його проведення десь на кінець серпня, початок вересня. Інакше твою пропозицію не підтримають.

— Але... — Так, Надю. Я розумію. Таку акцію взагалі потрібно

проводити рано навесні, з початком будівельних робіт. Але ми не маємо іншого вибору, тому ми змушені теж запропонувати початок осені.

— Ну добре, — засмучено погодилась Надія. — А перед цим мені йти до нього з питанням про включення мого питання у порядок денний?

— Звичайно. Спробуй переговорити з ним якомога м’якіше і спокійніше. Будь готова до того, що він буде відмовляти.

Вахтанг довго описував можливі варіанти дій. Коли вони розійшлись і Надія їхала до себе, вона думала про те, як себе стримувати. Дівчина усвідомлювала, що їй все складніше і складніше контролювати свої емоції і справжні відчуття. Вона відвикла від ролі інформатора Аарона, коли потрібно були прикидатись легковажною дурепою, яка вигулює собаку в лісі. Її природна прямота і впертість все частіше виривались назовні і боротись з цим ставало все важче.

58 «Думай глобально дій локально».

Лозунг Greenpeace

«Вітаю тебе, Гаю, з вдало проведеною операцією. Добре, що нам не знадобилось залучати і засвічувати наших людей, які мали б займатись безпекою власника машини і

257

випадкових перехожих менти самі не пустили його гасити полум’я. Так, нам довелося трохи ознайомити слідчих з нашою системою. Але по-перше, це дуже важливий крок стосовно психологічного тиску на них. Адже тепер вони будуть розуміти наскільки ми серйозна організація і що набагато простіше буде покарати справжніх злочинців, які гублять ліс, а не «доведених до відчаю». По-друге, це був нерівномірний розмін фігурами, адже ми оприлюднили лише невеличку частину інформації про нашу систему, та ще й у викривленому вигляді, а взамін змусили їх грати за нашими правилами та йти хибним слідом. Окрім того, цей невеличкий злив інформації про нас допоміг їм повірити в те, що журналіст насправді їхня людина, не здогадуючись про зворотне. Саме завдяки Бруно ми про слідство і слідчих знаємо набагато більше, ніж вони про нас. Бо й сам він про нас фактично нічого не знає, тому що сама наша система так побудована, що в ній ніхто один про одного майже нічого не знає.

Стосовно самого журналіста, хочу сказати наступне. Я не буду надавати йому іншу закодовану абетку, тобто в латинському варіанті. Адже я маю виконувати засоби перестороги. Бо якщо він виявиться все ж таки завербованим або розколеться про систему кодування в кирилиці, то це не страшно, бо він нічого не знає про кодування в латиниці. Тому якщо слідчі дізнаються про кириличне кодування та у випадку нещастя затримають когось з наших людей і примусять здати кириличний код, то нам це не загрожує. Адже у випадку, коли лист від затриманого прийде не в латиниці, а кирилиці, це означатиме, що наша людина вляпалась, нас не здала, але тоді з’ясується, що нас здав журналіст. Проте я, особисто, журналісту вірю, він мені подобається і нинішнє спілкування з ним нас влаштовує. Так само, як нас з тобою влаштовує наша співпраця, хоч ми жодного разу не бачились з тобою, Гаю, і навіть не розмовляли по телефону. Гадаю наші наступні кроки зведуть нанівець тиск слідчих на журналіста, хоча треба визнати, під їхнім ковпаком він буде залишатись тривалий час. Проте, свою головну функцію журналістську, Бруно зможе тепер спокійно виконувати, а це головне. Але цього хлопця потрібно постійно морально підтримувати і надавати йому цікаву інформацію, щоб він не

258

відчував себе самотнім і відірваним від організації. Тому твоя інформація про Омельський заповідник виявилась дуже нагальною. Твій інформатор добре попрацював і я надав цю інформацію журналістові. Він сам виїхав на місце і вже вийшла його стаття з цього приводу. До речі, як там у тебе йдуть справи стосовно пошуків потрібної людини в ЗМІ в сусідньому регіоні?

А стосовно твого нового кандидата... Справи йдуть нормально і не за горами його бойове хрещення. Воно відбудеться за всіма нашими правилами, а не так, як це відбулось із бідолахою журналістом. Поки це все, що я хотів відповісти. До зв’язку.

Аарон».

59 «Багато хто говорить, що хоче вірити, але не може.

Це лише значить, що недостатньо сильно хочуть, або хочуть, але без ризику і зречення,

зі збереженням всіх гарантій». М.Бердяєв

Надія прийшла на нараду якомога раніше, щоб

заздалегідь обговорити все із Федором. Коли вона зайшла до нього в кабінет, голова вже був там. Поруч з ним знаходився Фелікс, який щось роздивлявся на моніторі комп’ютера, а Федір давав якісь вказівки. Надія спромоглась привітливо посміхнутись і привітатись:

— Привіт Федоре! Привіт Феліксе! — Доброго ранку, Надю, — відповів Федір. — Ти щось

хотіла? — Так. Хочу внести на розгляд питання, яке ми з тобою

обговорювали на одній з нарад. Сподіваюсь ти не забув? — Яке питання? — запитав Федір з такою інтонацією,

що Надія не зрозуміла, чи то він насправді не пам’ятає, чи то прикидається.

— Ну як яке питання? Про заповідник, про забудову. — А! Точно. Згадав, згадав. І що ти хочеш? — Я хочу щоб питання про проведення акції з

порятунку заповідника було внесено до порядку денного на сьогоднішньому зібранні.

259

— Ясно. Але розумієш, Надю, ситуація трохи не зовсім та, що була. Боюсь, що на сьогоднішньому зібранні ми не зможемо розглянути твою пропозицію.

— Це чому? — На літо планується надати людям спокій. Всі

втомились. А на вересень, коли всі з’ їдуться з канікул та відпусток, у нас намічена інша акція. Молодець, звичайно, що попередила про свої наміри. Але нажаль... так складаються обставини... вибач. Так що давай перенесемо твоє питання на жовтень-листопад.

— Федоре! Але ти ж знав про мою ідею. І обіцяв її розглянути відразу після акції з хлору.

— Надю, ти мене вибач, але я просто забув. Я був весь у справах і в мене просто вилетіло з голови, з сумною інтонацією намагався виправдатись Федір.

— Знаєш, Федю, якщо в тебе вилетіло з голови, то це можна виправити. Постав сьогодні це питання і тобі не треба буде вибачатись. До того ж, я зробила все так, як ти мене навчав. Прийшла заздалегідь, щоб для тебе не було сюрпризом, якщо я розпочну щось говорити.

— Так-то воно так. Але зрозумій і ти мене, я не можу сьогодні поставити це питання на обговорення, тому що заплановано зовсім інше.

— Ким заплановано? Ти знову примушуєш мене запитувати, чому ми, рядові активісти, не маємо права на ініціативу, чому нас ніхто не хоче вислухати?

— Ну чому не хочуть вислухати? Дуже хочуть. Але саме сьогодні я не можу тобі нічим допомогти. Підійди ти на три-чотири дні раніше, може ми б що-небудь і придумали, а так... Давай наступного разу ти підійдеш дні за три-чотири, а?

Ха! Федоре, ну ти даєш! Останнім разом ти говорив підійти перед нарадою, тепер кажеш дні за чотири, а коли я підійду за чотири дні, ти скажеш, що треба було підходити за місяць. Тому відповідай за слова і виконуй свою обіцянку.

— Я обіцяв обговорити твоє питання. Обговорив, але не більше, — вже трохи роздратовано відповів Федір.

— Е ні-і-і. Ти обіцяв розглянути його на нараді, обговорити активом. А тепер ти починаєш ухилятись. В чому справа?

— Ні від чого я не ухиляюсь. Але і пояснювати більше нічого не збираюсь. Я тобі вже сказав, Надю, жовтень-

260

листопад за три-чотири дні до наради. Все. Питання вичерпано і більше нам нема про що говорити! — вже на підвищених тонах заговорив Федір.

— Тоді я сама поставлю це питання. І щоб ти не казав, але за свій «базар» треба відповідати.

Надія вийшла, гучно грюкнувши дверима. — Що будемо робити, якщо актив її підтримає?

запитав Фелікс. — Якщо ми організуємо заходи там, де вона хоче, то

скандал буде катастрофічний! І по макітрі в першу чергу отримаю я, а не вона! Ти ж знаєш хто там ділянки отримує і будується?

— Ну знаю, ― промимрив Фелікс. — Отож. Тому наша задача не допустити проведення

того, що вона хоче ні за яких обставин. А з людьми... Для активу я знайду аргументи.

Тим часом Надія вийшла з кабінету Федора і зустрілась з Вахтангом, який чекав на неї. Вони вийшли на вулицю і зайшли за будівлю.

— Ну що? — запитав Вахтанг. — Ніяк не хоче. — Цього слід було очікувати. Тепер на нараді будемо

реагувати на його аргументи в залежності від того, що він казатиме, ― трошки схвильовано промовив Вахтанг.

— Але він же не знає про те, якою інформацією ми володіємо.

— Не знає. Але мені не хотілося б, щоб дійшла справа до її оголошення. Тому не треба поспішати з компроматом. Все робимо за напрацьованим планом.

Розпочалась нарада. Всі сиділи і чекали на Федора, який перебирав якісь документи. Нарешті він розпочав промову:

— Що ж, вітаю вас, шановні колеги! Сьогодні ми проводимо наше чергове засідання. У нас два питання. Перше стосується нової справи. Друге питання торкається літнього відпочинку. Але в першу чергу ми обговоримо справу. Згодні?

— Так! Згодні! — пролунали голоси. — От і добре. Що ж. Це може здаватись дивним, але ми

знову будемо прибирати пляж. Однак, цього разу заходи будуть набагато масштабнішими. Окрім самого прибирання, планується організувати систему заходів з попередження

261

забруднення. Ми підготуємо неординарні біг-борди для відпочиваючих, щоб вони не смітили, а районну владу примусимо збільшити кількість урн для сміття. Прибирання ми розпочнемо вже у вересні. Вас, можливо, дивує, що початком проведення заходів обрано початок осені, але тут є свої плюси. Якщо ми приберемо пляж у вересні, то до початку наступного літа там фактично ніхто смітити не буде. І до весни у нас буде час для вирішення питання біг-бордів та урн. Проведення цієї акції не буде означати, що ми припиняємо проведення інших природоохоронних заходів. Ні, просто після проведення активної фази заходу, ми контролюватимемо ситуацію на Центральному пляжі. Однак, саме до активної фази проведення цих заходів ми маємо ретельно підготуватись і загальний напрямок дій ми обговоримо вже сьогодні. Також треба назвати керівника цієї операції. Я вважаю, що очолити цей захід ми довіримо людині перевіреній, яка не словом, а ділом довела свою здатність проявляти ініціативу. Яка своєю активністю показала скільки можна всього зробити, якщо намагатись робити. Такою людиною я бачу Надію Ландар і вважаю, що більшість зі мною погодиться.

Після цих слів Надія переглянулася з Марком і Вахтангом. Вони від здивування ледь не попадали зі стільців, розгублено намагаючись проаналізувати, що стоїть за цим маневром. Ніхто не очікував такого повороту подій і такого кроку від Федора. А Федір продовжував:

— Тепер можна розпочати обговорення цього питання. Які будуть думки?

Один з учасників наради вже було підняв руку, але Надія випередила його. Вона просто піднялася з місця і заговорила:

— Велике спасибі, Федоре, за довіру. От вже ніяк не очікувала цього від тебе. Але хочу тобі нагадати, що ти обіцяв вислухати і поставити на голосування мою пропозицію по Омельському заповіднику. На першій нараді з хлору ти обіцяв це зробити і товариство не дасть мені збрехати. Було таке?

― Було! Так, було! — пролунало підтвердження з різних боків.

Надія продовжувала:

262

— Тому, Федоре, я відмовляюсь від наданої довіри на користь того, щоб ти включив до порядку денного мою пропозицію.

— Боюсь, це неможливо. — Чому? — запитала Надія. — Тому що розгляд цього питання не планувався. — Дивно виходить. Я знову змушена нагадати всім, що

нам пропонують зайнятися не зовсім тим, чим потрібно. Прибирання пляжу справа добра, я погоджуюсь. Але пляж нікуди не втече, а от заповідник... Якщо ми не зупинимо це варварство, то з часом від нього мало що залишиться. Це питання вимагає термінового вирішення. Я розумію, що всі ми налаштувались на літній відпочинок. І я теж вважаю, що ми можемо відпочити, але наприкінці серпня, на початку вересня можна зібратись і заблокувати будівництво. Особисто я згідна одна, майже увесь літній період часу готувати цей захід без будь-чиєї допомоги аби тільки розпочати блокування в вересні. Таку акцію взагалі потрібно було розпочинати навесні. Але краще пізніше, ніж ніколи.

— Надю, ти так розмірковуєш, начебто це питання і насправді стоїть на порядку денному, — зауважив Федір і став наводити ті ж самі аргументи, які він наводив Надії декілька хвилин тому. — Ми не будемо його розглядати. Відмовляєшся очолити запропонований захід — твоє право. Але давайте обговорювати проблему за регламентом. Ми обговорюємо питання прибирання пляжу, будьте добрі, шановні колеги, надавати пропозиції і зауваження саме з цього питання. Хто хоче висловитись з цієї проблеми?

Надія хотіла вже відповісти керівнику, але Марко дав їй знак не робити цього. Знайшлась інша людина, яка вирішила висловити свою думку, але не з проблеми пляжу. Цією людиною був Вахтанг:

— А знаєш, Федоре, мені теж здається пропозиція Надії більш нагальною і більш важливою. До того ж, ти дійсно колись обіцяв розглянути це питання.

Але Федір залишався спокійним після зауваження Вахтанга, бо розумів, що частина активу може підтримати пропозицію дівчини.

— На мою думку, — відреагував він, — Надя достатньо висловилась з цього питання. Пропозицію заслухано?

263

Заслухано. Але на порядку денному вона не стоїть. Інцидент вичерпано.

— Федір! — знову піднялась Надія, — Ти змушуєш мене казати про те, про що я декілька хвилин казала тобі віч-на-віч.

— Кажи. Я щойно при всіх дав тобі таку саму відповідь, як і тоді?

— Так. Але поясни, чому декілька тижнів тому ти мені казав, що для того, щоб внести питання до порядку денного необхідно підійти до тебе перед нарадою, а декілька хвилин тому заявив, що це потрібно робити за три-чотири дні?

— Послухай, Федоре, — піднявся активіст на ім’я Валентин, — та постав ти це питання на обговорення. Це ще не означає, що ця пропозиція пройде. Бо краще зняти це питання і до нього вже не повертатися, ніж марно витрачати час і нерви.

Федір на декілька секунд поринув у роздуми і дійшов до певного висновку:

— Що ж. Давайте обговорювати, тим більш, ми його і так вже обговорюємо. Я надаю слово Надії, нехай вона зробить доповідь з цієї проблеми. Будь ласка.

Марко і Вахтанг перезирнулись. В них з’явилось сподівання, що тиск на керівника дав свій результат і це тільки початок.

— Ну, в принципі, я вже розповідала про це, почала промову Надія. Біда ця не нова і торкається не лише Омельського заповідника. Таке явище спостерігається по всій країні. Стосовно самого об’єкту, то під час нашого останнього візиту з Яною і Оленою було з’ясовано, що площа забудови вже перевищила сорок гектарів і вона продовжує зростати. Ситуація потребує термінового вирішення. Беручи до уваги, що пікетування різних державних установ не принесе швидкого позитивного результату, пропоную йти на більш радикальні заходи. А саме — на блокування будівних робіт і робіт з підготовки до забудови. Більш детальну тактику необхідно розробити колективно, хоча в мене є вже деякі ідеї на цей рахунок. Це фактично все, що я хотіла сказати.

— Проблема нагальна, — піднявся Аскольд, — але чому ти пропонуєш саме радикальні методи? Я погоджуюсь, що пікетування органів влади чи запити в управління обласної

264

екології ні до чого не призведуть, бо про незаконну забудову там знають не гірше за нас. Але чому б не розібратись з цим у судовому порядку, якщо ми маємо справу з прямим порушенням чинного законодавства?

— Ха! — саркастично посміхнулась Надія. — По-перше, судитись можна довго і за цей час площа забудови тільки зросте, хоча сам факт судового розгляду де-юре мав би призупинити будівництво, але я в це не вірю. По-друге, виграти суд є малоймовірним, бо у наших опонентів вистачить грошей і зв’язків, щоб суд прийняв потрібне для них рішення. І по-третє, навіть у разі виграшу справи немає гарантії, що судові виконавці доведуть рішення суду до відповідного результату. Ну, і нарешті, четверте. Проти нас виступає недосконалість самого законодавства. На цьому частково і будується система отримування ділянок під забудову. Наприклад, людина будує маєток, сплачує штраф за самобуд і... на цьому все. За законодавством передбачено знесення самобуду, але процедуру цю не розроблено, а штраф вже сплачено. Таким чином, ми бачимо один із відносно законних методів, як обійти закон, щоб знищувати природу. Тому варіант судового позиву немає перспективи. А от якщо вони подадуть на нас до суду, то це буде нам на руку. Ми підіймемо галас, привернемо увагу ЗМІ до проблеми і тоді побачимо, хто виграє суд, якщо вони захочуть до нього звертатись.

— І все таки, Надю, хотілося б знати, що саме ти називаєш блокуванням? Наскільки дієвими воно буде і які це може викликати наслідки? — підозріло спокійно запитав Федір.

— Треба поглянути правді у вічі. Методи дійсно будуть радикальними. Я гадаю, що це має бути перекриття доріг, приковування себе ланцюгами до машин, перешкоджання проведенню проектувальних робіт.

— А тобі не здається, що це може погано скінчитись для нашого здоров’я? — запитав Фелікс.

— Можливо і так. Хоча до всього потрібно ставитись обережно і уважно. Але те, заради чого ми будемо це робити, того варте. Я не кажу, що я пропоную легеньку прогулянку. Фактично я пропоную справжній серйозний захід і випробування, а не пускання пилу в очі.

265

— А хто оцініть ці зусилля? — запитала активістка на ім’я Євгенія.

— Якась дивна позиція у деяких наших колег, — знову заговорив Вахтанг. — Чому хтось повинен це оцінювати? Для чого, взагалі, ми займаємось природоохоронною діяльністю? Заради порожнього марнославства чи якихось дивідендів? Можливо те, що я скажу, буде здаватися наївним ідеалізмом, але я все таки поставлю зустрічне запитання, яке і буде відповіддю. Хіба люди, які під час війни кидались під танки з гранатою у руці думали про те, яка їм буде від того винагорода і хто оцінить їх зусилля? У них була одна мета — зупинити ворога. Фактично, нам пропонується зробити щось подібне, нехай не ціною свої життя, але ціною певних проблем, які можуть у нас з’явитись.

— Боюсь, Вахтанг, серед нас не так вже й багато героїв, — іронічно зауважив Фелікс. — Ти сам хоч готовий робити те, що пропонує Надя?

— Скажу чесно, Феліксе, я не знаю чи готовий я прикувати себе до бульдозеру чи лягти на дорогу перед вантажівкою і не втекти. Але я знаю одне — це буде справжньою перевіркою наших переконань. Тому що роздача папірців людям на вулиці про шкідливість хлорованої води не відповідає на запитання, на скільки сильна моя віра в те, у що я вірю і чим я займаюсь. Ця акція дасть відповідь, наскільки сильна наша організація, як колектив однодумців і що кожен з нас собою являє. Тому я прошу поставити питання проведення цього заходу на голосування і підтримати його.

Кімнатою покотився гомін, з якого Надія не могла визначити наскільки до душі учасникам наради те, про що вона з Вахтангом говорила. До обговорення долучився активіст Артур:

— Намір провести таку акцію заслуговує на увагу. Але сама тактика мені не подобається. Ми ж дорослі люди, прагматики, і повинні розуміти, що подібна методика є авантюрною. В такій ситуації потрібен розумний системний підхід. Особисто я за те, щоб зайнятись цією проблемою, але якщо методи не будуть змінені, то я буду голосувати проти. Адже результату від цього не буде, а проблеми виникнуть. В той же час, я згоден з тим, що рішення з цього питання повинно прийматись колективно. Я розумію, Федоре, що в Центральному штабі не звикли до самодіяльності, але не

266

розумію і тебе, коли ти кажеш: «Буду ставити на голосування» або «Не буду ставити». Вибач, але в тебе ніхто питати не буде, хоч ти і голова. У мене все.

У приміщенні запанувала тиша. Піднявся Федір. Вираз його обличчя був трагічно-серйозним:

— Що ж. Об’єктивну критику на свою адресу я сприймаю. Нехай буде по-вашому. Я поставлю це питання на голосування. Але перед цим я висловлю свою думку з приводу всього, — Федір важко зітхнув, а Марко і Вахтанг знову перезирнулися з явним натхненням, бо Федір пішов ще на одну поступку. Ніхто не сперечається з тим, що висунута Надею проблема не заслуговує на увагу. Але Артур вірно зауважив про авантюрність методики її вирішення. Перша складність полягає в тому, що сам об’єкт знаходиться неблизько. Тому виникає багато питань. Чим туди їздити і чи можна жити там у наметах? Що їсти і де готувати їжу, якщо встановлювати постійний табір? Адже це заповідник. Там не можна розводити вогнище та й намети встановлювати теж. Другий момент — це громадськість. Тут лунали натяки, що в нашій діяльності багато показухи. Але шановні, це пі-ар. Без нього в наш час неможливо. Якщо не долучати громадськість, то марною справою буде наша діяльність. Згадайте, чи багато пересічних людей відгукнулось на наш заклик про прибирання пляжу?

— Аж двоє людей! — іронічно вигукнув Жорик. — Отож. А тут не буде жодної. Коли ми проводили акції

в центрі міста, то люди самі підходили до нас і складалось враження масовості, яка, можна сказати, здійснює психологічний тиск на тих можновладців, від яких ми очікуємо поступок. В запропонованому Надею варіанті нас ніхто не побачить, а значить і не приєднається до нас навіть заради цікавості. Тобто, ефекту масовості не буде, а значить, впливати на опонентів буде складніше.

— Але ти здатен залучити ЗМІ. В тебе ж є можливість, — звернулась до Федора Олена.

— Ну, колеги, я не всесильний. Хоча... Хоча це питання змушує мене перейти до наступної причини, через яку я проти цієї акції. Я буду максимально відвертим, — Федір знову важко зітхнув, — от ви говорите ЗМІ. А ви знаєте, що журналісти з Тринадцятого каналу не поїдуть знімати те, що вам так хочеться.

267

— Чому? — запитав Вахтанг. — А тому що у власника цього каналу є маєток прямо на

території цього заповідника. Але це тільки приказка, казка попереду. Мені важко про це говорити, адже те, що я скажу є фактичним визнанням нашого безсилля на даному етапі, Федір зробив паузу і подивився у вікно, затримавши погляд, а потім не відриваючи погляду від вікна промовив немов у порожнечу. — Ви знаєте які люди там володіють нерухомістю? Колеги, якщо ми туди ткнемося, то нашій організації ― труба. Ви навіть не уявляєте чим все це може для нас скінчитись. Так, Надю, ти вірно казала про корупцію. Навіть не кожна багата людина може собі дозволити побудувати маєток у заповіднику, не кожному це можуть дозволити, бо грошей для цього замало. Потрібні добрі знайомства. Там живуть такі люди, котрих краще не чіпати. Інакше нас чекає біда. Не допоможуть ані журналісти, ані мої друзі, ані Центральний штаб. Згадайте, як ретельно нас перевіряли, коли було спалено декілька маєтків під Новосамарськом. Скільки було витрачено нервів, щоб довести нашу непричетність. Я прекрасно розумію, що це душе нагальна проблема, але зрозумійте, наша організація поки що не готова до подібних заходів! Можливо, прийде час і ми зможемо протистояти подібним порушенням, але не зараз. «Живий світанок» моє дітище в нашому місті. Саме я заснував тут осередок цієї загальнодержавної організації. І я не хотів би, щоб у результаті непродуманих, різких дій вона припинила своє існування. Мені від того буде особливо боляче. А тепер голосуємо.

Але знову піднявся Вахтанг і звернувся до всіх: — Чому ми повинні боятися тих, хто є порушником,

навіть якщо і є небезпека, про яку говорить Федір? Зрозуміло, що ці люди будуть чинити опір. Але не забувайте, що цими людьми керують їхні порочні пристрасті, а нами — ідейні переконання. І в цьому наша сила. І не треба порівнювати те, що ми пропонуємо, з подіями під Новосамарськом. Адже ми легальна організація, яка діє відкрито і не коїть диверсій. Хоча, скажу відверто, я симпатизував і симпатизую тим невідомим особам, які діяли в Новосамарському лісі. Але мова зараз не про це. Я ще раз повторюю, що це буде справжнє випробування для організації і кожного з нас. І

268

якщо ми переможемо, то весь наш попередній пі-ар буде просто дитячими забавками у порівнянні з цим.

— А якщо програємо, Вахтанг? — запитав Федір. — Можеш не відповідати. Відповідь відома. Все. З мене досить. Давайте голосувати.

— Як голосуємо? — запитала Галина. — Я думаю закритим, — відповіла Надія. — Закритим? — перепитав Федір. — Так, так закритим! — пролунали голоси . — Що ж. Закритим так закритим. Беремо аркуші,

пишемо і кладемо на стіл. Варіанти звичайні : за акцію Наді, проти, утримався. Я гадаю усім все зрозуміло.

Через декілька секунд на столі Федора лежала купа папірців.

— Рахуємо і оголошуємо результат чи відразу проводимо відкритий підрахунок?— запитав Федір.

— Відкритий, відкритий! — відповіли учасники наради. На нараді був присутнім тридцять один активіст. Фелікс

і Надія стали біля столу Федора, щоб розпочати відкритий підрахунок. Вахтанг і Марко черговий раз перезирнулись. Обидва хвилювались. Фелікс і Надія почали оголошувати результати волевиявлення:

— Один утримався, один за, два утрималось, один проти, другий за, третій утримався, другий проти, третій проти, четвертий утримався, п’ятий утримався, третій за, шостий утримався, сьомий утримався, четвертий за, восьмий утримався, п’ятий за, дев’ятий утримався...

При відриві у два голоси на користь «за», кабінет гудів як бджолиний рій. Фелікс і Надія продовжували:

— Чотири проти, шість за, десять утрималося, — гудіння ще більше посилилось. П’ятеро проти, одинадцять та дванадцять утрималося, шість проти, тринадцять утрималось, — в приміщенні знову посилився шум, але Фелікс почав просто перекрикувати натовп, — семеро за, семеро проти, восьмеро за, утрималось чотирнадцять...

Процес досяг точки кипіння. Марко побачив, що залишилося два голоси і пульс його прискорився. Надія стиснула кулаки.

— Восьмеро проти! — радісно оголосив Фелікс. Марко хотів було схопитися за голову, але вчасно

зупинився, щоб не видавати себе передчасно. Замість нього за

269

голову схопився Вахтанг. Залишився останній, вирішальний голос:

— Утрималось п’ятнадцять! — пролунав в кабінеті кінцевий вердикт.

— Що ж, — сказав Федір, — вісім за, вісім проти, всі інші утримались. Пропозиція не прийнята!

— Як це не прийнята! — закричала Надія, — Нічия! Голосуємо ще раз!

Марка здивувало те, що було так багато тих, хто утримався. Він розумів, що переголосування може принести швидше поразку, бо Федір мав куди більший авторитет, ніж будь хто з них. Марко перезирнувся з Вахтангом і дав йому знак. Той подивися на Надію і хитнув головою. Надія зрозуміла, що тепер доведеться йти до кінця і необхідно задіяти ще більш ризикований план номер два.

60 «У кожного божевілля своя логіка».

В. Шекспір

Коливанський і Прямченко сиділи в машині, яка стояла просто на узбіччі дороги. З ледь відкритих вікон виходив тютюновий дим. На скло падали краплі невеликого, але тривалого дощу і двірники повільно протирали скло. Прямченко вкотре затягнув дим чергової сигарети:

От так-от. Після останнього листа від терористів можна спокійно визнати всі наші зусилля пішли коту під хвіст. І я гадаю, що все це через дублера.

Вважаєш вони помітили, що пакет під машину підкладав не Таленко?

Майже впевнений. І помітити це могли саме після того, як він зробив свою справу. Адже дублер виходив маршрутом, призначеним самими екстремістами. Тому справжній диверсант під виглядом перехожого міг спокійно чекати біля арки або на зупинці, щоб визначити Таленко це йде чи ні. Принаймні таке моє припущення. Отже, ми передбачили майже все, але погано розробили останню стадію операції, ― сумно резюмував Прямченко.

Ні, Вадику, мені здається, що нічого вони не помітили, бо не ставили собі це за мету. Тому що все набагато складніше. Ми маємо справу з віртуальною

270

диверсійною діяльністю, яка ґрунтується на таких сильних переконаннях, що людина повністю віддає себе на скерування кимось, будучи впевненою в тому, що робить вірно, тому що нема ідеологічної суперечки з тим, хто її скеровує. Тому нема потреби у безпосередньому контакту між організатором і виконавцем, а значить у диверсантів не було і нема потреби бачитись з Таленком.

Називай речі своїми іменами це сучасний вид зомбуючого тероризму, з використанням Інтернету та засобів мобільного зв’язку. І ми поки не готові до боротьби з цим явищем.

На щастя, це не зовсім так. Зомбування тут відпадає відразу. Тому що у релігійному фанатизмі гуру оперує догмами, які виконавець теракту сприймає на віру, але далеко не завжди може побачити і переконатись в цьому. Тут ситуація дещо інша. Виконавець не по розповідях і не по телевізору, а власними очима бачить, як ті ж самі ліси забудовуються багатими дядечками. Екологічні проблеми є очевидними, просто ці люди сприймають їх особливо гостро. Тому виконавець диверсії не потребує духовного наставника він сам собі наставник. Він потребує лише технолога. І все. До речі, через це, мені здається, журналіст й вимагав собі дублера. Будь він більш ідейно підкований, він зімітував би переляк, але із задоволенням спалив би авто цьому мужику, ― промовив Коливанський.

А ти не думав, що журналіст може бути завербований диверсантами? Може його треба допитати як слід, а не панькатись. То дублера йому подавай, то ще чогось!

Думав. Хоча, я в цьому дуже сумніваюсь. Куди йому грати в шпигунів, коли він весь час переляканий ходить? Але навіть якщо гіпотетично прикинути, що так воно і є, то відстежити це майже неможливо і вийти на диверсантів це нам навряд допоможе. Бо я переконаний на сто відсотків в тому, що Таленко їм дійсно потрібен у першу чергу для пі-ару, як працівник ЗМІ. Тому їхні контакти обмежуються тільки електронним листуванням де вони обговорюють питання пропаганди. Ми, звичайно, не будемо припиняти листування Таленка з диверсантами і продовжимо це спілкування відстежувати, але це нам навряд-чи допоможе. А те, що ти розумієш під фразою «допитати як слід» може остаточно все загубити. Ми й так стосовно газети перегнули

271

палку. А якщо ми почнемо грубу силу використовувати, то нічого окрім скандалу це не викличе. І з роботи викинуть в першу чергу нас з тобою, а не шефа, бо у нас крайніми завжди роблять виконавців.

Однак, питання того, як із цим боротись, у мене не виходить з голови. Ну, скажімо так, добре що ми маємо справу з терористами-гуманістами, які не калічать людей. А якщо виникнуть послідовники, які будуть менш благородними, що тоді? ― запитав Прямченко.

Тоді ці послідовники перейдуть у касту справжніх терористів. А ці підпалювачі не терористи, тому й боротись з ними дуже важко. Пояснюю все детально. Хто такі справжні терористи? Це люди які намагаються масовістю жертв залякати населення. Їхні дії викликають масову антипатію і, як наслідок, масову пильність, бо людей об’єднує спільний ворог. Тому загальногромадянська пильність є запорукою успіху в боротьбі із тероризмом. До того ж, терористи здійснюють свої атаки в місцях масового скупчення людей. Тут же ми маємо зовсім іншу картину. Ці диверсанти уникають скупчення людей. Населення вони не залякують. Мало того, моя дружина їхала в автобусі і чула розмову, в якій люди відкрито говорили про те, що правильно роблять ті, хто палить маєтки. І навіть якщо більшість населення так не говорить, то думає саме так, це точно. Таким чином, замість антипатії, маємо симпатію до екстремістів з боку пересічних громадян. А значить, про масову пильність можна забути. Тому, навіть якщо хтось із пересічних людей і побачить живого диверсанта, то хрін він його здасть.

Але така реакція серед пересічного громадянина не через його благородність і турботу про екологію, а через його заздрість і зловтіху. Бо майже кожен з цих пересічних, у разі можливості, з радістю переїхав би до триповерхового маєтку в лісі. І нарікаючи на нових господарів життя, мало хто з селян, що живуть в Глинівці, відчуває каяття, рубаючи чергове дерево собі на дрова або самовільно перекопуючи балку, щоб посадити там зайву сотку помідорів. От і вся психологія! ― обурено промовив Прямченко.

Я з цим і не сперечаюсь. Ти на протязі слідства, час від часу, відбілюєш

диверсантів, Міша. І ти постійно скептично ставився до моїх продуктивних ідей. Тому твоя промова мене не дивує, хоча

272

логіка в твоїх поясненнях є. Проте, я роблю висновок, що ти з самого початку не був зацікавлений в тому, щоб спіймати диверсантів, висловився Прямченко, і в його словах лунала якась образа.

Вадику, в тебе що, дах поїхав? Що ти верзеш? Ти ще скажи, що я завербований ними, роздратовано відповів Коливанський. Може я ще більше за тебе хотів спіймати їх. Проте, я вкладав в це зовсім інший зміст.

І який же, цікаво знати? Я гадаю, що коли б ми їх затримали і потягли до

суду, то це призвело б до значного суспільного резонансу. Бо диверсанти пояснили б свої вчинки благородними намірами і відкрито називали б тих, хто причетний до розбазарювання земель лісового фонду. ЗМІ роздули б величезний скандал. І тоді було б два варіанти розвитку подій. Або ми саджаємо поруч на лаву підсудних всіляких владленів хасановичів і тих, хто їм надає дах, чи навіть нехай пішаків, які розбазарюють землю аби тільки іншим не кортіло таке робити. Або приклад екстремістів призвів би до того, що після їхнього засудження запалало б в тричі більше маєтків.

Мрії романтика, посміхнувся Прямченко. Все якраз навпаки. Якби їм присудили строки ув’язнення по повній, то всі подібні індивіди наклали б у штани і на цьому б скінчились будь-які диверсії. Ти що, наш переляканий народ не знаєш? Цю країну важко кардинально змінити на краще, бо в ній майже нема справжніх чоловіків. Нещодавно я прочитав в газеті думку однієї відомої жінки, з якою я повністю погоджуюсь: «Наші чоловіки у важку хвилину можуть хапатись лише за дві речі: або за серце або за матню, але ніколи за зброю».

А те, що у сусідньому районі, як ти знаєш, біля подібного дачного поселення хтось накидав шипів і машини дачників попроколювали колеса, хіба не говорить про те, що не всі залишились байдужими. А те що на паркані цього поселення хтось написав великими червоними літерами «Вішати панів тут!» ні про що тобі не говорить?

Це мені говорить лише про те, що знайшовся якийсь одинак і він намагається якось імітувати витівки диверсантів. Але я також боюсь цього. Бо як я вже сказав, може з’явитись який-небудь псих, який не буде таким гуманістом, якими є представники цього угрупування. І тоді окрім спаленого

273

майна можуть безпосередньо постраждати люди. І найгірше те, що такі вчинки нічого не змінять. Вони не зламають систему. Цю систему потрібно ламати з тих, хто дозволяє будівництво. І робити це треба відкрито і законно. Якби громадська організація вивела людей на протести проти будівництва, то я, може, й сам би приєднався до них. Бо ми з тобою пішаки, які не можуть по-справжньому боротись проти тих, хто розбазарює ліси. Адже серед цих покровителів є ті, хто нами керує. Тому потрібен підпал громадської думки, а не будинків. Бо які б благородні цілі не сповідували терористи, вони все одно залишаться терористами.

Вчинки диверсантів є наслідками дій інших людей, які стали причиною цього явища. І поки ми будемо боротись з наслідками, а не з причинами, великого успіху ми не матимемо. Так, з тими, хто знищує лісовий фонд ні я, ні ти не впораємось. Бо не можна розірвати порочне коло із замовників, виконавців і покровителів. Але починати з когось потрібно. І стосовно того, наскільки можуть бути дієвими радикальні вчинки я відповім тобі запитанням. Ти помітив, що після останньої диверсії під Глинівкою там не надано жодної ділянки під забудову і, відповідно, не відбулось після того жодної нової диверсії?

61 «Політика брехні та лестощів ось що таке сучасна демократія».

М. Петроцца

— Нічия? Так не буває, — сказав Федір. — Був проект, який ми поставили на голосування, але потрібної кількості голосів він не набрав. Значить все.

— Що все?! — обурено запитав Вахтанг. — «Все» означає, що ми займаємось питанням, яке

стоїть на порядку денному. — Але ми за нього не голосували! — Воно і так на порядку денному. Для чого його

ставити на голосування? — Ми поставимо інше питання на голосування, —

раптом промовила Надія. — Яке? — запитав Федір. — Питання про довіру нашому керівнику, — впевнено

заявила Надія.

274

Кімнатою пішов незадоволений гомін. — А-ха-ха! — розсміявся Федір. — Ну, Надюша, ну ти

чудиш без баяну. — Ти не смійся, Федю. Я звертаюся до всіх. Федір

багато чого від нас приховує і його поведінка просто примушує мене оголосити ту інформацію, яку я знайшла, але котру я не наважувалась оприлюднити.

Запанувала тиша. Федір насторожився, але посмішка так і не зникла з його обличчя.

— Компромат на мене підготувала? — іронічно запитав він.

— А що його готувати? Мені не в облом зайвий раз погуляти Інтернетом. Ти краще скажи нам от що. Ти постійно говориш Центральний штаб, Центральний штаб. А що він собою являє, розкажи нам, будь ласка.

— Ну-ну, продовжуй, — з якоюсь прихованою злістю сказав Федір.

— Ти мене не підганяй. І не намагайся, таким чином, визначити рівень моєї поінформованості. Повір, я знаю більш ніж достатньо. Краще розповідай сам.

— Мені нема чого розповідати. Якщо і є якась інформація, яку хтось знає, а хтось ні, то це не значить, що вона секретна. Це може лише означати, що неможливо за всім встежити, в тому числі і за тим, кому і яку інформацію я надаю. А що стосується інформації для внутрішнього користування, то, зрозуміло, що така інформація існує у кожної серйозної організації. Але це не значить, що вона повинна висіти на кожному стовпі. Тому я не зовсім розумію, про що йде мова.

Судячи з тієї тиші, яка запала у приміщенні, учасники наради також не розуміли, про що йде мова. Тим часом Надія вирішила прояснити ситуацію:

— Ну, Федоре, пробач. Я звертаюся до всіх присутніх. Вас нахабно дурять і на вашій активній життєвій позиції дехто заробляє собі політичні дивіденди.

— Які дивіденди? — закліпала очима Жанна. — Політичні, — промовила Надія. — І якщо ви мені не

вірите, то я надам вам докази. Хоч зараз. Федір, відкрий, будь ласка, прямо зараз ось цей сайт.

З цими словами вона протягнула йому папірець.

275

— Відкривай, Надю, сама! — незадоволено відповів Федір.

Здавалось емоції з нього зараз вирвуться як вивержена лава. Але завдяки своїй холоднокровності він їх утримав.

— Відкрий, відкрий! Що там? — запитали деякі з присутніх.

— Всі ми перед монітором не розташуємось. Кожен зможе проглянути цей сайт індивідуально. Але ось у мене в руках роздруківка цього сайту, з якої можна дізнатися, що Федір Вергун є активним членом і керівником обласного відділення Ліберально-Екологічної Партії, скорочено ЛЕП. Так от, тут також сказано, що громадська організація «Живий світанок» знаходиться, цитую «…під патронатом Ліберально-Екологічної Партії і своїми діями сприятиме підняттю престижу ЛЕПу». Таким чином, всі ми, не зі своєї волі, стали учасниками політичної гри і нас використовують у своїх політичних інтересах без нашого відома деякі політичні ділки. Чекаю на твої коментарі, Федю.

— І скільки ти готувалась до цього сценарію? — запитав він.

— Не треба ставити зустрічних запитань. Ми чекаємо від тебе пояснень.

— Що ж. Мені буде нескладно все пояснити. Так, дійсно, ми знаходимось під патронатом згаданої партії. В цьому немає нічого страшного і якоїсь особливої таємниці я тут не бачу. Мало того, без допомоги цієї партії ми не змогли б функціонувати. Офіс, комп’ютерна техніка, меблі і таке інше, що, з неба звалились? Хочете відмовитись? Будь ласка! Давайте перетворимось на організацію, подібно тим бутафорним утворенням, яких у нас повно в місті. А так ЛЕП допомагає нам, а ми допоможемо йому, в міру наших можливостей, під час чи то парламентських, чи то місцевих виборів. Є ще запитання?

— Так, є, — Надія навіть не встигнула відреагувати, як її випередив Аскольд. — Це все, Федір, так. І з функціональної точки зору, може, ти й правий. От тільки незрозуміло для чого потрібно було все це від нас приховувати? Чому не можна було відразу при вступі до організації кожному про це сказати?

— Спробую пояснити. Можливо, в цьому є мінус. Але я вас запевняю, що наша організація громадська, а не

276

політична. Але ми впливаємо на політику чиновників, хоча самі участі в політиці не беремо і ніяких політичних дивідендів від цього не отримуємо. Тепер стосовно твого закиду, Аскольде. Я знаю, що переважна більшість з вас люди аполітичні і до політиків відносяться з недовірою. Тому якщо при вступі розповідати людям про ЛЕП, це може відлякати деяких потенційних членів організації. Я цього не приховую.

— Але ж сам ти людина партійна? — продовжував бомбардування Аскольд. — Як це так виходить, що партійна людина створює аполітичну організацію і не намагається при цьому займатись політичною діяльністю?

— По-перше, Аскольде, уважно прочитай назву партії, до якої я належу. Я розумію, що до мене можна було б пред’являти претензії, якби нас патронувала політична партія далека від екологічних питань. Але ми співпрацюємо саме з екологічною партією. Тому в нас нема розбіжностей у поглядах, а значить, нічого страшного у цій взаємодії я не бачу. Бо мета в нас одна.

— Це на перший погляд вона одна, знову заговорила Надія. Громадська організація завжди ставить собі за мету вирішення тієї проблеми, заради розв’язання якої вона створювалась. Політична ж партія завжди ставить на перше місце отримання хоча б якоїсь влади. Кожна політична партія вигадує собі назву або бренд, і намагається максимально цей бренд експлуатувати. І називаючись екологічною, партія, по суті, може такою не бути. Тому занадто вже показовими були наші акції, занадто багато уваги приділяється інформуванню, а не конкретним справам. А потім, коли потрібно буде використати ті добрі справи, які ми зробили, нашим ім’ям просто прикриються. І люди, які в більшості своїй не поважають ані політику, ані політиків, все-таки проймуться симпатією до самої аполітичної з політичних партій. Бо її представники прибирали безкоштовно пляжі і розповідали страшилки про трансгени. І я ставлю питання про довіру Федору не тому, що він не хоче проводити запропоновану мною акцію, а тому що він нам всім брехав і бреше.

Надія присіла, а Федір відразу піднявся. — Не очікував я такого. Не очікував… — Федір був

відверто ображений останніми словами Надії. — Що ж. Дуже шкода, що не всі розуміють, як важко займатись в цьому суспільстві тією справою, якою ми займаємось. Так, в цій

277

країні, в цьому суспільстві не все чисто. Так, не завжди доводиться поводити себе відкрито. Але тобі, Надю, дуже легко міркувати, виконуючи завдання чисто технічного плану. А от саму невдячну роботу з чиновниками, спонсорами, керівниками ЗМІ доводиться виконувати мені. Ти хочеш поставити питання про довіру мені? Нема питань. Хоча мені здається дивним, що неофіти так поводять себе з ветеранами, але хрін з ним, стерплю. Мене цікавить інше. Ну оберете ви нового керівника, ну і що далі? Я подивлюсь, до чого це все призведе. Нема питань. Я буду робити і носити транспаранти, роздавати інформаційні проспекти і таке подібне. А стосовно ЛЕПу я от що скажу. Так, люди домагаються влади, але для чого? Щось же ними рушить? Наприклад, бажання щось змінити!

— Та ні, ними рушить бажання зберегти владу, якщо вони її досягли. Я не вірю політикам, — знову вставив репліку Аскольд.

— Це твоє право, — відповів Федір. — Але громадські організації ніколи не вирішать тих проблем, які намагаються вирішити. На це здатна лише держава. А головна функція громадської організації полягає в тому, щоб привернути увагу держави до проблеми та розробити відповідну державну політику стосовно її вирішення. І люди з екологічним світоглядом можуть прискорити процес зміни екологічної політики, якщо потраплять до влади. І ми, громадська організація, допомагаємо цим людям. Я не розумію де тут брехня? Що в цьому поганого?

— Політику держави можуть змінити лише громадяни цієї держави. Без активних громадян політичні партії це нуль, — продовжував полеміку з Федором Аскольд. — І саме громадські організації повинні впливати на суспільну думку, а та, у свою чергу, на державну політику.

— Так, але політичні партії безпосередньо сприяють задоволенню потреб суспільства через державну політику.

— Стоп! Зачекайте! — піднявся Вахтанг.— Питання зараз не в тому хто важливіший організації чи партії. Питання у довірі до лідера, який нас обманював. Давайте повернемось до цього питання.

— Вірно, давайте, — нарешті приєднався до суперечки Марко і всі подивилися на нього. — Я гадаю, що у Федора

278

вистачить сміливості і честі добровільно скласти з себе повноваження і ми оберемо гідного керівника.

— Та ви що тут!?! З глузду всі з’ їхали!?! — несподівано зірвався з місця активіст на ім’я Веніамін. — Що тут взагалі коїться?! Через примхи цієї провокаторки робимо з організації бардак! Якісь надумані обвинувачення, якісь компромати! У нас завжди все проходило спокійно і ніяких розколів ніколи не було! А Федір має право робити так, як він вважає за потрібне. Він засновник обласної організації і йому видніше у які партії вступати і чим займатися. А якщо комусь щось не подобається, то ніхто нікого насильно не утримує.

— Але ж не можна всліпу йти за людиною, не знаючи, що вона замишляє, — зауважив Марко. — Це вже буде не організація, а тоталітарна секта.

— А я теж не розумію звинувачень, — нарешті вставив своє слово Фелікс. — Як Федір міг нас обманути, коли він не брехав. Він, можливо, не оприлюднив всієї інформації про організацію, але ж це не брехня.

— Якщо людина вступає до громадської організації, а опиняється у політичній, то як це називається? Провина Федора доведена і час розглядати інше питання обирання нового керівника, — впевнено тиснув Марко.

— А ти сам, Фелікс, знав про ЛЕП? — поставила незручне запитання Надія.

— Знав,— визнав Фелікс, бо підозрював, що приховувати тепер щось подібне небезпечно для репутації.

— А чому ти знав, а інші не знали? Хто ще знав про ЛЕП?

Фелікс розгублено подивився на Федора, не знаючи що відповідати, але Федір його врятував:

— Шановні колеги! Якщо хтось хоче вступити до партії — будь ласка. Я ще раз повторюю. Знаючи аполітичність більшості людей я просто остерігався відвернути людей від організації, тому не оприлюднював цей факт. Якщо це було дійсно некоректно з мого боку, я публічно прошу мене вибачити.

— Так, Федоре. Але це ще не все, що ти приховав від нас, — перекреслила картину умиротворення Надія. — Якби на цьому все сходилося, то інцидент ще хоч якось можна було б спустити на гальмах.

— А що ще? — запитала Ліна.

279

— Що ще? Пам’ятаєте, під час заходу проти застосування генетично модифікованих організмів до нас підійшла людина і почала ставити незручні запитання? Згадайте його слова про те, що люди, які агітують проти трансгенів, діють, зазвичай, за кошти фірм, які виробляють отрутохімікати. Так от, виявляється, що той чоловік був багато в чому правий. Ви спитайте Федора, звідки він взяв гроші на надувний помідор та інші принади, скільки було цих грошей і куди вони пішли? Я бачу, Федя не хоче відповідати на це запитання. Тоді я сама на нього відповім. Федір пішов до офіційних дистриб’юторів імпортних пестицидів і запропонував їм свої послуги з дискредитації виробників трансгенної продукції. Ті з радістю погодились і підкинули Федору грошенят, на які ми з вами жахали громадян. Таким чином, Федір не просто черговий раз обдурив нас, він ще примусив нас несвідомо лобіювати чужі інтереси. Яка може бути довіра до такого керівника?

— Здається, мені все стає зрозумілим, але про це пізніше, — сказав Федір. — Я не розумію, знову таки, в чому Надя бачить проблему? Хіба я зобов’язаний розповідати всі нюанси проведення заходу? Я ж не питаю в тебе, Надю, якою рукою, лівою чи правою, ти вручаєш людям листівки. Так, я підтверджую інформацію, яку ти повідомила. І я гордий тим, як ми провели цю акцію. Але звернувся я до дистриб’юторів не через бажання труїти людей, а через бажання попередити появу у наших крамницях трансгенних продуктів харчування. Хоча я вважаю не прийнятними ані хімікати, ані трансгени. Я взагалі прибічник органічного землеробства. Тому якщо фірми, які виробляють генетично модифіковану продукцію, завтра запропонують мені гроші на акцію проти отрутохімікатів, я із задоволенням її організую. Так, я зіштовхував і буду зіштовхувати лобами ці дві протилежні сили однаково шкідливі для екологічної стабільності. Я вважаю що політика «розділяй і володарюй» в такій ситуації абсолютно прийнятна і навіть етична. Але в тебе я ось що хочу запитати, Надю. Цю інформацію ти теж знайшла в Інтернеті? Тільки кажи правду.

— Ні, не в Інтернеті. — Все ясно, — перейшов у контрнаступ Федір. — Я

завжди був і залишусь прихильником єдності та дисципліни в нашій організації. Але сьогодні, а точніше зараз, після

280

останньої репліки цієї дівчини я з усією відповідальністю заявляю. Вся сьогоднішня протестна полеміка зі сторони Надії та її прихильників є нічим іншим як змовою і провокацією, як проти нашої організації, так і проти мене особисто. Тому що інформацію про дистриб’юторів хтось цій людині злив, вибачте за сленг. І я декого підозрюю. Я не здивуюсь, Надю, якщо ти виконуєш чиєсь замовлення і саме з цією метою вступила до наших лав, хоча й не розумієш, що ти є лише пішаком у чийсь грі. Але можливо, що замовники сидять тут, серед нас. Ви хочете голосування? Ви його отримаєте.

Надія трохи розгубилась, бо відчула, що змову викрито. Думки переплуталися у неї в голові, але несподівано потік її думок перервав Марко:

— Так, Федір, так. Змовники сидять тут. І я один з тих кого ти так називаєш. Так, я особисто шукав на тебе інформацію, а Надія її сьогодні оприлюднила. І шукав не я один. Обережно шукав, тому що пам’ятаю, як змушений був піти з організації Яків, якого ти постійно виставляв при всіх дурнем. Я заявляю всім присутнім, що цей чоловік кар’єрист, що він не сьогодні так завтра піде на підвищення по партійній лінії, його змінить Фелікс і ми всі знову будемо виконувати волю Центрального штабу з просування чергового кар’єриста. І в мене складається враження, що в Омельському заповіднику стоїть будинок не тільки власника тринадцятого каналу, а ще кого-небудь зі знайомих Федора, раз він так завзято відмовляє нас від блокування будівництва.

— Хлопці! Схаменіться!— піднялась з місця Тамара. — Скільки всього Федір зробив! Він заснував в місті цю організацію! Як вам не соромно?! Це цькування, по-іншому не скажеш! А як же наша єдність? Я вважаю, що необхідно домовлятись і шукати компроміс. Наприклад, Федір погоджується на акцію по заповіднику, а його опоненти знімають питання про довіру.

— Тома! — вигукнув Федір. — Я не можу йти на такий компроміс! Розумієш? Не-мо-жу! Це загибель того, що я розпочинав. Краще нехай мене знімають з посади, ніж проводять подібну акцію, тому що це безглуздя, яке призведе до знищення організації. Нехай мене називають кар’єристом, брехуном, ким завгодно! Але я не можу піти на

281

самознищення організації. Припиняємо полеміку. Я ставлю на голосування питання про довіру мені, як керівнику.

— Зачекайте, — обізвався Вахтанг, усвідомивши, що Федір не збирається добровільно складати з себе повноваження, — так не можна. Потрібно відразу виставити кандидатуру Федора і його опонента, тоді можна буде порівнювати.

— Ні! — миттєво відреагував Фелікс. — Так не піде. Так не робиться. У нас не питання виборів, а питання довіри. Якщо не довіряєте Федору, тоді можна виставляти кандидатури, а поки він голова, то про які вибори може йти мова?

Пролунали голоси підтримки ініціативи Фелікса, що трохи сплутало задуми новоявленим опозиціонерам, до того ж, репліка Вахтанга пролунала так, немов головною метою є не стільки зміщення Федора, скільки бажання посісти його місце кимсь із змовників. Хлопці зрозуміли хибність такого підходу і вирішили вирівняти ситуацію:

— Можливо, Фелікс і правий, сказав Марко. Але нехай, у разі недовіри, Федір не буде мати права виставляти свою кандидатуру вдруге.

Фелікс подивився на Федора. — Ну звичайно, — відповів Федір, граючи спокій, але

відчувалось, що зауваження Марка йому не подобалось. — Звичайно, якщо недовіра, то про який другий термін можна говорити? Все, досить. Поїхали.

Відбулось голосування і знову Надія з Феліксом підійшли до купи папірців.

— Так, довіряю — один голос, ні, недовіряю — теж один голос, другий довіряю, третій довіряю, утримався — перший...

— Та не називайте ви кількість тих, хто утримався! — пролунав бас Юрія і його пропозицію підтримали.

— Другий — не довіряю, — продовжували Надія з Феліксом, — чотири довіряє, п’ятеро довіряє, три не довіряє, утримався, ні — чотири, ні — п’ять, шість — так, не довіряють — теж шість! Утримався, не довіряю — сім, не довіряють вісім, утримався, ні — дев’ять, довіряє сім, не довіряє десять!

Серед активістів почалось помітне пожвавлення. Федір помітно хвилювався. Марко знервовано потирав долоні.

282

— Довіряю — вісім, довіряю — дев’ять, одинадцять не довіряє, десять довіряє, утримався, так — теж одинадцять, довіряє вже дванадцять! — почалось аплодування, — утримався, тринадцять довіряє!

— О-о-о! — крики підтримки ставали все голоснішими. Ті, хто рахували голоси зрозуміли, що Федір переміг і останній голос вже нічого не вирішить.

— Утримався, — зовсім без ентузіазму промовила Надія.

Тепер Марко тримався за голову, Надія стояла як вкопана, а ті хто довіряв Федору, аплодували. Аплодувала й частина тих, хто утримався. Федір взяв слово:

— Спасибі! Дякую за довіру! Я завжди говорив, що наша сила у нашій єдності. Тому я звертаюсь до людей, які внесли смуту і недовіру в наші ряди. Чи вистачить у вас сміливості, шановні, піднятись і залишити нашу організацію?

Першими піднялись Марко, Вахтанг, Надія і Аскольд, а за ними всі інші, хто не мав відношення до змови, а просто проголосував проти Федора.

— Федоре, — звернулась до нього Тамара. — Для чого ти так? Це ж наші...

— Це дуже тяжко, дуже. Але по-іншому не можна. Не можна, інакше буде не організація, а бордель. Що ж. Десятеро є, але має бути ще один.

В решт-решт піднявся останній і у Федора від здивування відвисла щелепа:

― Як? І ти... Гліб?

62 «Знищення машин може порушувати права власника,

але якщо він планує порушувати права джерел, рослин та тварин, то така дія є виправданою».

Х. Волке Чоловік років тридцяти п’яти-сорока сидів в одному з

Інтернет-кафе міста Перлинограда і стежив за монітором комп’ютера. Вже був вечір. В цей час у напрямку міста Інгулецьк із однієї з оптових баз міста Олександрополь, виїхала завантажена горілкою фура. Жінка яка прогулювалась тротуаром біля бази, провела її поглядом. І миттєво відправила СМС, набираючи латинськими літерами закодований текст, який повідомляв наступне: «Об’єкт виїхав

283

в двадцять дванадцять». Чоловік в Інтернет-кафе отримав це повідомлення, звірив час на моніторі і на мобільнику, який лежав поруч. Він почав продивлятись всілякі сайти. Через півтори години фура проїздила через селище Нерозлийвода, де її помітила ще одна людина, яка миттєво направила СМС-повідомлення чоловікові в Інтернет-кафе. Після цього незнайомець набрав всього декілька слів латинськими літерами, зміст яких означав наступне: «Макс. Операція почалась».

В цей час у місті Інгулецьк із одного з комп’ютерних клубів вийшов чоловік. Через п’ять хвилин він зайшов до квартири, яку знімав тимчасово. Потім він вийшов з неї, несучі в руках дві сумки. Одна сумка була більшою, друга меншою, але були вони однаково важкими. Незнайомець дійшов до зупинки громадського транспорту і сів у автобус. Доїхавши до естакади, він вийшов і зібравшись із силами, поніс обидві сумки нагору естакади, йдучи пішохідним тротуаром. Дійшовши до самої верхівки естакади, чоловік озирнувся, щоб бути впевненим у відсутності випадкових свідків. Витяг із меншої сумки гирю і переклав її в більшу, де знаходилась ще одна гиря і залишив цю сумку на естакаді. Після чого незнайомець відразу відправив закодоване текстове повідомлення: «Вантаж на місці».

Щойно отримавши новину про вантаж, чоловік в Інтернет-кафе витяг ще один телефон, набрав на ньому наступний текст: «Зозуле. Можеш підкладати яйце». В цей час неподалік естакади стояла дівчина з невеличким пакетом, яка й отримала це повідомлення. Вона піднялась на естакаду, підійшла до сумки, зняла з шиї невелику хустку і обмотавши нею руку, витягла із свого пакету скляну пляшку з рідиною, яку поклала у сумку. Потім дівчина стала біля сумки і відіслала СМС-повідомлення: «Порядок». Чоловік в Інтернет-кафе прочитав його і відправив електронною поштою нове повідомлення ще одному учаснику акції…

Яків цілий день провів як на голках. Відчуття небезпеки з одного боку, і непередаваного азарту з іншого, не давали йому спокою. Це був другий день його перебування в місті Інгулецьк. Яків поки що нічого не знав про те, що саме він має робити, а просто сидів в комп’ютерному клубі і чекав інструкцій. Нарешті на його скриньку надійшло повідомлення. Яків вийшов з клуба. Вже давно стемніло і на

284

вулицях було практично безлюдно. Він йшов самісінькими околицями міста і прямував до естакади. Яків зайшов на самий верх, перед ним стояла сумка. Він спробував підняти її. Вона була не просто важкою, а дуже важкою. Через пізній час під естакадою машини проїздили надзвичайно рідко. Яків чекав. Нарешті прийшло закодоване повідомлення на мобільний: «Об’єкт на підході». Яків напружився і озирнувся. На вулицях було порожньо. Він подивився в бік міста на дорогу і побачив вантажну тентовану машину-довгомір. За нею їхав легковик і це трохи схвилювало Якова, бо вона могла стати на заваді справі. Але не доїжджаючи до естакади, легкова машина обігнала фуру. Проте, вантажівка все одно їхала занадто швидко, щоб впевнено виконати поставлене перед Яковом завдання. Але назад шляху вже не було. Він витяг з кишені шматок вати і флакон зі спиртом. Змочив ним вату і кинув її поверх того, що було в сумці. Потім Яків черкнув запальничкою, підпалив вату всередині сумки і, обхопивши її обома руками, приготувався перекинути її через перила естакади…

Арсен стояв у двохстах метрах від естакади. Він ще три хвилини тому отримав повідомлення про наближення фури. Тепер він її бачив. Арсен, трошки хитаючись, повільно вийшов на дорогу майже перед самою вантажівкою. Вона почала плавно пригальмовувати і збавила швидкість до мінімальної.

Ти дивись! вигукнув водій фури своєму напарнику. П’яний в цицьку!

Та не просто п’яний! голосно відповів другий водій. Готовезний, сучий син! Куди ото пертись під колеса?!

Арсен перейшов проїжджу частину і, опинившись у дворах багатоповерхівок, пішов рівно і дуже швидко. Фура повільно почала набирати хід, але до естакади вона не досягла того рівня швидкості, який був до появи на дорозі пішохода-симулянта. Як тільки машина почала заїжджати під естакаду, Яків перекинув сумку вниз...

— Що там бахнуло? — запитав водій у свого колеги. — Не знаю. Таке враження, немов ми верхівкою за

естакаду зачепилися. — Зупинимось?

285

— Та все одно через чотири кілометри на заправку заїжджати. Там подивимось.

А за мить до цієї репліки, відбулось наступне. Дві гирі в сумці наближались до тенту фури, який

тримався на металічній рамі і дошках, які йшли вздовж причепа. При добрячій вазі, розміри гир були невеликими, що посилювало тиск на одиницю площі, на яку вони падали. Нарешті вони досягли поверхні! Трохи зачепившись за металічну раму на даху фури, гирі все таки протиснули своєю вагою і швидкістю брезент, а їхні металічні контури безкомпромісно розтрощили декілька пляшок з горілкою. Потоки веселої рідини повільно розтікалися в радіусі бомбардування, окропляючи собою пластикові ящики і інші пляшки, які знаходилися внизу.

Коли гирі досягли поверхні фури, пляшка з бензином, яку підклала в сумку дівчина, розбилась. Паливо зустрілося з підпаленою Яковом ватою і спалахнуло. Сумка сама прогоріла швидко і пропалила брезент фури. Завдяки цьому полум’я зустріло розплескану горілку з розбитих пляшок. Загорілась як сама горілка, так і пластикові ящики, в яких знаходились сотні наповнених вогненною водою пляшок. Від високої температури почали лопатись і загорятись все нові і нові пляшки з горілкою.

За три кілометри від естакади, на якій знаходився Яків, була ще одна. На ній стояв чоловік, який, про всяк випадок, приготував все необхідне. Йому прийшло повідомлення: «Підстраховка не потрібна». Поглянувши на трасу він і сам переконався в цьому. Приблизно в кілометрі від себе він побачив велике полум’я на обочині дороги. Швиденько розібравши невеликий арбалет, чоловік поклав його в чохол від тенісної ракетки...

А фура була охоплена вогнем. Вона так і не доїхала до заправки. Нещасні водії, використавши весь боєкомплект вогнегасників, безпорадно бігали навколо палаючої машини. Біля них зупинилося декілька машин, в тому числі і таксі фіолетового кольору, пасажир якого вмовляв водіїв відійти від пожежі подалі. До його вмовлянь приєдналися й інші небайдужі. Один водій відбіг відразу, другий, піддавшись на вмовляння, трошки згодом — машина і товар все одно були приречені. Коли всі відійшли на безпечну відстань і стало ясно, що фура вже згорить і ніхто до неї з водіїв не

286

наблизиться, то машини, які зупинились біля пожежі, почали роз’ їжджатись. Останнім поїхало таксі фіолетового кольору, пасажир якого відразу надіслав СМС-ку людині в комп’ютерному клубі: «Заходи безпеки здійснено. Все нормально».

Тим часом Яків біг приватним сектором міста. В одному з темних провулків він швиденько змінив верхній одяг. Пробігши півтора кілометри, Яків зупинився перепочити на декілька секунд. Тепер він крокував повільно і обережно, намагаючись уникати раптових нічних перехожих. Так Яків пройшов ще з три кілометри і потрапив нарешті до квартири, яку зняв на пару діб, та впав на ліжко. Його переповнювали емоції.

Після отримання повідомлення про те, що заходи безпеки були реалізовані, чоловік, який сидів в Інтернет-кафе, відправив наступне повідомлення на електронну скриньку Якова: «Ваша перша операція пройшла успішно. Все нормально. Зв’яжемось через три дні. З повагою, Аарон» закрив скриньку чоловік і вийшов з Інтернет-кафе, розбираючи на ходу телефони та розкидаючи їхні запчастини по зустрічних урнах.

Наступного ранку в приймальні голови однієї з райрад

Карловоградської області задзвонив телефон. — Приймальня, — сказала секретарка. Голос в трубці повідомив: — Передайте Веремію Матвійовичу, що на кожний

сплюндрований ним гектар лісу, ми будемо спалювати по одній його вантажівці з товаром. А якщо вони скінчаться, то перейдемо на фури його доньки. Бувайте здорові…

63

«У будь-якому становищі знайдеться що-небудь втішне, якщо добре пошукати».

Д. Дефо

Всі вийшли на вулицю. Надія забігла вперед і, повернувшись до всіх обличчям, промовила:

— Стійте, не розбігайтесь! Є деякі пропозиції! — Ну які можуть бути пропозиції?! — засмучено і

роздратовано сказав Борис. — Отримали ми по голові, нас вигнали, про що ще можна говорити? Я вже шкодую, що

287

піддався на вашу авантюру. Тепер у мене нема ні організації, ні справи якою я займався.

— Так я й кажу, що не все втрачено, — продовжувала Надія. — Ми приєднаємося до іншої або створимо свою організацію.

— Ага, приєднаємося задля того, щоб знову розвалити зсередини, — їдко промовила Анфіса. — Ні. Ви не ображайтесь, але мені всі ці ігри та інтриги набридли. Не хочу більше себе ні з ким, і ні з чим зв’язувати.

— Зараз давайте зберемось задля того, щоб обміркувати наші наступні дії, а для тих, хто не хоче спілкуватись зараз, лише одне прохання — ніколи не казати ніколи. Якщо передумаєте і схочете нас знайти ми будемо раді.

— Так що? Вже є якісь пропозиції? — запитала Жанна. — Чи це такі собі самозаспокоювальні запевнення?

— Є конкретні шляхи, Жанно. І ми колективно, без нав’язування волі однією людиною іншим, хочемо обміркувати і вирішити, що робити далі, ― спокійно пояснив Марко.

— Це вже щось, — зауважив Мирослав. — Ну ви як хочете, — стояла на своєму Анфіса, — але

мій шлях з вашим не перетинається. Набридло. Всього вам найкращого.

— Я, мабуть, теж піду, — сказав Борис. Може колись і зустрінемось.

— А може все таки залишишся? Багато чого треба обговорити, — запропонувала Надія.

— Зараз я хочу побути один. Все. Успіхів вам, ― відповів Борис.

Після того, як пішли Борис з Анфісою, залишилося дев’ятеро: Марко, Вахтанг, Гліб, Надія, Аскольд, Олена, Жанна, Ліна, Мирослав.

Через п’ять хвилин вони сиділи у кав’ярні, де перший раз спілкувалась Надія з Марком і Вахтангом.

— Отже, — розпочала першою Надія, — на даний момент всі, хто зібрався тут, розуміє, що ми маємо свій погляд на екологічну проблематику та засоби її вирішення. Але ми, полишивши лави «Живого світанку», не хочемо залишатись осторонь. Тому сама собою виникає думка про об’єднання наших зусиль задля подальшої діяльності.

— Є запитання! — голосно вигукнула Жанна.

288

— Будь ласка, — погодилася Надія і додала: — До речі, я пропоную питання, які виникають, розглядати відразу, а не залишати їх на кінець обговорення.

— Я хочу запитати у певних осіб, що ж насправді трапилося сьогодні у «Живому світанку»? Я гадаю, що всі, хто не в курсі, мають право знати правду. Поки цього не буде — між нами не буде довіри, — заявила Жанна.

Надія поглянула на Марка з Вахтангом. Марко піднявся: — Так, я вважаю зауваження слушним і потрібно

прояснити ситуацію. Дійсно, протест був запланований. Але на жаль, а може й на щастя, все пішло згідно з планом Б.

— Що це значить? — запитав Мирослав, який не міг повірити, що його демократичний голос «проти» призведе до його вигнання з організації.

— Це означає, що в першу чергу, ми хотіли здійснити перепрофілювання наших акцій. Але, як ви бачили, голосів було порівну. І коли Федір спробував взагалі зняти питання заповідника, ми вирішили йти ва-банк. Тобто задіяти план Б. А це оприлюднення компромату і зміна керівництва, знову таки, задля перепрофілювання діяльності. Отака загальна картина.

— Ні, Марко, так не годиться, — не погоджувалась Жанна. — Давай конкретніше і детальніше. Хто такі «ми», як була отримана інформація і так далі? Інакше ми не зможемо співпрацювати далі.

— Так, хлопці, — підтримала Жанну Надія, — розказати потрібно все.

— Добре, — погодився Марко. — Про план дій знала обмежена кількість людей. Ми побоювались, що Федір через своїх людей може дізнатися, що розмови про акцію із заповідника це не просто плітки, які розповсюджує Надя, а дуже серйозна і спланована ініціатива всередині активу. Окрім того, навіть ті, хто брав участь у цій справі, не знали хто у якому таборі знаходиться. Організаторами були я і Вахтанг. Підключені були Гліб, Надія і Аскольд. При цьому Надя не знала про Аскольда і Гліба, Гліб не знав про Надю з Аскольдом, а Аскольд про Гліба з Надею. Все це було зроблено задля перестраховки.

Далі Марко розповів про їхню розмову з Надією після оголошення акції з хлору. А Надія подумала про те, що

289

система конспірації, яку вигадали хлопці, нагадувала їй систему в якій вона співпрацювала з Аароном.

— А звідки інформація про Федора і його партію? — запитала Ліна.

— Через декілька днів після того, як з організації був змушений піти Яків, я вийшов з офісу разом із Глібом. Ми йшли з ним разом і я почав виказувати думку, що Федір погано вчинив з Яковом і що сам Яків, в принципі, правий, бо ми і справді займаємось не зовсім тим, чим потрібно. Гліб тривалий час мовчав і нічого не відповідав. Взагалі то, ми з ним до того ніколи по душах і не розмовляли, бо у нас в організації були різні кола співрозмовників. Через декілька днів я був у кабінеті Федора, якого не було на місці, але там був Фелікс. Феліксу на мобілку хтось зателефонував і він не став розмовляти у моїй присутності, а вийшов з кабінету. На столі лежали якісь папери. Я, звичайно, зробив некрасиво, але не зміг побороти свою допитливість. Я почав у них ритись. Нічого цікавого я не знайшов, окрім однієї роздруківки, в якій була приблизно така фраза: „ЛЕП і його прихильники з ЖС” . Що таке ЖС я розумів добре, а от що таке ЛЕП і чому ми були його прихильниками, я не мав жодної гадки. Цей епізод я вже почав забувати і не збирався припиняти пошуки, але трапився курйоз. Разом з Глібом ми їхали у тролейбусі і раптом я побачив рекламний біг-борд супермаркета «Лепо», перші три літери якого відразу нагадали мені про ЛЕП. Зненацька, я запитав у Гліба, як він ставиться до ЛЕП. Я побачив, що завжди спокійний Гліб був здивований і схвильований моїм запитанням. «Звідки ти знаєш про ЛЕП?» — запитав він мене.

— Так, я подумав, що Марко знає про це набагато більше, ніж воно було насправді, — підтвердив розповідь Марка Гліб.

— Я, — продовжував розповідь Марко, — побачивши таку реакцію Гліба, почав, чесно кажучи, блефувати, що я дійсно щось знаю. І спочатку це було напівжартома, але спостерігаючи за реакцією Гліба, я зрозумів, що за цією абревіатурою щось є. Я почав говорити Глібу, що він багато чого приховує. Я знову згадав Якова, другорядність напрямку наших заходів і ... головне я впевнено заявив, що все це через те, що ми перебуваємо під тиском ЛЕПу. Найсмішнішим було те, що я навіть не знав як розшифровується ця абревіатура.

290

Я був розгублений, — зізнався Гліб. Я був проти оприлюднення подібної інформації бо був тісно пов’язаний із Федором і його партією, в яку я вступив, як тільки Федір заснував тут організацію. Разом з тим, я повністю погоджувався з Марком, що акції нашої організації не стосуються найнагальніших проблем. А стосовно Якова в мене вже давно було терзання сумління, а Марко тільки підсипав солі на цю рану. Проте, Федір все ще залишався для мене авторитетом. Я роздвоївся і попросив Марка поки що нічого не говорити на нараді. Ми зрозуміли один одного і знайшли спільну мову.

— Гліб надав мені нещодавно створений сайт ЛЕПу, на якому я дізнався, що це політична партія. До речі, саме через незнання розшифровки абревіатури, я не міг нічого знайти через пошукові системи в Інтернеті. Бо на запит слова «ЛЕП» пошуковик знаходив все що завгодно, але не те, що потрібно. сказав Марко.

— Після зібрання, — знову долучився до розповіді Гліб, — Марко підійшов до мене і процитував Аристотеля: «Платон мені друг, але істина дорожча». Я весь вечір думав про це, а наступного дня я сам призначив йому зустріч, на якій розповів про те, чого немає на сайті. З цього дня ми почали співпрацювати.

— Я, з дозволу Гліба, ознайомив з цією інформацією Вахтанга. Ми ще не знали, що робити з цією інформацією. Але ми розуміли, що потрібно змінити напрямок діяльності «...світанку», але для цього був потрібен конкретний привід. В решті-решт приводу ми дочекалися — Надя поставила питання про порятунок заповідника і ми усвідомили, що є ще одна людина, яка нас зрозуміє. Прийшов час діяти. Я переговорив з Аскольдом про те, що непогано було б підтримати ідею Наді. Знаючи його погляди я був впевнений, що він погодиться. Так воно й вийшло. Він почав акуратно розповсюджувати розмови на тему заповідника, а на самому зібранні зіграв роль помірного прихильника акції по заповіднику, але непримиренного до брехні Федора. Тим часом Гліб підготував інформацію на Федора, яку він зміг відшукати. Ми вже знали, що ЛЕП серйозна організація і що ми від неї залежимо напряму. Тому у разі дій згідно з планом Б, кандидатом на керівника організації могла бути лише людина з їхньої партії. Серед нас таким був лише один —

291

Гліб. Якби його було обрано, тоді не виникло б суворих нарікань з боку ЛЕПу і, в той же час, ми плавно спрямували б діяльність організації у потрібне річище. Будуть ще запитання з цієї теми?

— Так, — обізвався Мирослав, — а якби вдалося схилити Федора до проведення акції по заповіднику голосуванням, то де гарантія, що наступного разу ми б самостійно визначали тематику іншої акції?

— Очевидно, що такої гарантії надати не можна. Але метою цього протесту була не тільки Надіна пропозиція. Цим протестом ми хотіли змінити систему прийняття рішень в організації, щоб ініціатива, яка йде від рядових активістів, не залишалася без розгляду. Щоб не було диктатури. В питанні «Як робити?» в організації була певна демократія, а от в питанні «Що робити?» її не було. Федір сам завжди озвучував, яка акція має бути наступною.

Досить версій на кшталт «... а що було б якби», обізвалась Ліна. Потрібно дивитись вперед і вирішувати, що робити далі.

— Ну ми для того тут і зібрались, — сказав Вахтанг. — І зробимо все, щоб у новій організації всі рішення дійсно приймались колегіально.

— Тільки хотілося б вірити, — знову виявила скептицизм Жанна, — що у нас не буде організації в організації. Бо в мене після всього того, що я тут дізналась, виникають певні сумніви.

— Які самі? — запитав Вахтанг. — Чи спроможні ми будемо довіряти один одному,

якщо ти Марко, ти Вахтанг, і особливо ти, Гліб, наважилися вчинити з Федором не зовсім чесно. Де гарантія, що ви і від нас не почнете щось приховувати?

— По-перше, Жанно, ми розповіли все як було, — відповів Вахтанг. — По-друге, ми пропонуємо тепер все вирішувати відкрито і колективно. По-третє, наша конспірація була контрзаходом на конспірацію Федора і, на останок, і це найголовніше, ми мріємо поставити в новій організації на перше місце принцип першорядності загальної справи, а не особистих амбіцій.

— От і славно, — сказала Жанна, — і я думаю на підтвердження цих слів ані Гліб, ані Марко, ані Вахтанг не будуть претендувати на керівну посаду у нашій майбутній

292

організації. Я вважаю, що це буде реальне підтвердження їхніх намірів слугувати справі, а не власному честолюбству.

— Я після того, що трапилось... І після того, як вийшло з Федором, скоріше залишу організацію, ніж погоджусь її очолювати, — відреагував першим Гліб.

— Це логічна пропозиція, — погодився Марко. — Жодних зауважень, — розвів руками Вахтанг, —

хочу лише сказати Глібу, що не треба займатися самоїдством. Ти не зраджував Федора, бо ти йому не присягав на вірність. Головне, що ти не зрадив ідеї і не зрадив організації. А тим, що нас не зрозуміла більшість, не треба тепер перейматись. Час нас розсудить. Я лише не розумію, чому основна маса обдурених ним людей підтримала його. Їм що, подобається бути обдуреними?

— Це вже історія, — відповів Марко. — Тепер давайте обговорювати наші подальші дії. У нас є ряд складностей. В першу чергу це стосується матеріально-технічної бази. По-перше, нам потрібен офіс, не кажучи вже про оргтехніку, меблі і тому подібне. Де все це взяти і, головне, за які кошти? Потрібно збільшувати кількість членів організації, але треба визначитись куди їм приходити і чим їх приваблювати? Бо не так вже й багато екологічно стурбованих громадян, а якщо вони є, то багато з них вже активісти інших організацій.

— Питання про нових активістів передчасні, — зауважив Аскольд. — Спочатку необхідно визначитись з офісом. Припустимо його можна орендувати, але виникає теж саме питання. Де брати гроші? Не впевнений, що на одних лише внесках ми далеко поїдемо.

— Як раз ці два моменти і пов’язані між собою, — відповів Вахтанг. — Якби в нас було побільше активістів, нам було б легше утримувати офіс. А якби був офіс, тоді було б місце куди могли прийти потенційні активісти. Зараз головне знайти будь-яке приміщення і залучити якомога більше небайдужих людей.

— Може, пошукати спонсорів? — запропонувала Ліна. — Знаходить же їх Федір, чому б і нам не пошукати?

— Федір шукає не просто спонсорів, — відповів Вахтанг, — а зацікавлені сторони. Вигідно було дистриб’юторам пестицидів профінансувати проект проти трансгенів, вони й профінансували. Потрібно було ЛЕПу підняти галас стосовно хлору, вони допомогли це

293

організувати. У нас ситуація набагато складніша, бо ми боремось лише з ідейних міркувань, а фінансувати ці міркування ніхто не захоче.

— Сьогодні навряд-чи ми дійдемо якоїсь згоди, але ми маємо визначити місце і час нашої наступної зустрічі. За певний проміжок часу прийдуть в голову які-небудь ідеї, кожен що-небудь дізнається про нерухомість і вже коли буде свіжа інформація, тоді що-небудь проясниться, сказала Жанна.

Надія запропонувала свою кімнату у гуртожитку, Мирослав запросив до себе додому, але за найбільш прийнятний варіант була обрана ця ж кав’ярня. Поки йшла розмова, Надія перебирала подумки варіанти де можна було б знайти потрібне приміщення. Серед перебраних варіантів виявився один такий, про який вона вирішила розповісти.

— У мене вже зараз є одна цікава пропозиція, — сказала вона. — Не знаю чи сподобається вона вам. Але є одна організація до якої ми могли б приєднатися.

— А потім розвалити її з середини? — повторила сумний жарт Анфіси Жанна.

— Ні, — спокійно відповіла Надія. — У них є офіс і старенька оргтехніка. Всі її члени пенсійного і передпенсійного віку. Ми можемо долучитись до цієї організації і спрямувати її діяльність у потрібному напрямку.

— Ми виховуємо в собі якийсь паразитизм — вступити і диктувати свої правила гри. Також ми не знаємо законів всередині самої організації — хто там керує і чи захочуть вони з нами мати справу,— не погодився Аскольд.

— Як вона хоч називається? — запитала Олена. — Народне товариство охорони природи або НТОП,—

відповіла Надія. — Я знаю цю організацію, — сказав Вахтанг, — і вона

мені не подобається. Її можна розглядати хіба що як запасний, крайній варіант, не більше.

— Чому? — запитав Марко. — Там люди іншого покоління. Знаходити спільну мову

буде важко. — Але є все, хоч і стареньке,— не погоджувалась Надія.

— Все! Приходь і працюй. Їх керівник сам запрошував мене і казав, щоб я друзів приводила. Для них важливо, щоб їхня справа не вмерла, щоб було кому її передати. Так що ніякого

294

паразитизму. І стосовно спільної мови проблем не буде, бо не тільки вони нам потрібні, але і ми їм.

— Я б не казав із такою ейфорією, — зауважив Марко, — але ідея непогана. Я думаю можна спробувати цей варіант. Всюди є свої недоліки і переваги.

— Все вирішує колектив, — відповів Вахтанг, — але особисто я проти.

— Так давайте спробуємо, — сказала Олена. — Не вийде так не вийде. Але якщо все буде нормально, ми знімемо купу проблем одразу.

— Проте, чи зацікавлять їх наші пропозиції? І як ми зможемо обрати керівника, коли він там вже є, — підтримала Вахтанга Жанна.

— Що тебе постійно хвилює питання керівництва? — трохи обурено промовила Ліна.

— Тому що без свого керівництва нам важко буде спрямовувати діяльність організації у потрібному напрямку. І коли ми прийдемо туди і почнемо качати права або ще гірше, змінювати керівництво, то це буде звичайним нахабством.

— Зачекайте, — зупинив полеміку Марко. — Про це рано говорити. А змінювати напрямок діяльності цієї організації ми не будемо, бо я так розумію, що змінювати там особливо нічого — жодної діяльності, як такої, там нема. Давайте спочатку все перевіримо. Ми з Надією сходимо туди і дізнаємося про умови вступу.

— Тільки, Марко, — звернувся Вахтанг, — це не має означати, що ти сходиш лише туди і все. Потрібно промацати ґрунт і з оренди нерухомості.

— Безумовно. — Ну все, будемо розбігатись, — сказав Аскольд. —

Завдання кожному — шукати прийнятні варіанти стосовно нерухомості. Доповідатиме кожен.

64 «Роби те, що можеш, з тим,

що маєш, там, де ти є». Т. Рузвельт

Рівно через тиждень на тому ж самому місці зустрілися

ті ж самі люди. Вирази їхніх облич були далекими від оптимізму. А коли кожен почав називати ціни на оренду нерухомості, то обличчя стали ще похмурішими.

295

А що ви мовчите? — нарешті згадав Аскольд про Марка з Надією.

Вісімсот п’ятдесят,— відповів Марко. Ні, я не про ціни, я про ваш візит. — А, он ти про що, хитро посміхнувся Марко.

Стосовно цього, в нас добра новина. Нас готові прийняти без обмежень всіх, хоч зараз. Ніхто не ставить жодних умов. Ми пояснили, які проблеми нас цікавлять в першу чергу. Вони, до речі, теж намагалися заборонити забудівлю набережної у місті. Невдало, правда.

— А що вони зараз собою являють? — запитав Мирослав.

— Чесно кажучи, товариство дихає на ладан. Залишилось вісім людей, ще тиждень тому було дев’ять. Ця громадська організація існує ще з радянських часів. Приміщення це їхнє, вчасно приватизоване. Таким чином, питання пошуку приміщення, сплати за оренду, реєстрації організації знімається. Залишиться лише питання оргтехніки.

— Суперечливий варіант, — висловив свою позицію Гліб.

— Ну чому суперечливий? — здивувався Марко. — Найбільш зручний. Аксакали з’являються там не частіше одного разу на тиждень. Ми будемо з ними дружити і займатись своїми справами.

— Все це класно, — не погоджувався Вахтанг, — але не те.

— Чому? — здивовано запитала Надія. — Тому що ми не будемо самостійною організацією, ми

будемо придатком. Так, відмінно, що там у нас буде все, однак не буде найголовнішого — незалежності від господарів офісу.

— Але без них ми не матимемо найближчим часом організації. А свобода дій у нас і так буде. Старі учасники бувають там нечасто, я вже казав. І взагалі, з чого ти взяв, що вони негативно будуть ставитись до наших акцій? Вони вже на власному досвіді переконались, що лише одними зверненнями в державні інституції можна отримати хіба що дулю під ніс. Тому до наших дій вони поставляться із зрозумінням, — відповів Марко.

— Цікаво, для чого вони взагалі збираються, якщо зараз нічого конкретно не роблять? — запитав Мирослав.

296

— Ну чому не роблять? Вони співпрацюють зі школами. Ведуть екологічні гуртки і таке інше. Просто серйозних акцій не проводять. Скоріш за все, люди просто звикли збиратись. А звичка є звичка, — відповіла Надія.

— Ще одне зауваження, — знову долучився до розмови Гліб. — Якщо ми приєднаємось до них, ми граємо за їхніми правилами? І як бути з тими принципами першорядності, про які ми говорили тиждень тому?

— Я вважаю, що справжні громадські організації, які створюються для вирішення певних проблем, і які не мають відношення до політики чи заробляння грошей, ставлять цей принцип завжди у основу своєї діяльності. Але які б не були правила і закони в цій організації, ми в першу чергу будемо дотримуватись тих домовленостей, які були отримані під час нашої останньої зустрічі, — відреагував Марко на закид Гліба.

— Виходить, Марко, ти все таки не виключаєш того, що буде існувати організація у організації? Я вірно розумію?— запитала Жанна.

— Не зовсім так. Ми можемо формально відокремити себе в цій організації і назватися, наприклад, «молодіжним крилом», чи якось ще, але зрозумійте, саме ми будемо визначати майбутнє цієї організації. Я лише не розумію, для чого себе протиставляти нас, молодих, тим хто старший за нас? Не варто робити такі заяви. Я закликаю налаштовуватись не на конфлікт, а на конструктивну співпрацю, — відповів Марко.

— Ну все, досить розмовляти. Давайте приймати рішення, — прийшов до висновку Аскольд.

— Але відразу хочу нагадати, що воля більшості є закон. Щоб не було потім обурення і образ, — нагадав Вахтанг.

— Це зрозуміло. — погодилися всі. — Як голосуємо? — знову запитав Марко. — Відкрито, — відразу ж зреагував Вахтанг. — Нам

нічого приховувати одне від одного. — Добре. Які пропозиції виносимо на голосування ―

запитала Ліна. — Подальший пошук більш дешевого приміщення або

вступ до НТОПу. Всі погодились.

297

— Стоп. Зачекайте! — зупинила всіх Жанна. — Давайте все-таки спочатку оберемо лідера, все одно якого чи то формального чи ні. Але він має бути.

— Тільки нехай у нашого лідера будуть скоріше повноваження спікера, а не президента,— запропонував Аскольд.

— Слушне зауваження, — погодився Гліб. — Хто яку кандидатуру запропонує чи може сам

назветься? Я, Гліб і Марко поза грою, як головні заколотники, — посміхаючись сказав Вахтанг.

Сам ніхто називатись не наважився через острах бути запідозреним у властолюбстві. Нарешті піднялась Олена:

— Я гадаю, такою людиною може стати Надя. Вона виявила ініціативу стосовно заповідника, керуючись лише метою його порятунку.

— Як альтернативу пропоную Мирослава,— сказала Жанна.

— Тільки з цього приводу давайте голосувати таємно. Так буде коректніше, — зауважив Вахтанг.

Після невеличкого диспуту всі погодилися із зауваженням Вхтанга. На бюлетені пішов блокнот Аскольда.

Пройшло голосування і Марко почав оголошувати його результати:

— Надя один за, два, утрималась, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім за. Можна всіх нас привітати з обранням керівництва.

— А хто утримався? — запитав Вахтанг. — Вахо, заспокойся, голосування таємне, — відповів

Мирослав, чия кандидатура не отримала жодного голосу. — Ну я утрималась, — сказала Надія, — проти себе

голосувати якось не зручно, а за себе нескромно. А ти, Мирославе, виходить, за мене проголосував?

— Так, а що? — Та ні, нічого. Просто дивно якось. — Так, Надю, все. Керуй процесом, — звернувся Марко. — Дякую за довіру. Отже, ставимо на голосування

пропозицію стосовно приєднання до Народного Товариства Охорони Природи.

298

65 «Ми не можемо творити великі справи,

а тільки маленькі справи з великою любов’ю». Мати Тереза

— А життя-то налагоджується! — сидячі в кріслі голови

НТОПу заявила Надія Маркові та Ліні, які увійшли в кабінет. От вже декілька тижнів минуло, як вони приєдналися до

НТОПу і поки що жодних нарікань з цього приводу ні в кого не виникало. Навіть найбільш скептично налаштований Вахтанг час від часу повторював: «Поки що все йде нормально». І дійсно, молоді була надана повна свобода дій з боку старійшин. Більше того, заступник голови поступився своєю посадою на користь молодого представника. І Надія, як лідер дев’ятки неофітів, зайняла цю посаду. Актив відразу розпочав діяти. Перш за все вирішили залучити до лав організації якомога більше народу через проведення відкритого семінару. Для цього потрібна була реклама, а для реклами фінансові можливості. Саме над цим питанням й працювала частина активу.

Марко і Ліна присіли на стільці. — Особливих успіхів поки що не маємо, — доповідав

Марко. — Стосовно ж приміщення, то голова НТОПу, ну Марат Ігоревич, телефонував мені ввечері і казав, що свій конференц-зал готовий надати в оренду хоч на цілий день завод чавунового посуду. Але навряд нас це влаштує, занадто глухе місце, де він знаходиться.

— Звичайно, — погодилась Надія. — Все має проходити на високому рівні. Конференц-зал нам потрібен у центрі. Потрібно лише знайти кошти для цього.

— Ну, поки що, ні в мене, ні у Вахтанга з Глібом досягнень небагато. Так звані спонсори не хочуть допомагати за спасибі. Всі розраховують як мінімум на рекламу. Але ми не рекламна агенція, та й незначна масовість заходу їх не влаштує.

— А що робити з оголошеннями? Тільки в газетах будуть чи спробуємо прорватись на телебачення? запитала Надія.

— Ой, краще на радіо, бо на телебачення дуже дорого. Та й взагалі подумай, хто встигне за десять секунд записати всі банківські реквізити? Я гадаю, що газети — це оптимальний варіант. Залишається визначити які саме.

299

— Це мають бути газети з великим, як для нашого міста, тиражем. Я б зупинилась на двох. На муніципальному «Ранковому кур’єрі», і на незалежній газеті «Кролики та удави». І відтягувати це не можна. Через годину має Олена прийти, я доручу їй цю справу. А стосовно телебачення можна не реквізити давати, а телефон. Тоді зацікавлені будуть просто до нас дзвонити і ми назвемо їм реквізити, запропонувала Надія.

— Можна, але не треба. Люди і так пасивні. А ти хочеш, щоб вони ще кудись телефонували, про щось там дізнавались. Якщо відверто, то особисто я сумніваюсь, що оголошення нам допоможуть чи то в газетах, чи то на радіо. Спонсора потрібно шукати цілеспрямовано. Хоча на це потрібно багато часу і зусиль. А оголошення в газети ми скоріше за все дамо задля заспокоювання власного сумління. Не забувай, що в нас ще витрати на фільм.

— Та я пам’ятаю. Знайшли що-небудь Жанна з Аскольдом?

— Знайшли. Але ті гроші, які були їм надані вже скінчились, тому що у прокаті відеокасет та дисків довелось збирати матеріал по зернятку. Ще й звукове оформлення потрібно робити, скаржився Марко.

— О! Зі звуковим оформленням нам можуть допомогти. Є в мене один знайомий, спеціаліст з важкої музики і технічних наворотів. Я зателефоную йому, а потім організую Мирославу з ним зустріч.

— У мене все. Я пішов, а то мені на роботу в ніч, — повідомив Марко.

— Мені теж на роботу. Тільки зранку. Я зараз з Ліною переговорю, дочекаюсь Олену і теж буду йти.

Марко попрощався і пішов. Заговорила Ліна: — Я спілкувалася з Василем. Він вагається, але я гадаю,

що це справа часу і він теж покине «Живий світанок» та перейде до нас.

— Він щось розповідав? — запитала Надія. — Так. Те, що Федір наполіг на нашому вигнанні,

викликало скандал. Навіть двоє з тих, хто підтримав Федора звинуватили його в диктатурі, не кажучи вже про тих, хто утримався. Глібу, до речі, телефонували з Центрального штабу, запитували, що трапилось. Але Гліб, як Гліб. Був максимально лаконічний. Зі «...світанку» пішло ще два

300

активісти. Але вони, як і Борис з Анфісою, не хочуть ні до кого приєднуватись. Федора зараз клюють в Центральному штабі за невміння працювати з людьми і жорстку позицію щодо нас всіх.

— Он воно як! — посміхнулась Надія. — Розумом я усвідомлюю, що Федору зараз нелегко і співчуваю, але в серці своєму я зловтішаюсь і не можу це в собі придушити. Це погано і некрасиво. Що робити?

— Нічого. Просто не думати про це, а думати лише про нашу справу.

— Це точно. Гаразд, а що у нас по другому кандидату? — З ним я не змогла зв’язатись. Мені сказали, що він

поїхав на море. Мобілка його мовчить. Треба просто зачекати.

А чи знайшли ви хлопця який пішов зі «...світанку» в той день, коли до його лав вступила я?

Так, Аскольд спілкувався з Яковом пару днів тому. Але він не погодився приєднатись до нашої організації, посилаючись на те, що він більше екологічною справою не цікавиться. І взагалі Аскольд говорить, що Якова під час зустрічі не можна було пізнати замість довгого волосся коротка зачіска, замість тижневої щетини гладко виголене обличчя, замість ексцентричної футболки на випуск звичайна сорочка, замість затертих джинсів брюки. Здається, він вирішив жити зовсім по-новому, хоч в це і дуже важко повірити.

Ліна пішла, а Олена підійшла через півгодини. Надія дала їй завдання стосовно оголошень у газетах, а сама затрималась в офісі. Ще через півгодини Надія сиділа в Інтернет-кафе і набирала такий текст:

«Аароне! Потрібна допомога! Ми хочемо організувати

серйозний семінар. Але для цього потрібні гроші, тисячі півтори, не менше. Пошуки спонсорів ні до чого не призвели. Якщо буде знайдена потрібна сума ми зможемо провести семінар на високому рівні і залучити до нашої організації нових активістів. Семінар планується на початок вересня. Гроші потрібні тижні за три до семінару. Якщо зможеш хоч чимось допомогти — повідом. Через тиждень мають вийти оголошення в газетах із проханням допомогти нашій організації. Але щоб ти не рився у газетах, надсилаю тобі,

301

про всяк випадок, розрахунковий рахунок: (далі йшли реквізити банку).

До зв’язку. Інга.» Це було друге повідомлення Аарону після виходу з

«Живого світанку». В першому вона розповіла про розрив з Федором і вступ до НТОП. Тепер Надії залишалось тільки чекати і сподіватись. Нешвидким кроком вона дійшла до зупинки і сіла у трамвай. Наступного дня дівчину чекав ранній підйом і більш ніж восьмигодинний робочий день, а потім знову офіс і лише через чотири доби довгоочікуваний вихідний.

Увійшовши до своєї кімнати Надія впала на ліжко. Знайти сил щоб роздягнутися та поїсти вона не змогла і заснула так.

66

«Подвиг це все, крім слави». Й. Гете

Надія була на роботі, коли їй зателефонував Марко: — У мене дивна новина! Мені щойно зателефонував

Марат Ігоревич і знаєш, що він мені повідомив? — Звичайно, що не знаю. — У нас на рахунку вже тисяча вісімсот! Звідки? — Звідти, Марко, звідти! Я ж тобі казала, що потрібно

давати рекламу в газеті. А хто перерахував гроші? — Невідомо. Але на семінар цього має вистачити з

головою. — Я вважаю, що в неділю нам всім потрібно зібратись. — Гаразд. Я зателефоную всім. Ну все, бувай. Надія посміхнулась: «Ех, Марко, Марко. Якби ти знав

всю правду...» Про те, що гроші надійдуть вона довідалась від Аарона ще декілька днів тому.

Після роботи Надія не планувала йти відразу додому. У офіс вона теж вирішила цього дня не йти. Вона пішла в парк трохи відпочити від повсякденної метушні, в якій вона постійно перебувала. Дівчина не утрималася від спокуси і купила пляшку пива після чого присіла на лаву. Теплий літній вечір сприяв гарному настрою людей, які гуляли парком. Надія пила невеличкими ковтками і відсутність обіду вдень позначилася на ній — алкоголь швидко вдарив у

302

голову. Як на зло у одному з найближчих кафе залунала відверто невесела музика Маріконе і Надія не стрималась — сльоза покотилася по щоці. Важкі роздуми і депресія розпочались на рівному місці, але не без підстав.

Надію постійно терзало те, що вона веде подвійне життя і не з ким не може поділитися з цього приводу. До того ж її мучила совість. Надія піднялась, полізла в сумочку, витягла звідти гаманець, перерахувала гроші і відразу попрямувала до найближчого Інтернет-кафе. В комп’ютерній установі її зустріла дівчина-адміністратор, яка не зважаючи на повністю поголену голову, синю помаду на губах і величезне металеве кільце в брові, не призвела на Надію жодного враження. Надія почала набирати текст згідно всіх правил кодування. В її голові утворився вінегрет з думок, емоцій і пивного хмілю:

«Аароне! Сьогодні мені повідомили, що надійшли гроші,

за що тобі Велике Спасибі. Але справа в іншому. Мені важко. Доводиться постійно жити у різних життях. Мені постійно доводиться грати і брехати. І я не можу розділити свій біль ні з ким, ані з друзями, ані з однодумцями, яких я обманюю так само, як і Федір обманював всіх нас. Навіть гірше, бо я звинувачувала Федора в тому, чим сама займаюсь прихованою участю в іншій організації. Я нікому не можу сказати всього, що в мені наболіло. Цікаво, а як тобі? В мене їде дах. Я все тримаю у собі. Все. І це дуже важко. Бо звикнути до цього неможливо. Я дивуюсь, як розвідники можуть приховувати все роками. Невже в них не зриває дах? Коли я була звичайним інформатором, все було набагато простіше, бо мені не доводилось так брехати, як я роблю це зараз. Мені не треба було домішувати моє потаємне життя до життя тих, хто мене оточує. Зараз такого не може бути, бо я працюю з людьми, які мені вірять, але які не здогадуються з ким вони насправді співпрацюють. Знаєш, що мені нагадує наше віртуальне спілкування? Спіритичний сеанс. Я немов спілкуюсь із духом, бо його як і тебе неможливо побачити, почути, помацати. Де шукати в собі сили, щоб тримати себе в руках і мати сталеві канати, замість нервів?

Так звана Інга.” Надія розрахувалась і пішла. Увійшовши до кімнати,

вона впала на ліжко і заснула, як і попереднього разу, не

303

роздягаючись. Прокинулась вона рано вранці. Прокинулась і перелякалась. Перелякалася того, що вона понаписувала Аарону. Дівчина зірвалася з ліжка і побігла надсилати нове повідомлення. Текст вона набирала як скажена:

«Шановний Аароне! Моє вчорашнє повідомлення було

моєю величезною помилкою, у чому я хочу щиро покаятись. Я просто дозволила собі вчора трохи розслабитись і трохи випила. Але я була абсолютно одна, тому ні про який виток інформації не може йти мови. Вибач мене, Аароне. Прошу вибач. Подібна слабкість більше не повториться. Обіцяю.

Інга». Відповідь прийшла за декілька днів до загальної наради: «Інго! Я отримав обидва твої повідомлення і хочу

визнати, що перше повідомлення мене дуже збентежило. Я навіть хотів знову тимчасово відсторонити тебе від справ, бо у тебе були перші ознаки нервового зриву, а це в нашій справі неприпустимо. Але, на щастя, я відразу прочитав наступне повідомлення і заспокоївся. Тим не менше, не можна втрачати самовладання, не дарма ж ми так довго попередньо спілкуємось з людиною, перш ніж залучити її до нашої організації. Ти завжди відрізнялась високою психологічною стійкістю. Не забувай, що будь-який необережний крок може багато чого поховати і багато кому наробити лиха. Не припускайся подібних кроків.

Тепер стосовно докорів сумління. Те що ти робиш — це все засоби перестороги, а не брехня, бо ти, в першу чергу, активіст нашої організації. Хоча я розумію, що тобі доводиться бути єдиною командою з людьми, яких не можна не поважати, які стали твоїми друзями і які тобі довіряють, тому розумію твої душевні муки. Але справа і обставини того вимагають. Тому не відокремлюй себе від них, а їх від нас. Зрозумій, що ти є ланкою, яка поєднує їх зі мною, мене з ними, а значить всіх нас. А те, що вони нічого не знають, так це просто вимоги тактики. Ти вважаєш мені легко? Я про тебе, як про людину, теж хотів би багато чого узнати, але я не можу собі такого дозволити, бо це може нашкодити і тобі і мені. Так що можеш спати спокійно.

Однак, хочу також сказати, що твоє повідомлення виявилось для мене корисним. Я зрозумів, що потрібно

304

приділяти увагу не лише справам, але й людям, які ці справи роблять. Не можна бути роботами. Знаючи на собі, як важко приховувати від своїх близьких свою другу реальність, я пропоную інколи надсилати повідомлення на вільну тему. Наприклад, можна буде обмінюватись враженнями від прочитаних книг, переглянутих передач, новин. Але не порушувати при цьому правил конспірації, щоб не надати про себе ніякої особистої інформації. Ну і, звичайно, не зловживаючи цим без нагальної на те потреби. Бажаю тобі успіхів і бережи себе.

З повагою. Аарон». Надія ще раз вилаяла себе за емоції і заспокоїлась.

Тепер на нараді можна було спокійно обговорювати останні приготування до проведення семінару.

67 «Можна сказати, що призначення людини

немовби полягає в тому, щоб знищити свій рід, попередньо зробивши земну кулю

непридатною для життя». Ж. Ламарк

Агітація дала свої плоди. В день проведення семінару до

конференц-залу Будинку Науки зібралось більше півсотні людей. Правда, шістнадцять з них було представниками НТОПу. Також прийшов Денис і привів із собою двох своїх друзів, але не Скотча з Куканом. Декілька активістів також умовили своїх знайомих прийти на цей захід.

Відкрив семінар голова організації — Марат Ігоревич: — Вітаю вас, шановні друзі! Сьогодні ми зібрались з

вами, щоб обговорити одну глобальну проблему. На наш погляд, це проблема номер один, яка стосується не лише людства, але й такого дивного явища як життя взагалі. Покоління людей мого віку добре пам’ятає як у середині, другій половині минулого століття перед людством стояла загроза ядерної війни і, відповідно, глобальної катастрофи. На щастя, завдяки перш за все дипломатичним зусиллям і громадській думці, цю загрозу вдалось нейтралізувати і Холодна війна не переросла в гарячу. Не можна сказати, що ця проблема зникла взагалі, але, принаймні, вона не стоїть зараз на першому місці. Хоча намагання отримати ядерну

305

зброю багатьма країнами Третього світу не може не викликати стурбованість. Проте, людство зараз стоїть перед загрозою, яку не можна вирішити за допомогою однієї лише дипломатії. Рішення її потребує не тільки титанічних зусиль у сфері економіки, технології і науки. Вона потребує куди більшого — зміни людського світогляду на природу, яке формувалось тисячами років. До того ж, вжити заходів потрібно терміново, інакше буде пізно. А встигнути щось зробити дуже важко, майже неможливо. Майже. Зараз біосфера перебуває у стані прогресуючої кризи, яка постійно прискорюється. З кожним днем зупинити цей локомотив стає все важче. І як сказав один мислитель : «Ніколи ще питання порятунку людства не залежало так від стану людської душі». Зараз вже очевидно, що основою екологічної кризи є антропоцентризм людини.

— А що це таке? — пролунало запитання з зали. — Зараз поясню. Антропоцентризм, це така риса

загальнолюдського характеру, яка примушує людину ставити на перше місце всюди і постійно лише себе. Фактично це егоїзм і нарцисизм у одному обличчі, коли людина починає вважати себе напівбогом і зневажати право інших живих істот на життя, забуваючи про те, що він сам є частиною природи. Тому завданням сучасного покоління є придушення в собі антропоцентризму і усвідомлення того, що у людей є не лише права, але й обов’язки. І що права є не тільки у людей. Саме наступним поколінням доведеться вирішувати ті проблеми, яки їм дістались у спадок. Не дарма екологи кажуть, що ми живемо в борг у наступних поколінь. Тому я звертаюся в першу чергу до молоді. На вас, шановні мої, всі сподівання. І тепер, я надаю слово моїй колезі і заступнику Надії Ландар. Представнику нової хвилі екологічно свідомих людей, за якими, я сподіваюсь, майбутнє. Прошу!

Надія підійшла до невеличкої трибуни: — Мені приємно, що у цій залі зібрались не байдужі до

нагальних проблем люди. Ми побудуємо нашу зустріч наступним чином. Зараз ми заслухаємо три доповіді. Кожну доповідь ми коротенько обговоримо і кожен, хто захоче висловити свою думку, буде мати таку можливість. А потім, наприкінці, ми подивимось невеличкий документальний фільм. Семінар буде проходити не одну годину, попереджаю відразу. Тому за бажанням аудиторії ми будемо робити

306

перерви. Отже, перша доповідь. Слово надається Юрію Єгоровичу, співробітнику науково-дослідного інституту агроекології при Січеславському аграрному університеті.

Юрій Єгорович підійшов до трибуни: — Вітаю всіх присутніх. Моя доповідь стосуватиметься

історії взаємовідносин людини і природи, неолітичної революції і розвитку сільського господарства, екологічній свідомості і демографічним змінам та наслідкам, які з цього витікають. Отже, історія цих взаємовідносин на протязі всієї історії йшла у одному напрямку. Людська діяльність постійно розширювалася, а природні екосистеми скорочувалися. Прадавні мисливці і збирачі, як і всі живі істоти, добували їжу та всі необхідні ресурси з навколишнього природного середовища і кількість цих людей була невеликою. Вони мігрували і задля перетворення природи використовували тільки енергію своїх м΄язів. Вплив цього населення на середовище був локальним і, в цілому, незначним. Одна з найважливіших змін в історії людства трапилась тоді, коли окремі групи людей перейшли до землеробства і скотарства. Це призвело до зростання населення, появи та збільшення площ сільськогосподарських угідь за рахунок знищення природних екосистем і заснування міст, тобто до урбанізації. В результаті більша частина населення Землі, яка раніше жила у гармонії з природою, почала протистояти їй. Приблизно у другому тисячолітті до нашої ери кількість населяння досягло позначки у сорок мільйонів. Через дві тисячі років воно збільшилося як мінімум удвічі і перевищило сто мільйонів, а за іншими науковими джерелами — двісті. До моменту Великих географічних відкриттів, тобто десь до тисяча п’ятисотого року, населення планети складало приблизно чотириста-п’ятсот мільйонів. І це при тому, що Велика чума у тринадцятому столітті забрала приблизно третину населення планети. Проблема перенаселення могла б перерости у великий голод, чергову епідемію або гострий соціально-політичний конфлікт якби не Великі географічні відкриття. Саме після них розпочалося швидке розповсюдження аграрних технологій у планетарному масштабі. Це викликало ще більше зростання населення тепер вже на всіх континентах. Як результат, на початок дев’ятнадцятого століття населення Землі досягло дев’ятисот мільйонів людей.

307

За такий величезний, з точки зору людської історії, проміжок часу, світогляд людини на природу так і не змінився. Людина продовжувала розглядати природу тільки як джерело задоволення своїх все зростаючих потреб і примх. Використання викопного палива, створення парової машини і механічного транспорту надали поштовх не лише розвитку промисловості після тисяча восьмисотого року, але й сільському господарству. А прогресуючий рівень медицини і комунального господарства почав здійснювати значний вплив на збільшення тривалості життя і зниження дитячої смертності при високому рівні народжуваності. В результаті цього до тисяча дев’ятисотого року населення досягло позначки у мільярд шістсот мільйонів. В цей час аграрні технології охопили, практично, весь суходіл Землі в зоні помірного і теплого клімату. Людина своєю господарською і, в першу чергу сільськогосподарською діяльністю, зруйнувала вже на той час природні екосистеми більш ніж на двадцяти відсотках території суходолу. Треба зауважити, що це були території з найбільшим біологічним потенціалом і біологічним різноманіттям, а не безплідні пустелі чи вкриті льодовиками території.

Відношення до природи залишалось таким як і було — споживацьким. А бурхливий розвиток капіталізму ще більше загострив ситуацію і люди робили все більший наголос на економічному розвитку, де джерелом цього розвитку і ресурсів залишалась природа. Змінились лише масштаби. Цей період розвитку характеризується нагнітанням темпу економічного зросту, коли мета накопичення матеріальних багатств затьмарила всі інші цінності. Не дивлячись на ті величезні халепи в які потрапляло людство в двадцятому столітті, саме в цей період відбуваються найбільші демографічні зрушення. За дві світові війни загинуло, померло і не народилося більше двохсот мільйонів людей. Однак ці втрати були компенсовані всього за п’ятнадцять років! Стрімке зростання населення було обумовлено не біологічними, а внутрішніми факторами розвитку людської цивілізації економікою і технологією. Звідси перенавантаження біосфери і її руйнація. Сучасна аграрна технологія не існує і ста років, але потребує у двадцять разів більше енергетичних витрат, ніж примітивне сільське господарство. В той же час, зараз у світі голодує півмільярда

308

людей, а ще півтора мільярду живе у повних злиднях. І ці показники збільшуються, хоча у сільському господарстві зайнято майже половина населення планети.

Двадцяте століття стало епохою шаленої урбанізації. Не зважаючи на надзвичайно високу щільність населення, високе шумове, інформаційне, хімічне і бактеріологічне забруднення, загрози масштабних катастроф і терактів, в це штучне і небезпечне середовище, як це не парадоксально, поступово перетікає населення планети. Розвиток сільського господарства призвів до різкої зміни динаміки росту населення. Кожного дня населення планети зростає більш як на двісті п’ятдесят тисяч людей. Основний приріст населення приходиться на країни, що розвиваються, населення яких складає вже більше вісімдесяти відсотків від світового. Чисельність людей на планеті перевищує зараз чисельність тварин, яких можна порівняти за масою, на п’ять порядків. І в цьому спостерігається один цікавий біологічний парадокс.

У тварин добре відомим є так званий «ефект групи», коли підвищена щільність популяції провокує фактори, які цю щільність знижують. До цих факторів, в першу чергу, відноситься зменшення кормової бази, і як результат зниження життєздатності, фізичного здоров’я і, відповідно, зниження народжуваності. Окрім того, збільшується вірогідність масової епідемії через підвищену щільність популяції, а також збільшується кількість хижаків і паразитів. Але що ми спостерігаємо у людському суспільстві? У країнах з високим рівнем життя, де, кажучи біологічною термінологією, є сильна кормова база, приріст населення мінімальний — пів відсотку-відсоток. Та й цей приріст відбувається не стільки через народжуваність, скільки за рахунок мігрантів. А в країнах бідних, можна сказати злиденних, де мільйони гинуть від голоду, хвороб і локальних конфліктів приріст населення максимальним. Кількість бідних збільшується не тому, що хтось стає бідним через якісь обставини, а в першу чергу через те, що людина вже народжується бідною. І біологічний закон в цьому випадку не грає головної ролі. Поки що не грає. Але перші тривожні дзвоники вже пролунали, однак, про це пізніше. Таким чином, у наведених прикладах соціальні закони домінують над біологічними. Проте, не треба захоплюватись заможними країнами. За даними відомого океанолога, Жака-Іва Кусто,

309

якби всі мешканці планети мали рівень життя середнього американця, то Земля могла б витримати максимум сімсот мільйонів населення, а не більше шести мільярдів, як зараз.

Втрати сільськогосподарських земель через деградацію та опустелювання примушують мешканців країн, які розвиваються, робити жахливі вчинки — руйнувати останні ділянки дикої природи під сільськогосподарські угіддя. Нажаль, біосфера не може змінюватись так швидко, як людина змінює технології. Не дивлячись на проголошені останнім часом екологічні пріоритети, людина продовжує вважати себе напівбогом, бо за це говорять конкретні справи, які є куди більш переконливими, аніж слова про добрі екологічні наміри. На подібній свідомості ґрунтується багато філософських доктрин, ідеологічних систем, релігійних течій, художньої літератури. Кіноіндустрія широко пропагує і формує стереотипи, які дозволяють людині вважати себе творцем свого оточення. Потім подібні стереотипи переносяться у державні інституції. І якими б вони не були за політичною ідеологією, всі вони наслідують принцип уседозволеності по відношенню до дикої природи. А якщо і виникають певні екологічні пріоритети, то всі вони спрямовані в першу чергу на покращення комфорту людини, його здоров’я і відпочинку. Людина, вважаючи себе верховною істотою, привласнила собі право на руйнування і перебудову природи, навіть не намагаючись використати у своїй практичній діяльності висновки зі своїх неповних, не точних знань про біосферу.

Сучасні незаангажовані соціологи, історики, екологи бачать два шляхи людства, дві стратегії розвитку. Але обидві вони виходять з того, що межа порушення біосфери багатократно перевищена і людство живе в умовах жорсткої екологічної кризи, наслідки якої вже спостерігаються. Перша стратегія полягає в тому, що для того, щоб привести біосферу в стан рівноваги, потрібно виконати наступні умови: проводити правильну демографічну політику, в декілька разів зменшити споживання, повернути необхідну кількість територій, які використовуються, назад, у стан диких природних екосистем.

— Це практично не можливо. Утопія!— висловив хтось із присутніх свої думки в голос.

310

— Так, це є малоймовірним. Однак, у людства немає іншого виходу. І найважчим у цьому є зміна свідомості. Без цього людство не зробить жодного кроку до вирішення глобальної екологічної проблеми. І якщо ми не захочемо йти за першою стратегією, котру можна назвати стратегією життя, то ми підемо за іншою, яку називають стратегією смерті. І цю стратегію здійснить сама природа, яка, вибачте, плювати хотіла на наші соціальні закони. Бо природа первинна, а соціум вторинний. Рано чи пізно розпочнуться такі незворотні зміни, що це у будь-якому разі відіб’ється на людях. І як я вже сказав, перші тривожні дзвоники вже пролунали. Ви звернули увагу, що всі нові епідемії розповсюджуються на територіях з найбільшим приростом населення? СНІД у Африці, спалах атипової пневмонії у Південно-Східній Азії, спалах курячого грипу там же. Через вплив людства на клімат, свій внесок зроблять і стихійні лиха, які небезпечні не тільки через безпосередній ефект, але й через наслідки: голод, хвороби, соціальні конфлікти. Наша діяльність призводить до виходу біосфери зі стану рівноваги, зсуву екологічних ніш. Все це може призводити до того, що організми які безпечні сьогодні, можуть стати смертельно небезпечними завтра або сьогодні небезпечний організм знаходиться у незначній кількості, а завтра він буде розмножуватися у геометричній прогресії. Але це вже тема наступного лектора. Я закінчую свою доповідь. І як висновок хочу ще раз наголосити, що майбутнє залежить від кожної окремої людини. Доки кожна людина практично, а не на словах, не змінить свій світогляд стосовно природи і нашої ролі у глобальних процесах, доти сподіватись на оптимістичний розвиток людства не варто. Питання, думки, пропозиції? — звернувся до слухачів Юрій Єгорович.

Піднявся молодий чоловік: — Андрій, — назвався він. — Шановний лектор часто

давав зрозуміти, що сільське господарство фактично є першопричиною всіх екологічних проблем. А як же промисловість, автотранспорт? Відомо, що саме автомобілі є найбільшими забруднювачами атмосфери. Поясніть будь ласка.

— Глобальна екологічна криза є проблемою комплексною, — почав відповідати Юрій Єгорович. — І забруднення атмосфери і світового океану одна зі складових

311

цієї проблеми. Але треба відзначити, що навіть усвідомлення екологічних проблем, не змогло уникнути створення і розповсюдження стереотипів і невірного наголосу на проблемах. Бо на примітивно поставлене запитання, що таке погана екологія переважна більшість людей що відповість?

— Забруднення води і повітря, — вигукнув один з приятелів Дениса.

— Так! — вигукнув Юрій Єгорович і відразу ж додав, — і це твердження абсолютно хибне! Тому що головною проблемою є дисбаланс між біосферою і техносферою, тобто зменшення дикої природи і збільшення антропогенного середовища. Ніхто не говорить, що проблема забруднення несуттєва, але вона не є первинною. Вона є однією з проблем знищення природи. Підкреслюю, природи, а не довкілля. Бо довкілля ― це вже змінена людською діяльністю природа. Тому й рятувати потрібно не довкілля, а природу. А людям вдовбують в голову інформацію про забруднення, на мій погляд, частково через самозаспокоєння, бо цю проблему можна вирішити технологічними методами. Це далеко не найскладніша проблема. А от переламати себе і відмовитись від права на приватну власність та повернути мільйони квадратних кілометрів порушених територій назад, до природи, набагато складніше саме в психологічному сенсі. Адже технічно це здійснити ще легше, ніж вирішити проблему забруднення. Проте, жага до багатства нав’язала людині таку хибну думку: якщо земля не експлуатується, то це погано. Тому повернення земель в стан диких екосистем, або іншими словами переведення їх із стану довкілля до стану природи, зрозуміло, суперечить економічним інтересам суспільства, точніше економічному дурману, яким це суспільство нагодоване. Однак, це жодним чином не суперечить стратегії виживання людства взагалі, навпаки, це найголовніший та першочерговий крок. На жаль, у суспільстві під словом «добробут» розуміють лише матеріальний статок. Але цю тему буде розглядати мій колега, Марко. Що ж стосується безпосередньо сільського господарства, то неважко помітити, що саме ця галузь людської діяльності зруйнувала найбільшу кількість природних екосистем. Сільськогосподарські угіддя складають зараз біль ніж 36 % поверхні суходолу, тобто більше її третини або приблизно 60 % територій, які знаходяться під

312

безпосереднім антропогенним тиском. Вплив штучної реальності на наш розум призвів до того, що ми не усвідомлюємо того, що більшу частину території планети повинні займати ліси, степи, болота, а не переорані поля, витоптані пасовища, промислові підприємства, мегаполіси та автошляхи. Безумовно, що урбанізація і сільське господарство напряму пов’язані, бо міське населення має потребу у харчуванні та взагалі ресурсах. Є такий термін як «екологічний відбиток міста». Він показує яку кількість екосистем треба порушити, щоб задовольнити одиницю площі міста для забезпечення їжею, енергоносіями, сировиною і тому подібним. Так от, британські екологи підрахували, що екологічний відбиток Лондона складає 1:293. Це означає, що забезпечення 1 кв. км цього міста відбувається за рахунок знищення 293 кв. км природних екосистем. Якщо площа Лондону 1579 кв. км, то його екологічний відбиток дорівнює 462,6 тисячам кв. км, тобто перевищує площу країни, столицею котрої він є, майже в двічі. Зрозуміло, що такий рівень експлуатації можливий тільки за рахунок ресурсів з-поза меж Великобританії. Проте, я не в якому разі не критикую саме цю державу, це просто приклад. У нас хоч і прийнято скаржитись на бідність, проте по рівню споживання ми ближче до розвинених країн, ніж до країн Третього світу.

— Але треба відрізняти кількість порушених екосистем від якості. В полях все ж таки щось росте, бігає і повзає. Це не асфальт і не заводські цехи, — не погоджувався Андрій.

— Дійсно. Антропогенний тиск в агроценозі, тобто на ділянці, де щось вирощується, нижчий за урбанізоване середовище. Але біомаса, біологічне різноманіття, тривалість періоду біологічної активності в агроценозі значно менші за дику екосистему. Тільки на перший погляд здається, що красиве поле, на якому квітнуть соняшники, це природа. Насправді це той же самий виробничій цех, що і на заводах, тільки тут головним засобом виробництва є сама земля. Я зараз приблизно перерахую вам ті технологічні операції, які потрібні для того, щоб виростити таку культуру як соняшник. Після прибирання попередньої культури два рази землю дискують боронами або лущильниками, потім потрібно внести основне добриво, після того потрібно землю переорати. Навесні проводять боронування, потім

313

культивацію, потім передпосівну культивацію, після чого здійснюють посів. Після того проводять післясходове боронування, дві культивації, внесення гербіцидів, підживлення, при потребі, вносять ще пестициди. Всі ці технологічні операції проводять у весняно-літній період, тобто у період масового розмноження тварин. За дикі рослини мова взагалі не йде, бо для землеробства вони є бур’яном який потрібно знищувати. Але і для фауни там не вистачає життєвого простору. Якщо степові птахи роблять свої гнізда на землі, то як ви гадаєте, можуть вони нормально гніздитись у полі, яке ледь не кожного тижня обробляється купою агрегатів? Ця територія постійно зазнає стресу, тому не може бути повноцінним середовищем для представників дикої флори і фауни. Звичайно, що є технології, які дозволяють зменшити кількість технологічних операцій, але, зазвичай, вони ще згубніші.

— Чому? — запитав один з присутніх. — Тому що вони пов’язані з посиленим використанням

отруйних речовин. Не можна назвати природною екосистемою, тобто дикою природою, і пасовища для сільськогосподарської худоби. Ненормований однобокий випас призводить до постійного стресу такої місцевості і змінює рослинний покрив, який є фундаментом будь-якої екосистеми. До речі, в нашій країні один з найбільших відсотків розораності землі в світі, при далеко не найкращій врожайності. В нашій країні площа сільськогосподарських угідь становить близько сімдесяти відсотків від площі країни. А загальна площа орних земель становить п’ятдесят шість відсотків від площі нашої держави. Тобто переорані землі складають більше половини країни.

Після невеличкої паузи піднявся ще один чоловік середніх років:

— Валерій, — назвався він. — А вам не здається, що таке явище як вегетаріанство допомогло б вирішити питання перерозподілу ландшафтів на користь природних екосистем?

— Дякую за запитання. Цікава думка. Сам я з недовірою ставлюсь до того, що говорять стосовно користі або навпаки шкоди для здоров’я від споживанні м’яса. Але в екологічному плані я згоден з вегетаріанством на всі сто. Це дійсно один з механізмів зменшення людського тиску на природу. Я не вважаю, що людство зможе повністю відмовитись від

314

продукції тваринництва, але зменшити в декілька разів його споживання можливо і потрібно. Тим більше, що в багатьох розвинених країнах рівень споживання м’яса відверто надмірний. А як відомо з принципу енергетичної піраміди, при переході з одного трофічного рівня на інший втрачається біля дев’яносто відсотків енергії.

— А можна висловлюватися трохи простіше? — запитала жінка інтелігентного вигляду.

— Вибачте, — сказав Юрій Єгорович, — пояснюю простіше. Якщо цап їсть траву, то лише 10 % енергії, яка знаходиться у траві, безпосередньо залишиться в його тілі. Вся інша енергія розсіюється у вигляді тепла, води, вуглекислого газу, продуктів життєдіяльності. А якщо цього козла з’їсть вовк, то від маси цапа лише 10 % енергії перейде безпосередньо до тіла вовка, все інше, знову таки, розсіється у вигляді різних продуктів життєдіяльності. Стосовно ж людства це можна відобразити так. Замість того, щоб займати площі під вирощування кормів, з енергії яких тільки 10 % йде на приріст продукції тваринництва, ми можемо використовувати ці землі безпосередньо під продукти рослинного походження для людей. Тобто, 10 кілограмів зерна вистачить, щоб прогодувати дюжину людей на добу. А от накормити цих людей одним кілограмом м’яса, для формування якого витрачаються ці десять кілограмів зерна, проблематично. Останні розрахунки показують, що якби люди не віддавали зерно худобі, а використовували його безпосередньо, то не було б півмільярда тих, хто голодує. Тому безумовно, перехід на рослинну їжу дозволив би значно скоротити кормові посівні площі і перетворити їх на природні екосистеми. Окрім того, виробництво м’яса вимагає значно більше ресурсів, ніж рослинна продукція. Так американські економісти підрахували, що добові витрати води на вегетаріанця складають 250 літрів, на вегетаріанця, який вживає молочні продукти 1000 літрів, а на середньостатистичного м’ясоїда 3500 літрів. 87 % всіх сільгоспугідь США використовуються саме для того, щоб годувати худобу. До речі, не дивлячись на жалюгідний стан нашого тваринництва, Україна тільки тим й займається, що вирощує корми. Бо навіть головна культура держави ― озима пшениця, перш за все вирощується на фуражне зерно, яке йде на експорт.

315

— А я от що думаю, — піднявся молодий чоловік, не називаючи ім’я. — От шановний лектор казав тут про демографію і про те, що злидота породжує злидоту. І я з цим повністю погоджуюсь. І на мій погляд у доповіді потрібно було робити на цьому головний наголос. Якщо проблема екології полягає у руйнуванні природних екосистем, то все це наслідки збільшення кількості ротів на планеті. І допоки роти не припинять розмножуватись, говорити про вирішення цієї проблеми немає сенсу. У таких народів низький рівень культури, сильні традиції багатодітності, підкріплені ненормальною релігійністю. І ще я чув від людей, які були у Африці, що місцеве населення не звикло працювати. Худоба пасеться, банани ростуть, що ще треба? От і подавай їм пісні, танці, весілля у дванадцятирічному віці та гуманітарну допомогу. Тому особливого занепокоєння не повинно виникати через те, що вони голодують чи хворіють на СНІД. Вони самі в цьому винні. Нехай навчаються користуватись засобами контрацепції, по-справжньому працювати і поменше танцювати.

— Ви не зовсім вірно вказуєте причину зменшення природних екосистем. Один багатий потребує стільки ресурсів, скільки вистачить для двадцяти бідних. До того ж, повірте, ці люди живуть у більшій гармонії з природою, ніж ми, — зауважив Юрій Єгорович.

— Ну, стосовно гармонії ви перебільшуєте, — обізвався хлопець на ім’я Іван. — Я бачив документальний фільм про якийсь національний парк у Африці, коли місцеве плем’я, здається масаї, випасали на його території свою худобу і їм було наплювати на цей національний парк. З ними довелось ще й домовлятись місцевій владі. В результаті чого частина парку все одно дісталась цьому племені. А хто вбиває носорогів і слонів? Європейці? Та ні, африканці!

— А хто купує у них слонову кістку? — відреагував Юрій Єгорович.

— Не лише біла людина. Ви не зовсім розумієте до чого я веду. Я повністю підтримую думку про те, що нам потрібно відкинути абсолютно всі стереотипи. А то дехто намагається зобразити тубільців такими собі дітьми природи, а європейців ненажерливими монстрами. Я ж вважаю, що не можна виправдовувати ані тих, ані інших. Невинних немає. І першим і другим на природу наплювати. Але я погоджуюсь з думкою,

316

яка тут вже лунала, про те, що ці люди просто не хочуть працювати. Тому намагатись за свій рахунок допомагати їм я вважаю зайвим. Сильні виживають, слабі ні. Закон природи.

— Це примітивний соціальний дарвінізм, — відповів Юрій Єгорович, — коли закони природи намагаються перенести на закони соціальні. Повірте, це не завжди спрацьовує у людському суспільстві і я вже наводив приклади стосовно демографії. Але якщо ви так наполягаєте на тому, що ми, з біологічної точки зору, сильні, то тут можна посперечатись. З точки зору біології питання відкрите, хто сильніший — ті хто живе краще, але їх менше, чи ті хто живе гірше, але їх більше. Поки що спостерігається вимирання тих, хто живе краще і збільшення тих, хто живе гірше. А з біологічної точки зору сильнішою вважається та популяція, яка виживе. Час розсудить. А от з вашою думкою про те, що кожен має нести відповідальність, незалежно від місця проживання, я не сперечаюсь.

— Можна висловитись? — піднялась жінка і назвалась Лорою. — Я впевнена, що ми не маємо право судити людей з бідних країн тільки через те, що ми, як і всі європейці, знищивши свою природу, намагаємось когось навчити, як цю природу зберегти. Звичайно, що природоохоронні заходи потрібні, але перш ніж когось повчати, потрібно навести лад у себе.

— А на мій погляд, природоохоронне законодавство в країнах ЄС на сьогоднішній день найбільш прогресивне. Можливо, що й такого рівня не достатньо для вирішення екологічних проблем, але нам би їх рівень! — висловився хлопець на ім’я Лука. І на мій погляд, багато чого залежить від рівня культури: правової, політичної, екологічної. Подивіться до якого рівня культури та моралі дійшли, наприклад, британці. Вони заборонили полювання на лисиць з собаками, як негуманне заняття. Коли в інших країнах люди почнуть це розуміти, тоді можна буде дивитись у майбутнє з оптимізмом.

У залі з’явилась невеличка пауза і Надія миттєво нею скористалась, щоб оголосити наступного доповідача, розуміючи, що обговорення може тривати годинами, а час оренди приміщення обмежений. До того ж, основне обговорення планувалось після всіх трьох виступів.

317

68 «Благоговіння перед життям, цим чарівним,

мінливим, багатообразним творінням повинно оволодіти всіма нами і спонукати

усвідомити свою відповідальність». Я. Ліндблад

— Наступну доповідь підготувала Маргарита

Олексіївна, вихователь дитячої екологічної школи, — оголосила Надія.

— Шановні співрозмовники, — звернулась доповідачка. — Доповідь моя стосується безпосередньо того, яке значення мають дикі екосистеми які утворюють біосферу, як впливає діяльність людини на природу та клімат і до чого цей вплив може призвести. У ній я торкнусь не лише питань екологічних, але й філософських. З них і розпочну. От ми зібрались задля того, щоб обговорити питання порятунку і збереження життя на планеті. А як часто ми взагалі запитуємо, що таке життя і звідки воно взялось? Дослідження Опаріна, Холдейна і Мілера не довели можливості самозародження життя. Скоріше навпаки, вони показали неможливість такого процесу. Електричні розряди, які пропускали через суміші метану, аміаку, водню і водяної пари призвели до появи амінокислот. Але молекула ДНК, основа спадковості, основа життя, сама собою не з’явилась і не з’являється, що б не робили вчені. Треба визнати, що радикально позитивістська наука цими дослідами фактично завела себе в глухий кут. Бо навіть якщо науковці створять лабораторні умови для успішного самозародження життя, то виходитиме, що ці умови створюються тільки за рахунок розуму, а не випадковості. Математик Блюменфельд довів, що можливість випадкового створення молекули ДНК складає десять в мінус восьмисотій ступені. Фактично це означає нуль! Дуже влучно сказав з цього приводу астрофізик Вакрамасингхе: «Скоріше буревій, який пронесеться над звалищем старих літаків, збере новий авіалайнер із шматків металобрухту, аніж у результаті випадкового процесу виникне життя зі своїх компонентів». Тому зараз серед вчених користується популярністю принцип Реді: «Живе — тільки від живого». Біосфера дуже схожа на гігантський над-організм. Основу біосфери складають продуценти — рослини. Вони створюють за рахунок енергії Сонця органічну

318

речовину з неорганічної, яку отримують з ґрунту, повітря та води. Далі йдуть консументи — організми які споживають продуцентів і частина яких споживає самих консументів, тобто є хижаками. Вони, у в свою чергу, контролюють їх надмірне розмноження і, таким чином, не дають можливості повністю знищити рослинність. Цих хижаків контролюють інші хижаки, паразити і патогенні мікроорганізми. Відмерлі організми і відходи життєдіяльності живих істот розкладаються редуцентами, які перетворюють органічні речовини в неорганічні, які знову споживаються рослинами і цикл починається знову. І це я навела невеличкий приклад діяльності величезної системи під назвою життя. А якщо вдаватися у подробиці генетики, молекулярної біології, фізіології та інших наук, то сама собою виникає думка, що життя є результатом геніального творіння. В якому, на мою суб’єктивну думку, задум Божий є причиною, а еволюція Його інструментом. Перше зовсім не суперечить другому. В біосфері нема зайвих або шкідливих. Тому ми, не маючи жодного відношення до виникнення життя на цій планеті, відповідно, не маємо жодного права на його знищення. Через це основою основ екологічного світогляду є сакральність або святість живої природи, як шедевру сконструйованого самім Творцем. Саме такий підхід виключає антропоцентризм. Бо багато людей вважає, що масштаби екологічних проблем занадто перебільшені. Люди живуть і спостерігають: рік минув нічого страшного не відбувається. Десять минає теж нічого не відбувається, двадцять все більш-менш нормально. Ну вирубують ліси, ну переорюють степи, ну зникають тисячі видів тварин, ну так і що? Нічого б, здавалося, у глобальному масштабі не змінюється. Однак для планети рік, десять, двадцять це не строк. І тому десять, сто, двісті поколінь будуть жити нормально, а коли накопичиться критична маса порушень законів природи, то відповідати буде якесь з наступних поколінь.

Тепер я переходжу до питань пов’язаних з тим, як господарча діяльність людини впливає на природу і глобальні процеси. Отже, давайте розглянемо простенький приклад вплив лісового масиву на клімат місцевості. Візьмемо температурний режим. Лісовий масив виступає одночасно акумулятором і стабілізатором температурного режиму. Вдень в ньому прохолодніше ніж на відкритій, тим більше

319

голій місцевості, а вночі навпаки, ліс починає рівномірно віддавати тепло, яке він акумулював величезною рослинною масою за світловий день. Якщо в пустелях дуже жарко вдень і холодно вночі, то завдяки лісовому покрову добові коливання температури і вологості завжди менші. Вирубуючи ліси зі швидкістю 4,5 мільярдів кубометрів деревини або 150 тисяч квадратних кілометрів на рік, ми, тим самим, змінюємо температурний режим всієї планети. Я вже не торкаюсь проблеми забруднення Світового океану, через що також змінюється температурний режим океану, а значить і планети в цілому. Зараз багато говорять про глобальне потепління. Воно дійсно має місце, проте доречніше говорити про виведення клімату зі стану рівноваги, бо потепління може спричинити, навпаки, значне похолодання в деяких частинах планети. Тому ще раз наголошую, проблема не стільки в парникових газах і парниковому ефекті через викиди двоокису вуглецю, як факторі потепління клімату, скільки в тому, що клімат виведено зі стану рівноваги через знищення природних його стабілізаторів.

— А що ви взагалі можете сказати про парниковий ефект? — пролунало запитання з зали.

— Хм. В принципі нічого нового. Хіба що дивує, інколи, некомпетентність людей, яким не можна бути невігласами. Нещодавно по радіо чула виступ двох наших кліматологів-метеорологів. Так один з них сказав, що масове насадження лісів знизить кількість вуглекислого газу в атмосфері тільки спочатку, а потім років через 100-150 ці ліси почнуть розкладатись і нібито кількість двоокису вуглецю знову збільшиться. Я категорично не згідна з цим. Адже якщо підтримувати стабільно велику кількість лісових насаджень, то значна частина вуглекислого газу буде знаходитись в рослинній масі. А значить, в атмосфері у вільному стані вуглекислого газу буде зовсім не багато. Що ж стосується самого парникового ефекту, то він, дійсно, має місце. Але не треба також забувати, що спалюючи різноманітні види палива, людство додатково виділяє в атмосферу більше ніж 300 трильйонів мегаджоулів тепла щорічно. Так що факторів дуже багато, а не лише викиди «це о два» в атмосферу за рахунок транспорту і промисловості. Так от, я продовжую, стосовно...

320

— А можна ще запитання? — знову не втримався один зі слухачів.

— Ну давайте,— погодилася Маргарита Олексіївна. — Ваше відношення до Кіотського протоколу?

— Те, що люди прийшли до такого рішення, звичайно, є позитивною тенденцією. Але те, що ним передбачено зменшити викиди вуглекислого газу лише на 5 %, виглядає не більше ніж декларацією про наміри вирішувати глобальні екологічні проблеми. Та й взагалі, робиться невірний наголос на проблемі парникового ефекту. Погіршення ситуації з двоокисом вуглецю йде у двох напрямках, а не у одному. Перший це дійсно безпосередні викиди через спалювання мінерального палива. Але є й другий, який полягає в тому, що через знищення лісів і інших диких екосистем нема кому цей зайвий «це о два» поглинати. І на мій суб’єктивний погляд, краще вдвічі збільшити кількість лісів, ніж вдвічі зменшити кількість викидів в атмосферу. Ну а продаж квот на викиди — це верх цинізму економічного світогляду. Торгівля квотами зайвий раз демонструє те, що людство так і не навчилося мислити будь-якими іншими категоріями, окрім економічних. А таке мислення — прямий шлях до катастрофи. Я не прихильниця того, щоб все засадити деревами, ні. Все повинно бути природнім. В лісовій зоні — ліси, в степовій — степи, в савані — савана. Степ, до речі, це теж стабілізатор і акумулятор. Якщо порівняти вегетаційний період, наприклад, ячменя з періодом вегетації дикої степової рослинності, то можна відзначити, що у ячменя він триває не більше трьох місяців, а флора степу вегетує з квітня по листопад. Хоча частина її, звичайно, висихає влітку, але певні види продовжують рости до пізньої осені. Тому вирубуючи ліси і розорюючи степи, людина перетворює нашу планету на пустелю.

Згідно даних як закордонних так і вітчизняних науковців, у сучасних умовах мінімально оптимальний стан довкілля має місце тоді, коли господарська діяльність займає не більше 20 % суходолу. Тобто дика природа має займати 80 % території, на якій середня сумарна біологічна продуктивність має дорівнювати середньосвітовій. Бо співвідношення порушених і непорушених територій в пропорції 50 на 50 є критичним і вже сота доля відсотку в бік техногенної експансії веде до повної екологічної катастрофи. На

321

сьогоднішній день людська діяльність охоплює за різними оцінками від 55 % до 60 % суходолу. При цьому це території з найбільшим біологічним потенціалом, а не голі скелі. Як видно з вищенаведених цифр, людство вже перейшло той рубікон, за яким починається загибель біосфери.

Тепер я торкнусь водного режиму. Хочу зазначити, що зміни клімату це перш за все питання перерозподілу води та опадів на планеті, а вже тільки потім проблема коливання температур. Саме зміна водного режиму є головною загрозою, яка може причиняти стихійні лиха, опустелювання та посухи які здатні привести до голоду, хвороб, величезних міграцій людей та, звідси, соціальних та воєнних конфліктів. Всі ми пам’ятаємо повені, які не раз відбувались у нас в Карпатах. Причиною цього явища були не тільки сильні опади. Влітку ліс може затримувати більше половини опадів, завдяки великій площі листової поверхні і лісовій підстилці, яка діє як губка. Тепер уявить, що ліс зник. Тоді маса води, яка досягає поверхні землі, збільшується більш ніж удвічі. В горах це призводить до надмірного поверхневого стоку. Ті ж самі проблеми відбуваються навесні. Чи то сніг тане за два дні на голому місці або за два тижні під покровом дерев. Існують ще сотні різних факторів впливу біоценозів на клімат. Тому не треба дивуватись збільшенню кількості стихійних лих за останній час. Все це відбувається не без впливу людини. Адже рух повітряних мас визначається різницею зон з високим і низьким атмосферним тиском. А над океаном, містом, лісом і пустелею ці показники значно відрізняються. Вченими практично доведено, що значна частина ураганів, які все частіше трапляються на східному узбережжі Північної Америки зароджуються в Африці саме в тих місцях, де через діяльність людини знищуються ліси і розширюються пустелі. Адже перепад вологості, температур і тиску між океаном і лісом значно менший, ніж між океаном і пустелею. Тому ці урагани з кожним роком мають все більшу руйнівну силу. Окрім того, що ліси затримують опади, вони також сприяють значному випаровуванню води, підіймаючи її з нижніх горизонтів ґрунту. Світовий океан, який займає 70 % площі нашої планети, надає суходолу біля 40 % опадів, адже більша частина випареної з його поверхні води випадає у вигляді дощів та снігу, знову таки, над океаном. Тому 60 % опадів над суходолом це випаровування рослинами і

322

поверхнею ґрунту. Причому максимальний відсоток випаровування з ґрунтів може складати лише 20 %, все інше, тобто від 80 % і більше, відбувається за рахунок рослин. До речі, вчені зробили комп’ютерний прогноз моделі клімату Сахари і дійшли висновку, що створення лісів на третині площ цієї пустелі призвело б до такого підняття рівню вологості, що в деяких місцях цієї території виникли б болота. Хочу також нагадати ще деякі фактори впливу лісових екосистем. Наприклад ліс, який складається з дерев різної висоти, значно зменшує швидкість вітру над поверхнею землі. Ну і в решті-решт, лісам належить провідна роль у підтримці кисневого балансу на планеті. З 70 мільярдів тон кисню, які виробляють всі фотосинтезуючі організми на рік, 55 мільярдів виробляють саме ліси. І це при тому, що ліси зараз займають лишень 27 % поверхні суходолу, або біля 8 % загальної площі планети.

Зв’язок між живими організмами і кліматом настільки тісний, що порушення хоча б однієї ланки призводить до глобальної ланцюгової реакції змін. Після масового розповсюдження рослин на суходолі, події на його поверхні стали визначальними і для того, що відбувається в океані. Хоча, зрозуміло, вплив такої кількості води, яка знаходиться в океанах, не можна недооцінювати. Тим не менш, саме завдяки наземній фауні гірські породи почали руйнуватись в десятки разів швидше, ніж просто від впливу води, сонця, вітру. Через це океан став отримувати набагато більше поживних речовин. Це призвело до ще більшого розвитку різних морських організмів. Листова поверхня рослин, на противагу голій землі або бетонним конструкціям, теж відбиває значну частину світла, чим заважає підвищенню температури повітря. Окрім цього, не рідко один квадратний кілометр лісу випаровує більше вологи ніж один квадратний кілометр поверхні води. Тому що сукупна поверхня листя на одному квадратному кілометрі лісу, якщо її розкласти з такого лісового масиву, може сягати декількох кілометрів. Таким чином, знищуючи ліси, ми зменшуємо випаровування, наявність водяної пари в атмосфері та винос потрібних поживних речовин в океан для тих водоростей, які, в свою чергу, беруть участь в регуляції водного режиму планети. А на додаток до цього, забруднення океану призводить до загибелі таких організмів і розповсюдженню конкурентної

323

водної мікрофлори, тих же самих ціанобактерій або як їх ще називають синьо-зелених водоростей. Фактично ми перетворюємо планету на глобальну пустелю. Зараз океан вже перенасичений двоокисом вуглецю і не здатен більше поглинати його надлишкову кількість з атмосфери. В свою чергу підігрівання океану сприяє більш швидкому таненню льодовиків, що також стимулює зростання глобальної температури, адже сніг і крига, як відомо, відбивають сонячні промені. Я навела вам невеличкий приклад глобальної взаємодії різних взаємопов’язаних компонентів біосфери. І приклад цей дуже і дуже спрощений. Не забувайте, що життя організмів, і особливо людини, пристосовано лише до дуже вузьких природних умов, тому відхилення від стабільного клімату хоча б на декілька градусів у загально світовому масштабі призведе до катастрофи. Не дивлячись на те, що основними факторами формування клімату є сонячна енергія, рельєф, атмосфера і океан, саме живим природним екосистемам належить визначальна роль, щоб сформувати ті вузькі специфічні межі умов, в яких біологічно здатне жити людство.

Я не буду більше торкатись проблем забруднення, проблем впливу гідротехнічних споруд, копалень, кар’єрів, проблем урбоекології і так далі, бо на це у нас просто не вистачить часу. Але на одній проблемі я обов’язково зупинюсь, бо багато хто вважає її другорядною. Це проблема збереження біологічного різноманітності і, як наслідок цього, проблема екологічних ніш. Екологічні ніші ніколи не бувають вільними.

— А що це взагалі таке? Тільки простіше, будь ласка. — Якщо простіше, то це рід діяльності організму та такі

межі умов живої і неживої природи, які є прийнятними для його життя. А якщо складніше, то це функціональне місце виду в екосистемі, яке визначається його зв’язками з іншими видами та факторами неживої природи. Наприклад для рослин, які мешкають на засолених ґрунтах, умови проживання, наявність конкурентів та споживачів, різні кліматичні параметри та адаптованість до всього цього і буде екологічною нішею. Отже, в чому полягає проблема різноманітності. Людина, винищуючи одні організми, звільняє ніші для інших. Або, змінюючи умови життя, людина змінює самі ніші і створює нові. Погляньте на наші

324

«квітучі» влітку водоймища та ріки. Забруднюючи воду і пригнічуючи, тим самим, водні рослини і мікроорганізми, які регулюють кисневий режим у воді, ми створюємо сприятливі умови для розмноження синьо-зелених водоростей. А вони є одними з найдавніших мешканців на нашій планеті і звикли до низької кількості кисню у воді та до підвищеної концентрації аміаку, сульфатів та інших токсичних речовин. Такі умови на нашій планеті були сотні мільйонів років тому, в період підвищеної геологічної активності і несформованій, в сучасному вигляді, атмосфері. Подібні умови зараз створюють наші промислові і комунальні підприємства, тому синьо-зелені водорості й розповсюджуються із такою швидкістю. Ми самі створюємо для них екологічну нішу. Теж саме можна сказати і про рослини, які прийнято називати карантинними бур’янами. Ви не побачите на цілині заростей амброзії, будяка чи циклахени. Тому що біологічна різноманітність і висока щільність рослин не дають змоги розповсюдитись якомусь одному виду. Коли ж земля переорюється, то створюються умови задля бурхливого росту лише певних, добре пристосованих для цього видів. Ну і нарешті, коли людина безпосередньо знищує який-небудь вид або створює умови які не дозволяють йому нормально існувати і розмножуватись, то порушується екологічний баланс, що може призвести до непередбачених наслідків. Згадайте культурну революцію у Китаї та масове знищення горобців, які начебто шкодили врожаю рису. Така політика призвела лише до одного — масового розмноженню сарани і ще більшим втратам рису, і не тільки рису. Але досить часто вплив буває непрямим і виявляється зовсім не в тому місці, де на нього чекають. Трофічні, тобто харчові, зв’язки часто є настільки переплетені, що спрогнозувати реакцію середовища на зникнення будь-якого виду дуже важко. Особливу небезпеку можуть являти в цьому разі мікроорганізми та їх носії. Коли будь-який патогенний організм має постійний вид носія, то процес його життєдіяльності тече відносно стабільно, згідно певних закономірностей. Якщо ж із носієм трапляються якісь негаразди, то у патогена залишається лише два виходи: або загинути або мутувати і пристосуватись до нових умов та до нових видів. Наприклад, курячий грип за лічені місяці змінився до такого ступеню, що почав передаватись не лише від птахів до птахів, але й від птахів до

325

людей. Безумовно, що на такі генетичні зміни вірусу впливало багато факторів, однак не виключено, що одним з головних чинників міг стати порушений екологічний баланс через зменшення популяції якогось виду або видів організмів, наприклад, тих же птахів. Тому може статися таке, що завтра ми переб’ємо всіх китів, а післязавтра через це на нас чекатиме навала отруйних павуків. Тому що взаємозв’язки між різними організмами настільки складні, що сказати, чим гукнеться чергова авантюра людини, складно. Таким чином, стійке біологічне різноманіття сприяє стійкості і стабільності екосистем, тому неможна цей факт недооцінювати. Через це неможна проблему зникнення диких видів зводити лише до етики і естетики. Це реальна біологічна небезпека і ризик, в тому числі для здоров’я і життя людини. Водночас великою проблемою є завезення організмів з інших країн і континентів. Не зустрівши на новому місці патогенів, хижаків або конкурентів, такі новоприбульці можуть значно порушити баланс сталого біологічного різноманіття в місцевій екосистемі. Як приклад, кролики у Австралії або таж сама амброзія в нашій місцевості. Людська діяльність призводить до глобальних змін на планеті і глобальна екосистема втрачає свою стабільність. І якщо не потурбуватись про її порятунок і розширення, то це значить не потурбуватись про самих себе. Бо навіть збереження того, що ми зараз маємо, явно недостатньо. В мене все. Питання? — окинула поглядом присутніх Маргарита Олексіївна.

В аудиторії стояв невеликий гомін, але ніхто запитань доповідачу не ставив, тому Надія оголосила невеличку перерву, а після неї перед аудиторією постав останній доповідач — Марко.

69 «З усіх дефіцитів найбільш загрозливим

є нестача природи». Ф. Сен-Марк

— Тема моєї доповіді — економічне зростання і культ

споживання як фактори руйнування біосфери. Також я підведу підсумок наших доповідей і тоді ми перейдемо до загального обговорення. Отже. На початку двадцятого століття світова економіка виробляла валовий продукт у обсязі приблизно 60 мільярдів доларів на рік. Така сума була

326

отримана на основі економічного потенціалу, який був створений на протязі всієї історії людства. Але вже на початку двадцять першого століття світова економіка створювала такий продукт менш ніж за один день. Всім нам добре відоме прислів’я, що нічого з нічого не виникає. Основою зростання і розвитку економіки є природні ресурси і навколишнє середовище. Переробляючи і споживаючи ресурси, руйнуючи природні екосистеми і створюючи на їхньому місці сільськогосподарське і промислове виробництво, людина будує економіку. Неважко зрозуміти, що глобальна екосистема кінцева і її ресурсний потенціал обмежений, а світова економіка продовжує своє зростання. Кількість виробленої продукції зростає, через що також посилюється боротьба за ринки збуту. Криза перевиробництва є наявною. Якщо на початку двадцятого століття людина купувала річ для того, щоб нею користуватись, то в кінці двадцятого століття вона вже купувала її для того, щоб покористуватися нею деякий час, викинути, а потім купити нову, хоча стара залишається придатною. Як сказав видатний соціальний психолог Еріх Фромм: «В наш час акцент перенесено на сам процес споживання, а не на збереження надбаного.» Для всієї цієї вакханалії споживання на повну котушку працює рекламна індустрія, яка вдовбує людям в голову думку про необхідність купити той чи інший товар. Вона примушує людей вестись на моду, на чергові «навороти» і продукція купується, навіть коли в цьому немає практичної необхідності. З цього висновок економіка і технічний прогрес не задовольняють попит, а навпаки, створюють його. В результаті виробництво працює заради самого виробництва, а не задля реального задоволення по-справжньому нагальних потреб, продовжуючи марно витрачати природні ресурси. В одному з романів Віктора Пєлєвіна його герой так говорить про цей процес: «Проблема полягає в тому, що не реклама копіює світ, а світ копіює рекламу». У всього вищенаведеного є ще один сумний аспект. Майже всі сучасні науково-технічні розробки є екологічно малокорисними через те, що не дозволяють знизити глобальне споживання природних ресурсів. А причина цього полягає в тому, що ці новації просто не встигають за темпами зростання людської жадоби і

327

примхливості. Наприклад, інженерам-конструкторам вдається спроектувати авто, яке має менший розхід палива у порівнянні з попередніми моделями. Але загальне зростання кількості автомобілів в світі не дозволяє зменшити показники глобального споживання нафтопродуктів. Відповідно, кількість шкідливих викидів в атмосферу тільки зростає. Таким чином, перехід на більш інтенсивні, енерго- і ресурсозберігаючі технології не призводить до помітного зниження темпів деформації природи. Тому ствердження, що високий рівень економіки дозволяє вирішувати екологічні проблеми є, м’яко кажучи, перебільшенням. Психологія людини грає одну з найголовніших ролей у питанні вирішення екологічного питання. В сучасному світі значимість людини визначається тим, що вона має. Якщо ж вона нічого не має, то серйозно таку людину ніхто не сприймає. За людину говорять речі, якими вона володіє або її здатність заробляти на ці речі. Почитайте «Мати або бути» Еріха Фромма і у вас відкриються очі на те, чим є наше суспільство. Майже кожну людину не задовольняє те, чим вона володіє і їй хочеться більшого. Ідол матеріального багатства не дає кожному з нас зупинитися в процесі заробляння та споживання. Купувати, володіти та отримувати прибутки — цей постулат є основою сучасного світового порядку. При цьому багато хто з нас забуває, як сказав у свій час теолог Альберт Швейцер, що живе « ...як робоча сила, а не як людина». Чи замислюємося ми хоч інколи у якій реальності ми живемо? Для переважної більшості людей реальністю є ті товарно-грошові відносини, з якими вони мають справу кожного дня. Люди продовжують залежати від того, що вони мають і чим більше вони мають, тим більше вони залежать. А невгасиме бажання мати всього побільше, відбивається на глобальних процесах планети Земля. Я наведу вам дуже простий приклад. Припустимо, у людини є якісь гроші і вона має можливість придбати собі не дуже дороге авто. Але людина мріє і хоче купити авто більш престижне і більш дороге. І вона докладає зусиль, щоб заробити на машину, яка, припустимо, буде дорожча втричі від попереднього варіанту. Але хіба ця машина буде втричі швидше їздити або втричі менше споживати палива? Ні! Тоді заради чого її купувати і переплачувати втричі більше грошей? Тільки заради задоволення своєї примхи і слідуючи

328

бомбуванню реклами чи то формальної, чи то неформальної? Але подібне вередування дорого обходиться для нашої природи. Бо якщо людина намагається заробити та витратити втричі більше грошей ніж до цього, значить вона має знищити втричі більше ресурсів. І якщо ця людина виробляє меблі, то вона спровокує вирубку, припустимо, не десяти, а тридцяти гектарів лісу, якщо вона виробляє пательні, то потрібно буде спровокувати видобуток більшої кількості металу, втричі більше спожити енергії і так далі. Всі намагаються заробити побільше, щоб купувати те, що престижніше, а значить, дорожче. І до цього прагне кожен з нас і, таким чином, робить свій внесок у деградацію глобальної екосистеми. Запам’ятайте! Кожна річ, яка придбана без особливої на то потреби, сприяє культу споживання і безглуздому економічному зростанню, а значить, ще більше ускладнює важке становище природи. Не забувайте! Маркетологи і мерчендайзери вже давно перейменували всіх нас. Ми тепер не люди, ми — споживачі. Ми раби тих економічних правил, які людство само для себе створило. Але що таке економіка? Пєлєвін є близьким до істини, коли іронізуючи, надає таке визначення економіки: «Економікою називається псевдонаука, яка розглядає ілюзорні відношення суб’єктів у зв’язку з галюцинаторним процесом їхнього уявленого збагачення». Я не закликаю повертатись у печери, але слід визнати, що людина дозволяє собі жити занадто шикарно і марнотратно, не стаючи від цього щасливішою. Тому навіть економіст Шумахер так говорить про економіку: «Економіка як сутність життя є смертельною хворобою, тому що її безмежне зростання не підходить обмеженому світу. Всі великі вчителі людства переконували, що економіка не повинна складати сутність життя. І якщо описувати цю смертельну хворобу, то можна сказати, що вона схожа на наркоманію або алкоголізм». Влучне порівняння. Як наркоман не може зупинитись і потребує все нової і нової більшої дози, так і світова економіка не може зупинитися і потребує все більше і більше ресурсів для свого зростання. Створена наука і працюють наукові центри, головною метою яких є лише одне — створити штучний попит на товар, на який нема реального попиту. Все виражається в цифрах грошових одиниць. Ми живемо в світі, де всьому знаємо ціну, але нічому не знаємо

329

цінності. Тепер все є товаром. Ось вона, реальність, ось воно, масове безумство у якому ми живемо. Політики ж в цей час намагаються створювати ще кращі умови для економічного зростання, а пересічні громадяни, які занурені у всю цю товарно-грошову метушню, тільки цього від політиків і чекають.

Подобається це комусь чи ні, але сам по собі виникає висновок, що сучасна економіка і екологія є два взаємовиключних явища. Зростання першої пригнічує стан другої, занепад першої викликає відродження другої. Проте, екологія без економіки почуває себе відмінно, а економіка без екології неможлива. Із загибеллю біосфери відбудеться і загибель світової економіки. Тому необхідним є припинення економічного зростання, як головного фактора руйнування біосфери. Продовження економічного зростання призведе лише до загибелі біосфери, а значить і людини. Цей факт дуже важко сприймати переважній більшості людей, тому що кожен з нас, і я в тому числі, переймається тим, як побільше отримати матеріальних благ і як досягти максимального зросту свого власного бюджету. Юрій Єгорович вже наводив цифру, скільки людей витримала б планета з потребами середнього американця. Сьогодні вже згадувався демографічний вибух, як один з головних чинників руйнації біосфери, але культ споживання не менше, а можливо і більше загрозливий. На планеті живе золотий мільярд, тобто мешканці економічно розвинутих країн, а ресурсів він споживає в декілька разів більше, ніж п’ять мільярдів іншого населення планети.

Якщо проаналізувати все те, що відбувалося і відбувається з людством, то можна дійти такого висновку: питання вирішення глобальних проблем знаходиться в першу чергу у духовно-моральній площині. Людські пороки є головною причиною всіх бід. Глобальна зміна клімату, природні і техногенні катастрофи, епідемії нових хвороб, голод все це є наслідками нашої гордині та невігластва, жадібності і заздрості, байдужості та нехлюйства. Створена нова релігія — економічне процвітання і його новий ідол — економічне зростання, в жертву якому приноситься природа. Процвітати, досягати успіху, отримувати задоволення — ось її заповіді. Людство цим засліплене. Навіть наука стала лакеєм, який обслуговує філософію людською насолоди,

330

перевівши на другий план свою високу мету пізнання світу. Символами прогресу та добробуту став розвиток техніки та потужність промислового виробництва, а не якість життя та збалансованість взаємин людства з середовищем. Той егоїзм, який живе зараз в людях є самовбивчим егоїзмом. Бажання людини безмежні і єдиний засіб задовольнити їх — це відмовитись від них. Безумовно, що базове споживання відмінити неможливо: їжа, одяг, дах над головою завжди будуть потрібні. Але всього доброго в міру. Не розкіш визначає якість життя та добробуту, а соціальні гарантії та здорове середовище. Інакше на найближчу перспективу вимальовується картина, коли всі будуть їздити в лімузинах, але з протигазами на головах. В нашому світи виробляється так багато зайвого. Запам’ятайте! Людина, яка будує собі величезний будинок, а потім будує ще один такий самий для своєї дитини не є взірцевим батьком. Ця людина є екологічним злочинцем! Скільки потрібно всього знищити, щоб звести, обставити і опалити такі будівлі. Вірно сказав Данілов-Данільян, що «людина це істота яка любить не стільки себе, скільки свої омани, забобони, ілюзії і пороки, бо в тому штучному середовищі, яке вона побудувала, вона займається вишукуванням найбільш ефективних способів отримання позитивних, як їй здається, емоцій». Але методика отримання цих емоцій часто є збоченою. І людина, отримуючи задоволення, не отримує радості. Людина живе, знову процитую Фромма, «...в світі безрадісних задоволень». Кожен намагається гребти під себе. Ніхто не хоче давати, всі хочуть брати. Подивіться, що відбувається в світі культури і мистецтва. Замість музики нам пропонують шоу-бізнес, замість кіномистецтва кіноіндустрію, замість театрів нічні клуби. З цього приводу знову наведу вислів Пєлєвіна: «Чорна сумка, набита пачками стодоларових купюр вже стала найважливішим культурним символом і центральним елементом більшості фільмів і книг. А траєкторія її руху крізь життя — головним сюжетоутворювальним мотивом... В деяких випадках сумка з грошима не є присутньою безпосередньо; в цьому разі її функцію виконує або участь так званих «зірок» або нав’язлива інформація про бюджет фільму і його касові збори.» Ви не замислювались над тим, що буде з економікою розвинених країн, якщо у вихідні люди масово почнуть відвідувати церкви, музеї, театри і бібліотеки,

331

замість крамниць, ігрових автоматів, ресторанів швидкого харчування, казино і тому подібного? Сучасна економічна система — це колос на глиняних ногах. Тому що закони економіки — фальшиві, як є фальшивою вся система псевдоцінностей споживання. Навіть якщо завтра ціни на нафту підскочать втричі, то повірте, економіці республіки Чад від цього буде ані холодно, ані спекотно. Ну може це трохи і відіб’ється, але незначно. Проте для мешканців розвинених країн це буде катастрофа. Я не хочу сказати, що в Чаді ідеальна економічна система, ні. Просто вона менше залежна від тієї економічної гри, за правилами якої живемо ми.

— Значить ви захоплюєтесь печерним способом життя? — пролунала перша репліка.

— Ні, я захоплююсь зовсім іншим ― свободою людей від культу мотлоху. Я поважаю людей, які мають свою думку, ігнорують і чинять спротив тому рекламному тиску, який здійснюється на їхній розум, бо сучасна індустрія реклами і розваг просто потурає порочним бажанням людини. Вона створює потреби, яких могло б і не бути взагалі. Бажання володіти деякими речами часто виникає не через нагальну потребу, а через намагання не відстати від інших, щоб не виглядати білою вороною, або навпаки, щоб довести іншим свою зверхність. Для чого родині з двох людей будинок площею у двісті або сто квадратних метрів? Для чого в будинку має бути триметрова висота стелі? Щоб марно опалювати простір? Для чого купувати авто, яке спалює 10 літрів палива на 100 кілометрів, коли є таке, що витрачає 5 літрів? Зрозумійте, що людина, яка вирубує та забудовує один гектар лісу, не забирає цей ліс у місцевого лісгоспу. Вона вириває у кожного з нас, повторюю у кожного, ковток чистого повітря з легенів. Вже зараз торгують чистою водою, дочекаємось того, що торгуватимуть чистим повітрям. І це не фантастика. Питання не в тому, щоб взагалі відкинути технічні досягнення, а в тому, щоб ми не були їхніми рабами і не робили з технічних новинок ідолів для поклоніння. Бо деякі люди, навіть з помірними матеріальними статками, ледь не кожного року купують нові мобільні телефони, просто так. Що це, як не рабство?

Вся сучасна система побудована таким чином, щоб людина не пішла без покупки з відповідного торгівельного

332

закладу. Якщо проаналізувати наш побут, то ми дійдемо до висновку, що є багато речей якими ми або взагалі не користуємось або робимо це рідко. Ну скажіть, будь ласка, чи користуємося ми кожного дня пилососом? Ні. Тоді чому кожна родина купує собі пилосос, коли його можна придбати один на декілька родин. Але це не прийнято, тому що всі ми ярі власники, всі ми жадаємо володіти речами і тому живемо у світі споживання. Наш ірраціональний егоїзм насправді заважає нам жити, але ми не хочемо від нього відмовлятись. Ми завжди хочемо мати більше, ніж маємо, і страждаємо від того, що не можемо мати більше. Тому один з постулатів буддизму й говорить: «Життя є страждання, а страждання відбуваються через бажання. Відмовся від бажань і ти припиниш страждати.» Не дивлячись на величезний технічний прогрес і збільшення наших матеріальних благ, ми продовжуємо вважати себе бідними і нещасними через те, що не можемо досягти матеріального рівня, який мають багаті. Нам здається, що коли б ми досягли їхнього рівня, то відразу відчули б себе щасливими. Проте, забуваємо, що сто років тому сама багата людина не мала навіть самого примітивного телевізора. Але ми спокушаємося лише відносно тих, хто живе в нашу епоху. Як тут не згадати євангельську істину: «Горе світу від спокус!» Ми засліплені спокусами, ми не помічаємо, що в гонитві за ними знищуємо життя навколо себе. В котре процитую теолога Швейцера: «Чим більше ми перетворюємося на надлюдей, тим більшими нелюдями стаємо». Егоїзм блокує наш розум. У нас навіть притуплюється інстинкт самозбереження, бо через свою гординю і жадібність не відаємо, що творимо.

Через наш глобальний егоїзм під лозунгом «все для комфорту людини», ми готові жертвувати чим завгодно. Для цього ми пристосували навіть науку, яка вихваляє, звеличує людину, називає її вінцем еволюції, найбільшим її досягненням. І нам подобаються ці лестощі. І фактично боротьба кожного з самим собою є головним засобом, щоб відвернути екологічну загрозу. Людство повинно зайняти свою екологічну нішу, щоб не протистояти природі. Ми повинні віднайти гармонію і піти на поступки, не в останню чергу, заради самих себе. Не повинно бути жодної мрії про управління природними процесами та всілякі там «ноосфери». Існують закони, які не нами вигадані, але

333

незнання і невиконання яких не звільнить нас від відповідальності та покарання. Але для цього потрібно змінити світогляд і свідомість людей. Необхідна надзвичайно сильна правдива пропаганда. Вона повинна бути настільки сильною, щоб результати з’явились якомога швидше.

— І ви гадаєте, що це можливо? — пролунало запитання із зали.

— Шанси невеликі, але вони є. Є не один приклад, коли пропаганда змінювала суспільну думку, хоча для цього потрібен час, безумовно. Це стосується як позитивних, так і негативних речей. На викорінення рабства пішли століття. Є й не зовсім позитивні приклади. В нашій країні за лічені роки формальна і не формальна реклама призвела до того, що в нас на ринку праці повно менеджерів, маркетологів, аудиторів, але не вистачає токарів, зварювальників і трактористів. Я прекрасно розумію, що ці приклади не йдуть у порівняння з масштабами тієї проблеми, про яку ми говоримо. Тому що новий світогляд потребує відмови від багатьох спокус і надмірностей, які укорінені у свідомість людей. Але слід спробувати, бо краще робити щось, ніж не робити нічого. Є приклади спроб вирішення подібних проблем зверху, коли держава приймала непопулярні, але потрібні рішення. Взяти за приклад хоча б демографічну політику в Китаї. І хоча зростання населення в цій країні продовжується, однак темпи його значно впали. Але якщо ми не спроможемось вжити відповідні заходи, то природа сама наведе порядок трагічними для нас методами. Вона примусить людей рахуватися з нею і це буде спонукати людей до дій, але є небезпека того, що буде вже запізно. Я не виключаю, що у пориві відчаю деякі занепокоєні люди почнуть вирішувати екологічні проблеми радикально, через створення екстремістських екологічних організацій, не виключаю навіть застосування зеленого тероризму. Чому б ні? Це все дуже небезпечні тенденції, — зауважив Марко.

Від цих слів пульс Надії прискорився. Немов хтось просвітив її рентгеном і на секунду всі отримали можливість поглянути на найпотаємніші закутки її душі. Марко тим часом продовжував:

— Тому, щоб запобігти подібних крайнощів, свідомі люди повинні займатись надзвичайно активною пропагандою екологічних ідей. Бо коли стоїть питання життя або смерті, то

334

все інше стає другорядним. Потрібно змінювати свідомість суспільства, щоб громадська думка примушувала державу вживати відповідних заходів, а не навпаки, держава розпочинала провадити дії, до яких не готова громадська думка. Поясніть мені, яка користь від того, що промислові підприємства сплачують штрафи за забруднення навколишнього середовища? Куди йдуть ці кошти? На покращення навколишнього середовища? Я цього не бачу. Куди доцільніше було б примушувати такі підприємства купувати на ці суми штрафів виснажені землеробством орні землі і засаджувати їх дикою рослинністю в залежності від природної зони розташування цих територій. Тоді ми побачили б конкретний результат. До речі, зверніть увагу, що вимагають власники великих промислових підприємств у законодавстві про меценатство. Вони хочуть за доброчинність податкових пільг! Не інакше як лицемірством, це не назвеш. Бо це означає лише одне — багаті не хочуть нікому допомагати, а хочуть просто знайти шляхи, щоб уникнути зайвих розтрат. Адже благодійність визначається не тим, скільки ти даєш, а тим, скільки в тебе залишається, після того як ти дав.

Отже, допоки ми не змінимо свідомість людини і не відмовимось від культу споживання, нам не допоможуть жодні новітні технології. Наприклад, навіть якщо ми повністю перейдемо на альтернативну енергетику, але не будемо мінімізувати наші потреби, то ми перетворимо нашу планету на пустелю, щоб наставити побільше вітряків чи сонячних батарей. Тому без мінімізації наших потреб і без зниження споживання будь-які екологічні технології перетворюються на антиекологічні. Відмова від антропоцентризму, а значить від свого небезпечного егоїзму полягає в тому, що ми повинні рятувати природу в першу чергу заради самої природи, а вже потім думати про себе. Якщо ж у цій справі ми на перше місце поставимо себе, то наступимо на ті ж самі граблі — самолюбство і гординя пожеруть наші добрі наміри і ми все зіпсуємо. Ми повинні фактично зректися самих себе, своїх збочених і надуманих бажань. З цього приводу хочу навести вам слова шведського біолога Яна Ліндблада: «Всесвітній фонд дикої природи зробив багато добра для тваринного світу, але от мотиви його діяльності не дуже гарно продумані. «Збережемо світ тварин,

335

щоб і наші нащадки могли йому радіти». А я стверджую, що ми зобов’язані зберегти фауну заради неї самої. Різноманітність істот повинна зберегтись не для того, щоб нас розважати, а тому, що наш обов’язок забезпечити тваринам відповідні умови життя. Бо життя це не лише людина, але й мільйони петель у тканині, яка краще за все обходилась без нашого владного втручання». Дякую за увагу! Думки? Питання?

70 «Люди з ринковим характером не мають приязні

ані до себе, ані до інших, їм абсолютно все байдуже. Цим, можливо, пояснюється, чому їх не хвилює

небезпека екологічної катастрофи». Е. Фромм

Першою піднялась жінка середніх років: — Світлана, — назвала вона своє ім’я. — Я приходжу

до висновку, що у людства немає майбутнього. Люди не зможуть придушити в собі прагнення збагачуватись і прогрес завжди буде випереджати розвиток природи. Тому я, погодившись із більшістю інформації яка тут пролунала, дозволю собі прогнозувати песимістичний сценарій подальшої історії людства. Я не вірю в те, що пропаганда зможе змінити людей швидко, якщо взагалі зможе. Але якщо зміни світогляду і відбуватимуться, то вони все одно не будуть встигати за тими глобальними змінами на планеті, які мають місце. А тому людство знищить себе швидше, ніж встигне змінитись.

— Звичайно, — відповів Марко, — шанси на позитивні зміни невеликі, я з цим погоджуюсь. Деякі соціологи навіть підрахували їх і називають цифру у два відсотки ймовірності. З точки зору економічних ризиків — це нуль. Тобто, якби мова йшла про якийсь комерційний проект, то жоден підприємець не пішов би на такий ризик. Але не забувайте, що мова йде про питання життя або смерті і тому ми не маємо вибору і потрібно докладати зусилля. Бо, повторюю, краще робити щось, ніж не робити нічого.

— Нажаль ці зусилля будуть марними, — не погодилися Світлана.

— Ви фаталіст? — запитала Надія. — Ні. Я історик і можу прогнозувати.

336

Тим часом до дискусії приєднався хлопець на ім’я Едуард.

— Як на мене, то все, що я тут почув є черговою страшилкою. Не знаю зелені ви, чи червоні, але все, що тут говорилося є нісенітницею. Звичайно, що екологічні проблеми існують, але не треба перебільшувати їхню небезпеку. А якщо ця небезпека і серйозна, то рано чи пізно технічний прогрес зможе її вирішити. Я вірю в людину і людський розум. А останній доповідач явно ідеалізує печерний спосіб життя. Але я нагадаю вам, що середня тривалість життя людей у печерному віці була двадцять років, а зараз сімдесят, а в деяких країнах всі вісімдесят. Це при тому, що екологічна ситуація зараз набагато гірша, ніж це було тоді. Без сумніву, що такі ресурси як нафта, газ, деревина колись скінчаться. Але як тільки їхня кількість почне значно впливати на їхню ціну, наука і бізнес обов’язково знайдуть альтернативу цим ресурсам. В принципі, ця альтернатива вже є, наприклад водень чи рослинне паливо. Просто допоки ці технології не поставлені на широкий потік, вони дорогі, але як тільки вони підуть масово, то ціни будуть прийнятними для масового споживача. Ринок все відрегулює. Те ж саме можна сказати і про епідемії. Навіть якщо вони і з’являються, то ви забуваєте про прогрес медицини.

Однак, ми не забуваємо й рівня цін такої медицини, — виразив своє незадоволення один зі слухачів з місця і додав, — Це медицина для обраних… Хто не платить той помирає.

— Це справа яку можна виправити, — продовжував гнути свою лінію Едуард. — Бо є страхова медицина. Але навіть якщо припустити, що справи будуть зовсім кепські з природою, то люди все одно зможуть створити для себе комфортне навколишнє середовище. А відносно припинення економічного зросту я можу сказати лише одне — це найбільш абсурдна думка, яка тут пролунала. Як можна про таке говорити? На економічному зростанні ґрунтується весь світовий порядок. Зупинити економічне зростання означає зупинити прогрес. Тоді це буде точно фініш для людства.

— Значить екологічні проблеми ви пропонуєте ігнорувати, створивши навколо людства технологічну

337

оболонку, яка буде захищати його від всіх проблем? — здивовано запитав Марат Ігоревич.

Ну, не зовсім так. Штучне захисне середовище можна розглядати як запасний варіант. А взагалі я вважаю, що в нормальній багатій державі всі питання можна вирішити. Були б гроші. Тому я не сприймаю тезу про те, що економічний добробут не впливає на вирішення екологічних проблем. Як раз навпаки. Багаті держави можуть дозволити собі витрачати гроші на екологію, а бідні ні. Їм не до екології. Єдине з чим я погоджуюсь, так це з необхідністю демографічного контролю. Дійсно, не треба щоб злидота розмножувала злидоту.

Я хочу зробити зауваження стосовно альтернативних джерел. В принципі, Марко вже згадував про їх неоднозначність, може ви прослухали, але я спробую пояснити більш детально, вступив у розмову Юрій Єгорович, звертаючись до Едуарда. Вже зараз виникли перші проблеми застосування новітніх технологій, які донедавна вважались екологічно безпечними та перспективними. Наприклад, перехід на рослинне паливо кардинально змінює структуру посівних площ в сільському господарстві. Адже нинішня кількість орних земель слугує лише для забезпечення людей продуктами харчування і сировиною для легкої промисловості. Тому вирощування культур для біопалива призводить до зростання цін на продукти харчування, з чого виникає страшний висновок ― інтереси машин, точніше комфорт їх господарів, стають важливішими за нагальні потреби людей. Якщо ж не міняти структуру посівних площ, тоді доведеться вирубати останні ліси та осушити останні болота, щоб насіяти там ріпак чи щось подібне. А це взагалі катастрофа. Зрозуміло, що з екологічної точки зору біологічне паливо краще за викопне. Проте, наведений приклад говорить про те, що технічними засобами екологічні проблеми не вирішуються. А стосовно водневого палива мушу сказати, що ми не знаємо як прореагує клімат на ту кількість водяної пари, яку будуть щодоби викидати в атмосферу мільйони автомобілів. Тому вихід лише один при будь-яких технологіях скорочувати споживання.

— Всі забули про один важливий аспект в останньому виступі, — знову заговорила Світлана. — Доповідач, на мій

338

погляд, присвятив свій виступ перш за все проблемі моралі і духовного падіння людства. Я не еколог і не можу судити наскільки відрізняється швидкість прогресу від швидкості пристосування природи. Проте, я знаю наскільки відрізняється швидкість технічного прогресу від швидкості розвитку людської моралі. За останні сотні років при скаженій швидкості технічного прогресу, зростання моральності або не відбувалося взагалі, або зрушило мізерно, в більшості своїй у вигляді декларацій, а то й і зменшилось в таких аспектах як сімейні цінності, кодекс честі і так далі. Про який прогрес може йти мова, коли одна розвинена нація, знищувала людей у концтаборах, а інша, звинувачуючи її в аморальності, скинула дві атомні бомби на мирні міста? А ще одна цивілізована нація влаштовувала голодомори проти свого власного народу, мільйонами кидала своїх громадян до таборів та придушувала селянські бунти за допомогою отруйних газів? Я хочу вас, Едуарде, запитати, а чи потрібен у такому разі технічний прогрес взагалі? Чи може це, по вашому, неминучі витрати виробництва?

— Я хотів би примирити одну та іншу сторони, — долучився до розмови Лука. — З одного боку я погоджуюсь з тим, що низький моральний рівень людей не дозволяє вирішувати глобальні проблеми, з іншого боку я погоджуюсь, що завдяки технічному прогресу і правильному використанні його результатів можна вирішувати багато проблем, в тому числі і екологічних. До цього семінару я, чесно кажучи, не замислювався над багатьма питаннями. Наприклад сьогодні, мені було відкрито очі на таку проблему, як нерівномірність між порушеним і непорушеним середовищем. І завдяки цьому, прямо тут, мені став зрозумілим ще один момент залежності економіки і екології. Так от, у деяких європейських країнах законсервовано відсотків двадцять орних земель, на яких знаходяться пасовища та луки. Та й відсоток заповідників у розвинених країнах набагато більший ніж у нас. А в нашій країні площа орних земель одна з найбільших у Європі. При цьому бувають роки, коли ми закуповуємо продовольче зерно за кордоном. Чому так відбувається? Відповідь очевидна — нестача грошей і технологічна відсталість. Бо в розвинених країнах з одного гектару отримають врожаї у три рази більше за наші, тому в них і нема потреби переорювати більш ніж півкраїни. Гроші

339

та технології сприяють збереженню природи в них, а наша бідність вимагає знищення її у нас. Сьогодні вже наводився приклад з національним парком, коли місцевому злиденному населенню він був по барабану. І не можна не згадати такий вагомий аргумент, як рівень культури. Якби у європейців він був низький, то зі своїми грошима вони давно б вже використали для економічної діяльності всі непорушені території. Але ж вони цього не зробили. І я також не погоджуюся з пані Світланою стосовно прогресу чи регресу моралі. Після Другої Світової війни у свідомості європейців відбулися значні моральні зрушення, тому переважна більшість європейських країн не припускається варварства.

— Я от що хочу сказати, — промовив Юрій Єгорович. — Двадцять відсотків законсервованих земель — це добре. Однак і цього, нажаль, недостатньо. Я погоджуюсь, що нам до такого рівня ще рости і рости. Проте, не забувайте «екологічний відбиток», про який я розповідав, бо рятуючи так зване своє довкілля, багаті країни провокують знищення природи в інших регіонах. Але екологічна проблема глобальна і не стосується якихось окремих країн. Тому підходи на кшталт того, що ми вирішуємо свої екологічні проблеми за свій кошт і чому ми повинні ще комусь допомагати, не пройдуть. І знову таки, якщо ми почнемо вирішувати проблеми екології засобами ринкової економіки то ми нічого не досягнемо, бо вкладання в екологію грошей з точки зору кожного окремого суб’єкту підприємницької діяльності є збитковою справою. Тому перш за все своє слово має сказати саме суспільство.

— Потрібна ініціатива знизу, це точно. Бо навіть якщо знайдуться нормальні політики які із зрозумінням поставляться до екологічних проблем, але суспільство буде не готовим до цього, то вони швидко втратять владу, — сказала Світлана і продовжила. — І ще стосовно моралі. Якщо ви, шановний, вважаєте моральністю лише пацифізм європейців та відміну смертної кари, то ви помиляєтесь. Я не вважаю прогресом моралі гомосексуальні шлюби, легалізацію проституції чи наркоторгівлі. Це звичайне падіння моралі, а не її прогрес.

— Європа це не лише занадто ліберальні Нідерланди, але й країни з сильними католицькими традиціями, — виправдався Лука.

340

— А я от що хочу запитати, — звернулась до Марка жінка з діловою зовнішністю. — Чи не здається вам, що у питанні боротьби з економічним зростанням в вас говорить елементарна заздрість і неспроможність заробляти достатню кількість грошей? Не дарма вас тут обізвали не лише зеленими, але й червоними. Може це просто питання психології і ви за поглядами приховуєте свою нездатність робити успіхи у бізнесі або кар’єрі? І біля вас зібралися такі ж самі люди, які є просто невдахами? Як ви пропонуєте переробити громадську думку, щоб відучити суспільство від масового споживання і як можна визначити, що є необхідність, а що є надмірність? Вам не здається, що все те, про що ви тут розповідали, є елементарною утопією? Чи готові ви самі завтра відмовитися від власного пилососу і ділити його зі своїми знайомими і сусідами?

— Відповідаю, — впевнено відреагував Марко. — Заздрість мною не керує. У мене є можливість заробляти після занять в університеті, бо я студент. Але в цьому плані єдиною проблемою є те, як зупинити себе в цьому, щоб присвячувати свій час чомусь загальнокорисному. Якби я був лінивим, то я не брав би участі в цьому семінарі і в його підготовці, а валявся б на дивані перед телевізором. А якби я керувався матеріальною користю, то я витратив би весь цей час на отримання додаткового прибутку і начхав би на цей семінар. Примусити себе відмовитися від будь-якої речі дуже важко. Але я зміг це зробити стосовно саме пилососа, бо я вирішив його не купувати, інакше не наводив би приклад саме з ним.

В залі пролунав сміх, а Марко продовжував: — В мене є відеокамера, якій вже дев’ять років. І хоча в

мене є гроші на нову модель, я із принципу її не купую. Стосовно заздрості. Я не заздрю людям які живуть як робоча сила, навіть якщо вони їздять на дорогих машинах. Мені навіть шкода цих людей, бо вони не бачать і не розуміють того, що можуть бачити і розуміти інші, не одержимі культом споживання люди. Тепер про визначення того, що є надлишком. Це одне з найважчих питань, дійсно. Однак я бачу декілька шляхів. По-перше, потрібні люди, які власним прикладом будуть змінювати людський світогляд. В цьому значну роль повинні відігравати ЗМІ і відомі особистості, які мають надавати суспільству добрий приклад. Таким чином,

341

можна буде змінювати пріоритети, коли вважатиметься, що жити економно і ощадливо престижніше, ніж розкішно і марнотратно. Психологічно це дуже важко, я погоджуюсь, але необхідно. По-друге, це можна здійснювати системою оподаткування. У Фінляндії, наприклад, система оподаткування створена таким чином, що дозволяє пересічному громадянину одержувати прибуток, який дозволяє йому заробити на середнє житло і одне авто на родину. Але як тільки він починає заробляти вище цього середнього рівня — ставка оподаткування зростає таким чином, що виявляється не багато охочих заробляти більше. Я вже казав про демографічну політику в Китаї. Однак я повністю погоджуюсь з пані Світланою стосовно того, що ініціатива має йти знизу. А допоки економіка буде визначати мораль, виходячи з принципу, що моральним є все те, що є вигідним, то ні до чого нормального ми не прийдемо. Мораль повинна визначати економіку, але ніяк не навпаки. Нещодавно одна американська фірма подала до суду на одну індійську компанію за випуск плагіату. А знаєте що був за плагіат? Ліки для хворих СНІДом. Індійський продукт був дешевшим за американський і тому американська компанія несла збитки і вимагала заборони випуску цього препарату індійцями. Наскільки моральним може бути подібний позов? Виходить, що такій фірмі наплювати на людей і її цікавить лише прибуток. На щастя індійська компанія суд виграла. І я хочу щоб всі запитали себе: «А наскільки кожен з нас сам стримує себе від постійних спокус?» Може все, що тут говориться дійсно є утопією, але утопія краща за ілюзію. Бо небажання помічати меж зростання економіки на цій планеті є дуже небезпечною ілюзією, яка ґрунтується на сліпій вірі у всемогутність економіки і наукового розуму, яка насправді перетворюється у глобальне божевілля.

— А що ви можете сказати про таку нову наукову дисципліну, як економіка навколишнього середовища? Наскільки реально робити розрахунки з нанесеної шкоди природі від неправильної господарчої діяльності або навпаки, вираховувати прибутки від раціонального природокористування? запитав один зі слухачів.

— Цікаве і актуальне запитання — відповів Марко і почав пояснювати. — З одного боку, якщо розглядати світ як певну товарно-грошову систему, то можна сказати, що це

342

виправданий підхід. Вже існує методика таких розрахунків і вони вже застосовуються. Але світ, реальний світ, це не товарно-грошова система. Ми не можемо дивитись на все крізь призму економіки. Є речі які неможливо об’єктивно оцінювати грошима. І не тому, що не можна вигадати методики, а тому що це цинічно. Наприклад, не можна виразити у грошовому еквіваленті ціну людського життя, хоча страхові компанії роблять це абсолютно спокійно. Зараз багато природоохоронних територій вимушені займатися комерційною діяльністю. Ті ж національні парки. З одного боку, здавалося б, це добре, тому що за рахунок цього вони виживають і зберігаються. З іншого боку виходить, що будь-яка місцевість із великим біологічним різноманіттям, але низькою комерційною привабливістю з туризму може бути у будь-який момент стерта з поверхні Землі. Одна моя знайома скаржилась мені на комісію, яка не хоче затверджувати проект заповідника з однієї простої причини — нема розрахунків економічної ефективності. Вона дивується. Це ж заповідник! Яка може бути економічна ефективність? Але ж у нас все так робиться. Тому багато справ потрібно робити не замислюючись про економічну ефективність. Я колись бачив у одній передачі, як у Південноафриканській республіці один справжній меценат викупив територію фермерського господарства і зробив приватний заповідник, який не приносить йому жодних прибутків.

— Добре, що це був багатий меценат, — погодився Едуард, але відразу додав, — а якби в нього не було грошей? Він не зміг би ані купити, ані утримувати цей об’єкт. Тому без нормального фінансування виконання екологічних програм є неможливим.

— А пояснити вам як відбувається фінансування екологічних програм у сучасному світі? ― поставив запитання Аскольд і сам відповів на нього. ― Людина тотально знищує природу, заробляє на цьому кошти, а потім якусь невеличку частинку цих грошей виділяє на збереження незначної частини природи. Тому якби своєю діяльністю людина не знищувала природу, то не було б потреби виділяти кошти на її порятунок. Так що не треба лікувати наслідки, треба лікувати причину. І якщо змінити світогляд, то порятунок природних комплексів є можливим без значних витрат. Наприклад, держава безкоштовно надає землі під

343

заповідники, свідомі громадяни не будують там маєтки і не їздять на полювання та пікніки, а громадські організації безоплатно контролюють функціонування такого заповідника.

— Це нагадує мені військовий комунізм, — зауважила жінка з діловою зовнішністю. — Все безкоштовно. А це утопія. Світ жив, живе і буде жити за законами ринку. За все потрібно платити. І з цим нічого не можна зробити.

— Можна, — промовив з місця Вахтанг. — Можна воювати з економікою її ж методами. Спрямувати їх проти її слабих місць.

— Наприклад? — Наприклад, я розпочну безкоштовно надавати

юридичні послуги, пару раз на тиждень. При цьому цей різновид діяльності не буде моєю роботою. А через рік я зберу декілька однодумців і вони будуть пару раз на тиждень робити теж саме. Таким чином, по цьому виду діяльності в місті буде завдано відчутного удару. Впадуть ціни. А бойкотування тих чи інших товарів, хіба не метод?

— Але все те, що ви говорити, все одно нереально. Цього не буде, — продовжувала опонентка. — От в чому справа. Ми можемо сидіти тут і мріяти, говорити будь-яку нісенітницю, наполягати на своїх фантазіях, але в понеділок всі ми вийдемо на роботу і ніхто не буде працювати безоплатно. А якщо декілька фанатиків бойкотують якийсь товар, то це не означає, що так роблять всі люди. Експерименти, коли люди намагались жити всупереч економічним законам мали місце в історії, але всі вони скінчилися невдало. Згадайте ті ж комуни. А Радянський Союз? Найвеличезніша економічна авантюра в світі. Всі ми знаємо чим все це скінчилось і це є яскравим прикладом того, як не можна порушувати економічні закони. А от у комуністичному Китаї це зрозуміли заздалегідь і тому швиденько перевели економіку на ринкові рейки.

— Але ж були й інші приклади в історії. Коли завдяки саме ігноруванню економічних законів країни і народи, не просто виживали — перемагали.

— Що ж це за приклади? — здивувалась жінка з діловою зовнішністю.

— Війна. Якби у роки війни кожному робітнику, який виробляв снаряди повністю сплачували те, що він заробляв,

344

то у держави не вистачило б жодних коштів. Армія витрачала техніку, боєприпаси, продукти харчування, амуніцію, але ж вона не купувала її, а отримувала безкоштовно. А робітник, працюючи по п’ятнадцять годин на добу, отримував за це хлібні картки. І якби цього не було, то може ми б зараз тут не сиділи і не розмовляли. От вам і вся економіка. Хоча пропаганда тих років розповідала про деяких робітників і селян, які немов віддавали свої заощадження на виробництво танку чи літака.

― Не треба крайнощів, ― піднявся Марат Ігоревич. ― Звичайно, людство не може знищити економіку як таку або відмовитись від неї. Проте, вона дійсно не має визначати мораль і поведінку людини. Вона має бути підпорядкована потребам, а не створювати їх. Треба визнати, що нинішня економічна система вже не спроможна відповідати на виклики сьогодення. А значить, як колись сказав Сен-Марк, неможливо врятувати природу, не змінивши економічної системи, яка її руйнує. Звідси висновок ― потрібна інша економічна модель. Проте, це вже не є темою нашого семінару.

Тим часом піднявся ще один слухач: — Іван Таленко. Газета «Кролики та удави», —

представився він і Надія, яка проглядала на столі якісь папери підняла голову, почувши це ім’я. — Ми тут вислухали безліч інформації, але вона носила глобальний характер. Мене ж цікавить те, як досягнути виконання хоча б тих природоохоронних законів, які у нас є. Ми чули тут думки і економістів і радикальних та помірних екологістів, але конкретного механізму вирішення ніхто не навів. І якщо в країнах з високою правовою культурою, як казав один із присутніх, подібні питання вирішуються у правовому полі або під тиском громадської думки, то як бути в нашій країні, де рівень культури, як правової так і екологічної, дуже низький? З таким рівнем корупції як у нас неможливо вирішити екологічні проблеми і притягти до відповідальності екологічних злочинців. Що ви пропонуєте для того, щоб зупиняти геноцид природи в нашій державі?

Підходить час, сказав Марко, коли потрібно пояснити для чого ми всі тут зібрались. Так, ми можемо довго обговорювати глобальні і локальні екологічні проблеми, а потім просто розійтися і все забути. Але проблеми

345

залишаться. Тому ми пропонуємо не лише обговорювати, але й вирішувати ці проблеми практично. Ми пропонуємо приєднатись до нашої організації. Якщо ви не зможете приєднатись і брати активну участь, то ви могли б надати нашій організації будь-яку іншу допомогу: інформаційну, матеріальну, юридичну.

— А можна про цілі і методику дій організації? — запитала одна з присутніх

Цього разу піднялась Надія: — Сьогодні було надано не мало сумної інформації

стосовно широкого кола екологічних проблем, однак головний наголос робився саме на знищення дикого природного середовища. І наша організація планує в першу чергу працювати в цій сфері, тому що в нашій місцевості ця проблема стоїть особливо гостро. Ми вважаємо, що при такому величезному навантаженні на природу збоку сільського господарства, промисловості і комунальної сфери, вирубка і без того невеликої кількості лісів або переорювання останніх ділянок нерозораного степу є зухвалим злочином в нашій місцевості. Спочатку ми ставимо за мету зупинити цей процес, ну а в перспективі хотілося б створити Фонд розширення диких екосистем. Ми не плануємо робити марне пікетування владних установ, але й не збираємось нічого палити або зносити бульдозерами. Перш за все ми хотіли б спробувати такий засіб, як блокування робіт, які наносять шкоду довкіллю. Цей метод, до речі, широко використовується закордонними екологічними організаціями. Стосовно ж наших найближчих дій, то це питання ми обговоримо після семінару з тими, хто вирішить до нас приєднатись. Тепер ми хочемо продемонструвати невеличкий документальний фільм. Після нього десятихвилинна перерва, під час якої кожен сам для себе вирішить чи повертатись йому до зали чи йти у своїх справах. А тепер дивимось кіно.

71 «Бог, котрий створив нас без нас, не може врятувати нас без нас».

Б. Паскаль

Два хлопця швиденько підключили DVD до телевізора, що стояв неподалік трибуни. Розпочався фільм.

346

На темному екрані титри: Народне Товариство Охорони Природи презентує Документальний фільм «Екоцид стратегія смерті».

Темний екран почав світлішати. З’явився музичний фон декілька разів змонтований вступ до композиції Turn Loose the Swans гурту My Dying Bride. На екрані пішов відеоряд: чорно-білі кадри з підкорення цілини, простори випалених лісів, вид з висоти пташиного польоту величезних площ, засіяних різними культурами і трактори, що рухаються як танкові ланцюги і переорюють землю. Далі в кадрі з’являються великі стада домашньої худоби. Крупним планом показано, як худоба після дощу перетворює пасовище на місиво з багнюки. Все це супроводжувалось коментарем за кадром був голос Мирослава: «Непомірний розвиток сільського господарства призвів до широкомасштабного захвату та руйнації природних екосистем, які є основою основ біосфери». Далі пішли кадри обробки полів отрутохімікатами і невеличкі птахи, які вдихнувши отрути, підстрибували і марно махали крилами, намагаючись злетіти. Коментар: «Все, що не витискається і не знищується фізично, людина безжалісно добиває хімічно. Ці птахи приречені. Під впливом отрути вони будуть помирати в муках не одну годину».

В кадрі вирубка лісів, техніка для лісозаготівлі, дикі тварини, які розбігаються хто куди, величезні голі простори після вирубок в Сибіру, Південно-східній Азії, басейні Амазонки. На декілька секунд з’являється любительський відеозапис великого дачного поселення в наполовину вирубаному лісовому масиві. Коментар: «Люди не лише безпосередньо винищують ліси, один з головних кліматичних факторів на планеті, але й залишають без помешкання тисячі видів тварин, прирікаючи їх на повне вимирання через неможливість продовжити свій рід і відсутність їжі».

Далі пішли кадри зруйнованого реактору ЧАЕС, великий водний простір залитий нафтою, в якому борсались безпорадні птахи, перекинуті цистерни з аміаком. Коментар: «Наслідки подібних техногенних катастроф бувають фатальними. Людству все складніше слідкувати за машинами та механізмами, бо з кожним днем їх стає все більше і більше».

347

На екрані звалища, труби заводів, автомобілі та смог від їхніх викидів, забруднені ріки, купи пластику в сміттєвих баках, птахи і морські тварини, які потрапили у пастки зі шматків риболовецьких сіток і пластикового сміття. Коментар: «Рівень забруднення досяг таких масштабів, що звичайні пластикові пляшки вже плавають у відкритому океані. Тисячі тварин гинуть, потрапляючи у пастки зі сміття. Подивіться у ці очі», На екрані крупним планом з’явився морський котик, з пластиковим кільцем навколо морди. «Ця тварина приречена на тривалу голодну смерть». Зображення затрималось на короткий період з ще більшим крупним планом поглядом вологих сумних очей.

Кадри масового і безжалісного розстрілу тварин з гвинтокрилів. Тварини намагаються в паніці втекти, а сховатись і втекти нема куди. Мелькають обличчя людей які стріляють, сміються і смакують криваву вендету. Потім пішли кадри полювання на лисиць з собаками, поранена перелякана дика качка, яку прив’язали мотузкою і дражнять нею собаку, махаючи нею перед носом пса. Далі відеоряд промислу тюленів, яких люди забивають битами, підстрелена слониха, яка б’ється в агонії, вовк, що потрапив у капкан. Далі пішла «робота» китобійних суден натикані гарпунами кити, фонтани крові і криваве-криваве море. Коментар: «Жорстокість людська немає меж. Коментарі зайві».

Музичний фон змінився. Тепер це декілька разів змонтований початок композиції Winter martyrium німецького гурту Kreator. На екрані відеоряд переповнених міських вулиць, тисняви у метро, автомобільні пробки, натовпи на ринках. Коментар: «Населення на планеті зростає семимильними кроками на противагу біологічним законам, слідуючи дивним соціальним процесам». В кадрі з’являються люди, що голодують в Африці. Коментар: «Ці люди помирають від голоду і хвороб тисячами, але встигають народжувати подібних до себе мільйонами. Населення що зростає, винищує останні острівці дикої природи.»

Відеоряд документальних кадрів з Першої і Другої світової воєн, ядерні вибухи, руїни Хіросіми, колони бойової техніки, килимові бомбування, трупи та поранені. Коментар: «Людина є найбільш агресивною істотою на планеті Земля. Коли у одних не вистачає грошей на харчі і медикаменти, інші витрачають на свої армії мільярди доларів».

348

Музичний фон зникає. Темний екран. Коментар: «Нам здається, що кожен з нас особисто мало причетний до того, що було продемонстровано. Проте, це не так. Адже нам завжди мало того, що ми маємо нам хочеться більше. Бо жадібність і заздрість притаманна людині не менше, ніж агресивність І чим більшою кількістю матеріальних благ кожен з нас намагається володіти, тим більшого лиха він завдає природі». Повільно і не дуже голосно починає грати композиція Едварда Гріґа «The Hall of the Mountain King» у виконанні гурту Apocaliptica. В кадрі з’являються вагони з вугіллям, кар’єри з видобутку руди. Музика поступово прискорюється і стає голоснішою. На екрані з’являється конвеєр з виробництва автомобілів, будівництво дороги, збирання врожаю комбайнами, потім людський рот, який починає жувати величезний біг-мак і, на декілька секунд, в кадрі виникає уривок одного з попередніх епізодів переорювання цілини. Потім в кадрі з’являються цехи з виробництва текстилю і на три секунди з’являється попереднє зображення птахів, які помирають від отрутохімікатів. Цей сюжет змінюється кадрами про якийсь автосалон і тут же на декілька секунд промелькнули автомобільні пробки та смог від їхніх вихлопів. Музика продовжує прискорюватись. Потім з’являються вишки з нафтовидобутку, автозаправки і ... птахи, які борсаються у розлитій нафті. Далі йде відеоряд роботи деревопереробного заводу, великі меблеві павільйони, дерев’яні будматеріали і все це переривається спиляним деревом, що падає, та величезними просторами вирубаних лісів. Музика грає ще швидше. Йдуть кадри з виробництва пластику, товари упаковані в пластик і на три секунди зображення голови морського котика з пластиковим кільцем на морді. Музика лунає вже з шаленою швидкістю. Стадо корів, що перетворює зелене пасовище на багно змінюється кадрами з м’ясних відділів супермаркету. Швидкість і гучність музики досягає апогею. Йде зображення крамниць переповнених морепродуктами, стендів мисливської зброї і товарів з хутра. Кадри, що йдуть тепер у прискореному темпі, в яких люди носяться по цих торгівельних закладах, потім змінюються не прискореними кадрами з розстрілу тварин з гвинтокрилів, слонихою, що б’ється в агонії і фонтанами крові з натиканого гарпунами тіла кита. І раптом музика стихає! Темний екран.

349

З’являється голосний звук биття серця і на екрані криваво-червоними літерами виникають останні титри фільму: «І ви вважаєте, що це все залишиться безкарним для людини?»

Фільм скінчився, але стук серця і останні титри на екрані не зникли. В залі була абсолютна тиша. Надія піднялась і почала говорити, хоч всі продовжували дивитись на екран:

На цьому наш семінар закінчено. Наостанку скажу, якщо є бажаючі приєднатися до нашої екологічної громадської організації, то підходьте туди до столу, вказала Надія на стіл біля стіни, за яким сиділи Аскольд і Олена.

До столу пішов один, потім ще двоє, потім п’ятеро. Нарешті біля столу скупчилося біля двадцяти людей. Надія подивилась на Марка. Той весело подивився на неї, підняв руку і показав пальцями знак „V” − вікторія.

Всі посідали на свої місця. Почалося обговорення вже у більш тісному колі. Виявилось, що не всі, хто залишився у конференц-залі так вже й прагнули приєднатись до організації. Деякі хотіли просто продовжити спілкування, інші вирішили залишити свої координати і у разі потреби пропонували свою допомогу. Ну і звичайно, що були ті, хто хотів приєднатись, серед них було і два приятеля Дениса, яких Надія не знала. Знайшовся й один підприємець, Михайло Михайлович, який заявив про свою готовність виділяти кожного місяця хоч і не дуже велику, але постійну суму грошей на потреби організації. Свій вчинок він пояснив тим, що його бізнес не найкращим чином відбивається на екології. Тим не менш, до організації приєдналось чотирнадцять нових активістів, а це вже було щось. У більшості своїй це були люди з поміркованими екологічними поглядами. Однак всі вони підтримали пропозицію Надії стосовно акції з порятунку Омельського заповідника. Проте, декілька людей наполягло на тому, що потрібно спочатку спробувати здійснити тиск на органи влади і контролю або задіяти судовий розгляд цієї справи. Одні ще сподівались вибороти таким чином справедливість, інші просто хотіли, щоб все виглядало більш-менш пристойно. Як це не дивно, але їх підтримала більша частина нових активістів, аксакалів і навіть Аскольд. Лише за умов відсутності результату від цих заходів вирішено було задіяти останній аргумент

350

блокування будівництва. Надія виражала з цього приводу відверте незадоволення і як могла чинила опір такому підходу, що розтягував вирішення цієї проблеми на невизначений термін, але вимушена була погодитись із волею більшості. Тепер вона на сто відсотків зрозуміла вислів: «Скільки людей, стільки й думок». Через збільшення кількості активістів було прийнято рішення розділити організацію на групи, щоб хоч якось її структурувати. Саме одній з груп, до складу якої тепер входили як молоді, так і старі активісти, було доручено займатися питаннями владних структур і контролюючих органів або, якщо вони не допоможуть, судовими справами. Але всі питання розглянути так і не вдалось — занадто вже розтягнувся семінар, який поступово перейшов у нараду. Тому вирішили зібратись через п’ять днів вже у офісі організації.

72 «З ворогом в бій ми пішли без вагань І це є причина для всіх виправдань».

Єгор Лєтов

День проведення акції, про який так мріяла Надія, настав із запізненням у декілька тижнів через тяганину із різними державними установами та через судовий розгляд. Вже через десять днів після проведення семінару організація почала паперову атаку на різні інстанції з вимогою припинити забудову Омельського заповідника. Не можна сказати, що не було відповіді на їхні запити і скарги. Вони були. Була навіть відповідь із природоохоронної прокуратури, яка повідомила, що ряд порушників по цій справі притягнуто до адміністративної відповідальності і оштрафовано. Але, ясна річ, забудова заповідника від того не припинилась. Найбільшу підтримку активістам здійснювала сама адміністрація заповідника, яка визнала своє безсилля перед владою. Адже проблема полягала в тому, що саме обласна рада здійснювала зміну статусу заповідних земель, прямо порушуючи законодавство. В решті-решт, після того, коли стало зрозуміло, що ніякі скарги і запити не допомагають, вирішено було звернутись до суду. Судовими справами займались старійшини і декілька нових активістів.

Судовий процес розтягнувся, як і прогнозувала Надія. Позив було пред’явлено обласній раді, яка за думкою

351

позивача, винесла декілька незаконних постанов стосовно переведення земель природно-охоронного фонду в житловий фонд. Перший судовий розгляд було перенесено за клопотанням відповідача. Зроблено це було з однієї причини — наводились довідки, що то за організація і хто за нею стоїть. Коли виявилося, що НТОП це звичайна організація і за нею не стоять значні люди з великими комерційними чи політичними можливостями, то з суддею представники відповідача провели певну розмову в результаті якої і була вирішена доля судового позову.

Молодь, яка вперше потрапила на судове засідання, була неприємно здивована тим, що подібна процедура не мала нічого спільного з тим шоу, до якого вони звикли, переглядаючи художні фільми. Це була нудна тяганина, в якій суддею була перебірлива дама, яка відверто не реагувала взагалі на будь-які юридичні чи логічні аргументи позивача, хоча факт порушення закону був наявним. Складалось враження, що суддя — це якась зомбі, яка запрограмована на певний результат і не прислухається до зауважень однієї зі сторін. Скільки не апелювали Марат Ігоревич і компанія, а також спеціально найнятий адвокат — все було марно. Всі судові витрати, до речі, погодився сплатити Михайло Михайлович, з яким активісти познайомились на семінарі. А результат цієї тяганини виявився невтішним для організації — позив було відхилено бо суддя не знайшла в діях обласної ради будь-яких порушень. Адже в останню мить з’ясувалось, що обласна рада виділила ці ділянки в оренду, «всього – на всього» терміном на 49 років, а не надала їх у приватну власність. Навіть повністю безграмотній людині ставало очевидним, що такий термін оренди ділянки і її забудова з часом автоматично призведе до її повного привласнення. Таким чином, злочинні дії, з точки зору формального права і здорового глузду, не кваліфікувалися як такі у належному судовому порядку. Воно й не дивно, тому що приймаючи рішення, суддя керувалася не чинним законодавством, а такими статтями «неписаної» конституції країни: «Хто сильніший той і правий», «Папір все стерпить», «Закон як дишло, куди повернеш, туди й вийшло». Окрім цього, активістам, особливо молодим, стало зрозумілим, що багато законів в цій державі було спеціально писані таким чином, щоб вони мали безліч суперечностей, недоліків, відвертих

352

дурниць, і щоб це давало можливість залишати всі ці перли законотворчості на власний розсуд чиновників.

Все, чим змогли відреагувати екологи, було подання апеляції. Також Таленко написав статтю у своїй газеті. Він тепер постійно спілкувався з активом організації, хоча і не вступав до її лав. Проте, стаття нічого не дала — на критику не було жодної реакції. Розгляд апеляції постійно відкладався. То через «хворобу» судді, то ще через які-небудь негаразди. А через це відкладалося і проведення акції. Відносно оптимістичне крило НТОП розраховувало хоча б виграти судовий процес, вже усвідомлюючи при цьому, що до виконання рішення суду справа не дійде. Проте, проводити акцію, маючи на руках позитивне рішення суду, було б легше. Це надавало б їхнім діям хоч якоїсь легітимності і полегшило б виконання завдання. Песимісти ж були впевнені, що виграти цю справу неможливо, навіть за умов двохсотвідсоткової правоти.

Час йшов. Розгляд апеляції відтягувався. Відділ розвідки НТОП постійно відстежував ситуацію і робив доповіді. Вони були невтішними. І коли стало ясно, що зволікання може призвести до того, що навіть гіпотетична перемога у суді нічого не дасть, було прийнято рішення про початок акції. Надія вкотре нагадала активістам, що попереджала про марність судового позову і що тепер настав час рішучих дій. В організації вже був розроблений план дій на випадок, якщо не буде будь-якого судового рішення або якщо воно буде негативним. Згідно цього плану всі члени організації, яким було більше п’ятдесяти років, мали пікетувати обласну раду з вимогою відмінити свої постанови про зміну статусу земель. Марату Ігоревичу вдалось залучити до пікетування ще декілька небайдужих пенсіонерів, які не входили до організації.

А молоді активісти прибули на територію Омельського заповідника вранці двадцять восьмого жовтня. Серед них був і Денис, хоч формально він так і не приєднався до організації, та Іван Таленко, як представник ЗМІ. Перед цим Таленко обійшов три обласні телевізійні канали, пропонуючи здійснити журналістський рейд. При цьому він проігнорував четвертий канал, який був повністю підконтрольний місцевій владі. На двох відмовились брати в цьому участь, аргументуючи це тим, що можна в кращому випадку втратити

353

роботу за подібні репортажі, адже у власників телеканалів нерухомість є в багатьох місцях, в тому числі і в тих, де будуватись не можна. І лише один канал відгукнувся на його пропозицію. Іван перестрахувався. Він не став називати місця, де саме буде проходити акція, щоб ніхто не злив цю інформацію. Окрім того, про всяк випадок любительську відеокамеру взяв один з активістів.

Активісти вирішили не турбувати тих, хто вже давно побудував житло в заповіднику і чия нерухомість була розташована компактно в межах загального поселення. Серед цих будівель був і маєток Юхимового батька. Головний удар вони вирішили завдати тим, хто розташував свої нещодавно отримані ділянки подалі, в півкілометрі від основного поселення, вклинившись у глиб заповідника.

Перша група з десяти чоловік, в якій було вісім дівчат і два хлопці, прибула на місце проведення акції. Друга група в цей час знаходилась поза межами території будівельних майданчиків. Однак, це було не все. Організація приготувала про всяк випадок невеликий сюрприз забудовникам.

У безпосередньому місці проведення акції під забудову готувалось шість ділянок. На перших двох не було нічого, окрім знаків, які вказували на те, що ця територія зайнята. Третя і четверта були просто огороджені сіткою і за ними доглядав один охоронець, адже туди вже були завезені будівельні матеріали. На п’ятій йшли будівельні роботи, але там було лише два робітника, які клали цеглу, і сторож. А от на шостій ділянці будівельні роботи йшли повним ходом. Там було сім будівельників, охоронець, виконроб і господар майбутньої нерухомості.

Перша група почала наближатись до будмайданчика. Спочатку активістами було перегороджено дорогу стрічкою і стійкою зі знаком «в’ їзд заборонено». Потім вони почали протягувати червоно-білу смугасту стрічку між дерев, де відстань між ними дозволяла проїхати вантажній машині. Також вивішувались лозунги: «Заповідник для всіх, а не для обраних», «Браконьєрам в законі тут не місце» і таке інше. Надія і Марко підійшли до найбільш людного будівництва.

— Це що за клоунада? — запитав господар ділянки, ще не розуміючи чи сміятись йому чи лаятись.

354

— Це або якийсь місцевий ґрінпіс або гарем з товаришем Суховим та Петрухою з фільму «Біле Сонце пустелі», з посмішкою відповів виконроб.

— Здрастуйте, — привіталась Надія. — Ну привіт, якщо не жартуєте, — відповів господар. — Ми представники громадської організації «Народне

товариство охорони природи» ставимо вас перед фактом, що ваші дії протизаконні. Ми вимагаємо термінового припинення тут будівельних робіт, — дуже серйозно промовила Надія.

— Прямо ставите перед фактом? Та що ви кажете, дівчино?!— іронічно відповів господар. — Дітки, пограйтеся у мітинг де-небудь в іншому місці. Ось там заводи димлять, звалища розростаються. Їдьте краще туди.

— Ми ще раз вимагаємо припинити знищення заповідника, який не є і не може бути вашою власністю.

— Так, молоді люди, давайте по-доброму. Ви зараз покричите тут трохи і спокійно розійдетеся. Я розумію — вибори скоро, і цей цирк комусь потрібний, але не заважайте нам працювати.

— Ми не політична партія. Ми громадська природоохоронна організація і не отримуємо від цієї акції жодних дивідендів, — коротко констатував Марко.

— Ясно. Нема політичних... Тоді хто вас найняв і чого він хоче?

— Нас ніхто не наймав. Ми вимагаємо залишити у спокої заповідник. І все,— відрубав Марко.

— Дайте мені телефон того, хто вас сюди прислав і я з ним домовлюсь.

— Дарма ви нам не вірите. Всі, кому можна зателефонувати, знаходяться тут.

— Машина має приїхати незабаром, — шепнув виконроб господарю.

— Так, дітки. Йдіть ви звідси. По-доброму вас прошу. Не заважайте нам працювати. Влаштували тут карнавал. Йдіть звідси, по-доброму.

— Будівництво є не законним. І ми підемо звідси тільки після вас, як тільки ви згорнете будівельні роботи.

В цей момент підійшов немолодий вже сторож із сусідньої ділянки:

355

— Так, хлопці, дівчата, забирайте цей свій серпантин з дороги. До мене зараз цемент привезуть. Забирайте!

— Вони не хочуть, Володимировичу, нічого забирати. У них тут мітинг.

— Тоді я зараз сам приберу. — Я ще раз вам повторюю, — вже більш різко сказала

Надія, — ваша діяльність суперечить чинному законодавству і ми не підемо звідси доти, допоки не підете звідси ви зі своєю цеглою і дровами.

— Послухай, красуню, — втрутився у розмову виконроб, — я не зобов’язаний вам пред’являти документи, але якщо вам так подобається слово «закон», то я можу їх вам показати. Згідно цих документів будівництво тут повністю законне. А от чим ви аргументуєте свої дії, якими документами і висновками яких комісій, мені сказати важко. Тому ваші дії можна кваліфікувати як хуліганство або самоуправство.

— Покажіть документи, — погодився Марко, — і я скажу вам скільки коштує кожен папірець. І ви це знаєте, і ми це знаємо, і всі це знають. Ви кажете законно? Добре. Ось у вас будується ангар на березі Омелі, а ось Земельний кодекс, а ось стаття номер шістдесят, в якій сказано, що не можна порушувати берегову смугу мінімум на двадцять п’ять метрів. Так що, візьмемо рулетку і будемо заміряти? Але це ще дрібниця. Головне, що землі природоохоронного фонду не можуть бути передані до житлового рішенням обласної ради. В ухвалі такого рішення має бути задіяна не одна державна установа, та й взагалі останнє слово в такому випадку за Кабміном. Такі землі можуть бути переведені хіба що у лісовий фонд. Однак, в житловий фонд вони переводяться лише у разі втрати цінності і деградації, як лісові. Деградації земель тут не спостерігається, а от деградація совісті є наявною, — прочитав коротеньку юридичну лекцію Марко, дивлячись в очі виконробу.

— Значить так, хлопчику, — знову заговорив господар. — Якщо ти кажеш, що це незаконно, то звернись до суду. І коли суд задовольнить твої вимоги, тоді сюди приїде судовий виконавець і почне качати тут права. З ним я і буду розмовляти. Зрозумів? А тепер вали звідси і кобил своїх звідси забери!

356

— А ви не хвилюйтесь, шановний. Ось копія ухвали Апеляційного суду про початок провадження справи, — протягнув господарю документ Марко, але той на нього навіть не поглянув. — Позив вже знаходиться в суді, тому хоча б через це роботи мають бути як мінімум призупинені. Проте, ви ж знаєте скільки у нас розглядаються судові справи. Так що поки з ним розберуться, поки сюди приїде виконавець, тут не тільки ви встигнете побудуватись, а ще й сотня таких як ви. А коли це трапиться, то вже важко буде повернути заповіднику його територію. Тому ми зараз тут.

— Ну так і що! По-перше, позив проти облради, а не проти забудовників, по-друге, на руках у вас копія документу про провадження справи, а не готового судового рішення, ну і в решті-решт, якби ви виграли суд, то все одно сюди мав би приїхати судовий виконавець, а не ви. Так що ваші дії є звичайним самоуправством!

— А ваші дії підпадають під статтю двісті п’ятдесят два Карного кодексу. Ну і нарешті, якщо ви дозволяєте собі незаконно займати цю землю і будувати маєток, то чому ми не можемо вам заважати? З юридичної точки зору тут не може бути жодного будівництва, тому ми можемо зараз піти прилягти он там, де ваші хлопці щось там будують і ви не матимете права нас звідти виганяти. Наше порушення полягає лише в тому, що ми незаконно знаходимось на території заповідника. Якщо ж сюди прийдуть працівники заповідника — ми без жодних суперечок готові сплатити їм штраф,— заявив Марко.

В цей час пролунали крики: — Дядьку! Ви що?! Приберіть руки! Руки приберіть!!!

— це кричали учасниці акції, які взявшись за руки, не давали сторожу прорватися до огорож зі стрічок. До них на допомогу вже поспішав Ігор, один із нових активістів. Але його допомога не знадобилась. Жанна, після того як сторож у пориві гніву трохи штовхнув одну з дівчат, миттєво спрямувала йому в очі жменю землі. Таким чином сторож Володимирович був тимчасово виведений з ладу.

— ... (ненормативна лексика) вашу мать! — голосно волав сторож протираючи очі, а потім закричав охоронцям з двох сусідніх ділянок. — Женька! Трохим! Що ви стоїте?! Допоможіть прибрати їх на ... (ненормативна лексика)!

357

Але охоронці мовчки стояли трохи осторонь виконроба та господаря і не втручались.

— Трохим! — звернувся господар до свого охоронця. — Йди допоможи Володимировичу!

— Василь Іванович, там же... ну... цей. Ну баби. Я не можу. Якби мужики, я без питань. Я не можу, Василь Іванович.

— Так, малий! — прокричав господар Марку. — Забирай свою бригаду! Останній раз тебе попереджаю! Інакше зараз у вас всіх будуть великі проблеми!

В цей час виконроб підійшов до бригади будівельників: — Хлопці, допоможіть розігнати цих ідіотів і позривати

їхні гірлянди. — Та ні, Льоша, — відповів бригадир, — ми так не

домовлялись. Ми сюди приїхали будувати, а не розбори чинити. На ...(ненормативна лексика) воно нам потрібно! Розбирайтесь самі!

Виконроб підійшов до Володимировича, який продовжував терти очі і гнути матюки в бік активісток.

— Володимировичу, дзвони своєму шефу. Справа починає приймати неприємний оберт. Поясни йому все. Нехай візьме з собою пару хлопців.

Тим часом господар звернувся до Марка ще раз: — Ви не забираєтесь?! — Ми вже проінформували вас про умови нашого

від’їзду звідси,— продовжував знущатися Марко, спеціально говорячи спокійним тоном.

— Ну тоді ти сам винен, шмаркачу! Господар відійшов убік і почав телефонувати. Кудись

почав дзвонити і охоронець з сусідньої ділянки. В цей час до будмайданчиків наближалась невелика

вантажівка. Ситуація була частково комічною. Забудовники втратили відчуття реальності, тому що подібні ситуації вони могли спостерігати лише по телебаченню, та й у більшості своїй із закордонних репортажів. Вони не могли собі уявити, що подібне може торкнутись саме їх. І де?! В глухому місці серед дерев і боліт. Враховуючи юридичну делікатність питання, вони не наважувались спочатку на жорсткі дії. Але наступні вчинки демонстрантів почали виводити їх з себе.

Вантажівка зупинилась перед штучним шлагбаумом. До машини рвонули активісти, а за активістами побігли сторож,

358

господар і виконроб. За ними плелися два охоронці. Водій спочатку виліз із машини, розглядаючи червоно-білу стрічку та стійку зі знаком «в’їзд заборонено». Але побачивши, що на нього несеться з криками, воплями і матюками півтора десятка людей, про всяк випадок сів назад у кабіну. Активісти підбігли до вантажівки, взялися за руки й оточили передню та бокові сторони машини півколом, залишаючи лише один шлях — назад. Надія підійшла до водія і почала його вмовляти їхати геть. Тим часом господар знайшов аргументи для свого охоронця і охоронця сусіднього об’єкту, щоб вони взяли участь у розблокуванні будівництва. Ті без особливого бажання почали виконувати розпорядження господаря — зривати стрічки і прибирати дошки пробиті цвяхами, спеціально розкладеними між деревами проти колес вантажівок. Демонстранти були зайняті машиною, тому ніхто не заважав діям двох охоронців, тим більше, що до машини підбігли господар, виконроб і сторож. Ігор і Марко стали на їхньому шляху першими. Почалась якщо не бійка, то невеличка сутичка. Господар і виконроб ухопившись за хлопців, намагались їх відтягнути в різні боки, а нещасний сторож знову змушений був зустрітися із жіночим батальйоном, однак пройти йому не давали. Господар закричав:

— Женя! Трохим! Швидко сюди! Швидше! Ті неспішним бігом і без особливого ентузіазму

попрямували на допомогу. — Тримайте цих! — прокричав господар, вказуючи на

Марка з Ігорем, враховуючи джентльменські схильності охоронців.

Охоронець господаря почав возитися з Ігорем, який чинив гідний спротив, а от другий охоронець швидко впорався із Марком, викрутивши йому руку. Господар, виконроб і сторож в цей час розштовхували інших, намагаючись звільнити з облоги машину з цементом. Водій, який перебував увесь цей час у шоці від здивування, раптом зрозумів, що прийшов час діяти. Він здав назад, вирвався з напівкола людей і поїхав не по дорозі, де був натовп і відбувались заворушення, а прямо через ліс де були зірвані стрічки і прибрані дошки з цвяхами. На такий хід першими відреагували Ліна з новою активісткою Юлею. Вони миттєво побігли на переріз машині, а інші дівчата тепер намагались

359

затримати трьох чоловіків, щоб вони не наздогнали їхніх колег. Але надовго затримати господаря і компанію не вдалось. За машиною бігли Ліна з Юлею, а за ними всі інші. Спочатку вантажівці вдалось відірватись. Однак дерева, пагорбки та ямки примушували маневрувати і пригальмовувати, що позначилось на швидкості. Тому до воріт будмайданчика, який охороняв сторож Володимирович і куди везла цемент машина, першими добігли Ліна з Юлею. Важко дихаючи, вони стояли якраз на в’їзді. Водій спочатку пригальмував, а потім різко рушив з місця ліворуч, намагаючись об’ їхати ділянку так, щоб потрапити на її бокову сторону через сусідню незабудовану ділянку. Ліна з Юлею знову кинулись йому напереріз, а тим часом до місця їх коротенького перепочинку вже добіг весь натовп. В цей час до знаку «в’їзд заборонено» під’їхав джип, з якого вийшло два чоловіки. Вони попрямували також до місця подій.

Проти водія вантажівки знову зіграли мікрорельєф і дерева. Намагаючись якомога більше зрізати відстань, він наштовхнувся на таке щільне розташування дерев, що машина ніяк не могла там протиснутись. Різко загальмувавши і замислившись на лічені секунди над тим, чи знову здавати назад чи вивертати кермо різко в бік, щоб об’їхати перешкоду, він тим самим надав можливість двом активісткам скористатися своєю помилкою. Водій помітив як одна з них, а це була Юлія, наздогнала машину і з криком кинулася під задні колеса машини — шлях назад тепер був неможливий. Залишалось одне — вивертати кермо різко в бік. Однак машина не встигла набрати швидкість — прямо перед нею виникла захекана Ліна. Вантажівка зупинилась.

Коли водій вистрибнув з машини, Ліна вже прикувала себе до неї залізним ланцюгом. Водій вже зібрався діяти грубо, але зупинився. Він поглянув на дівчину — червоне і спітніле від бігу обличчя, пошкрябані руки, переляканий, і в той же час гнівний погляд, ланцюг, оповитий навколо талії з такою силою, що було видно як його ланки глибоко впивалися дівчині в живіт через яскравий жовтий светр.

— Ну ви і ненормальні! Просто ...... (ненормативна лексика) на всю голову! — здивовано промовив водій, сів на землю і запалив сигарету.

До машини підбігла решта. — Я не знаю що робити, — сказав водій.

360

— Зараз порішаємо! — відповів захеканий господар, і додав — Це сьогодні ваша остання витівка.

Всі переводили подих. Надія стояла в стороні і кудись телефонувала. Вона майже нічого не говорила, а тільки слухала. Потім поклала телефон у кишеню і посміхнулась. В цей момент до вантажівки під’їхала ще одна легкова машина. З неї вийшло ще двоє. Це був господар об’єкту, який охороняв сторож Володимирович, а разом з ним був його водій.

— Привіт, сусіди! — привітався він до Василя Івановича, тобто до господаря з яким виник конфлікт та його виконроба. — Що тут відбувається?

— Та от зелені дошкуляють, як таргани! — Валентин Остапович! Цемент привезли, а ці не

пускають, — з образою як дитина скаржився Володимирович своєму начальнику.

— А хто тут головний? — звернувся до всіх Валентин Остапович.

— Я так розумію, що ті двоє, — відповів Василь Іванович, вказуючи на Надію та Марка, якого все ще тримав один з охоронців. При цьому Марко не намагався звільнитись, а дівчата не намагались йому в цьому допомогти.

— Та відпусти ти його, Женя! — звернувся Валентин Остапович.

Він хотів відвести Марка і Надію в бік, щоб переговорити наодинці. Однак ті відмовились і наполягали на відкритій розмові. Вони знову повторили свої вимоги, які висували першому господарю. Валентин Остапович прохолодно вислухав все це, а потім сказав:

— Значить так, молоді люди. Я бачу конструктивного діалогу в нас не вийде, бо ви полюбляєте мову ультиматумів. Тому слухайте тепер мої вимоги. Зараз ви забираєте свій мотлох і йдете звідси. Дівчинку вашу ми зараз звільнимо. Володимировичу! — звернувся він до сторожа. — Піди попроси у хлопців «болгарку». Зараз ланцюг перепиляємо.

— Ми звідси не підемо, допоки заповідник не залишать у спокої, — вкотре сказав Марко.

— Тоді ми вас розгонимо або викличемо міліцію. — Давайте, давайте міліцію, — погодилась Жана, —

нам є що їй розповісти.

361

— Для вас буде краще, якщо ми розгонимо вас самі, ніж викличемо ментів. Якщо вони приїдуть, то своїм ходом ви звідси не поїдете. Вас відвезуть. Але найкращим варіантом буде якщо ви не будете нам заважати і підете самі.

— А якщо не підемо? — Тоді ми будемо захищати своє право на приватну

власність. Вам, сподіваюсь, відоме таке поняття як недоторканість чужої приватної власності.

— Так. А ще нам відоме поняття про знесення незаконно зведеної нерухомості.

— Це не вам вирішувати, законно вона зведена чи ні. Ви самі дієте протизаконно і ще намагаєтесь щось там про законність верещати, — спокійно відповів Валентин Остапович.

— Все одно ми не підемо звідси! — прокричала одна з нових активісток.

— А ви, дівчата, не намагайтеся зловживати тим, що ви слабка стать. Ви гадаєте, що зможете спокійно цим скористатись, але знайте, що ви помиляєтесь. Зі мною подібні номери не проходять. У мене є своя методика на цей випадок.

— Наприклад? — поцікавилася ще одна з нових активісток.

— Наприклад? Ми зараз роздягнемо вас і пустимо по лісу голими. І тоді подивимось на вашу самовпевненість. Вважаєте, що ми цього не зробимо? Зробимо. Треба ж вас провчити за нахабство.

Тим часом Володимирович із ручною циркуляркою на плечі наближався до вантажівки. Активісти почали підтягуватись до машини. Однак сила тепер була на боці забудовників. Сторож і два охоронці, два чоловіки які приїхали на джипі, а це були люди Василя Івановича, сам Василь Іванович з виконробом і Валентин Остапович зі своїм водієм мали тепер значну фізичну перевагу. Надія знову почала телефонувати, стоячи за деревом, щоб не бачили як вона з кимсь схвильовано розмовляє по телефону. Перекинувшись парою фраз вона поклала телефон. Демонстранти здійснили невпевнену спробу прорватись до Ліни, однак їх грубо відтіснили. Володимирович в цей момент розмотував подовжувач для ручної циркулярки. Коли до машини залишалось сім-вісім метрів, він з неприхованим розчаруванням прокричав:

362

— Є моє! Подовжувача не вистачає! У відповідь пролунали раді вигуки активістів. — Так попроси у хлопців! — голосно сказав Валентин

Остапович. — А я й так в них взяв два подовжувача. Але ж тут така

відстань! — Ну так візьми зубило! Що ти як маленький?! Володимирович поплентався за зубилом. — Е ні! — раптом збунтувався водій вантажівки. — Ви

мені бампер погнете. Що я скажу своєму шефу? — А що ти пропонуєш? — почав виходити з себе

Валентин Остапович. — Щоб ми в неї на пузі ланцюг перебивали, чи як? Не роби з мухи слона! Ми акуратно, а якщо погнемо, то не переймайся — відшкодуємо. Мені дешевше буде заплатити тобі за бампер, ніж сплачувати твій марний час.

— А в кого ключ від замка на ланцюзі? — запитав Василь Іванович.

— Він в надійному місці, — відповів Ігор. — Схований! При нас його нема.

Володимирович приніс великий молоток, ковадло і зубило.

— Подвійний ланцюг зубилом вони будуть рубати довго, — тихо промовив до своїх Марко.

— Дзенк! Дзенк! — пролунали перші удари. — Мені боляче! — награно закричала Ліна. — Нічого, потерпиш! — відповів один з чоловіків, який

приїхав на джипі. Володимирович продовжував бити по ланцюгу на

ковадлі і бампері. Валентин Остапович, оглянувши перші результати, заявив:

— Ні, Володимировичу. Так ти до вечора будеш стукати. Ми зробимо іншим чином. Значить так, — тихо звернувся він до водія, — зараз два хлопці підіймуть цю діваху, щоб відірвати її від землі, а ти дуже повільно проїдеш вперед метрів на десять, щоб вистачило подовжувача для «болгарки». Зрозумів?

— Ні-і-і-і-і-і. Допоки людина прикована, я за кермо не сяду, — категорично не погоджувався водій вантажівки.

— Тоді давай ключ, я сам сяду за кермо,— тихо сказав Валентин Остапович.

363

— А якщо трапиться що-небудь? Ні. Я не дам. — Та заспокойся ти. Диви який переляканий. В тебе є

порожня пластикова пляшка? — знову тихо запитав Валентин Остапович.

— Ну є, — відповів водій. — Залиш ключ в машині, а сам візьми пляшку і йди до

будівельників, немов за водою. Це справа двадцяти секунд. Можеш потім навіть кричати на мене. Та не бійся ти,— сказав Валентин Остапович, побачивши, що водій вагається. — Якщо ми її не звільнимо, ти тут ще не одну годину стоятимеш.

Останні слова переконали водія: — Добре. Робіть що хочете, — відповів він і

поплентався з порожньою тарою до будівельників. Валентин Остапович пояснив суть завдання своєму

водію і одному з людей Василя Івановича. Ті все зрозуміли. Ситуація почала загострюватись. Остапович ускочив у машину, а два чоловіки відірвали Ліну від землі, не звертаючи уваги на її спротив. Вона кричала і дряпалась. Але це не допомагало. Активісти знову ринулись, щоб прорватись через оточення. Але цього разу прихильники будівництва діяли набагато жорсткіше. Першим спробував прорватись Марко, але відразу отримав кулаком в щелепу від одного з людей Василя Івановича і повалився на землю. Ігор розбігся і стрибнув прямою ногою на одного з оточення машини. Права нога, взута у важкий бот, влучила у ключицю оборонця вантажівки — той упав на спину. Але прорватись до Ліни він так і не зміг, бо йому поставили підніжку і повалили на землю як і Марка, після чого трохи «помасажували» ногами. Дівчат просто грубо відштовхували і кидали на землю. Олена вже плакала. Надія почала дзвонити по телефону. Чоловікам вдалось транспортувати Ліну до лобного місця — туди, куди вистачало подовжувача. Їй заламали руки, щоб вона не підставила їх раптом під коло циркулярки. Вона продовжувала брикатись, але трималась без сліз. З інших дівчат найбільш агресивно поводила себе Жанна. Вона схопила дошку і намагалась, розмахуючи нею, прорватися до Ліни. Однак дошку в неї відібрали, а саму її скрутили. Будівельники кинули свою роботу і просто спостерігали за подіями здалеку. Серед них часто лунав сміх, бо подібного з них ніхто ніколи не бачив. Нарешті Володимирович увімкнув

364

циркулярку і вже почав перепилювати ланцюг на бампері... коли, раптом, циркулярка відключилась. Сторож подумав, що відійшла розетка.

В цей час пролунав свист, але на нього ніхто не звернув увагу.

Пролунав ще один свист...

73 «У будь-який момент

може трапитись що завгодно». Г. Александров

Після другого свисту всі підняли голови і подивилися в

той бік, з якого він пролунав… До машини прямувало, немов строєм, дванадцять хлопців із відверто серйозними намірами, збоку від них швидким кроком йшла дівчина з мікрофоном і оператор з відеокамерою. На цих двох були зодягнені жилетки з написом «8 канал». Біля них також йшов Таленко. Компанію очолював Вахтанг. Тут же був і Денис. Але не було Гліба і ще одного новенького хлопця на ім’я Геннадій.

Володимирович кинув циркулярку. А два хлопці відпустили Ліну. Не тримали більше і Жанну. Вахтанг відразу звернув увагу на те, що Марко тримається за підборіддя рукою. Оператор зупинився і почав знімати загальний план. Потім підійшов ближче. Натовп зупинився перед машиною. Першим звернувся Вахтанг:

— Хто вдарив нашу людину?! Ніхто не відповів. Прихильники будівництва ніяк не

очікували такого повороту подій і думки не мали, що все буде так серйозно. Вони були розгублені і не знали поки, що казати, тим більше, що оператор наводив камеру на їхні обличчя в очікуванні зізнання.

— Я ще раз запитую! Ви що, людської мови не розумієте? — знову промовив Вахтанг, ледь стримуючи агресію. — Мало того, що ви знищуєте заповідник, так ви ще розправляєтесь з тими, хто його захищає! Ви що вважаєте, що не будете відповідати за свої вчинки?

— А ти хто такий?! — опам’ятався першим Василь Іванович.

— Ми з вами не знайомі, громадянине, тому не треба мені «тикати»!

— Ви одна банда?! — запитав вже Валентин Остапович.

365

— Ми не банда. — Але одна, — зробив висновок Остапович. — Пішли, — сказав Вахтанг і всі рушили на оточення

машини. Тепер перевага була на боці активістів і вони спокійно пройшли через оточення до вантажівки. Вахтанг підійшов до Ліни.

— Ну як ти? Жива? — Жива. — Ну й молодець. Зараз тебе замінять. Ольга, одна з нових активісток, підійшла до машини і

прикувала себе до неї, а Вахтанг відімкнув замок Ліни. Їхні опоненти похмуро спостерігали за всім цим. Господарі ділянок про щось тихо радились. Вахтанг давав інтерв’ю на фоні прикованої Ольги і показував щось рукою в бік новозбудованих маєтків, вводячи журналістів в курс юридичних деталей ситуації. Надія підійшла до Мирослава:

— Ви могли б і трохи раніше підійти. Я вже втомилась слати повідомлення, — незадоволено сказала вона.

— Так, трохи перестаралися ми з вичікуванням. Вибач. — Ти не в мене, а в Марка з Ігорем проси вибачення. Їм

дісталося більше за всіх. Мирослав пішов розмовляти з Марком. А господарі

ділянок в решті-решт звернулися і до журналістів, і до активістів:

— Якщо через десять хвилин ви не заберетеся звідси, ми викликаємо міліцію.

Однак реакція активістів виявилась протилежною. Вони почали розбивати намети по периметру в тих місцях, де між деревами могла проїхати вантажівка. Розуміючи, що вмовляння не діють, Валентин Остапович зателефонував до міліції і пояснив сутність проблеми. Тепер всі чекали на міліціонерів. Ситуація трохи заспокоїлась. Активісти займались наметами, дачники радились. Валентин Остапович навіть погодився поспілкуватися з журналістами і дав інтерв’ю, роз’яснюючи своє бачення проблеми. В найбільш дурній ситуації опинився водій вантажівки, бо він не міг нікуди їхати, — Ольга була прикована до бампера. Тим часом виконроб і його клієнт почали нервувати — невдовзі мала приїхати вантажівка з гранітом, а їм не хотілось, щоб і ця машина була заблокована. Вони розробили план, як організувати проїзд і ознайомили з ним своїх людей. Те що

366

вони пропонували підходило, але Валентин Остапович зауважив:

— Все було б добре, якби не ці з восьмого каналу. Не хотілося б галасу.

— Це питання я владнаю, — відповів Василь Іванович. — Нехай знімають. Все одне в ефір нічого не потрапить. Та й взагалі не треба було телефонувати просто в ментовку. Треба мене було послухати. Я зв’язався б з майором Іванко і тоді б все вирішилось за лічені хвилини. А так ми лише марно час втрачаємо. Цій сволоті як раз того і треба.

— У крайньому випадку зателефонуєш Іванку, якщо ці менти не допоможуть. Зайвий раз Іванка турбувати не треба. Та менти мають і так розібратись.

— Валентине, зараз ці гади прикують себе до другої машини і тоді ці розбори затягнуться на невизначений час. Я і так вже годину як на офісі повинен бути.

— Знаєш, Васю, мене теж не з кабака витягли. В мене теж справи.

— Так давай зробимо так, як я пропоную. — А може дочекаємось ментів? — Виклик не екстрений. Вони можуть і через годину

приїхати. Що там, Льошик? — звернувся вже до виконроба Василь Іванович.

— Машина з гранітом вже на підході. — От .... (ненормативна лексика)! Зустрінь машину.

Далі за планом. Виконроб пішов до свого авто, а разом з ним охоронець

і два прибулих на джипі. Виконроб поїхав. Активісти йому не заважали. Невдовзі

почувся гуркіт самоскида. Машина почала звертати з дороги, бо вона була перегороджена. Вона попрямувала до одного з наметів. Два з трьох активістів, які знаходилися біля наметів залізли в нього, а один став перед машиною, даючи зрозуміти водію вантажівки, що тут його не пропустять. Біля кожного намету чергували люди і кожен намет знаходився як раз у такому місці, де відстань між деревами дозволила б проїхати самоскиду. Така тактика дозволяла не ганятися за вантажівками. Але активісти трохи прорахувались. Василь Іванович розрахував все краще. Коли вантажівка зупинилася перед наметом, з її кузова і кабіни раптом вистрибнув виконроб з трьома людьми господаря. Двоє відволокли вбік

367

того активіста, який стояв назовні, а виконроб з охоронцем швидко перерізали мотузки, на яких тримався намет і відволокли його вбік разом з тими, хто в ньому знаходився. Одночасно з цим Василь Іванович за лічені секунди під’їхав до місця події на своїй машині, з якої також вискочили його помічники і затримали на якийсь момент тих активістів, які вже бігли на допомогу своїм. Не зважаючи на чисельну перевагу активістів, цього часу вистачило дачникам, щоб вантажівка прорвалась. Через конфуз активісти не здогадались відразу спробувати наздогнати машину, яка змушена була трохи поблукати між деревами, перш ніж заїхала на дорогу. А коли здогадались, було запізно. Намагання наздогнати її виявилися марними, хоч Аскольду не вистачило всього декількох метрів. Машина вдало вивантажила граніт біля будівельного майданчика Василя Івановича і на зворотному шляху її ніхто не затримував. Активісти визнали поразку на цьому етапі. Василь Іванович тріумфував.

Вахтанг кудись зателефонував і зібрав всіх до купи. Прихильники будівництва насторожились. А Василь Остапович хоч і надав своїх людей, сам вирішив у зіткненнях участі не брати. Навіть коли вантажівка проривалась через намети він спостерігав за цим із вікна свого автомобіля, який стояв неподалік першої вантажівки з прикованою до неї Ольгою. Він вирішив дочекатися міліції.

Раптом, за декілька хвилин з’явився ще один самоскид. Він без перешкод переїхав через чомусь порожній намет. Дівчата з вигуками кинулись нібито його зупиняти, проте ніхто себе не приковував і під колеса не кидався, а з галасом бігли за ним до будмайданчика Василя Івановича. А хлопці, які вже стояли біля ділянки і її оборонців, теж чомусь не стали кидатись на дорогу, щоб не допустити проїзду вантажівки у двір, а теж почали імітувати обурення. Машина під’їхала до вивантаженої купи граніту, розвернулась і почала їхати задом. Василь Іванович вийшов з гаража і здивовано промовив:

— Я більше нічого сьогодні не замовляв. Так ми замовляли! — вигукнув Вахтанг. В цю мить активісти припинили бігати навколо машини

і почали бурхливо аплодувати. Все це виглядало абсурдно, але насправді це було сюрпризом активістів. У повітрі

368

розповсюдився неприємний запах. Кузов машини зупинився перед нещодавно вивантаженою купою граніту і почав підніматись. З нього вивалилося чотири тони свинячих фекалій, які розтікаючись, поховали під собою значну частину граніту, півкупи будівельного піску і шість мішків цементу. З вантажівки вискочив Гліб і машина швиденько поїхала. Василь Іванович аж почорнів від люті та гніву. На його галас навіть прибіг Василь Остапович, який почав кричати на активістів і заспокоювати Василя Івановича, бо той взяв лопату і намагався з нею кинутись на своїх ворогів. Активісти повільно пішли до наметів, а Василь Іванович, в обіймах Валентина Остаповича та своїх людей, продовжував вигукувати їм услід погрози, матюки і прокльони. Перепало «добрих побажань» і знімальній групі.

— Заспокойся, — сказав йому Валентин Остапович, — зараз менти приїдуть. Все повирішуємо.

— Я дзвоню майору!.. Мені набридло! — Та зачекай ти! Ми трохи цих фанатиків недооцінили.

А вони підготувались ретельно. Але нічого. Повирішуємо. Міліцейська машина приїхала за п’ятнадцять хвилин. З

неї вийшов зовсім молодий лейтенант і такий же молодий сержант.

— Ну нарешті! — проревів Василь Іванович. Обидві сторони конфлікту попрямували до стражів

правопорядку. Активісти заздалегідь вирішили надати можливість своїм опонентам виговоритись першими. Тому й першим до міліціонерів підбіг Василь Іванович. Розмахуючи руками і голосно лаючись, він намагався розповісти про все, що трапилось:

— Так от, а ці падлюки перед цим перегородили дорогу машині з цементом для мого сусіда! Ланцюгами прив’язують себе до транспорту! А мені! Це ж нахабство безмежне! Машину лайна вивалили біля двору! Так що потрібно... Ну там... Коротше, забирайте їх куди потрібно. На ...(ненормативна лексика)!

— Зараз розберемось, — холодно відповів лейтенант. — Та що тут розбиратись?! В мавп’ятник їх і всі

розбори! І чого вас лише двоє приїхало?! — Зачекайте секунду, — відповів офіцер, — поясніть

тепер мені спокійно, що тут відбувається?

369

— Розумієш, лейтенанте, — спокійно заговорив Валентин Остапович, — ми на абсолютно законних підставах здійснюємо будівництво котеджів. Тут прибігають ці, говорячи юридичною мовою, особи, і влаштовують безлад, чинять хуліганські дії, прикриваючись екологічними лозунгами, не маючи на це жодних юридичних підстав. Ми вимагаємо притягнути їх до відповідальності і зупинити неподобство, яке вони тут влаштовують. Якщо для цього потрібно написати заяву, то ми готові зробити це прямо зараз.

— О! Коротко і зрозуміло, — сказав лейтенант і звернувся до активістів. — Ну що? Будемо по-доброму розходитись чи як? І взагалі хто ви такі ?

Надія і Вахтанг простягнули офіцеру свої посвідчення, а Надія додала:

— Такі посвідчення тут майже у всіх присутніх. — Що значить майже? — запитав незадоволено

лейтенант. — У представників ЗМІ свої посвідчення. — Ясно, — спокійно промовив міліціонер і подивився

на чоловіка з професійною відеокамерою. Він і перед цим косився на журналістів, підозрюючи, що

все не так просто. Тепер він прискіпливо подивився на Вахтанга:

— А погодження на проведення акції у вас є? — Ні. Бо воно непотрібне. Це не громадське місце чи

державна установа. А будівництво тут є незаконним і це наш головний аргумент.

Це брехня, — не дав договорити Вахтангу Валентин Остапович. — У нас є всі необхідні документи і дозволи місцевої влади. А от у них, лейтенанте, жодних задокументованих фактів про незаконність будівництва нема. От коли в них будуть на руках документи, які будуть підтверджувати їхню правоту, от тоді нехай качають права. В мене є висновок експертної комісії екологічної служби і дозвіл місцевої влади, якщо потрібно я вам ці документи привезу хоч через півгодини, а у Василя Івановича всі документи тут. Він хоч зараз вам їх покаже. А вони нам тут розповідають! Ми їм вже сьогодні казали. Щось не подобається — пишіть скарги, подавайте на нас до суду і нехай все буде по закону.

370

— Я не знаю чим керувалась експертна комісія і місцева влада, коли видавала дозвіл, — долучився до розмови Марко, — але ми керуємося статтею шістдесятою, пунктами „а” і „б” статті сто сорок третьої Земельного кодексу, статтею вісімдесят восьмою і вісімдесят дев’ятою Водного кодексу, статтею двісті п’ятдесят другою Карного кодексу, законом «Про природо-заповідний фонд», законом «Про охорону навколишнього середовища», статтею п’ятдесят сім Лісового кодексу, не кажучи ще про купу законів, і в решті-решт, ми керуємось статтями п’ятдесят і шістдесят шість Конституції України.

Після того Марко протягнув міліціонеру юридичну літературу, детально коментуючи кожне положення. Після чого додав:

— А ще всі ми знаємо таку аксіому, що незнання закону не звільняє від відповідальності. Тому забудовники мали проконсультуватися у юриста, перш ніж отримувати тут ділянку і щось будувати. А те, що місцева влада забула мною вже названі законодавчі акти, а також статтю п’ятдесят три пункт другий Адмінкодексу, статтю двісті одинадцяту пункт «ґ» Земельного кодексу та статтю двісті п’ятдесят другу Карного, це її проблеми і її вади, за які вона також має відповідати. Що ж стосується суду, то ми подали позив з цього приводу і в нас є копія ухвали Апеляційного суду про початок провадження справи. І ми вимагаємо, щоб до рішення суду будівельні роботи були заморожені. І все.

Деякий час тривала мовчанка. Було видно, що міліціонер вагається і не знає, яке рішення йому прийняти. Але тут йому трохи допоміг Вахтанг:

— Єдине, що ми дійсно порушили, так це те, що проникли на територію заповідника і вивалили машину відходів свинячого виробництва. І за це ми згодні прямо зараз скласти протокол і не сходячи з цього місця сплатити штраф.

Така заява ще більше здивувала співробітника міліції. Але в той же час вона наштовхнула його на думку про те, що він може це використати. Так він міг показати прихильникам будівництва, що порушники хоч якось покарані.

— Я одного не розумію! — знову обурювався Василь Іванович. — Якого хріна ви сюди приперлися? Хто вас уповноважив? Нехай до нас приїздять відповідні інстанції і проводять відповідні юридичні дії! Ви ж, не маючи

371

повноважень і судового рішення, вказуєте нам, що робити. Та хто ви такі?!

— Ми свідомі громадяни, — спокійно відповів Марко. — А стосовно повноважень і судових постанов, я вам наведу наступний аргумент. Уявіть собі, що ви йдете темним провулком, на вас нападають бандити і намагаються вас пограбувати. В цей час біля вас проходимо ми. Якими мають бути наші дії? Ми що, повинні бігти до суду і питати дозволу на те, щоб вам допомогти і затримати грабіжників чи ми самостійно маємо зупинити свавілля? Якщо ми побіжимо до суду, то вас пограбують, а якщо втрутимось, то припинимо грабіж, затримаємо злочинців і потім вже суд застосує всі процесуальні дії і визначить міру їхньої провини. Зараз ми знаходимось в подібній ситуації. Тільки в ролі грабіжників виступаєте ви, а в ролі постраждалого — заповідник. Тому ми протидіємо незаконним діям, а вже потім суд розбереться у ступені вашої провини.

— А на кого ви подали до суду? На нас чи на установу яка надала нам дозвіл на отримання землі? — запитав Валентин Остапович.

— На установу, — відповів Марко. — Так чого ж ви від нас хочете? Всі претензії спрямуйте

до них! — Тобто, ви хочете сказати, що у разі коли хтось

скуповує крадене і йому відомо, що воно крадене, то він не є правопорушник? І якщо посадять злодія, який продавав цій людині крадені речі, то покупець, що, не повинен нести відповідальності? Ви ж прекрасно обізнані, що ви незаконно тут будуєте маєтки і що ваші документи куплені, і що люди, які вам надали ці документи, мають відповідати за свої дії!

— У вас нема документів, а у нас є! От коли вони у вас будуть, тоді і будемо розмовляти. Забирайтеся! — прокричав Василь Іванович.

— А знаєте, шановний, — долучився до розмови Аскольд, — ми тут залишимось і будемо заважати вашому будівництву. А ви можете подати за це на нас до суду. І от коли суд прийме рішення на вашу користь, тоді ви зможете вимагати нашого відходу. Навіть не ви, а судові виконавці!

Ця репліка викликала сміх з боку активістів. — Коротше, лейтенанте, ти забираєш їх у відділення чи

ні?! — знервовано запитав Василь Іванович.

372

Лейтенант подивився на натовп активістів, на авто і його розміри, на якому приїхав він із сержантом, на оператора з відеокамерою, на господарів ділянок і їхнє майно, і витиснув із себе:

— Я не бачу підстав для затримання. Однак штраф за відходи сплатити доведеться.

— Ви що, змовились тут, чи як?! — обурено заволав Василь Іванович, однак у розмову відразу втрутився Валентин Остапович:

— Лейтенанте, а ну давайте відійдемо на хвилинку. Лейтенант і обидва господаря почали відходити, але

активісти і журналісти пішли за ними. — А ви чого йдете?! — огризнувся Василь Іванович. — Ми хочемо, щоб все було відкрито. Ми нічого не

приховуємо і не хочемо, щоб від нас теж щось приховували, — відповіла Надія.

— Зараз ми переговоримо наодинці, а потім можете ви також поговорити сам-на-сам. Рівні умови, — пояснив свою позицію Валентин Остапович.

— А нам не потрібно на одинці, — відповів Вахтанг. Але господарі нічого не відповіли, а запропонували

міліціонеру сісти в джип людей Василя Івановича. — Послухай, лейтенанте, — почав пояснення Валентин

Остапович, — не роби дурниць. Ти що не розумієш, що суд вони ніколи не виграють, бо тут у половини членів облради будинки стоять. Взагалі все, що тут відбувається, є суцільним цирком. Якби в нас було побільше людей, ми б самі б впорались і вас би не турбували. Ми вважали, що ти без зайвих розмов вкинеш три-чотири організатора у свій «Бобік» і на цьому кінець справам. А ти почав полеміку розводити.

— Але я дійсно не бачу підстав для затримання, — немов виправдовуючись відповів лейтенант.

— Ну так побач ці підстави! — підвищеним тоном промовив Василь Іванович. — В тебе взагалі як, зірки на погонах міцно тримаються?

— Не скаржусь, — спокійно відповів лейтенант. — Так дивись, щоб не позлітали. Ти на ... (ненормативна

лексика) сюди приїхав? У нас є документи на будівельні роботи? Є! А у цих шмаркачів немає жодних паперів. Значить розганяй їх. Ти що, не розумієш з ким вони мають справу та з

373

ким маєш справу ти? Чому я маю тобі це пояснювати? Ти ж сам маєш все розуміти.

— Це складно зробити. Тут журналісти. Шумиху підіймуть. Для чого весь цей скандал? — виправдовуючись, відповів міліціонер.

— Та наплювати на них. Пару дзвоників куди потрібно і ніхто нічого не буде роздмухувати. Давай. Вживай заходів.

Лейтенант без особливого ентузіазму пішов у бік активістів.

— Молоді люди, — звернувся він до них, — давайте розходитись. Ви ж розумієте, що тут живуть такі особи, що... ну нічого ви не досягнете, тільки проблем наживете. Так що не треба пороти гарячку. Треба розходитись по домівках. Я не бачу подальшої перспективи, щоб...

— Знаєте, — перебила його Надія, — ці двоє або тиснуть на вас або пропонують гроші. Але ми можемо зробити теж саме. Ми також можемо вам погрожувати або щось пропонувати. Повірте, ми можемо зробити такий скандал і вчинити такі заворушення, що у вас будуть великі неприємності. Тому не піддавайтесь тиску ані з їхнього боку, ані з нашого, а дійте за законом. Це буде найкращим підстрахуванням для вас. А ми, зверніть увагу, не б’ємо вікон, не палимо автомобілі, не перекриваємо дороги державного значення і не блокуємо органи влади, а просто зупиняємо протиправні дії.

Лейтенант відійшов від активістів. Було видно, що він вагається і не може прийняти будь-якого рішення. В такій делікатній ситуації він опинився вперше і не знав як діяти. Він підійшов до своєї машини і почав з кимсь з’єднуватись по рації, а потім по телефону. До нього підійшли господарі обох ділянок.

— Ну що?— запитав Валентин Остапович. — Я не можу прийняти рішення на будь-чию користь.

Мені потрібно зв’язатись зі своїм начальником. Але його зараз нема на місці, а мобілку він чомусь не бере. Я намагатимусь з’єднатись з ним і тоді прийму рішення. Однак, ми залишимось із сержантом тут задля підтримки порядку.

— Ех, чому ж ти нас не послухав, лейтенанте? — сумно зауважив Валентин Остапович. — У кожного свої справи, нам нема коли чекати.

374

— Доведеться, — сказав міліціонер. — Не доведеться! — заявив голосно Василь Іванович. —

Мені все це набридло! Досить, Валику, досить! Я телефоную майору Іванко прямо зараз. І покінчимо зі всім цим бардаком.

74 «Якщо закон примушує вас

порушувати справедливість ― порушуйте закон».

Г. Торо

Не минуло й години, як до місця подій під’їхав міліцейський мікроавтобус. З нього вийшло чотири чоловіки у формі. Серед них був і так багато згадуваний майор Іванко. Вони зайшли на будмайданчик Василя Івановича. Той їх радісно зустрів. Вони все обговорили і за декілька хвилин попрямували до машини, де був сержант і лейтенант. Майор Іванко підійшов до лейтенанта:

— Партизанський райвідділ? — Так, — відповів лейтенант. — Ну все. Ти вільний. Ми самі розберемося. — Але... — Їдь, їдь. Не турбуйся і не рипайся. Лейтенант з-під лоба подивися на майора з до блиску

поголеним підборіддям. Його вразило те, що кашкет знаходився фактично на очах Іванка, з під якого на нього дивися холодний та колючий погляд. Лейтенант не став нічого казати, кивнув сержанту і той завів машину. Лейтенант був трохи збентежений, але розумів, що їдучи звідси він знімає з себе відповідальність, однак коти на душі в нього скребли, бо діяв він не зовсім так, як необхідно було діяти.

Після того майор Іванко з колегами і забудовниками підійшов до активістів.

— Хто тут старший? — запитав він. — Ну я, — відповіла Надія. — Та ні, ось ті троє, — сказав Василь Іванович,

вказуючи на Марка, Вахтанга й Ігоря. — Заступник голови організації я, — ще раз різко

заявила Надія і протягнула своє посвідчення. — Зрозуміло, — сказав майор Іванко, — значить ці троє

є найбільш активними ініціаторами заворушень. — Яких заворушень?! — пролунали обурені голоси.

375

— Розберемося яких. Дитино, — звернувся майор до Надії, — трьом твоїм приятелям доведеться проїхати з нами.

— Для чого їхати? — здивувалась Надія. — Вислухайте спочатку наші аргументи.

— Я із задоволенням вислухаю їх у відділені, де твої друзі спочатку вислухають мої.

Всі стояли мовчки як вкопані. Однак майор не довго витримував паузу:

— Хлопчики! Я зайвий раз повторювати не буду. Ти, ти і ти, вказав майор пальцем на хлопців, — швидко в автобус! Швиденько!

Ніхто не зрушив з місця. Майор повернувся до двох своїх підлеглих і хитнув головою. З-поза спин людей забудовників вискочили два міліціонери, вихопили з натовпу Вахтанга і відразу ж сховались з ним за спинами імпровізованого кордону. Вахтангові відразу заломили руки за спину і одягли наручники. Всі хлопці кинулися на оточення, щоб прорватися і звільнити свого колегу. Однак майор Іванко почав кричати:

— Спротив, а тим більше напад, на робітників міліції під час виконання службових обов’язків тягне за собою карну відповідальність!

— Що ви робите?! Поверніть нам нашу людину! — лунали голоси обурення.

Але замість повернення Вахтанга, настала черга Марка. Його також витягнули і поволокли до мікроавтобуса. Тоді натовп накинувся на оточення. Зав’язалась сутичка. Міліціонерів ніхто не бив, просто прикривались від їхніх ударів руками і намагалися прорвати кордон, або оббігти його. Міліція ж без розбору била демонстрантів гумовими кийками, а люди господарів їм допомагали. Ось вже і Ігоря із скривавленою головою поволокли до автобуса. До дій хлопців приєднались Надія, Жана і Юлія, хоч ті кричали їм не втручатись. Якщо всі намагались просто прорвати кордон, то Гліб чи то озвірівши, чи то від безвиході сам зумів витягти з оточення одного з людей Василя Івановича і двома сильнішими ударами навідмах відіслав його у нокдаун. На Гліба накинулися двоє. Одного Гліб схопив за грудки і зі всього розмаху спрямував лобом у стовбур старої сосни. Але через пару секунд Гліба вже смачно буцали ногами на землі два міліціонери, одним з яких був сам майор Іванко. На землі

376

валялось ще декілька активістів, які корчилися від болю після того, як кийки прогулялись по їхнім спинам, ребрам, рукам та ногам. Інших активістів розсіяли. Сама сутичка не тривала й хвилини, але багатьом вона здалась нескінченно довгою. Дівчата були шоковані. Тим часом від натовпу поступово почав відокремлюватись один з нових активістів. Спочатку звичайною ходою, потім нешвидким бігом, а потім на повний галоп.

— А цей куди і чому? — хекаючи, запитав один з міліціонерів.

— Ей! — вигукнув водій Валентина Остаповича. — Так у нього ж відеокамера була!

— Старшина! Чого соплі жуєш?! Затримай, забери апаратуру і нехай біжить собі далі! — прокричав майор, який вже проводив серйозну бесіду з журналістами восьмого каналу.

Старшина й сержант побігли за хлопцем. Тим часом майор Іванко не давав піти з місця подій знімальній групі Восьмого каналу, не прислуховуючись до всіх юридичних аргументів останньої:

— Це теж карна стаття! — кричав оператор. — Перешкода професійній діяльності журналіста!

В цей же час до майора і знімальної групи наблизився Таленко. Але він не став втручатись, а просто увімкнув диктофона у своїй кишені.

— Це ти будеш комусь іншому розповідати. Давай касету або зараз складеш компанію тим, хто вже у автобусі. Давай по-доброму.

— А що ж це вас так бентежить? Я дивлюсь ви такий впевнений в собі. Невже ви так боїтесь того, що тут записано?

— Давай касету, я тобі кажу! — вже до хрипоти почав кричати майор Іванко.

— Не віддавай, Сашко! На якій підставі?! — обурювалась журналістка з мікрофоном. — Що за безлад?!

— Костю, йди сюди! — покликав майор свого співробітника і той підійшов.

— Я останній раз кажу. Інакше проблеми виникнуть не тільки в тебе. Про родину свою подумай! Давайте касету або ми тобі її разом з камерою і твоєю пикою розіб’ємо! Ще й у автобусі відпочинеш. У мене такі зв’язки, що… Сам прокурор

377

Блюзнірук мій кум, так що нічого мені не буде! Можеш навіть і не скаржитись! Тільки гірше собі зробиш!

Після нових більш радикальних погроз та тривалих коливань оператор здався:

— Візьміть. Удавіться ви нею! — прокричав він і кинув касету на землю.

Через декілька секунд касета була розбита на друзки. Майор обмінявся рукостисканнями з господарями і їхніми людьми. Активісти продовжували знаходитись неподалік, не відаючи, що робити далі.

— Якщо за десять хвилин ви не розійдетесь, автобус приїде за наступною порцією! Швидко розбіглися! — прокричав їм майор і пішов до автобуса чекати, коли повернуться старшина з напарником.

— Спасибі, Микитович! Я твій боржник! — підійшов Василь Іванович до майора, а потім звернувся до Валентина Остаповича. — Треба було відразу його викликати, час би не втратили. Ну що, пішли звільняти твій цемент?

Майор вже підійшов до мікроавтобуса, коли до нього підбігла Надія:

— Зачекайте, — сказала вона. — Ну чого тобі? — Відпустіть хлопців, — сказала вона тихо і додала

майже пошепки, — будь ласка. Сльози побігли в неї по обох щоках. Вона не була готова

психологічно до такого повороту подій і не могла досі усвідомити того, що трапилось.

— Запізно, дитинко. Запізно. Я попереджав. — Ну і сволота ж ви! раптом розлютилась Надія. — Дарма ти мене образила. Тепер гірше буде твоїм

друзям, — сказав він киваючи на автобус в якому окрім Вахтанга, Марка та Ігоря, також сидів Гліб і один з новеньких на ім’я Степан.

Майор Іванко швидко вліз у автобус. Надія дала волю емоціям і, сівши на землю, заридала. Це був провал. Всі інші, в тому числі і звільнена від ланцюгів Ольга, повільно збирали намети і інші свої речі. Після того вони поплелись у бік шосе. Депресивний настрій повністю поглинув всіх. Ніхто не знав, що тепер робити. Терміново зателефонували Марату Ігоревичу і домовились про зустріч. Іван не став втручатись у

378

те, що відбувалось, але зміг зберегти аудіозапис розмови майора і журналістів на диктофоні.

В цей час активіста з відеокамерою переслідували два міліціонери. Спочатку йому вдалось відірватись, але переслідувачі бігли в одному темпі і не відставали. Було зрозумілим, що міліціонери мають кращу фізичну форму. Сили почали покидати активіста і відстань між ним та переслідувачами почала скорочуватись. Він озирався назад і розумів, що далеко йому не втекти. В решті-решт активіст вискочив на шосе і спробував зупиняти попутки. Два легковики і вантажна машина проскочили по черзі і ніяк не відреагували на жести хлопця. Він зупинився і, важко дихаючи, повернувся обличчям до своїх переслідувачів. Ті зрозуміли, що активіст припинив втечу і хекаючи, самі перейшли на швидкий крок. Але в цей час з-поза їхніх спин раптом вискочив мотоцикл і різко зупинився біля активіста. Той з півсекунди розмірковував що це значить, а потім стрибнув за спину мотоциклісту в гермошоломі і вони зірвалися з місця. Переслідувачі поривалися бігти, але час було втрачено і мотоцикл зник за поворотом. Старшина навіть не встиг розібрати номер, який до того ж був заляпаний багнюкою, та зі злості й відчаю тупнув ногою об асфальт.

А ви в який бік їдете?! перекрикуючи гуркіт двигуна запитав активіст у мотоцикліста.

А хіба зараз для тебе це має значення? посміхаючись, відповів той.

75

«Народу багато, а людей мало». Діоген

Таленко попросив Коливанського терміново зустрітись і

той не відмовив. Проте через поспіх і хвилювання він забув попередити його, що хоче поговорити з ним з особистої справи і тому зустрітись віч-на-віч. Іван згадав про це через декілька хвилин і знову зателефонував Коливанському, щоб попросити його приїхати одного. Але було вже запізно, разом з ним їхав і Прямченко, бо слідчі подумали, що журналіст телефонує через якусь важливу інформацію по їхній справі. Тепер Таленкові здалось, що він припустився помилки, бо

379

відмінити зустріч не можна, адже його не зрозуміють. З іншого боку, говорити про свою проблему в присутності Прямченка не хотілось, бо відверто відчував антипатію до нього. Тим не менш, Таленко зрозумів, що тепер вже відступати запізно і розмови не уникнути. Він розповів про те, що трапилось в Омельському заповіднику, приховавши лише факт свого аудіозапису, і відверто попросив допомоги у звільнені активістів, а також у тому, щоб так звані постраждалі забудовники позабирали свої заяви з міліції.

Важко щось зробити, відповів Коливанський, це навіть не наш район. Як я можу вплинути на все це? Нажаль, я не знаю, чи зможу я зробити для вас що-небудь.

Але ж у вас мають бути якісь зв’язки і знайомства. Невже ваші шляхи ніколи не перетинались з тим же майором Іванком або з кимось з його колег, які б могли вплинути на все це? ледь не благав журналіст.

Особисто я цю людину не знаю і вперше чую це прізвище. Ну, я не знаю. Ну припустимо поїду я. Ну переговорю. Ну і що з того? Якщо там вже почали розкручувати справу, то не знаю...

Он воно як, тихо промовив Таленко. Мало того, що ви не здатні карати тих, хто нахабно будується в заповідниках, так ви ще й не хочете допомогти тим, хто відкрито, нормальними методами намагається відстоювати справедливість. А потім всі дивуються, чого ж це хтось маєтки підпалює? А тому, що не вірять в цивілізоване вирішення цієї проблеми! Ну все... Вибачте, що відірвав вас від важливих справ, шановні захисники правопорядку.

Останні слова Іван саркастично процідив крізь зуби, піднявся і пішов.

Зачекай! раптом вигукнув Прямченко, який весь цей час мовчки слухав.

Таленко зупинився. Значить так, сказав Прямченко, майора Іванка я

візьму на себе. Я теж не знаю, що він за фрукт, але те, що у вас є відеозапис це дуже добре. Навіть якщо майор не захоче домовлятись, то він змушений буде торгуватись. Хоча я не дуже вірю в те, що він боїться такого роду компроматів, бо скоріш за все звик до них. Тому спочатку я поговорю з ним лагідно. Не виключаю того, що потрібна буде певна сума грошей. А вже після того, ми будемо розмовляти із

380

забудовниками. Це все, що я можу сьогодні обіцяти. Але якщо все закінчиться нормально, то я не раджу твоїм знайомим юним натуралістам потрапляти цим людям на шляху вдруге. Принаймні до мене по допомогу можеш більше не звертатись. Все, до побачення. Я зателефоную.

Здивований реакцією Прямченка, журналіст пішов, а слідчі помаленьку поплентались алеєю парку.

Ти з глузду з’їхав! Тобі що, проблем зараз не вистачає? І чого це ти раптом вирішив допомогти журналісту, ти ж його недолюблюєш? здивовано запитав Коливанський.

Ну, по-перше, я не стільки йому вирішив допомогти, скільки тим, про кого він розповів. Якщо люди дійсно вийшли відкрито протестувати, нічого не били, не палили, то чому б і не допомогти? А от ти мене здивував. Я, чесно кажучи, очікував, що ти відразу погодишся допомогти. А ти чомусь вирішив відхреститись від цього.

Розумієш, ми останнім часом і так наламали багато дров та вскочили вже не в одну халепу. І я не хотів би, щоб хто-небудь потім зателефонував нашому шефу і почав скаржитись, що його підлеглі сунуть свій ніс не у свої справи. А шеф, як ти знаєш, за наші останні провали і так на нас зуб має. Ти ж розумієш, ми і так з тобою під загрозою звільнення. Особливо ти, за свою самодіяльність. І тому я не очікував, що ти вирішиш допомогти Таленку.

Ти мене дивуєш не менше. Ти ж у розмовах зі мною більше за все переймався тим, що потрібно карати незаконних забудовників і ледь не виправдовував терористів! Я не міг тебе зрозуміти, але тепер зрозумів. Не ображайся, але ти базіка і демагог, Міша. Ти звик лише розглагольствувати про те, які погані політики, які погані прокурори і, навіть, які погані ми з тобою. Я ж звик, вирішувати справи. І мене не хвилює з чим вони пов’язані: зі слідством, ремонтом квартири чи допомогою тим, кому можна спробувати допомогти.

76

«Незнання законів не звільняє від відповідальності.

А от знання часто звільняє». С. Лец

381

Але не все так сталося як гадалося. Ситуація

ускладнилась і ще більше заплуталась. Врятовані кадри побиття активістів були надані Восьмому каналові і той їх продемонстрував вже ввечері наступного дня в одній з передач, не шкодуючи «ласкавих» коментарів у бік майора Іванка, намагаючись таким чином помститись йому за його вчинок зі знімальною групою цього каналу. Але НТОП переслідував іншу мету цим вчинком. Вони хотіли таким чином натиснути на Іванка, щоб звільнити своїх хлопців. Проте, вийшло навпаки. Журналісти з Восьмого каналу переборщили в своїх коментарях і Іванко тепер взагалі відмовлявся вести будь-які переговори про звільнення хлопців. Навпаки, він знову використав свою улюблену зброю захисту напад. Він попередив Марата Ігоревича, що через показані кадри, хлопцям буде тільки гірше.

Довелось задіяти всі можливі сили для цього. Марат Ігоревич мобілізував всі свої знайомства, які тільки в нього були. Знову не змогли обійтись без Михайла Михайловича, який, можливо, вже сам був не радий, що на семінарі запропонував свою фінансову допомогу. Але не відмовив у допомозі і цього разу за його гроші було найнято компетентного адвоката. І це при тому, що більш ніж половину витрат на проведення акції також профінансував він. Але поки що жодні зусилля не давали результатів.

Але залишався ще один козир. Таленко мав свій власний аудіозапис розмови майора зі знімальною групою Восьмого каналу, де той брутально віднімав у них відеокасету. Таленко тепер був радий, що не надав цей матеріал Восьмому каналові, інакше це могло б лише ускладнити ситуацію, якщо б вони в одній передачі прокрутили все і відеозйомку, і аудіозапис. Таленко зрозумів, що цей козир потрібно використати дуже грамотно і обережно.

Він сам розробив план дій і ознайомив з ним активістів. Ті погодились без жодних зауважень. Потім Таленко звернувся до свого знайомого з Восьмого каналу і продемонстрував йому свій аудіозапис. Найважче було те, що керівництво каналу відразу захотіло оприлюднити ці записи в ефірі. Але Таленку і його знайомому ледь вдалось вмовити керівництво каналу не робити цього задля порятунку активістів. В решт-решт, керівництво Восьмого каналу

382

погодилось допомогти у звільнені хлопців і воно також погодилось діяти за планом, який розробив Таленко. Не в останню чергу цьому посприяли оператор і журналістка, у яких майор Іванко забрав касету, але які порятунок п’яти активістів поставили вище помсти за свою образу. Після цього Таленко зателефонував Прямченку і попросив відкласти свій візит до Іванка, а сходити лише до забудовників, щоб ті забрали свої заяви. Але зробити це Прямченко мав лише після візиту ініціативної групи на чолі з Таленком до майора Іванка.

Слід зазначити, що продемонстровані Восьмим каналом кадри побиття активістів підняли хвилю обурення серед громадських екологічних організацій, які вирішили допомогти НТОПу і почали пікетувати відповідну установу, яка мала відношення до затримання активістів. Відгукнувся навіть «Живий світанок», а Федір в одному зі своїх інтерв’ю зізнався, що хоч і вважає методику НТОПу помилковою, але не може не обурюватись діями міліції. Тим часом за порадою Мирослава, кадри побиття активістів НТОПу запустили в Інтернет і тепер допомога почала надходити з екологічних організацій з-поза меж Січеславської області. Проте, майор Іванко витримував і цей психологічний тиск. А на спроби зв’язатись з ним не реагував. Як тільки по телефону він дізнавався хто і про що з ним говорить, то відразу кидав слухавку. Тоді один з нових активістів запропонував свій варіант того, як примусити майора до перемовин. Майорові зателефонували, але замість того, щоб пояснювати хто і для чого дзвонить, увімкнули епізод аудіозапису його розмови зі знімальною групою Восьмого каналу, після чого самі поклали слухавку. Було схоже, майор зрозумів, що наляпав зайвого, тому наступний дзвоник дав свої плоди. Ледь стримуючи себе від лайки, майор погодився на зустріч.

Вони зустрілись на нейтральній території, в парку ім. Штірліца. На розмову прийшов з одного боку сам майор, а з іншого Надія, Таленко і керівник відділу резонансних подій Восьмого каналу Платов. Майор Іванко відразу перейшов у наступ:

А вам відомо, що шантаж тягне за собою карну відповідальність?

383

А вам відомо, що перешкоджання діяльності журналістам теж тягне карну відповідальність? відповів питанням на питання Платов.

Що ви хочете? нарешті прямо запитав Іванко. Зовсім небагато щоб були відпущені на волю наші

люди. Більше ми нічого не хочемо, відповіла Надія. На якій підставі? На тій, що вони нічого не скоїли. Це суд буде вирішувати, скоїли чи ні. Тому нам нема

про що говорити. Тобто ви не погоджуєтесь їх відпустити? Як би все це залежало лише від мене, може й

погодився б. Але я один цього вже не вирішую. Тобто, ви не заперечуєте проти того, що завтра в

ефірі з’явиться аудіозапис ваших протизаконних дій стосовно журналістів, розповідь хто ваш кум і таке інше? запитав Таленко.

Тільки не треба мене лякати. Я багато чого у своєму житті пережив, переживу й це. А якщо відверто, то ваші хлопці образили мого друга і я не можу це залишити безкарно. От і все. А стосовно аудіозапису я скажу вам так. Якщо хочете, щоб у ваших людей за ґратами виникли нестерпні умови, то крутіть цей запис хоч сьогодні. Мені по ... (ненормативна лексика). Але ви потім самі пошкодуєте.

Мені теж наплювати, я не пошкодую втрутився в розмову Платов. Мені ці затримані ніхто. Просто мій колега Таленко попросив мене допомогти звільнити затриманих і піти на угоду з совістю. Я хотів оприлюднити цей запис ще вчора. Проте, мене відмовили, щоб йти і домовлятись з вами. Ви, я розумію, домовлятись не хочете. Ну тоді як хочете. Особисто мене це влаштовує. Бо я хочу вас попередити, що в такому випадку я поставив собі за мету покарати особисто вас і більше нікого. Я багато чого можу залишити поза увагою, але я ніколи вам не вибачу того, як ви образили мою знімальну групу. Мені наплювати на цих активістів, мені наплювати на ваших друзів, але мені не наплювати на моїх людей. Бо якщо таким як ви дати хоч раз відчути безкарність за образу журналістів, то потім це стане звичкою. Тому я не можу не реагувати. І я зроблю все, щоб вас притягли до карної відповідальності. Є два десятки

384

свідків, є в решті-решт аудіо запис зроблений, до речі, звичайним, а не цифровим диктофоном, що полегшує доказову базу. Я підійму не лише місцеві канали, я підійму загальнодержавні, я дійду до міністерства, до Верховного суду, до Європейського з прав людини, в решті-решт, але я свого досягну. Тоді ви, в кращому разі, закінчите свою кар’єру охоронцем овочевої бази. Ви хочете нажити собі ворога? Будь ласка. Все. Розмову закінчено! Платов повернувся на сто вісімдесят градусів і пішов.

Майор стояв декілька секунд нічого не говорячи, але коли зрозумів, що Платов не блефує і зараз зникне з поля зору, сказав Таленку:

Зупиніть його, розмову не закінчено. Таленку довелося дзвонити Платову. Але той відповів,

що він чекатиме їх на виході з парку. Таленко, Іванко та Надія поплелись до виходу, де й продовжилась бесіда.

Ваші умови? запитав майор. Ми не оголошуємо аудіозапис, ми навіть вам його

віддамо, не робимо жодних кроків у відповідь на вашу поведінку, а ви відпускаєте хлопців.

Якщо ви мені віддасте його, то де гарантія, що у вас не залишиться копій або що ви мені не підсунете копію, це по-перше? А по-друге, тепер все це залежить не лише від мене. Постраждалі написали заяви і ми маємо реагувати.

А якщо вони заберуть свої заяви? запитав Таленкою

З якої це радості? Якщо вони не заберуть заяви, тоді ми на вас

напишемо заяву. І тоді будемо вже не за аудіозапис торгуватись, а за обопільний відвід своїх заяв. Так що потурбуйтесь про те, щоб вони забрали заяву, констатував Платов.

Давайте без різких рухів, шановний. А то я теж можу розвернутись і піти.

Давайте всі заспокоїмось, звернувся до співрозмовників Таленко. А стосовно заяв не переймайтесь, скоро ваші знайомі самі вам зателефонують з цього приводу, бо маховик запущено. Ми пропонуємо вам заключити джентльменську угоду. Ми не чіпаємо вас, а ви не чіпаєте нас.

385

Якщо це така собі неформальна домовленість, то я вимагаю захисту і для моїх друзів. Де гарантія, що ці молоді люди завтра знову не підуть бешкетувати під будинками моїх знайомих?

Всі подивились на Надію. Та вагалась декілька секунд. Я... Я даю слово, що жоден з активістів моєї

організації не чіпатиме маєтків цих двох осіб. Ну добре, відповів Іванко, я зроблю все, що від

мене залежить, щоб хлопців відпустили. Але своїм друзям я першим не зателефоную. З ними домовляйтесь окремо.

Перемовини закінчились. Коли Таленко залишився на одинці із Надією, то він запитав її:

Ти хотіла продовжити акцію в Омельському заповіднику, але тепер пообіцяла Іванку, що активісти не чіпатимуть маєтків його знайомих. Що це означає? Акції не буде, чи ці два маєтки матимуть щось на кшталт депутатської недоторканості?

Не те і не інше, відповіла посміхаючись Надія, але я дотримаюсь свого слова. Жодна людина з нашої організації не чіпатиме цих двох маєтків.

Все так... все так бридко й огидно виходить. Нічого не відбувається законно. Все якось відбувається за кулісами. За допомогою якихось сумнівних домовленостей. А ми прикриваємо це фразою, що мета виправдовує засоби.

Ні, Іване, ви не зовсім вірно трактуєте цей вираз. Не мета виправдовує засоби, а саме така мета, виправдовує саме такі засоби, констатувала Надія, використавши афоризм перейнятий у Аарона.

77 «Із двох лих будь меншим».

А. Бірс

Коли Василю Івановичу зателефонував Прямченко, представився слідчим і запропонував зустрітись, то він подумав, що це все стосується покарання активістів. Прямченко попросив також, щоб разом з Василем Івановичем був присутній і Валентин Остапович. Вони зустрілись в офісі Василя Івановича.

Радий вітати вас, протягнув руку Василь Іванович.

386

Але Прямченко замість рукостискання витягнув своє посвідчення, махнув ним перед очами Василя Івановича і Валентина Остаповича таким чином, щоб ті окрім фотографії нічого не розгледіли і стримано промовив:

Старший слідчий Прямченко. Забудовники не зовсім зрозуміли такого жесту і добра

посмішка миттю зійшла з обличчя Василя Івановича. Значить так, почав Прямченко промову, нашим

слідчим відділом буде порушено карну справу проти вас за статтями 245 та 252 Карного кодексу за пошкодження лісових масивів та пошкодження об’єктів природно-заповідного фонду, у зв’язку з незаконним будівництвом вами котеджів в Омельському заповіднику.

Не зрозумів, дійсно не зрозумівши почутого, відповів Василь Іванович.

Пояснюю простіше. Ваші будинки будуть знесені, а вас оштрафовано.

Але дозвіл на будівництво нам дала місцева влада. Так. Її дії будуть оскаржені. Але що вам з того.

Справа зараз розгорнулась так, що потрібно в цій справі знайти цапів-відбувайлів. На цю роль, на жаль, обрано вас. А місцева влада? А що місцева влада... Їм як з гуся вода.

І ви прийшли до нас, щоб розповісти про це? Не просто розповісти, а попередити про небезпеку. І що, нічого не можна вдіяти? запитав Василь

Іванович. Можна. Справа в тому, що все це є реакцією на ваші

дії проти представників громадської екологічної організації. Ви, гадаю, бачили по телебаченню кадри побиття активістів? Піднявся скандал і ми маємо реагувати. Проте, все це можна спустити, як то кажуть, на гальмах.

Що треба робити? Дрібницю. Потрібно просто піти і забрати свої заяви

проти активістів. Ха! злісно посміхнувся Василь Іванович. Оце

так новина! Вони мені купу лайна перед двором вилили, а я маю за це їх вибачати? Та й хто вони такі, ці молокососи?

Зателефонуй Іванку, запитай, що це все значить, порадив Валентин Остапович.

387

Зачекайте, пане слідчий. Щось тут не чисто, сказав Василь Іванович, набираючи номер мобільного Іванка.

Альо! Микитович! Привіт! Чуєш, тут щось дивне відбувається. До нас тут слідчий прийшов, каже, що потрібно забрати заяви, які ми накатали на цих зашмарканих екологів... раптом обличчя Василя Івановича змінило вираз, шо... серйозно? І ти не можеш допомогти?... Гарантія ненападу? Це все? Але Микитовичу... Ну якщо так, то я зрозумів. І коли? Ясно. Вибач. Бувай.

Василь Іванович потер підборіддя: Сказав, що чим раніше ми заберемо заяви, тим краще.

Інакше можуть виникнути проблеми вже у самого Іванка. А я не можу його підставити.

Ну добре, звернувся Валентин Остапович до Прямченка і протягнув руку. Дякуємо що попередили.

Цього разу Прямченко потиснув руки обом забудовникам і вийшов.

Довбаний старшина! закричав Василь Іванович. Не зміг наздогнати якогось сраного підлітка і відібрати камеру!

78

«Мені кажуть, що я своїми твердженнями хочу перевернути світ догори дном.

Але хіба було б погано перевернути перевернутий світ»?

Д. Бруно «Шановний Аароне, дуже дякую за допомогу. Якби не

твій мотоцикліст, то не знаю, як би нам вдалося б врятувати унікальний відеозапис. Тепер все в порядку. Хлопців нарешті звільнили, вони прочекали майже три доби, допоки все визначилось. Не останню роль у їхньому звільненні зіграв журналіст Таленко і його зв’язки у відповідних інстанціях.

Взагалі я хотіла б отримати інструкції стосовно того, як мені поводитись з цією людиною. Колись я організувала передачу листа до нього від тебе. Але тоді мене було попереджено, що Таленко може бути завербований слідством. Я не знаю, як до нього ставитись. З одного боку він нам дуже допоміг, з іншого я пам’ятаю твоє попередження, та й наші правила конспірації вимагають

388

надмірної обережності. Тим не менш, я б хотіла отримати якісь інструкції на мій запит.

Тепер стосовно мого нового задуму....” Надія отримала відповідь через півтори доби: «Радий вітати тебе, Інго! Хочу зробити невелике, але

принципове зауваження. Мій мотоцикліст вам не допомагав. Чому? Тому ще це НЕ МІЙ мотоцикліст, а НАШ МОТОЦИКЛІСТ, який допоміг не вам, а НАМ ВСІМ, бо він сам ОДИН З НАС.

А от стосовно Таленка повідомлю наступне. Згідно логічних висновків після тривалого з ним співробітництва, я на 95 % впевнений в тому, що він наша людина. І про всі свої кроки стосовно того, яким чином він вплинув на те, щоб забудовники забрали свої заяви, він мені повідомив. А його стосунки зі слідчими є результатом його професійної журналістської діяльності і певними збігом обставин, про які можна довго розповідати.

Тим не менш, я хочу сказати, що ти, Інго, зараз займаєш в нашій організації більш високе, але водночас і більш відповідальне становище. Справа в тому, що ти тепер знаєш в обличчя нашу людину, а він про тебе не знає нічого. І так має залишатись. Бо в тобі я впевнений на 100 %. Тим не менш, я раджу тобі забути про те, що Таленко наша людина. Ти і громадська організація має продовжувати з ним співробітництво у тому ж річищі, в якому зараз і працюєте.

Справа в тому, що статтю про Омельський заповідник в газеті «Прапор» написав Таленко за моєю пропозицією. Просто він підписався псевдонімом. Потім я запропонував вам врятувати цей заповідник. І ви почали цим займатись. Таленко потрапив на ваш семінар не випадково, але й не по моїй наводці. Просто так мало статись. Адже він кинув суто політичну журналістику і перейшов на екологічну тематику. Тому він завжди вишукує які-небудь екологічні заходи і просто не міг не помітити рекламу вашого семінару. Там Іван був здивований тим, що ваша організація хоче займатись проблемою заповідника, про який він робив публікацію. Він мені про це писав. Але я йому порадив ні в якому разі не викривати того, що саме він писав про цей заповідник. Однак, залишити поза увагою цю проблему він не

389

міг і тому вирішив підтримувати вас самовільно, за покликом серця. Такі от справи. Може збоку це нагадує ретельно приховане маніпулювання, але все це не більш ніж засоби. Головне це ідея. Адже і ви, і Таленко, і я, і мотоцикліст Макс, який допоміг врятувати відеозапис, турбуємося про одне про порятунок справжнього життя в самому сакральному сенсі цього слова. Тому не слід перейматись нюансами цих засобів. Адже саме така мета виправдовує саме такі засоби.

А тепер моє бачення того, що ви замислили і деякі поради стосовно того, щоб уникнути певних ускладнень...»

79 «Деякі ідеї радикальних екологістів,

що спочатку здаються екстремістськими, згодом можуть ставати більш прийнятними

для широкого загалу». Т. Гардашук

Після всього що відбулось, актив НТОПу вирішив

провести щось на кшталт злету екологічних громадських організацій. Були запрошені всі організації, які відгукнулись і прийшли на допомогу у важкий для НТОП час. На запрошення на нараду, відгукнулись, однак не всі. Були представлені чотири організації, в тому числі одна з-поза меж Січесчлавської області. Сам “НТОП”, столичний «Фронт екологічного порятунку», «Природа і життя» з Дніпродимська, ну і місцевий «Живий світанок», який представляв ніхто інший як Федір Вергун.

Ми зібралися тут, щоб скоординувати наші подальші дії, розпочав промову Марат Ігоревич. Нам необхідно врахувати попередні помилки, які, без сумніву, мали місце. В нинішніх умовах ми сподіваємось багато чого змінити. Але варто визнати, що одна організація не здатна сама вирішувати подібні проблеми. Через це потрібно координувати свою діяльність з іншими екологічними організаціями і об’єднувати зусилля. Я радий вітати тут наших київських колег, які першими відгукнулись на нашу біду і яким ми щиро вдячні за підтримку. Я радий бачити наших земляків і сусідів з Дніпродимська, у яких і в своєму місті безліч екологічних проблем, але які знайшли час і сили, щоб протягнути нам руку допомоги. І нарешті, мені приємно

390

бачити тут представника «Живого світанку». Я дуже радий, що ті активісти, які приєднались до Народного товариства через певні непорозуміння зі своїми колишніми колегами з «Живого світанку» сьогодні забули старі образи і знову готові до обопільної співпраці. Ми розуміємо, що хоч підходи до методики у нас можуть бути різні, мета все ж таки одна. І тепер я надаю слово голові організації «Живий світанок» Федору Вергуну.

Федір піднявся і вийшов до центру кімнати: ― Що ж. Я радий вітати всіх, хто тут зібрався. Радий

бачити знайомі обличчя. Почну з того, що нагадаю вам моє улюблене прислів’я: «Якщо ви не цікавитесь політикою, то політика обов’язково зацікавиться вами». При проведенні будь-якої громадської діяльності не можна недооцінювати політичну кон’юктуру. Не можна не враховувати тих політичних реалій, які мають місце у державі. Тому нехай не ображаються деякі з присутніх тут, але я нагадаю, що я ще перед виходом з організації дев’ятьох, навіть одинадцятьох, її активістів, попереджав, чим можуть скінчитися непродумані дії. І я виявився правим. На щастя, ваша організація вижила. Запам’ятайте, що ніякі акції протесту на будмайданчиках не замінять політичного тиску на органи влади. Я не докоряю вам. Я просто вказую на припущені помилки. При цьому не можу не виразити своє захоплення вашими досягненнями. За один семінар збільшити кількість активістів майже вдвічі — це величезний успіх. А той фільм, який було вами змонтовано, повинен крутитись по телебаченню або просто на вуличних екранах, де зазвичай крутять лише рекламу і відеокліпи. Але повторюю ще раз. Не можна відгороджуватись від світу аполітичністю. На жаль, ми змушені з вовками жити і по вовчому вити, але не забувати при цьому переслідувати свої цілі. Що ж ми тепер пропонуємо? Взявши приклад зі столиці, де тиск громадських організацій на міську владу примусив останню відмінити свої чотири власних постанови про роздачу земель, необхідно терміново, поки подібні події висвітлюються в ЗМІ і привертають увагу, організувати акцію з цього приводу і у нас.

— В місті чи в заповіднику? — запитала Юлія. — В місті. Хоча не виключно, що й у заповіднику, якщо

погода дозволить. Я докладу максимум зусиль і спробую

391

залучити знімальні групи трьох телеканалів. Якщо ми об’єднаємось і знайдемо ще людей, то в акції зможе взяти участь більш ніж сто громадян. А це вже щось. Ніхто не насмілиться поводитись з демонстрантами нахабно, тим більше в центрі міста, а тим більше при такій кількості журналістів. Зрозумійте, що публічність процесу завжди лякає тих, хто звик діяти в темряві.

— Непогана ідея! — промовив Ігор. — Підготувати акцію потрібно якомога швидше. Я

пропоную утворити координаційну раду з різних організацій, в яку увійшло б порівну людей, наприклад, по два активісти. І яка б приймала рішення з організації акції. Як ви на це дивитесь? ― натхненно запитав Федір.

— Гарна ідея! Приймається! — почулися вигуки схвалення.

Надія, яка весь цей час сиділа мовчки, піднялась: — А можна запитання? — Так, Надю, можна, — з посмішкою погодився Федір,

очікуючи від своєї давньої опонентки незручного запитання. — Скільки в твоїй організації «багнетів»? — Ну двадцять. — А в нашій тридцять. Значить в координаційну раду

повинно увійти три людини від нашої організації і два від вашої.

— Надю, хіба зараз час ділити повноваження? — запитала одна з новеньких активісток.

— А хіба зараз є час вислуховувати поради того, хто є звичайним кон’юктурником і кар’єристом?

— Надю! — не витримав Марко. — Ти в своєму розумі?! Знайшла час для суперечок!

— Так, Марко, знайшла! Ви тут сидите і слухаєте чергову байку про Нью-Васюки від Остапа Бендера! Мене цікавить наступне! Якби не той галас в ЗМІ про те, що трапилось із нами, то хіба прийшов би Федір так завзято підтримувати ідею порятунку заповідника? Згадайте, як він чинив спротив цьому в «Живому світанку». Ну гаразд, молоді неофіти цього не знають, але ж ви... Ви ж маєте про це пам’ятати. І якби ситуація не змінилась, то заповідник так і залишився б кинутим напризволяще і Федору було б наплювати на нього. Він продовжував би заробляти дешеві політичні дивіденди завдяки акціям на кшталт заборони

392

хлорування води чи трансгенів, за які йому заплатили. У вас що, амнезія? Марко з Вахтангом, я в першу чергу до вас звертаюсь!

— Надю, дозволиш відповісти, чи як? — звернувся до неї ввічливо Федір.

— Відповідай! — вигукнула вона і присіла. — Мені не хотілося б, щоб мене невірно зрозуміли. Але

ваша тактика, м’яко кажучи, була непродуманою. Так от, я пропоную використовувати ретельно прораховану, а не, вибач на слові, психопатну тактику, яка нічого, окрім проблем, не дає.

Ну, поки що і ви нічого не досягли своїм конформізмом. Я тепер вже не та дурепа, яка була, бо останні події дечому і мене навчили. Однак, вони ще більше поглибили мої переконання. Битва не скінчилась. Вона навіть не розпочиналась. Ми просто намагаємось наблизитись до стандартів більш розвинених країн, але товарно-грошове відношення до природи від цього не зникає. І не треба мислити лише категоріями якоїсь окремої держави і її політики. Вся економічна міць світу воює з природою! Весь світ антропоцентричний! Якщо ж діяти за вашими рецептами, то виходить, що екологічні громадські організації взагалі непотрібні. Може нехай політичні партії за всім слідкують? Ви кон’юктурники, Федір. Ви ними були, ви ними і залишились. Не природоохоронні заходи є сенсом створення таких організацій як «Живий світанок», а політичні дивіденди, в яких ці заходи відіграють роль приманки і пі-ару. Вам просто потрібен стабільний електорат, як якій-небудь партії селян чи реабілітації тяжко хворих. А ти тепер просто хочеш скористатись тим пі-аром, який нам роблять ЗМІ і в’їхати на нашому горбі до раю. Тому мене не дивує твоя активність. Однак, ти забуваєш про головне. Ми не ставили собі за мету робити пі-ар. Ми просто хотіли і хочемо врятувати Омельський заповідник від забудови. А пі-ар з цього виник стихійно. І ми запросили Восьмий канал не для того, щоб він показав які ми класні, що вирішили врятувати заповідник, а тому, щоб люди хоч трохи прозріли і зрозуміли, що подібне неподобство не можна терпіти і робити вигляд, що нічого не можна вдіяти. Можна! І ми це довели!

У мене складається таке враження, що ти взагалі нікому не віриш, Надю. Ти просто така собі дівчинка-скандал.

393

Ти що, хочеш сказати, що «Живий світанок» перш за все існує заради пі-ару? — запитав Федір.

— Саме це я і хочу сказати. Але ти можеш довести зворотне. Я повірю, не сходячи з цього місця в те, що на першому місці в тебе екологічна діяльність за однієї умови.

— Зазвичай твої умови виконати неможливо, але я їх все таки вислухаю.

Серед активістів почувся гомін. Старійшини, неофіти і гості не розуміли, що відбувається.

— Ми могли б спрямувати в координаційну раду одну людину або взагалі віддати її повністю тобі. Але! Під час проведення спільної акції не повинна лунати в ефірі ЗМІ або друкуватись або взагалі промовлятись назва твоєї організації і партії, в лавах якої ти знаходишся. Зрозуміло, що не буде лунати й ім΄я нашої організації. А щоб хоч якось називатись, ми вигадаємо собі тимчасову загальну назву, наприклад нехай буде яка-небудь «Спілка або Ліга екологічних організацій» чи щось подібне, без переліку тих, хто буде в цю спілку входити. Влаштовує?

Федір вагався. Це була відверта пастка: — Ну... Можна… — Так. І ми нотаріально завіримо між нашими

організаціями угоду, в якій буде сказано, що у разі, коли хтось з учасників символічної спілки буде спійманий на саморекламі, тобто згадає назву своєї справжньої організації чи партії, той сплатить іншій стороні десь так тисяч п’ятнадцять компенсації. Погоджуєшся?

— Хлоп! Хлоп !Хлоп! Хлоп! — зааплодували Жанна, Гліб, Мирослав і ще декілька активістів.

— Це відверта провокація, Надю, не зовсім впевнено відповів Федір, а моя організація в провокаціях участі не бере.

Після цих слів Федір вийшов з кабінету. — Надю! — підскочив Марко. — Що ти наробила?! Для

чого?! — Марко. Я пропоную гарантовану схему. Схему того,

що ми будемо займатися справою, а не пі-аром. А тепер час обговорити питання, через яке ми зібрались.

Але для чого ображати людину і робити сварку?! — Все вона вірно зробила, Марко, — підтримав Надію

Аскольд. — Може трохи різко, але вірно. Федір діє по

394

принципу сучасної економічної конкуренції. Якість товару покращується не задля добробуту людини, а задля того, щоб залучити якістю якомога більше покупців і залишити позаду конкурентів. Так само й Федір займається так званою екологічною діяльністю не задля самої справи, а задля зросту політичної кар’єри. І якщо у нього забрати можливість піарити себе, він відразу покине це заняття, бо від нього не буде особистого зиску. Федір не займається безкорисливою діяльністю.

— Так, я погоджуюсь з тим, що Федір кар’єрист. Але нам потрібно діяти якомога більшими силами. Нам кожна екологічно-ідейна людина дорога. Якщо ми будемо, вибач на слові, телитися і шукати благородні і кришталево чисті рішення, то ми просто нічого не встигнемо. Так, Федір переслідує свої цілі, але ми свої. Однак, так буде краще перш за все для того, кого ми збираємось захищати. Краще встигнути врятувати заповідник так, ніж не встигнути його захистити ніяк. Тут як у футболі під час гри на виліт — головне результат, а не краса гри. Для чого ускладнювати отримання прийнятного результату? — висловив свою думку Марко.

— Не думаю, Марко, що без організації Федора ми не досягнемо результату, якщо трохи вдосконалимо нашу систему проведення акцій і врахуємо помилки. Можливо, ми витратимо більше часу і зусиль, але Федір не може для нас грати ключову роль. Наша діяльність має бути бездоганна з точки зору наших переконань. Я не кажу, як ти дорікнув мені, що я прагну кришталевої чистоти наших дій. Інакше на багато чого я не наважилася б у своєму житті, в тому числі і на останню акцію в заповіднику. Але чому я повела мову саме про наші переконання? А тому, що вони суперечать тій манері дій, за якою звик діяти Федір. Я не заперечую повністю, що у Федора теж є якісь екологічні переконання, інакше він зайнявся б іншою справою, але вони в нього далеко не на першому місці і дуже приглушені власними амбіціями. А у нас переконання мають бути на першому місці. І сумістити принципи Федора з нашими я не бачу можливим. Тому що його принципи заполітизовані і на деякі акції він ніколи не піде, навіть за умови стовідсоткової юридичної правоти і відсутності будь-яких особистих загроз.

— Наприклад?

395

Наприклад, коли буде потрібно відстоювати будь-яке непопулярне рішення. Федір може підігрувати електорату, але не правді. А більшість далеко не завжди мислить і діє вірно, але будь-яка політична партія намагається сподобатись саме більшості громадян і тому завжди йде в неї на поводу і дає порожні обіцянки. Якщо робити наголос на неподобствах, які чинять люди багаті, то можна завоювати багато симпатій. Але наші переконання мають говорити нам, що для нас всі рівні в незалежності від соціального статусу. Скільки останніх шматочків цілини перекопано під городи, а скільки спалено сухостою і лісосмуг, а скільки диких тварин знищено, а скільки останніх острівців нашого степу перетоптані худобою після дощів через байдужість і нехлюйство звичайних людей?! Багатьом пересічним громадянам так само наплювати на природу, як і багатим. І ми не повинні це ігнорувати і маємо так само вживати заходів стосовно пересічних громадян, якщо вони роблять лихо. Федір же, і йому подібні, ніколи не підуть на це, бо це означало б йти проти свого потенційного електорату. Тому я вважаю, що ми повинні вести боротьбу чесно перед самими собою.

Давайте переходити до обговорення наших справ, піднявся Вахтанг, а не займатись суперечками. А стосовно «Живого світанку», Марко, ми підемо наступним шляхом. У нас є майже всі номери телефонів активістів «Живого світанку» і ми запросимо кожного з них взяти участь в акції індивідуально. Тепер же давайте надамо слово нашим гостям. Будь ласка!

Вахтанг зробив жест долонею активістам з Дніпродимська. Піднявся чоловік років п’ятдесяти:

Всі ми переймаємось проблемою знищення диких ландшафтів. А в такій індустріально розвиненій області як наша, ця проблема просто кричуща, бо антропогенний тиск тут надзвичайно сильний. Тому наша організація пропонує всім нашим колегам долучитись до наступного заходу. Ми плануємо насадити шість гектарів лісу поблизу Дніпродимська на наступному тижні.

Це буде територія лісгоспу? запитав Мирослав. Ні, ця ділянка землі є приватною власністю одного з

наших активістів, який у свій час отримав земельний пай під час розпаювання одного з сільгосппідприємств. І наш

396

активіст знайшов в собі сили відмовитись від цієї землі ігноруючи власну економічну вигоду, аби тільки збільшити площу природних екосистем в нашій області. Така пропозиція надихнула нас на наступне. Ми пропонуємо всім екологічним організаціям створити фінансовий фонд, для того, щоб викупати будь-які землі, що з’являтимуться з часом на ринку землі і перетворювати їх на заповідні території, які належатимуть екологічним організаціям, а не державі чи приватним особам. Таким чином ми спробуємо компенсувати ті втрати лісових чи будь-яких інших диких угідь, які зникають через злочинну діяльність влади чи окремих її громадян.

Відмінно! вигукнула Жанна. Я вважаю, що таку ідею варто підтримати без жодного обговорення.

Так, відповів представник «Фронту екологічного порятунку», але це не має означати, що ми будемо ігнорувати розбазарювання земель лісового та природоохоронного фонду. Потрібно діяти у двох напрямках, з одного боку захищати те, що є, з іншого примножувати нове.

А в мене виникла така ідея! долучися до розмови Аскольд. Треба тим, хто побудував або будує маєтки в лісах поставити ультиматум. Або вони виділяють гроші чи купують самі площу втричі більшу, ніж ділянка на якій знаходиться їхній маєток або ми не залишимо їх у спокої і зробимо все, щоб їхні вілли були знесені, а земля повернута до лісового фонду.

Так можна робити, але вибірково, відповів столичний гість. Справа в тому, що кількість не завжди переходить в якість. Наприклад, дуже багато маєтків побудовано по берегах річок, і ці території не можна відкупити якимись іншими, бо порушено берегову смугу і знищено можливість для повноцінного існування флори і фауни в таких місцях. Тому такі маєтки мають бути лише знесені. Жодних інших умов.

Правильно! вигукнула Надія. Згодна на всі сто відсотків! Я вважаю, що ідея наших Дніпродимських колег обов’язково має бути підтримана. Але й залишати безкарними тих, хто встиг накрасти землі і побудувати палаци не можна. Ми будемо рухатись обома шляхами. І захищати, і примножувати.

397

Я не можу обіцяти вам, що моя організація підтримає радикальні дії, відповів представник «Природи і життя».

Не радикальні, шановний колего, а наполегливі дії. Але ми обов’язково приїдемо до вас садити ліс і обов’язково долучимось для збирання коштів під створення громадського заповідного фонду, навіть якщо ви не підтримаєте нашу пропозицію, відповіла Надія.

А мені здається, долучився до розмови Юрій Єгорович, дехто з власників паїв не знає, що робити зі своєю землею і в той же час переймається тим, що вона заростає бур’янами. Такі люди могли б безкоштовно надати свій пай для засадження лісом. Припускаю, що не кожний погодиться подарувати свої гектари, але зможе дозволити насадити там ліс і не використовувати ділянку для якихось інших цілей. Людина буде спокійна, що і земля у неї залишається, і для доброї справи слугуватиме. Хоча, звичайно, нічого страшного в тому, що земля заростає степовою рослинністю нема, але стереотипи людські поки що сильніші, тому лісонасадження громадяни сприйматимуть як щось важливе і корисне.

Можливо і таке, погодився столичний активіст. Але я впевнений, що більшість представників нашого «Фронту...» долучаться і до наполегливих дій. І я обіцяю нашим друзям з НТОПу, що на перший же їхній заклик ми надішлемо як мінімум половину нашого активу. І тому не відкладаючи у довгу скриньку це питання, я пропоную прямо зараз розробити план дій стосовно нової акції в Омельському заповіднику, який ми потім узгодимо по телефону або електронній пошті.

80

«Ті, хто підтримує екологічний саботаж ставлять біологічне різноманіття вище,

ніж бездушну приватну власність» Д. Формен

«Стіну можна пробити тільки головою.

Усе решта лише знаряддя». Л. Кумор

Натовп наближався до тих самих будівель в

Омельському заповіднику, де була проведена перша акція.

398

Минув тиждень після того, як НТОП разом із організацією «Природа і життя» насадив шість гектарів лісу біля Дніпродимська. Але на нараді в цій організації більшість її активістів не підтримали ідеї акції в Омельському заповіднику в тому вигляді, в якому її пропонували Січеславський «НТОП» та Київський «ФЕП». Але не все було так погано, бо кожному окремому активісту «Природи і життя» було дозволено брати участь в цій акції в індивідуальному порядку. Тому більше третини її активістів приєднались до НТОПу і ФЕПу. Не забарився й «Живий світанок». Завдяки індивідуальним запрошенням до акції приєдналось дванадцять його активістів, тобто більше половини.

Надія йшла і згадувала останній лист від Аарона: «... Нещодавно я дивився телепередачу, де єгер

розповідав журналістам про те, як багато дичини розвелося в його мисливському господарстві. Він стверджував, що лисиць має бути не більше двадцяти восьми, а їх біля дев’яноста. І в мене миттєво виникло запитання, чому цей єгер вважає, що саме людина повинна вирішувати кого і скільки має бути? Чому лисиці не вирішують скільки людей повинно проживати в тому чи іншому населеному пункті?

І я вкотре переконався в тому, що допоки в світі панує антропоцентризм, загроза екологічної катастрофи нікуди не зникне. Яка б не була демократична і гуманна влада, поки ще нема жодної країни в світі, де б не панувала антропоцентрична система цінностей. Навіть у самих благополучних країнах швидкість підвищення екологічної свідомості не встигає за швидкістю руйнації природи. Все вище зазначене не означає, що ми мізантропи. Ні, це не так, хоч ми і рятуємо природу безпосередньо заради самої природи. Проте, тим самим ми опосередковано рятуємо й людину, адже людина напряму залежить від природи. Тут багато в чому праві глибинні екологи, які кажуть, що «ми не люди, які рятують ліс, ми і є ліс, який рятує сам себе».

Для вирішення екологічних проблем потрібен комплексний підхід. Потрібно вносити певний резонанс у суспільство, яке потонуло у своїх дріб’язкових проблемках і не хоче поглянути на проблеми, які є глобальними і першочерговими. Людям замилюють очі то проблемою

399

міжнародного тероризму, то недостатнім економічним зростанням, то ще чимось, а в цей час глобальна загроза номер один загибель життя на планеті, залишається чомусь десь на задвірках свідомості і медіа-простору. Зрозуміло, що вирішувати цю проблему одними лише екстремістськими діями неможливо. Тому будь-яка активність, чи то громадська, чи то юридична, чи то політична, чи то навіть радикальна потрібна як повітря. Закони юридичні не завжди відповідають нормам порядності та справедливості. Легальна промислова вирубка лісів, легальне розширення сільськогосподарських угідь, легальне знищення диких тварин, легально припустимі норми викидів шкідливих речовин не є об’єктивними з точки зору біосферної безпеки. І якими б правовими нормами не прикривалося б суспільство, знищуючи природу, ці вигадані і затверджені людиною юридичні параметри суперечать істинним цінностям, які не мають грошового виміру. Тому з цим обов’язково потрібно боротись. НІКОМУ НЕ МОЖНА ЗАЛИШАТИСЬ БАЙДУЖИМИМ! ТРЕБА ДІЯТИ!»

Надія здригнулась і перервала потік своїх думок, бо всі зупинились на певній відстані від маєтків та прикрили обличчя банданами таким чином, щоб видно було лише очі. Потрібно було реалізувати сплановану тактику дій. А вона полягала у наступному. Ніхто нічого більше не планував годинами блокувати. Все мало відбуватись надзвичайно швидко, за лічені хвилини. Першими мали виступити важко знаряджені чоловіки. Частина з них була «озброєна» кувалдами та ломами. А вісімнадцять найсильніших мали задіяти три тарани, які були виготовлені з невеликих залізобетонних стовпів. Таким чином, кожен таран обслуговувало шість хлопців. Наступними йшли дівчата з лопатами, саджанцями та пляшками з водою. Отже, чоловіки мали швидким натиском пробити цегляні паркани, після чого не дати можливості забудовникам заважати дівчатам робити своє завдання. Хоча було зрозуміло, що ті ж самі найняті будівельники навряд чи наважаться на якийсь спротив. Занадто вже великою була чисельна перевага активістів. Дівчата, у свою чергу, повинні були дуже швидко на території маєтків посадити молоді дерева. Після цього натовп повинен був так само швидко зникнути з місця подій, для чого було підготовлено декілька транспортних засобів,

400

непомітно розташованих в різних місцях неподалік проведення операції. В одну машину планувалось скинути весь інструмент, окрім таранів, які згідно плану залишались на «полі бою». На інших машинах, в тому числі мікроавтобусах, активісти повинні були перш за все виїхати із заповідника, а потім дрібними групами висаджуватись у різних місцях, звідки кожен мав добиратись самостійно.

Маєтки Валентина Остаповича і Василя Івановича мали штурмувати столичні активісти. А от на інших ділянках НТОП міг орудувати сміливо. Саме таким чином вирішила Надія виконати свою обіцянку перед майором Іванком стосовно того, що жодна людина з її організації не торкнеться цих маєтків. Окрім того, Надія взяла до уваги пораду Таленка стосовно того, що жоден з тих, кого затримали під час першої акції не повинен брати участі в безпосередньому штурмі. Тому Гліб, Марко, Вахтанг, Ігор та Степан знаходились в лісі і стежили за ситуацією навколо об’єкту. Знімальних груп не було, але події, про всяк випадок, фіксували на камеру. Сам Таленко знаходився серед активістів, але жодних знарядь в руки не брав. Бо у нього була своя функція.

Перший ряд вишукувався. Надія підняла голову і подивилась на синє небо крізь величезні крони дерев. Самі крони плавно хитались із боку в бік від невеликого вітру, немов кивали головами на знак підтримки того, що зараз мало відбутись.

Краса врятує світ сказала Надія. Може й так. Але як врятувати красу? запитав

Аскольд. — Як? Задля цього потрібна лише одна умова: НІКОМУ

НЕ МОЖНА ЗАЛИШАТИСЬ БАЙДУЖИМ! ТРЕБА ДІЯТИ! Після цих слів перший ряд швидким кроком рушив до

парканів, за якими природу приносили в жертву ненаситному культу Мамони. Далі хлопці перейшли на біг з прискоренням. Розтрощуючи цеглу і розкидаючи у різні боки уламки, перший таран пробив першу стіну наскрізь...

Відгуки стосовно твору можна надіслати автору на e-mail: ecologist@ukr.net