В єдності сила

№ 1 (95)листопад 2010 – лютий 2011

Видається за благословенням ректорату Львівської Духовної Семінарії Святого Духа

Засновник і видавець: Львівська Духовна Семінарія Святого ДухаГоловний редактор: Максим БілийРедактори: Тарас Остафіїв Руслан БоровийЛітературний редактор: Ольга Барабаш-РевакВерстка: Максим БілийВолодимир ЦайдерДизайн обкладинки: Михайло ГуцулякПавло ШведФотографи: Павло Слюсарчук(фото на обкладинці),Віталій Протасевич,Василь Пишкович (2 сторінка ти-тулки)Відповідальний за розповсюдження: Роман МоравськийЦензор: о. Володимир Крушельницький

Редакція не завжди погоджується з дум-кою та позицією авторів. За достовірність поданої інформації відповідальність несе автор статті. Редакція залишає за собою право на скорочення та редагування мате-ріалів, зміну назви, додавання чи вилучен-ня зображень без додаткового погоджен-ня з автором. Рукописи не повертаються та не рецензуються.Передрук чи часткове використання ма-теріалів допускається лише за умови по-силання на часопис «Пізнай Правду» (для інтернет-видань – гіперпосилання www.magazine.lds.lviv.ua).

Часопис спирається на «Український право-пис. Проєкт найновішої редакції» Інституту української мови НАН України, 1999.

© «Пізнай Правду», 2010.

У ЦЬОМУ НОМЕРІ:3. Життя спільноти4. День в історії

Тема номеру5. Єдність у різноманітті6. Об’єднавча роль Церкви в сьогоднішньому українському суспільстві10. Як будувати рідну хату

Дорога спасіння11. Різдвяна школа 201112. Слідами Ісуса14. «Жива душа» в утвердженні буття

Дайджест18. Презервативна революція20. Реколекції «групи Догнала»

Літургійне богосло ’я22. Особливості календаря23. Святе Письмо під час богослужіння

Сторінками історії26. Володимирове хрещення

Життя святих28. Місія «Беатифікація»

Богослов’я ікони31. Ікона РіздваПоезія32. Вірш Інни Ярмольської

4 ПІЗНАЙ ПРАВДУ | листопад 2010 – лютий 2011 | www.magazine.lds.lviv.ua

Колонка редактора

Престольний празник у м. Фастові

Впродовж двох днів, 6-7 листо-пада 2010 р.Б., студенти Львівської духовної семінарії Святого Духа разом із віце-ректором о. Орестом Демком розділяли радість святку-вання храмового празника із грома-дою храму Святого Вмч. Димитрія Солунського у м.Фастові.

У суботу, 6 листопада, в приміщен-ні Фастівського державного краєз-навчого музею відбувся вечір україн-ської патріотичної пісні, у якому взя-ли участь студенти Львівської семіна-рії Святого Духа, студенти Київської Трьохсвятительської духовної семі-нарії та молодь парохії Святого Вмч. Димитрія Солунського.

По завершенні концертної про-грами, у храмі Святого Вмч. Димитрія служилася Велика Вечірня з Литією та Акафіст.

У сам день празника, в неділю 7 листопада, парохіяльна громада та гості молилися святкову Утреню та Божественну Літургію.

По завершенні Богослужінь, на церковному подвір’ї відбулося свят-кове водосвяття, а відтак усі присутні були запрошені до трапези біля храму, під час якої у святковій, родинній ат-мосфері парохіяни та гості жваво спіл-кувалися, жартували та співали укра-їнські пісні.

Ввечері студенти Львівської ду-ховної семінарії відвідали спільноту Київської Трьохсвятительської духо-вної семінарії.

«Кожна людина – шедевр, створений

Богом!» о. Миколай Фредина

У четвер, 11 листопада у Львівській Духовній Семінарії відбувся вечір пам’яті о. Маркіяна Шашкевича і представлення авторської поезії семі-наристів.

Дійство складалося із двох час-тин. У першій було представлене жит-тя і творчість отця Маркіяна, а у дру-гій – свої творчі доробки демонструва-ли самі семінаристи.

В контексті вечора було наголо-шення на важливості й унікальнос-ті внеску о. Шашкевича в українську літературу – створення літератур-ної мови Галицької Русі. Також було зосереджено увагу слухачів на постаті Шашкевича-священика.

Ви, звичайно, всі добре знаєте повчальну дитячу казку про батька, який, перебува-ючи на смертному ложі, востаннє вихову-

вав своїх синів. Хочу пригадати, що він попро-сив кожного принести по одній вербовій галуз-ці і переламати її. Сини без особливих зусиль ви-конали батьківське прохання. Тоді він наказав принести нову лозу і зв’язати її у спільний пу-чок. Оскільки братів було багато, в’язка виявила-ся грубою, наче добряча палиця, і хто б не про-бував, не міг зламати її. Таким чином батько по-казав синам, що їхня сила в єдності. З мораллю цієї казки ми охоче погоджуємося, але дотриму-ватися принципів єдності на ділі не завжди лег-

ко. На перешкоді може стати багато причин: наші релігійні чи політичні погляди, банальні суперечки, і особливо наші людські слабкості – гнів, образа, не-прийняття іншого, гордість.

Сьогодні, як ніколи раніше, в кожній сфері нашо-го життя існує потреба єднання, адже в цьому наша сила. Це, зокрема, стосується релігійного та політич-ного життя – часто ми чуємо про непорозуміння, не-ясності, розбіжності саме на ґрунті політичних і релі-гійних поглядів; водночас нам часто бракує єдності та згоди в наших власних домівках, сім’ях і родинах. Звичайно, непорозумінь не уникнути, але важливо, щоб діалог був конструктивний, тобто націлений на подолання конфліктів. Добре, коли ми визнаємо, що у нашому житті є певні непорозуміння, а не відсто-ронюємось від них. Адже все, що є десь глибоко за-ховане, рано чи пізно випливає, і тоді ми виявляє-

мося неготовими прийняти дійсність, якою вона є. Психологи стверджують, що визнання про-

блеми – це перший крок до її розв’язання. Проте важливо пам’ятати, що нашою

головною опорою завжди зали-шається Бог. Наша молитва, а в більшій мірі спільна молитва, є дієвим інструментом для до-сягнення єдності.

Не забуваймо, що всі ми маємо один початок і один кінець. Всі ми походимо від одного Творця і в Ньому єднаємось через свя-ту Тайну Євхаристії. Тому нехай справдяться сло-ва Ісуса: «Щоб були всі одно: як Ти, Отче, в Мені, а Я в Тобі, щоб одно були в Нас і вони, щоб увірував світ, що Мене Ти послав»

(Ів. 17, 21).

В єдності сила

Максим Білий,головний редактор

www.magazine.lds.lviv.ua | листопад 2010 – лютий 2011 | ПІЗНАЙ ПРАВДУ 5

Життя спільнотиД

ет

ал

ьніш

е н

а о

фіц

ійн

ом

у с

ай

ті Л

ьвів

ськ

ої Д

ух

ов

но

ї Се

мін

ар

ії Св

ят

ого

Ду

ха

: ww

w.ld

s.lviv.ua

Антун Лісец у Львівській Духовній Семінарії

У понеділок, 18 жовтня у рамках акції «Захисти християнську родину» ЛДС відвідав хорватський хірург, доктор медичних наук, професор Антун Лісец.

У своїй лекції професор говорив про важливість дошлюбної чистоти, а також дотримання чистоти у подружжі і неприпустимість використання так званих «протизаплідних» засобів контрацепції, висвітлював певні медичні аспекти даних моральних проблем.

Вечір української патріотичної пісні у Львівській Духовній

Семінарії. 26 жовтня 2010 року у Львівській

Духовній Семінарії відбувся вечір на-ціональної і повстанської пісні та по-езії

Впродовж вечора лунала україн-ська повстанська пісня та патріотич-на поезія. Пісні співали як окремі ви-конавці чи їх групи, так і одностайно вся спільнота під акомпанемент гіта-ри. Вечір закінчився виконанням по-встанського гімну «Ой у лузі черво-на калина».

Виставлення мощей бл. свмуч. Петра

Вергуна у Львівській Духовній Семінарії

Святого Духа17 листопада з наго-

ди 120-річчя від народжен-ня0 о. Петра Вергуна, Апостольського Візитатора греко-католиків Німеччини, проголошеного блажен-ним 27 червня 2001 року, у Львівській Духовній Семінарії звершено Велику Вечірню з Литією та виставленням мощей блаженного.

Вечірня розпочалася одразу після Вечора, присвяченого пам’яті блаженного отцяпрелата Петра Вергуна, Апостольського Візитатора грекокатоликів Німеччини, замордованого комуністичним режимом у 1947 році на теренах Красноярського краю, та проголошеного блаженним священномучеником Католицької Церкви 27 червня 2001 року папою Йоаном Павлом ІІ під час його візиту в Україну.

Богослужіння очолив ректор семінарії о. Миколай Фредина у співслужінні з отцяминастоятелями. Під час литійних стихир відбувся обхід з мощами священномученика Петра навколо семінарійного храму, після чого мощі блаженного були покладені на тетрапод для почитання вірними. Богослужіння завершилося мированням святим єлеєм, освяченим на мощах блаженного отця Петра Вергуна в часі Литій.

Передувалв молитовному вшануванню мощей священномученика конференція, за участю владики Тараса Сеньківа, Апостольського Адміністратора Стрийської єпархії, семінарійної спільноти та осіб, що особисто знали о. Петра Вергуна – 88річної п. Пелагії Саврук із м. Городка на Львівщині та п. Наталії Немировської зі Львова.

Молитва лікує найстрашніші захворювання 22 листопада 2010 року у Львівській духовній Семінарії Святого Духа відбулася чергова лекція

на тему фізичного здоров’яДо семінарії завітав п. Костянтин

Разумовський, президент української філії Міжнародної академії культурології та комунікації Франца Кафки (м. Київ), винахідник екотренажерамасажера, названого своїм іменем.

Лектор цікаво і доступно пояснив властивості людського тіла та способи їх покращення, зокрема в ділянці функціонування опорнорухового апарату та м’язової системи організму людини. Відтак гість, з допомогою асистента, представив у дії один із способів вирішення проблем у ділянці функціонування хребта, м’язів спини і живота – екотренажермасажер Разумовського, розроблений на основі вивчення національних традицій масажу та гімнастики. «Молитва излечивает из самих страшних заболеваний», – завершив свій виступ п. Костянтин Разумовський.

На завершення візиту п. Костянтин подарував семінарійній спільноті свій винахід.

Зустріч із капеланом осіб з особливими потребами30 грудня, до Львівської Духовної Семінарії Святого Духа завітав о. Олег Жаровський, котрий

працює у Центрі «Емаус» при Українському Католицькому Університеті і служить спільнотам «Віра і світло» та «Ковчег»

Спершу о. Олег Жаровський розповів про своє покликання до служіння неповносправним осо-бам, про свою працю в «Емаусі» та інших структурах, про історію обох спільнот: «Віра і світло», ко-тра згуртовує по парафіях розумово-неповносправних осіб, їхніх батьків та приятелів, та «Ковчег», що об’єднує майстерні, де неповносправні разом з молоддю-асистентами виготовляють різноманітні вироби та цікаво проводять час.

На завершення душпастир запросив семінаристів глибше познайомитися із життям спільнот «Віра і світло» та працею майстерень «Ковчегу», оскільки такий досвід не лише придасться у май-бутньому душпастирському служінні, але й сприятиме особистому духовному зростанню братів.


День в історії

Святи́йЙосафа́тКунцев́ич (світське ім'я Іван; *1580 — †25 листопада 1623) — український церковний

діяч, греко-католицький архієпископ полоцький (з 1618).Народився у місті Володимирі-Волинському. В 1604 вступив у василіан-

ський монастир св. Трійці у Вільно (тепер Вільнюс, Литва). З 1607 Кунцевич ра-зом з Йосифом Велямином Рутським реорганізував чернече життя, упоряд-кував монастир і запровадив сувору чернечу дисципліну. В 1609 став свяще-ником, а в 1613 після призначення Рутського Київським греко-католицьким митрополитом — архімандритом, а з 1618 — греко-католицький архієпис-коп полоцький. Сприяв піднесенню освітнього рівня духовенства та погли-бленню релігійності населення. Активна діяльність Кунцевича, спрямована на поширення впливу греко-католицької церкви, викликала невдоволення серед противників унії. 25 листопада 1623 Кунцевич був вбитий у Вітебську.

Приводом для розправи став наказ Кунцевича заарештувати православ-ного священика Іллю, який всупереч заборонам продовжував здійснювати богослужіння в курені за містом. Арешт був представлений як черговий акт гонінь на православних. Підбурювачі вдарили на сполох, розлючений на-товп кинувся в покої Йосафата Кунцевича, і розірвали його. Закривавлене тіло архієпископа потягли через усе місто Вітебськ до р. Двіни, куди і скину-ли тіло.

У 1641 папа Урбан VIII підписав беатифікаційний декрет, що проголошу-вав Йосафата Блаженним, а папа римський Пій IX в 1867р. зарахував його до святих. Папа Римський Іван Павло II назвав Кунцевича «апостолом єд-нання».

Цікава і доля мощей св. Йосафата, які так хотіли знищити недруги, щоб затерти слід св. Йосафата в історії. У 1916 р. мощі св. Йосафата перевозять у костел св. Варвари у Відні (до того часу вони перебували в різних місцях Литви, Польщі і Білорусії). У 1949 р. Йосафатові мощі потрапляють з Австрії до Рима, де були перезахоронені у Ватикані в базиліці св. Петра, у вівтарі правої нави престолу св. Василія Великого.

ДеньсоборностіУкраїни свято України, що відзначається щороку 22 січня в день проголошення Акту возз'єднанняУкраїнської Народної Республіки й

Західноукраїнської Народної Республіки, що відбулося в 1919 році.Офіційно в Україні День соборності відзначається з 1999 року.Свято встановлено в Україні «…враховуючи велике політичне та історичне значення об'єднання Української Народної

Республікиі Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) української держави…» згідно з Указом Президента України «Про День соборності України» від 21 січня 1999 року № 42/99[1].

Проголошення злуки було призначено на 12:00 годину 22 січня 1919 року, тобто першу річницю проголошення четвертого уні-версалу про повну незалежність України.

22 січня було проголошено всенародним і державним святом. День видався погідний та гарний, з легким морозом. Київ був прикрашений національними синьо-жовтими прапорами, гербами. О 9:00 годині ранку в усіх церквах відправляли богослужіння.

Головні торжества проголошення злуки проходили на Софійській площі. При вході з вулиці Володимирської на Софійську пло-щу було зведено тріумфальну арку, прикрашену старовинними гербами. Рівно о 12:00 годині розпочалася урочиста церемо-нія проголошення Акта злуки. На масовому вічі посол Західноукраїнської Народної Республіки Л. Цегельський передав грамоту Національної Ради «Про об'єднання Західноукраїнської Народної Республіки з Великою Східною Україною» го-лові Директорії Володимиру Винниченку.

Член Директорії Федір Швець урочисто зачитав Універсал Директорії:

«…Віднині во єдино зливаються століттями ві-дірвані одна від одної частини єдиної України — Галичина, Буковина, Закарпаття і Наддніпрянська Україна. Здійснилися віковічні мрії, для яких жили і за які вмирали найкращі сини України. Віднині є тіль-ки одна незалежна Українська Народна республіка. Віднині український народ увільнений могутнім пори-вом своїх власних сил, має змогу об'єднати всі зусил-ля своїх синів для створення нероздільної, незалеж-ної української держави, на добро і щастя українсько-го народу.»

Після урочистого проголошення злуки на Софійській площі відбувся молебень, а потім — військовий парад під керівництвом полковника Івана Чмоли. Приймав парад полковник Євген Коновалець. Живийланцюг


Тема номеру

«За князя Володимира була одна Церква, і через нашу людську неміч вона існує

сьогодні в чотирьох гілках. Але, наго-лошую, це є одна Церква», - такі сло-ва прозвучали з уст Блаженнішого Любомира у Чорткові на святкуваннях з нагоди 10-річчя утворення Бучацької єпархії УГКЦ 10-12 липня 2010 року.

Проблема єдности була однією з го-ловних вже для перших християн, про що пише апостол Павло: «Кожен з вас говорить: «Я - Павлів, а я - Аполлосів, а я -Кифин, а я - Христів». Чи ж Христос розділився? Хіба Павло був розп'ятий за вас? Або хіба в Павлове ім'я ви хрес-тилися?» (І Кор. 12-13). Причиною роз-дорів є перший і найбільший гріх – гор-дість. Він - джерело бунту і непокори людей, які Богом дану харизму вико-ристовують для власних цілей. В пев-ний момент провідник забуває, до Кого він має вести людей, стає бруд-ним склом, крізь яке вже не видно Бога. Провід стає самоціллю.

Поділ – болюче питання для хрис-тиян. Як можна свідчити єдиного Бога, не перебуваючи в з'єднанні? Говорити одне, а робити инше, при цьому бути свято переконаним у правоті такого способу життя – ознака шизофренії. Не можуть називатися правдивими хрис-тиянами ті, хто не шукає шляхів до по-єднання, чи, навпаки, розпалює між-конфесійну ненависть.

Зрозуміло, що питання єдиної помісної Церкви важливе також з політично-патріотичної точки зору. Вона була вкрай потрібна Україні ще «вчора», коли, попри все, держава отримала вистраждану століттями не-залежність. Її відсутність піддає україн-ську державність великим додатковим викликам. Без єдиної Церкви станов-лення і зміцнення української держа-ви та й, власне кажучи, сама держав-ність будуть перебувати під постійною загрозою з боку «братньої» Росії.

Проте звернімо увагу на мораль-ний аспект. Бо часто-густо за всіма цими політичними дебатами, влад-ними суперечками, дипломатичними переговорами забувається про пер-винне значення Церкви як спільноти вірних, які збираються, щоби кожен окремо, через призму своєї неповтор-ної особистости, але в єдності сердець

прославляв Господа. Неправильно ка-жемо: в Україні є три Православних і одна Греко-Католицька Церква. Виникає запитання, природне для лю-дини, питання пошуку істини: а яка з них правдива? А якщо я належу до од-нієї з них, чи значить це, що вхід до ин-ших мені заборонено? Чи значить це, що инші не є Христовими і не несуть Доброї Новини? Дехто, роздумуючи у такому руслі, приходить до висновку, що людей, які належать до инших кон-фесій, не можна називати справжніми християнами.

Вихід із ситуації є можливим, якщо не дивитися на неї крізь призму кон-фесійности. Потрібно зняти «окуля-ри ексклюзивізму», які не дають поба-чити те цінне, що є в инших і що мо-гло би стати корисним для кожної із гілок. Особливо те, що стосується пи-тань обрядовости, стосунків із Римом, Константинополем, Москвою та со-борноправности. Якщо цього не зро-бити, то инші конфесії завжди будуть сприйматися нами як ворожі. Для ка-толиків бачити Православні Церкви як церкви-сестри не повинно бути складним, «оскільки ці ж Церкви, хоча і відокремлені від нас, володі-ють дійсними таїнствами, особли-во ж – через Апостольське спадкоєм-ство – Священством і Євхаристією, за допомогою яких вони і понині най-тіснішим чином з нами пов'язані» (ІІ Ватиканський Собор (1962-1965 рр.). Декрет «Unitatis redintegratio»).

Принцип сестринства виключає по-діл на важливі та неважливі Церкви, потрібно враховувати інтереси кож-ної зі сторін, згідно з євангельською любов'ю, відкидати монопольні спро-би вирішити конфлікт. Майже за 20 ро-ків незалежности України, попри всі міжконфесійні суперечки, старання різних політичних сил, історичні трав-ми та культурну різноманітність нашої країни, ми не бачили жодного крива-вого конфлікту, який би мав релігійне підґрунтя.

Блаженніший Любомир висловлює своє бачення єдиної Церкви як такої, що перебуває в сопричасті і з Римом, і з Константинополем, як це було за ча-сів Володимирового хрещення. Така Церква ототожнювала би себе як і з Православ'ям у не конфесійному, але догматично-містичному значенні, так і з Католицькою Церквою, у сопричасті з Римом.

Саме такий принцип «єдности у різноманітті» є рятівним для сучасно-го стану поділеної Церкви. Це стосуєть-ся не тільки України, але християнства загалом, бо стан екуменізму в Україні прямопропорційно залежить від стану готовности до плідного діялогу між ви-знаними центрами християнства.

Інтерв’ю з блеженнішим Любомиром Гузаром:

Ісус Христос створив єдину церкву. Ми всі кажемо: вірую в єдину, святу, соборну і апостольську церкву. Через наші людські немочі, через наш гріх ми поділилися на безліч різних частин: є католики, є православні, є протестанти – всі вони християни. . . Остаточний ідеал – у тому, аби ми усі повернулися до первісної єдності. Ця єдність не мусить бути одноманітністю. Ми розійшлися між собою: хтось ближче, хтось далі. Ми є дуже близькими з православними, і досить далекими – з протестантами, хоча і з ними спілкуємось на підставі хоча б того, що читаємо одну й ту саму Біблію і хочемо поводитися одне з одним як брати. Тим паче, ми є близькими з українськими православними – маємо спільне хрещення з часів святого Володимира. Шлях до єдності не є легким – різні нарости ускладнюють нам просування впродовж століть. Є різні стереотипи, які нам накинули, але це можна подолати при наявності доброї волі. Ми, власне, не є чотирма окремими церквами, ми є чотирма гілками однієї церкви. Як виглядатиме наново об’єднана церква? Напевно, що не так, як за часів Володимира, але ми ще не знаємо, як вона виглядатиме, ми тільки мріємо, щоб вона була єдиною. Якісь розв’язки ми знайдемо. . .

Наталія ЛЕБІДЬ. — «ГлаVred», 9 лютого 2010 року

Єдність у різноманіттіРуслан Боровий



Українське суспільство в останні два десятиріч-чя переживає надзвичайно швидку і динаміч-ну трансформацію. Зміни відбуваються як у по-

літичній, економічній, соціяльній, так і в світоглядній, і цивілізаційній площинах. Проголошення незалеж-ности України та Помаранчева революція – це зна-менні віхи новітньої історії становлення Української Держави, які дають поштовх для переосмислення цінностей і світоглядних орієнтирів всіх, які живуть в нашій країні та за її межами. Проте події політично-економічного і суспільно-історичного характеру за-вжди тісно пов’язані з динамікою культурного і ду-ховного життя народу. Недаремно перед проголо-шенням незалежности України 1991 року відбувало-ся святкування тисячоліття хрещення Руси-України у 1988 році, а Помаранчевій революції 2004 року пере-дував візит Святішого Отця Івана Павла ІІ у 2001 році. Процеси, які відбуваються в нашу епоху, – це части-на спільної історії Європи, на мапі якої знову яскра-вими літерами вписується назва нашої Батьківщини, а також історії духовного розвитку людства, значення і вплив якого можна відчути і зрозуміти інтелектуаль-но, але не завжди можна науково виміряти з тією ж точністю, як речі матеріяльного характеру.

Питання ролі Церкви у суспільстві можна розгля-дати в різних площинах. З одного боку, можна за-йняти позицію людини воцерковленої, для якої вчен-ня Ісуса Христа і церковної традиції – це самоочевид-ні правди, в які людина свято вірить і крізь призму яких вона дивиться на світ навколо себе. В Україні таких людей насправді дуже мало. За підрахунка-ми різних соціологічних опитувань, кількість людей, які регулярно ходять до Церкви і виконують єван-гельські й церковні заповіді, можливо, не переви-щує і 5% від усього населення України, хоч християн-ською себе називають дві третини українців. З иншо-го боку, можна зайняти позицію людини відстороне-ної чи, так би мовити, «об’єктивної», яка намагаєть-ся подивитися на це питання з точки зору історії та су-часности і з’ясувати, що сьогодні Церква повинна за-пропонувати суспільству. Така людина ставить себе і свої інтереси за критерій оцінювання ситуації і сама обирає, що їй підходить з церковного вчення, а що ні, а, відтак, що, на думку такої людини, є корисне для суспільства, а що ні. І така позиція цілком легітимна

хоча би з огляду на те, що це перспектива тих двох третин громадян України, які не ходять до Церкви, але себе називають християнами. У нашому суспіль-стві свого часу також була накинута і третя точка зору, а саме - позиція людей, які вважали, що Церква діє не для блага людей і є носієм шкідливих поглядів, а тому її потрібно якнайктивніше викорінювати і зни-щувати. В Україні така позиція, здається, вже не є та-кою домінуючою, як це було впродовж минулого сто-річчя, але вона успішно мутується в нові форми вира-ження і часто, навіть частіше, ніж ми це свідомо зау-важуємо, проявляє себе в різних вимірах суспільного життя країни. Люди з такими переконаннями можуть належати до инших релігійних спільнот або не нале-жати до жодної, але у свому житті, роботі, спілкуванні висміюють християнський або взагалі релігійний сві-тогляд і намагаються переконати инших у його нера-ціональності й шкідливості для суспільства.

Церква – це не лише суспільна організація чи ін-ституція окремих груп людей, які об’єдналися якоюсь ідеологією, вірою чи історією. Церква – це, у першу чергу, місце зустрічі між людьми і Богом. Якщо звер-нутися до Святого Письма чи найвідоміших богосло-вів щодо пояснення питання про Бога, то ми негай-но знайдемо постійно повторюване твердження, що «Бога ніхто не бачив» (Йо 1:17), Його людськими термінами описати неможливо. Атанасій Великий, який був монахом-богословом і жив у 4 ст. в анти-чній Олександрії, один з перших висловив думку, яка згодом стала класичним постулатом у християнсько-му богослов’ї, а саме: «Бог став людиною, щоб люди-на стала богом». А Вальтер Каспер, який є сучасним богословом та Прелатом Римо-Католицької Церкви у Німеччині, а також очолює Папську раду у справах єд-ности християн, переформулював Атанасієвий афо-ризм у фразу, яка, можливо, краще буде зрозуміла в сучасну добу: «Бог став людиною, щоб людина ста-ла Людиною». Иншими словами, зв’язок чи зустріч людини з Богом існує для того, щоб підказати люди-ні, ким вона є насправді, та вказати, що межі для її са-мореалізації є необмежені, що покликання людини є дуже високе і що її життя не завершується лише зем-ним життям, сповненим дуже часто розчаруваннями і стражданням.

Церква – це не лише єпископи, священики,

Об’єднавча рОль Церкви у сьОгОднішньОму

українськОму суспільствіОлег Кіндій



диякони, монахи і монахині. Церква – це, говорячи мовою Святого Письма і церковної традиції, Божий люд, тоб-то спільнота усіх християн, серед яких і у центрі яких, як це проголошується у Євангелії, перебуває сам Христос (Мт. 18:20)[1]. І хоч церковна спільнота, і не лише традиційна церковна спільнота, – це організація єрархічна, за євангель-ськими критеріями, жодна єрархія не є носієм спасіння, а лише Христос, який перебуває у Церкві. Спасіння і щастя, яке людина знаходить у Церкві, також не є приватною власністю чи набут-ком самої Церкви, а дарунком і скар-бом, який вона отримує від Творця для того, щоби ним ділитися з кожною лю-диною, віруючою чи ні, членом певної церкви чи невоцерковленою. Церква виконує свою місію щодо кожної лю-дини, а не щодо узагальнених суспіль-них категорій „держава”, „політика”, „суспільство”. Тут радше йдеться про те, що Церква може і повинна робити для кожної окремої людини.

Церковнослужителі та всі хрис-тияни повинні берегти шанобли-ве ставлення до пошуку правди, бо там, де правда, там і справедливість і

справжня екзистенційна свобода. По-друге, Церква повинна єднати людей, не навколо кольору шкіри, національ-ної приналежности чи соціяльного ста-тусу, а навколо пошанування гіднос-ти кожного людського життя, бо лише там, де поважають кожну людину, можна говорити про демократію, со-ціяльну свободу і реалізацію талантів. І, по-третє, в правді та єдності Церква повинна голосити мир і впевненість, що спасіння відкрите для кожної лю-дини, иншими словами, щастя кожної людини – можливе. Справжнє щастя не може будуватися на нещасті инших, воно можливе лише у даруванні свого життя кожному ближньому, який тра-пляється нам на життєвій стежці.

Ми часто чуємо, що в українсько-му суспільстві Церква – це інститу-ція, яка має найвищу довіру серед людей. Успадкувавши цю довіру лю-дей, Церква повинна використовува-ти усі засоби і можливості, щоби гур-тувати людей. Церква є місцем зустрі-чі людини з Богом. Але парадоксаль-ним, хоча з християнської точки зору цілком закономірним, залишається той факт, що люди, які наближаються

до Бога – дуже часто різними шляхами – також стають ближчими одні до од-них. У Таїнстві Хрещення збираються не лише батьки і родина новоохреще-ної дитини, але також уся видима і не-видима спільнота християн, які вітають дитину у лоні Тіла Христового. Це від-бувається й в инших Таїнствах, особли-во у Таїнстві Євхаристії, у якій, як сво-го часу сказав візантійський богослов 6 ст. Максим Ісповідник, зустрічають-ся між собою Бог і люди, небо і земля, все видиме і невидиме. Людина неві-руюча могла б закинути, що, мовляв, таке формулювання є мітологічним і навіть казковим. Так, у єднанні хрис-тиян є щось надраціональне і склад-не для пояснення. Але в результаті єд-нання християн формується спільнота однодумців, яка слухає і розважає над проповіддю про любов, самопожерт-ву, милосердя, взаємопрощення, до-бродіяння, милостиню, і найгучнішою у цій проповіді повинен бути заклик про втілення цих чеснот у життя.

У нерелігійному контексті, говоря-чи про щастя, можна відштовхуватися від різних крайнощів: або від ніцше-анського поняття щастя індивіда, яке



до життя, не просто для задоволення власних потреб, але для того, щоб бу-дувати суспільство, у якому люди мали б рівні можливості щасливо жити. Саме для цього покликана, на мою думку, Церква в Україні – проповідува-ти Правду, єднати людей, бути місцем зустрічі людини з її Творцем, заохочу-вати кожного до активного життя і тво-рення добрих діл, шукати тих, які від-чужені або деморалізовані у нашому суспільстві і подбати про них не лише словом, але й ділом. Саме до цього за-кликає її Творець, саме цього очікує від неї сучасне українське суспільство.

Примітки: [1] Див.: Догматична конституція про Церкву Світло народів (Lumen Gentium) ІІ Ватиканського Собору , проголошена Папою Павлом VI 21 листопада 1964 року. Розділ 2 «Про Божий Люд» // Документи Другого Ватиканського Собору: конституції, декрети, декларації. – Львів: Свічадо, 1996. – С. 75-170.

В посланні „До української віруючої православної інтелігенції” від 3 березня 1942 Андрей Шептицький вказав шлях розв’язання міжконфесійного протистояння в Україні і створення єдиної української церкви. «Київський Митполит мусить бути вибраний із православних чи автокефальних Архіреїв чи священиків. Коли б він був з’єднаний із Вселенською Церквою, ми всі грекокатолики підлягали б йому, і я перший радо піддівся б його верховій владі. Та повна злука грекокатоликів та українських православних – це справа дальньої майбутности. Вона стала б можливою тільки після довгих змагань із обох боків – до себе наближуватись і взаємно себе пізнавати».

стоїть вище за благо инших людей, або від марксистського поняття суспільно-го щастя, яке стоїть вище від блага кон-кретної людини. Це дві екстреми, які хоч і сформульовані у минулих сторіч-чях і не лише згаданими філософськи-ми школами, реально накреслюють координати секулярних систем ціннос-тей, за якими свідомо чи несвідомо живе сучасна західна людина. Свої ко-ординати системи цінностей також за-вжди пропонувала і пропонує Церква. Згідно з церковним вченням, справжнє щастя – це любити і бути любленим. Справжнє щастя – це могти реалізува-ти свої таланти і могти ділитися свої-ми дарами, плодами своєї праці з ин-шими. Бути щасливим означає також бути захищеним від несправедливости та тиранії. Бути по-справжньому щас-ливим означає мати сильну мотивацію

У храмі Архистратига Михаїла міста Запоріжжя 22 грудня єпископ Степан Меньок, ЧНІ, Екзарх Донецько-Харківський УГКЦ та єпископ – помічник Харківсько – Запорізької Дієцезії РКЦ Ян Собіло в співслужінні священиків обох обрядів урочисто освятили нову екуменічну святиню – ікону Пресвятої Богородиці Фатімської або «Тобою єдність».

Ця ікона написана на замовлення парафії Святого Апостола Андрія Первозваного Донецько-Харківського Екзархату Української Греко-Католицької Церкви для майбутнього Марійського Духовного Центру Фатімської Богородиці на Донеччині.

Ікона створена на подобу однойменного образу, що зберігається у місті Пушкін Ленінградської області (Росія) у Римо-Католицькому храмі. Ідея написання такої ікони виникла як заклик до єдності християн через вшанування Пресвятої Діви у світлі Її Фатімських пророцтв. Цю ідею та саму композицію ікони поблагослови-ла ще за свого життя сестра Люсія, одна із фатімських дівчаток, останній свідок об’явлень Богородиці у Фатімі.

Цієї іконою, за задумом парафіян Донецька, Пресвята Богородиця особли-вим чином поблагословить Україну та її народ, бо написана ікона, як сказано у повідомлення, « задля єдності братів та сестер Східного та Західного обрядів Вселенської Церкви, єдності всіх християн України через вшанування Пресвятої Богородиці у світлі Її Фатімських пророцтв, єдності всього народу України через навернення до Господа Бога у покаянні та виправленні свого життя на основі за-повідей Господніх».

Засновники Центру бажають, щоби цю ікону поблагословив Папа і через неї передав Україні своє Апостольське благословення.

Ініціатори написання ікони мають намір пронести цю ікону місцями най-відоміщих та шанованих Церквою об’явлень Богородиці: Назарет, Вифлеєм, Єрусалим, Ченстохову, Люрд, Фатіму, Лорето, Влахерн.

Ця святиня повинна отримати свій постійний притулок в особливому Марійському духовному центрі на Її честь на Донеччині. У цьому Центрі кожно-го дня має звершуватися Свята Євхаристія у двох обрядах – східному та захід-ному – «на знак єдності, на знак Божої любові до всіх вірних, на знак особливої прихильності Богородиці до України».

За метаріалами: http://risu.org.ua

ОСВЯЧЕНО ЕКУМЕНІЧНУ ІКОНУ, ЯКА СТАНЕ ГОЛОВНОЮ СВЯТИНЕЮ МАРІЙСЬКОГО ДУХОВНОГО ЦЕНТРУ НА ДОНЕЧЧИНІ


Конкурс статей

триває кОнкурс статеЙ від журналу «пізнаЙ правду»

Редакція католицького релігійного часопису «Пізнай Правду» прово-дить конкурс статей на суспільну, культурну, релігійну та родинно-побутову тематику. Конкурс проводиться з метою залучення більшої кількості людей до журналістської діяльності, зокрема серед читачів. Це дасть Вам нагоду творчого самовираження, можливість впливати на інформаційний простір, висловлюючи свої позиції.

Завершення та останній термін подачі матеріалів: 28 лютого 2011 року.

Результати конкурсу будуть визначені компетентним журі.

Переможець конкурсу отримає стильний MP-3 Плеєр. За друге та третє місця цінні призи. Також будуть відзначені фіналісти конкурсу, зо-крема кращі роботи будуть опубліковані в журналі «Пізнай Правду».

Оголошення та нагородження переможців конкурсу відбудеться під час святкування 15 річниці заснування часопису «Пізнай Правду», що відбу-деться в другій половині березня 2011 року.

Умови конкурсу:• Допускаються лише ті матеріали, які не публікувались раніше;• Статті повинні бути конкретними і змістовними; містити цікаві

факти; не лише наголошувати на проблемі, але подавати шляхи її подолан-ня, спонукати до дії;

• Якщо стаття є історичного чи дослідницького характеру, то по-винна мати зв’язок з теперішнім станом речей, або вказувати читачу на шляхи розвитку в теперішній ситуації;

• Статті не повинні містити надміру другорядних деталей, специфічної термінології, яка є незрозумілою для пересіч-ного читача;

• Загальний обсяг статті не повинні перевищувати 14 000 знаків (≈ 1 400 слів) з пробілами (функція підрахунку вбу-дована у програмі Microsoft Word);

• За бажанням автора до статті можуть бути додані ілюстрації, які зможуть повніше розкрити зміст;• Статті не рецензуються і не повертаються.• Анонімність авторів зберігається аж до моменту оголошення переможців конкурсу;• Стаття повинна містити лише назву і текст; ім’я автора й інші додаткові відомості подаються в анкеті учасника;• Стаття не повинна містити інформацію, яка б вказувала членам журі на особу автора;• Допускається декілька статей від одного автора, але потрібно за-

повнити анкету на кожну статтю окремо.

Анкету учасника та статтю можна надсилати на електрону скриньку: [email protected] (у темі листа вказати: на конкурс), чи надіслати поштою (у друкованому вигляді).

Адреса для надсилання поштою:

Львівська Духовна Семінарія Святого Духа редакція «Пізнай Правду»

вул. Хуторівка 35

м. Львів, 79070 АНКЕТА УЧАСНИКА НА КОНКУРС СТАТЕЙ

Прізвище, ім’я, по-батькові ____________________________________________________________Дата народження ____________________________________________________________________Місце навчання чи праці ______________________________________________________________E-mail ______________________________________________________________________________Контактний телефон __________________________________________________________________Студентські чи громадські організації, в яких берете участь____________________________________________________________________________________Дата заповнення заявки _______________________________________________________________Назва статті __________________________________________________________________________До якої підкатегорії Ви б віднесли свій матеріал:- Богослов’я та релігія- суспільна сфера- сім’я та стосунки- Історична спадщина



Митрополит Андрей Шептицький був, є і буде світочем Вселенської Церкви, патрі-отом власного народу, мудрим і добрим

пастирем повіреного йому люду Божого. Ще за довго до того, як Україна стала самостійною державою, вла-дика Андрей по-пророчому передбачив цей день. У своєму Пастирському посланні до духовенства та на-роду під промовистою назвою «Наша державність» (грудень 1941 року), Митрополит подає свої реко-мендації, поради та побажання, щоб збудувати дій-сно міцну, морально, економічно та духовно здорову незалежну державу.

Звісно ж владика свідомий всіх труднощів, пов’язаних з державотворчим процесом, особли-во після стількох століть бездержав’я, які знищили «безліч елементів, може, конечно потрібних до роз-будови Батьківщини, і на організм народу витисну-ли п’ятно неволі, з якого не легко буде Українцям ду-ховно отрястися». Проте архіпастир цілком впевне-ний, що під Божим небом неодмінно засяє сильна Українська держава.

У своєму зверненні владика зазначає, що Україна є багатонаціональною, полікультурною та різнокон-

фесійною державою. В ній існує багато чинників, які роз’єднюють народ, але керівництву держави має вистарчити мудрості, щоб, не зважаючи ні на що, по-єднати всіх українців в міцний державний організм, а це можливо, «коли всі засади Євангелія є в народі за-гальноприйняті, коли бодай велика більшість грома-дян живе християнським життям і поступає по велінні християнських чеснот і коли нарід своїм життям і мо-литвою заслуговує на благословенство і поміч неба, коли в народі Церква свобідно виконує Богом дане післаництво….»

«На чому ж опреться єдність хати?» – запитує Митрополит, і одразу ж дає відповідь: запорукою єд-ності держави є національна єдність, що ґрунтується на спільній мові (проте не завжди) та «свідомості злу-читися в одну організацію».

Державний організм складається, на думку архі-єрея, з малих, але дуже важливих клітин: родини та громади. Таким чином держава – це спільнота міль-йонів малих клітин. Якщо між ними існують спільні пе-реконання, потреби, традиції, почуття солідарності та інші державні прикмети та чесноти, то держава є силь-ним і життєздатним організмом.

У своєму посланні Митрополит не виступає за утвердження в Україні якоїсь конкретної форми прав-ління, бо це справа народу, проте зазначає, що «ке-рівна влада має за мету служити публичному добру, зберігати й боронити природної та правильної свобо-ди громадян, родин і всіх стоваришень […]. Для збе-реження природної та правильної свободи громадян керівна влада встановлює справедливі закони, непро-тивні Божому праву і загальному добру, та безсторон-нє і незалежне судівництво, яке пристосовує загальні закони до поодиноких випадків і розмежовує взаємні права та обов’язки громадян».

Особливо наголошує архіпастир на обов’язковому виконанні владою своїх християнських обов’язків су-проти Всевишнього Бога. Дуже важливо, «щоб усі ,,власть імущі” виконували її тільки за приписами чеснот». Влада, наголошує душпастир, зобов’язує до служби: «Хто має власть, мусить дбати про добро тих, кому служить; дбати про своє добро перед добром за-галу – це надужиття кожної влади». Митрополит по-дає критерії держслужбовця, який має мати добре мо-ральне виховання, сповнене євангельськими принци-пами.

Щодо стосунків між Церквою та державою, то Митрополит зазначає, що «влада обов’язана запевню-вати повну свободу виконання її Божого післаництва і проповідування слова Божого Об’явлення». Церква ж, у свою чергу, виховує свідомих громадян на засадах справедливості та любові до ближнього, «освячує на-рід та молиться за нього», адже «у християнських на-родах немає більше виховної сили, ніж сила Церкви. Вона-то виховує народи, вона вщіплює вже в душу ди-тини ті християнські чесноти, які зроблять із неї добро-го патріота і мудрого громадянина».

Лейтмотивом усього послання Митрополита Андрея є інтегральна єдність всього українського на-роду, яка є запорукою побудови міцної незалежної держави: «Якщо хочемо всенаціональної Хати хотін-ням глибоким і щирим, якщо та воля не є тільки фра-зою, ілюзією, то вона мусить проявлятися діланням, і те ділання мусить вести до єдности. До єдности в усіх напрямах, тому й до релігійної єдности».

Як будувати рідну хатуТарас Остафіїв

«Ідеалом нашого нашого національного життя є наша рідна всенаціональна Хата-Батьківщина», – Митрополит Андрей Шептицький

«Хто має власть, мусить дбати про добро тих, кому служить; дбати про своє до-

бро перед добром загалу – це надужиття кожної влади».

«У християнських народах немає біль-ше виховної сили, ніж сила Церкви.

Вона-то виховує народи, вона вліплює вже в душу дитини ті християнські чес-

ноти, які зроблять із неї доброго патріо-та і мудрого громадянина».


Дорога спасіння

Протягом багатьох років семінаристи про-водять «Різдвяну школу» для дітей-сиріт із Журавнівського протитуберкульозного сана-

торію у стінах Львівської Духовної Семінарії Святого Духа. Проте цьогорічна школа по-своєму особли-ва, оскільки проходила у рідних для дітей стінах са-наторію, тому й отримала назву «Різдвяна школа на дому».

Діти, які залишилися у санаторію, – це діти-сироти, діти, які позбавлені батьківського піклування. Тож пропонуємо вам на декілька хвилин поринути у дух різдвяних свят, який отримали діти Журавнівського протитуберкульозного санаторію.

Отже, цьогорічна «Різдвяна школа» відбувала-ся з 5 до 10 січня 2011 року. Програма, яка була за-пропонована дітям, носила урочистий характер, для того, щоб кожен з присутніх на святкуванні, зумів на-ново пережити прихід на світ нашого Спасителя, а та-кож відчути українські традиції та перейнятись ду-хом Різдва. Торжество розпочалось із приготуван-ня та прикрашання власних кімнат, святкового залу, у який усі сходились на ранішню та вечірню молит-ву, на спільну коляду, на різноманітні зустрічі, та на спільне вечірнє чаювання. Після копіткої праці у кор-пусі діти рушили до школи, де прикрашали різдвяну ялинку і прибирали свої навчальні класи.

Наступна важлива подія, яку слід згадати, це приготування Свят-Вечора, особливістю якого було те, що брати-семінаристи зуміли створити різдвя-ний настрій, по-особливому, по-святковому органі-зували святу вечерю з 12-ма стравами, при свічках. Атмосферу, яка існувала цього вечора треба було пе-режити, словами передати це неможливо, адже цьо-го Свят-Вечора діти побували в особливому родинно-му колі. Також, було подаровано дітям декілька ко-лядок у виконані семінаристів. Коли відбувалось час-тування святковими стравами, діти також віншували та колядували на прославу новонародженого Месії.

Ось і настало Різдво – розпочалась духовна зустріч новонародженого Христа у святковому Богослужінні, у якому діти також взяли участь, прибувши до місце-вого храму святого Архистратига Михаїла. По завер-шенню святкових Богослужінь на дітей чекав наступ-ний сюрприз від братів, котрі приготували для кожно-го учасника різдвяний подарунок.

На вулиці Різдво, повсюди лунає коляда на про-славу народженого Христа! Діти також забажали про-славляти Месію своїми віншуваннями та колядою, тому рушили вітати своїх вихователів, учителів, пра-цівників санаторію та друзів у смт. Журавно.

Продовжуючи святкувати Різдво, діти відвіду-вали святу Літургію і на такі величні свята, як Собор

Пресвятої Богородиці та первомученика Архи-диякона Степана. Впродовж різдвяної феєрії дітлахи колядували, радісно веселились, прославляли наро-дження Ісуса.Важливо підкреслити, що кожний день закінчувався вечірньою молитвою у стилі Tаize, де ко-жен зумів висловити своє прохання до народженого Ісуса.

По завершені святкувань дітлахів переповнюва-ли враження цьогорічного Різдва. «Адміністрація санаторію і діти складають щиру подяку братам за їхню жертовну працю і любов, яку дарують вони ді-тям. Зокрема дякуємо братам Андрію Химчуку, Роману Моравському, Максиму Вербельчуку, Миколі Гривнаку, Петру Заблоцькому та Миколі Білецькому» – таку подяку висловила від імені адміністрації Іванна Стасишин, вихователь та вчитель християн-ської етики. Також від імені братів-семінаристів ли-нуть слова подяки на адресу жертводавців, які сво-їм коштом посприяли, щоб Різдво відбулось і для цих дітей. Подяка також всім, хто долучився до цих свят-кувань. Нехай Господь благословить та винагородить Вас та Вашу працю.

різдвЯна шкОла 2011Роман Моравський

«Коли Христос родився і на світ з’явився, темна ніч стояла, зірка лиш сіяла», – так і цього року діти обласного дитячого протитуберкульозного санаторію, що у смт. Журавно, святкували Свят-Вечір по-

особливому зі своїми любими, добрими, рідними для них братами-семінаристами.



Спільнота нечуючих та слабочуючих людей при храмі Святого архистратига Михаїла у Львові заіснувала близько п’яти років тому. Якщо запитати, що спону-

кало до створення такої організації, то відповідь є однознач-на – ці люди також потребують Церкви та Святої Літургії. Правда в тому, що часто потреба таких людей у церковно-му (спільнотному) молитовному житті є більш гостра, ніж у инших прихожан храму. Мабуть, чим більший хрест яко-їсь людини, чим важчий тягар вона несе у житті, тим біль-ша потреба у Божій допомозі. І це навіть не просто потре-ба, а необхідність.

Повернення до церковного життя цих людей починалося, як у всіх по Україні, лише з деяким запізненням та усклад-неннями. Люди з особливими потребами раділи, як всі, про-те для них ця свобода була дещо обмежена та зв’язана та-кими непомітними для нас путами: не було ні перекладачів у церкві, ні упорядкованої термінології для перекладу Служби Божої на мову жестів. Лише секта «Свідків Єгови» органі-зовано та невтомно знаходили спраглі душі та «навертали» нечуючих.

На щастя, дехто з них таки пішов до церкви. І не про-сто пішов, але почав шукати способів організації повноцін-ної участи у Службі Божій. Сказав Ісус: «Шукайте – і зна-йдете». Одними з тих перших організаторів спільноти стали Закалик Богдан, Христина Бала та Орест. Отці студити радо прийняли таку ініціятиву, знаючи, що тільки за бажанням людини їй можна допомогти. Спочатку потрібно було знайти допомогу в чуючих, котрі б могли стати «вухами» на Службі Божій та давати можливість єднатися нечуючим у молитві. Ними стали Святослава, сестра Анна з чину сестер студи-ток, Христинка та Софія. Отці стали духовними наставника-ми, сповідниками, цікавими катехитами: о. Онуфрій, що не-впинно жартує, а між цим уміє розповісти та навчити склад-ні науки так, що й ніхто не помічає втоми; о. Олександр; о. Лука; бр. Атанасій – вони стали організаторами чудових поїздок у святі (й не лише) місця України: Поступово Богдан та Христина навчали инших мови жестів, а ми їх – тракту-вання літургійних термінів, щоб на Службі були підібрані правильні жести.

Поїздки. З ними пов’язані великі спогади та цікаві іс-торії. Де ми тільки не були! І святі місця, і чудові Карпати. Дуже помітно і так нетрадиційно щодо Львова, але ніхто не спізнювався на потяг чи автобус. З нечуючими людьми осо-бливо їздити - вони більше помічають, як ти почуваєшся, більше зосереджені на тому, що відчувають самі насправ-ді, а не на придумуванні свого образу та надуманого іміджу. І нікуди не спішать, коли мандрують Карпатами, насолоджу-ючись гірською малинкою по дорозі та прекрасними горами.

Не забарилася й Патріарша курія УГКЦ на чолі з Блаженним Любомиром Гузаром. Зусиллями Церкви та на-шої організації створено відеослужбу мовою жестів із офі-ційно прийнятими термінами.

Ми найменували спільноту «Слідами Ісуса», бо, кажуть, «як назвеш, так і попливеш». У нас святкують усі гарні по-дії - ну хто ж цього не любить - зокрема, дні народження, ве-ликі релігійні свята та шлюби. От і тепер готуємося до свят-кування 5 річниці створення організації. Запрошуємо усіх до храму Св. архистратига Михаїла. Хто бажав би долучити-ся до співпраці, то радо будемо вітати Вас кожної неділі з 11.00.

Слідами Ісуса Солтівська Софія

«Важконепомітитиналекціяхкатехизації атмосферу особливої Божої присутності. Від слухачів відчувається велике довір’я,зосереджена увага до повчань ГосподньоїБлаговісті. Це слухання особливе, слухання цілим єством людини, тут вловлюється кожен рух проповідника. А відчуваючи любов до себе, люди утверджуються в любовідоБога, утверджуютьсяувірі,анадіяподаєсвітлонащасливемайбутнєзГосподом»

Зі слів ієромонаха Олександра.

5 грудня відбулося святкування п’ятиліття спільноти нечуючих «Слідами Ісуса». Кожної неділі об 11 годині у церк-ві св. Архистратига Михаїла відбувається Божественна Літургія з перекладом на мову жестів. Опісля є спільна зустріч на якій ми чер-паємо духовне багатство. Нечуючі завжди ма-ють можливість приступати до Святої Тайни Покаяння, приготуватись до Тайни Хрещення-Миропомазання, Подружжя, а також можуть звертатися за іншими духовними потребами.



Дорогідрузі,зараз такий важливий час суспільних

змін та реформ в Україні на користь лю-дей з особливими потребами. Ми усе більше усвідомлюємо, наскільки важ-ливо змінити ситуацію в нашій держа-ві, щоби створити умови для дітей та дорослих з особливими потребами для найбільш повноцінного розвитку, само-реалізації, участі в суспільному житті. Ці зміни стосуються багатьох аспектів жит-тя: це і розвиток належної мережі по-слуг, реабілітаційних установ, фінансова підтримка, законодавчі зміни, усунення архітектурних перешкод для людей на візках та багато іншого.

Однак людям із особливими потре-бами важливо не лише отримати щось від держави чи інших людей, але на-самперед їм, як і кожній людині, важ-ливо відчути себе прийнятим і сприйня-тим, – мати друзів, могти давати і при-ймати любов. А для цього нам важливо ліквідувати інші, невидимі бар’єри і пе-решкоди у наших стосунках – ті нега-тивні упередження та соціальні стерео-типи, які так часто заважають нам бачи-ти неповносправну людину такою, якою вона є, повноцінною особою. Такою ж, як і кожен із нас, з усіма нашими обме-женнями і дарами – і бути відкритими до дружніх і щирих взаємин із нею. Тому важливим завданням для всіх нас є за-раз працювати спільно на те, щоби по-ступово та неухильно усувати ці психо-логічні та соціальні бар’єри. Це надзви-чайно важлива робота…

Одним із наших завдань у цій роботі є потурбуватися про виховання у дітей

та молоді відкритості й доброзич-ливості до людей з особливими потребами, сприяти усвідомлен-ню ними дару осіб неповносправ-них. І для цього ми пропонуємо у рамках всеукраїнської акції «Друзі з дитинства» прочитати дітям каз-ку «Соловейко з одним крилом» про історію пташки, яка народила-ся «іншою». Ми пропонуємо про-читати цю казку і обговорити її з ді-тьми у такій послідовності:

1) Пояснити, що так само, як і ця пташка, яка мала свої обмежен-ня, поряд із нами існують люди, які мають певні обмеження, свої особливі потреби.

2) Запитати, яким чином інші птахи допомогли соловейкові з од-ним крилом піднятися в небо і від-чути себе щасливим. Попросити дітей навести приклади пози-тивної взаємодії з неповносправними людьми, які вони могли спостерегти у своєму оточенні.

3) Провести паралель із реальним життям і запропонувати подумати, яким чином ми можемо допомогти неповно-справним людям бути серед нас, ста-ти нашими друзями. А можливо, у ді-тей з’явиться бажання і зробити щось – якийсь вчинок, чи якусь свою малень-ку «акцію» назустріч людям з особливи-ми потребами… Можливо, діти забажа-ють намалювати малюнки на цю тему – ми будемо раді, якщо ви надішлете їх на виставку «Друзі з дитинства», яку ми плануємо провести наприкінці 2010 року.

ВСЕУКРАЇНСЬКА АКЦІЯ «ДРУЗІ З ДИТИНСТВА»

Казку «Соловейко з одним кри-лом» ви можете безкоштовно заван-тажити з веб-сайту центру «Джерело» (www.dzherelocentre.org.ua через www.pdfcast.org/pdf/kazkas) або ж ви можете придбати її книжкою в магазині видав-ництва «Свічадо» (www.svichado.com). Ми також особливо заохочуємо учите-лів шкіл, вихователів дитячих садочків долучитися до цієї акції і провести відпо-відні «Уроки дружби» у закладах освіти.

Для дітей старшого віку, молоді ми пропонуємо водночас із казкою вико-ристовувати інші засоби. Зокрема, мож-на запропонувати їм до перегляду і об-говорення художні фільми, які розпо-відають про життя людини з особли-вими потребами. Ми рекомендуємо: «Восьмий день», «Радіо», «Всередині я танцюю», «Ключі від дому», «Форрест Гамп», «Велетень», «Людина дощу». Ці фільми корисно подивитися і осмисли-ти також і нам, дорослим, адже і все-редині нас часто наявні ці упереджен-ня і стереотипи… Ми також рекоменду-ємо до перегляду документальні стріч-ки «Дорога серця», «Віднайдені діти» та презентацію «Дар осіб неповносправ-них» (їх можна переглянути на сайті www.youtube.com знайшовши матері-али з відповідними назвами через по-шук).

Запрошуємо усіх вас доєднатися до цієї акції і поширити інформацію про неї серед ваших друзів, колег, знайомих.

Творімо разом добро!З повагою і вдячністю,

організатори акції

Мирослав Николаєвдиректор

НАВЧАЛЬНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНОГО ЦЕНТРУ „ДЖЕРЕЛО”

Львів, пр. Червоної Калини 86 аwww.dzherelocentre.org.ua

e-mail: [email protected] тел. (032)-223-04-37, 227-36-00

Зеня Кушпета

керівникЦЕНТРУ ДУХОВНОЇ ПІДТРИМКИ ОСІБ

З ОСОБЛИВИМИ ПОТРЕБАМИ ТА ЇХ РОДИН «ЕММАУС»

Львів, вул. І.Свєнціцького 18Український Католицький Університет

e-mail: [email protected]тел. (032)-240-99-40 (+внутрішній 107)



Згідно з даними статистики, на-селення земної кулі невпин-но зростає. Проте в окремих,

навіть високорозвинутих країнах, його чисельність зменшується. Кількість населення України станом на 01.08.2010 р. становила 45 850,9 тис. мешканців. За прогнозом ООН, при збереженні динаміки скоро-чення населення до 2030 року кіль-кість українців зменшиться до 39 млн. За даними цієї ж організації, в Україні найнижчий у світі природний приріст населення [За матеріалами РБК-Україна].

Суть не тільки в тому, що це, пев-ним чином, «до-сягається» завдя-ки небажанню мо-лодої сім’ї мати кількох дітей че-рез певні «обста-вини», чи завдяки окремим «техно-логіям» медици-ни – абортам, але й також через розлучення, емігра-ції, чи, зрештою, й високу смерт-ність від серцево-судинних та онко-логічних хвороб. Тут же і різнома-нітні узалежнення, стреси, психічні розлади тощо.

У центрі цього питання перебу-ває сім’я – чоловік і жінка, які ще від початку світу були створені одне для одного [пор.: Бут. 2, 18]. «І благословив їх Бог і сказав їм: «Будьте плідні й множтеся і напо-вняйте землю та підпорядковуй-те її собі...»» [Бут.1, 28]. Проте на-селення нашої країни зменшуєть-ся! На таку демографічну ситуацію не реагують не лише суспільство та гуманна медицина, але й окремі

верстви населення або ж окремі особи – політики, психоаналітики і навіть різні цілителі. Свідомість на-роду щодо утвердження свого бут-тя є дуже низькою.

У чому ж суть проблеми? Чому хворіє нація? У першу чергу треба задуматися над тим, хто така люди-на як особа й чому вона така враз-лива? Адже фахівці добре знають,

що потрібно лікувати не хворобу, а саму людину з певною хворобою чи якимось патологічним проце-сом або розладом. Для прикладу, навіть «звичайний» абсцес, і той може призвести до великих клопо-тів й смерти людини. Знання про людину дуже важливі при лікуван-ні не тільки тіла, але й психіки, яку психіатрія називає душею. Однак скільки є неправильно поставле-них діягнозів, або ж буває, що і ді-ягнози правильні, але вилікувати людину теж не вдається. Чому так відбувається? Згадаймо прибут-тя Ісуса у Назарет, до своєї батьків-щини, де навчав у синагозі «так що вони дивувалися... і брали йому це

за зле» [Мт. 13, 54-57]. «А Він казав їм: «Ви певно скажете мені цю при-повідку: Лікарю, вилікуй себе са-мого. Про що ми чули, що сталося в Капернаумі, зроби те й тут, на твоїй батьківщині» [Лк. 4, 23]. «І не зро-бив там багато чуд через їхню неві-ру» [Мт. 13, 58].

Християни добре знають, що по-милування (оздоровлення) настає

через віру. «Чи ві-руєте, що я можу це зробити?» [Мт. 9, 28] – запитує Ісус сліпців. І стається їм за їхньою вірою. Віра – це «двері» до прийняття бла-годати Божої, які відчиняються че-рез свобідну волю людини, але й та-кож через волю Божу. У цій же си-нагозі у Назареті Ісус нагадує про Іллю, який був по-сланий через сло-во Господнє «тіль-ки в Сарепту, що в краю Сидонськім,

до вдови – жінки» [Лк. 4, 26]. А коли важко занедужав її син та «зо-стався без віддиху», то каже вона до Іллі: «Ти прийшов до мене на те, щоб нагадати мої гріхи та навести смерть на мого сина» [І Цар. 17, 17-18]. Отже, є прямий зв’язок гріха і смертy, віри й оздоровлення.

«Тепер я знаю, ... що слово Господнє... – правда» [І Цар. 17, 24] –повіривши, жінка сказала Іллі, коли він передав матері оживлено-го хлопця.

«Встань, іди: віра твоя спасла тебе», – говорить Ісус до самаряни-на, що видужав від прокази [Лк. 17, 19].

«Прозри! Віра твоя спасла тебе»

«жива душа» в утвердженні буття

Ярослав Крупник



[Лк. 18, 42], – сказав Ісус одному сліпому, і вмить прозрів той.

Але дуже важливо нагадати, що Господь оздоровлює навіть розслабленого грішника, коли бачить віру тих, які просять [пор.: Мк. 2, 1-12]. Цей випадок наводить на думку і бажан-ня: більше би нам віруючих лікарів, а пацієнти щоб навертались до Бога. Запитали одного разу фахівця-психолога: “Чи знаєте такі слова Ісуса Христа: Без мене ж ви нічого чинити не може-те [Йо. 15, 5], на що була чітка відповідь: У своїй роботі ми використовуємо тільки досягнення на-шої науки (тобто психології)”. Бувають також ви-падки, коли лікарі стверджують, що не злі духи виганяв Ісус із чоловіка [пор.: Мк. 5, 1-20; Лк. 8, 26-39], а була це кристалізація, один з етапів розвитку первин-них маячень. Під час кристалі-зації маячень явно і на тривалий термін змінюється поведінка хворих, повністю може залежа-ти від особливостей і змісту мая-чень. Якщо раніше хворі уникали відкритих зіткнень з уявними во-рогами, то тепер переходять до дій проти них.

Треба визнати, що саму здо-рову людину знаємо недостат-ньо, а що ж сказати тоді, коли в організмі настають якісь морфо-логічні та функціональні зрушен-ня? Чи завжди беремо до уваги те, що людина створена на образ і подобу Божу? [пор.: Бут. 1, 26-27] Спробуймо ще раз проана-лізувати процес творення люд-ської істоти: «...Господь Бог утво-рив чоловіка з земного пороху та вдихнув йому в ніздрі віддих життя, і чоловік став живою істо-тою» [Бут. 2, 7]. Творець не так швидко створив людину, спо-чатку «утворивши», а вже потім «вдихнувши» життя. Порівняймо процес творення людини до від-повідальної роботи: чи у працю вкладаємо свої знання, силу, зді-бності, иншими словами, якусь енергію? Митці кажуть: “тре-ба вкласти душу”. Тоді творін-ня має певну вартість або ж стає безцінне. Бог–Отець, і Син, і Дух Святий у сотворіння, тобто лю-дину, вкладали («Сотворімо ...») свій «образ» і свою «подобу» [пор.: Бут. 1, 26].

Тут доречно пригадати, як оздоровилась жін-ка, що була хвора дванадцять років на кровоте-чу. «Ісус же сказав: «Хтось доторкнувся до мене, бо я чув, як сила вийшла з мене» [Лк. 8, 46; пор.: Мк. 5, 30]. На катедрі хірургії Львівського наці-онального університету ветеринарної меди-цини та біотехнологій імені С.З.Ґжицького під

керівництвом доктора ветеринарних наук, про-фесора В.І.Завірюхи було проведено оригіналь-ний дослід із кров’ю, яку 30 хв опромінювали ультрафіолетовими променями, внаслідок чого вона набула нових властивостей. Зокрема, вста-новлено, що втратилася сенсибілізуюча здат-ність такої крові, а також досліджено її стимулю-вальну дію на щитоподібну залозу тварин та ор-ганізм у цілому. Така дієздатність опроміненої крови може свідчити про нову якість. Так само, творячи людину, Бог надавав «матеріялові» но-вої якости. Так само, формуючись у лоні матері, мов у раю, плід набуває нової якости, на яку ми кажемо “душа”, тобто поєднання Божого й люд-ського.

Душа ж означає всю людину, яка живиться «духом життя», і душа не є «частиною», а тво-рить, в єднанні з тілом, людську істоту. Власне, вона не перебуває в тілі, а відтворюється тілом, котре, як і «плоть», означає всю людину [2]. Зрозуміло, що та нова якість людини – її душа – становлюється впродовж усього земного жит-тя. У її формуванні спочатку беруть участь бать-ки, а потім й конкретна особа, а також педагоги,



Христа (Ів. 17, 3) [3, п. 684]. Отже, Святий Дух приєднується до нашо-го духа [2]. Тому християнин осо-бливий тим, що у ньому може пе-ребувати Пресвята Трійця.

Так у дусі людини перебуває Дух Божий, котрий її оновлює (Еф. 4, 23), і нею «прийнятий» (Рм. 8, 15-16), щоб викликати у відповідь молитву і синівський заклик (Рм. 8, 26) [2]. Святий Дух діє з Отцем і Сином від початку до завершен-ня задуму нашого спасіння. ... Цей Божий задум, здійснений у Христі, «Первороднім» і Главі нового тво-ріння, може здійснитися в людстві через вилиття Духа: Церква, співп-ричастя святих, прощення гріхів, воскресіння тіла, вічне життя [3, п. 686].

Постає питання: чи можемо ми впливати на самих себе або иншу людину без співдії Творця? Якщо на тіло, а то й душу, ми, звичайно, впливаємо, і то не завжди успіш-но, то духом людина «оволодіти не може» [2]. Даючи духа, що завер-шує, живить і провадить особу, Бог дає нам нашого «внутрішнього» ангела, що не тільки охороняє, але й свідчить про нас. І тут насправді актуальні слова Ісуса Христа: «Без мене ж ви нічого чинити не може-те» [Йо. 15, 5].

Людина живе для життя вічно-го. Хоч вона народилася, тобто є початок, але душа людини (можна думати про єдність душі, тієї нової якости, й духа) – є безсмертною.

Тому для повноти «живої душі» ра-зом із Хрещенням так необхідне Таїнство Миропомазання, яке «ви-тискає в душі незгладиму духовну печать – «характер», знак того, що Ісус Христос позначив християни-на печаттю Свого Духа, одягнувши його силою з висоти, щоб він став свідком Його» [3, п. 1304]. Отже, «хто пристає до Господа, є одним духом» [І Кор. 6, 17]. В иншому ж випадку «инші духи можуть нади-хати поведінку людини» [2].

Відсутність «повноти» Духа Божого у людині виявляється у страху, особливо при споглядан-ні хресного знамени (хреста), са-кральних споруд (храму), духовної літератури. Цей страх може також проявлятися при вітанні християн-

ським привітом. Страх іти до церкви – один раз, другий, третій. Потім ніби легше... Але то пастка. Инший страх – страх Божий, що від Господа. Це – блаженство: «Блаженні вбогі духом...» [Мт. 5, 3]. На такий «смуток…на душі» [Мт.26,38], – «бо дух ба-дьорий, але тіло немічне» [Мт.26,41], Бог посилає нам «ангела з неба» [Лк.22,43], який підкріпить нас у дусі. Правда про Останній суд за-кликає до навернення, поки Бог ще дає людям «сприят-ливий час», «день спасіння» (2 Кор. 6, 2). Вона збуджує священний страх Божий, спонукає до справедливос-ти Царства Божого. Вона за-повідає «блаженну надію» (Тит. 2, 13) на повернення

Господа, Який «прийде прослави-тися у Своїх святих (...) на подив усім, які увірували» (2 Сол. 1, 10). [3, п. 1041].

Отже, жива душа єднає у собі тіло, душу і дух; духом людина «оволодіти не може»; для утвер-дження буття нашого народу і кож-ній «живій душі» потрібно плекати віру та священний страх Божий.

Примітки:1. Святе Письмо Старого та Нового Завіту /Переклад тексту о. Іван Хоменко, ЧСВВ. - Львів: Місіонер, 2007.2. Словник біблійного богослов’я / За ред. Ксав’є Леон-Дюфура та ін. // Пер. з фр. Вл. Софрона Мудрого, ЧСВВ. – Жовква: Місіонер, 2010.3. Катехизм Католицької Церкви / Синод Української Греко-Католицької Церкви. – Жовква: Місіонер, 2002.

друзі, недруги тощо. Важливий вплив на стан душі мають різнома-нітні фактори зовнішнього середо-вища.

У становленні душі людини, за умови її свобідної волі, Творець або продовжує брати участь, або ж «стукає у двері» й чекає запро-шення до співпраці. Поєднання Божого й особистого створює, що дуже важливо, мирну атмосферу, за якої «виліплюється» благосло-венна «жива душа», у якій пере-буває Дух Божий. Поки цей боже-ственний подих залишається в лю-дині, він справді належить їй, пере-творюючи її інертну «плоть» в дію-чу істоту – «душу живу» (Бут. 2,7). Передати цей дух в руки Божі (Пс. 31. 6 = Лк. 23, 46) означає одночас-

но останній раз видихнути і відда-ти Богу своє єдине багатство, саму свою істоту [2]. Таким чином, кож-на людина єднає у собі, окрім тіла, ще й душу та дух (що від Отця). У Таїнстві Хрещення християни також отримують Христового Духа, бо «Бог послав в наші серця Духа Сина свого, Який взиває «Авва, Отче!» [Гал. 4, 6]. Через наше Хрещення – перше таїнство віри – життя, яке має своє джерело в Отці і дароване нам в Сині, уділяється внутрішньо й особисто Святим Духом у Церкві [3, п. 683]. Святий Дух Своєю благодат-тю перший збуджує у нас віру і уді-ляє нове життя, яке полягає в тому, щоб «спізнали Тебе, єдиного, істин-ного Бога, і Тобою посланого – Ісуса



Кожній дитині потрібна родина… Це дуже проста правда. І ми усі глибоко в серці знаємо її. І знаємо, що тільки в сім’ї, у якій

тебе люблять, розуміють, турбуються про твої потреби, дитина має шанс на повноцінний роз-виток, на щасливе майбутнє…

Втім на даний момент в Україні понад 100 ти-сяч дітей не мають такої сім’ї, живуть у будин-ках дитини, інтернатних закладах. У тому числі це і неповносправні діти-сироти, щодо яких до-вший час тривала політика ізоляції їх від решти суспільства у такі установи. І усі ці діти чекають на сім’ю, яка прийме їх і буде любити їх…

Нашим спільним завданням є потурбуватися про цих дітей, сприяти тому, щоб вони знайшли родину і могли мати інше – щасливе – теперіш-нє і майбутнє… І зараз в Україні такий важливий час еволюції і поступових реформ від інтернат-них закладів до сімейних форм опіки. Це склад-на і довга дорога, яку нам треба прокладати усім разом – втім це справді єдина дорога… І це та дорога, якою іде увесь цивілізований світ.

І це велика, велика робота для нас в Україні, щоб врешті кожна дитина-сирота, у тому чис-лі і діти-сироти з особливими потребами, могли знайти родину. І до цієї роботи кожен з нас може додати свою маленьку краплинку. Ці краплинки можуть бути дуже різні – але лише так, крапля по краплі ми можемо досягти змін…

У нас, у навчально-реабілітаційному центрі «Джерело» у Львові з нашого досвіду роботи з сім’ями, які прийняли чи усиновили дитину-сироту, народилася ідея цієї всеукраїнської ак-ції. Вона походить також з нашої глибокої віри у доброту українського народу і у силу малень-ких крапель, коли вони крапають часто, вчасно і влучно…

Суть цієї акції дуже проста – у ній ми запрошу-ємо вас до трьох наступних кроків:

1. подивитися фільм «Віднайдені діти», який розповідає про досвід таких дітей і їхніх родин (цей фільм ви можете безкоштовно завантажити

ВСЕУКРАЇНСЬКА АКЦІЯ «КРАПЛЯ ПО КРАПЛІ»

В ПІДТРИМКУ РОЗВИТКУ СІМЕЙНИХ ФОРМ ОПІКИ ДЛЯ ДІТЕЙ-СИРІТ

з інтернету за посиланням: http://files.mail.ru/M5O7MI або ж безпосередньо переглянути на www.youtube.com знай-шовши матеріал через пошук за назвою «Віднайдені діти», фільм має 3 частини).

2. задуматися, яку свою «маленьку краплю» ви можете додати до цієї акції – і відповідно втілити свій задум (ви можете також написати нам про це)

3.«передати далі» інформацію про дану акцію між своїх друзів та знайомих

Крапля по краплі – робімо добро!З повагою і вдячністю,

від імені центру «Джерело»Оксана Винярська та Олег Романчук

координатори акції

НАВЧАЛЬНО-РЕАБІЛІТАЦІЙНИЙ ЦЕНТР „ДЖЕРЕЛО”Львів, пр. Червоної Калини 86 аwww.dzherelocentre.org.ua, e-mail: [email protected] тел. (032)-223-04-37, 227-36-00

«Кожному з нас може здаватися, щоте,щомиробимоєлиштакоюмаленькоюкраплинкою,колинасправді,щобвідповістиналюдськестражданняпотрібенцілийокеан–втімокеаннескладаєтьсянізчогоіншого,якзкраплинок…» мати Тереза із Калькутти


Дайджест

Тиждень тому світові засоби масової інформації роз-тиражували новину про «революцію в католицько-му світі»: Папа дозволив користуватися презерва-тивами!!!

Українські журналісти не довго думали перед тим, як підхопити гарячу тему. Чого тільки варті заголовки: «Папа Римский уже не против презервативов», «Папа Римський дозволив використовувати презервативи», «Папа римский допускает использование презервативов» тощо.

Незабаром після оприлюднення в інтернеті ця «світова сенсація» опинилась і на телевізійних екранах. Хоча, зда-валося б, що може бути очевидніше й простіше для профе-сійних журналістів, ніж перевірити джерела інформації, ви-вчити питання, взяти коментар безпосередньо у представ-ників Католицької церкви, перш ніж у випусках новин одно-го з центральних каналів повідомити, що католицький світ переживає «щось схоже на революцію».

«Щось схоже на революцію переживає католицький світ. Ватикан визнав прийнятний використання презервативів, "у деяких випадках". Про це заявив Папа Римський Бенедикт XVI в інтерв'ю німецькому журналісту. Уривки цієї розмо-ви надрукувало офіційне видання Ватикану L'Osservatore Romano. Католицька церква вважає неприйнятними будь-які засоби контрацепції, але, на думку понтифіка, викорис-тання презервативів виправдане, бо воно зменшує ризик за-разитися СНІДом. Втім, найкращою профілактикою у бо-ротьбі із вірусом імунодефіциту Папа Римський називає по-дружню вірність і статеве утримання», – саме так було ска-зано у підсумковому випуску новин від 21 листопада на ка-налі «1+1».

А от що 22 листопада повідомляв 5 канал: «Заява Папи Римського Бенедикта XVI стосовно використання презер-вативів викликала бурхливу реакцію серед католицьких ві-руючих усього світу. В інтерв'ю німецькому журналу Папа назвав прийнятним для католиків використання презерва-тивів як запобіжного заходу від СНІДу та інших хвороб».

Натомість Бенедикт XVI сказав от що: «... Зосередити свою увагу лише на презервативах означає звульгаризувати сексуальність, і саме ця вульгаризація становить небезпеч-ну причину того, що багато й багато людей більше не вба-чають у сексуальності вираження своєї любові, а лише пев-ного роду наркотик, який самі собі вводять. Тому також і бо-ротьба проти вульгаризації сексуальності є частиною вели-кого зусилля, спрямованого на те, щоб позитивно оціню-вати сексуальність, щоб вона могла здійснити свій пози-тивний вплив на людську істоту в її повноті. Можуть існу-вати окремі оправдуючі випадки, коли, наприклад, презер-ватив застосовує повія (в англомовних джерелах – male prostitutes, чоловіки-повії. -Прим. авт.), адже це може ста-ти першим кроком до моралізації, першим актом відпові-дальності, щоб наново розвинути усвідомлення того, що не все є дозволеним, і не можна робити все, що заманеться.

Однак, це не є справжній та відповідний спосіб, щоб подо-лати ВІЛ-інфекцію. Насправді необхідна гуманізація сексу-альності...».

Сенсацію про Папу і презервативи вигадали саме медій-ники, «додумали» замість Бенедикта XVI висновки з його слів, вирвавши їх із контексту. Почули тільки те, що хотіли почути, а не те, що було насправді сказано, бо зрозуміли з усієї книги єдине слово: «презерватив», – вважають пред-ставники Католицької церкви.

«Насправді Папа лише зауважив, що у сучасному світі сексуальність зведено до пошуку задоволення і залежності. І в цьому контексті використання презерватива в неупоряд-кованих сексуальних стосунках може, – наголошую, може, але не мусить, – стати першим кроком до того, щоб людина перестала сприймати сексуального партнера лише як пред-мет своєї похоті. Але це не робить такі стосунки негрішни-ми і не виправдовує використання презерватива як таке. Я б відважився порівняти це з ситуацією, коли вбивця заду-мується над тим, щоб завдати своїй жертві якомога менше страждань. Це може стати першим кроком до зміни його по-ведінки, може призвести до того, що у вбивці прокинеться совість. Але це твердження ні в якому разі не виправдовує ані убивцю, ані сам акт убивства», – от як, на думку свя-щеника Ореста-Дмитра Вільчинського, слід тлумачити сло-ва Папи Бенедикта XVI.

«презервативна ревОлЮЦіЯ»

Олена Кулигіна, редактор Релігійно-інформаційної служби України


Дайджест

Навіть цей короткий коментар ка-налу «1+1» був досить негативно сприйнятий багатьма представника-ми католицької спільноти. Ще одним твердженням, яке викликало їхній по-див, стало те, що Католицька церква «вважає неприйнятними будь-які за-соби контрацепції». Священик вважає такі слова журналістів безвідповідаль-ними й наголошує, що саме католицькі парохії організовують курси з розпіз-нання плідності, інформуючи своїх ві-рних про цей допустимий спосіб контр-олювання народжуваності. Для самих медійників такі неточності у формулю-ваннях часом сприймаються як неваж-ливі дрібниці, але релігійні почуття ба-гатьох вірян вони ображають.

«Автори подібних коментарів у го-нитві за сенсацією зовсім не зважають на перевіреність тієї чи іншої інформа-ції. Прикро, що через свою некомпе-тентність, а то й просто лінь працівни-ки українських ЗМІ ображають релі-гійні почуття інших. У правових краї-нах журналісти рідко дозволяють собі подібну безвідповідальність», – про-довжує отець Вільчинський.

Священик Римо-католицької Церкви отець Микола Мишовський, який одночасно є редактором като-лицького суспільно-релігійного ча-сопису CREDO, вважає ситуацію з «презервативами Папи» сміш-ною і трагічною одночасно. Зведення

всієї книги-інтерв'ю, в якій Папа на 280 сторінках відповів на понад 90 за-питань, тільки до одного речення, ви-рваного із загального контексту, є не чим іншим як маніпуляцією.

«Як редактор я розумію журналіс-тів, а як віруючий та священик – ро-зумію Папу. Журналісти перебувають під тиском рейтингів. Завжди робо-та мусить бути зроблена дуже швидко, дуже якісно і саме "мій матеріал" му-сить бути топ-новиною дня, а ще кра-ще – місяця. Звісно, мало би це до-сягатися професійністю самого жур-наліста. Але в гонитві за сенсаційним матеріалом чомусь не вистачило часу на те, щоб перевірити контекст сказа-них Папою слів. Понтифік у згадано-му інтерв'ю відповідає на багато запи-тань, що стосуються Бога, світу, кризи віри і суспільства, світової економічної кризи, актуальних проблем Церкви, сучасного стану релігійної свободи, відповідального ставлення до люд-ської сексуальності, діалогу з іншими релігіями, ролі жінки в Церкві та ба-гатьох інших питань, але чомусь деякі ЗМІ висвітлили лише те місце, де про-лунало слово "презерватив". Невже з усього того, що Бенедикт XVI ска-зав у тому інтерв'ю, було зрозумілим лише це одне слово?» – каже отець Мишовський.

Напевно, українські журналісти не хотіли свідомо спотворити слова Папи щодо його «дозволу» використовува-ти презервативи. Вони їх самі не зро-зуміли. Інтерв'ю Папи, передане через вторинні джерела, виявилося засклад-ним для них. А намагаючись спростити повідомлення, щоби зробити його зро-зумілим для аудиторії, вони повністю спотворили зміст.

Посилаючись на наведені вище слова Бенедикта XVI, взагалі можна не тільки дійти висновку, що Папа до-зволяє використання презервативів, але й виправдовує чоловічу проститу-цію. Адже у своєму інтерв’ю, уривок із якого було так широко розтиражо-вано, Папа Бенедикт наводить при-клад чоловіка-повії, який приймає рі-шення використовувати презерватив як «перший крок у напрямку до від-повідальності, на шляху до відновлен-ня того усвідомлення, що не все дозво-лено і що не можна робити все, що хо-четься. Хоча це насправді не є спосо-бом боротьби з ВІЛ-інфекцією».

Заради справедливості вар-то сказати, що українські католиць-кі ЗМІ теж проґавили цю «сенсацію»

і вчасно не розтлумачили, що саме сказав Римський Понтифік. Як наслі-док - новини про «Папу і презервати-ви» продовжили поширюватися без жодних зрозумілих пояснень. Інша річ – світові католицькі медіа, які досить швидко відреагували на повідомлення у ЗМІ.

«Сенсаційні заголовки та публіка-ції лише є свідченням того, що жур-налістика відходить від точної переда-чі фактів та інтелектуальних комента-рів просто до форми сенсаційних роз-ваг», – коментують світові католицькі медіа цю тему. І ще раз наголошують: слова Папи, як і будь-які роздуми про важливі та складні питання, необхідно читати в контексті.

В інтерв'ю німецькому журналіс-ту Папа Бенедикт відповідає на пи-тання про ВІЛ/СНІД і презервативи й сприймає як належне, «що Петро Зеєвальд і його читачі розуміють, що Католицька церква навчає: викорис-тання презервативів є в принципі амо-ральним актом, який дестабілізує і збіднює людську сексуальність».

Також католицькі видання за-значають, що в наступних частинах інтерв'ю Папа однозначно говорить, що презервативи не є відповіддю на ВІЛ/СНІД, знову повторюючи вчен-ня Католицької церкви стосовно цьо-го питання: «Насправді Святий Отець наполягає, що використання презер-вативів і секс заради забави є причи-ною поширення СНІДУ».

«Коли Папа Бенедикт дає інтерв'ю чи виголошує проповіді, він очікує ре-акції дорослої аудиторії. На відміну від медіа, він не вважає аудиторію ді-тьми і не патронує її, він сприймає нас як дорослих. Але знову медіа нас при-нижують своєю журналістикою "су-перфраз"», – такими були висновки католицьких медіа стосовно штучно створеного «презервативного» скан-далу. В першу чергу це стосується не українських журналістів, а саме тих, хто спровокував скандал із «револю-ціями» у Ватикані. Їхня відповідаль-ність, очевидно, серйозніша, ніж на-ших колег, які просто піддалися світо-вій медійній істерії довкола хибно по-трактованої заяви Папи. Проте чи не маємо ми зробити кілька важливих ви-сновків? Не тільки журналісти, але й представники церкви, чия робота з мас-медіа явно залишає бажати кра-щого.

За матеріадами:http://www.telekritika.ua


Дайджест

Я – особа віруюча, була не на одних реколекціях і завжди мала потребу духовної обнови. Коли власне я відчула, що потрібно відновити свої духовні сили та відпочити емоційно, моя колишня студентка запропонувала поїхати на реколекції до Франківська у Тисменицю. Запрошення було настільки актуальне, що я не могла відмовити. Пригадую, що коли я запитала подруги, а хто буде проводити реколекції, вона відповіла, що це сестримонахині, але не знала, якого саме згромадження. Сприйняла я таку відповідь спокійно, бо знаю, що є багато монаших жіночих згромаджень, і усіх запам’ятати інколи неможливо. В кінцевому результаті я прийняла рішення: «Я їду!», але куди і до кого я не знала.

Ми знали, що цей реколекційний дім знаходиться у Тисмениці, але щоб не проґавити, ми запитали в автобусі місцевих людей, де нам потрібно зійти, але дивно – ніхто нічого про монастир не чув.

У потрібному місці ми зійшли з

автобуса. Це був район з елітними новобудовами.

Ми зайшли до каплиці. Перше, що впало у вічі, це те, що перед нами стояв столик на якому був підпертий образок з ликом Ісуса, і біля нього маленькі свічки, а на стіні були три великих, важко сказати, що образи, це були зображення світла і пекла, а між ними — образ Марії та Ісуса. Ці зображення були достатньо неприємними: промінь, по його периметру були воюючі ангели, море нечесті, чорти, дияволи, дракони, змії, ангели, які відбивалися від тої нечесті. Це було зовсім незатишно. І не тільки в мене були такі відчуття. Якісь книги з філософії, теології, знаки інь і янь, а хтось з наших на тих іконах бачив три шестірки. Я хотіла підійти ближче і роздивитися, але, зробивши декілька кроків вперед, відійшла.

Одна з перших речей на реколекціях — це театралізована притча про блудного сина. Син був у нас за спинами, у залі, а в полі нашого зору був батько, який з трепетом виглядав

сина. Далі ми співали, що ми брудні, і Бог наш очистить нас. «Чистий став, наче сніг, хоч мій гріх був багряний…Ти, Господь, все простив, хоч мій борг незрівнянний».

Після дороги ми були виснажені і під час короткої перерв мали можливість покласти спати наших дітей, а пізніше знову повернулися до каплиці. Нам роздали скопійовані книжечки. Ми читали з цієї книги уривки моменту Воскресіння Ісуса, зустрічі з Магдалиною. Прочитавши, кожного разу ми мали 15 хвилин молитовних вправ: 5 хв ми тримали підняті руки в сторону і наспівували на одній ноті ЄГОШУА, а наступні 5 хв ми стояли з руками простягнутими вгору і викрикували «Ісусе я грішниця», наступні 5 хв ми стояли на колінах, і це усе супроводжувалося монотонними фразами. Це було складно і абсурдно, Бог чомусь до мене у цьому гаморі не промовляв, і взагалі я сумнівалася, чи це справді молитва.

Це була неділя, і я хотіла піти до сповіді, адже реколекції — це час, коли ти можеш вилити перед Богом свою душу, щоб він її оздоровив у Святій Тайні Сповіді. Мене наче громом вразило, коли сестри майже заборонили нам йти до сповіді. Вони просили, щоб ми до сповіді не йшли, адже зробити це буде можливість в кінці реколекцій. Це було образливо, чому отець сповідав приїжджих людей, а ми, ті, які були на реколекціях, посвятили свій вільний час, мали чекати і приступати до Святої Тайни Євхаристії в стані душевного неспокою.

«Я ЗРОЗУМІЛА, ЩО ЇМ НЕПОТРІБНО ЛЮДЕЙ, ЯКІ ДУМАЮТЬ, ВОНИ ПРАГНУТЬ ОВОЛОДІТИ ЛЮДИНОЮ», — УЧАСНИЦЯ РЕКОЛЕКЦІЙ,

ОРГАНІЗОВАНИХ «ГРУПОЮ ДОГНАЛА»

«Ісус сказав до своїх учнів: Неможливо, щоб не з'являлися спокуси. Однак, горе тому, через кого вони приходять. Ліпше такому було б, коли б млинове жорно прив'язано йому до шиї, і він був кину-

тий у море, ніж щоб він спокусив одне з цих малих»Лука 17.1-2

Культурасьогодення,прогресвисокорозвинутихтехнологійтаіншідосягненняувсіхсферахлюдськогобуттяможутьпоставитилюдинунавершинуспокус.Яктоді,такітепер,нахристиянчигалиічигаютьспокуси,які прагнуть звести з дорогижиття на дорогу смерті. Випробовуєтьсявіра людей,щоб вкрасти дорогоцінну овечку з кошари доброго пастиря.Спокусиунашежиттяприходятьрізнимишляхами.АлеєдиноюїхметоюєвідвернутинасвідБога.Осьодинізспособів.Практичнийпсихологвищихнавчальнихзакладів,педагог,Марія (ім’явигадане),якамаєзаплечимабагатолітнійдосвідпраці,нещодавнопобуваланареколекціях.Протеднідуховноївідновиспричинилите,щовонаневитрималаібулазмушена«утікати».Пропонуємовамдізнатися,щоцебулизареколекції,хтоїхпроводив,іякийвонидалирезультат.

Розмовляв о. Павло Дроздяк

! О б е р е ж н о с е к т а Реколекції «ГРУПИ ДОГНАЛА»


ДайджестУ стан депресії вводила також і кімната, де ми за

ймалися. На стінах не було жодної ікони, а в одному з кутів стояла скульптура Матері Божої, але не зовсім зрозуміла, бо була заслонена.

Якщо говорити про реколекційний дім, то взагалі там ікон не було, лише погано спокійовані образи Ісуса та Марії.

Дивно, але сестри між собою говорили іноземною мовою, мабуть, чеською, а з нами — українською. Вперше всіх сестер ми побачили під час Літургії — їх було 9.

Нас тримали в одному приміщені. В силу того, що я була з дитиною, ми вийшли на подвір’я, але сестри були проти і хотіли нас повернути у будинок. Оскільки дітей було п’ятеро, то все ж таки вони були на вулиці. Було дивно, що з будинку не можна було виходити на подвір’я.

Дуже дивним було й те, коли до нас звернулася одна з сестер, яка попросила не залишати чай, а випивати до кінця. Було дивно, що нічого не говорили про їжу, але про чай. Був момент, коли при столі хтось з присутніх запитав, чи це трав’яний чай. У відповідь прозвучало, що ні, звичайний, чорний, але насправді це було не так. Усіх це дуже насторожило, але ми мовчали, бо якийсь страх сковував нас.

У суботу ми ще мали низку розважань і розповідь про перлину, за яку треба сплатити все — гроші, здоров’я, дружину, дітей — усе… Цей радикалізм пригадав мені діяльність деструктивних сект.

Одного вечора нам запропонували здати мобільні телефони, кому буде потреба подзвонити, тому віддадуть. Я наголосила, що це не може бути примусово, і особисті речі мають бути при нас.

Пригадую собі один момент: після недільної відправи, коли ми вийшли на подвір’я, до нас підійшла приїжджа жіночка і запросила заспівати з ними пісеньку. Вони взяли мою дитину в коло, жінка присіла, а довкола неї ходили і співали: «А Гафійка не хоче подарувати своє серце Ісусові». Це було образливо для мене. Мою дитину принижували і емоційно тиснули на неї.

Дискомфорт під час ре колекцій став зрозумілим, коли у молитовних проханнях був заклик про реєстрацію Української правовірної грекокатолицької Церкви. Тоді я зрозуміла, що я не туди потрапила!!!

Одна з дівчат, які приїхали зі Львова, перетелефонувала і отримала інформацію, що це секта, яка утворилася із збунтованих «підгорецьких монахів», а контемплятивні сестри поділяють їхні погляди. У нас з’явилася паніка. Дівчати шукали нагоди, як утекти, навіть думали зробити це через сусідський паркан.

В мене було ще три дні до завершення реколекцій, але більше я б не витримала. Я вирішила повернутися додому. Ми домовилися з дівчатами, що залишаємо реколекції. Ми були уже зібрані і коли зійшли з речима вниз, то виявилося, що ми не єдині, кому тут не затишно.

На порозі нас чекала розмова з настоятель кою про те, що ми хочемо повернути свої телефони і залишити реколекції. В перший момент нас намагалися переконати, що нам дають шлях до спасіння, а

ми це не хочемо прийняти. Коли я спробувала, цитуючи науки, які нам розповідали ті ж сестри, відповідати на їхні запитання, то вони мене ігнорували. Я зрозуміла, що їм непотрібно людей, які думають, вони прагнуть оволодіти людиною і, можливо, пізніше використати у своїх цілях. Розпізнати брехню мені вдалося завдяки моєму духовному життю і досвіду психології.

Дякувати Богу, усе закінчилося, але я ніколи не забуду цих «реколекцій». Мені шкода тих людей, які знову поїдуть і братимуть участь у тих молитовних практиках, які не відкривають Царство Боже. Досвід підказує, що це ще одна деструктивна секта, яка прагне оволодіти віруючими людьми. Чужі особи, громадяни іншої держави, хотіли навчити мене, як я маю вірити і молитися, спонукали мене зректися моєї Церкви. Під час «реколекцій» я відчула, як мене принижують, заставляють думати, що я ніхто, остання грішниця, але навіть перейнявшись цими думками, вони не показали мені дорогу до воскресіння.

У моєму серці горить надія, що цей досвід, який я пережила і виклала у кількох рядках, збереже чиюсь християнську душу від вовків в овечих шкурах. Любімо Бога, свою Церкву, і «жодні пекельні ворота її не подолають».

За мтеріалами:www.risu.org.ua


Літургійне богослов’я

За часів правління Юлія Цезаря назріла життєва необхідність реформувати календар, який

би відповідав реальному астрономічному циклові, наприклад, щоб певні події, на зразок весняного та осіннього рівнодення, відбувалися щороку в конкретний день. Такий календар уклав грецький астроном Созіген, узгодивши тривалість року зі сонячним календарем, тобто встановивши її рівною 365 із чвертю дня. Четвертинки дня враховувалися таким чином: кожного четвертого року до календаря додавався ще один день, і тривалість місяця лютого збільшувалася на один день. Так у 46 році вся Римська імперія перейшла на новий календар.

Проте юліянський календар виявися недосконалим, оскільки він є довший за істинний сонячний рік на 11 хвилин 14 секунд. Відтак за 128 років юліянський календар починає відставати від реального астрономічного на 1 день. Саме тому у 1582 році Папа Григорій ХІІІ зініціював уведення нового, досконалішого календаря, адже юліянський на той час

відставав уже на 10 днів. Практично весь християнський світ із 5 жовтня 1582 року перейшов одразу на 15 жовтня.

Перехід на новий календар Римський Архиєрей узгодив із Константинопольським Патріярхом Єремією ІІ, який прихильно поставився до реформи. Перешкодою до запровадження нового календаря у православному світі стали туркиосмани, які у той час мали реальну владу над константинопольськими патріярхами і не бажали, щоб роз’єднані християни мали навіть мінімальну єдність на ґрунті єдиного календаря. Таким чином Патріярха Єремію змусили розірвати будьякі дипломатичні стосунки з Римом, а новий календар визнати таким, який не відповідає канонічним правилам святкування Великодня.

До закінчення першої світової війни всі православні користувалися у своєму літургійному житті юліянським календарем, проте вже у 1923 році Міжправославний конгрес у Константинополі ухвалив рішення узгодити юліянський календар із григоріянським.

Сьогодні все західне християнство, а також значна частина православного світу (Константинополь, Олександрія, Антіохія, Румунія, Болгарія, Кіпр, Греція) користуються григоріянським календарем. Православні та католики східного

обряду у таких країнах, як Україна, Росія, Білорусія, Сербія, Грузія, а також Православна Церква в Польщі, Єрусалимі та на святій горі Атон дотримуються юліянського календаря, хоча значна частина їхніх вірних, що знаходяться в діяспорі у західному світі, послуговуються григоріянським календарем. Так, наприклад, вірні УГКЦ, яка в Україні користується юліянським календарем, в діяспорі святкують всі свята згідно з григоріянським календарем.

Варто зазначити, що коли до 2100 року не відбудеться реформа юліянського календаря, то різниця між святкуванням нерухомих свят становитиме 14 днів, тобто християни східного обряду святкуватимуть Різдво 8 січня, Благовіщення 8 квітня, Богоявлення 20 січня …

Про різницю у святкуванні Великодня між західним і східними християнськими традиціями та чи можлива єдина дата святкування Пасхи читайте у наступному номері.

«ОдинденьпередГосподомяктисячароків,ітисячароківякодиндень»(2Петр.3,8)

Тарас Остафіїв

Особливості календаря



«Блаженні ті, хто слуха-ють Слово Боже і зберігають

його!»

Коли Ісус Христос возносив-ся на небо, дав своїм учням настанову, що б ті йшли і

навчали инших всього, що Він за-повідав, доручив їм нести Добру Новину. І оскільки Сам був тією Доброю Новиною, то всі учні ро-зійшлися проповідувати Слово Боже. Про це служіння апостолів довідуємось із Діянь Апостолів: по-над 50 разів у Діяннях і Посланнях згадується про сповіщення Доброї Новини. Один із найяскравіших прикладів – хрещення етіопського вельможі: «Филип відкривши уста свої … благовістив Ісуса» (Ді. 8.35). Також є згадки про те, що слово

сповіщається між християнами. Єв. Лука, описує у Діяннях зустрічі пер-ших християн, що було праобразом сьогоднішніх богослужінь: «вони постійно перебували в апостоль-ській науці та спільноті, на ламанні хліба й молитвах» (Ді. 2.42).

Згодом ці проповіді апостолів записали їхні слухачі, щоби це сло-во не забулось і було сповіщене ин-шим. Так з’являються перші збірки, з яких згодом сформувався канон Святого Письма, який використо-вується на зібраннях християн. Про це ми можемо довідатись із творів християнських апологетів – захис-ників віри. Зокрема, у творі Юстина Мученика (+165), який відомий та-кож як Юстин Філософ, маємо свід-чення про те, що християни, зби-раючись на молитву, читали Святе

Письмо. Цю згадку він подає у сво-їй Першій Апології, кажучи про зі-брання християн у визначений день: «… відбуваються у нас зібран-ня всіх, що живуть по містах і селах, на одне місце, і тут читається пи-сання Апостолів і письма пророків так довго, як на це позволяє час». У монашому зібранні, що було за-початковане св. Пахомієм, Писання мало важливе значення, що зго-дом відобразилось на їхніх бого-служіннях, основну частину яких займало читання Святого Письма. Протягом дня монахи двічі сходи-лись у храмі для читання псалмів і уривків Старого та Нового Завітів. Після цього вони повертались із храму до щоденної праці, роздуму-ючи над прочитаними уривками. Окрім того, св. Пахомій у святкові

Святе ПиСьмо Під чаС богоСлужіння

Василь Золотий



дні виголошував для своїх співбра-тів науки, основою яких були певні уривки з Писання. Така практика да-вала їм можливість цитувати Святе Письмо після того, як тільки раз по-чули його. Святі Отці говорять, що в таких осіб Святе Письмо є записане у серці. Також Іван Золотоустий у ІV ст., згадуючи принагідно про бого-служіння, які вже на той час звер-шувались у храмі, говорить, що чи-тання Святого Письма відбувалось одразу після входу у храм єписко-па. Цей факт також вказує на важ-ливість моменту проголошення Слова Божого.

Порівнюючи теперішню дій-сність зі згаданими свідчення-ми, кожен із нас розуміє, що Святе Письмо сьогодні поступово набуває иншого значення, ніж у часи ранніх християн. На богослужіннях воно все частіше стає частиною якогось обряду і не більше. Ми вже звикли бачити, як Євангеліє священнослу-житель виносить на Малому вхо-ді під час Святої Літургії. У деяких

місцевостях навіть є звичай під час Входу цілувати цю книгу - і добре, коли таке зовнішнє почитання ви-пливає з глибоких внутрішніх пе-реконань. Наші попередники, від яких ми цей звичай отримали, до-бре розуміли і усвідомлювали важ-ливість Святого Писання, так вияв-ляючи своє ставлення до Нього.

Ще одним невластивим розу-мінням Святого Письма під час бо-гослужіння є те, що читання мож-на сприймати як щось надто незви-чайне. Мова йде про те, що нама-гаючись за всяку ціну клякнути під аналой з Євангелієм, дехто споді-вається на одержання особливої Божої ласки. Цей звичай не є по-ганим, але крім цього зовнішньо-го є щось більше – слухання Слова Божого і усвідомлення того, що слова Євангелія є живими слова-ми Ісуса Христа, незалежно від міс-ця перебування, а священик у чи-танні Святого Письма є знаряддям, через уста якого ллються Слова Господа. У конституції Sacrosantum

Значення Літургії Слова Божого

Неправильно в тих парафіях, де відправа недільної Євхаристії не можлива, Церква залишаєть-ся зачиненою й безлюдною. Тому бажано,щоб у неділю спільнота збиралася навіть тоді, коли не-можливо правити Євхаристію. В таких випадках спільнота по-винна збиратися, щоб слуха-ти Слово Боже, разом молитися й співати, і в такий спосіб укрі-плюватися у вірі, надії та любові, відчуваючи своє єдність, з інши-ми вірянами. На такій Літургії Слова Божого Ісус Христос при-сутній у своєму Слові. Той, хто належить до спільноти, в якій відправа Євхаристії неможли-ва, бере участь у Літургії Слова Божого, дотримується духу за-повіді про День Господній. Чоловіки й жінки, які проводять такі Літургії Слова Божого, піс-ля відповідної підготовки і за ре-комендації настоятеля та зара-ди громади мають бути постав-лені на це служіння єпископа-ми. Літургія Слова є Літургією Церкви і як така визначаєть-ся церковним правом. При цьо-му варто потурбуватись про те, щоб характер такого богослу-жіння усував можливість сплу-тати його з Літургією Євхаристії.

Літургія Слова Божого в неді-лю є бажаною, цінною і спасен-ною, але вона ні в якому разі не може розглядатись як альтерна-тива і заміна Євхаристії. Ці бого-служіння не повинні конкурува-ти з Євхаристією, яка здійсню-ється у тій самій церкві. Якщо в неділю у церкві вже правили одну Євхаристію, а відправа дру-гої не можлива, не варто «про-понувати» замість неї Літургію Слова Божого. Бажаним і ро-зумним буде відправа по неділях, окрім Євхаристії, також утрені й вечірні. Якщо Євхаристія стає єдиною формою служіння, це збіднює спільноту. У такому ви-падку Євхаристія перестає бути вершиною літургійного життя.

Вальтер Каспер. Таїнство Єдності: Євхаристія і Церква.



Concilium ІІ Ватиканського Собору ми читаємо: «Він [Христос] є при-сутній у своєму слові, бо сам Він говорить, коли в Церкві читається Святе Письмо». Власне це життє-дайне Слово, коли ми його почує-мо і приймемо в своє серце, стає в нас джерелом Божої ласки.

Наше слухання, на жаль, від-бувається також дуже по-різному. Колись (хоча зустрічається і тепер) у церквах читання відбувалися не-рідною мовою, що не давало змо-ги розуміти всі слова. Це поясню-ють тим, що Святе Письмо повинно читатись тільки «святою» мовою (у нашому контексті йдеться про церковнослов’янську). Проте яка користь в тому, що воно читається мовою, яку ніхто не розуміє? Невже Ісус Христос, посилаючи своїх учнів навчати народи, казав їм говорити мовою «особливою»? Якщо апос-толи мали за завдання навчати всі народи, то, напевно, вони та їхні послідовники, прийшовши в пев-ну місцевість, не вчили весь люд

своєї мови, а вивчали мову і куль-турну дійсність того народу, в яко-му перебували. Тому важливо ро-зуміти, що Христос говорить до лю-дини тією мовою, яку вона може легко сприйняти - так само, як Він об’являвся у різний спосіб, щоб лю-дина могла його пізнати. Про це го-ворить апостол Павло у Посланні до євреїв: «багаторазово і багать-ма способами Бог говорив колись до батьків наших через пророків» (1.1)

Але якщо навіть читання під час богослужінь відбуваються рід-ною мовою, то ми не завжди чер-паємо з цієї ласки, оскільки бага-то з нас не приймає тих слів. Дехто під час читання може думати про щось инше, дехто приймає прочи-тані уривки за добрі історії чи влуч-ні фрази, сентенції, та не більше. В такому випадку це перестає бути чимось важливим, і вже після бо-гослужіння ми не пригадуємо того, що читалось, відтак забуваємо про те, що сказав Господь: «Блаженні ті, хто слухають Слово Боже і збері-гають його!» (Лк.11.28)

Візантійська Свята Літургія скла-дається з трьох основних час-тин: Проскомидія, Літургія Слова, Літургія Жертви. Така структура невипадкова, потрібна для того, щоби вірні краще могли черпати з цієї великої ласки. Літургія Слова є першою частиною, в якій вірні бе-руть безпосередню участь. Саме під час цієї частини виголошують-ся різноманітні прохання про отри-мання численних ласк від Господа, які допомагають нам у цьому жит-ті. Водночас ця частина допома-гає приготуватись до Пресвятої Євхаристії. Центральним місцем Літургії Слова є читання і слухання Святого Писання. Це є ніщо инше, як «причастя Слова Божого», яке займає те саме місце в Літургії Слова, що й прийняття Євхаристії на Літургії Жертви. Коли ми прийма-ємо Слово Боже, то з більшою гід-ністю приймаємо самого Господа у Пресвятій Євхаристії. Але коли ми не приймаємо Слова Божого, то як можемо приймати Його у всій по-вноті в тілесний спосіб?

Тому візантійська Літургія, як також євхаристійні богослужіння инших обрядів, містить підготов-чі елементи, що допомагають кра-ще сприйняти Слово. Одним із них є заклик священика: «Будьмо уваж-ні. Мир всім. Премудрість, будьмо уважні». Такі слова ми зустрічає-мо вже у IV ст., і ними диякон звер-тався до вірних, вказуючи на важ-ливість цієї частини богослужіння. Цим закликом священнослужитель закликає нас не просто до зосеред-ження уваги на певних словах, а на зосередженні уваги своєї душі, на прийняття Слова Божого діянням Святого Духа так, щоби це слово глибоко проникало у серця. Перед читанням Євангелія священик мо-вить молитву, якою звертається до Господа, щоб Він допоміг усім нам прийняти Його слово і щоб це сло-во зроджувало у нас плоди Святого Духа, які допоможуть нам очисти-тись для Його прийняття і жити згід-но з Його волею. «Засвіти в серцях наших, чоловіколюбче Владико, нетлінне світло Твого богопізнан-ня і відкрий мисленні очі наші, щоб ми розуміли Твої євангельські про-повідування».

Богослужіння ранніх христи-ян, а також молитви та практи-ки сьогоднішніх богослужінь вка-зують, що Слово Боже має вели-ке значення для християн. Церква добре розуміє важливість чи-тань Святого Письма на богослу-жіннях, тому багато про це го-ворить до своїх вірних у доку-ментах ІІ Ватиканського собо-ру. Отці Собору наголошува-ли, що Церква, як Таїнственне Тіло Христа, у Святій Літургії жи-виться Божим Словом і Тілом Христовим. «Святе Письмо на-дає життю Церкви підтримки та сили. У ньому її діти мають твер-диню віри, поживу і джерело ду-ховного життя» . Пам’ятаймо, що зі Святого Письма ми черпає-мо Божу Мудрість, яка дає прав-диве розуміння життя. Саме тому Церква використовує читання, щоби кожен християнин прийняв це Слово Мудрости і жив Ним.


Сторінками історії

Перед Володимиром постало багато запитань та проблем, які потребували негайного вирішення. Він хотів об’єднати

державу та народ, а також намагався налагодити зовнішні відносини з довколишнім світом. Перепоною на цьому шляху було язичництво. Більшість держав Європи вже були охрещені, тому не хотіли визнати варварську Русь. Володимир це розумів, оскільки сам бачив потребу в релігійній

реформі, а також переваги християнства над поганством. Ще перед хрещенням держави виринуло й питання хрещення самого князя.

Історики й досі сперечаються щодо того, що передувало хрещенню Володимира. Цікавою видається легенда з «Повісті минулих літ», бо вона не лише оповідає про чотири панівні релігії на теренах Київської Русі, але й через описаний діялог князя з послами допомагає збагнути ставлення чи потяг народу до віри. Але це всетаки легенда, тож складно перевірити, чи великий і мудрий князь Володимир у такий спосіб міг вибрати релігію для народу. Важливо пригадати, що прихід до

влади Володимира знаменувався розвитком ідолопоклонства. Князь зібрав на міському капищі племінних божків, на чолі яких поставив Перуна¬ – найвищого бога, покровителя Володимира. Багато хто з дослідників пояснює це тим, що Володимир походив із варягів, які допомогли йому утвердитись на престолі. Тому такий крок Володимира пояснюється, найімовірніше, певною відплатою своїм однодумцям. Проте поширення князем язичництва висувало низку запитань і проблем. Своєю жорстокістю й дикістю воно вселяло страх і невдоволення у населення, серед якого вже було багато християн. Так, наприклад, під час святкування перемоги Володимира над ятвягами, на відмову варягахристиянина віддати в жертву свого сина, роззлючені воїниязичники убили сина і батька. Тому така реформа хоч призвела до створення єдиного релігійного центру в Києві та встановила певну єрархію божків, але внутрішні справи Руської держави вимагали нового духовного фундаменту, що з’єднав би ці різноетичні племена в одну націю.

Немало важить і факт, що князь Володимир від дитинства виховувався при своїй ба

бусі християнці Ользі, а також стверджують, що й мати Володимира, Малуша, наближена Ольги, була християнкою. Шлях до особистого навернення Володимира був довгим та обміркованим. Християнство не було йому чужим і з огляду на оточення. В середовищі князя було багато християн, наприклад, його приятель Олаф, скандинавець, охрещується у Візантії та просить єпископа Павла, щоби той їхав до Києва для навернення

Існує багато теорій щодо прийняття християнства на Русі та щодо особистого навернення Володимира Великого. В часи його князювання Русь досягла апогею своєї могутности. Розвивалася освіта, книгописання, будівництво, наука…

Мисяковський Тарас

Володимирове хрещення


Сторінками історії

Володимира. На князя впливали й деякі з його дружинхристиянок, серед яких були грекиня, болгарка і дві чешки. Одночасно християнство поступово проникає у Русь, це стається різними шляхами: через військо, через торговельні міста, які Володимир відвоював у Польщі, через південні поселення християн у Криму, через сусідські відносини з християнськими державами. З огляду на це хрещення Володимира та усієї РусиУкраїни повинно було б набрати лише формального вигляду.

Проте дехто з учених вважає, що Володимир прийняв християнство з політичних переконань, через бажання покращити міжнародну політику та одружитися з Анною – імператрицею Візантії. Він хотів споріднення з найвищою аристократією і, водночас, піднесення значення Київської Русі в очах цілого світу. Візантійці, звісно, не бажали прийняти «дикунів», тому перед князем поставили умову власного хрещення й охрещення держави. Через покращення внутрішнього становища у Візантії про Володимира забули, тому він здобуває Корсунь, де придушує повстання проти імператора, показуючи цим свою могутність і силу. Тепер князь міг диктувати свої умови та прагнення, що згодом призвело до певного відокремлення від Константинополя та його Церкви. Шлюб із Анною набрав розголосу, що, в свою чергу, значно підняло статус Русі на тогочасній політичній арені, оскільки породичатися з візантійським імператором, спадкоємцем слави могутнього Риму, прагнуло багато правителів.

Серед істориків існує багато теорій і стосовно місця хрещення Володимира: чи у Києві – як столиці Київської Русі, чи у Василькові – бо при хрещенні бере ім’я Василь, чи у Корсуні – за вимогою Анни. Незаперечним залишається той факт, що Володимирове хрещення відбулося в РусіУкраїні. Дехто з дослідників уважає, що в Корсуні князь вже був охрещений, а хрестилась там лише його знать як гарантія того, що Володимир хреститиме увесь народ на доказ вірности Христові. Після цього князь їде до Києва, де торжественно й привселюдно ламає ідолів і у Дніпрі охрещує всю Русь.

Цікавим є і те, що такі руські автори, як митрополит Іларіон, Яків Мних, Несторлітописець описують хрещення Володимира як акт свобідної й доброї волі через внутрішні переконання з Божої благодати.

Те, що ми не знаємо обставин особистого хрещення Володимира, ще раз засвідчує: князь не розголошував подію, отже, навернення і охрещення не відбувалися на показ перед цілим світом, а лише стали найважливішим фактом у житті князя. Хрещення Володимира Великого й усієї Київської Русі призвело до того, що Церква й християнство стали основою зародження української самобутности.

Для дітей вийшла серія пазлів на тему Різдвяних свят

Щоб урізноманітнити уроки катехизи для дітей віком від чоти-рьох років, отець Сергій Швагала разом із творчим колективом однодумців, створив серію пазлів на релігійну тематику. Ця серія налічує 8 різноманітних пазлів на тему Різдвяних свят.

Пазли стали вже у пригоді катехитам, які навчають дітей при парафії Христового Воскресіння, що у Львові. Катехити зауважи-ли, що діти з радістю займаються складанням пазлів, а от саме на релігійну тематику, пазлів у продажу неможливо було знайти.

Високопреосвященніший Архиєпископ Львівський, Владика Ігор (Возьняк) благословив творчий задум колективу та побажав, щоб цей інформативно-методичний матеріал став дієвим середни-ком у євангелізаційній та катехитичній праці з малятами, допома-гаючи їм краще пізнавати науку Ісуса Христа та утверджуватись у релігійних традиціях свого народу.

Придбати пазли можна у крамничці храму Христового Воскресіння за адресою: м. Львів, вул. Городоцька, 319а, тел. для довідок: 067-90-30-526

Дiти пишуть БогуЖеня, 2 кл.

Привіт, Господи! Як Твої справи? Як життя? Як здоров’я?

Надія, 3 кл.Синє небо, Господи, це коли в Тебе добрий настрій?

Віра, 3 кл.Хочу, щоб в молодості я жила добре й щасливо, а в старості можна тільки щасливо.

Костя, 2 кл.А в дитинстві ти бився з хлопцями чи був тихонею?

Рая, 3 кл.В різних книжках Тебе описують по різному. Де б діс-тати твоє фото? Хоча б допотопне?

Зоя, 4 кл.Скільки віруючих серед віруючих?

Василь, 2 кл.Милий Боже, забери мене назад, тут так нудно.

Гера, 4 кл.Навчи моїх ворогів прощати своїх ворогів.


Життя святих

16. о. Даниїл-Василь Кисілевський (+6 вересня 1947 року, Республіка Комі, Росія), Івано-Франківська єпархія17. п. Григорій Кметь (+червень 1941 року, Тернопіль), Тернопільська єпар-хія18. о. Степан Книш (+1940 року, с. Нимичі, Львівщина), Львівська архиє-пархія19. о. Петро Кордуба (+8 вересня 1944 року, Сибір), Тернопільська єпархія20. о. Микола Коссович (+червень 1941 року, Бережани, Тернопільщина), Львівська архиєпархія21. о. Єремія Ломницький (+3 липня 1916 року, с. Сибірськ, Росія ), Чин свя-того Василія Великого22. о. Василь Лончина (+21 жовтня 1946 року, м. Макіївка, Донеччина), Львівська архиєпархія23. о. Порфирій-Петро Луцик (+1957, Новосибірськ, Росія), Чин святого Василія Великого24. о. Мартин Мартинюк (+1945 року, Львів), Студійський Устав25. о. Петро Мекелита (+30 вересня 1947 року, Львів), Перемишльсько-Варшавська архиєпархія26. о. Теодор Німилович з дружиною Ольгою (обоє +25 жовтня 1947 року, с. Унятичі, Дрогобиччина), Львівська ар-хиєпархія27. о. Павло-Петро Оленський (+1946 рік, Сибір) Чин святого Василія Великого28. о. Петро Орос (+28 серпня 1953 року, с. Ком’яти, Закарпаття), Мукачівська єпархія29. о. Михайло Осадца (+14 листопада 1951 року, м. Воркута, Республіка Комі, Росія), Львівська архиєпархія30. о. Йосиф Осташевський (+2 жовтня 1948 року), Львівська архиєпархія31. о. Петро Пастух (+21 червня 1941 року, Тернопіль), Львівська архиєпар-хія32. о. Антон Ричаківський (+червень 1941 року, м. Чортків, Тернопільщина),

Івано-Франківська єпархія33. о. Іван Розумний (+13 травня 1948 року, Красноярський край, Росія), Івано-Франківська єпархія34. о. Кирило Селецький (+28 квіт-ня 1918 року, с. Цеблів, Львівщина), Львівська Архиєпархія35. о. Володимир Слюзар (+25 берез-ня 1952 року, Республіка Комі, Росія), Львівська архиєпархія36. п. Стефанія Тарантюк (+25 жов-тня 1945 року, с. Негівці, Івано-Франківщина), Івано-Франківська єпархія37. о. Іван Татаринський (+ жовтень 1940 року, м. Золочів, Львівщина), Львівська архиєпархія38. с. Моніка Теодорович-Полянська (+25 грудня 1951 року, Республіка Чувашія, Росія), Чин святого Василія Великого39. о. Григорій Хамчук (+19 травня 1946 року, м. Караганда, Казахстан), Тернопільська єпархія40. o. Рафаїл Хомин (+10 жовтня 1944 року, с. Кривичі, Львівщина), Студійський устав41. о. Ярослав Чемеринський (+кін. 1941 року, Львів), Львівська архиєпар-хія42. о. Степан Чеховський (+1954, Республіка Мордовія, Росія), Тернопільська єпархія43. о. Володимир Чубатий (+7 трав-ня 1948 року, Республіка Комі, Росія), Тернопільська єпархія44. п. Марія Шведа (+29 вересня 1982 року, Львів), Львівська архиєпархія45. о. Микола Щепанюк (+27 жовтня 1937 року, Маґадан, Росія), Донецько-Харківський екзархат46. вл. Дмитро Яремко (+3 жовтня 1915 року, м. Воронеж, Росія), титулярний єпископ Острозький47. о. Йосиф Яримович (+лютий 1946 року, Харків), Тернопільська архиєпар-хія

1. о. Андрій Бандера (+8 липня 1941 року, Київ), Львівська архиєпархія2. о. Йосиф Бучинський (+кін. 1941 року, Львів), Тернопільська єпархія ар-хиєпархія3. о. Степан Венгринович (+19 червня 1954 року, Хабаровський край, Росія), Львівська архиєпархія4. о. Михайло Вовчик (+5 листопада 1953 року, с. Шельківка, Донеччина), Перемишльсько-Варшавська архиє-пархія5. о. Августин Волошин (+11 липня 1945 року, Москва, Росія), Мукачівська єпархія6. б. Мар’ян Галан (+5 червня 1952 року, Сиаврополь, Росія), Чин Найсвятішого Ізбавителя7. о. Микола Галянт (+вересень 1945 року, Львівщина), Львівська архиєпар-хія8. о. Михайло Горечко (+16 січ-ня 1953 року, Хабаровськ, Росія), Перемишльсько-Варшавська архиє-пархія9. о. Омелян Горчинський (+27 черв-ня 1954 року, Республіка Мордовія, Росія), Львівська архиєпархія10. о. Йосиф Грицай (+28 червня 1941 року, Тернопіль), Тернопільська єпар-хія11. о. Анатолій Гургула з дружиною Іриною (обоє +27 лютого 1980 року, с. Томашівка, Івано-Франківщина), Івано-Франківська єпархія12. о. Йосиф Завадяк (3 грудня 1958 року, с. Рокосово, Закарпаття), Чин свя-того Василія Великого13. о. Антоній Казновський (+13 лютого 1959 року, м. Маріуполь, Донеччина), Тернопільська єпархія14. о. Тадей Камінський (+4 серпня 1944 року, с. Рожнятин, Підкарпаття, Польща), Перемишльсько-Варшавська Архиєпархія15. о. Маріян Кашуба (+28 червня 1941 року, Тернопіль), Тернопільська єпар-хія

Місія «Беатифікація»

Місія «Постуляційний центр беатифікації й канонізації святих УГКЦ», що діє на правах патріяршої комі-сії, яку очолює єпископ Михаїл Гринчишин, уже доволі тривалий час займається процесом 45 ново-мучеників, що постраждали у ХХ ст. від комуністичних переслідувань. Нещодавно постулятор Місії

о. Роман Тереховський в інтерв’ю Релігійно-інформаційній службі України повідомив, що минулого року роз-почато два нових процеси – о. Кирила Селецького та о. Єремії Ломницького. Отож, крім 27 українських но-вомучеників, уже беатифікованих Католицькою Церквою, маємо ще 47 кандидатів до прослави славою бла-женних:

підготував Ігор Ранця



Серед цих осіб, які незабаром мали би бути беатифікованими, переважа-ють священики, як одружені парохи, так і отці в безженному стані, зокрема єромо-нахи трьох головних чоловічих чернечих згромаджень.

Марія Шведа – дівчину жорстоко вбили у Львові 1982 року, коли поверталася з таємної

Служби Божої та намагалася врятувати при за-триманні речі священика.

Один із кандидатів на прославу – це Дмитро Яремко, віце-ректор Львівської духовної семінарії, якого митрополит Андрей Шептицький таємно висвятив у Києві на єпископа, уділяючи титуляр-ний престол Острога. Владика Дмитро помер як мученик за віру на засланні у Воронежі 1915 року.

Більшість кандидатів на беатифіка-цію загинули як мученики у 40-50-ті роки ХХ ст. Крім владики Дмитра, маємо ще двох осіб, які померли на початку ХХ сто-ліття: отці Кирило Селецький та Єремія Ломницький. Якщо попередні проце-си були розпочаті за клопотанням цер-ковної влади, то дві останні справи – о. Єремії та о. Кирила - ініційовані жіночи-ми монашими згромадженнями, які за-снували свого часу вказані священики.

Отець Єремія Ломницький ЧСВВ (1860-1915) відомий своєю місійною ді-яльністю. Він організував понад 50 мі-сій у містах і селах Галичини, що належа-ла тоді до Австро-Угорської імперії. Його проповіді були доступними для просто-го люду і водночас наповненими гли-боким богословським змістом, адже отець мав досвід праці вчителем та пе-дагогічну освіту (закінчив Львівську учи-тельську семінарію), а також добрий бо-гословський вишкіл (вивчав моральне

богослов’я у Краківській єзуїтській коле-гії). З 1892 року він – монах ЧСВВ, а з 1886 року з рук перемиського єпископа Йоана Ступницького отримав таїнство священ-ства.

Саме під час однієї з його місій зголо-силося кілька місцевих дівчат з прохан-ням допомогти їм вступити до монасти-ря. Так 1892 року постало Згромадження Сестер Служебниць, яке стало пер-шим активним апостольським жіночим греко-католицьким монашим згрома-дженням. Перший дім служебниць по-став у с. Жужіль поблизу Белза (нині – Сокальсько-Жовківська, на той час – Перемишльська єпархія), а його першою настоятелькою стала монахиня Йосафата Гордашевська, проголошена блажен-ною 2001 року. Парохом Жужеля був о. Кирило Селецький, що надавав усяку до-помогу сестрам-служебницям.

о. Андрій Бандера

Отець Єремія Ломницький був відо-мим серед російських греко-католиків, він за дорученням митрополита Андрея Шептицького неодноразово побував у Росії в 1904-1908 з метою приверну-ти увагу російської влади до станови-ща Греко-Католицької Церкви у самій Росії, а також налагодити контакти ро-сійських греко-католиків з галицькими. У 1915 році (час першої світової війни) священик арештований російськими військами у Станіславові (нині – Івано-Франківськ), де з 1907 року служив у ректором Станіславівської духовної се-мінарії, та вивезений на територію Росії. Частину ув’язнення відбував разом з митрополитом Андреєм Шептицьким. Є думка, що владика Андрей висвятив його 1915 року на єпископа, але не заде-кларував цієї хіротонії, бо о. Єремія неза-баром після цього помер. Однак досте-менно відомо, що рік перед ув’язненням

митрополит Андрей пропонував канди-датуру о. Єремії Ломницького на єпар-ха Крижевацького, але не одержав на це згоди тодішнього протоігумена ЧСВВ. Отець Єремія Ломницький помер як му-ченик за віру 3 липня 1916 року.

о. Петро Мекелита – 77-літнього священика за-арештували у Дрогобичі 1945 року і засудили до 10 років тюрми і 5 років заслання. Помер в

ув’язненні.

Отець Кирило Селецький (1835–1918) – звичайний парохіяльний свяще-ник, засновник Згромадження Сестер св. Йосифа Обручника Пречистої Діви Марії, яке ініціювало процес беатифіка-ції. Отець Кирило здобув ґрунтовну осві-ту у Львівському університеті, Львівській та Перемишльській духовній семінаріях. Одружився, але рано овдовів, самостій-но виховував двох доньок. Висвячений на священика 1860 року владикою Григорієм Яхимовичем, єпископом Перемишльським, майбутнім Галицьким митрополитом.

Після довгого часу перебування без сталої парохії став 1874 року парохом уже згадуваного с. Жужіль, навів у ньому взірцевий лад і порядок, ревно працю-вав над просвітою та духовним поступом повіреного йому стада, розвивав паро-хіяльний мирянський рух. За своє ревне священиче служіння одержав чимало ви-соких відзнак і нагород. Зокрема, пере-мишльський єпископ Йоан Ступницький за самовіддану церковну працю надав о. Кирилові титул крилошанина; Галицький митрополит Сильвестр Сембратович іменував отця Селецького членом нау-кової комісії Провінційного Синоду (до тієї комісії належав також слуга Божий о. Ізидор Дольницький, довголітній ду-хівник Львівської семінарії); папа Пій Х



іменував о. Кирила Селецького почес-ним шамбеляном; а імператор Франц Йосиф І надав о. Кирилові свою найви-щу відзнаку – Хрест Лицарського ордену.

о. Петро Орос – застрелили на дорозі, коли по-вертався з Імстичівського монастиря, де від-

правляв підпільну Службу Божу.

Отець Кирило був також настояте-лем дочірньої парохії у с. Цеблів, де міс-цеві дівчата сформували монаший дім. Вони спершу мали намір увійти до вже існуючого в сусідньому Жужелі монас-тиря сестер-служебниць, заснованого о. Єремією Ломницьким, однак їх там не прийняли. Так 1898 року постало Товариство святого Йосифа-Обручника (нині – згадане Згромадження сестер-йосифіток), котрим до кінця свого життя ревно опікувався о. Кирило Селецький.

28 квітня 1918 р. отець-прелат Кирило Селецький відійшов до Господа по нагороду. Оскільки він не був муче-ником, то може бути беатифікованим лише як праведник. Це означає, що про-цес буде складнішим і тривалішим, од-нак неодмінно увінчається успіхом, адже у свій час ще патріярх Йосиф Сліпий мав задум розпочати беатифікацію о. Кирила Селецького.

Серед кандидатів на беатифікацію є особи, замордовані безбожним ре-жимом зовсім недавно – у 80-ті роки. До них належить підпільний священик Анатолій Гургула, якого разом із дружи-ною Іриною підпалили у їхньому будин-ку; а також юна дівчина Марія Шведа, котру жорстоко убили у Львові в 1982 році, коли вона поверталася з таємної Служби Божої та намагалася врятувати при затриманні речі священика.

У відповідь на запитання

Релігійно-інформаційної служби України о. Роман Тереховський пояснює, що до-волі складно працювати зі справами, що стосуються мучеництва 70-80 років, бо складніше зібрати документальні дока-зи. У ті часи комуністична влада вже не поводила себе так агресивно, як на по-чатку, коли без зайвих осторог наважу-валася на фізичне знищення, бо було на що списати – колаборанти, вороги наро-ду і т.п. У 70-80-ті роки стає нелогічно ак-центувати увагу на УГКЦ, яка «самолік-відувалась» на т. зв. Львівському Соборі 1946 року. Тому перейшли до інших ме-тодів – штрафи, тимчасові ув’язнення чи підступно вчинені, приховані вбивства, як у випадку з о. Анатолієм Гургулою, стосовно якого офіційне слідство конста-тувало самопідпал.

о. Теодор Німилович

Серед кандидатів на беатифікацію є імена, що мають, як видається на пер-ший погляд, політичну заанґажованість. Це спростовує Постуляційний центр. Так, уся політика стосовно о. Андрія Бандери полягає в тому, що цей священик був батьком Степана Бандери. Коментуючи присутність у списку імені о. Андрія Бандери, постулятор Місії о. Роман Тереховський відкидає політичну вмоти-вованість можливого визнання новому-чеником УГКЦ батька Степана Бандери, наголошуючи, що вся політика тут у тому, що о. Андрій, власне як батько Степана Бандери, міг втекти з парохії, з терито-рії, яка потрапляла у зону окупації. ОУН-івці ціною власного життя забезпечи-ли би йому, як батькові свого лідера, пе-рехід через кордон. Але о. Андрій вирі-шив залишитися з парохією. Він був ге-роїчною людиною ще й тому, що після

смерті дружини сам виховував сімох ді-тей, зробивши їх гідними патріотами на-шої батьківщини.

о.Михайло Горечко – помер під час Різдвяної Літургії на засланні в Хабарівському краї.

Инша «політична» постать – о. Августин Волошин, прем’єр-міністр уряду Карпатської України, котра у 1938-1939 роках була автономною рес-публікою у складі Чехо-Словаччини. 15 березня 1939 року Карпатська Україна проголосила незалежність, а о. Августина обрали її президентом. Після окупації Карпатської України Угорщиною о. Августин Волошин ра-зом з урядом емігрував закордон і оселився у Празі, де його заарешту-вали радянські спецслужби, депорто-ваний у Москву, де й помер 19 лип-ня 1945 року. Отець Августин відо-мий також як педагог, спеціаліст у га-лузі української філології, а передусім – священик і душпастир.

Отець Роман Тереховський, посту-лятор Місії «Постуляційний центр бе-атифікації й канонізації святих УГКЦ», пояснює, що у багатьох випадках Постуляційний центр уже закінчив процеси у плані доказовості, але в ба-гатьох инших є нестача живих і доку-ментальних свідчень та різні неясно-сті. У випадку нестачі живих свідків документи мають виняткову цінність, однак без живих свідчень вони не мо-жуть скласти повної картини про жит-тя та заслуги святих. Отець Роман на-голошує, ще не хоче краяти список майбутніх блаженних, бо має цілкови-ту моральну певність, що усі ці 47 осіб дійсно потерпіли за віру.

Підготовано на основі матеріялів:1. http://risu.org.ua/ua/index/expert_thought/interview/38048/2. http://newsaints.faithweb.com/martyrs/East4.htm/


Таїнство ікони

Упродовж трьох перших століть християни не мали окремого празника Христового Різдва.

Був тільки празник Богоявлення, який святкували 6 січня і який поєднував у собі і Христове Різдво, і Хрещення Ісуса в ріці Йордан. Грецьке слово “епіфанія” (“теофанія”), що значить “з’явління”, чи “Богоявлення”, у перших віках християнства означало не тільки появу Ісуса Христа при хрещенні, але і появу на землі, тобто Його народження.

У перші століття деякі Церкви, а передусім Західна, з празником Богоявлення пов’язували не тільки Христове Різдво і його Хрещення, але й поклін трьох мудреців, чудо в Кані Галилейській, чудесне розмноження хліба, а подекуди навіть і воскресення Лазаря, бо всі ті події – це свідки Богоявлення, появи Бога на землі. І якраз святкування більшої кількости подій з життя Ісуса Христа разом із празником Богоявлення було одною з головних причин, чому Західна Церква перша відділила Христове Різдво від Богоявлення і почала святкувати його окремо.

За прикладом Західної Церкви згодом і Східні Церкви починають святкувати Різдво Христове окремо від Богоявлення. Вирішальну роль у цій справі мали три великі Отці Східної Церкви: святий Василій Великий, святий Григорій Богослов і святий Йоан Золотоустий.

Разом із розвитком окремого свята, почитання події Різдва Спасителя, почала розвиватися й іконографія, що зображувала сцену різдва. Східна іконографія празника Різдва Христового – це не сентиментальна сценка народження немовляти, а зображення

приходу на світ Сонця правди, яке просвічує вселенну. Дитина Ісус – у самому центрі композиції, на тлі темної печери, бо Христос – світло світу, яке розвіює темряву (Ів. 1:9). Ісусові ясла нагадують гробницю, а пеленки – саван, бо своєю смертю Він має перемогти темряву, гріх і смерть. Христос

народився поза містечком Вифлеєм, бо від самого початку грішний світ Його не прийняв (Ів. 1:11). Пресвята Богородиця лежить, відпочиваючи на величному ложі, засланому символічним червоним оксамитом, бо ж вона стала матір’ю Царя Христа. Нова Єва – гідна і поважна у своєму материнстві нового, відродженого людства. Часто її обличчя відвернене від дитини, бо ж Богородиці відомі пророцтва про страждання і смерть Сина

(Іс. 52:1353). Її задума висловлює те, що Марія зберігала усі Божі тайни у своєму серці. (Лк.2:19). Вгорі видно небесний півкруг, з якого сяє звіздар. Це символ Божої присутности у спасительній епохальній події.

Йосиф зображений віддалік – на знак того, що він не є природним батьком Ісуса. До обручника наблизився спокусник у вигляді старого пастуха і бентежить Йосифа сумнівами. Однак він, як знаємо зі Святого Письма, залишився вірним Богові. Тому для нас

обручник є прикладом віри, покори та відданости Божим планам спасіння. Ангели з подивом споглядають Боже Слово у людській природі. Вони оспівують цю незбагненну подію та виявляють готовність служити Йому. Пастухи та мудреці символізують люд освічений та невчений, який увірував у пророцтво про прихід Христа. Вони представляють ізраїльський та инші народи. Навіть тварини, віл і осел, упізнали свого Творця – Боже Слово (див. Іс. 1:3; Йо. 1. 1:14).

Жінки, які готують купіль для нов о н а р о д ж е н о г о Христа, це – символ справжнього, природного народження Богочоловіка. Купіль також є праобразом хрещення Ісуса та всіх вірних. Дерево на передньому плані нагадує пророцтво Ісаї, який ка

зав, що Месія буде «паростком із пня Єсея», батька царя Давида (див. Іс. 11:1). Воно також вказує, що Христос відкупить людство на новому дереві – дереві життя, тобто на хресті.

Наша східна літургія велично оспівує Різдво Христове численними стихами й гимнами, які нагадують, що хоча грішний світ не прийняв Христа, проте все небесне й земне створіння, яке є слухняне Богові, вітає нового Адама і Спасителя світу.

Ікона РіздваЗуб Тарас


Поезія

* * *

Не звинувачуйте нас, пращурі, не треба:Не їли каші ми із вашої тюрми.І мертві не лежали просто неба,Не міряли простори Колими.

Не гнівайтесь, що, ніби, ми щасливі,Що був не нашим той Чумацький Шлях...,Не ми були тим голодом моримі,Не нам був побудований ГУЛАГ!

Пробачте нас, о прадіди великі,За те, що дух ваш скороспішно вмер,Що народились правнуки безликіУ Мономахів, у Хмельницьких, у Бандер!

Що зараз ми літаєм на курортиДо того, хто вас люто убивав:Ви ж – з тої несмиренної когорти,Яку він Роксоланою назвав.

Вас вже нема! Ви закатовані до смертиВ Освєнцимах, в криївках, у степах!А ми – живем! І, будемо відверті,Нам війни ще не маряться у снах!

Вас нищив брат (хоча не дуже близький,Він деколи і нам вже остогид)!Ваш геноцид був більшовицький, був фашистський,А наш – це український геноцид!

І правила тепер такі ж суворі,У кожного тепер своя війна!Бо навіть серед миру і без кровиЦю дань виплачуємо вчасно і сповна...

Вона – у сиротах з живими ще батьками,Що в чужині, мов загнані вовки,І без дітей, і без Різдва: роки – віками,Скажіть, чи то не їхні Соловки!?

Вона – у нашім сивомудрім старці,з його останніми копійками на хліб,Вона – у моря нафтовій помарці,У СНІДі, що волоче довгий гріб!!

Та не тривожтесь, предки, ми – готові!Ми навіть ще не здихалися мрій...Є щось таке у нашій з вами крові,Щось в стилі помаранчевих надій..

Інна Ярмольська

Documents

В єдності сила