Киев: фотографии на память

КИЕВ: ФОТОГРАФИИ НА ПАМЯТЬ

КИЕВ: фот

огра

фии на пам

ять

Главный герой этой книги — город. Реальный или воображаемый, любимый или нелюбимый, город исторический, город из ночного кошмара, город с идиллическими садиками, где няни выгуливают детей и где весной находят удавленников, это один и тот же город. Мы в нем живем. Он называется Киев.

Инна Булкина

К И Е В :фотографии на память

ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ

РОМАН ЛЕЙБОВ

ОЛЕКСАНДР ІРВАНЕЦЬ

АНДРЕЙ ЛЕВКИН

АЛЕКСАНДР ХУРГИН

ОЛИВЬЕ ЛЕРИК

МИХАИЛ ПИЕВСКИЙ

ЄВГЕНІЯ КОНОНЕНКО

ІРА БУТОРІНА

ЛАРИСА ДЕНИСЕНКО

Серия основана в 2011 году

Киев:фотографии на память

К и е в

ББК 84(4Укр)6"74

Главный герой этой книги – город. Реальный или воображае"

мый, любимый или нелюбимый, город исторический, город из

ночного кошмара, город с идиллическими садиками, где няни вы"

гуливают детей и где весной находят удавленников, это один и тот

же город. Мы в нем живем. Он называется Киев.

Составитель – Инна Булкина

Партнер проекта:

ISBN 978�966�2449�04�4 © LP Media, 2011

С о д е р ж а н и е

Инна Булкина. Во сне и наяву (Предисловие).............................................. 6

СНЫ

Юрій Андрухович. Мала інтимна урбаністика................................................ 17

Роман Лейбов. 10 Снов про Киев, приснившихся на Севере............ 33

Олександр Ірванець. Львівська брама .................................................................. 49

Олександр Ірванець. Золото Павла *******ка (Львівська брама"2) ...... 77

ПРОСТРАНСТВО И ТЕЛО

Андрей Левкин. Об осеннем воздухоплавании.............................................. 117

Андрей Левкин. Телология .............................................................................................. 123

Александр Хургин. Это было летом ........................................................................ 141

Оливье Лерик. Весна в Полицейском садике .................................................. 153

Михаил Пиевский. Ага! ...................................................................................................... 165

ГОРОД ЖЕНЩИН

Євгенія Кононенко. Телефонна елегія.................................................................... 171

Іра Буторіна. Героїчний егоїзм.................................................................................. 191

Лариса Денисенко. Мій Київ: фотокартки на пам’ ять ............................ 211

ПРИЗНАНИЕ В НЕЛЮБВИ

Михаил Пиевский. Признание в нелюбви ........................................................ 225

Юрій Андрухович. Град Кобрин.................................................................................. 233

ВО СНЕ И НАЯВУ( П р е д и с л о в и е )

Главный герой этой книги – город. Реальный или вообра"

жаемый, – тот, что снится, или тот, что обозначен в сетевом

адресе, любимый и нелюбимый, телесный и воздушный, не"

бесный и подземный, город исторический, город из ночного

кошмара, город с идиллическими садиками, где няни выгули"

вают детей и где весной находят удавленников, это один и тот

же город. Мы в нем живем. Он называется Киев.

Когда мы решили собрать эту книгу, мы помнили о т. н.

«городских текстах», и историю «киевского текста» мы тоже

имели в виду. «Городской текст» в широком культурном плане

это текст города как такового – с его архитектурой, историей

и географией, с его природной и социальной средой: все это

вместе единый городской организм. В зависимости от тради"

ции и установки этот организм понимается как больной или

здоровый и соответственно описывается. Зачастую получает"

ся история болезни. С «петербургским текстом» (едва ли не

самым репрезентативным и изученным из литературных го"

родских текстов) все именно так и обстоит. С киевским текс"

том все сложилось несколько иначе.

Как литературная категория он стал осознаваться доволь"

но поздно. Несмотря на огромное значение Киева в русской

истории и русской жизни, несмотря на историософские кон"

6

цепции «третьей столицы» от Хомякова до Федотова и на ед"

ва ли не официальный статус третьего города империи, како"

вым Киев сделался во второй половине XIX века, «городской

текст» Киева как некое связное единство тем и сюжетов

оформился лишь чуть более сотни лет назад.

«Киевские тексты» до известного момента описывали не

столько реальное городское, сколько баснословное и симво"

лическое старокиевское пространство. Старый Киев был мес"

том оперно"бутафорской древнерусской истории, всех этих

сказочно"костюмированных русалок и богатырей. Затем он

стал пристанищем ведьм и колдунов – забавных, как в пуш"

кинском «Гусаре», романтико"этнографических, как в повести

Сомова, неистово"ужасных – в гоголевском «Вие» и «Страш"

ной мести».

Киев был «городом с историей» – отчасти баснословной,

отчасти мифологической, Киев был городом с Лаврой, собора"

ми и Университетом, Киев был «древней столицей», «матерью

городов» (по аналогии с Иерусалимом), и он был старым кол"

дуном Киевом"Вием. Это странное соединение ирреальной ис"

тории и будничной, бытовой фантастики никуда не пропало,

мы наблюдаем его сегодня: читая книгу, вы в этом убедитесь.

Пространством урбанистическим в современном смысле

этого слова Киев сделался не так уж давно – в начале прошло"

го века. И тогда же или чуть раньше он стал описываться как

пространство провинциальное. Киев Лескова – собрание го"

родских чудаков и антиков с отчетливой отсылкой на патри"

архальную «грибоедовскую» и «гиляровскую» Москву, с прого"

воренной в первых же строках оппозицией «бибиковской»

7

Во сне и наяву

казенщине, фактически – новому Городу, тому Киеву, кото"

рый мы знаем сегодня, – улицам, прорезанным через живо"

писные и непроходимые горы и овраги, каменным домам и

тротуарам на месте вырубленных тополей. Затем последова"

ли купринские очерки «киевского дна», пресловутая «Яма» и

«Каждое желание» – рассказ о киевском певчем, ставшем до"

бычей дьявола. И приблизительно тогда же появились «Запи"

ски курносого Мефистофеля» Владимира Винниченко, не са"

мый сильный роман, но и там первый киевский трамвай от"

резал голову подольскому пешеходу, и все это случилось на

глазах у посетившего Город дьявола.

Десяток лет спустя был написан «Киев"город» Булгакова,

рассказ о городе баснословном и легендарном, городе, в ко"

тором всякую минуту свершается история, но каким"то недо"

стоверно"анекдотическим образом. «Киев"город» Михаила

Булгакова едва ли не последний и лучший памятник городско"

го предания. О городском Апокалипсисе затем был написан

роман, а «Киев"город» – собрание анекдотов, слухов, вывесок

и «телеграмм с Евбаза» о скором пришествии Антихриста. Это

рассказ о начале конца, он состоит из обломков, подобно то"

му, как самое предание – обломок мифа, возникает тогда, ког"

да миф рушится и вера сменяется вероятием.

Киев в украинской литературе появляется еще позже. Мы

помянем «выросшие» из стихотворной повести Ивана Козло"

ва «Чернец» киевские поэмы Шевченко «Чернец» и «Варнак».

Это был «святой Киев», «небесный град», Киев монастырей и

раскаявшихся грешников. Украинский Киев"город возникает

лишь в прошлом веке, в антигородском по сути романе Вале"


8

рьяна Пидмогильного «Місто». Киев постреволюционных лет

увиден испуганными глазами деревенского подростка. Тот го"

род (мiсто) мог называться как угодно, это было просто чу"

жое и враждебное пространство, чудовище, монстр из архаи"

ческого на тот момент европейского физиологического ро"

мана. Это был Молох. С тех пор прошло несколько литератур"

ных эпох, изменился город, изменилась власть, мы живем в

другой стране, но Киев, похоже, так и остался антигородом

украинской литературы.

В последние десятилетия украинская литература творит

свой городской текст, где по всем канонам городской мифо"

логии существуют два города: идеальный (патриархальный) и

грешный, гибельный. Этому канону вполне соответствует

«Львiвська брама» Ирванца и ночной кошмар Андруховича из

поезда «Львов–Киев» («Мала iнтимна урбанiстика»): Львов в

этом новом украинском мифе – счастливый сон. Киев – жут"

кое пробуждение.

Едва ли не ключевой формулой этой книги стали слова

негласного киевского «гимна» – «Як тебе не любити». «Не лю"

бити» можно по"разному, отвечают наши авторы. Юрий Ан"

друхович («Град Кобрин») на этот раз приводит полный пе"

речень, – скрупулезный список «взаимных болей, бед и

обид». Главная из обид, похоже, в том, что Киев был и остал"

ся чужим городом. Чужим и убийственным, продажным, из"

менчивым, телесным, соблазнительным, – все это женские

эпитеты, и Киев – женский город. Тут уместно вспомнить

давние работы И. Г. Франк"Каменецкого и В. Н. Топорова о

городе"деве и городе"блуднице, о городах грешных и пра"

9


ведных, но я думаю, Андрухович подразумевал блудницу ва"

вилонскую из городского Апокалипсиса Михаила Булгакова.

Притом, что булгаковский Город выстроен на традиционной

оппозиции падшего Вавилона и небесного Иерусалима (и

оба эти Города – Киев), украинская метрополия Андрухови"

ча – один лишь «Вавилон великий, мать блудницам и мерзо"

стям земным».

Но самая близкая и очевидная отсылка «Града Кобрина» –

«Очамымря» Ирванца, архаический киевский монстр, гигант"

ская рептилия, пожирающая людей. За этой недавней киев"

ской антиутопией не было никакой культурной мифологии с

книжными играми a la братья Стругацкие: там происходило

буквально – возвращение из недоистории в праисторию, из

времен «недосотворенной» истории во времена доисториче"

ские, этакий уплощенный (в анималистской технике) Апока"

липсис «недосотворенного мира». Я уже писала в свое время,

что если искать жанровую аналогию той «повести безвремен"

ных лет», то это, конечно, голливудские сериалы про динозав"

ров, громоздкая машинерия какого"нибудь «Парка Юрского

периода» с характерным гумозным натурализмом распада, и

все это в несколько неожиданном наложении"попадании в

плоскость «Великих перегонiв».

«Очамымря» (которая в силу формата в этот сборник «ма"

лой прозы» не вошла) была промежуточной остановкой

между двумя «Львівськими брамами». «Львiвська брама» –

призрачная станция киевского метро, у нее нет выхода, од"

нако неприкаянный персонаж Ирванца выходил ночью из

последнего поезда, поднимался по эскалатору и оказывался


10

во Львове. Все, что с ним там происходило, напоминало сон,

что"то среднее между провинциальным краеведческим музе"

ем и театром абсурда. Именно там вручили ему мешок с му"

зейным мотлохом, объяснили, что это и есть Украинская

Идея, и велели уничтожить ее – непременно в Киеве. Дейст"

вие новой «Брамы» тоже происходит в этой призрачной ре"

альности: или пьяный сон или бред сумасшедшего, – герой

попадает в подземные лабиринты, соединяющие Спілку

письменників на Банковой и бывшие подвалы ЧеКа, что на

Институтской. Фактически он проходит адские круги новей"

шей украинской истории, на этот раз – невымышленной ки"

евской истории.

Плотский «антигород» Андруховича странным образом

рифмуется с «Телологией» Андрея Левкина. Но Левкин друго"

го порядка «приезжий в городе», он давно и последовательно

описывает разные – не чужие, а незнакомые, неосвоенные

пространства, фактически он создает собственный город"

ской эпос. (Ср. в «Счастьеловке»: «Есть две литературы. В од"

ной сочиняют про то, что происходит с героями <...>. Другая

литература расписывает пространство. Обустраивается новое

место, где может разместиться читающий. <...> Это древний

тип письма, трактаты там всякие и мировоззренческие кон"

цепты».) Первый киевский текст Левкина назывался «4 ноч"

ных магазина города К.», и это было противоестественное

пространство. Вероятно, оптика задавалась противоестест"

венными обстоятельствами наблюдателя. Новые киевские

описания – именно «обустраивание» и нащупывание прост"

ранства – очень разного киевского пространства: воздушно"

11


го, небесного Печерска и заземленного телесного Подола, с

его стекляшками, трамваями, перетекающими друг в друга Ва"

лами и смешением языков.

Совершенно иное – иррациональное и фантасмагориче"

ское пространство в «киевских снах» Романа Лейбова. Оно

выстраивается не по законам исторической или литератур"

ной идеологии, оно подчиняется лишь законам сна, оно те"

кучее и алогичное, там все смешалось, и лишь домашняя то"

пография и собственные имена торчат как опознавательные

вешки. Но это сны о родном городе, – собственно этим они

и отличаются от ночного кошмара Андруховича и визионер"

ских построений Ирванца. Этот «приснившийся на Севере»

Киев ничего не означает, кроме самого себя, – места, куда по"

ложено возвращаться в снах. Его топография определяется

Брест"Литовским проспектом, что, кстати говоря, задает и

время: для иных авторов и большинства читателей этой

книги такая топография практически не опознается. Как и

находящийся по соседству Столыпинский скверик – место

действия старосветской идиллии Евгении Кононенко. И По"

лицейский садик, где происходит история, рассказанная

преподавателем киевского «Альянс Франсез», уроженцем

Бордо Оливье Лериком. Месье Лерик размещает своих пер"

сонажей в местах, ему хорошо известных: Французский куль"

турный центр до последнего времени находился на улице

Горького – между Владимирским рынком и Полицейским са"

диком. Сам сюжет поразительным образом напоминает не"

ведомые уроженцу Бордо старинные городские куплеты

«Шел трамвай десятый номер»:


12

Шел трамвай десятый номер.На площадке кто2то помер.Тянут2тянут мертвеца,Ламца2дрица2а2ца2ца!

Подъехала карета,В карете места нету –Мертвые там от винца,Ламца2дрица2а2ца2ца!

Вот народ какой упрямый!Я не мертвый – просто пьяный.Раздавил я полбанца,Ламца2дрица2а2ца2ца!

И коли речь зашла о трамваях, которые еще недавно были

едва ли не главными персонажами новой киевской литерату"

ры, то теперь их место уверенно занимают маршрутки. А но"

вая литературная топография обращается в серию фото"

снимков, как у Ларисы Денисенко. И размещается на пересе"

чении проспекта Свободы и проспекта Правды. Дебютный

рассказ Иры Буториной, возможно, не вполне «городской

текст»: он не выдерживает формат, действие зачастую путает"

ся, а сюжет провисает. Однако там есть тот самый Киев XXI

века, непонятное пока пространство из постсоветских око"

лиц, съемных квартир и рейсовых маршруток. С топографи"

ей строчных букв и сетевых доменов. Сегодня мы живем в

этом городе. И он нам не снится.

Инна БУЛКИНА


ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ

Мала інтимнаурбаністика

1

Будь"яка з географічних мап сучасності засвідчує, що

місто Львів лежить на північ і трохи на захід від міста, в якому

я мешкаю. Місто Київ натомість – на північ, але значною

мірою й на схід. Проте одним із наслідків Другої світової

війни стало те, що для подорожніх франківчан обидва міста

знаходяться ніби на одній лінії. Причиною цьому – зруйнова"

ний (уже й не знаю ким, німцями чи росіянами) залізничний

міст через Дністер. Таким чином, всупереч географії, паса"

жирський поїзд № 203 Івано"Франківськ – Київ спершу ро"

бить північно"західний ухил від місця остаточного призна"

чення. До Львова він прибуває після трьох перших годин

рейсу, раннього вечора. Майже всі виходять на перон, ще

відносно свіжі й неаґресивні. Ті, які почали відразу після

Франківська, докуповують алкоголь і вокзальні харчі. Інші та"

кож заповнюють паузу чимось корисним – приймають або

віддають передачі, влаштовують собі короткотривалі поба"

чення, дихають невагонним повітрям. До Києва ще майже два"

надцять годин, що не так уже й зле.

Цією лінією, Франківськ – Львів – Київ, я реґулярно кур"

сую чи не з сімнадцяти років. Не сумніваюся, що в її межах я

17

декілька разів об’їхав Земну кулю. Але ця лінія для мене ле"

жить не тільки у просторі.

Є в неї так само й часовий вимір. Львів був першим у світі

містом, куди я одного разу подався з дому. Був початок липня,

п’ята ранку, я ледве дочекався на вкритій росою привок"

зальній траві поїзда – не київського, а рахівського. Він ще не"

давно їхав крізь гори, це підтверджувалося не тільки залишка"

ми паморозі на дахах вагонів, але й великою кількістю закар"

патських циган у всіх без винятку тамбурах.

Картина світу складалася в досконалу цілість. Невимовно

повільний старезний поїзд з гір, магнетична близькість Цент"

ру Європи, Галичина за вікнами, чотиригодинне роз’ятрюван"

ня в собі мандражу, урешті – прибуття: все, включно з трамва"

ями, бруківкою, псевдоґотичною Ельжбєтою та рядом імпо"

зантно"занедбаних кам’яниць на Городецькій, свідчило про

досягнення мети (Європа! культура! свобода! кайф!).

Це виявилося надовго – на п’ять років і більше. Тому"то я

часом знаходжу підстави для називання своєї юності

львівською. Я свідомий того, наскільки це відповідально. Сотні

тисяч людей проживають свій час і місце, навіть не зауважую"

чи, що то, поперше, юність, а по"друге, що вона львівська. Го"

ловне, я ніколи не в змозі до пуття пояснити комусь сторон"

ньому, в чому її особливості, чим вона така відмінна. На згад"

ку приходять лише якісь бузкові зарості, пляшка чорнила на

Високому Замку, панорама старих дахів і мурів, а також музи"

ка, наприклад, «Джетро Талл», хоча при чім тут вона?

Усе це дуже непереконливо, вся ця львівська юність, я зго"

ден. Однак це принаймні щось у порівнянні з т. зв. київською

Юрій Андрухович

18

молодістю. Бо то – просто примара, яка постояла наді мною,

сплячим, декілька років, чи то заманюючи, чи залякуючи, ди"

хаючи в обличчя перегаром, а може, як висловився б хтось із

радикальніших від мене майстрів слова, – смертю духовною.

У зв’язку з цим немає сенсу тут довше при ній залишатися.

2

Але що там усе"таки з тією львівською юністю?

Передусім вона мала гіркий присмак. Це почуття назива"

ють розчаруванням. Це дуже добре почуття, страшенно

плідне і глибоко творче, стверджують відомі мені автори ви"

ховних романів. Розчарування виникає на тій невидимій

межі, де доходить до зіткнення уявного з реальним. А що ця

межа справді невидима, то й розчарування іноді може не"

помітно обернутися захопленням і навпаки.

Уявне місто Львів лежало на мальовничих зелених пагор"

бах, цілковито зберігаючи архітектоніку й архітектуру міста

ще, либонь, середньовічного. З відчинених вікон там нон"

стоп лунала клавесинна музика чи принаймні добрий симфо"

рок, а дівчата з довгим волоссям і вінками на головах чекали

на мене в траві поблизу фонтанів. В уявному Львові розмовля"

ли виключно по"українськи, хіба що старі відьмаки й

чарівниці дозволяли собі якусь латину чи греку. Так само ко"

жен там знав напам’ять вірші Антонича, мандрівні менестрелі

щовечора давали концерти просто неба. Під містом була роз"

галужена система ходів і приміщень, там зберігалися неви"

черпні запаси вина, золота, тканин і стародруків. Узагалі це

19

Мала інтимна урбаністика

було місто нескінченної таємниці, і таємницею пахли там"

тешні жінки, рослини, дощі. Я знав, що львівська річка захова"

на під землю, але в ній водилися справжні атлантичні вугрі,

позаяк de facto місто лежало в Атлантичній зоні світу, цілком

можливо, що й на морському узбережжі.

Реальний Львів відсотків на дев’яносто з чимось складався

з жахливих передмість і новобудов. Нагромадження промис"

лових територій, хаос фабрично"станційних закамарків, од"

номанітна житлова забудова сімдесятих і пізніших років,

залізобетон, панелі, сморід і скрегіт зубовний. Фатальна без"

порадність міської влади з водою, каналізацією, транспортом.

З відчинених вікон якщо й долинала якась музика, то тільки

радянська естрада, російської мови в місті виявилося стра"

шенно багато. Але ще гіршим було те, що носії української

майже всі без винятку були доволі тупою й пасивною селюч"

нею. Студенти університету всім своїм виглядом та рівнем

спілкування і способом життя нагадували швидше вихованців

якогось імбецильного петеу. А т. зв. національна інтеліґенція

демонструвала чудеса вірнопідданства й сервілізму, всю свою

українськість сублімуючи в розгодовані фізії та вишивані со"

рочки. Усе це разом становило найпаскуднішу зі знаних мені

видозмін совка – совоукр.

Тому мені не залишалося нічого іншого, крім віри в якийсь

паралельний, таємний Львів. Час від часу це місто посилало

мені сигнали про своє існування. Іноді це була тінь якогось

нетутешнього й нетеперішнього персонажа з виеміґрувалої

пташиної країни у пропахлих нечистотами галереях старого

міста. Іноді – звістка про черговий політичний процес, ліву


20

художню виставку, рок"оперу «Степан Бандера» або збіговись"

ка дітей"квітів у Святому Саду. Ще іноді – поява на видноколі

цілком конкретного Дема, Валерія Дем’янишина. Перегляд

фільму Тарковського, прогулянка Личаківським цвинтарем,

опівнічне збігання в темряву схилами Високого Замку – все

це могло спрацювати на користь іншого Львова. У хвилини

найтяжчих ювенільних катастроф мені вистачало приходити

серед ночі на Ринок з початою пляшкою або й без.

Найцікавіше, що як тільки моя львівська юність закінчи"

лась, я таки потрапив у саме середохрестя цього таємного

Львова, в густу, просяклу вином, безсонням, любов’ю й во"

логістю його атмосферу. Я зміг переконатися, що всі мої здо"

гади були недаремними. І хоч «Вуйки» вже не грали, Калинець

уже не писав, а Чубай уже не жив, я таки відчув певну при"

четність до тамтешніх містерій.

Я на той час був змушений повернутися до рідного міста,

розмазуючи по всіх своїх записниках цю життєву поразку і

готуючись до максимально можливого протистояння без"

глуздій решті життя.

Погано, що майже нічого з уявлюваного не збулося. Доб"

ре, що все склалося саме так.

3

Добре, що я не живу в Києві. Добре, що це була тільки при"

мара молодості. Через те я його не знаю. Можливо, я тільки

дещо вгадую про нього. Але для мене це місто починається о

пів на сьому ранку, коли я виходжу з поїзда і чую – в обличчя

21


та спину – нічого доброго не віщуючі заклики таксистів:

«Мущіна, таксі нєдораго!».

Особливістю номер один Києва багатьом моїм знайомим

уявляється те, що це місто неукраїнське. Йдеться насамперед

про мовну ситуацію, яка починаючи з дев’яносто першого чи

навіть і дев’яностого року усе ж, на мій погляд, перебуває в

стані перманентного маятникового коливання в обидва – ук"

раїнський та російський – боки. Але не тільки про це.

Київ загалом перебуває в зоні якихось інакших, «не"

українських», ментально"психологічних впливів. Постійний

притік до нього абсолютно питомого українства з більш чи

менш віддалених містечок і сіл змінити Києва не здатен, на"

впаки – Київ змінює це українство. Найвідчутнішим виявом

цього є цілковита механістичність київського міського існу"

вання. На відміну від усіх інших європейських столиць у Києві

немає свята, яке завжди з тобою – попри формальну наси"

ченість міського існування всілякими народними гуляннями.

Велетенські пересування знеосіблених людських потоків,

взаємна настороженість, ізольованість, налаштованість на бо"

ротьбу, аґресію, відсутність імпровізації, веселощів духу і гри в

людських стосунках – усе це свідчить про київську людність

як про гігантську хаотичну збиранину чужих і непотрібних

одне одному людей. Ні, в Києві аж ніяк не зауважиш тієї не"

стерпної легкості буття, якої так багато в Парижі, Празі, Бел"

граді чи навіть Нью"Йорку. Буття важкувате, а життя мішкува"

те, якщо дозволено мені вдатися тут до нехитрого римування.

Час до часу каталізатором прориву назовні глибоко сховано"

го людського виступає хіба що футбол, але цей чинник


22

настільки несуттєвий і змінний, що реально нічого сам зміни"

ти не може.

Мій приятель Юрко Позаяк, здається, може мені заперечу"

вати. Йому відомий інший Київ, якісь цілком екзотичні анкла"

ви, внутрішня прихована містечковість зі своїми реальними

ритмами, кодексами, самоврядуванням та мовою, наприклад

Євбаз. Я вірю не стільки йому, скільки в те, що йому треба

вірити. Інакше нікому з нас не витримати сам на сам з цим –

ні, не Молохом – мотлохом.

Для мене Київ – це острівці в океані, малесенька щопта лю"

дей, які тут живуть, розкидані по редакціях, студіях, помешкан"

нях, кав’ярнях – ті, що вже упродовж років або й десятиліть не"

помітно для інших протистоять київській механістичності й

залишаються живими людьми. Між ними шалені відстані,

подолати які здатен лише метрополітен. Фактично мої мар"

шрути – це рух від однієї криївки до іншої, отже, Київ – це

насправді з десяток мініатюрних фортець. Вихід назовні за"

лишається вкрай небажаним і фатально небезпечним. Він

допускається тільки задля поповнення запасів алкоголю. На"

вколо блукають монстри з перекривленими пиками і щось

неясне варнякають своєю напівмовою.

З усіх сьогосвітніх ролей найближчою для мене є роль

оповідача. А це означає, що мова – саме мова, а не письмо, са"

ме усне мовлення – найбільше для мене важить. Не менш важ"

ливим для мене є слухати інших: як хто говорить на цьому

світі і що він кому втирає. У своїх багатогодинних вечірньо"

нічних одісеях по стєкляшках і кнайпах я ладен вислухати

всіх – зіжмаканих життям пиячків, потертих спортсменів і

23


бізнесменів, митців і мисткинь, веселих бандитів, сентимен"

тальних повій, скурвих синів, сучих дочок, увесь цей люд,

інколи помилково званий народом. Я, Патріарх Бу"Ба"Бу, без

цього не можу. Це нормально, так завжди буває у Франківську

чи Львові, у Кракові, Празі й Берліні теж так бувало.

Але в Києві це майже неможливо: мої ангели"друзі висми"

кують мене з кожного випадкового зближення – за цим

спілкуванням, цим виходом назовні чаїться небезпека, це

жахливий ризик, це закінчується як мінімум проламуванням

черепа (я, веселий параноїк, вже бачу той київський асфальт,

всипаний моїми зубами). Навколо нас недобрий океан, ка"

жуть мої друзі.

Тому в Києві письменники спілкуються тільки з письмен"

никами. Або, як їм здається, з Богом розмовляють. Бо що зали"

шається?

4

Добре, що я не живу у Львові. За роки моєї відсутності про"

блеми з водопостачанням у ньому так, здається, й не виріши"

ли. Хоч загалом життя у Львові зробилося за останній час

відчутно приємнішим: навіть у наших хронічно несприятли"

вих для кожної приватної ініціативи обставинах вона,

ініціатива, зуміла дещо змінити в міському побуті та ланд"

шафті. Але добре, що я не живу у Львові, бо мені не йдеться пе"

редусім про приємність.

З початку дев’яностих про Львів утвердилася думка, що

місто деґрадує. Це підсилювалося навіть зовнішнім виглядом


24

міської руїни: станом вулиць, будинків, обвалюванням бал"

конів, ринв і ліпнин, темрявою, мрякою й холодом, захараще"

ними лайном і сміттям подвір’ями. Львів дослівно конав, пере"

творившись у суцільний вокзал, таку собі базу для подальшо"

го перевалювання за західний кордон України юрмиськ

есенґовської людності в кролячих шапках і спортивному

одязі.

У той самий час Львів покинула (покидає, зрештою, й до"

сьогодні) значна кількість людей дев’яносто другого поїзда. Є

така категорія напівкиян"напівльвів’ян. Так от, більшість лю"

дей дев’яносто другого поїзда зробила свій вибір – принаймні

тимчасовий – на користь Києва. Львів просто на очах позбу"

вався людей молодих, здібних, пластичних, розумних. Самі

вони звинуватили у своєму виборі рогульську місцеву владу,

хоч назагал була зрозумілою й неозброєним оком помітною

меркантильна передумова для такої міґрації. У Києві їх чекали

суттєво вищі оклади і запаморочливі кар’єри (особа з вищою

освітою і вільним володінням державною мовою могла

відійти до сну в ранзі обнадійливого журналіста, а прокинути"

ся вранці яким"небудь віце"прем’єром або принаймні його се"

кретарем, що по суті одне і те ж). Дехто з них несміливо мо"

тивував переїзд і необхідністю хоч якось українізувати Київ,

але з таких було прийнято сміятися – і, мабуть, слушно.

Загалом окреслилося своєрідне порочне коло – Львів

деґрадує, бо з нього їдуть найкращі люди, а найкращі люди

їдуть, бо Львів деґрадує.

Насправді ж, як засвідчили подальші роки, Львів аж ніяк не

деґрадує. Він і не проґресує в певному сенсі, це теж правда.

25


12

Зате готелі не забуваються. Може тому, що я зупинявся в

них значно рідше. Готелі Києва – це досить суворі заклади

бандитсько"поліційного типу, дорогі й погані. Хотілося б на"

писати «дешеві й погані», але, на жаль, це не так. Тобто це ли"

ше наполовину так. Готелі Києва – це така особлива суміш ра"

дянської побутової неспроможності з пострадянською ціно"

вою розперезаністю.

З одного боку – питома службова підозріливість і непри"

язнь персоналу, всіх цих адмінтьоток і дєвушек, етажних,

діжурних і навіть горнішних, котрі ніяк не бажають пе"

ремінюватися в нормальних цивілізованих покоївок і мають

до тебе лиш одне запитання – коли в дідька ти заберешся геть.

А також недвозначно аґресивна пильність так званої охоро"

ни, а швидше таки охранки, всіх цих відкривачів дверей, вес"

тибульних вертухаїв та ліфтових сторожів з їхнім часом

військовим, часом кримінальним, а найчастіше військово"

кримінальним шиком. Повсюдна присутність у дзеркалах

їхніх виголених потилиць і фізій (хоч яка різниця – поти"

лиці? фізії?) робить життя в готелях Києва складним, в’язким і

дещо небезпечним.

З іншого боку – дзвінки проституток, цей ритуальний

пролог до єдино справного сервісу. Зрештою, про його

справність не можу судити остаточно. Але їхні телефонні го"

лоси дійсно теплі й вологі, якісь аж вагінальні, а їхня

англійська зворушує своєю східно"слов’янською наспівністю,

щось наче «вуд ю лайк ту хеф сам ґуд тайм зис найт?». Кожні


246

чверть години новий дзвінок іншим голосом, але з тим самим

текстом, щось наче «вуд ю лайк ту міт сам бютіфул лєді, мейбі

ту ор трі?». Невже вони справді вміють розмовляти вагінами?

Адже ротом просто неможливо цього вимовити – «бютіфул

лєді»!

Готельна проституція – це те, що хоча б частково надає

готелям Києва людське обличчя. Гаразд, не обличчя, ні. Але

щось таке дуже людське вона їм надає. Пам’ятаю, як у брудно"

му грудні 2003"го адмінтьотка з «Хрещатика» глянула на ме"

не якось уже зовсім по"материнськи, хоч я за віком аж ніяк не

годився їй у сини, швидше в чоловіки, але вона глянула по"

материнськи, тобто з жалем та ніжністю (хто?! готельна

працівниця?! з жалем?! вони це вміють?!) і сказала приблизно

таке: «мущіна, ну куди це ви зараз проти ночі ще підете – та

замовте собі в номер нашу дівчинку, вона з вами і посидить і

побуде – і масажик вам зробить, – будете як новенький». Зго"

ден, мені сподобалося це її «і посидить і побуде», навіть не

знаю, чого мені більше хотілося. А при думці про «масажик»

з усіма його стадіями взагалі зробилося млосно. Але я рішуче

поклав ключ на деку і рушив у ніч, грипозну і непролазну. Во"

на чекала.

І все ж того материнського погляду я не забуду ніколи –

він лагідно дірявив своїм жалем мою не надто захищену паль"

том і від того напевно згорблену спину, аж поки я не зник за

дверима. Діри виявилися не наскрізними і неглибокими, але

деякий час тупо саднили.

247

Град Кобрин

13

Натомість вони випасають усіх інших як можуть. Усі інші –

це не повії, а подруги, тобто ті, котрі йдуть у готельні номери

не за гроші. Але київські готелі полюють на них і випікають

розпеченим залізом та іменем внутрішнього розпорядку.

Відомо ж: розпорядок у нашій країні – замінник порядку, йо"

го невдала, але панівна форма, розпорядок. Ррррраз"парядак!

Адже хтось не просто так привів на світ це слово з префіксом"

солдафоном!

Отже, готелі Києва всіма своїми силами (військовими,

кримінальними) не впускають і виштовхують назад на вули"

цю всіх інших. Це війна за своїх проституток, за їхню тери"

торію, нещадна і до останнього клієнта. Тобто як у кожній

справедливій війні тут ідеться про захист передусім двох ба"

зових вартостей – власної території і власних жінок. Це війна

світів біля підніжжя справжньої піраміди, що її невидима вер"

шина лише вгадується десь у міліцейсько"мафійному над"

хмар’ї.

14

У Києві я ніколи не кохався з повіями. Зрештою, в будь"

якому іншому місці світу також – як здається мені, хоч я мо"

жу помилятися. Це не те щоб якась особлива моральна заса"

да, це взагалі не засада, це той випадок, про які кажуть «так

уже склалося». У той же час жінки на продаж мене справді

цікавлять і шалено ваблять, але радше не як об’єкти моїх сек"


248

суальних домагань, а як... як що? Як об’єкти моїх польових

досліджень?

Того липневого вечора (рік? 2003"й, жодних сумнівів!) ми

з Ірваном навідали тодішню родину АБо і КаБо в їхньому

тодішньому помешканні на Стеценка, десь поміж Нивками,

Сирцем і Виноградарем, чи по"народному на Берківцях. АБо

згодом відпровадив Ірвана до маршрутки – не на Ірпінь, а хо"

ча б до Святошина. Коли АБо повернувся, ми всмак допиячи"

ли все, що в нас було. Десь коло першої ночі я запакувався в

таксі й пустився до готелю. Готель називався «Козацький», і

мені було по"козацькому добре.

Від того, що мені добре, я часом вигадую для себе роль і

тут"таки починаю її грати – переважно для одного незнайо"

мого глядача. У таксі я грав для водія. Я вдавав із себе росіяни"

на, а радше навіть кацапа – самовдоволеного й вальяжного, з

тих, які досі вважають Київ «русским городом», а себе самих

пупом землі. Я був багатим і п’яним великоросом у

провінційній столиці задрипаних малоросів – от ким я був.

Тому я зажадав, щоб водій зробив музику голосніше, той по"

слухався, музика на моє здивування виявилася англійською, я

зажадав «найти че"нить наше, русское, хули пиндосов слу"

шать». Водій відповів щось ніби «та всюду адно і то же», на що

я скомандував шукати «Русское радио», і він його тут"таки

знайшов. Добре, що це потривало лише до початку Ми"

хайлівської, де я вийшов поруч з готелем. Водій так і не вчи"

нив мені опору, хоч як я того сподівався.

Щойно він від’їхав, як з ночі на мене насунула велика

блондинка і – відома штука – спитала вогню. Поки вона

249


прикурювала, я зауважив ще одну, трохи звіддалік. Велика

блондинка кликала її до нас, але та саме стопнула якогось

ідіота на, скажімо, «вульво» і далі рушила в ніч уже з ним. Ве"

лика блондинка сказала на свою подружку «дура», після чого

спитала, чому я говорю російською з таким акцентом, наче я

з Прибалтики. Взагалі"то я не говорю з акцентом, але чомусь

їй так здалося. Я не схотів її розчаровувати і підтвердив цю

версію. Гра тривала, хоч моя роль змінювалася. Сибірський

ведмідь мусив терміново перетворюватися на ризького

бізнесмена. Балтійська культура поведінки не дозволяла піти

просто так. Я замовив нам пива в якомусь усе ще відчинено"

му шантані на розі Майдану і Бориса Грінченка. Вона за"

хотіла чіпсів.

Дівчина була справді великою й білою, але не пухнастою,

а радше пухкою, затягнутою в безрукавку з чорної шкіри на

голе тіло, яке являло собою передусім бюст. У загальних рисах

щось на зразок металістки, але в пом’якшеній версії. Мова пе"

ресипана українізмами, звук «г» винятково фрикативний,

макіяж густий і масний – стовідсоткова «дивчина"хохлушка» з

російських серіалів про Московську кільцеву. На лівому пе"

редпліччі вона мала татуйовану кобру в бойовому роздутому

стані, на яку я, можливо, й не звернув би увагу, якби дівчина

сама не назвалася Коброю. Не пригадую вже, що спричинило

що і що було першим – тату чи прізвисько. Але між ними існу"

вав прямий причинно"наслідковий зв’язок.

Найсуттєвіший фрагмент нашої нічної розмови я згрубша

виклав у вірші «Familiya Hruzina». Для тих із вас, які ніколи не

тримали в руках моєї збірки «Пісні для мертвого півня», я не"


250

вдовзі наведу його повністю. Ті, які його знають, мусять мені

це пробачити. Пам’ятаю, як по шкірі пішов мороз, коли Кобра

зненацька зіскочила з нормальних тем і вдарилася в політику,

в березень 2001"го, в «Україну без Кучми»: ой, та у нас тут та"

коє тварілась, ти шо! Але мороз по шкірі пішов не від того, а

щойно коли вона згадала про Георгія, тобто про Ґію. І тоді я

(чому?! чому?!), ризький прибацаний жужик, вирішив пе"

ревірити її громадянську свідомість, і я спитав у неї, як його,

того сумашедшого грузіна, прізвище, а вона трохи подумала,

сказала «щас», а потім сказала: «Кікабідзе».

Вибач, Георгію. Якщо можеш.

(Востаннє я бачився з ним у київському ж таки потязі

3 січня 2000 року – дату я пам’ятаю точно не лише тому що –

мені чомусь запам’ятовуються дати – а тому що на те була

причина – я повертався з похорону Соломії – а Ґія повертав"

ся зі Штатів – і діло було у вагоні"буфеті – і він не змовкаючи

розповідав про Штати – і про свою майбутню газету в інеті –

і про.)

Я його більше не бачив, а потім у вересні вони його випас"

ли остаточно.

Ну добре, ось той вірш:

Кікабідзе, твердо сказала вона,

єво фамілія Кікабідзе.

Що за дурна ідея – частувати пивом повію

о другій ночі,

видаючи себе за бізнесмена з Прибалтики

у київському відрядженні!

251


І все ж – яка нагода почути,

що собі знає тутешній народ

про країну, в якій живе,

про тих, кому вже ніколи в ній не жити,

про тих, кому не жити зовсім.

Єво убілі, розповідає вона,

он слішком много копал,

он бил самий лучший журналіст

нашей страни.

Я не можу виправляти її помилок,

я не можу знати, як усе було насправді,

яка насправді в нього фамілія.

Просто хочеться вірити власній брехні:

я – бізнесмен з Прибалтики

(так, бізнесмен з Прибалтики!),

і мені вже з раннього ранку

у цій країні

підписувати угоди, обмивати їх,

жлуктити каву, коньяк, ковтати атенобене,

слати факси і есемеси

і звалювати пошвидше до своєї Риги,

а вона

все повторює і повторює:

Кікабідзе,

Кікабідзе єво фамілія.

Не знаю, скільки разів Кобра повторила це неправильне

прізвище. Але пригадую, як мені зробилося сумно. Можливо, я


252

уявив собі, як ми доп’ємо пиво, і шантан зачинять, отже, в нас

уже не вийде замовити ще, і мені доведеться запрошувати її до

свого козацького номера, і потаємно заводити в готельний

вестибюль, і вести до ліфта, дивом оминаючи засідки готель"

них козаків, які все одно наввипередки храпітимуть, і тим са"

мим умре моя остання надія, що її не впустять, що нас виже"

нуть, і як мені не спаде на думку нічого кращого, аніж у ліфті

погладити її по роздутій кобрі. А потім ще ця необхідність ко"

хатися в одномісному ліжку, завузькому навіть для мене са"

мотнього.

Тож коли вона пустилася втікати у бік Хрещатика, прихо"

пивши зі стола з півсотні гривень офіціантської решти, я,

найімовірніше, з полегкістю зітхнув.

15

Я хочу сказати, що Київ трохи як Кобра. У нього душа ог"

рядної й доброї повії, і він ще молодий, а тому нерозумний і,

наче тісто, піддатливий. Ні, не так: «а тому» тут ні до чого, він

просто нерозумний. Та й ніякий він уже не молодий, якщо йо"

му справді 1527 років. Тобто якщо Рим – це вічне місто, то

Київ – це вічне тісто. Заради виживання він, як і Кобра, гото"

вий переходити з рук у руки – і не дванадцять разів, а безліч.

На відміну від більшості столиць він не антипод власній

країні, не її заперечення, а підтвердження, тобто її ж згусток,

есенція, концентрація. І тому він до неї такий байдужий. Адже

й вона до себе байдужа. Іншої столиці для такої країни в мене

і в нас немає.

253


16

«Місто замацали, захапали, зачовгали подихами, згуками,

кроками». Ну так, хочеться погоджуватися мені, ну так. «Зама"

цали» – саме те слово. Палійка знає, що пише. Але в одному з

листів я врешті знаходжу щось таке, за що вона його досі лю"

бить: «А найбільше мені в Києві бракує одноколійного трам"

вайчика, який ходив у нас під вікнами вздовж Ботанічного са"

ду по Толстого. Він був із двома кабінами для водія, і в цього

маршруту не було кільцевого повороту. Просто їздив туди"сю"

ди. Тобто на кінцевій водій переходив з передньої кабіни у

задню, і задня ставала передньою. Це було років двадцять три

тому, коли все навколо здавалося дуже великим і таємничим».

Я віднімаю двадцять три і це дає 1986. Я додаю тринадцять

і це дає 1999. Я додаю, віднімаю, це якісь такі пазли з датами –

і все, що в мене виходить, обов’язково складається в якийсь

неймовірно важкий і важливий рік.


Літературно"художнє видання

Серія

Українською і російськоюмовами

Упорядник – Інна Булкіна

Художнє оформлення та обкладинка –

Катерина Свіргуненко

Технічний редактор

Любов Ільченко

Коректор

Людмила Гребельник

Верстка – Павло Маслак

Підписано до друку 29.08.2011.

Формат 70х100 1/32. Гарнітура GaramondNarrowC.

Друк офсетний. Папір офсетний.

Умов. друк. арк. 10,32. Умов. фарб."відб. 10,32.

Тираж 2000 прим. Зам. №

"LP Media"

04114, м. Київ, вул. Дубровицька, 28.

Свідоцтво про внесення в Державний реєстр видавців:

Серія ДК № 3717 від 19.02.2010

Віддруковано в друкарні ТОВ "Бізнесполіграф"

04094, м. Київ, вул. Віскозна, 8.

КИЕВ: ФОТОГРАФИИ НА ПАМЯТЬ

КИЕВ: фот

огра

фии на пам

ять

Главный герой этой книги — город. Реальный или воображаемый, любимый или нелюбимый, город исторический, город из ночного кошмара, город с идиллическими садиками, где няни выгуливают детей и где весной находят удавленников, это один и тот же город. Мы в нем живем. Он называется Киев.


Documents

Киев: фотографии на память