Літературна збірка «Золоті сторінки»

Створена за підтримки студентської ради

НТУУ «КПІ»

Редактори збірки: Мастерний І.О. Бикова Л.М. Власюк Ю.Ю.

Видання перше. Створено 9 жовтня 2011 року

Використання будь якої інформації можливе у разі представлення посилання на і’ мя автора.

© 2011-2015 Студентська рада НТУУ «КПІ»

1

Вступне слово Нарешті вийшла перша літературна збірка студентів НТУУ «КПІ». До неї увійшли роботи переможців травневого конкурсу та найкращі роботи членів клубу за літній період.

Потрапити до наступної збірки може кожен студент КПІ. Тож не зволікайте, надсилайте

свої роботи на електронну пошту : zoloti_storinku_SR@email.ua Приєднуйся до літературного клубу не хорони

свій талант.

Дмитро Афанасьєв (голова інформ. відділу

студентської ради НТУУ «КПІ», засновник літ. клубу)

2

Боркун Олександр Олександрович Люблю

Когда спокойно на душе

Люблю Когда ты рядом и во сне

Люблю Что мысли не дают мне спать

Люблю Слова из песни закричать

Люблю Когда спокойно на душе

Люблю Когда всѐ ясно как во тьме

Люблю

Когда руками шепчешь звук Люблю

Когда неровен сердца стук Люблю

Когда спокойно на душе Люблю

Когда ты шепчешь тихо мне

Люблю Когда всѐ громко что люблю

Люблю Когда внутри, не на виду

Люблю Когда спокойно на душе

Люблю Когда всѐ будет, - не «уже»

3

Люблю

Когда гитары чистый строй Люблю

Когда еѐ отличный бой Люблю

Когда спокойно на душе Люблю

Когда огонь словно в костре

Люблю Что можно думать наперѐд

Люблю Что смысл слово обретѐт

Люблю Когда кричат и хочется кричать

Люблю Если с пера аккорды полетят

Люблю Когда целуешь наугад

Люблю

Когда билет в последний ряд Люблю

Что можно просто быть Люблю

Что есть кого любить Люблю

Когда хочу я жить

Люблю когда мечту могу словить

Люблю...

4

Тишкун Владислава Сергіївна

Б’ється лід, і б’ється серце…

Бо тебе уже нема! І не крикне, не озветься

Вже тепер душа моя!

Помирає? Чи живе ще? Чи болить? Чи є журба?..

Те, що звалось «незнищенне» - Через те тепер сама…

Ні, ти ніби є, ти поруч!

Підійди! Поглянь! Скажи!

«Ти, лиш ти мені потрібна! Все для мене тільки Ти!»

Може й скажеш, я повірю, може…

Бо нема назад вже вороття… Ти, ти ніби є, ти поруч!

Та в душі чомусь нема…

Очі сірі, чи щасливі

Ви у цю жадану мить? Ви ж хотіли, так хотіли

Світ зі мною розділить!..

5

Що ж змінилось? Серце? Може… Ну, а може, і душа…

Не дивіться так на мене! В мене сил уже нема!..

Я заплющу очі, знову…

Все погасне, лиш надія не піде… Ти, ти ж ніби тут! Душею, серцем поруч!

Та чому ж не бачу я тебе?..

6

Доломан Анна Українці!

Безкрайній ліс, безмежні гори Широкий степ, глибоке море.

Духмяне жито і пшениця І синє небо, добрі лиця.

І чисте серце, руки працьовиті. Відкриті душі, думки не розпуті.

Ох Україно! Ох краса яка!

Моя надія, мрія! Ти одна така! Народ… Який же сильний все ж таки ми є народ. І войовничий, мужній, волелюбний. Всіх чеснот

І не злічить. Яких страждань,

Яких ми мук страшних зносили. Покарань. О! Скільки покарань за прагнення до волі ми

стерпіли.

Яке ярмо ми раз у раз зносили. І досягнули ми кінцевої мети:

Ми справжню Незалежність разом здобули. І ось… Ми так ганебно знов втрачаємо її.

Горлянки рвемо невідомо знов за що. Одні, Одні лиш ми у всьому цьому винні.

І схід та захід роз`єднали. Ми не спинні. І зупинитися не можемо вже ми. Повільно,

Руйнуємо усе, що довго самі будували. Хмільно, Неначе п`яні слідуємо за поводирем.

І мозок, серце закриваєм від усіх проблем.

Аби кишеньки грошиками збагатити Аби майна собі побільше закупити.

7

Майно і гроші – все одно.

Ми забуваємо про душі, кров, своє єство. О люди! Схаменіться!

Невже ми варті оцього? І подивіться! Який ми гарний і непереможений народ

Яка історія на подвиги багата. І усіх доброт, Нам не злічить. Які до нас уже звершили,

І за яких на каторгу ходили. Скидай ярмо! Берись за діло!

Об`єднай, дій рішуче, сміло! Нехай запал віків не ятриться в душі,

Ти відпусти його. Ми ж УКРАЇНЦІ!

Так? Чи ні?

8

Чекай…

Твоє життя – неначе вихор із минувших літ.

Летить і мчить, як і шалений світ. Розкриті двері завжди є перед тобою,

Важливо лиш зайти і прочинити за собою.

Крізь стрічку спогадів і фраз,

Можливо краєм ока ти помітиш враз: Шматок паперу, клаптик фото,

А може і замок, ключі, обличчя, що навпроти. Воно пішло, а ти чекав

Воно пішло а ти не знав…

Міркуєш палко, виходу шукаєш, Усі краплини разом підбираєш

Складаєш мовби новий світ. Думки,

Вони тобі покою не дають. Дірки, Все більше прагнеш їх ти залатать,

Прикрити чимось й більше не вертать, Але Вона пішла…

Нема чого вертать. Нема про що і пісні вже складать.

Побитий місяць, сухі зорі

І вітер свище в коридорі Неначе так, цього вже й не було. Уява хвора вигадала і ЇЇ. Твого,

Твого кохання більш не повернуть. Свого,

9

Вона не зможе більше дарувать його.

Не зможе так дивитись і чекать,

І сподіванням серце навпіл розривать. А ти.. Іди…

Лиши свої думки ти при собі! Гадаєш легко бачити тебе й не знати що там в

голові? Залиш собі свої страхи!

Можливо я знайду й собі мети…

10

Бура Юлія Володимірівна

Щасливі не пишуть вірші - вони не ночують вдома.

вони за інших сильніші, бо не відчувають втоми.

Щасливі не плачуть ночами і не обнімають подушку

не марять простими речами, і іншим не ранять душу.

Щасливі не зляться на ближніх,

не змушують їх сумувати, від всіх проблем вони вищі,

вони можуть себе пізнати.

Щасливі не депресують

не п"ють міцну чорну каву їх люблять і їх цінують

за кожну зроблену справу.

Щасливі ніколи не жертвують заради інших бажаннями власними.

щасливі не пам"ятають як це - бути нещасними...

11

Торговцева Юлія Юріївна

О войне

Война прошла волною, Сметая на пути

дороги, жизни, цели,

все новые мечты…

Она все изменила,

Она дала ответ: Найдем ли мы свободу,

Найдем, иль всѐ-же нет?

С мелодией гармошки И флагами полков

Она пришла, не зная,

Кто был из нас готов.

Проходят дни за днями, За годом – новый год,

Война все еще с нами, Из сердца не идет…

Она - наш след кровавый,

И память, боль и грусть. Лишь эхом долетает:

«Не бойся! Я вернусь...!»

12

И вот оно – прощанье.

Ну что же, здравствуй, фронт.

Сражаться будем смело За жизнь, за свой народ.

Свистят над нами пули,

Земля огнѐм горит, А мать, совсем седая,

У очага сидит.

Ей в двери постучится Замерзший почтальон,

Лишь сердце колыхнѐтся:

«А жив ещѐ ли он?..»

«Моя родная мама,- В письме напишет сын,-

Теперь Победа с нами, Теперь я не один,

Мы с ней сквозь тыл прорвѐмся, Пройдем через дожди. С Победою вернемся, Ты только очень жди!»

13

Скорпакова Анна

О Киеве

Киев, город мой старинный и родной! Благодарю за то, что ты один такой!

Благодарю тебя за то, что бренность дней Ты наполняешь красотой своей!

Спасибо за мосты, за берега,

Между которыми наш Днепр течет века. Спасибо за Софиевский собор,

Где жив тысячелетний разговор!

Дух киевской свободы площадей Всегда манил и привлекал людей!

Твоей брущаткой стелится история и быль, Которую скрывает современной жизни пыль.

Твоей архитектуры чудеса

Мы созерцаем, широко раскрыв глаза! Ты вдохновлял собой известнейших творцов, Что создали шедевры, коим нету образцов!

Очаровательно, что ты всегда другой:

Ведь вечером скрываешься под дивной пеленой, В которой и загадка, и ответ

Прольются в душу сквозь фонарный свет…

14

А вот когда к тебе приходит час дневной Ты с головой ныряешь в социальный зной:

Кипишь, бурлишь ты в схватке деловой, Но все же остаешься сам собой.

Пусть многое изменится по истеченьи лет,

Но неподвластным времени останется завет, Что Киев – это ценный дар земной,

И ты его частичка, он с тобой!

15

Дараган Оксана

Тільки ти. Тільки тобі Далеко ти… І що ж… А я мовчу!

А хочеться кричати, плакати, сміятись! Та все ж сиджу, вслухаюсь в тишину… Я зачекаю, потерплю, буду триматись!

На диво сильні почуття! А я слабка…

Не маю влади, сили, власного життя… Всім поділилася з тобою, віддала.

І я прошу – не треба повертати!

Ти є! Ти мій! – І я в раю! Від слів твоїх цвіту, сіяю!

Твої обійми зігрівають на душі! Коли цілуєш – в казку я злітаю!

А знаєш? – Серце розмовляє! І слухаюсь тепер я лиш його! Воно мені повідало-сказало,

Що потребує серденька твого!

А взагалі… Давай помрієм? Я це люблю! Бо в мріях ти!

І ми там разом, ми єдині! Будь ласка, милий, прилети!

16

Проза

Виговська Ірина Олегівна

Дерево Их так много по жизни. Меняются один за

другим. Они, как маленькие зеленые листочки на дереве-все как-то похожи. Надолго не задерживаются в памяти, их уносит ветром-

слишком уж легкие. И так по накатаной. День за днем. Месяц за месяцем. Год за годом. И ты видишь перемены только тогда, когда все листочки желтеют, опадают, снова распускаются.

Так ты считаешь сезоны. Время проходит, а листочков становится больше. Но это до поры до времени, пока один не выделится, пока на дубе

жизни не выростет кленовый листок. И только тогда понимаешь: это ведь уже мое 18 лето...

Сколько же времени я прожгла, наблюдая за листопадом. Ты захочеш приютить, сорвать этот

кленовый листок, но в твоих неумелых руках он просто погибнет. И ты боишься. Ведь раньше такого не было. И ты начинаешь терзаться

сомнениями, но так ничего и не предпримешь. А тем временем, ложась спать, как бы не хотела ты увидеть темноту квадрата Малевича, ты будешь видеть только его- этот листок: не такой как

остальные, другой, который ты побоялась забрать себе.

17

Боялась засушить в гербарии свежие отростки новой жизни, но лучше бы он навсегда остался с тобой, хоть и засушенный, но твой и навеки не

такой как остальные. Оставшись с ними, дубовыми листками, он стал

подобным им, одиинаковым. Он утратил свою

уникальность, завял, пожелтел и упал, как всегда, со сменой сезона.Он был с ними, но не с тобой. И только в эту осень ты почувствовала одиночество, зная, что никогда уже не увидишь

тот самый кленовый листок, ведь через полгода на его месте появится новый, но обычный, такой как все. И может быть он даже будет твоим, персональным.

Но в памяти навсегда останется тот, который ты побоялась погубить, погубив этим саму себя. Потому что люди, к сожалению, всегда рушат

то, что любят больше всего.

18

Стратій Андрій Володимирович

Якби ж це сталось не зі мною

Кімната. За столом сидить дідусь років за 90. Його зморшкуваті, жилаві руки тримають газету, а карі очі повільно крокують по рядках. Годинник

пробив третю годину дня. Його очі повільно піднялися вгору. Аж раптом мертву тишу розірвав гучний гуркіт дверей. В кімнату ввірвався хлопець років шістнадцяти . Він

жбурнув кепку в одну сторону, сумку – в іншу і пробіг повз дідуся так, що аж газета загойдалася. Зі спальні вийшла дівчина. Вона запитала:

Діду, а це що, Саша прийшов? Ну, а хто ж іще. Вона повільно пішла до його кімнати. Сашко

лежав на дивані, сумно поглядаючи у вікно.

Саша, надрукуй мені, будь-ласка, реферат. Відчепись, мені не до тебе, - буркнув хлопець. У тебе що, якісь проблеми? – спитала дівчина,

кладучи йому руку на плече.

Таню! Це тебе не стосується! – ще з більшим обуренням відповів Сашко.

Знов з Яною посварились?

Відчепись! – крикнув він. – І взагалі, звідки ти взялась на мою голову.

19

Це була остання крапля. Таня вилетіла з кімнати, грюкнувши дверима. Тут зайшов

дідусь: Ну чому ти знову посварився з сестрою, вона ж не винна в твоїх проблемах.

Знову почалось, - проказав про себе Сашко. Не можна зганяти зло на людях, замикатися в собі. У мене великі неприємності, – відказав

хлопець. Але це ж не причина, щоб так поводитися. У людей бувають і більші проблеми, проте вони не здаються. Я розповім тобі одну історію, яка

трапилася в 33 році на Полтавщині. - Кімната. За обшарпаним, побитим шашелем столом сидять четверо. У будинку

панує тиша. У кутку палахкотить свічка, кидаючи свої жовті промені на сумні обличчя. На столі лежить невеликий шматок запліснявілого хліба, спокушаючи присутніх

своїм приємним запахом. Батько важкою рукою розділив хліб на чотири частини і обережно розсунув їх по столу. Першою

накинулася на найбільший шматок маленька дівчинка років шести. Вона жадібно хапала хліб і водночас насолоджувалась кожною його крихтою. Потім з’їла свій шматок хліба мати.

Батько ж пересунув свою частку Надійці, яка жадібно поглядала на нього. Вона миттю проковтнула і цей шматок. Син довго дивився на хліб. З одного боку його шлунок по-

звірячому болів, а голова розривалась від думок: «Їсти, їсти!» – з іншого – голодний

погляд сестри колов йому серце. Гору взяла людяність. Син тільки зібрався підсунути

шматок Надійці, як вона відразу ж промовила: Їж, Колю, їж, я ж уже з’їла два, а ти ще

жодного. Хлопець поглянув матері в очі і спитав: Мамо, а що ми їстимемо завтра?. Мати відвернулась і, зітхнувши, тихо

сказала: Нічого . Микола швидко проковтнув свій шматок і, подякувавши, пішов спати. Мати уклала Надю

в ліжко. Дитина, вгамувавши свій голод, швидко і міцно заснула. Жінка повернулась до столу. Свічка вже погасла. Тільки місяць

видавав сльози на її очах. Назаре, що ми будемо робити. Це була остання хлібина, більше в нас нічого не залишилось, ти розумієш - нічого.

Галю, я завтра здам коня і наймуся в колгосп. Всеодно ніякого толку з нього немає, тільки й випасай. Може, там хоч щось зароблю.

А Коля піде нарве квіток клеверу. Отак якось і протягнемо… Світанок. Сонце кинуло свої теплі промені на землю. У небі линула пісня солов’я, земля

квітла, і тільки сірі голодні люди й жовтий сморід на вулицях нагадував про смерть, про голод, про нещастя. Коля біг по луках, він не спинявся, його серце рвалося з грудей, адже

ось він мав зустріти свою кохану Оленку. Аж раптом щось вхопило його за руку й кинулося

на шию. Це була вона. Він спіткнувся і упав разом з нею. Вони котились по м’якій траві,

сонце зігрівало їх своїм промінням. Олена вкривала його вуста солодкими поцілунками. І, здавалось, ніщо – ні голод, ні смерть, ні які-

небудь проблеми – не могли згасити їхнє полум’я кохання. Весь світ у цю мить був тільки для них двох. Оленка спитала:

Ти не покинеш мене? Ні, що ти таке кажеш. Я ніколи не забуду тебе. Шуміла річка, вітер розчісував кучері дерев, розвівав траву.

Навколо співали птахи. Ти знаєш, а давай, як одружимось, то поселимось тут, у цій красі.

Оленко, дай ще дожити до того. Не мели дурниць, куди ж ти дінешся від мене, – проказала дівчина, сильніше обіймаючи його.

Вони були щасливі. Микола ще не здогадувався, що його чекає вдома. Що, діду, в нього хтось помер? – спитав

Сашко. На все свій час. Коля прибіг додому ввечері з повним кошиком квіток клеверу, цвіту липи і інших рослин, які

більш-менш можна було їсти. Мама тихо плакала за столом. Що таке, матусю? Тато… він загинув…

Як?!

Його збив кінь у колгоспі. Що ж ми тепер робитимемо?! – голосила мати.

Син упав на стілець. Він довго дивився на стіну, не розуміючи ще повністю всього, що сталося. Це був для нього шок.

Де ж ми тепер візьмемо їжу? – ламала голову мати. Я завтра піду на станцію Санжари і наймуся працювати. Кажуть, там хоч якісь пайки

дають. Не ходи, сину, це ж так далеко, і там важка нелюдська праця. Нічого, мамо, я вже не маленький.

Наступного дня, після похорону батька, мати стомившись від голоду і горя спала. Сонце вже було високо коли Надійка підійшла до

неньки, яка непорушно лежала в ліжку. Мамо, мамо, я хочу їсти, – її жалібні оченята дивились на неї. – Мамо, прокинься. Жінка й не ворухнулась.

Мамо, що з тобою? Ненька повільно розкрила очі й подивилась на дочку:

Зараз, дитино, зараз прийде Микола й щось принесе. Аж раптом у хату заскочив захеканий хлопець.

Ось, мамо! Він тримав у руці хустинку з дертю й відвійками від зерна. Зараз зваримо їх.

Мати наче ожила. Вона підвелася і взяла відро:

Неси дрова й розпалюй піч, я зараз принесу води.

Але голод і виснаження нагадали про себе. Вона ледь не впала біля колодязя. Син помітив це і підбіг до неї , взяв відро.

Мамо, давай я допоможу. Зараз ми приготуємо їжу, все буде добре. Син вийняв з колодязя відро з водою, аж тут почув позад себе, як щось легке впало на

землю. Він все зрозумів. Відро вдарилось об землю, вода залила траву, повільно накрапав дощ. Коля обернувся назад, там лежала його мати. Її широко розкриті очі дивились у небо.

Дощ перетворювався в зливу. По мертвому обличчю текли краплі води. Здавалось, то не дощ був, а її сльози, сльози за покинутими

дітьми. Син упав біля неї і голосно закричав, та його крик все сильніше перебивала злива. Небо чорнішало, хмари згущувались, а він сидів, обнявши свою мертву матір.

Коля повільно зайшов до хати, весь його одяг був мокрий, він поставив воду на вогонь. Надійка підійшла до нього.

Чому ти так довго? А де мама? Куди вона пішла? Розумієш… вона… А коли мама повернеться?

Скоро… – Він міцно обняв сестру і з його очей скотилась маленька сльоза… Коля замкнув сестричку вдома, наказавши нікому не відкривати, а сам побіг працювати

на станцію. Ввечері він повернувся з роботи. За пазухою була хустинка з дертю. Він ішов

швидко, адже вдома залишилась голодна, Надійка. Ще біля хвірточки його серце

тьохнуло: двері були прочинені. Він миттю влетів у хату – там порожньо. Микола почав звати сестру – марно. На його голос вибігла

сусідка і розказала, що по селу ходила повитуха. Хлопець перелякався, як ніколи. Він побіг до того будинку де жила колишня фельдшерка. Микола ввірвався в будинок. За

столом сиділа та ж сама повитуха. Її очі блищали, мов два вогники від тьм’яного світла свічки, на устах була зловіща посмішка. Вона сказала:

Синку, не хочеш холодцю, дешево продам. Коля ступив крок і помітив на підлозі Надійчин хрестик. – Вона його ніколи не

знімала. Ах ти тварюка! – крикнув хлопець і кинувся на жінку. Вона кричала, відбивалась. Він не чув нічого

навколо себе. Його серце огорнуло жахливе бажання помсти. Хтозна, що було б, якби повз будинок не проходили енкаведисти. Чиясь

дужа рука вдарила хлопця по голові і відкинула назад. Отямившись, він побачив, що вже вдома. Поряд була Оленка. Вона розповіла йому, як їх розчепили солдати, як за

нього заступились люди, а ту людожерку забрали на слідство. Дівчина обняла хлопця: Нічого, треба жити далі, колись цей жах закінчиться. Головне, не здаватися – а

боротись за життя. У тебе тепер нікого нема,

якщо хочеш, то переїжджай до моїх батьків. Я з ними поговорю.

Наступного дня Коля не пішов на роботу, він сидів на березі річки і чекав Олену. Але вона не йшла. Минала година, друга, третя.

Він не втримався і побіг до неї додому. Але і тут його чекала біда. На ґанку сиділа її мати і плакала, в руці в неї був жмут молоченого колосся

Що сталось? – спитав Коля. Її... її забрали, забрали за ось ці колоски, – крізь сльози промовила мати, підіймаючи руку з колоссям.

Це був останній удар. Він знав, що тепер для Олени одна дорога – на Соловки. І за що? За бажання вижити. Микола побіг до тієї річки,

де вони були востаннє вдвох на самоті. Він метався, не знав, що робити, підбіг до берега і задумався: «Навіщо мені тепер жити? Що в мене залишилось? Голод і пустий будинок. Цей

жорстокий світ забрав у мене все за один тиждень. Хіба буває таке з однією людиною. Мабуть, краще загинути й собі, щоб більше не

мучитися». Але тут перед ним постала Олена і промовила: Ні, в тебе залишилось найголовніше – життя. Отже, потрібно не здаватись, а жити далі,

боротись із цим жорстоким світом. Микола кинувся до неї, але тут враз все зникло. Він відійшов від річки, востаннє поглянув на рідні місця і попрямував до

Санжар. Там потай вночі забрався на вантажну платформу поїзда і вирушив у путь.

Він не знав, куди їде. Ховаючись, він добрався до невеликого села неподалік

мальовничої Десни. По дорозі Микола бачив мертві села, де люди лежали просто на вулиці, їхні сірі худі тіла вкривали мальовничу землю;

всюди була смерть, голод, жах. У повітрі стояв жовтий дух голодомору. Всю країну поглинула руїна трагедії. Там його прийняли за сина в одну сім’ю. Так Микола і вижив…»

Сумна історія, – сказав Сашко і подумав: «Які нікчемні мої проблеми поряд з такими речами.» А ти злишся через дрібниці, – відповів дідусь.

Скажіть, а це ж було не насправді? Правда ж, не може так бути. Це ж справжній фільм жахів.

Дідусь відвернувся. Тут Сашка покликала мати, і він миттю побіг. А дід Микола сидів, сумно дивлячись у вікно: - Так ,справді, фільм жахів. Якби ж це

сталось не зі мною…