Європейський Союз: суперечності та єдність у європейській зовнішній політиці

2Європейський Союз: суперечності

та єдність у європейській зовнішній політиці

Маріо Тело

Сила ЄС: долаючи подвійне непорозуміння

Щоб зрозуміти і створити концепцію регіональної та глобаль-ної ролі ЄС, а також його міжнародної політичної ідентичності, слід провести дуже суперечливе дослідження. Не йдеться про відмову від серйозного політологічного підходу, однак ідентифікація ЄС як «без-прецедентної» сили може прокласти шлях для концептуальної іннова-ції у міжнародних відносинах, пов’язавши політекономію із сучасним аналізом нових стовпів світової політики. Слід вийти за межі міжна-родних досліджень, які супроводжували трансатлантичний розрив 2002–2007 р. у контексті Іракської війни. Реалістична перспектива розглядає ЄС як тимчасову і безсилу структуру, не здатну відпові-дально впоратися із новими загрозами і обов’язками (ЄС-Венера про-ти ЄС-Марса), а ідеалісти наголошують на становленні «наддержави ЄС», або цивілізаційної сили під глобальним керівництвом1. Уявлення про ЄС як про «безпрецедентну силу»2, принаймні як відправна точ-ка для інноваційного плану дослідження, все ще здається прийнятні-шим і далекогляднішим, аніж обидва попередні, у процесі концепту-алізації longue duree еволюції регіональної структури, яка до того ж є міжнародним актором, здатним впливати на поведінку інших.

Слово «безпрецедентний», на перший погляд, може нагадати кри-тичні зауваження Гедлі Булла, які він зробив на початку 1980-х сто-совно визначення Франсуа Дюшеном Європейської спільноти як «цивільної сили», що, на його думку, було «внутрішньо суперечливим твердженням». Однак також безпрецедентними є спільний європей-

розділ другий51

Європейський Союз і світова політика

ський ринок (узгоджений 1957 року згідно із новою моделлю інтегра-ції, яка виходила далеко за межі німецького Zollverein) і європейсь-ка валюта без держави (встановлена Договором від 1992 року). ЄС як політична сила, безумовно, була нереальною у період холодної війни і, можливо, видається менш абсурдною після розпаду біполярної сис-теми і закінчення ядерного протистояння між Сходом і Заходом.

Втім, концепцію «цивільної сили» слід звільнити і від ідеалістич-них непорозумінь. Її часто плутають із «цивілізаційною» чи «м’якою силою» або навіть із «нормативною імперією»3. Навіть більш стри-мана концепція ЄС як «нормативної сили»4, що вважається набагато більш витонченою з погляду внутрішньої складності й аналітичного підґрунтя, охоплює лише дуже обмежену частину зовнішніх відносин ЄС, а саме нормотворчі дії, базовані на певних цінностях і принципах: у відповідних сферах політики, таких як захист прав людини і бороть-ба зі зміною клімату, ЄС набув провідної нормотворчої ролі.

Вплив ЄС як найбільшого світового ринку і демократичного уст-рою, а також зовнішні наслідки його внутрішньої політики, напевно, найкраще засвідчують роль і силу ЄС. Іншими словами, концепція цивільної сили підходить як для внутрішнього контексту устрою / полі-тики, так і для зовнішнього контексту світової політики. Аналіз су-перечливих аспектів міжнародних відносин ЄС, між мультилатераліз-мом, інтеррегіоналізмом і білатералізмом, може запропонувати дуже цікаві тематичні дослідження стосовно зовнішнього впливу внутріш-ніх суперечностей.

Панівна ідеалістична концептуалізація «цивільної сили Європи» має три головні недоліки:1. Хибне розуміння значення поворотного моменту 2001–2002 років.

У 1990-х внутрішнє багаторівневе управління ЄС часто розгляда-лося і як модель, і як мікросвіт того, що Ендрю Гембл називає «лі-беральним миром», або децентралізованого, мирного багаторів-невого (неомедівалістського) типу глобального управління. Ця концепція зазнала краху 11 вересня.

2. Нехтування величезним розривом між нормативною силою ЄС і зовнішнім вестфальським світом. З погляду методології, це повер-нення до попередньої епохи внутрішньоспрямованих досліджень європейської інтеграції, яким бракувало сучасного і всеосяжно-го розуміння дедалі більше сповненої конфліктів глобалізації та неоднорідної світової політики епохи після закінчення холодної війни.


І. Міжнародний контекст

3. Ігнорування впливу структурного характеру і ваги внутрішніх со-ціально-економічних і політичних суперечностей — як на рівні еліт, так і на суспільному — на зовнішні відносини. У деяких ви-падках вони взаємодіють з ЄС як єдиний актор, «добрий Левіа-фан». Тим часом децентралізований устрій, численні внутрішні складові (держави, організовані інтереси, лобіювання), децент-ралізована і неієрархічна наднаціональна інституційна система роблять з ЄС горизонтально і вертикально фрагментованого ак-тора, що не здатний діяти як єдиний і раціональний актор, подіб-но до інших країн.

Кінець ілюзій 1990‑х і повернення світової політики

Атака на Всесвітній торговий центр (2001) і, як результат, новий план безпеки Сполучених Штатів (2002), що призвів до війни у Аф-ганістані та Іраку, одразу поклали край не лише періоду, що прийшов на зміну холодній війні, який відзначився короткочасними проек-тами «нового світового устрою» Джеймса Бейкера і Джорджа Бу-ша-старшого, а й багатосторонньою зовнішньою політикою усієї епо-хи Клінтона. Чому багато спостерігачів вважали 1990-ті новою добою міжнародних відносин? Зниження військових витрат, 50-відсоткове скорочення міжнародної торгівлі зброєю5, а також вигоди від скоро-чення масштабів міждержавного насильства, — усе це супроводжува-лося не лише значним зростанням взаємозалежності, а й домінуван-ням міркувань щодо загальної користі глобалізації6, яка слугуватиме підвалинами для більш демократичного, мирного, саморегулівного і ефективного типу глобального управління7.

У 1990-х роках беруть початок дослідження «глобального уряду-вання». Концепція «багаторівневого глобального урядування» ви-ходить за рамки простого опису мережі систем і міжнародних ор-ганізацій, створених на тлі тріумфу ринкової економіки і демократії, зростання багатосторонньої взаємозалежності, розвитку глобаліза-ції та інформаційних революцій, виникнення мультинаціональних компаній та транснаціональних соціально-культурних явищ. Деякі автори протиставляли поняття «урядування» і «уряд», підкреслюючи більшу всеохопність першого. Крім інституціалізованих і формалізо-ваних типів нормативної влади, що пов’язані з державою (яка, на дум-ку багатьох, переживає занепад), «урядування» включає комплексні форми і рівні влади, які можуть бути державними, приватними, плю-ралістичними та неурядовими (неінституціалізованими і неієрархіч-



ними), децентралізованими; можуть передаватися до поліцентричної, субнаціональної і транснаціональної системи зі змінною геометрією8. Однак швидко з’явились дві проблеми. По-перше, таке багаторівневе глобальне урядування мислилося як еволюційна і мирна система, що прийшла на зміну відносинам, ґрунтованим на ієрархії і силі. По-дру-ге, для багатьох внутрішня система ЄС була мікрокосмом глобально-го багаторівневого урядування. З огляду на це у деяких оцінках цього важливого тренду в галузі суспільних наук наголошували на кінці де-ржави і уряду, дійшовши аж до того, що передрікали смерть держа-ви і політики внаслідок глобалізації.

Ендрю Гембл — автор глибокого і вичерпного критичного аналізу таких наукових шкіл9: гіперглобалізатори10, які передбачають повне поглинання держав і політики глобалізованою економікою; трансуря-довці11, які вважають успішною тенденцію до створення міжнародних організацій, покликаних забезпечити технократичні шляхи вирішен-ня спільних проблем (таких як визначення стандартів антимонополь-них і міжбанківських установ); та неомедівалісти12. Останні викорис-товують домодерну середньовічну метафору, щоб підкреслити, як поява нових технологій, транснаціональних процесів і розповсюд-ження неурядових організацій привели до частково збіжних форм влади, постмодерної політики і недержавного чуття ідентичності у ме-жах багаторівневої глобальної системи, яка все частіше не має цен-тру, гегемонії чи влади.

Такі тлумачення глобальної системи урядування у період після хо-лодної війни, хоча вони й можуть брати до уваги важливі емпіричні дані13, не тільки ігнорують асиметрії влади і проблеми політекономії та міжнародної безпеки, а й не зважають на політичні наслідки еко-номічних змін і веберівську важливість державної політичної влади, яка законно може застосувати силу задля відстоювання прав і досяг-нення соціальних та економічних цілей. Окрім того, кризи 1997–1978 років у Південно-Східній Азії і Латинській Америці викрили брак прозорості, демократії і справедливості у системі «багаторівнево-го глобального урядування». Якщо спиратися на суто економічні, функціоналістські та постмодерні ілюзії, теорії глобального уряду-вання не досліджували ні те, «хто керує системою урядування», ні те, що є метою такого урядування — мир чи проста технократична ефективність.

У 1990-х соціальні суперечності та геополітичні межі процесу глобалізації — які є однією з причин «недуг глобалізації» — були серйозно недооцінені. Взаємозалежність — не завжди гра з пози-



тивною сумою. Вона створює як нові конфлікти, так і нові форми вразливості, у тому числі в самій Європі. Регіони світу дедалі біль-ше відрізняються один від одного, що демонструє відмінні реакції на асиметричний розподіл переваг глобалізації. Згадані вище нау-кові школи забули, що довговічність держави глибоко закорінена та-кож і в «недоліках становлення» інституцій глобального урядування, а також у соціальній та економічній невідповідності м’яких форм не-формального управління14.

Попри корисність зосередження уваги на суспільних тенден-ціях, ці аналітичні підходи були радикально поставлені під сумнів двома міжнародними змінами: повторюваними невдачами раунду СОТ та «недугами глобалізації», з одного боку, а з іншого — терорис-тичними атаками 2001 року, що поклали початок війнам 2002–2008 років, і загалом дедалі більшою невизначеністю світового устрою. Міжнародні ієрархії сили і територіальний розподіл влади були за-буті на користь простого функціонального розподілу управління. Коли зосереджуються передусім на самій лише м’якій силі, немину-че лишається поза увагою військова і економічна першість колиш-нього гегемона США.

Однак недалекоглядно було б стверджувати, що відмінна міжна-родна ідентичність ЄС зазнала краху через радикальну зміну між-народного контексту: радше йдеться про багатовимірний внутріш-ній розподіл. З одного боку, жодна інституція ЄС (Європейська Рада, Рада міністрів, Парламент, Комісія) не схвалювала доктрини і прак-тики «превентивної війни», тоді як співпраця у галузі юстиції та внут-рішніх справ на європейському рівні була навіть розширена. З іншого боку, вертикальна узгодженість між інституціями ЄС (а саме — спіль-на зовнішня та безпекова політика — СЗБП) і кількома важливими державами-членами була послаблена суперечливими політичними позиціями. Таке політичне розмежування було хибно потлумаче-не Дональдом Рамсфельдом як розкол між «новою Європою» і «ста-рою Європою» унаслідок розширення на Схід 2004 року, коли на-справді це були нові політичні розбіжності, що зачепили громадську думку і спричинилися до серйозного протистояння між національ-ними елітами кожної країни, включно з проамериканською Вели-кобританією, а також невизначеними державами — Іспанією, Пор-тугалією та Італією.

«Недуги глобалізації» сигналізують про серйозні проблеми в рам-ках глобальних організацій і появу внутрішніх тисків для протек-ціоністської політики. Криза СОТ виявилася під час самітів у Сіет-



лі (2000) та Канкуні (2003) і була підкріплена цілковитою відсутністю одностайної думки у Дохійській програмі розвитку. Вона значною мірою залишила ЄС без оновленої стратегії глобального урядуван-ня, здатної ефективно і легітимно справлятися з недоліками глобаль-ної мережі. Наприклад, відкрита криза стратегії комісії Проді / Ламі 2003 року, що затверджувала верховенство глобальних угод над регіо-нальними і міжрегіональними, зумовила кількарічну розгубленість і сум’яття у ЄС через паралельне існування двосторонніх, глобальних і міжрегіональних політик у сфері торгівлі15.

ЄС ризикує втратити можливість упорядкувати глобальні відно-сини і врятувати політичний мультилатералізм. Його суперечливі дії зумовлені спільним впливом внутрішніх і зовнішніх факторів. Зов-нішніми факторами були повернення суворих системних обмежень, а саме впроваджена Сполученими Штатами програма безпеки на гло-бальному рівні, а також «недуги глобалізації». Найважливішим внут-рішнім фактором була і залишається політична значущість розбіж-ностей між державами-членами і між внутрішніми організованими інтересами.

Міжнародні дослідження про ЄС як цивільну силу: три головні напрямки

Європейські та міжнародні дослідження, виконані упродовж двад-цяти років, дають змогу вийти за межі двох протилежних надмірно спрощених бачень: з одного боку, пророцтва реалістів щодо почат-ку відродження найжахливіших примар європейської історії і роз-паду ЄС; з іншого боку, уявлення ідеалістів про ЄС як постмодерну силу у межах світу, де розширюються вільні ринки і демократія. Ре-алісти недооцінювали інституційну динаміку міждержавної співпра-ці та зростання конвергенції інтересів, що перетворили Європейську спільноту на Європейський Союз у новому регіональному і глобаль-ному контексті. Сценарій ідеалістів просто залишає поза увагою зов-нішній та внутрішній вплив силової політики16.

Те, що трапилося з ЄС під тиском воєн у колишній Югославії та «війни з терором», не можна розглядати як простий розрив між дискурсом і реалізацією. Таке ідеалістичне розуміння ЄС перебу-ває у постійному конфлікті з емпіричним аналізом реальної по-ведінки ЄС. Іммануїл Кант у своїй видатній статті 1793 року по-казав, яким оманливим буває зосередження уваги на протиріччях між теорією і практикою без того, щоб задати правильне питання17:



якщо теорія очевидно суперечить емпіричним даним, це означає, що нам потрібно більше теорії — наявну теорію слід радикально переглянути.

Існує три основні течії у відкритих і плюралістичних дебатах про ЄС як цивільну силу:1. Ідеалістичне бачення ЄС як цивільної сили з огляду не лише на йо-

го цілі і міжнародний месидж, а також його можливості і внутріш-ні процедури демократичної легітимності. Під час холодної війни такі підходи «знизу вгору» до зовнішнього світу (ЄС уособлював приклад миру і демократії) були б, однак, немислимі без ядерно-го захисту Сполучених Штатів, — таку думку Гедлі Булл висло-вив ще 1980 року. Після закінчення холодної війни ЄС був пред-ставлений або як «цивільна сила», або як «нормативна сила». Від нього очікували лише дій, що чітко відповідають певним ціннос-тям і принципам. Це означало відмову не лише від будь-яких вій-ськових засобів, а й від усіх типів примусу, що сильно обмежувало його зовнішній вплив на дипломатію, культурний вплив, систе-мотворчу, нормотворчу діяльність, утвердження принципів тощо. Ідеальний тип цивільної сили застосовує цивільні засоби для до-сягнення цивільних цілей і базується на демократичних процеду-рах внутрішньої легітимності.

Проблема полягає у тому, що жоден політичний актор ніколи не зможе задовольнити такі критерії у межах нинішньої передба-чуваної міжнародної системи. Легко можна довести, що практика ЄС регулярно вступає у протиріччя з кожним із наведених вище критеріїв. Наприклад, якщо взяти до уваги засоби, стає очевидно, що, незалежно від ступеня небезпеки, європейські солдати миро-творчих сил і сил для підтримання миру та представники воєнної поліції, залучені до закордонних місій, обов’язково виступають як tertium, або третій актор, у конфліктних ситуаціях, де певний ступінь потенційного примусу, в тому числі військового, має важ-ливе значення для того, щоб бути визнаним важливим гравцем. Це свідчить про потребу надійно поєднати мирні засоби і помір-не використання сили — звичайно, у жорстких рамках положень, відомих як «Петерсберзькі завдання» (гуманітарні та миротвор-чі місії, місії на підтримку миру)18, затверджені Амстердамським договором 1997 року. Коливання, компроміси із внутрішньою і зовнішньою силовою політикою, а також невідповідності у не-однорідній світовій політиці після періоду холодної війни поміт-ні неозброєним оком.



Наприклад, миротворчі місії у Македонії, Косові, Конго, Лівані (а також невдалі місії у Судані, М’янмі та ін.) не можна коректно проаналізувати без їх розгляду в контексті складної взаємодії між безпрецедентною силою і світовою політикою. Взаємодія є дво-стороннім процесом, незалежно від того, базується вона на спів-праці чи змаганні. ЄС як трансформаційна сила взаємодіє з між-народною силовою політикою та ієрархіями, маючи справу також з розбіжностями між державами-членами та між організовани-ми групами інтересів. ЄС сам трансформується під впливом зов-нішніх факторів невизначеності і при цьому трансформує зов-нішнє середовище.

По-друге, ідеалізована цивільна сила має задовольняти висо-кі стандарти внутрішньої демократичної легітимності та підзвіт-ності. Очевидно, що, відповідно до договорів, СЗБП не виграє від спільного прийняття владних рішень найдемократичнішої інс-титуції ЄС — Європейського Парламенту (ЄП). Однак Високий представник «надаватиме консультації ЄП щодо найважливіших аспектів і основних рішень» у спільній зовнішній та безпековій політиці і ЄБОП, включаючи нову Європейську службу зовніш-ньополітичної діяльності (відповідно до Лісабонського догово-ру). Крім того, Рада складається із демократично обраних урядів (підпорядкованих національним процедурам нагляду), і наднаціо-нальний брак демократичних засад ЄС виражений значно мен-ше, якщо розглядати його з погляду цивільних зовнішніх відно-син. Цікавим для досліджень є вивчення своєрідного балансу, що розвивається на рівні ЄС між демократичним наглядом над зов-нішньою політикою і зовнішніми відносинами у ЄП, ролі громад-ської думки і національних парламентів, а також впливу трансна-ціонального лобіювання і соціальних рухів, особливо активних у питаннях глобалізації та миру.

Навіть провідні вчені-реалісти критично ставляться до кон-цепції «цивільної сили» як цілком протилежної силовій політиці не лише у цінностях і цілях, а й з погляду засобів і внутрішньої ле-гітимності. Однак, оскільки така «Кандідова влада» ніколи не існу-ватиме у світовій політиці, зокрема як одиничний випадок, такий підхід ризикує дискредитувати інші дослідження «безпрецеден-тної сили» ЄС. Протиставлення ідеалістичної концепції ЄС як цивільної сили реальній практиці не дуже корисне і тлумачить ЄС виключно як звичайний тип сили. Що цікаво з погляду порів-няльної політології, то це зовсім протилежне: що робить ЄС чи-

розділ другий5�


мось особливим, відмінним від класичного типу сили — зосібна, глобальним актором, відмінним від США?

2. ЄС як приклад «м’якої сили». Концепція «м’якої сили» Джозе-фа Ная попри свій американоцентризм часто використовується в аналізі зовнішньої політики ЄС. За Наєм, великий набір інстру-ментів, які він об’єднує у «м’яку силу», є набагато ефективнішим у забезпеченні провідної ролі Сполучених Штатів у світі, аніж жорстка сила19. Втім, це не цілком новий погляд на міжнародну силу, а один, позитивний бік міжнародного актора; інший його бік, як і раніше — жорстка сила. Тут можна знайти багато спільного із відомою обкладинкою першого видання гоббсівського «Левіафа-на» (1651), зображеного із довгим мечем у правій руці і символом духовної влади у лівій. Концепція «гегемоністичної сили»20 поєд-нує домінування і культурний вплив, матеріальний примус і низ-ку інструментів, інституцій та політик, що уможливлюють прий-няття союзників і домінуючих держав. У розумінні Ная, залежно від того, яка адміністрація США наразі займає офіс, баланс двох інструментів може з часом помітно змінюватися. Про «сучасне» поєднання двох різних і взаємодоповнювальних сил не може бу-ти і мови. Проблема полягає у тому, що ЄС не має (і у найближ-чому майбутньому не матиме) такої доповнювальної «військової сили», і це сильно відрізняє його від США і класичних гегемоніс-тичних сил.

Таблиця 2.1. Три концепції ЄС як цивільної сили

Концепція Автори Джерело Контекст Тлумачення

М’яка сила Дж. Най США Період, що прийшов на зміну холод-ній війні

Сила переконання і застосування ве-ликої кількості інструментів на дода-ток до жорсткої сили

Цивільна сила 1

Ф. Дюшен Європейсь-ка спільнота

Біполярний світ

Колективна діяльність з використан-ням цивільних засобів, скерована на цивільні аспекти як уособлення де-мократичного державного устрою, хоча і під захистом безпекової політи-ки Сполучених Штатів

Цивіль-на сила 2: нормативна

І. Маннерс Зовнішня політика ЄС

Постбіполяр-ний світ

Колективна спроможність впливати на міжнародні відносини з допомогою цінностей, принципів і нормотворчої діяльності, а не матеріальними і війсь-ковими засобами

Національ-на цивільна сила 3

Г. МаульП. Лагроу

Німеччина і Японія

Біполярний та постбіпо-лярний світ

Діяльність національної держави, чия зовнішня політика, цінності, форми впливу і міжнародні цілі значно зале-жать від певного досвіду поразки (у світових війнах, колоніальних війнах)



3. Дослідження цивільної сили могли б бути кориснішими для пев-них аспектів європейської програми наукових досліджень. ЄС народився з історії поразок, військових поразок у Другій сві-товій війні (Німеччина та Італія), а також поразок імперських і колоніальних сил (Франція, Великобританія, Португалія, Бельгія, Нідерланди). Лише за 15 років після 1945-го ці сили втратили свої імперії та колонії, і врешті-решт жодна з них не знайшла кращої альтернативи, ніж підтримати спільну європейську ініціативу. У майбутньому покрокова розбудова ЄС як колективної цивіль-ної сили має бути підкріплена безперервною еволюцією більшої кількості держав-членів як національних цивільних сил.

Внутрішні суперечності та зовнішні відносини

Застосовуючи до політичної системи ЄС ідеалістичні версії кон-цепції цивільної сили, явно недооцінюють природу і наслідки внут-рішніх соціально-економічних і політичних суперечностей у зв’язку з вагою інтересів і силової політики. Враховуючи, що «китайська сті-на» між внутрішнім і зовнішнім світом для ЄС ще менш актуальна, аніж для держав, зовнішній вплив внутрішніх розбіжностей стає при-нциповим питанням європейських студій. Протягом десятиліть різ-ні джерела, що висвітлюють міжнародні відносини, звертали ува-гу на внутрішні розбіжності і роз’єднавчі фактори, які формували зовнішню політику і зовнішні відносини кожної країни, особливо США21. Такий контекст ще важливіший для аналізу багаторівневого державного устрою і процесу ухвалення рішень, який є унікальним для ЄС. У порівнянні зі США ЄС — набагато більш децентралізова-ний і комплексний державний устрій, у якому баланс між численніс-тю інтересів і цілей та централізованим ухваленням рішень у зовніш-ній політиці набагато більше залежить від безперервних переговорів і демократичних шляхів досягнення консенсусу. Для нас вкрай важ-ливо звернути увагу на такі недержавні риси європейської наднаціо-нальної політичної системи, оскільки вони не лише добре пояснюють, чому той ЄС, яким він є, не може діяти як класична військово-полі-тична сила, а й чому він не може стати свого роду єдиним, цілком уз-годженим, послідовним постмодерним і м’яким актором, що формує світову політику взірцевими закликами до миру і нормами.

Важливими є три типи суперечностей. Деякі з них дуже сильно пов’язані із зовнішнім оточенням. Джерела інших — внутрішні, а є й такі, що поєднують обидва фактори.



1. Суперечності довкола низької політики, зокрема відносини між ЄС і глобалізацією. З одного боку, вони виникають через політи-зацію організованих інтересів і вороже сприйняття глобаліза-ції національною суспільною думкою. Що надзвичайно вражає, то це рекорд ЄС у інституційній централізації торгівельної полі-тики (через «метод спільноти», запропонований Жаном Моне, за яким Єврокомісія набувала права ухвалення рішень від імені 27 держав-членів), який є найвищим і поступається лише моне-тарній політиці ЄС (централізованої Європейським центральним банком, незалежним органом). У той час як ЄЦБ все ще видаєть-ся спроможним протистояти опору стосовно відсоткової став-ки в умовах вкрай нестабільної міжнародної фінансової систе-ми, підхід ЄС до глобалізації є постійним джерелом внутрішніх суперечок.

Торгівельна політика є частиною внутрішньої системи пере-говорів, що взаємодіє з багатьма політиками (САП, структурні фонди, бюджетна політика, координація національної політики у рамках Лісабонської програми модернізації на 2000–2010 р.) і залежить або від національних органів влади, або від компетен-ції ЄС. Суперечності між внутрішніми організованими інтереса-ми — тільки перша частина проблеми. Це не просто розбіжності між протекціоністською і орієнтованою на вільну торгівлю елі-тами: транснаціональні мережі інтересів взаємодіють із націо-нальними поглядами, зафіксованими опитуваннями громадської думки. Так історично склалося, що Франція і Нідерланди, згідно з даними Євробарометра, представляють дві крайності великого масиву популярних протилежних уявлень про глобалізацію в ме-жах ЄС (від поширених песимістичних побоювань до ентузіаз-му з приводу відкритості), підтримуючи протекціонізм або віль-ну торгівлю. Друга частина — це складна інституційна система, у якій змішалися різні компетенції і процедури голосування. Як наслідок, очевидними стають вади зовнішніх відносин. Напри-клад, ЄС є однією із головних причин затримки угоди Доха-раун-ду, а також коливань у міжрегіональних домовленостях. У цілому, хоча ЄС і видається здатним захистити і оновити свою соціально-економічну модель, не виглядає на те, що він спроможний висту-пати як єдиний регіональний гравець, «оформлюючи» глобаліза-цію через розширене регулювання.

2. Суперечності стосовно світової політики. США об’єднали свою зовнішню і безпекову політику в перші роки після здобуття не-



залежності. У ЄС, навпаки, чим важливішими для міжнародної політики є нагальні зовнішні питання, тим активнішими стають внутрішні суперечності. Однак якщо поглянути глибше, почина-ючи із зовнішньої політики і закінчуючи найболючішими розла-мами у світовій політиці, політичний вимір міжнародних відносин викриває ще складніший баланс між суперечностями і консен-сусом, а також узгодженістю національних інтересів у зовніш-ній політиці ЄС, яка заледве скріплена бажаною внутрішньою «солідарністю» і послідовністю22.

3. Суперечності стосовно політики співпраці із країнами, що роз-виваються, мають місце як між ЄС і державами-членами, так і між окремими державами-членами. Колоніальна спадщина все ще є надзвичайно важливим фактором, коли йдеться про західні держави-члени. Вочевидь, це стосується африканської політики, про що свідчить суперечлива підготовка до Лісабонського саміту в грудні 2007 року. Тоді інституційні рушійні сили, підтримувані Радою і Комісією, виявилися сильнішими за національну критику (з приводу Зімбабве), хай там обґрунтовану чи ні. І протилежний приклад: політика співпраці нових держав-членів істотно не змі-нилася, якщо мова йде про пріоритети (Балкани, колишні комуніс-тичні країни), де впровадження національної політики (зокрема, експорт досвіду) в рамках ЄС сприяє поліпшенню узгодженості методів і фінансується коштом спільноти23.

4. У Європейській політиці сусідства (ЄПС) немає єдності не лише через зовнішні відмінності між східною і південною частинами ЄС. Здається, різноманітні внутрішні суперечності перевіряють саму інституційну систему ЄС.

Звернімося, наприклад, до нещодавньої кризи Барселонсько-го процесу і розбіжностей між Францією та Німеччиною стосов-но проекту Середземноморського союзу, запущеного 2007 року президентом Саркозі. Вони демонструють, що історичні зв’язки, географічна близькість і внутрішні політичні потреби все ще здат-ні спровокувати серйозний внутрішній розкол у рамках розши-рення ЄС; вони можуть впливати на імміграційну політику, енер-гетичну політику, політику захисту людських прав тощо. Однак затверджені Радою ЄС на конференції у березні і в липні 2009 року поступки свідчать про просування інституційної системи ЄС до збалансованого урегулювання внутрішніх конфліктів, зок-рема, коли під загрозою опиняються двосторонні, багатосторон-ні та спільні відносини.



5. Видається, що у Центральній і Східній Європі інституційне вре-гулювання ЄС здатне значною мірою залагодити історичні кон-флікти з допомогою консенсусу — наприклад, прикордонні конф-лікти і проблеми меншин у Східній / Центральній Європі (угорські меншини у Румунії та Словаччині), а також конфлікти між Цен-тральноєвропейськими країнами і державами Західної Європи (Одер-Нейсе, Судети), — як він це вже робив у конфліктах між державами Західної Європи (Німеччина і Франція; Австрія та Італія; Ірландія та Великобританія). Втім, внутрішні суперечності мають місце, особливо щодо економічних і політичних стосунків з Росією, що переживає не найкращі часи. Це засвідчує політи-ка нових держав-членів стосовно Росії після 2004 року: Латвійсь-ка криза 2007 року, суперечки довкола протиракетної системи у Чехії та Польщі, а також напружені відносини між Польщею та Росією.

6. В особливо делікатних політичних питаннях, як-от визнання держави і державотворення, досягнення єдності — дуже важ-ке завдання. У поясненні політичних розбіжностей щодо прого-лошення незалежності Косова між більшістю держав — членів ЄС, включаючи чотири найбільші, а також Іспанію, Грецію та Кіпр, важливу роль відіграє багато факторів: історичні відмінності у побудові національної держави, ступінь загрози внутрішнього розколу і НАТО. Однак ці надзвичайно активні дебати було вре-гульовано двома інституційними інструментами: одностайним голосуванням Ради за найбільшу спеціальну місію, яка будь-коли відправлялася ЄС (Eulex) за кордон, і спільною політикою розши-рення, що сприяла підписанню угоди про асоціацію Сербії — пер-шого кроку на шляху до повного членства.

7. Суперечності між державами-членами стосовно неоднознач-них відносин із головним союзником, Сполученими Штатами, були і залишаються найбільшим внутрішнім розколом у невиз-наченій світовій політиці періоду після закінчення холодної вій-ни. Безсумнівно, вони беруть початок ще із ЄС-9, і, здається, тут не обійшлося без США та їх довгострокового плану внутрішнього розщеплення після розширення 2004 року — навіть попри транс-атлантичний розкол стосовно Іракської кризи 2002–2006. Однак, як і в минулому, Конституційний договір 2004 року, а після закін-чення його дії 2005 року — підписаний 2007-го Договір про ре-формування ЄС (Лісабонська угода), допомогли скористатися кризою як можливістю рухатися до подальшого законодавчого



закріплення положень, спрямованих на зміцнення узгодженості та послідовності.

8. Суперечності всередині самої політичної системи ЄС, а також між європейськими інституціями. Характерно і важливо для гіперінс-титуціалізованої міжнародної і транснаціональної держави, якою є ЄС, що переговори, конфлікти і досягнення консенсусу відбу-ваються в межах заснованої на правилах правової системи. Зов-нішні відносини залежать від двох центрів влади, Ради (стосовно Спільної зовнішньої та безпекової політики і Перспективи євро-пейського просторового розвитку ЄС) і Комісії (стосовно торгівлі, співпраці і політики гуманітарної допомоги). Перший становить одну десяту другого, якщо розцінювати їх за бюджетом і кількіс-тю службовців; однак його політична вага надзвичайно велика.

Проблема полягає у тому, що ці два центри влади не лише ви-користовують різні процедури ухвалення рішень, якщо розгля-дати їх як «стовпи» (для другого необхідна одностайність, тоді як у першому використовується процедура голосування кваліфіко-ваною більшістю), а й різні підходи до зовнішніх відносин: Рада наголошує на верховенстві класичних дипломатичних відносин і зовнішньої політики, а Комісія зосереджується на низькій політи-ці і всеохопних зовнішніх зв’язках. Втім, останнім часом з’явилася тенденція, яка підкреслює потребу посилення узгодженості між внутрішньою і зовнішньою політикою, а також політичним пар-тнерством на низовому і найвищому рівнях; наприклад, у 2006 і 2008 роках обидва Комюніке Єврокомісії стосувалися зовніш-ніх відносин. Європейський Парламент вже не є маргінальним і не обмежується суто «декларативною» зовнішньою політикою, як це було раніше: його підвищена бюджетна і політична роль у поєднанні з новими інструментами зовнішніх відносин (між-парламентський діалог із закордонними партнерами, зокрема із Середземномор’я, Латинської Америки тощо) спрямовані на зміц-нення ролі ЄП у міжнародних справах, що зробить зовнішні від-носини ЄС більш політизованими і більш складними.

9. Останнє у списку, але не за значенням: хто керує інституційним про-цесом досягнення консенсусу? Навіть у рамках проблематичного Ніццького договору (включно із неефективною ротаційною систе-мою головування) від головування Європейської Ради неприховано очікують, що вона відіграватиме провідну роль завдяки заохочен-ню інноваційної стратегії та внутрішньої конвергенції. Відзначимо як приклад численні документи, надані Португалією під час голо-



вування 2007 року, а саме інноваційну «Декларацію про глобаліза-цію» від 14 грудня, що поєднувала згадані вище традиційні підхо-ди Комісії та Ради24. Однак все ще триває реформа щодо посилення чотирьох ключових фігур, повноваження яких досі залишаються суперечливими, якщо розглядати їх з погляду провідної ролі у зов-нішніх відносинах: Голови Європейської Ради, держави, що здійс-нює ротаційне головування у Раді міністрів, Високого представни-ка з питань зовнішньої політики і Голови Європейської Комісії.Другий цікавий приклад потенційного зближення між Комісією і

Радою — поточний перегляд Європейської стратегії безпеки 2003 року (так званий документ Солани) у напрямку всеохопнішої кон-цепції безпеки. Окрім класичного дипломатичного підходу і закликів до «ефективного мультилатералізму» новий документ об’єднує полі-тичний мультилатералізм і глобальне урядування, у тому числі основ-ні глобальні питання, такі як зміна клімату («Зміна клімату і безпека», березень 2008 р.), що аналізуються з погляду впливу на стабільність і безпеку. Дискурсивний інституціалізм може запропонувати ґрунтов-ні пояснення потенційної значущості такого ідейного оновлення та його впливу на процес розробки політичного курсу.25 Таким чином, внутрішні суперечності, на відміну від федеративних держав, таких як Сполучені Штати:• традиційно актуальніші для міжнародних питань високої політи-

ки — також і через непохитну інституційну позицію ЄС стосовно низької політики. Політизація ЄСп / ЄС «знизу вгору» розширює внутрішній механізм досягнення консенсусу до зовнішніх нових сфер політики, але не відповідно до державної моделі;

• не обмежені міжурядовими суперечностями між державами-чле-нами, а нерідко збігаються із транснаціональними розбіжностя-ми, у тому числі організованих інтересів і плюралістичних мереж. Більше того, вони є питанням не лише конфліктів еліт, а й народ-ного обурення, як це засвідчив Євробарометр;

• в основному не призводять до протистояння між старими і новими державами-членами, принаймні у контексті зовнішньої політики. Ми спостерігаємо радше поєднання історичної спадщини, націо-нальних інтересів, транснаціональних мереж і зовнішніх тисків, з одного боку, і їх вплив на спільні інституційні рамки — з іншого.Зовнішня діяльність ЄС залежить від внутрішніх суперечностей,

які мають різний ступінь впливу і різні наслідки. Зовнішня роль ЄС має безліч проявів, залежно від внутрішніх тисків, різноманітних про-цедур і сфер політики, але у кожному з них ця роль далека від поведін-



ки наднаціональної постмодерної держави, що вивищується над вла-дою держав-членів. Як наслідок, характеристика доволі суперечлива: іноді ЄС можна охарактеризувати як цивільну силу на початковій стадії формування, яка сприяє глобалізації, а іноді як розділену регіо-нальну організацію, або ж як оборонну фортецю. При цьому він за-вжди діє і взаємодіє у межах неоднорідної міжнародної системи, яка перебуває під впливом різних вестфальських тенденцій, у тому чис-лі фрагментації, мультиполяризації та уніполярзації.

Нова програма наукових досліджень ЄС як цивільної сили?

У цьому розділі я, по-перше, стверджував, що зміна міжнародного порядку денного після 2001–2002 років унеможливила появу ізольо-ваного поствестфальського актора; по-друге, що нормативні та ідеаліс-тичні концепції цивільної сили не підходять для подолання складних зовнішніх викликів. По-третє, інституційна система видається здат-ною обмежити і подолати внутрішню напруженість та суперечності лише до певної міри, і аж ніяк не відповідно до класичної моделі де-ржави. Зрештою, ми зрозуміли, що внутрішні суперечності, що мають різні типи і наслідки, є необхідною складовою нового глибшого уяв-лення про цивільну силу. Потрібно провести подальше ґрунтовніше міждисциплінарне дослідження26. Зовнішні виклики і складна взає-модія у рамках світової політики на початку ХХІ століття — саме це, разом із більш традиційними глобальними акторами спонукає вклю-чити зовнішні змінні як невід’ємну частину програми наукового до-слідження27. Усе це підсумовано у таблиці 2.2.

Таблиця 2.2. Нова програма наукових досліджень ЄС як цивільної сили

Концепція Автор Джере‑ло Контекст Тлумачення

Цивільна сила

Дж. ГовортМ. ТелоА. Сапірта інші

ЄС та інші регіо-нальні актори

Постбіпо-лярний і постгеге-моністич-ний світ роз-глядається як наслідок поступово-го перегляду вестфальської парадигми

Колективна здатність застосування зовніш-нього впливу і сили, переважно як «зразка» і через переконання, але також через зовніш-ні тиски, залежно від різних партнерів і сфер політики (включно з політичною зумовленіс-тю, використанням обмежених військових за-собів, миротворчих місій і місій на підтрим-ку миру). Такі безпрецедентні риси залежать від взаємодії із вестфальським світом, з одно-го боку, і внутрішньої дворівневої організа-ції – з іншого.

Як же у рамках цієї концепції дати точне визначення «безпреце-дентної сили» як «цивільної сили»? Перший пункт, що його слід за-уважити: на відміну від маргінальної «Венери» чи наївного «Кандіда»



ЄС є актором, здатним змінювати поведінку інших акторів; до того ж це сила, що є другим глобальним актором після Сполучених Штатів, і вона потребує правильної оцінки:• Що стосується ВВП розширеного складу держав — членів ЄС,

то до 2007 року він зріс до рівня Сполучених Штатів (близько 12,5 млрд євро), що робить доступ до ринку ЄС привабливим, а конку-рентну політику — внутрішнім / міжнародним інструментом вста-новлення стандартів і правил;

• Процес розширення ЄС з 6 до 27 держав-членів, а також перего-вори щодо подальшого розширення одностайно розцінюються як успіх у стабілізації квазіконтинентального утворення та поширен-ні демократії і процвітання у близькому зарубіжжі. Хоча його де-ржави-члени представляють лише 7 % світового населення, у ЄС мешкає 450 мільйонів, а навколо — 500 мільйонів сусідів, які є і потенційним ринком, і джерелом іммігрантів. У разі правильно-го регулювання міграція може врівноважити негативні демогра-фічні тенденції у багатьох державах-членах і гарантувати стій-кість системи держави загального добробуту.

• Що стосується торгівлі товарами, ЄС є найбільшим глобальним актором, найбільшим експортером і другим за обсягами імпорте-ром товарів, на нього припадає близько 20 % світового імпорту і експорту.

• Наслідком впровадження євро для ЄС стала не лише регіональ-на стабільність обміну в умовах розбалансованої глобальної фі-нансової системи, а й передумови до набуття цією валютою ста-тусу другої резервної для зміцнення глобальної стабільності; сила євро частково вирівнює зростання цін на продукти харчування і нафту, а також серйозну енергетичну залежність.

• Попри неоднозначну ефективність (а нова китайсько-африкансь-ка політика — невирішене завдання) політика ЄС сприяння роз-виткові все ще залишається найбільшою і найповнішою у світі з погляду бюджету і сфери застосування.

• Навіть якщо авторитет ЄС у середньостроковій перспективі за-лежить від внутрішніх успіхів у подоланні проблем, після Кіотсь-кої і Балійської конференцій Європейський Союз було визнано світовим лідером у сфері екологічної політики і боротьби зі змі-ною клімату.

• Незважаючи на критику за зіркоподібну модель, ЄС отримує пе-реваги від найбільшої мережі двосторонніх, багатосторонніх і міжрегіональних угод із ближніми і дальніми партнерами.



Таке швидке зростання зовнішнього впливу і діяльності як цивіль-ної сили матиме певні наслідки в умовах глобального перерозподілу влади. Наприклад, цивільна сила ЄС неминуче зменшує силу Спо-лучених Штатів.

Визначення ЄС як цивільної сили є таким суперечливим з двох го-ловних причин. По-перше, внаслідок політичної ваги і зростання між-народної відповідальності ЄС стає дедалі більше відданим справі під-тримання миру і миротворчим місіям, а дослідження звертають увагу на «нормалізацію» сили ЄС28, або ж навіть пристрасно наголошують на таких концепціях, як «імперія ЄС» чи «гегемоністична сила ЄС». Втім, у переважній частині міжнародних досліджень стверджуєть-ся, що першість США як військової сили на сьогодні не просто без-заперечна, а й стає міцнішою, ніж наприкінці ХХ століття. До того ж Сполучені Штати краще підготовлені до боротьби із сучасними гло-бальними викликами.

Обстоювання тези про занепад США у довгостроковій перспек-тиві аж ніяк не означає, що натомість постане конкуруюча гегемонія ЄС, принаймні в контексті теоретичного розуміння «гегемонії» як поєднання культурного впливу і домінування, двох взаємодоповню-вальних сил — жорсткої і м’якої. Відносини у рамках жорсткої сили на міжнародному рівні все більше ідуть на користь США, які на свій оборонний бюджет витрачають більше, ніж наступні 10 держав ра-зом. Військові можливості ЄС все ще дуже обмежені, і розрив між можливостями і очікуваннями залишається характерною рисою ЄС, який від початку виглядає як тип цивільної сили.

Взявши за основу цей наголос на військовому розриві між пер-шим і другим глобальними акторами, чимало науковців вдалися до пе-реосмислення структурного підґрунтя цивільних рис європейської сили. По-перше, чому військові заходи становлять таку незначну частину зовнішнього впливу ЄС? І чому так глибоко вкорінені обме-ження на переозброєння? Помірні оборонні бюджети держав-членів є структурною рисою ЄС: спадщина національної держави загаль-ного добробуту все ще жива і відіграє головну роль у внутрішній політиці.

Практика стриманої цивільної сили зумовлюється не лише іс-торією поразок деяких держав-членів, а й вибором громадян євро-пейських країн. Незалежно від політичної орієнтації національних урядів серйозне збільшення військового бюджету не розглядається. Ці суб’єктивні фактори (поширене відчуття зовнішніх загроз; дов-гострокові пріоритети національних програм; тягар memoires сві-



тових та колоніальних війн) створили несприятливе середовище для «нормалізації» ЄС своєї міжнародної сили.

Така «від початку цивільна сила» виглядає обмеженою у своїх мас-штабах і амбіціях. Щоб протистояти цивільним викликам ХХІ століт-тя, ЄС має вирости у колективну трансформаційну силу: поняття «колективна сила» може підтримати амбітніше розуміння цивільної сили, об’єднавши внутрішні і зовнішні прояви. Чи може внутрішній досвід плідної співпраці між десятками держав і суспільств підтри-мати поширення європейського типу мультилатералізму29 у ширшо-му контексті?

Внутрішній мультилатералізм, розширення від 6 до 27 держав, по-яснює політичну відданість ЄС багатосторонній співпраці як в еко-номічній, так і в політичній сферах. Ця риса може мати величезний вплив на світову політику.

Багаторівневий мультилатералізм ЄС і суперечливий вплив міжнародного контексту

Чи завжди ЄС послідовно дотримується багатостороннього під-ходу? Мультилатералізм у розумінні Європейського Союзу — це не лише ad hoc інструмент для міжнародної співпраці, а щось набага-то більше. Засади участі ЄС у світовій політики, початково закріплені ще у Маастрихтському договорі (1992), ґрунтуються на принципі ба-гатосторонності, а також властивих йому цінностях та самобутності (TEU art. 11, European Security Strategy…) і, що важливіше, — внут-рішньому досвіді ЄСп / ЄС. Та після розширення у 2004–2007 роках ЄС вже набагато менше видається федеральною державою у процесі становлення, а більше регіональним багатостороннім (і транснаціо-нальним) об’єднанням сусідніх держав і суспільств30.

Однак розширений ЄС не може і далі розвиватися як цивільна сила без хоча б часткової еволюції міжнародного контексту до нового багаторівневого мультилатералізму. Важливою особливістю піднесен-ня мультилатералізму у світі, з погляду ЄС, є консолідація і політиза-ція нових регіональних акторів за кордоном. Чому постгегемоністич-на багатостороння програма обов’язково потребує регіональних угод і нових цивільних акторів на кшталт ЄС як основних «стовпів»?31 Тому що зміцнення регіональних об’єднань держав, як-от MERCOSUR, UNASUR, ASEAN, SAARC, SADC, ECOWAS та AU, можуть надати гло-бальному багатосторонньому урядуванню підвищеної ефективності та легітимності, незважаючи на зменшення підтримки Сполучених



Штатів. Регіоналізм не є панацеєю, а ідея регіональної співпраці, що на ній ґрунтується заснована на принципі «знизу вгору» глобальна мультирегіональна система, не лише як нова риса постгегемоністич-ного глобального устрою, а й послідовна і всеосяжна реформа міжна-родних організацій, є, напевно, утопічною. Втім, на ринку політичних ідей щодо майбутнього світового устрою небагато привабливих і вод-ночас реалістичних пропозицій. Багатовимірний регіоналізм справді видається обов’язковою структурною рисою глобального управлін-ня. Більше того, порівняльні дослідження підтверджують, що у ХХІ столітті ми матимемо більше регіоналізму, ніж у ХХ32.

Регіональна співпраця довела свою життєздатність як структур-на особливість глобального управління попри нещодавні фінансові кризи, політичні виклики і зовнішні перешкоди. Вона надає регіо-нам і глобальному урядуванню цілком конкретні вигоди: сприяє за-побіганню конфліктів, врегулюванню конфліктів і відновленню після конфліктів; забезпечує регіональну фінансову стабільність і добро-бут; зменшує проблеми розподілу (у відповідь на виклик суспільства знань); контролює виконання глобальних норм (регіональне виконан-ня положень СОТ і реформ Спільної сільськогосподарської політики); відстоює репутацію ООН і певним чином спонукає до створення но-вих режимів (Кіотський протокол, МТП, захист людських прав); про-кладає шлях до співпраці між організаціями і наднаціональної коор-динації у сфері спільних стандартів; регулює національні відмінності на шляху до регіональної конвергенції.

Підсумовуючи сказане, слід зауважити, що активніша регіональна багатостороння співпраця, за умови, що вона омине Скілли і Харибди регіональних мурів чи прості зони вільної торгівлі, обмежує анархію і фрагментацію, а також може допомогти у формуванні багатополяр-ної програми, яка послабить унілатеральні та білатеральні тенденції. З моменту заснування ЄСп у 1950-х роках її регіональний мультила-тералізм вийшов далеко за межі статті XXIV ГАТТ, розвинувши ба-гатовимірність регіональної співпраці (спільний ринок, спільна тор-гівельна політика, спільна сільськогосподарська політика, політична співпраця). Мультилатералізм, як своєрідний прапор ЄС у міжнарод-ній політиці, поширювався через зовнішній вплив, підтримку бага-тосторонньої співпраці на глобальному рівні й між сусідніми країна-ми, включно з колишніми ворогами, на інших континентах.

Більше того, це було підтверджено інституціями ЄС, Комісією, Парламентом і Радою (що не означає: кожною державою-членом) під час трансатлантичного розколу у 2002–2006 роках.



Однак взаємодоповнюваність європейської регіональної моделі і глобального багатостороннього регулювання у сучасному контекс-ті «недуг глобалізації» більш не слід сприймати як щось саме по собі зрозуміле. ЄС розглядає кандидатури багатьох партнерів і все біль-ше стає актором, що захищає свої власні інтереси (і своїх найбіль-ших держав-членів) в умовах суперечливої глобальної економіки та ієрархічного світового устрою. Можливі розбіжності у рамках бага-торівневої системи управління, а саме у регіональній співпраці, дво-стороннє партнерство і глобальне регулювання ризикують спричини-тися до подвійного та суперечливого «дзеркального ефекту». З одного боку, як регіональна організація, зацікавлена у діалозі між регіона-ми, ЄС виступав спонсором регіональної і міжрегіональної співпра-ці (наприклад, Азійсько-Європейська нарада (від 1996 року); Ріо-де-Жанейрський процес, розпочатий 1999 року; АКТ). З іншого боку, ЄС дедалі частіше виступає як квазідержава, зміцнюючи індивідуальне «стратегічне партнерство» з великими державами (Японією, Росією, Китаєм, Індією, Канадою, Сполученими Штатами і 2007 року — Бра-зилією) або укладаючи окремі преференційні угоди про співпрацю з країнами АКТ чи середземноморськими партнерами.

Протягом десятиліть ЄС активно підтримував регіональну спів-працю за кордоном як характерну рису глобального урядування, про-те останнім часом він все менше діяв як регіональна «модель» і послі-довний міжрегіональний актор. Це можна було б розглядати майже як провокацію проти традиційної силової політики, а також класич-ного економічного розуміння мультилатералізму у контексті вільної торгівлі. Однак перше десятиріччя нового століття принесло йому серйозні виклики.

Висновки

Яке майбутнє у цих суперечностей? Напевно, обидві протилеж-ні зображення ЄС як «імперії добра» або як «імперіалістичної де-ржави» є відродженням традиційної євроцентристської думки і вза-галі не відповідають ролі ЄС у світовій політиці, яка зрушила на схід в бік Тихого океану.

Одне з головних і найскладніших протиріч, з якими ЄС зіштовх-нувся у процесі розвитку як сили, — протиріччя між його природою як регіональної багатосторонньої організації і потребою у партнерстві зі старими і новими силами, а саме США і новоствореними силами. Більшість з них сприяє переходу ЄС від глобальних / міжрегіональ-



них двосторонніх відносин, провокуючи щось на кшталт «синдрому Зеліга». По-друге, конкуренція між США і Китаєм у двосторонній торговій політиці, зокрема, з більш слабкими (не лише африкансь-кими) державами, негативно впливає на співіснування регіональної співпраці та політики розвитку33.

У середньостроковій перспективі ЄС має невеликий вибір, ок-рім як сприяти розбудові стратегічного регіоналізму34, а це — між-регіональні партнерські відносини і глобальна співпраця у контек-сті особливої міжнародної ролі. Він може розглядати лише варіанти колективної керівної ролі у рамках нового багаторівневого, багато-стороннього урядування. Найактуальнішим питанням для ЄС на на-ступне десятиліття стане затвердження нової стратегічної комбіна-ції глобального, регіонального і міжрегіонального мультилатералізму шляхом впровадження нових форм управління зовнішніми відноси-нами, перегляду договорів і редагування Європейської стратегії без-пеки. Міжрегіональні відносини залишаються незамінним інструмен-том поєднання глобальних та двосторонніх відносин. Можливо, між фрагментацією і міжнародними ієрархіями з’являється новий тип ба-гатосторонньої політики. Більше, ніж у минулому, внутрішні інсти-туційні рішення ЄС взаємодіють із зовнішнім управлінням на регіо-нальному і глобальному рівнях.

Примітки і посилання

1. Щодо реалістичної позиції див. R. Kagan. Paradise and Power: America and Europe in the New World Order. London: Atlantic Books, 2003. Щодо ідеалістичної див. R. G. Whitman. From Civilian Power to Superpower? The International Identity of the European Union. London: Macmillan, 1998; U. Beck. Das kosmopolitische Europa. Frankfurt a.M: Suhrkamp, 2004; J. McCormick. The European Superpower. Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2007; M. Leonard. Why Europe Will Run the 21st Century. London, Fourth Estate, 2005.

2. M. Telо. Europe: a Civilian Power? Basingstoke: Palgrave Macmillan 2005; J. Howorth. Defence Policy in the European Union. Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2007.

3. T. Padoa-Schioppa. Europe as a Civil Power. London: Federal Trust, 2004; Z. Laidi. Norms over Force: The Enigma of European Power. Basingstoke: Palgrave Macmillan, 2008.

4. J. Manners and S. Lucarelli. Values and Principles in European Foreign Policy. London: Routledge, 2007; J. Manners. Normative Power Europe: a Contradiction in Terms? // Journal of Common Market Studies, 40 (2), 2002. Р. 235–258.

5. Середні витрати зменшилися з 45 млрд дол. США у період 1983–1988 р. до 25



млрд дол. США у 1991–1999 р. (статистика SIPRI). Кількість міждержавних конфліктів зменшилась із 39 (1979) до 29 (2001); ядерних боєголовок з 65 000 до 20 000. Військовий бюджет зменшився з $ 1,3 млрд 1987 року до 750 млн дол. США 1997 року (і з тих пір повернувся до $ 1,3 млрд 2007 року в основному за рахунок зростання бюджету Міністерства оборони США у 2002–2007 р.).

6. F. Bergsten. Globalizing Free Trade // Foreign Affairs, 3, 1996. Р. 105–120. Див. також результати спостережень за соціально-політичними суперечностя-ми глобалізації в 1990-х роках у таких джерелах: P. Hirst and G. Thompson. Globalization in Question. Cambridge: Polity Press, 1996; S. Sassen. Globalization and Its Discontents: Essays on the New Mobility of People and Money. New York: New Press, 1998; Z. Bauman, Globalization: The Human Consequences. New York: Columbia University Press, 1998; I. Clark. Globalization and Fragmentation: International Relations in the Twentieth Century. Oxford: Oxford University Press, 1997. R. Gilpin. The Challenge of Global Capitalism: The World Economy in the Twenty-first Century. Princeton: Princeton University Press, 2000.

7. Френсіс Фукуяма (який значною мірою вплинув на розвиток цієї американсь-кої ідеології 1990-х своєю статтею 1993 року у Foreign Affairs і книжкою The End of History and the Last Man. New York: Free Press, 1992) після подій 11 ве-ресня визнав, що така історична подія зумовила потребу нової періодизації.

8. Джеймс Розенау активно наполягає на ідеї «роздвоєної системи», що охоп-лює два світи глобального урядування та світової політики. Див. E. O. Czempiel and J. Rosenau (eds.). Governance without Government: Order and Change in World Politics. Cambridge and New York: Cambridge University Press, 1992; Governance in a New Global Order / D. Held and A. G. McGrew (eds.). Governing Globalization. Power, Authority and Global Governance. Cambridge: Polity Press, 2002. Р. 70–86.

9. A. Gamble. Regional Blocs, World Order and New Medievalism / M. Teld (ed.). The European Union and New Regionalism: Regional Actors and Global Governance in a Post-Hegemonic Era. Farnham: Ashgate, 2007. Р. 21–35.

10. K. Ohmae. The End of the Nation State: The Rise of Regional Economies. London: HarperCollins, 1995.

11. Див. також W. Reinicke. Global Public Policy. Governing without Government? Washington DC: Brookings Institute, 1989.

12. H. Bull. The Anarchical Society. London: Macmillan, 1977; A. Tanaka. A New Medievalism. Tokyo: Nihon Keirai, 1996.

13. Наприклад, міжнародні конференції та експонентне зростання числа неуря-дових організацій – що, за підрахунками, досягне 30 000 на початку століття – та їх вплив на уряди.

14. R. Gilpin. A Realist Perspective on International Governance / Held and McGrew (eds.). Governing Globalization, op. cit. Р. 237–249.

15. Наприклад, використання тиску в останній момент з метою досягти міжре-гіонального делегування повноважень, зокрема Угода про вільну торгівлю з країнами Латинської Америки і MERCOSUR 2004 року, також закінчилося невдачею. Було дійсно запізно, попри згортання двох головних конкурую-чих міжрегіональних проектів – APEC та FTAA, що були розпочаті у 1990-х і



зайшли в глухий кут у першому десятилітті нового століття.16. Вперше застосував теорію систем до міжнародних відносин М. Каплан: Morton

Kaplan. System and Process in International Relations (1957).17. I. Kant. Theorie et pratique. Paris: Librairie philosophique Vrin, 1972.18. European Union. Treaty of European Union, art. 11, 17.19. J. Nye. The Paradox of American Power: Why the World’s Only Superpower Can’t

Go It Alone, New York: Oxford University Press, 2002; J. Nye, Soft Power. The Means to Success in World Politics, New York: PublicAffairs, 2005

20. A. Gramsci. Quademi del carcere. Torino: Einaudi, 1975; він став джерелом натхнення для канадської школи міжнародних відносин, зокрема для Робер-та В. Кокса, Стівена Гілла та інших.

21. Г. Т. Еллісон зосереджується на вирішальній ролі внутрішніх переговорів між різними інституційними акторами (The Essence of Decision. 1971); Т. Лоуї кла-сифікує зовнішні політичні рішення держави за трьома основними ступеня-ми фрагментації/поліархії/концентрації стосовно більш-менш чутливих пи-тань і сфер політики (World Politics, 2, 1964). Дж. Розенау (New Directions of the Study of Foreign Policy. Boston: Allen and Unwin, 1987); Р. Кеогейн та Г. Міл-нер (Interests, Institutions, and Information: Domestic Politics and International Relations. Princeton: Princeton University Press, 1997) поєднують аналіз зов-нішньої політики, теорію систем і соціально-політичні дослідження суспіль-ної думки, внутрішніх інтересів, процедур ухвалення рішень, інституційних суперечностей та інших внутрішніх факторів, що визначають зовнішні відно-сини держави.

22. C. Hill and K. Smith. International Relations and the European Union. London: Routledge, 2006. Див. Declaration n 13, IGC 2007 стосовно СЗБП, яка не повин-на «впливати на поточні обов’язки держав-членів для розробки та проведення своєї зовнішньої політики і ... їх національного представництва в третіх країнах і міжнародних організаціях», зокрема у Раді Безпеки ООН; «СЗБП не впли-не на існуючі правові засади, зобов’язання і повноваження кожної держави-члена стосовно їхньої власної зовнішньої політики». (Declaration n 14).

23. Maria Francesca Vencato. The Development Policy of the CEECs: The EU Politi-cal Rationale between the Fight Against Poverty and the Near Abroad, PhD thesis, Katholieke Universiteit Leuven, 2007.

24. Gabineite do Premeiro Ministro, Presidency of the EU 2007. Developing the External Action of the EU. New Instruments and Global Players; в тому числі доповіді екс-пертів, матеріали нарад з китайськими, російськими, індійськими і бразильсь-кими партнерами, спільні офіційні заяви та заключний документ: Declaration on Globalization, Lisbon, 2008.

25. V. A. Schmidt. Comparative Institutional Analysis / T. Landmann and N. Robinson (eds). Handbook of Comparative Politics. London: Sage, 2008.

26. K. Nicolaydis and R. Howse. This is my Utopia // J. H. H. Weiler, I. Begg and J. Peterson (eds). Integration in an Expanding European Union. Reassessing the Fundamentals. Oxford: Blackwell, 2002. Р. 341–365. Див. також неперевер-шену доповідь: Robert Keohane. Realist and Institutionalist Theory After 9.11 // Advisory Group in Social Science and Humanities for the European Research Area, EU Commission DG Research, December 2004



27. Щоб впоратися із такою складною аналітичною і теоретичною проблемою, ключовим питанням для розвитку європейського бачення міжнародних від-носин і світової політики, необхідні транснаціональні мережі науково-дослід-них організацій. Наприклад, дві наступні мережі фінансуються за рахунок 6-ї рамкової програми Комісії ЄС (2005 до 2010): Garnet (Global Governance, Globalization and Regulation. The Role of the EU), мережа для обміну та поши-рення передового досвіду (NoE – networks of excellence) між 41 університе-том (www.garnet-eu.org); та Nesca, мережа з 5 європейських університетів і 5 ВНЗ Східної Азії, що зосереджується на регіональній співпраці та міжрегіо-нальних відносинах.

28. Thomas Diez. Constructing the Self and Changing Others: Reconsidering Normative Power Europe // Millennium, 33 (3), 2005. Р. 613. Деякі конкретні аргументи на користь цієї тези надають положення Лісабонського договору, підкреслюю-чи схильність до поступового поліпшення військового потенціалу, а також зосередження на цивільному і військовому потенціалі усіх держав-членів. Див. A. Duff. Opinion of the Committee of Foreign Affairs for the Committee on Constitutional Affairs on the Reform Treaty, 2008.

29. Мультилатералізм – це «інституціалізована колективна діяльність чітко виз-наченої кількості незалежних держав»; його також характеризують, як «пос-тійний набір правил, які обмежують діяльність, формують очікування і роз-поділяють ролі» (Keohane. Realist and Institutionalist Theory After 9.11. Op. cit.). «Мультилатералізм – це інституційна форма, що координує відносини між трьома або більше державами на основі узагальнених принципів поведінки» (J. G. Ruggie. Multilateralism Matters: The Theory and Praxis of an Institutional Form. New York: Columbia University Press, 1993. Р. 11). Під європейським «муль-тилатералізмом» ми розуміємо глибшу форму колективної транснаціональної діяльності та співпраці між державами. Це передбачає узагальнення принци-пів поведінки та поширення взаємної співпраці, а також, у європейському ро-зумінні, включає кілька рівнів – регіональний, транснаціональний і глобаль-ний – та різні типи інституціалізації, від угод до міжнародних організацій.

30. Ось чому у авторитетних міжнародних виданнях за останні 15 років з’явилося порівняння ЄС з ASEAN, MERCOSUR та іншими регіональними об’єднаннями сусідніх держав; Louise Fawcett and Andrew Hurrell. Regionalism in World Politics: Regional Organization and International Order. Oxford: Oxford University Press, 1995; Edward D. Mansfield and Helen V. Milner. The Political Economy of Regionalism. New York: Columbia University Press, 1997; Bjorn Hettne. National perspectives on the New Regionalism in the South (with Andras Inotai and Osvaldo Sunkel), New York: St Martin’s Press, 2000; Global Politics of Regionalism: Theory and Practice (with Mary Farrell and Luk Langenhove). London: Pluto Press, 2004; R. Higgott. Democratisation, Governance and Regionalism in East and Southeast Asia. London: Routledge, 2006; F. Laursen. Comparative Regional Integration: Theoretical Perspectives. Aldershot: Ashgate, 2004; M. Telт. The European Union and New Regionalism. Op. cit

31. Чому ми пропонуємо концепцію «нового мультилатералізму»? У порівнянні з багатосторонньою спадщиною пов’язаної з Великобританією мультилате-ральної системи або пов’язаної зі США Бреттон-Вудської системи нові бага-



тосторонні тенденції мають більш обов’язковий характер і здатні відповіда-ти вимогам транснаціональної суспільної думки, приділяючи особливу увагу розвитку справедливої торгівлі, боротьбі зі злиднями, захисту довкілля та люд-ських прав. Однак держави все ще мають значення, навіть якщо вони не мо-жуть розглядатися як окремі актори багаторівневого глобального урядуван-ня, яке все частіше включає в себе регіональні організації, приватних акторів, громадянське суспільство та міжнародні організації.

32. Telо. The European Union and New Regionalism. Op. cit.33. ACP-Cotonou Convention, 2000.34. Під «стратегічним регіоналізмом» ми маємо на увазі цивільну силу, яка перебу-

ває на етапі становлення та свідомо і послідовно сприяє врегулюванню і біль-шій легітимності глобалізації, а також стабільності світової політики. M.Telо. Global Challenges and the Political Dimension of the EU External Action: the Key Issues / Lisbon Agenda Group, Gulbenkian Foundation Lisbon, 2007.


Documents

Європейський Союз: суперечності та єдність у європейській зовнішній політиці