ГРОМАДСЬКИЙ Київщини №9

11 липня 2012 р.ЗАХИСТ

Заручники міськвладиМи, прості мешканці броварських багатоповерхівок, вже давно звикли до того, що «справа потопаючого є особистою проблемою само-го потопаючого». Нас обманюють щодо якості тепла взимку та водопостачання протягом року, обманюють, обраховуючи витрачену електроенергію та роблячи «ремонт» за рахунок того ж ЖЕУ, після якого дійсно треба наводити лад у будинку. Ми добре знаємо, наскіль-ки «безкоштовні» послуги сантехніків та скільки потрібно чекати ліфтера, коли ліфт раптом зупиняється із нами всередині, або скільки місяців потрібно чекати на ремонт того ж ліфта, якщо «там» щось перегорить з вини виробника чи фірми, яка відповідає за його якісну експлуатацію…

Земля, що більше нам не належитьМи живемо в країні, де вкрасти можна практично все що завгодно. Від носовичка до величезного вироб-ництва. Інша річ, що виробництво зрештою можна створити нове. Але є речі, які неможливо відтворити знову. Ну, «нє видєлують» більше такого товару!

Найдорожчим здобутком України є її земля. Адже з-понад 60 мільйонів гектарів української землі близь-ко 70 відсотків є сільгоспугіддями. Причому, її родю-чість має чи не найвищий показник на планеті. Згідно з оцінкою Держкомзему, її загальна вартість складає понад 330 трильйонів гривень! А от вся земля наших східних сусідів, за оцінками «Роснєдвіжимості», ледь перевищує позначку в 23 трильйони. І тут немає нічо-го дивного. Адже значна частина російської території знаходиться за полярним колом. Говорити про сіль-госпвиробництво там взагалі немає сенсу. Така земля не може родити в принципі.

І це головна причина, через яку українська земель-ка стала одним із головних об’єктів зазіхань різнома-нітних злодіїв. Левова частка з них – це люди при владі.

ХТО

Хто ж нині реально володіє українською землею? Ця інформація не афішується у пресі чи на телебаченні. Проте, дещо можна дізнатись, якщо переглянути доку-менти Держкомзему.

Якщо говорити про найбільших землевласників Ки-ївщини, в першу чергу треба згадати регіонала Василя Хмельницького та його соратника Андрія Іванова. Зо-

крема, у їхній власності знаходяться понад 300 гектарів у селі Зазим’я Броварського району та 920 гектарів у заплаві Десни. Ми навмисне згадуємо саме ці ділянки, хоча вони й не найбільші. Адже, згідно з українським законодавством, ані прибережні зони, ані острови, ані лісові масиви взагалі не можна приватизовувати! Жодним чином і за жодних умов. Але сьогодні вихід до річок, озер та морів став для України однією з найбіль-ших проблем. Береги забудовано або закрито велетен-ськими огорожами. І на колишніх міських та сільських пляжах, де купались наші діти, відтепер ніжаться пузаті дядьки зі своїми фотомодельками.

До їхнього числа нині належать, наприклад, лит-винівець Віктор Пилипишин, брат колишнього пре-зидента Петро Ющенко, регіоналка Тетяна Засуха, віце-прем’єр Сергій Тігіпко та міністр Петро Поро-шенко.

Продовження на стор. 2

Читайте на стор. 4

2ГРОМАДСЬКИЙ

КиївщиниЗАХИСТ11 липня

2012 р.Країна

ЗГІДНО З ІНФОРМАЦІЄЮ ДЕРЖКОМЗЕМУ, СПИСОК НАЙБІЛЬШИХ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЕВЛАСНИКІВ ВИГЛЯДАЄ НАСТУПНИМ ЧИНОМ:

; Данііл та Михайло Корилкевичі, компанії «Ленд Вест» і «Дакор» — 330 тис. га;

; Володимир Бойко, гендиректор комбінату ім. Іл-ліча та «Ілліч-Агро» — 225 тис. га;

; Олександр Кравчук, син Леоніда Кравчука — 220 тис. га;

; Джордж Pop, американська корпорація New Century Holdings — 220 тис. га;

; Юрій Косюк, «Миронівський хлібопродукт», ТМ «Наша Ряба» — 220 тис. га;

; Віктор Іванчик та Валерій Коротков, «Астарта-Ки-їв» — 166 тис. га;

; Іван Гута, «Мрія Агрохолдинг» — 158 тис. га; ; Юрій Журавльов, «Агротон» — 150 тис. га; ; Віталій Цехмистренко, «Райз-Агро» — 130 тис. га; ; Анатолій Каминський, «Євроінвестбуд» — 107

тис. га; ; Сергій Федоренко, «Укррос» — 105 тис. га; ; Олександр Мілай, «Лотуре» — 101 тис. га; ; Михайло Стадник, «Стіомі Холдинг» — 98 тис. га; ; Андрій Веревський, «Кернел» — 85 тис. га; ; Костянтин Григоришин, «Сварог Вест Групп» —

75 тис. га.

Початок на стор. 1 Як бачимо, партійна приналежність українських зем-

левласників доволі строката. Головною ж ознакою, яка об’єднує всіх цих діячів, є здатність домовитись із будь-якою владою. Для прикладу, можна згадати колишнього бютівця Богдана Губського. Саме він створив одну з най-більших українських земельних імперій, до якої входять володіння у Броварському, Обухівському, Фастівському, Кагарлицькому та Білоцерківському районах. На сьо-годні його володіння складають понад 20 тисяч гектарів. Більшість із них змінили власника завдяки незаконним оборудкам та підробці документів. А недоторканість цих активів гарантує дивовижна лояльність бізнесмена. Завдяки їй колишній палкий прихильник Юлії Тимошен-ко і депутат від БЮТу раптом змінив політичне забарв-лення після останніх президентських виборів. Новітній регіонал не тільки не втратив колишніх позицій, а й під-няв ставки. А саме – профінансував виборчу кампанію на посаду міського голови Броварів. У результаті, його особистий водій став державним службовцем високого рангу. Відтоді в наших краях для Губського відкрились по-справжньому нові обрії.

ЯК САМЕ

Мабуть, всі чудово пам’ятають, що на продаж землі наші любі депутати давно наклали… мораторій. Супер-ечки про його доцільність набили оскому чи не всім громадянам України. Ми не будемо заглиблюватись у перепитії законодавчих ініціатив. Просто із сумом кон-статуємо: виконання вимог мораторію є обов’язковим тільки для «простих смертних». Що ж до власників мільйонних статків, депутатів та численних посадов-ців, то їм, як-то кажуть, закони не писані.

Найпопулярнішим способом приватизації величез-них масивів землі на сьогодні є проста підробка доку-

ментів. Голови місцевих рад та адміністрацій, як цир-кові фокусники, одним розчерком пера перетворюють плодючі чорноземи на нікому не потрібні пустелі. Які потому виводять із сільськогосподарського обігу та тишком приватизують.

Інший спосіб – використання права кожного гро-мадянина України на власний земельний пай. На жаль, повною мірою ним скористались переважно жителі сільських районів. Городяни здебільшого навіть не зна-ють про те, що вони можуть і навіть повинні вимагати наділити їх шматком рідної землі. Чиновники ж, у свою чергу, як найбільший скарб тримають у секреті перелік вільних ділянок. У результаті, їхніми власниками часто-густо стають абсолютно невідомі люди. Які ладні підпи-сати будь-які документи за смішну винагороду у 200-300 гривень. Щоправда, вони не надовго затримуються в числі власників наділів. «Добрі дядьки» одразу ж зніма-

ють з них тяжкий тягар власництва, автоматично пере-писуючи свіжоотримані гектари на своє ім’я.

Серед інших популярних способів вивести землю з-під дії мораторію – це, наприклад, банківські креди-ти. Коли землю оформлюють у вигляді застави. А потім «за невиплату» віддають у потрібні руки. Або укладан-ня договору міни. Коли власники неймовірним чином погоджуються обміняти свої законні наділи на собачу конуру у якомусь Голодрищенську. Мусимо визнати, вітчизняні багатії мають багату фантазію.

МАЄМО ТЕ, ЩО МАЄМО

Сьогодні навіть державні діячі найвищого рангу активно декларують свою стурбованість глобальним розбазарюванням землі. Наприклад, перший заступ-ник голови Адміністрації Президента Ірина Акімова висловлює занепокоєння перерозподілом головного державного ресурсу: «Українські мільярдери та міль-йонери скуповують ділянки за відносно невисокою ці-ною. В результаті, обмеження на купівлю землі інозем-цями зникає, і вони продають ці ділянки. Але вже за значно вищими цінами. У підсумку українські мільяр-дери заробляють нові мільярди, а держава втрачає приблизно стільки ж. Тому що продала землю набагато дешевше, ніж могла б».

Але більшість експертів абсолютно не вірить у безко-рисливість нинішньої влади. Віталій Черняховський, що представляє «Форум порятунку Києва», стверджує: «Дії влади з інвентаризації землі – це не спроба розібратися, що відбувається. Мова йде про намір регіоналів вкли-нитися в схеми розподілу землі. Тут їм і знадобляться дані, які збирає створена урядова група. Інвентаризація

потрібна їм, щоб зрозуміти, скільки і якої землі можна ще взяти. Такі процеси йдуть не тільки в Києві та області, а й в інших регіонах, де висока вартість землі».

Найбільше бачиться здалеку. А тому дуже показовим є погляд на сучасне земельне питання в Україні амери-канського історика Джеймса Мейса, одного з найсер-йозніших дослідників Голодомору: «Однією з переваг України є її родюча земля. Нехай землю обробляють ті, хто робив це з діда-прадіда. Нехай ті, хто зробив собі кар’єру, експлуатуючи хліборобів, поїдуть в Туреччи-ну або деінде й продають себе за стільки, скільки вони варті. Селяни, які, по суті, перетворилися на рабів згідно зі сталінською версією соціальної справедливості, за-лишилися ні з чим. А тепер, здається, їх готують до ви-селення із землі, яка годувала їх та їхніх прадідів. Невже автор цих рядків є єдиним в Україні, хто готовий здійма-ти ґвалт із цього приводу?» На жаль, автор цих рядків помер ще у 2004 році. Тож невже в країні не залишилось жодної небайдужої до цього питання людини?

Сергій Легінь

Земля, що більше нам не належить

Павло Різаненко, депутат Броварської міськради:Насамперед хочу всім нагадати, що кожен гро-

мадянин України, згідно із законодавством, має п’ять підстав отримати землю у своє користування безоплатно – починаючи від однієї сотки для спо-рудження гаража і закінчуючи ділянкою до двох гектарів для ведення особистого селянського гос-подарства (ОСГ). Звучить красиво, чи не правда? Але на практиці просто так землю отримати ніхто не може. Чому? Перше – земля має бути в державній власності і перебувати в категорії резервної. Друге. Згідно з генпланом, вона має бути передбачена під ті цілі, під які вона надається. А ми маємо справу з тим, що до заяви треба додати графічне зображення тієї землі, на яку претендує заявник. Для цього треба мати доступ до Земельного кадастру та до генпла-ну. Насправді ж люди його не мають, бо і Земель-ний кадастр, і генплан є документами для службо-вого користування, що суперечить законодавству. Але так є. Нечистоплотні чиновники самі створили собі поле для різноманітних махінацій. Вони моно-полізують канал надання землі. Але, звісно, не без-коштовно. У Броварах, наприклад, за 10 соток під індивідуальну забудову вимагають, (неформально, звісно), як мінімум, 4 тисячі доларів.

Знову ж таки приклад із життя нашого міста. Сі-мом особам, які мешкають в інших регіонах України, раптом одним рішенням міськради надається по 2 гектари землі під ОСГ. І це в місті, де генпланом взага-лі не передбачена земля під такі цілі у такій кількості.

Ще одне велике поле для протизаконних діянь – це земля, яка не підлягає приватизації, а віддається, на-приклад, в оренду. Питання оренди має вирішуватися за результатами прозорих, відкритих торгів, де пере-магає той, хто пропонує найбільшу суму. Насправді ж розподіл землі проводиться без торгів взагалі, від чого суттєво програє й місцевий бюджет. Окрім того, що це фактично корупційні діяння.

Словом, вирішення земельних питань в Украї-ні – це здебільшого махінації корумпованих чинов-ників. Це дуже серйозна хвороба, яку треба лікувати лише хірургічним втручанням.

Коментар

Товариство захисту української мови: боротьба триваєЧергове засідання броварського Товариства захис-

ту української мови було виїзним. Виїздили до Україн-ського дому, під яким в ці дні зібралися небайдужі па-тріоти, протестуючи проти ганебного мовного закону Колесніченка-Ківалова. Наші «мовники», звісно ж, не могли залишитися осторонь, тому довелося поєдну-вати корисне з корисним – висловлювати свою грома-дянську позицію і обговорювати напрямки подальшої діяльності Товариства у Броварах.

По-перше, вирішили питання з реєстрацією Това-риства. Наступне зібрання буде одночасно і установ-чими зборами, на яких планують офіційно оголосити про створення Товариства і, таким чином, зареєстру-

вати його шляхом інформаційного повідомлення від-повідним установам.

По-друге, ухвалили рішення про співпрацю з од-нією з небагатьох дитячих книгарень міста. В Товари-стві планують не лише підтримувати українську дитячу книжку, а й влаштовувати численні акції: презентації, конкурси, зустрічі з дитячими письменниками тощо. Члени Товариства захисту української мови вважають цю співпрацю надзвичайно важливою, адже наші діти ростуть у двомовному середовищі, де друковане укра-їнське слово аж ніяк не переважає.

Нарешті, Товариство планує ініціювати показ у Броварах виставки «Народна війна». Її автор – голо-

ва організації «Меморіал» ім. Василя Стуса. Виставка містить понад 300 світлин, що ілюструють невідомі сторінки української історії минулого століття, і є ре-зультатом понад дворічної роботи науковців в архі-вах. Чимало світлин презентовані вперше. Сьогодні виставка мандрує українськими містами, і в Товари-стві вирішили запросити її до Броварів, адже той, хто не знає минулого, не має майбутнього, впевнені бро-варські «мовники».

Тож, ми бачимо, що новостворене Товариство не сидить склавши руки, а всіма доступними засобами намагається популяризувати українську мову. Часи знову непрості, тому боротьба триває.

З місця події

3ГРОМАДСЬКИЙ

КиївщиниЗАХИСТ№9

Пряма мова

Офіційно

– Після закінчення Євро-2012 знову зависає в повітрі запитання – чому, наприклад, порівняно маленька Порту-галія доходить до півфіналу, а велика Україна, хоч і зігра-ла загалом непогано, тупцює десь всередині європейсько-го футболу? Чому так мало у нас справжніх талантів? А від-повідь проста, і вона лежить на поверхні. Ну, не можуть виростати Роналду чи Мессі на полях, де не у футбол грати, а картоплю ви-рощувати, де вони тренуються хто у чому може, коли проблемою є навіть м’ячі в достатній кількості мати. Хтось парирує – так у нас же Шевченко є. Справді, є. А ще є Блохін. Раз на 20 років у нас справді з’являється зірка світового масштабу.

Але ми ж говоримо не стільки про ви-ховання ось таких зірок. І не тільки про футбол. Ми говоримо про дуже гостру проблему – зайнятість молоді, як їх від-вернути від принад вулиці – пиво, цигар-ки, наркотики. Зрештою, про здоров’я хлопчиків та дівчат.

Спорт на селі для дітей, і в нашому районі теж, у катастрофічному стані. Дер-жава, місцева влада на все це виділяють якісь крихти, хоча й запевняють, що еко-

номіка зростає і все в нас добре. Тільки діти цього чо-мусь не помічають.

Ситуація така, що все зараз тримається на енту-зіастах, на тих, хто не може спокійно спостерігати за таким надзвичайно байдужим ставленням держав-них мужів до підростаючого покоління – що нагорі, що на місцях. У моєму рідному Требухові особисто

я утримую дитячі танцювальні колективи, допомо-гаю футбольній команді. Ще є підприємці, хто теж займається меценатством. Але, на жаль, таких оди-ниці.

Приємно констатувати, що суттєву допомогу на підтримку дитячого спорту на селі надає Фонд Павла Різаненка «Лівобережна Київщина».

Це дуже добре. А ще – мені взагалі подобається позиція Павла щодо вирішення цієї проблеми. Має бути серйозна, фінансово підкріплена програма роз-витку сільського дитячого спорту, яка б передбачала будівництво сучасних стадіонів, майданчиків. Але, щоб реалізувати її, нам потрібно піти на серйозні змі-ни владної вертикалі. Без цього ми так і будемо хіба що залатувати дірки.

Сергій Оксюта,віце-президент Федерації боксу

Броварського району

Бродять Броварами привиди…Якщо колись Європою мандрував привид комунізму, то Броварами час від часу гуляє привид терориз-му чи комунального колапсу. Причому, ці потворні примари виходять (люди бачили і казали) з одного місця – з приміщення міської ради. І блукають вони не усіма вулицями. У них короткий маршрут: через дорогу від міськради – на Майдан Свободи.

За дивним збігом обставин саме на цій площі і тільки у певні, критичні для влади дні, збирається сила-силенна інших потворних істот – різномастих «терористів», з якими влада збирається боротися сміливими папірцями, які називаються рішеннями виконкому.

Давно у Броварах помітили ще одну тенденцію. Критичні дні у місцевої влади настають якраз у ті дні, коли до цього славного міста приїжджають гості.

Здавалося б радіти треба, що до Броварів на-відалася така людина, як Герой України Віталій Кличко. Тут би по-людськи та, як в Україні ведеть-ся, вчинити – гостинно та, може, ще й з хлібом-сіл-лю зустріти людину, котру знає увесь світ, і котра в плані позитивного іміджу України за кордоном, єд-нання нації всередині країни зробила незрівнянно більше, ніж усі великі й малі чиновники Броварів та Броварщини, та, певно, й всієї країни разом узяті.

Ні, схоже, про таку гостинність у Броварах навіть по відношенню до справжнього, а не дутого Героя Укра-їни, яким є Віталій Кличко, треба наразі забути. Так зва-ні «батьки міста» повели себе як полохливі зайці. Мало того, що поховалися й спостерігали за приїздом Кличка десь зі шпарин, так ще й закликали на допомогу тих са-мих потворних примар – привидів тероризму та кому-нальних катаклізмів.

До речі, цим привидам дозволяли спокійно спа-ти, похропуючи, коли на цій самій площі, під егідою міського осередку Партії регіонів, відзначали День молоді. І навіть коли був прямий натяк на можливі «терористичні» акції – без-платна роздача хлопцям та дівчатам презервативів. Ну, а Сергій Федоренко, для якого понад усе піар, вручав молодим людям – кажуть, кращим із кращих – окрім іншого, ще й по пляшці шампанського. У нього, певно, свої уявлення, як молодь заохочувати до здорового способу життя.

Інша справа – Віталій Кличко. Його приїзд до Бро-варів розбудив як привидів, так і їх хазяїв, спонукав до активних, але цинічних, а від того – безглуздих, сміш-них дій. Саме про це йшлося на прес-конференції в УНІАН, учасниками якої були голова ГО «Громадський захист Київщини», депутат Броварської міської ради Павло Різаненко та політолог, громадський діяч Євген Золотарьов.

– За Броварами давно і міцно закріпилася слава «чорного» піару в Україні, про що трохи згодом, – ска-зав журналістам Павло Різаненко. – Але «таланти» місцевої влади проявилися і в іншому – як протидіяти приїзду та зустрічі з людьми Віталія Кличка.

Далі депутат міськради коротко виклав усю історію візиту лідера партії УДАР, Героя України Віталія Кличка.

Попередньо його приїзд планувався на 2 червня, про що організатори зробили відповідне повідомлен-ня до міськради. Її керівництво, у якого вже давно прищеплений вірус страху, оперативно збирає місь-квиконком, де народжується просто таки «геніальне» рішення – заборонити проведення (хоча забороня-ти має право тільки суд) мирного зібрання, у зв’язку з – увага! – проведенням превентивних заходів щодо

запобігання терористичних ак-тів. Цікаво, що у Броварах з те-роризмом вирішили боротися за шість днів до початку чемпі-онату Європи, коли керівники держави на увесь світ заяви-ли – в Україні, мовляв, все спо-

кійно, немає й мови ні про тероризм, ні про расизм. Зваживши всі «за» і «проти», організатори заходу та

Віталій Кличко прийняли мудре рішення – перенести зустріч з броварцями, зважаючи на неадекватність міс-цевої влади. А раптом їй ще щось насниться. Тим паче що цього дня планувалися ще й певні заходи для дітей. Тому – береженого й Бог береже.

А владі таки наснилося. Навіть піс-ля відмови проводити захід, 2 червня, у центрі міста з’явилося одразу 5 оди-ниць комунальної техніки, в тім числі й пожежна машина. Напевно, все ж терористичний акт у вигляді кому-нального катаклізму хтось таки «спла-нував». Чомусь саме тут, на Майдані Свободи, саме суботнього дня одночасно мали «порватися нитки» водопроводу, мали широкою рікою потекти центром Броварів нечистоти з понівеченої каналізації тощо.

Звісно, нічого цього не сталося. Техніка і люди про-сто інсценували проведення робіт. Броварці спостері-гали за цією картиною і тихенько посміювалися.

– Якщо ви думаєте, що на цьому влада заспокої-лася, зробила для себе висновки і вдруге, 30 червня, ніяк не перешкоджала приїзду Віталія Кличка, то ви глибоко помиляєтеся, – продовжив свою розповідь Павло Різаненко. – Влада знову продемонструвала свій страх і перед Віталієм Кличком, і перед своїми ж виборцями.

Напередодні дня зустрічі на Майдані Свободи з’явився автомобіль-кран, який нібито мав здій-снювати якісь ремонтні роботи. Але простояв він два дні і жодного специфічного руху не зробив. Його прибрали одразу ж після закінчення зустрічі з Віталієм Кличком.

Крім цього, 30 червня комунальники, за вказів-кою керівників міста, хотіли чи то здійснювати якісь ремонтні роботи безпосередньо на місці встанов-лення сцени, чи то за допомогою славнозвісної помпи для нагнітання повітря створити шумовий ефект. Проте, активісти не допустили цього, від-стояли закріплене Конституцією право на мирне зібрання, дали змогу зустрітися з Віталієм Кличком.

– До речі, ні влада Яготина, ні Згурівки, де про-йшли такі ж зустрічі напередодні, ні Березані, куди Віталій Кличко поїхав того ж дня після Броварів, ніяких перешкод спілкуванню Кличка з місцеви-ми людьми не робила, – зауважив Павло Різанен-

ко. – На таке спромоглася лише броварська влада. Тому до звання столиці «чорного» піару можна додати ще одну «відзнаку». Тут усілякими методами намага-ються завадати проведенню мирних зібрань, право на які передбачені Конститицією України.

– Чому ми говоримо про Бровари як про своєрід-ну столицю «чорного» піару? – Включився у розмову Євген Золотарьов. – Для цього є підстави. Такі брудні технології відпрацьовувалися ще на попередніх ви-борах. До наступних парламентських виборів зали-шилося менше чотирьох місяців, а ці технології засто-совуються повним ходом. Протягом останніх місяців у Броварах з’явилися кілька підробних газет, декіль-ка постерів, лжелистівок, в тім числі й проти Кличка. Вони були спрямовані проти місцевих опозиційних політиків і журналістів. Щодо реакції влади, то можна сказати, що вона є ніякою.

Якщо ж проаналізувати розповсюдження цієї «чор-ної» продукції, де і як вона були розклеєна чи розкла-дена, то напрошується висновок – влада не просто є цинічним спостерігачем цього ганебного явища. Пав-ло Різаненко у свою чергу додав, що наступні вибори

є останнім екзаменом для ни-нішньої влади на її демокра-тичність.

Від себе додамо. Особли-во – для броварської, адже тут влада вже кинула усі на-явні ресурси, в тім числі й

комунальних засобів масової інформації, які належать не просто владі, а усій громаді, для просування пана Федоренка.

Тож місцевій владі хочеться нагадати про сумну долю привиду комунізму. Вештався він, вештався, до-поки не опинився на смітнику історії…

Микола Березовий

Такі брудні технології відпрацьовувалися ще

на попередніх виборах.

До звання столиці «чорного» піару можна

додати ще одну «відзнаку»

4ГРОМАДСЬКИЙ

КиївщиниЗАХИСТ11 липня

2012 р.

Заручники міськвладиМи, прості мешканці броварських багатоповерхівок, вже давно звикли до того, що «справа потопаючого є особистою проблемою самого потопаючого». Нас обманюють щодо якості тепла взимку та водопоста-чання протягом року, обманюють, обраховуючи витрачену електроенергію та роблячи «ремонт» за ра-хунок того ж ЖЕУ, після якого дійсно треба наводити лад у будинку. Ми добре знаємо, наскільки «без-коштовні» послуги сантехніків та скільки потрібно чекати ліфтера, коли ліфт раптом зупиняється із нами всередині, або скільки місяців потрібно чекати на ремонт того ж ліфта, якщо «там» щось перегорить з вини виробника чи фірми, яка відповідає за його якісну експлуатацію…

28 червня цього року вся Україна мала вихідний з нагоди Дня Конституції. Що з тією Конституцією ро-биться в нашій державі – то розмова окрема. Але ви-хідний для дружної родини – то завжди привід побути разом, у сімейному колі. О 18.35 родина М… (прізви-ще не вказую на прохання учасників подій)зібралася на прогулянку. Жінка з молодшим п’ятирічним сином почали спускатися ліфтом на перший поверх, попе-редивши батька й старшу доньку, що чекатимуть їх внизу, біля під’їзду. Коли ліфт зупинився, мати зроби-ла крок до виходу, та раптом ліфт почав рухатися, а двері – зачинятися без усяких видимих причин. Жін-ка опанувала себе лише на підлозі перед зачиненими дверима ліфту. П’ятирічна дитина зникла. І тільки по-чувши голос сина, мати збагнула, що її дитина за-лишилася всередині ліфту.

Та так звані «прості» ви-падки – давно вже не диво. То й що, що ти дві години просидів у задушливій тісній кабінці? Запізнився ку-дись, чогось не встиг? Що з того? Живий же ж – і слава Богу! Чи не так?

Ті, від кого залежить наша особиста безпека, роз-казують нам, що все робиться за проектом, ховаючи від нас безсоромні очі та рахуючи, який ще особистий зиск можна отримати за наш із вами рахунок. І вже пів-біди, що ми чогось недоотримаємо, померзнемо або вмиємося холодною водою, чесно сплачуючи при цьо-му і за опалення, і за відсутню гарячу… Живі ж… Та все може бути й інакше.

Вулиця Грушевського в Броварах – симпатичне і затишне місце. Поруч парк, крамниці, інші елементи інфраструктури, так потрібні сьогодняшньому меш-канцю сучасного українського райцентру. Тому недив-но, що подружжя М. вибрало цей «райський куточок» Броварів для подальшого життя і спромоглося купити квартиру не на першому поверсі будинку № 17-В. Бу-динок був збудований у 2004 році таким собі ТОВ БДБК «Меркурій», а у 2005 родина вселилася у нову кварти-ру. Звісно, розуміючи сучасні реалії, ідеального житла ніхто й не очікував. Але те, якою насправді виявилася новозбудована багатоповерхівка, вразило.

Можна собі уявити розпач матері, коли з наглухо замкненої кабіни вона почула зляканий голос власної дитини. Як подолає такий стрес дитяча психіка – це ще питання. Шокована жінка почала спроби від-крити двері. «Я навіть не одразу збагнула, що стало-ся, – каже постраждала Світлана. – А коли зрозуміла,

що мій синочок Павло залишився там, всередині, я мало не зомліла. Кабіна ліфта зупинилася між пер-шим та другим поверхами. Я намагаюся з сином гово-рити, вмовляю його, щоб не боявся, що ми з батьком зараз його визволимо, а сама з мобільного набираю той телефон, що на ліфті написаний – служба сервісу, чи що… А там ніхто трубку не бере – вже, мабуть, всі святкують…»

Перший «негаразд», із яким довелося мешканцям новобудови по Грушевського 17-В лишитися віч-на-віч, це котельня. Гарячої води, зі слів жителів, немає з першого дня. Люди за власний рахунок повстанов-

лювали котли опалю-вання, бо інакше гарячої води не бачили б взагалі. У дворі, за словами меш-канців, мав бути асфальт, а «в реалі» – бетон. Були проблеми й з електри-кою – неодноразово горі-

ла проводка, а останнього разу взагалі згоріли всі три кабелі, які заводять струм на електрощит – з трьох тих кабелів зробили… один. Так і живуть. А щитова ж – у п’ятому під’їзді…

«Я зателефонувала чоловікові і розповіла про це все, а сама аж плачу, бо там, в кабіні, щось почало трі-щати, а потім з дверей «повалив» дим – чорний такий, страшний… І я вже малому кричу – «сядь на підлогу», а він забився у куток та й кричить до мене – «мамо, мамо…»

Документацію на прибудинкову територію поба-чити неможливо, бо на прибудинковій території це ж саме ТОВ БДБК «Меркурій»... збудувало ще одну бага-топоверхівку…

«Я побіг сходами на перший поверх, стукав по до-розі в усі двері, – розказує Сергій, батько маленького Павлика. – Сусіди, як ді-знавалися про те, що сталося з моєю дитиною, виносили хто що – роз-водні ключі, ломики… Я на кожному поверсі на-магався трохи прочинити двері ліфта – спочатку ще не знав, де застряг ліфт із Павликом. Та коли побачив чорний дим, у якусь хвилину наче серце стало – думав, що обоє задихнуться. Дуже вдячний сусідам за допо-могу – ніхто не відмовив мені, всі розуміли, що раху-нок іде на секунди! Одне слово, за півгодини приїхала міліція, МНС та «швидка» – наша старша донька Вікто-

рія з домашнього всіх викликала. А там же ж поки вислухають, поки роз-питають… Ми з сусідами за той час трохи вже розкрили двері до ліфто-вої шахти та вирвали гніздо, до яко-го кріпилася система виклику. При цьому утворився невеликий протяг, який водночас збільшив доступ по-вітря до вогню, але й почав «витягу-вати» дим із ліфтової шахти, і моя за-лякана дитина змогла дихати…»

Ліфт у четвертому під’їзді не працює регулярно. Був навіть пе-ріод, що він не працював більше півроку – двоє пенсіонерів, які жили, м’яко кажучи, вище друго-го поверху, за цей час щоденних «сходжень» сходами із сіткою з продуктами вже нікому шкоди не завдадуть – вони просто померли від серцевого нападу. Але – кому до цього є діло? Сапожку, до яко-го з усіх вищеозначених питань неодноразово зверталася домова громада? Відповідь була одна: «По-давайте до суду». По суті – проста

відписка. Так розказують сусіди. Між іншим, вони чо-мусь впевнені, що спочатку в планах встановлення ліфтів у їх будинок стояла відома своєю якістю фірма «ОТІС», а не ото одоробло, яке з’явилося пізніше…

«Через ті отвори, що чоловік із сусідами виламали, вогонь було нарешті ліквідовано. Ми з Сергієм не хоті-ли лякати синочка, тому вирішили дочекатися ліфтера, щоб той відкрив двері, бо без допоміжних засобів на-віть МНС-ники не могли нічим зарадити, – каже Світла-на. – А з малим весь час розмовляли, щоб не боявся. Та ось знайшли якогось ліфтера – двері нарешті від-крилися, і швидка відвезла мене з дитиною до лікарні із невеликим отруєнням. Для нас цей жахливий вечір скінчився тоді, коли ми дізнались, що з Павликом все гаразд».

На цей раз, завдяки ЛИШЕ чітким діям батьків та сусідів, дитину було врятовано. Ліфт вимкнено, і він і сьогодні в тому ж стані, як на фото.

Мешканці будинку нео-дноразово зверталися з усіх проблем будинку, що по Гру-шевського 17-В, і до міського голови Сапожка, і до керів-ництва ТОВ БДБК «Мерку-рій»… Там був цілий перелік питань, в якому один ліфт в

одному під’їзді – це просто епізод. Безрезультатно! Са-пожко згадує про нас лише тоді, коли наближаються вибори. Та й не тільки він… Ми ж із вами «електорат»! Отже, може, хоч зараз, перед виборами, нас почує міська влада та разом із нею – влада взагалі. Бо найго-ловніший керівник держави свого часу обіцяв «почути кожного». То, може, вже настав оцей час істини?

Ми всі – жителі України, броварці чи полтавчани, закарпатці чи кияни – сьогодні є реальними заручни-ками чиєїсь недбалості та непорядності, бездіяльності та халатності, жадібності та амбіцій. І найгірше те, що саме через таких можновладців кожного дня ризикує-мо власним життям у власних оселях не тільки ми, а й наші рідні діти.

У будинку по Грушевського 17-В 209 квартир. В кожній з них живуть люди, проблеми яких абсолютно нікому не потрібні, крім них самих. От вони й кажуть: «Ми готові боротися і підтримуємо родину постраж-далих, бо у тому ліфті могла їхати дитина кожного з нас». До речі, люди кажуть, що в усіх будинках, збу-дованих фірмою ТОВ БДБК «Меркурій», ситуація аналогічна. А ще люди кажуть, що скаржитись на її шефа марно, бо там «все схвачено» і взагалі він «за-служений будівельник». Кому служив – невідомо, а от як – попитайте у людей.

Звичайно, провладні мужі Броварів навряд чи зрозуміють цю ситуацію… У них інше житло і аб-солютно інші ліфти, якщо вони взагалі є… Один із них на всіх броварських білбордах пише про те, що «головне для мене – люди». Цікаво, чи не оці, з ма-льовничої вулиці Грушевського?

Андрій Дробязко

Місцевий колорит

Можна собі уявити розпач матері, коли з наглухо

замкненої кабіни вона почула зляканий голос власної дитини

Саме через таких можновладців кожного дня ризикуємо

власним життям у власних оселях не тільки ми, а й наші рідні діти

5ГРОМАДСЬКИЙ

КиївщиниЗАХИСТ№9Вечірня гімнастика у Броварах стає доброю традицієюВже втретє Молодіжна організація «Броварська ініціатива» (МОБІ) проводить у Броварах вечірню гімнас-тику. Першого разу зарядку проводив боксер, чемпіон світу Юрій Нужненко, потім до дітлахів завітала чемпіонка Європи, каратистка Яна Сидоренко. Минулої ж суботи броварська малеча (та й дорослих було чимало) розминалася під керівництвом легкоатлетки, чемпіонки світу з п’ятиборства Людмили Блон-ської.

Зарядка залишається зарядкою – від чемпіонки світу важко очікувати чо-гось іншого, ніж від про-стого вчителя фізкультури. Але вона своїм прикладом показує, що здоровий спо-сіб життя – це круто, наба-гато крутіше, ніж вуличні розваги чи комп’ютерні ігри. Прості вправи, спря-мовані на те, щоб розім’яти м’язи, «прогнати кров» та привести організм в тонус, більшістю виконувалися легко й завзято, однак були й такі, що не могли з ними впоратися. Особливо це стосується батьків, які «по-

велися» на заклики організаторів кинути сигарети з пивом і власним прикладом показати дітям, що таке здоровий спосіб життя. Не вийшло показати – вже після кількох вправ «здохли» і задовольнялися спогля-данням своїх чад. Малі ж старанно робили вправи до кінця.

Після цього було традиційне вручення подяк май-бутнім олімпійським чемпіонам. Втомлені, але радісні дітлахи всі як один обіцяли наступного разу прийти знову.

Лідер «Громадського захисту Київщини» Павло Різаненко, який розминав кісточки разом із бровар-ським підростаючим поколінням, теж обіцяв по змозі приходити і не відставати від молоді.

Увага, розшук!

Конкретні справи

Павло Різаненко зустрівся з активом села ШевченковеВ суботу, 3 липня Павло Різаненко відвідав село Шевченкове, де зустрівся з прихильниками та активістами «Громадського захисту Київщини». Обговорення нагальних проблем села було досить жвавим, незважаючи на спеку, адже зустріч відбувалася під відкритим небом на щойно реконструйованому стадіоні.

Місцевий стадіон, який ще зовсім недавно пе-ребував у жалюгідному стані, сьогодні, до речі, є візитівкою та гордістю села. Влада не робила зо-всім нічого, щоб привести стадіон до ладу, тому у Благодійному фонді Павла Різаненка «Лівобе-режна Київщина» вирішили допомогти мешкан-цям Шевченкового у реконструкції спортивної арени. За підтримки Фонду на стадіоні звели

новенькі трибуни, і тепер він готовий при-ймати змагання досить високого рівня.

Тож не дивно, що під час зустрічі зна-чну частину часу присвятили обговорен-ню нового стадіону. Окрім подяк Фонду і Різаненку особисто, мешканці вислов-лювали своє занепокоєння подальшою долею спортивної споруди, адже місцева

влада, схоже, має на нього «свої плани». Виріши-ли спільними зусиллями берегти стадіон, а для початку отримати проект землеустрою, який би прояснив статус цієї території та споруди, яка на ній знаходиться.

Загалом зустріч пройшла у доброзичливій атмосфері. Не обійшлося і без традиційних у та-ких випадках «політичних» розмов. Виявилося, що мешканців Шевченкового цікавить чимале коло питань – від становища української молоді в селах до зовнішньополітичної орієнтації Укра-

їни. Також активістів цікавили політичні погляди Павла Різаненка, його ставлення до суспільних процесів та життя загалом.

Отримані відповіді задовольнили усіх. Активісти та прихильники «ГроЗи» розійшлися з гарним настро-єм та впевненістю, що з таким лідером ми досягнемо усього, що потрібно людям для впевності в майбут-ньому.

Вечірня гімнастика в Броварах триваєМОБІ продовжує «заряджати»

броварчан! В суботу, 14 липня, о 19:00, в парку «Перемога», біля фонтана

відбудеться чергова загальноміська зарядка.

Цього разу вечірню гімнастику проведе український боксер, чемпіон Європи,

чемпіон світу за версією WBO

Сергій Дзинзирук Ми за здоровий спосіб життя!

Приєднуйся!

Увага, розшук!«Громадський захист Київщини» роз-шукує осіб, які були помічені за вчинен-ням провокаційних дій під час зустрі-чі Віталія Кличка та Павла Різаненка з

мешканцями Бро-варщини 30 червня 2012 року.Прохання до всіх, кому щось відомо про зображених на фотографії осіб, за-телефонувати на га-рячу лінію «ГроЗи». Цим ви допоможе-те викрити тих, хто насправді стоїть за провокаціями.

6ГРОМАДСЬКИЙ

КиївщиниЗАХИСТ11 липня

2012 р.

Щоб ти жив на промзоні!Це не прокльон. Так в Погребах відповідають на запитання «Як поживаєте?» Люди цілком щиро рекомен-дують цікавим землякам самим переконатися, що в Погребах, на вулиці з красивою назвою «Солов’їна» жити неможливо. І птахи тут давно не співають.

ВТРАЧЕНИЙ РАЙ

Вони мріяли збудувати доми, завести господар-ство, посадити город і розбити садок. Не обов’язково вишневий та з хрущами, але з квітами, ягодами і па-рою-трійкою яблунь чи груш.

Київська ТЕЦ-6, що розташована неподалік, не була перешкодою, адже держава обіцяла подбати про еко-логію, а вони потерплять. З-за кущів гуркоче залізни-ця? Вони спробують звикнути, тим більше що ТЕЦ пе-ревели на газ і потяги з вугіллям йдуть повз них не так часто, як раніше.

Головне, що земля – своя, дім – рідний, а решта до-дасться! Тим більше що працювати можна в Києві, ось він, прямо за околицею. Так близько, що не зрозумієш навіть – де закінчується село, а де починається столиця...

Так і жив народ у Погре-бах, поруч із цивілізацією і не без задоволення. Але щастя це тривало недовго!

Біда спіткала людей кіль-ка років тому, коли пасовища, що дісталися селянам у спадок від радянської влади, стали нікому не потрібні. Виявилося, що купувати молоко в магазині набагато простіше, ніж тримати корову. Тому землю, давно вже розпайовану, було вирішено віддати під будів-ництво.

– Голова запропонував змінити призначення ді-лянок, – говорить один із жителів села, міцний, ба-дьорий чолов’яга. – І замість корів запустити на не-придатні землі бізнесменів. Вони, мовляв, склади та офіси тут набудують. Сільському бюджету – додатко-ві надходження, та й нам жодних турбот.

– Так, так, так і було, – вторять йому ще майже тридцять односельців. – За продаж або оренду паїв гроші обіцяли, от люди і погодилися від безгрошів’я та безвиході. І спочатку все було добре...

А потім, одного чудового ранку, все стало погано. Жителі вулиць Ватутіна, Папаніна, Грушевського, Пе-тровського, Солов’їної та інших прокинулися зовсім не від солов’їного «тьох-тьох-тьох», а від страшенно-го гуркоту. Це в безпосередній близькості від їхньо-го маленького раю, на околиці села, запрацювала дробарка!

ЗВУКИ БІЗНЕСУ

З якого боку ви б не в’їжджали в Погреби, обов’язково зустрінете вантажівку з дровами, що по-взе тісними вулицями. Кузов і причіп набагато вище бортів завантажені обаполком, обрізками дощок, гіл-ками та відходами меблевого виробництва. Машина підскакує на численних вибоїнах, здіймає пил, реве мотором, але вперто сунеться на вул. Промислову. Тут, на колишньому пасовищі, розташована промислова зона сільського значення: над лісосмугою височить ве-ликий металевий ангар; окремо стоїть затишний офіс, перед яким на майданчику припарковані зовсім не «жигулі»... Дорога, щоправда, самоскидами та важкою технікою розбита вщент, але кого в Україні цим здиву-єш?!

Їду слідом. Машина завертає перед будівлею за адресою вул. Промислова, 12 і в’їжджає у браму. Навколо – паркан заввишки понад два метри. На подвір’ї – виробництво: купи дерев’яного сміття, кран

і дробарка. Бізнес – простіше нікуди. Дрова подріб-нюються, перемелюються на борошно, сушаться, пре-суються, пакуються в мішки і продаються. Але вже не як відходи виробництва, а як екологічно чисте пали-во – «пеллети», тобто гранули діаметром 6-8 мм і до-вжиною не більше 50 мм.

Але от саме підприємство «Укрпелетекспорт», за-реєстроване в Погребах по тій самій вул. Промисловій в буд. 15, з екологією явно не в ладах. Шум дробарки дратує вуха; від деревного пилу, що вилітає з труби безпосередньо у повітря, дере в горлі; запах теж зали-шає бажати кращого...

– О, якби ви побували у нас рано-вранці! – плачуть місцеві жителі. – Дробарка починає працювати зі сві-

танком, годині о п’ятій чи о пів на шосту. Спати – немож-ливо: гримить, дирчить, гар-чить! Якщо вітер дме в наш бік – летить пил, тхне, смер-дить. Увечері – те ж саме. Іно-ді майже до опівночі вгамува-

тися не можуть...– Діти до школи йдуть з хворою головою, – скар-

житься жінка середнього віку. – Вулицями села ван-

тажівки туди-сюди їздять... Сморід, вихлопні гази, ні взимку, ні влітку дихати нічим!

– Але головне – це шум, – розповідає Юрій Доро-шевич. – Від мого будинку до «промзони» метрів зі сто, не більше. Від дробарки спокою немає ані вранці, ані ввечері, ані у вихідні дні, ані у святкові. На першо-му поверсі ще так-сяк, терпіти можна. Але на друго-му – справжнє пекло!

ПОДОРОЖ КОЛАМИ ПЕКЛА

– Ми спочатку по-доброму хотіли, – розказує ще одна місцева жителька. – Написали мотивовану скаргу. Відіслали до сільради, санепідстанції, міліції і до район-ної адміністрації. Наївні! З сільради на наше колективне звернення ось уже місяць відповіді немає. Міліція та РДА – мовчать. Тільки з СЕС наді-слали відписку – мовляв, ми не пер-ші скаржимося, але допомогти нам неможливо.

– Чому?– Ось, читайте.

Читаю. Цитую мовою оригіналу: «При проведенні інструментально-лабораторних досліджень рівнів шуму на території та в приміщенні будинку по вул. Ватутіна, викликаного роботою виробничого об-ладнання ТОВ «Укрпелетекспорт», встановлено, що еквівалентний рівень шуму не перевищує гранич-но-допустимі рівні для денного часу з 8.00 до 22.00 і відповідає вимогам СН 3077-84...» А далі несподіва-но – російською: «Санитарные нормы допустимого шума в помещениях жилых и общественных зданий на территории жилой застройки»…

Чому російською? А тому що СЕС у незалежній Україні й досі керуються нормами, встановленими ще за Радянського Союзу. Наприклад, ці СН 3077-84 були затверджені Головним санітарним лікарем СРСР ще в серпні 1984 р.!

У ті часи, як пам’ятають і жителі Погребів, і район-на адміністрація, а лікарі СЕС просто зобов’язані зна-ти, потреби промисловості завжди стояли попереду комфорту громадян. І ніяка влада тоді не цікавилася, чим народ дихає, що п’є, що їсть, і чи не болить у людей голова від безперервного шуму...

– Але в Україні є Закон «Про забезпечення санітар-ного та епідемічного благополуччя населення»! – запе-речують мені люди.

– Так, закон є, але справжньої влади – немає, – від-повідаю їм я. – Вірніше, влада є, але вибирали ж її ви самі. Не я ж приїжджав у Погреби голосувати за вашо-го голову і депутатів сільради. Не я погоджувався на

розміщення поруч із житловими будинками такого шумного виробництва...

– Та не питав нас ніхто! – заголосили люди. – Ні голова сільради, ні депутати, ні бізнесмени. Ні зборів на нашому кінці села не проводили, ні по домівках не ходили. Знали б ми, що таке пекло нам влаштують, ні за що не погодилися б! Голова обіцяв, що склади бу-дуть чи офіси, а воно он що вийшло.

Мені залишалося тільки спитати:– А що ж ви тепер робити будете, якщо і сільська

влада, і районна вас напризволяще кинула? Думаєте, якщо газета статтю надрукує про «подорожі» ваших скарг від одного чиновника до іншого, щось змінить-ся?

ХТО ВИНЕН І ЩО РОБИТИ

Шукати винних у цій «гучній» історії – справа без-надійна.

Голова сільради Микола Бруєнко, певно, хотів зробити як краще. Він сподівався на прихід у село ін-вестора і на додаткові надходження до сільського бю-джету, а нажив тільки головний біль.

Жителі Погребів, що продали або здали в оренду свої паї, теж сподівалися на краще життя. Вони вважа-ли, що знайшли найкраще застосування порожній зем-лі, але тепер голови і у них болять.

І тільки районним чиновникам все одно. Їм начха-ти – вони в Погребах не живуть, шум і гуркіт їх не тур-бують. Та й заради чого хвилюватися? Подумаєш, колек-тивний протест... Якихось тридцять незадоволених душ!

– Насправді, незадоволених у нас значно біль-ше, – стверджують селяни. – І «промзона» – не єдина

наша біда. У місцевих електричних мережах напруга набагато нижча за норму. Деякі вулиці от уже кілька років не можуть підключитися нор-мально. Світло зникає кілька разів на

вечір...– Та все я розумію, – моє співчуття не зовсім

щире. – Але ви самі хоч щось зробити здатні?– А що ми можемо?– Як що? Зберіть сільський сход, покличте сільсько-

го голову – хай він вам відповість, чому ви в такому пе-клі живете. Поставте умови: огородити виробництво шумозахисними стінами, змонтувати фільтри, пра-цювати строго за законом і розкладом, не заважати людям відпочивати у вихідні... Врешті-решт, є цілком законні способи змістити керівництво сільради та ска-сувати рішення сесії про відведення землі, якщо біз-несмени порушують свої зобов’язання.

– Ну, а якщо не вийде?– Тоді вибирайте. Або ви все життя проживете на

«промзоні», або згадайте, що ви – українці, що не ви повинні залежати від влади, а вона – від вас.

Вибір за вами.Валерій Фортуна

Гаряча точка

Вони мріяли збудувати доми, завести господарство,

посадити город і розбити садок

Світло зникає кілька разів на вечір

7ГРОМАДСЬКИЙ

КиївщиниЗАХИСТ№9

Про Віру Іванівну і суддю ВасилишинаМешканка Броварів, 54-річна Віра Іванівна Шкля-

ренко вирішила розлучитися з чоловіком. Каже, вже 18 років з ним не живе, а комунальні платежі за ньо-го сплачує, бо зареєстрований він за її адресою. Віра Іванівна йде до суду, пише заяву, сплачує судове мито і записується до судді на прийом. У призначений час висиджує довгу чергу під чиновницьким кабінетом і, з запізненням на дві години, нарешті потрапляє до укра-їнського служки Феміди. Суддя Броварського міськра-йонного суду Василишин Валерій Олександрович на папери навіть не дивиться і чітко заявляє: розведе-мо вас лише тоді, коли подасте до газети «Урядовий кур’єр» оголошення про розшук чоловіка. Віра Іванів-на «випадає в осад».

«Я написала заяву, заплатила, знайшла, де мій чо-ловік живе, купила конверт, марки, сказала їм його адрес. Прихожу, а він (суддя. – Ред.) каже, ні, ми вас не розведем. Всьо равно треба подати в «Урядовий кур’єр» об’явлєніє, шоб його шукали», – каже ображе-на заявниця.

Понад півроку броварський суддя не хоче роз-лучати Віру Іванівну з її чоловіком. Чотири рази вона зверталася до суду, і щоразу її відправляли до «Урядо-вого кур’єру». При цьому, за її словами, чоловік проти розлучення не заперечує, однак просто не хоче йти до судді. Мовляв, розбирайся сама.

Суддя нічим не мотивував свою відмову в розлу-ченні, однак, схоже, він керувався статтею 107 Сімей-ного кодексу України «Розірвання шлюбу органом державної реєстрації актів цивільного стану за заявою одного з подружжя». Стаття передбачає розірвання шлюбу за заявою одного з подружжя, якщо другий визнаний безвісно відсутнім або недієздатним. Однак Віра Іванівна знає, де фактично проживає чоловік, і надала ці відомості суду. Але нашого суддю це не ці-кавить, він підходить до справи формально і фактично порушує закон, оскільки, знаючи, де живе чоловік за-явниці, все одно хоче від неї оголошення про розшук. І тоді він розведе подружжя, оголосивши чоловіка без-вісно відсутнім.

Ще один аспект, який суддя «не помітив»: суд – це НЕ «орган державної реєстрації актів цивільного ста-ну». Звернення Віри Іванівни має регулюватися статтею 112 Сімейного кодексу «Підстави для розірвання шлю-бу за позовом одного з подружжя». Частина 2 цієї статті стверджує: «Суд постановляє рішення про розірвання шлюбу, якщо буде встановлено, що подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечило б ін-тересам одного з них, інтересам їхніх дітей, що мають іс-тотне значення». Очевидно, що збереження шлюбу вже давно суперечить інтересам Віри Іванівни.

Оголошення в «Урядовому кур’єрі» коштує більше 400 гривень. Заявниця платити їх не хоче. До того ж, каже вона, схоже, у судді є й власний інтерес: «А по-том я дивилась «Екту» (місцевий броварський телека-нал. – Ред.), а там так красіво об’ясняють, шо який-то його родич в «Урядовому кур’єрі» работає».

Нам не вдалося поспілкуватися з суддею Васили-шиним, у суді кажуть, що він у відпустці. А Віра Іванівна тим часом і далі живе «у шлюбі» й продовжує сплачу-вати комунальні послуги за свого зареєстрованого у її гуртожитській кімнаті чоловіка. А судді й байдуже: за-плати 400 гривень за оголошення, то й розлучу.

Були на зустрічі з Віталієм Кличком та Павлом Різаненком?

Шукайте свої фотографії на оновленому сайті «ГроЗи»!

Надрукуємо безкоштовно!

Споживча освітаСтаття 6 Закону України «Про захист прав споживачів» затвердила право споживача на належну якість продукції. Відповідно, обов’язок продавця – при передачі споживачеві продукції належної якості надати інформацію про неї та, якщо забажає покупець, надати документи на підтвердження якості товару.

З огляду на те, що український ринок заполонили товари різного вжитку, зокрема з Китаю, не завадило би нам, споживачам, поцікавитись наявністю належ-ної документації на підтвердження якості цих товарів. Бо не є секретом, що, наприклад, деякі дитячі іграшки виготовляються з матеріалів, які можуть містити шкід-ливі речовини. А піклуватись про здоров’я дитини вас зобов’язує не тільки родинне почуття, а й норми Сі-мейного кодексу.

Отже, весь товар, завезений з-за кордону, пови-нен мати український сертифікат якості. Якщо такого немає, то такий товар можна вважати фальсифікатом.

Тобто: немає сертифікату – не ризикуйте, аби не ви-йшло собі дорожче!

Цікавий і п.5. ст.6 Закону України «Про захист прав споживачів»: «Виробник (виконавець) зобов’язаний забезпечити використання продукції за призна-ченням протягом строку її служби, передбаченого нормативним документом або встановленого ним за домовленістю із споживачем, а в разі відсутності такого строку – протягом десяти років.

Виробник (виконавець) зобов’язаний забезпечи-ти технічне обслуговування та гарантійний ремонт продукції, а також її випуск і поставку для підпри-ємств, що здійснюють технічне обслуговування та ремонт, у необхідному обсязі та асортименті запас-них частин протягом усього строку її виробництва, а після зняття з виробництва – протягом строку служби, в разі відсутності такого строку – протягом десяти років».Зі змісту статті випливає, що виробник продукції

(холодильників, пральних машин тощо) зобов’язується надавати технічне обслуговування та забезпечення за-пчастинами протягом не менше 10 років. Навіть якщо така модель знята з виробництва, ви маєте право ви-магати відремонтувати вашу техніку. А якщо відмов-лять – звертайтесь до територіального управління по захисту прав споживачів. Спеціалісти знайдуть можли-вість вирішити вашу проблему.

Щодо гарантійних зобов’язань. Відповідно до ст.7 зазначеного закону, «Виробник (виконавець) забез-печує належну роботу (застосування, використання)

продукції, в тому числі комплектуючих виробів, про-тягом гарантійного строку, встановленого норматив-но-правовими актами, нормативними документами чи договором».

І далі: «Гарантійний строк зазначається в паспорті на продукцію або на етикетці чи в будь-якому іншому документі, що додається до продукції.

Гарантійні зобов’язання у будь-якому випадку включають також будь-які зобов’язання виробника (виконавця) або продавця, передбачені рекламою». До речі, цікаво було би знати статистику, як часто спо-живачі відстоюють право на отримання належної якос-ті того, що так смачно та ефектно виглядає на рекламі.

Оскільки наступні норми закону є простими та зро-зумілими для пересічного споживача, навожу текст по-вністю. «Для продукції, споживчі властивості якої мо-жуть з часом погіршуватися і становити небезпеку для життя, здоров’я, майна споживачів і навколишнього природного середовища, встановлюється строк при-датності, який зазначається на етикетках, упаковці або в інших документах, що додаються до неї при продажу, і який вважається гарантійним строком.

Строк придатності обчислюється, починаючи від дати виготовлення, яка також зазначається на етикет-ці або в інших документах, і визначається або часом, протягом якого товар є придатним для використання, або датою, до настання якої товар є придатним для ви-користання.

Продаж товарів, на яких строк придатності не за-значено або зазначено з порушенням вимог норма-тивних документів, а також товарів, строк придатності яких минув, забороняється». Крапка. Тому робіть за-уваження продавцям у магазині, коли на вітрині стоїть продовольчий товар із написом «Уцінений» або «Для собак чи кішок». Тобто ваша кицька чи песик, у їх розу-мінні, дорівнюються до.... Рішення приймати вам!

Олена Титова

Сторінка юриста

ТЕЛЕФОН ГАРЯЧОЇ ЛІНІЇ «Громадського захисту Київщини»

(067) 235-93-92

Разом ми зможемо!Кожному з нас доводиться стикатись з байдужіс-

тю чиновників та свавіллям можновладців. З відвер-тою зневагою до «пересічного громадянина». З тим, що столоначальник вважає себе вищим за нас лише тому, що примудрився отримувати зарплатню з по-датків які ми сплачуємо. Протистояти цьому важко, адже проти однієї людини виступає вся система. Давайте спробуємо допомагати одне одному в цій боротьбі, адже разом ми зможемо!

Ситуація

ЩО ПРИХОВУЄ БРОВАРСЬКА МІСЬКА ВЛАДА?

Читай на сайті «Маєш право знати»

www.pravo-znaty.org.uaГОСТРІ РОЗСЛІДУВАННЯ • ЕКСКЛЮЗИВНІ

НОВИНИ • АВТОРИТЕТНІ ДУМКИ

www.groza.org

8ГРОМАДСЬКИЙ

КиївщиниЗАХИСТ11 липня

2012 р.

«Фельєтон»

Інформаційно-аналітичний тижневик "Громадський захист Київщини"Свідоцтво про державну реєстрацію: серія КІ-№1445Р, від 06.03.2012 р.

Права засновника передані ТОВ «КГ «Контакт», вул. М.Васлиенка, 7А, м. Київ, 03124

Випусковий редактор: Іван ДоляАдреса редакції: grom_zah@meta.ua

Редакція може не поділяти думку та позицію автора. За точність фактів, викладених в

опублікованих матеріалах, відповідальність несе автор. Листування з читачами тільки на сторінках газети. За зміст та достовірність реклами відпові-дальність несе рекламодавець.Рукописи не

рецензуються і не повертаються.Адреса друкарні: inter-ua@ukr.netЗам. 0512/14(9). Наклад 40000. Виходить щосереди. Розповсюджується безкоштовно.

Остання сторінка

Чиновники, каналізація і секретністьМВС, СБУ, ФСБ... Теж мені, фірми! Що вони вміють? Щоб когось покарати, спочатку справу заводять, потім довго шукають, ловлять, потім доводять, що заарештований чи то шкоди державі завдав, чи що! Та хіба ж вони вміють працювати? Ач, презумпція невинуватості у них... Дилетанти! Ах, всіх підозрювати неетично, образити можна людську гідність громадянина. Вибачаюсь, не громадянина – пана.

І от, скажімо, у пана кран прорвало (чи батарею). Біжить переляканий пан до ЖЕКу: «Ой, лишенько! Ря-туйте, допоможіть ...». А йому: «Пред’явіть документи». Постраждалий: «Ой-йой! Швидше!» А йому: «Пане, за-спокойтеся, нервові клітини не відновлюються, от вам заявочка, заповніть, з обов’язковим зазначенням но-мера та серії паспорта, ким і коли виданий, коли і де прописаний і на якій підставі. Та не репетуйте так, а то ще й за техпаспортом на квартиру відправимо та зму-симо всіх власників житла привести. Аякже... Раптом ми вам кран полагодимо, а інші власники житла вважа-тимуть це утиском своїх майнових прав. І що тоді, кран знову ламати?»

Скажете, нісенітниця, дурниця, не може бути? А от послухайте.

У нашому під’їзді на Незалежності 10, в підвалі, труба каналізаційна лопнула, і вся гидота з неї стала текти в приміщення. Не сильно, правда, протікала – за місяць лише трохи вище коліна натекло (ну й підвал, звісно, великий, все ж таки 8-під’їздний будинок). Ми вже в ЖЕК ходили-ходили, лобом об підлогу стукали-стукали... Бачимо, не допомагає. Терпіли-терпіли, а по-тім бац – комахи завелися, в ЖЕКу сказали – блохи. Ну, бліх ми вже не винесли, вирішили йти далі по началь-ству скаржитися. Ну а оскільки ми, як у пісні співаєть-ся, «народжені в СРСР», то й пам’ятаємо, що усілякими комахами-паразитами, які в СРСР вважалися рознощи-ками інфекцій, гельмінтами (вони ж глисти), щурами та іншими тварями, що можуть спричинити епідемії, опікувалася санстанція і винищувала їх превентивно, тобто заздалегідь, ми й вирушили до СЕС.

Зустріли нас там добре. Сестричка за комп’ютером попросила паспорт, все-все в комп’ютер переписала (по-моєму, навіть сімейний стан і дітей), видала роз-писку, що нікому ці відомості не покаже, і відправила нас до «Служби замовника». Ну, там ми зрозуміли, що таке шик! Ми, звичайно, здуру попхалися у приймаль-ню (село!). У секретарки на таке жлобство навіть брова

засіпалась, але вона опанувала себе і майже ввічливо відправила нас до відділу скарг.

Дійшли ми... І отетеріли... Ну й краса! П’ять жінок, та не просто жінок – дам європейського рівня – сиділи у цьому кабінеті. Дві від утоми пили каву, ну а троє за-йнялись нами: одна видала бланк заяви, в який я вже сама вписала всі свої дані (визнані, до речі, Верховною Радою конфіденційними, тобто такими, які громадянин зобов’язаний надавати мало не за рішенням суду), дру-га звірила записане з паспортом, ну а третя (як у кра-щих домах!) видала розписку, в якій присягнулася до

самої смерті зберігати ці відомості в таємниці, навіть суду їх не показувати, хіба що Верховний суд у неї цю заяву вирвати зуміє. І все, відправили нас додому.

Осміліли ми від такої ласки «високого панства» і вирішили йти ще вище, «до Самого». До міського голо-ви. Ну, це взагалі казка! Дві черги відстояли. В одній у нас традиційно зібрали конфіденційні, тобто секретні, відомості, чемно видали розписку, щоб ми не пере-живали (вони навіть самі відомості про нас читати не будуть), а в кінці другої черги ми, мало не непритомні від хвилювання, постали (саме так, присягаюсь!) перед Самим. Знову ж, все було чемно, лагідно, з усмішками, хоча нам і було сказано, що трубу ніхто ремонтувати не буде, бо грошей немає, тож в цьому році і не сподівай-теся! Але відповідь нам вони (тобто міськвиконком) пришлють. Щасливі і радісні, ми пішли геть.

І що далі? А нічого. Відповідь ми отримали тільки від санстанції, яка закликала нас забути радянські часи і роз’яснила, що українська СЕС усілякими там перенос-никами інфекцій не опікується, тому що не царська то справа, а от у разі епідемії – будь ласка, приходьте, і тоді,

коли будуть інвестиції, та ще й на достатньому рівні, то можливо... Воно й зрозуміло. Як казав артист Абдулов в популярному серіалі про лицаря-бандита: «Будуть сер-йозні інвестиції, буде серйозний відкат – будемо ними займатися». А у відділі звернень громадян, який на-чебто і мав би обіцяну мером відповідь надіслати, нам роз’яснили, що відповіді не буде, бо у міськвиконкому немає грошей на конверт зі всілякими там листуватися.

А тепер запитання. Ну добре, секретарка в СЕС одна, вона потрібна, а навіщо ж 5 нічим не зайнятих людей в «Службі замовника»? Врешті-решт, якщо вже керівництво цієї служби, що існує, до речі, за рахунок наших квартплат, так не бажає спілкуватися зі своїми роботодавцями (так, так, платимо ми, а от музику замовляють інші), то поста-вили б столик, а на нього коробку (можна для більшого форсу її опечатати або замочок повісити там, де відкри-вається), зверху коробки зробили б проріз, і кидали б ми туди свої заяви. Ефект був би той самий! А на ті гроші, що отримують 5 «європейських дам» відремонтували б тру-би (грошей вистачило би не тільки на наш будинок).

Ви скажете: «Як?! Вони ж збирають відомості!» Які? Скажіть, навіщо при заяві про протікаючу каналізацію потрібні паспортні (конфіденційні!) дані? Я вже не кажу про презумпцію невинуватості! Яка тут презумпція, якщо, не встигла я переступити поріг установи, як мене прирівняли мало не до ісламських терористів, дякую, хоч відбитки пальців не взяли. А може, директор «Служ-би замовника» боїться, що ми підступно відмовимося від заяви про протікаючу трубу та бліх і їй, бідоласі, до-ведеться доводити, що вона недарма витратила гроші на ремонт? Та ні, все простіше: роздули штат нероб до-незмоги, тож треба їм якусь роботу вигадати – нехай у жителів хоч відомості (що заборонено робити законом!) збирають. Чим би дитина не бавилася...

А може, ми не праві і вся справа в блохах? Може, це геть і не блохи навіть, а якась стратегічна зброя? Україна їх постачатиме на захід, розбагатіє. І вже не ми будемо просити у МВФ кредити, а вони у нас? Ну, для чогось же, мабуть, броварське чиновництво культивує цю погань у місті!

До речі, у вас немає знайомого шпигуна, якому потрібно бліх? Недорого візьмемо – всього штуку баксів, хоч за живих, хоч за тушки. Дорого? А по 500? Гаразд, за сотню, га?

Наталія Іовенко, м. Бровари

А може, ми не праві і вся справа в блохах? Може, це геть і не блохи

навіть, а якась стратегічна зброя?