НАУКОВИЙ ЖУРНАЛЗаснований у квітні 1927 року Українським комітетом краєзнавства

Репресований у 1930 роціВідроджений 1993 року з ініціативи Національної спілки краєзнавців України

1/2(90/91)'2015Головний редактор

Олександр РеєнтРедакційна колегія:

Олег Бажан(перший заступник

головного редактора)Богдан Андрусишин

(заступникголовного редактора)

Лев БаженовВіль Бакіров

Олександр ГончаровВіктор Даниленко

Володимир ДмитрукОлександр Завальнюк

Віктор ЗвагельськийГригорій КлепакСергій Копилов

Олександр ЛисенкоМикола Литвин

Руслана МаньковськаАндрій Непомнящий

Олег РафальськийОлександр РубльовГригорій Савченко

Віктор Савчук(заступникголовного редактора)

Валерій СмолійТарас Чухліб

Ганна ШвидькоЗасновники:

Національна спілкакраєзнавців України

Інститут історії УкраїниНАН України

Виходитьщоквартально

ISSN 2222-5250

К Р А Є З Н А В С Т В О

З м I с т

До 90-річчя Національної спілки краєзнавців України

Олександр Реєнт, Володимир Дмитрук (м. Київ). Поступ українського краєзнавства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 8

Євген Букет (м. Київ). Ювілеї громадського руху . . . . . . . . . . . . 28

Одеса: правовий та соціокультурний простірпортового міста

Костянтин Тиганій (м. Одеса). Європейські традиції місь кого самоврядування Одеси на зламі ХVІІІ–ХІХ ст. . . . . . . . . . . 33

Тарас Гончарук (м. Одеса). Юридичні умови функціонування Одеського порто-франко 1819 – 1859 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 38

Олена Феденко (м. Одеса). Відкриття та діяльність італійськихконсульств в Одесі наприкінці XVIII – початку ХХ ст. . . . . . . . . . . . . . 47

Валентин Кобзар (м. Київ). Одеський Дністровський водогін.

Як все починалось . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 52

Тарас Вінцковський (м. Одеса). Міська дума Одеси в умовахреволюційних трансформацій: політичні аспекти діяльності (серпень

1917 – січень 1918 рр.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 60

Віктор Савченко (м. Одеса). Одеські анархісти і соціалізація виробництва в 1917–1919 рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 69

Олександр Шишко (м. Одеса). Політичний терор в Одесі у квітні-серпні 1919 року . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 78

До 150 – річчя Одеського національногоуніверситету ім. І.І. Мечникова

Ігор Коваль, Вадим Хмарський (м. Одеса). Історіографічнеосмислення історії Одеського університету: віхи, люди, тексти,

підсумки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 89

Надія Коцур (м. Переяслав-Хмельницький). Дослідження в галузі гігієни – важлива складова розвитку науки в Новоросійському

(Одеському) університеті (кінець ХІХ – початок ХХ століття) . . . . . . 99

Рекомендовано до друкуВченою радою Інститутуісторії України НАНУкраїни (протокол № 5від 28.05.2015 р.)Журнал зареєстрованоМіністерством юстиціїУкраїни (Свідоцтво продержавну реєстраціюдрукованого засобу масовоїінформації –серія КВ № 1722від 06.12.1995 р.)Постановою президіїВАК України № 05/2від 27.05.2009 р.журнал внесено до перелі кунаукових фахових видань, уяких можуть публікуватисярезультати дисертаційнихробіт на здобуття науковихступенів доктораі кандидата наукза спеціальностями«Історичні науки»(Бюлетень ВАК України. –2009. – № 8).Журнал включено до біб-ліографічної бази данихнаукових публікацій РІНЦУсі права застережені.Передрук дозволено тількиза згодою редколегії.Адреса редакції:01001, м. Київ-1,вул. М.Грушевського, 4,кім. 212тел.: 278-02-38, 279-13-88E-mail:bazhanclio@ukr.netЕлектронна версія:www.history.org.uawww.nbuv.gov.uawww.nsku.org.ua

© Національна спілка краєзнавців України, 2014 © Інститут історії України НАН України, 2014

Історія міст і сіл Північного Причорномор'я

Андрій Красножон (м. Одеса). Історична топографія Ізмаїла у 1770-х рр. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 107

Віра Церковна (м. Ізмаїл). Історія села Райлянка за матеріалами"Кишинівських єпархіальних відомостей" . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 110

Ігор Гулянович (м. Одеса). Соціотопографія Овідіополя в

дореформенний період . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 116

Олександр Музичко (м. Одеса). Грузинські місця пам'яті Одеси та інших місцевостей Південної України: виникнення, історія, легенда 121

Літопис українського краєзнавства

Олександр Гончаров (м. Київ). Науковий потенціал краєзнавства: ретроспективний погляд, сучаснийстан та шляхи підвищення ефективності . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 129

Валерій Левченко, Галина Левченко, Едуард Петров сь кий(м. Одеса). Ландшафт історичної науки крізь призму історіїнауково-серіальних видань Одеси (ХІХ – початок ХХІ ст.) . . . . . . . . 144

Історія України у світлі регіональних досліджень

Лілія Циганенко (м. Ізмаїл). Євреї Південної Бессарабії: особли-вості розселення та господарчої діяльності (перша половина ХІХ ст.) . . 157

Юрій Котляр (м. Миколаїв). Первомайська петлюрівська організація в антибільшовицькому повстанському русі . . . . . . . . . . . 164

Церковно-історичне краєзнавство: витоки та сучасний дискурс

Олександр Степанченко (м. Одеса). Перша літописна згадка про Одесу (Качібей) та церковна унія ХV ст. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 173

Олександр Тригуб (м. Миколаїв). Монастирі Південної України у господарсько-економічному житті краю (кінець ХVІІІ – початок ХХ ст.) . . 178

Микола Михайлуца (м. Одеса). Реконструкція діяльностіДоманівського протоієрейства Голтянського повіту в період

румунської окупації (1941-1944 рр.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 184

Теоретико-методологічні засадиосвітянського краєзнавства

Ірена Гребцова (м. Одеса). Діяльнiсть першого піклувальникаОдеського навчального округу Н.Ф. Покровського . . . . . . . . . . . . . . 191

Олена Синявська (м. Одеса). Одеський період в історії Люблінської чоловічої гімназії . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 197

Наталія Мех (м. Київ). Українознавчий зміст навчально-методичних комплектів для початкової школи освітнього проекту

«Інтелект України» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 203

Медичне краєзнавство: сутьта науково-дослідницький потенціал

Ігор Робак (м. Харків). Талант, відданий оздоровленню Харкова (до 140-рiччя народ ження В.В. Фавра) . . . . . . . . . . . . . . . . . 207

Лідія Товкун (м. Переяслав-Хмельницький). Внесок учених-гігієністів Одеського медичного інституту в розвиток

гігієни в Україні (1921-1941 рр.) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 213

К Р А Є З Н А В С Т В ОЗміст 1/2 ’2015

2

На першій сторінціобкладинки:Пам’ятник

герцогу де Рішельєв Одесі.

Фото Олега Куцького

Вадим Ільїн (м. Харків). Амбулаторно-поліклінічна допомога вХаркові в повоєнні радянські часи (1945-1991) в ракурсі історико-

медичного краєзнавства . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 218

Джерелознавчі та біографічні студії

Валерій Томазов (м. Київ). Матвій Миколайович Маврогордато –громадський діяч, благодійник та меценат . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 225

Анатолій Хромов (м. Одеса). З історії Одеської міської поліції по чатку

ХХ століття:дільничний пристав Семен Григорович Логинеско . . . . 232

Олег Бажан (м. Київ), Вадим Золотарьов (м. Харків). Одинз організаторів київського футбольного клубу «Динамо» (штрихи

біографії Сергія Арсентійовича Бармінського) . . . . . . . . . . . . . . . . . . 235

Надія Білявська (м. Одеса). Одеський вчений, інженер- технолог Костянтин Андрійович Богомаз . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 247

Наукова інформація

Олег Мельник (м. Одеса). «Кочубїїв – Хаджибей – Одеса» . . . . . . 255

Олександр Бонь, Євген Ковальов (м. Київ). V всеукраїнська науково-практична конференція «Київ і кияни у

соціокультурному просторі ХІХ–ХХІ століть: європейський

цивілізаційний вимір» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 256

Євген Букет (м. Київ). Презентації книги «Україна ТарасаШевченка» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 258

Національна спілка краєзнавців України:панорама сучасного життя

Микола Михайлуца (м. Одеса). V міжнародна наукова конференція

«Південь України: етноісторичний, мовний, культурний та релігійний

виміри» (м. Одеса) . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 261

Геннадій Бондаренко, Анатолій Силюк, Анатолій Шваб (м. Луцьк). 25 років Волинській обласній організації НСКУ . . . . . . 265

Ірина Савченко (м. Київ). Експедиція «Історико-краєзнавчаспадщина Фастівщини» . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 268

Анатолій Ситник (м. Київ). До 25-річчя установчого з’їзду Національної спілки краєзнавців України . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 273

Руслана Маньковська (м. Київ). «Катеринин день». Краєзнавцізапочаткували свято народної художниці Катерини Білокур . . . . . . . 274

Огляди

Станіслав Кульчицький (м.Київ). «Білі плями» в історії науко-вого, культурного і повсякденного життя Одеси . . . . . . . . . . . . . . . . . 277

Олена Павлова (м. Харків). Іëëÿ Рєпін та християнство . . . . . . . 280Семен Цвілюк (м. Одеса). У пошуках втрачених імен та ілюзій . . . . . 281

Валерій Рекрут (м. Київ). Видатний історик, педагог і дослідникжиття української жінки . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 284

Мирослав Аліман, Тетяна Оніпко (м. Полтава). Краєзна вець і громадський діяч Іполит Зборовський: повернення із забуття . . . . 287

Про авторів . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 290

Зміст

3

4

Число журналу видано за підтримки Сергія Рафаїловича

Гриневецького

5

Шановні читачі!Ви тримаєте у руках незвичайний номер журналу – плід зусиль двох наукових

колективів: всеукраїнського часопису «Краєзнавство», що видається з 1927 року,та ще молодого історико-краєзнавчого видання, якому тільки-но виповнилосядесять років – «Південний Захід. Одесика».

Цей номер присвячений Одесі та Одеській області – південній перлині України,історія якої яскраво демонструє тернистий шлях українського народу та навчаєнащадків толерантності і мужності, щиросердю та доброзичливості. Одещинамає величезний потенціал. Це – головні порти, житниця і здравниця нашоїкраїни. Це – чудові люди – роботящі, талановиті, оптимісти «за походженням».

Одесити безмежно люблять своє місто та абсолютно впевнено жартують проте, що Одеса претендує і не на перше місто в Україні, але й не на друге. І дійсно,Одеса – світова столиця гумору, морська столиця і один з провідних науковихцентрів держави. Достатньо зазначити, що цього року своє 150-річчя відзначаєславетний Одеський національний університет ім. І.І. Мечникова.

Отже, Одеса відома у всьому світі. Про неї пишуть, співають, знімають кіно.Скажімо відверто, таку популярність мають лише лічені в світі міста.

Наше місто пишається своєю історією, а завдання авторів цього видання –розібратися в хитросплетіннях цієї історії, донести до читача об'єктивну інфор-мацію, адже «Південний Захід. Одесика» на сторінках «Краєзнавства» – це нетільки презентація наукових досліджень одеських істориків, це й презентаціяОдеси як історичного і культурного явища.

Хочу побажати авторам і читачам миру і злагоди, натхнення і плідної праціна благо нашого славетного міста.

Сергій Гриневецький

❉❉❉

Це число журналу – плід спільної праці часопису «Краєзнавство» та одеськогоісторико-краєзнавчого наукового альманаху «Південний Захід. Одесика – Юго-Запад. Одессика», що видається з 2006 р. «Асоціацією європейської культури» припідтримці С. Р. Гриневецького (видано 19� і цей спільний випуск можно вважатиювілейним 20 числом). «Південний Захід. Одесика» об’єднав зусилля 15 профе-сорів – докторів історичних наук, близько 40 кандидатів історичних наук, чис-ленних краєзнавців, істориків з Києва, Харкова, Миколаєва, Ізмаїлу. Друкува-лися в альманасі праці істориків з Молдови, Румунії, Росії, Франції. Своєзавдання редакція альманаху бачить в дослідженні історії південно-західного ре-гіону України – Одеської області (насамперед Одеси). Найбільшу допомогу у ви-данні спецвипуску журналу «Краєзнавство» надали члени редколегії «ПівденнийЗахід. Одесика – Юго-Запад. Одессика», відомі одеські історики, професори, док-тора історичних наук: Т. Г. Гончарук, М. І. Михайлуца, В. М. Хмарський.

Віктор Савченко,

головний редактор наукового історико-краєзнавчого альманаху

«Південний Захід. Одесика»

До 90-річчя Національної спілкикраєзнавців України

6

7

8

Олександр Реєнт, Володимир Дмитрук (м. Київ)

Поступ українського краєзнавстваЗдобуття Україною незалежності стало мо-

гутнім стимулом відродження духовності й істо-ричної пам’яті народу. Небачено розширилисямежі наукового пошуку й коло людей, причет-них до вивчення і збереження багатовіковихкультурних традицій. На тлі загального поси-лення інтересу суспільства до витоків і джерелдуховності з кожним роком примножується по-тенціал і урізноманітнюються функції краєзнав-ства, зростає його виховна роль.

На рубежі тисячоліть, у період переоцінкицінностей і творення нових форм людськогоспівжиття виховний і об’єднуючий потенціал«малої історії» стає особливо вагомим.

На початку третього тисячоліття українськийкраєзнавчий загал, який веде свій славетнийродовід від легендарних літописців часів мо-гутньої Київської Русі та героїчної доби козач-чини, має вагомі підстави для святкування юві-лею інституції, що започаткувала 90 років томуорганізаційне об’єднання розпорошених наукраїнських теренах регіональних і місцевихосередків дослідників рідного краю.

Кожен, хто цікавиться минулим своєї країни,знаходить теми і сюжети для самостійного науко -вого пошуку у величезному часовому діапазоні –від часів трипільської культури до наших днів.Свій слід в історії залишили античні державиПівнічного Причорномор’я і середньовічніміста-фортеці, запорозькі Січі, блискучі шедевриархітекторів XVIII–XIX століть. Тисячолітніхрами і рядова міська забудова середньовіччя,що збереглися до наших днів – це те, що ми по-винні не тільки досконально вивчити і зберегти,а й передати у спадщину нашим нащадкам.

Український краєзнавчий рух, що веде свійродовід від легендарних літописців часів мо-гутньої Київської Русі, героїчної доби козач-чини, недовгої, але знаменної пори ЦентральноїРади, часів тоталітаризму та епохи національно-демократичного відродження, є вагомою скла-довою української національної історії, культурита духовності.

Відомі діячі науки, літератури та мистецтва,шанувальники рідної природи та культури в усічаси української історії дбали про ретельне вив-чення та дбайливе збереження для майбутніх по-

колінь історичних, мистецьких, фольклорно-ет-нографічних надбань, побутово-господарськихтрадицій рідного народу.

Для України краєзнавство завжди було не лишеміцним фундаментом історичної пам’яті, а й фор-мою самозахисту від ударів долі. Безпрецедентнігоніння царизму на українську культуру й мову за-грожували українству національною смертю, ітільки самовіддані зусилля кількох поколінь крає-знавців підтримували в суспільстві інтерес докультури, мови, традицій українського народу.Обстоювати українські національні цінності і вімперські, і в радянські часи значило свідомо під-давати свою долю неабияким випробуванням.

Ідея створення інституції, яка б займалася про-блемами місцевої історії, виникла у 20–40-х рр.XIX ст.1843 року в Києві було створено Тимча-сову комісію для розгляду давніх актів, котру за-звичай називали Археографічною. У її роботі,поряд із видатними науковцями М. Костомаро-вим, О. Лазаревським, О. Левицьким, М. Мак-симовичем, В. Іконниковим, брав активну участьі Тарас Шевченко.

Величезне значення для становлення українсь-кого краєзнавства мала плідна діяльність «Това-риства Нестора-Літописця» при Київськомууніверситеті Святого Володимира, Одеськогонаукового товариства історії та старожитностей,Наукового товариства імені Т. Шевченка у Львові,Наукового історико-філологічного товариствапри Харківському університеті, Подільськогоцерковного історико-археологічного товариства,Товариства дослідників Волині у Житомирі табагатьох інших регіональних об’єднань поціно-вувачів рідного краю. Розвитку краєзнавствасприяло й проведення п’ятнадцяти Археологіч-них з’їздів, шість із яких відбулися в Україні.

Значну увагу краєзнавству, його освітньо-ви-ховній функції приділяли видатні вчені та діячіукраїнської культури: М. Драгоманов, І. Франко,М. Грушевський, Д. Багалій, Д. Яворницький таінші, чия плідна праця наприкінці ХІХ – на по-чатку ХХ ст. сприяла розвитку краєзнавства якнауки та усвідомленню її нерозривного зв’язкуз освітньою галуззю. На думку І. Франка, добрепоставлена краєзнавча робота в школі «даєзмогу докладно ознайомитись зі своїм краєм і

9

усією Батьківщиною… Адже це перший ступінь,перша прикмета раціональної освіти – знати своєнайближче оточення, знати минуле і сучаснесвого народу і відчувати себе живим і свідомимчленом живого, об’єднаного організму».

У роки національно-визвольних змагань ук-раїнського народу, в умовах Першої світової тагромадянської воєн виникали і активно функціо-нували численні краєзнавчі організації, опираю-чись на підтримку Центральної Ради, гетьман-ського уряду, Директорії.

1917 року в Києві розпочав діяльність Цент-ральний комітет охорони пам’яток старовини імистецтва під головуванням Михайла Грушевсь-кого. Того ж року з ініціативи художника СергіяВасильківського в Харкові було засновано това-риство «Музей Слобожанщини». Серед вагомихсправ, започаткованих у період Українськоїреволюції, здійснювалися заходи щодо впоряд-кування могили Тараса Шевченка в Каневі, ство-рення Національної галереї, Всеукраїнського«Шевченківського» або «Пам’яткового» музею.У надзвичайно складних умовах українська ін-телігенція зуміла не лише зберегти, а й реальнопримножити краєзнавчі традиції, зробити їхвагомим чинником ствердження національноїідеї.

Провідну роль у розвитку й організації крає-знавчої роботи взяла на себе Українська акаде-мія наук. У першому її Статуті, затвердженомугетьманом П. Скоропадським 1918 року, йшло -ся, що Академія у Києві «ставить собі на меті,окрім загальних наукових завдань, виучуватисучасне і минуле Вкраїни, української землі танароду».

На початку 1920-х років в структурі історико-філологічного відділу ВУАН плідно працювавряд комісій краєзнавчого профілю. Етнографіч -на комісія утворена 1920 р. як секція Українсь-кого наукового товариства. 1921 р. етнографічнасекція увійшла до складу ВУАН. З 1925 р. секціюперейменовано на Етнографічну комісію ВУАН.До комісії входили відомі вчені, етнографи,краєзнавці – А. Лобода (голова), М. Біляшівсь-кий, О. Косач, П. Демуцький, Л. Ревуцький,М. Рудинський, В. Ляскоронський, С. Терещен -ко, В. Модзалевський та ін. Головним завданнямкомісії було збирання етнографічних і краєзнав-чих матеріалів. До роботи залучалося широкеколо вчителів, студентів, культпрацівників, ама-торів-краєзнавців, або кореспондентів. З комі-

сією співпрацювало багато краєзнавчих гуртківта етнографічних товариств на місцях, особливошкільних, був запроваджений спеціальний «крає-знавчий практикум» для учнівської молоді. Ре-зультати досліджень членів комісії публікувалисяв «Етнографічному віснику» та «Бюлетені».

Дослідженням і охороною історико-культурноїспадщини займалася Археологічна комісія, утво-рена 1921 р. Головою обраний Ф. Шміт, членикомісії – М. Василенко, О. Грушевський, А. Дах-нович, В. Іконников, Ф. Ернст (секретар), Т. Кра-сицький, М. Макаренко, В. Щербина, Д. Щерба-ківський, М. Біляшівський (товариш голови) таін. Краєзнавчими проблемами займалися секціїетнографії, музеєзнавства, історії мистецтва.

Активною розробкою краєзнавчих проблемзаймалася секція етнографії, етнології і краєзнав-ства науково-дослідної кафедри історії України.Вона була створена у жовтні 1921 р. в Харковіакадеміком Д. Багалієм, який вважав, що вив-чення історії окремих регіонів повинно статипершою сходинкою на шляху до побудови за-гальної концепції історії України і написанняфундаментальних праць. Обґрунтувавши ідеювивчення історії по окремих регіонах (т.зв.«обласна концепція»), Д. Багалій виступив за-сновником наукової школи, яка відіграла важ-ливу роль у розвитку системних регіонально-історичних досліджень. Секцію очолював О. Ве-тухов, в її роботі брали участь П. та О. Кова-левські, Я. Риженко, П. Білецька. Однією з голов-них напрямів її діяльності були краєзнавчі таетнографічні експедиції та екскурсії.

Глибокою зацікавленістю відзначалася діяль-ність Київської комісії краєзнавства при ВУАН,утвореної в листопаді 1922 р. До складу назва-ної комісії входили такі відомі українські вчені,як А. Лобода (голова), В. Лучицький (заступ-ник), О. Фомін, І. Шмальгаузен, М. Птуха(заступник), В. Липський, П. Тутковський,М. Василенко, М. Шарлемань та інші. 1923 р.затверджено Президію комісії, в яку увійшлиА. Лобода (голова), М. Птуха, Д. Белінг (секре-тар) та В. Лучицький.

Головним завданням комісії було об’єднаннякраєзнавчих осередків і координація їхньої ро-боти, з’ясування стану краєзнавства в Україні тасприяння його поширенню, науково-досліднаробота, складання довідників, посібників, про-грам, пробудження інтересу до краєзнавчих сту-дій на місцях.

Поступ українського краєзнавства

Численними конкретними практичними спра -вами сповнена діяльність Харківської комісіїкраєзнавства під керівництвом Д. Зеленіна таО. Федоровського, створеної 1923 р. Великудопомогу згаданому координаційному центрунадавали патріархи харківського краєзнавстваакадеміки Д. Багалій та Д. Яворницький, в їїроботі також брали участь С. Таранушенко,О. Синяв ський, О. Івановський.

Наприкінці 1923 року в Україні було створенотретю академічну краєзнавчу комісію – Одеську,під головуванням С. Дложевського, директораОдеського історико-археологічного музею. На-скільки плідно працювала остання, свідчитьхоча б той факт, що одеським дослідникам рід-ного краю, незважаючи на труднощі, вдалося на-лагодити видання «Вісника Одеської комісіїкраєзнавства», зібрати необхідну для постійноїроботи бібліотеку.

У роботі комісії брали участь Д. Яворницький,Г. Цомакіон, В. Селінов, В. Стратен, Ф. Камінсь-кий, О. Трефільєв. Р. Волков очолював етнографо-діалектологічну секцію, М. Слабченко – соці-ально-історичну. Філії Комісії працювали в Тирас-полі й Херсоні. Члени комісії займалися розкоп-ками Ольвії, Березані, Усатова. Археологічноюсекцією була складена археологічна карта краю.

Відзначаючи позитивну роль краєзнавчих комі -сій при ВУАН в академічному звіті Президії ВУАН,академіки В. Липський, А. Кримський, А. Лободанаголошували: «Разом з тим необхідним є те, абипринаймні Центральні комісії краєзнавства уКиєві, Харкові і Одесі користувались в урядовихустановах правами і авторитетами, які відпові-дають їх державному і науковому значенню».

В окремих округах почали створюватися гро-мадські краєзнавчі товариства (у 1920 – в Ізюм-ському і Роменському, 1922 – у Волинському іЖитомирському, 1923 – у Коростенському,Лубен ському, Одеському; 1924 – у Чернігівсь-кому, у 1925 – у Дніпропетровському, Лугансь-кому, Меліто польському). За типовим Статутом,основними завданнями краєзнавчого товариствабули: наукова обробка даних, що стосуютьсяпродуктивних сил краю (округу, району); поши-рення відповідних відомостей про край; заохо-чення широких мас до вивчення краю. Крає-знавчі товариства займалися освітньою тавидавничою діяльністю: організовували лекції,екскурсії, подорожі, створювали бібліотеки,сприяли всебічному вивченню краю.

Потреба у власному краєзнавчому науковомуцентрі ставала все виразнішою. Вона знайшлавідображення у створенні Чернігівського інсти-туту краєзнавства. Керівне ядро інституту(А. Верзилов, С. Воробйов, В. Дубровський таін.) у жовтні 1924 р. провело губернську крає-знавчу конференцію, на яку зібралось понад80 осіб. Інститут планувався як самостійна юри-дична організація з відділеннями в округах. Застатутом, затвердженим Чернігівським губвикон-комом, головне завдання його полягало в об’єд-нанні наукових установ, товариств, організацій,вузів, адміністративних та господарських установЧернігівщини та окремих осіб для вивчення її в«природно-історичному, соціально-економічномута культурно-історичному відношеннях». М. Гру-шевський особисто опікувався станом справ Ін-ституту, в липні 1924 р. він приїздив до Черніговата зустрічався з керівниками Інституту.

Плідно працювали на ниві краєзнавчого рухуісторичні кафедри Інститутів народної освіти.З 1925 р. в системі ІНО були утворені спеціальнінаукові кафедри краєзнавства. Так, наприклад, уДонецькому ІНО була відкрита науково-до-слідна кафедра по вивченню Донбасу. Роботапроводилася в секціях: соціально-історичній зпідсекціями археології та освіти і культурноїпраці та вивчення природних багатств Донбасу.

Одеське товариство при ВУАН, засноване28 березня 1926 р. під керівництвом М. Гордієв -ського, займалося вивченням культурних течій врегіоні, підготовкою літописів окремих населе-них пунктів, підприємств, організацій. Донецькетовариство, засноване 1926 р., внесло помітнийвклад у розвиток музейництва. Полтавське това-риство під керівництвом В. Щепотьєва займа-лося виявленням і опрацюванням пам’яток укра-їнської матеріальної і духовної культури.

Цікаві завдання вирішували кабінети крає-знавства, одним із яких був Кабінет по вивченнюПоділля, заснований при Вінницькій філії Все-народної бібліотеки України навесні 1924 р. Підкерівництвом В. Отамановського він, зокрема,займався консолідацією місцевих наукових сил,розробкою питань краєзнавчої бібліографії, по-пуляризацією історичних знань, виданням крає-знавчої літератури. В планах кабінету була під-готовка «Бібліографії Поділля», циклу розвідокдослідників Поділля, створення «ЕнциклопедіїПоділлєзнавства». Велика увага приділяласявивченню та охороні пам’яток старовини і ми-

К Р А Є З Н А В С Т В ООлександр Реєнт, Володимир Дмитрук 1/2 ’2015

10

Поступ українського краєзнавства

стецтва. Фактично кабінет став координаційнимцентром із дослідження історії, економіки, при-роди та охорони пам’яток Поділля. Такі ж кабі-нети діяли в Черкасах, Миколаєві та Умані.

Харківська Слобожанська Комісія стала ініціа-тором проведення Першої Всеукраїнської крає-знавчої конференції 28–31 травня 1925 р., на якузібралися 75 делегатів – представників 22 місце-вих осередків з усіх регіонів України. В доповідісекретаря Всеукраїнського Центрального Вико-навчого Комітету О. Буценка зазначалося, що«краєзнавство – це одне з найважливіших завданьвідродження нашого господарства, яке може від-бутися лише при новому і точному облікові при-родних багатств і всіх продуктивних сил країни».

Широку дискусію на конференції викликалаінформація О. Лазаріса про сучасний стан крає-знавства. Поряд із визначенням основних шля-хів діяльності, а саме: «вростати в широкі коларобітничо-селянських мас, найщільніше зв’язу-ватись з краєзнавцями на місцях, зробити крає-знавство цілим рухом», він фактично закликавнищити всю роботу старих краєзнавців-дослід-ників і вчених. Проти таких хибних твердженьрішуче виступили Д. Багалій, М. Яворський,О. Яната, М. Шарлемань.

Конференція прийняла звернення до всіхкраєзнавчих організацій, в якому, зокрема, гово-рилося: «Перша Всеукраїнська конференція зкраєзнавства була першою спробою виявитикраєзнавчі сили УСРР, зробити перший підсу-мок досягнень, здобутих уже в краєзнавчій ро-боті, з’ясувати умови роботи та перспективи її,об’єднати краєзнавчі сили України. Конферен-ція показала силу і життєдайність краєзнавчогоруху».

Ідея створення краєзнавчого наукового центруреалізувалася, коли Перша Всеукраїнська крає-знавча конференція обрала Український комітеткраєзнавства (УКК) при Головнауці, який скла-дали постійно діючий орган із 15 осіб (М. Явор -ський, Д. Багалій, О. Яната, М. Криворотченкота ін.) і правління з 42 представників окружнихкраєзнавчих осередків і зацікавлених державнихі громадських організацій. (На увічнення цієї не-пересічної події в листопаді 1998 р. в Харковібуло урочисто відкрито меморіальну дошку набудинку, де працював Український комітет крає-знавства).

У жовтні 1926 р. Президія Укрголовнауки за-твердила новий склад Комітету, ввівши до нього

В. Левицького, М. Волобуєва, В. Гериновича,К. Дубняка, С. Рудницького. Завдання Комітету,які були викладені в «Положенні про УКК»,передбачали: облік, систематизацію та організа-цію всієї краєзнавчої роботи; розробку планів тапрограм різних галузей краєзнавчої роботи; вив-чення форм і методів краєзнавчої роботи; загальнеорганізаційне і наукове керування роботою існую-чих краєзнавчих організацій і утворення нових;зв’язок з центральними, науковими, державнимита господарськими установами і організаціями;участь у наукових та громадських з’їздах, щомають відношення до краєзнавчої роботи.

Для надання краєзнавчому руху масовостіУкра їнський комітет краєзнавства запровадивінститут кореспондентів, на яких покладалосязавдання організації краєзнавчих осередків.У програмі роботи кореспондентів Українськогокомітету краєзнавства, опублікованій у журналі«Краєзнавство» (1927, №1), передбачалосязбирання даних про наявність новостворенихосередків, читання доповідей на краєзнавчітеми, про матеріали з питань краєзнавства, щовміщувалися в місцевій пресі. Окремо збиралисядані про ентузіастів краєзнавства і сферу їх за-цікавлень.

Про досвід і ефективність роботи Українсь-кого комітету краєзнавства в ті часи свідчитьреальне зростання краєзнавчих організацій іосередків. Якщо в 1925 р. в республіці нарахо-вувалося 5 товариств, 11 гуртків у 5 округах, тона 1 січня 1929 р. діяло 51 товариство, 658 гурт-ків у 32 округах. Український комітет краєзнав-ства всебічно сприяв дослідженню історії насе-лених пунктів України, вивченню окремихпромислових і сільськогосподарських підпри-ємств, розробці наукових засад пам’яткоохорон-ної роботи.

Взаємозбагаченню, обміну набутим досвідомзначною мірою сприяли творчі зв’язки Українсь-кого комітету краєзнавства з Центральним бюрокраєзнавства, краєзнавчими організаціямиінших республік СРСР та зарубіжних країн. Зо-крема, зі звіту УКК за 1929 рік довідуємося, щоКомітет підтримував тісні контакти з 61 крає-знавчою організацією в союзних республіках,8 зарубіжними.

Незважаючи на певні труднощі, здебільшогоматеріального характеру, в 1927 р. співробітни-кам Українського комітету краєзнавства вдалосяналагодити у м. Харкові видання науково-мето-

11

1/2 ’2015Олександр Реєнт, Володимир Дмитрук К Р А Є З Н А В С Т В О

12

дичного журналу «Краєзнавство», розрахова-ного і на науковців, і на широкий краєзнавчийактив. Матеріали, опубліковані на його сторін-ках в 1927–1930 рр., дають яскраве уявлення проосновні напрями краєзнавчої роботи, реальніздобутки місцевих організацій, окремих крає-знавців.

1927 р. вийшло 3 номери, в 1928–1929 рр. –по 10 номерів, 1930 р. – 5 номерів. Редакція жур-налу вбачала своїм завданням «об’єднати крає-знавчі сили, піднести їх роботу на наукову ос-нову, поставити перед краєзнавцями актуальніпроблеми, висунуті сучасним життям».

Журнал «Краєзнавство» став важливим ета-пом у розвитку краєзнавчої справи в Україні, вінмав велике значення для консолідації краєзнав-чих сил, для комплексного вивчення історіїУкраїни.

Одним зі своїх головних завдань Українськийкомітет краєзнавства вважав порушення про-блеми підготовки кадрів для краєзнавчої роботита обліку краєзнавчих сил республіки. Зусил-лями Комітету 1928 р. масовий краєзнавчий рухохопив 32 округи республіки, запроваджувалисяспеціальні курси, кореспондентами УКК чита-лися лекції, проводилися семінари. Комітетомбули засновані унікальні форми роботи, якісприяли переростанню краєзнавства в масовийрух. Зокрема, він ініціював складання докладноїбібліографії методичних матеріалів з краєзнав-ства, почав створення центральної картотеки іфонотеки краєзнавчих об’єктів.

Реальним кроком уперед у заснуванні науко-вих форм краєзнавства стала діяльність на ційниві видатного українського історика М.Гру-шевського. Утворені ним в 1924–1925 рр. прикафедрі історії України комісії порайонного до-слідження (Києва та Правобережної України, Лі-вобережної України, Полудневої України та За-хідної України) ставили розробку краєзнавчихпроблем на рівень високих вимог академічноїнауки, утворювали, за словами М. Грушевсь-кого, «асоціацію порайонного дослідження істо-рії України».

Отже, в 1920-х роках академічними устано-вами України було набуто цінний і важливий до-свід краєзнавчих досліджень, їхньої безпосеред-ньої організації на місцях, залучення до цієїсправи широких кіл громадськості. На початку1930-х років в Україні було понад 30 тис. актив-них краєзнавців.

В умовах активного формування тоталітарноїсистеми, панування вульгарно-соціологічних схемдемократичний за своїм характером краєзнавчийпошук, студіювання певних регіонів не вклада-лися в тогочасні концепції вітчизняної історії, неузгоджувалися з монопольним правом кремлівсь-ких ідеологів на істину. Саме це і стало однією зпричин ліквідації численних краєзнавчих органі-зацій, масових незаконних репресій в середовищісамовідданих дослідників рідного краю.

Звинувачені в українському буржуазному на-ціоналізмі, ідеалізації патріархальщини, зв’язкахз міфічними контрреволюційними організаціямикраєзнавчі осередки були розгромлені, журналий інші краєзнавчі видання закриті, зруйновановелику кількість унікальних пам’яток історії такультури, а найактивніші діячі стали жертвамиполітичних репресій.

На рубежі 1920–1930-х років краєзнавчий рухв Україні почав згортатися. Зі сторінок газет іжурналів все частіше сипалися звинувачення наадресу Українського комітету краєзнавства, йогоокремих діячів, яким приписувалися націона-лізм, участь у різноманітних ухилах, у відкритійконтрреволюційній діяльності. Зокрема, журнал«Советское краеведение» (1931 р., №2) прямозвинувачує УКК в об’єднанні «опортуністичних,антирадянських» сил, що приховуються під гас-лами «академізму, аполітичності». За подібнимизвинуваченнями, як правило, йшли арешти. Так,на основі сфабрикованих справ були репресо-вані голова Українського комітету краєзнавстваМ. Яворський, заступник голови УКК М. Кри-воротченко, члени комітету М. Волобуєв, В. Ге-ринович, С. Рудницький, О. Яната і багатоінших. Практично весь склад Українського комі-тету краєзнавства було репресовано.

Масові незаконні реп ресії проводилися і намісцях. Їх жертвами стали директори і праців-ники багатьох музеїв, організатори та членикраєзнавчих товариств, багато авторів і видавцівкраєзнавчої літератури.

Відродження краєзнавства поступово відбу-вається вже в перші повоєнні роки. В 1950-хроках намітилися позитивні тенденції збіль-шення випуску літератури з краєзнавчої пробле-матики. В цей період в Україні побачили світ ці-каві роботи з історії міст – Львова, Харкова,Києва, Одеси, Севастополя, Вінниці, Житомира,Луганська, Луцька, Чернігова, окремих проми-слових і сільськогосподарських підприємств.

13

У перші повоєнні роки основна увага украєзнавчій роботі приділялася вивченню і до-слідженню історії міст і сіл України. 1949 р.,зважаючи на виключне наукове значення до-слідження історії міст і сіл, при Президії АНУкраїни була утворена спеціальна комісія, доскладу якої увійшли провідні вчені-історики,літератори, фахівці з інших спеціальностей. Накомісію покладалося завдання наукової коор-динації досліджень в цій галузі, залучення доїхнього проведення наукових установ Академіїнаук, кафедр вищих навчальних закладів, куль-турно-освітніх організацій. Сам факт ство-рення такої комісії свідчив про наявність сфор-мованої громадської думки щодо необхідностіактивізації в Україні досліджень з історії місті сіл.

29 травня 1962 року ЦК Компартії Україниприйняв постанову про видання «Історії міст ісіл УРСР». Для його підготовки була створенаГоловна редакційна колегія, до складу якоїувійшли провідні вчені. Інститут історії АНУРСР здійснював науково-методичне керів-ництво роботою, Головна редакція Українськоїрадянської енциклопедії – наукове редагуванняусіх томів, Державна історична бібліотека фор-мувала картотеку краєзнавчої літератури.

26-томна «Історія міст і сіл Української РСР» –праця, яка започаткувала новий напрям у вітчиз-няній історіографії і сьогодні не має аналогів усвіті, стала результатом об’єднання зусиль понад100 тисяч літописців – дослідників рідного краю– науковців, працівників культури, вчителів, крає-знавців-аматорів. Завдяки цьому виданню всіміста, містечка й численні села України отрималисвою біографію, в якій зафіксовано основні істо-ричні етапи їхнього розвитку. Основне значенняцієї праці полягає в тому, що до її написання, довитоків своєї історії долучилися десятки тисячсамодіяльних дослідників, шанувальників свогоминулого. А цьому немає ціни. Вона дала могут-ній поштовх розвитку краєзнавчого руху вУкраїні, сприяла поширенню серед населеннязнань про рідний край, його історію, традиції,культуру, підвищила інтерес до пізнання і вив-чення історії українського народу.

Загальний обсяг цієї титанічної праці, якадосі не має аналогів у світі, становив 2360 ав-торських аркушів, у томах вміщено 1340 статейз історіями обласних і районних центрів таінших значних населених пунктів, 8619 статей

про всі селища міського типу та центри сільрад,уміщено 9 тисяч ілюстрацій.

Іншим важливим напрямом відродженнякраєзнавства став громадський рух за увічненняісторії українського козацтва. Як відомо, в пе-ріод 1930–1950-х років козацька тематика пере-бувала не в пошані ідеологічних провідників на-шого суспільства. Вона поступово зникла зпрограм наукових досліджень, активно вилуча-лася з видавничих планів, сторінок періодичнихвидань.

Із метою увічнення найвидатніших історич-них подій, пов’язаних з історією українськогокозацтва, для збирання, систематизації і збері-гання монументальних речей і споруд, матері-альних і музейних знахідок пропонувалося утво-рити в м. Запоріжжі, на острові Велика Хортиця,що був одним із важливих центрів ЗапорозькоїСічі – Державний історико-культурний заповід-ник і розмістити на його території Музей історіїзапорозького козацтва з п’ятьма діорамами, те-матичний садово-декоративний парк та етногра-фічний відділ. ЦК КПУ, обговоривши записку зцього питання, 31 серпня 1965 року прийняв по-станову «Про увічнення пам’ятних місць,пов’язаних з історією українського козацтва».Аналогічну постанову 18 вересня 1965 р. при-йняв і уряд республіки. Згаданими документамитериторія острова Велика Хортиця в м. Запо-ріжжі загальною площею 3 тисячі гектарів ого-лошувалася Державним історико-культурнимзаповідником. 6 квітня 1993 р. Уряд Україниприйняв постанову «Про національний заповід-ник «Хортиця».

Велику увагу дослідники краю приділялистворенню Музею народної архітектури і побутув Переяславі-Хмельницькому, Львові, Ужгородіта Музею народної архітектури та побутуУкраїни в м. Києві.

Ідея створення музею під відкритим небому Києві в повоєнні роки неодноразово порушу-валася представниками наукової і творчої інте-лігенції. Це питання, зокрема, ставили передурядом України академіки Б. Патон, М. Риль-ський, О. Гончар, О. Корнійчук, члени-кореспон-денти М. Сиваченко, Ф. Шевченко, доктори наукГ. Логвин, К. Гуслистий, О. Касименко, М. Брай -чев ський та ін.

17 липня 1976 року відбулося відкриття пер-шої черги Державного музею народної архітек-тури та побуту України.

Поступ українського краєзнавства

1/2 ’2015Олександр Реєнт, Володимир Дмитрук К Р А Є З Н А В С Т В О

14

Як своє пріоритетне завдання краєзнавці роз-глядали увічнення подвигу українського народуу Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр. Насередину 1980-х рр. в містах і селах Українибуло встановлено понад 8 тис. пам’ятників вої-нам-землякам.

9 травня 1981 р. у Києві було відкрито мемо-ріальний комплекс «Український державниймузей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.» На дніпровських схилах на площістворено архітектурно-скульптурний ансамбль,що включає музейний комплекс, чашу «ВогоньСлави», Алею міст-героїв, майданчик воєнноїтехніки часів війни, 7 скульптурних композицій.

У розвитку краєзнавства, його наукових основвелике значення мало створення 1979 рокуу структурі академічного Інституту історії від-ділу історичного краєзнавства, на який, середінших завдань, покладалася підготовка «Зводупам’яток історії та культури», який буде першимфундаментальним виданням про нерухоміпам'ятки – археології, історії, архітектури, мону-ментального мистецтва, які мають історичну,наукову або художню цінність.

Починаючи з 1980 року, започатковано про-ведення всеукраїнських наукових конференцій зісторичного краєзнавства (Вінниця, Полтава,Чернігів, Кам'янець-Подільський, Миколаїв,Луцьк, Черкаси, Харків, Дніпропетровськ, До-нецьк, Хмельницький), яких на сьогодні вжепроведено 13, першу Всесоюзну краєзнавчу кон-ференцію (Полтава), десятки круглих столів,симпозіумів, семінарів, сотні регіональних кон-ференцій, значення яких для розвитку історич-ного краєзнавства було величезним. Вони сталинауковою школою для сотень краєзнавців,сприяли переростанню краєзнавства у могутнійгромадський рух.

На хвилі демократичних перетворень, націо-нального піднесення суспільства 27 березня1990 року в Києві відбувся І-й Всеукраїнськийкраєзнавчий з’їзд, який мав статус установчогодля Всеукраїнської спілки краєзнавців (ВСК) –повноправної спадкоємиці традицій, впровадже-них свого часу Українським комітетом краєзнав-ства. Головою правління Всеукраїнської спілкикраєзнавців було обрано доктора історичнихнаук, академіка АН України П. Т. Тронька. Від-повідно до затвердженого з’їздом Статуту,основним завданням діяльності ВСК було вихо-вання у громадян почуття національної самосві-

домості, глибокої поваги до історії, культури,мови, традицій українського народу, а такожінших народів, пов’язаних із ним своєю долею,шанобливе ставлення до скарбів рідної природита культури.

Членам Спілки належить головна участь украєзнавчих, етнографічних і фольклорних екс-педиціях, підтримка дієвих зв’язків з усіма біб-ліотечними установами держави, надання мето-дичної допомоги колекціонерам-аматорам ідосвідченим збирачам української старовини.

1993 року ВСК поновила випуск репресова-ного журналу «Краєзнавство». У пам’ять просвоїх славетних попередників, які стали жерт-вами тоталітарного режиму, почали видаватисядокументальні збірники «Репресоване краєзнав-ство». В усіх областях постійно виходять у світкраєзнавчі монографії, путівники, буклети,довідники. Встановлено спілчанську Преміюім. Дмитра Яворницького.

Краєзнавці України беруть найактивнішуучасть у підготовці масштабного загальнонаціо-нального видання – науково-документальноїсерії книг «Реабілітовані історією» – про тра-гічні роки політичних репресій. В рамках Дер-жавної програми «Реабілітовані історією» (По-станова КМУ від 11.09.1992 р. №530) насьогодні в усіх областях видано 100 книг, у якихназвано сотні тисяч прізвищ громадян України,котрі стали жертвами політичних репресій ко-муністичного тоталітарного режиму, впершеопубліковані унікальні архівні документи, на-риси, статті.

Члени Спілки проводять і значну пам’яткоо-хоронну роботу, розробляють туристично-екс-курсійні маршрути, беруть участь у створеннінових і поповненні експозицій існуючих музей-них закладів, розвивають освітянське краєзнав-ство, готують краєзнавчі підручники для шкіл івишів, допомагають вітчизняному туризму вусіх його формах.

Основними пріоритетами у своїй діяльностіСпілка вважає – виховання у громадян почуттянаціональної самосвідомості, глибокої поваги доісторії, культури, мови, традицій українськогонароду, а також інших народів, пов’язаних з нимсвоєю долею, шанобливе ставлення до скарбіврідної природи і культури, всебічне сприяннярозвиткові державності незалежної України, від-родження духовності та історичної пам’яті укра-їнського народу.

25 грудня 1996 року відбувся ІІ з’їзд ВСК,який підбив підсумки виконання статутних по-ложень і поставив завдання на майбутнє, прийнявпостанову, в якій підкреслювалося, що «демокра-тичне за своїм характером, формами й методамироботи краєзнавство не лише виконує науково-пізнавальні функції, а й сприяє вирішенню назрі-лих народногосподарських проблем».

За минулі роки були створені численні крає-знавчі осередки в містах і селах, у навчальнихзакладах, виріс і згуртувався великий загін крає-знавців.

У Розпорядженні Президента України від19 жовтня 2000 р. «Про забезпечення комплекс-ного розвитку малих міст України» доручено Ка-бінету Міністрів «забезпечити підготовку за уча-стю Національної академії наук України «Історіїміст і сіл України» у новій редакції».

Указ Президента від 23 січня 2001 року «Прозаходи щодо підтримки краєзнавчого руху вУкраїні» надав нового поштовху в розвиткукраєзнавчого руху.

Кабінет Міністрів України розробив і прийнявпостанову від 10 червня 2002 року «Про затверд-ження Програми розвитку краєзнавства на періоддо 2010 року», яка передбачає, зокрема: утво-рення наукових центрів краєзнавчих дослідженьв АР Крим, областях, містах Києві і Севастополі;розробку програми з курсу «Краєзнавство» длявищих навчальних закладів гуманітарного про-філю, загальноосвітніх шкіл, удосконалення під-готовки та перепідготовки фахівців з краєзнавчоїроботи.

29–30 жовтня 2003 року відбувся ІІІ з’їздСпілки. Серед головних завдань Спілки, ви-значених постановою III з’їзду, було зосередитизусилля активу на виконанні вимог Указу Пре-зидента України «Про заходи щодо підтримкикраєзнавчого руху в Україні» та практичній реа-лізації, затвердженої постановою КабінетуМіністрів України Програми розвитку краєзнав-ства на період до 2010 року, забезпечити підне-сення наукового рівня загальнотеоретичних роз-робок, підготовку узагальнюючих праць зокремих напрямів краєзнавства, розширитироботу з популяризації досліджень, активнішезалучати громадськість до збереження та по-пуляризації національної історико-культурноїспадщини; активніше співробітничати з держав-ними установами, науково-дослідницькимицентрами, закладами культури й освіти, полі-

тичними партіями та громадськими організа-ціями, зацікавленими в розвитку краєзнавства,відродженні історичної пам’яті українського на-роду, збереженні унікальних природних скарбіврідної землі.

Питання виконання рішень III з’їзду постійноперебували в полі зору правління Спілки, яке пе-ріодично скликало пленуми з найнагальнішихпроблем краєзнавчої діяльності, а також Прези-дії правління, що проводила свої засідання що-квартально. 2004 року Спілкою разом з НАНУкраїни та громадськими організаціями булопідготовлено масштабну, ХІ-у за ліком, Всеукра-їнську наукову конференцію з історичного крає-знавства, що відбулася в місті Хмельницькому.А наступного, 2005-го, було проведено низку за-ходів, зокрема ювілейний пленум правління вХаркові, присвячених 80-річчю Всеукраїнськоїспілки краєзнавців.

Визначальною подією для краєзнавців Укра -їни стало прийняття Кабінетом МіністрівУкраїни постанови №908 від 16 жовтня 2008року, за якою відповідно до статті 7 ЗаконуУкраїни «Про професійних творчих працівни-ків та творчі спілки», враховуючи видатні за-слуги в забезпеченні розвитку української на-ціональної культури, Спілці надано статусНаціональної.

З особливим піднесенням сприйняли цюзвістку понад 300 делегатів і гостей ІV з’їздуСпілки, який відбувся 28 жовтня 2008 року вУкраїнському домі.

На з’їзді було прийнято звернення, в якомузазначалося: «Нам, як літописцям рідної землі,випала висока честь захищати наше історичнеминуле, донести до майбутніх поколінь все те,що відбувалось на кожному клаптику українськоїземлі, у повному енциклопедичному багатотом-ному виданні «Історія міст і сіл України». Націо-нальна спілка краєзнавців України закликаєукраїнську громадськість наполегливо і принци-пово відстоювати інтереси та пропагувати досяг-нення національної культури, втілювати у життянові ініціативи і важливі загальнонаціональніпроекти по об’єднанню українського суспіль-ства, зміцненню авторитету України у міжнарод-ній гуманітарній співпраці».

Надання нашій Спілці творчого статусу тавивищення її до рангу національної, безпе-речно, свідчить про вагому роль українськогокраєзнавчого руху в утвердженні нашої Неза-

Поступ українського краєзнавства

15

лежної Держави, донесенні до широких верствнаселення її правдивої історії. У повсякденнійдіяльності на виконання Державної програмирозвитку краєзнавства ми маємо однодумців вособі багатьох наукових і творчих установ, дер-жавних органів, громадських організацій, зякими співробітничаємо на широкій ниві до-слідження історії «малої батьківщини», разомсприяючи відродженню історичної пам’яті, ду-ховності та національної гідності.

12 червня 2009 року у приміщенні Київськогонаціонального університету ім. Тараса Шев-ченка відбулися пленум правління Національноїспілки краєзнавців України, на якому були при-йняті Методичні рекомендації по організації ро-боти регіональних осередків НСКУ, у зв’язку зновим статусом Спілки та нарада «Концепту-альні засади організаційно-методичної роботи зпідготовки енциклопедичного видання «Історіяміст і сіл України». За участю наукової гро-мадськості відбулося обговорення проблем під-готовки унікального загальноукраїнського ен-циклопедичного видання «Історія міст і сілУкраїни». Видання має охопити цілісну історіюусіх існуючих і зниклих населених пунктівУкраїни, проблеми їх літочислення, визначні іс-торико-культурні пам’ятки, національні святині,видатні постаті української історії та ін. Подіб-ного масштабного видання до цього часу не маєжодна країна світу.

25–26 червня 2009 р. Національна спілкакраєзнавців України, започаткувавши новий на-прям своєї діяльності, здійснила дводенну Нау-ково-краєзнавчу експедицію до Полтавщини.Метою такого масштабного заходу було вив-чення стану �