Історія України у ХVІІІ – першій половині ХІХ ...school6.at.ua/_ld/1/161_History.Part2.pdf · 2011-06-10 · ПІДГОТОВКА ДО ЗНО

49№ 5 ТРАВЕНЬ 2011

ПІДГОТОВКА ДО ЗНО

Історія України у ХVІІІ – першій половині ХІХ століттяІнформаційні матеріали. Частина 21

Упорядник Ю. МалієнкоІнформаційні матеріали «Історія України у ХVІІІ – першій по-ловині ХІХ ст.» складено відповідно до Програми зовнішнього не-залежного оцінювання з історії України, затвердженої наказом Міністерства освіти і науки України від 8 грудня 2010 р. № 1218 зі змінами та доповненнями, внесеними відповідно до наказу Мі-ністерства освіти і науки України від 27 грудня 2010 р. № 1292 (далі — Програма). Вони є фактологічним словником, у якому по-дано визначення усіх понять та характеристики історичних по-статей, знання яких вимагається Програмою. Ілюстративний ма-теріал, що є складовою частиною усіх тестових завдань, пред-ставлено на диску. Жирним шрифтом у текстах тлумачень понять та довідок про історичні постаті виділено дати, передбачені Програмою для обов’язкового запам’ятовування. Біля імен гетьманів у дужках проставлені роки правління, біля імен інших українських діячів — дати життя.Використана література Бойко О.Д. Історія України. Посібник. Київ: Видавничий центр «Академія», 2002 http://ebk.net.ua/Book/history/boyko_iu/chapter5/502.htm Власов В.С. Історія України: Підруч. для 7 кл. загальноосвіт. навч. закл. — К.: Генеза, 2008. Даниленко В.М., Кокін С.А. та ін. Короткий історичний словник. — Запоріжжя: Прем’єр, 2001. Довідник з історії України (А–Я): Посібн. для серед. загальноосвіт. навч. закл.\ За заг. ред. І. Підкови, Р. Шуста. — К.: Генеза, 2001. Кульчицький С.В., Мицик Ю.А., Власов В.С. Історія України: Довідник для абітурієнтів та школярів загальноосвітніх навчальних закладів. — К.: Літера, 2007. Мицик Ю.А., Бажан О.Г., Власов В.С. Історія України. Навчальний посібник. Київ: Ви-давничий дім «Києво-Могилянська академія», 2008. http://ebk.net.ua/Book/history/mitsyk_iu/part3/301.htm Провідники духовності в Україні (упор. Курас І.Ф.). http://pidruchniki.com.ua/kulturologiya/perednye_slovo Реєнт О., Малій О. Історія України. Кінець ХVІІІ – початок ХІХ ст. — К.: Генеза, 2003. Смолій В.А., Степанков В.С. Історія України: Підруч. для 7 кл. загальноосвіт. навч. закл. — К.: Генеза, 2007.

1 Продовження. Початок див. у журналі «Шкільний бібліотечно-інформаційний центр» № 4/2011.

Див. диск. Додатки 1–4

50 № 5 ТРАВЕНЬ 2011

ІНФОРМАЦІЙНЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ НАВЧАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ ХVІІ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХVІІІ СТОЛІТТЯ

Дати:1708–1709 рр. — національно-визвольна акція гетьмана І. Мазепи.1710 р. — ухвалення Конституції Пилипа Орлика. Персоналії

Мазепа Іван Степанович (1687–1709)2 – гетьман Лівобереж-ної України, визначний український політичний діяч, дипломат. Український шляхтич, навчався у Києво-Могилянському та Вар-шавському єзуїтському колегіумах, служив при дворі польського короля, входив у найближче оточення П. Дорошенка, І. Самойлови-ча. Князь Священної Римської імперії, кавалер ордену Св. Андрія Первозванного. Підписав Коломацькі статті (1687) з Московським царством. Прагнув до об’єднання усіх українських земель: Право-бережної України, Лівобережної України, Слобожанщини, Запорозь-кої Січі. Відомий своїм меценатством, яке здійснював разом із матір’ю. Надавав кошти на відбудову старих та спорудження нових храмів (12 храмів), збудованих у стилі козацького (мазепинського) бароко. Сприяв розвитку освіти, опікувався Києво-Могилянським колегіумом, який за часів Мазепи перетворено на Академію (1701), заснував Чернігівський колегіум; зібрав унікальну бібліотеку. Пи-сав вірші. Коштом Мазепи видрукувано Євангеліє арабською мо-вою. За часів Мазепи зростає роль козацької старшини: крім бун-чукових (започатковано І. Самойловичем), запроваджуються поса-ди значкових і значних товаришів — козацької еліти з особливи-ми привілеями. Разом з тим посилюється використання козаків на примусових роботах, на будівництві фортець, доріг, мостів, міст (зокрема, Санкт-Петербург). Мазепа придушив повстання під про-водом С. Палія (1702–1704 ), об’єднав Правобережну та Лівобереж-ну Україну під своєю булавою (1704–1708-09). На початку Північної війни (1700–1721) виступав на боці Російської імперії. У 1708 р. між І. Мазепою та швецьким королем Карлом ХІІ було укладено дого-вір про права України, і гетьман перейшов на бік Швеції. Петро І оголосив Мазепу зрадником, зруйнував Батурин, примусив коза-ків обрати нового гетьмана; церква проголосила анафему Мазепі. Запорозька Січ на чолі з К. Гордієнком підтримала Мазепу. У відпо-відь на це Петро І зруйнував Січ. У 1709 р., внаслідок поразки україно-швецьких військ у Полтавській битві, І. Мазепа та Карл ХІІ відступили у турецькі володіння. Там у м. Бендери гетьман помер.

Швидько Г.К. Історія України: Підруч. для 7 кл. загальноосвіт. навч. закл. – К.: Генеза, 2008. uk.wikipedia.org pidruchniki.com.ua history.franko.lviv.ua ukma.kiev.ua www.ukrainians-world.org.ua

2 Тут і далі біля прізвищ гетьманів у дужках указані дати їх гетьманування.

51№ 5 ТРАВЕНЬ 2011


Скоропадський Іван Ілліч (1708–1722) — гетьман Лівобе-режної України, покровитель і меценат Києво-Могилянської академії. За рекомендацією Петра І Скоропадський був обраний гетьманом (після переходу І. Мазепи на бік Швеції). На прохання Скоропадського підписати Решетилівські договірні статті Пе-тро І надіслав іменний указ, у якому звужувалися права Лівобе-режної Гетьманщини. У додатках до указу землі Війська Запо-розького названі «Малоросійський край». При гетьманові при-значався царський резидент Ізмайлов. За правління Скоропад-ського резиденцію перенесено до Глухова, ліквідована Київська митрополія. Для контролю над діяльністю гетьмана утворено Малоросійську колегію (1722). Протягом свого правління Ско-ропадський намагався протистояти колоніальній політиці Ро-сійської імперії, обстоювати залишки автономії Гетьманщини, однак був позбавлений реальної влади. І. Скоропадський пере-дав булаву П. Полуботку.Полуботок Павло Леонтійович (1722–1723/24) — наказний гетьман Лівобережної України. Здійснив спробу обмежити права Малоросійської колегії, заборонив старшині експлуатувати коза-ків, боровся проти хабарництва, реформував судочинство (реорга-нізація судів на засадах колегіальності). Полуботок видав розпо-рядження, за яким скарги населення розглядалися від нижчої до вищої інстанції українського уряду, а не подавалися безпосеред-ньо Малоросійській колегії. Викликаний Петром І до Санкт-Петербургу, де загинув у 1724 р. Апостол Данило Павлович (1727–1734) — гетьман Лівобереж-ної України, визначний український військовий і політичний діяч. Прихильник І. Мазепи. На деякий час пригальмував перетворення Гетьманщини на адміністративну одиницю Російської імперії. Під-писав «Рішительні пункти» — царський наказ гетьманові. Апос-тол провів реформи у судочинстві, фінансах, земельній справі, тор-гівлі. Провів Генеральне слідство про маєтності, внаслідок якого у державне користування було повернуто чимало безпідставно за-хоплених земель. Скасував багато обмежень щодо української тор-гівлі. Уперше встановив точний бюджет державних видатків. Від-новив право призначати Генеральну військову канцелярію та пол-ковників. Під владу гетьмана повернув Київ, який до цього пере-бував під владою київського губернатора.Орлик Пилип (1672–1742)3 — гетьман України в еміграції. По-ходив з давнього чесько-литовського роду, навчався в Києво-Мо-гилянському та єзуїтському колегіумах, володів багатьма мовами, генеральний писар в уряді І. Мазепи. У 1710 р. у Бендерах (Мол-давія), однодумці І. Мазепи обрали Пилипа Орлика гетьманом. У цьому ж 1710 р. було ухвалено «Пакти й Конституції законів і вольностей Війська Запорозького», що згодом отримали назву

Конституція Пилипа Орлика (Бендерська Конституція). Кон-ституція Пилипа Орлика — угода між гетьманом і козацтвом, яке виступало від імені українського народу про взаємні права та обов’язки. Уклав союзний договір зі Швецією та Кримським Хан-ством. У 1711 р. здійснив невдалий похід на Правобережну Україну. 3 Роки життя Пилипа Орлика.

52 № 5 ТРАВЕНЬ 2011


Головна мета подальшої діяльності — створення антимосков-ської коаліції. Жив у Західній Європі (Швеції, Німеччина, Фран-ція), останніх 20 років — у Туреччині, очолив першу українську політичну еміграцію у Західній Європі та уряд в екзилі (в емігра-ції). Автор книг, присвячених Мазепі.Прокопович Феофан (справжнє ім’я — Єлезар; 1681–1736) — визначний український діяч епохи бароко, публіцист, драма-тург, поет, математик, філософ. Сфера наукових інтересів Проко-повича охоплює фізику, астрономію, логіку, науки про державу і право тощо. Вів наукові спостереження, використовував мікро-скоп і телескоп. Твір «Володимир», присвячений І. Мазепі, — перша історична драма на вітчизняному матеріалі. Ректор Киє-во-Могилянської академії. За наказом Петра І переїхав до Петер-бурга, розвинув ідеї освіченого абсолютизму. Брав участь в орга-нізації та створенні Академії наук, Синоду (став віце-президентом Синоду).Величко Самійло Васильович (1670 – після 1728) — історик, автор козацького літопису, що охоплює період від 1648 року до 1700 року. Літопис Величка разом з Літописом Самовидця, Літо-писом Григорія Граб’янки складає комплекс козацької історіо-графії. Величко походив з козацького роду. Вчився у Києво-Моги-лянській академії. Служив у Генеральній канцелярії. Брав участь у походах І. Мазепи, зокрема на Правобережну Україну. Наприкін-ці 1708 р. звільнений зі служби. Спираючись на зібрані історичні хроніки, літописи, оригінальні документи, художні твори, Велич-ко створив перший систематичний виклад історії української ко-зацької держави. При написанні літопису використав широке ко-ло документів Генеральної Військової Канцелярії, а також поль-ські та німецькі джерела. Літопис Величка написано українською літературною мовою ХVІІІ ст. з елементами народної мови. Руко-пис супроводжено десятьма портретами гетьманів. Повний текст літопису не зберігся.Палій Семен (справжнє прізвище — Гурко; 1640-і рр. – 1710) — полковник білоцерківський (фастівський), керівник національ-но-визвольної боротьби українського народу проти польської влади у Правобережній Україні кін. ХVІІ – поч. ХVІІІ ст. Вчився у Києво-Могилянській Колегії. У 1760-х рр. перебував на Запо-ріжжі, де відзначився військовими та організаторськими здіб-ностями. У 1683 р. Палій брав участь у розгромі турків під Від-нем. За сприяння Палія були засновані Фастівський, Богуслав-ський та віддалені Брацлавський і Корсунський полки. У 1680–90-х рр. вів спільно з лівобережними козаками боротьбу проти Туреччини та Кримського ханства. Основне завдання Палія — визволення Правобережної України з-під польської влади та приєднання її до Лівобережної Гетьманщини. Спробував знайти союзників серед прихильників шведського короля Карла XII. Очолив визвольну боротьбу проти польської влади у Правобе-режній Україні (1702–1704). У 1704 р. за наказом Петра І був за-арештований І. Мазепою, засланий до Сибіру, в Тобольськ. Після відкритого виступу І. Мазепи проти московської влади Палія бу-ло повернуто з заслання і призначено полковником Білоцерків-ського полку.

53№ 5 ТРАВЕНЬ 2011


Поняття та терміни:Конституція (лат. сonstitutio — установлення, устрій, поря-док) — основний державний документ (закон), який визначає державний устрій, порядок і принципи функціонування пред-ставницьких, виконавчих та судових органів влади, виборчу сис-тему, права й обов’язки держави, суспільства та громадян. Інші закони держави, як правило, спираються на конституцію. Малоросія — назва Гетьманщини в законодавчих актах і роз-порядженнях царського уряду після українсько-московського до-говору 1654 р. З 1667 р. – до кінця ХVІІІ ст. Малоросією називала-ся переважно Лівобережна Україна. Використовувалося історика-ми як історико-географічне поняття кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.Малоросійська колегія — центральний орган російської ко-лоніальної адміністрації в Гетьманщині у ХVІІІ ст. Перша Малоро-сійська колегія (1722–1727, очолював С. Вельямінов), створена Петром І з метою контролю за діяльністю гетьмана та україн-ського уряду й поступового обмеження політичної автономії Гетьманщини. Скасована у 1727 р. у зв’язку з відновленням геть-манства. Друга Малоросійська колегія (1764–1786 рр., очолював генерал-губернатор Малоросії П. Румянцев-Задунайський) — ор-ган управління Лівобережною Україною після ліквідації гетьман-ства. Обидві колегії знаходилися у Глухові.Козацьке (українське) бароко — назва архітектурного стилю, що набув поширення в українських землях Війська Запорозького у XVII–XVIII ст. Виник унаслідок поєднання місцевих архітектур-них традицій та європейського бароко. Козацьке бароко викорис-товувалося у житловій, громадській, культовій забудовах, яким притаманне органічне поєднання рис професійної та народної архітектури. Найбільше споруд у стилі українського бароко збу-довано за гетьманування І. Мазепи. Бароковий храм не мав чітко вираженого фасаду, був однаковий з усіх боків. Відомі храми, збу-довані у стилі українського бароко: Преображенський собор Мгарського монастиря, Хрестовоздвиженський собор у Полтаві, Покровський собор у Харкові, Спасо-Преображенський в Ізюмі, будинок Чернігівського колегіуму тощо. Козацькі літописи — умовна назва історико-літературних творів 2-ї половини XVII – середини XVIII ст., присвячених воєн-но-політичним подіям в Україні та козацьким війнам. До наших днів дійшли три найвизначніші козацькі пам’ятки — літописи Самовидця (про події 1648–1702 років, вірогідний автор — Роман Ракушка-Романовський), Г. Граб’янки (1710, про події від виник-нення козацтва до 1709 р.) та С. Величка (1720 р., про події в Україні 1648–1700 рр.). В усіх цих літописах не лише докладно розповідається про Визвольну війну українського народу 1648–1657 років, але й подається економічна, політична і культурна ха-рактеристика країни, факти з історії Росії, Польщі, Угорщини, Швеції, Молдови, Туреччини та інших держав. Джерелами козаць-ких літописів були давні українські літописи, власні спостере-ження, спогади сучасників, документальні матеріали (урядові, офіційні й приватні листи, акти, грамоти, універсали), твори чу-жоземних істориків, народні легенди, перекази тощо. Мова біль-

54 № 5 ТРАВЕНЬ 2011


шості літописів — книжна, близька до розмовної. Козацькі літо-писи — цінні джерела для дослідження вітчизняної історії і важ-ливі пам’ятки літератури. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XVIII СТОЛІТТЯ

Дати: 1764 р. — остаточна ліквідація гетьманства.1768 р. — Коліївщина.1775 р. — остаточна ліквідація царським урядом Запорозької Січі.1783 р. — царський указ про закріпачення селян Лівобережної та Слобідської України. Персоналії

Розумовський Кирило Григорович (1750–1764) — останній гетьман України, генерал-фельдмаршал. З козаків. Отримав до-машню початкову освіту, слухав лекції математика Ейлера у Бер-ліні, вчився в університетах Геттінгена, Кенігсберга, Страсбурга. У 18-річному віці призначений президентом Імператорської Ака-демії Наук, перебував на цій посаді майже 20 років. Підтримував наукові дослідження М. Ломоносова. Після відновлення гетьман-ства (1747 ) у 1750 році на козацькій раді у Глухові 22-річного Ро-зумовського обрано гетьманом України. Столиця Гетьманщини — Батурин, резиденція гетьмана — Глухів. За Розумовського Геть-манщина була виведена з відомства Сенату і передана до Колегії закордонних справ. Влада гетьмана поширювалась на Запороз-ьку Січ та Київ. З 1760 р. Розумовський знаходився переважно в Україні та серйозно займався державними справами. Розумов-ський провів судову реформу, внаслідок якої було створено ста-нові шляхетські суди. Поділив Гетьманщину на 20 судових пові-тів, у кожному з яких засновувався суд. За Розумовського було обмежено право переходу селян. Провів реформу козацького війська. Реформував систему освіти, запровадив обов’язкове на-вчання козацьких дітей, намагався відкрити у Батурині універси-тет. Державницька позиція Розумовського та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечи-ли централістській політиці російського уряду. Скориставшись проханням про запровадження спадкового гетьманства в Україні та збереження автономного устрою, Катерина II примусила Розу-мовського подати рапорт про відставку. У 1764 вийшов царський указ про скасування гетьманства. Після ліквідації гетьманства Розумовський деякий час був членом Державної Ради. Останні роки життя провів у Батурині, де і помер у 1803 році.Калнишевський Петро Іванович (1690/1691–1803) — остан-ній кошовий отаман Запорозької Січі у 1762 та 1765–1775 рр. Полководець, дипломат. За доблесть у російсько-турецькій війні 1768–1774 рр.. Калнишевський нагороджений золотою медаллю на Андріївській стрічці. Відстоював права Запорозької Січі, задля чого неодноразово їздив з депутаціями до Петербурга. Намагався посилити свою владу і обмежував права старшин та козацької ра-

55№ 5 ТРАВЕНЬ 2011


ди. Дбав про поширення хліборобства та торгівлі у запорозьких степах, тим самим перешкоджаючи планам Росії щодо колонізації причорноморських степів та посилення російської присутності в Україні. У 1775 російські війська під командуванням генерала П. Текелія, повертаючись із турецької війни, раптово обступили Січ, скориставшись тим, що Військо Запорозьке ще було на ту-рецькому фронті. Не маючи сил боронитися, Калнишевський змушений був здати фортецю без бою. Після зруйнування Запо-розької Січі Калнишевського було заслано до Соловецького мо-настиря. Понад 25 років провів в одиночній камері.Сковорода Григорій Савич (1722–1794) — український просві-титель-гуманіст, філософ, поет, педагог, композитор. З козаків. Освіту здобув у Києво-Могилянській академії. Відвідав Австрію, Угорщину, Словаччину та інші європейські країни. Викладав у Пе-реяславському та Харківському колегіумах. Переслідуваний світ-ськими та духовними властями з 1770-х рр., близько 25 років, вів життя мандрівного філософа. Склав список своїх праць: 18 оригі-нальних, 7 — переклади. За життя Сковороди його твори не вида-валися. За Сковородою, зміст людського існування — подвиг са-мопізнання. Основні твори «Сад божественних пісень», «Байки Харківські» та інші. Перед смертю заповів зробити на надгробку надпис «Світ ловив мене, але не впіймав». Березовський Максим Созонтович (1745–1777) — україн-ський композитор, диригент, співак, академік Болонської філар-монічної академії. Класик європейської та української музики. Народився у козацькій родині. Вищу освіту здобув у Києво-Моги-лянській академії, де почав писати власні твори. Був солістом у Придворній співацькій капелі Петербурга. Навчався в Італії у Болонській філармонічній академії, його ім’я занесене на почес-ну «золоту дошку». Єдина закінчена опера М. Березовського «Де-мофонт» була з успіхом поставлена у Ліворно 1773 р. в карна-вальні свята. Березовський відомий як автор духовних концертів (найбільш популярний концерт «Не отвержи мене во время ста-рости…»). Композитор поєднав у своїй творчості тогочасний до-свід західноєвропейської музичної культури з національними традиціями хорового мистецтва. Разом із Д. Бортнянським ство-рив новий класичний тип хорового концерту.Григорович-Барський Іван Григорович (1713–1785) — видат-ний архітектор, представник українського бароко. З сім’ї міщан, брат відомого мандрівника В. Григоровича-Барського. Навчався у Києво-Могилянській академії. Служив депутатом Київського магістрату, пізніше лавником, райцею, відповідав за садибні межі, запобігаючи пожежам, що входило до обов’язків міського архі-тектора. Відомий і як промисловець. Григорович-Барський — творець оригінальних типів культових та світських споруд у Киє-ві та інших містах України. Серед них — міський водогін на Подо-лі у Києві з павільйоном-фонтаном «Самсон». Григорович-Бар-ський збудував надбрамну церкву з дзвіницею та інші споруди Київського Кирилівського монастиря, Київську Покровську церк-ву, Гостинний двір у Києві тощо. Будучи послідовним представ-ником українського бароко, перейшов до зведення церковних споруд з рисами, властивими класицизмові (церква Миколи На-

56 № 5 ТРАВЕНЬ 2011


бережного у Києві на Подолі). Григорович-Барський увійшов в іс-торію України як архітектор-новатор. Ведель Артемій Лук’янович (1767–1808) — композитор, ди-ригент, співак, скрипаль. Народився в сім’ї київського міщанина. Навчався в Києво-Могилянській академії, де здобув ґрунтовну гу-манітарну й музичну освіту. У Києво-Могилянській академії Ве-дель почав писати свої перші музичні твори, диригував студент-ським хором та оркестром, виступав як соліст і скрипаль. 1788 р. відряджений до Москви, де керував капелою генерал-губернато-ра, мав можливість познайомитися з музичною культурою Росії й Західної Європи. Згодом керував хором Києво-Могилянської академії, військовою капелою, хором солдатських дітей. Через конфлікт з київським митрополитом був насильно зачинений у божевільні, з якої вийшов лише незадовго до смерті. Попри те, що твори Веделя були заборонені, вони поширювалися в рукопи-сах, їх знали й виконували. На сьогодні відомо близько 80 музич-них творів Веделя. Серед них 31 хоровий концерт, «Покаянія отверзи ми двери», Літургії Іоанна Златоуста, Всеношна та інші. Бортнянський Дмитро Степанович (1751–1825) — видат-ний український композитор і диригент. Навчався у Глухівській співочій школі, за гарний голос у 1758 р. його було прийнято до Петербурзької придворної капели. У 70-х рр. ХVІІІ ст. навчався в Італії, де були поставлені його перші опери «Креонт», «Алкід». Після повернення — керівник придворної хорової капели. У 80-х рр. ХVІІІ ст. написав опери «Сокіл», «Сон-суперник» та низку ка-мерно-інструментальних творів; залишив понад 100 творів хоро-вої церковної музики; хоровий стиль Бортнянського відзначався традиційною урочистою пісенністю й українською народною ліричністю.

Поняття та терміни Автономія — самоврядування певної частини держави, що здійснюється в межах, передбачених загальнодержавним зако-ном (Конституцією). Нова (Підпільненська) Січ — остання із Запорозьких Січей, що існувала на землях України у 1737–1775 рр. Зруйнована Кате-риною ІІ у 1775 р. Останній кошовий отаман П. Калнишевський.Задунайська Січ (1775–1828) — організація колишніх запо-розьких козаків, що існувала на території Османської імперії в гирлі Дунаю. Утворена після зруйнування російським урядом Запорозької Січі. Внутрішній устрій Задунайської Січі був такий же, як і на Запорозькій Січі. Задунайські козаки повинні були бра-ти участь у воєнних операціях турецької армії. Під час російсько-турецької війни (1828–1829), у 1828 р. кошовий отаман Задунай-ської Січі Й. Гладкий перейшов на бік російських військ.Коліївщина — національно-визвольне, селянсько-козацьке повстання на Правобережній Україні у 1768 р. проти кріпосниць-кого, релігійного та національного гніту Польщі. Коліївщина ста-ла найвищим етапом гайдамацького руху. Керівництво повстан-ня: запорозький козак М. Залізняк, на бік якого перейшов уман-ський сотник І. Гонта. Коліївщина охопила значну частину Право-

57№ 5 ТРАВЕНЬ 2011


бережної України, повстанці здобули Смілу, Черкаси, Канів, Умань тощо. Об’єднані польсько-російські війська придушили повстання. Паланка — адміністративно-територіальна одиниця (округ) у Запорозькій Січі. Остаточно система паланок сформувалася у період існування Нової Січі. Зимівник — запорозький хутір, система ведення господар-ства на Запорожжі; у зимівниках жили одружені козаки.

УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЙСЬКОЇ ІМПЕРІЇ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ

Дати1798 р. — вихід друком «Енеїди» Івана Котляревського.грудень 1825 – січень 1826 рр. — повстання Чернігівського полку.1846–1847 рр. — діяльність Кирило-Мефодіївського братства. Персоналії

Котляревський Іван Петрович (1769–1838) — український письменник, поет, драматург, зачинатель сучасної української лі-тератури, громадський діяч. Один з найвидатніших ідеологів Просвітництва в Україні. Підтримував зв’язки з декабристами. Його поема «Енеїда» (1798) стала першим в українській літера-турі твором, написаним народною мовою, разом із п’єсами «На-талка Полтавка» і «Москаль-чарівник» започаткували новий етап формування літературної мови. Котляревський в ранзі штабс-капітана брав участь у російсько-турецькій війні 1806–1812 рр., був учасником облоги Ізмаїлу. З 1810 р. працював наглядачем «Дому для виховання дітей бідних дворян». У 1812 році під час походу Наполеона I Бонапарта на Росію Котляревський сформу-вав у містечку Горошині на Полтавщині 5-й український козачий полк (за умови збереження полку після закінчення війни як по-стійного козацького війська), за що отримав чин майора. Працю-вав директором Полтавського вільного театру. Разом з В. Лука-шевичем, В. Тарновським та іншими входив до складу полтав-ської масонської ложі «Любов до істини». Котляревський сприяв викупові М. Щепкіна з кріпацтва. Творчість Котляревського має основоположне значення в історії становлення нової української літературної мови.Костомаров Микола Іванович (псевдонім Ієремія Гапка; 1817–1885) — видатний український історик, поет, мислитель, громадський діяч; член-кореспондент Російської Академії наук. У 1832 р. позбувся кріпосної залежності. Закінчив Харківський уні-верситет. Викладав російську історію у Київському університеті. Брав активну участь у створенні та діяльності слов’янофільсько-українського Кирило-Мефодіївського братства (1846–1847), ав-тор його програмних документів. Після розгрому братства у 1847 р. Костомарова ув’язнено; відбував десятирічну висилку в Саратові. Після звільнення йому дозволено жити в Петербурзі, де Костома-ров став професором університету. Побував у Швеції, Німеччині, Швейцарії, Франції й Італії. Залишив після себе багатогранну

58 № 5 ТРАВЕНЬ 2011


спадщину: понад 300 історичних досліджень, критичних і поле-мічних статей. Серед них — фундаментальна праця «Російська іс-торія в життєписах її найважливіших діячів», «Богдан Хмель-ницький», «Руїна», «Мазепа» і «Мазепинці», «Північноруське на-родоправство», «Непевний час Московської держави» тощо; «Українські балади», п’єси та повісті «Сава Чалий» та інші. Куліш Пантелеймон Олександрович (1819–1897) — україн-ський письменник, поет, драматург, фольклорист, етнограф, пе-рекладач, критик, редактор, видавець. Автор першого україно-мовного історичного роману «Чорна рада». За рекомендацією Пе-тербурзької Академії наук був направлений у відрядження в За-хідну Європу для вивчення слов’янських мов, історії, культури та мистецтва. Учасник Кирило-Мефодіївського братства (1846–

1847). Після ув’язнення жив у Санкт-Петербурзі. Друкувався в «Основі». Працював у Варшаві та Відні. Писав українською та російською. Написав тритомну працю про національно-визволь-ну війну під керівництвом Б. Хмельницького — «История отпаде-ния Малороссии от Польши», збірки поезій «Хуторна поезія», «Дзвін», «Позичена Кобза». Перекладав твори Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне та Шиллера. І. Франко назвав П. Куліша «перворядною звіздою» в українському письменстві «одним із корифеїв нашої літератури».Гулак Микола Іванович (1822–1899) — громадсько-політич-ний діяч, педагог, учений. Народився в небагатій дворянській сім’ї. Закінчив юридичний факультет Дерптського університету, через рік здобув учений ступінь кандидата права. Служив у кан-целяріях київського, подільського і волинського генерал-губер-наторів. Був одним із засновників Кирило-Мефодіївського

братства (1846–1847). Разом з М. Костомаровим став ініціато-ром введення особливої символіки — перснів із написами «Св. Кирило і Мефодій», а також печатки з девізом «І зрозумієте істи-ну, і істина визволить вас». Гулак належав до радикального крила організації, відстоював національно-демократичні ідеї. У 1847 p. був заарештований у Петербурзі. Під час слідства тримався осо-бливо твердо, відмовився давати свідчення проти інших, узявши відповідальність на себе, заявив, що саме він є автором програм-них документів братства. Після трирічного ув’язнення у Шліс-сельбурзькій фортеці був висланий під нагляд поліції в Перм із забороною займатися літературною працею. Пізніше написав кілька наукових праць з математики, історії, філософії, філології, викладав ці науки у навчальних закладах Одеси, Керчі, Тбілісі. Автор низки розвідок і перекладів із грузинської (Шота Руставелі «Витязь у барсовій шкурі») та азербайджанської літерату р. По-мер у м. Єлизаветполь (нині Гянджа), Азербайджан.Шевченко Тарас Григорович (1814–1861) — видатний україн-ський поет, прозаїк, художник. Народився у багатодітній кріпаць-кій сім’ї. У 1828 р. Шевченка взяли служити «козачком» до двору поміщика Енгельгардта, разом з яким переїхав до Вільно (тепер Вільнюс, Литва), де став свідком Польського повстання 1830–1831 рр. Навчався у Санкт-Петербурзі. Клопотаннями К. Брюлло-ва, В. Жуковського, Є. Гребінки та І. Сошенка Шевченка викупле-но з кріпацтва. Навчався у Санкт-Петербурзький Академії мис-

59№ 5 ТРАВЕНЬ 2011


тецтв. У 1840 році у Петербурзі вийшла збірка його поезій «Коб-зар», у 1841 році — поема «Гайдамаки». Погляди Шевченка на проблеми національного життя України спричинили його збли-ження з членами Кирило-Мефодіївського братства (1846–1847). У зв’язку з розгромом братства у 1847 р. Шевченко був за-арештований і відправлений до Петербурга. Шевченко тракту-вався слідчими як найнебезпечніший політичний злочинець, і з усіх членів організації був покараний найсуворіше. Поета засу-джено до заслання рядовим солдатом в Окремий Оренбурзький корпус. Був учасником Аральської та Каратауської експедицій. У 1858 році Шевченко прибув до Петербурга, добився дозволу на зняття офіційної заборони щодо друку своїх творів. Шевченку на-лежить виняткова роль у формуванні української національної ідеології. Надавши українській мові статусу літературної, Шев-ченко тим самим заклав міцну основу модерної української літе-ратури, а в ширшому значенні — і під українську національну ідентичність.Поняття та терміни

Промисловий переворот — перехід від ручного, ремісничо-мануфактурного до великого машинного фабрично-заводського виробництва. Важливою складовою промислового перевороту було впровадження у виробництво і транспорт робочих машин і механізмів, які замінили ручну працю людей, парових двигунів, створення самостійної машинобудівної галузі. У Наддніпрянській Україні промисловий переворот почався у 30–40-х рр. ХІХ ст., у За-хідній Україні — у 40–50-х рр., однак відбувався повільніше ніж у Наддніпрянській і затягнувся на багато років.Ринкові відносини — 1) відносини, характерні для економіки, за якої продукт, що виробляється, стає товаром, тобто створю-ється з метою продажу на ринку. 2) Ринкові відносини — це від-носини і зв’язки, які складаються між виробниками і споживача-ми в процесі купівлі-продажу товарів.Нація — історична спільнота людей, створена в процесі фор-мування єдиної території, економічних зв’язків, літературної мо-ви, культури етнічних особливостей і характеру.Національне відродження — процес пробудження і форму-вання самостійності народу, який проявляється у прагненні ство-рити власну державу, у розвитку духовної культури, захисті наці-ональної мови, намаганні відтворити власне історичне минуле. У сучасній політології в історії кожного національного відро-дження виділяються три основні етапи розвитку. Перший — ака-демічний, який відображає пробудження інтересу до національної культури. Другий — культурний: активне творення літературних творів рідною мовою. Третій — політичний: висування політич-них вимог, організаційне оформлення політичних партій і рухів, які очолюють національно-визвольні змагання народів.Національна ідея — ідея збереження й розвитку національ-ної культури, мови, традицій, необхідності розбудови національної держави й утвердження її як рівноправного та повноправного члена світового співтовариства. Усвідомлення себе як окремого

60 № 5 ТРАВЕНЬ 2011


народу з власною історією, політичними, економічними і куль-турними традиціями, власним поглядом на майбутнє. Декабристи (від рос. «декабрь») — представники російських таємних дворянських організацій, здебільше кадрові офіцери. Організації декабристів: Південне товариство (П. Пестель, С. Му-равйов-Апостол, С. Волконський та інші; програмний документ «Руська правда»), Північне товариство (М. Муравйов, К. Рилєєв та інші; програмний документ «Конституція»), Товариство об’єднаних слов’ян (А. і П. Борисови та інші; програмний доку-мент «Правила»; об’єдналося з Південним товариством). 14 груд-ня 1825 р. декабристи здійснили невдалу спробу підняти по-встання у Петербурзі з метою встановлення в Росії конституцій-ного ладу. В Україні відбулось повстання Чернігівського полку

(грудень 1825 – січень 1826 рр.), яке також зазнало поразки. Декабристи боролися за повалення самодержавства та скасуван-ня кріпацтва. Основною причиною декабристського руху стала кри-за феодально-кріпосницької системи, Вітчизняна війна 1812 року, яка призвела до активного поширення західноєвропейських ідей, глибшого ознайомленим з соціальним та політичним життям Єв-ропи. Російський імператор Микола І жорстоко розправився з де-кабристами.Масонство (з фр. maсon — каменяр, франкмасонство — віль-не мулярство) — релігійно-етичний рух, що поширився в Україні у XVIII ст. Проповідував ідеї удосконалення суспільства через удо-сконалення людини. Представники масонства намагалися ство-рити всесвітню організацію з метою об’єднання людства у релі-гійному братньому союзі. Таємні організації масонів — ложі. Ні соціальне, ні національне походження формально не перешко-джали вступу до масонських лож. В Україні утворилися ложі «Понт Євксинський» (Одеса), «Любов до істини» (Полтава, серед діячів: І. Котляревський), «Малоросійське товариство» (Полтава, В. Лукашевич) та інші.

ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НАПРИКІНЦІ ХVІІІ – У ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТОЛІТТЯ

Дати 1833–1837 — діяльність «Руської трійці».1848 — скасування панщини в Галичині.Персоналії

Шашкевич Маркіян (літературний псевдонім Руслан Шашке-вич; 1811–1843) — видатний український письменник і громад-сько-культурний діяч, речник національного відродження у за-хідних землях України. З родини священика. Навчався у гімназіях Львова і Бережан. Закінчив технологічний факультет Львівсько-го університету та Греко-католицьку духовну семінарію. У сту-дентські роки Шашкевич був натхненником, організатором і лі-дером «Руської трійці» (1833–1837), ініціатором збору і популя-ризації фольклору, створення словника і граматики живої україн-

61№ 5 ТРАВЕНЬ 2011


ської мови, впровадження рідної мови в повсякденний вжиток інтелігенції та церковної проповіді тощо. Шашкевич вславився як співавтор і видавець альманаху «Русалка Дністровая» (1837, над-рукована у Будапешті, Угорщина). У літературі визначився як поет-новатор, перлиною ліричної поезії стала його «Веснівка»; Шашке-вич автор перших в українській літературі сонетів. У творах на іс-торичну тематику поетизував героїчне минуле народу («Болес-лав Кривоустий під Галичем, 1139», «О, Наливайку»). Особливо захоплювала поета постать Б. Хмельницького. Шашкевич брав участь у розшифруванні та редагуванні Львівського літопису, в якому знаходився докладний опис подій Хмельниччини. Шаш-кевич був одним з перших перекладачів українською мовою «Сло-ва о полку Ігоревім» та Св. Письма, автором перекладів із серб-ської, чеської, польської, грецької, німецької мов. Ідеї та діяльність Шашкевича і його побратимів сприяли утвердженню національної свідомості багатьох поколінь української інтелігенції. Вагилевич Іван Миколайович (1811–1866) — український по-ет, філолог, фольклорист, громадський діяч. Із сім’ї священика. Закінчив Львівську духовну семінарію. Вагилевич разом із М. Шашкевичем і Я. Головацьким був одним з засновників «Русь-

кої трійці» (1833–1837). Співавтор «Русалки Дністрової» (1837), у якій опубліковані пройняті патріотичними мотивами поетичні твори «Мадей», «Жулин і Кал ина» та зібрані ним народні пісні. Переклав українською мовою «Слово о полку Ігоревім». У 1848 р. перейшов на полонофільські позиції, проповідував ідею поль-сько-українського союзу під зверхністю Польщі, видавав газету «Щоденник руський». Зазнавши переслідувань під час революції 1848 року в Австрії, відійшов від громадсько-політичного життя. Помер і похований у Львові.Головацький Яків Федорович (1814–1888) — український по-ет, історик літератури, етнограф і педагог, греко-католицький священик. Закінчив Львівський університет. З 1848 року — про-фесор української мови і літератури, а згодом ректор Львівського університету. Належав до «Руської трійці» (1833–1837). Разом із М. Шашкевичем і І. Вагилевичем видав альманах «Русалка Дні-стровая» (1837), у якому опублікував кілька патріотичних поезій. У 1846 у збірці «Вінок русинам на обжинки» надрукував 20 серб-ських пісень, перекладених українською мовою. Під впливом М. Погодіна перейшов на москвофільські позиції і в 1867 році пе-реїхав до Російської імперії. Жив у Вільно (тепер Вільнюс, Литва), де працював у археографічній комісії. Головацький — автор нау-кових праць з літератури, історії, етнографії. Найважливіша пра-ця — «Народні пісні Галицької і Угорської Русі».Кобилиця Лук’ян (1812–1851) — український громадсько-по-літичний діяч, керівник національно-визвольного селянського ру-ху на Буковині в 40-х рр. ХІХ ст. Із сім’ї селянина-кріпака. У 1839 ро-ці Кобилиця обраний селянами уповноваженим, якому доручало-ся відстоювати громадські інтереси. У 1843–1844 роках Кобили-ця очолив виступи селян 22 громад, які рішуче відмовлялися відробляти панщину, висунули вимоги відкриття українських шкіл, вільного користування лісами та пасовиськами. У березні 1844 року повстання було придушено за допомогою урядових

62 № 5 ТРАВЕНЬ 2011


військ, Кобилицю заарештовано і ув’язнено. Під час революції 1848–1849 років в Австрійській імперії селяни Буковини обрали Кобилицю депутатом парламенту. В австрійському парламенті Кобилиця виступив за надання політичної автономії Буковині і приєднання її до Галичини, вимагав скасування кріпацтва і пе-редачу селянам землі без викупу. У листопаді 1848 року на бага-толюдних зборах у Вижниці закликав селян до повстання. Селян-ські виступи під керівництвом Кобилиці тривали до літа 1849 ро-ку. У квітні 1850 року Кобилиця був заарештований, після кату-вань в ув’язненні він тяжко захворів і невдовзі помер. КУЛЬТУРА УКРАЇНИ КІНЦЯ ХVІІІ – ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ СТОЛІТТЯ

Дати 1805 р. — відкриття університету в Харкові.1834 р. — відкриття університету в Києві. Персоналії

І. Котляревський, див. вищеТ. Шевченко, див. вищеГулак-Артемовський Петро Петрович (1790–1865) — укра-їнський письменник, байкар, перекладач, поет, вчений. Із сім’ї священика. Освіту здобув у семінарії, потім у Київській духовній академії. Не закінчивши академію, у 1813 році почав викладати. У 1817 році переїхав до Харкова і вступив до університету віль-ним слухачем словесного факультету, став лектором польської мови, згодом викладачем російської історії, географії та статис-тики. Гулак-Артемовський — професор, ректор Харківського уні-верситету. Належав до числа засновників «Українського вісника». Ввів в українську літературу жанр романтичної балади. Був чле-ном Московського товариства аматорів російської словесності, Королівського товариства друзів науки у Варшаві.Квітка-Основ’яненко Григорій Федорович (1778–1843) — український прозаїк, драматург, журналіст, літературний критик і культурно-громадський діяч. Із козацько-старшинського роду. «Батько української прози», основоположник жанру соціально-побутової комедії в класичній українській літературі. Твори письменника утверджували високі морально-етичні якості люди-ни з народу, відіграли помітну роль у розвитку української мови. Як письменник, видавець, літературний критик і публіцист ви-ступав на захист художніх можливостей української літературної мови. Найбільш відомі твори «Сватання на Гончарівці», «Пан Ха-лявський» та інші. Брав участь у заснуванні театру в Харкові (1812), у виданні«Українського вісника».Максимович Михайло Олександрович (1804–1873) — визна-чний український вчений-природознавець, історик, фолькло-рист, етнограф і письменник. Вчений-енциклопедист. Один з основоположників вітчизняної фольклористики та ботаніки. Закінчив Новгород-Сіверську гімназію. Навчався на філологічно-

63№ 5 ТРАВЕНЬ 2011


му та природничому факультетах Московського університету. Де-який час працював викладачем Московського університету та директором ботанічного саду. Перший ректор Київського уні-верситету Св. Володимира (1834). Під тиском реакційних сил і зважаючи на стан здоров’я, вийшов у відставку. Не раз робив спроби повернутись до викладацької роботи, однак російське мі-ністерство освіти, побоюючись українофільських поглядів Мак-симовича, усувало його від науково-академічної діяльності. Мак-симович підтримував тісні творчі та особисті зв’язки з Т. Шевчен-ком, П. Гулаком-Артемовським, Є. Гребінкою, М. Костомаровим, М. Щепкіним, А. Міцкевичем та іншими. Максимович — член Ки-ївського, Московського, Петербурзького, Новоросійського універ-ситетів та багатьох наукових товариств; член-кореспондент Пе-тербурзької академії наук. Обстоював державно-правовий зв’язок між княжим і козацько-гетьманським періодом історії України, досліджував історію Київської держави, козаччини, Геть-манщини, гайдамацького руху; йому належить видання та дослі-дження літературних пам’яток Київської Русі — «Руської Прав-ди», «Повісті минулих літ». Максимович — автор цінних праць з археології. Як мовознавець опублікував низку статей про класи-фікацію слов’янських мов. Максимович — автор віршованого пе-рекладу «Слова о полку Ігоревім» українською та російською мо-вами; переклав українською псалми.

Остроградський Михайло Васильович (1801–1861/1862) — видатний український математик і педагог, академік Петербурзь-кої, Паризької, Римської і Туринської академій наук. Походив з ко-зацько-старшинського роду. Навчався в Харківському університе-ті у відомих математиків Т. Осиповського і А. Павловського. У 1822–1828 роках вдосконалював свої знання у Французькому коледжі у Парижі, де слухав лекції А.-М. Ампера. Професор офі-церських курсів морського кадетського корпусу, Інституту інже-нерів шляхів сполучення та інших вищих навчальних закладів. Остроградський був у тісній і тривалій дружбі з Т. Шевченком. Ав-тор близько 40 наукових праць. Основні роботи Остроградського присвячені математичному аналізу, аналітичній механіці, мате-матичній фізиці. Остроградському належить відкриття формули перетворення інтеграла, названої його іменем.Каразин Василь Назарович (1773–1842) — український вче-ний, винахідник, громадський діяч. Навчався у Харківському приватному пансіоні та Гірничому корпусі (інституті) в Петер-бурзі. За ініціативи Каразина засновано Харківський універси-тет (1805) та створено Філотехнічне товариство для поширен-ня досягнень науки, техніки та розвитку промисловості й сіль-ського господарства в Україні. Неодноразово активно виступав проти колоніальної експлуатації України Російською імперією. Був прихильником перебудови державного устрою Росії на заса-дах конституційної монархії. У 1820–1821 роках за критику іс-нуючого суспільного ладу був ув’язнений у Шліссельбурзькій фортеці. Після звільнення жив під наглядом поліції у своєму ма-єтку. Каразин — автор ряду важливих відкриттів у галузі техні-ки, хімії, агрономії, селекції тощо. Йому належать близько 60 на-укових праць.

Documents

Історія України у ХVІІІ – першій половині ХІХ ...school6.at.ua/_ld/1/161_History.Part2.pdf · 2011-06-10 · ПІДГОТОВКА ДО ЗНО