***Карпо Петрович Зайчик, около-дочний надзиратель, вернувся нарештi з служби додому. Фу-ти! Ну-ти!.. Вiн був голоден i злий. Скрипiв чобiтьми, гримав две-рима. Базарнi лайки i гармидер участка ще клекотiли у ньому, сердито ворушили губи i квад-ратове лице, налили кров'ю ку-лак, ще важчий од грубого перс-ня. Ввiйшов у свiтлицю, ляснув по-офiцерськи лакерованим чо-ботом в чобiт i з досадою кинув картуз на вiкно. Але од того руху пiдскочив на лутцi жiнчин без-зубий гребiнь i легкий, збитий

жмуток брудного волосся вче-пився до рукава.- Фу-ти! Бардачнi звички!..Сухий, гарячий, весь в поросi, день вже гас за вiкном. На столi каламутне бiлiли двi порожнi та-рiлки, а перекинута ложка лови-ла у себе червоний вiдблиск за-ходу.- Сусанна!- Несу! - обiзвався з глибин десь низький, осиплий голос.Карпо Петрович примостився за столом i розщiбнув мундир. Йому було душно. Суконний ко-мiр тер шию, а кiтель ще й досi перуть!.. Вони пе-еруть!.. I ледве стримавсь од грубої лайки. Не-

терпляче пощипував хлiб i жу-вав, сопучи носом. Лакерованi чоботи дрiбно скрипiли пiд сто-лом. У дверях з'явилась Сусанна. Прикриваючи парою страви вид, м'який i бiлий, як з сирового тi-ста, вона проплила од порога до столу, мов лiтня хмара, в своїх муслiнах, по яких лiзли урозтiч якiсь безглуздi лапатi квiтки.- Мусила грiти… все прохололо…- А ти б не розкидала своєї ку-делi по всiх кутках… Сусанна зробила великi очi.- Де?Карпо Петрович одiгнув пале-ць, ткнув ним назад себе, в вiк-но, й застиг у гнiву вирячкува-

тих очей та червоного кулака.- Бардачнi звички!..- Цс… - цикнула жiнка на нього, - там Доря.Карпо Петрович скоса погля-нув на щiлку в дверях, звiдки пробивалося свiтло, i тепер тiль-ки почув дзвiнкий хлоп'ячий го-лос, який безперестанку спiвав:- Сiм раз по вiсiм - п'ятдесят шi-сть… сiм раз по вiсiм - п'ятдесят шiсть.Се його заспокоїло зразу. Нахи-ливсь над тарiлкою i потиху по-чав сьорбати юшку, обводячи iн-коли оком свiтлицю.В кутку, пiд образами, блимала мертво лампадка, з етажерки

звисало новеньке гiмназичне пальто, ловлячи в гудзики гост-рi червонi блiки.Хiба завтра недiля? Фу-ти, ну-ти! Як вiн забув? Завтра ж Дори-нi iменини…Сусанна, вип'явши зад у велик-их лапатих квiтках, збирала з помосту своє волосся.Бардачнi звички!.. Згадав! Ну, i була в бурдеї, але потому вони законно звiнчались. Хiба з неї не вiрна жiнка? Раз, правда… Та ко-ли б не вона, коли б не пiшла на нiч до полiцмейстера, кис би й досi в писарчуках… А тепер - на-дзиратель. Дорю в гiмназiї уча-ть, i сама казначейша у них бу-

ває…Кров заливала Сусаннi шию, i тiльки зморшки на шиї бiлiли, як крейдянi.Вона сердито вийшла з кiмна-ти.Карпо Петрович жував i в заду-мi м'яко тарабанив пучками в стiл.- Доря!Доря став на порозi, сiрий й не-зграбний у своїх довгих, аж до пiдлоги, гiмназичних штанах, а батько дивився на його ноги, не-гнучкi й грубi, як в слоненяти.- Тебе сьогоднi питали?- З географiї п'ять.- А ти часом не того… не бре-

бре?Доря ображено чмихнув i пiд-няв вгору бiластi чубки.- Їй-богу, сам бачив… А Козеро-говi пару влiпили.- Що се за Козерiг?- Там один в нас… Дорька Сос-новський…- Вiце-губернаторський син?- Ми його добре сьогоднi нам'я-ли. Аж кров носом пiшла…Карпо Петрович почув холодок пiд мундиром. Такий знайомий i неприємний, з яким завжди стрi-чав начальство.- Дорь-ка! - крикнув вiн строго. - Руш менi тiльки ще хоч разок - я тобi дам!..

Фу-ти, ну-ти, господи боже… вi-це-губернаторський син…Вiн пiдняв палець в важкому перснi i накивав.Сусанна унесла лампу i присун-ула страву. Чоловiк не дивився на неї, ще скований здивовання-м й жахом.Масна пляма виразно зачорнi-ла при свiтлi на новенькiм сукнi мундира.- Їж… прохолоне… - нагадала йо-му Сусанна.Вiн почав їсти хтиво i неохайне, бризкав соусом на скатерть i жвякав ротом, а на губах у ньо-го, блискучих й червоних, грала легка усмiшка. Вiн був задоволе-

ний врештi. Те, що його хлопець звався так само, як i вiце-губерн-аторський син, що вони разом учились i що Доря зважився би-ти таке паненя, - сповняло його радiсним подивом. От хоч би й вiн, Карпо Петрович. Вiн носив бiлi погони i шашку, як офiцер… Його боялись, бо мiг зробити людям багато лиха… А проте му-сив витягатися в струнку та ко-зиряти тому шмаркачевi через те тiльки, що був сином його на-чальства. Який був вiя щаслив-ий, коли йому вдалось одного разу пiдсадити паничика того у фаетон, а от його Доря… Хе-хе!..Сусанна тим часом таємничо

щось прикривала в кутку на ка-напi та тривожно поглядала на дверi, за якими бубонiв Доря уроки.- Чого ти смiєшся?Вiн пошепки розказав їй, що чув од Дорi, i обоє довго осмiха-лись до себе очима.- Хе-хе!- Хi-хi!- Завтра наш Доря кiнчав деся-тий рiк… - мрiйно обiзвалась Су-санна, одкривши зiпсованi зуби, i одiгнула рiжок подушки, звiдки щось заблищало.- Покажи, Сузя… що там таке? Карпо Петрович пiднявся з-за столу, похитався на блискучих

од лаку чоботях i пiдiйшов до канапи.- Цс… - писнула слабо Сусанна, колихнувши важкими грудьми, i всiм м'яким тiлом, як тiстом, що вилiзло з дiжi, навалилася на по-душку.- Потому покажу… А ти що йому подаруєш?Карпо Петрович ляснув у паль-цi. Фу-ти, ну-ти! Його низьке чо-ло, що забiгало у заросль волос-ся, як мiлке плесо у лози, покри-ли зморшки. Вiн одкрив рота i трохи подумав.- Я…Але Сусанна полохливо замаха-ла на нього руками. Ще Доря по-

чує!Доря їм заважав. Вони хотiли, щоб вiн швидше йшов спати.За дверима чулось шелестiння сторiнок, ляпання книжкою в стiл i сердите бурчання.- Чого ти там, Дорик?Вiн став на порозi, з чорнилом на лобi й на пальцях, i кисло пхинькнув:- Задачi не можу рiшити.- Фу-ти, ну-ти! От яке горе… А подай-но сюди задачу, подиви-мось, що се за звiр.Карпо Петрович потирав руки, як добродушний ведмiдь перед уликом меду.Вiдставив далеко книжку i чи-

тав, наче рапорт:- Троє купцiв подiлитися ма-ли… Ти уяви собi троє купцiв, наприклад - наш Сруль, Iцько i Пiнька… Здається не трудно… Другий мав грошей два рази бi-льше, нiж перший… Розумiєш, як перший, а третiй стiльки, як тi два разом... Значить, Пiнька мав стiльки, як Сруль та Iцько. Ну, зрозумiв? Се ж дуже просто.Але Карпо Петрович i сам не вi-рив, що це так просто. Вiн плу-тав, кричав на Дорю, тицяв гру-бим пальцем в задачник, наче хтiв роздушити всiх трьох куп-цiв, i врештi так впрiв, що Дорi неприємно було дивитись на ря-

снi крапельки поту на чолi в батька.- Iдiотська задача! Чого вас там вчать! Вiн з злiстю одкинув од себе задачник i пiднявся сердит-ий та збентежений вкрай.- Як вони мучать бiдних дiтей!.. - обурилась палко Сусанна, теж од напруження мокра пiд хма-рою пишних муслiнiв.Але Доря раптом блимнув очи-ма, вдарив себе олiвцем в лоб i в двi хвилини задовольнив ку-пцiв.- Теж арихметик! - напалась на чоловiка Сусанна. - Не мiг роздi-лити кiлька рублiв…I обняла щасливим оком сiру

фiгуру сина, чужу неначе в дов-гих, аж до пiдлоги, штанах.- "Арихметик"!.. Мовчала б, ко-ли сказати не вмiєш! - буркнув сердито Карпо Петрович. - У ме-не свої задачi… Побула б хоч раз на дiжурствi.Вiн навiть забув у замiшаннi ляснуть по-офiцерськи чоботом в чобiт.Вийняв з штанiв важкий порт-сигар, теж офiцерський, зважив його в руцi i закурив папiроску.Зелене свiтло од лампи м'яко зливалось з рожевим, що стiкало з-пiд образа у кутку, новi гудзик-и на гiмназичнiй шинелi горiли, як самоцвiти, а синiй дим папi-

роски хвилював легко у теплiм затишку хати. Доря знову бубо-нiв за дверима.Карпо Петрович зняв з етажер-ки шинелю i м'яв у долонi сукно.- Матерiал добрий, здається… i пошив непогано… Вiн любовно погладив шинелю i знову повiс-ив на мiсце.- Ах, який Доря смiшний! Одяг-ся вранцi, наклав картуз i став на порозi у моїй спальнi. А я бу-ла ще в сорочцi, тiльки що вста-ла, та як крикну з переполоху, що хтось чужий увiйшов… Пото-му ми довго смiялись…- Скiльки взяв Шмуль за картуз?- Рубель двадцять оддала… Бо-

жився, що втратив тридцять ко-пiйок…- Ах, сучий син… Бiльше рубля не треба було давати. Де ж той картуз?Вона подала йому його, знявши обережно з стiни, де висiв образ, а вiн довго любувався новим срi-блом листочкiв - незрозумiлим i таємним для нього символом шкiльної мудростi.Потому їх очi стрiлись й засяли, порозумiвшись без слiв.- Хе-хе! Як, шельма, скоро рi-шив задачу!- Хi-хi… i з географiї п'ять.Їх ще бiльше тiшило те, що вi-це-губернаторський син дiстав

лиш пару.Доря прийшов сказати добра-нiч.Вони лишились самi.Тодi Карпо Петрович нетерпля-че накинувсь на жiнку:- Показуй, що ти купила?Але Сусанна i сама вже виймала з-пiд подушки дарунок. Опусти-лась на помiст серед бiлих хвиль сукнi, i пiд важкими грудьми у неї сухо затрiщала пружина.Вiн теж з скрипом чобiт присiв бiля жiнки, мало не задихнувши-сь од солодкого запаху пудри з її лиця.Нарештi бляшаний пароходик вислизнув з рук i поплив по по-

мостi, поринаючи носом, немов на хвилях, та сповняючи хату го-стрим дирчанням металу.- Як, ти думаєш, Карпе, Дорик буде радий?Карпо Петрович не одповiв нi-чого. Вiн мовчки стежив за паро-ходом i, коли той зачепився за нiжку стiльця, одчепив та пус-тив далi. Потому ще раз накру-тив.- Прийми свiй хвiст! - нетерпля-че гукав на жiнку, коли парохо-дик ткнувсь носом в її спiдницю. - Розсiлась!..Вiн навiть лазив за ним по по-мостi.Сусанна сидiла щаслива, одкри-

вши зiпсованi зуби, вся в тiнях од широкого кола волосся, на двi третини чужого.Пароходик дирчав.Врештi Карпо Петрович звiвся на ноги. Перевiв очi од цяцьки на жiнку i презирливо плямкнув губами.- Ет, чорт зна що…- Як чорт зна що? - здивувалась Сусанна.- Авжеж… Не пристало йому за-бавлятись цяцьками.- Багато ти знаєш поза своїм участком. Ти б подивився, як До-ря ще й досi одягає свої ляльки. А вiн - "чорт знає що"!Сусанна од невдоволення ски-

сла й осiла, як тiсто в дiжi.- Цiкаво, що ти придумав?Карпо Петрович раптом засяв. Лице його освiтила добра усмiш-ка, i тепло спахнули очi.- Я йому цяцьки не подарую… Я для нього таке придумав…Вiн навiть урочисто пiдняв па-лець в важкому перснi.- Я для нього таке придумав, що… Фу-ти, ну-ти! Запам'ятає до смертi. Навiть вiце-губернатор-ський хлопець не зможе того по-бачить, що я покажу Дорi… Не-хай…- Та не тягни ж бо…- Нехай має чим згадувать бать-ка. Буде старий - унукам розка-

же… От, скаже, був я дитиною ще, а мiй покiйний батько…- Карпе! Ну, чому ти не скажеш одразу? Сусанна аж пхинькнула з нетерплячки.Тодi Карпо Петрович наблизи-вся до неї, витяг червону шию, нащось знизив голос до шепотi-ння:- Я повезу його завтра дивит-ись, як будуть вiшать.- Ах, ах! - налякалась Сусанна. - Як можна дитину…- "Дитину, дитину"… - перекри-вився Карпо Петрович.Власне дитину. Хiба йому не цi-каво? Дитина ще краще затями-ть. Треба, щоб вона мала враже-

ння, щоб в неї лишились згадки на цiле життя. А вона думає як? Гладити по головцi та тримати бiля спiдницi?Вiн вже кричав i своїм криком вганяв в м'яке тiло Сусанни свiй план.- Ви-хо-ву-вать треба!..- Ах, ах! - вона зiтхала i витрiщ-ала очi на чоловiка. - А може, й справдi! Нехай би побачив. Нi, таки справдi нехай би… Чи ще доведеться удруге. Скiльки є дi-тей: i в казначейшi, i в полiцме-йстера… а нiхто не побачить, лиш Доря…Вона звикла до думки. Подума-ти тiльки: подивитись, як бу-

дуть вiшать людину. Вона i сама б хотiла. Ах, Дорька, щасливий…Забувала про Дорьку i всi дум-ки звернула на себе. їй було гi-рко. Прожила на свiтi до тридця-того року, а нi разу не довелося нiчого такого побачить. Хiба Ка-рпо коли подумав про неї? Сиди цiлий вiк в кухнi, бабрайся у по-миях i нiколи тобi нi приємностi, нi розваги…- А кого вiшати будуть? - блис-нула вона очима. Карпо Петро-вич завагавсь на хвилину i вре-штi махнув рукою.- Ну, добре. Ти знаєш, Сузя, менi не вiльно про се говорити. Я тобi скажу, а ти - гляди менi - ша! Анi

словечка нiкому. Вiшаєм жiнку, що кинула в губернатора бомбу.- Ах, ах! Ти її бачив? Молода, га-рна? От би цiкаво… Голубчику, Карпе… я б… я б збоку де-небу-дь… Карпо Петрович замахав з ляку руками:- Фу-ти, ну-ти! Тiльки тебе бра-кує. Менi i з Дорькою трудно…Сусанна надулась. Завжди отак. Про неї не дбають.Однак її невдоволення скоро погасло в турботах про Дорьку.Вони довго радились вдвох з чоловiком, коли будити хлопця, як його одягти, чи пускать до гi-мназiї завтра…Можна б зробить йому свято.

- Само собою! - розвеселився Ка-рпо Петрович. - Нехай погуляє!..Вiн був у чудеснiм настрої. Нас-вистував вальс, який тепер що-дня грали у цирку, i бив чоботом в чобiт, як полковий офiцер.- За ката, певно. Яким… - кинул-а наче про себе Сусанна.- Яким.- Хто б мiг подумать! Винянь-чив нашого хлопця… Доря так його любить.- Розпився, стерво.Вона все бiльше переймалася чоловiковим планом. Ну i при-думав!Зелена лампа тепло свiтилась у хатi, як добре серце у грудях, па-

роходик дрiмав на помостi, утк-нувшись в канапу. Карпо Петро-вич зi скрипом дригав ногою в такт своїм думкам, а Сусанна в тихiй мирностi хати снувала мрiї про кращi часи, коли Карпа на-рештi оцiнять.I, сповнена радiсним почуттям, пiдiйшла стиха до чоловiка та поцiлувала в мокре чоло.- Пора вже спати… завтра треба вставати зарання… Ах, Дорик, щасливий!***- Одчепись, мамо!Доря не хтiв вставати. Витрiщ-

ав очi, наляканi свiтлом, i падав знов на подушку. Але коли мати почала душити його в своїх обi-ймах i з помосту затрiщав паро-ходик, згадав одразу, що се його день. Тодi вiн раптом вискочив з лiжка, теплий, золотистий, дов-гий, на худих стегнах, i присiв серед хати над пароходом.Раптом великi, холоднi од уми-вання руки лягли йому на груди та ребра i пiдняли кудись угору, в змiшаний запах тютюну i по-мади, в лоскотання шорсткого волосся, теплих батькiвських губ. Злегка обдряпаний твердим холодом гудзикiв i погонiв, Доря припав з довiр'ям до батька, а

коли п'яти його знову дiткну-лись помосту, густий голос про-гудiв м'яко над ним:- Одягайсь швидше. Зараз пої-дем.Доря пiдняв на батька очi.Поїдуть? Куди?На рибу, може? Тиха рiчка i босi ноги, якими можна бродить по пiсочку… Вудлище - луком i срi-блясте мигтiння рибки на воло-сiнi. "Бовть!" - сказала вода, ков-тнувши камiнчик…А може, поїдуть кудись далеко-далеко… у невiдомий город. Бу-дуть їхати, їхати, їхати… Дерева будуть кружитись i тiкати на-зад… Ниви самi пiдстеляться ко-

ням пiд ноги. Мухи обсядуть блискучi кiнськi зади, а над го-ловою пищатиме пташка…Хотiв запитати у батька, але йо-го вже не було.I раптом ранець, повний книж-ками, все зiпсував. А гiмназiя? А уроки?- До гiмназiї нинi не пiдеш, До-рик, - зрозумiла його Сусанна.Вiн обкрутився на однiй нiжцi, ляснув себе по стегнах з радiс-ним писком пташки i знову при-сiв над своїм пароходом.Але його звiдти нагнали.Одягався поспiшно, з почуттям свята i iснування, з дрижанням кожної жилки од холодку сороч-

ки й тепла маминих рук, жадний на весь свiт, наче горобчик, що все розкриває пащу в гнiздi.Незащiбнутий, з поясом у руцi, оббiгав весь дiм. Коло ганку ку-няли звощик i кiнь, в кухнi пи-щали котята, в столовiй батько допивав чай.Доря хтiв пригорнутись до ньо-го, але не смiв. Тiльки вдячно обняв очима широку спину i па-раднi погони."Оселедець!" - згадав своє проз-вище в класi, - i до слiз боляче стало за батька, бо то через ньо-го так докучали.Ранок стояв тихий i теплий, але Дорi звелiли надiвати ватну ши-

нелю. Грубий комiр пiдпирав йо-му шию, а мати, вся ще у бiлiм, схилялась над ним припухлим од сну лицем i лоскотала збитим волоссям, насилу запихаючи гу-дзики у новi петлi.- Ну, пора їхать.Вулицi були безлюднi. I так чу-дно було, що ще спали доми, де-рева й баркани, а вони їдуть ку-дись, невiдомо для чого, i тато мовчить. Батьковi руки, в бiлих нитяних рукавицях, важко лежа-ли на держалнi шашки, а вiзник-ова спина сонно хиталась часа-ми з боку на бiк. Минали гiмна-зичний будинок, застиглий в по-вазi важких колон i чорних хо-

лодних вiкон. Шкода, що ще так рано i нiхто не побачить, як До-ря їде у невiдомi краї в теплiй новенькiй шинелi. Прощайте, прощайте! Не вернусь нiколи!.. I позаду лишились би тiльки за-здрi погляди хлопцiв, розкритi од смiху роти, повнi бiлих зубiв.З мiста спустились в долину, де колеса раптом затихли, як в во-ду впали, запахло хлiвом, i ма-ленькi доми дрiмали, як по обо-рах корови.- Тобi добре сидiти? - поспитав батько, i Доря зловив його по-гляд на свому гербi, на блискуч-их од гудзикiв грудях.Починало вже днiти. Густий за-

пах пiзнiх гречок i сухої стернi повiвав з поля. Воно вже стели-ло по обидва боки дороги перис-тi крила, як в метеля, а в зелено-му небi родилися голоси.Земля будилась. Гречка попли-ла бiлим пiнистим шумом, до рiллi припадали теплими грудь-ми пташки, а вiтер гойдав диви-ну i волошки. Повнi, рожевi, як дiти, збудженi зi сну, плили по небi хмаринки, в стернi, певно, вже починали свою роботу жу-ки, а польовi мухи чухали десь лапками живiт та розправляли злежанi крила. Чулось невлови-ме дихання життя, рух земних сокiв, i одвiтно обзивалась в До-

ринiм тiлi гаряча кров. Куди ще їхать? От злiзти б тут, побiгать по широкому полю або поле-жать в травi.Зiйшло б гаряче сонце, i про-стяглось би по полю, як струни, бабине лiто.Карпо Петрович тривожно по-глядав наперед. Вiн боявся спi-знитись. Його кортiло сказати Дорi, куди вони їдуть. Говорити чи нi? На квадратовiм чолi пок-лались рядками одна на другу дрiбненькi зморшки, а руки втратили важку непорушнiсть. Нi, не треба казати, нехай се нес-подiванка буде. Вiн любовно об-няв Дорю за стан i пригорнув до

себе.Бiла вiзникова кобила помiтно кульгала. Пiдiймала заднє копи-то i старалася бiгти на трьох. "Ах, стерво, мучить бiдну коняку… Фу-ти, ну-ти, не пiдкував, скоти-на…" I тут тiльки в нiм ворухну-лось: чи добре робить, що взяв з собою Дорю? Але набiгла згадка - i вiн заспокоївсь. Ще в дитинс-твi його возили дивитись на розстрiл трьох москалiв, i ся ка-ртина лишилась у нього на цiле життя, тодi як другi подiбнi, якi вiн часто бачив тепер, вже не ро-били такого враження. Хiба що треба було роздобути дозвiл од директора Дорi.

- Доря! Ти боїшся директора свого?- Корови?- Якої корови? - здивувався Ка-рпо Петрович.- У нас так директора драж-нять. Доря надувся, всунув голо-ву в плечi i важно процiдив в нiс:- Панове гiмназисти повиннi вести себе у мене пристойно, хо-дити до церкви, поважати…- Ха-ха! - не вдержавсь Карпо Петрович. - Як, як? Перед ним встав, наче живий, важкий ди-ректор з грубим, застиглим об-личчям, налитий тупою пихою по сам картуз i нерухливий, як тiльна корова.

- Ах ти, капшук! Як ти смiєш дражнитись з свого начальства?Але Доря не вiрив у нещирий гнiв батька. Вiн надувся, аж чер-вонiв, ставив ноги, наче полiна, i, важно розчепiривши пальцi, гугнявив:- Тих, що будуть займатися со-цiалiзмом або ходити по шостiй до мiста…- Ха-ха!.. - реготався Карпо Пет-рович, забувши всяку повагу. - Чисто комедiант!.. Стiй! - раптом штовхнув вiн вiзника в спину. - Не бачиш, приїхав…Збоку од шляху двi дикi грушi тремтiли дрiбненьким листом у ранiшнiм холодку.

- Завертай пiд грушi…Ще червоний i тремтячий од смiху, Карпо Петрович вилiз з дрожки, взяв Дорю за руку i пi-двiв до дерев.Тодi Доря побачив, що вiн сто-їть над яром, жовта глина зсу-вається в нього з-пiд нiг, на днi ями чорнiють люди, а в густих передранiшнiх тiнях виразно бi-лiють стовпи.- Що се таке?Йому видалось зразу, що сього-днi народне свято, що ось-ось раптом загра катеринка i загой-даються на гойдалцi люди.Вiн був розчарований трохи.Батько мiцно стиснув йому ру-

ку i глухо, з свистом переднього зуба сказав:- Дивися й не пропускай нiчого. Старайся, щоб тебе нiхто не по-мiтив. Найкраще сховайся за грушу…Потому почав спускатися в яр, мигтячи срiблом погонiв i обси-паючи шашкою глину, а його ру-ки, затягненi в рукавички, пла-вали у повiтрi, як голуби.Ранок яснiшав. На крайнебi, за яром, легкi хмаринки займали-сь, як од вогню солома, а важкi червоно тлiли, наче дубовий ву-гiль.На помiст, пiд сосновi стовпи, хтось вилiз i потягнув мотузку,

наче хотiв дiзнатися, чи мiцна.- Яким! - зрадiв йому Доря. Йо-му здалося, що вiн бачить водя-нистi, блукаючi очi Якима, в якi так часто дивився, коли ще той носив його на руках.- А де ж музика?Однак замiсть музики вiн поба-чив мундири й холодний полиск рушниць. Батько витягся в стру-нку, оддавав комусь честь, а його бiла у рукавичцi рука з зiгнутим лiктем немов тремтiла. Виразно жовтiли наплiчники в когось з обох бокiв безвусого виду, i два рядки гудзикiв зливались в жов-тi дорiжки. Осторонь стояв пiп, мотав лисою головою, наче ко-

марiв одганяв, i все стелив срiб-ний шовк бороди на сукно чор-ної ряси, все гладив фiолетовi вилоги широких рукавiв."Молебень?" - подумав Доря.Йому зробилося скучно, i вiн почув над головою дрiбне, мету-шливе шептання грушi.Озирнувся на вiзника. Зiгнув-шись, звощик копирсав щось в колесi пальцем. Його довга синя сукмана, руда на фалдах, вкри-вала ноги аж до землi, наче спiд-ниця. Бiла коняка дрiмала на трьох ногах, зiгнувши четверту.Над головою коротким урива-ним писком обзивалася пташка.Доря знов глянув в долину. Те-

пер вiн помiтив жiнку серед ку-пи мужчин. Косинка, зв'язана вузликом пiд бородою, зливала-сь з її лицем в одну бiлясту пля-му, а на темнiй одежi свiтилися руки, прозорi й молочнi, як по-ночi порохно.- Приїхав дивитись, паничу?Вiзник пiдiйшов ззаду i став не-далеко.- Або що? - обернувся до нього Доря.- А нiчого - дивись. Виростеш - здасться.В його круглому оцi - друге вiз-ник зажмурив, - в голосi, в кут-ках уст було зачiпливе щось, об-разливе.

- Молебень будуть править, Се-мене?- Кха! - кахнув Семен. - Молебе-нь, таку його маму… Вони їй справлять молебень…- Нi, справдi, Семене, - прохав його Доря.Семен мовчав. Глузливий ви-раз, скрививши йому обличчя, застиг в тверде щось, жорстоке.Мовчки закотив вiн полу сук-мани пiд самi пахви, вийняв тю-тюн i заходився крутити цигар-ку. Кобила почала мочитись. Се-мен посвистав їй тихенько, а тим часом потеруха висипалась з цигарки на землю. Скiнчивши крутити, вiн старанно заклеїв

цигарку i неймовiрно глянув на Дорю.- Папенька не казали?- Їй-богу, нi, - заклявся Доря. - Сьогоднi, бач, мої iменини, i вiн…- Так… на iменини, значить… Ловко придумав. Семен затис-нув в грубi i чорнi пальцi цигар-ку, а праву руку пiдняв, обвiв нею круг шиї, сiпнув догори, храпнув i засмiявся.- Капут!- Капут? - витрiщив Доря на ньо-го великi й невиннi очi.Тодi вiзник пояснив:- Повiсять баришню зараз… Мо-лебень, таку їх маму…Доря почув холодок в тiлi.

- Неправда… ти все жартуєш… - почервонiв вiн одразу.- Авжеж, жартую…I знов храпнув, зробивши над головою той самий рух.Щось пiдкотилось в Дорi пiд серцем i так недобре розлилось по руках i ногах.- Як, зовсiм повiсять?Голос перервався у нього, i жаль скривив губи.- Не зовсiм, а тiльки доти, поки ноги не перестануть дригать… - Жбурнув окурок, сплюнув й до-дав: - Яким справиться скоро… не першинка!Сонце запалило кривавi вогнi на цератовiм брилi Семена, а До-

ря дививсь на Семена з таким холодним жахом, немов не Яким, а вiзник має зараз вiшати жiнку з блiдим обличчям.В головi його раптом пронесли-ся розмови, якi чув вдома… Ок-ремi слова, такi перше звичайнi, далекi i неймовiрнi, як в казцi… а тепер все наблизилось i ожило.Тепер вiн iнакше глянув в доли-ну, на непорушнi ряди москалiв, блискучi форми начальства, блi-ду жiнку в бiлiй косинцi й сосно-вi стовпи. Все воно злилось в од-нiм словi: "Повiсять" - нестерпу-че жахливiм i дикiм.Тим часом Яким перестав поп-равляти мотузку - вона злегка

гойдалась, - злiз з риштовання i пiдiйшов до жiнки. Жiнка одвела його рухом худої руки, блакитн-ої наче, зробила нерiвний крок, а далi твердо пiшла до стовпiв."Ось зараз!.. Ось зараз!.." - щось крикнуло в Дорi i опекло, а його ноги самi зiгнулись i шугнули в провалля, обсипаючи глину…Карпо Петрович все поглядав на гору, пiд грушi. Йому часом здавалось, що вiн бачить там До-рю, мигтiння гудзикiв на гiмна-зичнiм пальтi. Знав, що зробив незаконно, взявши з собою хло-пця, i потерпав. Ану ж хто поба-чить? Однак все йшло як слiд: москалi тупо стояли, як нiмий

частокiл, товариш прокурора все затискав уста та закочував очi, як жертва вечiрня, пiп поп-равляв наперсний хрест та гла-див свої шовковi вилоги. Яким щось вовтузився довго, неспокi-йно розсипаючи погляд водяни-стих очей. Полiцмейстер стри-маним басом робив якiсь непот-рiбнi накази, аби говорити. Кар-по Петрович неуважно їх слухав, намагаючись стримати руку, що тремтiла од лiктя до кiнчикiв пальцiв i тарабанила дрiбно в висок. Коли б вже швидше кi-нець… Коли б вже проплило тих кiлька хвилин…Жiнка нащось розв'язала коси-

нку, спустила її на плечi i, струс-нувши чорним волоссям, рушил-а з мiсця. Карпо Петрович чує, що вiн холоне в напруженiй ти-шi, що в головi у нього, як важка хвиля, колихнулася думка: "Чи Доря все бачить?" - i проплив об-раз Сусанни, як вона слухає опо-вiдання сина.Вже жiнка стояла на риштован-нi, колихнулася ряса, i знявся в повiтрi хрест. Яким поклав руку на зашморг i забiгав навколо очима, брязнули глухо важкi ру-шницi, наче залiзо зiтхнуло, а скiсний промiнь вмачав кiнцi пi-днятих шабель у кров.I ось тут саме сталось щось ди-

вне, незрозумiле. Наче камiнь зi-рвався з гори i покотився пiд но-ги. На бiгу, круглий i грубий в своїй ватнiй шинелi, Доря пром-чався до риштовання, замiтаючи полами глину, гублячи синiй ка-ртуз i розкриваючи широко ру-ки.Наскочив на жiнку i з криком обняв їй колiна.- Не треба!..Од несподiванки й крику, що впав, як стрiл, помiж ними, люди здригнулись в тривозi i метнули очима угору, на високi стiни яру-ги, наче звiдти йшла на них не-безпека.А Доря все тiснiше туливсь до

колiн, ховаючи стрижену голову в чорнiй спiдницi, i видко було, як здригалися плечi у нього вiд дитячого плачу.- Не треба!.. Не руште!..Жiнка стояла хвилинку - висо-ка, але якась одразу зiв'яла й не-щасна. Потому нагнулась i пок-лала прозору руку на дитячу го-ловку.I так усе застигло в нiмому че-каннi: жiнка, дитина, москалi i начальство.Першим опам'ятавсь полiцмей-стер.- Чия дитина? Забрать!..Вiн не пiзнав голосу свого, але од того грубого крику всi почули

себе вiльнiше, i кожний намага-всь показати, що вiн не злякав-ся…Карпо Петрович кинувсь спов-няти наказ, однак почув, що не може. Колiна згинались у нього i мерзли. Вiн себе перемiг i побiг пiдтюпцем до дитини, а шашка йому заважала, била та плутала ноги, чужi i без того.Однак Дорю одiрвати було не-легко. Вiн одбивався всiм тiлом i наче в нестямi все повторяв з плачем, ще глибше ховаючи го-лову в теплi колiна:- Не дам!.. Не хочу!..Нарештi жiнка хитнулась, оддi-лена од дитини. Карпо Петрович

поволiк сина. По дорозi пiдняв Дорин картуз, обтер старанно, хоч несвiдомо, рукавом глину i понiс так в лiвiй руцi.- Татку, не треба… татку, не поз-воляй… - упиравсь Доря, але чу-ючи, що не вблагає батька, пi-дняв кулак вгору й кричав назад себе:- Якиме! Не смiй! Я тебе, стер-во…- Цить! - шипiв батько й тяг йо-го далi.Аж на горi вдалося Дорi вирва-тись iз рук. Вiн глянув в долину й побачив: в повiтрi, осяяна сон-цем, гойдалася довга чорна фiгу-ра. Покрутилась в один бiк - i

стала… Потому у другий - i знов спинилась.Тодi Доря замовк, подивився гостро на батька i хрипло кинув йому в лице:- Хулiган. Оселедець.Бiльше не встиг, бо полетiв у траву, збитий кулаком з нiг.***Вони вертались додому не такi вже параднi. Лакерованi чоботи батька покривав пил, рукав му-ндира був в глинi. На новенькiй гiмназичнiй шинелi проти колi-на зеленiла трав'яна пляма, а один гудзик жалiбно висiв на

чорнiй нитцi. Бiла коняка, ще бi-лiша тепер, на сонцi, трюхала сумно на трьох ногах. Карпо Пе-трович не дивився на неї. Сидiв, одвернувшись од Дорi, i тупо ду-мав. Вiн бажав Дорi добра, а за-мiсть того дiстав невдячнiсть. Синова лайка горiла у ньому, на-че вiн на живому випiк її. "Хулiг-ан… оселедець…" I хто? Кiстка од його костi i кров од кровi.Карпо Петрович намагався ду-мать про iнше. Хотiв себе запев-нити, що у нього були важнiшi справи, над якими треба поду-мать. Тепер губернатор напевне вижене з служби, а директор ви-ключить Дорю. З холодком в

серцi вiн чiплявся за тi неприєм-нi думки, уявляв губернаторсь-кий гнiв, свої благання, гугня-вий директорiв голос: "Нам про-тестантiв не треба…" - i чув од-ночасно, як щось йому заважає, немов камiнчик, що попав в чо-бiт. Отут, пiд боком, сидiла його власна дитина, замкнувши во-рожнечу у серцi, з якимсь пра-вом на батька, на його вчинки, i судила, наче чуже, а їй треба бу-ло давати одповiдь. Фу-ти, ну-ти!.. Се його дратувало. Не мiг же вiн, батько i полiцейський чиновник, якого боялись навiть дорослi, скорятись та каятись перед якимсь шмаркачем. I вiн

знову уперто чiплявся за всякi дрiбницi, за розмови з началь-ством, за неминучi сльози Сусан-ни i навiть за скалiчену ногу ко-няки - "Не пiдкував, стерво…", - аби лиш засипать i заглушити те пекуче i непокiрне, що мулило всерединi, наче гострий камiн-чик…А Доря, опустившись та впiрну-вши в тяжку шинелю, тихо схли-пував внутрiшнiм плачем. Перед його очима все ще гойдалась чо-рна фiгура. Раз в один бiк, раз в другий… "Чекай, - думав вiн гiр-ко про батька, - будеш ти знати, як я тобi повiшусь… Заберусь на горище, здiйму свiй пояс, i нiхто

не побачить…" Йому стало жал-ко себе. А може б, краще забити Якима? Прийде Яким до них на кухню i, як звичайно, засне на лавi. Тодi Доря вiзьме тихенько ножа, наточить… або нi, краще сокиру - i одрубає Якимовi голо-ву по самi плечi.Маленька пташка уперто лiтал-а над головою в Дорi. То пiдiй-малась, то опускалася з писком i з дрiбним трiпотiнням коротких крил. Вiн зацiкавився нею i дов-го стежив за її летом. Але рап-том згадав свої iменини i легку руку, що так нiжно гладила його по головцi, - i знову тихо запла-кав.

"Будеш ти знати… ах, будеш ти знати, як я тобi повiшусь…"Крiзь теплi сльози, важкi i ве-ликi, в яких все розпливалось, невиразно мелькали верби i те-леграфнi стовпи. Вони одрива-лися од землi, пiдiймалися вгору i тихо гойдались… Раз в один бiк, раз в другий…Сiчень 1912, Капрі.