ЗБІРНИК - iiasc.org · (чисельність населення – 50,99 млн. осіб, виміри демографічної ємності – 50,81 млн. осіб)

1

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ ПРАВА

ІМЕНІ КОРОЛЯ ДАНИЛА ГАЛИЦЬКОГО

ІНСТИТУТ МІЖНАРОДНОЇ АКАДЕМІЧНОЇ І НАУКОВОЇ СПІВПРАЦІ

ЗБІРНИК

матеріалів Міжнародної міждисциплінарної конференції

"СТАЛИЙ РОЗВИТОК 2030:

ПРАВОВА, ЕКОНОМІЧНА, СОЦІАЛЬНА,

ЕКОЛОГІЧНА ТА ПОЛІТИЧНІ СКЛАДОВІ"

Будапешт, Угорщина

2017

2

УДК 330.3 «Сталий розвиток 2030: правова, економічна, соціальна, екологічна та

політична складові» матеріали доповідей Міжнародної міждисциплінарної

конференції (Будапешт, Угорщина). – Будапешт, 2017. – 160 с.

За редакцією: д.т.н., проф. Іван Цмоць

д.ю.н., доцент Андрій Луцький

д.е.н., проф. Богуслав Ванашак

к.і.н., доцент Любомир Ілин

к.і.н. Іван Гаврилюк

В електронному Збірнику матеріалів Міжнародної міждисциплінарної конференції

викладено тези доповідей учасників Конференції «Сталий розвиток 2030:правова,

економічна, соціальна, екологічна та політична складові», організованого Івано-

Франківським університетом права ім.. Короля Данила Галицького та Інститутом

Міжнародної Академічної і Наукової Співпраці.

Метою конференції є консолідація зусиль та інтеграція інтелектуальних ресурсів в

процес сталого розвитку і формування соціального та економічного багатства країн.

У збірнику розглядаються проблеми сталого розвитку світової спільноти, економіки

України, територіальних та галузевих утворень, підприємств за напрямами охорони

навколишнього середовища, демографії, економіки праці, соціальної політики, освіти і науки,

права, фінансів та податкової політики, логістики, транспорту, а також інші питання.

© Івано-Франківський університет права ім. Короля Данила Галицького, 2017

© Інститут Міжнародної Академічної і Наукової Співпраці, 2017

3

З М І С Т

ПРО ОРГАНІЗАТОРІВ .............................................................................................................. 7

Вудвуд В.В.

ПРОБЛЕМИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ В УМОВАХ ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ 8

Устінова І. І.

ЕКО-ФІЗИЧНА СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ „СТАЛІСТЬ” У КОНТЕКСТІ

УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ТЕРИТОРІЙ ....................................................................... 11

Смачило В.В.

ІЄРАРХІЯ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ЦІЛЕЙ СТАЛОГО РОЗВИТКУ В НОРМАТИВНО-

ПРАВОВЕ ПОЛЕ УКРАЇНИ .................................................................................................... 15

Цеханович В. Б.

ЄВРОПЕЙСЬКА ПРАКТИКА РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ: ДОСВІД ДЛЯ

УКРАЇНИ ........................................................................................................................................ 18

Єгоричева С. Б.

ОЦІНКА СИСТЕМНОГО РИЗИКУ ФІНАНСОВОГО СЕКТОРУ ДЛЯ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ .......................................................................... 22

Лахижа М. І.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ ПУБЛІЧНОГО

УПРАВЛІННЯ ТА ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ .......................................................... 25

Кізлова О. С.

КРИТЕРІЇ ВТРУЧАННЯ У ПРАВО ВЛАСНОСТІ

У ПРАКТИЦІ ЄСПЛ ................................................................................................................... 28

Запорожченко А.А.

ГЕНДЕРНАЯ ИДЕНТИЧНОСТЬ КАК ОСНОВАНИЕ ДЛЯ ДИСКРИМИНАЦИИ

В СФЕРЕ ЗДРАВООХРАНЕНИЯ В ЕВРОПЕ ................................................................... 32

Кульчій І. М.

СТАЛИЙ РОЗВИТОК СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ: ПРОБЛЕМИ ПРАВОВОГО

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ......................................................................................................................... 40

Тимошенко Т. О.

ЄВРОПЕЙСЬКА СИСТЕМА ІНДИКАТОРІВ ТУРИЗМУ (ETIS) ДЛЯ

МЕНЕДЖМЕНТУ СТАЛОГО РОЗВИТКУ ......................................................................... 43

Безсонна Т. Ф.

РОЛЬ БІОМЕТРИЧНОГО ПАСПОРТА В ЗАПОГАННІ ПРАВОПОРУШЕНЬ .... 46

4

Боднарчук О. Г.

ЗДІЙСНЕННЯ МОДЕРНІЗАЦІЇ ЕЛЕКТРОННИХ ДЕРЖАВНИХ ЗАКУПІВЕЛЬ

ДО СТАНДАРТІВ КРАЇН ЄС .................................................................................................. 48

Бутник О. О.

ОЦІНКА ДІЮЧИХ МЕХАНІЗМІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО

УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРНОЮ СФЕРОЮ ....................................................................... 51

Василина А. О.

ОСНОВНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ КРАЇН У РІЗНИХ СФЕРАХ .............................. 55

Vasylyna A. O.

THE MAIN ASPECTS OF THE DEVELOPMENT OF COUNTRIES IN DIFFERENT

SPHERES ........................................................................................................................................ 57

Hetmanenko V., Skrylnik I.

SOIL ORGANIC MATTER IN SUSTAINABLE AGRICULTURE ..................................... 59

Глиняна К. М.

ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ДИТИНИ НА ВІЛЬНЕ ВИСЛОВЛЮВАННЯ

СВОЄЇ ДУМКИ ............................................................................................................................ 61

Гніденко В. І.

ГЕНДЕРНИЙ АСПЕКТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА ГІДНУ ПРАЦЮ В

УКРАЇНІ, ЯК ПОКАЗНИК СТАЛОГО РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА ТА

ДЕРЖАВИ ...................................................................................................................................... 64

Грабовська І. В.

ОЦІНКА СТАЛОГО РОЗВИТКУ І ФУНКЦІОНУВАННЯ ПІДПРИЄМСТВА:

ФАКТОРИ, КРИТЕРІЇ, ОСОБЛИВОСТІ ............................................................................ 69

Гусєва В. О.

ОСНОВНІ НАПРЯМИ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ ПРАВООХОРОННИХ

ОРГАНІВ УКРАІНІ В УМОВАХ ЇЇ РЕФОРМУВАННЯ ................................................. 73

Дегтеренко А. М.

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ В УМОВАХ РОСІЙСЬКОЇ

АГРЕСІЇ: НАЦІОНАЛЬНО-ГРОМАДЯНСЬКА КОНСОЛІДАЦІЯ ПРОТИ

ДЕЗІНТЕГРАЦІЇ ........................................................................................................................... 77

5

Криховецький І.З.

УПРАВЛІННЯ МАРКЕТИНГОМ В ТУРИЗМІ ЯК НЕОБХІДНА ПЕРЕДУМОВА

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА ТУРИСТИЧНОЇ

ГАЛУЗІ ............................................................................................................................................ 82

Луцька Н.І.

МЕТОДИ ОЦІНКИ ЕФЕКТИВНОСТІ РЕКЛАМИ ПІДПРИЄМСТВ

ТУРИСТИЧНОЇ ГАЛУЗІ........................................................................................................... 84

Мельникович М. С.

ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ

В КРАЇНАХ ЄС ............................................................................................................................. 87

Мовчан Л. В.

СТРАТЕГІЧНИЙ РОЗВИТОК

ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ УКРАЇНИ ............................................................... 95

Немирівська О. Я.

ПРО ДЕЯКІ УЯВЛЕННЯ ЩОДО ФАХОВОСТІ

ПРОФЕСІЙНИХ УРЯДОВЦІВ ............................................................................................... 98

Нікогосян О. О.

ДЕРЖАВНЕ ФІНАНСУВАННЯ СТАТУТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ПОЛІТИЧНИХ

ПАРТІЙ ЯК МЕТОД ЗАПОБІГАННЯ

ПОЛІТИЧНІЙ КОРУПЦІЇ ..................................................................................................... 101

Pasko T. G.

ELECTRONIC TAX VERIFICATION: LEGAL CHARACTERISTIC AND

DIRECTIONS OF FUTURE IMPROVEMENTS ................................................................. 104

Подвірна Н. С.

АНАЛІЗ ОСНОВНИХ ПРИНЦИПІВ РОЗВИТКУ ОБЄДНАНИХ

ТЕРТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД В УКРАЇНІ.......................................................................... 108

Полюк М. І.

МОТИВАЦІЙНА СИСТЕМА ЯК ГОЛОВНИЙ ІНСТРУМЕНТ СТАЛОГО

РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА ............................................................................................. 110

Редьква О. З.

ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИНЦИПІВ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ МАШИНОБУДІВНОГО КОМПЛЕКСУ КРАЇНИ .. 116

6

Рубащенко М. А.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСНОВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИМИ ЗАХОДАМИ ................................................................ 121

Савчук Т. І.

БОРОТЬБА З КОРУПЦІЄЮ ЯК НЕОБХІДНА УМОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

БЕЗПЕКИ ТА РОЗВИТКУ УКРАЇНИ................................................................................. 124

Підлипна Л.В.

ПСИХОЛОГІЧНА ГОТОВНІСТЬ ШКІЛЬНОГО ПСИХОЛОГА ДО

ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ІНТЕГРАЦІЇ

В ПЕДАГОГІЧНИЙ КОЛЕКТИВ ......................................................................................... 128

Бабій І.В.

СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ ЛОГІСТИЧНОГО РИНКУ

УКРАЇНИ ...................................................................................................................................... 132

Цувіна Т. А.

ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ

У КОНТЕКСТІ ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД В

ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ ......................................................................................................... 139

Ushko I., Hliebov О., Antsupova V.

ACTIVE LIFE POSITION AS A DRIVING FORCE IN THE DEVELOPMENT OF

PERSONALITY ............................................................................................................................ 143

Томарович Т. В.

ПЕРСПЕКТИВИ АУДИТУ В УКРАЇНІ В УМОВАХ ЕВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ

ПРОЦЕСІВ ................................................................................................................................... 146

Фесюк О. В., Євпак Ю. С.

ОПТИМАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ЕТСР ДЛЯ НАГРІВУ ВОДИ, ОПАЛЕННЯ

ПРИМІЩЕНЬ І БАЛАНСУВАННЯ ЕНЕРГОСИСТЕМИ ........................................... 149

Шепітко О. О.

ЛАНДШАФТНА АКУСТИКА. ЗАХИСНІ НАСАДЖЕННЯ ЯК ЗАСІБ

ЗНИЖЕННЯ ШУМУ ................................................................................................................ 152

Журавльов А. С., Юревич Н. О.

ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЯКОСТІ ОСВІТИ ЛІКАРІВ-ІНТЕРНІВ

НА КАФЕДРІ ОТОЛАРИНГОЛОГІЇ ХНМУ .................................................................... 155

Для нотаток ................................................................................................................................. 159

7

ПРО ОРГАНІЗАТОРІВ

Інститут Міжнародної Академічної та Наукової Співпраці (ІМАНС) є

урядовою та некомерційною організацією, створеною на засадах

добровільності, гуманності та гласності. Метою створення та діяльності

ІМАНСу є сприяння розвитку потенціалу та підвищення академічної

мобільності науковців та фахівців на арені міжнародної освіти.

Івано-Франківський університет права імені Короля Данила Галицького –

вищий навчальний заклад, який постійно вдосконалюється, запроваджує нові

технології та прямує до європейського освітнього рівня. Навчальний процес в

Університеті адаптований до вимог сучасного ринку праці для забезпечення

розвитку інноваційного мислення в молоді та майбутнього працевлаштування.

Основні принципи роботи Університету спрямовані на відповідність

стандартам вищих закладів освіти європейського рівня; високий

професіоналізм професорсько-викладацького складу, належний рівень

навчально-виховного процесу із залученням практикуючих фахівців; вивчення

іноземних мов студентами; постійне зміцнення матеріально-технічної бази;

динамічний розвиток ІТ технологій; відкриття нових спеціальностей,

відповідно до вимог сучасного українського та європейського суспільства;

сприяння участі студентів у грантових проектах та отримання іменних

стипендій; міжнародне співробітництво з провідними навчальними закладами

Європи; сприяння конкурентоспроможності випускників не лише на

Прикарпатті, а й в Україні загалом та за її межами.

8

ПРОБЛЕМИ СТАЛОГО РОЗВИТКУ УКРАЇНИ В УМОВАХ

ЄВРОІНТЕГРАЦІЇ

Вудвуд В.В.

к.е.н., доцент Чернівецького торговельно-

економічного інституту КНТЕУ

В сучасних умовах функціонування України і тенденціях світового

розвитку перед державою постають нові проблеми, у вирішенні яких вона має

брати активну участь.

На думку Потапенко В.Г., всі країни прагнуть розвитку, стабільності та

безпеки. Сталий розвиток передбачає стабілізацію, збереження «status quo».

Головна проблема, яку не могли вирішити двадцять років полягала в тому, що

більшість країн не хочуть залишитися в тій соціально-економічній ситуації, в

якій вони тепер знаходяться. Такі економічно розвинуті країни як Японія,

Німеччина, Франція та США суттєво просунулися у напрямку сталого

розвитку. Інші країни від цього ще дуже далекі, нажаль і Україна входить до їх

числа. Тому постає питання механізмів реалізації стратегії сталого розвитку в

країнах з відносно невисоким доходом на душу населення, суттєвими

ресурсними та екологічними проблемами та напруженою демографічною

ситуацією [2].

Характерною особливістю сталого розвитку України є дуже висока і

нестабільна динаміка інтеграційних процесів. Європейська інтеграція лягла в

основу розвитку нашої держави та стала основним стратегічним орієнтиром,

досягнення якого дасть можливість зміцнити економічні позиції не тільки в

середині країни, а й в світі.

Вороніна А.В та Жидкова М.Є. [1] вважають, що Україна матиме

такі перспективи розвитку, після вступу до Європейського Союзу:

- політичні (встановлення стабільної та демократичної політичної

системи, сприйняття України як важливого суб‘єкта політичних відносин);

9

- економічні (забезпечення розвитку малого та середнього бізнесу,

встановлення нижчих податків або звільнення від податків в перші роки

становлення та розвитку підприємства; упровадження стандартів ЄС у

виробництві, покращення якості продукції, розширення асортименту продукції;

переорієнтація і переобладнання вітчизняних підприємств для досягнення

вищих якісних і кількісних показників виробництва, можливість залучення

іноземних інвесторів);

- соціальні (формування середнього класу, який нині майже

відсутній; реформування освіти, охорони здоров‘я, соціального захисту;

ефективний захист прав людини інституціях ЄС; відкриття кордонів для

вільного пересування населення, забезпечення високого рівня життя

населення).

Крім того автори [1] зазначають, що результатом євроінтеграційної

політики крім позитивних зрушень в економіці України, будуть чимало й

негативних наслідків, до яких можна віднести:

- загрозу втягнення України в конфлікт між Заходом і

мусульманським світом;

- погіршення відносин з країнами СНД, як наслідок, повномасштабні

воєнні дії на Сході країни, анексія Росією Криму;

- невідповідність продукції європейським нормам і стандартам,

складність та значна вартість переходу на новий рівень якості.

Від 12 січня 2015 року Указом Президента схвалено Стратегію

сталого розвитку «Україна - 2020». Основні напрямки цієї стратегії були

пов‘язані з реформою системи національної безпеки та оборони, оновленням

влади та антикорупційною реформою, судовою реформою, реформою

правоохоронної системи, децентралізацією та реформою державного

управління, дерегуляцією та розвитком підприємництва, реформою системи

охорони здоров'я, податкова реформою, програма енергонезалежності,

програмою популяризації України у світі та просування інтересів України у

10

світовому інформаційному просторі. За період до 2017 року здійснено багато

щодо підвищення обороноздатності держави, реформування Збройних Сил

України та інших військових формувань України відповідно до сучасних вимог

та з урахуванням досвіду, набутого у ході антитерористичної операції, а також

розвиток оборонно-промислового комплексу для максимального задоволення

потреб армії; у сфері децентралізації зроблено кроки щодо відходу від

централізованої моделі управління в державі, забезпечення спроможності

місцевого самоврядування та побудова більш ефективної системи

територіальної організації влади в Україні, в процесі правоохоронної реформи

було створено Національну поліцію України та кіберполіцію, в межах

програми енергонезалежності створено план реструктуризації НАК «Нафтогаз

України» та прийнято рішення про реорганізацію "Газу України", що є

дочірньою компанією НАК "Нафтогаз України", шляхом приєднання до

материнської компанії та інше. Однак, «буксують» судова реформа, реформа

системи охорони здоров‘я, податкова реформа.

Отже, свідчити, що Україна досягла або досягне до 2020 року сталого

розвитку не можна, адже не всі вищезгадані процеси завершені, а окремі

напрямки роботи не завжди дають позитивний і ефективний результат. Таким

чином, процес триває. А це вимагає подальших реформ, які має реалізувати

Україна, щоб реально модернізуватись та стати рівноправним партнером і

успішною країною. Саме тому зараз дуже актуальним постає формування нової

«Стратегії сталого розвитку України 2030». Ця стратегія повинна бути

направлена на завершення та реалізацію вже намічених напрямків та реформ

попередньої стратегії, а також включати нові орієнтири, які вимагає

сьогодення.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Вороніна А.В. Проблеми та перспективи розвитку України в

процесі євроінтеграції /А.В. Вороніна, М.Є.Жидкова// Збірник наукових праць:

11

Економічний і соціальний розвиток країни: теорія, методологія, управління. -

Наукова організація «Перспектива» - Дніпропетровськ, 2015.

2. Потапенко В.Г. Державна політика сталого розвитку на засадах

"зеленої" економіки. Аналітична записка [Електронний ресурс] – Режим

доступу: http://www.niss.gov.ua/articles/1237/

3. Указ Президента України «Про Стратегію сталого розвитку

«Україна 2020» [Електронний ресурс] – Режим доступу:

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/5/2015

ЕКО-ФІЗИЧНА СУТНІСТЬ ПОНЯТТЯ „СТАЛІСТЬ” У КОНТЕКСТІ

УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ ТЕРИТОРІЙ

Устінова Ірина Ігорівна

докт. арх., доцент

Київський національний університет будівництва і архітектури

За розрахунками канадських вчених (В.Ріс, М.Вакернейгел) у 1986 році

людство перейшло межу збалансованого розвитку й перевищило біологічну

ємність планети. Утім означене може відбуватися лише в обмежений проміжок

часу. Питання сталого розвитку актуально й для України, яка (за нашими

розрахунками) у 1986 році теж перейшла межу збалансованого розвитку

(чисельність населення – 50,99 млн. осіб, виміри демографічної ємності – 50,81

млн. осіб) та з 1993 року зазнає депопуляцію.

Сьогодні під сталим розвитком, як правило, розуміють визначення Комісії

ООН „Наше спільне майбутнє‖ (Г.Брундландт, 1989), за яким такий розвиток дає

змогу на довгостроковій основі забезпечити стале економічне зростання, що не

призводить до деградаційних змін у навколишньому природному середовищі,

задовольняє потреби нинішнього покоління та не ставить під загрозу можливості

http://www.niss.gov.ua/articles/1237/


12

майбутніх поколінь задовольняти свої потреби. З означеного постає економічна

спрямованість ідеології сталості.

Проте, існує й інша думка. Відповідно до ―Меж зростання‖ – першої

доповіді „Римському клубові‖ (Д. Медоуз, 1972), світовий розвиток визначається

по-різному на різних його етапах: спочатку – усталеним кількісним зростанням

системних параметрів (кількості населення та споживання природних ресурсів, що

не поновлюються, виробництва продуктів харчування та промислових товарів,

забруднення середовища), потім – глобальною ресурсною кризою й інерційним

періодом зростання чисельності населення в умовах загострення екологічної та

економічної криз і, як імовірний результат, глобальним демографічним колапсом

(депопуляцією). Висновком доповіді є попередження людства щодо екологічної

обмеженості економічного розвитку та необхідності підтримки глобальної

рівноваги, яка можлива лише за умов стабілізації та „нульового зросту‖

народонаселення та капіталу.

І тут починаються труднощі. Термінологічна невизначеність поняття

сталість зводить нанівець зусилля з управління у сфері охорони середовища та

сталого розвитку. Як відомо, певні дефініції вирішальним чином змінювали

наукові теорії. Досить згадати відомий приклад із визначенням поняття

одночасність в класичній фізиці та теорії відносності.

Неоднозначність ідеології сталості (кількісне зростання – нульовий зріст) є

наслідком сучасного стану в науці, в якій відбувається зміна парадигм мислення.

Екологічна криза вичерпання ресурсів планети змушує світову спільноту відмовитися

від економічної, кількісно орієнтованої в наш час парадигми, що походить від

прагнення підвищити рівень споживання у як можливо більшої кількості людей, й

перейти до екологічної, якісно орієнтованої парадигми, яка виходить з необхідності

забезпечення умов виживання людства як біологічного виду в умовах середовища, що

змінюється під впливом його ж діяльності. Означений стан у суспільних науках

початку ХХІ сторіччя певною мірою нагадує ситуацію у фізиці початку сторіччя ХХ,

13

коли відбувалася зміна її концептуальних рамок та доповнення класичної фізики

фізикою квантовою.

Теоретичним підґрунтям екологічної ідеології сталості є концепція ноосфери Э.

Леруа, П. Т. де Шардена, В. І. Вернадського. Ця ідея розвинута концепцією

екосистемної саморегуляції, яка базується на закономірності, що виявлено сучасною

експериментальною екологією. Згідно із закономірністю саморегуляції (за

В.Р.Дольніком), поняття демографічний вибух, екологічна криза, депопуляція та

стабілізація кількості населення відображають різні етапи розвитку екосистеми

населення↔середовище. Відповідно до цієї концепції та принципу екологічно

оптимальної щільності (Олли, 1949), в умовах недонаселеності території чисельність

населення зростає, за умов перенаселеності – зменшується. З означеного постає

хвильова природа сталого розвитку.

Дослідженням виявлено, що закономірність екосистемної саморегуляції є

проявом фундаментального закону розвитку відкритих систем – закону

збереження потужності (Лагранж, 1788; Максвелл, 1855), якому кориться й

розвиток урбанізованих територій як еколого-містобудівних систем (ЕМС). У

цьому аспекті цей розвиток стає цілеспрямованим й прогнозованим, а, отже, й

керованим процесом із заданими параметрами цілі – стало-коливальний сталий

розвиток у діапазоні екологічної рівноваги.

Встановлено, що ЕМС є багаторівневою коливальною системою, яка на

кожному наступному рівні просторової цілісності та циклі розвитку збільшує свій

еколого-енергетичний потенціал та швидкість розвитку. При цьому, початкова фаза

циклу її розвитку(кількісне зростання) підпорядкована закону збільшення енергії за

формулою А.Енштейна Е = mC2; цільова фаза (якісні перетворення у діапазоні

екологічної рівноваги) – закону збільшення енергії за формулою Планка E = ħω.

Результат, що отримано, збігається із феноменологічною теорією С.П.Капиці

Отже наявність двох визначень сталого розвитку не є випадковою. Економічно

спрямоване визначення відображає тенденцію кількісного зростання, яка властива

початковим фазам розвитку екосистеми (підйому хвилі в умовах запасу демографічної

14

ємності). Екологічно спрямоване визначення відображає тенденцію якісних

перетворень системи та нульового зросту, яка властива цільовим фазам певного циклу

розвитку – стану екологічної рівноваги (чисельність населення коливається у 10%

діапазоні відхилення від вимірів демографічної ємності).

Відтак, сталий розвиток є коливальним процесом, що по різному виявляє себе,

як за фазами циклу розвитку, так й за просторовими рівнями цілісності ЕМС. У

площині управління розвитком територій, поняття сталий розвиток пропонується

вживати з метою встановлення міри наближення процесів коливального розвитку

ЕМС (у певній фазі та просторових межах) до бажаного та можливого стану сталості

(кількісне зростання – нульовий зріст).

Щодо сталого розвитку регіонів України.

На підставі порівняння розрахункових параметрів демографічної ємності із

фактичною кількістю населення їх ЕМС проведено еколого-містобудівну

регіоналізацію території країни (рис. 1). Це дозволило виділити регіони полюсів

зростання (запас ємності > 10%), екологічної рівноваги (кількість населення дорівнює

вимірам ємності у ±10% діапазоні відхилення), екологічної «релаксації» (ємність

вичерпано > 10%). Означене надає можливість розробляти науково

обґрунтовані та кількісно визначені

управлінські рішення щодо

забезпечення сталого розвитку

територій. Недарма ж Всесвітня Рада

«Підприємці за сталий розвиток» за

свій девіз має вираз: «Все, що можна

вимірити – досяжне. Й все, що

досяжне – можна вимірити». Рис.1. Регіоналізація території України

15

ІЄРАРХІЯ ІМПЛЕМЕНТАЦІЇ ЦІЛЕЙ СТАЛОГО РОЗВИТКУ В

НОРМАТИВНО-ПРАВОВЕ ПОЛЕ УКРАЇНИ

Смачило В.В.

канд. екон. наук, доцент

професор кафедри економіки

Харківського національного університету

будівництва та архітектури

Інтеграція України у світове співтовариство вимагає перегляду напрямків

розвитку та імплементації Глобальних цілей ООН та Стратегії розвитку ЄС до

державних і регіональних стратегій розвитку в усіх сферах. Цілі сталого

розвитку на період 2016-2020рр були прийняті ООН у вересні 2015р та мають

розширений перелік в порівнянні з Цілями Розвитку Тисячоліття 2000-2015рр.

(17 проти 8). За кожною метою встановлюється цілий ряд підцілей та

індикаторів. Україна, як невід‘ємна частина Європи, приєдналася до ініціативи

ООН 2000р, прийнявши «Цілі розвитку тисячоліття. Україна 2000 – 2015», де

було визначено 7 цілей, 15 завдань та 33 показників, за якими наша держава

досягла певних прогресивних змін, про що було вказано у звіті 2015р. [1]. За

цілями сталого розвитку (ЦСР) 2016-2020рр. в Україні проводиться робота, до

якої залучено понад 800 фахівців у відповідних сферах, з метою їх адаптивної

інклюзії до українських реалій. Результатом цієї праці стала національна

доповідь «Цілі сталого розвитку: Україна», яка підготовлена Міністерством

економічного розвитку і торгівлі України, в якій окреслено орієнтовні

напрямки впровадження нашою державою ЦСР [2].

Окрім вказаних міжнародних документів, які вже було імплементовано

або ведеться робота щодо їх включення в нормативно-правове поле України, в

аспекті євроінтеграційного вектору руху та підписання Асоціації з ЄС, доцільно

звернути увагу на стратегію соціально-економічного розвитку ЄС «Європа

http://un.org.ua/images/stories/docs/2015_MDGs_Ukraine_Report_ukr.pdf

16

2020» [3], що була прийнята в 2010р., адже його розвиток ґрунтується на більш

високому міжнародному нормативно-правовому базисі та враховує ЦСР.

Контур децентралізаційних процесів, що відбуваються в Україні, зробив

своєчасним та необхідним прийняття Державної стратегії регіонального

розвитку на період до 2020 року [4], що затверджена 6.08.2014р. Постановою

КМУ. Саме у вказаному документі визначено цілі державної регіональної

політики на період до 2020 року та пріоритетні напрями розвитку регіонів.

Роком пізніше, у відповідності до вимог часу в 2015р. Указом Президента

було затверджено «Стратегія сталого розвитку України 2020» [5] передбачає

чотири напрямки руху: сталий розвиток країни; безпека держави, бізнесу та

громадян; відповідальність і соціальна справедливість; гордість за Україну в

Європі та світі, яка тісно корелює з міжнародними документами та дозволяє

орієнтувати соціально-економічне життя нашої країни у відповідності із

глобальним вектором руху, цінностями, пріоритетами, принципами.

Вказані документи національного рівня стали драйверами появи

важливих документів регіонального та місцевого рівнів: для Харківської

області та м. Харкова це:

- «Стратегія розвитку Харківської області на період до 2020року»,

яка узгоджена зі Стратегічними та операційними цілями Державної стратегії

регіонального розвитку на період до 2020 року та тематичними цілями

Регіональної політики ЄС у програмному періоді 2014 – 2020рр. [6];

- «Стратегія розвитку м. Харкова до 2020року», яка узгоджена з

регіональними, національними та європейськими пріоритетами розвитку [7].

Таким чином, можемо представити візуалізацію імплементації ЦСР в

національному нормативно-правовому полі (рис. 1).

17

Рис. 1. Ієрархія імплементації ЦСР в нормативно-правове поле України

Можна зробити висновок, що імплементація цілей сталого розвитку

відбувається на всіх рівнях - від національного до локального, шляхом

прийняття відповідних документів. Саме вони обґрунтовують необхідність

проведення наукових досліджень в цій сфері а актуалізують нові напрямки

наукового пошуку внаслідок суттєвих трансформацій.


1 Цілі Сталого розвитку в Україні // Офіційний сайт ООН в Україні.

[Електронний ресурс]. – Режим доступу. - http://www.un.org.ua/ua/tsili-rozvytku-

tysiacholittia/tsili-staloho-rozvytku

2 Національна доповідь «Цілі Сталого Розвитку: Україна» // Офіційний

сайт ООН в Україні. [Електронний ресурс]. – Режим доступу. -

http://www.un.org.ua/ua/tsili-rozvytku-tysiacholittia/tsili-staloho-rozvytku

Цілі сталого розвитку 2016-2030 рр.

Європа 2020

Стратегія сталого розвитку України 2020

Державна стратегія регіонального розвитку на період

до 2020 року

Стратегія розвитку Харківської області на

період до 2020року

Стратегія розвитку м. Харкова до

2020року

РІВ

НІ

місцеви

й

регіон

альни

націонал

ьний

європ

ейськ

глоб

альн




18

3 Europe 2020 // Official EU Site. [Електронний ресурс]. – Режим доступу.

- http://ec.europa.eu/europe2020/index_en.htm

4 Постанова КМУ №385 від 6.08.2014р. «Про затвердження Державної

стратегії регіонального розвитку на період до 2020 року» . - [Електронний

ресурс]. – Режим доступу. -http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/385-2014-

%D0%BF

5 Указ Президента України «Про Стратегію сталого розвитку "Україна -

2020"». [Електронний ресурс]. – Режим доступу. -

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/5/2015.

6 Стратегія розвитку Харківської області на період до 2020 року -

[Електронний ресурс]. – Режим доступу. -

http://old.kharkivoda.gov.ua/documents/16203/1088.pdf

7 Стратегія розвитку м. Харкова до 2020року - [Електронний ресурс]. –

Режим доступу. -

http://www.city.kharkov.ua/assets/files/docs/zakon/strategy2411.pdf

ЄВРОПЕЙСЬКА ПРАКТИКА РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ:

ДОСВІД ДЛЯ УКРАЇНИ

Цеханович Віктор Борисович

аспірант Луганського національного

університету ім. Т. Шевченка

Виклики, що постають перед Україною в умовах глобалізації,

зумовлюють необхідність пошуку інноваційних підходів до формування її

регіональної політики, модернізації системи управління регіональним

розвитком. Це передбачає запровадження нової регіональної політики,

http://ec.europa.eu/europe2020/index_en.htm

http://ec.europa.eu/europe2020/index_en.htm

19

покликаної поєднати завдання модернізації економіки країни із забезпеченням

комплексного збалансованого розвитку регіонів.

Цікава практика розвитку регіональної політики накопичена у

Європейському Союзі. Регіональна політика ЄС найбільш яскраво демонструє

характерні риси підходу ЄС до формування напрямів своєї політики, її

оперативність і гнучкість. Зародившись у післявоєнні роки у формі заходів

надзвичайного характеру, на сьогодні регіональна політика перетворилася у

постійно діючий фактор, без якого неможлива повноцінна інтеграція. постають

перед Україною в умовах глобалізації, зумовлюють необхідність пошуку

інноваційних підходів до формування її регіональної політики, модернізації

системи управління регіональним розвитком. Це передбачає запровадження

нової регіональної політики, покликаної поєднати завдання модернізації

економіки країни із забезпеченням комплексного збалансованого розвитку

регіонів.

Розробка нових регіональних програм ЄС і необхідність їх координації

створюють передумови для розвитку міжрегіональної співпраці на засадах

партнерства регіонів. Показовими в цьому плані є країни Вишеградської групи.

Перехід від авторитаризму до демократії, від планової до ринкової економіки

зумовив необхідність проведення радикальних змін у системі державного

управління країн Східної Європи. Основними характеристиками цих змін були

децентралізація, що сприяла відродженню демократії на місцевому рівні і

підвищенню ефективності діяльності державного апарату, та європеїзація, що

спрямовувала процес перетворень у напрямку стандартів і вимог

Європейського Союзу.

Важливим кроком стало затвердження стратегії соціально-економічного

розвитку Євросоюзу на період до 2020 р. ―Європа 2020‖. Це стратегія

інтелектуального, стійкого і всеосяжного зростання, що скоректована з

врахуванням уроків кризи, в якій викладені уявлення про соціальну ринкову

20

економіку Європи в XXI ст. У стратегії ―Європа 2020‖ на перший план

висуваються три взаємодоповнюючих пріоритети:

– інтелектуальне зростання: розвиток економіки, що спирається на знання

і інновації;

– стабільне зростання: сприяння ефективному використанню ресурсів,

більш економічної, і, головне, більш конкурентоздатної економіки;

– загальне зростання: створення економіки з високим рівнем зайнятості

працездатного населення, що забезпечує згладжування соціальних і

територіальних відмінностей.

Усі країни-члени ЄС прийняли свої національні завдання в кожному з цих

напрямів. У основі стратегії знаходяться конкретні дії на рівні ЄС і

національному рівні.

Досліджуючи характеристики та завдання регіональної політики країн-

членів ЄС, відмітимо, що певні її особливості властиві кожній із країни.

Так, в ―інтегрованих‖ країнах (Ірландія, Греція, Португалія та Іспанія)

регіональна політика проводиться в умовах слабкого розвитку національної

економіки в порівнянні з іншими країнами-членами ЄС, тобто особлива увага

приділяється проблемам національного економічного розвитку, рішенню ж

проблем регіонального розвитку відводиться другорядна роль.

Слід також відмітити, що у таких держава, як Болгарія, Угорщина, Кіпр,

Латвія, Литва, Мальта, Польща, Словаччина, Словенія, Румунія, Чехія, Естонія,

тобто тих, які набули членство у ЄС значно пізніше (2004, 2007 рр.) та мають

відносно низький рівень соціально-економічного розвитку, проведення

регіональної політики тягне за собою певні особливості та складності, що

потребує додаткового вивчення.

Суттєва увага приділяється активізації саме внутрішньої міжрегіональної

співпраці регіонів країн ЄС, яка має поступово замінити конкуренцію між

регіонами, тобто обмін досвідом і здобутками у підвищенні рівня соціально-

економічного розвитку між регіонами розглядається в цей програмний період

21

як основа підвищення рівня їх інтегральної конкурентоспроможності.

Інституційне становлення регіонального самоврядування повинно бути

зорієнтованим на те, аби регіон розглядався в сукупності його економіки,

культури та ефективної системи управління.

Сьогодні регіони стають новими просторами побудови політики як

систем дії і самостійних учасників глобального порядку, за якого держави

позбавляються своєї посередницької монополії та здатності контролювати

власні просторові економіки. Регіони, як і раніше, взаємодіють зі своїми

державами, але в них також є прямі зв'язки з міжнародними режимами і з

глобальним ринком. Їх становище в межах цих нових систем дії визначається

незалежно від їх відносин із державою. У рамках режимів, на зразок

Європейського Союзу, вплив виявляється багатьма способами і через різні

канали. Становище регіонів на міжнародному ринку залежить не від

політичних каналів представництва, а від конкурентних переваг та вміння

успішно їх використовувати

Об'єднана Європа має досить значні успіхи щодо впровадження

регіональної політики. Певний інтерес для використання в сучасних умовах

державно-управлінської діяльності в Україні мають діючі структури

управління, які сформовані країнами ЄС. Саме врахування досвіду їх

функціонування дасть змогу побудувати дієву регіональну політику, в нових

суспільно-політичних умовах якнайшвидше сформувати сучасні механізми

державного регулювання соціально-економічних процесів на територіальному

рівні, підвищити ефективність прийняття та виконання управлінських рішень,

спрямованих на забезпечення сталого регіонального розвитку регіонів.

22

ОЦІНКА СИСТЕМНОГО РИЗИКУ ФІНАНСОВОГО СЕКТОРУ ДЛЯ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Єгоричева Світлана Борисівна д.е.н., професор

Полтавський університет економіки і торгівлі

Ефективно діючі фінансові ринки є невід‘ємною складовою сучасної

економіки, без якої вона просто не може функціонувати. Втім, з погляду

концепції сталого розвитку, вони, з одного боку, виступають тим механізмом,

що дозволяє спрямовувати потоки капіталу в найбільш перспективні сфери

виробництва, які дозволяють гармонізувати соціально-економічні та екологічні

цілі суспільства, а з іншого – можуть спричинити суттєве розбалансування

економічної системи через реалізацію системних ризиків.

Серед великої кількості визначень системного ризику варто виділити

думку Банку міжнародних розрахунків, відповідно до якої це ризик того, що

нездатність одним з учасників виконати свої договірні зобов'язання може, у

свою чергу, викликати дефолт інших учасників шляхом ланцюгової реакції, що

призведе до ще більших фінансових ускладнень [1, с. 177]. Реалізація

системного ризику у фінансовому секторі тягне за собою серйозні негативні

наслідки для реального виробництва і може вплинути не лише на національну

економіку, а і на економіку інших країн. У зв‘язку з масштабністю наслідків,

дослідження й оцінка системного ризику набуває значної теоретичної і

практичної значущості.

Можна виділити три форми системного ризику. Перша з них полягає у

«ризику зараження» фінансового сектора. Основною причиною його

виникнення є реалізація ендогенних специфічних ризиків окремого фінансового

інституту (або їх групи), які за ланцюжком взаємозв‘язків послідовно

розповсюджуються на інших учасників («ефект доміно»). Прикладом може

слугувати масове вилучення депозитів, що почалося з одного банку.

23

У другому варіанті системний ризик проявляється в одночасному

погіршенні показників усіх фінансових інститутів у результаті екзогенного

шоку (зокрема, суттєвої девальвації національної валюти в умовах

валютизованої економіки). У третьому випадку під системним ризиком

розуміють поступове накопичення ендогенних диспропорцій і нарощення

«фінансової хрупкості» системи; на відміну від попередньої форми, зовнішній

вплив тут виступає не причиною, а лише поштовхом для початку кризи. Самі ж

диспропорції виникають внаслідок надмірно оптимістичних настроїв учасників

ринків та/або їх синхронної проциклічної поведінки.

Враховуючи, що в умовах глобалізації фінансові шоки швидко

розповсюджуються у світовому масштабі, національним органам фінансового,

зокрема, банківського нагляду важливо розробляти моделі, які б дозволяли

кількісно оцінити рівень ризику у фінансовій системі та спрогнозувати

наступне погіршення макроекономічних умов. Існуючі на даний час методи

можна об‘єднати у п‘ять основних груп.

Насамперед, це моделі стрес-тестування, які покликані оцінити

вразливість окремих банків або всієї банківської системи по відношенню до

макроекономічних або фінансових шоків. Стрес-тести, на відміну від інших

методів, не визначають ймовірність того, що системний ризик реалізується, а

показують, якими будуть його наслідки для фінансової системи. Сам банк або

орган нагляду імітують поведінку фінансового інституту в умовах певного

сценарію - оптимістичного, реалістичного, песимістичного, у результаті чого

виявляються «слабкі місця» функціонування.

До другої групи можна віднести методи визначення індикаторів раннього

виявлення системної кризи. Їх сутність полягає у тому, щоб виявити періоди, в

яких економічні індикатори, що апроксимують рівень ризику у системі,

перевищують рівень встановлених порогових значень, що є сигналом початку

кризи. Прикладом побудови системи раннього виявлення криз є комплекс

показників фінансової стійкості, що розроблений МВФ [2]. Цей комплекс

24

поділений на дві групи індикаторів: мікроекономічних (система CAMELS) і

макроекономічних.

При застосування мережевих моделей фінансовий сектор розглядається

як набір гравців, які пов‘язані між собою укладеними контрактами. Прикладом

такої ситуації є міжбанківський ринок, учасники якого мають відкриті позиції,

тобто непогашені вимоги або зобов‘язання, по відношенню один до одного.

Якщо мережа є «повною», тобто всі інститути мають зв‘язки між собою, то

наслідки реалізації системного ризику будуть меншими, оскільки збитки

розподіляться між всіма учасниками.

Показники моделей, заснованих на методиці VaR ( англ. value-at-risk) -

CoVaR, MES, DIP, SRISK та ін., покликані оцінити вклад кожного учасника в

нарощення системного ризику. Вони розраховуються на основі ринкових даних

й дають достатньо точні оцінки за умови повної інформованості ринкових

агентів, їх спроможності правильно оцінювати ризики, відсутності схильності

до «стадної поведінки».

Нарешті, до п‘ятої групи можна віднести специфічні індекси, розроблені

зарубіжними вченими з використанням економетричних методів. Певна їх

динаміка свідчитиме про майбутню дестабілізацію фінансового ринку.

Підсумовуючи, слід зазначити, що рівень ризику, що розраховується з

використанням зазначених кількісних методів, слугує орієнтиром для розробки

заходів макропруденційної політики. Тому надзвичайно важливою вимогою до

них є висока достовірність результатів та придатність для цілей прогнозування.

Система моніторингу ризиків фінансового сектору повинна будуватися з

урахуванням специфічних умов кожної країни та різних аспектів системного

ризику.

Список використаних джерел

1. 64th Annual Report. 1st April 1993 - 31st March 1994 [Електронний

ресурс] / Bank for International Settlements. - Basel: BIS, 1994. – 221 p. – Режим

доступу: https://www.bis.org/publ/arpdf/archive/ar1994_en.pdf.

25

2. Financial Soundness Indicators : Compilation Guide [Електронний ресурс]

/ International Monetary Fund. – Washington, D.C. : IMF, 2006. – 290 с. - Режим

доступу: https://www.imf.org/external/pubs/ft/fsi/guide/2006/pdf/fsiFT.pdf.

МЕТОДОЛОГІЧНІ ТА ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ

ПУБЛІЧНОГО УПРАВЛІННЯ ТА ПУБЛІЧНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

Лахижа Микола Іванович

д.н.держ.упр., професор

Полтавський національний технічний

університет імені Юрія Кондратюка

Методологічні та теоретичні аспекти розвитку публічного управління

стали предметом активного вивчення вітчизняними вченими у сфері науки

державного управління та суміжних дисциплін (В. Бакуменко, В. Баштанник,

С. Кравченко, В. Мартиненко, П. Петровський, В. Солових, Ю. Сурмін,

В. Тертичка). Увага науковців зосереджувалася на проблемах термінології,

принципів та напрямів розвитку, інновацій, якості, ефективності, лідерства

тощо. Зростає увага до зарубіжного досвіду реформ, значний поштовх чому

дали напрацювання І. Грицяка та В. Стрельцова.

З початку 2000-х років нами на основі аналізу документальних матеріалів,

праць провідних зарубіжних й вітчизняних вчених та практики

посткомуністичної трансформації проводиться вивчення модернізації публічної

адміністрації у посткомуністичних державах. За активної участі автора у 2005-

2015 роках реалізувався науковий проект «Розвиток спроможності державної

служби у сфері європейської інтеграції» [1]. Результати дослідження знайшли

відображення в опублікованих монографіях [2], статтях, виступах на наукових

конференціях, а також впроваджуються в діяльність органів влади України та

26

використовуються в навчальному процесі для слухачів магістратури «Публічна

служба». З 2012 року наукова тема «Модернізація публічної адміністрації

посткомуністичних країн» під керівництвом автора реалізується кафедрою

державного управління і права ПНТУ ім. Ю. Кондратюка.

Аналіз свідчить, що суттєві зміни, спрямовані на удосконалення

управління в публічному секторі, які відбулися в останній третині ХХ - на

початку XXI ст., викликані глобалізаційними процесами, розвитком

громадянського суспільства, а відтак - посиленням впливу громадськості на

вироблення і реалізацію публічної політики. Концептуальні основи публічного

управління розроблені у США ще в 70-ті роки минулого століття. У Європі

новий публічний менеджмент поширився у 90-х роках ХХ століття. Оцінка

публічного менеджменту та його результативності є неоднозначною, оскільки

пов‘язана із проблемою підходів, правової системи, традицій, а також

адекватного перекладу. Так, поняття «governance» українською перекладається

як «керівництво», «управління» чи «регулювання». Досить часто

використовується термін «good governance» - хороше (належне) управління;

нами запропоновано також термін «якісне управління».

Проведений аналіз дозволяє стверджувати про життєвість класичних

теорій організації влади, які збагачуються новими положеннями. Сучасне

публічне управління потрібно сприймати у динаміці, як процес, який

здійснюється публічною адміністрацією, враховуючи перспективи розвитку та

потреби суспільства. Визначальною ознакою публічного управління є активна

участь у ньому громадськості. Відносини між державою і громадянським

суспільством можуть носити складний і взаємозаперечний характер. Держава

покликана реагувати на імпульси, що йдуть від суспільства та

підпорядковуватися його інтересам, але, з іншого боку - вона сама намагається

розширити свій вплив на суспільство. Надмірна активність суспільства також

може спровокувати серйозні суспільно-політичні й економічні кризи.

27

Посилення публічності передбачає зміни як у процесі управління, так і у

його структурі (адміністрація). Модернізація публічної адміністрації полягає, в

першу чергу, у розвитку її публічності та раціоналізації. Отже, публічну

адміністрацію необхідно розуміти як єдність інституцій, що діють у сфері

публічних справ, складний феномен поєднання інституційних можливостей

держави та громадянського суспільства, галузей і видів діяльності, які

спрямовані на акумуляцію потреб суспільства, вироблення та реалізацію

політики за допомогою взаємодії державних та громадських програм та

інструментів

Принципи публічної адміністрації тісно пов‘язані із її суттю. Матеріали

нашого дослідження дозволяють стверджувати, що саме орієнтація на сучасні

принципи ефективного управління повинна стояти в основні вироблення

завдань щодо модернізації публічної адміністрації.

Сучасними вченими виділено кілька нормативних моделей діяльності

публічної влади. Найчастіше називаються моделі ринкового управління,

співучасті, еластичну та дерегульовану. За нашим спостереженням, на практиці

ці моделі рідко виступають у чистому вигляді, у кожній можна знайти елементи

інших моделей. Спільним для всіх цих моделей є еволюційний розвиток та

адаптація до конкретних суспільно-культурних вимог.

Модернізацію публічного управління важливо пов‘язувати із

трансформацією всього суспільства, одночасно враховуючи необхідність

розгляду цього процесу з різних ракурсів. Обов‘язковою складовою

модернізації публічного управління є децентралізація, яка тісно пов‘язана із

становленням громадянського суспільства та оптимізацією управління.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Лахижа М.І. Реалізація проекту «Розвиток спроможності державної

служби у сфері європейської інтеграції» (2005-2015 роки) [Електронний

28

ресурс] / М.І. Лахижа, О.І. Черчатий // Державне будівництво. – 2015. - №1. -

Режим доступу : http://www.kbuapa.kharkov.ua/e-book/db/2015-1/doc/4/01.pdf.

2. Лахижа М.І. Модернізація публічної адміністрації: теоретичні та

практичні аспекти / М.І. Лахижа. – Полтава : РВВ ПУСКУ, 2009. - 289 с.;

Лахижа М.І. Модернізація публічної адміністрації: досвід Республіки Польща /

М.І. Лахижа. – Полтава : ПолтНТУ, 2012. - 243 с.; Лахижа М.І. Модернізація

публічної адміністрації: досвід Республіки Болгарія / М.І. Лахижа. - Полтава:

ПолтНТУ, 2014. - 208 с.; Публічна адміністрація в Україні: становлення та

розвиток : монографія. / За заг. ред. А. В. Толстоухова, Н. Р. Нижник, Н. Т.

Гончарук; Секретаріат Каб. Міністрів України. - Дніпропетровськ : Монолит,

2010. – 399 с.; Публічна влада та управління: принципи і механізми реалізації:

монографія / За заг. ред. Н.Р. Нижник. - Чернівці : Технодрук, 2008. – 432 с.

КРИТЕРІЇ ВТРУЧАННЯ У ПРАВО ВЛАСНОСТІ

У ПРАКТИЦІ ЄСПЛ

Кізлова Олена Сергіївна

д.ю.н., професор, завідувач кафедри цивільного та господарського

права і процесу Міжнародного гуманітарного університету,

професор кафедри цивільного права

НУ «ОЮА»

Як свідчить практика Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ),

найчастіше втручання у право власності фізичних та юридичних осіб

відбувається з боку державних органів, зокрема, органів виконавчої влади, іноді

органів судової влади, шляхом прийняття законодавчих актів чи при винесенні

незаконного рішення суду, тоді як ст. 1 Протоколу № 1 Конвенції забороняє

будь-яке невиправдане втручання державних органів.

29

У практиці ЄСПЛ напрацьовані три головні критерії, їх слід

оцінювати з тим, щоб зробити висновок, чи відповідає певний захід втручання в

право власності принципу правомірного і допустимого втручання, сумісного з

гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме:

право держави регламентувати використання власності відповідно

до суспільного інтересу та тлумачення ЄСПЛ категорії «суспільний інтерес».

Умови виправданості втручання у право власності: втручання у право власності

допустиме лише тоді, коли воно переслідує легітимну мету в суспільних

інтересах.

втручання у право безперешкодного користування своїм майном

також передбачає «справедливу рівновагу» між інтересами суспільства та

необхідністю дотримання фундаментальних прав людини.

втручання має бути законним.

Вимога законності, яка випливає з Конвенції, означає вимогу

дотримання відповідних положень національного закону і принципу

верховенства права (рішення у справі «Ентрік проти Франції» (Hentrich v.

France) від 22 вересня 1994 року, серія А, № 296-A, сс. 19–20, п. 42). Хоча

проблему відносно тлумачення національного законодавства мають вирішувати

передусім національні органи влади, зокрема суди, завдання Суду полягає в

тому, щоб з'ясувати, чи не суперечить результат такого тлумачення

положенням Конвенції (рішення у справі «Кушоґлу проти Болгарії» (Kushoglu

v. Bulgaria), заява № 48191/99, п. 50, від 10 травня 2007 року).

Принцип верховенства права, який є істотним принципом у практиці

ЄСПЛ, вимагає дотримання вимог «якості» закону, яким передбачається

втручання у права особи, основоположні свободи. Під терміном «закон»

розуміються як норми, встановлені писаним правом, так і правила, що

сформувалися у прецедентному праві. Закон має відповідати якісним вимогам,

насамперед, вимогам «доступності» та «передбачуваності» (рішення у справі

«Толстой-Милославський проти Сполученого Королівства» (Tolstoy

30

Miloslavsky v. the United Kingdom), заява No18139/91, рішення від 23 червня

1995 року, п. 37).

При цьому, під «законом» Конвенція розуміє нормативний акт, що має

бути «доступним» (accessible) та «передбачуваним» (forseable). Також закон має

відповідати всім вимогам нормативного акта. «Доступність закону» означає

наявність доступу та знань щодо цього закону в суспільстві та у осіб.

«Передбачуваність» означає можливість передбачити певні дії або наслідки, що

можуть виникнути в зв'язку із застосуванням закону.

У контексті розмежування та розгляду співвідношення категорій «право»

і «закон» варто зазначити, що «закон» дедалі частіше розуміють не як закон у

строгому, спеціальному сенсі (як акт верховної влади і джерело вищої

юридичної сили), а як офіційне джерело юридичних норм.

Таким чином, ЄСПЛ визначив основні категорії якості закону:

передбачуваність, доступність і верховенство права. Ці категорії охоплюють

правові стандарти, які визначають зміст і форму «закону». Зокрема, Судом

виділяються змістовні характеристики (обсяг, межі, умови) владних

повноважень, які з точки зору форми зовнішнього прояву визначаються

законодавцем і судовою практикою.

втручання має переслідувати легітимну мету в суспільних

інтересах.

При розгляді заяв про втручання держави у здійснення права

власності ЄСПЛ спершу розглядає, чи таке втручання здійснювалося для

досягнення соціально значущої мети, а також у межах існуючого

законодавства.

Щодо першого критерію, Суд залишає державі можливість

самостійного оцінювання – «свобода розсуду» (margin of appreciation). Ця

доктрина була закріплена Протоколом № 15 до Конвенції у 2013 році. Як

вважають дослідники, втручання держави в право особи на мирне володіння

своїм майном є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення

31

«суспільного інтересу», при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право

користуватися «значною свободою (полем) розсуду» з огляду на те, що

національні органи влади краще знають потреби власного суспільства і

знаходяться в кращому становищі, ніж міжнародний суддя, для оцінки того, що

становить «суспільний інтерес». Це поняття має широке значення, втручання

держави в право на мирне володіння майном може бути виправдане за

наявності об‘єктивної необхідності у формі публічного, загального інтересу,

який може включати інтерес держави, окремих регіонів, громад чи сфер

людської діяльності.

Виявивши втручання у право на власність за одним із трьох

положень статті 1 Першого протоколу, необхідно з'ясувати, чи може держава

виправдати таке втручання. Якщо такі дії можуть бути виправдані (обов'язок

доведення покладається на державу), то слід вважати, що порушення статті 1

Протоколу не відбулося.

• Втручання має бути пропорційним та не становити надмірного

тягаря; іншими словами, воно має забезпечувати «справедливий баланс» між

інтересами особи і суспільства.

Суд неодноразово наголошував, що питання пропорційності є

ключовим у визначенні дотримання справедливого балансу між інтересами

держави та індивіда.

Зокрема, при аналізі відповідності втручання у право вимогам

пропорційності Суд враховує такі чинники:

– співмірність застосованих державою заходів меті, що має бути

досягнута;

– чи не покладається на особу надмірний тягар внаслідок дій держави;

– чи не є засоби, що застосовуються державою, необґрунтованими чи

безпідставними.

Відповідно до стандартів судової практики держава у випадках

оскарження заходів контролю за використанням власності має довести

32

наявність «розумного співвідношення пропорційності» між запровадженими

заходами та правомірною метою, якої бажають досягти.

ГЕНДЕРНАЯ ИДЕНТИЧНОСТЬ КАК ОСНОВАНИЕ ДЛЯ

ДИСКРИМИНАЦИИ В СФЕРЕ ЗДРАВООХРАНЕНИЯ В ЕВРОПЕ

Запорожченко А.А.

к.ю.н., доцент

Национальный университет «Одесская юридическая академия»

Гендерная идентичность является одним из наиболее важных социально-

правовых аспектов жизни человека. Для того чтобы понять концепцию

гендерной идентичности, важно различать понятия «пол» и «гендер». В то

время как «пол» относится, в основном, к биологическим различиям между

женщинами и мужчинами «гендер» включает также социальный аспект

различий между полами, в дополнение к биологическому аспекту.

Понятие «гендерная идентичность» - глубокое осознание тем или иным

лицом внутренних и индивидуальных особенностей гендерной

принадлежности, которая может как совпадать, так и не совпадать с полом по

рождению, включая индивидуальное ощущение своего тела (т.е. «гендерное

самовыражение»), такие как одежда, речь и манера поведения... (определение,

используемое в Джокьякартских принципах применения международно-

правовых норм о правах человека в отношении сексуальной ориентации и

гендерной идентичности, см. www.yogyakartaprinciples.org.)

Этих людей называют "трансгендерами" или "транссексуалами", и

настоящая статья посвящена именно этой группе людей.

Трансгендеры сталкиваются с высоким уровнем дискриминации,

нетерпимости и прямого насилия. Нарушаются их фундаментальные права, в

33

том числе право на жизнь, право на физическую целостность и право на охрану

здоровья. Дискриминация, основанная на гендерной идентичности, не

рассматривается конкретно в юридических документах большинства

государств-членов Совета Европы.

Острой проблемой после процедур изменения пола и имени является

доступ к услугам здравоохранения. Право на охрану здоровья гарантируется

рядом договоров, в том числе Международным пактом об экономических,

социальных и культурных правах и Европейской социальной хартией. Однако

трансгендеры сталкиваются с рядом проблем при достижении этого стандарта.

В докладе "Transgender EuroStudy‖ («Евроисследование ситуации

трансгендерных людей») отражена тревожная картина опыта трансгендеров в

отношении неравенства и дискриминации в доступе к услугам здравоохранения

в Европе 1. Первый аспект, который нужно учитывать при обсуждении

вопросов здравоохранения для трансгендеров состоит в том, что в

международной и национальной медицинской классификации

транссексуальность определяется как психическое расстройство. В настоящее

время имеется две принятые международные системы квалификации

психических заболеваний: диагностическое и статистическое пособие по

психическим расстройствам (DSM), которое включает термин «расстройство

гендерной идентичности» как психическое расстройство. Этот термин

используется для описания тех людей, которые испытывают значительную

гендерную дисфорию, то есть неудовлетворенность тем биологическим полом,

с которым они родились2. Во-вторых, в Международной статистической

классификации болезней (МКБ) ВОЗ транссексуальность рассматривается как

один из видов психических и поведенческих расстройств личности. Важно

1 Prof Stephen Whittle OBE, Dr Lewis Turner, Ryan Combs, Stephenne Rhodes - Transgender EuroStudy: Legal

Survey and Focus on The Transgender Experience of Health Care - 2008 - Transgender Europe and ILGA-Europe. 2 Диагностическое и статистическое пособие по психическим расстройствам, 4-ое издание (DSMIV-TR) относит "расстройство гендерной

идентичности в подростковом и взрослом возрасте" (категория 302.85) к разделу "расстройство сексуальной и гендерной идентичности" и

"расстройство гендерной идентичности у детей" (категория 302.6). См: www.icd9data.com/2009/Volume1/290-319/300-316/302/302.85.htm.

34

подчеркнуть, что таким образом трансгендеры рассматриваются как люди с

психическими расстройствами. Поскольку системы DSM и МКБ часто

отражаются в национальных медицинских классификациях в Европе, то они

широко применяются для диагностирования трансгендеров в государствах-

членах Совета Европы. Эти классификации вызывают проблемы и все больше

ставятся под сомнение со стороны представителей гражданского общества и

специалистов в области здравоохрания. Многие специалисты-медики

указывают на то, что лечение состоит, в основном, из физических изменений,

призванных привести тело в гармонию с восприятием психической

(психологической и эмоциональной) гендерной идентичности, а не наоборот.

Такая позиция поддерживается WPATH – Всемирной профессиональной

ассоциацией по здоровью трансгендеров. Однако WPATH пока не обновляла

свои стандарты лечения с 2001 года и по-прежнему включает транссексуализм

как психическое расстройство. Такого рода классификации могут стать

препятствием на пути к полной реализации прав трансгендеров, особенно в тех

случаях, когда эти классификации применяются для ограничения

дееспособности или выбора медицинского лечения. Следует отметить при этом,

что данный вопрос вызывает споры и в самом трансгендерном движении.

Многие из них чувствуют угрозу в результате возможного изменения в

системах классификации, поскольку они опасаются, что это может привести к

дальнейшим ограничениям в доступе к специфическим услугам

здравоохранения для трансгендеров. Они полагают, что поскольку системы

здравоохранения требуют установления диагноза для "подтверждения"

необходимости медицинского или психологического лечения, то очень важно

сохранить диагноз для доступа к лечению. Однако другие считают, что диагноз

«психическое расстройство» подвергает этих лиц остракизму со стороны

общества и превращает их в объекты медицинских услуг, а не в субъекты,

ответственные за выражение собственных потребностей в области здоровья.

Поэтому следует исследовать альтернативные формы классификации и

35

пересмотреть существующие. С точки зрения прав человека и здравоохранения

нет необходимости устанавливать диагноз психического расстройства для

обеспечения доступа к лечению в условиях, когда требуется медицинская

помощь.

Второй аспект при обсуждении услуг здравоохранения касается доступа к

терапии по коррекции тела, которая обычно разрешена по достижении 18-

летнего возраста. Однако в некоторых странах, например в Голландии,

трансгендеры в юном возрасте могут получить лечение для замедления

полового созревания и иметь доступ к консультациям для того, чтобы они

могли принять информированные решения в отношении своей будущей

гендерной идентичности. Затем в возрасте 18 лет они могут предпринять шаги

по коррекции тела, если они того пожелают. Недавно в некоторых других

странах, например в Бельгии и Германии, стали предоставлять аналогичное

лечение молодежи до 18 лет. Европейский суд по правам человека установил в

качестве позитивного обязательства государств предоставлять возможность

хирургического вмешательства для полной смены пола и гендера. В

зависимости от пожеланий и потребностей отдельных трансгендерного

человека, он или она таким образом получает доступ к гормонотерапии,

хирургическим операциям по изменению пола или к другим медицинским

вмешательствам, таким как долговременное удаление нежелательных волос и

изменение тембра голоса. Важно признать, что для большинства

заинтересованных лиц лечение является медицинской необходимостью, для

того, чтобы жить полноценной жизнью. Лечение должно быть адаптировано к

потребностям человека, для того чтобы оно могло дать успешные результаты.

Прецедентное право Европейского суда по правам человека ясно требует от

государств не только предоставить возможность проведения операции по

полной смене пола, но и предусмотреть в системах страхования общее

36

"необходимое с медицинской точки зрения" лечение, частью которого является

хирургическая коррекция тела3. На решения Суда с успехом ссылались

трансгендеры в ряде стран, например в Литве и Бельгии, для того чтобы

расширить сферу своего медицинского страхования. Такие нормы должны быть

приняты во всех государствах-членах Совета Европы. Однако

«Евроисследование ситуации трансгендерных людей», рассматривая вопрос

доступа трансгендеров к услугам здравоохранения, показало, что 80%

трансгендерам в ЕС отказывают в государственном финансировании

гормонотерапии, а 86% трансгендеров в ЕС не получают государственного

финансирования для осуществления операции по коррекции тела. В результате

этого, более 50% трансгендеров, которым делается операция по коррекции

тела, полностью оплачивают эти процедуры из собственных средств.

Существует проблема нехватки информации о положении дел в государствах-

членах Совета Европы, не входящих в ЕС. Однако, как представляется,

большинство из них не выделяют государственных дотаций на

реадаптационное лечение или оплачивают его лишь частично. Все это очевидно

противоречит нормам, установленным Европейским судом по правам человека.

Опыт трансгендеров в отношении системы здравоохранения часто

отрицательный, поскольку специалисты в области здравоохранения зачастую

не информированы, относятся предвзято, а иногда и открыто грубо к клиентам,

например, при обращении к клиенту используют непредпочитаемый гендер

(например, когда мужчина-транссексуал поступает в больницу для удаления его

внутренних женских органов, его помещают в женское отделение). При

обращении за помощью или прохождении процедуры коррекции тела низкий

процент (30%) получают минимально приемлемый уровень помощи, но при

этом врач при желании помочь не информирован о том, в каких медицинских

3 Дело "Ван Кюк (Van Kück) против Германии" (заявление №. 35968/07) - пункты 47, 73 и 82 и дело "L.против

Литвы" (заявление № 27527/03) - пункты 59 и 74.

37

услугам нуждаются трансгендеры, и как их оказать, а также 1/3 было отказано в

лечении, поскольку врач не одобрял смена гендера4. В некоторых странах

предусматривается лишь одно медицинское учреждение, которое обеспечивает

лечение, при этом существуют препятствия в отношении новых исследований

и, потенциально, повышения качества медицинского обслуживания. Право на

доступ к коррекции тела должно включать разумный выбор имеющихся

медицинских центров, а расходы должны компенсироваться в соответствии с

национальными правилами предоставления услуг здравоохранения. Качество

лечения трансгендеров зачастую не подходит даже близко к "наиболее высоким

достижимым стандартам здоровья", а иногда такое лечение приводит к

пожизненной физической травме. Многие трансгендеры, которые идут на

операцию по коррекции тела, вынуждены выезжать за границу, сталкиваясь при

этом с огромными трудностями в компенсировании своих расходов. В целом,

такая ситуация создает неравенство в доступе к здравоохранению внутри

страны и между странами. Помимо этого, доступ к операциям с целью

коррекции тела осложняется или обуславливается также так называемыми

"протоколами" и условиями, касающимися детства, сексуальной ориентации

или манеры одеваться, которые весьма сомнительны.

Еще один, третий аспект касается доступа к общим услугам

здравоохранения, не относящимся специфически к трансгендерам. Агентство

Европейского Союза по фундаментальным правам (АФП) сообщает, что

«четверть опрошенных в рамках «Евроисследования» сообщали о враждебном

отношении со стороны медицинского персонала, поскольку респонденты были

трансгендерами. Пятая часть отмечает, что их трансгендерность повлияла на их

доступ к медицинским услугам. В результате этого многие трансгендеры

4 «Евроисследование ситуации трансгендерных людей» , см. с.55 и 58. См. также доклад: Slymár Bence (2005),

The situation of Transgender People in the Hungarian Social and Health Care System, in: Takács J. (ed.): A léöek

mütétei (Surgery of the Soul), Budapest: Új Mandátum Kiadó.

38

заявляют о том, что они максимально стремятся избегать посещения врача

именно из-за опасения неадекватного поведения со стороны последнего»5.

Последствия тех проблем, с которыми сталкиваются трансгендеры при

реализации своего права на охрану здоровья, отражаются в медицинской

статистике. Несколько исследований, результаты которых приводятся в

исследовании АФП, показывают, что от четверти до трети трансгендеров, чья

ситуация была изучена, пытались покончить жизнь самоубийством. Согласно

исследованию, проведенному в Ирландии, 26% трансгендеров, по крайней

мере, один раз пытались покончить жизнь самоубийством и половина

опрошенных трансгендеров в масштабном исследовании о положении в сфере

здоровья группы ЛГБТ в Швеции в какой-то момент своей жизни думала о

самоубийстве – а 21% это попытались сделать в реальности.

Поэтому следует провести не одно научное психологическое

исследование, которое бы позволила дать окончательную психическую оценку

трансгендерности, что является фундаментальной и очень сложной проблемой.

Признание этого процесса как концепцию естественного права, а не

психического расстройства должно привести, как результат, к соблюдению

международных норм в области прав человека без дискриминации и

запрещения в конкретной форме дискриминацию по признаку гендерной

идентичности в национальном антидискриминационном законодательстве;

принятию законодательства о преступлениях на почве ненависти, в котором

предоставлялась бы особая защита трансгендерам от преступлений и

инцидентов трансфобного характера; разработке ускоренных и прозрачных

процедур по изменению имени и пола трансгендерных людей в свидетельствах

о рождении, удостоверениях личности, паспортах, документах об образовании

и иных аналогичных документах; искоренению стерилизацию как необходимое

5 Агентство по фундаментальным правам Европейского Союза "Гомофобия и дискриминация по признаку

сексуальной ориентации в государствах-членах Европейского Союза", часть II – социальная ситуация, с.122.

39

юридическое требование для признания гендерной идентичности лица в

законах, регулирующих процесс изменения имени и пола; снятие любых

ограничений на право трансгендеров оставаться в существующем браке после

признанного изменения гражданского пола; уделять внимание правам

трансгендеров и дискриминации, основанной на гендерной идентичности, в

рамках программ обучения и подготовки в сфере прав человека, а также при

проведении информационно-просветительских кампаний.

СПИСОК ИСПОЛЬЗОВАННОЙ ЛИТЕРАТУРЫ:

1.Агентство по фундаментальным правам Европейского Союза

"Гомофобия и дискриминация по признаку сексуальной ориентации в

государствах-членах ЕС», часть II – социальная ситуация, с.122.

2.Евроисследование ситуации трансгендерных людей , см. с.55 и 58. См.

также доклад: Slymár Bence (2005), The situation of Transgender People in the

Hungarian Social and Health Care System, in: Takács J. (ed.): A léöek mütétei

(Surgery of the Soul), Budapest: Új Mandátum Kiadó.

3.Диагностическое и статистическое пособие по психическим

расстройствам, 4-ое издание (DSMIV-TR) относит "расстройство гендерной

идентичности в подростковом и взрослом возрасте" (категория 302.85) к

разделу "расстройство сексуальной и гендерной идентичности" и "расстройство

гендерной идентичности у детей" (категория 302.6). См:

www.icd9data.com/2009/Volume1/290-319/300-316/302/302.85.htm.

4.Дело "Ван Кюк (Van Kück) против Германии" (заявление №. 35968/07) -

пункты 47, 73 и 82 и дело "L.против Литвы" (заявление № 27527/03) - пункты

59 и 74.

5.Prof Stephen Whittle OBE, Dr Lewis Turner, Ryan Combs, Stephenne

Rhodes - Transgender EuroStudy: Legal Survey and Focus on The Transgender

Experience of Health Care - 2008 - Transgender Europe and ILGA-Europe.

40

СТАЛИЙ РОЗВИТОК СІЛЬСЬКИХ ТЕРИТОРІЙ: ПРОБЛЕМИ

ПРАВОВОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ

Кульчій Інна Миколаївна

к.ю.н., асистент кафедри земельного та аграрного права

Національний юридичний університет імені Ярослава Мудрого

Сталий розвиток сільських територій передбачає комплексний розвиток

економічної, соціальної та екологічної сфер села, які повинні перебувати у

взаємодії і взаємозв‘язку для того, щоб використання природних ресурсів

сільських територій задовольняло потреби нинішнього покоління та

здійснювалося без шкоди для можливості майбутніх поколінь задовольняти

власні потреби.

Нормативною передумовою формування законодавства про сталий

розвиток сільських територій в нашій державі є Закон України від 17 жовтня

1990 р. (в редакції від 15 травня 1992 р.) «Про пріоритетність соціального

розвитку села та агропромислового комплексу в народному господарстві», в

преамбулі якого зазначається, що пріоритетність соціального розвитку села та

агропромислового комплексу об'єктивно випливає з виняткової значущості та

незамінності вироблюваної продукції сільського господарства у

життєдіяльності людини і суспільства, з потреби відродження селянства як

господаря землі, носія моралі та національної культури. Високий рівень

соціально-економічного розвитку села є основною умовою продовольчого та

сировинного забезпечення республіки, її економічної незалежності.

Законом України від 18 жовтня 2005 р. «Про основні засади державної

аграрної політики на період до 2015 року» передбачено, що основні засади

державної аграрної політики спрямовані на забезпечення сталого розвитку

аграрного сектору національної економіки системності та комплексності під

41

час здійснення заходів з реалізації державної аграрної політики всіма органами

державної влади та органами місцевого самоврядування.

У подальшому, з метою ефективного розвитку аграрного сектору шляхом

забезпечення єдності економічних, соціальних та екологічних інтересів

суспільства для стабільного забезпечення населення якісною, безпечною,

доступною вітчизняною сільськогосподарською продукцією та промисловості

сільськогосподарською сировиною, Кабінетом Міністрів України було

прийнято розпорядженням від 17 жовтня 2013 р., яким схвалено Стратегію

розвитку аграрного сектору економіки на період до 2020 року. Серед

стратегічних цілей розвитку аграрного сектору передбачено: гарантування

продовольчої безпеки держави; забезпечення прогнозованості розвитку та

довгострокової стійкості аграрного сектору шляхом розвитку різних форм

господарювання; сприяння розвитку сільських населених пунктів та

формування середнього класу на селі шляхом забезпечення зайнятості

сільського населення та підвищення рівня доходів; підвищення рівня

інвестиційної привабливості галузей аграрного сектору та фінансової безпеки

сільськогосподарських підприємств; підвищення конкурентоспроможності

вітчизняної сільськогосподарської продукції, ефективності галузей,

забезпечення стабільності ринків; розширення участі України у забезпеченні

світового ринку сільськогосподарською продукцією; раціональне використання

земель сільськогосподарського призначення та зменшення техногенного

навантаження аграрного сектору на навколишнє природне середовище.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 23 вересня 2015 р.

№ 995-р схвалено Концепцію розвитку сільських територій, якою окреслено

головні пріоритети розвитку сільських територій та механізм підготовки

аграрного та сільського сектору держави до функціонування в умовах зони

вільної торгівлі з ЄС. Метою Концепції є створення необхідних організаційних,

правових та фінансових передумов для сільського розвитку шляхом:

диверсифікації економічної діяльності; збільшення рівня реальних доходів від

42

сільськогосподарської та несільськогосподарської діяльності на селі;

досягнення гарантованих соціальних стандартів і покращення умов проживання

сільського населення; охорони навколишнього природного середовища,

збереження та відновлення природних ресурсів у сільській місцевості;

збереження сільського населення як носія української ідентичності, культури і

духовності; створення умов для розширення можливостей територіальних

громад села, селища для розв‘язання існуючих в них проблем; приведення

законодавства у сфері сільського розвитку у відповідність із стандартами ЄС.

Реалізація Концепції дасть змогу перемістити фокус аграрної політики держави

з підтримки аграрного сектору економіки на підтримку сільського розвитку –

поліпшення якості життя та економічного благополуччя сільського населення.

Таким чином, аналіз правового забезпечення сталого розвитку сільських

територій дає підстави стверджувати, що на сьогодні існує велика кількість

актів аграрного законодавства у цій сфері, однак ними не закріплено

пріоритетність сталого розвитку сільських територій. Тому вважається

доцільним підтримати думку професора А. М. Статівки щодо необхідності

розроблення та прийняття закону «Про сталий розвиток сільських територій»,

що, по-перше, дало б змогу закріпити визначення сталого розвитку сільських

територій, оскільки, фахівці, юридична наука повинні оперувати легально

закріпленими категоріями; по-друге, такий закон став би базовим, дозволив би

відокремити виробничу сферу на селі від соціальної сфери села і сталого

розвитку сільських територій, а отже зумовив би окреме фінансування,

матеріально-технічне забезпечення цієї сфери; по-третє, такий закон як

нормативний акт вищої юридичної сили визначив би правові, економічні та

організаційні основи реалізації державної аграрної політики щодо сталого

розвитку сільських територій.

43

ЄВРОПЕЙСЬКА СИСТЕМА ІНДИКАТОРІВ ТУРИЗМУ (ETIS) ДЛЯ

МЕНЕДЖМЕНТУ СТАЛОГО РОЗВИТКУ

Тимошенко Тетяна Олександрівна

аспірант кафедри соціальної і гуманітарної

політики Національної академії

державного управління при Президентові України; член Платформи

громадянського суспільства Україна – ЄС; Голова Ради Всеукраїнської

федерації роботодавців в сфері туризму України.

Сьогодні сталий розвиток та стійкість є невід'ємною частиною дискусії

про те, як туризм повинен використовувати природні та соціальні ресурси для

отримання економічної вигоди. Це призвело до поступового визнання того, що

актори державного та приватного туризму повинні враховувати баланс між

максимізацією економічних вигод, мінімізацією соціокультурного впливу на

місцеве населення та туристів, а також захистом природного середовища. У

глобальному масштабі, декілька світових організацій поставили сталий туризм

у свій порядок денний – це такі організації як Світова туристична організація

ООН (UNWTO) або Глобальна рада сталого туризму (GSTC) . Подібні

ініціативи віддзеркалюються в Європі і розробляються та впроваджуються

інституціями ЄС, такими як Європейська комісія та Європейське агентство з

охорони довкілля , Рада Європи через Європейський інститут культурних

маршрутів . Всі ці заходи намагаються зменшити труднощі практичного

застосування теоретичної концепції сталого розвитку для різних зацікавлених

сторін, до яких входять приймаюча громада / місце призначення, туристичний

бізнес, політики (головним чином на місцевому та регіональному рівнях),

неурядові організації, мережі, кластери та туристи. В цілому, однією з головних

проблем залишається складність концепції сталого туризму.

ETIS являє собою загальну методологію щодо сталого управління

місцями призначення. Вона розроблена як місцевий процес, що керує процесом

збору та аналізу даних з загальною метою - оцінити вплив туризму на місце

44

призначення. ETIS була спеціально розроблена для туристичних напрямків

таким чином, щоб контролювати продуктивність та допомагати населенню

розробляти та виконувати свої плани щодо сталого розвитку з довгостроковим

баченням. ETIS є інструментом добровільного управління. Результати його

моніторингу базуються на самооцінці, спостереженнях,зборі та аналізі даних

самими пунктами призначення. ETIS не встановлює мінімальних значень, що

мають бути досягнуті, і не передбачає будь-якої сертифікації. Однак,

визначаючи сукупність основних показників, ETIS забезпечує місця

призначення основною інформацією, якої вони потребують для моніторингу

сталості та більш ефективного управління туристичною діяльністю. Набір

інструментів ETIS забезпечує первинну підтримку (керівні принципи) та чіткі

пояснення щодо показників (основних та додаткових) і їх використання. Він

також показує, яким чином ETIS доповнює інші існуючі інструменти та

методології на міжнародному та європейському рівнях.

В Україні заходи зі стандартизації та сертифікації у сфері туризму

регламентуються Законами України "Про стандартизацію", "Про акредитацію

органів з оцінки відповідності", "Про підтвердження відповідності". Це перші

українські законодавчі акти у сфері технічного регулювання, розроблені з

урахуванням сучасних міжнародних стандартів, норм та правил. Відповідно до

ст. 18 Закону України "Про туризм", державна система стандартизації у сфері

туристичної діяльності спрямована на: захист інтересів споживачів і держави з

питань безпеки туризму, життя і здоров'я громадян, охорони майна та довкілля;

класифікацію туристичних ресурсів України, забезпечення їх охорони,

встановлення гранично припустимих навантажень на об'єкти культурної

спадщини та довкілля; підвищення якості товарів, робіт, послуг відповідно до

потреб споживачів; забезпечення безпеки об'єктів туристичних відвідувань з

урахуванням ризику виникнення природних катастроф та інших надзвичайних

ситуацій; взаємозамінність та сумісність товарів, робіт, послуг, їх уніфікацію;

45

створення нормативної бази функціонування систем стандартизації та

сертифікації товарів, робіт, послуг.

Сертифікація товарів, робіт, послуг у сфері туристичної діяльності

здійснюється з метою: запобігання реалізації товарів, робіт, послуг,

небезпечних для життя, здоров'я людей, майна та довкілля; сприяння

споживачам у свідомому виборі товарів, робіт, послуг; забезпечення

дотримання обов'язкових норм, правил, вимог щодо охорони навколишнього

природного середовища, використання природних ресурсів та забезпечення

екологічної безпеки; гармонізації стандартів, норм і правил з міжнародними

стандартами, рекомендаціями, нормами і правилами, що стосуються вимог до

об'єктів відвідування і туристичних послуг, взаємодії туроператорів,

використання обмежених туристичних ресурсів, якості та видів туристичних

послуг. Одним з напрямків, які найбільш динамічно розвиваються в сфері

туризму, є створення кластерів та мереж кооперації, використання механізму

приватно-державного партнерства для розвитку регіональних та місцевих

можливостей з метою створення доданої вартості через фокусування на

цінностях. Для української туристичної галузі – це є можливістю і, одночасно,

викликом, стати країною туризму сталого розвитку, увійти до верхніх щаблів

рейтингу туристичних країн. Українські організації, що просувають концепцію

відповідального туризму стверджують, що туристичний сектор повинен

створити репутацію "білої галузі" серед зацікавлених сторін (постачальників

послуг, працівників, туристів, мешканців місць призначення), з тим щоб

розкрити свій потенціал для довгострокового економічного розвитку . Все це

потребує прийняття /погодження єдиного базового підходу на основі кращих

міжнародних практик, які враховують міжнародні стандарти, рекомендації,

норми і правила, актуалізовані на протязі останніх років згідно з існуючими

тенденціями світового розвитку. Таким є запропонована в даному посібнику

Європейська система індикаторів туризму (ETIS) для менеджменту сталого

46

розвитку. Європейська система індикаторів туризму (ETIS) для менеджменту

сталого розвитку.

РОЛЬ БІОМЕТРИЧНОГО ПАСПОРТА В ЗАПОГАННІ

ПРАВОПОРУШЕНЬ

Безсонна Тетяна Федорівна

старший викладач кафедри криміналістики та судової експертології

Харківського національного університету внутрішніх справ

Паспорти, що містять безконтактний електронний носій із біометричними

даними власника документу, займають одне із ключових місць в паспортній

системі не лише в Україні але і в інших державах світу. Паспортна система

дозволяє стежити за громадянами, які перебувають на території тієї чи іншої

держави. Це необхідно здійснювати для попередження та профілактики

злочинів. Одним із кроків посилення запобігання злочинних діянь і було

впровадження та використання документів що містять безконтактний

електронний носій із біометричними даними власника, які дозволяють

ідентифікувати особу не лише за фотокарткою але і за біометричними даними.

У 1980-х роках з‘явилися перші машинозчитуємі паспорти. Це було

зроблено у зв‘язку із збільшенням числа повітряних перевезень, появою

аеробусів та авіалайнерів. Такі паспорти були введені за вимогою всесвітньої

організації цивільної авіації (ICAO) для підвищення швидкості перевірки

документів та збільшення потоку пасажирів.

Наступним кроком стала поява біометричних паспортів. Даний вид

документу, виник в результаті збільшення числа підроблених документів, а

також у зв‘язку з необхідністю більш точної ідентифікації власника документа.

У 2002 році представники 188 країн світу підписали Новоорлеанску угоду, яка

47

визнала біометрії особи основною технологією ідентифікації для паспортів та

в'їзних віз наступного покоління.

Відповідно до інформації всесвітньої організації цивільної авіації (ICAO)

більше 90 країн з 193 держав-членів ООН в даний час видають такі документи,

при цьому ще більше двадцяти держав готові до впровадження цих документів

в найближчі роки.

Україна також стала на шлях впровадження біометричних документів і 6

грудня 2012 року набрав чинності Закон України «Про Єдиний державний

демографічний реєстр та документи, що підтверджують громадянство України,

посвідчують особу чи її спеціальний статус». Відповідно до цього Закону в

Україні були розпочаті роботи із запровадження оформлення і видачі паспорта

громадянина України, що містить безконтактний електронний носій із

біометричними даними власника документу. А з 1 січня 2015 року розпочалася

видача біометричних закордонних паспортів в Україні.

Згідно із Законом України «Про Єдиний державний демографічний

реєстр та документи, що підтверджують громадянство України, посвідчують

особу чи її спеціальний статус», кожен громадянин нашої держави має право на

отримання паспорта громадянина України для виїзду за кордон у порядку,

встановленому Кабінетом Міністрів України. Даний документ посвідчує особу,

підтверджує громадянство України особи, на яку він оформлений, і дає право

цій особі на виїзд з України та в'їзд в Україну. Кожен громадянин України не

може мати більше двох паспортів громадянина України для виїзду за кордон.

7 травня 2014 р. Урядом України було прийнято Постанову № 152 "Про

затвердження зразка бланка, технічного опису та Порядку оформлення, видачі,

обміну, пересилання, вилучення, повернення державі, знищення паспорта

громадянина України для виїзду за кордон з безконтактним електронним

носієм, його тимчасового затримання та вилучення", яка передбачає основні

характеристики біометричного паспорту.

http://zakon1.rada.gov.ua/laws/show/152-2014-%D0%BF





48

Сучасний біометричний паспорт громадянина України має високий

рівень захисту. Існуючи захисні властивості покликані убезпечити документ від

підробок та можливості їх контролю як при загальній перевірці так і при

експертному дослідженні. Вважається, що документи, які містять

безконтактний електронний носій, найбільш захищені від підробок та

виключають можливість користування ними будь-якою особою, окрім

власника. Головна ідея впровадження таких документів, які забезпечують

ідентифікацію особи – це суттєве підвищення захищеності суспільства від

проявів злочинності та міжнародного тероризму.

ЗДІЙСНЕННЯ МОДЕРНІЗАЦІЇ ЕЛЕКТРОННИХ ДЕРЖАВНИХ

ЗАКУПІВЕЛЬ ДО СТАНДАРТІВ КРАЇН ЄС

Боднарчук О. Г.

д.ю.н., доцент, професор кафедри

господарського права та процесу

Університету державної фіскальної служби України

В Україні впровадження електронних закупівель, направлено на

вирішенні проблем корупції та економії коштів. «Тільки прозорість і

відкритість, тільки публічність і витягування на світло такої інформації є

реальним запобіжником корупції. Адже корупція може існувати лише там, де є

непрозорість, де є можливість маніпуляції, де є можливість приховати ту чи

іншу інформацію» [1].

Потрібно зазначити, що відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про

публічні закупівлі» [2], електронна система закупівель – інформаційно-

телекомунікаційна система, що забезпечує проведення процедур закупівель,

створення, розміщення, оприлюднення та обмін інформацією і документами в

електронному вигляді, до складу якої входять веб-портал Уповноваженого

49

органу (тобто система ProZorro), авторизовані електронні майданчики, між

якими забезпечено автоматичний обмін інформацією та документами.

Електронна система закупівель спроектована таким чином, що будь-який вплив

на учасників процедури закупівлі не має ні держава, ні адміністратор системи.

Принципами здійснення електронних закупівель в Україні є добросовісна

конкуренція серед учасників; максимальна економія та ефективність;

відкритість та прозорість на всіх стадіях закупівель; недискримінація учасників;

об‘єктивна та неупереджена оцінка тендерних пропозицій; запобігання

корупційним діям і зловживанням [3, с. 475].

Відтак, запровадження системи електронних торгів у сфері державних

закупівель – це новітній метод, за допомогою якого бюджетні установи і

суб‘єкти господарювання мають змогу управляти електронним середовищем

при проходженні усіх етапів закупівельного циклу. Цей цикл включає як

маркетингові дослідження, так і процедури придбання, розміщення замовлень,

здійснення поставок і оплат за них, бюджетування і планування закупівель

(формування бюджету закупівель та його реалізація) [4, с. 7].

Зауважимо, що впровадження електронних державних закупівель у

країнах ЄС становить не один рік. Відтак, запровадження повного циклу

електронних закупівель у країнах ЄС заплановано до 2018 р.: 2016 р. –

обов‘язкова електронна публікація оголошення про закупівлю, 2017 р. –

обов‘язкове подання та прийняття електронних пропозицій через центральний

закупівельний орган, 2018 р. – обов‘язкове подання всім замовниками

електронних пропозицій, 2019 р. – обов‘язкове подання та прийняття

електронних рахунків (інвойсування) [3, с. 474].

Потрібно відмітити, що сьогодні в Європі, як правило, використовуються

дві моделі електронних державних закупівель: 1) Централізовані закупівлі –

здійснюються єдиним органом з питань державних закупівель з метою

забезпечення загальних потреб, тобто замовники доручають здійснення

державних закупівель від їхнього імені централізованому органу;

50

2) Децентралізовані закупівлі – передбачають самостійне здійснення

замовниками закупівель, тобто дають змогу кожному замовнику здійснювати

закупівлі товарів і послуг [5, с. 22].

В. Міняйло звертає увагу на те, що окремими європейськими країнами

(Данія, Франція, Швеція, Німеччина, Нідерланди тощо) практикуються такі

форми електронних державних закупівель: електронний ринковий майданчик,

де відбувається обмін інформацією між посередником і продавцем. Електронні

каталоги, що містять детальну інформацію на веб-сторінках постачальників про

товари, послуги і роботи з можливістю розповсюдження її електронною

поштою; електронні системи інформування ринку про торги, що містять

інформацію про угоди між замовниками та учасниками торгів; електронні

аукціони, що є форматом електронних закупівель, при якому допускається

зменшення цін постачальників [6, с. 41].

Отже, подальша модернізація української системи державних закупівель

продовжить сприяти: поліпшенню умов для конкуренції на ринку державних

контрактів в Україні унаслідок підвищення рівня законності, відкритості та

неупередженості процесу укладення контрактів; забезпеченню кращого

співвідношення ціни та якості при виборі переможця тендера на державні

закупівлі; скороченню випадків корупції; удосконаленню системи управління;

проведенню маркетингових досліджень щодо попиту та пропозиції товар чи

послуг на ринку для чіткого та ефективного планування закупівель та

створення конкурентного середовища на ринку [7, с. 133].


1. Міністерство юстиції України підписало меморандум про передачу до

глобальної бази власників бізнесу інформації про кінцевих бенефіціарів

українських компаній [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

https://www.ukrinform.ua/rubric-economy/2232857-petrenko-ukraina-persou-v-

evropi-priednalasa-do-globalnogo-reestru-beneficiariv.html.

https://www.ukrinform.ua/rubric-economy/2232857-petrenko-ukraina-persou-v-evropi-priednalasa-do-globalnogo-reestru-beneficiariv.html

https://www.ukrinform.ua/rubric-economy/2232857-petrenko-ukraina-persou-v-evropi-priednalasa-do-globalnogo-reestru-beneficiariv.html

51

2. Про публічні закупівлі : Закон України : від 25 грудня 2015 р. № 922-

VIII [Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.zakon.rada.gov.ua/

go/922-19.

3. Ткаченко Н. Б. Електронні публічні закупівлі : досвід країн ЄС та

впровадження його в Україні / Н. Б. Ткаченко // Актуальні проблеми економіки.

– 2016. – № 10(184). – С. 471–477.

4. Вареник В. М. Особливості застосування системи державних

закупівель prozorro (прозоро) / В. М. Вареник, Л. О. Євчин // Європейський

вектор економічного розвитку. – 2016. – № 2(21). – С. 6–15.

5. Чабан В. Електронні державні закупівлі : на шляху до інтеграції з ЄС

[Електронний ресурс] / Чабан В. // Юридична газета. – 22 грудня 2015 р. –

№ 52(498). – С. 22–23. – Режим доступу : http://www.vkp.ua/content/news/

files/yur_ gazeta_chaban_52498_article_1452858542_en.pdf.

6. Міняйло В. Організація електронних державних закупівель /

Міняйло В. // Вісник КНТЕУ. – 2012. – № 3. – С. 36–44.

7. Гризоглазов Д. В. Зарубіжний досвід здійснення державних закупівель

/ Д. В. Гризоглазов, І. А. Давидов // Науковий вісник Херсонського державного

університету. – 2016. Випуск 19. Частина 1. – С. 129–133.

ОЦІНКА ДІЮЧИХ МЕХАНІЗМІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ДЕРЖАВНОГО

УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРНОЮ СФЕРОЮ

Бутник Олена Олександрівна

к.держ.упр., доцент

Київський національний університет культури і мистецтв

http://www.zakon/

http://www.vkp.ua/content/news/%20files/yur_%20gazeta_chaban_52498_article_1452858542_en.pdf

http://www.vkp.ua/content/news/%20files/yur_%20gazeta_chaban_52498_article_1452858542_en.pdf

52

Питання збереження, примноження та інтенсивного використання

культурних цінностей для морально-естетичного виховання населення

посідають особливе місце серед державних інтересів.

Проте офіційний курс культурної політики держави, яка полягає в

інтеграції України у світовий культурний процес на принципах

мультикультуралізму, не завжди сприяє розвитку української національної

культури. Брак ефективних законодавчих, нормативно-правових,

адміністративних механізмів, а також належної державної фінансової,

інформаційної підтримки національної культури призвів до поширення явищ

культурної уніфікації, поступової втрати зв'язку духовних підвалин суспільного

життя, сучасної культури з національно-культурними цінностями і традиціями

[1].

За останні два десятиліття в Україні закрилися сотні бібліотек, клубів,

книгарень, різко скоротилася концертно-гастрольна діяльність театрів,

академічних та народних виконавських колективів. Соціологічні дослідження

свідчать, що сьогодні більшість громадян України не відвідують бібліотек,

театрів, концертів, практично не читають художньої літератури, так що єдиним

постійним каналом культурної комунікації для них є телебачення, а для молоді

– Інтернет. Однак комерціалізація телебачення та радіо призвели до

багаторазового скорочення обсягів теле- та радіопередач, присвячених високій

культурі і мистецтву, від академічного до народного. Попри постійне зростання

бюджетного фінансування культури, його обсяги залишалися недостатніми,

особливо в частині видатків розвитку, породжуючи відсталість матеріально-

технічної бази закладів культури, відплив професійних кадрів. В результаті

багато закладів культури, особливо в малих містах і на селі, не можуть

забезпечувати належну якість та обсяги своїх послуг, а отже – не можуть

повністю задовольняти культурні потреби громадян [2].

Оцінка сучасного стану соціально-культурної сфери виявила наявність

складних проблем, до числа яких належать: істотне відставання розвитку

53

складових освіти, науки та культури, невідповідність кадрового потенціалу та

недостатність фінансування з боку держави. Незадовільний розвиток соціальної

сфери є наслідком як об‘єктивної обмеженості ресурсів, що впливають на її

розвиток, так і результатом певних прорахунків в державному управлінні її

розвитком.

Сучасна складна ситуація в сфері культури обумовлюється

недосконалістю законодавчого механізму, фінансуванням переважно з місцевих

та Державного бюджетів по так званому «залишковому принципу»,

зменшенням участі держави в підтримці культурної сфери в ринкових умовах

господарювання, до яких класичним, академічним закладам, виходячи із

специфіки їхньої діяльності, пристосуватися вкрай важко. Специфіка діяльності

та правового поля з регулювання відносин в сфері культури безпосередньо

пов'язана з неприбутковим характером їх виробничої діяльності.

Таким чином, в Україні присутня низька дієвість чинних законів, нерідке

їх ігнорування, а проблеми сфери культури для органів державної влади та

місцевого самоврядування часто не є пріоритетними. Ключовими причинами

низької дієвості положень законодавчих актів стосовно сфери культури є

відсутність дієвих механізмів відповідальності за порушення законодавства.

Важливим також є той аспект, що на розвиток культурної сфери, окрім

«власних» законів та нормативно-правових документів, мають потужний вплив

прямо не пов'язані зі сферою культури акти податкового, трудового,

бюджетного законодавства, а також закони щодо місцевого самоврядування.

Відсутність системної і стабільної законотворчої діяльності у сфері культури

перешкоджають створенню розвиненої та дієвої законодавчої бази, робить

неможливим впровадження таких засобів і механізмів реалізації державної

політики, які б були оптимальними і змогли б забезпечити гідний розвиток

сфери культури. Це в свою чергу призводить до ще більшого поглиблення

кризових явищ, посилення негативних тенденцій в культурному розвитку

суспільства. Тому, важливим є впровадження таких заходів державної політики

54

на практиці, як контроль за дотриманням законів та прийнятих рішень, за

виконанням держпрограм, за реалізацією профінансованих державою

культурних проектів і заходів, забезпечення прозорості дій держави у сфері

культури.

Сучасна соціально-економічна ситуація в Україні не дозволяє водночас і

у повному обсязі вирішити складний комплекс проблем, що нагромадилися за

останні роки в сфері культури. Сучасний стан розвитку закладів цієї сфери

характеризується: критичним станом сфери культури на фоні соціально-

економічної кризи; слабкою матеріально-технічною базою установ культури;

загостренням матеріальних проблем суб‘єктів сфери культури; низьким рівнем

економічної і юридичної компетентності; низьким рівнем соціальної

захищеності працівників даної сфери.

Кроками по реформуванню системи регулювання діяльності закладів

соціально-культурної сфери повинні бути: перегляд законодавчих актів в сфері

податкового, трудового, бюджетного права, розширення можливостей прямої

фінансової підтримки сфери культури через впровадження більш прогресивних

та дієвих методів розподілу коштів Державного бюджету. Маючи чіткі правила

регулювання діяльності в сфері культури можна буде отримати більш

ефективний результат діяльності цих організацій.

Слід зазначити, що у більшості європейських країн в останні два

десятиліття застосовуються різноманітні економічні інструменти підтримки

культури: удосконалюються механізми податкової політики (у Франції

встановлено 13 видів спеціальних податків у галузі культури та близько 40

пільг для різних видів культурної діяльності), розвиваються додаткові джерела

фінансування (надходження від лотерей та азартних ігор, прибуткових галузей

культури, спеціальних податків і т.п.). Україна повинна використовувати цей

досвід з врахуванням специфіки національного господарства.

55

ОСНОВНІ АСПЕКТИ РОЗВИТКУ КРАЇН У РІЗНИХ СФЕРАХ

Василина Анастасія Остапівна

студентка історичного факультету

Львівський національний університет імені Івана Франка

На сьогодні, у світі продовжується обговорення подальшого розвитку

країн для забезпечення оптимального життя людей. У цій доповіді я б хотіла

розглянути всі можливі (з моєї точки зору) варіанти розвитку, зачіпаючи різні

сфери. Ця тема досі є, мабуть, найактуальнішою із усіх у плані

систематизування чинників, які б сприяли змінам у економічному, політичному

та соціальному житті держав.

Зовсім нещодавно у моїй країні були затверджені «Цілі сталого

розвитку: Україна» (15 вересня 2017 року), що, власне, відображали усі

необхідні базові показники для досягнення усіх запланованих цілей. Раніше,

вони були проголошені на саміті ООН у 2015 році. Зокрема були заплановані

для здійснення такі цілі: подолання бідності, забезпечення якісної освіти,

запровадження безпеки і відкритості у всіх містах задля покращення життя

мешканців, раціональний спосіб виробництва, правильне використання усіх

водних ресурсів, наявних на території держави, формування відкритого

суспільства, доступ будь-якого громадянина до усіх державних інстанцій,

гендерна рівність, створення стійкої інфраструктури тощо. З екологічного

плану варто виділити: збільшення необхідних засобів для зменшення впливу

клімату, раціональне лісокористування, створення хороших екосистем для

підтримування і покращення екологічного стану і таке інше. Також була

підтверджена домовленість про постійне Глобальне партнерство у рамках

проекту.

На мою думку, найважливішими факторами, які б сприяли Сталому

розвитку є: формування інноваційних енергетичних систем для заповнення

56

енергетичних ресурсів(щоб у випадку непередбачуваної ситуації бути у

готовності), підтримка даного рівня щодо якості освіти (і забезпечення

належного рівня для малорозвинених країн), тому що, чим більше число

освічених людей у країні, тим більший у подальшому буде відсоток

інтелектуальних ресурсів, що будуть забезпечувати ймовірне економічне

багатство, убезпечувати всіх працездатних громадян місцем праці,

стимулювання піднесенню індустріалізації, залучення до якнайбільшої

міжнародної співпраці, створення центрів, які б допомагали людям визначатись

з їхньою майбутньою професією (це було б вигідно, тому що тоді кожна

свідома людина займалась бажаною справою,яка приносила б більше користі)

тощо. З політичної точки зору варто звернути увагу на те, як саме

розвиватимуться подальші події, особливо на Україні. В даний момент, у моїй

країні відбувається війна, яка всіляко приносить нам збитки та руйнує нашу

економіку. Думаю, що невдовзі цей політичний конфлікт завершиться, що

дасть нам змогу до 2030 року досягти усіх запланованих Цілей Сталого

Розвитку. Ще одним не менш важливим аспектом є забезпечення родин та

державних та військових службовців соціальним пакетом, наприклад, медичне

страхування, фінансова підмога багатодітним сім‘ям, примноження заданих

пільг і т.д. На мій погляд, доволі суттєвим положенням буде процвітання

медичної служби, обладнання лікарень новими апаратами, плюс спроможність

надання медичної допомоги усім потребуючим, незалежно від місця

проживання.

З моєї точки зору, уся концепція сталого розвитку полягає

постійному необмеженому компенсуванні. Тобто, якщо, наприклад, будується

автотраса чи нова залізниця, то це все повинне компенсуватись за рахунок

насадження дерев, чи створення великих паркових комплексів, негайне

зменшення вирубування лісів тощо. У соціальній складовій особливо

виділяється орієнтування на людину та її оточення. Тож для розвитку цього

складника треба розкрити суспільство з різних сторін, сформувати прагнення

57

до міжнародних знайомств, не обмеження комунікації. Більше того, було б

добре створити нову систему прийняття суспільно важливих рішень , яка б

базувалась на багатому історичному досвіді.

Отже, наведені вище фактори Сталого Розвитку 2030 досить повно

формують моє бачення їх застосування. При подальшому обговоренні даної

проблеми і знаходженні конкретного балансу можна буде здобути остаточну

концепцію Сталого Розвитку 2030.

THE MAIN ASPECTS OF THE DEVELOPMENT OF COUNTRIES IN

DIFFERENT SPHERES

Vasylyna Anastasiya Ostapivna

student of the Faculty of History

Lviv National University

Nowadays, in the world, discussions on further development of countries are

under way to ensure optimal life for people. In this report, I would like to consider all

possible (from my point of view) development options, touching different spheres.

This topic still seems to be the most relevant of all in terms of systematization of

factors that would contribute to changes in the economic, political and social life of

countries.

Recently, in my country, the "Sustainable Development Goals: Ukraine"

(September 15, 2017) were approved, which, in fact, reflected all the necessary

baselines to achieve all the intended goals. Previously, they were proclaimed at the

UNO summit in 2015. In particular, the following goals were planned to be

implemented: poverty reduction, quality education, establishment of safety and

openness in all cities in order to improve the lives of the inhabitants, rational

production method, correct use of all water resources available in the territory of the

country, formation of an open society, access of any a citizen to all country

institutions, gender equality, creation of a sustainable infrastructure, etc. In a

58

environmental plan it is worth emphasizing: increasing the necessary means to reduce

the impact of climate, rational use of forests, the creation of good ecosystems to

maintain and improve the ecological state, and so on. The agreement on a permanent

Global Partnership in the framework of the project was also confirmed.

In my opinion, the most important factors that contributed to the development

of the Sustainable Goals are: the formation of innovative energy systems to fill

energy resources (in order to be prepared in the event of an unpredictable situations),

the maintenance of this level on the quality of education (and the provision of an

adequate level for underdeveloped countries), therefore increasing the number of

educated people in the country, because in the future there will be the percentage of

intellectual resources that will provide probable economic wealth, to provide all able-

bodied citizens with a place of work , stimulating the rise of industrialization,

attracting as much international cooperation as possible, creating centers that would

help people to determine their future profession (this would be beneficial, because

then every conscious person was engaged in a desirable business that would bring

more benefits), and so on. From the political point of view it is worth paying attention

to how further developments will develop, especially in Ukraine. At the moment, a

war is taking place in my country, which in every way brings us losses and destroys

our economy. I think this political conflict will come to an end, which will enable us,

by 2030, to achieve all the goals of Sustainable Development. Another not less

important aspect is the provision of families and civil servant with a social package,

for example, medical insurance, financial support for large families, increase of

privileges given, etc. In my opinion, quite significant positiob is medical service, the

equipment of the hospitals with new devices, and the ability to provide medical care

to all those who need it, despite of their place of living, will be very essential.

From my point of view, the whole concept of sustainable development is a

constant unlimited compensation. That is, if, for example, a highway or a new

railway is being built, then all this must be offset by planting trees, or creating large

park complexes, immediately reducing the deforestation, and so on. In the social

59

component, the focus is on the person and its environment. Therefore, for the

development of this component, it is necessary to open society from different sides,

to form desire for international acquaintances, not to restrict communication.

Moreover, it would be good to create a new system of making socially important

decisions, based on a rich historical experience.

Consequently, the above factors of Sustainable Development 2030 fully form

my vision of their application. With further discussion of this problem and finding a

specific balance, the final concept of Sustainable Development 2030 can be obtained.

SOIL ORGANIC MATTER IN SUSTAINABLE AGRICULTURE

Hetmanenko Victoriia1 & Skrylnik Ievgen

2

1Ph.D,

2Dr. Habil.

National Scientific Center «Institute for Soil Science and

Agrochemical Researches named after Sokolovskiy»

It is estimated that by 2050 the Earth will probably have more than 8 billion

inhabitants. To ensure food security for everyone (food in adequate quantity, of good

quality and safe in health terms), global production will have to increase by 70 %.

Over 4/5 of this production increase will have to take place mostly on land already

cultivated via a sustainable intensification using water and soil resources efficiently,

preserving and improving them. The link between soil fertility soil organic matter is

proved. Soil organic matter (SOM) regulates many soil functions, including carbon

storage as soil organic carbon; the storage, availability and cycling of plant nutrients;

soil biodiversity; soil porosity, water-holding capacity and hydraulic conductivity;

thermal properties, etc. SOM contributes to many ecosystem services, such as the

provision of food and fuel through its contribution to soil fertility; regulating the

60

water cycle by increasing water infiltration and soil permeability; and the recycling of

organic and other wastes.

Managing soil organic matter is a complex challenge requiring locally adapted

policies to ensure the effective implementation of relevant practices. Institutional

barriers may take the form of national policies and regulations, insecure land tenure,

imperfect markets, limited research and extension services, and weak

interinstitutional coordination. The scientific literature strongly supports the multiple

benefits of adding organic carbon to soils for climate change mitigation and

adaptation and food security.

The problem of soil organic matter management is relevant and necessary for

the reproduction of resources and environment in agricultural landscapes. The

solution of the issue has important theoretical and practical significance for the

development of the doctrine of soil fertility and its management, to obtain stable

yields of crops, etc.

Ukraine is well-known in the world as a country with soils rich for humus. The

process of changing forms of management of land, which became a major

transformation in the agricultural sector of Ukraine in recent years, unfortunately,

negatively affected on soil fertility. Insufficient fertilization mainly for decreasing in

times livestock number and manure applied on land results in soil exhaustion.

Intensification of industrial crops growing, processes of soil degradation also lead up

to the process of overmineralization of humus in soils. Particularly, over the past 20

years in Ukraine an average humus content decreased by 0.22 percent in absolute

terms. From one hectare of agricultural land up to 0.5-0.6 ton of humus is lost

annually. It means that restoration of soil organic matter should be the option number

one for Ukraine.

The essential factor in maintaining favorable humus status is application of

fertilizers. The share of areas with organic fertilizers application is currently 1.1% to

the total area of agricultural land. The role of organic fertilizers increases in the

transition to new farming systems and their biologization. Taking into account a

61

deficit of traditional organic fertilizers involving various organic waste to production

of fertilizers is necessary for sustainable development of agriculture. For example, the

organic soil improvers‘ business sector in European Union depends primarily on the

recycling activities of bio‐waste and sewage sludge.

No less important to review fertilizer legislation because the same obligations

and restrictions as for inorganic fertilizers (heavy metal content, nutritional proofs,

primarily through analytical data) should be applied for modern organic fertilizers

and soil improvers. There are obligations and limitations on processing technologies,

characteristics of the finished product and labeling. It is important to operate an

approved quality system for production, final product inspection and testing of the

products concerned. And an accredited, 'notified body' must check the manufacturer's

compliance with all relevant requirements and, at specified frequencies, take samples

of organic fertilizer and send them for laboratory analysis.

ОСОБЛИВОСТІ МІЖНАРОДНОГО ТА НАЦІОНАЛЬНОГО

ЗАКОНОДАВСТВА ЩОДО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА ДИТИНИ НА

ВІЛЬНЕ ВИСЛОВЛЮВАННЯ СВОЄЇ ДУМКИ

Глиняна Катерина Михайлівна

кандидат юридичних наук, доцент,

доцент кафедри цивільного права

Національного університету «Одеська юридична академія»

Ставши суб‘єктом міжнародного права, Україна робить усе можливе для

того, аби бути рівноправним членом світової спільноти, і одним із кроків у

цьому напрямку є приведення норм національного законодавства у

відповідність до норм міжнародного права про права та свободи людини,

громадянина, а також наближення рівня життя свого народу до рівня

62

загальноєвропейських стандартів. Особливої уваги, у зв‘язку з цим, набуває

проблема забезпечення прав та законних інтересів дітей, які потребують

особливої турботи держави. На сьогоднішній день права дитини закріплені не

тільки нормами національного законодавства (Конституція України, Сімейний

кодекс, Закон України «Про охорону дитинства» тощо), а й нормами

міжнародного права (в першу чергу, Конвенцією ООН про права дитини).

Відповідно до зазначених актів законодавства дитині гарантовано: право на

належне батьківське сімейне виховання (виникає в силу народження і з

моменту народження); право на життя та охорону здоров‘я; право на ім‘я та

громадянство; право на достатній життєвий рівень; право на вільне

висловлювання думки та отримання інформації; право на захист від усіх форм

насильства; право на спілкування з батьками, які проживають окремо або в

різних державах; право на житло; право на освіту та інші.

Однак безспірним залишається той факт, що дитина є найбільш

вразливою стороною в будь-яких конфліктних сімейних правовідносинах, і

саме на її долю випадає найбільше страждань та втрат. Після ратифікації

Конвенції ООН «Про права дитини», прийнятої резолюцією 44/25 Генеральної

Асамблеї ООН від 20 листопада 1989 року, Україна активно розбудовує своє

національне законодавство з метою забезпечення, здійснення та захисту прав

дітей відповідно до міжнародно-правових стандартів. Прийняття Сімейного

кодексу України (далі СК) від 10 січня 2002 року є важливим кроком у

створенні відповідного правового механізму забезпечення прав дитини в

Україні. СК України передбачає нормативне закріплення особистих прав

дитини, у тому числі й такі права як: право бути заслуханою батьками та право

на вільне висловлювання своєї думки.

Окремі аспекти обраної теми дослідження привертали до себе увагу

багатьох юристів‚ економістів‚ соціологів та інших фахівців, праці та думки

яких внесли вагомий вклад в розвиток законодавства, щодо забезпечення прав

дітей. Це роботи М.В. Антокольської, С.М. Братуся, О.В. Дзери, І.В.

63

Жилінкової, Л.М. Зілковської, О.М. Калітенко, В.В. Луця, В. Мироненко, А.М.

Нечаєвої, О.А. Підопригори, О.А. Пушкіна, З.В. Ромовської, Є.О. Харитонова,

Ю.С. Червоного, Я.М. Шевченко, С.Я. Фурси, Л.С. Явича, О.І. Яворської та ін.

Згідно з міжнародними та національними правовими нормами до прав

дитини належить, зокрема, право на врахування її думки щодо питань, які

стосуються її життя. Зокрема, відповідно до положень ст. 12 ч. І Конвенції ООН

від 20 листопада 1989 р. «Про права дитини» (ратифікована Україною 27

лютого 1991 р.), держави-учасниці забезпечують дитині, здатній сформулювати

власні погляди, право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що

торкаються дитини, причому поглядам дитини приділяється належна увага

згідно з її віком і зрілістю. З цією метою дитині, зокрема, надається можливість

бути заслуханою в ході будь-якого судового чи адміністративного розгляду, що

стосується дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган

у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного

законодавства. Згідно зі ст. 13 Конвенції про права дитини дитина має право

вільно висловлювати свої думки; це право включає свободу шукати,

одержувати та передавати інформацію та ідеї будь-якого роду, незалежно від

кордонів в усній, письмовій чи друкованій формі, у формі творів мистецтва чи

за допомогою інших засобів на вибір дитини. Отже, вперше серед міжнародно-

правових стандартів прав дитини передбачено право як право вільно

висловлювати власні погляди, та право вільно висловлювати свої думки.

Європейська конвенція про здійснення прав дітей від 25 січня 1996 року,

ратифікована Законом України від 3 серпня 2006 року № 69 – V, у ст. 3 під

назвою «Право бути інформованим та висловлювати свою думку під час

розгляду справи» передбачає, що дитина, яка внутрішнім законодавством

визнається такою, що має достатній рівень розуміння, під час розгляду судовим

органом справи, що стосується її, наділяється правами: а) отримувати всю

відповідну інформацію; б) отримувати консультацію та мати можливість вільно

64

висловлювати свої думки; в) бути проінформованою про можливі наслідки

реалізації цих думок та про можливі наслідки будь-якого рішення.

Слід звернути увагу, що законодавство, зокрема СК, не містить чіткої

вказівки на вік, починаючи з якого думка дитини має враховуватися. Натомість

щодо згоди дитини на усиновлення положеннями ч. 1 ст. 218 СК встановлено,

що для усиновлення дитини потрібна її згода, якщо вона досягла такого віку та

рівня розвитку, що може її висловити. Згода дитини на її усиновлення дається у

формі, яка відповідає її вікові та стану здоров‘я. Відповідно до ч. 3 зазначеної

статті усиновлення провадиться без згоди дитини, якщо вона у зв‘язку з віком

або станом здоров‘я не усвідомлює факту усиновлення. Тобто законодавчо

встановлено не ті умови, за яких думка дитини повинна бути врахована, а ті, за

яких згода дитини не вимагається: відповідний вік, стан розвитку та здоров‘я.

Відповідні положення законодавства не завжди суди враховують. Отже, згідно

із ч. 3 ст. 171 СК суд має право постановити рішення всупереч думці дитини,

якщо цього вимагають її інтереси (за винятком справ про усиновлення). Однак

це не звільняє суд від необхідності з‘ясувати думку дитини.

ГЕНДЕРНИЙ АСПЕКТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ПРАВА НА ГІДНУ

ПРАЦЮ В УКРАЇНІ, ЯК ПОКАЗНИК СТАЛОГО РОЗВИТКУ

СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВИ

Гніденко Вікторія Ігорівна

Аспірант Східноукраїнського

національного університету ім. Володимира Даля

Забезпечення права на гідну працю є вкрай важливим чинником на шляху

формування правової держави, яка стоїть на захисті прав та охоронюваних

законом інтересів людини та громадянина. Щоб ефективно здійснювати

65

регулювання такого важливого аспекту, спочатку слід чітко усвідомити, що

мається на увазі, коли використовується конструкція «гідна праця» або «право

на гідну працю».

Дане поняття було розроблено Міжнародною Організацією Праці (МОП)

у 1999 році, і у ньому гідна праця визначається як «продуктивна праця в умовах

свободи, справедливості, безпеки та гідності людини»[1]. Основою гідної праці

є вільна та продуктивна зайнятість, здорові умови та справедлива оплата праці

працюючих.

З даними твердженнями погодилася кожна країна, яка ратифікувала

«документи, що містять міжнародні трудові норми, і основоположні принципи і

права у сфері праці і становлять її основу. Основними серед них є

Філадельфійська декларація 1944 р. «Про цілі та завдання МОП», Декларація

МОП 1998 року «Про основоположні права і принципи у сфері праці», а також

Конвенції № 87, 98, 100, 111, 29, 105, 138, 1825, які з 1998 р. стали

обов‘язковими для виконання всіма державами – членами МОП, в тому числі і

Україною»[2, с.292].

Звичайно, що затверджені на міжнародному рівні та прийняті світовою

спільнотою правові аспекти реалізації права на гідну працю не викликають

сумнівів, але чи досить їх для того, щоб праця вважалася гідною. Вважаємо, що

говорячи про гідну працю, обов‘язково слід акцентувати увагу на дотриманні

принципу рівності у трудовому праві. Бо без забезпечення рівності учасників

трудових правовідносин усі чотири компоненти, які входять поняття гідної

праці (зайнятість, права, захист та діалог), втрачають свою значимість.

Як слушно зазначає Івчук Ю. Ю., вказуючи на необхідність нормативного

закріплення поняття гідної праці в українському законодавстві «на жаль,

легітимна дефініція гідної праці в національному трудовому законодавстві не

закріплена. Отже, пропонуємо передбачити окремі норми-визначення гідної

праці як у чинному КЗпП України, так і в проекті Трудового кодексу України,

66

враховуючи те, що процес реформування трудового законодавства триває.

Поняття «гідна праця» є різноплановим й багатоаспектним» [3, с. 131]

Томас Джефферсон сказав: «Ми розуміємо як очевидну істину: всі люди

створені рівними…». Рівне ставлення до чоловіків та жінок (гендерна рівність)

базується на вимогах європейської спільноти, зокрема Директиви 75/117/EWG,

що стосується оплати рівноцінної праці за однакову роботу жінок і чоловіків;

Директиви 76/207/EWG, яка визначає рівне ставлення до чоловіків та жінок при

прийомі на роботу, під час професійної підготовки, професійного зростання та

умов роботи; Директиви 97/80/WЕ, якою передбачається необхідність

доведення факту дискримінації за статтю, та ряду Директив у сфері соціального

страхування.

Слід звернути увагу на те, що в українському суспільстві явище

професійної сегрегації є відображенням існуючих професійних стереотипів.

Асиметричне ставлення до жінок у професійній структурі суспільства

призводить до розривів в оплаті праці, дискримінації при наймі на роботу,

нерівномірного розподілу чоловіків та жінок у різних галузях (горизонтальна

сегрегація) та дискримінації щодо розподілу посад у рамках окремих

професійних груп. Усупереч конституційним нормам гендер також має значний

вплив на можливості професійного зростання.

За чинним українським законодавством чоловіки і жінки абсолютно рівні

у своїх трудових правах. Проте на практиці нерідко трапляються ситуації, коли

жінки не мають можливості реалізовувати свої права, а юридична рівність не

гарантує рівність фактичну, що унеможливлює реалізацію права на гідну

працю.

Опитування представників організацій роботодавців щодо існуючих

проблем гендерної дискримінації на підприємствах свідчить, з одного боку, про

загальну необізнаність щодо гендерних питань, що видно з відсутності даних із

цього питання. З іншого боку, багато представників відмовляються визнавати

дії, що не пов‘язані безпосередньо з рівнем заробітної плати, як нерівність, що

67

свідчить про глибшу відсутність розуміння серед роботодавців щодо гендерної

дискримінації[4, с.30].

Сьогодні ми говоримо про те, що у вересні 2015 року в рамках 70-ї сесії

Генеральної Асамблеї ООН у Нью-Йорку відбувся Саміт ООН, який визначив

17 цілей сталого розвитку на 2016-2030 роки. Ціль №8: Сприяти неухильному,

всеохоплюючому та сталому економічному зростанню, повній і продуктивній

зайнятості та гідній праці для всіх[5].

Нажаль, у стратегії сталого розвитку «Україна – 2020» так само як і в

Стратегії економічного і соціального розвитку Луганської області на період до

2020 року, реформа трудових відносин, яка має забезпечити право на гідну

працю та гендерну рівність у трудових відносинах, не значиться в переліку

першочергових реформ та програм, що значно загострює увагу на тому,

наскільки якісною та ефективною буде її реалізація, оскільки не має

стратегічного індикатора її впровадження, який дав би змогу оцінити результат.

Тому, вважаємо, що більш ефективним кроком на шляху до реалізації права на

гідну працю стало підписання Меморандуму про взаєморозуміння щодо

реалізації Програми гідної праці для України на період 2016-2019 роки[2,

с.294].

«Забезпечення гідної праці має відбуватися через ефективну реалізацію

соціальних прав наших громадян на зайнятість, гідну винагороду, безпечні

умови праці та соціальний захист за активної участі наших соціальних

партнерів. Впевнений, що співпраця України з МОП в реалізації програми

сприятиме вагомим змінам у розвитку соціально-трудової сфери нашої держави

задля підвищення рівня і якості життя українців»[6], - підкреслив Міністр

соціальної політики України.

Отже, розвиток трудового потенцiалу в умовах поступової iнтеграцiї до

свiтового спiвтовариства є обов'язковою умовою його iснування загалом, а

також реалiзацiї кожним громадянином держави права на працю та гiдне життя.

Слiд переглянути законодавство про працю, забезпечивши гендерну рівність

68

при участі жінок і чоловіків у трудових відносинах. Органи управлiння

державного i приватного секторiв повинні вжити заходів iз заохочення

гендерного паритету. Необхiдно залучити до прийняття рiшень експертiв iз

гендерної рiвностi, що дозволить забезпечити усунення гендерних розривiв на

ринку працi в рамках поточних економiчних реформ.


1. Доклад Генерального директора Международного бюро труда (МБТ)

на 87-й сессии Международной конференции труда. – Женева : Международная

организация труда, 1999. – 58 с.

2. Гніденко В. І. Право на гідну працю у контексті реалізації стратегії

сталого розвитку «Україна 2020» / Вікторія Ігорівна Гніденко. // Стратегії

сталого розвитку: на шляху до сильнішої громади. / матеріали науково-

практичної конференції 21 жовтня 2016 р. м. Сєвєродонецьк. – 2016. – С. 292–

294.

3. Івчук Ю. Ю. «Безпека праці (безпечні і здорові умови праці)» як

компонента «гідної праці» в трудовому праві / Юлія Юріївна Івчук. // Право та

іноваці. – 2015. – №4. – С. 129–137.

4. Chepurko, Gulbarshyn Ґендерна рівність у світі праці в Україні /

Гульбаршин Чепурко; Міжнародне бюро праці, Група технічної підтримки з

питань гідної праці та Бюро МОП для країн Центральної та Східної Європи. /

Київ: МБП, 2010.

5. Представництво Організації Об`єднаних Націй в Україні [Електронний

ресурс] – Режим доступу до ресурсу: http://www.un.org.ua/ua/tsili-rozvytku-

tysiacholittia/tsili-staloho-rozvytku.

6. Україна і МОП підписали Меморандум про взаєморозуміння щодо

реалізації Програми гідної праці для України на період 2016-2019 роки

[Електронний ресурс] // Урядовий портал – Режим доступу до ресурсу:



69

http://www.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id=248947884&cat_id=24427

642

ОЦІНКА СТАЛОГО РОЗВИТКУ І ФУНКЦІОНУВАННЯ

ПІДПРИЄМСТВА: ФАКТОРИ, КРИТЕРІЇ, ОСОБЛИВОСТІ

Грабовська Ірина Василівна старший викладач

Хмельницький національний університет

Перехід економіки на інноваційний шлях розвитку – проблема, яка

вирішується не тільки розвиненими, але і країнами, що розвиваються, а також

країнами з перехідною економікою. Інноваційна економіка або «економіка

знань» – це особливий тип економіки, що забезпечує її розвиток за рахунок

інноваційних факторів, неоіндустріальні технологій та постійного оновлення

знань, техніки, технологій [2].

Інноваційний розвиток економіки має бути узгоджено зі стратегією

сталого розвитку. Суспільство потребує тих інноваціях, які сприяють сталому

розвитку, і держава повинна сконцентрувати свої зусилля на їх підтримку.

Питання сталого розвитку в економічній літературі обговорювалися в 90-і

роки минулого століття. Однак фінансово-економічна криза, що вибухнула в

кінці 2008 року, поставила цю проблему перед вченими і практиками з новою

гостротою. Дослідження можливостей сталого розвитку стало квінтесенцією

існуючих наукових уявлень про характер взаємодії людства і природи, ролі

наукових знань і можливих екологічних, економічних і соціальних наслідків

постійної зміни людського життя і суспільства.

З теоретико-методологічної точки зору сталий розвиток можна визначити

як довгостроковий, цілеспрямований, самопідтримуючий розвиток системи



70

«людина–економіка–природа», при якому не руйнується структура економіки,

створювані умови життя не призводять до деградації людини і деструктивні

процеси не розвиваються до масштабів, які загрожують національній безпеці

[1].

Концепція сталого розвитку покликана ставити інноваційного процесу

певні інституційні та технологічні рамки в національному та світовому

масштабі, що не суперечить принципу отримання високого прибутку на

вкладений капітал. Питання лише в тому, яким способом цей прибуток

отримувати, в які галузі і технології здійснювати вкладення інвестицій, здатних

внести найбільший вклад в посилення стійкості розвитку.

В даний час набувають все більшої актуальності наукові розробки,

пов'язані з вирішенням проблеми забезпечення сталого розвитку підприємств.

У зв'язку з цим виникає необхідність оцінки ступеня стійкого розвитку

підприємства, що дозволить визначити вплив внутрішніх чинників розвитку

організації на її положення у зовнішньому середовищі (її

конкурентоспроможність), а також прийняти рішення про своєчасну

переорієнтації механізму управління підприємством [3].

Система факторів розвитку підприємства – це багаторівнева структура,

яка перебуває в постійній зміні. Подібні зміни мають безперервний характер і в

силу постійно змінюються зовнішніх умов господарювання можуть надавати

прогресивне або регресивне вплив на підприємство. Для вірної оцінки стану

розвитку підприємства і стійкості цього розвитку доцільно використовувати

широко застосовується в менеджменті та маркетингу методику SWOT-аналізу,

яка дозволить виявити тенденції розвитку найбільш значущих чинників, які є

одночасно критеріями сталого розвитку. Поєднання чинників в процесі

проведення аналізу дозволяє виявити слабкі місця в розвитку підприємства і

достовірно оцінити його потенціал [1].

На рівні функціонування підприємства сталий розвиток забезпечує таке

функціонування, при якому вплив факторів ззовні сприяє збереженню його

71

цілісності і автономії при досягненні стратегічних цілей. Дана здатність

характеризується і оцінюється різними інтегральними та приватними

індикаторами, в більшості випадків визначаються групою показників

соціально-економічної ефективності та фінансової стійкості.

Під сталим розвитком також розуміють внутрішні зміни як поліпшення

пристосованості підприємства до зміни зовнішніх умов і факторів, зростання

кількісних показників діяльності підприємства та якісні зміни в структурі

(організаційної, техніко-технологічної та ін.), поступове збільшення складності

техніки і технології [2]. Сталий розвиток пов'язують з пріоритетами майбутніх

поколінь, економічним зростанням, якісно новим типом розвитку. Все це

означає багатогранність даного поняття, відображає його комплексний

характер.

Розглядаючи теоретичні та практичні аспекти поняття «сталий розвиток»,

здійснено систематизацію факторів стійкого розвитку підприємства, які

включають такі показники: ресурсний потенціал; обсяг і структура продукції, що

випускається; рівень виробничо-технологічного потенціалу; галузева

приналежність; стратегії виробництва; використання основного та оборотного

капіталів; трудовий потенціал і т. д.

Аналіз літератури показав, що індикатори оцінки сталого розвитку

промислових підприємств багатоаспектний і вимагають уточнення з

урахуванням специфіки функціонування бізнесу. Однак представлені

характеристики покликані збалансувати внутрішні процеси і ресурси

підприємства для забезпечення стійкості в умовах швидкої мінливості

зовнішнього середовища, формуючи концепцію управління.

Концепція управління сталим розвитком підприємств передбачає

наступні етапи її реалізації [1]:

1. Етап діагностики – визначення фінансово-економічних, технологічних,

маркетингових, і ін. Проблем, з яким стикається підприємство, формулювання

основних заходів по їх вирішенню.

72

2. Етап підготовки кадрів - «хвильовий» навчання фахівців підприємства за

профілем проблем, виявлених на першому етапі.

3. Етап розробки попередньої програми сталого розвитку економіки

підприємства – визначення черговості і термінів проведення заходів з

реформування окремих елементів підприємства (системи управління,

майнового комплексу та ін.), експертна оцінка очікуваних результатів,

визначення відповідальних виконавців з числа менеджерів підприємства.

4. Етап розробки бізнес-плану – розробка фінансово-економічної моделі

підприємства, підготовка узгодженого з керівництвом підприємства (і його

підрозділів) плану діяльності на середньострокову перспективу, систематизація

всіх заходів і їх облік у вигляді фінансових показників, коригування програми

сталого розвитку за даними бізнес-плану.

Таким чином, вирішення проблеми ефективного управління сталим

розвитком підприємства вимагають проведення комплексного факторного

аналізу найбільш значущих чинників. Такий системний підхід дозволяє

побудувати загальну схему організаційного механізму управління сталим

розвитком, яка в рівній мірі може бути успішно використана підприємствами

будь-якої форми власності.


1. Кутовая А.С. Анализ подходов к определению понятия «устойчивое

развитие предприятия» / А. С. Кутовая // Вестник Саратовского ГСЭУ. – 2012. –

№ 5 (44). – С. 39–43.

2. Рябов В.М. Устойчивое развитие промышленных предприятий в

современных условиях // Вектор науки ТГУ. – 2011. – № 4 (18). – С. 271–273.

3. Хорев А.И. Формирование устойчивого развития промышленных

предприятий на основе конкурентоспособности: монография. – Воронеж:

ВГТА, 2008. – 124 с.

73

ОСНОВНІ НАПРЯМИ РЕГУЛЮВАННЯ ДІЯЛЬНОСТІ

ПРАВООХОРОННИХ ОРГАНІВ УКРАІНІ В УМОВАХ ЇЇ

РЕФОРМУВАННЯ

Гусєва Влада Олександрівна

к ю.н., доцент,

доцент кафедри криміналістики та судової експертології

Харківського національного університету внутрішніх справ

Успішність проведених в Україні реформ сьогодні безпосередньо

пов'язана зі зміцненням держави та її органів, відповідальних за захист

населення і самої держави від внутрішніх загроз, створення умов для розвитку

демократичних інститутів і відносин.

Для виконання цих завдань потрібні надійні правоохоронні органи. В

даний час, актуальні завдання з вироблення державної стратегії і тактики

боротьби зі злочинністю, пошуку принципово нових, нестандартних підходів

до організації діяльності правоохоронних органів України.

Очевидно, що разом із суспільством, не може не реформуватися і

правоохоронна система, в тому числі її найважливіша складова –

правоохоронні органи. Мета реформування визначена політичним

керівництвом держави та полягає в наступному: повернути правоохоронним

органам довіру населення, забезпечити відповідність діяльності всіх підрозділів

і служб правоохоронних органів реаліям дня, їх здатність до адекватного

реагування на процеси в суспільстві, пов'язані із загостренням кримінальної

ситуації.

Але на жаль, сьогодні на території України все ще продовжує

зберігатися гострота становища з тяжкими і особливо тяжкими видами

злочинів. Високим залишається рівень організованої злочинності. Особливу

74

тривогу викликає стан злочинності в економічній сфері, велику питому вагу

займають злочини проти власності. Значним є рівень злочинів проти державної

влади, інтересів державної служби та служби в організаціях місцевого

самоврядування, посягань на життя працівників правоохоронних органів. Слід

також акцентувати увагу і на розширенні комплексу різноманітних загроз

соціально-політичної стабільності суспільства. Серед них особливе місце

займають екстремізм і тероризм, що переслідують досягнення не тільки

політичних, а й економічних цілей. Загрозливе становище складається в

наркобізнесі, пов'язаному з транснаціональною кримінальної мережею.

У подібних умовах особливу тривогу викликає стан діяльності всієї

правоохоронної системи держави, покликаної протистояти злочинності,

забезпечити законність і правопорядок в країні, які є необхідною умовою

вирішення поставлених перед суспільством і державою завдань.

Тому на основі аналізу проблем, що виникають у зв'язку з цілями

реформування правоохоронної системи України, необхідно обґрунтувати

теоретичні положення і практичні пропозиції, спрямовані на вдосконалення

системи управління правоохоронних органів, що відповідають рішенням

пов'язаним з цілями правоохоронних завдань.

Досягнення зазначеної мети зумовило необхідність постановки та

вирішення наступних завдань: визначення об'єктивної обумовленості,

уточнення поняття, ознак та видів правоохоронної діяльності; розкриття

сутності організації правоохоронної діяльності, що розглядається як функція

соціального управління; обґрунтування потреби в науковому аналізі та

вдосконаленні управління діяльністю правоохоронних органів України;

виявлення факторів, що впливають на ефективність організації управлінської

діяльності в системі правоохоронних органів України.

В ході аналізу сформульовано ряд висновків і конкретних пропозицій, які

зводяться до наступного: правоохоронна діяльність - це особливий вид

соціальної діяльності, тому її сутність визначається, перш за все, тими

75

об'єктивними соціальними умовами, в яких вона зароджується, формується і

розвивається. Потреба в правоохоронній діяльності обумовлена природою

спільної життєдіяльності людей, яка передбачає в якості обов'язкової умови

збереження цілісності суспільства і забезпечення його функціонування і

розвитку як цілого. У найбільш широкому сенсі зміст правоохоронної

діяльності відображає сутнісні властивості соціального життя людини, її

потреби і способи (засоби) їх задоволення. Для реалізації правоохоронної

функції держави потрібна певна професійна спеціалізація і організаційні

зусилля створених з цією метою органів і установ.

Правоохоронна діяльність, по своїй суті впорядкує, організує

життєдіяльність суспільства, тому і сама, як і будь-яка інша соціальна

діяльність вимагає певного впорядкування і не може ефективно здійснюватися

без належної організації. Організація діяльності правоохоронних органів

полягає в упорядкуванні діяльності всієї сукупності служб і підрозділів

правоохоронної системи України по реалізації покладених на них завдань і

функцій боротьби зі злочинністю, охорони громадського порядку та

забезпеченню громадської безпеки.

Пошук шляхів удосконалення системи управління і розробки принципово

нової моделі організації правоохоронної діяльності, що відбиває потреби

сучасного українського суспільства, з наукової точки зору повинно

проводитися в рамках самостійної приватної теорії - теорії управління

правоохоронними органами.

Дослідження проблем удосконалення організації діяльності

правоохоронних органів можуть бути згруповані в два основних

взаємопов'язаних напрямки, що дозволяють, по-перше, інтегрувати

правоохоронні органи в сучасну систему суспільних відносин і, по-друге,

визначити нову роль і місце правоохоронних органів у системі державного

управління.

76

До пріоритетних напрямів підвищення ефективності організації

діяльності правоохоронних органів в Україні відноситься вдосконалення

організації управлінської діяльності. До основних шляхів вдосконалення

організації управлінської діяльності правоохоронних органів можна віднести:

уточнення об'єкта управлінської діяльності, переорієнтацію і модернізацію

інформаційно-аналітичної роботи, оптимізацію процесу вироблення та

прийняття управлінських рішень, створення ефективного механізму реалізації

прийнятих рішень, вдосконалення системи контролю, оцінки та обліку

результатів діяльності.

Таким чином, проведений аналіз дозволив зробити висновок відносно

основних напрямів регулювання діяльності правоохоронних органів України та

надати пропозиції, щодо їх вдосконалення.

77

ЕТНОНАЦІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА УКРАЇНИ В УМОВАХ

РОСІЙСЬКОЇ АГРЕСІЇ: НАЦІОНАЛЬНО-ГРОМАДЯНСЬКА

КОНСОЛІДАЦІЯ ПРОТИ ДЕЗІНТЕГРАЦІЇ

Дегтеренко Анастасія Миколаївна кандидат політичних наук, доцент

Національний інститут стратегічних досліджень

В умовах зовнішньої агресії управління етнополітичними загрозами,

ризиками та можливостями стає головним завданням державної політики

сприяння громадянській консолідації. До етнополітичних ризиків, які внаслідок

подій 2014 – 2016 рр. потребують особливої уваги державної влади, варто

віднести: регіональні особливості етнополітичних процесів, політизацію

мовного питання та діяльності національних меншин, зростання

дистанційованості між представниками певних етнічних спільнот.

Серед актуальних можливостей для державної політики в етнополітичній

сфері варто назвати: зростання суспільного запиту на поширення

україномовного культурного середовища, збереження високого рівня

міжетнічної толерантності, усвідомлення громадянами зв‘язку між широкими

правами національних меншин в Україні та боротьбою проти агресії та

підривних дій Російської Федерації.

Окупація Криму та російське вторгнення на Донбас помітно вплинули на

динаміку етнонаціональних відносини в Україні. Як свідчить порівняння

результатів соціологічного моніторингу Інституту соціології НАНУ 2014-2016

рр., дещо зменшилась уявна дистанція з боку громадян України до українців з

інших країн, американців, німців, угорців, поляків, молдаван та кримських

татар. З іншого – зросла відчуженість стосовно росіян та білорусів. Особливо

привертає увагу тенденція до зростання серед громадян відчуття дискримінації

стосовно українців та росіян. Зокрема, за даними Інституту соціології, в обох

випадках частка громадян, які заявили про те, що стикалися з проявами утисків

78

прав та інтересів українців та росіян, стала найбільшою за всі роки

спостереження (у 2016 р. – 11,9% та 9,7% відповідно).

На додаток до міжетнічної дистанційованості зберігається ризик

зростання відчуженості між мешканцями різних регіонів України. Зокрема, за

даними Центру Разумкова, громадяни України вважають, що існує значна

дистанція між такими категоріями населення: «жителі України в цілому –

жителі тимчасово окупованих районів Донецької і Луганської областей та

Криму», «мешканці Заходу – Сходу України», «жителі Галичини – Донбасу»6.

Уявні відмінності між громадянами України активно використовуються

російською пропагандою для розколу українського суспільства та нав‘язування

миру на умовах Росії. Об‘єктами таких інформаційних зусиль Росії стають,

насамперед, мешканці окупованих територій, внутрішньо переміщені особи та

представники національних меншин.

Також у фокусі інформаційної пропаганди РФ є питання «політизації

етнічності», яке зокрема здійснюється через вплив на інформаційний простір

країн ЄС – сусідів України7. Відповідно, проросійські політичні сили у цих

державах здійснюють деструктивний вплив на етнічні діаспори в Україні. Такі

підривні дії чиняться за допомогою економічних стимулів, шляхом заохочення

до здобуття іноземних паспортів, поширення націоналістичної пропаганди, що

в цілому має на меті протиставити громади етнічних меншин українській владі.

З іншого боку, «політизація етнічності» може стати додатковим ресурсом

для державної влади щодо зміцнення самоорганізації етнічних громад

компактного проживання, активної участі у розбудові демократії та підтримці

національної безпеки України. Держава зацікавлена у конструктивній

6Національна безпека і оборона № 3 - 4 (161 - 162) 2016 рік [Електронний ресурс] // Центр Разумкова. — Режим

доступу : http://razumkov.org.ua/uploads/journal/ukr/NSD161-162_2016_ukr.pdf 7 Довідково: Відповідно до Індексу інформаційного впливу Кремля медіа простір є сприятливим для гібридного

впливу в Україні (Індекс – 49). (Індекс інформаційного впливу кремля, 2017 [Електронний ресурс] // Media

Sapiens . — Режим доступу :

http://osvita.mediasapiens.ua/mediaprosvita/research/indeks_informatsiynogo_vplivu_kremlya/)

http://razumkov.org.ua/uploads/journal/ukr/NSD161-162_2016_ukr.pdf

http://osvita.mediasapiens.ua/mediaprosvita/research/indeks_informatsiynogo_vplivu_kremlya/

79

співпраці та громадянській інтеграції національних меншин до

загальноукраїнського соціально-економічного, культурного та політичного

простору, в тому числі потенціалу «народної дипломатії» через представників

національних меншин України в країнах їхнього походження.

Політизація мовного питання залишається одним із чинників

провокування внутрішньої напруженості. Результати соціологічних

досліджень8 у 2015-2017 рр. демонструють регіональну строкатість мовно-

етнічної приналежності громадян за критерієм мови спілкування вдома. Так,

Південь, Схід і частково Центр країни залишаються російськомовним

середовищем. Зокрема, протягом 2015-2017 рр. зросла частка громадян, які

вдома спілкуються виключно російською мовою в центральних регіонах

держави (Житомир, Вінниця, Чернігів). Збільшується частка російськомовних в

Дніпрі та Одесі.

Певну стурбованість викликає мовна ситуація в Маріуполі, коли частка

україномовних стабільно дорівнює 1%, а збільшення російськомовного

населення протягом 2016 – 2017 років відбулося на 10% за рахунок тих, хто

спілкувався вдома і російською й українською. Тенденція зменшення

україномовного населення простежується в Ужгороді (-11%), коли чисельність

респондентів, хто вдома говорить іншою мовою становить 14% та є найвищим

показником серед міст країни.

При цьому існує певний зв‘язок між мовно-етнічною ідентичністю та

вразливістю до російської пропаганди. Як свідчить опитування Київського

8 Ukrainian Municipal Survey, Match 2 – 20 2015 [Електронний ресурс] // International Republican Institute . —

Режим доступу : http://www.iri.org/sites/default/files/wysiwyg/2015-05-

19_ukraine_national_municipal_survey_march_2-20_2015.pdf Ukrainian Municipal Survey, 20 January – 8 February

2016 [Електронний ресурс] // International Republican Institute . — Режим доступу :

http://www.iri.org/sites/default/files/wysiwyg/municipal_poll_2016_-_public_release.pdf; Третє всеукраїнське

муніципальне опитування 20 січня – 12 лютого 2017 року [Електронний ресурс] // International Republican

Institute . — Режим доступу :

http://ratinggroup.ua/files/ratinggroup/reg_files/municipal_survey_february_2017_ua.pdf

http://www.iri.org/sites/default/files/wysiwyg/2015-05-19_ukraine_national_municipal_survey_march_2-20_2015.pdf

http://www.iri.org/sites/default/files/wysiwyg/2015-05-19_ukraine_national_municipal_survey_march_2-20_2015.pdf

http://www.iri.org/sites/default/files/wysiwyg/municipal_poll_2016_-_public_release.pdf

http://ratinggroup.ua/files/ratinggroup/reg_files/municipal_survey_february_2017_ua.pdf

80

міжнародного інституту соціології9, російськомовні громадяни та представники

російського етносу можуть бути більш схильними до сприйняття російської

пропаганди.

Подолання цього явища вимагає проведення активної державної політики

щодо формування загальнонаціональної ідентичності та сприяння

демократичної консолідації української нації.

Отже, етнополітичний вимір державної політики щодо національно-

громадянської консолідації має сповідувати такі цілі: підтримка постійної

комунікації між органами влади та етнічними громадами для виявлення та

задоволення культурно-освітніх потреб національних меншин регіонів;

використання потенціалу співпраці та розширення повноважень спільнот

національних меншин у рамках реформи децентралізації, зокрема, для

просування національних інтересів у країнах походження національних

меншин України; припинення іноземного деструктивного впливу на

національні меншини, в тому числі шляхом застосування санкцій проти

іноземних політичних сил та громадських організацій, які підтримують

зв’язки із Росією чи поширюють російську пропаганду через етнічні

діаспори; запровадження економічних стимулів для міжрегіонального

співробітництва та взаємодії у різних сферах життя країни національних

меншин та українського етносу держави. Основою консолідації українського

суспільства повинно стати забезпечення всебічного функціонування

української мови. Так, саме мова визначається як основоположний чинник

9 Довідково: Українці за етнічною приналежністю набрали 20 одиниць індексу РРП, етнічні росіяни – більш як

утричі більше (66 одиниць РРП). Так само, україномовні респонденти набрали всього 15 одиниць РРП, а

російськомовні виявилися у 2,5 рази вразливішими до російської пропаганди. Найменший рівень російської

пропаганди виявлено на Заході держави (РРП – 12), в Центральному регіоні (РРП – 19) та в Києві РРП – 19), а

найвищі показники – у Харківській області – 50, на Донбасі – 46, в Одеській області – 43, та на Півдні в цілому

– 32). (Індекс результативності російської пропаганди [Електронний ресурс] // Київський міжнародний

інститут соціології. — Режим доступу : http://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=510)

http://www.kiis.com.ua/?lang=ukr&cat=reports&id=510

81

національної ідентичності не лише для України, а й для більшості

демократичних розвинених країн світу10

.

10Довідково: Дослідження Pew Research Center демонструє дані, відповідно яким більшість опитаних в 14

опитаних європейських країн відзначають мовну ідентичність основним критерієм національної ідентифікації,

зокрема: Голандія – 84%, Великобританія та Угорщина – 81%, Німеччина – 79%, Франція – 77%, тощо.Global

Attitudes and Trends. Language [Електронний ресурс] // Pew Research Center. — Режим доступу :

///www.pewglobal.org/2017/02/01/language-the-cornerstone-of-national-identity/

82

УПРАВЛІННЯ МАРКЕТИНГОМ В ТУРИЗМІ ЯК НЕОБХІДНА

ПЕРЕДУМОВА ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЖИТТЄДІЯЛЬНОСТІ

ПІДПРИЄМСТВА ТУРИСТИЧНОЇ ГАЛУЗІ

Криховецький І.З.

к.е.н., доцент Івано-Франківського

університету права ім. Короля Данила Галицького

В умовах ринкової економіки функція маркетингу полягає в організації

вільного і конкурентного обміну для забезпечення ефективної відповідності

пропозиції і попиту на товари і послуги. Ця відповідність вимагає організації:

матеріального обміну, іншими словами, потоку товарів між

виробництвом і споживачем;

комунікації, іншими словами, інформаційного потоку для забезпечення

ефективної відповідності пропозиції і попиту.

Таким чином, роль маркетингу в суспільстві полягає в організації обміну і

комунікацій між продавцями і покупцями.

Маркетингове управління покликане відігравати важливу економічну

роль в ринковій системі господарства. Не лише у зв‘язку з тим, що воно

забезпечує ефективне співвідношення попиту і пропозиції, але і тому, що воно

запускає благотворний цикл економічного розвитку. Його стадії такі:

стратегічний маркетинг розшукує незадоволені потреби і розробляє

відповідно адаптовані товари або послуги;

операційний маркетинг здійснює план дії, що призводить до створення

і зростання попиту на ці товари;

зростаючий попит веде до зниження витрат, що дозволяє знизити ціни,

завдяки чому на ринок приходять нові групи покупців;

таке розширення ринку залучає нові інвестиції, які дозволяють

отримати економію на масштабі і розробити вдосконалені або нові товари.

Управління маркетингом дозволяє об‘єднати стратегічний і операційний

83

маркетинг і є продовженням реалізації ідей, які закладені стратегічним

маркетингом.

Управління маркетингом – це система, яка прислухається до голосу

покупця, орієнтує інвестиції і виробництво на потреби, що передбачаються,

враховує різноманітність потреб через сегментацію ринків, стимулює інновацію

і підприємницьку діяльність і, тим самим, забезпечує собі стійку конкурентну

перевагу.

Деякі автори дотримуються іншого формулювання, яке трохи

відрізняється від вказаного вище, наприклад, вважається, що маркетингове

управління є аналізом, плануванням, реалізацією і контролем над програмами,

які покликані цілеспрямовано створювати, формувати і підтримувати

взаємовигідні обмінні операції з покупцями цільового ринку заради досягнення

стратегічних цілей компанії.

Управління маркетингом (чи маркетинг-менеджмент) обумовлюється як

управлінська діяльність, що пов‘язана з плануванням, організацією,

координацією, контролем, аудитом і стимулюванням дій з інтенсифікації

процесу формування попиту на продукцію і послуги та збільшенню прибутків.

Ми вважаємо, що управління маркетингом в туризмі можна розглядати як

процес досягнення поставлених маркетингових цілей: визначення можливостей

і погроз ринку і ресурсів компанії, сильних і слабких сторін туристичного

підприємства, а також організація, планування і ведення маркетингової

діяльності, яка є необхідною для досягнення цілей організації.

У зв‘язку з цим управління маркетингом повинно проводитися в масштабі

усієї організації і відповідати завданням для цілого підприємства, а ніяк не

обмежуватися тільки рамками відділу маркетингу. Ефективні маркетингові

рішення, що сприяють досягненню поставлених цілей, у сфері обслуговування

туристів незмінно повинні координуватися і інтегруватися з управлінням

операціями надання послуг, а також з управлінням персоналом і фінансами.

Управління маркетингом в туризмі тісно пов‘язано з процесом

84

маркетингового планування. Основою в цілях планування є аналіз

внутрішнього і зовнішнього середовища туристичного підприємства.

Оскільки інформація про внутрішнє середовище є доступною і відмінною

від відомостей про зовнішнє середовище, то потрібно відрізняти власне

планування і прогнозування. Планування торкається тих сфер маркетингової

діяльності, на які підприємство може впливати (наприклад, власна рекламна

кампанія), а прогнози торкаються сфер, які непідвладні впливу офісу

(наприклад, робота туристичних фірм-конкурентів).

МЕТОДИ ОЦІНКИ ЕФЕКТИВНОСТІ РЕКЛАМИ ПІДПРИЄМСТВ

ТУРИСТИЧНОЇ ГАЛУЗІ

Луцька Н.І.

к.е.н., доцент Івано-Франківського

університету права ім. Короля Данила Галицького

Комунікативна ефективність реклами характеризується ступенем

залучення уваги потенційних клієнтів, яскравістю і глибиною їх вражень,

запам‘ятовуваністю рекламних звернень. Така оцінка є особливо актуальною в

наступних ситуаціях: 1) до того, як обраний остаточний варіант рекламного

звернення (попередні випробування); 2) під час проведення рекламних заходів

(поточний аналіз); 3) після проведення рекламних заходів (подальший аналіз).

Попередній аналіз спрямований на зниження ступеня невизначеності,

що пов‘язана з подальшим здійсненням рекламної діяльності.

Для проведення попереднього аналізу з цільової аудиторії формується

вибірка, якій пропонується ознайомитися з розробленими рекламними

матеріалами для перевірки наступних параметрів: 1) ідентифікація (чи тісно

пов‘язане рекламне звернення з рекламодавцем); 2) доступність для розуміння

(чи відображено сенс, який реклама повинна передати адресату); 3) надійність

85

(чи міститься в рекламі аргументація, чи може передбачуваний клієнт довіряти

тому, В чому його запевняють); 4) сугестивність (чи викликає прихований сенс

рекламного звернення, його символічне значення сприятливі асоціації в умах

передбачуваних клієнтів); 5) «позитивний» інтерес (чи викликає рекламне

звернення у передбачуваного клієнта інтерес, достатній, щоб привести його до

купівлі рекламованого продукту (послуги)).

Для ефективного вивчення сприйняття рекламних звернень

застосовуються спеціальні прилади: тахітоскопи, психогальванометри,

спеціальні камери (кінооко). Так тахітоскоп дозволяє демонструвати рекламні

звернення протягом короткого часу (від 1/250 до 1 секунди), що дає можливість

відтворити тимчасові умови сприйняття рекламного звернення. Це дозволяє

всебічно оцінити його ефективність і, зокрема, визначити середній відрізок

часу, який необхідний як для повного засвоєння реклами, так і для засвоєння та

ідентифікації її елементів: слогана, ілюстрацій, тексту. Психогальванометр

застосовується для визначення реакції на стимули реклами. Він працює за

принципом детектора брехні. До долоні випробуваного прикладаються два

електроди. Як тільки починається показ (прослуховування) реклами, долоня

людини починає потіти, що реєструється приладом як різниця в електричній

напрузі між електродами. Чим більше враження на випробуваного буде

виробляти реклама, тим більш високий показник буде фіксувати прилад.

Спеціальна камера, звана кінооко, застосовується для спостереження за

поглядом. Вона дозволяє реєструвати рух очей, простежити за напрямком

погляду і побачити його «маршрут» на рекламному зверненні, повторне

звернення до деяких елементів реклами, місця зупинок і їх тривалість.

Поточний аналіз ефективності покликаний своєчасно виявляти

недоліки в ході здійснення рекламної діяльності та вживати необхідних заходів

щодо виправлення становища. Зокрема, в рамках такого аналізу корисно

проводити контроль за запитами, що поступають, який дозволяє визначити, які

кошти реклами є найбільш відповідними для обхвату конкретного цільового

86

сегмента. Основна проблема при здійсненні такого контролю полягає у

з‘ясуванні, з якого саме джерела клієнт отримав рекламну інформацію. З цією

метою використовується досить простий та ефективний прийом: у рекламних

зверненнях, що розповсюджуються через різні засоби, вказується свій

відмітний знак, по якому і відбувається розпізнання (наприклад, це можуть

бути різні номери кімнат в адресі).

Серед найбільш відомих і часто використовуваних методів

подальшого аналізу можна назвати наступні: 1) відгук з допомогою. Його суть

полягає в тому, що клієнтам показується рекламна продукція фірми. Після

цього задаються питання для визначення того, чи було відношення клієнта до

фірми (рекламованого продукту) сформульовано раніше або в результаті

впливу реклами. При цьому співробітник фірми задає навідні питання і

допомагає формулювати відповіді; 2) відгук без допомоги. Клієнтам

пропонується самостійно заповнити заздалегідь підготовлені анкети, аналіз

яких дозволяє визначити, наскільки реклама сприяє придбанню певного

туристичного продукту; 3) метод Геллапа-Робінсона. Використовується для

того, щоб оцінити запам‘ятовуваність реклами «по свіжих слідах»,

безпосередньо після рекламних контактів. Він полягає в тому, що через кілька

днів після рекламного заходу 200 особам, відібраним із цільової аудиторії,

пред‘являють перелік рекламодавців. Кожен з опитуваних повинен відповісти

на питання, чи пам‘ятає він, що бачив рекламу фірми у визначеному виданні; 4)

метод Старча. Полягає в тому, що кожен досліджуваний представник цільової

аудиторії в присутності особи, що проводить опитування переглядає рекламні

матеріали і відзначає рекламні звернення, які він бачив раніше. При цьому

розрізняють людей, які: тільки бачили рекламне звернення; частково його

читали і встановили рекламодавця; прочитали практично повністю весь зміст;

5) метод «схованок». При його застосуванні використовують рекламні

звернення, з яких прибрані відомості про рекламодавця. У цьому разі

отримують оцінку уваги до рекламного звернення і одночасно виявляють

87

асоціації, що пов‘язані з ним; 6) метод купонів. Полягає в тому, що в рекламне

звернення, опубліковане в газеті чи журналі, включається купон на деякі пільги

(наприклад, знижку). За кількістю купонів, що надійшли можна оцінити

порівняльну віддачу від розміщення звернень в різних засобах масової

інформації.

Вивчення комунікативної ефективності реклами дає можливість

покращити якість як змісту, так і форми подачі інформації.

ФОРМУВАННЯ ЗДОРОВОГО СПОСОБУ ЖИТТЯ

В КРАЇНАХ ЄС

Мельникович Михайло Степанович

студент 6 курсу юридичного факультету

Івано-Франківського Університету права імені

Короля Данила Галицького

У перше на глобальному рiвнi про важливiсть активної участі кожної

людини в охоронi здоров‗я було заявлено у межах стратегічної концепції

здоров‗я для всіх, визначеної під час Всесвітньої асамблеї охорони здоров‗я

1977 р. і проголошеної в Алма-Атинській декларації, прийнятій на

Міжнародній конференції з первинної медико-санітарної допомоги 1978 р.

[7].Цей документ став першим кроком на шляху до формування нової політики

охорони здоров‗я на глобальному, регіональному та національному рівнях

держав-членів ВООЗ, підкресливши, що охорона здоров‗я кожної людини є

стрижнем стратегії досягнення здоров‗я для всіх і що вона залежить від рівня

санітарної освіти та інформованості людини з питань охорони здоров‗я. Відтоді

пропаганда здорового способу життя, мобілізація громадської думки та засобів

88

масової інформації, а також заохочення освіти з питань здоров`я та заходів

щодо охорони здоров`я стали одним з головних завдань політики ВООЗ.[1]

На початкових етапах реалізації політики здоров‗я для всіх інколи

помилково вважалося, що за наявності відповідної інформації люди

автоматично віддаватимуть перевагу ‗‗здоровому вибору‗‗. Однак, не

принижуючи значення глибоких знань, інформації та санітарної освіти, реальні

дані засвідчили те, що рішення, пов‗язані із сприятливою для здоров‗я

поведінкою (наприклад, здорове харчування, достатня фізична активність і

турбота про сексуальне здоров‗я), обумовлені домінуючим фізичним,

соціальним, економічним та культурним середовищем, від якого залежить той

чи інший стереотип поведінки окремих осіб, груп або населення якійсь

місцевості. Більш того, доволі часто шкідливих для здоров‗я звичок набувають

саме найбідніші прошарки населення, серед яких спостерігаються більш високі

показники поширеності куріння, вживання алкогольних напоїв та наркотиків,

оскільки саме ці прошарки зазнають найбільшого стресу, намагаючись

подолати життєві труднощі, зумовлені неадекватним рівнем доходу,

незадовільною освітою, безробіттям та нестабільністю у питаннях

працевлаштування.

На цьому аспекті особливо наголошувалося на І Міжнародній

конференції з питань сприяння здоров‗ю, що відбулася в Оттаві 17 - 21

листопада 1986 р. Результатом цього форуму стало прийняття Хартії про

сприяння здоров‗ю, широко відомої як Оттавська Хартія, що відтоді і дотепер є

основним керівним джерелом для всіх, хто займається діяльністю,

спрямованою на сприяння здоров‗ю.[12]

Підтвердивши правильність основних стратегій щодо сприяння здоров‗ю,

визначених Оттавською Хартією, Джакартська декларація визначила основні

пріоритети у сфері сприяння здоров‗ю на XXI століття: сприяння суспільній

відповідальності за здоров‗я; збільшення інвестицій у розвиток здоров‗я;

зміцнення і розширення партнерства в охороні здоров‗я; збільшення

89

можливостей громади та індивідуальних можливостей; забезпечення надійної

інфраструктури сприяння здоров‗ю, що має передбачати нові механізми

діяльності урядових, неурядових організацій, освітніх інституцій та приватного

сектора з метою максимальної мобілізації їх ресурсів на локальному,

національному та глобальному рівнях.[9]

У таких країнах, як Великобританія, Франція, Німеччина, 75%

фінансування охорони здоров‘я спрямовується на первинний і вторинний

рівень надання медичної допомоги, включаючи профілактику захворювань. В

Україні, на жаль, переважна більшість коштів спрямовується на надання

високоспеціалізованої медичної допомоги, яка є найбільш дороговартісною.

Проведення реформи охорони здоров‘я обов‘язково має систематизувати

заходи у межах державних програм у цій сфері. Зараз у країні реалізується 20

таких програм, і в кожну з них включені профілактичні заходи.[10] Зазвичай усі

вони спрямовані на пропаганду здорового способу життя і створення для нього

відповідних умов, але, на жаль, ці заходи практично не фінансуються і тому

мають лише декларативний характер. Об‘єднання зусиль у цьому напрямку та

концентрація їх у межах однієї загальнодержавної програми дозволить

сконцентрувати ресурси галузі й забезпечити їх ефективне використання.

Таким чином, зусилля мають бути спрямовані на розвиток міжсекторальної

державної політики у сфері охорони здоров‘я. До її реалізації мають бути

долучені усі члени суспільства, представники законодавчої, виконавчої влади,

місцевого самоврядування, приватного бізнесу, науки, громадських організацій,

пересічні громадяни. Усі дії в рамках цієї програми мають широко

висвітлюватися у ЗМІ, які також повинні стати активними учасниками процесу,

що дасть можливість достукатися до кожного мешканця України та переконати

його у необхідності зміни ставлення до свого здоров‘я та способу життя.[6]

Сприяння впровадженню здорового способу життя - ключовий момент у

всій політиці Канадської системи охорони здоров‘я як національного, так і

регіонального рівнів.

90

Разом з тим Конституція Канади надає право і можливість

функціонування такої єдиної системи, коли у її межах фактично діє дванадцять,

у відповідності до адміністративного поділу країни (десять провінцій і дві

території), підсистем з великою самостійністю, правами, обов‘язками

(зобов‘язаннями) і можливостями.[11] Тобто у провінціях ведеться діяльність

щодо впровадження конкретних політик по збереженню та поліпшенню

здоров‘я, виконання всіх практичних цілей стосовно надання послуг

резидентам, забезпечення діяльності лікарів і медичних установ, оплати праці

та бюджетів лікарень тощо.

Лише за умови поваги до загальнонаціональних правових актів і

дотримання їх провінції отримують необхідне фінансування з федерального

бюджету. У галузі здоров‘я провінції мають дотримуватися таких принципів:

– провінції завжди мають діяти у відповідності до Федеральних законів;

– плани провінції повинні здійснюватися на безприбутковій основі і бути

відповідальними перед національним урядом за ті послуги, що в обов‘язковому

порядку мають надаватися на місцях згідно із національним законодавством.

Рішення щодо цього приймаються урядами провінцій та медичними

асоціаціями і підкріплюються фінансовими планами;

– принципу універсальності – кожний, якщо він є резидентом провінції,

незалежно від віку, стану здоров‘я, наявності роботи і доходу тощо, має бути

застрахованим провінційним планом охорони здоров‘я і отримувати всі

необхідні послуги;

– принципу доступності. Тобто можливість отримання всіх необхідних

послуг щодо охорони і збереження здоров‘я залишається за резидентом при

його переїздах, а також не може бути обмежена фінансовими бар‘єрами. Лікарі,

як і лікарні, не мають права отримувати з пацієнтів кошти за надану необхідну

допомогу.[4]

Сьогоденна робота Європейського регіонального бюро ВООЗ виявила,

що Європейська програма ―Здоров‘я для всіх‖ пропонує найкращий шлях

91

усвідомлення усіх можливостей системи здоров‘я як для старої, так і для нової

Європи. Європейське регіональне бюро ВООЗ вирішує широке коло завдань у

всіх сферах здоров‘я, що тісно пов‘язані з загальною системою охорони

здоров‘я - спосіб життя, навколишнє середовище, служби здоров‘я.

1991 р. на 41-й сесії Європейського регіонального комітету ВООЗ було

прийнято 38 завдань у межах програми ―Здоров‘я для всіх до 2000 року‖ (ЗДВ).

[5]. Але ще 1984 р. представники 32 держав-членів Європейського відділення

ВООЗ затвердили першу групу Європейських завдань з охорони здоров‘я, що

стало безпрецедентним актом солідарності і одностайності в галузі охорони

здоров‘я. Це й започаткувало Європейську політику досягнення здоров‘я для

всіх.[1]

Основоположні цілі політики ЗДВ: забезпечення справедливості в області

охорони здоров‘я, поліпшення якості життя, що мають сприяти продовженню

його тривалості, у т.ч. збільшенню тривалості повноцінного життя. Стратегія

досягнення цілей ЗДВ реалізується шляхом поліпшення способу життя,

довкілля і здійснення відповідних медико-санітарних заходів.

Законодавство країн Західної Європи значною мірою узгоджується з

основними вимогами у різних сферах життєдіяльності представницьких органів

та організацій світової та Європейського співтовариства. [2]

Так, Європейська соціальна хартія та переглянута Європейська соціальна

хартія розглядаються як інструмент забезпечення соціальних прав людини, у

тому числі й забезпечення права на збереження і зміцнення здоров‘я. Вона

передбачає право на захист у випадку звільнення з роботи, право робітника на

повагу до його гідності, право на захист від бідності та соціального

виключення, право на належні умови життя, чотиритижневу відпустку.

Переглянуту Хартію вже підписали Бельгія, Данія, Естонія, Італія, Кіпр, Литва,

Люксембург, Португалія, Румунія, Словенія, Сполучене Королівство

Великобританії і Північної Ірландії, Фінляндія, Франція та Швеція.[3]

92

Спеціальним напрямом сприяння впровадженню здорового способу

життя є реалізація політики щодо створення адекватного цій меті сприятливого

навколишнього середовища. Загальноєвропейська політика щодо довкілля і

охорони здоров'я вироблялася на конференціях на рівні міністрів у Франкфурті

(1989 р.) і Гельсінкі (1994 р.).[8] Основна увага приділялася питанням

планування у цій галузі. У Гельсінгській декларації щодо дій у галузі довкілля і

охорони здоров‘я міністри європейських країн взяли на себе зобов‘язання щодо

забезпечення партнерства між міністерствами та регіональними і місцевими

органами управління для підготовки національних планів дій по охороні

довкілля і здоров‘я. На початок 1999 р. 40 з 51 держав - членів ВООЗ уже

завершили їх підготовку.[5]

Багато чого з національних планів у певних напрямах уже реалізовано,

зокрема:

– у Фінляндії затверджено для фінансування 40 науково-дослідних

проектів, щоб вирішити зазначені у планах проблеми у зв‘язку з поширенням

таких неінфекційних захворювань, як алергія і рак;

– Болгарія, Угорщина, Румунія і Словаччина розпочали здійснення

ініціатив щодо підвищення потенціалу і можливостей місцевих органів влади і

управління, безпосередньо пов‘язаних з діяльністю по реалізації планів гігієни

довкілля;

– у Болгарії, Угорщині, Польщі, Румунії, Словаччині і Чешській

Республіці розпочато реалізацію проекту за підтримки з боку програми Phare

Європейського Союзу з метою ліквідації наслідків забруднення повітря на

здоров‘я;

– У Казахстані, Киргизстані та Узбекістані створено спеціальні фонди

цих країн з метою використання коштів, що надходять від приватизації, а також

низку систем ціноутворення і штрафів для вирішення невідкладних проблем

довкілля, що передбачені планами.[13]

93

Значний вклад у сприяння впровадженню здорового способу життя

зробила організована ВООЗ і урядом Великобританії III Лондонська

конференція на рівні міністрів навколишнього середовища і охорони здоров'я,

що відбулася у червні 1999 р. Це найзначніший політичний форум у галузі

довкілля і здоров'я з тих, що будь-коли проводили у Європі. Понад 900

учасників, у тому числі 72 європейських міністри презентували всі країни

Європи. Конференція спрямована на вироблення загальної для всіх програми

дій, на співпрацю між різними міністерствами для вирішення найтерміновіших

і невідкладніших проблем і поліпшення стану здоров'я населення.[11]

Висновки: у сучасних умовах здоровий спосіб життя – визначальний

фактор збереження та зміцнення здоров‘я молоді. Становлення системи

підтримки здорового способу життя – реальний шлях захисту її здоров‘я.

Здорова людина має велику цінність для держави, бо здатна більш ефективно

працювати, а значить піднімати економіку, збагачувати суспільство,

забезпечувати її національну безпеку. Щоб вплинути на поведінку молоді,

необхідні зусилля самої людини, сім‘ї та суспільства. Єдиним радикальним

способом розв‘язання проблеми є кардинальна перебудова наших поглядів

щодо причин і наслідків не здоров‘я, а формування основ здорового способу

життя.

Перелік законодавчих і нормативних актів України, що стосуються

забезпечення умов здорового способу життя населення:

1. Борисенко Н.Ф., Мовчанюк В.О., Меламент Л.Е., Рудь Г.В.

Основные направления работы по формированию здорового образа

жизни//Лікарська справа.-№ 5-6. - С.181.

2. Вакуленко О.В. «здоровий спосіб життя як соціально-педагогічна

умова становлення особистості у підлітковому віці»: Автореферат. Дис. кан.

пед. наук, - К,2004. 4.

3. Закон України ‗‗Про благодійництво та благодійні організації‗‗

//Відомості Верховної Ради. - 1997. - № 46. - ст.292.

94

4. Брехман И.И. Валеология - наука о здоровье. - 2-е изд., доп. и

перераб. - М.: Физкультура и спорт, 1990. - 208 с.

5. Закон України ‗‗Про рекламу //Відомості Верховної Ради (ВВР)

1996, № 39, ст. 181 ( Із змінами, внесеними згідно із Законами № 642/97-ВР від

18.11.97, ВВР, 1998, № 10, ст.36; № 783-XIV ( 783-14 ) від 30.06.99, 1999, №

34,ст.274)

6. http://www.umj.com.ua/article/24046/strategiya-formuvannya-zdorov-

ya-naselennya-yevropejskij-pidxid-do-ukrainskix-realij


1. Конституція України. Прийнята на п‘ятій сесії Верховної Ради

України 28 червня 1996 року. - К., 1997.

2. Основи законодавства України про охорону здоров‗я //Відомості

Верховної Ради України. - 1993. - № 4, ст.19 ( Із змінами, внесеними згідно із

Законами України № 2978-12 від 03.02.93 р., ВВР, 1993, № 15, ст.132; № 4039а-

12 від 25.02.94 р., ВВР, 1994, № 28, ст.235; № 183/94-ВР від 23.09.94 р., ВВР,

1994, № 41, ст.376; № 200/94-ВР від 13.10.94 р., ВВР, 1994, № 45, ст.404; №

70/97-ВР від 14.02.97 р.; Декретом № 23-92 від 31.12.92 р., ВВР, 1993, № 11,

ст.93).

3. Книш Т.В. «Валеоогічна підготовка майбутніх вихователів

дошкільних закладів освіти» : Автореферат дис.канд.пед.наук. – К, 2001. – 19 с.

5.

4. Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права

//Міжнародний захист прав і свобод людини. - М., 1990 . - С.25.

5. Мяло К.Г. «Время выбора: молодежь и общество в поисках

альтернативы». – М: Политиздат, 1991.- 253с.

6. Права людини і професійна відповідальність лікаря в документах

міжнародних організацій. - Амстердам - Київ, 1996. - С.121.

http://www.umj.com.ua/article/24046/strategiya-formuvannya-zdorov-ya-naselennya-yevropejskij-pidxid-do-ukrainskix-realij

http://www.umj.com.ua/article/24046/strategiya-formuvannya-zdorov-ya-naselennya-yevropejskij-pidxid-do-ukrainskix-realij

95

7. Моніторинг поведінки молоді як компонент піднагляду другого

покоління / [Балакірєва О. М., Галустян Ю. М., Дікова-Фаворська Д. М.,

Дмитрук Д. А., Сосідко Т. І., Мельниченко В. І., Яременко О. О.]. - К. : МБФ

«Міжнародний Альянс з ВІЛ/СНІД в Україні», 2005 - 126 с.

СТРАТЕГІЧНИЙ РОЗВИТОК

ВИЩИХ НАВЧАЛЬНИХ ЗАКЛАДІВ УКРАЇНИ

Мовчан Людмила Володимирівна

к. пед. н.,старший викладач

Уманський національний університет садівництва

Лібералізація торгівлі освітніми послугами перетворює їх на важливу

складову світової економіки. Університети розглядаються в якості важливих

суб‘єктів національної конкурентоздатності. Стратегії розвитку

―університетського сектору‖ стають базовими елементами національних

політик економічного розвитку. Суспільство, яке орієнтується на позитивні

зміни, потребує нових освітніх орієнтирів, котрі базуються на розумінні, що

вища освіта перетворюється на глобальне підприємство. Такий підхід призвів

до формулювання нової стратегічної мети вищої школи, яка включає в себе

побудову конкурентоздатної економіки, заснованої на знаннях,

підвищення якості зайнятості населення та зміцнення соціальної єдності

суспільства.

У Щорічному посланні Президента України до Верховної Ради України

«Модернізація України — наш стратегічний вибір» (березень, 2011 р.)

констатується, що в державі якість освітніх послуг знижується. Низька якість

освіти в Україні фіксується на фоні одних із найбільших у світі відносних

суспільних витратах на освіту (7,5—7,6 % валового національного продукту). У

96

20-й ювілейній Доповіді з людського розвитку Програми розвитку ООН (2010

р.) зазначається, що в Україні лише 38 % населення задоволено освітньою

системою і школами. Натомість аналогічний відсоток помітно вищий в усіх

країнах-сусідах України (від 42 % у Росії і 57 % у Білорусі до 60 % в Угорщині

та 66 % у Польщі), не кажучи вже про розвинуті країни, наприклад, «Велику

сімку» (від 53 % в Японії і 59 % в Німеччині до 70—71 % у Канаді, США,

Сполученому Королівстві, Франції) [1, 6].

Науковці Бойко О.О., Клопотюк Ю.А., Кубай І.І. вважають, що

«Невисока якість середньої освіти автоматично переходить у формі спадщини

до вищої школи. В результаті назагал сьогодні вища школа готує в кращому

випадку споживачів і користувачів, а не тих, хто має стати

висококваліфікованими фахівцями, рушіями прогресу. Як наслідок, попри

високий відсоток випускників вищої школи, який зрівняний з багатьма

розвиненими країнами, в усіх без винятку галузях вкрай не вистачає

кваліфікованих фахівців» [2].

Якість навчання в університетах визначається на основі двох базових

ознак: ефективності політики зарахування у студента та успіхів

випускників університетів. На ринку освітніх послуг це призводить до:

- стратифікації вищих навчальних закладів;

- виділення групи елітних університетів;

- формування ієрархічного ринку освіти.

Ключовим моментом в розумінні проблем вищої освіти України є

наступне. Будь-який процес функціонує в зовнішньому середовищі. Існує два

принципових підходи до взаємодії із зовнішнім середовищем: адміністративний

(на основі загальнодержавних цілей і завдань) і вільного вибору (на основі

вільного вибору самих людей). Формалізовані процеси освіти, які

організуються та контролюються державою – це область дії адміністративних

механізмів.

97

Українська система забезпечення якості йде корінням в радянське

минуле, коли контроль над якістю освіти здійснювався адміністративно-

командними методами. Це логічно, тому що споживачем послуг освіти в тій

системі була держава. Відтак, в українській системі освіти логічно побудовані

ті елементи, які були створені за умов адміністративного управління (за

радянських часів) – тобто формальні процеси і процедури. Європейська система

освіти – навпаки, формувалася в умовах природнього вибору, коли вимоги до

якості освіти висувалися безпосередніми споживачами освітніх послуг –

галузями, роботодавцями, студентами.

Принципи менеджменту вищої освіти в Україні залишилися

адміністративними, оскільки фінансування університетів (крім приватних)

можливе тільки з бюджету (за винятком невеликих поступок у вигляді платних

освітніх послуг). І зміст процесів в українській системі освіти не змінився. А

зовнішнє українське середовище – це вже не планова економіка, а дикий ринок

часів первісного нагромадження капіталу. Крім того, стрімка світова

глобалізація освіти та студентська мобільність призвели до диверсифікації

постачальників освітніх послуг, створюючи необхідність в посиленні якості

вищої освіти. Головним замовником освітніх послуг і контролером їх якості

тепер є суспільство, а не держава [3].


1. Національна доповідь про стан і перспективи розвитку освіти в

Україні / Нац. акад. пед. наук України; за заг. ред. В. Г. Кременя. – К.: Пед.

думка, 2011. – С. 6.

2. Освіта в Україні: стан та перспективи розвитку. Економічні науки.

Економіка освіти. 24 травня 2014р. - http://nauka.kushnir.mk.ua/?tag

3. Концепція забезпечення якості вищої освіти. За результатами

проекту Tempus ―TRUST‖ «Національна система забезпечення якості і взаємної

довіри в системі вищої освіти України» (―Towards Trust in Quality Assurance

http://nauka.kushnir.mk.ua/?tag

98

System‖ № 516935-TEMPUS-1-2011-1-FITEMPUS-SMGR, 15.10.2011-

14.10.2014) http://dovira.eu

ПРО ДЕЯКІ УЯВЛЕННЯ ЩОДО ФАХОВОСТІ

ПРОФЕСІЙНИХ УРЯДОВЦІВ

Немирівська Олена Яківна к.держ.упр., доцент

Таврійський національний університет імені В.І.Вернадського

Сучасне суспільство стає все більш вимогливим до держави в цілому та

окремих її інституцій зокрема. Державна служба є серцевиною держави, а

професійні урядовці є по своїй суті посередниками між суспільством,

громадянами та безпосередньо державою. Саме тому подальший розвиток стає

неможливий без усвідомлення необхідності реформування інституту державної

служби у відповідності, перш за все, вимог та очікувань громадян. Через

різноманітність та постійне ускладнення завдань сучасних урядовців, питання

їх фахової підготовки набуває все більшого значення для сучасної держави.

Історія людства свідчить про постійну увагу до питання підготовки осіб,

які знаходились спочатку виключно на службі у монарха чи імператора, і кого

сьогодні ми називаємо професійними урядовцями. Свідченням цього факту є

численні письмові згадки філософів і науковців минулого щодо необхідності

фахової підготовки таких осіб, статус яких завжди вважався виключним,

обраним, не таким як у переважної більшості населення.

Давні історичні корені, зокрема, мають роздуми щодо варіантів

заміщення посад на державній службі. Так, ідея застосування конкурсу при

прийнятті на державну службу або використання будь-яких інших видів

перевірки придатності до майбутньої посади виникла ще в давні часи і мала

99

своє втілення в тому чи іншому вигляді в різних стародавніх країнах. Одними з

перших, хто започатковував та обґрунтовував ідеї конкурсності були

представники Стародавнього Китаю. Згадки про цю процедуру можемо знайти

у відомого дослідника Бертрана Рассела в його праці «Власть: Новый

социальный анализ». Його захоплення викликала багатовікова китайська

імперія, яка мала безперервну традицію розвинутої цивілізації, а також давню

практику правління здібних людей, підібраних за допомогою, в тому числі,

конкурсного відбору.

Взагалі варто відзначити суттєвий вклад філософів та науковців

Стародавнього Китаю в становлення та розвиток ідей, які стали характерними

для сучасного інституту державної служби. Так, завдяки легістській ―теорії

кліщів‖, яка ставила дії бюрократії в жорсткі рамки закону таким чином, щоб

остання була підконтрольна і зверху, і знизу та визнавала рівними всіх перед

законом, Шан Яном – засновником школи легістів, насамперед, ставиться під

сумнів політична могутність аристократії, що керувалась правом успадкування

вищих адміністративних посад і рангів знаті, натомість пропонуючи систему

призначення й особистих заслуг чиновників.

Держава керується добре, якщо посади надаються за певною системою, а

якщо така система відсутня, то це рівнозначно, на думку Шан Яна, відсутності

порядку в самій країні. Життєздатний державний механізм може бути

створений за умови рівного доступу на державну службу по мотивах відданості

правителю. Учень Шан Яна - Шень-бу Хай вперше висунув пропозицію про

запровадження іспитів для осіб, що претендують на адміністративні посади,

підхоплене згодом конфуціанцями.

Серед найбільш характерних рис притаманних давньоазійській моделі

державної служби, що застосовуються при прийомі - такі як набір на службу

здійснюється через систему конкурсних іспитів, успішне складання яких надає

право на заняття посад відповідного рівня. Крім того, існували й інші

процедури зокрема практикується прийняття на службу дітей вищих

100

чиновників на основі привілею, а також вислуга із прошарку «субчиновників».

Такі елементи моделі в сьогоднішньому розумінні можна назвати

позаконкурсним прийомом на державну службу. В рамках даного підходу

покупка посад вважалась неможливою.

Над питаннями ефективного добору на службу замислювалися і

давньогрецькі філософи, зокрема, Сократ, який постійно був зайнятий

питанням про те, як домогтися, щоб влада в державі належала компетентним

людям. До того ж він вважав некомпетентними посадових осіб, що обиралися

шляхом жереба, тобто завдяки випадку.

Згубним для держави, вважав Платон, коли до урядування приходять

люди завдяки багатству чи зв'язкам без наявності знань. В подальшому у

даному контексті можна пригадати думки прем‘єр-міністра Великої Британії

Бенджаміна Дізраелі щодо несумісності посад і грошей для ефективного

управління країною. Хоча не можна не пригадати і Алекса де Токвіля, який

вважав що в аристократії через правління багатих менше спокус для корупції,

ніж в демократії. Інший аспект відзначається ще одним славетним філософом

минулого – Аристотелем. Фактично він ставить питання про способи

заміщення посад, а також формулює основоположні вимоги при доборі

службовців, що характерні сучасним демократичним та правовим уявленням

щодо процедур добору службовців, а саме: хто призначає на посаду, з кого вони

рекрутуються, яким чином це відбувається. Окрім цього ним формулюється

важлива сучасна теза про необхідність лояльного ставлення службовця до

наявного державного ладу. І просто фахових здібностей виконувати державні

повноваження філософ вбачає недостатнім.

У Гегеля зустрічаємо твердження про необхідність якнайбільшого

обмеження службовця від будь-якого зовнішнього впливу, але в той же час

забезпечити можливість отримати задоволення від переваг що дає посада –

―можливість відчути винятковість‖ , яке покладається на плечі держави.

101

Навіть незначна ретроспектива щодо уявлень про те, яким має бути

ідеальний службовець ще раз призводить до думки про відсутність готових

рецептів у даному питанні. Хоча можемо побачити і чимало аналогій із

сучасністю. Особливо це стосується нерішучості політичних лідерів

визначатись та запроваджувати вкрай необхідні зміни.

З вищевказаного можна зробити висновок, що не існувало і не існує

єдності у питанні про межі фаховості урядовця ані в більш давні часи, ані в наш

час. Вирішальним, напевно, мають стати реальні наявні обставини традиції та

рівень розвитку того чи іншого суспільства при виборі уявлень, на які бажають

спиратись політики при обранні шляхів здійснення реформ.

ДЕРЖАВНЕ ФІНАНСУВАННЯ СТАТУТНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

ПОЛІТИЧНИХ ПАРТІЙ ЯК МЕТОД ЗАПОБІГАННЯ

ПОЛІТИЧНІЙ КОРУПЦІЇ

Нікогосян Ольга Олександрівна канд.політ.наук, доцент

Одеський національний університет імені І.І.Мечникова

Верховна Рада України 8 жовтня 2015р. ухвалила історичний Закон

України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо

запобігання і протидії політичній корупції». Історичний тому, що вперше в

Україні фінансування політичних партій покладається на державу. Він декларує

боротьбу з політичною корупцією за рахунок зниження впливу тіньових коштів

на політичні партії.

Закон містить багато корисних норм: про часткове відшкодування витрат

політичних партій на передвиборну агітацію, про обмеження джерел

фінансування партій, передвиборної агітації, обмеження розміру річного внеску

102

на підтримку партії від однієї особи. Відтепер партії повинні звітувати про всю

свою фінансову діяльність.

Роздуми про ефективність Закону актуалізують наступні питання.

1. Чи слід вводити державне фінансування політичних партій у країні зі

слабкою економікою і нерозвиненою демократією? Якщо звернутися до

зарубіжного досвіду, то з'ясовується, що державне фінансування характерно не

тільки для економічно сильних країн, а існує й у ряді країн, що розвиваються.

Основними джерелами фінансування політичних партій у різних пропорціях,

залежно від законодавства конкретної країни, є членські внески, державне

фінансування, спонсорство й доходи від комерційної діяльності.

Досі українські партії фінансувалися, в першу чергу, за рахунок

пожертвувань. Саме це ставить політичні партії в залежність від своїх

спонсорів, і як слід, породжує й підживлює політичну корупцію. Саме на

усунення політичної корупції і спрямований Закон.

Однак, досить часто українська ситуація не вкладається в рамки

зарубіжного досвіду. Вже зрозуміло, що виділеного фінансування для статутної

діяльності українських партій, які звикли до багатомільйонних вливань, явно

недостатньо. І для них це всього лише приємний «бонус» від громадян. Те, що

партії не планують існувати за рахунок державного фінансування, підтверджує

той факт, що, наприклад, Опозиційний блок в 2016 році відмовився від коштів у

розмірі 42840000 грн., мотивуючи це турботою про пенсіонерів [1].

2. Чи повинні українці утримувати політичні партії, якщо це суперечить

їхнім бажанням? Переважна більшість українських громадян проти того, щоб

фінансувати політичні партії, які пройшли до Верховної Ради на виборах 2014

року. Так, 77,2% опитаних у травні 2015 року відповіли, що не готові фінансово

підтримувати політичні партії, 10,5% сказали, що готові, а 12,3% - не змогли

відповісти [2]. Даний Закон не відображає настроїв українців. Немає бажання,

тому, що немає довіри.

103

Як відомо, один із способів створення сучасної масової політичної партії

– це ініціатива громадських організацій, що представляють інтереси будь-яких

соціальних груп.

На практиці українського партійного будівництва все трохи інакше. За

даними Соціологічної групи «Рейтинг» членами політичних партій є всього

лише 2% українців [3]. Як правило, ініціаторами політичного проекту під

вибори стають не прості громадяни, а представники політико-фінансових груп і

політичної еліти, що переслідують не суспільні, а власні інтереси.

3. Чи мають право громадяни знати, як політичні партії витрачають їхні

гроші? Відповідно до закону партії отримали державне фінансування на свою

статутну діяльність, не пов'язану з їхньою участю у виборах. На жаль, в

українському законодавстві немає визначення поняття «статутна діяльність»,

що дозволяє партіям розуміти цей процес по-своєму.

З прийняттям закону очікувалося, що партії будуть витрачати гроші на

роботу з електоратом: на розвиток регіональних осередків, організацію

громадських приймалень, зустрічі з виборцями, інформаційно-аналітичну

роботу, тощо. Однак, судячи з фінансових звітів за 2016 рік, партії витрачали

гроші на політичну рекламу, оренду приміщень та придбання майна [4].

Оптимізму тих, хто вважає, що відтепер суспільство отримає прозорість

партійних бюджетів, ми не поділяємо. Завжди знайдуться шляхи для того, щоб

партії продовжували використовувати тіньові кошти своїх спонсорів.

4. Чи вдасться усунути або хоча б знизити залежність політичних партій

від політико-фінансових груп, враховуючи, що створені ці політичні проекти

цими самими групами? Сам автор закону С. Лещенко оцінив низько ступінь

його виконання та зазначив, що на сьогодні закон виконується не просто

неефективно, а часто зловживаючи довірою громадян. Також він відзначає

самоусунення НАЗК від функції контролю за партійними фінансами, в

результаті чого дискредитується ідея, заснована на європейському досвіді.

Викладене дозволяє нам зробити деякі висновки.

104

Закон про державне фінансування українських політичних партій свою

головну задачу, боротьбу з політичною корупцією, не вирішує. Партії

продовжують отримувати фінансування від політико-фінансових груп.

Державне фінансування стало не альтернативним, а паралельним джерелом

доходу партії. Реальна фінансова діяльність партій, не дивлячись на

необхідність за неї звітувати, як і раніше знаходиться в тіні. Українське

суспільство поки що не готове усвідомлено фінансувати діяльність політичних

партій, яким не довіряє.


1. НАЗК розділило 391 мільйон між партіями [Електронний ресурс]. –

Режим доступу: http://www.pravda.com.ua/news/2016/08/31/7119232/

2. Украинцы не готовы финансово поддерживать политические

партии [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://vkurse.ua/politics/ne-

gotovy-finansovo-podderzhivat-politicheskie-partii.html

3. Членами политических партий являются только 2% украинцев

[Електронний ресурс]. – Режим доступу:

http://vybor.ua/news/chlenami_politicheskih_partiy_yavlyayutsya_tolko_2_ukraince

v.html

4. Партийное золото: на что политики потратили миллионы

налогоплательщиков [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://u-

news.com.ua/41381-partiynoe-zoloto-na-chto-politiki-potratili-milliony-

nalogoplatelschikov.html

ELECTRONIC TAX VERIFICATION: LEGAL CHARACTERISTIC AND

DIRECTIONS OF FUTURE IMPROVEMENTS

http://www.pravda.com.ua/news/2016/08/31/7119232/

http://vkurse.ua/politics/ne-gotovy-finansovo-podderzhivat-politicheskie-partii.html

http://vkurse.ua/politics/ne-gotovy-finansovo-podderzhivat-politicheskie-partii.html

http://vybor.ua/news/chlenami_politicheskih_partiy_yavlyayutsya_tolko_2_ukraincev.html

http://vybor.ua/news/chlenami_politicheskih_partiy_yavlyayutsya_tolko_2_ukraincev.html

http://u-news.com.ua/41381-partiynoe-zoloto-na-chto-politiki-potratili-milliony-nalogoplatelschikov.html



105

Pasko Taras Grigorovich

PHD student

Academic and Research Institute of Law, Sumy State University

Taxes are necessary attribute the existence of any country. As an effective tool

of state regulation of market economy, they play an important role in ensuring

financial stability and achieving social welfare of citizens.

Constant changes and the complexity of national tax legislation, the complexity

of taxation and pronounced fiscal focus of tax authorities during audits are the

characteristics of the tax system of Ukraine. As a result, there are prerequisites for

rising conflict between fiscal authorities and taxpayers that a legal sector gain

characteristics of tax disputes.

In terms of the integration of the national tax system to the progressive world

experience, since 2014 in the arsenal of native tax officers, appear a new, previously

unknown, control means taxpayers – service electronic tax verification. This type of

inspection was established to exercise self-control tax payers with the help of fiscal

service.

According to paragraph 75.1 of article 75 of the Tax Code, electronic tax

verification is carried out on the basis of an application filed by the taxpayer with a

low risk, determined in accordance with the paragraph 77.2 of article 77 of Tax Code,

to the regulatory authority with which he is registered for tax purposes. The

application is submitted within 10 days prior to the start of the electronic verification.

According to the European Organization of Tax Administrations (IOTA), almost

all of the tax authorities in Europe used electronic verification mechanism. The

majority of them use electronic verifications in all areas of taxation, which are in their

jurisdiction [1, p. 3 ].

According to the report of SFS of Ukraine by 2015, through a centralized system

processed nearly 284 million documents submitted by taxpayers in electronic form,

which is three times more than in the previous year [2, p. 74].

106

Herewith, the Ministry of Finance of Ukraine is heading to taxpayers on tax

accounting in electronic form. So, it adopted Ordinance № 579 of 19.06.2015 which

approved the form of Book of revenues and expenditures, allows for maintenance of

the document in electronic format [ 3 ].

The nature of the electronic verification leads to submission to the tax authority

for its execution, taking into account the conditions for the registration of the

electronic signature of the accountable persons, documents in electronic form, which

in accordance to the Tax Code, relate to the calculation and payment of taxes and fees

(if such documents are created by such a taxpayer electronically and stored on the

carriers information). The general format and procedure for the submission of such

information is established by the central executive body, which ensures the formation

and implementation of the state tax and customs policy.

The procedure for submitting documentation in electronic form for conducting

an electronic verification has been approved by the Order of the Ministry of Ministry

of income and charges of Ukraine № 898.

It should be noted that for the Ukrainian tax system, the requirement for the

taxpayer to keep accounting and primary documents in electronic form, in fact, is

ahead of time. In our days, there are already electronic reporting programs that allow

you to create, impose an electronic digital signature and signet, and also exchange

electronic primary documents, but the percentage of taxpayers who use such features

is currently small.

One of the negative signs of this type of inspection is first – it voluntary, as

particularly evidenced envisaged by the legislator the opportunity to self-initiate an

inspection in the form of application taxpayer, and secondly – not compulsory results

of this type of inspection. As a result of electronic tax verification, tax authority

makes Reference and does not make tax notification-solutions.

Although introduced by the Government of Ukraine a moratorium on

inspections of taxpayers by regulatory authorities, these agencies continue to monitor

the completeness of taxes and fees, choosing documentary verifications, considering

107

them more effective as a result of more coverage control financial and economic

activity of the taxpayer.

Amendments to the Tax Code in part of fixing binding results of this type of

verification and the initiation of the verification is not only based on the application

of the taxpayer, will allow remotely to manage a taxpayer, minimizing the loss of its

financial resources and time, due to the deliverance of personal visit the fiscal body

and minimize communication with employees and conduct arithmetic control

parameters tax reporting and as a result, automatically generate certificate (act) of

verification and submit tax notification solutions.

Herewith along with amendments to the Tax Code, advisable on legislative level

to determine the essence, procedure, technique, timing of this type of verification and

the conditions and procedure for granting taxpayers the information and documents

for its implementation, generalizing it all in special Instruction. Additionally, the

electronic verification should be carried out given of the availability in fiscal

authority‘s technical capabilities and appropriate software.

REFERENCES:

1. IOTA - Intra-European Organisation of Tax Administrations. Report for Tax

Administrations «Audit Procedures. EDP Audit». Available at: https://www.iota-

tax.org/images/stories/library-files/1018-vl.pdf;

2. Report on the implementation in 2015 work plan of State Fiscal Service of

Ukraine. Available at: http://sta-sumy.gov.ua/data/files/131201.pdf (in Ukrainian);

3. Ordinance of the Ministry of Finance of Ukraine «On approval of Book forms

of revenues and expenditures» № 579 of 19.06.2015. Available at:

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/z0800-15 (in Ukrainian).

108

АНАЛІЗ ОСНОВНИХ ПРИНЦИПІВ РОЗВИТКУ ОБЄДНАНИХ

ТЕРТОРІАЛЬНИХ ГРОМАД В УКРАЇНІ

Подвірна Наталія Степанівна

к. пол. н. ,ас. к-ри

Львівський національний університет ім. І. Франка

Процес децентралізації влади, що розпочався в Україні у 2014 році,

призвів до створення в 2015 році об‗єднаних територіальних громад (далі ОТГ).

Реформа місцевого самоврядування та децентралізація влади передбачає

передачу більших повноважень і ресурсів на рівень ОТГ. Важливою складовою

та запорукою реалізації цієї реформи є формування спроможних громад. ОТГ

повинні стати базовим елементом ефективної системи влади в Україні.

На етапі створення ОТГ зустрілися з багатьма викликами, серед яких є:

відсутність загальноприйнятих пріоритетів щодо забезпечення

надання базових послуг мешканцям ОТГ. Кожен орган місцевого

самоврядування, який увійшов до складу ОТГ, до об‗єднання мав власні

пріоритети розвитку та власну систему цінностей щодо управління ресурсами.

Після об‗єднання ці пріоритети, очевидно мають бути переглянуті та мають

бути вироблені підходи до управління «об‗єднаними» ресурсами.

потреба ефективного управління новими земельними, бюджетними

ресурсами, які стали доступними для ОТГ і можуть бути використані для

розвитку,

збільшення кількості зацікавлених сторін, з якими потрібно

узгоджувати прийняття рішень у межах ОТГ.

у більш широкому контексті громада повинна ефективно

відповідати зовнішнім викликам, таким як глобалізація економіки, підвищення

мобільності трудових ресурсів та пов‗язаний з цим ріст безробіття, посилення

міжнародної конкуренції за інвестиції та розвиткові ресурси.

109

Відповіддю на ці та деякі інші виклики може стати перспективне

(середньо- та довгострокове) планування ОТГ. Стратегічне планування

розвитку ОТГ повинно базуватись на таких принципах:

1. Локальне лідерство. Тобто, громада відіграє провідну роль у

власному розвитку.

2. Владна підтримка. Уряд активно підтримує та всіляко сприяє

розвитку ОТГ шляхом забезпечення інформацією, експертизою та іншими

відповідними ресурсами.

3. Загальний розвиток ОТГ має базуватись на співпраці та

співробітництві між урядом та ОТГ.

4. Повага до цінностей громади. Влада повинна з повагою ставитись

до цінностей, які притаманні ОТГ.

5. Для сталого економічного розвитку ОТГ повинні залучатись

потрібні партнери як на урядовому так і на громадському рівнях.

6. Особливий акцент – на громадські активи. Темп та напрям розвитку

ОТГ на пряму залежить від потенціалу та ресурсів, що має ОТГ.

7. Залучення широкого кола громадян до творення середньо- та

довгострокового плану розвитку ОТГ дозволяє, окрім вирішення насущних

проблем громади, ідентифікувати та знайти прийнятні шляхи усунення цих

проблем, забезпечити налагодження діалогу між громадськістю та владою. При

цьому однією з основних складових процесу планування є обов‘язкова участь у

ньому усіх активних та зацікавлених представників громади. Розроблена таким

чином стратегія відображає інтереси усіх громадян, а тому сприймається

громадою як «своя». Створений разом з громадою Стратегічний план

незалежно від особистісних якостей керівників, або політичної ситуації

спрямовується на покращення стандартів життя, зміцнення місцевої демократії,

виховання соціально активних громадян – патріотів своєї громади.

Варто зазначити, що при дослідженні принципів комплексного розвитку

ОТГ слід враховувати принципи корпоративного управління. Тому що саме

110

вони будуть відігравати важливу роль на базовому рівні місцевого

самоврядування, що вимагає від його органів моніторингу суспільної думки,

тенденцій її змін, мотивації громадськості до суспільної активності.

Принципи комплексного розвитку ОТГ можуть стати основою для

теоретичних розробок, а також складання та впровадження стратегій та

програм комплексного розвитку ОТГ на близьку та тривалу перспективу.

МОТИВАЦІЙНА СИСТЕМА ЯК ГОЛОВНИЙ ІНСТРУМЕНТ

СТАЛОГО РОЗВИТКУ ПІДПРИЄМСТВА

Полюк Мирослава Іванівна

викладач Коледжу ім . Степана Граната

Університету Короля Данила

Постановка проблеми. На сьогоднішній день ряд дослідників зазначають,

що однією зі складових кризової ситуації в економіці країни є криза праці,

виділяючи наступні її ознаки, такі як девальвація трудових цінностей, втрата

працею свого рольового значення, перетворення праці з основи способу життя в

засіб виживання. В умовах соціально-економічного розвитку, що склалися в

Україні, неефективне використання людських ресурсів, від яких значною мірою

залежить піднесення вітчизняної економіки, підвищення добробуту та якості

життя громадян, призводить до зниження продуктивності праці, відсутності

відповідного прибутку, скорочення бюджету й ВВП.

Сьогодні в ринкових умовах трудова діяльність не дозволяє належним

чином задовольняти часом навіть фізіологічні потреби значному числу

найманих працівників, не кажучи про потреби більш високого класу. Виникає

думка, що однією з основних причин ситуації, котра склалася значущим є

відсутність належної уваги в реальній практиці управління мотиваційним

111

механізмам. Обмеженість, а часом і відсутність сучасної системи мотивації

перспективної праці, нажаль є характерним для українських підприємств.

Важливим завданням є створення належних умов для спокійної,

ритмічної, продуктивної роботи індивідів і колективів для розкриття та

розвитку здібностей, творчого потенціалу. Актуальними залишаються

проблеми визначення найбільш дієвих у цей період важелів впливу на

персонал, розробки й упровадження стимулюючих систем, які встановлюють

тісний зв‘язок між оплатою праці робітника й ефективністю його діяльності,

кваліфікацією, діловими якостями, особистою ініціативою, дають змогу

модифікувати поведінку в необхідному для підприємства напрямі, що

забезпечить досягнення високих виробничих результатів.

На нашу думку від розробки і застосування ефективної системи мотивації

залежить не тільки підвищення соціальної і творчої активності працівників, але

і сталий розвиток підприємств незалежно від форм власності та сфер

діяльності.

Аналіз досліджень і публікацій. Дослідження ряду загальних факторів

системи мотивації праці знаходить своє відображення у працях класиків

зарубіжної економічної науки, таких як С. Адамі, М. Альберт, В. Врум, Ф.

Герцберг, Д. Макгрегор, Д. МакКлелланд, А. Маслоу, М. Мескон, Ф . Хедоурі,

X. Хекхаузен та ін. Попри відсутність альтернативної системи мотивації

вітчизняні вчені активно працюють над цією проблемою. Зокрема, вагоме

значення мають роботи вітчизняних вчених, що розглядають проблеми

мотивації праці, як фактора сталого розвитку підприємства, серед яких З.С.

Варналій, В.Л. Галущак, З.В. Герасимчук, Л.С. А.М. Колот, Н. В. Ліфарєва,

О.О. Бондаренко, А.Х. Іляшенко, О.Д. Ситнік, О.А. Ковальчук, О.В. Стахів, І.Л.

Татомир, О.В. Ядранська та ін

Мета статті сформулювати основні принципи розробки та використання

системи мотивації на підприємстві для забезпечення сталого розвитку.

112

Виклад основного матеріалу. Неможливо, як у період стабільної

радянської економіки, запропонувати однаковий для всіх спосіб виходу на

ефективні моделі мотивації. Персональна, статева та вікова специфіка,

специфіка умов якості життя, регіональні відмінності та локальні умови

базування господарських організацій дозволяють використовувати тільки самі

загальні кроки, потрібні для прийняття рішень. Тому, вважаємо, що важливим

моментом, що визначає ефективність функціонування впроваджуваної на

підприємстві системи мотивації і як наслідок його стійкого розвитку, є

визначення алгоритму розробки і застосування системи мотивації на

підприємстві. Розуміння алгоритму як сукупності кроків, що дозволяють

отримати рішення, ґрунтується на визначенні даної категорії. Запропоновані

нами кроки в алгоритмі дозволяють простежити відповідність завдання і

порядку формування системи мотивації ефективним принципам управління

персоналу. Формулювання кроків алгоритму є об'єктивною необхідністю,

оскільки дає уявлення про те, як має бути влаштовано управління мотивацією

працівників з урахуванням сучасних вимог менеджменту та концепції сталого

розвитку.

На нашу думку, в основу системи мотивації що впроваджується і

використовується на підприємстві мають бути закладені наступні кроки

алгоритму:

крок 1 - забезпечення комплексності системи мотивації – адже,

комплексність передбачає, що система мотивації повинна являти собою єдиний

механізм необхідних елементів, що враховує і створює зв'язки між

організаційними, технічними, правовими, матеріальними, моральними і

соціальними чинниками трудової діяльності, що в підсумку дає можливість

формування уявлення про цілісність виробничого і трудового процесу. Між

елементами механізму мотивації існують органічні зв'язки, що забезпечують

його ефективне функціонування;

113

крок 2 - визначення системності, котра передбачає виявлення і усунення

суперечностей між окремими елементами мотивації, їх взаємозв‘язок;

крок 3 - забезпечення партнерства при створенні і використанні системи

мотивації - партнерство передбачає залучення працівників підприємства у

формування системи мотивації. Ніхто інший, окрім як самі працівники, не може

визначити коло найактуальніших потреб, які вони хотіли б задовольнити за

допомогою трудової діяльності. Найдоступнішими методами, які може

застосовувати керівництво для виявлення самих значущих потреб, є

анкетування та безпосереднє спілкування з колективом;

крок 4 - забезпечення транспарентності системи мотивації - тобто

максимальної прозорості і зрозумілості її функціонування. Кожен працівник

підприємства - від робітника нижчої кваліфікації до вищого керівництва -

повинен ясно представляти систему критеріїв, методи їх оцінки і способи

винагороди за відповідності заданим критеріям. Особливо це стосується

механізму визначення розміру заробітної плати працівника. Ця умова має

особливу важливість, оскільки поведінка керівництва підприємства, при якому

інформація про результати діяльності підприємства є недоступною, може

призвести до зростання недовіри працівників до нього і негативно позначитися

на мотивації трудової поведінки в цілому;

крок 5 - забезпечення справедливості застосування системи мотивації -

відчуття справедливості виникає тоді, коли співвідношення індивідуального

виходу і входу приблизно дорівнює пропорції виходів і входів колег. Якщо

баланс співвідношень вхід / вихід порушується, у співробітника виникає

відчуття несправедливості, що призводить до негативного відношенню до

діючої на підприємстві системи мотивації. Відповідно до принципу

справедливості, система мотивації повинна передбачати індивідуальні

характеристики працівника, такі як освіта, стаж роботи, досвід, а також

результативність і якість його праці. Тільки в тому випадку, якщо розмір

винагороди залежатиме від цих характеристик, система мотивації буде

114

визнаватися справедливою самим працівником. Застосування системи

мотивації повинно носити неминучий характер;

крок 6 - забезпечення неминучості використання системи мотивації -

принцип неминучості у використанні системи мотивації на підприємстві можна

розглянути з точки зору теорії очікувань В. Врума, згідно з якою, якщо

працівник відчуває, що відсутня прямий зв'язок між затраченими зусиллями і

винагородою, мотивація слабшає. Мотивування повинно проводитися щоразу

при виникненні відповідних підстав. Крім цього, між досягненням працівником

певного результату і винагородою повинен бути мінімальний проміжок часу;

крок 7 - забезпечення гнучкості системи мотивації - діюча система

мотивації повинна бути чутлива до умов всередині організації та за її межами,

тобто повинна мати здатність гнучкого і адекватного реагування на зміни

зовнішніх і внутрішніх для організації умов різного роду. Даний принцип

передбачає можливість швидкої зміни і модернізації системи мотивації.

Оскільки система мотивації на підприємстві повинна мати потенціал змінності,

необхідно забезпечити контроль над її функціонуванням. Для оцінки

ефективності діючої на підприємстві системи мотивації не існує універсальних

критеріїв, однак є ряд симптомів, які свідчать про те, що запроваджена система

не працює. До них можна віднести зміна рівня плинності кадрів з моменту

впровадження нової системи, ступінь задоволеності співробітників системою

мотивації і, зрозуміло, зміна показників результативності структурних

підрозділів і підприємства в цілому. З цією метою діюча система мотивації

повинна перебувати під пильним контролем з боку керівництва підприємства;

крок 8 - забезпечення контролю над системою мотивації - контроль являє

собою процес зіставлення фактично досягнутих результатів із запланованими і

дуже важливий для успішного функціонування системи мотивації на

підприємстві, оскільки дозволяє керівництву підприємства у разі істотного

відхилення від намічених результатів, оперативно коректувати систему

мотивації, спрямовуючи її дію на рішення поставлених цілей і завдань. При

115

організації процесу контролю керівництву необхідно визначити його об'єкти, а

саме: ті показники, зміна яких передбачає діюча система мотивації. Визначення

цих показників є дуже важливим етапом в організації процесу контролю, що

визначає його ефективність. Планування завідомо недосяжних результатів або

часу на їх досягнення може привести до спотворення оцінки життєздатності

самої системи мотивації, що призведе до несвоєчасного і невиправданого її

коригуванню.

Висновки. Таким чином, застосування розглянутих кроків алгоритму при

розробці та використанні системи мотивації трудової діяльності на

підприємстві дозволить уникнути складнощів при її впровадженні.

Важливим моментом, що визначає сталий розвиток підприємства в

довгостроковій перспективі є ефективність функціонування системи мотивації,

яка забезпечується визначенням основоположних принципів її побудови та

використання. Виходячи з цього, в основу системи мотивації, що

застосовується на підприємстві автором пропонується закласти такі принципи:

комплексність, системність, партнерство, транспарентність, справедливість,

неминучість, гнучкість і контроль, які дозволять їй ефективно функціонувати

на перспективу.

Література

1. Герасимчук, З. В. Політика розвитку проблемних регіонів:

методологічні засади формування та реалізації : монографія / З. В. Герасимчук,

В. Л. Галущак. – Луцьк : Надстир‘я, 2006. – 248 с.

2. Герасимчук, З. В. Регіональна політика сталого розвитку: теорія,

методологія, практика : монографія / З. В. Герасимчук – Луцьк : Надстир‘я,

2008. – 528 с.

3. Герасимчук, З. В. Стимулювання сталого розвитку регіону: теорія,

методологія, практика : монографія / З. В. Герасимчук, В. Г. Поліщук. – Луцьк :

РВВ ЛНТУ, 2010. – 516 с.

116

4. Гринів, Л. С. Екологічно збалансована економіка: проблеми теорії :

монографія / Л. С. Гринів. – Львів : ЛНУ ім. І. Франка, 2001. – 240 с.

5. Стахів О.В. Оцінка мотиваційного потенціалу персоналу підприємства

в контексті реалізації вимог міжнародного стандарту управління якістю ІСО

9001.// Економіка та держава. № 7 – 2007. – С. 79-81.

6. Татомир І.Л. Вплив де мотиваційних факторів на формування

поведінки працівників в умовах інформаційного суспі- льства.// Економіка та

держава. № 11- 2008. – С. 37-39.

7. Ядранська О.В. Щодо створення національної моделі мотивації праці.//

Держава і регіони. № 5 – 2008. – С. 212-217.

ДОСЛІДЖЕННЯ ПРИНЦИПІВ ДЕРЖАВНОЇ ПОЛІТИКИ

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ЕКОНОМІЧНОЇ БЕЗПЕКИ МАШИНОБУДІВНОГО

КОМПЛЕКСУ КРАЇНИ

Редьква Оксана Зіновіївна к.е.н., викладач Технічного коледжу

Тернопільського національного технічного

університету імені Івана Пулюя

Державна стратегія забезпечення економічної безпеки України є

складовою загальнополітичного курсу держави, основні орієнтири якої – це

побудова ефективної соціально спрямованої ринкової економіки, забезпечення

її постійного розвитку, досягнення високих стандартів життя народу України,

інтеграція в європейську та світову спільноту на основі рівноправного

партнерства. В свою чергу – забезпечення економічної безпеки промислового

комплексу вимагає подолання внутрішніх та зовнішніх небезпек на основі

захисту національних економічних інтересів, контролю держави за

117

раціональним використанням власних природних та інших ресурсів,

проведення інституційних перетворень для забезпечення коопераційних

зв‘язків, досягнення високого рівня виробництва й якості продукції, що

сприятиме підвищенню конкурентноздатності українських товарів на світових

ринках [1].

Зважаючи на необхідність уточнення ролі держави в процесі подолання

загроз та досягнення стабілізації підприємств машинобудування, пошуку

балансу між жорстким державним втручанням та рекомендаційним характером

державного регулювання особливого значення набуває визначення мети,

завдань та принципів забезпечення економічної безпеки.

Держава повинна сприяти реалізації мети забезпечення економічної

безпеки підприємств, тобто – здійснювати комплексний вплив на потенційні і

реальні загрози, що перешкоджають успішному функціонуванню суб‘єктів

господарювання в нестабільних умовах зовнішнього і внутрішнього

середовища. [2, с.158].

Систему економічної безпеки підприємства доцільно розглядати

спираючись на принципи за якими діють суб‘єкти для досягнення поставлених

цілей. Принципи суттєво відрізняються за своєю суттю та змістом, що розкриті

в різноманітних працях вітчизняних та зарубіжних вчених. Так, такі автори, як

Іванюта Т.М., Заїчковський А.О. [3, с. 21], Донець Л.І., Ващенко Н. В. [4, с. 52]

виділяють ряд найважливіших принципів, до яких відносять: комплексність або

системність; пріоритет заходів попередження; безперервність; законність;

плановість; економність; взаємодія; компетентність; поєднання гласності та

конфіденційності.

Камлик М. І. крім вказаних вище принципів системи економічної безпеки

підприємства, виділяє принцип плановості та повної підконтрольності заходів

системи економічної безпеки керівництву суб‘єкта підприємницької діяльності

[5].

118

На думку Берлач А. І., засади, на яких будується система безпеки

підприємства, знаходять своє відображення в законодавчо закріплених

принципах, які умовно можна поділити на базові, тобто загального характеру та

спеціальні. До базових принципів автор відносить: законності, юридичної

рівності перед законом всіх суб‘єктів забезпечення безпеки фірми; захисту

інтересів суб‘єктів безпеки; свободи у забезпеченні безпеки фірми; системності;

безперервності; взаємної відповідальності особи; дотримання балансу життєво

важливих інтересів особи, суспільства, держави; дотримання прав та свобод

фізичних та юридичних осіб; інтеграції з міжнародними системами безпеки [6,

с.26].

Доволі вичерпний перелік існуючих принципів управління економічною

безпекою на підприємстві надає Мартюшева Л. С.[7, с. 40]: первинність

господарського законодавства під час забезпечення економічної безпеки

підприємства; збалансованість фінансових інтересів підприємства в особі його

власників, керівництва, окремих підрозділів і персоналу; необхідність

постійного моніторингу реальних і потенційних ризиків економічній безпеці

підприємства; необхідність розробки методології планування на підприємстві,

затвердження і реалізації стратегії забезпечення безпеки економічної діяльності

підприємства; відповідність заходів щодо забезпечення економічної безпеки

стратегічній цілі та завданням підприємства; своєчасність розробки та

здійснення заходів щодо попередження ризиків від економічної безпеки і

власних фінансових інтересів підприємства; необхідність організаційного і

методичного оформлення підсистеми економічної безпеки тощо.

Ми погоджуємось із поглядами Карчевської Л. О., що економічну безпеку

підприємств будь-якої галузі необхідно розглядати як складну систему, яка

взаємодіє із зовнішнім та внутрішнім середовищем, що перебуває у постійному

розвитку, за допомогою інтерактивного методу системного аналізу [8].

119

На основі досліджень Карчевської Л.О. пропонуємо механізм державної

політики забезпечення економічної безпеки машинобудівного комплексу

країни будувати на основі таких цільових принципів:

- визначення цілей економічної безпеки на підприємстві повинні

формуватись позитивно. При дії принципу відсутнє формування, яке несе в собі

заперечення;

- механізм повинен формувати єдиний вектор цільової орієнтації, а саме,

повинна прослідковуватися гармонія, взаємоузгодження цілей: за змістом,

часом, сферами;

- механізм повинен бути орієнтований на стратегічну орієнтацію розвитку

підприємства, метою якого є забезпечення кінцевих цілей його діяльності;

- цілі, які формує механізм, повинні бути реалістичні та не виходити за

гранично допустимі межі. Для простішого їх виконання доцільно сформувати

так звані проміжні цілі, що дозволять отримати зворотний зв‘язок;

- формування цілей механізму повинно відбуватися таким чином,

щоб їх можна було кількісно виміряти або оцінити якимось іншим способом;

- важливим при постановці цілей механізму є встановлення

визначених термінів, адже від постановки конкретної мети залежить ефективне

розроблення стратегії;

- цілі механізму повинні сприйматися менеджерами й

працівниками підприємства, чи вважають їх достатніми, та які вимоги вони

можуть задовольнити; цілі повинні зацікавити й бути бажаними для

дослідження;

- цілі механізму формування системи економічної безпеки повинні

носити опосередкований характер та охоплювати всі складові системи.

До функціональних принципів державної політики забезпечення

економічної безпеки машинобудівного комплексу слід віднести:

120

1. розробляючи механізм формування системи економічної безпеки,

необхідно забезпечити, щоб усі складові різних компонентів механізму

зосереджували свої зусилля на головних функціях;

2. функції механізму економічної безпеки повинні мати певну

незалежність, водночас не повинні допускати порушення цінності та єдності

структури всієї системи;

3. функції механізму спрямовані на заходи з формування забезпечення

безпеки реальним та потенційним загрозам, система нейтралізації загроз

повинна бути адекватною їхньому рівню;

4. функції механізму повинні володіти властивостями, які зможуть

відновити рівновагу в разі виникнення певних дисфункцій.

Отже, одним із найвагоміших пріоритетів державної політики

забезпечення економічної безпеки машинобудування є перебудова

господарського комплексу, створення дієвої промислової політики, а також

формування сучасної прогресивної структури національного господарства та

ліквідація диспропорцій між галузевими комплексами.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Тоцький С. В. Реальні та потенційні чинники державного

регулювання системи економічної безпеки / С. В. Тоцький // Державне

управління: удосконалення та розвиток. – 2011. – № 5. – [Електронний ресурс].

– Режим доступу: http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=481

2. Фальченко О.О. Стратегія забезпечення економічної безпеки

підприємств / О.О. Фальченко, Ю.С. Глушач // Вісник НТУ «ХПІ». – 2013. – №

66 (1039). – С. 157-160

3. Іванюта Т. М., Заїчковський А. О. Економічна безпека підприємства

– К.: Центр учбової літератури, 2009. – 256 с.

4. Донець Л. І., Ващенко Н. В. Економічна безпека підприємства:

Навч. пос. – К.: Центр учбової літератури, 2008. – 240 с.

http://www.dy.nayka.com.ua/?op=1&z=481

121

5. Камлик М.І. Економічна безпека підприємницької діяльності.

Економіко-правовий аспект: Навч. посібник. – К.: Атака, 2005. – 432с.

6. Берлач А. І. Безпека бізнесу: Навч. посіб. – К.: Університет

«Україна», 2007. – 280 с.

7. Мартюшева Л. С. Фінансова безпека підприємств [Текст]: конспект

лекцій / Л. С. Мартюшева, Т. Б. Кузенко, О. Ю. Литовченко. — Харків: Вид-во

ХНЕУ, 2008. — 140 с.

8. Карчевська Л.О. Система принципів забезпечення економічної

безпеки підприємства[Текст] / Л. О. Карчевська// Вісник економіки транспорту

і промисловості. – 2012. – №38. – С. 44 – 49.

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ОСНОВ НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВИМИ ЗАХОДАМИ

Рубащенко Микола Анатолійович

к. ю. н., асистент кафедри кримінального права №1


Згідно ст. 1 Закону України «Про основи національної безпеки України»

від 19 червня 2003 р., національна безпека – це захищеність життєво важливих

інтересів (цінностей) людини і громадянина, суспільства і держави, за якої

забезпечуються сталий розвиток суспільства, своєчасне виявлення, запобігання

і нейтралізація реальних та потенційних загроз національним інтересам

практично у всіх сферах державного управління при виникненні негативних

тенденцій до створення потенційних або реальних загроз національним

інтересам. Згаданий стан захищеності основних сфер життєдіяльності

підтримується цілою системою заходів його забезпечення. Це політичні,

організаційні, економічні, екологічні, інформаційні, дипломатичні, військові та

122

багато інших заходів, які можна класифікувати за різними критеріями. Серед

цих заходів одне з найважливіших місць посідають правові заходи, які в свою

чергу також можна класифікувати за різними критеріями: насамперед за

сферами (галузями) права (адміністративні, конституційні, цивільні,

кримінальні та ін).

Одним із правових заходів (напрямків) забезпечення основ національної

безпеки України є якраз кримінально-правове забезпечення цих основ, яке

належить до охоронних правових напрямків у цій сфері. Як відомо КК має

своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і

громадянина, власності, громадських порядку та безпеки, довкілля,

конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і

безпеки людства, а також запобігання злочинам, для чого КК визначає, які

суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до

осіб, що їх вчинили (ст. 1 КК). Якщо бути більш точним, то КК встановлює не

лише злочинність діяння, але й його караність та інші кримінально-правові

наслідки діяння (ч. 3 ст. 3 КК), адже мова йде не тільки про покарання, що

застосовуються до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, а й про інші

кримінально-правові наслідки вчиненого (у т.ч. звільнення від відповідальності,

звільнення від покарання чи його відбування), та інші заходи кримінально-

правового характеру як щодо фізичної особи (примусове лікування, примусові

заходи медичного характеру, спеціальна конфіскація, примусові заходи

виховного характеру), так і щодо юридичної особи (штраф, конфіскація,

ліквідація).

Зважаючи на відносно широкий інструментарій впливу, окреслений КК,

кримінально-правові заходи забезпечення основ національної безпеки України

можуть бути класифіковані за різними критеріями. У загальному плану

найбільш широкою видається кваліфікація за сферами правової діяльності

(юридичної практики), які можуть бути згруповані в три основні блоки (групи):

123

1) у сфері правотворчості – внесення змін і доповнень до КК. Останнім

часом під впливом загальновідомих подій законодавець реагував на суспільно-

політичні зміни та нові виклики, доповнивши КК новими статтями 110-2

(фінансування дій, учинених з метою насильницької зміни чи повалення

конституційного ладу, захоплення державної влади, зміни меж території

України) та 114-1 (перешкоджання законній діяльності ЗСУ та інших

військових формувань), посилено санкції за вчинення окремих злочинів проти

основ національної безпеки України і т.д. і т.п.;

2) у сфері правових досліджень, освіти та виховання – сукупність заходів

наукового, навчального і виховного характеру. Прикладами цих заходів є

збільшення уваги науковців до дослідження теоретичних та практичних

проблем кримінально-правової охорони основ національної безпеки України на

сторінках наукової та науково-практичної літератури, проведення тематичних

круглих столів та конференцій, посилення уваги до цієї проблематики у

викладанні курсу кримінального права тощо;

3) у сфері правозастосування – здійснення уповноваженими суб‘єктами

заходів із попередження, запобігання, виявлення, розслідування злочинів проти

основ національної безпеки України та застосування відповідних кримінально-

правових норм до осіб, що їх учинили. У сфері правозастосування

уповноважені органи насамперед виявляють та розслідують злочини. У цьому

зв‘язку з‘являється потреба в правильній кваліфікації злочинів проти основ

національної безпеки – для того, щоб кожен винний одержав належну оцінку

вчиненого ним діяння з боку суспільства та держави, і кожен з тих, хто не є

винним, не піддавався засобам кримінально-правовому впливу.

Кримінально-правова кваліфікація злочинів проти основ національної

безпеки України – це оцінка суспільно небезпечних діянь, передбачених

розділом І Особливої частини КК, що полягає у визначенні того, якою статтею

(частиною статті) закону про кримінальну відповідальність України

передбачене вказане діяння. Кваліфікувати (в широкому смислі) означає

124

визначити, чи мають застосовуватися до особи будь-які кримінально-правові

заходи та чи несе кримінально-значуща поведінка особи якісь кримінально-

правові наслідки, а якщо так – то які саме (каральні чи заохочувальні). У

вузькому смислі – це лише аналіз фактичних обставин скоєного на предмет

наявності ознак складу, передбаченого в КК. Діяльність слідчих органів

безпеки, прокуратури та суду свідчить про те, що їх завдання, функції та

повноваження не обмежуються самим тільки аналізом наявності ознак складу

конкретного злочину. Така діяльність вимагає також визначення меж

правомірної і протиправної поведінки (особливо в аспекті гарантування

недоторканності особи та свободи вираження поглядів), співвідношення цих

злочинів між собою та із суміжними складами тощо.

Останнім часом ані законодавець, ані правозастосувачі, ані суспільство в

цілому – не враховують, що засоби кримінального права мають свою

специфіку, а сфера їх використання є достатньо вузькою. Вони є засобами

«ultima ratio», тобто крайніми засобами, до яких вдається держава, щоб

здійснити функцію регуляції і охорони певних суспільних відносин, і які

застосовуються тільки тоді, коли бажаного результату не можна досягти

іншими засобами. Тільки в такому разі вони можуть бути ефективними.

Вирішити ж за допомогою засобів кримінального права різного роду масштабні

економічні, соціальні, політичні, ідеологічні та інші проблемні в суспільстві

питання неможливо.

БОРОТЬБА З КОРУПЦІЄЮ ЯК НЕОБХІДНА УМОВА

ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ ТА РОЗВИТКУ УКРАЇНИ

Савчук Тетяна Іванівна

кандидат юридичних наук

125

Харківський національний університет внутрішніх справ

За час незалежності в Україні значно збільшилась кількість корупційних

правопорушень, а в останні десятиліття українське суспільство зазнало значних

змін, що спричинили сплеск корупції, яка стала на перешкоді демократизації та

інтеграції нашої держави у європейський простір.

Корупція не лише становить загрозу розвитку держави та стабільності й

безпеці суспільства, а й сприяє підриву її демократичних інститутів та

цінностей. Поширення корупції має вкрай негативний вплив на формування і

діяльність органів держаної влади, підриває довіру громадян до них, зводить

нанівець принцип верховенства права та руйнує засади моралі та почуття

справедливості в суспільстві, а також підриває авторитет України на

міжнародній арені, створюючи тим самим безпосередню загрозу національній

безпеці [1, с. 213].

Ефективна боротьба проти корупції в Україні, крім наявності відповідної

політичної волі, вимагає належного законодавчого забезпечення, формування

ефективної системи державних органів, забезпечення належного

координування напрацювання та реалізації антикорупційної політики, заходів

запобігання корупції, а також її подолання [2, с. 150].

Основними заходами протидії корупції та здійснення антикорупційного

контролю є: 1) спостереження за поведінкою, службовими контактами

державних службовців тощо; 2) періодичне вивчення документів щодо

діяльності державного службовця за певний період; 3) визначення кола

посадових осіб та громадян, з якими державний службовець з корисливих

мотивів контактує в процесі роботи, встановлення осіб, з якими такі контакти

здійснюються систематично; 4) проведення співбесід із державним

службовцем, його керівником та іншими працівниками органу виконавчої

влади з певного кола питань; 5) проведення планових перевірок діяльності

державного службовця, оцінка законності та обґрунтованості його дій; 6) аналіз

126

даних оперативного, статистичного та інших видів обліку; 7) моніторинг

конкретних управлінських процедур, прийняття рішень, у зв‘язку з якими

найчастіше вчиняються корупційні правопорушення, поведінки посадових осіб,

які відіграють певну роль у прийнятті таких рішень [2, с. 154].

На нормативно-правовому рівні засади боротьби із корупцією закладені у

Стратегії сталого розвитку "Україна - 2020". Метою вказаної стратегії є

впровадження в Україні європейських стандартів життя та вихід України на

провідні позиції у світі. Одним із векторів стратегії розвитку є вектор безпеки,

який передбачає проведення антикорупційної реформи.

Основною метою антикорупційної реформи є суттєве зменшення корупції

в Україні, зменшення втрат державного бюджету та бізнесу через корупційну

діяльність, а також підвищення позицій України у міжнародних рейтингах, що

оцінюють рівень корупції. Це буде досягнуто завдяки належній реалізації

нової Антикорупційної стратегії та успішному впровадженню нових

антикорупційних механізмів. Серед них - декларування майнового стану

публічних службовців, запобігання та врегулювання конфліктів інтересів,

перевірка доброчесності службовців та моніторинг їхнього способу життя.

Подолання політичної корупції вимагає докорінної реформи системи

політичного фінансування. Важливим є використання новітніх технологій,

зокрема для забезпечення державою доступу до інформації у формі "відкритих

даних" [3].

Таким чином, на сьогоднішній день профілактика, запобігання та

протидія будь-яким корупційним правопорушенням залишається

першочерговим завданням в Україні. Вітчизняний законодавець охопив

поняттям «корупційне правопорушення» кримінальний та адміністративний

прояв протиправної поведінки посадової особи органу державної влади та

особи якій делеговані державницькі функції, в тому числі боротьбу з

корупцією, за умови що об'єктивна і суб'єктивна сторони дії, або бездіяльності

характеризуються отриманням неправомірної вигоди посадовою особою, або

http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/1699-18/paran16#n16

127

пов'язаними з нею особами. Так, Закон України «Про запобігання корупції» в

статті 1 визначає, що за вчинення корупційного правопорушення встановлено

кримінальну, дисциплінарну та/або цивільно-правову відповідальність [4].

Одними із найнебезпечніших корупційних правопорушень є корупційні

злочини. Слід погодитися із О.В. Шемякіним, який вважає, що структура

протидії корупційній злочинності містить три комплекси (напрями)

різноаспектних зусиль суспільства та держави, спрямованих на стримання

корупційної злочинності в соціально допустимих межах: 1) запобігання

корупції як соціальному явищу; 2) запобігання вчиненню корупційних

злочинів; 3) кримінально-правове реагування на вчинені корупційні злочини [5,

с. 17].

Враховуючи викладене можна дійти висновку, що боротьба із корупцією

є одним із пріоритетних напрямків діяльності державних органів різних рівнів,

та полягає у проведенні різноаспектних заходів за різними напрямками.

Успішність такої боротьби сприятиме розвитку демократичної, правової та

економічно стабільної держави, яка стане гідним партнером для європейського

співтовариства.


1. Скулиш Є. Прояви корупції у сучасних умовах / Є. Скулиш // Право

України. – 2010. – №11. – С. 213-227.

2. Корупція: теоретико-методологічні засади дослідження / керівник

авт. кол. доц. І.О. Ревак. – Львів: ЛьвДУВС, 2011. – 220 с.

3. Про Стратегію сталого розвитку "Україна - 2020" : Указ Президента

України від 12.01.2015 № 5/2015. [Електронний ресурс] – Режим доступу :


4. Про запобігання корупції : Закон України від 14.10.2014 № 1700-VII

// Відомості Верховної Ради (ВВР), 2014, № 49, ст.2056; зі змінами, внесеними

Законом № 1975-VIII від 23.03.2017, ВВР, 2017, № 14, ст.159.

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1975-19/paran6#n6

128

5. Шемякін О.В. Протидія і запобігання корупційним злочинам у

сфері службової та професійної діяльності, пов'язаної з наданням публічних

послуг : автореф. дис. ... канд. юрид. наук : 12.00.08 / О. В. Шемякін. - К., 2013.

- 19 c.

ПСИХОЛОГІЧНА ГОТОВНІСТЬ ШКІЛЬНОГО ПСИХОЛОГА ДО

ПРОФЕСІЙНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ ТА ІНТЕГРАЦІЇ

В ПЕДАГОГІЧНИЙ КОЛЕКТИВ

Підлипна Л.В.

к. псих. н., доцент,

директор обласного психологічного центру

Анотація. В статті представлено теоретичний аналіз психологічної

готовності шкільного психолога до професійної діяльності та інтеграції в

педагогічний колектив.

Ключові слова: психологічна готовність, професійна діяльність,

профпридатність до діяльності, інтеграція, дезінтеграція.

Психологічна готовність шкільного психолога до професійної діяльності

та інтеграції в педагогічний колектив.

В умовах зміни освітніх стереотипів, соціальних, економічних умов, що

швидко змінюються, професійна діяльність шкільного психолога значно

ускладнюється, висуваючи перед ним пред'являючи підвищені вимоги,

актуалізуючи психологічні ресурси особи. Якість, стійкість, успішність

професійної діяльності зумовлюється особливостями психологічної готовності

фахівця.

Поняття готовності до високопродуктивної діяльності у визначеній

ділянці праці, громадському житті Б. Ананьєв визначає як певний «прояв

129

здібностей». В. Крутецкий під готовністю до діяльності розуміє увесь

«ансамбль», синтез властивостей особи, як значно ширше поняття, ніж

здібності [2].

К. Платонов відповідно до висуненої ним концепції особи, у структурі

готовності виділяє, окрім моральної готовності, психологічну і професійну.

Якості, що характеризують психологічну готовність, відносяться автором до

сторони, що об'єднує індивідуальні особливості психічних процесів,

професійний досвіду особи.

У психологічній літературі досить велика увага приділяється конкретним

формам готовності: установці (Д. Узнадзе та ін.), готовності особи до трудової

діяльності (Н. Левитов, К. Платонов та ін.). Для розкриття природи

психологічної готовності до праці велике значення мають дослідження, що

проводяться, стосовно профпридатності до діяльності (К. Гуревич та ін.),

професійного самовизначення (Е. Климов та ін.).

Готовність людини до праці розглядалася по-різному, залежно від

специфіки структури професійної діяльності. Більшість авторів пояснювали

дане поняття як сукупність мотиваційних, пізнавальних, емоційних і вольових

якостей особистості; загальний психофізіологічний стан, що забезпечує

актуалізацію можливостей; спрямованість особи на виконання певних дій (Р.

Гаспарян, Е. Козлів, Л. Нерсесян, А. Пуни та ін.). Готовність вивчалася і як

певний рівень розвитку особистості (Я. Коломинський).

Л. Кондрашова вважає, що готовність до діяльності припускає утворення

таких необхідних стосунків, властивостей і якостей особи, установок, які

дадуть майбутньому фахівцеві можливість свідомо й сумлінно приступити та

творчо виконати свої професійні обов'язки.

Н. Кузьмина наголошує, що психологічна готовність до професійної

діяльності характеризується наявністю у фахівця знань, умінь і навичок, що

дозволяють йому здійснювати свою діяльність на рівні сучасних вимог науки і

техніки. Оскільки будь-яка діяльність є вирішенням незліченного ряду завдань,

130

професіоналізм (психологічна готовність) у ній виявляється, передусім, в

умінні бачити завдання, їх формулювати, застосувати методологію і методи

спеціальних наук для установки діагнозу і прогнозу при рішенні задач,

оцінювати й вибирати методи, найбільш відповідні для їх розв‘язання.

Проблему готовності прийнято розглядати у зв'язку з трьома основними

етапами становлення, формування особи людини: початок навчання в

загальноосвітній школі, початок здобуття професійної освіти (професійне

самовизначення) і самостійна професійна діяльність (Л. Божович, А.

Запорожець, Л. Венгер, І. Шванцар, Г. Вицлак).

О. Краснорядцева міркуючи про психологічну готовність до професійної

діяльності, акцентує на тому, що вона може проявлятися в наступному:

формі установок (як проекції минулого досвіду на ситуацію "тут і

зараз"), що передують будь-яким психічним явищам і проявам;

вигляді мотиваційної готовності до "упорядковування" свого образу

світу;

вигляді професійно-особової готовності до самореалізації через

процес персоналізації.

В особистісно діяльнісній площині розгляду проблеми готовності до

професійної діяльності окреслена категорія розглядається як готовність прояв

усіх сторін особи в їх цілісності, що дозволяє ефективно виконувати свої

функцій (А. Деркач, Л. Кандибович та ін.).[5].

А. Деркач, досліджуючи проблему готовності до професійної діяльності,

визначає її як цілісний прояв усіх сторін особи фахівця, виділяючи пізнавальні,

емоційні й мотиваційні компоненти. Відповідно науковець перелічує й умови

формування готовності до творчої праці: 1) самостійність і критичне засвоєння

культури; 2) активна участь у рішенні суспільно значущих завдань; 3)

спеціальний розвиток творчого потенціалу особи – її психічних процесів [3].

Отже, поняття професійної готовності розглядається як категорія теорії

діяльності і водночас, з одного боку, як результат процесу підготовки, з іншого

131

– установки на щось. Психологічна готовність людини до діяльності ніби

акумулює в собі всі необхідні й достатні для успішного вирішення

поставленого завдання елементи майбутньої дії. Психологічна готовність до

діяльності є обов'язковою умовою не лише її початку, але й ефективного

рішення. Відповідно до розуміння особливої значущості психологічної

готовності як чинника ефективної діяльності склалася практика формування

професійної готовності фахівця.

Готовність до діяльності розглядається як цілісний прояв особи. Під

готовністю до діяльності розуміють особливий особовий стан, який припускає

наявність у суб'єкта образу структури дії і постійної спрямованості свідомості

на його виконання.

Психологічна готовність включає всі необхідні елементи дії, потрібні для

успішного вирішення поставленого завдання. Вона проявляється у професійній

спрямованості особистості.

Одним з елементів психологічної готовності є усвідомлена потреба.

Психологічна готовність до діяльності починається з постановки мети на основі

потреб і мотивів. Далі відбувається вироблення плану, моделей, схем майбутніх

дій. Далі людина переходить до реалізації готовності, що з'явилася, у

предметних діях, застосовує певні засоби і способи діяльності, порівнює хід та

отримані результати з поставленою метою, уносить необхідні зміни. Аналіз

ситуації, рішення, розвиток задуму, емоцій, прояв і зміна готовності

визначаються домінуючим мотивом, який забезпечує необхідну тривалість і

спрямованість активності.

Стан психологічної готовності до діяльності слід розуміти як складний,

цілеспрямований прояв особи. Він має динамічну структуру, між компонентами

якої існують функціональні залежності. Людина в практичній діяльності,

прагнучи задовольнити свої потреби, на основі внутрішньої активності

(біологічної, фізіологічної і психічної) реалізує певну мету й досягає

результату.

132

У формуванні психологічної готовності особливе місце належить

мотиваційному компоненту, який є «стержневою, свого роду направляючою

освітою», оскільки «поза мотивом і сенсом неможливі жодна діяльність, не

реалізовуються ніякі, навіть найбільш засвоювані знання і гранично сформовані

уміння».

Структура особового рівня готовності до професійної діяльності є

складним синтезом тісно взаємопов'язаних структурних компонентів. До них

відносяться: мотиваційно-ціннісний, емоційний, когнітивний. У структурі

готовності до професійної діяльності центральне місце посідає мотиваційно-

ціннісний компонент.


1. Абдулаева М. М. Профессиональная идентичность личности:

психосемантический подход / М. М. Абдулаева // Психологический журнал. –

2004. – № 2. – Т. 25. – С. 86–95.

2. Баженова А. Н. Профессиональная деформация личности психолога /

А. Н. Баженова //Интеграция образования.– 2003. – № 2. – С. 145–150.

3. Бодров В. А. Психология профессиональной пригодности. [Учебное

пособие для вузов]/ Бодров В. А. – М. : ПЭР СЭ, 2001. – С. 264 – 265.

4. Дьяченко М. И. Психологическая готовность / М. Дьяченко,

Л. Кандыбович. – М. : Наука, 1986. – С. 49–52.

5. Ліщинська О. А. Порадник практикуючого психолога [Текст] / О. А.

Ліщинська. - Івано-Франківськ : Галичина, 2000. - 79 с.: іл. - Бібліогр.: с. 75.

СУЧАСНИЙ СТАН ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

ЛОГІСТИЧНОГО РИНКУ УКРАЇНИ

Бабій І.В.

133

старший викладач

Хмельницький національний університет

Сучасний ритм розвитку бізнесу змушує думати про майбутнє, про пошук

нових можливостей для стрімкого економічного зростання. Ефективність

функціонування вітчизняної економіки значною мірою залежить від рівня

розвитку логістичної інфраструктури, логістичного аутсорсинга й ступеня

відповідності виконуваних логістичних функцій і операцій міжнародним

стандартам і нормам. Відповідність виконуваних логістичних функцій

міжнародним стандартам сприятиме підвищенню конкурентоспроможності

української продукції, створенню сприятливих умов для її експорту, інтеграції

вітчизняних підприємств до світового ринку й т.п.

Український логістичний ринок поступово розвивається, однак темпи

його розвитку значно менші, порівняно із розвитком світового ринку логістики,

саме тому дослідження сучасного стану та перспектив розвитку ринку

логістичних послуг України є надзвичайно актуальним.

Сприятливими факторами розвитку логістики в Україні виступають [1]:

– вигідне географічне розташуванням на транспортному коридорі

між Азією і Європою;

– зростання обсягів роздрібної та оптової торгівлі;

– перевищення попиту над пропозицією логістичних послуг;

– велика ємність ринку логістичних послуг;

– вихід на ринок України міжнародних торгових операторів, що

використовують логістичні послуги;

– низькі витрати будівництва складських приміщень у порівнянні з

інших об'єктів нерухомості тощо.

Україна має високий потенціал розвитку логістичного ринку, але він не

реалізується в повній мірі, що пов'язане, насамперед, з недооцінкою як

органами державної влади, так і самими учасниками ринку того факту, що

134

логістика є рушійною силою економіки як на макрорівні, так і на рівні суб'єктів

господарювання.

Для сучасної вітчизняної логістики характерні наступні тенденції [2]:

1) Підприємства все активніше впроваджують принципи Lean

(безвідходної) логістики, скорочуючи вартість та підвищуючи рівень

обслуговування клієнтів шляхом ліквідації процесів, які не додають цінності

продукту. При цьому Lean-технології стають частиною менеджменту

керівництва підприємства, його філософією управління.

2) На ринку все більшим попитом користується послуга передачі

виробничими та торговельними компаніями бізнес-процесів на аутсорсинг з

метою зниження власних логістичних витрат.

3) Автоматизація стає невід‘ємною частиною логістики, дозволяючи

логістичним компаніям оптимізувати бізнес-процеси і підвищувати тим самим

свою конкурентоспроможність.

4) Досвід зарубіжних компаній показує, що все більшого значення

набуває управління ланцюгами поставок (так звані «інтегровані ланцюги

поставок»), завдяки яким компанія може підвищити ефективність бізнесу на

20–30%.

5) Логістичні компанії все більш активно шукають і застосовують нові

прийоми і способи оптимізації бізнесу, впроваджуючи самі сучасні розробки.

На українському ринку за принципом автономної логістики працює

близько 10% підприємств. В основному це компанії, які володіють власними

складами та автопарком. Майже 90% українських виробників працюють за

схемою 2pl. Підприємств, які віддали повністю логістичне забезпечення на

аутсорсинг, в Україні є щонайбільше 1%. Логістичний аутсорсинг діяльності

машинобудівних підприємств представлений в Україні близько 50

професійними логістичними операторами, зокрема такими компаніями як:

"Група Берег", "Карго-Сервiс", "Комора С", "УВК", "ТБН Логістик", "Фордон",

"УЛС", "ЄВРОСИБ-Логістика", "Укрпродукт-Логістик", "Ост-Вест Экспресс",

135

"Ін-Тайм". Із входженням України у СОТ на український ринок почалась

експансія міжнародних логістичних компаній, які активно розвивають свою

діяльність, середа яких: "ASTRA", "DHL", "FedEx", "Fiege", "Ups",

"Kuehne&Nagel", "Raben", "Schenker Ukraine", "Maersk Logistics Україна", "FM

Logistic", "Revival Express". 70–80 % цих компаній – це вузькоспеціалізовані

посередники, що займаються транспортуванням, експедицією, складуванням,

митним оформленням, вантажопереробкою та ін. Протягом останніх трьох

років в Україні почав формуватись і ринок комплексної логістики.

За даними дослідження Всесвітнього економічного форуму [3] Україна за

Індексом глобальної конкурентоспроможності 2015-2016 (The Global

Competitiveness Index – GCI) посіла 79-е місце серед 140 країн світу, втративши

за рік три позиції (у попередньому рейтингу займала 76 позицію). За

конкурентоспроможністю транспортної інфраструктури Україна посідає 91

позицію, за якістю портової інфраструктури – 108, за якістю доріг – 132 серед

140 країн світу (табл. 1).

Таблиця 1

Індекс глобальної конкурентоспроможності України

в розрізі "Інфраструктура"

Індекс глобальної

конкурентоспроможності (позиції України за

основними складовими)

2014-2015 рр.

(серед 144 країн)

2015-2016 рр.

(серед 140 країн)

76 79

Інфраструктура 68 69

Транспортна інфраструктура: 88 91

– якість усієї інфраструктури 75 82

– якість доріг 139 132

– якість залізничної інфраструктури 25 28

– якість портової інфраструктури 107 108

– якість інфраструктури повітряного

транспорту 99 97

На думку багатьох експертів, нинішній стан вітчизняного ринку логістики

можна визначити подвійно: 37% вважає, що ринок логістики перебуває в стані

стагнації, а 34% – що він пройшов етап становлення й розвивається. Динаміка

136

національного індексу ефективності логістики яскраво демонструє прогресівні

зміни. Так, в першому рейтингу LPI у 2007 р. Україна займала 73 місце серед

150 країн світу (індекс LPI – 2,55); у 2014 р. індекс LPI досяг позначки у 2,98

бали що дозволило нашій країні розташуватися в світовому рейтингу на 61

місці між Аргентиною (2,99) і Єгиптом (2,97) серед 160 країн світу. Однак уже

у 2016 р. Україна з 61 місця перемістилася на 80 (до 2,74 бали), погрішивши

фактично якість усієї інфраструктури. Аналізуючи індекс LPI в 2007–2016 рр.

варто відмітити, що Польща, яка знаходиться на 33 місці за індексом

ефективності логістики, є певним ідеалом як для України, так і для інших країн-

сусідів, країн СНД та країн Балтики (табл. 2).

Таблиця 2

Індекс ефективності логістики України та її країн-сусідів

Країна Індекс LPI (місце)

2007 р. 2010 р. 2012 р. 2014 р. 2016 р.

Литва 2,78 (58) 3,13 (45) 2,95 (58) 3,18 (46) 3,63 (29)

Польща 3,04 (40) 3,44 (30) 3,43 (30) 3,49 (31) 3,34 (33)

Україна 2,55 (73) 2,57 (102) 2,85 (66) 2,98 (61) 2,74 (80)

Росія 2,37 (99) 2,61 (94) 2,58 (95) 2,69 (90) 2,57 (99)

Білорусь 2,53 (74) -* 2,61 (91) 2,64 (99) 2,40 (120)

* Білорусь у 2010 р. не була включена в рейтинг LPI-2010

Незважаючи на певну суб‘єктивність дослідження ефективності логістики

за методологією Світового банку, можна виділити ряд основних проблем

розвитку логістики в Україні [4, 5]: відсутність належної транспортної

інфраструктури, недостатній рівень інвестицій у розвиток інфраструктури,

несформованість ринку 3PL-послуг, відсутність системного інтегратора рівня

4PL, недостатній рівень розвитку систем зв'язку і телекомунікацій,

недосконалість митного та інших видів контролю на зовнішньому кордоні,

відсутність нормативно-правового регулювання, відсутність статистичного

обліку на національному рівні показників розвитку логістики, нестача фахівців-

логістів відповідної кваліфікації та центрів їх підготовки, слабка інтегрованість

в Євразійську логістичну систему.

137

Розвиток ідей логістики в Україні стримують також відсутність

належного державного підходу до проблем логістики, загальна економічна

криза, незавершеність вирішення питання власності, скорочення обсягів

виробництва, інфляція, конфлікт з інтересами власників підприємств, недоліки

у професійній підготовці кадрів (спеціальності «логістика» наразі в країні

немає, отже – відсутнє глибинне вивчення логістичної галузі та можливість

отримання студентами необхідних компетенцій).

Україна має значні перспективи для розвитку ринку логістики в Україні.

Серед них виділяють інтеграцію організацій України у світову логістичну

мережу головним чином шляхом впровадження новітніх технологій та

обладнання, застосування широкого спектру сучасних економічних

інструментів у процесі управління логістикою, розвиток інтегрованої логістики,

що дозволяє об‘єднати зусилля керуючого персоналу промислової фірми, її

структурних підрозділів та логістичних партнерів у наскрізному управлінні

матеріальними та супутніми потоками у повному логістичному ланцюгу

«закупівля – розподіл – продаж».

За оцінками експертів, протягом наступних трьох-п‘яти років,

вітчизняний ринок логістики стабілізується і покаже стійке зростання на 6-9%.

Фахівці встановили, що останнім часом зацікавленість в розширенні

транспортних послуг збільшилася як з боку кінцевого замовника, так і самих

операторів. Після виходу вітчизняних виробників на світові ринки, залучення

українських підприємців до глобального ланцюга постачань багато хто

усвідомив, що логістика — реальний інструмент підвищення ефективності

бізнесу і що можна зменшити свої витрати завдяки співпраці з логістичними

операторами. Замовники подібної послуги частіше вимагають від операторів

повного комплексу обслуговування, високої якості цих послуг, гарантії

надійності доставки товарів і схоронності вантажів, а для прозорості бізнес-

процесів готові комплексно використовувати інформаційні технології.

З'являються нові види послуг — наприклад, поштова логістика.

138

Принципово важливим фактом на даному етапі розвитку має стати

усвідомлення виробничо-промисловими підприємствами необхідності

впровадження логістичного підходу, що сприятиме підвищенню

конкурентоспроможності певної бізнес-одиниці в умовах жорсткої конкуренції.

Використовуючи функціональні логістичні можливості, підприємці зможуть

досягнути багатьох переваг [6]: зниження витрат виробництва, ефективного

управління запасами, якісного обслуговування клієнтів, гнучкого реагування на

потреби ринку.

Отже, вищевикладене свідчить про те, що вітчизняний логістичний ринок

знаходиться на стадії розвитку і становлення, з кожним роком підвищуючи

свою ефективність. Динаміка індексу ефективності логістики (LPI) нашої

країни свідчить про поступовий розвиток ринку логістичних послуг, однак

темпи такого розвитку залишаються нижчими, порівняно із іншими країнами.

Незважаючи на кризові процеси на ринку, які спостерігаються сьогодні,

експерти прогнозують подальше його зростання. Підвищення ефективності

ринку логістики призведе до появи на ринку більшої кількості компетентних

провайдерів комплексних логістичних послуг, приваблення на ринок

закордонних гравців, що матиме позитивний вплив на господарство країни в

цілому.


1. Логістика [Текст]: Навч. посіб. / Н. М. Тюріна, І. В. Гой, І. В. Бабій. -

К.: "Центр учбової літератури", 2015. - 392 с.

2. Прорыв в логистике: достижение максимальной гибкости, скорости,

надежности в цепочке поставок и сокращение издержек / Информационное

агентство "All Retail" [Електронний ресурс]. – Режим доступу :

http://allretail.ua/news/45442

3. Показники логістичної ефективності країн світу (LPI). – [Електронний

ресурс]. – Режим доступу : http://info.worldbank.org/

http://allretail.ua/news/45442

http://info.worldbank.org/

139

4. Хвищун Н. В. Ефективність логістики України за методологією

Світового банку / Н. В. Хвищун, А. М. Якимів // Логістичні системи:

глобальний, національний, регіональний та локальний виміри. – Л., 2014. – С.

100–104.

5. Луценко І. Логістика та її роль в умовах реформування економіки

України // Економіст. - 2009. - №12. - С.62-63.

6. Довженко О.О. Перспективи розвитку логістики на українських

підприємствах [Електронний ресурс] / О.О. Довженко, О.С. Мельничук //

Економіка. Управління. Інновації. – 2011. – № 2(6). – Режим доступу :

http://www.nbuv.gov.ua/old_jrn/e-journals/eui/2011_2/11doonyp.pdf

ВИЗНАННЯ ТА ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ ІНОЗЕМНИХ СУДІВ

У КОНТЕКСТІ ПРАВА НА СПРАВЕДЛИВИЙ СУДОВИЙ РОЗГЛЯД

В ЦИВІЛЬНИХ СПРАВАХ

Цувіна Тетяна Андріївна

к. ю. н., асистент кафедри цивільного процесу,


Провідне значення для ефективного захисту прав та свобод людини і

громадянина має реалізація в національному правопорядку міжнародних

стандартів права на справедливий судовий розгляд цивільних справ. Зазначене

право закріплене у п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини та

основоположних свобод (надалі – ЄКПЛ), відповідно до якого кожен має право

на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку

незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір

щодо його прав та обов‘язків цивільного характеру.

140

Спираючись на позицію, висловлену у ранній практиці у справі «Hornsby

v. Greece», згідно з якою визнання та виконання рішень національних судів є

невід‘ємною частиною судового розгляду у контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ [1],

Європейський суд з прав людини (надалі – ЄСПЛ) у своїй більш пізній практиці

застосував аналогічний підхід і до випадків визнання та виконання рішень

іноземних судів. Так, у справі «McDonald v. France» ЄСПЛ вперше зазначив, що

п. 1 ст. 6 ЄКПЛ має застосовуватися як до рішень національних судів, так і до

визнання та виконання рішень іноземних судів [2]. Зазначена справа з

очевидністю дає підстави виснувати, що ЄСПЛ з часом почав визнавати право

особи на визнання та виконання рішень іноземних судів поряд із вимогою щодо

виконання рішень національних судів процесуальною складовою права на

справедливий судовий розгляд у контексті п. 1 ст. 6 ЄКПЛ.

Варто зауважити, що ЄСПЛ пов‘язує проблематику визнання та

виконання рішень іноземних судів передусім із таким елементом права на

справедливий судовий розгляд, як доступ до суду. Так, у справі «Jovanoski v.

the Former Yugoslav Republic of Macedonia» ЄСПЛ констатував порушення

права заявника на доступ до суду, адже судове рішення проти хорватської

компанії було виконане лише частково через те, що після виконання частини

рішення суду у Хорватії почався збройний конфлікт у 1992-1993 рр. та

комунікація між державними органами була перервана. ЄСПЛ у своєму рішенні

зауважив, що навіть зважаючи на вказані обставини, Македонії не вдалося

вжити адекватних та ефективних заходів з метою забезпечення виконання

рішення суду, а тому мало місце порушення права особи на доступ до суду

через невиконання судового рішення [3].

Поряд з цим, право на доступ до суду не є абсолютним та може бути

обмеженим. При оцінці легітимності обмежень права на доступ до суду у

контексті проблематики, що розглядається, у кожному конкретному випадку

слід враховувати принцип пропорційності, відповідно до якого обмеження

права на доступ до суду у вигляді відмови у визнанні та виконанні рішення

141

іноземного суду не може шкодити самій суті права на доступ до суду, повинне

переслідувати легітимну мету та має бути забезпечена розумна пропорційність

між засобами обмеження, що використовуються, та метою, що досягається.

Крім того, зазначені обмеження не можуть бути застосовані у довільній манері.

У своїй прецедентній практиці ЄСПЛ також наголошує на необхідності

дотримуватися вимоги розумності строків судового розгляду. У справі «K. v.

Italy» зазначається, що визнання п. 1 ст. 6 ЄКПЛ застосовним до проваджень

щодо визнання та виконання рішень іноземних судів свідчить про те, що

гарантії розумного строку судового розгляду також застосовні до таких

проваджень. Зважаючи на зазначене, у цій справі ЄСПЛ визнав порушення

вимоги розумності строків судового розгляду, адже провадження щодо

звернення рішення іноземного суду до виконання тривало понад 8 років [4].

На окрему увагу заслуговує питання визнання та виконання рішень

міжнародного комерційного арбітражу. ЄСПЛ зазначає, що поняття «суд» у

контексті права на справедливий судовий розгляд не обов‘язково тлумачиться

як суд класичного типу, інтегрований у стандартну систему судів держави [5].

Воно має розглядатися у сутнісному сенсі цього слова відповідно до його

судових функцій [6]. Використовуючи такий підхід, ЄСПЛ неодноразово

поширював гарантії п. 1 ст. 6 ЄКПЛ на провадження у міжнародному

комерційному арбітражі, вважаючи, що добровільна передача сторонами своєї

справи на розгляд арбітражу розцінюється як відмова від права на

справедливий судовий розгляд у сенсі п. 1 ст. 6 ЄКПЛ. Проте така відмова не

обов‘язково має свідчити про відмову від усіх гарантій, передбачених цією

статтею [7]. Виходячи із зазначеного, положення про беззворотну реалізацію

рішень іноземних судів мають поширюватися і на рішення міжнародних

комерційних арбітражів. Так, у справі «Ern Makina Sanayive Ticaret A. S. v.

Turkey» ЄСПЛ визнав порушення п. 1 ст. 6 ЄКПЛ, адже під час розгляду

питання про визнання та звернення до примусового виконання у Туреччині

рішення російського міжнародного комерційного арбітражу відповідач не був

142

належним чином повідомлений про час та місце розгляду справи, що позбавило

його можливості реалізувати право на доступ до суду та право брати участь у

справі [8].

Таким чином, враховуючи сучасний стан теорії та практики

правозастосування, дослідження та подальше реформування інституту

визнання та виконання рішень іноземних судів має розглядатися через призму

ЄКПЛ та практики ЄСПЛ щодо її тлумачення. Провідними у цьому контексті

мають стати процесуальні гарантії права на справедливий судовий розгляд (п. 1

ст. 6 ЄКПЛ), дотримання яких має неухильно забезпечуватися національними

судами під час проваджень щодо визнання та виконання рішень іноземних

судів.


1. «Hornsby v. Greece», 19 March 1997, par. 40, Reports of Judgements

and Decisions 1997-II. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-58020.

2. «McDonald c. France», app. no. 18648/04, 29 April 2004. URL:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-87756.

3. «Jovanoski v. the Former Yugoslav Republic of Macedonia‖, app. no.

31731/03, 07 January 2010. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-96603.

4. «K. v. Italy», app. no. 38805/97, 20 July 2004. URL:

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-61924.

5. «Campbell and Fell v. the United Kingdom», 28 June 1984, par. 76,

Series A no. 80. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-57456.

6. «X. v. Belgium (dec.)», app. no. 8247/78, 05 May 1980, unreported.

URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-98057.

7. «Suovaniemi and Others v. Finland» (dec.), app. no. 31737/96, 23

February 1999. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-4942.

8. «Ern Makina Sanayive Ticaret A. S. v. Turkey», no. 70830/01, 03 May

2007. URL: http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-80392.

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-4942

http://hudoc.echr.coe.int/eng?i=001-80392

143

ACTIVE LIFE POSITION AS A DRIVING FORCE IN THE

DEVELOPMENT OF PERSONALITY

Iana Ushko, Associate Professor

Ivano-Frankivsk National Medical University

Oleksii Hliebov, Associate Professor

American University of Integrative Sciences,

School of Medicine, St. Maarten

Vita Antsupova, Assistant Professor

Bukovinian State Medical University

Changes in the socio-political and economic conditions of our society's life, the

development of market relations have a great influence on the development of the

individual, the activation of professional activity, the expansion of knowledge. There

is a need for expanding the possibilities of competent choice by each individual of his

life's work path.

In the process of professional self-determination, the most significant is

diagnosis. It is used to assess the student's ability, better understanding of individual

properties, his/her behavior, direction of activity, allows him to more effectively use

his positive features through the process of his collaboration with adults and people

of their age.

One of the important goals of education is the idea of self-realization, life's

labor self-determination, but unfortunately, the implementation of this idea or is

strongly dependent on the skill of the teacher, or not at all provided with effective

psychological and pedagogical techniques and technologies that would allow to talk

about the practical solution of the problem professional self-determination.

In the process of professional development of the future of a skilled worker,

three distinct periods can be distinguished:

144

1) Period of admission to a vocational school (professional orientation at

school, motivated selection of senior pupils of a profession).

2) Period of training in a vocational school (mastering the relevant theoretical

knowledge, practical skills and abilities).

3) Start of work (professional adaptation in the period of professional practice,

consolidation and development of the acquired skills and abilities of the university,

acquiring work experience, final approval in the chosen profession).

Good development is provided only by an active, emotionally colored activity,

in which a person invests the entire soul, in which he completely realizes his

capabilities, expresses himself as a person. That is why not so much activity in

general, how much activity of the person, is manifested in this activity.

Learning activity allows students to learn more quickly and successfully social

experience, develops communicative abilities, forms relationships to surrounding

reality. Cognitive activity provides intellectual development. Labor activity

stimulates the rapid and successful formation of the spiritual world of a person,

determines the readiness of many and successfully works.

All manifestations of activity have the same constant source-needs. The

multifaceted nature of human needs generates a variety of activities for their

satisfaction. Show young people useful, as much as possible to weaken the false

directions of activity - a permanent and very difficult task of education. The

complexity is that the needs and motives of the activity are too dynamic and

variables. With the admission to the university, the types and nature of activity are

rapidly changing. And so there is a certain period of adaptation to unusual conditions

of activity. In this period, it is the activity and orientation of the person that is

important.

Activity - a prerequisite for the development of a person, his opportunities and

talents, achievement of success. The man himself creates the sphere of his life, makes

decisions.

145

Physiological development of a person is diagnosed relatively simply. To do

this, the world-wide use of specially designed tests, which measure the degree of

development of both general and special qualities. Depending on how successfully a

person performs the proposed tasks, a conclusion is drawn about the level achieved,

the specific parameters of physical development, the obtained data are compared with

age-related possibilities. Spiritual, social development is difficult to diagnose.

Various techniques used to achieve this goal are extremely complex, cumbersome

and not always provide an objective conclusion. To improve the reliability of the

diagnosis, a comprehensive study of the health status, collection and comparison of

anthropometric, social and psychological data, which requires special equipment,

clinics, laboratories, trained personnel, is used.

Emergency interest is the diagnosis of mental activity and the motivation of

behavior, the level of claims, emotionality, the development of social behavior and

many other important qualities of the individual.

Motivation is an internal complex mechanism that correlates the influence of

external factors for an individual's activities with internal properties and human

capabilities. Students, motivated to succeed, clearly show the desire, in any case, to

achieve only success in their educational, cognitive, communicative and other

activities, choose means and prefer actions aimed at achieving the goal. They are also

characterized by the full mobilization of their resources and the focus on achieving

the goal.

In his practical activity, a person usually strives to achieve such results, which

are consistent with his self-esteem, contribute to its strengthening, normalization.

Self-assessment, in turn, depends on the outcome of the activity.

The development and self-development of man is influenced by the

environment in which he lives and acts. Finding in the process of life a certain

experience (on the basis of internal needs), a person begins to freely and

independently choose the goals and means of activity, to manage the environment,

while improving and developing their abilities, that is, to engage in self-development.

146

The basis that determines the intensity and direction of personality development is

the needs: social and spiritual - the needs to improve and improve themselves.

This means that it is necessary to ensure the development of the student in a

direction that would lead to his self-improvement, improvement and development of

his natural data. He should want and be able to develop himself, to improve himself.

ПЕРСПЕКТИВИ АУДИТУ В УКРАЇНІ

В УМОВАХ ЕВРОІНТЕГРАЦІЙНИХ ПРОЦЕСІВ

Томарович Тетяна Віталіївна студентка

Харківський навчально-науковий інститут

ДВНЗ «Університет банківської справи»

В умовах економічного розвитку незалежної держави України в

ринковому середовищі важливого значення набуває процес перевірки звітності

господарської діяльності її суб‘єктів. В Україні, як і в розвинених країнах

світу, для забезпечення та підтвердження об‘єктивності та раціональності

діяльності господарюючих суб‘єктів у відповідності до чинного законодавства

України використовується аудиторський контроль.

Метою аудиту є зменшення рівня невизначеності, достатнього для

прийняття управлінського рішення щодо предмету його (аудитора)

професійного судження.

Завдання - зробити професійне судження про фінансовий стан

організації, максимально наближене до фактичного стану речей.

Детальна характеристика, а також проблеми та перспективи аудиту

можна прослідкувати у роботах зарубіжних та вітчизняних вчених-економістів:

147

Л. Совьєра, В. Бринка, К. Піккета, Р. Алборова, В Андрєєва, А. Аренс, Я.

Соколова, Б.Соколова, А. Соніна, В. Бурцева та інших.

Для сучасної України аудит – відносно новий вид послуг на ринку, що

офіційно з‘явився в 1993 році у зв‘язку з прийняттям Закону України «Про

аудиторську діяльність». Аудит, як напрям професійної діяльності, викликає

інтерес як і у науковців, що вивчають його теоретичні аспекти, так і вищих

менеджерів провідних аудиторських компаній ринку, з метою оптимізації

власної господарської діяльності.

Саме поняття аудит - перевірка даних бухгалтерського обліку і

показників фінансової звітності суб'єкта господарювання з метою

висловлення незалежної думки аудитора про її достовірність в усіх суттєвих

аспектах та відповідність вимогам законів України, положень (стандартів)

бухгалтерського обліку або інших правил (внутрішніх положень суб'єктів

господарювання) згідно із вимогами користувачів [1].

Для всіх бухгалтерів і аудиторів на Заході обов'язкове дотримання

принципів бухгалтерського обліку, що іноді називають стандартами - GААР

(Generally Accepted Ассоuntіng Principles) , для Украйни є першочергової

актуальності набуває приближення ведення звітності до цих стандартів, а отже

– і нових ключових засад в аудиті [2].

У відповідності до «Фундаментальних принципів аудиту публічного

сектору» (ISSAI 100), що є схваленими Міжнародною організацією вищих

органів аудиту у 2013 р., аудит постає «систематичним процесом об‘єктивного

отримання та оцінки доказів, необхідних для обґрунтування висновків стосовно

відповідності наявної інформації встановленим критеріям», таким чином

основним завданням аудиту фінансової звітності являється тільки підвищення

ступеня довіри зацікавлених користувачів у фінансовій звітності [3]. Та чи

актуально це і на українському ринку? На противагу в Україні аудиторська

діяльність представлена спектром послуг, які направлені не лише на перевірку

відповідності нормам обліку, а і на пошук альтернативних шляхів

148

удосконалення діяльності та способів уникнення подальших помилок в обліку

господарської діяльності.

Ще одним вагомим протиріччям постає те, що «аудиторський висновок

аудитора іноземної держави при офіційному його поданні установі,

організації або суб'єкту господарювання України підлягає підтвердженню

аудитором України, якщо інше не встановлено міжнародним договором

України» [1]. Проте, в найближчій перспективі в Україні готується

законопроект, який регулював би відносини в сфері аудиту відповідно до нових

вимог часу.

Отже, на даному етапі система аудиту України в умовах

евроінтеграційних процесів потребує подальшого удосконалення, шляхом

корекції законодавчої бази у напрямку підведення її до міжнародних

стандартів, при цьому обов‘язково враховуючи національні інтереси держави.


1. Про аудиторську діяльність: Закон України від Закон від 22.04.1993

№ 3125-XII [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://zakon3.rada.gov.ua

2. Про затвердження Положення про Державну аудиторську службу

України [Електронний документ] : Постанова Кабінету Міністрів України від

03.02.2016 р. № 43. – Режим доступу : http://zakon5.rada.gov.ua

3. Міжнародні стандарти фінансової звітності (МСФЗ, МСФЗ для

МСП, включаючи МСБО та тлумачення КТМФЗ. [Електронний документ] :

IASB; Список, Стандарт, Міжнародний документ від 01.01.2012 – Режим

доступу : http://zakon5.rada.gov.ua

4. International Standards of Supreme Audit Institutions. INTOSAI

Guidance for Good Governance. Level 3: Fundamental Auditing Principles

[Електронний ресурс]. – Режим доступу : http://www.issai.org/3-fundamental-

auditing-principles.

149

ОПТИМАЛЬНЕ ВИКОРИСТАННЯ ЕТСР ДЛЯ НАГРІВУ ВОДИ,

ОПАЛЕННЯ ПРИМІЩЕНЬ І БАЛАНСУВАННЯ ЕНЕРГОСИСТЕМИ

Фесюк Олександр Володимирович

Інститут кібернетики імені В.М. Глушкова НАН України

Євпак Юлія Сергіївна

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

В рамках ―Енергетична стратегія України 2035‖ [1] задекларовано

приєднання ОЕС України до Європейської енергосистеми ENTSO-E з на

порядок вищими вимогами до частоти електроенергії яка виробляється.

Основною проблемою в цьому процесі є дотримання балансу потужностей

генерування та споживання електроенергії, оскільки електроенергію не можна

зберігати але необхідно надати споживачу в потрібній йому кількості та в

потрібний час. Розглянемо види електростанцій які використовуються для

виробництва електроенергії та як відбувається процес балансування.

Аналіз даних з [2] та інших доступних джерел інформації показує що

основним виробником електроенергії (близько 50%) в ОЕС України є АЕС,

проте вони не беруть участі в регулюванні балансу потужностей і працюють в

базовому режимі. Також без суттєвих змін в потужності працюють енергоблоки

ТЕЦ (3-4%). ВДЕ складають лише 1-1.5% від всієї потужності і не можуть

використовуватися в балансуванні електроенергії, при чому варто зауважити,

що ВЕС генерують електроенергію з великою стохастичністю, що при

збільшенні частки генерування впливатиме на складність регулювання частоти

в енергосистемі. Потужностей ГЕС і ГАЕС (10-15%) недостатньо для покриття

різниці між нічним мінімумом та вечірнім максимумом споживання

електроенергії. Їх використовують для швидкого регулювання балансу

потужностей енергосистеми, проте цього не завжди достатньо для утримання

частоти згідно вимог ENTSO-E.

150

Закриття балансу потужностей покладено на енергоблоки ТЕС, при чому

не всі енергоблоки є маневреними. Частина енергоблоків вимикається в нічну

пору доби попри закачування води в ГАЕС за рахунок електроенергії отриманої

від ТЕС, а невелика частина енергоблоків ТЕС утримується в гарячому резерві

та оплачується за окремим тарифом. Ці фактори зменшують ресурс роботи

енергоблоків ТЕС.

Для вирішення проблеми вимкнення енергоблоків ТЕС в нічну пору доби,

уникнення можливих поломок енергоблоків, які можуть відбутися при їх

увімкненні і збереження їх ресурсу роботи в [3] пропонується модернізувати

наявні газові котельні в електротермічні споживачі-регулятори (ЕТСР) які

використовуватимуть дешевший нічний тариф для нагріву води і зберігатимуть

її в акумуляторі тепла для подальшого використання протягом дня. Даний

підхід дозволить скоротити об'єми споживання газу. Також, при підключенні

цих котелень до пульту управління балансу потужностей ОЕС України

отримаємо можливість швидко реагувати на аварійні зупинки енергоблоків

вимкнувши певну кількість ЕТСР чим забезпечивши утримання частоти

електроенергії на заданому рівні, згідно вимог ENTSO-E.

Проте, основним завданням ЕТСР є забезпечення теплом споживачів в

потрібний час і потрібній кількості з мінімальними витратами. Для вирішення

цих питань пропонується в першу чергу змінити підхід при модернізації

газових котелень, встановлюючи нагрівальні елементи (електричні та/або

газові) з дистанційними вимикачами та регуляторами. Також, для поліпшення

якості послуг постачання гарячої води та обігріву приміщень потрібно створити

мережу датчиків температури повітря та гарячої води. Наявність датчиків та

нагрівачів з можливістю віддаленого керування дозволить розробити апаратне

та програмне забезпечення (ПЗ) яке в першу чергу буде мінімізувати витрати на

нагрів води та опалення приміщень з дотриманням потрібних вимог. Ще однією

властивістю даного ПЗ повинна бути можливість автоматично реагувати на

зміну балансу потужностей, яка визначається за відхиленням частоти

151

електроенергії, вимикаючи/вмикаючи частину електроводонагрівачів або

реагувати на вказівки центрального регулятора, який буде оплачувати участь

конкретної котельні в балансуванні енергосистеми. Це також дозволить

економити певні кошти, які зараз витрачаються на утриманні в гарячому

резерві деяких енергоблоків ТЕС. Також, при збільшенні частки генерування

електроенергії за допомогою ВЕС ЕТСР надають можливість згладжувати

негативний вплив стохастичного надходження потужності від цих джерел.

Отже, використання ЕТСР з запропонованим підходом при модернізації

газових котелень та розробкою спеціального апаратного і програмного

забезпечення дозволить мінімізувати витрати на обігрів приміщень водночас

постійно забезпечуючи необхідні вимоги що до температури води та повітря в

приміщеннях. Також, ЕТСР є зручними регуляторами балансу потужностей

генерування та споживання електроенергії, які при взаємодії з центральною

системою управління балансом потужностей дозволять утримувати частоту

електроенергії згідно вимог ENTSO-E. Водночас, при розвитку ВДЕ в Україні

даний підхід дозволить вирішувати проблеми збереження енергії та усувати

відповідні проблеми балансування які виникають при максимальному

використанні потужностей цих джерел енергії.


1. Енергетична стратегія України на період до 2035 року [Електронний

ресурс]: http://mpe.kmu.gov.ua/minugol/control/uk/doccatalog/list?currDir=50358

2. ДП НЕК ―Укренерго‖ [Електронний ресурс]:

https://ua.energy/diyalnist/dyspetcherska-informatsiya/robota-oes-ukrayiny-za-

tyzhden/

3. Щодо ефективностi електроакумуляцiйного опалення при використаннi

гiбридних газових котелень [Електронний ресурс]: http://tecom.com.ua/wp-

content/uploads/2016/04/statja.pdf

http://mpe.kmu.gov.ua/minugol/control/uk/doccatalog/list?currDir=50358

https://ua.energy/diyalnist/dyspetcherska-informatsiya/robota-oes-ukrayiny-za-tyzhden/

https://ua.energy/diyalnist/dyspetcherska-informatsiya/robota-oes-ukrayiny-za-tyzhden/

http://tecom.com.ua/wp-content/uploads/2016/04/statja.pdf

http://tecom.com.ua/wp-content/uploads/2016/04/statja.pdf

152

ЛАНДШАФТНА АКУСТИКА. ЗАХИСНІ НАСАДЖЕННЯ ЯК ЗАСІБ

ЗНИЖЕННЯ ШУМУ

Шепітко Олександра Олександрівна студентка 4 курсу, факультету архітектури та будівництва

Університет Короля Данила

Візуальний характер фахової діяльності архітектора слід активно

підсилювати використанням аудіальних прийомів, що надають можливість

створювати необхідний середовищний ефект з естетичним, оздоровчим та

інформаційно-освітнім впливом. Сучасне місто, де людина змушена перебувати

під постійним впливом потужного шумового забруднення, потребує

облаштування осередків звукового комфорту різноманітного функціонального

призначення.

У практичній діяльності архітектори переважно вирішують питання

боротьби з шумом та забезпечення оптимальних акустичних умов в

приміщеннях різного призначення. Значно менше уваги приділяється

ландшафтній акустиці. Можна помітити, що більшість пропозицій та обмежень

щодо шуму – це нормативні документи[1], в яких регламентуються його

фізичні характеристики. Актуальним питанням сьогодення є зниження шуму в

середовищі, тому завданням поставили розглянути оптимальний засіб - захисні

насадження.

Акустика (від грецького ―акуо‖ - чую) - наука про звук, яка вивчає його

природу та проблеми, пов‘язані з його виникненням, розповсюдженням та

сприйняттям [2]. Вивчення звукових ландшафтів пов‘язано з акустикою,

архітектурою, екологією, ландшафтним плануванням та ін., тому необхідна

взаємодія між спеціалістами різних спеціальностей в процесі проектування.

Можемо виділити ще одну проблему означення об‘єкту дослідження та

153

термінології, особливо у нашій країні, де акустичний дизайн тільки нещодавно

заявив про себе, як окремий напрямок в дизайн проектуванні. Важливо

розрізняти акустичне середовище в цілому та звуковий ландшафт як цілісну

одиницю.

В книзі ―The Tuning of the World‖ Дж. Шефера ми можемо ознайомитися з

основними положеннями стосовно дизайн-проектування звукових ландшафтів

[3]. ―Soundscape‖ визначається Дж. Шефером як простір, який характеризується

трьома типами звуків. Фонові звуки він визначає як основні тони (―keytones‖).

Головні звуки, які привертають уваги названі як ―звукові сигнали‖

(soundsignals). Звуки які особливо виділяє суспільство та його окремі індивіди

названі ―звуковими позначками‖ (―soundmarks‖) [3]. Така термінологія

допомагає пояснити ідею про те що звук певного місця може як місцева

архітектура, звичаї, одежа, виражати індивідуальність співтовариства, його

ідентичність в рамках простору, де його можливо розпізнати по його звуковому

ландшафту.

Одним із ефективних способів зниження шуму на шляху його поширення

є - застосування захисних смуг озеленення. Захисні насадження в містах

можуть використовуватись як самостійні засоби шумозахисту. Спеціальні

смуги зелених насаджень мають комплексний характер захисної дії - захист від

шуму, вихлопних газів автотранспорту, абсорбція пилу, що забруднюють

повітря, покращення мікрокліматичних показників міського середовища,

позитивна психологічна та естетична дія на населення. Все це значно підвищує

соціальну значимість озеленення як містобудівного засобу шумозахисту.

Зелену масу крон дерев, яка складається з листя різної конфігурації,

густини і орієнтації, можна розглядати як змінно-контрастне фізичне

середовище, де безперервно міняються місцями акустично непрозорі і прозорі

елементи середовища. Звукова енергія, попадаючи з повітря в простір,

заповнений кронами дерев, переходить в інше середовище – повітря + листя,

154

яке має здатність розсіювати і поглинати звукову енергію. Ці властивості

проявляються помітніше із збільшенням густини середовища. Частотна

характеристика зниження рівнів звуку смугами зелених насаджень залежить від

їх дендрологічного складу і густини. При цьому найбільша ефективність

зниження рівня звукового тиску проявляється в діапазоні високих частот, які є

найбільш неприємними для сприйняття людським вухом і визначальними при

формуванні загального рівня звуку. Ця властивість є характерною як для

листяних, так і для хвойних порід а також насаджень із змішаних порід. Рівні

низьких частот спектра транспортного шуму не піддаються помітному

зниженню, проте під впливом смуг зелених насаджень ці шуми сприймаються

людським вухом не так різко внаслідок зм'якшення рівнів шуму насадженнями.

На частоті 500 Гц і вище спостерігається помітне активне поглинання рівнів

звуку. Акустичний ефект зниження рівня звуку, в основному, визначають такі

фактори як ширина смуги, дендрологічний склад і конструкція посадок.

Найбільш ефективними є шумозахисні смуги із рослин крупномірних, з порід,

які швидко ростуть і мають щільногіллясту, густу і низько опущену крону.

Структура смуг повинна бути щільною, яка закриває підкроновий простір, в

найближчій по відношенню до джерела шуму частині смуги – живе

загородження (краще двоярусне). Зниження рівня шумового забруднення

довкілля при застосуванні захисних насаджень відбувається внаслідок таких

явищ, як розсіювання, поглинання і дифракція звукових хвиль.

Проаналізувавши досить великий ряд інтернет-джерел, досліджень та

публікацій, готових проектів можна зробити висновок, що вищезазначені факти

підкреслюють актуальність цієї теми для подальшого дослідження. Акустичні

відчуття у взаємодії з формою мають безпосереднє відношення до якості

виробу. Можна зробити висновок, що архітектура акустики як проектна

культура зі своїм розумінням акустичного середовища затребувана на

сучасному етапі проектної культури нашого суспільства.

155


1. Державні будівельні норми. Основні вимоги до будівель і споруд.

Захист від шуму. ДСТУ-Н Б В.1.1-33:2013

2. Кондратьева К.А. Дизайн и экология культуры / Кондратьева

К.А., - М; МГХПУ им. Строгонова, 2000. -105 с.

3. J.Shefer The Tuning of the World. WFAE digest, 216 c.

4. Борьба с шумом в городах: Совм. сов. – фр. изд. / В.Н. Белоусов, Б.Г.

Прутков, А.П. Шицкова и др. "Борьба с шумом". – М.: Стройиздат, 1987. – 248.

5. Борьба с шумом в населенных местах/ Самойлюк Е.П., Денисенко В.И.,

Пилипенко А.П. – К.: Будівельник, 1981. – 144 с.

ШЛЯХИ ПІДВИЩЕННЯ ЯКОСТІ ОСВІТИ ЛІКАРІВ-ІНТЕРНІВ

НА КАФЕДРІ ОТОЛАРИНГОЛОГІЇ ХНМУ

Журавльов Анатолій Семенович

д.м.н, завідувач кафедри

Юревич Надія Олександрівна

к.м.н., доцент

Харківський національний медичний університет

Вступ. Підвищення якості медичної допомоги населенню включає і

оптимізацію роботи закладів післядипломної освіти, які здійснюють підготовку

висококваліфікованих лікарів. Інтернатура - перший рівень підвищення

практичної підготовки фахівців, їх здатності до самостійної лікарської

діяльності. На жаль хороша теоретична підготовка вчора ще студента, а

сьогодні молодого лікаря часто пов'язана з дефіцитом практичних навичок

лікарської діяльності.

Основна частина. Ми вважаємо важливим формування у лікарів-інтернів

здатності до продуктивної діяльності, коли всі необхідні лікарські діагностичні

156

та лікувальні маніпуляції хоч і виконуються за аналогією з тим, що було

засвоєно на теоретичних заняттях, але з необхідними змінами в кожній новій

ситуації, біля ліжка хворого, безпосередньо на прикладі конкретного пацієнта.

Спільно з наставником лікарі-інтерни на кафедрі отоларингології ХНМУ

навчаються обґрунтовувати і формулювати попередній діагноз, складати план

обстеження, проводити диференційну діагностику і потім формулювати

заключний діагноз, призначати лікування і програму реабілітації. Завдання

інтернів - оцінити тяжкість стану пацієнта, побачити особливості клінічного

перебігу хвороби у даного пацієнта, розуміти, як впливають супутні

захворювання, сформулювати основний діагноз конкретного хворого, що

визначає подальшу лікарську тактику і правильний вибір медикаментозної

терапії.

Важливе значення в діяльності нашої кафедри звичайно ж мають і

клінічні та науково-практичні конференції, що сприяють поглибленню

теоретичних знань інтернів-отоларингологів. Щотижня ми проводимо клінічні

розбори пацієнтів, що знаходяться в отоларингологічному відділенні. Клінічні

розбори супроводжуються виступом лікаря-інтерна з доповіддю однією з

актуальних тем отоларингології. У процесі підготовки доповіді всі інтерни

змушені активно знаходити, вивчати та використовувати навчальну та наукову

інформацію. Це розширює горизонти знань, спонукає лікарів-інтернів до більш

повного пояснення причин захворювання, розкриття їх природи, постановці

клінічного діагнозу і проведення диференційованого лікування.

У разі, коли на клінічній базі немає достатньої кількості хворих по

заданій темі, заняття проводять із застосуванням ситуаційних завдань або

використанням ділових ігор, сценарій яких розробляється заздалегідь.

Моделювання клінічних ситуацій особливо важливо і корисно в формуванні

навичок надання невідкладної допомоги при критичних станах. На нашій

кафедрі створені макети-тренажери для навчання проведення передньої і

задньої тампонади носа, трахеостомії.

157

Вважаємо важливим в підготовці молодих лікарів показати, на своєму

прикладі, спільність і згуртованість колективу як всередині кафедри так і з

співробітниками відділення. Тепла, психологічно здорова обстановка,

взаімоповага в роботі і навчанні, доброзичливість до лікарів-інтернів, спільний

ретельний і творчий аналіз клінічних ситуацій, повага їх думок, їх суджень

розвиває у лікарів-інтернів основи клінічного мислення, стимулює і створює

мотивацію до ведення хворих, призводить до глибокого і всебічного

осмислення клінічних ситуацій.

У лікарів-інтернів іноді виникають складності в спілкуванні з хворими і

їх родичами. Страх і невпевненість в тому, як правильно відповісти хворому на

деякі з їхніх запитань може викликати недовіру пацієнта і, як наслідок,

невпевненість «молодого» лікаря в своїх силах, сумнів у можливості

індивідуально реалізувати свій творчий хист. Ми вчимо індивідуально

підходити до кожного пацієнта, психологічно вживатися в їх проблему,

налагодити емоційний контакт і тим самим викликати довіру хворого до лікаря.

Це нівелює напругу в спілкуванні і тим самим поліпшить продуктивну роботу

лікаря. «Кожен лікар, хоче він цього чи ні, повинен бути психологом –

емпіриком….»,- так висловлювався ще 100 років тому . видатний учений-

психіатр професор П. Б. Ганнушкін.

На кафедрі завжди достатньо уваги приділяється педагогічним і

психологічним методикам, дотримання принципів деонтології, практичне

застосування яких аналізується в кожній конкретній ситуації при проведенні

тематичних конференцій, обходів, клінічних розборів хворих, лекцій та

практичних занять.

Висновки. Таким чином, безперервний процес удосконалення знань і

умінь молодого лікаря, використання методів активізації діяльності лікарів-

інтернів, надання їм можливості реалізації професійних якостей та

удосконалення психологічного супроводу навчання позитивно впливає на

якість підготовки і їх успішність у майбутній професійній діяльності.

158

Опубліковані тези та есе,

а також розміщені на веб-сторінках матеріали надаються на існуючих

умовах і в наявній формі.

Організатори Конференції не гарантує, що веб-сторінки будуть

доступні постійно і вільні від помилок. Організатори Конференції не несе

відповідальності за будь-які прямі, непрямі, фактичні чи побічні збитки,

упущену вигоду, тимчасове припинення діяльності, що виникло в результаті

неправомірного використання опублікованих матеріалів, у тому числі і у

випадку, коли Організатори Конференції був поінформований про можливість

таких збитків.

Організатори Конференції не здійснює і не може здійснювати перевірку

інформації, даних, викладених авторами в тезах, есе і не несе відповідальності

за зміст такої інформації. В разі порушення авторами прав інших осіб,

Організатори Конференції має право у будь-який час на свій розсуд видалити

публікацію.

159

Для нотаток

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

160

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

_____________________________________________________________________

____________________________________________________________________

Documents

ЗБІРНИК - iiasc.org · (чисельність населення – 50,99 млн. осіб, виміри демографічної ємності – 50,81 млн. осіб)