Міністерство освіти і науки України

Луцький національний технічний університет

Історія держави і права України Конспект лекцій для бакалаврів спеціальності

081 - Право

денної форми навчання

Редакційно-видавничий відділ

Луцького національного технічного університету

Луцьк 2016

2 УДК 94 (477) (07)

І-89

До друку ____________ Голова Навчально-методичної ради Луцького НТУ

Електронна копія друкованого видання передана для внесення в репозитарій

Луцького НТУ ________________ директор бібліотеки.

Затверджено Навчально-методичною радою Луцького НТУ, протокол № ___

від « » 2016 року.

Рекомендовано до видання Навчально-методичною радою факультету комп’ютерних наук та інформаційних технологій Луцького НТУ, протокол №

____від «____» 2016 року

__________ Голова навчально-методичної ради факультету комп’ютерних наук

та інформаційних технологій

Розглянуто і схвалено на засіданні кафедри інженерної педагогіки, психології

та українознавства Луцького НТУ, протокол № 11 від 28.05.2016 року.

Укладачі: _________ О.Л.Майборода, кандидат історичних наук, доцент кафедри

інженерної педагогіки, психології та українознавства Луцького НТУ

Рецензент:__________ О.М.Жук, кандидат історичних наук, доцент кафедри

інженерної педагогіки, психології та українознавства Луцького НТУ Відповідальний

за випуск:_________О.М. Жук, кандидат історичних наук, доцент кафедри

інженерної педагогіки, психології та українознавства Луцького НТУ.

Історія держави і права України. Конспект лекцій для бакалаврів

спеціальності 081-Право денної форми навчання. Майборода Оксана

Леонтіївна. – Луцьк: Луцький НТУ, 2016. – с. 116.

Посібник вміщує планування та конспективний матеріал лекційних

занять з «Історії української державності», а також список рекомендованої

літератури.

© О.Л.Майборода . 2016

3

ВСТУП

Навчальна дисципліна «Історія української державності»

посідає вагоме місце у процесі підготовки сучасного фахівця,

адже, вивчення правдивої багатовікової вітчизняної історії має

важливе значення для духовного оздоровлення нації, формування

високої патріотичної самосвідомості, остаточного подолання

навязуваного століттями комплексу неповноцінності та

провінційності, врешті-решт виходу України на передові рубежі

європейської та світової цивілізації.

Структурно матеріал розміщено у хронологічній

послідовності за періодами і відповідно до концепції національної

історичної науки, згідно з якою українці є автохтонними

мешканцями своєї землі, на якій протягом століть розбудовували

державність, мали національну церкву, школи й академії,

літературу й мистецтво світового рівня. Зроблено поглиблений

аналіз етапів і форм української державності, проаналізовано

національно-визвольну боротьбу за її відновлення (після втрати з

огляду на різні причини), розглянуто проблеми сучасного

державотворення, крізь призму найважливіших подій загальної

історії українського народу, враховуючи при цьому специфіку

технічного вузу і не дублюючи шкільний курс історії України.

Методичній спрямованості посібника сприяє те, що основні

теоретичні відомості подаються за темами і супроводжуються

запитаннями. Завдання сформульовані таким чином, щоб студенти

відшуковували ключ до розуміння тих складних, суперечливих

процесів, що відбуваються у посттоталітарному українському

суспільстві.

4

Лекція 1: СТАНОВЛЕННЯ УКРАЇНСЬКОГО ЕТНОСУ.

ПОЧАТКИ ДЕРЖАВНОСТІ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ.

(2 год.)

1. Предмет, завдання і концепція курсу «Історія української

державності». Джерела та історіографія курсу.

2. Доісторичне минуле України. Початки формування

українського етносу та його державності.

3. Античні держави Північного Причорномор’я.

Література

Основна

1. Історія України та її державності за ред. Л.Є. Дещинського..-

Львів.,2005.

2. Алексєєв Ю.М., Вертегел А.Г., Даниленко В.М. Історія

України. – К., 1994.

3. Археология Украинской ССР: В 3 т. – К., 1985. – Т.1.

4. Бунт як К.П., Мурзін В.Ю., Симоненко О.В. На світанні історії

// Україна крізь віки. Т.1. – К., 1998.

5. Давня історія України. – К., 1994. – Кн. 1.

6. Даниленко В.Н. Энеолит Украины. – К., 1974.

7. Василенко Г.К. Велика Скіфія. – К., 1991.

8. Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. – К., 1994.

9. Ильинская В.А., Тереножкин А.И. Скифия VII-IV вв. до н.э. –

К., 1983.

10. Крижицький С.Д., Зубар В.М., Русява А.С. Античні держави

Північного Причорномор’я // Україна крізь віки. Т.2. – К.,

1998.

11. Лапин В.В. Греческая колонизация Северного Причерноморья.

– К., 1966.

12. Мурзин В.Ю. Происхождение скифов: основные этапы

формирования скифского этноса. – Киев., 1990.

13. Чмихов М.О. та ін. Археологія та стародавня історія України. –

К., 1992.

Додаткова

1. Білецький А.О. Геродот про скіфів і Скіфію // Археологія. –

1991. – № 7.

5

2. Березанская С.С., Отрощенко В.В., Чередниченко Н.Н.

Культура эпохи бронзы на территории Украины. – К., 1986.

3. Мозолевський Б.М. Скіфський степ. – Київ, 1983.

4. Сегеда С. Кіммерійці. Скіфи. Сармати. // Наука і суспільство. –

1993. – №5-6.

5. Полин С.В. От Скифии к Сарматии. – Киев, 1992.

6. Тереножкин А.И. Киммерийцы. – К., 1976.

7. Толочко П.П. Кочеві народі стезей и Киевская Русь. – К., 1999.

8. Шоколо О. Орійська доба на Україні // Україна і світ. – 1994. –

№ 3-4.

1. Предмет, завдання і концепція курсу «Історія

української державності» Джерела та історіографія

курсу.

Уже із назви курсу "Історія України та її державності" видно,

що його предметом є вивчення складного і багатогранного

процесу формування та розвитку українського народу на основних

землях його поселення і поза їхніми межами від найдавніших

часів аж до наших днів. Це історія території, земель, на якій

здавна проживає український народ, історія публічної влади, чи

інституцій, що правили цією територією. Стрижнем курсу буде

вивчення історії України у її державницькому розумінні, тобто

висвітлення процесів появи і функціонування національних

державних установ, національна державницька думка та

національно-визвольні змагання українців за відновлення своєї

діяльності у період бездержавного існування України.

Оскільки у центрі уваги курсу перебуватимуть питання

державності, то слід коротко зупинитись на суті держави.

Держава – базовий інститут політичної системи і

політичної організації суспільства, створений для

налагодження життєдіяльності суспільства загалом і

виконання політичної влади домінуючою частиною населення

у соціально-неоднорідному суспільстві з метою забезпечення

його цілісності й безпеки, задоволення загально соціальних

потреб.

6

Виникнення та існування Держави пов'язане з будь-яким

соціальним (а не біологічним) розшаруванням суспільства, з його

поділом на ті чи інші частини, які поряд із спільними, зокрема

загально соціальними та загальнолюдськими, мають також і свої

особливі, а нерідко й протилежні потреби, інтереси. Про

повноцінність існування держави свідчить наявність у неї таких

найважливіших ознак (атрибутів): публічної влади, тобто органів

політичного керівництва країною, права – системи встановлених

державою загальнообов'язкових правил поведінки, території,

фінансової системи, військових сил, міжнародного визнання із

зовнішньою політикою та торгівлею. Зовнішнім атрибутами

суверенної держави є її символіка- герб, гімн та прапор.

Історія людства знає три головні типи держав:

рабовласницький, феодальний ці буржуазний. Крім того, держави

розділяють за формами правління, найпоширенішими з яких є

монархія, тобто, коли влада зосереджена в руках однієї людини-

монарха, і республіка, при якій джерелом влади є народ. Форми

держави, відповідно, мають свої різновиди. Наприклад, монархія

абсолютною і конституційною, республіка - президентською,

парламентською або змішаного типу.

В історії української державності існували обидві форми

держав, однак найбільшого поширення набула республіканська.

Особливістю історії України та її державності є те, що

через певні причини український народ тривалий час перебував

хоча і не за власним бажанням, в рамках однієї держави зі своїми

сусідами. Тому на історичних етапах свого розвитку він зробив

значний внесок у розбудову таких неслов’янських державних

утворень, як Велике князівство Литовське, Австрійська (згодом

Австро-Угорська імперія), а у новітні часи – СРСР. Звідси робимо

висновок ,що історію України та її державності потрібно

розглядати у тісному зв’язку з глобальними історичними

процесами, передусім з історією її найближчих сусідів.

Незважаючи на близькість історичного розвитку сусідніх

народів і навіть на певну його історичну спільність, слід вказати

на неприпустимість підміни історії одного народу історією

іншого. Бо саме так було зроблено з історією України. Зокрема, з

7

неї було штучно вилучено цілий період-часи Київської Русі.. В

основу історичної фальсифікації покладено імперські амбіції

московських царів, які вийшовши із правлячої у Київській Русі

династії Рюриковичів, згодом почали виявляти претензії на всі її

землі. Класичного завершення ця ідея набула у прийнятті Іваном

Ш титулу «государя всея Руси» і у відомій фразі з послання

псковського ченця Філофея 1510 р. – «два Рими впали, третій-

стоїть, а четвертому не бувати», що покладено в основу теорії «

Москва- третій Рим». Вона мала обґрунтувати законність прав

Москви-наступниці Києва на візантійський, а відтак і київський

спадок. Тому слідом за М. Карамзіном шовіністично настроєні

російські історики стали трактувати історію Русі цілком

однозначно- як початковий етап історії Росії.

Ґрунтовну критику цим великодержавним антинауковим

поглядам дав М.С. Грушевський у своїй фундаментальній праці

«Історії України-Руси», а також у статті «Звичайна схема руської

історії й справа раціонального укладу історії східного

слов’янства». У цих працях вчених виклав концепцію української

історії, переконливо довів, що Київська Русь є генетично

пов’язана зі всією історією України, як невід ємна її складова.

Аналізуючи аргументовані факти, можна стверджувати, що

історія Київської Русі – невід ємна частина власне історії України,

що й становить наріжний камінь концепції історії української

державності.

Для вивчення стародавньої історії України основні джерела

дає археологія – наук про матеріальну культуру населення у

дописемний період його існування.

Серед писемних джерел із стародавньої української історії

найважливішими є літописи – хронологічний виклад подій, які

відбувалися на певній території чи у державі. Перші літописи

з’явилися ще за часів правління Ярослава Мудрого. Найдавніше

літописне зведення було складене у Києві близько 1037 – 1039 р.

чернець Києво-Печерського монастиря Нестор закінчив зведення

літопису, яке назвав «Повість временних літ». Цей

високохудожній твір мав величезний вплив на розвиток історичної

думки в Україні.

8

Від другої половини XVII – початку XVIII ст. на зміну

літописній традиції викладу історії приходить якісно новий,

вищий етап розвитку української історичної науки. З’являються

перші спеціальні дослідження, об’єктом вивченя яких стали

найрізноманітніші аспекти історії України. Значний внесок у

становлення вітчизняної історичної науки зробили такі вчені як М.

Костомаров, В. Антонович, О. Лазаревський, О. Єфименко, Д.

Яворницький та ін.

Проте найбільша заслуга у розвитку української історичної

науки по праву належить М. С. Грушевському. Він – автор 1800

різноманітних наукових праць, а також таких загальних курсів з

історії України, як: «Очерки истории украинского народа»,

«Ілюстрована історія Украхни», і головно «Історія України –

Руси» у десяти томах. У цій фундаментальній праці він першим

висвітлив систематичну історію України від найдавнішого періоду

до 1658 р.

М.С. Грушевський створив власну національну історичну

школу. До неї справедливо належать такі видатні вчені: С.

Томашівський, І. Крип’якевич, І. Джиджора, О. Терлецький, М.

Кордуба та ін. До класиків української історичної науки можна

також віднести Д. Дорошенка, Н. Полонську-Василенко, яким

належать фундаментальні курси з історії України.

Отже, курс «Історія України та її державності» ґрунтується

на міцній джерельній та історичній основах. Використовуючи

праці видатних українських істориків минулого, сучасні наукові

дослідження в галузі вітчизняної історії, ми намагатимемося

зосередити увагу на вузлових проблемах історії української

державності.

2. Доісторичне минуле України. Початки формування

українського етносу та його державності.

Історія України бере свій початок з появи перших людей на

її території. Людство в своєму розвитку пройшло кілька великих

періодів, які дістали в історичній науці назву суспільно-

економічних формацій. Першою суспільно - економічною

9

формацією була первіснообщинна. Суть її полягала в

колективному виробництві та споживанні, а також у колективній

власності на ресурси і знаряддя праці. Первіснообщинну

формацію розділяють на дві стадії: стадію привласнюючого і

відтворюючого господарства. Основними етапами формування

первісного суспільства були: первісне людське стадо – рід –

плем’я.

У розвитку первісного суспільства археологи виділяють такі

періоди: кам’яний вік (палеоліт, мезоліт, неоліт, енеоліт),

бронзовий і ранній залізний віки. В основу цієї періодизації

вчені поклали ступінь розвитку продуктивних сил та суспільства.

Палеоліт хронологічно охоплює період від 1 млн. до 10 тис.

років до н.е. і, в свою чергу, поділяється на три епохи:

1) Ранній або давній палеоліт (ашельська епоха)

(закінчується близько 150 тисяч років тому). Саме в цю епоху

близько 1 млн. років до н.е. на території України з’явилась

прадавня людина, названа в науці пітекантроп (архантроп).

Розселення людей в Східній Європі і, зокрема, на Україні

відбувалося через Передню Азію, Балкани і Центральну Європу.

Найдавніші стоянки первісних людей на території України:

Королеве в Закарпатті (це найдавніше свідчення життя первісних

людей не лише в Україні, а й в Європі), Лука-Врублевецька в

Середньому Подністров’ї (Хмельницька область), Амвросіївська

(Донецька область). Відомо понад 30 стоянок доби раннього

палеоліту.

Найдавніші людські істоти жили стадами, займались

збиральництвом плодів та їстівних коренів, полюванням на

тварин, нерідко досить великих (мамонтів, печерних ведмедів). В

трудовій діяльності використовували кам’яні (переважно

крем’яні) знаряддя праці. Основним з них було ручне рубило

довгастої і плескатої форми, загострене з країв і на кінці.

Для ашельської епохи характерні періодичні льодовики, які

змушували первісних людей та звірів мігрувати з місця на місце,

рятуючись від холоду. Під кінець раннього палеоліту настає

значне похолодання, насувається льодовик. Нові природні умови

змусили людей активніше боротися за існування: вони навчилися

10

добувати вогонь, почали виготовляти одяг зі шкір тварин та

будувати житла.

2) Середній палеоліт або мустьєрська епоха (150-35 тис.

років тому). Стоянки мустьєрської епохи (всього відомо понад

200) знайдені в різних регіонах України: в Криму, на території

Закарпаття, в Середньому Подністров’ї, на Волині та ін. Люди

заселяли придатні до життя печери та гроти. А там, де їх не було,

селились переважно на берегах річок. Археологи свідчать, що

найбільш залюдненим в цю епоху був Кримський півострів.

Творцями культури мустьєрської епохи були так звані

неандертальці (або палеоантропи) – проміжна ланка між

найдавнішими людьми і сучасною людиною. Вони досягли

значних успіхів у техніці обробки каменю. Замість рубил

застосовуються спеціалізовані знаряддя (гостроконечники,

скребла ножевидні, зубчасті скалки тощо). Головним заняттям

людей було полювання на мамонта, дикого коня, зубра.

В цей період зароджується мова, виникає родовий лад,

з’являються перші ознаки мистецтва.

3) Пізній або верхній палеоліт (35-11 тисяч років тому)

характеризується появою людини сучасного фізичного типу, т.з.

кроманьйонця (назва походить від місцевості у Франції, де

було вперше знайдено рештки людини виду Homo sapiens –

людина розумна).

Відомо 800 стоянок кроманьйонців в межах України. Вони

розташовувались переважно в долинах річок. Найвідоміші

стоянки, з досліджених вченими, це: Кирилівська в Києві, Гінці на

Полтавщині, Мізин в Подесенні, Доброночівка та Межирічі на

Черкащині, Молодове в Середньому Подністров’ї та ін.

Дослідження археологів засвідчують підвищення рівня

майстерності людей. З’явилися нові та ефективні знаряддя праці із

каменю (вістря, різці, скребла, ножі), а також із кісток та рогів

тварин (гарпуни, наконечники списів, шевські голки, шкребла для

обробки шкіри). Основою життя було полювання на великого

стадного звіра (мамонти, північні олені, широкопалі коні). Люди в

пізньому палеоліті об’єднувалися в племена, що давало

можливість займатися загінним полюванням.

11

Родинні зв’язки велися по материнській лінії. Жінка

виступала також в ролі охоронниці сімейного вогнища, відала

харчовими запасами. Це й зумовило виникнення матріархату.

Середній вік життя людини становив 20-23 роки.

Трудова діяльність кроманьйонців сприяла розвитку їх

мислення. Вони навчались здобувати найпростіші знання.

З’явились перші релігійні вірування (фетишизм, тотемізм, анімізм,

магія) та релігійні культи богів-ідолів. Виникли примітивні форми

прикладного та образотворчого мистецтва (браслети, статуетки,

наскельні малюнки), музики та обрядового, ритуального танцю.

Мезоліт (середній кам’яний вік) – 10-7 тис. років до н.е.

Початок мезоліту збігається із закінченням льодовикового

періоду: встановлюється клімат близький до сучасного,

холоднолюбиві тварини відступають на північ, лісовим покривом

вкривається колишня тундра, у широколистяних лісах формується

сучасна фауна.

Зникнення великих стадних тварин, які були головними

об’єктами полювання, вимагало вироблення нових мисливських

прийомів та нової зброї. Людині вдалося приручити собаку, який

став вірним другом мисливця. Видатним досягненням людського

розуму було винайдення лука зі стрілами, за допомогою яких

мисливці вражали здобич на великій відстані. Для стріл потрібні

були наконечники, які повинні були бути невеликими, легкими,

але міцними. Такі вимоги змушують удосконалювати техніку

обробки кременю. З’являються також великі кам’яні знаряддя для

обробки дерева – сокири і тесла. Виготовлялись знаряддя з рогу й

кості (гарпуни, наконечники для стріл, проколки тощо).

Нові умови примушували людей шукати інші засоби для

існування крім полювання. Люди починають вживати рослинну

їжу (про це свідчать знахідки кам’яних терток). Великого

значення набуло рибальство. Люди навчились робити примітивні

посудини, плетиво з лози обліплювалось глиною. Можливо, що

виготовлялись найпростіші ліпні глиняні посудини, які трохи

обпалювались.

Нові умови господарювання призвели до роздроблення

великих людських колективів. На території України відомо понад

12

1000 пам’яток мезолітичної епохи: тимчасові стійбища, більш

довготривалі поселення, поховання й могильники, культові місця.

Неоліт (новий кам’яний вік) – 7-4 тис. років до н.е. В цей

період в житті стародавнього населення України відбулися

важливі зміни, які англійський археолог Г.Чайлд назвав

„неолітичною революцією”. ЇЇ характерними рисами були:

1) Перехід від присвоюючого господарства (збиральництво,

рибальство) до відтворюючого (землеробство, скотарство).

Відбитки зерен пшениці, ячменю, проса на кераміці неолітичних

часів знайдені в різних регіонах України. В цей же час з’явились і

специфічні знаряддя праці – серпи, мотики, зернотертки.

2) Активне формування стад свійських тварин, використання

їх як тяглової сили. Бика і свиню в Україні приручили самостійно,

а от вівця і коза прийшли з півдня.

3) Перехід до осілого способу життя (про що свідчать

побудова постійних жител, поява численних поховань недалеко

від осель), оскільки землеробство і скотарство були

продуктивнішими, ніж мисливство і збиральництво.

4) Винайдення і поширення якісно нових способів

виготовлення знарядь праці (традиційні способи обробки каменю

– оббивання і сколювання поступаються місцем шліфуванню,

свердлінню).

5) Виникнення нових видів виробництва та виготовлення

штучних продуктів. Величезним досягненням доби неоліту стало

винайдення кераміки, яка одразу ж стає незамінною в побуті і в

господарстві (люди дістають можливість зберігати воду, готувати

варену їжу тощо). Ранні керамічні посудини мають гостре або

округлене дно, а під кінець неоліту з’являється керамічний посуд

з плоским дном. З’являються примітивні вироби прядіння,

плетення і ткацтва.

6) Суттєві зміни в демографічній сфері (зростає кількість і

тривалість життя населення).

Енеоліт (мідний вік) в межах України охоплює 4 -3 тис.

років до н.е. Приблизно в кінці V - на початку IV тисячоліття до

н.е. почалось використання металів для виготовлення різних

виробів. Мідь –найдоступніший метал, що найлегше піддавався

13

обробці. Спочатку використовували самородну мідь, а знаряддя

з неї виковували. Пізніше освоюються плавильна та ливарна

техніка. Виникли перші рудні копальні (с.Клинове Артемівського

району в Донбасі). Проте мідь - надто м’який метал, тому широко

продовжували застосовуватись знаряддя праці з кременю та кості.

Саме тому цю добу ще називають мідно кам’яним віком.

Основними заняттями тогочасного населення стають

землеробство і скотарство. Намітився перехід від мотичного до

орного землеробства з використанням тяглової сили бика. Було

винайдено колесо, а відтак з’являється колісний транспорт.

Вдосконалюється керамічне виробництво, виникають

гончарні печі. Поширюється прядіння і ткацтво. Продовжує

розвиватися глиняна пластика, з’являється монументальна

скульптура.

Зросла роль чоловіка в суспільстві. Господарською основою

його стає патріархальна сім’я, що свідчило про початок переходу

від матріархату до патріархату.

Найяскравішою археологічною культурою епохи енеоліту

була Трипільська культура. Існувала в кінці V-ІІІ тис. до н.е.

Перше поселення цієї культури відкрито в 1893 p. Вікентієм

Хвойкою біля села Трипілля на Київщині. Трипільці населяли

регіони сучасної України, Молдови та Румунії. Лише на території

України виявлено понад одну тисячу поселень трипільської

культури. Ранні поселення нараховували по декілька десятків

жител і господарських споруд, які розміщувались рядами (колами)

на зручних для оборони місцях. Житла були як

напівземлянковими, так і наземними, як правило прямокутними,

споруджувались з глини на каркасі з дерева. З часом поселення

розростались концентричними колами: в центральній частині були

великі громадські будинки і вільні площі, які використовувались

для зібрань, релігійних церемоній і т.д. На Черкащині, поблизу сіл

Майданецьке, Доброводи існували справжні „міста” з населенням

не менше 15-20 тис. жителів.

Трипільці культивували пшеницю, ячмінь, просо, жито,

бобові, коноплю. Основним знаряддям обробітку землі була

мотика (висловлюють припущення, що трипільці знали орне

14

землеробство). Землеробство доповнювалось приселищним

скотарством. У трипільців ідея родючості землі набуває

домінуючого значення. З нею пов’язані обряди та глиняні жіночі

статуетки – символи господарського благополуччя. Високого

рівня досягло виготовлення глиняного посуду (кухонний і

столовий, ємкості для зберігання зерна, інших продуктів).

Трипільці залишили унікальну розписну кераміку. За допомогою

білої, жовтої, червоної та чорної фарб вони створювали

багатокольорові орнаменти.

Питання про етнічну приналежність трипільських племен є

дискусійним. Оскільки, у формуванні та розвитку трипільської

культури на території України взяли участь аборигенні племена,

трипільські традиції продовжились в наступних археологічних

культурах, можна вважати вірною гіпотезу академіка з Москви

Б.Рибакова про трипільців як предків українців. Український

археолог Віктор Петров вважав, що український фізичний тип

населення склався внаслідок асиміляції носіїв трипільської

культури з північними європеоїдами.

Доба бронзи – останній великий період первіснообщинної

формації (охоплює ІІ – початок І тис. до н.е.). В цей час

з’являється перший штучний метал – бронза (сплав міді і олова),

який має великі переваги над міддю: більшу твердість і нижчу

температуру плавлення. Тому виплавляти бронзу можна було в

примітивних печах і на відкритих вогнищах. З’являються окремі

майстри-ливарники і бронзоливарні майстерні. Важливе значення

мали також бронзоливарні центри у Карпатах і Причорномор’ї.

Бронзові знаряддя швидко витісняють мідні.

Відбувався дальший розвиток продуктивних сил і

виробничих відносин. Найхарактернішою ознакою цього часу був

суспільний поділ праці – відокремлення скотарських племен від

землеробських. Простежується загальний процес подальшого

розвитку землеробського укладу в лісостеповій смузі і

скотарського – у Степу.

Перехід до орного землеробства і використання бронзових

знарядь праці сприяло зростанню продуктивності праці. Це, в

свою чергу, призвело до появи надлишку продуктів, який став

15

зосереджуватись в руках родоплемінної верхівки. Породжена

майнова нерівність стала однією з вагомих причин, що призвели

до розкладу первісного суспільства. Зароджуються елементи

ранньокласового суспільства: з’являються окремі соціальні групи

населення, виділяється впливова племінна верхівка

В І тис. до н.е. в історії України почалася нова епоха,

пов’язана з винайденням заліза. Використання заліза призвело до

різкого зростання продуктивності праці. Відбувся другий

суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від сільського

господарства.

З епохою заліза пов’язана поява перших державних утворень

на території України, зокрема, серед кочових народів Півдня.

Кіммерійці є найдавнішим народом на території України,

ім’я якого відомо за писемними джерелами. Про них згадував

грецький поет Гомер в „Одісеї”, історик Геродот. Давні автори

вказували, що Північне Причорномор’я колись називалось

Кімерією. Ще довгий час вживались назви: протока Боспор

Кіммерійський (сучасна Керченська протока), давньогрецьке

місто-колонія Кіммерік (на Керченському півострові) та ін.

Кіммерійці займали територію Північного Причорномор’я,

Криму і Кавказу. Їх етнічність остаточно не з’ясована. Є підстави

вважати, що вони належали до однієї з груп іраномовного

населення. Кіммерійський народ складався з племен, об’єднаних у

союзи на чолі з царями-вождями.

Провідною галуззю господарства кіммерійців було кочове

скотарство. Високий рівень його розвитку давав велику кількість

додаткового продукту, а це, в свою чергу, дало змогу утримувати

чисельні кінні військові загони, які здійснювали грабіжницькі

військові походи аж на держави Ассирію та Урарту.

Кіммерійці першими на території України освоїли

технологію виплавки заліза із болотяних руд та металообробку. Це

дало змогу їм краще озброїти своє військо, яке тривалий час

вважалося непереможним.

Військово-політичне об’єднання кіммерійців проіснувало до

VII ст. до н.е. і розпалося під натиском скіфських кочових племен.

16

Войовничі іраномовні племена скіфів вторглися зі сходу в

південноукраїнські степи в середині VІІ ст. до н.е. Скіфи зайняли

великі простори між Нижнім Дунаєм та Доном і наприкінці VІ ст.

до н.е. утворили велике об’єднання племен, відоме під назвою

Велика Скіфія зі столицею поблизу сучасного м. Кам’янка-

Дніпровська на Запоріжжі. Геродот вважав, що Скіфія являє

собою рівносторонній чотирикутник: одна його сторона

простягнулась від Істра (Дунай) до Танаіса (Дон) вздовж Чорного

моря. На таку саму відстань розкинулась Скіфія в глиб суші.

За своїм характером скіфська держава була великою мірою

експлуататорсько-паразитарною, оскільки основним способом

отримання додаткового продукту була експлуатація сусідніх

землеробських племен та грабіжницькі війни. Геродот,

розповідаючи про скіфів, виділяв серед них царських скіфів, яким

належало панівне становище у суспільстві, скіфів-кочівників

(мешкали в степах Подніпров’я), скіфів-орачів (зосереджувались

на Лівобережжі) та скіфів-землеробів (оселились на

Правобережжі). Вчені вважають, що власне скіфськими були

тільки племена царських скіфів, скіфів-кочівників, калліпідів (або

елліно-скіфів). На думку вчених, мігруючі племена мали іранське

походження, а осілі, з їхньою традиційною землеробською

культурою належали до праслов’янського кореня.

Переслідуючи кіммерійців, скіфи потрапили через Кавказ в

Передню Азію. Вони активно втрутились у боротьбу між різними

країнами. Це тривало 28 років, поки цар Мідії по-зрадницьки не

вбив вождів скіфів на бенкеті. Скіфам довелося знову повертатись

в Північне Причорномор’я. У 515-512 pp. до н.е. в Скіфію

вдерлись полчища перського царя Дарія І, які, форсувавши Дунай,

здійснили рейд у північно-східному напрямку. Скіфи обрали

тактику заманювання ворога вглиб своєї країни. Вони вистояли

також завдяки дуже сильному війську. Цьому сприяли: по-перше,

ідеально пристосована до війни структура суспільства (роди і

племена на час військових походів ставали військовими

підрозділами); по-друге, досконале озброєння (більшість їхньої

зброї була виготовлена із заліза, а скіфський лук за

далекобійністю і вбивчою силою не мав собі рівних); по-третє,

17

важливу роль у забезпеченні високої боєздатності відігравали

жорстокі варварські традиції (скіфський воїн пив кров першого

вбитого ним ворога, знімав скальп і т.п.).

Суспільний лад скіфів характеризується двома головними

історичними періодами: протягом першого періоду (до V ст. до

н.е.) зберігався патріархально-родовий лад, але вже зароджуються

класи; протягом другого періоду (з кінця V ст. до н.е.) в

скіфському суспільстві сформувалися класові рабовласницькі

відносини. Влада царів була необмеженою, вважалось

божественною за походженням.

Розквіт скіфської держави припадає на ІV ст. до н.е., період

правління царя Атея.

У ІІІ ст. до н.е. почався занепад могутньої скіфської

держави. Під натиском нових кочових племен сарматів основна

частина „царських скіфів” і скіфів-кочівників відступила і осіла в

Нижньому Подніпров’ї та Степовому Криму і утворила нову

державу – Малу Скіфію, столицею якої було м. Неаполь (поблизу

сучасного Сімферополя). Але агресія з боку сарматів поставила

Малу Скіфію між двох вогнів і фактично в ІІІ ст. до н.е. вона

припинила своє існування.

Найбільш дослідженими пам’ятками Скіфії є кургани

скіфських царів, споруджені переважно на рубежі V-IV ст. до н.е.:

Солоха та Гайманова Могила (Запорізька область), Чортомлик

(під м. Нікополем), Куль-Оба (в околицях м. Керч), курган у

Мелітополі, Товста Могила (під м. Орджонікідзе). Більшість з них

пограбовані в давнину. Не пограбовані „царські” кургани зберегли

унікальні витвори мистецтва: вази та чаші з сплаву золота і срібла;

дорогоцінну зброю; золоті нашивні бляшки для одягу й головних

уборів та ін. Всесвітньо відомими є: золотий гребінь із

зображенням бою між вершником і двома пішими воїнами (курган

Солоха); нагрудна золота прикраса – пектораль з Товстої Могили.

В III - II ст. до н.е. змінюється етнокультурна карта

Південно-Східної Європи, що було пов’язано з появою кочових

племен сарматів, які, вийшовши з волзько-уральського регіону,

з’явились у степах Північного Причорномор’я і витіснили звідти

скіфів. Сармати створюють великі союзи племен на території

18

Західного Казахстану, Поволжя, Приуралля, Подоння,

Північного Кавказу, Півдня України. Перші вторгнення сарматів у

Північне Причорномор’я відносяться до IV століття до н.е.

Масове переселення сарматів відбувається в II ст. до н.е. Сармати,

які раніше звались савроматами, в часи Геродота проживали на

схід від Дону. Як вважають, назва „савромат” означає „оперезаний

мечем”. Але це не самоназва народу, а термін, введений

античними авторами. Геродот передав скіфську легенду про те,

що сармати походять від змішаних шлюбів скіфів та амазонок.

Античні автори спочатку знали про такі великі племена

сарматів: сіраків, язигів. роксоланів. Трохи пізніше з’являються

свідчення про аланів. Останні вважались найвойовничішим

народом свого часу.

Римські автори уявляли суміжні з Римською імперією

території Європи як два великих етнічних масиви – Германію і

Сарматію, кожен з яких мав у собі ряд великих і малих племен.

Так само, як і „скіфи”, термін „сармати” був збірним, що покривав

не тільки власне сарматські, а й інші племена (слов’янські,

фракійські). Сармати займались кочовим скотарством. Сарматська

культура була дуже близькою до скіфської. Водночас у військовій

справі сармати суттєво випередили не тільки скіфів, але й інші

народи (сарматська кіннота вважалась в ті часи непереможною).

Особливістю суспільного ладу сарматів було існування

пережитків матріархату. Їхні жінки відзначалися войовничістю,

вони володіли зброєю нарівні з чоловіками, їздили верхи, брали

участь у військових походах, не вступали у шлюб, поки не вб’ють

першого ворога.

У І ст. до н.е. окремі племена сарматів пройшли на землі

Римської імперії, а грецькі міста-колонії Причорномор’я

сплачували їм данину. А наприкінці І ст. н.е. сарматське плем’я

аланів змусило платити данину і Римську імперію. Сармати

зробили політичний вплив на всю античну культуру Північного

Причорномор’я і на підкорені ним племена і, в свою чергу,

запозичували кращі надбання у них.

У середині ІІІ ст. н.е. внаслідок вторгнення нових племен

готів і гунів сарматський період в історії України закінчився.

19

3. Античні міста-держави Північного Причорномор’я.

VІІІ – кінець VІ ст. до н.е. це період „Великої грецької

колонізації”, одним із напрямків якої було Північне

Причорномор’я.

З’ясовуючи причини грецької міграції, вчені сформулювали

декілька теорій:

1) демографічну (демографічний вибух зумовив

перенаселення у материковій Греції);

2) аграрну (нестача землі у метрополії штовхала до освоєння

нових територій);

3) торговельну (пошуки ринків збуту);

4) сировинну (греки шукали, насамперед, продукти і джерела

сировини);

5) воєнну (до міграції греків змушувала агресія лідійців те

персів);

6) соціальну (невщухаюча соціальна боротьба між окремими

верствами грецького населення примушувала тих, хто занав

поразки, мігрувати);

7) етнічну (етноплемінний склад полісів материкової Греції не

був однорідним і тому міжетнічні тертя штовхали багатьох до

пошуків нових земель).

Період колонізації греками Північного Причорномор’я

можна розділити на 4 етапи:

З VІІ ст. до н.е. в Північному Причорномор’ї вихідцями із

Греції були засновані міста-держави: Ольвія (гирло Південного

Бугу), Тіра (біля гирла Дністра), Феодосія, Херсонес (на місці

сучасного Севастополя), Пантікапей (сучасний Керч) та ін.

Засновані спочатку містами малоазійського узбережжя, ці

поселення невдовзі стали незалежними державами (VІІ-І ст. до

н.е.), а пізніше опинились під протекторатом Риму (І ст. до н.е. –

ІІІ ст. н.е.). Найбільшого розквіту держави досягли у VІ-ІV ст. до

н.е.

У V ст. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникає

Боспорське царство зі столицею у Пантікапеї, яке охоплювало

понад 20 міст-держав Керченського і Таманського півостровів та

Кубані. Спочатку держава представляла собою союз грецьких

20

міст, кожне з яких мало елементи самоврядування. Але

поступово трансформувалася в монархію.

Греки-колоністи привезли з собою на нові землі полісну

модель організації соціально-економічної та політичної організації

суспільства. Поліс включав як власне місто, так і

сільськогосподарську округу (хору). За формою правління міста-

держави, крім Боспору, були республіками: демократичними (де

вирішальну роль у житті народу відігравав демос) або

аристократичними (де влада фактично належала рабовласницькій

аристократії). Верховна влада в місті належала народним зборам,

виконавча – колегіям і магістратам, обраним відкритим

голосуванням. Управління містом здійснювала колегія архонтів з

п’яти осіб. За винятком рабів, іноземців та жінок, всі жителі міста

мали широкі політичні права.

Основою грецького господарства Північного Причорномор’я

були землеробство, виноробство, рибальство і переробка риби, яка

потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягли ремесла –

ткацтво, гончарство, обробка металів. Торгівля велася у двох

напрямках – з Грецією і з північними сусідами (скіфами та

сарматами). У Грецію вивозили хліб, худобу, шкіру, хутро, рабів.

З Греції надходили зброя, коштовності, солодощі, спеції.

Культуру міст-держав визначають як чорноморський варіант

античної культури. Розвивалася освіта, історія, література, театр і

музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та

мозаїкою. В кожному місті карбувалася власна монета.

Проте на зламі ІV-ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в

епоху кризи. Внутрішні суперечності, криза рабовласницької

системи господарювання, відсутність військової сили,

загарбницькі дії скіфів у Криму – все це зумовило падіння міст і

ослаблення впливу греків у Північному Причорномор’ї. А

протягом ІІІ- ІV ст. під ударами готів і гунів античні міста-

держави припинили своє існування.

Античні міста-держави залишили глибокий слід в історії

України. Як органічна частина античної цивілізації, вони жили і

розвивались у тісній взаємодії з місцевим причорноморським

населенням. Останнє ж впродовж цілого тисячоліття відчувало на

21

собі вплив високої античної культури, що безперечно

прискорило їхній соціально-економічний і культурний розвиток.

Контрольні запитання і завдання: 1. На які періоди поділяється кам’яний вік? Що покладено в

основу його періодизації?

2. Назвіть стоянки найдавнішої людини на території

України.

3. Охарактеризуйте спосіб життя найдавнішої людини.

4. В чому суть „неолітичної революції”?

5. Визначте період, коли первісні люди почали займатися

прядінням і ткацтвом:

1) в період мезоліту; 2) в період неоліту; 3) в період енеоліту; 4) в

період палеоліту; 5) в період залізного віку.

6. Охарактеризуйте трипільську культуру.

7. Визначте основні риси первіснообщинного ладу на

території України.

8. Коли з’явились скіфи у Північному Причорномор’ї?

9. Охарактеризуйте суспільний лад скіфів.

10. Який устрій був у племен Північного Причорномор’я та

Криму, у грецьких містах-державах (потрібне

визначити):

- первіснообщинний;

- рабовласницький;

- феодальний.

Лекція 2: ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОСТІ НА

УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ. КІЇВСЬКА РУСЬ У ІХ - ХІІІ ст.

(2 год.)

1. Передумови утворення держави на Русі. Теорії

походження Київської Русі.

2. Суспільно-політичний устрій та соціально-

економічний розвиток Київської Русі.

3. Історичний розвиток Київської Русі.

4. Причини занепаду Київської Русі.

22

Література

Основна

1. Аркас М.М. Історія України-Русі. – К., 1991.

2. Борисенко В.Й. Нарис історії України. – К., 1993.

3. Брайчевський М.Ю. Утвердження християнства на

Русі. – К., 1988.

4. Брайчевський М.Ю. Походження Русі. – Київ, 1968.

5. Іванченко Р.П. Київська Русь: початки української

держави. – Київ, 1995.

6. Котляр М.Ф. Запровадження християнства в

Давньоруській державі. – К., 1983.

7. Повість врем’яних літ. – К., 1990.

8. Пріцак О. Походження Русі. Т.1. – К., 1993.

9. Ричка В.М. Формирование территории Киевской

земли (ІХ – первая треть ХІІ вв.). – К., 1988.

10. Рыбаков Б.А. Киевская Русь и русские княжества

ХІІ-ХІІІ вв. – М., 1982.

11. Толочко П.П. Київська Русь. – К., 1996.

12. Толочко О.П., Толочко П.П. Київська Русь // Україна

крізь віки. Т.4. – К., 1998.

13. Толочко П.П. Киев и киевская земля в эпоху

феодальной раздробленности ХІІ-ХІІІ вв. – К., 1980.

14. Фроянов Н.Я. Киевская Русь. Л., – 1988.

Додаткова

1. Боровський Я. Походження Києва: Історіографічний

нарис. – К., 1981.

2. Київська Русь: культура, традиції. – К., 1982.

3. Костомаров Н.І. Князь Володимир Святий //

Український історичний журнал (далі – УІЖ). – 1986. - № 6.

4. Котляр М.Ф. Полководці Древньої Русі. – К., 1991.

5. Каратеев М. Норманнская болезнь в русской

истории // Слово. – 1990. - № 8.

6. Ричка В.М. За літописним рядом. Історичні оповіді

про Київську Русь. – К., 1991.

23

1. Передумови утворення держави на Русі.

Теорії походження Київської Русі.

У VIII-IX ст., згідно з літописом „Повість минулих літ”, на

території сучасної України проживали такі племена: поляни

заселяли сучасну Київщину і Канівщину; древляни – Східну

Волинь; сіверяни – Дніпровське Лівобережжя; уличі – Південне

Подніпров’я і Побужжя; хорвати – Прикарпаття та Закарпаття;

волиняни (бужани) – Західну Волинь; тиверці – землі над

Дністром.

Характерним для політичної організації того часу було

утворення племінних союзів. З розпадом родоплемінного ладу і

появою класів посилюється процес об’єднання племен та їхніх

союзів. Поступово виникають державні утворення – племінні

княжіння та їхні федерації.

Найбільш успішно відбувалася етнічна консолідація

праукраїнських племен у Середньому Подніпров’ї. Головну роль у

цьому процесі відігравали племена полян, які наприкінці VI-VII

ст. утворили ранньодержавне утворення. На чолі Полянського

племінного союзу, що згодом перейняв назву одного з місцевих

племен – Рос або Рус, стояв напівлегендарний князь Кий, а також

його брати Щек і Хорив, які заснували Київ.

До полян, що знаходились у вигідному геополітичному

становищі, зокрема на перехресті важливих торгових шляхів, за

економічними, політичними й етнічними інтересами тяжіли

сусідні племена сіверян і древлян. Тому наприкінці VIII – у

першій половині IX ст. поляни, західні сіверяни і древляни

утворили стабільне праукраїнське державне об’єднання Руська

земля. Влада київського князя поступово поширювалася на всю

територію державного утворення. Федеративна форма правління

еволюціонувала у самодержавну. Першими ж київськими князями,

існування яких було зафіксовано письмовими джерелами, були

Дір і Аскольд, які правили у 30-50-х роках ІХ ст. до 882 р. Князь

Аскольд проводив активну зовнішню політику, зміцнив Руську

державу, поставивши її нарівні з Візантією та Хазарією, здійснив

декілька вдалих походів на Візантію.

24

До часів правління Аскольда вчені відносять і першу

спробу ввести християнство як офіційну релігію у Київській Русі у

860 р. Цьому, очевидно, протидіяли місцеві волхви та бояри.

Таким чином, у VIII-IX ст. у слов’янському світі склалися

передумови для формування державності. Цьому сприяли

соціально-економічні (підвищення продуктивності праці і

виникнення додаткового продукту, соціальне розшарування,

поглиблення суспільного поділу праці, виникнення постійних

поселень, розвиток внутрішньої і зовнішньої торгівлі) і політичні

(збільшення території, військова активність, необхідність нових

форм управління, зниження ефективності народних зборів і

зростання ефективності князівської влади, постійна загроза з боку

сусідніх кочових племен) чинники.

За свідченням арабських авторів, вже в VIII-IX ст. існувало

три осередки східнослов’янської державності: Куявія (земля полян

з Києвом), Славія (Новгородська земля) й Артанія (Ростово-

Суздальська земля). Найбільшим було державне об’єднання, яке

літописець назвав Руською землею (арабські автори асоціюють

його з Куявією) з центром у Києві. Саме воно і стало тим

територіальним і політичним ядром, навколо якого і зросла

Давньоруська держава.

У 870 р. в Новгородській землі утвердилося правління

запрошеного варяга – Рюрика. У 879 р. Рюрик помирає і залишає

малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега.

У 882 р. на київському престолі відбувається династичний

переворот, оскільки Олег захопив Київ і вбив Аскольда. В

результаті Олег об’єднав Київські і Новгородські землі, що

знаменувало створення великої держави східних слов’ян –

Київської Русі з центром у Києві.

Серед учених існує декілька теорій походження Київської

Русі. Норманська теорія започаткована німецькими істориками

Г.Байєром та Г.Міллером і заснована на літописній легенді, згідно

якої варяги (нормани) були запрошені на Русь. Окрім цього в

якості аргументів висувалося давньонорманське походження

деяких руських назв, імен тощо.

25

Антинорманська (теорія природно-історичного

(автохтонного)) походження Київської Русі стверджує, що процес

державотворення розпочався у східних слов’ян ще до приходу

варягів. Цьому сприяли внутрішні соціально-економічні

передумови. Цю теорію сповідували видатні українські історики

ХІХ – поч. ХХ ст. М.Костомаров, В.Антонович, М.Грушевський.

Цієї теорії дотримується і сучасна українська історіографія.

Хозарська гіпотеза О.Пріцака, згідно з якою поляни є не

слов’янами, а різновидом хозарів.

Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї

чи іншої теорії. Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія

взаємовпливу багатьох факторів, включаючи варязький та

хозарський, у процесі становлення ранньофеодальної держави –

Київської Русі.

2. Суспільно-політичний устрій та соціально-

економічний розвиток Київської Русі.

Київська Русь була ранньофеодальною монархією.

Основними елементами механізму політичної влади були: князь,

боярська рада, віче (народні збори).

Київський князь зосереджував у своїх руках усю

адміністративну, воєнну, судову владу і управляв державою за

допомогою найближчого оточення – особистої дружини, удільних

князів (управляли підлеглими князівствами), намісників

(управляли невеликими містами). Князь спирався на військову

підтримку дружини та ідеологічну – церкви.

Боярська рада – дорадчий орган, куди входили: старші

дружинники, міська еліта , представники вищого духовенства, з

якими князь обговорював питання війни і миру, укладання угод,

видання законів, адміністративні, фінансові і судові справи,

обирали наступного князя. Володіючи „правом вето”, боярська

рада неодноразово змінювала плани великих князів, чим

підтверджувала на практиці реальність прав та автономію

князівських васалів.

Віче – це народні збори дорослого чоловічого міського

населення, що вирішували важливі громадські і державні справи.

Право скликати віче мали князь, митрополит, або ж самі жителі

26

міста. Володіючи правом затвердження важливих державних

рішень, віче все ж мало обмежену самостійність і рідко виступало

із законодавчими ініціативами.

В період феодальної роздробленості централізована

монархія змінюється на федеративну. Тому важливою формою

загально руського правління другої половини ХІ – початку ХІІІ ст.

стали міжміські снеми (князівські з’їзди). Збиралися у

найвідповідальніші моменти для країни, обговорювали питання

внутрішнього миру, феодального правопорядку, організації

оборони Русі. Ініціаторами їх скликання були великі київські

князі. Найбільш відомі в історії з’їзди – 1072 р. у м. Вишгороді, де

Ізяслав, Святослав і Всеволод та їхні радники затвердили „Правду

Ярославичів”, а також з’їзд 1097 р. у м. Любечі, де були юридично

закріплені норми між князівських відносин, спрямовані на

попередження усобиць.

За часів Київської Русі сформувалося феодальне суспільство

в східних слов’ян. У соціальній структурі давньоруського

суспільства можна виділити такі основні групи населення:

1. Князі (представники правлячої та племінних династій),

бояри, (місцеві родовиті землевласники) та князівські

дружинники. Володіли князівствами та місцевими

вотчинами.

2. Основна група – селянство (смерди), які спочатку були

вільними і економічно самостійними, але поступово

потрапляли в економічну залежність від князів і бояр.

Закупи і рядовичі – напіввільні селяни, які працювали на

феодала за грошову позичку (купу) або на умовах договору

(ряду).

3. „Холопи” – раби – використовувалися в домашньому

господарстві.

4. Міщанство (за приблизними розрахунками в містах

проживало до 15 % всього населення). Літописи

повідомляють, що на межі ІХ-Х ст. існувало понад 20 міст

(Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ,

Новгород та ін.). Напередодні монгольської навали на Русі

налічувалося понад 300 „градів”, з яких майже 100 були

27

справжніми містами. Тому не дивно, що варяги ще на

межі ІХ-Х ст. називали Русь „Гардаріки” – країна міст

(замків).

5. Духовенство – формується з прийняттям християнства.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське

господарство. Особливого розвитку досягло землеробство за

рахунок використання досконалих знарядь праці (плуг, рало, соха

борона, мотика, серп, коса), різних систем обробітку (вирубна,

перелогова та парова з двопільною і трипільною сівозмінами).

Допоміжними галузями галузями господарства стали промисли –

бджільницто, мисливство, рибальство.

Розвиток господарства Київської Русі характеризувався

відокремленням ремесла від сільського господарства,

пожвавленням торгівлі. Ремесло набирало все більшої ваги

(існувало до 60 спеціальностей). Найважливішими його галузями

були: чорна металургія та металообробка, гончарство, ткацтво,

ювелірне та деревообробне виробництво. Руські ковалі володіли

всіма відомими на той час прийомами обробки заліза: куванням,

загартуванням, інкрустацією кольоровими металами. Асортимент

виробів нараховував до 150 назв, від найпростіших цвяхів до

сільськогосподарського реманенту та замків. Особливо

розвивалося зброярство.

Розквіту Київської Русі сприяло те, що її територія була

вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів.

Одним із найдавніших і освоєних був „грецький ” шлях („із варяг

в греки”), що через Дніпро зв’язував Прибалтику та

Причорномор’я. „Шовковий” шлях з’єднував Центральну Європу

з Середньою Азією та Китаєм. „Соляний” та „залізний” були

сполучною ланкою між Кавказом і Прикарпаттям. Експортували

хліб, худобу, сіль, хутро, ремісничі вироби, рабів. Імпортували

тканини, вино, прянощі, вироби мистецтва.

Активні торговельні відносини сприяли становленню в

Київській Русі грошової системи. Першою грошовою одиницею

була „куна” – хутро куниці або білки. Згодом м’які хутряні гроші

поступаються місцем твердій валюті – гривням, що являли собою

зливки срібла вагою 160-196 г. За часів Володимира Великого

28

почали карбувати золотники і срібляники – перші вітчизняні

монети.

3. Історичний розвиток Київської Русі.

В історії Київської Русі можна виділити декілька якісно

відмінних періоди. Перший період в історії Київської Русі, який

охоплює князювання Олега (882-912 рр.), Ігоря (912-945 рр.),

Ольги (945-964 рр.), Святослава (964-972 рр.) – це період

швидкого територіального зростання Русі і поступової

консолідації держави.

Названі князі об’єднали майже всі східнослов’янські

племена, підпорядкували собі найважливішу торговельну артерію

по Дніпру. Консолідації племен сприяла боротьба з кочівниками і

Візантійською імперією. Відповідно східний і південний напрямки

були головними в зовнішньополітичній діяльності київських

князів. За князювання Олега та Ігоря до складу держави увійшли

поляни, сіверяни, древляни, кривичі, радимичі, уличі, ільменські

словени, а також неслов’янські племена – чудь і –

зміцнювали кордони держави та забезпечували Русі ринки

збуту. Зокрема, внаслідок переможного походу Олега на

Константинополь у 911 р. було підписано русько-візантійський

договір, який передбачав сплату

Дружина Ігоря – Ольга, в зовнішній політиці віддавала

перевагу дипломатії. Вона здійснила першу на Русі податкову

реформу, чітко визначивши розміри дані та місця її збору

(погости). Ольга першою з великих київських князів прийняла

християнство.

Син Ігоря і Ольги – Святослав збільшив територію

держави, поширивши владу на в’ятичів, що мешкали в межиріччі

Волги і Оки. Князь здійснював надзвичайно активну зовнішню

політику, приєднавши територію Дунайської Болгарії та

Північного Кавказу (пізніше ці території були втрачені).

Святослав розгромив Хозарський каганат, але місце хозарів

зайняли більш войовничі печеніги. Задля зміцнення влади

київських князів на землях племінних князівств, він започаткував

адміністративну реформу, посадивши старшого сина Ярополка

29

намісником у Києві, молодшого Олега – в Овручі, а

позашлюбного сина Володимира – в Новгороді.

У 968 р. Святослав знову спробував посилити свій вплив на

Балканах, організувавши другий болгарський похід. Але після

тримісячної оборони у м. Доростолі Святослав був змушений

підписати мир з Візантією і зректися своїх володінь на Балканах.

Повертаючись на батьківщину (972 р.), на острові Хортиця

князівське військо натрапило на печенізьку засідку і цілком

загинуло. Поліг і сам Святослав.

Наступний період економічного та культурного розквіту

Київської держави, досягнення нею вершини політичної

могутності охоплює князювання Володимира Великого (980-

1015 рр.) та Ярослава Мудрого (1019-1054 рр.).

Син Святослава – Володимир повертає Русі землі хорватів і

дулібів, радимичів і в’ятичів, фактично завершуючи формування

території Київської Русі. ЇЇ площа стала найбільшою в Європі. На

сході Київська Русь сягала межиріччя Оки й Волги, західний

кордон проходив Дністром, Карпатами, Західним Бугом, Німаном

і Західною Двіною, на півночі – Чудським, Ладозьким та

Онезьким озерами, на півдні – річками Південним Бугом, Доном,

Россю, Сулою.

Володимир забезпечив захист Русі від печенігів, зміцнивши

прикордонні землі системою валів та укріплених містечок. З

метою створення сильної армії він впроваджує військову реформу,

встановлюючи феодальну організацію війська – службу за право

володіти землею

Володимир провів адміністративну реформу, замінивши

племінних вождів своїми дванадцятьма синами і вірними боярами,

зміцнивши тим самим владу київського князя.

Надзвичайно важливим було запровадження Володимиром у

988 р. християнства, обумовлене такими причинами, як

необхідність укріплення єдності Русі, князівської влади, підняття

міжнародного авторитету держави, її зближення з

високорозвиненою Візантією. Прийняття християнства сприяло

розвитку давньоруської культури, входження Русі в сім’ю

європейських народів.

30

Після смерті Володимира між його синами Ярославом,

Борисом, Глібом, Святославом, Мстиславом і Святополком

спалахнула міжусобна боротьба, в якій Ярослав утвердився в

Києві, а Борис, Гліб і Святослав загинули. Остаточна перемога

Ярослава над Святополком відбувається лише в 1019 р., а у 1026

р. Ярослав і Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь:

Ярослав залишився князювати у Києві, а Мстислав – у Чернігові

до своєї смерті у 1036 р.

Встановивши контроль на Київською Руссю, Ярослав,

названий в народі Мудрим, звертається до зовнішніх проблем,

розбивши печенігів.

Значну увагу Ярослав приділяв внутрішнім проблемам. За

його правління проводиться кодифікація юридичних норм, які

існували, а також постає перший письмовий звід норм

давньоруського права – „Руська правда”, які захищали приватну

власність і власника.

Завдяки підтримці Ярослава зростала церква, стрімко

розвивалася культура. Він заснував Києво-Печерську Лавру,

збудував багато церков, серед яких був і Софійський собор,

зведений у Києві на честь перемоги над печенігами.

З метою зміцнення стосунків Русі з європейськими

державами Ярослав Мудрий використовував так звану „шлюбну

дипломатію”. Дружина Ярослава була шведською принцесою,

троє його синів одружилися з європейськими принцесами, а три

доньки вийшли заміж за французького, угорського і норвезького

королів. Тому історики називають Ярослава тестем Європи.

Правління Ярослава було апогеєм могутності Русі.

Турбуючись про подальшу долю своєї держави, за кілька років до

смерті Ярослав поділив між синами міста й землі. До того ж

запроваджувався новий принцип спадковості – сеньйорат. Це

означало, що княжити в Києві мають спершу по старшинству всі

сини Ярослава, потім онуки старшого сина.

Період феодальних усобиць, які розгортаються після

смерті Ярослава Мудрого призводить до поступового політичного

ослаблення Київської Русі. Слід сказати, що деякий час єдність

руських князів підтримував тріумвірат старших синів Ярослава –

31

Ізяслава, Святослава і Всеволода. Брати спільно вирішували

державні справи, видавали закони („Правда Ярославичів”),

очолювали походи проти половців. Але після невдалої битви на р.

Альті у 1068 р. спілка Ярославичів фактично розпалася.

Починається боротьба за одноосібні владу. Спробу припинити

усобиці було вжито у 1097 р. на об’єднавчому з’їзді князів у м.

Любечі. Було скасовано принцип сеньйорату, а кожен князь

отримував успадковані від батька землі – вотчину.

Онук Ярослава Мудрого – Володимир Мономах (1113-1125

рр.), зайнявши великокняжий престол, припинив усобиці і

об’єднав ¾ території Русі, відродив її престиж. Талановитий та

досвідчений політик, Володимир Мономах зумів тримати

удільних князів у покорі, здійснив успішні походи проти половців,

які зайняли місце печенігів, і зупинив їх натиск на Русь.

Син Володимира Мономаха – Мстислав – продовжував

централізаторську політику батька, та після його смерті у 1132 р.

Русь вступає в смугу роздробленості.

4. Причини занепаду Київської Русі.

Причини, що викликали роздробленість Київської Русі:

1) Великі простори держави при відсутності тісних

економічних зв’язків за умов панування натурального

господарства.

2) Напади степових кочівників.

3) Розвиток і піднесення удільних князівств.

4) Посилення боярства, яке ставило місцеві інтереси вище

державних.

5) Зміна торгівельної кон’юнктури. Занепад Києва як

великого торговельного центру.

Роздробленість, що охопила Київську Русь, отримала назву

феодальної, бо вона була закономірним наслідком еволюції

феодальних відносин (розвиток феодального землеволодіння –

вотчин, посилення влади удільних князів і бояр). Роздробленість

кваліфікують також як політичну, бо вона призвела до змін в

державному устрої Русі, а саме – до централізації системи

управління. Централізована форма державної влади змінилася

на поліцентричну.

32

За період від 1132 р. до монголо-татарської навали

кількість князівств, на які розпалася Русь, збільшилася з 15 до 50.

Зміна державного устрою не означала, що Київська Русь

припинила своє існування. Проте, будь-які спроби припинити

міжусобні чвари, відновити єдність Русі були невдалими.

Найбільш помітна роль у політичному житті Русі періоду

роздробленості належала Новгородській землі, Полоцькому,

Смоленському, Володимиро-Суздальському, Чернігівському,

Переяславському, Волинському та Галицькому князівствам. Саме

Волинське та Галицьке князівства поступово почали відігравати

роль консолідуючого центру давньоруських земель.

Та все ж Давньоруська держава так і не змогла вийти із

кризи. Монголо-татарська навала 1237-1241 рр. призвела до

остаточного зруйнування Київської Русі. На тривалий час руські

землі потрапили під владу Золотої Орди – держави монголо-татар.

Контрольні запитання і завдання:

1. Назвіть східнослов’янські племена.

2. В чому суть норманської теорії походження Київської Русі?

3. Коли і ким було засновано Київ (потрібне визначити):

- 912 р. - Рюриком;

- 882 p. - Аскольдом;

- 482 p. - Києм.

4. Проаналізуйте економічні та соціальні політичні передумови

формування ранньофеодальної держави Київська Русь.

5. Хто з київських князів запровадив християнство в Київській

Русі (потрібне визначити):

- Ігор (912-945 pp.);

- Святослав (957-972 pp.);

- Олег (882-912 pp.);

- Володимир (978-1015 pp.).

6. Як вплинуло запровадження християнства на соціально-

економічний, політичний та культурний розвиток Київської Русі,

її міжнародні зв’язки?

7. Розкрийте значення кодексу законів „Руська Правда”

Ярослава Мудрого.

33

8. Охарактеризуйте суспільно-політичний устрій Київської

Русі.

Лекція 3: ХМЕЛЬНИЧЧИНА (1648-1676). УТВОРЕННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

(2 год.)

1. Причини, характер, рушійні сили і проблеми

періодизації революції.

2. Формування української державності в ході

визвольної війни під .проводом Б.Хмельницького

3. Загострення кризи української державності у 1657-

1663 рр. Політика І.Виговського і Ю.Хмельницького.

4. Розкол України на Лівобережну та Правобережну.

5. Петро Дорошенко у боротьбі за незалежність

українських земель. Причини поразки національно-визвольних

змагань середини ХVІІ ст.

Література

Основна

1. Апанович О.М. Гетьмани України і кошові отамани

Запорізької січі. – К., 1993.

2. Борисенко В.Й., Заремба С.З. Україна козацька. – К.,

1993.

3. Величко С. Літопис. – Київ, 1991.

4. Гуржій О.І. Українська козацька держава в другій

половині ХVII- ХVIIІ ст. Кордони, населення, право. – К.,

1996.

5. Руїна: друга половина ХVII ст. / Упор. і передмова

І.Гуржія. – Київ, 1996.

6. Смолій В., Степанков В.С. Українська національна

революція (1648-1676 рр.) // Україна крізь віки. Т.7. – К., 1999.

7. Степанков В., Смолій В. Українська національна

революція 1648-1676 рр. крізь призму століть // УІЖ. – 1998. –

№ 1-3.

8. Шевчук В. Козацька держава: Етюди до історії

українського державотворення. – Київ, 1995.

34

9. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших

часів до кінця ХVIIІ ст. – Київ, 1997.

10. Яковлева Т. Гетьманщина в другій половині 50-х р.

ХVII ст. Причини і початок Руїни. – Київ, 1998.

Додаткова

1. Брайчевський М. Приєднання чи возз’єднання //

Україна. – 1991. - № 16-17.

2. Горобець В.М. Від Союзу до інкорпорації:

Українсько-російські відносини другої половини ХVII –

першої чверті ХVIIІ ст. / Історичні зошити. – Київ: Історія

України НАН України, 1995.

3. Замлинський В. Гетьмани у боротьбі за суверенітет і

державність України // Київська старовина – 1992. – № 4.

4. Літопис Самовидця / вид. підгот. Я.Дзира. – Київ,

1971.

5. Смолій В.А., Степанков В.С. Богдан Хмельницький.

– К., 1995.

6. Федорук Я. Зовнішньополітична діяльність Богдана

Хмельницького і формування його політичної програми (1648

- серпень 1649 рр.) – Львів, 1993.

1. Причини, характер, рушійні сили і проблеми

періодизації революції.

Війна, яка розпочалася в середині XVII ст. на українських

землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу

з-під панування Речі Посполитої. З-поміж основних причин цієї

війни можна виділити декілька.

Соціальні причини. До середини XVII ст. вкрай загострилися

соціальна економічна ситуація, пов’язана з трансформацією

поміщицьких господарств у фільварки, що сприяло посиленню

кріпосної залежності. Ще однією невдоволеною соціальною

верствою було реєстрове козацтво, яке, відірвавшись від

кріпосного селянства, не досягло, однак, усіх прав і привілеїв

шляхти. У складній ситуації опинилося і міщанство, яке мусило

платити податки, відпрацьовувати повинності і фактично було

позбавлено місцевого самоврядування. Що ж стосується

35

української православної шляхти, то вона користувалася значно

меншими політичними правами, ніж польська.

Національно-політичні причини. Відсутність власної

державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої

неповноцінності, асимиляційні процеси – все це підводило до

того, що український народ міг зійти з історичної арени.

Релігійні причини. Насильницьке покатоличення населення,

утиски православної церкви, конфіскація церковного майна і

земель об’єднали у русі спротиву широкі верстви людності.

Не можна відкидати і таку суто суб’єктивну причину війни,

як особисту образу і бажання помститися за розорений

польськими панами хутір та збезчещену сім’ю самого Богдана

Хмельницького.

Слід зазначити й низку об’єктивних умов для успішного

початку національно-визвольної війни саме у середині XVII ст.:

1) Слабкість королівської влади, проявом чого була

певна втрата контролю над реєстровим козацтвом.

2) Селянсько-козацькі повстання кінця XVI – першої

половини XVII ст. сприяли накопиченню значного військового

досвіду, зростанню національної самосвідомості українського

народу посиленню єдності козаків та селян у боротьбі за

національне визволення.

3) Існування Запорізької Січі, розширення її впливу

створювало основу для розбудови в майбутньому повноцінної

Української держави.

Рушійними силами визвольної боротьби були: козацтво яке

виконувало роль лідера, селянство яке взяло надзвичайну активну

участь у військових подіях, міщанство та духовенство. Боротьба

що точилася мала національно-визвольний релігійний та

соціальний характер.

Національно-визвольна війна продовжувалася тривалий час,

розвивалася поступово і суперечливо. У зв’язку з цим і досі

залишається дискусійним питання про її хронологічні межі та

періодизації. Зокрема, тривалий час було дискусійним питання

про закінчення визвольної війни. Радянська історіографія

пов’язувала її закінчення з 1654 р., тобто роком Переяславської

36

угоди з Росією, роком “возз’єднання”, у якому вбачалася

основна мета повстання. У сучасній наукові і навчальній

літературі переважає думка, що її закінчення слід пов’язувати зі

смертю Б.Хмельницького 1657 р. Однак на думку В.Смолія та

В.Степанкова визвольні змагання українського народу після цієї

події не припинилися, а лише стали менш масштабними, змінили

свій характер, перерісши у національну революцію, яка

закінчилася після падіння гетьмана П.Дорошенка 1676 р.

Українська національна революція у своєму розвитку

пройшла кілька етапів:

І етап (лютий 1648 – серпень 1657 р.) – найбільше

піднесення національно-визвольних змагань та соціальної

боротьби.

ІІ етап (вересень 1657 – червень 1663 р.) – громадянська

війна, що призвела до поділу козацької України на два

гетьманства.

ІІІ етап (червень 1663 – вересень 1676 р.) – боротьба за

возз’єднання Української держави.

2.Формування української державності в ході

визвольної війни під проводом Б.Хмельницького

У процесі розгортання національно-визвольних змагань

(1648-1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії

української суспільно-політичної думки було чітко сформульовані

фундаментальні основи національної державної ідеї:

– право українського народу на створення власної держави в

етнічних межах його проживання;

– незалежність і соборність Української держави;

– генетичний зв’язок козацької державності з Київською

Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б.

Хмельницького, еволюція світогляду якого пройшла від ідеї

козацького автономізму до створення суверенної незалежної

держави. Після взяття під контроль значної частини українських

земель та ліквідації в них польської адміністрації гостро стало

питання про власну національну державність. Потрібно було

забезпечити регулювання економічного життя, правопорядок,

37

захист населення та території України. Специфічні засади

внутрішньої організації козацької держави сформувалися під

впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного

життя українців, насамперед Запорозької Січі, яка стала

своєрідним зародком новоствореної держави, та складного

геополітичного становища, що зумовлювало постійну ситуацію

надзвичайного стану в державі. Обидва чинники визначили

напіввійськовий характер української державності, що відбилося і

в назві козацької держави – Військо Запорозьке.

Функціонування держави виявилося в запровадженні

власного територіального поділу, створенні та діяльності органів

публічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів

Хмельниччини територія Української держави простягалася

майже на 200 тис. км2 і охоплювала Лівобережжя, частину

Правобережжя та Степу. На цих землях проживало понад 3 млн.

осіб. В основі адміністративного поділу лежала структура

козацького війська. Територія держави поділялася на полки та

сотні, що давало змогу в екстремальних умовах згуртувати та

мобілізувати народні маси на боротьбу. Кількість полків не була

сталою: якщо 1649 p. їх налічувалося 16, то 1650 p. — вже 20.

Військово-сотенному територіально-адміністративному

поділу відповідала система органів публічної влади. Ця система

фактично дублювала модель управління Запорозької Січі.

Формально основним органом влади була Військова

(Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні,

господарські, правові та інші питання. Проте вона не була

постійно діючою, до того ж Б. Хмельницький з метою зміцнення

гетьманської влади частіше скликав старшинську раду, до якої

незабаром перейшла вся повнота влади в державі.

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював

уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим,

скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою,

мав право видавати загальнообов’язкові для всіх нормативні акти

– універсали. Система органів публічної влади мала три рівні –

генеральний, полковий і сотенний. Реальна вища влада в державі

належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та

38

генеральна старшина. Повноваження цього органу публічної

влади поширювалися на всю територію України. На місцях

управляли полкові та сотенні уряди. Полковий уряд обирався

полковою старшиною і складався з полковника та полкових

урядовців, а сотенний з сотника та його помічників (писар, осавул,

хорунжий). У великих містах управління здійснювалося

магістратами, в малих, але привілейованих – отаманами.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював

особисто, а з 1654 p. Було введено посаду гетьманського

підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової

скарбниці. Поповнення державної скарбниці здійснювали із

чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного

торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

Своєрідним ґарантом успішної розбудови Української

держави стала національна армія. Вона сформувалася і зросла на

організаційних принципах Запорозької Січі. її ядро становило

реєстрове та запорозьке козацтво, навколо якого об’єдналося

повстале (“покозачене”) селянство та міське населення. Армія

формувалася із добровольців і у вирішальні моменти національно-

визвольних змагань її чисельність сягала 100-150 тис. осіб.

Українська держава доби Хмельниччини сформувалася на

двох принципових засадах, які часто вступали між собою в

протиріччя – демократії та авторитаризму. На початковій фазі

національно-визвольних змагань переважали демократичні засади:

функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право

голосу мала уся “чернь”, тобто все військо; виборність усіх

посадових осіб від сотника до гетьмана; відсутність жорстких

міжстанових розмежувань. З часом набирають силу авторитарні

начала. Безпосередніми виявами цього процесу були:

– поступове обмеження впливу “чорних” рад та витіснення

їх старшинською радою;

– зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана;

– домінування командних методів управління в державному

житті;

– встановлення спадкового гетьманату, тенденція до

переростання гетьманської влади в монархічну.

39

Соціально-економічна політика була спрямована на

ліквідацію великого феодального землеволодіння, фільварково-

панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження

козацької власності на землю. Умови Зборівського (1649) та

Білоцерківського (1651) договорів тимчасово загальмували

розгортання прогресивних змін. Знову відновлюються феодальне

землеволодіння і колишні форми експлуатації, що викликало нове

загострення соціальних протиріч та черговий виток Селянської

війни. Лише після перемоги в битві під Батогом (1652) на

території Української держави були остаточно ліквідовані

фільварково-панщинна система господарювання. На аграрну

політику Б. Хмельницького, крім зовнішніх чинників, активно

впливала козацька старшина, яка сама прагнула стати крупним

землевласником. Проте гетьман, розуміючи, що основною

рушійною силою національно-визвольних змагань є селянство,

намагався гасити виникнення нових соціальних конфліктів і як міг

гальмував зростання великого землеволодіння новітньої еліти.

Українська держава активно діяла на міжнародній арені, про

що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією,

Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією,

Семиграддям (Трансільванією), Швецією та іншими державами.

3.Загострення кризи української державності у

1657-1663 рр.

Політика І.Виговського і Ю.Хмельницького.

Після смерті Б.Хмельницького гетьманом, згідно з його

заповітом мав стати молодший син Юрій. Але він був надто

молодий і недосвідчений для цієї посади. Полковники обирають

на своїй раді гетьманом генерального писаря Івана Виговського

(1657-1659), якого пізніше затверджують на козачій раді.

Новий гетьман розпочав переговори з Річчю Посполитою. У

вересні 1658 p. в Гадячі підписано договір з польськими

представниками, за яким Україна (в складі Брацлавського,

Київського, Чернігівського воєводств) переходила під протекторат

Речі Посполитої. При цьому Україна зберігала свій суд, грошову

систему, військо. Унія скасовувалася, православні зрівнювалися у

правах з католиками, засновувалось два університети. Україна

40

втрачала право вести власну зовнішню політику, реєстр козаків

скорчувався з 60 тис. осіб до 30 тис. Гадяцький трактат був

ратифікований польським сеймом, проте його здійснити не

вдалося. Народні маси були невдоволені свавіллям польських

військ та не бажали повернення до минулих часів.

Весною 1659 p. спалахнув конфлікт з Росією. 100 тисячна

російська армія на чолі з князем Трубецьким вирушила на

Україну. Під Конотопом козацькі війська під командуванням

Виговського при допомозі татар розгромили їх. Двоє воєвод

потрапило в татарський полон. Україну роздирали внутрішні

чвари. Полковник Іван Богун та кошовий отаман Іван Сірко не

дали змоги Виговському скористатися цією перемогою.

Січовиками на Запоріжжі гетьманом обрано Юрія

Хмельницького (1659-1663). Виговський був змушений зректися

гетьманської булави та виїхати на територію Речі Посполитої, де

йому належало Барське староство (в 1664 p. він був розстріляний

нібито за підбурювання населення проти польської влади).

Ю.Хмельницький на переговорах в Переяславі в 1659 році з

російськими представниками підписав угоду, яка обмежувала

права України. В Києві, Ніжині, Переяславі, Брацлаві та Умані

розміщувались російські гарнізони з воєводами. Ю.Хмельницький

не мав хисту до державної діяльності та перебував під сильним

впливом більш старших та досвідченіших генеральних старшин і

полковників. Уже в 1660 p. події, що блискавично розгортаються,

призводять до різких змін у політиці гетьмана. Продовжується

війна з Польщею – російська армія була розбита польсько-

татарськими військами під Чудновим. Ю.Хмельницький після

Чуднівської битви укладає у жовтні 1660 р. з поляками

Слободищенський трактат, згідно статей якого Україна розривала

Переяславські статті й визнавала зверхність польського короля.

Більшість козацтва і старшини Лівобережної України де

переважали проросійські орієнтації, виступили проти угоди і

відмовилися визнавати владу Ю.Хмельницького. Спроби гетьмана

поширити свій вплив на Лівобережжя виявилися невдалими.

Усвідомлюючи свою політичну неспроможність Ю.Хмельницький

склав булаву.

41

4. Розкол України на Лівобережну та Правобережну.

Слободищенський трактат, який став початком розколу

України за територіальною ознакою, водночас відкрив новий етап

боротьби за гетьманську булаву. Особливість цього етапу

полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали

дві булави.

У 1663 році на “чорній раді” у Ніжині гетьманом

Лівобережжя було обрано Івана Брюховецького (1663-1668 рр.),

який, прийшовши до влади, широко застосовував демагогічні

прийоми, грав на сподіваннях простих козаків. Він займав

відверто промосковські позиції. Першим з українських гетьманів у

вересні 1665 p. Здійснив візит до Москви, де підписав Московські

статті, які обмежували права гетьманського уряду в фінансовій та

адміністративній сферах. Російський цар надав Брюховецькому

титул боярина. В результаті повстання у 1668 p. Брюховецького

було вбито.

Після зречення Ю.Хмельницького на Правобережжі

гетьманом було обрано Павла Тетерю (1663-1665 рр.). Новий

гетьман хотів відновити єдність козацької України шляхом

компромісу з лівобережною старшиною. Він не одразу виявив

себе як прихильник пропольської орієнтації. Проте Правобережжя

територіально було міцно прив’язане до Польщі, і тому кожен з

правобережних гетьманів мусив демонструвати свою лояльність

польському уряду. Тому П.Тетеря взяв участь у поході Яна ІІ

Казимира в Лівобережну Україну, тим паче, що в разі успіху

перед гетьманом відкривалася перспектива возз’єднання козацької

України. Проте похід закінчився невдачею, до того ж проти

політики гетьмана Тетері та повернення польських властей на

Правобережжі не раз вибухали повстання, що врешті-решт

змусили Тетерю зректися булави.

Таким чином, Україна розділилася на два державних

утворення з протилежною орієнтацією на зарубіжні держави, з

окремими урядами, які перебували у стані війни. Були створені

умови для поділу України по Дніпру між Росією та Річчю

Посполитою.

42

5. Петро Дорошенко у боротьбі за незалежність

українських земель. Причини поразки національно-

визвольних змагань середини ХVІІ ст.

Глибока криза державності викликала бажання у

патріотичних сил зупинити цю руйнівну тенденцію, об’єднати

українські землі в межах однієї держави та відновити її

незалежність. Лідером цих сил став новий правобережний гетьман

– черкаський полковник Петро Дорошенко (1665-1676 рр.).

В 1667 p. згідно з Андрусівською угодою між Росією та

Польщею було закріплено поділ України на дві частини:

Правобережна Україна (за винятком Києва) мала відійти під владу

польського короля, а Лівобережжя залишалось за Росією.

Запоріжжя мало визнавати владу обох держав.

Намагаючись зміцнити свої внутрішні позиції, Дорошенко

здійснив кілька реформаційних кроків: систематично скликав

військову раду; створив постійно наймане військо (сердюцькі

полки), забезпечуючи цим незалежність від козацької старшини;

провів нову митну лінію на кордоні, розпочав випуск власної

монети; заселяв спустошені окраїни Правобережжя.

Втративши надію на порозуміння з Росією та Польщею, він

заручився підтримкою татар і розпочав витіснення польських

військ та козаків Ханенка з Правобережжя. Восени 1667 р. під

тиском об’єднаних турецько-козацьких військ польський король

визнав суверенітет гетьманату на Правобережній Україні.

Зміцнивши свої позиції на Правобережжі П.Дорошенко з

метою придушення повстання в лютому 1668 р. переходить в

Лівобережну Україну. І після вбивства козаками І.Брюховецького

Дорошенка проголосили гетьманом всієї України. В цей час

поновлюється військова активність Польщі. Тому гетьман,

залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського

полковника Д.Многогрішного, повертається на Правобережжя. А

Многогрішний і частина козацької старшини переходять на бік

Росії.

А на Правобережжі, окрім зіткнень з польськими військами,

у Дорошенка з’явилися додаткові проблеми – нові претенденти на

43

гетьманську булаву: П.Суховій, який спирався на запорожців, і

М.Ханенко – ставленик Речі Посполитої.

За таких обставин П.Дорошенко посилює протурецьку

орієнтацію і, в березні 1669 року генеральна старшинська рада

погоджується на прийняття турецького протекторату. Влітку 1672

p. Гетьман приєднався до Оттоманської Порти, яка розпочала

воєнні дії проти Польщі. Успішні дії турецьких і українських

військ змусили польського короля 18 жовтня 1672 р. підписати

Бучацький мирний договір відмовившись від Правобережної

України: територія Подільського воєводства повністю відходила

до Туреччини, П.Дорошенко ставав гетьманом України “старих

кордонах”, польські залоги повинні були протягом двох місяців

залишити територію Правобережної України.

Порушення територіальної цілісності України не

задовольняло Дорошенка. Крім того, Порта почала вимагати

виплати данини, роззброєння козаків, зруйнування фортець,

відбувалось пограбування українського населення турецькими і

татарськими військами.

У 1673 р. П.Дорошенко пішов на переговори з Москвою і

погодився повернутися під протекцію Росії за умов збереження

цілісності України. Проте позиції сторін не співпадали. На поч.

1674 р. російські війська разом з військом І.Самойловича, який

став новим Лівобережним гетьманом, оволоділи містами

Правобережжя.

В 1674 та 1675 pp. турецько-татарські загони здійснюють

напади на Правобережну Україну, яка залишилась беззахисною.

Спалахують повстання проти Дорошенка.

Марно шукаючи протекції різних союзників, П.Дорошенко

опинився у глухому куті. В 1676 p. Дорошенко здає булаву та

виїжджає на Лівобережжя, а згодом до Москви (цар призначає

його воєводою у Вятку та надає йому значні маєтки в Росії).

Падіння гетьманства П.Дорошенка ознаменувало кінець

національно-визвольної війни та її поразку. Була ліквідована

українська державність на Правобережжі, а Лівобережжя на

правах автономії входило до складу Росії.

44

Основні причини поразки національно-визвольної

революції середини ХVІІ ст.:

- відсутність досвіду державного будівництва в еліти,

котра очолила боротьбу; незавершеність процесу її консолідації

навколо національної державної ідеї, гострі суперечності між

окремими угрупуваннями;

- переважання в ментальності значної частини еліти,

козацтва та інших верств населення особистих, групових і

станових інтересів над національними та державними;

- відсутність на початку революції сформованої

національної державної ідеї, що зумовило політику автономізму її

керівництва;

- розкол України на два великі регіони: козацьку

Україну та Західну Україну, що ставало на заваді об’єднання

зусиль нації в її боротьбі за незалежність;

- розпад козацької України на два гетьманства

(Лівобережне і Правобережне) та Запорожжя, що призвело до

міжусобної боротьби;

- ліквідація встановленої Б.Хмельницьким

монархічної форми правління й утвердження республікансько-

олігархічної моделі, що зумовило слабкість центральної влади;

- прорахунки урядів (після смерті Б.Хмельницького) у

проведенні внутрішньої політики, які загострили соціальну

боротьбу;

- різні зовнішньополітичні орієнтації старшинських

угруповань, зумовлені пошуками виходу зі складного

геополітичного становища України;

- постійна агресія з боку сусідніх держав.

Контрольні запитання і завдання:

1. Коли і з ким гетьман Іван Виговський уклав Гадяцький

мирний договір (потрібне визначити):

- 1657 p. - з Москвою;

- 1656р. - з Польщею;

- 1658 p. - з Швецією;

- 1659 p. - з Туреччиною.

45

2. Що було соціальною базою національно-визвольної

війни?

3. Коли Б.Хмельницьким була сформульована ідея

створення незалежної Української держави?

4. На ваш погляд, які сили сприяли „Руїні” більшою

мірою: внутрішні чи зовнішні? Обґрунтуйте свою точку зору,

наведіть приклади.

5. На чому базувалась внутрішня політика І.Виговського?

6. Яка історична роль Слободищенського трактату 1660

р.?

7. Чому П.Дорошенко був змушений прийняти турецький

протекторат?

Лекція 4: КОЗАЦЬКО-ГЕТЬМАНСЬКА ДЕРЖАВА

(КІНЕЦЬ ХVІІ-ХVІІІ ст.) (2 год.)

1. Наступ на політичну автономію України. Політика

гетьмана Івана Мазепи.

2. Україна в роки Північної війни.

3. Перший український уряд в екзилі. Конституція Пилипа

Орлика.

Література

Основна

1. Гетьмани України. Історичні портрети: Збірник. – К.,

1991.

2. Костомаров Н.И. Мазепа. – Москва, 1992.

3. Когут З. Російський централізм і українська

автономія: Ліквідація Гетьманщини. 1760-1830. – К., 1996.

4. Оглоблин О. Гетьман Іван Мазепа та його доба. –

Нью-Йорк; Париж; Торонто. – 1960.

5. Струкевич О.К. Україна-Гетьманщина та Російська

імперія протягом 50-80-х р. ХVIIІ ст. (політико-

адміністративний аспект проблеми). – К., 1996.

Додаткова

1. Брайчевський М., Марочкін В. Іван Мазепа: правда і

вигадки // Полемічні нотатки // України. – 1990. – № 6.

46

2. Костомаров М. Мазепа // УІЖ. – 1988. – № 8-12;

1989.– № 1-11; 1990. – № 1-6.

3. Марочкін В. Гірка чаша Івана Мазепи // Україна. –

1989. – № 25.

4. Перша Конституція України гетьмана Пилипа

Орлика. – К., 1994.

5. Смолій В. Іван Мазепа // Історія України в особах:

ІХ- ХVIIІ ст. – К., 1993.

1.Наступ на політичну автономію України.

Політика гетьмана Івана Мазепи.

На кінець ХVII ст. Лівобережжя перетворилося на центр

політичного і культурного життя в Україні. Цей край українці

називали Гетьманщиною, а росіяни – Малоросією. 26 липня 1687

р. козацькою радою на р.Коломак гетьманом Лівобережжя було

обрано генерального писаря Івана Мазепу (1687-1709 рр.).

Тут же підписується нова угода з Москвою – “Коломацькі

статті” (договірні статті між гетьманом і російським урядом),

які ще більше обмежували автономні права України: гетьман не

мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку

старшину, в Батурині при гетьмані розташовувався московський

стрілецький полк, Війську Запорозькому заборонялися зносини з

чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти

українсько-російським шлюбам.

Великі сподівання гетьман покладав на молодого

російського царя Петра І (1689-1725 pp.). Між ними склалися

надзвичайно довірливі стосунки. Тому в зовнішній політиці

Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так і на

Туреччину та Крим. Розраховуючи зберегти автономію і

розширити кордони на південь і захід, він проводив

промосковську політику.

Головною метою І.Мазепи було об’єднання України в одну

незалежну державу. Він мріяв про створення станової держави

західноєвропейського зразка.

І.Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав

декілька мов, зібрав багату бібліотеку. Гетьман сприяв

47

економічному і культурному розвитку України, його авторитет

зріс завдяки активній меценатській діяльності – на його кошти

було збудовано 12 і реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська

колегія здобула статус академії.

Проте соціальна політика гетьмана виявилася не досить

гнучкою. Основну ставку він зробив на козацьку старшину і

шляхту, прагнучи перетворити їх у міцний привілейований клас.

Гетьман роздав старшині понад тисячу дарчих на землі.

Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І.Мазепа вводить нову

категорію козацької старшини – бунчукових товаришів, цілком

залежних від нього. Відбулося посилення усіх форм експлуатації

селян (у 1701 р. він видав указ про дводенну панщину для селян

Ніжинського полку), козаків і міщан, загострення соціальних

суперечностей в українському суспільстві. Народ називав

І.Мазепу “вітчимом” України. Ситуацію в українських землях

ускладнювала необхідність постійної бойової готовності, що

диктувалися широкомасштабними політичними проектами

російського царя. Лише за перші 12 років свого гетьманування

І.Мазепа здійснив 11 літніх та 12 зимових походів. За цими

цифрами стоять матеріальні збитки, демографічні втрати,

збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі

українського народу.

2. Україна в роки Північної війни У 1700 p. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією;

остання прагнула отримати вихід до Балтійського моря. Україна

надавала активну допомогу Росії у цій війні. Але у 1708 p.

І.Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карпом XII,

спрямований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть

Швеції допомогу у війні проти Росії, а Швеція забезпечить повне

звільнення України від влади Москви.

За цей вчинок російські, а потім і радянські історики

називали Мазепу “зрадником”, а слово “мазепинець” стало

синонімом слова “сепаратист”. Які ж причини змусили гетьмана

шукати нових зовнішньополітичних орієнтирів?

Петро І виявився прибічником політики жорсткого

централізму, прагнув цілком підпорядкувати Україну Російській

48

державі, що не співпадало з прагненням І. Мазепи розширити

самостійність Гетьманщини.

Під час Північної війни Петро І нещадно експлуатував

людські і матеріальні ресурси України. Край був економічно

виснажений, населення вивозили на будівництво доріг, каналів,

міст. Козацьке військо використовували у війні як “гарматне

м’ясо”. Політика Петра І викликала обурення в Україні, козацька

верхівка наполягала на пошуках нового союзника.

У І. Мазепи були підстави вважати, що цар може

пожертвувати Україною, аби забезпечити перемогу у війні і вийти

на береги Балтійського моря.

У жовтні 1708 p. військо Карла XII вступило на Україну. На

його бік перейшов Мазепа з 15 тис. козаків, а також 8 тис.

запорізьких козаків на чолі з кошовим отаманом Гордієнком.

Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилася

підтримати гетьмана. Чому ж так сталося?

>- По-перше, далася взнаки соціальна політика гетьмана.

Надто далеко відірвався він від життєвих потреб народу і не

користувавася популярністю в народних масах.

>- По-друге, для народу цей крок Мазепи був несподіваним,

а справжні його причини невідомі, адже союз зі Швецією був

таємним.

>- По-третє, Петро І вжив швидкі і рішучі дії проти

Мазепи, представивши його зрадником України (за наказом царя

гетьмана проклинали у всіх церквах) та залякавши населення

України репресіями, спрямованими на прибічників гетьмана.

Царські війська знищили столицю Мазепи – місто Батурин,

вирізавши 6 тис. жителів, зруйнували Запорізьку Січ.

Здійснюючи політику терору, Петро І прагнув знищити

серед українського населення будь-яку опозицію.

27 червня 1709 p. відбулася Полтавська битва –

вирішальна битва Північної війни, яка завершилась поразкою

Карла XII та І. Мазепи. І. Мазепа разом зі своїми прибічниками

знайшов політичний притулок у Молдавії. Вони стали першою

українською політичною еміграцією. 21 вересня 1709 р. гетьман

помер.

49

3. Перший український уряд в екзилі. Конституція

Пилипа Орлика.

У жовтні 1709 p. у с. Варниця неподалік від Бендер помирає

гетьман І. Мазепа. Козацька рада 1710 p. обирає гетьманом в

еміграції П. Орлика. Він склав проект першої Конституції

України, яка отримала назву “Пакти і Конституція прав і

вольностей Запорозького війська”. Основні положення цієї

конституції:

а) проголошувалася незалежність України від Росії та Речі

Посполитої;

б) обґрунтовується протекція шведського короля та союз з

Кримським ханством;

в) територія України визначається Зборівським

трактатом 1649 p.;

г) при гетьманові утворюється Генеральна рада із

законодавчою владою, яка складається з генеральної старшини,

полковників, виборних депутатів від кожного полку та делегатів

від запорожців. Рада збирається тричі нарік – на Різдво,

Покрову та Великдень;

д) справи про кривду гетьманську та провини старшини

розглядає генеральний суд, до діяльності якого гетьман не має

права втручатися;

е) державна скарбниця і майно підпорядковуються

генеральному підскарбію, на утримання гетьмана

призначаються окремі землі;

є) встановлюється виборність полковників, сотників з

наступним їх затвердженням гетьманом;

ж) спеціальна комісія має здійснити ревізію державних

земель, якими користується старшина, а також повинностей

населення;

з) скасовуються оренди та податки на утримання

гетьманської гвардії;

і) гетьман має захищати козацтво і все населення від

надмірних податків і повинностей, допомагати козацьким вдовам

і сиротам.

50

Конституція мала яскраво виражені демократичні

тенденції. Про це свідчить встановлення представницького органу

— Генеральної ради, виборності посад, спроба розподілу

повноважень виконавчої і судової влад. Разом з тим не можна не

зауважити, що Конституція мала на меті задовольнити перш за все

інтереси тих соціальних груп, на які намагався спиратися Орлик

для повернення в Україну. Проголошення захисту інтересів

простого народу мало тут швидше декларативний характер.

Хоч Конституція і не була запроваджена в життя, вона стала

видатною пам’яткою української державно-політичної думки в

еміграції.

Уряд Орлика намагався створити антиросійську коаліцію

держав. Але ці намагання виявилися марними – європейські дер-

жави не бажали воювати за Україну.

Сучасні дослідники вказують, що Бендерська конституція

„випереджала свій час”, небезпідставно акцентують, що навіть

„французькі просвітителі ще не наважувалися на розробку тих

громадянських ідей, які було закладено в ній. Уперше в Європі

було вироблено реальну модель вільної незалежної держави,

заснованої на природному праві народу на свободу й

самовизначення, модель, що базувалася на незнаних досі

демократичних засадах суспільного життя”.

Намагаючись врахувати досвід попередньої боротьби за

національну незалежність, гетьман шукає засоби подолання

основної помилки І. Мазепи, суть якої – у відсутності надійної

соціальної опори для здійснення об’єднання в межах однієї

держави усіх українських земель. Йдеться про пошуки

оптимальної формули консолідації українського суспільства.

Конституція прокламувала розширення демократичних засад

у суспільстві. Йшлося про створення своєрідного козацького

парламенту – загальної Ради. До складу цього представницького

політичного органу мали входити вся старшина (генеральна,

полкова, сотники), делегати Запорозької Січі та представники від

полків. Характерно, що загальна Рада мала бути не формальним, а

робочим органом.. .

51

Проводячи далекоглядну політику, Орлик у проекті

конституції підтвердив права та привілеї, свого часу надані

Києву та іншим українським містам (збереження за ними прав на

власне самоврядування, що базувалося на Магдебурзькому праві).

Бендерська конституція мала на меті консолідацію

українського суспільства, про що свідчать зафіксовані в ній

обмеження самовладдя гетьмана, розширення демократичних

засад у суспільстві, повернення Запорозькій Січі традиційних

прав і вольностей та особливого статусу, підтвердження прав

українських міст, обмеження соціальної експлуатації. Єдиний

недемократичний пункт цього документа, який стверджував

виняткові права православ’я в Україні, також був спрямований на

ідею суспільної єдності. Отже, Конституція П. Орлика, створена

на основі узагальнення попереднього історичного досвіду, була

спробою сформувати надійне соціальне підґрунтя для реалізації

національно-державницьких планів.

П. Орлик активно намагався реалізувати свою програму на

практиці та відновити повноцінну українську державність. Вже

1711 p., уклавши військово-політичний союз з кримським ханом,

він вирушив походом на Правобережжя. Завдяки переходу на бік

П. Орлика козаків правобережних полків (за винятком

Білоцерківського), а також селян і міщан до середини березня

вдалося визволити від російських залог майже всю південну і

центральну частини Правобережжя. Однак поразка під Білою

Церквою, зрада союзників – турків та татар, укладення Росією

Прутського трактату зашкодили державотворчим планам П.

Орлика і не дали змоги на практиці реалізувати його

демократичну конституцію. „Екзильний гетьман”, або ж гетьман

на вигнанні помер 1742 p. „Разом з ним, – на думку Д.

Дорошенка, – надовго зійшла в могилу ідея незалежної

української держави”.

Контрольні запитання і завдання: 1. Якими були умови коломацьких статей?

2. Що було основним поштовхом для І.Мазепи перейти

на бік Швеції?

3. Які основні причини провалу політики І.Мазепи?

52

4. Які основні положення Конституції П.Орлика? В

чому її історичне значення?

5. Яка подія, що сталася 27 червня 1709 р., відіграла

фатальну роль в історії України?

1) підписання гетьманом І.Мазепою Коломацьких статей;

2) перехід гетьмана І.Мазепи і частини козацької старшини на

бік шведського короля Карла ХІІ; 3) Петро І став царем

Московської держави; 4) підписання гетьманом

І.Скоропадським Решетилівських статей; 5) поразка шведських

військ під Полтавою, крах союзу І.Мазепи з Карлом ХІІ.

Лекція 5: УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ РОСІЇ

В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ СТ. (2 год.)

1. Модернізаційні процеси в Російській імперії та

Україна. Скасування кріпацтва.

2. Соціально-економічний розвиток українських

земель у пореформену добу.

3. Суспільно-політичні процеси в українських землях в

кінці ХІХ ст.

Література

Основна 1. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. – К., 2001.

2. Борисенко В.Й. Боротьба демократичних сил за

народну освіту на Україні в 60-90-х роках XIX ст. – К., 1980.

3. Грицак Я. Нарис історії України. Формування

модерної української нації ХІХ-ХХ ст.. –К., 1996.

4. Зайончковский П.А. Отмена крепостного права в

России. – М., 1968.

5. Касьянов Г. Українська інтелігенція на рубежі ХІХ-

ХХ ст. Соціально-політичний портрет. – К., 1983.

6. Корнійчук Л. Суспільно-економічна думка на

Україні в 70-х р. XIX ст. – К., 1971.

7. Оксенюк Р.Н. Нариси історії Волині 1861-1939. –

Львів 1970.

53

8. Сарбей В.Г. Історія України XIX - початок XX ст.

– К., 1994.

Додаткова

1. Анфимов А.Ф. Крестьянское хозяйство Европейской

России. – М., 1980.

2. Іванова Р. Михайло Драгоманов у суспільно-

політичному русі Росії та України.– Київ, 1971.

3. Кондратюк К. Нариси історії українського

національно-визвольного руху XIX ст. – Тернопіль, 1993.

4. Мельник Л. Промисловий переворот на Україні. –

К., 1972.

5. Нестеренко О.О. Розвиток промисловості на Україні.

– К., 1962. – Ч. II.

6. Теплицький В.П. Реформа 1861 р. і аграрні

відносини на Україні. – К., 1959.

1. Модернізаційні процеси в Російській імперії та

Україна.

Скасування кріпацтва.

На середину століття Російська імперія, до складу якої

входило 80 % українських земель, знаходилась у кризовому стані,

який загострила поразка у Кримській війні. Кріпацтво довело

свою неефективність: російський кріпосний селянин працював

нарівні англійського середини XVIII ст.; 48 % дворянських

господарств були банкрутами, масовими були селянські виступи.

За цих обставин в імперії стала очевидною необхідність

модернізації, тобто оновлення, удосконалення, перетворення

відповідно до сучасних вимог економіки, технічне та технологічне

переобладнання економічної сфери.

Зміни ініціювались верхами і розпочались з приходом до

влади молодого царя Олександра І. 19 лютого 1861 p. цар підписав

Маніфест, „Загальне положення про селян, що вийшли з кріпосної

залежності” та „Положення про викуп селянами їх земельних

угідь”. У Маніфесті проголошувалось: ліквідація особистої

залежності селян, селянське самоврядування, наділення землею і

визначення повинностей, викуп селянських ланів. Селянам

54

дозволялося купувати нерухоме майно, займатися торгівлею,

вільно одружуватися. Існували певні обмеження: до укладання

викупних договорів селяни підлягали владі поміщика, протягом 9

років вони не мали права відмовитись від наділу і вийти з общини.

Додатковими положеннями встановлювалися граничні

наділи на одну ревізьку душу (для південних губерній вони

складали 3-6,5 десятин, в Харківській – 1-4,5 десятин). Селянські

наділи зменшилися, бідняки повинні були ще й платити за них

викуп та проценти за позику, яку надавала держава. Винятком

було Правобережжя, де селяни отримали на 18 % земель більше,

ніж вони мали, але тут залишалось велике аграрне перенаселення.

Однак після селянської реформи залишилося чимало

пережитків феодальної системи: поміщицьке землеволодіння,

тотальне безземелля селян, селянська община тощо.

Скасування кріпацтва стало початковим кроком, своєрідним

ключем до модернізації Російської імперії. Радикальне

перетворення в аграрному секторі вимагало термінових зрушень в

інших сферах суспільного життя. Тому було проведено ще

декілька реформ.

Земська реформа 1864 p. проводилась для покращення

системи управління: створено земства – органи місцевого

самоврядування. В Україні утворено 6 губерній і 60 повітових

земських управ (на Лівобережжі та Півдні). На Правобережжі

земства введено лише у 1911 p.

Судова реформа (1864). Замість станового закритого суду

вводився відкритий безстановий, з гласністю судочинства, де

остаточне рішення відводилось присяжним, запроваджувалась

змагальність сторін при розгляді судової справи. Для вирішення

дрібних побутових справ вводився інститут мирових суддів, яких

вибирали на трирічний термін.

Реформа освіти. Вводилася єдина система початкового

навчання. Утворювались початкові школи, в яких навчали

грамоти, простих арифметичних дій, географії, малювання тощо.

Середня освіта стала доступна всім, але вона була платною. Щоб

вступити в університет, треба було закінчити класичну гімназію.

В 1863 p. відновлено автономію університетів.

55

Військова реформа. В 1864 p. територію країни було

поділено на 10 округів (в Україні утворено: Київський, Одеський,

Харківський). В 1874 p. Замість ненависної рекрутчини було

введено загальну військову повинність з 20 років. Строк служби

складав 6 років у сухопутних частинах і 7 років на флоті.

Однак, російські реформи 60-70-х років здійснювались за

моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаманні ініціювання

реформ „згори”, вибіркове запозичення світових досягнень,

пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження

багатоукладності в економічній сфері, посилення соціального

напруження. Крім того, в Російській імперії, на відміну від

Австрійської, реформи залишились незавершеними, оскільки

російський царизм не проголосив конституції і не скликав

парламент. Саме тому модернізація у Росії не мала системного

характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш

прогресивного, капіталістичного виробництва.

2. Соціально-економічний розвиток українських земель

у пореформену добу.

Упродовж 60-80-х років ХІХ ст. завершився промисловий

переворот, тобто перехід від мануфактур до заводів і фабрик.

Особливо швидкими темпами розвивалися вугільна, залізорудна і

металургійна промисловість, зосереджена в Донецько-

Криворізькому басейні. На кінець ХІХ ст. Україна перетворилась

на вугільно-металургійну базу Російської імперії: вона давала

майже 65 % усього вугілля імперії, понад 50 % чавуну і трохи

менше 50 % усього тютюну.

Формуються промислові райони: Донецький – з

вугільнодобувною та металургійною спеціалізацією, Криворізький

– залізорудний, Нікопольський – марганцевий і Південно-

Західний – цукровий.

Машинобудування розвивалося повільно. Винятком було

виробництво сільськогосподарських машин – їх в Україні

вироблялося більше від тих, що вироблялися в Росії.

Промисловому розвитку сприяло бурхливе будівництво

залізниць. Перша залізниця в Україні була збудована в 1865 p. і

зв’язувала Одесу з Балтою, її довжина становила 196 верст. З 1890

56

по 1900 p. довжина залізничних колій в Україні перевищила 20

тис. верст і становила 1/5 залізничної мережі Росії. З 1887 p.

починається будівництво паровозів на заводах Луганська й

Харкова.

З 1877 p. уряд застосовує політику протекціонізму:

вводяться великі ввізні мита на паровози і вагони, чавун, металеві

вироби, вугілля. Такі дії уряду спричинили до того, що

економічно вигідним стало ввозити капітал, котрий переважно

вкладався у підприємства важкої промисловості. У 1900 р. частка

іноземного капіталу (передусім, німецького, англійського,

французького, бельгійського) в Україні становила 80-90 %.

В той же час, в Україні виробництво готових виробів

відставало і складало всього 15 % від виробництва у Російській

імперії. Це свідчило про однобокість розвитку економіки України.

До того ж існувала нерівномірна концентрація промислових

підприємств, велика кількість їх зосереджувалась у Донбасі та на

Півдні.

На початок XX ст. починається складання монополій в

гірничодобувній, залізорудній, харчовій промисловості. В 1902 р.

уряд імперії схвалив статут металургійного синдикату

„Продамет”, котрий об’єднав великі металургійні заводи з повним

циклом виробництва, включаючи видобуток кам’яного вугілля та

залізної руди. На частку цього товариства припадало більше

половини всього виробництва чорних металів у країні. В тому ж

році утворено аналогічне товариство „Трубопродаж” (синдикат

контролював виробництво та продаж майже 100 % водогінних,

нафтопровідних та інших труб). В 1904 p. утворено синдикат

„Продвугілля” (понад 75 % видобутку вугілля в Донбасі). В

цукровій промисловості заводи Бродського, Терещенка,

Харитоненка, Ярошинського та Бобринського виробляли біля 60

% рафінованого цукру Російської імперії.

Йшов процес зростання міст. Найбільшим містом України

була Одеса – 405 тис. чол. Населення інших міст розташовувалось

в такому порядку: Київ (247,4 тис.), Харків (174,8 тис.),

Катеринослав (121,2 тис.), Миколаїв (33,0 тис.) і т.д.

57

Не дивлячись на швидкий процес індустріалізації, в

Україні переважало сільське господарство. Капіталізація

сільського господарства йшла двома шляхами:

пруським, при якому відбувався повільний перехід

поміщицьких землеволодінь до капіталістичних способів

господарювання (застосування вільнонайманої праці, машин,

добрив). Цей шлях переважав на Правобережній Україні;

американським, при якому йшов процес утворення

фермерських індивідуальних господарств, які використовували

вільнонайману працю і постачали продукцію на ринок.

Фермерські господарства переважали на півдні.

На початку XX ст. 88 % населення України складали селяни.

Україна була головним регіоном капіталістичного землеробства в

Росії, причому зі спеціалізацією вирощування товарного зерна (в

1904 p. тут зібрано 47 % всієї пшениці Європейської частини

Росії).

На початок XX ст. найбільші господарства мали разом 2 млн.

десятин і належали Браницьким, Терещенкам, Скоропадським та

ін. В цих господарствах працювали десятки тисяч найманих

робітників. Застосовувалися нові відносини у веденні

господарства, зростало використання машин, вводилась

багатопільна система. Розвивалася спеціалізація в сільському

господарстві. На півдні України великі земельні наділи тримали

німецькі колоністи.

На Півдні здійснювалося товарне виробництво зерна, яке

через Одесу, Херсон, Хорли, Маріуполь, Феодосію, Бердянськ

йшло на експорт. В Одесі існувала так звана хлібна гавань.

Правобережжя спеціалізувалося на виробництві цукрового буряку

(площі під ним складали 350 тис. десятин).

Близько 3 млн. селянських дворів тримали 20 млн. десятин

надільної землі, що в середньому складало приблизно 6,5 десятин

на двір. Існували губернії на Правобережжі, де ця норма складала

2-3 десятини на двір. 60 % селян вимушені були шукати

додатковий заробіток, подаючись на поденну роботу в південні

регіони. Малоземелля штовхало селян до міграції, основними

напрямками якої були Сибір та Північний Кавказ.

58

За переписом 1897 p. на території України, що входила до

складу Російської імперії, мешкало 23,8 млн. чоловік. Село за

своїм національним складом було майже виключно українським, в

той час як міста були багатонаціональними, з невеликою часткою

українців. Наприклад, у Києві 52 % населення складали росіяни і

лише 19,8 % українці, в Харкові – 62 % і 12 %, в Одесі – 44 % і 9,2

%. Чисельність євреїв серед міського населення сягала 28 %, а в

містечках Правобережжя навіть 70-80 %.

Таким чином, Наддніпрянська Україна була одним із

найбільш розвинутих аграрних та індустріальних районів

Російської імперії. Але при цьому лише 15 % підприємств України

виготовляли готову продукцію, решта ж постачали сировину для

виготовлення кінцевого продукту в Росії. Крім того, розвиток

української економіки базувався не на місцевому , а на іноземному

капіталі. Більша частина прибутків іноземців вивозилася.

3. Суспільно-політичні процеси в українських землях

в кінці ХІХ ст.

У другій половині XIX ст. значно активізує свій вплив на

суспільне життя українська інтелігенція. Свою основну роботу

вони вбачали у просвітницькій діяльності для народних мас.

Першим кроком став початок друкування в Петербурзі

українського часопису „Основа” (1860). На його сторінках велися

дискусії щодо українців.

З ополяченої шляхти Правобережної України виділялася

група молодих студентів, які вбачали потребу в проведенні змін.

Від сучасників вони отримали назву хлопомани, за те що

говорили українською мовою, носили народне вбрання,

дотримувались народних звичаїв. Лідером цього угрупування був

Володимир Антонович. Членами групи були Тадей Рильський,

Павло Житецький, Борис Познанський, Костянтин Михальчук.

Навіть ці романтично-просвітницькі дії спричинили до гострого

невдоволення діяльністю „хлопоманів” у властей.

У 1863 p. налякана польським повстанням царська влада з

особливою підозрою дивилась на діяльність українофілів.

Шовіністи звинувачували їх у сепаратизмі. Багато російських

діячів розглядало український рух як польську змову проти Росії.

59

Лист Антоновича та двадцяти інших учасників Київської

громади, який був надрукований в пресі, не переконав урядовців у

лояльності українофілів. І в липні 1863 p. міністр внутрішніх

справ Петро Валуєв видав таємний циркуляр про заборону

друкування українською мовою наукових, релігійних та

педагогічних творів. Як виняток друкувались художні твори та

записи фольклору. Валуєв заявляв, що ніякої української мови

немає і бути не може.

Коли на початку 1870-х років цензура почала слабшати,

кияни поступово відновили свою діяльність (В.Антонович,

Михайло Драгоманов, Олександр Русов, Сергій Подолинський),

утворивши таємну організацію „Стара Громада”. В 1875 p. вона

придбала російськомовну газету „Киевский Телеграф” для

пропаганди українського руху. Щоб обійти обмеження на

друкування української літератури, встановлено контакти з

галицьким українцями. В 1873 p. на кошти Єлізавети

Скоропадської-Милорадович та Василя Симиренка створено у

Львові Літературне товариство їм. Т Г.Шевченка, яке пізніше

стало Науковим товариством ім. Шевченка, свого роду

неофіційною українською академією наук. З друкарні товариства

вийшло багато десятків назв творів різних жанрів (наукових,

художніх, педагогічних) українською мовою.

В 1876 p. імператор Олександр І, перебуваючи на

відпочинку в німецькому місті Емс, підписав спеціальний указ,

який передбачав заборону всього українського (вилучалися

українські книжки з шкільних бібліотек, звільнялись вчителі

українофіли, заборонялось ввозити українські книжки з-за

кордону).

Ще однією течією в суспільному житті було народництво.

Ідеалізувавши общинне землеволодіння (вбачаючи в ньому зразок

соціалізму), вони спробували в 1874 p. повести пропаганду серед

селян (т.з. „ходіння в народ”), але, не знайшовши підтримки, а то

й зустрічаючи гостре несприйняття своїх ідей, змушені були

змінити тактику. Одна з перших народницьких організацій

виникла ще в 1868 p. у Кам’янці-Подільському.

60

Михайло Драгоманов належав до молодших членів

Київської громади. Він намагався вийти за межі культурницької

діяльності та підняти важливі політичні, національні та соціально-

економічні проблеми, вважав необхідним досягнення Україною

такого ж соціально-економічного та політичного статусу, що й

країни Європи. Драгоманов у своїх політичних поглядах був

федералістом, мріяв про вільну конфедерацію автономних країв

(які не обов’язково співпадали з національними територіями). В

період репресій (1875-1876 pp.) він покинув Росію та виїхав до

Женеви, де організував український часопис „Громада”. Оскільки

Драгоманов висловлював соціалістичні ідеї, то у нього відбувся

розрив з київськими українофілами, в результаті якого в 1885 p.

часопис припинив своє існування.

У 1899 p. в Харкові утворилася перша політична партія –

Революційна українська партія (РУП), її організаторами були

Дмитро Антонович та Микола Русов. Партія об’єднувала

студентів та представників інтелігенції. Програму партії під

назвою „Самостійна Україна” склав у 1900 p. Микола

Міхновський. Внаслідок сильного національного ухилу цієї

програми, керівництво РУПу поступово відмежовується від

радикальних ідей, закладених в ній. Кінцевою метою було

створення самостійної республіки України. На грудневому з’їзді

1904 p. стався розкол. Прихильники зближення своїх позицій з

РСДРП (на чолі з Меленевським) заснували Українську соціал-

демократичну спілку („Спілка”), інша частина РУПу з січня 1905

p. стала називати себе Українська соціал-демократична робітнича

партія (УСДРП), яка висловлювалася за „право націй на

культурне й політичне самовизначення”, за надання Україні

автономії зі своїм самоврядуванням.

Ще в 1902 p. з РУПу вийшов М. Міхновський, заснувавши з

своїми однодумцями Макаренком та Степаненком Українську

народну партію (УНП). Партія брала активну участь у революції

1905-1907 pp. Міхновський був автором 10 „заповідей”, в яких

визначилися його погляди на майбутнє України, серед них –

„Україна для українців”.

61

Восени 1904 p. ліберально настроєна буржуазія заснувала

Українську демократичну партію (УДП). Тимчасово від неї

відкололася група, яка утворила Українську радикальну партію.

Але вже в 1905 p. вони об’єдналися в Українську радикально-

демократичну партію (УРДП). Очолили партію Сергій Єфремов,

Борис Грінченко, Євген Чикаленко. Програма партії складена

Грінченком. У ній проголошувалися демократичні свободи, в

майбутньому Україна вбачалася як національно-культурна

автономія.

Контрольні запитання і завдання: 1. Чим були викликані модернізаційні процеси в

Російській імперії?

2. Коли було скасовано кріпосне право в Російській

імперії?

3. Які особливості економічного розвитку

Наддніпрянської України у складі Російської імперії?

4. Визначте дати Валуєвського циркуляру та Емського

указу:

1) 1860 р.; 2) 1861 р.; 3) 1863 р. 4) 1876 р.; 5) 1905 р.

5. Хто був ідеологом “хлопоманства”?

1) Тадей Рильський; 2) Володимир Антонович; 3)

Михайло Драгоманов; 4) Михайло Старицький; 5) Олександр

Русов.

Лекція 6: ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНИЙ ВИЗВОЛЬНИЙ

РУХ В УКРАЇНІ. ВІДНОВЛЕННЯ ДЕРЖАВНОСТІ

УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ

(1917-1921 РР). (2 год.)

1. Створення Центральної Ради та її політична

діяльність.

2. Українська держава гетьмана П.Скоропадського.

3. Політика Директорії та її наслідки.

4. Національно-визвольний рух на західноукраїнських

землях

5. Уроки українських визвольних змагань.

62

Література

Основна

1. Винниченко В. Відродження нації: У 3 ч. – К., 1990.

2. Горелов В. Павло Скоропадський – гетьман

Української Держави. – К., 1995.

3. Грушевський М. Хто такі українці і чого вони

хочуть? – К., 1990.

4. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.: Нариси

політичної історії. – К., 1993.

5. Кульчицький С.В. Брестський мирний договір //

Історія України. – 1998. – № 6.

6. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. – Львів,

1995.

7. Нагаєвський І. Історія Української держави

двадцятого століття. – К., 1993.

8. Політичні партії на Україні (1905-1925). – Зб. наук.

праць. – К., 1992.

9. Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у

1917-1919 рр. – К., 1995.

10. Рубльов О.С., Рент О.П. Українські визвольні

змагання: 1917-1921 рр. // Україна крізь віки. Т.10. – К., 1999.

11. Українська Центральна Рада: Документи і матеріали:

У 2 т. (Упоряд. В.Верстюк, відп. ред. В.Смолій). – К., 1996.

Додаткова

1. Бойко В.М. Участь українських партій в

муніципальній кампанії 1917 р. // УІЖ. – 1997. – № 35. – С. 25-

40.

2. Верстюк В. Роль і місце Центральної Ради в

модерній історії України // УІЖ. – 1997. – № 5. – С.17-25.

3. Верстюк В.Ф. Українська революція: доба

Центральної Ради // УІЖ. – 1995. – №№ 2; 5; 6.

4. Конституція Української Народної Республіки //

Республіканець. – 1992. – № 3.

5. Копиленко О.Л. “Сто днів” Центральної Ради. – К.,

1992.

63

6. Кульчицький С.В. Війна Радянської Росії проти

УНР // Історія України. – 1998. - № 41.

7. Солдатенко В. Утворення Української Народної

Республіки і вибір перспективи суспільно-політичного

розвитку // Історія України. – 1997. – № 46.

8. Яневський Д.Б. Українська Центральна Рада: перші

кроки національної державності (березень-листопад 1917 р.) –

К., 1990.

1. Створення Центральної Ради та її політична

діяльність.

Після повалення царизму в Росії в лютому 1917 р. в країні

встановилося двовладдя: поряд з офіційним Тимчасовим урядом

діяли Ради робітничих і солдатських депутатів. В Україні виникли

громадські ради й комітети, які були органами Тимчасового

уряду.

На початку березня в Києві зібрались представники різних

партій, громадських організацій, профспілок, які 4 березня

створили всеукраїнську загально-громадську організацію та

координаційний центр, що дістав назву – Центральна Рада.

Головою Центральної Ради було обрано заочно Михайла

Сергійовича Грушевського, який лише 12 березня повернувся до

Києва.

Вже 9 березня Центральна Рада видала відозву „До

українського народу”, в якій закликала зберігати спокій, долати

анархію і об’єднуватися в політичні, культурні та господарські

товариства та спілки. Своєю метою Центральна Рада оголосила

державне самовизначення України.

Добу Центральної Ради, залежно від домінуючих у

державотворчому процесі ідей, фахівці поділяють на два етапи:

автономістичний (березень 1917 р. – січень 1918 р.);

самостійницький (січень-квітень 1918 р.).

6 квітня було скликано Всеукраїнський Національний

Конгрес, на якому 900 делегатів від політичних організацій,

культурних і професійних спілок визнали Центральну Раду як

революційний парламент. В її складі було 150 членів: Центральна

64

Рада обрала виконавчий орган – Малу Раду. Керівництво

Центральної Ради було обрано у такому складі: М. Грушевський –

голова, Володимир Винниченко та Сергій Єфремов – заступники.

Центральна Рада здобула підтримку Всеукраїнського військового

та Всеукраїнського селянського з’їздів, зборів та мітингів

демократичних сил.

Таким чином, в Україні встановлюється двовладдя –

Української Центральної Ради й Тимчасового Уряду.

Наприкінці травня 1917 p. Центральна Рада вислала до

Петрограду делегацію на чолі з Володимиром Винниченком,

Миколою Ковалевським, Сергієм Єфремовим – лідерами

найвпливовіших українських партій. Крім українізації війська,

адміністрації, шкільництва, делегація домагалася, щоб

Тимчасовий Уряд висловив своє ставлення до можливості надання

автономії Україні. У відповідь на відмову Тимчасового Уряду

Центральна Рада видала свій Перший Універсал, ухвалений 10

(23) червня, у якому проголосила автономію України в складі

Росії. Заявлялося, що тільки Українські Установчі Збори мають

право схвалювати закони в Україні. 15 червня створено

Генеральний Секретаріат – уряд у складі голови (Володимир

Винниченко), семи генеральних секретарів і генерального писаря.

За партійною приналежністю уряд був переважно соціал-

демократичним.

Прийняття 1-го Універсалу змусило Тимчасовий Уряд

вислати до Києва свою делегацію (входили представники

Тимчасового уряду М.Терещенко та І.Церетелі, О.Керенський). З

українського боку участь у переговорах брали: М.Грушевський,

В.Винниченко, С.Петлюра. В ході переговорів було досягнуто

певного компромісу. Центральна Рада погодилася зачекати

законодавчого затвердження автономії України

загальноросійськими Установчими зборами у листопаді 1918 р.

Тимчасовий уряд, зі свого боку, визнавав Центральну Раду

крайовим органом управління в Україні (за умови її поповнення

представниками національних меншин).

Це положення було закріплене Другим Універсалом 3 (16)

липня 1917 p., у якому Центральна Рада виступила протии

65

„намірів самовільного здійснення автономії України”. Нову

базу порозуміння Центральної Ради з Тимчасовим Урядом

оформлено в Статуті Вищого Управління України, ухваленого

Малою Радою 16 липня.

Тимчасовий уряд Росії не затвердив Статут Вищого

Управління України й самостійно видав 4 серпня 1917 p.

„Тимчасову інструкцію для Генерального Секретаріату”, яка

значно обмежувала права українських владних структур.

Генеральний Секретаріат мав стати органом Тимчасового Уряду.

Центральну Раду позбавлено законодавчих прав, контрольована

українським урядом територія обмежувалась 5 губерніями:

Київською, Волинською, Полтавською, Подільською і

Чернігівською.

Центральна Рада, зважаючи на обставини часу, прийняла

„Інструкцію до відома”, вважаючи, що вона може послужити

основою для боротьби за подальші права.

Восени 1917 p. відносини між Києвом і Петроградом знову

загострились. Тимчасовий Уряд перешкоджав Генеральному

Секретаріатові організувати свої владні структури й заборонив

скликати Українські Установчі Збори.

25 жовтня 1917 p. більшовики силами Червоної гвардії,

солдатів резервних частин, що розташовувались у Петрограді та

матросів Балтійського флоту повалили Тимчасовий Уряд і

захопили владу. Прийшовши до влади, більшовики заявили, що

визнають рішення майбутніх Установчих зборів стосовно влади,

державного устрою Росії. Українська Центральна Рада не визнала

більшовицького перевороту й засудила його. У Києві 29-31

жовтня дійшло до зіткнення військ Штабу Київського Військового

Округу, що далі підтримував Тимчасовий Уряд, та більшовицьких

військових частин і червоногвардійців, а також українського

полку, що підтримував Центральну Раду.

Під час листопадових подій в Києві Центральна Рада 7 (20)

листопада ухвалює Третій Універсал, який проголошував

утворення Української Народної Республіки (УНР), зберігаючи

єдність з Російською Республікою. Було оголошено широку

програму демократичних реформ: скасовано право власності

66

поміщицьких і нетрудових господарств на землю,

встановлювався восьмигодинний робочий день, забезпечувались

свободи друку, віросповідання, страйків і т.п. Центральна Рада

зобов’язувалась розпочати мирні переговори.

Результати виборів до Установчих зборів, що відбулись у

кінці листопада довели велику перевагу українських партій, які

набрали близько 75 % голосів. Більшовики здобули ледве 10 %.

Спроба більшовиків за посередництвом Всеукраїнського З’їзду

Рад Робітничих, Солдатських і Селянських Депутатів, що відбувся

в Києві 4-6 грудня 1917 p. плавно перебрати владу, також зазнала

невдачі.

Тому Рада Народних Комісарів 4 грудня надіслала

українському урядові підписаний Леніним і Троцьким

ультиматум, який поряд з „визнанням” УНР містив вимоги, що

означали втручання у внутрішні справи України. Вимагалось,

наприклад, допустити в Україну більшовицькі збройні частини.

Проте делегати розпочатого в Києві з’їзду Рад висловили

довіру Центральній раді. Делегати-більшовики виїхали до

Харкова, де провели альтернативний з’їзд Рад Донецько-

криворізького басейну. Харківський з’їзд не був право чинним

(200 його делегатів представляли лише 89 рад із понад 300

існуючих в Україні. Однак він проголосив встановлення

радянської влади в Україні. Рад нарком Росії визнав новостворену

владу.

Український уряд 5 грудня відкинув ультиматум. Раднарком

Росії використав відхилення ультиматуму як привід до війни,

перейшовши до відкритих дій проти УНР. Війна велася від імені

проголошеної 12 грудня у Харкові „Республіки Рад” (офіційно ж

зберігалась назва „УНР”). 17 грудня створено робітничо-

селянський уряд –Народний Секретаріат. Одним з перших

розпоряджень Народного секретаріату був декрет про скасування

заборони вивозу хліба з України в Росію. Услід за цим видано

постанову про недійсність постанов Генерального секретаріату.

Війна більшовиків з УНР тривала впродовж грудня 1917

– січня 1918 рр. Російська радянська армія (чисельністю близько

60 тис. чол.. під загальним керівництвом Володимира Антонова-

67

Овсієнка з Гомеля і Брянська почала наступ на Київ.

Центральна Рада не була готова до війни, вона мала у своєму

розпорядженні незначні військові формування (близько 10 тис.

гайдамаків) і добровільні формування (Вільне козацтво і т.п.).

Робітничий клас здебільшого підтримував більшовиків,

українське ж село залишалося нейтральним і вичікувало.

Впродовж січня більшовицькі війська зайняли Лівобережжя.

Центральна Рада не змогла організувати дієвого опору. Кілька

сотень студентів та гімназистів, які виступили на зустріч

ворогові, майже всі героїчно загинули в нерівному бою 16 січня

1918 р. під станцією Крути на схід від Ніжина. Крути стали

символом національної честі українського народу. Під впливом наступу більшовицьких військ керівництво

Центральної Ради позбулося ілюзій щодо можливості

перетворення Росії в демократичну федеративну республіку.

Першорядною проблемою стало відокремлення від режиму

більшовицької диктатури в Росії. 9 січня 1918 p. затверджено IV

Універсал, який проголошував УНР незалежною державою:

"Однині УНР стає самостійною і ні від кого не залежною,

вільною, суверенною державою українського народу...".

Центральна Рада заявляла, що долю України повинні визначити

Українські Установчі Збори, до їх скликання Центральна Рада

продовжувала залишатись верховним органом влади. Генеральний

Секретаріат перейменовано в Раду Народних Міністрів. Універсал

окреслив коло найважливіших практичних завдань, які потрібно

було вирішити в найближчий час. Одним з найголовніших було

укладення мирного договору з Німеччиною та її союзниками.

Водночас з Універсалом Мала Рада ухвалила „Закон про

національно-персональну автономію”. У ньому проголошувалося,

що кожна з насолюючи Україну націй має право на влаштування

свого національного життя.

26 січня 1918 р. більшовицькі війська на чолі з Муравйовим

вступили в Київ.

Проголошення IV Універсалом незалежності УНР дало

Центральній Раді юридичне право представляти інтереси

республіки на міжнародній арені. Центральна Рада розгорнула

68

активну дипломатичну діяльність, спрямовану на збереження

незалежності України.

27 січня 1918 p. між УНР і державами німецького блоку

було підписано договір (Брестський мир):

- Україна вийшла зі стану війни з країнами німецько-

австрійського блоку;

- Німеччина та Австро-Угорщина дали згоду на передачу

Холмщини та Підляшшя до складу УНР, а також на виділення

західноукраїнських земель в окремий коронний край Австро-

Угорщини (до 31 липня 1918 p. уряд Австро-Угорщини мав

надати українцям автономію, але цього не сталося);

- Німеччина і Австро-Угорщина зобов’язалися допомогти

Центральній Раді відновити контроль над усією територією УНР;

- Центральна Рада взяла на себе обов’язок поставити

союзникам велику кількість хліба, м’яса, яєць та ін продуктів

сировини.

28 січня Німеччина та її союзники звернулися до радянської

сторони з ультимативними вимогами. Росія зобов’язана була

відвести свої війська з території України, припинити будь-яку

діяльність проти уряду УНР. 1 березня радянські війська змушені

були залишити столицю України.

Протягом лютого-квітня 1918 р. німецько-австрійські

війська (450 тис.), яким протистояло 25 тис. червоногвардійців,

окупували всю Україну. 7 березня до Києва прибув уряд

Центральної Ради. Більшовицьку владу було повалено.

Центральна Рада готувалася до скликання Установчих зборів, які

мали підтвердити її реформи, в тому числі й соціалізацію землі.

Однак окупаційні власті почала втручатися у внутрішні справи

України і дійшли до думки здійснити державний переворот, який

мав очолити колишній царський генерал Павло Скоропадський.

29 квітня Центральна Рада зібралась на своє чергове

засідання (яке виявилось останнім), щоб ухвалити Конституцію

УHP. В Конституції наголошувалось, що вся влада належить

народу. Було закріплено різні демократичні свободи, в тому числі

й свободу слова, страйків, демонстрацій. Кожній національній

69

меншині було надано право на національно-персональну

автономію.

2. Українська держава гетьмана П.Скоропадського.

29 квітня в Києві зібрався хліборобський конгрес, який

нараховував близько 8 тис. учасників переважно селян. Цей з’їзд

висловив незадоволення політикою Центральної Ради. Делегати

вимагали припинення соціалістичних експериментів та

поновлення приватної власності на землю. Було висунуто лозунг

утворення міцної влади у формі гетьманату. Проголошений

гетьманом Павло Скоропадський видав маніфест, в якому

повідомлялось про розпуск Центральної Ради й земельних

комітетів. Проголошувалось право приватної власності.

Одночасно вийшли “Закони про тимчасовий державний устрій

України”. З них випливало, що замість УНР постає так звана

“Українська держава”. Законодавча, виконавча та судова влади

затверджувалися в руках гетьмана. Головою гетьманського

кабінету міністрів став полтавський поміщик Федір Лизогуб.

Законодавство Центральної Ради було скасоване; старости

гетьмана й коменданти окупаційних військ відбирали у селян

майно; у свої маєтки повернулися поміщики.

Оскільки територія України була окупована, уряд

Скоропадського позбавлявся змоги вести самостійну зовнішню

політику. Його дипломати перебували лише в столицях

центральних держав. 12 червня у Києві підписано попередню

угоду про припинення війни між Україною та Росією, а також про

відновлення залізничного й поштово-телеграфного зв’язку.

Гетьман домагався від Росії територіальних поступок. Він також

намагався приєднати до України всю Холмщину, Крим та заселені

українцями райони Бессарабії. Особливо заплутаним було

кримське питання, тому що в Криму існував підтримуваний

німцями уряд генерала Сулеймана Сулькевича.

У липні 1918 p. було прийнято закон “Про засоби боротьби з

розрухою сільського господарства”. Він передбачав примусове

використання в поміщицьких маєтках реманенту селян. Були

заборонені й страйки. Гетьманська адміністрація прагнула

70

примусити робітників працювати більш інтенсивно. Було

встановлено 12-годинний робочий день.

Селяни не бажали повертати конфісковане в поміщиків

майно і землю. Ширилися підпали маєтків, потрави посівів,

вбивства поміщиків. Утворювалися партизанські загони.

Скоропадський робив спроби українізувати державний

апарат, підтримував ідею незалежності (автокефалії) Української

Православної Церкви. Особливо вражають досягнення уряду

гетьмана Скоропадського в освітній галузі. Було випущено кілька

мільйонів примірників україномовних підручників, в більшості

шкіл введено українську мову, засновано біля 150-ти нових

українських гімназій. У жовтні 1918 p. в Києві та Кам’янці-

Подільському відкрилися два нових українських університети,

було також засновано Національний архів та Національну

бібліотеку (в понад 1 млн. томів). Вершиною цієї діяльності стало

створення 24 листопада 1918 p. Української Академії Наук

(першим президентом став Володимир Вернадський). Була

заснована академія мистецтв, Український театр під керівництвом

О.Саксаганського.

Однак внутрішня обстановка ставала дедалі складнішою.

Розколовся Союз хліборобів-власників: менша його частина

вимагала забезпечення незалежності України, більша з –

виступала за федерацію з Росією. Активно діяли русофільські

партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду

від німців. Основна маса селянства не підтримувала владу. Мало

кому подобалася орієнтація П.Скоропадського на білогвардійську

Росію, на монархію. Все це підготувало грунт практично для

загальнонаціонального невдоволення.

І політичні опоненти гетьмана скористалися такою

ситуацією. В.Винниченко і С.Петлюра, керівники Української

соціал-демократичної партії заснували опозиційний Український

національний союз. Свою роль відіграли тут і революційні події

листопада 1918 р. в Німеччині, де була повалена монархія. 14

листопада 1918 р. політичні партії України утворили в Києві

верховний орган республіки – Директорію. Почалися події проти

71

гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П.Скоропадський зрікся

влади і залишив Київ.

4. Політика Директорії та її наслідки.

В ніч з 13 на 14 листопада 1918 p. в Києві на зібранні

опозиційних гетьманському режиму партій і організацій було

утворено надзвичайний орган влади – Директорію, яка 19 грудня

оголосила про відновлення Української Народної Республіки.

Головою Директорії став соціал-демократ Володимир

Винниченко, членами: соціал-демократ Симон Петлюра, від

Селянської спілки член УПСР Федір Швець, соціаліст-

самостійник Опанас Андрієвський, безпартійний Андрій

Макаренко. Військові сили Директорії очолив Петлюра, їх

кістяком став полк січових стрільців (командир – Євген

Коновалець), який базувався в Білій Церкві.

Директорія виступила із закликом до повстання проти

гетьманського режиму. Вже 21 листопада Київ було оточено

повстанцями, але війська Директорії увійшли до міста лише після

евакуації німців14 грудня.

26 грудня створено уряд під головуванням В.Чехівського,

представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема

закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища

законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу – свого

роду парламенту, сформованому з селян, робітників та

інтелігенції.

Надзвичайно важке міжнародне і внутрішнє становище

України, а також особисте суперництво Винниченка й Петлюри,

паралізувало діяльність Директорії. Реальна влада зосередилась

у вибраних отаманів напівпартизанських загонів.

Директорію відмовлялася визнати Антанта, яка ще восени

1918 p. висадила свої війська на півдні України. Представники

французького командування в Одесі вимагали реорганізації

Директорії (зокрема, виведення з її складу Петлюри), обіцяючи

при певних обставинах підтримку.

На сході й півночі Директорії протистояли війська

Червоної Армії, на заході – армія Пілсудського, на півдні, крім

Антанти, війська Денікіна (в Одеському районі та Криму).

72

Суперечності всередині Директорії не вдалося вирішити й

на Конгресі трудового народу України, що відбувся в січні 1919 p.

На цьому Конгресі були присутні також і делегати від

Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР), яка, згідно

договору від 1 грудня 1918 p., об’єднувалася з УНР. Спроба

возз’єднання двох українських держав залишилася декларацією.

Польські війська методично витісняли армію ЗУНР з території

Галичини. Існування УНР ставало дедалі більш проблематичним з

огляду на вторгнення радянських військ.

5 лютого 1919 p. Червона Армія вступила в Київ. Директорія

виїхала до Вінниці, почався довгий період її блукань (більше

Директорія в Київ не поверталась). У лютому Винниченко подав у

відставку та виїхав за кордон. Директорію очолив С.Петлюра.

5. Національно-визвольний рух на західноукраїнських

землях

Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська

імперія (у складі якої перебували в цей час Східна Галичина,

Закарпаття, Буковина) почала розпадатися. 18 жовтня 1918 р.

українські політичні діячі та церковні ієрархи Східної Галичини і

Буковини утворили у Львові Українську Національну Раду на

чолі з Євгеном Петрушевичем. Своєю метою УН Рада оголосила

об’єднання західноукраїнських земель в одне ціле – Українську

державу.

1 листопада з ініціативи Військового комітету, який

співпрацював з національною Радою, у Львові відбувся виступ

солдат-українців, підтриманий населенням міста. 2 листопада

австрійський намісник передав владу УН Раді.

Галичани розпочали творення своєї держави в складних

умовах, адже поляки прагнули включити західноукраїнські землі

до відновленої польської держави. 9 листопада було сформовано

уряд – Державний Секретаріат, який очолив Кость Левицький, а

згодом – Сидір Голубович. А 13 листопада Українська

Національна Рада затвердила “Тимчасовий основний закон”, який

дав назву новоствореній державі – Західноукраїнська Народна

Республіка. У містах і селах Галичини йшов процес встановлення

української влади: за короткий час була сформована ефективна

73

система управління. Президентом республіки було обрано Є.

Петрушевича. Проголошувалась ліквідація великого

землеволодіння. Створювалась система народної освіти.,

утверджувалась державність української мови.

Але в західних повітах влада відразу наштовхнулася на опір

поляків. Ситуація ускладнювалась тим, що Польщу підтримували

і країни Антанти. Для захисту республіки була утворена

боєздатна Українська Галицька Армія (УГА), яка досягла 100 тис.

чоловік. Значні зусилля були спрямовані на об’єднання з УНР. 22

січня 1919 р. в Києві проголошено Акт Злуки УНР та ЗУНР. ЗУНР було перейменовано в Західну область УНР (ЗОУНР).

Проте Акт Злуки реалізовано не було через складне воєнне та

міжнародне становище обох республік і через суперечності між

урядами УНР та ЗУНР.

Напружена ситуація склалась 10 листопада в Перемишлі.

Два дні українська залога міста стримувала польський наступ. 20

листопада з Перемишля до Львова прибуло 6 польських

військових ешелонів. Вранці 21 листопада польські війська

перейшли в наступ по всьому фронту у Львові. У другій половині

дня разом з військами місто залишив уряд ЗУНР, який переїхав до

Тернополя.

У травні 1919 p. в наступ проти Української Галицької армії

перейшли польські дивізії генерала Геллера, які прибули з

Франції. Під тиском переважаючих сил УГА відступила в

трикутник: Збруч, Дністер, залізниця з Гусятина через Чортків та

Заліщики.

В цей час президенту ЗУНР було надано диктаторські

повноваження, командуючим УГА призначено колишнього

царського генерала Грекова. 7 червня УГА перейшла в наступ. У

ході т.з. Чортківської офензиви була визволена значна територія

Галичини, війська УГА досягли лінії: Гнила Липа–Перемишляни–

Підкамінь. Проте сили були нерівними: близько 40-45 тисячам

вояків УГА протистояла 100-тисячна польська армія. Не

вистачало зброї та боєприпасів. Наступ було припинено, ворог

перейшов у контрнаступ. 16 липня 1919 р. війська УГА разом з

74

урядом відступили на східний берег річки Збруч – на територію

УНР.

Війська УНР об’єдналися з УГА, яка під тиском польської

армії перейшла на територію, яку контролювала Директорія.

Чисельність об’єднаних сил, які перейшли в наступ, досягла 80

тисяч. 30 серпня передові частини 3-го корпусу УГА вступили в

Київ. В цей же час на лівому березі Дніпра з’явились

кавалерійські частини білогвардійського корпусу генерала

Бредова. Під їхнім тиском УГА залишила столицю (т.з. Київська

катастрофа).

Скориставшись слабкістю своїх сусідів на сході, польські

війська на кінець 1919 p. окупували майже всю Білорусію, західну

Волинь та частину Полісся. Навесні 1920 p. збройні сили Польщі

нараховували 738 тисяч чоловік. Керівник Польської держави

Юзеф Пілсудський звернув увагу на діячів УНР, які перебували в

еміграції на території Польщі. У квітні між представниками

польського уряду та Петлюри було укладено блок угод: 21

квітня підписано загальну й торговельно-економічну конвенції.

Польща згідно угод отримувала Холмщину, Підляшшя,

Лемківщину, Західну Волинь, частину Полісся та всю Галичину.

24 квітня підписано військову конвенцію. Ці три угоди в

сукупності утворили Варшавський договір, який передбачав:

- спільну боротьбу проти більшовиків;

- відновлення незалежності УНР на чолі з Директорією і

Головним отаманом С.Петлюрою;

- як своєрідну компенсацію за це С.Петлюра „віддавав”

Польщі західноукраїнські землі.

25 квітня 1920 p. три польських армії (загальною

чисельністю близько 150 тисяч чоловік) вступили на територію

України. Ефект раптовості дозволив польським військам швидко

зайняти велику територію – вже 7 травня упав Київ, але на цьому

наступ не припинився. Обіцяного представниками УНР

всенародного антибільшовицького повстання в Україні не

відбулося. Дві бригади Червоної Української Галицької Армії

(ЧУГА), які були дислоковані в районі Вінниці та підняли

антибільшовицьке повстання, були роззброєні польськими

75

військами, а їхній особовий склад відправлено до таборів

віськовополонених. Лише один кінний полк ЧУГА, який вийшов з

Тирасполя, зміг з’єднатися з українськими військами (дві дивізії

армії УНР), що рухалися з поляками. Співвідношення сил

поступово змінювалось. На польський фронт були перекинуті 1-а

Кінна Армія, 8-а Червонокозача дивізія, 25-а Чапаєвська дивізія. У

червні радянські війська перейшли в контрнаступ. Наприкінці

червня війська Західного фронту під командуванням

Тухачевського вступили на територію Польщі й рушили на

Варшаву. Війська Південно-Західного фронту під командуванням

Єгорова наступали на Львів. Наміри польського уряду розпочати

мирні переговори, обмеживши східний кордон Польщі т.з. “лінією

Керзона”, не були підтримані радянською стороною.

Загроза втрати відновленої у 1918 році державності

згуртувала навколо уряду Польщі всі верстви суспільства.

Негайну допомогу подали країни Антанти. Було нанесено

могутній удар по стику фронтів Червоної Армії та відкинуто її за

межі Польщі. Відповідно до Ризького миру 1921 р. між Польщею

та Радянською Росією і Радянською Україною, Західна Волинь

Полісся та Східна Галичина залишалися у складі Польщі. В свою

чергу Польща визнавала існування самостійної Радянської

України.

За відносно короткий період свого існування (1918-1919 рр.)

ЗУНР дала чимало прикладів національної солідарності та

розуміння загальнодержавних українських інтересів.

5. Уроки українських визвольних змагань.

Підсумовуючи уроки української національної революції,

слід виділити основні причини поразки української

національно-демократичної революції 1917-1921 рр.:

1) Низький рівень національної свідомості українців і,

як наслідок, слабка соціальна база визвольного руху. Інтелігенція,

яка очолила національну революцію, була мало чисельною. А

селяни, на підтримку яких розраховувала інтелігенція, були

політично несвідомими, неосвіченими. Робітники в більшості

своїй не підтримали ідею незалежності України.

76

2) Відсутність єдності в діях українських

національних сил, які не пішли на компроміс в ім’я

загальнонаціональних інтересів.

3) Несприятлива міжнародна ситуація. Боротьбу проти

українського визвольного Рузу вели набагато сильніші зовнішні

вороги: в Наддніпрянській Україні – радянська Росія,

білогвардійці, війська Антанти; в Західній Україні – Польща, яку

підтримувала Антанта.

Українська революція не досягла своєї основної мети –

об’єднання всіх етнічних українських земель в єдиній державі.

Однак, історичне значення української національно-

демократичної революції 1917-1921 рр. досить в тому, що:

- у ході революції український народ створив власну

державу і декілька років підтримував її існування;

- героїчна боротьба українського народу стала прикладом і

дала досвід наступним поколінням українців. Без цієї боротьби

було б неможливим проголошення державної незалежності в 1991

р.

Контрольні запитання і завдання.

1. Коли створено і хто очолив Директорію (потрібне

визначити):

- 29 квітня 1918 p.; - В.Винниченко;

-14 вересня 1918 p.; - С.Петлюра;

-13 листопада 1918 p.; - Ф. Швець.

2. Розкрийте основні причини слабкості уряду Директорії.

Чому її соціальну політику не підтримали народні маси?

3. Де і коли було створено ЗУНР? Коли відбулася злука?

Розкрийте основні причини поразки ЗУНР.

4. Директорія на чолі повстанських військ увійшла в Київ і

відновила УНР. Чим пояснити розклад її військ, масове

дизертирство та розгул “отаманщини”?

5. Радянські війська вступили в Україну, користуючись

масовою підтримкою населення. Чим пояснити виникнення

антибільшовицьких повстань?

6. В чому суть конфлікту армії С.Петлюри та частинами

генерала А.Денікіна? Чим він завершився?

77

7. Розкрийте причини невдач армії УНР на радянському

та польському фронтах.

Лекція 7: РАДЯНСЬКА УКРАЇНА В 20-ТІ РОКИ (2 год.)

1. УСРР на початку 20-х років.

2. Нова економічна політика.

3. Політика українізації.

4. Західноукраїнські землі у 20-30-і роки.

Література

Основна

1. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні

1917-1953: Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз.

У 2 кн. – К., 1994.

2. Голод 1921-1923 років в Україні: Зб. док. і мат. / АН

України: Ін-т історії України. – К., 1993.

3. Грицак Я. Нарис історії України: формування

модернової української нації ХІХ-ХХ століття. – К., 1996.

4. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ ст.: Нариси

політичної історії. – К., 1993.

5. Дашкевич Я. Українізація: причини і наслідки //

Слово і час. – 1990. – № 8.

6. Кульчицький С. Комунізм в Україні: перше

десятиріччя (1918-1928) – К., 1996.

Додаткова

1. Касьянов Г.В., Даниленко В.М. Сталінізм і

українська інтелігенція (20-30-ті роки). – К., 1991.

2. Лех С.Р. Наймана праця в сільському господарстві

України в умовах непу (1917-1929). – К., 1990.

3. Українська державність у ХХ столітті: історико-

політичний аналіз. – К., 1996.

1. УРСР на початку 20-х років.

Після закінчення громадянської війни основна частина

українських земель входила до складу Української СРР, яка мала

78

формальний статус самостійної держави і виявляла незначну

дипломатичну активність на міжнародній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-

х років умовно можна поділити на два суттєво відмінні етапи:

Перший (кінець 1920 – квітень-травень 1922 р.).

Основною метою України на міжнародній арені був вихід з

дипломатичної ізоляції шляхом досягнення юридичного визнання

УСРР з боку великих держав, укладення взаємовигідних

міжнародних торгово-економічних договорів. 14 лютого 1921 р.

був підписаний перший мирний договір УСРР з Литвою.

Протягом 1921 р. УСРР встановила дипломатичні відносини з

Латвією та Естонією. Туреччиною. 18 березня 1921 р. було

укладено з Польщею Ризьку мирну угоду, за якою сторони

визнали державним кордоном лінію фактичного розмежування до

початку радянсько-польської війни. У 1922 р. підписано договір

про дружбу і братерство між Туреччиною і Україною.

На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатичних

структур. Усією роботою керував наркомат закордонних справ

(НКЗС) УСРР, який очолював голова Рад наркому України

Х.Раковський. Було створено Наркомат зовнішньої торгівлі.

Другий етап (червень 1922 – серпень 1923 р.) – поступове

згортання зовнішньополітичної діяльності. Це було зумовлено як

зовнішніми причинами – небажанням західних держав юридично

визнати усі радянські республіки, що утворилися на уламках

Російської імперії, так і внутрішніми – зміцненням централізації,

посиленням унітаризму, концентрацією владних важелів у руках

Москви.

Під тиском центру на початку квітня 1922 р. УСРР змушена

була ліквідувати свою дипломатичну місію в країнах Балтії. 18

жовтня 1922 р. ЦК КП(б)У приймає постанову „Про згортання

апарату НКЗС”, а в серпні 1923 р. консулати та дипломатичні

служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. 20 вересня

1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР. З того

часу Україна майже протягом двох десятиліть не виявляла

активності на міжнародній арені, не здійснювала власних

дипломатичних кроків.

79

Радянська Росія взяла курс на об’єднання державних

утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії.

Після громадянської війни постало питання про остаточне

врегулювання відносин між республіками. Для цього була

створена спеціальна комісія на чолі з Й.Сталіним. Комісія

розробила так званий „план автономізації”, який передбачав

включення республік на правах автономії до складу Російської

федерації.

В.Ленін відкинув сталінський план, назвавши його

шовіністичним, і розробив власний план, за яким усі республіки,

включаючи Російську федерацію, на рівних правах входили до

Союзу Радянських Соціалістичних Республік. На основі

ленінського плану І з’їзд рад СРСР 30 грудня 1922 р. прийняв

рішення про утворення СРСР. До його складу ввійшли

Російська Федерація, Українська РСР, Білоруська РСР,

Закавказька РСР (Грузія, Вірменія, Азербайджан). У документах

права центру превалювали над правами республік. Формально

кожна республіка мала право виходу, але механізму такого виходу

не було розроблено. Юридичне оформлення СРСР остаточно

завершилося в 1924 р., коли була прийнята Конституція СРСР,

яка позбавила союзні республіки права на зовнішню політику і

торгівлю, прийняття власних рішень щодо розвитку транспорту,

зв’язку, оборонної промисловості.

ІХ Всеукраїнський з’їзд рад затвердив зміни в Конституції

УСРР, законодавчо закріпивши входження республіки до складу

СРСР. Україна остаточно втратила незалежність. Формально

СРСР був федерацією, але фактично – унітарною,

централізованою державою.

Внутрішнє становище УСРР на початок 20-х років

характеризується глибокою економічною, соціальною та

політичною кризою, викликаною:

воєнними діями, що велися майже безперервно сім років;

політикою “воєнного комунізму”, яка руйнувала основи

економіки, паралізувала сільське господарство і

викликала опір переважної більшості населення,

особливо селянства.

80

Економічна криза виражалася в тому, що:

промисловість знаходилася в стані розрухи. У 1921 p. в

Україні промислове виробництво становило І/10 частину

довоєнного рівня, виробництво металу – 5 %, вугілля – 30

% і т.д.;

сільське господарство також перебувало в

катастрофічному стані: порівняно з 1913 р. посівні

площі в Україні скоротилися на чверть, збір зерна – на

третину. Ситуацію ускладнили катастрофічна засуха

1921 p. і голод, від якого загинуло близько 1 млн. чоловік.

Масовість жертв голоду пояснюється не лише засухою,

а й політикою більшовиків, що дає підстави говорити

про перший у радянській історії голодомор;

у галузі фінансів – повна інфляція грошей.

Соціально-політична криза виявилася в тому, що:

почалися повстання селянства проти політики "воєнного

комунізму" і, зокрема, проти продрозкладки.

Повстанським рухом була охоплена майже вся Україна.

Проти радянської влади виступила армія Махна (близько

15 тис. чоловік). Всього у складі повстанських формувань

нараховувалося близько 40 тис. чоловік;

тяжкий економічний стан, продовольчі нестатки

викликали незадоволення радянською владою з боку

робітників, що виливалося у різні форми протесту,

зокрема страйки. Поряд з економічними вимогами

висувалися політичні, у тому числі – „Ради без

більшовиків”;

склалася криза в більшовицькій партії, в якій загострилися

суперечки щодо шляхів подальшого розвитку країни.

Таким чином, загальна криза в країні змусила більшовиків з

1921 p. перейти від політики „воєнного комунізму” до нової

економічної політики (непу).

2. Нова економічна політика.

У березні 1921 р. Х з’їзд РКП(б) прийняв рішення про заміну

продрозкладки продподатком, що поклало початок переходу до

нової економічної політики (НЕПу). Причини переходу до непу:

81

1) закінчення бойових дій, перехід до мирного

будівництва, початок відбудови господарства вимагали зміни

акцентів у економіці;

2) кризовий стан економіки, що мав тенденцію до посилення

негативних явищ, стимулював відхід від воєнно-комуністичної

доктрини;

3) невдоволення селянства продрозкладкою, що періодично

виливалось у збройні виступи проти існуючої влади;

4) спад світового революційного руху вичерпав надії на

швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну

допомогу західного пролетаріату, що змусило більшовицький

режим дотримуватися гнучкішої лінії в ставленні до селянства.

Неп передбачав часткове повернення до ринкових відносин,

різних форм власності, економічних методів управління народним

господарством.

Проте, більшовики розглядали неп як вимушений захід, за

допомогою якого можна буде подолати поточні труднощі і

досягти кінцевої мети – побудови комунізму.

Основні зміни в період непу:

У сільському господарстві: - заміна продрозкладки продподатком (був менший

приблизно у 2 рази і відомий селянам заздалегідь);

- дозвіл на вільну торгівлю надлишками

сільськогосподарської продукції;

- дозвіл на оренду землі і використання найманої праці.

Неп сприяв розвитку сільського господарства: в 1925 p.

обсяг сільськогосподарського виробництва досяг довоєнного

рівня.

У промисловості:

продаж у приватні руки і передача в оренду дрібних і

частини середніх підприємств;

децентралізація управління промисловістю. Багато

підприємств об’єднувалися в трести і переводилися на

госпрозрахунок. Найбільшими на Україні стали трести

„Донвугілля”, „Хімвугілля”, „Південьсталь”,

„Цукротрест”;

82

ліквідація загальної трудової повинності і зрівнялівки в

оплаті праці;

залучення іноземного капіталу у формі концесій (в Україні

не було укладено жодного концесійного договору),

змішаних акціонерних товариств та ін.

Неп стимулював розвиток промисловості, зростання

продуктивності праці. У 1926 p. основні показники рівня розвитку

легкої і харчової промисловості, яка знаходилася в основному в

руках дрібних підприємців, були вищі за довоєнні. Навпаки,

сповільнювалися темпи розвитку важкої промисловості, яка була

під контролем держави. У 1925-1926 рр. обсяг промислового

виробництва в Україні досяг 99 % рівня 1913 р.

Причини згортання непу:

Неп не міг бути тривалим, оскільки:

комуністична партія з самого початку розглядала неп як

вимушену і тимчасову поступку капіталізму, її

стратегічна мета залишалася незмінною – побудова

комуністичного суспільства;

він був несумісний з політикою Сталіна, спрямованою на

встановлення в країні тоталітарного режиму.

У кінці 20-х років сталінське керівництво відмовилося від

непу і перейшло до командно-адміністративної економіки.

3. Політика українізації.

Українізація – це політика в національно-культурній сфері,

яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні у 20-і pp. і

була складовою політики коренізації яка проводилась в межах

СРСР. Українізація передбачала задоволення певних національних

вимог українського народу:

висування українців на керівні посади;

впровадження української мови в державні та культурні

установи, пресу, навчальні заклади;

розвиток національної за формою й радянської за змістом

культури;

створення відповідних умов для культурного розвитку

національних меншин, які проживали в Україні.

83

Більшовики змушені були піти на проведення цієї

політики, оскільки перебували під впливом національно-

визвольної боротьби українців 1917-1921 pp. і прагнули

забезпечити собі підтримку усього населення України. Рушійною

силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у

20-і pp. керували прибічники національного відродження

Г.Гринько, О.Шумський, М.Скрипник.

Наслідки українізації:

20-і pp. стали періодом подальшого національного

відродження. У 1930 p. чисельність шкіл з українською мовою

навчання становила 85 %, на українську мову було переведено 75

% діловодства державних установ, українською мовою видавалося

90 % газет і більше половини книжок і журналів. Кількість

українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54 %.

Українізація сприяла залученню до радянського культурного

будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися

деякі відомі діячі, зокрема М.С.Грушевський.

Відбувався бурхливий розвиток української культури: в

республіці видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів

і збірників, 55 журналів, виникли багато-чисельні літературно-

художні об’єднання, працювало 45 професійних театрів і т.д.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки

таким діячам, як М. Хвильовий, М.Зеров, Г. Косинка,

М.Рильський, В. Яловий, В.Сосюра, Л. Курбас, О.Довженко,

Г.Верьовка і багатьом іншим.

Причини згортання українізації

Українізація почала виходити за дозволені центром рамки:

вона охопила все суспільно-культурне життя

республіки;

зростав прошарок української інтелігенції,

якій режим Сталіна не довіряв і бачив у ній ідейного конкурента

партії;

українізація сприяла зростанню національної

свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої.

Прибічники національного комунізму вважали, що не можна

нав'язувати усім народам російський шлях до комунізму, що

84

кожен народ, в т.ч. і український, повинен йти до комунізму

своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних

умов. Основними ідеологами українського національного

комунізму були письменник М.Хвильовий, нарком освіти з 1924

по 1926 pp. О.Шумський, економіст М.Волобуєв.

„Хвильовим”, „шумськізм” і „волобуєвщина” були

оголошені проявом „буржуазного націоналізму”, небезпечним

„націоналістичним ухилом”.

З кін. 20-х pp. політика українізації поступово згортається. У

1933 p. Сталін назвав місцевий націоналізм основною загрозою

для єдності Радянського Союзу. Це означало кінець українізації.

Радянська влада повертається до русифікаторської політики,

активних учасників українізації було репресовано.

4. Західноукраїнські землі у 20-30-і роки.

Західноукраїнськими землями в міжвоєнний період володіли

інші держави. Під польською окупацією впродовж 1919-1921 рр.

опинилися Східна Галичина, Західна Волинь, Полісся, Холмщина,

Підляшшя, що становило третину усієї території тодішньої

Польської держави. Війська Румунії наприкінці 1918 р. окупували

Північну Буковину і Бессарабію, до складу якої входили етнічні

українські землі – Ізмаїльський, Аккерманський і Хотинський

повіти. Закарпаття під назвою „Підкарпатська Русь” у 1920 р.

було приєднане до Чехословаччини. Окупація українських земель

Польщею, Румунією та Чехословаччиною відбулася за підтримки

західноєвропейських країн та США.

Окупаційні власті проводили політику колоніального

гноблення, асиміляції українського народу. Українські землі у

складі Польщі, Румунії, Чехословаччини не мали власного

автономного устрою. Уряди цих країн прагнули до посилення

контролю над українськими територіями. Польський уряд

намагався витравити поняття „Україна”, „українці”, застосовуючи

замість них терміни „Східна Малопольща”, „русини”. У 1924 р.

було видано закон про заборону вживання української мови у всіх

державних установах.

У 1935 р. Польща офіційно відмовилася від своїх

зобов’язань перед Лігою Націй щодо забезпечення прав

85

національних меншин. Урядові кола, повернувшись до ідеї одно

національної польської держави, розгортають репресії проти

українців, здійснюють політику жорстокої асиміляції.

Польський уряд розділив країну на дві території – Польщу

„А” і Польщу „Б”. До першої входили корінні польські землі, до

другої – переважно західноукраїнські і західнобілоруські.

Сприяючи розвитку промисловості в Польщі „А”, уряд в той же

час свідомо гальмував промислове будівництво в Польщі „Б”.

Колонізаторська і асиміляторська політика уряду призводила

до зростання національно-визвольного руху. А оскільки

польська політична система ґрунтувалася на конституційних

засадах, це давало можливість національним меншинам

обстоювати власні інтереси через офіційні канали. Тому в Польщі

вже в 1925 р. українці мали 12 своїх політичних партій, найбільш

впливовішими з яких були: Українське народно-демократичне

об’єднання (УНДО) – ліберальна партія, Українська соціал-

радикальна партія (УСРП), Комуністична партія Західної України

(КПЗУ). Українські партії небезуспішно боролися за місця в

польському парламенті. В економіці протидія офіційній лінії на

гальмування розвитку українських земель здійснювалася через

кооперативний рух.

Реагуючи на полонізацію освіти, свідома українська

інтелігенція заснувала у Львові таємний Український університет

(1921-1925 рр.). Основним центром національної культури в

західноукраїнських землях в 20-30-х роках було Наукове

товариство імені Шевченка (НТШ) у Львові.

Значний вплив на активність українського населення мала

греко-католицька церква.

Та найбільш активною була діяльність Організації

українських націоналістів (ОУН), яка утворилася у 1929 р. у

Відні на базі Української військової організації. Організатором і

керівником ОУН протягом 1929-1938 рр. був Є.Коновалець.

Ідеологією ОУН став „інтегральний націоналізм” (крайня

форма націоналізму), розроблений Д.Донцовим: проголошувалася

перевага національних інтересів над індивідуальними, вищою

метою боротьби стверджувалося досягнення державної

86

незалежності. Методи боротьби – пропагандистські, агітаційні,

диверсійні і терористичні. Терору зазнавали не тільки

представники окупаційної влади, а й українці, які не поділяли

ідеології і методів боротьби ОУН.

Румунська влада здійснювала щодо українського населення

політику тотальної румунізації, вдаючись до відкритих

насильницьких дій. З 1919 по 1928 рр. на території Буковини діяв

воєнний стан. У 1920 р. заборонено вживання української мови.

Українців не визнавали окремою нацією, називаючи їх

„громадянами румунського походження, які забули рідну мову”.

Була заборонена українська преса, здійснювалася румунізація

православної церкви. В економічній сфері Буковина була

відсталою окраїною Румунії, буковинська економіка залишалася

напівкустарною.

Українські політичні партії в Румунії діяли напівлегально, а

у 1938 р., коли до влади прийшли військові, діяльність політичних

партій була повністю заборонена.

Уряд Чехословаччини здійснював більш помірковану

політику щодо Закарпаття, особливо в суспільно-політичній сфері.

Але й ця політика була спрямована на те, щоб втримати українські

землі під владою Чехословаччини. Економічний сектор Закарпаття

був надзвичайно відсталим. За двадцять років тут не було

збудовано жодного значного підприємства.

В Закарпатті суто українських партій не було, вони існували

під „дахом” близьких їм партій Чехословаччини. В діяльності

українських політичних груп існувало три течії: москвофільство

(вважали, що карпатоукраїнці – це частина російського народу);

русинство (вважали жителів краю окремим слов’янським

народом); українофільство (було найбільш впливовим, оскільки

відображало настрої і традиції українців Закарпаття).

У 1938 р. в результаті мюнхенської змови західних держав з

Гітлером до Німеччини відійшла частина Чехословаччини,

заселена німцями. Розпочалося розчленування Чехословаччини. В

цих умовах чеський уряд 11 жовтня 1938 р. дав згоду на

утворення карпато-української автономії. Уряд автономії

очолив А.Волошин. У лютому 1939 р. було обрано Сейм

87

Карпатської України і сформовано військову організацію –

Карпатську Січ.

Але 14 березня 1939 р. при підтримці Німеччини почалася

окупація Закарпаття Угорщиною. 15 березня 1939 р. Сейм

проголосив незалежність Карпатської України, проте вона

опинилася і міжнародній ізоляції, а Карпатська Січ не могла

зупинити окупантів. Закарпаття було окуповане угорськими

військами.

Проголошення незалежної Карпатської України мало велике

історичне значення: воно сприяло зростанню національної

свідомості населення краю і продемонструвало прагнення

українського народу до створення власної держави.

Контрольні запитання і завдання:

1. Між якими країнами було розділено землі України на

початку 20-х років (потрібне визначити);

- Радянська Росія;

- Польща;

- Румунія;

- Чехословаччина.

2. Які відмінності нової економічної політики від політики

„воєнного комунізму”?

3. На які роки припадає згортання НЕПу (потрібне

визначте):

- 1923-1924;

- 1927-1928;

- в кінці 30-х років.

4. Яка різниця в підході до українізації більшовицьких

чиновників і українського громадянства?

Лекція 8: НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛТНИЙ РУХ В

УКРАЇНІ В УМОВАХ КОМУНІСТИЧНОГО

ТТОТАЛІТАРНОГО РЕЖИМУ (2 год.)

1. Лібералізація суспільного життя в Україні після

смерті Й.Сталіна та її згортання.

88

2. Зародження а розвиток українського Опору в

тоталітарній комуністичній системі.

3. Національно-визвольний рух в роки повоєнного

сталінського режиму

Література

Основна

1. Баран В.К. Україна після Сталіна: нарис історії 1953-

1985 рр. – Львів, 1992.

2. Баран В.К. Україна 1950-1960-х рр.: еволюція

тоталітарної системи. – К., 1996.

3. Баран В.К., Даниленко В.М. Україна в умовах

системної кризи (1946-1980-ті рр.) // Україна крізь віки. Т.13. –

К., 1999.

4. Кульчицький С.В. Спроби реформ (1956-1964) //

УІЖ. – 1998. – № 3-4.

5. Курносов Ю. Інакомислення в Україні (60-ті – перша

пол. 80-х рр. ХХ ст.) – К., 1994.

6. Шаповал Ю.І. Україна 20-50-х років: сторінки

ненаписаної історії. – К., 1993.

Додаткова

1. Баран В.К. Цензура в системі тоталітаризму //

Сучасність. – 1994. – № 6.

2. Бурлацкий Ф.М. Вожди и советники: О Хрущёве,

Андропове и не только о них. – М., 1990.

3. Зайцев Ю. Дисиденти: опозиційний рух 60-80-х рр. //

Сторінки історії України: ХХ ст. – К., 1992.

4. Ляшко О. Микита Хрущов: відлига і заморозки //

Вітчизна. – 1994. – №№

7-8.

5. Прокоп М. Падіння Петра Шелеста // Сучасність. –

1973. – ч. 6.

6. Табачник Д. Апостол застою. Ескіз до політичного

портрета В.Щербицького // Вітчизна. – 1992. – №№ 9-11.

1. Зміни в суспільно-політичному житті України після

смерті Сталіна.

89

Після смерті Сталіна 5 березня 1953 p. в Москві йшла

боротьба за владу, в якій зійшов зі сцени Лаврентій Берія. Першим

секретарем ЦК КПРС став Микита Сергійович Хрущов. Великим

досягненням Хрущова як політичного діяча була відмова від

авторитарних методів у політиці. Але Хрущов був сином

сталінської епохи, тому часто використовував старі методи.

З початку 1954 p. почалася велика пропагандистська

кампанія у зв’язку з трьохсотріччям Переяславської ради. Єдиним

здобутком цієї кампанії було рішення від 12 лютого 1954 p.

Президії Верховної Ради СРСР про перехід Криму від РРФСР до

УРСР.

Короткий період ревізії політики сталінського періоду був

використаний в Україні для висунення культурно-національних

домагань. Значно зросло число українців у складі керівних органів

УРСР. Ставилося питання чистоти української мови, вилучення

засмічень і кальок з російської мови; реабілітації заборонених

діячів; заповнення „білих плям” у літературі й театрі. Було

створено Міністерство вищої освіти УРСР, засновано Академію

Будівництва й Архітектури в Києві, Спілку Журналістів України.

Реформи в політичній сфері сприяли певній лібералізації

та демократизації суспільно-політичного життя:

- люди отримали можливість вільно висловлювати

свої думки;

- відновилися демократичні норми діяльності КПРС

(регулярне скликання з’їздів, пленумів, критика і

самокритика в партії);

- зросла роль Рад – як в центрі, так і на місцях, але

зберігалося верховенство партійних органів над

державними ;

- викрито злочинну діяльність Л.Берії в Україні,

розпочалася реабілітація жертв масових репресій. У 1954-

1956 рр. в СРСР було реабілітовано майже 8 тис. осіб.

Проте з 1962 р. комісії по реабілітації припинили свою

діяльність. Більше того, паралельно з реабілітацією жертв

сталінських репресій відбувалися нові політичні репресії,

вносилися зміни до законодавства, які збільшували

90

можливості влади у їх проведенні. Зокрема, у

кримінальний кодекс було введено статтю „антирадянська

агітація та пропаганда”;

- розпочалася десталінізація (засудження культу

особи Сталіна). Це зробив особисто М.Хрущов на ХХ з’їзді

КПРС (лютий 1956 р.) у доповіді „Про культ особи і його

наслідки”. Було взято курс на демократизацію суспільства.

Але культ особи Сталіна не був розвінчаний до кінця:

доповідь Хрущова не була опублікована, не були розкриті

причини культу особи Сталіна, багато фактів

замовчувалося.

Восени 1961 p. партія прийняла третю програму, яка

проголошувала можливість побудови комунізму за 20 років, тобто

до 1980 p. Відомим свого часу був лозунг, котрий оголосив

Хрущов на партійному з’їзді: „Партія урочисто клянеться.

Нинішнє покоління буде жити при комунізмі!”. Програмою партії

передбачалось широке запровадження громадських засад у всі

сфери життя, проте багато з цього виявилось нежиттєздатним.

Хрущов здійснив ряд заходів в напрямку децентралізації

і розширення прав союзних республік, в т.ч. й України:

- українці частіше висувалися на керівні посади в республіці.

В 1953 р. першим секретарем ЦК КПУ було призначено українця

О.Кириченка;

- розширились функції і підвищилась відповідальність КПУ;

- активізувалась діяльність України на міжнародній арені;

- внаслідок реформи управління економікою в 1957 р.. під

контроль України перейшло 97 % заводів республіки проти 34 % в

1953 р..

Але всі ці заходи відбувалися під суворим контролем центру,

до якого згодом повернулися його командні функції.

Отже, реформи в політичній сфері були половинчастими і

непослідовними. Вони не торкались основ тоталітарного

режиму, залишалася монополія КПРС у всіх сферах суспільного

життя. Повної демократизації суспільства не відбулося.

2. Реформи М.С.Хрущова та їх наслідки.

91

Поставивши завдання „наздогнати і перегнати Америку” і

пообіцявши за 20 років побудувати в СРСР комунізм, М.Хрущов

розгорнув широку програму реформування економіки. Головним

завданням на початку 50-х років стало вирішення продовольчої

проблеми, яка вимагала радикальних реформ усього процесу

сільськогосподарського виробництва. Початок реформування було

покладено на вересневому 1953 р. Пленумі ЦК КПРС, який

намітив заходи, спрямовані на піднесення сільського

господарства. У середині 50-х років сільське господарство завдяки

пріоритетності його розвитку вперше стало рентабельним.

Валова продукція сільського господарства за 1954-1958 рр.

порівняно з попередньою п’ятирічкою зросла на 35,3 %. Різке

піднесення сільськогосподарського виробництва було зумовлене

сукупною дією низки чинників:

1) посилення матеріальної зацікавленості колгоспників

у суспільному виробництві завдяки зростанню закупівельних

цін на сільгосппродукцію;

2) створення умов для розвитку особистого

господарства колгоспників (зниження податків, тверді суми

оподаткування відповідно до розмірів присадибних ділянок);

3) здійснення переходу від жорсткого планування до

поєднання планування з господарською самостійністю

колгоспів;

4) зміцнення матеріально-технічної бази сільського

господарства;

5) підвищення освітнього рівня керівників

сільгоспвиробництва.

Однак економічне піднесення другої половини 50-х років

виявилося нестабільним, оскільки реформи були половинчастими

(не торкнулися основ адміністративно-командної економіки) і

непослідовними, належним чином не обґрунтованими. Колгоспам

нав’язувалися нові технології, сільське господарство стало

полігоном для непродуманих нововведень і надпрограм

(передбачалось перейти до вирощування нових культур, зокрема

великої кількості кукурудзи на загальній площі близько 28 млн.

га; розорювалися цілинні землі; ставилося завдання наздогнати і

92

перегнати США за кількістю виробництва м’яса, молока і масла

на душу населення; обмежувалося присадибне господарство).

Кожна із розглянутих над програм тією чи іншою мірою зазнала

краху. Нездійсненними їх робили грандіозні масштаби,

волюнтаристські методи, форсовані темпи, які є характерними для

функціонування командно-адміністративної системи.

В 1958 p. було ліквідовано МТС. Колгоспи й радгоспи були

змушені викупляти техніку. Ціни на сільгосппродукцію було

заморожено, в той же час як на запчастини, мінеральні добрива,

комбікорми зростали.

Починаючи з 1958 p. в сільському господарстві почався

спад. З 1958 по 1964 рік обсяг валової продукції у сільському

господарстві України зріс всього на 3 %. За цей же період на 8 %

впало виробництво продукції тваринництва. Посуха 1963 p.

посилила скруту з забезпеченням населення продовольством.

Було зроблено деякі послаблення в ціноутворенні та

податковій політиці. Однією з найважливіших реформ „великого

десятиліття” була зміна галузевого управління промисловості

територіальним. На зміну міністерствам прийшли територіальні

ради народного господарства (раднаргоспи). Цією реформою

намагалися зменшити тиск центру на підприємства. Проте

реформа не дала значного ефекту, підприємства могли здобути

самостійність лише в умовах ринку. В 1965 p., коли раднаргоспи

були ліквідовані, наводились багато прикладів їх неефективності.

Одним з останніх нововведень Хрущова став поділ

партійного апарату за виробничим принципом (на промислові та

сільські обкоми й райкоми). Це була остання спроба реформувань.

Важливими були соціальні програми М.С.Хрущова:

- пенсійна реформа 1956 р. підвищила середній розмір

пенсій за віком більше ніж у 2 рази, по інвалідності – у 1,5 рази.

Виплачувались пенсії колгоспникам;

- зросли асигнування на охорону здоров’я, скасовувалася

плата за навчання;

- збільшилися капіталовкладення в житлове будівництво, яке

зводилося небаченими темпами;

93

- тривалість робочого дня скоротилась до 7 год.,

запроваджувався п’ятиденний робочий тиждень.

Отже, реформи М.Хрущова мали багато позитивних

моментів, але внаслідок їх половинчатості і непослідовності

кардинальних змін в економіці не відбулося. Проведена в 1961 р.

грошова реформа негативно позначилася на життєвому рівні

населення, призвела до зростання цін. Після посухи 1963 р.

виникла продовольча криза, населення було поставлене на межу

голоду, вводились картки на хліб.

У цих умовах з ініціативи найближчого оточення

М.Хрущова в жовтні 1964 p. Пленум ЦК КПРС звільнив

М.С.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради

Міністрів СРСР.

3. Основні тенденції та характерні риси духовного життя

в Україні.

Хрущовська „відлига” (так став називатись цей період

завдяки вислову російського публіциста І.Еренбурга) сприяла

національно-духовному пробудженню. Стало можливим відкрите

обговорення проблем збереження української мови,

розширювалися сфери її вживання. Розпочалося видання

багатотомного словника української мови, збільшилося видання

україномовних книжок.

Проте, з іншого боку, здійснювалися заходи, які

послаблювали позиції української мови. У 1958 р. був прийнятий

закон про зв’язок школи з життям, за яким, зокрема, батьки не

мали права відмовитися від вивчення їхніми дітьми російської,

англійської чи німецької мов, однак могли відмовитися від

української.

Відбувалося адміністративне утвердження атеїзму під час

антирелігійної кампанії 50-60-х років. Надзвичайно форсованими

темпами йшов підрив матеріальної бази релігії. У 1959 р. було

вилучено 262, а у 1962 році – 1144 культові споруди.

Вживалися заходи з метою підвищення престижу

української науки. Виходять друком фундаментальні наукові

праці: „Українська Радянська Енциклопедія”, „Історія

української літератури”. Видаються фахові журнали

94

українською мовою. З 1957 р. почав видаватись „Український

історичний журнал”.

Було реабілітовано багатьох діячів української культури.

Серед них – О.Олесь, М.Вороний, Г.Косинка, М.Ірчан, О.Досвітній.

та ін. Видавались кращі твори реабілітованих письменників.

Видатним явищем духовного життя стала поява нового

покоління інтелігенції – шістдесятників (цей термін вживається

вже на початку 60-х років). Провідними постатями серед них були

письменники і поети І.Драч, Л.Костенко, М.Вінграновський,

В.Симоненко, В.Стус, С.Гуцало, художники А.Горська,

П.Заливаха, В.Кушнір, літературні критики І.Світличний, І.Дзюба,

Є.Сверстюк, діячі кінематографу С.Параджанов, Л.Осика та

багато інших.

Виховане в умовах ідеологічної лібералізації, нове покоління

інтелігенції викривало перекоси офіційної культури, сповідувало

свободу самовираження, прагнуло до пошуку нових форм і стилів

художньо-естетичного пізнання світу, вимагало гарантій вільного

розвитку українського народу.

Все це не могло не викликати незадоволення з боку влади. Їх

звинувачували у відході від „марксизму-ленінізму”,

„космополітизмі”, обмежували їх творчу діяльність, а згодом

перейшли до репресій проти них.

Однак частина нового покоління не зреклася своїх поглядів і

пішла в опозицію до влади. Саме шістдесятники склали ядро

дисидентського руху, учасники якого вимагали радикальних змін

і стали провідниками національного відродження.

Вже з 1955 p. в Україні починається рух протесту проти

режиму. Основні документи цього руху поширювалися

самвидавом. Перший документ – „Відкритий лист до ООН”, що

його передали в 1955 p. українські політичні в’язні мордовських

таборів.

Молоде покоління українських інтелектуалів, насамперед

письменників, своєю творчістю протестували проти пануючої

задушливої атмосфери, боролися за українські культурні цінності,

національну свободу й людську гідність. Члени українського

правозахисного руху та громадянського опору виступали також в

95

обороні інших народів, зокрема проти дискримінації євреїв,

кримських татар. Окремою формою протесту були підпільні

групи, які мали на меті домогтися не тільки демократичних прав,

але й самостійності України.

Відомими стали тільки ті групи, які були розкриті органами

безпеки, і над якими відбувався суд. Наприкінці 1950-х pp. у

західних областях України виникло кілька нелегальних

організацій: Об’єднана партія України, Українська Робітничо-

Селянська Спілка (УРСС) у порівнянні з іншими групами мала

дещо ширшу основу. Створена в 1958 p. групою юристів під

проводом Левка Лук’яненка, ця організація вперше у післявоєнній

історії склала ґрунтовну програму, де йшла мова про легальну

боротьбу за вихід України з СРСР. Україна „мала стати абсолютно

ні від кого незалежною державою Спілка мала наміри

перетворитися в партію, але перед її другим з’їздом було

заарештовано ініціаторів, а саму організацію розгромлено

Л.Лук’яненка було засуджено до смертної кари, яку пізніше було

замінено п’тнадцятирічним ув’язненням.

Національно-культурні процеси переходили встановлені

партією рамки лібералізації й на початку 60-х років почали

переслідуватися. У 1962-1963 рр. „відлига” в національно-

культурній сфері припинилася.

Контрольні запитання і завдання:

1. За період 1946-1950 pp. економіка України була майже

повністю відроджена. Чи є це заслугою командно-

адміністративної системи?

2. Поясніть значення XX з’їзду КПРС для України.

3. Доведіть, що хрущовська „відлига” мала окремі

позитивні результати для України.

4. Хрущовська політика десталінізації суспільно-

політичного життя:

1) призвела до встановлення демократії в країні; 2) носила

суперечливий і незавершений характер; 3) потерпіла крах.

96

Лекція 9: УТВЕРДЖЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ

ТА ЇЇ РОЗБУДОВА НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ (2 год.)

1. Суспільно-політичний процес після проголошення

незалежності.

2. Труднощі і перспективи економічного розвитку.

3. Україна в системі міжнародних відносин.

4. Виклики історії: Революція Гідності.

Література

Оснавна

1. Алексєєв Ю.М., Кульчицький С.В., Слюсаренко А.Г.

Україна на переломі. – К., 2000.

2. Акт проголошення незалежності України. – К., 1991.

3. Бойко О.Д. Україна 1991-1995 рр.: Тіні минулого чи

контури майбутнього. – К., 1996.

4. Конституція України. – К., 1996.

5. Литвин В.М. Україна на межі тисячоліть (1991-2000

рр.) // Україна крізь віки. Т.14. – К., 2000.

6. Литвин В.Політична арена України: Дійові особи та

виконавці. – К., 1994.

7. Юхновський І. Україна – незалежна держава. –

Львів, 1994.

Додаткова

1. Економіка України та шляхи її реформування:

Матеріали Всеукраїнської наради економістів 14-15 вересня

1995 р. – К., 1996.

2. Шморгун О. Україна: шлях відродження: економіка,

політика, культура. – К., 1994.

1. Суспільно-політичний процес після проголошення

незалежності.

Часи існування України в складі СРСР залишили їй важку

спадщину: роздутий бюрократичний апарат, велику армію,

чисельні підприємства військово-промислового комплексу,

виснажені ґрунти, важке екологічне становище.

7-8 грудня в Білорусії, у Біловезькій Пущі, на зустрічі

керівників України, Росії та Білорусії була підписана угода про

97

створення Співдружності Незалежних Держав. Ця угода

фактично припинила існування СРСР, котрий неминуче йшов до

свого розпаду, після серпневого путчу 1991 p. В угоді

підкреслювалося, що держави – учасниці співдружності,

гарантують виконання міжнародних зобов’язань, які випливають з

договорів та угод СРСР: держави є правонаступницями

Радянського Союзу (Російська Федерація пізніше проголосила

себе єдиною правонаступницею СРСР); співдружність відкрита

для приєднання будь-якої держави. 21 грудня 1991 p. в Алма-Аті

всі колишні радянські республіки, окрім Грузії та країн Балтії,

приєдналися до СНД. Ця угода, за словами Л.Кравчука, стала

цивілізованою формою розпаду СРСР.

В системі СНД Україна з самого початку відстоювала своє

бачення проблем. Вона перша стала на шлях введення власної

грошової одиниці (хоча значно відстала від інших); вона не є

членом договору про колективну безпеку.

Вузлові події державотворення в Україні:

- Законом від 17 вересня 1991 р. назва “Українська

Радянська Соціалістична республіка” була змінена на споконвічну

назву держави – “Україна”

- Законом від 8 жовтня 1991 р. “Про громадянство

України” визначено правовий статус населення.

- У листопаді 1991 р. прийнято закон “Про Державний

кордон України”, яким встановлювалися кордони, порядок їх

охорони і перетину;

- Почалося створення законодавчої бази міжнаціональних

відносин. У прийнятій Верховною Радою 1 листопада 1991 р.

“Декларації прав національностей України” підкреслювалося,

що Україна гарантує всім народам, національним групам,

громадянам, що проживають на її території, рівні економічні,

політичні і культурні права. Закон “Про національні меншини в

Україні” зафіксував право кожного народу на культурно-

національну автономію.

- Будівництво власних збройних сил на основі закону “Про

збройні сили України” від 6 грудня 1991 р. і прийнятої 19

жовтня 1993 р. воєнної доктрини України. Україна перша з держав

98

СНД почала створювати свої збройні сили. Болючою стала

проблема Чорноморського флоту. Влітку 1992 р. в Ялті

президенти України й Росії домовились про існування спільного

флоту до 1995 p., і що він буде знаходитись під спільним

командуванням обох президентів. З вересня 1993 р в Масандрі на

новій зустрічі президента України та Росії було вирішено: а)

Чорноморський флот розподіляється 50:50 між Україною і Росією;

б) Українську частину флоту викуповує Росія.

- Створення правоохоронного органу – Служби безпеки

України (СБУ).

- У січні-лютому 1992 р. Верховна Рада затвердила

державну символіку України: Державний герб (тризуб),

Державний прапор (синьо-жовтий), Державний гімн (музика

М.Вербицького до національного гімну “Ще не вмерла Україна”).

- Практично з нуля створено такі інститути, як Національний

банк України, посольства, експортно-імпортні організації,

Українська фондова біржа.

- Надзвичайно складним і тривалим виявився процес

формування трьох гілок влади – законодавчої, виконавчої і

судової. Незавершеність розподілу функцій, неузгодженість дій

між гілками влади спричинили протистояння між ними.

Протягом чотирьох років уряди, які очолював Віталій

Масол, Вітольд Фокін, Леонід Кучма, Юхим Звягільський, робили

спроби реформ. Проте так і залишилися невирішеними проблеми

соціального захисту населення, забезпечення нормального рівня

зарплати, скорочення дефіциту бюджету.

Влітку 1993 р. під тиском хвилі шахтарських страйків

Верховна Рада прийняла рішення про проведення дострокових

виборів до парламенту та виборів президента. Вибори проходили

згідно нового закону про вибори, по одномандатних округах

(всього 450 місць). Висування кандидатів набуло такого розмаху,

що в деяких округах було занесено до бюлетенів 15-20 кандидатів.

Після другого туру до парламенту було обрано конституційну

більшість і він міг приступити до роботи. 10 травня новий

парламент розпочав роботу. Найчисельнішою стала фракція

99

комуністів. Головою Верховної Ради обрано голову Соцпартії

Олександра Мороза.

На фінішну пряму вийшли й президентські вибори. В

бюлетені було внесено сім кандидатів: Валерій Бабич – голова

Української фінансової групи; Леонід Кучма – колишній прем’єр-

міністр, президент Української спілки промисловців та

підприємців; Леонід Кравчук – президент України; Володимир

Лановий – народний депутат, голова Центру Ринкових

досліджень; Олександр Мороз – голова Верховної Ради; Петро

Таланчук – міністр освіти. Основна боротьба розгорнулась між

Л.Кравчуком та Л.Кучмою. Якщо Кучма наголошував на

необхідності наведення порядку в державі, поліпшення відносин з

Росією, вирішення проблеми вживання російської мови,

покращення стосунків з Кримом; то Кравчук підкреслював, що за

час його перебування на посту президента було збережено

громадський мир та злагоду.

Другий тур виборів відбувся 10 липня. Близько 53 % голосів

отримав Леонід Кучма. 19 липня він прийняв присягу президента.

Та навіть після обрання Леоніда Кучми президентом

ситуація радикально не поліпшилась. Свідченням нестабільної

політичної обстановки стала зміна трьох урядів, які очолювали В.

Масол (червень 1994 - березень 1995 pp.), Є.Марчук (березень

1995 - травень 1996 pp.), П.Лазаренко (травень 1996 - липень 1997

pp.). Кожен з них по-своєму розумів можливі шляхи виходу з

кризи. Нерідко програми суперечили одна одній. Це стало однією

з причин глибокої економічної кризи. З липня 1997 р. Кабінет

Міністрів очолює Віталій Пустовойтенко.

Загострення загальної політичної й економічної ситуації

стимулювало сепаратистські тенденції. Лунали вимоги автономії,

а то й повної самостійності Донбасу. Найбільшої ж сили

сепаратизм набув у Криму. Ще до розпаду СРСР у Криму

розвинувся рух за надання півострову окремого статусу. На

початку 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла закон про

відновлення автономії півострова. У вересні 1991 р. Верховна

Рада проголосила суверенітет Криму в складі України, а в травні

1992 р. прийняла рішення про незалежність Республіки Крим, але

100

це рішення Верховна Рада України скасувала як незаконне.

Особливого статусу в складі України домагалися також кримські

татари, які почали повертатися на свою історичну батьківщину.

У березні 1998 р. відбулися чергові вибори депутатів

Верховної Ради. Проводилися вони за змішаною мажоритарною

пропорційною системою. В депутатському корпусі найчисленніше

представлені такі партії: Комуністична партія України – 25,4 %,

Народний Рух – 10,2 %, народно-демократична партія – 6,8 %,

„Громада” – 5,1 %, Третину депутатського корпусу склали

позапартійні, які отримали 30 % депутатських мандатів.

2. Труднощі і перспективи економічного розвитку.

Реальна незалежність передбачає перш за все економічну

самостійність. Тому майбутнє держави вирішувалося й

вирішується і в економічній сфері. Перші реальні кроки до ринку

довелося робити в умовах зростання цін і зубожіння народу.

Центральною проблемою на шляху економічних

перетворень є питання про зміну форм власності. Вирішенню її

повинна була сприяти приватизація. В серпні 1992 p. з’явилася

Державна програма приватизації майна державних підприємств.

Повзучи темпами равлика, приватизація відразу набула потворних

форм: більша частина „приватизаційних” коштів не надходила до

сфери виробництва, а осіла на рахунках посередників. Поряд з

акціонуванням, орендою, кооперацією відбувалася так звана „дика

приватизація”. Відчуваючи безконтрольність, керівники багатьох

підприємств здійснили приватизацію у власних інтересах. При

державних підприємствах створювалися комерційні підприємства,

які використовували територію, фінанси, сировину, обладнання

перших, встановлюючи при цьому власні ціни на продукцію і

навіть при загальному спаді виробництва отримуючи значні

прибутки, які спрямовувалися не на розвиток виробництва, а в

значній мірі на підвищення добробуту керівників цих

підприємств. Створились ідеальні умови для криміналізації

економічного життя. Державна власність потрапила у необмежене

користування управлінців.

І все ж на шляху економічних перетворень досягнуто й

певних успіхів. В Україні формується багатоукладна економіка.

101

На сьогодні невід’ємною частиною економіки стали, окрім

державної, орендна, індивідуальна форми власності. Але панівні

позиції, як і раніше, належать державній та державно-асоційованій

формі власності. У стратегічних галузях господарства держава

залишається монополістом. Саме державний сектор виступає

стримуючим фактором на шляху економічних реформ.

У 1992 p. Україна вийшла з рублевої зони. Наша держава

однією з перших ввела власну грошову одиницю – купони

багаторазового використання, що отримали назву „купоно-

карбованця”. В середині 1992 p. економічна ситуація в

суспільстві вкрай загострилася. Чергове підвищення цін на

сільськогосподарську продукцію викликало обурення серед

населення; шахтарі піднялися на страйк. Збільшувався

зовнішній борг, скорочувався випуск товарів народного

споживання. Виробництво промислової продукції в 1993 p.

знизилось на 21 %. Місячна інфляція восени перевищила 75 %, в

грудні – 90 %. За даними Світового банку, у другій половині

1993 p. рівень інфляції був найвищим у світі і перевищував

показники часів світових воєн.

Національний банк України неодноразово вдавався до

кредитно-грошової емісії. Лише в 1993 p. вона в 25 разів

перевищила рівень 1992 p. У 1995 p. стали застосовувати

мільйонні купюри. Стрімке падіння курсу купоно-карбованця

посилювало зневіру населення у вітчизняній грошовій одиниці,

яке більше довіряло іноземній валюті. Населення масово

переводило заощадження в американські долари, німецькі марки,

російські рублі. Неприпустимо низький курс української грошової

одиниці створив необмежені можливості для пограбування

національних ресурсів. За 1990-1994 pp. вироблений в Україні

національний продукт скоротився майже на 58 %. В умовах

гіперінфляції відбувалася масова бартеризація внутрішньої та

зовнішньої торгівлі. Причому, як правило, імпортні поставки

здійснювались за завищеними цінами. У цій складній ситуації

Кабінет Міністрів одночасно намагався зупинити спад

виробництва і загальмувати інфляційні процеси. В результаті не

вирішувалася жодна з цих проблем.

102

Для обмеження знецінення купоно-карбованця уряд

вкотре звернувся до директивного управління. Уряд Кравчука-

Звягільського запровадив фіксований курс купонів по відношенню

до долара. З метою скорочення емісії уряд підняв ставку

прибуткового податку з громадян, яка сягала 90%. Наслідком

стало розширення "тіньової" економіки, згортання виробничої й

комерційної діяльності, посилення корупції в державному апараті,

відплив капіталів за кордон. Податкова політика замість

заохочення виробника змушувала його згортати виробництво або

ухилятися від сплати податків, що зменшувало надходження до

державного бюджету.

Економічну кризу в Україні спричинив цілий ряд факторів.

Перш за все Україна від СРСР успадкувала такі риси, як тотальне

одержавлення економіки, монополізм, екстенсивний шлях

розвитку диспропорційність, для подолання яких потрібен

тривалий час. Економіка республіки була тісно пов’язана з

загальносоюзним господарським комплексом. Основна частина її

товарної продукції орієнтувалася на продовження виробничого

процесу в інших республіках. Тому розрив усталених

економічних зв’язків боляче вдарив по виробництву. Науково-

технічна й технологічна відсталість та низька

конкурентоспроможність не дозволили швидко інтегруватися у

міжнародний поділ праці. Хибною також виявилась орієнтація на

Європу. З часом виявилося, що вітчизняні товари

неконкурентоспроможні, і в Європі нас ніхто не чекає. Тому

недоцільно відмовлятися від ринку СНД. Для промисловості

України характерна її висока енергоємність, а отже, не маючи

достатніх власних родовищ нафти й газу, вона залежить від

держав-постачальників енергоресурсів. Ситуація ускладнилась

особливо після того, як Україна стала платити за нафту й газ

реальну ціну. Негативну роль відіграють ряд суб’єктивних

факторів. Значна частина суспільства, і в першу чергу

керівництво республіки, психологічно була не готова до

економічних перетворень. Особливо притаманно це було

представникам так званого „директорського корпусу” –

директорам заводів, радгоспів, головам колгоспів, котрі не

103

уявляють свої підприємства недержавними, бо сформувалися

вони не як керівники, а як слухняні виконавці волі центру.

Реформи не мали достатнього наукового підґрунтя. Українські

економісти й політики були недостатньо знайомі з законами

ринкової економіки. Слабкою залишається правова база ринкових

перетворень: багато законів відірвані від реалій, нечіткі, нерідко

суперечать один одному. У законотворчій діяльності народні

обранці нерідко керуються не економічною доцільністю, а

власними амбіціями. Дестабілізуючим чинником виступає

політичне протистояння, небажання йти на певні компроміси.

У 1994 p. Президент Л. Кучма проголосив програму нової

соціально-економічної стратегії, основний зміст якої полягав у

прискоренні ринкових перетворень. Перші кроки на цьому шляху

були рішучими. Вийшли постанови про підвищення зарплат,

пенсій, стипендій, про лібералізацію цін та експорту. Рішучість в

значній мірі зумовлювалась вимогами Міжнародного валютного

фонду лібералізувати ціни в обмін на надання Україні позики.

Національний банк України з 1994 p. дотримується суворої

антиінфляційної політики. Доцільність такої орієнтації

підтверджує той факт, що вже у липні вдалося досягти

найнижчого рівня інфляції за весь попередній період незалежності

– 2,1 %. Проте ці кроки не підкріплювалися скороченням

бюджетних витрат, а приборкання інфляції досягалося шляхом

затримок виплат заробітної плати, стипендій, пенсій тощо.

Недосконала податкова політика, хронічні затримки прийняття

щорічного бюджету бумерангом б’ють по виробництву.

Економіка набуває напівкримінальних рис – „тіньовий сектор”

становить близько 60 %. Зростає зовнішня заборгованість

України: в 1997 p. вона досягла понад 10 млрд. доларів.

Негайних перетворень потребувало сільське господарство.

Постійно скорочувався обсяг виробленої сільськогосподарської

продукції: її обсяг у 1995 p. склав 75 % від рівня 1991 p. Внаслідок

неефективності сільське господарство стало одним з головних

факторів розкручування інфляційної спіралі. Поглибилася дис-

пропорція між цінами на сільськогосподарську й промислову про-

дукцію: з 1990 p. розрив на користь останньої збільшився у п’ять

104

разів. Нагальним стало вирішення проблеми земельної

власності. 1995 p. Президент підписав указ „Про порядок

паювання земель, переданих у колективну власність

сільськогосподарським підприємствам і організаціям”. Кожен

член колективного підприємства має право вийти зі складу

останнього. За заявою йому виділяється земельна ділянка, на яку

видається державний акт на право приватної власності.

В цілому за останні роки намітився ряд позитивних

тенденцій. Уповільнилися темпи падіння показників

промислового виробництва: 1995 p. зниження склало 11,5 %, в

1996 – 5,1 %. Істотно знизилась інфляція: в 1994 p. вона

дорівнювала 500 %, 1996 – 40 %, в 1997 – 2 %. У вересні 1996 p.

запроваджена національна грошова одиниця – гривня, яка

залишається досить стабільною. Збільшились обсяги

капіталовкладень, стабілізувалась фінансова система, дещо зросли

надходження до центрального бюджету, розширився

зовнішньоторговельний оборот. Водночас зворотним боком

фінансової стабілізації стала хронічна заборгованість держави по

зарплаті, що дамокловим мечем висить над національною

валютою. Основною проблемою в цьому відношенні є

недосконала податкова політика, внаслідок чого державний

бюджет не наповнюється. Україна має ряд

конкурентоспроможних галузей: літакобудування, ракетно-

космічний комплекс, важке машинобудування, кольорова та

порошкова індустрія, створення інформаційних систем тощо. Ці

галузі необхідно утримати на високому рівні.

Загострення становища в економіці відбилося на життєвому

рівні народу України. Після проведення лібералізації цін у 1992 p.

основна маса населення (близько 64 %) опинилася за межею

бідності. Це – нечуване для мирного часу падіння рівня

добробуту.

По суті, за короткий час було зруйновано середній клас, який

утворюють кваліфіковані робітники найманої праці і який

становить соціальне опертя цивілізованого суспільства. Сьогодні

близько 18 % працюючого населення отримує зарплату, нижчу від

мінімального споживчого рівня. За 1991-1995 pp. споживчі ціни

105

виросли у 118 тис. разів, а грошові прибутки населення – у

27,7 тис. разів. Цей чотириразовий розрив і показує масштаб

падіння рівня життя. Стандарти споживання в Україні значно

відставали й продовжують відставати від світових. У

найдраматичнішому 1993 p. середньомісячний прибуток на душу

населення складав (у доларах США): в Україні – 15, Польщі – 150,

Туреччині – 300, Словенії – 400, США – 1500. Напруженості в

суспільстві додавав непомірний ріст цін. До критичного рівня

знизилася купівельна спроможність. Знецінювалися всі соціальні

виплати населенню – пенсії, стипендії, різноманітні допомоги.

Cоціально незахищені групи населення (пенсіонери, інваліди,

діти-сироти) потребують уваги держави в першу чергу. Але

законодавство в галузі соціального захисту населення виявилося

неефективним. Офіційно не була визначена межа бідності, а

мінімальний споживчий бюджет, як ми бачимо, був значно вищим

від мінімальної заробітної плати. Водночас непосильним тягарем

для економіки України є забезпечення різноманітних пільг. У

нашій країні 25 млн. чол. користуються правом безкоштовного або

пільгового проїзду в залізничному транспорті, 17,3 млн. – у

міському електротранспорті, близько 22 млн. мають пільги в

оплаті житлово-комунальних послуг. В результаті близько 20 %

надходжень до бюджету доводиться витрачати на оплату пільг.

Жодна країна світу не знає таких пільг, як у нашій державі.

Негативним супутником ринкових відносин є безробіття: в 1996 p.

воно складало 0,5 %, наступного року – 1,3 %. Не менш

тривожною залишається проблема прихованого безробіття, тобто

відправка працівників у довготривалі неоплачувані або частково

оплачувані відпустки, а також робота в режимі неповного дня. В

1995 p. рівень прихованого безробіття становив 23 %. В Україні

працює служба зайнятості. Майже 20 % безробітних сплачується

грошова допомога.

Однією з найскладніших залишається екологічна проблема.

Щороку в атмосферу республіки викидається 17 млн. т шкідливих

речовин. У 21 місті України, де проживають 22 % населення

країни, забрудненість повітря в 15 разів перевищує граничне

допустиму концентрацію. Найбільшу загрозу для України

106

становлять такі проблеми, як доля Чорнобиля; погіршення

якості питної води з річок країни; кризовий стан екології в

Донецько-придніпровському регіоні.

Для соціальної структури характерне форсоване

розшарування суспільства. Тільки за 1990-1992 pp. питома вага

„середнього класу” знизилася, за приблизними підрахунками, з

78 до 36 %. Як наслідок, зростає напруга між „багатими” й

„бідними”. Висновок про реальний рівень життя населення

України зроблений фахівцями 00Н. Відповідно до коефіцієнта

людського розвитку (прибуток на душу населення, дитяча

смертність, тривалість життя, освіта) наша країна посідає місце в

шостому десятку.

Прямою реакцією на погіршення економічного становища

стали масові страйки. Лідерами тут виступають гірники.

Найпотужніші страйки відбулися в лютому-березні 1992 p.,

червні-липні 1993 p., липні 1996 p. Висувалися перш за все

економічні вимоги. Виступами робітників і службовців часто

намагаються скористатися певні політичні сили, щоб підняти

власний політичний рейтинг. Саме завдяки їх участі на перший

план висуваються політичні вимоги. Травень 1998 p.

ознаменувався черговим страйком донецьких гірників.

Індикатором наростання економічних проблем є

демографічна ситуація, яка з кожним роком загострюється.

Починаючи з 1991 p., з року в рік знижується природний приріст

населення. В 1991 p. народжуваність склала 1,2 %, в 1996 – 0,9

%. Різке скорочення цього показника пов’язане з погіршенням

економічної ситуації, екологічної обстановки, кризою сім’ї,

подальшою емансипацією жінки тощо. Скорочення чисельності

населення зумовлює його старіння. Загальновизнано: якщо

частка людей віком понад 60 років перевищує 10 %, то нація

вважається старіючою. В Україні в 1996 p. цей показник

становив близько 19 %. Така вікова структура населення, з

одного боку, посилює навантаження на працездатну частину

населення, з іншого – гостро ставить питання про соціальні

програми, що додатковим тягарем лягають на економіку.

107

Надзвичайно ускладнюють демографічну ситуацію

міграції. З одного боку, на батьківщину повертаються українці,

депортовані кримські татари й німці, приїздять біженці з інших

регіонів СНД. Водночас з країни виїжджають, керуючись

економічними чи політичними мотивами, найдієздатніші групи

населення. Характерно, що серед мігрантів переважає молодь, а

серед іммігрантів – майже кожний десятий пенсійного віку.

3. Україна в системі міжнародних відносин.

Відправним моментом у процесі переходу на рейки

рівноправності у міжнародних відносинах стало визнання України

державами світового співтовариства. В 1993 p. Верховна Рада

схвалила „Основні напрями зовнішньої політики України”.

Документ визначив пріоритети в цій галузі, серед яких

розширення участі в європейському регіональному

співробітництві та в межах СНД, активна участь у діяльності

ООН, співпраця з державами Європейської співдружності.

Перший крок на цьому шляху Україна зробила в лютому

1992 p., коли Л.Кравчук підписав Гельсінський заключний акт.

Нашу державу прийнято до складу Міжнародного валютного

фонду, Міжнародного банку реконструкції й розвитку, Організації

з безпеки і співробітництва в Європі. В 1995 p. Україна стала

членом Ради Європи. Своєрідним ключем, яким можна було

відкрити двері у західний світ, стала проблема ядерного

роззброєння. Посідаючи третє місце в світі після США та Росії за

ядерною потужністю, Україна заявила про свій без’ядерний

статус. На початку 1994 p. в Москві Президенти США, Росії та

України підписали тристоронню заяву, згідно з якою Україна

зобов’язалась вивезти ядерні боєзаряди до Росії для подальшого їх

розкоплектування. В свою чергу, США і Росія пообіцяли надати

гарантії безпеки. Наприкінці цього ж року в Будапешті під час

Наради з безпеки і співробітництва в Європі лідери України, Росії,

США й Великобританії підписали Меморандум про гарантії

безпеки України.

Особливе місце у зовнішньополітичному співробітництві

посідають відносини з країнами СНД. В 1994 p. Україна

приєдналася до Економічного союзу як асоційований член.

108

Пріоритетними залишаються відносини з Росією. Але вони

складаються непросто. Так, в 1993 p. Верховна Рада Росії

висунула територіальні претензії до України стосовно Криму й

Севастополя. Було встановлено російський федеральний статус

Севастополя. Наріжним каменем в українсько-російських

відносинах став Чорноморський флот. У січні 1992 p. Єльцин

заявив, що Чорноморський флот був, є і буде російським. Правда,

пізніше його позиція пом’якшала – він визнав право України на

частку флоту. Влітку 1992 p. російський та український

Президенти вирішили поділити флот порівну. В липні 1993 p.

Верховна Рада Російської федерації оголосила Севастополь

російським містом і головною базою Чорноморського флоту. Рада

Безпеки 00Н, розглянувши інцидент на прохання України,

констатувала, що рішення російського парламенту не має

юридичної сили. В 1994 p. Президенти домовились, що Україна

залишить за собою 15-20 % кораблів флоту, а решту своєї частини

продасть Росії. 31 травня 1997 p. був підписаний Договір про

дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та

Російською Федерацією.

4. ВИКЛИКИ ІСТОРІЇ: РЕВОЛЮЦІЯ ГІДНОСТІ.

Причини та передумови Революції Гідності (21 листопада

2013 р. – 22 лютого 2014 р.):

Євромайдан, Єврореволюція, Революція Гідності – усі ці

терміни сьогодні стали невід’ємною складовою в історії побудови

української державності. Україна є досить молодою республікою,

юридично свою незалежність вона отримала у 1991 р., проте в

реаліях це було далеко від бажаного. Протягом усього періоду

незалежності ми стали свідками того, як наша держава поступово

перетворювалася на другорядну країну світу, сателіта Російської

Федерації. Замість реформ та змін, в країні зберігалася

законсервованість системи, котра дісталась нам у спадок ще від

Радянського Союзу. Тіньова економіка, зростання корупції та

хабарництва, безвідповідальність влади та її авторитарний

характер, навмисне знищення армії практично зруйнували

потенціал країни. Україна перебувала у стані постійної кризи у

всіх сферах життя. Помаранчева революція 2004 р. мала стати

109

рушійною силою до змін, люди вірили, що буде усе по-новому.

Проте очікування не справдилися, а навпаки, були розбиті у пух і

прах. У 2010 р. до влади прийшла «банда олігархів», яка вирішила

знищити рештки справжнього українства та й ще за його рахунок

наживитись. Президент В. Янукович за час свого правління (2010–

2014 рр.) встиг узурпувати конституцію 2004 р. та зосередити у

своїх руках усю повноту влади. Колишній співдоповідач

Парламентської асамблеї Ради Європи щодо України Ханне

Северінсен так прокоментувала формування влади Януковичем у

перші два місяці каденції: «Я дуже занепокоєна. Я завжди знала,

що в Україні вразлива демократія. Але я навіть не уявляла, що за

два місяці, відколи працює новий Президент, він використав їх

для того, щоб підібрати під себе уряд, скасувати результати

виборів 2007 року, повністю підкорити собі Вищу раду юстиції,

Верховний Суд, СБУ і навіть парламент». Все ж українці вірили,

якщо Україна стане на шлях європейської інтеграції, то в державі

будуть проведені соціально-економічні та політичні реформи. Але

сценарій розвивався зовсім по-іншому. Адміністрація президента

В. Януковича та уряд на чолі з М. Азаровим вели активну

проросійську зовнішню політику. Важливим етапам в історії

незалежної України мав стати Вільнюський саміт східного

партнерства 28–29 листопада 2013 р. Але незадовго до цього

була зроблена неочікувана для всіх заява: Кабінет Міністрів

України вирішив призупинити процес підготування до укладання

Угоди про асоціацію між Україною та Європейським Союзом.

Такий хід подій аж ніяк не влаштовував українців, які покладали

великі надії на співробітництво України із ЄС, а тому зроблена

заява стала тим каталізатором, який призвів до перших актів

протесту.

Епіцентром основних подій знову ж таки стала столиця

України м. Київ. 21 листопада близько 22:00 на Майдані

Незалежності почали збиратися перші учасники мітингу, їх

чисельність нараховувала близько 1500 осіб. Вони пікетували

Адміністрацію Президента, а потім, повернувшись на Майдан,

вирішили лишитися на ніч. Цього дня суд прийняв рішення

заборонити встановлення наметів, кіосків, навісів під час

110

проведення акцій на Майдані Незалежності, вулиці Хрещатик

та Європейській площі до 7 січня 2014 року. Також у цей день

почалися невеликі протести і в інших областях України. 22

листопада ввечері уже відбувся мітинг, у якому взяло участь

близько 3–5 тис. людей. Наступного дня на Майдані Незалежності

розпочалася штовханина з міліцією, яка намагалася відтіснити

мітингувальників, розширивши площу навколо місця

встановлення новорічної ялинки. В цей же час поширилася

інформація, що до Києва на антимайдан і провладний мітинг їдуть

автобуси із людьми, яким обіцяли грошові виплати. 24 листопада

в Києві відбулася велика хода та мітинг на Майдані

Незалежності, які зібрали більше ніж 100 тисяч прихильників

євроінтеграції. Протести відбулися також у Львові, Луганську та

Харкові. Українська діаспора Франції, Німеччини, Швейцарії,

Англії та ін. держав теж вдалася до протестів. Тим часом в столиці

України при підтримці Януковича був створений антимайдан,

який охороняли загони «Беркуту». Близько 15:00 на вулиці

Грушевського під будинком уряду відбулись зіткнення міліції з

мітингувальниками. За даними столичного управління МВС,

мітингарі зі «Свободи» кидали у правоохоронців якусь арматуру,

запалені фаєри та каміння. Але, на справді, у міліцію почали

кидати спеціально організовані владою «тітушки». Тож

міліціонери застосували гумові кийки, сльозогінний газ і

світлошумові гранати для розгону натовпу. Цього дня чимало

киян та гостей міста постраждали від сльозогінного газу,

розпиленого міліцією. В одинадцятій годині вечора розпочалися

нові заворушення, проте мітингувальникам вдалося вистояти ніч.

Протягом 25–27 листопада в Києві відбулися перші страйки

київських студентів. Також мітинги проводились в інших містах

України, зокрема у Тернополі та Львові. 28 листопада уже

відбувся загальностудентський страйк. Декілька колон студентів

з десятків різних вишів Києва об'єдналися у парку Шевченка,

після чого рушили на Майдан Незалежності. Увечері 29

листопада на Євромайдані відбувся великий мітинг. Участь у

заході взяли лідери трьох опозиційних партій Арсеній Яценюк,

Віталій Кличко, Олег Тягнибок, а також екс-глава МВС Юрій

111

Луценко. Вони виступили із закликами відставки М. Азарова

та дострокових виборів до парламенту.

Подальші події на Майдані Незалежності набирали більш

гострого характеру. Кривавою виявилася ніч на 30 листопада. Тоді

начальник ГУМВС України в Києві Валерій Коряк віддав

безпосередній наказ про застосування сили у розгоні

Євромайдану. О 4 годині ранку, коли на Майдані Незалежності

залишалося близько 400 протестувальників, площу оточили

озброєні бійці «Беркуту». За допомогою сили, використовуючи

вибухові пакети та б’ючи кийками та ногами людей, їм вдалося

витіснити мітингувальників із площі. Серед протестувальників

було багато поранено. Близько 5 ранку «Беркут» «зачищав»

Хрещатик. Новорічна ялинка, яка стояла на Майдані і через яку

буцімто і розігнали майдан, у соціальних мережах була прозваною

«кривавою» через силовий розгін мирних людей. Як повідомляє

ТСН, близько 35 людей були госпіталізовані, а 37 заарештовано.

Застосування сили проти мирних людей викликало хвилю обурення

в українській громадськості. Ця подія стала переломним

моментом у революційних подіях. Поступово протести

перетворилися із проєвропейських на антиурядові і стали значно

масштабнішими. Вінницька, Житомирська, Закарпатська,

Київська, Львівська, Полтавська, Сумська, Тернопільська,

Хмельницька, Чернігівська обласні ради, а також міські ради

Донецька, Львова, Хмельницького засудили дії міліції проти

учасників Євромайдану. Львівщина та Івано-Франківщина

висловили недовіру Януковичу та його урядовцям, сформованим

центральною владою облдержадміністраціям та разом із

Тернопільщиною оголосили про участь у загальнонаціональному

страйку.

Протягом 2–7 грудня у всій Україні тривали великі

проєвропейські та антиурядові мітинги. Протестувальники у Києві

остаточно захопили Будинок профспілок та КМДА. Тривали різні

акції протесту біля Адміністрації Президента і Генеральної

прокуратури. Широкомасштабним виявився мітинг 8 грудня, який

увійшов в історію під назвою «Марш мільйонів», оскільки на

112

Майдані Незалежності зібралося близько мільйона громадян

України, яким була не байдужа доля їх держави.

Повалення режиму Януковича

21 лютого 2014 р. лідери опозиції підписали з Віктором

Януковичем угоду щодо врегулювання кризи в Україні.

Відповідно до угоди протягом 48 годин з моменту її підписання

мала б відновити дію Конституція України в редакції 2004 року та

сформовано новий коаліційний уряд; до вересня 2014 року треба

було провести конституційну реформу; до грудня 2014 року –

провести позачергові президентські вибори; також треба прийняти

нове виборче законодавство та обрати новий склад ЦВК; провести

розслідування випадків насильства під наглядом Ради Європи;

також влада та опозиція відмовилися від силових дій. Угоду було

засвідчено главами МЗС Польщі та Німеччини, представником

МЗС Франції, представник від Росії відмовився підписати. Того ж

дня Верховна Рада («за» - 386 депутатів) проголосувала

Постанову про відновлення легітимного Конституційного ладу (в

редакції від 2004 р.), це означало, що тепер буде сформовано

новий уряд незалежно від Президента. Увечері 21 лютого відбувся

велелюдний Майдан. На ньому виступили лідери опозиції, які

оголосили про укладання угоди із чинним Президентом. Але такі

дії євромайданівці засудили і освистали. Тоді на трибуну сцени

піднявся один із сотників самооборони Майдану Володимир

Парасюк й заявив, що Майдан не буде терпіти Януковича до

виборів в грудні 2014. Сотник проголосив ультиматум, що якщо

Янукович не піде у відставку до ранку, то самооборона піде на

штурм. Євромайдан палко із захватом підтримав сотника. У ніч з

21 на 22 лютого Янукович, наляканий можливістю потрапити під

народний суд, залишив Адміністрацію Президента та втік у

Харків. 22 лютого о 17 годині 11 хвилин Верховна Рада України

328-ма голосами народних депутатів підтримала Постанову про

усунення Віктора Януковича з посади Президента України,

аргументуючи таке рішення самоусуненням Януковича від

виконання своїх обов'язків, та призначила позачергові вибори

Президента України на 25 травня 2014 р. Отже, основна мета

Євромайдану була досягнута. Того ж дня, Віктор Янукович

113

записав телезвернення, у якому назвав події 18–20 лютого в

Україні державним переворотом, порівнявши їх з приходом

нацистів до влади у Німеччині, назвав депутатів, що вийшли з

Партії регіонів, зрадниками та заперечив легітимність прийнятих

Верховною Радою рішень. 23 лютого 2014 року фракція Партії

регіонів оприлюднила свою заяву, в якій усю відповідальність за

ситуацію в Україні поклала на Президента Віктора Януковича та

його найближче оточення: «Ми, фракція Партії Регіонів у

Верховній Раді України і наші однопартійці, рішуче засуджуємо

злочинні накази, що призвели до людських жертв, до порожньої

скарбниці, величезних боргів, ганьби в очах українського народу і

всього світу, в результаті чого наша країна опинилася на краю

прірви, загрози розколу і втрати національного суверенітету». 25

лютого 2014 року Генеральний прокурор України Олег

Махніцький повідомив, що Віктора Януковича оголошено у

розшук за підозрою у масових вбивствах людей з обтяжливими

обставинами відповідно до частини 2 статті 115 Кримінального

кодексу. 27 лютого з'явилась інформація, що Янукович перебуває

на території Росії, куди дістався морем разом зі своїм сином

Віктором.

Таким чином, події 21 листопада 2013 р. – 22 лютого 2014

р. стали етапом прояву українцями неабиякої сили, мужності,

гідності, віри та міцності духу. Вони показали усьому світу, що

вищою метою для українського народу є збереження людських

цінностей та основ демократії. А будь-яке зазіхання на них зі

сторони ворогів зазнає невдачі і буде покаране. Проте за

відстоювання цих ідей довелося заплатити дорогою ціною –

кров’ю «Небесної Сотні» – патріотів, які поклали своє життя на

вівтар для захисту рідної Батьківщини. В цих трагічних подіях

смерть кожної людини - це не просто втрата однієї сім'ї, а біль

усього народу. Революція Гідності показала, що в країні настав

час для реформ та кардинальних змін. Саме тепер українцям

вдалося скинути ярмо «радянського совка» та стати на шлях

формування повноцінного громадянського суспільства. Але

боротьба за свою державу ще не завершилась. Наступним

114

випробовуванням для України стала анексія Криму Російською

Федерацією та війна на Сході.

Хронологія подій боротьби за українську державність

2013 - 2014 р.:

21 листопада – початок Революції Гідності. Кабінет

Міністрів України вирішив призупинити процес підготування до

укладання Угоди про асоціацію між Україною та Європейським

Союзом.

24 листопада - великий мітинг на Майдані Незалежності.

Перші сутички із міліцією.

30 листопада - перший силовий розгін мітингувальників.

1 грудня - півмільйонне Всеукраїнське народне віче на Майдані

Незалежності. Захоплення КМДА і Будинку профспілок.

8 грудня - "Марш мільйонів".

15 грудня - "День гідності". Євромайдан прийняв резолюцію,

яка забороняє Президентові підписувати угоду про вступ України

в Митний союз.

22 грудня - створення загальнонаціональної організації

Всеукраїнське об'єднання «Майдан».

16 січня - прийняття Верховною Радою "Диктаторських

Законів".

19-22 січня - криваві сутички між мітингувальниками і

"Беркутом".

22 січня - перші жертви Революції Гідності. Смерть Сергія

Нігояна та Михайла Жизневського.

22-27 січня - захоплення Державних Адміністрацій в

областях України.

28 січня - Верховна Рада України скасувала "диктаторські

закони 16 січня". У цей же день М. Азаров та весь уряд пішов у

відставку.

29 січня - Верховна Рада ухвалила законопроект щодо

амністії учасників акцій протесту.

15 лютого - мітингувальники почали звільняти КМДА.

18-20 лютого - пік Революції. Криваві сутички в центрі

Києва, підпал Будинку профспілок та смерть багатьох

євромайданівців ("Небесна Сотня").

115

20 лютого - Верховна Рада прийняла постанову «Про

засудження застосування насильства, яке призвело до загибелі

мирних громадян України».

21 лютого - Лідери опозиції підписали з В. Януковичем

угоду, але Євромайдан не визнав її і вирішив йти до кінця.

Ніч 21 на 22 лютого - втеча В. Януковича.

22 лютого 2014 р. - Кінець режиму Януковича: Верховна

Рада України 328-ма голосами народних депутатів підтримала

Постанову про усунення Віктора Януковича з посади Президента

України. Завершення Революції Гідності - першого етапу у

боротьбі українського народу за збереження своєї незалежності.

Контрольні запитання і завдання: 1. Якою історично склалася структура економіки

України?

2. На яких принципах грунтується зовнішня політика

України, назвіть її основні напрями, а також основні напрями

зовнішньоекономічної політики України.

3. Які взаємозв’язки встановились між Україною і

українською діаспорою в теперішній час?

4. Конституція України була прийнята:

1) у червні 1994 р.; 2) у червні 1995 р.; 3) у червні 1996

р.; 4) у січні 1997 р.

5. Що таке «революція гідності»?

116

Навчально-методичне видання

Історія держави і права України. Конспект лекцій для

бакалаврів спеціальності 081 - Право денної форми навчання. –

Луцьк: Луцький НТУ, 2016. – с. 116.

Комп’ютерний набір і верстка: Оксана Леонтіївна

Майборода

Редактор:

Підп. до друку. Формат 60х80/16. Папір офс. Гарн. Таймс.

Ум.друк.арк. Обл.-вид.арк. Тираж прим. 50 Зам.

Редакційно-видавничий відділ

Луцького національного технічного університету

43018 м.Луцьк, вул.Львівська, 75.

Друк – РВВ Луцького НТУ